Передчуття почались іще в Москві, під час інструктажу в Спілці кінематографістів, де було зібрано групу з тридцяти двох чоловік — тих, хто мав намір їхати в “спецтурподорожування” країнами Південної Азії. (Спеціалізований туризм від нашої творчої спілки повинен включати й ознайомлення із зарубіжною кіноіндустрією — проте в одних країнах це робиться, а в інших, хвалити Бога, ні.) Інструктаж був довгий і нудний, з нього мені запам’яталися три головні пункти: не купувати напоїв та наїдків у вуличних рознощиків, не тягти зразу багато страв зі “шведського столу” — краще підійти до нього зайвий раз, дбати про моральне обличчя радянського громадянина… А втім, я не так слухав, як розглядав своїх майбутніх супутників по мандрівці на край світу. Москва, Ленінград, Грузія, Вірменія, Прибалтика; киян двоє — я і композитор, який пише музику для кіно (імен я тут називати не буду). Одразу видалось мені (ось і передчуття!), що з декотрими членами групи, особливо москвичами, будуть ускладнення. Така вже довкруг цих людей стояла аура… точніше, відсутність її, як довкруг ожилих мерців — зомбі: морально спустошені, нервово виснажені, цинічні, злостиві створіння. Власне, я давно вже, на зразок одного з героїв Селінджера, розподілив усіх людей, що оточують мене, на живих та зомбі. Селінджер мав рацію. Зомбі може мати гарний вигляд, усміхатися, вести справи, віддаватись плотським любощам — усередині в нього чорно й порожньо, як у будинку, Що вигорів.

Керівник групи здавався живим: такий собі бонвіван під шістдесят, випещений добродушний режисер посередніх здібностей. Я зрозумів, що з ним можна буде зварити кашу — і теж не помилився…

Наступного дня, а точніше вже вночі, ми завантажились у черево аеробуса Іл-88. Либонь, я назвав би його аеротеплоходом — неначе концертний зал. Перш ніж сідати, в барі, де можна було витратити останні радянські карбованці, я прийняв добрячу дозу коньяку, — і все ж ніч у позітрі перебув погано, так і не заснув як слід…

Світанок на борту літака перетворився на справжнє, не вигадане диво. Я побачив зверху гори Північної Індії. Спочатку крізь густу синяву проступали білі хребти, далі їхні схили почали набувати теплих кольорів, а по вершинах ніби хтось пензлем пройшовся, залишаючи жовтогарячі мазки.

Коли Іл-86 завершував коло над безкраїм, пласким Делі, я думав про те, що десь у цих краях лежить рівнина Курукшетра, де відбулися головні бойовища героїв епосу “Махабхарата”. Та уявити її не вдавалось… Око відзначило над вулицями дивну витягнуту вгору світлу споруду. Палац спорту, чи що?..

В аеропорт ми дісталися в суботу, третього грудня 1988 року. Стояла гарна тепла погода, наче у вересні — градусів шістнадцять. Просто не вірилось, що в Москві пронизливий холод.

Перше враження було віщим, воно визначило весь перебіг подальших подій. Представник туристської фірми Ті-сі-ай, який зустрічав нас, почепив нам на шиї традиційні гірлянди квітів. Я багато разів спостерігав цей чудовий звичай по телебаченню, але не сподівався, що гостеві підносять зрізані й нанизані на волосінь голівки чорнобривців, дуже схожих на наші, українські! Майнула крамольна думка: деякі науковці вважають, що арії, предки нинішніх індійців, мали прабатьківщину в південнім Подніпров’ї — чи не звідти бозна-коли занесені в Індостан ці скромні квіти?..

Сама ж столиця великої держави справляла враження просте і сильне: ми потрапили в неосяжно величезний циганський табір! Недарма багато хто з антропологів та етнографів переконані в тому, що цигани за походженням з Індії, звідки їхніх предків, мандрівних танцюристів та скоморохів, якийсь владар вигнав геть півтори тисячі років тому… Хоч би де з’явилась біла людина, її вмить оточують галасливі, настирливі, як ґедзі, цілком циганської подоби гендлярі, у віці від патріаршого до дитячого, і тицяють під ніс різноманітний дріб’язок— сумнівні коштовності, віяла з павиного пір’я, альбомчики з наївною порнографією “храму кохання” в Кхаджурахо… Найбільш ходове слово — “чейндж”, обмін. А найбільш ходова обмінна “валюта” у гендлі з радянськими туристами — це наше мило (“Мило! мило!” — вигукують циганчата ще здаля), дешеві парфуми й одеколони, сигарети та спиртні напої. Особливо високо цінується шампанське. За дві-три пляшки можна виміняти шкіряне пальто. Ходили чутки, що шампанське для місцевих умільців дорожче за все інше, бо з товстого зеленого скла виходять найкращі “циганські” смарагди, які нам частенько й збуваються. І досі не знаю, чи правда це. А втім, про коштовне каміння Індії слід говорити окремо.

Ювелірні крамниці, котрі тут є в кожному готелі, нагадують казки “Тисячі й однієї ночі”. Зазвичай десь у кутку сидить поважний сивобородий купець, як сидів його пращур за часів Чандрагупти. Покупця обслуговують молоді, привітні продавці, часто сини хазяїна. Старий втручається лише тоді, коли виникає якесь непорозуміння, — втручається чемно, але твердо… Під склом вітрини в квадратних гніздах навалом лежать сапфіри, рубіни, діаманти, перли… Уподобаний тобою камінь підхоплять щипчиками, покладуть на найточніші терези, урівноважать крихітними важками. Він твій! І заплатиш ти за нього вдесятеро, у сто разів менше, ніж заплатив би у будь-якій країні світу. Голконда, одвічний подих східних легенд… Циганчата крутять у повітрі низки намист із гранату, сердоліку, агату, тигрового ока. Все це взагалі дешевина, можна сторгуватись за пачку “Космосу”. Але остерігайсь підробки!

У Делі нас оселили в старому розкішному готелі англійської побудови “Ашок”: архітектура стилізована під палац махараджі, біля входу — швейцар, височезний красень з вусами, в чалмі й мундирі з позументом; він нічого не робить, лише вклоняється тим, хто входить, рукою в білій рукавичці вказує місце водіям та ласкаво дозволяє туристам сфотографуватися поряд із ним на пам’ять. Тягають валізи та прислугозуються скромні “бої”… Номери розкішні: цінні породи дерева, мармуровий умивальник, але вода подається з перебоями; гарна мідна ручка на вікні, коли я вхопився за неї, відвалилась.

Чимось щемливо рідним війнуло і від бундючного швейцара, і від спадщини колонізаторів, яку індійці неспроможні утримувати як належить. Показуха разом з нехлюйством та втратою навичок чесної праці… Звідки це тут?

Делі, як я збагнув з автобусних екскурсій, менш за все індуське місто, скоріш середньоазіатське, на зразок якого-небудь узбецького Чирчика, що надзвичайно розрісся. Саме провінційне східне містечко, — не Ташкент, не Ашхабад! — що якимсь незбагненним чином вміщає в собі вісім мільйонів чоловік. Поганенькі одно-двоповерхові будинки з дувалами, занедбані вулиці, де ходять до вітру під паркан, незграбно намальовані вивіски та реклами, мішанина передвиборних написів (часто трапляється серп і молот), рипучі муніципальні автобуси, непоказні автомобілі — здебільшого куці англо-індійські “амбасадори”… Багато жовто-чорних таксі з лічильником іззовні; моторикши — невигадливий бідняцький винахід — припасована до мотоцикла кабіна на три-чотири пасажири. Є, звичайно, й небосяги, та вони не утворюють компактного, сучасного ядра. Парадний лише урядовий центр: широчезний Раджпатх, Князівський шлях із сорокаметровою аркою “Брами Індії”, що веде до похмурого і величного президентського палацу (будували, звісно, англійці для свого віце-короля). І повсюди — тільки-но вийди з автобуса — налітає орда гендлярів непотрібними сувенірами, дітей-жебраків, тягнуться старці з усохлими руками чи ногами, прокажені…

Жебраки отруїли моє перебування в Індії, їх страшенно багато, вони нестерпно трагічні. Величезна кількість калік пояснюється одвічною, в багатьох поколіннях, нестачею харчового білка. Щоб не роздавати рупії, яких і без того мізерна кількість, ми крали в ресторані “Ашока” пакетики з цукром для чаю й тицяли їх матерям із немовлятами — хоча б декотрим… Один із членів нашої групи, відомий поет-пісняр, старий потворний зомбі, котрий то напоказ читав Біблію, то розводився про природний добір — вимирання “зайвих” людей і народів, в’їдливо сказав: “Одразу видно більшовиків — у чужій країні займаються перерозподілом благ!..” Але я не міг інакше. Тим паче що серед жебрачок, які тягли на руках і за собою по троє й більше дітей, то тут, то там несподівано зблисне обличчя міфічної арійської краси, витончене й довершене; промайне гнучка бездоганна постать апсари… Місцеві кінозірки, у товаристві яких на вечірці в Мадрасі я нажлуктився джину, і нігтя їхнього не варті — гладкі, під шаром косметики, пообвішувані золотом тітки.

Так, убозтво там дивним чином переплітається з красою й чарівністю.

Вражав рослинний та тваринний світ. Пальми усіх видів, опахала бананів, смоківниці; кущі, обсипані білими або червоними квітками з духмяними пахощами, про назву яких я так і не довідався. Газонами бігали гарненькі смугасті бурундучки, походжали довгі, наче такси, сірі мангусти. В кронах дерев вовтузились строкаті папуги, вище — поважно сиділи страховидла-грифи. У парках колишніх шахських палаців гнались за нами бридкі, нахабні мавпи, вимагаючи якогось датку, — гід не радив їх дражнити. Буйволи, кози, горбаті корови блукали повсюди, як нічийні пси, скубали траву перед президентським палацом; кажуть, якщо корова зайде до храму й з’їсть приношення на вівтарі, жрець буде тільки задоволений увагою священної тварини… Слонів я бачив нечасто, їхнє утримання коштує дорого. Один неквапно прямував центром Делі, й у хвіст йому прилаштувалась колона машин… Інший красувався в саду біля придорожнього ресторану, з фарбованими бивнями і в попоні: хазяїн за гроші дозволяв туристам сфотографуватися на ньому. Мають підробіток індійці й за рахунок приручених мавп: мавпа-дівчинка в сарі танцює, мавпа-хлопчик б’є в барабан. Заклиначі сопілочками викликають із горщика кобр; інші ж носять на шиї лінивих двометрових пітонів і намотують сонну змію на туриста, аби той зміг постати на фото в геройському вигляді.

Найцікавіші ж за все, звичайно, люди. Шахрайство гендлярів сувенірами та настирливість жебраків зовсім не вичерпують індійського характеру (наскільки я зумів осягнути його під час нетривалого подорожування). Насамперед це люди веселі. Усі, в тому числі бідняки й каліки, з будь-якого приводу осяваються чудовою білозубою усмішкою. Вони довірливі, щирі, а коли й хитрують, то хитрість ця, можна сказати, дитяча… Довідавшись, з якої ми країни, багато хто з них, прагнучи зробити нам приємність, піднімав великий палець і говорив: “О, Горбачов із є грейт мен!..” У Бомбеї мене обдурив брунатний хлопчик років тринадцяти, красунчик, який промишляв наборами листівок. Наступного дня я випадково зустрів його, насварив пальцем і сказав, що він добрячий шахрай. Від щастя обличчя в хлопчини освітила усмішка; зав’язалась “розмова”, здебільшого за допомогою жестів. Коли наш автобус вирушав із Бомбея, хлопчина біг за ним, мало не плачучи, і махав мені, наче рідному…

Здається, я досить швидко збагнув, чому в більшості індійців притлумлений потяг до праці. Можливо, мені, радянській людині, легше було осягнути цей феномен, аніж бельгійцеві чи швейцарцю… Дорогою нам траплялись заводи: кожен із них був обліплений “Шанхаєм” із наметів, хижок, халабуд; у цих неймовірних житлах-“мурашниках” спали, їли, сушили на паливо коров’ячі кізяки, клопоталися біля голих дітей обідрані люди… Робітники! Республіка не може створити нормальний рівень життя для восьмисот мільйонів своїх громадян, хоча, бачить Бог, прагне того. Ухвалені соціальні програми, триває “зелена революція” — різке збільшення врожайності колосових, але…

Звичайно, слабкість господарства величезної країни можна пояснити вродженою лінькуватістю безтурботних фаталістів-індійців. За такого райського клімату (коли в Делі грудень обернувся сонячним вереснем, то на широті Мадраса стояв спекотний липень) тут можна вдовольнятися чашкою для подаяння та шматком тканини: вдень ти обертаєш її навколо стегон, вночі вгортаєшся в неї і спиш просто на вулиці (багато таких “коконів” лежить під ногами перехожих).

Проте інша причина феномена все ж, вочевидь, важливіша й значно трагічніша, вона зайвий раз засвідчує схожість між нашими країнами; “містичну” близькість слов’янського та індійського світів, що надихала і Миколу Реріха, й Івана Єфремова…

У столиці ми півдня гуляли знаменитим Червоним фортом, колишньою резиденцією Великих Моголів (правителів, чия династія вийшла, до речі, з Узбекистану). Всередині — жахливе запустіння: в палацах шахів виколупані зі стін самоцвіти, стелі з дивовижними візерунками та помережані грати закіптюжені, фонтани порожні, газони випалені сонцем… Животіють лише лавки, що торгують виробами промислів. І тут, як у готелі “Ашок”, тільки в значно більших масштабах, усе свідчить про безсилля нащадків зберегти красу й славу минулого. Лише зовнішні стіни форту, насправді з червоного каменю, мають вигляд непорушної, непідлеглої часу твердині. Голова йде обертом, коли дивишся знизу вгору на шпилі, бійниці, велетенські похмурі вежі… “На що ж схожий Червоний форт, болісно схожий?..” — думав я, блукаючи його дворищем… І враз сяйнуло. На московський Кремль! Кольором, розмірами, архітектурним стилем, навіть часом побудови…

Фортеця в Агрі видається ще величнішою. У товщі надмірних, що тиснуть, як лихий сон, бастіонів з багряного піщаника приховані мармурові ажурні покої, навіси, молитовні; витончена восьмикутна альтанка, з якої старий шах Джахан, ув’язнений власним сином, дивився крізь вигин річки Джамни на мавзолей коханої дружини Мумтаз — Тадж-Махал… Безглузда міць, дивовижне марнування людських сил і життя…

На обпаленому, безводному плоскогір’ї — найвеличніший та найзлочинніший пам’ятник шахському самовладдю, мертве місто Фатіхпур-Сікрі. Великий Акбар звелів створити тут, у кам’яній пустелі, нову столицю, індійський Санкт-Петербург. І ось, знову ж таки на людських кістках, були споруджені величезні стіни з з тридцятиметровою брамою, сотні веж та вежок з ювелірним різьбленням на камені, басейни, гарем на п’ять тисяч наложниць, біломармурова мечеть-усипальня пророка Селима з перламутровою гробницею. Але пішла вода з гірського озера, і Фатіхпур-Сікрі вмер…

Так ось що споконвічно споріднювало Індію та Русь; ось що знаменували арійські чорнобривці в аеропорту! Багатонаціональне місиво на величезному просторі; ідеологія великої імперії, що неминуче породжувала необхідність у підкоренні земель, в міцній владі над ними; рабство мільйонів, яке перетворило працю на пекельну повинність, а отже, відбило бажання до праці; зубожіння народу й “божественні” примхи царів, архітектурні фантазії, котрі вщент знекровили країну.

В Індії багатовікове рабство та масове зубожіння спричинили загальне прагнення до того, щоб піти з реальності.

…Неподалік від найцивілізованішого із побачених мною індійських міст, найбільш “англійського” Бомбея, в брудній затоці, де на якомусь острівці бовванів бетонний ковпак атомної електростанції, побудованої — о радість! — за допомогою Радянського Союзу, лежить острів Елефанта. Так назвали його конкістадори-португальці через схожість із сплячим слоном. Мангрові зарості на мілководді, блискуче віялове листя на схилах — просто диво-острів із легенд про Синдбада-мореплавця. (“Синдбад” — означає приблизно “той, що плавав до Індії”). Височезні сходи ведуть на вершину гори, по боках — лотки з дешевими дрібничками для нас і сандаловими шедеврами для багатих західних туристів; тут же виставлені одержані шляхом “чейндж” флакони “Шипру”, “Тройного”, пачки “Столичних” та “Експресу”… І сміх і гріх!

А над усім цим, — неймовірне, приголомшливе… Печерний храм шіваїтів (6–7 століття). В нас у цей час анти воювали з аварами, а тут вправні майстри вирізьблювали в суцільній червоно-брунатній скелі сцени із життя Шіви, величезні, значно більші за зріст людини рельєфи і статуї.

Вражає гігантська триголова скульптура “Махешмурти Шіва”: по інших португальські варвари стріляли з гармат, а ця лишилась неушкодженою. Мене ж вона вразила подвійно, бо, стоячи перед нею, я, здається, осягнув таємницю індуїстського світовідчуття. Вусата чоловіча голова ліворуч символізує діяльне начало. Для Шіви діяти — означає руйнувати старі світи, тому в цьому обличчі є щось зловісне. Центральний лик цілковито спокійний, опущені важкі повіки. Це — самоспоглядання. І, врешті, голова праворуч втілює в собі насолоду, повне вдоволення. Воно набуте після буревію руйнівних пристрастей, після глибинного занурення в себе. Мета, якої прагнуть і люди, і боги… Отож, права іпостась — жіноча. Жінка, напівзаплющивши очі, вдихає пахощі квітки лотоса. Що ж, зазнаючи насолоди так повно, не дивина втратити збуджуюче чоловіче начало…

Лотос, подумав я. Ось у чому сіль! Лотофаги Гомера, які жили в безмежному солодкому забутті від медяних плодів лотоса, частують своєю підступною стравою супутників Одіссея, і ті забувають батьківщину, близьких… Чи не до Індії занесло корабель хитромудрого царя Ітаки? У справжньому, не казковому лотосі немає наркотичних речовин. А втім, його паростки бувають отруйні, і хтозна як могли використовувати цю отруту стародавні чаклуни. Зрештою, із пупка деміурга Вішну виростає космічний лотос, на котрому поважно сидить “лотосонароджений” Брахма, а кожна пелюстка дає початок річкам, горам, материкам…

І тут, у храмі Елефанти, вже на іншій стіні я побачив рельєф: “Йогишвара Шіва”, йог — верховне божество, спочиває в позі лотоса на оній же квітці, а навкруги клубочаться боги, генії, апсари… Міріади світів, безліч чудових створінь, що виростають із тіла під час медитації, — чи не дивовижні марення наркомана під дією ЛСД? Йога, через ступені управління власним тілом та обміном речовин, дарує автономію, відмежованість від навколишнього середовища — в ім’я чого? Наступний крок — самовільно збуджувальні галюцинації. Мальовничі видіння, котрі у нас багато хто насправді має за “перехід у витончені світи”. Бідняк стає багатшим і щасливішим за раджу, його оточує несказанна розкіш, пестять небесні діви…

Тільки в країні кричущого убозтва та закарбованого в генах білкового голоду могли виникнути і заборона на вживання м’яса, і священство голих аскетів-садху, і — головне! — культура свідомого самозанурення в ейфорію. Іранці були простіші і користувались рослинним наркотиком — сомою. Тут — перетворення власного мозку на машину для виготовлення феєрій. До речі, він здатен продукувати речовини, схожі за своїм складом на морфій. Йога цей процес “індустріально опанувала”…

Ні, певно, не в хімії лотоса справа. Це лише гарний та ніжний символ світу ілюзій. А отже, — коли припустити, що Одіссей плавав до Індії, — тверезі елліни спрощено витлумачили оповідь мандрівника про теплу країну забуття…

…В бідній селянській Русі, в келіях схимників старці на власні очі бачили квітучий вертоград Господній. Вони також були дітьми й онуками мужиків-страдників — православні святителі!..

Сучасні індійці, навіть вельми далекі від йоги, цілком успадкували культуру ейфорії. Вона розчинена в національному кінематографі. Чотирнадцять кіностудій у самому лише Мадрасі! А загалом у країні випускається щорічно сімсот (!) ігрових кінострічок — з гарними відгодованими акторками, з величезною кількістю квітів та пишних інтер’єрів, з піснями й танцями, щасливим коханням та повчальною індуїстською мораллю. Відхилення від стандарту трапляється нечасто. Робітник-поденник, вуличний “комерсант”, безпритульний жебрак — усі вони довго складають дрібні монети, аби одного дня зайняти місце перед величезним кольоровим екраном і безоглядно зануритись у той світ, лагідний і щедрий. Міста виповнені яскравою, позбавленою смаку кінорекламою, величезними фанерними постатями красунь, похмурих лиходіїв та героїв з ножем або автоматом у могутній руці…

Та поряд із злиденною реальністю і масовою втечею у небуття постійно відчувається в народі високе життя духу. Очистившись стражданням, Індія осягла найвищі істини.

…Як не крути, а закарбовані в камінні примхи володарів, помножені на геній зодчих та героїзм будівельників, захоплюють. Діалектика, вільний розкид крайностей: з одного боку, дистрофія, живі скелети дітей, а з другого — єгипетські піраміди, Зимовий палац і Тадж-Махал. Демократія нібито менше залишила світових шедеврів. Хіба що Парфенон… та й то демократія рабовласницька! Невже завжди будуть поряд, як світло й тінь, краса і мучеництво?..

Скільки всього поєдналось у гробниці Мумтаз! І вірне, гідне пера найкращих поетів, насправді велике кохання шаха Джахана, котрий десятки років оплакував дружину після її смерті. І смертельний надрив двадцяти тисяч рабів, що двадцять два роки зводили мавзолей. І дивовижне осяяння архітекторів, які спланували й оздобили цю, я гадаю, найпрекраснішу на Землі споруду.

Тадж-Махал постає перед очима увесь зразу, над дзеркалом каналу, в облямуванні тінистих алей з квітучими деревами, бурундучками й папугами. (Для доглядання за головною туристською принадою кошти все-таки знаходять). Він білий — навіть не сніжно, а зоряно — і навряд щоб завдяки піскоструминним апаратам, — але якось зсередини. Пропорційність мавзолею феноменальна, велич та витонченість надзвичайні. Праворуч та ліворуч задля симетрії-дві споруди, мечеть та караван-сарай. Самі по собі вони, може, й гарні, але поряд з ним просто незграбні. Всередині — тонка мармурова в’язь, на стінах квіти з пелюстками із самоцвітів. Дві візерунчасті гробниці, шаха і Мумтаз, на які кладуть букети та сиплять гроші. А втім, це несправжні саркофаги. Справжні, точнісінько такі ж, — унизу, в крипті. Набридло в усіх “святих” місцях Індії скидати взуття, але тут це було доречно… За мавзолеєм — гнила річка Джамна, на піску пес шматує стерво, чекають своєї черги грифи й гайвороння. Кублення нікчемних смертних істот поблизу чудового велетня викликає дивні почуття. Часи людей, подібних до богів у добрі й злі, минули без вороття. Ми самі, пси, грифи схожі на морських тварей, що в’ються навколо руїн Атлантиди. Такі почуття викликає у мене, скажімо, Петергоф…

Я, боронь Боже, зовсім не хочу сказати, що індійці, звільнившись од тиранії, втратили одухотвореність. Вочевидь, творчий геній народу діяв не завдяки, а всупереч пресу влади… Іспит витримано, риси нації сформовані. Є підстави вважати, що циганський табір — усього лише “майя”, зовнішня мальовнича оболонка істинної сутності.

Недарма ж Захід усе помітніше тяжіє до індійських релігійно-філософських доктрин, пластики, музики. І це вже не данина моді, не екстаз юродивих довкруг “чудес йогів”. У Нью-Делі я бачив храм бахаї — порівняно нової екуменічної релігії, близькій по духу кожній неупереджено мислячій людині: вона вчить, що є лише один Бог, творець і владика Всесвіту, шанований під багатьма іменами. Бахаїзм поширюється в багатьох країнах світу: нещодавно група його послідовників із США співала свої гімни й роздавала літературу в Києві — ну, а я іще в грудні 1988-го милувався головним храмом бахаїстів планети. Це білосніжна споруда у формі напіврозтуленого лотоса (той самий символ!). Саме його я й сприйняв із літака за палац спорту… Величезна сяюча квітка, оточена блакитними басейнами, наскрізь пронизана світлом; ефірно-фантастична, зачаровує, як і Тадж-Махал. Отже, можуть і тепер…

Мабуть, міць індійської духовної традиції, її здатність давати нові паростки — у багатовіковій нерозривності. Тут не було ні висаджених у повітря Михайлівських монастирів, ні грубої та безглуздої атеїстичної пропаганди, за котрою завжди маячів кулак “каральних органів”. Звичайно, є акти дикунства, нетерпимості до іновірців: згадати хоча б індуїстсько-мусульманську різанину наприкінці 40-х років, жертвою якої серед інших став Махатма Ганді, або нинішні хвилювання сикхів. Але чи не те саме коїться в цивілізованій Ірландії або наскрізь “радянському” Карабасі? А загалом, картина втішна: давно вже забутий обряд спалення вдовиць, зникають образливі межі між варнами, особливо щодо колишніх “недоторканних”. Лишається покірливе, любовне, радісне єднання з божествами й предками. Бачив я і розмальовані, наче писанки, з величезною кількістю наївних скульптур, індуїстські молитовні; і храми парсів, що нагадують капища стародавнього Вавілона, з крилатими биками при вході; і християнські церкви. А головне, на кожному кроці зустрічав невеличкі гарненькі вуличні вівтарі. Така собі споруда, храмик заввишки до колін; поряд — палає свічка, покладено два-три плоди, квітку… Тут — Вішну, там — Ганеша, через дорогу — Діва Марія. Їхні боги завжди серед них, і кожна вулиця веде до храму!

Вірність добрій і мудрій старовині, досвіду предків відчувається в усьому. Не часто траплялась мені дівчина, котра носила б європейський одяг. Школярки бігають у формі, а от жінки — майже всі! — скромно і з великою гідністю драпіруються в сарі. Черевички можуть бути гучної західної фірми, косметика — французька… але тіло облягають складки цього найвишуканішого та найпрактичнішого в світі жіночого одягу. Бузкові, рожеві, кремові сарі святково гарні на тлі тропічної зелені чи океану… Чоловіки теж часто вдягаються традиційно, в надзвичайно чисті білі дхоти.

Нас іще теж чекає повернення собі всього цього: любові до рідної культури і глибокого знання її коріння, почуття кревного зв’язку з землею, на котрій живемо, з усіма померлими й ненародженими, з тією духовною еманацією, що огортає всіх нас і формує ідеальний світ слов’янина.

У плані менш абстрагованому, побутовому — індійці просто чудові. Незважаючи на свій темперамент, вони не такі нервозні й злостиві, як наші співгромадяни. І, бачить Бог, згадувана мною зневага до праці — наслідок століть деспотизму й рабства — добре поєднується із спритністю торгового люду і своєрідною, але безперечною чесністю. Стихія приватної ініціативи, не викоренена деспотизмом, яка співіснувала з усіма шахами й віце-королями, нині дає гарні наслідки…

Чи то Крішна, чи Великі Моголи зробили індійців такими терплячими й незлостивими? Лише в цих краях могло прищепитися вчення Махатми Ганді — сатьяграха, доктрина ненасильственного опору… та ще, напевне, на Русі! Згадаймо “криваву неділю”, мирний хресний хід 1905 року, що закінчився розстрілом беззбройних. Але, на відміну від нас, індійці не пролили затим море крові, не розгорнули моторизованої пугачовщини. Вони лишились миролюбними до кінця. А крім того, не поривали з минулим, не топтали пам’яті про нього шалено й запекло… Коли вийшли з-під влади англійців, зберегли найповажніші згадки про колишніх хазяїв. “Чому ви називаєте їх колонізаторами? — казав наш гід, хитрун і глузій Вікрам. — Вони дали нам усе краще, що ми маємо. Ми, як діти, що подорослішали і вийшли з-під опіки. Але вдячні колишнім опікунам”. У тому ж Бомбеї, значно сучаснішому, ніж супер-Чирчик — Делі, бережуть побудовані “сахибами” університет, мерію, вокзал. Усе це споруди лондонської архітектури. Тут є двоповерхові автобуси; навколо пам’ятника принцу Уельському, що розташований перед музеєм його імені, троянди… Це — мудрість.

Вони, звичайно, рано чи пізно витягнуть свою чарівну країну з безтолковщини й убозтва. Як і ми. Але, можливо, Індія випередить нас на шляху до благополуччя. Всотавши в себе (нехай інколи наївно-наслідувально) прийоми європейського бізнесу, індійці вже виграють перед Союзом. У нас не побачиш юрб безпритульних та жебраків — зате крамниці в Делі та Мадрасі вгинаються від продуктів і товарів… були б рупії!

Заможні тут можуть купатися в розкоші. Гадаю, найпривілейованіші їдальні Москви — просто забігайлівки у порівнянні з рестораном “Дурбар” у делійському “Ашоці”, де для нас накривали “шведський стіл”. У центрі була кільцева нікельована стойка з гарячими стравами на вогнику — вигадливо й гарно приготовані птиця, м’ясо, різноманітні гарніри. А по кутках дивували зір полиці з іншими наїдками. Тут — гострі на смак салати, заливне, морська живність; там — овочі — цілі, нарізані, в суміші; банани, папайї, скибки кавуна, ананаси, щось взагалі невідоме нам, явно з райського саду; в третьому кутку — торти, пудинги, морозиво, інші ласощі, серед яких я із стогоном згадую манні балабушки, зварені в сиропі… Годі! Не можу більше…

Індійські мільйонери — не рівня нашим гладким скоробагатькам із перснями на всіх пальцях. Родина Бирла побудувала в столиці храм Лакшмі-Нарайяни — велетенський, з величезною кількістю дзеркал і позолоти, скульптурами слонів натуральних розмірів… Усе трохи в дусі базарних виробів, але вражає, неначе гігантська новорічна ялинка. Інша династія фінансових верховодів, Тата (“Тата” — марка майже зсіх автобусів, які я бачив в Індії) подарувала Бомбею колекцію антикварних речей, де є кераміка таємничої цивілізації Хараппа, чудові бронзові боги середньовіччя, справжні барельєфи з Вавілона… Ця колекція — основа фондів музею принца Уельського.

І все ж у індійців не класичний капіталізм і не ліберальний соціалізм. Як і наш Союз, Індія — унікальна історико-політична формація. Насамперед це казан рас і народів. Я вже згадував про релігійні чвари, що переростають у тероризм; вони часто поєднуються з етнічними. В центрі міст я бачив колючий дріт, барикади із мішків з піском, автоматників; якось мене навіть обшукали перед входом у підземний універмаг. Є й непрості мовні проблеми, та це й зрозуміло, адже в країні дві офіційні мови, гінді та англійська, а в багатьох штатах говорять і пишуть іще якоюсь третьою, наприклад, урду або тамільською…

Іще схожість: і в них, і в нас паскудна комерційна стихія, розгул примітивної еротики, несмаку, культ грубої сили — усе це наштовхується на бар’єр традиційної духовності, якісь особливі народні чесноти. І дякувати Богові, що так. І — я вірю — інакше не буде ніколи. Іще потягнуться до Індії й у слов’янські землі паломники з комфортного Заходу, що розгубили свої ідеали, — за ковтком цноти…

Звісно, усі ми колись станемо іншими, істинними. Виплутається з “перебудовного” безладу оновлений Союз, зуміє нагодувати і просвітити свою мільярдну ораву мати-Індія. І тоді, певно, поза всілякими “ізмами”, у всеозброєнні людяності, ми продовжимо віщий індо-слов’янський шлях — єдиний у своєму роді на Землі. Можливо, нашим країнам судилося наповнити духовно-моральним змістом ту форму, котру надає буттю практичний Захід. Він зводить зручний будинок для людства, наше завдання інше: повернути подобу Божу мешканцям цього будинку.

Одинадцятого грудня, після гарної вечері з чаркуванням у старовинному аристократичному готелі “Коннемара” (був такий лорд, приятель місцевого раджі), посеред ночі я летів на “Боїнгу-737” геть від Мадраса, над океаном, до Андаманських островів.

Про Андамани можна говорити багато, але все вичерпує одна лишень фраза: це казкові острови Південних Морів, про які ми читали у Жюля Берна. Зачарування та спокій так виповнюють тебе, що усе, що відбувається тут, здається нереальним, ніби марення лотофага.

Кілька слів про готель “Андаман біч резорт”, де нам випало прожити кілька райських днів. Три-чотири одноповерхових та двоповерхових корпуси, що потопають у тропічному саду. Зразу за садом — затишна вікодавня, напівзруйнована хвилями надбережна вулиця, на ній — алея кокосових пальм. Нижче — смуга відливу, дірчасте, поточене каміння; пісок із коралової окрушки та найдрібніших уламків черепашок. Повсюди метушаться краби, крихітні, наче мурашки, риють нірки; начепивши на себе черепашку, поважно пересуваються значно більші краби-самітники. Прибій виносить пористі гілки білих коралів. А далі — він, Індійський океан, синє неозоре громаддя; у найясніший, безвітряний день звідти накочуються на обмілину рівні могутні буруни. Зразу ввижаються кораблі, що випливають із сонячного марева тисячоліть — горді англійські фрегати, товстобокі португальські галеони, вітрильники надзвичайно хоробрих сучасників Синдбада… аж до загадкових суден країни, що колись знаходилася в цих краях і була поглинена океаном! Лемурія, індійська Атлантида, — чи не твій подих я чув у байдужно-привітному гуркотінні хвиль?..

Два випробування випало зазнати мені на андаманському березі, і кожне по-своєму збагатило душу.

Першого ж дня я вирішив погратися із прибоєм. Прозора зелено-брунатна хвиля, удвічі вища за мене, ніби бавлячись, злизала мене й понесла геть од суші. Опиратися їй було так само безглуздо, як і, вхопившись за приступку вагона, гальмувати поїзд, що вже рушив. Я ледве врятувався, розслабившись і дозволивши наступному буруну викинути мене на слизьку скелю. Стегно і бік при цьому були обідрані, втім океанська вода швидко загоює рани.

Іншим разом вранці я подався на похилу гору, вкриту джунглями. Приблизно за кілометр од готелю почався підйом — вторована коровами стежка. Згори її затуляли кущі, крони розлогих дерев. Зійшовши на гору, я опинився на гладенькій, розміром із газон, трав’янистій вершині, де росли великі кокоси. (Дякувати Богові, що плоди на них тримаються міцно — упавши, величезний горіх міг би розтрощити череп). Звідси можна було далеко бачити безмежний океан… Коли надійшла пора вертатись, я раптом збагнув, що не можу знайти стежку. Суцільна стіна зелені! Гадаючи, що її можна пройти наскрізь, як наш європейський ліс, я рушив уперед. Але це були хоча й невеличкі, хоча й недалеко від житла, а все-таки джунглі! Через кілька кроків я заплутався в гущавині дряпучих гілок, повою, чіпких ліан; до обличчя й рук прилипало павутиння, з усіх боків збігалися руді мурахи. Пройшовши метрів двадцять, зрозумів, що не можу ані рушити вперед, ані повернутися назад… Намагаючись не впасти у відчай і не заволати ”допоможіть!”, я плазував на череві, весь подряпаний, покусаний та схльостаний, поки не опинився знову під пальмами. А невдовзі знайшов стежку…

Укуси та подряпини загоїв океан. Йому було байдуже — вбити мене чи вилікувати.

На Андаманах я передихнув від роздумів про історичні долі народів. Після міст Індії “столиця” острова, маленький провінційний Порт-Блер, не справив на мене ніякого враження. Щоправда, я завважив, що в^ місті немає нетрищ, є гарні дерев’яні будинки, строкатий торговий центр та храм, куди жрець приїжджає на моторолері. Хіба що місцева школа розчулила: в ній вчаться галасливі та дружні малюки від двох з половиною до шести років, які носять біло-рожеву форму. Довідавшись про жахливий землетрус у Вірменії, вони принесли гроші, аби ми відправили їх потерпілим, — кожен малюк гір одній рупії, всього триста, менше вісімнадцяти карбованців… Не дуже зацікавила й екскурсія до колишньт англійської колоніальної в’язниці, де, пам’ятається, був ув’язнений один із героїв оповідання Конан Дойля “Знак чотирьох”. Привертає увагу лише сама споруда, виконана у формі семипроменевої зірки із довгих цегляних корпусів: п’ять корпусів зруйновано, в одному з уцілілих сидять повії та наркомани з усього архіпелагу, там же — спеціально для лоскотання нервів туристів — відтворена кімнатка, де страчували…

Куди більше враження справила на мене, наприклад, прогулянка берегом, в якій супроводжував мене бродячий дворняга з хвостом-бубликом; я не переставав дивуватися, звідки на Андаманах міг узятися такий безсумнівний Сірко. Ми з Сірком простували через камінний хаос, блукали серед поточених морем брил. Каміння було наче обтягнуте горбкуватою шкурою носорога; інше ж, розколовшись на вертикальні смуги, утворювало бар’єри, схожі на підмурки довгих зруйнованих стін — спокуса для довірливих атлантологів, котрі постійно знаходять “руїни” на дні океану… Ноги мої сковзали на зеленій твані у прогрітих сонцем калюжках. Вишукуючи порожні черепашки, я намагався уявити собі, що немає на світі ні готелю, ні взагалі цивілізації; а є Сірко і я, що перенесені машиною часу на край первісного океану…

І зовсім уже видається фантасмагорією подорожування на тихохідному катері звивистими бірюзовими протоками, серед вкритих джунглями мисів та островів, на безлюдний кораловий острівець Джолі-Бой. Це — шапка непролазної, буйної зелені в кільці білосніжного пляжу. На пісок схиляється гілля магнолій, падають мертві стовбури, полозом виповзає коріння. Під чорними скелями в тихій бухті бігають величезні краби.

Добувши у проводиря із місцевих маску та трубку від акваланга, я пірнув у царство коралів живих. Під водою вони постають у своєму справжньому вигляді: химерні гроти та сади з грою сонячних полисків просто зачаровують. Рифи, обліплені морськими їжаками та зірками, — у хащах водоростей, а навкруги в’ються незліченні зграйки риб. Так, скажуть мені, це ми бачили на телеекрані. Відповім: різниця, напевне, така ж, як між ігровим автоматом за 15 копійок та справжнім польотом у космос…

Хоч би що казали про близьку екологічну катастрофу, на Андаманах мало в неї віриться. Природа чинить могутній опір. Іноді здається, що океан, джунглі, гірські масиви нас просто терплять… до часу. А коли ми їм набриднемо остаточно, ворухнуться, здригнуться всепланетною конвульсією — згадуй лише про людство… Котяться байдужі хвилі над Атлантидою, над Лемурією.

Ми довідались, що є на Андаманському архіпелазі один острів, куди й досі не ступала нога цивілізованої людини. Життя тамтешніх племен недосяжне для спостереження згори — джунглі… А якщо до берега наближається катер, з лісу виходить ланцюг зовсім голих молодиків з напнутими тятивами луків. Вони стають по коліна у воду й чекають, звівши стріли на рівень грудей. Звісно, можна було б у відповідь прицілитись із “томпсона” чи “узі”. Але ми все-таки стали мудрішими. Катери повертають геть; плем’я й далі живе як йому заманеться. Може, саме воно й вийде в фінал…

Не буду оповідати хронологічно про те, що бачив у Малайзії та Сінгапурі. Розповім лише про свої, власні враження.

Міста жовтої раси, навченої англійцями, зразу приголомшують небосягами — із суцільного дзеркально-чорного скла (чи пластику?) або ж білі, мережані, побудовані в маврітанському стилі, на зразок вишуканих медресе, тільки витягнутих на сотню метрів угору… На широких, ідеально чистих проспектах не побачиш деренчливих, огорнутих чадом “амбасадор” чи торохтливих моторикш, тут плинуть сяючі “тойоти”, “вольво”, “мерседеси” останніх моделей. Чистота така, що здається, ніби вулиці не підмітали, а мили зубними щітками. Про чистоту тут дбають: тому, хто викине на асфальт недопалок, загрожує штраф — кількасот доларів… Ось чому досить кумедно звучить переклад назви столиці — Куала-Лумпур — місто на брудній воді, Брудноводськ. Серед пальм та орхідей на тлі лазурового неба особливо святковий вигляд мають і сорокаповерхові вежі, і добре доглянута стародавня архітектура.

Наближалось Різдво, і малайські міста вбирались у відповідні прикраси, символіку, які серед такої спеки та квітів сприймалися щонайменше дивно. Багаті люди, малайці виготовляють ялинки і прикраси не з якогось там картону та фольги за щербаті копійки, а з дорогих синтетичних матеріалів: тут і північні олені, запряжені в сани Діда Мороза, й іскристі бурульки, і штучні золотаві ялинки… Забігаючи наперед, скажу, що в Сінгапурі, наприклад, був оголошений конкурс: хто краще прикрасить свій будинок до Різдва. І з’явилися вздовж розкішної вулиці Орчард крижані замки, рицарські фортеці, незвичайні печери та пагоди…

Якщо хочеш побачити справжнє обличчя малайського міста, зайди до великої крамниці. Товарів сила-силенна: від косметики найгучніших світових фірм та японської радіоапаратури до дешевої біжутерії, від елегантного посуду до іграшок, над якими радянські діти просто шаленіли б од захоплення: досить натурального вигляду і розміру пухнасті коти, пінгвіни, казкові істоти, солдати в десантних комбінезонах завбільшки з пацюка, вони доволі спритно плазують, займають позицію для стрільби і цокотять із невеличких автоматів… Тут же на полівідеоекрані крутять фільм про Джеймса Бонда. А поряд — кав’ярня на півповерху, і наїдки такі, що не знаєш, як до них і підступитись: щось рибне, креветкове, овочеве загортається в м’яке варене листя, поливається пахучими потравками, посилається спеціями… ні, не нашому братові там трапезувати!

Так, в універмаги Куала-Лумпура можна ходити, як у музеї. Зате музеї більше схожі на наші універмаги. Вони справді бідні. Національний музей Малайзії не багатший від краєзнавчого де-небудь в обласному центрі, України: кілька народних костюмів, трохи археології, будинок із циновок з різьбленими рамами; меблі, начиння, оздоби, камінь з арабським надписом тринадцятого сторіччя, кольорові фото верховних правителів… ось, либонь, і все!

Коли за добробутом та комфортом Малайзія і Сінгапур випередили Індію незмірно, то в плані національної самобутності та духовної культури лишились далеко позаду… Саронги я бачив лише на стюардесах. Щодо релігійних та інших традицій, то вони, здається, зводяться до двох іпостасей. Перша — занесене арабами мусульманство. Це офіційна, державна релігія. Досить часті телевізійні виступи ісламських діячів. Вплив релігії на побут проявляється головним чином у поведінці жінок: багато з них навіть в океані купаються вдягненими, а манекенниці виходять на поміст, загорнувши голову в хустку. Все це мало нагадує зворушливе тепло індуїзму… Друга іпостась — язичеські традиції, і, на мій погляд, досить-таки огидні. Під Куала-Лумпуром є печери Бату. Майже триста сходинок ведуть до цих гігантських порожнин у гірському схилі, що нагадують нефи собору; стіни списані іменами відвідувачів — в Індії такого неподобства не побачиш… Так ось, раз на рік під цими сходами розгортається дійство, під час якого люди калічать себе — встромляють у шкіру сталеві гаки, до яких припасовані важкі кулі, а затим видираються в печерне святилище…

Я не хочу сказати нічого кривдного про духовно-моральне обличчя малайців — не буває рас чи народів кращих або гірших — але вони видались мені більш відлюдкуватими, суворими й жорсткими у порівнянні з усміхненими “циганами”, майстрами “чейнджу”… В Куала-Лумпурі та Малацці не те, що не лежать на вулицях, — либонь, навіть і не гуляють увечері. Лише потік машин несеться вдовж вулиць та торгують незліченні крамнички. Схоже, що духовний пафос цих людей — не в релігії, не в мистецтві, а в торгівлі.

Гроші тут роблять буквально з усього. Неподалік від столиці міститься заклад, де виготовляють сувеніри… з комах. Величезних чорних безоких скорпіонів перетворюють на брелоки; із крил казково гарних тропічних метеликів викладають візерунки, беруть їх під скло… Згодом в одному з найкращих парків Сінгапура ми побачили, як вкривають тонким шаром золота живі квіти орхідей і роблять із них прикраси. Нещодавно Сінгапурський зоопарк налагодив випуск добрив із слонових кізяків… Повчально? Варте наслідування? Авжеж. Але, по-моєму, чимось дуже важливим заплатив народ за це своє нинішнє процвітання. Надзвичайна зосередженість на матеріальному аспекті буття, невпинна гонитва за наживою перетворюють людей на зомбі навіть швидше, ніж безлад “розвинутого соціалізму”…

Гендлярство індійців — кумедне й зворушливе. Тамтешній продавець зберіг патріархальну привітність; він намагається догодити покупцеві, як і за часів раджів. Навіть коли ти нічого не купиш в його крамничці — хазяїн покаже тобі всі свої скарби, сто разів усміхнеться, проводить з поклоном… Малайський торговець — ой, не такий! Коли ти заходиш до крамниці, він “одягає” широку нещиру посмішку: “йес, сер?” Але варто сказати, що ти зайшов лише подивитись — і все: до тебе повертаються спиною. Ти — повітря; ти менше за ніщо…

Аби краще зрозуміти мешканців Малайзії, треба побувати на старих вуличках Куала-Лумпура. Запах куховарства, брудні подвір’я, дерев’яні перехняблені хижки на палях… П’ятнадцять років тому мало не вся столиця була такою. Країна стрімко злетіла вгору, спонукувана трьома рушіями: олово, каучук, шельфова нафта. Та ще пальмова олія… Розпродаж національних багатств на пні? Але ж і в нас більшість економістів не бачать іншого виходу з кризи, з убозтва… Не знаю лишень: коли Союз і зуміє почати подібний зліт, чи знайдуться у нього “пілоти” на зразок тих, котрі підняли Малайзію, та й Сінгапур? А підняли їх — уродженці Китаю.

Китайці, що живуть за кордоном своєї країни — хуа-цяо, — це тема для окремих нелегких роздумів. Їхніми руками створені багатства Гонконгу, Тайваню, Макао. Вмінням міцно триматись одне одного, взаємовиручкою та діловитістю хуацяо схожі на євреїв. Вони заповзятливі до жорстокості — всім відомі “тріади”, жахлива мафія китайських вихідців. Вони — природжені лідери. Нам розпозідали, що в ресторанах Куала-Лумпура лише підсобні робітники-малайці або індійці; починаючи від офіціанта і вище — всі за походженням із Китаю. Доходить до смішного: нещодавно парламент прийняв закон, згідно з яким не менше третини (!) службовців держустанов повинні бути громадянами корінної національності…

Що цікаво, — хуацяо, можливо, в порядку морального самозахисту від чужого середовища, зберігають китайські звичаї, вірування, батьківський устрій. Їхнє духовне життя не назвеш збідненим або відірваним від історичних витоків. Процвітають ремесла, народні промисли. Крамниці, що торгують предметами мистецтва, приголомшують істинно музейною пишнотою: старовинна й новітня порцеляна, статуї з червоного дерева, кам’яні леви щастя (їх продають лише парами), пагоди з слонової кістки, дерева із самоцвітів, інкрустовані меблі…

А храми! Це незвичайна, наївно-серйозна культура, що дивним чином поєднала давню напівдикунську віру з реаліями двадцятого сторіччя! В Малацці я відвідав дуже “демократичну” кумирню, де мирно співіснують Конфуцій, Будда, богиня Гуан-Інь; перед їхніми вівтарями густа димова заслона від тисяч курильних паличок. За склом спеціальних вітрин — сотні маленьких стел на пам’ять про предків, з ієрогліфами, фотографіями… Тут же люди ворожать, щоб довідатись про свою долю, викидаючи із жбана ворожильні дощечки. Високоповажаним померлим приносять єму, гарячі страви, — все це розставляють на величезних столах. Але найбільше вражає система “забезпечення” предків необхідними речами! Гадаючи, що на “тому світі” небіжчики живуть так само, як і тут, тобто їдять, п’ють, ходять за покупками, розважаються, — китайці налагодили доставку померлим і наїдків, і речей. У крамничках, що розташовані довкола храму, продаються “пекельні купюри” — досить-таки точне відтворення малайських рингітів. Їх треба спалювати — тоді у предків з’являться справжні гроші. Більше того: продаються для спалювання картонні макети телевізорів, магнітофонів… навіть бамбукові каркаси будинків! Кинь усе це в багаття, й у твого дідуся в замогильному царстві з’явиться “Шарп” або “Соні”, виникне затишний особняк…

Дивне, з нашого погляду, але загалом досить повноцінне життя. А бідолахам малайцям лишається глянсовий “рай”, невиразна космополітична цивілізованість на попелищі рідної культури. Та ще кулі на гаках, які встромляють у шкіру…

Може, я щось перебільшую, — але Малайзія та Сінгапур і досі зливаються для мене в одне байдужно-люб’язне обличчя випещеного прикажчика чи офіціанта: “Йєс, сер?” І — поворот спиною… Ні, це не Індія! Сюди я більше не поїду…

Враження останніх днів я реєстрував уже механічно. Додому хотілося страшенно, уся ця тропічна теплиця під незмінно спекотним небом просто остогидла. Наставало перенасичення. Здавалося, самі органи чуття, без участі душі, відзначають нові барви, звуки, запахи…

Стрімко біжить шосе під колесами потужного автобуса. Одна дорога рівніша за іншу, вони тут не поступаються німецьким “автобанам”…

Висотний курорт під Куала-Лумпуром: примарне видиво готелю-небосяга, на самому вістрі шпиля, над шаром хмар. Довкола щось на зразок “Діснейленда”: штучні гроти, змії, виготовлені з бетону, озеро з човнами, дитяча залізниця… Головна принада в самому готелі— електронна рулетка. Проте втішали лише хмари, що блукали поряд, наче білі ведмеді…

І знову шосе. Безкраї шеренги олійних пальм, ліси каучукових дерев із надрізами на гладенькій сірій корі, (“Побачити б звичайнісінький дуб!” — сумно кажу я. — “Ага, і під ним райком партії!” — озивається в’їдливий поет-пісняр).

Курортне містечко Порт-Діксон, готель біля самісінького океану — “Мінг Курт біч”. На пляжі спостерігаю старих знайомих, крабів, завбільшки з мурах. Їх мільярди… Вони кумедні. Я обпалююсь на сонці, стежачи за ними, потім простуджуюсь під кондиціонером у номері. Дорога… Місто Малакка, двадцятичотирьохповерховий готель “Рамада Ренесанс”, басейн для купання — на даху. Кілька християнських церков, рештки португальських укріплень, голландські надгробки з барельєфами — початок XVII сторіччя. Вечеря в приморському ресторані — омари, креветки, все морське. За поручнями — галькове слизьке дно після відливу, по ньому повільно пересуваються на плавцях-лапах лупаті риби. Довкруг передріздвяні гульбощі, бахкають петарди, одна ракета вибухнула просто на столі… Крутися швидше, фільме!

Мостом переїжджаю через протоку — держава Сінгапур лежить на острові. Митники, попросивши нас вийти з автобуса, пускають вівчарку шукати в нашому вантажі наркотики…

Ідеально чистий Сінгапур: за кинутий недопалок — штраф тисяча доларів. Дзеркальність небосягів та розкіш машин досягають вершини. Круглою прозорою вежею здіймається “Скляний готель” — сімдесят три поверхи. Крамниці просто казкові, проте в їхній строкатості є щось від нашого зухвалого і низькопробного кооперативного безладу. Ми оселяємось у чорно-лискучій “Фурамі”; замість ключів від номера — печатна картка; вставляєш таку картку в щілину на дверях, клац, і відкрито… Білі лайнери в порту, лісисті острови на блакиті затоки; там, за небокраєм, уже Індонезія… Вікторіанські будівлі в центрі: схожі старомодною ошатністю парламент, верховний суд, муніципалітет і… крикетний клуб. Над океанською протокою — лев із риб’ячим хвостом, символ міста. Слизький хижак… Фабрика оброблення коштовного каміння, організувавши виставку-продаж, демонструє свої вироби. Окрасою виставки є кілька картин, вартістю в десять і більше тисяч доларів, із самоцвітів. Усередині електроніка: поплещеш у долоні — павич заспіває, мавпи на гілках заверещать, а від гірського водоспаду димок піде, ніби водяний пил… Недосяжна вершина китчу! І це поряд із витонченими статуетками з нефриту… Така двоїстість постійна. Азіатське бджолине завзяття обнялося з англо-американським діловим розмахом: зовнішні наслідки вражають, та непокоїть якась потаємна червоточина в усьому цьому… Мені було шкода наречених, які фотографувалися разом із гостями в саду орхідей. Молода вбрана в біле, по-європейськи: але і в Китаї, і в усій Південній Азії білий колір означає жалобу…

До речі, про жалобу. В парку біля руїн старовинного англійського форту є кілька нагробків, і серед них — мармуровий хрест із надписом російською мовою. Під ним спочиває вічним сном старший лейтенант імператорського флоту Володимир Астаф’єв, який помер у Сінгапурі в 1891 році. Я довго простояв біля цього хреста…

Сінгапур ми залишали в зливу — зализано-розкішне місто, що розбагатіло через низьке портове мито, іноземний туризм та нафтопереробку. Попереду виснажливий, понаддобовий політ у Москву, з короткочасною посадкою в палаці добрих джинів — суперсучасному аеропорту емірату Дубай…

Зараз чомусь згадується день, коли ми виїхали з Куала-Лумпура в заміський Темплер-парк на відпочинок. Точніше, кілька хвилин в альтанці біля лісового водоспаду. Режисер-москвич грає на гітарі, йому підспівує вірменська кіноакторка, малаєць намагається підібрати ту ж саму мелодію на губній гармошці, а біля виходу сидить навпочіпки американський турист — він не співає, не грає, але явно втішається…

Чи не пророцтво то було про майбутнє Землі?

…А чому ж вони, наші земляки-українці, аж за екватором опинились? — спитає невтаємничений читач. — Чи мало для них Дніпра-Славутича, який із віків витікає і, напоївши народи, що справіку живуть на його берегах, плине у вічність? Мало їм масних і тугих чорноземів, із яких колись годувались хлібом і сусідні країни? Мало лісів карпатських, озер поліських та волинських? Полів полтавських і степів таврійських?..

Отак, перед черговою подорожжю до розкиданих по світу земляків-українців, думаю і я, дошукуючись причин, які вічно зганяли мій народ із берегів Дніпра і Дністра, з родючого чорнозему Полтавщини, з карпатських верховин і кидали як не в Приморський край, то в Канаду, Бразілію чи Австралію, ба навіть у чорну Африку. І чому ж воно так велося, що на рідних теренах жити нам було важче, ніж у чужім краю? Не на задвірках же цивілізації Україна посіялась і вродилась, а в самісінькому центрі Європи, а бач, — маємо яку долю.

Запорожці опинялися за Дунаєм, чернігівці та кияни— у приморському Зеленому Клину, що аж на східній околиці Азії, галичани — за океаном, у Канаді та Америці, полтавці й донеччани — в Бразілії та Австралії… — де тільки й стрінеш співвітчизників. Кидає їх неласкава доля, немов морська хвиля — уламок корабля, що зазнав катастрофи. Розкидані, жили ми якось дивно, ніби не тими ж самими земними соками живилось коріння наших прародів, ніби не ті ж самі степи виколисували нашу волю, не той самий Дніпро протікав через нашу історію й наші серця. Жили так, що один одного впрост не впізнавали. І лише тепер прийшла пора гукнути на повен голос: “Агов, братове-українці, озвіться! Настав час об’єднатись і ділом, і думкою навколо своєї матері-України”.

