«Нова стара баба» – кумедна, добра і світла оповідь про життя душевної Варвари та її шебутної подруги Зойки, яким уже стільки років, «що в те неможливо повірити навіть тоді, коли роздивляєшся себе в люстро». Жінки намагаються з’ясувати, хто ж та «нова стара баба», яка з’явилася на горизонті Варвариного онука Славика й турбує «малюка».
«Забавки з плоті та крові» – феєрична повість-карнавал з обов’язковим хепі-ендом. Дивакуватий Ерік, який видає себе за Еріку, тобто перевдягається в жіноче вбрання, і сліпа дівчина Міра – що вийде із зустрічі таких різних людей, які майже стали… подругами?
v 1.0 – Busya
Як може бути новою стара баба? Що спільного в неї із забавками з плоті та крові? І про яку бабу та які забавки взагалі йдеться? Серед сучасних українських письменниць Лариса Денисенко вирізняється парадоксальністю мислення, несподіваними образами та іронічним стилем, тож ніколи не можна знати напевне, що мала на увазі авторка…
Пропонована вашій увазі книжка об’єднує тексти, написані в різний час. Із «Забавками з плоті та крові» Лариса Денисенко дебютувала 2002 року, коли виграла Ґран-прі конкурсу «Коронація слова». Відтоді були надруковані вісім її романів, мала проза входила до багатьох збірок та антологій, а сама письменниця, поза сумнівом, може вважатися однією з найуспішніших і найпопулярніших у сучасному літературному товаристві. Варто зазначити, що успішною й талановитою вона є також в інших сферах діяльності: Лариса Денисенко – фаховий юрист, телеведуча, авторка колонок на важливі теми суспільно-політичного та культурного життя. Чи то природна, чи то професійна спостережливість дозволяє письменниці раз у раз вихоплювати з навколишньої дійсності історії – язик не повернеться назвати їх матеріалами – для книжок, смішні до драматизму, іноді не надто пристойні, але завжди правдиві. Тому й персонажі Денисенко аж ніяк не пласкі й картонні манекени, а справжні люди з плоті та крові. Утім, не слід думати, що авторка просто переносить почуте чи побачене на сторінки своїх творів – її тексти є синтезом різних історій. Письменниця не нав’язує певної магістральної ідеї, зате сама відчутно насолоджується процесом творчості. Це забавка, але не в сенсі «малозначуща діяльність», а в сенсі «гра як пізнання світу», наслідком якої часто буває осягнення якихось простих вічних істин.
Понад десять років, які розділяють два тексти, відчутно позначилися на стилі. Історія кохання хлопця-трансвестита та сліпої дівчини більше скидається на казку, хоча в житті персонажів були свої випробування (авторитарна мати, схиблена на старигані Гемінґвеї, уже з дитинства травмувала психіку Еріка(-и), а Міру виштовхала за межі соціуму поступова втрата зору). Лейтмотивом роману є віра в диво, яке стається завжди несподівано й змінює все на краще. Тоді людина стає добрішою й дарує це добро іншим. «Забавки з плоті та крові» – світлий і легкий текст, написаний із добрим гумором.
У «Новій старій бабі» гумор суттєво гостріший, особливо в партії Зойки – доволі колоритної героїні, котра всім ріже правду в очі, щедро присмачуючи її виразом «ёп-папало-ногу» та подібними. У цілому ж тексти Лариси Денисенко останніх років – більш серйозні, а проблеми, підняті авторкою, – більш значущі. Скажімо, у недавньому романі «Відлуння: від забутого діда до померлого» (Харків: КСД, 2012) письменниця не боїться говорити про такі табуйовані й до сьогодні теми, як побутовий антисемітизм чи сприйняття спадщини фашизму сучасною суспільною свідомістю. У «Новій старій бабі» вона зазіхає на вироблений протягом останніх десятиліть штамп свідомості національної – подвиг українців, які «йшли на Сибір». Головна героїня Варка – удова репресованого, однак про подвиг свого життя вона говорить у категоріях не героїчних, а загальнолюдських: «Я вирушила за ним до Сибіру, не думаю, що через велике кохання (чим ми тоді вимірювали велич любові – трагедіями російських та американських прозаїків?), мені просто хотілося, щоб у нас були діти». Обидві героїні – Варвара та її подруга Зойка – втілюють різні типи темпераменту та життєвої позиції й водночас єдині в прагненні вистояти в найскрутніших життєвих ситуаціях і зберегти родину (улюбленого онука Славіка, котрий повсякчас намагається привести додому геть недолугу або навіть стару «нову бабу»).
Тож «старий» і «новий» тексти Лариси Денисенко під однією обкладинкою будуть цікаві і для тих, хто вже знайомий із творчістю письменниці, і для тих, хто лише відкриває її для себе. Невимушений гумор, легкий стиль і тонкий психологізм можуть задовольнити дуже різні читацькі смаки та зацікавити пошуком сенсу авторських «забавок»…
Так склалося, що на похоронах я не була. Ні на своїх, ні на чужих, «своїх» мається на увазі, якщо ховаєш рідних. Бо моїх рідних ховала не я. Батько загинув, коли я ще маленькою була, навіть фотокарток по собі не залишив. Кажуть, що у мене – його очі, я у дитинстві роздивлялася свої оченята в люстро та й віталася з ним: «Привіт, тату». І сама собі підморгувала – відповідала. Думаю, очі кращі, ніж фотокартки.
Мама моя загинула пізніше, під час окупації міста нацистами, я уже підлітком була. Її розстріляли, бо впіймали з політичними листівками. Знаю, що некоректно про таке навіть думати, але нині набагато гірші за змістом листівки мені підкидають до поштової скрині, нав’язують у метро, пропонують у наметах. Ніхто за них нікого не стріляє, навпаки – на цьому можна заробити. Зойка, наприклад, заробила собі на новий електрочайник, розрахувалася з консьєржем на рік уперед, заплатила за зуби двірника Тарасовича і ще щось поклала в подушку – Зойчин персональний банк.
Чоловіка мого поховала вітчизняна пенітенціарна система, як каже Зойка: «Не реви. Хоть тут сэкономила. Тратиться не довелось даже на гвозди от гроба, и за это большое спасибо коммунистической партии и нашему героическому трудовому народу».
Я роздивлялася невеличку групу близьких людей, що прощалися з моєю колишньою свахою (завжди у цьому плутаюся, не знаю, ким мені доводиться колишня свекруха моєї доньки).
Узагалі на цей похорон мене ніхто не запрошував, запрошували Наталю, але вона не змогла (можливо, й так) і не схотіла (100 відсотків) на цей похорон приїздити. Тому пішли я та Славік, мій онук. Хоча він якраз був і онуком померлої, хіба що ні вона, ні він про це ніколи не згадували, думаю, вони якби зустрілися, ні за що не впізнали б одне одного.
Наталя виписала нам одну рознарядку на двох. Мабуть, хотіла таки переконатися, що старенька не тільки померла – її глибоко зарили. Ще вона просила переписати номер дільниці та могили. Навіщо то було її практичній душі, я не відаю (хоча підозру маю), але доньчину настанову виконала.
Наш Славік вдався на зріст, тому серед інших чоловіків ніс труну своєї бабусі, котра була для нього незнайомкою, і це сприймалося мною як абсурд. Ніхто не представляв його онуком, я розумію, чому саме, забагато б тоді довелося пояснювати.
«Наконец-то этот трутень подставил плечо бабе. Правда, старой и мёртвой», – шепотіла Зойка. Славік скидався на людину, котра не розуміє, як і навіщо вона тут опинилася, утім, Славік часто мав подібний вираз обличчя. Моє ж ти курчатко!
Зойка стояла поруч зі мною, їй було надто нудно сидіти вдома, тому зі словами «шо-то я засиделася» вона почалапала на цвинтар. «Когда хоронят какую-то старуху, на ещё каких-то старух не обращают внимание. Может, я по пути к своей могилке – зашла, дай, думаю, посмотрю, а шо там и как там оно у людей». Зойку цікавив батюшка, котрий відспівував покійницю. Вона його уважно розглядала й усміхалася. «Ты глянь, какой красивый. Румяный да гладкий, как Масленица. На боярыню похож. Мне такого тоже пригласи, запиши, как его звать и с какого он прихода. Ещё и голос приятный».
Я сказала, що хочу швидко піти, нервуюся, не варто старим так зблизька дивитися на те, чим традиційно завершується старість. «Избалованная ты, смерти не нюхала. Это я тебя уберегла от разных дедов развратных. Не то пошла бы ты по рукам, как брехня селом, а потом по кладбищам, мужики – слабачьё, не успеваешь наораться на них, как раз и померли. Каждый год ходила бы хоронить: то одного, то другого. Гробовщики б на тя смотрели и переговаривались: гля, откудова мы её знаем, закапывали или выкапывали?» – Було ясно, що Зойка знудилася. Я гмикнула й потерлася об рукав її старенького пальта. «Если бы ты, сучка, об него не тёрлась, меня б в нём, как в новом, могли схоронить!»
Славік сказав, що на поминки не залишиться, бо поспішає. Зойка фиркнула й мовила, що також не залишиться, бо терпіти не може солодкий рис, та й борщ завжди подають рідкий, і котлети – хлібні. Не знала, що вона така обізнана в поминальних меню.
Я вже звикла до того, що зі мною мало хто рахується, тому попросила Славіка, щоб той супроводив Зойку додому. «Я тьоті Зої таксі викличу, я не додому», – буркотнув він і почав тикатися у свій мобільний, викликати машину. Зойка підвела брови. «Шо, даже пожрать не забежит? Ёп-папало-ногу! У него появилась новая баба, помяни моё слово, Варка. Всё, пришла нам пора – мучиться. Шо за жизнь? И не канонизируют же, суки, за эти мучения». Славік беззахисно усміхнувся і сказав, що машина буде на центральному вході за п’ятнадцять хвилин. «Машина, может, и будет, а я что, пятерых покойников запрягать должна, шоб успеть? Бестолочь ты тыквенная». Зойка зітхнула, поправила хустку, пнула мене кулаком – попрощалася, та й попленталася на вихід. Котлети дійсно були неймовірно жахливими.
Ось так ти це й розумієш, нове і невідворотне про себе, коли перетворюєшся на ревниву дружину, яка нишпорить кишенями та оглядає комірці сорочок зрадливого чоловіка. Такою ти ніколи не була, та й чоловік твій колись зрадив не тебе – він не розмінювався на малі форми, – а Батьківщину, що також нишпорила його кишенями, шурхотіла знайденими папірцями, підслуховувала й винюхувала, щоб упіймати на гарячому або тепленькому та заслати грішника до Сибіру. Таких несподіванок я не очікувала від звичайного інженера, із котрим побралася. У моєму хибному, як виявилося, уявленні зрада Батьківщини більш пасувала військовим. Однак доля вберегла мене від шлюбу з військовим, але от мого чоловіка від зради Батьківщини – ні. Утім, час після війни був майже військовим, тому всі ми могли вважатися армійцями.
Я вирушила за ним до Сибіру, не думаю, що через велике кохання (чим ми тоді вимірювали велич любові – трагедіями російських та американських прозаїків?), мені просто хотілося, щоб у нас були діти, і там у мене народилася Наталя, там помер мій чоловік. Додому, у Київ, я поверталася з довідкою про його посмертну реабілітацію та з двома істотами жіночої статі: донькою і подругою Зоєю.
У Зойки була анемія та астма, чоловік її давно подався шукати кращого життя у Таджикистан, де пахне динями, знайшов чи ні – невідомо, але до Зойки не повернувся. Зойка динями не пахла. У Києві вона підхопила алергію на молоде листя тополі, матюкалася, однак казала: «Твою мать, таки нигде житья нет. Но тут хоть земля жопу греет». У Сибіру вона кілька разів хворіла на цистит, тому не могла мати дітей. Утім, її це наче не обтяжувало. Якби ми із Зойкою були одружені – давно б відсвяткували золоте весілля. Попри мою м’якотілість та її агресивність.
Моя мама, котру я пам’ятаю дуже погано, залишила мені у спадок фразу: «Вихованість рятує бідних людей від ганьби». Я завжди намагалася чинити правильно, бути стриманою та вихованою. Довго залишалася бідною, але й не ганьбилася, думаю, що мати була мною задоволена. Правда, слово «ганьба» у мене досі асоціюється із втратою цноти поза шлюбом та шиплячими сусідами за зігненою спиною – не більше. Моя фантазія – бідна, стримана та вихована, майже як я сама. На відміну від Зойчиної, та починала шпигати людство, як тільки прокидалася. «Если вы думаете, что то, что вы мне подсовываете, это – курица, то подсовывайте лучше себя, у вас такие же мозги и шкура в жутких цыпках».
Зойка ходила на мітинги не заради ідеології або грошей (хоча все, що їй належало, забирала), вона ходила туди, бо там можна було скільки завгодно дерти горлянку.
Зараз мені вісімдесят п’ять, мій терапевт каже: «Ваш вік небезпечний для кісток». Лікар дуже оптимістично сприймає мій вік, якби я була менш стриманою – поділилася б із ним, як важко себе відірвати від землі, як може ні сіло ні впало заболіти будь-який орган, як з’являються зайві кістки, хрящі, зморшки, складки, кілограми, а тисковимірювач займає почесне місце на тумбочці. Взагалі, ти наближаєш до себе всі предмети та людей, котрі можуть тобі знадобитися, обкладаєшся ними. А деякі предмети та люди починають заважати та непокоїти – до сліз.
Так я дійшла до того, що нишпорю по кишенях піджака свого онука Славіка. Він учора прибіг додому, навіть не зазирнув до моєї кімнати, хутко перевдягнувся та втік. Певно, до жінки. Знову до якоїсь чужої жінки. На піджаку я знайшла кілька сивих коротких волосин. Не його. Він шатен із довгуватим волоссям, це така тепер офісна мода.
Коротке сивувате волосся, як кажуть, – сіль із перцем. І трохи наче підфарбоване. Перша думка – він зв’язався зі старою короткостриженою бабою. На те мені кілька разів натякала Зойка, залякувала, що це ось-ось має статися. І незабаром Славік приведе нову бабу до хати. За своєю постійною схемою – кілька ночей у неї вдома, іноді готелі або виїзд за місто, аж потім він запрошує пожити разом. До нас. Його нова стара баба терпіти не стане всю цю романтизацію, не буде сприймати самого Славіка та його життя такими, як вони є. Мабуть, їй уже кортить зайнятися ремонтом, а я не люблю, коли хтось вносить зміни, незабаром у мене буде головна зміна мого життя – смерть, це достатній аргумент, щоб не терпіти нові шпалери, меблі, унітаз чи ще щось. Наприклад, нову стару бабу. Славік до хати натягав достатньо матеріальних доказів своєї успішності, мужності та технічного прогресу.
А може, ця баба (чого у неї таке коротке волосся? Чого вона не фарбується? Зараз фарбуються всі, навіть Зойка) хворіє на рак? Доведеться тоді віддати їй свою кімнату. Я старіша, але нічого, адже так у мене не болить. Почнуть тиснути мені на совість, щоб я дозволила жінці провести свої останні дні у комфорті з коханим чоловіком. Хоча ні, не думаю, немає підстав підозрювати у Славіка запаси альтруїзму та добра. Його потягнуло до зрілості, усе інше він перепробував за свої тридцять чотири роки холостякування.
Зойка завжди говорила: «Вы с Наташкой зацеловываете вашего Славика в попу. Вот увидишь, насрёт он тебе в душу, Варка, насрёт! И полетит твоя засранная душа к Богу, и опозоришься ты там, тьфу!»
Стосовно зацілованості Славіка Наталею Зоя грішила проти істини, бо чудово знала мою доньку. Наталя не була прибічником поцілунків. «Навіщо розводити це мокротиння?» Славіка вона не цілувала навіть у маківку, уже не кажучи про попу. Взагалі, донька згадувала про його існування, коли профспілка Міністерства закордонних справ, де вона служила, а раніше – завгосп Екскурсійного бюро, видавали запрошення на ялинку, до театру ляльок, у цирк. Завжди одне. Завдяки цьому Наталя могла бути впевнена, що дитина в неї є, у кількості – одна штука. Коли запрошення припинили заносити в кабінет, Наталя помітила: синок – подорослішав. Свого чоловіка вона вигнала через півроку після народження Славіка, певно, не хотіла й далі «розводити мокротиння». Сама вона висловлювалася щодо цього так: «Хіба це чоловік? Додому приносить тільки сморід цигарок. Навіть трипера жодного разу не приніс».
Звичайно, я компенсувала Славіку прохолодне ставлення матері. Можливо, й залюблювала його, а кого мені було любити? Наталя не терпіла моєї ніжності (її відверто вернуло від проявів людяності та тепла). Чоловіка у мене не було, котів або собак я любила, однак не «заціловувала їх у попу», а Славіка, виходить, заціловувала.
Я полюбляла купати його, розминала смішні ніжки, першою помітила, що він – плоскостопий. Я читала йому казки, збирала до школи, купувала дорогі продукти, мені подобалося милуватися тим, як йому смачно. Я пам’ятала його перші слова та помилки, зберігала фотографії, щоденники, його перший вірш та старі іграшки. Я помічала, як змінюється його запах, голос, як він почав голитися, що його хвилясте волосся так росте – наче сходиться трикутником під шиєю…
Із чоловіками мені не щастило. Або на чоловіків. Зойка говорила: «Если б я тебя не знала, то по тебе вообще не скажешь, что у тебя были мужики, вся прилизанная такая, с улыбочкой этой твоей, будто тебя застали писающей в кустах. У тебя Наташка из уха вылезла, а не как у всех нормальных баб. Вся ты такая, будто и пальцем в тебя не тыкали, не говоря уже о чём-то пониже пуза. Вроде как никто не срал в душу. Но Славик, помяни моё слово, насрёт!»
Чоловіки у мене були, але щось заважало нам триматися разом. Я кохала щиро, без причин, тільки завдяки потребі – любити та віддавати, а вони шукали причину – через жалість, через корисливість, через зріст, через «щоб не піднімати одній дитину». І думали, що я ці причини приховую, я ж, якщо й уміла в житті щось приховувати, то це тільки гнів. Вони озвучували ці причини, я ніяковіла, вони відходили й знову наближалися. Коли все було добре, я відчувала: це ненадовго, зараз знову до мене підійдуть і почнуть обгризати моє молоде листя… У мене були свої щасливі та розпачливі історії…
Наталю я підняла самотужки. Хоча тепер грішу проти істини, це Наталя підіймала мене, вона завжди вирізнялася цілеспрямованістю, ніщо так не змушує молоду матір-одиначку жити та міняти щось на краще, ніж упертість власної дитини, ти б уже й скотитися зверху годна, а хтось тебе підбиває рогами догори, догори, знову й знову. Крім того, був потужний фактор Зойки, із яким не можна не рахуватися. Хай би хто спробував!
Тепер Наталя працювала у нашому посольстві в одній зі скандинавських країн. «Мама, не здивуюся, якщо тут у баб уже виросли яйця, вони розрулюють геть усе, – писала вона. – Навіть у мене щось там починає свербіти, можливо, то якраз і лізуть яйця». Я хотіла їй відповісти, що так може проявлятися клімакс, цей страшний свербіж якраз на нього вказує, але не втручалася.
Власне, Наталя не гарчала на людей (і на мене теж) тільки тому, що взагалі не любила розмовляти: вона писала довідки та листи, складала протоколи, вичитувала договори. Про Славіка запитувала тільки у контексті того, чи не привів він когось до хати. Коли я сердилася, що вона за нього геть не хвилюється, Наталя відказувала: «Мама, з людьми такого типу, як Славко, та такої статі – ніколи не відбувається чогось, що мені цікаво або слід було б знати, крім тих моментів, коли його чіпляє яка-небудь небезпечна баба».
І от знову нова баба. Варто йому подякувати за те, що першу він привів пізно, коли йому виповнилося двадцять дев’ять років. Її звали Людмила, й вона була такою гладкою, що коли сідала – більш скидалася на крісло, ніж саме крісло.
Зойка реготала й казала мені: «А ты представь, что это не Людку притащили в твою квартиру, а оригинал Рубенса». Предтечею до її появи служила нова пралька, котру Славік подарував мені. Власне, ця Людмила у його телефоні (я не підглядала, якось він голився, вона зателефонувала, і я піднесла йому телефон, мимоволі ж кинула оком на екранчик) була записана як «Люда – пралька». Коли я помітила цей запис – мене трохи попустило, я вирішила, що надовго вона тут не затримається, або Славік уже зовсім «чурбан неотёсанный» (так зве його Зойка), бо не можна навіть у записах так нарікати кохану жінку.
Не можу сказати, що я з нею конфліктувала, просто її було, як на мій смак, забагато. Ще їй постійно телефонували клієнти, скільки ж людей хоче придбати пральки, пилососи, рукомийники, диво-швабри; вона з ними спілкувалася цифрами та реготом.
– Звіть мене Людмилою, якщо не важко, – виправила вона мене, коли я звернулася до неї як до Люди.
– Людо, але ж у вас таке надмірне, довге повне ім’я, хіба не можна його зменшити?
– А ви зменшуйте прикметники, ви ними зловживаєте, так і сили для імен збережуться. Усі ці ваші «надмірний», «надзвичайний», «злочинно-прекрасний», – для чого вони, ті красивості? Людмила – гарне ім’я, а Людка – так хай звуть шавок підзаборних, навіть чути такого не хочу.
І вона мені усміхалася. А ще діставала мене майонезом. Бач, не може вона його їсти в салатах, бо від цього гладшають. Матір Божа, як вона ще здатна помічати, гладшає чи ні? А я любила майонез і ніколи не розжиралася до таких злочинно-жахливих та надмірних форм. Я мастила майонезом канапки, замість масла, викладала на майонез сервелат або шпроти й почувалася дуже задоволеною.
Славіка легко було помітити, але важко ухопити. Крупний, незграбний, освічений, балакучий. Не добрий і не злий. При цьому мало хто міг кількома словами розповісти про Славікову вдачу. Славік мімікрував, підлаштовувався, дослухався, тримав оборону, у наступ він на моїй пам’яті ніколи не ходив. Коли хтось вирушав у наступ на нього, він переконливо робив вигляд, що це його не стосується, а потім підбирав усе, що залишалося від атаки, тим і був задоволений. Більшість людей говорили про нього так: «Славик? Это большой такой, толстозадый, с мокрым ртом?»
У квартирі пролунав дзвоник, я підняла трубку.
– Варка, ты? Чегой-то там у тебя на подоконнике расцвело, кактус, что ли?
– Да.
– Сучка!
Щось гримнуло, вочевидь, Зойка кинула трубку. Вона терпіти не могла, як у мене щось розквітало, просила, щоб я нічого не ставила на те підвіконня, на той бік, куди виходять її вікна. А я їй казала, щоб вона менше зазирала у чуже життя. Зойка фиркала. Квіти її діставали тим, що вона прочитала, наче рослини квітнуть тільки у добрих людей, а у злих – мруть. У неї квіти не приживалися, а в мене – завжди квітнули. Хоча вона щоразу приговорювала до них: «Та шоб вы повыздыхали, сволочи зелепушные», – квіти Зойчиних прокльонів не боялися.
Зараз їй стане соромно, вона зателефонує і запросить на чай. Сподіваюся, що вона покінчила з аспіриновим періодом. Одного разу я помітила: Зойчин чай чимось віддає. А потім побачила, як вона у чайнику розчиняє дві пігулки аспірину.
