— З кожним може статися те, — вів далі Ярек, — що сталося з нашими бідолашними батьками. А саме, що в них не тільки народились близнята, а передусім, що ті близнята виявились геніальними. Найгірше в усьому цьому було те, що ані батьки, ані ми вчасно не зорієнтувалися в тому скрутному становищі.

— Стародавній фінський філософ, — пробурмотів я, — вже три тисячі років тому запитував, звідки береться стільки геніїв у пелюшках і стільки кретинів у дорослому віці?

— Не філософ, а поет, — втрутився магістр, — і не фінський, а китайський.

— Магістре, якщо ти не можеш помовчати, — буркнув Марек, — то, будь ласка, перейди на ультразвуки.

— І взагалі не перебивайте мене! — розсердився Ярек. — Я називаю лише факти. На подробиці ще буде час. Я намагаюся бути точним. Батьки не винні в тому, що ми народились. А ми не винні, що народились геніальними. Зате можна поміркувати над тим, чи не винні батьки, що надто пізно зрозуміли, які геніальні їхні сини. Підкреслюю, вони не збиралися виховувати жодних вундеркіндів. Зовсім навпаки: вони хотіли мати двох здорових, у міру здібних і розсудливих хлопців. Спочатку вони ставились до нас по-людському. Не панькалися з нами, не загравали, не надокучали нам пестощами, не сюсюкали з нами.

Вже з перших днів наші батьки почали розмовляти з нами, як люди з людьми. Перші півтора місяця вони трохи непокоїлись, що ми відповідаємо рідко і що роти в нас наче напхані галушками. Коли нам було по два місяці, дикція в нас стала правильною, і вони заспокоїлись. Батько був задоволений, що ми мало розмовляємо, а мати казала, що в нас ще ціле життя попереду і що все може змінитись.

— Мати завжди має рацію, — докинув Марек.

— Заждіть, заждіть, — перебив я. — Батьки непокоїлися, що в два місяці ви мало розмовляєте?

— Вони були малодосвідчені.

— В них було мало практики, — сказав Марек, — а практика підтверджує теорію. Ми були їхніми першими й останніми дітьми. Вони домовилися, що матимуть двох дітей, і коли мама народила нас обох разом, батько сміявся, що вона завжди любить поспішати. Адже це логічно, чи ж не так?

— Як для кого.

— А ви як вважаєте? — одразу зацікавився Марек.

— Я? — Мене збентежило це запитання. — Особисто я ніколи не народжував.

— Так я й гадав, — підтвердив магістр.

— Мені здається, — розсердився Ярек, — що зараз мені дали слово. Я повинен якнайшвидше пояснити таємницю нашого дитинства. В принципі відповідальність за наші дивацтва можна покласти на. батьків. Але слід зважати на те, що вони обоє трохи відірвані від землі.

— Авіація? — спитав я, — Поезія? Теоретична математика?

— Вище й далі.

— Астрономія?

— Правильно. Мама — астрофізик. Тому нічого дивного, що особа, яка спостерігає за зірками, віддаленими на шість мільярдів світлових років, буває неуважною і замість того, щоб народити двох синів по черзі, народжує їх одночасно. Батько, який займається сонячним електромагнітним випромінюванням, трохи ближчий до повсякденності, але теж не дуже. Вони обоє дивувались, що спочатку нас доводилося дуже часто годувати й переповивати. Мати навіть дзвонила з приводу цієї нашої безпомічності своїй асистентці, але обидві одразу переводили розмову з близнят на туманність у галактиці Ф-116. Батько телефонував у довідкове бюро, навіть у міжміське, та не міг до нього додзвонитись. І на цьому все скінчилось. Зате ми створили з двох осіб бригаду взаємного братерського змагання. Справи пішли в нас добре. Коли нам було по три місяці, нас перестали сповивати, в чотири ми вже непогано розумілися між собою і з батьками; коли нам пішов сьомий місяць, ми тиждень повзали (це наче трохи налякало батьків), зате на восьмому місяці ми вже ходили. Правда, спочатку злегка заточувались, але на дев'ятому місяці ходили вже рівно, як гвардійці перед королівським палацом у Лондоні. Батькам це дуже сподобалось.

— А як було з емоційними почуттями? — спитав я.

— В нашій сім'ї рідко розмовляли про почуття. Але якщо я скажу, що ми дуже любили одне одного, то це буде неточно.

— Емоційна енергія взаємна, — промовив Марек.

— Ви розумієте? — спитав Ярек.

Звичайно, я розумів, навіть був зворушений цією щирою, хоч і прихованою ніжністю, яка забриніла в голосах обох хлопців.

— У мене теж, — сказав я, — трохи незвичайна родина з добрими взаємними емоційними почуттями. І тому я чудово розумію вас. І хотів би знати, що ж було далі.

— Для нас усіх настали тяжкі часи, — вів далі Ярек, — коли мама на якомусь конгресі розповіла якійсь жінці, що в неї є два дванадцятимісячпі сини, які вже дуже добре ходять, багато розмовляють і взагалі досить симпатичні, в тієї жінки відібрало мову. Потім вона накинулась на маму, засипала її безліччю безглуздих порад, застережень і пересторог. Категорично й строго звеліла їй купити для нас дитячий манеж, залякуючи бідну маму пожежею, повіддю, отруєнням їжею, коротким замиканням, відкрученим газовим краном і ще десятками інших катастроф. Порадившися з батьком, який нічого не запропонував, бідолашна очманіла мама купила нарешті манеж і поставила його в нашій кімнаті. Манеж був такий гидкий і важкий, що не тільки нам, а й батькові дуже не сподобався. Він одразу спитав, чи в манеж треба поставити всі небезпечні прилади, — наприклад, газову плиту, пральну машину, електричні проводи, водопровідні крани тощо, а нас залишити назовні? Чи слід зробити все навпаки?

Мамі стало незручно. Нарешті ми разом вирішили, що манеж залишиться, але буде завжди відчинений. Одне слово, ми дістали в подарунок зовсім не манежний манеж. Все закінчилося невеликим хвилюванням, але ми зрозуміли, що слід бути більш обережними і не проявляти себе передчасно. Зрештою манеж дуже пригодився нам для гімнастичних вправ, батьки вже не звертали уваги на те, що ми тиняємось по всій квартирі й скаржимось, що пригоріла морква або стали тісними черевики. Це притупило нашу обережність, і в кінці шістнадцятого місяця з нашої вини сталася катастрофа.

— Навіть катастрофа?

— Певною мірою. Вона сталася тому, що мама виїхала на якийсь міжнародний конгрес астрофізиків. У мами був дуже важливий реферат.

— Вона говорила на конгресі, — втрутився Марек, — про «окремі проблеми, пов'язані з виявленням випромінюючих хвиль нейтрального водню в міжзоряному просторі».

— Так, — усміхнувся Ярек. — І мала великий успіх. Але якщо ти й далі втручатимешся, то ми не завершимо нашої розмови до кінця світу.

— Чому? — здивувався Марек. — Відомі вчені не передбачають катастрофи протягом найближчих тридцяти мільярдів років.

Магістр Діонізій захихотів майже ультразвучно, а Ярек насилу зміг стриматись.

— Будь ласка, не звертайте уваги на мого брата й на хихотіння Вернигори. Час минає, а ми тільки знаходимось у дитячому манежі. Тобто ми й досі говоримо про те, що мама поїхала на конгрес, а тато поїхав на з'їзд. Вони вирішили, що ми не можемо лишитися самі, й мама попросила поважну, дбайливу й по суті дуже милу тітку з провінції, щоб вона цей час доглядала нас. Тітка, звичайно, приїхала. І уявіть собі, щойно привітавшись і побачивши нас, вона залементувала: «Ох, ох, які ж це цудовенькі, розумнесенькі й великі хльопциська!» Не дивуйтесь, але від тих «хльопцисьок» у нас всередині щось аж забулькотіло.

— Від сміху?

— Від злості. Адже ми не марнували часу. Розпочали вже досить серйозне навчання. А вона, бач, до нас сюсюкає.

— Ви розпочали навчання? На шістнадцятому місяці життя? Щось мені не віриться.

— А ви вірите в публікатори?

— Я не терплю слова «публікатори»,

— Маєте рацію. Ми також. А ви вірите в масові засоби інформації, так, як радіо й телебачення?

— У це не треба вірити. Вони існують.

— Саме так! Існують! І вони були вдома ще раніше від нас!

— Вибачте! Але що з того?

— Та все ж ясно. В нашій кімнаті був дуже добрий радіоприймач і непоганий кольоровий телевізор. Випробувавши їх, батьки потім майже ніколи ними не користувалися; мабуть, мама тому й поставили їх у нашій кімнаті. Але вони зробили помилку, що ввімкнули ці обидві скриньки в електромережу і часом у якихось особливо важливих випадках слухали радіо й дивилися передачі по телевізору. Пригадую, що вони робили це в нашій присутності. На наших очах. Ви розумієте?

— Починаю розуміти.

— Саме так! Досить було нам один раз побачити, щоб запам'ятати, що, чим і як.

— Отож ви запам'ятали?

— Запам'ятали. Батьків здебільшого годин по вісім не бувало вдома. Їжа для нас стояла приготована в термосах і в холодильнику. Все потрібне для особистої гігієни мати теж старанно готувала для нас. На такі нудні заняття надрозвинені близнюки витрачали менше години. Це мало. А що ж було їм робити решту вільного часу? Смоктати палець на нозі? Чи, може, бавитись якимись дурними брязкальцями? Тьху! Адже мій чудовий братик уже на другий день після того, як отримав цю іграшку, сформулював так званий «закон брязкальця».

— Що-о-о?! — вигукнув я. — Закон?

Магістр аж захлинувся тихеньким сміхом.

А Марек і оком не змигнув.

— Я довів, — сказав він, — що сила звуку звичайного брязкальця залежить від сили, з якою вдаряю ним у тім'я мого брата. І навпаки.

— Ви чуєте? В тім'я! Я запитую, як довго могли ми гатити брязкальцями один одного в тім'я? Ми взялися за радіоприймача, потім за телевізора. Спершу ловили все підряд. Але вже через два тижні почали вибирати окремі передачі й цикли програм. Слухали, дивились. Брязкальця зовсім закинули. Почали ми з культурно-освітніх передач, науково-популярних і наукових. Вас це не дивує? Ви думаєте, що охота до науки зростає з віком. Це дурниця й демагогія. В дуже багатьох школах, ліцеях, технікумах, середніх і вищих навчальних закладах; науку впихають! Саме так! Впихають, утовкмачують, вбивають в отупілий від надміру інформації мозок. Гірше того, вже малюкам у дитсадках починають щось наказувати, до чогось їх примушувати. Легше наказати, ніж пояснити. Чи ж не так? Тому, якщо хто-небудь зможе протягом багатьох років зберегти природне й радісне бажання вчитися, це вже велике діло. Майже геройство! Запевняю вас, що щире, радісне, не зіпсоване страхом бажання вчитися притаманне насамперед у дуже ранньому віці. Для тих нещасних молодих людей, що їм кажуть: «Ті-ті-ті, сю-сю-сю, пітю-пітю». А тільки-но якийсь кмітливий і ображений малюк, побачивши схилену над ним тітку-ідіотку, слухаючи ці «сю-сю-сю» і «ті-ті-ті», починає з усієї сили здригатись, його одразу підозрюють у тому, що він, напевне, наклав повні штанці. Ось пригадайте собі свою молодість.

— Якраз пригадую, — зітхнув я.

— Чоловіче, — нагадав Марек, — тітка чекає.

— І катастрофа, — шепнув магістр.

— Саме так, — посміхнувся Ярек. — Вся ця історія не варта була б щирих описів, а тим більше поеми, якби не тітчина наївність і не те, що вона хворіла на аритмію серця.

— Капці, — буркнув Марек.

— Справді, капці. Отож тітка, людина лагідна й без зайвої ваги, носила капці на підошві з губки. Вона ходила зовсім нечутно і взагалі мала звичку оберігати спокій інших людей. Вона старанно доглядала нас. Її трохи дивувало, що ми вже користуємось кількома десятками слів, до того ж зовсім не шепелявлячи, але вона реагувала на це як слід. Вона визнала, що ми надто розвинені як на свій вік, і сама перестала з нами сюсюкати й називати нас «хльопциками». Вона не стовбичила над головою, намагалась не набридати нам і рухалась на нижній межі чутності.

— Переважно, — втрутився Марек, — сім десятих децибела. Я виміряв. Два й одна десята децибела… верхня межа. А ми? Кажи, Яреку!

— А ми розбестились. Потроху ніби забули, що цілий день перебуваємо під дбайливим наглядом тітки Розалінди. Ну й дійшло до катастрофи.

— Якої? З чиєї вини?

— По суті… з вини Ейнштейна.

— Неправда! — рішуче заперечив Марек. — Насамперед це була твоя вина. Твоєї безмежної тупості.

— А ти, геніальний братику, ні в чому не винен? Хто так по-дурному розбалакався? А хто вкінці почав репетувати, замість того, щоб спокійно й тихо пояснити нам зміст загальної теорії відносності Ейнштейна? Якраз про це щось передавали по другій програмі. І лектор говорив так побіжно й недбало, ніби все це було зрозуміло само собою. В нашій парі брат в фахівцем з точних наук і споріднених з ними галузей. Тому я ввічливо спитав його, яку форму повинен мати простір згідно з Ейнштейповою гіпотезою про часовий простір, якщо ми припустимо…

— Дозвольте сказати, — рішуче втрутився Марек. — Зрозуміло, що часовий простір еквівалентний чотиривимірному простору циліндра, що міститься в п'ятивимірному просторі, отже, вісь цього циліндра вказує напрямок часу. Адже зрозуміло? Ви так не вважаєте?

Я сказав, що вважаю. Але не пояснив, що саме вважаю.

Ярек подивився на мене такими очима, що ми обоє зрозуміли один одного.

— Нехай буде так, — погодився Ярек. — Все зрозуміло. Але я мав тоді шістнадцять місяців та інші нахили, ніж брат. Мені були ближчими науки природничі й суспільні.

Марек уже сердився.

— Гаразд. Але тоді ти паче затявся. Навіть не пробував уявити собі чотиривимірного циліндра. Будь ласка, зрозумійте мене, — пояснював він, — от ми сидимо собі в манежі. Щоб було зручніше, посідали на горщики. Не тому, що було щось потрібно, а просто для зручності. Спочатку я спокійно пояснюю залежність між масою і енергією. Трохи мовчу. Потім переходжу до явища заломлення променя світла в гравітаційному полі. Де там! Бачу, йолоп нічого не тямить. Повертаюсь до геометрії, до теорії відносності. Поволі піднімаюся з горщика і починаю на весь голос. Раджу, щоб він повернувся до максвеллівської[3] теорії електромагнітного поля. А ти що?

— Отже, тобі можна верещати, а мені не можна? Я теж зірвався, Сказав, що віддаю перевагу полю золотистих хризантем над електромагнітним полем, — втрутився Ярек.

— Ви розумієте? — розізлився Марек. — Я розповідаю йому про рівняння, яке є ключем до чотиривимірного циліндра, а він мені каже про хризантеми! Графоман! Він просто поражає мене! Запевняє, що на цей день з нього вистачить часового простору, перемикає радіоприймач на третю програму й починає пояснювати, що за хвилину ми почуємо Першу симфонію Брамса. Я люблю музику, але не тоді, коли пояснюю розумово відсталому братові таємницю ейнштейнівського часового простору. Я стараюся. Роблю що можу. А він? Він пропонує мені першу частину симфонії Брамса! Ну я й завівся. Сказав, що його мозок схожий на циліндр. Але не на чотиривимірний, а на звичайний коток. Такий важкий, що ледве повзе. Тоді він сказав, що я півпровідниковий недоумок. І якщо промовлю ще хоч слово, то він бахне мене похилою площиною. Ну й тоді…

— Ми почули зойк.

— Пронизливий зойк переляканої жінки.

— Тітки.

— Яка вже довгий час стояла на порозі нашої кімнати.

— Стояла, бідолашна, й слухала.

— Аж зомліла. Й опустилась на підлогу, мов зів'яла хризантема.

— Це означає: зів'яла й опустилась на підлогу.

— Ох-ох-ох, — по-блазенському запхикав Діопізій. — Напевно, дуже зомліла.

— Магістре, — сказав лагідно Марек, — в останній раз застерігаю вас. Ви хочете розважатися за наш рахунок? А може, вам теж кортить зомліти? На який час?

Магістр перелякався, мов дитина. Він майже танув у безмовних вибаченнях і обіцянках.

Однак мене цієї миті магістр Діопізій зовсім не обходив. Я був зворушений розповіддю про лагідну, милу жінку, яка, прислухаючись до обміну поглядами і люб'язностями двох шістнадцятимісячних племінників, зламалась під тягарем неймовірності. Я й сам зомлів би!

— Не сподівався такого від вас, — мовив я суворим голосом.

— Ми також! — вигукнули вони, — Ми також не сподівалися від себе такого! І досі нас мучать докори сумління.

— А що сталося з тіткою?

Вони похмуро глянули один на одного й махнули руками.

— Та кажіть же зрештою! — вигукнув я. — Що з нею?

Старший надав слово молодшому.

— Вона опритомніла.

— А що далі?

— Ми прикинулися двома невинними малюками. Це не допомогло. Тітонька сіла біля манежу й майже годину дивилася на нас, не кажучи й слова. Потім раптом почала кричати. Вибігла з дому. Була в п'ятьох лікарів. Вони робили їй якісь незрозумілі натяки, просили розповісти, що їй сниться. Вона вилаяла всіх п'ятьох. На щастя, того вечора повернувся тато. Він спокійно вислухав тітку. Порадив їй поверпутись до себе додому, відпочити й взагалі більше не думати про цей дивний випадок.

— І допомогло?

— Не зовсім. — Після довгої мовчанки Ярек додав: — Тітонька пішла в монастир.

— Назавжди?

— До кінця життя.

Ми на довгий час задумались (магістр також). А потім Ярек почав розповідати далі про ту подію.

— Отже, батько уважно й спокійно вислухав тітку. Наступного дня узяв відпустку до того часу, поки повернеться мама. Коли вона приїхала, він повторив їй усе, про що довідався від бідолашної Розалінди. Ми слухали їх без страху, але занепокоєно. Нарешті мама сказала, що в усьому цьому треба навести якийсь лад. Батько погодився, що все це треба розумно залагодити. Мама спитала: «Під яким гаслом?» — «Сімейна таємниця і сімейний порядок», — сказав батько. Потім вони почали сміятись і сміялись аж до сліз. Ми теж підсміювались і тієї ночі обидва бачили чудові кольорові сни.

— А наступного дня?

— Наступного дня? — перепитав Ярек. — Тільки наступного дня почалося справжнє життя. А справжнє життя навіть у манежі буває тяжке й складне.

— Що ж сталося?

— Батьки на цілий місяць повернулися зі своїх зірок на землю. До своїх любих малюків. Взяли місячну відпустку й після того вечора, коли вони так довго й весело сміялися, настало п'ять днів і п'ять ночей дивної, тривожної тиші. Вони привезли додому цілу бібліотеку. Здавалося, ніби все було гаразд, але по їхніх очах ми бачили, що справа серйозна. Хоч те, що трапилося, перестало їх смішити, зате почало ніби турбувати. А ще гірше було те, що досі ми вчилися тільки за допомогою радіо й телебачення. Виключно радіотелевізійний спосіб виховання. Це означає, що в нашій освіті була величезна прогалина. Дещо нам вдалося вловити з написів на телеекрані, але це було найнижче від найнижчого рівня.

— Ви не вміли читати? Ані читати, ані писати?

— На жаль!

— Ми читали дещо по складах, як старші діти в дитсадку. Але насправді це було двоє неписьменних. Ми пробували підглянути, яку літературу читають батьки, проте нічого не виходило. Мовчання ставало все глибшим, дні ставали все похмурішими. Нам почали снитися слинявчики, колиски, соски, брязкальця, клейоночки, пелюшки. Жах! Але нарешті…

— Настав шостий день!

— Так! Настав шостий день… і цілий ряд наступних! І сталося таке, що ми ніби ще раз, наново взнали своїх батьків. До того часу ми любили їх.

— Ще й як! — докинув Марек.

— Але ми любили їх, наче з перспективи манежу. Наче немовлята. Та ще й трохи зверхньо. Так, немовби наші любі старенькі не мають уявлення, що тут розігрується. І ким є їхні сини. І раптом усе змінилось.

— На шостий день вони перестали читати й почали розмовляти. З нами, звичайно.

— Ми посідали вчотирьох за круглим столом. Стільці були низькі, тому ми підставили собі свої горщечки.

— Його рожевий, а мій зелений. Ну й почалося.

— Так, почалося. Було трохи незвично, ми розмовляли, як рівні з рівними. Проте спочатку вони почали нас розпитувати.

— Вони хотіли знати, що ми вміємо.

— Дедалі було все краще. Вони сміялись, однак не зовсім щиро. Хихотіли, але якось наче злякано. Часом хапались за голови.

— Наприклад, тоді,— засміявся Марек, — коли я пояснював, чому не вірю в можливість створення єдиної теорії поля.

Ярок теж засміявся.

— Вибачте. Скільки місяців було вам тоді?

— Повних шістнадцять.

Я схопився руками за голову, засміявся, але одразу ж зойкнув:

— Чистісінький кошмар!

— Авжеж! — засміявся Ярек. — Тато схопився за голову, мама вигукнула: «Чистісінький кошмар!» Що правда, то правда. Цілком чистий. Ми дуже дбали про особисту гігієну, тому справді були дуже чисті. Але чому одразу «кошмар»? Ми заперечили, і мама знову засміялась. Потім запитала в тата: «Що ми народили?» Тато відповів, що коли мова йде про народження, то він не відчуває себе відповідальним. І ми пригадали сімейну легенду про те, що мама ще немовлям у пелюшках наспівувала собі на сон табличку множення, а тато на шостому році життя пробував витягти квадратний корінь із піщаних пасочок.

— І ми, — сказав Марек, — не можемо відповідати за якісь успадковані недоліки, нам теж тяжко. І ми не заслуговуємо на прізвисько «кошмар».

— Тоді вони аж плакали від сміху, а мама спитала, чи можна звати нас «кошмарик»?

— Поторгувалися, — сказав Ярек, — і ми погодились на одного «кошмарика» на двох.

— І так уже й зосталося? — спитав я.

— Так уже й зосталося, — відповіли брати в один голос.

— А що було далі?

Знову взяв слово Ярек.

— Ми говорили цілий тиждень. З ранку до вечора, а два рази — до півночі. Тільки тоді ми полюбили їхні мудрі серця й витончений розум. Вони довели нам, що наші нібито великі знання — як діряве сито. Ми разом виробили план нашого дальшого навчання і вищої освіти. Писання й читання. На певний час вимкнути радіоприймач і телевізор. В кінці розмови батько й мати вже серйозно зажадали, що все це має бути родинною таємницею. Бо, як про це дізнаються…

— Бо, як про це дізнаються, — підхопив Марек, — усю четвірку можуть забрати на спеціальне лікування.

— Розумію, — мовив я. — Ви зберегли таємницю?

— Звичайно.

— А як із дальшим навчанням?

— Спочатку було важко. І в прямому, і в переносному розумінні.

— Писати й читати ми навчилися за тиждень.

— Але нам забракло слів.

— А словники важкі.

— А томи енциклопедії ще важчі.

— Лише тоді, коли Марек винайшов важіль, який підстрибував, нам стало легше.

— А коли нарешті нам сповнилось по двадцять місяців, ми почали…

І брати Кошмарик заговорили разом:

— Ми почали наші чудові подорожі!

Я подивився на годинника: була одинадцята година. Не зоглядівся, як минув час. Не знав, чи довго ще розповідатимуть мені свою історію брати Кошмарик. І насамперед — яка мета нашої сьогоднішньої зустрічі? Мені не випадало перебивати їх, але я вже трохи роздратовано спитав:

— Що ж це за подорожі?

Ярек і Марек один поперед одного загукали:

— Чудові подорожі! З Евклідом у глиб геометрії!

— Із Гомером під Трою!

— З Яном Длугошем[4] на Грюнвальдські поля!

— З Коперником довкола Сонця!

— І перша мандрівка в світ мікроорганізмів за допомогою першого мікроскопа, зробленого Левенгуком!

— З Шекспіром — на «Вечір трьох королів» і одразу на відпочинок під час «Сну літньої ночі».

— А мандрівка в глибину квантової моделі атома, це мало?

— А мандрівника з Константи Ільдефонсом Галчинським[5] на «Бал у Соломона», а з Юліаном Тувімом[6] па «Бал в опері»?

— А відкриття нової Америки у вигляді додаткової вартості, може, не рахується?

— Або перший стрибок через перший електричний елемент Вольта?

Я зрозумів!

Зрозумів, про що розповідають хлопці. Ті великі чудові подорожі були відкриванням нових світів науки. Без примусу, без погрожування палицею, без товкотнечі за тісними партами в задушливому класі. Я, наприклад, хоч не маю нічого спільного з геніальністю, назавжди запам'ятав кілька таких пізнавальних «подорожей», які зачарували мене в ранній молодості і які я пам'ятаю й досі. Навіть у геометрії та фізиці, хоч я погано розбирався у цих предметах. Але я мав щастя — потрапив до вчителів, які любили і вміли навчати. А що вже викладач польської літератури! Ого-го! Коли він вирушав зі своїми улюбленцями слідами Кордіана[7] на крижані альпійські гори, на Монблан, то від захвату аж перехоплювало подих! Тому мене зовсім не дивувало сьогоднішнє змагання братів Кошмарик. Але воно надто затяглося. Магістр Вернигора неприховано й неввічливо задрімав, я сам ледь стримався, щоб не позіхнути.

І вирішив, що пора припинити балаканину. Не дозволю їм більше нічого сказати: спершу нехай вони пояснять мені, чому й навіщо зацікавились моєю особою і послали по мене цього підозрілого гнома.

— Друзі! — сказав я і відчув, що це найбільш підходяще слово, що саме так я вже про них думаю. А вони? Обличчя в них проясніли, очі заблищали.

— Дорогі друзі! — повторив я, глянувши, на свій великий подив, і на магістра Вернигору. — Заявляю, що не дозволю вам і слова промовити, доки не дізнаюся, навіщо й з якою метою ви заманили мене сюди.

Магістр прокинувся, молодцювато потер руки, всі троє перезирнулись і, як на команду, кивнули головами.

— Отже, слухаю, — додав я суворо, але одразу ми всі четверо посміхнулись один одному.

Ярек узяв мене під руку і підвів до краю верхнього майданчика пагорба.

— Тут немає чого багато слухати, — сказав він. — Спершу треба подивитись. Але, як відомо, пане Єжи, подивитись — це замало, треба добре придивитись. Та й цього ще замало, насамперед треба збагнути те, що побачив.

— Придивляюсь, — мовив я.

— Бачу, — сказав він.

— Розумію, — освідчив я.

Перед нами, в долині Вісли, лежав Краків. Ранкове сонце майже розсіяло туман, тільки у вузьких завулках і понад берегом видніли його бурі залишки. Туман зробився прозорим. Більше того! Могло здатися, що він зовсім зник, всотався в мури, в зелень бульварів і парків. Але це був обман, хитре причаювання. Чудову панораму Старого Міста почали вкривати, ніби прозора пліснява, синя райдуга вихлопних газів, серпанки жовтого й зеленого туману, запона сірого диму. Старі гарні мури втратили чистоту обрисів, нові світлі квартали потемніли. Сонце стояло вже майже в зеніті. О цій порі важко дихати і серед такої ніби прозорої імли.

— Що ви знаєте, бачите й розумієте? — спитав пунктуальний Марек.

Якусь мить я вагався, чи розповідати їм про мого приятеля Тадека. Ще в школі ми прозивали його Птахом. Він ні про що так не мріяв, як про літання, авіацію, польоти й перельоти — і став пілотом швидше, ніж сподівався. Він налітав п'ять годин, коли вибухнула війна. Гітлерівці спалили його літак. Але Птах умів махати крильми. Через Угорщину і Францію він дістався до Англії. Саме тоді починалась велика повітряна битва за Англію. Птах збив шістнадцять фриців, відвоював чисте небо над Лондоном. Двічі він горів, тричі був поранений. Коли закінчилась війна, він був іще зовсім молодим, але хворим. Серце, підвищений кров'яний тиск… Настала осінь 1952 року. Над Лондоном повис туман, нерухомий, холодний туман. Він стояв над містом понад три тижні. Лондонське небо протягом тих тижнів, година за годиною, просякало сажею, вихлопними газами, димом і пилом сотень фабрик, димом десятків тисяч англійських камінів. Туман у лондонському небі перетворювався на отруту. І вона за два тижні вбила більше чотирьох тисяч людей, серед них був і Птах. Він воював за спокійне небо над Лондоном. І завоював його. А чим усе закінчилось? Отруєний туман у лондонському небі вбив нашого Птаха. Чи варто розповісти їм про нього?

Я вирішив, що варто.

— Послухайте, хлопці, — почав я. — Мені хочеться розказати вам про одного мого приятеля, якого ще в школі ми прозвали Птахом.

Брати Кошмарик швидко й ніби значливо перезирнулись. Мовчки чекали, магістр заплющив очі, сперся підборіддям на руку.

Я розповідав кілька хвилин, у загальних рисах. Потім запитав, чи вони зрозуміли смисл цієї невеселої оповіді.

Тепер усі троє дивились на мене пильно і з повагою. Ярек узяв мене за руку.

— Пане Єжи, ми цю історію знаємо й давно розуміємо її смисл.

— Звідки? — здивувався я. — Я писав про неї, але не друкував.

— Майор Птах був дядьком нашої мами, — сказав Марек.

— Зрозуміло, — шепнув я.

Запала довга мовчанка.

— Тепер я краще розумію, — повторив я, — чому ви вирішили зайнятись димами, сажею, отрутами, які, мов хижі шуліки, кружляють над містом.

— Зайнятися, — глузливо засміявся магістр Вернигора. — Це не те слово.

— Магістре! — різко сказав Ярек. — Тема розмови надто серйозна для зубоскальства.

Магістр образився й відійшов убік.

— Пане Єжи, — мовив дуже шанобливо Марек. — Ми вирішили оголосити війну цьому лихові наших часів.

— Хочу зауважити, — додав Ярек, — що, посилаючись на історичне порівняння, сучасні тумани, дими, вихлопні гази можна сміливо назвати «моровицею двадцятого століття».

— Дуже влучне визначення, — погодився я. — Але чи не забагато гучних слів уживаєте, хлопці? Війну оголосити легко, але як її вести? Існує велика різниця між ковбойським фільмом і будь-якою справжньою війною.

— Ми знаємо різницю між ковбойським фільмом і війною, — роздратовано сказав Ярек. — Тільки мені здається, що ви недооцінюєте ані братів Кошмарик, ані магістра Діонізія Гібридона Вернигори, ані, зрештою, наших спільних можливостей. Чи ви, наприклад, замислювалися, ким насправді є магістр, його дев'ятнадцять факультетів, чотири зацікавлення і двадцять сім інших умінь? У нього дуже сумирний вигляд, але я не раджу легковажно ставитись до магістра.

— Я теж, — ледь посміхнувся Марек.

— Насамперед я не раджу, — заявив магістр.

— Ви що ж, стаєте таким сильним, пане Діонізію? — приязно, але ще з більшою пошаною всміхнувся я до магістра.

— Він сильний, — буркнув Марек. — Ще й дуже.

— Скажу вам тільки, пане Єжи, — мовив магістр, — що мої механічні й динамічні можливості у багато разів більші, ніж інтелектуальні. Хоч і ці останні немалі й непересічні.

— За сприятливих обставин, — засміявся Марек, — наш любий магістр може зупинити на ходу товарний поїзд, що складається з п'ятдесятитонного електровоза й тридцяти двадцятип'ятитонних вагонів. Поїзд, який рухається зі швидкістю п'ятдесяти кілометрів на годину.

Я подивився на Ярека, як на ідіота, — і раптом! Раптом зрозумів, що ніхто мене не обдурює. Серце втретє підкотилося мені до горла, а в голові знову залунали дзвони. Я глянув на Марека, на магістра і знову на Ярека.

— Мій брат, — докінчив посміхаючись Ярек, — дуже здібний конструктор.

Чогось схожого я сподівався вже під час своєї першої розмови з магістром. Сподівався, припускав. Слово честі! Навіть підсвідомо підготувався до цієї хвилини. Але одна річ — припускати, а зовсім інша — бути впевненим. Навпроти мене, сягаючи головою моїх колін, стояло перевдягнене гномом незвичайне й дуже симпатичне створіння. Щось на зразок Кошалика-Опалика чи Божевільного Капелюшника. Його можна було запросити на морозиво або показати в дитячому садку. Воно могло б виступити в театрі «Гротеск»[8]. А виявляється, що цей сивобородий малюк, який має знання на дев'ятнадцять університетсько-політехнічних магістерських дипломів, добре вчепившись, може зупинити поїзд, що рухається зі швидкістю п'ятдесяти кілометрів на годину й складається з п'ятдесятитонного локомотива і кількох двадцяти-п'ятитонних вагонів. Як обрахувати цю силу? Скільки це буде дин? Боже мій! Я відчув себе, наче бовдур, якого викликали до дошки відповідати, а він нічогісінько не тямить.

— Отже, — белькотів я, — отже… магістр… отже, магістр є…

— Так, — перервав мої страждання Марек. — Ви не помилилися. Магістр — це багатофункціональний автомат з найбільшим об'ємом запам'ятовування даних і оперування ними, з найбільшою можливою механічною силою і… що найважливіше… з умінням самопристосовуватись до певних обставин. Ви вірите цьому?

— Вірю, — шепнув я, злегка затремтівши.

— Вам холодно?

— Ні. Я просто так тремчу.

— Адже вітру немає.

— Однак, — признався я, — в голові в мене протяг.

— Чому ж це так?

— Ну, — пояснив я вже більш упевнено, — я пробую самопристосуватись до обставин.

— Дуже доречно.

І вся трійка вибухнула гучним реготом. А я зненацька розгнівався й тупнув ногою.

— Будь ласка, зараз же поясніть мені,— вигукнув я, — чому такий чудовий механізм ви запакували у вбрання гнома?!

— По-перше, — сказав магістр, — тому, що я так захотів.

— По-друге, — засміявся Ярек, — щоб було смішно. А насамперед…

— Що насамперед? — спитав я, ще не зовсім отямившись. Ярек споважнів, очі в нього блиснули, наче у вовка.

— Насамперед, — відповів він, — ми повинні були подбати про те, щоб замаскувати зброю, яку сконструював Марек. Ми досконало знаємо різницю між стріляниною на екрані в якомусь ковбойському фільмі й між кампанією, яку ми хочемо розпочати. Магістр Діонізій — не єдина зброя, яку ми маємо в своєму розпорядженні, але, безперечно, наймогутніша. Її слід було якось добре замаскувати.

— Мені надзвичайно подобається таке маскування, — признався магістр, дивлячись мені в очі. — А вам ні?

— Ах, звичайно, так! — закричав я. — Мені страшенно подобається. Але…

— Але що?

— Але, — я знову звернувся до Марека і Ярека, — нам треба ще з'ясувати дві справи. По-перше, який сучасний стан знань і вміння братів Кошмарик? І по-друге, чим я зможу бути вам корисним у бойовій кампанії, яку ми намірюємось розпочати.

— Вибачте, — втрутився магістр. — На відстані тисячі двохсот одинадцяти метрів у дану хвилину перебуває передовий загін шкільної екскурсії, яка прямує на наш пагорб.

Дві секунди він прислухався.

— Де ми заховаємось? — запитав я.

— Тут неподалік є паш улюблений гайок. Берези, вільхи, ліщина, багато пташок.

— Ходімо! — вирішив Ярек.

Ми попідводились із наших стільчиків з павутини. Марек склав їх і ввіпхнув до бічної кишені куртки.

Магістр трьома рухами вивернув навиворіт ковпак і кирею, які тепер стали схожі на вбрання парашутиста. Він рушив перший, і вже через секунду його не стало видно.

Ми поволі спускалися, сонце пригрівало все дужче. У мене пересохло в роті. Я разів зо два ковтнув слину, мріючи про ковток якого-небудь прохолодного фруктового соку.

Ярек усміхнувся.

— Ще хвилинку потерпіть, пане Єжи. Коли прийдемо в гайок, там знайдеться щось випити. А також і перекусити. Чи ж не так, любий брате?

Марек не подивився на годинник, а притулив його до вуха.

— Другий сніданок, — промовив він, — уже взяв старт. Магістр направляє його в пункт приземлення.

— Про що ви говорите, хлопці? — вигукнув я, витираючи холодний піт із лоба. — Я чув щось про мандрівні нирки. Але про мандрівні сніданки?

— Людина вчиться все життя, — підтвердив Марек, а Ярек (наче для того, щоб не дати Марекові докінчити: «і дурною вмирає») швидко втрутився:

— Ви самі запитували, який сучасний стан наших знань. Ми показали вам магістра, а зараз покажемо сніданок, що літає.

— Сьогодні багато людей тиняється в ліску, — зауважив Марек. — Це заважає магістрові спрямовувати наш «Нелок» між кронами дерев.

Ми вже спустилися з пагорба й попрямували ледь помітною стежкою в глиб лісу.

— А що це таке «Нелок»? — спитав я.

— Назва чи предмет? — відповів запитанням на запитання Ярек.

— І назва, і предмет.

— Назва — це дотеп, — відповів Марек.

— Щиро кажучи, такий собі,— зітхнув молодший брат. Марек похитав головою.

— У тебе монополія на гарні дотепи?

— Ближче до теми, — перебив я. Ярек ввічливо кивнув головою.

— Це скорочена назва: нерозпізнаний літаючий об'єкт. Тобто «Нело».

До неї ми додали літеру «К», від «Кошмарик». Отже, повна назва звучить так: «Нерозпізнаний літаючий об'єкт «Кошмарик».

Цього було вже мені досить. Я зупинився. Став так, щоб бачити перед собою обох братів. Мене знову охопила злість, що я чогось не розумію і щось перевершує мої сподівання.

— Шановні генії! — сказав я. — Незрівнянні й чудові брати Кошмарик! Вас двоє, а я один. Я старший від вас, більше стомлений і маю зайву вагу. Проте ви хочете поглузувати з мене, запевнити, що виробляєте літаючі блюдця фірми Кошмарик? Обережно, бо я вас битиму.

Ярек і Марек засміялись.

— Пане Єжи! По-перше, ніяких бійок. Магістр, до речі, є оборонним автоматом і за десять секунд міг би відлупцювати вас. Але навіщо? Ніхто не збирається робити з вас посміховисько, і ніхто не виробляє літаючих блюдець.

— То що ж це за «Нелок»? Місячна корова чи літаючі біфштекси?

— Будь ласка, — Ярек показав пальцем на крони березового гайка, на галявині якого ми зупинились. — Оце наш Нерозпізнаний літаючий об'єкт «Кошмарик», скорочено «Нелок», любий пане Єжи.

Я глянув угору. По суті, я мав би знову почати скаржитись на своє серце і якісь невідомі дзвони, на те, що мені перехопило подих і пересохло в роті. Однак не скаржився. Перш ніж глянути вгору, я довго прислухався до Ярекового голосу і вдивлявся йому в очі. Мені важко було збагнути, що відбувалося. Безперечно, я чув слова і їхній зміст. Та водночас мені здавалося, ніби між Яреком і мною точилася розмова, і юнак остаточно переконав «любого пана Єжи», що вже годі будь із чого дивуватись, бо сьогодні сталася тільки одна незвичайна й дивна подія. А саме — дружба з першого погляду! Дружба між ними і мною, між стомленим літнім чоловіком і двома чотирнадцятирічними хлопчаками, між чоловіком, який пише (багато років і не без певних зусиль), і «фірмою» всебічно геніальних братів Кошмарик.

Власне, тому я зовсім не здивувався, побачивши над кронами дерев типовий нерозпізнаний літаючий об'єкт, — літаючу тарілку діаметром близько двох метрів, яка кольором трошки скидалась на ясну хмарку в чистому небі. Вона поволі, плавно опускалась на середину галявини, якраз на парашутистський ковпак магістра Вернигори, але за три дециметри від того ковпака спинилась. Випустила з себе чотири телескопні ноги й сіла на траву. Магістр під її прикриттям знову змінив убрання на куховарський ковпак, білий кітель і білі пантофлі. Марек розставив крісла, а «Нелок» розсунув свою верхню кришку. Магістр одним стрибком опинився на поверхні літаючої тарілки, точніше, столу, і почав із різних припасів готувати сніданок. Отже…

Ні. Пробачте, будь ласка, але час біжить так швидко, що я не можу розповідати про той другий сніданок, який можна було б назвати справжнім бенкетом для справжніх вимогливих гурманів. Я не вимогливий. Тільки побоююсь, що під час того лісового сніданку на траві моя зайва вага помітно збільшилась. Тому краще змінити тему розмови. Точніше, повернутися до головних справ.

Власне кажучи, я вже досить багато дізнався про можливості й здібності братів Кошмарик і з певним довір'ям міг прийняти запрошення співробітничати з ними. Що мені ще в усьому цьому сподобалось? Коли ми почали снідати, Ярек сказав, що батьки не згодилися, щоб їхні геніальні нащадки не ходили до школи. Від дитячого садка вони їх поблажливо звільнили. Але потім треба було день за днем, рік за роком висиджувати всі класи. Братики опрацьовували вже програми університету й політехнічного інституту, а на уроці арифметики вчителька запитувала: «Чому дорівнює сімнадцять додати дев'ятнадцять?» Тоді більш слабий в математиці Ярек розважався тим, що підносив ці обидва числа до третього, п'ятого і сьомого ступеня, а більш сильний у математиці Марен розмірковував над окремими проблемами з загальної теорії чисел. Більше того, з першого класу неповної середньої школи й до сьогоднішнього дня брати К. — на вимогу батьків — поводилися дуже стримано. В основному вони вчилися на скромні четвірки, а не на п'ятірки, що зрештою іноді бувало для них важче, ніж розв'язати якусь найскладнішу проблему з фізики чи з біології. Так само важко, як, скажімо, примушувати антилопу, щоб у перегонах на одну милю зі слимаком вона програла. А якщо вже обігнала, то лише на крок.

Магістр, слухаючи такі болісні зізнання, дуже втішався й зовсім цього не приховував. Часом він поводився майже непристойно, а обоє хлопців ставились до нього надзвичайно терпляче. Марен разів зо два сердито блиснув очима, але Ярек одразу розрядив обстановку. Я вирішив дізнатися, в чому справа. Оця терплячість, справжня терплячість і справжня скромність фірми «Брати Кошмарик» все ще були для мене своєрідною загадкою. А ми ж усі троє поставили собі завдання — якнайшвидше і якнайкраще пізнати один одного. Я вже пересвідчився, що вони знають про мене чимало. Напевно, багато прочитали з того, що я написав. Байдуже, чи сподобалося воно їм, чи ні. Важливо інше: той, хто пише книжки, пише собі й пише про себе. Уважний читач збагне цю правду, хоч би як автор намагався її приховати. Я про них теж уже багато знав. Мабуть, більше, ніж вони гадали. В мене лишилося тільки одне важливе запитання, яке я хотів їм поставити, але не руба.

Сніданок закінчився. Магістр частував мене надзвичайно смачним морозивом. У кронах беріз і вільх уперше того дня зашумів прохолодний повів вітру.

— Магістре, — сказав я, — ви на диво відважна особа. Він кивнув головою.

— Авжеж!

— Проте ви буваєте й нахабним.

— Ви так вважаєте?

— Я це бачу.

— Гм, — замислився магістр. — Напевно, ви не помиляєтесь. Я часом нахабно пристосовуюсь до обставин.

— А чому ви буваєте нахабним і в ставленні до шановних і поштивих братів Кошмарик?

— Ха-ха-ха! — засміявся він оперним басом. — У цьому вони самі винні. Я за це не відповідаю. Саме так вони мене запрограмували. Навіщо? А для того, щоб їм не паморочилося в голові.

Я звернувся до Марека і Ярека.

— Що ви на це скажете?

Марек засміявся і махнув рукою. Ярек теж засміявся, та одразу споважнів.

— З чого почати? — подумав він уголос. Марек помітно роздратувався.

— Якщо для тебе неважко, почни з початку.

— З початку нашої ери? Чи з пульсуючої теорії виникнення всесвіту?

Марек звернувся до мене:

— Ви маєте можливість спостерігати, як поводиться геній, вдаючи з себе кретина.

Ярек так зиркнув на брата й на усміхненого магістра, що зненацька запала глибока тиша.

— Не прикидайтесь наївними, любі мої,— пошепки сказав він. — Як відомо, кожна справа починається з чогось такого, що сталося раніше, тобто має свій початок. Наприклад, тітка Розалінда пішла в монастир, бо Ейнштейн відкрив теорію відносності. А Ейнштейн відкрив теорію відносності тому, що його мати вийшла заміж за пана Ейнштейна, замість того щоб піти в монастир.

— Ще трохи про Ейнштейна, — пробурмотів магістр, — і я теж піду в монастир.

— Дуже цікавий намір, — підтвердив я.

У Марека ввірвався терпець.

— Початок — не початок. Не мудруй. Почни з шостого класу й нашого бунту.

— Гаразд, любий братику. Отож, пане Єжи, сталося так: дізнавшися з газет і передач по радіо, що в більш ніж десяти країнах навчаються в університетах, головним чином на математичному й фізичному факультетах, наші ровесники і навіть молодші від нас генії, ми почали їм заздрити. Підняли бунт на нашому сімейному кораблі. Батько намагався нам розтлумачити, що ми в кращому становищі, бо можемо вивчати вдома, що нам подобається і як нам подобається. А ми в одну душу: ні й ні! П'ятирічний кореєць студіює математику в університеті в Сеулі, одинадцятирічний хлопець закінчує фізичний факультет в Ульяновську, дев'ятирічний закінчив хімічний факультет у Нансі… А ми що?

— І тоді мама, — розсміявся і Ярек, — сказала дослівно так: «Любі синочки! Я жінка гарна, розумна і в міру вередлива. В основному я визнаю ваше право на бунт і підтримуватиму його при одній умові (цієї миті тато делікатно запитав, чи мама випадково трошки не збожеволіла, але ми всі троє вдали, ніби нічого не почули). Отже, оскільки я жінка гарна й вередлива, — вела далі мама, — в мене є забаганка, несерйозна, досить смішна, проте її не дуже легко виконати. Яка саме? Ось послухайте. Я завжди любила гномів. Тому прошу вас зробити й запрограмувати самокеровану машину, тобто самонастроювану, яка мала б знання, що відповідають дипломам дев'ятнадцяти факультетів університету й політехнічного інституту; зріст її не повинен перевищувати двадцяти семи сантиметрів, а фізична сила має бути такою, щоб вона могла зупинити товарний поїзд середнього розміру.

Батько, слухаючи таке, аж плакав від сміху. Ми трохи замислились. А ще мама згадала про піднімання петельок на панчохах, квашення огірків і строчіння, після чого випровадила батька на далеку прогулянку, щоб дати нам змогу заспокоїтись.

— І ви заспокоїлись?

— Ні.

— А що?

— Ми затялись. А щоб ви знали, в нашій родині «затятись» уже протягом десяти поколінь означає більше, аніж, наприклад, підписання письмової угоди з дияволом. Ми пообіцяли й затялись, хоч це було нам не на руку, бо я саме вивчав «Критику чистого розуму» Канта, а Марек займався математичними проблемами. І зненацька від нас вимагають, щоб ми збудували мислячу і водночас діючу машину у вигляді, вибачте на слові, гнома з незвичайними людськими здібностями.

— Вибачте на слові? — Магістр розсердився і вдарив куховарським ковпаком прямісінько по останній порції морозива. — А я без вибачення підтверджую, що можу нарахувати, вибачте на слові, мільярди людей, які інтелектуально й фізично сягають мені ледве до кісточок.

— Це ясно й очевидно, — підтримав його Марек, — як і те, що катодні промені подібно до негативних зарядів рухаються перпендикулярно до магнітного поля.

— Мені дали слово, ти, негативний заряде! — розсердився Ярек. — Не перебивай! — І він звернувся до мене:

— Ви знаєте, що таке кібернетика?

— Та чув, — відповів я обережно.

— Отож-бо! Ми — також! Тоді, коли мама сказала нам про свою забаганку, ми ще тільки ледь стикалися з кібернетикою. Наступного дня, зваживши на наші прохання, батьки привезли нам близько ста п'ятдесяти кілограмів книжок і праць на тему кібернетичних машин, мислячих і звичайних роботів. Я зайнявся загальними темами, Марек — практичними. Принагідно ми вирішили трохи відігратись на нашій Вродливій, розумній Вередниці. Завдяки головним чином Марековим зусиллям вже через тиждень увесь дім почав потроху рухатись. Крісло само підставлялося, щоб на ньому сісти. Лампи самі засвічувались у сутінках. Вода з кранів сама починала текти, коли хто-небудь заходив до ванної кімнати. Калорифер самостійно регулював тепло. Диван, побачивши піжаму, сам стелив постіль, просто любо глянути. Телефон тупотів по квартирі, шукаючи того, до кого подзвонили. Через місяць життя стало страшним. Батьки збагнули, в чому полягає різниця між братами Кошмарик та справжнім кошмаром, і пригрозили: якщо ми не вгамуємо дім, вони кинуться у Віслу.

— З усього цього зрозуміло, що ми, насамперед Марек, були змушені вибратися з дому з нашою роботою. Я знайшов братові майстерню в таємному відгалуженні Драконової Ями… Ми електрифікували його, збудували верстати. Потім я повернувся до своїх занять і почав готувати програму для магістра (тоді ми ще називали його Вередуном), а Марек конструював його. Ми працювали, як ніколи доти. Хоча б для того, щоб показати Вродливій Вередниці, на що здатні її сини. Ми влізли в роботу по лікті, по шию, по вуха. Проте в нас нічого не виходило. Вже через три тижні збагнули, що мудра мама дала нам урок скромності. Але ми затялися. Моя робота почала поволі просуватись. У Марека справа йшла гірше.

— У мене був клопіт із розмірами, — пояснив Марек. — Я дістав завдання: гном двадцяти семи сантиметрів зросту. А ви знаєте, якого розміру ще кілька років тому була остання новинка — обчислювальна машина М-20?

— Ні, не знаю.

— То я вам скажу, — засміявся магістр. — Цей «малюк» був завбільшки, як велика гуральська хата з прибудованою стодолою і хлівом. При тому вона виконувала ледве двадцять тисяч операцій на секунду. Це несерйозно.

— Як для кого, — буркнув Марек.

— Тому нічого дивного, — засміявся Ярек, — що перша спроба…

— Будь ласка, не нагадуйте мені про ту дурну історію, — обурився магістр.

— Гаразд. Але факт залишається фактом: перша модель Вернигори, яку зробив Марек, мала вісім метрів зросту, важила три тонни й була страх яка ледача. Вона додавала зі швидкістю сто двадцять тисяч разів на секунду, зате ділити не хотіла. Друга модель була на два метри менша, але на три тонни важча, і, що найгірше, в неї регулярно бували напади музикальності. Замість того, щоб говорити, вона співала. Причому колоратурним сопрано.

— Я думав, що збожеволію, — признався Марек.

— Ми почали побоюватись за Марека, — зітхнув Ярек. — Він перестав спати, їсти, грати в теніса з мамою і в шахи з татом. Нарешті ми примусили його тиждень відпочити. Я навіть погрожував, що будемо знімати з нього пристріт… за рецептом благословенного Нонпареля з Гімільсбаха біля Брать диса… За цим рецептом виготовлялися ліки з суміші термічних нейтронів із швидкими.

— Я трохи злякався, — признався Марек. — У мене алергія на цю суміш. Ось спробуйте, наприклад, змішати частки полонію з берилієм і понюхати. У вас одразу ніс зробиться як чобіт. Тому я погодився відпочити.

— Вибачте, — озвався магістр. — Але недалеко від нас дві екскурсії. Неповна середня школа з Ланцкорони й слухачі журналістських курсів з Варшави… Журналісти займаються проблемою охорони природного середовища.

Мене зацікавив такий збіг обставин.

— А може б, і вони?

— Напевно ні,— відповіли в один голос брати Кошмарик.

— Чому?

