— Ох і земля!.. Як камінь! — Віктор шпурнув кирку й виліз із траншеї. Його засмагле, аж чорне, тіло лисніло від поту. — Може, годі? — Віктор, відсапуючись, підійшов до Алфьорова, що морочився біля машини з громіздкими індикаторами.

Алфьоров критично оглянув канаву, взяв жменю сухого крихкого грунту.

Земля порепалася від спеки. Не вгаваючи, скрекотіли коники, пересвистувалися ховрашки, що застигли настороженими стовпчиками. У розжареній блакиті кружляв над степом шуліка.

— Аркозовий пісковик добре тримає звук, — Алфьоров задумливо пожував губами і махнув мені рукою: — Гаразд, іди вмикай.

Над вухом дзижчав вентилятор, але й він не міг зменшити спекоту в тісній будці машини. Три роки ми жили нашим приладом, чиї розпашілі жаром блоки зовсім займали кабіну всюдихода. Давня ідея шефа лабораторії акустики Алфьорова вилилася зрештою у дуже складну електронну схему. З царини божевільних гіпотез вона перекочувала в царину практичного використання. Сто років тому Едісон, примусивши голку огинати мікрорельєф борозенки на обгорнутому фольгою валику фонографа, зумів відтворити штучно законсервований звук. Відтоді звук став надбанням культури — таким же, як і винайдена тисячоліттями раніше писемність. Проте звуки, що лунали на Землі до винаходу Едісона, здавалося, були втрачені для людства назавжди. Наш шеф намагався довести, що це не так. Деякі мінерали гранітно-гнейсових та піщаних порід можуть зберігати в собі інформацію про давно змовклі звуки. Алфьорову вдалося встановити явище, назване ним “загальмованим п’єзоефектом”. Народжений у лабораторії прилад — реставратор звуків РЗ-1 — використав це явище, примусивши заговорити каміння вже не в переносному, а в буквальному розумінні слова.

Мандруючи країною на своєму всюдиході, ми зібрали багату колекцію “викопних” звуків. Біля підніжжя гір, на берегах річок та озер, на лісових галявинах і в степу — скрізь, де на поверхню виходили потрібні нам породи, записували ми сигнали минулих геологічних подій: гуркіт давніх землетрусів та вивержень нині згаслих вулканів, громові перекоти доісторичних гроз і шум прибою давно зниклих морів. Наша унікальна колекція могла служити чудовим доповненням до геологічної історії планети.

Набравши оберти, тонко, по-комариному співав умформер. Розімлілі від жароти Віктор і Алфьоров повернулися в кабіну. Вони всілися позад мене і приготувалися слухати голоси Землі. Я ввімкнув магнітний запис і почав поволі обертати верньєр настроювання. З динаміка долинали загадкове клацання, потріскування, тихі шерехи — звичний шумовий фон, записаний на невеликій глибині.

— Здається, нічого цікавого, — зауважив я. — Звичайна шумова картинка.

— Спробуй прожени ще разочок, — зачепивши мене плечем, промовив за моєю спиною Алфьоров.

Я довів верньєр до упору і почав пересувати настройку в бік зменшення частот. З динаміка, як і раніше, долинали знайомі звуки. Я з жалем подумав про те, що доведеться знов укладатися, лаштуватися в дорогу і колесити степом у пошуках іншого, удачливішого місця.

Раптом у динаміку почувся незвичайний звук, який нагадував торохкотіння швацької машини. Я підсилив гучність, тепер можна було виразно розібрати і частий дріб кулеметної черги.

— Важкий станковий! — Віктор перехилився вперед і дихав мені в потилицю. Всі напружили слух, вражені несподіваним звуковим ефектом, який підніс нам аркозовий пісковик.

Кулемет захлинувся й замовк, десь поряд хриплий голос прокричав: “Танки!..” Знову зататакав кулемет, забахкали гвинтівки, крізь стрілянину долетів рев моторів і пролунали глухі вибухи гранат.

Я обернувся — побачив застиглі обличчя моїх товаришів. Алфьоров уп’явся пальцями в край столу, в потемнілих очах Віктора я прочитав готовність кинутися туди, у гущу бою. Гуркіт вибухів почав оддалятися, бій пересувався кудись убік. Настала ненадійна тиша, і ми почули чийсь стогін і слабкий уривчастий голос: “Пити, братця!.. Пити…”

Це було мовби удар грому. Я побачив, як сполотніло засмагле Вікторове обличчя. Наші погляди мимоволі зупинилися на графині, повному прозорої джерельної води. Стало важко дихати, я до болю прикусив губу.

“Зараз, зараз, любий!.. Потерпи трішечки”, — хтось голосно й натужно дихав, тонкий дівочий голосок заспокоював бійця, чути було, як булькає із фляги вода.

Потім пролунав оглушливий вибух, брязнули гусениці — і все замовкло.

Ми довго сиділи, не в змозі вимовити ані слова. Хоч скільки довелося нам чути звуки грізних земних катаклізмів — землетрусів та вивержень вулканів, падіння метеоритів і гірських обвалів, — ніщо так не вразило нашої уяви, як оці живі голоси, що прорвалися до нас крізь гуркіт давно згаслого бою…

Ми вийшли з машини. Алфьоров дістав високий щит. Ми вбили його поряд із траншеєю й прикріпили зверху вирізану з жерсті п’ятикутну зірку. На пам’ять про той героїчний бій.

Вони були ще зовсім молоді. На вигляд, крім одягу, майже нічим не різнилися — тих четверо з далекого минулого і троє з майбутнього. їх розділяло понад триста років, але зараз вони стояли разом на цьому маленькому острівці, над яким знехотя займався вологий падолистовий ранок. Острівця ще не обстрілювали, і тільки від берега долинало ледь чутне хлюпання важких лінивих хвиль.

Третю добу взвод утримував острів. На нього вже було випущено сотні снарядів і мін, але острів не здавався. До цього світанку живими тут лишалося четверо: лейтенант Полковенко, старшина Коченян, рядові Бекмухамбетов і Рязанов. Кожен перелічив патрони, гранати і чекав світанку, знаючи, що він неминуче настане. Кожен проганяв од себе думку, що то спливають останні його години. Ніхто не хотів вірити у свою смерть, товариші загинули, тепер мали загинути й вони.

Але після появи цих трьох зажевріла надія на порятунок. Вони — люди з майбутнього. “Вони — всесильні, упокорили час, вони можуть і нам чимось зарадити”, — думав лейтенант Полковенко. “Хоч і важко повірити в оте майбутнє, але… Може, то сама доля їх послала…” — міркував Коченян, покусуючи смолянистий вус. Бекмухамбетов згадував свою стареньку матір у зруділому степу, якому, здавалося, не було кінця-краю, коли він їхав із рідного аулу на війну. Розповісти про оцих трьох статечним аксакалам — ніколи б не повірили. Та й сам він не дуже вірить, ніяк не може позбутися відчуття, що все це йому тільки мариться. Але надія, що він житиме, вже розгоралася, як вогнище в степу під високим небом. На думці в Рязанова стояла мелодія: Шопен, соната номер шість… Там, у консерваторії, ще півроку тому він грав цю дивовижну, мов людське життя, музику. Він знав, що вона ніколи не загине: її не вбити ніякому фашизмові. Шкода було, що так мало встиг зробити за свої неповні дев’ятнадцять літ. Пригадував своє життя й не бачив ніякої логіки — ще кілька годин, і його не стане.

Щоправда, у них був вихід: здатися в полон ворогові. Фашисти вже кілька разів волали в мегафон: якщо здадуться — подарують життя…

— І все одно важко повірити, — роздумував уголос лейтенант Полковенко, потираючи скроні, що за якусь добу-другу зовсім посивіли. — Якась чудасія… Містика! Як це — люди з майбутнього?

— Ми ж пояснювали: нічого неприродного…

— Цирковий номер! — білозубо всміхнувся Коченян. — Натис кнопку — і ти на Арараті. Хто не хотів би так мандрувати!

— Саме про це й думаємо…

— Про що? — ще дужче пожвавився Коченян.

— Як вас урятувати, — відповів найстарший із трьох, Бондаренко. Досі він не розкривав свого задуму, але в очах товаришів побачив схвалення.

Десь із моря вдарила гармата.

— Лягай! — скомандував Полковенко, і в цю мить позаду них струсонуло землю.

Кожен лежав, дослухаючись, як довкола рвалися снаряди і свистіли осколки.

— Як там, нікого не зачепило? — запитав Полковенко.

— Ніби цілі… — відповів за всіх Коченян. Вони лежали присипані піском, готові до чергового бою.

Полковенко ніколи не вважав себе сміливим. Ну який із педагога воїн? Але в бою він завжди міцнів душею, не. знав страху. От тільки сліз не міг стримати, коли ховав своїх однополчан. Скільки їх уже полягло? А тільки ж початок війни. Он як шалено тисне фашист, досі не спинили його.

— Здогадуюсь, про що ви думаєте, — сказав йому Бондаренко. — По очах бачу…

— Так, пригадую полеглих друзів, школу, дітей… Слухайте, товаришу, — раптом повернув до нього голову Полковенко, — ми перемогли в цій війні, правда ж?

— А що, товариша лейтенанта бере сумнів? — здивувався Бекмухамбетов.

— Ні… Просто хочу почути те, у що вірю.

— Ви не могли не перемогти, — упевнено сказав Бондаренко. — Остаточна перемога над фашизмом увійшла в історію днем дев’ятого травня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року…

Всі здивовано підвели голови. Ніхто навіть не завважив, що фашисти перестали стріляти.

— А ви не помилилися, товаришу? Може, сорок другого? — з надією подивився Коченян на супутників Бондаренка.

— Ні, фашистська Німеччина підписала капітуляцію в тисяча дев’ятсот сорок п’ятому… — в один голос підтвердили Костюк і Назаров.

— Оце ще стільки воювати? А де ж людей набрати? — Коченян в розпачі затулив долонями обличчя.

— У війні з німецькими фашистами радянський народ втратив понад двадцять мільйонів, — тихо сказав Костюк.

Запало мовчання. Зловісна тиша зависла й над островом, не чути було навіть хлюпотіння хвиль.

Бондаренко відчув: він повністю перейнявся думками й настроєм чотирьох захисників острова. До зустрічі з ними не міг навіть уявити, що вони будуть такими близькими й зрозумілими, наче його сучасники. Виявляється, й триста років тому ми були такими ж сильними і мужніми.

Троє з майбутнього — історики. Тема їхнього спільного дослідження — двадцяте століття людства. Аби здійснити подорож у це століття, населенню планети довелося трудитися два роки. Бондаренко, Костюк і Назаров вибрали саме другу світову війну, прагнули стати очевидцями народного подвигу, пам’ять про який береже ось уже котре покоління. Про війну вони знали все до подробиць. І не тільки вони. Кожен громадянин комуністичної планети вважав своїм обов’язком знати свою історію. Знання історії народжувало повагу до своїх великих предків, що були сильні духом, благородні, добрі душею.

Ледве вловимим жестом Бондаренко підкликав до себе Костюка й Назарова. Коли вони підповзли ближче, сказав:

— Я вирішив поступитися місцем у хронольоті комусь із них… Ви там якось поясните.

— Але ж нам заборонено втручатися в минуле, — нагадав Назаров.

— Закони придумують люди, люди ж створюють і винятки з них. Отже…

І тут почувся голос Коченяна:

— Нічого не розумію… Хлопці, подивіться!

Усі глянули в той бік, куди він показував рукою.

Вже розвиднилося. Над морем пливли важкі свинцеві хмари. Вони незграбно наповзали одна на одну, час від часу їх краяли грозові зблиски.

— Он туди! Та уважно… — наполягав Коченян.

Нараз усі побачили, як до острова пливе човен. Весляр, мабуть, дуже стомився й гріб з останніх сил.

Бекмухамбетов рішуче поповз до кулемета.

— Зажди, — спинив його Полковенко.

Кожен подумки підганяв човна до берега, хоч і не знав, хто й навіщо сюди пливе.

— Це вже щось замислила німота, — сказав Полковенко. — Не інакше — якісь хитрощі.

Човен ледь ткнувся носом у пісок, і Коченян ахнув:

— Пацан… У човні пацан!..

Справді, на берег вистрибнув худий хлопчина.

Якусь мить він постояв, оглядаючись, а потім відштовхнув човна у море.

— Оце так гість!..

— Сьогодні в нас самі несподіванки…

— Але ж сам він не міг би допливти…

А хлопчина раптом зупинивсь, нагнувся й підібрав німецький автомат. Берег встеляли трупи фашистів, повсюди валялася й зброя.

Нарешті хлопчина угледів людей. Закинувши автомат на плече, він пішов просто на них.

Випнуті вилиці, очі — як у дорослих. Він довго не міг заговорити; його трясло, як у пропасниці.

Полковенко підійшов до хлопця й поклав на білочубу голову руку.

— А ти поплач… Ураз полегшає, — стиха мовив по-батьківському.

Хлопчина схопив його за руку й гірко заплакав.

— Як тебе звати? — запитав Полковенко.

— Іван.

— А сюди що змусило?..

Бондаренко уважно спостерігав за лейтенантовим обличчям. Воно то світлішало, коли він торкався Іванового плеча, то ставало суворим, коли переводив погляд на автомат, який стискали ще дитячі руки.

— Мене німці послали… — відповів Іван. — Сказали, як не здастеся, все село спалять… — показав автоматом на далекий берег, що бовванів у ранковій імлі.

— Кажеш, село спалять?.. — мовив не то до себе, не то до Івана Бондаренко.

— На роздуми три години — поки я повернуся.

Полковенко подивився на сонце, що вставало над морем, і на його чолі відбилася ще більша тривога.

— Не беріть до серця, товаришу лейтенант. Там уже нікого вбивати, нічого палити, — раптом по-дорослому сказав Іван. — Лишилося з десяток хат та школа. А з людей — я, може, один… Мою матір, сестру Валю теж розстріляли. Стріляли й сміялися, а в дворі патефон грав…

— Дивіться, дивіться — палять!.. — вигукнув стривожено Коченян.

Над далеким берегом здіймалась чорна хмара диму. Горіла школа, горіли хати.

— Ех, було б із чого… Та вдарити б по гадах! — стис кулаки Коченян.

Іван аж наддався вперед, дивлячись на заграву. Його дитячі очі горіли помстою.

— Який вандалізм, — прошепотів Бондаренко, — одне — знати про це з книжок, інше — побачити… Як же після цього на Землі лишилися люди, як змогло прийти майбутнє!.. Покажіть, як з нього стріляти, — він рішуче взяв із бруствера автомат.

— І мені зброю, — попросив Костюк.

— І мені, — простяг руки Назаров.

Бондаренко суворо оглянув своїх супутників, сказав:

— Кожна чесна людина мусить повстати проти фашизму, захистити від нього минуле, сучасне чи майбутнє. Наша совість підказує… Одне слово, я нікуди звідси не лечу.

— І ми не летимо, — відповів за себе й Назарова Костюк.

Полковенко, Бекмухамбетов, Коченян, Рязанов і Іван прислухались до їхньої розмови.

— Отже, товаришу лейтенант, — звернувся Бондаренко до Полковенка, — ми не летимо. А в хронольоті три місця. Можуть сісти Іван і ще двоє ваших. Вирішуйте хто.

— Полковенко, — у нього дружина й син… — озвався Коченян.

— А в тебе? — сердито запитав Полковенко.

— Нічого. І навіть якщо й накажете, я такого наказу не виконаю…

— Рязанову треба летіти, — втрутився Бекмухамбетов. — Таланту губити не можна.

— Ні, ні! — Рязанов благально замахав руками. — Я до останнього тут!..

— І я залишаюсь! — рішуче промовив Бекмухамбетов.

— І я… — Іван зрозумів із розмови, що хтось може врятуватися, полетівши, мабуть, у тил до своїх.

Якусь хвилю усі стояли мовчки. Потім Полковенко підійшов ближче до Бондаренка, взяв його під лікоть.

— Що ж, друзі, вертайтеся у своє майбутнє, а ми вже тут… Ви й так нам допомогли, сказавши про перемогу…

— Але ж на нашому місці ви вчинили б так само?

— Тоді полетить один Іван, — розпорядився Полковенко. — Полетиш, Іване, й розкажеш там про все…

Всі рушили до хронольота — голубої кулі, що погойдувалася поряд з Івановим човном.

— Ніби не така вже й складна, а он що може… — розглядав машину Рязанов.

— Це не найдивовижніше з усього, що винайшло людство, — відповів йому Бондаренко і почав було розповідати про складну техніку двадцять третього століття. Затим набрав координати часу й показав Іванові стартову кнопку. — Тебе зустрінуть там. Лети, Іване!

Хроноліт швидко зник чи то в морській воді, чи то в повітрі.

А на острів знову полетіли снаряди й міни.

— Артпідготовка, — сказав Полковенко, — потім полізуть… Усім берегти патрони.

Фашисти вискакували з моторних човнів на берег — у зелених мундирах, тримаючи напереваги автомати, з яких без упину строчили по брустверах захисників острова.

“Хіба це люди? Звірі…” — думав Бондаренко, напружено вдивляючись у зелену хвилю, що накочувалася від берега.

— Вогонь! — скомандував Полковенко.

Бондаренко, Костюк і Назаров застрочили з автоматів, а коли ті нагрівались, бралися за гвинтівки.

Атака захлинулася, але фашисти почали окопуватися на острові.

Траурний стяг полум’я звився над крилом літака. Ян круто поклав машину набік, намагаючись збити полум’я. Він спочатку повів її у віражі, рвонув угору, потім знову — вбік і вниз.

Ніщо не допомагало.

Ян відчув, що він от-от задихнеться від диму. Час було стрибати з парашутом. Інакше…

Він вагався. Очі його, наповнені слізьми, прикипіли до пульта. Тільки-но Ян подумав про парашут, у пам’яті зринула табличка з двома літерами “С-Л”, що була закріплена на вантажі.

— Цінний вантаж, — мимохідь сказав юнак, який керував навантаженням.

Він навіть намагався пояснити, для чого призначені ці суперцентрифуги типу “Л”. Але Ян зрозумів лише те, що вони потрібні київським ученим для виділення якоїсь речовини із зруйнованих клітин. Потім її будуть вивчати.

“Ну що ж, у кожного — свої справи”, — подумав тоді Ян.

Він мало що зрозумів із сказаного юнаком, однак добре запам’ятав його заклопотане обличчя, швидкість і обережність під час навантаження. Коли вантаж стукався об автокар чи трап, у юнака пересмикувалась щока і морщилось обличчя, ніби йому наступили на мозоль. Він кілька разів перевірив тугу натяжку канатів…

Полум’я підбиралося дедалі ближче. Це вже небезпечно: можуть вибухнути баки. Тоді — кінець. Ян до болю гостро відчував рятівні лямки парашута на грудях. Але, не озираючись, він бачив табличку “С-Л”. Та обличчя того хлопця… Чому він так непокоївся про вантаж?

Нема чим дихати. Конвульсійним рухом Ян рвонув “блискавку” на комірі і розстебнув лямки парашута. Літак рвонувся вгору, клюнув, пішов донизу, вирівнявся.

Курс лишався попереднім.

А знизу, із землі, хлопчаки захоплено стежили за літаком.

— От виробляє! — гукнув один.

— Вищий пілотаж! — вторив інший.

Чергова сестра дивиться у вікно. Там, із розколини в камені, пробився до світла тоненький блідий паросток. Він похитується в такт із подихами вітру.

Сестра чує хрипіння Яна. Вона знає: він приречений. Легені отруєні димом, нирки відмовили. Довелося видалити їх. На апаратах — штучних легенях і нирках — він довго не протягне. Поки що лікарям вдається врятувати від отруєння мозок. Але чи надовго!

Про пересадку потерпілому чужих нирок і легенів нічого й думати. Механізм несумісності не дасть їм. прижитися на новому місці. От коли б можна було створити… нирки, легені, шматочки шкіри. Те, що природа створювала протягом сотень і тисяч років, повільно випробовуючи і відкидаючи зіпсовані заготовки, проводячи навмання мільярди дослідів, інколи помічаючи ваду через сотні поколінь, маючи для цього безліч різновидностей і необмежений час. Люди вже знають, як це робила природа. Вони розгадали шифр, яким вона записала варіанти створення живого й передає їх із покоління в покоління. Люди вже пробують наслідувати природу, і в Інституті синтезу клітини створюють із неживого білок, клітини, тканини. Але цілих органів їм поки що не створити. Сестра це знає добре.

Хворий розплющує помутнілі очі.

— Не можу більше, не можу, — з хрипінням і бульканням долинають слова. — Все одно — кінець. Сил немає…

Сестра витирає піт з Янового чола. її губи ворушаться. Вона нашіптує слова втіхи, ніжні, ласкаві. Вони нічим не допоможуть. Власне, йому вже ніщо не допоможе, хоч за його життя будуть боротися до кінця. У сестри є кілька засобів для того, щоб він помер безболісно. Просто задрімав, і уві сні з ним трапилося те, що все одно трапиться…

Вона думає про Яна і про іншого чоловіка, зовсім несхожого на нього. Перейти вулицю — і можна побачити його. Але він заклопотаний своєю роботою, і йому немає діла до жінки, що не може без нього жити. Він пише дисертацію про найчутливіші механізми, які з допомогою сонячної пряжі тчуть килим життя…

Сестра дивиться на Яна. Таким молодим він залишиться в пам’яті всіх, хто його знав. А в її уяві закарбуються його нелюдські даремні муки. Вона може припинити їх, але не зробить цього…

За вікном тягнеться до світла блідуватий паросток. Що дало йому силу прорости крізь каміння?

— Лабораторія цитології? Покличте Павла Петровича. — В телефонній трубці — відлуння:

— Павла Петровича…

Чути неквапні кроки, долинає покашлювання…

— Павло Петрович? Прибули суперцентрифуги “Л”. Сьогодні літаком із Праги. Вони вже у нас. Підготуйтесь до монтажу.

Павло Петрович голосно зітхає. Нарешті! Замовлення інституту синтезу клітин можна буде виконати. Вони одержать кілограми рибосомної маси.

Він уявляє, як невгамовний професор Григор’єв скаже:

— До зарізу треба. — Він підкреслює ці два слова, з яких завжди починає свої вимоги. — Чотири кілограми диференційованої рибосомної маси. Два дні вам вистачить!

Він зробить паузу, щоб почути протест і почати перепалку.

А Павло Петрович у відповідь недбало:

— Буде готово завтра. Влаштовує?

Він потирає руки, смакуючи наперед задоволення. І в цю мить — телефонний дзвінок. Голос професора Григор’єва захлинається від нетерпіння:

— Треба десять кілограмів рибосомної маси індексу Т-3…

“Він не сказав “до зарізу”, очевидно, не наважується назвати строки”, — посміхаючись, думає Павло Петрович і як можна недбало відповідає:

— Видамо її вам через день.

Він не чує здивованого вигуку. В голосі професора Григор’єва вчуваються нові відтінки.

— Десять кілограмів сьогодні, щонайшвидше — через чотири години. Знаю, це нелегко. Але постарайтесь, голубе. (Він уперше так назвав Павла Петровича.) У лікарні вмирає льотчик із Праги. Ми одержали завдання — синтезувати легені, нирки, великі ділянки шкіри. Це фантастично, але на це — остання надія. Ви вже почали монтаж суперцентрифуг?

— Починаємо, — розгублено відповідає Павло Петрович і чомусь навіть не дивується, звідки Григор’єв дізнався про центрифуги…

— Алло… Здрастуйте, Сергію Йосиповичу! Говорить професор Григор’єв. Вас уже попередили? Наш Обчислювальний може впоратися. Тому сьогодні й ви працюєте повністю на нас. Треба перевірити дані Інституту біохімії про склад білків у легенях, нирках і шкірі одного хворого. Після перевірки ви по коду спадковості встановите склад нуклеїнових кислот. З Інституту біохімії вам уже прислали дані?

Професор повільно кладе трубку. Він добре уявляє, що станеться сьогодні в двох найбільших обчислювальних центрах республіки.

Туго згорнуті кільця стрічок будуть рости на столах. Спочатку люди відсунуть письмове приладдя, щоб розмістити їх. Кожну стрічку треба прочитати, деякі дані знову ввести для перевірки в обчислювальну машину.

Згодом пластмасових кілець набереться стільки, що їх почнуть складати на спеціальних майданчиках. Коли б їх розгорнути в одну доріжку, — вона простяглася б від Землі до Місяця.

Потім усі ці стрічки введуть у дві обчислювальні машини, де осередками пам’яті служать атоми. Машини запам’ятають усю інформацію, опрацюють і узагальнять її. їхні висновки перевірять і узагальнять люди. Вони побачать на стрічках нескінченні ряди чисел і будуть знати, що ці числа повинні лягати в стрункі рівняння, з яких і складається частина “рецепта життя” — інформація про склад нуклеїнових кислот у легенях, нирках, шкірі однієї людини…

А десь крутитимуться і даремно дзвонитимуть в Обчислювальний центр інженери. їм буде нелегко цього дня без точних розрахунків.

В іншому місці не зможуть провести дослідів учені, бо в Обчислювальному не складуть для них рівнянь.

Але іншої ради нема. Від цього залежить порятунок конкретної людини — льотчика з Праги — і, хто знає, можливо, багатьох тисяч людей, чиї серця, нирки, легені не можуть більше працювати.

…Професор Григор’єв ковтає одразу дві таблетки пірамідону. Від перевтоми болить голова. Сьогодні треба підготувати всі апарати і прилади. Досить не врахувати бодай одної ланки в довгому ланцюгу — і вся робота піде нанівець. Але як урахувати все?

Він грюкає дверима кабінету і прямує по коридору. Якась лаборантка намагається його зупинити, швидко йде поруч.

— Дозвольте мені після одинадцятої піти. Хоча б на дві години…

Професор розгублено дивиться на неї. Що вона торочить, ця Люся? “Ага, я ж обіцяв. З Арктики приїздить її наречений. Пробуде в Києві лише кілька годин. За два роки вони бачилися загалом не більше двох місяців. А для дівчат у її віці кохання — завжди найголовніше. Тут ніякі пояснення не зарадять”.

— Сьогодні не можна, — різко говорить професор, відразу ж забувши, що “завтра” для неї не існує.

Він іде далі. Хлопець, що прилітає з Арктики, — його син… Хода професора трохи сповільнюється, плечі опускаються, ніби на них лягає якийсь невидимий вантаж…

Професор Григор’єв влітає в лабораторію № 4. Поли халата звихрюються за ним, ніби пінистий слід від глісера.

— Вітаю! — з Погрозою гукає він од порога. — Легені і нирки не дають реакції на білок Дельта 7. Ось що накоїли ваші мікроелементи.

Чоловік у кріслі не поворухнувся. На втомленому обличчі лише шкіра збирається в зморшки, нависає складкою над переніссям. Він запитує:

— Встановили причину?

Професор Григор’єв нервово ковтає повітря, його губи тремтять від погано стримуваного гніву:

— Я був дурнем, коли послухався вас! Але це востаннє, чуєте? Вам немає діла до людей! Вам наплювати, що зараз вмирає людина! Для вас найголовніше — дослід!

Чоловік у кріслі не слухає професора. Глибока борозна на переніссі і спокійні великі очі створюють враження, що чоловік дивиться кудись крізь невидимі окуляри, що дають йому змогу бачити те, чого не помічають інші.

— Я наказав почати все спочатку. Але ваш невдалий дослід може коштувати життя людині, — веде далі Григор’єв. Гнів поволі вщухає.

— Чому немає реакції на білок? — як і раніше, не слухаючи, говорить той, інший. — Чи означає це, що ми помилились?

— Це ви встановите потім, Євгене Іллічу, а зараз треба заново створити органи й пересадити їх людині, — нетерпляче говорить Григор’єв і думає: “Чорти б забрали цю мумію з її філософією!”

“Мумія” не реагує. Сизий цигарковий дим пливе од неї, ніби вона спалює свої пергаменти. А втім, ніколи не можна знати наперед, як поведеться цей незрозумілий чоловік.

Нарешті чоловік у кріслі повертається обличчям до співрозмовника:

— Генетичний код хворого складений правильно. Синтез проведіть ви і Костянтинівський, а я з’ясую, що трапилось.

— Нема чого з’ясовувати. Дослід невдалий. Зараз не час аналізувати, — заперечує професор Григор’єв.