– Ти нащо те робиш?
– Уроды, что за цветы в переходе втридорога сдирают, сказали, шоб розы не вяли, нужно добавлять в воду аспирин. Я, конечно, не роза, но увядать тоже не спешу. Смотри, как помолодела, видишь?
Я змовчала, бо Зойці не пояснити, що молодий крокодил від старого крокодила відрізняється лише розмірами. От тільки маразмів більшає.
– Але ж чай гидкий на смак, ти сама не відчуваєш, чи що?
– Ой, ёп-папало-ногу, чай вообще гадость и зло. Они его делают из костей мертвяков. А аспирин ещё кровь разжижает, я забочусь, шоб ты, дура грешная, от инфаркта не скопытилась.
Зойка не телефонувала, напевно, цвітіння кактуса – то був більший виклик, ніж я думала, тому я поринула у спогади про баб Славіка.
Ще була Тася. Взагалі, її звали Анастасія, але вона звала себе Тасєю. Дякую на тому, що ми її могли звати як завгодно. Я от тільки не розумію, як можна при здоровому глузді самій себе звати Тасєю? То у собак нема особливого вибору. Наприклад, Зойка свого кудлатого тер’єра зве Падла, Лохмотня, Мусєчка, хоча його звати Грім Другий. Він озивається, бо хоче жерти, вигулюватися та і взагалі любить цю стару негідницю. Але як юна дівчина може зватися Тасєю?
У Тасі, начебто, була легка вдача, вона весело клопотала по господарству, дарувала мені симпатичні кофтинки, однак увесь час хіхікала. Навіть коли розповідала про трагічні події. Це мене бентежило і дратувало, я вже не кажу про те, як на те хіхікання реагувала Зойка.
«Она что у вас, блаженная или просто дура? Чего ей надо? Нельзя верить бабам с оборками и хихиканьем, это невероятные падлы!» – попереджала мене Зойка, котра носила штани, перешиті із жалобної сукні, та спідницю, перешиту з військового пальта, а сміялася вона так, що всі довкола починали непокоїтися, чи раптом не хоче когось прибити.
Важко сказати, наскільки неймовірною падлою була Тася, але маніпулянтка з неї неперевершена. Славік на всі ці закидони вівся зі страшною силою. Тася могла вмовити його на все. Взагалі-то, це одна із запорук щасливого родинного життя, але мені не хотілося, щоб своє щастя Славік отримав саме у такий спосіб. Тася дивилася на нього замріяним поглядом, однак мені постійно здавалося, що вона примірюється, як пристосувати кожний міліметр його тіла собі на користь.
Я не вміла знешкоджувати таких підступних хижачок. Інтриги я пізнавала тільки з книжок, до того ж класичних, або з мелодрам. Але мені важко було уявити, як я замочую в отруйному розчині Тасіну нічну сорочку, підсипаю ціаністий калій до кави, звинувачую її у крадіжці коштовностей або ще щось.
За справу взялася Зойка. Вона також не вирізнялася майстерністю інтриганства, тому побила бідну дівчину в темному під’їзді й сказала, що «наступного разу засуне їй у вагіну лампочку і там розіб’є». Це все, що я знаю зі слів Тасі. У темряві нашого під’їзду Зойку вона не впізнала, однак жити тут далі не могла, її мучив «віктимний синдром».
Славік, було, рипнувся податися за коханою, але переїжджати до Вапнярки не схотів, як і витрачатися на винайняту квартиру. Я так і знала, що він не із жертовних людей і що це не було коханням.
Знову пролунав дзвоник.
– Ты? Я «Роксолану» у тебя забыла?
– Ні. Подивися на холодильнику.
– Без тебя знаю, ёп-папало-ногу, телепатка.
Ось така відповідь, а щодо словесної вдячності – годі було навіть сподіватися. «Благодарность должна быть сладенькой, занесу тебе кексов, старой сучке».
Зойка займалася тим, що порівнювала романи «Анжеліка і Султан» та «Роксолана» й звинувачувала європейських християнок у м’якотілості та розпусті. «Слабачьё, бабьё тупое. Жопой думают, стали жрать чужую веру половниками. Нет чтоб этих обратить. Кишка тонка, и та вся в жопе». «Зойка, ну які у дупі кишки?» «Ой, а то ты там была дальше, чем на палец? А то самая умная».
Зойка сподівалася, що напише трактат – план повернення хтивих турецьких чоловіків до християнства за допомогою наших бабів, із тих, у яких кишки товстіше. Вона була переконана: за це має отримати Нобеля, тоді зможе полагодити туалетний бачок та засклити балкон, грошей Славіка Зойка обурено не приймала. «Я ему не его бабы, чтоб купить меня за толчок и стекляшки!»
Ще була Віка Петрова. Думаю, вона мала невеликий шанс сподобатися Наталі, але, на відміну від інших, такий шанс у неї принаймні був. Віка Петрова служила капітаном у Міністерстві надзвичайних ситуацій. На думку Наталі: «Вона хоча б нормальною справою займається, а не тупо ногорозсувалка». Наталя також не була обдарована надмірною фантазією, тому не уявляла, що це можна поєднувати.
На пані капітанші МЧС була форма, і представилася вона по формі: «Вікторія Петрова, народилася в Новгородє Вєліком, живу тут, вчилася теж тут, маю офіцерське звання та кімнату в общазі, говорити буду російською, мене ця ваша мова на роботі затрахала». Віка не прогиналася під цей світ, вона вміла пригинати його під себе. «На раз-два-три».
Коли Зойка все те почула, жодних розмов із Вікою Петровою не розводила, берізки не обіймала і не висаджувала, натомість стала вітатися: «Добридень, пані Вікторіє, слава Ісусу! Як ся маєте?» Моя грішна душа зловтішалася, не знаю, чи зробила це Зойка через любов до мене, чи завдячуючи своїй непримиренній натурі «старої панкоти» (як каже Славік).
Віка Петрова була діловою жінкою. З речами вона принесла кілька кульків консервації: перці, зелені помідори, салати, кабачки, синенькі, варення, огірки різних сортів та у різних розсолах.
– Віко, у вас така рукаста мама, стільки всього для вас готує. – Я нічого не консервувала, не навчилася, ніколи у мене не було шматка землі, ані чужої, ані своєї.
– С чего вы взяли, что это – моя мама, Варвара Сергеевна? Мама не на черноземье живёт, ей не до разносолов. Это всё – утопленницы, – відкриваючи банку з маленькими патисонами, що ніби схожі на метеорити, відповіла Віка.
Я уявила, як до Віки Петрової у певні дні сходяться утоплениці, сіро-зелені, голі, притискаючи баняки до покусаних раками грудей, далі моя фантазія вдаряла по гальмах. Віка засміялася:
– Забываю, что говорю с гражданскими. Это пострадавшие от наводнений приносят, благодарят, лучше, само собой, деньгами, но у кого они сейчас есть, чтоб отдавать.
Гроші Віку Петрову надзвичайно цікавили. Перше, чим вона зайнялася після пригинання Славіка, була наша квартира. Квартира, як не дивно, дісталася мені у спадок від реабілітованого зрадника Батьківщини, державні хапуги якось її проґавили. Столична чотирикімнатна квартира на Шота Руставелі.
– Площадь нормальная, покатит на пару лет, но вообще запущенная. Это у вас что, кабинет? Кому оно сейчас надо? – резонно запитувала Віка Петрова про кімнату, котра нами використовувалася як бібліотека та комора.
Я знизувала плечима – не вміла спілкуватися з такими спритними людьми, не могла я пояснити цій жінці, що у кімнаті живуть книжки, улюблені казки Славіка, мої співрозмовники, чоловіки, що, на відміну від інших, залишилися зі мною, на старих книжкових сторінках. А ще маленькі шовкові мішечки, у котрі я складала зрізані верхівки новорічних ялинок, починаючи від дня народження Славіка (певно, його народження надало мені наснаги сприймати Новий рік як свято, як щось важливе для мене), щоб пам’ятати, коли ми ставили ялинку, коли – сосну, коли – піхту, коли – смереку. Та ще – маленькі саморобні прикраси, котрі спочатку робила я сама, потім ми разом зі Славком, потім він сам, аж потім знову – я сама. Навіщо то було мені потрібно? Не знаю. Наша родина віддавала перевагу ялинкам та зірочкам. Двадцять шість разів із тридцяти чотирьох.
Одного разу Зойка про мене висловилася так: «Ты такая сентиментальная слюнтяйка, ты из этих сентиментальных слюней могла б фаты невестам нашабашить и вуали вдовам, только и тут от тебя проку нету. Вся нация ваша такая, нация непрактичной сентиментальности. Это я о городских, село поживучее будет».
– Значит, так. Я вижу, что тут есть замо́к. Сдадим комнату одному мальчику, нам что, деньги лишние?
Так у нас оселився «одін мальчік», котрий також працював у МЧС. Нічого не можу сказати про нього поганого, він справно платив за кімнату, мив туалет і ванну, нарешті полагодив кран, котрий заганяв у ступор нашого сантехніка, виносив сміття та їздив закупляти парне м’ясо у село, де зростав. Я не думала, що так легко у квартирі може з’явитися «завгосп».
Одного разу я постукала до ванної кімнати, бо не мала сил терпіти через старечу жадібність, що спонукала мене з’їсти закисле картопляне пюре, а ванна була з’єднана з туалетом, «мальчік» якраз її чистив. Він не відчиняв двері, тоді я подала голос, уже без «вибачте» та «дуже прошу», двері відкрилися, і я побачила голу Віку Петрову. «Мальчік» не стільки чистив ванну, як бруднив ім’я моєї фактичної невістки. Її оголена статура мене нервувала, я не звикла роздивлятися голих людей.
– А ещё говорят, что люди вашего поколения умеют терпеть! – із викликом промовила Віка.
– Те, що у людей вашого покоління, зокрема у жінок, сверблячка-нетерплячка, також помітно.
– Мы же культурные люди, вроде как не рогули. Славика я не обделяю, но мне нужно больше, у меня пик гормональной формы. Постарайтесь меня понять. У меня привычка – быть полезной. Я не упускаю выгод.
– У нього (я кивнула у бік «мальчіка», котрий спокійно зайнявся ванною), певно, теж.
А далі мій заслаблий організм уже не зміг стриматися і висловив цим двом все, що я про них думала.
Я про ту історію не розповіла Славіку, але була у відчаї. Віку Петрову навряд чи можна було налякати лампочкою у вагіні, вона сама кому завгодно могла ту лампочку встромити й витягнути. Бо ж це не якась там шмаркліжуйка Тася. Сили Віки Петрової та Зої були нерівними.
Утім, Віка Петрова, як виявилося, була не тільки з практичних, а й з азартних людей, вона легко пожертвувала козирним валетом – Славіком – заради більш удалої карти, їй запропонували побратися. Справжній майор. Вдовий із «тойотою». Ми із Зойкою святкували цей день.
– Варка, слушай, я вот понимаю, что мальчишки всегда тянут в дом какую-то дрянь. Но, ёп-папало-ногу, почему он выбирает и тащит домой таких страшных баб? Каждая его новая баба – страшнее старой, – дивувалася Зоя.
Стосовно цього у мене якраз була версія. «Мальчики всегда тянут в дом какую-то дрянь», – як ці слова, ця інтонація нагадали мені доньку. Якби я точно не знала, що сама народжувала Наталю, легко б повірила в те, що саме Зойка є її матір’ю.
Наталя була дуже гарною. Брюнетка з холодними сірими очима. Навіть усі кавалери (із романтичних бабіїв) порівнювали її красу з північним морем. Сіро-синім, місцями чорним, бунтівним та небезпечним, що затягувало у свої води та топило. Славік поруч із нею ніколи не почувався спокійним та захищеним, тому гарні жінки асоціювалися з небезпекою, нехтуванням та труднощами. Життєвих складнощів Славік щосили уникав. До вродливих жінок мій онук не наближався, принаймні на таку відстань, щоб про це знала я, а негарні жінки його кидали.
І тут я пригадала одну бульварну статтю й подумала: ця короткострижена нова стара баба Славіка може виявитися новим старим мужиком. Адже Славіка ніколи не надихали жінки, вони його кидали, зраджували, використовували, брехали та нагинали. А раптом він зневірився остаточно і тепер зустрічається з чоловіками? Недарма «жополавочные бабки» (за визначенням Зойки) нашого під’їзду уїдливо цікавляться, що ж він не одружується і коли ж це я замість «кравчучки» із розсадою балконної петунії почну возити візок із немовлятком?
Я навіть не встигнула жахнутися через таку разючу зміну життя Славіка у своїх помислах, коли збагнула: відтак думка про те, що онук приведе до хати не нову стару бабу, а мужика, – мені не видається огидною. Мені це навіть подобається. Так буде спокійніше. Чоловік не лізтиме на мою територію, не буде зі мною змагатися за Славіка, а якщо і стане – не звичними мерзенними жіночими методами. Чоловіки займають менше місця, вони компактніші у побуті. З ним можна буде поговорити про Сибір (жінок розмови про Сибір майже ніколи не надихають), про репресії, про старе життя. Можливо, він багато мандрував, знає неймовірні історії. Можливо, у нього хороша пенсія, та й заробляють чоловіки більше, малоймовірно, що Славік притягне додому утриманця.
Може, у нього була чи є героїчна професія, Зойка завжди мріяла про чоловіка героїчної професії. От вона здивується, що мріяла вона, а зустрічається з таким чоловіком – мій Славік. Мабуть, скаже, що він примудрився «насрати і в її душу».
Я вже вирішила зателефонувати Зойці, щоб поділитися «новою віхою у житті Славіка» та й запросити на оглядини, як у двері подзвонили. Може, то Зойка сама прийшла, чуйка у неї – дай Боже кожному. Я глянула в каламутне очко, за дверима стояв мужик, навіть не запитуючи «хто то є», я відчинила. То був мій Славік.
– Ба, ти чого зсередини замкнулася? Хтось діставав? – запитав він, за своєю старою звичкою не став чекати на мою відповідь, не дивився в очі, а почав роздягатися, стягувати із себе куртку, шарф, розкидати-розвішувати по місцях. Коли він зняв кепку – я помітила, що він зістриг своє довгувате хвилясте волосся. Славік подивився на себе в люстро, пригладив коротке сиве волосся на скронях:
– Я вчора зачіску змінив, як тобі? Треба подивитися вчорашній піджак, почистити.
І я збагнула: поки що він не приведе ані короткострижену нову стару бабу, ані нового старого мужика, на мить мені стало прикро, «насрал в душу», а потім я звично пішла за його рокотливим голосом, котрий закликав із глибин кухні зробити йому міцний чай.
Будучи маленьким, Славік часто запитував, як мені жилося тоді, коли не було його мами та його самого, а потім вже – коли мама з’явилася, а його ще не було, чи почувалася я щасливою, чого боялася. Наталю він також діставав питаннями про життя у «зимових краях», вона відповідала, що це наче постійно жити у сніговому заметі. Але Славік залишався невгамовним, він хотів це чути ще раз і ще.
Наталя ніколи не цікавилася розкриттям такої теми, як потреби малої дитини. Вона дослухалася до своїх проблем. Якщо їй була потрібна відповідь і вона її не отримувала або не могла осягнути, вона застосовувала більш зрозумілішу для себе методу, в усьому моя донька прагнула досягати однозначності та точності. Манера спілкування малих дітей її обтяжувала, вона геть не хотіла усвідомлювати, що оці повторення, однакові запитання, однакові відповіді допомагають малим краще відчути картину світу, підтримують їхні несміливі перші порухи думок. Так само, як вони спираються об стіни, стіл, стільці, коли вчаться ходити, тримають дорослих за руку, їхній світогляд також потребує своїх опорних стовпів.
Але Наталя цим не переймалася, вона вивела чотирирічного Славіка взимку на вулицю, наліпила на нього круглими валиками сніг, перетворивши сина на снігову бабу, потім витягнула його звідти, червоноокого, зарюмсаного та нещасного, і сказала: «Короче, щось приблизно таке. Втовкмачила я це тобі, неслух?»
Славік більше не ставив їй запитань про зимове життя, обережно щось запитував у мене, але з того часу він боявся снігових баб, думав, що всередину хтось заховав неслухняну дитину. І захлинався від страху та жалю, й просив мене підійти та розмотлошити снігові фігурки – а що, коли раптом ми ще зможемо врятувати неслуха?
Не знаю, чи була я тоді щасливою. Я потрапила у дивні краї, про котрі тільки читала. Дерев тут більше за людей, принаймні – вільних. Я не відала, чого мені не вистачало для щастя. Передовсім тому, що не знала своїх потреб, коли не знати потреб – неможливо зрозуміти, чого тобі бракує. Чоловіка мого, Олексія, запроторили у Вятлаг, тому я оселилася неподалік, була надія, що дозволять довгострокове побачення, ми зможемо зблизитися, я вірила у те, що зрештою завагітнію. Так і сталося, певно, це й було щастям.
Після війни важко знайти чоловіка, просто мужчину, вже не кажучи про свого – чоловіка на все життя. А мені того хотілося. У мене не було нікого та нічого, щоб на все життя.
Ми зустрілися в клубі одного з військових училищ на танцях. Спочатку я подумала, що він військовий, просто вдягнений у цивільне. Але тоді були такі часи, що всі чоловіки здавалися військовими, усі знали, що таке війна. Блідий сіроокий брюнет, старший за мене на сім років. Мені виповнилося двадцять п’ять, мене вважали гарною та тендітною. Соромно, але нема, що розповідати, нічого ліричного, про що мені мріялося, у наших стосунках не було. Так, були почуття, а можливо, й кохання, але все замело сибірськими снігами, завалило сосновими голками, поховало під ялинковими лапами.
Хоча, у нього, як і в мене, було шалене бажання склеїтися з кимось так, що якби тобі відірвало одну руку – було б ще дві запасні. Таку спрагу до життя я помічала у різних рослин, однак, не дивлячись, що за своєю природою вони є більш мудрими та схильними до самозбереження, людина також може відчувати оцю свою рослинність і заради продовження життя чинити опір обставинам, власному характеру, примхам та досвіду.
Я не знала, який він у побуті, чи мій він чоловік, не встигла усвідомити, яким буде моє родинне життя, майже нічого не знала про його минуле – мало хто розповідав про своє дитинство, котре підгребла під себе війна, що багатьом замінила собою всі спогади юнацтва.
Звичайно, він потроху ожив би, відтанув, але не встигли ми зжитися одне з одним, як його запроторили у табір. Висунутим обвинуваченням дивувався навіть слідчий, однак за тих часів ніхто не суперечив обвинуваченням – ні ті, хто розслідував справу, ні ті, стосовно кого вона порушувалася. Якщо звинуватили – винен. Корися долі.
Я так злякалася, що залишаюся сама, що не встигла народити собі дитину (як я заздрила вдовим жінкам, самотнім, які наважилися народити від коханого і тепер тримали у руках невід’ємне від свого – інше життя). Тому я попрямувала за чоловіком у невідоме (бо таке саме невідоме чекало на мене й тут, без нього). За своїми мріями. Та й щоб не залишатися самій. Знову самій.
Спочатку я спілкувалася тільки з людьми у формі. Це спілкування нагадувало мені допити, свою біографію я проговорювала як не щось прожите, а щось вивчене, поділене на абзаци, заформалізоване. Можна сказати, що біографію я декламувала. Коли вони мовчали, а ледь не у кожного була така манера – замовкнути на дві-три хвилини і роздивлятися тебе, виманювати покази, зайві слова, половину мене змивало панічною хвилею. Я думала, що всі вони липкі від того, що на них налипає людський страх…
Інколи я говорила з поселянами. У них була дивна говірка, слова мовили, ніби пили, – маленькими ковточками. А душу відводила тільки тоді, коли дивилася на сосни. Неймовірно величні, я ніколи таких не бачила, здавалося, що вони починають зростати ще у небі, а потім спускаються до нас, грішників. Сосни вміли шепотіти та гудіти. І я також шепотіла до них та гула.
Мені необхідна була робота, за освітою я біолог, працювала у Ботанічному саду Києва, займалася квітами, духмяними травами та декоративними овочами. Але з роботою тут було важко. Я подалася проситися в помічниці єгеря, однак мені заборонили – могла скласти схему втечі для ув’язнених.
Я непогано готувала, але до їдальні мене також не допускали, мабуть, непокоїлися, що можу психанути та всіх потруїти.
Нарешті мені дозволили влаштуватися до школи, вчити дітей природознавства й читання. Дітей їм було не шкода, більшість зі школяриків – марійці, котрі не дотягували до почесного звання радянської людини, тому їхньою безпекою та мораллю можна аж так не перейматися.
Спочатку на мої уроки приходили понурі чоловіки, тепло вдягнені, у бушлатах, шапках, рукавицях. Діти та я постійно хукали собі на руки, ми мерзли, але не обурювалися, бо знали: люди у формі тут найголовніші, а ми – щось вторинне. Потім до мене звикли, зрозуміли, що я звичайна баба, у котрої не склалася доля, чоловік – ворог народу, то й усе.
Наталю я народжувала в атмосфері лютого холоду, з рота випаровувалися мої стогони та крики, медичний персонал зігрівався спиртом. Спирт був першим рятівником, а ще вміння правильно обмотуватися, загортатися, використовувати папір, бинти, ганчір’я.
Посеред операційної зали стояли повітряний калорифер і примус, на якому смажилася риба – лікарю та сестрам треба було їсти. Усі ці нагрівальні прилади виробляли відносне тепло, часто оманливе, але цілком відчутний сморід. Сестра-господарка баба Устінія ще кудись підмішувала ладан, щоб додати події народження святості та вказати на нас Богові. Ладан смердів рибою. Бог, певно, почувався ошуканим. Я відчувала запах спирту, риби, ладану, крові, ліків та холоду, котрий посилював усі ці запахи, змішував, а потім виокремлював, ніби грався.
Поряд зі мною оперували Зойку. Власне, так ми і познайомилися. Зойці робили гемороідектомію, прибирали гемороїдальний вузлик. Як вона потім казала: «Меня в тот день избавили от геморроя, а Варка получила геморрой на всю свою оставшуюся жизнь».
Зойка працювала продавчинею, до своєї роботи ставилася скептично, а до людей – ще гірше. Ще у неї був баян, тому саме вона відповідала за нашу культурну програму. Вміла грати «вальсок» (дуже популярний серед тутешніх), народні пісні та матерні частушки.
Чоловік її вже тоді дременув у теплі краї. «Говно будет подбирать за ешаками, ешачим говном и согреется», – ділилася своїм баченням чоловікових планів Зойка. Я запитала її, хто такі єшакі, вона сказала, що це маненькі віслючки, але серуть стільки ж, як великі.
У Зойки був кудлатий собака Блоховець. Я його спочатку боялася, валяється на подвір’ї таке велетенське кошлате одоробло й жере морожену рибу. Блоховець та Зойка були подібні – великі, маслакуваті, кудлаті, набурмосені рибожери.
Блоховець, немов злочинець, крав убитих мисливцями куниць та приносив Зойці. Зойка і сама була вправною стрільчинею.
Вона знала одного марійця (звала їх черемисами), котрий спродував хутро на велику землю. Зойка та Блоховець мали свій відсоток. Час від часу Блоховця оголошували в розшук. Хоча шукали вони саме його, але всі думали, що це хтось із чоловіків, можливо, гребкорукий марієць, можливо, лісничий або ще якийсь хвацький.
