Поїзд мчав, розтинаючи густе повітря жаркого дня. У вагонах безпорадно гули вентилятори. Верхні четвертинки вікон, всупереч залізничним правилам, були відкриті з обох сторін. Завжди ввічливі, але суворі в усьому, що стосувалося порядку у вагонах, провідники намагалися не помічати свавілля пасажирів: вони й самі мліли в застебнутих доверху формених кітелях. Вокзальні термометри показували плюс 34 градуси в тіні. В купе не чутно було звичних непоспішливо-довгих дорожніх розмов, і лише диктор радіовузла в'ялим голосом нагадував, чого не можна робити в дорозі. Погрожуючи якоюсь статтею тарифних правил, він переконував, що проїзд на дахах вагонів заборонений. Але, незважаючи на задуху, здається, ніхто й не збирався лізти на вагон, а якби кому й прийшло в голову це зробити, то навряд чи він почув би грізне застереження диктора.

В першому купе дев'ятого вагона пасажири азартно грали в доміно на чемодані. А за стінкою повний мужчина в піжамних штанях і сітчастій майці, дістаючи в саквояжа кошлатий рушник, повідомляв супутникам:

— Один чемодан уже проламали, за інший взялися.

Спека не спадала.

Хлопчина в футболці, дивлячись у вікно на синіючу прохолодою смужку лісу на горизонті, тоскно промовив:

— А там, мабуть, джерельні озера! Вода хо- о-олодна. Ех, пірнути б!

На нього подивилися так, як дивиться голодна людина на того, хто розповідає про спосіб приготування котлет по-київському. Лише один пасажир цього купе — молода людина в шовковій безрукавці—здавалося, не мучився від спеки. Сівши до вагона, він акуратно повісив сіренький, вигорілий піджак, забрався на верхню полицю і проспав дві години. Тепер, сидячи навпроти хлопчини в футболці, він дивився у вікно на гори. Очі його, обрамлені темними, високо піднятими біля скронь бровами, ставали то яскравосірими, то збляклими — залежно від миготіння світла й тіні у вікнах. Очевидно, в такт своїм думкам він повільно гладив пальцями довгий— від кисті до ліктя — рожевий шрам на внутрішньому боці короткої мускулистої руки.

Сонце, наче і йому стало жарко від власних променів, заховалося, нарешті, за хмаринку, схожу на сніговий замет. Але задуха не спадала. Радіовузол вже передавав морські пісні Утьосова. Пасажири мріяли про свіжість моря.

В кінці вузького коридора хтось голосно, з ледь помітним кавказьким акцентом вигукнув:

— Антон Іванович, генацвале! Насилу тебе розшукав! Весь поїзд два рази оббіг. На ходу посадочний взяв, на ходу у вагон ускочив. І все, розумієш, із-за Рибохльостова. Ніяк проект не наважиться підписати. От перестраховщик!

Вся ця тирада була, очевидно, адресована товстій людині, яка вийшла покурити в коридор, бо у відповідь залунав її голос:

— Але все ж підписав? Ви в якому вагоні, Костянтин Никифорович?

— Як не підписати! Я в п'ятому. Що ми тут будемо мучитись?! Ходімо у вагон-ресторан. Там пиво на льоду. Розповім про новини.

Молода людина зі шрамом повернула голову до дверей, прислухаючись до розмови двох співслужбовців. Потім розгладила широким пальцем зморшки, що набігли на глибоке перенісся, підійшла було до дверей, але, ще не бачачи тих, що розмовляли, рішуче і навіть якось нервово повернула назад. В цей час Івагон качнуло на повороті. Високий бородань, який проходив повз купе і якого назвали Костянтином Никифоровичем, втратив рівновагу і, вскочивши до купе, штовхнув молодика плечем. Ледве втримавшись за верхню полицю, він збентежено посміхнувся і пробасив:

— Пробачте, дорогий!

Той, кому були адресовані слова, повернув лише голову і ворухнув повіками. Коли очі їхкї зустрілися, усмішка повільно сповзла з обличчя грузина. Ще секунду-другу вони дивилися один на одного, доки пам'ять обох завершила якесь коло, потім бородань лизнув вуста та тихо-тихо й здивовано промовив:

— Ігор? — І, вже не сумніваючись, щосили закричав — Ігор! Чортяка! Як же так? Невже це ти?! Ну, звичайно, це ти!

— Костя! Замбахідзе! От так зустріч! А борода тобі навіщо в тридцять років?

Вийшовши з купе, вони довго плескали один одного по плечах, наче кожен такий жест складався з цілої фрази, наперед заготовленої і раптом загубленої. А з чого починати розмову — так і не знали.

Вигуки розбуркали сонних і принишклих від жари пасажирів. Вони виставляли цікаві голови з дверей. А в сусідньому купе припинився стукіт доміно.

— Дванадцять? Так, дванадцять років не бачились! — вигукнув бородатий Кость. Однією рукою він обняв товариша, а другою штовхав у бік свого співслужбовця. — Розумієш — друг юності! Разом до школи ходили, разом молодими і красивими були, разом одних дівчат любили! Що, брешу, Гарька? Це ти з Генкою в Ріту разом закохались?

Ігор лише повів бровами в бік пасажирів, наче соромлячись свого галасливого товариша, і якось недоречно перебив:

— Тут жарко, ходімо в ресторан.

Вони зайняли столик в кутку.

Кость замовив шашлики і дюжину пляшок пива.

— Не хвилюйся, дорогий, це на перший погляд здається так багато. Розіп'єшся — ще захочеш. Львівське пиво — найкращий напій. Коли не згадувати, звичайно, грузинські вина. Хто буде заперечувати?

Але. йому ніхто не збирався заперечувати, і Кость відкрив першу пляшку.

— А я вважав, Ігор, що ти загинув, — наливаючи в стакани, сказав раптом Кость.

— Це ж як? — посміхнувся Ігор.

— Коли ми з тобою бачились востаннє?

— Під час форсування Дніпра, коли тебе поранило.

— Так. Після цього я три місяці провалявся в харківському шпиталі. Якось зустрівся там з лейтенантом Одинцовим. Пам'ятаєш Мишку Одинцова?

— Той, що з нами училище кінчав? Високий, в ластовинні?

— Він розказав мені, що під Фастовом тобі доручили провести зі своїм взводом розвідку боєм, і під час контрнаступу німців ти був відрізаний від дивізії. Мишко говорив, що понад два тижні не було про тебе ні слуху ні духу. Потім його контузило вій потрапив до нашого шпиталю. Ми з ним пам'ятаю, вночі в ординаторській тебе за шкаликом спирту пом'янули.

Ігор насупив брови, хотів щось сказати, але Кость перебив його І пробачливим тоном продовжував:

— Я теж не відразу повірив — писав, шукав тебе, але, знаєш, як було: листи ганялися за адресатом по півроку. А потім мене виписали з шпиталю, і занесло мене аж на Північ. Тільки через дванадцять років оце зустрілися, та й то випадково.

І Кость, перегнувшись через стіл, міцно обняв товариша.

За вікном зовсім потемніло. Народжені денною спекою чорні купчасті хмари стерли перші зірки. Десь в горах прокотився грім, і луна довго підхоплювала його глухий відгомін. Сяйнула блискавка, перші каплі дощу білими смужками стали мережити шибки. Паровоз притишив хід. Пропливли вогні стрілочного поста. Пасажирів злегка хитнуло вперед, дзенькнуло посудом на стойці: поїзд зупинився.

Ігор поглянув на годинника.

Кость питально звів брови:

— Ти що, сходити маєш?

— На наступній зупинці, в Стопачах.

Замбахідзе розчаровано крякнув:

— От тобі й маєш! Лиш зустрілися, а він уже і втікає.

Співслужбовець Замбахідзе, який мовчки смоктав жовтаве, вже без піни пиво, зауважив:

— Наступна зупинка не Стопачі, а 17-й роз'їзд. Двадцять хвилин їзди. Та й там, чекаючи на зустрічний, стояти хвилин двадцять, а потім до Стопачів ще хвилин тридцять, Так що більш години маєте в своєму розпорядженні.

З тамбура чулася голосна суперечка. Хтось з перону, мабуть, намагався «пробратися» в ресторан, незважаючи на заперечення старшої офіціантки. Голос і поступово лагіднішав і, нарешті, затих, У вагон швидко зайшов молодий чоловік у вишитій українській сорочці з невеликим фібровим чемоданом, за ним — дві жінки з авоськами.

Кость з осудом підняв палець і промовив:

— На цій станції завжди так: місцеві жителі виходять до московського поїзда, щоб тут купити кондитерські і тютюнові вироби. А чому? — Було схоже на те, що він збирається викривати всі недоліки і погрішності в роботі місцевих торговельних організацій. Але його перебив чоловік у сорочці, що підійшов. Розсовуючи по кишенях пачки московського печива, вій попрохав:

— Товариші, дозвольте, будь ласка, меню на хвилинку. Хочу перевірити. Ігор подав йому меню і звів очі. Чоловік, що стояв перед ним, повів зіницями в бік дверей. Рука Карпенка, що тримала меню, здригнулася. Чоловік у вишитій сорочці погортав тонкі листки цигаркового паперу, на яких були визначені ціни, подякував і вийшов з вагона.

В цей час приспіли, нарешті, довгождані шашлики. Замбахідзе запропонував розпити пляшечку коньяку, але Ігор заперечив. Коли ж він за чимось вийшов у тамбур, Замбахідзе підморгнув офіціантові, і на столі в ту ж мить заявилася пляшка з зірочками.

Двічі підряд вдарив станційний дзвін, а трохи згодом, слідом за пронизливим сюрчком, басовито обізвався паровоз. Поїзд рушив.

Минуло хвилин десять, а Ігор не повертався. Шашлики на залізних тацях холонули, покриваючись світлою плівкою жиру.

Глухий гул наповнив вагон. Запахло димом: поїзд ввійшов у тунель. За сусідні столики сідали вечеряти нові відвідувачі. Ввійшов хлопчина в футболці і, розклавши домашні бутерброди, попросив дві пляшки пива. Поїзд зупинився на 17-му роз'їзді. Кость занепокоївся, Голоси людей за вікнами стали більш чіткими — відчинилися двері. До вагона зайшли три прикордонпики. Старший а них лейтенант з тонкими чорними вусами над припухлими рожевими вустами — попрохав пасажирів пред'явити документи. Обійшовши всі столики, патруль попрямував до дверей.

«Де ж Ігор?» Неспокій Костя передався і його знайомому. Він совався на стільці, все обертаючись до дверей.

За порожнім столиком в кутку, біля буфетної стойки, лисіючий офіціант довірливим шепотом, який все ж був чутний аж в іншому кінці вагона, розповідав молоденькій буфетниці про якусь тривожну подію на кордоні:

— Буквально вчора… Ціла банда, десять чоловік. Жах, що творилося! Мій знайомий приїхав вранці звідти, — Офіціант багатозначно ткнув пальцем в бік стойки, що була заставлена пляшками. — Він розповідав: прямо на його очах п'ятьох убили, двох взяли в полон, а три прорвалося. — Офіціант трохи запинався на цифрах, мабуть, заокруглюючи їх за звичкою.

Як не дивно, але ця балаканина чимось подіяла на Костя. Кордон і насправді за два кроки. Що могло статися з Ігорем? Кость підійшов до хлопчини в футболці.

— Скажіть, ви не зустрічали мого приятеля, вашого сусіда по купе?

Той мало не подавився бутербродом:

— Він же зійшов ще в Клуші. Заскочив у купе, схопив піджак і вже на ходу вистрибнув. Я сам бачив.

— Пробачте. — Кость повернувся до свого столика. Розгублений, він кришив пальцями корок. Потім, потерши долонями обличчя, задивився в чорне вікно. «Чому він утік? Що трапилося? Дванадцять років не бачились. Сходити йому в Стопачах. а вистрибнув у Клуші. Брехав? Що могло трапитись за ці дванадцять років? Воював. Ну… загинув безвісти. Полон?! Полон…» Кость прикусив губу. Кордон. Патруль. Слова офіціанта. Балаканина, дурниці! Але чому втік, обдурив? Ігор! Кость пам'ятав його кремезним, неквапливим юнаком, з попелястосірими очима. Над ними темні-темні круті брови. На правій — біля самого вигину — щіточка. Звичка крутити її великим і вказівник пальцями. Це в хвилини роздумів. Впізнав і пригадав цю його звичку зараз, коли пили пиво. Зовнішньо він мало змінився. Став лише вищий, ширший в плечах. Але це зовнішньо.

Співслужбовець мовчазно спостерігав за Костем, врешті промовив:

— Пробачте мені, але я повинен зазначити, що дванадцять років — це не дванадцять годин. Ще раз пробачте мені, але я вважаю…

Кость дивився в очі сусіда, закусивши верхню губу. Той вмовк, а Кость все продовжував щось зважувати на чутливих і в той же час таких болісних душевних вагах, дивлячись поверх сивіючої голови співслужбовця. Потім встав і швидко пішов до дверей, кинувши товаришеві, що вже піднімався з-за столу;

— Я зараз!

Лейтенанта-прикордонника він знайшов уже на пероні, під навісом. Йшов дощ. Лейтенант мовчки вислухав Костя. Тут же поспіхом написав коротку записку і передав її сержантові:

— Негайно повідомте відкритим текстом через залізничний телеграф дільничному в Клуші. — Повернувшись до Костя, подав йому руку — Дякую, товаришу Замбахідзе. Будемо надіятись, що це просто непорозуміння. Все ж старий приятель…не дуже приємно.

Не зупиняючись, прогримів зустрічний поїзд.

— Ще одне запитання, товаришу Замбахідзе. Коли ви зустрілися з Карпенком, на ньому був піджак?

— Так, піджак був, Висів у купе.

— Ви мене не зрозуміли. Я хочу знати, чи знімав він при вас піджак. Вірніше, чи бачили ви його руки відкритими?

— Руки? Бачив. Руки, як руки. Одна спотворена шрамом. На війні, мабуть, зачепило. В дитинстві цього шраму не було. Е, що там руки! — Кость зітхнув і, не прощаючись, побрів до вагона.

Гроза пройшла стороною. А тут капотів по невеликих озерцях теплий дрібний дощик. Карпенко вийшов з невеликого будинку вокзалу на майже невидиму в темряві дорогу і підняв комір піджака.

Станція Клуш зручно примостилася біля гірської ущелини, через яку паралельно в'юнкій річці пролягла залізниця.

Було біля півночі. Поруч, в темряві провалля, налітаючи на каміння, глухо гурчала річка. Ліворуч, по той бік насипу, біля підніжжя гори, в лісі, тремтіли вогники. Здається, там був якийсь будинок відпочинку. Туди пішло кілька людей, що зійшли з поїзда.

Хтось ішов по дорозі назустріч. Карпенко неголосно покликав:

— Лосько?

Молодий чоловік у вишитій українській сорочці з невеликим чемоданом так же тихо відізвався:

— Я.

— В чому справа, Стасю? Чому ти зняв мене з поїзда в Клуші?

— В Стопачі їхати нічого. Вже місяць, як Ярема там не живе. Його перевели сюди на місце лісника, що пішов на пенсію.

— Дивно. Що ж, за кордоном не знали про це?

— Напевно, що так. Ярема живе тут, на краю села, під самісіньким лісом.

Вони стояли в тіні паркана якогось службового будинку і розмовляли впівголоса. Дощ зовсім вщух. Лише теплий вітер струшував мокрі крони дерев, і краплини, наче горох, тарабанили по асфальту.

— Ну, що ж, ходімо. Нічого не зробиш, — Карпенко опустив комір і ступив на дорогу.

Вони йшли довгою вулицею села. Карпенко шкутильгав.

— Що з тобою? — показав Лосько на ногу.

— Так зручніше, — неясно відповів Карпенко.

— Тихо. Підходимо. Третя хата скраю, праворуч.

Карпенко швидко оглянувся — вулиця була порожня. Попереду — темний ліс. Наче про щось давне і потаємне, глухо шуміли високі дерева. Супутники підійшли до ослизлого, почорнілого від часу паркана, Лосько набрав камінців і спритно кинув їх через паркан в двері хати. У дворі брязнув ланцюг, гавкнув пес. Карпенко і Лосько припали до мокрих дощок. Нарешті зарипіли петлі, хтось вийшов на ґанок. Цикнувши на пса, глухий голос запитав:

— Яка сатана каміння кидає?

Йому відповів Лосько:

— Товаришу Ярема, це я, Зінченко, з лісгоспу. У тебе на другій ділянці молодняк учора порубали.

— Щоб їм руки повсихали! Ти з поїзда, Зінченко?

— Ні, попутною машиною.

— Гаразд. — 3 темряви виросла висока постать лісника в форменому кітелі наопаш. — Прошу, товариші, до хати, — не зовсім зрадівши пізнім гостям, буркнув господар.

Хату Яреми можна було б назвати дерев'яним будинком. Поділена на дві кімнати, кухню, комору і сіни, вона скоріше нагадувала квартиру міського типу. Різні, бозна-звідки зібрані меблі. Тут же, на кухні, велика піч, глиняний посуд і в кутку — блискуча гостра коса.

Ще не стара, але рано зів'яла жінка — мабуть дружина Яреми — несміливо привіталася, зібрала з пелени клубки вовняних ниток і нечутно вийшла у сіни. Повернувшись, вона поставила на стіл високий глечик молока, миску з медом і поклала круглу паляницю. Глянула на чоловіка, поправила на голові хустину і вийшла. В гасовій лампі стрибав неспокійний вогник. Лосько налив у кухоль молока, відсьорбнув, заїв ковток пахучим хлібом. Карпенко ж і не доторкнувся до їжі. Він сидів і, зморщившись, розтирав ногу, що таки добре розболілася, Господар — похмурий чолов'яга років п'ятдесяти з обвислими, в жовтих підпалинах вусами — очікуюче мовчав. Покінчивши з молоком, Лосько повернувся до нього:

— Ми від «Сірого». Ти одержав наказ?

Ярема кивнув.

— А чому не повідомили «Сірому», що переїхали з Стопачів сюди? — підозріло дивлячись на Ярему, запитав Карпенко.

Ярема вилаявся:

— Чому, чому! Спробували б ви, пане начальнику, працювати тут на рації. Мене в Стопачах були б накрили, та вчасно приховав. Перебрався сюди, а батареї відсиріли. Запасних не було. Ловить як-небудь ловив, а передавати не міг.

— Брешете! — обірвав Карпенко. — Боялися.

Ярема мовчав.

Нога мучила Карпенка все більше. Він уже навіть не робив спроб стримуватись; кривив губи, хитався, обхопивши руками коліно.

Ярема, намагаючись пом'якшити гнів гостей, особливо Карпенка, в якому він угадав старшого, приніс таз гарячої води і два товстих полотняних рушники.

— Прошу пана начальника дайте глянуть на ногу. Я не лікар, але дещо розуміюся на цих хворобах.

Карпенко перебив його:

— Спершу — справа. Куди нам наказано йти?

Ярема виглянув у вікно і прикрутив гніт у лампі. Потім підійшов до дверей, тихо відчинив, вийшов надвір.

— Все тихо, — сказав він, повертаючись, і важко сів на лавку. — Вам наказано бути в Старому схроні, кілометрів за 14 звідси. Я проведу.

— Не треба, — заперечив Карпенко. — Зінченко, — він кинув в бік свого супутника, — знає тутешні місця. Поясніть лише, як туди йти.

Ярема подумав і згодився;

— Добре. — Він підняв дошку стола, витягнув звідти карту-двохверстку на тонкому папері і обережно розгорнув 1 на столі, стерши перед цим рукавом краплини молока. Втрьох вони схилилися над картою. — Отут, — ткнув Ярема рудим твердим нігтем. — 3 села підете цією дорогою. Стежкою підніметесь вгору, Перевалите на північ, по річці. Тримайтесь правого рукава, він виведе вас до Воронячої ущелини. Місце тут заросле, глухе. Кроків за триста знайдете могилу з хрестом, а поруч камінь. Під ним і буде вхід у схрон. Спершу на камінь натиснути треба, а потім повернути навпроти гвинта, вліво.

— Дійдете один? — запитав Карпенко супутника. — Я переночую тут. Нога болить.

Ярема був явно невдоволений таким розгортанням подій. Він засопів і засовався на лавці. Очевидно, йому не хотілося залишати в себе гостя. Карпенко помітив це:

— Знову боїтесь?

Яремі не подобався тон Карпенка. Він скривив рота, виставив з-під вусів міцні рідкі зуби.

— Я не боягуз, пане начальник. І про це добре знає «Сірий». Тільки мені наказано нікого у себе не залишати. Нікого, — підкреслив він, дивлячись волячими очима в обличчя Карпенка.

— Добре, — полагіднішав той. — Про це потім поговоримо. А зараз проведіть Зінченка.

Ярема приніс важкі кирзові чоботи, брезентовий плащ, вузлик з харчами і подав їх Лоську- Зінченку:

— В черевиках туди вам не добратись, та й дощ, холера його візьми, певно буде.

Попоравшись ще хвилин десять, вони пішли. Карпенко роззувся, опустив хвору ногу в таз з водою. Ввійшла господиня і почала стелити на лавці постіль. Хвилин за двадцять повернувся Ярема.

— Все гаразд, — повідомив він.

Карпенко витер ногу, зодягнув шкарпетку і, кривлячись від болю, почав взуватися. Потім недбало кинув на стіл пачку грошей. Ярема взяв їх і поклав до кишені.

— Ось що, — промовив Карпенко. — Цю ніч я, звичайно, пробуду у вас. А завтра переправите куди-небудь понадійніше.

Ярема скубнув вуса. Гроші похитнули його впертість.

— То зразу так не можна, пане начальнику. Вранці я поїду поговорю спершу з деким, а потім вирішимо, як бути. А поки що роздягайтесь і лягайте. — Він вийшов в іншу кімнату, буркнув на жінку — Завісь вікна, дура.

Минуло з півгодини. Крізь дрімоту почув Карпенко приглушену розмову, що лунала за стіною:

— Завтра поїду в Стопачі. А ти забери в Іванчуків нашу керосинку. Їм лише кота позичати можна: він хоч сам додому повернеться.

Карпенко насторожено дрімав. Схопився від того, що на ґанку хтось затупотів і, захлинаючись, заметався на ланцюгу пес. Чулася метушня, а потім упало щось важке. Карпенко схопився і вихопив пістолет. Але очі йому раптом засліпило світло з сильного кишенькового ліхтарика. Владний голос наказав:

— Кидай зброю!

Клацнули затвори автоматів. В розкрите вікно знадвору влетів промінь світла і, схрестившись з першим, вперся в обличчя Карпенка.

— Здавайся! — повторив той же голос.

І не встиг засліплений Карпенко опам'ятатися, як сильний удар вибив з його руки пістолет. Довелося підняти руки. Коли засвітили лампу, він побачив лейтенанта-прикордонника і двох бійців. Ввели Ярему і поставили в куток, поруч. Обшукавши затриманих, прикордонники почали оглядати хату і двір.

Карпенко, спочатку розгубившись, тепер був зовні спокійний. Він навіть попросив дозволу сісти — боліла нога. Сидячи в кутку, він обхопив толову руками і втупився в підлогу. Ввійшов сержант і поклав на стіл невеликий ящик, обтягнутий мокрою резиною.

— Рація. В криниці була, товаришу лейтенанте.

Ярема повів очима на сержанта.

Коли затриманих виводили в двір, Карпенко мигцем побачив заплакане рябе обличчя господині, що стояла біля печі. Ярема навіть не глянув у її бік. Він лише похмуро кинув:

— Віддаси Кравчисі 25 карбованців.

— Припинити розмову! — крикнув сержант.

Їх посадили в кузов закритої брезентом вантажної машини. Сюди ж вскочили прикордонники, клацнули дверцята кабіни — і машина рвонула з місця.

Степаничев зі своєю оперативною групою розмістився в одному з кабінетів обласного Управління.

Було вже за північ, а генерал ще працював. Хто добре його знав, відразу зрозумів би, що недаремно вночі сидить генерал. Лише дуже важливі справи могли примусити його працювати в цю пору. Не любив він нічних недосипань і відучав від них своїх підлеглих. «Вночі треба спати, — говорив винному, — а працювати вдень. Ми не сови. А якщо не вмісте планувати свою роботу — йдіть в нічні сторожі. Я вам допоможу влаштуватись в найближчому універмазі Ага, Дзержинський? По-перше, не забувайте, що жив він в інший час. Так. А по-друге, ви не Дзержинський, І подібні порівняння намагайтесь робити не при мені».

Педантичний до дрібниць, генерал не любив метушні і нерозпорядливості, що іноді передували якій-небудь операції. Під час підготовки до неї він був подразливий і жовчний, квапив підлеглих, намагаючись якомога швидше розпочати найголовніше. В цьому, можливо, проявлялася перейнята від батька-селянина любов до порядку в своєму господарстві і довгі роки праці в такому апараті, де приблизність і хаос нетерпимі.

З сусідньої кімнати лунав безперервний дріб друкарських машинок, Секретарка приносила Степаничеву віддруковані сторінки. Прочитавши чергову сторінку, він товстою червоною рискою щось підкреслював і, повертаючи секретарці, робив зауваження.

Ось і зараз секретарка подала генералові кілька сторінок. Проглянувши їх, він похитав головою.

— Передрукувати ще раз. Скажіть друкарці, що по-російськи слово «сума» пишуть з деяких пір через два «м». А є ще «сума», пам'ятаєте, як в пісні співається, — і він, на немалий подив секретарки, впівголоса заспівав: — «Бродяга, судьбу проклиная, тащится с сумой на плечах». Ото так. А друкарці передайте, що я їй словник куплю. Він допоможе.

Збентежена секретарка вийшла. Два співробітники, що сиділи за сусіднім столом за картою, перезирнулися і схилилися ще нижче. Ввійшов полковник-авіатор і звернувся до генерала, продовжуючи, очевидно, перервану раніше розмову:

— Ваше припущення, товаришу генерал, підтвердилось.

Степаничев пригладив йоржик сивуватого волосся і з цікавістю подивився на льотчика. Пальці його машинально вертіли товстий олівець.

— За даними постів повітряного спостереження, цей літак перетяв наш кордон в 14-му квадраті, тримаючи курс на південний схід.

— Значить, він ішов прямо в гори? — запитав генерал.

— Так точно. В горах локатори його загубили. Він ішов, очевидно, нижче хребта. Повертаючись, різко повернув на південний захід, хоч це набагато збільшувало шлях назад.

— Чи могла тут бути навігаційна помилка?

— Виключено. Порушники дуже добре знали курс. Мої винищувачі перехопили літак учора в З години 15 хвилин, а вперше він був помічений в 2 години 51 хвилину.

— Заждіть, — генерал зупинив жестом полковника. — Авер'янов, давайте сюди карту. Ось вам, товаришу полковник, червоний олівець і лінійка. Намалюйте всю вашу розповідь. — Схиливши набік голову, Степаничев слідкував за упевненими помахами руки авіатора, що наносив дані на карту. — Так, — похвалив генерал. — Так. Отже, вони перебували над нашою землею 24–26 хвилин?!» «Єрої»!

— Так, доки ми їх не приземлили. Якщо врахувати швидкість бомбардувальників цього типу, кут між польотом в глиб країни і зворотним курсом, то можна гадати, що вони були в цьому місці.— І полковник ткнув олівцем в ту частину карти, де було написано «Вороняча ущелина».

— Ну що ж, припустимо. Тимчасово. Логіка тут все ж є.— Генерал звівся з-за столу. — А на ваших пілотів, полковнику, будемо разом писати листи для нагородження. Дякую вам.

Ввійшла секретарка і поклала на стіл віддруковані аркуші.

— Все закінчено, товаришу генерал-майор. Це останні сторінки.

— Помилок багато? — посміхнувся Степаничев.

— Немає, я сама перевірила, — серйозно відповіла вона.

— Ось як, самі? — жартома перепитав він. — Тоді викликайте Васю. Нехай розвезе машиністок по квартирах. Адже пізно вже. А словник я все ж їм куплю. Ви теж ідіть відпочивати, Клавдіє Петрівно. На добраніч.

— До побачення.

Генерал повернувся до столу, подивився в блокнот. Зав'язавши папку з паперами, він поклав її у величезний, на всю стіну, сейф. Коли на столі був наведений порядок, тобто кожен папірець ліг на наперед відведене місце, генерал сів на диван і, ляснувши долонею по його тугій оббивці, запросив полковника присісти поруч. Під міцним збитим тілом полковника зойкнули й осіли пружини.

«Здоровий хлопець!»

— Як вас величати, товаришу полковник?

— Гліб Артемович.

— Я думаю, Глібе Артемовичу, що «пора б уже й щось поїсти. Вітю, — звернувся генерал до ад'ютанта, — роздобудьте, будь ласка, нам чайку і бутербродів.

Принесли чай і бутерброди. Полковник не чекав повторного запрошення.

— Скажіть, Глібе Артемовичу, чи можливий нічний прицільний стрибок у Воронячу ущелину? Враховуючи, звичайно, швидкість літака, ну, скажімо, такого типу, як цей наш вчорашній порушник? Тут треба взяти до уваги і досвідченість парашутиста, і прекрасну обізнаність з місцевістю. Це, так би мовити, ідеальний варіант.

Льотчик відставив склянку, витер хустиною губи, підборіддя і подивився на Степаничева.

— Вночі у вузьку ущелину?

Генерал кивнув:

— Так, саме вночі.

— Це дуже небезпечно. Навіть при всіх тих умовах, що ви маєте на увазі. Але якщо потрібно, то можливо.

— Ач який ви! Афоризми починаєте вживати! Але треба в нім зробити невелику правочку — замість слова «потрібно» вставити «необхідно».

Тихо задзвонив апарат «ВЧ». Степаничев взяв трубку.

Доповідав начальник 7-го прикордонного загону полковник Кулемін. Щойно йому повідомили з Клуша, що в хаті лісника Яреми прикордонники затримали якогось Карпенка Ігоря Олександровича. Намагався вчинити опір, але був обеззброєний, В Яреми виявлена портативна рація. Обох затриманих незабаром доставлять в штаб загону.

Степаничев нетерпляче й сердито заворушив бровами.

— Значить, в Клуші? — перепитав він. — Гаразд. Затриманий лише один Карпенко? Я вже чув, що заарештований і Ярема. А крім них? Ага, Карпенко прийшов до Яреми сам. І ви в цьому впевнені, товаришу полковник? Не впевнені? А я наполягаю, що з Карпенком був ще один… Ні І Ні в якому разі не шукати другого!.. Коли затримані будуть у вас?.. Ага, он як! Без.

Мене Карпенка не допитувати! Все! — Степаничев поклав трубку і повернувся до льотчика: — Ви, полковнику, зможете зараз підкинути мене в 7-й загін?

Вертольот ланки зв'язку у вашому розпорядженні, товаришу генерал-майор! Накажете готувати до вильоту?

Генерал ствердно кивнув. Полковник швидко вийшов з кабінету.

Зодягаючи плащ, Степаничев наказав:

— Авер'янов, лишайтесь за мене. Всю оперативну інформацію відправляйте негайно на моє ім'я в загін Кулеміна. Ви, Боков, — звернувся він до іншого офіцера, — опрацюйте свідчення членів екіпажу літака. Додайте до них висновок технічної експертизи, фото пошкоджених навігаційних приладів. Здається, все… — і він, твердо ставлячи ноги, пішов до дверей.

Вертольот був Схожий на вгодовану сарану. Степаничев з підсвідомим почуттям неприязні зайшов до кабіни: він взагалі не любив літати, тим більш неприємною була ця машина, на яку він сів уперше. Генерал заплющив очі. Але він не спав. Кололо в серці, давило в скронях. Він просто втомився. Врешті під одноманітне гудіння вертольота Степаничев задрімав.

Через деякий час вертольот, стрекочучи, сів на широкий двір прикордонного загону.

Полковник Кулемін провів генерала до себе.

Слухаючи, як видзвонюють шпори полковника, генерал посміхнувся про себе. Яків Ілліч Кулемін до цих пір, і в свято, і в будні, не розлучався з атрибутами хвацького кавалериста: шпорами ї пишними красивими вусами. Генерал знав, що в загоні Кулеміна кавалерійською була лише одна високогірна застава — якраз на межі з сусіднім загоном. Жартівники з Управління прикордонних військ, траплялося, не раз казали йому, що цю заставу він повинен передати сусідньому загонові, а разом з нею і шпори та вуса. «Іч, гусар!» помітив Степаничев і бронзового коня на письмовому столі.

— Допит Яреми продовжується, товаришу генерал. Карпейка я поки що не чіпав.

— Негостинний ти господар, Яків Ілліч. Коньячком пригостив би. Чи кинув пити?

— Та ні, чому ж кидати. Іноді воно й не гріх. Так що, зорганізувати, Юрію Кириловичу?

— Чого ж, по одній можна. І за зустріч — давно ми не бачились — і для бадьорості. Втомився я щось.

Кулемін доповів більш детально про затримання Яреми і Карпенка. Від Степаничева не приховалася задоволена посмішка, що пробігла попід гусарськими вусами, коли Кулемін повідомляв про шрам на руці Карпенка.

— Інженер Замбахідзе дуже допоміг нам, — говорив полковник. — Він був колись великим приятелем цього Карпенка. Уявляєте?

— Уявляю. А ви, товаришу полковник, уявляєте, що довелося пережити Замбахідзе, перш ніж піти й заявити, що його друг — зрадник?

— Колишній друг, Юрію Кириловичу!

— Що ж, Яків Ілліч, значить, спіймав ти «Начальника»? Молодець! А я спеціально з-за цього Москву покинув. Виявляється, даремно. Тут без мене справились. Кажеш, що Карпенко-«Начальник» зустрівся в поїзді з другом, пиво пив і молодість згадував. Необережно, необережно. Ану, дай я на нього гляну. Та ти не бійся, я його не відберу! Мені твою славу красти ні для чого.

Кулемін вгадував іронію, але не розумів її. Він подзвонив. Двері прочинились, і конвойний пропустив наперед Карпенка. Кулемін, кивнувши головою, відпустив конвойного і з цікавістю поглянув на затриманого. Як не дивно, але Карпенко був спокійний. Він стояв біля дверей, випроставши хвору ногу. Полковнику незручно було в присутності гостя першому починати допит.

Начебто підкреслюючи, що Степаничев тут повновладний господар, він з байдужим виглядом підійшов до невеликої шафи. Дістав пляшку нарзану й таблетку соди: його ще з вечора мучила згага.

Степаничев звернувся до затриманого:

— Що у вас з ногою? Підвернули?

— Аж ніяк! — Карпенко рівними кроками підійшов до Степаничева, клацнув по-військовому закаблуками і завмер перед ним.

— Товаришу генерал-майор, під час виконання завдання я був затриманий прикордонниками в будинку лісника Яреми. Капітан Лосько пішов на місце, вказане Яремою, де буде чекати «Начальника».

Степаничев краєчком ока впіймав розгублене обличчя Кулеміна і, вже не стримуючись, — дуже вже сумно повисли гусарські вуса! — розсміявся.

— Знайомся, Яків Ілліч. Мій помічник, підполковник Карпенко. Накажи, будь ласка, звільнити його з-під варти. На нього, певно, за дверима конвойний чекає.

Кулемін намагався бути спокійним. Він міцно потис руку Карпенку, а в голосі його вчувалася образа.

— Ну, помилилися мої люди — буває. Але й ви трохи винні, товаришу генерал; адже не повідомили. А я йшов по гарячому сліду. Військовий пошук не припиняли.

— Так, трохи не скоординувалися. Думали ми все провести поза, прикордонною зоною, а вийшло так, що Карпенко самодіяльність проявив: побував у Клуші.

Ще в Москві генерал поставив перед Ігорем завдання: прийти з паролем «Глухонімого» до лісника Яреми і дізнатися від нього, де має бути зустріч з «Начальником».

Степаничев вважав, що «Начальник» навряд чи рискне піти на явку до Яреми. Омелько-«Глухонімий» зовсім не знає, в чому суть операції, що мала відбутися. Отже, господарі не зовсім певні, що він благополучно перебереться через кордон: можливо, боялися, що він прийде до Яреми з «хвостом». Що ж, передбачливо. Візит Карпенка до лісника повинен був проконтролювати вірність цих нехитрих передбачень Степа- ничева.

І підполковник Карпенко, прибувши з генералом у Вишгород, прямо з аеродрому відправився у Стопачі. На допомогу йому був відкомандирований працівник обласного Управління капітан Станіслав Лосько.

— Що ж у вас вийшло, товаришу Карпенко? Наплутали? Чому ви опинилися в Клуші?

— Справа в тому, товаришу генерал, що в Стопачах Ярема вже не живе. Місяць тому, як хороший працівник, він був переведений на самостійну роботу в Клуш — лісничим, але про цю радісну подію він чомусь не вважав за потрібне нам повідомити, — сяйнув очима Ігор. — Я ще з Москви домовився з капітаном Лоськом, що він відразу ж виїжджає в Стопачі, дізнається що і як і буде там чекати на мене. Але Лосько зняв мене з поїзда в Клуші і повідомив про оцю несподівану перестановку кадрів у лісгоспі.

— Отже, в усьому винен директор лісгоспу? — Посміхнувся Степаничев. — Спритний ти від шишок захищатись! Ну, що ж далі?

— Капітан пішов до Старого схрону у Воронячу ущелину. Ярема показав це місце. З ним у нас обійшлося все гаразд. Треба думати, бункер — очевидне місце побачення Омелька з «Начальником». Домовились, що Лосько викличе туди по рації працівників Стопачннського райвідділу. Одному йому буде важкувато. Ну, а мені довелося «зашкутильгати»: треба було перевірити зв'язки лісника: побути з ним, завоювати його прихильність. — Ігор посміхнувся, пригадавши, як подобрішав Ярема, коли побачив гроші.

— Ну й що ж ви вияснили?

— Небагато, Юрію Кириловичу. З уривчастої його розмови з дружиною я зрозумів, що хоче він мене сплавити комусь в Стопачах. Йому наказано нікого у себе не тримати. Можливо, що встиг би й більше, та от прикордонники поспішили.

— Ну, що ж, Ігоре Олександровичу, тепер слухай мої новини, — ї генерал детально передав зміст своєї бесіди з стрілком-радистом Гербертом Прейсом.

Ігор занепокоївся. Минуло вже більше доби, як у Воронячу ущелину прибув ворог. Очевидно, той, що повинен іти в схрон. Не діждавшись підтримки, капітан Лосько може сам спуститись в бункер і зустрітись з парашутистом, який, безумовно, знає Омелька в обличчя, хоча б по фото. Сутички не минути. І невідомо, хто буде переможцем. Карпенко поділився з генералом своїми побоюваннями.

— Може, зв'яжемося з капітаном по радіо? — запропонував Кулемін.

— Сенс є, вірно, — погодився Степаничев.

В ефір поснувався пискіт морзянки. Але черговий радист доповів, що «Рубін» — позивний Лоська — не відповідає.

— Я подзвоню в Стопачі,— сказав Карпенко, охоплений тривогою за долю товариша. — У них, можливо, є якась вість.

Степаничев мовчав. Розстебнувши кітель і заклавши великі пальці за помочі, він ходив по кімнаті. Кулемін смикав себе за вуса.

Ігор сидів біля столика й чекав, доки комутатор з'єднає його з Стопачами. Його насуплене обличчя здавалося зараз дуже сердите. В трубці щось клацнуло.

— Говорить підполковник Карпенко. Мене цікавить капітан Лосько. Давно? Скільки чоловік? Добре, до побачення. — Він обережно поклав трубку. — Товаришу генерал, годину тому за викликом Лоська до схрону пішло шість працівників. Більше ніяких даних…

— Погано. Все це дуже повільно. Ану, ще раз по рації спробуйте…

Карпенко зрозумів, що на душі генерала не так уже спокійно, як це здалося б з першого погляду.

Біля чотирьох годин ранку нарешті принесли шифровку від капітана. Генерал, що дрімав саме в кріслі, прочитав її і простягнув Кулеміну. Карпенко спав, схилившись на телефонний столик кучерявою головою. Кулемін торкнув його за лікоть.

Ігор розплющив очі і відразу ж схопився. На щоці червоною плямою темнів слід від нарукавного ґудзика. Він прочитав радіограму, полегшено зітхнув, але відразу ж стурбовано поглянув на генерала.

Капітан повідомляв, що дочекався підмоги. Удвох з офіцером райвідділу він пробрався І схрон. Решта залишилася вгорі в засідці. Схрон порожній, але слідів багато: парашут, консервна банка, свіже ломаччя. В бункері недавно була людина. Схрон фундаментальний. Має запасний хід вздовж підніжжя гори і виводить назовні в густі кущі за 170 метрів ліворуч від люка. Цим запасним ходом той, що приходив, не скористувався. Пішов він тим же шляхом, що й прийшов. Лосько терміново просить собаку-шукача.

Степаничев обурився:

— Недотепи! Чому відразу не взяли з собою собаки! Це ще дві години втратили. Дві години! Ну, я їм дам, цим стопачинським пінкертонам!

Кулемін пройшовся по кабінету, заклавши руки за спину. Він зупинився біля карти, потім різко закрив її шторкою.

— Ущелину й гори прочісувати вже безнадійно, Юрію Кириловичу. Він прийшов у схрон раніше від нас і вибрався звідти теж раніше. Зараз біля п'яти. Пішов він, коли йшов дощ. Порахуйте! За цей час він міг піти і в бік Клуша і в бік Стопачів.

Перші промені сонця, пронизавши електричне світло, кинули на обличчя генерала жовті плями. Він звівся і погасив лампу.

— Ворог обігнав нас в часі. І тепер йому майже наплювати: знаємо ми, що він був у схроні, чи не знаємо. Посилай, Яків Ілліч, прикордонника з собакою. Негайно. На моєму вертольоті. В схроні залишимо засідку.

— Слухаю. — Кулемін швидко вийшов.

Степаничев узяв радіограму Лоська і, піднісши до очей окуляри, вдруге прочитав її. Потім повільно поклав.

— Звідки там схрон? Та ще фундаментальний? — Генерал звівся. — Слухай, Карпенко. Чи не той це схрон, про який ходила серед бандерівців у 44–45 роках своєрідна легенда? Пам'ятаєш, одні називали його «Невидимим схроном», інші —«Казначейським», але всі розповідали одну і ту ж історію його будівництва. В 43 році таємно споруджувалось велике сховище. Після того, як на останнє перекриття поклали останній дерен, боївка, їхня служба безпеки, розстріляла всіх будівників. Потім ці ж бойовики випили в новому схроні каністру самогонки Щ в честь новосілля і за помин душ будівників. Та й упилися навіки: в самогонці був цїаністий калій. Живим залишився лише крайовий есесівець «Ірод». Симпатичне псевдо! Він один замурував своїх горілчаних братів у цьому ж бункері, в спеціальній ніші. Так була збережена таємниця місця знаходження схрону. Багато хто на допитах розповідав, що «Ірод» переніс туди казну всіх загонів. Що стосується казни — я не знаю. Але в 44–45 роках ми одержали дані, що деякі члени їх керівної верхівки гуляють в районі Стопачі — Клуш. Ми з ніг збилися, але так нікого і не знайшли. Як вода в пісок, зникали вони з-під самісінького носа. Було зрозуміло, що в них є десь сховище. По-моєму, Карпенко, ти брав участь в тій операції з тепер уже покійником Любимовим? Ну, так, в 45 році ми вислідили «Ірода» й одного з їхніх керівників «Устима».

Карпенко курив і слухав генерала. Він в думках доповнював його розповідь, пам'ятними деталями: жовта цівка диму вилася догори; тонка, непевна, вона нагадувала схудле, немов пергаментне обличчя Володі Любимова. Коли це було? Здається, в жовтні 1945 року. Ігор, тоді командир роти автоматників військ НКВС, і оперативний працівник райвідділу капітан Люби- мов з групою бійців осідлали бандитську стежку в глухомані лісистої ущелини. Мали дані, що цим шляхом мав пройти кудись на «відсидку» «Устим». Звичайно, таких, як він, главарів, що йшли надовго переховуватись в таємних пристановищах, супроводжувала боївка особистої охорони і хтось з служби безпеки.

Чекісти ввійшли в ліс далеко від місця засідки і потаємними стежинами, а то й навпростець через хащі, непомітно пробиралися до нього.