— Невдалий дослід Олександра Флемінга виявився найвдалішим у його житті. Він відкрив пеніцилін, — говорить Євген Ілліч.

— Це я знаю й без вас! — знову спалахнувши, кричить Григор’єв, круто повертається і вибігає з лабораторії. Вже з порога кидає:

— Робіть, що хочете, тільки дайте мені спокій!

Він мчить коридором, думає: “Він теж має рацію. І я маю. Але знаю одне: я поступаюсь йому востаннє”. Проте в цьому він не зовсім упевнений…

Євген Ілліч залишається сидіти в кріслі. Бере нову цигарку. Сірник обпікає йому пальці. Він перебирає в пам’яті весь хід процесу. Він думає про тонкі механізми природи, де кожен гвинтик на своєму місці. Дехто вважає, що кращих гвинтиків і кращого місця для них не знайти. Чи так це? Від того, як відповідає на це питання вчений, залежить його шлях у науці. У Євгена Ілліча також є відповідь…

Щоб нейтралізувати отруту в організмі хворого, він запропонував наситити певні тканини мікроелементами. І ось органи не дають типової реакції. Причина здається ясною… Але…

Він не поспішає з висновками. Думає: “Природа записує рецепт життя двома мовами: хімічною і фізичною. Життя — це не просто поєднання певних речовин в організмі, а насамперед — хід процесів у них. І якщо поєднання речовин записано хімічною мовою, то хід процесів має мову імпульсів, ритмів — мікропорцій енергії, яка засвоюється і витрачається в системі на її потреби. Чи буде помилка в хімічній мові завжди означати помилку в мові фізичній?”

І ще одне, засвоєне ним уже давно: “Природа не любить копій. Вона намагається накласти вето на точне копіювання і водночас не забороняє перевершувати її…”

Євген Ілліч поволі піднімається, ходить із кутка в куток кімнати й виходить до лаборантів.

— Михайле, закладіть синтезовану нирку в КЕ.

На екрані комплексного енергоприймача спалахує вогняна карта ритмів. З аналізатора-обчислювача повзе довга стрічка.

Євген Ілліч дивиться то на карту ритмів, то на стрічку. В сплетінні й вібрації вогняних струмків б’ється життя, створене тут, в інституті. Він звіряє стрічку з програмною і відразу ж помічає відмінність. У трьох місцях зубці не збігаються, ритми змінились. Але прихід і витрата енергії в межах норми.

Тоді він наказує ввести в нирку вірусний білок Дельта 7. І зразу ж картина міняється. Зубці витягуються в напрямі до пульсуючої грудочки полум’я і гасять його, перетворюючи на бліду пляму. Пляма віддаляється від них і швидко повзе в куток… Це означає…

Звичним рухом згортає стрічку, думаючи про інше.

— Михайле, — тихо говорить він своєму помічникові, — є припущення: синтезована нирка має нову якість. Її клітини не намагаються зруйнувати вірусного білка. Мікроелементи в них служать додатковими акумуляторами енергії. За їх рахунок клітини в місці появи вірусу створюють потужне електромагнітне поле і нейтралізують заряд чужого білка. Нуклеїнова кислота вірусу лишається замурованою, як у склепі, і вірус не може розмножуватись. Він виводиться в нирки. Ось чому не було реакції на білок Дельта 7. Це дуже простий і надійний засіб захисту — надійніший, ніж усі відомі раніше…

Він досі тримав у руках згорнуту стрічку, не знаючи, куди її покласти. Михайло бере її в нього з рук і виходить з лабораторії. Він спішить до професора Григор’єва. Адже ніхто інший не зможе так швидко і точно перевірити передбачення Євгена Ілліча.

…Професор Григор’єв важко опускається на стілець. Навіть він сьогодні втомився. Шкіра на широких монгольських вилицях пашить, як у лихоманці.

— Дорогий мій, — майже з ніжністю говорить він, — знаєте, що ви створили? Тканину, абсолютно непроникну для вірусів і мікробів. З неї ми будемо створювати серця, шкіру, легені. Люди з такими тканинами й органами житимуть щонайменше п’ятсот—шістсот років! І не хворітимуть!

Євген Ілліч не слухає його. Він думає про природу, що вкладає в слабенький зелений паросток силу, здатну зруйнувати каміння. Він думає: “На кожному етапі еволюції вона виробляла необхідні якості захисту в організмі. І ось настав час, коли ми самі вміємо створювати такі якості. У нас немає в запасі мільйонів років, і ми не можемо повторити всіх етапів еволюції. Але ми можемо осмислити їх — те, чого не може зробити природа. Ось чому нам так важко створювати копії живого, і ось чому ми можемо перевершити у своїх діяннях природу…”

— Необхідно негайно запустити у виробництво нову тканину! — гарячкує професор Григор’єв, і його рука тягнеться до телефонної трубки. Він уявляє собі людей, що входять і виходять з лікарень. Вони входять слабими, із спрацьованими серцями, а виходять велетнями. Власне, це вже не лікарні. Скоріше — фабрики здоров’я. Люди починають змінювати себе. Вони стають такими, як у древніх легендах і казках. Незвичайно і радісно думати, що й це вже в їхній волі. Але невже ця байдужа людина, що сидить навпроти, не розуміє, що вона зробила? Григор’єв не може всидіти. Його підкидає, мов на пружині:

— Передусім ми зв’яжемося з клінікою серця. Там кілька безнадійно хворих.

Раптом він зупиняється — Євген Ілліч сам не так давно переніс мікроінфаркт. Григор’єв дивиться на нього пильно, як гіпнотизер.

Євген Ілліч щось записує в блокноті і запитує, звертаючись невідомо до кого:

— Як виникли додаткові акумулятори в клітині? Який їх механізм?

Він з-під лоба кидає погляд на професора Григор’єва і спокійно говорить:

— Це треба з’ясувати в першу чергу…

— Але люди не можуть чекати! — гарячкує Григор’єв. — Уявляєте, коли вони дізнаються про це… Адже такого захисту не було в природі. Він у п’ять, у десять разів надійніший за найкращий із тих, що створені природою!

Обличчя Євгена Ілліча незворушне.

“Що ж, — думає він, — у кожного — свій вантаж. Важливо донести його”.

І говорить, ніби згоджуючись:

— Добре. Ви і Костянтинівський налагодите синтез нової тканини в широких масштабах, а я візьмуся за механізми акумуляторів…

Літак іде курсом на Прагу. Ян насвистує якусь пісеньку. Йому дихається так легко, як ніколи раніше. Він і не знав, що можна одержувати таку насолоду від кожного подиху. Значить, недарма людина в білому халаті сказала йому в лікарні: “Щоб не підвести нас, вам доведеться прожити щонайменше п’ятсот років. Адже ваш організм у п’ять—шість разів сильніший і надійніший, ніж до операції”.

Ян посміхається своїм спогадам. Він думає про батька.

Вдалині багряніють хмари. Ось одна з них, витягнута і скуйовджена, ніби палаючий шмат клоччя, пролітає мимо. Ян посміхається…

За спиною в льотчика у плетиві стальних канатів — міцно закріплений вантаж. Через тридцять дві хвилини його одержать у Празі.

Ділянка землі в дві тисячі п’ятсот акрів між океаном, затокою і сельвою належала самому президентові компанії. Президент не скупився, наймаючи найкращих архітекторів і будівничих для спорудження своєї триповерхової вілли — мішанини старовини і модерну. То був, власне, замок, до якого, здавалося, не докладала рук людина; він ніби виріс із землі, порозсувавши густу траву й кущі. Замок стояв на відкритій, порослій смарагдовою зеленню площині. Біля нього не було ні доріг, ні навіть стежок, тільки злітна смуга, на якій, мов бабка на приколі, стояв блакитнокрилий спортивний літак.

Джюр Перера — двометровий здоровань із м’ясистим смаглявим лицем і гривою густого чорного волосся — обвів поглядом стіл, і в його добрих волячих очах спалахнуло здивування. Струганий стіл прикрашала широчезна таріль, на якій парувала гора апетитних ескалопів. Стояли ще нерозкорковані пляшки з вином, шматки недбало нарізаного хліба і таця з прянощами.

— Сідайте, Джюре, перекусіть із дороги, — сказав сухий чоловік років на тридцять п’ять у сірому лабораторному халаті. — Потім про справи.

— Це ви називаєте перекусити? — Перера кивнув масивним підборіддям на стіл; на його широкому виді заграла глузлива посмішка. Проте він умостився в крісло на покуті, в яке сідав тільки хазяїн вілли, коли тут бував.

Чоловік у халаті теж сів до столу.

— Даруйте за одноманітність, — сказав перегодя сухорлявий. — Сем, хоч і природжений гурман, але фантазія його випаровується, якщо самому треба приготувати обід. Можна було б наробити біфштексів, відбивних та ще хтозна-чого…

— Пусте, — мовив Джюр Перера з повним ротом. — Зате щедро. Такого достатку я вже давно не бачив.

Спочатку гість їв з ножем, відрізаючи невеличкі кавалки, а потім відклав його і, настромивши ескалоп на виделку, відкушував од цілого шматка. М’ясо було м’яке й соковите, по бороді в Джюра стікав смалець, губи від гірчиці й перцю аж понабрякали.

Худорлявий жував знехотя, аби тільки підтримати компанію. Вся його увага була на гостеві, з якого він не зводив пильних очей. Гора ескалопів тим часом танула. Джюр розстібнув піджак, показавши чималий живіт. Аналітичний погляд чоловіка в лабораторному халаті поступово теплішав; у сірих очах навіть заіскрилися веселі бісики, коли Джюр почав ялозити шматком хліба по пустій тарелі. Саме в цю мить з’явився Сем із новою горою паруючих шматків м’яса.

— Хай вам чорт! — добродушно лайнувся Джюр. — Ви з мене каліку зробите.

Проте з не меншим апетитом заходився біля нової порції. Коли гість підвівся з-за столу, він здавався удвоє гладшим, ніж був. Булькаті очі взялися вологою. Джюр із сумом подивився на недоїдений шмат м’яса та недопиту пляшку вина, голосно гикнув.

— Хай вам чорт, — промовив невідомо до кого. — Ну, розповідайте.

— Гадаю, Джюре, що це краще показати, — відповів, підводячись, худорлявий. — Ходімо.

Бетонні сходи в підвал аж гули під вагою Джюрового тіла. У підвалі смерділо. Джюр морщився, але мовчав. Худорлявий відчинив двері праворуч, із них війнуло запахом стайні, свинарника й азотнотукового заводу. Джюр, переступивши поріг, нерішуче спинився. Посеред тісної кімнати, у кахляній лунці, стояв сферичний предмет до півтора метра в діаметрі, приплюснутий під власною вагою. Той предмет скидався на велетенський гриб-дощовик, у який зверху було встромлено скляний конус. Чоловік у сірому халаті так само мовчки зачерпнув із ящика відро дерті й сипнув її в конус. Ураз кругла поверхня здригнулась, як здригається шкіра в коня, коли його вжалить ґедзь, узялася брижами і за мить заволоклася смердючим газом, який сочився із пор у шкірі. Худорлявий клацнув пускачем — загула витяжка. Газ їдучими язиками поповз у розтруб під низькою стелею. Повітря очистилось. Джюр, полегшено зітхнувши, підійшов ближче. Кулясте тіло було вкрите оболонкою, схожою на шкіру свині, тільки пористішою і лисішою. Гостеві здалося, що по тому, як у скляному конусі меншало дерті, “дощовик” збільшувався в об’ємі. Перера переконався в цьому, коли гриб, з’ївши друге відро корму, значно погладшав. Іще він помітив, що шкіра “дощовика”, крім газу, виділяє якийсь пил. Він не погидував тицьнути пальцем у кулясте тіло і коли б зробив це потемки, то напевне подумав би, що наткнувся на круп великої тварини. Палець відчув живе тепло і пружність.

Третє відро худорлявий попрохав висипати Джюра, бо гриб так виріс, що господар уже не міг дотягнутися до берегів конуса.

— Ви цяпнули разом із дертю живу мишу, — голосно сказав Джюр, перекрикуючи гудіння витяжки.

— Висипайте, висипайте, — так само голосно відгукнувся чоловік у халаті. — Для Діка байдуже, що перетравлювати: цурупалки ліан, хітин комах чи живих ссавців. Аби предмети були органічного походження. Його шлунок — складна “біофабрика”, на якій сировина спочатку розкладається на компоненти, а потім уже ті компоненти у новій якості й співвідношеннях надходять на м’ясоутворення. — Чоловік поблажливо поплескав долонею кулясту поверхню, і з неї на кахляну підлогу посипався порох.

— Що це з нього сиплеться? — поцікавився Джюр.

— Попіл: рештки неорганічних сполук, зайва клітковина і все те, що не може бути використане при побудові живої тканини. По-нашому — шлак.

Худорлявий взяв блискучий мачете, який лежав на ящику з дертю, і, розмахнувшись, рубонув тіло гриба — раз, другий, ніби кавун краяв. Вирізав скибку кілограмів на двадцять і, загорнувши її в целофан, виніс у коридор.

Очі Джюра сповнилися жахом, побачивши метрову рану. То була справжня рана, з якої сочилася сукровиця і збігали тонкі цівки крові. Проте рана зменшувалася на очах. По кількох хвилинах вона і зовсім зникла; на шкірі якийсь час зберігався рубець, а потім і він розсмоктався. Після “операції” гриб зменшився в об’ємі.

— Регенерація, — пояснив чоловік у сірому. — Цей ген завдав нам найбільшого клопоту. Виростити потвору, — він кивнув на гриб, — було простіше, ніж надати їй властивостей швидко регенеруватись. Але стараннями Сема — а він на тонкощах генної інженерії куди більший спец, ніж на кулінарії — пощастило внести зміни в ті ділянки молекул, м’язів і шкіри, які відповідають за регенерацію тканини.

Тлусте обличчя Перери раптом почало наливатися кров’ю.

— Послухайте! Виходить ви нагодували мене м’ясом отого монстра!? — в голосі велетня забриніла погроза.

— Не нагодували, Джюре, — незворушно відповів чоловік у сірому, — а пригостили. М’ясо Діка за своїми смаковими якостями і поживністю перевершує найкращі сорти свинини, яловичини та й узагалі м’ясо будь-якої свійської чи дикої тварини. Ходімо, покажу висновки провідних фахівців, до яких ми зверталися по експертизу.

Сусідню із “сажем” кімнату було заставлено найновішим біохімічним обладнанням; кругом виблискувало скло, хром, емаль. Чоловік у халаті витяг із шухляди столу товсту теку, клацнув защіпками і поклав перед Джюром купу грамот, актів експертиз, висновків. На деяких із них стояли герби най-могутніших м’ясних синдикатів.

— Тут грамоти на м’ясо свині нової породи, — не розуміючи зауважив Джюр.

— А ви б хотіли, щоб, надсилаючи на експертизу м’ясо нашого Діка, ми приклали ще й біотехнічну документацію? — глузливо мовив чоловік.

— То що передати Мартелю Таппінгеру? — запитав Перера, коли вони знову вийшли в коридор.

Худорлявий підійшов до морозильної установки, що стояла навпроти дверей у “саж”, і витяг звідти загорнутий у целофан здоровенний шмат мерзлого м’яса.

— Оцей гостинець, — відказав він, і додав: — Техніко-біологічну документацію ми передамо президентові компанії в обмін на документ, у якому значитиметься, що нам із Семом, а не йому належить ця вілла і дві тисячі п’ятсот акрів землі.

— Жартуєте!? — лупаті очі Перери раптом неприязно спалахнули.

— Анітрохи, Джюре. Чи знаєте ви, що собівартість кілограма цього, поки що експериментального, м’яса в сотню разів нижча за собівартість найдешевшої свинини? А уявіть господарство, в якому буде мільйон Діків, і прибутки від нього. Дещиці їх вистачить, щоб відлити нам із Сомом золоті пам’ятники. А я не сказав іще про морально-етичний бік питання. В усьому світі щодень везуть на вбивство мільйони голів безвинних, лагідних і відданих людині тварин. Убивають, щоб їхнім м’ясом напхати животи двоногим, більшість із яких тільки й відрізняється од бідолашних жертв тим, що має злість, пиху і зажерливість. Ми врятуємо людство від цього гріха. У істоти, яку ми виростили, майже немає нервової системи, я вже не кажу про притаманний тваринам глузд. У Діка нема голови. Це скоріше “біологічна установка” для продукування натурального м’яса, смакові якості якого у вас, Джюре, здається, не викликають сумніву. — Чоловік з усміхом глипнув на товстий живіт Перери.

Моторошний свист пронісся над пультом, і немовби гігантське лезо перетнуло екран по діагоналі. Дзвінко вибухнули прилади на протилежній стіні ходової рубки. Вона розкололася навпіл…

Отямилися вони досить швидко: першим Дзиго Вірт, потім Грєхов і Мішин. Тільки Сашко Лунь лежав, розкинувши на розбитому пульті великі руки. Мішин помітив на них кров і скрикнув. Дзиго схопився з крісла, наблизився до Сашка, торкнув його за плече… Через кілька довгих секунд він повернув до друзів бліде обличчя, і короткий стогін зірвався у нього з уст. Сашко Лунь був мертвий…

Ніхто з них не знав причин катастрофи, навіть Мішин, єдиний на кораблі теоретик і практик миттєвих таймфагових передач. Пошкодження виявилися значними: вийшов з ладу координатор, не працювали й навігаційні системи. Лише через деякий час посвітлішали екрани, але інформації про місцезнаходження корабля не додалося.

Ліворуч по курсу тьмяно світилися багряні зорі. Праворуч, зовсім близько, палало патлате оранжеве сонце. Незважаючи на свій досвід, ні Грєхов, ні Дзиго Вірт не могли визначити, куди викинув їх таймфаговий коридор.

“Класична ситуація, — думав Грєхов, з гіркотою усвідомлюючи своє безсилля. — Аварія на рятувальному кораблі! Іронія долі. Що ж трапилося? Ми прийняли виклик, станція кинула нас по каналу і…”

У цей час вони відчули ледь помітне прискорення. Предмети, що літали по рубці, почали знижуватися. Потім у глибині екрана з’явився плавний пагорб планети.

Вона здавалася мертвою, мов стерилізована колба, проте астронавти мимоволі шукали у безмовному просторі бодай натяків на розумне життя.

Корабель закінчував останній оберт. Мі-шин спробував працювати з апаратурою аналізу, але це нічого не дало. Проте він першим знайшов дивну деталь на поверхні планети. Спочатку Дзиго Вірт сумно пожартував, ніби то видно вісь планети, і лише знизившись, люди зрозуміли, що бачать гігантське дерево.

— Наче в казці,— здивовано мовив Мі-шин.

Грєхов, закусивши губу, копався в пульті. За кілька хвилин, коли знову заревли гальмівні двигуни, Мішин, мовби відчуваючи удар, устиг крикнути друзям:

— Тримайтесь!

Страшний поштовх кинув людей у глибину крісел…

Спочатку Дзиго виніс безвільне тіло Мішина. Відсапавшись, знову повернувся в корабель. Виніс Грєхова і кілька хвилин чекав, поки стихне біль у грудній клітці. Потім повернувся по Луня, вже підсвідомо.

Дзиго ліг на спину і почав дивитись на дерево, насолоджуючись спокоєм і відчуттям стихаючого болю. Корабель сів неподалік від цього рослинного дива. Заворушився Грєхов. Підвівшись, глянув на понівечений корабель.

— Кепська справа, — ніби перехопивши думку Грєхова, мовив Дзиго Вірт. — Не вибратися нам звідси…

— Не панікуй, — сказав Грєхов.

Дзиго знизав плечима і повернувся до Мішина. Той нарешті отямився і теж сів.

— Це воно… дерево, яке виконує бажання. — Мішин ледве стримувався від пекучого болю. — Про це дерево багато розповідали пілоти галактичної розвідки…

— Вигадки, — перебив його Грєхов, — жарт якогось пілота, та й годі.

— Що ж нам — не вірити? — кинув Мішин і важко підвівся. Він довго дивився з-під долоні на дерево, що більше скидалося на велетенську кульбабу. — Піду туди. — І, не чекаючи відповіді, став підійматися на пагорб, що затуляв стовбур унизу.

— Як гадаєш, він розуміє, що ми приречені? — дивлячись услід Мішину, спитав Дзиго Вірт.

— Напевне… Просто не хоче з цим змиритися.

Мішин повернувся несподівано швидко. Він був збуджений і не приховував цього.

— Послухайте, Дзиго, у мене, мабуть, щось із головою…

— Болить?

— Ні, не те… Я вас прошу, сходіть до дерева. Або ж я захворів, або… Сходіть.

— Чого?

— Я прошу вас, — зовсім тихо промовив Мішин.

Дзиго Вірт глянув на Грєхова і неохоче підвівся. Невдовзі він дістався вершини пагорба і замахав руками.

— Сюди! Мерщій!

…У товстій сірій корі дерева на висоті людського зросту вони побачили білий матовий прямокутник, на якому пломеніли слова:

“Дерево бажань. Виконує одне колективне бажання”.

— А чому нашою мовою?.. — здивувався Грєхов.

— Певно, марення, — сказав Дзиго Вірт, — колективне…

Мішин, блідий і схвильований, тільки зітхнув. Вони стояли кілька хвилин, не дивлячись один на одного.

— А якщо це… реальність? — першим озвався Грєхов.

Дзиго Вірт гмикнув.

— Ти повірив?

— А ти? На жарти не схоже… та й що нам залишається?

Дзиго замислився, у нього в очах спалахнули вогники.

— Слово честі, хочу вірити.

— Вірити… — луною відгукнувся Мішин.

— Сядемо? — чи то запитуючи, чи пропонуючи, сказав Дзиго Вірт.

Вони слухняно сіли на пругкий килим трави, повернувшись обличчям до білого прямокутника.

Грєхов ніяк не міг зосередитись. У ньому боролися невіра в можливість дива і чекання його. “Ну, а якщо “дерево” справді спроможне зробити те, що ми вважаємо дивом? Хіба ми всі закони природи пізнали? А коли так, то найголовніше тепер — не помилитись…”

“…Як це пекельно важко! — думав Дзиго Вірт, боячись поворухнутись. — Ось коли необхідна дисципліна думки, найосновніша з дисциплін! Чи впораємося? Повинні! Бо чого ми тоді варті?”

“…Нічого не виходить, — гарячково розмірковував Мішин. — Невже наші бажання різні?! Тоді прощай, мріє… Але я вирішив правильно, інакше вирішити не міг… Це мука… Це смішно… Чийсь невдалий жарт… А може, я відвертаю свою увагу?!”

Вони посиділи ще трохи, знемагаючи від боротьби з собою, від кволості й палкої надії. Раптом почулися чиїсь кроки. Вони, досі ще нічого не розуміючи, мовчки дивились на дерево. Грєхов озирнувся. На пагорбі стояв живий Сашко Лунь і розглядав їх з тривогою і здивуванням.

— Я їх шукаю, корабель розбитий, а вони сидять собі… Що ви тут робите?

Всі заворожено розглядали Сашка.

— Нічого цього немає… — мовив нерішуче Дзиго. — Це гіпносон. Дурний гіпносон, бо за логікою ми повинні були просити корабель. Сашкове воскресіння… нічого не міняє. Ми всі приречені… І все-таки я дуже радий.

— Ми знайдемо вихід, — твердо сказав Грєхов. — Прокинься, Дзиго. Це не сон. Тепер нас четверо, а це щось та означає.

Уже з вершини пагорба Грєхов оглянувся. На його здивований вигук обернулися всі. З деревом коїлося щось незбагненне. На його стовбурі грали дивні струмені, розмиваючи чітку структуру. А ще через деякий час дерево запалало. У тому вогні промайнули якісь конструкції, фігури істот. Потім з’явилися зображення людей, в яких легко можна було впізнати їхню четвірку, і все розтануло. В небо піднявся могутній смерч.

“Що ж, це теж правильно, — подумав Грєхов. — Воно пішло далі. Я не знаю, хто чи що воно є — дивна істота чи, може, автоматичний пристрій — суть не в цім. Цілком можливо, що це подібний до нашого корабель аварійно-рятувальної служби іншого розуму, на якому лежить відповідальність за всю Галактику. Колись і ми приймемо від них естафету. А порятунок тепер у наших руках. Самі знайдемо вихід. Самі!”

Мідний дзвін на вхідних дверях басовито бовкнув. Раз, потім другий. Худорлявий, середніх років чоловік сидів у м’якому рожевому кріслі готельного номера і якось упокорено споглядав з висоти сорок другого поверху панораму зимового міста. Дзвін бамкнув утрете, і чоловік голосно гукнув:

— Заходьте! Відчинено!

Він дивився у вікно, аж доки почув позад себе хрипкий і чомусь схвильований голос:

— Добрий день. Ви Самійло Борунь? Я не помилився?

— Атож, — відповів чоловік і повернув до незнайомця довгобразе зморшкувате обличчя. — Я Самійло Борунь.

— Пробачте. Я журналіст. Хотів би взяти у вас коротке інтерв’ю, — він дістав з кишені фонозаписник, але не поспішав сідати й не роздягався; на плечах його брунатної шкіряної куртки і на волохатій шапці, яку він тримав у руці, лежав сніг.

— Сідайте. Що привело вас саме до мене?

Журналіст квапливо роздягнувся.

— Ви сьогодні прилетіли з Інкани на запрошення Земної Ради?

— Так, на урочисту церемонію десятої річниці…

Запанувала довга мовчанка. Журналіст марно шукав слова і раптом сказав:

— Зима, — подивився у вікно.

Чоловік у тон йому додав:

— Зима, та снігу зараз куди менше, ніж торік… Я знову на Землі…

Здавалося, Самійла Боруня цілком задовольняла розмова про сніг, про погоду, він жодним словом чи рухом не виказував цікавості. Дивився на високі будинки, що біліли за вікном, на темну смужку лісу, на те, як пливе магістраллю рухлива маса гелікомобілів.

— Розкажіть, будь ласка, про ті події, — мовив нарешті журналіст. — Розумієте?

— З мене поганий оповідач.

— Будь ласка, пригадайте все, розкажіть, це дуже важливо для мене…

— Для вас особисто? Пробачте, не знаю вашого імені… — Борунь усміхнувся, на його обличчі майнула цікавість. — Мені часом хотілось написати книжку. Я ні на хвилину не забував тих днів. А ось тепер усе пригадується надзвичайно гостро, бо я знову на Землі…

— Розповідайте, прошу вас, — схвильовано сказав журналіст, поклавши на коліна увімкнений фонозаписник.

— Розповідати?

— Так, усе від самого початку.

— Десять років тому наш трансангуляр спеціального призначення “Інкана” зробив посадку в північноамериканському космоцентрі, — Самійло Борунь на хвилину замовк. Журналіст тим часом напруженим поглядом заохочував його до розповіді.

— Нам не дозволили сісти на території Європи, хоч звідти шапкою докинути до Нойвіда. Нам дарували ще годину й сімнадцять хвилин, щоб уже на Землі все зважили й збагнули глибину нашої відповідальності… Вам цікаво? Я поганий оповідач. Я просто робітник…

— Розповідайте.

— У космоцентрі нас зустрів голова Земної Ради Іван Моревіль. Він помітно хвилювався, але був дуже стриманий. Його хвилювання передалося й нам. Сказав: “Хлопці, сподіваюся, ви розумієте, чому Земля викликала саме вас…” Наша бригада спеціального призначення вважалася найкращою. Цієї слави ми зажили після того, як попрацювали у 142-му штучному зоряному метакаскаді астероїдного поясу. Але кожен розумів — то все іграшки порівняно з тим, що нас чекає на Землі. “Хлопці, шість мільйонів населення Нойвіда евакуйовано ще вчора. Ми розуміємо, що в разі вашої помилки чи просто якоїсь фатальності треба думати про евакуацію всіх землян, та в нас немає ні часу, ні такої кількості транспортних кораблів… А на кількох контейнерах пошкоджено захисні рифи… Тож щохвилини може трапитись…” — так сказав Моревіль. Ми пішли за ним до червоного овоїдного гелікомобіля. Я тоді вперше побачив Землю. Я народився на орбітоні “Земля-8”, мої батьки і досі працюють там… Того дня кожен із нас уперше бачив сніг. Не просто замерзлі краплі води, не вкриті памороззю тенета арматури, а справжній сніг, що повільно кружляв у небі, як у кінофільмах. Лапаті сніжинки падали на наші плечі, на наші когерати, перекинуті через плече, і довго не танули. А одна на вилозі мого комбінезона виблискувала кілька хвилин ще й у салоні гелікомобіля, вона була прекрасна, як споруда сучасного орбітона, коли дивитися на нього здалеку. Але, врешті, розтанула…

— Ви — поет, — мовив журналіст.