Блоховець зневажливо, задньою лапою, струшував із себе кліщів, а потім залізав у буду, що її Зойка щотижня застеляла свіжим мохом.
Блоховець годував і мене, бо прожити на мою заробітну платню, враховуючи поїздки у більш цивілізовані міста з метою зібрати передачу чоловікові та зважаючи на малу дитину, було нереально. Цим ніхто не переймався, навіть я. Цим переймалася Зойка та Блоховець.
Зойка тягала додому рибу всім нам. Діставала консерви, жир та цукор грудками. А ще чай, правда, чай ми берегли для мого Олексія, а собі заварювали різне зілля. На лікарських травках розумілася я, це був мій родинний внесок. Трави і варення з брусниць.
А ще я робила мед та варення з молодих зелененьких соснових шишечок. Інколи вимолювала поступки та передавала це варення чоловікові. Воно багатьох врятувало від цинги, трохи знімало симптоматику сухот, допомагало вилікувати бронхіти. Ще потім я дізналася, що дехто з табірників викликав за «допомогою» шишкового варення пієлонефрит, а гепатитчики посилювали симптоми, щоб швидше піти із життя…
Шишки були універсальними помічниками, вони зігрівали нас у холоднечу, лікували застуди, але коли у своєму вільному, уже київському житті я зробила на пробу варення з молодесеньких зелених шишечок, а потім скуштувала його, мене знудило. Цей смолянистий запах нагадав мені про часи, коли я жила з відчуттям своєї вторинності та не уявляла, що маю майбутнє.
Наталя народилася дикункою, вона починала плакати, якщо я наближалася до неї, щоб помилуватися, взяти на ручки. Вона допускала мене до себе (навіть вимагала), тільки коли хотіла їсти.
– Ты глянь на неё, от горшка и вершка нет, а понимание скотской сути человеческой – есть, – зворушливо примовляла Зойка. Вона дивувалася, що серед багатьох дорослих людей її однодумцем виявилося моє немовля, яке викликало у Зойки щирий подив та повагу.
Більше за все Наталі подобалося, коли її ніхто не чіпав, дитині не потрібні були співрозмовники. Інколи Зойка щось промовляла до неї, зазвичай ділилася враженнями від місцевих покупців, мисливців. Мала́ у відповідь надувала та здувала щічки, переймаючись почутим.
У мене було два залицяльники. Один – росіянин Паша Корабльов. Гарний, як актор Василь Лановий. Колишній військовий льотчик, списаний на землю доживати. Жодне земне заняття його не влаштовувало, тому він уже зранку починав глушити спирт. Я його жаліла. Він підходив до кожного і питав, похитуючись від випитого: «Скажи, вот для чего я выжил, для кого?» Він не міг виборсатися зі своєї розпачливості, а може, й не хотів. Він ходив до мене та казав: «Ты б могла полюбить меня? Раньше все меня любили, и ты бы смогла. Ты можешь полюбить меня сейчас? Я хочу почувствовать, что у меня хотя бы что-то оживает: душа или хер».
У нього була дружина, Ізабелла. Золотокоса та неймовірно приваблива. Вона була такою легкою, а ми ледь пересували ноги у важких чоботах, що ув’язнювали нашу жіночність. Будучи молодими жінками, ми почувалися та виглядали, наче баби.
На Ізабеллі чобітне життя ніяк не позначалося, вона пурхала. Вона щось перекладала та писала статті до обласної газети, тим і жила.
Паша був подібний до підстреленого лося, високий, міцний та ніби підкошений. Зойка уїдливо на це говорила: «Так давай его добьём-то, а? Чего ж пьяной скотине мучиться?» Її обурювало, що він ходить до мене. Раніше вона палицею гнала його від свого магазину, зараз гнала з мого подвір’я. «Изыди, чёрт крылатый, бабе своей мозги компостируй, трахаль ты недоделанный».
Ізабеллу вона з хати не гнала, жінка часто приходила до нас на чай, приносила шоколадні цукерки, зітхала та повсякчас вибачалася за поведінку Павла. Ізабелла була полькою, донькою польського комуніста, це допомогло їй не згнити в таборах, мати роботу й жити в нестерпних умовах голчастих лісів. Вона досі неправильно ставила наголоси в російських словах: «Я не лю
Від Ізабелли ми дізналися, що Паша – імпотент, тому його слова про «душу і хер» були цілком чесними. Ізабелла хотіла взяти дитину з дитячого будинку, але ніяк не могла отримати дозволу. Вона його здобула того дня, коли Паша Корабльов утопився в річці. Задля того, щоб це не завадило забрати дитину, ми певний час робили вигляд, що Паша не потонув, а десь подівся, полює, чатує на звіра в засідці або вирушив на велику землю.
Іншим моїм залицяльником був марієць Ємиш, котрого всі звали Мішка. Цей був тихий, як скошена трава. Опадав на табурет, приносив хліба, дрова на розтопку, вбитого шилохвоста чи тетерука. Він навчив нас робити гороховий кисіль, ця рецептура також допомогла моєму чоловіку й табірникам, бо кисіль виявився простим у приготуванні, дешевим та ситним. Тепер я туди щоразу передавала горох.
Ємиш також мав родину, але на нього Зойка не гарчала, бо відчувала, що з марійця є зиск, поважала його за мовчазність. «Мишка, иди в семью. На следующей неделе приходи, рыбный пирог будет».
У Ємиша був дивний ніс, наче вдавлений в обличчя, чорні очі – вуглинки, пергаментна шкіра. На день народження Зойки Мішка подарував їй дерев’яний, ним самим зроблений, капкан. Я давно не бачила її такою розчуленою.
Дружина Ємиша Настальче, котру всі звали Настя, була Зойчиною приятелькою. Зойка привозила жінці нитки, мило, миски. Настя була такою ж мовчазною, як чоловік. Мене виводив із рівноваги її погляд, вона складала руки на фартуху, на голові її була хустка з гарно вигаптуваною «сорокою», а погляд вона наче складала на моєму обличчі. Важкий. Зойка мене виправдовувала, кажучи, що чоловіки так влаштовані – вони потребують нової дичини. Настя кивала і до мене не чіплялася. Вона вірила у те, що Зойка насторожі і відповідає за своїх людей. За мене, за Настю.
Інколи мені хотілося прихилити голову, вкластися комусь із них на плече, притиснутися, прилипнути, кохатися до забуття. Зойка влаштовувала мені показові істерики: «Они к тебе придут, кукурузу свою попарят, а есть её будут другие бабы, и сеять её они будут не тут». Так вона говорила, коли ще не дізналася, яку проблему має красень Павло.
Спочатку я думала: вона переймається тим, що я заміжня, мій чоловік страждає у казематах, а я, бач, хочу розважитися. Але одного разу, коли я саме збирала передачу Олексію, Зойка видала своє пояснення: «Я не мужиком твоим перенимаюсь, больно надо. А тобой, дурой. По тебе же видно, что нечестная жизнь не для тебя. Ты шо, совсем тупая, этого не понимать? Эти все сторонние мужики для тебя как поезд для Карениной, втовкмачь это себе в башку. А ещё у тебя дитё. Девка растёт, оно ей надо, шоб в мамках была потаскушка?»
Я тоді подивилася на дочку, вона гралася своєю п’яткою, булькала та гигикала, інколи у мене складалося враження, що Наталі взагалі не потрібна мати, тому я могла собі дозволити бути якою завгодно. Але Зойка, як водиться, була права, вона добре мене відчувала. Як інших людей, як тутешню природу, як Блоховця.
Завдяки Блоховцю та паскам, зв’язаним із його пуху, Зойка врятувала мою спину від радикуліту та його наслідків. Олексій отримував справді теплі шкарпетки, у Наталки був собачий комбінезон із капюшоном на люті морози та для «повзушок».
У мене уже там почав псуватися зір, іноді, коли Наталка в цьому комбінезоні вчилася повзати вкритою усім, чим можна, підлогою (це ми звали «повзушками»), мені здавалося, що до хати забіг Блоховець, я встигала, притупцюючи ногою, крикнути, як Зойка: «Блох, пшёл вон, ну!», за мить до того, як розуміла, що це – моє маля, і до вечора тягала на собі свій сором.
Чоловіка мого реабілітували, коли він помер від запалення легенів. Ми дізналися про його хворобу із запізненням, Зойка навіть просила Настальче, щоб та поворожила на його одужання, Настя мала дар зцілювати. Але ж не на відстані, хоча у кожного слова кожної людини є своя сила та ціна, я це усвідомлювала.
Я навіть не знаю, якою була послідовність: чи то чоловік спочатку помер, а потім його реабілітували, чи навпаки. Дуже швидко мені дали дозвіл повертатися до Києва, я розгубилася: здалося, що тепер назавжди, як би не склалося життя, я прив’язана до цих суворих країв, де посеред холодного мовчання гудуть височезні сосни. Можливо, дозволять переїхати в іншу область, але не додому.
Я й гадки не мала, що Зойка подарувала дружині того офіцера, котрий вирішував мою долю, розкішну шубу з куниці, розкльошену, що аж подолом мела підлогу. Дізналася я про це вже у Києві, від нашого двірника Миколи Тарасовича, Зойка йому проговорилася під час їхнього двобою «Вчинок проти вчинку». Це був атракціон марнославства, Зойка пригадувала свої пригоди, Микола Тарасович – свої, голосували тільки вони, самі обираючи «героїчний вчинок».
Шуба справила на Тарасовича суттєве враження, мені він обмовився про це випадково, не подумав, що я того не знаю. Я ледь приповзла додому, вклалася в постіль, загорнулася Зойчиною ковдрою та плакала. Цю навіжену могли запроторити туди ж, де сконав мій чоловік.
Київ шістдесятих років зустрів нас пахощами біло-рожево-пелюсткових абрикосових дерев. Зойка зачманіла, вона відкрила вікно тролейбуса та закричала: «Ох, и ё-ё-ё-ё-ё-ё-ё-ё!!! Летом будет оранжевая жизнь, ёп-папало-ногу! У меня счас почки прорастут и жопа вспреет!»
Наталя в розквіт свого чотириріччя добре відчувала зміни настрою, залізла мені на коліна і також кричала у вікно безсловесне, але життєрадісне: «А-а-а-а-а-а-а-а-а! Ай-ай-ай!!!»
Зойка відразу дізналася, де знаходяться київські пошивні фабрики, комісійні магазини, скупки, ринки, та познайомилася з Валєрою (хутро, золото, ікра). Її записник був сповнений іменами людей, основну інформацію щодо яких можна було прочитати в дужках. Я звала це – Зойчини дужкові люди. Наприклад: (марочный кирпич), (свежие торты, пироженки, кулебяки), (пошив перчаток), (колбаса), (импорт, мебель), (икра, лосось, копчёная рыба – по чётным, парикмахеры – по нечётным), (остатки царского фарфора), (редкие книги, эротика, любовные, билеты в оперный), (хор. евр. детский врач) і таке інше.
Коли я трохи наївно запитала, навіщо то їй треба, Зойка різко відповіла: «Жить как-то надо. И девку поднимать. На какие шиши?» Я сказала, що спробую влаштуватися на роботу. До себе, у Ботанічний сад.
Мене радо прийняли до колективу, котрий дуже змінився, я б навіть сказала, істотно русифікувався. Зойка підводила соболині брови: «Не может называться работой богадельня, как у вас».
Зойка одного разу пройшлася садом із розвідницькою метою, а потім водила туди Наталю – гратися, дихати свіжим повітрям та для профілактики бронхіту. У Ботанічному саду Зойка вгледіла кілька цікавих рослин, цікавих не на її погляд, а на погляд людей, що розуміються на красі та комфорті.
Звідки Зойка відчувала потреби цієї публіки – уявлення не маю, але так само, як вона могла вцілити білці в око на відстані в десятки метрів, так само безпомилково підстрелювала потрібних людей.
Цікавими рослинами були японські троянди та різні декоративні деревця, що їх усі називали «пальмами», а я втомилася постійно озвучувати їхні назви латиною. Зойці вдалося поцупити та прилаштувати згадані рослини до родин одного академіка, народного судді, дружинам двох партійних діячів, директорові одного з центральних гастрономів та навіть доставити ці крадені пальми до санаторію ЦК КПУ.
А ще вона домовилася з дирекцією Байкового цвинтаря, що постачатиме квітучі кущі, насіння гарної «гладенькой» травиці та різні «благородные дорогие цветы». Усім цим бізнесом вона пречудово займалася за моєю спиною, я навіть не здогадувалася. «Меня это не удивляет. Ты в озеро смотришь, не себя видишь, всё лилии, ярких рыбок да утопших. Цветочкам сюсюкаешь, ах, какие прекрасные, рыбкам улыбаешься, а над мертвяками слёзы льёшь крокодильи».
Я тільки зараз збагнула, що Зойці на той час було тридцять років. Вона, завжди ширококоста, висока, йшла, ніби марширувала, вимахуючи здоровенними руками. Чорні тугі коси вкладала наче корону, посивіла рано, це й не дивно, бо спалахувала миттєво, переймалася усім і до всього мала справу. Її сиві хвилясті волосини нагадували мені громовиці, та й Зойка сама була мов блискавка. Певно, якби вона, як моя мати, працювала у підпіллі, її могли б так наректи.
Її не можна було назвати огрядною, вона була значущою. Як імператриця. Хоча, відверто кажучи, більше нагадувала мені Петра Першого, а не Катерину Велику.
Вона ніколи не знайомила мене зі своїми чоловіками, часто здавалося, що у неї нікого нема. Хоча стосунки були. Із м’ясником Яшею, котрий хотів забрати її до Ізраїлю, через що почув про себе багато цікавого, наприклад, ніби його ступні смерділи гнилим м’ясом. Із масажистом київського «Динамо», вона його, здається, любила, але ще більше боялася, що він її кине, тому в любові так і не зізналася.
Ще були чоловіки, деякі з них – бандити, із якими Зойка ніколи не зустрічалася в себе вдома, тільки на чужих квартирах та складах.
Наталю вона балувала, хоча нізащо в цьому не зізнається. На мої закиди відповідала так: «Гной только цветочкам твоим расти помогает, а девке нужно другое. Коли ты в этом с хрен комариный понимаешь, другим дело делать не мешай».
Вона купувала Наталі пухнасті кофтинки, водила її співати в хорі, готувала котлетки на пару, коли один із лікарів указав на можливі проблеми з нирками, діставала кроликів, мандарини, оливкову олію (від якої сама плювалася), козине молоко та навіть шила малій сукні й теплі сарафани на замовлення у модних кравчинь.
Одного дня до нас прибули гостювати Ємиш та Настальче, з ними – їхня старша донька Марина. Дивно було бачити їх у цілком звичайному міському одязі, я збагнула: нізащо не упізнала б. Ми там усі маскувалися. Тварини, табірники, зневолені-вільні люди. Настальче роздивлялася мене, хихотіла, казала, якби побачила мене там у цій картатій сукенці з грайливою оборкою, пущеною подолом, та в білих босоніжках із квадратними підборчиками, вона б чоловіка тим самим рябчиком відхльостала, що нам у дар призначався.
Вони привезли сибірські скарби, мені подарували намисто, Зойка затарилася мороженою рибою, хутровими шкурками, ікрою, а також ще чимось, на що подивитися мені не дали. Згодом я дізналася: це було маленьке лайченятко. Зойка сумувала за Блоховцем.
Настальче розповіла, як один зайда минулого року знайшов тіло Паши Корабльова, а Ізабеллу звинуватили у вбивстві, тоді їй довелося вийти заміж за якогось табірного постачальника, смердючого мужлана, однак заради сина вона була готова витримати все. «Собачья у ней жизнь. Такую красу сморил, ирод».
Ми згадували тодішнє життя, плакали, навіть Зойка потайки терла очі носовичком, і я бачила, як тремтить її рука.
Наталі подарували шубку з хутра білок. Я почала нервуватися, раптом дитина стане плакати, жаліти вбитих пухнастиків, але Наталя була не щемкої породи. Вона вдягнула шубу, крутилася перед люстром, оглядаючи себе з усіх боків, аж потім сказала: «Ай, яка ж дивовусенька ця Натусенька!» Ми засміялися й ще довго звали її так.
Якось я набралася сміливості й висловила Зойці своє незадоволення її махінаціями, крадіжками та перепродажем дефіцитних або рідкісних товарів. Окрім того, що я не сприймала такого способу життя, ще непокоїлася за подругу, постійно побоювалася: її «заметуть».
Зойка щиро обурилася: «Ты за кого это меня держишь, сучка? За воровку? Да никогда такого не было и не будет. У меня просто чуйка на нужных людей и нужные вещи. И потом, я не краду, а разумно использую, ясно тебе? Я не виновата, что вокруг одни тугодумы. И за всё всегда плачу. Так или иначе».
Більше до цієї розмови ми не поверталися, але я собі уявила реакцію слідчого на подібну відвертість та бачення своїх занять і життєвого призначення. Зойку не можна було назвати людиною, котра не має світоглядної філософії, однак я не сумніваюся, що вона б слала на три літери кожного, хто б підкотив до неї з подібною думкою.
Саме Зойка вирішила: мені треба просуватися кар’єрними щаблями. Завдяки її підштовхуванням я почала викладати в Університеті, захистила кандидатську дисертацію, зробила собі ім’я в науковому світі.
Зойка займалася Наталею, вона обрала школу для неї, зі скандалом, але перевела у клас до тієї вчительки, котра їй сподобалася схильністю до компромісів. Вона ніколи не говорила з малою «дитячим голосом», була чіткою, суворою та послідовною. Зойчині правила Наталя пам’ятає дотепер і, мені здається, продовжує ним слідувати.
«В человеке есть твердыни, а есть болото. Ты должна постоянно тычкой пробовать, где у тебя увязает, а где – нет. Сама! Не жди, пока кто другой тыкнёт. Думай, чем ты сама можешь себе помочь. Действуй разумно. Думай о прибыли, просчитывай риск, умей брать ответственность и уважать твёрдость других, а мягкостью пользуйся. Уроды не смогли затвердеть – их проблемы, не наши».
Бувало, що на мене навалювалася провина, буцімто я зовсім не виховую власну дитину. Я винилася, просила Зойку, щоб вона дозволила мою участь. Я хотіла відводити Наталю на хор або перевіряти вправи з української мови, ходити на батьківські збори, шити доньці новорічні костюми.
Зойка підводила брови та відказувала: «Ты ж только люлюшничать умеешь. Люлюшничество твоё нам без надобности, с остальным мы справляемся. Твори свою жизнь, делай что-то. А собрания родительские так и вовсе не для твоей поросячьей натуры, там что ни разговор – о деньгах».
Удень, коли я поверталася з лекцій, на мене чекала свіжа гаряча їжа. Під акапельні розспівування Наталі я солодко засинала, увечері писала статті та ходила на побачення із залицяльниками. У мене завжди були кавалери, Зойка з цього не дивувалася, вона дивувалася з іншого: де я беру такий непотріб. Усі вони видавалися Зойці кошмарними. «Знаешь, когда ребёнок тащит домой хромого голубя, – это одно. Но когда это всякий раз недоделанный мужичонка – это слишком. Включай мозги. Тебе вообще есть, что включать, сучка ты, кроме своего залюлёканого сердца?»
Певно, може скластися думка, що Зойка з нами жила, але це не так. У неї була своя окрема однокімнатна квартира з велетенським балконом (на всю кімнату, кухню та закапелок) у будинку навпроти нашого. Туди вона йшла спати і там прокидалася, крім випадків, коли Наталя хворіла або мене відправляли у відрядження, в експедиції чи на атестацію.
На Зойчин клопіт, я дуже закохалася у свого аспіранта Бориса Штефана. Зойка відразу збагнула, що зиску з нього з «комариный хер». По суті кажучи, належне вона віддавала тільки національності Бориса – він був євреєм. Вона подивилася його особисту справу, поговорила з ним у ресторані, дозволила оплатити шовк для моєї сукні. Але мені сказала: «В копеечку он нам, Варка, влетит, не нравится мне всё это».
Потім вона знайшла ще один аргумент на користь Бориса, то була його мама – Софа Марковна. «Это феноменальная женщина, глыба! Но она понимает, что сковырнуть тебя – это ей на раз, а вот со мной разобраться – отдельный том дельца».
Софа Марковна прийшла до нас у гості. Мені на той час виповнилося сорок років, я була тонкою та дзвінкою, виглядала молодше, але Борисові стукнуло тільки двадцять шість. І, звичайно, син самої Софи Марковни мав отримати від життя «усё золотое, даже если это подсрачник».
– Дорогая, ви пользуете себя кремом? – запитувала Софа Марковна, я не знала, як правильно відповісти на це питання, тому крутила пальці на руках. – Милочка, нужно показать вас Степану Моисеевичу, он прекрасный психотерапевт, иначе вы таки заработаете себе вивих.
Квартира Софі Марковні сподобалася більше за мій вік. Дізнавшись про існування Наталі, вона манірно зітхнула. Ще більше її добив той факт, що мій чоловік сидів у Вятлагу.
– Я таки думаю, шо моему Бориньке вы больше можете дать как доцент, а не как женщина, – оголосила вона зрештою свій вердикт.
Зоя впала в буйство. Як це так, мене відторгнули? І хто? Не вона! А хай і глиба, але абсолютно стороння жінка. Зойка забула про місяці підгортання глиби (а її майстерність та кваліфікація у питанні підгортання людей була ще вищою за мої в питаннях підгортання рослин) і вивалила на неї усе своє незадоволення:
– Да пошла ты в жопу, если в какую влезешь, жиромясая жидокорова!
Я сиділа й майоріла, наче радянський стяг. Софа Марковна мовчки підійняла себе з мякої софи (тезки) і промовила:
– После этого даже Боренькин заусенец не зайдёт в этот быдлячий дом. – І пішла.
Борис попросив поміняти наукового керівника. Зі мною він залишався ввічливим та прохолодним, я розуміла, що зростання з глибою не могло не позначитися на його вдачі, але більше місяця ловила незадоволений погляд та цокання Зойки, котра помічала мокроту на моїй подушці.
У сорок п’ять я ледве не вийшла заміж за чоловіка героїчної професії, що вони так бавили Зойку. У Гери було екзотичне заняття, він був жокеєм.
Зойка, виявляється, його знала, бо вважалася своєю на іподромі, там тусувалися люди, котрим завжди потрібні іноземні цигарки, ікра, репетитори, джинси, золото та хутро, пропозиції взяти участь у записі «голубых огоньков», платівки, вірші Висоцького, автографи самої Любові Орлової, чеки в «Каштан» та запрошення здійснити покупки у Центральному салоні для молодят. Це була ледь не єдина київська точка, де існувала вірогідність купити білі, сріблясті, ніжно-блакитні і навіть бузкові туфлі чи босоніжки.
Не знаю, що він у мені знайшов. Правда, я не почувалася старою, я не відчувала свій зрілий вік, досі смикалася, коли мені говорили «Ви», а на «ти» до мене зверталися лічені люди.
Я не відчувала віку своєї доньки, котра перетворилася на царівну-несміяну, вона оминула вік протестів – хіба можна протестувати із Зойкою? Тому ввійшла у своє п’ятнадцятиріччя така неспішна, пластична, округла зовні, однак така гостра та рвучка, ядюча всередині. Я залишалася наївною та схильною до «залюлёшкивания», мені так хотілося любові, але щоразу мене перегортали, наче дивилися – а що написано на зворотній сторінці? Що вона хоче? Що з нею не так? Що вона зробила зі своїм чоловіком, як запроторила в ув’язнення? Так рвучко перегортали, що рвалося моє серце. І воно зменшувалося, ховалося від підозр людей, котрим я кожного разу легко ввіряла своє життя.