— Подивіться на нас, — сказав Ярек. — Одна літаюча тарілка, один гном, двоє близнюків і так званий популярний літератор. Ви думаєте, що, побачивши нас, вони почнуть писати про охорону середовища?

— Магістре, — мовив Марек, — будь ласка, відішліть «Нелока». А ви віддайте стільці. Посідаймо на землі.

За хвилину магістр налагодив і відіслав «Нелока», а сам у парашутистському вбранні зник між ліщиною.

А Ярек вів далі:

— Бачите, пане Єжи, якби ви були, наприклад, тренером збірної футбольної команди, а ми — хокеїстами з «Підгал-ля», то журналісти одразу заходилися б писати десять репортажів і зробили б п'ятнадцять інтерв'ю. А тема охорони природи?.. Це привід для екскурсії. Та кому хочеться про це розповідати й писати? Одному з тисячі. Кого обходить, що люди, які дихають отруєним повітрям, усе частіше хворіють? Що чиста вода з водогонів зовсім не чиста. Що гинуть ліси. Що річки несуть косяки мертвої риби. Що купання в деяких озерах схоже на купання в міському каналі. Що…

— Досить, Яреку, — перебив його старший брат. — На все свій час. Спочатку розкажи до кінця магістрову історію, а тоді порозмовляємо про найважливіші справи.

Ярек кивнув головою.

Повз нас саме прийшла екскурсія — вісімнадцять молодих людей з проникливими очима й страшенно знудженим виразом на інтелігентних обличчях.

— Нам уже скоро час додому, — сказав Марек. — Яреку, говори.

— Отож, пане Єжи, — Ярек підняв угору палець, — ніколи по знаєш, що й для чого може придатись і хто кому може допомогти.

— Наприклад?

— Наприклад, Маренові допомогла «група сильних у лупцюванні».

— А це що таке?

— У школі на нашому поверсі навчалося п'ять четвертих класів. Пригадую, що ми тоді були теж у четвертому. З тих п'яти четвертих класів зібралася група з дванадцяти учнів. Так звана «група сильних». Вони всі й справді були дуже сильні, боляче били, руки в них — наче палиці, кулаки — завбільшки як ослячі копита, — і майже всі розумні, як осляче вухо. За винятком ватажка групи, всі вони були нікчемами. Чому вони звалися «групою сильних у лупцюванні»? Дуже просто. Тому що ця зграя робила що хотіла, з ким хотіла. Якби хлопчаки зібралися разом, вони змели б «сильних» у підземелля Старого Кракова. Але вони ще не розуміли, що треба діяти разом. Хто-небудь із «сильних» ловив хлопчаків по одному за вухо й питав: «Відлупцювати тебе, мікроорганізме?» І «мікроорганізми» робили все, що він їм наказував: віддавали йому гроші, найкращі авторучки, трамвайні квитки, сніданки тощо.

— А як ви до цього поставились?

— Ми ще не могли проявити себе. Тільки одного разу зробили їм попередження. Вже з рік тато займався з нами дзюдо. І коли двоє «сильних» у безлюдному місці зачепили Марека, він прийшов додому посміхаючись, а вони — плачучи.

— Наступного дня ватажок запросив нас до своєї групи. Ми нічого йому не відповіли. Він вибачився і змився. А ми сказали собі: з цим треба покінчити. Вирішили, що Марек на якийсь час облишить конструювати магістра. Я теж кілька днів перепочину від складання програми для пана Діонізія Вернигори. І ми разом натрапили на гарний атлас під назвою «Комахи». Які комахи? Ну хоча б, наприклад, комар, блощиця, золотоочка тощо. Всі гарненькі, маленькі й дуже в'їдливі. Ми промовили в один голос: гарненькі маленькі й дуже в'їдливі. В Марека відразу виникла цікава ідея.

— Саме так, — підтвердив Марен. — До того я помилявся. Почав робити Вернигору великим, щоб поступово його зменшувати. І що ж?

— І вийшла халтура, — промовила ліщина магістровим голосом.

— А тепер, будуючи всіх комах, я зрозумів, що від золотоочки поступово дійду до магістра.

— Не знаю, чи ви помітили, — втрутилась ліщина, — що мої очі мають золотавий блиск.

Що правда, то правда. Я це помітив і підтвердив уголос.

— Найважче було винайти відповідний будівельний матеріал, — вів далі Марек. — Ми роздумували над цією проблемою три доби, тому що батьки якраз кудись поїхали. Три доби ми не спали і майже не їли.

— І винайшли?

— Авжеж. Тільки, будь ласка, ні про що не розпитуйте. По-перше, це наша таємниця, а по-друге, занадто багато прикладів.

— А що було потім?

— Через три дні,— засміявся Ярек, — ми принесли до школи сто десять штучних, але дуже злих комах. На кожного члена «групи сильних» ми настроїли нюх десяти комах. За три години «група сильних» перетворилась на купку зарюмсаних, переляканих, нікчемних слабаків. Ми відкликали наших комашок лише тоді, коли всі одинадцятеро забіяк перевелися до інших шкіл.

— А через сто сімдесят дев'ять днів, — сказав Марек, — ми познайомили наших батьків з магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою. Батьки екзаменували його протягом десяти годин. Мама не забула про піднімання петельок па панчохах, квашення огірків і строчіння. Врешті вона запитала, що ми хочемо дістати в нагороду: Нобелівську премію чи морозиво пломбір. Ми одностайно вибрали морозиво, а на додаток симфонічний концерт.

— Добре, — сказав я, — чудово. Але ви й досі не пояснили мені, чому інколи магістр Вернигора грубо поводиться з вами, а ви з ним — дуже чемно?

— Так захотіла мама, — відповів Ярек. — Щоб ми не зазнались.

— Крім того, треба вміти шанувати власну працю, навіть якщо її неймовірно важко витримувати, — докинув Марек.

— У мене складається враження, — сказав я, — що хоч магістр відіграє важливу роль у ваших планах, він не єдина ваша технічна допомога.

— Звичайно, — погодився Ярек. — Не рахуючи дрібниць, ми маємо три «Нелоки», в основному призначені для дослідження хімічного затруєння атмосфери, близько двадцяти повітряних фільтрів, штучні золоті рибки для дослідження річкової води тощо. Ми збираємось піти напролом. Ви нам допоможете?

— Дорогі мої,— сказав я дуже серйозно, — коли ви вперше запитували мене про це, я дав слово собі, що допоможу вам… скільки зможу. Тепер даю слово вам, і знайте, що я не люблю розкидатися словами. Мені подобається ваш намір іти напролом. Однак, щоб іти, треба знати, з якою швидкістю йти, якою дорогою і до якої мети. Адже ми не будемо весь час метатись між димарем без фільтра й стічним рівчаком. Я гадаю, що насамперед ми повинні виробити якийсь розумний план. Звичайно, не оглядаючись, іти напролом.

Марек похитав головою. Ярек посміхнувся, магістр загув оперним басом.

— Любий пане Єжи, — звернувся до мене Ярек, — бачу, що ви все ще недооцінюєте нас. Ми не будемо розробляти жодних планів просто тому, що вже приготували на ваш розсуд чотири різні плани. Кожний із них має свої достоїнства й вади. Будь ласка, перегляньте їх, оцініть і обміркуйте разом з нами. Ось папка з машинописним текстом, кресленнями, розрахунками й різними примітками. Виберемо найкращий план і… і тоді підемо напролом. Ви можете розраховувати на те, що ми досить багато чого вміємо. До того ж, ми не тільки вміємо, а й, головне, розуміємо. Мені здається, що ми багато чого розуміємо. І хочемо ще значно більше розуміти. До планів ми додали список різних допоміжних технічних приладів, виготовлених братами Кошмарик. Зараз чекаємо тільки на ваш вибір і на ваші поради.

Я взяв із рук у Ярека грубеньку папку й проголосив, наче з трибуни сейму:

— Дорогі брати К. і ви, магістре В! Я беру цю папку. Дві справи сьогодні вже твердо вирішено. По-перше, ми йдемо напролом. По-друге, всі проблеми будемо розв'язувати разом. Оце таке маємо сьогодні. Я зателефоную до вас узавтра рівно о дванадцятій.

Було вже початок на тринадцяту. Час підганяв. Отож ми розпрощались і розійшлися в різні боки.

Я не вмію читати чужі думки. Проте, спускаючись з Ліска в напрямку Волі Юстовської, був певен, що вся наша четвірка думає про те ж саме: що почнеться ЗАВТРА?!

Додому на обід я повернувся в чудовому настрої. Через кілька хвилин після того, як я розстався з трьома новими приятелями, весь Вольський Лісок розшумівся, небо прояснилося. На Краків знову повіяв холодний поривчастий вітер. Він пошматував брудні запони над містом, і шоломи башт, як у давнину, по-рицарському заблищали на сонці, засяяли очі й усмішки дівчат, немов найкращого весняного дня.

Дома, всупереч традиції, на мене чекали з обідом. Бо загалом у нас заведено, що той член родини, який пішов прогулятися, вільно розпоряджається своїм часом і не повинен поспішати додому. Зате, повернувшись, сам собі готує, подає і сам-один їсть. Але я забув, що мене три тижні не було вдома і я повинен був хоч коротко розповісти своїй родині про далеку подорож. Чесно кажучи, мені не дуже хотілося це робити. Я наперед знав, яким сміхом відповідатимуть слухачі на мій звіт. Всі однаково — і дуже доросла бабуся Ірена, і досить доросла дружина Кристина, і майже дорослі діти (тобто дочка Агяешка та її чоловік Анджей). Більше того, я трохи побоювався, що навіть обидва Агнещині собаки — тобто досить дорослий боксер Ренні й тієї ж породи молоденька Массумі — приєднають до загального родинного сміху своє собаче гавкання.

На щастя, такий загальний галас здіймається у нас дуже рідко. Але коли вже здіймається, то це справжній галас! Тоді треба зачиняти всі вікна, а наступного дня обходити сусідів і вибачатися перед ними. Тому мій чудовий настрій трохи пригас, — так наче я залишив його разом з папкою братів К. у своїй кімнаті. Обідали ми у вітальні, я попросив Анджея позачиняти всі вікна, Агнешка позатуляла їх шторами. Лише тоді, за десертом, десь о чотирнадцятій годині тридцять хвилин я почав розповідати.

А закінчив аж після сімнадцятої. Я не розказуватиму, як хто з моєї родини хихоче, сміється, плаче від сміху, заливається сміхом. Це могло б дуже настроїти проти мене близьких мені людей.

Скажу лише, що всім нам властивий так званий заразливий сміх. Досить, щоб хтось один почав хихотіти, — і другого теж розбирає сміх. А тепер помножте цей сміх на п'ятеро людей, потім додайте до нього двох собак боксерів, які (хоч і зачинені в іншій кімнаті) дуже легко відчиняють двері й дуже люблять гавкати, коли ми регочемо.

Як по правді, моя мила сімейка так втішалася батьковими пригодами, що реготала до знемоги. Знесилілу від сміху бабусю (тобто мою маму) віднесли на її диван. Мою шановну дружину нам вдалося відвести до її кімнати. Діти пішли до себе самі, однак ледве переставляли ноги й трималися руками за собак. Ренні поводився найкраще. Зате Массумі, щоб заспокоїтись, зжувала мою сріблясту краватку (з синіми візерунками), яку я надівав в особливо урочистих випадках.

Нарешті після всього цього в домі запанувала тиша. Я про всяк випадок пішов вибачитись до сусідів, які зі стражденним виразом казали мені, що «справді було щось чути, але це не страшно… не дуже переймайтеся»; тільки вівчарка з верхнього поверху так глипнула на мене, що я не зоглядівсь, коли опинився у своєму передпокої.

Тепер я вирішив, що вже матиму трохи спокою.

Розгорнув на письмовому столі папку, яку дали мені брати Кошмарик, за звичкою, коли працюю, поставив на програвач кілька платівок з гарною музикою: Баха, Гайдна, Моцарта і Глюка. Людям, яких я називаю «глухарями», це мало що скаже, бо в цій музиці значно менше децибелів, аніж музики. Але ті, що мають слух, розуміють, у чому річ. І це дуже добре, — для цих других, звичайно. А для перших значно гірше, бо вони належать до того сорту людей, які багато втрачають, хоч, на щастя, взагалі не знають про свою втрату.

Та годі про це. Я сам колись був музикантом і навчився слухати саме те, що варто слухати. Я не маю права задирати носа перед неграмотними людьми. Кожен із нас чогось дуже не вміє. Я, наприклад, маю нездоланні труднощі з поділом елементарних часток на чотири групи (баріони, мезотропи, лептони і фотони), а також із визначенням їхньої маси, зарядів енергії і часу часткового затухання. Візьмімо хоча б такий Сігма Гіперон: маса — 233, час існування — 10^-18! Куди його помістити? Як затримати? Тільки встигнеш подумати, що він зараз буде, а його вже немає. А тепер запитайте: де, власне кажучи, він був? Проте досить уже цих загадок. Повертаюся до свого столу — й забудьмо про Сігму Гіперона, хоча ця назва й досить гарно звучить. Тому що в цю хвилину значно краще звучить «Арія» Йоганна Себастьяна Баха, а я нарешті почав вивчати проекти, які дали мені брати Кошмарик.

Досі я не згадував, що в нашій родині шанують чужі таємниці. Так уже повелося здавна, і, наприклад, коли Агнегнка перед заручинами дуже ховалася зі своїми сердечними таємницями, ні дружина, ні я навіть не пробували про щось розпитувати її, хоч здогадувались, у чому справа. Але згодом між нами виникла така атмосфера взаємного довір'я, що ми взагалі не маємо одне від одного жодних таємниць — вони не потрібні.

І от я вперше за довгий час порушив цей родинний звичай. Проте в мене було серйозне виправдання. Річ у тому, що вже через годину після того, як я розпрощався з братами Кошмарик і магістром Вернигорою, мені здавалося, ніби наша зустріч, знайомство і всі їхні розповіді були скоріше якимсь сновидінням, а не реальною дійсністю. Я стискав під пахвою папку, що її дав мені Ярек, з якимсь незвичайним відчуттям, наче так само, як брати зникли в мене з-перед очей у Вольському Ліску, ця папка теж зненацька випарується з мого письмового столу. Але цього не сталось, і тепер я маю таємницю від своєї родини. Між нами кажучи, навіть у нашій родині не завжди буває все спокійно.

Напевно, кожен із нас мав чи має своїх таємних братів Кошмарик разом із магістром Вернигорою. Мабуть, і в собак буває так само. Бо особливо в очах Массумі я інколи бачу якісь невиразні обриси чи то метеликів, які гавкають, чи портрети перших собак-астронавтів.

На програвачі платівка з «Арією» Баха поступилася місцем симфонії Гайдна, коли я закінчив переглядати перший проект, розроблений братами Кошмарик. Це ще був перший, досить легковажний підхід до теми. Незважаючи на це, я підкреслив кілька цікавих думок. Таких, що ними можна скористатись у будь-якій ситуації.

Другий проект на відміну від першого не був легковажний. Зате він був надто обережний і, крім того, вимагав багато праці, хоча великих успіхів не гарантував. Але й з нього я виписав кілька уривків, щоб запам'ятати їх.

Навіть не помітив, коли почало сутеніти. А мені треба було розглянути ще два проекти. Та й у самого почали виникати якісь міркування. Я вирішив сидіти над цими матеріалами, аж поки дочитаю їх, хоч би й до ранку. Попросив, щоб мені принесли холодну вечерю, приглушив звук програвача і сказав своїм домашнім, що сьогодні працюватиму допізна, тому прошу їх перемкнути радіоприймача, магнітофона й телевізора на навушники. В квартирі відразу запала незвична тиша, а далеке відлуння якоїсь гангстерської стрілянини, що долинала крізь стіни з вулиці, я легко заглушив своїм програвачем. Таким чином Моцарт переміг «Кривавого Мак-Грегора», а я почав ознайомлюватися з двома наступними проектами братів Кошмарик. За третій проект можна було поставити солідну п'ятірку з плюсом. Він був продуманий, довершений, в міру сміливий, в міру обережний, він вселяв надію на успіх, може, не дуже блискучий, та все ж певний. «Так, — сказав я собі подумки, — оце, мабуть, те, що треба!»

Ще раз перечитавши текст, я ще більше був схильний думати, що варто скористатися саме ним. Я мало не виставив на останній сторінці машинопису великої п'ятірки з плюсом і трьома знаками оклику. Проте не зробив цього, бо саме під час повторного читання відчув, що мені чогось у всьому цьому не вистачає. Чого?

Лише поміркувавши якийсь час, зрозумів, у чому справа. Отож коли я читав цей солідний, серйозний текст, мені здавалося, що його написав якийсь обережний і трохи пихатий науковець, у якого немає найменшого почуття гумору й нахилу до ризикування. Тоді я перечитав текст утретє. Читаючи, позіхнув разів із п'ять. Це позіхання дуже занепокоїло мене. Хіба ж, читаючи проект братів Кошмарик (і магістра), взагалі можна позіхати?

Ні, цього не можна собі й уявити. Навіть якщо це було після двох безсонних ночей. А цей третій проект, — хоч у ньому й багато достоїнств і багатообіцяючих пропозицій, — просто нудний! Жодних проблисків геніальності, притаманної братам Кошмарик! Невже ті обидва хлопці так зненацька й так дуже споважніли?

Моцарт саме поступився на програвачі місцем Гайднові, коли я почав читати четвертий проект. У ньому було двадцять дев'ять сторінок. Уже читаючи другу сторінку, я мимоволі потер руки й сказав:

— Ну, будь ласка, будь ласка! І далі тільки так.

Потім я трохи підупав духом, бо натрапив на добрий десяток хімічних формул! Щоправда, до кожної формули було пояснення, але мені хотілося самому в усьому розібратись.

З допомогою енциклопедії та Агвещиного старого шкільного підручника мені пощастило це зробити. Потім я збагнув застосування наведених вище формул. Якусь мить мені здавалось, що автор, чи, точніше, автори, проекту або самі втратили відчуття реальності, або хочуть переконати мене, що дощ іде з землі на хмари, сонце заходить на сході, а в мене в голові замість мозку горщик з кисляком, що підійшов сироваткою. Я голосно сказав:

— Дурниці!

Серед нічної тиші мої «дурниці» пролунали, мабуть, занадто гучно. Я зніяковів, але вже кілька наступних фраз переконали мене, що ніяких «дурниць» тут немає.

Вступні подробиці змінилися коротким додатком з табличкою хімічних формул і зненацька набули змісту!

— Чудово! — прошепотів я.

Це слово було дуже доречне. Я читав, затамувавши віддих. Нарешті відчув залізну руку братів Кошмарик! Мені здавалось (і не без підстав), що деякі ідеї підказав авторам магістр Діонізій Гібридон Вернигора.

— Хитра з вас трійця, панове! — мовив я.

Прочитавши ще три сторінки, я тричі, кожного разу все голосніше, повторив:

— Браво, браво, браво!

Ще двічі я повторив це слово, коли читав вісімнадцяту й дев'ятнадцяту сторінки. І вкінці, дочитавши все до останнього слова, гучно розреготався.

— Хай живе! — вигукнув я. — Ваша взяла, близнюки й магістре! Сильна річ!

Цієї миті мене наче обухом по голові вдарили. Двері до кімнати, де спить моя дружина, я причинив нещільно. А дружина, яка останнім часом дуже багато працювала, погано спить. І я розбудив її. Щойно закінчилась арія Еврідіки з опери Глюка, і в домі запанувала божественна тиша. В цій тиші я почув дуже лагідний, сповнений глибокої покірності голос моєї дружини.

— Любий, — промовила вона, — мені здається, що ти читаєш щось надзвичайно цікаве. Слухаючи твій радісний вереск…

— Вереск? — зойкнув я.

— Нехай буде — вигуки. Отож, слухаючи довгий час твої радісні вигуки…

— Довгий час?

— На жаль, саме так. Тільки, будь ласка, не перебивай мене, бо якщо вже не давні мені спати, то дай спокійно сказати те, що я хочу. Так-от, слухаючи твої хлопчачі вигуки, наприклад: «Браво, браво, браво!», «Хитра з вас трійця, панове!», «Ваша взяла, хай живе!», «Сильна річ!» — я щиро заздрила тобі. Ти поводився, як милий, наївний десятирічний хлопчисько на якомусь проданому чи купленому футбольному матчі. Колись ти, напевно, розкажеш мені, що саме викликало в тебе такий захват. А я зараз буду захоплена, якщо ти дозволиш мені заснути. Гаразд?

Я пробелькотів вибачення. Для мене теж було б найрозумніше спробувати заснути, відклавши цей четвертий проект до ранку на полицю й намагаючись не згадувати про нього вночі. Та я ще не все в ньому збагнув. Не все запам'ятав. Просто не міг так одразу розстатися з ним. Щоб нікому не заважати й нікого не будити, я погасив настільну лампу, вимкнув програвача, а сам вийшов на балкон. У мене там є невелика, але ясна лампа і зручна лава. Читаючи вдруге четвертий проект, я пересвідчився, що його варто було б прочитати ще втретє і вчетверте. Він на це заслуговував.

Небо зробилося перлисто-сірим, голосно заспівали ранні пташки, коли я повернувся до своєї кімнати й нарешті ліг спати.

Заснув я досить швидко, але спав дуже неспокійно. Кілька разів прокидався. Весь час мені щось снилося. В тих снах переплутувались брати Кошмарик, тітка Розалінда в чернечій сутані, магістр, який летів на «Нелоку», Марек і Ярек у піратському вбранні, з золотими сережками у вухах; згодом я бився на шпагах з якимсь чоловіком, він мав моє обличчя, вбраний був у мушкетерський мундир, і з носа в нього виходив вихлопний газ, наче із двоциліндрового мотора. Ще пізніше я пробував годувати золотих рибок, і це ніяк мені не вдавалось, бо акваріум був наповнений не водою, а жовто-зеленим димом, а ще через якийсь час я з магістром і братами Кошмарик затикав корком від пляшки з шампанським найвищий димар у Кракові, а той димар усе більше червонів від злості й надимався, надимався, аж укінці вистрілив корком у небо, і замість диму з нього вибухнув струмінь шампанського! Шампанське бризнуло мені в обличчя, і виявилося, що це не шампанське, а кілька крапель води, якою бризнула на мене дружина.

— Вибач, любий, — ніжно всміхнулась вона, — але ти став трохи занадто крикливим. Я могла простити тобі твої вигуки, коли довго й марно намагалася заснути. Пригадуєш: «Браво! Чудово! Сильна річ!» Я взяла це до відома й змирилась. Але коли ти зненацька почав говорити й кричати крізь сон уже над ранок, я не могла витерпіти. Ось послухай, ти вигукував, наприклад, таке: «Магістре, до бою!» Або: «Риби, рибки, бідолашні рибоньки!» Чи: «Пішли Кошмарик на ярмарок, продавали комусь оптичне збудження атомів!» Тоді я вже по-справжньому стривожилась. Що сталося з твоєю граматикою? Адже якщо пішли, то їх було двоє?

— Двоє,— підтвердив я, не дуже сам тямлячи, що говорю.

— В такому разі ти повинен був сказати, що пішли Кошмарніш або Кошмарикові. Звідки ти взяв «пішли Кошмарик»? Крім того, мені хотілося б знати, навіщо і за скільки вони продали комусь оптичне збудження атомів?

— Я не знаю навіщо.

— А за скільки продали, теж не знаєш?

— Теж не знаю.

— Може, ти принаймні знаєш, скільки їх було?

— Це я знаю. Їх було двоє. Як разом, так і окремо.

Нарешті я трохи отямився. Вдав, що позіхаю, потім подивився на дружину тим надзвичайно байдужим поглядом, який, на жаль, вся родина вже розшифрувала й назвала «риб'ячим оком».

Дружина перестала посміхатись.

— Дивишся на мене своїм «риб'ячим оком»? Дуже мило з твого боку. Але повтори мені все-таки для певності: чому Кошмарик один, коли вони пішли вдвох і вдвох продали оптичне збудження атомів? Це таємниця?

— Цього я не скажу. — В голові у мене було порожньо, хоч ліва й права мозкові півкулі старанно й тихенько зближались.

— Чого, любий, не скажеш?

— Не скажу, що це таємниця.

— А що ти скажеш?

— Що це такий особливий випадок, — зненацька почали мені підказувати мої шановні мозкові півкулі,— коли множина своєрідно уподібнюється однині.

— Ага, — дружина стримано посміхнулась. — А хіба існують випадки, коли однину можна розділити?

— Мабуть… мабуть, так.

Кристина підвелася, збираючись іти з дому. Вона була в світлому костюмі і з сумкою через плече. Було видно, що вона вже поспішає до клініки, проте хоче ще раз добре придивитись до мене, перевірити мій розумовий стан. Вона вийняла з сумки гаманця, з гаманця — банкноту в тисячу злотих, широко всміхнулася й подала її мені.

— Може, спробуєш розділити її?

— На жаль, ні,— покірно відповів я.

— Не спробуєш?

— Не можу.

— А чому?

— А тому, — відповів я з притиском, — що це був би злочин, рівноцінний виготовленню фальшивих грошей.

Дружина закліпала очима й мовчки сховала банкноту в гаманець, а гаманець — у сумку.

— Ти маєш рацію. Скажи мені ще тільки, чому ти кричав: «Ловіть цього димаря! Давайте сюди цього корка!»

Я поблажливо всміхнувся.

— Це звичайна річ, люба. Просто я хотів заткнути димаря.

— Якого димаря?

— Великого заводського димаря.

— Зажди, зажди! Ану, повтори ще раз. Ти справді хотів заткнути заводського димаря великим корком?

— Хотів. Корком від пляшки з шампанським.

— І що ж? Тобі вдалося це зробити?

— Вдалось, але ненадовго.

— Чому?

— Бо корок вистрілив, а в димарі замість диму було шампанське.

— Ага! Отже, ти кажеш, що в заводському димарі замість диму було шампанське?

— Кажу, — повторив я рішуче й гордо.

Дружина замовкла. Вона пильно, стурбовано придивлялась до мене. Потім узяла з домашньої аптечки слоїчок з різноколірними таблетками, дві з них поклала на столик біля дивана й притулила мені до лоба долоню. В її світлих очах я помітив тривогу.

— Я мушу йти до клініки. Вже й так запізнююсь. Дуже прошу тебе, поснідай, прийми ці таблетки і обов'язково спробуй ще задрімати. Ти ніби трохи перевтомлений. Може, навіть відключений. Тобі не здається?

— Здається, хоч, власне кажучи, не здається, тому що той димар, тобто той корок, а точніше, те шампанське… Тьху! — розізлився я. — Я верзу дурниці, але це не перевтома, а скоріше неперевтома… Тьху!

— Що ти кажеш, любий?! І чому так плюєшся?

— Ох! Тому що… просто… забалакався, та й годі!

— Гаразд. Я мушу йти. А ти зроби те, про що я просила.

— Я? — В голові в мене було зовсім порожньо, однак я спромігся помітити дві таблетки на столику біля дивана, і до мене повернулася пам'ять. — Зроблю! Поснідаю, проковтну таблетки й спробую ще задрімати.

— Коли прокинешся, зателефонуй до мене, обов'язково! — сказала дружина вже від дверей. Я почув тихеньке дзенькання ключів, двері замкнуто. Я був у квартирі сам.

Здебільшого я дуже старанно дотримуюсь усіх — не тільки пов'язаних зі станом здоров'я — вказівок моєї дружини. Проте цього разу мені зовсім не були в голові будь-які порошки чи таблетки. Обидві таблетки, що їх дала мені дружина, я поклав назад до аптечки. А сам десять хвилин робив гімнастику в південно-американському ритмі (це скоріше танок, аніж гімнастика). Потім прийняв гарячий і холодний душ, поснідав і пробіг до кіоска по газети. Хоча сьогодні не мав ні часу, ні бажання уважно читати пресу.

Чому? Просто мене мучила нестерпна цікавість. Лише побоювання, аби те, що я прочитав учора, сьогодні не видалося мені менш захопливим, стримувало моє бажання розгорнути папку братів Кошмарик.

Буває, іноді хтось чи щось (людина, вірш, розмова) здається ввечері цікавим, розумним або навіть чудовим. А наступного дня різке, яскраве денне світло робить усе зовсім іншим, позбавляє його вечірніх ілюзій.

Як-то воно буде сьогодні? Я вирішив будь-що дотриматись учорашньої черговості. Ще раз послідовно перечитати проекти від першого до четвертого. Не дуже поспішаючи. Уважно й зосереджено. Більше того, я вирішив бути недовірливим і не дати себе обдурити.

Серце в мене калатало від хвилювання, коли я почав читати четвертий проект. Перший раз я пробіг його очима хвилин за п'ятнадцять, кілька разів по-дурному пирхаючи від сміху. Читаючи вдруге, став робити виписки.

Коли перечитував утретє, то радів і втішався. Дочитавши до кінця, я встав і підійшов до дзеркала. На мене дивився добре знайомий чоловік із трохи занадто витріщеними очима.

— Слухай-но, старий, — звернувся я до нього (а він — до мене), — чи ми справді трохи не збожеволіли?

Тиша. І я, і він знизали плечима. Відповіді я не дістав.

Проте мав ще кілька запитань до чоловіка, що стояв навпроти мене.

— Невже те, що сталося вчора, насправді сталося? — спитав я. — Ти впевнений? — Ми обидва вхопились рукою за підборіддя.

— Гадаю, — відповіли ми, — що впевнений.

— А чи знаєш ти, чоловіче, в що ти встряєш?

— Знаю, — відповіли ми один одному.

— А ти знаєш, що можеш осоромитись на все життя?

— Знаю, — відповіли ми.

Раптом ми обоє розсміялись і хитро потерли руки.

— Зате можна буде повеселитись досхочу!

— Авжеж. Можна буде повеселитись досхочу!

Після цього ми вклонилися один одному, повернулись один до одного спиною і кожен пішов у свій бік.

Я поставив на столі телефон, розгорнув перед собою телефонний довідник і протягом кількох годин мав кілька телефонних розмов. Дві з них — одна дуже коротка, а друга дуже довга — відбулися з Варшавою. Я намагався не рахувати хвилин, що їх відбивав лічильник, і нарешті знайшов того, кого шукав. Мій співрозмовник, дуже талановитий телережисер, з яким я приятелював, мав погану звичку: вдавав, ніби він знає все й про те, про що насправді не мав жодного уявлення. Незважаючи на це, той розумака (його прозивають Фуньо Прекрасний), шанований режисер і редактор, повірив мені,— бо я мав звичай (здебільшого) говорити правду. Тому, коли я коротко розповів йому про четвертий проект, про магістра й братів Кошмарик, він спершу замовк на тридцять дві секунди, а потім захрип, наче на морозі. (Чи, може, наче старий півень на морозі.)

— Що ти вигадуєш? — спитав він. Потім закричав: — У тебе щось у голові переплуталось?! — Вкінці заверещав: — Якщо хоч п'ять відсотків того, що ти розповідаєш, правда, то я всю цю історію купую для обох наших програм і для всіх закордонних!

Навіть прощаючись, він допитувався охриплим баритоном, чи в мене справді все гаразд із головою, і дав слово честі, що коли буде потрібна допомога, — він допоможе, а коли треба буде приїхати, — приїде. Тільки за однієї умови: те, що я сьогодні розповів, у скороченому (але якомога докладному) вигляді напишу йому в листі. І не на машинці, а від руки. Щоб він міг знати: хто? що? чому? Я пообіцяв, поклав трубку, глянув на годинника. Непогано: ми розмовляли тридцять сім хвилин. Тепер так і далі буде. Рахунок за телефон набагато збільшиться.

Ідучи до кухні, щоб приготувати собі кави, я знову побачив дзеркало, про яке вже згадував. Із нього на мене дивився той самий знайомий чоловік, лише на годину старший і якийсь ніби трохи переляканий.

Ми швидко втекли один від одного.

Варячи в кухні каву, я забряжчав посудом. У дитячій кімнаті враз попрокидалися мешканці — тобто Ренні та Массумі. Вони вмить кинулись обнюхувати двері — кортіло дізнатися, що відбувається на кухні, може, випадково є чимсь поживитись. Проте цього разу я вдав, ніби нічого не чую, принаймні не знаю, що вони хочуть. Це дуже пронирлива парочка. Вони вмить збагнули, що я прикидаюсь, ніби нічого не розумію. Було чути, як вони кілька разів ображено чмихнули, двічі зневажливо гавкнули. Я вдавав, що не чую.

Сів біля чашки з кавою, і, мушу признатися, мене раптом охопив страх. Я усвідомив, що мого варшавського співрозмовника, якого ніщо не могло здивувати, мені вдалося збити з пантелику дуже скупою, по суті, інформацією. Досвідчений, незворушний режисер ураз став нестямним. Він сказав: «Якщо хоч п'ять відсотків того, що ти розповів, правда — то цього цілком досить!» А я ж розповів йому не більше п'яти відсотків усієї відомої мені правди. Як можна підрахувати: п'ять відсотків від п'яти відсотків? Це не має значення? Підрахувати можна все й до того ж легко. Але чи пощастить пережити все це якомога більш по-людському? Я не належу до боягузів. Однак щиро признаюся, що лише зараз і вперше в житті я пережив справді страшні хвилини, подумавши про моїх трьох нових однодумців — братів Кошмарик і магістра Діонізія Гібридона Вернигору. Я гірко засміявся над порожньою чашкою. Кошмарик! — як мирно й навіть зворушливо звучить це прізвисько! Але що за ним криється?

Цієї миті я глибоко поспівчував бідолашній тітці близнюків, тобто пані Розалінді. Мені навіть здалося, що це я сам переступив монастирський поріг.

Цього було для мене вже забагато. Я висміяв свій дурний страх, як і під час зустрічі з братами Кошмарик.

Глянув на годинника. Залишалось ще більше десяти хвилин до побачення з Яреком і Мареком. І я зателефонував у клініку до своєї дружини Кристини.

Ми вже давненько знайомі з пані доцентом, тому Кристина з мого голосу одразу зрозуміла, що я перестав затикати заводські димарі корками. Її навіть трохи здивував мій діловий тон. Вона з полегшенням відітхнула й повернулася до своїх пацієнтів.

А я почав рахувати хвилини, що лишилися до тієї миті, коли астрономічна обсерваторія з точністю до півсекунди сповіщає час і коли після дванадцяти лунких ударів годинника гейнал[9] із вежі Маріяцького костьолу сповістить на чотири сторони світу, що настав полудень.

Точно о дванадцятій годині я набрав на телефонному диску першу цифру. Пролунав дзвінок, і озвався Яреків голос:

— Добрий день, пане Єжи.

— Дуже мило з вашого боку, що ви чекали мого дзвінка. — Ми чекали на зустріч із вами.

— Будь ласка, приходьте до мене. Коли ви будете?

— За тридцять секунд.

Клацнув в'ажіль. Я струснув головою, немов боксер після сильного удару. Однак у мене вже почав вироблятись імунітет проти трюків братів Кошмарик. Через десять секунд я отямився й пішов до передпокою, рахуючи наступні секунди. Мені вдалося відчинити вхідні двері саме тієї миті, коли Ярек натискав кнопку дзвінка.

— Будь ласка, заходьте, — церемонно запросив я.

— Зайдемо, — відповів Вернигора й першим переступив поріг моєї квартири, а за ним (за старшинством) ввійшли Марек і Ярек.

У кімнаті нерішуче гавкнули два рази собаки, так, ніби Массумі запитувала: «Треба дертися?» — а Ренні відповів: «Облиш, мала». Та все ж вони ще довго й старанно принюхувались.

— Ми знаємо цю пару, — сказав Марек. — Першокласна порода.

— Розум і краса, — докинув Ярек.

Магістр Вернигора, звичайно, хотів показати, що він мудріший за всіх.

— Розум, можливо, — погодився він. — Краса теж, можна сказати, безперечна. Але я вважаю, що вуха в Ренні трохи незграбно підрізані.

З-під дверей почулося тихе й приглушене, однак могутнє, наче лев'яче, гарчання.

— Двері добре зачинені? — спитав магістр.

— У будь-якому випадку, магістре, не настроюйте проти себе Ренні,— засміявся я. — А ви, шановні брати Кошмарик, не настроюйте проти себе мене.

— Ми? Вас?

— Авжеж! Ви поводились неввічливо, навіть гірше — протизаконно!

— Що правда, то правда, — погодився магістр.

— І хто вам дозволив, шмаркачі,— вигукнув я, вдаючи, що розгнівався, — підключитись до мого телефону й підслухувати?! Хочете, щоб я подзвонив прокуророві?

Марек підморгнув Ярекові, Ярек — Марекові.

— Пане Єжи, — звернувся до мене Марек, — ви поза всяким сумнівом добра людина.

— Але актор з вас нікудишній, — докінчив Ярек.

Переважна більшість людей вважають себе чудовими акторами. І я, либонь, щодо цього не виняток.

— Будь ласка, ідіть за мною, — сказав я і повів гостей до своєї кімнати.

Мене обрадував мій улюбленець Ренні. Він загавкав коротко, але докірливо. Всі його зрозуміли. «Яка невихованість», — гавкав він. Массумі теж докинула щось від себе.

А я? Глянувши на збентежені обличчя Марека і Ярека, я розсміявся — тільки й того. Магістр — також.

Ми посідали біля столу.

— Я переглянув усі чотири проекти.

— І який же з них вибрали? — поквапливо спитав магістр.

Я, ніби замислившись, похитав головою.

— Четвертий нічого не вартий, — відповів я рішуче, і враз запала тиша, така тиша, що аж задзвеніло у вухах. — Перший і другий, — вів я далі,— надто дитячі, і їх можна одразу відкласти. Найцікавіший третій проект, але мені він здається найбільш ризикованим. Дещо в ньому треба викреслити. Я зробив деякі зауваження. Що ви на це скажете?

Знову запала тиша. Довга: п'ять, п'ятнадцять, двадцять секунд. Десь на двадцять другій секунді Марек підвівся зі стільця й театрально вклонився.

— Пане Єжи! — весело вигукнув він. — Я забираю назад усі ті дурні слова, що сказав про ваші акторські здібності. Будь ласка, вибачте. Адже…

— Адже… — перебив його магістр, який од радості блискавично підстрибнув до стелі й потім дуже повільно опустився на підлогу.

— Адже, — підхопили в один голос брати, — ви вибрали четвертий проект!

— Ур-р-ра! — вигукнув магістр, знову підстрибнувши під стелю.

— Магістре! — зробив я йому зауваження.

— Знаєте, пане Єжи, — пояснив він, — мені сьогодні якось так легко на душі.

Я так зиркнув на нього, що він одразу гепнувся на місце.

— Панове, — мовив я, беручи до рук машинопис четвертого проекту. — Зараз дванадцята година тринадцять хвилин. Як найстарший за віком, я дозволю собі провести нашу першу нараду, присвячену четвертому проекту. Вважаю, що це єдиний проект, який можна виконати. Перші три я ще вчора ввечері визнав за досить наївні спроби перевірки моїх знань і уяви. Я за це не ображаюсь. Однак попереджаю магістра, як і братів Кошмарик, що можу бути неприємним і набридливим. Є на світі бідолахи, які, згадуючи про мене, кажуть: «Чистий кошмар». Може, вони й мають рацію. Особисто я раджу вам запам'ятати, що для одних людей я буваю «дорогим Єжи», а для інших — «чистим кошмаром».

— А брудним кошмаром ви ніколи не були? — спитав магістр.

— Магістре, я не давав вам слова, — сказав я так уїдливо, що в нього, мабуть, побігли мурашки поза шкірою.

— Коли ми почнемо? — спитав Ярек.

— Усе залежатиме від технічної готовності, шановні брати Кошмарик. Я вже вдався до певних заходів, про які зараз повідомлю. Але для того, щоб їх добре закріпити й швидко розголосити, мені потрібно ще три вільні дні.

Брати перезирнулися.

— Нам цих трьох днів цілком вистачить, — сказав Ярек.

— А коли буде готовий магістр?

— Я? — глузливо засміявся магістр. — Я вже півроку готовий! І то до всього! Навіть до землетрусу!

— Це дуже гарно з вашого боку. Отже, завершимо нашу підготовчу кампанію за три дні. А зараз розпочнемо першу нараду про наші дії в цілому. Насамперед я пропоную підшукати якусь загальну назву нашій операції. Таку назву, щоб вона привернула до себе увагу як старших кіл нашої громадськості, так і молодіжних, а також різних газет, програм радіо й телебачення. Для початку пропоную «Кольорові димарі». Яка ваша думка про це?

Марек подивився на Ярека, той кивнув головою.

— Для початку можуть бути «Кольорові димарі». Для початку навіть непогано.

— А я не згоден, — заперечив магістр. — Чи, може, ми збираємось на фестиваль пісні до Ополя? Це несерйозно! Вже були «Кольорові вози», потім розшумілись «Кольорові ярмарки». Дивуюсь вам, пане Єжи! Ніби літератор, дорослий, я сказав би, трохи навіть занадто дорослий, а нічого кращого від «Кольорових димарів» не можете вигадати?

— Магістре Діонізію, — почав Ярек таким тоном, що Діо-нізій враз понижчав на два сантиметри, — попереджую вас…

— Не попереджуйте магістра, хлопці,— перебив я його, — бо й цього разу, як завжди, він має рацію. Назва «Кольорові димарі» справді легка, її легко запам'ятати. Для початку в самий раз. Це назва для широкого загалу.

— А що буде «для широкого загалу» після цього початку? — дуже ввічливо спитав магістр.

— Про це і про всі інші важливі, дуже важливі й найважливіші справи ми якраз і будемо говорити, дискутувати й міркувати. Прошу уваги! Зараз дванадцять годин п'ятнадцять хвилин. Відкриваємо першу нараду головного штабу операції під тимчасовою назвою «Кольорові димарі».

Такими словами я відкрив нашу першу нараду на тему початку й дальшого розвитку наших дій, відомих спершу під чіпкою назвою «Кольорові димарі».

Нарада тривала годину й кілька хвилин, а на прощання Марек вручив мені чудову люльку. Що й казати, подарунок царський, але ж я не курю, тому постукав себе по лобі.

— Маречку, я не курю й це переношу тютюнового диму ні від люльки, ні від сигари, ні від цигарок. У тебе немає для мене кращого подарунку?

— Це не подарунок, — буркнув Діонізій.

— Авжеж ні,—погодився Марек.

— А що ж?

— Ніколи не слід нехтувати правила найсуворішої обережності,— пояснив Марек. — А краківські телефони такі старенькі, що часто переплутують номери, чи такі молоді, що замість з'єднувати, бавляться в зіпсований телефон. Або з'єднують будь-коли з будь-ким. Хіба ж не так?

— Так, — погодився я, — але не дуже впевнено, бо саме в моєму кварталі телефони віддавна працюють бездоганно. Проте факт є фактом — ніколи не слід нехтувати правила найсуворішої обережності.

— Усе це добре. Але яке відношення має до цього люлька? Та ще й без тютюну?

— Отож вона має до цього… — почав Марек, сердито блискаючи очима.

— Мареку! — різко перебив його Ярек. — Будь ласка, говори по-польському.

— Колись у мене буде через вас коротке замикання, — зітхнув Марек, однак уже трохи заспокоївшись. — Отож повернімося до діла: ця люлька — не люлька й не цигарка. Це геніально зменшений трансляційний радіоприймач. І всі справи, пов'язані з «Кольоровими димарями», ми будемо обговорювати саме за допомогою цієї радіолюльки, тобто на вигляд ніби люльки. До речі, пане Єжи, як би ви її назвали?

Я гадаю, що найкраще було б назвати її «ніби люлька», але найбільш підходить: «радіолюлька». Таким чином, під час підготовчого періоду ми не будемо залежні від будь-яких давніх чи сучасних телефонних помилок. Маречку! Вітаю з геніальним винаходом!

— Го-го-го, — пробурмотів магістр.

— Це не я винайшов, — сказав Марек.

— О, — здивувався я, — невже Ярек? Ярек заперечно похитав головою.

— Го-го-го! — грізно буркнув магістр. — Ніби й літератор, і енциклопедії читає, а не може порахувати до трьох.

— Магістре! — захоплено вигукнув я. — То це ви? Тепер я скажу: ви геніальні!

— Я це знаю, — скромно відповів він. — І вже давно.

На цьому о тринадцятій двадцять ми закінчили нашу першу нараду.

Поки що це було в самий раз.

Я не можу тут — з незалежних від мене причин — розповісти про наші перші три наради, що стосувалися операції «Кольорові димарі». Хоч мені цього дуже хотілося б. Важко мовчати про цікаві справи. Проте ніколи не варто поспішати розкривати таємницю. І чим вона більша, тим довше треба про неї мовчати. Тому я жодним словом не заперечив, коли вже на початку другої наради, на якій головував Марек, мене зобов'язали дотримуватись таємниці й проголосували за це трьома голосами проти одного. Таке голосування не підлягав оскарженню. Щоправда, як відомо, більшість не завжди має рацію. Але цього разу мала. Просто я був змушений підкоритись більшості. Зрештою, ті три голоси — Марековий, Яреко-вий і магістровий — треба було порівняно з моїм помножити принаймні на п'ятдесят. Власне кажучи, в ході чергових нарад я переконувався, що знання і вклад кожного з них в операцію «Кольорові димарі» разів у п'ятдесят більші від мого вкладу. І з часом ставав усе скромнішим і чемнішим, а голос мій стишувався до шепоту. Вони цього «не помічають», зате моя родина, звичайно, помітила.

За моєю спиною починаються якісь зітхання, наради й перешіптування. Загальний клімат удома став почасти полярним, почасти тропічним.

А ще гірше було те, що обидва наші собаки теж встромили свої носи в цю справу. Ви вже знаєте їх: поважний Ренні і жвава, весела вертихвістка Массумі, дженджуриста пліткарка. Я все-таки сподіваюсь, що з її боку мені нічого не загрожує.

Але Ренні! З цим джентльменом справа значно складніша. Вже після першої наради він дуже старанно обнюхав мою кімнату. Нюхаючи стілець, на якому сидів магістр, він трохи здивувався. Навіть гаркнув, ніби щось збагнув. Потім ліг на підлогу і вдав, ніби хоче трошки подрімати. Знаємо, що це за дрімання, давно вже знаємо! Я здогадався, що він щось обмірковує і вирішує. Він теж знав, що я здогадався.

Нарешті почалося: Ренні всівся навпроти мене й дуже ліниво чотири рази ворухнув хвостом, потім подивився мені в очі.

А, як я вже казав, у Ренні фізіономія мислителя, зате оком він уміє глипати зовсім по-розбишацькому. З історії відомо, що мислителя, як і розбишаку, важко прогнати геть. З ними жартувати не можна. Необхідно якось дійти згоди. Ми вже в цьому переконались. Я застосовую до нього свої засоби, він до мене — свої. Правду кажучи, цього разу перевага була на його боці.

Ми подивились один одному в очі. Пильно подивились. Ренні вдавано зітхнув. Мислитель, сучий син! На мить я від злості збентежився.

Рейні ледь помітно посміхнувся.

— Ти шантажист! — вигукнув я.

Він образився, встав і вдав, ніби йде геть. Але на ходу озирнувся через ліве плече і глипнув оком.

— Зачекай-но, старий, — мовив я. — Завжди можна знайти спільну мову.

Він одразу ж поверпувся на своє місце, скромно спустивши очиська. Невинне немовлятко — сорокакілограмовий боксер! Та ще й сторожовий. Трохи хрипким голосом я спитав, чи він знає, як важко діставати ковбасні вироби. Хотів ще щось додати про господарські клопоти, але милий Ренні прикинувся, що нічого не чує.

— Звичайну кров'яну ковбасу теж важко діставати, — різко сказав я.

Він зітхнув.

— А ти забув, що ласощі тобі шкодять? Забув?

Рейні ліниво клацнув зубами, ловлячи якусь неіснуючу муху.

— Кажи, відверто: хочеш ласощів?

У відповідь залунав тихий, але швидкий барабанний дріб. Це Ренні забарабанив хвостом по підлозі.

— Ренні,— сумно прошепотів я, — тобі не соромно? Мало того, що ти мене шантажуєш, — то ще й змушуєш порушувати закон?

Ренні похнюпився. Це було справжнісіньке розбишацьке кривляння. Бо він зненацька підстрибнув, сперся лапами на мої бідні груди й проїхався язиком по моїх щоках, старанніше, ніж висококваліфікований перукар бритвою. Після цієї підлабузницької сцени він одразу пішов до своєї кімнати. Массумі там щось говорила, обнюхувала його. Проте Ренні не озивався. Мабуть, заснув.

Мене можуть звинуватити в тому, що я приписую цій парі людські риси. Мовляв, дешевий прийом і антинаукова дурниця! Може, й так.

Але я не буду виправдовуватись. Просто цієї осені мені випав дуже тяжкий обов'язок. Я повинен змальовувати людей і події, які були надзвичайно неймовірні.

Бо що таке собаки? Після мого знайомства з магістром Діонізієм і братами Кошмарик я зовсім не здивувався б, якби, наприклад, Ренні почав вивчати разом зі мною угорську граматику, а Массумі — італійську (тому що обоє походять від угорсько-італійських чемпіонів). До того ж кажуть, ніби собаки стають схожими на своїх господарів. А я з тими господарями — Агнешкою і Анджеєм — дуже добре розуміюсь. Хоч і соромно, але признаюсь, після того, як до нашої родини прийшли Ренні й Массумі, мені почали снитися собачі сни. І найчастіше повторюється сон, у якому Ренні розтлумачує радій Массумі, що господарі здебільшого стають подібними до своїх собак.

Та годі про це. Головне, що мені пощастило залагодити справу з Ренні (подробиць уже не розповідатиму).

Як уже я згадував, родина зайняла вичікувальну позицію. Всі навіть перестали помічати моє «риб'яче очко». Однак кожне з них почало замислюватись над моєю поведінкою. Вони дізналися, що в першій половині дня до мене приходять два юнаки і ще хтось, схожий на собаку. Я пояснив, що це два дуже талановиті підлітки, брати-близнюки, які пробують свої сили в поезії і звернулися до мене з проханням допомогти їм. Цю інформацію родина сприйняла спокійно. Тому що в мене досить часто бувають такі зустрічі. Та все ж настрій у домі був очікувальний. І я змушений був приготуватися до того, що найпізніше на третій день операції «Кольорові димарі» опинюся в оточенні. Напевно, якийсь час я міг би ще вдавати, ніби нічого не знаю, якби не одна розмова з моєю дружиною. Я був певен, що коли почне поширюватись чутка про «Кольорові димарі», я почую кілька начебто байдужих і лагідних запитань. Тоді не допоможе ніяке «риб'яче очко». Моя дружина лікар, вона знає, що таке лікарська таємниця, і брати Кошмарик наперед врахували це.

Гіршою була справа з Фунем Прекрасним. Я знав, що він точно, як магнітофон, зафіксував усе, що я йому розповів, і пообіцяв, за винятком одного важливого прохання, зберігати в суворій таємниці мою роль у всьому цьому і від родини, і від широкого загалу. Щоправда, я маю чималий досвід, у тому числі й дипломатичний, однак у мене було два роки перерви, тому я вирішив, що треба підготуватись.

Почав з того, що поклав край шантажам з боку Ренні. Ми залишились удома втрьох — собаки і я. Массумі спала. Ренні зайшов до мене, коли я читав ранкові газети. Я вдавав, що не помічаю його. Він штовхав мене носом під лікоть. Я лише знизував плечима. Він розсердився й подав голос, хоч його й не просили.

Я мигцем глянув на нього.

— Будь ласка, не мороч мені голови. Отут, — я показав йому газету, — я читаю проект нової постанови про боротьбу з алкоголізмом! Це дуже важлива справа. А собака намагається відвернути мою увагу? Сором і ганьба!

У кожного мислителя бувають хвилини тупого запаморочення, тим більше, якщо він не терпить алкоголю. Цього разу так сталося з Ренні. Він побрів до дверей і, щоб викликати в мене хоч співчуття, почав дуже накульгувати, тільки не знав, на яку ногу краще це робити. Він зрозумів, що його обдурили, й від злості так грюкнув дверима, як часом, на щастя дуже рідко, робить його господиня.