Бандерівці були дуже обережні і ще заздалегідь посилали наперед «маяки». Група Карпенка мала рацію і сухий пайок на три тижні. Чекали день, другий, третій-. Курити, ходити і голосно розмовляти заборонялося. По радіо з райвідділу повідомили, що десь поблизу помічені «маяки». На п'яту добу пішов дощ. Лив він невпинно, рівномірно всю нїч і весь день. Його тихий шелест, здавалося, ніколи не скінчиться. Люди лежали на мокрих іржавих оберемках листя. Перед вечором, на шостий день їх перебування у лісі, в капітана Любимова розпочався приступ тропічної малярії. Плащі розбухли і зробилися твердими, як із бляхи. Багаття розкладати не можна. Ні хіна, ані горілка не допомагали: Любимова то проймав холод, то кидало в жар. Знайшли два порівняно сухих плащі і вкрили ними капітана. Осінній вітер мів по лісу листом. А дощ все лив. Обличчя Любимова стало жовтіше від отого зів'ялого листя. Капітан лежав і думав, мабуть, що війна вже давно закінчилась, а він от все ще поневіряється. А можливо, що й нічого не думав. На сьому добу він почав марити. Перед тим, клацаючи зубами, він сказав Карпенкові: «Ні в якому разі не повідомляйте про мене в райвідділ. Приїдуть забирати мене — відкриють засідку, й «Устим» піде іншим шляхом». Іноді Володя Любимов виринав з забуття, наче для того, щоб повторити: «Не смій повідомляти… Провалиш операцію…» Але Карпенко все ж не витримав: на дев'ятий день він повідомив у райвідділ. Там довго мовчали, а надвечір передали:

«Спробуйте підтримати капітана. «Устим» в супроводі «Ірода» і боївки в вісім душ ввійшов у ліс».

На світанку десятого дня на розкислій, слизькій стежці з'явилася людина з речовим мішком за плечима й автоматом на грудях. Ішла, тримаючи палець на спусковому гачку, часто зупинялася і сторожко прислухалася. Потім повернула назад голову і застогнала пугачем. Пропустили її. За нею ішло ще двоє. Пропустили й цих. Нарешті побачили: стежкою один в один ішло п'ять чоловік з автоматами. Попереду перевальцем ішов квадратний, порослий щетиною бандит. Карпенко вгадав у ньому «Ірода». «Устим» був посередині. На команду Ігоря: «Стій, руки вгору!» бандити сипонули з автоматів. Чекісти відповіли. Поранений в обидві ноги, «Ірод» вистрелив собі в рот. «Устим» і два охоронці були забиті., Решту, що пішли вперед, живцем взяли бійці лейтенанта Лоська — уродженця оцих місць.

Операція була закінчена. Через три години група Карпенка вибиралась на шосе, де на них чекали машини. Окремо стояв санітарний автобус. До бійців, що несли Володю Любимова, спішив військовий лікар. Але його допомога вже була непотрібною. Капітан Любимов помер іще в лісі на купі листя під колючим віттям шипшини…

За вікном вже зовсім розвиднілось. Степаничева не було. Карпенко не чув, коли за ним зачинилися двері.

Щипаючи щіточку над бровою, Ігор почав пригадувати, до найменшої дрібниці, свій прихід в будинок лісника. Оживала кожна фраза, кожен жест Яреми. Карпенко намагався надати всьому нового, іншого змісту.

Як поводив себе лісник під час арешту? Коли прикордонники вивели їх у двір, Ярема похмуро кинув жінці:

«Віддаси Кравчисі 25 карбованців».

Це все, що сказав, прощаючись, лісник! Його заарештували, звинувачують в найтяжчому злочині, а він мимохідь говорить раптом про четвертак, що його комусь винен. Чесність, чи що? Дурниці!.. Але тоді що ж?

Відчинилися двері — зайшли генерал і Кулемін.

— Та ні ж, — сперечався він з полковником. — Слідчий абсолютно вірно вів допит. Так, Ярема мовчить. Куркуль, син куркуля, переконаний націоналіст! Адже він розуміє, що Радянська влада не в Сочі його пошле… Він діє за формулою: «мені все одно, а їм, проклятим, нічого не скажу». Отак і мовчить.

— Товаришу генерал, — Карпенко схвильовано підійшов до Степаничева. — Я пригадав одну деталь…

Слухаючи Ігоря, генерал насторожився. Він уже вловив хід думок свого співбесідника.

— Можливо, це повідомлення про провал явки? — підказав Кулемін.

— Можливо, що й так, Якове Іллічу. Можливо. — Степаничев подивився у вікно. — Хто така Кравчиха? Продавщиця в сільському кооперативі чи білетний касир на станції? А можливо й сусідка Яреми?

— Даремно ми, товаришу генерале, до цих пір не взяли дружину лісника.

— За будинком ведеться нагляд, — втрутився Кулемін, — Для арешту немає підстав.

— Ось що, товаришу підполковник, їдьте негайно в Клуш і виясніть все про цю Кравчиху і про 25 карбованців.

— Слухаюсь, товаришу генерал.

Попрощавшись, Ігор вийшов з кабінету. Він встиг заскочити в буфет, купити пачку цигарок і за п'ятнадцять хвилин уже сидів у машині.

«Газик» з місця взяв третю швидкість і, розвернувшись, помчав так, що Карпенкові довелося вхопитися за скобу.

Разом з Карпенком в Клуш виїхав лейтенант- прикордонник з чорними вусиками. Він був дуже збентежений тим, що вночі заарештував «диверсанта», який потім виявився підполковником державної безпеки.

Лейтенант сидів поруч з Карпенком — позаду шофера. Крадькома поглядаючи на втомлене обличчя підполковника, він думав, чим би загладити свою помилку. Порив вітру скуйовдив неприкриту голову Карпенка, і він притримав волосся обома руками.

Рукав піджака закотився, відкрив рожевий глибокий шрам на внутрішній стороні мускулистої руки. Лейтенант почервонів.

— Цей шрам вчора мене ввечері і збив з пантелику, товаришу підполковник.

Карпенко посміхнувся.

— Нічого, лейтенанте, не переживайте!

Прикордонник сприйняв це як пробачення і відразу ж повеселішав.

— Хто ж це вас так подряпав, товаришу підполковник?

— Один знайомий, — невиразно відповів Ігор і знову пригладив волосся.

Розмова не вийшла. Лейтенант подумав, що підполковник все ще гнівається на нього. Але Карпенко не гнівався, він пригадував…

…Розгромлені в 1945–1946 роках бандитські загони української повстанської армії розвалювалися. Прості українські селяни, обдурені оунівцями, прозрівали. Цілими групами покидали вони банди і з'являлися в райвідділи МДБ з повинною, «захоплюючи» часто-густо і своїх главарів.

В лісових хащах, в непролазних гірських ущелинах, в спеціально викопаних і старанно замаскованих сховищах-схронах залишалися лише люди, які в своїй ненависті до Радянської влади дійшли до певної межі: «втрачати вже нічого». За вказівкою Центрального проводу ОУН вони організовували невеликі терористично-диверсійні групи «боївки» в 7—15 осіб.

Найбільш передбачливі, наплювавши на наказ «Центра», збиралися в загони і робили відчайдушні спроби прорватися через Карпати і Чехословаччину на Захід. Один з таких загонів в 120 осіб на чолі з досить відомим генерал-хорунжим УПА — «Вітром» був оточений чекістами.

Головорізів «Вітра» не так легко було взяти. Зайнявши кругову оборону, бандити' повели ураганний вогонь в той час, як сам «Вітер» з десятком охоронців кинувся на прорив і скотився в порослий кущами глибокий яр. Не вагаючись, Карпенко кинувся за ним. І там, на дні яру, де пахло пліснявою і тлінням, вони зіткнулися лице в лице, та так близько, що діставати пістолети вже було ніколи, а автомати були кинуті ще раніше обома.

Карпенко лише встиг помітити, як в руці «Вітра» блиснув ніж. Швидко повернувшись боком, він підставив лікоть лівої руки, а правою вихопив з піхов штурмовий тесак. Бандитів кинджал, зустрінутий ліктем, ковзнув донизу, розпанахавши до кисті руку. В ту мить Карпенко навіть не відчув болю. Знизу вверх, не розмахуючись, але різко розвернувшись на одній нозі усім корпусом, він викинув наперед праву руку з тесаком. Це був майже невідпорний каталонський удар. Але «Вітер» чекав на нього. Передпліччям напівзігнутої руки він зустрів тесак, але не затулившись — це не врятувало б його — а ризикуючи нанизати свою руку, помахом вниз погасив удар. Втративши рівновагу, Ігор упав.

«Заколе! Кінець!» блискавкою промайнула думка. Стиснувшись, як пружина, він кинувся назустріч ворогові, але «Вітер» зник…

Машину труснуло на повороті, Карпенка хитнуло на лейтенанта.

— Ну і дорога!

— Горе — не дорога! Голови двох сільрад сперечаються, кому з них ремонтувати, та ніяк до згоди не дійдуть.

— А нам страждати, — посміхнувся Карпенко і ледве не прикусив язика: машина вистрибнула з вибоїни і з гуркотом вскочила в іншу.

Залишивши «газик»«біля сільради, лейтенант пішов до будинку Яреми. Карпенко вийшов з машини і присів на свіжу траву, покутуючи зірвану стеблину. Село давно проснулося. Пройшла череда. З-за рогу вийшли жінки з сапками. Їх наздогнав на велосипеді якийсь сердитий дядько в солом'яному капелюсі і став підганяти. Карпенко поглянув на годинника: було пів на сьому. Нарешті, прийшов лейтенант. Він повідомив, що дружина Яреми вже передала 25 карбованців своїй далекій родичці Марині Кравчук — Кравчисі. Дружина лісника дещо розповіла про свого чоловіка, але, мабуть, знала вона дуже небагато, Кравчук живе з дочкою біля правління колгоспу.

До неї Карпенко пішов сам. Двері йому відчинила висока дівчина, з відкритими засмаглими руками і смішливими сміливими очима.

— Добридень, — вклонився Ігор.

— І вам добридень! — весело відповіла дівчина.

— Мені б… — почав Карпенко.

— Квасу? Є з хліба. На похмілля якраз.

— Ні, дорога, — посміхнувся Ігор, мимоволі впадаючи в жартівливий тон.

— Дорога, та не ваша.

— А ось візьму та й украду тебе!

— В нас злодіїв судять!

Йдучи до Кравчихи, Карпенко аж ніяк не розраховував на таку веселу розмову. Йому здавалося потішним несподіване знайомство з оцією смаглявою дівчиною, і коли б не справи, з приводу яких він постукав в оці пофарбовані суриком двері, Ігор охоче поговорив би з нею годину-другу. Але діло є ділом.

— Так що ж вам треба?

— Мені потрібна Марина Кравчук, — сказав Карпенко і вже серйозно подивився на дівчину.

— А її немає вдома. Може, поїхала в райцентр на базар. Сьогодні ж базарний день.

— А коли повернеться?

— Коли їй заманеться! Вона ж в мене, як молодий місяць. Скрізь побуває, все узнає.

— Ти що ж з такою неповагою про матір говориш? Адже рідна вона тобі.

Дівчина лише здвигнула плечем. Очі її враз посуворішали, а повні вуста склалися в ледь помітну зневажливу посмішку.

«Не в ладах ти, видно, з матір'ю своєю», подумав Ігор. Він і сам не знав чому, але ця думка втішила його.

Присівши на ґанок, Карпенко дістав цигарку, але так і не закурив. Дочка Кравчихи сіла поруч і, дивлячись прямо перед собою кудись через дорогу, суворо промовила:

— Буває, що гірша мачухи…

А що Карпенко мовчав, лише подивився на неї теплим, співчутливим поглядом, вона продовжувала, вже не соромлячись оцього приємного сіроокого хлопця.

Три роки тому мати вигнала її з дому за те, що подала заяву до комсомолу. А коли дізналася, що дочка добре заробила протягом року в колгоспі, забрала додому. Та вже видно, що їм не жити разом, Мати тільки й знає, що пропадає на базарах, продає, перекуповує і знову продає, а працювати в колгоспі не хоче. Стид-срам! Все село на неї пальцями тикає… А він хто і навіщо йому Марина Кравчук? Не з райфінвідділу? Ні? А-а, уповноважений по заготівлях. Новий чи що? — вона його вперше бачить. Ну, пробачайте, а їй вже на роботу час, он дівчата з її ланки пішли. Мати ж, мабуть, буде аж надвечір.

І дівчина побігла слідом за подругами. На розі вона зупинилася, пустотливо гукнула, що ввечері теж буде дома, і розсміялася. Ігор посміхнувся, махнув їй рукою і пішов геть. Але час від часу повертав голову в той бік, де лунав низький грудний голос його нової знайомою Голоси затихли, Карпенко повернув за ріг і пішов швидше.

Треба було поспішати: Марина Кравчук встигла одержати 25 карбованців і поїхала в Стопачї. Ігор вийшов на дорогу і побачив «газик». Сівши поруч з водієм, Карпенко, нарешті, закурив. На задньому сидінні вмостився дільничний міліціонер, що його, за вказівкою Ігоря, захопив лейтенант «на всякий випадок». Вируливши за село, машина, брязкаючи на вибоїнах ключами, що валялися в ногах водія, зникла в густій куряві путівця.

За кілька хвилин доїхали до роздоріжжя, де стояв стовп з покажчиком: ліворуч вело шосе на Стопачі, Машина повернула ліворуч. За широкою смугою перестиглого жита, що шелестіло під вітром, виднівся залізничний насип, а за ним — станція Стопачі.

Попереду, в бік переїзду, повільно їхала колона автомашин з дошками на прицепах, а біля самого переїзду вже стояло кілька возів з макухою.

— Давай в обгін, — запропонував Карпенко.

— Тут не можна, — заперечив шофер. — Все рівно шлагбаум перекритий.

Біля шлагбаума зібралися водії, їздові і кілька пасажирів, що їхали на «попутних».

— Надовго цей перекур, товариші? — гукнув Карпенко, не вилізаючи з машини.

— Доки курива вистачить, — відізвався хтось.

— Ти он у кого запитай, — один з водіїв кивнув в бік чоловіка в формі воєнізованої охоронім — вохрівця, як їх тут називають, що зупинився прикурювати у їздового.

Вохрівець підійшов до шоферів.

— Ставте по сто грамів, хлопці, — пожартував він. — Піду до будочника, слово замовлю, щоб сперщу нас пропустив, а потім уже поїзд.

— Ти тільки з мене не бери, я сам добрий пияр, — сміючись, підморгнув йому один з водіїв.

— Він, браття, в спромозі і поїзд втримати, доки ми через рейки проскакувати будемо, — кивнув їздовий на вохрівця.

Карпенко не бачив тих, що розмовляли: їх не видно було за кузовом вантажної машини.

Нарешті шлагбаум піднявся, і шофери розійшлися до машин. Ляснули батоги їздових, загурчали мотори — колона машин і возів потягнулася через переїзд у вузьку вуличку, що нею починалися Стопачі.

До чергового по станції Стопачі підійшов плечистий вохрівець з невеликим потертим чемоданчиком.

— Товаришу черговий, я з пожежної частини ВОХРу. Біля вхідного семафора з боку 17-го роз'їзду полотна накидано сухе сіно. Ви що, від пожежі застраховані, чи що? В такі гарячі дні сіно легко може загорітись.

Черговий байдуже здвигнув плечима.

— А я тут причому? Звертайтесь до шляхового майстра — Коломийчука. Це його справа.

— А де він, цей Коломійцев? — запитав вохрівець.

— Не Коломійцев, а Коломийчук, — поправив його черговий. — Він за товарною конторою. Метрів п'ятсот звідси.

— Та он він іде! — втрутився в їхню розмову якийсь залізничник.

Залізницею, вимахуючи молоточками з довгими ручками, йшло двоє. Вохрівець насунув на лоба картуза і пішов їм назустріч.

— Хто з вас Коломійцев?

Кремезний залізничник у вицвілому картузі глянув з-під брів на вохрівця:

— Я Коломийчук.

Вохрівець довго і суворо почав вичитувати йому про сіно на 17-му роз'їзді. Другий залізничник, потупцявши на місці, вирішив, що розмова з пожежником триватиме довго.

— Так я піду, Степане Федоровичу. — І покрокував з шпали на шпалу, звично постукуючи своїм довгим молоточком по рейках.

Коли вони залишилися удвох, вохрівець сказав:

— Я привіз вам привіт з Ужгорода від Людмили Оникіївни.

Залізничник здивовано звів плечі:

— Щось не знаю такої.

Вохрівець не звернув на це уваги.

— Ходімо до вас у контору. Я мушу заактувати пожежно-небезпечний стан на перегоні.

В конторі нікого не було. Пожежник не поспішаючи замкнув двері на ключ. Коломийчук став біля стіни, глибоко засунув руки в кишені.

— Що вам потрібно? — твердо запитав він.

— Я привіз вам привіт з Ужгорода від Людмили Оникіївни.

— Як вона себе почуває? Чи збирається до мене в гості?

— Ні, їде в Крим.

— Все вірно.

— Що з Яремою?

— Ярему цієї ночі заарештували! — відповів залізничник. Голос його відразу ж охрип. — Ви вчасно встигли. Треба втікати. Негайно. Вони можуть прийти за мною кожної хвилини.

— Звідки ви знаєте про арешт Яреми?

— Мені повідомили, про це точно, — жорстка сказав Коломийчук.

— Скільки у вас тут людей? — запитав «пожежник». Він стояв до нього спиною, читаючи «Бойовий листок», що висів на стіні.

— Нікого. А навіщо вам люди? — в голосі Коломийчука пролунали нотки недовіри. — Мені наказано лише одному вам допомагати. Тут, крім мене, нікого немає. Я сам.

Скоса вохрівець бачив, що Коломийчук не спускає з нього очей. Права рука залізничника була в кишені. Вохрівець посміхнувся і повернувся до Коломийчука обличчям. Збивши картуз на потилицю, він з тією ж посмішкою підійшов до майстра і раптом різким рухом вхопив його за лацкан кітеля, притягнув до себе. Обличчя пожежника стало злим, очі звузились.

— Я бачу, Щур, ти не впізнаєш старих знайомих?

Коломийчук відскочив назад, в його очах майнув жах. Якесь слово повисло на його вустах, але долоня гостя затулила йому рота.

— Я для вас лише «Начальник». Запам'ятайте це, Коломийчук. До вечора перебудьте у своїх. Нехай люди будуть напоготові. Зустрінемося в поїзді Стопачі — Вишгород, в Тамбурі сьомого з голови вагону. Переодягніться і намагайтесь поменше тут на очі потрапляти. Де у вас рація?

— Вдома, в підвалі.

— Туди більше не повертайтесь. Ключ від хати дайте мені.

Коломийчук понишпорив по кишенях і дістав в'язку ключів.

— Ось цей мідний — від дверей. Підвал — за піччю.

Перед тим, як піти, вохрівець запитав:

— Хто тут начальник лінійного пункту міліції?

— Був старший лейтенант Щукін, а тепер новий — капітан Нікольський.

— Отже, до вечора.

В Стопачах дільничний міліціонер відразу ж пішов на ринок шукати Кравчиху. Карпенко лишився чекати на нього в міліції.

Марина Кравчук — з такими ж чорними циганськими очима, як і в дочки, — була рухливою і дуже балакучою жінкою.

Не встиг Карпенко привітатися з нею і запропонувати стілець, як зона затараторила.

— Товаришу начальник, за що ж це мене, наче злодійку, до міліції крізь увесь райцентр повели? Я лише своїми продуктами торгую. Я на це повне право маю. Це все Михаська до мене чіпляється, тобто вибачте, Михайло Оленяк, наш дільничний. Сердитий на мою дочку, що й знатися з ним не хоче.

Карпенко над силу зупинив потік виправдовувань. В сірих очах його застрибали блищики. «Ну й балабонка!» подумав він..

— Це ми все перевіримо, громадянко Кравчук. Краще розкажіть, як ви крадений ліс у Яреми купуєте.

Кравчук аж сплеснула пухкими долонями.

— Боже мій І Та хто вам, товаришу начальник, набрехав таке? Ані дрючка я не брала у Ромки! Він лише місяць як в Клуші працюй. А навіщо ж літом дрова? Моя дочка, слава богу, з колгоспної лісосіки хмизу на всю зиму отримує.

— За віщо ж ви платили сьогодні гроші дружині лісника?

— Я їй? То вона мені 25 карбованців дала!

— За віщо?

— Вона була мені винна… — схаменулась Кравчук. — Масло в мене купувала.

— Брехня! Кому ви передали ці гроші? — суворо запитав Карпенко.

Кравчук засовалась на стільці.

— Я, товаришу начальник, нічого не знаю, — плаксиво почала вона. — То Ромка Ярема мене просив передавати його гроші залізничникові.

Жінка розповідала, збиваючись, схлипуючи.

Та незабаром Карпенкові дещо вдалося розібрати.

Роман Ярема був Кравчисі далеким родичем. Перебравшись в Клуш з Стопачів, він став часто бувати в Марини. Дізнавшись, що більшість він одного разу попросив її передати залізничному майстрові станції Стопачі Коломийчуку 100 карбованців. З цього й повелося. Одного разу вона передала сто, двічі — по п'ятдесят, а сьогодні — 25 карбованців Бувши сама не зовсім чесною в своїх «торговельних операціях», Кравчиха запідозрила Ярему й Коломийчука в тому, що вони спекулюють державним лісом. Одного разу вона спробувала передати Коломийчукові не 100, а 95 карбованців. Коломийчук порахував гроші і так глянув на неї, що їй «аж зимно стало». Разом з тим, той же Коломийчук, який був, за визначенням Кравчихи, «начальником по рейках та шпалах від Стопачів аж до Клуша», недавно подарував їй цілісінький віз свіжого сіна скошеного в смузі залізниці.

Тепер підполковник Карпенко вже не мав сумніву, що гроші були своєрідним кодом, зміст якого змінювався залежно від сум, які передавалися. Напрошувався висновок, що 25 карбованців — сигнал про арешт. Карпенко занепокоївся. Гроші були передані дві години тому. Треба негайно брати Коломийчука.

Та люди, що пішли на залізницю, повернулися з порожніми руками: Коломийчук зник.

Вдалося встановити, що останній раз Коломийчука бачив черговий по станції. Він і повідомив, що перед цим залізничного майстра питав якийсь пожежник з загону ВОХР. Вохрівця і Коломийчука бачив також бригадир шляху. Начальник Вишгородського загону ВОХР, викликаний Карпенком до телефону, відповів, ще сьогодні ніхто з пожежників не виїжджав у Стопачі. Таким чином для Карпенка стало зрозуміло, що і Ярема і Коломийчук мали одне завдання: допомагати парашутистові. Він негайно повідомив про це генерала.

Лише тепер відчув Карпенко втому. Сльозилися очі, хотілося спати. Від цигарок і голоду смоктало під грудьми.

Але все це можна надолужити: виспишся, поїси і все пройде. А от відчуття досади, що не залишало його й на хвилину, — так швидко не позбудешся. Він розумів, що проґавив Коломийчука спочатку. Там, в хаті лісника, все йшло добре до появи прикордонників. Застуканий ними зненацька, Карпенко не міг відразу звернути увагу на безглуздість отієї фрази про 25 карбованців. Але про це добре говорити зараз, коли необачність зроблена і за деякий час її видно в усіх деталях. Він може навіть заспокоювати себе думкою, що це могло трапитись з кожним, що були об'єктивні причини, що, кінець кінцем, треба просто щось робити, а не терзатись думками. Але всі ці тверезі міркування розліталися, коли він пригадував, що проґавив Коломийчука. А чим це грозить для закінчення операції — передбачити тяжко.

Злість і досада не проходили, але зганяти їх на комусь Карпенко ще не вмів.

Районний уповноважений, майор, що починав уже повніти, запропонував разом поснідати, а потім уже відпочити у нього. Та відпочивати не довелося. Не встигли вони з майором поїсти, як в чайну прибіг сержант і подав Карпенкові телеграму. Генерал Степаничев пропонував йому виїхати в Клуш до Лоська і розібратися там в обстановці. Капітан чекає на нього в будинку відпочинку нафтовиків.

Розрахувавшись, Ігор попрощався з майором.

Біля Старого схрону собака відразу взяла слід. Капітан Лосько зі своєю групою ледве встигали за провідником. Вони вибивалися з сил, швидко підіймаючись в гори по слизькій трав'янистій стежині. Лосько важко дихав. Липкий піт заливав очі. Віття колючих кущів, відтягуючись, боляче било по обличчі, руках, дерло одяг. Понад дві години вони майже бігли лісом, потім перевалили через кудлату гору. Звідси вже було видно Клуш. Прикордонники спустилися до підніжжя: вони вийшли на широку алею будинку відпочинку нафтовиків. Собака зупинилася, смикнула хвостом, а потім повернула назад, в кущі, правіше від того місця, звідки вискочила на алею. Вона загавкала. За два кроки від алеї впали в очі поламані віття шипшини і пом'яті кущі. Провідник-прикордонник нагнувся. Він повзав по траві, його штани на колінах фарбувалися в усе яскравіший зелений колір. Потім він звівся і впевнено промовив;

— Тут ховалося двоє. Це точно.

— Що точно? Що ховалося чи що двоє? — запитав Лосько.

— Двоє, товаришу капітан. Але звідки взявся другий?

Це було несподіванкою. Дійсно, звідки другий? Далі собака сліду не брала: алеєю зранку пройшло багато людей — відпочиваючі рано йшли до річки.

Єфрейтор-провідннк говорив не поспішаючи, докладно, як на учбових заняттях:

— Товаришу капітан, вони були в оцих кущах ще вчора ввечері.

Лосько присів на лавку. Мускули ніг тремтіли після важкого шляху на гору. Він почухав потилицю. Парашутист був тут вчора пізно ввечері або вночі. Де ж він провів ніч? Хто другий?

Лосько намагався знайти відповідь на кожне з цих питань, але не міг. Тепер він не знав, куди рушити далі. Хвилин за п'ятнадцять він вирішив про все це повідомити генерала. Від Степаничева прийшла лаконічна відповідь: «Чекайте на Карпенка».

Повернувшись з телеграфу, капітан подумав, що непогано було б поговорити з адміністрацією будинку відпочинку. Але чи варто починати цю розмову без Карпенка? Може, він привезе якісь новини. Лише зараз Лосько зрозумів, що зробив вірно, відрядивши на вокзал одного з своєї групи. Все ж не завадить, коли він буде спостерігати, хто сідатиме на поїзд.

Сонце піднімалося все вище і вище. Капітан та його супутники сиділи біля сплетеної з товстого дроту огорожі будинку відпочинку. Собака, що лежала біля ніг єфрейтора, поклавши морду на витягнуті лапи, спостерігала за людьми і вряди-годи смикала хвостом. Нарешті вкінці алеї появилася постать Карпенка. Він ішов, тримаючи на руці піджак. Лосько подивився на годинника, похитав головою і звівся йому назустріч. Після короткої наради вони вирішили поговорити з працівниками будинку відпочинку.

Головний лікар сяйнув окулярами і здивовано подивився на їх документи. Що могло трапитись в його невинній установі? В загальних рисах йому розповіли про суть справи. Викликали лікаря Софію Сергіївну, яка вчора чергувала. Повна сива жінка в білому накрохмаленому халаті, присівши на краєчок канапи, збентежено вислухала прохання Ігоря: «Спробуйте, будь ласка, пригадати всі, до найдрібнішої, події минулої доби. Адже у вас добове чергування?»

— Так, я чергувала добу. Але я нічого не можу пригадати що-небудь таке, що варте було б уваги.

— А вчора ввечері або цієї ночі були якісь порушення режиму з боку відпочиваючих?

— Це як завжди, — посміхнулася жінка. — Після відбою завжди знайдуться аматори місячних ванн. З цим неможливо боротись. — Хто саме вчора запізнився до відбою?

— Та хіба я могла встежити! На початку дванадцятої я обійшла корпуси і «Лісову спальню» — так у нас іменується галявина посеред парку, де на відкритому повітрі сплять відпочиваючі. Начебто всі були на місці. Але знаєте, в нас є «спеціалісти», особливо з молоді: розкладе свою ковдру так, наче людина, яка вкрилася з головою, а сам… А що трапилось? — запитала раптом жінка.

Карпенко подивився на її сиву голову, обличчя з поморщеними щоками і короткозорими теплими очима.

— Вчора увечері тут був ворог. Він зустрічався з кимось з відпочиваючих або співробітником.

Жінка подивилася на всіх з таким виглядом, наче запитувала: чи не жартують з нею?

— Отже, вночі нічого незвичайного у вас не трапилося? — ще раз запитав Карпенко.

— Аркадій Степанович, — раптом звернулася жінка до головного лікаря, — відпочиваючий Феофанов знову не ночував сьогодні в будинку відпочинку.

— Феофанов? — перепитав головний лікар.

— Так. Отой, що має такий начальницький вид і всім зауваження робить.

— Розкажіть детальніше, лікарю, — зацікавився Карпенко.

— Рано-вранці, приблизно пів на сьому, — поспішливо, наче боячись, щоб її не перебили, почала Софія Сергіївна, — я вийшла в парк. Напередодні до нас прибула нова група відпочиваючих. Доки їх влаштували, пробило три, а в шість мене вже розбудив шеф-повар — брате пробу. Боліла голова. Я вирішила пройтися. Проходячи мимо воріт, я почула, як зашуміла машина. Стукнули дверцята — і знову загув мотор. Я поцікавилась, хто ж це до нас так рано приїхав. В цей час якийсь мужчина повернув на бокову алейку. На вулиці розверталася легкова машина, таксі. Я покликала мужчину. Він зупинився, і я впізнала Феофанова. Він, мабуть, був чимось розстроєний і розмовляв зі мною різко, нехотя. На моє питання, чому він не ночував в будинку відпочинку, він відповів, що ходив на станцію зустрічати якогось приятеля із міністерства, який проїжджав через Клуш. Я зауважила йому, що мене мало цікавить, де працюють його приятелі, і що я доповім головному лікареві про порушення режиму. Феофанов став грубіянити, відповів, що це питання «уже сам якось полагодить з головним лікарем», а мені, мовляв, нічого втручатися в чужі справи…

— А чому ви вирішили, що він зовсім не ночував? — перебив Карпенко. Феофанов міг дійсно встати зарання і піти на вокзал.

— А таксі! Якщо він справді ходив на вокзал, то хто ж бере звідти таксі, коли тут відстань всього 500–600 метрів Це просто було б безглуздо.

— Це логічно, Софіє Сергіївно, — зауважив Карпенко. — Але зовсім немає логіки в тому, що ви після безсонної ночі до цих пір не спите з нашої вини. Ідіть відпочивати і дуже вам дякуємо!

Коли жінка вийшла, головний лікар звівся з-за столу.

— Не буду вам заважати, — він зняв окуляри і почав їх класти до рогового футляра.

— Ні, ні, Аркадію Степановичу, ви нам дуже потрібні, — заперечив Карпенко. — Будь ласка, залишайтесь. З вашої згоди я подзвеню.

— Прошу.

Начальник вокзалу, з яким, нарешті, з'єднали підполковника, відповів, що біля станції немає зупинок таксі. «Та ні ж! І сьогодні вранці не було… Абсолютно точно! А хто це запитує? З міліції? Щось трапилось? Я зараз ще в перонних контролерів поцікавлюсь…» Хвилин через п'ять він уточнив, що вранці біля вокзала не було жодної машини і що два пасажири з вантажем, які приїхали п'ятигодинним поїздом, обурювалися цим.

Тоді Карпенко вирішив поговорити з Фео- фановим. Але його довго не могли знайти. Виявилось, що він спить в гамані — посеред бору за волейбольним майданчиком.

В пом'ятій вельветовій піжамі, з книжкою під рукою, він зайшов до кабінету впевненою ходою і, не чекаючи на запрошення, сів у плетене крісло навпроти головного лікаря. Темноблакитні красиві очі його зустрілися з поглядом Карпенка. «Такі подобаються жінкам», подумав з легкою заздрістю Ігор, окинувши показну постать Феофанова.

— Ескулапові нафтовиків, Аркадію Степановичу, мій уклін! — Феофанов, сидячи, схилив голову в бік головного лікаря. Голос у нього був низький, грудний. Розмовляв Феофанов трохи театрально, хизуючись красивою російською вимовою.

— Вячеслав Аполлінарійович, будьте ласкаві пояснити свою поведінку, — похмуро сказав головний лікар. — Сьогодні вранці ви нагрубіянили черговому лікарю.

«Молодчина лікар! — подумав Карпенко. — Здалеку і міцно починає. Відразу, з плеча головним питанням не б'є».

На щоках Феофанова проступили червоні плями.

— Черговий лікар, ця, як її, Софія Сергіївна, сьогодні вранці в явно неприпустимій формі зробила мені безпідставний закид. — Він поглянув через плече на Карпенка і промовчав. Потім, пильно подивившись на головного лікаря, промовив не голосно, але досить чітко: — Я хотів би поговорити з вами, Аркадію Степановичу, про це зовсім відверто і думаю, що краще це зробити без свідків.

— Ні,—рішуче заперечив головний лікар. — Товариш Карпенко тут зовсім не стороння особа; і я хотів би, щоб ви пояснили все в його присутності.

Феофанов знову подивився на Карпенка, тепер уже повернувшись всім корпусом. І, мабуть, вважаючи його якимось курортним начальством, кивнув головою.

— Ну що ж, звольте! Я не пам'ятаю точно, що говорила мені Софія Сергіївна, але тон і зміст її зауважень мене образили. Я дуже коректно дав їй зрозуміти, що з заступником… тобто відпочиваючим в такому тоні говорити не можна. Крім того, вона зробила спробу втрутитися в мої особисті справи. Визнаю, я дещо порушив режим: за півгодини до підйому вийшов на вокзал. Їхав з Москви мій старий приятель— Морозов — начальник провідного главку союзного міністерства, і я зустрівся з ним. Нічого, як бачите, карного я не вчинив і докоряти мені в цьому просто таки смішно.

— Значить, ви з вокзалу на таксі приїхали? — запитав, підіймаючись з канапи, Карпенко.

— Ну, на таксі, — здивовано подивився на нього Феофанов. — Це що — має якесь значення?

— Дуже велике. — Карпенко сів за стіл на місце, що ним відразу ж поступився головний лікар. — Справа в тому, громадянине Феофанов, що жоден Морозов не проїжджав сьогодні через Клуш з тієї простої причини, що вранці тут не проходить московський поїзд.

— Я вас не розумію, — насупив свої красиві брови Феофанов. — Ну, можливо, я помилився і помилково подумав, що поїзд, яким їхав Морозов, московський, а це міг бути львівський чи ще там який. Морозов провадить інспекційну поїздку по західних промислах. Він міг їхати, нарешті, навіть приміським.

— А ви не можете відрізнити приміські старенькі польські вагони від суцільнометалевих вагонів швидкого поїзда? — посміхнувся Карпенко.

— Це що — допит? — підхопився Феофанов, Він демонстративно пожбурив свою книжку на канапу і пішов до дверей. Але на його шляху в дверях уже стояв Лосько.

— Що? Що таке? — метнув на нього погляд Феофанов. — Звольте пояснити! Яке ви маєте право!..

— Сідайте на місце, Феофанов. Ми в Комітету держбезпеки, і якщо вас цікавить правова сторона нашої бесіди, то ми затримуємо вас. Ось постанова про затримання, винесена на основі статті 100 Карного Кодексу. — Карпенко простягнув листок-бланк.

Феофанов повільно повернувся до столу. Червоні плями знову появилися на його щоках. Він намагався бути спокійним, говорив з меншою бравадою, але кожну фразу вимовляв з гідністю, старанно підбираючи слова.

«Або він хороший актор, цей Феофанов, або я непростимо помиляюся», подумав Карпенко, але розмову вирішив продовжувати в тому ж тоні.

— Де ви були рано-вранці?

— Зустрічав приятеля. На вокзалі.

— Начальника главку Морозова?

— Ні, не його, — запнувся Феофанов. — Це я так, трохи похвастався…

— Кого ж?

— Брата дружини. Він в Закарпатті відпочивав. З Магадана приїхав.

— Магадан далеко, це вірно. Але ми й це можемо перевірити. Прізвище, місце роботи брата вашої дружини?

— Я не розумію, що ви від мене хочете! — підхопився Феофанов. — Мої зустрічі з родичами не загрожують, здається, державній безпеці!

— Можливо. Незрозуміло, правда, як це Морозой вашим приятелем, а потім уже І братом дружини.

— Про Морозова я збрехав, якщо хочете. Але чому брат моєї дружини не міг бути моїм приятелем одночасно — не розумію. їй-богу, не розумію!

— Все можливо, коли людина говорить правду. А вй, пробачте, брешете і про Морозова, і про брата дружини, і про те, що пішли з будинку відпочинку за півтори години до підйому. Ви тут взагалі не ночували!

По тому, як Феофанов заворушив бровами і засовався на стільці, Карпенко зрозумів, що він вгадав. Треба було лише вияснити, коли Феофанов поїхав: вчора вдень, ввечері, чи лише вночі, чи на світанку? Це було дуже важливо.

— Куди ви поїхали вчора?

— В Стопачі попутним таксі.

— О котрій годині?

— Ввечері.

— Ви їхали один?

— Тобто, як один! Я ж сказав, що машина була попутною, отже в ній були й інші пасажири, — в'їдливо сказав Феофанов.

— А серед пасажирів не було ваших знайомих або родичів? — Жартувати зволите?

— Ні, я запитую серйозно.

— Не було.

— І останнє питання. — Карпенко звівся, подивився прямо в очі Феофанову. — У кого ви були в Стопачах і що робили в цю ніч?

— Вас це дуже цікавить?

— Так.

— В баби! Повідомити деталі?

— Ви!..

— Що?! — підхопився той.

— Сидіти! — різко наказав Карпенко. — Як вам не сором. Ви прекрасно розумієте, про що вас запитують, а замість прямої відповіді хочете відкупитись низькопробними побрехеньками. Тут нікого не цікавлять ваші любовні пригоди. Нам треба знати, де ви були цієї ночі. Адреса вашої знайомої?

Феофанов мовчав. Карпенко пройшовся по кімнаті.

— Ось що, Феофанов, — присів він на край столу, — я серйозно попереджую, що рано чи пізно ми все про вас довідаємось самі, але у ваших інтересах, щоб ми дізналися про це від вас і до того ж якнайскоріше. Ви мене зрозуміли?

— Повірте мені, я ні в чому не винен! — раптом якось плаксиво заговорив Феофанов, звертаючись до Карпенка. — Клянусь щастям своїх дітей, я нічого протизаконного не робив. Я…

— Адреса і прізвище вашої знайомої? — перебив його Карпенко.

— Стефанія Грель, тридцяти років, Стопачі, вулиця Привокзальна, 86. Учителька.

— Оце повна відповідь, — посміхнувся Карпенко. — Більше нічого істотного про свої нічні походеньки додати не хочете?

Карпенко підійшов до Лоська і щось йому тихо сказав. Той швидко вийшов.

— Ось що, Феофанов, — Карпенко повернувся до столу. — Ми вирішили все ж затримати вас на кілька годин, доки не виясниться одна обставина. Я домовився з головним лікарем і вам тут дадуть окрему кімнату. З вами піде ось цей товариш, — кивнув Ігор на співробітника, що зайшов до кабінету.

— Коли Феофанов в супроводі співробітника райвідділу пішов, Карпенко розстебнув верхнього ґудзика сорочки і витер хустиною обличчя та шию. Сівши на канапу, жестом запросив Лоська, показуючи на місце біля себе.

— Що у нас виходить, Стасю? Парашутист вчора був у будинку відпочинку і тут з кимсь зустрічався. Цей «хтось» без сумніву має якийсь стосунок до будинку відпочинку: він або з тих, хто відпочиває, або з персоналу. Можна майже напевно сказати, що в Клуші парашутист не залишився. В невеликому селі кожен перехожий западає у очі, в будинку відпочинку — теж. Напевно він майнув кудись подалі, і я не маю сумніву, що вчора ж ввечері. Смерком в той же день з будинку відпочинку крадькома їздив у Стопачі й Феофанов. Коли його запитали, де він був, він почав брехати, викручуватись, плутати. Чи можна вважати, що Феофанов і є той «хтось», що з ним зустрівся в кущах парашутист? Чи можна вважати, що після зустрічі Феофанов супроводжував парашутиста кудись в Стопачі? Мені здається, що не лише можна, але й слід так думати. Тепер, хто така Стефанія Грель? Про неї Феофанов без сумніву сказав правду. Його коханка чи співучасниця? Треба негайно її допитати. Тільки обережно. Можливо, що Феофанов, передавши парашутиста кому слід, вже потім зайшов до цієї дами, щоб замести за собою сліди. Це теж треба вияснити. Маршрутне таксі, в якому начебто вчора ввечері їхав Феофанов, ішло з боку Вишгорода. Я пошлю Авер'янову шифровку, нехай займеться пошуками цієї машини. А ти підеш до Грель. Бери «газик» і давай відразу туди! Захопи з собою хлопців з райвідділу, прикордонника з собакою я вже відправив. Я залишуся поки що тут. Дивись, будь обережним. До Грель підеш сам, щоб не викликати в неї підозри.

Вулиця Привокзальна тягнулася паралельно станції. Будинки з правого боку майже примикали до безконечного станційного паркана. Більшість будинків на Привокзальній була посеред дворів, і за залізними прутами огорож, крізь густу зелень яблунь та декоративних кущів просвічувалися лише черепичні дахи.

Вже смеркло, коли капітан Лосько підійшов до будинку № 86. Феофанов не збрехав: в будинкоуправлінні Лоськові сказали, що в будинку № 86 в першій квартирі проживає учителька 2-ї школи Стефанія Романівна Грель разом з одинадцятилітньою дочкою Аллою. Грель займає одну ізольовану кімнату і кухню з окремим виходом. Крім неї, в будинку живе сім'я районного землеміра.

Лосько намагався уявити собі тридцятилітню Стефанію Грель. Професія педагога, невдале сімейне життя, повинні були, за переконанням капітана, відбитися на зовнішності жінки. Її зв'язок з цим бундючним індиком з нафтозбуту нічого хорошого не додавав Грель в усіх випадках. Як це він сказав? «Баба». Мабуть, баба і є.

Можливо, важка коса, зав'язана вузлом, як данина педагогічній етиці, і, звичайно, зовнішня скромність. Таку важко викликати на відверту розмову, якщо вона навіть лише коханка Феофанова. А становище в Лоська не зовсім приємне: доки не вияснена її роль в усій оцій справі, він повинен не викликати у неї підозри. В кишені на всякий випадок лежить посвідчення на ім'я інспектора обласного курортного управління. Про що може говорити такий інспектор з учителькою? Про її стосунки з якимось Феофановим?

Двері відчинила висока струнка дівчина, коротко, по-хлоп'ячому підстрижена. Скромна блузка і немодна простенька спідничка підкреслювали її міцну спортивну постать.

— Мама вдома? — запитав Лосько і тут же прикусив губу. «Яка мама?» Дурень! Адже їй років 19–20, якщо не більше, а дочці Грель — одинадцять.

Жінка, що стояла в дверях, ступила вперед, і Лосько побачив здивовано зведені брови, кілька зморщок біля очей і друге, ледь помітне, підборіддя.

— Вам, товаришу, кого? — ледь усміхнувшись, запитала вона.

— Мені Стефанію Романівну Грель.

— Це я, — сказала жінка. — Заходьте.

«От тобі й «баба»!» подумав Лосько, дивлячись їй вслід. Вона йшла легко й швидко.

В кімнаті він відразу ж побачив срібний кубок з постаттю тенісиста, що стояв на приймачеві.

«Спортсменка. От звідкіля оця струнка постать і хлоп'яча хода!» Він мимоволі поглянув на її маленькі, але міцні руки.

— Пробачте, в мене на кухні молоко! — вигукнула Грель.

І перш, ніж Лосько встиг щось відповісти, вона вискочила з кімнати. Бігти слідом за нею було безглуздо. Він вирішив чекати. Скориставшись відсутністю господарки, капітан пильно оглянув кімнату. Книжкова шафа. Крізь скло солідно тьмяніють золоті корінці. На старенькому письмовому столі — кілька книг з численними хвостиками паперових закладок. Широка тахта покрита гуцульським килимом. На стінах — кілька картин у важких рамах. Наче все просто, і водночас дуже затишно. Від чого? «Картини», зрозумів нарешті капітан. Коли Лосько підійшов ближче, він побачив, що це добре виконані на якісному папері літографії. Одна з них була йому знайома. Величезний бугай з лютими, налитими кров'ю очима упав на арену біля підніжжя кам'яного амфітеатру. Списи гладіаторів глибоко ввійшли в могутню тушу тварини. До рогів його прив'язана молода жінка. Її обличчя з заплющеними очима спокійне. Страждання, муки, ганьба — все позаду. Лише втома окреслила юні вуста. Могутній чоловік з випещеним, голеним, брезклим обличчям, взявшись у боки, дивиться на мученицю. Пола тоги недбало перекинута через плече. В його вицвілих очах немає ні цікавості, ні жалю, ні задоволення. Холодну пересиченість і нудьгу можна прочитати на його обличчі. Мабуть, так же дивився він з балкона свого палацу на палаючий Рим…

Грель ввійшла так же несподівано, як і вибігла.