«У тебе личко, як яблучко, – казав він. – Гладке, рожеве, соковите». Він любив нюхати моє волосся, вплітати соломинки, а потім сміявся, коли помічав, що я з цією солом’яною «прикрасою» проходила весь день.
Він також був молодшим за мене, але більше непокоївся за свій вік, ніж за мій, у будь-який час його могли «списати». «Я в конюхи не піду, там моя смерть». Він народився десь під Івано-Франківськом, а одного разу вийшов на змагання вдягнений у вишиванку під жилетом. Це була дідова вишиванка, певно, вона йому допомогла, бо коли він упав із коня, не вбився, лише скалічився, але на собі поставив хрест.
Він просив не пускати мене до шпиталю МВС, де лежав, однак я пробивалася. Носила йому Зойчині бульйони з домашньої кури з Бессарабського ринку (ми не знали кращої турботи та іншого виходжування), навчилася сувати гроші лікарям (мабуть, уперше як слід здивувавши Зойку), годувала його контрабандними товарами, вирушала на зустрічі з різними худорлявими типами у першу аптеку, що навпроти Оперного театру.
Типи виявилися балетними, вони ходили під двома статтями – за мужолозтво і за спекуляцію, саме вони, попри всі небезпеки, діставали мені експериментальні ліки з Індії, що завдяки ним міг ожити ушкоджений хребет Гери. Вони переказували йому вітання, переймалися його станом; він часто допомагав, давав у борг гроші, зводив із потрібними людьми, привозив щось особливе із закордону.
Він зглянувся, став м’якішим, тримав за руку, дозволяв поправляти простирадло, надувати з ним разом кульки, щоб тренувати легені. Він казав мені: «Ти ж моя рідна душа. От як пісня, що співала бабуся, ти маленьким чув її, а тоді ж запам’ятати не міг, а коли час прийшов – співаєш, бо це в крові. Ти та сама пісня з моєї крові». І ми цілували одне одному руки.
До шпиталю прийшов утомлений слідчий, попросив написати пояснювальну, чого Гера вдягнув вишиванку, чи була це пропаганда небезпечних нацистських ідей.
– У тебе є пам’ять роду? – запитав слідчого Герман.
– Я з робочого класу, а не з куркулів і господ, нам цей рід без надобності, – відповів той.
Герман застогнав. Я думаю, що стогнав не так від болю, як від розуміння, наскільки це чужа людина, не здатна відчувати землю, не здатна розуміти важливість традицій, не схильна до гордощів або скорботи, нічим ні до чого не прив’язана.
Гера втомлено прикривав очі:
– Слухайте, ну кому я що маю пояснювати? Тим, хто мене не зрозуміє? Бо не з куркулів і не з господ?
– Я б на твоєму місці щось вигадав, – бубонив своє слідчий. – Моя справа – маленька, а у тебе можуть бути великі неприємності. Про жінку свою подумай, у неї чоловік добряче посидів, не зажуй її щастя.
Гера дійсно про мене думав та дбав, додумався він до того, що заборонив мені приходити і сказав: із нами все закінчено. «Баста! Йди геть! Обридла! Нещасть мені нанесла! Годі!» – кричав він і намагався жбурнути в мене банкою з бульйоном.
Потім хтось із його покровителів домовився, що його оперуватимуть у Москві. Він підбадьорився, попросив, щоб я до нього прийшла, тримав за руку, гладив, називав «горличкою», «яблунечкою» і благав вірити, що все буде добре…
Поховали його у рідних краях, він про те дуже просив перед операцією, наче відчував лихо. Я і про його смерть, і про похорон дізналася, коли їхала до нього в потязі № 1, Київ-Москва. Зі мною в купе їхав хтось із «золотих», що мене впізнав та висловив співчуття, від цих слів я стала такою важкою – як відро із застиглим цементом. Згадала, як ніяковіла, бо спочатку ловила на собі здивований погляд. Тепер я розуміла, чому на мене так дивилися: у неї коханий помер, ще сорок днів не минуло, а вона в пурпуровій шифоновій сукні їде форсити до столиці. А мені так хотілося йому сподобатися, тому і вдягнула я цю нову сукню, собі подібна була на булгаківську Маргариту.
Я знепритомніла, очуняла, коли у мене влили чай із присмаком валер’янки, підвелася, попросила супроводити мене до туалету, гримала краником і вила, довго-довго, поки не почали погрожувати виламати двері.
«Я все розумію, дамочка, горе у вас, страшне горе, але піввагона усралось!» – винувато сказав мені провідник. Він нагадав мені Зойку, і я заплакала так гірко, що давилася та кашляла від власних сліз.
Сльози до мене навідувалися ще довго, Зойка виступала з промовою підтримки: «Такие отношения, они, вишь ли, как герпес. Вроде залечила, а оно раз – и вылазит в другом месте, чешется, гноится, и ничего не сделать, кроме как терпеть и мучиться».
Серед усіх цих подій та моїх переживань Наталя йшла рівно до мети: здобути вищу освіту, вона хотіла будувати дипломатичну кар’єру. Я намагалася пояснити, що навряд чи це реально. Ураховуючи місце й обставини її народження та походження, сумнівно, що її радо запросять до іспитів у який-небудь профільний вищий навчальний заклад.
Вона відмахувалася від мене, казала, що настали інші часи і не всі такі закомплексовані, як я. Тут мені нічим було крити. Зойка на це відповідала лозунгом: «Родина её батю замазала, Родина её батю отмазала. Ты, Варка, этому всему не указ, не вмешивайся».
Наталя не виглядала закомплексованою, вона мало говорила, коли щось казала, справляла враження злої та різкої людини, саме так звучали її слова. Але якщо знати її краще, тоді моя дочка бачилася ясніше, вона навіть раділа різко та рвучко. Такою була її вдача. Вона нас собою не обтяжувала. Я впевнена, що у неї були складнощі, але до тих складнощів Наталя не допускала навіть себе, не кажучи про нас.
Складнощі та переживання (їх не могло не бути!) відкладалися солями вздовж усього хребта, однак вона цей біль відчує пізніше, коли вже буде дорослою жінкою, яка вигулює на коротких повідках свої заплановані мрії.
Зойка, звичайно, почала шукати репетиторів та варіанти. На мене вона покладатися не стала, хоча я викладала в Університеті, де було як мінімум два підходящих факультети. «Ты бы себя видела, когда тебя о чём-то просят или тебе надобно просить. Глаза как плошки, будто тебя уже кто-то сношает. Иди ты в жопу».
Зойка знайшла Жанну Георгіївну, вона не тільки викладала в Інституті іноземних мов, а входила до приймальної комісії. Зойка до неї приглядалася, бачила, як та вдягається, з ким і як розмовляє, як до неї ставляться колеги, як вона спілкується зі студентами, тільки після цього вона привела Наталю займатися.
Наталя презентувала Жанні Георгіївні шикарну сумку з м’якої шкіри баклажанного кольору, японський крем для сухої шкіри, елегантні окуляри (австрійські – завдяки зв’язкам Зойки із зовнішторгом) та намисто з крупними обробленими агатами (сибірські вітання).
Жанна була зворушена і розгублена, так часто буває, коли хтось раптово приносить тобі у пакеті (імпортному блискучому із зображенням тигра) твої ж забаганки.
– Чому ти вирішила, що вона нам підійде? – поцікавилася я.
– Люблю иметь дело со счастливыми бабами. Честными и практичными. От несчастных баб зла не оберёшься, подставят, забудут, заплачут, ну их к ляду.
Я зробила вигляд, що не сприйняла та не вписала всі ці слова на мій власний рахунок.
Жаннус, так її звала Зойка, ніколи не вирізнялася красою, але була, як то кажуть, дуже стильною. Це помітила навіть моя байдужа до людей донька. Рішуче підборіддя, гарно нафарбовані чайні очі під окулярами з товстими лінзами, асиметрична зачіска, інтелігентно виставлені стрункі ноги, усі ваби фігури підкреслені сукнями моделі «сафарі».
Чоловік її був професором, викладав на факультеті філософії, два сини-підлітки раділи життю, щасливі від того, що народжені у родині вільних та люблячих батьків. Чоловік Жаннуса обожнював.
Справу свою вона знала, провела атестацію шкільних знань Наталі й знайшла її підготовку якісною. Я не можу сказати, що Наталя була пристрасною у навчанні, але методичною, складала власні схеми оволодіння науками, виявляла терплячість, відточувала гостроту реакцій та зазвичай знала трохи більше, ніж того від неї вимагалося.
Так само, як Наталя віддавала належне стильності своєї репетиторки та певної нетутешності, так і Жаннуса захоплювала зовнішність Наталі, гладкість, плинність, прохолодність. Чорне рівне довге волосся, темно-сірі очі, котрі іноді здавалися синіми, а частіше – графітно-чорними. Жінка дивувалася, якими плавними та округлими були Наталчині стегна, литки, руки, форма обличчя.
– Тобі треба вийти заміж за іноземця, наші телепні не здатні оцінити таку красу. Ти – фазан, а більшість не знає, що воно таке є, звикли жерти свиней та курятину. Ти зверни свою увагу на чехів!
Наталя скептично усміхалася, вона не хотіла звертати свою увагу на чехів, на словаків, на українців, євреїв, болгар чи росіян. Усю свою увагу вона спрямовувала на себе.
– А що, вони не їдять курятину?
– Їдять, але тому ще більш цінуватимуть фазана.
Одного разу вона підійшла до мене і запитала:
– Мама, а ти закохувалася?
Мені так дивно було це чути, вона наче підійшла до мене та оголила груди. Не в стилі Наталі було наближатися з такими особистими запитаннями. Найбільше, на що я могла розраховувати, це: «Ти кудись перевісила мій зелений костюм? Ти випила мій гранатовий сік?»
Але те було реальністю: донька вперше за свої шістнадцять років поцікавилася моїм життям та почуттями.
– Так, я закохувалася, доню, а що сталося? – не втрималася я від обов’язкового мамського запитання.
– Та нічого не сталося, просто є хлопець, він мені подобається. Я не знаю, чи це кохання, але мені хочеться з ним спробувати все.
– Усе? Як то все?
– Ну, все. Щоб потім не повертатися до цього. Відразу збагнути, що воно і як, для чого працює, навіщо, щоб вгамуватися і не відволікатися.
Нечувано! Такого підходу я не бачила.
– Може, як годиться, спочатку запросиш хлопця до нас, ми з ним познайомимося? Приготуємо вечерю?
– А це якось впливає на подальший процес мого пізнання? Не думаю. Я не хочу потакати вашим із Зоєчкою бажанням, вам зовсім не потрібно з ним знайомитися та витрачати свої нерви.
– Я вже витрачаю свої нерви, як ти не розумієш?
Наталя повела плечима, вона того не розуміла.
– Тему закрито.
З її дитинства я зробила висновок, що означає таке «тему закрито», це ніколи не значить – «прикрито», це замкнене на кілька ключів, ключ захований в яйце, яйце в мурашнику, мурашник – невідомо де. Певно, у Сибіру.
Я так і не знаю, чи зробила вона це «усе» з обраним нею хлопцем, у Зойки я того не питала (у Наталі тим паче – не наважилася), але, у будь-якому разі, Зойка ніколи б Наталю не здала.
Зойці було не до Наталчиних переживань, принаймні особистих, вона улещувала родину Жаннуса, вона тягала мелований папір для професора, діставала йому роботи заборонених французьких філософів у перекладі. Подарувала Жаннусу порцеляновий кавовий сервіз. «Еле от сердца своего отлепила, так был гож! Белый с голубенькими прожилочками, прям губами коснёшься и чуешь пульс!»
Іноді Зойка впадала в поетичність та романтизувала речі. Утім, я була рада, що вона здатна закохуватися, хай і в білий із сінєнькімі прожилками сервіз для кавування.
Дітям Жаннуса вона дістала абонементи в басейн до гарного тренера. Власне, Зойка так і не дізналася, що басейн хлопців цікавив з антропологічної точки зору, а тугими стегнами «гарної тренерші» вони марили довго.
Як і ми з Наталею, родина Жаннуса відчула задоволення, спокій та впевненість у своєму житті, що цим усім флюїдувала Зойка.
Наталя благополучно вступила до Інституту іноземних мов. У той день вона обійняла Зойку і сказала:
– Зоєчка, дякую, але далі я сама.
– Это мы поглядим, – урочисто відповіла Зойка та своєю незграбною рукою погладила студентку по гладкій зачісці.
Варто сказати, що при постійному обороті модних речей, крутіїв та модників, Зойка виглядала суворою, старомодною та ледь обтесаною містом. Вона, як і раніше, носила зачіску-корону – вкладені дві коси, або робила низький кінський хвіст. У неї було дві сукні, одна з них парадна, бо невизначеного, але світлого кольору. Зазвичай вона носила довгу, схожу на циганську, спідницю та об’ємні блузки, й замотувалася в яскраву шаль. Ще у неї був справжній джинсовий костюм, у котрий вона влазила, коли «крутилася». Хоча ми дарували їй парфуми, Зойка користувалася дорогими чоловічими одеколонами. Якось я запитала, навіщо вона те робить, і вона відповіла: «От серьёзной торгашки должно пахнуть мужиком! Уроды тогда знают, за мною – сила».
Звичайно, що в Зойки також були свої слабкості: ковбаса-сервілат, «Ризький бальзам», ніжна печінка, шоколад із п’янкими вишнями, яскраві шалі, гарна порцеляна, статуетки балеринок (по можливості, вона їх колекціонувала) та кришталеві келихи під шампанське.
У цей період Зойка нарешті познайомила мене зі своїм другом, котрого вона нарекла «Мой печёночный дружок». Він звався Наумом Львовичем, був ювеліром, зустрілися вони біля службового входу одного зі столичних гастрономів, де кожний отримав пакунок із печінкою. Два печінкових ласуна обмінялися рецептами, Наум Львович умовив Зойку скуштувати гусячу печінку, що вона нею раніше нехтувала.
Непотріб з’явився у житті Наталі після того, як вона закінчувала навчання та підробляла екскурсоводом. Він був у складі московської делегації діячів театру та кіно, котрим Наталя показувала Київ. До іноземців її поки не підпускали, однак обіцяли, що влітку дадуть потренуватися десь у російській провінції (мабуть, в УРСР тренуватися деінде, окрім Києва, не було потреби, «та й на що тут дивитися», мене ж завжди трусило від подібного ставлення).
У Непотреба, звісно, були і є ім’я та прізвище, але я озвучувати це не хочу, щоб не каламутити водяників.
Кожен робочий день сприймався Наталею як «проявочний». Так вона це називала. Вона дуже хотіла, щоб усі побачили кращі якості, котрі щоразу проявляються, оновлюють її, роблять яскравішою. Вона була вдягнена в пошиту на замовлення сукню – синій шовк рясно вкритий білими, бузковими та рожевими пелюстками ніжних кримських троянд. Тканину Зойці дістав Наум Львович.
Того ж самого травневого дня Зойка та Наум Львович святкували день народження ювеліра, катеркували (Наум Львович любив вигадувати словесні новотвори). Вони пливли Дніпром до Канева. Весь час для парочки грав на скрипці студент консерваторії, у Наума Львовича було багато знайомих студентів-музик, яких він називав «мої консерванти». Студент навіть зіграв «сибірський вальсок», чим розчулив Зойку майже до сліз.
Непотріб служив сценаристом на кіностудії імені Довженка. Хоча у штаті, як виявилося, не значився – «хотів залишатися вільним». Саме так, і бажано за чужий рахунок та завдячуючи чужій кабалі. Худий, чорнявий та засмаглий, він нагадував мені хорта. Оксамитові очі, вологі губи. Йому було двадцять вісім років, і він завжди переймався амбітними планами, постійно чекав на дзвінки з Москви, пив, курив та любив гучні компанії. Навіть моє природне миролюбство мене зрадило, коли Наталя привела цей Непотріб до нас у дім. За все своє життя я не пам’ятаю іншої людини, котра настільки мене дратувала та пригнічувала тільки однією своєю присутністю, а того року мені виповнилося п’ятдесят. Можна сказати, що Непотріб став подарунком до мого ювілею від люблячої донечки.
Зойка була хмурною та мовчазною. Вона про нього знала все. Про те, що дві дівулі зробили від нього аборти, одну він при цьому переконав: це необхідно зробити, бо він хоче знімати її в головній ролі у своєму кіно (котрого навіть не було в планах); про те, що він певний час видавав себе за гомосексуаліста та підставив одного гарного режисера під статтю, бо конче хотів стати допоміжним сценаристом нової стрічки. Про те, що не сів за фарцовку, бо здав цікавіших для слідства людей. Про те, що вкрав ідею дипломної роботи у свого однокурсника, тим самим зганьбив його та позбавив можливості закінчити навчання.
Я не знала про всі ті запаморочливі «чесноти» нареченого. А ще я і гадки не мала про основне – Наталя була від нього вагітна. Зойка довідалася й про це.
Вона знала, що Наталя має непоширену, четверту, групу крові з мінусовим резус-фактором. Зойка консультувалася з кількома провідними гінекологами та акушерами, котрі повідомили: навіть без огляду пацієнтки зрозуміло, що аборт є ризикованим вчинком, молода жінка з вірогідністю в дев’яносто відсотків не зможе мати дітей. Зойка сама не могла мати дітей, і оце тільки зараз я збагнула, наскільки їй те боліло. Інакше б вона без вагань відправила Наталю на аборт, уберігаючи її від Непотреба та залишаючи щасливою й бездітною.
Тому Зойка сиділа понура й тиха, а не робила сокирою кришиво з його пальців. Особливого плану в неї не було.
Ще вона знала про фактор свекрухи, ця нестерпна жінка досі уявляла, що вона – прима оперної сцени, хоча в опері ніколи не співала, бо вдало вийшла заміж і висиджувала свої шикарні підспинні основи вдома. Усі свої слова вона вимовляла з видовженням голосних: «Наааа-тааааа-ляяяяя», із такими манірно-натужними інтонаціями, що хотілося викликати «швидку».
Наталя також не скидалася на щасливу наречену. Можливо, вже тоді вона знала про нього більше, ніж того хотілося як їй, так і йому. Можливо, розуміла невідворотність своєї вагітності, цих стосунків, їхнього продовження. Можливо, була юною та розгубленою, хоча це – навряд чи. Моя розумна доня – непримиренна та водночас виважена.
Вона сказала, що знайомство – формальність, усе вже вирішено, жити вони поки що будуть із нами, але Непотребу обіцяли найближчим часом власну квартиру. Непотріб заявив, що теоретично можна жити в них, однак у мами бунтівна натура, вона в усе втручається, крім того, його сестра Аліна нещодавно розлучилася та зализує рани в родинному гніздечку, тож нетактовно буде щодня влаштовувати їй перегляд картин медового місяця щасливого подружжя. Звідки він відчув, що я настільки переймаюся тактовністю?
Але мене бентежило мовчання Зойки. Бо це було дуже на неї не схоже. Я все чекала, що вона зараз встане і промовить рятівне: «А ну, пошёл в жопу!» Зойка між тим хитнула головою, встала і тим завершила наші перемовини. «Приглашения мне отпечатают на нотной фабрике, с нотами марша Мендельсона и голубями. Как этот хотел. Я уже договорилась», – такими були її перші слова.
Наум Львович, також присутній, витягнув дві шкіряні коробочки з обручками у вигляді крил, вкритих яскравими маленькими фіанітами (Зойка розповідала, що коробочки для Наума роблять хлопці, які виготовляють медалі, ордени та різний нагороджувальний антураж).
Наталя сплеснула руками: «Боже, яка краса, – і поцілувала Наума Львовича. – Бачиш, яка краса?» – обернулася до нареченого. Непотріб промовив: «Та нічо такі загарульки. Просто мені хочеться кольцо толщє. Було б козирніше». Мабуть, саме у такі моменти Агата Крісті вигадувала чергове криваве родинне вбивство.
Зойка займалася весіллям, домовилася з готелем «Київ» про бенкетну залу та проживання тих, хто приїде з інших міст, займалась запрошенням гостей, складанням меню. Прилетіли наші сибірські друзі, московські знайомі Непотреба.
Старенький та беззубий Ємиш два роки тому овдовів, він зменшився і виглядав настільки зворушливо, що краялося серце. Мені здавалося, я бачу свою зраджену смолянисту молодість, ось що із нею сталося. Він приїхав з доньками Мариною та Малікою – соковитими брюнетками з мигдалевидними очима.
Приїхала й Ізабелла, така ж легка, як і в ті чобітні роки, з усиновленим хлопчиком, уже молодим чоловіком, гарним та вихованим. Вона нарешті позбулася того ката, котрий примусив її до шлюбу через погрози, й із сином переїхала до Новосибірська. Її чоловік напився (певно, що замало), схопив рушницю, пішов у лісові хащі, там і помер, замерз. Вовки, а може, й родичі Блоховця обкусали йому пальці на руках.
Вона, як і раніше, подобалася чоловікам, особливо з творчої тусовки нареченого, була тією самою медоволосою білявкою, тільки от в очах уважна людина могла прочитати її трагедію. І задихнутися, захлинутися від схованих там болю та втоми.
Зойка влаштувала молодятам сюрприз: вона домовилася, що Чортове колесо працюватиме тільки для нас, майже вночі, київські травневі ночі – ніжні та прозорі; одне коло кататимуться молодята та фотограф, інше – тільки гості, загалом атракціон буде у нашому розпорядженні протягом години.
Наталя знищила усі знімки, котрих мені дуже шкода, бо каруселі, якими б ми нещасними не були, вселяють у нас надію, молодість та грайливість. На тих знімках Наталя та Непотріб виглядали осяйними. Мені дуже хотілося, щоб це бачив Славік, якщо йому не судилося побачити щасливу реальність.
Усім було зрозуміло: життя молодих не складається. Непотріб не працював, принаймні спочатку він хоча б робив вигляд, бігав на Головпоштамт, буцімто за важливими листами, постійно щось писав та розкладав аркуші в папки з написами: «Літо в Ялті», «Пригоди одного розпеченого дня», «Крадії». Він говорив, що папки містять геніальні сценарії, до котрих ще ніхто не доріс. У цьому він був правий; коли я полізла в одну з папок, погортала аркуші, то зрозуміла тільки одне: це були вирізки з газет, картонки, аркуші, вкриті карлючками, та білий папір.
Наталя важко переносила вагітність, у неї набрякали ноги, моїй дівчинці постійно хотілося газованої води. Я зглядалася на неї («м’якотіла шмарклежуйка»), бігала до автоматів за газировкою. Зойка потім люто напускалася на нас, але й сама інколи приносила малій екзотичний на ті часи «Тархун». «Два глоточка, не будь такой дурой, как твоя мать, ты уже как чёртов кит, скоро начнёшь пускать фонтаны».
Наталю потроху допускали до іноземців, а ще вона брала додому переклади. Технічні, медичні, важкі, сповнені незнайомої термінології. Наталя зашивалася. Якось вона попросила Непотреба допомогти:
– Слухай, ти ж закінчив англійську спецшколу, ти можеш допомагати мені з простими перекладами, за них також непогано платять, наприклад, візьми цей детектив!