— Облиште, краще слухайте… До речі, як вас звати?

— Даруйте, я б хотів відрекомендуватися згодом, — сказав журналіст, підсилюючи цими словами таємничість свого приходу. — Розповідайте, будь ласка…

— Добре… Моревіль провів нас аж до станції пневматичного трансатлантичного зв’язку. “Одна година і сімнадцять хвилин, хлопці, щоб ви зрозуміли…” — почав Моревіль, але біокібер Гайвір раптом перебив його: “Ми все розуміємо. Даремно не дозволили сісти в Європі. Час такий дорогий. А ми все розуміємо. І ніщо нас не злякає. Не зупинить. Ми ж любимо Землю. Ця любов закладена ще на першому конвейєрі…” Пам’ятаю, він раптом замовк, поглянув на інших, а потім упевнено додав: “Так, вона закладена у кожному з нас”. Моревіль тоді стомлено всміхнувся, його тонкі губи затремтіли — так усміхаються злякані діти, безневинно і сторожко. “Спасибі, хлопці. Там, у Європі, вас зустрінуть. Другий день ідуть роботи. Земля чекає вашої допомоги”. І ми поїхали. Пасажирська пневматична капсула була майже порожня. Спершу подумалося, що то особисто для нас виділили увесь величезний салон, але я раптом збагнув — хто ж зараз може їхати в Європу, окрім таких, як ми? З кожною хвилиною ми відчували, як щось огортає пеленою свідомість, наші усмішки ставали дедалі напруженішими, як остання усмішка Моревіля, а обличчя — схожими на театральні гумові маски. Ми ніби потрапляли в якесь потужне поле, заплутувалися в його силових лініях, і я добре розумів, що та пелена, те невидиме павутиння — страх. Він наближався до нас, ми наближались до нього. Мені тоді було тридцять шість. Уперше в житті кожною клітиною свого єства я відчував, що таке страх. Ні, це не хвилювання, не усвідомлення небезпеки. Це якесь раптове, болісне, подібне до вибуху усвідомлення фатальної матеріальності народжень і фіналів. А за напівпрозорими стінами салону на арках підземного тунелю миготіли видовжені в тонкі волокна сигнальні ліхтарі. За ту годину й сімнадцять хвилин кожний з нас справді збагнув глибинний сенс слів простих, мов газетне повідомлення, — в Європі під містом Нойвід, на глибині двох кілометрів, під час прокладання додаткової транспортної пневмомагістралі виявлено велетенські запаси древньої нуклонної зброї, на кількох контейнерах пошкоджено захисні рифи, другий день ведуться роботи по врятуванню. Сьогодні всі ці події — історія. Я зараз уже знаю і найменші подробиці, яких тоді ніхто з нас не знав, хоч ми й були учасниками тих подій… Ловлю себе на думці, що згадую книжку Олеся Буркуна “Земля, народжена вдруге”. Ви читали?

— Так, — кивнув журналіст.

— Та книжка загалом про нас, і тепер я, мабуть, не зможу додати жодної нової деталі до створених письменником образів, до опису нашої роботи. Хоч там і багато вигаданого. Але я можу погодитися, що все було саме так. Я просто не міг тоді запам’ятати, що в Авеніра Горлача — ми з ним сиділи в салоні пневмокапсули поруч — на правому плечі був пошкоджений комбінезон, і Авенір уважно розглядав дірку, силкуючись пригадати, де саме він подер костюм. Бернард Болл, можливо, й справді цілу дорогу мугикав пісеньку про сороку, а Аскольд Зимнич сидів нерухомо із заплющеними очима, ніби дрімав, тільки руки судомисто стискали когерат. Будимир Глей щохвилини зиркав на стінний годинник і якось байдуже повторював: “Уже скоро приїдемо”, а Вацлав Манчарський запропонував випити кожному по ковтку міцного боро з його похідної фляги, і ніхто не відмовився; біокібер Доброслав усю дорогу перевіряв свій когерат.

Рудочубий хлопчина у блискучому захисному костюмі з шоломом у лівій руці зустрів нас на третій європейській колекторній станції лиш одним словом: “Ходімте!” А потім додав: “Ходімте швидше!” Біля пластиконових боксів з костюмами радіаційного захисту він нетерпляче чекав, доки ми всі перевдягнемось. Руки в нього тоді тремтіли, обличчя ж, кругловиде і ще таке дитяче, було навдивовижу спокійне. Відгалуженням основного тунелю ми пішли за ним. Невдовзі побачили в кінці кам’яного коридора людей, їхні постаті, освітлені потужними прожекторами, кидали химерні тіні на стіни підземної зали. її вирили променями стаціонарних когератів навколо велетенських контейнерів, що громадились посередині. Вони були страхітливо буденні й скидалися на продуктові блоки сільськогосподарської фірми “Гуллівер”. “Ось вони, древні нуклонки”, — мовив рудочубий, його голос спотворювався динаміком або ж просто хвилювання насичувало його нелюдськими модуляціями. Без привітання і традиційного потиску рук до нас звернувся кремезний бородань. Під кулястим шоломом його борода також видавалась кулястою. Пригадую, він сказав: “Мене звати Іліан Берн. Ми третю годину чекаємо на вас. Треба все узгодити, зупинитись на якомусь із варіантів. Ми вирішили законсервувати це проклятуще лайно, та на двох контейнерах пошкоджено захисні рифи. Рано чи пізно це призведе до вибуху. Отже, ці два контейнери доведеться анігілювати. Що скажете на це?” — “А відновити захисні рифи?..” — спитав я тоді і сам відразу збагнув, що відновлення рифів та ще в таких умовах небезпечніше за анігіляцію.

Олесь Буркун писав, що в цю хвилину я особисто думав про сина та дружину, які залишились на Веріані, про тридцять шість прожитих літ, а ще про Землю, про її долю… Так, мабуть, я тоді думав про це. Руки тремтіли, а ноги підкошувались… Я зголосився першим почати анігіляцію одного з контейнерів. Довго порався біля когерата на розсувних триногах. Мене ніхто не підганяв, хоч кожен розумів, що часу в нас обмаль: чутливий лічильник Бакса сухо клацав. Зростав рівень радіації. Наші костюми ще рятували, та час прискорював свій плин, і небезпека щомиті зростала. Філігранність роботи полягала в тому, що прямий когерентний промінь відразу б викликав вибух… В Олеся Буркуна це описано з цікавими подробицями. Я скажу лише одне — з першим контейнером ми морочилися вісім діб без хвилини перерви. Працювали по черзі, часто мінялися.

Безліч разів виходив з нами на зв’язок Іван Моревіль, питав про самопочуття, про допомогу, від імені всіх землян переказував вітання і бажав успіху… Та лічильник Бакса вже захлинався. Часом здавалося, що я відчуваю, як мене пронизує потік нейтронів. Костюми вже не рятували. Першим знепритомнів Лавро Білий, і відразу за ним Лукаш Гудим. їх винесли представники медичної служби, з’явившись несподівано, ще до нашого виклику, з глибини головного тунелю. Аж тоді я зрозумів — за нами постійно стежили. Роздивившись, помітив п’ять червоних сигнальних вогників телекаріусів — тож усі ці дні нас транслювали по Всеземній Телеінформаційній Системі…

— А чому ви відмовилися від допомоги? Пам’ятаю, тоді навіть ішлося про заміну всіх бригадою біокіберів… — несміливо перебив його журналіст.

— Так, коли знепритомніли Лавро Білий та Лукаш Гудим, Іван Моревіль категорично заявив, що вимагає нашої заміни. Але то було недоцільно. Кожен з нас був уже, як решето. До того ж нас вважали найкращими когераторами Сонячної Системи… Біокібери не були б нам гідною заміною. Зрозумійте мене правильно. Вони молодці, вони завжди працюють з максимальною віддачею, та коли треба зробити неможливе, тоді потрібна людина. Вона часом витримує неможливе…

— Людина справді велика загадка, — мовив журналіст. — Але біокібер Доброслав був з вами до останньої хвилини. Він також витримав.

— Можливо. Я погано пам’ятаю останні дні… З другим контейнером було ще важче. Вивільнення енергії катастрофічно прискорювалось, ми самі це прискорювали своїм втручанням. А швидкості анігіляції змінити не могли;. До того ж з кожним днем нас ставало менше, і більше часу доводилось перебувати під смертоносним потоком нейтронів… Останніх днів я зовсім не пам’ятаю. Не можу сказати точно, коли відмовила пам’ять. Здається, то був день одинадцятий… Але я так само затято брався до когерата, як надходила черга, впевнено краяв смертоносний контейнер. Так розповідали мені потім ті, хто сидів біля телеекранів. Та я нічого не пам’ятаю, — в голосі Самійла Боруня вчувалася гордість за себе, за людину. — Кажуть, я останнім вийшов після знешкодженого другого контейнера…

— Так, ви були останнім. Вас виніс біокібер Доброслав. Ви вже не могли самі йти… З його пошкоджених вазопроводів витікала біоплазма, та він виніс вас, мов малу дитину. Напружуючи останні сили, ви кричали: “Чуєте, хлопці! Все гаразд! Земля, наша Земля!”

— Справді? Не пам’ятаю цього. І ніхто мені не розповів. І Олесь Буркун не писав про це… А чому?

— Останні години жоден з телекаріусів не працював. Вони були пошкоджені нейтронним потоком. Тож телеінформатори на Землі мовчали… А лікар, що відправляв вас і Доброслава на поверхню, був такий схвильований… Тому про це ніхто й не знав. Та й хіба це так важливо? А ви справді не пам’ятаєте?

Самійло Борунь голосно розсміявся:

— Справді, я нічого не пам’ятаю. Ви мені не вірите?

— Колись не вірив…

— Даруйте, а звідки вам відомі такі подробиці?

— Я… біокібер Доброслав.

— Ви? Доброслав?.. — Усе тіло чоловіка напружилося. — І ви чекали десять років, щоб сказати мені про це? Чому?! — Йому на очі навернулися сльози. — Ми дуже змінилися, — сказав по паузі. — Чому ми з вами не зустрічалися ці роки? Позаминулої осені в “Континенталі”… Всі, хто залишився… Чому вас не було, Доброславе?

— Пробачте, я гадав, що ви не хочете мене бачити… Я не розумів чому, але так думав… Пробачте, я не вірив, що ви не пам’ятаєте…

— Як ти міг, Доброславе? — Самійло Борунь уже не стримував сліз.

Вони довго дивились один на одного.

— Це треба бути біокібером, щоб отак… — крізь сльози мовив Самійло. — Ти дуже змінився.

— Та й вас важко впізнати. Але ми живемо. І я завжди казав собі: то пусте, що він не хоче мене бачити, що він забув про мене. Головне — ми всі витримали, залишилася Земля… А знаєте, у мене в серці ніколи не було зла… Я тоді витримав тільки завдяки вам, тільки завдяки вам…

— Я в магазин збігаю, — сказала дружина, застібаючи благеньке пальто, — а ти на молоко поглядай.

— Угу, — пробурмотів Максим.

Ніна раптом розсердилась.

— Повтори, що я сказала!

— Повторюю, — покірно відповів Максим, роздумуючи над тим, чим же можна замінити цей важливий площинний транзистор. — Що?

— От біда мені з тобою! — спалахнула дружина і, скинувши пальто, побігла на кухню.

У двері подзвонили, і Корнєєв почув голос сусідки. Розмова зайшла про нього.

— Важко тобі з ним, сердешній! — співчутливо воркотіла сусідка.

— Так, — погоджувалася дружина. — Все я та я по господарству б’юсь, як риба об лід. А він то в бібліотеці сидить, зарившись, мов кріт, у книжки, то вдома з металевими цяцьками морочиться. А для сім’ї чоловік, годувальник потрібен, а не подоба до нього.

Максим тяжко зітхнув і схилився над схемою. Дружина, звичайно, по-своєму має рацію. Сім’я одними лише ідеями ситою не буде, а конструювання машини часу відбирало усі вільні години. Через неї, машину, він, інженер, працював у позавідомчій охороні. В результаті вийшов значний виграш у часі: доба — чергування, три — вдома, зате давався взнаки програш у платні. Гнітила Максима і принизлива слава дивака-винахідника, мало не божевільного, який тішить себе нездійсненними надіями і свідомо робить казна-що. Злі язики прирівнювали його до винахідників вічного двигуна, і тільки сам він непохитно вірив у свою ідею.

Він вірив і знав, що співіснують на одній просторово-часовій осі минуле, сучасне і майбутнє. Одне з питань хвилювало його найбільше: як жорстоко майбутнє детерміноване минулим? Контури майбутнього розпливаються, і в ньому якимось неймовірним чином існують кілька рівноправних, рівновірогідних реальностей і, можливо, реалізація однієї з них багато в чому залежить від поведінки темпонавта (так Максим назвав людей, які будуть переміщатись у просторі й часі).

Щоб розвіяти сумніви, Максимові необхідно було провести випробування машини. І він ішов напролом до своєї мети, до цієї сяйливої зірки, і в його кімнаті потроху виростала небачена споруда — блискуча від металевої обшивки куля з двома телескопічними антенами зверху і плоским днищем. До овальних дверцят прироблено ручку від платтяної шафи. Кабіна була темнуватою, сидіння Максим зняв зі старого тапчана, але предметом його гордощів був пульт, на якому горіло безліч кольорових індикаторів, зліва знаходився невеликий екран зовнішнього огляду, у правій своїй частині пульт наїжачився безліччю тумблерів і рукояток.

Саме цього вечора була закручена остання гайка і зроблено останнє паяння. Вдома стояла тиша — дружина з сином пішли на день народження Колюнчиного приятеля. Максим нерухомо сидів біля машини і відчував, як завмирає в ньому жагуче прагнення діяльності, як розчиняється в незвичному спокої постійне побоювання не встигнути. Він сидів, не запалюючи світла, у напівтемряві, на триногому кухонному стільці, прихилившись до гладенького борту машини, і в душі у нього народжувалося щось давно забуте, ніжне, немов весняна квітка, крихке, мов сніжинка.

І він збагнув, що це — щастя.

До тями його привів неголосний звук — неначе щось шкрябало — а потім яскравий спалах світла. Максим побачив перед собою двометрового красеня у вільному золотистому одязі, який невідомо звідки з’явився. Незнайомець мовчки переводив погляд з Корнєєва на машину. Максим на мить розгубився, але відразу ж зрозумів, що все це від перевтоми, і знову заплющив очі, намагаючись розслабитися. Але світло, яке з’явилося в кімнаті нейнезрозумілішим чином, било просто в обличчя, і перед очима плавав червоний туман. Максим зморщився й розплющив очі. Видіння не зникло. Воно усміхалось доброзичливо і трішечки співчутливо. Максим помітив це співчуття і, відразу ж повіривши у реальність незнайомця, скипів:

— Що вам треба і як ви тут опинились?!

Але перш ніж незнайомець відповів, Максима осяяв радісний здогад, і він із щасливою усмішкою вислухав, як незнайомець звичайнісіньким голосом відповів:

— Двадцять друге століття. Середина. Дві тисячі сто вісімдесят третій рік, дев’яте вересня.

— Теж осінь! — чомусь зрадів Максим.

— Мені хотілося б упевнитись, чи туди я потрапив. Ви Максим Іванович Корнєєв, рік народження тисяча дев’ятсот сорок п’ятий, радіоінженер за освітою?

Максим мовчки кивав, дивуючись надмірно правильній вимові, а той вів далі:

— У нас, істориків темперології, виникла розбіжність. Частина дослідників, до них належу і я, вважають, що вперше Можливість переміщатися у просторі й часі обгрунтував Максим Іванович Корнєєв. Тобто ви. І саме ви створили діючий зразок часу. Інші доводять, що машину часу винайдено в середині двадцять першого століття.

У Корнєєва неприємно запекло під грудьми.

— Вони вважають, що принцип переміщення по просторово-часовому континууму відкрила Флоринда Браун.

— Яка ще Браун? — неприємно був вражений Корнєєв. — Я відкрив цей принцип! Я й машину збудував. Ось вона.

Він промовив це і сам дивувався своїй гарячковості й цьому власницькому інстинктові, що казна-звідки взявся.

Пришелець підійшов до апарата і ніжно погладив його рукою.

— Ось він, найперший, — зворушено промовив він, і голос його затремтів.

— А навіщо вам, власне, було прилітати сюди? Щоб переконатися в моєму пріоритеті? — раптом здогадався Максим. — Вам простіше було б поритись у відповідній літературі.

Пришелець здивовано звів брови.

— Простіше? Та хіба ви не знаєте? Ах, так! У вашому столітті інформаційний вибух тільки починався. Але ви, мабуть, знаєте, що кількість інформації зростає лавиноподібно, як то кажуть, по експоненту. У вас це ще не так помітно, а в нас — труднощі неймовірні. Розібратись у сучасному потоці інформації дуже важко навіть з допомогою ЕОМ дванадцятого покоління. Затрати на пошуки потрібних відомостей величезні, через це довелося нам розшукувати дані за допомогою темпомобіля. Енерговитрати і витрати часу при цьому на порядок менші, ніж при звичайному інформпошуку.

— Невже нема ради?

— Шукаємо, — занудьгував гість. — Ми не в змозі зорієнтуватися в потоці інформації навіть у своїй вузькій спеціальності. А припинити дослідження неможливо — адже в пізнанні сенс існування людства.

— Потоп. Другий всесвітній потоп, — зіронізував Максим. — Цього разу інформаційний.

— Що? — не зрозумів пришелець.

— Це з царини міфології.

— Які ви ерудовані! — захоплено мовив темпонавт. — Одначе нам пора прощатись, енергія в накопичувачах вичерпалась.

Почулось сухе клацання, і “видіння” зникло. Максима знову огорнула півтемрява.

Не минуло й кількох секунд, як почувся незвичайний звук, цього разу схожий на гудіння басової струни, і перед Максимом з’явився інший темпонавт, ще вищий за попереднього, у тісному одязі, що виблискував сріблом. Цей пришелець був діловитішим і почав розмову без зайвих слів.

— Вітаю! Ви Максим Іванович Корнєєв? Добре! Ви винайшли машину часу? Чудово! Я це і доводив тим. — Він тицьнув пальцем кудись позад себе. — Де ж вона?

Максим стомлено підвівся і підійшов до машини.

— Простенько, але досить надійно, — констатував пришелець. — Молодець, молодець!

Деякі слова йому ніби важко було вимовляти, і тоді він шепотів у чорну коробочку, яка висіла на грудях, потрібне слово долинало звідти.

— Що це? — зацікавився Максим.

— Універсальний перекладач. За три з половиною століття наша мова змінилась, от і стала в пригоді ця штуковина. Зручна річ! — Дарую! Дозвольте вручити як приз першому темпонавтові. Знадобиться в подорожах у просторі й часі.

— З якого ви століття? — запитав Корнєєв, тримаючи в руці невагому коробочку.

— Кінець двадцять третього. Вік швидкостей, біороботехніки, квазізоряної інженерії!

— Невже у вас ніде не відзначено, що машину часу винайшов я? — з сумом поцікавився Максим. — У мене вже був один із двадцять другого століття.

— Вони самі по собі, а ми самі по собі. Звідки нам було знати, що у вас побувала експедиція? Спробуй розшукати ці відомості у гігантському потоці інформації. Він переповнює нас. Жах, жах! З одним інформаційним вибухом ледве впоралися у двадцять другому столітті, а зараз новий готується. Ну, до побачення, поспішаю, голубчику. Нема коли!

Знову прогула басова струна, і пришелець, потьмянівши, зник.

Виявилося, що цей візит не останній. Пришельці прибували, як за розкладом, з інтервалом у дві-три хвилини. Третій… Четвертий… П’ятий… Восьмим прибув пришелець із двадцять сьомого століття. Його одяг мінився різнобарвними вогнями, великі очі дивились привітно й уважно, на голові в цього темпонавта був широкий золотий обруч. Здавалося, що думки незнайомця ллються саме з нього і легко проникають у мозок співрозмовника. Корнєєв відчував, що у нього в мозку самі по собі виникають слова й образи.

— Я прибув до вас із двадцять сьомого століття…

— Он як! — швидко сказав роздратований Максим. — У вас інформаційні неув’язки. Чергові! Для історії темпорології вкрай важливо з’ясувати, хто ж винайшов машину часу! Цікава ситуація складається.

З обруча долинув імпульс подиву й запитання.

— Я винайшов! Я! Але, даруйте, я дуже стомився від усіх цих безглуздих візитів непроханих гостей. Прощавайте!

Восьмий пришелець повільно розчинився в повітрі, не перестаючи випромінювати хвилі подиву.

Ніна з Колюнькою повернулися близько одинадцятої. Увагу дружини відразу ж привернув гомін у кімнаті чоловіка, нечіткі голоси. Вона прислухалась і вирішила, що Максим розмовляє сам із собою. “З’їхав з глузду остаточно, — з несподіваним полегшенням подумала вона. — Цього давно слід було чекати”. І вона відчула, що все, нарешті, стало на свої місця, що дивна поведінка чоловіка пояснювалась найприроднішим способом. Тепер з’явилася можливість спекатись цього джерела постійної роздратованості і неспокою. А найголовніше, що все з’ясувалося. Він кілька разів намагався пояснити їй, над чим працює, і Ніні навіть якось здалося, що вона збагнула суть його слів і відчула казкову красу фантастичної конструкції, створеної думкою її чоловіка. Після цього вона пішла до своєї кімнати, і їй стало моторошно. Звичайно, вона як медсестра знала, що божевілля не заразне, але вона знала й те, що є в списку професійних захворювань і така хвороба, як “наведений психоз” — психічне захворювання, що виникає у людей, які довго і безперервно спілкуються з божевільними.

Цілісіньку ніч, заважаючи Ніні Михайлівні спати, з кімнати Максима Івановича долинали гучні голоси, і з-під дверної щілини спалахами пробивалися яскраві смуги світла.

— Хоч би квартири не підпалив, шизофренік, — крізь сон бурмотіла вона. — А завтра його, миленького, до психіатра відведу і в психіатричну лікарню госпіталізую.

До кінця ночі Максим був геть змучений. Коли до нього в ілюмінаційному блиску з’явився двадцять другий відвідувач, Максим нерозбірливо крикнув і пошпурив у нього шматком каніфолі, який випадково виявився напохваті. Темпонавт номер двадцять два злякано зник. А Максим, начепивши коробочку універсального перекладача на шию, квапливо сів у кабіну машини і, набравши на циферблатах потрібний час, натис на червону кнопку пуску. Темпомобіль, переміщуючись у просторі й часі, повинен був потрапити до давньогрецького міста Сіракузи на дві тисячі двісті шістдесят п’ять років назад.

Максим відчув запаморочення, потім кімната повільно перевернулась так, що опинилася внизу, пропорції довколишнього дивовижно спотворилися, всі предмети сплющились і огорнулися серпанком. З несподіваною чіткістю раптом проступила протилежна стінка, вкрита рожевими шпалерами з квіточками, які було замінено близько семи років тому зеленими, а потім голубими. Після цього Максим відчув легку нудоту, яка буває в пасажирів маленьких літаків, коли ті провалюються в повітряну яму.

Він примружив очі, а коли розплющив їх, то побачив, що апарат стоїть на вузенькій, мощеній бруківкою вулиці, біля будинку з плоским дахом, на якому так добре спати задушливої літньої ночі. Сонце стояло високо в зеніті, повітря дихало спекою, під розпеченим навісом сидів смаглявий широкоплечий чоловік. Йому було близько п’ятдесяти, і в його кучерявій бороді виднілися сріблясті пружинки сивини. В одній руці він тримав циркуль, у другій — кулю, допитливо вдивляючись у неї, ніби намагався розгледіти невидиме.

— Хай бережуть тебе боги і сприяють у всіх ділах, — привітав його Максим, підійшовши ближче, і коробочка універсального перекладача жваво переклала фразу на давньогрецьку. — Чи не скажеш ти, де житло високоповажного Архімеда?

— Що тобі від нього треба? — різко спитав грек, на превеликий подив Максима, зовсім не зважаючи на коробочку, що розмовляла.

— Мені хотілося б поговорити з цим великим ученим, — сором’язливо признався Максим, — довідатись, чи насправді це він умів добувати квадратні корені з дуже великих чисел, а також…

Обличчя грека палало кров’ю, на лобі надулись вени. Він хрипко прокричав кілька слів, і універсальний перекладач затріщав, не зумівши перекласти фрази.

— Що з вами? Я тільки хотів дізнатись…

— Дізнатись! І цей теж! — з мукою в голосі закричав грек і, приклавши кулю до плеча, ніби ядро, з силою жбурнув її в Максима. Якимось дивом той зумів ухилитися від смертоносного снаряду і запально прокричав:

— Ти що, з глузду з’їхав?! Дикун ти, а не стародавній грек! Я завжди з повагою думав про стародавніх греків як про носіїв високої культури, а тепер бачу, що дуже помилявся. Невже важко сказати, де проживає славнозвісний Архімед?

— Я Архімед, — похмуро признався грек, нервово гладячи бороду. — Пробач, пришельцю, мимоволі ледве не завдав тобі шкоди. Мабуть, боги на мить затьмарили мені розум. Повір, дуже важко зберегти спокій, коли до тебе цілий тиждень один за одним приходять чужоземці і ставлять пусті запитання, як оце ти. Спочатку з’явився муж рослий у золотистому одязі, потім…

— Потім у сріблястому одязі, — підхопив Максим.

— Звідки ти знаєш? — насторожився Архімед. — Чи це не твої друзі?

— Ні, це не мої друзі. Я знаю про них тому, що вони з’являлися й до мене!

— Виходить, і ти вчений? — зрадів Архімед. — Тоді, може, ти поясниш, про який це закон тлумачили пришельці? Та й ти, здається, згадував закон Архімеда.

— Передусім хочу нагадати, що у воді всі предмети здаються легшими.

Архімед нетерпляче клацнув пальцями.

— Ближче до справи! Це я давно помітив і зрозумів, що вода виштовхує тіло, яке занурене в неї.

— Занур будь-яку річ, твою кулю, наприклад, у ванну. Рівень води підніметься, куля витіснить рідину, що за об’ємом дорівнює її власному. Витіснена рідина намагається зайняти свій попередній об’єм і виштовхнути кулю з силою…

— З силою, спрямованою вгору, — в захопленні ляснув себе по стегну Архімед, — що дорівнює вазі води, витісненій кулею! Послухай-но, закон цей універсальний! Він стосується будь-якого предмета!

— Оце і є знаменитий закон Архімеда, який відомий у нас в майбутньому і навіть вивчається в школі.

Архімед пританцьовував від захвату, радість відкриття п’янила його.

— Я давно роздумував над цим! І тепер усе стало ясно! Який гарний закон! Чудовий закон! Ев-ри-ка!

І з криком “Еврика!”, не в змозі стримати захоплення, він побіг вулицями Сіракуз.

Побіг одягнутий.

Архімед прибіг аж через півгодини, радісний і майже не захеканий — давньогрецька спортивна підготовка, безперечно, давалася взнаки.

— Зайдемо в дім, о пришельцю! — блиснув він білозубою усмішкою. — Я гадаю, нам є про що погомоніти.

Вони зайшли до кімнати, і Максим побачив, що вона заставлена рулонами, які лежать на ложах, під ложами, вертикально стоять у кутках, а то й просто валяються на підлозі.

— Це все результат моїх роздумів, — гордовито повів рукою господар.