Далеко сягнув той заклик, аж за екватор, в Австралію, і звідти відгукнулись знайомі голоси: “Дякуємо, ненько-Україно, що згадала дітей своїх”.

Поспішаймо ж до братів своїх єдинокровних.

У велетенському “Боїнгу”, зовні схожому на акулу неймовірних розмірів, а всередині — на кількаповерховий будинок із невеличким сімейним кінозалом, поряд зі мною сидить молода жінка Ольга Князевич. Ми з нею познайомились іще в аеропорту в Шереметьєво, в черзі до митного контролю. Довідавшись, що і я лечу до Австралії, не відходила від мене ні на крок. “Розумієте, я і до Івано-Франківська рідко вибиралась, — винувато пояснювала вона свою прихильність до мене, — а це ж у таку далечінь зірвалась… Кинула все — дітей, чоловіка, дім, город, худобу й подалася світ за очі. Хоч раз у житті побачу, як там наша рідня поживає”. Там — то в Австралії, а наша рідня — то її дядько Іван Пух із родиною, якого Ольга й у вічі не бачила, бо коли той опинився край світу, вона ще й народитися не встигла. Були такі прикрі часи, довгі десятиліття, коли дядькові— звідти, а його родичам — звідси, з України, озиватись було небезпечно. “Та, хвалити Бога, тепер на краще повернуло, — тихим радісним голосом розповідала Ольга Князевич. — Так уже просив дядько, щоб хтось із нас завітав побачитись, бо сам старий і хворий, уже не годен на рідну землю приїхати”.

До Сінгапура дісталися на аерофлотівському ІЛІ; далі наші літаки не сягають. Це теж свідчить про те, що зв’язки з країною, де мешкає тридцять тисяч українців, а ще ж є тисячі росіян, білорусів, прибалтійців, ледь жевріли. І причиною, як мені здається, була не лише велика відстань, а й прагнення, щоб земляки наші, чимало яких оселилося після війни в Австралії, менше спілкувалися з своїми співвітчизниками, з своєю батьківщиною, а ми менше знали про них, не бачили, як вони живуть. Тепер загату прорвано. Спочатку родичі розшукували своїх рідних, поновлювали давно втрачені зв’язки, потім почали кликати один одного в гості. Але і тих, хто в Австралії, і тих, хто на Україні, стримував страх.

А Ольга Князевич веде далі: “В дядька Івана більше рідні немає. Сам рушати в далеку дорогу не зважується, а хочеться йому хоч щось на згадку про себе на Україну передати”. Витягає кольорову фотокарточку, вдивляється в обличчя високого худорлявого чоловіка, намагається запам’ятати; непокоїться — чи зустріне в Сіднеї дядько, чи впізнає?

Салон “Боїнга” — просторий, з великим телеекраном, зручними кріслами, уважними стюардами. Сусідка моя принишкла, очима втупилась в якусь книжку із пожовклими сторінками. Щось собі там читає, безгучно ворушачи губами, мов школярка зубрить урок. Я скоса, непомітно намагався зазирнути, але сторінка надійно прикрита дядьковим фотознімком. Та коли я крадькома все ж прочитав кілька фраз і здивовано звів брови, сусідка сором’язливо і неохоче показала книжку: старенький, зачитаний ще, мабуть, бабою молитовник. Усю дорогу від Сінгапура до Сіднея він залишався розгорнутим на “Хресній дорозі”.

Летіти нам іще вісім годин. Разом із тими годинами, що перебули в ІЛі за маршрутом Москва-Дубай-Сінгапур, це складатиме двадцять одну годину. Майже доба в небі. Шлях до Австралії справді неблизький. Але він не йде ні в яке порівняння з тією хресною дорогою, що завела Ольжиного дядька і йому подібних так далеко.

На екрані останні новини змінюються розважальними відеокліпами, а їх час від часу уриває найсвіжіша інформація про наш політ. Подається вона так просто і дотепно, що, не знаючи мову, легко довідуєшся, де летимо, що під нами, на глибині десяти кілометрів, яка температура за бортом, скільки кілометрів пролетіли і скільки часу триває політ. По контурній карті, де позначені моря, острови й півострови, рухається маленький хрестик із гострим носиком — то і є наш велетенський “Боїнг”.

Повільно відпливає назад довгий і тонкий, мов зігнута шабля, півострів Малакка. Біля його основи — Таїланд, а південний гостряк мало не впивається в екватор. Ось на тому гострякові й розташований Сінгапур. Одна з тих дивовижних не лише за екзотичною природою, а й за економікою країна, яка в останні роки зуміла стати в ряд найбільш технічно й економічно розвинених держав.

Лише кілька прикладів. Аеропорт у Сінгапурі за технічне обладнання і зручності для пасажирів визнано найкращим у світі. Навіть глухонімий там не заблукає: загальнозрозумілі знаки проведуть його, куди треба, мов по лоції. А сліпого, як і бідного, що не має грошей на готель, обслуговуватиме спеціальний працівник аеропорту.

У Сінгапурі — єдиний у світі аеропорт, в якому ви можете де завгодно залишити свої валізи і їх ніхто не займе. Через добу поліція почне шукати господаря.

Країна — єдина в світі, де практично не існує житлової проблеми.

У Сінгапурі — найсуворіше покарання тим, хто смітить. За кинутий під ноги сірник можна потрапити до в’язниці.

Окрім усього іншого, в Сінгапурі ще й… не беруть чайових. Я цього не знав і тому в аеропорту тицьнув власникові мікроавтобуса, який віз нас до готелю, кілька доларових монет, але він так категорично мотнув головою, що вдруге я вже не пропонував. І не тому, що здогадався: тут не беруть на чай, а тому, що подумав: мабуть, мало даю, от він і вередує. Але більше в мене не було. В готелі ж, де мав перебувати ніч до вильоту, двоє метких темношкірих юнаків склали мої валізи на візок, завезли на потрібний поверх, відімкнули кімнату, ввічливо розтовкмачили, де вмикається світло, вода гаряча й холодна, радіо, телевізор, кондиціонер, — і знову, на мій подив, відмовилися від запропонованих мною грошей.

Ось така незбагненна ця країна, де не галасували на весь світ, що будується найсправедливіше суспільство, але в якій уже сьогодні немає черг на квартири, не беруть на чай, не смітять, не крадуть чужих речей, а загублені повертають, радіючи з того, що комусь зробили добро…

А тим часом на екрані хрестик-літачок впевнено наближається до суцільної горизонтальної лінії. То — екватор. Унизу під нами — протока, що з’єднує Яванське море з Південно-Китайським, праворуч — острови Суматра та Ява, ліворуч — острів Калімантан. Які назви, які паралелі й меридіани! Пригадуються книжки, прочитані в дитинстві: ті назви розбурхували уяву, кликали кудись далеко, до чогось незвіданого, таємничого, манливого…

Гострячок літака-хрестика от-от торкнеться заповітної лінії. Екватор я перетинатиму вперше в житті. Звичайно, моя сусідка також. Пригадую, як бучно відзначають на кораблях мить перетину екватора. Озираюсь довкола. Хтось спокійно посопує під рівне гудіння потужних двигунів, хтось читає, втупившись у книжку чи журнал, хтось, начепивши навушники й заплющивши очі, ритмічно погойдує головою в такт мелодії, що транслюється по внутрілітаковому радіозв’язку. Все так буденно, аж прикро. Начебто й не перелітаємо з Північної півкулі, де закінчується весна, в Південну, де закінчується осінь. Ми звикли до звичних змін: весна, літо, осінь, зима. А тут в одну мить потрапляємо з весни… в осінь. Гукаю готового до будь-яких прохань стюарда, прошу подати вина; і коли хрестик на екрані торкнувся носиком лінії екватора, ми з Ольгою привітали одне одного і цокнулися келихами. А всіх пасажирів екіпаж поздоровив по радіо. Та, крім нас двох, на це поздоровлення, здається, ніхто не зреагував, лише пасажир із переднього крісла пильно подивився в ілюмінатор, ніби хотів пересвідчитись, чи справді ми перетнули екватор.

Коли, пролетівши над п’ятим континентом із північного заходу на південний схід, ми благополучно приземлились у Сіднеї, моя сусідка щасливо всміхнулась і, закривши молитовник, мовила:

— От бачите, допомогло…

Збираючись у дорогу, я перебрав у пам’яті все, що знав про Австралію. Виявилося — дуже мало знав. Єдине, що зразу спадає на думку при згадці про Австралію, — це кенгуру та кролі. Кролі — з курйозної історії: завезені на п’ятий континент, вони так розплодилися, що мало не перетворили зелений оазис на піщану пустелю. З кролями австралійці, як ми знаємо, впоралися. Схоже, скоро “впораються” і з кенгуру. Не кожен тепер може побачити цю таку милу й таку миролюбну екзотичну тварину. За свідченням австралійської преси, їхня кількість катастрофічно зменшується: за останні п’ять років від тридцяти двох мільйонів дійшло до… восьми. Тож і не дивно, що протягом трьох тижнів мого перебування з Австралії я жодного разу не бачив живого кенгуру, хоч проїхав автомобілем із заходу на схід, від Аделаїди до Сіднея, десь близько двох тисяч кілометрів. Хіба що на придорожніх знаках: “Обережно — кенгуру!” Довірливі звірі часто виходять на світло фар і гинуть під колесами автомобілів.

Кенгуру — така ж емблема, талісман Австралії, як і кленовий лист — Канади. Зображення цієї тварини можна побачити на тисячах різноманітних сувенірів; намальовані червоні кенгуру також на хвостах літаків австралійської авіакомпанії “Квонтас”. Кенгуру зображений і на гербі держави: на екзотичній гілці дерева сидять один навпроти одного кенгуру та страус ему.

У тому, що в нас майже нічого не знають про Австралію, я переконався з тих одноманітних запитань, які мені ставили, коли повернувся: “А кенгуру бачив?”

Тим часом увесь тваринний і рослинний світ континенту для нас — суцільна дивовижа. В Австралії практично немає хижаків. Єдиного — собаку динго — завезли на материк люди. Зате, як ніде в світі, водяться райські птахи. А ще — чорні лебеді. Страуси ему. Дводишні риби неоцератод… В Австралії ні з чим не зрівнянний рослинний світ. До появи європейців дерева та кущі росли там переважно вічнозелені; найпопулярніші з них — евкаліпти, на півдні — пальми, папоротеві ліси. Європеєць, потрапивши до Австралії, не зміг би відрізнити тамтешню зиму від європейського літа десь у зоні помірного клімату. Я був у Австралії взимку, але вона доволі виразно нагадувала наше українське літо. Тепло, але не спекотно, зелено, сонячно. Ось тільки сонце, яке ранками сходить повільно і весь день до заходу не відривається від горизонту, ніби припнуте на короткому ланцюгу, та голі, безлисті дерева, що часом зустрічаються при дорозі, — свідчили про зиму. Ці дерева також завезли європейці, і вони, підвладні природному календареві, восени скидають листя і стоять серед вічнозелених своїх південних побратимів осиротіло, немов бідний родич в гостях у багатого.

Освоюючи континент, люди нищили дерева, і таки чимало їх винищили, тож тепер у країні починається зворотний процес: громадянським обов’язком кожного вважається посадити дерево. Примноження лісових багатств зведено в ранг державної політики. Як і збереження чистоти повітря, води, землі… Але про це — згодом.

Австралію відкрив голландський мореплавець В. Янц в 1606 році, а через тридцять шість років материк відвідав його земляк А.-Я. Тасман. Останньому поталанило більше: на його честь названо великий острів Тасманія, море, що відділяє Австралію від найпівденнішої країни світу Нової Зеландії, затоку, льодовик тощо.

З метою вивчення континенту Англія організувала кілька експедицій, зокрема У. Демплера в 1688 році та Дж. Кука в 1770 році, внаслідок чого Австралія стала англійською колонією. Першими поселенцями великого острова були… кримінальні злочинці, яких засилали з Англії на каторжні роботи. Згодом до них прилучилися й вислані з Англії революціонери та селяни, в яких відібрали землю. Ще згодом туди подалися шукачі золота. Останнім помітним переселенням був приїзд вигнанців з Європи, які після другої світової війни з різних причин не хотіли повертатися на рідну землю. Серед них були й українці.

Австралія пройшла типовий шлях від колонії до повної незалежності від Англії у своєму внутрішньо та зовнішньополітичному житті. Але, як і Канада, деякі інші колишні англійські колонії, Австралія залишилась у складі Співдружності, очолюваної Великобританією. Як і в Канаді, главою держави вважається англійська королева, яку представляє призначений нею, за рекомендаціею австралійського уряду, генерал-губернатор. Ще чим вирізняється Австралія, то це розвитком вівчарства, зокрема, виробництвом знаменитої тонкорунної вовни. Вівчарство почало культивуватися завдяки сприятливим кліматичним умовам ще на початку минулого століття і невдовзі завоювало найперші рубежі в світі, міцно утримуючи їх і дотепер. Та несподівано вівчарство стало найгострішою проблемою для австралійських фермерів; протягом останніх двох років вівчарі почали катастрофічно розорятись, а виробництво вовни знижуватись. Фермери вже банкрутують десятками тисяч. Дійшло до того, що вівцю, за яку раніше давали 35 доларів, стали продавати всього… за п’ять центів. Склади виповнені руном, якого ніхто не купує.

У чому ж справа? Ще донедавна казали: “Австралія забезпечила свій добробут, гарцюючи на спині вівці”, і то справді було так: збільшувались отари овець, підвищувались ціни на руно, багатіли фермери, багатіла держава. І раптом… А винуватцями виявилися Радянський Союз та Китай. Через брак валюти обидві країни, основні покупці австралійської вовни, відмовились від неї. Щоб вівці марно не “з’їли” всіх заощаджень, десятки фермерів ладні віддати отари задарма. От і Радянському Союзу Австралії запропонувала безкоштовно двадцять мільйонів овець. Що ж, це справді гідна дяка фермерів за те, що ми привели їх до банкрутства.

Та попри ці труднощі, вівчарство залишається провідною галуззю сільського господарства. Півднем країни можна їхати годинами, і пообіч безперервно тягтимуться рівнини з більшими та меншими загорожами, з великими і величезними отарами овець, які вільно блукають пасовиськами. Ніде не видно чабанів, та їх і немає. В належний час овець стригтимуть, в належний час відправлять на м’ясо. Про годівлю особливо не дбають — земля, угноєна вівцями ж, їх і годує. Про використання мінеральних добрив, які забруднюють землю і все, що на ній росте, годі й думати.

Так само вільно випасаються і корови, інша худоба. Земля не міряна, родюча, землевласники багаті — є де розгорнутися.

Коли б мене запитали, що найбільше вразило в Австралії, як, гадаєте, я б відповів? Природа?

Звичайно, екзотика цієї країни не залишає байдужим нікого. У нас літо, а там — зима. І сонце там сходить не з того боку, що в нас. І холодні вітри дмуть не з півночі, як у нас, а з півдня, бо на північ від Австралії — гарячий екватор, а на південь — холодна, наскрізь промерзла Антарктида! В будь-яку пору року в садах щось цвіте. Українських переселенців так зачарувала австралійська природа, що багато хто з них заходились вирощувати на своїх ділянках різні екзоти. Мій добрий знайомий з Аделаїди, поет і видавець Пилип Вакуленко, вмістив на крихітній діляночці стільки різних кущів та дерев, що просто дивуєшся, як йому те вдалося: і всі мають назви, яких я ніколи не чув. Садівництво, квітникарство — Вакуленкове захоплення, насолода для душі. Я був у його саду в червні — на початку зими, але й тоді цвіло кілька кущів. “А побачили б навесні”, — з гордістю говорив Пилип Прокопович. Залюблений у природу Австралії, він прагне пам’ять про оригінальну квітку, її колір затримати якомога довше, показати іншим. Тому й захопився фотографуванням. Має кілька альбомів із знімками екзотичних квіток зі свого саду.

Вплив досі небаченої природи на переселенців був такий потужний, що більшість з українських письменників Австралії починали свою творчість з описів різних пригод. Навіть назви книжок про це свідчать. У Пилипа Вакуленка — “Весела кукабара” (є такий птах), “Мої австралійські сороки”, у патріарха української літератури Австралії Дмитра Нитченка — “На гадючому острові”, “Стежками пригод”, збірник української прози й поезії має назву “З-під евкаліптів”.

На півдні материка сходяться води двох океанів, які омивають узбережжя: східне — Тихий, західне — Індійський. Відкритість вітрам, циклонам та антициклонам, які народжуються над океанами, завдає країні багато прикрощів. Ми часом бачимо по телевізору, які несамовиті вітри та зливи кидає той чи той океан на береги Австралії. Один із циклонів залишив слід, який я бачив, їдучи трасою з Канберри до Сіднея: із землі стирчали голі, мов деркачі, рештки кущів та дерев, а в улоговинах стояла вода. Про черговий циклон Джой довідався, коли вже повернувся з подорожі. Він так пошматував північно-східну частину штату Квінсленд, що там довелось оголосити надзвичайний стан. Три доби не вщухали зливи та ураганний вітер. Швидкість його сягала 230 кілометрів на годину.

Такі вітри часто гостюють в Австралії…

Не можуть не подивувати австралійські відстані та виміри. Все тут справді велике: Великий Бар’єрний риф на сході відокремлює Коралове море від материка; Великий Вододільний хребет тягнеться східним узбережжям з півночі на південь. Велика Австралійська затока омиває південні береги. Велика Піщана пустеля та Велика пустеля Вікторія займають центральну частину континенту… Та й сама Австралія — то єдиний випадок, коли весь величезний материк займає одна країна.

Та попри всі ці дива, на запитання про найбільше враження від подорожі я б відповів не вагаючись: турбота про середовище, в якому живуть австралійці. Михайло Гоян з Аделаїди з цього приводу сказав так:

— Чи варті були б ми називатися людьми, якби внукам залишили Австралію непридатною для життя. Навіщо ж тоді й дітей народжувати?

Якось у родині Гоянів, де я мешкав цілий тиждень, ми розмірковували над тим, чим австралійські українці можуть допомогти чорнобильським дітям. Дружина Михайла Івановича, пані Марія, раптом сказала:

— Я можу взяти двійко дошкільнят на оздоровлення хоч на цілий рік.

— І я також, — підтримала матір дочка Мирослава.

— І я… — підхопила дочка Анна.

А мати й далі переконувала мене:

— У нас повітря чисте-чистісіньке І продукти без нітратів та нуклідів. А. чорнобильським дітям так потрібні чисте повітря і чиста їжа.

То справді так: Австралія — найчистіша країна в світі. Чистота — державна політика. В країні немає жодного атомного реактора, крім невеликого навчального, їх не дозволяють будувати. Я бував у найбільших містах Австралії, бачив індустріальні райони, але ніде не помічав, щоб диміла хоч одна заводська труба. Машину, яка димить понад норму, поліція негайно зупиняє; водій може позбутися прав. А без автомобіля австралієць, наче без рук. Чистота міських і сільських вулиць, заміських автотрас, навіть третьорядних доріг— ідеальна. У крові, в генах австралійців: не смітити! Щоб десь на дорозі, нехай безлюдній, нехай нічній, хтось викинув у віконце машини недопалок або обгортку від цукерки, — того просто немислимо уявити.

Таке ставлення до дому, в якому живе людство, прищеплюється не воднораз, а послідовно, виховується всією державною політикою, родиною, школою.

Ще одна дивовижа п’ятого континенту — вода. Річок в Австралії небагато, літо спекотне й посушливе, вода з артезіанських свердловин занадто мінералізована, поливати дерева, кущі, городину нею можна, але для їжі використовують… дощову. Так-так, звичайну дощову воду. Біля багатьох будинків я бачив величезні ємкості, так звані танки, — ось у них і збирають дощову воду. І ту, що падає з неба і що збігає з дахів будинків. У танках вода відстоюється. Потім її наточують із крана й використовують для пиття, приготування їжі.

Смакуючи каву з дощівки, я згадував поради київських медиків: під дощ простоволосим не слід потрапляти. А ще згадував, як колись давно, в дитинстві, під час дощу мама виставляла надвір усе, що було: відра, тази, ночви і набирала “божої благодаті” аж до наступного дощу. Щоправда, ту воду не пили і не вживали для їжі, бо в нас у колодязі була смачнюща, але прали, купались і вмивались дощівкою. Особливо любили нею мити голову — волосся робилося напрочуд м’яке й шовковисте.

А ось тепер під зливу і виходити не можна.

Як же добре, що люди зберегли на нашій планеті місцину, де можна випити звичайної дощової води.

Спитаєте: а чим в Австралії напувають овець, корів, коней, іншу худобу? Коли їдеш степом повз овечі пасовиська, то неодмінно охоплює почуття, ніби потрапив у далеке минуле. Там і тут — вітряки. Вони не схожі на знайомі нам, які тепер побачиш хіба що в музеях, а елегантні, модерні, співзвучні з нашим технізованим віком. Втім, роботу виконують ту саму: качають з-під землі воду. Звичайно, до помп можна підвести й електрику, он струм біжить по дротах від опори до опори, що вишикувались уздовж дороги, але навіщо витрачати електроенергію там, де легко впорається вільний степовий вітер. До того ж добута за допомогою вітряків електроенергія — найчистіша.

Чому ж наші вітряки так рано склали крила і стали музейними експонатами?..

От сюди, в країну, де і сонце сходить не з того боку, як у нас, і сіверко дме з іншого, і зима не тоді, як ми звикли, й подалися співвітчизники-українці в далеких 1948–1949 роках.

З Європи кораблем добиралися цілий місяць. Я читав щоденник доктора Святополка Шумського, одного з пасажирів першого корабля. Ретельно, день за днем Шумський описував подорож у невідоме.

“18 червня 1948 р.

Індійський океан шаленіє, і хвилі більші й потужніші, як вчора. Наш корабель сповільнив свою швидкість та навіть дещо і змінив свій напрямок з огляду на більший, як звичайно, морський шторм. Кораблем “гойдає” на всі сторони, і часом із води видніє корабельний пропелер, який обертається в повітрі й створює неприємну вібрацію.

Більшість пасажирів хворіє, включно з моєю дружиною. Найбільше з наших українців хворіє на морську хворобу; та пророчить неминучу “загибіль” на морі Остап Кобиця. Я не відчуваю “морської хвороби”, отож працюю в їдальні, в якій мало хто їсть. Так проходить день, і ми готуємося до наступного, сподіваючись спокійного моря.

19 червня 1948 р.

Сьогодні змін ніяких немає, і море шаленіє та кидає нашим кораблем на всі боки. Пасажири дуже знеможені, пожовклі на обличчях та в дуже мінорному настрої.

Для мене сьогодні радісна новина, тому що моя Марійка вирішила таки встати з ложа та перемогти морську хворобу, що вона і вчинила. Почала дещо їсти. За нею встали й інші жінки та мужчини. Всі почали здавати собі справу, що морську хворобу можна лише перемогти сильною волею. Піддатись цій хворобі — це означує дозволити собі захворіти.

20 червня 1948 р.

Нарешті сьогодні вже помітно зменшення шторму, і морські хвилі є багато менші. В усіх появився кращий настрій. Дякували Богові за щасливо пережиту бурю.

21 червня 1948 р.

Яка сьогодні велика зміна в погоді! Вчора шаленіли буруни, а сьогодні вранці море майже спокійне і кораблем вже взагалі не кидає. Погода чудова. Не зимна і не гаряча, і пасажири зітхнули з полегшенням після кількаденних страждань бурунних днів. Уже знову, вчора ще хворі, пані вилежуються безжурно на сонечку. Велика кількість пасажирів дрімають після недоспаних ночей.

22 червня 1948 р.

Довідуємося, що післязавтра ми вже будемо пропливати біля берегів Західної Австралії, що ми так з нетерпінням очікували. Така довга і монотонна подорож морем уже всім нам надокучила. Сьогодні наші пані дізналися, що завтра якесь норвезьке свято і ціла залога корабля буде особливо святкувати цей день. Дізналися наші пані, що балтійці вже приготували для капітана-норвежця подарунок. Ми, українці, також подбаємо про подарунок і від нас, незалежно на те, що нас лише мала горстка.

23 червня 1948 р.

Сьогодні море направду спокійне і відчуваєш зимнішу температуру. Пасажири готуються зустрінути береги Австралії — нашої нової країни. Цікаво, як нас зустріне Австралія? Віримо, що все буде гаразд.

24 червня 1948 р.

Сьогоднішній день зустріиув нас спокійним морем та зимнішим повітрям. А це тому, що в цій частині нашої планети — зима. Дехто з пасажирів, включно з Остапом Кобицею, вже повдягали светри та плащі, щоби не застудитися. Натомість пан Волошко демонструє своє молодече завзяття, спацеруючи лише в сорочці. Сьогодні ми вперше запримітили великих птахів, які пролітали за кораблем та якими були альбатроси. Це ознака того, що ми наближаємося до Австралійського континенту. Крила цих великих морських чайок сягають двох метрів розміру.

Нарешті сьогодні, о годині 5-й пополудні, ми зобачили далекі береги Австралії — нашої гостинної “мачухи”, яка вирішила нам дати притулок.

26 червня 1948 р.

Сьогодні море спокійне, одначе з півдня повіває прохолодний вітрець. Протилежно до Північної півкулі, тут з півдня віє прохолодний вітрець, а з півночі (пустелі) віє теплий чи гарячий.

28 червня 1948 р.

Зранку сьогодні йде “чищення” кабін і приготування для висадки у порт, з якого сядемо у потяг. О годині 11-й З0 хвилин вечора наш “Свальбард” причалив у Мельбурнську бухту-порт.

29 червня 1948 р.

Сьогодні вранці наш корабель підтягнули до пасажирської пристані, на якій вже очікували кореспонденти, репортери та балтійські емігранти, які прибули сюди раніше. Вони розповідали нам про гостинність та добробут цієї країни. Прибула також і одна українка, щоби зустрінути своїх земляків. Після інтерв’ю австралійських кореспондентів з пасахсирами на сторінках австралійської преси було повідомлено, що “кораблем “Свальбард” прибуло 900 лише балтійців”, одначе про українців та інших — ні згадки.

30 червня 1948 р.

Сьогодні о годині 8-й ранку ми ступили на австралійську землю, а о годині 9-й ранку ми вже сіли до австралійського потяга, перед тим одержавши з рук еміграційного урядовця привітання від австралійського міністра еміграції. Потяг рушив, і ми з цікавістю дивилися на пожовклі від сонця простори, серед яких владично і мовчазно приглядалися нам евкаліпти. Ми їхали до переселенчого табору в Бонегіллю.

Наша нова країна — Австралія вітала нас спокоєм та великими надіями і сподіваннями”.

Зустріла Австралія непривітно. Ще б пак: блукачі, вигнанці, безбатченки, “діпісти”. Отак — “діпістами” — називали тих, хто після війни опинився в переселенських таборах. А потрапляли туди ті, хто не хотів повертатися додому.

Причин було багато, але зводилися вони переважно до однією: боялися розплати Сталіна. Хтось за справжні гріхи, але більшість… Більшість тікали не від України, а від кривавої руки диктатора. То були полонені, яких щойно звільнили з німецьких концтаборів, і вони не хотіли потрапити до сталінських лабетів. Це про них сказав вождь: “У мене немає полонених, у мене є зрадники”. А із “зрадниками” розмова коротка… Були серед “діпістів” юнаки й дівчата, яких вивезли з України на роботу в Німеччину. Були родини репресованих, “ворогів народу”, та й самі “вороги”, якщо комусь із них щастило вибратися з сталінських катівень. Вони знали, що на них чекає важка доля. Так воно й сталося. З болем і гіркотою писав Олесь Гончар:

“Чому наші сестри, наші дівчата-полонянки, визволені з фашистської неволі, боялися повертатися додому І змушені були шукати притулок у країнах Заходу, а тільки що випущені з гітлерівських таборів змордовані радянські полонені одразу ж опинялися в інших таборах, у вітчизняних, у сталінських ГУЛАГах.”

— Ні, ми не біженці, — казав Михайло Іванович Гоян. — Ми і не трудівнича еміграція, як, наприклад, канадські чи американські українці, ми еміграція політична. Нас погнало сюди неприйняття Сталіна і сталінізму.

Перемога радянського народу у Великій Вітчизняній війні поєднувалась в уяві світової громадськості з ім’ям Сталіна. Це підносило його авторитет. Сталіна боялися. Тому не дуже охоче країни Заходу давали притулок тим, хто втікав од нього. Австралія погодилась на це за умови, що кожен відпрацює за контрактом два роки там, куди пошлють. Ті контрактові роки запам’яталися всім. Роботу одержували найгіршу, в найвіддаленіших місцях: у пустелі прокладали залізниці або капали, на шахтах, будовах. Часто родини розлучали — чоловік працював в одному місці, дружина, з якою були й діти, — в іншому. Як найсвітліший спогад дитинства мер міста Водонга Валентина Онішко розповідала, що батько, не витримавши розлучення, викрав її з мамою і забрав із собою.

Переселенців Австралія зустріла непривітно, насторожено. Мені розповідали про поляка, який скаржився: “У роки війни я вилітав з Англії бомбити фашистську Німеччину. Але тут, в Австралії, яка теж воювала проти Гітлера, мені дали найтруднішу роботу і найгірше житло. Зате німець, який літав бомбити Лондон, тут живе добре”.

Проставлення до українців у ті далекі роки розповідають сумні легенди. Немолодий лікар наймався за контрактом на роботу. Він мав освіту лікаря, але йому пропонували бути хіба що фельдшером. Хоч як переконував, що має досвід і знає теорію, не допомогло. “Теорію? — дивувалися з цього впертого українця. — Та ви хоч бачили колись оцю книгу?” — і показали ^йому підручник медичного світила. “Так, — відповів той лікар, — я її написав”.

Контрактові роки — важка сторінка в одіссеї українців Австралії. Але в кінці тунелю вже пробивалося світло. Кинуті напризволяще, вони змушені були дбати про те, щоб вижити. Після двох років праці вже могли їхати, куди хотіли. Селились у великих і малих містах, купували або будували хати. Хата в розумінні австралійських українців (як і канадських чи американських) — то не будівля сільського типу, яку ми всі знаємо, а добротний будинок, просторий особняк, нерідко на два-три поверхи.

Одні влаштувались надовго, інші, як самі згадують, “сиділи на валізах”, сподіваючись незабаром повернутися додому. Про себе дати звістку на Україну не наважувались, бо розуміли, яким лихом для рідних вона може обернутись. І за Сталіна, і за Брежнєва в СРСР з однаковою підозрою ставилися до тих, хто мав родичів за кордоном.

Та минали роки і десятиліття, а мрії про повернення залишалися нездійсненними.

— 3 чого розпочинали українці своє життя в Австралії? — запитує Пилип Прокопович Вакуленко, колишній харків’янин, а тепер аделаїдець, і сам відповідає: — Згадаймо нашу новітню вітчизняну історію: після Жовтневої революції нова влада почала своє утвердження з руйнування церков. Ми ж тут розпочинали з їхнього спору, ження. Адже церкви приваблюють до себе людей; зближували й згуртовували вони й нас. Це були своєрідні осередки, в яких зароджувалось громадське українське життя. При церквах почало розвиватись українське шкільництво. Тут же організовувались мистецькі колективи співу, танців. Усе це разом і не дало нам, українцям, загубитися в чужомовному середовищі, допомогло зберегти свою мову, традиції, пісні, танці. Ми залишились українцями. Тепер ви розумієте, чому на рідних теренах сталінські опричники так ревно руйнували церкви, нищили український дух, мову, культуру, віру? Вони добре знали, що без мови, без віри народ перестає бути народом.

Українці Австралії мають не лише свої церкви, народні українські суботні школи й самодіяльні мистецькі колективи, а й видавництва, радіопрограми і телепрограми в містах найбільшого поселення, мають жіночі й молодіжні організації, музеї, українознавчі студії.в двох університетах. Як ви гадаєте, скількома мовами веде передачу державна радіостанція в Мельбурні чи Сіднеї? У мене є картосхема передач радіостанції Сі-бі-сі ЗЕА в Мельбурні: вони ведуться 53 мовами, А скільки націй та народностей мешкає на Україні, в Києві, й скількома мовами говорить українське радіо? Це запитання завжди спадає на думку, коли розмірковую, як то українцям Австралії вдалося зберегти свою етнічну сутність.

Мабуть, якби зіставити кількість українських письменників Австралії з кількістю поселених там українців, то ми б одержали разючі цифри. Багато літераторів і митців об’єднуються навколо літературно-мистецького клубу імені Василя Симоненка, що діє в Мельбурні. Від початку його заснування, ось уже скоро чверть віку, ним беззмінно керує патріарх української літератури в Австралії Дмитро Нитченко, він же Дмитро Чуб. Клуб влаштовує вечори поезії, прози, диспути про творчість українських письменників, зустрічі з літераторами, які приїздять до Австралії з інших країн; кожні п’ять років видає альманах українського мистецького життя “Нові обрії”, а кожні два роки, з метою виявлення молодих талантів, провадить конкурс молодечої літературної творчості.

Хоч би про що вони писали, в очах їм завжди стоять українські тополі, жовті достиглі пшеничні лани й блакитне небо над ними.

Чув я від українців Австралії такі слова:

— Усе наше теперішнє життя — немов нескінченний довгий день перед поїздкою додому.

Додому… Життя, по суті, минуло на чужині, все — сили, здоров’я, молодість — віддано чужій країні, вже й онуки заводять свої родини, а вони — “додому”. От і Марія Чигрин, радіожурналістка з Сіднея… Я зустрівся з нею, коли вона тільки-но повернулася з України.

— Народилась я не на Україні, і, здавалося б, що мене може туди тягти, — розповідала вона. — Але от стояла на кручах біля лаври і дивилась у задніпровські далі. Замислилась, забулась… І раптом мені до щему виразно здалося, що все це я вже бачила, що все це колись було в моєму житті, в давньому, дотеперішньому. Був Дніпро, були кручі, були блакитні далі. Звідкіля таке почуття?… Боже, як мені не хотілось їхати з України. Аж до того часу, коли пройшла митний контроль, підсвідомо сподівалася: щось трапиться непередбачене і я нікуди не поїду. І така туга огорнула душу, що я, не соромлячись, заридала. Досі уявляю себе то на Хрещатику, то в Софії, то в лаврі. З першого ж дня після повернення мрію про нову поїздку додому.

Додому…

З родиною Пирогіва зустрічався і в Мельбурні, і в Києві: три місяці Галина та Дмитро гостювали в рідних. Проводжав їх на поїзд. Галина Пирогів не соромилася сліз: “Уже три дні очі не висихають…” А після повернення до Австралії написала нам у листі: “Як ми вам заздрили, що ви залишилися вдома, а ми мусили їхати…”

Ми в себе, захоплюючись чужоземними переповненими крамницями, добробутом і благополуччям аашях заокеанських співвітчизників, часто забуваємо, що ма& мо таке багатство, вартість якого нічим не виміряти, — Батьківщину.

Сутичка була неминучою. Ольг одразу це збагнув, угледівши на протилежному схилі три постаті. Вони рішуче прямували до них. Ольг штовхнув брата, який сидів поруч із заплющеними очима, втомлено притулившись до нагрітого за день валуна. Елз рвучко й легко, ніби й не дрімав, підхопився, крутонув головою, зиркнув туди-сюди, вишукуючи небезпеку. Помітив незнайомців, якусь хвилину видивлявся на них, потім, перевалюючись на коротких, товстих ногах, підійшов до вогнища, намірився підкласти сухого галуззя під казан, але передумав. Нахилився над купою бойового спорядження, яке вони поскидали у безладі, виснажені цілоденною гонитвою за двома оленями, самцем і самкою. Забити вдалося лише олениху. Її велике й кістляве о цій весняній порі тіло лежало біля ніг Ольга, йому раптом видалося, що воно ворухнулося, ніби судомне тремтіння перебігло від голови до напівзігнутих ніг.

— Будь напоготові! Тримайся так, щоб камінь був за спиною, — Елз подав Ольгові свого списа, довгого й важкого, окутого біля вістря залізом.

— А ти? — здивувався Ольг.

— Руки маєш довші, не підпускатимеш їх близько. Нехай покрутяться поміж валунами… На мене їх підштовхуватимеш. А я їх зустріну, — махнув над головою залізною булавою із шпичаками, аж засвистіло повітря.

Незнайомці тим часом перейшли вбрід глибоченький струмок, що збігав з Орлиної гори. Звичаї цього краю веліли, щоб чужинці зупинилися на тому березі, бо на цьому починалася земля Ольгового роду. Ні, не зупинилися. Навпаки, ще пришвидшили ходу. Тепер уже не залишалося жодних сумнівів щодо їхніх намірів. Брати стали поруч між двома величезними уламками скелі, їм уже теж нетерпеливилось. Елз важко дихав, похитувався, вимірюючи очима відстань до тих, хто ступив непроханим на його землю, Ольг, навпаки, зовні поводився спокійніше, лише примружив очі та легенько постукував ратищем списа по землі.

Тільки тепер вони помітили, що сонце зайшло за гору, з її вершини повільно спадав серпанок вечірніх сутінків— тінь огортала сосни, скелі. Нападники поспішали — камінчики розліталися з-під їхніх ніг, широкі чорні плащі чіплялися за кущі, із зловісним тріском обламуючи сухі гілочки.

Ольг з Елзом і гадки не мали відступати. Хто б не прийшов на їхню землю, вони зуміють дати відсіч. Брати тут господарі й верховоди. Після загибелі батька усі визнають їх ярлами,[4] князями цієї землі — звідси аж до берега моря, до скелястого фіорда Семи Вітрів. “Поспішайте, поспішайте! — подумки заохочував нападників Ольг. — Гадаєте, що натрапили на неуків, хлопчаків, які лишень зіп’ялися на ноги, взяли до рук зброю. Швидше, швидше, я не схиблю!”

Ніхто й ніщо не могло їх настрахати, адже брати були варягами. Змалечку привчалися володіти мечем і списом, будувати міцні й великі лодії, щоб на них вирушати морськими шляхами в далекі землі. Йшли вони туди не прохачами, брали все силоміць, під брязкіт мечів та волання переможених ворогів. Усю зиму під виття холодних морських вітрів та вовчих зграй Ольг із братом згадували про літній похід на франків, запальних і гоноровитих. Та варязькі мечі виявилися гострішими…

Думка урвалася, бо непрохані гості вже вихопилися зовсім близько.

— Глядіть, не перечепіться… ноги підіймайте вище! — гукнув до них Ольг і зблиснув глузливою посмішкою.

Ті зупинились на якусь мить, наче й справді виважували, чи варто прислухатися до цієї поради, а потім зірвалися з місця, розлючені й шалені.

Елз схвально зиркнув на брата, мовляв, дратуй ворога, нехай піниться й казиться, а ми вичікуватимемо. Затим гукнув:

— Дай знати нашим, що якісь здирники до нас добиваються! — помовчав, а тоді докинув: — Може так статися, що ми нескоро з ними впораємося. Чуєш?

Ольг, високо підвівши голову, напружився, аж напнулися жили на довгій, ще по-юнацькому худій шиї, засурмив у ріг. Густі, протяжні звуки важко, мов вгодовані птахи, полинули долиною до перевалу, за яким серед похмурих скель тулилися хутори Ольгового клану. Там, почувши цей клич, знак тривоги і бойовиська, мусять облишити домашні справи й поспішити на поміч своїм ярлам.

Нападники, зачувши ці звуки, вихопили мечі, лиховісно наближаючись. Один із них, зачепившись за кущ глоду полою плаща, смикнувся туди-сюди, а потім розлючено зірвав його з себе, відкинув геть.

— Еге, та це ж Скольд! — вигукнув Елз. — То ось хто нас так пильно вистежує. Остерігайся його прямих ударів! — зронив до брата.

Той зосереджено надягав бойові рукавиці з металевими пластинками. Затис ратище, махнув списом, призвичаюючись до нього.

— Кинь головешку, тільки погаслу, — хрипкувато попросив Ольг. — Натру рукавицю, а то слизько, незручно тримати…

Не змовляючись, брати порозумілися щодо суперників: Ольгу випадало битись із Скольдом. Що ж, кращої нагоди звести рахунки, вибороти мечем своє право на міцнотілу Рогніду з хутора Скеррів, вони не матимуть. Обом вона припала до серця, коли вгледіли її струнку постать, біляві коси й блакитні очі на святі, яке влаштував, повернувшись із походу, її войовничий батько Йоунс. Ольг майже цілий день крутився біля дівчини, запопадливо ловив її погляд, відчуваючи в собі незвичну непевність. А під вечір, коди він, схвильований і замріяний, прямував із сідлом на плечах до свого коня, шлях йому заступив Скольд:

— Гей, хлопче, чи не здається тобі, що ти за, надто часто витріщаєшся на декого з цього хутора? Я порадив би тобі дивитися в інший бік.

Ольг якийсь час ніяк не міг второпати, чому присікався до нього цей високий білявий воїн, чого так гостро, незмигно дивиться й тримається за руків’я меча.

— Хто? Я? — перепитав, ще світячись усміхом.

— Не прикидайся дурником! — Скольд підступив іще ближче, світлі вусики наїжачились, а в очах — лихі вогники: — Я тут усеньку зиму товчуся, а ти раз з’явився, очима повів туди-сюди, мов теля на вигоні, й гадаєш, що маєш право на когось…

— А чом би й ні, — відказав Ольг, уже здогадуючись, про що йдеться. — Хіба дорогу на цей хутір закупив хтось іще, крім господаря, хіба комусь іще доводиться платити за проїзд?

— Саме так, платити, тобі доведеться платити, — Скольд штовхав Ольга рукою в груди, відтісняючи його за ворота, всіляко виказуючи перед присутніми, перед щебетливою Рогнідою свою хвацькість.

Ольг зрозумів, звідки походить така сміливість, завваживши позаду Скольда двох здорованів, які тінями сунули за ним. Пошкодував, що не поїхав із ним Елз, подався перевіряти мисливські капкани. Поруч із ним він почувався б певніше. Та відразу й облишив про це думати, щоб марно не відволікатися. Його вже проймала дрож близького герцю, неминучого й затятого. Хтось залишиться після нього лежати на землі. Тільки не він. Уже вибирав слушну мить, щоб стусаном відкинути Скольда, вихопити меча.

Та тут з’явився опасистий і владний Йоунс, гарикнув:

— Ви що це тут затіваєте, геть, розходьтеся! — став поміж ними: — Не надибали зручнішого місця, щоб пустити один одному кров? Ідіть собі в гори, до моря, вимірюйтесь там силою. А тут зась, це я вам сказав…

Скольд тільки зубами скреготнув, рвучко крутонувся, з розгону стрибнув на коня. Троє вершників вилетіли з воріт, і за хвилину їх поглинув туман, що наповзав із моря. Йоунс, зиркнувши на Ольга, наказав своїм синам:

— Проведіть його! Не хочу, щоб моє свято стало причиною чиєїсь смерті, особливо ярлового сина…

Того вечора Ольг приїхав на свій хутір у супроводі Йоунсових хлопців; він аж палав од сорому й люті, що не зумів дати гідну відсіч бундючному задираці.

А тепер ось Скольд сам квапиться наштрикнутися на вістря списа. Зупинився перед ним, аж піт з-під шолома котиться, задихався.

— Ти знаєш, Скольде, що чекає на того, хто непроханим переступає межу родунашого!? — Ольг намагався мовити спокійно, але голос тремтів і зривався.

— А що? — Скольд обіперся ліктем на руків’я меча, але був насторожі, пильнував супротивника.

— Я йому відповім, — гукнув Елз, обличчя якого побагровіло, а очі палахкотіли таким несамовитим вогнем, що супутники Скольда воліли триматися подалі від його залізної палиці. — Ти прибув із-за гір, з того боку, куди заходить сонце, а тому не відаєш наших законів. Отож слухай уважно і затям: той, хто непроханим бродить по цій землі, ляже у неї навіки. Не знаю, може, в своїх краях ти й звався князем, але в наших тобі місця немає…

— Земля належить тому, хто приходить на неї з мечем! — Наступної миті Скольд кинувся на Ольга.

Той спритно відбив перші його удари. А далі почалося: один нападав, інший ухилявся. Ще дихали рівно, ще не відчували втоми й знесиленості, пружно підстрибували та пригиналися, рухи їхні були легкі й хвацькі. Ольг спробував кілька разів із силою, майже випускаючи з рук списа, спрямувати його в груди супротивника, але щоразу натикався на щит.

Поки що йшло так, як він і замислив: Скольд безглуздо вимахував мечем перед його списом, усе більше втомлюючись. А Ольг ще й підохочував його, беручи на кпини за несміливість і млявість:

— Гей ти, овечий князю, де ж твоя сила й хоробрість? Підходь ближче, я проштрикну тебе наскрізь і підсмажу на вогнищі, мов оленя!

Скольд не міг стерпіти таких образливих слів і майже безтямно накидався на нього. Меч так висвистував над Ольговою головою, з такою силою падав на окуття списа, що аж іскри сипалися. Двічі чи тричі ковзнув по ратищу й кресонув по рукавицях, розрубавши металеві пластинки. Та пальці не зачепило. Ольг відкинув рукавицю геть, бо тільки заважала, не давала вчасно перехоплювати списа. Тепер він мусив бути надто обережним, стерегтися, щоб не підставити незахищену руку.

Та скоро Скольд розгадав його хитрість, став берегти сили, уже не спалахував і не наскакував зопалу. Бив зрідка, різко, сильно, намагаючись перерубати дерев’яне ратище. Ольг двічі скористався з цих широких замахів, двічі зробив стрімкі випади, зумівши розірвати нападникові кольчугу під пахвою.

Після цього почувався досить впевнено, навіть дозволив собі кілька разів зиркнути в бік Елза. Той зовсім не збирався задкувати перед двома суперниками, гамселив по їхніх щитах палицею з такою силою, що було чути, напевне, на далеких островах. Якщо оті приблуди сподіваються, що він знесилиться, то марно. Елз може безнастанно вигупувати хоч і півдня. А якщо його по-справжньому розлютити, то Ольг певен, що для тих молодиків не знайдеться схованки в цих горах. Еге ж, у парі з братом він стане на герць із будь-ким. На хуторі залишився ще один, менший, — Ярра. І треба ж такому бути, викапаний Елз, тільки запальніший і ще нестримніший у гніві. Справжній варяг через кілька років виросте, вороги тремтітимуть від одного його вигляду.

З ущелин повіяло холодом, сонце зачепилося за верхівку скелі, стікало з неї сліпучими потоками. Шумував струмок, наливаючись талими гірськими водами. Через кілька днів вони виповнять його, розіллються в долині, не пройти тут до самого літа. Відбиваючи удари, Ольг зиркнув у той бік, насторожився, бо щось рухалося звідти. “Може, камінь скотився з гори?” Глянув пильніше. Ні, не камінь. Хтось наближався, ведучи за собою коней; теж у довгому темному плащі. “Ще один?” — занепокоївся Ольг.

Скольд, помітивши його збентеженість, глузливо посміхнувся, ледь повернув голову до того, хто з кіньми був уже неподалік:

— Не лякайся, ярле! Він, — тицьнув недбало вістрям меча за спину, — не встрягне битися супроти тебе. Це мій раб Монь… Просто він не зможе взяти меча до рук… Ніколи, бо я їх йому відтяв… у бою.

Ольг лише плечима стенув, що йому до того Моня, з руками він чибез них. Ось перед ним стоїть ворог, якого він мусить подолати. Зараз же, не випускаючи з долини, з ущелйНі звідки виповзає холодна темінь. Досить, треба з ним покінчити, спробував спис його кольчуги, тепер побачимо, чи ж міцна у нього шкіра.

— Начувайся, приблудо! Ось зараз я тобі покажу, як на наших хуторах уміють таких, як ти, лупцювати! — перехопив списа обіруч посередині, щоб можна було вдарити будь-яким кінцем.

А далі зігнув ноги, плечі звів, ховаючи поміж них голову, й отак пригінці пішов на Скольда. Та наступної миті сталося щось страшне й неймовірне: повітря розітнув крик Елза, нестямний та дикий. І урвався. Ольг здригнувся, повернув голову туди. Краще не бачити б йому, як убивали брата. І сталося це так безглуздо: нога потрапила в розколину між брилами, він намагався висмикнути її звідти, висмикнути… Тільки на якусь мить втратив рівновагу, а меч одного з нападників уже рубанув його по плечу. Отоді й зірвався крик. Ще намагався затулити голову щитом, але рука вже не могла його втримати, брязнув той об камінь. Могутня шия не витримала ще одного удару. Тіло брата важко впало на землю.

Широко розплющеними очима дивився Ольг на те, що сталося. Зникло все: сонце, гори, струмок, квиління якоїсь вечорової птахи. Усе ввібрав у себе крик Елза. Нічого на світі не лишилося. Тільки гостре, пекуче лезо, яке входило в тіло його брата, пронизуючи наскрізь. З горлянки Ольга вихопилося жахливе ревіння, двома величезними стрибками він опинився біля Елза, з такою силою ввігнав списа в груди його вбивці, що вістря вийшло з спини.

А далі Ольг лише встиг схопити Елзову палицю й відбивати оскаженілі наскоки Скольда і його напарника. Кружляв навколо тіла брата, мовби в нього було лише одне на думці — затулити Елза від мечів. Іноді Ольгові й справді ввижалося, що той тільки приліг, смертельно знесилений, не в змозі навіть ворухнути рукою. Ось відпочине й підведеться, випростає плечі. Й Ольг почує його войовничий клич. Йому навіть хотілося гукнути: “Швидше підводься, брате, бо мені сутужно! Ось уже й шолом збили з мене… та й палиця твоя завелика…”

Ольгові й справді було непереливки: без щита, з непокритою головою, двічі його вже діставали мечем, один раз у плече, а другий — вістря дряпонуло за вухом. Хоч рана й не глибока, але кров юшить, розбризкується червоними краплями на каміння, на одяг, на супротивників. Жах смерті витав над ним, щоразу все ближче й зловісніше висвистували мечі, тільки встигай підставляти палицю. Як йому вдавалося відбивати напади з обох боків, ухилятися від двох свистючих лез, тільки боги могли відповісти. Але це було саме так, на маленькому клаптику землі, поміж двома валунами молодий ярл відбивав усі удари розлютованих, оскаженілих від вигляду крові нападників. Скольд інколи зупинявся, хапав широко розкритим ротом повітря, хрипів:

— Все одно вб’ємо тебе… все одно. Ляжеш поруч із ним…

Ольг не відповідав, тільки облизував пошерхлі губи й час від часу прикладав долоню до рани за вухом. Вона непокоїла й лякала найбільше, знав, якщо кров не зупиниться, то з нею виточиться і його сила. “Якби вдалося до списа дістатися, висмикнути його з убитого. Де ж це мої родаки, чому не поспішають? Хто це на мене так дивиться, аж ніби пропікає?” — Ольг уже давно відчував на собі чийсь погляд. Він не дратував, не обплутував невидимим, знесилюючим павутинням, навпаки, то ніби руку підштовхне, щоб відбити удар, то плечі притисне, щоб умить ухилитися від небезпеки. Може, то лісовий бог до нього приглядається, свою прихильність виказує? Недарма ж Ольг під час лісових мандрів завжди виділяв йому дещицю від своїх харчів. Де ж він може ховатися? Чи не серед тих сосен, навколо яких уже туляться вечорові присмерки? Ні, нікого. Навіть тінь не ворухнеться.

Повернув трохи голову й зустрівся з поглядом… отого Скольдового раба безрукого. Лише мить очі в очі глянули, та Ольг устиг відчути спопеляючу силу ненависті й жадобу помсти. Проте не до нього. На виснаженому, бородатому обличчі очі аж палахкотіли. “Ось хто достеменно зрадів би, якби я відтяв голову його хазяїнові”, — Ольг ледь не гукнув до нього, щоб прийшов на поміч. Та відразу й отямився, бо не годиться рабові втручатися у герць варягів. Він і сам впорається, один спритний випад, один міцний удар…

Поки суперники відсапувалися, поволеньки, непомітно намагався наблизитися до спщ: а, щоб несподівано висмикнути з тіла вбитого. Скольд виявився здогадливим, бо рушив навперейми, розмахуючи мечем:

— Не вдасться тобі його вхопити, не підкрадайся! Ось я його так… — замірявся й перерубав ратище навпіл, ще й ногою відкинув цурпалок: — Досить, давай кінчати з ним! Заходь збоку, відтісняй від скелі! — наказав напарнику.

Той скрадливо, виставивши плече, рушив до Ольга. Та хода була непевною, добряче-таки вимордував його Елз, полічив ребра — тепер похитується, остерігається. Скольд, вочевидь, не дуже й покладався на нього, хотів лише, щоб відволікав увагу Ольга. Шпиняв їдко, зневажливо, страхав карою:

— Ближче підходь, злидню! Не бійся за свою товсту шкуру, заросте… Він мусить умерти… Якщо залишимо живим, — збере всіх родаків, то тікатимемо аж на край світу… А так ніхто й не довідається. Мертві мовчать… Ну ж бо, нападай… відробляй мої харчі…

Ольг же, поки нападники розпалювали себе, вчинив те, чого вони аж ніяк не очікували. Та й самому ця рятівна думка спала лише останньої миті, коли вже здавалося, що потрапив у безвихідь. А може, погляд отого безрукого раба підштовхнув його, ковзнувши по валуну? Хтозна, але Ольг, несподівано для суперників, повернувся до них спиною, а потім розігнався й якимсь дивним вистрибом опинився на камені. Вони з лютими вигуками кинулися за ним, гадаючи, мабуть, що він вирішив рятуватися ганебною втечею.

— Тримай його, боягуза!… Переймай!.. — аж захлинався Скольд.

Та вже наступної миті обидва зрозуміли, що пошились у дурні. Їхній супротивник, який на очах знесилювався від втрати крові, а тому видавався легкою здобиччю, тепер вивищувався над ними, згори стежачи за кожним рухом і грізно вимахуючи палицею. Зопалу Скольд погнався за ним, теж хотів вистрибнути на валун, але Ольг, хижо вишкіривши зуби, мов загнаний вовк, так огрів його по голові, що міцний ремінець тріснув на скроні й шолом тільки брязкнувся об камінь, покотився кудись у траву.

Скольда врятувало те, що палиця зачепила його лише краєчком, та й Ольг не встиг широко розмахнутися. І все ж Скольд довгенько стояв похитуючись біля валуна, крутив головою, стогнучи й клянучи Ольга, всіх його родаків, які не мають добрячих штанів, а пишаються на півсвіту, вважаючи всіх інших за ніщо.

Удар, звичайно, спонукав його до більшої остороги, але не притлумив люті й зненависті. Кресонув мечем по каменю:

— Нікуди ти від нас не подінешся! Ніч стерегтиму, день чатуватиму тут, а не відступлю…

Ольг тільки зневажливо скривив губи, кивнув головою на постать, що нерухомо бовваніла неподалік:

— Це ти його міг позбавити рук, зробити рабом, а я варяг… Зі мною тобі не впоратись!

День повільно згасав, тільки над горами витикалися білі мечі останніх сонячних променів. Ущухали звуки весняного дня, здавалося, з нього витікав лише струмок із своїм безугавним дзюркотінням. І байдуже було йому до того, що діється на його березі, до людей, які тупцюють навколо уламка скелі, намагаючись проломити один одному череп. А може, так воно й мусить бути, бо тече струмок по варязькій землі, де все холодне й похмуре— грізне, ввібравши від її людей нещадність та вседолаючу несамовитість.

Ольг витанцьовував на валуні виснажуючий танець, глядачем якого була смерть. Він то підстрибував, то завмирав на місці, то падав, майже розпластуючися на камені. А мечі все ближче й зловісніше висвистували біля нього. І кров усе цебеніла… і камінь ніби хитнувся під ногами. Може, ніч і справді має вагу, бо чому ж тоді чорні брили тиснуть і лягають тягарем на плечі? Ольг уже збирався піти на ризик: вибравши мить, коли Скольд наблизиться, з силою пожбурити палицю йому в голову, завдавши смертельного удару. Хоч і позбудеться зброї, але не чекатиме, коли йому дістануть по ногах.