– Ти сказилася, женщіна? Нє жуй мої нєрви. Я не займатимусь цим сміттям, я не на те вчився, це не моє призначення. Я тебе просив то все взвалювати на себе? Ні! Тобі варто вчитися бути легкою, ти заважка. Краще подумай, чим ми пригощатимемо Сашу та Вєню, вони прийдуть увечері. Вєня має виходи на «Ленфільм», якщо виговорить – у мене буде інший рівень, мала!
Зойка щодо цього висловлювалася безжальним чином: «Да куда он пролезет, этот вшивый подснежник? Куда он пробьётся? Писатель. Сценарист. Оно даже имя своё грамотно написать не умеет, ёп-папало-ногу».
Було багато різноманітних «саш» та «вєнь», усі вони обіцяли допомогти пробитися. Кожен мав корисні зв’язки, дядя – оператор на «Мосфильмі», тьотя – гримерша на Одеський кіностудії, актори, режисери, провідні сценаристи, коханки провідних сценаристів та решта не менш впливових людей.
Наталя виставляла на стіл арахіс у цукрі, «Пікову даму», викладала посольську шинку, московську ковбаску, салямі, фігурно нарізала сир; у нашому домі завдяки Зойці завжди був коньяк та якісний портвейн, обов’язковий «Ризький бальзам», була й горілка, якраз на випадок голодних, ненажерливих приятелів Непотреба.
Зойка відразу відмовилася допомагати Непотребу (а він наполягав, щоб вона діставала різноманітні забаганки для «умаслення та підмазування» численних «саш», «вєнь» й інших зв’язкових), про що заявила Наталі, котра плакала та просила. Зойка заявила: «Чтоб я тебя такой больше никогда не видела, утрись, соплячка, не девка, а крольчиха красноглазая!»
Він забігав додому, приносячи на волоссі та одязі міцний цигарковий дим, Наталя бухикала, однак терпіла. Вона ще сподівалася, що все владнається. Звідки у нас, жінках, оселяються ті марні сподівання?
Одного разу їй зателефонувала котрась із «саш» та повідомила, що «Твой крутит с одной актрисулей, у неё столько связей! Ты не злись, киця, он хочет пробиться, а ты приземлённая, его не понимаешь. Кстати, чтоб ты там не думала, а у них всё серьёзно».
У них дійсно було серйозно й дуже, Непотріб підхопив трипер, додому він його не приніс тільки тому, що його перехопила Зойка та відправила у відповідний диспансер на Саксаганського до лікаря Кауфмана, котрий примовляв: «Главное, чтоб у вас ничего не отпало, остальное откачаем, оживим».
Зойка тишком-нишком змінила усю постільну білизну, рушники та халати. Наталя про все це дізналася постфактум.
Народжувала Наталя у першому пологовому, звичайно, під наглядом Зойчиних знайомих. Народжувала важко, з розривами, як не старалися цього уникнути акушери, але Славік мав 4 200 ваги та 55 сантиметрів зросту.
«Монументальне таке малятко», – сказав завідувач відділення у відповідь на Зойчине запитання, яке вийшло немовля.
Зойка відразу відкрила малятці книжку в Ощадному банку, щоб ощасливити наше дитятко на повноліття. Вона хотіла подарувати Наталі «жигуль» (на машину накопичувала вже давно, тримала на контролі черги, але собі купити не наважувалася), однак притримала коней. Мабуть, розуміла, що спочатку треба переправити в забуття Непотреба. І відчувала, що це не за горами.
З появою Славіка (до речі, ім’я він отримав на честь страстотерпця В’ячеслава Чеського, іменини якого святкувалися акурат 17 березня, Зойка спочатку запропонувала ім’я Павло (також були святці), але потім згадала нещасного Корабльова та змінила думку), Наталя закрила квартирну ресторацію – «саши» та «вєні» миттєво зникли.
Наталі подобався пафос цього імені. Слава! «Звучить наче салют у День Перемоги», – втомлено промовляла породілля.
Пологи Наталю добили, я чула, як вона говорила одній юній полохливій медсестричці:
– Чоловіки. Один ламає тобі целку, інший при народженні дориває решту, ось так і жити далі – як рвана кишеня.
Медсестричка джеркотіла:
– Ви не хвилюйтеся так, вам усе акуратненько там зашили, Іван Михайлович робить тонесенькі стежечки, ви й не помітите.
– Я туди не так часто лажу, щоб помічати, – зауважила Наталя.
Стосовно розриву з Непотребом Наталя прийняла рішення, коли зрозуміла, що її ангажують до проведення московської Олімпіади. Роботи намічалося багато, виглядати потрібно було першокласно: доглянутою, спокійною та щасливою. Якщо Славіка вона могла вгамувати та й віддати мені на піклування (у статусі бабусі я почувалася неймовірно щасливою), то чоловік залишався єдиним істотним фактором нервування.
Зойка сприяла швидкому розлученню, скориставшись зв’язками у суді.
Непотріб обурювався і говорив, що всі ми йому винні через загублені надії, принаймні у розмірі суми за чверть квартири. Він погрожував та носився як навіжений по знайомих «сашам» та «вєням» адвокатах, але зрештою зрозумів марність своїх надзусиль.
Нам телефонувала його матір, котра ридма ридала, вила й говорила, що ми зіпсували хлопчику життя, усі ми – хижі старі баби. Що хлопчик був вимушений жити в атмосфері нерозуміння, презирства та недовіри. Що ми нічого не дали йому, а хочемо забрати все, навіть дитину! Що ми не просто свині, а жолуді, й нам не зрозуміти тонких і довершених людей. «Он – Бо-о-о-о-г, вы не понимаете, он просто Бо-о-о-о-о-г. В него нужно верить, молиться, возрождать! А вы-ы-ы-ы? Распяли! О-о-о-о-отправили на Голго-о-о-о-о-фу, утопили в нечистотах унижений!»
Я не могла усього того чути, Наталя й не збиралася, а Зойка вислухала, щоб сказати традиційне: «Да пошла ты в жопу!»
На завершення цієї оперетки Непотріб заявив, що «так цього не залишить», натомість залишив все та всіх так, як є.
Коли Славік почав ставити осмислені запитання стосовно батька, Наталя проінформувала дитину (уже не знаю, що на неї найшло!), що його тато випадково полетів на небо з олімпійським ведмедиком. Славік із цієї маячні невідомо з якого дива запам’ятав: його батько – олімпійський ведмідь. Тепер хлопчик, коли ми в таксі зі знятої на літо дачі поверталися до Києва, голосно вітався зі встановленим на в’їзді ведмежатком: «Привіт, тату!» Ще не було такого таксиста, котрий після цього хоча б на мить не забував крутити кермо.
Після того як Наталя проявила себе з усіх можливих кращих боків у різних олімпійських справах, її робота почала приносити їй більше задоволення. І грошей. Вона потрапила до переліку обраних, достеменно цього не знала, однак позитивні зміни відчувалися.
Донька наче множилася. Одна Наталя щоденно проводила екскурсії Києвом для англомовних гостей української столиці. Інша Наталя перекладала американські детективи, бігала на пошту та надсилала рукописи до Молдови. Книжки виходили під її перекладацьким псевдонімом, Зойка збирала їх на окрему полицю шафи. Третя Наталя намагалася бути активною в семінарських та конференційних колах, вона старанно готувала промови, писала статті, не заради науки (наука її ніколи не цікавила), а задля того, щоб ім’я її було на слуху. Четверту Наталю віднайшла колишня репетиторка Жаннус, котра переконала мою доньку займатися репетиторством.
Жаннус звела Наталю з Бертою Франц, яка працювала репетитором німецької мови. Дівчата потоваришували й обмінювалися мовними знаннями, Наталка трохи вивчала німецьку, а Берта – набиралася англійської.
Донька вміла рахувати гроші, знала, скільки їй варто відкласти і на що, розуміла, скільки пустити на хазяювання, скільки законсервувати або поміняти у когось зі знайомих на валюту. Як вона не боялася того робити – не уявляю!
Зойка подарувала Наталі автомобіль, це був подарунок на честь народження сина. Наталя опиралася, однак машину взяла, бо мала всюди встигати, і сказала: «Зоєчка, на цьому все. Можеш мені дарувати нові сукні, модні паски, туфлі, приносити смачні продукти, але за це все я буду платити, я нікому не хочу бути винною».
Зойка лютувала: як це?! «Это ещё что за кони? Что за бздуры? Это мне за всё хорошее мокрыми трусами по морде? Ну, спасибо, дожилася, дождалася. Не, ты гляди, чего творит, ёп-папало-ногу. Зубы у ней поменялись, сиськи отросли! Взрослая стала. Платить она мне будет!»
Я її ледь вгамувала.
Однак Зойка й сама чудово розуміла, що Наталя та її рішення заслуговують на повагу. Допомагати мені та через мене їй – вона не припиняла. Інколи Наталя підводила брови (саме так робила й Зойка!) й запитувала мене:
– Що? Знову? От що з нею робити?
– Дякувати або робити вигляд, що все так і має бути, – усміхалася я. Мені легко було бути вдячною, але я не здогадувалася, наскільки це важкий тягар для доньки.
На відміну від Наталі, я закинула роботу та віддавала усі свої сили Славіку. Ось хто потребував мене понад усе. Я чекала на свою пенсію як на манну небесну. Звичайно, я й думки не припускала, що він піде до дитячого садка. Але з Наталею боротися було неможливо: «Дитину треба соціалізувати, ти його тільки розбещити можеш, він і без того, коли тебе бачить, уже рота відкриває та руки протягує: дайте-подайте, покладіть-розжуйте».
Тому Славік до дитячого садка пішов, попри весь мій опір.
На мій подив, онук не комизився і не плакав, він слухняно прокидався вранці, пив морквяний сік, котрий я йому готувала (Наталя бісилася та викидала випрані марлечки, у яких я відтискала сік, але мене це не зупиняло, я тільки посміювалася), або морс із журавлини, какао чи козине молоко, їв вівсяну кашку з подрібненими волоськими горіхами та цукровою пудрою, маленькі парові тефтельки чи два яєчка «в мішечок», зварені в рибній юшці. Я його вдягала, і він прямував до дитячого садка.
Я домовилася з нянечкою, що Славік приходить погодований, тому не треба його годувати, забирала ж його по обіді. Але Славік залюбки поглинав манну кашу та пив малиновий кисіль. І ще просив добавки.
Пам’ятаю, як Наталя на мене зірвалася, мабуть, то був рік, коли я оформлювала пенсію. Мені якраз виповнилося п’ятдесят п’ять, Славкові – чотири рочки, я обожнювала його у цей вік ще більше, ніж коли він був повзунчиком. Він усім цікавився, виявляв доброзичливість, у нього прорізався басок, коли він промовляв до мене: «Ба-а-а-а-а».
«Ма, я все розумію, чоловіки для панянок твого віку вже закінчилися, майже всі померли. А в тобі це ще все вирує! Ти ж у нас “восторжена баришня”. Але ж це не привід бірюлькатися з моїм сином та вирощувати з нього свій чоловічий ідеал. Та вгамуй свої гормональні апетити!»
Я сама не знаю, чого тоді нестримно заплакала, вірніше, зараз знаю. У мене якраз відбувалася перебудова організму, клімакс, уже півроку не було місячних, гули груди, усе тіло свербіло, на голову хотілося вкласти мокру ганчірку, щось горіло всередині, а в животі й нижче я часто відчувала павука. Та що я могла про це знати? Я не читала подібних матеріалів (а де б у ті часи я подібне прочитала?), припинилися місячні, та й останні п’ять років вони були не надто регулярними, так приходить старість, у мене і сумнівів не було.
До вечора не могла заспокоїтися й чула все через пелену, Наталя спочатку злякалася, вибачалася, хотіла викликати «швидку», потім назвала мене «сентиментальною егоїсткою, що хоче смерті всіх», потім прибігла Зойка, вона просто заявила, що я «старая немытая жопа, чего развалилась тут, воешь?».
Наталя залишила мене та Славіка на Зойку, чим не дуже була задоволена, а сама побігла на побачення. У неї почало вимальовуватися особисте життя. Зойка не знала, що його робити зі Славіком, тому вклала його мені під груди, я пригорнула свого повзунчика і стишилася. «Малахольная. Смотри, не напужай его храпом и не раздави! Сама же больше всех убиваться будешь». І побігла у своїх численних справах.
Я раділа за доньку, у свої двадцять п’ять років вона вже перетворилася на сорокарічну жінку, не зовні, а стилем життя та думками. Обранцем її став військовий інженер Вадим, він був молодшим за неї на рік, очікував на звання капітана та виважено міркував про військову кар’єру.
Він завжди приносив Празький торт та пляшку коньяку. А ще квіти. Акуратно загорнуті у целофан – тюльпанчики. «Для дівчаток». Усе це робилося, щоб потішити Зойку. Як грамотний стратег, він відразу збагнув, на кого мають бути спрямовані його постріли. Ясно, що не на мене. Я була з тих людей, котрим не потрібно усміхатися, як хтось обов’язково запитував: «Чого ти смієшся?» Мабуть, видавали очі або, як зараз модно говорити, енергетика.
Мені подобалося все те, що й моїй доні. Інша справа – Зойка. Але й вона його схвалила, потикала штиком для порядку, однак угамувалася. «Он хоть и плац казарменный, зато не село навозное», – зауважила вона.
Я тепер думаю, що через бажання наблизити капітанське звання він і відправився в Афганістан. За півроку прийшов до нас капітан із похоронкою.
– Пав під Коньяком, – сказав він Наталі. Це настільки абсурдно звучало, що вона коротко реготнула.
– Це – афганський кишлак. Коньяк зветься, – пояснив капітан. – Нічого, це у вас нервноє, – додав він.
Наталя жмакала похоронку як носовик.
– Коли похорон, не знаєте?
– Тільки цей-во… Мушу доповісти. Ховати будемо пустий гроб, завтра на Лісовому кладовищі, воно з нових, – він кашлянув, бо не знав, що ще сказати, вчора сповістив про те матері, відчуття було таким, наче поховав він цю жіночку. Зараз на нього дивилася і нічого не розуміла наречена. Він не хотів ховати ще і її.
Наталя не пішла на похорон, злягла, а потім виїхала на екскурсію в Ленінград, боялася, що виявить слабкодухість, коли побачить очі матері Вадима, візьме стару за сухі руки. «Тему закрито», – казала вона нам.
Зойка телефонувала матері Вадима від усіх нас і говорила, що Наталя сильно захворіла. Не знаю, чи зрозуміла Вадимова матір, але я розуміла свою дитину. Хто б це ще зробив, якщо не я?
Коли Наталя поїхала до Ленінграда, Зойка заварила чай, кинула осудливий погляд у бік товстенького Славіка на моїх колінах і сказала: «Судьба ваших мужиков. Инженерия. Война. Смерть на Лесном. Вот только у каждого – своя война, своя инженерия, своё Лесное».
Але та ж таки Зоєчка примудрилася повернути Наталю до цієї теми. Якось вона принесла мені крем у банках із-під вакси, сказала, щоб мастила на обличчя, бо крем – чарівний, заряджений молодістю та жіночим здоров’ям завдяки зусиллям одного солідного чоловіка. Потім вона цього солідного чоловіка показала нам по телебаченню. Телебачення не додало йому ваги, бо Зойка була переконана, що воно завжди показує якихось ідіотів (але вона все ж зарядила два відра води для чаю). Між тим, коли в ДК КДБ «солідний чоловік» давав зцілюючі сеанси, Зойка пробилася до нього та домовилася щодо окремої консультації за окрему платню.
На цю консультацію вона й потягнула Наталю разом із фотокарткою Вадима у військовій формі. «Солідний чоловік» справив на Наталю позитивне враження, вона навіть означила його як симпатичного. Сивий, миловидний, в окулярах. Він узяв фотокартку в руки, не треба було бути гарним психологом, щоб здогадатися, що цей хлопець трагічно помер. Про що «солідний чоловік» і повідомив, ще він додав: якби Наталя його дійсно кохала, нічого б поганого з ним не відбулося. Зойка стала на дибки:
– Да неужели? Если б гебешник твой сраный, в клубе которого ты свои танцульки с жестикуляциями развёл, больше любил страну, может, и Афгана бы не было? Виноградников уничтоженных? Судеб искалеченных? Может, жратвы побольше в магазинах было б, а не под служебными входами, а?
«Солідний чоловік» виглядав спантеличеним від такого нападу.
– Ты вот что, дядя. Деньги мои сюда давай. С горкой! За моральный ущерб. А то я нынче поеду к Микитовне в Боярку, чтоб ты завтра проснулся, а у тебя, ёп-папало-ногу, вместо яиц – магазинный чернослив!
Наталя забула, що хотіла заплакати. Таким був фактор Зойки. Завжди. Коли вона сама не бажала довести когось до істерики.
Того дня на кухні Зойка спалила його портрет (заряджений на «Зойчине щастя», читай – на прибутки), примовляючи: «Гореть тебе в аду, больное какаду». Я ледь стрималася, щоб не розреготатися.
Одного квітневого дня я не знайшла Славіка в садку, мені повідомили, що його забрала «інша женщіна». Не переказати, як я злякалася, чомусь до голови прийшла свекруха, мати Непотреба, хоча навіщо їй здався наш Славік? Я вже, було, побігла до міліції, як мене хтось покликав. Я крутила головою – нічого не бачила. А тоді відчула, що у мене жбурнули картоплину. Це була Зойка, її голова стирчала в нашому вікні, найцікавішим було те, що вона його утепляла поролоном. Я вирішила, що вона втратила глузд. «Славик тут!» – горлопанила вона, і я зрозуміла: точно щось сталося, Зойка до Славіка наближалася тільки тоді, коли не було іншого виходу.
Коли я вбігла до квартири, то побачила, що Зойка дійсно займається Славіком, напоює його кагором. Якби я була релігійною людиною, сказала б, що це скидалося на причастя. Але я була собою. Тому рипнулася до онучка, однак почула несподівано українською: «Тихо будь! Де у вас йод? Хлорку маєте?»
Про аварію на Чорнобилі Зойка почула від котрихось зі своїх людей. Як баба без особливої фантазії, вона відразу повірила в почуте й у притаманній їй манері почала діяти. Узяла путівки до Керчі для усіх нас, притягла мішок консервів, законопатила вікна, видала всім по пляшечці йоду і наказала пити кагор.
Коли киян вивели на травневий парад – демонстрацію труда, ми вже перебували в Криму. Зойка ультимативно заборонила Наталі працювати, примусила швидко піти у відпустку за свій рахунок. «Бери с собой детективы, будешь переводить. Бумагу и машинку мне там достанут, а почта работает».
Славік принюхувався до повітря, воно тривожило його новими пахощами: сіллю, розпеченим камінням, померлими водоростями та розколупаними мідіями. Він вітав кожний кораблик та літачок, радів життю та сонечку! Потім валявся у піску, качався бочечкою до моря, теплого та мілкого, й верещав.
– Ще б йому не радіти, – скептично зауважувала Наталя. – Він же щодня пиячить!
Зойка була єдиною з нас, хто не забув, що дитятко цього року піде до школи, вона взяла із собою «Букварик», читанки, зошити. Передала мені все те в руки і сказала:
– Ленивая ты сучка. Начинай трудиться, готовь этого чурбана неотёсанного в школу, а то он вот так бочкой на линейку и прикатится у вас.
Зойка виловлювала мідії, ми запікали їх у вогнищі, ще вона щодня купувала у дружин рибалок варені креветки. Дрібні, ніжно-рожеві. Славіку вони дуже смакували, він з’їдав і мою пайку, а пальчики його були подряпані вусиками та панцириками креветок.
Життя набуло звичайного ритму. Ми забували провітрювати кімнати, мити підлогу хлоркою та намащуватися йодом. Славік добре вчився, йому все легко давалося, так само, як колись Наталі. «С чего ему худо учиться? Ты видела, сколько он жрёт?» – розважала нас своїми «логічними» викладами Зойка.
Насувалися часи змін, навіть я це відчувала, від цього відчуття я зіщулювалася, бо ніколи за моє життя зміни не приносили мені щастя. Де ж ці щастяноші, чому саме до мене вони не поспішають? Чому забарилися? Невже ніхто не передасть мені щастячка, хоча б на півжменьки?
Наталя, навпаки, була задоволена, роботи у неї прибувало, оплата також збільшувалася, але й тратилися ми значніше. «Найкраще, що ми можемо зробити в цей час, – почуватися здоровими», – казала Наталя.
Дякувати Богові, зі здоров’ям у нас все було в порядку. Щоправда, Славік якось захворів на дизентерію, з’їв немиту помідорку, яку поцупив у запилюженому ящику, коли ми стояли в черзі за овочами, але вже обійшлося. Відкололи, відпоїли, відгодували. «Хоть поймёт, что такое, когда жопа болит. А то ты ж его зацеловала, и по заднице его никто не лупил, так Боженька напомнил, что оно всяко-разно бывает», – казала Зойка.
Вона думала, що його робити. Спекуляції майже відійшли в минуле, хоча Зойка не кидала свої оборудки. Тому вона замислилася над власним виробництвом.
– Зоєчка, ну що ти будеш виробляти, га? Ти ж тільки купляла та продавала, то й зараз купуй та продавай, краще за тебе цього ніхто не робить, – улещувала її Наталя.
– Нет. Понимаешь, сейчас настоящее шанель никому не нужно. Дорого. Но многим надо выглядеть на все 100 и быть в шанелях. Вопрос, чего можно делать с этими идиотами? Понять, что они могут потянуть. В смысле цены. Это раз. Уразуметь, сколько их есть в киевской природе и прижопье. Два. И нашить им шанели столько, сколько они смогут купить. Три. Найти тех, кто будет это шить. Это – четыре. Что-то как-то вот так.
Зойка стала ходити швейними училищами, й незабаром утворилася команда. Свій пошивний цех. Тепер вона діставала кілька справді фірмових речей, а її дві бригади шили подібні моделі та прикльопували до товару фірмові лейбли.
Ще були люди, котрі займалися реалізацією, їх готувала Зойка. На фабриці «Киянка» вона домовилася брати трикотаж, котрий перефарбовувала, із цього шили «сексуальні сукні».
Першою носійкою «сексуальної сукні» була Наталя. Сукня світло-смарагдового кольору обтягувала фігуру, можливо, й не давала простору фантазії, натомість представляла поживу чоловічим поглядам та рукам.
Мені Зойка презентувала трикотажний костюм, стриманий та елегантний. Сама вона вдягалася жахливо, але цим не переймалася.
«Насувається ера змін! Щодня це ставатиме помітніше, як навесні – додається день. Усе стає іншим, ми вже інші», – філософствувала Наталя, відриваючи ще один календарний день-листок. Вона змінила зачіску, тепер її гладке волосся перетворилося на щось грайливе, одні пасма наче вивалювалися з-під інших, зачіска звалася «каскад».
Зойка сварилася стосовно постачання ґудзиків та змійок. Змійки відповідали за силует. Ще хтось із її кравчинь не розумів, що таке рукав «летюча миша», Зойка сама це пояснити не могла: «Это как рука старой толстой бабы, у которой провисает тело на руке, хорошо так провисает, сантиметров на пятнадцать – двадцать! Кой ляд ты у меня спрашиваешь, зачем это шить? Люди такое хочут – будем шить!»
Я перемазувала кремом коржі для медовика, сьогодні Славік закінчив молодшу школу, у нього також почнеться нове, майже доросле життя, нічого важливішого за це для мене не існувало. «Ба, хочу чаю! Йой! Торт!» – почулося його тупотіння та такий рідний ведмежатково-басовитий голос із кухні.