Він, здуваючи найтонший пил, розгортав креслення і давав короткі пояснення, крадькома позираючи на Максима. Катапульти, підйомні механізми, блоки у найнеймовірніших поєднаннях, геометричні креслення, знову катапульти. Та, розгорнувши одне з креслень і ледь глянувши на нього, Архімед згорнув рулон і при цьому густо зашарівся. Максим усе-таки встиг дещо помітити і вже приготувався запитувати, коли тоненько запищав зумер, нагадуючи, що енергія закінчується. Натиснувши на кнопку браслета, він вимкнув сигнал і поспішив до виходу. Архімед, ідучи за ним, раптом спитав:

— Я відразу здогадався, що ти з майбутнього. Чи не можеш-ти сказати, що буде зі мною і моїм рідним містом, прекрасними Сіракузами? — Архімед посмутнів. — На нас давно гострять зуби загарбники — ці злісні дикуни, які вивчали лише одну науку — науку вбивати.

Максим кивнув.

— Так, я знаю майбутнє. Ти зробиш безліч відкриттів у механіці й геометрії. Але любов і визнання своїх громадян завоюєш тим, що під час облоги Сіракуз римським полководцем Марцеллом сконструюєш потужні катапульти, які несхибно поцілятимуть у ворога величезним камінням; метальні машини, які посилатимуть хмари стріл і дротиків. Величезні журавлеподібні механізми особливими захватами підійматимуть за ніс ворожі кораблі, а потім кидатимуть їх у безодню. І в полководця Марцелла вирветься гірке зізнання: “Доведеться нам припинити війну проти геометра”. Але твоє місто…

— Не треба далі, — суворо перебив його Архімед. — Я хочу вірити в те, що це місто вистоїть.

— Гаразд, — погодився Максим. — Я розповім про твою подальшу долю. Та тільки для того, щоб умовити тебе врятуватись. Ти загинеш від меча ворожого солдата, коли будеш креслити на піску. І слова твої переживуть віки: “Не чіпай моїх креслень!” Але подумай, навіщо тобі передчасна смерть? Сідай у мою машину й полетимо у майбутнє. Ти зможеш продовжити своє життя на десять, а то й на двадцять років. Послухай, я пропоную тобі не абищо — життя!

— Ні! — різко відповів Архімед і раптом прояснів на виду. — Чому ти не хочеш зрозуміти, чужоземцю, що я не можу виїхати з рідного міста, коли знаю, що зможу принести велику користь при його захисті. Нехай навіть ціною власного життя! Хіба це не щастя для мене? Вирішено — я лишаюсь!

— Може, розповісти тобі про деякі відкриття майбутнього? — запитав Максим. — Це полегшить твою роботу.

Архімед хитро примружився.

— У Сіракузах кожен знає: найдобріша вода з того джерела, до якого веде найважча стежка.

Максим відчинив дверці апарата.

— Не знаю, чи жалкувати мені, що я не зміг тебе переконати залишити Сіракузи, чи ні?

— Не жалкуй! — Архімед прощально підняв руку. — Боротьба за справедливість — це ж прекрасно!

Максим заліз у кабіну й теж помахав рукою. Дверцята зачинились. Він сидів, замислено дивлячись на панель. Куди податися? В двадцять перше століття чи в двадцять друге, а може, відразу в тридцяте махнути? Добре було б вирушити туди — в далеке світле майбутнє. Його там зустрінуть з радістю, він зможе спочивати на лаврах, оточений загальною повагою як винахідник машини часу. Відпочивати… А чи все зроблено мною в двадцятому столітті? Максим згадав про горду відмову Архімеда і натис на кнопку, під якою був нерівний напис: “Повернення в точку старту”.

Знову запаморочилась голова, і Максим відчув, ніби провалюється в безодню. І в цю мить він чомусь пригадав креслення, яке Архімед посоромився йому показати. Тоді воно здалося Максимові чимось на диво знайомим, хоч і були там незрозумілі позначення й символи, була незавершеність конструктивних елементів. Та тільки зараз Максимові раптом сяйнув здогад, що це була наївна, але в основі своїй правильна принципова схема машини часу.

Виймаючи з скриньки конверт, я спочатку не звернув уваги на почерк і на те, що на конверті немає зворотної адреси. Відчинивши двері, кинув його на журнальний столик і заходився готувати каву. Голова моя була начинена уривками доповідей про нові археологічні знахідки, про радіоізотопні методи аналізу віку кісток та ще багато чим, почутим на республіканській конференції археологів. Про той синій конверт я згадав аж тоді, коли сів до столу. Неквапливо розпечатав — і тут мене ніби струмом шарпнуло. Ще до кінця не усвідомлюючи, що сталося, я почав гарячково читати.

Я перегорнув аркуш, сподіваючись на продовження, але на другому боці нічого не було. Я був здивований до краю, адже дід Карпо вмер два роки тому, на вісімдесят шостому році життя! Я любив старого, бо він був мені і за батька, і за матір. Любив, але й частенько кпинив його, коли він починав надто вихвалятися.

Та я був спантеличений лише на мить. Витівка старого через два роки по смерті збадьорила мене і додала апетиту — з кавою я ум’яв ще двісті грамів буковинської ковбаси і чималий шмат хліба. Мені все було ясно. Старий, відчуваючи, що йому недовго вже топтати рясту, написав цього листа і віддав комусь із своїх молодших приятелів, аби той по його смерті відправив листа мені. “Ах ти ж, старий хвалько, — сумно подумав я. — Все одно докопаюся, хто цього листа вкинув”. Ясно було одне — людина живе в нашому місті, про що свідчив єдиний штемпель. “Хто б то міг бути?” — міркував я. — “Хто ж іще? Козленко!” — підказав мій внутрішній голос.

Цей Козленко — заслужений артист республіки, найчастіше грає комедійні ролі. Дід Карпо часто чекав його за лаштунками, і вони після спектаклю прямували до “Театрального”.

Раптом мене різонула думка. У листі пишеться про діда Спиридона. Адже той помер рік тому. Не міг же мій старий передбачити, пишучи цього листа, що через рік по його смерті помре й Спиридон.

“А йому цього й не треба було знати, — озвався мій внутрішній голос. — Спиридон був на три роки старший від діда Карпа, а під кінець і дурневі було ясно, що сусіда на тонку пряде. Тільки випадково Спиридон не вмер раніше за мого старого”. Отже, дід Карпо попрохав Козленка, аби той укинув листа по смерті Спиридона.

Через деякий час, грюкнувши дверцями таксі, я заходив у будинок, де на восьмому поверсі жили Козленки. Відчинив сам Кость Миколайович.

— А, це ти, Василю! Заходь! Ну, про що там говорять предки? — запитав він, маючи на увазі мою професію археолога.

Я подав листа від діда, ні на мить не зводячи з господаря очей. Поки він читав, на його обличчі тліла тепла посмішка. Козленко таки був щирим приятелем моєму старому, хоч і молодшим на сорок років… Та й усі дідові друзі були вдвічі, а то й утричі молодшими, либонь, тому, що самого його анітрохи не зігнули оті вісімдесят шість років. Бувало, дивишся в спину — стрункий чолов’яга, хода пружна. Альпінізмом займався до шістдесяти. А заговори-но з ним! Вицвілі очі враз синішають, брови сизим розкриллям шугають угору. Тільки волосся білим холодом виблискує.

Кость Миколайович підвів голову:

— Знайшов старого листа від Карпа Левковича?

— Не так, щоб уже старого, — сказав я, ледь посміхаючись. Я тепер ладен був заприсягнутися, що це не Козленкова робота. — Подивіться на штемпель.

Той глянув на число, на почерк.

— Нічого не розумію. — На його обличчі з’явилося аж ніяк не сценічне здивування. — Чи не з того світу цей лист?

Я тільки стенув плечима, мовляв: біс його втямить.

Козленко зайшовся сміхом.

— От так устругнув Карпо Левкович! Через два роки по смерті нагадав про себе. 280° за Цельсіем! Ха-ха-ха! Цікаво, кому він доручив укинути цього листа?

Тато й мама Волошини зібрались у Гімалаї на світову першість із польотів на дельтапланах. Вони трішки посварилися через Генку.

— Ні, ні й ні! — заявила мама тоном, який не приймає заперечень. — Дитина тільки-тільки очуняла від ангіни — зміна клімату може їй нашкодити.

— Розумієш, друже, доведеться тобі посидіти вдома. Будь мужчиною, — співчутливо сказав тато Генці, що пхикав.

Тато довго вмовляв засмученого сина, потім подзвонив по відеофону в бюро добрих послуг. М’яко засвітилася і щезла стіна, поступившись місцем просторій залі, по якій линула вдалечінь дзвінка порожнеча. Миловидна дівчина в золотистій сукні з’явилася між столом і книжковою полицею. Вона уважно вислухала тата й спробувала пом’якшити відмову ввічливою усмішкою:

— На жаль, ми не зможемо вчасно виконати вашого замовлення. Сьогодні у нас величезний попит на няньок.

Тато розгублено подивився на маму, мама на тата.

У цей час із глибини зали вийшов чоловік з діловим заклопотаним обличчям — мабуть, начальник дівчини — в кімнаті пролунав його голос — впевнений красивий баритон:

— Наш девіз: жодної відмови клієнту. Вашу заяву на няню ми постараємось виконати. Ставлю на контроль ваш викличний блок.

Тато подякував люб’язному службовцеві, мама подарувала йому чарівну усмішку — усе владналося якнайкраще.

Генці, який дуже втомився за день, захотілося спати, він ліг і відразу ж заснув. Він навіть не поворухнувся, коли на світанку мама торкнулася губами його пухлої щоки. Подружжя Волошиних сіло в променеліт, і схожий на перевернуте блюдце літальний апарат по магнітному променю полинув у забарвлене світанковою зорею небо.

Генка прокинувся і кілька хвилин лежав у солодкій напівдрімоті, дивлячись, як у віконце пробиваються косі сонячні промені. Потім його погляд упав на коробочку викличного блока, він згадав учорашні вмовляння і свої сльози, скривив губи, збираючись заплакати, але передумав. Зелена лампочка блоку світилась привабливим котячим вічком. Що цього разу пришлють йому з бюро добрих послуг?.. Можливо, крокодила Тошку, який уміє говорити? Тошка геть як справжній, з ним можна гратися, складати з кубиків будинки — Тошка швидко схоплює будівельну премудрість, смішно розтуляє рота, всіяного тьмяними пластиковими зубами, — якщо просунути долоньку йому в пащу, Тошка завмирає і не рухається доти, доки не витягнеш руки. Ще на Тошці можна їздити верхи і плавати в басейні, тримаючись за пухирчастий тремтячий хвіст. А може, сьогодні на нього чекає схожий на вчителя кібер, з яким можна зітнутися в шахи або хрестики-нулики і дістати відповідь на будь-яке запитання? Кібер добрий і все на світі знає, але з ним таки нуднувато. Він слідкуватиме за Генкою неприродно витріщеними голубими очима, ходитиме за ним, мов тінь, раз у раз нагадуючи рипучим голосом: “Не їж немитих фруктів — може заболіти живіт… Не дригай під столом ногами — це погана звичка”.

Генці обридло лежати в постелі, він потягся до блока виклику і натиснув на кнопку. Тієї ж миті до кімнати впливла дівчина в золотистій сукні й привітно сказала:

— Доброго ранку, Гено!.. Ми прийняли твій виклик. Зараз пришлемо тобі няню.

Через чверть години Генка виглянув у вікно — до будинку під’їхав електромобіль. Із нього вийшла маленька бабуся у білій хустині. Це була прадавня модель — зараз таких не виготовляли, напевно, в бюро добрих послуг не знайшлося нічого новішого.

На східцях почулися важкі кроки, двері в кімнату відчинилися. Генка щосили підстрибував на ліжку, яке під ним ходило ходором.

— Ти що робиш, шибенику такий!.. Вставай мерщій!

Бабуся, зайшовши до кімнати, з докором дивилася на Генку, від цього погляду йому зробилось ніяково, він перестав підстрибувати і зацікавлено спитав гостю:

— Ти кібер старої моделі?

— Стара, стара, онучку! Далі нікуди, — закивала головою бабуся. — А ти все-таки вставай, уже пора. Сонечко давно підбилося…

Генка, не слухаючись бабусі, знову заходився стрибати на постелі — він звик до того, що настанови кібернетичних няньок виконувати не обов’язково.

— Ух, пустун! — сердито сказала бабуся.

Вона підійшла до Генки, спіймала його за руку і стягла на підлогу.

Генка злякано дивився на дивну няньку — він знав незмінне правило: ніхто з кіберів за будь-яких обставин не смів навіть пальцем доторкнутися до дитини, їхнє діло розважати, навчати, читати нотації — але не більше!

Утихомирившись, Генка одягся — нянька примусила його вимитись і почистити зуби, а потім так міцно витерла рушником лице і шию, що Генка став рожевим, як дозріваючий помідор.

Потім бабуся повела Генку на кухню, невдоволено бурмочучи, заглянула в шафи й холодильник. Вона не поспішала, як інші кібери, годувати Генку ситними сумішами в тубах, а поставила на електричну піч сковорідку — від смачного запаху в Генки потекла слина. Ніколи в житті він не їв нічого смачнішого за цю яєчню.

Генка наївся, вичікувально поглянув на бабусю.

— Тепер ти повинна гратися зі мною. Ти що вмієш?

— Та нічого, внучку, не вмію… Старенька я — все позабувала. Я ось посуд перемию, а ти піди пограйся — он скільки їх у тебе, іграшок!

Генка знизав плечима і пішов до своєї кімнати, в куток, завалений іграшками. Тут чекали на Генчину увагу космодром із керованими по радіо ракетопланами, кібернетична музична гра — джаз-оркестр із шістнадцяти музикантів, де кожен по знаку диригента грав на крихітному інструменті свою партію, набір крикливих різноколірних папуг, які безтурботно пурхали по кімнаті; варто було натиснути кнопку — і папуги слухняно залітали в клітку, — все таке знайоме і давно обридле Генці. Він повернувся на кухню — нянька розкачувала тісто і не звернула на Генку ніякої уваги — це була дуже стара модель із притупленим слухом і зором. Генка постояв і потихеньку вийшов у двір, радіючи, що дістав таку волю: ще жоден кібер не залишав його самого, неодмінно йшов назирці.

Щебетала у кущах якась пташка, пахло спілими яблуками, над головою синіло високе небо. Щоб бути ближче до. неба, Генка надумав вилізти на стару розлогу яблуню. Він уявив себе скелелазом, який підкорює недоступну вершину, і, чіпляючись за гілля, видирався по стовбуру вище й вище; гілки яблуні дедалі тоншали — одна з них угнулася під ногами, сухо тріснула, і підкорювач вершин сторч головою полетів униз. Падаючи, Генка зачепився сорочкою за сучок, сорочка тріснула, але врятувала Генку від гіршого. Він гепнувся, як жаба, на перекопану землю, скочив на ноги і з острахом дивився на темну цівку крові, що сочилася з розбитого коліна.

— Кібере!.. Нянько!.. — несамовито закричав Генка.

Він з надією дивився на будинок, з якого повинна була вибігти приставлена до нього кібернетична бабуся. Але нянька старої моделі виявилася глухуватою. Генці довелося довго надривати горло, перш ніж бабуся почула його.

— Колінце!.. Боляче!.. — розмазуючи сльози, жалівся хлопчик бабусі, яка нарешті підійшла.

Він чекав, що зараз нянька відкриє у себе на боці потаємні дверцята і натисне кнопку виклику “швидкої допомоги”, — так робили всі кібери, навіть крокодил Тошка, коли Генка ненароком загнав у палець скабку і почав пхикати. Та нянька цієї моделі поводилася незрозуміло. Марно Генка, намагаючись показати, як йому боляче, розмазував по обличчю сльози і голосно плакав! Його опікунка не поспішала подавати сигналу.

— Ну, чого ревеш, як бичок!.. Здоровий уже… Зараз я тебе полікую, полегшає.

Нянька зірвала з землі листок, послинила і приклала до розбитого Генчиного колінця. Листок був прохолодний, біль майже ущух. Генка перестав плакати і дозволив няньці витерти в нього під носом сухим фартухом.

Бабуся взяла Генку за руку, і вони пішли туди, де за кущами малинника кінчався сад і починалось поле. Тут солодко пахло квітами і травами, гули бджоли — від яскравого сонця й ароматного вітру паморочилося в голові. Бабуся ходила по полю, рвала стеблинки і казала Генці співучим голосом:

— Оце, дивись, дитинко, шавлія — горлечко коли застудиш, допомагає… Це зміїна травичка від золотухи, а оце заячі ягідки, від ломоти в очах і від слабості в ногах найперший засіб…

Потім вони сиділи вдвох на березі мілководної річки, Генка поклав голову бабусі на коліна і стомлено заплющив очі.

— Поспи, поспи, внучку, я казку розкажу, — говорила бабуся, гладячи Генку теплою м’якою рукою.

— А що таке казка, бабусю? — Генка повернув голову і знизу вгору подивився на няньку.

— Казка?.. Казка — це коли все добром кінчається, — відповіла бабуся. — Слухай, я розповідатиму, а ти слухай… У якомусь царстві, у тридев’ятому державстві жили собі старий із старою, і було у них три сини-молодці, один кращий за одного…

Голос у бабусі ласкавий та співучий, немов струмок дзюрчить, заколисує Генку, — хороше йому, затишно вмостився на колінах, слухав казку і непомітно заснув.

Прокинувся Генка у своїй постельці. Він побачив над собою усміхнене мамине обличчя, солодко потягся і спитав:

— А де бабуся?

— Яка бабуся? — заклопотано сказала мама і помацала Генчин лоб.

— Хочу бабусю, яка вміє розповідати казки, — запхикав Генка.

— Що ти, синку!.. Які казки?.. Казки — це антинаукова вигадка. Прийде кібер, краще пограй з ним у вікторину “Хочу все знати”.

— Не хочу вікторини!.. Не хочу кібера!.. Хочу бабусю! — наполягав Генка і гатив кулаками по подушці.

Генчин тато, який терпіти не міг синових сліз, викликав до відеофону чергову з бюро добрих послуг.

— Що ви нам присилали?.. Дитина просить якусь бабусю! Чи не можна знову направити до нас цю модель?

Дівчина із зали гречно всміхнулася, звертаючись до комп’ютера, і знизала плечима.

— У нашому реєстрі кібер на кличку “Бабуся” не значиться. Можливо, як виняток, вам прислали списаний екземпляр?

— Зачекайте хвилинку, — втрутився в розмову знайомий начальник бюро. Він залишив своє місце за пультом і вийшов наперед. — Ви розумієте, девіз нашого бюро — жодної відмови клієнтові. Ваша заявка прийшла з запізненням — кіберів було розібрано. Довелося звернутися по допомогу… Зараз я вас з’єднаю…

Начальник бюро добрих послуг і дівчина зникли, замість просторої зали випливла маленька слабо освітлена кімната. У глибині її, у кріслі-гойдалці, сиділа бабуся.

— Бабусю!.. Бабусю!.. Це я, Генка! — закричав хлопчик. — Ти прийдеш до мене розказувати казки?

Зморшкувате обличчя проясніло від усмішки.

— Прийду, прийду, любий!.. От тільки поперек відпустить — прийду і розкажу казку.

У коледжі його прозвали “грізлі”. Справді, у вигляді цього студента було щось від сірого ведмедя.

Огрядний, широкоплечий. Густа кучма попелясто-сірого чуба. Маленькі сірі очі. А от характером Віктор удався, напевно, не в лютих мешканців північних лісів. Був він спокійний, дуже добрий і якийсь сонливий.

Хлопці казали про нього коротко: “Незграба”. Дівчата ласкаво — “ведмежатко”.

На вечірки він не ходив, спортом займався від часу до часу.

Вільні години присвячував книгам, навідувався тільки до дядька, професора Мортона, який його виховав.

Основною спеціальністю Віктор обрав загальну геологію, науку стародавню, що доживала останні дні в товаристві модних нащадків — геофізики, геохімії, геоматематики і планетології.

— Все, що зверху, вже описане, мій хлопчику, — журливо хитав головою професор Мортон.

Сухенький, маленький, не на літа рухливий, він нічим не скидався на своїх вельможних, благовидних колег.

Уїдлива, скептична усмішка не сходила у нього з лиця. Глузливі, розумні очі дивилися прямо на співрозмовника з-під густих, кущуватих сивих брів.

“Професор, який має сумнів у всьому”, — називали його на кафедрі. “Зате, якщо ви переконаєте його, можете вважати, що у вашій теорії помилок нема”, — захищали Мортона нечисленні друзі.

— Люди навчилися просвічувати Землю до магми, — вів далі професор. — А далі? До ядра все одно не добратися. Ти сам знаєш. Температура й тиск. Поки що немає сплавів, які витримали б їх. Не уявляю, чим ти можеш зайнятися.

— Геосинкліналями, дядю.

— Геосинкліналями? Цими ділянками, де земна кора прогинається і трясеться?

— І де відбувається утворення гір і нових материків, дядю. Там багато вулканів.

— Ага. Ну й чого ж ти чекаєш від цих геосинкліналей?

— Я хочу знайти ті точки, діючи на які, можна змусити геосинкліналь працювати на людину. Змінювати контури материків, утворювати острови. Переганяти моря в пустелі. Викидати на поверхню корисні копалини, хімічну сировину.

— Ого, та ти мрійник, мій хлопчику! І як же ти думаєш впливати на оті точки?

— Ще не знаю. Очевидно, вибухами.

— Добре. А ти впевнений, що такі точки є?

— Можуть бути. Адже ви знаєте, яка складна земна кора… Щось подібне до листкового пирога. Є в цього пирога тверда кірка, на якій ми живемо. Є і начинка — вогненно-в’язка магма. Тверда кірка не скрізь однакова. Є в ній тріщини і порожнечі. Виникли вони, найпевніше, внаслідок обертання Землі. Коли такі тріщини — їх у нас називають розломами — доходять до поверхні вогненної магми, вона фонтанує, пробиваючись назовні, й холоне там, утворюючи острови і гори. До тріщини течуть нові й нові потоки із сусідніх ділянок і впадають у неї. Поверхня магми знижується, і разом з нею опускаються ділянки твердої земної кори, які плавають по ній. Опускаються материки й гори, а море заливає їх. На місці гір гуляють морські хвилі, на місці моря височать гори… Якщо такі тріщини утворити штучно, за розрахунками, то геосинкліналь почне діяти за бажанням людини.

— І таку геосинкліналь можна утворити в будь-якій точці земної кулі?

— Не знаю. Мабуть, ні. А може… Не знаю.

— Та-а-ак. Що ж тобі сказати? Фантазуєш, мій хлопчику. Це непогано, звичайно. Але… Чи існують ці точки? Мене бере сумнів. Чи не здається тобі, що ти покладеш усе життя, але так і не знайдеш їх? Як я. Адже ти знаєш.

Віктор знав.

Десять років борознив океанолог Мортон глибоководні западини.

Десять років шукав він морського змія.

Аварія прикувала корабель до дна. Шлях на поверхню лежав через торпедний апарат. Четверо покинули батискаф у торпедах. На борту лишилося двоє. Мортон і його помічник. Один із них повинен був сісти в торпеду, а другий — залишитись на борту, щоб випустити цю торпеду, бо автоматика відмовила. Мортон не любив згадувати цього епізоду. Розповів помічник. Задихаючись від нестачі кисню, двоє в батискафі запекло боролися один з одним, боролися при тьмяному аварійному світлі. За місце… в батискафі. Переміг Мортон. Він упхнув оглушеного помічника в торпеду й запустив апарат. А сам лишився. Дві доби просидів, прислухаючись до могильної тиші, економлячи кожен ковток повітря. Його врятували. Але після цього він уже ніколи не зміг опускатись на великі глибини. Читав лекції, вирощував троянди і виховував племінника Віктора, батьки якого загинули в авіакатастрофі.

— Отак, мій хлопчику. Ти готовий до невдач? — запитав Мортон.

— Готовий, — уперто труснув головою Віктор.

На четвертому курсі Віктор видрукував кілька статей. Про нього заговорили. Його запрошували на кафедру палеонтології, але він одмовився і практику відбув на зубожілій вулканологічній станції у Мексіці.

На цей час Віктор подружився з Віллі, чим неабияк здивував професора Мортона і друзів по коледжу.

Високий, худорлявий, завжди усміхнений блондин, Віллі приходив на заняття дуже рідко. Він був багатий і міг не турбуватися про своє майбутнє. Спорт, пікніки, мандрівки наповнювали все його життя. Невтомний танцюрист, чудовий оповідач, він був, як то кажуть, душею товариства. І тому дивно було бачити, як Віллі годинами слухав хвилюючу мову Віктора, що ділився з ним своїми планами, теоріями, висновками.

Відразу ж після захисту диплома Віктор приїхав до Мортона.

— Поздоров мене, дядю, — оголосив він, — я працюватиму у Віллі-старшого. Вони дають мені апаратуру й фінанси.

— Стривай-стривай. Як мені відомо, Віллі-старший — директор міжнародного хімічного концерну. Навіщо йому геологія?

— Ти не чув про останні роботи росіян? Вони розбурюють вулкани, і ті віддають їм свою енергію й хімічну сировину повільно, поступово, роками, без вибухів і катастроф. А я викличу до життя сотні нових вулканів. Вони завалять землю сировиною і корисними копалинами. Кислоти, метали, луги, мінеральні води. Все є в магматичному океані. І не треба копати шахт, бурити свердловин.

— Ну-ну. Працюй. Не впевнений, правда, що твій батько схвалив би твій вибір. Надто вже усе це фантастично.

І потяглися експедиції.

Знову й знову схилявся Віктор над екраном “підземного ока”.

Миготіли шари різноколірної глини, вапняків. Під ними лежали рожеві й сірі граніти, матово виблискували чорні базальти. А нижче світилася поверхня вогненної магми. Вона вирувала, гойдалася, підмиваючи розпечені підніжжя базальтових скель, і ті танули, осідаючи до глибин вогняного океану. Фонтани полум’я, оповиті парою, били в гігантські порожнини, пробивались у шари піску й глини, застигаючи там химерними кам’яними фігурами.

Глибше від поверхні магми “підземне око” проникнути не могло. Там під гігантським тиском таємничим життям жили глибини розплавленого океану. Там знаходилась таємниця формування геосинкліналей.

З легким дзижчанням ішли вглиб земні торпеди, виносячи на поверхню дані хімічних аналізів.

— Усе це відомо, — невдоволено морщився Віктор, вивчаючи аналізи. — Ні, в спокійних ділянках Землі робити нема чого. Треба вивчати вулкани.

— Вулкани, то й вулкани, — позіхав Віллі. — Була б користь. Я і мої люди до твоїх послуг. Почнімо з Нової. Зеландії. Там такі місця… А пляж!

…Віктор підіймався схилом вулкана, насилу пробираючись серед хаосу кам’яних брил, розсипів, потоків застиглої лави. Далеко внизу біліли бані вулканологічної станції, а за ними починались густо-зелені зарості, які тяглися до сліпучо-білого пляжу на березі синього океану. Двоє робітників тягли довгий блискучий циліндр. Вулканолог у сріблястому скафандрі очолював маленьку експедицію.

— Надіньте шолом, — пробурчав вулканолог, — зараз він нічого, та хто його знає…

“Він” — вулкан, — зрозумів Віктор. — Дивно, — подумав він. — Я ще жодного разу не зустрічав вулканолога, який назвав би свого підопічного справжнім ім’ям. Для них вулкан — це “старина”, “буркотун” чи просто “він”.

Схоже було, що в глибині душі вулканологи вважають вулкани якщо не живими, то все-таки не зовсім не живими. Та це й не дивно. Надто вже жваво вони себе поводять. Крім того, кожен вулкан має свій власний характер.

Різкий запах хлору вдарив у лице. Стало важко дихати. Віктор надів на голову блискучий шолом. На схилі з’явились фонтанчики диму. Вони пробивалися з-під каміння, із зміїним шипінням злітали в повітря і танули в ньому. Тьмяно-червоно світилось каміння.

Ось і кратер. Перед ними відкрилася велика яма з крутими стінами. Червоні, жовті, блакитні нальоти вкривали стінки ями, а на дні її булькала, мінилася барвами маслянисто-біла рідина.

— Сірчана і соляна кислоти, — пояснив вулканолог. — Мерщій запускайте свою торпеду.

Робітники опустили циліндр на край кратера, покопалися в ньому, і він тихо пірнув у кислотне озеро.

Віктор і вулканолог усілися на чорній брилі, що нависла над озером.