П'ятниця мала бути останнім спокійним днем. На заключній нараді ми вирішили наступного тижня контактувати між собою тільки по радіо. Проте, як виявилось, ми забули про одну річ. Забули про те, що обидва юнаки, котрі відвідували мене, були кандидатами в поети, і тому вони мали залишити в мене принаймні десятків зо два своїх віршів. Адже саме так я сказав родині, запевняючи, що це талановиті поетичні спроби. А тих спроб у мене немає! Що буде, коли мене про них запитають бабуся, дружина чи дочка, найбільші в родині аматори поезії.

Оскільки в п'ятницю ми припинили особисті контакти, я подумав, що настав час скористатись радіолюлькою. Рівно о дев'ятнадцятій годині я викликав братів. Відповів Марек, але, почувши, в чім річ, передав приймача Ярекові. Той дуже зрадів і пообіцяв, що через дві години принесе цикл віршів, які можуть бути мені потрібними. Який псевдонім? Просто — Діонізіс Вернигірка.

Точно об одинадцятій задзеленчав дзвінок на вхідних дверях. Собаки зняли гавкіт (Массумі — тенором, Ренні — басом), але враз замовкли. Я відчинив двері. Переді мною стояла струнка вродлива дівчина в джинсовому (потертому пемзою) костюмі, з ясним волоссям, що спадало їй на лоб і на плечі.

— Пан редактор? Добрий день. Я від Ярека. Вона подала мені конверта.

Я придивився до неї і запросив до вітальні. Запідозрив, що це, мабуть, Ярекова дівчина. Подивився на неї ще раз, вже дуже пильно. І дійшов висновку, що це не може бути дівчина ані Ярека, ані когось іншого. Ліве око в неї було наче каре, а праве — зеленувате. В кутику губів — характерна родимка, міцна ліва рука.

— Красно дякую, — мовив я, посміхаючись, — але я маю одне прохання до вас особисто.

— Я слухаю.

— Будь ласка, перекажіть Ярекові, щоб він не вважав мене кретином, а з себе не робив йолопа.

Дівчина пробурмотіла щось схоже на: «Я не розумію…» — але дуже нерозбірливо, бо чи то уривчасто засміялась, чи схлипнула й затулила долонею рота.

Я взяв у неї конверта з віршами й запитав:

— Чого ти вип'єш, Яреку? Кави, чаю, соку — помаранчевого, з чорної смородини чи з грейпфрутів?

Ярек вибрав сік з чорної смородини. В нього було мало часу, але він розповів, як на вулиці до нього пробували залицятись хлопці, й попросив, щоб я прочитав вірші поета Діонізіса Вернигірки й коротко висловив свою думку про них. Він написав цей цикл під назвою «Покинула мене ніч осіння, ніч весняна, ніч золота» в одинадцять років, коли вперше закохався, і просить порадити, чи варто деякі з цих віршів надіслати до якогось літературного журналу. Й саме під цим безглуздим псевдонімом «Діонізіс Вернигірка».

Я, звичайно, пообіцяв, що прочитаю й пораджу. А весь час, поки ми розмовляли, під дверима до вітальні собаки ніби непомітно, але завзято винюхували й підглядали.

Вже в передпокої, коли ми прощалися, виникла кумедна ситуація. «Дівчина» Ярек переступила поріг тієї миті, коли до квартири хотів увійти Анджей. Ярек дуже поспішав. Анджей теж, проте він уважно подивився на ясноволосу дівчину, яка збігала східцями. Він не розпізнав, що то за кралечка в ефектній маминій перуці. Зате пильно глянув на мене, поцілував за давнім звичаєм у лисину й спитав:

— Сьогодні, для різноманітності, поетеса?

— Не поетеса, синку.

Синок з висоти своїх ста дев'яноста двох сантиметрів окинув мене суворим поглядом римського сенатора, і в кутиках рота в нього з'явились веселі зморщечки.

— В такому випадку дозвольте запитати, хто ця молода особа?

— Це, мій любий, просто сестра поетів.

— Дуже цікаво! Тату, чи це означає, що ти хочеш відкрити літературну консультацію і для гарненьких сестер молодих поетів, прозаїків та драматургів? Може, я міг би допомагати тобі в більш складних випадках?

— Про свою допомогу гарненьким сестрам молодих талантів ти краще порозмовляй з моєю дочкою, тобто твоєю дружиною. Порозмовляєш?

— Мабуть, ні.— Анджей трохи зніяковів і змінив тему розмови. — А як з консультацією взагалі, звичайно, без гарненьких сестер, є щось нове?

— Це професійна таємниця.

— Ох! Таємниця! Однак Ренні все розповість мені.

— Не заперечую, — повив я спокійно. — Я знаю ваші хитрощі!

Хвилин через п'ять Анджей запросив мене до себе на каву. Массумі трохи полащилась, позагравала, пококетувала. Зате Ренні сів на дивані біля Анджея і зіграв свою роль: не звертаючи на мене жодної уваги, довго й зосереджено дмухав Анджеєві у вухо. Ми знаємо ці його штучки. Проте хоч усі знають, що саме Анджей (асистент режисера на телебаченні) навчив цього Ренні, кожному, хто спостерігає цю сцену, стає трохи не по собі. Тим більше, що Анджей теж грає свою роль. Він вдає то сумного, то здивованого, то не-задоволеного.

Я допив каву.

— Може, ти з'їв би щось солоденьке? — спитав я Анджея.

Слова «щось солоденьке» я навмисне вимовив з притиском і таким тоном, як звичайно запитував Ренні.

Мислитель одразу спіймався на гачок і вмить опинився біля моїх колін. Я вдав, ніби не помітив його. Почав скаржитись, що в мене болить голова й горло, що мене морозить.

Анджей з синівською турботливістю заварив чаю, постелив постіль, знайшов в аптечці кальціпірин і подав мені термометра.

Я відомим способом підняв температуру до 37,9° і через чверть години лежав у теплій піжамі, вкрившись пледом, вдало симулюючи легку форму грипу. Саме така ситуація була передбачена проектом «Кольорових димарів», уточненим і допрацьованим на трьох нарадах. Ми вирішили, що протягом кількох перших днів, коли розпочнеться й набиратиме сили операція «Кольорові димарі», мене на місці не буде, по телефону я не розмовлятиму. А вдома ніхто нічого не підозрюватиме. Це буде нелегко, однак мені доводилось переживати й тяжчі часи.

Я обклався улюбленими книжками («Аліса в країні чудес», Карл Маркс, Норвід, Генріх і Томас Манни, Булгаков, Кальвін, кілька польських письменників). Це означало, що я беру відпустку, не дивитимусь телепередач і порину в читання. Але перш ніж узяти до рук «Алісу», я почав читати цикл віршів, що їх три роки тому написав молодший з братів К. — «Покинула мене ніч осіння, ніч весняна, ніч золота…» Двадцять шість сторінок машинопису, тридцять два вірші. Я прочитав їх не відриваючись. Прочитав один раз, другий, третій і четвертий. Тільки за п'ятим разом перечитав дуже уважно, вже трохи повільніше і трохи по-вчительському. Сам я, на щастя, ніколи не був поетом. Проте можу відрізнити добре від чудового і хист од таланту. Відкладаючи Ярекові вірші, я засміявся, подумавши, які солодкаво-кислі міни будуть у багатьох відомих поетів, коли менший з братів К. захоче обнародувати свій талант і почне нарешті публікувати свої вірші.

Я відклав машинопис і взяв «Алісу». Вся моя родина вже зібралась удома. Повідомлення про мій грип сприйняли спокійно. Повірили. Тільки дружина подивилась на мене дуже співчутливо, але якось надто прискіпливо,

У неділю був невеликий туман. Як на замовлення. Діти поїхали за місто, забравши з собою собак, бабуся дивилась телепередачі, дружина вирушила на далеку пішохідну екскурсію. Мене це не дуже тішило, бо ніхто з них не побачить дії «Кольорових димарів». Щоб ніхто не заважав мені читати, я вимкнув телефон. Сподівався, що так само, як зараз він мовчить, десь о восьмій вечора розбалакається. Тому я всіх попередив, що навіть коли телефон увімкнуть, то я як хворий не відповідатиму, навіть якщо дзвонитиме архангел Гавриїл, професор Фрейд чи Джейн Фонда.

І справді, телефон залементував уже через хвилину, як його ввімкнули. На щастя, дзвонив апарат у кімнаті собак і дітей. Дружина, людина ділова й акуратна, принагідно ще раз запитала, чи мене немає вдома. Я пригадав собі своє майстерне розігрування в ті страшні роки, коли я був змушений відповідати на телефонні дзвінки зі Спілки письменників, з клубу, з редакції, з Радіокомітету, на приватні дзвінки. Загалом вести до тридцяти телефонних розмов щодня. Розиграш був простим: запалення голосових зв'язок! Це означало, що я можу розмовляти лише хрипким шепотом. Я вирішив, що й тепер це найкращий вихід зі становища. І на запитання дружини відповів страхітливо хрипким голосом:

— Я вдома. Немає мене для телефону.

Дружина на три чверті або, може, навіть на чотири п'ятих повірила мені із співчуття, що в мене запалення горла. Вона дала мені огидні таблетки, щоб я їх смоктав, а сама пішла сказати всій родині, що батько вдома, але розмовляти не може через запалення голосових зв'язок.

Я вдавав, що зачитався «Обранцем» Томаса Манна. Проте, коли через двадцять дві хвилини дружина повернулась і мовчки подивилась на мене, я, щоб «не напружувати голосових зв'язок», намалював у повітрі пальцем великий знак запитання.

— Поки що не знаю напевно, хто кого, — мовила вона задумливо, — але хтось когось налякав. Ще й дуже налякав.

Я розвів руками, прикидаючись, що нічого не розумію.

— Не розумієш? — спитала дружина. — Чудово! Я теж нічого не розумію.

Я показав пальцем у напрямку кімнати наших дорослих дітей.

— Потерпи, — сказала дружина, — Анджей збирає інформацію. Коли він подзвонить у двадцять місць, Агнешка прийде сюди з рапортом.

— На яку тему? — прохрипів я.

— Просто всі знають: щось трапилось — але ніхто не знає, що саме трапилось чи може трапитись.

Я покірно заплющив очі. Дружина вийшла з кімнати.

Накривши голову двома подушками, я зайшовся реготом. З усієї сили моїх здоровісіньких голосових зв'язок завив, наче кремезний ватаг, що скликає голодну вовчу зграю під морозним зоряним небом Аляски.

Хтось смикнув мене за плече. Дочка! На щастя, вона не чула батькового виття.

— Ти так погано себе почуваєш?

— Погано, — прохрипів я. — Але зараз уже трохи краще.

— Добре, що вже краще.

Я похитав головою: мовляв, і добре, й недобре.

«Що відбувається?» — написав я на папірці й, скривившись, мов привид батька Гамлета, подав папірця Агнешці. Вона прочитала, знизала плечима.

— Мама каже, що хтось когось страшенно налякав. Я зрештою вважаю, що мама, як психіатр, повинна була б сказати, що комусь дуже погіршало.

Я розвів руками, безмовно благаючи: «Рятуйте! В чому справа? Що сталося, хай йому біс?»

Дочка ввічливо, навіть ніжно посміхнулась:

— Тату, наскільки я знаю твої жести, ти запитував: «Що сталося, хай йому біс?» Признайся, ти не згадував нічого гіршого за біса?

— Так! — вереснув я пошепки. — Тобто ні! Я не знаю, що відбувається!

— Я так само, як і ти, нічого не знаю. Зате кожен має свої власні пояснення, гіпотези чи припущення. Протягом тридцяти семи хвилин до нас подзвонили дев'ятнадцять осіб. Самі безпосередні свідки. Тобі, звісно, хочеться знати, що побачили безпосередні свідки? Я розповім, таточку. Згідно з повідомленням цих безпосередніх свідків, — а були їх тисячі й десятки тисяч, — точно о дванадцятій годині, тобто опівдні, над вісьмома найвищими в місті заводськими димарями появились чи то кольорові хмари, чи то барвисті вогняні стовпи. Дуже виразні й дуже гарні, наче зіткані з веселки. Що далі? Пане редакторе, не будьте таким нетерплячим. Таке видовище тривало дуже недовго, хоч не було жодного вітру чи повіву. Над містом запала морська тиша. І раптом після четвертого гейнала всі ці райдужні пухирі й вогняні стовпи безслідно зникли. А з димарів знову почав здійматись дим — брудніший, ніж будь-коли.

Я подав дочці папірця із запитанням: «Які поширюються плітки, домисли, припущення, гіпотези і міркування?»

Агнешка наморщила гладенького лоба.

— В мене мало даних, щоб я могла сказати тобі щось більш-менш точно. Напевне знаю лише одне, а саме те, як сказала б мама, що в половини городян стан трохи погіршав. Я гадаю, що через ті сьогоднішні кольорові димарі десь із сто тисяч людей обернулися на цапів, на людиноподібних мавп чи на Венеру Мілоську. Не смійся з дурних дотепів, бо тобі це шкідливо. Тепер спробуємо…

Та ми не встигли нічого спробувати, бо до кімнати ввійшла моя дружина Кристина з Агнещиним чоловіком Анджеєм. Анджей подав своїй дружині папірець із якимись записами. Агнешка уважно прочитала їх. Потім знизала плечима й наче спересердя кашлянула.

— Чистий кошмар, — пробурмотіла вона, — Анджей поки що вимкнув апарат. Точно на сорок п'ятій хвилині телефонного шаленства. Протягом сорока п'яти хвилин зателефонувало двадцять сім осіб. Анджей зі свого боку додзвонився до доцента Чако з інституту експериментальної фізики. Доцент підтвердив, що приватно він спостерігав це явище, але офіційно нічого не бачив і не знає. Те ж саме повторив Агатон Сванський, доцент із промислового підприємства оптики при Інституті фізики. Таким чином…

Я показав жестами, ніби мию руки.

— Маєш рацію, татусю, — засміялась Агнешка. — Таким чином, наука не втручається. Вмили руки — й привіт!

— А… а що? — шепнув я. — Що народ на це?

— Народ?

Агнешка обернулась, глянула на свою мудру матір (тобто на мою дружину) і на свого кмітливого чоловіка. Вони тихенько стояли біля буфета й пили сік.

— Дорога мамо, дорогий мій чоловіче, — сказала Агнешка найніжнішим своїм альтом. — Нагадую вам, що хворий татусь, а не я. Анджею, ти ж знаєш, що я найбільше люблю. Отож дай мені трошки того, що я люблю.

Мені теж хотілося випити трошки соку, але не випадало. Я сумно скривився. Кристина з Анджеєм знову пішли чергувати біля телефону. Агнешка почала відповідати на моє запитання.

— Скажу відверто, тату, хоч мені це й прикро, що народ, і зокрема, і загалом, до тебе не телефонував.

Я зробив жест, що означав: «Нічого не вдієш, чудово».

— Ти маєш рацію, — мовила дочка, — А на цьому папірці ми вже маємо красномовний приклад, як реагує громадська думка. Двадцять сім осіб. Із них тринадцять студентів старшокурсників, четверо відповідальних працівників, два хокеїсти, одна манекенниця, один редактор з Варшавського телебачення, троє двоюрідних братів, один поет, один прозаїк, і хтось помилився номером, розмовляв по-угорському.

З них десятеро студентів, три службовці, один хокеїст, одна манекенниця, двоє двоюрідних братів, прозаїк і поет запевняють, що це новий напад нерозпізнаних літаючих об'єктів, або інопланетян, і незабаром ми побачимо, як по Ринковій площі маршируватимуть зелені карлики один метр сорок сантиметрів заввишки, з жаб'ячими лапками і в циліндрах. Троє студентів, так само як одна двоюрідна сестра і один віцедиректор, підозрюють, що це репетиція підготовки спеціального оформлення до ювілею «Південної газети», бо від режисера Ясінського можна всього сподіватись. Когось іще не згадала. Ага! Той, що розмовляв по-угорському. Викреслюю його.

Я почав рахувати на пальцях: усе ще чогось бракувало. Чого?

— Ти правий, тату, — розсміявся мій домашній математик-теоретик. — Був іще телефонний дзвінок від редактора Фуня з Варшавського телебачення. Він нічого не розповідав, ні про що не запитував, тільки страшенно верещав, що він тобі ще покаже. Однак не вереснув, навіть не писнув, що ж саме він хоче тобі показати. Що ти на все це скажеш?

Я безпорадно розвів руками: я нічого не бачив, ні з чого не дивувався — ані службово, ані приватно. Та, мабуть, Агнешка помітила в моєму погляді щось на зразок «риб'ячого очка» і цього разу не збиралася здатися без бою.

— Хтось колись, — зашепотіла вона, — сказав між іншим при мені, що в мене дуже мудрий батько. А як ти вважаєш?

Вона дивилась мені просто в очі. За стіною, в сусідній кімнаті, тобто в царстві молодих собак і дорослих дітей, — щохвилини дзеленчав телефон. Та ось настала коротка тиша, і я подумки проспівав хвалебний гімн на честь своєї глибокої мудрості. Подумати лише, яка ж це була чудова ідея з «запаленням голосових зв'язок» і хрипотою під час телефонного тайфуну!

— Що ти скажеш, татусю? — повторила Агнешка. — Я чекаю від тебе якогось мудрого слівця.

Я накреслив пальцем на лобі маленьке коло. Потім сумно показав на своє бідне горло.

— А-а-а… — захрипів я. — Е-е-е… О-о-о… У-у-у…

— Не можу сказати, що ти дуже інтелігентно висловлюєшся. Але ти хворий. Я це розумію і тому вибачаю тобі. Та ось візьми свій блокнот і свою улюблену ручку. Може, напишеш зо два чи зо три інтелігентних речення. — І Агнешка дуже ніжно попросила: — Будь ласка, шановний батьку, благаю тебе.

Я замислився, тоді поквапливо, ніби згідливо кивнув головою, водночас прикидаючись, що нічогісінько не розумію. Зіграв сценку глибокої задуми, потім прикрив очі окулярами й почав писати.

«Жахливо, що вісімдесят процентів тих, що дзвонили до нас по телефону, запевняють, ніби кольорові димарі є справою рук зелених інопланетян з жаб'ячими лапками. Я не запевняю, що їх немає. Але в даному випадку це нісенітниця в кубі. Недавно я бачив Кшиштофа Ясінського. Він любить димарі майже так само, як пан Твардовський чорта, за те, що вони чорні, отруйні й безсовісні. А плітка про декорації — це теж нісенітниця в квадраті. Для мене зараз головне те, що я нічого не спостерігав і не бачив. Тому я знаю, що нічого про ті «Кольорові димарі» не знаю. Хоча є дві речі, які мене цікавлять. Одна серйозна, друга несерйозна. Спершу про серйозну: у всій цій таємничій загадці насправді є лише одна цікава деталь. А саме — час! Все почалося рівно о дванадцятій і скінчилося разом з четвертим гейналом. Я гадаю, що слід звернути увагу на число дванадцять. Треба перевірити, чи це явище взагалі повториться, чи тільки о дванадцятій годині опівдні, чи також і о дванадцятій ночі. Повторюю: єдине цікаве й важливе питання — це питання часу».

Я списав цілий аркушик, вирвав його з блокнота й подав дочці. А сам заходився знову писати.

«А тепер про неважливу, але цікаву справу. Отож якщо вісімдесят процентів твердять, ніби «Кольорові димарі» створили карликуваті інопланетяни з жаб'ячими лапками, то, може, варто було б звернутись до вікової історичної традиції. Я розумію: нерозпізнані літаючі об'єкти та інопланетяни — модні. Та чи не слід пригадати минуле? В ранній юності я дуже шанував гномів, домовиків. Я навіть насмілююсь твердити, що в своєму житті насправді зустрів лише одного карлика, але в нього були глибокі знання й невичерпна фізична сила. Цим я засвідчую, що коли явище «Кольорові димарі» буде повторюватись і після мого одужання, я займусь не тільки інопланетянами, але й шукатиму якогось карлика!»

Агнешка взяла в мене другий аркушик і тільки тепер почала все читати.

Я пильно дивився на неї, прислухався до зауважень, що їх висловлювала математик-теоретик. А вона бурмотіла таке:

— Гаразд. Інопланетяни — це дурниця. Звичайно, оформлення — також. — Потім сказала голосно: — О! Фактор часу? Це справді цікаво. Варто зайнятися тими «дванадцятьма годинами».

Далі Агнешка стала читати другий аркушик. Раптом її великі очі зробилися ще більшими.

— Тату! — вигукнула вона. — Чи катар горла може зашкодити мозкові?

Я рішуче похитав головою.

— А аспірин?

Я знову похитав головою.

— То що ж тобі вдарило в голову: гноми, домовики, карлики? Адже ти сам розповідав, що в роки великої кризи король Блищик емігрував до Діснейленда, в Сполучені Штати Америки і підписав угоду на дев'яносто дев'ять років. Так чи ні?

Я кивнув головою, що «так», але відразу ж зробив кілька рвучких рухів. Вони були невиразні, маломовні, однак Агнешка їх зрозуміла. Вона засміялась, тихенько, але дуже весело.

— Мені здається, що ти думаєш, ніби один або кілька з них повернулись на батьківщину.

— Отож-бо! — шепнув я.

За стіною без упину дзеленчав телефон. Агнешка глянула на годинника.

— До дванадцятої далеко, тому можемо ще трохи порозмовляти про гномів взагалі і про твого гнома зокрема, а також про явище, яке ти називаєш «Кольоровими димарями». Я побоююсь, що за тиждень у нас уже звучатимуть по радіо, телевізору й на естраді штук із п'ять пісеньок про кольорові димарі, про чудесні димарі тощо, — і ці пісеньки доведуть усю громадськість до отупіння. Як ти гадаєш? Я у відчаї затулив руками обличчя, Агнешка засміялась.

— Тепер повернімося до гномів. Уже років із десять я підозрюю, що в душі ти певний, ніби на нашій любій батьківщині значно побільшало гномів. Якраз десять років тому, коли ми відпочивали під Дубровником, ти висловив про це свою думку. А я запам'ятала її, наче казочку… Ти, мовляв, гадаєш, що прискорений розвиток господарства в Польщі не зовсім можливий без участі гномів. Пам'ятаєш?

Я кивнув головою, що так.

— Я запам'ятала навіть приклади, які ти наводив, — суворо вела далі Агнешка. — Одночасно на чотирьох підприємствах і на трьох будівництвах відбулося шість шлюбів, сім хрестин, два похорони, чотири весілля й одні заручини. Добре запам'ятала?

Я показав розкриту долоню. П'ять пальців, тобто п'ятірка.

— Наступного дня до дванадцяти лікарів прийшло двісті дванадцять пацієнтів.

Я показав на пальцях, що двісті тринадцять.

— Нехай буде двісті тринадцять. Бюлетені одержали двісті п'ять хвореньких пияків. А крім того, розповідав ти, на тих шести підприємствах було виконано план! І хто його виконав? Бухгалтери? Секретарки? Пожежна команда? Клуби пенсіонерів при підприємствах? Ясла й дитячі садки? Ні! Зовсім ні! Отже, хто? І тоді ти сказав просто: «Гно-ми-ки!» Пам'ятаю це, як сьогодні. А ти пам'ятаєш?

— Еге ж, — хрипким голосом прошепотів я, — пам'ятаю.

— Чудово! — зрадів мій домашній математик. — А тепер, будь ласка, трошки розкажи про твого знайомого гнома, що про нього ти говорив, ніби він особа з глибокими знаннями й невичерпною силою. Ось твій блокнот, авторучка… напиши його особову справу.

Що робити? Вигадати щось чи написати правду? Мені хотілося знати, як поставиться моя кмітлива, розумна дочка до особової справи гнома, якого наче немає, а насправді він існує. Та ще й як існує! І я почав писати.

Я подав аркушика Агнешці. Читаючи написане, вона ледве стримувала сміх. Дочитавши до кінця, вдруге дуже ніжно погладила мене по голові. Обличчя в неї було незворушне, голос — дуже серйозний.

— Мій любий батьку. Пан Вернигора…

— Магістр… — прохрипів я.

— Вибач. Отже, пан магістр Вернигора дуже мені сподобався б років із десять тому. Сьогодні він теж мене цікавить. Та, на жаль, сьогодні я вже не можу в нього повірити.

Я знизав плечима.

Телефон нарешті замовк. По дружині було видно, що вона непогано розважилась. Зате Анджей посміхався скоріше глузливо.

— З кожних п'яти осіб, що дзвонили по телефону, чотири говорили про літаючі об'єкти і про інопланетян. Крім того, кожна друга особа нетвереза.

— А ти пив що-небудь? — спитала Агнешка.

— Авжеж, помаранчевий сік, який найбільше любить мама.

— Чудово! — І Агнешка знову звернулась до мене: — Татусю, звідки видно найбільше краківських димарів?

Я показав руками щось на зразок пагорба, потім надів невидиму шапку і смикнув за невидиме перо.

— Що ж це таке? — спитали в один голос мати й дочка.

— Пагорб Кракуса, — пояснив Анджей.

— Відвезеш мене й маму на пагорб Кракуса? — ніжно спитала його Агнешка. — Годині о дванадцятій?

— Відвезу, — зітхнув Анджей.

— У такому випадку треба поспішити, — сказала пані доцент, — напевно, не лише мій чоловік обрав пагорб Кракуса.

— Ну, це… — почала Агнешка й замовкла, бо я підняв угору палець, а потім показав на блокнот.

— Ти хочеш іще щось написати про гномів? — спитала моя люба доня.

Я покрутив головою — «ні» — й суворо посварився пальцем.

Усі троє зрозуміли: я хочу порадити їм щось дуже важливе й значне. Блокнот і авторучка відразу ж опинились у мене в руках.

Я почав писати.

«Увага, увага! Я вважаю, що треба добре придивитись, чи між окремими димарями буде якась різниця в кольорах диму. Де в ньому буде більш зеленого кольору, де жовтого, де червоного чи блакитного. Слід також дізнатись, що виробляють підприємства, над якими здіймається більш жовтий дим, а що ті, в яких дим буде більш зеленим чи блакитним. Мені здається, що це цікава тема.

Бажаю успіху. На добраніч!»

Агнешка прочитала цей запис. Голос її ставав чимраз серйознішим. Майже урочистим.

— Спритний зух ваш батько, — всміхнулася дружина.

Агнешка з Анджеєм перезирнулись. Анджей, дуже кмітливий, але зовні урівноважений і спокійний, висловив незвичну для нього похвалу.

— Ну-ну! — промовив він і ще раз повторив з притиском: — Ну-ну-ну!

— Дивись-но! — захоплено шепнула Агнешка.

— Добраніч! — прохрипів я, загасив лампу біля ліжка і повернувся на другий бік, показуючи цим, що вся справа «Кольорових димарів» взагалі мене не цікавить.

Хвилин через десять грюкнули вхідні двері й брязнули ключі. Незабаром я почув шум мотора під балконом і зрозумів, що це від'їздить машина моїх дітей. Найсмішніше почалося трохи згодом. Протягом двадцяти хвилин, за півгодини до півночі по всій вулиці загуркотіли стартери. Я вийшов на балкон. Мабуть, не один я додумався, що не тільки о дванадцятій годині дня, а й о дванадцятій ночі краківські димарі можуть влаштувати показ своїх кольорових димів. Я підрахував, що з десяти автомашин вісім стартують до своєрідного рейду (імені «Кольорових димарів») і що навіть великі машини напхом напхані пасажирами.

Я повернувся до своєї кімнати, запнув завіси, засвітив лампу і вибухнув голосним, радісним сміхом.

Отже, почалося? Так! Почалося!

Заснув я раніше, ніж збирався. Ще до того, як моя родина повернулася з пагорба Кракуса. Наша безцінна бабуся (тобто моя мама) вже встигла зробити зарядку, прийняти душ, вийти щось купити в крамниці, повернутись додому й приготувати сніданок «дітям», тобто Агнешці й мені.

Розбудив мене тривожний дзвінок, бандитське гавкання двох собак, яким ще не давали снідати, бо годування Ренні й Массумі було Агнещиним обов'язком. З того, що дзвінок був різкий, я здогадався: це принесли телеграму. За хвилину до моєї кімнати бадьорими кроками ввійшла наша безцінна бабуся (той, хто не вірить у бадьорість її кроків, нехай добре собі запам'ятає: ще два роки тому, на вісімдесят третьому році життя, бабуся двічі на тиждень ходила на прогулянки за маршрутом Закопане — Хохоловська Долина — Закопане. Переконливо?). Отож бабуся ввійшла бадьорими кроками, несучи тацю. Я ледве втримався від, голосного вигуку: «Привіт, мамо!» Але ж мені потрібно було підтримувати й поширювати чутку, що в мене зненацька запалилися голосові зв'язки. Тому я прошепотів:

— Доброго дня, мамусю.

Бабуся — особа з твердим характером і рідко розчулюється.

— Чи цей день добрий, — сказала вона, — буде видно тоді, коли ти зміряєш температуру, прополощеш горло водою з перекисом водню і вип'єш перед сніданком гарячого молока з маслом і медом. Ось тобі сьогоднішні газети й термінова телеграма з Варшави.

Бабуся розсунула завіси й пильно подивилась на мене.

— Незважаючи на таку тяжку хворобу, — мовила вона, якось дивно посміхаючись, — у тебе дуже гарний вигляд. Я тут почекаю, поки ти вип'єш молока з медом. Це старовинні ліки, домашні й ефективні.

Я покивав головою, але в моїх очах, напевно, був розпач.

Молоко з маслом і медом я випив одним духом і з великим зусиллям. Бабуся вийшла з кімнати, щось бурмочучи сама до себе, думаючи про свого нібито хворого сина.

Перед сніданком я глянув на останній з п'яти бланків термінової телеграми. Хто її підписав? Звичайно, Фуньо. Фуньо з дитинства не любить листів, запевняючи, що він — справжня людина двадцятого століття і визнає лише телеграми й розмови по телефону.

А тому, що в дев'яносто дев'яти випадках за нього платило телебачення, він, як незабаром виявиться, своїх слів не жалів.

Поки що я взявся до сніданку. Читання газет відклав на кінець, а почав з телеграми від Фуня.

«Шановний пане редакторе, тобто мій дорогий, любий Єжи. Власне кажучи, я нічого не пам'ятаю з нашої останньої розмови, бо напередодні ввечері ми відзначали перший тиждень нашого одруження і тому наступного ранку, коли ти дзвонив, у мене була сильна мігрень і дуже ослаблена пам'ять крапка Може, то й не ти дзвонив, бо співрозмовник розповідав мені зовсім безглузді, хоч і цікаві речі: наприклад, про приліт інопланетян на нерозпізнаних літаючих об'єктах, нашестя гномів у Вольський Лісок, а також передрікав різнокольорову ілюмінацію Кракова за допомогою заводських димарів крапка Скажи, в кого з нас двох не вистачає в голові клепки крапка Мені особисто вчора здалося, що ти говорив до мене як горохом об стіну крапка А сьогодні здається, що я відповідав тобі як горохом об стіну крапка Увага крапка Може, ми розпочали нову еру в історії світових телефонних розмов, які полягають у взаємному обміні інформацією крапка Гіп, гіп, ура крапка Повертаючись до нашої вчорашньої розмови, думаю, може, я звихнувся, проте я записав ту розмову в телефонному записнику, ось вона. По-перше, безмозкий, безголовий кретине крапка Цю образу я тобі пробачаю, але ніяк не можу збагнути, чому ти звелів мені записати, що, по-перше, під час проходження білого світла крізь призму дістаємо різноколірну смугу, яку називають спектром білого світла крапка По-друге, ти звелів мені записати, що спектр світла, яке випромінюють тверді тіла, ми називаємо лінійним випромінювальним спектром крапка Любий, кого ти хочеш зробити йолопом, себе чи мене крапка Навіщо тобі ті спектри крапка Якщо ти хочеш зробити якийсь шалений цикл телевізійних фільмів, про спектри, чаклунок, вовкулаків і привидів, роби відразу крапка Гномів виключаю крапка Це старосвітське хлоп'яцтво крапка А зараз увага, увага крапка Найважливіша справа крапка 3 самого ранку в Варшаві поширюються плітки, ніби половина жителів Кракова звихнулась на якихось кольорових димарях і зелених інопланетянах крапка Повідом, що відбувається, бо офіційні органи мовчать, а населення столиці, яке полюбляє всілякі сенсації, хоче принаймні знати все, до того ж значно більше від краків'ян крапка У мене є заброньована на шість днів телекамера, і я приїду, ще й не сам крапка Розраховую на тебе, як на завісу, завжди відданий тобі Фуньо».

Мене розважила ця телеграма. Я посміявся над спектрами, розсмішила мене також справа між краків'янами і варшав'янами, а найбільше потішила безглузда помилка телеграфістки, яка замість того, щоб передати «розраховую на тебе, як на Завішу[10]», вистукала на телеграфній стрічці, що Фуньо розраховує на мене, «як на завісу».

Нехай розраховує. Пошлю йому телеграму, що я хворий і нічого не знаю.

Нарешті я почав переглядати газети. Своїх людей я знаю, колись сам стажувався як газетяр. Мені й на думку не спало шукати зараз якісь сенсаційні повідомлення на перших і третіх сторінках. Лише на останній сторінці в рубриках «Міська хроніка» і «Новини дня» я знайшов коротенькі замітки приблизно такого змісту:

Другу замітку було написано в такому ж стилі, тільки ще більш стисло.

Я написав текст телеграми до Фуня,

Через півхвилини після того, як я відредагував телеграму, до кімнати ввійшла одна дочка й двоє собак. Собаки були ліниві й сонні, як завжди після ситого сніданку. Дочка несла тацю із сніданком для себе. Вона церемонно вклонилась і попросила газети. Переглянула їх один раз, другий, третій. Кава й грінки вже вихололи. Вкінці — вживаючи давній польський вираз — її чорти вхопили.

— Нічого не пишуть?

Мовчки, бо гаряче молоко з маслом і медом нічого не допомогло моїй запаленій горлянці, я показав обидві замітки в газетах.

На короткий час запала тиша. Ренні ліг мені на ноги, Массумі залізла під пахву. Я покірно мовчав. Нарешті Агнешка допила каву з молоком і всілася в кріслі-гойдалці, щоб добре роздивитись мене. Почалась трохи однобічна розмова.

— Тату! Ти, мабуть, щось про все це знаєш?

Я скривився, як мученик, і мало не з головою вкрився ковдрою.

— Тату! Не прикидайся. — І за хвилину дуже ніжно — Татусеньку!

Я показав одне око, потім друге. Обидва були ніби заспані. Однак Агнешку не вдалося обдурити.

Та ще й Массумі вкусила мене приязно, але досить боляче за ліве вухо.

Я вискочив з-під ковдри.

— Тату, — повторила Агнешка, — ти, напевно, знаєш щось суттєве про всю цю історію з кольоровими димарями. По-перше, ти звернув увагу на фактор часу. І о дванадцятій годині ночі засвітилось аж чотирнадцять димарів. По-друге, ти звернув увагу на різницю між кольорами тих ідіотських димарів. І теж мав рацію. Бо в димарях електростанції переважав жовтий колір, з димаря електротеплостанції здіймався оранжево-чорний стовп диму. А з димарів кондитерських фабрик «Вавель» струменіли жовті й коричневі дими. Алюмінієва гута випускала голубий і сріблястий дим. Решти не пам'ятаю. Але Анджей записав. Ця кольорова музика почалась точно о дванадцятій, а закінчилась після четвертого гейнала. Що ти скажеш з цього приводу?

Я скривився: мовляв, «не маю ніякого уявлення».

— Тату, я тобі не вірю.

Я безпорадно розвів руками й поквапливо написав: «Науковці мовчать як риби, а я з хворим горлом, нічого не знаючи, повинен говорити?! Що за неподобство?!» Агнешка прочитала написане й іронічно посміхнулась.

— Тебе викрито. Сьогодні вранці мама розповіла, що ти розмовляв крізь сон, а точніше, співав чистим, мов гірський струмок, голосом. Годі прикидатись!

— Гаразд, — промовив я звичайним голосом, — облишимо це прикидання. Але, благаю, скажи, що я співав крізь сон?

Агнешка вибухнула сміхом.

— Ти співав на мотив «Кольорових ярмарків» щось про кольорові димарі. Це свідчить про те, що талант мучить тебе навіть уві сні. Хоча текст був дуже поганий.

— Люба моя дитино, — сказав я, — згодом я вам усе поясню. А зараз звертаюсь до родини з великим проханням, щоб ви і надалі підтримували версію, ніби в мене «запалення голосових зв'язок».

— Ти хочеш, щоб тебе не турбували газети, радіо й телебачення?

— Люба моя! Адже ти знаєш, що в мене багато друзів і близьких знайомих. Але зараз я повинен уникати будь-яких розпитувань.

— І з боку родини теж?

— З боку родини теж. — Я так страшенно захрипів, що Массумі вмить опинилася за дверима.

— Мені вже час іти, — сказала Агнешка. — За півгодини в мене семінар, а я ще мушу вивести погуляти собак. Що ж до тебе, то ти маєш кепську вдачу. Ось що я тобі скажу! Та й годі!

— А я тобі скажу, що це спадкове.

— Спадкове чи не спадкове, а я через тебе програла заклад з мамою, — зітхнула Агнешка. — Та ще й великий заклад.

— На що?

— Не будемо говорити про це! — розгнівалась вона. — До побачення!

— До побачення! — вигукнув я. — Скажи бабусі, хай відповідає на всі можливі телефонні дзвінки, що в мене запалення голосових зв'язок і я не можу розмовляти. Не забудь!

— Постараюсь!

Агнешка попрощалася зі мною дуже ввічливо; це означало, що вона ображена па мене.

Ренні та Массумі образились ще більше. Ні той, ні та навіть не ворухнули хвостом.

Протягом п'ятнадцяти хвилин бабуся відповіла на сім привітань і на чотири, назвімо їх так, службові телефони. Дванадцятий дзвінок заверещав так нахабно, що я не сумнівався в тому, хто саме дзвонить. Безперечно — Фуньо. Бабуся перші двадцять хвилин відповідала ввічливо, але потім їй забракло витримки. Фуньо не хотів нічого слухати ні про моє «запалення голосових зв'язок», ні про те, що я страшенно захрип. Він сказав, що приїздить завтра з групою і запасом кольорової кінострічки.

Я підслухував цю розмову по своєму паралельному апарату, і вона дуже мене розважила.

Бабуся кудись вийшла, сказавши, що вернеться за годину, а це при її пунктуальності означало, що вона вернеться за годину й одну хвилину або за годину й дві хвилини. Звичайно, я відразу ж вимкнув телефон і, голячись у ванній кімнаті, щоб освіжити змучене так званим запаленням голосових зв'язок горло, заспівав арію Мефістофеля з «Фауста», потім почав «Пісню про блоху», та враз до мене застукали сусіди згори, знизу, з-за стіни ванної кімнати. Нічого не вдієш — мусив замовкнути. Замовк, так і не вирішивши, хто менш музикальний — я чи вони?

Про всякий випадок я знову прикинувся хворим, ліг на диван і став читати. Була за дванадцять десята, а ми з братами Кошмарик домовилися зв'язуватись кожної години. Точно о десятій я взяв у руки люльку й викликав співрозмовника. Цього разу це був Ярек.

— Привіт, кольоровий Кошмарику, — привітався я.

— Вклоняюся вам і щиро вітаю, пане Єжи.

— Дякую. А насамперед поздоровляю. Ви добрячу кашу заварили.

— Скоріше, в міру.

— Ваші кольорові димарі оглядали сьогодні з різних пунктів міста близько десяти тисяч людей. Більше, ніж на футбольному матчі першої ліги.

— То й чудово!

— Завтра приїздить з Варшавського телебачення мій чи то близький знайомий, чи приятель, редактор Фуньо. Він привезе з собою найкращу знімальну групу й півкілометра кольорової кінострічки, щоб зняти кольорові димарі.

— Який на вдачу той редактор Фуньо?

— Зовні він схожий на неврастеника, але під такою зовнішністю криється гусеничний мотор майже на п'ятсот кінських сил, чудовий режисер і ще кращий організатор.

— Він не зірветься?

— Напевно, ні. Він славний хлопець, але галасливий.

— Ви якось підготуйте його до несподіванок.

— І не збираюсь. Я хворий, в мене запалення голосових зв'язок, — сказав я могутнім, як дзвін, голосом.

— Авжеж, я чую, ви втрачаєте голос із кожною секундою. Та все ж ви подивитесь кольорові димарі в їхній повній красі. У вас удома є кольоровий телевізор?

— Так, у дітей є дуже гарний, японський.

— Сподіваюсь, що ви розважитесь, як і ваші діти.

— А собаки теж розважаться?

— Собаки, мабуть, ні.

— Шкода, — буркнув я. — Скажіть, Яреку, все йде за планом?

— Так.

— А скандал почнемо розкручувати в суботу. Фуньо атакуватиме інститут експериментальної фізики. Інститут хімії атакуватиме за домовленістю зі мною кавалерист польської журналістики Янек Розкошно. Товариство охорони природи саме заворушиться. Інші експерти й науковці спробують посадити ці проблеми на черепах: нехай вони собі повзуть помаленьку, обережно.

— Їм не вдасться цього зробити. Ми нарощуємо темпи. Вже в понеділок дамо такі темпи, що згадані черепахи побіжать.

— Що це означає?

— Незалежно від суботи, в неділю теж влаштуємо таке, ще більш несподіване й скандальне, видовисько.

— О дванадцятій?

— О четвертій, тобто о шістнадцятій.

— О люди! — вереснув я, тремтячи від злості.— Ви перевертаєте догори ногами всі узгоджені плани!

— Точніше, догори димарями, — ввічливо докинув Ярек.

— Все одно, — я ще сердився. — Я… нібито… хворий. В мене запалення… того… голосових зв'язок.

— Але ж ви маєте вдома чудового лікаря.

— Моя дружина — психіатр. А в мене хворі голосові зв'язки.

— Одне близько від другого.

— Що правда, то правда, — буркнув я. — Але що робити з Фунем? Він повіситься від заздрощів.

— Ми змінили план і відносно пана Фуня. Ми дамо йому повну панораму о шістнадцятій годині, а потім кольорову Віслу.

Так! Це була чудова ідея! Ярек від задоволення аж руки потирав і навіть процитував улюблену магістрову приказку: «Куй залізо, поки гаряче». Власне кажучи, кування вже почалося. Кольорові димарі — це поки що тільки цікава подробиця.

До суботнього видовища вже почались приготування. Дві місцеві кіногрупи, знімальна група Фуня. Через секретні канали мені сповістили, що навіть американська, британська й італійська кінокомпанії збираються прибути на цей суботньо-недільний ярмарок до Кракова. Необхідно було виробити якийсь розумний план дій, а скидалося на те, що шановні брати Кошмарик і не менш шановний магістр Діонізій Гібридон Вернигора вирішили, ніби це вже моя справа. Я був тим, хто мав з багатьма людьми контакти, я найкраще орієнтувався, яка наша мета. Водночас я був тим, хто цієї миті відчував неймовірний страх, кошмарний переляк і мав пересохлу горлянку. В мене справді було обмаль часу. Однак я не сумнівався, що хлопці з Кшемйонок, так само як і Фуньо, підуть напролом! І що для телепередачі знайдеться багато часу. Його вимагатиме громадська думка. Міські власті викличуть експертів. Деякі з них не матимуть або дуже мало матимуть, що сказати. Зате режисер телепередачі (відповідно підготовлений нами), безперечно, запросить до телестудії не лише директорів, докторів та експертів, а й так званих звичайних свідків подій.

Щоправда, програмою передбачено телевізійний природознавчий фільм про стрічкоподібних черв'яків (як резерв підготовлено фільм про голкошкірих, хордових і покривників), але недарма ж у нас був магістр Вернигора. Він пішов уночі на Кшемйонки, зробив з обох кінострічок такий салат і так його перемішав, що навіть святий Францішек з голубиним серцем, побачивши той салат, дістав би якщо не нападу шаленства, то щонайменше нападу гикавки, від якої здригалася б земля.

Отже, користуючись військовою термінологією, можна сказати, що ми вже здобули плацдарм для операції «Кольорові димарі», — операції, яка незабаром змінить свою назву на таку, що не підійде для жодної фестивальної пісеньки.

День аж до обіду минав спокійно. Я почитав для перепочинку «Острів скарбів», а після нього «Молоді літа короля Генріха IV»[11]. О третій пополудні всі вже були вдома. Після обіду Агнешка вивела собак на прогулянку, Анджей засів над якимись робочими записами, бабуся сіла перед телевізором, а дружина — через своє добре серце — взяла на себе обов'язок випроваджувати з порога непроханих гостей і відповідати на телефонні дзвінки. Вона витримала півгодини. Потім сказала, що займеться пацієнтом, тобто мною. В присутності справжнього лікаря я відчув себе не дуже впевнено. Але дуже зачитався «Генріхом IV», тому дружина вирішила, щоб ослабити напруження домашньої обстановки, помити собі голову.

Вона помила голову й висушила колись мідяно-руде, а тепер сріблясто-руде волосся. Нарешті сіла біля мене на дивані. Всміхнулась по-лікарському. Я мимоволі голосно ковтнув слину.

— Дорогий мій чоловіче, — почала вона досить суворо. — Дозволь мені виправити мою вчорашню неуважність і оглянути твоє хворе горло.

Кількома жестами я поставив їй ряд запитань: «Навіщо? Для чого? Який у цьому сенс? Кому це потрібно?» А в цей час мої обидві мозкові півкулі про щось сперечались, і навіть я сам не міг почути, що там вони одна одній кажуть і нашіптують. Я зробив ще кілька запитальних жестів: «А де решта членів родини?»

Дружина зрозуміла мене цілком правильно.

— Агнешка вийшла з собаками, Анджей туманіє над якимись своїми записами. А я хотіла б нарешті оглянути твоє бідне хворе горло.

— Воно таке бідне й хворе, — сказав я голосно, — як молодий, жвавий носоріг.

— Я вже вчора була глибоко впевнена в цьому, — посміхнулась дружина. — Ти хотів мати алібі для тих, хто дзвонитиме по телефону, на родинні розмови й сторонні, на розмови службові, напівслужбові й позаслужбові, мій молодий, жвавий носороже. Мені все-таки хотілося б знати, який це має зв'язок… тому що, безперечно, має якийсь зв'язок… з епідемією кольорових димарів. Я гадаю, що має. Може, я помиляюсь?

— Анітрохи не помиляєшся, моя молода, жвава носорожице.

— По-перше, — ніжно всміхнулась дружина, — прошу пробачити мені всі мої безглузді дотепи. По-друге, кажи, що маєш сказати. Якщо це не державна таємниця.

Я посміхнувся (як би це більш точно визначити) пихато.

— Моя люба. Це, по-перше, скоріше таємниця приватна, аніж державна. По-друге, ані Конституція, ані карний чи цивільний кодекс не забороняють говорити ідіотські дотепи. По-третє, в мене дуже болить горло і я поки що нічого не розповідатиму. Але на моєму столі лежить папка з написом: «Проект номер чотири». В ній лежать двадцять дев'ять сторінок машинопису. Прочитай їх дуже уважно. Найкраще разів зо два або й зо три.

— Мені здається, — сказала Кристина, — що мій молодий жвавий носоріг не довіряє моєму інтелекту.

— Я довіряю! — вигукнув я. — Довіряю! — ще раз гукнув щосили.

— Щиро вдячна тобі,— мило всміхнулась Кристина й розгорнула папку з четвертим проектом.

Моя дружина рідко чим-небудь захоплюється. Тому я дуже уважно спостерігав за нею, поки вона читала. Бачив, як з кожною новою сторінкою текст усе більше зацікавлює її, радує, захоплює. І сталося щось зовсім незвичайне. Кристина без примусу, за власним бажанням дуже старанно й уважно перечитала текст проекту три рази підряд.

Нарешті вона обернулась до мене. На її обличчі я побачив глибокий подив, змішаний з трохи дурнуватим збентеженням.

— Ну, ну! — промовила вона.

Я мовчав.

— Надзвичайно, — додала вона.

Я все мовчав, удаючи, ніби замислився.

— Сильна річ, — констатувала дружина.

Вона зручно всілася на кріслі-гойдалці біля мого дивана. Здивований вираз на її обличчі з кожною секундою ставав усе розумнішим. Що ж до мене, то під дуже проникливим поглядом дружини я відчував, що моє обличчя набирає трохи приголомшеного виразу.

— Надіюсь, — сказала Кристина, — що твої голосові зв'язки незабаром будуть зовсім здорові.

— Ти не помиляєшся, люба.

— Цей цікавий текст, названий «Проект номер чотири», здається, не вийшов з-під твого пера?

— Ти не переоцінюєш мене. Справді, це не я придумав.

— Вибач, будь ласка. Але признаюсь, що якби щось схоже я знайшла в твоїх паперах тиждень тому, то замислилася б, чи не слід якнайшвидше відвести тебе в психіатричну клініку до професора Шепіньока.

— Я сам пішов би туди, моя люба, — впевнено сказав я. — Навіть більше: я вже про це думав. Я пережив день неймовірних видінь і марив, які насправді виявилися звичайною, хоч і трохи дивною життєвою правдою.

— Це було тоді, коли ти хотів заткнути димаря корком від пляшки з-під шампанського? І коли пояснював, що в деяких випадках множина підлягає діленню? І що пішли Кошмарик на ярмарок… тощо?

— Спершу, моя люба, я хочу нагадати тобі: це ти забажала, щоб я незаконно розділив тисячозлотову банкноту випуску Національного польського банку.

— Я відмовляюсь від цього бажання. Тобто від цього прохання. Але мені дуже хотілося б знати, в чому тут сенс, де тут логіка? Хто такі брати Кошмарикові?

— Не Кошмарикові, а Кошмарик. Брати Кошмарик. Запам'ятаєш?

— Брати Кош-ма-рик. Запам'ятаю. Якого вони віку?

— На вигляд їм років по шістнадцять, а насправді скоро сповниться по чотирнадцять. Марек старший від Ярека на шістнадцять хвилин.

На якийсь час запала мовчанка. Дуже грізна мовчанка. Потім Кристина озвалась оксамитовим голосом, який іноді провіщав бурю.

— Чи можеш мені пояснити, навіщо ти, коли ми розмовляємо про такі серйозні й цікаві речі, що про них ідеться в «Проекті номер чотири», морочиш мені голову якимись хлопчиськами, в яких ще й прізвище неграмотне?

— Я морочу тобі голову братами Кошмарик тому, що саме вони є авторами «Проекту номер чотири».

— Цього не може бути!

— Може!

— Неймовірно!

— Ймовірно!

— В це важко повірити!

— Цілком можна повірити.

— Ти обманюєш! — Ні, не обманюю.

— Неправда, неправда й неправда!

— Правда, — сказав я спокійно. — Правда, правда й правда!

Після цього знову надовго запала тиша. Проте вже зовсім не грізна. Просто моя Кристина була змушена погодитися з тією правдою, що світ у деяких своїх проявах неймовірно відрізняється від того, до якого вона звикла. А це траплялося з нею дуже рідко.

— Це прізвище чи псевдонім? — спитала вона після довгої паузи.

— Псевдонім.

— А імена?

— Ярек і Марек. Точніше, Марек і Ярек, бо, як уже я казав, Марек старший від Ярека на шістнадцять хвилин.

— Це мило з його боку. Про що я ще хотіла тебе запитати? Забула. Ти не здогадуєшся?

— Мабуть, здогадуюсь.

— То скажи.

— Може, хотіла запитати, хто такий магістр Діонізій Гібридон (з другим прізвищем Вернигора), про якого кілька разів згадується у «Проекті помер чотири»?

— Так, про того Гібридона… тощо.

— Отож, моя люба дружино, це карлик, гном другої половини двадцятого століття. Зріст його двадцять сім сантиметрів; у нього сива борода й вуса, глибокі очі з золотавим відтінком і фізична сила в кількасот кінських сил, знання його відповідають дев'ятнадцяти цілком заслуженим університетським дипломам. Він уміє квасити огірки й строчити. Вміє підтягати спущені петельки на панчохах. Він скидається на традиційного гнома в сірій киреї, в ковпаку, з сивою бородою, а насправді це саморегулюючий механічний автомат.

— Наскільки я розбираюся в житті, то ця твоя двадцятисантиметрова Вернигора, — мовила сумно моя дружина, — цей твій титан думки й сили побудований за принципом гомеостата Ешбі[12].

— Не виключаю цієї можливості, бо не розумію, про що йдеться. В кожному разі він діє безпомилково.

— Мене це дуже радує. Але все ж хотілося б дізнатись, хто його збудував.