Того дня Зойка заповзла до квартири майже рачки, і я спочатку подумала, що вона п’яна. Нещодавно підпалили її швацький цех, добре, що не постраждали люди, але фінансова шкода була великою. Зойка ходила говорити з різними людьми, сварилася, просила, домовлялася і майже з усіма пила. Звичайно, це позначалося на її печінці, що була змучена багаторічною алергією.
Я допомогла їй підвестися, вона попросила, щоб я довела її до туалету. Змити за собою вона була не в змозі, і я помітила, що в її сечі кров.
– О Господи, – тільки що й промовила.
– Вот так, Варка, какие-то падлы сделали из моих почек биточек, бери записную книжку, ищи там Аркадия Михайловича, он на букву «п» или «в».
Я ледь дотягнула Зойку до дивана, вона осіла, зі стогоном, попросила маленьку подушечку під бік. У записній книжці було два Аркадія на «п» та на «в» і навіть ще один на «х». Мене кинуло в жар, бо я ніколи не вміла спілкуватися з цим «блатним» світом записної книжки Зойки, я навіть не знала, як представлятися!
Добре, що прийшла Наталя, миттєво зреагувала та викликала «швидку допомогу».
Наступного дня ми познайомилися з майором Діденком. Він опитував Зойку стосовно побиття та нападників. Вибачився, що навряд чи когось знайде та і взагалі не бачить підстав порушувати кримінальну справу (черговий «вісяк»), і не порушував би, якби йому не зателефонувала одна поважна людина, а ще одні поважні люди з іншого боку просили переказати Зойці в наполегливій манері, щоб не особливо рипалася.
Зойка гмикнула, вона була подібна на восьминога – зусюди стирчали крапельниці, катетери та щось ще, ніс був набряклим та синім, волосся обліпило череп.
– Я твои погоны майорские как увидела, служивый, сразу поняла: жопное дело. Или тебе дали под жопу, или меня взяли за мою. Ты не надрывайся, видишь, оно как складывается, ёп-папало-ногу.
Зойка сказала, що розуміє: ніхто не поверне їй гроші, ніхто не поновить цех задарма. Хіба що позичать, але виставлять такий відсоток, що мама не горюй. Її непокоїло тільки те, що на неї знову можуть напасти.
– Я-то уже старая баба, мозги у меня надёжно приклеены, а вот зубы – нет, почки тоже на какой-то гнилушке держались. Думала, что нужно найти дружочков и поговорить с ними, а теперь вижу – поговори с теми, кто мне рыпаться не советовал. Скажи, что Зоя всё поняла. А больше я тебя, служивый, ни о чём не попрошу. И тот человек, тебя вздрочнувший, тоже не попросит.
Більше Зойку ніхто не підстерігав, але справа її нищилася.
– Падальщики, – кивала Зойка у бік записної книжки. – У меня ещё ни один зуб не выпал, чуют мою беззубость, рвут мясо, пока не загнило, кто сколько может, то и урывает.
Цех за безцінь відійшов двом молодикам, зв’язки плуталися та обривалися. Але Зойка не лютувала, наче скорилася (це мене лякало найбільше). Вона нікому не телефонувала, ніхто не телефонував їй, шепотливо представляючись (скільки ж було на моїй пам’яті таких дзвінків – уночі, удень, під ранок).
Біля неї сидів Наум Львович, тримав її за руку та просив поплакати.
– Зоюшка, та что тот бизнес? Ну – таки да, ну рухнул. Так и Советский Союз рухнул, кто б такое ждал, кроме евреев, а? Поплачь, золотая моя, поплачь!
– Не дождётесь! – давала відсіч Зойка й не плакала, за неї плакав Наум Львович і дуже просив поїхати з ним до Ізраїлю подивитися на доньку, яка недавно народила йому онука.
Зойка ненавиділа Ізраїль, ця країна забирала чоловіків, котрим Зоя подобалася, але вона поважала Ізраїльщину за гарний смак.
Наум Львович звідти не повернувся, побачив своїх, на що ніколи не сподівався, бо рідна країна кілька разів не випускала його туди; й помер, сповнений ніжності та подиву. Він дожив до нового життя, інакшого, вільного, але воно, як норовлива коханка, зустрілось із ним, зваблюючи, кинуло оком і пішло, розбивши серце.
Що б я не намагалася кому розповідати, відчуваю сама, наскільки позначається на моєму мовленні читання романтичних новел.
Зойка сказала так: «Помер мой еврейчик, топчут его там свои, зарыли в свою красную землю, да и хорошо, тут бы жлобы по живому топтались, не ждали бы…»
Зойка три дні не вставала. Наталі поведінка Зоєчки не подобалася, однак вона не знала, як зарадити у цій ситуації. Нічого кращого не вигадала, ніж почати сперечатися. А у випадку Зойки та Наталі – це суперечка, а там і сварка. Попросили б Попелюшку розібрати все те по різних мисках зернятками – ніколи б не впоралася, бідненька.
– У них там земля не червона, у них – Червоне море.
– Ты его видела?
– Ні, але зараз принесу тобі енциклопедію.
– Значит, и рот раззевать тебе незачем. Энциклопедии ваши энциклопами писаны одноглазыми, бусурманами, мне они ни к чему, у меня мудрость народная в подкорках. Чего не ясно тебе? Море у них Красное – от земли, у нас вот чернозём – море Чёрное, усекла? Японцы – жёлтые, море у них Жёлтое, их туда скидывают, хоронят. А море Белое – так это товой-то, что там снег.
Наталя тренувала легені, набирала більше повітря, щоб виголосити заперечення. Але Зойка раптом піднялася і сказала, що піде до себе «заниматься делом». І, не зважаючи на відчайдушні Наталіни: «Постривай, ми не договорили», – Зойка навіть голови не повернула, показала дулю та пішла собі.
Три дні я її не бачила, схаменулася тільки на четвертий, побігла до неї додому, відкрила двері, у неї двері були гавкучими, як відкриваєш – лунає гавкіт із гарчанням (це вони так рипіли), а потім уже додається гарчання Зойчиного Грома, увійшла до вітальні, притулилася до стіни, бо знала, зараз на мене скочить Грім, до цього варто підготуватися. Яке ж громило.
Зойка говорила з кимось по телефону, від мене відмахнулася, затулила слухавку долонею і сказала: «Изыди, вечером к тебе забегу. Тебе вообще чего надо?» Я ретирувалася. Тут все було добре. Навіть чудово.
Мені було соромно, що я три дні згадувала Зойку тільки поночі, коли намагалася заснути. Я була заклопотаною. Погано було з продуктами, я сама піддалася паніці, ходила та займала черги, скупляла те, чого нам не потрібно у такій кількості, і не знаходила того, чого ми потребували, або знаходила, але не тієї якості чи за непомірну ціну. Утім, то все таке…
По-перше, Славік сказав, що закине музичну школу, сил його нема терпіти сольфеджіо, та й загалом це не чоловіча справа. По-друге, у Наталі тривав розпочатий ще за часів Зойчиної госпіталізації роман із майором Діденком, про що я дізналася постфактум (але про ці стосунки я хоча б дізналася!), і не могла це схвалювати – майор Діденко був одруженим та батьком двох синів.
Я картала Наталчину совість, однак не допомагало. «Ма, що ти від мене хочеш? Я заміжньою була – не склалося, розлученою – також виходило не дуже добре, навіть вдовою могло судитися бути – але від цього банально втекла, то чого б мені не спробувати бути коханкою одруженого чоловіка? А раптом я його люблю?»
Не знаю, що мене більше дратувало, ці нечесні стосунки, оця «раптовість» доньчиної любові (не любов те, не любов, не може такого бути!), хвилювання за Славіка чи щось ще, але я, мабуть, уперше, сказала, що не схвалюю тих стосунків і мені огидно думати, що вона себе настільки зневажає. «Ма, а на скільки треба себе зневажати, щоб тебе це влаштувало?» – запитала Наталя та пішла, гупнувши дверми.
Я не пам’ятаю, як звали майора Діденка, вона й по телефону звала його Діденком, можливо, у ліжку в нього з’являлося ім’я, але з ними в ліжку я не лежала. Хоча було таке батьківське бажання прибігти, закутати доню в ковдру, підхопити на руки та віднести на край світу, якнайдалі від цього кобелюги. Тільки я була матір’ю, а не батьком.
Я казала, що не можу постійно за все і за всіх хвилюватися, на це Наталя мені порадила попуститися. Я сиділа й думала, як примусити доньку кинути свого коханця і як переконати онука не кидати музичної школи. Кидати – не кидати – кидати – не кидати.
Зойка зайшла до мене з таким виразом обличчя, що мені полегшало, – до Зойки повернулася властива зойчість. Дякувати Богові. Я тоді ще не знала, що вона приготувала для мене.
– Помнишь Бэллку и её пацана? – Зойка знала, що я пам’ятаю, тому не чекала моєї відповіді. – Пацан-то вырос! Он сейчас в Китае, договорились, вышлет мне кое-что на пробу, постараюсь тут пристроить, а ежели хорошо пойдёт, раскрутится – всё у нас наладится. Не боись, без криминала.
Зойка захоплено розповідала про китайський ринок та можливості нашого ринку, я бачила в її руках новий блокнот – ущент виписаний схемками, міркуваннями, цифрами.
– Но не это главное, главное то, что я приготовила для тебя!
Я хотіла порадитися стосовно Наталі та Діденка, але Зойку ці стосунки не хвилювали.
– Слухай сюда. Ты ж у нас патриот?
Не зважаючи на те, що запитання пролунало несподівано, я відповіла:
– Патріот.
– Я нашла для тебя нормальное дело. Если ты такая лентяйка, что не хочешь поднять жопу и писать докторскую, значит, пойдёшь в политику. Стране нужны такие, как ты! Вышел на меня один дядечка, точнее как – вышел, нас свели. Завтра он к нам придёт в гости, дядечка из Канады, ищет подходящих людей для своей партии, и вот ты – самая подходящая людя и есть!
От я не знаю, де вона бере ці ідеї та скільки за це приплачує?
– Я не хочу лізти ні в яку політику, мені це нецікаво.
– А что тебе цикаво? Свою задницу протирать и Славушину подтирать? Так это до поры до времени! Засиделась ты в подтирашках. Старость почти. А дальше что?
Я вкотре намагалася пояснити, що для мене головним є Славік, його освіта, добробут, моральні якості. І Наталя мене хвилює, особливо з огляду на її роман із цим жонатиком.
– Я не хочу, щоб ти сюди тягала мужиків! – зауважила я.
– Сто лет бабе, а всё мужики грезятся. Ёп-папало-ногу, это не мужик, это – дядечка. Справный такой. Глаза как пол-ль-тавские вишни. Тебе понравится. А как он поёт!
Він уже їй десь заспівав, а вона ж явно підспівувала!
– Варка, без дураков. Смотри, следующий год – выборы, будет недобор, народ устал, все народ заколебали, и тут ты – гарна й свіжа, наче ружа. Знаешь, какая у них пенсия? А какие возможности? В цековских больницах даже Славуша твой простату лечить будет, когда мы давно помрём. Не хочешь о себе думать – подумай о внуке. Не хочешь о внуке (хотя это вряд ли) – о стране!
Зойка! Зміїще.
Я замислилася на мить, Зойці того було достатньо, вона зателефонувала «дядечкові» та домовилася, що він зайде завтра до нас повечеряти. Я зробила чергову спробу відкараскатися.
– Слухай, Славіку тринадцятий минає, – почала й схаменулася, бо згадала вірші Тараса Шевченка. Зойка також згадала поезію, бо скривила губи у в’їдливій посмішці.
– Точно. Тільки не він когось пасе, а все ти його. – Коли Зойці було потрібно, вона доволі невимушено переходила на українську.
– Перехідний у нього вік, я йому потрібна.
– А зачем ты нужна тринадцатилетнему пацану, а? Научишь его мужиков на пол да баб в койку валить? Больше его ничего сейчас не волнует. Сама ж говоришь – переходной возраст. Драчки и случки. Может, научишь? Может, я чего о тебе, корове Божьей, не знаю?
– Він набагато складніший та кращий, ніж ти про нього думаєш. У нього багато інтересів, крім драчок та дівчат.
– Знаешь, что я думаю? Я думаю, что Славик ни в одном кресле не усидит.
– Якого милого? Чого це він не всидить?
– А ты так заполировала его задницу, что он со всего соскользнёт. А потом насрёт тебе в душу, так и знай!
Я кинулася захищати мого хлопчика. Буде ще ця стара бруква говорити про нього різну гидоту!
Під час цієї сварки зайшла Наталя, котра послухала нас трохи, відійшла, зробила собі бутерброда, тепер слухала та жувала. Якою ж вона була гарненькою, очі блищали (ясно, що майор у ліжку від своїх обов’язків не відкошує, так хочеться, щоб була щасливою моя донечка), та й сказала:
– Мда. Знаєш, мамо, що Славко каже, коли його питають, ким він хоче стати?
– Льотчиком!
– Ні, не льотчиком. Бабусею, каже. Хочу бути бабусею, добре готувати й не ображати людей. Цікава чоловіча позиція, чи не так? Дякую, мамо, виховала. – І Наталя картинно вклонилася.
Покотилися сльози, це було образливо, я стільки сил поклала, так намагалася допомогти, не для того, щоб почути щось вдячне, але й не за тим, щоб мене принижували. Я зібралася, затамувала подих та пішла на балкон. Дихати повітрям, випустити сльози. Шкода, що не курю. Людина природніше виглядає на балконі, коли курить. Хтось сушив на балконах білизну, теліпалися на вітру простирадла, підштаники, футболки; а я сушила свої сльози.
Наступного вечора у двері подзвонили, я відкрила, на мене дивилася Зойка та симпатичний чоловік нашого віку. Зойку я ледь упізнала. Вишнева сукня, мереживні манжети та комірець, брошка – вишня під горлом, білі ажурні шкарпетки під туфельки з перетиночкою. Ти подивися, міс Галичина!
– Вітаю, Барбаро! Хай Бог помагає, – промовила вона до мене. Добре, що я нічого не жувала, інакше б вдавилася.
– Вітаю, пані. Слава Україні! – долучився до привітань чоловік, певно, це – «дядечко». Він поцілував мені руку. Боже мій, як давно мені не цілували руку…
– Г-г-г, – сказала я.
– Героям Слава! – допомогла мені Зойка. – Ти що, ластівко, про нас геть забула?
Богородице, я потрапила в одну з п’єс Карпенка-Карого. Матір Божа, заступниця, що мені з ними робити, я нічого не приготувала, крім славкових гарбузячих оладок. Добре, що серпень, були яблука, груші, пиріг із малиною, були горіхи, мед.
Я вибачилася і сказала, що була дуже заклопотана, переплутала години.
– Нічого, ви порядкуйте, хазяйнуйте, а я зроблю, як ваша ласка, кілька колів.
– Із чого? Осик у нас тут немає, хоча відьми стрічаються.
Зоя хрипло засміялася. Дядечко привітно усміхнувся та показав мені телефонну трубку, що він витягнув її з портфеля. Звідти ж він дістав вишню на коньяку, цитрини та мармулядні цукерки й пляшечку кленового сиропу. Трубка мені нагадала рацію майора Діденка.
– Це, пані Барбаро, мобільний телєфон, зараз хочу набрати коліжан, цебто зробити кілька колів.
– Кол – це англійською, має на увазі – дзвінки, у нього своєрідна мова, якщо ти ще не помітила, – зашипіла на мене Зойка. Зойка – великий знавець мов.
Я почала збирати на стіл, Зоя заявила, що ми постуємо. Виявляється, від себе вона принесла дерунів та вареники з капустою. Дядечко, котрого звали Іван Новак, від Зойки шаленів. Мені ця жінка також подобалася, вишукана пані, пристрасна, хазяйновита, доглянута. Єдине що, це була не Зойка. Хто завгодно, але не вона.
Я на пана Івана не справила належного враження. Звичайно, він не казав того прямо, але було помітно навіть такій непроникливій особі, як я.
Зойка злилася і все підштовхувала його до мене.
– Ви знаєте, Іванку, Барбара – дружина дисидента, поїхала за ним до Сибіру, він сидів за політику, а вона підтримувала його національні ідеї, її навіть катували тамтешні москальські вишльопки.
Ну як, скажіть мені, я могла при здоровому глузді потакати цій маячні? Я постійно виходила – щось вимити, на щось подивитися, то мені почувся дзвоник у двері, то ще щось. Але Зойка смиренно тягла пана за мною.
– Вона може принести багато користі товариству, саме такі люди потрібні у новій Верховній Раді, вона дбає за національні інтереси, вона – справжня берегиня, та ви ж самі все бачите, еге ж? Крім того, вона знаний фахівець із аграрних питань, вчена-біолог.
Пан Іван казав, що все бачить і цінує, але мусить порадитися з коліжанами з конгресу українських націоналістів.
– Бачте, ми кожну кандидатуру аналізуємо, у вас, пані Барбаро, героїчна біографія, але наскільки ви хотові вмерти за справу? Наскільки ви хотові віддати нашій батьківщині все? Наші кандидати мусять бути пасіонаріями.
Пасіонарією була Зойка. Іван це прекрасно розумів. Однак Зойка вже обох нас ненавиділа за те, що свідомо або ні ми втягували її в процес, котрий вона приготувала для мене.
– Молодша сестра сідельце знайшла, коня запряга-а-а-а-а-ла, – підморгнувши Зойці, із натяком завела я. Співаю я жахливо. Думаю, пан Іван то помітив, але, як справжній дамський догідник, підтримав мій спів, варто сказати, що слів він майже не знав, але мелодію передав неймовірно чудово. Співав він казково, про таких кажуть: вік би слухала – не наслухалася.
Зойка грюкнула чимось під столом, я нахилилася подивитися і побачила її кулак. Я зрозуміла це: Зойка прощалася з цековською клінікою.
Мушу сказати, як би негативно я не ставилася до відносин Наталі з майором Діденком, вона змінилася на краще. Стала пустотливою, жіночною, кокетливою. Я такою ніколи не бачила свою доньку, навіть у дитинстві. Вона почала голити ноги, навіть купила якусь спеціальну машинку, вимазувала на себе банки крему, робила педикюр, ходила на аеробіку та, мабуть, уперше побувала на сеансі масажів обличчя й зробила медово-кавовий масаж тіла (я про таке навіть не чула ніколи); попросила Зойку, щоб та завдяки старим зв’язкам дістала шовкові панчохи.
Наталя стала менше працювати і майже не приносила додому матеріали для перекладу. У неї з’явилися улюблені парфуми, я досі пам’ятаю, як вони звуться, темноводні, насичені – «Paloma Picasso».
Коли майор телефонував – вона пристрасно шепотіла, сміялася якось інакше. Наталя могла годинами цілуватися з ним під нашими вікнами, вони ходили в ресторани, гуляли містом і не приховували своїх стосунків.
У мене складалося враження, що вона виставляє на люди своє грішне щастя і своє грішне тіло. Я вирішила, що помилилася, і незабаром майор Діденко, як би там його не звали, увійде до нашої родини. Однак я дала маху.
За місяць Наталя повідомила (як же сяяли її очі, Зойка це звала – «о, глазки полирнулись»!), що вона починає працювати в Міністерстві закордонних справ на дипломатичній посаді. Здається, донька ніколи не виглядала такою щасливою. Зізнаюся, я подумала, що вона скаже: майор Діденко розлучився та вони подали заяву, й незабаром на нас чекає весілля.
Потім з’ясувалося: Наталя робила все, аби майор прив’язався до неї чимдуж, а ще потурбувалася про те, щоб його дружина, батько якої працював в адміністрації Президента та виступав неформальним куратором МЗС, дізналася, що може залишитися без чоловіка.
Наталя зустрілась із Діденчихою, прояснила суть справи й означила ціну питання. Уже за тиждень вона здавала документи до відділу кадрів. Ні, це не любов. Мені було шкода майора, пам’ятаю його розгублені очі – очі хлопчика, котрого не беруть до гри, не надають пояснень, віднікуються, а самі образливо гиготять за спиною. Наталя повідомила, що не може взяти на себе такого гріха – залишити двох синів без батька. Він був готовий покинути дружину та взяти шлюб із Наталкою, він навіть говорив про це зі своїм духівником, колишнім інформатором міської прокуратури. Наталя не чинила з ним жорстко, вона чинила як завжди. Раціонально.
Коли я зауважила, що вона могла проміняти цілком реальне щастя на невідомо що, примарну роботу – мрію, адже стосунки для людини є важливішими, щоб хто не казав і не думав, то Наталя відреагувала різко: «Щастя? Ма, ти що, не дивилася класику? У нас щастя завжди крадуть, а от роботу вкрасти важче».
Якось пізно увечері, уже перевдягнувшись у тонку сорочку, вона сіла на моє ліжко і сказала: «Знаєш, хто виявився його дружиною? Пам’ятаєш одну із “саш”, котра звала мене “киця” і повідомила, що у мого чоловіка роман з триперною актрисулею? Це – вона. Діденчиха. Я не знаю, що мені сподобалося більше, розповісти цій хвойді про зраду її чоловіка зі мною чи нагнути її та її батька. Все, ма, тему закрито».
Мені завжди було лячно за її душу, навіть коли я не трималася за молитви, як за віжки (шкода, що Богу не можна сказати «тпрру» чи «пішов», хоча з нас, людей, станеться), але що я могла зробити? Піти до церкви і просити Варвару Великомученицю, щоб та пожаліла дитину її грішної тезки…
Славік прийшов зі школи із синцем під оком та презервативом з полуничкою (що б воно там, у біса, не значило) в одній із кишень портфеля. Він закрився у своїй кімнаті і не озивався. Зойка, стара бруква, знову виявилася правою. «Драчки и случки». Немає на те ради. Перехідний вік.
Нарешті Славік потішив вибагливу та прискіпливу Зойчину натуру (утім, це тривало трохи більше за мить), він повідомив, що збирається вчитися бізнесу. Нарешті, бо я непокоїлася, він рівно та добре вчився, однак особливої зацікавленості ні до чого не виявляв. Коливався, що обрати: Києво-Могилянську академію чи Торгівельно-економічний. Зойка пхикнула та сказала: обирати треба базар і починати «челночити». Десь років зо два, а вже потім піти кудись вчитися, якщо виникне така потреба. Славік сказав, що вчитися збирається не «купі-продай», а серйозному бізнесу. Зойка відповіла: «Чурбан ты неотёсанный, да весь наш сраный бизнес, ёп-папало-ногу, большой или малый, это купи-продай. Начинай с низов, познавай с азов. Сумеешь загнать народу хлеба и зрелищ, хоть вот жвачки, майки, свистульки да гондоны, народ тебя накормит и ублажит».
Славік базарних методів та настанов Зойки не сприймав. Вона покричала й десь пішла.
Наталя вже півроку працювала в посольстві України в Туреччині. «Роксолана! Все бусурманы будут смотреть на её талию и жопу и грезить – какой кирасывый кувшина!» – прокоментувала її місце роботи Зойка. На вибір сина Наталка не впливала, та й особливого інтересу до цього не виявляла. «Ма, ти дивися, щоб він якусь пегетешну до нас у хату не привів, оце єдине, що нас має турбувати. Ти ж його знаєш, чомусь він обов’язково навчиться, ставляться до нього усі нормально, не пропаде. Він майже нікого не дратує так, як, до прикладу, мене. Тримай у полі зору його баб, я дуже тебе прошу, якщо ти відмерлу пуповину десь знайшла та приживила до себе, велика ти наша вчена».