— Цікавитесь картинами? — почув капітан її голос.

— Так. — Він обернувся. — Я дуже люблю Семирадського. Багато хто ганить його за цю картину. По-моєму, даремно. Його Нерон тут — це ж справжній символ пересиченої і загниваючої імперії рабовласників.

— Хіба це Семирадський? — щиро здивувалась Грель.

Лосько кивнув головою.

— «Нерон в циркові». Пам'ятаєте, у Сєнкєвича в «Камо грядеші» опис розправи над християнами?

— Аякже! — зраділа Грель. — А я все думала, що ж нагадує оця картина. Адже там Лігію отак прив'язали.

Лосько радів, що ось так, безпосередньо, невимушено, розпочиналося їхнє знайомство. Вони продовжували розмовляти про мистецтво. Капітан любив і знав його, але думати зараз треба було про зовсім інше. Що вона за людина? Невже ворог з хорошою витримкою чи просто… Що просто? Лосько вже помітив, що вона встигла переодягтися. На ній була більш закрита блузка і спідниця-шотландка. Що ж вона, все ж, за людина? Директор школи говорив про неї дуже похвально. Досвідчений педагог, громадська діячка, користується авторитетом серед колективу. Багато зробила для організації шкільного піонерського табору санаторного типу. Але це там, в школі. А вдома? Одинока мати… Яке холодне слово! Одинадцять років ростити без батька дочку. Невже за ці роки вона не могла влаштувати своє особисте життя? А цей зв'язок з Феофановим?

Нарешті розмова про живопис вичерпалась. Грель сіла поруч з Лоськом на тахту.

— Ну, а тепер про вашого Вову, — сказала вона, — Мені вдалося умовити Томську і Бомбело. Вову залишають ще на один місяць. Врахували, що вам самому тяжко доглядати влітку за сином. Я це по собі знаю, а мужчині, звичайно, ще важче.

— Який Вова? — здивувався Лосько. І раптом майнув здогад: вона вважає його за когось іншого, і тому цевимушена розмова про живопис, згадка про піонертабір, про Вову.

— Пробачте, товаришко Грель, але в мене немає ніякого Вови.

— Як немає? — звела вона брови. — Ви — Поліщук?

— Ні. Я до вас по іншому питанню.

Грель насупилась, встала і відійшла. Звівся і каштан.

— Я вас слухаю.

— Не знаю, з чого й розпочати. Розмова не зовсім звичайна і не дуже приємна.

Жінка уважно подивилася на Лоська.

— Якою б ця розмова не була, я її готова вислухати.

— Добре, — зітхнув капітан. — Я інспектор курортного управління Лосько. У нас в Клушському будинку відпочинку сталася неприємна історія. Зник один з відпочиваючих, Феофанов, Відсутній уже два дні.

— Ви прийшли його шукати до мене?

— Не зовсім, — запнувся капітан, — Швидше запитати у вас: чи не знаєте ви, де він може бути? Вашу адресу ми знайшли в його записній книжці. Я приїхав сюди по деяких справах, разом вирішив звернутись і до вас.

— Ви знайшли у нього лише мою адресу? Чи будете їздити по всіх адресах, які є в його каталозі? В такому разі вам довелося б робити недосить приємні візити багатьом жінкам.

Стукнули двері, в кімнату забігла висока худенька дівчинка з такими ж темними, як у матері, очима.

— Мамусю, можна, я візьму твою стару ракетку і ще трохи пограюся у дворі в Альоші?

Помітивши незнайому людину, дівчинка збентежилась і ввічливо привіталася.

Грель взяла ласкаво дочку за плечі.

— Ракетку я віддала відремонтувати. А погуляти можеш ще з півгодинки. Не більше.

Коли дочка вийшла, Грель суворо насупила брови і подивилася на Лоська.

— Даремно ви хвилюєтесь з-за вашого Феофанова. Такі не пропадають.

Вона повернулася спиною до капітана і сіла за письмовий стіл.

Лосько був збитий з пантелику: поведінка Грель була дуже вже незвичайною. Посварилася вона з цим індиком, чи що? Або все це гра, і вона намагається зобразити просто інтимну драму?

— Ви ще тут? — повернулася вона. — Ах, так, вам потрібно знати, де Феофанові Вчора ввечері він приїхав сюди… — Грель зло примружила очі,— відвідати свою позашлюбну дочку. Правда, зустріч не відбулася. Я його й на поріг не пустила.

— О котрій годині вів у вас був?

— Тоді, коли найзручніше робити візити незамужнім жінкам. Десь біля півночі. У вас все?

Вона швидко звелася.

— Я проводжу вас.

На вулиці було вже темно, тихо і чомусь сумовито. Через садок до хвіртки вони пройшли швидко. Грель, видимо, поспішала випровадити його. Навіть не подала руки, а лише відкрила хвіртку. В ту ж хвилину вона швидко повернула голову в бік сусіднього двору і схопила Лоська за руку.

— Що там? — запитав капітан, стривожений її рухом.

— Та нічого… Привидилось…

Але раптом неприродний звук долинув до них. Наче хтось хрипів і схлипував одночасно.

— О, знову, — насторожилась Грель.

Лосько до болі в очах вдивлявся в рідкий садок сусіднього двору, але нічого не бачив. Раптом там, за деревами, хтось тихо покликав: «Громов! Громов» Потім гучніше: «Громов! Петро!»

І тут же в тишу вечора врізався постріл. Другий. Третій. Лоськові здалося, наче він бачив спалахи десь за деревами.

— Це в Коломийчука! — вигукнула Грель.

— Де?!

— У дворі Коломийчука, залізничника. Звідси другий двір;..

Каштан прожогом вилетів на вулицю. Він уже зрозумів, що то за звук. «Коломийчук… Це той, про якого говорив Карпенко. Там наша засідка… Хтось наскочив на неї… Швидше!»

Поодинокі перехожі вже поспішали до сусіднього двору. «Що трапилося? — тривожно запитували вони. — Вбили… Кого?.. Грабіжники…» Важко тупаючи ногами, притримуючи рукою кобуру, спішив міліціонер. Коли Лосько порівнявся з двором Коломийчука, троє цікавих вже заглядали через паркан і хвіртку у двір. Капітан протиснувся поміж ними, необережно штовхнув чоловіка в плащі і зайшов у двір: пробачатись було ніколи. Ті, набравшись сміливості, рушили за ним. Їх зустріло зле й грізне: «Назад!» Посеред доріжки, посиланої піском, що вела до ґанку, темніла постать. Світло з вікна одноповерхового будинку виривало з пітьми лише руку з пістолетом. Біля ніг хтось лежав і, судорожно смикаючись усім тілом, хрипів. Розштовхавши цікавих, підійшов міліціонер. Світло ліхтарика побігло по доріжці і зупинилося на тому, що лежав. Хтось поруч з Лоськом охнув. Люди мимоволі поточилися назад. Закинувши голову, на траві лежав чоловік з перерізаним горлом. Його біла сорочка була залита кров'ю. Кров була й на руках, на обличчі, розповзалася темною плямою по піску. В передсмертній судорозі пальці зарізаного вп'ялися в землю, наче він опирався тій силі, яка могла відірвати його від неї, та так і завмерли.

Погаси ліхтар, сержанте, і звільни двір! — наказав той, що тримав пістолет.

Лоськові не треба було нічого пояснювати. В тому, що лежав на землі, він упізнав одного з співробітників райвідділу — лейтенанта Петра Громова, молодого хлопчину, який недавно прибув з училища. Другий, з пістолетом, був капітан Воронько. Лосько побачив, що його допомога тут не потрібна. Бандит, наскочивши на засідку, зумів утекти. Але куди? Адже минуло не більше трьох хвилин, як Лосько почув перший стогін смертельно пораненого. В сусідньому дворі, невгаваючи, гавкала вівчарка. Вона металася на довгому ланцюгові. За будинком Коломийчука білів високий бетонний паркан станції, а за ним у світлі станційних прожекторів було видно довгий дах пакгаузу. Товплячись, люди відступали до хвіртки. Лосько теж позадкував. Хтось міцно потиснув його за лікоть. Він обернувся і побачив Стефанію Грель. Вона дивилася туди, де лежав Громов. Лосько взяв її за обидві руки і повів геть.

На вулиці біля паркана цікавих стало більше. Серед них Лосько помітив оперуповноваженого Сокуренка в цивільному. Голосно засигналила санітарна машина, а за нею під'їхала інша— з працівниками райвідділу. Люди біля паркана пошепки розмовляли. — Бандерівці. їхня робота, — переконано сказав якийсь чоловік.

— Чепуха! — голосно заперечив йому Лосько. — Вам так і сняться бандерівці! Це карних злочинців справа. Не бачили, чи що, як бритвою по горлі різонули?

Грель здивовано глянула на Лоська, а чоловік в плащі палко заперечив:

— Ви помиляєтесь. Це не рук карних злочинців справа. Методи їхні, згоден, але до чого не вдаються наші вороги!

Міліціонери наполегливо вмовляли людей розійтися.

Грель, здавалося, вже трохи заспокоїлась.

— Який жах! Як ви можете зараз отак спокійно сперечатися? Мені страшно!

— Нічого, дівчино, не хвилюйтеся! — підбадьорив її чоловік із натовпу, — їх найдуть.

— Шукай вітра в полі! — посміхнувся Лосько. — А цей теж роззява: горло підставив!

Відтиснуті міліціонерами, вони втрьох — Лосько, Грель і чоловік, що заперечував, перейшли на протилежний бік вулиці і повільно попрямували тротуаром.

— Це ви даремно, — все ще заперечував капітанові чоловік. — Бандитів обов'язково спіймають. Ви, можливо, не стикалися з цими місцевими «бойовиками» з ОУН, а я їх, слава богу, добре знаю!

— А чого мені з ними стикатися? — потиснув плечима Лосько. — Я в міліції ніколи не служив.

— Ви якось дивно дивитесь на пильність. Я в 1947 році демобілізувався як поранений з військ МВС. Руку мені прострелили, висохла, сухожилля пошкоджені.—Лише зараз помітив Лосько, що права рука його співбесідника лежала в кишені застебнутого на всі ґудзики білого плаща.

— Я ось уже 9 років працюю кореспондентом республіканської газети, — продовжував той. — А все ще тягне на оперативну роботу.

Розмовляючи, вони непомітно пройшли два квартали в кінець вулиці. Їм назустріч майже ніхто не йшов. Грель мовчала, думаючи про щось своє. Лосько все поглядав на її обличчя, на струнку дівочу постать. А кореспондент, мабуть, захоплений спогадами, все продовжував:

— …Я прибув сюди в листопаді 1945 року в 13 бригаду полковника Іванова. Геройський був комбриг…

Дорогу їм заступив паркан, що в нього впиралася вулиця.

— Куди це ми зайшли? — запитав кореспондент.

— А вам куди?

— В готель.

— Готель з протилежного боку. — Лосько знову поглянув на Грель. їх погляди зустрілися. Грель дивилася на нього холодно, майже вороже.

— Чого це ви так на мене дивитесь?

— Так. Сподобались.

Вона навіть не вважала за потрібне приховати свого презирства.

— Ну, до побачення, товариші, не буду вам заважати, — кивнув кореспондент.

Лосько помітив краплини поту на обличчі супутника.

— Підемо назад разом, — запропонував капітан, — мені якраз по дорозі із вами.

— Та я спершу не в готель. Мені тут, поруч. До знайомих ще треба, — і кореспондент, прощаючись, вдруге кивнув головою.

— Ну, хто ж це в 12 годин ночі знайомих відвідує? — зупинив його Лосько.

Грель, слухаючи цю розмову, зневажливо мовчала.

— Ні, ви вже мене пробачте! — роздратовано відповів кореспондент. — Але я змушений попрощатися з вами.

Лосько несподівано заступив йому дорогу.

Вони стояли один навпроти одного. Ліворуч від капітана — Грель.

— Скоро дощ, дивіться, — кореспондент підняв голову. Мимоволі подивилася догори й Грель. Лосько лише встиг повернути шию: очі його перехопили праву «пошкоджену руку кореспондента, висмикнену з кишені. В ту ж мить блискавичний важкий удар в підборіддя відкинув кореспондента до паркана. Пальці в капітана хруснули.

Тривожна думка, що вже давно хвилювала Лоська, примусила його повернутись до Грель. «Чому вона тут? Навіщо пішла з нами? Хто вона — друг чи…» Грель розгублено дивилася на нього. За цю мить капітан ледве не наложив головою. З несподіваною силою відштовхнувшись спиною від паркана, кореспондент кинувся на нього. Капітан встиг помітити, як у його руці гостро блиснула розкрита бритва. Пістолет зачепився за підкладку кишені, і Лоско вже не встиг би його висмикнути. Кореспондент був уже поруч, помах бритвою і… Грель, метнувшись, повисла на руці кореспондента. Вона заломила йому руку назад, але він ударив Грель коліном в живіт. В жінки від болю підігнулися ноги, але вона не випускала його руки. Ще секунда — ї Лосько, вихопивши-таки пістолет, рукояткою ударив по голові кореспондента. Той повалився, тягнучи за собою Грель. Стась нахилився і, підхопивши її як дитину, поставив позад себе. Вона припала до паркана, важко дихаючи. Капітан схилився над непорушним кореспондентом. Той, мабуть, був непритомний. Про всякий випадок Лосько підібрав бритву, що випала з руки кореспондента, і обшукав його. Розстебнувши плащ, він побачив те, на що й сподівався: біла сорочка кореспондента була забризкана кров'ю.

В крові лейтенанта Громова була й хустина вбивці, об яку він витер руку і, можливо, бритву. Права рука і підкладка кишені теж були в крові. Маленький браунінг з пристроєм, що глушив звук, Лосько виявив у плескатій кобурі, на паску від штанів. Документів у «кореспондента» не було. Капітан перевернув його обличчям донизу, щоб зв'язати руки. Плащ задерся, і Лосько не міг втриматися від здивованого посвисту: штани «кореспондента» були з кантом залізничної воєнізованої охорони. Так ось хто вранці шукав Коломийчука! Парашутист, «Начальник», про якого розповідав «Глухонімий»-Омелько.

Грель з ненавистю дивилася на спійманого бандита. Світлий вихор розкуйовдженої під час боротьби хлоп'ячої зачіски спадав на очі, вуста були стиснуті. Лоську раптом захотілося міцно потиснути їй руку, навіть обійняти її, як хорошого, найвірнішого товариша, з яким щойно вирвались з смертельної небезпеки, Але він боявся, що вона невірно зрозуміє його, і тому лише сказав:

— Ідіть у двір Коломийчука. Там працівники державної безпеки. Нехай негайно їдуть сюди. Скажете, що вас прислав капітан Лосько.

Диверсант уперто мовчав. Опритомнівши, він сказав районному уповноваженому лише одну фразу: «Говорити нічого не буду». Його вивели.

Лосько і майор — районний уповноважений сиділи на низенькому дивані з риплячими пружинами. Майор нетерпляче кусав ніготь. Потім, повернувшись до Лоська, запитав:

— Ну, так як?

— Що як?

— Як ви його спіймали? — Лосько вловив у його голосі нотки зрозумілої цікавості.— Випадково?

— Як сказати, товаришу майоре. Воно, звичайно, без випадку в нашій справі важко. Завжди потрібен такий ґудзик, що його злочинець губить на місці злочину. Саме випадково.

— І для вас знайшовся такий ґудзик?

— Звичайно… Коли я вбіг у двір Коломийчука і побачив Громова, то зрозумів, що з часу нападу минуло не більшо двох-трьох хвилин. А з тієї хвилини, коли стріляв Воронько, який прибіг на допомогу товаришеві,— ще менше. І виходило, що в розпорядженні вбивці були всього секунди. Куди він міг сховатись? За будийком, за триметровим станційним парканом — пакгауз, там охорона. В сусідньому дворі — злюща собака на довжелезному ланцюгу. В той час, коли відбулося вбивство, я прощався з Грель і стояв до двору обличчям. До того самого, що примикає з правого боку до будинку Коломийчука. Але я нічого не помітив. На вулиці ж ходили люди. Вбивця міг вискочити на вулицю, але тут почав стріляти Воронько, і люди з усіх боків побігли до садиби Коломийчука. Те ж саме повинен зробити і вбивця, якщо він не хотів, щоб його запідозрили. Але на його руках та одязі повинні лишитися сліди — артеріальна кров. Кров обов'язково повинна була забризкати вбивцю. Ось чому я звернув увагу на людину в плащі. Адже вечір був який? Парко, дихати важко. А цей застебнутий на всі ґудзики. Аж піт йому очі заливав.

Лейтенант Сокуренко теж, по-моєму, зацікавився цією особою. Він ввесь час стояв біля нього. Але коли помітив мене, то подав знак. — Лосько моргнув лівим оком, ніби переконуючи майора, що все було саме так. — Воно, звичайно, не новий вид зв'язку, але… Ну, завів я з цим кореспондентом розмову. Вийшли на вулицю разом, а він, сучий син, праву руку як послав до кишені, та так і йде поруч. Я подумав, що саме на цій руці повинна бути кров лейтенанта. А тут він мені нагадав про комбрига Іванова, з яким начебто зустрічався в листопаді 1945 року. Отут він і промахнувся. Адже я пам'ятаю, що Іванов був забитий набагато раніше, ще весною. Дальше затягувати розмову вже не було рації. Бачу, «кореспондент» мій почав нервувати, відчуваю: хоче мене позбутися. А мені робити вже нічого, треба справу до кінця доводити. Тут я теж помилився: дорогу йому заступив. Він і не витримав, першим напав. Хотів, бач, «поголити» мене, як Громова, все хотів змусити мене голову підняти.

Грель, мабуть, він не дуже брав до уваги. Розраховував швидко справитись… Ну, тут я і вліпив йому.

Лосько, скривившись, поворушив розпухлими пальцями.

— Боляче?

— Боляче. Боюсь, що звихнув.

Отже, «Начальник» спійманий! Районний уповноважений не ховав задоволеної посмішки. Радий був і Лосько. Ще б! Спеціальна московська опергрупа вилетіла сюди шукати «Начальника». Не довго йому довелося ходити по нашій землі. Мовчить? Не велике горе: він спійманий на гарячому. Лишаються деякі формальності…

Було далеко за північ, але райуповноваженому не терпілося. Черговий по станції Стопачі вже був викликаний для пізнання. В Стопачинському підрозділі воєнізованої залізничної охорони майор дістав три пари обмундирування. Два співробітники райвідділу швидко одягнулися в форму вохрівських командирів; кітель з погонами і картуз з жовтогарячим кантом зодягнули й на «кореспондента». Коли черговий по станції ввійшов до кабінету райуповноваженого, йому показали трьох «вохрівців». Придивившись до них, черговий відразу ж показав на «кореспондента»:

— Ось цей запитував вранці про Коломийчука!

Після пізнання Лосько зв'язався з Клушем.

Карпенко ночував в «Лісовій спальні», де за вказівкою головного лікаря було поставлене ще одне ліжко. Втомившись після безсонної ночі і напруженого дня, він заснув, щойно приліг. Але довго спати йому не довелося. Десь о першій ночі його розбудив сам головлікар.

— Товаришу Карпенко! Товаришу Карпенко! Вас запитують. Говорять терміново.

Карпенко насилу підвівся і враз, не гаючи й хвилини, зібрався. Біля алеї на нього чекав якийсь сержант-артилерист. Здивовано розглядаючи спортивний костюм Карпенка, сержант ввічливо запитав:

— Ви підполковник Карпенко?

Проглянувши його посвідчення, сержант віддав честь.

— Товаришу підполковник, вас викликає наше «господарство» по телефону. Я на мотоциклі за вами…

Їхати було недалеко. Вже через десять хвилин Карпенко розмовляв з Лоськом.

— Звідки ви знаєте, що це «Начальник»? Вохрівець?.. Пізнав?.. Ну, вітаю тебе, Стасю! А мадам Феофанова?». Допомогла тобі? Як?.. Молодчина!.. Що? Хороша? Навіть дуже? Дивись у мене!.. А Феофанов?.. Де ж він тоді пропадав усю ніч?.. На автобусній станції чекав? А ти перевірив?.. Значить, даремно ми його… Все рівно, свиня, говориш?.. Але якщо не Феофанов, тоді хто ж той другий, що в кущах?.. Гаразд. Подзвоню… На добраніч.

Коли Карпенко повернувся в «Лісову спальню», він довго не міг заснути. Постало нове питання, яке все більше непокоїло його. Хто ж той другий? З ким зустрівся «Начальник» в кущах біля алеї?

Вранці після сніданку Карпенко зустрів Софію Сергіївну, яка чергувала по будинку відпочинку минулої ночі. Вона була чимось збентежена. Привітавшись, він поцікавився, як вона себе почував.

— Дякую. Все гаразд.

— А мені здалося, що ви хворі і чимось занепокоєні.

— Ви вгадали, я дійсно занепокоєна, більше того — обурена.

— Навіть обурені? — посміхнувся він.

— Ви навіть не уявляєте, як важко працювати нам, лікарям-курортологам. Дехто заздрить: мовляв, у нас не робота, а рай земний. 12 місяців у рік на курорті та ще й зарплату за це отримуємо. Але я б таких заздрісників примусила б отут почергувати хоча б одну добу. Я не говорю вже, як важко працювати з тими, що відпочивають, але середній медперсонал! Це просто жах! Ні на кого покластися не можна.

— А що таке?

— Та, от, вчорашня історія… Аркадій Степанович оголосив мені догану. Ну, припустимо, я до деякої міри винна: безконтрольність і таке інше. Але коли я в свою чергу стала вичитувати медсестру, яка чергувала учора в «Літній спальні», вона мені заявила, що я тільки даремно на неї нападаю, що вчора, тобто минулої ночі, всі відпочиваючі були на місці. Правда, говорить, що деякі прийшли вже після відбою, але всі спали на своїх ліжках. В тім числі й Феофанов. Ну, ви чули коли-небудь щось подібне?!

— Та ви заспокойтесь, Софіє Сергіївно! Їй- богу, не варт хвилюватися з-за дрібниць! А про догану я поговорю з Аркадіем Степановичем. Тут щось не зовсім справедливо з його боку.

Молоденька метка жінка в білому халаті зайшла в кабінет головного лікаря.

— Де Аркадій Степанович?

— Ви — Клара Матвіївна Меркулова, медсестра? — підвівся їй назустріч Карпенко. — Вас викликав я. Софія Сергіївна Дуже ображена на вас. Чому ви приховали від неї, що Феофанов не ночував учора вночі в спальні?

Очі Меркулової наповнились сльозами.

— Чого вона чіпляється до мене? — І Меркулова заплакала. — Я добре пам'ятаю, — крізь сльози говорила вона, — що Феофанов ночував учора в «Лісовій спальні». Я не обдурюю, я сама бачила, як Петров прийшов з ним після відбою, десь біля дванадцятої. Вони ще, лежачи, курили і розмовляли. Я їм навіть зауваження зробила. Софія Сергіївна просто чіпляється до мене!

— Ви бачили Феофанова в обличчя, коли він прийшов у спальню? — обережно запитав Карпенко.

— Як в обличчя? Це був Феофанов. Він поруч з Петровим спить. Я ж знаю. їхні ліжка крайні в другому ряду, одне біля другого.

— Біля вас? — Карпенко, ночуючи в «Лісовій спальні», вже придивився до розташування ліжок.

— Ні. На іншому кінці.

— Значить, вони не проходили мимо вас?

— Ні.

— А ви до них підходили?

— Ні.

— Як же ви могли в темряві зі свого місця роздивитися, що то був Феофанов?

— Але ж я знаю, де чиї ліжка! Це були Петров і Феофанов. Я голос Петрова чула. Його за кілометр впізнаєш. Він тихо говорити не може.

— Ну, гаразд. Будемо вважати, що Софія Сергіївна помилилася. Ви на неї не ображайтесь, Кларо Матвіївно.

Коли вона пішла, Карпенко запалив погаслу цигарку і задуманий сів на край столу.

— Петров… Цікаво… Хто ж такий Петров?

А за місяць до описаних подій на забетонованому полі франкфуртського цивільного аеродрому важко сів сріблястий птах-велетень. Літак кампанії «Трансатлантична повітряна лінія», що курсував між Нью-Йорком та Берліном, висадив у Франкфурті на Майні кількох пасажирів. В цей день на аеродромі було багато зустрічаючих: браві лейтенанти морської піхоти, розв'язні офіцери 3-го авіаз'єднання окупаційних військ, якісь нарядні дівиці, кілька цивільних, що скромно тиснулися за спинами військових, службовці аеропорту і обов'язкові репортери, обвішані різнокаліберними фотоапаратами.

В багатьох у руках були букети перших весняних квітів. Зустрічали популярну в цьому сезоні нью-йоркську співачку.

Коли літак чхнув востаннє чадними вихлопами й завмер, до його високих дверцят підкотили трап. Всі кинулися наперед; на верхньому східці трапа мило посміхалася «Королева великого ревю».

Високий, спортивно зодягнений командир безцеремонно штовхнув скромно, але пристойно зодягненого пана. До того ж, здається, навмисне наступив йому на ногу так, що той охнув і випустив з рук капелюха. Молодик, що стояв поруч, швидко підняв капелюха і подав його власникові, що скривився від болю. Той навіть не подивився на ввічливого сусіда, а лише процідив крізь зуби:

— Стенлі, дізнайтесь, як прізвище цього бегемота. Я навчу його ходити!

— Слухаюсь, сер, — тихо відповів молодик.

Полковник Елбрідж Бамфорд Гарт — керівник великого розвідувального відділу при окупаційних військах однієї з країн в Західній Німеччині, був, як говорять, не в настрої. До того ж цей балбес боляче придавив ногу. Дуже вже їх розбестили. «Хрестоносці», «рятівники Європи» тиняються по корчмах! Не армія, а будинок розпусти! Звичайно, коли б на ньому була форма, цей телепень обійшов би його стороною. Полковник поворушив пальцями в черевикові і відчув біль в мізинці. Навіщо було переодягатися в капелюх і пальто? Бачите, шефові прийшло в голову їхати сюди у відпустку! І… «Прошу вас, Ел, — напередодні лунав люб'язно голос шефа в телефонній трубці,— жодної офіційної зустрічі. Я їду, як приватна особа. Якщо матимете час, приходьте зустрічати. Але не як начальника, а як хорошого знайомого». Спробуй після цього не прийти!

«Королева великого рев'ю» під захоплений рев поклонників, нарешті, зійшла вниз. Слідом за нею бочком зійшов по трапу генерал Вільям Уллас. Він довго тис Гартові руку.

— Я радий бачити вас здоровим, Ел.

Не поспішаючи, як старі приятелі, вони йшли до машини, що чекала на них, і Уллас зовсім по- старечому скаржився на свої хвороби. Гарт поглянув на величезні дорожні чемодани, що їх несли за Улласом, і на хвилину майже повірив, що шеф дійсно приїхав сюди відпочивати.

Ввечері, в двохкімнатному номері готелю «Рейн», після перукарні і ванни, генерал Уллас в свіжо випрасуваній вовняній піжамі здавався набагато молодшим. Вони пили з маленьких чашечок чорний кофе і розмовляли про всяку всячину, але Гарт за якимись невловимими ознаками відчував, що все це — вступ до серйозної розмови.

— У свій час, — наче між іншим зауважив Уллас, звичним жестом потираючи тонкі кисті рук, — в цій країні в жодному готелі не можна було бути твердо впевненим, що твоя інтимна розмова не стане відома джентльменам з відомства покійника Гіммлера.

Гарт, старанно закурюючи сигарету, теж відповів начебто між іншим:

— Так, в цьому треба віддати їм належне. Але ми тут за ці роки дечому навчилися. Хоча до ідеала ще далеко, однак в цьому номері, наприклад, вже можна розповісти своїй довіреній особі про те, як відмикається секретний замок вашого сейфа, і бути спокійним за вміст сейфа.

Уллас посміхнувся і заглянув у очі Гарта:

— Дорогий Ел, ви завжди були передбачливим. Але зараз це ні до чого. Я просто відпочиваю тут і дуже далекий від наших копітких і малоприємних службових справ. Хіба що вночі можу щось буркнути.

— Я не мав сумніву, — підхопив Гарт, — що ви маєте намір провести тут свій відпочинок. Але, знаючи вашу звичку розмовляти ві сні, я подбав про те, щоб зберегти в таємниці ваші сновидіння.

Уллас зареготався, звівся і почав широко крокувати по кімнаті, схожий на великого чорногуза.

— Вас неможливо обдурити, але ви все ж помиляєтесь в своїх здогадах. Я перебуваю у відпустці і справді дуже далекий зараз від всяких там службових справ. Але я буду відвертий, Ел, бо розраховую на вашу допомогу.

Гарт нахилив голову, наче говорячи, що генерал може повністю покластись на нього.

Уллас підняв штору і розчинив вікно. Разом з свіжістю травневого вечора в кімнату донісся нерівномірний гул великого міста, сповненого автомобільними сигналами найрізноманітніших відтінків. Гарт вимкнув світло, і зараз особливо яскравими здавалися танцюючі різнокольорові вогні неонових величезних реклам, що обвивали будинки центральних вулиць палаючим серпантином.

Вони стояли поруч біля вікна.

Уллас продовжував погладжувати тонкі кисті рук.

— Я зараз розмовляю з вами, Гарт, як приватна особа. Певні ділові кола, представником яких я в цей час є, дуже зацікавлені в одній справі. Вона настільки делікатна, що її не можна пустити в звичайні офіційні канали, навіть при умові збереження найсуворішої таємниці. Причин до того багато. Основна з них та, що навіть керівникам такої установи, як наша, доводиться рахуватись в деяких серйозних питаннях з думкою ліберальних кіл. Адже їх думка, на жаль, ще має певну вагу в нашій політиці. Так, дорогий Ел, нашим колишнім колегам в цій країні,— Уллас повів широким жестом в бік вулиці,— в свій час було набагато легше, ніж нам з вами у себе вдома. Лібералізм, громадську думку, високу політику вони вважали химерами і керувалися в своїй діяльності лише одним залізним принципом — доцільністю. Звичайно, вони були дещо примітивні й грубуваті, але, справді, можна позаздрити їх рішучості й розмахові… Але я ухиляюся від основного. Успіх справи, про яку я говорю, залежить від того, чи зуміємо ми, завершивши її, залишитись в тіні. Це — ще одна причина, яка примушує нас діяти на свій страх і риск. Якщо навіть технічно ми успішно здійснимо все задумане, але не зуміємо замести сліди, наслідки будуть такі сумні, що нам краще відразу ж відмовитися від усього цього. І, навпаки, якщо навіть акція буде здійснена не зовсім удало, але там ~ ви, мабуть, догадуєтесь, де — не зможуть встановити або навіть доказати, хто смикнув за шворку, ми з вами будемо на коні. За другою умовою навіть та спроба, що зірветься, але отримає широкий розголос, буде мати для нас позитивний результат. Ви здивовані, Ел? Все це справді трохи незвичайне. Але я далекий від того, щоб інтригувати вас. І про суть зможу говорити лише тоді, коли ви погодитесь допомагати мені.

Гарт мовчав, вивчаючи кінчик сигарети. Нарешті він запитав:

— Що думають про все це господарі?

Уллас, зіщулившись, закрив вікно і ввімкнув світло. Він підійшов до столу, відщипнув шматочок бісквіта, здув пудру цукру і повільно поклав його в рот.

— Начальство робить вигляд, що воно нічого не знає, і вдасться до вже випробуваного дипломатичного невідання, якщо все буде гаразд.

— А якщо провалимось?

— Тоді нас з вами, якщо ви теж візьмете участь, виштовхають, за двері, і це буде найкращим кінцем для нас з вами, — абсолютно спокійно відповів Уллас.

Гарт почав нервово ходити по кімнаті. Неофіціальний тон розмови давав йому можливість не особливо церемонитись.

— Мене цілком влаштовує теперішня моя посада. Що ж стосується дверей, то я вважаю за краще, щоб мене не виштовхували в плечі.

— Зацікавлені в цій справі люди щедро оплатять будь-який риск, 50 тисяч відразу ж і стільки ж в тому разі, якщо ви позбудетесь посади. Якщо все буде гаразд, то ваш поточний рахунок відразу виросте на 150 тисяч. Крім того, про вас не забудуть в майбутньому. Адже мені пора на відпочинок, і моє місце скоро звільииться… Хоча я не буду вас умовляти. Як хочете.

Гарт сів в крісло. Широко розставивши ноги, він втупився очима в стіну навпроти. Сума, запропонована Улласом, приголомшила його. Крім того, якщо навіть Уллас не побоявся, то йому, Гарту, і бог велів. Гарт уже не вагався. З відповіддю не квапився лише тому, що якось ніяково сказати після «ні» відразу ж «так», Уллас подумає — та це і недалеко від істини — що він набивав собі ціну- Після паузи Гарт піднявся:

— Якщо я вірно вас зрозумів, — то першою основною умовою цієї операції є збереження таємниці. Чим менше людей буде знати про неї, тим краще. Так от, я навіть не наполягаю на тому, щоб ви були зі мною відвертим. Якщо я не помиляюся, вам потрібні люди, на яких можна було б покластися, чи не так?

— Не зовсім. Крім людей, яких ви повинні добрати, вам ще належить дещо дуже детально відрегулювати: перекидання, транспортування, спорядження, тренування — і все це треба робити приватно, використовуючи лише особисті зв'язки й гроші. Витрати необмежені — компенсуються будь-які заходи. Але ви маєте рацію: основне — це люди. Мені потрібні не просто люди. Потрібна людина, яка знає вищу математику нашого ремесла, здатна вирішити будь-яке завдання самостійно. Мені потрібна одна така людина. Про решту поки Що не варт говорити. Місце дії — Росія, як ви вже, напевно, догадались: точніше — Західна Україна, район Карпат і Закарпаття. Мета — диверсія. На що вона буде спрямована? Ця деталь для вас, як ви самі сказали, не має значення, тому я промовчу. Не ображайтесь. Я завжди довіряв вам усе. Але велика таємниця — великий тягар, а ви й без того надриваєтесь від подібних тягарів. Ось це винагородить вас за невдоволену цікавість. — Уллас дістав чекову книжку.

Полковник слідкував за золотим пером, що швидко й недбало виводило пятизначне число.

Уллас подав йому чек.

— На пред'явника, так буде краще. Дивіться, не загубіть, — посміхнувся він. — Тепер до діла. Що ви можете мені запропонувати? Вам треба лише порекомендувати мені людину і на деякий час передати кермо в мої руки. Решту я беру на себе.

Гарт зосереджено потирав підборіддя.

— Думайте, думайте, Ел.

— По-моєму, Ковальов не погана кандидатура, — врешті вимовив він. — Ви його знаєте: «Фізик». Минулого року він дуже вдало здобув у Ленінграді дані про роботу росіян над апаратом «3–6». І зумів непомічений повернутися назад.

Уллас заперечно покрутив головою.

— Тоді може залучимо до цієї справи «Два-х»?

— Боюсь, що шеф буде незадоволений. «Два-х» числиться за відділом економічної інформації. Він уже пустив хороше коріння. Не хотілося б зривати його з місця інспектора воєнізованої охорони однієї з підмосковних доріг. Але, мабуть, доведеться.

— Він над міру обережний.

— Знаю. Він піде помічником. Але кого все ж на головну роль?

Гарт назвав ще два-три прізвища, але все це було не те. В той вечір, як і наступного дня, полковник не міг запропонувати Улласові нічого путнього. Єдиною людиною, що на ній Уллас на хвилину зупинив свою увагу, був агент під прізвиськом «Еней», або «Глухонімий», як його назвав Гарт. Справжнє прізвище — Омелько. В минулому активний бандерівець, він недавно закінчив повний курс навчання в спеціальній розвідшколі. Його витримка, холоднокровність звіра, залізна нервова система спершу вразили Улласа, але після знайомства з його численними фото, генерал червоним олівцем обвів на одній з них спершу невиразне обличчя Омелька, а потім окремо — його очі—щілинки і маленький вузький лоб. Перегорнувши кілька сторінок, Уллас недбало відкинув папку.

— В нашому ділі «Глухогімий» може бути в крайньому разі рядовим виконавцем. Зрозумійте одне — мені потрібна мисляча людина, з широким світоглядом, рішуча, смілива, але по-розумному обережна. Їй багато що доведеться самостійно вирішати там, на місці.

Полковник зауважив, що дуже важко підібрати отак, відразу, досвідченого спеціаліста по Україні.

Назавтра зранку Уллас, зневаживши обережність, приїхав у відділ до Гарта, навіть не попередивши його. Уллас вирішив особисто проглянути всю агентурну картотеку по Східній Європі. При вході в приймальну Гарта він зустрів показного модно зодягненого чоловіка з приємним, навіть красивим обличчям. Ввічливо пробачившись, той виишов у коридор. На свою пам'ять Уллас ніколи не нарікав. Варт йому було лише раз побачити людину, і через багато років він міг би впізнати її в натовпі. І от зараз він намагався пригадати, де й коли вони зустрічалися.

Вже з півгодини Гарт щось розповідав йому, але зміст його слів не доходив до Улласа. Його мозок напружено працював. Де він бачив цю людину?

Генерал на півслові обірвав Гарта:

— Хто це був у вар переді мною, полковнику?

— Так, знайомий, — запнувся Гарт.

— Ну, ну, Ел, не додавайте мені зайвої роботи!

— Що робити, сер, адже на мою зарплату важко жити на дві сім'ї, та й про майбутнє треба подумати. Ця людина — один з заправил місцевого валютного бізнесу Павло Савур.

— Добре, — промовив Уллас. — Мене цікавить Савур. Хто він?

— Здається, українець чи поляк німецького походження.

— І це все, що ви можете сказати про нього?

— Так, сер.

Уллас нервував.

Ні, не безпечність Гарта подіяла йому на нерви. Він відчував, що з цією людиною у нього було щось спільне. Де він бачив його? Павло Савур. Павло Савур… По-німецькому — Пауль!

Підшивку «Дас шварце кор» за 1944 рік! — вигукнув генерал. — Чого ви дивитесь? Підшивку газети есесівців «Чорний корпус» за 1944 рік!

Гортаючи пожовклі сторінки газети з готичним текстом, Уллас нишпорив очима по тексту. Нарешті він щось знайшов і, обпершись об стіл ліктями, почав читати. Потім вирвав газету з оправи, склав її навпіл і покликав до себе Гарта.

— Читайте! Ось тут.

Уллас ткнув пальцем в невелику статтю, обведену чорною рамкою.

В некролозі повідомлялося, що штандартен- фюрер СС Пауль фон Ягвіц 12 червня 1944 року загинув на Східному фронті. Далі йшов перелік його заслуг перед райхом і фюрером. Стаття була підписана кількома відомими гестапівцями і есесівцями; першим був підпис Ернста Кальтенбруннера — начальника головного управління поліції безпеки і СД.

Гарт двічі перечитав статтю, але нічого не зрозумів. Тоді Уллас розгорнув газету. Над некрологом в такій же чорній рамці був вміщений портрет молодого для полковницького звання есесівця з красивим вольовим обличчям. Уллас прикрив долонями картуз з високим денцем і чорний мундир з регаліями. Павло Савур, здавалось, ось-ось посміхнеться, дивлячись на них.

Гарт сидів ні в сих ні в тих.

Будинок № 57 на Ульріхштрассе нічим не відрізнявся від інших колись фешенебельних особняків цієї тихої вулиці. Сусіди мало знали господаря будинку № 57 пана Отто Вольфінгагена, який купив цей особняк відразу ж після війни. Вольфінгаген був відлюдком. До нього не часто приходили люди, та й він рідко бував удома. Що він робив, на які кошти жив і утримував челядь, ніхто не знав. Хоча сусіди мало ним цікавились. В післявоєнні роки багато мешканців Ульріхштрассе жили равликами: боялися свого минулого і тремтіли перед майбутнім. Цікавість вважалася поганою рисою. Мабуть, єдиною людиною в місті, яка могла б повідомити точні дані про Вольфінгагена та його особняк, був полковник Гарт. Будинок 57 на Ульріхштрассе був явочною квартирою для тих співробітників Гарта, що їх він не міг приймати у своєму службовому кабінеті.

Тому генерал Уллас, сидячи в невеликому холі цього будинку над архівними справами колишнього штандартенфюрера СС Пауля фон Ягвіца-Савура, не боявся голосно ділитись своїми зауваженнями з Гартом. Уллас був у хорошому настрої. За вікном, що було завішене легкими єдвабними фіранками, одноманітно шумів дощ. Стояла вечірня прохолода, а електричний камін підтримував у холі приємне тепло. Нечутно ввійшов воротар і запитально подивився на Гарта. Лише коли полковник хитнув головою, воротар доповів:

— Ця людина приведена сюди, екселенц.

Гарт звівся.

— Введіть його. Доктор Реверс, — він кивнув на Улласа, — буде з ним розмовляти.

Воротар зник. Гарт підійшов до великої книжкової шафи, відчинив у ній потайні двері:

— Я залишаю вас, бажаю успіху.

Уллас нічого не відповів.

Коли Савур ступив на м'який килим вітальні і масивні різблені двері безшумно зачинилися за ним, він був абсолютно спокійний і такий же елегантний, як і вранці.

Сухорлявий, високий Уллас в скромному костюмі звівся йому назустріч, погладжуючи м'яке сиве волосся.

— Радий вас бачити, пане штандартенфюрер. — Це було наперед продумано. — Ви маєте прекрасний вид, Ягвіц. Навіть не віриться, що з дня вашої смерті минуло понад дванадцять років.

Колишній полковник СС поправив краватку і ввічливо, аж трохи театрально вклонився:

— Дякую за комплімент, генерале Уллас. — Ягвіц помітив, як здригнулося підборіддя його співрозмовника.

— У вас хороша пам'ять. Адже ми бачилися з вами лише один раз та й то мимохідь. До того ж це було дуже давно.

— О, генерале, такі зустрічі не забуваються. — В голосі Ягвіца вчулася іронія. — Я навіть пам'ятаю, що тоді, в 1943 році, в затишному швейцарському готелі, де ми випадково обоє зупинилися, ви іменувалися доктором Реверсом.

Уллас зігнав посмішку з обличчя.

— Я набагато старший від вас, Ягвіц, і моя пам'ять стає все більш немічною, але, якщо я не помиляюся, вас у Швейцарії іменували Петером Крафтом. — Голос генерала став жорсткіший, а за ввічливістю вчувалася погроза. — Сідайте, сідайте, будь ласка. Що за церемонії!.. Пригадую, що ви були тоді комівояжером по розповсюдженню електрохолодильників, а за сумісницвом виконували делікатні дорученння вашого справді-таки мертвого шефа пана Кальтенбруннера. Але це вже в минулому і нічого говорити про це — хіба мало хто бував з різних причин в нейтральних країнах в ті тривожні роки. — Уллас потер кисті рук. — Інше мене цікавить. Чому зараз в нашому секторі під чужим ім'ям переховується один з відомих працівників колишньої німецької розвідки — людина, яка зіграла комедію своєї смерті, щоб втікти від відповідальності? Навіщо ця людина, яка іменує себе Павлом Савуром, проникла у відділ розвідки наших військ? Я чекаю відповіді, пане штандартенфюрер!

Ягвіц залишався спокійним.

— Я дам відповідь, генерале, на всі запитання. По-перше, я не переховуюсь під чужим ім'ям: я напівукраїнець. Мати моя, уроджена Савур, завжди називала мене Павлом. Як бачите, носити прізвище матері і ім'я, яке вона мені дала, — не такий уже й великий гріх. По-друге, я, дійсно, в 1944 році міг стати покійником. Тяжкопоранений під Бродами, я два місяці пролежав у старого слуги мого діда. Товариші залишили мене на порозі смерті в цього старика — росіяни наступали. Через півроку я з великими труднощами пробрався на Захід. Наша справа була програна. Якось наткнувшись в старій газеті на некролог, присвячений мені, я не став вимагати спростування.