І в цей час здалеку, з ущелини під перевалом, долинули звуки рогу, протяжні й погрозливі. Скольд і його напарник ураз завмерли, повернувши голови в той бік, а потім, навіть не перемовившись кинулися до коней, що ЇХ увесь час тримав неподалік раб Монь.

А тут із темного мороку сосен вигулькнули собаки, яких, мабуть, послали по слідах Ольга й Елза. Вони клубком закрутилися довкола коней, які хвицалися й не слухалися вершників. Нарешті чужинці погнали коней до струмка, тільки загуділа земля від тупоту копит, а за ними покотився собачий гавкіт.

Ольг знеможено опустився на камінь, хотів погрозити своєю палицею вслід, але вона раптом вислизнула з руки і з глухим брязкотом покотилася з брили. У нього лише вистачило сили промовити:

— Пам’ятай, Скольде, я тобі помщуся за смерть брата… Знайду скрізь… шукатиму, на край світу дійду… — й упав без пам’яті.

Пізно вночі під усіяним зірками небом рід Ольга ховав Елза. За давнім варязьким звичаєм його тіло поклали в човен і, підсуваючи кругляки, покотили на вершину похилої гори, що височіла над хутором. Дорога вже була добряче вичовгана сотнями ніг, бо не одне покоління варягів цього клану войовників і морських розбишак знайшло тут своє останнє пристановище. Звідси було видно море, скелясті острови; вітри з півдня приносили запах далеких країв, де їхні мечі змушували схиляти голови найбундючніших володарів, упокорювали найзапекліших сміливців. Без страху й вагання йшли вони у невідомі землі, певні, що жодна сила не зупинить їхньої варязької несамовитості.

Човен опустили в яму під сосною, чоловіки у повному бойовому спорядженні темною лавою вишикувалися над могилою. Дядько Олаф, який після смерті Ольгового батька верховодив над родаками, вийшов наперед, ледь видимий у темряві, гукнув:

— Чуєш нас, Боже?! Ти завжди давав поживу нашим мечам, робив наші серця безжальними, а руки твердими… Прийди нам на поміч і тепер, допоможи окропити наші мечі кров’ю вбивці! Ми вимагаємо помсти!..

Воїни брязнули мечами в щити, залізний гуркіт важко покотився долиною.

— Помсти… помсти… помсти! — горлали варяги.

Потім усі гуртом закидали могилу, над нею нагромадили каміння, а згори вивершили копицею хмизу, обклали й стовбур сосни. Прибіг захеканий Ярра з палаючою головешкою з домашнього вогнища, жбурнув її на купу. Сам же відвернувся, не хотів повірити, що там лежить його брат. Потер кулаком очі, мабуть, він був єдиним, хто зронив сльозу за Елзом, бо навіть матері звичай велів не виказувати привселюдно свого горя і не побиватися за тим, кого забрав до себе Бог війни.

Полум’я перебігало по гіллі, солоний морський вітер роздмухував вогонь, він зринав усе вище й вище, пожадливо обкручуючись навколо стовбура сосни. Воїни похмуро дивилися на червоні язики: полиски перебігали по щитах, оголених мечах, лягали на обличчя червоними плямами. Коли стовбур задимував, а вогонь дістався нижніх гілок дерева, вони рушили з гори, тільки цього разу хода їхня була швидкою й злагодженою.

Сосна палала до самісінького ранку. Велетенським смолоскипом висвічувалася вона на вершині гори у нічній пітьмі. З багатьох хуторів запримітили палаюче дерево, здогадуючись, що знову хтось з Олафового роду наклав головою. Тільки його ярли сповіщали світ у такий спосіб, що душі їхні плахкотять ось таким невситимим полум’ям помсти. То знак ворогам, щоб остерігались і тремтіли у передчутті неминучої відплати. Люди з хуторів дивилися на далеке, аж десь під небом, миготіння вогню безмовно й острашливо.

У довгій і холодній залі Олафового будинку зібрались ярли. Товсті сволоки, закіптюжені, чорні, низько нависали над столами. Варяги ледь не торкалися їх головами. Молоді воїни у самих лише сорочках із широкими рукавами, виказуючи так зневагу до холодних вихорів, що залітали крізь відчинені широкі двері, розливали вино й розносили шматки паруючого м’яса. Насичувалися мовчки, неквапом, наче перед близьким походом. Вибирали найжирніші шматки, розривали міцними зубами напівсире м’ясо. Коли по кілька разів виповнилися й спорожніли дерев’яні келихи, високі, з мідними денцями, коли у воїнів почали розв’язуватись язики й найпохмуріші з них зненацька, ні з того ні з сього, заходжувалися реготати, ярл Олаф грюкнув своїм пудовим кулаком по столу:

— Слухайте мене, варяги! Нас бояться скрізь, де б ми не з’явилися, перед нами тремтять могутні можновладці, що ладні платити нам будь-який викуп, тільки б ми не виймали супроти них своїх гострих мечів. Чи не так? Гей!..

— Гей… гей… гей!.. — підхопили родовичі й тричі опустили мідні денця келихів на дубові столи.

Їхній ватаг Олаф-Січовик, який наганяв жаху на ворогів, бо рвався у битві напролом, схвально кивнув:

— Так було завжди… Але вдома ми вже не почуває: мося ярлами, з островів приходять зайди, люди без роду і племені, відтісняють наш рід із родючих долин… Вони називають себе теж князями… Вони нападають на наші хутори, вбивають наших ярлів. Нам стає затісно на цих холодних берегах. Ми живемо на них споконвіку, а тому прибульці мусять іти звідси геть… ми їх виженемо. Посічемо їх, гей!

— Гей… гей… гей! — знову тричі прогриміло під закіптюженими сволоками, аж полум’я смолоскипів затріпотіло.

Дехто з добряче захмелілих варягів у войовничому запалі вже вихопив меча, готовий затіяти криваву бучу хоч зараз, аби тільки знайшовся супротивник.

Тільки Олаф, роз’ятривши гіркими й грізними словами душі своїх воїнів, не брав участі у згальному вихорі похвалянь на адресу знахабнілих приблуд. Його чола вже торкнулася задума, бо ж не міг дозволити собі діяти зопалу, розуміючи, що доведеться схрестити мечі з такими ж варягами, як і вони самі. Знав, що це люди так само відчайдушні й непоступливі.

Олаф повів довкруг спохмурнілим оком. Ольг і Ярра, яким хмільне вино запаморочило голови, теж сипали погрозами, тримаючи в руках оголені мечі. Стояли поруч, пліч-о-пліч, такі несхожі: один високий, білявий, з довгастим обличчям, у прозорих, майже безбарвних очах — погорда й виклик, а другий — кремезний, у плечах вгадується майбутній безмір сили, круточолий, погляд незмигний, давкий, так міг би дивитися камінь, якби у нього раптом з’явилися очі. Такі різні, проте в їхніх жилах тече одна кров, що вимагає тільки помсти. Вони здатні володарювати, упокорювати інших, а тому обіцяють стати славетними ярлами.

Дядько Олаф дивився на синів свого брата, що загинув торік у землі франків, і важка думка ворухнулась у його великій голові: адже згодом котрогось із них, найімовірніше Ольга, родовичі проголосять своїм конунгом.[5] Так велить закон: син стає володарем після смерті батька. Син, а не брат. Як тоді поведеться Ольг, чи важитиме щось для нього слово досвідченого дядька, чи вживуться вони на цьому клаптику землі? Ні, їм треба триматися вкупі, а якщо комусь і випаде шукати собі пристановища в далеких краях, то молодому. А зараз він, Олаф-Січовик, мусить піклуватися про свій рід, що завжди згуртовується перед лицем небезпеки, коли ворожі мечі зблискують перед очима. Нині саме такий час, воїни жадають помсти й крові, дух їхній виповнений відвагою, а руки силою.

— Відправити гінців на всі хутори, нехай чоловіки сходяться сюди… Треба зараз же послати вивідувача, щоб довідався, де отаборився той Скольд і яку має дружину… Будьмо обачними… Хто піде? — обвів поглядом присутніх.

Гамір поволі вщух.

— Я знаю, де його шукати, — пролунав серед тиші дзвінкий голос Ярра.

— Знаєш? — перепитав недовірливо дядько Олаф. — Та хіба вони зупиняються десь надовго? Переходять із місця на місце, мов вовки у пошуках здобичі, плавають уздовж берегів, до своїх островів…. Кудись зникають, знову з’являються. Ні, цьому мусимо покласти край, наші береги не для блукальців. То де вони, кажеш, отаборилися? — повернувся до племінника.

— У фіорді Чорних Скель, там Скольд із дружиною й зимував, бо затишно, дерева досхочу. Там у них і човни; мабуть, уже просмолили, поміняли весла, щогли… Збираються по весні в похід.

— Еге, я бачу, молодий ярле, око маєш пильне, помічаєш, що діється не тільки в своїх володіннях, а й у сусідів… А що ж старий Хендрик, як він мириться з такими нахабами, дозволяє їм селитися на своїй землі?

Десь від найдальшого столу, із напівтемного закута, хтось прогудів:

— А хіба вони його питали? Приблизно з місяць тому спалили у нього два хутори, дочку взяли у закуп. Сам ледь порятувався, у гори забіг. Отаке коїться…

— А що ж дружина? — вигукнув Олаф. — У нього ж воїни, мов дуби, не схитнеш. Небагато я знаю сміливців, які по своїй волі з ними затіяли б сварку.

— Не мечем Скольд їх здолав, а смачним бубликом, — втрутився Ольг.

Нагорланившись разом з усіма, вихлюпнувши на адресу зайд і вбивць погрози й гнів, він тепер почувався кепсько, був якийсь спустошений, збайдужілий. Тільки оце зараз, коли зібралася разом уся дружина, усвідомив, що Елза немає й уже ніколи не буде серед них. Ось там, за столом, було його місце, ще малим вирізав на дошці човен з вітрилом. Ольг згадав, як колись забаглось і йому зробити такого самого, але нагодився батько, похмуро зронив: “Навіщо ти стружеш дошку на столі? Хіба я для цього давав тобі кинджал? Не для варяга це”. І Ольг облишив, боячись батькового гніву.

— Великого, мабуть, бублика довелося йому випікати, аби нагодувати таких невситимих вояків, — гмикнув недовірливо дядько Олаф.

— А він в останньому поході стільки здобичі на свої човни навернув, що вони бортами ледь воду не черпали. Хіба забули, що Скольд бродив по земляках франків безборонно й збирав данину, поки воїни нашого роду гинули, беручи приступом фортеці на узбережжі? Хендрикова ж дружина, навпаки, повернулась із землі саксів ні з чим, бо там уже третій рік не вродило, нічим торгувати… Ось Скольд і завітав до них із багатими дарунками, пропонуючи йти з ним у якісь краї… Воїни й відійшли од свого ярла.

— І куди він їх заманює? — поцікавився Олаф-Січовик.

— Не відаю… в таємниці тримають, не виказують, — розвів руками Ольг. — Подейкують, що там усього вдосталь, і люд зговірливий, незавидющий…

— То де ж це така земля є? Хто з вас знає? — звернувся вже до всіх Олаф.

Ольг стенув плечима:

— Може, до чорних людей, які звуться маврами, а може, й до ромеїв, де їхній король добрячу платню кладе за вірну службу…

— Куди ж, куди?.. — напосідався Олаф. — Де його шукати, якщо втече?

— У землі русів, — раптом долинув хрипкий голос від порога.

Усі повернули голову на той звук. Біля дверей у проймі стояла висока постать, загорнута з голови до ніг у довгий плащ. Котрийсь із воїнів вихопив меча, десь перекинулася лава. Сіра передранкова імла вповзала в низьку залу.

— Це Скольдів вивідувач… Він підслуховував нашу раду! — гукнув Олаф, і вмить за спиною невідомого опинився Ярра з коротким мечем.

— Що ти за один? — грізно запитав старий ярл. Потім наказав: — Підійди ближче, відкрий обличчя.

Незнайомець легким поступом наблизився до нього, різким порухом голови скинув каптур. Виснажене темне лице, аж вилиці випинаються, запалі очі.

— Та це ж Монь, Скольдів раб, — скрикнув Ольг і ступив до несподіваного гостя: — Покажи руки!

Той, змахнувши широкими рукавами, вистромив з них руки, але без пальців, тільки товсті вузли рубців замість них.

— Де втратив руки? — Олаф допитливо дивився на прибульця. — Ти воїн із землі русів?

Та Монь мовчав, похиливши голову, вдавав, що не розчув чи не зрозумів варязької мови.

— Скольд вихвалявся, що в бою його зборов, захопив у полон і зробив рабом, — втрутився Ольг.

— Ні, не так, — похитав головою Монь, — обманом він мене полонив. Кілька років тому приплив ось такої пори по великій воді до нашого городища, де я старійшиною був. Видавав себе за купця, хвалився, що має товарів багато, мовляв, зброя є, різна кузнь,[6] а сам никав по дворищах, вишукував змовників супроти мене. Немає згоди у моїй землі, ех, — гірко зітхнув. Розповідав повільно, важко добираючи варязькі слова. По хвилі мовив: — А потім заманив мене з братами до себе на човни. Там, накинувшись на нас зненацька, забрав увесь наш товар — хутро, меди; братів убили на моїх очах, у річку кинули. Я ж ухопив Скольдового меча обома руками. Так і лишився без пальців…

— Що ж ти хотів нам повідати? — Олафа не зворушила лиха доля цього чужинця.

Хіба для нього то була дивина? Чимало їх він сам та його воїни мечами упокорювали і до полону вели з мотузкою на шиї. А цей покалічений рус чим кращий?

— То коли твій господар збирається вирушати в твою землю?

У відповідь почулося хихотіння, ледь чутне й дрібне, а що далі, то гучніше й уїдливіше. І ось Скольдів раб не стримався й розреготався на повен голос.

— Що це з ним? — погрозливо втупився у нього Олаф. — А ну ж, штурхони його, Ольгу, нехай отямиться!

Молодий ярл простягнув руку, але не вдарив, лише поклав на плече чужинцю, стиснув:

— Замовкни, чуєш? Годі…

Монь різко урвав сміх, зненацька, відкинувши Ольгову руку, ступив до Олафа:

— Скольд не збирається втікати, як то ви гадаєте, а уже вирушив… У нього все було напоготові. Лишень прискочив до фіорду після бою з молодими ярлами, — кивнув на Ольга, — і майже зразу ж відплив. Я ж зумів вислизнути, зачаївся в ямі під каменем. Вони довго мене шукали, а потім облишили — часу було обмаль. Боялися, що ви надійдете…

Олаф-Січовик рубонув обсша кулаками по столу, аж дошка тріснула:

— Не встигли… Втік… — Нахилив голову, не дивлячись на Моня, зронив: — А ти чого до нас прийшов?

Той відповів швидко, аж запопадливо:

— Проведу вас до тієї місцини, де Скольд має намір сховатися. Пам’ятаю, не забув…

Тільки тепер поглянув Олаф на Моня, гостро, наче пронизав, недовірлива посмішка ворухнулася під густими вусами:

— А не брешеш? Чому маємо тобі вірити? Раб, який перекинувся від одного володаря до іншого, може зрадити й цього. Не йму я тобі віри… Ольгу, відведи його до кам’яниці, нехай сидить там, поки ми все розвідаємо достеменно…

— Ось доказ моєї щирості, — Монь викинув поперед себе безпалі руки. — Я помститися хочу!

Гнівом спалахнули очі старого ярла:

— Варягові може мститися тільки варяг, затям це собі, рабе… — відвернувся, вгамовуючи лють, звелів Ярру: — Бери коня й збігай до фіорду Чорних Скель. Усе вивідай, кожен камінець обнюхай… Проскоч берегом в обидва боки, може, десь засідку влаштували.

Хлопець вихором вилетів у двері, а за хвилину вже виводив із стайні білогривого коня.

Ольг провів його довгим поглядом, кивнув до Моня:

— Ходи за мною! — Вивів на подвір’я, завернув за ріг будинку, зупинився біля низької прибудови з каменю. Сильно шарпонув грубі двері: — Там східці, а внизу є солома…

Монь, повагавшись, повільно перестугіив високий поріг, щось невдоволено пробурмотів. Це була чужа мова, але слова звучали м’яко й лагідно. Здавалося, повтори їх Монь ще, то Ольг усе зрозуміє. Притримав Моня за рукав:

— Що ти оце зараз мовив? Перекажи, не бійся.

— Я сказав, що не маєте ви дяки… У Скольда сидів на ланцюгу, мов пес, до вас із добром прибився, а ви мене знову в кам’яницю. Лиха моя доля… Правду кажуть: варяг скрізь варяг… Що, образливі слова для тебе, ярле?

— Я не про те, — похитав головою Ольг, — мова твоя мені до вподоби.

— Що ж, навчишся, якщо збираєшся в наші краї, — обережно ступив униз. Ольг одним рухом скинув із плечей кожуха, недбало пожбурив його вслід Моню: — Візьми, а то закоцюбнеш…

Озирнувся, чи ніхто не завважив. Ні, не боявся, а не хотів, щоб хтось запримітив оцю його поблажливість до раба. Нікого не видно. Аж тоді причинив двері, грюкнув засувом. Звів погляд на Орлину гору: її вершина бовваніла високо над усім світом, червоні полиски перебігали по ній — це сонце опиралося на неї своїми руками-променями.

По обіді повернувся Ярра, розпашілий, збуджений, одяг забруднений, обличчя й руки подряпані. Та вигляд мав хвацький і задерикуватий. Ще кінь не зупинився, а він уже з нього скотився, здалеку гукнув:

— Правду мовив раб, немає Скольда і дружини його. Подалися кудись…

— Добре видивлявся? — перепинив його Олаф. — Хендрика бачив?

— Еге ж, ганить того Скольда на чім світ стоїть… Каже, щоб його найвища хвиля накрила, перша стріла вразила, спис прохромив…

— Приведіть раба, — уже не слухав далі Олаф.

Монь вийшов із кам’яниці, примружив очі, підставив обличчя сонцю. Жадібно втягнув у себе повітря, ніби й справді пив його. Кинув погляд на гурт варягів, рушив до нього, похитуючи головою.

— Ти казав, що знаєш той край, куди подався Скольд? — Олаф став перед ним, великий, незграбний, заступив сонце. — Поведеш нас туди… Нагодуйте його… та наглядайте за ним пильніше. — Уже навздогін, у спину Моню кинув: — Якщо знайдемо Скольда, то рабом більше не будеш, обдуриш — голову зітну…

Кілька днів готувалися до походу: смолили човни, замінювали щогли на них, шили нові вітрила. Хоч як нетерпеливилось Ольгу й Яррові щонайшвидше вирушити в погоню за вбивцею брата, Олаф не приставав на їхні вмовляння, лише невдоволено смикав сивого вуса. Він добре знав, що в далекому поході, де все чуже й вороже, важить кожна дрібниця: гарно напнута тятива лука, гостро наточений меч, міцна кольчуга, легке й зручне весло. Тому й оглядав кожного воїна прискіпливо й вимогливо, змушуючи все підганяти і припасовувати. Іноді брався випробовувати щита котрогось із варягів, гупаючи з шаленою силою по ньому палицею чи мечем. Траплялося, розлітався щит на друзки, залишаючи воїна беззахисним і розгубленим перед грізним ярлом. Той же, повимахувавши перед носом у невдахи зброєю, зневажливо відходив геть, бо чого вартий варяг, який гадає захиститись іржавим залізом.

Ольг усі ці дні не відпускав од себе Моня, допитувався про його край, змушував говорити своєю мовою, дослухаючись до кожного слова, намагався й сам повторювати, важко перевертаючи їх у роті. Дядько, дивуючись такому потягові до чужинської мови, якось пробурмотів:

— Це в тебе від батька. Той хоч і був нещадним до ворогів, завжди, в усіх землях, куди водив його Бог війни, намагався зрозуміти, мову тих людей. Казав, що таким чином він їхні наміри вивідує, не дає себе ошукати… Ось так… — похитав головою, але схвально чи осудливо, Ольг ніяк не міг второпати.

Інколи його навіть починало дратувати дядькове надмірне опікування, постійне наглядання. Звичайно, йому, як старшому серед родовичів, належить очолювати воєнний похід. Тільки на нього можуть звіритися воїни. Але ж і він, Ольг… Йому ввижалися розбурхані хвилі, котрі долає його човен з дружиною, лави супротивників, крізь які він пробивається з мечем… Десь там, серед них, і Скольд. Після заходу сонця, коли на блідому небі з’являлися тремтливі цятки зірок, виходив на високий скелястий берег. Стояв незворушно, затуманеним поглядом дивився у ніч, у той бік, звідки пружним подихом налітав теплий вітер. Вислуховував у ньому незвичні звуки, підставляв обличчя; здавалося, що хтось великий і добрий обіймає його легко, дужо, аж мовби піднімаючи над берегом. Знав, що це боги опікуються ним, схвалюють його жадання помсти.

У переддень відплиття варяги Ольгового роду, як і завжди перед бойовим походом, заходилися голити голови, залишаючи лише вузьку смужку-пасемце, щоб шолом міцніше тримався. Олаф-Січовик випустив сокола, щоб довідатися про волю богів. Чи прихильно ставляться до його намірів, чи віщують удачу? Вони вкажуть соколові жертву в безмежному небі. І ось на очах в усіх птах одразу ж напав на двох неповоротких чайок і збив одну з них. Вона впала десь поміж каміння. Це був перший добрий знак.

Другий же виявився кривавим, бо його подав Бог війни. Вони вже вийшли у відкрите море, берег позаду поглинула вода, коли попереду помітили човен. Якби він завернув убік, то варяги не гаяли б часу на погоню.

А цей перекочувався собі з хвилі на хвилю, вистромивши над ними біле високе вітрило. Воно різало очі, заступало шлях.

Олафу варто було насупити брови, ковзнути поглядом по воїнах, як ті дужче налягли на весла й судна пришвидшили біг. Повільно й невідворотно наздоганяли вони втікачів. Уже було видно, як ті поспіхом ладнають іще одне вітрило. Та не встигли. Варяги з трьох боків вправно і вміло затисли їхнього човна. На ньому метушилося з десятеро чоловік, приблизно стільки ж жінок та дітей тулилося попід низькими бортами. Біля них виднівся сякий-такий скарб, на кормі примостили навіть копичку сіна, біля якої лежало теля.

Чоловіки разом облишили вовтузитися з вітрилом, ухопились за зброю. І першою ж стрілою поранили Ярра, який аж звішувався за борт, вигукуючи погрози. Ольг, запримітивши кров на його плечі, знавіснів, стрибнув на чужий човен і, ледь утримуючись на ногах, заходився рубати праворуч і ліворуч. Виділив з натовпу оборонців якогось високого чоловіка й погнав його вздовж борта. Може, той і вправним був воїном, однак вистояти супроти засліпленого почуттям помсти Ольга не зміг. Кілька ударів відбив, але потім перечепивсь об якийсь клунок, підставив бік. Ольг, упіймавши його нажаханий погляд, приставив йому до грудей меча, звелів:

— Стрибай у море, стрибай!

І воїн, важко перехилившись через борт, упав у воду. Тільки раз знайшов у собі сили випірнути, а потім кольчуга потягла його донизу.

Варяги сокирами порубали дно чужинського човна, і він теж затонув з усіма, хто був на ньому.

Здобичі вони не брали.

Морські боги прихильно ставилися до них, недарма Олаф перед відплиттям кинув їм із човна у жертву цілу тушу забитого вепра й вилив міх міцного вина. Богам, вочевидь, припали до смаку і наїдок, і напій, бо пливли варяги по спокійній воді, тільки перекочувалися під ними рівні пагорби хвиль. Чайки збивалися над човнами зграєю, пронизливо скрикували. Загартовані в багатьох морських походах воїни не звертали на них уваги, а молоді зиркали вгору з деяким острахом, здригалися від тих несподіваних і незрозумілих скриків.

Ольг теж стежив за птахами: “Які вони великі й дужі, а як легко несуть своє тіло високо в небі. Вони володарюють над морем, яке заливає півземлі. Не бояться ні вихорів, ні буревіїв. Чому боги віддали їм небо, а людям землю? Як важко по ній ходити з мечем у руках, очікуючи щомиті нападу й удару… І не відаєш, коли це спіткає тебе. Ось і Ярра…” Ольг обернувся до молодшого брата, який лежав під щоглою на кожухах зовсім знесилений. Інколи намагався щось вимовити, але на губах булькала лише кривава піна. Ольг безгучно, самими очима запитав у Моня: “Як він, очуняє?” Той скрушно похитав головою, непевно розвів руками.

Монь сидів біля пораненого безвідлучно, точніше, мусив сидіти, бо Олаф наказав прикувати його ланцюгом до щогли, Мовляв, щоб не закортіло втекти, коли запаморочать голову запахи рідної землі. Бо самим їм тоді не знайти дороги до місцини, куди забіг Скольд із своїми пройдисвітами. Ольг не заступився, навпаки, ще й гримнув на одноокого Гунара, який був ковалем у їхній дружині, щоб не барився, прикував міцно й надійно. Сам перевірив потім ланцюг: смикнув кілька разів, вдоволено гмикнув. Та не завважив погляду Моня, в якому не було покори й догідливості. Моню самому здавалось, що підведеться він зараз на весь свій високий зріст, зірвуться з його вуст гнівні слова. Але ні, похилив голову, сховав зблиск очей під повіками. Дивлячись на зіщулену постать, ніхто не міг здогадатися про думки, які рояться в цій закучмленій голові, який вогонь палахкотить у худих грудях. Хоча, коли б Ольг мав аж надто гострий слух та добре розумів мову племені Моня, то почув би: “Настане час, зачекайте! Настане час!”

Третього дня хмари низько лягли над морем, мало не торкаючись гребенів хвиль. Вітер гнав їх стрімко з півночі. Вони були холодні й чорні. День одразу пригас, ледь помітною шпаринкою виблискував десь аж на видноколі. Човни спішно повернули до далекого берега. Варяги гребли що було сил — . прямокутне полотнище напнулось, і здавалося, що чорне сонце на ньому ось-ось зірветься, полине на небо. А на сонці тому тризуб,[7] ніби сокіл міцними пазурами тримає його. То жінки Ольгового роду вигаптували цей знак на вітрилі, щоб воїни літали по світах соколами, вражали ворогів блискавично й безжально. А ще здобич додому привозили багату.

Від шторму заховалися в мілкій затоці. Воїни ледве встигли затягти човни ближче до берега, на якому щільно тіснилися могутні стовбури. Олаф пильно видивлявсь якийсь час на берег, тоді висловив здогад:

— Це земля естів. Колись мені доводилося бувати тут. Не дуже приязно тоді нас зустріли, добряче довелося помахати мечами, поки відбилися. — Наказав: — Розпаліть вогнище, десятникам виставити варту! Чули?!

У військових походах варяги виконували наказ свого ватага швидко й беззаперечно. Вже через кілька хвилин перші полиски вогню зблиснули під купами хмизу на розлогому березі затоки. Вітер дужим подихом підхопив полум’я, закрутив, роздмухав. Із безмежних морських просторів насувалася буря. Безугавне гуготіння, шалений посвист долинали звідти, понад самими хвилями спалахували блискавиці. То билися морські боги і посланці мороку та смерті. Проста людина не має права втручатись у цей велетенський і руйнівний двобій, мусить знайти собі якусь затишну місцинку, хоч сякий-такий прихисток і перечекати. Ольг звик до знавіснілості моря, бо змалку призвичаювалися слух, тіло до його грізної, непереборної сили. Стіни їхнього хутора щороку восени й навесні тремтіли під ударами штормових вітрів, а брили каменя біліли від морської солі. Кілька разів випадало йому потрапити до лабетів бурі, але заступали його боги — вислизав неушкодженнм.

Та цього разу тривожне передчуття не давало спокою, Поки, напружуючись із останніх сил, підтягували човни по мілкій воді до берега, Ярра поводився спокійно, тільки стогнав стиха. Монь, схилившись над ним, підтримував йому голову. Та ось човни припнули до дерев грубими мотузками, хвилі заходилися їх кидати на берег, потім тягнути назад, хлюпала через борт вода, яка сичала й біло світилась у пітьмі. Ярра раптом заворушився, намагаючись підвестися, почав хапати розкритим ротом повітря, яке вітер забирав від нього. Потім вигнувсь усім тілом, із його грудей вихопився скрик, дужий і жалібний, пробивши ревище бурі.:

Той звук досяг Ольга, який готував для свого брата м’яку схованку на березі, серед сосен. Він побіг до човна, кольчуга шелестіла на ньому, мов сипався залізний дощ, довгий меч гупав по ногах, а серце зробилося маленьким і немічним, бо затиснув йото холодними пальцями Бог смерті. Кілька разів намагався перелізти через високий борт, але хвилі відривали його пальці від слизьких дощок. Тоді гукнув до Моня:

— Неси його сюди, швидше, рабе!..

І стільки люті й знавіснілості було в його голосі, що Монь одразу ж підкорився. Йому було незручно піднімати тіло Ярри, безпалі руки не мали вже колишньої сили, та ще й днище човна вислизало з-під ніг. Нарешті вдалося закинути тіло на плече, й він майже поповзом подався до Ольга, палаючі очі якого то визирали з-за човна, то зникали. Ланцюг не пустив Моня до борту, тому Ольг ухопив тіло мертвого брата лише за руки й потягнув до себе. Якийсь час тіло Ярра розгойдувалося між ним і Монем, поки раб, дочекавшись, коли хвиля підійме човен, не перекинув його за борт. Від цього ланцюг напнувся, боляче вивернув ногу, а наступної миті потягнув Моня до щогли. Ольг виніс тіло брата на берег, поклав на мокрий пісок, нахилився над ним, щось схоже на ридання струсонуло його широкі плечі.

Поховали Ярра тієї ж ночі, нашвидкуруч викопали між соснами яму, збили подобу човна, щоб йому зручно і затишно було пливти в царство мертвих. Потім засипали камінням і прілою землею. Вдарили об щити, звук від яких поглинули вихори бурі. Ольг довго сидів біля могили, заціпенілий, незворушний, тільки важко дихав. Коли ж воїни вже лаштувалися до відпочинку, з’явився в тремтливому світлі вогнищ, гукнув, щоб зо два десятки їх. приготувалися до бою. Це не викликало ні.здивування, ні невдоволення. Звичай велів, щоб смерть родовича, та ще й ярла, була окроплена чужою кров’ю.

Ольг повів воїнів через густий і темний ліс, якимось незбагненним чуттям вгадуючи напрям. Йому здавалося, що хтось невидимий, легкий іде попереду, шелестить віттям, обходить стовбури повалених дерев, драговиння, безгучно кличе за собою: “Отам вороги, ходи за мною!” І справді, невдовзі вони втрапили на ледь помітну дорогу, яка й вивела їх до поселення. Огорожа з щільно припасованих одна до одної колод не зупинила досвідчених воїнів. Звично і вміло закинули вони зашморг із міцної мотузки на гостряк однієї з колод, разом потягнули, й вона з рипом упала, відкривши вузький вхід. Гострими сокирами варяги вирубали ще кілька колод, а потім з оголеними мечами кинулися крізь огорожу. Десь загавкали собаки, долинули стривожені голоси, але вже було запізно, воїни рубали всіх, хто траплявся на дорозі. Котрийсь устиг підпалити одну з дерев’яних гостроверхих осель, а потім вогонь, підхоплений вітром, палаючими віхтями перекидався й на інші.

Ще довго варяги, озираючись, бачили над лісом червоні спалахи. Здобич виявилася нікчемною: десь із десяток шкур — ведмежих чи вовчих, діжа якогось пійла, гіркого й смердючого, але від якого тепло розтікалося по тілі, та з десяток списів, коротких, з широкими наконечниками. Ольг нічого не взяв, та й не шукав здобичі, йшов втомлено, спотикаючись, мовби навмання, часто зупинявся, щось нерозбірливо бурмочучи. А набрівши на струмок, заходився вимивати свого меча, поляскуючи плазом по воді. Сталеве лезо зловісно зблискувало в темряві. Раптом до воїнів, що неподалік очікували на нього, донеслось:

— Ось так я відмиватиму свого меча від твоєї крові!

Хоча невідомо, до кого звертався Ольг, але воїни мимоволі позадкували, вражені тим, з якою люттю й затятістю були вимовлені ці слова.

Ще через день човни варягів увійшли в гирло широкої ріки. Вітер ущух, а тому сіли на весла. Гребли супроти крутої хвилі, бо неслися в море талі води, каламутні, навальні. Пінилися навколо буруни, ніби ріка текла по розпеченому руслі. Але ніщо не могло спинити варягів, налягали на весла завзято, долаючи натиск стрімкої течії. Безнастанне вимахування, напруження м’язів виповнювало важкою злістю, глипали налитими кров’ю очима на береги, вишукуючи тих, на кого можна вихлюпнути її, відчути п’янку радість перемоги.

Береги пообіч низькі, тому вода розлилася широко, привільно, тільки визирали верхівки дерев та зелені шоломи далеких пагорбів. Олаф час від часу штовхав великим чоботом Моня, який повільно підводився, тягнучи за собою ланцюг, підходив до борту, зводився навшпиньки, байдужим поглядом дивився на ріку. Мовчки вказував, куди треба веслувати, а сам, згорбившись, худий і кволий, повертався на своє місце біля щогли.

— Гей, рабе, ти вказуєш нам шлях до своєї домівки, — реготав Олаф, не приховуючи зневаги і зловтіхи: — Ми спалимо її на твоїх очах, вигубимо всіх твоїх родовичів, які дали прихисток Скольдові. Чуєш, рабе? Олаф-Січовик веде своїх воїнів. Люди твоєї землі повинні підкоритись або вмерти від наших мечів!..

Ольг схвально слухав ці дядькові похваляння, згідливо кивав головою, бо ті, хто ставав супроти їхнього роду, мусили або вмерти, або покірно схилити голову. Так повчав його ще батько: “Затям, сину, ми, варяги, покликані богами, щоб запалити цей світ, де немає ладу. Бо настане той час, коли на наших холодних берегах не вистачить усім місця. Тоді наймудрішим і найзаповзятішим доведеться йти до інших народів, щоб оселитись поміж них. Знай, хоч ти прийдеш до них із мечем, але житимеш з тим народом, до якого приб’є тебе воля богів і… доля”.

Так казав батько перед смертю. Не все й не зразу Ольг розібрав, бо вимовляв батько слова важко, з неймовірним зусиллям: сила витікала з його могутнього тіла. Боги забирали його душу. Але навіщо так рано, так завчасно? Ще ж не поводив синів по світу з краю в край, як обіцяв, не встиг навчити всіх воєнних хитрощів та вмінню перемагати будь-якого ворога. Навчив тільки одного — міцно тримати меча в руках. О-о, нині він у батька випитав би багато чого. Хіба міг знати тоді, під тією фортецею, яка тулилася на високій горі, що бачить батька востаннє.

Боги не наділили людину властивістю передбачати шлях, яким вона простує, вони лишили їй тільки той, що ним вона вже пройшла. Мудро вчинили боги. Зрине бажання, можна вирушити по ньому, тільки заплющ очі… Ось ті постаті, що повзуть по стінах фортеці, бачиш? Бачиш ту, що найвище? Еге ж, це батько. Він був попереду тих, хто долав стрімкі, майже прямовисні схили, тримаючи в зубах короткі мечі. Ольг знизу, з човна, стежив за штурмом; поступово збудження теж охоплювало його, він метушився, розмахував руками, щось вигукував.

Батько першим досяг. вежі, відбиваючи удари, Що сипалися зусебіч, зумів зіп’ястися на ноги, меч блискавкою миготів у його залізних ручиськах. Не врятували оборонців ні стрімкі скелі, ні високі мури, не перепинили вони шляху войовникам із холодного північного краю. А потім несподівано біля човна з’явився дядько Олаф; закривавлений, знесилений бойовиськом, кинув Ольгові важкого меча, втомлено зронив:

— Твій батько там. Його поранили й скинули на палаючий дах… Він іще дихає…

Ольг одразу все збагнув. Схопивши меча, вистрибнув із човна, промчав уже розтрощеною брамою. Хтось вказав місце, де конав батько. Спочатку не впізнав його, бо хіба оцей немічний чоловік, у подертому й спаленому одязі, з суцільною раною замість обличчя й був його непереможним батьком. Та голос батьків — дужий, влаДт ний. Звелів сісти біля нього, взяти до рук його меча. Отоді й промовив слова, які Ольг запам’ятав, закарбував у пам’яті. А потім раптом простягнув руку, мовби хотів погладити по голові, але не вистачило сили, схлипнув якось по-дитячому, й душа його покинула тіло.

Ольг нажаханими очима дивився, як двоє воїнів поклали його на плащ, понесли до виходу з фортеці. Нести мертвого було важко й незручно, тому вони часто зупинялися, відпочивали, прихилившись до стіни будівлі. Хлопець стежив незмигно, поки воїни із своєю страшною ношею не зникли за рогом. Потім підвівся, виважив у руці батькового меча: “Я помщу ся за твою смерть, батьку, мушу вмочити ось цього меча у кров ворога. Я знайду в тій клятій фортеці хоч одну живу душу…” — й подався вузенькою вулицею, якою валував чорний дим. Зазирав у бійниці, заходив у будинки, скрадався темними коридорами й збігав східцями донизу, де віяло холодом і вогкістю з глибоких підвалів, але скрізь була пустка. Всіх, хто дихав і мав серце, воїни нещадно поклали своїми гострими мечами і списами. Годі й шукати. Та кровожерливий Бог війни вимагав жертви, таму й не міг Ольг заспокоїтись, пильно видивлявся навкруги, готовий будь-якої миті кинутися навздогінці. І все ж таки запримітив, угледів серед диму постать, яка лише майнула в проймі дверей. Це був юнак у білій сорочці, на якій кривавилась велика пляма. Помітивши погоню, він кинувся навтьоки, накульгуючи на ліву ногу і залишаючи після себе великі краплі крові.

Ольг легко настигав його, уже й замірився мечем, але той якимсь дивом майже по гладенькій стіні видерся на дах будівлі: Стояв скраєчку; очманілий од страху, стежив за молодим варягом, який підстрибував і кресав мечем по стіні, вимурованій з великих брил. Юнак на очах знесилювався, потім зненацька скрикнув тоненько, жалібно, простягнув руки, благаючи про пощаду. Та це тільки розпалило гнів Ольга. Проте дістати ворога ніяк не вдавалося. Тоді якийсь воїн, що проходив повз них, майже не цілячись, пустив стрілу. Скрик на даху урвавсь, юнак, кілька разів хитнувшись, упав на бруківку. Ольг підійшов до тіла, вмочив вістря меча в струмок червоної крові, повернувся й подався до брами.

У тій місцевості годі було шукати бодай клаптя землі, щоб на узвишші викопати мечами могилу своєму ярлові. Скрізь, куди не кинь оком, скелі, брили, валуни, мов руїни величезного й змертвілого міста. Певне, якісь велетні в давнину збудували його, а потім виявили непослух богам, тому ті в нестримному гніві розкидали будівлі, вихлюпнули ставки, висушили ріки. Тепер тут нічого не росте, тільки камінь, а якого можна зводити фортеці. Але віднині й люди більше тут не селитимуться, бо варяги все зруйнують і винищать, залишивши по собі страх.

Воїни зігнали всіх, хто ще залишився живим на цій землі, й змусили довбати скелю. А самі, розташувавшись навкруги, похмуро стежили за тим, як полонені швидко та вміло трощили камінь. Чого вони так поспішали? Хіба не віщувало їм серце, що невдовзі їх позбавлять життя? А може, тому й поспішали, щоб покінчити із страхом очікування чи заглушити його безнастанним вигупуванням молота?

Потім, коли могила була готова, дядько Слаф зістрибнув у неї, по-хазяйськи оглянув, тупочучи величезними чоботиськами по дну, обстукуючи стіни руків’ям меча. Вдоволено кивав великою кучматою головою, ще й прицмокував, ніби готувалося не місце для поховання рідного брата, а мався відбутись ось тут, у цій тісній заглибині, бенкет переможців. Він і відбувся, тільки кривавий. Олаф-Січовик, коли його брат ліг у могилу, звелів хрипко:

— Помсти, помсти всім ворогам!..

Варяги кинулися рубати полонених, які лементували, падали навколішки, благаючи пощади, намагались схоронитися між камінням. Та нікому не вдалося порятуватись од гострих мечів досвідчених воїнів. Тепер було кому штовхати човен варязького вождя підземним морем у царство мертвих. Тільки Ольг не виймав меча з піхов, не гасав за полоненими, хоча батько й вимагав їхньої смерті. Сам не відав, що з ним сталося, але не міг зрушити з місця…

Ще й досі стояла перед очима кривава пляма на білій сорочці того вузькоплечого хлопця, що сподівався знайти порятунок від його меча на даху. Як жалібно він скімлив… Тільки зараз виразно почув його Ольг, мовби весь час, довгі дні й ночі тягнувся той тоненький плач за ним, щоб аж тепер, коли він шукає вбивцю брата, посіяти в його душі вагання. Ні, не каяття і не скорботу, а тільки непевність, що напосівся на беззбройного. Справжньому воїнові не личить здіймати меча на того, хто благає пощади. Але нікому ось цих думок не звіриш, Елза й Ярри вже немає, їхні човни давно пливуть морем мертвих, де не ллється кров, не лунають войовничі вигуки, не шелестить під вітром трава. А дядько Олаф не відає сумнівів, бо певен, що варязький меч розрубає весь світ навпіл. Для нього волання переможених миліше за спів птахів. Ні, Ольг не засуджував дядька, і все ж щось непокоїло його.

Варязька дружина просувалася по великій воді, нікого не остерігаючись. Не лякалась невідомості, бо була певна того, що в цих краях немає мечів гостріших за їхні, не знайдеться воїнів сильніших і відчайдушніших, ніж вони. Спочатку, натрапляючи на людські житла, заходили до них; страхаючи мешканців своїм войовничим виглядом, забирали все, на що натрапляло завидюще око. Вже волоклося за ними кілька невеликих човнів награбованого добра: хутро, борошно, меди, в’ялена риба, зброя. Хижо нишпорили по всіх закутках — на горищі, в клітях, погребах, на пасіках. А потім смажили на багатті свиней, молодих бичків, захлинаючись, пили гарячу їхню кров, розтираючи її по бороді, жадібно смакували напівсирим м’ясом, аж кістки тріщали під міцними зубами. Бенкетували на березі, від лодій своїх далеко не відходили. Змушували молодих жінок та дівчат танки водити перед ними, співати, а чоловікам веліли навколішки ставати, мовчки дивитися на їхні гульбища. Ті покірливо схиляли голови.

І того разу, коли грабували й бенкетували біля невеличкого городища, що зіп’ялося на високому березі невідомої річки, ніхто не чинив опору. Вже поскидали в човни награбоване, вже вмощувалися серед шкур, та діжок, дожовуючи в’ялене м’ясо, вже Олаф суворо попередив, що прийде восени за даниною, але відпливти мирно не випало. Несподівано з лісу швидким кроком вийшло з півтора десятка чоловіків із списами, за поясом стриміли сокири з широкими лезами та довгими руків’ями. Підійшли до лодій, з’юрмились; були всі як один високі, кремезні, з-під шоломів вибивалося біляве волосся. Чимось вони скидалися навіть на них, варягів, — своєю міццю, суворістю. Ольг одразу запримітив того велета, що стояв трішки попереду. Гордовито відставивши ногу, з холодною цікавістю оглядав незнайомців, затим щось промовив. Олаф мигнув котромусь із воїнів:

— Моня сюди!

Притягли раба. Монь сполотнів, ледь до землі не припав, почувши слова велета. Той же підійшов до нього, обпік гнівним поглядом, гримнув коротко і люто, а тоді ще й копнув ногою. Ольг заступив раба, поклав руку на меч. Підійшов Олаф, змірявся з велетом поглядом, запитав Моня:

— Що він хоче?

— Каже, що це його земля. Тут він володар… Нехай чужинці повернуть награбоване…

— Ха-ха-ха!.. Ми зараз піднімемо його на списа… Гей-гей, варяги, в бій!.. — Олаф вихопив меча.

Біляві воїни стали колом, виставили довгі списи, спокійно відбивали удари. Тільки Олаф з отим гордовитим велетом зійшлися осібно, відмежувалися від усіх, викрешуючи з своїх мечів іскри. Несамовитів Олаф-Січовик, адже це вперше зустрів на своєму шляху войовника людину, що силою й умінням не поступалася йому. Лише зневажливо кривив губи, під’юджуючи чужинця, проте в очах — ні крихти страху. Як здолати його? Всю силу випробував на ньому, а він не піддається, не задкує, з таким спокоєм відбиває удари, ніби наскакує на нього якийсь слинявий молодик. Ніколи не гадав варязький ярл, який подолав у двобої не одного славетного рицаря в землях бритів і франків, що ось у цій дрімучій пущі, серед драговиння, де тільки комарі водяться, зустріне такого міцного супротивника. Боги відвернулися від нього, не хочуть дарувати перемоги.

Ледь не до колін загрузли Олаф і велет у пісок, наче невтомні трударі проорали берег уздовж і впоперек. Тільки не зерно розсівали, а власну кров. Крапала вона з розсіченої скроні варяга, волочив поранену ногу велет, залишаючи на піску червону смугу. Ольг здивовано озирався на дядька, дивуючись із його нерішучості й зволікання. Одначе кинутись на поміч не наважувався. Та й воїни поселення не давали чужинцям оговтатись, зіставивши впритул, широкі щити, мов велетенська колода, накочувалися на них, відтісняючи до води. Потім зненацька один чи два щити відхилялися, й звідти вилітав спис, вражаючи ворога на смерть. Мабуть, оці поселяни у мотузяній взуванці ніколи не чули про варягів, грізну силу яких пізнав увесь світ. Мали войовничий норов, а ще шаленіли при вигляді супротивника.

Проте були й у дружині Олафа звитяжці, які з мечем у руках кидалися в гущавину озброєних до зубів ворогів і змушували їх тікати. Про таких складали легенди та пісні, їх обирали конунгами.

І ось тут, на березі замуленої затоки, яка й назви не мала, вони спробували виказати свою звитяжність. З оглушливими вигуками кілька воїнів кинулись уперед, врубаючися бойовими сокирами в щити, але впали, пробиті довгими списами. Ольг зрозумів марність таких наскоків, звелів варягам теж сховатися за щитами і звідти пускати стріли.

А Олаф знемагав, тільки лють і тримала його на ногах. Уже відкинув щита, не вистачало снаги тягати його поперед себе, шолом теж скинув, бо наповзав на очі. Супротивник же не здавався, лиховісно сунув навстріч…Схрестилися мечі, кинуті з страшною силою, й зломилися. Схопилися голіруч, тиснули одне одного так, що залізні обладунки вгиналися під пальцями, жили ледь не рвалися від нелюдського напруження. Тупцювались на місці, ходили колами, доки не забрели у воду. Штовхалися все глибше й глибше, аж поки Ярилові[8] баскі коні в останньому стрибку перед нічним відпочинком не вдарили воїнів копитами і не накрила їх висока хвиля. Все… Не лишилося жодного знаку. Тільки ще якийсь час тремтів на воді світлий слід од колісниці.

Ольг озирнувся, став, не ймучи віри очам, — щойно дядько вимахував мечем, а тепер ні його, ні того русявого велета. Вихопився з січі, підбіг до місця, де вони змагалися, меч зламаний лежить, шолом закривавлений на піску темніє, а Олаф-Січовик зник, немов земля поглинула. Може, річка, бо сліди глибокі до неї плетуться? Метнувся до човна, а навстріч Монь звівся, дивиться незмигно. Ольг за весла вхопився, але самотужки ніяк не зрушить:

— Допоможи, рабе! — гукнув до Моня. А той у відповідь:

— Не ламай весла даремно, княже, — : і погляд відводить.

— Ти що це? — насунувся на нього молодий ярл. — Меча мого скуштувати хочеш?

— Не знайти, не порятувати тобі дядька. Ярило обох річці віддав. На те його воля… Колісницею промчав.

— Хто він?

— Бог цієї землії

— А я не боюся ні людей, ні богів цієї землі… Гей, варяги, вперед!.. — Ольг, вимахуючи мечем, подався туди, де кипів бій.

Та хоча й бродила ще берегом смерть із палаючим віхтем, вишукуючи собі жертви, ніч і втома розвели суперників. Варяги повернулися до човнів, крекчучи й лаючись, скидали залізні обладунки, хлебтали воду просто з річки. А поселян тихо й безшелесно сховав у собі темний ліс.

Уранці Ольг із варягами вирушив їх шукати. Були мовчазні й затяті. Монь витягував шию, стежачи за ними, кутав безпалі руки в довгі рукава. Сонце гнало перед воїнами туман, вони ступали важко, впевнено. І здавалося, що отак можуть пройти крізь увесь ліс, звалюючи дерева, розкидаючи каміння, простуючи через болота. Монь глипнув спідлоба на вартових, легенько пошарпав ланцюг, потім сів, скулившись, під щоглою.

Повернувсь Ольг із дружиною аж під вечір, усі забрьохані, втомлені. Молодий ярл першим піднявся східцями на човен, сів на лаву для гребців, важким поглядом притис Моня до щогли:

— Ну, чого не питаєш про них? Ми їх заскочили зненацька і вигубили, геть усіх. Твій Ярило їм не допоміг…

Монь нічого не відповів, тільки облизнув сухі, пошерхлі губи.

Уночі Ольг торкнув за плече Моня, що, зіщулившись, дрімав, інколи здригаючись усім тілом.

— Скажи, рабе, за віщо гримав на тебе отой велет, ударив ногою? — зашепотів молодий варяг, уп’явшись міцною рукою йому в плече: — Відповідай, чуєш?

З несподіваною силою той вивернувся, тільки ланцюг брязнув, зблиснув зубами, ошкірившись:

— Сказав, що ви згинете на цій землі…

— Брешеш, собако… — навалився на нього, притис до щогли. — Він погрожував тобі, ти злякався його слів…

— Гаразд, слухай, ярле. Той велет сказав, що я зрадник і поганець, бо показую вам дорогу… Боги, покарають мене…

Ольг відсунувся, ліг, дослухаючись до плескоту хвиль, лопотіння вітрила вгорі. Він не знав, що таке зрадник. Мабуть, щось принизливе й глумливе. Виходить, Монь чинить недобре, порушує закони своєї землі. То навіщо він це робить, чому не кинеться на мечі воїнів? Знову штовхнув раба:

— Ти справді приведеш нас до своєї домівки?

— А ти привів би? — просичав той у відповідь.

— Я відітну тобі язика за такі слова…

Погроза не подіяла на Моня, бо витягнув худу шию, майже впритул наблизив обличчя до варяга:

— А я жити хочу… Жити, навіть скутим. І помститися… — примружився по-змовницьки, ще й ніби співчуття промайнуло в очах: — А ти хіба не тому забився так далеко?

Колись за такі слова Ольг нагримав би на Моня, вважаючи принизливим для себе, щоб раба, упослідженого і скаліченого, бентежили такі ж почуття, як гордовитого варяга. Десь на денці душі й цього разу ворухнулася зневага, але упокорив гнів, не дав вибухнути, притлумив думкою: “А чому й справді не скористатися з мстивості цього раба? Чи не краще пустити його по сліду Скольда, наче мисливського пса? Нехай винюхує, кусає за п’ятки, а я з’явлюсь несподівано й зітру його на порохняву”. Тому теж примружився, сховав хитрування під насупленими бровами:

— Ти йдеш додому, а ми — в невідому землю. Моя дружина прокладає собі путь мечами, а ти — хитрістю. Бачу, не обійтися нам одне без одного, не вполюємо нарізно таку хижу здобич, зв’язані ми міцно.

Монь лише гмикнув:

— Не знаю, хто до кого припнутий, поки що я ось до неї, — кивнув на щоглу. — Далеко не подамся, не встигну за тобою, ярле. Якщо не маєш до мене довір’я, то нічого й у спільники брати.

Якийсь час варязький ватаг пильно-пильно у нього вдивлявся, — кострубатий ніс ще більше випнувся, хижо затремтіли ніздрі, але Монь не відвів погляду. Тоді Ольг неквапом натягнув бойові рукавиці, нахилився, міцно ухопивсь за ланцюг, смикнув, легко розірвав.

І так, ніби нічого й не сталося, спокійно звелів:

— Покличте коваля, нехай зіб’є ланцюга з цього… руса!

З радощів Монь не знав, як поводитись, лише розгублено посміхався й вдячно зазирав у вічі ярлові; потім заговорив мовою свого племені:

— Ти добре вчинив, бо прикутий раб діяв би з принуки, зі страху. Тепер я служитиму тобі, князю Олег, вірою й правдою. Віднині можеш звіритися на мене в усьому.

Варязький ярл, важко й повільно добираючи слова, відповів Моню його мовою:

— Чому ти назвав мене так дивно? Що за ім’я Олег? У ньому сховане й моє.

— Так мої родовичі вимовляють твоє ім’я.

— О-о-лег… О-о-лег! — кілька разів повторив варяг. — Що ж, воно мені до вподоби. Можеш мене так кликати!

…Тільки на двох човнах пливли тепер варяги. Одного довелось залишити в драговинні, коли перетягали їх туди, де починалася велика річка Дніпро. На берегах її мешкало плем’я Моня. Десь там був Киян-град, куди втік Скольд. При згадці про нього Ольг ставав похмурим і дратівливим, присікувався до воїнів, наказував, аби поспішали. Дехто з вояків уже ледь ноги переставляв, стогонами й прокльонами всю дорогу, поки волоком тягли човни, встеляв, бо рани кривавились, вогнем горіли. Двох несли на жердинах, ще живих, але посічених так, що й місця цілого на тілі не знайти. Хотіли покинути, але Монь завадив, пообіцяв, якщо доб’ється до своєї домівки, то вилікує травами. “Меча більше до рук не візьмуть, а ногами по землі ходитимуть”, — запевнив Ольга. Той повірив, звелів забрати поранених із собою. Монь, вказуючй”дорогу, дибав попереду, мов чапля, високо піднімаючи довгі худі ноги.

Вивів їх на похилий берег; витягли на зелену траву й човни, що, вистромивши над водою гострі носи, чорні й забагнючені, були схожі на якісь чудовиська, виплоджені в глибоких і смердючих тванях. Лише тоді, коли скотили на колодах їх на воду, повсідалися й відштовхнулись од берега, варяги зрозуміли, що їм не доводилося ще бувати на такій могутній річці. Зда’валося, що ось-ось від необережного удару весел випорсне вона з-під днища човнів, і полетять варяги кудись у безодню. Ольг нерухомо стояв попереду, на носі човна, замислений і збентежений. Ніхто й ніколи не казав йому, що в землі русів тече така широка й повновода річка. Якою ж вона стає далі? Й куди несуться її води? Та хіба їм, міцноруким варягам, яких від народження і до смерті супроводжує грімкотіння морських хвиль, виказувати страх перед річкою? Ні, не лякали його ні її стрімка течія, ні вири, що, перебігали від одного берега до іншого, ні мінливий норов. Ольг остерігався людей. Багато їх наше па цих берегах, вони дужі й непоступливі, але тримаються нарізно, подалі один від одного, А якщо об’єднаються колись в один великий рід? Не пробитись тоді крізь їхні щити варязьким мечем, хоча б й усі ярли скандінавські зібралися.

Тепер варяги пливли обережно, не зупинялися відкрито біля поселень, не заходили до хиж, а хоронилися в прибережних лозах до вечора. Отоді, під прихистком темряви, наставав їхній кривавий час — налітали зненацька, навально, мало кому вдавалось порятуватися. Вогонь, спільник врягів, перетворював на попіл усе, що вціліло після них. Ревіла худоба, валували собаки, кружляло сонне гайвороння, але людських зойків не долинало, бо не було кому подати голос. Дядько Олаф міг бути вдоволеним своїм племінником, який мстився за його смерть жорстоко й нещадно.