Славік вступив до торгівельного, правил академії він злякався, таким уже був. Шукав місток для себе ширший, можливо, тому, що з дитинства кремезний, можливо, – не вірив у себе та непокоївся через цю нестачу віри.
Зойка все ще годувалася з «китайського шляху», але думала про майбутнє. Вона потроху втрачала накопичені гроші, що її дратувало, Зойка була істотою калитчиною. Банківські ігри не розуміла, а все, що не розуміла, – її дратувало (тому Зойка ніколи не любила чуттєвої поезії). Свої гроші вона розсилала на різні поштамти обласних центрів, де вони чекали на неї у цінних бандеролях у спеціально відкритих скринях. Певну суму завжди зберігала вдома, у подушках. Ще Зойка відкрила невеличку фірму, котра займалася приготуванням офісних обідів, тоді цей бізнес поки не мав іноземної назви «кетерінг».
Зойка матюкала усі фіскальні служби, котрі звала «смоктальними», а одного разу замовила у кількох церквах поминальний молебінь для усієї податкової служби країни.
Тільки вона та Наталя вміли бачити не лише свою перспективу, а й щось значно ширше, а я жила Славіком, його теперішнім та минулим, Славік же існував сьогоднішнім днем, але витягував, витискав із цього дня все: сік, макуху, кісточки, шкірку. Зрештою, він був сином своєї матері. Опанував комп’ютер, почав займатися з Наталчиною подругою німецькою мовою. Пішов на курси аудиту.
Мене непокоїло серце. Коли Зойка про це дізналася, кілька разів винюхавши валокордин, то затягала мене по літері «с» своєї старої записної книжечки, вклала мене у Стражеска й заборонила нервувати. Сама вона вигадала для мене панацею, домовлялася з постачальниками із Сочі, відпоювала свіжим гранатовим соком, годувала хурмою та робила різні суміші з кураги.
Славік тим часом добре вчився, не вештався клубами, як свиня не напивався, приходив після восьмої вечора, завжди вечеряв удома і, на погляд Зойки, поводився нестерпно нудно та навіть підозріло. Що ще більше її розлютило (хоча б мало порадувати), що Славік влаштувався працювати, займався логістикою (щоб воно там не означало). Зойка знала, що це, але мені розповідала: він має справу з глистами. Вона й звала це у своїй знущальній манері: «Логлистика».
– Напрягает меня это. Такой он весь гладенький, славненький, ровненький, что начинает укачивать.
– Синдром закачування, навпаки, відбувається через нерівності, швидкість та рвучкість.
– Какая ты умная, нить соплежуйная. Тогда ещё хуже – тогда просто тошнит, аж выворачивает. Что-то тут не то, я тебе говорю.
– Слухай, нам так спокійніше, погодься, і Наталі теж.
– Нет! У каждого пацана в этом возрасте зреет гнойник, и вот если его вовремя не проколоть, не выпустить из него эту дрянь, оно потом заразит всю кровь, помяни моё слово. Детскими болезнями надобно болеть в детстве!
Коли Славік вкотре прийшов до мене у лікарню, приніс смаколики та ліки, я запитала, чого він такий сумирний, чого не гуляє з друзями, чого у нього немає дівчини, захоплень.
– Ба, у мене все є. Навчання, робота та Інтернет.
– І що це пояснює?
– Навіщо вам усім так треба пояснення, що вони вам дають? Мій друг Марк, ще зі школи, поїхав з батьками в Америку, ми з ним чатимося. З дівчатами я також у чаті знайомлюся, вони фотки мені надсилають, ще я літаками цікавлюся на одному форумі.
Можливо, прогресивним бабусям це б пояснило геть усе, мені ж не сказало нічого, крім того, що мій онук розглядає фотографії дівчат. Це, певно, непогано, фотографії можуть бути й пегетешними, додому їх також можна притягати, вони не вагітніють, але щось у цьому є хибне. Якщо не сказати більше. Хлопець, як маків цвіт, сповнений сил та здоров’я, нарощує жопу на кріслі (Зойчина школа висловів), розглядає фото дівчат, але не зустрічається з ними, не дарує квітів, не закохується врешті-решт!
– Он вообще целоваться умеет? – не могла вгамуватися Зойка. – У него пиписька вообще выросла? А то я-то давно её не видела, аккурат с того дня, когда чего-то у него там зазудело, и я клеща с его мошонки сняла. Но я не помню, какое оно у него там было, болтается что-то и ладно, мне без надобности.
Мені бридко все це було слухати, я обурювалася, чого це кліща знімала Зойка, чого він не підійшов до мене!
Було б наївно думати, що Зойка закине цю тему напризволяще й не стане діяти. Вона почала перемовини з перукаркою Танєю, котра чесала та фарбувала Зойчині пасма. Таня була дівчиною метикуватою та хвацькою, повз грошей без сумки не ходила; але як Зойка наважилася про таке говорити – уявлення не маю. Зойку ж бентежило тільки одне: скільки за таке платять. Вона не знала. Зойка дійшла до того, що запитала про це мою палатну медсестричку Світланку, котра знітилася, однак несподівано для мене озвучила розцінки. «Це» сучасні дівчата, не професіоналки, дозволяли зробити за 20–30 доларів, наркоманку можна було звабити ціною однієї дози, ще на вокзалі вешталися голодні та готові на все дівки.
Зойка не хотіла брати Славіку вокзальну дівку або наркоманку, вона повернулася до мене: «Возьмём ему чего почище, он же у нас один».
– Ще доречно подарувати дорогі шовкові панчохи, французькі духи, ліфчик, – продовжувала настанову Світланка.
Зойка обурилася:
– Колготы и духи приплюсовать? Так это в две, а то и в три расценочные суммы выйдет. За такое она у меня и второй раз к нему придёт.
Я заплющувала очі, хай роблять, що хочуть, я не можу нічого вдіяти, говорити цій парочці про кохання, говорити Зойці про любов – це все одно, що пояснювати мисливському псові, що не треба чіпати підранка. Особливо за даних обставин.
Настав день, коли Таня підійшла до Славіка з місією. Він повертався з офісу, під пахвою ніс нову комп’ютерну гру і відати не міг про те, що нині – особливий для нього день. Таня сказала йому, що він давно їй подобається, але вона не наважилася підходити, бо він такий «високий, освічений і зайнятий», але зараз така хороша погода, чом би не поїхати до Гідропарку. У Гідропарку в Тані все було схоплено. Там на них чекало караоке, дешевий коньяк, шашлик такої ступені масності, що хотілося запити його коньяком, та спеціальне місце за кущами для «цього».
Ми знаємо, що все там і відбулося (ще б пак, мені не відомий жодний план Зойки, навіть найпаскудніший, котрий би не реалізувався!), але як все пройшло, ми не знаємо. Таня, коли вистригала Зойчині пасма, сказала: «Ой, ну баба Зоя, та воно ж все однакове, коли ти така надерта, як свиня, та він такий же п’янючий, хіба самі не пам’ятаєте? Впали кудись, трава в попу лізе, штрик-пик, він по ногах моїх ялозить, вуха слинить, соски крутить, як попав у те саме, то попихтів трохи і відпав. Тільки сукня під грудьми натерла во-о-о-такий рубець, та через ті труси на щиколотках, всяк час про них забуваю, впала, коли підводилася. Усе».
Зойка заспокоїлася: отже, там у нього все виросло як слід, просто він ледачий та бажання, на відміну від органа, ще не виросло, однак далі все буде відбуватися за схемою. «Мужики они младенчики, ленивые, сиську сосать не хотят, это ж усилие приложить надобно, а как поможешь привыкнуть к сосочку, ёп-папало-ногу, то уж спасу нет, кусают, мнут, раскармливаются, гадёныши».
Тані вдалося розворушити ледачого Славіка, він почав знімати дівчат у клубах, закрутив під час корпоративу на роботі довший (десь із півроку) роман, мода на які набирала оберти, а Зойка збагнула, що й на цьому можна заробити велику копієчку. Шкода, що фінансова криза стукнула по Зойчиних планах та амбітності. Але Зойка та її малий бізнес вижив, просто перейшов на іншу стадію – тепер Зойка обслуговувала базарників. Вони були людьми невибагливими, задовольнялися локшиною, пюрешкою, котлетами, курячими биточками та салатом: капуста плюс щось.
Насувалося нове сторіччя. Їй-бо, не вірила, що колись доживу, у сорокових роках навіть не думала про те, що буде двадцять перше століття. Я й фантастику почала читати, коли повернулася із Сибіру до Києва, почала ходити в бібліотеки, відкривати для себе Азімова, Стругацьких, Бєляєва, Єфремова, Бредбері, Гібсона, Гаррісона, Шеллі. Моїм улюбленцем став Станіслав Лем, це була ледь не єдина фантастика, котра мене розчулювала, я виплакувала ніжність та жаль. Я вірила у те, що ми зможемо чути гомін рослин, бо вони з нами давно говорили, вірила, що з кранів тектиме мінеральна вода, що до нас прилетять інопланетяни, які клонують, може, не людей, але собак; що НЛО будуть пурхати небом. Я приймала усі неймовірні, безглузді та прекрасні вірогідності, наукові теорії, змови та світові перебудови; просто не вірила, що я, Варвара, доживу до цих часів.
Зойка подібним ніколи не переймалася, фантастику вона називала «казками для бідних або нероб». Погортавши одну з книжок Лема, вона пожувала щось і вимовила: «Кой хрен столько всего понаписывать и не указать, сколько будут стоить зерновые и водка? Да нормальные люди так ни в жизнь не уразумеют, к чему им готовиться!»
2001 року мені виповнялося сімдесят три, за цей час Наталя повернулася з кількох закордонь. Вона припинила «роксолянити», попрацювала в Польщі, а тепер, украй незадоволена, повернулася до рідного міністерства, котре продовжувало платити копійки, але примушувало тримати марку. Вона ні з ким не зустрічалася, хоча я вважала, що в її віці – Наталі йшов сорок третій рік – жінка б мала бути заміжньою або зустрічатися з чоловіком, тим паче, така вродлива, як моя донька. Однак Наталя мовчки дивилася на мене, погляд її все обважнювався, і всі мої тривоги, усі сподівання та запитання, що вже, було, розправили крильця, затовкувалися всередину, щоб вмерти там нерозвиненими лялечками.
Зойка на цей час конструювала план, як позбутися Славіка. А саме, як виштовхнути «малюка» з нашого родинного гніздечка. Він закінчив навчання, однак вступив ще до одного навчального закладу, щоб отримувати якесь незрозуміле «МБА». Зойка глузувала:
– Ти вже отримав своє МБА, і ма, і ба, усі коло тебе крутяться.
– Тьотю Зоє, а ви що, російську забули? – озивався Славік.
– Не твоё дело. Вот ты на немцев пашешь, а они нашу землю кровью заливали, а ты с ними на сю-сю шпрекаешь, а немецкий – язык гестапо.
– Сю-сю, тьотю Зоїчко, то до японців. А німецька – мова Ніцше. Взагалі, якщо так міркувати, як ви зараз продемонстрували, то російська – мова розстрілів.
– Ну так да! Не без этого. И правильно. Чтоб неповадно было разным сукам, ёп-пап-п-пал-ло-ногу. Пли и всё!»
Із Зойкою неможливо було сперечатися на будь-які політичні теми, вона зазвичай вивертала на тебе стільки безглуздої інформації, доходила до таких висновків, що ти швидше би збожеволів, ніж продовжував із нею спілкуватися.
– А українська тоді яка? – провокував далі Зойку Славік, котрий поки не здогадувався, що Зойка планує його виселення.
– А українська, синку, розкладається перед тобою Чумацьким шляхом, срібним та небесним, праворуч гарнезна відьма на мітлі летить, соловейки, краплі дощові, соковиті вишні, ліворуч – гівно коров’яче, пір’я, прокльони та тополиний, падла, пух, а ти дивишся, зачарований, і не збагнеш, нащо тобі показали усю цю красу, що праворуч, та всю гидотню, що ліворуч, краще б гроші рахувати навчили. – Тут Зойка підморгувала, наче весело, однак помітно було, що вона сльозить.
Зойка – унікальна, одного разу вона попросила Славіка намножити у кількості зо дві пачки паперу текст Гімну України. Тоді почала свої стадіонні походи, роздавала надрукований гімн уболівальникам, щоб вони співали, не ганьбилися й підтримували збірну.
Смішно було, коли під час проходження в Україні Євро 2012 Зойка занепокоїлася тим, що іспанці не співають свій гімн, почала шукати слова і якісь знайшла, Славік ледь устигнув відреагувати та сказати нашій турботниці, що іспанський гімн наразі мовчазний. «Вот. Кстати, нация, привыкшая болтать, специально убрала слова из гимна, чтоб трошки передохнуть».
Зойчині втручання у громадське життя країни вирізнялися оригінальністю, вона влазила у будь-яку мітингову юрбу, викрикувала все, що заманеться, і почувалася щасливою. Утім, вона не забувала влаштовувати розбірки з мітингувальниками. «Чего ты припёрлась переть на НАТО? Вот оно тебе надо? Бабка против НАТО, кому сказать, ёп-папало-ногу. Вот они, наверно, уссались все. Картошку иди сажай! Чего всю зиму жрать будете? Картошку за тебя никакое НАТО не посадит».
Я звикла читати газети, Інтернету поки навчена не була. Наталя та Славік проглядали інтернет-статті, варто сказати, що теми зовнішньої та внутрішньої політики були єдиними темами їхніх бесід. Мати та син про вбитого Георгія Гонгадзе. Мати та син про Кучмагейт та записи майора Мельниченка. Мати та син про газові угоди. Мати та син про затримання Лазаренка. Мати та син про плюси і мінуси Юлії Тимошенко. Але ніколи про дівчат/чоловіків, роботу/навчання, друзів, музику, книжки, мрії та сподівання, наче усього того не існувало, а вони стояли то на одному боці, то по різні боки політичного рингу. Можна було назвати це невтручанням у приватне коло, однак мені те більше нагадувало страх перед відвертістю та пізнанням одне одного.
Якось я чула: Славік запитав Наталю, яким був його батько.
– У-у-у-у, ти пам’ятаєш снігових баб, котрих боявся у дитинстві?
– Ще б пак!
– Так от твій батько – то щось таке, короче, снігобабне.
Дивина та й годі! А я думала, що снігова баба це якраз один з образів Наталі. Краще б мій хлопчик думав, що його батько – олімпійське ведмежа.
Зойка читала оголошення, говорила з людьми на базарах, у маршрутках, чергах, сварилася та билася об заклад із нашим двірником Тарасом Миколайовичем, у під’їзді знала усіх агітаторів від будь-якої партії, себто була у курсі перебігу подій. «Политика – оно ж как спорт. Можно болеть за самую сильную команду, можно за свою, больную и хромую – из чувства патриотизма или поддержки «своего»; можно кричать и убиваться, можно клацать пультиком и пить пиво, всё равно они по ту сторону экрана, а мы по эту. Они на стадионе, а мы – зрители. Им важна наша поддержка во время игры, а потом, ёп-пап-пал-л-л-ло-ногу, они на нас забивают, и они в выигрыше, как бы ни сыграли. А мы морды друг другу в кровь».
Як би там не було, однак, якщо Зойка вирішила, що Славіку треба жити окремо (моя думка з цього приводу її не цікавила, утім, я розуміла її правоту, тому мовчала, стримувала свою любов та жах від того, що він піде), – вона діяла. Незабаром Зойка принесла додому зв’язку ключів.
– Ничего не планируйте на следующее воскресенье, у нас новоселье, Славка квартиру новую начнёт обживать. Поздравляю, чурбан неотёсанный, ты уже взрослый!
Славік напружено мовчав. Потім змінив позу і сказав, що нікуди переїздити не збирається, бо не залишить бабусю. Я почала ридати, мій золотий хлопчик! Такою була зворушеною. Зойка закипала. З вітальні до нас вийшла Наталя, ми навіть не почули, що вона зайшла додому, роздягалася.
– А я зможу без бабусі, я вже ледве вас усіх витримую. О, ще й хатка біля МЗС, – радісно озвалася вона, розглядаючи зв’язку ключів, де висіла бирка з адресою: «вул. Михайлівська».
Зойка ледь не вперше не знайшлася, що відповісти.
Останнім часом Наталя приходила з роботи чорна, наче деякі Зойчині думки. Щось не складалося. Наталя ні з ким ділитися не звикла, тому скидала верхній одяг, нижній – весь просмалений-прокурений – складала в таз, приймала ванну, відкорковувала пляшку вина та зникала у своїй кімнаті до ранку, коли я вже бачила її повністю вдягненою, зібраною та причепуреною. Тільки очі були червоні, напиті, затерті. Щось або хтось її гриз.
Спочатку я подумала, що такий її стан пов’язаний із коханням, але Зойка вправила мені мізки, примусивши згадати, коли це Наталя так побивалася за чоловіками.
– Напевно, щось не те на роботі, – висувала я нову версію.
– Когда это у неё что-то не то было на работе? Не-е-е-е. Это что-то такое. Християнское.
– У сенсі?
– В том смысле, что кто-то в неё гвоздь вбил, а то и два, – лякала мене Зойка.
До своєї квартири (варто сказати, що Наталя негайно повернула Зойці витрачені гроші) вона нікого не запрошувала, іноді приходила до нас, мовчала, курила (знову почала курити), нічим не ділилася, йшла.
– Ти у мами був? – цікавилася я у Славіка, навіть напускалася на нього, що матір треба відвідати.
– Ба, ти чого? Звичайно, що не був, ти ж сама знаєш: вона нікого не хоче бачити. Вона якщо чогось хоче – усі про те знають, і коли чогось не хоче – теж не приховує.
Промовисте мовчання моєї доні привчило усіх нас розуміти його.
Під час Помаранчевої революції ми бачили Наталю на екранах телевізора. Вона натхненно говорила в студії, розповідала про міжнародний досвід, допомагала інтерв’ювати іноземних експертів. Я все сподівалася, що закохається у неї який-небудь свідомий канадієць нашого походження, романтичний австрієць або хтось ще порядний, однак – ні, видно, що не судилося.
Зойку я не бачила на екранах, Зойка забезпечувала майданців гарячою їжею, приносила ліки та роздрукований ще для вболівальників текст гімну. «Наша Зоєчка бджолить», – казав Славік з усмішкою. Він постійно перебував у штабі, встиг побути спостерігачем, знову повертався поночі, із синцями під оком, із запахом коньяку та жінок на шкірі.
Наталя виїхала на посольську роботу в 2006 році, цього разу це була одна зі скандинавських країн. Вона кинула палити, купила новий одяг та змінила зачіску на каре.
Славік розпочав роботу провідним менеджером на великій фірмі з постачання імпортного кахлю та сантехніки, ще набрав ваги і залишався найважливішою для мене людиною. До першої нової баби, згаданої мною Людмили-пральки, котру він приведе у наш дім, залишилися лічені місяці.
Повертаючись до стрижки Славіка, що спочатку мене заспокоїла знахідкою винишпорених мною волосин нової старої баби чи, можливо, й нового старого мужика, на його піджаку, мушу констатувати: я знову занервувала. Ще й Наталя написала недовірливого листа, де зазначила: вона завжди міняла зачіску (і це було правдою), коли змінювала роботу. Якщо врахувати, що для Наталі зміна роботи була важливішою за зміну будь-кого з мужиків, Славік міг закохатися в нову бабу, тому вперше за стільки років змінив свій зовнішній вигляд. Від думок мене відволік телефон.
– Ну чего там твой глаз, не отвалился ещё?
Зойка. У мене почала розвиватися катаракта, Зойка дістала краплі, які катаракті, вірогідно, подобалися, бо вона від цих крапель розросталася. Катарактове добриво, а не ліки.
– Око не відпало, однак бачу, як сонце крізь хмару.
– Тогда готовься к операции, я тут расспросила про врача одного, руки вроде не из жопы, он лазарем (святым, ха-ха) как-то эту дрянь из глаза может выйнять. Всего-то и делов – пара часов.
– Зою, Бог з ним, з оком, Слава точно когось приведе, він зачіску змінив. Наталя каже, як зачіску змінив – готується до змін або вони вже відбулися.
– Снова ты за своё? Заславушилась вконец, старая моржовка. Хрен с тобой. Ну и сиди без глаза!
Знову не сказавши «до побачення», Зойка поклала трубку. Весь день я була на нервах, аж доки Славік не повернувся з роботи. Але тут – ще один неприємний сюрприз: онук не побіг традиційно на кухню, де на нього вже чекала вечеря. (А що мені робити? Сиджу біля вікна, жую сушені яблучка, бачу, як паркується його машина, я вже вирахувала, скільки мені потрібно часу, щоб усе тепле, свіже чекало на мого малюка.) Він зайшов до своєї кімнати, витягнув із шафи свіжовипрасувану сорочку, нові брюки, почав перевдягатися.
– Славіку, що у тебе, вечірні перемовини важливі? – Треба ж було щось у нього запитати, не про бабу ж!
– Ні, ба, я в театр іду.
Усе. Як каже Зойка, це уже точно «жопа», безпомилково. Якщо наша ледача дитина після роботи має сили перевдягатися, а потім іти до театру, без баби тут не обійшлося. Не може він іти до театру сам або з друзями, знаю я тих друзів, такі ж, як і він, – робота, мандрівки в чоловічій компанії, сауна, комп’ютер. Тільки один одружений, але театрами вони з дружиною не цікавляться, інакше я би знала. Ще й вечеряти дитятко моє золоте не збирається.
– То ти, може, щось поїси?
– Ні, ба, дякую, не встигаю, ми потім після вистави зайдемо десь повечеряємо.
Шалапут. Як у нього прямо запитати, хто ці «ми»? Він знає, як мені пече від цікавості, але говорити нічого не хоче. Вечеря після театру – це ще серйозніше, ніж театр. Можливо, у когось день народження? Але про що я? Я ж пам’ятаю всі дні народження його друзів, я все про нього пам’ятаю, більше, ніж про себе.
Ось він гребінцем торкнувся волосся, попросив струсити, якщо на сорочку щось упало. Немає у нього ніякої лупи, я доглядаю. Поцілував мене:
– Ба, ну я побіг, не хвилюйся, мобільний взяв, але не забувай, що у театрі я його вимкну. – Уже двері за собою зачинив, а я ще чую запах його парфумів. Нових!
Але ж, моє телятко, пам’ятає мої настанови про мобільний. Я завжди йому пояснювала, що він може бути де завгодно, з ким та скільки завгодно, єдине, чого я прошу, щоб не відкинути ласти: не вимикай телефон, попереджай, навчив мене читати есемески – пиши мені есемес. Я буду продовжувати хвилюватися, але не уявляти онука під колесами машини, пошматованого в кущах, лежачого у «мавпятнику» з відбитими нирками або навіть у моргу.
Дзвінок у двері. Може, щось забув?
Але це була Зойка.
– У него какая-то старая баба.
– Стара???
– Да. Не как мы, песочные часы. В том смысле, что кто-то из бывших. Я вот цветочки там смотрела.
– Ти і квіточки? Гм. Щось новеньке.
– А чего мне ещё было делать у его машины? Бутылки ещё можно было собирать или милостыню просить.
– Краще вже пляшки. Виглядало б переконливіше.
– Ротельник бы кому-то вот прямо сейчас прикрыть следует. Короче, я подслушала, как эта баба ему звонит. Чего она говорит – не слышала, брехать не буду. А он просит оставить его в покое, никаких «мы», значится, говорит, не было, а если и было, – ушло. И что помогать он ей не намерен. Потом она ему что-то сказала, он в лице поменялся. И говорит: в это, мол, не лезь, давай поговорим завтра во время ланча.