— Колишній львівський банкір Богдан Савур— ваш дід по матері?

— Так.

— А ким вам доводиться генерал-полковник СС Вільгельм фон Ягвіц?

— Це брат мого батька. Він виховував мене з 16 років.

— Виховання його відчутне. Але, взагалі, ви непогано вигадуєте, Ягвіц.

— Пробачте, генерале, але я не настільки дурний, щоб вам брехати. Більшість фактів ви можете легко перевірити.

— Найпереконливіша брехня — та, що перемішана з правдою. Облишимо поки що це. Що ви робили в Гарта?

— Мабуть, вам уже все відомо з його слів. Я можу назвати ще ряд прізвищ старших і давіть вищих офіцерів вашої армії, які вдаються до моїх послуг в приватних комерційних оправах. Цього не варт заперечувати, бо…

— А свою роль в злочинах, вчинених під час війни, ви теж не намагаєтесь заперечувати? — Уллас ставав брутальним.

— Бачите, генерале, юристи різних країн по- різному трактують поняття правопорушення. Те, що вважається злочином за законами однієї країни, в іншій — вважається потрібною справою і навпаки. Оскільки мені відомо, ваші юристи не є прибічниками крайніх поглядів у цьому питанні.

— Я знаю, що ви колись учились на юридичному факультеті Берлінського університету. Але розстріли мирних жителів, організовані масові грабежі населення і катування військовополонених за законами будь-якої країни є злочин, А це саме те, що ви робили, пане щтандартенфюрер, на Східному фронті.

— Я не буду з вами сперечатися, генерале, про юридичну кваліфікацію дій, що ставляться мені за вину. В першу чергу мова повинна бути про підсудність. А судити мене можуть лише росіяни. Адже ви не можете до мене пред'явити претензій!

— Не все одно, хто засудить вас на шибеницю— наш чи російський трибунал.

Уллас зрозумів, що треба трохи відступити. Він уже добре знав людей і розумів, що Ягвіц не з тих, кого можна залякати. Разом з тим генералові все більше подобався цей незворушний розумний співрозмовник. Це була саме та людина, яку він шукав. Але де та вуздечка, з допомогою якої його можна взятої до рук.

— Я не юрист, дорогий Ягвіц, але можу сказати, що росіяни не будуть довго морочити голову над тим, по якій статті вас засудити. І якщо вони пред'являть вам обвинувачення за всіма статтями їхнього Карного Кодексу, то вони не дуже помиляться.

Ягвіц знизав плечима.

— Боюся, що ви, генерале, не зробите їм такої послуги.

— Чому ж! — заперечив Уллас. — Ми саме це й хочемо зробити: віддати вас росіянам. Це буде ще одним спростуванням комуністичної пропаганди про те, що ми опікуємо колишніх нацистських злочинців, і викличе дуже потрібну нам сенсацію.

Ягвіц раптом звівся і перехилився через стіл до Улласа:

— Не думаю, щоб сенсація в зв'язку з моїм процесом, — тихо сказав він, — була вам приємною, генерале. А раптом я на суді пригадаю про нашу зустріч в Швейцарії. Адже ми обоє супроводжували високопоставлених представників країн, що воювали одна з одною. І пригадаю ще, про що говорили або, точніше, намагалися домовитись за спиною у ваших союзників наші тогочасні патрони?

Уллас несподівано засміявся:

— Якби тоді в Швейцарії я краще придивився до вас, то вже не загубив би вас і в 1944 році. Для нашої спільної вигоди. Але все це поправимо.

Уллас встиг помітити ледь помітний рух чорних брів на кам'яному обличчі Ягвіца. Здається, цього разу генерал пішов по вірній доріжці. Треба було кувати залізо, яке, здається, почало нагріватись.

— Хочете кофе з бісквітом?

Коли лакей вніс кофе й бісквіт, він побачив, що «доктор Реверс» і той, якого привезли в закритій машині, сиділи поруч в кріслах і, димлячи сигарами, голосно сміялися.

— Слухайте, Ягвіц, коли керівництво однієї відомої акціонерної кампанії, членом правління якої я є, дізналося, що я хочу провести відпустку в Західній Німеччині, мені дали невелике доручення приватного характеру. Ви могли б допомогти мені. Ми з вами не лише колеги, дорогий Ягвіц, Ми — це головне — люди ділові. Тому я буду говорити відверто. Правління моєї кампанії проявляє неабияку зацікавленість до цієї справи. Ваш гонорар може бути визначений будь-якою п'ятизначною цифрою. Але крім грошей є перспектива. Ви мене розумієте?

Ягвіц зрозумів усе ще з самого початку: він потрібен Улласові. Розмова була просто розвідкою. Він потрібний Улласові. Це закономірно. Рано чи пізно так повинно було статися. Але чи варт все починати спочатку?

— Я не зовсім вас зрозумів, генерале.

— Я ще раз підкреслюю, що веду з вами розмову, як приватна особа, як представник приватного підприємства.

— Я це відразу ж зрозумів, пане Уллас, як тільки люди полковника Гарта стягнули мене з ліжка і вштовхнули до закритої автомашини.

— Ну, Ягвіц, ви трохи перебільшуєте. Вам же дали можливість зодягнутись. А Гарт просто невіглас. Я просив його запросити вас до мене, а вій…. — Уллас безнадійно махнув рукою. — Але це дрібниції.

— Так, пане Уллас. Але, на жаль, я нічим не можу вам допомогти.

— Чому ж?! Ви ще не знаєте, чого ми від вас хочемо!

— Я знаю, що ділові люди ніколи не викидають гроші на вітер. А сто тисяч, пробачте, 99999 — оскільки йдеться мова про п'ятизначну цифру — гроші не маленькі. Такий гонорар, як правило, платять смертникам або тим, кого збираються послати в Росію, що, до речі, одне й те ж.

Уллас сплеснув руками.

— Звідки ви взяли, що мова йде про Росію?

— А для чого ж іншого вам став потрібен колишній розвідник, який вважався знавцем країн Східної Європи? Думаю, не для путчу в Лаосі або Гватемалі. Крім того, якщо я не помиляюся, ви самі колись керували російським відділом вашого відомства. Висновок напрошується сам по собі.

— Ну, нехай так. Але, врахуйте: ще такого випадку не буде. Це не лише гроші. Ми допоможемо вам зробити те, до чого ви пориваєтесь все своє життя. Німеччина ще стане на ноги.

Ягвіц теж звівся. Прекрасно пошитий сірий костюм, що гарно сидів на його стрункій постаті, зараз особливо підкреслював його військову виправку.

— Ні, пане генерале. Я давно поховав своє честолюбство. Не намагайтеся грати і на моїй ненависті до комуністів. Був час, коли я бажав помсти. Але в кращому випадку я зумів лише наслідити, пробачте, нагадити. Комуністи відібрали в мене дідівські маєтки, відібрали батьківщину у моєї матері і розбили мої надії, але я не хочу, щоб вони ще й повісили мене.

— Що за песимізм, Ягвіце! Адже повертаються звідти наші люди, і люди менш досвідчені, ніж ви!

— І я повертався благополучно звідтіля, але ніколи не був наперед упевнений, що це мені вдасться.

— Значить, ви відмовляєтесь?

— Так, пане генерале.

— Боюся, що ми пожалкуєте.

Настала пауза. Уллас підійшов до торшера і вдарив по маленькій єдвабній мавпочці, що була підвішена до абажура. Мавпочка, схожа на негреня, гойдалася і, повертаючись довкола осі, показувала то куций хвостик, то мордочку з білими білками очей і червоними вивернутими губами.

Дивлячись, як смикається іграшка, Уллас, промовив:

— Капітан сорок першої бригади морської піхоти Халдор Фріз заарештований по обвинуваченню в розтраті скарбових грошей. На допиті він зізнався, що взяв 20 тисяч доларів. — Уллас через плече подивився на Ягвіца. — Не марок, а доларів, для того, щоб пустити в оборот на чорній біржі під час вигідної котировки. Хлопець вирішив заробити. Але його підвів один з ділків місцевого валютного бізнесу: він не встиг повернути капітанові гроші до того, як розпочалася ревізія. Сума, як бачите, велика. Над енергійним капітаном, а разом і над його співучасником, нависла загроза покарання. Справу можуть кваліфікувати, як підкопування під фінанси окупаційних військ. Тут постраждає не лише чесне ім'я комерсанта. — Уллас зробив багатозначну паузу. — В кращому випадку співучасникові капітана не минути конфіскації майна. До речі, ця пропозиція вже знайшла підтримку серед багатьох наших чиновників.

Густі брови Ягвіца заворушилися. Уллас вичікувально мовчав. Перестала погойдуватись мавпочка.

— Хочете вдарити мене, як говорять росіяни, карбованцем? — спокійно запитав Ягвіц.

— Ні. Придушимо нашим всюдиходом — доларом.

— Що ж, засіб дійовий. Доведеться мені перебратися в країни стерлінгової зони, — Ягвіц схилив голову і, звівши брови, подивився на Улласа спідлоба.

— А може ми все ж з вами домовимося, що ви з'їздите в ту зону, де діє карбованець? — генерал примирливо подав Ягвіцу руку.

— Можливо. Я ще подумаю над вашою пропозицією, генерале, — сухо відповів Ягвіц. — Не розумію, правда, за віщо стільки уваги моїй скромній особі.

— Ви напрошуєтесь на комплімент? Добре, я буду щирим. Так, у нас є кого послати в Росію, Ягвіц. Є багато — десять, п'ятнадцять, сто чоловік! Але сто фунтів дрібних камінців важать стільки ж, скільки один стофунтовий камінь. І ми хочемо кинути туди один стофунтовий камінь — вас.

— Я ризикую багато дечим, якщо погоджуся на вашу пропозицію, генерале. Тому ви повинні прийняти мої умови.

— Називайте їх.

— Все, що ви обіцяли перед цим, в мої умови не входить. Це; так би мовити, ваша плата за мої труди. А умови такі. Зараз вакантна посада начальника третього відділу у генерала Муррі.

— Я допоможу вам посісти цю посаду після вашого повернення, Ягвіц. Обіцяю, — дивлячись прямо в очі співбесідникові, поволі вимовив генерал.

— Ні, генерале. Якщо я й поїду куди-небудь, то лише після того, як мене призначать на цю посаду.

— Ви боїтесь, що я вас підведу?

— Ні. Я просто враховую той факт, що долею крупного чиновника з офіційного відомства будуть більше цікавитись, ніж долею якогось колишнього есесівця.

— А ви розумієте, що буде…

— …Як я попадуся? — продовжив думку генерала Ягвіц. — Думаю, що саме тому ви й не побажаєте, щоб я провалився.

— Страхуєте себе?

— Хочу мати деякі гарантії. Уллас повільно промовив:

— Гаразд, Ягвіц. Я згоден. Я знаю, що кладу єдвабну попону не на осла. Пробачте за таке порівняння.

Ягвіц поставив ще одну вимогу: щоб краще справитись з завданням, він повинен знати все.

Затишний хол будинку на Ульріхштрассе нагадував зараз скоріше штаб-квартиру, а не тиху вітальню. На всіх столиках і навіть на підлозі лежали стоси топографічних карт, підшивки радянських обласних та районних газет, кронциркулі, офіцерські лінійки, лупи; кілька папок і книг валялося на кріслах та на дивані.

— Місцем здійснення цієї акції,—Уллас потер холодні тонкі пальці,— пропоную вибрати район Стопачі — Клуш. Це недалеко від кордону. Я наполягаю, щоб «Глухонімий» теж ішов з вами.

— Ні, генерале, — твердо заперечив Ягвіц. — Таємниця залишається таємницею, доки вона відома одному. Двоє зберігати її вже не можуть. «Глухонімий» потрібен буде мені лише на останньому, завершу вальному етапі. До цього йому не варт знати про мене. Нехай ваші люди там заховають «Глухонімого» в себе, а я його знайду, коли він мені стане потрібним. І ще. Пускайте його через кордон в іншому місці й за допомогою інших засобів, ніж той, до якого я збираюся вдатись.

Уллас подивився на Ягвіца.

— Навіщо оця перестраховка?

— Мені неприємно, нагадувати вам, що на кордоні може трапитись провал., Далі, мені потрібна ще одна адреса, крім тієї, по якій піде «Глухонімий». Це на випадок, якщо російська контррозвідка не дасть провалитись «Глухонімому», навмисне «пропустить» його через кордон.

Уллас розвів випещеними руками:

— Я не можу викривати перед вами всю нашу резидентуру на Україні! Крім того, я й так залучаю в цю справу людей на свій страх і риск. — Уллас задумливо потер перенісся. — Гаразд, — врешті згодився він, — ви прийдете на станцію Стопачі до дорожного майстра Коломийчука. Пароль: «Я привіз вам привіт з Ужгорода від Людмили Оникіївни». Відгук: «Як вона себе почуває? Збирається в гості до мене?»— «Ні, їде в Крим». «Глухонімий» піде іншим шляхом і по іншій адресі. Про його місцеперебування довідаєтесь у Коломийчука.

Ягвіц став злитись:

— Мені здається, що про місцеперебування «Глухонімого» я можу довідатись і від вас. Чи ви побоюєтесь, що я провалюся і видам цього «Глухонімого»?

Уллас пожував губами, але ображатись не став:

— На вас, і лише на вас побудований ввесь цей план. Те, про що ми говорили перед цим, — один з варіантів. На місці вам, можливо, багато що доведеться вирішувати по-іншому. Ви будете суворо обмежені лише метою завдання і приблизно — місцем його виконання. Поза цим— дійте, як будете вважати потрібним. Якщо вам треба знати, де буде переховуватись «Глухонімий», можу повідомити. — Уллас, схилившись над картою, поставив червоним олівцем точку десь між Стопачами і Клушем. — Отут є Старий схрон, але він прекрасно зберігся. Про його існування знає лише двоє. Та людина, до якої прийде «Глухонімий», і я. — Генералові здалося, що на красивому обличчі його гостя промайнула посмішка. Але він продовжував — Ті, хто будував цей схрон, і ті, для кого він був збудований, вже давно пішли на той світ, гуртом і вроздріб. Тепер про це сховище знаєте й ви.

— Хто піде помічником?

— «Два-х».

— Це все, що ви можете мені сказати про нього? — знизав плечима Ягвіц.

— Поки що все. Вас з ним зв'яжуть на місці.

До пізньої ночі обговорювали вони деталі операції» Перед тим, як піти, Ягвіц дістав з бокової кишені конверт, що на ньому рівним крупним почерком було написане по-російському чиєсь прізвище, і простягнув його Улласові:

— Цей лист, пане генерале, треба терміново переслати в Росію.

Генерал покрутив його в руках.

Я б не сказав, що адреса тут, — він ударні пальцем по конверту, — точна. Якщо ви вже вирішили зробити з мене листоношу, то скажіть ради бога, хоч приблизно координати цього шановного товариша.

Ягвіц розвів руками.

— Можу повідомити лише, що за даними 1944 року він працював у Червоногвардійську.

Уллас підійшов до Ягвіца, поплескав його по плечу.

— Гаразд. Якщо ваш приятель живий і перебував поза в'язницею, то він отримав цього листа. До побачення!

Коли Ягвіц вийшов, Уллас обдивився конверт: він не був запечатаний. Перш, ніж прочитати листа, що був написаний по-російському, Уллас довго проглядав його на світло, підігрівав, нарешті, діставши з кишені якусь паличку, підпалив її і жовтаво-сірим димом обкурив папір. Тайнопису наче не було. Лише після цього він кілька разів уважно прочитав листа.

Було вже біля години ночі, але Уллас подзвонив полковникові Гарту:

— Ел, приїдьте, будь ласка, за мною. У мене до вас термінова справа. — Генерал поклав суху долоню на конверт.

В літаку було майже темно. Коли штурман відкрив люк, Ягвіц скоріше відчув, ніж побачив, темінь безодні. Легкий дрож пробіг по тілу. Але це не був страх. Рішення було прийняте ним не відразу, але, вважившись, він уже не вагався. Під час першої зустрічі він сказав Улласові неправду: честолюбність і жадоба помсти не вгасали в ньому.

Місяць Ягвіц тренувався — стрибав уночі з приладом, який дозволяв бачити в найбільшій темряві. І зараз він не боявся. Звичайно, риск був. Він часто йшов на все, заради здійснення честолюбних надій, вважаючи, що результат вартий небезпечної гри. Тепер він знову вирішив рискнути — дуже великий, зовсім не облудний виграш обіцяла ця гра.

Він не боявся. Дрож, що пробіг по ньому, був природною реакцією на чорну, наповнену вітрами яму, яка чекала на нього і в яку він зараз кинеться. І дрож залишив його, ледве він провалився в пітьму.

Стрибок був небезпечним. Засвистіло повітря, потім його різко рвонуло догори — над головою набух парашут. Прилад нічного бачення розсікав темряву вузьким сектором, і Ягвіц не міг відразу охопити все, що неслося йому назустріч. Майже поруч живою чорною тінню майнула скеля. Він швидко підтягнув стропи, і його віднесло вбік. Але за кілька хвилин знизу назустріч круто піднявся протилежний бік ущелини. Спритно перебираючи стропи, він на мить ухилився від небезпеки, але тут сильно рвонуло парашут, пролунав тріск тканини, що дерлася. «Кінець!» промайнуло в голові. Його різка гойднуло набік.

Ягвіц зрозумів, що парашут зачепився за якийсь виступ або сучок дерева, що нахилився над кручею, але не повиснув, а роздерся і ковзнув донизу. Ще через мить він побачив дно ущелини, що мчало йому назустріч.

Високі густі кущі, пружинячи гіллям, прийняли на себе тіло Ягвіца, але пін все ж сильно забився. Він обмацав ребра і плечі: кістки, здається, цілі. Терпкий біль у правому боці здавався дрібницею порівняно з тим, що загрожувало йому.

Обдираючи до крові руки, він згорнув у великий вузол неслухняний шовк парашута і, наскільки дозволяв бачити прилад, обдивився навколо. Штурман не підвів; викинув його точно на нерівне дно порівняно широкої в цьому місці Воронячої ущелини. Старе кам'яне річище маленької річечки, що примхливо змінювала свій напрям, поросло колючими кущами. Ліворуч і праворуч підіймалося ребристе каміння гір з посиленими списами сосен. Як вони не розпороли йому живіт! Попереду й посаду гори наче змикалися, утворюючи з ущелини замкнену широку улоговину.

Він зняв окуляри і осліпнув від темряви. Лише задерши голову, побачиш Ягвіц над собою далеке мерехтіння зірок. Незабаром почне розвиднятися. Треба поспішати. Знову надів окуляри. З парашутом в руках і десантним ранцем за плечима він почав продиратися крізь кущі до води, що десь вирувала.

Так, це було те місце, куди він не раз приходив з мисливською рушницею пам'ятного літа 1938 року, коли гостював на віллі у діда. Але тоді ще не було цих колючих кущів. І річка протікала тут близько північного боку ущелини. Добре, що за цей час тут розрослися лише кущі. За стільки років тут можна побудувати ціле селище. Ущелина була безлюдною. Про це він знав ще там, вдома. Вдома! Ягвіц посміхнувся. Коли він переглядав у генерала підшивки радянських районних газет цієї області, то знайшов коротку кореспонденцію про те, що мисливці Стопачівського району нещодавно в глухій Воронячій ущелині засікли вовчу зграю. Вороняча ущелина лишилась глухим закутком. До кордону 60 кілометрів. 15 кілометрів через гори до найближчого населеного пункту — залізничної станції Клуш. Якщо навіть літак буде помічено, навряд чи кому збреде в голову, що людина може стрибнути в отаку ущелину. В поле, в ліс — куди завгодно, але не в ущелину, де й вдень можна звернути собі карк. І все ж треба квапитись.

Він вийшов до річки. Йому було по дорозі з гірським потоком, що навально злітав понад валунами.

З годину Ягвіц йшов по течії. Потім по круглих слизьких валунах, ризикуючи впасти в річку, переправився на протилежний берег і почав підійматися вгору. На це потратив ще з півгодини.

На сході пітьма поблідла, і на фоні сірого небосхилу темними силуетами проступили верхів'я гір. В ущелині було сиро і темно. Він ледве не вдарився об високий залізний хрест і двох зварених поперечних труб. Хрест здіймався над високим кущем.

Могила. Звідси на виступи скелі повинна вести стежка. Він насилу відшукав її. Кроків двісті вгору, і Ягвіц вийшов на невеликий майданчик. Біля високої ялини, наче видавлений з землі, лежав великий, порослий мохом камінь — уламок скелі, що давно зірвався зверху. Ягвіц кинув під ялину парашут, ранець і обійшов навколо каменя. Потім він присів навпочіпки, уважно оглянув його нижню частину. Внизу в кількох місцях мох, звісившись з каменя, міцно сплітався з травою. Брилу давно не зрушували з місця. Отже, «Глухонімий» ще сюди не приходив. А вже минуло дві доби і одна ніч з тих пір, як він перейшов кордон. Часу в нього було більше, ніж досить, щоб добратися до явочної квартири, а потім — сюди. В роздумі Ягвіц присів на камінь, Найскоріше, трапилося те, що він допускав, — «Глухонімого» впіймали або забили. Чимось іншим важко пояснити його запізнення. Якщо так, то чн вдалося радянській розвідці дізнатися про цей схрон? Для цього треба вислідити і примусити говорити лісника Ярему, а він не з тих, що говорять. А може, «Глухонімий» просто поранений і відлежуються у лісника?

Відвівши запобіжник, Ягвіц переклав пістолет в бічну кишеню. В ущелині вже було зовсім світло. Йти зараз через гори до станції було б божевіллям — вдень можна зіткнутися з людьми, а в цих глухих місцях кожна нова людина западає в око. Найдоцільніше діждатися темряви тут. Він ще раз оглянув камінь. Здавалося, що і вп'ятьох його не зрушити з місця. Але Ягвіц впевнено наліг на невеликий виступ і камінь осів. Тоді він збоку щосили вперся у виступ руками і наліг плечем. Плавно й повільно, наче на шарнірах, камінь став повертатися, відходити набік. Руками і великим лезом ножа Ягвіц розрив землю, що чорніла під каменем, намацав невелике кільце і щосили рвонув на себе. Відкрилася ляда. З зяючого під ногами квадрату в обличчя війнуло цвіллю. Слизькими крутими сходинами він спустився донизу. Схрон нагадував забутий невеликий винний підвал. Цвіль і сирість були скрізь: на необтесаному камінні, що ними було викладено стіни, на підлозі, вимощеній крупною галькою. Повітря було затхле. Трохи провітривши сховище, Ягвіц переніс в нього парашут, ранець, кілька оберемків сухого гілля і тогорічного листу. Уважно й обережно він оглянув з майданчика, що підіймався над місцевістю, околицю: хотів ще раз переконатись, що в ущелині спокійно. Потім спустився в схрон, закрив ляду. Над нижньою сходиною з стінки стирчала коротка товста ручка. Він повернув її і почув скрип— камінь ставав на старе місце.

І знову Ягвіца оповила темрява. Крізь нічні окуляри він уважно оглянув схрон; смикнув за іржавий дріт, що звисав зі стелі, відкрив продуховину і з насолодою вдихнув струмінь свіжого гірського повітря. В кутку, навпроти входу, темнів напівзасипаний низький отвір запасного входу. Розіславши на гіллі та на листі парашут, він ліг на цю імпровізовану постіль. Але не спалося.

Ягвіц дістав з ранця невеликий фібровий чемодан і пакет з їжею. Після кількох великих ковтків коньяку йому захотілося їсти, і він відкрив ризькі шпроти. Доївши їх, він відкинув набік порожню консервну банку. Вдаривши об стіну, вона з брязкотом покотилася по підлозі. Одночасно Ягвіц почув шарудіння, наче звідкілясь осипався пісок. Потім щось, стукнувши, звалилося на підлогу. Він схопився. Шарудіння затихало. З пістолетом в руці Ягвіц знову обійшов схрон і біля протилежної стіни наступив на горбик щойно насипаної землі. Тут же лежав камінь, що випав з стіни. Ягвіц обдивився невеликий отвір, що появився в стіні, звідки тоненьким струмком продовжувала стікати земля. Рука по лікоть пройшла в дірку, намацала якийсь довгастий гладкий предмет. Ягвіц легко вийняв ще один камінь і дістав з отвору відполіровану коротку палицю з потовщенням на кінці. Він струсив з неї землю і здригнувся. В його руці була гомілкова кістка людини.

З отвору знову посипалася земля, і разом з нею круглим каменем викотився білий череп з чорними проваллями замість очей. Ягвіц трохи розбирався в анатомії. Великий череп і невелика гомілкова кістка не могли належати одному й тому ж скелетові. Скільки ж людей замуровано в цій стіні, якщо він відразу ж наткнувся на рештки двох? Хоча зараз було не до дослідів, і він поклав назад свої знахідки, сяк-так прикривши каменями отвір в стінці.

Ягвіц вилив рештки коньяку на руки і довго витирав їх об парашут. Потім заснув. Спав довго. Лише під кінець дня встав і трохи розім'явся. Почекавши ще кілька годин, він взяв чемодан і пішов до виходу. Прикривши ляду каменем, Ягвіц уважно оглянувся і почав спускатися до річки. Шлях його лежав через гору. Він ішов обережно, часто зупинявся і прислуховувався. Кілька разів видирався на високі ялини і оглядався довкола. Хотілося курити, Ягвіц не раз діставав пачку «Казбеку», але кожного разу, не розкривши її, знову клав до кишені: не лише недокурки, навіть запах і попіл не хотів він залишати по собі в цьому лісі.

Було біля десяти вечора, коли він з гори побачив унизу гадючку залізниці. Приглянувшись уважніше, Ягвіц побачив ліворуч майже захований в зеленій гущавині будинок, потім ріг другого, майже поруч виступав цегляний димар третього. Туди вела залізниця; здалеку долинув слабкий гудок паровоза, і над деревами далеко внизу завиднівся клубочок білого диму. Це був Клуш.

Спускаючись донизу, Ягвіц подвоїв обережність: ліс рідшав. То там, то тут виднілися сліди недавнього перебування людей. В цих місцях, мабуть, часто влаштовувались пікніки: кілька разів він натрапляв на порожні консервні банки, клоччя старих газет, відкорковані пляшки.

Далеко в горах сяйнула блискавка. Збиралася гроза. Раптом попереду залунали голоси. Ягвіц причаївся за великим буком. Поміж деревами, метрів за сімдесят від нього, пройшло кілька чоловіків і жінок. Вони голосно перегукувалися, збігаючи вниз крутою стежкою. «Відпочиваючі або туристи», подумав Ягвіц. Він хотів був уже вийти з свого сховища, як появилось ще двоє: дівчина і юнак. Дівчина вистрибцем збігала з гори, б'ючи лозиною по стовбурах і щось весело наспівуючи. Ось вона зупинилася зовсім недалеко від Ягвіца, оглянулася і махнула рукою.

— Колю, наздоганяйте! — гукнула і кинулася вниз, але тут же спіткнулася і ледве втрималася на ногах, вхопившись за гілку. Хлопець, підбігши, підтримав її. Дівчина вже випросталася, але Микола продовжував тримати її за стан. Так мовчки вони і пішли поряд. Ось він невміло притягнув дівчину до себе, схилився над обличчям. Ягвіц побачив, як покірно вигнулося її струнке тіло, але раптом, відштовхнувши хлопця, дівчина вирвалась з його обіймів і побігла далі.

Стояв уже присмерк. Ягвіц не бачив їх облич, лише поміж деревами біліла, віддаляючись, біла сукенька, а за кілька кроків застигла світла сорочка розгубленого Миколи. «Чорти їх носять! Вони, здається, не збираються йти звідси», подумав роздратовано Ягвіц. Тут, в лісі, він не хотів зустрічатися з людьми. Там, внизу, — інша справа. Він стане якимось рядовим радянським громадянином і йому нічого буде боятися подібних зустрічей.

— Коля! Катя! Катюша! Де ви пропали?! Ідіть швидше сюди! Дощ починається!

Микола теж почав повільно сходити вниз. Ягвіц почув його голос:

— Ну, Катюшо, я вас дуже прошу… після відбою… до альтанки… Прийдете?

Потім голоси затихли.

Коли Ягвіц зійшов вниз, було вже біля півночі, Накрапав дощ. Заховавши в кущах чемодан і плащ, він вийшов на широку алею. Востаннє він був тут 19 років тому. Скільки минуло часу, а алея все та ж, Лише ще густішими стали крони старих дерев. І дівчина в білому, зараз там в лісі, була невловимо схожа на ту, давню Марію.

Ягвіц мимоволі ступив кілька кроків по алеї туди, де за поворотом повинна бути вілла його діда. Але відразу ж зупинився. Що за дурниця!. Дід помер ще в 1939 році, коли відбулася націоналізація, а від вілли, певно, лишилися лише руїни.

Але ні, вілла на великий подив Ягвіца, була на місці. Хтось ішов йому назустріч. Ягвіц скочив у кущі і раптом позад нього над самим вухом пролунав тихий голос:

— Тихо! Не ворушись!

Головний лікар Клушського будинку відпочинку прийшов на допомогу Карпенкові і цього разу.

Алеєю вони вийшли до річки.

На гарячій гальці загоряли відпочиваючі. Кілька чоловік плескалося у воді біля берега — далі запливати не дозволялося. Гірська ріка могла посередині затягнути у вир.

Збоку, де починався сосновий бір, між двома стовбурами висіла подрана волейбольна сітка. Лунали голоси і дзвінкі удари по м'ячу. Засмаглий міцноногий хлопець в трусах, високо підстрибнувши, «зрізав» м'яч.

— Дванадцять — п'ять! — голосно сказала дівчина в блакитному купальникові.— М'яч — наліво!

Головний лікар блиснув окулярами в бік хлопця і тихо сказав:

— Ото і є Петров, Ви його не ображайте. Добрий хлопець. Потомствений буровий. Я їхню сім'ю знаю ще з довоєнних років по Майкопу. Батько загинув на фронті, посмертно присвоїли йому Героя. Микола в нас другий рік підряд відпочиває.

Хвилин за десять матч закінчився перемогою команди Петрова, В цьому, очевидно, була йога заслуга: нова команда, що почала комплектуватися, запрошувала його до себе. Але Петров не захотів більше грати і підійшов до дівчини в блакитному купальникові:

— Ходімо, Катю, скупаємось. Сонце ж сьогодні яке!

Карпенко раптом відчув, що сонце дійсно палить немилосердіно. Йому так захотілося роздягнутися і ступити босою ногою на гарячу землю, разом з цими хлопцями та дівчатами побігти до річки, пройтись на руках колесом до берега і глибоко-глибоко пірнути в холодну воду. А потім вискочити — і до сітки, різко вдарити м'яча, щоб шідчути своє сильне тіло, щоб і його, Ігоря, — там же, як і оцього спритного парубка, запрошувала до себе кожна команда. Алевін раптом відчув вагу пістолета в кишені. Подивився на руки, побачив чорну, що набилася під нігті, грязюку і посміхнувся.

— Колю! — покликав головний лікар. — Ти мені потрібен.

— В чім справа, Аркадію Степановичу?

— Я буду тобі дуже вдячний, якщо ти мені допоможеш в одній справі, Одягнися і підемо зі мною.

Петров засмучено оглянувся на дівчину, але й не подумав відмовлятися:

— Звичайно, я з задоволенням… Зараз зодягнуся.

Головний лікар взяв Петрова під руку і вивів його на алею. Він не знав, власне, з чого починати: Карпенко раптом кудись зник.

— Справа в тому, Колю… Розумієш… — розпочав був головний лікар, ведучи хлопця в парк.

— Пробачте, — пролунав голос позаду. — Добридень, товаришу Петров, Давайте сядемо десь в тіні і поговоримо. Я вас не надовго затримаю. — Ігор дивився в широке, туго обтягнене засмаглою шкірою обличчя хлопця. — Будемо знайомі: моє прізвище Карпенко. А ось моє посвідчення.

Вони зайшли до альтанки.

— Хто сьогодні спав на койці Феофанова? — коротко запитав Карпенко.

— Новенький. Адже нині починають прибувати інші відпочиваючі, Я познайомився з ним учора ввечері. Прибув він з Стрия. Працює, здається, в тресті «Укргаз» плановиком…

— Як себе назвав?

— Павло Леонтійович.

— А як ви познайомились з ним?

А познайомилися вони так.

…Коли Ягвіц почув приглушене: «Не ворушися!», він здригнувся і приник до землі. Його рука блискавично вихопила з-за пазухи пістолет. Але хтось невидимий за листям, зовсім поруч, так же тихо продовжував:

— Черговий лікар іде. Та ти пригнись, а то попадемось. Адже відбій був з годину тому.

Нічого не розуміючи, Ягвіц присів у кущах, непомітно заховавши пістолет у рукав.

Мимо, по алеї, пройшла повна жінка в білому халаті. Тоді, розсунувши віття сусіднього куща, висунулася розкуйовджена голова і, проводячи поглядом жінку, прошепотіла:

— Пронесло. — Повернувшись до Ягвіца, голова запитала: — Ти куди, в корпус, чи теж в «Лісову спальню»? Чи ти новенький?

Ягвіц починав розуміти, за кого його приймають, але дипломатично мугикнув щось собі під носа. А голова вже вирішила за нього:

— Пішли в «Лісову», В корпус тепер непоміченими не пробратися.

Слідом за своїм несподіваним знайомим, що виявився високим кирпатим хлопцем, Ягвіц швидко перейшов через алею і бічною доріжкою вийшов на широку галявину, де під довгим навісом стояли ліжка зі спальними мішками. Приглянувшись до хлопця уважніше, Ягвіц впізнав у ньому того самого Колю, що його бачив у лісі з дівчиною. Хлопець остаточно вирішив взяти під свою опіку нового знайомого.

— Я бачу, ви — новенький, — зверхно говорив по дорозі Коля. — Ще не знаєте, що і до чого. В «Лісовій спальні» ночувати краще, ніж в корпусі» — режим наш медперсонал не так уже суворо контролює. Тут вночі одна чергова сестра, а вона на отаких, як ми, крізь пальці дивиться — розуміє, що ми не якісь там хворі, а здорові люди, які приїхали відпочивати, і тому цей режим для нас іноді навіть може бути шкідливим. Якщо вам ще не встигли дати ліжко в корпусі — вони недосвідчених відразу ж намагаються у корпусі поселити, — то погоджуйтесь лише тут ночувати. А зараз поки що койка Феофанова вільна. Поруч зі мною. Він, між нами говорячи, звичайно, махнув сьогодні увечері в Стопачі до знайомої, Приїде лише на сніданок. Це точно. Так що лягайте, — перейшов на шепіт Коля.

Вони вже пробиралися вздовж ліжок. На протилежному кінці «Лісової спальні» Ягвіц побачив світло від настольної лампи. Чергова медсестра за тумбочкою читала якусь книжку. Вона звела голову, повернулася в їх бік, але зі світла погано їх бачила, і, погрозивши пальцем, знову схилилася над книгою.

Гроза пройшла, сіяв лише дрібний дощик, і рідкі краплини скочувалися з даху на доріжку.

Тепер уже Ягвіц добре знав, де він знаходиться: колишня вілла стала не то санаторієм, не то будинком відпочинку. Зі слів свого нового знайомого він зрозумів, що господар ліжка — Феофанов не прийде ночувати. Глянувши на годинника, він переконався, що останній поїзд з Стопачів, куди поїхав Феофанов, давно пройшов. Отже, можна рискнути. Хто його буде шукати тут, в ліжкові відпочиваючого! Він посміхнувся і став роздягатись. Залізши до спального мішка, Ягвіц непомітно засунув в черевик пістолет і прикрив його шкарпеткою; натягнув ковдру майже до самого носа і повернувся до Миколи.

Вони стали впівголоса розмовляти.

Незабаром Микола заснув, а Ягвіц лежав з заплющеними очима, але не спав. Аналізуючи за звичкою всі події минулої доби, він був задоволений собою. Однак обережність все ж примусила його тихо встати і піти за схованим в кущах біля алеї чемоданом: вранці його могли випадково знайти — алея була дуже людним місцем.

Протягом років у нього виробилась інстинктивна увага до дрібниць. І зараз, спонукуваний цим придирливим почуттям, він переховав чемоданчику інше місце. І це врятувало його. Ягвіц повернувся до спальні і знову ліг. Йти зараз на станцію було б необережністю, та й за розписом до 5 годин не було жодного пасажирського поїзда.

Вранці, коли Ягвіц разом з усіма побіг до умивальника, за деревами залунав собачий гавкіт. Потім прибігла збуджена дівчина з рушником і голосним шепотом повідомила, що на алеї прикордонник з вівчаркою когось шукає.

Кілька цікавих пішли на алею. Ягвіц пристав до них. Йому не треба було підходити близько: поміж деревами він побачив групу людей в цивільному і військового в зеленому картузі.

Велика вівчарка кружляла на одному місці: вона, мабуть, шукала слід. Ягвіц відразу ж зрозумів, кого ці люди шукають. Собака кружляла біля тих кущів, де він вчора сидів в Миколою. Це було майже неймовірно. Як натрапили на його слід? Звідки почали? Але зараз ніколи було аналізувати. Треба негайно втікати. Йому знову повезло — коли б люди прийшли сюди за півгодини раніше, його б, як немовля з пелюшок, дістали б з спального мішка. Але зараз, коли по алеї пройшло стільки люду і проїхала вантажна машина — він ще перед підйомом чув, як вона гуркотіла, — його слід був затоптаний. Та все ж собака могла десь далі натрапити на нього.

Відпочиваючі вже пішли до їдальні. Ягвіц разом з усіма, захопивши чемоданчик, дійшов до головного корпусу і непомітно прослизнув за паркан. Він ішов не поспішаючи, хоча йому дуже хотілося бігти — бігти на вокзал і швидше вскочити в перший же поїзд.

Карпенко продовжував розпитувати Миколу Петрова про його нового нічного знайомого, якого той так люб'язно запросив переночувати на койці свого сусіда.

— Говорили про щось? — запитав Карпенко і перегорнув ще одну сторінку блокнота.

— Перед сном поговорили трохи про міжнародне становище. Він хлопець кмітливий. А потім — спати.

— А вранці?

— Вранці звелися, вмилися, він і каже: «Піду до лікаря». Пішов. В їдальні я його вже не бачив.

— А ви могли б пригадати, який він на вид?

— Вищий від мене буде. Років 35–40. Показний такий мужчина. Світлоокий. Блондин. Зодягнений в парусиновий білий костюм і легкі черевики.

— О котрій годині ви з ним розсталися?

— Перед сніданком. Так в чверть або в двадцять хвилин на восьму. Сніданок же о пів на восьму. Ігор встав.

— Дякую, товаришу Петров. Ви пробачте, але я попрошу вас про розмову нікому не розповідати. Навіть гарненькій дівчині, яка так талановито судить волейбольну гру.

Петров ніяково посміхнувся і гаряче запевнив Карпенка, що він не проронить і слова: адже він сам розуміє, яке це має значення.

— Ну от і добре, — І простягнув Ігор хлопцеві руку.

В душі ж Карпенка почав загорятися вогник злості. Він розумів, що ворог знову втік з-під самого носа.

— І вистачило ж нахабства залишитись ночувати в будинку відпочинку! Ну, що ж, про всякий випадок підемо на станцію. — Ігор дістав блокнот, розгорнув на сторінці, де був записаний розклад руху поїздів. — Вранці звідси пішло три поїзди: в 5-40 пригородній на Стрий, в 7-30 пригородній на Стопачі і у 8 — на Вишгород. Якщо наш «Павло Леонтійович» зупинився на залізниці, то він міг поїхати в 7-30 на Стопачі або в 8 на Вишгород. От і гадай.

На станції з вчорашнього дня чергував співробітник райвідділу. Заглянувши до свого блокнота, він доповів, що підозрілих пасажирів учора було трос: мужчина, високий на зріст, в білому парусиновому костюмі, він сів без речей в приміськии поїзд, що йшов на Стрий, сів майже на ходу; і другий — низенький товстун років сорока у вишитій українській сорочці, галіфе і чоботях, цей сів на поїзд, що йшов на Вишгород. Перший поїхав поїздом в 5-40, другий — у 8.

Карпенко подумав про те, що в 5-40 «Павло Леонтійович» поїхати не міг, він був ще в будинку відпочинку. Інший пасажир— товстун — був мало схожий на «Начальника».

— Ну, а такого не було? — Ігор якомога детальніше описав прикмети «Павла Леонтійовича».

Співробітник, примруживши очі, довго дивився на скляну газетну вітрину, наче там сподівався побачити людину, що про неї розповів Карпенко. Підполковник давно замовк, а той все не відривав від вітрини погляду. Врешті твердо промовив:

— Був такий. Сідав у поїзд Клуш — Стопачі з чемоданом і корзиною. Але він був не сам. З ним жінка й дитина. Зараз перевіримо. — І він знову почав гортати маленький, заяложений блокнотик. — Ось. В 5-40 сіло троє: цей, що в парусиновому костюмі, і два солдати — прикордонники з газетами. В 7-30—шість чоловік: той, з корзиною, жінкою і дитиною, і чотири колгоспниці з бідонами; на восьмигодинний лише товстун в галіфе.

— Хто з станційних працівників був під час посадки на пероні?

— Черговий і перонний контролер.

Але ні черговий по станції, ні перонний контролер нічого, вартого уваги, не сказали.

— Можна Віру Михайлівну ще запитати, — запропонував черговий по станції. — Це наша касирша. Може вона пам'ятає, хто з клушан поїхав у Стопачі. Ану, поклич її, Василю!

— Ви запитуєте про молоденьку жінку з дитиною? — перепитала касирша. — Та це ж Олена Онисимівна, дружина директора школи!

— А мужчина, що з нею був?

— Того не знаю. Не бачила. Мабуть, знайомий. Я чула, як вона комусь дякувала за те, що допомогли піднести речі до вокзалу.

— Ну, що ж, і за це спасибі,— зітхнув Карпенко. «Якщо повірити, що це був він, тоді все зрозуміло. В 7-15 вийшов з будинку відпочинку, у 7-30 сів у поїзд і виїхав у Стопачі, у 8 ранку прибув туди і приблизно в цей же час зустрівся з Коломийчуком… Якщо з арифметичного погляду, то все гладко. Тільки навіщо він вчора ввечері пішов на квартиру Коломийчука? Не обережно, зовсім не обережно…» Так думав підполковник Карпенко, і вірячи, й не вірячи в те, що все це так.

Коли Карпенко повернувся в райвідділ, Лоська вже там не було. Районний уповноважений, знайомий уже Ігорю майор, який був колись рахівником і якого прозивали «рахівником», з неприхованим задоволенням розповідав Карпенкові про затримання «кореспондента» — «Начальника». І хоч цього бандита в трьох лицях вистежив і захопив працівник обласного управління капітан Лосько, Карпенкові здалося, що майор, змальовуючи спіймання диверсанта, приписує цей подвиг собі, наче хоче підкреслити, що от, бач, московський товариш сидів у Клуші, займався другорядними речами, а він, місцевий оперативник, тим часом спіймав у Стопачах головного шпигуна. Карпенко посміхнувся на ці невинні хвастощі, але десь в душі у нього ворухнулося почуття досади.

Швидко проглянувши протокол про затримання, акт про відмову давати показання, постанову про призначення біологічної експертизи для визначення червоних плям на одязі затриманого (хоча було зовсім очевидно, що плями ці — кров зарізаного лейтенанта) і, нарешті, протокол впізнання, підполковник наказав ввести заарештованого.

Конвойний ввів високого на зріст чоловіка, років 40–45 з невиразним блідим обличчям.

Якась несвідома тривога оволоділа Карпенком уже при першому погляді на людину, яка по- звірячому різонула бритвою по горлі Петра Громова. В шафі районного уповноваженого лежав вагомий доказ участі цієї людини в інших злочинах: формені штани з жовтогарячим кантом і протокол впізнання. Черговий по станції впізнав у ньому пожежника з ВОХРу, який за кілька хвилин до зникнення Коломийчука зустрівся з останнім.

Що ж тривожило Карпенка? Боязнь повірити в своє щастя: в те, що нарешті спійманий ватажок, чи небажання зізнатися собі в тому, що все це ще вимагає детальних доказід.

Ігор уважно вдивлявся в обличчя «кореспондента». Той відповідав йому байдужим нахабним поглядом, погладжуючи пальцями дві глибокі зморшки біля рота. Замість відібраних вчора штанів і сорочки, що несподівано стали незаперечним доказом, на ньому акуратно сидів новий парусиновий костюм.