А навкруг усе квітувало, наливалося живильними соками. Здавалось, на очах дерева вкриваються листям. На плесах скидалася риба, особливо перед грозами. Вони гуркотіли тут по-іншому, не так, як в їхніх північних краях, були несподівані й якісь… веселі, навіть птаство не лякалося, лише здіймало несусвітенний гамір.

Якогось дня, коли влаштувалися на недовгий перепочинок у тихій заплаві, стався з ним дивний випадок. Поманив до себе береговий пісок — чистий, теплий і ніжний, мов заморська тканина. Ліг молодий ярл, зіперся на лікоть, пробіг поглядом по річці — дивиться й не зрозуміє, чи то вода перед ним, чи золота дорога, встелена сонцем. Аж ось уже на ній стіна отієї далекої фортечки звелася, й постать батька — короткий меч стримить позаду за поясом. Затамував подих Ольг: “Як так, адже він давно поплив у царство мертвих?”

А батько раптом обернувся, очі його наблизилися, великі й осудливі. Тільки вони були перед Ольгом, та ще голос долинув: “Навіщо вигублюєш чужих людей і палиш їхні хижі? Чому йдеш руйнівником по берегах цієї річки? Мій брат Олаф загинув у чесному двобої й свого месника забрав із собою. А твій брат лишається невідомщеним, сосна на його могилі ще й досі тліє. Ти мусиш зробити цих людей своїми спільниками супротив Скольда, а не ворогами. Перед смертю мені відкрилася велика таїна життя: людина мусить нести людям не меч, а розум, тоді вони приймуть її, скажуть: живи з нами і будь таким, як ми.

Знай, в кожній землі є свої боги, які карають і милують тих, хто по ній ходить. Боги русів могутні й справедливі. Не гніви їх, бо тобі судилося залишитись на цих берегах. Опам’ятайся, не чини зла та насильства, княже Олег!”

І знову вразило молодого варяга це ім’я. Так назвав його нещодавно Монь. Десь близько перекотився грім, хмара насунулася на сонце, й воно забрало свою позолоту з річки. Ольг озирнувся — позаду стояв покалічений рус.

— Це ти… ти говорив щойно? — запитав його непевно. — …Про богів своїх?

Монь тільки заперечливо похитав головою. Тоді Ольг, зібравши воїнів, сказав їм:

— До мене приходили боги цієї землі й пообіцяли перемогу над Скольдом, якщо ми не сіятимемо смерті на берегах ріки. Олаф-Січовик вдоволений нашою помстою, тому далі підемо мирно. Мечі вийматимемо тільки для захисту й помсти вбивцеві ярла Елза.

Через кілька днів шлях їм заступили високі пагорби. Ріка звернула й погнала свої води далі, а човни варягів прибилися до острівця, довгого й вузького, мов плазом покладений меч.

Монь прикипів поглядом до того берега; весь виструнчений, здається, ось зараз схопиться й побіжить по воді туди, де серед зелених куп дерев виднілися оселі.

— Де град? — Ольг став поруч.

— Отам найвища місцина, яругами з усіх боків оточена, не підступитися…

— Де Скольдова схованка, як гадаєш?

— Не знаю… Якщо вість про тебе докотилася сюди, то міг і далі по річці податися… Або й до кочових людей завернути. Вони бродять навкруги града, мов вовчі зграї, хапають усе, що під руку трапиться. З’являться зненацька, а потім зникають надовго…

Домовилися, що Монь до града ввійде, все вивідає нишком. А Ольг чекатиме на нього отам, нижче града, де на пагорбі суціль липовий гай росте. Там бджіл багато, тому люд київський борти тримає, мед добуває. Місце безпечне, та й зручне, бо шлях угрів неподалік пролягає, все чути й видно. Монь же, коли з’явиться, то тричі зозулею голос подасть.

Старий варяг Ярмінг, досвідчений воїн, намагався застерегти Ольга від необачності, мовляв, негаразд воєначальнику кидати дружину й самому йти вивідувачем. Та того годі було й думати зупинити, близькість Скольда, якого він уважав призвідцем усіх своїх лихих пригод, випалювала вогнем помсти душу. Він сам хоче впевнитися, що убивця тут, вивідати, де він прихисток знайшов і як його заскочити зненацька. Це його право месника. Так велить звичай варягів. Хіба воїни його дружини не відають про це? Пообіцяв тільки, якщо йому загрожуватиме небезпека, подасть сигнал рогом, засурмить.

Узяв із собою чотирьох веслярів, Моня й подався човном до протилежного берега. Течія прибила їх до того урвистого місця, куди тицяв своєю безпалою рукою Монь. Він увесь час крутився на лаві, перехилявся через борт, намагаючись зачерпнути води, забуваючи, що пальців у нього немає. Збуджено підганяв гребців:

— Тримайте праворуч… там мілина, дерева завжди купою збиваються… Ага, ось уже близько. Перуне… боже наймогутніший… невже я вдома…

Вистрибнув на берег легко й спритно, лише човен зашелестів днищем по лозі. На мить обернувся, зустрівся з Ольговим поглядом:

— Чекай на мене, як і домовилися, в липовому гаї. Я все вивідаю, винюхаю, ніхто мене й не бачитиме, не впізнає… Скільки літ минуло…

Молодий ярл звелів веслярам ждати його повернення до пізнього вечора, а коли долине звук його рога, негайно поспішати на поміч. Та й подався слідом за Монем. Ще встиг побачити його високу, худу постать. Поли заширокої для нього вдяганки розвівалися, мов чорні крила дивовижного птаха. “Чи буде колишній раб щирим спільником мені? А як гукне своїх родовичів, підмовить зненацька напасти, бо мало нас? Ні, не наважиться, знає, що рік ходитиму навколо града, а вигублю всіх. Та й не вийде у нього нічого, сам же ремствував, що немає злагоди у його землі. І пече його помста не менше, ніж мене. Тільки я меча маю, а він що?” — отак міркуючи, примірявся Ольг до крутизни, що випнулася гребенем, здається, аж до хмар.

Чомусь пригадалися морські походи, в які брав змалечку з собою батько, — шалені вітри, хвилі, мов ожилі гори. І човен падає, летить невідворотно і нескінченно у вируючу прірву. Десь у поривах буревію, його нестримному леті напинається невидима тятива, бринить усе дужче й дужче, треба тільки за неї вхопитися, не проґавити, поки не промчався морський бог на своїх вітровійних конях. А їх у нього незліченно, від краю до краю б’ють по хвилях величезними копитами, мчать по самому вершечку хвилі, розвіваючи білі гриви. Якщо підхоплять коні водяного бога човен, то винесуть із найглибшої водяної ущелини, а ні, то зникне безвісти у безмовній глибині.

Ось і зараз видалось Ольгу, що доведеться йому видиратися на таку хвилю, яка вислизає з-під ніг. Та це зовсім не лякало його, навпаки, додавало запалу: він сам натрапить на слід того клятого Скольда, йому не уникнути його меча. І, готовий до будь-яких несподіванок, молодий ярл почав долати крутий схил.

Хапаючись за коріння, стовбури та кущі, спритно й швидко піднімався все вище й вище. Інколи, зачаївшись за деревом, роззирався навкруги. Та в напівмороці, пробитому гострими лезами сонячних променів, пурхали лише метелики. Їх було так багато, що миготіло в очах. Вони влаштували навколо нього справжню заметіль, а він тільки легенько відмахнувся рукою. Якби оце трапилося йому плесо джерельця, а він нахилився над ним, то побачив би на своєму обличчі усмішку. Далі вже йшов, не озираючись і не остерігаючись. Забрів на галявину, де трава по пояс, а квіти ще вищі.

Здивовано, походжаючи туди-сюди, обережно торкався пальцями квітів, збивав жовтий пил. У них на схилах гір, в долинах теж ростуть квіти, але вони тверді й навіть серед літа пахнуть холодом. А тут такі різні, такі м’які й… теплі, ніби хтось вистелив багато-багато шкурок найдпвовижніших звірів. А може, й справді хтось вистелив? Може, боги людей, які живуть на цих горбах? Чому ж тоді вони не виказують свого гніву й невдоволення тим, що Ольг ходить по їхніх квітах?

Ліг горілиць, трава розстелилася м’яко під ним, а квіти нахилились, зімкнулися барвистим наметом. “Вони про щось оповідають мені”, — дослухався ярл. Враз думка урвалася, бо долинув десь здалеку голос, тремтливий і чистий. Спочатку здавалося, що це зненацька в пагорбі пробився струмок і став падати згори на дзвінкий камінь. Звівся на лікоть, побачив дівочу постать. Вона була така несхожа на дівчат варязького краю, що видалась Ольгові віщункою чи лісовим духом. “Треба заплющити очі, лягти на землю, тоді вона пройде мимо, не помітить…” — але не зміг примусити опустити голову. Що б там не чекало на нього, а він роздивиться на духів цієї землі, нехай вони хоч якої подоби прибирають. Дівчина була стрункою, з оголеними ногами й руками, по яких гуляли сонце й вітер. Коси ж такі чорні, як ота смола, що нею заливали варяги днища човнів. Ольгові захотілося доторкнутися до її незвичайного волосся.

Справді, це, певно, не людська істота, а дух, бо на голові в неї корона, сплетена з живих квітів. Та найбільше вразила Ольга усмішка, що освітлювала її витончене обличчя. Чому серце раптом закалатало, ось-ось вистрибне з грудей? А тоді мовби кудись зникло. Може, ота віщунка приманила його до себе? Хотів гукнути: “Віддай серце, бо я ж помру!” — але голосу теж не стало. Яка ж була та усмішка? Молодому воїнові здавалося, ніби сонячний птах літає-кружляє перед ним, тріпоче крильцями, гублячи блискуче пір’я.

Заплющив очі, затулив вуха, погойдуючись, посидів якусь хвильку. А коли знову пустив до себе світ, то побачив, що дівчина не квіти збирає, а хмиз. Складає сухі гілочки на ряднинку, притоптує коліном, аж вони потріскують. Помітив навіть на нозі кілька подряпинок, які червоними ниточками обплутали коліно. Це остаточно переконало молодого варяга в тому, що дівчина жива, а не наслана богами мара. Тим паче що вона, натоптавши добряче ряднину, закинула її за спину, озирнулася й… побачила його.

Якусь мить, що видалась Ольгові нескінченною, вони, завмерши, позирали одне на одного, пантруючи кожен рух. Молодий варяг ступив було крок уперед, але дівчина тоненько ойкнула, й він зупинився. Не зводила з нього очей, прикипівши поглядом до оголеного меча, по якому перебігали сонячні зайчики. Він же вагався, не знав, що вдіяти, чи ж нагримати й прогнати, чи ж накинутись і… Уявив, як стисне оті тонкі руки, як довга коса прошелестить по квітах, а маленькі вуста скривляться від болю. А якщо заверещить, майне назад, до града, здійме там галас, насторожить Скольдову дружину? Як же вчинити? Тільки не випустити, не дати втекти. Може, зв’язати, нехай перебуде під якимось деревом, поки не з’явиться Монь?

З його насуплених брів, міцно стиснутих вуст дівчина зрозуміла, що від цього невідомого воїна їй пощади не дочекатися, тому варто було йому тільки ворухнутись, як скрикнула й кинулася навтьоки. Нажахана його рішучим і жорстоким виглядом, вона навіть не спромоглася скинути з плечей в’язанку, й та підстрибувала у неї над головою, смикаючи за чорну косу.

Ольг кинувся їй навперейми. Легко наздогнав, перепинив шлях. Наткнулася на нього, на мить притулилася — відчув тремтіння худенького тіла, його ламку незахищеність і… звабливість. Тепер не було в ньому ворожості, бо мусив її подолати, впокорити. Невідомо, хто від кого відсахнувся, але дівчина перечепилася через свою в’язанку й упала, затулила долонями лице.

Варязький ярл, важко дихаючи, хоча й пробіг зовсім невелику відстань, змахував з чола рясний піт. Аж раптом помітив, що дівчина стежить за ним крізь розчепірені пальці. Тоді навмисне повільно вклав меча в піхви. Потім виставив поперед себе руки, мовляв, я без зброї, й спробував усміхнутися. Дівчина розтулила руки, сіла на в’язанку, в синіх очах ще плавав переляк. Але несмілива усмішка вже витісняла його.

— Ти не вб’єш мене? — запитала тоненько й запопадливо.

Він зрозумів, про що вона благає, похитав головою.

— Ти звідки прийшов? Хочеш напасти на наш град? — уже стояла перед ним, зазираючи у вічі.

— А ти чия? Град далеко? Там багато воїнів? — аж вичавлював з себе слова, яких навчав його Монь. Важко вимовлялися вони, десь далеко їх треба було вишукувати, тому й голос уривався, хрипко бринів.

Дівчина у відповідь лише пересмикнула худенькими плечиками, закинула в’язанку за спину, кивнула йому, припрошуючи за собою. Спочатку намірився гримнути, бо вона й гадки не мала відповідати йому, але гніву зовсім не мав у серці. Може, вперше за багато днів спокій і відмежованість од світу, де були пожежі й криваві січі, охопили молодого ярла. Почувався не грізним воїном, нещадним месником, який добувся до цього невідомого краю, щоб пролити кров свого ворога, а просто хлопцем, який поспішає назирці за дивним створінням із тоненьким голосом. Звідки воно з’явилося? Чому перепинило йому шлях? Куди заманює?

Вийшли до хижі, обнесеної низеньким тином. Білі стіни, насунута майже на маленькі віконця стріха, двері вузенькі, куди може протиснутися лише таке гнучке створіння, як ця дівчина. То оце вона тут мешкає? Звідси виходить на галявину, аби сплести з квітів собі корону та назбирати хмизу? А може, вона і є королевою лісовиків, які ось-ось з’являться? Ольг хапається за меча, ніздрі ледь горбкуватого носа хижо тремтять. Готовий до відсічі. А дівчина тим часом скинула ряднину, присіла біля складеної з грубезних каменів грубки, хмизиною заходилася порпатись у попелі, викотила кілька жаринок. Підсунула ряднинку з хмизом, добираючи найсухіші гіллячки, ламала на маленькі цурпалочки, примовляла:

— Гоп-ля, гоп-ля… трісь!..

Молодий варяг теж стиха повторив оті вигуки,’ ЇХ’ легко було вимовляти, вони самі злетіли з вуст.

В очах дівчини з’явилися веселі іскорки. Потім, затуливши долонею рота, вона стримано захихотіла. Ольг дививсь якусь мить на неї спантеличено, а потім теж гучно зареготав. Так уперше почув свій сміх. І це вже ніби був не син варязької землі, холодної і непривітної, а хтось інший, безтурботний, засліплений сяянням сонця. Сів біля неї, тицьнув себе в груди:

— Ольг… Ольг…

Вона боязко торкнулася пальчиком його руки, повторила:

— О-о-о-льг… О-о-о-льг… — а потім, кинувши на нього пустотливий погляд, протягнула: — О-о-о-лег… О-о-о-лег…

Він не дуже здивувався, що вона так вимовляла його ім’я, бо вже чув його від Моня. Нехай, якщо їй До вподоби… Дивився очікувально. Вона показала на себе:

— Я-я-на… Я-я-на…

У нього вийшло:

— Ия-я-на-а… И-я-я-на-а…

Вона теж не образилася, хоч й спробувала навчити правильно вимовляти, навіть губи витягала, а далі вже не наполягала, зрозумівши, що саме так звучить її ім’я у тій землі, звідки прийшов оцей білявий воїн.

Отак і сиділи вони навпроти, кличучи одне одного на ім’я, ніби перегукуючись через річку з далеких берегів. Те, що діялося з молодим варягом на високому пагорбі, на заквітчаній галявині, серед пахучих лип, було дивним і незрозумілим. Хіба лагідність сонця, безшелесне пурхання метеликів, незвичайність з’яви чорнокосої русинки могли розтопити лють і невситимість помсти? Ні, вони не зникли, не розвіялись, але існували не в ньому, а десь поруч, розкришені на скалки, мов після удару бойовою палицею по благенькому щиту. Відчув, що будь-якої миті знову може наповнити ними груди, так, щоб аж м’язи зсудомило. Але ж тоді все згине навкруги, точніше, набере інших барв.

Ох, як хотілося йому побути ще якусь часинку в невідомому досі світі, безтурботному й мінливому, посидіти біля хижі, дах у якої з зеленого гілля й яка мовби плине у сонячній повені. Снується, бринить голос, то тихий, то дзвінкий, зітканий із слів, багато з яких уже зрозумілі.

Смагляві руки, тоненька шия. З далекої далини, мов крізь пелену дощу, зринув образ Рогніди з хутора Скеррів, але нічого не сколихнув у душі. Чому це так, ніби давно-давно було те свято, присікування Скольда? Хто зробив, що час так подаленів? І неначе сталося все те не з ним? Тільки зараз, у цю мить він відчуває себе, своє тіло, серце, яке раптом починає гупати, аж підкочується під горло, то зникає. Ольг чув від батька, досвідчених воїнів, що в далеких землях треба остерігатися духів. Вони можуть витворяти з чужинцями все, що їм заманеться. Скажімо, запаморочать голову войовнику так, що він не відає, на якому світі, де ворог, звідки очікувати нападу. Заведуть у хащі, де людина й згине безвісти, віддадуть у пащеку хижому звіру. А ще можуть змусити без вина нестямно танцювати, поки не впаде бездиханним. Ольг похитав заперечливо головою на снування цих думок: “Ні, він не такий. Його духи цієї землі не позбавлять розуму й пильності. Він усе бачить і чує… Не лише голос чорнявої Яни”.

Тим часом події на березі річки, де ярл залишив воїнів, розгорталися непередбачувано. Спочатку воїни насторожено й пильно роззиралися навкруги, дослухаючись до кроків свого ватага, який подався в зелені хащі, непроникливі й безмовні. Якийсь час молоді, дужі веслярі сиділи на лавах пригнувшись, поклавши мечі на коліна, пантруючи кожен порух гілки, ловлячи загостреним слухом найтихіший шерех. Згодом, як це завжди буває після пильнування, напруження потихеньку розвіялося, вони зачали перешіптування, перемови. А оскільки голоси мали молоді, сильні, стримувати які зовсім не звикли, то й окремі слова лунали досить-таки гучно.

Сходилися на одному, що похід виявився невдалим. Не в той край світу подалися. Ярли затіяли сварку криваву, завелися чубитися між собою, а простим войовникам ніякої користі; на звичайнісіньких волоцюг стали схожими. Одяг та взуванку зношують, а здобичі катма, по парі вискубаних шкур та в’язанці сухої риби, від якої вже нудить. Мозолі натираються не від меча, а від безнастанного вимахування веслами. Ворога по-справжньому й не бачили, ці лісові люди кудись зникають серед трясовин, а вночі нападають, мов духи, нечутно й безшелесно. Не надто залякаєш їх варязькою несамовитістю— з ведмедями та дикими кабанами звикли жити, то гадають, що сильніших і лютіших за них нікого немає. Ось хіба що, може, доведеться битися із Скольдовими дружинниками, тоді вже мечами навимахуються, помстяться за кров свого ярла. Жоден не уникне кари, усіх утоплять в оцій широкій річці; понесе вона їхні тіла аж туди, де, як оповідають, скелі перепиняють її води. Там ревище стоїть день і ніч, бризки злітають до хмар, а вирви водяні — глибокі й чорні. Нехай знайдуть собі могилу там ті, хто підняв меча супроти їхнього роду.

Котрийсь із старших завів розмову про те, що земля тут, з усього видно, родюча, води багаті на рибу, трави густі, а на деревах рясно цвіту. Якби випало, мовляв, вибирати місцину під хутір, то далеко б не ходив, отут й оселився б. Та його напарник, який сидів за іншим веслом праворуч, кремезний, з холодним поглядом, лише зневажливо всміхнувся:

— Облиш верзти непотрібне… Варягу боги визначили одну долю — тримати в руці меча, а не плуга, — гордовито оглянув родовичів. — Я не відаю навіть, з якого боку до нього підійти. От якби наш ярл тут залишився, то я до нього в дружину пристав би…

Та згодом їм ліньки було вже й перемовлятися. Тиша, сонце скочувалося за пагорби, тінь ледь помітно наповзала на берег. Човен погойдувався на хвилях, м’яко тицявся гострим носом у пісок. Час від часу котрийсь із воїнів перехилявся через борт, набирав у пригорщу води й жадібно висьорбував. Потім знову поринав у напівдрімоту. І ніхто не завважив того легенького й верткого човника, який без жодного сплеску випірнув з-під кущів верболозу. Дідок із розкуйовдженою сивою бородою, в подертій на плечі сорочині, вгледівши чужинців при зброї, враз крутонув човником і зник, наче його й не було.

Річка плинула далі, ніби тужавіла від вечорової прохолоди; вітерець із верхів’їв забігав, струшував з листя останній сонячний пил. Та ось на кущі біля самісінького берега гойднулася гілка, птах, що на ній примостився, цвінькнув й похуркотів кудись над водою. Потім із-за гілки визирнуло чиєсь обличчя — на човен упав пильний-пильний погляд. Знову запала безмовність. І навіть вітер принишк, ніби притиснула його густа тінь від пагорба. Раптом на березі, за кущами хтось по-варязьки гукнув:

— На поміч, на поміч! Убивають, рятуйте!

Із веслярів умить злетіла сонливість. Вони перезирнулися, схопилися за зброю.

— Це ярл наш кликав? — запитав котрийсь.

— Ні, голос не його. Та й він же мусить сурмити, — заперечив інший.

І знову розпачливе волання:

— О-о-й! Рятуйте мене, родовичі! Варяги, на поміч!

Веслярі більше не вагались, один по одному вистрибнули з човна, легко вихопилися на берег. За кущами хтось вовтузився, долинали звуки ударів, стогони й прокльони. Молоді воїни стрімголов кинулися туди. За чагарниками виявилася чимала галявина. Але на ній нікого не було. Розгублено озирались; аж ось несподівано їх оточили воїни з довгими списами. Боронилися веслярі завзято, але сили були надто нерівними. Найстарший зумів усе ж перед смертю давко, ніби схлипнувши, дмухнути у ріг.

Ольг, хоч і був, здавалося, заглиблений у споглядання метушливої чужинської дівчини, почув звук варязької сурми. Уривчастий, мов стогін вмираючої людини, він долинув звідти, де залишився човен із веслярами. Щось мусило трапитися навальне, несподіване, щоб дужий сміливець отак похапцем дмухнув у ріг. А якщо їх заскочили зненацька Скольдові дружинники? Та й Монь чомусь затримується, час уже йому і з’явитися. Сонце лише краєчком трималося над верхівками дерев, а вони домовлялися, що колишній раб прибіжить ще до його заходу. Ні, зволікати більше не можна, треба діяти негайно, рішуче. Бігти туди, до човна? Гостре відчуття небезпеки пройняло ярла. Рвучко схопивсь, озирнувся навсебіч, мигцем запримітив наполоханість в очах Яни, але вона вже для нього подаленіла, зникла, мовби й не була присутньою біля згасаючого вогнища. Щось прошепотіла, а потім зронила кілька слів, заспокоювала чи застерігала, та він не чув, бо слух його вже впіймав підозрілий шум, стишений гомін, ніби тупіт кінських копит.

Майнув через перехняблений тин, кинувся схилом униз, але не встиг зробити й кількох кроків, бо звідти, де пролягав угорський шлях, долинули збуджені голоси. Мигнуло у сутінках кілька постатей, скрадливих, лиховісних. Здалося, що вони біжать йому навперейми. Мов підтятий, упав під якесь дерево, боляче зачепившись за стовбур плечем, далі переповз до куща, що манячив неподалік, прищух під ним, затамував подих. Гарячково розмірковував над тим, як діяти далі: залягти у цій схованці й вичікувати чи гайнути униз, до своїх воїнів? Чи, може, стати з мечем супроти нападників, притулившись спиною до товстого стовбура? І подати знак своїм? Та чи не зарано, бо тоді викаже себе ворогам? А скільки їх, де вони? Уже ніби й оговтався трохи, заходився спокійно роззиратися. Може, то все йому примарилося?

І раптом ударили оглушливо у вуха тупіт копит, пронизливий лемент, висвистування — на галявину ввірвалося кілька вершників. Тріснув тин, долинув дівочий зойк, між кіньми заметалася тендітна постать. А вершники крутилися навколо неї, вигукуючи щось незрозумілою мовою, тонкоголосо й пожадливо. Ось вона вислизнула з-поміж крутих кінських боків, кинулася бігти по сутінковій галявині, тільки босі ноги миготіли серед почорнілих квітів. Та втекти не вдалося, її наздогнали, один з вершників важко упав на неї, тільки тоненько й жалібно ойкнула, вправно скрутив їй руки довгим ремінцем. Так і повів її назад, до хижі, де дотлівало вогнище.

Інші теж посплигували з коней, йшли слідом за дівчиною і тим, хто тримав її на повідку. Їх було четверо; Коротконогі, невисокі, мали на собі кожухи, гостроверхі шапки, здавалися неповороткими, навіть кумедними. Один із них забіг поперед Яни, зазирнув їй у лице, вишкірив зуби. Вона відвернулася, низько нахилила голову. Раптом він схопив її за косу, зблиснула в руці крива шабля.

— О-о-легу!.. О-о-легу! — розпачливо розляглося над галявиною.

Молодий ярл стрімголов вибіг із темряви. Ще мить — і його меч шматуватиме кожухи оцих невідомих нападників, бо хіба в змозі вони відбити його блискавичні удари. Та супротивники виявилися несподівано спритними — миттю опинилися на конях, закружляли навкруг Ольга. Той кидався то в один бік, то в другий, когось, здається, зачепив мечем, але наступної миті свиснув аркан і тугий зашморг стиснув шию, нездоланна сила кинула його на землю. Потягли по траві, неймовірним зусиллям йому вдалося вхопитися руками за тонкий, пекучий аркан, послабити зашморг.

Лишили біля багаття, хтось підклав хмизу, й воно спалахнуло, викинуло високо полум’я. Варяг лежав горілиць, нерухомий і безмовний. Очі заплющив, зуби стис, щоб і найменшого стогону не вихопилося з грудей. Що це було? Як таке могло статися? Виказав місце Монь? Знову долинули тупіт коней, голоси невідомих людей. Раптом згадав застереження Моня про кочівників, які полюють на людей побіля града, щоб потім продавати їх морським піратам. Ось до чиїх рук він так необачно потрапив.

Хтось нахилився над ним, у ніс вдарило овечим духом, кінським потом, запахло димом степових вогнищ. Розплющив очі, побачив кругле лице з куцою борідкою й рідкими вусами. Незнайомець підвівся, щось промовив, і всі навколо, а виявилося, що кочівники заполонили всю галявину, повторили його слова. З усього було видно, що він володарює над ними, бо кожен, на кого потрапляв його погляд, шанобливо схиляв голову й притуляв до грудей руку з нагаєм.

Рідковусий вмостився біля багаття на колоду, на якій ще зовсім недавно сидів Ольг, задумливо втупив погляд у вогонь. Усі навколо теж принишкли, навіть коні не форкали й не дзвякали вудилами. Скільки так тривало, Ольг не знав, для нього час втратив свої виміри. В кожному разі йому здавалося, що отак лежить він надзвичайно довго, може, й усе життя. Те, що було до цієї галявини, вогнища, посвисту аркана, відбувалося не з ним. Заніміли зв’язані руки, але змушував себе, аби навіть не ворухнутися, нехай гадають, що він вмер; не бажав виказувати своєї знесиленості.

Інколи впадав у напівзабуття, а прокидаючись від нього, губився в здогадах: чому на нього більше не звертають уваги? Куди поділась ота чорнокоса дівчина? Чого вичікують кочівники? Та ось долинуло з беку града вигупування ніг важкоозброєних воїнів. О, варяг добре знає таку ходу! Кочівники повернули голови в той бік, рідковусий навіть підвівся, його охопило нетерпіння, бо заходився поплескувати руків’ям нагая по долоні. Недобрі передчуття заповзли в душу Ольгові. Підвів голову, намагаючись побачити, що ж там діється в темряві, на кого очікували кочівники. Нарешті вони розступилися, біля вогнища з’явився високий воїн у повному бойовому спорядженні. Тінь падала йому на обличчя, тому молодий ярл не міг його розгледіти.

Рідковусий дрібно ступив йому назустріч, приклав руку до грудей, а потім нагаєм тицьнув у бік Ольга. Прибулець навіть не ворухнувся, але, мабуть, пильно приглядався до ярла, бо лише через якийсь час кивнув:

— Ти спіймав його, хане, хвала тобі. Я теж виконаю свою обіцянку… чуєш, риплять колеса, то везуть тобі цілий віз зброї… там міцні мечі, довгі списи, луки, з яких так влучно стріляють твої воїни. Ми з тобою залишимося добрими друзями, допомагатимемо одне одному…

Широко розплющеними очима дивився на прибульця молодий ярл. Цей голос міг належати лише одній людині, тому, кого він ненавидів люто, присягнувся помститися, забрати в нього життя. А тепер сам лежить біля його ніг, міцно скручений. І мусить вмерти. Чому боги відвернулись од нього? Скольд наблизився до полоненика, вдоволено обмацав очицями:

— Ну що, здибався зі мною, ярле? Далеко ти забрів на своє нещастя. Ось тут і смерть тобі буде… Гей, — гукнув до своїх воїнів, — поставте на ноги, тільки впасти не давайте, з обох боків на мечі піднімайте. Та так, щоб леза крізь серце пройшли…

Двоє дужих варягів неквапом підійшли до Ольга, примірилися, а потім, міцно вхопивши під пахви, підкинули догори, мов важку колоду. Він аж схлипнув від несподіванки, зіпав широко відкритим ротом, холодний піт котився щоками, стікав по шиї. В ці останні хвилини хотілося грізно вигукнути щось зневажливе, але голосу не було, та й серця не відчував, ніби в грудях спорожніло. А з гурту варягів відокремилося ще двоє, попрямували до ярла, виймаючи з піхов мечі. Ольг високо закинув голову, з темного неба посипалися на нього світлі краплини зірок. Вони засліпили йому очі. Заплющив їх, щоб не бачити своїх убивць.

Їм лишалося всього кілька кроків, мечі в руках уже здригалися від нетерпіння. Скольд підганяв, аж ніби підштовхував:

— Швидше… принесіть мені його голову…

Та раптом на галявину вихопився вершник, крутонув на місці коня, зупинив біля хана, нахилився з сідла, щось прошепотів, скоса позираючи на Скольда. Хан тоненько свиснув, і відразу з десяток широколицих кіннотників оточило Ольга. Сам же скрадливо, м’якою ходою, мовби ковзаючи по густій траві, підійшов до Скольда:

— Ти, князю, з холодних країв, хитрий, мов лис, що полює в степу на зайців, — хвіст сховає, а зуби вистромить. Але мої воїни не зайці, — він помахав перед варягом нагаєм. — Ми самі вправні полювальники.

— Хан чимось невдоволений? Яку лиху вість тобі принесли? — у голосі Скольда вчувалась улесливість. — Поглянь, за вашим звичаєм, я прикладаю руку до серця, бо нічого лихого не мислю супроти тебе.

Та хан похитав недовірливо головою:

— Ти хотів обдурити мене… на тому возі зі зброєю немає луків, з яких мої воїни так влучно стріляють, а мечі іржаві, негодні навіть шию вівці відтяти, а списи трухляві, -’останні слова вигукнув гнівно й погрозливо.

— Я роздобуду тобі найміцнішу в світі зброю. Якщо ти сьогодні віддаси мого ворога, то завтра я вирубаю його дружину. Здобич буде твоя. Чуєш?

Та хан уже набрав байдужо-зневажливого виразу, лише відмахнувся нагаєм:

— А якщо вони піднімуть на мечі? То що матиму я, мої воїни? Ні, у мене є здобич, — тицьнув на Ольга, — повезу до моря, обміняю на зброю. Греччинам потрібні такі дужі веслярі.

Скольд поклав руку на руків’я меча, відкинув полу довгого плаща, щоб не заважав. Озирнувся на своїх воїнів, уже й набрав у груди повітря, щоб кинути їм бойовий клич, але стримався, бо їх була невеличка купка, оточена з усіх боків вершниками. Зметуть ураз, мов весняний потік благеньку гребельку. Тоді заберуть не тільки зброю, а й життя. Подав своїм знак відступити до лісу, не встрявати в сутичку з кіннотою хана. А втім, Скольд і таким перебігом подій був вдоволений. Адже все одно здійснився його задум — він позбувся небезпечного ворога. Нехай не побачив його смерті, не вбив своїми руками, але ж супротивник в пастці, поведуть його на аркані вздовж річки, аж до теплого моря. А там потрапить на галеру, прикують залізом до весла й на все життя. Ще й наглядач, проходячи мимо, щоразу по спині ляскатиме канчуком із волових жил. І не виказуй свого норову, невдоволення, бо заб’є на смерть. Він володар тіла й душі галерника. Ні, не витримати запальному й гоноровитому Ольгу такої наруги, не вижити. То виходить, що Скольд оце зараз залишається ще й у виграші, бо нічого ж не заплатив, нічого не віддав із своєї здобичі отому рідковусому степовому розбишаці, а месника позбувся.

— Ха-ха-ха, — розкотисто зареготав Скольд. — Такого я й сам не очікував, щоб варязького ярла та в раби продати…

Хан, який уже вхопився за луку сідла, рвучко обернувся, здивовано поглянув на високого варяга, кивнув до тлумача. Той розгублено затнувся, бо серед тупоту копит, голосів та бряжчання зброї не розчув слів чужинського ватага. Та відаючи про нещадність ханського гніву, схитрував, скоромовкою проказав:

— Він, хоробрий хане, вдячний тобі, що забрав його ворога.

Той плямкнув товстими губами, прихопивши жорсткого вуса, нетерпляче тупнув ногою. Тлумач упав ниць, на коліна, підставляючи йому горбиком спину. Степовий володар ступив на неї, повільно й важко перевалив своє опасисте тіло на коня, мов уріс у нього. Озирнувся на полоненика, якого припинали до сідла. Той не опирався, байдуже дивився, як прив’язують ноги до стремен.

Хан знову тихенько свиснув, кочівники враз збилися докупи, затисли між собою коня Ольга, потім гейкнули й покотилися темним велетенським клубком униз, по второваній дорозі угрів до річки. Хмара невидимої куряви потягнулася за ними, розвіюючи липовий дух галявини. Молодий ярл востаннє глибоко вдихнув густий запах, ніби ковток втраченої волі…

Усі наступні дні кочівники мчали так швидко, ніби втікали від погоні. Робили короткі привали, здебільшого для того, щоб попасти коней та пополювати на сайгаків, табунці яких перебігали по далеких пагорбах. Вилаштовуючись довгим ланцюгом, орда з лементом заганяла їх у якусь із заболочених заплав чи до глибокого урочища. А там уже добивали стрілами, які потім обережно виймали з їхніх тіл, дбайливо витираючи й оглядаючи. Ольг спочатку дивувався, та потім зрозумів, що із зброєю у них скрутно. Не вміють чи не хочуть виготовляти, і досі не помітив жодної кузні, жодного ковадла. Здобувають її в бою або обмінюють на вкрадене чи награбоване.

Ось і він став здобиччю, везуть таким поспіхом, щоб потрапити вчасно на торжище, взяти за нього якнайбільше. Здобич! Ольг навмисне так себе називав, щоб не впасти в розпач, щоб затверділо серце в люті й ненависті. Тільки тепер пізнав ціну життя. На нескінченно довгих переходах, коли з неба на випалений степ стікав сонячний вогонь, а знизу бив безугавний тупіт копит, молодий ярл нестямно повторював: “Я живий, живий! І ніколи не буду рабом! Настане день, коли я встромлю меча в твоє тіло, Скольде!”

Орда носилася степом тільки їй відомими стежками та курними шляхами, а може, второвувала й нові. Інколи від неї відділялися загони вершників, які розбігалися навсебіч, швидко зникаючи серед високих трав. А через якийсь час з’являлися знову, женучи поперед себе товписько бранців, згорьованих і зчорнілих, рухалися бранці чомусь підтюпцем, спотикаючись, мовби поорішали якнайшвидше відійти від рідних місць, щоб серце не краялось, заніміло. Ольг цурався їхнього гурту, бо не вважав себе одним із них.

Кочівники майже не звертали на нього уваги. На привалі скинуть із коня, мов лантух, тицьнуть до рук шматок в’яленого м’яса чи сухого коржа, ото й увесь наїдок. Ще рідше випадало напитися. Завбачивши озерце чи річечку, кочівники мчали наввипередки, скочувалися з коней просто у воду, хлюпаючись і пожадливо напиваючись. Ольг же, змотузований і прикручений до сідла, не міг самотужки напитися, тому сидів, випроставшись і заплющивши очі, дослухаючись до того, як булькоче вода в череві коня під ним, як виляскує він копитами по теплій воді. Жадібно облизував з вусів, коротких і жорстких, краплі.

Як не дивно, але спрага посилювалася вночі, коли спадала денна спека, а сон зморював невтомних вершників. Заснути не міг, бо палив його всередині пекучий жар. Якщо траплялося ночувати на ще не витолоченій траві, то, перекочуючись із місця на місце, злизував з холодних листочків дрібні горошини роси. Вартові спочатку підозріливо стежили за ним, а потім звикли, не звертаючи уваги, дрімали навпочіпки біля багаття, що ледь блимало у безмежжі степу.

Та якось уночі, перекочуючись на пагорбі й визбируючи при місячному світлі росу з травинок, він помітив блискуче довге тіло. Гадюка повзла просто на нього. Ось вона вже майже поруч, зіп’ялася над травою — моторошно чорніли її очі. Отак і дивились якийсь час одне на одного. Потім ніби судоми перекотились її тілом, воно ще дужче “випнулося. Жах охопив Ольга, давко, скрикнув й покотився схилом донизу. А за ним із неймовірною швидкістю ковзала гадюка. І шипіла, шипіла…

Цей звук заполонив увесь степ, забивав дихання. Ось Ольг скотився у виярок, а зверху — наче аркан свиснув, як на тій заквітчаній галявині, тільки цього разу слизький і холодний. Виставив зв’язані руки, закриваючи обличчя, дзьобнуло гостренько в палець; з силою відкинув гадюку. Потім спиною впав на неї, крутився на місці, розтираючи в’юнке тіло по густій траві.

А зверху вже бігли кочівники, щось погрозливо вигукуючи й розмахуючи шаблями. Мабуть, гадали, що намірився тікати, бо котрийсь боляче копнув під бік ногою. Тільки підвівши, побачили під ним розчавлену гадюку, враз навперебій загалайкали, гидливо спльовуючи. Ольг же виставив перед ними палець, з якого скапувала кров. Кочівники якусь хвильку, зсунувши докупи голови, видивлялися на палець, а тоді заметушилися, про щось між собою засперечалися, тицяючи руками то на гадюк, то на молодого ярла. Один із них, спотикаючись, побіг до кочовища, інші, підхопивши Ольга на руки, подалися слідом.

Всадовили біля багаття, котрийсь вузьким ножем розрізав реміння на руках. Потім роздлубав гострим лезом ранку від зубів гадюки і заходився висмоктувати з неї кров. Ольга ж усе дужче й дужче почала тіпати пропасниця, кілька кочівників ледь стримували його, а то, здавалося, руки й ноги повикручувало б.

Далі його свідомість затопила повінь забуття. Не пам’ятає, скільки і куди його везли; інколи пробивалися звуки, голоси, іржання коней. Якось крізь примружені вії вгледів над собою обличчя хана, незворушне і кругле. Нічого на ньому не побачив, ні посмішки, ні гніву. Вжалила думка: “А як не захоче далі везти? Накаже вбити? Рука ж спухла”. Тоді, намагаючись підняти важку руку, поворушив пальцями. Верхня губа хана з рідкими вусами здригнулася, в очах спалахнули жорстокі вогники. Здавалося, він здогадався про побоювання полоненика, його хитрування, тому й з’явився на його жовтому обличчі глузливий посміх. Та молодому ярлу було байдуже; полегшено зітхав, коли орда зривалася з витолоченого місця й вихором летіла навперейми сонцю.

Оті кілька днів і ночей, коли запона невідомості затулила від нього світ, не злякали його, не викликали в душі розгублення чи зневіри. Навпаки, впевнився, що боги ще не хочуть забирати його до царства мертвих, вони подали знак, щоб він боронився, покладався на щасливий випадок. Найголовніше, що руки в нього вільні, ніхто не обкручує їх мотузками чи ремінням. Та й взагалі тепер за ним облишили назирати. Хтось зглянувся над ним — бо ж ще першої ночі з нього все поздирали — і дав йому драного кожуха. Ольг одірвав рукав, щоб не заважав спухлій руці, й тепер майже не вирізнявся з-поміж степовиків, хіба що зростом. Конячина теж поступово звикала до нього, непоказна, але міцнонога, покірливо трюхикала позаду. Та варто було прокотитися степом войовничим гукам, а орді зірватися навскач, як вона теж летіла слідом, наливаючись якоюсь лютою схарапудженістю, навіть покусувала коней, що заступали їй шлях.

Це втішало молодого ярла, який нашіптував під посвист вітру: “Прудконогий мій конику, вирви мене з цієї скрути. Не заіржи, не викажи тупотом копит, коли доведеться втікати”. І така нагода невдовзі трапилася. Проминула орда озера з білими берегами, пил з яких був важкий і солоний, степ, де земля видзвонювала під копитами, мов велетенський бубон, пробивалась в ущелинах поміж невисоких гір. Уже відчувався подих моря. На одному з пагорбів орда збилася навколо хана, який тицяв канчуком на лісисті схили, мовби стьобав їх. Бранців погнали до струмка, що впадав у глибоку й чисту ковбаню, змусили викупатися. Чоловікам кочівники широкими ножами підчикрижили бороди й чуби, а жінкам звеліли позаплітати коси. Дітей відділили, тримали окремо, щоб батьки не повтікали.

Ольга теж привели до ковбані, але він не поліз у воду з усіма, а перечекав, поки бранці викупаються. Дивився на них зверхньо й навіть зневажливо, ніби й не був одним із них. Уже здогадався, що завтра їх поженуть до града, де продадуть у рабство. Та він не дасть закувати себе в ланцюги. Треба втікати… Монь казав, що у візантійських землях зустрічав варязькі дружини. Може, котрусь із них доля й морські дороги привели і до цього міста? Тільки б добутися до них.

Уночі він вимостив біля сідла купу з оберемка трави, накривши її зверху своїм драним кожухом. А сам поповзом, нишком, щоб не шелеснула й стеблинка, дістався до своєї конячки. Охопивши її за шию, став підштовхувати туди, за струмок, де починався гай. Воїн, який був на варті, нашорошився, звівся на криві ноги, ступив кілька кроків від багаття, довго видивлявся на купу біля Ольгового сідла, потім повернувся на своє місце. Ольг почекав трохи, притулившись до коника; той повертав голову, тепло і лоскітливо дихав у вухо. Якимсь дивом вибилися на дорогу, що й вивела їх до града. З темряви долинав безугавний шум моря. Біля брами юрмились ті, хто не потрапив за стіни до заходу сонця. Тепер мусили чекати ранку.

На прибульця ніхто не звертав уваги, Ольг примостився в якомусь видолинку, задрімав. Коник, понуривши голову, стояв біля нього, тільки іноді пофоркуючи й переступаючи копитами. Він же й попередив про небезпеку, бо раптом повернув тулубом у бік степу й по-старечому хрипко заіржав. Ольг злякано підхопився, намацав біля пояса меча. Вже розвиднілось, на вежах стін виблискували перші сонячні промені. За брамою грюкали засуви, люди збуджено посунули до неї. А дорогою, кам’янистою й вузькою, мчало з десятеро вершників.

Ольг одразу впізнав їх: “Це за мною… Що ж діяти, куди сховатися?” Та навкруг усе витолочене, жодного кущика чи деревця, а над ним лише рівний та високий мур. Повільно, з пронизливим, моторошним рипінням, розгойдуючись, відчинялася брама. Молодий ярл, розштовхуючи людей, кинувсь у рятівний прохід. Кочівники помітили його високу постать, залементували, загалайкали, вдарили коней, припадаючи до самісіньких грив. Переляканий народ посунув у браму, збиваючи й топчучи немічних та вайлуватих. Вершники, розмахуючи нагаями навсебіч, зуміли пробитися крізь тісняву тіл; ось-ось наздоженуть Ольга. Краєм ока він угледів, як один із кочівників намотує на лікоть аркан. За мить ця гадюка знову вчепиться за шию. Сонячний струмінь пробив вежу, виплюснувся на бруківку вулиці, розбризкуючи краплі світла. За брамою — кілька воїнів, високих, довгоруких, спираючись на списи, регочуть із нажаханих людей, щось вигукують. Та ніхто не розуміє їхньої мови. От тільки Ольг…

— Варяги, на поміч! — гукнув до них Ольг. — Порятуйте від кочівників!.. Захистіть, родовичі!

Воїни кинулися до нього, заступили, виставили поперед себе списи, в очах рішучість і холодна відвага. Вершники, зупинившись, пасли очима Ольга за їхніми спинами, але відбивати не наважилися. Разом ударили нагаями коней, розвернулся й вилетіли з брами.

Молодий ярл знеможено притулився до нахололої за ніч стіни, підвів голову, знайшов поглядом ту вежу, через яку до міста входило сонце, і посміхнувся. Тільки тепер він повірив у свій порятунок…

Весняна повінь несла річку між глинистими високими берегами. Тісно воді, тому й нуртує, пирскає пііицо^ рудою, мов кров. Та це тільки зір воїна так її сприймав, бо давно вже тут, під стінами Новгорода, не лунав гук бойовиська, не кресалися мечі, не вихоплювався з грудей конаючого воїна передсмертний зойк. Ольг у задумі дивився на нестримний плин ріки, могутні сосни, які суцільною стіною заступали півнеба. Час від часу зиркав угору, сподіваючись угледіти журавлів, які мають саме о цій порі вертатися з далеких країв додому. Так, саме додому, бо вже не одне літо живе Ольг на цій землі, називаючи себе за руським звичаєм Олегом. Не мечем відчинив браму града, а обіцянками бути тут заступником і тримати у граді лад. Уже й Рурик помер, з яким вони прийшли княжити сюди, залишивши йому свого сина Ігоря…

Чиясь тінь лягла поруч, довга й чорна. Тривожне передчуття стисло серце. Рвучко обернувся: назустріч із глибоких западин — темний вогонь очей. Перед ним стояв худий, високий чоловік, довга борода посічена сивиною. Щось у погляді, постаті знайоме, але далеке-далеке. І раптом у пам’яті сплинуло: зблиск меча над головою Елза, Скольдові вибалушені очі… Безрукий раб.

— Монь?!. Ти?! — вигукнув і рушив до нього, охопив за гострі плечі. — Я знав, що ти прийдеш до мене, знав, — замовк, бо стисло в горлі. Та прибулець відхилився, суворо мовив:

— Насилу добився до тебе, князю. Скільки літ виглядав тебе у Киян-граді. Не вірив, що згинув у полоні. А ти тут лад чиниш. Пощо до нас не йдеш із своєю силою? Аскольд зовсім розперезався, торгових людей до нитки оббирає, дань тяжку з усіх бере. Ремствує люд київський…

— Аскольд?… Про кого мовиш? Такого імені не чув.

— Не чув? — хитренько так поглянув на Ольга, докірливо й недобре, аж кольнуло того в серце. — Хіба вже забув про Елза, про свою помсту?

Шаленим вогнем, як і замолоду, спалахнули очі варяга, схопив Моня за плече, аж каптан затріщав, затіпалося в дужих руках худе тіло, але не злякався колишній раб.

— Даремно витрачаєш силу й гнів свій на мене. Я лиха тобі не чинив. Прийшов сказати, що ворог твій прибрав собі ім’я Аскольда й уже нічого не остерігається, гадає, що з твого роду нікого не лишилося, — вивільнився з княжих рук і трохи відступив про всяк випадок.

Та Ольг швидко вгамував свою варязьку знавіснілість, хоч груди ще високо випиналися. Далі запитав розважливо:

— Кажи, чого до мене прийшов? Пристану на твою думку…

Монь знову присунувся, бородою прилип до вуха, зашепотів втаємничено, хоча нікого поблизу й не було:

— Бери воїнів і йди до мого града. В Аскольда дружина сита й лінькувата. Легко його візьмеш, цього разу не вислизне від тебе. А я люд київський супроти нього підніму, підмовлю. Ніхто за ним не стоятиме. Чуєш? Я до Аскольдових вух донесу, що купці варязькі до нього йдуть з багатими товарами. Мовляв, можна їх буде хитрістю до града заманити, а там усе й повідбирати. Він потрапить на цей гачечок, бо ласий на чуже добро. О-о-о, мені це затямилось на усеньке життя, — сказав і виставив поперед себе безпалі руки. — Через місяць чекатиму тебе щовечора на тій галявині, де угорський шлях пролягає. Пам’ятаєш? Зозулею кричатиму…

Отак і вийшло, що знову Ольг плив на човнах по розгойданих весняними водами ріках, тільки цього разу мав за собою велику і сильну дружину. А ще йшли з ним не лише варяги, а й новгородці, воїни веселі та сміливі. Чого вони подалися за ним? Не відає. Щоправда, той кучерявий гусляр Братко сказав, що хочуть поглянути на місцину, де середина землі руської є. До них хилиться Ольгове серце, а не до варягів, які місця собі ніде не нагріють, хапають усе, що чуже, за сувій полотна людське життя відбирають, тому й прокльонами звідусіль їх обкладають. Настане час, і розсіються вони по землі, згинуть безвісти, бо не мають коріння. Ні, він діятиме інакше, прийде туди, куди покличе його меч. Набере з русів дружину, між ними варягів поставить, щоб своєю люттю їх згуртовували. А себе варягом не називатиме, Олегом для всіх стане. Отак розмірковує ярл, але нікому своїх потаємних задумів не виказує. З Монем міг би мову вести відверту, бо гой теж не лише помсту справити шукає, а й захисту своїй землі.

Цього разу Олег вів дружину швидко й мирно. На перепочинок зупинялися в місцях тихих і безлюдних. Попереду пустили кілька човнів з товарами, воїни за купців себе видавали, з поселянами торгувалися, ві мечі не хапалися. Нехай звістка котиться від хижі до хижі, що пливуть рікою торгові люди, намірів злих не мають. Отак донесуть її до Киян-града, де сидить у безпеці його ворог Скольд. Чекатиме він на них, пастку лаштуватиме, вигадуватиме, а потрапить до неї сам.

Воїни не мали часу роззиратися, бо щосили гнали веслами важкі човни вниз, обганяючи течію: князь велить поспішати. Сам же він пильно вдивляється у береги, примічаючи вже колись бачене. Виявляється, що пам’ять чіпко тримала скільки літ не тільки бойовиська, смерть дядька Олафа, віще марення в тій затоці, а й якісь незначні прикмети. Отам, на пагорбі, дерево височіло, — мабуть, буря звалила його, тепер біліє в густій траві стовбур, ніби корчиться дивовижна істота, що ніяк не може доповзти до води. А ось там мусить бути острівець, біля якого заскочили зненацька рибалку. Він куняв у човнику, певен у своїй безпеці. Варяги зачепили човника гаком і потягли за собою. Рибалка прокинувся, очманіло водячи очима по бородатих лютих обличчях, а потім шубовсь у воду — і хвиля накрила те місце. Випірнув далеченько, але все ж котрийсь хотів дістати стрілою. Та ярл тоді не дозволив, нехай пливе, сказав, човника ми в нього забрали, а сам нам не потрібен, нічого зідрати, одне лахміття на ньому.

Пагорби Киян-града, як і минулого разу, з’явилися несподівано, перепиняючи шлях річці, відтискаючи її від берега, а вона бурунилася, вимивала в ньому глибокі вирви. Князь звелів згорнути вітрила з чорним сонцем, а на пащеки дерев’яних драконів, що вистромлювалися над носами човнів, накинути в’язанки трави. А ще загадав співати руських пісень, нехай вивідувачі Аскольда гадають, що це пливуть люди мирні, не вдатні до битви.

Сховалися за тим самим острівцем, що й колись. Олег узяв із собою зо два десятки воїнів і поплив до берега. Мечі тримали напоготові, але остерігання були даремними, ніхто не став їм на заваді. Якийсь час почекали, а потім, коли почало сутеніти, повів їх Олег крутим схилом. Добре пам’ятає шлях, який долав тоді, але тепер за ним важко посопували воїни, щитами розсовуючи густе віття дерев. І ось знову та галявина, облямована липами, заквітчана травами під ногами. Десь ніби голос тоненький озвався; рвучко обернувся — нікого, тільки останній сонячний промінь перебіг галявиною і згас.

Ось та дорога, якою погнали його в полон. Якою ж довгою і кривавою виявилася вона для нього. Скільки рззів здавалося, що от-от урветься… Обвела вона його і.лвколо світу і врешті знову прибила до цієї місцини… Два роки мусив він із мечем вартувати отой град біля моря, ходив з дружиною і в степ відганяти кочівників.

Чимало їх смерть прийняло від його меча, бо й серед своїх родовичів вирізнявся силою та вмінням битися. Прозвали за це його Січовиком, як і дядька Олафа. А потім спокусив його візантійський цар золотом, до своєї дружини прийняв. Далі вимірював довгими ногами пустелі Аравії, де воїни, смагляві й окаті, не витримують тривалого запеклого бою, швидко тікають на прудконогих конях; видирався по скелях Вірменії; бився з албанами, які нацьковували на варягів величезних собак.

Може, отак десь і наклав би головою, але підбив родовичів на хутори свої повернутися, вдихнути холодного повітря, попити джерельної води. Захопили вони царський дромон[9] із шовковими подушками і великими вітрилами. Та вдома, на березі північного моря, їх ніхто не чекав. Скрізь руїни, запустіння, чоловіки з мечами розбрелися ватагами по світах. Отоді й подався з Руриком до Новгорода на службу, заробляти на кусень хліба й кварту питва. Немає Рурика, а сина його малолітнього привіз із собою, нехай звикає до дзенькоту мечів та бойових сурм.

Голос зозулі змусив князя насторожитися, покласти руку на меч. Монь випірнув із темряви, мов зловісний птах, легко й безшелесно. Зашепотів швидко, збуджено:

— Він нічого не запідозрив, коли я сказав йому про варязьких купців. Мовляв, завтра вийду до них. Отож, князю, слухай. Більшу частину дружини сховай на тому березі в шелюгах, меншу — внизу угорського шляху, щоб Аскольд не випорснув. Сам бери кільканадцять воїнів і приходь сюди зранку. Знай, я всіх ліпших мужів київських підмовив, ніхто за ним руки не потягне. Тебе хочуть князем узяти. Чуєш, не мечем град здобудеш, а добра воля киян відчинить тобі його браму. Тільки присягнешся, що захищатимеш і лиха не чинитимеш.

Олег кивав, погоджуючись, а сам думав про те, що мусить добре нагострити меча, гарно відпочити перед завтрашнім боєм. Скольд, чи як там його нині кличуть, міцнорукий, меча з них вибити буде важко, треба мати неабияке вміння.

— Завтра сюди виведеш, — вказав ближче до дерев, — на край галявини, щоб оговтатись не встиг.

— Гаразд, виведу, — зблиснули в темряві очі Моня. — То я піду?

— Зачекай, — притримав його Олег. — Тут хижа колись була, дівчина біля неї ходила… косу чорну й довгу мала. Що з нею?