— Торпеда передає нам дані про хімічний склад порід у жерлі вулкана, про температуру і тиск. Вона, — пояснював Віктор, налагоджуючи приймальний пристрій, — спускатиметься дедалі глибше по отвору, через який виливається кислота, поки не розплавиться. Робітники не потрібні. їх можна відпустити.

Здригнулося каміння, і невеликі пологі хвилі з’явились на поверхні озера. Ще поштовх — і сірувато-зелений фонтан здійнявся високо вгору, з шипінням розсипаючись по камінню.

— Почалося, — пробурчав вулканолог. — Тепер униз! Хутчій!

Він швидко перескочив із брили на край кратера й простяг Вікторові руку. І якраз вчасно. Брила злетіла вгору і з глухим стогоном шубовснула у киплячу кислоту.

— Хутчій, хутчій, — підганяв вулканолог.

Вони бігли по хисткому схилу, випереджаючи потік кислоти, ухиляючись від летючого каміння. А позаду наростав гуркіт пробудженого вулкана.

Титанові двері станції зачинилися за ними, і Віктор упав на підлогу, схлипуючи від знемоги і безсилої люті.

Знову, вже вкотре, вулкан відмовився одкрити йому свої таємниці.

…Яхта тихо ковзала по гладіні океану під легким ароматним вітерцем.

— Навіщо ти так ризикуєш? — докоряв Вікторові Віллі, зручно вмостившись у шезлонгу. — Невже нема інших засобів заглянути в надра? Невже так конче треба лізти в пащу вулкана?

— Ти ж знав, як діє вулкан, — відповів задумливо Віктор. — Це глибока дірка, що простягається від вершини на багато сотень метрів униз, до розплавлених озер. Чому лава, холонучи, не закупорює цієї дірки? Чому вулкани діють десятки і сотні років? Мені здається, що тут винні рідини й гази. Кислоти, луги, вода, гази на глибині розм’якшують породи, не дають їм застигнути в жерлі, роз’їдають кам’яну пробку. І коли цих рідин і газів накопичується дуже багато, починається виверження. От я й хочу визначити склад цих рідин. Скільки їх там і скільки треба, щоб почалося виверження. Тоді можна буде передбачити вулканічний вибух задовго до його початку, а потім і відвернути його, регулюючи кількість рідин. Доводиться лізти йому в пащу, як ти сказав.

— Але ж це ризик. Я консультувався. Наші торпеди утворюють тріщини, і по них починають виходити гази, виливається лава. Спочатку небагато, але… Вулкан може пробудитись, почнеться виверження, і ти загинеш. Фірма витрачає на тебе кошти, а ти лізеш у кратер. А якщо загинеш? Фірмі потрібні нові острови, сировина, а ти хочеш підкорювати вулкани, відвертати землетруси. Виконай завдання фірми і роби що хочеш. Фірма дасть тобі таку змогу. Я гарантую. А ти, пробач, відвертаєш свою увагу на інше. Зрозумій, діло є діло.

— Але, Віллі, мені це й треба саме для діла. Адже рідина скоріш за все там, де діють вулкани. Або колись діяли. Ми накачаємо потрібну рідину на потрібну глибину, і вулкан оживе.

— От і візьмися за це, — твердо мовив Віллі. — А передбачення строків виверження залиш на потім.

Того ж дня вони вилетіли до Італії. Віллі лишився в Неаполі, а Віктор із двома лаборантами піднявся на вершину Везувію по канатній дорозі разом із компанією балакучих туристів. Одягли азбестові костюми, маски, спустилися в кратер.

Засліпливо світилося лавове озеро в обрамленні розпечених брил, окутаних жовтими хмарами диму. Брили весь час змінювали свою форму, і коли Віктор придивлявся до них, то йому здавалося, що брили живі. Вони ворушились і тремтіли, перетворюючись на орла, ведмедя, дідугана з вогненною бородою.

Торпеда пірнула в лавове озеро. На приймачі засвітилася шкала. Швидко мерехтіли цифри і символи. Пристрій записував цифри, і Віктор міг спостерігати за озером, не відвертаючи уваги. Воно дихало, розбухаючи у величезну червону бруньку. Брунька напиналася, росла, лопалась, перетворюючись у яскраво-жовту квітку вогненно-рідкої лави, і знову її пелюстки опадали на схили, холонучи на них. Озеро тьмяніло і бралося темно-сірою пеленою, над якою витанцьовували зелені й сині вогники.

Віктор насилу відірвався од грізного чарівного видовища і пішов до дороги.

Аналізи, підрахунки, знову аналізи.

Віктор об’їздив півсвіту, вивчаючи вулкани. Тихо, без вибухів, виливали свою лаву вулкани Ісландії, і йому здавалося, що з-під землі струмує вогненне джерело. Гримів сонний Стромболі, гомоніла несамовита Етна, Плювалися парою і окропом вулкани Південної Америки. У чорних глибинах накопичував лють похмурий Кракатау, щоб укотре вже висадити в повітря свій острів. Дедалі досконалішими ставали підземні торпеди, жаростійкі костюми.

— У нас найкраще обладнання в світі, — час від часу повторював Віллі. — Жодна вулканологічна станція не має такого. Фірма дбає про тебе.

І знову експедиції.

— Мені вже багато чого ясно, — ділився Віктор своїми відкриттями з Віллі, що всюди супроводжував його. — У точках, на які ми будемо діяти, магма повинна лежати не дуже далеко від поверхні. А над нею — рідинно-газова суміш. Але… яких рідин, яких газів? Цього я не знаю.

Сотні й тисячі хімічних аналізів зробили лабораторії фірми. Здавалося, все ясно, але…

За розрахунками Віктора, виверження Етни мало початися о дев’ятій ранку, а воно відбулося через дві доби. Везувій, якому він гарантував цілковитий спокій принаймні на місяць, раптом виплюнув величезну хмару пари, змішаної з чорним попелом.

“В чому ж річ? — напружено думав Віктор, схиляючись над даними хімічних аналізів. — Можливо, дядько мав рацію? Можливо, виверження не піддаються передбаченню?”

Облишивши роботу, помічників і навіть невідлучного Віллі, Віктор вилетів до Мортона.

— Нічого не виходить, дядю, — з гіркотою мовив він, — боюся, що ти мав рацію. Ця загадка мені не до снаги.

— Зачекай. Не квапся. Покажи-но аналізи.

Віктор розклав на столі довгі стрічки аналізів. Мортон заглиблено почав їх вивчати.

— Мені здається, — сказав він нарешті, — ти не врахував однієї обставини. Гази, лава, рідини — вони прийшли від магми, це так. Але, рухаючись до поверхні, вони дуже змінилися. Ти не звернув уваги, — він вибрав із купи кілька стрічок, — на оцю річ? — Червоні літери перетинали стрічку: “Складу не розшифровано”. — Чому ваші досконалі прилади не змогли розшифрувати складу цих речовин?

— Ну, мабуть, — невпевнено почав Віктор, — ця речовина існувала на поверхні соті частки секунди, а потім розпалася. Аналізатор просто не встиг розшифрувати її.

— Отож бо й воно! Ці речовини можуть існувати лише при тиску всередині Землі і при високих температурах, на глибині. На поверхні їх просто нема. В них, можливо, і криється таємниця. Адже ти знаєш про випадки, коли із надр вулкана вибивалися цілющі джерела, які виліковували багато тяжких захворювань? Та існували вони недовго. А пухкі продукти виверження удобрювали грунт так, що поля і сади навколо вулкана давали небачено рясні врожаї. Вишні визрівали завбільшки як яблуко, а яблука наливались ароматним соком і доростали до гарбуза. Що це? Казки? Легенди? А може, правда? Можливо, час від часу вулкан віддає людям частину своїх підземних багатств — невідомих досі нам речовин. Таке буває рідко і недовго. Подумай про це.

Того ж дня Віктор вилетів назад на базу.

— Доведеться бурити дно океану, — заявив він Віллі. — Мені потрібен хімічний аналіз магми.

— Знову затримка, — наморщився Віллі. — Невже не можна пробурити свердловину на суші?

— Розумієш, мені потрібні точні дані. Від дна океану до магми дуже близько, а на суші — далеко. На дні океану тиск дуже великий, і він захистить речовину магми від розкладу. Якщо ми пробуравимо свердловину на суші, точних даних не буде. Поки магма дійде до поверхні свердловини, тиск упаде, і склад магми дуже зміниться. Ну, як у вулкані. На дні ми одержимо більш точні дані. Ми дізнаємося, з чого складається глибинна речовина і на що вона розпадається. А продукти розпаду за допомогою торпед знайдемо вже у товщі Землі або у вулкані. Розумієш? А що коли ця речовина виявиться дуже цінною і саме вона має оті високі лікувальні властивості, забезпечує дивовижну врожайність?

Віллі знизав плечима і пішов віддавати розпорядження…

…Глибоководний батискаф пірнув під воду. Зеленуваті сутінки верхніх шарів, наповнених сонцем, швидко змінились фіолетово-чорною ніччю. Де-не-де спалахували вогники риб. М’який поштовх — і батискаф, огорнувшись хмарою глибоководного мулу, сів на дно. Потужні прожектори освітили допоміжний батискаф, механічні руки якого монтували бурову установку. Беззвучно пішла у шар мулу бурова труба, за нею друга, третя…

— Через годину одержимо перші відомості, — сказав Віктор, не обертаючись до Віллі, що сидів у нього за спиною.

— А довго нам тут сидіти? — нетерпляче запитав той.

— Це вже як піде діло. Добу—дві.

— Тоді я прийму снотворне. Ти розбуди, коли що.

Цифри, цифри, символи на екрані приймача. Приймач записує, а Віктор, припавши до ілюмінатора, спостерігає глибоководне життя.

Як мошва на світло лампи, зібрались підводні мешканці біля прожекторів батискафа. Швидко пропливають колючі кулі, яскраві трикутники, в’юнисті лінії, щупальця.

Цифри, цифри, цифри миготіли в приймальному пристрої.

Віллі спав.

Ураз могутній поштовх відкинув батискаф, закрутив, як м’ячик, у товщі киплячої води, залитої багряним сяйвом. Погасли прожектори. Батискаф пішов угору і пробкою вилетів на поверхню, високо підстрибнувши над розбурханими хвилями.

Аж через два дні, коли море трохи вгамувалося, рятувальники змогли підібрати батискаф.

— Все, — сказав смертельно блідий Віллі, — шабаш. Більше я з тобою нікуди.

— Може, на цьому й край нашим шуканням, — відповів Віктор. — Можливо, потрібні дані отут, — він ласкаво поплескав долонею по записувальному пристрою. — Ми синтезуємо цю речовину й перевіримо, чи спроможна вона розчиняти породи. Якщо це так, не потрібні будуть ні шахти, ні машини… Пустимо по шлангах розчин, і кам’яні скелі розтануть, як цукор. Будемо прокладати тунелі, рити котловани… Уявляєш?

— Уявляю. Але це потім. Зараз шукай точки, де ця рідина є. Потрібні результати. Батько невдоволений нами.

Лабораторії фірми працювали з повним навантаженням. Віктор залучив до досліджень сотні фахівців. Він по кілька діб не спав. У голові наморочилося від безлічі цифр і символів. Тепер він досить точно міг визначити, коли почнеться виверження будь-якого вулкана. Точніше за вулканологів. Уже це його тішило. Але точки… Чи правильні його розрахунки? Судячи з них і аналізів, на підставі даних, присланих з усіх кінців земної кулі, точки розташовані вздовж узбережжя Тихого океану, оперізують Антарктиду, густо всіваючи дно океанів.

Чи так це?

Віллі, який повернувся від батька, після ознайомлення з його розрахунками похитав головою.

— Все це теорія… А докази? Потрібен експеримент, — категорично заявив він.

— Н-не знаю. Це небезпечно. Спочатку треба навчитись утихомирювати вулкани.

— Не бійся, старина, — поплескав Віллі по плечу Віктора. — Фірма гарантує безпеку. Ми виберемо ділянку, розташовану якнайдалі від населених місць.

— І все одно це небезпечно, — не зголошувався Віктор.

— Та ти зрозумій… На твої дослідження викинули купу грошей. Повинні ж бути якісь практичні результати! А раптом точок нема? А раптом ти не зможеш розбудити навіть паршивенького вулкана? Що ж ти тоді будеш утихомирювати?

— Треба спочатку навчитися втихомирювати діючі вулкани на Землі.

— Але вони не належать фірмі. І що, як хто-небудь теж знайде твої точки? Як він їх використає? Ну, наприклад, Америці вигідно перегородити течію Гольфстріму, щоб тепло, яке він несе на північ, залишилося у неї. Але тоді половина Європи вкриється льодом. Чи зуміють домовитися Америка з Європою? Не знаю. А ми будемо утворювати острови в нейтральних водах, подалі від усіх, нікому не заважаючи. Заселимо їх хорошими людьми, розвернемо дослідження.

— Ну, добре. Вам видніше, — кивнув Віктор. — Мені б тільки хотілося провідати дядька. Я дуже стомився, Я повинен зосередитися.

— Звичайно, їдь. Ми сповістимо тобі, коли підготуємо базу для експерименту. Можеш узяти мій вертоліт.

…Віктор посадив вертоліт просто на зелений газон садиби Мортона і за один стрибок опинився в його обіймах.

— Перемога! Я знайшов їх, дядьку!

— Невже?

— Ти казав правду. У магмі виявилися зовсім невідомі нам сполуки. Вони разом з водою і газами розріджують її, роблять активною, розчиняють тверді породи. Я назвав цю суміш розчинником. Звичайно, потрібні тріщини, щоб магма почала підійматися на поверхню. Але тріщини ми зробимо за допомогою вибухів, і тоді вулкан прокинеться.

— Ну, а далі?

— Що далі?

— Що збираєтесь робити далі?

— А… будемо утворювати острови. Розгорнемо наукові дослідження. Ну… і… ще не знаю.

— Щось не подобається мені все це, — сумно сказав Мортон. — Прокинеться один вулкан, другий, третій… Земна кора почне тріскатись уже без ваших вибухів. І прокинуться десятки вулканів, прокинеться геосинкліналь. Що тоді? — Він трохи помовчав. — Розбудити геосинкліналь. Викликати до життя чудовиська вогненних надр. А до чого це-може призвести? Ти на це зважив? А якщо землетрус небувалої сили? Загинуть міста. Сотні вулканів заллють лавою сушу. Океани затоплять материки. Ти подумав, що буде з людьми, мій хлопчику? Твоє відкриття може спричинити велике лихо.

— Але ми хочемо утворювати острови далеко від населених місць. І не збираємось будити багато вулканів. Один—два, не більше. Фірма…

— Фірма, фірма… Поцікався, до скількох скандалів причетна вона. Крім того, її боси дуже полюбляють займатися політикою. Для чого їм твоє відкриття?

— Не хвилюйтеся, дядю. Я простежу, щоб моє відкриття нікому не завдало зла, — сказав задумливо Віктор. — Але експеримент потрібен. Хіба я можу відмовитись од нього? Ми утворимо лише один вулкан. Цього буде достатньо, щоб перевірити розчинник. Так, я згоден, моє відкриття може завдати шкоди. Але буде від нього й користь. Хіба не так? Чудесні добрива і цілющі води. Нові острови і зміна клімату. Зрошення пустель і розтоплена крига полюса.

— Боюся, що людство ще не готове до цього, — журно похитав головою Мортон. — Тим більше, що твоє відкриття в руках підозрілих осіб. Будь обережний, мій хлопчику.

…М’яко відштовхнувшись від землі, вертоліт піднявся в повітря і взяв курс на базу.

Сіро-зелений килим суходолу змінився голубим простором. Далеко на обрії з’явилась чорна цяточка, стрімко перетворюючись у величезну триголову скелю, що височіла над поверхнею океану. Кілька менших за розмірами скель оточували її напівкільцем, затуляючи від штормових хвиль. Блискучі бані численних будівель покрили геометрично правильні майданчики, утворені вибухами. Зеленіла тропічна рослинність. Легкі прозорі мости з’єднували скелю з величезним плотом, на якому виднілись будівлі господарської служби.

Віллі зустрів вертоліт на верхній терасі, відкритій для вологого океанського вітерця. Широко усміхаючись, він подав руку Вікторові.

— Як тобі наша база?

— Непогана.

— У нас таких буде кілька в різних кінцях Землі. Невеликі безлюдні острови, куплені концерном. Цю ми обрали для першого експерименту. Тепер про діло. Директорат наполягає на тому, щоб відразу будувати великий острів. Експеримент повинен себе окупити. Нам потрібна земля. Нічия. Масштаби, старий!

— Це небезпечно, — нахмурився Віктор. — Можуть постраждати жителі островів. Та й до материків може докотитися гігантська хвиля, що утвориться при виверженні.

— Ну й біс із ними! — байдуже махнув рукою Віллі. — Постраждають сотні дві туземців. Тобі що? І хто доведе, що це не стихійне лихо? Нам нема коли, зрозумій. Концерн повинен одержати в свої руки засіб перебудови Землі. Адже і в контракті зазначено: відкриття належить концерну.

— А якщо інші країни не погодяться з перебудовою?

— Ну, ми їх умовимо, — посміхнувся Віллі, — з твоєю допомогою. Відкриємо під ногами геосинкліналь і… Та що з тобою? Підбери слину, нарешті.

— Ні, Віллі, це небезпечно. Ти просто не розумієш, як це небезпечно.

Очі Віллі звузилися.

— Добре, Мортоне, — процідив він, — обійдемося без тебе. Розрахунки твої у нас. Але знай: ми затіяли велику гру, і якщо ти підеш проти нас — тебе знищать.

“Він має рацію, — подумав Віктор, — розрахунки в них. На щастя, не всі. Частина їх і, головне, формули — у мене в голові. Вони не записані. Але… їх можна вивести знову. Так… Здається, вони справді хочуть захопити владу над Землею. Це і є їхня “велика гра”.

Віктор дивився на Віллі і не впізнавав його. Це була їхня перша сварка за багато років дружби. Та й чи було це дружбою? Схоже, Віллі просто використовував його для себе, для фірми. Використовував, щоб одержати його відкриття. Сам Віктор йому не потрібен. Певніше, потрібен, поки Віллі не може без нього обійтися.

“Що ж робити, — напружено думав Віктор. — Базу збудовано на погаслому вулкані. Якщо розташувати вибухи напівкільцем, уся активність геосинкліналей буде спрямована всередину, на базу. Вулкан прокинеться. І ті маленькі, які розташовані довкола нього, теж. Вогняне кільце відріже базу, всі загинуть? І я? Ну й нехай. Зрештою, це не так важливо. Але якщо я відмовлюсь, їхні математики років через два навчаться розраховувати точки не гірше від мене. Хіміки синтезують розчинник. А вони вже не стануть розміщати вибухи напівкільцем. Вони їх розташують по-своєму. І тоді…”

— Я згоден, Віллі, — твердо мовив Віктор. — Тільки ти повинен дати мені гарантію, що утворювати острови будемо якнайдалі від материка.

— Ну, звичайно, старина, — широко, як завжди, усміхнувся Віллі. — Нам потрібні нові землі. А старі нехай живуть, як жили.

Три тижні база працювала з повним навантаженням. Заповзли під землю механічні кроти, що несли вибухівку. На дні океану піднялося ажурне плетиво бурових вишок. Гриміли вибухи, розганяючи підводних мешканців. На пульті управління спалахували нові й нові лампочки — сигнали готовності. Кольоровою мозаїкою вони заповнили весь пульт, і тоді він засвітився рожевим кольором — сигналом загальної готовності.

З усмішкою торжества Віллі підійшов до пульта.

— Почнемо? — запитав він у Віктора. — Історична хвилина, старина. Відчуваєш?

— Давай, — байдуже кивнув той.

Віллі натис на кнопку. Підлога здригнулася. Віктор заплющив очі. Зараз глибоко під землею, у вічному мороці з’явилися блискотливі точки. Вони ростуть, перетворюючись у вогняні кулі. Шалено крутяться вихори вогню, втягуючи в себе породи, пробиваючись крізь кам’яний щит, розчищаючи дорогу для магми. І ось вона блискучими потоками ринула до поверхні, фонтануючи у підземну порожнечу. Нові й нові вогняні хвилі підіймаються з глибин вогняного океану, розчиняючи породи.

М’який поштовх. Затремтіли стіни. Зблідлий Віллі метнувся до пульта.

— Що це?

— Не метушись, — осадив його Віктор. — Все йде як слід. “Ще не пізно оголосити загальну тривогу, — майнула думка. — База встигне вивезти людей. Але разом з ними буде вивезена таємниця розчинника, точок. І вони знову почнуть змінювати світ… Але ж службовці фірми не винні. Чому ж вони повинні гинути? Що ж робити?”

“Ти подумав, що буде з людьми?” — згадав він суворий голос Мортона. З усіма людьми на Землі. А їх тут жменька. Віктор зціпив зуби.

Поштовх. Вогняні хвилі досягли горішніх шарів. Другий поштовх. Чорна тріщина зазміїлася на гладенькій поверхні надміцних стін.

— Що це? — прошепотів Віллі.

— Я розбудив заснулий вулкан у нас під ногами, — спокійно сповістив Віктор. — Не ті, що ти хотів…

— Недоумок! — Віллі кинувся до аварійного ліфта. — Ми ж загинемо!

Віктор знизав плечима. Схлипуючи, Віллі гамселив кулаками у перекошені двері.

— Пізно, Віллі, — глузливо сказав йому Віктор. — Звідси ніхто не вибереться. Навіть на твоїй ракеті.

— Ми тобі це пригадаємо, Мортоне! — закричав Віллі, вискакуючи в коридор.

Захиталися стіни. Посипалось обладнання бази. З гуркотом падали шматки скелі в розбурхане море, а назустріч їм підіймалися гігантські хвилі, увінчані шапками бруднувато-жовтої піни. З пекельним шумом накочувались вони на берегові урвища, заливаючи їх, з урочистим ревом мчали далі. Як тріски, летіли уламки мостів, сталевих конструкцій. Осідали бані бази. Відштовхуючи один одного, топчучи тих, що впали, службовці фірми бігли до аеромайданчиків. Кулаками і пістолетами прокладали собі дорогу у вузьких переходах, падали від поштовхів, захлиналися від криків, билися головами у заклинені перегородки. Хапали за ноги і стягали вниз тих, що повзли по сталевих скобах у вертикальних шахтах-колодязях, лізли самі, падали, сплітаючись у верескливий клубок, а стіни колодязів стулялися над ними.

Віктор схилився над екраном внутрішнього огляду, що самотньо світився серед потрощених приладів.

Магма досягла морського дна. Фонтани пари з пронизливим свистом здіймалися над водою і розсипались, затуляючи небо густими сірувато-білими хмарами. Як дерево під сильну бурю, хиталася скеля. З гуркотом провалювались у димові тріщини будівлі.

Розпечене громаддя знялося над киплячими бурями. Хмари смолянисто-чорного диму огорнули його. Блискотливі уламки гігантським фейєрверком пронизували хмари, з яких сипався густий дощ попелу, змішаного з окропом. Вищання, гуркіт, свист, грім, вибухи, рев. Сутінки, пронизані вогняними спалахами, оповили базу.

“Здається, все, — стомлено подумав Віктор. — Звідси не вибереться ніхто. А розрахунки мої правильні”.

Гігантський вибух підкинув скелю в повітря, і вона, розпадаючись на дрібні уламки, зникла в киплячому морі.

— Небачений вулканічний вибух! — надсадно кричали газети.

— Погаслий вулкан ожив!

— Посилення активності діючих вулканів!

— Загибель науково-дослідної бази хімічного концерну!

Мортон, блідий, змарнілий, тремтливими руками перебирав газети.

— Прощай, мій хлопчику, — шепотів він. — Ти вчинив, як справжній вчений. Ти зробив усе, що міг.

“Навіщо я пишу цей щоденник?” — запитую я себе. Щоб відповісти на це запитання, починаю думати над тим, які обставини привели мене, зрештою, до цього рішення; обдумую й відповідь, здавалося б, уже готову: от саме через те і саме для того. Та чи варто лицемірити перед собою, як це звикли робити мільйони і мільйони людей на нашій планеті Арті? Я не повинен уподібнюватись до них — можливо, потрібних і гарних, але прозаїчно простих організмів-споживачів. Я — едо — повинен стояти на вищій сходинці пізнання і поблажливо дивитися на тих, кому “не дано”. Але моя належність до еліти духу і розуму зобов’язує мене до надточного аналізу не тільки чужих почуттів і дій, а й своїх особистих. Ось тому я й повинен визнати: спонукальні мотиви будь-якої дії існують спочатку лише у вигляді інтуїтивно-емоційного підсвідомого комплексу. Ми ошукуємо і себе, й інших, коли запевняємо, ніби зважились на щось після найретельніших і логічних роздумів. Бажання наші й початкова обробка можливості їх здійснення первинно відбувається автоматично на рівні підкірки без участі свідомості. Приклад елементарної роботи цієї автоматики — наше знання таблиці множення. Скільки буде двічі по два? Відповідь з’явиться ніби сама собою, але для того, щоб вона з’явилася, нервовий імпульс повинен пробігти неймовірно важкий шлях по нейтронних ланцюгах підкірки.

Мені здається (!), що свій щоденник я почав писати для самоаналізу і самопізнання. А втім, хіба я можу знати достовірно, що приховується у величезній підводній частині айсберга психічної ділянки людини, яку називають роботою підкірки?

Я скоро закінчу медичний факультет при стародавньому Тельському університеті. Працюю над проблемою зв’язку епіфіза — ендокринної залози в центрі мозку — з центральною нервовою системою, з одного боку, і з іншими ендокринними залозами, з другого. Надзвичайно цікавий орган! Його екстракт гальмує розвиток пухлинних клітин, він керує біоритмами організму, гормон цієї залози бере участь у формуванні статі ембріона в період внутріутробного розвитку.

Без удаваної скромності повинен сказати, що у мене є ряд надзвичайно цікавих ідей. Мій майбутній патрон професор Орк вельми зацікавлений в мені, і я гадаю, що відразу ж після закінчення університету він візьме мене до себе. Працюватиму разом з його асистентом Моранді. Мене трохи насторожує наполегливість, з якою професор Орк рекомендує мені підтримувати з Моранді більш тісні контакти. Він дуже прихильно до нього ставиться. Цьому є два пояснення: по-перше, батько Моранді найбільший фабрикант сорочок; по-друге, Моранді працює над темою професора, вивчаючи пересадку нервових клітин від одного організму до іншого. Моранді хлопець працьовитий, але, на жаль, безкрилий. Чи буде він заздрити мені? Немає сумніву, що буде. В майбутньому можливе повторення ситуації “Моцарт—Сальєрі”! Але не думаю, що цей Моранді може бути небезпечним для мене.

До речі, проблема пересадки ділянок мозку досить перспективна. Нервову тканину значною мірою ізольовано від крові гематоенцефалічним бар’єром, через який антитілам проникати важко. А саме ж з допомогою антитіл відбувається відторгнення пересадженої чужорідної тканини. З’явилися чутки, ніби вже порівняно вдало експериментують на мавпах — мавпи після пересадки “розумнішають”.

Мої експерименти йдуть успішно, але їх гальмує мізерність фінансів. Не вистачає ні на обладнання, ні на реактиви.

Заходила Вальта. Чудова дівчина! Якби не наука, я кохав би її понад усе на світі!

Страшенно цікаве явище відкрив я сьогодні! Але тс-с, про це передчасно я боюся згадувати навіть у щоденнику. Якщо це підтвердиться — вибух у біології, крах підвалин ендокринології!

Терміново потрібні гроші на нові експерименти. Заклав годинник, подарований батьком на повноліття. Тепер, можливо, вдасться придбати набір реактивів для роботи з гонадотропними гормонами і радіоізотопи для вивчення динаміки вироблення гормону епіфізом.

Розмовляв з Моранді. Який обмежений і нудний чоловік! З’ясувалося, що він знає одну тільки біологію, а про ядерну фізику і космологію не має ні найменшого уявлення. Боюся, що мені, коли він це сказав, не вдалося приховати свого здивування. Щоб пом’якшити ситуацію, я спробував перевести розмову на інше — заговорив про особливості гекзаметра і про переваги цього віршованого розміру над нині існуючими. Моранді знітився і поспішив розпрощатися. Невже він не знає й цієї елементарної речі? Неймовірно!