— Його збудував Марек, а запрограмував Ярек.

— Ти хочеш мене запевнити, що його збудували оті два чотирнадцятирічні хлопчаки?

— Авжеж, моя люба. Тільки я не хочу тебе запевняти. Я хочу тебе переконати, що його збудували чотирнадцятирічні близнюки.

— Брати Кошмарик? Кош-ма-рик?

— Саме так, Кошмарик.

— Любий мій, — попросила кволим голосом дружина, — я відчуваю якусь слабість, мені трохи не по собі. Будь ласка, дай мені порошок від головного болю й велику склянку помаранчевого соку. А потім розповідатимеш про братів Кошмарик.

Перше прохання я виконав за дві хвилини й кілька секунд. Зате розповідь про Марека та Ярека, — від катастрофи з тіткою Розаліндою аж до загальної ідеї, докладної програми й детальної технічної підготовки «Проекту номер чотири», — тривала сорок шість хвилин. Сорок шість хвилин з двома перервами. Перша — щоб приготувати для себе міцної кави, а друга — щоб приготувати дуже міцного чаю і ще один порошок для моєї дружини, стомленої, але дуже уважної слухачки. Я й не помітив, коли з її обличчя спершу зник трохи смішний приголомшений вираз, а потім — тривожний. Саме тривожний! Я знаю, що викликало в неї тривогу — мій психічний стан. Коли я врешті дійшов до фінішу, говорячи про деякі зміни й прискорення у здійсненні «Проекту номер чотири», моя добра дружина радісно розсміялась і міцно, міцно поцілувала мене. А в мене зненацька дуже заболіло горло. Я прийняв ліки, і ми відразу стали обговорювати плани на найближчий час. Першою почала дружина:

— Доки в тебе буде «запалення горла»?

— До суботи. Але воно щось справді… наче почало боліти.

— Не хвилюйся, любий, я тебе до суботи вилікую.

— Цілком і повністю?

— І цілком, і повністю. Тільки мені хотілося б знати, навіщо це тобі потрібно?

— Ох, ти розумієш, що з нашої четвірки, тобто з братів Марека та Ярека, магістра Вернигори і мене, Єжи Б., мабуть, лише я зможу за найкоротший час організувати телепередачу. Таку, яку передали б у гарний час і в найкращому виконанні.

— Що ти кажеш? Адже телепрограми планують за місяць наперед.

— Планувати планують, а потім замість оцього передають оте і навпаки. Крім того, завжди може щось трапитись.

— Що саме?

— Наприклад, хоча б так званий «салат». Кінематографісти вживають це слово для означення невдачі, коли кінострічки заплутуються й переплутуються, тож невідомо, що в усьому цьому більше лякає і смішить, а що забавляє, завдає болю і шмагає.

— Розумію, — всміхнулась моя мудра дружина.

— Що ти розумієш?

— А те, що, напевно, милим, бідним співробітникам відділу, який складає програми, такий салат приготує наш дорогий магістр Вернигора. Я не помиляюсь?

— Не помиляєшся.

З вулиці до нас долинув дует: тенор Массумі й басовите гавкання Ренні.

Я почав хапливо, трохи захриплим голосом накреслювати план дій на найближчі дні.

— Домовимось, що я хворітиму до суботи. Фуня зможу прийняти післязавтра, при одній умові — ви забороните йому галасувати й танцювати біля ліжка хворого друга. Відповідатиму йому на аркушику паперу. Ніхто не має знати, що я прикидаюсь, хоч, на жаль, я не дуже й прикидаюсь. Брати Кошмарик заздалегідь припускали, що я про все розповім тобі. Вони дуже охоче згодилися на це й просили, щоб і ти щось добре нам порадила.

— Це дуже гарно з їхнього боку. Що ще?

— Запам'ятай: я дав слово і присягнув, що ти будеш єдиною людиною в світі (крім батьків Марека і Ярека, магістра Вернигори й твого хворого чоловіка), яка знатиме, хто такі брати Кошмарик і на що спрямована їхня діяльність. Це поки що.

— Даю тобі слово, ще й присягаюсь па додаток. Тільки я хотіла б згодом, коли ці двоє юнаків визнають за потрібне, познайомитися з ними ближче. Може, навіть і подружитись.

— З магістром Діонізієм Вериигорою також?

— Авжеж.

— Я зроблю, що зможу. Але…

— Але ні за що не можеш поручитись?

— Ні,— відповів я натужно й хрипко. — Чому це в мене все сильніше болить горло? До суботи мені треба бути зовсім здоровим.

— Не хвилюйся. До суботи в тебе буде голос, як у Марилі Родович.

— З тобою часом треба бути неймовірно терплячим! — зойкнув я. — Мені необхідно мати мій власний оксамитний баритон. Чуєш? Окса-мит-ний!

— Я тебе не підведу. Але з цієї хвилини ти є насамперед моїм пацієнтом. Ти повинен слухняно виконувати всі вимоги лікаря. З цієї миті не промовляй жодного слова протягом трьох днів. А також ніяких балачок крізь сон. До четверга включно. Я піду до аптеки по ліки, а бабуся тим часом зробить тобі зігрівальний компрес. Зараз попрошу її про це.

Я схопився за чуба, потім за горло, потім знову за чуба. Мабуть, це здавалося смішним, бо дружина раптом якось дивно закашлялась і вибігла до вітальні. Та в мене добрий слух, і я виразно почув, як вона там уголос розсміялась. Після цього грюкнули двері, потім кілька хвилин бабуся ходила то до кухні, то до ванної, і нарешті моя шия була обгорнута зігрівальним компресом, якого я не терплю з двох причин. По-перше, він тхне якоюсь комбінацією ромашки з м'ятою, а цей запах нагадує мені найгірші шкільні роки, коли в мене дуже боліло горло. По-друге, я дійшов висновку, що з цим компресом я схожий на недосмаженого коропа в маршальському комірі з вати, клейонки і якоїсь шматини. Я пробував підкупити бабусю улесливими слівцями. Але нічого не допомогло. В багатьох справах, а насамперед коли йдеться про здоров'я, бабуся непохитна. Я ще не доказав першої фрази, як вона тупнула ногою (що буває надзвичайно рідко), засунула мені термометра під язик і мовила:

— Синку, ти повинен три дні мовчати. Тихо! Ані слова! Якщо почую, що ти порушиш наказ, буду три дні годувати тебе солодкою манною кашкою, може, навіть зі шпинатом, чаєм з молоком, маслом і медом, рисом із морквою і кольрабі, а на вечерю даватиму щось таке, що тобі завжди дуже смакувало: омлетик з сиром і яблуками.

Я вкрився з головою, щоб не чути тих жахливих обіцянок. Підняв руки вгору, на знак того, що повністю здаюсь, і замовк. Вийняв термометра — температура була тридцять шість градусів. У мене завжди так — або тридцять шість, або відразу тридцять дев'ять. А бувало ще й інакше: тридцять п'ять під час тифу, тридцять дев'ять під час легкого грипу. Бабуся ще з часів мого дитинства мала до мене претензії, що я хворію якось несерйозно і,— нема де правди діти, — мала рацію. Нона прощала мені, кажучи, що зрештою краще хворіти несерйозно, аніж серйозно.

Так почалися мої дні мовчання. Мовчання, яке я не вигадав і не запланував собі. Ще гірше було те, що члени моєї родини були ці дні дуже зайняті. Вони не мали для мене вільного часу, в кожному разі, не мали часу на довгі розмови. Щоправда, я не міг би ані запитувати, ані відповідати, — однак завжди краще хоча б одностороння розмова, ніж ніяка. Я дуже скучив за братами Кошмарик, особливо за магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою. На жаль, на цей період особисті контакти були виключені. А короткі розмови пошепки через радіолюльку не могли вдовольнити мого бажання поспілкуватися з друзями.

На щастя, в мене були мої улюблені книги. Вкінці у мене трохи заболіли очі. Я вибачився перед телевізором. При нагоді подивився два американські ковбойські фільми й один пригодницький. Всі три фільми закінчувались несподівано й незвичайно: позитивний і самотній герой знищував усю банду брудних бандитів і елегантних гангстерів!

Я швидко заснув і прокинувся досить рано. А моя добра дружина, вже знаючи, чому мене так цікавить ранкова преса, ще до сьомої години принесла мені всі місцеві газети. Вже перша з них вплинула на мене краще, ніж ранкова кава. Пригадую, колись я мав справу з газетярством, тому знаю, що це означає, коли якесь повторюване повідомлення переноситься з «Міського відділу» на останній сторінці на другу сторінку! І якщо це повідомлення дістає власний заголовок, що впадає в очі! Який заголовок? Звичайно, «Кольорові димарі»: зміст майже той самий, що й вчора, але сторінка інша. Другу сторінку кожен читає уважно. А ось і замітка:

«Подібно до того, як позавчора, опівдні й опівночі, так і вчора, точно опівдні й точно опівночі, над димарями деяких краківських підприємств було помічено не ототожнене різнокольорове світіння. Дослідження цього явища триває, його проводять найвидатніші вчені. А серед громадськості дедалі більшою популярністю користується назва цього дивного явища: «Кольорові димарі». Кажуть, що один із молодих поетів разом з молодим композитором почали працювати над естрадним твором під назвою «Кольорові димарі». З цікавістю чекаємо на цей твір».

До восьмої години я встиг скупатись, поснідати й дістати зігрівальний компрес. Дзеркало я обійшов стороною.

О восьмій годині взяв до рук радіолюльку. Озвався Ярек. Я хотів весело привітатися з ним, але заскрипів, мов стара ворона.

— Що з вами? — злякався Ярек.

— Запалення голосових зв'язок.

— Вам не можна розмовляти.

— Не можна. Але в мене дуже важлива справа. Я напишу листа. Нехай хто-небудь із вас прийде до мене.

— Ми дуже зайняті. А можна прислати магістра?

— Звичайно. Привіт!

— Бувайте здорові.

Я заговорився й не помітив бабусі, яка вже довго стояла біля мене, тримаючи в руках склянку з напареним зіллям для горла. Коли я швидко заховав люльку, бабуся ступила крок до мене й перехилила голову набік, наче мудрий птах.

— Дитино моя, — сказала вона, — ти ніколи не курив люльки, а тепер, якраз коли в тебе катар горла, ти починаєш курити? Що мені робити: викликати «швидку допомогу» чи міліцію?

І від хвилювання вона зробила великий ковток із склянки. Я підняв угору руки, показав на склянку й схопився за

скроні.

— То оце так? — образилась бабуся. — З якоюсь дурною люлькою ти можеш розбалакувати, а з рідною матір'ю не хочеш? Не хочеш сказати: «Обережно, це напар із зілля». Видно, не хочеш. Діждалася. Навіщо смикаєш себе за ті вбогі рештки волосся? Я не такі напари пила. Нічого зі мною не станеться. На здоров'я.

Вона поставила склянку біля дивана, і хоч я благально вимахував блокнотом і ручкою, пропонуючи розмовляти пошепки, ображена бабуся вийшла з кімнати й при цьому якось дивно трясла головою. Зрештою, нічого незвичайного в цьому не було. Просто знаємо ми ці фокуси, зігравши свою велику сцену, вона затрусилась од сміху.

А тепер у квартирі запанувала чудова тиша.

Вимкнуті телефони мовчали. На вулиці було спокійно. Собаки, мабуть, спали. Бабуся, очевидно, повинна була добро висміятись, перш ніж знову зазирнула до мене, і я нетерпляче чекав цього. На папірці я вже приготував прохання, які стосувалися кількох важливих справ.

Насамперед я зворушливо вибачився за непорозуміння з люлькою і напаром із зілля… Я написав усього чотири речення, але бабуся перечитала їх разів із п'ять, і помітно було, що ласкаві слова були мов мед для материного серця.

Вона погладила мене по лобі.

— Мучить тебе це вигадане запалення горла, тобто горлечка?

Я похитав головою, що ні.

— Це добре.

Вона знову зазирнула в блокнот.

— Я повинна абсолютно нікого не впускати до квартири — за винятком листоноші й молодої блондинки в джинсовій сукні? Нехай буде так. Листоноша, це зрозуміло. Але навіщо тобі молода блондинка?

Я притулив палець до губів — таємниця. Бабуся похитала головою.

— Знаємо такі таємниці. А якщо прийде якась шатенка чи брюнетка? То не впускати? Гаразд. Не впущу, навіть коли то буде англійська королева. А ще що? Ага, дуже просиш гого-лю-моголю. Для цього я вимагаю, щоб ти подав своє свідоцтво про народження й довідку про щеплення віспи, а також свідоцтво про одруження, права водія зі штемпелем, що ти заплатив сто злотих, і печаткою. Звичайно, кругла печатка. Краще не впускати собак? Чому? Зможеш порозмовляти на мигах з Массумі і азбукою Морзе з Ренні. Волієш читати книжки? Нехай буде так. Я сама займуся собаками. А ще що? Відповідати по телефону, але з дитячої кімнати. Ти є вдома тільки для Кристини й Агнешки з Анджеєм. А для мене тебе немає?

Я заломив руки. Що вона каже? Бабуся грізно подивилась на мене.

— Оце так? Мої лагідні склеротичні жарти викликають у тебе розпач? Не сподівалася цього від свого старого сина. Послухай-но, ти часом не знаєш, про що я хотіла тебе запитати? Отже, не знаєш. Щоб ти коли-небудь щось знав! А я хотіла запитати, що ти думаєш про ті дивні «Кольорові димарі»? Ні, ні, не махай знову руками. В мене є певні підозри. Бережи горло й нічого не говори. Напиши хоча б кілька речень на цю тему. І, будь ласка, дитино моя, не намагайся вдавати, ніби ти не маєш жодного уявлення про «Кольорові димарі». Може, воно якесь зовсім неправильне, однак я певна, що ти його маєш. Тому я хочу, щоб ти висловив свою думку письмово.

Я скривився: «Навіщо?»

Бабуся лише похитала головою над моїми невдалими спробами викрутитись.

— Адже це я розмовляла по телефону з тим твоїм редактором із Варшавського телебачення. Він дав мені зрозуміти, що має обов'язково з тобою побачитись і відверто порозмовляти про певну справу, про яку ти знаєш усе, але поки що більше ніхто не повинен нічого знати. І уяви собі, що відразу після цього почалась та неймовірна історія з «Кольоровими димарями». Будь ласка, не розводь безпорадно ручками й не дивись на мене «риб'ячим очком». Навіть Массумі вже розуміються на твоїх хитрощах. А я сподіваюсь, що мій розум ти цінуєш трохи більше, ніж розум шестимісячної собаки боксерки, яка, по суті, не має уявлення про правила боксу. Обдумай те, що ти мені напишеш. Через півгодини я прийду.

Що я мав робити?

До обіду в домі все залежало тільки від бабусі: телефонні розмови, дзвінки, непрошені гості тощо. Крім того, за кілька десятків років бабуся досконало вивчила мої смаки. Вона так само, як і я, знає, що я люблю їсти, чого не терплю, а я знаю, що небезпечно дратувати бабусю перед обідом. Тому я написав не кілька, а більше десятка речень. Не вдаючись у подробиці (не інформуючи про братів К. і про магістра), я розповів про суть справи. Вжив вираз «чума двадцятого сторіччя» і, не викриваючи жодних таємниць, пояснив, що було потрібно. Про решту сама здогадається. Закінчивши цей невеликий запис про «чуму», я став читати одну зі своїх улюблених книжок — «Барон Дереволаз».

Горло в мене вже перестало боліти: мабуть, вплинув швидкий розвиток подій у другому розділі повісті про барона Дереволаза, — коли на вхідних дверях пролунав делікатний, ніби зляканий, несміливий дзвінок. Він був такий тихий і ввічливий, що від нього не можна було сподіватись чогось поганого.

Та вже за хвилину виявилось, що було чого сподіватись.

До кімнати ввійшла бабуся, а за нею молода, дуже гарненька й симпатична блондинка з довгим волоссям і в джинсовій сукні. Саме така, про яку я казав бабусі. Однак це був не Ярек! Аж ніяк не він!

— Будь ласка, — промовила бабуся, — ви, певно, знайомі. В мого сина, на жаль, запалення голосових зв'язок, і він не може розмовляти. Зате вміє користуватися блокнотом і ручкою. Розмова в такий спосіб стає довшою, зате більш змістовною. Гадаю, що ви дасте собі раду.

Отже, почалось. Я намагався зобразити на обличчі привітну, гостинну усмішку. А тим часом дуже вродлива і вкрай безцеремонна незнайомка вклонилась і сказала гарним альтом, що ми напевно дамо собі раду. Бабуся ще запитала, чи я вже приготував записи для неї, задоволено взяла не дуже розбірливо списані сторінки й, сказавши, що залишає нас самих, вийшла з кімнати.

Навіть якби в мене було вже зовсім здорове горло, я не зміг би (через свою вроджену несміливість) обізватись до своєї гості. А вона зовсім не здавалася збентеженою. Сіла в крісло й запитала:

— У вас справді запалення голосових зв'язок? Я покивав головою: «На жаль, так».

— Погано, — мовила вона й замислилась. — Та все ж спробуємо якось порозумітись. Але мені треба на хвилинку вийти до передпокою. Дозволите?

Я покивав, що дозволяю. Вона встала.

— З цієї кімнати, звичайно, просто, а потім одразу направо й направо?

Я кивнув головою, що «направо». Вона вийшла. А за хвилину знялося незрозуміле й грізне гавкання. Першою почала своїм високим тенором чимсь роздратована Массумі, за мить до неї приєднався своїм філософським, але дуже грізним басом Ренні. Цей дует зазвучав справді тривожно. Кого ж, у біса, ці розумні тварини так грізно зустрічають?

Секунд через п'ятнадцять я зрозумів це аж надто добре. Зрозумів усе: і відвідини чарівної ясноволосої особи, і те, чому вона вийшла до передпокою, і раптовий вибух собачої люті. За довгоногою блондинкою до кімнати ввійшов трохи зблідлий від переляку мій дорогий, любий, незрадливий і водночас страшенно нахабний і настирливий приятель Фуньо!

Він кинувся вітатись, почав стискати мені руки й плечі, але водночас то одне, то друге вухо нашого вірного приятеля Фуня дуже сторожко нашорошувалось на грізну собачу музику.

Я стримав його, рішучим жестом показавши на горло. Він зрозумів і сів на стілець аж під протилежною стіною.

— У пана Єжи запалення голосових зв'язок, — лагідно пояснила блондинка. — Це, здається, не заразне, однак краще поберегтись.

Я сердито посварився на неї пальцем.

Блондинка чарівно й зовсім невинно всміхнулась.

— Шановний, дорогий, любий пане Єжи! Дуже прошу вибачити. Мені вже й так перепало. Я не тільки перший асистент Фуня, але доля покарала мене ще гірше. Він вважає мене своєю нареченою.

Я зойкнув і затулив обличчя руками.

— Саме так, — сказала блондинка з ангельською усмішкою і додала: — Дозвольте мені заспокоїти собачок.

У мене потемніло в очах. Я хотів зірватися з дивана й бігти рятувати її. Та раптом настала тиша — злегка вібруюча тиша, яку порушують два куці хвости, що швидко й симпатично вимахують.

Напевно, в мене був геть ошелешений вигляд, бо Фуньо заіржав переможним реготом.

— Ти бачиш, яка чудова дівчина? Чарівниця!

— Пан Єжи нічого не бачив, — обізвалась «чарівниця», заходячи до кімнати, — тільки чув. Зате я ще не чула, як ти мене відрекомендуєш панові Єжи. Тому я сама зроблю це. Танка. Прізвище не має значення. А що має значення? По-перше, будь ласка, подивіться на Фуня.

Я не вірив ні своїм очам, ні вухам. Знайшовся нарешті хтось, при кому Фуньо слухає, мовчить і навіть не намагається щось значливо вигукувати чи вимахувати руками.

Я всміхнувся сам до себе, легенько, як Мона Ліза. Для мене було ясно, що незабаром ролі поміняються і перший асистент режисера стане режисером, а режисер, неймовірно щасливий, займе посаду головного асистента. Або, найімовірніше, вони мінятимуться посадами залежно від ситуації. Мені здавалось, що ясноволоса Танка вибрала Фуня зовсім не асистентом для своєї кар'єри. В її очах і усмішці, коли вона на нього дивилась, я бачив щось таке, що його важко визначити навіть найніжнішим словом.

Проте зараз вона дуже діловито дивилась на мене.

— Що ж справді важливо? По-перше, ми з Фунем просимо…

— Зі мною, — шепнув Фуньо.

— Ми просимо, — вела далі дівчина, — вибачити нам. Ми не могли додзвонитись. Тому припускали, що ви справді хворі. Скажу вам щиро: в такій ситуації я сама замкнула б усі двері й спустила б собак, щоб тільки не ввірвався до хати Фуньо.

Я енергійно покивав головою: «Так». Цікаво, що Фуньо теж кивав!

— Тому, зрозуміло, що ми змушені були схитрувати. Ви пробачите нам?

Я ще енергійніше закивав головою: «Так, так, так!»

А Фуньо? Він теж кивав! Здавалося, що той симпатичний, кмітливий і здібний телепень просто не вміє не підтакувати своїй асистентці, а точніше, нареченій.

— Знаєте, пане Єжи, — вела далі ця стільки ж ділова, скільки й чарівна дівчина, — ми з Фунем не хотіли турбувати вас до неділі включно. Але, приїхавши до Кракова, довідались про дуже цікаві події. Я починала як журналістка і знаю, що це означає, коли повідомлення перестрибує з «Міського відділу» на другу сторінку газети. В місті великий галас з приводу «Кольорових димарів». Гучна луна докотилась і до столиці. Ми зорієнтувалися, що справа значно цікавіша й серйозніша, ніж спершу здавалось. Завтра можуть з'явитися перші коментарі в пресі й центральних органах інформації. Кажи далі ти, коханий, — ніжно всміхнулась вона до Фуня.

Коханий трошки запишався.

— Насамперед ми зав'язали дружне творче співробітництво з Краківським телевізійним центром. Оскільки ми їхали, не зовсім добре уявляючи, що нас чекає тут, я одержав у Варшаві трохи замалу знімальну групу й, мабуть, замало кінострічки. Нагадую тобі, що я дію не нахабно. Адже ти подзвонив до мене першим і натякнув, що буде цікава… і навіть більш ніж цікава… тема. В редакції програм телепередач ми з Ганкою зробили й залагодили все, що змогли. Нам багато обіцяли, але ми не маємо жодних певних гарантій. Завтра вихідна субота, телевізійна програма перенасичена, і, відверто кажучи, ми самі не знаємо, що з усього того може вийти, скільки в нас буде днів для зйомки. Чи в гру входять самі димарі (як, наприклад, цікава деталь для передачі «Вечір зі щоденником»), чи намічається якась важлива, окрема тема, може, й загальнопольського значення? Ти щось про це знаєш?

— Перше чи друге? — спитала Ганка.

Я багатозначно підняв угору два пальці. — Ти присягаєшся? — спитав Фуньо. Яка нудьга! Я знову мусив підняти вгору два пальці.

— Ганю, — ніжно зашепотів Фуньо, — якщо цей чоловік не обдурює,— а я певний, що він не може нас обдурювати, — то нас чекає велика робота, а телеглядачів — велика розвага.

Я сплів руки й підняв їх угору так, як це завжди роблять, піднімаючись на п'єдестал, золоті медалісти.

— Старий! — тут давній горлань Фуньо знову стишив голос майже до шепоту. — Чи при цій нагоді я можу замість тебе обійняти й поцілувати мою наречену?

Я покивав головою із заздрісним смутком в очах і в серці. «Чарівниця» вдавала, ніби нічого не помічає, хоч усе добре бачила. Я образився. Відвів очі від цієї сцени. Нарешті кашлянув, бо тиша трохи затяглась.

— Вибачте, пане Єжи, — озвалась Ганка, поправляючи зачіску. — Але наш любий Фуньо ще не спромігся звикнути до багатьох речей. Ми знайомі з ним усього вісім тижнів, а в нашої Дитини Щастя польського телебачення досі були наречені, які виховали в нього певні безглузді звички. Ви пам'ятаєте, коли я знайомилася з вами, то назвала тільки своє ім'я: «Ганка». І сказала, що прізвище не має значення. Фуньо! — Її голос зазвучав, наче свист шаблі.— Чому я так сказала?

Фуньо впав перед нею навколішки. Стіни задвигтіли, фортепіано зойкнуло всіма струнами. Та найбільш жалібно й схвильовано прозвучав голос Фуня.

— Найдорожча! Прости! Благаю! Востаннє!

Я нічого з усього цього не розумів, аж поки Ганка, гладячи Фуня, що стояв навколішки, по розпатланій чорній кучмі, пояснила, ніби ніжно, але все ж трохи погрозливо:

— Я сказала, що прізвище не має значення! І сказала так не через надмірну скромність. Просто мені було дуже цікаво, коли наш Фуньо Прекрасний нарешті пригадає, що вже минуло десять довгих днів після нашого шлюбу і що вже десять днів я ношу його найважливіше «неважливе» прізвище.

Я всміхнувся до Ганки й безпорадно розвів руками.

— Ви кажете — важко. Чудово! Треба сприймати цього дурня таким, яким він є? — спитала Ганка.

Я кивнув головою, підняв угору широко розкриту долоню й міцно стиснув її в кулак.

— Ага, — розсміялась дівчина. — Його можна навіть кохати. Але насамперед треба міцно тримати в руках. Так? Я не помиляюсь?

Ми з Фунем енергійно закивали головами: «Саме так, а не інакше».

Раптом я підняв руку, роблячи знак, щоб замовкли. Я почув тихенький, наче скляний, позивний сигнал у моїй радіолюльці й притулив її до вуха.

— Добрий день, пане Єжи, — привітався зі мною Яреків голос. — Будь ласка, нічого не кажіть. Але ми знаємо, що під час війни ви були радіотелеграфістом на катері «Сокіл». Ми всі троє також добре знаємо азбуку Морзе. Отож я говоритиму, а ви відстукуйте відповідь на мундштуці радіолюльки. Це здаватиметься трохи безглуздим, проте в кожного митця, як кажуть, є свої дивацтва. Гаразд?

Я відстукав «гаразд». Потім дав зрозуміти Фуневі й Ганці, що трохи втомився, і, показавши на годинника, запропонував зробити п'ятихвилинну перерву в розмові.

Вони, звісно, погодились, але щось запідозрили. Я заплющив очі, та, мабуть, вигляд у мене був трохи дивний. Якийсь страдницький вираз обличчя й порожня люлька.

— Отже, пане Єжи, ми мало не пропустили того факту, що місту завтра загрожує щось подібне до наїзду моторизованих татар. Цей наїзд буде тим більшим і грізнішим, якщо з'явиться офіційне коротке повідомлення Польського агентства преси. У зв'язку з цим нещастям ми виробили певні плани протидії. Адже завтра вихідна субота. «Дуже розумно», — вистукав я на люльці.

— Що ж до ваших друзів, то це не повинно їх цікавити. Зате ми повинні з ними зустрітись, щоб обміркувати план зйомок, встановлення стаціонарних і роботу пересувних телекамер. Треба почати дуже скромно, щоб знудити й розчарувати роззяв. І лише наприкінці — ціла карусель кольорових димів і вкінці райдужна Вісла! Аж тоді посиплються вірші й пісеньки. Ну, як?

«Наприклад, — вистукав я, — «О Вісло райдужна! Царице польських рік!»

Ярек пирхнув мені просто в вухо, я аж смикнув головою. А коли він заспокоївся, заговорив Фуньо Прекрасний.

Він сказав, що я вже досить відпочив і нарешті можна розпочати нашу й так досить дивну розмову. Він схилився наді мною, зазирнув мені в очі, придивився до люльки.

— Що ти виробляєш з цією люлькою, старий крутію? В люльці почувся ніби голос дуже п'яного півня.

«Ви обидва однакові, молокососи», — вистукав я. В люльці знову кукурікнуло й стихло. Я почув приємний і спокійний Мареків голос:

— Здається, хтось надто зацікавився люлькою. Може, славетний режисер, якого звуть Фуньо Прекрасний?

«На жаль, так», — вистукав я.

— А як ви гадаєте? Чи доцільно буде йому незабаром зустрітися з нами? Якщо він так легко дивується, то в нього в голові запаморочиться.

«Він з дружиною, — передавав я. — Вона, здається, чудова дівчина і ні з чого не дивуватиметься. До того ж вона фахівець — перший асистент у Фуня… Зачекай хвилинку… Постараюсь за вас домовитись. О котрій годині й де?»

— Це залежить від них. Завтра вранці. А сьогодні вночі пошліть їх, будь ласка, на пагорб Ванди або Кракуса. Нехай розважаться. Наша розмова після такого перепочипку буде легшою.

Я відклав люльку, взяв авторучку й блокнот. Записав таке:

Я подав аркушик Ганці.

Вона дістала календарик, зазирнула в нього й сказала:

— Будь ласка, сердечно привітайте від нас тих обох юнаків. Якщо ви такий люб'язний, то ми чекатимемо вас точно о восьмій ранку в нас у готелі.

«Може, краще в мене?» — написав я.

— Гаразд, у тебе, адже ти також хотів би взяти участь у параді, а з цим горлом…

Марек відповів одразу:

— Дякуємо. Будемо в призначений час з точністю до пів-секунди. Перекажіть вітання подружжю. А вам низько кланяємось.

Я написав на аркушику Ярекову відповідь, підкреслив «вітання подружжю»; це їм обом дуже сподобалось. Ганка скромно сіла на табуреті, а Фуньо розлігся в кріслі, паче турецький паша.

Я відчував, що від злості червонію. Мене брали чорти, бо з Фуня знову виліз знахабнілий Фуньо Прекрасний, тобто сорокарічний вундеркінд нашого кіно й телебачення.

Я сплеснув руками й підняв угору палець — тобто дав знак: «Встати!» Не сумніваюсь, що вираз мого обличчя сказав більше, тобто: «Встати, хай тобі біс!» У всякому разі Фуньо схопився, наче його смикнули за чуба. Тоді я, мило всміхаючись, ввічливим жестом запросив Ганку сісти в крісло, а Фуневі помахом руки показав на табурет. Він зблід, голосно проковтнув слину й сів.

Запала тиша. Ми з Ганкою вдавали, що не помічаємо присутності третьої особи. Однак Фуньо не міг дозволити, щоб на нього не звертали уваги. Він відновлював свої сили, відвагу й гарне самопочуття всього протягом кількох десятків секунд. Не минуло навіть п'ятнадцяти хвилин покаянної сумирної тиші, як Фуньо підняв угору руку, мов досвідчений оратор, і заговорив:

— Отже, зараз, мій любий Єжи…

Лагідний Ганчин голос, наче найтонше лезо пожежної сокири, відрубав початок Фуневої промови. Фуньо знову опритомнів, завдяки Ганці, яка мило всміхнулась і мовила:

— Отже, зараз, любий пане Єжи, дамо нарешті хворому відпочити. Дякуємо за все. Я, зі свого боку, щиро вдячна вам. До загальної наради, про яку домовились, ми вас не турбуватимем. Якщо будемо потрібні вам раніше, то, будь ласка, залишіть для нас телефонограму в адміністрації готелю. Чекаємо вашого виклику! І до побачення. Одужуйте!

Вона дуже гарно це сказала. Чудовий голос, мила усмішка. Ми розпрощалися. На мить по квартирі промчала буря собачого гавкоту й вищання, яка зненацька стихла. Потім тихо зачинились двері. Гості вийшли. Зате до кімнати ввійшла бабуся, несучи гидкий ромашковий компрес для горла, велику чашку з гоголем-моголем і чималу паку журналів. Вона сама змінила мені компрес, незважаючи на зітхання улюбленого сина, подивилась, як гоголь-моголь смакує хворому, підсунула мені під руку журнали.

Потім задумливо всміхнулась.

— Прочитала ваш план забави в кольорові димарі. Справді може бути розвага для цілої Польщі, хоч не для всіх вона буде приємною. Це ти придумав?

Я чесно заперечив, покрутивши головою.

— В кожному разі, це добрий задум. Та, як відомо, одного задуму ще мало. З нього треба щось зробити. Ви повинні створити неймовірно сенсаційну історію, яка не тільки скидатиметься на страшну казку, а й зможе стати надзвичайно важливою справою для всіх нас. Ти впевнений, що ви зможе-те це зробити?

Я на мить так глибоко замислився, що зовсім забув про своє страшенно бідне, хворе, болюче горло. Випнув груди й, облизуючись після гоголя-моголя, ні сіло ні впало відповів бабусі лише одним, зате звучним, мелодійним і водночас енергійним словом:

— Спробуємо!

— У зв'язку з цим, моя дитино, ти зараз дістанеш належну порцію молока з медом і маслом.

Я залишився сам.

— О боже! Чи ти передбачав, створюючи масло й мед, що їх можна змішувати з гарячим молоком?! — вигукнув я.

Тиша. Жодної відповіді.

У суботу я підвівся з дивана — на превелике здивування всіх членів моєї родини, а також собак, балконних птахів і родинних портретів, — уже о сьомій годині ранку. Здивування було тим більше, що мешканців нашої квартири о першій годині сімнадцять хвилин ночі розбудив телефон. Телефон до мене!

Весь дім вороже зашумів, бо телефонний дзвінок розбудив усіх з першого сну. Я втік з апаратом до кімнатки, в якій можна було спокійно спати під час лиха, що називається прибиранням, чи влаштувати стрілянину, і родина в цей час спокійнісінько спала б.

Я здогадався, хто в цю пору може дзвонити. Звичайно — Фуньо Прекрасний. На мій превеликий подив, це був не він.

Тому що першою почала говорити Ганка. Говорити? Ні! Це був уже майже натхненний спів. Спів, заспів, схрещення народної пісеньки з оперою Моцарта. Справді — сьогоднішній короткий показ кольорових димарів вплинув па моїх дорогих Фунів сильніше, ніж полювання на носорогів. Поблизу від телефонної трубки, яку тримала Ганка, чулися вигуки її чоловіка.

Коли Фуньо Прекрасний нарешті добрався до телефону, то почав з таким ентузіазмом дертися, вигукувати, вихваляти сопрано й басом чудесне видовище, що того вереску не можна було зрозуміти. Тільки прикривши трубку згорнутим удвоє пледом, я міг розрізнити окремі слова величного гімну на честь кольорових димарів, що його склав і виконав Фуньо. А що я вже кілька років дуже добре знав ораторські можливості, витривалість легенів, силу віддиху й голосових зв'язок цього «прекрасного» чудовиська, то ліг лівим вухом на згорнутий плед і задрімав, солодко, але на короткий час.

Фуньо вже трохи захриплим голосом (може, послати йому молока з маслом і медом?) допитувався:

— Ну й що? Ну? Що ти на це, пігмею? Я дуже хрипко відповів:

— Що стосується пігмея, то, напевно, ти ще ніколи не діставав од пігмея по голові. Завтра спробуєм. Чи, точніше, сьогодні. Нагадую: ви маєте бути в мене о восьмій. А ти ж знаєш, як легко прокидаєшся. Іди спати, нещасний шомполе!

— Я вже йду! — вигукнув він. — Але що ти на це скажеш?

— Завтра відповім тобі!

І я поклав трубку. Телефон ще разів зо два буркнув, — очевидно, під Фуневими пальцями, — але я вже закутав апарат пледом і пішов до свого дивана.

До кімнатки можна заходити лише через кухню. А я хвилину тому прогнав Фуня охриплим голосом. Тому відніс апарат до вітальні і… повернувся до кухні. В мені зародилося віроломство, а коли вже зародилося, то почало рости. Ніколи не припускав, що може до цього дійти. А таки дійшло! Я сам, власноручно, приготував собі велику чашку гарячого молока з медом і маслом, випив його одним духом, добрів до дивана й заснув, мов ангелятко (віком скількись там років, лисувато-сивувате й трошки грубеньке). А о сьомій підвівся з дивана навіть досить жваво. І головне, що мій голос звучав виразніше й дзвінкіше, ніж у багатьох видатних європейських дикторів.

Я викупався, поголився, зробив десятихвилинну гімнастику, коли залунав дзвіночок радіолюльки. Це був Ярек.

Після інформації меншого з братів Кошмарик я не міг якийсь час поворухнути язиком. Що з того, що ми ще вчора говорили про можливу небезпеку? Сьогодні в нас уже були загальні дані, і мені просто на кілька хвилин відібрало мову, Ярека трохи тіпало від збудження, коли він у загальних рисах розповідав про лихо, що насувалося на Краків. У вихідну суботу, яка починалась одразу після півночі, Краків скоріше безлюднів, аніж залюднювався.

Звичайно, Старе Місто вже багато років здригалося від вібрації автобусних і автомобільних коліс та сотень тисяч ніг туристів, що відвідували Краків. Туристів, майже так само стомлених бродінням гарними вуличками, як гарні вулички стомлювались від бродіння туристів.

Але того, що відбувалося сьогодні, не передбачили навіть ні обидва геніальні брати Кошмарик, ані магістр Діонізій Вернигора, не кажучи вже про мою скромну особу. Ми страшенно осоромились перед історією і народом. Ми не взяли до уваги тиражів вечірніх газет, а насамперед радіуса дії радіостанції і кількості передач останніх вістей по радіо. Польське агентство преси підтвердило, що популярне явище, несерйозно назване «Кольоровими димарями», повинне бути вивчене найвидатнішими науковцями. Частина з них уже перебуває в Кракові й розпочала дослідження.

Оце тобі маєш! Жарти скінчилися.

Графоман, який прийшов на Краківське телебачення з пісенькою про «Ко-ко-кольорові ди-ди-димарі», відбув з Кшемйонок значно швидше, ніж прибув туди.

Деякі редакції, які із запізненням одержали найновішу інформацію, ще надрукували якісь поемки і віршики про «Кольорові димарі».

Особливо прислужився батьківщині один із редакторів, у якого дуже боліла голова, пересохло в роті й дуже смоктало під ложечкою. Випивши кухоль пива, він дійшов до такого стану, що написав сонет про димарі. Почав від вихваляння, від «історії народу, від Вісли — королеви рік і окраси вавельського замку»!!! А закінчив так, що газету розкупили за п'ять хвилин. Закінчення звучало так:

Коли він прокинувся, отямився й прочитав на свіжу голову свій твір, то прийняв цілий кілограм снодійних порошків. Його ледве врятували. (Не знаю, чи правильно зробили.)

Та про що я тут, у біса, розбалакую?

Час повернутись до справді важливих питань. Отож «Кольорові димарі» завдяки пресі, радіо, а згодом і телебаченню стали справою не стільки важливою, скільки цікавою. Повідомлення було центральне, чотири короткі речення, після них крапка, а після крапки тільки синя далина й надвіслянські тумани. Вистачило? Звичайно! Однією з головних національних рис поляків є дивна особливість: якби ти розповідав їм про найважливіші справи їхнього громадського життя в чотирьох тисячах слів, вони вже після чотирьохсот перестали б слухати. Зате чотири, на перший погляд незначні речення, чотири сухі інформації про так звані «Кольорові димарі» і коротке повідомлення про найвидатніших фахівців, що вивчають справу, спрацювали на сто два відсотки. Народ раптом отямився й прокинувся з рукою в димарі. Місто опинилося перед катаклізмом.

Краків може бути гостинним. Але як бути гостинним, коли загрожує навала? Щоправда, не татарська й не шведська. Та все ж земля сьогодні здригається грізніше, аніж у ті страшні роки. Тому вже від зблідлого зі страху світу рухаються в напрямку Кракова колони звичайних автобусів і туристських автокарів, фургончиків, різних таксі й приватних автомашин, — не кажучи вже про низки мотоциклів (з причепами й без них), мопедів і звичайних велосипедів. Траплялись і самокати!

Я не хочу розігрувати генія, так само як не люблю вдавати з себе йолопа. Широковідоме вже сьогодні повідомлення я вислухав ще вчора о двадцять третій годині. Людині мого фаху необхідно мати хоча б яку-небудь уяву. Я не пророк. Але маю трохи фахової (і аматорської) уяви. Крім того, мені здається, що я зумів вивчити різного типу риси й властивості народу, який давно вже вкарбував у своєму серці і який вписую в різні документи — акти й паспорти: національність — поляк, громадянство — польське. Тому, вислухавши вчорашнє повідомлення, я вдарив себе по лобі, аж там щось сріблясто задзвонило (цікаво, що там могло так сріблясто задзвонити?). Та я не довго думав над цим, ухопив телефон, відставив його, щоб узяти блокнот з потрібним мені номером, знайшов потрібний номер, знову вхопив телефон, набрав номер знайомого, з яким рідко зустрічаюсь, і він обізвався відразу, з гідністю, спокійно. Зате в мене голос то попискував, то гудів від нервування.

У мого знайомого дуже міцна нервова система, і він мислить якось трохи уповільнено. Спокійним голосом поінформував мене, що не я один переймаюсь навалою, яка суне на нас, подякував, потім побажав доброї ночі й поклав трубку, а я лишився сам, наче геройський кролик, який іде на бій із лисом і страшенно боїться його, хоч і храбриться.

Досить про це! Зараз тридцять хвилин на восьму. Подзвонив по телефону Ярек.

Виявляється, що мій вчорашній мовчазливий співрозмовник трохи легковажно поставився до моїх пересторог. Щоправда, він зробив більше, ніж я від нього сподівався. І цього ніби вистачило. Стягнув великі резерви засобів пересування аж із восьми воєводств. Тільки що згідно з Ярековими повідомленнями, підтвердженими магістром Вернигорою, на Краків сунула вже хвиля автомашин і поїздів майже з двадцяти п'яти воєводств. Не рахуючи сміливців і туристів зі Щецінського, Гданського й Білостоцького воєводств. А також літаки…

Ярековий звіт тривав три хвилини, але важив близько трьохсот тридцяти трьох тисяч тонн.

Я приглушено зойкнув:

— Розтопчуть, затопчуть усе місто!

Ярек досить бадьоро підтвердив, що на автострадах і на трасах дорожня служба руху якось дає собі раду. Але на дорогах першого, другого й третього класу вже о четвертій годині почалися сцени на зразок Дантового «Пекла» — якби Данте міг моторизувати пекельні безодні.

Я зрозумів, що немає часу на довгі телефонні балачки. Треба діяти, відразу, не зволікаючи, не відтягуючи і взагалі блискавично. Зараз тридцять п'ять хвилин на восьму. Небо гуде, земля здригається. Треба розпочинати нашу конференцію…

— … найпізніше о восьмій тридцять, — втрутився Ярек.

— … найпізніше о восьмій тридцять, — повторив я разом із ним.

Наближалась восьма година.

Брати Кошмарик уже повністю включились у роботу. Магістр, мабуть, також.

Гірше стояла справа з Ганною і Фунем. Фуньо після вчорашнього засліплення кольоровими димарями мусив своє відіспати. І дуже багато чого треба, щоб його розбудити.

В міжнародних колах Фуньо Прекрасний відомий як Заснула красуня, чи Заснула принцеса. Звідки взялося це прізвисько? Напевно, не йшлося про красу, а тільки про сонливість. Ще й тепер розповідають про нього, ніби він проспав сильний землетрус в Ірані; тільки коли його розбудили опівдні, ще з заплющеними очима почав кричати, щоб йому принесли сніданок. А від усього готелю залишилась тільки стіна, до якої прилягала Фунева кімната, й шматок підлоги разом з диваном, на якому він спав. Поки його рятували (на дивані лежала й кінокамера), він зняв чудовий фільм.

Через одинадцять місяців Фуньо проспав аварію великого пасажирського пароплава й прокинувся через сорок п'ять хвилин після того, як пароплав затонув, тієї миті, коли його витягали з води. Свій рекорд він повторив через вісім місяців, проспавши відому катастрофу пасажирського літака на Таїті. Прокинувся аж на столі в лабораторії електроенцефалографу, коли його голова була вже обклеєна електродами й дротами цього апарата для дослідження мозку. Він прокинувся, вереснув, і половина медперсоналу добрих півгодини мусили його ловити. Нарешті Фуня приманили його ж власною непошкодженою кінокамерою.

А сьогодні Фуньо верещав мені в телефон до другої години ночі. Потім я пішов на заслужений відпочинок. А Фуньо? Я знав його багато років і міг поставити десятикаратовий діамант проти гнилого горіха, що Фуньо танцював усю ніч до ранку. І, напевно, ще спить. А розбудити треба якнайшвидше. Здавалось, що це легко зробити, бо Фуньо ніби прокидався, але так тільки здавалось. Він дозволяв, щоб його вели до ванної, голився, одягався, йшов туди, куди вели, мабуть, у такому стані не опирався б, якби йому захотіли відрубати голову, щоб пришити, наприклад, під лівою пахвою. Поки не прокидався його мозок, Фуньо більше скидався на тримач для парасолів, схрещений з тапіром, аніж на дуже талановитого і симпатичного фільмового діяча.

Як же його розбудити?

Щиро признаюсь, я був одним із трьох людей на світі, що знали, як розбудити Фуня за п'ять хвилин. Більше того, я єдиний у світі знав справжній і найкращий рецепт.

Кімната, я і весь дім уже готові приймати гостей. Треба було спішно приготувати рецепт для Фуня. Я мусив квапитись; був такий заклопотаний і зайнятий, що не помітив прихиленої до високих полиць з книгами великої алюмінієвої драбини. Ліки від сну для Фуня були готові о сьомій годині сорок чотири хвилини. Близько восьмої години прийшов Ярек, дуже вибачаючись, що прийшов раніше. Точно о восьмій з'явився Марек з магістром. Зате Ганку й Фуня ми чекали аж п'ять хвилин і вісімнадцять секунд. Досить було тільки глянути на Фуня — рухомий тримач для парасолів, глухий, сліпий і німий. Ми не знали, що робити, сміятись чи плакати. Я подивився на Ганку, вона безпорадно розвела руками.

— Ще близько двадцяти хвилин, — шепнула вона. — Ви, мабуть, знаєте, що це мусить тривати, доки моя Заснула принцеса насправді прокинеться.

— Я знаю своє, пані Ганю. І уявіть собі, що я зараз принесу ліки.

— Які? Це неможливо! Сорок лікарів підтвердили, що це невиліковно.

— А в мене є ліки! Від Фуневого батька. Ви-про-бу-ва-ні!

Я пішов у кімнату до бабусі, позичив у неї старовинну табакерку часів Варшавського князівства. Потім зайшов до кухні, взяв міксер із старанно змеленими на порошок «ліками». Насипав трохи тих «ліків» у табакерку. Задум був добрий, бо ексцентричний Фуньо три роки тому, намагаючись відучитись від куріння, почав нюхати тютюн. Дійшло до того, що з портсигара в нього сипався тютюн, а з табакерки він виймав сигарети.

Цього разу я вирішив скористатися з давньої Фуневої звички нюхати тютюн. Я підсунув йому під ніс табакерку з коричневим порошком.

— Фуню! — вигукнув я. — Тютюн!

— Тютюн? — забурмотів він крізь сон.

Він простягнув руку, я насипав йому порошку, а сам швидко відскочив убік. Щоправда, Фуньо напівлежав, напівсидів у моєму найміцнішому й найзручнішому кріслі, однак, маючи справу з таким тютюном, ніколи не знаєш, що може трапитись. Усе це відбувалося серед тиші, всі присутні пильно придивлялися, що я роблю, не зронивши ні слова. Тільки в Ганки був трошки занепокоєний погляд. І в магістрових очах заблищали золотисті іскри, ніби він щось відчув чи почув.

А Фуньо ніяк не міг піднести свій «тютюн» до носа. Його невпевнені рухи свідчили, що він ще на півдорозі до пробудження.

Нарешті йому все-таки вдалося піднести порошок до носа. Він сильно втягнув його, — на щастя, тільки однією ніздрею.

— Що це… — почав він.

Потім чхнув. Але всупереч моїм сподіванням — дуже слабо й спокійно. Наче примірювався.

За мить він нарешті прокинувся разом зі своїм бідолашним носом, у якому ще був «тютюн».

Друге чхання підняло його з крісла. Третє вдарило ним об стіну. На щастя, стіна була опорна, і на ній висів мій улюблений старосвітський килимок, грубий і пружний, паче матрац. Фуньо гупнув об килимок, аж стіни задвигтіли. Він посунувся вздовж стіни, якось дивно, блаженно посміхаючись. Моргнув до мене масним очком, ніби кажучи, що хоче ще.

Але з Ганки було вже цього досить.

— Що ви йому дали?

Замість мене відповів сам Фуньо! Він зірвався на ноги, опритомнілий і веселенький. Ще раз чхнув і знову вдарився об стіну, аж з-під килимка висипалася добра пригорща тиньку.

— Він дав мені життя! — заволав Фуньо. — Я знову живу повнокровним життям! Ні! Не кажи, що це було! Я сам скажу! Ти зберіг рецепт мого старенького татуся! Дай мені тільки щось випити, бо в горлі страшенно пече від цього «тютюну» з перцю!

— Перець? Невже? Хіба можна? — стривожилась Ганка.

— Можна, — запевнив Фуньо. — Не такі речі вживали. Візьмеш у нього рецепта. Нарешті закінчиться моя ранкова «летаргія». Можна?

— Безперечно, можна, — підтвердив магістр. — У вас, пане режисере, горло таке запечене, як верблюд.

«Тютюн» з перцю, який я приготував, мав ще раз сильно струсонути Фуня. Та цього разу обидва брати, я і магістр (біля колін) якось утримали Фуня в рівновазі.

— Може, це справді здоровий засіб, за допомогою якого можна будити вранці мою бідну крихітку, — прошепотіла зворушена Танка, а я подивився на неї тупими волячими очима.

Бо хіба можна збагнути таку складну таємницю: чому ця гарненька дівчина називає «своєю бідною крихіткою» оце незрозуміле схрещення тримача для парасолів з п'яним тапіром? Незбагненні дороги жіночих почуттів. Мені лишалося хіба що співчутливо зітхнути. Та не встиг я й зітхнути, як Фуня почало вже підкидати. На щастя, брати Кошмарик вистрибнули йому на карк, а магістр Діонізій стиснув йому носа плоскогубцями. І цього разу якось обійшлося.

— Фуню, — сказав я суворо. — Ти перестанеш чи ні?

— Перестану! Три слова честі в чисельнику, а благородне слово в називному відмінку. При умові, що о…о…о…

— Магістре! — вигукнув Ярек, знову вистрибуючи Фуневі на карк.

Ганка затулила руками обличчя. Плоскогубці були вже на місці.

— Фуню, — спитав я, — що зробити, щоб ти заспокоївся?

— Дати мені відбазу дезебта, — прогугнявив він, весело поблискуючи очицями.

Я здригнувся. Може, перець проник Фуневі в мозок? Що ж робити? Що ж тоді? Тоді вже скінчився б один і другий кошмарик, а почався б нелюдський кошмар.

— Пані Ганко, — шепнув я. — Що цей бідолаха каже?

— Ви не зрозуміли? — мило здивувалась вона. — Він сказав, що відразу перестане, коли ви дасте йому рецепта.

— Трохи дивно.

— Дивно? Цікаво, як би ви говорили з плоскогубцями на носі.

— Що правда, то правда.

Тим часом Фуневі пощастило вирватись від опікунів. Легеньке «апчхи» винесло його на стіл, і Фуньо, як соліст із ансамблю «Мазовше», утнув голубка.

— Оце розвага! — вереснув він.

— Яка розвага? — спитала Ганка таким тоном, що Фуньо Прекрасний через секунду сидів уже на своєму стільці і вдавав, ніби взагалі нічого не знає. В мене самого мороз пробіг поза шкірою. Щоб заспокоїтись, я взяв блокнот і в глибокій тиші, такій глибокій, що чути було шурхотіння пера по папері, виписав рецепта (на дві частини китайського перцю по одній частині бенгальського і дрібної болгарської паприки). Подав його Фуневі, який уже ладен був вигукнути: «Оце розвага!», якби на нього не сикнула Ганка. А слідом за нею, встаючи зі стільця, я так глянув на Фуня, що його відстовбурчені вуха прилягли до голови, а кінчик носа побілів, Я подивився на решту присутніх: уважні погляди, серйозні обличчя. Дуже добре.

Я постукав ручкою по столі.