Ігор помітив і начищені сандалети, і старанно виголене обличчя, і гладко розчесане пряме чорне волосся.

«Брюнет! Та він же брюнет!» Карпенко швидко дістав свій блокнот. Ось запис показань Миколи Петрова: «Інтересний такий. На зріст вищий за мене. Блондин…»

Інтересний… А цей? Стандартне, невиразне обличчя… Гладке чорне волосся. І раптом пригадав: шрам!

— Зніміть куртку! — різко наказав Карпенко.

Затриманий ліниво зняв свій парусиновий піджак.

Сильні, порослі густим чорним волоссям руки свідчили, що це була людина величезної фізичної сили.

— Підніміть руки!

«Кореспондент» байдуже виконав і цю команду.

«Жодної подряпини!» ледь не вигукнув Карпенко.

— Одягайтесь!

Коли той поправив на собі піджак, Ігор запитав:

— Так може все ж будемо розмовляти?

— Ні,— буденно озвався «кореспондент».

— Вивести!

Підполковник був збентежений. Помилився Микола Петров? А сержант з іноземного літака? Але ж факти свідчать, що «кореспондент» і є тією людиною, яка розшукувала Коломийчука! Черговий по станції ствердив це. Підтверджують і штани з жовтогарячим вохрівським кантом. Значить, в Клуші був хтось інший? Значить… Стій! Карпенко швидко зняв телефонну трубку;

— Товаришу майор, зайдіть до мене!

— Як ви провели впізнання затриманого? — запитав Ігор, ледь майор появився на порозі.

— Тобто, як? Звичайно. Як положено. Представили черговому по станції трьох людей, зодягнених в форму командирів ВОХРу, серед них був і цей «кореспондент». Черговий відразу ж упізнав його.

— Кого взяли в статисти?

— Двох наших співробітників. Вони зодягнули точнісінько таку ж форму, як на затриманому. Так їх трьох і поставили перед черговим.

— Прізвища співробітників?

— Сокуренко і Дриґало.

— Вони давно тут працюють?

— Тобто як? Дриґало взагалі місцевий, а Сокуренко, якщо не помиляюся, років зо три тут.

— А черговий по станції давно тут живе?

— Треба подивитись. — Майор дістав з шафи папку. — Так. Костишин Михайло Іванович, року 1920, проживає… народився у Стопачах, тут… Працює черговим на станції Стопачі півтора року. До цього був старшим стрілочником на тій же станції.

Карпенко люто глянув на майора.

— І ви вважаєте, що це впізнання було зроблене «як вимагається»?

— Я не розумію вас, товаришу підполковник!

— Не розумієте? Скільки в Стопачах населення?

— Тисяч п'ятнадцять… здається…

— «Здається… Здається!.. По-моєму… Треба подивитися…» Треба робити те, що потрібно, товаришу майоре, а з вашими «якось» далеко не заїдеш!

Райуповноважений насупився.

— Та зрозумійте ж ви, — вже зовсім втратив терпець Карпенко, — що, проживши тридцять років у місті з таким невеликим населенням, людина може знати в обличчя більшість його мешканців. Чи можете ви поручитися, що цей черговий по станції ніколи не зустрічав на вулиці, в кіно, в лазні, в клубі чи біс його знає де ще, ваших співробітників? Вохрівець, який запитував у чергового про Коломийчука, був новою для нього людиною. Він раніше його не бачив. Розмовляв побіжно і, зрозуміло, міг не звернути на нього особливої уваги. А ви берете й ставите цього «кореспондента» поміж людьми, зустріти яких раніше черговий міг, де завгодно, а то й може знав особисто, і пропонуєте йому пізнати «чужого». Природно, що він вказав на того, чиє обличчя для нього було незнайоме, Розумієте: нове — чуже! От він і «впізнав»!

Майор недовірливо посміхнувся.

— Це вже ви занадто!

— Чіпляюся? Так! Я присікувався і буду присікуватись до кожної дрібниці! Дурниці?..

Ще не відомо, з-за якої такої дурниці лейтенант Громов підставив своє горло під бритву бандита!

Майор переступив з ноги на ногу й запропонував:

— Може, ще раз запросимо чергового по станції?

Карпенко махнув рукою.

— Це тепер безрезультатно. Він уже запам'ятав брюнета і буде ввесь час твердити, що це той самий.

— Вохрівця бачив ще й дорожний бригадир, Смутек, коли той підійшов до Коломийчука, — нерішуче сказав майор.

— Що ж ви мовчали! Негайно за цим Смутеком! Тільки наперед хай він розповість про зовнішність вохрівця. Статистами візьмемо… — Карпенко трохи подумав, — двох офіцерів з таборів.

Бригадир шляху Владислав Смутек виявився заповзятим фотолюбителем. Подумавши, він так і сказав про вохрівця:

— Високий, широкоплечий, з фотогенічним обличчям.

На впізнанні він пильно оглянув трьох вохрівців і впевнено сказав:

— Того тут немає!

Не витримавши, майор крякнув. Карпенко лише покосився на нього.

— Немає його тут, — повторив Смутек, — той був красунь, Дуглас Фербенкс. Дівчатам для відкриток його фотографувати. А ці… Ні!..

Все стало догори ногами. Підполковник Карпенко молив бога, щоб майор не став виправдовуватись, інакше він не зміг би поручитися за себе. Той, мабуть, зрозумів, і несміливо вийшов з кабінету.

А Ігор, пожбуривши порожню пачку з-під цигарок, підійшов до вікна. Треба трохи заспокоїтись.

Якщо «кореспондент» не «Начальник», тоді хто ж він? Але вбивця лейтенанта Громова не поспішав відповідати на це запитання.

Якщо починаючи з ночі 8 липня справа, що нею був зайнятий Степаничев та його помічники, навально, як грудка снігу, пущена згори, обростала новими подіями, то вже до середини дня 10 липня все зайшло в тупик. «Начальник» зник. Випередивши їх не на багато, він швидко змінив явку, відвів переслідувачів на фальшивий шлях, попередив і переставив людей.

Не була зрозумілою в цій справі і роль вбивці лейтенанта Громова: на допитах він вперто мовчав. Шукати «Начальника» можна було лише в тому разі, коли знайдеться Коломийчук.

Карпенко схилився над великою картою району, що в ньому діяла оперативна група. В окремі кружальця, що означали населені пункти, були ввіткнуті пришпилені до шпильок картонні прапорці-фішки з написами: «Начальник», «Коломийчук».

В разі потреби ці папірці переколювалися з одного кружальця в інше, а вслід за ними Ігор креслив червоні лінії, що означали шляхи руху ворогів. Тут же на столі лежали дві коробочки з-під цигарок. На одній з них рукою Карпенка було виведене слово: «уже»; на денці цієї коробки лежали прапорці з написами: «Глухонімий», «Ярема», «Вбивця Громова», «Феофанов» (?). В іншій коробці фішки були чистими.

Хтось з друзів Карпенка, сміючись, сказав: «Ігор грається в фанти». Але поступово всі звикли до цього. Хтось останнього разу в день народження Ігоря подарував йому коробку, перев'язану вишуканим блакитним бантом, яка по вінця була наповнена прапорцями.

Потім друзям набридло, і вони залишили його в спокої.

Докресливши останню лінію, Ігор відклав карту набік і дістав тоненьку папку з написом: «Особиста справа».

Розкрив картонну обкладинку. З невеликого фото на нього дивилося похмуре обличчя Коломийчука. Всі графи в листку по обліку кадрів були заповнені без клякс косим, нерівним почерком. Нічого особливого в його біографії не було. «Коломийчук Степан Федорович, рік народження 1915, народився на Волині в Горохові, неодружений…» і т. д.

За анкетою йшла медична карточка, куди вносилися дані медичного огляду, що практикуються на залізниці.

Тут були вказані зріст, обсяг грудної клітини й інші дані, а також — хвороби, що їх переніс коли-небудь Коломийчук.

В карточку був вклеєний рентгенознімок.

Продивившись його на світло, Карпенко зрозумів, що це знімок легенів.

В одній графі значилося, що у Коломийчука правосторонній туберкульоз, і потім ішли специфічні назви тих операцій, яким піддавався хворий в лікарні.

Всі ці закапелки чужого життя треба було обнишпорити, і не просто обнишпорити з звичайної цікавості, а зупиняти свою увагу на кожній дрібниці.

Карпенко перелистав до кінця різні довідки, вшиті в особисту справу, ще раз поглянув на фото Коломийчука і закрив папку.

«Особиста справа є, а самої особи немає», подумав він. Нахилився і почав зав'язувати шнурок від черевика. Після відпочинку хотілося з новою енергією взятись за працю, але працювати не було над чим.

В цей і наступний два дні майже нічого було робити. Нові дані не надходили. Степаничев мовчав.

Карпенко вважав, що місцевий пошук, контроль, нагляд, агентурний пошук — все це волок, яким ловили рибу в незнайомій місцевості і, врешті-решт, з розрахунком на сліпе щастя. Одного цього недостатньо, щоб спіймати таку щуку, як «Начальник».

Хоча б приблизно дізнатися, з якою метою його сюди послали. Це вже визначило б напрям пошуків.

Минав другий день вимотуючого чекання. Друзі сиділи за шахами. В номері було незатишно: великий стіл, невідомо для чого тут поставлений, займав півкімнати. Грати за таким столом було незручно і Карпенко обперся коліном на стілець.

— Ігор Олександрович, чи не здається тобі, що «Начальник» занадто вже крутиться біля залізниці? — Лосько крутив у пальцях короля чорних, Вже годину вони грали в шахи, але було зроблено всього кілька ходів — думками були далеко. — Адже ти сам звернув увагу на те, що четверо з п'яти відомих нам осіб так або інакше зв'язані в залізницею» П'ятий — Ярема — в рахунок не йде. Він, за ідеєю, не повинен брати безпосередньої участі в цій справі. Він — явочник. Дивись; Коломийчук — працював на залізниці, «Глухонімий» — «спеціаліст» по залізничних диверсіях, цей «кореспондент» з бритвою і сам «Начальник» переодягаються в командирів залізничної охорони.

Карпенко відірвав погляд від дошки.

— Ти б, Стасю, поставив мого короля на місце. Мені без нього якось трудно грати. — Ігор насупив брови, схилився над дошкою, але так і не походив: звівся і йшов до тумбочки за попільничкою. — Кажеш — на залізниці? Можливо. Але це не вирішення завдання, а приблизне визначення місця дії. Нам же треба знати об'єкт, Сама по собі залізниця в цьому випадку навряд чи може бути таким об'єктом. Ну, зруйнують вони колію, ну, навіть висадять якийсь міст — який ефект? Хочуть пустити поїзд під укіс? Можливо, що й це. Але будь-який поїзд чи якийсь наперед визначений? Часи комариних «укусів» минули. Вже якщо вони ризикують такими кадрами, як «Глухонімий» і «Начальник», то, мабуть, задумана велика диверсія.

Тут може йти мова про об'єкт величезного значення. А залізниця може бути лише зручним місцем для того, щоб перехопити цей об'єкт. Зручним, але не єдиним. Ми не можемо приковувати всю свою увагу до залізниці, тим більше, що «Начальник» вже знає про нашу деяку обізнаність. От як. А поки що тобі мат. — Карпенко поставив королеву, підтриману конем, перед королем чорних.

Лосько свиснув і подивився на «поле бою», з'ясовуючи, чому програна партія. Потім зітхнув і став збирати шахи.

— Ігор Олександрович, а якщо диверсія можлива не лише на залізниці і навіть не в цьому районі, то на якого біса ми тут з тобою сидимо? Треба вияснити, які вантажі будуть рухатися в цьому напрямі в найближчий час; в разі чого виставити посилену охорону і все. Не будуть же вони полювати за пасажирськими поїздами! Треба…

— Треба нам, Стасю, сидіти тут і чекати, що накаже начальство. Ти що думаєш, ми вдвох лише сушимо голову над цим «Павлом Леонтійовичем»? Юрій Кирилович всіх поставив на ноги. Так давай поки що думати про те, що доручено нам. — Карпенко дістав товсту книжку і перелистав її.—Ти не виймав звідси заставки? — Закривши книгу, він подивився у вікно. — Взагалі, старий повинен би тримати мене в курсі подій.

За вікном згущались сутінки. Починалася третя ніч їхнього перебування в Стопачах.

В двері обережно постукали. Цей стукіт аж ніяк не відповідав виглядові сержанта-вахтера. що збуджено зупинився на порозі. Він ледве стримував подих, очі в нього блищали, але в присутності старших по званню він намагався зберегти спокій.

— Товаришу підполковник, майор просив вас і капітана негайно прибути на станцію. Він там чекає на вас.

Вахтер облизав губи, наче вгамовував бажання ще щось сказати.

Лосько поглянув на годинника: 22–30 — і швидко накинув піджак.

— «Рахівник» щось намацав, — прошепотів він Карпенкові.

Але Ігор, не поспішаючи, причісувався перед дзеркалом. Лосько непомітно посміхнувся. Ігор Олександрович не змінився. Недаремно ж колись в бригаді говорили, що коли комроти Карпенкові хочеться бігти, то в присутності підлеглих він буде йти повільно, навіть не розмахуючи руками, мабуть, для того, щоб стримати ноги.

Майор зустрів їх біля нового будинку вокзалу.

В загальній кімнаті лінійного пункту міліції панувало збудження: кілька міліціонерів оточили якийсь предмет, що лежав у кутку на підлозі. Вони розступилися, даючи дорогу районному уповноваженому. Але майор пропустив наперед Карпенка, і відразу ж до Ігоря долинув голосний шепіт: «Дивись, уже начальство з Винагорода прикотило! Швидко!»

На підлозі напівприкриті брезентом лежали трупи двох чоловіків. Один — літній, з крупними рисами обвітреного обличчя, був у формі залізничника. На його пом'ятому темному кітелі Карпенко помітив руді плями. На другому здоровенному чорнявому хлопцеві під розстебнутою курткою на білій полотняній сорочці розповзлася ще волога, невелика темночервона пляма. «Вогнестрільні рани, тому й мало крові», подумав Карпенко. Позаду затупотіли ногами: міліціонери покидали кімнату під суворим поглядом майора. Від трупів ледь пахло свіжою кров'ю. Майор попросив дозволу закурити, і Карпенко простягнув йому пачку «Біломора». Майор зам'явся: він звик до сигарет і до того ж не сподівався, що його почастують цигаркою. Однак не відмовився. Зустрівшись поглядом з підполковником, він раптом подумав, що даремно оці два дні носив на нього образу: небезпечна і відповідальна робота не завжди дозволяла стримувати свої нерви.

— Ці двоє,— почав доповідати майор, — і з ними ще один, якого взяли живцем, десь о двадцять першій годині тридцять хвилин, намагалися висадити в повітря міст на 107-му кілометрі. Залізнична міліція стала їм на перешкоді. Начальник лінійного пункту капітан Нікольський з своїми співробітниками вистежив їх—і ось результати. Ще не встановлено, хто це такі. В усякому разі, Коломийчука серед них немає. Вохрівця теж. Третій цілий і неушкоджений. Він тут, його ще не допитували. Я викликав судмедексперта і фотографа. Деталей я сам не знаю. Про них доповість начальник лінійного пункту капітан Нікольський. Він, здається, легко поранений і пішов оце на медпункт.

— Капітан Нікольський? — перепитав Карпенко. — Що ж, зачекаєм на нього. Що знайшли в забитих?

— Портативні міни в цигаркових коробках «Казбек», пістолети, один німецький автомат взірця 1943 року, саперна лопата… — Майор загибав пальці. — Я, признатися, всього сам точно не знаю.

До кімнати зайшли судмедексперт і фотограф. Вони зайнялися своєю кропіткою справою. Карпенко спостерігав за ними.

Рипнули двері. Зайшов ще хтось, але Карпенко не повернувся. За спиною пролунав охриплий голос:

— Це все експерти, товаришу майор? Щось багато. Взагалі, навіщо їх обстежувати? Ми пришили обох без обману. А інакше й не можна було — вони такий вогонь повели! Мені руку зачепило, добре, що я вчасно спіткнувся, а то б вліпило по-справжньому.

Районний уповноважений зупинив того, що говорив:

— Доповідайте про все заступникові начальника опергрупи Комітету Союзу підполковникові Карпенкові.

Ігор обернувся і побачив товсту приземисту людину. Права рука його була оббинтована, але він хвацько взяв нею під дашок картуза:

— Капітан Нікольський.

Нікольський запропонував пройти до нього в кабінет. Там_на столі лежали два пістолети «ТТ», німецькй автомат, ножі та інші предмети, вилучені в диверсантів. Карпенко обережно оглянув дві портативні міни.

— Лосько, треба викликати спеціалістів і розібратися з цими «цигарками». Дізнайтесь також, які поїзди були на підході до станції в 21–30—22 години з боку Клуша і які відправлялись зі станції в ті ж години на Клуш.

Лосько вийшов.

— Може, хочете допитати третього, якого ми живцем узяли? — запитав Нікольський.

— Потім. Спершу розказуйте.

Нікольський дістав з бокової кишені гаманець, а з нього витяг невеликий шматочок паперу.

— Ось оцю записочку ми одержали сьогодні вдень. Анонімна. Була в скриньці для скарг, що її ми щодня проглядаємо.

На сторінці, вирваній, мабуть, похапцем з учнівського зошита, квапливо було написано:

«Товаришу начальнику залізничної міліції. Сьогодні увечері злодії збираються на вбивство стражника на мосту, що йде на Клуш. Вони поїдуть поїздом до мосту, зіскочуть на ходу, де й будуть вбивати стражника. Перший злодій в них то є Іван Яцишин. То він говорив про вбивство».

Ні числа, ні підпису не було. Записка була пом'ята і заяложена.

— Я дуже сумнівався, товаришу підполковник, серйозна це записка чи ні,— почав Нікольський. — Спершу подумав, що це або наклеп, або чийсь дурний жарт. Але потім все ж вирішив засісти біля мосту на 10-му кілометрі. Це від станції за півтора кілометра в бік Клуша. Хоч я, признатися вам, не зовсім вірив цим даним, але подумав, що є причина трохи розворушити моїх людей. А то вже дуже їм тут спокійно живеться: ні турботи, ні тривоги — жиріти стали. Ну… вирішив провести своєрідні учбові заняття. Взяв і собою трьох і о 20 годині пішов до мосту. Сховалися ми метрів за сто від мосту, вздовж полотна. Охоронника, що на мосту, не попередили, адже я вважав тривогу учбовою. Сидимо. В 20–35 пройшов вантажний. За ним — ще один, потім — швидкий. Нікого. Ну, думаю, пора згортати ці «маневри». Але потім вирішив ще приміського діждатися, який відходив від станції в 21–20. Отут і почалося. Поїзд майже ввесь на міст виїхав, коли раптом з другого від хвоста вагона хтось зіскочив на ходу. Упав якраз між нами й мостом. Лежить, стогне. Поїзд пройшов. Охоронник побачив того, що впав, гукнув до нього. А той лежить і тільки стогне. Охоронник підійшов до нього кроків на десять. В цей час з того боку насипу, через колію, вискакують ще двоє і — на нього. Вони, мабуть, зіскочили з поїзда по той бік. Охоронник повернувся до них, смикнув затвором. Але тут схоплюється той, що лежав, і теж — на охоронника. Втрьох вони й повалили його. Гвинтівку видерли, під себе підім'яли. Один — той здоровий, що лежить в кімнаті,— кулаком його по толові вдарив і кричить: «Давай швидко, закладай посеред мосту, я цього сам прикінчу!» і ніж дістає.

Ну, тут уже нам не можна було чекати. Здоровенного я, звалив з першого ж пострілу. А другий, в залізничному кітелі, з автомата сіконув— мене по руці вцілив — ну, його теж заспокоїли. Третій стрельнув разок з пістолета і навтікача. Його Іванцов наздогнав. Обшукали трупи і затриманого. Знайшли міни в цигаркових коробках.

— Завтра вранці, капітане, подайте мені детальний рапорт про сьогоднішні події в письмовій формі,— наказав Карпенко. — Повідомте начальству, що справу про диверсію буду вести я. Речові докази й трупи негайно відправте в райвідділ. Подайте мені прізвища тих, що відзначилися в цій операції. Керівництво опергрупи буде клопотати про відзначення вас за проявлену пильність і оперативність. А зараз давайте сюди заарештованого.

Нікольський майже вибіг в кімнати. За дверима пролунав його голос: «Заарештованого сюди!»

Міліціонер ввів хлопчину років 17–18. Очі його були сповнені страхом. Втягнувши голову в плечі, він все намагався прикрити рукою розідрану на плечі сорочку.

Весь вибруднений в глині, він стояв, схлипуючи й тремтячи.

— Прізвище, ім'я? — суворо, але спокійно запитав Карпенко.

Хлопчина стрепенувся.

— Тарас Яцишин. — І раптом упав на коліна. — Тільки не вбивайте мене! — заголосив він. — Я все, все розкажу! Я не хотів… То вуйко Іван примусив!..

Карпенко ступив до нього, взяв за плечі, підняв.

— Ніхто тебе не збирається вбівати, чого ти голосиш!

Рябе обличчя хлопчини, забризкане глиною, було смішне й жалюгідне.

Карпенко позіхнув, щоб приховати несподівану посмішку.

— Бери краще стілець, Тарасе. Давай його сюди. Сміливіше, сміливіше. Тепер сідай. Розмовляти будемо?

— Будемо, — боязливо промовив затриманий.

— В бога віриш? — раптом запитав Карпенко, помітивши під роздертою сорочкою Тараса бруднувату ниточку з маленьким хрестиком.

— Трошки.

— Правду говорити будеш?

— Буду, їй-богу, буду!

«В бога — трошки, а правду говорити — «їй- богу». От і примири це протиріччя!» посміхнувся в думці Карпенко, дивлячись на хлопчину, що все ще схлипував.

— Ось що, Тарасе Яцишиін. Ти не рюмсай. Хустина є? На, втрися і давай займемося справою. — Карпенко дістав з кишені пропахлу тютюном хустину. Вона давно втратила білий колір, і Карпенко усумнився: чи зручно давати цю сіру на колір ганчірочку, що її зовсім недавно ще можна було назвати носовою хустиною. Все ж він простягнув її хлопцеві.

— Не дуже чиста, але це в кишені так вибруднилась.

Тарас сприйняв пропозицію втертися, як наказ. Він старанно потер хустиною під носом, але висякатись не відважився і повернув Карпенкові.

— От і добре. Батько є?

— Є.

— Це він послав тебе на міст?

— Ні. Вуйко Іван. Тато в 1946 році в трибунал потрапили… А тепер додому повернулися. Вуйко Іван кажуть, що за тата помститися треба.

— А батько знав, що ти пішов на міст?

— Ні. Тато з братом не ходять один до одного.

— Посварилися?

Тарас кивнув головою.

Слухаючи хлопчину, Карпенко почав розуміти, що Іван Яцишин, рідний дядько Тараса, і Коломийчук часом давали хлопцеві невеликі завдання: то порахувати танки й гармати, що проходили через село під час маневрів, то з'їздити у Львів і по дорозі подивитися, чи не появився де новий аеродром, то купити батарею для радіо.

Нещодавно повернувся з ув'язнення батько. Тарас хотів похвастатись перед ним своїми «подвигами», але дядько заборонив йому це робити. З братом батько відразу не полагодив і суворо наказав синові не зустрічатися з дядьком. Але Іван вже прибрав до рук племінника. І от позавчора дядько викликав Тараса до себе. У нього був Остап Гак. Прийшов Коломийчук і наказав їм висадити в повітря залізничний міст. Коломийчук про щось поговорив в дядьком і пішов, залишивши їм вибухівку і гроші. Сьогодні ввечері Тарас, дядько й Остап, озброївшись— автомат дядько ніс в мішку— сіли на поїзд, а біля мосту зіскочили на ходу й напали на вартового, але їх підстерегла засідка. В Тараса почали стріляти — і він кинув зброю.

Було схоже, що хлопчина говорить правду. На Карпенка неприємне враження справила його заляканість, наче він все чекав, що його ось-ось почнуть вбивати.

— Відправте хлопчину в райвідділ, — наказав Карпенко Нікольському.

Карпенко з райуповноваженим вийшли на ледь освітлену безлюдну площу перед вокзалом. Підійшов Лосько.

— Я викликав на завтра мінерів з військової частини. Тих, які обстежували міни, вилучені в «Глухонімого». А з поїздами справа така: в 22–25 з Клуша на Стопачі через міст пройшов військовий ешелон.

— Невже вони не знали часу руху поїздів? Яка рація висаджувати міст за годину до появи поїзда, до того ж за півгодини на мосту повинні були змінитися вартові? Та й вибух би цей тут почули. Ні, вони повинні були знати про це. Ці три — люди Коломийчука, а він знав усе. Значить — тільки міст і все? Нічого не розумію.

— Так, так, — обізвався райуповноважений. — Висаджувати просто так міст їм не було рації.

Пішли через площу. Біля зачиненого кіоска блимав вогник — хтось курив. В темряві лише вгадувалися обриси постаті. Коли вони порівнялися з кіоском, вогник метнувся до них.

— Товаришу підполковник! — неголосно покликав той, що курив. — Пробачте, можна вас на хвилину?

Людина потрапила в смугу світла, і Карпенко побачив, що це старший сержант залізничної міліції. Всього було зовсім молоде обличчя.

— Ви хотіли щось мені сказати?

Хлопець завагався. Карпенко перехопив його насторожений погляд — через плече, в бік вокзалу.

— Йдіть у райвідділ і там зачекайте на мене, — прийшов йому на допомогу підполковник. І, повернувшись до райуповноваженого, запитав — Товаришу майор, хто зараз у райвідділі?

— Лише вахтер внизу, — зрозумів його майор. — Але він хлопець мовчазний.

Коли Карпенко зайшов до кабінету райуповноваженого, старший сержант, що сидів на канадці, схопився. Карпенко жестом запропонував йому сідати, взяв стілець і сам сів навпроти.

— Ну, познайомимось поближче. Звуть мене Ігорем Олександровичем, прізвище — Карпенко. А звання моє ви вже знаєте, хоч я ходжу тут в штатському.

— Наш солдатський зв'язок працює бездоганно, — посміхнувся старший сержант. — Особливо, коли начальство приїжджає. Старшин сержант залізничної міліції Іванцов Мирон Михайлович, — . раптом спохватився він, — 1930 року народження, в міліції служу два роки, відразу ж після того, як демобілізувався з армії. Я тутешній, з села Гаї, Стопачинського району.

— Це, ви затримали «Глухонімого»? — поцікавився Карпенко. — Куріть, куріть, — дозволив він, побачивши, що Іванцов дістав і знову заховав сигарети.

— Так, це ми разом з солдатом Басаджієвим з прикордонного загону. Тільки я не про те хотів, товаришу підполковник. Не знаю, як вам і сказати. Може, мені здалося. Коли ми вчотирьох з капітаном Нікольським замаскувалися в засідці біля мосту, а потім побачили, як бандити напали на вартового, то відразу ж хотіли побігти йому на допомогу. А капітан говорить: «Не треба, почекаємо ще трохи. Може, їх не троє, а більше». А тут я дивлюся, вартового ось-ось заріжуть, а капітан все «підождіть» та «підождіть». Ну, я не міг того допустити, щоб на моїх очах людину вбивали, і вистрілив. Тут, звичайно, всі кинулися вперед без наказу капітана. Хто вбив другого бандита, я не розгледів, а третій — Тарас Яцишин, я його відразу впізнав, він з нашого села, злякався, кинув пістолет і руки підняв. Тут підбігає капітан і з ходу з пістолета прямо в Тараса. Я кричу: «Що ви робите?» А він — знову. Метрів за п'ятнадцять двічі стріляв, та все мимо. Я не витримав і вибив у капітана з рук пістолет, а він на мене: «Посаджу! Диверсантів захищати, сякий-такий! Всі ви тут бандити!» Це він щодо мого місцевого походження. Ладно. Я, звичайно, на ці слова уваги не звернув — в запалі людина мало що сказати може. Тільки от навіщо він у беззбройного стріляв, коли той вже й руки догори тримав? Адже хлопчина беззбройний. Може, я все це вам даремно говорю, може, в бою воно таке й трапляється, — я на фронті не встиг побувати…

— Ні, правильно ви зробили, Мироне Михайловичу, дуже правильно, що прийшли до мене. До речі, ви не помітили, хто поранив Нікольського?

— Поранив? Це ви про руку, мабуть? Так він же її об камінь забив, коли на землю упав! Спіткнувся, мабуть, чи від кулі ховався.

— Скажіть, товаришу Іванцов, як у ваш лінійний пункт надходять скарги?

— А в нас спеціально для цього скринька біля дверей висить, щоб громадяни завжди могли скаргу вкинути чи листа опустити. Наприкінці дня, годин у 18, я відкриваю скриньку і що находжу, реєструю в книзі скарг та пропозицій. У нас така книга ведеться.

— А чому саме ви відкриваєте цю скриньку?

— Та я за канцелярію начеб по сумісництву відповідаю. Адже секретар нам не положений. От і доручили цю справу мені.

— А капітан Нікольський сам ніколи не займається цим?

— Та що ви! — аж розсміявся Іванцов. — От лише сьогодні він запитав у мене: «І навіщо отут ця шпаківня висить?»

— А ви сьогодні, правда, це вже вчора, — поглянувши на годинника, поправився Карпенко, — не заглядали до скриньки?

— Як же — заглядав! Я в цій справі акуратний. Ось навіть ключі від неї при собі ношу.

— Які ж скарги й листи були вчора виявлені в скриньці?

— Та ніяких. Ось уже тижнів три, як та скринька порожня.

Карпенко закусив губу.

— Так? Ну, не буду вас більше затримувати, Мироне Михайловичу.

Уже давно затихли в коридорі кроки сержанта, а підполковник все ще сидів, суплячись та потираючи долонею чоло.

Вранці Карпенко чекав від Степаничева відповідь на свою шифровку, але генерал чомусь мовчав. Лосько морочився над цигарками «Казбек». Районний уповноважений уточняв, хто такі забиті, провадив обшуки в їхніх хатах, фіксував показання Тараса Яцишина, з Нікольським ходив до моста і потім гнув спину над схемою місця події.

На кінець дня папка добре таки розбухла. Тут було все, починаючи з зізнань Марії Кравчук і рішення про розшук Коломийчука до висновку судмедексперта і багатьох фото забитих бандитів, їх зброї й спорядження.

Документи про «Начальника» й Старий схрон Карпенко тримав у себе окремо.

Невелика кімната, де зберігалися речові докази, була захаращена. В одному кутку лежав великий парашут, десантний^ ранець, банка з-під консервів — майно «Начальника». В іншому, на столику, — автомат, пістолет, ножі — зброя людей Коломийчука. Окремо лежала бритва і пістолет «Браунінг» в кобурі. Доказів злочинної діяльності «Начальника» та Коломийчука було більше, ніж потрібно. Не було лише самих злочинців і, що найгірше, неможливо поки що було попередити їх нові злочини.

Буває іноді такий стан, коли просто по-житейському починаєш заздрити людям, які відпрацюють свої 6–8 годин і кінець. Щось подібне відчув зараз Карпенко. Майже ніколи він не задумувався над тим, що він відповів би, аби сказали: «Давай-но, Ігоре Олександровичу, здіймай свої погони, здавай справи, закінчені і не закінчені, ти нам більше не потрібен». — «А завтра?» — «І завтра». — «І післязавтра?»— «Ну, так, зовсім, назавжди!» — «Що ж я робити буду?..»

Схилившись над столом, Карпенко посміхнувся і став за звичкою тихенько смикати себе за щіточку над бровою.

«Дур починається з неробства», пригадалися слова його баби, яка ніколи не сиділа на місці, навіть коли витирала вп'яте пилюку з старомодних меблів у їхній кімнаті.

«Дур, дур, дур… Яка дур, коли заплутався, коли думки наче на ланцюг прип'яті — все по одному колу».

Ігор взяв листок паперу і, зробивши з нього голуба, кинув. Але голуб не полетів, а, ткнувшись носом в стіну, упав на підлогу. Карпенко вийшов з-за столу, підняв його і пошматував.

Знову сів на місце і знову почав смикати за щіточку над бровою. А в голову наполегливо лізла одна й та ж думка: «Де Коломийчук? Де Коломийчук? Де Коломийчук?»

Так минає година-друга.

Найрізноманітніші припущення народжувались в голові Карпенка. Одні він обережно відкидав, водночас думаючи над можливістю перевірити інші. Прийшов Лосько, а за ним незабаром і майор з своєю папкою, що її Карпенко, поклавши на канапу, не став і розкривати. Змахнувши зі столу все зайве, він розгорнув перед собою чистий аркуш паперу і взяв олівець.

— Давайте думати разом. В папках ми зараз не знайдемо нічого нового. Все, що нам відомо, можна приблизно підсумувати так: «Начальник» благополучно приземлився у Воронячій ущелині і попрямував до Старого схрону. Не заставши там «Глухонімого», він зачекав ще день, запідозрив, що не все гаразд, і пішов у Клуш. Переночував в будинку відпочинку і вранці виїхав у Стопачі, де зустрівся з Коломийчуком. Той попередив його, що Ярема заарештований. «Начальник» зрозумів і те, де подівся «Глухонімий», Роль «кореспондента» поки що незрозуміла. Відомо одне: він ішов на явку до Коломийчука, нічого не знаючи про те, що явка провалена. Так? Що ж далі? «Начальник» через Коломийчука дає завдання його людям висадити в повітря міст на 107-му кілометрі. Причому, дає й вибухівку. Це цілком ясно. Піротехнічна експертиза встановила ідентичність портативних мін — «цигарок», вилучених у бандитів і в «Глухонімого». Це — «тютюнові вироби» однієї «фабрики». Ось факти, що нам відомі. Які з них породжують сумніви? Диверсія на мосту. Дивовижна диверсія! Я викликав з Вишгорода спеціаліста-мостовика, але й без нього зрозуміло, що масштаби збитку, що його б ми понесли, в разі диверсія вдалася б, не відповідають масштабам її підготовки. «Начальник» пожертвував трьома агентами для цілі, яка навряд чи могла його спокусити. Варіант з висадженням в повітря військового ешелону теж відпадає. Так для чого ж йому став потрібен міст?

— Я продовжую дотримуватися думки, що це зроблено для того, аби відвернути нашу увагу, — сказав майор. — «Начальник» розраховує примусити нас зосередити всю свою увагу на цій диверсії, а сам тим часом намагається напаскудити в іншому місці. Старий прийом!

— Саме тому він і викликає сумнів! — вигукнув Карпенко. — Невже це лише для того, щоб відвернути нашу увагу?

— А може міст сам по собі все ж був його ціллю? — підказав Лосько. — Адже ми не враховуємо, що коли б міст був висаджений, то на певний час рух на залізниці припинився б.

— Треба краще вивчати, капітане, географію шляхів сполучення, — пролунав від дверей голос, і в кімнату зайшов Степаничев. — Ви забули, що є ще стара східна залізниця через Карпати.

На генералові був кремовий чесучевий костюм і легкі сандалети. Він весело обвів очима присутніх, що звелися при його появі.

Степаничев уважно вислухав всі подробиці, задав кілька питань, щось записав до блокнота і подивився на годинника.

— Робочий день вже давно закінчився, товариші, а ми з вами все ще займаємося справами. Немає порядку. Цього разу винен я. А тепер давайте кінчати. Підполковника Карпенка прошу залишитись.

Коли вони залишилися вдвох, Степаничев запитав:

— Не бійсь, сердився ти, Ігор Олександрович, на моє мовчання? Думаєш, послав мене «дід» шукати вчорашній день, а сам окопався у Вишгороді й чекає, доки йому «Начальника» доставлять? Думав, що легше давати завдання, ніж виконувати їх; що ось вислизнув з рук головний ворог, а тепер тримай відповідь перед грізним генералом, який навіть слухати не хоче про якісь там об'єктивні причини! Так, чи що? — Не зовсім так, — посміхнувся Карпенко.

— Так, так. Ти не викручуйся. Давай, як говорять, відійдем та подивимось, чи добре сидимо. Добре, добре… поки що, звичайно, в галоші. Пригадав би ти раніше фразу Яреми про 25 карбованців — захопили б ми Коломийчука. Шию милити буду за це не зараз, а під час огляду операції, коли все закінчимо. Це — раз. Друге — Лосько проґавив: собаку до схрона міг раніше викликати? Міг. От нас і обігнали в часі. А разом і в просторі.

— В нас, Юрію Кириловичу, винну голову стинають. Знаю. І все, що ви кажете, справедливо, але…

— Ну й помовч. Давай, сідай. Зараз нам треба вирішити два питання: для чого пожалував до нас цей «Начальник» і навіщо йому треба було висаджувати міст?

Карпенко розповів генералові про свою розмову з старшим сержантом Іванцовим.

— Щось дуже наплутано, але перевірити необхідно. Я про це подумаю. Знаєш, чим я займався останні два дні? Мене дуже зацікавила особа Реверса. Пам'ятаєш показання «Глухонімого»? Він розповідав про те, що був найнятий якимсь Реверсом для виконання одного «приватного доручення».

Степаничев розстебнув піджак.

«Зараз почне підтяжки натягувати», подумав Карпенко. Але штани генерала цього разу підтримував коричньовий лаковий пасок.

— Ось що повідомили мені вчора з Москви, — продовжував Степаничев;- В травні в Франкфурт на Майні прибув генерал Уллас. В свій час я мав з ним справу, коли він був у нас військовим аташе. Він узяв зараз довготривалу відпустку по хворобі і приїхав у Західну Німеччину. Зупинився в готелі «Рейн» під ім'ям Аллена Реверса. Пробув він у Франкфурті всього кілька днів, а потім дійсно з'явився на водах в Швейцарії під своїм справжнім прізвищем. Там він відпочиває і зараз — хвороба його, мабуть, виявилася довготривалою. Я припускаю, що Уллас-Реверс, який зупинився в готелі «Рейн», і Реверс, що давав «приватне доручення» «Глухонімому»— одна й та ж особа. Треба було Улласа оглянути з усіх боків. — Генерал підняв бокал, що в ньому стояли олівці та ручки, подивився його навпроти світла, а потім поставив назад. — От я і спробував звернутися до його приватних справ, Повірив на хвилину, що вся ця затія дійсно має приватний характер. Виявилося, що Уллас є членом правління одного з найкрупніших концернів, які контролюють гірничорудні розробки в багатьох країнах Європи та Близького Сходу. Членом правління Улласа можна назвати умовно. Його один-півтора мільйони не впливають на погоду в справах, де обертаються кілька десятків мільярдів доларів. На біса такий компаньйон? Найшвидше, прибутки, що їх одержує Уллас, — це плата за послуги, які Уллас може зробити як один з керівників розвідки. Чи не приїхав він до Німеччини захищати інтереси свого концерну? Допустимо, що так. Якби йому потрібно було зайнятися своїми безпосередньо службовими справами, він би не маскувався.

Що ж за інтереси у концерну, що його взявся захищати Уллас? Які справи і перспективи цієї фірми? Що, зв'язане з нашою країною, може їх хвилювати й непокоїти? Можливо, те, що досить тривалий час у нас були напружені відносини з однією з країн, де господарі Улласа, засукавши рукави, гребуть гроші з уранових рудників. В останній час широка громадськість цієї країни стала підносити голос проти цих варягів, висловлюватись за те, щоб зробити рудники джерелом національного прибутку. Звернулися до нас, попрохали технічної допомоги. Ми не відмовили. Все йшло добре, але заметушилися господарі Улласа. Здійнявся галас в їх пресі. Особливо після повідомлення, що парламентська делегація цієї країни відвідає Москву в кінці липня.

Степаничев дістав хустину, міцно витер нею лоба і облизав губи. Карпенко, помітивши це, налив у склянку води й простягнув її генералові. Але той покрутив головою і продовжував:

— Адже навіть нетямущому зрозуміло, що цей візит повинен привести до подальшої нормалізації відносин між нами і державою цих парламентаріїв. Врахуй також, що до складу делегації входять лідери найкрупнішої в них парламентської партії «Національна єдність». Вона об'єднує середні прошарки населення. Серед цих лідерів є й такі, які ще вчора досить різко критикували «політику Москви», а сьогодні життя навчило їх бути більш обачними, вибираючи друзів. Ці люди користуються в себе на батьківщині не малим авторитетом. А восени там повинні відбутися парламентські вибори, які в значній мірі визначать політику цієї країни на найближчі кілька років. Тепер тобі зрозуміло, чому так занепокоїлись пани концесіонери? При такому стані нинішній візит в нашу країну може мати сумні наслідки для господарів Улласа.

Карпенко задумливо доторкнувся брови.

— Так. Дуже можлива провокація.

— Це ми й будемо мати на увазі. Так і Москва мене попередила, коли познайомилася з справами. Паралельно й одночасно будемо перевіряти всі можливі в цій обстановці варіанти. Зараз приїде інженер-мостовик, якого ти викликав з Вишгорода. Він приїхав зі мною і зразу ж пішов на 107-й кілометр. Треба буде, щоб він написав, який потрібен час для відбудови мосту, якщо диверсія вдалася б. Треба знати точно: яку шкоду розраховував завдати ворог, бо не виключено, що «Начальникові» цей міст якось заважав.

Степаничев підійшов до відкритого вікна.

— Ось і інженер іде. Між іншим, дуже експансивний товариш. Займись ним, Ігоре Олександровичу, — генерал посміхнувся якось лукаво і навіть трохи загадково. Так, принаймні, здалося Карпенкові.

— Ну, чого ти на мене дивишся? — запитав Степаничев, затримуючись в дверях. — Тепер твоя черга головувати. А я пішов,

В дверях стояв Кость Замбахідзе, Чорнобородий, величезний, відвертий у своїх почуттях. Друзів розділяв стіл. Вони стояли і трохи збентежено посміхалися.

— Ну? Хто першим буде бити? — запитав Кость, — Я тебе за те, що ти тоді втік, чи ти мене за те, що я «доніс» на тебе?

Карпенко обійшов стіл, обняв Замбахідзе.

— Тепер здоров по-справжньому, борода!

— А взагалі тобі повезло! — вже кричав Замбахідзе. — Коли б генерал вчасно мене не попередив, я тобі полатав би боки! Три ночі спати не міг! Приїхав до себе немов божевільний. Люди навіть обходили, такий страшний був! В душі не вірив, що ти міг виявитись… чорт, навіть повторити не можу. Ну, міг же ти хоча б натякнути!

— Що ж я міг тоді тобі сказати? Адже я виконував завдання. Я тебе стільки ж не бачив, скільки й ти мене.

— Ладно, ладно, не виправдовуйся. Ну, а цього… ви спіймали? Він хотів міст на 107-му кілометрі сковирнути?

— Ні, не так це просто, Костю. Але думаю, що довго розбишакувати у нас він не буде. А як з мостом? На скільки днів припинився б рух, коли б вони його висадили?

— Днів? — здивувався Замбахідзе. — На те, щоб такий місток полагодити, у військовий час 6 або 8 годин давали. Дистанція шляху має запасні двадцятиметрові змонтовані ферми, Мосто-поїзд швидко б поставив їх на місце: Гірше, коли б висадили й опори, але вони невисокі, і тому теж не ускладнили б справи. Не розумію — навіщо їм потрібен був саме цей місток? Вже якщо вони задумали щось серйозне, то повинні були б вибрати для диверсії такий міст, як на 141-му кілометрі. Там десять ферм. До того ж міст висить над безоднею, Там нам довелося б поморочитись.

— Ти все це опиши якнайдокладніше в своєму висновку.

— А висновок уже є. Ось він, — і Кость подав Ігореві кілька аркушів паперу, — Чим ще можу служити вам, товаришу підполковник?

— Підіть допийте пиво, що його ви не встигли у вагоні-ресторані випити, — підказав генерал, який саме зайшов. — Сьогодні ви, Карпенко, можете бути вільним. Товаришу Замбахідзе, не поспішайте їхати до Львова, Може ще будете потрібним. Ми вам відрядження будь-яким числом позначимо. Ну, гуляйте!

— Де ви ночувати будете, Юрію Кириловичу? — запитав Карпенко.

— А ти що — мій ад'ютант? Тут в кабінеті на канапі ляжу. Майор мені дозволив.

— Юрію Кириловичу, але і готелі…

— В готелі один лише номер, що його ви з Лоськом захопили, — перебив Степаничев, — та й інженера твого треба буде там влаштувати. Ну, йдіть уже! — і генерал виштовхнув їх за двері.