Мені здалося, що, виходячи, він кинув на мене злісний погляд і пробурмотів щось погрозливе. Я розповів про це Вальті. Вона заспокоїла мене, сказавши, що я надто вразливий.

Щоб докупити реактивів, довелося закласти всі цінні речі, які у мене ще були. Сьогодні я зміг попоїсти лише раз. Наприкінці робочого дня до мене підходив Моранді. Натякнув, що вони почали пересадку нервової тканини у людини. Зрозуміло, сказав він, потрібні добровольці, які дістануть щедру винагороду. При цьому він значуще глянув на мене. Гадаю, що мені варто погодитись на відсадку нервової тканини, подібне донорство мене не лякає. У людини п’ятнадцять мільярдів нервових клітин, отож якихось кілька мільйонів не повинні позначитися на інтелекті, тим паче на моєму. Мені здається (адже можу я довірити це щоденникові), що мій інтелект має якісно відмінну основу, ніж інтелект будь-якої іншої людини, скажімо, Моранді. До того ж я пам’ятаю, як один із найславетніших біологів минулого свої найгеніальніші відкриття зробив однією половиною мозку, оскільки друга була паралізована крововиливом.

Всі мої міркування логічні, але про своє рішення Вальті я не хотів казати. Хіба з жінкою можна говорити мовою логіки? Нехай нічого не знає і не хвилюється.

Пересадка минула безболісно. Вже наступного дня я зміг узятися до роботи. Заплатили мені справді страх як багато, навіть незручно стало. Тепер грошей вистачить і на життя, і на експерименти. Та от питання: чи надовго? У мене виникла думка дати згоду ще на кілька трансплантацій. Тоді ми з Вальтою нарешті зможемо одружитись. Вона чудесна дівчина, все розуміє, але скільки ж можна чекати?

Робота моя посувається майже з таким же успіхом, як і раніше, хоч і відчуваю якийсь тягар у мозку, ніби брили перевертаю, нема колишньої легкості польоту думки. Я гадаю, це від перевтоми.

Бачив сьогодні Моранді. Дивно, як це я раніше не помічав, що у нього така ж своєрідна манера тримати сигарету, як і в мене? Побачив у нього в скронево-тім’яній ділянці слід від розтину лазерним ножем. Невже й він дав згоду на участь в експерименті по трансплантації нервової тканини?

Зробили ще дві відсадки. Грошей тепер у мене вдосталь. Вирішив на науку їх не розтринькувати — грошики лік люблять. І так багато їх прошвиндрив на всякий металевий брухт. Все намагався сьогодні згадати, навіщо я купив усі ці апарати, але ніяк не міг. Дурниці якісь, мабуть. Правду Моранді каже, що цією нісенітницею не варто засмічувати мізки. Тільки навіщо він мені про це говорить, що я, сам цього не розумію? Розповів про це Вальті. Думав, разом посміємося. А вона, дурненька, посмутніла і сказала, що забороняє мені брати участь у дослідах по пересадці мозку. Я пообіцяв їй і пішов до Моранді сказати про це. Він сидів у лабораторії на моєму місці робочому й крутив рукоятки в апараті. Він був дуже збуджений і, побачивши мене, почав захоплено про щось розповідати. Я нічого не зрозумів. Він говорив, що почав уже захоплюватися залозою, яка всередині мозку сидить. Моранді хороший хлопець, але полюбляє говорити всякі занадто мудрі речі. Я йому похвалився: Вальта не хоче, щоб я брав участь у пересадках мозку. Тоді Моранді витяг з кишені кольорову фотографію вілли і сказав, що ще кілька пересадок, і я зможу купити таку для нас із Вальтою. Тоді я, звичайно, погодився. Вальті нічого говорити не став. Так Моранді звелів. Я поки що їй не скажу, а коли куплю для нас той гарний будиночок, то й розповім про все. Моранді усміхнувся мені і сказав, що я тямущий хлопець, і запитав, чи не хочу я поговорити з ним про якийсь “гиксаметр”. Я здивувався і сказав, що навіть не чув про таку річ. А якщо це прізвище чиє-небудь, то я не знаю такої людини. Моранді засміявся і відпустив мене, спитавши про адресу Вальти.

Мине іщє тричі опирували. І совсім ни болить. Тіки лоськітно в голові. Маранді каже, що у мене типер багато грошів, і я можу купить, шчто схочу…

шче апирували приходила вальта і фсе плаче і з нею дядя чюжий вана на його гаворит адвакат на дядю маранді він пагано сказав а вальта сказала шо закон бисилий проти їх грошів вана сама покорає злочіньця і помнякшить мої муки я і нимучусь.

У рядку, де повинен бути черговий запис у щоденнику, — самі дитячі карлючки.

З газети “Вечірній експрес”: “Сьогодні, 30 рона..71 р., на двадцятому кілометрі тридцять п’ятого шосе о восьмій ранку зіткнулися два автомобілі. В одному з них сиділа викладачка марської мови Вальта Гіна, а в другому — молодий вчений Моранді Девала і напівідіот-пацієнт, що перебував на лікуванні в клініці професора Орка. Всі троє сконали на місці. За висновками експертів, винуватцем катастрофи стала Вальта Гіна, яка виїхала на смугу зустрічного руху. Це могло статися через незадовільний стан дорожніх розміток. Газета звертається до мерії від імені всіх читачів із закликом виділяти більше коштів на підтримання траси у задовільному стані”.

Років п’ятнадцять тому я — мистецтвознавець-історик, який тоді тільки-тільки починав, — працював у Москві з архівом цікавого, але маловідомого художника Костянтина Миколайовича Істоміна.

Перебираючи різне листування, я сподівався знайти потрібні мені відомості.

І от мою увагу привернув списаний з обох боків розгонистою рукою аркуш паперу. Вихоплені з тексту фрази свідчили про його незвичайний зміст. Зацікавившись, я прочитав лист від початку до кінця. Наводжу зміст повністю:

І все… Однісінький аркуш, що не має продовження. Який жаль!

Мої подальші зусилля знайти хоч що-не-будь схоже на почерк невідомого автора не увінчались успіхом. Нічого схожого не знайшлося і за змістом. Лишилося загадкою: хто автор? Кому він писав? Нарешті, яка подальша доля молодого біофізика з його загадковими думками?

Минали роки. Уривок із листа починав стиратися в пам’яті.

Однак недарма існує крилатий вислів: “Для кожної речі свій час під сонцем”.

Якось на новорічному вечорі один із моїх нових знайомих, ніби ненароком, запитав сусіда:

— Як тобі сподобалося повідомлення про нову методику наукового аналізу деяких середньовічних картин?

Я аж здригнувся від несподіванки. Інтуїція підказувала, що тут є якийсь зв’язок із майже забутим листом.

— Що-небудь особливе? — швидко спитав я.

— Надруковано в останньому номері “Искусства”. Не читали?

— Ні, не читав, будь ласка, розкажіть! Автор часом не біофізик?

Новий знайомий залюбки відповів:

— Стаття невелика, але цікава… Один учений, якийсь Костров, повідомляє: винайдено оригінальний випромінювач, за допомогою якого можна дуже своєрідно тлумачити зміст картин, написаних художниками у середні віки. Тоді дехто з них, схоже, користувався фарбами з домішками невідомих досі компонентів, які володіють суперрадіоактивністю, що виникає при опроміненні їх променями певної частоти… Як я зрозумів, ці таємничі компоненти в момент коагуляції фарб, після нанесення їх на полотно, під дією розумового процесу художника кристалізувалися з певною орієнтацією кристалів… А тепер кристали при опроміненні збуджуються і своєю суперрадіоактивністю викликають у дослідника думки, аналогічні думкам художника в період творчого процесу… І ще Костров твердить, ніби ці компоненти могли активізувати організм художника, допомагати йому з особливою силою відчувати натхнення…

Вночі я майже не спав. Перший день нового року минув у чеканні другого числа, щоб зранку взяти в бібліотеці потрібний журнал.

Там, у журналі, справді надрукована стаття доктора фізичних наук Кострова. Читаю, перечитую, але доповнити розповідь нового знайомого нема чим.

Зв’язатися з самим Костровим виявилось непросто. Його лабораторія була в іншому місті.

Я все-таки додзвонився, домовилися зустрітись через тиждень.

Вчений двічі перечитав копію листа невідомого автора. Перечитував з неабияким інтересом. Та за свого не визнав.

Я чекав коментарів. Але дочекався запитання:

— Пробачте, мені хотілося б знати, що вас цікавить більше: наша наукова робота чи автор цього листа? Хоча розумію, як мистецтвознавцеві, вам не байдуже ні одно, ні друге…

— Ваша правда, — відповів я. — Однак, якщо задовольнити обидва інтереси неможливо, перевагу віддам науковим дослідженням.

— Гаразд… — Костров, схоже, був задоволений моїм вибором, та подумавши, додав: — Що ж до автора листа, можливо, теж прислужуся… Тільки з цим пізніше…

Мені здалося, що й Костров не залишився байдужим до листа.

Вчений був уже в літах, з помітною сивиною в поріділій хвилястій шевелюрі блондина. Високий лоб перетинали три зигзаги зморщок, на переніссі дві розходились донизу. Довге худорляве обличчя теж не було гладеньке. На зріст він був невисокий, рухливий, але не метушливий.

Після короткої паузи Костров заговорив приємним баском:

— Почну із зізнання: публікація статті вимушена. Через обставини… Музеї не довіряють, бояться за свої скарби… Мовляв, якщо не опубліковано, значить, ще в стадії експериментальних досліджень, тому для картин — небезпечно… Нам же треба через свій апарат пропустити багато картин різних музеїв, спробувати визначити, чи широке коло застосування фарб, які здатні “розповідати” при опроміненні. Підозрюю, що воно обмежене як художниками, так і часом… А якщо це так, то треба від таких картин узяти все, на що вони здатні…

Я втрутився із своїм запитанням:

— Про це вже є остаточна думка?

Костров з жалем посміхнувся:

— До остаточної ще далеко… Проте нам вдалося “поговорити” з одним експонатом і дізнатись про дуже цікаві відомості. Один із портретів невідомого художника “розповів”, ніби його сучасники живуть під страхом винищення рослин, соки яких “оживлюють” фарби… Для нас, як ви розумієте, це є найважливішою обставиною… Але мало… Бажано дізнатись: яка рослина, хто знищував, де і таке інше… Треба шукати й шукати! Раптом щось стане відомо і про саму рослину! Тоді з’явиться надія розгадати таємницю радіоактивності фарб — “мови” картин…

— Сподіваюсь, це не єдина мета ваших досліджень? — запитав я, хоч і без того був упевнений, що це не так.

Вчений поспішив заспокоїти:

— Розумію, розумію, що вас найбільше бентежить. І не хвилюйтесь!.. При обстеженні картин ми робимо якомога повніший запис з усього полотна… Для вас, мистецтвознавців-істориків, матеріал багатющий…

Однак і це мене не заспокоїло.

— А спосіб одержання інформації — не таємниця?

— Ні, ми його вже запатентували.

— І для мене він може бути доступним? — з пристрастю допитувався я.

Костров усміхнувся такій зацікавленості й відповів:

— Цілком. Особливо буде дохідливим під час експерименту.

І запросив до лабораторії.

До світлого залу ми ввійшли, коли там стояв свистячий шепіт, а виставлені рядами блоки ЕОМ, пульти, щити з приладами, стенди підморгували зусібіч безліччю своїх різноколірних вічок.

На передньому плані стояла громіздка установка, швидше схожа на горизонтально-фрезерний верстат небачених розмірів, де замість фрези на шпинделі красувалась, ніби із золота, багатоголчаста головка.

Костров зупинився біля входу в зал і широким жестом правої руки показав на обладнання лабораторії.

— Все це задля одного — розшифрування чужих думок… А тут — центр! Звемо його “Лічильний генератор”…

Учений підійшов ближче до установки і заходився пояснювати докладніше.

— Пересувний стіл має безліч датчиків… Ось ці крапочки. — Діставши з внутрішньої кишені піджака авторучку, він показав на майже суцільне мигтіння блискучих бугорців. — На цю площину кладуть полотно картини тильним боком. Коли лицьовий бік картини опромінюється за допомогою оцієї головки потрібними променями, радіоактивне збудження кристалізованих компонентів фарб сприймається датчиками… їхні сигнали передаються на спеціальний блок БХП, звідки ЕОМ одержує завдання на пошук…

Логічна пауза, яка намітилась у поясненнях Кострова, дала змогу спитати:

— А для чого потрібне таке складне обладнання, якщо дослідник може сам сприймати думки художника?

Костров усміхнувся.

— Вся біда в недосконалому зв’язку людського мислення з фіксацією думок для читання іншими особами. Наприклад, ви щось зрозуміли, хотіли б зафіксувати, а на вас швидкою лавиною напливають інші думки… Як їх утримати? А нас цікавить об’єктивна інформація, що не залежить від індивідуальних особливостей дослідника…

У мене виник сумнів: чи можна взагалі за допомогою ЕОМ Зафіксувати людські думки, і я спитав:

— А який же застосовано метод одержання мовного мислення художника із сигналів датчиків?

Вченого запитання не здивувало, і він з готовністю відповів:

— Ця робота виявилася для нас надто трудомісткою. Довелося складати широкий текстовий набір фраз, якими міг би мислити художник у процесі творчості, і за допомогою тих самих датчиків знімати вироблені мозком експериментатора сигнали при усвідомленні заданих текстів… Так була створена і вдосконалюється далі пам’ять ЕОМ. Тепер ЕОМ за сигналами датчиків з картин відшукує в своїй пам’яті аналогічні тексти і видає їх нам. Якщо аналогів нема, машина сповіщає про це пропусками між фразами, які вона видає. Це полегшує нам визначення текстів, яких бракує в загальному плині думок.

— І вам вдається одержувати позитивні результати? — не переставав дивуватися я.

— Поки що не в усьому досягли успіху. Але в цьому розшифруванні дуже допомагає безпосереднє читання сигналів експериментатором… Он той шолом… — Костров показав на чудернацьку споруду з гніздом для голови. — Вмикається він паралельно до датчиків столу й одержує дублюючі сигнали, які здатні збуджувати в мозку експериментатора думки, аналогічні думкам художника. Це полегшує подальше текстування фраз для пам’яті ЕОМ…

Костров уважно спостерігав за виразом мого обличчя, прагнучи зрозуміти, чи дохідливо він пояснює. І, видно, лишився задоволений, бо закінчив словами:

— А тепер перейдемо до експерименту…

Галасливий гурт молодиків, які окупували сусідню з нами платформу, нарешті притих.

Тепер оратором був якийсь білявий крем’язень із на диво яскравими синіми очима.

— Я не розумію, — карбував він кожне слово, — чому в комісії дві третини голосів віддано природничникам. Кому потрібні ці варварські випробування?

— Про що це вони? — машинально запитав я.

— Комісія по відбору кандидатів у міжгалактичні польоти, — пояснив Зорін, задумливо дивлячись на вкриті снігом вершини, що пропливали під нами. — А варварські випробування — це випробування кандидатів, ну як би сказати, на витривалість чи що.

— Діагностичні машини, — вів далі молодик, — за дві хвилини дадуть характеристику будь-якій людині.

— Але психологія… — невпевнено заперечила йому дівчина.

— Е, дрібниці, — роздратовано відмахнувся вія. — Електронний психолог дасть сто очок наперед будь-якому земному мудрецеві.

— От, от, — усміхнувся Зорін.

— Та сама пісня. Техніка і людина. Чи може електронний мозок замінити людський?

— Відбирати у міжгалактичні польоти треба молодих, енергійних, що опанували кілька галузей знань, — це ж зрозуміло, — вигукнув молодик.

— Для чого ж ці нескінченні засідання?

— А які світи відкриваються їм, хлопці: блакитні небеса, барвисті сонця, дивовижні квіти, — замріяно промовила дівчина.

— Космічні пірати, — глузливо підхопив хтось.

— І ми мріяли про чудесні світи, про сутички з чудовиськами, пригоди… — зітхнув Зорін. — А космос виявився глибинною чорною порожнечею.

— Ви багато літали? — спитав я.

— Та чимало.

— І так-таки ніяких пригод?

— Ні, чому ж. Бувало по-всякому. Неполадки механізмів. Неправильні розрахунки. А найстрашніше — космічне безумство.

— Космічне безумство?

— Це ми називали його так. У довідниках ви не знайдете такого терміну. Я сам пережив це, на щастя, у легкій формі. Вчасно ізолювали. Тоді вже знали, що це таке.

Він замислився, схилив голову на плече і відразу став схожим на старого мудрого грака, чорного і втомленого.

— Перші польоти на планети сонячної системи, катастрофи, удачі. Все було. Техніка інколи підводила, люди — ніколи, — тихо почав Зорін. — Неприємності почалися з гіперперельотів. Десятки років ізольований у титановій коробці, не чуючи голосу Землі, оточений все тим же десятком товаришів по польоту…

І люди не витримували. Спершу з’являлося роздратування, бажання нікого не бачити. А потім чорний космос вривався в людину, і вона розчинялася в ньому, стаючи його часточкою без волі, без розуму. Хотілося вирватися з тісної шкаралупи корабля, яка пригнічувала своєю замкнутістю. Людина кидалася до люка й відкривала його, якщо їй не встигали перешкодити. І, звісно ж, ураз гинула в порожнечі. Виходили з ладу автомати. Дехто пробував підірвати корабель хитро, обачно…

Усяке бувало. Ми втратили отаким чином п’ять кораблів. Найстрашніше, що безумство переходило на інших. Один тягнув за собою другого, і так весь екіпаж. Розумієте? Про це захворювання ми довідалися від штурмана шостого корабля. Він чомусь не збожеволів і зумів посадити на Землю корабель, де з екіпажу лишилося кілька чоловік. Скільки хоч морочилися з ним психологи та лікарі! Всі хотіли дізнатися, чому він не втратив стійкості. Отоді й було створено комісію по відбору кандидатів у міжгалактичні польоти.

Як тільки не випробовували людей! Тут тобі і “камера мовчання”, й аварійні ситуації, і пекельний шум, і гіпноз. Усього не перелічиш. Але… Ми заходили дедалі глибше в космос, і кораблі не повертались. Не всі, звичайно… Та… Ми вже знали, чому. Всі вони кажуть, — він кивнув на принишклу молодь, що вочевидь прислухалася до його слів, — техніка, електронний психолог. Була техніка і в комісії. Непогана. Навіть думки читати вміли. А користі? Випробовують людину. Залізне здоров’я, сталеві нерви. У космос рветься. А потрапить туди — і міняється. На Землі, навіть у “камері мовчання”, він же чудово розуміє, що навкруги своє, рідне. А в космосі мимоволі починаєш думати про нескінченність простору. Навіть на екран дивитися не треба.

“Слід посилати людей, захоплених розв’язанням яких-небудь важливих проблем. їм просто не буде коли думати про космос”, — вирішила комісія. Підібрали. Послали. Те саме. Розв’язує людина яку-небудь проблему. А потім раптом беруться їй у голову сякі-такі думки. У ракеті мине рік, а на Землі — десятки, згідно з теорією відносності. За десятки літ проблему розв’яжуть і без нього. Навіщо ж її розв’язувати? А варто було з’явитися сумнівам, ваганням — і космос вривався в людину. Гостра болісна туга за Землею, потім тупа байдужість і, як наслідок, — загибель у порожнечі чи безумство.

Комісія опинилася в безвиході. І тоді на засідання прийшов Лікі. Маленький, сухорлявий, з червоним гостреньким носиком. Лікі прославився як найзапекліший противник електронної медицини і великий нелю-битель усіх і всіляких конгресів, дискусій і кристалів, що вміють говорити.

“Марна витрата часу, — пояснював він своїм студентам. — Базікають і обговорюють ті, кому більше нема чого робити. А кристали створюються переважно для того, щоб висловити свою думку. Без кристалів хто їх слухає? Купка фахівців, та й то не завжди. А сховища переповнені. Чого? Ні, якщо вже вам є що сказати, висловіть колегам, друзям і працюйте. Робота сама скаже про себе. Туманна термінологія приховує убогість думок. Навіщо фахівці винаходять надскладну мову, незрозумілу для невтаємничених? Тільки для того, щоб ніхто не міг збагнути, що говорять вони нісенітниці, нікому не потрібні, а тому — шкідливі. Щоб витрачати енергію, певна річ. Що ж до електронних бовдурів, якими зараз так модно підміняти живих лікарів, то вони годяться лише для ремонту заіржавілих автоматів. Людський мозок, — тут голос Лікі ставав ніжним і задумливим, — це таке складне і досконале створіння природи, що замінити його гайками чи дротом не вдасться ніколи.”

Лікі вочевидь перебільшував. При створенні найскладніших електронних машин давно вже ніхто не користувався гайками і дротом. Але, з іншого боку, навіть при сучасному рівні розвитку науки багато таємниць нервової системи залишаються нерозгаданими. А не розгадавши їх, хіба можна створити модель людського мозку? Чи не так? — запитав Зорін у юнака, який поїдав його очима.

— А чи треба? — відповів той.

Зорін стомлено махнув рукою.

— Старе, — мовив він сумно: — Ви не оригінальні, юначе. Машини, машини… Для машин хіба? А якщо для людини, тоді вони повинні бути помічниками, розумієте? Не вищими за людину.

— А чому б і ні?

— А тому, — розсердився Зорін, — що в них буде своя, машинна психологія. Вони створять машинну цивілізацію, в якій не буде місця для людини.

— Ви маєте на увазі оклахомський експеримент? — запитав я.

— Не тільки. їх було кілька. Про це мало хто знає. Машини знищили своїх творців. Організовували механічні армії.

— Але ж у них можна закласти принцип “не чинити шкоди людині”, — заперечила дівчина.

— Закладали, — понуро відповів Зорін, — я сам брав участь у цьому. Але вся біда в тому, що машини створюють за принципом самопрограмування. Інакше не вигідно. От вони й самопрограмувалися так, щоб цей принпиц виключати як нераціональний з їхньої точки зору.

— То що ж, відмовимося від машин? — з викликом запитав юнак.

— Навіщо? Тількі не треба підміняти ними людського мозку. Він неповторний. І Лікі це довів.

— Я підібрав для вас кандидатів, — оголосив він комісії. — Впевнений: це те, що вам треба.

Лікі не дуже любили в офіційному науковому світі, але про людину судять по результатах її роботи. Правда?

А Лікі досягав успіху там, де пасували найкращі психологи, з найкращим обладнанням, до речі.

Зорін скоса поглянув у бік юнаків. Ті мовчали.

— Комісія випробувала кандидатів на коефіцієнт придатності.

— Що це таке?

— Розумієш, кандидата досліджували сотні фахівців і машин, давали йому оцінку, а електронний мозок, підрахувавши оцінки, як на стародавніх змаганнях із гімнастики, вивів загальний бал. Найбільший бал був 100.

— Його, здається, не набрав ніхто. Людей, що мали бал нижчий за 90, у космос не брали. Так от, комісія випробувала кандидатів і розвела руками. Жоден із них не набрав більше як 70. Лікі розізлився.

— Як хочете, — сказав він. — Якщо ви довіряєте своїм жерстянкам більше, ніж мені, я умиваю руки.

— Але чим ви обгрунтуєте свою впевненість, що вони придатніші за інших? — запитав голова комісії.

— Я довго розмовляв з кожним, — відповів Лікі і замовк.

І кандидатів прийняли. Ні, не тому, що комісія повірила Лікі. На неї натисли зверху. По-моєму, у Раді міркували так: у комісії все одно нічого не виходить. Може, вийде у Лікі? Всі кандидати блискуче витримали переліт. Ніяких відхилень від норми. Зрозуміло, після повернення на них накинулися біологи та психологи.

— Скелі, чорні скелі астероїдів. Вони як Гімалаї. Правда ж? І, якщо придивитися, там блукають стада слонів, ширяють беркути, — відповів один, коли його попросили поділитися враженнями про відвідання астероїда.

— Світлі цяточки у темряві. Вони як ласкаві вогники, що мерехтять подорожньому в непогожу ніч. — Так другий розповідав про зорі.

— І якщо довго дивитися на зірки, вони починають тихо дзвеніти, переливатися звуками, і звуки ці сплітаються в гармонійну величну мелодію Всесвіту, — додав третій.

— Відтворити у барвах порожнечу, — захлинався від захоплення четвертий, — завдання титанів.

Так, вони не боялися космосу. Космос був для них джерелом натхнення. У буденному, звичному бачили вони незвичайні речі, і космос був добрий до них. Це були люди мистецтва. Маючи справу з наукою, вони водночас писали, малювали, складали музику. Їх не лякала думка, що хтось уже розв’язав поставлені перед ними проблеми.

Розв’язуючи ці проблеми, вони одночасно творили. А кожен витвір мистецтва неповторний, чи то створений він у космосі, чи на Землі. Твори мистецтва не старіють. Хіба не так? Крім того, Лікі зумів переконати їх, що в космосі, вдалині від тривог і хвилювань земного життя, вони зуміють створити шедеври.

— І вони справді їх створили? — несміло запитала дівчина.

— Не знаю, — усміхнувся Зорін, — адже я не фахівець. Був, звичайно, галас навколо привезених ними творів, але, я гадаю, найшвидше через те, що вони створювали їх у космосі. А все ж таки машин-художників, машин-композиторів, машин-літераторів так і не винайшли. Чи не так? — звернувся він до юнака.

Той мовчки схилив голову.

— Земля — вона дитя космосу, — задумливо сказав Зорін, — як і інші зірки, планети. А всі діти однієї сім’ї мають спільні риси. Треба тільки вміти бачити їх, і тоді навіть неживі світи стануть простішими, земнішими чи що. Ось, наприклад, — він кивнув на хаос кам’яних брил, які вкривали схили хребта. — Подібне я бачив на Ганімеді.

— А зелень, океан?

— А ви бачили вогняні хвилі на поверхні зірок? Зелені хмари Юпітера? — запитанням на запитання відповів він. І додав, подумавши: — Я спрощую, звичайно, але… Не кожен побачить схожість у здавалось би не- схожих світах. А вони можуть. Творці, мрійники, фантазери. Чого не бачить око, доповнює фантазія. Отож, юначе, недосить бути молодим, енергійним, досвідченим. Хоч і це, звичайно, непогано. Правда ж? Юнак мовчав.

— А ви, — несподівано втрутилася дівчина, — ви теж займалися творчістю? Там у космосі? Як вам удалося вціліти?

— Я складав вірші. Погані, звичайно. Сам їх соромився і тому нікому про них не говорив. Вважав несолідним для космольотчика бавитися казна-чим. Але творив у вільний від вахти час. Диктував. І відразу ж витирав написане…

— А отой штурман, — спитав я, — що першим привів корабель із хворим екіпажем? Він теж писав вірші?

— О-о-о. То був справжній творець. Уже тоді. Та ви, мабуть, слухали його симфонію, — ту, як її… Знаєте? У лілових тонах?

Попереду заблищала гладінь океану.

— Чистісінько, як дзеркальні поля Сатурна, — пробурмотів Зорін.

Крутійство продюсера починало бісити.

— Ні! — різко сказав Рей Дуглас Бредбері. — Я не можу прийняти вашого варіанта… Ні, я не ворог собі. Навпаки, я бережу свою репутацію…

Голос продюсера огортав телефонну трубку, вона стала враз слизькою, мов гадюка, і в письменника з’явилося бажання пожбурити її геть!

— Йдеться про малесенький епізод, містере Дугласе, — вкрадливо нашіптувала трубка.

— Уявіть, що оповідання — це дитина, так часто кажуть, — він із сумом, відзначив, що роздратування губить метафору. — Такий собі славненький хлопчик років на п’ять—шість. При нім усе — руки, ноги, він надзвичайно гармонійний. Епізод, про який ми говоримо, — ручка, що затиснула в кулачку нитку характеру. То чого ж я маю калічити власну дитину?..

Письменник вивів велосипед на доріжку, торкнув важілець дзвоника. Тонкі прохолодні звуки засяяли на давно не стрижених кущах, ніби краплі роси.

— Згинь, нудьга, пропади! — вигукнув він і, спершись на педаль-стремено, скочив на металевого коня.

Радісно засвистів вітер. Спиці заряхтіли і розчинились у просторі. Шини припали до землі.