— Не відаю, — розвів порожніми рукавами Моня. — Подейкують, що орда забрала, десь і загубився її слід в степу…

Густий вранішній туман сховав дружину Олега. Воїни затоптували багаття, залишаючи на піщаному березі великі чорні плями, ніби величезний звір пройшовся понад річкою. Зброя і щити нахолоди за ніч, аж обпікали руки, човни важкі й неповороткі. Вітрила набрали вологи, хлюпотіли, як після дощу. Малий Ігор, окатий і довголиций, дрібно тремтів, тулився до Олега. Той сказав:

— Тримайся біля мене, не відходь ні иа крок! І нічого не бійся, бо ти син князя і сам князь. Зрозумів?

Хлопчик хотів відповісти, але не зміг розтулити вуста, тільки кивнув. Покірливо дав себе перенести бородатому варягу на човен, там примостився на носі, щоб дивитися на стрімкий, безшелесний біг води. Він не розумів, навіщо його привезли до цього чужого берега, хочуть залишити отут. Дядько Олег сказав, що князюватиме у тому граді на високій горі. Тільки треба звідти мечами вигнати якогось Аскольда, який хитрістю всівся у ньому. Дядько Олег так і вчинить, бо він великий і дужий.

Пристали до берега там, де починався угорський шлях. Гуртом, наїжачившись списами, пішли вгору. Олег озирнувся, сонце стрімко сходило над рікою, розворушивши туман, червоні клубки якого котилися берегом. На галявину не вийшли, сховалися між липами.

Чекати довелося довго. Воїни повсідалися під деревами, мовчали, тільки рвучко повертали голови на кожен шерех. Ігор теж сидів незворушно, водив очима за метеликами — таких великих він ніколи не бачив. Іноді рука ніби сама тягнулася за метеликом, аби доторкнутись, але, зиркнувши на суворе обличчя дядька Олега, не наважувався. Проїхав на волах молодий рус. Воїни насторожились, але він їх не помітив. Воли тягнули воза повільно, тому ще довго було видно білу сорочку поселянина і чулося рипіння великих коліс.

Знову тиша, зелена ущелина галявини, гудіння бджіл, Сонце ледь не над головами опинилося, втикало гострі промені в землю. Прибіг вивідувач, меткий, гостроокий хлопець, видихнув, змахуючи з чола рясний піт:

— Йдуть… багато людей!..

Олег мигнув воїнам, які мали видавати себе за купців. Ті підвелися, дебелі, неквапливі, легко винесли з-під дерев великі паки з товарами, поставали біля них, набрали поважного вигляду. Далі завели розмови про небезпечність торгових шляхів, дорожнечу і розор в багатьох землях, свавілля великих і малих правителів, які забирають задарма все, що припаде їм до вподоби. Так захопилися, що й не помітили людей, які з’явилися на протилежному боці галявини. Коли ж ті наблизилися, “купці” підвелись і, розчесавши пальцями бороди на два боки, стали очікувально позирати на людей з Киян-града. Один із них, що був попереду, — опасистий, в черврному корзні, нетерпляче запитав:

— Звідки ви? Назіщо покликали мене?

— Торгові люди ми… з варязької землі. Кажуть, що й ти звідти… — навперебій загомоніли купці. — Мимо йдемо, хочемо тобі товар показати. Тільки не знаєм, як звати-величати тебе?

— Я князь Аскольд, отам мій град… на горі.

— Ти не князь, — раптом долинув грізний голос, і з-за спин купців вийшов Олег, підштовхуючи поперед себе Ігоря. — Ти не князь, — повторив. — Ось він князь і княжий син, — поклав руку на плече хлопчика. — А ти всівся в граді силою і зло людям чиниш, — говорив зумисне мовою русів, а закінчив по варязьки: — На тобі кров мого брата Елза, ти вбив варягів десять літ тому на березі цієї річки. Я прийшов помститися…

Аскольд очманіло дивився на нього, а тоді заволав:

— Дружино, до мене… на мечі їх… на мечі!

Та з-за дерев вийшли озброєні руси з довгими списами, перегородили галявину. Аскольд якийсь час люто стежив за ними, і раптом кинувся на Олега. Той не чекав такої спритності від огрядного суперника, ледь устиг захистити малого Ігоря щитом, а потім відштовхнути вбік. Сам же закружляв навколо свого кривдника. Не поспішав, бо був певен — ніхто не втрутиться, не стане на заваді. Монь додержав слова, підмовивши ліпших мужів Киян-града супроти Аскольда. Тепер він у його руках сплатить сповна і за кров родовичів, і за Олегові поневіряння та приниження. Спокійно і вміло прихищався щитом, підставляючи його під Аскольдового меча, наче дражнився, виказуючи свій спокій та зневагу.

То було дивовижне видовище: двоє дебелих бороданів витоптували траву на галявині, ганялися одне за одним із мечами. Вони тікали від смерті й шукали її, тримаючи на вістрі своєї зброї. А гурт людей стежив за їхпім двобоєм похмуро й очікувально. Їм потрібен в живих тільки один. Ось нарешті облишив ухилятися й відступати Олег, тримаючи меча обіруч, заходився ним гамселити, та Аскольд тільки хрипів та відбувався. А тоді й сам кинувся на суперника, здавалося, що зімне, розтопче, розрубає, бо ніщо й ніхто не перепинить оце велике, важке тіло, налите силою і люттю. Олег наміривсь ухилитися, відступити вбік, щоб опинитися позаду, але зашпортався в траві, похитнувся і ледь не впав. Це і врятувало його, бо меч Аскольда просвистів біля скроні. А той уже знову розігнався і біг на нього, аж земля двигтіла під ногами. Та цього разу Олег зумів вчасно розвернутися й наніс раптового удару ззаду, по товстому карку.

Аскольд упав ницьма в траву. Переможець стояв над ним втомлений і зовсім не грізний, з його меча скрапували у траву червоні краплі крові.

Варяги вдарили у щити мечами, гейкнули радісно, руси піднесли списи, теж пустили войовничий гук. Монь підійшов до Олега:

— Ходімо, князю, до града!

Олег узяв за руку Ігоря, рушив через галявину. Хлопчик озирнувся на велике тіло, яке нерухомо лежало в густій траві. Хтось із воїнів накинув на нього червоне корзно, встромив поруч довгого меча. А угорським шляхом уже надходила Олегова дружина. Вони разом рушили до Киян-града. Шлях був вибоїстим і покрученим.

Сонячні промені раз у раз пробивалися крізь лапчасте візерункове листя папайї і світлими плямами накладалися на бліде, поросле кількаденною щетиною обличчя. Це миготіння, певне, докучало навіть через стулені повіки. Застогнавши, чоловік схилив голову до лівого плеча.

Аж тут до набридливого ряботіння долучилось якесь дзижчання. Спершу видалося, що звук той іде з жорсткої трави, яка впиналася йому в хребет. Проте ні… Звук долинав згори. Він зробив спробу відігнати настирливу комаху рукою, одначе вона, попри команду мозку, ані ворухнулась, бо була підвернута за спину. Чоловік сіпнувся, підсвідомо намагаючись вивільнити правицю, й знову провалився в млосну безодню.

Але пронизливе дзижчання, здавалося, вбигалося в його праве, повернуте до неба вухо, перетворюючись на гуркіт, що роздирав мозок, кам’яними жорнами перемелював йому череп. Через силу чоловік підняв повіки й, побачивши якогось величезного страхітливого джмеля, рештками свідомості зрозумів, що це прийшла смерть. З полегкістю заплющивши очі, він приготувався віддати себе їй у лабети й відлетіти назавжди в далеке небуття. Гуркіт усе дужчав. Згарячене тіло огортав приємний холодок. Ще трошки, й можна буде, змахнувши “рилами, злетіти вгору, до хмар, поза хмари, до сонця і розчинитися в блакиті, й так ширяти над землею в чарівній круговерті…

Потужна комаха, на диво граційно сівши на галявину, вповільнювала широкий змах своїх крил. Крізь овальне вічко з правого її боку випав якийсь зелено-брунаткий клубок, за ним — другий. Коли вони випросталися, виявилось, шо то двоє командос у польовій камуфляжній уніформі. Перший, петляючи, бігцем подався в напрямку самотньої папайї. Його голоза то зникала, то виринала над високою травою савани. Другий брів за кілька кроків позаду, сторожко роззираючись довкола. У дверцятах вертольота чиїсь невидимі руки нервово поводили коротким дулом кулемета.

Перший вояк зрештою здолав якісь півсотні футів і схилився над непорушним тілом виснаженого смаглявого чоловіка. У нього були гострі вилиці й запалі щоки, а чорна скуйовджена чуприна й кількаденна, трохи світліша, борода припали порохом. У вицвілому рам’ї вгадувався військовий стрій однієї з південноафриканських країн. Черевиків не було. Порепані чорні ступні стирчали вгору збитими до крові пальцями.

— Ходи сюди! — буркнув сержант до товариша.

Той не розчув. Учепившись обіруч в автомат, він зацьковано нишпорив очима по чагарях. Сьогодні в нього була перша справжня операція — бойове хрещення, як казав хвацький капрал, що лежить у вертольоті на ношах, марячи і згадуючи свою матусю. А от його навіть не подряпало. Досі не віриться! І тепер йому дрижать жижки й підгинаються коліна: чи ж годиться вдруге в один день спокушати долю? Який сенс наражатися на небезпеку, щоб підібрати труп якогось бевзя! А смерть може чигати за кожним кущем. Головне — зреагувати на перший постріл, випередити кулю, скеровану тобі в голову, впасти на землю й повзти, повзти до вертольота. Свої не покинуть напризволяще…

Йому аж легше стало на душі, ніби й справді врятувався від неминучої смерті. Та нараз усе перевернула інша думка. Повзеш серед цієї густої трави, а зони бачать, як за тобою ворушаться довгі стебла. Повзеш, і раптом відчуваєш у себе на потилиці чийсь погляд. Повертаєш голову, а над тобою, широко розставивши ноги у’високих шнурованих черевиках, стоїть чорнопикий із націленим тобі межи очі автоматом і зловтішно шкіриться…

— Чи тобі заклало, чорти б тебе вхопили! — гаркнув сержант. — Ходи сюди! Швидко!

Солдат підбіг і, нахилившись, почав з острахом вдивлятися в обличчя невідомого: невже живий? Але, знітившись під важким поглядом сержанта, нараз виструнчився.

— Бери його попідруч! — Проте, глянувши на брудні ступні, гидливо скривився й виправився: — Ні, за ноги!

Тіло виявилось легке, хоча на вигляд чоловік був доволі кремезний. Незграбно бокуючи, вони рушили до вертольота. Автомат у новака теліпався на шиї. Він боявся перечепитись і впасти, через те ще дужче збивався з ноги. Сержант лише сердито сопів.

Діставшись до вертольота, вони, підтримуючи, поставили непритомного на ноги, а двоє солдатів, вхопивши його за зап’ястки, ривком втягли досередини. Вільного місця не було, тож поклали його на ноші в проході.

Тієї ж миті заревів двигун, і вертоліт плавно пішов угору. До міста було з півгодини лету. На чужака ніхто не звертав жодної уваги. Лише лікар, майор Стерн, на кілька хвиль сів біля нього навпочіпки, помацав пульс і щось мугикнув собі під носа. Певне, вирішив, що до міста той дотягне.

У кутку знову застогнав тяжко поранений капрал. “Навряд чи виживе”, — подумав Стерн. Подумав без жалю, як, на його думку, й належало військовому лікареві. Серед кільканадцяти поранених двоє-троє роковані на смерть — не сьогодні, то завтра. Що ж, вони солдати, й їхня професія — вбивати, а іноді вмирати самим…

У салоні панувала гнітюча мовчанка. Хоча лібераціоністів[12] сьогодні поклали чимало, це не тішило — надто дорогою ціною. Крім поранених, було багато вбитих. Їх доставить інший вертоліт.

Стерн зиркнув у ілюмінатор. Починалося передмістя, де розташований їхній шпиталь. Обличчя у всіх досі були незворушні й не виказували жодної радості. Це професійна звичка. Доки машина в повітрі, статися може будь-що.

Та ось вертоліт, ледь гойднувшись, став на майданчику за шпитальним муром. Тепер можна було почуватися вільніше, можна й чарку віскі перехилити. Але лікареві сьогодні зась — роботи з пораненими дуже багато. Власне, склянка джину з тоніком не завадить, але не більше. А Крістіана нині зробить свою першу самостійну операцію.

На згадку про молоду колегу він несамохіть усміхнувся. Проте відразу поквапився стерти з вуст недоречну посмішку. Стерн волів не піддаватись емоціям і за найвищу чоловічу чесноту мав стриманість та незворушність за будь-яких обставин. Оця його сувора вимогливість до себе уже не раз зашкоджувала йому в приватному житті, відштовхуючи від нього жінок. А дехто з колег вбачав у поведінці майора зарозумілість і погордливість, котрі, на їхню думку, Стерн успадкував від своїх англійських предків, намагання вирізнитися поміж нащадків войовничих бурів.

Крістіана вже зустрічала прибулих. Вродлива блакитноока білявка, вона видавалася схожою відразу на кількох кінозірок. Статурою теж відповідала світовим стандартам. Проте чомусь і досі дівувала. З такими даними! Може, не могла зважитись на вибір? Адже претендентів на її серце й руку, певне, чимало. Хоча ні, ця жінка, як зін встиг помітити за кілька місяців її роботи в шпиталі, відзначалася врівноваженістю й твердою вдачею.

Вона стримано й лаконічно давала вказівки. Спершу витягли ноші з невідомим, щоб не заважав. Ніхто не квапився заносити його до приміщення — спершу своїх. Він лежаз на осонні, важко дихаючи. Свідомість до нього не повернулась. Зрештою, настала і його черга. На мить завагавшись, Крістіана звеліла помістити непритомного в окрему палату й передоручила його старшій медсестрі.

Наступного ранку Стерн дозволив собі прийти на працю трохи пізніше. Ретельно виголений, після крижаного душу, почувався бадьоро, хоча й поспав якихось три години. Це його тішило: адже сорок років — не двадцять, коли випадало зовсім не спати по дві доби поспіль.

Вбразшись у сніжнобілий халат, він зайшов до старшої медсестри, щоб довідатись про стан вояків, надто ж бойового капрала, пораненого в живіт. За всіма ознаками, він навряд чи мав дожити до ранку, але інтуїція підказувала, що той хлопець видряпається.

Старша медсестра сиділа на високому ослоні за металевим столом з дерев’яною стільницею. Зручний шкіряний фотель відсунуто вбік. Вона завжди так робила, коли доводилось залишатись у шпиталі на ніч. На такому ослоні нізащо не заснеш.

Хутко підвівшись, сестра чітко відзвітувала. На превеликий подив і на потвердження його інтуїції, капрал не квапився на той світ. Двоє померло. Решта в задовільному стані. Занепокоєння у сестри викликав тільки один пацієнт— той невідомий. Він прийшов до тями і навіть трохи попоїв. Зовсім мало, бо більше йому, либонь, не можна, надто вже виснажений. Занепокоєння викликало те, ще він мовчить і, схоже, анічогісінько не розуміє.

Усе це старша медсестра проказала, мов радіодижтор останні новини, повідомляючи факти, з яких слухач сам може зробити очікувані висновки. В даному разі — діагноз.

Обхід забрав небагато часу. Стерн лишився вдоволеним накладеними пов’язками; він підбадьорив кожного пораненого завченими словами й оптимістичним тоном. Один лише капрал не вбачав підстав для оптимізму, та вдалось і його заспокоїти, адже він справді народився із срібною ложкою в роті.

Нарешті дійшли до чужака. Щось йому підказувало, шо то чужий, підкидьок. Майор гмикнув і ще раз повторив про себе — “підкидьок”. Його їм немов підкинули, хіба що не на поріг оселі…

Двері палати тихенько прочинились, і зазирнула Крістіана. Стримано відповівши на її вітання, Стерн повернувся до пацієнта, котрий після купелі — старша медсестра не могла допустити, щоб цей брудний чужак валявся в стерильно чистій постелі — спав, мов немовля. На його вустах блукала щаслива усмішка. Під прискіпливими поглядами трьох пар очей він і не думав прокидатися.

— То, кажете, він вас не розуміє? Англійської теж? — сухо перепитав Стерн старшу медсестру.

— Так. Але… Мені здається, він не зрозумів би жодної з існуючих мов світу!

— Чи не хочете ви сказати, що це чужопланетянин? — без сліду гумору зауважив Стерн.

— Перепрошую. Ви не так мене… Тобто, я не так висловилась. Думаю, в нього щось із мовним апаратом або… Перепрошую, це тільки моє припущення, — знітилася старша медсестра.

Стерн збагнув, що припустився нетактовності своїм недоречним дотепом. Певне, присутність Крістіани так подіяла на нього. Ні, це вже нікуди не годиться!

— Даруйте, Сесіл, я вами дуже задоволений…

Те, що її названо на ім’я, так вразило старшу медсестру, що годі було сподіватись од неї ще якихось міркувань.

— Що ж, почекаємо, коли він прокинеться. — І до Крістіани: — Гадаю, це цікавий випадок. Чи не хотіли б ви зайнятися ним?

— Я саме збиралася просити у вас про це, докторе, — чемно відказала молода лікарка.

Десь перед полуднем, попивши міцної кави і викуривши запашну сигару, Стерн сидів у глибокому фотелі в себе у кабінеті й неуважливо гортав нові спеціальні часописи. Щось не давало йому зосередитись. У тому, що це не щось, а хтось, він не хотів собі зізнаватися.

У двері постукали.

— Прошу! — відразу ж озвався Стерн, поправивши краватку.

Зайшла Крістіана. Сівши на запрошення шефа, вона очікувально поглянула на нього. Той кивнув: мовляв, уважно вас слухаю.

— Я хотіла порадитися з вами, докторе. Щодо мого пацієнта…

— Це ви про підкидька? — усміхнувся Стерн. — Ви ж знаєте, як він потрапив до нас?

— Так, так. Загадкова історія. Проте мене більше непокоїть його теперішній стан. — І, на мить замислившись, додала: — Втім, аби ми знали, що з ним сталося… було б легше поставити діагноз.

— Маєте слушність, Крістіано. Якщо ваша ласка, викладіть свої спостереження й міркування.

— Гаразд. Загальний стан — тобто пульс, тиск, температура— задовільний. Хоча наявна психологічна демобілізація, відчуття й сприймання уповільнені, увага розсіяна. По-моєму, у нього психічна криза. От тільки якого походження — ендогенного чи екзогенного? Ви якось зауважили, що хворий був без документів? А як він опинився так далеко від міста? Сам-один!

— Важко сказати. Але думаю, що він був не сам. Ми натрапили на нього далеко від міста, проте неподалік од кордону. А там “коридор” терористів, не наших, а тогобічних. Тепер ні для кого не є таємницею, що “тери” часто-густо порушують кордон, тікаючи від переслідування своїх урядових військ… Хоча нас це не обходить… — Стерн мав ще один принцип: бути подалі від політики. — Так от, я гадаю, його кинули там оті чорні горлорізи. Навряд чи це їхній інструктор, скоріше за все він був їхнім полоненим чи заручником. З того боку кордону, звичайно… До речі, я мушу повідомляти про. подібні випадки у відповідні служби. Що я й зробив сьогодні вранці. Думаю, служба безпеки не забариться.

— То вони можуть забрати його?

— Цілком імовірно. Адже наш шпиталь не відповідає влмогам утримання таких, як то кажуть, непевних осіб…

— Але ж у них немає психіатрів, а він потребує спеціального догляду!

— А в нас хіба є такі фахівці?

— То правда, — зніяковіла Крістіана. — Та все-таки у нас би він швидше прийшов до тями. До того ж… — вона затнулась. — Я свого часу дуже цікавилася психіатрією. Мені здається, я поставила б його на ноги, а тоді вже нехай ним опікується безпека…

— Особисто я не заперечував би. На жаль, усе залежить, як ви розумієте, не тільки від мене. — І, щоб підбадьорити її, додав: — Я спробую вмовити представника безпеки. Адже поки що той підкидьок безпеці держави не загрожує.

Крістіана вдячно усміхнулася й підвелась.

Стерн мав рацію — служба безпеки не забарилася. Недбало одягнений молодик із згаслою люлькою в зубах, у жовтих грубих черевиках, виник на порозі кабінету, навіть не постукавши. Втім, його кругле хлоп’яче обличчя викликало якусь симпатію. Певне, до цієї служби добирають не тільки за фізичними та інтелектуальними, а й зовнішніми даними. Щоб легше було входити в контакт із безжурними громадянами, які й у голови собі не покладають безпечності держави.

Тому Стерн вирішив утриматись від зауваження про необхідність дотримання елементарних правил чемності. Тим паче йому самому треба було зіграти роль симпатичного молодика, щоб дійти з ним згоди і зробити тим самим приємність Крістіані. Бо його особисто доля підкидька непокоїла менше, а якщо відверто, то анітрохи.

Рекомендуючись, капітан Пастоор приязно всміхнувся. Стерн відповів тим же. Запросивши його сідати, він дістав із холодника дві бляшанки крижаного пива. Виявилося, що капітан віддавав йому перевагу над міцнішими напоями, до чого схвально поставився Стерн як лікар. Щоправда, на цьому їхні спільні уподобання скінчилися: капітан запалив люльку, а Стерн — сигару. На знак поваги до британського походження співрозмовника капітан зробив кілька глибокодумних зауважень про погоду, а Стерн чемно відказав, що спека ще більша, ніж напередодні.

— Так, так, повернімося до вчорашнього дня! — з ентузіазмом підхопив капітан. — Коли ваша ласка, я хотів би почути, як і де це сталося. Події до виявлення підозрілого можете опустити. Я ознайомився з вашим маршрутом. — Він витяг із бічної кишені жовтий записник, точнісінько такого кольору, як черевики, і розгорнув детальну карту округи. — Тут позначено всі орієнтири, навіть окремі дерева, — мовив він і багатозначно додав: — Ви ж розумієте, прикордонна зона…

Орієнтирів виявилось небагато — саме стільки, скільки треба для ймовірного театру воєнних дій, і за якусь хвилину Стерн впеннеко тицьнув незаструганим кінцем слівця в ту точку савани, де знайшли підкидька.

— Ви сказали “підкидька”?

— Це я його так охрестив. Умовне ім’я, так би мовити. Адже жодних документів…

Підійшовши до скляних дверей палати, Стерн ввічливо пропустив уперед одвідувача. В світлій кімнаті, крім ліжка й скромного вмеблювання, звичного для таких закладів, більше нічого не було. Майже нечутно гув кондиціонер. Офіцер лиш кинув оком на пацієнта й попрямував до вікна. Глянувши крізь жалюзі, він невдоволено скривився, і Стерн зрозумів — утекти звідси не складно. Але змовчав.

Нарешті капітан підступив до ліжка. Табличка, на якій звичайно зазначається прізвище пацієнта, була чистісінька. Ставши в ногах невідомого, він утупився в нього довгим вивчаючим поглядом. Той досі спав глибоким сном.

Аж тут до палати ввійшла Крістіана. Стерн став ще незворушнішим, натомість капітан розглядав її з відвертою цікавістю. Вона йому явно подобалась. Потім перевів очі на Стерна, немов нагадуючи йому про обов’язки джентльмена. Той, спохопившись, відрекомендував Крістіану як лікаря, що подає великі надії й піклується оцим невідомим. Капітан, уклонившись, теж назвав себе.

— І що ви можете сказати про вашого пацієнта? — ввічливо спитав офіцер безпеки.

Крістіана на диво менторським тоном, яким дорослі розмовляють з нетямущими дітьми, заходилася докладно ьдтізувати стан хворого, так рясно пересипаючи свій монолог латиною, що навіть Стерн не встигав за її словами. Тут тобі й регресивний, ретроспективний, афазія, анемія, амнезія…

Стерн покосував на капітана і ледь стримав посмішку. Тому, здавалося, заціпило. Він, певне, ніколи вжитті ще не чув стільки незнайомих слів. Наче до нього промовляла якась жриця з племені тамбу-мамбу. Та, зрештою, Крістіана почала трохи розбавляти свою тарабарщину зрозумілою мовою. Тепер вона викладала методи лікування порушень пам’яті й мовлення. Капітанове обличчя знову прибрало звичайного зосередженого виразу. Та ось вій, певне, побоюючись, що вона знову зіб’ється на свій клятий сленг, вирішив узяти ініціативу в свої руки.

— То ви можете ідентифікувати його особу?

— Я ж пояснила, що в його теперішньому стані це просто неможливо, — лагідно відказала Крістіана.

— А коли це буде можливо?

— Усе залежить…

— Від чого?

— Від перебігу захворювання, від різноманітних чинників, а надто від обставин, тобто умов лікування. Таїсій стан іноді триває кілька днів, а то й місяців, навіть років. Подеколи, за несприятливих умов, — наголосила ка цих словах Крістіана, — захворювання може набути необоротного характеру.

— Тобто, ви вважаєте, що тут йому буде краще, ніж у нас? Я вас правильно зрозумів? Проте ви забуваєте, що ми маємо свій маленький шпиталь і медперсонал для догляду за хворими. Ї можу зас аапевнити, у нас працюють висококваліфіковані фахівці!

— Не сумніваюся, пане капітан. Але ж ваші фахівці, я певна, ніколи не мали справи з подібними захворюваннями. Крім того, ми маємо відповідне устаткування для поновлення діяльності клітин кори головного мозку.

На її останні слова Стерн здивовано звів брови. Та коли капітан, уже починаючи вагатись, запитально поглянув на нього, він ствердно кизнув: мовляв, ця жінка знає, що каже.

Втім, офіцер безпеки не квапився приймати остаточне рішення. Тож він уклонився чарівній лікарці і з почуттям неабиякої відповідальності, покладеної на нього, мовив:

— Я подумаю над вашою пропозицією.

Це “я” свідчило, що він таки прийняв рішення, але вважає негожим одразу його висловлювати. Крістіана кинула розпачливо-благальнай погляд на Стерва і, вдавши заклопотаність, вийшла з палати.

— Продовжимо розмову, докторе? — І капітан у свшо чергу пропустив поперед себе Стерна.

У кабінеті вони змову запалили, а гість не відмовився від ще однієї бляшанки пива. Трохи відсьорбнувши і вдоволено прицмокнувши, він повернувся до справи:

— Ваша думка, докторе?

Той уже мав готову відповідь, котра далась йому не без вагань. Сам він вважав цей експеримент за авантюру, але задля Крістіани ладен був поступитися.

— Гадаю, лікар Крістіана має всі підстави, щоб узяти на себе… лікування хворого.

Співрозмовник помітив, як він затнувся, й одразу перепитав:

— Відповідальність теж?

— Відповідальність поділяю з нею я. Але відповідальність обмежену. Адже жоден психіатр не дасть вам гарантій неодмінного одужання свого пацієнта.

Капітан виважував усі “за” і “проти”.

— Гаразд, докторе. Ось мої телефони — службові й домашній. У разі потреби телефонуйте. Сьогодні ж я пришлю когось заґратувати вікно в палаті, а на дверях відтепер стоятиме варта. Але… — він хвилину помовчав, — даю вам два тижні. На довше відволікати людей від їхніх безпосередніх обов’язків я не можу. Все! — поставивши на стіл порожню бляшанку, він підвівся й енергійно потиснув Стернові руку.

Крістіна не змусила довго на себе чекати.

— Ви його зачарували. Боюсь, у мене з’явився суперник, — несподівано для себе бовкнув Стерн і відчув, що починає червоніти.

Але Крістіана, опустивши очі, зашарілася ще дужче за нього.

Переборовши збентеження, Стерн змінив тему:

— Ви маєте лише два тижні. Після цього його заберуть до “компанії”. Здається, так вони називають поміж себе свою установу. Тож часу обмаль.

Переклавши навіщось папери на столі, Стерн вів далі:

— До речі, працювати вам доведеться в заґратованій палаті. Певне, бояться, щоб він у вікно не скочив. Тепер щодо діагнозу. Коли ви викладали його капітанові, я мало що второпав. Мені здалося, ви поставили їх кілька і навіть геть протилежних, чи не так?

— То правда. Я просто хотіла збити його з пантелику. Психологічна атака, так би мовити, — лукаво всміхнулася Крістіана. — А діагноз справді не один. Їх два. Це афазія та амнезія водночас. Йому відібрало і мову, і пам’ять. Амнезія — ретроградна, він геть забув, що з ним було. Травми черепа не виявлено. Тому, гадаю, причиною є нервовий стрес і граничне виснаження організму.

— Отепер ясно. І які ваші подальші дії?

— Для відновлення функціонального стану клітин кори головного мозку застосувати штучний електросон. Перевірити мозкові центри Верніке і Брока. Потім…

— Досить, досить! Бажаю вам успіху!

Другого дня вранці Стерн завернув у праве крило будівлі, до палати за ґратами. При дверях розсівся на стільці, випроставши ноги, якийсь здоровань. Він одразу ж підхопився й рішуче заступив Стерну шлях. Але, помітивши на вилозі його халата нластиковий жетон із званням та прізвищем, недбало виструнчився і, не перестаючи жувати гумку, процідив:

— Служба безпеки. Сержант… (прізвище годі було розібрати). На посту спостереження до дев’ятої ранку.

І знову сів, ураз втративши всякий інтерес до Стерна.

Його зухвала поведінка анітрохи не здивувала. Адже навіть нижчі чини зі служби безпеки почувалися вищими перед армійськими офіцерами, що вже казати про якихось медиків.

Переступивши поріг палати, Стерн обережно причинив за собою двері. Підкидьок лежав обплутаний різнобарвними дротами, з манжетами на руках і ногах, дводюймовим гофрованим шлангом довкола грудей. На столику при ліжку стояли два чорні ящики з датчиками й циферблатами. Там щось миготіло, ледь коливалися стрілки, висотувалися вузенькі паперові стрічки з позначками.

Крістіана сиділа на стільці в головах у хворого і, здавалося, замовляла його. Завваживши Стерна, вона підвелась і привіталася. Зрозумівши, що потрібні пояснення, коротко розповіла, що тут діється:

— Щоб ідентифікувати особу потерпілого — і для нас, і для нього самого — мені принаймні треба знати його рідну мову. Адже, скоріше за все, це чужинець. За антропологічними ознаками він належить до південної чи індо-середземноморської гілки європеоїдної раси — м’яке хвилясте волосся, порівняно світле забарвлення шкіри, карі очі, різко виступаючий ніс із високим переніссям, губи середньої товщини, монголоїдна складка повіки— епікантус-відсутній, кров групи А.

Я звертаюсь до нього різними мовами і фіксую його реакцію на це. У нього затьмарена свідомість, але можна розбудити підсвідомість. Для цього я вирішила застосувати світлопроменевий осцилограф.

— Тобто, осцилограф як “детектор брехні”? Геніально! — захоплено вигукнув Стерн.

— Власне, на цю думку мене наштовхнув візит капітана з безпеки. А вам ніколи не доводилося давати таке ось “технічне інтерв’ю”? Може, щось би мені порадили…

— На жаль, не доводилося. Тобто, на щастя… — Він знову покрутив головою на знак схвалення її винахідливості.

Тепер Крістіана допізна затримувалась у шпиталі, а вранці приходила найпершою. В її кабінеті письмовий стіл був захаращений стосами різних словників і розмовників. Вона вже досить добре орієнтувалася в мовознавчих нетрах. Її цікавили процеси забування й відновлення мови. Під очима в неї з’явилися синці, й її шеф став уже потерпати за здоров’я колеги.

Минув тиждень. Під дверима палати змінювались охоронці. А невідомий уперто мовчав. Мовчав і байдужісінько споглядав метушню Крістіани.

Стерн ладен був ревнувати її до того нікчемного підкидька і вдавано обурювався:

— Коли б я був ним, то, мавши таку опікунку, давно заговорив би хоч китайською.

Крістіана лише зніяковіло всміхалася.

Двічі навідувався капітан із безпеки, наміри котрого не викликали сумніву. Але, ображений неувагою Крістіани, яку він витлумачив як зневагу, швидко ретирувався.

На дев’ятий день вона з’явилася на працю трохи пізніше, притягши якийсь старезний програвач. Певне, роздобула його в антиквара.

Коли Стерн перед обідом зайшов до “камери”, де вона самоув’язнилася, то застав дивну картину. З динаміка програвана линула щемка тужлива мелодія, якийсь середньовічний хор. Пісня була розлога, як безкраї простори савани. Повіяло чимось далеким, знайомим, рідним, немов то була пісня дитинства, але не його, а дитинства далеких пращурів…

Він перевів погляд на підкидька. Той лежав, широко розплющивши очі, в котрих цілком виразно проглядала туга. На осцилографі шалено стрибали стрілки.

— Що це? — спитав приголомшений Стерн.

— Розумієте, докторе, — схвильовано заговорила Крістіна. — Я перепробувала всі основні європейські мови, але без особливих наслідків. Якщо припустити, що він потрапив сюди від наших сусідів, то це міг бути кубинець, болгарин, росіянин. Адже іноземні спеціалісти там здебільшого з комуністичних країн. І мені здалося, що на слов’янські мови він реагує якось інакше, що вони йому знайомі. Бракувало перевірити його реакцію на українську.

— Українську? — наморщив чоло Стерн.

— Так, українську. Це в Радянському Союзі. Там, де Чорнобиль… Пригадуєте, докторе?

— Так, так, Крістіано. Як це я міг забути!

— Отож, я спитала в букініста українського словника чи щось таке, а він запропонував мені платівку з українським хором. У нас, виявляється, є невеличка громада емігрантів з України. То чийсь онук одніс до букініста цю платівку. Щоб прослухати її, мені довелося придбати й програвача. І схоже… Ні! Я навіть певна, що він українець. Погляньте лишень, як він реагує на пісню! Це подіяло на нього як шок!

Стерн перевів погляд на пацієнта. Той лежав, прикусивши нижню губу, а щоками текли рясні сльози. Вочевидь, пам’ять повернулася до нього.

Пролунали останні акорди, і платівка зупинилась. Крістіана вимкнула осцилограф і, обернувшись до шефа, замислено мовила:

— Я прагнула розбудити пам’ять, розум, а зачепила душу. Пісня його народу повернула його до життя. Він згадав, хто він є. Отже, наостанок лишається пісня. Вона, певне, і є мовою душі. І пам’яттю душі…

Стерн розгублено мовчав.

Хвилюючись, Крістіана підійшла ближче до ліжка і з якоюсь урочистістю запитала:

— Are you Ukrainian?

Підкидьок підвів на неї сумні очі й чітко відповів:

— Yes, I am.

І, помовчавши, повторив те саме своєю мовою:

— Так, я українець…

Того ж дня в шпиталі об’явився капітан з безпеки. І підкидька посадили до закритого авто, спершу надівши йому на зап’ястки кайданки.

Що вдієш, такі правила конвоювання…

По ефективності виконання найскладніших замовлень кооператив “Експарка” не мав собі рівних. Ядро його складали відомі всьому світу спортсмени — парашутисти, планеристи, володарі призів найнеймовірніших раллі, аквалангісти з унікальними здібностями. Уже в перші роки його заснування всяк, хто бажав скористатися з послуг кооперативу, мусив був записуватися на чергу.

Тим-то нікого не здивувало, що саме цей кооператив, а не хто інший, став брати замовлення на транспортування вантажів до космічних об’єктів. Ну, там станцію на Місяць доправлять, в сузір’я Кассіопея — гірниче устаткування, а назад — вантаж церія та лантанових металів. Однак нові види послуг спричинили й нові проблеми. Якщо раніше рухоме й нерухоме складалося з транспортних засобів і аеродромів, то нині до нього долучилися міжпланетні кораблі, космодроми, а також скафандри, вартість яких перевищувала вартість великого транспортного літака. І колосальні амортизаційні відрахування. До того ж майно, як і життя співробітників, не наважувалося страхувати жодне агентство.

Зовні кооператив процвітав, але Віталій Тищенко — його ідейний батько відчував наближення занепаду. І справа була не в зубожінні банківського рахунку — траплялося й гірше, а в старінні ідеї. “Експарка” від моменту її заснування трималася не так на технічному оснащенні і навіть не так на високому професіоналізмі виконавців, як на ентузіазмі. А ентузіазм живлять свіжі ідеї. Свого часу такою ідеєю була космічна діяльність, що вивела кооператив на новий, вищий виток… Та минув час, і на зміну тим, хто загинув або вийшов на пенсію, пропонують свої послуги вже не ентузіасти, а авантюристи; в кращому випадку заробітчани… Тищенко вже бачив майбутнє свого дитяти — в розпродажі майна.

За такими невеселими думками батька “Експарки” і застали двоє відвідувачів, які зайшли до кабінету після ввічливого стуку в двері. Обидва були невисокого зросту — один десь пенсійного віку, другий — молодив чоловік років близько двадцяти п’яти. Одягнені просто — картаті сорочки, штани, що не прасуються, кросівки, в руках по в’язці рибальських снастей. З усього видно, вудили на річці і зайшли в “Експарку” по дорозі додому. “Заслужений батько наважився довірити нам єдиного сина”, — подумав господар контори, окинувши їх досвідченим поглядом.

Відвідувачі опустилися в запропоновані їм крісла, залишивши біля дверей снасті. “Скромні люди, — відзначив подумки Тищенко, — інший спішить розсістися, закидає ногу на ногу… А ці почуваються в гостях”.

Голос подав літній:

— Незвично якось… Така могутня організація, а тулиться в підвалі.

“Так… Зараз я відіб’ю вам бажання найматися в “Експарку”, — подумав Тищенко і сказав:

— Кошти на будівництво офіса були. Але ми на раді директорів ухвалили передати їх дітям і вдовам наших загиблих товаришів… А чим погане це приміщення?

Літній чоловік ледь помітно посміхнувся. В світло-сірих очах його з’явилася поблажливість. Він, мабуть, розкусив маневр господаря.

— Та я нічого, — відказав. — Приміщення як приміщення… Просто в очі впадає невідповідність низької стелі високим діянням організації.

В нього був тихий, але виразний голос, голос людини, яка не звикла кидати слів на вітер. До того ж у словах його не було лестощів. Господар відчував це інтуїтивно. Тим часом літній вів далі:

— Ми прийшли до вас не найматись на роботу, а навпаки, — як замовники. Нам треба розшукати одну особу.

Тищенко, який приготувався слухати, після останніх слів відвідувача раптом знову розслабився. Він витягнув із шухляди столу карточку й подав літньому.

— Це візитка кооперативу “Детектив”, — пояснив. — Там спеціалісти найвищого класу. Добудуть вашу особу хоч із того світу.

— З того світу? — В очах відвідувача з’явився холодок. Такий самий холодок Тищенко завважив і в чорних, з дивним блиском, очах молодого чоловіка. Повагавшись, літній сказав: — Ні, з того світу там не добудуть.

Бажання спекатись відвідувачів стало танути. Господар раптом помітив, що в обличчях обох чоловіків не вгадувалося жодної спільної риси. Зате їх поєднувало щось значно більше… Він зауважив, тамуючи посмішку:

— Але ж “Експарка” не має досвіду проникнення в потойбічний світ.

— Нас не цікавить весь кооператив, — мовив літній чоловік. — Нас цікавить лише один із йото членів, а саме — ви.

— Я-а!? — здивувався Тищенко. — Але ж мені пізно вже займатись оперативною роботою. Вік… А чому, власне, я?

Відвідувач мить повагався.

— Чому ви?.. З усіх, кого ми знаємо, ви єдиний, хто розробляв і особисто здійснював ризикові операції на землі, під водою й у космосі. Ви пройшли апробацію ризиком, а головне — незвичайністю ситуацій. Ми вивчили всю пресу про “Експарку”, включаючи й відео. Ви наділені талантом не втрачати самовладання за будь-яких обставин.

Тищенко не був про себе такої високої думки. Він добре пам’ятав, як похололо всередині, коли він, услід за всюдиходами, скинутими на парашутах, і сам стрибнув у білу безодню. Це був перший експорт в Арктику, який і дав назву кооперативу. Тим часом слова відвідувача, що прозвучали не як лестощі, а як формальна констатація, зняли офіціоз.

— Не знаю, на що ви мене сватаєте, — мовив господар, — але судячи з суворого добору, це мас бути щось над…

— Надзідповідальне, — підказав літній.

— Але ж для виконання серйозних операцій самото тільки досвіду мало. Потрібні ще особливі якості, що їх природа дарує людині лише в молодості. Це і зір, і слух, і реакція… В “Експарці” пенсійний вік-тридцять п’ять років. А мені, як вам, мабуть, відомо, тридцять сім.

Відвідувач по-доброму посміхнувся. Мовляв, мені б твій клопіт.

— Для справи, на яку ми вас запрошуємо, ці якості зовсім не обов’язкові… Ну, то як — по руках?

Тищенка не бентежило те, що чоловік не поспішав розкривати карти. Він давно завважив, що замовник має особливість зволікати, коли наставав час втаємничувати в справу. Чи фаталізмом, а чи потайливістю якоюсь те можна було пояснити…

— Але ж я не знаю, про що йдеться… — нагадав господар.

Літній збентежено посміхнувся:

— Авжеж, авжеж… Але перед тим, як розказати вам, про що йдеться, нам потрібні гарантії, шо у випадку, коли ми з вами не дійдемо згоди, таємницю замовлення не буде розголошено.

“І таке вже було”, — подумав Тищенко, а вголос сказав:

— У цьому немає потреби. Збереження таємниці замовника — одне з основних правил “Експарки”.

— Але ж ми наймаємо не всю “Експарку”, а вас, — наполягав літній. Він витяг із нагрудної кишені згорнутий вчетверо аркуш і, розрівнявши, простягнув його Тищенкові. — Ось…

На папері було витиснуто друкарським способом, що він — Тищенко (прізвище надруковане на машинці) зобов’язується зберігати таємницю, яку йому довірили працівники асоціації “Порядок”. Гарантія нерозголошення — життя.

“А ось такого ще не було”, — знову подумав господар контори, тамуючи в собі почуття протесту.

Тим часом старший відвідувач, напевне, вловивши зміну в настрої Тищенка, поспішив зауважити:

— Природна річ, документ цей ви підпишете після узгодження суми винагороди за проведену роботу.

— Дивний діалог у нас з вами виходить, — усміхнувся господар. — Ви збираєтесь узгоджувати зі мною суму винагороди за роботу, про яку повідомите пізніше…

— Дивний, — погодився представник “Порядку”, — але тільки на перший погляд. До того ж дивність компенсується тим, що суму винагороди називатимете ви, а не ми.

— Хотів би я знати, як це можна-назвати розмір винагороди, не знаючи ні обсягу, ні виду роботи. Та я вам заломлю таку ціну!

— Оті заломіть, — заохотив відвідувач.

— Скажіть хоч де виконуватиметься робота: на землі, під водою, в космосі? — став благати; Тищенко і тієї ж миті відчув, як “представник замовника” відмежувався від нього невидимою стіною. Опустив очі й молодий чоловік. Вони перезирнулися. — Не треба мені вашої таємниці, — вів своєї господар. — Але про навколишнє середовище, в якому виконуватиметься завдання, я знати зобов’язаний. Інакше пошукайте іншого.

— Гаразд. Ви працюватимете не в матеріальному, в нашому розумінні слова матерія, а в іншому, скажемо умовно, голографічному світі.

— Туманно якось, — зауважив Тищенко.

— Іншими словами — вам належить здійснити відрядження у світ, де мешкають людські душі.

Лідера “Експарки” при цих словах пройняло легке тремтіння; це була хвиля страху, що прокотилася по тілу. Він вимушено посміхнувсь і якомога природніше поклав руку на висунуту шухляду столу, де лежав газовий пістолет.

— Чи не збираєтесь ви запроторити мене на той світ? — поцікавився.

— Саме так, — підтвердив “представник замовника”. — Ви вирушите у світ Вселенського Духу, розшукаєте там одну особу і допоможете їй повернутися в наш світ.

— Поступившись їй своєю плоттю? — зауважив Тищенко не без іронії в голосі.

— Ні, — сказав серйозно відвідувач. — Вона скористається тілом цього молодого чоловіка.

— Он як… — Тищенко подивився на хлопця. — А як вони збираються здійснити це технічно, га, синку? Ну, відправити нас з тобою в світ Вселенського Духу? Чи не звичайним робом?

Молодика, вочевидь, збентежив тон засновника “Експарки”. Він звернувся поглядом за допомогою до старшого товариша.

— Ні, — відказав літній. — Традиційний спосіб тут не підходить. Нам потрібен двосторонній зв’язок.

І тут у Тищенка сяйнула думка. Адже це і є та ідея, що надасть “Експарці” нового дихання. Він не знав, що таке світ Вселенського Духу, але будучи за освітою фізиком, не мав сумніву, що все живе “збирається” за невидимими програмами, котрі існують у вигляді гравітаційних, електромагнітних, акустичних, світлових та інших коливань. І оскільки кожна жива істота виказує дивовижну схожість із такими в безлічі поколінь, то напрошується думка, що вони — істоти “монтуються” за тими самими польовими програмами — “матрицями”. “Матриця” — вічна, її матеріальне вираження-тлінне. “Матриця” може перебувати як в об’єкті, що є матеріальним її вираженням, так і за його межами. І отже, існує світ, куди вони відлітають після зупинки чергової “біологічної машини”. Представники “Порядку” і пропонують йому проникнути в середовище, де перебувають “матриці”, а по-людському — душі, відшукати одну і в особі скромного молодого чоловіка з чорними очима повернути її в матеріальний світ. Тищенко ковзнув поглядом по портретах загиблих товаришів, що суцільною смугою опоясували всі чотири стіни. На мить йому здалося, що він побачив там і своє фото. “А що, брати, скористуємося відрядженням “Порядку” для зустрічі на тому березі?” — запитав він подумки своїх товаришів.

В непоказному триповерховому будинку на околиці міста, куди привезли Тищенка “представники замовника”, про наслідки переговорів уже знали. Один із півтора десятка чоловіків, які сиділи за великим столом, з порога поцікавився, чи пам’ятає керівник “Експарки” номер телефону свого банку і, почувши ствердну відповідь, запропонував потелефонувати туди.

…Голос директора банку зривався від розгубленості:

— Астрономічна сума!.. Якась асоціація “Порядок”… — белькотав той. — На твій особистий рахунок. Не маю жодного уявлення, що це за “Порядок”…

“Телепати вони, чи що?” — подумав Тищенко, кладучи трубку. — Інакше чим пояснити таку оперативність?” Та раптом, пригадавши дві в’язки рибальських снастей, що стояли біля дверей його кабінету, усе збагнув.

— Ну, то як, переконалися в надійності нашої асоціації? — подав голос чоловік, що очолював зібрання за великим, літерою “п” столом.

Тищенко лише посміхнувся, мовляв, а далі що?

Йому вказали на стілець усередині пе-подібного столу. Він почувався ніби на іспиті. “Комісія” складалася з людей різного віку. “Рада директорів, — подумав Тищенко. — Бажають знати, у що вкладають кошти”. Тим часом головуючий почав дещо незвично, як для ділової бесіди. Він з прикрістю казав про занепад моралі, деградацію суспільства. Тищенко слухав уважно, боячись проґавити зерно. Але далі викриття вад і змалювання прірви, на краю якої опинилося людство, той не йшов. Вряди-годи він поглядав на колег, шукаючи в них підтримки. А ті, попри різний вік, антропологічні особливості (серед них було двоє з азіатськими обличчями і один з негроїдним), колір очей і волосся, чимось дивовижно були схожими між собою. На мить Тищенкові приверзлося, що голови й торси таких різних і водночас таких однакових у своїй одностайності людей — тільки частки єдиного, великого, схованого за пе-подібною спорудою, тіла. “Хай вам біс з такими асоціаціями!” — подумав батько “Експарки”. Тим часом головуючий замовк і втупився в нього ясними світло-сірими очима.

— Як батате, — підсумував він після паузи, — вам довірене надзвичайно відповідальне завдання.

Всі чотирнадцять закивали згідливо головами; в їхніх поглядах угадувалося благословення і ще якась трепетна, майже дитяча, надія.

Автомобіль, яким “представники замовника” доставили Тищенка в офіс “Порядка”, а звідти везли в Центр, був обшарпаний, як зовні, так і всередині. Похитуючись на задньому сидінні, “виконавець” — а тепер Тищенко був уже виконавцем, — марно силкувався виявити зв’язок між змістом сказаного “толовою” і останньою його фразою. Поряд на сидінні лежали в’язки снастей, попереду здригалися на вибоїнах дві ретельно підстрижені голови. Одна біла, як іней, друга — чорна, з синюватим полиском. “І що тебе ото штовхнуло поступитися власною плоттю? — звертався подумки Тищенко до чорнявого, який сидів за кермом. — Гроші? Але ж у світ Вселенського Духу їх не забереш…” Вочевидь, у молодого чоловіка був стимул сильніший від грошей. Тищенко раптом відчув якусь незручність. Адже в акції, де інші віддавали життя, йому відводилася лише роль найманця.

Машина, попетлявши вулицями, переїхала міст через річку і скоро опинилася на головному проспекті. А там підкотила до литої брами біофаку, яка зразу ж відчинилася. Будинок біофаку виявився Дволиким Янусом — його фасад був корпусом Університету (старовинний п’ятиповерховий будинок з широкими дубовими дверима), проте подвір’я, кожен куток якого “прострілювався” телеоб’єктивами, свідчило, що це — режимний заклад. І тут Тищенкові спало на думку: події розгорталися так стрімко, що він не встиг не те щоб осмислити їх, а навіть озирнутись. І це при повній відсутності інформації про особу, яку йому належало повернути.

— Послухайте-но, — сказав він, виходячи з машини, — затія ваша все більше скидається на казку “Піди туди — не знаю куди, принеси те — не знаю що”.

— Не зовсім так, — заперечив “представник замовника”. — Куди йти ви вже знаєте, а що принести — довідаєтесь на місці.

— На місці, це де?

— В потойбічному світі.

Всупереч сподіванням, Тищенка повели не в глухе підземелля, а на п’ятий поверх, в кімнату, що нагадувала рентгенологічну лабораторію. Чоловік у халаті, який сидів біля вікна, чимось був схожий на людей з офісу “Порядка” — не рисами, а виразом обличчя — серйозним і вимогливим.

— Іван Іванович, — відрекомендував його літній. — Керівник Центру.

Господар підвівся від столу і простягнув руку.

— Ну, а мені вас представляти не треба, — сказав, стримано посміхаючись.

В правдивості цих слів Тищенко незабаром переконався.

— Почнемо з того, що вашу кандидатуру запропонував я, — подав голос керівник Центру, коли за обома “представниками замовника” зачинилися двері. — Мотиви? Зараз покажу.

Він розсунув ширми із сріблястої, схожої на фольгу, тканини, відкривши сховану частину приміщення. В глибині було встановлено великий телеекран, а з боків стояли арки, схожі на ті, що встановлюють в місцях огляду в аеропортах. Господар непомітно торкнувся пульта на стіні, й екран спалахнув. З’явились якісь люди, схоже, вихоплені оператором із вуличної юрби — чоловіки, жінки, діти. То була нічим не примітна хроніка вулиці. Та ось зображення зникло. Іван Іванович натис на щось на пульті й ті ж кадри з’явилися знову, але цього разу перехожі були в дивних світних ореолах. Здавалося, на них накинули прозорі скафандри у вигляді вертикальних еліпсоїдів, зітканих із проміння. Відеопоказ знову урвався, господар повторив ту ж операцію, і Тищенко побачив знайомих уже людей, але цього разу постаті їхні були вгорнені чи то у випари якісь, чи то в газ. Вони, здавалося, перебували в гніздах у просторі, й ці гнізда рухалися разом із ними… Той же запис проганявся ще двічі. Тищенко спостерігав людей відповідно в ореолах, що світилися довкола тіл, із кольоровими, як на іконах, оболонками навколо голів.

— Те, що ви побачили, — нарешті подав голос керівник Центру, — в сумі зветься душею. Її складові: ефірне тіло — другий показ, астральна аура — третій показ, фізична аура — четвертий показ і ментальна аура — п’ятий показ. Це те, що відокремлюється від тіла після фізичної смерті людини… Є ще астральне тіло. Але, як і матеріальне, воно смертне — спочатку відлітає з душею, та потім душа відкидає його і воно певертається до місця поховання трупа й там розкладається. Власне, цю астральну оболонку в нічній пітьмі на цвинтарі сприймають за привид. А втім, облишмо астральне тіло — воно нам не знадобиться… Так от, аура-душа утримується плоттю з різною силою. Зразу ж зауважу, що в переважної більшості людей душа з тілом пов’язана дуже міцно. — Іван Іванович ковзнув поглядом по батареї відеокасет ка стелажі і, вибравшії одну, встазив у гніздо на місце вийнятої. — Ось приклад.

Тищенко на мить сторопів. Він знову опинився перед “комісією”. Оператор, либонь, знімав з того місця, де годину тому сидів батько “Експарки”. Видиво зникало і поновлювалося ще тричі, демонструючи щоразу новий вид духовної аури. Впадало в око, що всі види аури в осіб з “комісії” були густими і при самому тілі; кольорова ж — і ментальна аура довкола голів світила живим пурпуром в червоно-чорній облямівці. Здавалося, художник, створюючи лики святих, намалював їм усім той самий ореол… Тищенко завважив подумки, що енергетичні оболонки його замовників відрізнялися від таких у людей на вулиці цільністю і більшою спорідненістю з тілом. Раптом зображення зникло. Керівник Центру змінив касету, і на екрані виник бетон злітного поля, потім гігантський літак, у череві якого один за одним зникли три восьмиосні тягачі; за навантаженням спостерігала група людей… Оператор перевів об’єктив на обличчя і Тищенко і відчув, як замлоїло в грудях. То були організатори І “Експарки” — він і вісім його товаришів. Живим лишився тільки він. Тим часом око об’єктива зупинилося, на ньому — керівникові новоутвореного кооперативу. З екрану дивився широколиций, міцної статури молодий чолов’яга. В очі впадала могутня шия борця (хоча боротьбою він ніколи не займався) і такі ж плечі, на яких, здавалося, тільки дивом не розлізалася сорочка, його збентежив колір очей. В житті вони були чи то гірчичні, а чи кольору хакі, а на екрані — жива зелень… Відеозапис тривав стільки ж хвилин, скільки й тоді, багато років тому, коли його, озвучений, показували по телебаченню.

— Відома вам картина, — прокоментував Іван Іванович. — Цей матеріал відзняв для телестудії наш оператор… Спеціальною апаратурою.

Тим часом на екрані з’явилися ті ж самі кадри, але люди на них були вже в променевому “одязі”. Тищенко звернув увагу, що його еліпсоїд був на нього ніби завеликий — він не зростався з тілом, як у тих з “комісії”, та і в його друзів. Здавалося, дмухне вітрець — і ефірна оболонка зразу ж відлетить…

— Сподіваюся, ви вже збагнули, чому вибір упав саме на вас? — озвався керівник Центру, вимикаючи апаратуру. — Ваша духовна оболонка не надто тісно пов’язана з матеріальною, і отже відокремити її від тіла буде не так уже й важко.

— А ці… духовні оболонки… Вони не розлетяться врізнобіч, щойно відокремляться від тіла? — поцікавився Тищенко.

— Ні, — запевнив Іван Іванович. — Вони являють собою щось на зразок матрьошок: одна в одній. Тільки уявити собі такий вибір важко, бо там менша матрьошка ховає в собі більшу… Власне, це складно зрозуміти тут, у нашому вимірі. Там же, де вам доведеться працювати, це здаватиметься природним. — У низькому хрипкуватому голосі керівника Центру відчувалися впевненість і спокій професора, який пояснює студентові відомі наукові істини.

— Гаразд, припустімо, що моє Я опинилося в тому — іншому світі… — озвався “виконавець”. — Але ж він безмежний. Як у безмежжі можливо відшукати одну-єдину душу?

— Ось ми й підійшли до деталей… — усміхнувся Іван Іванович. — Ви чули коли-небудь про постулат Гаутами? Не чули… Відповідно до цього постулату кожна точка простору-часу знає абсолютно все про інші точки простору-часу, тільки в послабленому вигляді. Що далі точки одна від одної, то слабкіше вони знають, але знають все… Проникнувши в той світ, ваше Я вмить стане його складовою, воно буцімто підключиться до пам’яті Вселенського комп’ютера.