Спершу друзі пішли на річку, Вони зайшли вгору по течії, подалі від людних берегів. Золотистокоричньові сосни збігали тут майже до самої води, розсипаючи на дрібніш пісок зелені і руді голки. Ще кроків за сто до річки Карпенко зняв черевики, і, тримаючи їх в руках, пішов босоніж по холодному піску.

Вони роздягнулися біля величезного плескатого каменя. З нього річка під час розливів стерла піском і галькою всі нерівності.

— Ну, от і стіл є,— вдарив Кость черевиком по каменю.

— А на стіл?

— Найдемо, дорогий, найдемо. Давай все ж намну тобі боки. — І він, підскочивши до Ігоря, схопив його за плечі.

Друзі стали боротися, Кость сопів і крякав, намагався підім'яти під себе крупне, м'язисте тіло Ігоря, Той мовчки вивертався, але відчував, що не витримає довго: що не говори, а все ж відчутна різниця у вазі на п'ятнадцять кілограмів!

— Здаюся, чуєш, здаюся! Руки зламаєш, ведмедю! — почав благати Карпенко.

— Тож-то! — послабив свої обійми Замбахідзе і тут же грьопнувся на спину, збитий підступним ударом ноги під коліно. Карпенко вже втікав до води. Кость догнав його посеред річки, і вони, борючись з пружною течією, попливли на протилежний берег.

Вискочивши на пісок, стрибали на одній нозі, витрушуючи з вух воду, потім присіли на сонячному п'ятачкові—єдиному місці, де сосни не затуляли небо. Друзям було про що розповісти один одному.

Випивши літрову пляшку сухого закарпатського вина і підживившись бутербродами, вони пішли на станцію: Костеві треба було терміново з'їздити у Вишгород.

В готелі на Карпенка чекала записка Лоська: «Я поїхав у Вишгород. Вранці знайди «діда». Він просив. Привіт». Ігор стояв біля вікна. Світити світло ще було рано. Сутінки починали заповзати в кути кімнати. Густі криваві промені вже невидимого сонця, пробиваючись крізь узорчатий заслон далекого гірського лісу, залили холодними барвами шибки і оцинкований дах сусіднього будинку. В кімнаті було душно, Карпенко вийшов. Кілька разів пройшовся довгою, що вела через все село, вулицею, постояв біля газетної вітрини, потім пішов у сквер до репродуктора — послухати останні новини.

Зігріте протягом дня повітря нерухомо висіло над сонними Стопачами, Потемніле небо наче прокололи сріблясті і жовті зірки. Тиша, Пахощі смоли й хвої, що доносилися з сусіднього бору, зараз були особливо густими; пил давно осів, зник запах бензину, бо машини давно стоять в гаражах або мчаться далекими дорогами. Тишу, сповнену спокоєм і умиротвореністю, обірвав лише стукіт дятла.

Ігор гостро відчув цю вечірню сільську благодать, в якій все було в напівтонах; і колір, і звук.

Він розстебнув всі ґудзики сорочки і провів холодною долонею по гарячих мускулистих грудях. Десь стали перегукуватись пташки. Ігор прислухався, наче намагався спіймати зміст їхньої розмови. Він міг впізнавати птахів по голосах, тому що часто слухав їх протягом місяців, коли перебував у лісових засідках. Але зараз цей перегук, що пролунав в синюватих сутінків бору, здивував Карпенка якимось своїм особливим змістом. Ігор відчував природу і на її мальовничість відгукувався гаряче, всією істотою. В хвилини, коли міг відчувати її подих, слухати її мову, в пам'яті завжди виринали картини осіннього лісу, непогожі дні, проведені в засідці посеред дерев, що скрипіли й розгойдувалися під вітром, і смерть друга Володі Любимова, Він умер від малярії, не дозволивши рятувати його, щоб не виявити перед ворогом засідки.

Карпенко, не поспішаючи, підходив до скверу, де хрипів невидимий серед дерев репродуктор.

Стояла легка тиша. Міська людина, Карпенко з трудом звикався з нею: часом вона здавалася йому тишею перед грозою. Можливо — тому, що на душі було неспокійно. Не хотілося навіть курити. Прослухавши останні вісті, він пригадав, що завтра в бабусі день народження, і пішов на пошту. Там також було тихо. Молодий телеграфіст читав книжку з зображенням людини, що стріляла, на обкладинці. Назви її Карпенко не встиг прочитати, але по формату і по оформленню побачив, що вона з серії «Бібліотеки воєнних пригод». Посміхнувся, «От читає хлопець про шпигунів та диверсантів і, мабуть, дивується, — звідкіля, мовляв, в наші дні!.. А розкажи йому, що відбувається в його Стопачах, — не повірить». Ігор взяв бланк, написав текст. «В Каневі буде вранці», пообіцяв телеграфіст. Швидко дав здачу і знову вхнюпився в книжку.

Коли Карпенко повернувся до себе в номер, було вже біля дванадцяти. Ліжко Лоська стояло незаймане.

Лампочка ледь світилася під стелею, Жовте, слабке світло навівало нудьгу. Читати темно. Ігор підійшов до старенького дзеркала, в яке, протягом його довгого віку, дивилася не одна тисяча людей. Наблизивши до каламутного скла обличчя, глянув на себе, як на незнайомого: давно не бачив свого відображення. Крупна голова з каштановим, що ледь кучерявилось, волоссям; широкий прямий ніс над жорсткувато опущеними куточками губів і круте підборіддя. Обличчя як обличчя — вилицювате, міцно обтягнене смаглявою шкірою, Під широким, з легкими залисинами лобом — великі сірі очі, з ледь помітними коричнюватими краплинками навколо спокійних, уважних зіниць. Над ними — густі темні брови, що круто підіймалися до скронь. На правій — неслухняна жорстка щіточка, Він послинив пальці і спробував її пригладити, але нічого не вийшло. Ще раз критично оглянувши своє відображення, Ігор провів долонею по щоках: завтра треба поголитись. Відійшов од люстра, закурив. Робити було нічого. Треба лягати спати.

Вранці біля райвідділу Ігор побачив «Побєду» Степаничева. «Не інакше, як від'їжджати зібрався». Справді, в кабінеті райуновноваженого генерал з трудом запихав у свій розбухлий портфель, що його колеги по службі прозвали «Ноєвим ковчегом», невеликий дорожний несесер. Тільки коли вдалося защепнути замочки, Юрій Кирилович з полегкістю зітхнув і потиснув Карпенкові руку.

— Ну, от я і зібрався. Мене викликав Москва. Поки що залишишся ти. Ти чого вовком дивишся? Не спав чи що? Чи з товаришем хильнув на радощах?

— Ні, Юрію Кириловичу. Просто не спалося.

— Це буває.— Степаничев потер обличчя долонями, і Карпенко зрозумів, що генерал теж погано спав.

— Повернемося до нашої вчорашньої розмови. — Генерал затарабанив пальцями по портфелі.— По-перше, про диверсію на 107-му кілометрі. Після висновку вашого приятеля Замбахідзе думка, що метою диверсії було висадження мосту, недоречна, Хто став би жертвувати людьми, йти на риск, знаючи, що такий міст можна полагодити за кілька годин? Коломийчук не знати цього не міг. Комусь, звичайно, вигідно, щоб ми сприйняли цю диверсію всерйоз. Але ми цього не станемо робити, а зупинимося на тому, що спроба висадити міст — інсценізація з метою відвернути нашу увагу від головного, спрямувати її по невірному шляху. Готуються до такої інсценізації майже завжди набагато ретельніше, ніж до справжньої диверсії. Адже тут завдання якнайдовше водити ворога за носа. Значить, неодмінна умова такої інсценізації — найсуворіша конспіративна підготовка. Розумієш?

Карпенко уважно слухав генерала, іноді киваючи головою і викурюючи цигарку за цигаркою.

— Якщо так, то звідки взялася анонімка? Якщо вірити їй, то автор повинен був бути присутнім, коли обговорювалися деталі майбутньої диверсії. Адже сумнівно, щоб така розмова була кимсь випадково підслухана. Конспірація в групі Коломийчука, скажемо відверто, була чудовою, Цей шляховий майстер просидів у нас під носом цілих 10–12 років з своїми людьми. І, очевидно, не ледарював. Значить, їх хтось виказав! Хто? Хтось із трьох учасників нападу на міст? Дурниця. Він би не пішов, щоб потрапити в засідку, ним самим організовану. Природно, що виказати їх міг лише той, хто лишився на волі. А хто ж лишився? Коломийчук? Неймовірно, але нічого іншого не придумаєш. Ми більше нічого не знаєм.

Генерал замовк. Карпенко потирав око, що сльозилося від їдкого цигаркового диму. Обоє мовчали деякий час.

— Мене бентежить, Юрію Кириловичу, брехня капітана міліції Нікольського. Адже він збрехав, що дістав із скриньки записку. І ще. Чому Нікольський, людина, яка прослужила, напевне, не один рік на оперативній роботі, намагався просто пристрілити хлопчину, який кинув зброю. Тобто забити єдину людину, яка могла дати якісь дані.

— До речі, про Нікольського. Вчора, коли я одержав ваш рапорт, то зв'язався з начальником Вишгородського відділення міліції. Попередив його, що справу з спробою висадити в повітря міст ми беремо до себе, Він мені, між іншим, сказав, що Нікольський, який відмовився місяць тому від переводу у Вишгород, коли там була вакансія, днями подав рапорт з проханням перевести його саме туди.

— Ну що ж, нехай іде на підвищення. Він же тепер в герої вибився.

— Щось мені цей герой здається підозрілим, — зауважив генерал.

— Може, потрібна профілактика?

— Я буду наполягати, щоб його просьбу задовольнили якомога швидше. А разом хай заберуть туди ж на підвищення і старшого сержанта Іванцова. Побачимо, що це нам дасть.

За дві години Степаничев уже був у Вишгороді. Не заїжджаючи в Управління, він попрямував прямо в аеропорт. Москва чекала на доповідь.

Вже почалася посадка. Лунали останні поради проводжаючих: «прийми таблетку», «дай телеграму мамі» і т. п. Степаничев слухав схвильовані розмови людей, занепокоєних найрізноманітнішими справами, і мимоволі думки його залишали осторонь службу і також переходили на буденне, домашнє, що чекало на нього в Москві.

Посадка закінчилася. Борт-радист замкнув двері, і машина, завиваючи моторами, покотилася в протилежний кінець аеродрому.

Літак пішов точно за розписом: в 12 годин дня.

О 12 дня диспетчер Вишгородського аеропорту Ганна Сергіївна Лучко, або, як її всі запросто звали Ганнуся, здала чергування і пішла до службового автобуса, що розвозив працівників аеропорту після роботи.

Ганнуся ще не встигла засвоїти недбало-байдуже ставлення старих аерофлотців до красивих машин, що стартували і сідали на льотному полі, і затрималася, щоб провести поглядом блискучий двохмоторний пасажирський літак «ІЛ». Якийсь громадянин з чемоданом вискочив а дверей аеровокзалу і мало не збив з ніг Ганнусю. Глянувши вгору, на танучий силуєт «ІЛу», він розгублено завмер на місці. Лучко не могла стримати посмішки, Симпатичний, вона навіть сказала б красивий чоловік, в хорошому коричньовому костюмі з двома рядами орденських колодок над кишенею, безпорадно і збентежено перевів погляд на дівчину І розвів руками. Вона посміхнулася:

— Ви запізнилися на цей літак? В чотирнадцять буде інший в тому ж напрямі. Вам можуть перекомпостирувати квиток.

Але чоловік уже сміявся над своєю роззявкуватістю. Ні, він не збирається летіти цим літаком. Навпаки, він сам щойно приїхав з Москви сюди у відрядження поїздом, а літаком у Москву полетів його старий приятель, в якого він збирався тут зупинитись. Полетів і замкнув свою квартиру, розраховуючи, напевно, зупинитися там у нього. Отак завжди виходить, коли не попередиш. В готелі важко дістати окремий номер, а в загальний він би не хотів, адже в нього важливі службові документи. Йому, очевидно, тут вечорами доведеться попрацювати. Він інженер-геолог Масальський.

— Ну, що ж, — посміхнувся Масальський, — буває й гірше. Не плакати ж мені в 42 роки.

— Вам 42? — здивувалася дівчина. — От би ніколи не подумала!

Масальський сумно розвів руками:

— На жаль, 42, хоча в цьому мало користі — до цих пір ні дружини, ані дітей, а друзі ось розлітаються при одній моїй появі.

Наче розуміючи, що тема размовн вичерпана, Масальський попрощався з Ганнусею. Дівчина швидко пішла до службового автобуса. Але машини вже не було, і Лучко довелося йти на автобусну зупинку.

Біля аеропорту стояло кілька таксі. Один з водіїв голосно запрошував пасажирів. Якийсь чоловік з лікарським саквояжем поцікавився у «гостинного» шофера, скільки доведеться заплатити, щоб доїхати до міста. Водій, високий хлопець, скептично подивився на громадянина і посміхнувся.

— Сідайте, довезу в одну мить. Десятка теж гроші.

— Десять карбованців? — здивувався пасажир. — Адже недавно я платив п'ять.

В розмову втрутився водій іншої машини. Він сердито осадив товариша і підтвердив, що вартість проїзду дійсно п'ять карбованців. Масальський — свідок цієї сцени — підійшов до першого водія:

— Поїхали в місто, друже.

Коли Ганнуся вже підходила до автобусної зупинки, мимо в таксі проїхав Масальський. І раптом таксі зупинилося. Шофер, лаючись, вийшов з машини і, піднявши капот, встромив туди кудлату голову. Масальський теж вийшов, ледве Ганнуся порівнялась з машиною. Розсміявшись, він звернувся до неї:

— От не везе! Наче хто наврочив.

Вони відійшли до газетного кіоска. Зав'язалась невимушена бесіда. Стояли. Вже другий автобус з пасажирами рушав до міста.

Потім, коли мотор почав працювати, Масальський запропонував:

— Адже вам теж до міста? Сідайте, будь ласка.

Хоч Лучко було трохи незручно, однак вона сіла в «Побєду».

Масальский був ввічливии і запобігливий, дотепний і відвертий. Машина знову зупинилася. Шофер, пригадуючи всіх чортів, поліз до радіатора. Масальський запропонував трохи пройтися вперед. Ганнуся погодилась. І вже сама не знала, ЯМ це трапилося, — дуже вже без посередньо він сказав: «Давайте заглянемо сюди», — зайшла до кафе. Він купив коробку «Тузиків». Дівчина не помітила, як з'їла половину. Спершу вирішила взяти лише одну, бо просто незручно було підмовлятися. «Дуже хороша людина, — вирішила Ганнуся, смакуючи цукерку. — Скільки такту і разом з тим невимушеності. Йому просто самотньо в чужому місті». Вона, звичайно, не наважилася б запропонувати йому зупинитися в неї, коли б біля її будинку вони не зустріли старшого брата — Сашка, пілота цивільного повітряного флоту. Сашко спершу досить сухо привітався з Масальським, але, розговорившись, вже за п'ять хвилин запросив його до себе. У геолога в чемодані виявилася пляшка коньяку, і вони її випили. Сашко сам за пропонував Масальському зупинитися поки що в них: «Квартира в нас велика, а ми з сестрою лише удвох. Знайдеться і для вас місце».

Масальський спершу відмовлявся: незручно, мовляв, завдавати їм зайвого клопоту. Це сподобалося Сашкові, і він став наполягати. Масальського довго вмовляти не довелося. Ввечері вони пішли в ресторан. Масальський вгощав їх і ледве не посварився з Сашком з-за того, кому розплачуватись.

Два дні він прожив в сім'ї Лучко. Брат і сестра були в захопленні: до чого ж цікава людина, як багато він знає! На третій день Масальський сказав, що він їде в район, в одну з геологорозвідувальних партій.

Прощаючись, Сашко взяв з нього слово, що він знову зупиниться в них, коли повернеться.

Попрощавшись з генералом, Карпенко почав переглядати папери.

В полудень задзвонив телефон. Ігор незадоволено покосився на нього, але трубки не зняв— вирішив, що це до райуповноваженого. Але телефон не замовкав. Дзвонив черговий Стопачинського райвідділу міліції. Він доповів, що півгодини тому мисливська собака бухгалтера райспоживспілки наткнулася на труп чоловіка в лісі біля Клуша. Бухгалтер повідомив про це дільничного міліціонера. Туди збирається зараз слідчий і судмедексперт.

Подумавши, Карпенко відповів: — Нехай їдуть. Я поїду слідом. Він швидко зібрав папери, замкнув їх до сейфа.

На путівці за два кілометри від Клуша його зустріли дільничний міліціонер і два понятих.

Вони показали дорогу. Праворуч від путівця, де темніли пеньки зрубу, темний ліс тягнувся вгору. Його зелене тіло прорізала просіка з рідкими слідами коліс.

Кроків за сімдесят від просіки, в хащах, ввіткнувшись обличчям в мурашник, животом донизу, лежав мертвий. Біля нього навпочіпки сидів лікар і підкидав до невеликого багаття гілочки: труп окурювали димом, щоб відігнати мурашок, що покрили тіло. Руки мертвого були підібгані під груди, наче людина вже падала мертвою і не встигла їх випростати. Зримих слідів боротьби не виявили. На мертвому були зношені кирзові чоботи, штани в старих латках, біла полотняна сорочка. Поруч валявся вилинялий гуцульський капелюх.

Коли судмедексперт перевернув труп обличчям догори, Карпенко відчув, як поруч здригнувся молоденький слідчий з університетським ромбиком. Ігор побачив його поблідле чоло і горло, що судорожно ковтало слину. «Здається, він зараз не витримає», подумав Карпенко і повернувся до нього:

— Товаришу лейтенанте, треба організувати якийсь транспорт. Труп заберемо в морг. Займіться, будь ласка, цим.

Слідчий вдячно поглянув на підполковника і поспішно сховався за деревами.

Видовище й справді було страшне. Обличчя мертвого, з'їдене мурашнею, являло собою кашоподібну масу, по якій ще повзало кілька комах. Про риси обличчя нічого було й говорити. І Карпенко зрозумів, що впізнання трупа буде справою не легкою.

Дільничний уповноважений кріпився, намагаючись вдавати з себе оперативника, який і не таке бачив. Але це йому не вдавалося. Не по собі було й Карпенкові. Лише судмедексперт з жвавою цікавістю схилився над трупом. Він уважно обмацував те місце, яке колись було шиєю.

— Дивіться, зашморг! — наче зрадівши, звернувся він до Ігоря. — Задушений своєрідним джгутом. А ось і шматок палиці, якою закручували шворку на його шиї. Ось він! А сама шворка глибоко в'їлася в м'язи.

«Старий бандерівський спосіб: зашморг на шию і—обличчям в мурашник. Маленькі комахи спотворюють обличчя», подумав Карпенко. Він присів навпочіпки біля лікаря.

— Скажіть, лікарю, а інших пошкоджень немає? Його, мабуть, спершу приголомшили, а потім уже… Не могла ж доросла людина без боротьби ось так взяти і дати задушити себе так примітивно!

— Природно, — згодився судмедексперт. — Можливо, щось знайдемо в черепі. Адже поза яка, лиш погляньте! Упав ниць, наче звалився. Сліди удару треба шукати на голові, позаду.

Мертвого обшукали, але нічого не знайшли. Експерт вважав, що смерть настала приблизно добу тому. Повний висновок він зможе дати лише після розтину.

Під'їхала вантажна машина. Труп обгорнули в рогожу, положили в кузов.

— Їдьте, — звернувся до експерта Карпенко. — Ми ще тут трохи понишпоримо… Прихопимо з собою понятих.

Так нічого й не виявивши, Карпенко вибрався на дорогу, пішов і напрямі Клуша. Лейтенант і дільничний вирушили на Лани.

Карпенко йшов повільно, роздумуючи над ситуацією, що складалася. Вбивство, врешті-решт, могло бути карним злочином, А він зав'язне в цій справі і втратить дорогий час. Може, віддати все на руки міліції? Ні! До впізнання трупа цього робити не варт, А доки впізнають…

Ігор вже порівнявся з першими будинками, коли почул пищання мотопилки. Він повернув до лісорубів…

За сорок хвилин разом з високим рудоволосим хлопцем він зайшов до сільради. Секретар, познайомившись і його документами, залишив їх удвох.

— Значить, години в дві — пів на третю цей красивий громадянин в плащі вийшов, з лісу і запитував у нас дорогу на Лани? Так?

— Так точно, — відповів лісоруб.

— А коли-небудь взагалі ви його бачили?.. Ні? Може, ви ще щось пригадаєте? Адже тут будь-яка дрібниця парта уваги, а вони найшвидше забуваються. Ну, може що було ще на ньому або при ньому?

— Та начебто нічого. Попросив я в нього газетку на цигарку» а він мене «Казбеком» хотів угостити. Та проти нашого самосаду хіба цигарка вистоїть! Дай мені на закрутку шмат газети, пожартував трохи і пішов.

— Газетку? А ви всю її викурили?

— Та начебто не всю, — відповів хлопець, нишпорячи по кишенях. — Є! — радісно вигукнув він, дістаючи шмат газети.

— Ну що ж, газета як газета. Мабуть, я вас більше не буду затримувати. Ось тільки оформимо протокол нашої розмови і додамо до нього оцю саму газетку. Згода?

Карпенко виглянув до іншої кімнати і покликав:

— Товаришу секретар, зайдіть до нас іще з ким-небудь.

В кімнату зайшов секретар сільради з якоюсь дівчиною. Вони несміливо зупинилися біля дверей.

— Проходьте, товариші, — запросив їх Карпенко. — Мені потрібна ваша допомога. Ось тут мені подарували шматочок газети, — посміхнувся він. — Цей подарунок має таку вартість, що його без свідків я не можу взяти. Прошу вас бути понятими.

Коли все було оформлено і підписано, підполковник, подякувавши, попрощався з лісорубом та понятими й вийшов з сільради.

Так, по суті, ні з чим, якщо не рахувати клаптя газети, і повернувся Карпенко в Стопачі.

Кабінет райуповноваженого тепер став робочим місцем Карпенка. Він сів за вивчення шматка газети. Її подарував лісорубові незнайомець. Що може розповісти оцей шматочок? Ігор підняв трубку і подзвонив в місцеву редакцію районної газети. На дзвінок відповів відповідальний секретар.

Хвилин за двадцять в кабінет зайшов літній чоловік, з білими, акуратно підстриженими вусами. Скинувши кашкета, він коротко відрекомендувався:

— Пінчук.

— Сідайте, товаришу Пінчук. Ось сюди, поближче до столу.

Скромний вигляд Пінчука ніяк не відповідав його неабиякій посаді: відповідальний секретар. Але Карпенко не знав, що ця худорлява, з вузькими грудьми людина — старий член Комуністичної партії Західної України — вхитрявся писати революційні листівки навіть тоді, коли сидів за колючим дротом Берези Картузької, де він провів три роки.

— Ви б не могли, товаришу Пінчук, визначити, чи не ваша це газета? — Карпенко простягнув старому журналістові шмат завбільшки з долоню.

Пінчук дістав прості в мідній оправі окуляри, довго чіпляв їх на носа, потім далеко відставив руку в шматочком газети.

«Далекозорий старий», подумав Карпенко.

Пінчук покрутив шматок і повернув його Ігореві.

— Ні, це не наша. Друк інший. Тут набирали лінотипом, друкували на ротації. А ми ще по-стародавньому: ручний набор, плоскодрукувальні машини. Все обіцяють лінотип дати, та з рук не випускають. А газета ця обласна. Чи нашої області, чи не нашої, цього не скажу. А що обласна — точно.

— А яка це сторінка?

— Це теж можна вирішити. Ось дивіться: тут, де петитом набрано, пишуть про заворушення в Малайї. Отже, іноземна інформація. А її поміщають, як правило, на четверту полосу. Тепер далі.— І Пінчук перевернув шмат газети. — А тут пишуть про наступні гастролі столичного театру. Лише незрозуміло, куди він приїде. Такий матеріал заверстують на третю сторінку…

Вони ще з півгодини роздивлялися той шматочок газети. Потім, коли Пінчук пішов, Ігор замовив телефонну розмову з Вишгородським відділенням РАТАУ. Звідти він отримав довідку, що матеріал під заголовком «Заворушення в Малайї» був переданий обласним газетам в 22 години 10 хвилин 12 липня. Отже, шукати його треба в номері за 13 липня. Але обласних газет на Україні багато!

Поклавши трубку, Карпенко дістав з етажерки підшивку обласної газети і розкрив номер за 13 липня.

На третій і четвертій сторінках був той же матеріал, що й на обривкові.

Думка, яка викликала зацікавленість Карпенка шматком газети, вела його далі. Треба було вияснити зовсім дріб'язкову деталь: о котрій годині прибуває в Стопачі газета з обласного центра.

Підполковник подзвонив в експедицію Стопачинської контори. Трубку взяла дівчина-листоноша. Ігор нетерпляче поглядав на чорний апарат, чекаючи, доки покличуть поштове начальство.

— Вас слухають, — пролунав у трубці голос.

— Вас тривожить підполковник Карпенко з райвідділу КДБ. — Ігор на хвилину замовк, наче боявся поставити важливе для нього запитання і потім почути на нього не ту відповідь на яку сподівався. — Скажіть, будь ласка, о котрій годині вам доставляють обласну газету?

— Якщо вихід її не затримується в області, то майже в усі райони вона прибуває в п'ять — шість годин вечора.

— А коли прибула за 13 липня?

— Зараз погляну… Почекайте хвилинку.

За деякий час той же голос повідомив:

— Обласну газету за 13 липня ми одержали в шість годин вечора.

— Дякую. На все добре. — Карпенко повільно опустив трубку на високі нікельовані важелі.

Отже, можна підвести маленький підсумок. Незнайомий подарував лісорубові газету в три години дня. Сюди ж вона була доставлена лише о шостій вечора. Значить, незнайомий її купив лише у Вишгороді, потім міг сісти в таксі й приїхати до Клуша. Інакше газета сюди потрапити не могла. Від Вишгорода до Клуша — три — три з половиною години їзди. Газета могла бути куплена не раніше десяти ранку. Отже, біля двох годин дня незнайомий прибув до Клуша.

В двері постукали.

— Зайдіть!

Посильний від судмедексперта приніс акт обстеження трупа.

В акті після прізвища експерта і пунктів, що в них посилалося на підставу експертизи, час і місце, лишились пропуски: тут повинні бути прізвище, ім'я, по батькові й інші дані про мертвого. Але їх поки що не було. У висновку констатувалось, що смерть настала в результаті насильного задушення добу тому, тобто вчора біля двох-трьох годин дня.

Смерті передувала втрата свідомості від оглушення. Про це свідчила вм'ятина на черепі, викликана ударом важкого предмета по потилиці.

Тут же було сказано, що покійник хворів право- стороннім туберкульозом легенів, про що свідчив пневмоторакс, але це не могло ні обумовити, ні прискорити смерть.

Карпенко відклав акт і задумався. «Пневмоторакс». Де він зустрічав це слово? Адже зустрічав, і зовсім недавно. Він заплющив очі і поклав обличчя на долоні: треба було зоровою пам'яттю побачити це слово. «Пневмоторакс»… було написано синім чорнилом… І раптом він пригадав де: в особистій справі Коломийчука! Ось він: листок по обліку кадрів (пальці похапцем гортають сторінки), карточка медогляду і це слово. Так, але ж туберкульозних із цим, як його… пневмотораксом — сотні! В карточці значиться, що останнє піддування плеври було зроблене 6 липня.

Захопивши ці папери, підполковник поспішив до судмедексперта.

Пізно вночі Карпенко повернувся до готелю. Лосько довго відчиняв йому двері, намацував вимикач і слав чортів.

— Стасю, вчора опівдні в Клуші був забитий Коломийчук!

— Ти мені проти ночі таку купу новин не висипай. У мене в голові ще сон бродить. Поступово давай…

І Карпенко став розповідати.

Лосько слухав його і кивав головою. Важко було зрозуміти, згоден він з тим, що йому розповідають, чи ні. В усякому разі, він не перебивав і не запитував нічого. Тільки зауважив:

— Хіба один Коломийчук туберкульозний? Сотні! Тут у тебе щось не клеїться.

— Клеїться, Стасюі Дуже клеїться! Експерт встановив, що плевру забитого піддували тиждень тому. В Стопачах одна-одиісінька медуста- иова. Я запросив звідти лікаря, який цим займається. Запитав, скільки у нього на облікові хворих з пневмотораксом. Говорить — шість. Чотири дівчини і два чоловіки. Один з них — юнак років сімнадцяти, другий, говорить, мужчина років сорока — сорока п'яти. — А прізвище? — запитую. — Коломийчук, шляховий майстер. — Веду цього лікаря в морг. Але по обличчі там впізнати нічого не можна — мурашня поїла. А лікар покійника на бік перекинув, подивився і говорить — Він. Я його тиждень тому піддував. — А не помилились? — запитую. Розсердився. — Молодий чоловіче, — говорить, — бачите у покійника шрам на боці, ребра немає? Цю операцію робив я. Вже що, що, а свій шрам, слава богу, і через двадцять років впізнаю на кому хочете. Я оперував йому легені три роки тому. Я кожен місяць промацував цей бік на медоглядах. Напам'ять ці родимки знаю. — Дійсно, в особистій справі Коломийчука є карточка медогляду, а там навпроти шостого числа липня місяця — підпис цього лікаря. Ну, вік експерт визначив — співпало, правда, помилився на рік. Зріст теж збігається.

Лосько чистив мундштук тоненьким дротом і мружачись, час від часу дивився в нього навпроти світла.

— А він же потрібен був нам живим, — сказав капітан, продовжуючи вибивати з мундштука нікотинові пижі.

— А комусь це було зовсім не потрібно, навіть протипоказано, — в тон йому відповів Карпенко.

Лосько здивовано звів брови:

— Ти думаєш…

— Умгу, — кивнув головою Ігор, кусаючи дубами сірника. — Не тільки думаю, а бачу: забили, а потім — обличчям в мурашник. Ці кузьки обгризли б його до черепа. Не лише слідство — рідна мама не впізнала б.

— Вбивця ховав «портрет»?

— Так. Якщо це не «Начальникова» робота, то когось з його підручних. Коломийчук уже був їм не потрібен, а попадись він нам — міг би переплутати карти «Начальника».

— Швидше всього, що це зробив сам «Начальник». Навряд, чи він доручив би комусь прибрати свідка: знову залишиться свідок.

— Так, ти маєш рацію. І здається мені, що «Начальник» засів у Вишгороді.

— Чому?

— На це останнє побачення з Коломийчуком він приїжджав з Вишгорода…

Ігор швидко роздягнувся і пірнув у ліжко. Довго не міг заснути. Знав, що й Лосько не спить.

Обидва лежали в темряві з розплющеними очима і думали, думали, думали.

Позбувшись усіх або майже всіх своїх підручних «Начальник» повинен був залишити думку про диверсію на перегоні, бо сам він без допомоги трьох-чотирьох осіб нічого не міг би зробити. Якщо після викриття «Глухонімого», затримання «кореспондента» «Начальник» пожертвував ще трьома своїми агентами, пославши їх на наперед приречену справу, то треба думати, що люди були йому не потрібні. Він навіть, про всякий випадок, «ліквідував» і Коломийчука. Отже, відмовившись від диверсії на ділянці Клуш — Стопачі, «Начальник» затіяв щось інше. Що? Здійснити терористичний акт під час зупинки поїзда? Але в Стопачах експрес не зупиняється. Вірно! Тому начальник перебазувався у Вишгород. Значить, Вишгород!

І Карпенко з Лоськом вранці виїхали у Вишгород!

Метелик, залетівши на світло через відкрите вікно, бився об масивну настольну лампу.

Допит тривав вже дві години. Власне, це не можна було назвати допитом, оскільки той, кого допитували, вперто мовчав. Він мовчав п'ятий день. Правда, незворушність його вже не здавалася такою твердою. Часом в його очах спалахувала іскорка неспокою. Карпенкові навіть здавалося, що в них десь глибоко приховав ний страх.

— Отже, ви відмовляєтесь назвати себе?

Заарештований пригладив рукою зачіску.

— Ви вже п'ятий день називаєте мене «кореспондентом» і я охоче відкликаюся на це ім'я, — він говорив повільно, розтягуючи слова.

— А прізвище Федоров вам нічого не говорить? Дмитро Іванович Федоров?

Куточки вуст заарештованого ледь помітно здригнулися.

— Припустимо, що це я. Але, мабуть, це вже вам відомо.

— Відомо. Відомо й те, що під цим ім'ям ви з 1949 року працювали інспектором воєнізованої охорони однієї з московських доріг. Відомо й те, що це не ваше справжнє ім'я.

— Припустимо.

— Ви прибули в Москву в сорок сьомому році, начебто після демобілізації з військової частини 22518. Але ви ніколи не служили в цій частині.

— Припустимо.

— Слухайте, Федоров, чи як вас там… Чи не здається вам, що в ваших же інтересах бути більш багатослівним?

— Ні, не здається.

— Чи не думаєте ви, що ми так нічого більше й не взнаємо про вас?

— Ні, я цього не думаю, громадянине слідчий. Не кривлячи душею, скажу, що ви зі мною справились дуже добре. Думаю, що рано чи пізно ви про мене будете знати все. Але в моїх інтересах, щоб це було пізно, а не рано. Адже я знаю, чим повинен поплатитися за вбивство тільки вашого офіцера. Але знаю н те, що цікавлю вас не лише як вбивця. Вам потрібно інше, головне. І про це інше ви хочете дізнатись від мене. Це природно. Але природно й те, що я не поспішаю предстати перед Військовим Трибуналом. Це не в моїх інтересах, бо вирок я вже знаю наперед. А мені нікуди поспішати. Не зрозумію лише, як я наскочив на вашу засідку.

— А вам ніколи не здавалося, що вами просто пожертвували, як пішаком?

— В нашій роботі все можливе. Хоча зараз це вже не мав значення.

Більше він нічого говорити не став. Заарештованого вивели.

Ігор сів проглядати списки громадян, які зупинилися в готелях, що їх щойно приніс капітан Лосько, і дані міліції про всіх тимчасово прописаних або навіть деяких непрописаних осіб, що проживали на приватних квартирах. Його цікавили мужчини віком від 30 до 50 років, що прибули до міста дев'ятого липня.

Як не намагався Карпенко звузити коло, все ж список був безнадійно довгим, і підполковник готовий був відмовитись від цієї затії, що зайняла б тиждень копіткої праці в кількох співробітників. Лосько взяв під контроль пошту й телеграф, особливо його цікавила кореспонденція, що надходила до запитання.

Широким фронтом провадився пошук. Райуповноважені надсилали оперативну інформацію. Проглядаючи її, Ігор ставив помітки: «Перевірити», «аноиімка-наклеп», «цікаво, але не зараз», «перевірити терміново». На ноги були підняті десятки співробітників, що забезпечували нагляд за ресторанами, вокзалом, аеропортом, автобусною станцією, зупинкою таксі. Зовнішність людини, яку вони шукали, була їм відома лише в загальних рисах: по усному описові. Старанно перевірялися всі версії, припущення, навіть ті, що на перший погляд здавалися безглуздими.

Карпенко, який керував операцією, не давав нікому спокою. 3 одними він розмовляв заохочувально, весело, з іншими холодно і ввічливо; одних він проводжав в посмішкою в сірих очах, інших — жорстко стиснувши губи, щоб не підвищувати голосу. Одні були вдячні йому за пораду і вчасно підказану думку, інші ображалися за дошкульну репліку або незадоволено підібрані губи. Було по-всякому: йшла велика і дуже трудомістка робота. В кожного вистачало глузду зрозуміти, що його особиста симпатія чи антипатія до цього молодого підполковника все ж закінчується там, де починається виконання наказу Карпенка, що не підлягає суб'єктивним оцінкам.

Терміновий від'їзд генерала в Москву несподівано поставив Ігоря в трохи неприємне становище: йому треба було керувати операцією, що в ній брали участь як його підлеглі люди, старші не лише за віком, але й за досвідом роботи.

Раз Степаничев пішов на це, то в нього, розумів Ігор, були якісь свої розрахунки, і Карпенкові не залишалося нічого іншого, як діяти згідно з становищем, що складалося.

Відчинилися двері, зайшов Лосько. В руках у нього була зелена папка, що її Ігор раніше не бачив.

— Ой, які новини тут! — весело вигукнув Лосько, вимахуючи папкою.

— Ти відразу говори: хороші чи погані?

— Найцікавіші! — майже проспівав Лосько, підходячи до Ігоря. — На! — Він кинув папку на папери, що їх переглядав Ігор. — Я був на третьому поверсі. Туди прийшов маляр міської рембудконтори Шпак і зробив дуже…

— Ти зробив би дуже корисну справу, коли б помовчав. — Карпенко вже гортав аркуші, підшиті в папці.

— Добре. Читай сам. Я вже все напам'ять знаю.

Ігор зупинився поглядом на одній сторінці, списаній крупним твердим почерком. Вона свідчила, що в один з відділів обласного управління надійшла заява якогось Шпака про те, що сьогодні в дві години дня він зустрів колишнього генерал-хорунжого української повстанської армії «Вітра».

— Що? — підморгнув Лосько, помітивши розгублене обличчя Карпенка. — Твій старий знайомий.

— Ну, знаєш! — розвів Ігор руками.

Лосько підійшов до столу, на якому лежала карта області, взяв з цигаркової коробки прапорець-фішку, надписав чорнилом «Вітер» і ввіткнув його в крапку на карті, під якою було написано: «Вишгород».

Карпенко, що мовчки спостерігав за квапливими рухами рук капітана, запитав:

— Слухай, Стасю, чи не робимо ми зараз помилку? — Він кивнув головою на коробочку з чистими фішками.

Лосько, не відриваючи руки від карти, різко повернув голову:

— Що ти маєш на увазі?

— Поспішність, з якою ти ухопився за ці нові дані. Чи варто їх наносити на карту саме цієї операції? А що, коли цей Шпак намагається нас збити з вірного шляху, вигадавши зустріч. Адже ми про нього майже нічого не знаємо. Хто він? Його розрахунок може бути дуже простий: хай, мовляв, пошукають «Вітра»! Хай спробують перевірити, так це чи не так! Це по-перше. А по-друге, якщо Шпак сказав правду, го це ще не значить, що «Вітер» не міг появитися у Вишгороді з зовсім іншим завданням.

— Що ж, можна погодитись, — Лосько подивився на карту, з видимим жалем зняв фішку з написом «Вітер» і почав її згинати короткими, сильними пальцями.

— Бачиш, — лагідно почав Карпенко, підходячи до капітана, — я не хочу, щоб ти згоджувався, залишаючись при своїй думці.— Він узяв з рук Лоська зім'ятий прапорець-фішку, виправив її і кинув на карту.

— Добре. А чи маємо ми право зовсім відмовитись від думки, що «Вітер» не має ніякого відношення до того, чим ми зараз займаємось? Чи не буде це помилкою? — запитав Станіслав.

— Я ж не наполягаю. Я раджуся. Що ж ти пропонуєш? — звів брови Карпенко.

— «Вітер» у нас по картотеці проходить…

— Все, що є в картотеці, занесено туди з моїх даних. «Вітра» я останній раз виявив у 1945 році, коли банди почали пробиватися від нас в Чехословаччину. Я його бачив так же близько, як зараз тебе. Але й того разу він утік. Через місяць канадська радіостанція на замовлення братства українців-католиків, що входить до відомого комітету українців Канади, в одній з своїх недільних передач транслювала молебень по генералові «Вітрові» начебто забитому більшовиками.

— Так ти вважаєш, що він мертвий?

— Я, Стасю, зараз нічого не вважаю, доки не поговорю в цим Шпаком, що виник невідомо звідки.

— Як хочеш. — Лосько знизав плечима і вийшов.

На другий день подзвонив оперативний черговий по Управлінню і доповів, що прийшов маляр рембудконтори Любомир Шпак. Ігор попросив чергового направити Шпака до нього.

До кабінету зайшов чорноволосий, середніх років чоловік. Обвітрене червонясте лице, як і брезентова куртка було забризкане білилами. Карпенко помітив, що від дверей до столу Шпак йшов твердою, впевненою ходою. Підполковник звівся з-за столу і подивився на маляра. Й тіні збентеження або ознак хвилювання, що властиві іноді тим, які приходять сюди вперше з якоюсь тривогою, він не помітив в обличчі Шпака. Той мовчки став перед столом, поклав свої грубі, червоні, великі руки на спинку стільця. Замість звичайного «добридень» він хитнув головою і, не зводячи очей з обличчя Карпенка, сказав:

— Я прийшов по викликові.

— Це я вас викликав, — відповів Карпенко. — Я б хотів, щоб ви повторили вашу вчорашню розповідь.

Маляр недовірливо подивився на свого молодого співбесідника в сірому спортивному костюмі і насупився. Мабуть, його щось стримувало, але потім широким рухом руки він підхопив стілець, сів на нього і, зітхнувши, сказав:

— Добре.

Сів і Карпенко.

— День тому її зустрів біля ресторану «Закарпаття», де ми працюємо, колишнього члена Центрального проводу ОУН, генерал-хорунжого «Вітра». Він сів з дівчиною в таксі й поїхав. Таксі номер 43–12.

— А ви, товаришу, впевнені. Ви не обізвалися?

— Я так же впевнений в цьому, як і в тому, що моє справжнє прізвище не Шпак, і що я вам, на жаль, не товариш.

— Давайте відверто домовимося, якщо ви вже самі вирішили, що ми з вами не товариші, називайте мене громадянином. Моє звання — підполковник.

— Добре, — згодився той, ховаючи під стіл свої потріскані руки. — Тільки, громадянине підполковнику, краще вам покликати когось. Самі ви всього не запишете. Я буду говорити багато.

Ігор подзвонив у секретаріат Управління і викликав стенографістку. Чекаючи на неї, він ще раз подивився на крупне вольове обличчя маляра і запитав:

— А не могли ви все ж помилитись? Може, це не був «Вітер»?

Шпак звів ліву брову, і Карпенко помітив у великому карому оці прихований гнів.

— Якби я був сліпий і минуло ще сто років, я і тоді б упізнав його. Навіть по подиху. — Маляр судорожно сплів пальці, захрустів ними, схилився, підсуваючись до столу, і збоку подивився на Карпенка.

Постукавши, зайшла молоденька стенографістка і скромно сіла за маленький столик, де розклала кілька заструганих олівців і купку лінійованого паперу.

— Ще років п'ять-шість тому, — почав Шпак, — я не прийшов би сюди. Зустрівши «Вітра», я через півгодини подзвонив би вам, щоб сказати, де лежить труп цієї собаки. Ви запитуєте, чи знав я «Вітра»? Ім'я, яким нарекли його під час хрещення, справді не знаю, як, мабуть, не знали й багато центральних «провідників». Керівництво командуючого військовою групою «Карпати» генерал-хорунжого «Вітра» звало Павлом Онацьким. Але це була брехня. Адже ми, прошу вас, знали майже все військове начальство ОУН, а про такого не чули. З'явився він у сорок четвертому році в нас — начебто прийшов з шпиталю. Прислали на місце забитого «Січового». Був я у нього найближчим помічником. Прізвище моє не Шпак, а Когут. Любомир Когут. Оунівська кличка «Гетьман». Нам без попа давали різні клички, як собакам. Батько мій мав поле. На шм хоч жито сій, хоч сльози: однією ногою станеш, Другу вже нікуди поставити. — Когут замовк і поліз в кишеню за сірниками. Карпенко подав йому коробочку. Той взяв і швидко припалив сигарету, глибоко затягнувся і через широкі ніздрі випустив дим. Нижня повіка у нього затіпалася, а під червоною шкірою на щоках заворушилися жовна. Він продовжував:

— Все життя батько мріяв розбагатіли. В 1931 році йому поталанило: вуйко мій, старший брат батька, пішов з возом під лід. Лишилася по ньому хата і небагато в хаті. Ось який цей талан був. Все ж ми купили другу корову, коня, а мене послали в приватну гімназію. В «пани» віддали. Тяжка це була наука — на пана вчитися. Навіть вилаятись по-українському не можна було. Все по-польському. Скільки злоби в душі зібралося! А куди і діти? Шукали ми правди, слухали, як пана-бога, всіх, хто за самостійну Україну розпинався. Так, прошу вас, навертали нас до нової віри. Вступив і я в 1938 році в ОУН. А в 1939 році прийшла Червона Армія. Не встигли ми розібратися, де полин, а де жито, як попалася війна. Керівництво ОУН гасло кинуло: на боротьбу з німцем-загарбником, за вільну Україну. Але гасло-то проголосило, а в бій нас не поспішає вести. То формували курені, то на зручну хвилину чекали, А народ в лісах кипіти став: німці палили й грабували села наші, а ми відсиджуємося. Нарешті, кілька загонів послали в бій проти селян-поляків. Лили очищати» — називалося. — Когут сумно посміхнувся і подивився Карпенкові у вічі, немов перевіряючи: вірить той йому, чи ні, і чи варт розповідати байдужій людині про те, що, як мозоль на серці, пече вже кілька років. Але в очах Ігоря він помітив теплу, принадну увагу. Вона швидше стосувалася не самої людини, яка розповідала, а тих простих обдурених людей, про яких йшла мова. Але Когут цього не зрозумів. Погасивши червоним потрісканим пальцем недокурок, він знову заговорив: — В той час я командував «чотою» — взводом, Якось дійшла чутка, що в ближньому селі есесівці народ в Німеччину забирають. Зібрав я кращих хлопців і туди. Охорону перебив, а людей — по хатах. Повертаюся в курінь героєм, а мене вже наказом до розстрілу призначили. Так, прошу вас, і написали: «за порушення військової дисципліни і непотрібне кровопролиття»… Але не розстріляли: зважаючи на молоді мої роки та минулі заслуги, помилували. Тільки розжалували в рядові та протримали місяць в витопленому схроні.