— Попереджую! — мовив я. — Жодної розваги не буде, розваги скінчилися. Починається важка робота, яку можна сприймати з почуттям гумору, але аж ніяк не легковажно. Розпочинаємо дуже важливу нараду про так звані «Кольорові димарі», а також про операцію під назвою «Кольорова Вісла», Дозволю собі, як найстарший, хоч я й небагато що знаю, призначити себе керівником. Хто проти? Немає. Хто утримався? Немає. Отож, — я надувся, як стара ропуха, — дякую, дякую і ще раз дякую представникам мистецтв, що зібралися тут, найсердечніше дякую.

— А я найсердечніше прошу, — загув магістр Діонізій

Гібридон, — найсердечніше прошу.

— А я дякую, — блаженно всміхнувся я, — найсердечніше!

— А я вже остаточно прошу! — загарчав магістр, аж у нього іскри посипалися з вушей. — Прошу найсердечніше… тьху, хай йому біс з тією сердечністю… отож я найсердеч… тьху… тобто я найсерйозніше прошу, щоб наш безцінний керівник далі лив воду і розпатякував. Розпатякував, як промовець, котрий щось плете, бо його не слухають. А не слухають його, бо він плете.

В мене є досвід, і хоч я, власне, не вмію ані ображатись, ані гніватись, зате вмію вдавати. Залежно, що й коли. Зараз я настроїв голос на генеральський бас і зненацька гупнув кулаком об стіл.

— Тиша! — вигукнув я, аж луна пішла. — Повторюю: спокій і тиша!

І справді — зробилося дуже тихо. Так тихо, що я підслухав думки Фуня, який, на противагу до тих, що думали вголос, думає майже пошепки. «Я це розумію. Цього варто було б навчитись: холоднокровно влаштовувати гучні скандали. Це гарний спосіб».

Цієї миті пані Ганка підозріливо подивилась на свого чоловіка, потім на мене. Та в мене є досвід. Коли стало тихо, я змінив вираз обличчя з грізного на дуже приязний.

— Мої любі,— озвався я, — нашу нараду відкрито. Тепер перерахую питання порядку денного. По-перше, з'ясування справи «Кольорових димарів», а також «Кольорової Вісли». По-друге, кожного з присутніх запрошую до складання попередніх проектів, які стосуються дальших дій. Принагідно пояснюю, що ніхто з нас не повинен дотримуватись якоїсь установленої послідовності. Як відомо, не досить уміти почати з початку, щоб закінчити в кінці. Я вважаю, що той, хто не знає, який має бути кінець, не зможе добре почати. Тому треба часом почати з кінця, щоб закінчити початком. Це питання таланту.

Фуньо підняв руку. Я надав йому слово.

— Якщо йдеться про талант, — промовив він, — то саме таким способом я роблю фільми. Наприклад, тут частина середини, потім кінець, далі решта середини і в кінці початок. Тільки так!

— А зараз, любий, — шепнула Танка, — ти робитимеш так або інакше. Може, навіть від початку до кінця. Зрозуміло?

— Але ж, Ганнусю! — вигукнув Фуньо.

— Але ж, Фуню! — вереснув я. — Хіба я дав тобі слово? Фуньо почав белькотіти якісь вибачення, коли зненацька попросив слова магістр. Я, незважаючи на обурення Фуня, заткнув йому рота Ганчиною косинкою і надав слово магістрові.

Магістр поводився якось дивно. Спершу він приклав палець до губів, наказуючи всім мовчати, потім закотив рукава аж під пахву, витягнув горизонтально руку й почав на ній висвітлювати слово по слову. Хто не вірить, може зателефонувати до самого магістра (номер 978651). А техніка ця відома. Багато редакцій ранкових газет мають на своїх будинках вечірні «світляні видання». Вони побудовані на принципі світляних спортивних табло. На фронтоні будинку монтують багато рядів електричних лампочок, які то спалахують, то гаснуть, утворюючи літери; літери сполучаються в слова, тобто в найновіші повідомлення.

На руці в магістра не було лампочок. Більше того! На руці, яка раптом стала темною, він висвітлював слово по слову схожим на неонове, але набагато м'якшим світлом. Він висвітлив виразний і чіткий напис:

«Увага! Хтось нас підслуховує, а інші нас винюхують. Діє одне людське вухо і два собачі носи. Нехай господар перевірить, у чому справа!»

Всі присутні подивились на мене. З обуренням! А я похнюпився.

Те, що хтось нас винюхує і буде винюхувати, я знав з самого початку. І повинен був попередити, що в квартирі є два дуже цікаві собаки, хоча вони вміють зберігати таємниці.

Зате я забув, що бабуся запланувала собі на сьогодні скласти і впорядкувати книжки у вітальні. Про цю загрозу я якось забув, бо й так уся родина знає, що коли бабуся Ірена щось вирішить зробити, її не зупиниш ніяким чином, ніякими аргументами. Ми певні, що її не стримала б навіть ухвала сейму. Більше того, ухвала Ради Безпеки чи рішення Організації Об'єднаних Націй небагато допомогли б. Те, що вирішено, буде виконано, — і нікому немає до цього діла. Легко сказати — нікому немає до цього діла. Так може говорити той, кого це не обходить. Той, хто, наприклад, бавиться в Австралії з маленьким кенгуру й не має жодного уявлення, що певною мірою ходить вниз головою.

Але я не ходжу вниз головою, і мене дуже обходять дві речі. По-перше, те, що бабуся стоїть на триметровій драбині. По-друге, таємна нарада в моєму домі.

Магістрів переполох свідчив про те, що бабуся вже порається у вітальні, а це означає, що жінка вісімдесяти п'яти років вибралась па досить високу домашню драбину, щоб витерти пил з річних комплектів журналів «Діалог» і «Творчість», які лежать на найвищій книжковій полиці. Знову! Всього через три місяці! Я мовчав, бо, заплющивши очі, побачив бабусю на найвищому щаблі драбини, собак, які обнюхують усе, що тільки можна, — і в мене потемніло в очах: як застрахувати бабусю-альпіністку? Я німію від страху, а вона насвистує собі вальс Шопена!

До того ж, бабуся має одну особливу рису, яку я частково успадкував. А саме: лівим вухом вона чує в чотири рази краще, ніж правим, а правим чує цілком нормально. А якщо магістр зняв переполох, то це означає, що бабуся вже кілька хвилин стояла, повернувшись до нас лівим вухом, і чула кожне наше слово. Незважаючи ні на що, треба вживати якихось заходів. Незважаючи на родинні стосунки! Я простягнув руку до друкарської машинки, що стояла на жінчиному письмовому столі, й вистукав на ній одним пальцем (бо не люблю й не вмію інакше друкувати па машинці) таке:

«Вибачте! Я забув, що бабуся вже почала (згідно з своїм тижневим планом) витирати пил з книжок у вітальні. Повинен сказати, що в неї ліве вухо діє, як найчутливіший мікрофон. Що ж до обнюхування, то це не страшно. Наші собаки небалакучі. Крім того, вони домашні, отже, вміють тримати таємницю».

Мою інформацію було сприйнято стримано. Тільки в Ярека й Марека весело блиснули двокольорові оченята. Зате в мене, мабуть, була така весела фізіономія, як у розбійника під шибеницею.

Ярек нахилився до Ганки і щось сказав пошепки. Фуньо враз значущо й ревниво закашляв, але Танка не звернула на нього уваги. За хвилину вона озвалася своїм звучним голосом, наче зовсім не розчула Фуня або навіть не помітила.

— Дорогий пане Єжи! Мене дивує одна річ. Справді, ще досить рано, й ми недавно поснідали. Однак уже час було б випити якоїсь кави або чаю. Чи ж не так?

Я саме повернувся лівим вухом у бік сусідньої кімнати, двері з якої вели до вітальні. За тими дверима я зненацька почув швидке деркотіння, так ніби хтось тягнув паличкою по паркані. Потім уже всі почули голосний стукіт, змішаний з гавканням Ренні й писком переляканої Массумі. Наступна секунда тяглась для мене майже сто годин. Але вже за мить залунав задиристий стукіт жіночих підборів. Ух! Я промовив уголос:

— Ух! Ще раз пощастило.

— Що «ще раз пощастило»? — спитав магістр. Я зітхнув.

— П'ять років тому лікарі заборонили бабусі спускатися з Каспрової вершини і навіть, що її особливо сердило, з Носаля й Губалувки[13]. Тоді вона образилась на лижви, на лікарів і на гори разом із альпінізмом. Переключилась на море. Плавав! І як плаває! Спробуйте виграти в неї чотириста метрів вільним стилем. Я вмію плавати, але не з жінками, тому що бабуся, дружина й дочка переганяють мене як хочуть і будь-яким стилем на дистанції до двохсот метрів. Після двохсот метрів я плаваю краще.

— Все це дуже мило й приємно, проте ми запитували: «Що, ще раз пощастило?» Може, бабуся влаштувала собі в вітальні плавальний басейн і плаває двісті метрів вільним стилем? — засміявся Фуньо голоском стоноги, яка курить марихуану.

Брати Кошмарик злегка посміхнулись, та, мабуть, не з приводу бабусі. Ганка засміялась разом із Фунем. Ми з магістром подивились один на одного. Мої півкулі зовсім притихли, в голові в магістра теж наче щось зупинилось. Ми обидва злегка почервоніли, злегка посиніли. Обидва наче трошки зіщулились. Зненацька всі замовкли.

Двері до вітальні розпахнулися. На порозі стала бабуся з холоднувато-ввічливим виразом обличчя, обабіч неї стояли собаки з ввічливо-розбійницькими мінами на своїх породистих мордах.

Зупинившись на порозі, бабуся так пильно подивилась, на нас, що всі ми замовкли. Потім вона швидкими, бадьорими кроками перейшла через мою кімнату до кімнати, де ми сиділи. Стукіт її черевичків супроводжувало тихе, але насправді грізне шурхотіння собачих кігтів по паркету.

Та ось вона підійшла ближче й, посміхаючись, ще раз дуже уважно оглянула нас, ніби хотіла почастувати наваром зілля для печінки. Ніхто не порушував тиші, тому що бабуся тільки посміхалась, зате собаки дуже красномовно зиркнули одне на одного. «Візьмемо їх на зуб?» — засопіла Массумі. «Поки що вдаваймо, наче нас тут немає», — пирхнув Решті. А мої мозкові півкулі мовчали, наче закляті.

— Миле товариство, — обізвалася нарешті бабуся. — Мимоволі я почула… я зовсім не підслуховувала… тільки почула, що моя дорога дитина ще не навчилась запитувати своїх гостей, хто з них хоче кави, хто — чаю чи соку. Я зроблю це сама, а молоді люди допоможуть мені принести. Що ж до купання у вітальні і в балії, то я викликаю пана Фуня на маленьке спортивне змагання, хоч мій син цього не любить. Викликаю вас, пане Фуню, з'їхати по драбині!

Фуньо трохи зблід, борлак у нього застрибав, як білка.

— А-але ж, ша-ша-новна пані… Й-й-й-я? В розмову втрутилась Ганка.

— Шановна пані Ірено, — мовила вона, вклоняючись бабусі, яка за це всміхнулася їй, — мій Фуньо, повірте мені, з дитинства страшенно боїться драбин. Точніше кажучи…

Цієї миті сталося щось ясне й цілком зрозуміле для нас, але зовсім незрозуміле й несподіване для бабусі. Придивляючись до кожного з присутніх, вона вкінці натрапила на голову магістра Діонізія Гібридона Вернигори, яка ледь виднілась над поверхнею столу. Ренні загарчав пошепки: «Ти бачиш цього малюка з бородою? Підозріло». — «Ех, — зітхнула Массумі,— тепер усі носять бороди». Але бабусин голос, коли вона звернулась до магістра Діонізія, звучав уже зовсім звичайно.

— Ах, ласкавий пане… прошу вас, не соромтеся. Цей стіл для вас ніби трохи зависокий. Може, вам зручніше буде встати?

— Але ж, вельмишановна пані… дозвольте відрекомендуватись: магістр Діонізій Гібридон Вернигора.

— Дуже приємно. Отже…

— Отже, я хотів би пояснити вам, що я зараз стою.

— Ви стоїте? — спитала глухим голосом бабуся. — На чому ви стоїте?

— На стільці й двох томах енциклопедії.

— Пане магістре, ви, мабуть, хочете переконати мене, що гномики є на світі.

— Ні, шановна пані бабусю. Я прибув сюди з іншою метою.

— А як ви сюди прибули?

— В невеликій дорожній сумці.

— Як що… вибачте, як хто?

— Певною мірою я прибув сюди як гном. І ніхто з цього не здивувався. Людська уява безмежна.

— Мене дуже радує, пане магістре, — нарешті посміхнулась бабуся, — ваше прихильне ставлення до людської уяви. І будь ласка, скажіть мені відверто, чи взагалі гноми можуть повірити в існування людини?

— Звичайно, тільки за однієї умови.

— За якої?

— Що ті гноми існують.

— Браво, магістре! Ви мене переконали. І саме вас я попрошу допомогти мені. Отже, хто бажає кави? Хто — чаю? Хто — помаранчевого соку? Дякую. Здається, я точно запам'ятала. Запам'ятала, що пан режисер боїться змагатися з вісімдесятип'ятирічною жінкою в з'їжджанні з драбини. Тому, дорогий магістре, будь ласка, ходімо зі мною. Ваші очі подібні до золотоочки, а золотоочка — надзвичайно гарне створіння!

Магістр аж почервонів від утіхи, вклонився, легко зістрибнув зі стільця і пішов слідом за бабусею, а за ними — собаки.

Зате Фуньо, в якого ще трохи тремтіли руки, спитав ображено:

— Хіба я винен, що боюся саме драбини? Я був у Альпах, до того ж із камерою на шиї. В Андах був! З Ганею ми познайомились на Кавказі, на висоті п'ять тисяч шістсот метрів.

— За тридцять три метри від вершини Ельбрусу, — додала Ганка.

— А драбини боюсь, — закінчив Фуньо. — Будь-якої?

— Будь-якої.

— З лікарями радилися?

— Із ста вісімнадцятьма лікарями! І вони нічого не сказали! А я наче ідіот: до п'яти метрів угору страшенно боюсь висоти. А після п'яти метрів до десяти тисяч метрів… хоч вище обрію злітай! Почуваю себе, як інтелігентний метеорологічний балон.

— Звідки ти знаєш, що до десяти тисяч?

— Я стрибав з десяти тисяч разом з п'ятьма парашутистами-акробатами. Я знімав першою камерою, Ганя — другою.

— І ти дозволив їй, потворо? — вигукнув я.

— Нехай би спробував заборонити, — сказала холодно Ганка. — І вже настав час покінчити також із драбиною. Ми вже почали робити перші спроби. Фуньо врешті признався, що з дитинства пам'ятає сцену, яка мучила його уві снах. Він весело виліз на драбину, весело зліз із драбини, але потім руки його якось переплуталися з ногами, — і він почав уперто раз за разом вилазити вгору ногами. Йому ніяк не вдавалося видряпатись. А в Фуня вже тоді була наполеонівська вдача, хоч його ще вдягали в повзунки. Отож він боровся ногами догори одну годину, дві, три. Нарешті, як Наполеон під Ватерлоо, здався. Його дуже вразило, що злізти він умів, а вилізти не може.

— Відверто кажучи, мене це страшенно вразило, — додав Фуньо.

— А може, ти все-таки спробував би? — спитав я.

— Що? Без линви? Без гаків? Без страхування? — зойкнула гарненька Ганка. — Я нізащо не дозволю. Крім того, нас чекає інша робота.

На Фуня саме напало легеньке чхання. Йому вдалося навіть приховати його, але в нього став такий дурнувато-блаженний вираз обличчя, що я ледве втримався, щоб не розреготатись. Хоч це мені не минулося даром. Мною так струснула гикавка, наче хтось ухопив мене за чуба і вдарив головою об підлогу. Другий напад цієї гидоти я стримав, але вже й так усі дивились на мене великими, мов блюдця, очима.

— Ду-у-же вибачаюсь, але ко-о-жному доля посилає різне не-ща-астя, — промовив я покірно. — Одному драбину, другому — ги-и-кавку.

Коли я так белькотів, мабуть, у мене був дуже дурний вираз обличчя.

— Ви теж хороший, — сказав суворо знавець психології, людських думок і почуттів, тобто Ярек. — А звідки взялась ця гикавка? Ви думаєте, я не бачив? Ви помітили, що пан Фуньо чхнув, і подавилися сміхом. Вам пощастило той сміх проковтнути, й ви почали гикати. Так чи ні?

— Мені здається, що всі ми добрі,— відповів я. — Ми поводимось, як старі пані за чаєм. Кракову загрожує навала. Ми повинні обговорити справу «Кольорових димарів» і «Кольорової Вісли». І всі дальші наслідки цієї справи. А ми тим часом базікаємо то про драбину, то про те, чи люди вірять у гномів, то п'ять хвилин про чхання й хвилину про гикавку. Де відчуття часу?

— Вибачте, — втрутився Ярек, — а хто ж це все описує? Ви чи я? Наскільки мені відомо з достовірних джерел, точніше, з кіл, зв'язаних з відомим видавництвом, ви вже почали писати книжку з дуже цікавою назвою, а саме: «Брати Кошмарик, магістр і я». Отой «я» — це ви. Адже так?

Я почервонів, витер піт із лоба.

— Нехай буде так, — буркнув я. — Наперед нічого не відомо.

— Між нами кажучи, — вів далі суворо Ярек, — ви базікаєте і зволікаєте. Розповідаєте про тисячі неважливих подробиць. Закінчиться тим, що, поки вийде книжка, ми вже будемо сиві-сиві — сивісінькі, як магістр Діонізій. Можу навесні приклад. Ви не закінчили шостого розділу книжки. І що ж тепер? Я вас питаю: що ж тепер? Загрожує навала! У визначених димарях і визначених місцях віслянського узбережжя вже все готове! Але як нам скористатися цією нагодою? Про що домовитися з паном Фунем і його прекрасною дружиною? Коли ви порозумієтесь зі своїм однофамільцем з Варшави? Востаннє запитую: коли нарешті буде порядок? Ми зійшлися на нараду, яка може виявитись важливішого, ніж ми передбачали. А що відбувається зараз? Що, власне, діється з нашим часом?

Він підвівся, вибачився і вийшов з кімнати.

— Час, шановні добродії, плине, — відповів я поважно. — Буває, він повзе, мов старий черв'як. А буває, женеться і біжить так, що переганяє наші думки. Що ж до мене й моєї роботи, то я звик, що час плине в досить рівномірному ритмі. В мене з ним непогані стосунки.

Я тричі ляснув у долоні: вирішив довести, що я теж можу дещо розповісти на цих сторінках.

Ну, от маєш: хтось відчинив двері. Крізь них повіяв якийсь струмінь, чи то подиху, чи то легенького вітерця.

Саме так і було. Двері прочинилися тихо й таємниче, наче їх відчинив собі сам Час. У нашій кімнаті запало благоговійне мовчання. Обидва брати К., Фуньо й навіть Ганка втупились у відчинені двері, наче в них справді мав з'явитись Час, ніби вони забули, що він плине в них самих і навколо нас, може, в кожного по-іншому, але безперечно, в кожного. Але це був не Час!

На порозі з'явилися дві дуже подібні одна до одної таці, які пливли сантиметрів за сорок над підлогою; одна з посудом для кави, друга — для чаю. Обидві з великими купками тістечок безе, коронним виробом бабусі Ірени. Слідом за тацями, що пливли в повітрі, поважно виступала боксерська парочка: Ренні й Массумі. Вони йшли розмірено, повільно, високо піднявши голови, нашорошивши вуха.

Я пишався ними, як павич, і водночас співчував бідолахам. У кожного з них за кілька десятків сантиметрів од чутливого носа була порція їхніх найулюбленіших ласощів. Голови вони тримали рівно. Проте кожного разу, втягнувши носом повітря, обоє скошували очі на таці.

Нарешті таці зупинились коло столу. З-під них одразу почувся розгніваний голос магістра:

— Дуже прошу забрати все це від мене, бо я починаю сердитись і таці можуть намагнітитись. Ну? Що там угорі?

Ганка вхопила одну тацю, я — другу, а магістр одним стрибком опинився на своєму місці й сказав, що тисячний раз у житті переконався, що він не створений для кухні, так само, як і кухня для нього. І не він один! Собаки, наприклад, тільки вдають, наче вони горді й солідні. Досить глянути, як вони косують очима на чудесні безе!

— Де Ярек? — спитав Марек магістра.

— Ярек, — махнув той рукою, — пробує…

Він замовк. Крізь відчинені до вітальні двері спершу почулось якесь деркотіння, за мить — усе гучніший гуркіт, нарешті — три важкі удари й один приглушений зойк.

— Будь ласка! Ото Ярек! — розсміявся магістр. — Пробував з'їхати по бабусиній драбині. Він зараз прийде.

І справді, незабаром прийшов Ярек. Він трохи накульгував і ступав якось боком. Сів на своє місце, але одразу схопився.

— Я трохи постою, — пояснив він. — Просто так.

— Мені це байдуже, — сказав я. Я встав.

Дав Ренні й Массумі по одному безе (про що вирішив признатись дітям, незалежно від наслідків). Потім вирядив ущасливлену собачу пару з кімнати. Нагадав бабусі, що мене ні для кого немає вдома. Вимкнув телефон, повернувся на своє місце за столом. Вийняв з кишені старого секундоміра, поклав перед собою.

Як відомо, в старих секундомірах грубі й темні стрілки, які дуже помітно гонять час, а механізм цокає надто голосно.

Все це я зробив мовчки, однак дуже значливо.

Першою здогадалась Ганка.

— Ви надаєте цій машинці право першого заступника головуючого?

— Ні. Лише заступника в часово-технічних справах, — пояснив я. — Хто-небудь проти? Немає? Дякую. Отже, втретє і востаннє розпочинаємо нашу штабну нараду. З цієї хвилини закінчуються жарти. Розмову, яку я назвав штабною, вже кілька осіб мені перервали. Дві з них звинуватили мене в різних вчинках. Я третя особа, яка звинувачує мене в надмірній балаканині. Покінчимо з цим усім. Для загальних планів, пропозицій і різних геніальних задумів у нас іще буде час. Зараз важливі дві справи! Перша: затримання лавини туристів, що напливає на Краків. Хто має щось сказати з цього приводу?

Озвався Марек:

— Пане магістре! Надаємо вам слово!

Магістр вийняв з кишені киреї округлий предмет з маленькою антенкою. Кінець цієї антенки він по черзі встромляв у кілька отворів округлого апарата. Так тривало двадцять дві секунди. На двадцять третій магістр почав говорити.

— Насамперед залізничний рух. Приміський відбувається без жодних ускладнень. Наприклад, Забежів — Краків: всього година спізнення. Зате всі поїзди далекого прямування цього разу побили рекорди трьох останніх років.

— Що це означає? — спитав я. Магістр Діонізій почервонів, опустив очі.

— Соромно сказати, — шепнув він.

— То краще не кажіть. А як із рухом транспорту?

Магістр підійшов до балконних дверей і взяв з-під них коробочку завбільшки як магнітофонна касета, прикрашену двома двометровими антенами. Я навіть не помітив, коли він поставив там цю коробочку.

Я не розумів, чому починаю непокоїтись і злитися. Проте щось почало мене гризти й гризти. Але що саме?

Що? Нарешті проблиснув здогад!

Адже державні установи нас не підслуховують! То яке ж право маємо ми підслуховувати такі державні установи, як КПП[14] і Дорожна служба руху. Я вирішив порозмовляти про це трохи пізніше.

— Ви ще там довго, магістре? — спитав я.

Ярек, який уже так-сяк міг сидіти, відразу виступив на захист магістра Вернигори.

— Пане Єжи! Магістр має перевірити близько півгодини найсвіжіших магнітофонних записів. Це означає: повідомлення майже з тридцяти пунктів Дорожної служби руху. Ви повинні були б слухати ці записи майже вісім годин. А магістр Діонізій буде готовий за дві-три хвилини.

— За три або чотири, — буркнув магістр Вернигора.

— Як він це читає? — здивувалась Ганка.

— Безпосередньо мозком, — пояснив Марек.

— І в нього не болить від цього голова? — ще більше здивувалась Ганка.

Знову починаються балачки, за які я відповідатиму? Адзуськи!

— Будь ласка, тихо! — попросив я. Магістр повернувся на своє місце.

— На всіх дорогах ситуація безнадійна. Не трапилось жодного нещасного випадку. Всього вісімнадцять середніх і дев'яносто незначних зіткнень. Лише один раз потрібна була медична допомога.

— А чому такі затори на дорогах першого й другого класу? Через дурість водіїв? Через аварії? — спитав я.

— Через те, що водії страшенно поспішають, — пояснив невинним тоном магістр Вернигора. — Але насамперед винні випадковості. Адже чотири п'ятих автомашин, які блокують дорогу, — це фургончики й грузовики, в яких попрополювались шини. Попроколювались, наче шипами, але шипів і сліду немає. Не розумію, як це так сталося?

— А центральні дороги? Автострада? Швидкий рух?

— Вже рано-вранці, коли зорієнтувались, яка навала загрожує місту, президент видав наказ, щоб у місто пропускати водіїв, які можуть довести, що їм необхідно в'їхати до Кракова.

Решті видали реклами, які заохочують відвідати інші мальовничі околиці міста.

— Скільки загалом може Краків сподіватися сьогодні гостей понад звичайну норму?

Відповів Марек:

— Не більше, ніж вісімнадцять процентів.

— Вибачте, — озвалася Ганка, — але я чогось тут не розумію. Наскільки я знаю, добродії Кошмарик мають по чотирнадцять років. А мені починає здаватись, що вони поводяться так, наче в них є водійські права. Адже це неможливо.

— Можливо! — вигукнули разом Ярек, Марек і магістр.

— Кажи ти, — звернувся Ярек до Марека, — бо ти вмієш розповідати коротше, ніж я.

— Тут немає що скорочувати. Певною мірою завдяки протекції дядька з автоклубу, а насамперед тому, що, склавши практичний і теоретичний екзамени, ми дістали водійські права (клас юніорів) без права мати власну автомашину.

— Ага, — посміхнулась Ганка. — А котрий з братів Кошмарик більше любить водити машину? Пан Марек?

— Так.

— У такому випадку, це ви придумали ту хворобу для шин. Бо тільки справжній водій знає, як псують настрій, мучать і вимучують проколоті шини, особливо коли продірявляться й запасні…

— … і треба заходжуватись латати їх, чистити й виконувати іншу творчу, тобто каторжну роботу, — засміявся Марек. — О, нам це дуже подобається!

— Ви признаєтесь?

— Ще раз нагадую! — Я бахнув долонею по столу біля секундоміра, й він так нахабно підстрибнув, що вцілив мене просто в ніс. Я вдав, ніби нічого не помітив. — Нагадую: я нікому не давав слова. А вже дев'ять годин одна хвилина. Фуньо! Коли найпізніше ти знатимеш, скільки телекамер тобі потрібно і яких саме?

— Об одинадцятій.

— Ну й досить.

— Нічого не досить, поки я не знатиму всього… Як? Що? Коли?…Про «Кольорові димарі»! Про «Кольорову Віслу»! Вибачте, головуючий дає мені слово?

— Даю.

— Отож я не ідіот.

— Фуньо не ідіот, — підтвердила Ганка.

— Не зношу ні халтури, ані порожньої балаканини.

— Фуньо не зносить халтури, — шепнула Ганка.

— Якщо це навіть мала халтура, — гримів Фуньо голосом застудженого Наполеона, — за дуже великі державні гроші!

— Ти вносиш пропозицію?

— Вношу пропозицію.

— Яку?

— Я маю знати все про кольорові димарі. Не те, що в них райдужний дим, що вони димлять один раз о дванадцятій годині, а другий — о двадцять четвертій і дим іде то з шести, В то з десяти димарів. Мені треба знати, чому цей дим кольоровий? Як це відбувається? Навіщо це відбувається? На якому принципі це відбувається? А крім того, хтось мені тут обіцяє нашу Віслу, «королеву польських рік», теж зробити кольоровою, з брудної смердючої води зробити райдужну стрічку. Хочу поставити вам ще одне запитання: хто з нас дістав сверблячку? Ви чи я, Єжи чи магістр, Марек чи Ярек?

— Знаєш, — сказав я, — мені здається, що всі ми разом і Кожен зокрема хворіємо на сверблячку. Підозрюю, навіть певний, що ви маєте свої власні, досить подібні до наших, комашки в мозку.

— Які там іще комашки? — обурилась Ганка. — Я волію мати сверблячку.

Підняв руку Ярек, я надав йому слово.

— На мій погляд, їхня сверблячка дуже подібна до нашої. Її можна назвати, наприклад… лабориком.

— Ця назва походить з латинської мови, — підтвердив Марек. — Від слова «лабор», тобто «робота». Навіщо казати «лаборик»? Можна сказати «трудяга» — і вистачить. Бо хто тут не «лаборик»?

— Я не хочу зватись «трудягою»! Хочу бути «лабориком»! — розприндився Фуньо Прекрасний. — І так довкола мене здіймають галас, ніби Фуньо Прекрасний ніщо, мовляв, він тільки заробляє і витискає грошики з каси, бо має тільки одного бога: касу й гроші. А у мене в голові тільки такий «лаборик», який уже став сверблячкою. Тому що я не думаю про те, щоб розбагатіти. Просто я люблю займатись справжньою роботою. Тому я й працюю! І при нагоді заробляю. Цього вистачить.

— Вистачить, — підтвердив я. — А загалом серед присутніх тут я не бачу осіб, які б витримали без роботи довше, ніж перший місяць канікул.

— Це дуже важко, — зітхнули обидва брати К. — Цілий місяць канікул! Без роботи!

— Так? — ввічливо спитав Фуньо і підняв руку: це означало, що він офіційно просить слова.

Я надав йому слово.

А виявилося, що я надав йому ревіння.

— Дуже вибачаюсь, але що показують годинники? До одинадцятої я маю організовувати операторів, електриків тощо, не кажучи вже про всю апаратуру й транспорт! Ах, як це чудово звучить: кольорові димарі, райдужна Вісла. А я що зовсім не знаю, що це таке і як нам запланувати ці кольорові чудеса. Може, мені треба навколішки просити? Будь ласка!

Бух! Фуньо з усього розмаху гепнув навколішки так, аж під його колінами тріснули дві дощечки паркету, а в моїй другій кімнаті недбало складені підручні книжки розсипалися з барабанним дробом.

— Фуню! — суворо сказала Ганка, безжально вхопила його за чуприну й посадовила на місце.

— Чудово! — зашепотів магістр. — Дуже мило!

— Будь ласка, заспокойтесь! — вигукнув я. — Надаю слово братам Кошмарик.

Брати Кошмарик значуще перезирнулись. Марек кивнув головою — передав слово Ярекові.

— Увага! Я повинен сказати, що загальний задум не належить нам. Він виник десь-інде, і хтось інший почав його втілювати в життя. Конкретно: під час канікул тисяча дев'ятсот сімдесят восьмого року в Кузниці на Гелі ми натрапили в одній із газет на дуже цікаве повідомлення. Ось воно: «Країни басейну Балтійського моря — Польща, СРСР, Німецька Демократична Республіка, Федеративна Республіка Німеччина, Данія, Швеція і Фінляндія — підписали угоду про здійснення в наступному році експерименту з метою запобігти спусканню в море великими танкерами «змилин». З цією метою до залишків ропи додаватимуть металеві порошки певного складу, для кожного пароплава — інший. Це дасть можливість легко розпізнати винного в можливому забрудненні води.

— Зрозумів, — шепнув Фуньо і дістав від дружини ляпаса по руці.

— Що ти зрозумів?

— Не заважайте промовцеві,— попросив я.

— Дякую, — вклонився Ярек. — І, повертаючись до Кузниці, до милої господині пані Ельжбети Будзіш…

— Вибачте, — перебив я, — ви говорите про пані Ельжбету Будзіш з вулиці Котвічної?[15]

— Так! — вигукнули брати й магістр.

— Як же це сталося, що ми не зустрілись? Я пробув там цілий довгий дощовий серпень і половину вересня.

— А ми, — закричав магістр, — цілий довгий червень до липня!

— Справді, важко було б зустрітися, — посміхнулась Ганка.

— Я прошу зараз же повернутись до теми нашої розмови! — ревнув Фуньо.

А секунд через п'ятнадцять у нього знову були невинні оченята й ангельська усмішка.

— Я дуже прошу, щоб ми відразу повернулись до нашої теми. Я таки шепнув, що «розумію», але насправді й далі не розумію. Бо хоч по суті розумію, то все ж не певен, що моє розуміння зрозуміле як для мене, так і для осіб поблажливих і навіть посторонніх.

— Фуню! — промовив я суворо. — Я не давав тобі слова. А якщо ти хочеш побачити сторонніх осіб, то, будь ласка, виглянь на вулицю. Там ходять різні особи, до того ж і по один, і по другий бік вулиці. Яреку, будь ласка, говори далі!

Ярек ніяково посміхнувся і ще трошки помовчав. Він придивлявся до чогось, до чого варто було придивитись. Я теж, як і всі, побачив картину, гідну кінокамери.

Обоє Фунів упевнились, що вони не зможуть стримати свої вибухові темпераменти. Тому швидко і вміло заткнули власними чистенькими носовичками свої роти. Хоч мало не сталося катастрофи. Вони подивились одне на одного і обоє скорчились від сміху.

— Яреку, ми чекаємо!

— У зв'язку з тим, що я хотів би тут обмежитись головними точними повідомленнями, магістр підготував для пані Ганки, пана Єжи і пана Фуня три докладні брошури, в яких більш детально роз'яснено всі наші дії.

Магістр пхнув через стіл три грубенькі брошури в лакованих обкладинках. Він зробив це точно — брошури попали до рук Ганці, Фуневі й мені.

— Будь ласка, не вивчайте зараз тих матеріалів. Поки що вистачить моїх пояснень. Тим більше, що сам задум є певною мірою наслідуванням, і можна сказати, він теж по-дитячому простий. Таке ми собі уявили, і, коли повернулися з канікул, батько, як науковий працівник, теж написав до шведського Королівського морського інституту й до свого близького знайомого, професора з університету в Уппсалі. Через два тижні ми одержали дуже ввічливого листа і всі необхідні матеріали, тому що якраз шведи перші почали «маркірування» моря. Магістр, звичайно, вільно володіє шведською мовою. Він почав нас навчати під час канікул, і, повернувшись додому, ми вже могли вивчити матеріали, надіслані з Королівського морського інституту в Уппсалі. Власне кажучи, ми повернулися з дощових канікул до затопленого дощами й туманами Кракова. І тоді подумали, що хоч у Кракові протікає тільки нещасна, отруєна стоками Вісла, яку можна очистити від отрут без особливих зусиль, то, крім ріки, Краків дуже часто й чимдалі частіше затруюється морем туманів і низьких хмар. Зрештою, немає в світі міста, яке було б чисте від отрути. Але ж ми дуже, дуже любимо місто, в якому живемо, і країну, в якій живемо. Якщо ж шведи змогли зайнятися морем, то чому ми не можемо зайнятись отруєною річкою і отруєним повітрям, яке певною мірою подібне до середньовічної пошесті — чуми? Після вивчення шведських матеріалів ми одразу взялися за цю справу. Звичайно, чим більше ми заглиблювались у роботу, тим вона виявлялася складнішою. Спочатку ми сказали собі: зробимо за три місяці! Через два місяці мусили сказати: може, вистачить десяти місяців? І тільки в середині одинадцятого місяця могли себе запитати: ну й що? Двох тижнів вистачить? І могли ввічливо собі відповісти: так! Вистачило.

— Так! — закричав Марек. — Двох тижнів!

— Я пригадую, — строго втрутився магістр Діонізій Гібридон, — що спершу мало вистачити три місяці. А насправді було потрібно місяців із дванадцять. Отже, нехай у братів Кошмарик не наморочиться в голові. Тобто, вибачте, в головах.

— Магістре! — сказав я таким голосом, що Діонізій скорчився майже до двадцяти п'яти сантиметрів.

Цієї миті я почув, що хтось торкнув мене за плече. Це був Фуньо. Він благально белькотав і піднімав руку вгору. Тобто просив, щоб йому надали слово. Але чому він так белькоче, коли вже вийняв з рота кляпа, що втримував його від балаканини?

— Чому ти так белькочеш, дорогий Фуню? — засміявся я. — Адже ти вже вийняв кляпа?

— Я? — спитав він.

— Фуню! — гримнула Ганка. — Признайся: від хвилювання ти з'їв кляпа!

Фуньо знизав плечима.

— Можливо.

— Як же це сталося? — стурбовано спитала Ганка.

— Значною мірою завдяки моїй мамі й тобі.

— Що це означає?

— Це означає,— мовив замислено Фуньо, — що найтвердіші котлети, шматки м'яса, печеня й біфштекси, що їх я їв у своєму житті, я їв спершу в батьківському домі, а останнім часом у тебе, моя найдорожча!

— Фуню! — вигукнула Ганка, схлипуючи. — Як ти можеш таке казати?

— Просто я хотів розважити тебе, моя найдорожча дружино. Відверто кажучи, я міг би з'їсти оцей килимок і навіть не помітив би. Ганю! Мир?

Ми відвели від них очі, бо не словами, а ніжним і довгим поцілунком вони закріпили цей мир. Нарешті Фуньо знову попросив слова. Я надав його.

— Панове, — промовив він. — Громадяни, джентльмени, товариші й друзі! Ми надзвичайно пишаємося знайомством з такими особистостями, як брати Кошмарик, а також магістр Вернигора.

— З подвійним ім'ям, — нагадав Вернигора.

— Магістр, — відразу виправився Фуньо, — Діонізій Гібридон, — подвійне ім'я — Вернигора. Я не граюсь у ввічливість. Головне те, — вів далі Фуньо, — що я зазирнув у вашу брошуру. Мені пощастило зрозуміти кілька хімічних прикладів. З фізикою і математикою гірше. Не маю чим похвалитись. Якщо не помиляюсь, Ганка також.

Ганка почервоніла так, аж усім нам стало незручно.

— Я знаю вісім математичних задач і одну фізичну формулу.

— То й що з того, Ганю?

— Нічого.

— Вже за десять хвилин десята. Нам лишилося сімдесят хвилин до одинадцятої, коли треба буде замовляти знімальні групи й кінокамери. Шістдесят хвилин вистачить з лихвою. Але протягом тих перших хвилин котрийсь із братів Кошмарик повинен розтлумачити мені й Ганці, в чому суть «Кольорових димарів» і «Кольорової Вісли».

— Тут уже немає запитань, — усміхнулась Ганка, — це ми собі уявляємо.

— Зовсім не уявляємо, — сказав Фуньо Прекрасний, — від початку до кінця не розуміємо ані принципу, ані способу утворення кольорових димів над різними димарями, чому вони з'являються в різний час і в різну пору. Розтлумачте нам, як старшим дошкільнятам. Розтлумачте ж нарешті!

Я небагато міг розповісти про це явище, тому що мені самому майже нічого не пояснили про кольорові димарі й отруєне повітря. Вже не раз мені кортіло дізнатися про те, чого зараз вимагав Фуньо. Мені бракувало доказів. Однак першому не хотілось просити. Інакше стояла справа з Фунем і Ганкою: адже вони мали підготувати телепрограму про кольорові димарі. Я подивився на старшого з братів, на молодшого. Марно. Обидва втупились в обличчя магістра Діонізія Гібридона Вернигори. Магістр заплющив очі, а з-під киреї долинало легеньке шелестіння — тобто працював «штучний мізочок».

Так тривало сім секунд, за які відбулося кількасот мільярдів операцій. Нарешті магістр прокинувся. Подивився золотавими зіницями на Фуня.

— Ви говорите крізь сон? — різко спитав він.

— Б… буває,— Фуньо почервонів, як півонія.

— А ви? — звернувся магістр до Ганки.

Ганка зашарілась, немов червоногаряча троянда.

— Часом… Так собі… розмовляємо крізь сон.

— Отож-бо, — сказав магістр, — це найпростіша й найменш серйозна причина. Один випадок на мільйон сорок дві тисячі двісті шістдесят сім, що вас хтось підслухує. Але якщо будете все знати й розуміти, ви розпалитесь. Почнете шепотіти й розмовляти вголос, і буде вже один випадок на чотириста сімнадцять тисяч випадків. Крім того…

— Що крім того? — спитав пошепки Фуньо.

— Адже ви любите легку атлетику? — посміхнувся магістр Діонізій. — Насамперед біг на середні й довгі дистанції? Безперечно! А чи ви любите наперед знати, хто виграє? Дурниця! Правда ж?

— Правда, — шепнув Фуньо.

— Авжеж, — підтакнула Ганка. — Бо коли Фуньо знає все наперед, то вже на середині починає нудьгувати. Для нього кожна справа має бути великою пригодою.

— Ти моя найбільша таємниця й найкраща пригода! — вереснув Фуньо.

— Розумію причину цього вереску, — сказав я, — але певною мірою і схвалюю його, тому що пані Ганці дуже личить цей рум'янець.

— Увага! — озвався магістр. — Увага! Вісім хвилин на одинадцяту!

— До роботи! — репетнув Фуньо і раптом сторопів. — Так! До роботи! Тільки дозвольте запитати, до якої?

— Зараз дізнаєтесь, — мовив Марек. — Ми з братом опрацювали тільки загальний план завдань. Для перевірки і опрацювання в найменших подробицях ми віддали цей план магістрові Діонізію Вериигорі. Ви готові, дорогий Гібридоне?

— Звичайно, любі діти.

— Тож просимо вас розповісти.

— Будь ласка, дайте мені карту, яку я накреслив для вас.

Заберіть зі столу все зайве, я бачу, що тут зайве все. Та-а-ак! Тепер розкладемо нашу карту. Сподіваюсь, ви не заперечуватимете, якщо я, у зв'язку з моїм зростом, ходитиму по ній.

Ми всі висловили свою згоду, а брати К. розстелили на столі карту.

То була якась дивна карта. Дуже тонка й водночас якась цупка. Вона лежала на столі, наче її випрасували. Дуже барвиста й разом з тим надзвичайно розбірлива. Масштаб її був просто невірогідний, ніби один до п'яти тисяч. Переважна більшість забудови була надзвичайно детально позначена. Та ще й так виразно, ніби хтось спершу сфотографував місто, а потім усе розфарбував відповідними кольорами. Крім того, пункти, що їх магістр обвів, світились, наче були накреслені й розмальовані фосфоричними фарбами.

На цій магістровій розповіді, власне, все й закінчилось. Усе було передбачено до дрібниць. Однак про всякий випадок на прохання Ганки й самого Фуня магістр Діонізій повторив головні дані про місце й час окремих дій. Їм обом теж дали трохи менші, вкладені в футляри карти й список чергових операцій.

О десятій годині тридцять п'ять хвилин ми були готові. Всі важливі й другорядні заходи було обговорено, записано в блокнотах і на магнітофонній стрічці. О десятій годині тридцять дев'ять хвилин я знову залишився сам. Як звичайно, прибираючи після гостей, я розбив усього одну чашку й трошки подряпав одну тацю (розсипаний цукор не рахується).

Тепер усе вмістилося на одній таці, я взяв її й виніс до кухні. У вітальні бабуся Ірена вже витирала найнижчий ряд книжок, і я міг з полегшенням відітхнути. Незважаючи на це, в мене було якесь неясне почуття, ніби я про щось забув.

Так і є. Забув узяти зі столу вазу для тістечок, а також зачинити двері.

Повернувшись до своєї кімнати, я побачив коло столу обох собак, а на столі три безе — позаконкурентні бабусині вироби.

Гірше було те, що мені самому хотілось безе, Навіть дуже хотілось. Та хіба ж їстимеш, коли з одного боку на тебе дивляться двоє очей сумного філософа, а з другого — імлисто поблискують оченята сумної панночки.

— Вам сумно? — спитав я.

У Відповідь почув два легенькі, мов вітерець, зітхання. І якби я не знав, що в погляді цієї парочки прихована ще й ница пронирливість, то міг би розплакатись. — Ви, мабуть, з'їли б отаке безе, крихке й солодке?

Погляди все ще були сумні, але об стілець застукали два хвости, як барабани на параді. В такі хвилини мені часом кортить дізнатись: чи собака керує своїм хвостом, чи хвіст собакою?..

Я спитав їх про це.

«Сьогодні така гарна погода, — ввічливо пирхнув Ренні.— Аж приємно махати хвостом».

Массумі виявила певну неуважливість, оминувши розмову про хвіст.

«Ах, — зітхнула вона, — якби солодкі безе мали ще смак копченої грудинки».

Я перестав вагатись.

Почастував гостей тістечками, сам теж з'їв одне, потім вирядив Ренні й Массумі на їхнє місце в кімнаті дітей.

А сам сів біля телефону. Десь із півгодини шукав Когось Важливого в Варшаві.

Нарешті знайшов-таки. Розмова тривала близько години, але я не шкодував грошей. Це була саме така розмова, на яку я сподівався, якої чекав і на яку покладав надії.

Годинник на ратушній вежі сповістив місто, що зараз вісімнадцята година. А це була вже година заспокоєння.

Деякі ловці сенсації, названої «Кольоровими димарями», висловлювали своє глибоке розчарування й незадоволення.

Нетерплячі приїжджі, не дочекавшись о дванадцятій годині жодної кольорової вистави, вже близько тринадцятої почали поволі роз'їздитись. На другорядних дорогах зникали затори, на магістралях панував уже нормальний рух, його приплив, порівняно з відпливом, усе зменшувався. Настала, як уже я казав, година заспокоєння і — не буду приховувати — глибокого розчарування.

З міста виїздило все більше машин. Поїзди, що відходили з вокзалу Центральний Краків, були переповнені, а ті, що прибували, — майже порожні. Дійшло до того, що після марного чекання вистави багато Краків'ян виїхали з запізненням на вихідні дні в Татри і в дачні місцевості поблизу Кракова.

Пішоходи вирушили на вечірні прогулянки під тихим зоряним небом.

Нерозумно надто легко роздратовуватись у дуже старому й задумливому місті. Особливо о тій порі, коли смеркає, і вдосвіта.

Буває, прихилишся до муру, а він наспівує мелодію з вісімсотих років. Або ступнеш на камінь, а камінь дзвенить, наче під сталевою рицарською стопою. А часом у вузькій вуличці залунає весела пісенька народних акторів, яких називали рибалтами.

У цьому місті в гарну погоду завжди варто дочекатись вечірніх тіней, що все густішають. Того дня також слід було почекати, коли настане вечір. Тому що за планом, розробленим братами Кошмарик і Фунем Прекрасним для його знімальної групи та додаткових груп Краківського телебачення, операція мала початись о дев'ятнадцятій годині тридцять хвилин. Точніше — перший сигнал, який сповістив би, що того вечора й тієї ночі в Кракові щось відбуватиметься.

О дев'ятнадцятій годині Фуньо оголосив стан повної готовності. Той же Фуньо викликав у мене повагу (не вперше) ще до полудня. План дій, що його ми затвердили між десятою та одинадцятою (розмножений магістром в п'ятдесяти ксерокопіях, зроблених кишеньковим апаратом), Фуньо знав уже в уривках об одинадцятій десять. Ми екзаменували його двадцять хвилин. Він не зробив жодної помилки. Був спокійний, кмітливий і привабливий; тоді я вперше зрозумів, чому така славна дівчина, як Ганка, вийшла за нього заміж.

Зараз, о дев'ятнадцятій годині, всі групи вже розташувались на своїх місцях. Всі телекамери стояли націлені, мов дула, на ціль номер один. Об'єктиви камер були оснащені додатковими фільтрами, які придумали брати Кошмарик. Виготовив їх, звичайно, магістр Д. Г. Вернигора! Ті фільтри, на відміну від звичайних, які пом'якшують різкість світла, освітлювали об'єкт навіть пізно вночі.

Моя родина покинула мене. Власне кажучи, дійшло до розриву співдружності, який викликав я сам. Уся моя четвірка, а точніше (рахуючи й собак) уся моя шестірка, хотіла сьогодні розважитись спогляданням кольорової вистави, яку я їй обіцяв. Звичайно, я не пояснював принципу «Кольорових димарів». Замість цього я згадав про досліди Королівського морського інституту в Уппсалі. І сказав Анджеєві, який мав вести автомашину, з якого пункту Кракова буде все добре видно.

Всі четверо дивилися на мене так недовірливо, що мені врешті це не сподобалось.

— У чому справа, мої любі?

— Тату! Може, ти хочеш перевести Королівський морський інститут з Уппсали до Кракова? — спитала Агнешка.

— Чи навпаки… Краків до Уппсали? — спитав Анджей.

— Їдьте вже, — гримнув я, — бо запізнитесь! І, будь ласка, не жартуйте зі мною, бо я зумію знешкодити кожного з вас. Бабусі можу купити найголоснішу платівку естрадного ансамблю і ставитиму її, ввімкнувши найбільшу гучність.

— Боже! — шепнула бабуся.

— Кристині можу подарувати зібрання творів Гелени Мнішек[16],— вів я далі,— і читати їх уголос.

— Юреку, — промовила дружина таким тоном, що мені, хоч і гріло сонце, зробилося холодно.

— А дітям вистачить, коли випускатиму повітря з шин. Щодня вранці. Раз із передніх шин, раз із задніх. Ну? То що з цього буде?

— Краще нехай нічого з цього не буде, татусю, — сказала ніби ніжно дочка, — бо ми знаємо двох замаскованих хуліганів: один мого зросту, а другий — Анджейкового. Вони можуть завдати тобі неприємності. І взагалі…

— Я теж знаю тих хуліганів, — перебив я Агнешку. — В них добрі серця, й вони не скривдять мене.

— А якщо випадково?

— Їдьте! — вигукнув я. — У вашому розпорядженні близько шістдесяти коней. А в мене? В моєму мопеді ледве дев'ять старих зморених кляч. Їдьте! — повторив я.

І вони зникли!

В мене теж було мало часу, може, навіть занадто мало. Вже давно я пересів з автомашини на мопеда. Ми звали його «Добряком», бо в нього був надзвичайно лагідний характер. Я стежив, щоб він не був занадто швидким, бо, проїхавши більше п'ятдесяти кілометрів, Добряк і не збирався мандрувати під гору. Крім того, він був дуже розпещеним з технічного погляду. Якщо, наїздивши сто кілометрів, я не віддавав його до свого приятеля механіка, він починав поводитись непристойно. Дуже кашляв. Зупинявся серед поля. Вдавав, ніби дуже боїться дощу, корів і півнів.

Я зазирнув у блокнот, де записував Добрякові пробіги, і ніяк не міг пригадати, скільки я наїздив кілометрів після останнього візиту до механіка: сто чи сто дев'яносто. Якщо сто дев'яносто, то цього вечора я повинен буду робити пробіги на довгі дистанції. Інакше ображу чоловіка, який мене дуже цікавить.

Я сів на Добряка, закрутив педалями, мотор увімкнувся, і Добряк рвонув з місця, як у найкращі часи своєї молодості. У мене камінь спав із серця й покотився в один з розкопаних у Кракові рівчаків. На щастя, там нікого не було.

А я мчав на побачення з чоловіком, дуже подібним до мене своїми ім'ям, прізвищем, віком, зростом і вагою, зате цілком відмінним своїм кольором. Мене можна було вважати чорнявим і окатим італійцем чи греком. А він належав до так званого типу «свинячих блондинів». Зрештою, він сам так про себе казав.

Я встиг прибути вчасно. Він їхав просто з Варшави державним «Мерседесом-280 SEL»! Я плентав на Добрякові. Незважаючи на це, ми точно, навіть дуже точно розрахували. Я випередив пана Єжи не більше ніж на півхвилини.

Ми зустрілися на порозі кав'ярні Французького готелю. І перед тим як перейти до справ, які вже починали відбуватись і поволі, але успішно лихоманити ціле місто, — ми повинні були узгодити, по-перше, наші прізвиська (тому що в нас були однакові імена й прізвища), а по-друге, вирішити, чи вже сьогодні повністю включаємось в операцію, чи тільки після того, коли переглянемо зняті протягом дня кіноплівки.

Першу справу ми залагодили швидко: ще перед першою чашкою кави і першим тістечком. У «свинячого блондина» були веселі очі й велике почуття гумору.

— Справа ясна, пане Єжи! Будуть такі ситуації, коли хтось намагатиметься якнайшвидше згадати, хто з нас є хто. Ні кольору очей, ані шкіри ми не змінимо. Але що ви думаєте про волосся?

— Зараз я вам скажу, пане Єжи. — Я зміряв обвід його голови, а тоді пішов до телефону.