— Ну, от і добре, — сказав Тищенко, імітуючи в голосі легковажність. — Залишається тільки отримати путівку.

— Мабуть, що… А тільки путівку ви отримаєте не тут, а по той бік дзеркала.

Обличчя господаря, яке на час втратило стандартний для представників “Порядку” вираз, знову стало вимогливим. Надто це впало в око по тому, як він сів до столу, котрий був ніби фрагментом баченого Тищенком в офісі. Його, здавалося, відпиляли від тієї споруди і разом з головою, торсом та невидимою, схованою за поліровкою, частиною тіла, перенесли сюди. Тільки великий ніс між повних пещених щік вносив якусь невідповідність у “стандарт”. Він здавався випадковою деталлю, позиченою з чужого обличчя.

Кімната, куди Іван Іванович завів Тищенка, була вмебльована двома кріслами з високими бильцями. Звичайні крісла, в яких при бажанні можна було б і покуняти, але тільки стояли вони під арками, подібними до тих, крізь які проходять авіапасажири в пунктах огляду. В одному кріслі вже сидів чорнявий молодий чоловік, котрий доставив Тищенка в офіс “Порядку”, а потім — до Центру.

— Познайомтеся ближче, — сказав керівник. — Я з’явлюся за півгодини.

З вулиці долинав якийсь гомін, чулися голоси й тупіт.

— Все мітингують, — зауважив осудливо Іван Іванович перед тим, як причинити за собою двері.

Ввічливий вираз, що його Тищенко завважував раніше на обличчі молодика, кудись зник; зараз воно було відчуженим і холодним. Тільки чорні очі, якими він окинув свого майбутнього супутника, виблискували неначе неземним вогнем; вони здавалися двома вікнами в пекло. “Авжеж, — подумав Тищенко, — мало радості поступатися комусь своєю чергою жити…” А вголос сказав:

— Послухай-но, друже, чому це твоїй конторі прикрутило викидати такі шалені гроші? Чи не простіше дочекатись, поки та особа сама нас відвідає? Адже рано чи пізно вона з’явиться…

— Вся справа в тому, — сказав серйозно чорнявий, — що коли ми кажемо рано чи пізно, то маємо на увазі не дні, не місяці і навіть не роки, а покоління. Якщо припустити, що душа тієї особи втілиться в народжене цієї миті немовля, то заявить вона про себе в кращому випадку років через тридцять. Я вже не кажу про те. шо з’явились вона може де завгодно — в Австралії, Африці або багатомільярдній, багатоликій Азії. А нам вона потрібна зараз і тут.

— Але ж незамінних немає, — вихопилось у Тищенка. — Хіба не можна відшукати серед живих?

— Щодо немає незамінних — це казка для тих, — молодий чоловік кивнув на відкрите вікно, звідки долинав усе голосніший гомін. — Незамінні особи є, бони приходять у цеп світ тоді, коли в них виникає потреба.

Попри молодий вік, чорнявий виявляв переконаність людини, яка бувала в бувальцях. У свідомість Тищенка закрався сумнів: чи насправді тіло, що сидить у кріслі навпроти, належить молодому чоловікові? А якщо його підозра слушна, то яким чином сталася заміна душ — з обопільної згоди чи насильницьким шляхом? Уперше подумав, що “Порядок”, витягнувши з нього общянку про нерозголошення таємниці, сам жодних гарантій про його повернення не дав. В уяві виникли обличчя дружини і двох їхніх синів; вони постаааяи щораз, як він ішов на ризиковану акцію, і були нагадуванням тога яку велику ціну йому доведеться сплатити за необачність… Він подивився на годинник. З хвилини на хвилину мав прийти керівник Центру.

Раптом Тищенко відчув, що арка над ним начебто ожила. В ній не видно було ні індикаторних вічок, ані якихось інших прикмет, що свідчили б про те, що її ввімкнули, але від неї линуло щось таке, чого не вловлювали органи чуття. Він кинув погляд на супутника: той, попри зовнішнє відчуження, чогось очікував. “А де ж Іван Іванович?” — подумав Тищенко і раптом побачив його — у своєму кабінеті (передпокої відеозалу) з напруженим серйозним обличчям. На ньому був сталевого кольору кітель — не військовий, а цивільний. У такому ж кітелі Тищенко бачив колись на фото свого діда. “Коли він устиг убратись!?? — подумав здивовано. — І з якої нагоди?” Раптом зрозумів — керівник Центру приготувався до зустрічі тієї поважної особи. Тищенко хоч і бачив Івана Івановича, але водночас перебував у кріслі і відчував на собі дію якогось поля. Воно позбавляло тіло ваги і занурювало в сон, але то був дивний стан, коли сон не заважав яві. Те ж саме відбувалося і з супутником; він швидко-швидко кліпав очима, конвульсійно здригався в кріслі; його аурі, мабуть, важко було покидати тіло. Тищенко ще встиг подумати: якщо мені судилося повернутися в цей світ, то навряд чн я зустріну те, що так важко відділяється зараз від илоті чорнявого. Тієї ж миті аобачяш себе, сидячого нерухомо під аркою. Він начебто дивився в дзеркало. Ні, із задзеркалля на своє матеріальне відображення, котре здавалося йому таким же уявиш, як і тоді, коли він дивився з матеріального світу. Раптом побачив (хоча це поняття лише умовно відбивало значення слова “бачити”) ще одну пару по обидва боки “дзеркала”. То був чорнявий молодий чоловік, що тепер уже нерухомо сидів у кріслі дід аркою, і те, що недавно в ньому ховалося. Але в всій парі вгадувалося щось дивне — з задзеркалля на тіло молодика дивилася якась інша сутність, начебто хтось бачив у люстрі не своє, а чуже лице.

Вони віддалялися від своїх матеріальних задзеркаль. Тищенко сприймав усе довкруж: будинки, людей, які з вулиць потоками стікалися на площу, п’ятнадцять чоловіків у офісі “Порядку” — всі в сталевого кольору кітелях і з однаковим урочистим виразом на обличчях. “Але ж вони теж приготувалися до зустрічі, — подумав він. — Отже в них немає сумніву, що вона відбудеться”. Скоро Тищенко збагнув, що все, про що б він не згадав, тієї ж миті поставало в його свідомості, немов живе. Його духовна сутність мала ті ж органи чуття, що й матеріальна. Тільки не могла впливати на матеріальний світ. Власне, його тіло донедавна було лише скафандром, у якому дух перебував у світі матерії. “А де гарантія, що особа, котру так очікують, не скористається моїм скафандром?” — подумав батько “Експарки”.

— Забагато честі, — почув він.

Це був не голос, а думка, що прийшла до нього з зовні.

— Ти що, підслуховуєш? — запитав він.

— Зосередьтеся, — долинуло до нього. — Ми наближаємося до світу, де немає таємниць.

— Але ж ми йдемо до нього з таємницею.

— Це таємниця для тих, хто перебуває в матеріальному задзеркаллі. До речі, не забувай про тіло.

Нагадування про тіло на мить перемкнуло щось у свідомості, і Тищенко знову опинився над чоловіком, що нерухомо сидів у кріслі.

— А чого не треба забувати про тіло? — запитав він.

— Бо заблукаєш на зворотній дорозі, — почув у відповідь. — А це буде катастрофа для всіх.

Досі він начебто ширяв, як уві сні, та раптом відчув, що наближається до невидимого бар’єру, подолавши який можна й не повернутись. Він приріс думкою до постаті і; кріслі, відчуваючи, як майже непомітно слабшає зв’язок між ним і людиною в матеріальному задзеркаллі. Раптом побачив темну пляму; то була тінь, котра входила (точніше, втискалася) в невідомий простір. Вона дуже швидко заглиблювалась, утворюючи щось на зразок тунелю у формі людської постаті. Це був тунель, окреслений суттю чорнявого, власне, слід, в якому рухався Тищенко.

— Увага, — долинуло до нього. — Зараз тебе зустрінуть твої друзі по “Експарці”. Вони допоможуть нам виконати завдання.

— Для цього потрібна їхня згода.

— А хіба ти ще не знаєш, що всі згодні? — Хоч це була гола думка чорнявого, але в ній відчувалась іронія.

І тут їх оточили кілька променистих силуетів, почулись голоси:

— Боже мій, хто до нас прийшов!

— Привіт, Тищо!

— Як бачиш, братухо, цей світ не гірший того. Принаймні не треба носити важкого одягу, що зветься тілом.

Всі почуття були такими ж, як і в земному світі: його начебто обіймали, плескали по плечах, йому раділи. Це були друзі й однодумці — чисті душею й намірами. З тією різницею, що там ці якості ховалися в матеріальному тілі і, щоб їх виявити, з людиною інколи треба було не один пуд солі з’їсти. А тут вони бачилися в оголеному вигляді й від цього радість зустрічі була глибокою й світлою.

“А світ цей таки відкритий…” — подумав Тищенко й одразу ж почув:

— Не зовсім так, брате. Темних, закритих сутей тут не менше, ніж на землі. До речі, одну з них ти привів з собою. — Це був голос друга дитинства — Хоми Булиги, з яким він продибав від дитячого садка до пожежі в лісі. Там їхні дороги й розійшлися. Труп Булиги, скільки не шукали, так і не знайшли серед обгорілих дерез.

“Як я цього відразу не помітив… — майнула думка. — Він безперешкодно проникає в мою свідомість. Я ж нічого не знаю, про що він думає”.

— Сподіваюсь, ця обставина не стане причиною розриву контракту? — почув він тієї ж миті.

— Ні, — відповів. — Душа того чоловіка буде доставлена в людське суспільство. “Експарка” ще нікого не підводила.

Від збудження Тищенко мало не забув про постать, що нерухомо сиділа під аркою. А схаменувшись, зрозумів: усе, чого б не торкалась думка, миттю витягувалося в часі. Так, арка над його тілом виявилася лише тінню — проекцією на площину всього складного процесу її створення. Це, власне, була голографічна картина, з якої Тищенко зрозумів не тільки ідею відокремлення аури від тіла, а й побачив обличчя вчених, які створили прилад. Те ж саме сталося, і з будинком біофаку; як тільки до нього доторкнулась думка, він враз розклався в часі від сучасного стану до того моменту, коли в землю увіткнулась перша лопата при закладанні фундаменту. Будь-який матеріальний предмет, що виникав у пам’яті, був лише картинкою (об’ємною), за якою тягнувся в задзеркалля весь процес його створення. Це був світ оголених причин і наслідків. “Та я ж можу подорожувати в минуле…” — подумав він.

— У нас обмаль часу, — нагадав представник “Порядку”. -Тіло не може довго залишитися без духу.

— Темний має рацію, — підтвердив Хома Булига. — Поквапимось, Тищо, якщо не хочеш залишитися тут аж до наступного втілення.

В дорогу вирушили втрьох — Тищенко, Булига й чорнявий. Інші суті зникли. “А чи рухаємося ми взагалі?” — засумнівався батько “Експарки”, не випускаючи з виду пурпурово-оранжеву сферу, котра вінчала променистий еліпсоїд представника “Порядку”. Вони перебували в позапросторовому вимірі — не видно було жодного орієнтира. Та ось опинилися в якійсь сітці. Пропливали крізь неї, немов крізь туман. Скоро Тищенко збагнув, що це не сітка, а світ об’ємних зображень. Власне, це був земний світ, з тією різницею, що предмети — хай то людина, рослина, машина чи будинок, крім звичайного просторового стану, мали ще один — часовий: від кожного зображення, неначе т.інь, тягнулася в глибину минулого еся його історія. “Та я ж те саме бачу, коли відтворюю в пам’яті земні предмети, — подумав Тищенко. — Отже, це властивість не цього світу, а моєї відірваної від тіла суті”.

— Ні, брате, — долинула до нього думка Хоми, — те, що ти бачиш, властивість цього світу, а ти лише його складова. Світ людей, а точніше втілених сутей, — світ обмеженого простору й дуже нетривалого часу. Світ же, в якому ми перебуваємо, — безмежний у просторі, а час — не абстрактний вектор, а надпростір, зітканий з причин і наслідків. Це пам’ять Вселенського Розуму. А ми пливемо по ній. І оскільки рухаємось поки що в часі, то й обриси предметів здаються нам розмитими.

…Жовта пляма від ліхтаря вихоплювала з темряви частину бруківки й хідник із заметом під деревом. Вулиця спала. Світилося тільки у вікнах великого будинку з панелями, біля якого опинилася група. Предмети якось раптом втратили “часові тіні” й обросли контурами. І вони — безтілесні стали точнісінько такими, як і в матеріальному світі: чорнявий перетворився на скромного молодика у картатій сорочці й джинсах, Хома Булига — в дистрофічного з вигляду чолов’ягу, на худих плечах якого, наче на опудалі, висіла шкуратянка (таким Тищенко бачив його востаннє біля трапу літака). І все ж вони не мали ні тіл, ні одягу. Це були міражі, згустки інформації.

— Трохи поквапились, — сказав чорнявий. — Доведеться почекати до ранку.

Він попрямував до великих дубових дверей. Військовий, який куняв за столом у коридорі, ніяк на них не зідреагував. Вони були для нього сутями з іншого виміру… Одні з численних дверей на третьому поверсі, куди вони піднялися широкими мармуровими сходами, були прочинені. Виконавець акції від “Порядку” штовхнув їх і, як до себе додому, зайшов у невелику кімнату, де за столом секретаря сидів молодий чоловік в гімнастерці без погон. З нещільно причиненого тамбура долинали голоси. Господар приймальні дивився їм просто в очі, і Тищенко сказав:

— Добридень.

Чорнявий хихотнув і подався до тамбура.

— Тищо, це тільки кіно-відеозапис, — нагадав Хома.

Вони пішли слідом за представником “Порядку” і опинилися в великій кімнаті, де за пе-подібним столом сиділо з десяток чоловіків різного віку й жінка. Учасники зібрання потопали в сизому цигарковому чаді. Говорила жінка:

— …Доки можна терпіти!? Це останнє попередження! Ще одне порушення графіка, і ми тебе розстріляємо! — Вона мала низький, прокурений голос. — Хто за?

Всі, крім одного, підвели руки. А той, про кого йшла мова, сидів ні живий ні мертвий. Він був підстрижений під бокс, і його великі червоні вуха, не прикриті волоссям, палали на тлі нездорового жовтого обличчя. Тищенко завважив, що, попри відмінність у віці, кольорі воласся, одягу і навіть статі, лоди, які сиділи в цьому кабінеті, були навдивовижу схожі. Йому на мить здалася, що він — уее ще в офісі “Порядку”. А тільки хтось замінив за великим столом одну багатоголову істоту на іншу. І ще він подумав, що там — в асоціації “Порядок” та істота була якоюсь парадною, а тут — робочою. Несподівано пролунав скрик болю й відчаю, що долинав звідкілясь із низу. Обличчя жінки, яка сиділа на вільному місці, поморщилося, вона покликала:

— Петре Іллічу! — Коли в дверях з’явився секретар, сказала: — Накажи отим, — вона тицьнула пальцем униз, — нехай припиняють… Нам працювати треба… Що за народ!

Від моторошного крику й напруги, що панувала в кабінеті, у Тищенка виникло відчуття, близьке до запаморочення.

— Заспокойся, брате, — підтримав його Хома. — Це лише фантом жаху. Той, чий крик ми чули, давно — у світі сутей.

Тищенко вже розумів, що інформація про особу, заради якої вони проникли в пам’ять Вселенського Розуму, схована в закритій суті супутника. Спробуй-но вгадай, хто вона.

— Ці завжди туману напускають, — підтвердив його думку Хома. — Навіть там, де й не слід.

— Послухай-но, — звернувся він подумки до друга дитинства. — А чому саме в и мене зустріли? У вас що, домовленість з “Порядком”?

— Ні, батьку, — долинуло до нього; він навіть відчув: іронію в слові “батько”, — тут такий закон — кожну людську суть, що залишила в матеріальному світі свій, скафандр, зустрічають усі, хто колись був йому близьким і хто пішов раніше — рідні, друзі…

На вулиці лежав брудний сніг. Ранок ще не зовсім звільнився від ночі. Люди у вушанках і напівпальтах квапились до станції метро. Чорнявий з компанією направились туди ж. На них ніхто не звертав уваги. Їх просто не бачили… На станції вокзальній, де вони вийшли з підземки, панувала розгубленість. Широкими сходами, що вели до електричок, рухалися в протилежних напрямках два людських потоки — потоки страху й паніки. Люди боялись запізнитись на електричку або до метро.

…Потоки висіли над полустанком з мініатюрним будиночком-касою. Проторохтіла, віддаляючись, порожня електричка… Йшли добре асфальтованою сільською вулицею. Старі хати були прикрашені різьбленими віконницями. Скоро село закінчилось, а шосейка потяглася до невеликого гаю, в якому за бетонним парканом ховався двоповерховий кам’яний маєток.

Ворота виявилися зачиненими, довкруж — нікого. Хома, вхопившись за край паркану, підтягнувся на руках і зазирнув у двір.

— Там вовкодави, — повідомив.

— Ну, й хай собі, — відказав чорнявий.

Тищенкові дивно було дивитись, як поряд із вівчаркою завбільшки з теля приземлився Булига, а слідом і чорнявий. Собака й вухом не повів у їхній бік.

— Послухай-но, Хомо, цей світ… Але ж усе таке справжнє…

— Це не світ. Це лише інформаційний дубль того, що було колись. Фрагмент пам’яті Вселенського Розуму. Звикни до цього.

Двері особняка відчинились, і на ґанок вийшов чоловік у військовій формі. В руках у нього була каструля з якимсь варивом. Чоловік попрямував до вовкодавів, що лежали обабіч воріт. Тим часом представник “Порядку”, Хома й Тищенко прослизнули в прочинені двері й опинилися в невеликій казармі. І хоч молоді люди у формі військ внутрішньої безпеки були лише відбитками колись реального життя, група чорнявого рушила до високих білих дверей навшпиньках. Сходами, вкритими м’яким персидським килимом, вони зійшли на другий поверх… На підлозі корчився в судомі чоловік. Це були останні хвилини його життя. В кімнаті стояв гострий запах горілчаного перегару. Чорнявий схилився над лежачим. На нього дивилися чорні, але вже без блиску, якісь матові, очі. Чоловік на підлозі востаннє сіпнувся і заціпенів.

— Все, — сказав ватажок акції, втрачаючи форму і знову обертаючись на променистий еліпсоїд, — за мною!

Уже в безпросторовому вимірі, куди вони полинули вслід за темним, Тищенко почув думку Хоми:

— Ти ба, погнав по сліду… Наче гончак.

— А навіщо нам треба було заглиблюватись в пам’ять Вселенського Розуму? — поцікавився Тищенко. — Чи не простіше було одразу направитись до місця перебування тієї особи?

Ведучий акції проігнорував запитання. Відповів Булига:

— Простіше… Якби особа, по яку ми прибули, не була закритою. Вони-бо — закриті не лишають відкритого сліду. Хоча від них, як і від будь-якого живого або неживого предмета, відходить часова інформація, але вона така ж, як і вони, закрита. І збагнути її може тільки такий самий — закритий.

— Як я зрозумів — усі закриті погані? — подав думку Тищенко.

— Ні. Це можна сформулювати так: не всі закриті погані, але всі погані — закриті. А ще точніше: темна особа ховається тільки в закритій суті.

— Хомо, ось ми зараз пересуваємося в цьому світі… Що нами рухає? Яка енергія?

— Думка. В даному випадку — думка чорнявого. Ми добровільно дозволили йому нас вести.

Досі вони рухались у якомусь бєзиросторовому вимірі — довкруг тільки світло і єдина темна тінь. Та ось стали з’являтися й інші тіні. Начебто в ясний день запрацювали дивні антипрожектори, лінзи яких випромінювали потоки мороку… Раптом вони опинилися поряд із джерелом антисвітлового потоку. Ним був променистий силует, який нічим не відрізнявся від силуету чорнявого. Він здавався порошинкою в безмежжі океану. “Порошинка” швидко-швидко коливалась, і тінь від неї падала кудись на межі “океану”. І тут Тищенко помітив міріади таких самих “гідрозолей”. Вони відрізнялися одна від одної тільки частотою коливань: у одних вона була надзвичайно висока, в інших — менша. Це були людські суті. Від них відходили закриті й відкриті інформаційні тіні (біографії). Об’єкт, до якого наблизилась експедиція “Порядку”, вирізнявся між міріадами вібруючих часток надзвичайно низькою частотою світлових коливань. Він і такі, як він(а їх було немало на різних рівнях Безмежжя Вселенського Духу), здавалося, не випромінювали, а поглинали енергію, що її генерували потужні суті сусідів. Незважаючи на те, що об’єкт був безтілесний, Тищенко впізнав у ньому чоловіка, що помер у маєтку з охороною. Тільки чоловіка. Біографія ж його була темним слідом у минуле.

— Увага, — долинула інформація від представника “Порядку”. — Зараз відбудеться заміна сутей. Ти доставиш особу і провідника до тунелю. — Команда призначалась Булизі. — А ти проведеш її крізь тунель між двома вимірами і покажеш постать для втілення. — Ця команда адресувалась Тищенкові.

Тон наказу неприємно шпигнув самолюбство батька “Експарки”. На його почуття відгукнувся Хома:

— Ти ба, командир знайшовся… А нічого не вдієш. Ти в них, Тищо, заложник. Воістину сказано: не може бути угоди з темним; може бути тільки рабство у темного.

Чорнявий проігнорував зауваження Булиги; суть його метнулась до духовної суті особи; дві хмарки, що відливали темним перламутром, на мить злилися, злилися й часові тіні біографій. Від накладання темного на темне довкола стало смеркати. Невідомо звідки прибуло багато закритих. Простір у тому місці нагадував каламутну товщу океану в сонячний день.

— Судячи з того, як вільно орієнтується тут твій супутник, подібні оборудки йому доводиться проробляти не вперше, — подав думку Хома. — Можна тільки здогадуватися, кого вони втілюють…

У думці друга не було й натяку на причетність до цього Тищенка, але він усе-таки відчував докір. А може, Хома йому просто розкрив очі. Але ж “Експарка” — тільки технічний виконавець, — подумав він, забувши на мить, що його свідомість відкрита.

— Утішся тим, що ці ще й не таких, як ти, обдурювали, — зауважив Булига. — Вчені, що розробили метод тимчасового обездушення людини і створили “арку”, також пошилися в дурні, як діти… Вони сподівалися втілити достроково Вернадського, Оствальда, Максвелла… Дідька лисого! Як тільки “Порядок” отримав від них технічну документацію й “арку”, яйцеголових просто розігнали.

— Послухай-но, Хомо, а чи не розірвати мені контракт?

— Ні, Тищо, Твоє тіло в їхніх руках. Перед тим, як пропонувати тобі оборудку, вони все прорахували: і те, що тут вас зустріну я, і що я нічого не зроблю такого, що завдало б тобі шкоди. Це їхній метод. Будь-яка акція розрахована на повну непоінформованість виконавця. Нам не залишається нічого, як довести діло до кінця… і сподіватися, що в сучасному суспільстві це дерево не принесе тих плодів, котрих від нього очікують.

Тим часом вібруюча темна хмара і. тінь, що від неї відходила, роздвоїлась і одна частина вмить, опинилася біля провідників. Це була душа людини, смерть якої вони спостерігали в пам’яті Вселенського Розуму. Далі цього моменту біографії інформацію про душу, неможливо було розібрати.

— Переміщувана особа… — кинув, шпильку Хома.

…Переміщувана особа, Тищенко й Булига; знову опинилися біля невидимої щільної субстанції, па той. бік. якої був матеріальний світ. Прощалися по-земному. Тільки при обіймах не було чути ні стукоту сердець, ні дихання. Але почуття смутку було в стократ сильнішим.

— Чого на світі не буває, — долинула до Тищенка думка друга, — може, нашій “Експарці” судилося в майбутньому… — Але раптом Хома затнувся, згадавши, мабуть, про стороннього, додав: — Квапся. Тілу потрібна душа.

Тієї ж миті виконавець акції залишився наодинці з переміщуваною особою біля “нічийного шару”. Перед тим, як зануритися в нього, Тищенко поцікавився:

— Послухай-но, а що ти забув у земному світі?

— Я там потрібен, — долинула відповідь.

— Навіщо?

— Щоб навести порядок.

— Вочевидь, ти, й справді, велике цабе, якщо світ гомо сапіенс не може без тебе впоратися зі своїми проблемами.

— Проблеми — функція порядку. Зміни порядок — відпадуть проблеми.

— Але ж зміна порядку неможлива без порушення причинно-наслідкової логіки еволюції. Чи ти, може, збираєшся ламати життєвий устрій земного суспільства?

— Авжеж.

Від цього впевнено вимовленого слова темного суть Тищенка аж ніби вибухнула, але часу на з’ясування вже не лишилося. І він із закликом “за мною!” першим занурився в невидиме поле. Особа майнула в “тунель”, утворений енергетичним силуетом батька “Експарки”.

Тищенко міцно тримав у пам’яті обидва тіла під арками; він послав темному ще одну думку:

— Але ж руйнування устрою пов’язане з великими стражданнями для всіх.

Відповіді він не почув. У цьому шарі його, Тищенка, суть уже була закрита. І тут йому спало на думку: “Якщо “Порядок” володіє засобами заміни людських душ, то де гарантія, що процес не пустять на конвейєр. А це означатиме підміну суспільства… Буде створено такі собі Шамбали (а точніше — їхні протилежності), крізь які суті людей, що не відповідають стандарту “Порядку”, підмінятимуться потрібними, взятими з безмежного океану тих, що пішли. Похмура перспектива…” — подумав батька “Експарки”… Лишалися частки секунди. Виконавець акції не те що бачив — він відчував своє тіло з кріслі. Раптом його ефірну суть немов блискавкою протнуло: “Цей месія зараз опиниться біля керма монолітної й багатої структури, котрій бракує лише ідейного натхненника!”

Те, що він скоїв наступної миті, не можна було пояснити ні логікою, ні інстинктом, його душа раптом змінила напрямок і ввійшла в тіло чорнявого молодика… Перше, що він відчув, — тепло. Здавалося, він убрався в одяг, попередньо нагрітий чиїмсь тілом. Розплющив очі. Він перебував у кімнаті, вмебльованій двома кріслами й арками над ними. Це були не відбитки пам’яті, а матеріальний світ. У кріслі навпроти сидів широколиций лобатий здоровань з короткою зачіскою і добродушним слов’янським обличчям. Вії його сіпнулись, і в Тищенка втупились зачмелені зеленкувато-жовті очі. Йому стало не по собі. На нього дивився він сам. Але не із задзеркалля і навіть не з того світу… Поволі полуда спала з очей, зіниці звузились, стали чорними. В них з’явилося щось схоже на допитливість.

Тим часом Тищенкова суть швидко призвичаювалася в тілі чорнявого. Вона, немов пілот, що зайшов у кабіну літака невідомої моделі, перевіряла різноманітні датчики, “зазирнула” в пам’ять “комп’ютера” і тієї ж миті отримала біографічну довідку про колишнього власника тіла. Але це була тільки інформація про людину, а не її суть; позичений порожній скафандр і технічна документація до нього.

Відчинились двері. В кімнату зайшов керівник Центру. Мить повагавшись біля входу, він попростував до чорнявого. З кожним кроком радість на його обличчі поступалась місцем страхові. Він немов би зменшувався в розмірі; коли ж опинився поряд з кріслом, то й зовсім знітився. На обличчі з’явився вираз запобігання і бажання виконувати. Іван Іванович стояв біля крісла під аркою, як біля трону, схиливши улесливо голову.

— Щиро просимо! — пробелькотів. — Ми давно очікуємо…

В цей час у дверях виросли двоє здорованів у мішкуватих сірих костюмах. Їх маківки з рідким білявим волоссям майже торкалися верху одвірка, а під лівим боком у кожного щось стовбурчилося.

— Прошу, — ще нижче вклонився керівник Центру.

Тищенко в тілі чорнявого підвівся з крісла… І тут на нього обрушилося його ж тіло. Лише реакція і дух першої людини “Експарки” врятували “месію” від нищівного удару в голову, котрий для його теперішньої, недолугої постаті був би останнім. Від другого удару, в якому було сконцентровано вселенську лють і міць Тищенкової плоті, його уберіг один із дужанів, який ребром долоні, немов сокирою, рубонув по шиї ні в чому не винне тіло, яке ще недавно належало батькові “Експарки”.

На глухому подвір’ї біофаку, куди чорнявий вийшов у супроводі Івана Івановича та двох охоронців, стояв той самий пошарпаний автомобіль, а біля нього — літній чоловік, “представник замовника”. Він віддано посміхнувся і відчинив дверцята.

— Взагалі-то вам би годився броньований лімузин і ескорт мотоциклістів, — схазаз вибачливо. — Але з міркувань конспірації скористаємося поки що з цього точила.

Опинившись за брамою біофаку, зони дозго не могли вклинитися в проїжджу частину, котра виявилася запрудженою людьми й машинами, які рухалися зі швидкістю пішохода. В потилиці чорнявому й літньому, що сидів за кермом, сито й спокійно дихали дзое здорованів.

— Ви саме вчасно, — зауважив водій, киваючи на демонстрацію.

— Гм-гм… Проблеми, — озвався задумливо Тищенко-чорнявий. Повагавшись, додав упевненіше: — Проблеми — функції порядку. Зміниш порядок — відпадуть проблеми.

Літній подивився на нього побожно.

“Я вам покажу порядок! — подумав батько “Експарки”. — Розтаку вашу перетаку!..”

Згодом оповідали, начебто він прийшов з півночі, від Ланцюгової брами. Йшов пішки, ведучи нав’юченого коня за повід. Було вже далеко пополудні, крамниці поворозників та римарів позамикалися, вулички спорожніли. Хоч стало жарко, чоловік накинувся чорним плащем, привертаючи до себе загальну увагу.

Зупинився він під корчмою “Старий Наракорт”, хвильку постояв, дослухаючись до гомону всередині. Корчма, як і завше о цій порі, була повна людей. Незнайомець подався вуличкою вниз. Неподалік стояла ще одна, менша корчма, називалась вона “Лис”. Людей тут було негусто. Корчма зажила не найкращої слави.

Хазяїн звів голову з-над діжки квашених огірків і зміряв прибульця поглядом. Той, усе ще в плащі, стояв непорушно перед шинквасом і мовчав.

— Вам чого?

— Пива, — сказав незнайомець.

Голос мав неприємний.

Корчмар обтер об фартуха руки й наповнив череп’яний кухоль з надщербленими вінцями.

Незнайомець не здавався старим, однак був геть сивий. З-під його плаща виглядала потерта шкірянка, зашнурована на шиї й плечах. Коли скинув плаща, всі помітили за плечима в прибульця меч. В тому не було нічого дивного: у Визимі майже всі мали зброю, а проте ніхто не носив меча за плечима, наче лук ачи сагайдак.

Незнайомець не сів до столу, де гомоніли нечисленні гості, лишився біля шинквасу й, свердлячи корчмаря проникливим поглядом, навстояки сьорбав пиво.

— Мені треба десь переночувати, — сказав він.

— Тут нема де, — буркнув корчмар, позираючи на його брудні чоботи. — В “Старому Наракорті” спитайте.

— Я б хотів тут.

— Нема місця. — Корчмар нарешті розпізнав акцент зайди — то був ривієць.

— Я заплачу, — сказав гість тихо, мовби вагаючись.

І тоді, власне, й сталась ота дурна пригода. Віспуватий ломовик, що не спускав із прибульця погляду, підвівся й ступив до шинквасу. Двоє його приятелів стали кроків за два позаду.

— Тобі ж кажуть: немає місць, дурню, гультіпако ривійський! — прохрипів ломовик, наближаючись до незнайомця. — Нам тут, у Визимі, такі, як ти, ні до чого. Це порядне місто!

Незнайомець узяв свого кухля й відступив трохи назад. Кинув погляд на корчмаря, але той одвертав очі: не мав жодного наміру заступатися. Зрештою, хто тих ривійців любить?

— Усі ривійці — бандюги! — не вгавав ломовик, дихаючи пивом, часником і люттю. — Чуєш, поганцю, що я кажу?!

— Не чує. Йому вуха лайном позакладало, — докинув один із тих, що стояли позаду.

Другий зареготав.

— Плати й вимітайся! — гаркнув віспуватий.

Незнайомець щойно тепер глянув на нього:

— Доп’ю пиво й піду.

— Ми тобі допоможемо! — ревнув ломовик, вибив ривійцеві з руки кухля і вчепився за ремінь у нього на грудях.

Один з напарників ломовика вже замахнувся був кулаком іззаду, коли чужинець раптом вирвався. Свиснув меч, видобутий із піхов, і стрімко зблиснув під каганцями. Знявся рейвах. Хтось із гостей кинувся до виходу. З тріском упало крісло, брязнув об діл череп’яний посуд. Корчмар — губи йому тремтіли — дивився на перерубане навпіл обличчя віспуватого, котрий, учепившись пальцями за край шинквасу, сповзав додолу, мовби тонув. Ті двоє вже лежали на підлозі — один непорушно, другий судомився в кривавій калюжі. Повітря розітнув істеричний жіночий крик. Корчмар затрясся, спазматично ковтнув повітря й почав блювати.

Незнайомець відступив до стіни, насторожений і напружений. Меча стискав обома руками, водячи вістрям у повітрі. Ніхто не рухався. Жах, мов холодне багно, обліпив людям обличчя, скував руки-ноги, заціпив горлянки.

Сторожа ввалилась до корчми з гуком і брязкотом. Було їх троє, очевидно, проходили поблизу. Вони тримали напоготові обмотані реміняччям палиці, проте, загледівши трупи, повихоплювали мечі. Ривієць, притулившись спиною до стіни, видобув лівою рукою з халяви кинджал.

— Кинь! — зарепетував один із сторожів тремтячим голосом. — Кинь, розбійнику! Підеш з нами!

Другий сторож штурхнув ногою стіл, який перешкоджав підступити до ривійця з другого боку.

— Гукай людей, Трешку! — скомандував він третьому, що тримався ближче до дверей.

— Не треба, — сказав незнайомець, опускаючи меча. — Я сам піду.

— Підеш на налигачі, собачий виродку! — верескнув перший. — Кинь меча, бо макітру тобі розчереплю!

Ривієць випростався. Затисши меча під пахвою, він підніс догори правицю й швидко накреслив у повітрі якийсь химерний знак. Зблиснули заклепки, якими густо, до самих ліктів були обшиті манжети його кафтана.

Сторожі миттю сахнулися, затуляючи обличчя руками. Хтось із гостей підхопився, хтось кинувся до дверей. Знову дико й пронизливо завищала жінка.

— Я сам піду, — повторив незнайомець твердим, металевим голосом. — А ви втрьох рушайте попереду. Ведіть до бургомістра. Я дороги не знаю.

— Авжеж, пане, — пробелькотів перший сторож і ступив до виходу, боязко озираючись.

Другий і третій рушили за ним, задкуючи й кваплячись. Незнайомець подався слідом, сховавши меча до піхов, а кинджал — за халяву. Коли проминав столи, гості поквапно затуляли обличчя полами свиток.

Велерад, бургомістр Визими, потер підборіддя й задумався. Він не був забобонний, ані полохливий, проте лишатися з сивоволосим сам на сам не зважувався. Зрештою, наказав сторожам:

— Вийдіть. А ти сідай. Ні, не тут. Он там, трохи далі.

Незнайомець сів. Не мав уже ні меча, ні чорного плаща.

— Слухаю, — сказав Велерад, бавлячись важкою чорнильницею на столі. — Я Велерад, бургомістр Визими. Що хочеш мені сказати, пане розбійнику, перш ніж запроторю тебе до буцегарні? Три душогубства і спроба зурочити всіх присутніх відьмацькими чарами — незле, їй-право, незле. За такі речі в нас у Визимі садять на палю. Але я чоловік справедливий, отож спершу вислухаю тебе. Кажи.

Ривієць розстебнув шкірянку і видобув із-під неї сувій білої козячої шкіри.

— На всіх роздоріжжях, по корчмах висить, — сказав він тихо. — Це правда — що в ньому написано?

— А, — кивнув Велерад, ковзнувши поглядом по змережаній письменами шкірі. — Он воно що. А я й не дотумкав одразу. Авжеж, правда, щонайправдивіша. Он і підпис — Фолтест, король, володар Темерії, Понтару та Магакаму. Значить, правда. Але грамота грамотою, а право правом. Я тут, у Визимі, пильную право й порядок. Мордувати людей не дозволю! Затямив? — Велерад од гніву сопів.

Ривієць кивнув головою на знак згоди.

— Відьмацький знак маєш?

Ривієць знову сягнув рукою за виріз кафтана й видобув звідтіля круглястий медальйон на срібному ланцюжку. На медальйоні був зображений вовк із вишкіреними іклами.

— А звуть тебе як? Мені то байдуже — просто мушу якось звертатись…

— Геральт.

— Хай буде Геральт. За вимовою ти ніби з Ривії?

— Так.

— Ага. То знаєш що, Геральте? Облиш цю затію. — Велерад поплескав долонею по королівській грамоті. — Це справа повалена. Не один уже пробував. Це тобі, голубе, не кількох гультіпак укоськати.

— Я знаю. Але це моє ремесло, бургомістре. В грамоті написано: винагорода — три тисячі золотих.

— Три тисячі, — кивнув Велерад. — І королівна за дружину, як люди подейкують, хоч у грамоті милостивий Фолтест цього не дописав.

— Королівна мене не цікавить, — сказав Геральт. Він сидів непорушно, поклавши руки на коліна. — Там написано: три тисячі.

— Що за часи! — зітхнув бургомістр. — Пришелепуваті часи! Чи міг хто подумати, хоч би й зоп’яну, років двадцять тому, що буде таке ремесло: відьмаки! Мандрівні мисливці на василісків! Переїзні виловлювачі перелесників і драконів!.. Геральте, ваше ремесло дозволяє вам пити пиво?

— Аякже.

Велерад плеснув долонями й гукнув:

— Пива!.. А ти, Геральте, підсовуйся ближче. Без церемоній.

Пиво було пінне й холодне.

— Нікудишні часи, — ремствував Велерад, сьорбаючи з кухля. — Стільки всякої погані наплодилося! У Магакамі, в горах, аж кишить чортівнею. По лісах колись тільки вовки водились, а тепер — упирі, вовкулаки, ще якісь лисі дідьки; де не плюнь — вовкулаки чи інша погань! А по селах русалки та мавки дітей крадуть — уже добру сотню викрали. Та ще й болячки завелися, яких світ не чув. Ну, і це — до гурту! — Він посунув шкіряний сувій по стільниці. — Не диво, що й попит тепер такий на ваші послуги!..

— Це королівське послання, бургомістре. — Геральт підвів голову. — Знаєте якісь подробиці?

Велерад відкинувся на спинку крісла і склав руки на череві.

— Подробиці, кажеш? Авжеж, знаю. Не те, щоб із перших рук, але джерело, можна сказати, надійне.

— Мене все цікавить!

— Упертий ти. Ну, та як хочеш. Отже, слухай. — Велерад ще сьорбнув пива і стишив голос. — Наш милостивий Фолтест, ще як був королевичем, за старого Меделія, свого батька, не раз показував нам, на що здатен, а здатен він був, скажу я тобі, багато на що. Ми все сподівалися, що з віком це в нього минеться. Але після коронації, невдовзі по батьковій смерті, він перевершив самого себе. Всі аж роти пороззявляли. Словом — змайстрував дитя своїй рідній сестрі Адді. Адда була молодша за нього, завжди трималися разом, та ніхто нічого не підозрював, ну, хіба що королева… Словом, дивимось — Адда вже з ось таким черевом, Фолтест уже й про шлюб поговорює. Брат і сестра, уявляєш, Геральте?! Нівроку! Це ж якраз під той час Візимир з Новограда надумав видати за Фолтеста свою Дальку, спорядив послів, а тут доводилося тримати короля за руки-ноги, аби не прогнав тих послів у потилицю. Якось минулося, слава Богу, бо ображений Візимир повипускав би з нас усі бебехи. Потім не без сприяння самої Адди, що вплинула на священика, виклопотали тому шмаркачеві швидкий шлюб. Тоді, як і має бути, Адда розродилась. А тепер слухай, бо починається найголовніше. Оте, що вродилося, мало хто й бачив: одна повитуха вискочила у вікно вежі й розбилась насмерть, друга з’їхала з глузду. Видно, те немовля особливою вродою не відзначалось. Була то дівчинка. Зрештою, незабаром померла, бо ніхто, я так думаю, не поспішив перев’язати їй пуповину. На своє щастя й Адда не пережила пологів. А Фолтест знову пошився в дурні. Замість того, щоб те немовля спалити або, я знаю, закопати десь на пустирі, наказав поховати його в саркофазі у підземеллях палацу.

— Пізно тепер мудрувати, — озвався Геральт. — У кожнім разі, слід було запросити когось із Відунів.

— Маєш на увазі тих здирників із зірками на ковпаках? Гай-гай! їх збіглося, може, цілий десяток, але вже потім, коли з’ясувалося, що лежить у тому саркофазі. І що з нього ночами вилазить! А почало воно звідти вилазити не одразу, о ні! Сім років по похоронах був чистий спокій. Аж раптом якоїсь ночі, саме у розповінь, крик у палаці, метушня, вереск! Та що там казати, сам знаєш, та й грамоту королівську читав… Немовля підросло у труні, і то неабияк, а зуби йому повиростали — ой леле! Одне слово — упириця! Шкода, що ти не бачив замордованих нею. Як я. Оминав би Визиму десятою дорогою.

Геральт мовчав.

— І от, — провадив Велерад, — як я вже казав, поскликав Фолтест до себе цілу купу чаклунів та ворожбитів. Джерготіли щось один споперед одного, ледь не побились отими своїми палицями, з якими ходять, щоб, очевидно, собак відганяти, коли хтось напустить. А напускають, я думаю, на них собак часто. Вибач, Геральте, може, ти про чаклунів іншої думки — при твоєму ремеслі це не дивно, але для мене усі вони — дармоїди й дурні. Вам, відьмакам, люди вірять усе-таки більше. Ви принаймні — як би це краще сказати — дієте напрямки.

Геральт усміхнувся, але знову змовчав.

— А втім, — бургомістр зазирнув до кухля й долив іще пива собі та гостеві, — поради деяких чарівників були не такі-то й безглузді. Один радив спалити упирицю разом з палацом і саркофагом, інші воліли забити осикового кілка у різні частини тіла — зрозуміло, вдень, коли чортиця спить у труні, натомившись нічними забавами. Та знайшовся, на жаль, один телепень, горбатий пустельник із блазенською шапчиною на лисому черепі. Він оголосив, що це — чари, і що Фолтестову доньку можна від чаклувати, тобто зробити з потворної упириці королівну, гарну, як писанка. Треба, мовляв, лише пересидіти цілу ніч у склепі, та й по всьому. Й уяви собі, Геральте: цей недоумок подався на ніч у підземелля! Ну, звісно, лишилась від нього лише ота гостроверха шапчина та палиця. Але Фолтест учепився за цю божевільну думку, як реп’ях — за собачий хвіст. Не дозволив чіпати упирицю, натомість почав звідусіль згукувати шарлатанів, які взялися б обернути потвору на королівну. Ото, скажу тобі, була компанія! Якісь кривобокі баби, горбані, кульгавці, брудні і вошиві, кара Божа! Ну, й давай чаклувати — головним чином над мисками та кухлями. Ясна річ, не одного шахрая викрили, кількох навіть посадили на палю, хоч, як на мене, то їх усіх треба на палю, всіх! Упириця тим часом, сам розумієш, загризала людей, не звертаючи на чаклунів та їхні закляття ніякісінької уваги. Фолтест, звичайно, вже не мешкав у тому палаці. Та й ніхто в ньому не мешкав.

Велерад сьорбнув пива. Відьмак мовчав.

— І тягнеться все це, Геральте, ось уже шість років, бо ця почвара вродилася літ чотирнадцять тому. Мали ми тим часом і інші клопоти — побились, наприклад, із Візимиром з Новограда, але все це, як ти сам розумієш, цілком природно й по-людськи — за прикордонні стовпи, а не за чиюсь там ясновельможну доньку. Фолтест, до речі, вже кілька разів обмовлявся про нове одруження, та й до жіночих парсун, що йому звідусіль надсилають, почав приглядатись уважніше, в кожнім разі, вже не викидає їх, як раніше, до нужника. Та, на жаль, раз у раз обсідає його стара манія, шле комонних гінців по усіх-усюдах, аби шукали йому нових і нових чаклунів. Навіть нагороду постановив — три тисячі. Збіглися на цю приманку якісь шаленці, мандрівні лицарі, навіть один пастушок, сільський дурник, царство йому небесне. А упириці хоч би що. Та й ми призвичаїлись. Ото тільки загризе когось час від часу. Від чаклунів принаймні є користь: потвора насититься котримось із них і не швендяє поза палацом. А Фолтест собі новий палац спорудив, нітрохи не гірший.

— За шість років, — вигукнув Геральт, — ніхто нічого не зміг зробити?!

— Як бачиш, — кивнув Велерад. — Очевидно, нічого й неможливо зробити, мусимо змиритися. І Фолтест мусить, хоч поки що він і вивішує на роздоріжжях свої королівські грамоти. Охочих, здається, поменшало. Недавно, щоправда, з’явився був один, але три тисячі конче хотів отримати наперед. То його запхали в мішок і кинули в озеро.

— Шахраїв не бракує.

— Авжеж. По-моєму, їх навіть забагато, — погодився бургомістр, не спускаючи з гостя погляду. — Отож, як підеш до палацу, не вимагай золота наперед. Якщо, звісно, підеш.

— Піду.

— Що ж, діло твоє. Пам’ятай, однак, моє застереження. Що ж до винагороди, то останнім часом справді подейкують про ще одну — пригадуєш, я казав тобі? Королівну за дружину. Не знаю, чия це вигадка, але якщо упириця справді така з виду, як кажуть, то жарт цей доволі похмурий. Хоча й не забракло дурнів, які стрімголов кинулись до палацу, аби лишень породичатися з самим королем. Скажімо, двоє шевців. І чого ті шевці такі дурні, Геральте?

— Не знаю. А відьмаки приходили?

— Аякже, було кількоро. Та, зачувши, що упирицю треба відчарувати, а не забити, здебільшого лише знизували плечима і їхали геть. Тому так і зросла моя повага до відьмаків, Геральте. Був, правда, один, молодший за тебе, не пам’ятаю, як звати, — здається, він і не називав свого імені. То він таки спробував.

— І що?

— Ох, не питай. Зубата принцеса порозкидала його рештки довкола палацу. На добрих півпострілу з лука.

Геральт кивнув головою:

— Більше не приходили?

— Ні, був ще один.

Велерад хвилину помовчав. Відьмак не квапив його.

— Атож, — озвався нарешті бургомістр. — Був ще один. Фолтест пригрозив йому шибеницею, якщо він, замість відчаклувати, заб’є королівну чи покалічить. Але той лише засміявся й почав пакуватися. Однак…

Велерад знову стишив голос майже до шепоту, схилившись над самий стіл:

— …Однак передумав. Розумієш, Геральте, тут, у Визимі, є кілька розумних людей, декотрі навіть обіймають поважні посади. Отож уся ця історія їм обридла. Подейкують, ніби вони тихцем переконали відьмака не розводити церемоній і не бавитись ні в які відчакловування, а забити потвору і сказати королю, що чари не подіяли, принцеса впала зі сходів, ну, словом, трапився нещасний випадок. Король, звісно, розлютиться, але закінчиться все тим, що він просто не дасть ні гроша з обіцяних трьох тисяч. Клятий відьмак відповів нам на це, щоб ми самі задарма ходили на упирів. Отож, нічого не вдієш, довелося скинутись та поторгу-ватися… Шкода тільки, що нічого з того не вийшло.

Геральт звів брови.

— Нічого, — повторив Велерад. — Відьмак не схотів іти туди зразу, першої ж ночі. Тинявсь околицею, чатував. Урешті, кажуть, побачив потвору, очевидно, при ділі, бо та просто так зі склепу не вилазить — аби лиш розім’яти ноги. Отож, побачив її і тієї ж ночі здимів. Навіть не попрощався.

Геральт скривив губи, що, скорше за все, мало означати посмішку.

— А ті розумні люди, — мовив він, — звичайно ж, не віддали йому гроші? Відьмаки платню наперед не беруть.

— Не віддали, — кивнув Велерад.

— А що кажуть: скільки тих грошей?

Велерад вишкірив зуби.

— Одні подейкують — вісімсот…

Геральт покрутив головою.

— Інші, — сказав бургомістр, — подейкують про тисячу…

— Негусто, надто коли врахувати, що плітка завжди трохи перебільшує… Як не кажи, король дає три тисячі…

— Не забудь ще й про наречену, — глузливо додав Велерад. — Власне, про що ми тут сперечаємось? Адже ясно, що все одно не дістанеш тих трьох тисяч.

— Це ж чому?

Велерад ляснув долонею по столі:

— Геральте, не псуй моєї доброї думки про відьмаків! Уся ця халепа триває вже понад шість років, бісова упириця щороку вколошкує по півсотні люду. Тепер, правда, трохи менше, бо всі тримаються від палацу подалі… Ні, голубе, я вірю в чари, чимало їх бачивша власні очі; я вірю — до певної міри, звісно, — у відьмаків і чаклунів, у ваші здібності… Але відчакловувати королівну — справжнісінька нісенітниця, дурниця, вигадана горбатим зашмарканим дідом, що здурів на своїх пустельницьких харчах. Дурниця, в яку не вірить ніхто, крім самого Фолтеса. Ні, Геральте! Адда вродила потвору, бо спала з власним братом. Ось тобі вся правда, і ніякими чарами тут не зарадиш. Упириця нищить людей, як і належить упириці, отож треба її просто й без мудрування забити. Знаєш, два роки тому селюки у якійсь глушині під Магакамом пішли гуртом на дракона, що пожирав їхніх овець, затовкли його дрюччям і не вважали навіть за потрібне похвалятись. А ми у Визимі одно чекаємо дива, якомога щільніш замикаємо двері, коли місяць уповні, та ще ставимо злочинців перед палацом, сподіваючись, що потвора наїсться й дасть нам спокій.

— Гарний спосіб, — засміявся відьмак. — І що — злочинність зменшилась?

— Аніскілечки!

— Що ж, пора мені до палацу. — До того, новішого…

— Я проведу тебе. А як щодо пропозиції розумних людей?

— Бургомістре, — мовив Геральт, — ну, навіщо поспішати? Адже нещасливий випадок під час роботи справді можливий, незалежно від моїх намірів. Розумним людям годилося б поміркувати, як захистити мене від королівського гніву, а заразом приготувати тих півтори тисячі золотих, про які подейкують…

— Подейкують про тисячу.

— Ні, пане Велераде, — твердо сказав відьмак. — Той, кому ви пропонували тисячу, втік від самого лиш вигляду потвори навіть не торгуючись. Це означає, що ризику тут більш, ніж на тисячу. А може, більше, ніж на півтори, — побачимо. Я, зрозуміло, ще зайду попрощатись.

Велерад почухав потилицю.

— Геральте! Давай за тисячу двісті?

— Ні, бургомістре. Це не легка робота. Король дає три, а мушу вам сказати, відчарувати часом буває легше, аніж забити. Зрештою, хтось із моїх попередників забив би вже ту упирицю, коли б це було так просто. Чи, гадаєте, вони дали себе загризти тільки тому, що боялися короля?

— Гаразд, друже, — Велерад сумно кивнув головою. — Хай буде по-твоєму. ТіЛьки перед королем ні мур-мур про якийсь там нещасливий випадок під час роботи. Щиро тобі раджу.

Фолтест був худорлявий і мав гарне, навіть занадто гарне обличчя. Нема йому й сорока, як відзначив про себе відьмак. Фолтест сидів у різьбленому з чорного дерева кріслі, витягши ноги до каміна, біля якого грілося двоє псів. Поруч, на скрині, сидів кремезний немолодий уже чолов’яга з бородою. За королем стояв другий, з гордою поставою і в пишних шатах. Вельможа.

— Відьмак із Ривії? — мовив король по хвилинній паузі, яка запала після Велерадових слів.

— Так, пане! — Геральт схилив голову.

— Чого тобі так посивіла чуприна? Від чарувань? Бачу, ти не старий… Ну, гаразд, гаразд. Це жарт, не кажи нічого. Досвід, я думаю, якийсь маєш?

— Так, пане.

— Я б охоче послухав.

Геральт уклонився ще нижче.

— На жаль, пане, кодекс забороняє нам розповідати про те, що робимо.

— Зручний кодекс, пане відьмаку, вельми, вельми зручний! Ну, гаразд, без подробиць. Із лісовиками ти мав справу?

— Так.

— Аз чортами, відьмами?

— Теж.

Фолтест хвильку повагався.

— А з упирями?

Геральт підвів голову й глянув королю в очі.

— Теж.

Фолтест відвів погляд.

— Велераде!

— Слухаю, милостивий пане.

— Ти все йому пояснив?

— Так, милостивий пане. Він так само вважає, що королівну можна відчаклувати.

— Це і я знаю. Але як, пане відьмаку?.. Ах, справді, забув! Кодекс!.. Ну, гаразд. Одне лише застереження. Тут уже побувало у мене кілька відьмаків. Ти сказав йому про це, Велераде?.. Гаразд. Отже, знаю від них, що ваше ремесло — то радше вбивання, ніж відчакловування. Це мені не підходить. Якщо бодай волосина спаде з доньчиної голови, накладеш своєю. Ото й усе. Ти, Остріте, й ви, пане Сегеліне, зостаньтеся. Розкажіть йому все, що його цікавить. Відьмаки завжди надзвичайно допитливі. Нагодуйте його, і хай живе в палаці. По шинках щоб не тинявся.

Король устав, свиснув до собак і подався з кімнати, шарудячи ногами по соломі, що вкривала долівку. У дверях обернувся:

— Зробиш усе як слід, відьмаку, — й нагорода твоя. Може, навіть іще щось докину, якщо гарно цю справу залагодиш. Ясна річ, балачки про шлюб із королівною — то все дурниця. Не думаєш же ти, що я віддам доньку за якогось приблуду?

— Ні, пане. Не думаю.

— Отож-бо. Виходить, ти справді розумний чоловік.

Фолтест вийшов і зачинив по собі двері. Велерад і вельможі, що досі стояли, відразу ж усілись за стіл. Бургомістр першим ділом допив королівський кубок, зазирнув у дзбан і міцно вилаявся. Остріт, що всівсь у Фолтестове крісло, позирав на відьмака з-під лоба й погладжував різьблені бильця. Сегелін, бородань, кивнув Геральтові:

— Сідайте, пане відьмаку, сідайте. Незабаром принесуть вечерю. Про що б ви хотіли ще побалакати? Бургомістр Велерад, сподіваюся, розповів вам усе. Знаю його давно і не сумніваюся, що сказав радше забагато, аніж замало.

— Маю ще кілька запитань.

— Давайте.

— Пан бургомістр казав, що тільки-но упириця об’явилася, король наскликав юрбу відунів.

— Атож. Тільки не кажіть “упириця”, а кажіть “королівна”. Легше буде уникнути подібної помилки при королі — й пов’язаних із цим прикростей.

— Чи був серед відунів справді славетний?

— Були. Не пам’ятаю, щоправда, імен… А ви, пане Остріте?

— Не пам’ятаю, — сказав вельможа. — Але знаю, що декотрі справді славилися своїми вчинками. Про це була мова.

— І вони згоджувалися, що закляття можна зняти?

— О ні, — всміхнувся Сегелін. — Вони між собою мало в чому згоджувались. Але думка така була. По суті, не вимагалося ніяких магічних здібностей — досить, як я зрозумів, лише перебути ніч від заходу сонця до третіх півнів у підземеллі біля саркофага.