Карпенко, слухаючи розповідь чорноволосої людини з міцними червоними руками, обвітреним обличчям, думав, якою була б їхня зустріч десять років тому? В якомусь лісовому урочищі його Когут або він Когута сіконув би з автомата й розмові кінець! Що ж привело його сюди? Розуміння безнадійності боротьби, якій він віддай багато років, чи бажання просто виторгувати оцією явкою з повинною спокійне життя в майбутньому? Чому він прийшов саме сьогодні, а не рік, два, три тому? Когут викладає лише факти. Мова його спокійна, наче він читає вголос книжку. Він пригадує день за днем, рік за роком своє життя, він ще не знає його до кінця, бо притком сюди, до оцього молодого підполковника, як злочинець. Він пригадує про те, що в 1944 році, коли Радянська Армія погнала німців з Західної України, керівництво ОУН наказало почати жорстоку війну проти… Совєтів. На той час він уже був курінним.

— Командував я пробивним куренем — по- вашому, ударним батальйоном. І от прибув новий командуючий — Павло Онацький — «Вітер». В перший же день він зібрав всіх курінних І сказав, що з поляками німці покінчили, тетер з божою поміччю ми повинні очистити галицьку землю від усіх, кого запрошували і хто сам прийшов. «Москалів, — говорить, — гнати треба». Він умів добре плести байки, пся крев!

До різдва повернувся з російської армії мій старший брат Стефко. Пішов він з вами в сорок першому. Повернувся без руки, дослужився до офіцера. Що за людина була! Я до нього ще з дитинства, наче до тата, серцем приріс. Надійного розуму людина. Стали мені передавати, що Степан народ проти нас гуртує, відмовляє продукти і фураж нам давати. Не вірив я. Одного разу викликав мене «Вітер» і каже: «Ти хоробра й заслужена у нас людина, а брат твій поводить себе негоже. Піди до нього, поговори з ним. Скажи, що нам зараз час разом бути, а він в чужого воза впрігся. Коли б не підірвався». Я й пішов з цим дорученням до Степана, Не гадав я тоді, що рідний брат мій може думати інакше, ніж я. Зустрілися ми братами, а розійшлися ворогами. І все, що на прощання сказав він мені, це: «Дурень!» Пішов я від нього сумний. Брат залишився вдома, а я, наче вовк той, — до лісу. Всю дорогу йду й думаю, хто ж із нас не в ту дуду грає: я чи Степан?

І знову Когут недовірливо звів очі на Карпенка: вірить той йому чи ні.

— Я, громадянине підполковник, не до попа прийшов, а до вас. Так що руки не ховаю: кров є, присохла, і так, що не відмиєш відразу. Але говорю, як на сповіді, В березні сорок п'ятого року на благовіщення послав мене «Вітер» ще раз до Степана, щоб попередив брата: він весь район проти нас підняв. Вислухав мене Степам і вигнав, Через тиждень пішов я з своїм куренем за сто кілометрів, а коли повернувся, мені на вухо й шепнули, що за наказом «Вітра» мій брат Стефко забитий. Пробили йому груди в двох місцях дротом, а на спині вузлом закрутили і ще живого привезли до схрону. Катував його сам «Вітер». То, прошу вас, брехня, що у війні брат на брата йде. Взяв я автомат і до «Вітра», а його немає. Утік з головною групою на кордон. Утік, пся крев, за день до того, як я повернувся! Шукав я його місяць. Добру смерть йому за цей час придумав. Залишилося від мого куреня шість бойовиків. Невмивані й голодні, обнишпорили ми весь Воронячий ліс, а «Вітра» так І не знайшли. Так я ще пожив у лісі з півроку. Три моїх товариші пішли до Совєтів з повинною, два попрощалися й на чеський кордон вирушили, а один помер від сухот: вовчого життя не витримав. Так я лишився сам. Дістав документи на ім'я Шпака і переїхав сюди. Одружився. Довго надіявся зустрінути «Вітра». Вночі все бога молив, щоб цей катюга приснився: боявся, що його морду забуду. Убив би я його. І от вчора зустрів.

— Чому ж ви не вбили?

— Це було б тільки за брата, А тепер я хочу за всіх! І за ваших, і за наших! Не завжди ж до старої бороди та старий розум. — Когут випростався і спокійно зустрів уважний погляд Карпенка. — От і прийшов я до вас, громадянине підполковник.

— А чому не раніше?

Когут не відповів. Що говорити про давні роздуми? Навіщо знати цьому молодому підполковникові, що в нього, Любомира Когута, росте син Стефан, а прізвище має чуже — Шпак, Навіщо знати комусь, що на Дошці пошани в ремконторі висить портрет хорошого маляра Любомира Когута, а підпис під тим портретом — Шпак. Чи зрозуміє цей підполковник, що значить жити і боятися свого прізвища. Чи зрозуміє він, нарешті, яким важким шляхом ішов Когут до повинної.

Діставши з сейфа чорний конверт, що в ньому зберігається фотопапір, Ігор вийняв звідти кілька фото, розклав їх на столі і запропонував Когутові:

— Подивіться уважно, може зустрінете тут свого «приятеля».

Червоними облупленими пальцями маляр почав перебирати фото.

— Ось він, — широкою долонею Когут накрив одну з фотографій.

— Так, це він, — ствердив Карпенко і подивився кудись поверх голови Когута.

Маляр просидів у Карпенка ще з годину. Стенографістка вже пішла. Ігор заносив до блокнота останні запитання й відповіді.

Врешті він звернувся до Когута:

— От що… товаришу Когут. Як жити далі, ви, очевидно, вже вирішили Вам треба отримати паспорт на своє прізвище. Будуть деякі формальні придирки, але я вам допоможу.

Когут сидів. Голова його низько схилилася. Карпенко побачив на його тугій мускулистій шиї крапельки поту. В усій позі маляра відчувався розслаблений спокій.

Вони посиділи ще з п'ятнадцять хвилин. Карпенко уточнив деталі зустрічі маляра з «Вітром», Він не кинувся переслідувати колишнього генерал-хорунжого і це почасти непогано: той міг виявити, що за ним стежать, і зникнути.

Але не було впевненості, що «Вітер» зупиниться у Вишгороді ще хоча б на годину після того, як його помітив маляр. І все ж Ігор та Когут домовилися, що повинен робити маляр, коли знову зустріне свого давнього недруга.

Повідомлення маляра просто-таки приголомшило врівноваженого Карпенка. А може він все ж обізнався?

В роздумі над повідомленням Когута Карпенко ще довго сидів у кабінеті. І раптом зрозумів зовсім ясно, що він і Лосько тупцялися навколо простої до наївного думки і не вхопилися за неї: чому «Начальник» і «Вітер» не могли бути однією і тією ж особою? Це ж нічим не виключається! Все перевірити дуже легко: треба негайно викликати волейболіста Миколу Петрова!

За хвилину в Клушський будинок відпочинку пішла телеграма.

Петров приїхав ранковим поїздом. Він сидів на тому ж стільці, що на ньому вчора сидів Когут.

— Товаришу Петров, я покладаю великі надії на вашу зорову пам'ять. Пошукайте серед цих карточок фото людини, яка ночувала з вами в «Лісовій спальні» будинку відпочинку, — простягнув Карпенко чорний пакет.

— Павла Леонтійовича?

— Так, так. Саме його.

Хвилин за десять молоді зіркі очі Петрова зупинилися на випещеному обличчі «Вітра», що дивилося на нього з великої чіткої фотокарточки.

— Ось він, — тихо сказав Микола, витираючи долонею краплини поту з чола. — Тільки ось ця форма… ця «гетьманка» з тризубом…

— Пам'ять у вас дійсно гарна. Дякую, Колю! Ви ховали його від чергового лікаря, а виходить, що сховали від нас. — Карпенко вкинув фото до конверта. Помітивши насуплене обличчя Петрова, Ігор посміхнувся. — Добре, добре, не засмучуйтесь. Зараз викличемо машину і відвеземо вас в будинок відпочинку. Адже ми з вами порушили курортний режим…

В той же день Карпенко зустрівся ще з двома людьми.

Учителька Олена Онисимівна, подивившись на фото «Вітра», впізнала в ньому запопадливого мужчину, який допоміг їй донести на вокзал важку корзину, а її сина почастував шоколадом.

Другою людиною був рудуватий лісоруб, любитель самокруток. Наткнувшись на фото «Вітра», він охнув:

— Так це ж той жартівник, що дав мені шматок газети! Так от хто він…

Коли всі пішли, Ігор схопився і став весело потирати руки.

— Будемо виправляти взаємне недоумство, Стасю! — Він швидко підійшов до столу з картою на ньому, взяв прапорець-фішку з виведеним на ньому рукою Лоська написом «Начальник» і, поставивши знак рівняння, додав: «Вітер». Після цього урочисто, як прапор на висоті, взятий штурмом, ввіткнув шпильку з фішкою в крапку, під якою було написано: «Вишгород».

В останніх числах червня 1941 року фашистські танкові з'єднання прорвали оборону радянських військ і рушили на Вишнеполь — крупний залізничний вузол. В місті почалася евакуація. Начальник міського відділу НКВС з другим секретарем міськкому формували партизанську групу. Справ було по горло, а часу лишалося в обріз: танки ворога сунули на місто. Під рукою не було людей — все відбулося якось несподівано, багато хто розгубився. В цей час помічник начальника міськвідділу НКВС лейтенант державної безпеки Нікольський займався далеко не службовими справами: він вантажив на автобазівську полуторку своє майно. Дружина була на курорті, тому він сам взявся рятувати господарство. На службу Нікольський прийшов, коли полуторка з речами і з грізним напученням шоферові була відправлена на схід. В міському відділі Нікольський сказав, що був у селі Підберезці, потрапив там під бомбардування і ледве вибрався живцем. Начальникові ніколи було перевіряти, правду він говорить чи ні. Він відразу ж йому наказав взяти п'ять бійців для супроводу машин з архівами міського відділу до обласного центра. В разі зустрічі з німецькими десантними групами машину негайно спалити — в кузові вантажної машини мішки з документами були перекладені бідонами з бензином. Крім того начальник передав Нікольському абсолютно секретний пакет. «Тут найсвіжіші дані про пожвавлення націоналістичного підпілля в місті і районі,— сказав він Нікольському. — Вручити особисто майорові Іванову. В крайньому разі — знищити: з'їсти, проковтнути, що хочеш, але щоб цей документ ні в якому разі не потрапив ворогові. Ну, давай, швидше!»

Кілометрів за п'ятнадцять від міста, біля гайка за зворотом шосе, машину Нікольського обстріляли. Кулі пробили два скати. Довелося зупинитись. З жахом Нікольський помітив сірі мундири, що майнули в кущах. Бійці з кузова вели вогонь по десантниках. В цей час з-за звороту вискочила «емка» і вантажна машина в червоноармійцями. З кабіни вантажної машини по кущах вдарив кулемет. Фашистів було небагато, і допомога, що підіспіла дуже вчасно, відігнала їх.

Плечистий, молодий майор-зв'язківець запропонував Нікольському пересісти до нього в «емку», а бійцям — у вантажну машину. «Тільки швидше, швидше, — квапив майор. — Фашисти на п'яти наступають. їхні танки вже вдерлися в місто». Наче стверджуючи його слова, від Вишнеполя один за одним докотилися сильні вибухи. Звідти почувся глухий наростаючий гуркіт. «Танки!» здригнувся Нікольський і швидко вскочив до «емки», крикнувши до своїх бійців: «Підпалити машину!», але його слова заглушив гуркіт мотора. «Емка» рвонула вперед.

Один з бійців — Станіслав Лосько — бачив, як лейтенант сів до машини, щось нерозбірливе вигукнув і покотив.

— А як же документи? — запитав у товаришів Лосько. Підбита машина з архівами осиротіло стояла посеред шосе. Високий білобрисий сержант, що зстрибнув з вантажної машини, ляснув Лоська по плечу: «А ти чого хвилюєшся за папірці? Начальство он дременуло — кинуло все, ну й біс з ними, з цими писульками! Поїхали швидше!» До них підійшло ще кілька червоноармійців з тієї машини, що під'їхала. Лоськові не сподобався тон сержанта і нахабний вид його бійців. Він відштовхнув бі- лобрисого і вихопив з кишені гранату. В ту ж мить кілька незнайомих червоноармійців насіли на нього. Але спритно кинута в полуторку з архівами граната вже вибухнула. Всі попадали на землю: почали вибухати бідони з бензином. Машина зникла в вихорі полум'я.

В цей час в «емці» майор-зв'язківець, весело сміючись, обняв Нікольського за стан; «Ну, от, і пронесло, а ти, мабуть, злякався!» і непомітно витяг з кобури у Нікольського пістолет. Відкинувшись на спинку, він стер посмішку з красивого обличчя і сказав:

— Давайте познайомимось. Вас я знаю. Ви— лейтенант державної безпеки Нікольський Олексій Петрович. Чи не так? А я — німецький офіцер. Не хапайтесь за кобуру — там нічого немає, а дверцята заперті. Ну, ну, не треба зі мною боротися: я трохи сильніший від вас, — і він притримав за руки Нікольського, що намагався вискочити з машини. — Я думаю, — продовжував «майор», коли Нікольський, якось охлявши тілом, забився в куток, — ми швидко зрозуміємо один одного. Мої люди в місті з самого ранку спостерігали за вами, але я чув дещо про вас вже давно. Ми протягом багатьох років цікавились вами. Для цього в нас були певні причини. Які? Зараз я вам розповім. Хвилинку терпіння. Отже, по-перше, ви кинули напризволяще машину з архівами міського відділу НКВС, яку, звичайно, мої люди не спалять. По-друге, я забираю у вас з планшета оцей пакет, Олексію Петровичу. Але ми можемо піти на компроміс. Машина з архівами буде спалена. Документи звідти, звичайно, заберуть, а замість них накидають в кузов макулатури; на таку дрібницю ніхто з вашого начальства не зверне уваги. Зі змістом цього пакета ми познайомимося тут, і я поверну його вам. щоб ви передали його потім по призначенню. З вашими червоноармійцями нічого не трапиться, і вони разом з вами будуть благополучно доставлені в обласний центр. Згода? Від вас я візьму лише невелику розписку і все. Ага, до речі, Олексію Петровичу, чи не пам'ятаєте ви Карла Штольца, у якого в 1928 році, будучи ще низовим працівником ОДПУ, ви робили обшук? В акті опису майна було зазначено багато різних речей, але там не значилось чомусь ста золотих десяток царської чеканки. Ви, Олексію Петровичу, тоді, за згодою Штольца, вирішили за краще взяти ці монети собі на згадку і не здіймати з-за такої дрібниці шуму. Пам'ятаєте? Штольц незабаром був звільнений за відсутністю доказів — докази ви витратили на свої побутові потреби. Потім Штольц кудись зник, але я недавно зустрів його в Берліні. Він живий і здоровий, Коли він дізнався, що я їду в Росію, він сказав мені: «Може зустрінете Нікольського Олексія Петровича — передайте йому мої найкращі побажання». От бачите, який щасливий збіг обставин: ми таки зустрілися, і я зміг виконати доручення мого друга Штольца, Ага, зовсім забув повідомити вам ще одну неприємність: ваша машина з особистими речами — так, здається, у вас іменується рухоме майно — потрапила під бомбу; я сам бачив те, що лишилось від неї. Але це справа поправима. Ось тут 10 тисяч карбованців. З поваги до старого знайомого мого друга Штольца я видаю вам одноразову безповоротну допомогу, А ось розписка, прошу»

І Нікольський тремтячою рукою підписав папірець.

Так він був завербований. На його щастя, у Ягвіца були власні плани використання лейтенанта, але цим планам в ті роки не судилося здійснитись, Трапилося так, що Ягвіц не доповів своєму начальству про завербування Нікольського, І той через кілька років заспокоїв себе думкою, що Ягвіц загинув, а про розмову в «емці» більше нікому не було відомо.

Та ось, через п'ятнадцять років, Нікольський отримав листа від «старого знайомого по гарячих червневих боях 1941 року під Вишнополем». Цей лист знайшов капітана міліції Нікольського далеко від місця його першої зустрічі з красивим «мішором-зв'язківцем». «Майор» запрошував Нікольського перевестися в Карпати або кудись ближче, де вони, «старі фронтові друзі», врешті зможуть здійснити свою давню мрію — поселитися зі своїми сім'ями десь в мальовничому містечку біля Карпат, що їм так колись полюбилися. «Майор» наполегливо радив Нікольському перейти в залізничну міліцію «і зробити це якомога швидше, доки тут, у нас, є вакансії».

За ці роки Нікольський дуже змінився. Постарів, збрезкнув.

…Олексій Петрович Нікольський, сидячи в своєму новому службовому кабінеті у Вишгородському відділенні залізничної міліції, пригадав і більш пізні події: тижневої давності.

…Зранку від Нікольського несло спиртом. В одному з стопачинських буфетів недалеко від вокзалу вони сіли за столик біля дверей, і Ягвіц замовив сто п'ятдесят грамів горілки, пляшку пива, закуску і лимонаду.

Горілку й пиво він присунув до себе, а Нікольському налив лимонаду. Капітан вражено витріщив очі.

— За ваше здоров'я! — посміхнувся Ягвіц і залпом випив горілку. З апетитом заїдаючи свіжим салатом з ковбасою, він говорив з апломбом молодого лікаря:

— Ви, безперечно, маєте рацію — вам пити шкідливо, Олексію Петровичу. І якщо вже вирішили кинути, то краще робити це відразу.

— Та я не… — спробував було заперечити капітан.

Але Ягвіц не дав йому навіть закінчити фрази.

— Ні, ні! Ви ж твердо вирішили більше не пити — треба тримати слово. — І, нахилившись до нього, Ягвіц з чарівною посмішкою тихо додав — Якщо ви в майбутньому вип'єте хоч 50 грамів, то це буде остання ваша випивка. — І тут же, відкинувшись, голосно зареготав і підморгнув Нікольському. — От які бувають історії, Олексію Петровичу!

В цей ранковий час в буфеті, крім них, нікого не було. Буфетниця у дворі приймала товар, в кладовці, позаду стойки, гуркотіли ящиками.

Ягвіц доторкнувся пальцем до маленьких зірочок на сріблястому погоні Нікольського.

— Я б не сказав, Олексію Петровичу, що за минулі п'ятнадцять років ви зробили блискучу кар'єру. На початку війни ви були лейтенантом державної безпеки, а це звання в той час, як я пам'ятаю, відповідало чинові капітана в армії. Так, спірітус віні згубив багатьох талановитих людей. Він згубив і ваш талант, Олексію Петровичу. Скажімо, в такій благодатній країні, як Америка, людина, яка ще в 1928 році вміла спритно експропріювати цінності в приватних осіб, зараз володіла б крупним нерухомим майном, засідала б у сенаті і була б постійним членом правління багатьох акціонерних товариств. Але я добре розумію, що дуже несприятливі умови заважали розгорнутися вашому генію в цій примітивній країні. Звідси і ваша любов до спірітуса. Це — доля всіх геніальних людей, що їх не зрозуміли сучасники.

— Я не такий вже пропащий, як вам здається. Ви в 1941 році спровокували мене, і це…

— І це, — підхопив Ягвіц, — лише один з епізодів вашої другої, не зафіксованої в офіційних анкетах біографії. Ви здатні вже звинуватити мене в тому, що я — справжній Мефістофель, що я штовхнув вас на слизьку й небезпечну доріжку. Ні, Олексію Петровичу, це ваш неспокійний геній привів вас до мене. Я вже не пригадую про нашого спільного старого знайомого Штольца, Але фабрикація брехливих звинувачень на чесних людей під час вашої роботи слідчим в Гориозаводську, хабарі, що ви їх брали за звільнення по суті вже виправданих людей, — в цьому ж я не винен. Дивуюся лише одному, дорогий Олексію Петровичу, як ви з такими геніальними здібностями досі перебуваєте на волі. Звичайно, тут вам не дали розгорнутися, та все ж… Ну, добре. Вечір спогадів закінчено. Я бачу, що ви не особливо раді зустрічі зі мною. Більше того, впевнений, що коли б я зараз удавився оцим огірком, ви не побігли б за лікарем і, звичайно, не стали б робити мені штучне дихання. Але я прощаю вам цю неприязнь до мене. Я навіть збираюся допомогти вам — наскільки це можливо — надолужити прогаяне. Маю на увазі вашу кар'єру. Я думаю, що місце помічника начальника лінійного відділу міліції на такій станції як Вишгород просто-таки створене для вас. Сьогодні ж подайте начальству рапорт про перевод вас у Вишгород, скажімо, в зв'язку з хворобою і неможливістю проживання у вологому кліматі.

— Мене не переведуть, — похмуро заперечив Нікольський.

— Їй-богу, ви песиміст, Олексію Петровичу! Чому ж не переведуть? Випивати ви вже кинули з сьогоднішнього дня. Стаж роботи у вас, слава богу, великий, і ви дуже хороший оперативний працівник. В цьому, наприклад, ваше начальство зможе легко переконатися завтра або післязавтра, коли ви знешкодите групу диверсантів, яка намагатиметься висадити залізничний міст. Причому, ви захопите їх на місці злочину з боєм, але без втрат. Хіба це не пидстава для вашого просування по службовій драбинці?

— Які диверсанти? Який міст? — нічого не розумів Нікольський.

— Диверсанти будуть найсправжнісінькі. А ось щодо моста — це вже ви порадьте. Який міст є в збні вашої діяльності? Знову не розумієте? А ще говорите, що старий чекісті Сором! Ви повинні викрити групу диверсантів, яка намагатиметься висадити в повітря міст. Це буде не тяжкою справою, бо ви наперед знатимете, де І коли і навіть хто буде здійснювати цю операцію.

— Навіщо ця комедія?

— Це наївне питання, Олексію Петровичу! Я вже сказав, що болію за ваше благополуччя і заради цього не пошкодую витрат і навіть жертв. Отже, подумайте, де й коли найзручніше буде викрити цю диверсію.

— Дівчино! — покликав Ягвіц буфетницю. — Ще сто грамів і пачку «Казбеку».

Опівдні вони розійшлися. Ягвіц потиснув руку Нікольському і нагадав уже серйозно й жорстко:

— Рапорт датуйте вчорашнім числом. Бажаю успіху.

Ягвіц-Масальський все ще жив у сім'ї льотчика цивільного повітряного флоту Сашка Лучка. Жив він спокійно, впевнений, що Нікольський легко виконав його наказ. Тут, у Вишгороді, починалася широка колія, і під вагонами, що приходили з-за кордону, замінювались колісні візки. Та… скільки було таких маленьких «але», що причиняли великі неприємності. Ягвіц знав, що аеропорт в цьому місті — ворота в країну, які повинні постійно бути в полі його зору. Живучи в Лучків, він на підставі коротких розмов про аеродром, його пасажирів міг мати більш або менш точні дані про життя аеропорту- Крім того, ця квартира була для нього прекрасною базою. Кому збреде в голову шукати його тут? Так, він обігнав російську контррозвідку щодо часу, спрямував І на хибний шлях нехай випадково, але обачно. Нехай Уллас злиться, але ще в Франкфурті, дізнавшись про свого помічника — агента «Два-х» — більше, ніж того бажав би генерал, Ягвіц вирішив про всяк випадок захопити в дорогу форму вохрівця.

Після того, що сталося в будинку відпочинку, виникла думка появитися до Коломийчука в цій формі: адже до шляхового майстра прийде й «справжній» вохрівець — агент «Два-х». А коли люди Коломийчука підтвердили здогад про те, що явка провалилася, простий розрахунок Ягвіца набув іншого значення: якщо чекісти будуть зв'язувати зникнення Коломийчука в появою на станції людини в формі з жовтогарячими кантами, то нехай цією людиною буде «Два-х», А генералові Улласові Ягвіц скаже, що просто не встиг попередити свого помічника про можливу засідку біля будинку шляхового майстра. «Втопаючий не боїться промокнути», цинічно говорив собі Ягвіц і протягом всього життя керувався цим зручним афоризмом.

Щоб не викликати в Лучків підозри, Ягвіц- Масальський ще кілька разів виїжджав у «геологорозвідувальні партії»; насправді ж він просто доїжджав поїздом до Стрия, а потім сідав на зустрічний і повертався назад. В дорозі брав постіль, добре наїдався, випивав на вокзалі чарку, а в поїзді, як справжній москвич, — незліченну кількість склянок чаю і розважав своїх супутників веселими анекдотами. Приїхавши у Вишгород, він цікаво розповідав про роботу геологів і розвідувальних партій, скаржився на погані дороги та постачання, дарував Ганнусі яскраві шматки кварцу та інших мінералів. «Ось погляньте, що знайшли в нашій другій партії Виявляється, тут багатющі поклади. Неодмінно треба написати в главк…»

З Ганнусею він був люб'язний, уважний, але не більше. Ставився з поблажливістю старшої людини, що, як помітив з самого початку, заспокоїло брата.

Через кілька днів Ягвіц зібрався в лазню. Весело посвистуючи, купив квиточок, глянув на годинника і зайшов до загальної роздягалки. В вогкуватій кімнаті він сів біля вільної шафки. Його сусід вже зовсім роздягнувся і тупцявся на мокрій доріжці, докурюючи цигарку.

— Дозвольте прикурити, — звернувся до нього Ягвіц-Масальський. Торкнувшись сигаретою сусідової цигарки, він швидко прошепотів: — Що чути? Обміняємося пакунками з білизною. Боже борони вас пити, Нікольський!

Нікольський поспішно кивнув головою ї пішов у душову. З дверей, що вели туди, долинув реґіт і хльоскання віників.

Ягвіц став роздягатися. Навпроти в чорних плавках сидів хлопець і перебирав білизну в маленькому спортивному чемодані. Ягвіц звернув увагу на його обличчя і руки в крупних синіх плямах. «Порох під шкіру потрапив», зрозумів він.

Помітивши погляд Ягвіца, хлопець підійшов до нього.

— Що? Добре розмалювали? Нічого, хоч очі лишилися цілі.— Він вдарив Ягвіца по плечу. — Ти в загальну? Ну, пішли спину потреш. — І вони потонули в парі, що клубками вкотилася з розчинених дверей в передбанник.

Коли за годину Нікольський, червоний, розморений, сидів у вестибюлі бані і з насолодою ковтав цигарковий димок, в його маленькій фібровій валізці вже лежав пакунок з грошима і ще якийсь квадратний пакет. Йому страшенно хотілося розкрити валізку й порахувати гроші.

За кілька днів на почтамті, у віконці, над яким стояв напис: «До запитання», Ягвіцу вручили телеграму з Москви. Зміст її був зовсім невинний: «Електробури кількістю двох штук відвантажені вашу адресу завтра». Це означало, що завтра ввечері поїзд з делегацією прибуде. у Вишгород.

Ягвіц знову схилився до віконця і простягнув дівчині телеграму:

— Пробачте, але сталася, мабуть, помилка: телеграма адресована не мені, Я дійсно Масальський Павло Леонтійович, але електробурів не чекаю. Я стоматолог і користуюся поки що звичайною бормашиною, — Посміхнувшись на власний жарт, він ввічливо вклонився і пішов з поштамту. Поблукавши містом, він зайшов в телефонну будку, опустив монету, набрав номер.

— Хто? Який Нікольський? Ага, Олексій Петрович! Не впізнав вас, — збрехав Ягвіц. — Завтра ввечері, годин у дев'ять, прошу до мене. Вип'ємо по чарчині. В честь чого?! Іменини, дорогий. Так, старію, старію, брате. Прошу бути обов'язково. Так, в дев'ять.

Це був наказ діяти. Але іменини й справді були. Тільки не завтра, а сьогодні. Диспетчерові Вишгородського аеропорту Ганнусі Лучко сповнялося 22 роки. В квітковому магазині Ягвіцові склали скромний, але приємний букет. Розплатившись, він домовився, що квіти будуть доставлені на квартиру Лучко. В гастрономі купив коробку дорогих цукерок і пляшку шампанського. Уже уявляв, як збентежиться і почервоніє Ганнуся, побачивши його подарунки, як вона щиро сплесне руками й скаже: «Ну, навіщо ви?»

Біля під'їзду його наздогнав Сашко. Він ішов під руку з якимось франтуватим льотчиком.

— Ось, Павло Леонтійовичу, демонструю: Андрій Чеканов. Ваш земляк, москвич, мій товариш фронтовий. Піжон і хвастун. Два роки не бачились, а він уже й носа задер!

— Дуже приємно, Масальський, — назвав себе Ягвіц.

— Чеканов, — трусонув його руку льотчик і Ягвіц виразно почув запах вина.

— Що, закарпатське вино попивали? — запитав він. Але запитання це було зайве: блакитні очі Андрія добре-таки почервоніли.

— Було трохи, — зізнався льотчик.

— Що до цього він у нас вищий клас має,— кивнув Сашко на друга. — А в гості не хоче заходити. Зазнався. Я його впіймав на аеродромі і прямо з кабіни виволік.

— Не можу, Сашко, розумієш. До тебе зайду іншим разом. Я тут біля двох діб буду, а треба головний візит зробити… до неї, ти ж сам розумієш. А в мене лише сьогодні вечір вільний. Завтра, мабуть, весь день в милі буду: назад політ готувати треба. Так що — в рот не можна буде ані грама.

Чеканов явно ігнорував Масальського і хотів позбавитись від Сашка. Масальський це помітив. Помітив він і критичний погляд, що ним окинув Чеканов простенький формений костюм Сашка. Сам Андрій був зодягнений багатше, якщо мати на увазі його нові хромові чоботи, картуз з високим денцем і крутим козирком. Причиною його незалежності та франтуватості була, мабуть, і червона замшова куртка з багатьма замками-блискавками, що її він недбало кинув на руку, залишившись в кремовій, з тонкого полотна сорочці з короткими рукавами.

«Ну й франт!» подумав Масальський.

Сашко ж продовжував вмовляти друга прийти сьогодні до Ганнусі на іменини.

— Розумієш, Люська чекати на мене буде, — відмовлявся Чеканов. — Я їй з аеродрому вже дзвонив.

— Ну, завтра і підеш до неї,— наполягав Сашко голосом, що в ньому вже тремтіла образа.

— Сашко, дорогий, не можу завтра. Адже спецрейс. Повинні завтра весь день готуватись. З мене голову знімуть як що.

— Ну, Павло Леонтійович, — впав у відчай Сашко, — хоч ви допоможіть! Завів тут кралю— друзів набік!

Ягвіц, що насторожився при слові «спецрейс», відразу ж знайшовся:

— Пробачте, що я втручаюся, — ввічливо посміхнувся він, — але якщо ви, Сашко, обов'язково хочете мати сьогодні товариша, то нехай прийде разом з своєю дамою. І вовки ситі будуть, і сіно ціле.

Чеканов здивовано подивився на Ягвіца, а Сашко зраділо підхопив:

— А й справді, Андрійку, приходь-но з нею!

Андрій пересунув картуза з потилиці на чоло.

— Чи зручно ж? Ганнуся твоя не дуже до неї прихильна.

— Та що там! — махнув рукою Лучко. — Ганнуся доросла. Розуміє.

— Біс з тобою! — згодився нарешті Чеканов.

Гостей було небагато, чоловік вісім-десять.

Останнім прийшов Чеканов зі своєю знайомою — красивою, але дуже вже напомадженою блондинкою.

Ганнуся скривилася. Масальський ледве вмовив її не показувати свого незадоволення. Іменинниця розчервонілася від метушні і уваги. Темноволоса, з смаглявим обличчям, струнка і швидка, вона нагадувала тих веселих дівчат, що їх часто можна зустріти в наших південних містах. Темнокарі очі її, здавалося, не знали спокою. Вони встигали все помічати, від чого обличчя її ставало то веселе, то сердите, то глузливе, то прихильне. Всі гості відчували їх мимольотну увагу.

Пили багато — було багато тостів, але всі трималися добре: льотчики, молоді здорові хлопці, бережливо ставилися до своєї репутації людей, які вміють випити. Не було й трезвенників. Стояв багатоголосий гомін. З окремих фраз, що долітали до Ягвіца-Масальського, він зрозумів, що Андрій Чеканов — другий пілот спецлітака, який прибув з Москви, що літак пригнали сюди порожняком, а назад, післязавтра, він піде у відповідальний рейс.

Масальський почав роздумувати, в чому ж справа. Але поки що це були лише здогади. Все ж під кінець вечора він і Чеканов сиділи, обнявшись, на балконі. Крізь густу стіну плюща, що звисала з даху, було видно невиразні контури дальніх будинків. Ввійшла супутниця Чеканова і стала тягти сп'янілого Андрія додому. Той спершу не хотів, нарешті звівся і міцно обійняв Масальського:

— Дай, брате, я тебе поцілую. Приходь вранці до Люськи, похмелимось. Дай цигарку. Бо в мене вже скінчились, — і він клацнув порожнім портсигаром, віддав його в руки жінки, що стояла поруч.

Вони поцілувались, і Чеканов пішов.

Гості вийшли майже одночасно, і в тиші, що настала, кімната з порожніми пляшками на столі й під столом відразу стала незатишною. Масальський відкрив кватирку. І наче разом з цигарковим димом через неї почало витягати протягом і недавні веселощі. Попрощавшись з господарями, Масальський пішов до себе.

Роздягався він, не поспішаючи. Довго стояв в трусах і майці перед люстром, але відображення свого міцного мускулистого тіла так і не бачив: він думав. Думав і тоді, коли лежав у ліжкові.

Навіщо тут спецлітак? Що це за спеціальний рейс? Невже делегація полетить з Вишгорода літаком. Неймовірної Але чому ж?! Можливо, можливо, Пауль.

Ягвіц відкинув простирадло, сів і закурив. Що ж тут неймовірного? Так, це, очевидно, так. Але чому? Перестраховка?

Назавтра Ягвіц прийшов до Чеканова на чарку горілки. Льотчик зустрів його понуро. Обличчя заспане, з жовтими плямами під очима. — Голова тріщить! — скаржився він. — Поправиться треба. Зараз Люся подасть на стіл. Сідай поки що. Кури, — подав Андрій портсигар.

— Ти що — поспішаєш? — поцікавився Ягвіц-Масальський.

— На дві години треба бути в аеропорту. Проспав. Уже чотири. Завтра вилітаю в 14.00. Іноземців веземо, — повідомив він конфіденціально.

— Так поїхали. Там і підремонтуємося.

— Можна й так. Люся, а Люся! — покликав Чеканов.

Ввійшла Люся. Привітавшись з Масальським, вона пішла до буфета.

— Ти от що… кинь це, — кивнув їй Чеканов на буфет. — Ми з Павлом у ресторані заправимось. Поїдеш з нами?

— Як хочеш, — ображено знизала вона плечима.

В ресторані аеропорту вони зустріли неповороткого літнього льотчика, що доїдав біфштекс.

— Командир корабля, — прошепотів Чеканов Масальському, підходячи до столика, за яким сидів льотчик.

— Дозвольте, товаришу майор? — запитав невеселим голосом Чеканов.

— Сідай, — запропонував той, навіть не поглянувши. Прожувавши останній шматочок м'яса, він прополоскав рот нарзаном і звернувся до Чеканова:

— Горіти б тобі синім вогнем, Андрію, за запізнення. Ну, гаразд, догулюй. Але дивися мені! — майор стукнув пальцем по порожній пляшці з-під пива, глянув на Масальського, витер салфеткою руки, важко звівся і пішов до дверей.

— Сердитий папаша, — зауважив Ягвіц.

— Душа людина, але дисципліну любить. Ну, давай розпис поїздів, — і Андрій взяв меню.

Вони допивали другу пляшку коньяку, коли Чеканов, відставивши від себе наповнену чарку, твердо, наскільки міг, сказав;

— Все. Більше не п'ю. Зараз піду просплюся. Холодний душ і в гуртожиток спати. Завтра в серйозний рейс. Не вмовляй, не буду. — Він швидко оглянувся, перехилився через стіл і прошепотів Масальському: — Іноземний уряд в Москву веземо. От. Тільки… — Чеканов притулив до вуст палець.

Ягвіц-Масальський бачив, що Андрій почав п'яніти. Випите вчора, розбавлене сьогодні коньяком, вдарило йому в голову. Він ніяк не міг знайти кишені. Нарешті дістав звідти портсигар і спробував відкрити його неслухняними пальцями.

Масальський з посмішкою подав свій:

— Закурюй.

— Важкий який, — гикнувши, зауважив Чеканов.

— Срібний, литий, — все з тією ж посмішкою продовжував Масальський. — Фронтовий трофей.

— Мій теж срібний, — гордо відповів Чеканов. — Тільки легший.

— Покажи. Пристойна річ. Давай «махнемо», — запропонував Ягвіц, продовжуючи роздивлятись портсигар Чеканова. — На дружбу! Не сподобається — в Москві поверну.

— Давай, — погодився Андрій.

І вони помінялися портсигарами. Ягвіцеві перекосило рот, коли він побачив, як Чеканов з'їдає шматок за шматком без цукру лимон…

Тільки о десятій годині вечора Ягвіц-Масальський повернувся до Лучків. Він ходив по місту, заглянув у кіно, потім повечеряв у привокзальному буфеті. Сидіти в кімнаті не міг.

Сашка не було вдома: полетів у Львів. Двері Масальському відчинила Ганнуся. Вона вже лягала спати, коли він подзвонив. Збентежено кутаючись в халатик, з якого вже виросла, дівчина почервоніла й опустила очі: погляд Масальського ковзнув по її засмаглих, високо відкритих ногах. Але, як завжди, він привітно посміхнувся, пообіцяв розбудити її завтра на чергування і пішов у свою кімнату, де на тахті була вже послана постіль.

Масальський обережно пройшов через їдальню на балкон. Повільно покурюючи, піддався звичним перед сном думкам: аналізував минулі події.

Він добре розумів, що чекісти про щось знають: провал «Глухонімого», Яреми, Коломийчука. І лише йому, Ягвіцові, вдалося прошмигнути. Він не будував ілюзій, що його не шукають. Він був лише впевнений, що йде поперед радянської контррозвідки в часі. Хід, що ним Ягвіц розраховував завершити своє перебування на радянській землі: Нікольський, — вже був не потрібний. Все вирішилося протягом останньої доби по-іншому. Делегація летить завтра. Буде це, мабуть, мати такий вигляд. Вдень група машин під вітальні вигуки жителів міста — тут вже так водиться — помчить на аеропорт. Чекісти, звичайно, вживуть всіх заходів, щоб нічого не трапилось, Але хто буде знати, що в червоній замшовій куртці, з багатьма замочками-блискавками, у другого пілота Андрія Чеканова лежить важкий срібний портсигар. Ягвіц уже малює в уяві, як в масивних кришках цього портсигара йде повільний хімічний процес, який скінчиться завтра в 14 годин 30 хвилин дня могутнім вибухом. А що робити з Ніпольським? Хоча він ще колись придасться, якщо не здохне від білої гарячки. Але що, як цей тупоголовий міліціонер, не знаючи, що маршрут делегації змінився, вже підсунув міну під вагон? Тоді через дві години вона повинна вибухнути десь у вагонному парку. Що ж, це ще краще. Нехай перевертає вверх дном всю станцію. Це відверне їхню увагу. Виліт делегації не затримається.

Коли наприкінці робочого дня весь командний склад лінійного відділу міліції був викликаний до кабінету начальника, Нікольський уже знав, про що йтиме мова. Надзвичайно важка коробка «Казбеку» відтягала йому кишеню. Зайшовши до туалету, Нікольський вкотре притулився вухом до коробки — чи не чутно якого-небудь цокання механізму. Правда, Ягвіц попередив його, що міна уповільненої дії основана на безшумних хімічних процесах, але Нікольський не вірив йому і боявся, що в коробці звичайний годинниковий механізм і що його роботу можуть почути. Про всяк випадок капітан поклав до кишені, поруч з коробкою, свій годинник і, сидячи в кабінеті начальника, демонстративно діставав його, наче боявся запізнитися на призначене побачення.

Начальник відділу — крупноголовий, з зовсім білим волоссям підполковник — поправив на кітелі значок почесного залізничника і оголосив наказ: з 18–00 посилити нагляд за порядком на станції, виставити додаткові наряди; в 22 години з-за кордону прибуде спецпоїзд.

Хоч Нікольський чекав на цей наказ, все ж, почувши його, він весь напружився і з жахом подумав про те, що повинен зробити. Рука його мимоволі намацала коробку, і тут йому звалося, що всі звернули увагу на цей його жест. Він дістав з кишені годинника і звірив його з настінним.

Начальник відділу теж поглянув на годинника:

— Так, часу у вас, товариші, залишилось обмаль. Прошу всіх по місцях. Капітана Нікольського прошу залишитись.

Коли всі вийшли, підполковник звернувся до Нікольського.

— Олексій… здається… Павлович.

— Петрович, — поправив капітан.

— Петрович, пробачте, — посміхнувся полковник. — Протягом тижня не встиг ще запам'ятати, як вас по батькові. Хочу я, Олексію Петровичу, доручити вам безпосередній нагляд за тими вагонами, що в них їдуть іноземні гості. Це 7-й і 8-й міжнародні. В інших — звичайні пасажири. Візьміть трьох-чотирьох людей. Тут замінюють колісні візки під нашу широку колію. Треба, щоб за цим теж простежили наші люди. Поїзд стоятиме тут годину. Ви не ображайтесь, Олексію Петровичу, що я вас ставлю до ваганів. Ваш попередник здійснював загальне керівництво. Але ви в нас людина нова: станцію і людей ще погано знаєте. Не ображаєтесь? От і добре. Давайте, готуйте людей…

Нікольський болісно обдумував становище, що склалося. Його поставили саме до тих вагонів! Це було й добре й погано. Адже після вибуху запитають з нього першого. Може, викинути ці прокляті цигарки і втікти? Гроші Ягвіц йому дав. їх вистачить на багато років. Але… Ягвіц або заб'є його, або викаже. А що, як виказати Ягвіца? Небезпечно. А якщо підкласти міну і нікуди не втікати? Мало хто її міг підкласти! На пункт, де замінюватимуться колеса, він пошле когось іншого, ну, хоча б того ж Мирона Іванцова, а сам залишиться на пероні. І все можна звалити потім на Іванцова: адже найімовірніше, що саме там підклали міну. Ще можна буде заявити, що Іванцов був напідпитку. Але це треба зробити зараз, до вибуху. Йому, Нікольському, звичайно теж влетить за халатність, але нічого такого, що пахне 54 статтею Карного Кодексу, не пришиють. Може звільнять на пенсію.

Рівно в 22 години завиднілись яскраві прожектори паровоза.

7-й і 8-й вагони зупинилися майже поруч з Нікольським. «Точно розраховано», подумав капітан і з цікавістю почав спостерігати, як іноземці почали виходити на перон. «Звичайні літні люди. Нічого особливого, — думав Нікольський. — І зодягнені майже так, як зодягаються в нас у вихідні дні, навіть простіше…»

Лише один з членів делегації — огрядний лисий пан — був у костюмі яскравоблакитного кольору у велику сіру клітину.