Метрів через триста Рей збавив темп — ні, не злетіти вже, не злетіти! А було ж, було: він розганявся на лузі чи з гори, що біля кар’єру, розганявся й заплющував очі, і тіло його невагомо злітало разом з велосипедом, і розвівався чуб… Було!

Злість на продюсера минула. Чоловік він не дурний, але страх набридливий. Певніше — нудний. Про силу розуму він, може, й має якесь уявлення, але що він може знати про силу пристрасті?

Велосипед, мов кінь, який добре знає шлях додому, привіз його до річки. Рей часто гуляв тут. Пологий берег, пісок, мокрий і важкий, ніби лихі спогади, спокійна вода. Так було тут щоранку. Та сьогодні сонце, либонь, переплутало в гримувальній костюм — замість жовтневого, підбитого туманами, срібним павутинням і холодною росою, одягло серпневий — і річка аж сяяла від утіхи, бурмотіла щось ласкаве й незрозуміле. Чиста далеч відкривалася по обидва її береги, й стало чути, як падає листя.

“А що я знаю про пристрасть? — подумав письменник. — Я бачив у ній тільки первинну суть. Увесь світ, людина, все живе, безперечно, — прояви пристрасті. Що там казати: саме життя як явище — це пристрасть природи. Та є і зворотний бік медалі… Я створюю в уяві цілі світи. Це, напевно, найтонша матерія пристрасті. І водночас, хоч як це сумно, я згоряю. Яке безглуздя — пристрасть, народжуючи одне, спалює інше. Закон збереження пристрасті…”

І ще він подумав: щоб розвіяти нудьгу, було б непогано поїхати. Куди-небудь. Подалі.

Він глянув на небо. Небо зітхнуло, і вздовж річки сійнувся дощик.

— Дугласе! — неголосно покликали його.

Письменник озирнувся.

Анікогісінько. Берег безлюдний, а ліс далеко. Там ростуть упереміж в’язи, дубки та клени. Змалку він бігав туди по дикий виноград. Це була пристрасть до всього недозрілого — кислющих яблук, зелених пуп’янків суниць…

— Зачекайте хвильку, — попросив його той самий невидимка. — Я зараз увійду в тіло.

Рей нарешті помітив, що повітря кроків за десять від нього якось дивно міниться і струмує, ніби там на очах народжувалося марево.

Наступної миті щось голосно тріснуло, і на березі з’явився високий незнайомець, одягнений у чорну й довгу подобу плаща.

Гостро повіяло озоном.

Незнайомець ступив назустріч письменникові й радісно вигукнув, здійнявши руки до неба:

— Он ви який!

“Що це? — подумав Дуглас. — Чернець, який захоплюється фантастикою? Або… Або я просто перевтомився. Я чимало і славно попрацював у вересні. Та й жовтень був “спечний”. Невже уява розігралася так буйно?”

— Заспокойтеся, метр. — Незнайомець зупинився. — Ви не хворі. Я реальний так само, як і ви. Пробачте за ці зухвалі слова: мені зовсім не личить учити вас, як треба ставитися до Чуда. А щодо мого одягу, то це захисна накидка. У вас тут надзвичайно високий рівень радіації. Вдома на мене чекає ретельна дезактивація.

Дуглас уже опанував себе.

— І далеко ваш дім? — запитав він, уважно розглядаючи незнайомця.

— Далеко, — відповів той. — У дві тисячі шістсот одинадцятому році. Я президент Асоціації шанувальників Бредбері. Я прибув по. вас, метр. І хочу одразу зауважити — у нас обмаль часу.

— Дякую, я зворушений увагою! — засміявся Рей Дуглас. — Зустріч з читачами? Лекція? Я готовий. — І здивувався, похитав головою. — Дві тисячі шістсот одинадцятий… Невже знають?

Тепер усміхнувся президент.

— Вас чекають у всіх Населених світах, — пояснив він, і його бліде обличчя ледь-ледь узялося рум’янцем. — Це велике щастя, що ми можемо вас урятувати. Ходімо, Дуг ласе! Ви проживете ще якнайменше вісімдесят—дев’яносто років і напишете купу пречудових книжок. Тільки наш світ зможе дати вашій пекельній уяві справжню поживу. Ви перекидатимете сонця з однієї руки в другу, немов печену картоплю.

— Про що це ви? — здавленим голосом запитав письменник. — Піти? Назовсім? Зараз? Серед білого дня і сповна розуму?

— Ви уже, далебі, не юнак, — м’яко зауважив посланець із майбутнього. — Виростили дітей, сягнули вершин слави. Ви вже нікому тут нічого не винні. Коли вам байдуже, що на вас чекають сотні мільярдів моїх співвітчизників, то подумайте хоч раз про себе. Ходімо, Дугласе! У нас лишилося двадцять дві хвилини.

Недільний ранок, що почався для славетного письменника з неприємної телефонної розмови, нараз засяяв для нього всіма найпрекраснішими барвами, а розгублена думка метнулася до рідної домівки.

“Як же так? А Маргарет, доньки, онучата… Піти з ним — значить пропасти. Безвісти, без сліду. Значить щезнути, втекти, дезертирувати. А з другого боку — надзвичайно заманливо. Адже те, що діється зараз зі мною, — справжнісінькі чари. Це виклик моїй пристрасті, моєму мистецтву і таланту, їм потрібен чарівник. Чи маю я право відхилити цей виклик? І що буде, коли я прийму його? Адже я не що інше, як форма, яку більш-менш вдало заповнив світ. Уже заповнив”.

— Чому такий поспіх? — невдоволено спитав він. — У всякому разі, я повинен попрощатися з рідними.

— Це неможливо! — Президент Асоціації шанувальників Бредбері розвів руками, і на його обличчі майнула тінь жалю. — Залишилося двадцять хвилин.

— Але чому, чому?

— Час виявився набагато складнішою штукою, ніж ми уявляли. Безліч причинно-наслідкових зв’язків. Глухі закутки історії… Є взагалі заборонені роки і століття. Там такі тонкі мережива часу, що ми боїмося до них доторкнутися. Повірте, метр, якби існувала така можливість, ми врятували б усі золоті уми всіх часів і народів. На жаль, це неможливо. Хоча зрідка й бувають винятки.

— І я саме той виняток, — похмуро кивнув Рей Дуглас.

— Так. І ми дуже раді. Однак часовий тунель тільки один, і протриматися він може не більше як тридцять сім хвилин.

— Кого ж ви вже порятували?

— З близьких вам по духу людей Томаса Вулфа, — відповів президент Асоціації й зітхнув: — Він повернувся. Далася взнаки недосконалість апаратури…

— Томас?! — вигукнув Рей. — Страшенно хотілося б із ним зустрітись. Ой лелечко, я забув…

Письменник розхвилювався, схопив пришельця за руку.

— Тепер я зрозумів, — пробурмотів він, усміхаючись. — Я все зрозумів. Останній лист Вулфа з Сіетлського госпіталю за місяць до смерті. Як там? Ось так, здається: “Я здійснив довгу мандрівку й побував у дивовижній країні. І я дуже зблизька бачив чорного чоловіка (себто вас!)… Я почував себе так, ніби крізь широке вікно подивився на життя, якого не знав ніколи раніше…” Бідний Том! Йому, напевно, сподобалося у вас?

— Метре! — благально мовив чоловік у чорному. — Зараз не час для жартів. Наберіться ж нарешті духу. Чотири хвилини.

— Ні, що ви, — Дуглас нахилився й підхопив велосипед за руль. Лукаво всміхнувся. — Якби я міг попрощатися, а так… Потайки. Нізащо!

— Ми любимо вас, — сказав чоловік з блідим обличчям і пішов туди, де повітря мінилося й струмувало. — Ви пошкодуєте, Дугласе!

— Постривайте! — зупинив його письменник. — Людям справді притаманні слабість і каяття. Я не хочу шкодувати! Знебольте мою пам’ять, ви ж, напевно, вмієте це. Позбавте мене бодай відчуття реальності подій.

— Прощавайте, метр. — Посланець із майбутнього торкнувся своєю гарячою долонею чола Рея Дугласа і щез.

Письменник поторгав велосипедний дзвоник. Срібні звуки розкотилися серед прив’ялої трави, мов краплини ртуті. Дуглас здригнувся, огледівся довкола:

“Що це зі мною було? Якась прострація. І голова розболілася. Я сьогодні багато думав про Вулфа. І, здається, з кимось розмовляв. Чи, може, здалося? На березі ж жодної живої душі. Але звідки тоді сліди…?”

На мокрому піску й справді виразно виднілися два ланцюжки слідів.

“Та годі, це не головне, — подумав письменник. — От сюжет про Вулфа таки непоганий… Його забирають у майбутнє за годину до смерті… Там йому дають сто, двісті років життя. Тільки пиши, виспівуй душу! Ні, це немислимо, надто щедро, він потоне в океані часу. Стиснути! До краю, ще, ще… Місяць! Найбільше два. їх вистачило на все. Він летить на Марс. І там пише, надиктовує свою найкращу книжку. А потім повертається в Балтімор, у лікарню, в могилу… Та чим же пояснити його повернення — необхідністю чи бажанням?.. Я напишу оповідання. Його можна назвати “Загадковий лист”. Або “Рік ракети”… Або ще так — “Про вічні мандри і про Землю”.

Ще кілька годин — і ми відлітаємо звідси. Якими залишимося ми в уяві цих створінь — уже не тварин, але ще й не людей? Що ми забули зробити для них?

Вони стоять нерухомо, півколом. Легенько ворушаться лілові вусики-антени на їхніх “головах” —певніше, на трикутних виступах посеред тулубів. Про що вони думають? Про мене? Про ракету? Про себе?

Тьмяно міниться густа рідина в мушлях, що їх тримають створіння в щупальцях, не розлучаються із ними ні на мить. Ця рідина — їхнє життя. Вони не проживуть і півгодини, якщо не ковтнуть раз—другий із мушлі.

Мені шкода їх. Та це не тільки жаль. Вони схожі на маленьких дітей. Наші далекі предки колись були такими — в добу дитинства Землі. Вони безпорадні, безжалісні, до всього страшенно цікаві. Що змушує їх підніматися на поверхню звивистими печерами від озер із життєдайною рідиною? Може, вони не можуть жити без світла? З дна озер вони дістають мушлі. Той, хто краще пірнає, має змогу дістати більшу мушлю. Отже, він може довше лишатися на поверхні. Якби не це, вони б згуртувались, і їм легше було б вижити. А все одно вони намагаються бути разом, коли повертаються до озер, — через завали в печерах, через небезпеку. Коли ж їхні мушлі повні, вони бояться одне одного. А потім знову об’єднуються — щоб гуртом оборонятися й безпечніше почувати себе в дорозі.

“Отак вони стають розумними істотами”, — сказав наш командир Влад, і його слова прозвучали як резолюція. Він завжди так говорить — стисло, неквапно і значуще. Це мене дратує, спонукає до суперечок — без надії на успіх. Усі всміхаються, навіть Ася. А Влад мовчить, щоб потім однією фразою перекреслити всі мої докази. Невідпорна правота незворушно стоїть за ним, наче тінь. Невже він ніколи не помилиться?

А втім, йому не можна помилятись — це може призвести до загибелі всього екіпажа. І все-таки мені іноді хочеться, щоб він помилився… І став людянішим…

Одне створіння чимось стривожене. Здогадуюсь: рідини в мушлі лишилося мало. Мені здається, що їм було неймовірно тужно і страшно перед отим неминучим поверненням у надра планети, в морок, до димних озер. На нього чатують тисячі небезпек, щупальця напіврослин-напівтварин, що причаїлися в печерах, обвали. Але воно піде цією дорогою знову і знову. Воно вже не може інакше.

Тому мені важко ставитися до них холодно-допитливо, як Влад. Прощаю їхню скупість і жорстокість.

Пригадую, як одне з цих створінь, затримавшись на поверхні довше, ніж треба, спробувало вихопити у сусіда мушлю з живлющою рідиною. Вони билися на смерть. Розхлюпали всю рідину. Інші стояли, дивились. Не втручалися.

Ми не могли нічим допомогти. Передавали радіокодом сигнали, просили інших дати хоч краплину з їхніх запасів. Вони кидалися хто куди, коли ми підходили. Навіть спробували захищатись. Ася розплакалася: “Тварини!” Я вирішив дістатися до озер. Влад здогадався про мій намір, процідив: “Пізно”. Я мало не загинув, а коли повернувся з рідиною, було вже справді пізно…

Моя прихильність до них не зменшилась навіть після цієї події. Бо надто вже страшний їхній шлях, а вони все-таки йдуть ним.

Я дивлюся на скелясте плато, — там сяє вершина Палацу, який ми збудували для них. Тривожний неспокій не полишає мене. Ніби все продумано. Та мені здається…

Підіймаюсь на скелі, а створіння незграбно поспішають за мною. На слизькому камінні виблискує колючий лишайник, повітря жовте, як мед, спливає в долину. Спіральні, заряджені електрикою хмари пролітають зовсім близько, наче хтось стріляє ними в мене.

Заходжу в Палац. У центрі першого залу — колесо і важіль, найбільші винаходи людства. “Прискорити еволюцію створінь”, — казав Кім. “Допомогти їм”,— думав я. Ася питала, звертаючись і до нас, і до себе: “А може, їхня еволюція пішла б зовсім іншим шляхом, і ми просто накидаємо свою волю?” Влад тоді мовчав. Ніхто не знав, про що він думав.

Я йду залами, де зберігаються вмуровані у стіни блоки із записами про найбільші відкриття. Щедрість, на яку здатні тільки вищі істоти. Розумна щедрість — кожен блок має специфічну оболонку, яку важко розкрити, і свій шифр. Тільки досягнувши високого ступеня цивілізації, вони зможуть розкрити блок із записами про розщеплення атома. Вони зрозуміють: це піклування про них. Горилі не можна давати бочки з вибухівкою.

Все продумано. Та неспокій не відпускає мене. Ми щось забули. Що саме?

Виходжу з Палацу. Вони ждуть мене.

Медове повітря темнішає, густішає, хмари швидко пливуть угорі, беруться фіолетовим відтінком. Віє свіжістю, мов після грози. Наче підвішене на тонких жовтогарячих нитках променів, погойдується світило, наближається до виднокраю. Спускаюся до ракети, обережно ступаючи по слизькому камінню. Озираюсь.

Підтримуючи мушлі, створіння квапливо шкандибають за мною і… відстають чимдалі більше. Одне з них спотикається. Рідина виливається на каміння. Створіння падає долілиць. Через відростки жадібно вбирає те, що не ввібрав грунт.

І враз я збагнув. Східці! Ми забули полегшити дорогу, щоб їм легше було підніматися до Палацу! Ми думали тільки про те, що залишили в блоках, і забули про дорогу до них. Ми всі припустилися помилки і в своєму піклуванні про них, і в мудрій обережності. І Влад — теж. А це може коштувати життя багатьом із них…

Дістаю з кишені сигналізатор. Вистукую на ньому команду-програму. Тієї ж миті з контейнера ракети з’являється кілька автоматів. Оповиті димом вихлопів з невеликих дюз, вони поспішають на дорогу.

Чекаю, поки останнє створіння зійде в долину, і передаю команду.

Автомати виконують програму. Сліпучі зигзаги спалахують на дорозі. Виростають гриби вибухів. Скрегочуть потужні електродолота і свердла.

Дорога вже скидається на річку — її вкривають хвилі-сходинки. Автомати один за одним повертаються до ракети.

У цей час відкривається другий люк. З нього на висунутому ескалаторі спускаються Влад і Ася. Підходять до мене, дивляться на дорогу. Ася звично-ласкаво спирається на моє плече, каже:

— Дитинчата пам’ятатимуть… — Так вона називає ці створіння.

Влад мовчить. Він обертається до мене, випинає нижню губу. Я тихенько хихикаю, бо він схожий у цю хвилину на пихатого верблюда.

Та одразу ж перестаю сміятися. Чому Ася так дивиться на нього, широко розплющивши темні спокійні очі? На мене вона дивиться інакше: трішки поблажливо, по-дружньому тепло.

Навіщо Влад дістає сигналізатор? Що відстукує на ньому?

З люка за його командою враз вилітають кілька автоматів. Гуркіт. Здригається грунт. Зітхнувши, падають скелі. Злітає вгору каміння. Ася злякано відпускає моє плече.

Отямившись, бачу, що дороги нема. Вона похована під уламками, порізана розколинами і ярами. Тепер вона стала ще небезпечнішою для цих створінь. Що він учинив? Нащо?

Від гніву наморочиться в голові. Похитуючись, ступаю кілька кроків до нього.

Він мовчить. Сумовито дивиться на мене знизу вгору.

— Пора йти. В ракету. Там поясню.

Навіть зараз його слова — слова резолюції.

Він повертається до мене сутулою спиною, прямує до ракети. Ася йде за ним — між ним і мною. І мені не лишається нічого іншого… Намагаюся втішити себе, згадуючи сумні очі командира. Може, він нещасливіший за будь-кого з нас саме тому, що бачить далі за інших і не має права на помилки? Може, йому страшенно хочеться навчитися робити помилки?

Ескалатор поволі піднімає нас до отвору люка, запнутого тоненькою плівкою. Сумно дивлюся на місце, яке недавно було дорогою на гору. Вдалині бовваніють непорушні постаті “дитинчат”.

Уявляю, як вони прийдуть сюди, як здивовано мацатимуть неприступний для них підйом. Робитимуть спроби дістатися до Палацу, але ж мушлів з рідиною не можна випускати із щупальців, отже, спроби ті будуть марні.

Ненавиджу Влада. Ще ніколи ні до кого я не відчував такої ненависті. Навіщо він це зробив? Щоб принизити мене? Зневажити їх?

Вони підуть у свої похмурі надра, несучи в душах страх, подив і… невгамовну цікавість, жадобу пізнання. І це примусить їх знову і знову йти на гору, де вони бачили щось Незвичайне і Загадкове. Але життєдайна рідина в мушлях, яка робить їх такими пожадливими й недовірливими, щоразу змушуватиме їх зупинятися.

А потім… Що ж буде потім?

І раптом на диво чітко уявляю… Ні, бачу, що буде!

Одного разу цікавість переможе все. Найсміливіші чи найдопитливіші з них наважаться. Вони почнуть працювати, сплетуть канати, зроблять мости, перекинуть їх через розколини. А під горою залишать свої мушлі, вперше довіривши їх іншим, щоб потім по канатах підняти їх угору. І ніхто з тих, що залишаться внизу, не обманить їхньої довіри, бо інакше вони не довідаються про Незвичайне і Загадкове.

Спіральні хмари, шалено обертаючись, летять повз мене. А я, поклавши палець на кнопку ескалатора, дивлюся на зруйновану дорогу і — в себе. Щось зріє в мені, вимальовується, як на фотоплівці.

Тут, на цих зруйнованих східцях, “дитинчата” піднімуться, муситимуть піднятися на дуже високий щабель…

Мала прокинулась серед ночі і зіскочила з ліжечка. Вона шукала горщик, але, наштовхнувшись на нього в сутінках, від несподіванки закричала:

— Хоха! — і обмочила штанці.

Це змусило Русулю, старого біокібера, розплющити очі й устати до дитини. Перевдягла малу Торонку і проспівала тихо пісеньку:

Поклала малу Торонку в ліжечко, і сама знову намагалася заснути.

Ні Антін Курай, ні його дружина, Всеслава Рута, не прокинулись від плачу дитини, потомлені денними турботами.

Лікар Антін Курай захопився останніми роками альпінізмом. Учора брав участь у Всеінканських змаганнях, що відбулися на стіні відомого хмарочоса по вулиці Соло, 567 та на риштуванні Флітського мосту. Він, уже не молодий Антін Курай, посів у змаганнях перше місце. Вчора так захоплено розповідав про свою перемогу. І навіть ось зараз серед ночі щось викрикує, стогне, просить товаришів по команді подати крювіца, аби втриматись на рівних поверхнях риштування.

Минуло вже 1247 робочих годин, як біокібера Русулю мали пустити на демонтаж. Відробила своє. Вона б і сама не проти того, але ж діти. Чебер і Шафран дуже її полюбили. А торік Торонка з’явилася. Мала щебетушка. Як тепер залишиш її? Ось прокинулася серед ночі, зіскочила з ліжечка, шукала горщик, але, наштовхнувшись на нього в сутінках, злякалася й обмочила штанці.

У кімнаті запанувала глибока тиша, ніби в залі гіпноматографа. Антін Курай затих, наче вибрався на арку Флітського мосту. І Всеслава заснула міцно, спроквола потягнувшись уві сні. Глибока тиша збуджувала, як найголосніший окрик, як найщемкіша музика інканського радіо. І Русуля підвелася з ліжка, підійшла до шафи. Одягла свою ультрамаринову віраску, хоч ще й не знала навіщо. І аж тоді, коли взула в передпокої блискучі чорні черевики на високих підборах, то зрозуміла — вона принесе малій Торонці з Далекого Яру жовтаву живу квітку. Мала їх так любила, щоразу так казково посміхалася, як бачила живі квіти. Їх на Інкані знайдеш хіба що у Фіївському парку або в Далекому Яру, куди не кожен і зайде, бо навколо урвища, стрімкі улоговини, утворені первинним синтезом цієї штучної планети за 475 мільйонів кілометрів від Сонця в астероїдному поясі.

Одягнувшись, Русуля вийшла, проминула кабіну швидкісного ліфта, неквапом пішла, східцями. їхнє помешкання було лише на третьому поверсі стодвадцятиповерхової споруди. Вийшла на безлюдну нічну вулицю. Ніщо не порушувало тиші. Хіба що далекий, тільки для кібера вловимий рокіт Дзябранського комбінату. Срібні кулі ліхтарів зависли над магістраллю густим пунктиром.

Можна було викликати маршрутне таксі, можна було зачекати рейсового гелікотрема, але до Далекого Яру лише дві години ходу, і Русуля пішла пішки, хотіла відчути приємну втому, заслужити ту живу, жовтаву красу. Ущелина вулиці вивела до площі Соло. А з площі треба повернути праворуч. Пройшовши магістраллю 1172 до перехрестя з вулицею Верда, треба звернути ліворуч. А там уже поряд і Далекий Яр. Тут, у парку, ростуть живі квіти. Вони повинні були розквітнути ще позавчора. Вона знайде їх.

Проходячи повз великий магазин, що на площі Соло, Русуля пригадала, як минулого тижня за подвійне скло вітрини залетів інканський горобець, найновіший продукт комбінату біокібернетики. Якось трапилось, що він залетів через малий отвір кондиціонера. Русуля саме проходила мимо, і її зупинили діти.

— Він там помре, — злякано мовив русявий хлопчик.

— Хто помре?

— Наш інканський горобець, — вигукнула дівчинка з рожевими бантами.

Троє дітлахів не помітили в погляді Русулі бажання щось змінити. І тоді один із хлопчаків у строкатому картузі по-дорослому розважливо сказав:

— Він там помре і потім буде смердіти. Бо то горобець біологічний, він же не металевий і не пластиконовий, — хлопчик дивився переможно, сподіваючись, що такі розсудливі слова не можуть не переконати.

Дітям було незрозуміло, чому заради горобця не можна навіть розбити магазинної вітрини. Адже горобець живий і такий красивий! Хіба його життя не варте цієї академічної стрункості і академічного блиску форм? Хай брязнуть на землю крихкі уламки, звільняючи мале, сіре, дзвінкоголосе створіння. Діти не могли ще зрозуміти умовностей дорослих. Вони ще сприймали навколишнє, як вечірню казку на екрані телеінформатора, де все так просто, доцільно, красиво і людяно, що годі й думати про складності людського існування.

Горобець лишився за склом. Сама Русуля не могла нічим зарадити, а звертатись до людей з подібним проханням видавалося наївним. Заради горобця ніхто б не демонтував вітрини.

Від перехрестя з вулицею Верда вона повернула ліворуч, дійшла до останнього будинку, що блимав очима вікон. Звідси вдень було видно Далекий Яр. Залишався останній підземний перехід. Жовта рука на білому трикутнику вказувала шлях до нього.

Вона була щаслива, старий біокібер Русуля. Стала на шорстку доріжку ескалатора, що повіз її в тунель. Вона хвилювалася. Ось минуть тридцять вісім секунд, і вона вирине з тунелю й побачить Далекий Яр, нагромадження каменів, химерних живих дерев, трави, не штучної, зробленої на комбінаті синтетичних покриттів, а справжньої, живого моху. Вони прижилися, їх змусили прижитись у цьому парку.

Русуля довго опускалася крутим схилом. Нарешті вийшла до невеликої рівної площинки, на якій помітила малі жовті квіти. Зірвала лише три. Прикрасила їх широким листям папри. Поволі рушила назад.

Вона була вже стара. Русуля добре усвідомлювала свою старість. Але вона йшла і всміхалася. Вона уявляла, як завтра вранці, коли над Інканою розгориться чергова ракета-сонце, даруючи штучній планеті світло й тепло, усміхнеться мала Торонка. Мов три Сонця жовтавих на долоні. Було важко підніматись крутими схилами знову до магістралі. Кілька разів зупинялася спочити. Врешті вибралась на тверде ситалове покриття.

Жовта рука-вказівник показувала шлях до підземного переходу. Але Русулі чомусь захотілося перейти магістраль поверхнею. Вона й сама не знала, звідки з’явилось це бажання. Ніч. Тиша. На магістралі жодної машини.

Ніякої небезпеки, тож навіщо опускатися в тунель.

І вона усміхнено пішла поверхнею. В лівій руці тримала малий букетик. На Землі ці квіти ростуть великими, а тут, на Інкані, зовсім крихітні.

Вже доходила до середини магістралі, як раптом здалеку помітила гелікомобіль і відразу зрозуміла, що вони не зможуть розминутися.

Магістраль була широка, але вони справді не змогли минути одне одного.

Він був сам ось уже триста двадцять другу добу. Двигуни корабля-розвідника працювали нормально. Про це Солов’яненку повідомляли численні прилади та ще надокучливий комп’ютер, який щодві години монотонно доповідав космонавтові про роботу всіх агрегатів корабля.

Спочатку було навіть цікаво слухати цей старечий, хриплуватий голос, однак незабаром він набрид Солов’яненку і той попрохав:

— Слухай! Я по зав’язку ситий твоїм бурмотінням. Ти заважаєш мені працювати, мислити. Буде щось оригінальне — повідомиш. А так не відвертай. Добре?

— Добре. А вас, командоре, не лякає самотність? Ви не боїтесь її? — поцікавився комп’ютер, нарешті змінивши голос. — Я що, я можу й дівчачим доповідати, — ніби милуючись правильно поставленим жіночим голосом, промовив комп’ютер і блимнув зеленкуватим вічком, яке то спалахувало, то згасало.

— Не блазнюй! — перебив Солов’яненко, а потім, трохи подумавши, все-таки відповів на запитання комп’ютера: — Ні, не боюся. Розумієш, я звик до самотності. Я знав, що кілька років проведу на кораблі з тобою, що ні з ким, окрім тебе, не перекинуся слівцем, що тільки у тебе, якщо виникне потреба, спитаю слушної поради, попрошу допомоги… Я йшов на це… Заради пізнання нового, невідомого людина здатна й на більше. Бо що таке самотність у порівнянні з радісними хвилинами пізнання істини? Ніщо!

Солов’яненко глибоко зітхнув, повернувся у кріслі до пульта керування, важельком висвітив центральний ситуаційний екран, кинув погляд на зелене вічко комп’ютера й додав:

— І ще, якщо хочеш, існує почуття обов’язку. А самотність… — Микола на мить завагався, кашлянув. — Вона мені не вадить. У мене є чудові ліки проти неї…

— Ліки? Які? — у голосі комп’ютера, тепер уже тому, звичному для Солов’яненка, вчувалася погано прихована зацікавленість.

— Ша-хи, — протяжно вимовив Микола, ніби насолоджуючись цим словом. — Це, вважай, єдині мої ліки, які не тільки лікують від самотності, а й допомагають відпочивати.

Солов’яненко на мить замовк, з пеналу невеличкого овального столика, що стояв за кріслом, він дістав шахи, взяв у руки пішака, покрутив його пальцями, поклав назад, і вів далі:

— Розумієш, шахи дають прекрасний відпочинок мозкові. На Землі цю гру вважають невичерпною.