— Куди вже простіше! — пирхнув Велерад.

— А яка вона… королівна?

Велерад підхопився з крісла.

— Як упириця! — заволав він. — Як найупиристіша з-поміж усіх упириць! її світлість королівська донька, чортова потвора, має чотири лікті зросту, схожа на пивну діжку, має пащеку від вуха до вуха з зубиськами, як стилети, червонясті баньки й руді патли! Руки в неї, з пазурами, мов у дикої кішки, звисають аж до землі! Просто дивно, як це ми ще не почали розсилати її мініатюрні зображення по дружніх дворах! Королівна — бодай дідько побрав таку королівну — має вже чотирнадцять років. Саме час посватати її за якогось королевича!

— Вгамуйся, бургомістре, — скрививсь Остріт, позираючи на двері до королівських покоїв.

Сегелін ледь усміхнувсь:

— Опис не лише мальовничий, а й досить докладний. Ви, пане відьмаку, маєте бути задоволений, еге ж? Велерад, правда, забув сказати, що королівна рухається з неймовірною швидкістю і має силу набагато більшу, ніж людина з її зростом та будовою. А що має чотирнадцять років — це факт. Якщо він тільки істотний.

— Істотний, — кивнув відьмак. — А на людей вона нападає лише за повного місяця?

— Так, — відповів Сегелін. — За мурами старого палацу. Але в самому палаці люди гинуть незалежно від фази місяця.

— А чи нападала вона хоч раз удень?

— Ніколи.

— А жертви свої вона завжди поглинає? Велерад соковито сплюнув на солому.

— Облиш, Геральте. Зараз буде вечеря. Тьху, хай їй грець! Поглинає, надкушує, залишає, робить по-всякому, залежно від настрою. Одному, бува, відгризе тільки голову, іншому випустить тельбухи, а ще іншого обгризе до кісток, догола, як то кажуть. Сучий виплодок!

— Обережніше, Велераде, — цитьнув на нього Остріт. — Про упирицю кажи що хочеш, але Адду не зачіпай. У присутності короля ти не такий хоробрий.

— Чи пощастило комусь урятуватися від неї? — спитав відьмак, не звертаючи особливої уваги на слова вельможі.

Сегелін і Остріт перезирнулися.

— Так, — сказав бородань Сегелін. — На самому початку, років шість тому, вона кинулася була на двох солдатів, що вартували біля гробниці. Одному пощастило втекти.

— І ще був один, — утрутився Велерад. — Мельник, на якого вона напала за містом. Пригадуєте?

Мельника привели наступного вечора до кімнатки над кордегардією, де оселили відьмака. Допровадив його туди солдат у плащі з каптуром.

Розмова, однак, не дала нових відомостей. Мельник був переляканий, щось белькотів і затинався. Куди промовистішими виявилися рубці на його тілі — упириця мала особливі пазурі й надзвичайно гострі зуби, передусім ікла — по два з кожного боку. Пазуриська у неї були значно гостріші від котячих, хоча й не такі загнуті. Власне, лише завдяки цьому мельникові пощастило вирватись.

Закінчивши оглядини, Геральт відпустив солдата й мельника. Солдат, однак, за мить повернувся й скинув каптура. То був король Фолтест власною особою.

— Сиди, сиди, — заспокоїв він Геральта. — Я до тебе неофіційно. Задоволений обстеженням? Я чув, ти ходив до старого палацу перед полуднем?

— Так, пане.

— Коли берешся до діла?

— До повного місяця ще чотири дні. Отож, після цього.

— Хочеш до неї попередньо приглянутись?

— Ні, це не обов’язково. Але… сита королівна… буде менш рухливою.

— Упириця, пане майстре, упириця! Не бавмося хоч би тут у дипломатію! Королівною вона ще тільки буде. Власне, про це я й прийшов із тобою балакати. Скажи мені неофіційно, коротко і ясно — буде чи не буде? Не прикривайся тільки своїми кодексами!

Геральт потер чоло:

— Чари можна зняти. Якщо не помиляюсь, для цього справді слід перебути ніч у палаці. Коли спів третіх півнів заскочить упирицю поза труною, зникнуть чари. Так з упирями звичайно й чинять.

— Так просто?

— О ні! По-перше, треба якось ту ніч пережити. Крім того, можуть виникнути різні ускладнення. Скажімо, потрібна буде не одна ніч, а три зряду! Ну, і бувають випадки… так би мовити… безнадійні.

— Так-так, — скрушно зітхнув Фолтест. — Я чув це від багатьох. Забити потвору, бо невиліковна. Майстре, я певен, з тобою про це вже розмовляли. Знищити людожерку без церемоній, на самому початку, а королю сказати, що не було іншої ради. Король не заплатить — то ми заплатимо. Дуже вигідний спосіб. І дешевий. Король відьмака повісить, золото лишиться.

— Король справді повісить відьмака? Фолтест мовчки поглянув ривійцеві в очі.

— Король і сам не знає, — мовив він нарешті. — Але враховувати й таку можливість, гадаю, варто.

Тепер примовк Геральт.

— Я зроблю все що зможу, — сказав він по паузі. — Та в разі чого, рятуватиму власне життя. Ви, пане, теж мусите враховувати таку можливість.

Фолтест підвівся.

— Ти мене не зрозумів. Не про те йдеться. Ясно само собою — вб’єш її, якщо зробиться надто жарко, інакше вона вб’є тебе — вибирати тут ні з чого. Не розголошую цього, а проте твердо вирішив не карати того, хто вб’є її захищаючись. Але хай Бог боронить того, хто вб’є її, навіть не спробувавши відчаклувати. Дехто вже й палац підпалював, і з лука в неї стріляв, і пастки ставив, аж я мусив урешті кількох повісити. Та не про те йдеться, майстре. Слухай!..

— Слухаю, пане!

— По третіх півнях, як я зрозумів, упириці не стане. А що буде?

— Коли все буде добре, то, очевидно, буде чотирнадцятилітня дівчина.

— Червоноока? З крокодилячими зубами?

— Ні, звичайна собі дівчина. Принаймні…

— Що?

— Фізично.

— От тобі й на! А психічно? Щодня на сніданок цеберку крові? Людське стегенце?

— Та ні! Як би це пояснити… Вона буде на рівні… ну, десь трирічної-чотирирічної дитини. Тривалий час потребуватиме піклування.

— Це ясно. А… чи не може все те до неї повернутися з часом? Відьмак мовчав.

— Ага, значить, може. І що тоді?

— Коли після тривалої, кількаденної непритомності помре, треба спалити тіло. І то хутко.

Фолтест насупився.

— Не думаю, однак, що до того дійде, — мовив Геральт. — Для більшої певності дам вам кілька вказівок, як зменшити небезпеку.

— Саме тепер? Чи ж не заскоро, майстре? А якщо…

— Саме тепер, — перебив його ривієць. — Всяке буває. Може, вранці знайдете в гробниці відчакловану королівну і мого трупа.

— Навіть так? Попри мій дозвіл на будь-який самозахист? Попри те, що й без мого дозволу ти, здається, на все готовий?

— Справа дуже серйозна. Ризик справді великий. Так що послухайте: королівна постійно має носити на шиї сапфір, найкраще — інклюз, на срібному ланцюжку. Постійно. Вдень і вночі.

— Що то таке — інклюз?

— Сапфір з пухирцем повітря всередині. Крім того, в кімнаті, де вона спатиме, час від часу треба палити в каміні гілки ялівцю й ліщини.

Фолтест сидів у задумі.

— Дякую тобі, майстре. Я так і робитиму, якщо тільки… Але послухай і ти мене. Якщо допевнишся, що випадок безнадійний, забий її. Якщо подолаєш чари й дівчинка стане… нормальною… але потім виникнуть хоч якісь сумніви — забий її. Не бійся, нічого тобі не загрожує. Я справді на тебе кричатиму, привселюдно вижену тебе з палацу і з міста, але більш нічого. Нагороди тобі, зрозуміло, не дам. Може, виторгуєш її, сам знаєш, у кого.

Вони хвилю помовчали.

— Геральте! — Фолтест уперше звернувся до нього на ім’я. — Це правда, ніби дитина вродилася такою лишень через те, що Адда моя сестра?

— Дурниці. Жодне закляття саме собою не діє, треба наслати чари. То інша річ, що ваш зв’язок із сестрою став, очевидно, причиною такого наслання.

— Я так і думав. Декотрі відуни теж так казали, хоч і не всі. Але звідки усе це береться, Геральте? Чари, чаклунство…

— Не знаю, королю. Це відуни знають, відки воно все походить. А нам, відьмакам, досить лиш знати, що такі речі справді бувають — як наслідок чиєїсь могутньої волі й лихого умислу. І що всьому цьому можна-таки протидіяти.

— Убиваючи?

— Здебільшого. За це нам, зрештою, й платять. Мало хто вимагає просто зняти чари. Як правило, люди хочуть врятуватись від небезпеки. Та ще часом — помститись, якщо потвора встигла занапастити когось із їхніх близьких.

Король підвівся, зробив кілька кроків кімнатою, зупинився перед мечем, що висів на стіні.

— Ось цим? — запитав він, не дивлячись на Геральта.

— Ні. Цей — для людей.

— Чув, чув. Знаєш що, Геральте? Я таки піду з тобою до склепу.

— Виключено.

Фолтест обернувся, очі йому блищали.

— А знаєш, відьмаку, що я ніколи не бачив своєї доньки? Ані після народження, ані… пізніше. Боявся. Може, ніколи й не побачу. Невже я не маю права знати, як ти її мордуватимеш?

— Ще раз кажу: виключено. Це неминуча смерть. І для мене теж. Якщо хоч на мить послаблю увагу, волю… Ні, пане.

Фолтест обернувся й рушив до виходу. Геральтові якусь мить здавалося, що король так і вийде без прощального слова чи поруху, однак той зупинився і глянув на нього.

— Викликаєш довіру, — сказав він. — Хоч і знав, що ти за птиця. Чув про твою пригоду в корчмі. Не сумніваюсь, ти порішив тих гультіпак виключно задля розголосу — аби справити на людей і на мене враження. Міг би, гадаю, їх угамувати й без меча. Боюсь, так і не довідаюся напевне, чи ти йдеш рятувати мою доньку, чи просто — вбити. Але пристаю й на це. Мушу пристати. І знаєш, чому?

Геральт не відгукнувся.

— Бо вважаю, — сказав король, — що вона невимовно страждає… Правда?

Відьмак мовчки дивився на короля своїм проникливим поглядом. Не кивав на знак згоди й не заперечував. Не озвався ні словом, ні порухом, але Фолтест усе знав. Знав відповідь.

Геральт востаннє визирнув з вікна палацу. Швидко западали сутінки. За озером невиразно миготіли вогники. Довкола палацу лежав пустир — смуга нічиєї землі, якою місто Визим ось уже шість років відгороджувалось од небезпечного місця, не лишаючи поблизу нічого, окрім руїн, струхлявілих балок та щербатого частоколу, який, очевидно, не веліли розбирати й переносити на нове місце. Найдалі — на протилежний край міста — переніс свою резиденцію сам король; громаддя його нового палацу височіло на тлі вже стемнілого неба.

Відьмак повернувся до запорошеного столу в одній із покинутих напризволяще кімнат і повів далі свої неквапні приготування. Часу мав досить. Знав, до півночі упириця не вийде зі свого склепу.

На столі перед ним стояла невелика, обкута залізом скринька. Він одкрив її. Всередині, щільно одна при одній, у вимощених сухою травою гніздах, стояли; пляшечки з темнавого скла. Він вибрав з-поміж них три.

З підлоги підняв довгастий пакунок, грубо загорнений овечою шкурою і перев’язаний ременем, розгорнув його й видобув замашного меча з візерунчатим руків’ям, у чорних блискучих піхвах, оздоблених рунічними знаками й символами. Він оголив лезо, що зблисло чистим, дзеркальним сяйвом. Меч був із чистого срібла.

Геральт прошепотів магічні слова, вихилив уміст двох пляшчинок, за кожним ковтком кладучи ліву долоню на руків’я меча. Потім, закутавшись у свій чорний плащ, усівся долі. Жодного крісла в приміщенні не було. Як, зрештою, і в усьому палаці.

Геральт сидів непорушно з заплющеними очима. Подих, спочатку рівний, прискорився, став хрипкуватим і неспокійним. А потім мовби зовсім зник. Суміш трав, за допомогою яких відьмак міг контролювати всі органи свого тіла, могла виявитися смертельною для простої людини, не призвичаєної з дитинства до подібних трунків.

Відьмак різко повернув голову. Його слух, загострений понад усяку міру, чітко вловив тихі кроки на зарослому бур’янами подвір’ї. Для упириці було надто рано. Геральт закинув меча за плечі, сховав своє причандалля між головешок каміна і легко, мов нетопир, злетів униз сходами.

Надворі було ще так ясно, що прибулець — а то був Остріт — чітко розгледів обличчя відьмака. З несподіванки він аж сахнувся, гримаса подиву й огиди мимоволі скривила йому вуста. Відьмак тільки криво посміхнувся — добре знав свій теперішній вигляд. Після випитих трунків обличчя зробилось крейдяним, а зіниці розширились ледь не на все око. Завдяки цій мікстурі відьмак міг бачити й у найглибшій темряві — саме це було зараз для нього найголовнішим.

Остріт, щоправда, швидко отямився.

— Ти схожий зараз на справжнісінького мерця, чарівниче. Певно, зі страху? Не бійся. Я приніс тобі порятунок.

Відьмак не відгукувався.

— Чуєш, що я кажу, ривійський знахарю? Ти порятований. І багатий, — Остріт зважив у долоні торбину з грошима і кинув її до ніг Геральтові. — Тисяча золотих. Бери їх, сідай на коня і скачи щодуху.

Ривієць не озивався.

— Не вилуплюй на мене очі! — підніс голос Остріт. — І не марнуй мого часу! Я не збираюся стояти тут аж до півночі! Чи ти не дотямив? Я не хочу, щоб ти знімав ці чари. І не хочу, щоб ти її вбивав. Просто хочу, щоб забрався звідси. І щоб усе лишилося по-старому.

Відьмак не рухався. Не хотів, щоб вельможа помітив, якими швидкими зробилися його рухи, якою стрімкою — реакція. Темрява западала швидко, і це було вельми до речі, бо навіть сутінки здавались занадто яскравими для його розширених зіниць.

— А чому це, пане, все має лишатися по-старому? — спитав він нарешті, намагаючись вимовляти якомога повільніше кожне слово.

— А це вже, — Остріт виклично підніс голову, — хай тебе не обходить!

— А якщо я вже знаю?

— Цікаво.

— Легше буде усунути Фолтеста з трону, якщо та упириця набридне всім по саме нікуди? Якщо королівські примхи остогиднуть нарешті і вельможам, і простим людям? Я, між іншим, їхав до вас через Риданію й Новоград і чув не раз, що у Визимі начебто ждуть — не діждуться короля Візимира яко спасителя й істинного монарха… Але мене, пане Остріте, не цікавить ні політика, ні могуття тронів, ані двірцеві перевороти. Я роблю своє діло. Ви коли-небудь чували про почуття обов’язку та про звичайну порядність?

— Не забувай, волоцюго, з ким розмовляєш! — крикнув розлючено Остріт, кладучи долоню на руків’я меча. — Не люблю дискутувати з ким попало! Ви тільки його послухайте: мораль, етика, кодекси!.. І хто це говорить?! Розбійник, що й прибути не встиг, а вже помордував людей! Лицемір, що розкланювався перед Фолтестом, а за його спиною торгувався із Велерадом, як найманий головоріз! І ти смієш іще задирати кирпу, нікчемо?! Вдавати з себе відуна? Чарівника? Ти, шолудивий відьмаку! Геть звідсіля, поки я не розпанахав твою гидку пику!

Відьмак навіть не ворухнувся.

— Краще ви ідіть звідсіля, пане Остріте, — мовив він спокійно. — Темніє. Вельможа зробив крок назад і блискавично вихопив з піхов меча.

— Ти сам напросився, знахарю! Отримуй, що заробив! І не поможуть тобі твої штучки! Маю при собі черепашачий камінь!

Геральт лише усміхнувся. Поширені гадки про силу черепашачого каменю були безпідставні. Але тратити силу на чарівні закляття, як і щербити свій срібний меч об Острітове залізяччя, він не мав жодного наміру. Отож стрімко ухилився від Острітового меча і п’ястуком ударив вельможу в скроню.

Отямився Остріт доволі швидко. Він марно вдивлявся в темряву, відчував тільки, що зв’язаний. Геральта, який стояв поруч, не бачив, але, збагнувши своє становище, завив протягло й розпачливо.

— Мовчи краще, — мовив відьмак. — Бо прикличеш її передчасно.

— Ти, клятий убивцю! Де ти там?! Ану розв’яжи мене зараз же, собацюро! Висітимеш за це, сучий сину, на шибениці!

— Тихо.

Остріт важко дихав.

— Залишиш, аби вона мене зжерла? Зв’язаного? — озвався вже тихіше він, майже пошепки додаючи до запитання лайку.

— Ні, — мовив відьмак. — Відпущу тебе, але не зараз.

— Ти, душогубе! — просичав Остріт. — Хочеш мною затулитись од упириці?

— Хочу.

Остріт принишк, перестав борсатись.

— Відьмаку!

— Чого тобі?

— Знаєш, я справді хотів повалити Фолтеста. Багато хто цього хоче. Але ніхто так, як я, не бажає йому загибелі, не хоче, аби він сконав у муках, збожеволів од них, живцем згнив. І знаєш, чому?

Геральт мовчав.

— Я кохав Адду. Королівську сестру. Королівську коханку. Королівську дівку. Я кохав її… Відьмаку, ти тут?

— Тут.

— Я знаю, що ти собі думаєш. Але цього не було. Я не насилав жодних чар. Я взагалі не розуміюсь на чарах. Лише раз, один раз сказав зі злості… Чуєш, відьмаку?

— Чую.

— Це все його мати, стара королева. Напевно вона. Не могла бачити, як він і Адда… Відьмаку! Щось найшло на мене і я сказав… Це я винен, відьмаку?.. Я?

— Це вже не має значення.

— Північ близько, відьмаку?

— Близько.

— Відпусти мене раніше. Дай мені трохи часу.

— Ні.

Остріт не почув гуркоту кам’яної плити, що зсунулась із гробниці, але відьмак чув усе. Він нахилився над зв’язаним вельможею і кинджалом розрізав мотуззя. Остріт, не чекаючи нагадування, підхопився, пошкутильгав трохи на затерплих ногах, а далі побіг. Його зір уже так призвичаївся до темряви, що розрізняв дорогу до самого виходу.

Лунко вискочила з підлоги плита, що закривала доступ до склепу. Геральт, завбачливо заховавшись за балюстрадою сходів, помітив потворну, нелюдську постать упириці, що спритно, швидко й безгучно кинулася вслід Острітові.

Моторошний, несамовитий крик розітнув ніч, струснув старі мури й завис, вібруючи, під склепіннями покинутого палацу. Відьмак не міг достеменно оцінити відстані — загострений слух наближав усі звуки, — але знав, що упириця здогнала Остріта дуже швидко. Занадто швидко.

Геральт вийшов на середину залу і став поряд із входом до склепу. Відкинув плаща. Повів плечима, перевіряючи, як висить меч. Натяг рукавиці. Мав іще хвилю часу. Знав, що потвора, хоч і сита по зав’язку, не відразу покине труп Остріта. Серце і нутрощі були для неї коштовними ласощами, що живили її в летаргії.

Відьмак чекав. До світанку, за його підрахунками, лишалося ще зо три години. Хіба що крик півня міг його спантеличити. Та скорше всього тут на цілу округу не було жодного півня.

Нарешті він почув. Упириця ступала поволі, човгаючи по паркеті. А невдовзі й побачив.

Опис був достеменний. Непропорційно велика голова на короткій шиї була оточена кучмою рудого поплутаного волосся. Очі світились у темряві, як два червоні карбункули. Упириця завмерла, вдивляючись у Геральта. Раптом відкрила пащеку, мовби нахваляючись рядами білих гострющих зубів, і лунко її захряснула, наче віко металевої скрині. І в ту ж мить стрибнула — з місця, не розганяючись, націлившись у відьмака кривавими кігтями.

Геральт одскочив убік, крутнувшись у блискавичному піруеті, упириця майнула мимо і теж крутнулась, розтинаючи повітря кігтями. Вона не втратила рівноваги, кинулася знову, тим разом з півоберту, клацнувши зубиськами просто перед грудьми Геральта. Ривієць відскочив у другий бік, трикратно змінивши напрямок обертання в енергійному піруеті і тим самим дезорієнтувавши напасницю. Відскакуючи, сильно, хоч і без замаху, вдарив її в бік шипами, насадженими на тильний бік рукавиці.

Упириця по-звірячому загарчала, виповнюючи склепіння палацу грізним відлунням, припала до землі, завмерла і заходилася вити — глухо, погрозливо, люто.

Відьмак зловтішно всміхнувся. Перша спроба, як він і сподівався, була вдала. Срібло було смертельним для упириці, як і для іншої нечисті, зродженої чаклуванням. Потвора не відрізнялась від інших, а це давало шанс відчаклувати її, тимчасом як срібний меч — крайній засіб — давав шанс заціліти самому.

Упириця не квапилася з новим нападом. Наближалась повільно, вищиряючи ікла і пускаючи бридку слину. Геральт відступав, рухаючись півколом, обережно ставлячи ноги, то сповільнюючи, то прискорюючи свої рухи, чим спантеличував напасницю. Йдучи так, відьмак розмотував довгий тонкий ланцюг із тягарем на кінці. Ланцюг був теж срібний.

Саме в ту мить, коли упириця стрибнула, ланцюг засвистів у повітрі й, звиваючись, наче вуж, стрімко обплів їй голову, шию, плечі. Упириця з пронизливим вереском звалилася на льоту, борсалась на підлозі і дико гарчала — чи то від люті, чи від пекучого болю, що його завдавав ненависний їй метал. Геральт був задоволений — міг убити потвору хоч зараз, коли б тільки захотів. Але меча не виймав. Ніщо у її поведінці поки що не свідчило про невиліковність. Відьмак одступив на безпечну віддаль і, не зводячи погляду з потвори, що катулялася на паркеті, глибоко дихав зосереджуючись.

Ланцюг тріснув, срібні кільця, сипнули, мов дощ, на всі боки, дзеленькаючи об каміння. Засліплена люттю упириця з виттям кинулась на Геральта. Відьмак дожидався спокійно, піднесеною правицею креслячи перед собою знак “аард”.

Упириця відлетіла на кілька кроків назад, наче вдарена молотом, але втрималась на ногах, випустила пазурі й вищирила ікла. Волосся на ній настовбурчилось і замаяло, наче під різким вітром. Важко, з хрипінням, долаючи крок за кроком, вона наближалась. Усе-таки наближалась.

Геральт занепокоївся. Він, звісно, й не думав, що такий простий магічний зйак паралізує потвору, але й не сподівався, що вона подолає його дію так легко. Не міг утримувати знаку занадто довго — було це надміру виснажливо, отож, тільки-но упириця підступила кроків на десять, він зняв знак і відскочив. Як і очікував, з несподіванки упириця полетіла вперед, утратила рівновагу, беркицьнулась, ковзнула паркетом і покотилася сходами вниз у зяючий отвір склепу. З підземелля долинуло її розлючене виття.

Щоб виграти час, Геральт вибіг на сходи, що вели на галерею. Не досяг навіть середини, коли упириця вибралася зі склепу, сунучи, наче велетенський чорний павук. Відьмак почекав, поки вона підніметься за ним на сходи, після чого, перескочивши балюстраду, стрибнув додолу. Упириця крутнулась на сходах, відштовхнулась од них і в неймовірному, метрів на десять, стрибку полетіла за Геральтом. Його піруети збивали її з пантелику дедалі менше, гострі кігті вже двічі лишили слід на кафтані ривійця. Але новий, неймовірної сили удар рукавиці зі срібними шипами відкинув потвору і на якийсь час погамував її запал. Почуваючи невимовну лють, Геральт ударом ноги повалив упирицю на землю.

Вона загарчала так, як ніколи досі: але пересохлий тиньк посипався зі стелі.

Упириця знову звелась на ноги, тремтячи від жадоби помсти. Геральт чекав. Видобувши меча, описував ним у повітрі кола й поволі ступав навкруг упириці, пильнуючи, аби рухи меча не збігалися з ритмом і темпом кроків. Упириця не кидалась — наближалась поволі, не зводячи очей зі срібного леза.

Геральт раптом застиг із піднятим мечем. Упириця, збентежена, теж завмерла. Описавши неквапно вістрям півколо, він ступив крок до неї. Тоді ще один. Тоді рушив швидко, розкрутив меча над головою. Очі його зайнялися зловісним блиском, крізь зціплені зуби виривався звірячий крик. Упириця відступала зигзагом під натиском небувалої люті, ненависті, вбивчої сили, що випромінював цей чоловік. Вражена цим незнайомим їй відчуттям, вона зойкнула, крутнулась на місці і кинулась навтьоки темними лабіринтами палацових коридорів.

Геральт, усе ще відчуваючи в тілі дрож, стояв посеред залу. Довго ж це тривало, подумав він, перш ніж цей макабричний, шалений танок призвів до сподіваного, дав змогу психічно з’єднатися з супротивником і проникнути до найглибших шарів його волі. Лихої, підступної волі, з якої упириця, власне, й постала. Відьмак удруге здригнувся, згадавши мить, коли ввібрав був у себе той згусток зла, аби спрямувати його на супротивника. Ніколи ще не стикався з такою могутньою ненавистю й жадобою вбивства — навіть у василісків, що славились цим найдужче.

Ще краще, подумав він, простуючи до входу в підземелля, що чорнів на підлозі, немов калюжа. Ще краще, бо міцніший удар отримала упириця. Поки бестія отямиться після шоку, це дасть йому трохи часу на подальші приготування. Навряд чи він спромігся б на ще одне таке зусилля. Дія еліксирів слабшала, а ніч попереду довга. Упириця не повинна потрапити в склеп до світанку, інакше вся його дотеперішня праця піде намарне. Він зійшов сходами вниз. Склеп виявився невеликим — у ньому було лише три кам’яні саркофаги, плита на першому напіввідсунута. Геральт добув з-за пазухи третю плящину, хутко випив усе, підійшов до саркофага й заліз усередину. Як і сподівався, саркофаг був подвійний — для матері й доньки.

Насунувши плиту над собою, Геральт почув згори гаркіт потвори. Він ліг горілиць біля муміфікованих решток Адди й накреслив на плиті поруч знак “ірден”. На груди собі поклав меч і поставив маленьку клепсидру, виповнену фосфоричним піском. Схрестив руки. Не чув уже ревіння потвори, що нишпорила по палацу. Переставав чути будь-що, бо випитий щойно трунок починав діяти.

Коли розплющив очі, пісок у клепсидрі вже пересипався до кінця, а це означало, що його забуття тривало навіть довше, ніж слід. Геральт наставив вуха — і не почув нічого.

Взявши однією рукою меча, він другою провів по плиті саркофага, шепочучи заклинання, після чого легко, без особливих зусиль відсунув плиту. Кругом була тиша.

Він підвівся й, тримаючи зброю напоготові, визирнув із саркофага. У склепі панувала темрява, але відьмак знав, що надворі вже розвиднюється. Він викресав вогню, засвітив крихітний каганець і підніс його вгору, кидаючи на стіни склепу химерні тіні. Ні душі.

Геральт вибрався зі склепу затерплий і здерев’янілий од холоду. І побачив її. Вона лежала горілиць під саркофагом, гола і непритомна.

Вигляд мала доволі бридкий: худа, з невеличкими гоструватими груденятами, страшенно брудна. Рудувате волосся сягало їй майже до пояса. Поставивши каганця на плиті, Геральт похилився над нею. Вуста її були геть бліді, на скроні видніло криваве садно від його удару. Геральт зняв рукавицю, відклав меча і безцеремонно задер їй пальцем верхню губу. Зуби виявилися людськими. Спробував ще роздивитися її руки, сховані в поплутаному волоссі. Та поки намацав долоню, побачив розплющені очі. Запізно.

Упириця вдарила його пазурами, глибоко розітнувши шию, кров бризнула їй на обличчя. Вона завила, цілячись йому в очі другою рукою. Геральт кинувся на неї, хапаючи її за обидва лікті й притискаючи до підлоги. Вона клацнула зубами — тепер уже закороткими — перед його носом. Геральт ударив її лобом у лице й навалився всім тілом. Вона вже не мала колишньої сили, судомилась під ним і вила, випльовуючи кров, його кров, що заливала їй вуста. А кров цебеніла, часу лишалось дедалі менше. Відьмак з прокльоном уп’явся зубами в її шию — просто під вухом — і зціплював щелепи дедалі дужче, аж поки нелюдське виття перемінилось у тонкий, розпачливий крик, а тоді й у схлипування скривдженої чотирнадцятилітньої дитини.

Геральт відпустив її, коли вона перестала рухатись, звівся на коліна, відірвав клапоть сорочки й притиснув собі до шиї. Намацав поруч меча й приклав його вістря до горла знепритомнілій дівчинці. Схилився над її долонею. Нігті були брудні, пообламувані, закривавлені, але вже теж людські. Цілком людські!

Геральт насилу звівся. Крізь отвір до склепу вже сочилась липучо-волога сірість світанку. Він рушив до східців, але похитнувся й сів просто додолу. Крізь набряклу тканину кров стікала йому по руці, заливала рукав. Геральт розстебнув кафтан, роздер сорочку на стьожки й заходився чимскоріше замотувати собі шию, знаючи, що немає вже часу, що ось-ось зімліє…

Встиг. І таки знепритомнів.

У Визимі, за озером, півень, розкуйовдивши у ранковій вільготі пір’я, хрипко прокукурікав утретє.

Побачивши білені стіни і дерев’яну стелю, Геральт упізнав кімнатку над кордегардією, де мешкав, готуючись до поєдинку. Поворухнув головою і, скривившись од болю, застогнав. Шия виявилася забинтована — туго, щільно і вправно.

— Лежи, відьмаку, — сказав Велерад. — Лежи, не рухайся.

— Мій… меч… Велерад похитав головою.

— Очевидно, тебе цікавить срібний відьмацький меч? Він тут, не бійся. І меч, і скринька. І три тисячі золотих. Так, так, мовчи! То я старий дурень, а ти справді мудрий відьмак. Фолтест уже другий день це торочить.

— Другий день?

— Атож, другий. Нівроку вона тобі розпанахала шию — можна було крізь ту дірку всередину зазирнути. Усі твої нутрощі роздивитись. Один Бог знає, скільки з тебе крові витекло. Щастя, що ми зразу по третіх півнях туди побігли. У Визимі ніхто не спав тої ночі. Не випадало. Добряче ви там галасували! Моя балачка тебе не стомлює?

— А коро… лівна?

— Королівна як королівна. Худа, правда. І недорікувата якась. Рюмсає безперестанку. Під себе сюсяє. Але Фолтест каже, що то минеться. Має надію. А ти як гадаєш, Геральте?

Відьмак заплющив очі.

— Гаразд, я вже йду, — сказав Велерад підводячись. — Відпочивай. Але слухай, Геральте, поки я не пішов, скажи мені — навіщо ти хотів її загризти? Чуєш, Геральте?!..

Відьмак спав.

Хедвел дивився на планету згори і аж тремтів із захвату. То був прекрасний світ зелених рівнин, червоних гір і неспокійних блакитно-сірих морів. Корабельні прилади швидко зробили заміри й видали інформацію про те, що планета повинна мати якнайліпші умови для розвитку розумного життя. Хедвел вивів корабель на посадкову траєкторію й відкрив щоденника.

Він був письменником, автором “Білих тіней у Поясі астероїдів”, “Саги найглибшого космосу” і “Теріри — планети таємниць”.

“Нова планета, приваблива й загадкова, — почав писати він, — манячить унизу, немов виклик моїй уяві. Що тут на мене, міжзоряного блукальця, чекає? Чи стомлений мандрівник знайде тут собі відпочинок?”

Річард Хедвел — високий худорлявий рудоволосий молодик — одержав після батькової смерті досить значну спадщину й усі гроші вклав у космічну шхуну класу СС. На тому старезному зорельоті він і мандрував останні шість років, створюючи сповнені несамовитих пристрастей книжки про відвідані місця. Та найчастіше то були лише витвори його уяви, бо нічого, крім розчарування, від інших світів він не відчував.

Аборигени, як з’ясував Хедвел, щоразу виявлялися навдивовижу обмежені та невимовно потворні. Одначе він писав захоплюючі романи й сподівався, що колись і сам зазнає одного з них.

“Може, тут мені щось трапиться”, — промовив сам до себе Хедвел, коли шхуна почала різко гальмувати.

Рано-вранці Катага разом із своєю дочкою Меле перейшли сплетеним із ліан містком до Лахмітної гори, щоб назбирати фрегового цвіту. Ніде по всій Ігаті фрег не квітнув так рясно, як тут. А втім, так і мало бути, бо гора та була святинею усміхненого бога Тангукарі.

Пізніше до них приєднався Брог, похмурий підліток, з яким ніхто, крім хіба що нього самого, не рахувався.

Меле не полишало відчуття, наче ось-ось має трапитися щось дуже важливе. Ця висока тендітна дівчина працювала, немов у трансі, рухи її були повільні, довге чорне волосся куйовдив вітер. Вона поглянула на селище— зграйку малесеньких хаток за річкою, потім зачудовано озирнулася на Вершину, де відбувалися всі ігатійські весілля, і далі на ніжно-сіру блакить моря.

Меле була найвродливішою дівчиною в Ігаті, то відзначав навіть старий священик. Їй праглося відігравати в житті драматичну роль, але минали дні без змін, і ось знову вона збирає фреговий цвіт під двома палаючими сонцями. Це здавалось їй несправедливим.

Батько працював енергійно, муркотячи щось собі під ніс. Він знав, що цвіт скоро зашумує в селищанських чанах. Священик Лаг пробурмоче над молодим пивом потрібні слова, а тоді буде вилито жертовну чашу перед зображенням Тангукарі. По тих формальностях усе село, включаючи й собак, добряче нап’ється.

Від таких думок він почав працювати ще швидше. До того ж Катага розробив тонкий, хоча й небезпечний план, як піднести свою репутацію. Це також спонукало до приємних роздумів.

Брог випростався, витер долонею обличчя, задер голову, вдивляючись, чи не збирається на дощ.

— Погляньте лишень! — раптом скрикнув він…

Катага та Меле попідводили голови.

— Он там! — вигикнув Брог. — Там, угорі!

Високо в небі повільно спускалася срібна цятка, огорнена червоним і зеленим полум’ям. Вона збільшувалась на їхніх очах, перетворюючись на блискучу сферу.

— Справджується пророцтво! — побожно прошепотів Катага. — Після стількох століть чекання!

— Треба сповістити село! — вигукнула Меле,

— Заждіть, — урвав її Брог. Обличчя його розпашіло, він зніяковіло колупав землю ногою. — Я перший її побачив, так?

— Авжеж, — погодилася Меле.

— І саме тому, що я її перший помітив, а отже зробив велику послугу всьому селу, чи не здається вам, що слід було б…

Брог хотів того, чого прагне кожен ігатієць, задля чого працює й молиться і для досягнення чого розумні, такі як Катага, люди вигадують хитромудрі плани. Меле з батьком умить зрозуміли, куди хилить хлопець.

— Ти як вважаєш? — поцікавився Катага в Меле.

— Гадаю, на щось він таки заслуговує.

Брог задоволено потер руки:

— А може, ти, Меле? Може, сама все зробиш?

— Вирішувати має священик, — зауважила дівчина.

— Ну, будь ласка, — заскиглив Брог. — А якщо Лаг вважатиме, що я не готовий? Будь ласка, Катаго! Зроби це ти!

Той поглянув на незворушне доччине обличчя й зітхнув:

— Даруй, Брогу. Якби ми були вдвох… Але Меле надто набожна. Нехай вирішує священик.

Брог, цілковито знічений, кивнув.

Тим часом у них над головою блискуча сфера опускалася на рівнину неподалік села. Троє ігатійців побрали свої мішки з фреговим цвітом і зібралися додому.

Вони досягли містка з ліан, перекинутого над бурхливим потоком. Першим Катага послав Брога, тоді Меле. Потім пішов сам, на ходу видобуваючи захованого під пов’язкою на стегнах невеличкого ножа.

Як він і передбачав, Меле з Брогом не озиралися. Були надто заклопотані собою, намагаючись зберегти рівновагу на хисткому містку, що гойдався під їхньою вагою. Досягши середини, Катага просунув пальці під найтовщу ліану, на якій тримався місток. І зразу намацав давно помічене місце, де вона вже почала перетиратися. Став похапцем чикрижити її ножем і відчув, як піддаються лезу волокна. Ще кілька надрізів — . і під вагою людини ліана розірветься.

Однак поки що цього досить. Дуже задоволений собою, Катага сховав ножа під пов’язку й заквапився слідом за Брогом і Меле.

Звістка про прибульця розбурхала все село. Чоловіки та жінки ні про що інше й розмовляти не могли. Перед Храмом Знаряддя розпочався імпровізований танок, який припинився, щойно з храму Тангукарі вийшов накульгуючи старий священик Лаг.

То був довготелесий виснажений дід. Роки жрецтва позначилися на його обличчі: воно набуло майже такого ж усміхненого й милосердного виразу, як і в бога, якому він служив. Лаг спирався на священну чорну патерицю.

Перед ним з’юрмились люди. Брог стояв осторонь, з надією вдивляючись в обличчя старого.

— Мій народе! — промовив священик. — Справджується давнє ігатійське пророцтво. Величезна сяюча куля впала з неба, як і провіщали легенди. В цій кулі прилетіла схожа на нас істота, яка є посланцем Тангукарі.

Люди захоплено закивали.

— Посланець здійснить безліч діянь, велич яких ми навіть не можемо уявити. Він нестиме нам добро. А коли закінчить свою роботу, то захоче відпочити й чекатиме на нагороду, — Лаг навмисне стишив голос і далі казав уже майже пошепки. — Нагородою йому буде те, чого кожен ігатієць прагне, про що мріє й чого молить у Бога. То останній подарунок, яким Тангукарі наділяє тих, хто добре послужив йому й громаді.

Священик обернувся до Брога:

— Ти, Брогу, — проголосив він, — був першим свідком появи посланця. Ти добре прислужився всім нам. — Лаг здійняв руки. — Друзі! Чи вважаєте ви, що Брога слід нагородити, як він того жадає?

Багато хто гадав, що хлопця варто нагородити. Але виступив уперед похмурий Вассі, заможний торговець:

— Це несправедливо, — заперечив він. — Усі інші задля цього роками працюють і вшановують храм дорогими дарунками. Брог не зробив нічогісінько, аби заслужити навіть звичайної винагороди. Крім того, він простолюдець.

— Де в чому ти маєш рацію, — визнав священик (від того Брог аж застогнав). — Але Тангукарі щедрий не лише для високородних. Хіба ж не втратять надії інші, якщо Брога не буде нагороджено так, як він на те заслуговує?

Почувся схвальний гомін.

— На коліна, Брогу! — наказав свящедик, обличчю якого, здавалося, випромінювало саму доброту й любові.

Той став навколішки. Селяни затамували подих?

Лаг підніс важку патерицю й з усієї сили опустив її на голову Брога. То був добрячий удар. Хлопець повалився на землю, кілька разів сіпнувся й віддав Богові душу. На обличчі його застиг чудовий вираз радості.

— Як гарно, — заздрісно пробурмотів Катага.

— Не турбуйся, тату, — вхопила його за руку Меле. — Колись і ти одержиш свою нагороду.

— Сподіваюся. Та як можна мати певність? От хоча б Райя. Зроду-віку не бачив побожнішого чоловіка. Бідний старий все життя працював як віл і молив у Бога насильницької смерті. Будь-якої! І що сталося? Він помер уві сні! Що то за смерть для чоловіка?

— Завжди бувають винятки з правил. Спробуй цро. це не думати, батьку. Я знаю, ти помреш чудовою смертю, як Брог.

— Так, так… Однак якщо поміркувати, його кінець був такий простий. — В Катаги аж очі заблищали. — Я волів би чогось і справді великого, болісного, складного й чудового, такого, що чекає посланця.

Меле відвела очі:

— Але ж твоє становище не дозволяє тобі піднестись так високо, батьку.

— Справді, — погодився Катага. — І по хвилі додав: — Дарма, колись… — Він подумки посміхнувся: “Одного дня!.. Розумний та хоробрий чоловік усе бере в свої руки й сам заподіює собі болісної смерті, замість покірно чекати, поки недоумкуватий священик надумається щось зробити”.

Він відчув задоволення, згадавши про підтяту ліану. Як добре, що він так і не навчився плавати!

— Ходімо, — мовила Меле. — Привітаймо посланця.

Слідом за іншими селянами вони вирушили на рівнину, де впала куля.

Річард Хедвел відкинувся в м’якому кріслі й витер спітніле чоло. Щойно корабель залишили останні тубільці, їхні співи та сміх ще досі линули з вечірнього присмерку.

Згадавши відвідувачів, він посміхнувся й потягся по щоденник. Узявши ручку, заходився писати:

“Ігаті — чудовий край величних гір, бурхливих гірських потоків, чорних піщаних пляжів, недоторканої зелені джунглів і велетенських квітучих дерев у лісах”.

Як на його думку, вийшло непогано. Отож Хедвел, прикусивши губу, писав далі:

“Населяють його миловидні гуманоїди із золотавою шкірою, які радо йдуть на контакт. Вони зустріли мене квітами й танцями, повсякчас виявляючи захоплення й радість. Вивчити їхню мову в гіпносні було зовсім неважко, і незабаром я почувався серед них, як удома. Вони веселі, сміхотливі, лагідні та ввічливі люди; безтурботно живуть серед первісної природи. Яким взірцем вони могли б бути для цивілізованої людини!

Я щиро полюбив їх і Тангукарі, їхнє милосердне божество. Можна лише сподіватися, що цивілізована людина з її свавіллям і здатністю все руйнувати ніколи тут не з’явиться й не зіб’є їх зі шляху веселої помірності”.

Він узяв ручку з тоншим стрижнем і написав:

“Є тут дівчина на ім’я Меле, яка…” Закреслив рядок і почав знову: “Чорнява дівчина незрівнянної вроди на ім’я Меле підійшла впритул до мене й зазирнула у вічі…” І ще раз закреслив фразу.

Насупившись, знову спробував:

“Її ясні карі очі обіцяють невимовну насолоду…”

Хедвел зіжмакав сторінку. П’ять місяців вимушеного стримування даються взнаки, вирішив він. Краще повернутися до найважливіших подій.

“Співчутливий спостерігач багато чим міг би допомогти цим людям. Але я відчуваю необорну спокусу не робити нічого, щоб не зруйнувати їхньої культури”.

Закриваючи щоденник, Хедвел поглянув крізь ілюмінатор на селище, осяяне смолоскипами. І знову відкрив зошита.

“Проте їхня культура видається досить розвиненою й гнучкою. Певна допомога їм нічого, крім користі, не принесе. І я їм залюбки допоможу”.

Після цього закрив щоденника й поклав ручку.

Наступного ж дня Хедвел розпочав свої добрі діяння. Як виявилося, багато хто з ігатійців страждав на хвороби, переносниками яких були комарі. Завдяки ретельному добору антибіотиків йому вдалося ліквідувати всі випадки захворювань, крім надто задавнених. Відтак вій організував спеціальні загони по осушенню ставків, у стоячій воді яких розмножувалися комаха.

Коли б не обходив він недужих, його завжди супроводжувала Меле. Красуня-ігатійка швидко засвоїла елементарні навички догляду за хворим.

Незабаром з усіма більш-менш небезпечними хворобами в селищі було покінчено. Тепер він цілими днями грівся на осонні в гайку, що неподалік села, й працював над книгою.

Священик Лаг негайно скликав усіх громадян на раду, щоб обговорити значення цих подій.

— Друзі, — почав старий, — посланець Хедвел зробив для села надзвичайно багато. Він вилікував хворих, і вони також зможуть жити й сподіватися на подарунок Тангукарі. Тепер наш друг стомився й відпочиває. Він чекає на винагороду, заради якої сюди прибув.

— Нема про що й говорити, — втрутився торговець Вассі. — Він її одержить. Гадаю, Лагові слід узяти патерицю й вирушити до нього…

— Навіщо скупитися? — заперечив Жуель, що сам готувався стати священиком. — Хіба посланець Тангукарі не заслуговує на кращу смерть? Хедвел гідний більшого, ніж патериця! Значно більшого!

— Ти маєш рацію, — по паузі мовив Вассі. — Тоді я пропоную позаганяти йому під нігті отруйні колючки легениці.

— Ні, такого, може, й досить для торговця, — втрутився каменяр Тгара, — але не для Хедвела. Він заслуговує на смерть, якою ми вшановуємо найвищих. Вважаю, його треба зв’язати й розпалити в нього під ногами невеличке вогнище, щоб поступово…

— Стривайте, — заперечив Лаг. — Посланець заслужив на смерть Посвяченого. Отож нехай його обережно, але так, щоб він не випручався, віднесуть до найближчого великого мурашника й закопають там по шию.

Почулися схвальні вигуки.

— І поки він кричатиме, — сказав Тгара, — за старовинним звичаєм не змовкатимуть тамтами.

Усі погодилися, що то має бути чудова смерть.

Отож обговорили деталі й визначили час. Усе селище билося в релігійнім екстазі. Занепала духом лише Меле, хоча й сама не розуміла чому. Похнюпивши голову, вона пройшла селищем і піднялася схилом до Хедвела.

Той, роздягшись до пояса, грівся під двома сонцями.

— Добридень, Меле, — привітався він. — Я чув барабанний бій. Щось готується?

— Святкування, — відповіла дівчина, сідаючи біля нього.

— Чудово! А мені туди можна?

Не зводячи з нього очей, Меле повільно кивнула. В неї аж серце мліло від такої хоробрості. Посланець суворо дотримувався давнього ритуалу, за яким чоловік мав удавати, що святкування власної смерті анітрохи його не бентежить. Сучасні чоловіки його віку нездатні зберегти необхідного в такому випадку самовладання. Та, звісно, посланець Тангукарі дотримуватиметься правил краще за будь-кого іншого.

— Скоро почнеться?

— За годину, — відповіла Меле.

Раніше вона не приховувала від нього своїх думок і почувалася невимушено. Тепер їй щось наче за серце хапає. Вона не знала чому. Ніяковіючи, дівчина поглянула на Хедвелове чужинське вбрання, на руде волосся.

— Має бути весело, — промовив він. — Справді, дуже весело… — і вмовк.

З-під опущених повік він дивився на прекрасну ігатійку, на чудові лінії її плеча, шиї, на пряме чорне волосся і, навіть не вдихаючи, відчував ніжні пахощі її тіла. Нервуючи, зірвав травинку.

— Меле, — почав він. — Я…

Слова застигли в нього на вустах. Невідомо як, дівчина опинилася в його обіймах.

— О Меле!

— Хедвеле! — пригорнулась вона до нього.

Та раптом вивільнилася, дивлячись стривоженими очима.

— Що трапилось, радість моя?

— Хедвеле, ти можеш щось іще зробити для нашого селища? Хоч що-небудь? Мій народ буде тобі вдячний.

— Звісно. Не хвилюйся. Та я думав спочатку відпочити.

— Ні! Будь ласка! — благала вона. — Ти можеш одразу ж зайнятись отими іригаційними каналами, про які розповідав?

— Якщо ти так хочеш, — відповів він. — Але…

— О любий! — скочила вона на ноги.

Хедвел потягся до неї, та Меле відступила назад:

— Часу обмаль! Треба швидше повідомити селище!

І подалася геть. А Хедвел лишився розмірковувати над дивною поведінкою тубільців, особливо жінок.

Прибігши до села, Меле застала священика в храмі, де він молив у Бога мудрості й поради. Сквапно переповила вона Лагові нові посланцеві плани.

Старий поважно кивнув:

— Тоді церемонію доведеться відстрочити. Але скажи мені, дочко, тобі яке діло?

Меле зашарілась і не відповіла.

Священик посміхнувся. Та враз його обличчя посуворішало:

— Розумію. Однак послухай мене, дочко. Не дозволяй коханню відвернути тебе від ревного поклоніння Тангукарі й дотримання давніх звичаїв нашого селища.

— Та ж ні! — вигукнула Меле. — Я тільки відчуваю, що для Хедвела не досить смерті Посвяченого. Він заслуговує на більше. Він гідний… Найвищої!

— Ніхто протягом останніх шестисот років не удостоювався такої смерті. З часів В’ктата, героя і напівбога, який врятував ігатійський народ від жахливих Гуельвських звірів.

— Але ж і Хедвел мало не герой! Дайте йому час, нехай спробує. Він доведе, що гідний її!

— Може, й так, — розмірковував священик. — Для селища це стало б великою подією. Однак зваж, Меле! Хедвелу, можливо, все життя доведеться витратити, аби це довести.

— Хіба він не вартий нашого чекання?

Лаг узявся за патерицю й задумливо наморщив чоло. Зненацька випростався й уп’явся в дівчину очима:

— Скажи мені правду, Меле. Чи й справді ти хочеш зберегти його для Найвищої? Або просто намагаєшся залишити посланця для себе.

— Він повинен померти так, як на це заслуговує, — відповіла вона. Але очі її уникали погляду священика.

— Цікаво… — сказав старий. — Цікаво, що ти думаєш насправді. Гадаю, ти надто близька до єресі, Меле. Ти, яка завжди виступала за чистоту віри.

Дівчина саме зібралася відповісти, як до храму заскочив торговець Вассі.

— Ходімо швидше! — заволав він. — Городник Іглаї! Він порушив табу!

Огрядний веселий городник помер жахливою смертю. Як завжди, дорогою від своєї хати до майдану він проходив повз старе колюче дерево. Ні з того ні з сього воно впало на Іглаї. Колючки прохромили його тіло наскрізь. Очевидці розповідали, що перш ніж спустити дух, він більше години карлючився й стогнав.

Але помер з усмішкою на вустах.

Священик оглянув юрбу, що скупчилася навколо тіла. Дехто з селян затуляв обличчя руками, ховаючи глузливі посмішки. Наблизившись до дерева, Лаг уважно оглянув його й побачив ледь помітні сліди від пилки, які, щоб не дуже вирізнялися, були позамазувані глеєм. Старий обернувся до натовпу:

— Часто Іглаї бував біля цього дерева?

— Авжеж. Він завжди під ним обідав.

Тепер, уже не криючись, люди глузливо посміхалися з витівки Іглаї. Почулися вигуки:

— А я дивувався, чого це він завжди тут обідає!

— Повсякчас уникав компанії. Казав, що любить їсти на самоті.

— Ха! Мабуть, весь той час пиляв.

— І не кажи! Якийсь городник, ще й не дуже набожний, а от запопав собі до біса гарної смерті..

— Слухайте, люди добрі! — вигукнув Лаг. — Іглаї вчинив святотатство. Болісною смертю може нагородити лише священик.

— Нехай священиків не обходить те, чого вони не бачили, — буркнув хтось із натовпу.

— Атож, святотатство, — насміхався інший. — Іглаї помер чудовою смертю. І це головне.

Старий спохмурнів. Тут він нічим не міг зарадити. Якби свого часу він спіймав Іглаї на гарячому, то суворо покарав би його за це, так, що той уже ніколи б не наважився зробити повторну спробу і, певне, тихо йіспо1 кійно помер би в похилому віці. Однак зараз було надто пізно. Марно просити Бога покарати Іглаї на тому світі, бо городникові, який уже там опинився, нічого не варто буде самому виправдатись перед ним.

— Бачив хто, як він пиляв дерево? — запитав Лагг.

Коли б хтось і бачив, однаково не зізнався б. Усі вони заодно. Незважаючи на релігійні заборони, які втовкмачувались в їхні голови змалку, селяни затято намагалися перехитрувати священиків.

Коли вже вони усвідомлять, що недозволена смерть ніколи не дасть тієї насолоди, яку одержуєш, дотримавшись ритуалу, і заради якої працюєш усе життя!

Він зітхнув. Іноді життя стає справжнім тягарем.

А через місяць Хедвел записував у щоденнику: “Зроду не зустрічав такої раси, як ці ігатійці. Я серед них живу, їм і п’ю разом із ними, спостерігаю їхні звичаї. Я знаю й розумію їх. І от що мене страшенно вразило.

Річ у тім, що ігатійці не знають війни! Поміркуй над цим, цивілізована людино! Ніколи протягом усієї їхньої історії ні в легендах, ні в літописах не було жодної згадки про війну. Вони просто нездатні збагнути, що воно таке. Можу навести такий приклад.

Я намагався пояснити, що таке війна, Катазі, батькові незрівнянної Меле. Старий почухав потилицю й поцікавився: “Ти кажеш, багато людей убивають одне одного? І це зветься “війна”?”

“То лише один її бік, — відповів я. — Тисячі знищують тисячі”.

“У такому разі, — зауважив Катага, — багато помирають водночас в один і той самий спосіб?”

“Правильно”.

Він довго міркував, а тоді, обернувшись до мене, промовив: “Погано, коли багато вмирає одночасно однаковою смертю. Таке нікого не задовольнить. Кожна людина повинна помирати своєю власною смертю”.

Ігатійці ніколи не сваряться між собою, в них немає родової ворожнечі, злочинів, убивств через ревнощі.

І от якого висновку я дійшов: цим людям невідома насильницька смерть, за винятком, звісно, нещасних випадків. На жаль, вони трапляються тут надто часто. Та це я приписую примітивному способу життя тубільців і їхній веселій відчайдушній вдачі. Одначе навіть нещасні випадки не лишаються поза увагою й розслідуються. Такий високий рівень смертності засмучує священика, з яким ми заприятелювали, і він щоразу закликає людей до обережності.

Він гарна людина.

А тепер остання, найголовніша, новина. Меле погодилася стати моєю дружиною! Я — найщасливіша людина в світі, бо Меле прекрасна жінка. І найнезвичайніша також.

У неї дуже розвинене почуття відповідальності перед своїм народом. Може, навіть трохи надміру. Вона постійно примушувала мене робити щось для селища. І я таки багато зробив. Закінчив спорудження іригаційної системи, запровадив вирощування кількох швидкоростучих зернових культур, навчив, ігатійців обробляти метали. А вона вимагала від мене іде більшого.

Але тут уже я затявся. Маю я право відпочити чи ні? Я мрію про довгий сповнений любовної знемоги медовий місяць, а тоді десь із рік хочу побайдикувати, завершуючи роботу над книгою.

А Меле не може цього зрозуміти. Вона все намагається мені пояснити, що я повинен і далі працювати. І постійно згадує якусь церемонію “Найвищої” (якщо я правильно її переклав).

Та годі, я вже напрацювався. І більше нічого не робитиму, принаймні протягом одного чи двох років.

“Найвища” має відбутися зразу після нашого одруження. Сподіваюсь, то має бути якась велика, честь, котрої ці прості люди хочуть мене удостоїти. Я дав зрозуміти, що з радістю прийму її.

Мабуть, буде цікаво”.

На весілля все село на чолі зі старим сдящеником вирушило до Вершини, де укладалися всі ігатіиські шлюби. Чоловіки повдягали ритуальне пір’я, жінки поначіплювали прикраси з черепашок та різнобарвних камінців. Четверо кремезних селян у середині процесії несли якесь дивне з вигляду приладдя. Хедвел устиг лише скинути на нього оком, але знав напевне, що його було врочисто винесено з однієї вкритої чорним очеретом хати — начебто якогось храму.

Однією шеренгою вони перейшли хисткий місток із ліан. Катага, замикаючи процесію, посміхнувся сам до себе, ще раз тихцем надітнувши ліану там, де вона перетиралася.