Коли мої п'єси ставили в театрах, я на репетиціях і навіть у день прем'єри найкраще почував себе в костюмерній, поміж електриків і техніків. Поміж тих людей мені було добре, тому я й приятелював з ними. А тепер виявилось, що завдяки давній дружбі за півгодини ми будемо мати дві однакові руді перуки.

— Пане Єжи, — сказав я, — трохи попудріть темною пудрою вашу шкіру «свинячого блондина»… Ой, вибачте! — збентежився я, а той пан Єжи надувся від сміху, як (прошу вибачити) свинячий пухир, а потім плеснув мене по плечі, аж стіна загула.

— Пане Єжи, — відповів він, — а ви знаєте, як мене звичайно називають? Як? Саме так, як вас: видатний курдупель.

Як мене?

— Саме так, як вас. Та все ж ви гарно придумали з цими рудими перуками й темною пудрою. Будемо тинятися тут і там, обидва з кудлами, наче червона морква. Ви будете зватись Єжи Рудий, а я — Єжи Рудавий.

— То ви будете зватись пан Рудавий?

— Еге ж.

— А я Рудий!

— Атож!

— А вам не здається, що це трохи несерйозно?

— Я вважаю, що це зовсім несерйозно.

— У зв'язку з цим я хочу вас про щось запитати.

— Будь ласка.

— Чи справа, яку ми невдовзі маємо залагодити, але залагодити дуже урочисто, не постраждає від цієї нашої несерйозності?

— Дорогий Рудий! Це справа не тільки урочиста… бо це взагалі сьогодні нічого не означає. Це справа, як по правді, найбільшої ваги. Не лише для Кракова, але й для всієї країни. І не тільки для нашої країни. Ви читали брошури Ярослава, Марека й того третього?

— Я переглянув… але… відверто кажучи… не дуже…

— Не дуже? То в такому разі краще нічого не кажіть. Ані слова. Бо я прочитав ту брошуру двічі від початку до кінця.

— А я, дорогий пане Рудий, справді дуже добре на всьому цьому розуміюсь і хочу, щоб ви запам'ятали це раз і назавжди!

— Що саме, пане Рудавий?

— Саме те, дорогий Рудий, що ці три автори брошури, які підписалися тільки своїми іменами, — геніальні створіння, з рідкісними знаннями й чудовими задумами.

— Я дещо про це знаю, дорогий Рудавий. Навіть занадто добре знаю. І гадаю, що їм буде надзвичайно приємно почути це від вас особисто. Я їм розповідав про вас багато хорошого. А мені вони довіряють. Та вони, мабуть, уже й почули те, що я вам сказав.

— Ви думаєте, що вони підслухують?

Рудавий заходився шукати мікрофон під столом, під кріслом тощо.

— Облиште, Рудавий, — сказав я. — Від магістра Гібридона я довідався, що вони сконструювали апарати, які так підслухують з відстані трьох кілометрів, ніби з п'ятнадцяти сантиметрів. Цього досить?

— Досить. Я навіть зовсім не дивуюся тим геніям, — посміхнувся Рудавий. — Та все ж… хто такий Гібридон? Звучне ім'я. А як його звуть повністю?

— Повністю — магістр Діонізій Гібридон Вернигора.

— Ви в Кракові завжди мусите мати якогось магістра.

— Божа воля, — зітхнув я.

— А що ж це за магістр? Хто він за фахом?

— У нього дев'ятнадцять магістерських ступенів. Останнім часом він, здається, склав екзамени на чотири докторські ступені: з фізики, біології, електроніки й теоретичної математики.

— То він мусив років зі сто вчитися?

— Помиляєтесь, Рудавий. По-перше, все це було зроблено менше ніж за рік. Крім того, він не вчився, тільки, так би мовити, в нього вкладали знання.

— Не вірю! Це був би блискучий самонастроюваний і самокеруючий автомат… Ні! Не вірю!

— Можете не вірити! Будь ласка! — солодко посміхнувся я. — Це просто самонастроюваний гном.

— Пане Єжи! — заволав Рудавий. — Вам стало гірше? І давно з вами так?

— Мені зовсім не гірше! Навпаки! Останнім часом мені значно покращало. До речі, завдяки знайомству з братами Кошмарик і магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою, самонастроюваним автоматом у вигляді гнома. Він ніби малий, всього двадцять сім сантиметрів на зріст, а насправді він великий і є найбільшою з мрій усіх світових кібернетиків та всіх конструкторів так званих мислячих машин, обчислювальних тощо.

Запала довга мовчанка. Рудавий витер лоба.

— Я розумію, та навіщо такі стародавні імена й прізвище?

— А хіба ви коли-небудь бачили сучасного гнома?

— Звісно, не бачив, але навіщо так вихвалятись? Аж Вернигора?

— Дорогий пане Єжи, — сказав я лагідно, — той малюк може легко розбити протягом одного робочого дня тисячу тонн граніту. Ви мені вірите?

— Вірю, бо змушений, — підтвердив Рудавий. — Ми співробітничаємо на основі взаємного довір'я. Мені потрібно тільки одне. Я їхав із Варшави без зупинок. Не було часу пообідати, зараз я охоче з'їв би кілька тістечок.

Я кивнув знайомому офіціантові.

Він підморгнув мені: мовляв, миттю, — і за дві хвилини приніс тацю з двома дюжинами найкращих тістечок, які тільки можна було тут дістати.

Громадянин директор Єжи (тобто Рудавий) заходився наминати тістечка, час від часу запиваючи їх мінеральною водою. Я поволі цідив свою каву, але попросив його трохи поспішити.

— Правда ж, смачні тістечка, пане Єжи? Кава тут теж непогана, але ми мусимо квапитись. Щоб заїхати до театру, — взяти перуки, — в нас лишилося всього сімнадцять хвилин, а з примірюванням — двадцять. І ще стільки ж часу, щоб доїхати до найближчого місця, звідки можна спостерігати кольорові ди…

Звичайно, я хотів сказати «кольорові димарі», але урвав на півслові, раптом глянувши на Рудавого. Він сидів нерухомо, дивлячись на мене тупими, безбарвними очима. А таця з тістечками була порожня. Скільки це тривало? Дві, щонайбільше три хвилини. Як він це зробив? Просто тістечковий гігант! Це, напевно, наслідки його подорожі на Близький Схід, де більшість нафтових шейхів частково обмінюють нафту на долари, а переважно — на американські ласощі, які, до речі, дуже несмачні.

Я перестав роздумувати над тістечками, бо час уже почав підганяти нас.

— Офіціанте! Рахунок!

І ми вже на вулиці. Тут мирно стоять поряд «Мерседес-280 SEL» і мій ніби трохи засмучений мопед.

З обох боків, наче справжні гангстери в кінофільмах, ми вистрибуємо на передні сидіння «мерседеса» і…халтура! Цей прекрасний виродок не хоче вмикатись. Через кілька секунд я бачу в дзеркальці, що мій мопедик, названий Добряком, киває нам лівим кермом. З висловлювань Рудавого я зрозумів, що відчував Добряк і чому він починає викручуватись од сміху. Він відчув, що прекрасний звір, «Мерседес-280 SEL», вихлебтав увесь бензин (запасний теж) і тепер розкарячився на вулиці Святого Яна, наче скелет верблюда на скелеті пустелі.

— Дорогий Рудавий, — звернувся я до свого спільника, — по-перше, людині, яка займає високе становище, не личить так висловлюватись.

— Не будьте таким розумним, пане Рудий, — буркнув Рудавий, — бо я можу зараз так висловитись, що в мене в самого розпухнуть вуха.

— А навіщо це вам? — спитав я, невинно посміхаючись. — За вашим чудовим верблюдом стоїть мій мопед з повним баком. У нас обох вистачить грошей на штраф за їзду на мопеді вдвох, а до того ж нам буде на ньому зручно. Я змонтував позаду сидіння багажник.

— А він потягне? — далі надимався від злості Рудавий.

— Такий розум, як ваш, потягне напевно.

Ми сиділи на сідлах, один блідий від злості, другий червоний мов рак.

— Може, ви маєте при собі дипломатичний паспорт? Це краще від будь-якого мандата.

— Маю.

— Ну, то що? Їдемо?

— Нехай буде так. Тільки не дуже швидко рушайте з місця цим самокатом, бо мій бідний «Мерседес-280 SEL» ладен від сміху поламати собі розподільника, коробку передач або хоча б амортизатора.

— Ідіот! — буркнув я.

— Хто?

— Отой ваш «Мерседес-280 SEL».

— Пане Рудавий тільки без лайки! Їдемо чи не їдемо?

Я відразу рушив на повній швидкості, а тому що Рудавий не передбачав, що його може з такою силою шарпнути, він перелетів з сідла на вуличний асфальт. На щастя, вулиця була майже безлюдна, зате в «мерседесі» чимраз сильнішав якийсь галас. Рудавий вдав, ніби нічого не чує, знову сів на сідло й так міцно вхопився за мене, що мені стало важко дихати. Цього разу я рушив досить повільно. «Мерседес», побачивши це, загойдався на колесах. Я знову додав газу, ми проскочили дві порожні «зебри», одне червоне світло і вже були під театром.

Перуки пасували нам, як власна шкіра. Я обійняв пані Місю, бо при такій дружбі, як у нас, про гроші не могло бути й мови. Тільки вручив їй великий подарунок, на який пан Рудавий поглянув і тихенько зітхнув.

Я не дозволив йому довше затримуватись і чекати, поки пані Міся розгорне пакунок (я був певний, що він про це мріє), і тому за вісім хвилин ми вже були на місці першої Фуневої групи, яка чекала першого сигналу.

Звичайно, Фуньо, побачивши двох чоловіків середнього віку в рудих перуках, заборонив нам заходити на територію, яку він зайняв для себе, а коли ми не послухались його, звелів зав'язати нам очі, поставити перед димарем і просто розстріляти.

Виникла складна ситуація: по-перше, не було чим розстрілювати, а по-друге, коли ми постягали перуки, Фуньо від сорому аж скорчився і його ледве — за допомогою Ганки й першого оператора — трохи привели до тями. Ганка втішила нас, що він уже пересоромився до кінця і знову буде струнким і чудовим, як завжди наш Фуньо Прекрасний. Ми обоє, наче за командою, подивились один на одного (що бідолашна дівчина знайшла гарного в цьому створінні?), наділи свої перуки й пригадали, що я, скоріше рудавий, називаюсь Рудим, а він, рудий, — Рудавим. Як відомо, в нашому кліматі будь-якого червневого дня може почати сікти осінній дощ і осінній вітер продуватиме до кісток.

Однак цього разу все було інакше. День був теплий і спокійний, повівав легкий вітерець. Ніхто не міг мати жодних претензій до гідрометеорологічного інституту, який учора передвіщав на сьогодні гарну погоду. Сталося так, як він передвіщав.

Раптом над містом пролунав ніби якийсь дивний шум. Було дев'ятнадцять годин тридцять хвилин.

Той шум не був природним явищем. Його зняли люди. Голосні зітхання і захоплені вигуки, далекий вереск, близькі вигуки, загальне: «О-о-о-о-о!»

Все це було відповіддю на явище, про яке вже перестали думати і від якого вже не чекали нічого цікавого. Та зненацька з найближчого до Фуневої телевізійної групи димаря піднявся райдужний дим.

Він здіймався рівно вгору, виграючи райдужними барвами. Його стрічка розвіювалась поволі й велично, як рицарський прапорець.

Варто було б вияснити, якому закладу, об'єднанню чи міністерству належав той кольоровий димар. Та ми домовилися з братами Кошмарик і з Рудавим, що з різних причин не будемо називати ані димарів, ані підприємств, які випускають дим, їхніми повними назвами. На разі вистачить скромної назви, наприклад, «Димар А», «Димар Б», «Димар В».

А на нашій карті, яку отримав Фуньо Прекрасний, а також у брошурі, яку отримав пан Єжи Рудавий, всі назви підприємств, об'єднань і міністерств позначено літерка по літерці і крапка по крапці.

«Димар А» димів надзвичайно гарними кольорами. Такими гарними, що Фуньо, який починав свою велику кар'єру як оператор, сам ухопив телекамеру і почав її крутити, щось бурмочучи від захвату.

Сцена з «Димарем А», ця, так би мовити, димарно-кольорова вистава тривала дуже довго. Замість чотирьох хвилин цього разу вона затяглась більше ніж на двадцять хвилин.

Здавалося, ніби людям оголосили: «Дивіться! Дивіться уважно! Будьте уважними! Це тільки початок вечора! Увага! Увага!»

Ділянка, де працювала знімальна група, була огороджена подвійним грубим мотузком, прив'язаним до глибоко вбитих у землю кілків. Але це нічого не допомогло б. Допомогло щось інше. Перший асистент режисера Фуня Прекрасного, не запитавши навіть дозволу в шефа, пішов до найближчого відділення міліції. Коли начальник міліції побачив того асистента, з гарно підстриженим ясним волоссям, з фіалковими очима і в сукні, що хоч була пошита ніби з тику, проте мала надзвичайно ефектний вигляд, він ураз почервонів.

Асистент, — ви вже знаєте, що це була Ганка, — попросив допомогти під час зйомок «Димаря А». Капітан міліції для різноманітності зблід. Це був незвичайно вродливий чоловік в чорною чуприною, блискучими очима, стрункий і гнучкий, мов шпага. Але він мав нещастя подобатись дівчатам у середній школі. Вони безжально знущалися з нього. І він досі, хоч уже був капітаном, боявся гарних жінок!

У кожному разі, Ганчине прохання було виконане одразу. Хоч капітан, розмовляючи з Ганкою, весь час плутав слова, але, віддаючи розпорядження, нічого не переплутав. Через десять хвилин огородження камер, кабелів та іншого спорядження було додатково укріплене досить чисельною охороною. І було від чого! Вся публіка, що оточувала «Димар А», розділилась на дві групи. Перша з них, мабуть, більш лінива, пообсідала всі дахи, тераси, балкони й кухонні ганки. А друга збіглася з усіх боків, оточивши невеликий пагорб, на якому розташувався зі своєю групою і своїми телекамерами Фуньо Прекрасний.

Незважаючи на значні перешкоди і насамперед завдяки втручанню Ганки, яка побачила мене в натовпі, мені вдалося пробратись усередину огорожі. Тут мене здивувала сцена, до якої я не був підготовлений. Фуньо цікавився виключно димарем і його кольоровою музикою. Але другий режисер, тобто Ганка, саме готувала до розмови двох свідків події.

Їх освітлювали два рефлектори, невеликі за розміром, але дуже яскраві. При їхньому світлі я роздивився тих чоловіків, які видались мені знайомими. Вищого я пам'ятав по якійсь конференції чи з якихось знімків, а може, просто з фотографії. Хто він такий? Якийсь діяч? Службовець? Директор? Напевно, директор!

Директор, що керує саме цими підприємствами, димар яких і далі випускав у повітря райдужну, блискучу хвилю диму.

Зате другий? Дуже знайома постать і зовсім чуже обличчя: сивуватий чубчик, зовсім сиві вуса, зморшки, в руці паличка. Це здавалося досить дивним, тому що коли обидва чоловіки повернулись до мене спинами, то кремезніший і вищий з них скидався просто на старенького сивоголового батька. Ганка дала знак — і чоловіки почали розмову. Мені не хотілось підходити до них, щоб підслухувати, але навіть звіддалік я бачив, що розмова перед мікрофоном, хоч і почалась обережно й вимушено, стає чимраз завзятішою і гострішою. Було смішно, що сивуватий, вусатий хирляк підпирає до муру, а точніше, збиває з дороги директора, який завдяки своїй вазі й силі міг би влучним ударом втовкмачити хирляка в димар.

Ще одна річ була майже незрозумілою. Біля обох співрозмовників стояв старанний і дуже уважний звукооператор. Це був молодик такого зросту й такої комплекції, як я. Ще смішнішим здавалося те, що він і одягнений був так, як я, тільки черевики мав зовсім інші. Я збагнув, що знаю дещо про нього: знаю, де й коли він народився, як звали його батьків і яке прізвище мала його мати. На щастя, ми відрізнялись зачісками, а точніше, волоссям на голові. Він був розпатланий і рудий, як висохле рисове поле або хутро молодої видри. А в мене було акуратно зачесане волосся, і не задовге (бо довге волосся вже давно вийшло з моди), кольором схоже на суміш мідного дроту з хвостом молодої білочки.

Спершу я зрадів, що з двох Єжи Б. режисер Фуньо запряг у роботу лише того, з Варшави. А мені дозволив прогулюватись під темним, хоч і прозорим небом. Та незабаром мене вже не радувало, що той другий Єжи пітніє від роботи, а мені дали повну волю, випустили па зелену травичку. В прямому й переносному розумінні. Бо його знімають, він працює. А я ж хто такий? Панянка-білоручка? Аліса в Країні чудес? Сьомий із заснулих братів? О, ні! Я не дозволю, щоб мене зіпхнули на узбіччя.

Я став роздивлятись навкруги, шукаючи братів Кошмарик, але вони десь зникли, як зникають у тумані краківські планці[17].

Мені зовсім не хотілося нападати на Фуня Прекрасного чи на чарівну Ганку. По-перше, вони вже зняли звуковий фільм. По-друге, я міг би осоромитись перед Ганкою і Фунем, навіть перед своєю сім'єю, якщо вона десь поблизу в натовпі. Краще стояти спокійно і вдавати з себе головного редактора програми, аніж безглуздо метушитись на екрані. І цієї миті зі мною сталось щось дивне. Ніколи й не сподівався від Себе такого: зненацька я страшенно засумував за магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою, за його схильністю до кепкування.

— Стоп! — вереснув Фуньо.

Камери перестали працювати. Ганка з глибоким полегшенням пригладила зачіску. Рудий звукооператор віддав їй мікрофон. А обидва співрозмовники, яких знімали, відразу розпрощалися, холодно вклонившись один одному. Потім директор, прощаючись із Фунем, замість долоні простяг йому три пальці (Фуньо цього не помітив) і, ледь кивнувши головою Ганці, наче криголам, вплив у натовп.

Знімальна група почала складати своє різноманітне й складне приладдя. А я все марно розглядався навкруги, шукаючи магістра Вернигору. При цьому я так глибоко замислився, що й не помітив, коли до мене підійшов той шпакуватий хирляк, який ніби враз погладшав. Він торкнувся пальцем моєї руки й зненацька зареготав, мов хлопчисько.

Я глянув йому в очі, і в мене зникли будь-які сумніви.

— Мареку! — вигукнув я. — То це ти?!

— Пане Єжи, чому ви так кричите? — здивувався Марек.

— Тому що я самотній, безробітний і не знаю, що мене чекає. Тут кожен із себе вдає когось. Може, ви й мені накажете перевдягтися балериною з Великого театру або трапером з Великих Озер?

Так я сказав Марекові, додавши, що ми обидва опинились у безглуздому становищі: машина з телебачення вже поїхала, забравши пана Рудавого, а нас залишили самих у темряві, бо місяць зайшов за хмари, собаки поснули і ніхто не співає за лісом.

— Ви помиляєтесь, пане Єжи. Ми не самотні, бо нас двоє. Навіть більше! У вас є чудова машина для швидкої й безпечної їзди. Невже ви забули про неї? Негаразд! Адже вона ось стоїть, позаду вас.

І справді! Спертий на кілок мотузяної огорожі, стояв мій Добряк. Я зворушено поплескав його по кермі й спитав у Марека, куди ми поїдемо.

Він відповів, що, на жаль, не може супроводити мене. Але незабаром надійде наш спільний знайомий і з ним я поїду. Той знайомий і пояснить, куди ми помандруємо. Ми повинні зачекати на нього. Але не більше двох хвилин. Я ще запитав «шпакуватого хирляка», про що він розмовляв там, біля «Димаря А». Однак Марек не дуже балакучий. Він тільки сказав, що вони говорили про деякі властивості кольорових димарів, потім зітхнув і замовк. Ніч над містом стала вже чорною й чистою, наче води Чорного Ставу. На ці води то до одній, то групами випливали зірки, сузір'я й зоряні туманності. Заповідалась гарна червнева ніч. Земні турботи й метушню приглушили тиша й темрява над нашими головами.

Я задивився в нічну безодню, коли хтось обережно постукав мене по лівому коліні.

— Небо буває навдивовижу гарним, — озвався знайомий голос, — але й під ноги треба дивитись.

— Магістре! — вигукнув я радісно. — Дорогий мій Діонізію Гібридоне!

— Чому ви так кричите, пане Єжи?

— Від радощів! Від того, що бачу вас! Авжеж, від радощів!

На мить запало мовчання.

— Справді? — спитав ледь тремтячим голосом магістр.

— Слово честі!

— Що-о-о? Навіть слово честі?

— Слово честі,— щиро запевнив я. — Ще кілька хвилин тому я думав саме про вас, дорогий Діонізію. Скажу відверто: я скучив… дуже, глибоко за вами скучив.

— Я, — голос у магістра був схвильований, — я повинен признатись, що теж скучив за вами. Ви часто розповідаєте такі безглузді історійки, що в мене аж сльози на очі навертаються. Наприклад, які нісенітниці ви понаписували про наших дурнуватих собак?

— О, вибачте. Вони зовсім не дурнуваті. Це дуже кмітливі істоти, вони створені для великих справ!

— Саме так! Вони створені для великих… шматків м'яса! Можна подумати, що це геніальна парочка!

Я вже починав дратуватись. Де поділися зворушливі хвилини першої зустрічі після такої довгої розлуки? Де подівся горішній сніг? Зараз ми стояли один навпроти одного, погаркуючи, поблискуючи очима, наче дві розлючені дворняги. На-решті я збагнув, у чому річ.

— Магістре! Магістре! — Я стишив голос. — Ви просто заздрісні. Ви вважаєте, що я забагато пишу про Ренні й Массумі, а про вас — мало.

— Пане Єжи! — розлючено вигукнув Гібридон. — Якби не те, що в мене сьогодні день доброти до людей, то… то тоді… скажу так… напевно…

Магістр зовсім заплутався в словах. А в мене тим часом минула вся злість. Я став навколішки й струснув магістра за плечі.

— Дорогий пане Діонізію! Адже це день доброти до людей. Ми ж так мило привітались, а тепер що? Будемо сваритись?

На якусь мить ми замислились.

— Не будемо, — рішуче мовив магістр. — Напевно не будемо, дорогий пане Єжи. Тим більше, що час уже нас підганяє. Нам пора! Їдьмо… я, мій любий, супроводжуватиму вас — показуватиму напрямок, а кому в дорогу, тому вже пора.

— Пора в дорогу? Гаразд.

Я підняв магістра з землі й дбайливо посадив на заднє сидіння мого Добряка. При цьому в мене з'явилось невиразне відчуття, яке було й під час поїздки з Єжи Рудавим, що в Добряку ніби пробудився якийсь бойовий дух. Я навіть сказав би, якийсь рицарський дух. Я відчував, як він аж тремтить від бажання бігти, гнатись, розганятись. Я сказав про це магістрові, й на нього зненацька ні з того ні з сього напав такий сміх, що він мало не впав зі свого сидіння на землю.

— То ви ще не збагнули, — мовив він, — що над цим сумирним Добряком ми втрьох з Мареком і Яреком попрацювали годин із двадцять?

Я остовпів. У мене в горлі наче застрягла невидима груша.

— Що? Що ви?.. Що, власне, — тепер я почав задихатись від кашлю, давитися кашлем, — що ви сказали? Повторіть.

— Будь ласка! Дуже охоче! Повторюю: над цим сумирним Добряком ми попрацювали майже двадцять годин. Виста-чить?

— Навіщо? Скільки годин?

— Я ще повинен пояснювати! «Навіщо»? Не збираюсь! Можу лише додати, що ми поралися біля цього нового Добряка дев'ятнадцять годин пятдесят, хвилин і п'ятнадцять секунд, З точністю до однієї десятої секунди.

Я вже сидів на сідлі, готовий вирушити в дорогу. Мені, якось пощастило проковтнути неіснуючу грушу, і я випросишся. Міцніше стиснув руками кермо й тільки запитав:

— Чи можна хоча б дізнатись, яка тепер потужність у Добряка? — Можна, — відповів магістр Діонізій, — ми надали йому триста кінських сил.

— О боже, Юлеку! — застогнав я.

— Який Юлек? — поцікавився магістр.

— Словацький! Він же нас помчить і пошматує на клоччя!

— Хто? Словацький?

— Та не Юліуш Словацький, а Добряк!

— Пане Єжи! — роздратувався Діонізій Гібридон. — Хіба ви бачили де-небудь, у кого-небудь… яку-небудь річ, зроблену Мареком і Яреком разом із Діонізієм Гібридоном, яка була б халтурою чи брухтом? Бачили?

— Ні. Ніколи.

— Тож перестаньте ґелґотіти, квакати і влаштовувати істерики, бо в мене вже почали іржавіти вуха. Немає чого чекати. Завести мотор: одиниця, двійка і трійка… Чого ви боїтесь? Що замість мопеда маєте швидкісного мотоцикла? Ви просто дитина, а не водій!

Скажу відверто, що останнє речення пробудило в мені найниціші інстинкти. Зрештою, я чимало років сидів за кермом, до того ж у різних машинах, і завдяки їм побачив багато світу. А він, оцей Діонізій Гібридон, обзиває мене дитиною! Я не маю нічого проти дітей! Але ж у такій ситуації! Гаразд! Нехай буде по-його!

Я так рвонув з місця, що магістр Діонізій, мабуть, утратив рівновагу, бо вчепився в мою куртку, як реп'ях у собачий хвіст. Лише метрів через сто він почав керувати: ліворуч, праворуч, прямо, ліворуч тощо.

На призначене місце ми прибули о двадцять другій годині двадцять хвилин. Тобто на десять хвилин раніше призначеного часу. Ми чекали, поки почнеться те, що його згодом називали «Ніччю чудес». І хоч дуже скоро з'ясувалося, що, по суті, криється за тими чудесами, — назва залишилась на багато років. Ще й до того часу, коли вже з нами не могло трапитись людного такого «чуда».

Ми з магістром дуже добре знали, що нас чекає протягом найближчих трьох годин і дальших шести днів. Та все ж нас трясло й тіпало, як трясе й тіпає піаніста, що вперше виступає перед великим, переповненим людьми концертним залом. Нам навіть розмовляти не хотілось. Я походжав туди-сюди, а магістр. Діонізій (так само схвильований, як і я) ходив, мугикаючи щось собі під ніс, по колу діаметром метрів із десять. Стрілки годинників ледь-ледь повзли, неначе слимаки, що розігнались бігти.

О двадцять другій годині двадцять п'ять хвилин магістр Діонізій перестав кружляти по колу й став у мене на дорозі. Я ледве помітив його в темряві й мало не зачепив ногами. На щастя, він заблищав своїми золотавими очима, — зовсім як золотоочка, і я зупинився.

— Про що ми з вами розмовляємо, пане магістре? — спитав я, приязно посміхаючись. — І навіщо?

— Розмовляти ми, звичайно, будемо. Але без жодних ввічливих смішок та пересмішок, реверансів і блазнювання.

— Чому ви стали такі серйозні, пане Діонізію?

— Я вже вкотре нагадую вам, що до мене треба звертатись: «Пане магістре Діонізію». Ясно?

— Ніч темна, — мовив я, — але справа ясна. Отже, про що ми будемо розмовляти?

— Ми не будемо розмовляти, ви повинні тільки слухати. А я, магістр Діонізій, говоритиму. А точніше, викладатиму.

Вже й без цієї короткої розмови я був роздратований. Я повторював собі, наче слова перед уроком з англійської мови, що протягом найближчих годин маю зробити й залагодити. А магістр забрів у все це, як корова в конюшину. Я сказав: «Ну, я слухаю вас». І тоді цей двадцятисемисантиметровий багаторазовий магістр починає розпитувати мене про мої найголовніші обов'язки й наміри, — так, наче я в п'ятому класі. Або в шостому чи сьомому…

Опинившись у такому становищі, я почав прикидатись трохи ображеним. Бо в мене є вада — я не вмію ображатись по-справжньому. Тому насправді я спокійно слухав багаторазового магістра Вернигору. До того ж, у ролі вчителя він був незрівнянний.

— Отож, — пояснював магістр, — вже довгий час готують велику й прекрасну краківську «Ніч чудес». Коли кажу, що велику й прекрасну, — підвищив голос магістр, хоч я не випиляв жодного недовір'я, — то це справді буде велика й пркрасна вистава! А ви що? Всі ваші знайомі, зв'язані з операцією «Кольорові димарі», працюють, стараються, напружуються й надриваються так, аж під грудьми в них болить. А ви? Ви дуже перетрудились? Лише привезли пана Рудавого на потрібне місце, а потім мене на цей, нічого не скажеш, таки цілком незвичайний спостережний пункт.

— Чому «цілком»? — спитав я.

— Тому що не частково! — гарикнув магістр Діонізій Гібридон. — Розкидайтесь і далі такими блискучими дотепами! Тоді…

— Що тоді?

— Тоді через тиждень уся родина покине вас. Собаки вас загризуть. А чужі люди втопчуть ваші закривавлені останки в землю на алеї Трьох Пророків. Ясно?

— Наче ясно, але не зовсім. До речі, дорогий пане, котра зараз година?

— Двадцять дві години двадцять сім хвилин. За дві хвилини почнеться «Ніч чудес». Тому напружте всі мізерні залишки своїх здібностей.

— Залишки? — запротестував я. — Ось я вам покажу «мізерні залишки»! Нахабство!

— Нахабство нахабством, а час минає. Ви просто приготуйтесь, напружте зір і пам'ять. У будь-яку мить може почати відбуватись щось незвичайне. Пильно дивіться й слухайте, бо ваше завдання полягає в тому, щоб усе це точно й старанно описати. Незалежно від інтерв'ю, які ви маєте записати на плівку. Щоправда, в нашому розпорядженні є вісім телекамер і сім допоміжних кінокамер, а також скількись там метрів кінострічки, але кінострічки живуть менше, ніж книги. Тому ми звернулися до вас, пане Єжи.

Я відчув, як на мене валиться й придушує тягар відповідальності. Звичайно, я сподівався, що брати Кошмарик захочуть запросити мене саме як літописця всієї цієї дуже заплутаної історійки. Та одна річ — сподіватись, а зовсім інша — дізнатися напевно. А зараз я дізнався напевно. Не буду приховувати, — мене охопила справжня, глибока тривога: чи зможу я винести на своїх плечах кам'яний тягар відповідальності? Чи хоча б певною мірою впораюся з завданням?

Схоже на те, що брати Кошмарик, пообіцявши «Ніч чудес» над Краковом, справді підготували грандіозне видовище. Я вже дещо знав про головну мету пригоди, яка нас чекала. Проте дуже мало, власне, майже нічого не знав, як появляться перед містом і людьми великі й маленькі чудеса цієї дивовижної ночі в долині Вісли.

— Увага! — сказав магістр. — Приготуйтесь! Залишилась усього одна хвилина. Що, вам стає страшно? Дуже давно не писали на замовлення. Чи ж не так?

— Так, — жалісно зітхнув я.

— Не засмучуйтесь, — і магістр Діонізій Гібридон доброзичливо поплескав мене по литці.

Я мимоволі заскреготав зубами. Але й на це в мене вже не зосталося часу.

— Вже! — крикнув магістр. — Гін, гіп, ур-ра!

Справді, привід для крику був!

Почалося!

Перш ніж я почну розповідати, що тієї ночі відбувалось над Краковом, хочу зробити лише одне повідомлення. А саме: легкий вітер, який дві години тому повівав над містом, зовсім ущух. Ніч стала безмовною, як морські глибини. Зірки освітлювали й сповнювали ті глибини, немов глибоководні риби.

Та раптом вони почали тьмяніти — одне сузір'я по одному. Зате небо стало якось дивно і райдужно яснішати!

«Кольорові димарі»! Не інакше! Над містом тепер запала тиша, така нерухома й безсила, як велика морська тиша. А з окремих димарів, що оточували місто, все яскравішим райдужним вінком здіймались угору стовпи кольорових димів, і небо від них чимраз яснішало. Почалося це, як уже я казав, о двадцять другій годині тридцять хвилин. Через п'ять хвилин місто, яке звичайно, готуючись до сну, поволі гасить світло, заблищало першими острівцями світел, з острівців почали утворюватись острови, а хвилин за двадцять уже цілі квартали стали перетворюватись на архіпелаги й континенти.

А потім навколо острівців, островів і континентів здіймався все гучніший гомін веселих людських голосів. Світло частково вже погасло, але з усіх боків наростав шум натовпів, ніби це був не показ «Кольорових димарів» у двадцятому столітті, а грізний напад татар у половині тринадцятого століття.

Ми з магістром мали двадцять хвилин, аби докладно роздивитись, що відбувається над дуже старим містом і на споконвічному небозводі.

Видовисько справді незабутнє! Цього разу «невідомі творці» райдужних чудес і видовищ над королівським містом Краковом поводились, наче королівські художники й декоратори.

Вони вибрали саме ті димарі, які оточували місто. Не злякалися пізньої пори. І тепер над ледь помітними тінями димарів поволі, з великою гідністю почали здійматися барвисті повітряні колони. Кожна з них була схожа кольором на інші, але так здавалось тільки на перший погляд. А придивившись уважніше, можна було помітити, що одна кольорова колона відрізняється від другої, друга — від третьої, третя — від четвертої і так само далі, аж до десятої. Тому що в кожній з них вирізнявся один або два кольори. Тут жовтий і зелений колір були яскравіші за інші, там — червоний і блакитний, а ще далі — фіолетовий, помаранчевий чи ясно-синій.

Місто вже шуміло десятками голосів. Ми з магістром Діонізієм (а також зі славним Добряком) були ще в безлюдному місці, з якого все-таки чудово видно все місто. Що це було за місце, я не скажу. Фахова таємниця. Насамперед нізащо не викрию цього місця перед так званими «туристами», бо найпізніше через місяць тут би валялися побиті пляшки, бляшанки з-під консервів, купи курячих кісток і яєчних шкаралупок. Адже відомо, що значна частина нашого населення полюбляє красу навколишньої природи. Дуже гаряче захоплюється тією природою протягом перших десяти хвилин. А потім? А потім від подиву й захоплення з'являється страшенний апетит. І ось одна, друга, десята й двадцята сімейка сідають на пледах, бажають одне одному приємного апетиту; а тоді западає тиша, чути лише завзяте жування, брязкіт консервних бляшанок, бахкання корків і дзенькіт скла. Таким чином, після десяти хвилин захоплення й години посиленого харчування ці доблесні «туристи», кожен з яких в середньому важить дев'яносто кілограмів (неповнолітні важать удвоє менше), спускаються в долини, обмінюючись такими вишуканими дотепами, як наприклад: «Що в солдата під ліжком? Порядок!» А лоби в них мокрі від перепою, щоки одутлі від переїдання, а мозок, як правило, спить. Страшно глянути на тих «туристів». Страшно про них подумати!

Отже, я пояснив, чому не збираюсь називати місцевість, звідки ми вдвох з магістром Діонізієм спостерігали, як над Краковом появлялось незвичайне видовище.

Зрештою, ми не приїхали сюди як двоє вишуканих спостерігачів грандіозного видовища.

За підрахунками, щоб потрапити туди, де був розташований димар, позначений на нашому плані літерою «Б», ми повинні були вирушити звідси десь хвилин за вісім. «Димар Д» був на чималій відстані, але брати Кошмарик передали мені через любого магістра бінокль, він був невеличкий, однак у багато разів збільшував зображення. Завдяки йому я розрізняв не тільки постаті, а й обличчя людей, які метушились біля підніжжя димаря. Я одразу знайшов найважливіших для мене осіб, їх було чудово видно при світлі рефлекторів.

Побачив я пані Ганку біля центральної камери, Фуня, що бігав від камер до мікрофонів, від мікрофонів до рефлекторів і назад, директора Єжи, який, виблискуючи своєю перукою, ніби зірка, знову тримав у руці мікрофона, записуючи розмову якоїсь Поважної Особи з молодою, мило усміхненою журналісткою: «кореспонденткою», що здавалася мені схожою лише на одну людину в світі — на Ярека, який надів на себе перуку мами-астронома та жіноче вбрання. У Поважної Особи рот не затулявся, Ярек посміхався з притаманною йому чарівністю, а Рудавого трясло, як у лихоманці.

— Увага, — сказав магістр, — за п'ять хвилин вирушаємо. Треба ще раз перевірити на карті нашу трасу, бо хоч у мене й бездоганна пам'ять, але в карті можуть бути помилки.

— Магістре, — суворо сказав я, — дуже добре знаю, що у нас бездоганна пам'ять, та водночас із кожним днем пересвідчуюсь, що в вашому доброму вихованні дуже багато прогалин.

— Вибачте, будь ласка, але, на жаль, так мене запрограмовано. А крім того, чи ви впевнені, що, не маючи перед очима карти, зі своєю артистичною неуважною вдачею ви не викинете мене разом із тим дивакуватим Добряком на якому-нобудь крутому повороті? Нагадую, пане Єжи: в мене немає жодних причин для тривоги. Гепнусь у який-небудь грубий мур — то що з того? Зробиться в мені велика діра. В найгіршому випадку порвуться мої ковпак та кирея і зіпсується зачіска. А ви? Підрахувати вам зараз, з якою силою може той, що їде зі швидкістю п'ятдесят кілометрів на годину, гепнути в тверду перешкоду і що з ним тоді відбувається? Отож відбувається…

— Отож відбувається те, дорогий магістре, що ви забули про час. Ми мали виїхати звідси три хвилини тому. Але вам забаглося погомоніти про невправного водія. Чи ж не так?

— О рятуй, Юлеку! — зойкнув магістр Діонізій Гібридон.

— Який Юлек? — здивувався я.

— Звичайно, Цезар! Юлій Цезар! — пробелькотів магістр і раптом вереснув павиним голосом: — Рушаймо, любий пане Єжи! Рушаймо! Скачімо! Чвалом!

— Скачімо? Чвалом? — здивувався я. — Ви хочете зробити з мене улана? Чи це не занадто, магістре Діонізію? Будь ласка, не забувайте, що я маю дотримуватись дорожніх правил. Я ніколи не належав до водіїв, які гальмують машину за допомогою придорожньої верби, придорожнього рівчака, шлагбаума чи всіляких будівель, — починаючи з дерев'яних хат і закінчуючи двадцятиповерховими висотними будинками. Тому я запитую: чи ви захочете повірити в ті верби, шлагбауми, хати й висотні будинки?

— Захочу! — простогнав магістр.

— Цього мало, — сказав я, — ви повинні повірити. І то без жодних вагань!

— Присягаюсь, що вірю.

— Без вагань?

— Без.

— Отже, як і в що ви вірите?

— Як у те, — репетнув магістр Діонізій Гібридон Вернигора, — як у те, що а плюс в дорівнює в плюс а, що сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи і насамперед, що Е дорівнює mc в квадраті! Ясно?

— Ясно, — відповів я і ввімкнув мотор мого Добряка, який набув властивостей гоночного автомобіля.

Але протягом тих кількох секунд, що залишались нам до гонитви за втраченим часом (тобто спізненням у так званому графіку), я все ще не рушав з місця. Причина була гарна і водночас дивна. Просто різнобарвні колони, що здіймались над містом, почали вгорі ширшати й горизонтально пливти по колу високо в повітрі. Згодом барвисті смуги, які випливали з верхівок колон, з'єднались у якесь ніби зачароване коло. І над усією краківською привіслянською долиною закружляв величезний райдужний вінок, наче справжня райдуга, що відірвалась од землі й заблукала в нічній темряві. Було на що подивитись, і я затягував не дуже мудру розмову з магістром, щоб удосталь намилуватись прекрасною надкраківською панорамою «Кольорових димарів».

Я знав, що як тільки ми вирушимо з цієї гарної місцини, закінчаться всі захоплюючі видовища. І хоч я також знав, що все це означає, однак дивився, дивився й не міг надивитись. Як мала дитина! А магістр? Він перестав вигукувати, галасувати, стогнати й заклинати мене всіма своїми святощами. Він прихилився головою мені до спини й розпачливо пошепки повторював собі табличку множення, щоб заспокоїтись.

Я не дуже дивувався, він не менше ніж я був відповідальним за час, за нашу пунктуальність і добросовісність нашої роботи. Тільки, бідолашненький, не знав, що на карті нашої дороги, яку дав мені Марек (тобто на магістровій карті і моїй), я виявив дві подробиці: знайшов два старі й ніде не по-значені проїзди — вузькі й круті. На них не дали б собі ради ні автомашина, ані кінь чи навіть мотоцикл. Зате для Добряка місця там напевно вистачить. Я вирішив втішити магістра.

— Дорогий пане Діонізію, — обізвався я дуже сердечним тоном.

— Вісім помножити на вісім… — тихенько захлипав він. — Слухаю вас, пане Єжи. Шістдесят чотири. Чому ви… вісім помножити на дев'ять… так знущаєтеся з мене? Ніби з якогось гномика.

— Вісім помножити на дев'ять — сімдесят два, дорогий магістре, і я зовсім не знущаюся з вас… та ще й ніби, як з якогось гномика, бо я з дитинства люблю гномиків… я хотів тільки трошки довше подивитись на краківську «Ніч чудес».

— Гарне чудо! Ми вже спізнились на вісім хвилин. Тепер ви будете розганятись і без тями мчати на своєму Добрякові. І буде тільки одне незабутнє краківське чудо: якщо вам пощастить не розбитись на друзки на якомусь завороті. Благаю вас усіма можливими табличками множення, будьте обережні! Трохи запізнимось. Але краще спізнитись на вісім хвилин, аніж прибути точно на власний похорон.

— Магістре, — засміявся я. — Присягаюсь вам, що, по-перше, ми не спізнимось, по-друге, нічого з нами не станеться і взагалі ми не будемо мчати вночі, без тями й наосліп.

— Слово?

— Слово!

— Але яке? Чи таке, як шість помножити на шість буде тридцять шість?

— Слово честі! — підтвердив я. — Так само, як сім помножити на сім буде сорок… з грошами.

— З якими грошами? — гаркнув магістр.

— Ох! З дев'ятьма грошами. Видати вам решту?

— Дякую. Але, пане Єжи, не перегинайте палиці! Справді сомокеруючі автомати, як, наприклад, магістр Діонізій Гібридон Вернигора, не божеволіють, однак у магістра Діонізія Гібридона Вернигори дуже розвинені емоції.

— То й що з того?

— А те, — вереснув магістр, — що коли ми протягом найближчої хвилини не вирушимо в дорогу і я зганьблю себе тим, що не виконаю наказу й не виконаю плану, то я вас, любий пане Єжи, так відлупцюю, що ви ще років зо три будете пригадувати, чого це у вас так болять ребра. Авжеж, голова забуде, але ребра довго пам'ятатимуть.

— Магістре, — промовив я з відразою, — це був би перший в історії ганебний і хуліганський випадок, коли людину побив гном. Зараз вирушаємо. Проте цієї розмови я не забуду.

— Я також, — буркнув Вернигора. — Як вісім помножити на вісім і сім помножити на вісім.

— Увага! — гукнув я в темряву, й ми так зірвалися з місця, наче в Добрякові пробудився якийсь добрий чорт моторизації.

Ви можете запитати, який чорт? Мовляв, таких звірят немає.

Я теж певен, що їх ніколи не було, не буде і взагалі немає.

Гаразд. Але що з моторизацією? Адже відомо, що моторизація — це бісівська справа. До пекельних справ я не втручаюсь, бо єдине «Пекло», яке існує, існує в поемі чудового італійського поета Данте. Й до того «Пекла» я не насмілився б уставити навіть кому, не кажучи вже про крапку. Та все ж моторизація — справа бісівська. В зв'язку з цим виникли й мої підозри та гіпотези моторизації, які я поділяю на два види.

По-перше, на добрих і злих.

Злі насилають тумани, зливи, ожеледицю, так звану «склянку», проколюють шипи, збивають з дороги, наштовхують на неосвітлений причеп чи па підводу й роблять багато інших капостей.

А добрі? Вони, як відомо, добрі. Вони не дозволять скривдити свого водія. Вони допомагають йому, застерігають і охороняють його.

Крім того, автомобільні чорти діляться на однослідних і двослідних, а далі на: пасажирських, вантажних, рефрижераторних, цистернових тощо.

Добряку, мабуть, дістався при розподілі якийсь порядний і слухняний напівчортик, в якого завдяки роботі братів Кошмарик і магістра Вернигори зненацька наче виросли крила. А разом із крильми додалось багато нової сили. Я відчував, що в ньому відбувається, і це дуже підбадьорювало мене. Тим більше, що я ніколи не мав клопоту з моїм Добряком.

З самого початку я був певний, що мого Добряка доля наділила якимсь винятково слухняним і добродушним чортенятком, обережним і завбачливим. Я ніколи не зловживав його добродушністю. Намагався бути таким, як і він — добродушним і дуже обережним.

Але зараз я був змушений ризикувати — мусив поспішати. Я надміру розбалакався й даремно посварився з магістром Діонізієм. Тепер уже сам почав непокоїтись, що ми запізнимось. Ми зірвалися з місця, наче на мотоциклетних змаганнях па світову першість. Магістр якось огидно зойкнув позаду, а я блаженно посміхнувся. Я так рвучко стартував, що переднє колесо мало підстрибнути більш ніж на півметра. Проте цього не сталось. Ми їхали з швидкістю п'ятдесят кілометрів на годину дуже важкою (навіть для всюдиходів) дорогою. Нас дуже підкидало. Магістр Діонізій Гібридон перестав постогнувати, зате почав клацати зубами. Я сам на кожній вибоїні відчував то свої нирки, то печінку, то обидві перелякані мозкові півкулі або п'яти, до яких потроху втікала моя душа. Та дедалі я все більше переймався довірою до чортика, що допомагав нам у найскрутніші хвилини, і казав: «Допоможи, любий!» — або: «Дякую, любий!»

Нарешті й магістр почув мої слова.

— З ким це ви так розмовляєте?

— З нашим однослідним механічним транспортом, дорогий магістре.

— Ви зовсім збожеволіли чи тільки трохи?

— Поки що тільки трохи. А зараз міцно тримайтесь. Ми поїдемо навпрошки й перестрибнемо через рівчак! Увага!

Магістр знову приглушено зойкнув і, як мені здалося, дуже міцно заплющив очі. Але порядний Добряк не підвів нас. Він так перестрибнув через рівчак, ніби мріяв про політ. Або принаймні про світові мотокроси, з різними перешкодами, пастками та небезпеками. Хвилину тому він обох нас налякав, але зараз ми опинились на рівній безпечній поверхні, і Добряк лише тепер помчав, щоб показати, що він може.

— Гіп, гіп! — вереснув магістр.

— Ур-р-ра! — закінчив я нашу вдячну похвалу можливостям мого мопеда й слухняності моточортика.

Запитав магістра, котра година. Виходило, що ми не тільки не спізнимось, а зможемо прибути на місце раніше, ніж домовились. Це було б можливо (навіть абсолютно певно), коли б дороги були порожні, як завжди буває о цій порі в старовинному, поважному місті.

Проте зараз не час говорити про те, що могло б бути. Важливою й суттєвою була дійсність. Адже сьогодні, коли настала ніч, почали відбуватися дивовижні речі. Можна сміливо сказати, що почали відбуватись речі абсолютно, винятково надзвичайні. Завдяки десяти димарям, що диміли навкруги міста і в самому місті. Тому не дивно, що не тільки на тротуарах, а й на бруківці утворювались затори — люди спостерігали за кольоровими димарями й райдужними колами, що виростали на такому барвистому небі, якого ще ніколи не бачило тисячолітнє Місто.

— Ну то й що? — забурчав магістр Діонізій. — Ви зрозуміли нарешті, чому я наполягав, щоб ми квапились? Той час, що виграли, їдучи навпрошки, ми втратимо в цій товкотнечі. І ви будете пунктуальним тоді, як рак свисне, а коза проспіває головну арію з опери «Паяци».

— Хто з нас паяц — ще побачимо, — відказав я. — А поки що я маю до вас прохання, магістре Діонізію.

— Яке ще там прохання?

— Заспівайте-бо щось!

— Що? Вам хочеться одразу зробити з мене паяца?

— Зовсім ні.

— А кого ж?

— Сирену!

— Пане Єжи, — зашепотів переляканий магістр, — що з вами діється? Ви хочете перетворити мене па чудо-дівчину з риб'ячим хвостом? Таку, як та, що своїм співом зачаровувала стародавніх мореплавців? Пане Єжи! Ваша пропозиція обурлива, образлива, непристойна, зневажлива і неввічлива.

— Мені не потрібний ні риб'ячий хвіст, — відповів я холодно, — ані чудо-дівчина, ані зачаровані мореплавці.

— Ні-і-і?

— Зараз мені потрібний звук сигналу тривоги якоїсь привілейованої автомашини. Наприклад, пожежної команди, міліції чи «швидкої допомоги».

— Це інша справа, — захихотів магістр Діонізій. — Ви хочете, щоб я проспівав сигнал.

— Найкраще підійшла б пожежна команда.

— Це можна зробити. Я заспіваю. А може б, і арію з опери «Паяци»?

— Магістре, не блазнюйте! Бачу, що ви прикріпили додаткову фару; безперечно, це спеціальний рефлектор.

— Правильно.

— Отже, я вмикаю тривожне світло, ви починаєте співати… і ми рушаємо з найбільшою швидкістю.

— Ну, то їдьмо!

— Їдьмо!

Світло, яке я ввімкнув, подіяло дуже швидко й сильно. А що вже казати про «спів» магістра Вернигори! Він одразу почав «співати» на повний голос, неначе сигналили три великі пожежні машини. Крім того, Добряк тепер їхав, гуркочучи, як гелікоптер.

Відомо, що у всьому світі, коли люди на щось задивляться, вони дуже неохоче й надзвичайно повільно поступаються кому-небудь своїм місцем. Так буває в Парижі й Лондоні, в Римі й Чікаго, у Варшаві й Вашінгтоні, а насамперед у Кракові.

Цього разу сталося інакше. В Кракові велика «Ніч чудес» відбувалась не лише на небі. Можна довго розповідати, як ми були здивовані, але досить сказати, що всі оті великі й малі гурти роззяв, втуплених у барвисте коло, яке кружляло над містом, цього разу поквапливо звільняли нам дорогу. Нарешті ми побачили перед собою вузьку й майже безлюдну вуличку Старого Міста. Я не вимкнув світла, однак попросив магістра, щоб він тим часом не демонстрував своїх вокальних талантів. Він дуже неохоче затих. Ми вже наближались до нашої першої цілі — до майданчика, на якому розташований один із найславетніших польських театрів. Коли магістр замовк, я майже зовсім приглушив мотор мого дивакуватого Добряка. Під'їжджаючи до бічного входу театру, я ввімкнув потужніше світло і, побачивши там купку людей, збагнув, що ми все-таки встигли!

Нам пощастило встигнути на першу важливу зустріч.

Під'їхав я повільно, тихо й освітив дуже поважний і мальовничий гурт. Були там королева Барбара, король Зигмунт Август, канцлер, архієпископ, два озброєні рицарі, королівський блазень і театральний суфлер.

Нічого дивного. Просто в театрі всього другий тиждень ставили історичну п'єсу про нещасну долю короля Зигмунта Августа й Барбари Радзівілл, по першому чоловікові Гаштолдової. Про п'єсу казали, що вона громіздка й нудна. Але глядачам сподобалась. Вони ходили на виставу й підглядали за нещасним королівським коханням.

А переді мною зараз були не тільки його королівська величність разом із дружиною, але й майже всі найважливіші особи королівського двору. Годилося порозмовляти з такими високопоставленими. Проте мені не хотілося розмовляти з ними як Єжи Б. Зі мною була маленька кінокамера із вмонтованим мікрофоном (звичайно, робота братів К.). За допомогою рухомого рефлектора мого Добряка я міг організувати для телебачення кілька інтерв'ю. Заважало тільки те, що половину з цих акторів я знав уже багато років, частенько зустрічався з ними, а зараз не хотів, щоб вони мене впізнали. Я насунув свою руду перуку на лоба, — вийшла якась безглузда гривка аж по брови, — змінив голос, та все ж, коли підходив до «королівського двору», серце в мене підкотилося до горла, а душа вступила в п'яти. Розумію, що це звучить дуже по-дурному, але в ту хвилину я саме так почував себе.