Микола підвівся, підійшов до ілюмінатора, що услужливо розсунув жалюзі, поглянув у нього, вернувся до столика, зручно вмостився у кріслі й дістав із шухляди кілька перфострічок, аби ще раз перевірити правильність маршруту.

Через якийсь час, коли перфострічки було розшифровано, несподівано пробасив комп’ютер:

— Послухайте, Миколо, я підготував для вас сюрприз.

— Для мене? — здивовано перепитав Солов’яненко, всміхаючись і поскубуючи свою ріденьку, акуратно підстрижену борідку. — Цікаво, який?

— Я досить давно знаю одного цікавого шахіста, — відповів комп’ютер і по-змовницькому кліпнув.

— А який у нього розряд? Він давно грає в шахи? Чи виступав на чемпіонатах? — засипав питаннями Солов’яненко.

Комп’ютер мовчав.

— Так який же в нього розряд? — нетерпеливо допитувався Микола. На обличчі він аж сяяв.

— А у вас?

— Я майстер спорту з шахів.

— Він теж, — тихо сказав комп’ютер.

— О, чудово! То кличте його сюди. Ми зіграємо з ним партію—другу, — збуджено промовив Солов’яненко, потираючи долоні. — Я з нетерпінням чекаю.

— Але ж ви… — комп’ютер знову блимнув вічком, — на… кораблі.

— Ет, ч-чорт! — невдоволено пробурмотів Микола. — Забув. — Він махнув рукою й підвівся. Пройшовшись у приємній напівтемряві рубки, знову сів у крісло. — А як же ми гратимемо? — чомусь незвично тихим голосом спитав у комп’ютера, відсуваючи вбік помережані цифрами аркуші. — Який сенс у тому, що ти знаєш майстра. Зіграти ж не…

— Він відповідатиме на ваші ходи через мене, — перебив Солов’яненка комп’ютер. — Але, командоре, зважте на те, що з кожним ходом відповіді доведеться чекати довше і довше, бо ми відлітаємо від Землі, від Сонця все далі й далі…

— Нічого. — Микола полегшено зітхнув, бо ніби величезний тягар спав у нього з плечей. — На те вона й гра така, шахи! Що довше граєш, то довше доводиться думати над черговим ходом. — Солов’яненко всміхнувся просто-таки академічному судженню комп’ютера, кашлянув і зручніше вмостився у кріслі. — Мій початок традиційний: е2–е4. Повідомте йому, я чекаю. — Космонавт знову дістав шахи, розставив їх на шахівниці і посунув білого пішака від короля на дві клітинки.

За ілюмінаторами стояла ніч. Лише попереду і з боків ледь мерехтіли далекі зорі. Партія затяглася. Микола і його суперник уже зробили по сорок два ходи, і з кожним новим ходом партія дедалі ускладнювалась.

Суперник відповідав на ходи космонавта-розвідника не менш гостро й цікаво, ніж Солов’яненко. Інколи здавалося, що він заздалегідь знав, як походить Микола. Аналіз ходу боротьби свідчив, що сили в них приблизно рівні.

Все було логічно. Там, де Солов’яненко хотів зробити прорив, у суперника поступово з’являлася захисна стіна. Сіра, непробивна. Микола спочатку навіть подумав, що замість майстра спорту його суперником став… комп’ютер, однак, провівши логічний аналіз структурного ланцюга свого помічника і порадника, відкинув цю думку. Ні, комп’ютер не міг грати в шахи з Миколою. У машини було повно інших турбот, та й не заклали в неї на Землі навичок цієї гри. Ні, тут було все як годиться. Це певно. Та навіть, якщо б з ним грав і комп’ютер, то що тут такого? Головне, щоб суперник був гідний. Настирливий, мислячий, добрий знавець шахових етюдів, комбінацій, позиційної гри. Проте Микола відчував, що з ним грає не комп’ютер, а саме людина.

На сімнадцятий день, коли суперники зробили по сорок три ходи і на шахівниці залишилося по кілька фігур, партія була не менш цікавою — кожен міг виграти, зроби він помилку. Однак шахісти не помилялися. Вони грали дуже обережно, зважуючи кожне рішення, кожен хід.

У Миколи та його суперника часу на обдумування було предосить. Матч тривав.

Шістдесят шостий хід на двадцять третю добу ледве не став останнім, але суперник зрозумів чи, може, передбачив цей хід Солов’яненка і відповів також несподівано, здавалося б, навіть не логічно, від чого космонавту-розвіднику стало непереливки. Він був на грані програшу. І Микола таки на шістдесят восьмому ході визнав себе переможеним.

— Перекажіть велике спасибі майстру. Хто він? — поцікавився Микола після матчу. — Гра була захоплююча. Це справді гідний суперник! Якщо можна, я хотів би негайно ж почати наступну партію.

— Перекажу, — басом відповів комп’ютер, і зелене вічко його ледь блимнуло. — Ви, командоре, перемогли себе. Ви зараз грали з собою.

…Вони почали наступну партію.

Вечоріло. Величезне мідно-червоне сонце неквапливо сідало в океан.

Старезний академік Ун сидів на терасі, яку ласкали останні теплі промені, і смакував ароматним чаєм. Та всьому на світі рано чи пізно настає кінець. Скінчився чай. Зітхнувши, академік з жалем відсунув напівпрозору чашку з дорогоцінної інопланетної порцеляни і знехотя взяв зі столу важкий фоліант судової справи.

Академік Ун був головою Вищого суду планети, а через кілька днів мав відбутися перший у цьому році процес. Судячи з чуток, він обіцяє бути незвичайним, не те, що, наприклад, торішні: викрадення ракетомобіля, щоб злітати кудись на іншу планету, або афера з будівництвом нової зоряної системи, чи ще щось таке ж нудне і рутинне.

Ун розгорнув грубезний том. “Справа № 2552/596А про зловмисне вбивство”. О-о, цікаво, давненько такого не траплялося на нашій благословенній планеті… Хто ж відповідач? Якийсь Аоф… Що-о?.. От коли ти мені попався, голубчику! Ну, постривай тепер, Аофе!..

Що не кажіть, а фантасти — народ всесильний. Мандрівки в летючих тарілках, ступах, на килимах-самольотах, читання думок — усе це давно перестало бути проблемою. Проблема в іншому — де брати сюжети для нових оповідань, новел і романів-епопей. Ось тут і доведеться відкрити читачеві професійну таємницю.

Ви, певно, знаєте, що фантасти на правах героїв своїх книжок (бо нерідко виступають персонажами розповідей) у спілкуванні один з одним користуються не лише телефоном чи відеофоном, а й телепатією. Влаштовують спеціальні конгреси, семінари, летучки.

Отож на одній з останніх летучок постало питання про брак свіжих сюжетів. Промовці були одностайні: треба шукати резерви. Зокрема зазначалося, що нове — це, як відомо, добре забуте старе. Після обміну думками було прийнято Загальногалактичну Конвенцію, в якій говорилося: “…ми не можемо чекати, поки читач забуде старе, щоб якнайшвидше перейменувати його в нове. На даному етапі успіх прямо залежить від того, як швидко самі автори зуміють забути чуже старе, щоб створити з нього нове”.

Спробуймо ж практично дослідити, як пишуться фантастичні твори за новим методом і що стоїть за рядками Конвенції. Для прикладу візьмемо одне з оповідань Артура Конан Дойла про славетного детектива з Бейкер-стріт і повністю забудемо його. Але вже з практичною метою.

Процес “забування” класики має свою специфіку. Так, рекомендується рішуче витісняти з пам’яті зав’язку й подальший розвиток сюжету, але добре пам’ятати розв’язку, щоб підігнати свою сюжетну версію.

Та ми з вами, для оригінальності, почнемо саме із зав’язки. Отже, пригадаймо оповідання Конан Дойла, наприклад, “Жовте обличчя”.

В історії, яку розповів доктор Уотсон, усе починалося так. Ранньої весни сищик і лікар (він же оповідач) вийшли на прогулянку. Коли вони повернулися додому, хлопчик-лакей доповів, що, поки їх не було, приходив якийсь джентльмен. Не дочекавшись господарів, він пішов. Шерлок Холмс зрадів: зав’язується нова справа — недавній відвідувач забув у вітальні свою люльку. Вона не раз ламалася, про що свідчили два срібні кільця, які міцно стискали її біля мундштука. Розглядаючи люльку, сищик зауважив:

— Людина повинна дуже дорожити нею, якщо двічі лагодить її замість того, щоб придбати на ці ж гроші нову…

От і все. Подальша розповідь Конан Дойла нас не обходить.

А тепер простежмо, як могли далі розвиватися події.

— …Уотсоне, що ви скажете про цей цвях? — запитав Холмс і подав мені люльку.

Справді, в канал мундштука був міцно ввігнаний довгий тонкий цвях, головка якого щільно прилягала до отвору. Я спробував підколупнути її нігтем, та марно. Мій друг дістав із кишені сюртука долото (він завжди носив із собою найнесподіваніші речі), проте і його маніпуляції не дали бажаного результату.

— Схоже, що йдеться про зникнення п’яти мільйонів фунтів стерлінгів, — бовкнув я перше, що спало на думку.

Холмса вразило моє припущення. Глибокі зморшки вкрили його сократівське чоло. Він мовчки пішов до свого кабінету. Я зрозумів, що цей вечір, а може й ніч, мій товариш шукатиме розгадку.

А я панораму таємничих подій бачив так само чітко, як Лондон сонячної днини, коли б оглядав його з верхньої точки Нельсонівської колони. Холмс тоді й гадки не мав про мої досягнення в дедуктивному методі.

З кабінету долинули звуки скрипки. У них вчувалися то радість, то моторошний розпач. До таких концертів у хвилини тяжких роздумів Холмса я звик, тому спокійно сидів собі біля каміна і гортав сторінки роману Конан Дойла “Земля здригнулася”.

Як і слід було чекати, незабаром у вітальні з’явилася наша шановна економка місіс Хадсон. Вона сказала, що обід уже готовий.

— Схоже на те, — місіс Хадсон кивнула головою в той бік, де стогнала скрипка, — що містер Холмс нині не складе вам компанії?

Вона готувала на стіл, а я вдавав, що уважно читаю, сам же тим часом спостерігав за економкою. Повз мою увагу не пройшла маленька, але вкрай важлива деталь. Коли місіс Хадсон узяла зі столу забуту невідомим джентльменом люльку, вона ледве не впустила її на підлогу і при цьому тихо зойкнула, її поведінка підтвердила мої давні підозри.

Що ж незвичайне я побачив у цьому випадку? Адже за подібної ситуації так могла б зойкнути будь-яка жінка! Проте зачекайте. Менша стрілка головного лондонського годинника не встигне зробити два повних оберти, як ви дістанете відповіді на всі запитання. Ну, а я тим часом обідатиму. Доки стрілка не підійде до тієї критичної позначки, за якою починаються Пригоди…

Скажу вам, що мій великий приятель есквайр Шерлок Холмс — дивак за вдачею. Так само як він віддає перевагу пекельній грі на скрипці перед “Піснями” Мендельсона, в художній літературі йому подобаються лише твори про криміналістику. Особливо засмучує байдуже ставлення до наукової фантастики, хоч заради справедливості зауважу: одного разу бачив у нього в руках книжечку Уеллса.

А коли б Холмс був обізнаний у цьому жанрі, він так само, як і я, вмить розкрив би страшну історію, про яку йдеться.

Сумніву нема: якась вища цивілізація хоче викрасти одну з планет нашої сонячної системи. До речі, я вже колись писав, що Холмсові зовсім не відома теорія Коперника. Одначе, завдяки моїм скромним заслугам белетриста, космічним злодіям, напевно, відомий Холмс із його всемогутньою системою доходити істини і вмінням ловити на гарячому. Певна річ, злочинці насамперед захочуть нейтралізувати славетного детектива. Так я думав напочатку, коли ми повернулися з прогулянки й знайшли люльку. Вона попервах здалася мені пекельною машиною, яку зарядили антиречовиною.

Чому тоді я не поділився своїми побоюваннями з Холмсом, спитаєте ви? Річ у тім, що, побачивши в люльці цвях, я збагнув: “брати по розуму” діють значно витонченіше, ніж лондонські харцизяки. Цвях у люльці — не що інше, як найпотужніший бездротовий телеграф. А Холмс — це не Холмс.

Ой лелечко, за розмовами ми й не помітили, як стрілка підійшла до заповітної позначки. Скрипка в кімнаті мого друга стомлено зітхнула і змовкла. Біг-Бен пробив дев’яту ранку.

До вітальні непевною ходою зайшов Холмс (поки що зватимемо його по-старому…).

— Ви так і не лягали? — здивувався він.

— Як ви здогадалися? Адже зараз ранок, і я цілком міг би вже вийти снідати.

— Облиште, Уотсоне, — неквапом заперечив Холмс. — Чи ж ми з вами перший день знайомі! Погляньте на себе в дзеркало.

“Он як, — подумав я, — це він помітив. Та головне, щоб не здогадався про інше”.

— Ви можете мене привітати, — сказав він недбало. — Я вже все з’ясував.

— Чудово! — вигукнув я з удаваного радістю, відчувши, що наблизився вирішальний момент. — З великим задоволенням! Чекайте, — і заспішив до своєї кімнати, де все підготував заздалегідь.

За хвилину я повернувся з букетом незвичних для весняного Лондона троянд.

— Боже, Уотсоне! — знітився Холмс. — Аж ніяк не чекав від вас такої…

— Дрібниці, — закінчив я і вручив квіти, а яких блискавично вихопив наручники й клацнув ними на зап’ястях псевдо-Холмса (тепер можна називати речі своїми іменами!). — Отже, вітаю вас, професоре. Присягаю честю, ваша підступна діяльність наблизилася до фіналу. Не здумайте викидати коників: у барабані цього револьвера майже півфунта свинцю.

Я приставив свого “Сміта і Весона” до його грудей, наче стетоскоп. Серце пацієнта билося рівно: пульс — сімдесят п’ять ударів. Неймовірно! Такої витримки важко було чекати навіть від короля злочинного світу, який, власне, й стояв перед! мною. Жестом я наказав йому сісти в крісло й мовчати, а сам підкрався до виходу і сховався за портьєрою.

Чекати довго не довелося. Місіс Хадсон не забарилася з’явитись, певно, відчувши, що не все гаразд. Ще мить — і вона теж у наручниках. Псевдо-місіс Хадсон була вкрай здивована.

Я взяв дзвіночок і покликав хлопчика-лакея.

— Джімме, ось вам пенні. Ловіть кеб і мчіть до Скотленд-ярда по Лестрейда або Грегсона.

Малий прогупотів по сходах, а я, тепер уже не приховуючи цікавості, заходився розглядати мою гарненьку “парочку”. Вони поводилися по-різному. В дами були й досі перелякані круглі очі, рюмсаючи, вона щось верзла про платню за помешкання, мігрень та моціони, про те, що приватна практика лікаря не такий уже й вигідний бізнес, бо висотує сили, а схильність дописувати в журнали спричиняє заворот кишок і неврастенію…

“Говори, говори”, — подумав я й перевів погляд на нього.

Він, здавалося, був до всього байдужий. Проте аж на дні його очей кипіла якась пекельна робота, гуло полум’я.

— Боже праведний! — сплеснув я в долоні. — Яка лагідність і цнота! Зіграйте щось на скрипці, Шерлок Холмс… Яка запекла облудність! Ви!! — вигукнув я, ледь стримуючись від брутальності, — ви… слів не доберу… Так, так, це вас обох стосується.

Для перестраху я поглянув у вікно. Місто мало жахливий вигляд. Зеленуватий отруйний туман. Мряка. Болото. Морок. Сморід. І газові ліхтарі — ніби очі жовтого диявола…

Таке видовище не дає розслабитися. Витримка знову повернулася до мене.

— Добре, — сказав я з убивчою посмішкою. — Якщо вам не важко, чи не розгримуєтеся, панове? Цей камуфляж може спантеличити хіба що якогось йолопа-констебля.

— Послухайте, Уотсоне, — з похмурою нехіттю обізвався професор. — Ви здавна кохалися у фантазіях. Та раніше обмежувались лише екзерсисами в царині красного письменства. А от сьогодні ми з місіс Хадсон переконалися, що в своїй вразливості ви дійшли…

— Де? — перебив я його, — де ви бачите місіс Хадсон? — Він знову почав мене дратувати. — Це така ж місіс Хадсон, як я Конан Дойл, а ви — Шерлок Холмс. Але браво, гра бездоганна. Досі жодного зриву! Мене навіть тішить, що я маю справу з таким супротивником… — А про себе подумав: воно й добре, що затримані не відмовлялися од маскараду. Нехай скотлендярдівці застукають їх на гарячому.

— Ну, — всміхнувся він, — хто ж тоді я такий?

— Я навіть міг би припустити, що ви сер Джон Хейр,[1] коли б не знав, хто ви насправді. Професор Моріарті, от ви хто!

Професор зареготав, мов божевільний. Потім глянув на мене так, ніби бачив уперше, і спробував знову розсміятися, та тільки мугикнув.

— Але ж ви чули, як я грав на скрипці… — У його голосі вчувалася розгубленість.

— Е, то пусте. Зіграти какофонію може хто завгодно. Для цього не треба бути славетним детективом.

— Уотсоне, давній мій друже! — сіпнувся Моріарті. — Мене ж знає ось вона, місіс Хадсон…

— Собака Баскервілів вам друг. Я не маю сумніву: ця особа, що разом з вами, — інопланетянка.

— Стривайте, — завагався професор, — з цього приводу Герберт Уеллс сказав, що в оних представниць легко зауважити такі прикмети: у них смикається нижня повіка правого ока, вони весь час кусають губи, на обличчі вони бліді. Перевірте, у мене в кімнаті лежить книжка.

Я не хотів дивитися ні в яку книжку (Уеллса, хвалити бога, знаю назубок), а замість цього пильно вдивлявся в обличчя інопланетянки.

Псевдо-місіс Хадсон сиділа, кусаючи нижню губу, повіка в неї смикалася — правда, не права, а ліва. Обличчя кольором не відрізнялося від гербового паперу найвищого гатунку.

Мені страшенно захотілося покадити люлькою, зробити кілька хімічних реакцій і потирликати на скрипці: я вочевидь переживав те, що за таких самих обставин мусив би відчувати мій приятель Шерлок Холмс, який умів притиснути супротивників залізною логікою.

Я витер спітніле чоло. Хоч цих двох злочинців і було спіймано, та проблем у мене не поменшало. Передусім де ж Холмс (я маю на увазі оригінал)? Чи живий він ще, чи не загрожує йому небезпека? По-друге, в мене були великі побоювання щодо люльки-передавача: а що, як вона все транслювала й слід чекати нападу інопланетян? І нарешті, минуло вже шість хвилин, а Грегсона чи Лестрейда ні слуху ні духу…

Я схопив цю кляту люльку і сховав її під подушку, якої не встигла прибрати з канапи місіс Хадсон, чи хто вона там така. Це викликало в неї новий переляк. Ще б пак: адже від цього перерветься трансляція! І тільки-но я подумав, що треба було давно скористатися подушкою або засунути люльку в скрипку й без упину пиляти по ній смичком, щоб заглушити передачу, як почув, що біля будинку зупинився екіпаж.

— Та-ак, — з дверей промовив Грегсон, записником зсуваючи капелюха на потилицю.

Інспектор слухав мене, як і мого славетного друга, — з подивом, жахом і цікавістю. Такий же вираз обличчя мали й затримані.

— …з-під подушки поки що не можна, — закінчував я вводити Грегсона в курс справи. — Коли ця місіс (встановлювати її істинне прізвище — то вже ваш клопіт) упустила люльку на підлогу, то остаточно виказала себе. Бачили б ви, як вона злякалася, що передавач зіпсується! Виходячи з усього, не важко збагнути, що ніякої місіс Хадсон у природі ніколи не існувало, а був лише інопланетний резидент. Ну, а щодо Моріарті, то він, по-моєму, виступає в ролі компрадора. Тепер ви бачите, з ким ми маємо справу?

Інспектор обережно обмацував голову Моріарті.

— Ой лишенько, що ви там морочитеся! — почав я його підбадьорювати.

Грегсон кружляв довкола професора, розсував на потилиці волосся перуки, шукаючи хитромудру застібку, що притискала маску до обличчя, обмацував щоки, робив затриманому вузькі азіатські очі… і раптом сахнувся. Пальці Грегсона стислися в кулаки.

— Панове… — поліцейський задихнувся, — я завжди вважав вас, панове… Нехай я й не хапаю зірок із неба… До речі, при виконанні… знущання… ніяких масок…

Його безладне нарікання чергувалося з торохтінням інопланетянки, яка знову заходилася бурчати про хвороби, каву та платню за помешкання.

Що таке? Невже помилка?! Я кинувся до злочинців, та ніякого “чужого волосся”, ніяких застібок мені, як і Грегсону, знайти не вдалося. Який жах! Який сором!

На обличчі в Холмса грала усмішка. Сищик простяг до мене свої закуті руки. Я ступив крок до нього, але насправді не зрушив з місця. Помітивши мою абазію, сищик сам підвівся з крісла (це був таки він, тепер я вже впізнав його).

— Нічого, Уотсоне, — відповів він на те, що тільки міг промовити я поглядом. — Зате ви мали “приємність” послухати, як я граю. — Він розминав зап’ястя. Делікатність Холмса здалася мені зразком поведінки для будь-якого, навіть найвеликодушнішого, переможця.

— Нарешті! — вигукнув Холмс. — А я вас уже зачекався.

Ми з Тобіасом Грегсоном, уже заспокоєні й знову здружені, побачили літнього чоловіка, що ввійшов до вітальні. Обличчя його здалося мені дуже знайомим. Проте я не міг пригадати, кого цей джентльмен нагадує. Інспектор тільки-но відкрив рота, щоб щось сказати, та його випередив Холмс:

— Якщо я не помиляюся, це ви приходили вчора, коли нас не було вдома?

Відвідувач з легким подивом дивився на Грегсона, потім ураз схаменувся.

— Так, я.

Чомусь він не вважав за потрібне відрекомендуватися і спитав:

— То як, готово? Чи, може, мені завітати трохи…

— Та-ні, все готово.

— Тоді я хотів би…

Але Холмс жестом зупинив його і почав:

— Отже, той, хто позбавляє вас бадьорості духу й апетиту — шульга, кульгає на праву ногу, носить окуляри (плюс чотири, оправа металева), голос має хрипкий, курить австралійські сигари. Дванадцять років тому його покусав власний собака (помісь коллі з боксером) трохи вище ліктя лівої руки. Внаслідок шоку почав плутати часи англійської граматики, а також масті карт під час гри в покер. Звати його Гаррі Джойсон.

Я мимоволі за милувався Холмсом. Вкотре вже він давав мені блискучий урок дедукції. Сищик легко, ніби граючись, робив ясновидні висновки, при цьому виходячи з єдиного — із зовнішнього вигляду відвідувача.

Якесь особливе натхнення було в-його словах, від яких незнайомець аж закляк і тільки невпевнено ворушив губами.

Відвідувач: Я хотів би…

Холмс: Того ж дня собаку продали за чотири шилінги маловідомому сінгапурському кишеньковому злодію Томові Гроверу, який у 1868–1869 роках перехворів на чорну малайську віспу. В будь-яку погоду бузкове пальто, лайкові рукавички, в жилеті — унція чілійської селітри. Батько навчався в Сорбонні, пізніше — викидайло в барі “Конозиста кирпунька”, тенор-альтино, лихослов.

Відвідувач: Я, власне…

Холмс: Із завсідників бару можна виділити Сема Холідея та Кет Контрфлайз. Сем Уолтер Холідей — п’ять футів тридцять чотири дюйми на зріст. Його подруга Кет Контрфлайз — шість футів девять дюймів. Обоє хворіли на грип, скарлатину, жовтуху, дифтерит. Сем ще й на кір, який підхопив в одному з нічних клубів. Часто сваряться, не ходять до церкви…

Відвідувач: Я…

Холмс: …запекло ріжуться в карти Із схильним до правопорушень Джемсом Скулом, валторністом, відомим серед галантерейників під прізвиськом Заяча Губа, який має звичку пасувати після семи вин. Він гренландець. Розумний, човгає при ходьбі, під час розмови кривить рота. Тричі удівець. Полюбляє говорити про острів Барбадос. Забобонний. Голиться двічі на тиждень. Після Тома Гровера собака був у сестри Джемса, за чоловіком місіс Бішоп, яка минулого літа й познайомилася з Гаррі Джойсоном. Саме це знайомство призвело до нещасть, які посипалися на вашу голову. Але трагічні наслідки ще можна відвернути.

Відвідувач: Та я…

Холмс: Скажу ще про Джойсона. Великий друг нині покійного Тома Гровера, він перестрів вас неподалік від Вестмінстерського абатства. Це сталося два тижні тому. До абатства ви йшли пішки аж із Фаунд-роунд, від будинку № 18. Це споруда з червоної цегли, триповерхова. А взагалі, ви не тутешній. У столицю привела вас далека дорога. Одна брюнетка має для вас звістку. Але покладатися на неї не можна, бо…

— Го-оді!!! — заволав джентльмен.

Цієї миті я нарешті збагнув, кого мені нагадувало його обличчя. Він знову набрав повні легені повітря, та вдруге не крикнув, а засичав, ніби давлячись у зашморгу:

— Який у біса шульга?! Який собака?! Який ще там острів Барбадос?! Що за нісенітницю ви верзете!.. Господи, куди я попав? Учора я залишив тут полагодити люльку. Не знаю, що ви мали на увазі, кажучи “готове”, але я в будь-якому випадку хочу її забрати.

Я дістав з-під подушки люльку і подав її власникові.

— Стривайте, а як же місіс Бішоп, дівоче прізвище Гровер? — наполягав Холмс. — Особливі прикмети: середня на зріст, темноволоса…

Незнайомець заплющив очі.

— Тобіасе, — сказав він, — а ти що робиш у цьому… вертепі? — Забери мене звідси…

— Як, невже ви знайомі? — зрадів мій друг.

— Бачте, — розгублено почав Грегсон, обхопивши за талію старого, коли той поточився. — Це мій батько. І я, здається, розумію, в чім річ. Ви, тату, переплутали адресу. Майстерня, де лагодять люльки, знаходиться не на Бейкер-стріт, № 221-б, а на Бейкер-стріт, 221-а… Тож ходімо звідси, тату, і не будемо заважати цим джентльменам…

…Здається, я не був так приголомшений після своєї прикрості, як після холмсівської. Решту дня я нестямно протинявся по дому, намагаючись збагнути причину невдачі мого друга.

Холмс теж мовчав, гріючись біля каміна. Коли за вікнами посутеніло, він підійшов до мене і поклав мені руку на плече. З грудей у нього вирвалося зітхання.

З перев’язаною рушником головою до кімнати зайшла місіс Хадсон. Компрес її нудотно смердів оцтом.

— Ну як? — тихо спитала вона у сищика.

— Угу, — кивнув він і звернувся до мене: — Уотсоне, ви славний хлопець. Один наш спільний знайомий, до речі, його звуть Шерлоком Холмсом, не помилився, назвавши вас другом…

— Ех, слід було б, звичайно, після останніх подій підвищити платню за кімнати, — лукаво всміхнувшись, мовила квартирна хазяйка, знімаючи компрес.

— Дозвольте ж дати вам пораду, — вів далі Холмс. — Не вірте жодному слову з того, що пишуть панове фантасти.

Чоловік, який сказав це, смикнув себе за вуха, і з його обличчя спала маска Холмса. Переді мною стояв професор Моріарті.

Місіс Хадсон, проробивши те саме, обернулася спочатку в Холмса, а потім в Уотсона…

Професор першим увійшов у стіну. А колишня місіс Хадсон затрималася рівно на стільки, щоб повчально мовити:

— Справді, не беріть близько до серця того, що пишуть усякі престидижитатори в своїх опусах!!

Я доторкнувся до шпалер у тому місці, де щойно зникли мої співрозмовники. Стіна була тверда, суцільна. На підлозі валялося кілька безформних різноколірних клаптів, їхні обриси поволі танули…

Я знав, що коли визирну у вікно, то побачу під хмарами дві цятки, що відлітають далі й далі. Прошиваючи сирий норд-ост, вони зараз линуть над Нельсонівською колоною і губляться в сутінках…

— Дзеркало! — крикнув я.

Але в домі ніхто не відгукнувся.