Вершина виявилася невеличкою вузькою чорною кам’яною площиною, що нависала над морем. Хедвел із Меле зупинилися над прірвою, обличчям до священика. Люди замовкли, коли Лаг здійняв руки.

— О великий Тангукарі! — вигукнув він. — Ощаслив цього чоловіка Хедвела, твого посланця, що спустився до нас із неба в сяючій кулі й зробив для Ігаті те, чого ніхто ніколи не робив. Ощаслив і свою дочку Меле. Навчи її кохати й берегти пам’ять про свого чоловіка… й не зраджувати віру свого племені.

Говорячи, священик суворо дивився на дівчину. Та вона, гордо піднісши голову, хоробро зустріла його погляд.

— Однині ви чоловік і дружина, — промовив Лаг.

Хедвел ухопив наречену в обійми й поцілував. Почулися схвальні вигуки. Катага лукаво всміхнувся.

— А тепер, — якнайщиріше вів далі священик, — у мене для тебе новини, Хедвеле. Великі новини.

— Он як? — неохоче випустив Меле з обіймів той.

— Порадившись, ми вирішили, що ти гідний… Найвищої!

— Що ж, дякую.

Старий змахнув рукою. Четверо чоловіків наблизились, тягнучи за собою приладдя, яке Хедвел уже помітив раніше. Тепер він побачив, що то було якесь ложе розміром десь із велике ліжко, виготовлене з старого чорного дерева. По боках стирчали різноманітні зубці, загострені мушлі й тонкі, як голки, шпичаки. Була тут і чаша, поки що порожня. І ще інші — дивні на вигляд речі, призначення яких Хедвелові не вдалося збагнути.

— Уже шістсот років, — промовив Лаг, — Знаряддя не полишало Храму. Із часів В’ктата — героя й бога, який сам-один врятував народ Ігаті від знищення! І ось його винесли для тебе, Хедвеле!

— Та я й справді не гідний такої честі.

Від такої скромності натовпом прокотився гомін.

— Повір мені, — поважно сказав священик, — гідний. Чи приймаєш ти Найвищу, Хедвеле?

Той поглянув на Меле. Але її прекрасне обличчя нічого не промовляло, важко було здогадатися, про що вона думає. Тоді подивився на священика. Лагове обличчя теж лишалося незворушним. Натовп завмер. Хедвел зиркнув на Знаряддя. В нього почав зароджуватись сумнів.

Може, він переоцінив цих людей? У давні часи це Знаряддя мали використовувати для катування. Оці зубці й гачки… А оті штуки для чого? Поміркувавши, він, начебто, збагнув, яке може бути їхнє призначення, й аж здригнувся. Перед ним скупчилася щільна маса людей. Позаду лишалася вузенька кам’яна смужка, а за нею — прірва. Хедвел знову поглянув на Меле. Але обличчя її випромінювало лише кохання та відданість.

Дивлячись на селян, він зрозумів, що вони стурбовані його поведінкою. Чому вони за нього хвилюються? Ніколи селяни не заподіювали йому нічого лихого, тим паче тепер, після всього, що він для них зробив.

— Я приймаю Найвищу, — відповів він.

Почулися поодинокі схвальні вигуки, а тоді натовп заревів, аж горами покотилася луна. Люди оточили його з усіх боків, усміхалися, тисли йому руки.

— Церемонію зараз же і проведемо, — сказав священик. — Вона відбудеться в селищі, перед зображенням Тангукарі.

Очолювані старим, усі негайно вирушили назад. Хедвел із нареченою тепер опинилися в середині процесії. Меле від початку церемонії не вимовила слова.

Так само мовчки вони перетнули місток із ліан. На тому боці селяни оточили Хедвела ще щільнішим кільцем, від чого він відчув легкий напад клаустрофобії. “Якби я не був певен їхньої природної неагресивності, — вмовляв він сам себе, — то почав би побоюватись”.

Зненацька пролунав крик. Усі кинулися назад, до містка.

З височенної кручі Хедвел побачив, що сталося. Катага, батько Меле, замикав процесію. Коли він досяг середини містка, найтовща ліана невідомо чому розірвалася під ним. Катага встиг ухопитися за котрусь тоншу, але то тривало лише якусь хвилю. На очах селян його напружені пальці слабшали, він поволі випустив ліану й полетів униз.

Хедвел, скам’янівши з несподіванки, лише спостерігав за цим. Він наче уві сні виразно бачив усе, що сталося: Катажине падіння, чудову відважну посмішку на його обличчі, вируючу річку, щербате каміння внизу.

То була неминуча смерть.

— Плавати він уміє? — запитав у Меле.

— Ні. Відмовлявся вчитися… О батьку! Як ти міг!

Бурхливий пінистий потік лякав Хедвела більше від будь-чого, знаного досі, навіть більше від порожнечі космосу. Та ж небезпека зогрожувала батькові його дружини! Доводилося діяти.

І він стрибнув просто в крижану воду.

Коли Хедвел доплив до Катаги, той уже втрачав свідомість, що було дуже доречно, бо ігатієць не опирався, коли його вхопили за чуприну й щосили потягли до берега. Але справа виявилася складною. Течія підхопила їх і понесла, то занурюючи під воду, то виштовхуючи на поверхню. Енергійним зусиллям Хедвел обминув перший поріг. Але попереду вже бовваніли інші.

Берегом бігли селяни й щось йому кричали. Втрачаючи сили, Хедвел ще раз спробував досягти берега. Ігатієць, що потроху очунював, намагався вивільнитись.

— Не здавайся, старий, — важко дихаючи, підбадьорив його Хедвел.

Він уже був у десяти футах від берега, коли течія знову почала відносити їх на середину.

Останнім зусиллям Хедвел примудрився вчепилися за гілку, що звисала над водою, і тримався так, поки течія вирувала навколо них, шарпаючи на всі боки. А за мить селяни за наказом священика вже витягали обох на безпечний берег.

Їх принесли в селище. Коли Хедвел нарешті відсапався, то, спроквола посміхаючісь, повернувся до Катаги й сказав:

— Мало не впав, старий?

— Паскуда! — плюнув той Хедвелу в вічі й, гордо ступаючи, пішов геть.

Хедвел, чухаючи потилицю, дивився йому вслід.

— Мабуть, із головою в нього щось сталося, — промовив він. — Гаразд, то як там із Найвищою?

Селяни зловісно насувалися на нього.

— Ха! Найвищої захотів!

— Після того, як він витяг із води нещасного Катагу, в нього ще вистачає совісті…

— Така людина не гідна Найвищої.

— Така людина, — підсумував торговець Вассі, — взагалі не заслуговує на смерть.

Хедвел подумав: чи вони всі часом не збожеволіли? Похитуючись, він підвівся й звернувся до священика:

— Що то все означає?

Лаг, обличчя якого зблідло й прибрало скорботного виразу, дивився на нього, міцно стиснувши губи.

— То удостоюсь я церемонії Найвищої чи ні? — якось жалібно запитав Хедвел.

— Ти на неї заслуговуєш, — відповів священик. — Серцем я розумію, що тебе слід нагородити. Але існують принципи милосердя й гуманного співчуття, притаманні Тангукарі. За цими принципами, Хедвеле, ти скоїв жахливу й немилосердну річ, витягши Катагу з річки. Боюся, тобі цього ніколи не подарують.

Хедвел не знав, що й казати. Вочевидь, існувало якесь табу, що забороняло рятувати потопаючих. Але ж як така незначна подія могла переважити все те, що він для них зробив?

— Однак хоч якусь церемонію ви для мене влаштуєте? — благально промовив він.

В очах священика світилося співчуття. Схопивши патерицю, він став її піднімати…

Проте зловісне ревіння натовпу примусило Лага зупинитися.

— Я нічого не можу вдіяти. Залиш нас, самозваний посланцю. Залиш нас, о, Хедвеле, — той, хто не заслуговує на смерть!

— Гаразд! — вигукнув Хедвел, якому раптом урвався терпець. — А йдіть ви разом із вашою отарою брудних дикунів!.. Навіть якщо ви мене благатимете, я не залишуся з вами! Ти зі мною, Меле?

Дівчина судомно змигнула, поглянула на Хедвела, тоді на священика. Запала тиша. Потім почувся тихий голос Лага:

— Згадай про батька, Меле. Згадай про свою віру. Меле гордовито підвела підборіддя:

— Я знаю, в чому полягають мої обов’язки. Ходімо, Річарде, любий.

— Авжеж, — відказав Хедвел і гордо попрямував до свого корабля, Меле — за ним.

Священик розпачливо дивився їм услід.

— Меле! — лише раз гукнув навздогін убитий горем Лаг.

Але дівчина не озиралася. Він бачив, як вона ввійшла до корабля і як зачинився люк.

За кілька хвилин навколо срібної сфери виникло червоно-синє полум’я. Вона знялася в повітря, набираючи швидкість, потім перетворилася на цятку й зникла.

Сльози котилися по Лагових щоках, коли він за цим спостерігав.

Кількома годинами пізніше Хедвел сказав:

— Люба, ми летимо на Землю, мою рідну планету. Вона тобі сподобається.

— Я знаю, — прошепотіла Меле, роздивляючись в ілюмінатор сяючі цятки зірок.

Десь серед них був її дім, який вона втратила назавжди. Дівчина вже почала сумувати за домівкою. Але вибору не було. Принаймні для неї. Жінка має йти за коханим чоловіком. А коли вона вірно любить, то не повинна втрачати віри в свого обранця.

Меле вірила в Хедвела.

Вона намацала захований невеличкий кинджал. На кінці його була надзвичайно болісна й сильнодіюча отрута. Цією родинною реліквією користувалися, коли поруч не було священика, кинджал призначався лише для тих, кого дуже любили.

— Я більше не марнуватиму часу, — сказав Хедвел. — Коли ти поруч, я здатен на великі звершення. Ти ще риш.ітимешся мною, серденько.

Меле знала, що то не лише слова. Одного дня, думала вона, Хедвел спокутує свій гріх перед її батьком. Він ще зробить якесь добре діло, не сьогодні, то завтра, а може, й через рік. І тоді вона подарує йому найдорожче, що спроможна дати чоловікові жінка.

Болісну смерть.

Спершу з неба розраховано безладно посипалися лискучі чорні кораблі, що немов насіння падали на відведене для них поле, сіючи страх. Далі, наче барвисті метелики, з’явилися яскраво розфарбовані кораблі — вони знижувалися, ніби вагаючись, а тоді застигали, розкидані поміж грізними чорними ракетами.

— Чудово! — зітхнула Сіріна, відвертаючись од вікна зали засідань. — До цього б іще музику.

— Похоронний марш, — відгукнувся Торн. — Чи реквієм. Або сумні флейти. Щиро кажучи, я боюся, Ріно. Якщо переговори зазнають невдачі, знову почнеться суцільне пекло. Уяви собі, що ми переживемо ще один такий рік, як минулий.

— Провалу не буде! — запротестувала Сіріна. — Якщо вони погодилися на проведення конференції, то, певно, хочуть домовитися з нами про встановлення миру.

— Нашого миру чи їхнього? — Торн похмуро глянув крізь вікно. — Боюся, що ми дуже примітивно підходимо до цієї справи. Навіть зараз не певні — може, то якийсь трюк, щоб зібрати разом наше головне командування і знищити його з одного маху.

— О, ні! — Сіріна пригорнулася до чоловіка, і він обійняв її за плечі. — Вони не можуть порушити…

— Хіба? — Торн притиснувся щокою до її волосся. — Ми цього не знаємо, Ріно. Просто не знаємо. У нає так мало відомостей про них. Практично, ми не маємо жодної уяви про їхні звичаї, тим паче про чесноти чи про те, з чого вони виходили, коли погодилися на перемир’я.

— Звісно, вони мають бути щирими. Адже прибули сюди разом із родинами. Ти сам сказав, що ті яскраві кораблі — не бойові, а сімейні, правда?

— Так, чужинці запропонували, щоб ми прийшли на переговори з нашими родинами, а вони — зі своїми, але це мало заспокоює. Вони завжди беруть із собою сім’ї — навіть у бій.

— У бій?

— Так. Під час битви вони розташовують родинні кораблі поза полем бою, та щоразу, коли ми влучимо у бойовий корабель, один чи кілька жилих кораблів утрачають рівновагу і виходять з-під контролю або ж спалахують і зникають без сліду. Схоже, що то просто своєрідні розмальовані причепи, а бойові кораблі постачають їм енергію та все інше. — Глибокі зморшки відчаю прорізали Торнове обличчя. — Саме це змусило нас запропонувати переговори. Хіба ми спроможні й надалі знищувати їхній бойовий флот, коли разом із кожною чорною ракетою падають і ці летючі розцяцьковані будиночки, дідько б їх ухопив, немов пелюстки облітають. А кожен пелюсток — то життя жінок і дітей.

Сіріна затремтіла і міцніше притислася до Торна.

— Переговори повинні досягти мети. Ми просто не можемо воювати далі. Їм треба якось пояснити. Звичайно ж, коли бажаємо миру і вони теж…

— Ми не знаємо, чого вони хочуть, — похмуро урвав її Торн. — Вони агресори, загарбники, прибульці з ворожих світів — такі чужі нам — як можна сподіватися знайти спільну мову?

Обидва мовчки вийшли із зали засідань і, натиснувши кнопку на дверній ручці, зачинили за собою двері.

— Агов, мамо, подивись! Тут мур! — Рученята п’ятирічного Крихітки з розчепіреними пальцями, немов замурзані морські зірки, випростали свої промені на зеленкуватій шорсткій поверхні склобетону, притислись до триметрового муру, що тягся через ліс, повторюючи пологий схил пагорба. — Де його початок? Для чого він? Як ми потрапимо на ставок із золотими рибками?

Сіріна торкнулася муру долонею.

— Людям, які прилетіли в тих гарних кораблях, теж потрібен простір для ігор і прогулянок. Тож інженерний корпус огородив його.

— Чому мені не дозволяють піти пограти біля ставка? — насупив брови Крихітка.

— Вони не знають, що тобі хочеться.

— Тоді я скажу їм, — мовив Крихітка, високо підвівши голову, вигукнув: — Агов! Ви там!

Сіріна засміялася:

— Тихіше, Крихітко. Навіть якщо тебе почують, однаково не зрозуміють. Вони прибули здалеку, дуже здалеку. І говорять зовсім інакше.

— То, може, ми пограли б, — мовив Крихітка.

— Так, — зітхнула Сіріна, — може, й пограли б, якби не цей мур. Та послухай, Крихітко, ми не знаємо, що вони за… люди. Чи захочуть гратися. Чи будуть… доброзичливими.

— Гаразд, а як ми довідаємося про це через оту огорожу?

— Ми не можемо, Крихітко. Принаймні поки тут стоїть мур.

Вони рушили далі схилом пагорба. Крихітка вів рукою по муру.

— Може, вони злі, — врешті мовив він. — Може, вони такі лихі, що інженерний корпус змушений був побудувати для них клітку — велику-превелику? — Він випростав рученята вгору по огорожі, наскільки міг сягнути. — Як ти гадаєш, у них є хвости?

— Хвости? — засміялася Сіріна. — Звідки ти це взяв?

— Не знаю. Вони ж прилетіли дуже здалеку. Мені хотілося б мати хвоста — довгого, гнучкого, пухнастого. — Крихітка енергійно покрутив тим місцем, де мав бути хвіст.

— Навіщо тобі?

— Було б дуже зручно, — серйозно мовив Крихітка. — Лазити по деревах і… зігрівати шию!

Вони зійшли з пагорба.

— Чому тут немає інших дітей? — спитав він. — Я хочу гратися хоч з ким-небудь.

— Ну, це важко пояснити, — почала Сіріна, стаючи на вузький карниз понад сухим руслом струмка.

— А ти не пояснюй. Просто скажи.

— Гаразд. Лінженійські генерали прилетіли на великих чорних кораблях поговорити з генералом Воршемом і ще декількома нашими генералами. Вони прихопили з собою свої родини, які перебувають в отих череватих гарних кораблях. Тож наші генерали і собі привезли своїх рідних, але в усіх них дорослі діти, і твій батько — єдиний генерал, який має маленького синка. Ось чому тобі немає з ким гратися.

— Еге-ге, — задумливо промовив Крихітка. — Виходить, по той бік муру повинні бути діти, так?

— Так, мабуть, там є маленькі лінженійці. Гадаю, що їх можна назвати дітьми.

Крихітка ковзнув на дно висохлого струмка і розтягся на животі. Він притис щоку до піску і зазирнув крізь шпарину там, де огорожа перетинала русло потоку.

— Нікого не видно, — розчаровано мовив Крихітка, Вони рушили додому, до вершини пагорба.

— Мамо? — проказав Крихітка, підходячи до їхнього будиночка.

— Що, дитино?

— Ця огорожа для того, щоб утримати їх там, еге ж?

— Правильно.

— Мені так не здається. Схоже, не їх відгородили, а мене.

Кілька наступних днів Сіріна дуже непокоїлась за Торна. Лежала поруч нього з розплющеними очима в темряві їхньої спальні й молилася. Спав він неспокійно, певне, навіть уві сні боровся — шукав виходу.

Зціпивши зуби, вона прибирала недоторкану їжу й знов варила каву. З надією летіла подумки за ним, коли, сповнений нових сподівань і рішучості, він вирушав із дому, і сумувала, коли повертався — виснажений, приносячи з собою дух відчаю і безвиході. В проміжках намагался розважити сина, дозволяла йому цілими днями бігати по жилій зоні військового містечка, а ввечері якомога довше гралася з ним.

Якось Сіріна укладала волосся у високу зачіску, стежачи краєм ока за сином, який бавився у ванні. Він набирав повні пригорщі мильної піни і обліплював нею щоки і підборіддя.

— Голюся, як тато, — примовляв він. — Голюся, голюся. — Вказівним пальцем змахнув піну. Знову набрав повні жмені і розмазав її по обличчю. — Тепер я — Дуві. Пухнастий, як Дуві. Дивись, мамо, я весь…

Він розплющив очі, бажаючи пересвідчитись, чи вона дивиться. Внаслідок цього Сіріні довелося згаяти кілька наступних хвилин, промиваючи йому очі. Коли врешті сльози змили геть сліди нещастя, Сіріна сіла поруч сина й почала утирати його обличчя рушником.

— Б’юся об заклад, Дуві також заплакав би, коли б йому мило потрапило в очі, — зітхнув Крихітка. — Правда ж, неню?

— Дуві? Мабуть заплакав би. І будь-хто на моєму місці. А хто такий Дуві?

Вона відчула, як син напружився, відвів очі.

— Мамо, а тато буде завтра грати зі мною?

— Цілком можливо, — вона вхопила його за мокру ручку. — Хто цей Дуві?

— У нас сьогодні на солодке будуть рожеві тістечка? Мені подобаються рожеві…

— Хто такий Дуві? — твердо мовила Сіріна.

Крихітка якийсь час уважно вивчав ніготь на великому пальці, а тоді скоса зиркнув на матір.

— Дуві… Дуві — це маленький хлопчик.

— Отакої! Іграшковий хлопчик?

— Ні, — прошепотів Крихітка і опустив очі. — Справжній. Маленький лінженієць.

У Сіріни від здивування перехопило подих, і Крихітка заквапився пояснити.

— Він хороший, неню, чесне слово! Він не лається, не говорить неправду чи грубощі своїй матусі. А бігає так само швидко, як і я, навіть швидше, коли я спіткнуся. Він… він… — Крихітка знову потупив очі. — Він мені подобається.

— Де ви… як же… адже там мур… — Сіріна вжахнулась, і їй раптом забракло слів.

— Я прокопав нору, — зізнався хлопчик. — Під огорожею — там, де пісок. Ти ж не казала, що не можна! Дуві прийшов грати. Його мама теж прийшла. Вона гарна. У неї рожева вовна, а в Дуві — зелена, але теж гарна. По всьому тілі, — збуджено вів далі Крихітка. — Скрізь-скрізь, навіть під одягом! Лише на носі немає вовни, а ще на очах, вухах і долонях!

— Крихітко, та як же ти міг! А коли б тобі зробили боляче? Вони могли…

Сіріна міцно пригорнула до себе синочка. Крихітка випручався з її обійм.

— Дуві нікому не зробить боляче. Знаєш, мамо, він може закривати ніс. Так, може! У нього ніс сам собі затуляється і вуха складаються. Я теж так хочу. Дуже зручно. Та я більший від нього і вмію співати, а Дуві — ні. Але він може свистіти носом, а коли я спробував, то лише висякався. Дуві добрий!

Думки Сіріни плуталися, поки вона допомагала Крихітці одягати піжаму. Від страху її проймав дрож Що робити? Заборонити Крихітці лазити попід муром? Авжеж, треба тримати його подалі від небезпеки, яка, можливо, вже чатує на нього. А що скаже Торн? Розповісти йому? А раптом це тільки прискорить сутичку, яка…

— Крихітко, скільки разів ти грався з Дуві?

— Скільки? — Крихітка замислився. — Зараз порахую, — поважно мовив він і хвилину чи дві щось бурмотів і рахував на пальцях, а тоді переможно виголосив: — Один, два, три, цілих чотири рази!

— І ти не боявся?

— Ні-ні! — І швидко додав: — Ну хіба що трішечки, попервах. Я гадав, може, у них є хвости, щоб обгортати шию. Але виявилось, що хвостів у них немає… Лише одяг… такий як у нас, а під одягом вовна.

— Ти казав, що бачив також маму Дуві?

— Еге ж, — мовив Крихітка. — Вона була там першого дня. Саме вона випровадила решту геть, коли вони обступили мене. Всі дорослі. Жодної дитини, за винятком Дуві. Вони трохи штовхалися, хотіли доторкнутися до мене, але мама Дуві наказала їм піти, і вони пішли, залишилася тільки вона з Дуві.

— Ох, Крихітко, — вихопилось у Сіріни; вона перелякалася, уявивши малюка, якого обступили лінженійці, штовхаючись і намагаючись “доторкнутися” до нього.

— Що з тобою, неню?

— Нічого, любий, — вона облизнула пересохлі губи. — Можна я піду з тобою наступного разу і подивлюся на Дуві? Я хотіла б познайомитися з його мамою.

— Звичайно! — вигукнув Крихітка. — Ходімо.

— Ні, не тепер, — мовила СірІна, відчуваючи, як од страху ноги в неї стали ватяними. — Вже запізно. Підемо взавтра. І, Крихітко, не кажи поки що нічого таткові. Нехай це буде для нього несподіванкою.

— Гаразд, мамо. Це буде чудовий сюрприз, правда? Ти ж була страшенно здивована, еге ж?

— Так, я дуже здивувалася. Наступного дня Крихітка, сівши навпочіпки перед норою під муром, обстежив її.

— Трохи завузька, — вирішив він. — Ти можеш не пролізти.

Сіріна засміялася, хоча серце в неї стугоніло від хвилювання.

— Було б дуже ніяково прийти в гості і застрягти в дверях.

— Було б смішно, — розвеселився Крихітка. — Може, підемо пошукаємо для тебе справжні двері?

— Ні, — поквапилася заперечити Сіріна. — Ми розширимо цю діру.

— Гаразд, піду приведу Дуві — він допоможе копати, — сказав Крихітка.

— Чудово, — відповіла Сіріна і клубок підступив їй до горла.

Кріхітка ліг на пісок і ковзнув під огорожу.

— Починай копати. Я скоро повернуся, — гукнув він.

Сіріна опустилася навколішки і взялася до роботи: пісок був такий пухкий, так легко піддавався, що вона загребала його зігнутими руками.

Враз почула скрик Крихітки.

На мить знерухоміла. Далі скрик повторився, вже ближче, і Сіріна кинулась, як навіжена, відгрібати пісок. Коли протискалася попід муром, пісок насипався їй за комір і вона обідрала спину.

Раптом із кущів вихопився Крихітка. Він скиглив і вигукував:

— Дуві! Дуві тоне! Він у ставку із золотими рибками! Увесь під водою! Я не можу його дістати! Неню!

Сіріна взяла його за руку і потягла за собою до ставка. Хлопчик спотикався і не встигав за нею. Підбігши до води, вона перехилилася через невисокий парапет і крізь збурену каламуть побачила зелене пухнасте хутро й розплющені очі. Майже не вагаючись, пірнула у ставок. Навпомацки, в каламутній темряві, шукала Дуві, знову й знову відчуваючи поштовхи маленьких кінцівок, що зникали перш ніж вона встигла схопити їх.

Потім випірнула. Хапаючи ротом повітря і відпльовуючись, виштовхала на сухе Дуві, який все ще борсався. Крихітка потяг його до себе, Сіріна ж, перевалюючись через край водойми, оступилась і впала на Дуві.

Раптом вона почула ще різкіший, пронизливіший крик; її грубо зіштовхнули з Дуві, і маленьке створіння опинилося на рожевих руках. Сіріна відкинула з рчей довге мокре волося і зустрілася з ворожим поглядом рожевих очей матері Дуві.

Тоді Сіріна схилилася над Крихіткою і притисла його до себе, насторожено стежачи за лінженійкою.

Рожева мати занепокоєно обмацувала своє дитя; тут Сіріна помітила, що у Дуві на ногах були перетинки і очі такого ж кольору, як хутро. Перетинчасті ноги! Святий Боже! Не дивно, що мати Дуві так перелякалася.

— Ти можеш розмовляти з Дуві? — спитала Сіріна Крихітку, що й далі рюмсав.

— Ні! Грати можна і без слів.

— Не плач, Крихітко. Дай мені зосередитись. Мати Дуві гадає, що ми хотіли завдати йому болю. Він не може потонути. Як нам пояснити його мамі, що ми не хотіли зробити нічого лихого?

— Ну, — Крихітка потер щоки долонею, — ми могли б обійнятися…

— Це не годиться, — мовила Сіріна майже у розпачі, помітивши в кущах яскраві постаті, які рухались, наближаючись до них. — Боюся, вона не дозволить і торкнути його.

На якусь мить вона піддалася паніці й хотіла втекти, та зробила глибокий вдих і спробувала заспокоїтись.

— Давай гратися, Крихітко, — мовила вона. — Покажемо, як ми гадали, що він тоне. Ти впадеш у ставок, а я витягну тебе. Вдаватимеш, що тонеш, а я — що плачу.

— Ой, неню, ти вже плачеш! — сказав Крихітка.

— Я лише вправляюся, — Сіріна спробувала втамувати дрож у голосі. — Ну, давай.

Край ставка Крихітка завагався, вода завжди вабила його, але тут рішучість йому зрадила. Сіріна раптом зойкнула — Крихітка злякавшись, втратив рівновагу і почав падати. Сіріна хутко підхопила його, не давши піти під воду, витягла на берег, усім своїм виглядом і вчинками показуючи, як вона боїться і хвилюється.

— Завмри, — прошепотіла вона. — Не ворушися, ніби ти вмер!

І Крихітка так природно обвис у неї на руках, що її зойки і голосіння лише наполовину виглядали вдаваними. Вона схилилася над нерухомум тільцем і в розпачі стала розхитуватися взад і вперед.

Чиясь рука лягла їй на плече, жінка підвела голову і зустрілася поглядом з яскравими очима лінженійки. Вони довго дивилися в очі одна одній, а тоді лінженійка всміхнулася, показуючі рівні білі зуби, і погладила Крихітку по плечі волохатою рукою.

Він розплющив очі й сів. Дуві визирав з-за спини своєї матері, потім вони з Крихіткою заходилися обійматися, а тоді весело борюкатись і перекочуватись попід ногами завмерлих у нерішучості дорослих.

Сіріна знайшла у собі сили розсміятися хрипким сміхом, а мати Дуві тихо засвистіла носом…

Тієї ночі Торн кричав уві сні й розбудив Сіріну. Вона лежала в пітьмі, а в думках у неї, наче вогник свічки, мерехтіла одна й та сама молитва…

Затим тихесенько ковзнула з ліжка і пішла до дитячої кімнати глянути, як Крихітка спить. Дбайливо підіткнула ковдру. Постояла над сином. Далі, опустившись навколішки, висунула нижню шухляду комоду. Провела рукою по блискучих складках схованої там лінженійської тканини — подарунок лінженійки, яка дала її, щоб Сіріна могла загорнутися, поки висохне одяг. В обмін вона запропонувала свою мереживну блузку.

У темряві на дотик відчувала візерунок на тканині; згадала, якою чудовою вона видалась їй у промінні призахідного сонця. Потім яскраве видиво зникло, і їй примарилося: вибухнув чорний зореліт, а слідом за ним, у вогняній круговерті почав гинути й пасажирський корабель — з потріскуванням обвуглювались яскраві — жовті, зелені, рожеві хутра, зморщувалися, перед тим як зникнути в останньому спалаху вогню, візерунчасті тканини. Вона зронила голову на руки і затремтіла.

Коли повернулась у спальню, Торн уже прокинувсь і лежав на спині, заклавши руки за голову.

— Не спиш? — спитала, сідаючи на край ліжка.

— Ні, — його голос бринів, мов напнута струна. — Ми не бачимо виходу. Обидві сторони тримаються своєї думки, і ніхто не хоче поступатися. Ми прагнемо миру, але, здається, нічого не можемо запропонувати їм. Лінженійцям теж щось потрібно, та вони не кажуть, що саме, ніби, сказавши, потраплять у залежність, а не отримавши це, вони не підпишуть миру. Як бути?

— Коли б вони пішли… — Ріна закинула ноги на ліжко й обхопила коліна руками.

— Це єдине, що ми встановили точно, — Торнів голос виповнився гіркотою. — Вони не підуть. Вони залишаться, подобається це нам, чи ні.

— Торне… — схвильовано заговорила Ріна. — Чому ми не можемо запросити їх? Сказати: “Ласкаво просимо!” Вони примандрували здалеку. Чи не краще бути просто гостинними?..

— Ти говориш так, наче “здалеку” — це десь у сусідньому штаті або державі! — Торн неспокійно звівся на подушці.

— Не кажи, що ми повернулися до старого рівняння: чужинець означає ворог, — різко відказала Ріна. — Хіба не можна припустити, що у них дружні наміри?

— Бути гостинними! — Торн аж підскочив. Йому забракло повітря. Перечекавши хвилину, вже спокійніше повів далі: — Чи наважишся ти відвідати вдів наших людей, які ходили в гості до приязних лінженійців? Людей, чиї кораблі було збито без попередження?

— Їхні кораблі також збивають без попередження, — тихо, але твердо мовила Сіріна. — Так само, як і наші. Хто стріляв першим? Мусиш визнати, що ніхто не знає цього напевне.

Запала напружена мовчанка; Торн неквапом ліг, повернувся до дружини спиною і не зронив більше й слова.

“Тепер я вже мовчатиму, — подумала Сіріна. — Він помре, якщо довідається про діру під огорожею”.

У наступні дні Сіріна виходила з дому разом із Крихіткою, і нора під стіною ширшала з кожним разом.

Мати Дуві — Крихітка називав її місіс Рожинка — вчила Сіріну вишивати по чудовим тканинам, схожим на ту, яку вона подарувала. Тим часом Сіріна навчала місіс Рожинку плетінню. Принаймні почала навчати. Показала, як пров’язуються лицеві та виворітні петлі, як треба їх набавляти і спускати, але тут місіс Рожинка взяла у неї плетіння — і Сіріна аж рота роззявила, дивуючись швидкості та спритності вкритих рожевою вовною пальців. От дурепа, і чого це вона вирішила, що лінженійка ніколи не чула про плетіння.

Проте інші лінженійки оточили їх — обмацували плетіння і щось вигукували м’якими флейтовими голосами, наче вперше бачили подібне. Маленький клубок шерсті, що його прихопила з собою Сіріна, навдовзі скінчився, та місіс Рожинка принесла мотки товстих ниток, які лінженійці використовували для вишивання, і Сіріна почала плести із тієї сяючої пряжі.

…Незабаром усмішок, жестів, сміху і посвистування вже не було досить. Сіріна розшукала магнітні стрічки — нужденні уривки — із записами лінженійської мови і стала вивчати. Допомагало це мало, бо словник не дуже підходив до проблем, які б вона хотіла обговорити з місіс Рожинкою та іншими. Але того дня, коли вона вимовила і просвистіла до місіс Рожинки свої перші лінженійські слова, та, затинаючись, відповіла їй мовою землян. Вони наввипередки сміялися й свистіли і навіть почали показувати на мигах, перекриваючи здогадами прірву непорозуміння.

Наприкінці тижня Сіріна відчула себе злочинницею, їм з Крихіткою жилося досить весело, а Торн з кожного засідання повертався все більше й більше виснажений.

— З ними неможливо мати справу, — з гіркотою в голосі проказав Торн одного вечора; він сидів, зіщулившись, на краю невеличкого крісла. — Ми не здатні схилити їх до чого-небудь.

— Що вони хочуть? — спитала Сіріна. — Ще й досі не повідомили?

— Я не повинен тобі розповідати… — Торн відкинувся на бильце крісла. — Врешті, яка різниця? — втомлено мовив він. — Усе летить шкереберть!

— Ой, ні, Торне! Вони розумні люд… — Вона затнулася на півслові, помітивши здивований Торнів погляд. І додала, ніяковіючи: — Хіба не так? Хіба не так?

— Люди?! Це потайні, ворожі чужинці. Ми говоримо до хрипоти в голосі, а вони пересвистуються і відповідають лише “так” чи “ні”. Ото й усе…

— А вони розуміють…

— У нас, як і в них, є перекладачі. Не дуже вправні, але інших немає.

— А все-таки, що їм треба?

Торн коротко засміявся.

— Як ми їх зрозуміли, вони усього-лише хочуть отримати наші моря й океани з прибрежними землями.

— Торне, вони не можуть бути такими нерозумними!

— Ну, відверто кажучи, ми не зовсім певні, що прибульці мають на увазі саме це, та вони раз по раз повертаються до питання про океани, а коли прямо питаємо, чи потрібні їм наші океани, висвистують заперечення. Ми не здатні зрозуміти одне одного…

Наступного дня разом із своїм неспокоєм, Крихіткою і кошиком з наїдками вона знову спустилася схилом пагорба до діри. Напередодні місіс Рожинка пригощала їх обідом, а тепер настала черга Сіріни. Вони посідали на траву, і Сіріна приязно посміялася з місіс Рожинки, коли та покуштувала оливку, так само, як і місіс Рожинка— з неї, коли Сіріна вперше відкусила пірвіт — проковтнути страшно, а виплюнути соромно.

Крихітка і Дуві заходилися коло лимонного торту із збитими вершками, що призначався на десерт.

— Не чіпайте торт, Крихітко, — сказала Сіріна. — Він до чаю.

— Ми тільки покуштуємо крем, — мовив Крихітка.

— Ласуватимеш потім. Дістань краще яйця. Мабуть, Дуві їх ніколи не їв.

Крихітка порпавсь у кошику, а Сіріна видобула велику дорожню сільницю.

— Ага, ось вони, мамо! — вигукнув хлопчик. — Дивись, Дуві, спершу треба розбити шкаралупку…

Сіріна стала відкривати місіс Рожинці таємницю круто зварених яєць; усе йшло тихо і спокійно, доки вона не посипала очищені яйця сіллю. Місіс Рожинка підставила руку човником і Сіріна натрусила їй трохи солі. Місіс Рожинка покуштувала її. Вона тихо вражено просвистіла і знову лизнула сіль. Тоді несміливо потяглася до сільниці. Здивована Сіріна віддала сільницю. Місіс Рожинка насипала на долоню ще трохи і зазирнула в дірочки на кришці. Сіріна відкрутила ковпачок і показала сіль усередині.

Довгу хвилину місіс Рожинка дивилася на білі кристали, а тоді голосно, пронизливо засвистіла. Сіріна розгублено відсахнулася — здавалося, що з кожного куща вистрибнуло по лінженійці. Вони оточили місіс Рожинку, дивилися в сільницю, підштовхували одна одну, тихесенько пересвистувались. Одна з них зникла і хутко принесла високий глек із водою.

Місіс Рожинка обережно висипала сіль із долоні у воду, а потім перевернула догори дном сільницю. Перемішала воду гілочкою. Коли сіль розчинилася, всі лінженійки вишикувалися в чергу, тримаючи долоні човником. Кожна, немов причащалася, отримуючи повні пригорщі солоної води. І всі вони швидко, щоб не зронити жодної краплі, підносили руки до обличчя і глибоко вдихали, всмоктували солоний розчин.

Місіс Рожинка була останньою, і коли вона підвела обличчя, Сіріна ледве стримала сльози, побачивши в її очах глибоку вдячність. Десятки лінженійок товклися довкола, намагаючись торкнутися вказівним пальцем її щоки — Сіріна вже знала, цей жест означає подяку.

Коли натовп розтанув у тіні кущів, місіс Рожинка сіла навпочіпки і з ніжністю погладила сільницю.

— Сіль, — мовила Сіріна, вказуючи на сільницю.

— Шріпріл, — сказала місіс Рожинка.

— Шріпріл? — перепитала Сіріна, стараючись правильно вимовити незнайоме слово.

Місіс Рожинка кивнула.

— Шріпріл добре? — спитала Сіріна, намагаючись збагнути, що сталося.

— Шріпріл добре, — відповіла місіс Рожинка. — Немає шріпріл — немає маленький лінженієць. Дуві… Дуві… — Вона затнулася в пошуках потрібного слова. — Тільки Дуві — більше немає. — І похитала головою не в змозі перекрити це провалля у взаєморозумінні.

Сіріні здалося, що вона зрозуміла місіс Рожинку.

— Ох, — проказала Сіріна. — Дуві — остання лінженійська дитина? Більше немає?

Місіс Рожинка подумки розібрала кожне слово і ствердно кивнула.

— Більше немає. Немає шріпріл, немає діти.

Сіріна раптом стрепенулася від передчуття. Може, може, саме через це точиться війна? Може, їм потрібна лише сіль? Для них вона — найдорожчий скарб. Може…

— Сіль, шріпріл, — сказала вона. — Більше, більше шріпріл, і лінженійці відлетять додому?

— Більше, більше, більше шріпріл, так, — заговорила місіс Рожинка. — Рушати додому — ні. Дім немає. Дім недобре. Немає води, немає шріпріл.

Он воно що. Сіріна замислилась.

Місіс Рожинка подивилася на Сіріну й у тиші, що запала, в кожної блискавкою сяйнула думка — інша належить до ворожого табору. Місіс Рожинка поглянула на Крихітку та Дуві, які радісно копирсались, у кошику, й сказала:

— Нема більше лінженійці. — повела рукою в бік поля з кораблями. — Ні більше лінженійці.

Сіріна сиділа приголомшена; обмірковувала, яке значення це може мати для Вищого Командування Землі. Немає більше лікженійців з їхньою жахливою, руйнівною зброєю. Немає більше, окрім тих, хто приземлився; не треба боятися, що чужий світ надішле підкріплення взамін загиблих кораблів. Коли зникнуть ці, зникнуть і лінженійці. Земляни мусять знищити лише цей флот — звісно, без важких втрат не обійтися — і вони виграють війну… і знищать цілий народ.

Лінженійці, мабуть, прибули шукати притулку, або ж вимагати його. Сусіди, які побоялися просити, а, може, їм не дали часу попросити. Як вибухнула війна? Хто вистрілив першим? Чи знає це хтось напевне?..

Сіріна повернулася додому з порожнім кошиком і непевністю. Скажи, скажи, скажи, — шепотіла трава, відгукуючись на її кроки, коли йшла пагорбом. — Скажи, і війна скінчиться. “Але як? — . волала вона подумки. — їх зітруть на порох чи дадуть прихисток? Який?”

Убий, убий, убий, — вимагав гравій під ногами, йоли ступила на всипане дрібними камінцями подвір’я. — Убий чужих… немає нічого спільного… не люди… скільки наших почиває в славі.

“А скільки їхніх почиває в славі? Скільки їх загинуло в падаючих, палаючих кораблях?”

Сіріна дала Крихітці книжку з картинками і вийшла в спальню. Сіла на ліжко, втупивши погляд у своє відображення в дзеркалі. Що буде, коли їм дадуть солону воду, а вони вимагатимуть більше — всі наші океани, навіть якщо зараз запевнятимуть, що вони їм не потрібні. Множитимуться, множитимуться, і заберуть наш світ… витіснять нас… загарбають…

А їхні чоловіки… та й наші. Вони засідають вже кілька тижнів і ніяк не дійдуть згоди. Кожна сторона боїться програти, бо ніхто нічого не знає про свого супротивника. Мабуть ніхто з наших людей не знає, щр лінженійці можуть складати вуха і затуляти носа. І жоден лінженієць не уявляє, що ми приправляємо їжу тим, без чого вони вироджуються.

Сіріна не знала, скільки часу отак просиділа; врешті, її розшукав Крихітка і став вимагати вечерю, а потім вона заходилася вкладати його спати.

Ледве не збожеволіла від сумнівів, поки не повернувся Торн.

— Ну от, — мовив він, втомлено сідаючи у крісло. — Вже майже кінець.

— Кінець! — В Сіріні зажевріла надія. — Отже ви досягли…

— Ми досягли глухого кута, безвиході, — понуро промовив Торн. — Завтра наша остання зустріч. Ще одне остаточне “ні” з кожного боку, і крапка. Знову поллється кров.

— Ні, Торне! Ні! — Сіріна затиснула рота долонею. — Ми не можемо більше вбивати їх! Це негуманно…

— Це самозахист, — різко, роздратовано урвав її Торн. — Будь ласка, Ріно, не треба сьогодні. Позбав мене своїх ідеалістичних міркувань. Бачить Бог, ми і так досить недосвідчені в переговорах із ворогом, щоб ставитися до них, як до дітей нерозумних. Ми на війні, і мусимо перемогти. Дай лінженійцям шпаринку, і вони обсядуть Землю, наче мухи!

— Ні, ні! — прошепотіла Сіріна, її потаємні страхи пролилися сльозами по щоках.

Торн уже давно рівно дихав уві сні, а Сіріна все ще лежала з розплющеними очима й напружено думала: “Розповісти — і війна скінчиться… Або ми допоможемо лінженійцям… або знищимо їх… Промовчати. Переговори перервуться. Знову запалає війна… Ми зазнаємо важких втрат, але знищимо лінженійців… Місіс Рожинка вірить мені… Крихітка любить Дуві. І Дуві любить Крихітку…”

Наступного ранку вона послала Крихітку пограти з Дуві.

— Пограйте біля ставка із золотими рибками. Я незабаром прийду теж.

— Гаразд, мамо. А ти принесеш нам тістечка? — І додав хитро: — Дуві не знає, що таке тістечка.

— Але такий собі маленький Крихітка добре знайомий із ними! Ну біжи вже, ласунчику!

І вона виштовхнула його за двері, лагідно поплескавши по плечах.

Доки було видно, Сіріна стежила, як він спускається схилом пагорба, потім пригладила волосся й облизала губи. Рушила в напрямку спальні, але раптом обернулася й підійшла до вхідних дверей. Якщо вона подивиться бодай собі в очі, її рішучість розвіється як дим. Стояла, тримаючись за дверну ручку, і слідкувала, як повільно повзе стрілка годинника, аж поки не сплинуло п’ятнадцять нескінченних хвилин — Крихітка вже, певно, добіг. Тоді шарпнула двері й вийшла.

Усмішка правила їй за перепустку з жилої зони в адміністративний корпус. Вираз діловитої впевненості дозволив без перепон дістатися до крила будинку, де відбувалися засідання. Але тут сміливість зрадила їй. Вона в нерішучості тупцювала поза полем зору вартових. Нарешті наважилась: обсмикнула спідницю, і, знайшовши в собі сили всміхнутись, ввійшла до холу.

Сіріна здалася собі метеликом, пришпиленим до стіни миттєвим уважним поглядом вартових. Вона приклала палець до вуст і тихо підійшла до них.

— Привіт, Тернере. Привіт, Франівері, — прошепотіла вона.

Вартові перезирнулися, і Тернер хрипко проказав:

— Вам не можна тут бути, мем. Ви б краще пішли.

— Я знаю, що не можна, — вона, навіть не стараючись, прибрала винуватого вигляду. — Але, Тернере, я… я тільки хотіла поглянути на лінженійців.

Сіріна пройшла повз них ще до того, як розтулений рот Тернера зміг сформувати слово.

— О, звичайно, я бачила їх на знімках, але мені страшенно кортить побачити хоча б одного живого. Можна я гляну бодай одним оком?

Вона підкралася ближче до дверей.

— Дивіться! — тихо промовила Сіріна. — Вони навіть трохи прочинені!

— Так треба, — одрубав Тернер. — Наказ. Але; мем, ви не можете…

— Одним оком… — попросила вона, водночас просуваючи палець у щілину. — Тихесенько.

Обережно розширила щілину, рука крадькома пробралася всередину, намацала кнопку автоматичного замка на дверній ручці.

— Але, мем, звідси їх однаково не видно.

Сіріна блискавично рвонула на себе двері, кинулася всередину і, натискаючи на кнопку, із силою хряпнула дверима — грюкіт, як їй здалося, розлігся по всьому будинку. Пробігла через приймальню до конференц-залу. І раптом завмерла, обома руками міцно вхопившись за бильце стільця: всі, хто був у залі, дивилися на неї. Торн, якого не можна було впізнати-так змінив його владний і суворий вираз — рвучхо підвівся.

— Сіріно! — хрипко вигукнув він, не ймучи віри своїм очам.

І знову швидко сів.

Сіріна обходила стіл, уникаючи зустрічатися з пронизливими поглядами спрямованих на неї блакитних, карих, чорних, жовтих, зелених, лілових очей. Дійшла до торця, повернулась і злякано глянула на довжелезну сяючу стільницю.

— Панове, — промовила майже нечутно. Відкашлялася. — Панове…

Побачила: генерал Воршем підводиться і от-от щось скаже — обличчя в нього було чуже, жорстке від усвідомлення своєї відповідальності. Сіріна швидко нахилилася вперед, руками спершись на поверхню столу.

— Ви збираєтеся припинити переговори, чи не так? Ви здаєтесь! — Перекладачі наблизились до мікрофонів, їхні губи заворушилися у такт до її. — Що ви тут обговорювали весь час? Гармати? Битви? Рахували втрати? — вона мотнула головою, її пересмикнуло. — Не знаю, про що йдеться на вищому рівні, знаю тільки, що я вчила місіс Рожинку плести і показала як нарізати лимоний пиріг… — помітила, як збиті з пантелику перекладачі гортають свої записники. — І я вже знаю, чому вони тут, і що їм треба!

Сіріна закопилила губу і наполовину просвистіла, наполовину видихнула на ламаній лінженійській мові:

— Дуві — дитина. Немає більше лінженійських дітей!

Почувши ім’я Дуві, один із лінженійців здригнувся й підвівся — його великий ліловий торс запанував над столом. Перекладачі знову, наче в лихоманці, стали гортати словники. Знала, що вони шукають переклад лінженійського слова “дитина”. Дітям немав місця на військовій нараді.

Лінженієць повільно заговорив, але Сіріна похитала головою:

— Я погано володію лінжені.

За спиною хтось прошепотів:

— Що вам відомо про Дуві?

Їй сунули до рук пару навушників. Тремтячими пальцями вона прилаштувала їх на голові. Чому їй дозволяють говорити? Чому генерал Воршем дозволив їй отак перервати засідання?

— Я знаю Дуві, — швидко мовила вона. — І матір Дуві також. Дуві грається з Крихіткою — моїм синочком…

За столом пробіг тихий гомін. Той самий лінженієць заговорив знову; цього разу з металевих мембран навушників долинув переклад.

— Якого кольору мати Дуві?

— Рожевого, — відповіла Сіріна.

Знову гарячково гортаються словники в пошуках потрібного слова… рожева… рожева… Врешті Сіріна трохи підняла спідницю і показала край рожевої спідньої сорочки. Лінженієць кивнув і сів.

— Сіріно, — генерал Воршем мовив так спокійно, наче вони сиділи у неї на веранді. — Що ви хочете?

Сіріна рішуче підвела голову.

— Торн сказав, що сьогодні останій день. Що сьогодні має пролунати останнє “ні” з обох сторін. Що у нас з лінженійцями немає нічого спільного, що ми ніколи не дійдемо згоди.

— А ви гадаєте, дійдемо? — м’який голос генерала Воршема враз урвав гамір, що зчинився, коли так необачно були виставлені напоказ їхні потаємні думки.

— Точно знаю: ми можемо домовитись. Схожість між нами переважує розбіжності настільки, що просто безглуздо сидіти отут стільки часу і не знайти в нас нічого спільного. По суті ми однакові… однакові… — Вона затнулася. — Перед долею ми всі рівні. — Вже напевне знала: перекладачам не знайти в словниках слова “доля”. — Гадаю, ми повинні дати їм шматок хліба з сіллю і гостинно прийняти! — Сіріна всміхнулася самими куточками вуст. — Сіль їхньою мовою буде: шріпріл.

Серед лінженійців прокотилася хвиля пересвистуі вання. Ліловий лінженієць ледь звівся зі евого крісла, але знову сів.

Генерал Воршем міцно стулив губи.

— Але ж є розбіжності… — почав він.

— Розбіжності! — спалахнула Сіріна. — Не існує таких розбіжностей, які б не стерлися, коли два народи по-справжньому пізнають один одного.

Вона роззирнулася на присутніх і з полегкістю відзначила, що Торнове обличчя пом’якшало.

— Ходімо! — вимогливо проказала Сіріна. — І ви побачите, як Дуві та Крихітка граються разом… Подивитесь на двох малюків — лінженійця і землянина, які ще не знають, що таке страх і підозра, ненависть і забобони. Коли ви побачите дітей, тоді ми обговоримо наші проблеми, як члени однієї родини… ну а якщо і після цього вирішите воювати далі, тоді… — Вона розвела руками.

Коли вони спускалися з пагорба, коліна в неї так тремтіли, що Торн мусив допомогти їй.

— Ох, Торне, — мало не плакала вона. — Я не думала, що вони підуть.

— Ми не хочемо війни, — мурмотів він. — Ми, як потопаючі, хапаємося за соломинку, навіть коли вона з’являється в подобі гарненької жіночки, що вривається на серйозну нараду й демонструє свою білизну! — І додав уже лагідніше: — Як довго це триває?

— Для Крихітки близько двох тижнів, для мене трохи більше тижня.

— Чому ти мені не сказала?

— Я намагалася… двічі. Ти не слухав. А наполягати боялась. Знаєш-бо, як ти реагував би на це.

Торн не знайшов, що відповісти, і вони мовчки попрямували до підніжжя пагорба.

— Як тобі вдалося довідатися про все це? — спитав він тоді. — На підставі чого ти дійшла думки, що можеш розв’язати…

Сіріна переборола істеричний сміх.

— Я принесла яйця на пікнік!

Вони зупинилися, дивлячись на діру під огорожею.

— Крихітка знайшов лазівку, — мовила Сіріна. — А я розширила її, та все одно треба лягти…

Вона лягла на пісок і проповзла попід муром. По той бік огорожі сіла навпочіпки, чекала. Довгу хвилину стояла тиша, тоді долинули тріскіт і кректання — з-під огорожі з’явилася голова генерала Воршема. Сіріна закусила губу, щоб не розсміятися, коли він застряг на півдорозі й смикався, намагаючись вивільнитись. Але за мить вона вже в захваті завважила, що навіть запрошений пилом він не втратив гідності й імпозантності: яке щастя, що в таку лиху для людей годину він має говорити від імені всієї планети!

Один по одному з’являється решта — люди і лінженійці впереміш, останім проліз Торн. Сіріна знаком показала, щоб вони мовчали, і повела до густих чагарів, які з одного боку закривали ставок із рибками.

Дуві і Крихітка схилились над краєм ставка.

— Ось вона! — вигукує Крихітка і мало не падає в ставок, показуючи пальцем. — Отам, на дні, це моя найкраща кулька. Твоя мама не сердитиметься, якщо ти дістанеш її для мене?

Дуві вдивляється.

— Кулька пішла у воду.

— Саме про це я і кажу, — нетерпляче кричить Крихітка. — А в тебе ніс затуляється… — прикладає палець до чорного лискучого “ґудзика” — …і вуха складаються, — вказівним пальцем проводить по вуху, зацікавлено спостерігаючи, як вони складаються. — Ой! — захоплено вигукує Крихітка. — Мені б таке!

— Дуві пішов у воду? — питає Дуві.

— Так, — киває головою Крихітка. — Це моя краща бита, а тобі навіть плавок не треба, на тобі вовна.

Дуві скинув свій нехитрий одяг і ковзнув у ставок. Невдовзі випірнув, стискаючи щось у руці.

— Дякую!

Крихітка простягнув руку, і Дуві обережно поклав йому щось на долоню. Крихітка стиснув кулак, але тієї ж миті заверещав і пожбурив здобич.

— Віддай мою кульку! Це слизька огидна риба!

Він перехилився, вовтузячи Дуві, намагаючись дотягтися до його другої руки. Крихітка послизнувся, почувся сплеск, і обидва малюки зникли під водою.

Сіріні перехопило подих, вона рвонулась уперед, але тут над водою знову виникло схвильоване обличчя Дуві. Він поштовхами тягнув Крихітку на сухе, а той відпльовував і кашляв. Потім Дуві сів поряд із Крихіткою на траву і став гладить його по спині, тужно посвистуючи носом і щось винувато говорячи на лінжені

Крихітка кахикав і тер кулаками очі.

— Оце так-так! — сказав Крихітка, поплескуючи себе по мокрій майці. — Ну й розсердиться моя мамаї. На мені було усе чисте, а тепер змокло наскрізь. Де моя кулька, Дуві?

Дуві підвівся і знову рушив до води. Крихітка подався слідом за ним, але раптом закричав:

— Ох, Дуві, а де ж та маленька рибка?! Вона загине без води. У мене так померла одна рибка гуппі.

— Рнбка? — перепитав Дуві.

— Так, — сказав Крихітка і показав порожню руку, водночас пильно вдивляючись у траву. — Маленька слизька рибка, яку ти приніс замість кульки.

Обидва заходилися порпатись у траві, поки Дуві не вигукнув переможно:

— Рибка!

Підхопив знахідку в пригорщі й кинув до ставка.

— Ну от, — мовив Крихітка. — Тепер вона не загине. Поглянь, попливла!

Дуві знову пірнув у ставок і дістав кульку.

— А тепер дивись уважно. Я покажу, як кидати.

Кущі позаду двох поглинутих грою малюків розступились, і з них вийшла місіс Рожинка. Вона всміхнулася до дітей, а тоді помітила мовчазний гурт дорослих по той бік галявини. Широко розплющила очі, здивовано засвистіла. Хлопчики підвели очі, обернулися.

— Тату! — загукав Крихітка. — Ти прийшов грати?

І побіг з витягнутими руками до Торна, лише на кілька кроків випереджаючи Дуві, який схвильовано свистів, біжучи до високого лілового лінженійця.

Сіріна раптом відчула напад сміху — такими схожими були Торн і лінженіець у своїх спробах лагідно привітати малюків і водночас не втратити гідності.

Місіс Рожинка нерішуче підійшла і стала поруч Сіріни. Сіріна обійняла її.

Крихітка повис у Торна на шиї, палко обхопив його рученятами, і знову ковзнув на землю.

— Вітаю, генерале Воршем! — мовив він, дещо запізно згадавши про гарні манери, і простягнув замурзану ручку. — Чуєш, татку, я навчав Дуві гратися кульками, але у тебе виходить краще. Покажи йому ще й ти.

— Але… — Торн збентежено поглянув на генерала.

А той спостерігав за ліловим лінженійцем, якому Дуві висвистував, переливчасто, немов флейта, і показував пригорщу яскравих скляних кульок. Тоді підморгнув Торнові, а потім і решті.

— Пропоную оголосити перерву, — мовив він. — Слід вивчити нові обставини, які було запропоновано до нашої уваги.

Сіріна враз відчула себе спустошеною і відвернулася, щоб місіс Рожинка не побачила, як на очі їй навернулися сльози. Але місіс Рожинка з цікавістю розглядала кольорові кульки і не помітила її сліз, сліз надії.