Мене, на щастя, не впізнали. Коли я скромно попросив «королівське подружжя» та «придворних» сказати кілька фраз для телебачення, виникло невелике замішання, всі присутні почали проштовхуватись ближче до камери, куди сягав сніп світла. Мені вже нічого було боятись, що мене розпізнають.

Я став спиною до світла, «королівський двір» нарешті розташувався залежно від звання кожної особи.

— Що я про все це думаю? — мовив «король». — Отож… тобто… мені здається… я навіть переконаний, що нічого не думаю.

«Королева Барбара» мило засміялась.

— А я думаю і навіть певна, що це справа якихось нерозпізнаних літаючих об'єктів. Літаючі блюдця, літаючі тарілки тощо!

— Го-го-го! — засміявся міністерським басом «канцлер». — Жінкам завжди в голові кухня: блюдця, тарілки…

— Йолоп! — сикнула «королева Барбара». — Сам важить на двадцять кілограмів більше норми, а наговорює на жінок!

— Слухай-но, Госько… — почав уже зовсім приватну сварку «канцлер».

Я одразу перепинив їх, підставляючи мікрофон обом «рицарям» — одному «рицареві» в чорних обладунках, а другому — в блакитних.

— А що ви скажете?

«Рицар» у чорних обладунках пошкрябав картонною рукавицею по картонному шоломі. В цей час я помітив, що суфлер швидко, пошепки й майже нечутно підказує щось «рицареві» в блакитних обладунках.

Чорний «рицар» перестав шкрябати шолома й засміявся кумедним тоненьким голосом:

— Що це таке? Що це може бути? А хто ж його знає? Я тільки можу сказати: холера його знає!

— А ви? — звернувся я до «рицаря» в блакитних обладунках. Суфлер одразу відступив у темряву, подалі від мого мікрофона.

«Рицар» у блакитних обладунках уже встиг зняти свого шолома, встиг навіть причесати дуже розкуйовдженого, білявого чуба.

Коли я повернув у його бік камеру й мікрофона, він пустотливо посміхнувся й підморгнув оком. Може, упізнав мене?

Адже багато років він дружить із моїми дітьми, а останнім часом заприятелював і зі мною.

Однак, крім пустотливого підморгування, більше нічого не трапилось.

— Правду кажучи, я про це якось не думав. Тому нічого певного не можу сказати. Я спроможний висловити хіба що кілька припущень. По-перше, я не вірю в літаючі тарілки й у всяких там інопланетян.

— Нахабний хлопчисько! — сикнула «королева».

— Вибачте, ваша величність, — мовив справді трохи нахабний «рицар», — але я висловив тільки несміливе припущення. Я припускаю, що всі наші кольорові димарі мають зв'язок із нашими земними справами. Димарі виростають па землі, і їх будували люди. Тому ймовірно, що за всіма тими барвами й кольоровими димарями хтось криється. Якісь фахівці з хімії та фізики. Або… навіть насамперед… якісь фахівці з охорони середовища. Бачачи біля камери саме вас, шановний пане редакторе, гадаю також, що цю таємницю невдовзі буде розкрито.

І він приязно й шанобливо посміхнувся.

— А ви таки нахабний хлопчисько, — підтвердив я. — Тисячу разів казав вам, що я не шановний редактор! Колись бував редактором, а тепер, уже протягом багатьох років, — вільна людина. До мене слід звертатися: «пане Єжи»… Дякую всім. Про дату й годину телепередачі повідомимо. До побачення.

І вмить нас біля театру не було. Мій поштивий Добряк одразу рушив чвалом. Я тільки встиг почути вигук «його величності Зигмунта Августа»:

— Нещасний хирляк!

А мені знову треба було поспішати. Я домовився зустрітись біля головної вавельської брами, з того боку, що від Вісли, з Фунем Прекрасним і його знімальною групою. А магістр мусив з'явитись на Скелі Твардовського. До того ж іще треба було організувати багато інтерв'ю, таких, як я мав біля Великого театру. Ще замолоду я пробував свої сили в журналістиці. Більше тридцяти років тому. Тоді телебачення нікому ще й не снилося. Магнітофони були тільки в працівників радіомовлення. Щоб підготувати інтерв'ю, треба було мати добру пам'ять. Свого часу я зробив за день близько тридцяти інтерв'ю з делегатами першого повоєнного з'їзду письменників. З усіма найпопулярнішими письменниками того періоду. Інтерв'ю я віддав головному редакторові. Він сказав, що зовсім непогано і що він їх надрукує. Аж тоді я перелякався, чи не помилився десь, чи не переплутав письменників, їхніх прізвищ, самих інтерв'ю. Потім виявилось, що все гаразд і немає чого боятись.

Відтоді минуло багато часу. І знову цього вечора мене охопила тривога. Незважаючи на те, що в мене були кінокамера, мікрофон і добре освітлення. Але не було вже в мене тієї молодості, змішаної з нахабством відваги, які я мав тридцять років тому. Та все ж, пообіцявши братам Кошмарик, Фуневі Прекрасному і його справді красивій дружині, що я підготую такі інтерв'ю, я не міг відступати. Мене дратувала перука, яка весь час зсувалась на ліве око. Я зняв її і віддав магістрові, щоб він заховав. Це його дуже розсмішило. А мені не було смішно!

Ми повзли на першій швидкості вздовж плантів, потім звернули на Славковську. Нас затримав міліціонер служби дорожнього руху. Поводився він навіть ввічливо. Я показав йому посвідчення з телебачення із вкладишем начальника служби руху, який дозволяв їздити по місту, незважаючи на всі заборонні дорожні знаки.

Міліціонер вибачився, відкозиряв, а я зненацька навів на нього камеру й запитав, що він думає про цю «Ніч чудес».

Міліціонер навіть оком не змигнув.

— Громадянине редакторе, — відповів він, — у зв'язку з цією справою не було жодних інструкцій. Дозвольте йти.

Хитро посміхаючись, він пірнув у чималий натовп, і я тільки й бачив його.

Зате на Ринковій площі зібралося стільки людей, що можна було взяти десять тисяч інтерв'ю. Звичайно, мені й на думку не спало провести більше розмов, аніж було визначено.

Я запитав більше десяти осіб різного віку, різної статі, різних за фахом. Серед них були: професор і художниця, моряк і офіціант, двоє підлітків і дев'яносторічний пенсіонер-металург, один поважний директор, вчителька, футболіст, волейболіст, а також… Вистачить, досить!

Досить перераховувати.

Важливо те, що за двадцять хвилин до півночі я залишив магістра на умовленому місці на березі Вісли, а за п'ять хвилин до півночі вже був на Вавелі, звідки найкраще видно річку і де вже очікували слушної миті краківська телевізійна знімальна група й група Фуня та Ганки. Були там і обидва брати Кошмарик. Ярек уже без перуки й жіночого вбрання, Марек зняв сиву перучку й відклеїв сивуваті вусики, які робили його схожим на якогось багаторазового лауреата Нобелівської премії.

Я під'їхав до місця, де стояли камери, привітався зі знімального групою Краківського телебачення, яка не раз бувала в мене (першокласний колектив і чудові хлопці). Привітався з варшав'янами, з якими ще не встиг познайомитись.

Та ось пролунав через мегафон Фуневий голос.

— Увага, увага! Закінчується двадцять третя година п'ятдесят дев'ять секунд! Усі на місця! Камера номер один починає знімати річку вище Дембніцького мосту й поволі спускається вниз. Камера номер два знімає річку від вершини вавельського дракона й посувається якомога далі проти течії. Я хотів би пояснити, що…

— Потім, любий, — перебила його Ганка, — залишилося десять секунд.

Фуньо опам'ятався.

— Увага! — вереснув він, наче вдарив по барабанних перетинках. — Готові?

Йому відповів хор голосів:

— Так!

— Ввімкнути! — закричав Фуньо. — Три, два, один. Уже!

Камери озвалися дуже тихим теркотінням. Його заглушили загальний стогін і далекі вигуки людей. Ніхто, власне, не знає, хто й коли вжив старовинного вислову «Вісла палає». Навіть невідомо, чи першим вигадав його якийсь вельможний пан, чи вбогий шляхтич. А може, якийсь хоробрий плотогон чи учень Академії? Байдуже. Тому, що цієї миті важливим було тільки одне. І сталося те, чого не описано в найдавніших літописах.

Вісла запалала. Саме так! Із-за Бєлян, далі за Тиньцем понад чорними, мов смола, і важкими, ніби чорна олійна фарба, хвилями застрибали невеличкі, але неймовірно барвисті вогники. Їх усе прибувало. Здавалось, ніби райдужне коло над містом розсипалось на дрібні крихти, а вони, опадаючи на річкові хвилі, оберталися на вогники.

Ті вогники так майстерно переплітались між собою, що утворювали щось подібне до стобарвної райдуги.

На обох берегах Вісли збиралося все більше людей. Хтось викликав пожежну команду, ще хтось — міліцію. Водночас приїхало сімнадцять машин, від великих пожежних, до звичайних міліцейських «фіатів». Багато людей, що вигукували: «Вісла палає!» — почали сміятися, аж за боки хапались. Але через кілька хвилин виявилось, що, задивившися на стобарвну вісляну райдугу, натовп роззяв почав відпихати слабкіших все ближче до річки. Це вже ставало небезпечним. У місцях, які були найбільше під загрозою, пожежники й міліціонери вправно стримували тиск натовпів. Та видно було, що їм чимраз важче це робити.

— Пане Фуню, — обізвався Ярек. — Ми вважаємо, що ви матимете досить матеріалу про палаючу Віслу. Цей натовп стає небезпечним.

— В жодному випадку! — вереснув Фуньо. — Я особисто…

— Дорогий чоловіче, — сказала Ганка таким солодким голосом, аж мороз побіг поза шкірою. — Тобі особисто, як і нашим знімальним групам, в жодному випадку не бракує матеріалу. Хіба ж не так, мій коханий?

— Так, — шепнув Фуньо. — Ти маєш рацію, моя єдина.

— Отже, — сказав Ярек, — ми гасимо Віслу. Магістр чує нас?

— Дуже добре. Отже, гасимо.

Спершу потемніло небо над Тиньцем. Потім із-за Бєлян почала насуватись чорна тінь, яка ставала все грізнішою. Навколо запала тиша.

Натовп перестав спостерігати. Середина річки вже зовсім потемніла, лише де-не-де біля берега світилося кілька десятків заблуканих вогників. Їх чимдалі меншало. І ось вони зовсім зникли.

Небо теж стало по-нічному темним. Річка знову масно чорніла.

Зробилося якось убого й сумно. Я швидко розпрощався з Ганною і Фунем, потиснув руки братам. Домовився з ними, що післязавтра після полудня чекатиму на телефонний дзвінок.

Поволі й сонно я від'їхав па Добряку. Тільки вдома, у ванні, відчув, як я втомився.

Так, то був дуже втомливий день.

Прокинувся я в дуже дивному стані. Звичайно після сну в мене бувають ліниві думки й важка голова. А сьогодні я відчув, що моя власна, найвласніша голова — легка, паче трансокеанський метеорологічний аеростат. Що ж це, в біса, трапилось? Уже через десять секунд я збагнув, що ніякий біс не втручався. Просто обидві мої мозкові півкулі тихенько, без галасу, без жодного слова покинули мене! Я зачинив двері, що виходили на балкон, бо протяг знову почав піднімати мою занадто легку голову вгору. І певною мірою простив моїм боягузливим півкулям. Тому що все докладніше почав пригадувати собі той кошмар.

Звісно, я не зможу пригадати його собі повністю, з подробицями. Сну не можна переповісти з усіма його таємничими чудесами. Однак той сон був винятково виразний, хоч і винятково жахливий. Тому все-таки спробую.

А було це так.

Мені снилося, ніби я сиджу біля свого робочого столу. Сиджу й переглядаю велику книгу, оправлену в білу шкіру й оздоблену позолотою. Я всіляко намагаюсь прочитати текст, але старовинний і заплутаний стиль цього твору стає дедалі незрозумілішим. А мені вкрай необхідно знати, що там написано. Бо це «Таємна книга різних снів», у якій мудро розтлумачено будь-який людський сон.

Я почав вивчати кожну сторінку «Книги» і зненацька збагнув: відбувається щось жахливе. Я сиджу над «Книгою» задоволений, навіть можна сказати щасливий, але в мене якось дивно розповзаються ноги, вигинаються руки, осідає хребет.

Так, ніби я був один, а сон розділив мене на двох. А ще гірше, що той другий «я» появився в страшенно гидкому вигляді: наче купа біло-рожевих кісток, які дуже добре обгризати. У мене потемніло в очах — звідкись іздалеку до мене долинув переляканий, тремтячий шепіт двох утікачів, тобто моїх мозкових півкуль. «Як ти думаєш?» — запитує одна. «Я нічого не думаю», — каже друга. Потім перша: «Ми втратимо свою квартирну площу?» Друга: «Я нічого не знаю»; Перша: «Ти думаєш, що ті дракони не заберуться в череп?» Друга, стримуючи плач: «Я нічого не думаю і не хочу нічого знати». А я старався додуматись, збагнути, про яких драконів іде мова. І раптом усе стало ясно! Вже не треба було ані додумуватись, ані дізнаватись. Просто я побачив тих «драконів», загалом симпатичні тваринки й гарненькі, хоч у цьому сні вони були грізні, мов справжні дракони. Якийсь час ми сиділи над купою кісток мовчки. Обидві розумні й симпатичні мордочки пускали слину над тими (над моїми!) кістками з усе більшим апетитом і смаком. А мене від цього видовища охоплювали огида й відраза. Страх уві сні значно сильніший, ніж наяву. Особливо тоді, коли тебе роздягають аж до кісток. Хоч я навіть уві сні не буваю дуже боягузливим. Тим більше, що сидів у сусідній кімнаті над «Таємною книгою снів», якої насправді взагалі немає, але вві сні я дуже розраховував на її допомогу. Однак я не встиг нічого підрахувати, вирахувати чи перерахувати, бо мусив припинити читання, — в дитячій кімнаті, на собачому матраці, розпочалась надзвичайно важлива для мене розмова між дуже лагідним і терплячим на вигляд мислителем Ренні й Массумі, собачою красунечкою, часом з ангельською, а часом із зовсім сатанинською привабливістю.

— Массумі,— каже Ренні.— Я знаю цей запах. Це щось вражаюче й незвичайне, чи ж не так?

— Ох, Ренні,— стогне Массумі,— це щось надзвичайно приємне. Я теж ніби знаю цей слід. Але звідки? Звідки, і де, і яким чином?

— Я підозрюю…

— Що?

— Що це хтось домашній.

— Що-о-о?

— Так. Треба над цим серйозніше подумати.

І саме цієї миті обидва чорні носи наблизились до маловідомих мені, але, напевно, смачних моїх кісток. Я пообіцяв собі: за те, що вони не розпізнали, чиї насправді ті кістки, я добре шмагону кожного різкою по спині»

Зненацька переді мною виникла непередбачена перешкода, — як покарати справжньою різкою собаку, що тобі сниться?

— Досить! — вереснув я ще напівсонний.

— Досить! — повторив уже зовсім тихо й отупіло.

Я сидів на своєму дивані, сонце добралося вже до середини кімнати, а я цілий і здоровий, — в мене не бракує жодної кістки чи хоча б кісточки, — сидячи на дивані, горлаю, мов ворона або грак.

Я зовсім прокинувся.

Від позолоченої «Таємної книги різних снів» не лишилося й сліду. Обидві мої мозкові півкулі крадькома повернулись на своє місце.

Нарешті настав спокій.

Я почимчикував до кухні снідати. Дорогою зазирнув до Ренні й Массумі. Там панувала сонна тиша. На якусь мить я замислився, чи їм можуть снитися ті самі кістки, які щойно мені снились. Мабуть, ні. Вони спали дуже спокійно й тихо.

Годі про це, час входити в норму. Отже, холодний душ поперемінно з гарячим, потім поголитись, поснідати.

Я виглянув у вікно. Як одягнутись? Яскраве сонце, чисте небо — отже світлий костюм, одноколірну сорочку. А яку краватку пов'язати? Завжди я маю з цим клопіт — примірявши шосту, повернувся до першої. Нарешті глянув на годинник, потім — на календар.

Коли прокидався, думав, що середа. А глянувши на календар, зрозумів, що сьогодні найсправжнісінький четвер! День, по вінця заповнений справами й однією, так би мовити, надзвичайною місією. А я просто заспав. Прокинувся на дві години пізніше. Пропустив уже дві маловажливі конференції й одну важливу зустріч.

Метнувся до телефону, щоб тут і там вибачитись. Пощастило. Але що ж далі?

Бувають дні, коли на тебе сиплеться лавина справ — дрібних і ніби незначних. То лопне шнурок на лівому черевику, то пригадаєш, що сьогодні минає останній день підписання важливого договору на переклад твоєї книжки. Треба підписати й відіслати. А в квартирі порожньо — не можу нікого попросити, щоб допоміг.

І на правому черевику таки лопнув шнурок!

На щастя, знаходжу пару нових, якраз підходять до світлих черевиків. У сорочці, яку я хотів одягнути, відриваються два ґудзики. Починаю лаяти себе і все на світі.

Міняю сорочку. В цій відривається тільки один ґудзик. Немає ради. Не буду випробовувати десять наступних. Беру жінчину скриньку з голками й нитками. Звичайно, за першим разом нитка рветься. А за другим? Я так глибоко застромлюю голку в палець, що його зараз же треба старанно обклеїти лейкопластирем, щоб не поплямити сорочки. Кинувся до домашньої аптечки. І ось маєш! Поспішаючи, спіткнувся, як стара шкапа на грудці, й одразу забив покалічений палець. До аптечки так і не дійшов — зненацька голосно задзвонив телефон. Він дзвонив так поспішно й тривожно, ніби принаймні це була розмова з Парижем, на яку я чекав уже дві доби.

Ясна річ, це не був Париж, а тільки несміливий жіночий голосок.

— Вибачте, — обізвався голосок, — це крамниця лаків, кремів та вазеліну?

— На жаль, ви помилились, — пояснив я генеральським басом. — Ви з'єдналися з слідчим Воєводського управління міліції. В зв'язку з цим, будь ласка, не кладіть трубки.

— Чому? — спитав покірний жіночий голосок.

— Бо я прошу тебе, моя люба донечко, щоб ти перестала бавитись дотепами на рівні дошкільнят. Тим більше, що сьогодні в мене й без тебе вистачає різних дотепників.

Агнещин голос одразу пожвавішав.

— Чому? Може, тобі в чомусь допомогти? Що сталося?

— Ти знаєш, що означає так званий «веселий деньок»?

— Знаю. Дуже не люблю його. Скажи, як почалося?

— Спершу мені снилося, що твої чудові боксери заходились обгризати мої кістки.

— Вибач, — голос моєї доброї дочки помітно посуворішав. — Але собака й кістка ідеально поєднуються між собою. Крім того, це був лише сон.

— Дякую за такі сни. Звільни мене від них раз і назавжди. Запам'ятаєш?

— Постараюсь. А що потім?

— Потім я насилу викупався, бо напір води був дуже слабкий. Хотів зварити яйця, щоб були рідкі, а вони вийшли круті. Грінки згоріли, молоко пригоріло. Коли потім став шукати сорочку й краватку до неї, нова радість: відлетіли аж три ґудзики! Звичайно, пришиваючи одного ґудзика, застромив собі голку в палець аж по лікоть.

— О, мабуть, була велика голка! І цікаве видовище.

— А ще цікавіше було, коли біг до аптечки по перекис водню й перечепився через власні черевики, наче зизоокий слон на китайській стіні.

Після цих слів звідкілясь почулось веселеньке хихотіння.

— Нікому не раджу насміхатися з мене! — сказав я голосно.

— Але ж, тату, — обурилась моя дочка Агнешка, — все, що ти розповів, було трохи смішне, проте в мене теж бувають «веселі ранки», подібні до твого, і я знаю, що від таких веселощів можуть заболіти душа й зуби. В тебе дуже болить палець? Старанно продезинфікуй його перекисом водню чи спиртом і обклей лейкопластирем. А надалі ти повинен бути дуже обережним, коли пришиваєш ґудзики до сорочки. Часом це буває ризиковано й небезпечно. Можеш дуже поранитись. І взагалі…

Тільки тепер у голосі моєї дочки Агнешки зазвучала, мов скляний дзвіночок, вранішня веселість. Та водночас дуже близько, наче в мене під тім'ям, щось в'їдливо й нахабно захихотіло. Що це? Ага, ясно: мої улюблені мозкові півкулі! Те, що почала ліва, докінчила права й навпаки.

— Нахабство! — вигукнув я. — Чистісіньке нахабство!

Веселий голос моєї дочки, смішлиної Агнешки, раптом перетворився на крижаний кришталь.

— Не розумію, про що ти говориш. Це ти на мене так кричиш?

— Та ні,— застогнав я, — зовсім ні! В жодному випадку!

— Ой, бували такі випадки!..

— Але дуже давно й дуже рідко, скажи сама, адже рідко?

— Тож на кого це ти, дорогий батьку, щойно так гримав? — спитала вона навіть ніжно.

Легко сказати! Не буду ж я отруювати молодої уяви казками про нахабні, грубі мозкові півкулі, які саме тихенько підсміювалися з мене і взагалі з усієї безглуздої ситуації. Нарешті вони зовсім не по-дурному підказали мені: «Зверни все на мух», — тому що всі жінки в моїй сім'ї ненавиділи всіх і всіляких мух. Вони ламали стільці, розбивали шибки й ладні були зруйнувати всю квартиру, ганяючись за звичайною домашньою мухою.

— Знаєш, донечко, — сказав я, — це я так розкричався на муху.

— Таку велику?

— Еге ж. Дуже велика. Чорно-синя, й гуде.

— Ти прикінчив її?

— Еге ж, прикінчив.

— Браво, тату! — зраділа Агнешка. — Матимеш від мене тістечко з кремом. А тепер скажи, котра зараз година?

— Одинадцять годин дві хвилини.

— Дивно.

— Чому?

— Я ж мала нагадати тобі, що об одинадцятій ти повинен бути на телебаченні. Не стогни так розпачливо, бо, по-перше, в мене серце кров'ю обливається, а по-друге, там чекають тебе, тож нехай почекають. Тримайся, старенький! Привіт, бувай здоровий!

— Я тобі дам старенького! — даремно вереснув я, бо моя люба дитина вже поклала трубку.

Тієї ж миті за моєю спиною відчинилися двері, вбігло, якось дивно поблискуючи очима, двоє собак, а я почув голос бабусі Ірени:

— Одинадцята три… а ти ще вдома?

І відразу знову обізвався телефон, а в телефоні обізвалась дружина:

— Вже трохи запізнилась, але я повинна була тобі нагадати, що об одинадцятій ти маєш бути на телебаченні. Ти пам'ятаєш чи забув, любий?

— А ти як гадаєш, люба?

— Що я гадаю, те гадаю. Але ти принаймні вже поголився? Так? Дуже добре. Коли ти повернешся додому?

— Думаю, що десь опівночі,— пробурчав я.

— Я тебе чекатиму, добре поводься, бувай здоровий!

Я ще встиг запитати бабусю Ірену: — Мамо! Що означає, коли сняться кістки? Та ще й власні?

Собаки стрибали на мене з усіх боків, помітно зацікавлені.

І в цей час хтось подзвонив біля вхідних дверей.

Бабуся ще встигла відповісти:

— Це означає, що на обід… як сьогодні… буде бульйон, зварений на кістках, і м'ясо з підливою із хрону.

Я чемно подякував за відповідь і після другого дзвінка відчинив двері.

На порозі стояв усміхнений молодик із бачками й маленькими вусиками. Я дуже добре знав його. Він працював на телебаченні.

— Добрий день, пане Льолеку, — всміхнувся я.

— Добрий день, пане Єжи. Як же це так? Ви забули, що сьогодні об одинадцятій починається репетиція на телебаченні?

— Не забув! Заспав! Тільки заспав!

— Це інша справа. Їдьмо?

— Їдьмо.

Льолек — справжній водій. Тому, хоч він і знав, що я поспішаю, та навіть якби я мало не навколішки благав його, щоб їхав швидше, — все було б марно. Дозволена швидкість у місті — п'ятдесят кілометрів на годину! Зате коли ми вискочили на дорогу швидкого руху, Льолек, ніби й не збільшуючи швидкості, обігнав вісім машин, проскочив одне й друге світло, і,— точно за чотири хвилини й сорок дві секунди після того, як я переступив поріг мого дому, — я переступив поріг студії NN, у якій готували програми, що не потребували багато декорацій, великого простору й численних учасників.

Я ввійшов зі світла просто в оксамитну темряву студії. Тому спочатку мені здавалося, що я бачу лише тіні якихось меблів, незграбні камери, світлу пляму якогось екрана, — й більше нічого.

Я заплющив очі, щоб призвичаїтись до темряви. Почав рахувати секунди, але мені перешкодив це робити ніби оксамитний, а насправді ущипливий баритон.

— Нарешті ви зволили з'явитись, — бубонів голос, — щоб зробити ласку й виступити перед захопленим народом.

— Магістре, вітаю вас! — закричав я, ще не розплющуючи очей. — Заздрість виїдає вам мозок?

— У мене немає мозку! — гарикнув магістр Діонізій Гібридон.

— Я теж так думаю! — радісно вигукнув я.

— Я увесь є мозком. Сам і увесь.

— Магістре Діонізію, — почув я спокійний, але жорстокий Мареків голос. — Ви запрограмовані з точністю до однієї десятої секунди, а сьогодні ви збудили нас із запізненням на сім секунд. Це був жарт? Ні, магістре! Це був скандал, пов'язаний з компрометацією. Що ви на це скажете?

— Що я на це скажу? — голос магістра Діонізія зазвучав якось плаксиво й жалібно. — Я на це, як навколішки.

— Що: «навколішки»?

— Я кажу, що вибачаюсь, як навколішки. Вистачить?

— Вистачить.

Під час такої незвичайної перепалки між Мареком і магістром Діонізієм я широко розплющив очі і в сріблясто-сірому мороці студії розпізнав уже кількох присутніх друзів. Найближчих, близьких і більш далеких знайомих, навіть магістра Діонізія, якого я, незважаючи ні на що, вирішив ще раз зарахувати до друзів.

Найкраще засвітилися в темряві блакитні Ганчині очі і її невимовно чарівна усмішка. Обоє світліших очей братів Кошмарик грізно блиснули з обох боків, наче очі однооких лісових котів. Хтось відсунув штору на вікні, тепер я вже розпізнав усіх присутніх — трьох знайомих операторів, двох звукооператорів, завідуючу виробництвом, декораторку, помічницю режисера й насамперед нашого милого здоровила з носом, як у тапіра, тобто Фуня Прекрасного.

Фуньо як Фуньо. Я простягнув руку Ганці, а він одразу перехопив мого лапу й так зловив мене в свої обійми, наче я сам у них кинувся.

Нехай буде так! Я так стиснув йому в дружніх обіймах ребра, що він аж зойкнув і на мить наче зомлів. Я поставив його під найближчу стінку й пішов привітатися з Ганкою. Щиро кажучи, я проти звичаю цілувати руки. Та цього разу сам себе зрадив. Спочатку я поцілував їй праву руку, потім ліву, і знову праву, і знову ліву…

— Досить! — в один голос зіпнула вся студія. І я подумав, що від сорому провалюся на нижній поверх, тобто до якоїсь монтажної.

Всі присутні, на чолі з магістром Діонізієм, сміялись, аж за боки бралися. Єдина пані Ганка дивилась на мене з чарівним поблажливим усміхом.

А Фуньо, пробудившись від своєї короткочасної летаргії, перетворився на лева.

Він метнувся до мене, але про всякий випадок зупинився на крок від своєї жертви.

— Я викликаю тебе! — ревнув він, як тигр.

— Куди?

— На поєдинок! — засичав він, мов кобра.

Це в нього навіть було непогано: стрибок лева, ревіння тигра й сичання кобри. Незважаючи на все це, я не здавався.

— Якщо ти викликаєш, я маю право вибирати зброю, — мовив я грізно.

— Ма-а-а-аєш! — це вже було щось середнє між ревінням молодого зубра й меканням старого барана.

— Годі вже!

Це втрутилась Ганка.

На мене вона тільки зиркнула, ніби двома шматочками льоду. Зате Фуневі було вичитано коротку, але безжальну нотацію: що він не буде займатись дурницями, коли вже нагріваються камери, не буде робити посміховська з неї як з дружини, ані з себе як із чоловіка, що він не буде спочатку ревіти, як молодий тигр, а потім мекати, як старий баран. Робота чекає. Майже все готове. А що виробляє перший режисер? Що і з ким? З головним актором сьогоднішнього запису! З паном Єжи!

Вони стояли не дуже близько від мене, але якось я все почув. І тепер у мене на хребті наїжилась шерсть, як у старого вовка.

— Що я чую? — запитав я дуже спокійно, зате дуже голосно. — Може, у когось тут клепки в голові не вистачає і він вирішив, що я закінчив Вищу театральну школу? Якщо так, то нехай той хтось або ті хтось уставлять собі ту клепку, бо я актором не був, не є і не буду. Я знаю, кожному з нас, принаймні один раз у житті, здається й ввижається, що він великий актор, але, за незначними винятками, це закінчується халтурою, манією величності. А я не хочу ні з того ні з сього стати маніяком. Ясно?

— Пане Єжи! — всміхнулась, мов ангел, Ганка. — Адже про акторство в прямому розумінні цього слова взагалі немає мови.

— На акторів у мене є Куцувна або Гольоубек! — пирхнув Фуньо.

— Ге-ге-ге! — заскрекотів магістр Діонізій Гібридон Вернигора. — Будь ласка, покиньте скрекотіти! — гримнув я. — Якщо не маю бути сценічним актором, то навіщо вся ця балаканина про акторство? — І враз я почервонів, ніби старий буряк, бо пані Ганка глянула на мене очима пораненої сарни, і тієї ж миті брати Кошмарик ухопили мене попідруки, а за литки мене хтось страшенно міцно обняв; то був магістр Діонізій Гібридон.

Перш ніж я встиг розібратись, що й до чого, моя улюблена трійця (тобто брати К. +магістр Вернигора) перенесли мене в куток студії за грубу завісу. Перенесли так легко, наче я був букетиком фіалок! А скільки це тривало? Від чотирьох до шести секунд. І ось я вже знову на ногах, відчуваючи тільки невелику сухість у горлі й холодний піт на скронях. Я стояв на ногах, але нахабна трійця все ще тримала мене в обіймах.

— Любий пане Єжи, — почав, чарівно всміхаючись, Ярек, — ви маєте рацію, кожна людина, як ви слушно зауважили, хоча б один раз у житті мріє про те, щоб стати актором.

— Але цього ще не досить, — втрутився Марек. Магістр надувся аж до двадцяти семи сантиметрів висоти й забубонів, як дух старого колодязя:

— Бути чи не бути актором? Ось запитання!

Ця перекручена цитата з Шекспіра так вплинула на мене, що я несподівано перестав злитись і гніватись на розбишакувату трійцю моїх друзів.

Нарешті я втямив, у чому справа. Посміхнувся й одразу відчув себе вільним, бо мої друзі випустили мене зі своїх залізних обіймів.

— Дякую вам, — урочисто промовив я. — Я збагнув, у чому справа! Отже, кожна людина не лише раз у житті мріє стати актором, але й хоча б один раз у житті мусить стати актором.

— Отож-бо! — відповіли всі троє.

— Ми дійшли одного висновку, — полегшено сказав я. — Тільки, будь ласка, поясніть мені, що я маю з тим спільного. Ви перелякали мене. У мене в горлі пересохло й тремтять коліна.

— Пересохло в горлі? — спитав Ярек. — І тремтять коліна? Так! Будь ласка, ось підбадьорливі цукерки.

— Я не люблю цукерок.

— Та все ж спробуйте, будь ласка.

Важко відмовитись від милого запрошення. Я застромив руку в коробочку з цукерками. Взяв одразу дві. Побачивши це, Ярек наче трохи злякано глянув на Марека, — той удав, що цього не помітив. Але магістр Діонізій тихенько зойкнув.

А я? Я зовсім забув про те, що в мене коли-небудь пересихало горло й тремтіли коліна. Я відчув у собі незвичайну силу й відвагу. Тепер потрібно було б щонайменше з двадцять братів Кошмарик і десять Діонізіїв Гібридонів, щоб зупинити мене й примусити чинити їхню волю. Відчувши себе сильним, я голосно засміявся. Був готовий до всього.

Захочуть, щоб зіграв на концерті всі етюди Шопена? Зіграю!

Захочуть, щоб у Великому театрі зіграв принца Гамлета чи Снігову королеву? Зіграю!

Захочуть, щоб зіграв як нападаючий у збірній футбольній команді країни? Зіграю!

— Добродії,— сказав я, самовпевнено посміхаючись, — шкода витрачати власний час і зловживати чужим терпінням. Ви тут висловлювали якісь незрозумілі зауваження щодо акторства, що… наскільки я пам'ятаю… що кожна людина принаймні один раз у житті повинна зіграти не менше ніж одну добру роль. Ці зауваження явно стосувались мене. Я згоден. Нехай так станеться! Нехай так буде! Будь ласка, дайте мені текст моєї життєвої ролі. Але попереджаю: якщо це буде поганий, бездарний і нудний текст, жодні тортури не примусять мене промовляти його перед телекамерою.

— Навіщо відразу тортури? — зловісно засміявся магістр Вернигора. — Буває, полоскочеш людину добряче — їй і вистачить.

Мені хотілося рішуче висловитись з приводу істотних відмінностей між тортурами й лоскотами, та Ярек увіпхнув мені в руки кілька сторінок машинопису — тобто текст моєї «акторської ролі».

Будь ласка! Я одразу заходився читати. І читав півголосом, бо в такий спосіб завжди найшвидше й найкраще завчав напам'ять. Це в мене завжди легко виходило. Щоправда, з роками пам'ять починає трохи горбитись і накульгувати, проте й сьогодні я не можу мати до неї великих претензій. Як і в давні роки, я вивчаю десятихвилинний текст за тридцять хвилин. Непогано для літнього чоловіка.

Але цього дня мені пригадались найкращі часи моєї пам'яті — один раз прочитане слово відтискалось на ній, як на друкарській матриці. Читаючи останній рядок машинопису, я був уже цілком переконаний, що маю весь текст у голові. До того ж із точністю до однієї коми. А головне, що мені не загрожували ані тортури, ані лоскоти. Текст було написано правильною польською мовою. Він був скороченим. Його слід було розширити, по-людському прочитати цифри, фактам надати виразності та емоційності. От і чудово. Кінець кінцем я зумію до цієї телевізійної «ролі» додати чимало потрібних фраз. Але все це необхідно було узгодити.

— Мої дорогі, любі,— почав я сердечно. — В основному все грає. Текст досить прозорий, а цифри красномовні. Є одне «але»! По-перше, він закороткий для десятихвилинної передачі, по-друге, його необхідно прикрасити, додати в нього більше влучних визначень, яскравих барв. Ви згодні зі мною?

— Не виключена можливість, — буркнув не дуже задоволений магістр.

— Мені здається, — сказав Марек, — що…

— …що це просто обов'язково, — докінчив Ярек.

І знову через три-чотири секунди я стояв перед камерою, позначеною цифрою один.

В першу мить мені здалося, що це знову знайома трійця несе мене в залізних обіймах через студію. Але ж ні! Просто мої власні ноги несли мене майже над підлогою, мало не в повітрі,— і от я вже став перед камерою, готовий, уважний і водночас приємно розслаблений. Як спринтер після енергійної розминки перед дуже відповідальним стартом. Я був уже готовий. Так — я був уже в стартових блоках, перед пострілом, бігом і кидком на фінішну стрічку.

На жаль, Фуньо ще не був готовий. Спершу він повинен був сам особисто перевірити, в якій із камер я маю найкращйй вигляд. Коли вибрав камеру, заходився вибирати мікрофон. А мене це почало злити. Працівникам студії було байдуже, вони не таке бачили. Ганка сховалася в якомусь темному кутку.

Зате братики Кошмарик і магістр Діонізій Гібридон помалу-малу, але помітно скручувались, тамуючи сміх. Причому брати К. скручувались у правий бік, а магістр, навпаки, — в лівий.

Нічого дивного! Адже Фуньо Прекрасний, випробовуючи мікрофони, наказував мені говорити в кожний з них. Виразно і з почуттям! Ви гадаєте, він хотів водночас перевірити те, що я мав сказати й пояснити народові, який сидить перед телевізорами?

Зовсім ні! Випробовуючи мікрофони, він вирішив за одним махом перевірити правильність моєї вимови. Дав мені в руки папірець з трьома ідіотськими реченнями, які я мусив раз у раз повторювати, не задумуючись, не затинаючись і не мимрячи. Спочатку він прочитав їх сам уголос, щоб показати мені, як треба читати.

І справді — показав, що таки вміє! Взяв несамовитий темп, склади сипались, як намистини, округлі, безпомилкові, та ще й з дивовижною швидкістю.

Фуньо Прекрасний заплющив очі, зосередився й почав показувати дуже швидко і виразно. Може, кому здається, що в цьому немає нічого складного, нехай сам спробує.

Ось, будь ласка, перше речення: «Ми виіндивідуалізувалися з ентузіастичного натовпу».

Друге речення: «Через Сешель в час засухи йшов сухим шосе сонний сешелець разом зі своєю дружиною, славетною шансонеткою сешелькою».

Ну, як вам подобається така нісенітниця?

І нарешті третє речення. Теж страшенно дурне. Будь ласка:

«Король Карл по-королівському подарував королеві Кароліні і королівні Кароліні цінні, хоч і переоцінені корали коралового кольору».

Проказавши третє речення, Фуньо широко розплющив очі й нахабно подивився на мене з почуттям власної вищості.

Бідолашний! Він не знав, що Ярек почастував мене двома підбадьорливими цукерками, завдяки яким я почував себе так, що, не вагаючись, міг би взяти участь у сходженні на Еверест, в перельоті аеростатом через Атлантичний океан або в самотній подорожі навколо світу — найрадніше в балії.

Чим же в таку мить були для мене ті вправи на чистоту вимови, що їх колись застосовували в театральних школах? На жаль, мої молоді літа минули дуже давно. Але зараз я був молодим, дуже самовпевненим і справді кмітливим.

Я проторохтів речення за реченням виразно, без помилок і принаймні на дві секунди раніше, ніж Фуньо Прекрасний, який витріщився на мене, наче король Карл на сухе сешельське шосе кольору ентузіастичного колориста.

В студії запала урочиста тиша. Порушив її один із операторів, одружений з чешкою.

— Дуже добре, пане Іржі! — сказав він по-чеському.

— Тихо! — вереснув Фуньо. — Досить балаканини! За три хвилини починаємо.

З Фуня можна підсміюватись, що в нього ніс тапіра, що він зазнається, що він не годен без гуркоту перемикати швидкість у машині.

Проте ніхто не може заперечити, що Фуньо — фахівець найвищого класу — один із небагатьох, чию роботу можна вже назвати мистецтвом. До того ж він працює щонайменше з точністю годинникаря. Тому не дивно, що через три хвилини я вже стояв під прицілом двох камер і промовляв перше речення свого тексту. Не дивно й те, що на десятій хвилині, як і було домовлено, я проказав його останнє речення. На п'ятнадцятій хвилині ми домовилися про день і годину перегляду (ще треба було змонтувати кіноплівку) всієї програми. На вісімнадцятій хвилині ми спускалися з Кшемйонок — Ярек, Марек і магістр Діонізій у валізці.

Я не боюсь ані телевізійної камери, ані кінокамери. Хвилюватись починаю тільки після виступу. Хвилююсь недовго, але дуже сильно.

Я подивився, який вираз обличчя в братів Кошмарик. Здавалося, ніби вони задоволені. Однак мені хотілося впевнитись у цьому.

— Що ви скажете, хлопці, на те, як я розповідав?

— Дуже добре, — обізвалась по-чеському валізка.

— Дуже добре, — в один голос сказали брати Кошмарик. І я з полегшенням відітхнув.

Я вже казав, що не боюсь телекамери, так само, як і всіляких мікрофонів. У мене перед камерою чи перед мікрофоном з'являється відчуття, ніби в об'єктиві камери чи в скриньці магнітофона просто сидить якийсь близький знайомий, з яким я спокійно розмовляю.

Проте я страшенно не люблю дивитись на себе на телеекрані. Коли дивишся на самоті, то це ще півбіди. Може навіть, усього чверть.

Але коли доводиться дивитись на себе у великому товаристві, тоді та чверть біди чимраз збільшується і в багато разів переростає цілу біду. А я починаю відчувати себе ніяково і часом все більше ніяковію. І що ще гірше — я не можу пояснити, чому з'являється відчуття такої ніяковості.

Може, спробую пояснити це за допомогою порівняння.

Отож, як відомо, кожен із нас любить іноді постояти перед дзеркалом. А дзеркало має таку властивість, що не лише допомагає причесатись чи поголитися, але, буває, пробуджує несерйозні бажання, наприклад, бажання покривлятись. На самоті це навіть цікава розвага — незалежно від віку й статі. Мені подобається кривлятись перед дзеркалом — тільки за умови, що ніхто непрошений цього не бачить. Зате навіть при одному свідкові (не кажучи вже про більшу кількість їх) весела розвага перетворюється на ідіотську, безглузду витівку.

Тому коли я в товаристві бачу себе на екрані телевізора, то починаю почуватись, як той, що, стоячи перед дзеркалом, кривляється і тільки через певний час помічає, що в нього багато свідків.

Чому це так? Бабуся Ірена запевняє, що я скромний і сором'язливий. Дружина посміхається і пошепки пояснює, що моя скромність виникає із самовпевненості, бо мені всього замало. Мені не досить того, що я буваю гостем у мільйонах чужих квартир і говорю там що заманеться…

Бо моя ніби-сором'язливість і ніби-скромність свідчать, що мені всього замало, що всюди, куди я стромлю свого носа, хочу бути найкращим. І соромлюся, коли не буваю найкращим — а це дуже нерозсудливо. «Адже що було б, якби всі були найкращі?» — підтримує її Анджей. «Бути найкращим чи не бути? Ось у чому питання, — розмірковує Агнешка. — Бути не конче треба, але старатися варто», — дійшла вона висновку.

Собаки тільки подивились одне на одного. Блазні! Вдавали, наче вони не знали, в чому справа, й досхочу порозважались.

Ну от, я знову розбалакався про себе, хоч справжніми героями цієї книжки є брати Кошмарик і магістр Діонізій Гібридон Вернигора. А про що це свідчить? Це свідчить про мою справжню «скромність». Тільки й того.

Однак, незважаючи ні на що, якраз тепер хід подій певною мірою виправдовує мене. Доти, доки брати Кошмарик разом із шановним магістром Вернигорою якось приватно й ніби лише для власної розваги бавилися в «Кольорові димарі», я міг про них говорити. Отож і говорив чимало й цілком відверто.

Тепер ситуація докорінно змінилась. «Кольорові димарі» перестали бути приватною розвагою братів К. та магістра В. (по правді, вони ніколи нею й не були). Вони перестали бути й смішною сенсацією з останніх сторінок газет.

Більше того, Краківське телебачення вже об'явило, що буде п'ятдесятихвилинна передача про «Кольорові димарі» й «Кольорову Віслу». Щоправда, красу тієї краківської ночі могли повністю оцінити лише власники кольорових телевізорів (яких у нас все ще дуже мало). Але й на чорно-білих екранах можна буде побачити пасма димів та вогники на «палаючій» Віслі. Ну, а повідомлення, виступи й інтерв'ю значною мірою допоможуть власникам чорно-білих екранів «розпізнати» барви й зрозуміти всі ті кольорові справи.

Отже, почалося! Інтерв'ю, повідомлення, виступи. А між іншими — мій виступ. Мій? Не зовсім мій. Знову головну роль тут відіграли геніальні братики. Найсуттєвішу частину цього «мого» виступу написали вони. Я тільки прикрасив його по-своєму. А тепер відповідатиму за все? Очевидно! Я і тільки я! Адже братики Кошмарик разом із магістром Вернигорою діють чудово, але нишком, за межами впливу громадської думки. А як вони щось і напсували і справа провалиться, то кому насправді перепаде за цю халтуру? Мені й тільки мені, бо, мовляв, кому-кому, а куцому змелеться. То хіба можна дивуватись, що цього разу переляк і страх перед дурною витівкою зросли щонайменше в п'ять разів порівняно з тим, як бувало зі мною раніше.

«Мій виступ»! Коли я записав його чотири дні тому, то мені здалося, що він декому сподобався. І тоді я подумав, що, побачивши себе на екрані, я нарешті позбавлюся відчуття, ніби роблю якусь дурницю.

Так я міркував собі. Поки кіноплівку підготували до першого пробного перегляду, минуло чотири доби.

З огляду на кількість і різноманітність матеріалу, Фуньо зі своєю чарівною Ганною опрацювали й змонтували все в дуже швидкому темпі. Можна навіть сказати — в блискавичному. Вони справили велике враження на всіх, хто тямив у цій справі. Довели, що вони вміють.

Щодо мене, то все було не так добре, як спочатку здавалося. З кожною годиною — і наяву, і вві сні — я втрачав упевненість у собі. А коли нарешті Фуньо з Ганкою відвідали мене вдома, щоб особисто запросити на пробний показ програми «Кольорові димарі», я зустрів їх, наче нічого не сталося, жартував, сміявся, привітався й попрощався дуже сердечно. Але та усмішка була насправді жалюгідною брехнею. Просто я боявся. Боявся, наче молодий актор перед своїм першим виступом у великій ролі. Багато разів я пробував порозумітися з братами Кошмарик, сподіваючись, що вони якось підтримають мене і заспокоять, однак вони вперто не відповідали. Пробував домовитись про таку розмову з Ганкою, але вона (незважаючи на цілковиту згоду свого чоловіка) змушена була відмовитись. Як людина дуже вимоглива до себе, вона до пізньої ночі сиділа за монтажним столом над кіноплівкою нашої програми.

Дома помітили, що зі мною відбувається щось дивне. Здається, в дитячій кімнаті відбулась серйозна нарада. До мене навіть вислали двох послів — Агнешку й Анджея. Звичайно, вони прийшли з собаками, зняли метушню, галас, розсмішили мене вітальним танком Ренні й Массумі. Я майже безтурботно сміявся, коли Анджей запитав:

— У тебе якісь клопоти, тату? Я одразу похолов.

— Ні.

Агнешка, звичайно, чула і запитання, і відповідь. Вона сіла на дивані біля мене — і вони з Анджеєм ніби стиснули мене з обох боків кліщами, щоправда, дуже приємними.

— У тебе немає жодних клопотів? — здивувалась Агнешка. — То чого ж ти поводишся так, наче в тебе їх тисяча?

Якийсь час я мовчав. Потім сказав правду:

— Маю тільки один клопіт. Але він вартий тисячі.

— Що ж це таке? — спитав Анджей.

— Не «що», а тільки «хто», — буркнув я.

Очі в Агнешки зробились круглі, величезні й прозорі.

— Тату! — мовила вона. — Сподіваюсь, ти не знайшов собі якоїсь нареченої?

Я був злий, як чорт, але у відповідь на це запитання за-сміявся і похитав головою — мовляв, ні, не маю ніякої нареченої.

— Тату, — ніжно мовив Анджей, — розкажи своїм старим дітям, хто ж справді є твоїм клопотом.

Я перестав сміятись. У кімнаті запанувала грізна тиша. Навіть собаки причаїлись. Я знову розсердився.

— Я! Я сам є своїм клопотом!

— Ти сам? — здивувались усі четверо. — Я сам!

— Але як хто? Адже не в цілому.

— Ну… скажімо… скажімо, що не в цілому.

— А яка частина цілості?

— Телевізійна.

— Ах, батечко виступають у срібному віконці, тобто на екранах кількох мільйонів телевізорів, і трусяться! — защебетала Агнешка.

— Дуже трусяться, — підтвердив Анджей.

Після цього, — незважаючи на мій батьківський гнів, — усі четверо затанцювали якийсь людсько-собачий танок під мелодію «Йшла дівчина до лісочка» й змились тільки тоді, коли я, перекрикуючи пісеньку, звелів, щоб вони самі пішли слідом за тією дівчиною до лісочка чи навіть до Неполоміцької пущі або взагалі до Біловезької. Отож вони пішли, не знаю куди, поцілувавши мене в чоло й щоку, а я став перед дзеркалом і показав собі язика, що мене самого дуже обурило. Решта дня й ціла ніч повзли, наче хвора черепаха. Але десь близько п'ятої години я заспокоївся. Сказав собі: чого ти боїшся, старий буйволе? Страх тобі нічого не допоможе. Вдар ним об стіну, а потім викинь за борт.

Допомогло! Встиг навіть сяк-так виспатись. Нарешті, в певний час, не рано й не пізно, мій мужній, більш мужній, ніж будь-коли Добряк, відвіз мене на Кшемйонки, під самісінький будинок Краківського телебачення.

Знайомий швейцар як господар привітався зі мною і запросив у ліфт, але я подякував і відмовився. Невеличкий зал, у якому відбуваються пробні перегляди вже змонтованого матеріалу, розташований так невисоко, що гріх користуватися ліфтом, та ще в моєму віці. Через дві хвилини я вже стояв на порозі того залу.

Оскільки я приїхав не рано й не пізно, то не був ані першим, ані останнім. Майже всі місця були вже зайняті. В останньому ряду я помітив мого тезку, пана Єжи з Варшави. А по обидва боки від нього — о диво! — сиділи мої дорогі друзі Ярек і Марек. Я не мав нічого проти того, що любі брати Кошмарик (а десь там біля них, у якійсь валізці чи торбинці притулився, напевно, й магістр Діонізій Гібридон) цього разу вибрали собі товариство іншого Єжи Б.

Мене здивував і злякав той факт, що, незважаючи на мої усмішки, тихенькі оклики й помахи рукою, жоден з тієї трійці не звернув на мене уваги. Так, наче я став першою польською людиною-невидимкою! Мене почало вкидати то в жар, то в холод. Те, що я не став невидимкою, було очевидним, відколи я зайшов до будинку. Адже мене впізнав швейцар, потім один з керівників підприємства. Монтажник і два знайомі актори, які чекали на перегляд, теж упізнали мене. Що ж сталося? Чи знайомство з паном Єжи Б. із Варшави настільки важливіше від знайомства з Єжи Б. із Кракова, що цього, краківського, вже не впізнають? Нахабні генійки! В них у головах замакітрилось, чи що?

Та перш ніж я встиг по-справжньому розсердитись, зал майже заповнився, навіть світло вже пригасло, і аж тоді з'явився Фуньо Прекрасний зі своєю вродливою дружиною. Фуньо дуже задерикувато задирав носа, а Ганка скромно опустила очі. Однак Фуневе задерикувате задирання носа насправді зовсім не було задерикуватістю. Я добре бачив, що пан режисер блідий, руки в нього злегка тремтіли, а дихав він так, наче щойно пробіг дистанцію у три тисячі метрів з перешкодами. Все ясно — просто Фуньо Прекрасний злякався, а це траплялося з ним надзвичайно рідко.

Так само, як і я, він удавав, ніби не дивиться на зал, але, можу побитись об заклад, що так само, як і я, за дві-три секунди він устиг зорієнтуватись, хто тут гість пробного перегляду, хто є хто і де хто сидить.

У першому ряді підвівся другий асистент Фуня й дав знак рукою, що є три вільні місця, які він зайняв спеціально для нас. Тоді Фуньо обхопив руками Ганку й мене, і в тьмяному світлі ми попливли до тих вільних місць. Всі троє були задоволені, що майже все світло було вже погашене. У півтемряві важко було помітити, що хоч ми всі троє нібито задерикувато задираємо носи, та разом з тим у всіх трьох дуже бліді носи й щоки, а коліна підгинаються, наче перед усним випускним екзаменом.

Отож, усупереч режисерським звичаям, ми всілися в першому ряду. Я відчув себе більш упевнено. Фуньо й Ганка не зрадили мене, вони посадовили мене посередині й підбадьорливо потиснули руку.

В залі стало тихо. Навіть середні ряди, які тільки що гули, як осине гніздо, чи, може навіть, як шершні, замовкли.