«В нас таких не носять», подумав Нікольський.

Цей рухливий власник незвичайного костюма був, мабуть, життєрадісною людиною. Він раніше своїх колег зіскочив на перон, щоб потиснути руки зустрічаючим.

Нікольський не встиг опам'ятатись, як іноземець в блакитному підкотив і до нього і міцно вхопив за руку.

— Я віталь радянський офіцір! — весело вигукнув він і поспішив далі.

Коли перон спорожнів, свистки кондуктора попередили, що поїзд переводять на запасну колію. Нікольський побачив начальника відділу і підійшов до нього.

— Товаришу підполковнику, в пункт заміни колісних візків я послав старшого сержанта їванцова. Але, признатися, починаю непокоїтись. Іванцов, по-моєму, десь встиг випити. Це за ним водиться, я ще в Стопачах помічав. Може, мені теж піти туди?

— Чого вже йти, — насупився підполковник. — За двадцять хвилин подадуть назад. Вам треба було б усунути їванцова і відразу ж доповісти мені.— Знизавши сердито плечима, начальник відділу пішов.

За кілька хвилин залунав перестук коліс: поїзд вагонами наперед подавали на перон. Мигнув ліхтар кондуктора в тамбурі крайнього вагона.

Нікольського затрусило. Зараз все це треба вробити! Але як? В останню хвилину, коли поїзд уже був за сто метрів, Нікольський швидко наказав сержантам, що стояли поручі.

— Дивіться уважно в цього боку, я з того перевірю, — І перед вагонами перебіг колію.

Вагони закрили від нього вокзал і двох сержантів, що залишилися на пероні. Нікольський швидко оглянувся. Нікого. Лише на десятій чи одинадцятій колії маневровий паровоз «розштовхував» товарняк, і гудів ріжок стрілочника.

Тінь від вагонів сховала Нікольського: скрипнули гальмівні колодки, вагони зупинилися. До відходу поїзда лишилося 20 хвилин. Швидше! Рвонувши з кишені коробку, Нікольський нагнувся і сунув її під вагон. Коробку наче вирвало з рук: спрацював магнітний присос. Капітан спробував відірвати її від рами, але вона була наче приварена. «Слава богу!» випростався Нікольський, Обличчя його вкрилося важким холодним потом, до горла підкочувалася нудота. Тремтячою рукою він поліз за хустиною — і раптом перед ним виникла постать. Нікольський відскочив назад, але відразу впізнав старшого сержанта Іванцова.

— Х-ху, чортяка, налякав як! Звідки ти взявся, як нечиста сила? — і Нікольський розстебнув комірець.

— А я на задній сходині вагона сидів, — відповів спокійно Іванцов. — Сидів і думав, навіщо це ви вагон цигарками пригощаєте.

— Що-о-о?! — позадкував Нікольський, похололими пальцями намацуючи кобуру. — Ти… ти… що? Здурів?!

— Не шуміть, Нікольський, — пролунав позаду голос. Капітан різко повернувся і скоріше вгадав, ніж побачив у тіні вагона Карпенка.

Нікольський скрикнув і шарпнувся набік, Іванцова, що намагався заступити йому дорогу, він збив сильним ударом. Він біг, стрибаючи через рейки і шпали, шарахаючись від людей, що потрапляли йому назустріч. Про пістолет Нікольський забув. Під самими буферами проскочив перед групою вагонів, що котились по колії і закрили його від переслідувачів. Куди? Тут майстерні і кам'яний паркан. Треба праворуч. Він метнувся праворуч, але спіткнувся і впав на рейки. Його приголомшив гуркіт паровоза, що мчав прямо на нього. Останнє, що встиг побачити Нікольський, — це блискучі, і, як йому здалося, навислі прямо над ним ведучі колеса паровоза. Крикнути він не встиг…

— Що Нікольський? — запитав Лосько, побачивши Карпенка.

Ігор лише махнув рукою.

— Швидка допомога відмовилась прийняти. Він уже в морзі.

— Так? Що заварив, те и поїв.

— Москва запитувала що-небудь? — Карпенко налив склянку води, випив і втомлено сів на диван, випроставши ноги.

— Є шифровка від генерала. — Лосько подав йому радіограму. Він відразу ж помітив, що обличчя Карпенка стає все похмурішим — в міру того, як він вчитувався в депешу.

А текст був такий: «Вашу інформацію одержав. Передбачення, що дії «Начальника» зараз локалізуються в районі Винагорода, підтверджу- ються додатковими даними. Звертаю увагу на неприпустиму повільність пошуку. Час не чекає. Коли потрапите на слід «Начальника», ні в якому разі його не брати. Дуже важливо перевірити, до кого він може заглянути, залишаючи нашу країну. Доповідайте двічі на добу. Степаничев».

Минуло майже дві години, але вибуху не було. «Дізнався, мерзотник, про зміну маршруту», подумав Ягвіц про Нікольського і зайшов до кімнати. Двері на балкон залишилися відчинені. Не вмикаючи світла, він став роздягатись. На мить його рука з сорочкою, напівстягненою з спини, завмерла. «А може мені пора втікати? Зроблено все можливе й неможливе. Пани парламентарії сплять останню ніч на цій невеселій планеті. Завтра в 14 годин літак підніме їх в повітря… А якщо цей франт Чеканов раптом забуде десь портсигар або захворіє і не полетить? Після вчорашньої пиятики його просто можуть не допустити до польоту… Якщо трапиться щось подібне, йому, Ягвіцеві, доведеться щось робити на місці. Він повинен виграти цього разу!» Рвонувши сорочку з голови, Ягвіц нахилився, розшнуровуючи черевик.

Вранці, перед тим, як іти на роботу, до нього постукала Ганнуся.

— Павло Леонтійовичу, приходьте в аеропорт на 12 годину. О пів на першу зустрінемо Сашка в ресторані. Добре?

— Що ж, план хороший, — згодився Ягвіц, — Тільки не знаю, чи встигну я закінчити звіт тресту. Ще сторінок п'ять дописати лишилося.

Ганнуся пішла. Ягвіц був задоволений цією пропозицією: він спробує побачити Чеканова.

В 12 годин він уже був в аеропорту. Ганнуся зустріла ного запитанням:

— Дописали?

— Так, і навіть відправив.

О пів на першу вони зустріли Сашка, пообідали в ресторані. Біля двох годин почав збиратися народ.

— Проводжати іноземців підемо? — запитав Сашко.

— Можна, — без особливого ентузіазму погодився Ягвіц.

За спиною Сашка і Ганнусі він протиснувся до льотного поля, де товпилися пілоти і персонал льотного парку. Ягвіц шукав поглядом Андрія, але його не було. Він запитав про нього Сашка, але Лучко щойно прилетів і не бачив приятеля. В цей час через службовий хід на бетоноване поле почали виходити пасажири, Ягвіц крутив головою на всі боки і раптом почув за спиною знайомий голос. Повернувшись, він щиро посміхнувся, побачивши Чеканова.

— Здоров, друже, й прощай. Поспішаю. Пасажири вже на полі. В Москві обов'язково заходь. Ти записав мою адресу? — випалив Андрій.

— Записав, записав, Андрійку, — трусив Ягвіц руку Чеканову.

— Будь здоров, Сашко! — вдарив Андрій Сашка по плечу і вклонився Ганнусі,— Ти, Ганнусю, швидше брата одружуй. Щасливо тобі лишатись!

Мимо них, пройшов високий неповороткий майор — командир корабля.

— Чеканов, — кинув він на ходу, — кінчай прощатись.

— Ну, хлопці, до побачення, — ще раз потиснув всім руки Андрій. — Закуримо, Павло Леонтійовичу, з твого колишнього, — підморгнув він Ягвіцові, дістаючи з кишені важкий срібний портсигар.

Всі взяли по цигарці. Клацнула кришка. Чеканов заховав портсигар до кишені, махнув рукою і побіг до літака.

Звівшись навшпиньки, Ягвіц-Масальський бачив, як Чеканов, хизуючись, вибіг на трап і зник в чорному овалі дверей.

Завив лівий мотор, потім правий. Остання хвилина чекання здавалася Ягвіцові особливо довгою. Але ось літак важко побіг по бетону в дальній кінець поля, розвернувся, понісся по білій смузі доріжки і десь посередині її відірвався від землі. Ягвіц поглянув на годинника: 14–05.

Смерком, коли Сашко й Ганнуся повернулися з кіно, вони вже не застали Масальського. Але на вечерю його чекати не стали, бо знали, що він вже не повернеться.

Тимчасом на задньому сидінні автобуса міжміського сполучення між літньою селянкою з бідоном в ногах і худорлявим дідком в білій панамі вмостився Павло Леонтійович Масальський — Пауль фон Ягвіц-Савур. Його важко було зараз впізнати. Голова начисто поголена. Новий, але пом'ятий парусиновий костюм відсвічував глянцевим ворсом, — він, очевидно, був щойно з магазина. Окуляри в мідній оправі надавали дуже провінціального вигляду його благодушному обличчі. Від недавньої елегантності не лишилося й сліду. Обхопивши руками портфель з матеріалу, який колись мав вигляд крокодилячої кожі, Ягвіц обережно горнув його до грудей. З портфеля виглядали учнівські зошити. Пальці Ягвіца були в чорнилі. Навіть на підборідді синіла невелика розмазана пляма такого ж кольору. Він бездумно дивився у вікно. Так дивляться люди, які добре вивчили дорогу за час багатьох поїздок. Але він не бачив нічого, що проносилося за запиленими вікнами автобуса.

Що ж, тепер можна, як кажуть, підбити баланс. Є витрати. Але головне те, що після всього йому вдалося зникнути. Він не буде свідком вибуху літака, але за цим не варто шкодувати, бо всі свідки такого видовища по сумісництву виявляться й жертвами. Хотілося курити. Не можна. Дурне правило.

Автобус, погойдуючись на вибоїнах, котив від зупинки до зупинки.

В невеликому містечкові Ягвіц сів на пригородній поїзд, а надвечір — в автобус, потім — в поїзд далекого слідування, кожен раз змінюючи напрям. Петляючи, плутаючи сліди, Ягвіц добрався до Львова.

Місто, де минуло його дитинство і юність. Такі ж вузькі, добротно вибрукувані вулиці і суцільні будинки. Невисокі, старомодні будинки, краса яких не приїсться ніколи. На них лише треба вміти дивитись: вибирати час, освітлення, ракурс. Це історія архітектури. Але не тільки. Це взагалі історія, де політика й економіка найбільш яскраво проявились у зовнішньому вигляді міста. Ось тут стояв загнузданий бронзовий кінь. Вершник — Ян Собеський — людина, яка ненавиділа все українське.

Клумба з квітами на тому місці, де ще недавно стояв пам'ятник, мала, можливо, не такий величний вигляд, як бронзовий вершник, що загнуздав коня. Але Ягвіц з злістю побачив, що жива привабливість квітів дивовижно пов'язувалася з поновленим обличчям міста. Більше, ніж бундючне обличчя похмурого шляхтича. Так, місто, де минуло його дитинство, а потім і юність, стало невпізнанним. Його змінили не стільки будинки, вулиці — новобудов для цього не так уже й багато — скільки люди, що несли в собі риси нового часу, що випромінювали його на все довкола. Навіть масивна 65-метрова башта кафедрального собору, що п'ять віків байдуже дивилася на все, що творилося біля її могутнього підніжжя, і та наче прилучилася до нового життя чавунною дощечкою з написом: «Пам'ятник архітектури».

Ягвіц підійшов до дверей костьолу і здивовано помітив, що вони відчинені. Останні промені призахідного сонця впали косим промінням на поріг і затрималися тут, перед входом в присмерковий світ ритуальних скульптур та вітражів. Урочиста, глухо тремтлива музика органа супроводжувала людський спів. Вона майже не долітала до вулиці, наче боялася різких дзвінків трамвая і веселого гомону людей.

Ягвіц обійшов майже весь центр, Уважно прислухався до розмов, намагався вникнути в їх зміст. Він читав всі написи: чи то була реклама нового спектаклю, чи назва установи.

Назустріч Ягвіцу йшла немолода жінка, обережно протискуючись крізь гомінкий людський потік. Її обличчя було в коричньових плямах. Втома залягла навколо набряклих вуст, але надзвичайні були очі, сповнені якимось спокійним, мудрим світлом. В уповільнених рухах жінки відчувалася гідність, з якою вона йшла назустріч своєму материнству. Простенький халатик її був звичайним одягом вагітних жінок; він прикривав помітний живіт, і потік зустрічних людей обережно обтікав цей острівець майбутнього життя.

Ягвіц пригадав, як в 1937 році в Іспанії фельдфебель його роти бив по обличчі вагітну іспанку, затриману на одній з доріг Астурії з листівками. Він з гострою цікавістю спостерігав тоді за звірячою насолодою фельдфебеля, який все намагався ударити жінку в живіт, а вона все затуляла його руками. Ягвіцові врешті стало гидко дивитись, і він наказав застрелити жінку.

Але ось зараз раптом відчув у собі пекуче бажання з усієї сили вдарити ногою в живіт оцю некрасиву жінку, збити її з ніг і топтати, топтати. Тепер він розумів того фельдфебеля. Треба вміти ненавидіти. І він ненавидів. Ненавидів оцю жінку за той спокій, з яким вона йшла по землі, де колись ходив він. Ненавидів за те, що вона народить дитину, і земля ця дасть їй усе: хліб, воду, кров, сміх, радість життя. А для нього, Ягвіца, на цій землі є тільки одне місце — і могилі. Він це знав. І він ненавидів цю землю.

В парку перед симетричним будинком університету опустився на лавку.

Всім цим людям байдуже, що ось в цьому будинку на розі, прикрашеному зверху кам'яними скульптурами стародавніх воїнів з алебардами в руках і мечами на поясі, жив колись банкір Богдан Савур і ріс його онук, єдиний спадкоємець, Пауль фон Ягвіц, він же Павло Савур.

Двічі приходив до цих людей Ягвіц. І обидва рази за тим, щоб помститися їм, зломити, знищити. І обидва рази втікав, рятуючи своє, потрібне, мабуть, лише йому життя. Ці люди ненавидять його, напевно, не менше, ніж він їх. Ненависть їхня сильніша. Це він розуміє. їх багато, і вони знають, що будуть робити завтра. І тому він втретє втікає від них.

Ягвіц заскреготів зубами.

Може, вперше за довгі роки відчув страх. Це не був страх перед якоюсь реальною небезпекою— хто міг пізнати його в оцій вечірній штовханині І Це був страх від усвідомлення того, що він позбавлений можливості розчинитися в ній. Він тікав від цих людей.

Вночі сіл на московський поїзд. Розрахунок був простий і надійний. Його продовжують шукати там, на західному кордоні? Безумовної Приймуть всі заходи, щоб він не зміг перейти його. Влаштують засідки, посилять секрети. Але навіщо втікати через ті ж двері, в які проник сюди. Поїде у Вірменію. Він не може терпіти Туреччини, брудні квартали її міст з вонючими харчевнями і жирними мордами духанщиків у фесках, мідні кофейники на підносах, що позеленіли від окису. Але там він зв'яжеться з Улласом по телефону. Швидше б!

Ліг на верхню полицю і спробував заснути. Але сон не приходив, а навколо сопіли сусіди.

Минуло майже десять годин з моменту загибелі делегації. Він крутився серед людей там, в місті і на вокзалі, прислухався до їх розмов, не пропускав і фрази в останніх вістях, що їх передавали годину двадцять хвилин тому. Але про катастрофу, що сталася, ніхто й не заїкнувся. Хоча навряд чи тут будуть розголошувати про такий величезний скандал.

Прокинувся Ягвіц опівдні. Виглянув у вікно і побачив, що поїзд стоїть на великій станції, перон всіяний лотками й візками, а продавщиці в білих халатах біля них. Ягвіц зодягнувся і вийшов. В залі для пасажирів він купив варене курча, дві булки і баночку ікри, Потупцявши біля книжкового кіоска, пішов на перон.

Тут було вже тихо, метушня вляглася: ті, що прибули, і ті, що зустрічали, розійшлися. Великий сріблястий репродуктор передавав якусь симфонію. Коли завмирали її останні акорди, Ягвіц кінчав читати біля газетної вітрини фейлетон. Раптом до його свідомості долинули слова диктора: «… На Внуківському аеродромі делегацію зустрічали також представники радянської та іноземної преси». Ягвіц здригнувся. А диктор продовжував розповідати про зустріч делегації в Москві, передав текст заяви глави делегації.

До вагона Ягвіц зайшов наче п'яний. Молода жінка, сусідка по купе, подивившись на нього, співчутливо запитала:

— Що з вами? Ви захворіли?

— Ні, ні Нічого… Трохи голова… — в'яло сказав він і повільно опустився на полицю. Його морозило. «Що ж могло статися?» Почав відновлювати в пам'яті все, до дрібниць — жести, слова, але ніщо не насторожувало його, не викликало сумнівів. «Може, в самій міні був дефект? Відмовила. Треба заспокоїтись і вирішити, що ж робити далі».

Ослаблений, ліг і зігнув ноги в колінах. Довго крутився і нарешті заснув, весь час здригаючись.

Прокинувся несподівано. Неясна тривожна думка, що промайнула в сонному мозкові, примусила його схопитися з полиці. В купе панувала напівтемрява. Тьмяне синє світло нічної лампи ледь освітлювало предмети. Спокійне дихання супутників і двері купе, зачинені на внутрішню заскочку, не заспокоїли його. Ягвіц обережно взяв черевики і тихо вийшов у вузенький коридор, І відразу йому здалося, що за склом дверей, які вели в тамбур, швидко промайнув силует. Клацнувши в кишені запобіжником і не здіймаючи пальця з спускового гачка пістолета, Ягвіц пішов у тамбур. Як не дивно, Ягвіц раптом заспокоївся. Він боявся лише одного: невідання — цього жахливого Для розвідника почуття, коли інстинкт попереджує про небезпеку, а очі не бачать її. Він готовий був зустрітися віч-на-віч з п'ятьма, десятьма, дюжиною переслідувачів, стріляти, битись, боротись і або прорватись, або загинути; але головне — бачити небезпеку, відчути її реальні форми, а не метатися в порожнечі. Зараз майже не мав сумніву, що за ним стежать.

Різким поштовхом відчинив двері в тамбур. Нікого. Ягвіц рвонув двері в сусідній вагон. Замкнені. Мороз пробіг по тілу. Треба щось робити. Але що? Втікати! Але від кого? За дверима хтось незлостиво чортихнувся, потім голосно позіхнув. Заскрипіли петлі, і з сигнальним ліхтарем у руках в тамбур вийшов заспаний провідник.

— Не спиться? — запитав він ліниво у Ягвіца. — Зараз двадцятихвилинна зупинка. Можете прогулятись. — Подивився у очі Ягвіца і тому здалося, що в погляді провідника приховане глузування. — Дозвольте, — провідник, лагідно відсторонивши Ягвіца, відкрив бокові двері. В тамбур ввірвався свіжий вітер.

Ягвіц дивився на широку спину провідника, і йому здавалося, що вона напружена, що кожен мускул її тремтить в чеканні удару. Була хвилина, коли Ягвіц уже хотів ударити провідника ручкою пістолета, але вогні станції, а особливо поза провідника, що раптом стала лінива та безпечна, утримали його руку.

Зійшовши на зупинці, Ягвіц став повагом гуляти безлюдним нічним пероном. Потім спритно вскочив у пригородній поїзд, що рушив з другої колії. З підніжки уважно оглянувся. Нікого. Швидкий поїзд, що ним він приїхав сюди, ще стояв на першій колії.

І раптом Ягвіц побачив, як в одному з суцільнометалевих вагонів до вікна метнулася людина, притисла своє обличчя до скла і стала уважно вдивлятися в темряву, розріджену світлом станційних ліхтарів. Людина вертіла головою на всі боки. І Ягвіц здригнувся, впізнавши її: синюваті плями від пороху спотворили її молоде обличчя. І пригадався Вишгород, лазня, мокрий передбанник, брезклі ноги Нікольського, що ними він йшов по вогкій доріжці, а поруч — хлопець з цими синіми відзнаками на обличчі й руках.

Поїзд, набираючи швидкість, пірнув в темряву гаю, що з обох сторін оточив залізницю. Між деревами мигнули й згасли вогні станції.

Пересівши ще в два поїзди, Ягвіц посеред дня приїхав в Москву.

В Москві прямо з Київського вокзалу він поїхав у «Мосторг», купив костюм, сірий пильник, черевики і шляпу. Ввечері Ягвіц виїхав на Ростов. Години через три, вийшов в тамбур, відчинив двері і пожбурив у темряву ночі, що її з гуркотом розсікав поїзд, згорток з старим одягом.

В багатолюдній метушливій Москві він трохи заспокоївся. Біс з нею, з цією делегацією! Треба вискочити звідси, а там він поверне Улласу до останньої копійки всі гроші, що їх той перерахував на рахунок Павла Савура, і нагадає генералові слова його співвітчизників: «Краще один раз бути боягузом, ніж назавжди — покійником». Тим більше, що він, Ягвіц, зовсім не був боягузом і весь час рискував. Так що він міг би і не повертати гроші. Але навіщо себе вв'язувати ними?

Як він не намагався заспокоїти себе думкою, що міна просто не вибухнула, відчуття страху постійно терзало його мозок. Інстинктом розвідника Ягвіц відчував, що зіпсована міна — не може поясняти невдачу, але нічого іншого придумати не міг, хоча й розумів, що його вистежили. Але коли?.. В Ростові зійшов з поїзда і об'їхав все місто, пересідаючи на тролейбуси, трамваї, таксі Він навіть виїхав у таксі за місто. Щоб переконатися, що за ним не стежать, зупинив за поворотом, що огинав гайок, машину і пройшовся назад, стискаючи в кишені пістолет. Шосе було порожне. Друзі закинули б йому, що це старий прийом, але Ягвіц ніколи його не цурався. Машиною він доїхав до Новочеркаська, а звідти приміським поїздом повернувся в Ростов» але на цьому не заспокоївся. Від Ростова на Керч Ягвіц поплив пароплавом, добрався до Ялти і пересів на «Грузію». В третьому класі плив аж до Сухумі і там під виглядом відпочиваючого без путівки, «дикуном», як тут говорили, найняв кімнату і прожив кілька днів.

Південне сонце, безтурботний вигляд пляжів, ласкаве тихе море повернули втрачене було відчуття спокою. Крім того, вирушаючи щоденно в далекі прогулянки в гори, він остаточно переконався, то за ним не стежать. Ним уже оволоділа єдина думка: добратися до Вірменії, знайти там резидента і за його допомогою перейти кордон в Туреччину. Одного разу, лежачи на гарячому давші, він подумав про те, що вибратись з цієї країни важче, ніж потрапити до неї, якщо, звичайно, потрапляєш таким шляхом, як він. Нового в цьому нічого не було, він завжди це знав. Але зараз, дивлячись на горизонт, за яким, наче опускаючись в густосинє море, зникали хмари, особливо гостро відчув цю добре засвоєну істину. Хмари були, мабуть, десь там, вже по той бік невидимого бар'єра, що за нього він прагнув перебратися. Ці хмари ввесь день стояли перед його очима. Увечері Ягвіц виїхав у Тбілісі Переночувавши на вокзалі, сів на поїзд, що йшов у Ленінакан. Звідси треба було їхати по шосе, що петляло поміж скелястими вершинами і бездонними прірвами. Починалася високогірна частина шляху. Химерно зламане гірське пасмо тяглося на багато кілометрів. Хребет його, вкритий вічними снігами, був своєрідним геологічним мостом, що з'єднував Грузію та Вірменію. Але міст цей був доступний лише диким козам та рідше — альпіністам.

Нарешті, втомившись від дороги, що без кінця петляла, Ягвіц зліз з вантажної машини і розплатився з відчайдушним водієм. Метрів за сто від шосе, в вузькій ущелині, як на макеті, до скель тулилося невелике містечко Лцен. Від нього, якщо йти в оці дикі, прямовисні гори, за 18 кілометрів кордон з Туреччиною. Він пролягає десь там, на височині 3.000 метрів, за сніговим гребенем. Але зараз Ягвіца цікавить це невелике містечко з плескатими дахами, де поруч з зеленою піною пишних садів росте чахлі арча — деревоподібний яловець.

Спустившись сипучою стежкою, Ягвіц опинився на початку вулиці. Він пішов нею і незабаром почув багатоголосий гомін. Це був ринок. На відкритих рундуках — сир, мед, яйця, різана птиця, лаваш. Поміж великими плетеними корзинами, що в них затишно примостилися глечики з мацоні, походжали покупці. Але що це? Двічі в натовпі промайнув зелений картуз військового крою. Ягвіц іде за ним. Він бачить, що біля молодої вірменки, яка вивісила бурдюки з вином, стоїть білобрисий сержант-прикордонник. Вони, посміхаючись, розмовляють. Строкатість базару вже не розважав Ягвіца. «Тут — кордон», пригадує він і виходить на тиху вуличку.

Ще в Ростові він не поголив вуса. І тепер, засмаглий, з темними вусами і бровами, в гладкій поплиновій сорочці з стоячим комірцем і довгим рядом ґудзиків, підперезаний вузьким пояском, в м'якому повстяному ковпакові на голові він був схожий на місцевого жителя. Незнання вірменської мови не бентежить його. Він може бути, врешті-решт, азербайджанцем або грузином, що вдається до російської мови. Документи на цей випадок є.

Ягвіц походив по місту і на його околиці знайшов провулок, що виходив на шосе. В будинкові під 12-тим номером живе потрібна йому людина. Адресу її він взяв ще в Франкфурті. Прізвище і— своє чи чуже — Чельянц. Бракер місцевого шкіряного заводу. Ким він був раніше? Ягвіц пригадує: здається, контрабандистом. Але це не має значення.

Він заходить через маленьку хвірточку в дворик. Біля порога навпочіпки сидить літня жінка ї гострить об камінь довгий ніж, Помітивши пришельця, вона зводиться назустріч і запитливо дивиться на нього.

— Мені потрібен Чельянц, — звертається до неї Ягвіц.

Жінка, мабуть, не розумів російської мови. Але почувши прізвище Чельянц, киває головою і зникав в темних сінях. За деякий час на поріг виходить невисокий худорлявий чоловік в низьких м'яких чоботях на кривих ногах. На смаглявому обличчі ного тонкий хрящуватий ніс і глибоко посаджені чорні очі Погладивши сивуватого вуса, він запитує:

— Вам кого?

— Я з взуттєвої фабрики «Зоря». Мені потрібен товариш Чельянц.

— Ви з приводу рекламації?

— Не тільки. Ви товариш Чельянц?

— Так.

— Погано ви постачаєте нас…

За півгодини вони вже сидять на базальтовій брилі біля гірської річки Ахурян, що лютує на дні глибокої ущелини, Навколо1 купчаться скелі. Їх застиглі вулканічні форми місцями заступають дорогу річці, але вона люто б'є в валуни, наче щойно зіткнулася з перепоною. Тут безлюдно й тихо, якщо не зважати на розлючений клекіт річки.

— Є два шляхи, — задумано говорить Чельянц і кидає вниз чергову пайку камінців. — Треба їхати двадцять п'ять кілометрів по шосе. Машину залишимо в колгоспі імені Мікояна і підемо через ущелину в гори на Ханчарську сідловину. Там неподалік прикордонна комендатура Хансар. Мені там нічого боятись. Я — бракер. Приїхав подивитися на худобу. Там є випас. Я їжджу туди часто. Ви — зі мною. Значить теж не страшно. Переходити там кордон людині, яка піднімалася на п'ятий поверх і то лише на ліфті — можна. Це найдоступніше місце. Страшне інше. Про зручність його знають прикордонники. Розумієте?

— А другий варіант?

— Другий? Там все шкереберть. Сніговий перевал. Височінь майже три кілометри. Альпіністських стежок немає. В цю пору року перевал перекривають обвали. Про незручність цього шляху прикордонники теж знають. Тому їх там зараз майже немає. Лише на «Пристановищі десяти» живе кілька душ. Але цим шляхом можна йти через місяць.

— Ви що ж, думаєте, що я тут місяць буду чекати! — спалахнув Ягвіц.

— Я нічого не думаю. Думати треба вам.

І Ягвіц думав, Він знав свою верблюжачу витривалість і міг на неї покластися, але знав також і те, що для переходу через трикілометровий сніговий гребінь необхідна не лише витривалість, але й досвід альпініста, досвід, що його в нього майже не було.

— Підемо через Хансарську сідловину, — врешті говорить Ягвіц.

— Добре. Підемо через Хансар, — погоджується Чельянц. — Ще раз нагадую, що я через кордон переходити не буду, Я доведу вас лише до п'ятикілометрової стежки, дам вам карту, а далі підете самі. Цей наказ я виконую вже багато років. Я лише провідник, — Чельянц пожбурив пригорщу камінців і, наставивши вухо, прислухається, як вони падають.

Ягвіца це мало влаштовує, але він змушений мовчки погодитись. Він дивиться на смагляве обличчя свого співбесідника і чекає.

— Мені потрібні гроші. Дещо в дорогу купити треба, — врешті говорить Чельянц.

— Яка ж у вас такса?

Чельянц лише знизує плечима і знову набирає в руку камінців.

Ягвіц дістає з портфеля тугу пачку грошей і простягає її провідникові. Той, навіть не порахувавши, кладе гроші за пазуху.

— Робити будемо так, — говорить Чельянц і розгортає на колінах заяложену карту містечка. — О десятій вечора я буду їхати в колгосп. Сам буду їхати. За шкірою. На оцьому розі,— Чельянц кладе на карту маленький камінець, — голосуйте. Тричі погашу праву фару. Це ріг вулиці Налбандяна і Леніна. Розумієте? Голосуєте тут. Документи хороші є? Командировка сюди є?..

До вечора Ягвіц проходив по містечку. Потім повечеряв у чайній і без п'ятнадцяти десять пішов на вказане місце. Він ішов м'яким, повільним кроком, намагаючись наслідувати кавказьких горців. Через плече на спину й груди звисала велика килимова сумка, що її дав Чельянц. Кому збреде в голову, що в цій, звичній для місцевих жителів «тарі» лежить пара важких черевиків на залізних шипах, головка домашнього сиру, хліб, шоколад, бурдюк з вином, складаний льодоруб, тонкий, але міцний шнур.

Біля крайньої хати, що стояла на розі вулиць, Ягвіц заховався у тінь дерева, став чекати на машину.

Містечко швидко поринало у пітьму. Здавалося, що гори ще щільніше обступили його, замкнули всі виходи з улоговини. Тиша. Чутно лише далеке рокотання річки та гавкіт собак на околицях. Нарешті, з чорного міжгір'я вирвався на волю повновидий місяць і, заллявши на мить все спокійним білим світлом, заплив за хмари.

В кінці вулиці з'явилося світло фар. Погрюкуючи кузовом, наближалася вантажна машина. Тричі моргнула права фара, Ось машина, уповільнюючи хід, перетнула вулицю.

На роздоріжжі, злегка погойдуючись на дротах, горіла велика лампа. Її світло сягало до водопровідної колонки, що була кроків за п'ятдесят від того місця, де причаївся Ягвіц. Далі дорогу огортала темрява.

Ягвіц поправив на плечі сумку. Ще 8—10 метрів, машина промине смугу світла… Раптом з-за рогу, перетинаючи дорогу машині вибіг якийсь чоловік, щосили вимахуючи руками.

— Зачекай, дорогий! Зачекай! Підвези мене трохи!

Машина зупинилася біля самої колонки. Ягвіц в думці вилаявся і щільніше притиснувся до огорожі. Як Чельянц тепер позбудеться цього напрошеного пасажира?

— Нащо ти така вперта людина, папашо! — почув Ягвіц сердитий голос. — Це ж тобі неважко пробити! Мені лише до мосту!

Ягіцеві раптом здалося, що цей голос йому знайомий, Але здогад був настільки неймовірний, що він відразу ж відігнав його. Просто збіг обставин…. А може й нерви… Людина біля машини повернула до світла голову.

«Чеканов!» Ягвіц рвонув з кишені зброю. Але з-за рогу до машини вийшло ще троє в зелених картузах. Один з них стрибнув на підніжку і направив через опущене скло пістолет.

— Ну, от і приїхали, Чельянц. Невгамовна ви людина. Вісім років ви тут нам пакостили, — суворо сказав він. Потім, не обертаючись, наказав супутникам — Обшукати машину!

Ягвіц зрозумів, що треба втікати. Він переліз через огорожу, тихо перейшов садом. В ньому, на щастя, не було собак. В ушах все ще лунав наказ: «Обшукати машину!». Ягвіц не мав сумніву, що цей наказ стосувався безпосередньо його. Його шукали. І нехай вони, поспішивши, помилилися цього разу, замість нього знайшли в кузові лише спальні мішки та альпіністські костюми, нехай йому хвилину тому вдалося уникнути пастки, але вони, можливо, самі того не знаючи, загнали його в іншу пастку: він лишився один!

Сам в чужих горах, без грошей і зв'язків. Його шукають зараз скрізь: в Лцені, на дорогах, на вокзалах, в поїздах. Як це трапилось? Хоча тепер уже все рівно.

Він ішов у темряві, не розбираючи дороги, боляче б'ючись об каміння пальцями ніг, що були погано захищені м'якими чобітьми. Ягвіц перелазив через якісь огорожі, продирався через виноградники і вже десь далеко за містечком упав, спіткнувшись об камінь, і збив коліна.

Вія ліг, ввіткнувшись обличчям в мокру траву. Треба було хоч трохи відпочити.

Вірменія… Снігові гори. Альпійські луки. До цих пір він знав про них лише з підручника географії. Боже мій, скільки звідси до Франкфурта? 18 кілометрів до перевалу. Там Туреччина. А може повернутись і йти на Хансарську сідловину? Там легше. Ні, тільки сюди. На Хансарі на нього вже чекають оті, в зелених картузах. Але 18 кілометрів через гори, де 1000 метрів майже прямовисних скель! І все ж він піде сюди.

Він хоче жити! Нехай прямовисні скелі, нехай льодовики і снігові завали, нехай на зовуть божевільною його спробу зійти на малодоступну снігову гору одному, без провідника, але він піде. Там, за льодовиками — Франкфурт. Ні, це не абсурд, Для нього Франкфурт — за перевалом.

Він давно вже перебрався на іншу сторону ущелини, перевзувся у важкі черевики і розпочав підйом.

Швидко втомився. Ноги запліталися, майже на кожному кроці він спотикався, але про те, щоб зупинитися, і не дума» — ішов, як автомат. Почався крутий підйом без стежки по косогору, порослому кущами, заваленому камінням. Тут підійматись порівняно легко, бо можна підтримуватись руками за міцні гілля й коріння. Ущелина, по якій протікає річка, лишилася праворуч, і шум води поволі затихав, Ягвіц підрахував, що пройшов не більше трьох кілометрів. Починався осип, з-під ніг ввесь час випорскували шматочки граніту, викликаючи далеко внизу гримотливий каменопад. Він намагався ступати якомога легше й обережніше і, нарешті, зупинився перед високим бар'єром. В ньому зяяла ущелина, яка йшла вгору. Ягвіц ввійшов у неї і почав видиратися на вершину, наскільки дозволяла нічна темрява, розріджена промінням місяця. Ущелина привела його на невеликий майданчик перед голою стіною. Пригадались слова Чельянца: «Якщо камінь упаде на голову — біда голові; якщо голова упаде на камінь — голові біда…»

Страх перед незвіданим І небезпечним підйомом утримував його деякий час на карнизі. Але інший страх, більш сильний і владний, примушував видиратися вгору.

Коли перші промені сонця розсипалися іскристо на засніжених верхів'ях, Ягвіц все ще йшов. Він дивився на високі гребені гір. Пасмо перевалу гіпнотизувало його.

Вже опівдні опинився на маленькій мальовничій терасі перед ледь скошеною стіною. Так, це те місце, що про нього говорив Чельянц. Прямовисний підйом. Ягвіц намагався пригадати свої туристські підйоми в Швейцарських Альпах. Здається, краще босому. Він скинув черевики І в одних шкарпетках, чіпляючись пальцями рук і ніг за виступи, почав карабкатись по стіні. Весь мокрий, подряпаний, він добрався до невеликого майданчика, де перевів подих. Потім знову почав видиратися вгору. Одного разу нога зірвалася з виступу і він ледве не полетів униз. Після другого перепочинку підйом став більш пологий, лізти стало легше, але Ягвіц відчував величезну втому.

Захід застав його на підступах до фірнових снігів. Далі вже можна було йти в зручних ботинках і користуватися льодорубом, але сили остаточно залишили його.

Ягвіц скинув сумку, виклав все, що в ній було, і ножем розрізав по шву, намагаючись використати її, як ковдру: штурмовий костюм, палатка, спальний мішок лишилися в машині Чельянца. Але килимкова сумка не врятувала ного від холоду.

На світанку, замерзлий і втомлений, він перекусив трохи шоколадом та вином і рушив далі. Ішов, важко спираючись на льодоруб. Дихати було все важче — давалося взнаки розріджене повітря; у скронях гупала кров, а перед очима миготіли темні кола, хоч навколо сліпуче сяяв сніг. Нарешті, він досягнув ущелини, що була присипана снігом. За нею — «Притулок десяти». До перевалу — година ходу! Але перш ніж ступити на твердий фірн, під невинною білизною якого причаїлася безодня, Ягвіц ударив по настові кілька разів льодорубом. На очах сніг став осідати—і раптом з гуркотом посипався вниз. Оголилися руді виступи скелі. Сніговий міст провалився не лише вшир. Коли осіла біла пилюка, Ягвіц, з жахом побачив, що праворуч і ліворуч, наскільки сягав зір, простяглася чорна безодня.

Ягвіц довго блукав вздовж прірви, намагаючись відшукати шлях на той бік.

Повільно йшов він понад безоднею, майже підсвідомо минаючи м'який сніг біля кромки; йому здавалося, що взагалі не існувало ніколи мостів, будинків, вулиць, людей і що вічно була оця безконечна темна смуга безодні та він, що йде білим настом понад нею. Що змушувало його рухатись — не розумів, не дивлячись на те, що усвідомлював цілковиту безнадійність всіх спроб вирватись звідси. Але коли пригадав про пістолет, що лежав за пазухою, — швидко сховав руки до кишень, наче боявся, що вони самі потягнуться до зброї, щоб обірвати це безнадійне блукання.

Прірва, кінця якої він шукав, вивела над урвище. Ягвіц ліг на живіт і подивився униз. Плато, де він був, обривалося прямовисною стіною, що падала донизу на сотні метрів. Далі йти никуди. Спуститися туди — неможливо. В нього більше не лишалося сил, щоб встати і йти на пошуки назад, в інший кінець цієї Проклятої прірви. Ягвіц ліг на спину і заплющив очі.

— Та-ак. В наших горах такі авантюри не вдаються, — посміхнувся сержант Мірзоян, відриваючись від стереотруби, — Повідом в комендатуру, — кивнув він молоденькому єфрейторові,—що з поста «Притулок десяти» в дванадцятому секторі помітили цього альпініста. Даремно, однак, Кленов з хлопцями два дні сидить на перевалі: цьому «майстрові спорту» туди вже не добратись. Хіба що через наш пост.

Отямився Ягвіц з дошкульним болем в голові, що туманив мозок. Йому здалося, що він збожеволів: він бачив себе на підлозі, в кінці вузького металевого коридора, сповненого одноманітним гудінням. На довгій лавці навпроти нього сиділо троє. Лише одного з них Ягвіц впізнав. Він упізнав «льотчика» Андрія Чеканова. І раптом Ягвіц зрозумів, що його везуть літаком. Як знайшли його в горах, як зняли з плато, скільки він там пролежав — цього він не пам'ятав.

Кремезний підполковник, що сидів поруч з Чекановим, кивнув в бік Ягвіца:

— Дивись, Лосько, «альпініст» наш ожив.

Карпенко поглянув на годинника: година ночі. За сорок хвилин вони будуть в Москві. Він дістав кишеньковий ліхтарик і освітив Ягвіца. Вузький яскравий промінь освітив поросле сірою щетиною худе обличчя Пауля фон Ягвіца-Савура. Сині плями під очима і навислі темні брови, що під ними поблискували очі, надавали колись його красивому випещеному обличчю рис вовчої втоми.

— Хочете сісти, пане «Вітер»? — запитав Карпенко, зводячись і гасячи ліхтар.

Він ступив до Ягвіца. «Впізнає чи ні?», подумав Карпенко. «Хоча, минуло… скільки років?»

Ягвіц стежив за кремезним молодим підполковником, що підходив до нього. Він мовчав. Карпенко повернувся на своє місце.

Ягвіц розумів, що тепер для нього настає час, до якого він себе багато разів готував, щоб позбутися страху перед можливою відплатою. Зараз, коли він був на її порозі, йому треба вирішити: що вони знають, а що лишається і повинно лишитись невідомим майбутньому слідству. Але зробити це майже було неможливо, бо були обставини, що він їх не знав. Була людина, яка вистежила його зустріч з Нікольським у лазні. Були й позачергові іменини в Ганнусі Лучко, що на них прийшов капітан Лосько, який пив з ним на «іменинах», а потім і в аеропорту. І хоча для Ягвіца Станіслав Лосько лишався льотчиком-«франтом» Андрієм Чекановим, для слідства ця помилка не мала жодного значення: в управі був срібний портсигар — «сюрприз», зміст якого і так був зрозумілий.

Не став мовчати на допитах старий резидент іноземної розвідки Чельянц, до якого, сам того не підозрюючи, привів Ягвіц людей підполковника Ігоря Карпенка, які повторили за диверсантом весь його шлях від Карпат до Кавказу.

Літак гойдало. Лосько чистив дротинкою свій мундштук.

Карпенко помітив, що Стась двічі діставав з кишені якийсь папірець, проглядав його і знову ховав.

«Запитувати не буду, — вирішив Ігор. — Сам розкаже».

Але Лосько, мабуть, не збирався це робити. Він продовжував чистити мундштук. Карпенко зрозумів, що Станіслав про щось думає. Він не знав, що Лосько два дні тому отримав на Єреванському головпоштамті до запитання телеграму: «…Мова телеграфа дуже суха для серйозної розмови. Приїдете, поговоримо. Стефа».

Це була відповідь Стефи Грель на його лист, посланий з Єревана. В ньому капітан писав Стефі, що, прощаючись, він не сказав їй чогось дуже, дуже важливого.

Лоськові не терпілося якомога швидше повернутися додому, щоб через дві години бути в Клуші і побачити Стефу. Якщо вірити інтуїції, щось велике й хороше повинне принести йому це побачення. Але він не знав, що в Москві на столі генерала Степаничева лежав заготовлений наказ. В ньому говорилося, що капітан Станіслав Васильович Лосько переводиться в Москву, в апарат Комітету держбезпеки — і один з відділів, де тривалий час працював Карпенко.

Не знав цього й Ігор.

Він поклав ногу на ногу, обперся ліктем об коліно і примостив підборіддя на широкій долоні. Кітель він зняв, повісив на якусь скобу, а сам лишився у тенісці. Він дивився в одне місце, не бачачи нічого, покушуючи губи. Очевидно, в такт своїм думкам, він гладив пальцями довгий — від зап'ястя до ліктя — сизуватий шрам на внутрішньому боці короткої мускулистої руки.

Карпенко думав про прості житейські справи, про те, що він забув лишити батькові доручення на свою зарплату, що, мабуть, уже прийшов черговий том Ромена Роллана, що спробує випросити у Степаничева відпустку зараз, влітку. Зимою їхати в Ялту немає рації; що було б добре застати Костю Замбахідзе у Москві.

А може варт поїхати відпочити цього року не в Ялту, а в який-небудь будинок відпочинку в Карпатах, де є сосновий бір, стрімка холодна річка, волейбольна сітка і партнери, схожі на Колю Петрова.

Але Ігор не знав, що у відпустку йому доведеться піти восени або навіть узимку, бо на тому ж столі у Юрія Кириловича Степаничева лежало відрядження: полковник Карпенко в перший же понеділок повинен терміново виїхати на одну з баз Чорноморського флоту на тривалий час. В перший же понеділок…

Завтра субота. Треба встигнути за короткий робочий день підготувати всі папери для доповіді Степаничеву, а в неділю — на весілля до нього: генерал одружує сина. Хильнувши чарчину-другу, генерал Степаничев буде говорити, що не подасть у відставку, доки не одружить останнього холостяка з свого відділу — Ігоря Карпенка. На весілля — це непогано. А що подарувати молодятам?