Зараз я повинен пояснити, хто в цьому проекційному залі був гостем, а хто господарем, хто був ким і де хто сидів. Отже, в трьох останніх рядах посідали члени редакційної колегії, а також запрошені керівництвом телевізійного центру вчені, експерти й знавці з питань, що стосувалися програми, яка розповідала про краківську «Ніч чудес». Там також, як уже я згадував, знайшов собі місце варшавський Єжи Б. разом із вельмишановними добродіями Кошмарик.

Два перші ряди майже повністю зайняли виконавці програми: та частина знімальної групи, яка приїхала з Фунем із Варшави, а також оператори, звукооператори, освітлювачі тощо, яких Краківський телецентр дав Фуневі на допомогу. Спочатку ці два ряди вдавали з себе бадьорих: сміх, жарти, підсміювання, дотепи. Але тут ставало дедалі тихіше. Коли в залі потемніло і я з Ганкою та Фунем посідали в центральних кріслах першого ряду, перший і другий ряди зовсім замовкли.

Тільки чотири середні ряди крісел шуміли, навіть гучно й пихато; надзвичайно самовпевнені, вони голосно виявляли свою самовпевненість. У цих чотирьох рядах сиділи директори, заступники директорів, а також представники в справах друку тих підприємств і заводів, димарі яких так гарно й райдужно розцвіли під час недавньої «Ночі чудес». Прийшло їх більше, ніж треба було, тому що з десяти інтерв'ю на кіноплівці залишилося всього шість. Але по всьому місті поширилися плітки й пліточки, ніби в будинку телебачення на Кшемйонках заварилась якась бісівська каша, що нею, мабуть, хтось удавиться, тільки ще не знати, хто саме. Тому нічого дивного, що незалежно від запрошень сюди з'явилися всі десятеро директорів. Цікаво, що кожен із цих десяти привів з собою якогось помічника. Заступника. Всього з'явилося тридцять чоловік.

Фуньо сплеснув руками й вигукнув:

— Їдьмо!

І ми поїхали в ту незабутню ніч. Так ніби їхали, пливли й летіли в минулий час. Запала якась наче побожна тиша. Почався фінал. Ми планували, що це буде так званий Великий фінал. Адже справа стосувалась не лише однієї річки, навіть якщо б то була Вісла, ані десяти димарів, які випускали райдужний дим у вечірнє небо, — небо, що височіло над дуже гарним, дуже старим містом.

Отож їдьмо, як звелів Фуньо Прекрасний! Фуньо — сноб і пліткар, пліткар і мегаломан, мегаломан і митець, чоловік з носом тапіра, чарівною дружиною і незвичайним талантом.

Кілька перших хвилин програми я ще якось витримав. Потім схилився до Ганки і ввічливо запитав, коли ж я сам з'явлюсь на екрані, і дістав ще більш ввічливу відповідь, що на тридцять сьомій хвилині. Я дивився на те, що відбувалося на екрані, й, скажу відверто, захоплювався Фунем. Кінець кінцем те, що відбувалося в нашому місті під час «Ночі чудес», було по суті послідовним продовженням певних явищ. Інтерв'ю зі сторонніми людьми, розмови з керівниками підприємств, яким належали кольорові димарі, далі показ різних димарів, натовпи біля них, нарешті палаюча Вісла.

Кожний фахівець, якщо йому наказують з такого вбогого матеріалу викроїти телепередачу, обуриться і почне огризатись: «Що це таке? Де ви ще бачили таку вбогість? Така телепередача може бути хіба що для курей, а не для людей! Качки (не кажучи вже про гусей) не захотіли б на таке дивитись!»

Загалом можна сказати, що фахівець має рацію. Щоправда, Фуньо Прекрасний мав у своєму розпорядженні дуже цікавий матеріал, але його було цікаво дивитись протягом десяти хвилин, не довше! А тим часом наш Фуньо зумів використати кожну подробицю. Будь-яка дрібниця, що на неї ніхто не звернув би уваги, у Фуня грає, розважає. «Кольорові димарі» камера знімає з усіх можливих боків і кутів. Короткі, дуже короткі, бо попідрізувані інтерв'ю зі сторонніми людьми (до речі, мої інтерв'ю) звучать досить цікаво. Людські обличчя, зняті зблизька, дуже добре і в хорошому ритмі переплітаються з великими плямами димарів, над якими здіймається дим.

Щиро кажучи, я трохи по-дурному витріщив очі на екран і тільки хвилин через десять трохи отямився. А Фуньо так втупився в екран, як жрець в місячний диск, та ще й тоді, коли місяць уповні. Він то бурмотів щось собі під ніс, то починав говорити майже вголос. Я підштовхнув його в плече один раз, другий. Нічого не вийшло. Здавалося, він взагалі нічого не відчув. Тоді я бухнув його кулаком у ребро. Допомогло.

— Що ти хочеш?

— Коли я буду блазнювати?

— У самому кінці.

«У самому кінці? — подумав я. — То, мабуть, буде й мені кінець!»

Оті з середніх чотирьох рядів, — директори, їхні заступники, заступники заступників, представники в справах преси і їхні заступники, — раніше чи пізніше сьогодні мене скрутять і затовчуть. Хіба що я раніше сам згорю від сорому.

Чи будуть для цього причини? Безперечно. Те, що Фуньо Прекрасний і Ганка взяли мене під свою опіку, цілком природно; адже вони самі відібрали мене для цієї програми. Вони відповідають за мене, тому, мабуть, і втішатимуть, що я не такий поганий, як здаюсь на екрані.

А інші? Що, наприклад, має означати ганебна зрада братів Кошмарик? Навіщо вони вдавали, ніби не впізнають мене? Навіть не бачать? А де тиняється зараз отой їхній премудрий двадцятисемисантиметровий магістр Діонізій Гібридон? Напевно, як завжди, за хвильку утне щось, і я не втримаюсь од сміху!

Але за яку хвильку?

З моєї точки зору «хвилька» — це кілька, найбільше кільканадцять секунд. Та біс його знає, що означає «хвилька» для того двадцятисемисантиметрового індивіда. Шматочок секунди — чи шматочок місяця. Хоча, відверто кажучи, магістр Діонізій взагалі цього дня не зачепив мене, не завдав жодної кривди — ані тілесної, ані душевної.

Звідкіля ж ці несправедливі думки? Просто — від страху! Від того страху, що зветься хвилювання. Він властивий акторам, музикантам, промовцям, циркачам… одне слово, це страх окремої людини, яка безпосередньо чи посередньо виступає перед великою кількістю людей. Безпосередньо, як, наприклад, співачка на естраді, а посередньо, як актор у кінофільмі.

Як усім відомо, я мав виступити перед широкою публікою тільки посередньо. На екрані. До того ж на екрані, який не вимагає великого акторського мистецтва. Виступити просто як телевізійний балакун. На щастя, я набалакав не більше семи хвилин у сорокап'ятихвилинній програмі. Тому подумав, що, може, все обійде мене стороною і не дуже зачепить.

Однак пригадав собі, що саме я (той, що на екрані) говоритиму. І до кого говоритиму! І яким тоном говоритиму!

Я подивився на годинника. І на екран. Там якраз якийсь директор біля «Димаря А» хвалився й пишався, що його підприємства, незважаючи на великі труднощі й клопоти, перевиконують план, тому нічого дивного, що вони були відзначені, нагороджені різними дипломами тощо. Директор говорив солодкаво, виграючи оксамитним тенором. А коли дійшло до запитання, чому димарі його підприємств випускають райдужні дими, він дуже веселенько засміявся і сказав, що то, мабуть, гномики таке змайстрували, а потім (уже серйозно) додав, що для цього на підприємстві є відповідальний і високоосвічений колектив хіміків, котрі могли б пояснити навіть такі смішні дрібниці, як райдуга над димарем.

Тоді той, хто брав інтерв'ю, запитав, чи шановний директор справді вважав таке дивне явище, як райдужний дим і палаючу Віслу, смішною дрібницею? Директор споважнів і зізнався «під секретом» (перед скількома мільйонами телеглядачів? Оце так секрет!), що він вирішив найближчим часом скликати розширену конференцію керівництва з питання дослідження явища, названого «Кольоровими димарями».

Все це має дуже гарний вигляд на екрані, але насправді було інакше, зовсім інакше. Директор був надзвичайно задоволений собою, він насвистував, сміявся, крутив пальцями млинка. Двоє інших директорів, яких раніше показали на екрані, теж поводились майже так само, голосно сміялись, навіть аплодували самі собі.

Я згорбився в кріслі. Ні, я ніколи не відмовлюсь від того, що сказав у мікрофон. Це не був повністю мій власний текст, але я визнав його своїм. І я ніколи не заперечу його і не відмовлюсь від нього.

Я не боягуз, але, щиро кажучи, з віком мої нерви трохи зіпсувались. Найбільше я не зношу галасу. Коли в мене під вікном гальмують автобуси чи сміттєзбиральна машина, мені інколи хочеться видряпуватись на стіни; це дурне перебільшення, але воно не дуже далеке від правди. Звісно, автобуси, які гальмують на вулиці, чи сміттєзбиральна машина — ніщо порівняно з воєнним галасом. Із справжнім бомбардуванням чи навальним артилерійським вогнем. Але ж часи змінились! Все-таки ми вже тридцять п'ять років живемо в спокої, і тільки далека луна доносить з інших континентів глухий гуркіт бомб, тріск автоматів і пронизливий гул ракет. Про це не можна забувати, бо це неправда (а точніше, повинно бути неправдою), що найбільше болить власний зуб, потім — хвороба друга, а насамкінець — смерть п'ятдесяти тисяч людей в Бангладеші.

Однак ми далеко забрели. Саме час повертатися. Адже ми в проекційному залі Краківського телебачення, на Кшемйонках, тобто в Кракові. Це добре, але й не дуже добре, бо саме почалася тридцять перша хвилина програми краківської «Ночі чудес». А це означає, що за дві хвилини на екрані з'явлюсь я. Власною персоною. І водночас то не буде цілком моя власна персона, а тільки її телевізійне зображення.

Але ж моя власна, найвласніша й найсправжніша персона теж тут сидить та ще й давно! Найгірше те, що вона сидить за кілька кроків від осіб, яким незабаром завдасть прикрощів і злегка трусоне їх. Цікаво, що буде далі?

Минула тридцять перша хвилина передачі.

Через шістдесят секунд я опинюсь у кадрі! Через п'ятдесят п'ять вийду на екран. Через сорок з'явлюсь перед численною публікою, що зібралась тут. За тридцять! За двадцять! За десять!

Що це в біса? Кого й чого я так боюсь?

Зображення на екрані навіть не здригнеться. А я трясусь, наче хвора на малярію осика. Ганьба й компрометація! Я відчув, що в мене розширяються груди і я випростовуюсь високо над іншими головами. Коли на екрані появилась «вона» — тобто моя голова, — на мене засичали: «Опустіть голову, будь ласка, опустіть!»

Дивлячись на неї цілком об'єктивно, можу відзначити, що то була голова з благородними обрисами, хоч і з трохи занадто відстовбурченими вухами, зате з очима, сповненими сумної задуми. Голос звучав — як і завжди — досить мелодійно. В зв'язку з цим, між нами кажучи, я був цілком задоволений собою. Непокоїло тільки те, що іншим глядачам могло здатись, ніби ті вуха відстовбурчувались аж до плечей, а очі мали тупий вираз. Нічого не вдієш! Цьому ніяк не можу зарадити!

Та все ж я був дуже знервований. Однаково і той, що в кріслі, і той, що на екрані. Хоча слово «знервований» тут не зовсім доречне. Краще просто сказати, що я був злий. Та ще й дуже.

Ще коли в студії я записував свій текст, мене розсердила згадка про тих, що зараз сидять тут у середніх рядах. Вони не одні в Польщі, бо не тільки над Краковом здіймаються отруйні райдужні тумани. А Вісла, порівняно з багатьма іншими річками, чиста, як гірський потік. І все ніби в порядку. Як, наприклад, деякі замислені й мовчазні гості з середніх рядів.

Але сюди прибули не тільки такі!

З'явилися й дуже самовневнені громадяни, від яких пахло англійським одеколоном, голландським тютюном і французьким коньяком. Ці розізлили мене ще кілька днів тому. Я був майже на сто відсотків певен, що більше десяти з них прийшли сюди, глибоко переконані, що ще раз і за допомогою незвичайних ефектів буде повідомлено всій Польщі, які чудові керівні кадри на їхніх підприємствах.

І як пречудово, — завдяки тим кадрам, тому мудрому керівництву, — працюють оці, оті й ще інші підприємства!

Справді, Фуньо підготував приголомшливі ефекти — «Кольорові димарі»! «Палаюча Вісла»! Тим краще, тим краще. Програма демонструватиметься в Польщі, а в ній будуть їхні інтерв'ю, їхні обличчя, їхній розум, їхні привабливість і чарівність. Тому ще перед початком перегляду добродії з середніх рядів обдаровували всіх нас усмішками, обіцяли вічну дружбу й братерство.

Мені не хотілося лихословити на цю тему. Та, на жаль, саме так було. Великі промислові зубри не всі з'явились. Не перелічуватиму, хто прийшов, а хто ні. Одне безсумнівно — всі ці добродії, що сидять зараз у середніх рядах, працювали й працюють страшенно важко. В переважної більшості з них мудрі голови. Але чому ці розумні, освічені, досвідчені люди неспроможні зрозуміти, що їхня байдужість, легковажність чи недбальство спричиняються до того, що й на всю Польщу з Кракова поширюється морова пошесть, сучасна «чума».

Як я пригадую, саме це нерозуміння дуже сердило мене. І під час запису мого тексту, і зараз теж.

Цікаво, що і я з самого початку їм не сподобався. Дехто в нашому місті знає мене. Тому я почув, як у середніх рядах називали моє прізвище.

Однак пора повертатись до екрана, до показаного крупним планом трохи розсердженого обличчя. А розсердився я з трьох причин.

По-перше, я наперед знав, що не сподобаюсь гостям, яких запросять на перегляд.

По-друге, я сердився тому, що вперше в житті довелося вдавати, ніби виголошую свій власний текст.

А по-третє, я розсердився з того приводу, що вже самий початок моєї балаканини міг розсердити й розсмішити телеглядачів. Чому? Дуже просто: перед нами дуже добре й ефектно зроблений показ «Кольорових димарів» і «Палаючої Вісли», чудові панорами, крупні плани, — і взагалі комар носа не підточить, — аж раптом на екрані з'являється зняте дуже зблизька (крупніше, ніж більшість димарів) обличчя якогось там Єжи Б., і той тип ні сіло ні впало починає теревенити про квіточки й рибок. Точніше, про дуже яскраві рослини і деяких райдужних рибок.

Згоден. Те, що я казав, могло здатися нерозумним. Але так було потрібно.

Крім того, дуже добре записаний голос з самого початку звучав приємно.

На жаль, у рядах, де сиділи гості, вже було чути не тільки моє цілком пристойне прізвище, але відгомін протесту, злості й глузування.

— Що це таке? Про що він говорить? Звідкіля вирвався цей поет?

Я, — «той, що на екрані», — звичайно, нічого не чув. Зате я, — «той, що в кріслі», — розізлився вкрай.

— Тихіше! — вереснув я, аж мої сусіди відхилилися в протилежні боки, мов нахилені вітром тополі.

Проте мій вереск змінив ситуацію на краще. Середні ряди притихли, а потім справи пішли так гарно, наче я навмисно все так підготував, бо саме тієї миті я, — «той, що на екрані», — знову почав говорити. Камера трохи відсунулась, і тепер я говорив на тлі неяскравих смуг райдуги та різнокольорових вогників, які бігали по воді. На цьому тлі в мене був значно кращий вигляд, аніж раніше, та все ж я, — «той, що в кріслі», — почував себе не дуже добре. Зате я, — «той, що на екрані», — очевидно, почував себе загалом чудово.

— Я тут розповідав, — казав я, — про різні цікаві квіти. Нагадую їхні назви, бо вони гарно звучать: вороняче око, білокрильник, орхідея полум'яна, навіть болиголов, відомий тим, що ним отруїли одного з наймудріших людей в історії, філософа на ймення Сократ. Які ж барвисті й кольорові ці квіти! І які підступні! За гарними кольорами ховається отрута, дуже грізна отрута. Не одна тисяча наївних і необережних людей змогли в смертельних муках пересвідчитись у цьому. Чимось подібні до цих квітів деякі жителі південних морів, які міняться різними барвами, немов прекрасні коштовності. Деякі з тих риб ваблять своєю незвичайною красою. Але їхній укол чи укус убиває швидше, ніж удар скорпіона.

В цьому місці я, — «той, що на екрані», — на кілька секунд зупинився (за порадою Фуня). Тим більше, що мене почасти затулило райдужним туманом, який здіймався з кольорових димарів, і барвистими вісляними вогниками. Пауза була потрібна, щоб дати можливість деяким телеглядачам розсердитись.

І справді, в середніх рядах уже завирувало:

— Що за дурниці?

— Рибалка знайшовся!

— Про що, власне, він базікав?

— Чого в біса він блазнює, цей артист-інтелектуаліст? Вдало вийшло з цією паузою. Влучили в ціль. Потрібні були слова «блазнює», а також «артист-іптелектуаліст».

Я, — «той, що на екрані», — виринув з райдужного туману. І ніби струсив з піджака вісляні вогники.

— Мене не здивувало б, — говорив я з екрана, ніби довірчо й трошки таємниче, — якби деякі слухачі дійшли висновку, що я плету дурниці, а інші запитали, чому чоловік, який пише, так званий артист і так званий інтелектуаліст, починає розводитись про кольори отруйних квітів чи про красу деяких отруйних риб. Я хочу пояснити, що мова йтиме саме про кольори. Не про квіти й не про риб. А, наприклад, про «Кольорові димарі». Зараз саме час з'ясувати таємницю тих райдуг.

У залі раптом зробилось дуже тихо. Ніхто вже не балакав про риб і блазнювання. А ми обидва, — і «той, що на екрані» і «той, що в кріслі», — злегка відкашлялись і всміхнулись один одному. Але вже за мить «той, що на екрані», перестав звертати на мене увагу.

— В першій частині цієї передачі,— говорив він, — ми побачили кілька кольорових димарів, ніби обплетених однією стрічкою з райдужних різноколірних смуг. Ми також були свідками інтерв'ю представників телебачення з більш чи менш видатними представниками цих підприємств.

Це були дотепні розмови. Представники підприємств були в доброму гуморі, наче трошки збентежені тим, що «їхні» димарі влаштували над містом такий кольоровий карнавал. Вони не виявляли жодного занепокоєння. Навпаки! Вони жартували з дивного явища, водночас запевняючи, що лабораторії їхніх підприємств вивчають цю смішну й дивну проблему. Майже ніхто з них не замислився над науковим і практичним значенням «Кольорових димарів». І це була їхня помилка. Дуже серйозна помилка.

Після цих слів я зник з екрана. Протягом наступних трьох хвилин у нас перед очима промайнуло кілька фрагментів та взятих біля підніжжя деяких кольорових димарів інтерв'ю. Цікаво, що коротенькі розмови й уривки інтерв'ю з людьми, які спостерігали «Ніч чудес», були або цілком бездумно веселими, або, — і це важливо, навіть дуже важливо, — справді серйозними.

— Не все те золото, що блищить, — мовила літня жінка.

— Тут, редакторе, — сказав бригадир з комбінату, — не досить подивитись на ту райдугу. Варто було б її понюхати. Перевірити хімічно. Профільтрувати. Тільки тоді буде видно, що це за райдуга.

— Дим — це дим, — дуже серйозно твердила вродлива студентка технікуму, — незалежно від того, чи він подібний до сіро-буро-зеленої річки Лімпопо, чи до гарної райдуги, яка з'являється на небі після грози.

Це добре прозвучало. Дуже вдало було змонтовано уривки з тих інтерв'ю, які я сам записав. Задоволений, я більш зручно сів у кріслі, але мій настрій враз погіршав, бо знову на екрані з'явилась моя фізіономія. Тепер мав початись великий скандал, тобто, правильно висловлюючись, гостра дискусія.

Я, — «той, що на екрані», — ще кілька секунд помовчав. Потім сердито, навіть ущипливо посміхнувся.

— Шановні слухачі, на початку свого виступу я згадував, що за привабливим зовнішнім виглядом може приховуватись не тільки обман, а й небезпека. Гарна квітка може перетворитись на отруту. Райдужна рибка несе в собі смертельну загрозу. Отже, настав час пояснити, чому передачу про таємницю «Кольорових димарів» і «Палаючої Вісла» я почав так несерйозно. Річ у тім, як сказала кілька хвилин тому молода вродлива дівчина, що дим завжди є дим, незалежно від того, чи він схожий на сіро-зелену каламутну річку, чи на гарну вітчизняну райдугу після грози. Що ж це означає? І що мені хочеться вам розповісти? Отож повідомляю, що двоє видатних і надзвичайно талановитих учених розробили метод контролювання за допомогою кольорів ступінь отруєння і запилення димів з окремих димарів краківських підприємств. На схожому принципі вони побудували й метод дослідження ступеня забруднення нашої блакитної Вісли, яка (чи може хто-небудь заперечити мені?) давно перестала бути блакитною. В інтерв'ю з представниками деяких підприємств, димарі яких уночі світилися, мов райдуга, ми почули, що, мовляв, та райдуга — дрібниця й своєрідна розвага. Насправді ж згадані мною два молоді винахідники, брати К., змогли на вершечках найбільш затруєних і запилених димарів вбудувати заслони, завдяки яким можна було перевірити, котре з підприємств димить найбільше та найнебезпечніше. Тому ці райдужні дими над димарями свідчили про затруєння краківського повітря, так само як нібито карнавальна пожежа на Віслі свідчила про надзвичайно високий ступінь забруднення нашої рідної річки. Хто мав право і нахабство дивитись на це байдуже, крізь пальці? Або вдавати, що нічого немає? Бо про це дуже мало говорять і пишуть! Адже це так само, якби нерозсудлива людина отруювала, засмічувала й руйнувала власний дім, який сама збудувала. А як ми будемо звітуватися про це перед нашими дітьми, онуками й правнуками? Я запитую, бо хочу дізнатись, чи хто-небудь серед нас замислюється над чимсь іншим, крім того, де й за які гроші щось будується і чи великий прибуток можна з цього мати? А як ми пояснимо дітям і внукам, чому зруйнували наш власний, дуже давній і гарний дім, що тисячу років звався Краковом?

Кілька останніх речень я вже говорив під гучний протест середніх рядів. Хоча їм важко було справитись зі мною, — «тим, що на екрані». Чим більший галас вони здіймали, тим більше підсилював звук оператор, і я все одно був гучнішим від того лайливого хору. Деякі з них (розумні й справедливі) мовчали з самого початку. Але більшість галасували чимраз голосніше.

Однак я, — «той, що на екрані», — нічого з того гамору не чув і спокійно, хоч і сумно, пояснював, чому над Краковом влаштували своєрідну «Ніч чудес». Мовляв, удень люди, які відповідають за «морову пошесть», ще сяк-так стежать за димарями і дбають, щоб димів не було видно й вони не впадали в око, а нависали над Краковом, наче густий туман, що його називають смогом…

Проте така дбайливість часто буває вдаваною. Бо коли настає нічна темрява, багато хто забуває про небезпеку «морової пошесті». Фільтри й електрофільтри перестають діяти!

І вранці Краків прокидається на дні брудного туманного озера.

Оператор ще більше підсилив мій голос. На екрані в мене був безстрашний погляд і суворе обличчя. Але я, — «той, що в кріслі», — почувався не дуже добре. Текст, що його я саме виголошував, був зрозумілим кожному з присутніх. Але в ньому були такі пастки й заковики, з яких я не зможу виплутатись, коли дійде до фахової суперечки. Отоді пошиюся в дурні. Щоправда, тут були два молоді, надзвичайно обдаровані брати К., а також пан Єжи Б. з Варшави. Та чи можу я на них розраховувати? Адже вони спочатку вдавали, ніби не знають мене!

Мені зробилось холодно. Потім мене вкинуло в піт. У перший, другий… і так аж до сьомого. А воднораз серце моє сповнилось відчайдушною відвагою. От і чудово! Все гаразд! Я, — «той, що на екрані», — говорю спокійним, але суворим голосом про те, що вже сталось і далі відбувається в краківському закруті Вісли.

Потім я розповідаю, що протягом останніх тридцяти років Краків у зв'язку з задимленням і запиленням повітря втратив сто… повторюю: сто!.. сонячних днів на рік, а відомо ж бо: туманна долина Вісли і так ніколи не була надто сонячною.

Тому нічого дивного, що на Краків кожного року спадає п'ятсот тонн пилу на один квадратний кілометр, — адже в місті є близько тисячі п'ятсот фільтрів, з яких сяк-так працюють… двадцять дев'ять.

Та навіть ті фільтри, які працюють, уже застарілі, їх погано обслуговують і повністю не використовують.

Чого ж дивуватися з надміру пилу і диму, коли вітер вів з Сілезії?

Таке саме становище і з палаючою Віслою.

Найбільше її затруює Сілезія, але Сілезія не за кордоном, і треба з нею домовитись, коли не хочемо, щоб краківська Вісла перетворилась на гноївку.

Вже сьогодні Вісла під Краковом стала суцільним великим стічним рівчаком, кладовищем, яке провідують духи отруєної риби, і великим докором сумління для людей.

Що ж до наших любих кольорових димарів, то людям, які відповідають за це, треба пояснити, що в Чехословаччині або в Радянському Союзі їх через кілька днів вимкнули б і закрили б: адже допустима норма забруднення повітря в Чехословаччині наполовину нижча, ніж у нас, а в Радянському Союзі аж у сім разів нижча. Раджу всім це запам'ятати.

Варто також пригадати, що однонічна аварія на металургійному заводі «Алюміній», внаслідок якої забруднення повітря флюором збільшилось наполовину, спричинилася до того, що всі скульптурні й архітектонічні деталі на Вавелі, вирізьблені з чорного мармуру, за ту одну ніч зблякли й посіріли. А якщо когось не цікавлять пам'ятники культури, чиста Вісла, чепурне місто, його зелень і вода, то нехай він подумає про себе самого й свої легені, бо сажа з димарів сполучається з двоокисом сірки, і у всі вологі дні вулицями міста пливе ріка сірчаної кислоти!

— Ну що, добре? — спитав «той, що на екрані».

Ніколи не вгадаєш наперед, що людей розсмішить, а що шпигоне під п'яте ребро й допече до живого.

Цього разу виявилось: гостей із середніх рядів схвилював початок мого виступу, середня частина його майже заспокоїла їх і тільки останні слова: «Ну що, добре?» — приголомшили на якийсь час слухачів (а точніше, глядачів).

Потім знявся такий гамір, що вже не можна було далі демонструвати мій виступ. З екрана зникло зображення. Темрява розсіялась.

Невеличкий демонстраційний зал зробився при світлі таким білим і ясним, що всі присутні скидались на нещасних кажанів, яких вигнали з їхнього темного горища на яскраве, золоте сонце.

І запанувала така тиша, що всім стало аж ніяково. Тільки Фуньо Прекрасний анітрохи не збентежився, мабуть, був призвичаєний до таких розваг. Він підвівся з крісла й заговорив.

— Шановні гості,— почав він грайливо, — мене вражають раптові зміни вашого настрою! Спершу все було гаразд. Незважаючи навіть на отруйні квітки й рибок. Ви дали цікаві інтерв'ю. Вони в тисячу разів кращі за пересічний репортаж про той чи інший завод. А що було потім? Крик! Вереск! Вибачте, але так по-дурному верещать лише в дитячих садках. Сміх та й годі! Вам так подобається? То, може, хто-небудь із присутніх хоче ще трохи поверещати?

У відповідь мовчання. Тиша. Така глибока, як буває морська тиша.

Фуньо Прекрасний ввічливо вклонився.

— Зрозуміло. Нікому вже не хочеться верещати. Але в тому вашому вереску я чув якісь запитання. Якісь прохання щось пояснити. Якісь образливі слова на адресу присутнього тут пана Єжи Б., виступ якого звучав з екрана. Будь ласка, все ясно, всі вихватки й запитання дозволені.

Я встав, подивився на присутніх.

— Шановні добродії! Справи надто важливі й серйозні, щоб я образився за якесь там дурне слово. Це правда, я не фахівець і нахабно втрутився в сферу вашої діяльності. Я не захищатимусь, коли ви доведете, що я не маю рації. Однак досі ви нічого не довели. А ваш крик! Адже відомо — крик заглушує думки.

В середньому ряду зірвався на ноги низенький чоловічок з розумним обличчям і трохи занадто розумними (а точніше, хитрими) очима.

Він потер руки, посміхнувся.

— Ми чули, що якихось двоє геніальних молодих винахідників винайшли спосіб забарвлювати дим, що виходить з димаря. Вони також розробили метод, за допомогою якого можна вміщувати посудини з барвниками у верхній частині димаря. Як вони це роблять? Хіба вони вміють літати?

Я заперечно похитав головою.

— Ні.— Отже, це вертоліт? Але ж його обов'язково помітили б. Що ж то було, пане редакторе?

— Я не редактор, не доктор, не реактор, ані ректор. До мене звертаються: «Пане Єжи».

— Красно дякую, пане Єжи! То що ж винесло барвники на вершечки димарів? Може, гномики?

— Тут зайва множина. Обмежимось одним гномиком. Він обладнав чотири димарі.

Чоловічок кілька разів проковтнув слину.

— Г… Г… Гном? — спитав він пошепки.

— Так. Магістр Діонізій Гібридон Вернигора.

Останні мої слова зовсім добили чоловічка з хитрими очицями. До того ж, весь зал сміявся з його запитань більше, ніж з моїх відповідей.

Після нього обізвався заступник директора «Димаря Д». Він не вставав. Тільки випростався в кріслі, а здавалося, ніби він встав. Голос у нього був, як у підлітка: одне речення він говорив басом, друге — сопрано. Він сам міг би проспівати всю оперу.

— Пане Єжи, — запитав він сопрано. — Може, нашим винахідникам допомагав не лише гном?

— Не лише він.

— То, може, їм допомагали також НЛО?

— Ви маєте на увазі відомі нерозпізнані літаючі об'єкти? Літаючий столовий сервіз? Літаючі глибокі й мілкі тарілки, блюдця й різні полумиски?

— Авжеж! — гримнув басом заступник директора. — Тарілки, блюдця, полумиски тощо. Нерозпізнаний столовий сервіз!

— Якоюсь мірою так. Мої винахідники в шести випадках скористалися власними засобами пересування, які тимчасово назвали Нелок, тобто Нерозпізнаний літаючий об'єкт формули К.

— Дуже цікаво, — протягло казав директор, — а що означає ця інтригуюча формула К.?

— Службова таємниця! — відрубав я різко.

Тепер обізвався заступник директора «Димаря Є». Одразу після моєї відповіді він вибухнув сатанинським сміхом, а потім наставив у мій бік палець, наче дуло автомата.

— Таємниця… ге-ге-ге… Службова. Нехай буде й фахова. Ваш фах — писання. Нехай буде так. Папір усе витерпить. Якщо вам захочеться писати такі нісенітниці, а іншим — друкувати їх, це ваша справа і ваше блазенство. Але ми — люди серйозні й не дозволимо робити з нас коня, мула чи осла! Щойно ви почастували нас літаючими сковородами й полумисками. Дуже добре. Ми не хочемо їх зараз оглядати, бо тут тісно. Зате нам страшенно хотілося б побачити того вашого магістра, за фахом гнома, на ім'я… якось так дурнувато… в самий раз для гномика.

— Що-о-о-о-о-о? — пролунав могутній баритон — пролунав так гучно, ніби в залі вистрілив міномет середнього калібру.

І відразу запала перелякана тиша. Звідкілясь, наче з-під підлоги, зненацька з'явився магістр Діонізій Гібридон Вернигора. Одним стрибком він вистрибнув на верхнє обрамування екрана, його ноги там легко помістились.

— Вітаю присутніх у залі! — загув він. — Чи хто-небудь з вас має щось проти того, що я гном, магістр вісімнадцяти наукових дисциплін і що мене звати магістр Діонізій Гібридон Вернигора?

— Шановний колего, вщипніть мене! — попросив останній промовець передостаннього.

— А ви — мене, — попросив його передостанній.

— Ау-у-у-у-у! — заспівали обидва за якусь мить на два голоси.

Магістр аж скорчився від сміху.

— Коли ви закінчите, будь ласка, сповістіть мені. Листом з круглою печаткою.

І знову стало тихо.

— Вибачте, — несміливо обізвався один із директорів, що спочатку був замисленим, — пане магістре Діонізію Гібридоне Вернигоро… чи ви, як би це сказати… є, чи ввижаєтесь нам?

Тільки тепер знявся галас.

— Звичайно, його немає!

— Це якась витівка!

— Якийсь трюк!

— Дурний цирк!

— Скандал і нісенітниця!

— Нісенітниця і патякання!

— Патякання і безглуздя!

— Я апелюватиму до тресту!

— Я — до міністерства!

— Тихіше! — гримнуло, як з автомата.

Це так магістр Діонізій Гібридон Вернигора почав тимчасово керувати зустріччю.

— Хотів би я знати, — сказав він з уїдливою посмішкою, — хто і в якій справі апелюватиме до міністерства? Шановний громадянин віце-директор? Чи заступник заступника? Апелюватиме по телефону чи особисто? Вийде на пагорб Костюшка й почне гукати: «Громадянине мініст-ре-е-е-е-е! Громадянине-е-е-е-е! Міністре-е-е-е!» Зірвете собі голос — тільки й того. А фільтр димаря ваших підприємств далі отруюватиме людей і будівлі, бо працюватиме на вісімдесят шість відсотків, а це однаково, якби він зовсім не працював. У звіті міністрові додасте тих десять чи одинадцять дурних відсотків — і вже матимемо дев'яносто сім відсотків. Завжди щось матимемо. Власне кажучи, тому я й лазитиму по димарях і буду припасовувати кольорові фільтри. Ви матимете такі райдужні димарі, що хапатиметесь за боки від сміху.

— Люди, — мовив хтось із побожним здивуванням, — це не трюк, не хитрощі й не патякання. Це справді гномик! Робіть, що хочете! А я йду лікуватись. Уже йду, зараз, негайно!

— Вибачте, — сказав магістр, — але навіщо? Від мене вас ніхто не вилікує, а наша нарада ще не закінчилась. Тільки після неї ви можете піти до психіатра, який однак вам не повірить.

— Чи можна взагалі дізнатись, — спитав якийсь лисячий, улесливий голос, — кому потрібна вся оця наша сидяча ванна?

Підвівся Фуньо Прекрасний.

— Як автор програми, я сподівався: ви самі зрозумієте, наскільки шкідливе для нас те, що досі відбувалося над Краковом. І самі запропонуєте ряд добрих заходів на майбутнє. Ви смієтесь? На щастя, не всі. Хто-небудь із присутніх тут представників «Кольорових димарів», які отруюють долину Вісли й Краків, згоден із тим, щоб почати рішучу боротьбу з усіма отруйними райдугами?

Знову почались вигуки, кривляння, тупотіння ногами, точнісінько як у третьому класі першого квітня.

— Кому райдуга?

— Кому отруйні?

— А може, вам хочеться отруйних грибів?

— Наприклад, мухомора-соромітника!

— Знайшли собі гнома!

— Неподобство!

— Скандал!

Фуньо не міг більше стримуватись. Він почервонів як буряк. Але ми з Ганною вчасно стягли його за лікті в крісло. І хто ж тепер залишився на полі бою? Магістр мовчав. Зате з крісла ліворуч від мене підвелась Ганка й граціозно відгорнула волосся з чола. Не дивно, що запанувала тиша. До всього ще розігралась чудна сцена. Гном, тобто магістр Діонізій Гібридон Вернигора, який стояв на обрамуванні екрана, нахилився й щось зашепотів Ганці на вушко. Вона чарівно всміхнулась і тихо, але дуже виразно відрекомендувалась.

Потім відразу ж почала говорити.

На першому ж реченні хтось із четвертого ряду хрипким тенором перебив її:

— Я можу витерпіти кольорові димарі і те, що палає Вісла. Можу вдавати, що бачу гномика магістрика Гібридоника Вернигірку, але з ланками розмовляти не буду! Не буду — й годі!

Однак таке нахабство вийшло боком п'яненькому тенорові, який «не хотів розмовляти з жінками». Перш ніж Ганка встигла запитати: «А чому саме?» — в повітрі майнула тінь «магістрика Діонізійка», який стрибнув просто на ту п'яну голову. Та й тенорові сусіди виявились такими само жорстокими, як і магістр. Вони спільними зусиллями зіпхнули бідолаху на підлогу і спокійно та безжально тримали його під кріслом. А магістр так само спокійно та безжально сів йому на голову і ще глибше запхав під крісло.

Ганка змушена була трохи перечекати, тому що присутні захоплено вітали її.

— Добродії,— сказала вона ледь посміхаючись, — я помітила, що не всі ви хочете розмовляти з жінками. Більше того, помітила, що лише частина наших гостей обурюється нашою програмою, лише частина виражає своє невдоволення словами, сміхом і криком. А інші дивляться, мовчки слухають і думають. Найважливіше те, що вони справді думають. Може, зараз візьме слово хто-небудь із тих задуманих?

Під кріслом, де всадовили чоловіка, який не хотів розмовляти з жінками, щось розлючено забулькало. Забулькало й затихло.

Водночас із крісла в протилежному кінці ряду встав жвавий чоловік із молодим обличчям, але з дуже стомленими очима.

— Тут є нас кілька, — сказав він, — кілька відповідальних людей, які без крику й галасу порозумілись між собою під час цього перегляду… ми за те, щоб ця програма транслювалась по телебаченню. Тим більше, що «чума» з тисячі різних «Кольорових димарів» поширюється по всій Польщі. Це правда, що фільтри маємо старі й несправні.

Відразу втрутився директор «Димаря А»: — Що означає «маємо»? Ви, колего, базікайте від свого імені!

— Більш ввічливо, будь ласка! — гукнув хтось невідомо звідки (напевно, магістр Діонізій).

Грубіян оторопів. Видно, не дуже відважний з нього герой.

Чоловік із молодим обличчям і втомленими очима зневажливо знизав плечима й вів далі, паче ніхто його не перебивав:

— Я не маю нічого проти того, щоб ще разів із десять знімали на кіноплівку димар тих підприємств, які я тут представляю. Але за однієї умови: зніміть також нашу роботу, наші машини й насамперед наших людей. В першу чергу колектив, який працює над фільтрами наших димарів. Це димарі ще з часів царя Гороха, королів Мешка й Болеслава Сором'язливого. Проте саме ці фільтри затримують дев'яносто вісім відсотків забруднення. То як? Буде новий фільм?

— Буде! — твердо запевнив Фуньо. — Хочу тільки запитати, скільки з присутніх тут представників місцевих підприємств погодяться взяти участь у тому другому фільмі?

Піднялось усього чотири руки, і знявся такий галас, що важко було почути самого себе. Здавалося, ніби до проекційного залу Краківського телебачення вдерлась юрба п'яних шляхтичів з оголеними шаблюками, репетуючи:

— Вето!

— Не дозволю!

— Ганьба!

— Вони ще хочуть знімати!

— Підлабузники!

— Не дозволимо!

Мушу признатися, що тут я навів не більше десятої частини лайок, якими обсипали п'ятьох справедливих керівників їхні колеги.

Що буде далі? Крикуни трохи стихли. У дверях промайнули дві постаті — Ярек і Марек. Мабуть, вирішили, що основну роботу вже зроблено й вони можуть зайнятись чимось іншим.

Я вдарив себе по лобі — не дуже сильно, але й не легенько. Збагнув, чим займуться брати Кошмарик найближчим часом. Фільтрами! Це ж ясно, як день! Мені не ясно лише одне: який фільтр вони оберуть? Верхньопропускиий чи нижньопропускний?

Я оглянувся навколо. Аж зненацька той тип від «Димаря А» повернувся в мій бік і закричав:

— Послухайте! Це ж отой лепетун почав! Шановний літератор, шановний редактор в усьому винен. Скільки вам, редакторчику, заплатять за те, що з нас люди сміятимуться?

Я відчув, що блідну від злості; але голос у мене був спокійний.

— Пане віце-директоре! В своїх доповідних ви пишете, ніби у вашому димарі такі чудові фільтри, які затримують близько дев'яноста дев'яти відсотків пилу й газів. Так?

— Звичайно, так.

— А тим часом, шановний директоре, згідно з іншими обрахунками ваші фільтри затримують ледве дев'яносто відсотків. Тобто — справжня халтура. Крах у димарі.

Віце-директор «Димаря А», який був таким самовпевпеним під час «Ночі чудес», мить завагався, але потім знову закричав:

— Пишіть собі ваші нісенітниці, де вам заманеться! Однак раджу вам: не пхайтесь між робочих людей, між фахівців! Що ви тут теревените про мої фільтри? Як ви смієте чіпляти мені оті дев'яносто відсотків? Самі ви сорок відсотків! І взагалі, хто з фахівців може поручитись за ваше право брати участь у цій ідіотській передачі?

— Я!

Нарешті озвався голос, якого я вже давно чекав. І був то металевий голос мого тезка, тобто варшавського Єжи Б.

Він пролунав дуже вчасно. Можна сказати, за хвилину до дванадцятої.

Віце-директор «Димаря А» помітно розізлився й почав галасувати:

— Яке «я»? Що це за «я»? Будь-хто може прийти сюди з вулиці й сказати «я»! Тому я хочу зараз же дізнатись, що криється за цим «я»! Чи можна врешті довідатись, хто цей лисуватий товстун?

— Можна.

— Я слухаю.

— Мене звати Єжи Б. А хто я такий? Я уповноважений уряду в справі охорони природного середовища.

— Уп… уп… уп?.. — забелькотів білий як стіна директор.

— Саме так, — сказав я, прямуючи до дверей, — уп-уп-упов-новажений уряду. Дякую всім і до побачення.

Нарешті! Я був вільний і впевнений, що Єжи Б., уповноваженому уряду, легше буде розмовляти з добродіями із середніх рядів у моїй відсутності. Вони не матимуть кого обзивати нефахівцями, літераторами й редакториками. І я тим охочіше вийшов, що в мене з очей зненацька кудись зникли брати Кошмарик, а не встиг я оглянутись, як кудись запропав і шановний магістр Діонізій Гібридон Вернигора.

Дивна річ. В проекційному залі телебачення брати Кошмарик здавали, ніби не знають мене. Магістр теж трохи так вдавав. Але не цілком. Хіба що від пояса вгору. Та й то не повністю.

Незважаючи на все це, настрій у мене дуже поліпшився, навіть став чудовим. Я впевнився, що поки що всі телебачення, райдужні дими, палаючі Вісли, розмови з директорами, із заступниками директорів та заступниками заступників вилетіли у мене з голови. Пора вже трохи відпочити. А коли настане дощова осінь, сяду за свій робочий стіл і коротко напишу про те, що об'єднує братів Кошмарик з магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою і що об'єднує братів Кошмарик та магістра Діонізія Гібридона Вернигору з нижчепідписаним Єжи Б., письменником, на жаль, гіршого, ніж середнього, віку.

Я попрощався з швейцарами й вийшов на вулицю. Вранці повівав лагідний південно-західний вітерець. А зараз він розійшовся, розвіявся, розгулявся зовсім по-чоловічому.

Я подивився на місто. Коли востаннє бачив його в такій чистій і прозорій красі?

Довгенько постояв, дивлячись на Краків із пагорба, що зветься Кшемйонки. Дивився і був дуже зворушений. Я не народився в Кракові, не провів у ньому більшої частини свого життя. Та все ж вважаю це місто місцем свого народження, і мені здається, що кожен поляк, який народився не в Кракові, має двоє своїх рідних міст: те, в якому він народився, і це, тобто Краків, у якому народилася Польща.

Однак далі я не зміг про це роздумувати. В тиші, яку не порушили ані шум мотора, ані шарудіння шин по асфальту, пролунав веселий дует:

— Пане Єжи, добрий день!

— Добрий день, пане Єжи!

Я ще нічого не їв і не пив, та на якусь мить відчув, ніби давлюсь кокосовим горіхом середнього розміру.

Звичайно — це братики Кошмарик! Вони веселі, сміються, всміхаються. Вони сміються нахабно, бо в них царським транспорт. Марек вів машину, Ярек сидів біля нього. Машину я впізнав, це був білий «мерседес» мого варшавського тезка.

Я дуже рідко гніваюсь. Але зараз був надто стомлений наслухався «солоденьких» слівець, пережив кілька прикрих ситуацій. І до всього — такий сильний удар! Та ще й від моїх двох друзів, які недавно вдавали, ніби не знають мене. Такі поважні молоді винахідники! Тепер вони можуть їздити тільки на «мерседесі»?

Мене так шарпонуло від злості, що я аж крутнувся навколо власної осі.

— Добрий день! — гаркнув я. — Тільки я не зовсім певний, що ми знайомі.

— Але ми впевнені,— сказав Ярек.

— І цілком переконані,— додав Марек. Потім обидва вигукнули в один голос:

— Два проти одного! В нас більше голосів!

— Спокійно! Спокійно! Будь ласка, ваші водійські права і реєстраційне посвідчення.

— До ваших послуг, — серйозно відповіли вони, — ось права, а оце посвідчення.

Реєстраційне посвідчення було на прізвище Єжи Б., Варшава тощо, зате, безсумнівно, не фальшивими, тобто справжніми, були водійські права на Марека. Все благонадійне й законне. Як на зло, від сонця в мене закрутило в носі, тому, віддаючи Марекові документи, я чхнув, — і всі ми засміялись.

— Їдьмо, пане Єжи, — сказав Марек.

— Куди?

— До вас. Дорогою купимо п'ять дюжин тістечок. Отже, їдьмо по тістечка, завеземо їх разом з вами до вас додому й повернемось по пані Ганку, пана Фуня Прекрасного і пана Єжи Другого.

Дверцята машини відчинились, ніби самі. Я плюхнувся на заднє сидіння. Ми рушили.

Як сказали, так і зробили. Брати Кошмарик допомогли мені занести пакунки з покупками до квартири. Поклали їх на столі у вітальні й поквапливо вийшли. Вони поспішали по другу партію гостей. Залишили мене на лаві в холі. Я бездумно ліг там, відпочиваючи після хвилювань сьогоднішнього дня, який ще не скоро закінчиться. Я прихилився головою до бильця лавки; ще трошки — і я заснув би. Але поблизу почалося щось відбуватись.

Коли я так безсило схилив голову і заплющив очі, то почув тихе рипіння. Що це рипнуло? Двері від кімнати наших дітей. А хто ж це так делікатно й спритно відчинив їх? Звичайно, Массумі. Вона першою і ввійшла до холу. А я, хоч очі в мене були приплющені, добре бачив усе, що відбувалося. Отож слідом за Массумі ввійшов Ренні. Вони довгенько приглядалися до мене — дрімаю я чи не дрімаю, сплю чи не сплю.

«Спить», — пирхнула Массумі.

«Помалу, помалу, — застерігав Ренні..— В тебе в голові часом буває тирса замість гарненьких сірих клітинок».

«Може, й так, — посміхнулась Массумі,— але погодься, що я симпатична, гарна й дуже кмітлива. А для філософії в цьому домі є ти. І серце маєш шляхетне!»

«Дамська балаканина! Скільки разів перепадало цьому шляхетному серцю, бо панна Массумі робила калюжи і вдавала, ніби нічого про те й не знає».

«Ренні, не лихослов».

«А що я маю робити?»

«Хіба ти не чуєш, як пахне?»

«Чую. Але я байдужий до ласощів!»

«Дурний! Ти принюхайся добре. Які ж королівські пахощі! Ти легковажний пес, Ренні!»

«Насамперед я демократ, ти, недоспіла дика грушко, і мені байдужі королівські пахощі. А крім того, я добре чую, що в тому пакунку, до того ж з точністю до однієї трубочки з кремом. Нічого цікавого».

«Ренні, коли я останній раз укусила тебе за вухо?»

«Тоді, коли тобі всипали за те, що ти знущалася з мене».

«Ренні! Ти старе базікало! Заради отого гарненького, любого пакуночка я ладна, щоб мені ще більше всипали; що має бути, те буде. Я люблю ласощі, як королева Марія Антуанетта. А спершу закушу твоїм вухом. Гоп!»

«Геть!» — гаркнув Ренні.

— Геть! — вереснув і я.

Але було вже пізно! Надто пізно!

У Ренні з правого вуха юшила кров. Він стрибнув слідом за Массумі на стіл, але зі шляхетних міркувань, — хотів захистити пакунок з тістечками від її невситимої жадібності. Я теж кинувся, щоб розборонити цю милу парочку.

І що ж? Що було потім?

Потім було так, як буває лише в кошмарних снах.

Наші улюблені песики, які борюкалися на столі, зіпхнули мені на коліна майже половину тістечок, і мені страшенно пощастило: зверху в пакунку лежали найлегші тістечка, тобто з кремом, вершками й різними кремовими начинками.

Деякі з тих тістечок опинились на моїй сорочці, а більшість — на штанях. На тістечках опинилась Массумі; її мордочка була схожа на роздавлену трубочку з кремом. А на Массумі, як демон смерті, стрибнув Ренні. Півкілограма тістечок і дві собаки? Непогано! І немає чого сміятись…

Я вереснув «рятуйте!» таким голосом, що собак умить змело з моїх колін. Вони зникли, мов тіні.

Я встав, похитуючись, мабуть, був трохи блідий.

В цей час у двері задзвонили.

Я здогадувався, хто дзвонить. І не помилився. Це приїхали Ганка, Єжи Б., Фуньо, брати Кошмарик.

— Що сталося? — перелякано спитала пошепки чарівна Ганка.

— Судячи з трохи божевільних очей пана Єжи, — мовив Ярек, — він попав між мечі двох могутніх супротивників, Ренні й Массумі! Хіба ж неправда?

— Правда, — шепнув я.

Потім усі оглянули поле бою. Після того я перевдягнувся, а Другий Єжи Б. поїхав поповнити запаси.

Згодом ми посідали в моїй кімнаті, й знаєте, про що ми розмовляли? Може, хто-небудь подумає, що про телепередачу? Аж ніяк! Ми розмовляли про музику й про погоду, про нерозпізнані літаючі об'єкти й жіночу моду.

Тільки під кінець варшавський Єжи Б. спитав, чи хочу я поїхати з Фунем і з ним до Венеції. На початку вересня. Там відбудеться фестиваль телевізійних фільмів, присвячених охороні навколишнього природного середовища.

Я ніколи не був у Венеції, отож відразу погодився.

А що було далі?

Четвертого вересня наш фільм одержав нагороду, і всі ми цим дуже пишались. Та разом з тим я був дуже смутний. І на прийомі в посольстві мало не розплакався.

— Що з вами? — спитав Другий Єжи.

— Таке гарне місто. І так страшенно руйнується. Що за світ?

— Світ буде таким, яким ми його влаштуємо.

— То влаштовуймо, тезку! Робімо, що можемо!

Що ж, мабуть, немає іншої ради. Треба робити, що можемо.

Найкраще, як можемо і вміємо.

«Зигмунт» — найбільший дзвін на вежі Вавельського собору

Гольоубек Густав (нар. 1923) — популярний польський актор.

Максвелл Джеймс-Клерк (1831–1879) — англійський фізик, один з основоположників теорії електромагнетизму

Длугош Ян (1415–1480) — польський учений, автор праць з історії Польщі.

Галчинський Константи Ільдефонс (1905–1953) — польський поет.

Тувім Юліан (1894–1953) — польський поет.

Кордіан — герой однойменної драми видатного польського поета Юліуша Словацького (1809–1849).

Ляльковий театр у Кракові.

Сигнал часу, що його виконує сурмач.

3авіша Чорний з Гарбова (? — 1428) — легендарний польський рицар, учасник багатьох воєн, непереможний на турнірах. Став символом рицарської шляхетності.

Роман видатного німецького письменника-антифашиста Генріха Манна (1871–1950).

Ешбі Вільям Росс (нар. 1903) — англійський психіатр, невропатолог і кібернетик. Він сконструював апарат, який наслідує властивості живого організму, так званий гомеостат.

Носаль, Губалувка — підвищення в Татрах; найпопулярніше в Польщі місце відпочинку й лижного спорту.

Контрольно-проїзний пункт (пол.).

Якірної (пол.)

Мнішек Гелена (1878–1943) — польська письменниця, автор сентиментальних романів.

Бульвар (пол.)