– Вона ще й у неприємності його втягує та погрожує, Боже, Боже…
– Ещё момент. Встретила Тарасовича, так говорит, что вчера Славик пихался с какой-то бабой. Как это ты просмотрела?
– А він учора під’їхав так, що я тільки бачила, як він їде, а де поставив машину – не помітила.
– Надо же, а я ужо подумала, какая Варка – проморгалка. Не суть. Баба за рукав ему цеплялась, а он её отпихнул. Она колесо ему проколола и сказала, что просто так ему от неё не избавиться и что второй раз ему испортить ей жизнь не удастся! Вот такие дела, ёп-пап-пало-ногу.
– Матір Божа, Варваро Великомученице. Кому Славік міг зіпсувати життя? Хіба що Тасі, пам’ятаєш Тасю?
– Конечно. Я, в отличие от тебя, не в маразме. На самом деле ты его недооцениваешь, он мог испортить жизнь кому угодно, не все такие всеядные слепышата, как ты. Птенцы и то переборчивее. Обиды ты глотаешь, недостатков не видишь, так бы и плюнула…
Зойці набридло стояти майже на порозі, тому вона стягнула із себе кофтину, кинула на вішалку й пішла до вітальні, увімкнула телевізор, вона каже, що телевізор своїм глупством допомагає думати. Я пішла за нею. Але спочатку зайшла на кухню, щоб узяти нам стратегічні запаси – чай, бублики і пиріг із грушево-горіховою начинкою. Взагалі, він був недоторканним, Славковим, але нині я онука караю. Ось так.
Зойка винюхала пиріг ще раніше, ніж я його поставила на столик, вона почала шкіритися, знала, що відриваю від серця.
– Я вот чего подумала. Завтра мы пойдём в этот ресторан, помнишь? Он нас туда водил. Возле его работы. Махито-шмахито.
– Мохіто – це такий коктейль мексиканський.
– Мохито. А я думала, що воно походить від «вимахуватися». Век живи, век пей. Да. Выследим, кто его донимает, узнаем чего, примем меры.
– Він нас помітить. Ми ж не будемо вдавати із себе когось іншого.
– Варка, в нашем возрасте мы можем принять только два достоверных образа – двух бомжих. Или трупешников. Но, чует моя жопа, нас в таком виде туда не пустят. Я приду раньше, схрумаю сладкое, расплачусь карточкой, пусть видят, что она у меня есть. Перестанут подозрительно коситься, вдруг я мохито ихнее налью себе полные пазухи – да и сбегу. Ну чего старухе вроде как тут делать? Чего в ресторане рассиживать? А потом придёшь ты, надень какой-то костюм строгий и нарядный, будем типа учительницы, я скажу официанту, что выпускников ждём, хотим сделать сюрприз. Закажем жратвы. И будем ждать Славика и эту сучку. Тасю. Кем бы она ни оказалась.
На цьому домовилися й розійшлися. Я до власної спальні, Зойка до себе, вигулювати Грома Другого. Я не написала Наталі про свої сумніви, про почуте, про штовханину Славіка з якоюсь бабою та про театр, вирішила, що варто почекати. Тим паче, я не могла розповісти доні про наші із Зойкою плани, вона б пошила нас у старі дурепи й категорично заборонила б займатися такою шпигунською самодіяльністю.
Наталя була засмучена, до неї дійшли чутки, що місце, на яке вона претендувала, віддали іншому дипломату, тож доведеться повертатися на Батьківщину. Вона ненавиділа цей момент повернення, правда, Батьківщини це стосувалося менше, а більше – Міністерства закордонних справ. Тобто добивати доньку новою старою бабою сина було б мерзенним вчинком.
Я крутилася дзиґою на ліжку, якщо можна собі уявити дзиґу, у котрій щоразу щось хрумає, клацає та болить. На кожному повороті.
Слухняний Славік написав мені есемес, що вистава закінчилася, він іде вечеряти. Близько другої ночі онук повернувся додому. Намагався не шарудіти, щоб не розбудити бабу, але я не спала, ще й розболілася кістка на ступні. «Щоб ти Тасі в горлянку попала!» – раптом подумалося мені, дуже немиролюбно.
Бачити Зойку вдень у ресторації було настільки дивно, що я затремтіла, усвідомлюючи важливість нинішньої події. Виглядала вона задоволеною, у чорному брючному костюмі (де вона його взяла, напрокат у Тарасовича? А він де взяв?), а на плечах – розкішний шалик у різнокольорових маках, шалик подарувала Наталя. Офіціант був люб’язним, певно, Зойка його вже підгодувала.
– Я сегодня утром увидела Людку-стиралку, она в моём доме живёт, как оказалось, Тарасович вчера вспомнил и доложил. Разрослась, шире некуда, говорит, дважды замужем была, мужей своих или обжирала, или вообще сожрала, точно тебе говорю. Сейчас разведена, бизнесом занимается, джипяра у ней, вся в золоте, про Славика спрашивала, чего он и как. Давно не видела. Так что это не она. Если ты о ней вдруг ночью думала.
– Мене лихоманить. Ох, недовго вже чекати залишилося, зараз він прийде їсти, у нього в шлунок вмонтовано годинника та будильника.
– Лучше бы в голову это всё себе вмонтировал, ленивое чудище. А ты – известная жопотруска, закажи себе суп с фасолью, стоит столько, будто эту фасоль колибри опыляли.
– Навіщо мені цей суп? Я не люблю квасолю, від неї обдимає.
– Во-во! Пробздишься – тебя сразу и попустит, страх выйдет, на человека будешь похожа, вон официант на тебя как смотрит, вилку два раза уронил, нож – чуть полчлена не срезал. Думает, сейчас она тут у нас и помрёт, а мне возись потом с труповозками.
Під час цієї світської балаканини зайшов Славік, озирнувся, нікого не побачив, на нас уваги не звернув. Пріорітет старості в тому, що усі старі для молодих на одне лице, навіть ті, що готують для тебе грушево-горіховий пиріг. Я засльозилася, стало прикро. Зойка відразу наступила мені на ногу, я заквилила, кістка різонула болем.
– Рот закрой, сучка! – пожаліла мене Зойка.
Славіка офіціанти знали, він навіть у меню не дивився, замовив собі обід. Мене це втішило, не все так страшно, якщо мій хлопчик може їсти.
А потім ми побачили її, Зойка аж скривилася, я її розумію, адже нашим супротивником була не навісна Тася – до Славіка рішучо підійшла Віка Петрова. Чорт її забирай, звідки воно вилізло? Тася виявилася не просто ким завгодно, вона обрала жахливезне втілення – Віка Петрова, Матір Божа, заступнице, ми ж тоді ледве здихалися її. «Ого, ё-ё-ёп-папало-ногу», – донеслося з боку Зойки.
Ми не чули, про що вони говорять, – сиділи в іншій залі, але видно нам було все.
– Думали, что идём в театр, а пришли на балет, – прокоментувала Зойка.
Віка Петрова жестикулювала, окремі голосні долітали до наших вух, помітно було, що Славік не в захваті від цієї бесіди. Раптом з’явився звук.
– Як ти не розумієш, саме зараз я не можу тобі допомогти. Та й зрештою, чого б я мав це робити? – Виявляється, коли Славік встає, ми починаємо його чути.
– Слушай, а что, это так сложно? Ну, скажи своим тёткам, что нужно меня поддержать. Пару вечеров, чтоб этот хмырь понимал, что я не в общаге живу, что у меня нормальная семья, брат – бизнесмен, тётушки приличные, опять же. Ти что думаеш, если б у меня был другой вариант, я бы к тебе обратилась? Да сто лет ты мне снился, козёл.
Віка Петрова супроводила ці слова дзвінким ляпасом, вона також встала, висока, струнка у чорній короткій сукні, у чорних замшевих чоботах на платформі, майже така на зріст, як і Славік.
– Приличные тётушки – это мы, что ль? Спасибочки. А про козла – справедливо. Она что, в трауре? Или попробовала элегантно одеться? – прокоментувала почуте та побачене егоцентрична Зойка, котра щоразу першою вихоплювала саме ту інформацію, що стосувалася її персони.
– Я хочу одружитися, я тобі сказав, і збираюся саме із цими «прілічними тётушками» та з мамою знайомити Аллочку. У мене це серйозно, а ти – тупо звалити за кордон хочеш. Я Аллі не брешу, вона прекрасно знає, що сестри у мене немає. Як і брата. Це я про всяк випадок тобі кажу, щоб ти не вигадала ще щось «геніальне». Що ти – мій брат, який змінив стать.
Я зойкнула, як почула, що він одружується, моє зойкання завжди оживляло Зойку, бо вона думала, що я звертаюся до неї. Власне, так воно і було. Не встигла я нічого додати, як Зойка подала голосовий сигнал. Здається, у мультиплікації про Мауглі саме так слон сповіщав про те, що у джунглі йде страшенна посуха. Зрозуміло, Славік повернув голову – подивитися, хто так реве, і впізнав нас.
– Ба? Тьотя Зоєчка? Що ви тут робите?
– Чекаємо випускників, – бовкнула я.
– М-м-м-м-м. Чиїх?
– Да хоть каких-нибудь. Хотели развеяться. Та неважно. Они не пришли. Зато вот мы увидели вас, надо же, какая неожиданная радость! – Зойка майстерно вміла переводити стрілки. На всіх годинниках, справжніх та уявних. Віка Петрова кинулася в атаку.
– Зоечка Никитишна, Варвара Сергеевна, как же я рада снова вас видеть! Ещё и живыми! Мне очень нужно с вами поговорить.
– Вітаю, пані Вікторіє. Слава Ісусу! Як ся маєте? – озвалася мстива та живуча Зойчина натура.
– Героям Слава. Хай Бог помагає, – Віка Петрова була з породи міцних горішків та ще міцніших іклів.
– Посидьмо, ви ж не попоїли як слід, а я вам розповім свою драму.
– Це без мене. Мені треба на роботу. Петрова, облиш моїх старих. Іди геть. Усе.
– Тоді ти не залишаєш мені вибору, можеш не сумніватися, що ця Алла про тебе буде знати таке, про що ти зараз навіть не здогадуєшся.
– Стерво.
– Теж мені новина. Слинько.
– То, что он – слинько, тоже не новость. Иди, Славушка. Мы с ней покалякаем самую малость. Из старушечьего любопытства.
Так Славік укотре самоусунувся, от вміє він утікати від проблем (і так, це, безперечно, моя провина).
Віка Петрова розповіла свою історію: із майором, на котрого вона проміняла Славіка, у неї не склалося, вірніше, спочатку начебто все було добре, а потім вона збагнула, що він жадібний і хоче сина. А Віка Петрова після трьох абортів мала сумнів, що вийме йому сина та на пузо покладе.
Після майора з нею трапилися інші яскраві історії. Якби Віка Петрова була художником – усі вони поглинулися б одним пурпуровим мазком. Та ще два аборти. Так чи інакше, вітчизняні мужики Петрову розчарували, можливо, здалися дуже плодючими, тому вона почала вивчати закордонні ринки. Там також не все було тихо й гладенько, але зараз вона знайшла цілком принадну кандидатуру. Голландця Йооста Ван Лоо. Зойка на це зауважила, що звучить він як китайоза, немилозвучне якесь ім’я. Йооста працює ювеліром (як Зойчин покійний Наум Львович, царство йому небесне, ласку Богородиці під світлу голівоньку), захоплюється мистецтвом, чудово знає англійську та російську мови, виступає актором-аматором у невеличкому театрику, де часто ставлять російську драматургічну класику.
– «За двома зайцями» нехай поставлять. Ти Проньку гратимеш. Але нехай назвуть це «За двома тюльпанами» чи «За трьома оселедцями», щоб їхні бусурмани зрозуміли, – порадила Зойка.
Чим мене завжди вражала Віка Петрова, так це тим, що у голові її було сито, котре пропускало до її мозку тільки те, що здавалося важливим виключно для Віки Петрової, аналогічне сито мала й Зойка. Тому Віка Петрова її явно інтригувала, я чула, як потріскують Зойчини кістки – вірна ознака того, що в організмі полихає пожежа, а Зойка підкидає туди галузки, мружиться та гріється, немов старий пес.
– Ми ж тобі нащо? Від Славіка чого хочеш? – запитала я, бо бачила, що Зойка хоче пригод, а це означає тільки одне: Віку Петрову в її авантюрі вона підтримає, отже, мені варто готуватися до гіршого.
– Розумієте, він нарешті прилітає у Київ, мій Йооста. Раніше ми тільки по скайпу спілкувалися, а мені й привести його нема куди. Моя мати померла, батько десь спивається. Та і в Росії він, ну ви знаєте. А я живу в общазі, кімната у мене така занедбана, наче там не гарна дівчина живе, а пияки з тарганами. У мене життя бурлаки, живу за сигналом, у шафі, крім форми, мало що є. Прокидаюся, йду на службу, повертаюся, розігріваю сосиску, жую, ковтаю чай, падаю спати. Ось ця сукня, що на мені, також уніформа: для побачень, похорон та весілля. І сплю як мужик, рівнесенько, ані ногу під себе не підтягую, а раніше ж підтягувала, зародком також не вкладаюся на правий бік, хіба що руки можу розкинути. Я ж не через спрагу збагатитися за ним іду, я хочу нормального чоловіка, нормального життя, так, я хочу достатку, але це похідне. Поїхати хочу звідси, жінкою бажаю себе відчути, набридло мені жити та поводитися наче мужик, тільки з цицьками.
Вражаюча промова.
– Але чого тобі треба від нас, хитра ти мавпа? – озвалася Зойка.
– Родини. Усього-на-всього – нормальної родини. Я сказала, що після розлучення чоловік забрав у мене все, тож я повернулася у рідний дім, живу у брата, бабусі та бабусиної сестри.
– І коли він приїздить? – приречено зітхнула я.
– За тиждень. У неділю. Але ж мені треба якось у вас обжитися. Можна я в суботу заїду? Я жити не буду, тільки речі свої залишу, розставлю, щоб в очі не кидалося – наче мене тут немає, кілька портретів у фоторамках, щоб не сприймалася як зайда. Він погостює день, а потім ми їдемо до Львова, потім – відпочивати до Ялти, хочу Батьківщину свою показати.
– Чого ж тоді батька під парканом не показати? Волгу, у Сочі якраз до Олімпіади готуються, – Зойка не була б Зойкою, якби не копнула Петрову.
– Ех, тітонько Зоєчко, Батьківщина вона ж не там, де твій батько під ногами валяється, Батьківщина навіть не там, де ти ходити навчилася, Батьківщина там, де ти на ноги встала. Хіба ні?
Я розчулилася. Помітно, що людина працює в МЧС або просто хвацька з народження, відразу цуп нас за роги і вже поганяє, реакція вражаюча, дивно, що вона посухи, землетруси та повені не зупиняє й не давить у зародку.
– Добре, заселяйся та залишайся на вихідні, якось витримаємо марку перед твоїм гостем.
Віка Петрова обійняла мене, притиснула до себе міцно і, певно, щоб не розплакатися, побігла у своїх справах. Ще вона забула заплатити за ланч та чотири кави з молочком. Імовірно, це задля того, щоб я нині повною мірою відчула себе Марією-Терезою.
Славік влаштував нам екзекуцію, коли почув, що ми погодилися підтримати Віку.
– Ви знудилися, вам пригод мало, набридло спокійне життя? Ба, я розумію, що на це повелася тьотя Зоєчка, але ти? Ти хіба не на моєму боці?
Я сказала, що завжди на його боці («Якщо твій бік здатний її витримувати», – додала Зойка), але ми хочемо, щоб Віка Петрова отримала своє, себто свого – ювеліра з Нідерландів, та подалася у далекі краї влаштовувати власне щастя без нашої присутності.
– Але я хотів запросити в неділю Аллу, щоб ви познайомилися! Що я маю сказати?!
– Славуша, чурбан ты неотёсанный, большая семья человеку дана для того, чтоб у него всегда были отмазки. А старухи постоянно болеют, у тебя целых две – чем не выбор? Скажи, что кто-то заболел.
– От уже дякую! Я сказав, що не буду їй брехати.
– Да неужели? Милый мой, доживёшь хотя бы до моего возраста, не говоря уже о Варкином, поймёшь, что касательно болезней ты не врёшь никогда! Дня не бывает, чтоб что-то не ныло, не тревожило и не болело. Я же не прошу врать, что у нас рак, Альцгеймера или ещё какая-то дрянь.
– У мене немає слів.
– То йди поспи, – не витримала я.
– Ба, ти думаєш, я зможу заснути?
Але він зміг. Я заглядала до його кімнати: накрився двома ковдрами, звісив одну міцну ніжку з ліжка, вона килима торкалася, але то його не бентежило, знай собі посопував. Це я знову не спала, нило тіло, боліла голова, я думала, що у нас залишилося два дні для того, щоб впустити Віку Петрову у свою душу, дізнатися про неї трохи більше, бажано – хорошого, і не ізганьбитися, приймаючи цього голландця.
У мене два терапевти. Один Зойчин, ресурс зі старих запасів записної книжки, він каже мені, що треба нести себе так обережно, наче я – кришталева ваза, мені навіть думати про це лячно, бо якщо ти кришталева ваза, тебе обов’язково хтось розіб’є, краще думати, що ти щось м’якіше, наприклад, подушка. Інша терапевт – наша районна, я її обожнюю, бо вона не задирає носа, не радить мені дорогущих ліків, натомість ділиться історіями й не втомлюється слухати мої. А ще вона легко сприймає людей та їхні жалі, їхній біль, їхні хвороби. Мені зараз потрібно саме це. І не сміється, коли я розповідаю, що лікуюся геранню. Вона каже, що я можу нервуватися стільки, скільки мені заманеться, зрештою, я не вагітна і не породілля, котра годує немовля. І що тут можна заперечити? Зойка вважає її балаболкою.
Славік переїхав до кабінету (того самого, котрий ми колись здавали Вікіному «одному мальчіку»), втягнув туди розкладне крісло й робив спеціальний вираз обличчя, коли зустрічався зі мною очима: підтискав губи, роздував ніздрі, нагадуючи мені Петра Першого.
Віка Петрова переїхала до нас у п’ятницю. Вона принесла старі фотографії (я не знала, що вона їх зберігатиме), де вони зі Славіком були вдвох, цього разу фото мали демонструвати сестринсько-братерську любов. Ще у неї була фотографія зі мною (Зойка увічнювати себе не давала, тим паче якій-небудь Віці Петровій: «ну-ка обломися»).
Петрова дрібними та не дуже деталями підкреслювала свою присутність. Тепер на неї можна було нарватися у ванній (пригадуючи того самого «одного мальчіка», мабуть, то було сакральне для неї місце, але приводів підозрювати Віку в сентиментальності у мене не знайшлося, хіба що кілька фотографій, однак тільки Боженько зна, навіщо вона це зберігала), у кухні, у кімнаті Славіка, котра перетворилася на кімнату Віки, у вітальні, на балконі, у шафах.
Вона уникала спілкування з нами, хіба що іще трохи розповіла про Йоосту та про свої очікування стосовно нашої поведінки. Славік сказав: у цій опереті він бере участь тільки через повагу до наших із Зойкою сивин, хоча він це нам не забуде.
– Ти ж забудькуватий, обов’язково забудеш, – прокоментувала його випад Віка Петрова і поцікавилася, що він «набрехав обожнюваній Аллочці».
Славік роздув ніздрі ще дужче, але відповів: Аллі він сказав, що раптом приїздять гості, тому він мусить перейматися ними.
– Вона це не зрозуміла, однак обіцяла подумати і спробувати зрозуміти.
– Це ж треба, яка шляхетність, я б тобі такого не подарувала, якби була на її місці, – зацінила позицію дівчини Славіка Петрова.
– А ти була. Правда, ніколи до цього місця не дотягувала, – відреагував він.
– А ти взагалі ні до чого не дотягував, кінчав на третій хвилині, але хіба це привід тебе зневажати, хіба це привід для поганих спогадів? – із цими словами Віка Петрова пішла в магазин, залишивши нас із Славіком червоніти. Я була схожа на буряк, Славік – на матрьошку.
Зойка не червоніла, вона уважно розглядала Славіка перед тим, як вимовити:
– Попробуй представить, что ты сидишь в засаде, твоё задание – выследить неприятеля и не выдать себя, и ты не имеешь права тут же выпускать очередь во врагов. Главное, потом не забыть, что у тебя автомат в принципе есть.
Зойка кашлянула, так вона виявляла свою делікатність, або не в те горло потрапили крихти із солоденької молочної грінки, якою вона смакувала.
Ну що ж, Йооста мені сподобався, від нього добре пахло, у нього була симпатична ямка на впертому підборідді, сірі веселі очі, червонувата шкіра та світле з рудинкою волосся. Він виглядав трохи розгублено, не знав, куди дівати руки, тому довго тримався за пакунок із подарунками.
Віка Петрова виявила неабияку увагу до гостя і від усіх нас подарувала йому збірку російських класичних п’єс.
Ніхто з нас не вмів вести світських бесід, щонайменше Віка Петрова, котра єдине, що робила, запитувала, чи нам зручненько, і усміхалася. Славік мовчав. На стіл накривала я, тому приймала компліменти і щодо запеченої грудки індика, і щодо маленької обсмаженої у кмині та кропі картопельки, і щодо бурякового салату, маленьких пиріжечків із кислою капустою та грибками, і щодо сирних паличок. Ще на них чекали голубці, вареники і мій традиційний грушевий пиріг.
Віка Петрова говорила російською, щоб Йооста щось розумів, я говорила українською, бо з російською у мене були проблеми (я просто не могла розпочати, певно, боялася, що тоді не зупинюся або що наді мною будуть насміхатися). Зойка поки що мовчала, виявляючи ввічливість (думаю, що вона вирішила: мовчання за цих обставин – це єдиний спосіб не зірватися й не нахамити). Але Зойчине мовчання ніколи не тривало дуже довго.
Віка Петрова вирішила вкотре похвалити моє куховарство:
– Ой, бабуля Варя, у меня дар речи отпал, как всё вкусно!
Зойка відреагувала миттєво:
– Внученька, дар речи не отпадает, это не клещ, он – пропадает.
– Ну, вы как скажете! Я думаю, что можно говорить и так, и этак, правда ведь?
– Так и с голой жопой можно ходить, кисонька.
Зойка старалася щосили, навіть усміхалася, після її слів Славік взяв пляшку із журавлиною наливкою (зі стратегічних запасів МЧС) та швиденько усім налив.
Я не можу сказати, що Зойці не слід пити, насправді її поведінка не дуже міняється, якщо вона вже пустилася у навіжений танок, зупинити її або заохотити до ще більшого неподобства – неможливо. Тепер вона взялася за Антона Чехова, котрого ніколи не любила, бо він для неї був подібний на «нарваного докторишку». А ще Зойка не схвалювала писання про звичайних людей, слабких, маленьких, негідних, жалюгідних; її велике хоробре серце прагнуло історій про героїв та подвиги, тому всіх літературних персонажів, хто ганьбив рід людський, вона легко відправила б на шибеницю.
Йооста спочатку ошелешено мовчав, але потім кинувся захищати Антона Павловича. Він казав про те, що люди – слабкі і що треба говорити про душевні муки, переживання, робити душевний розтин. Хто цим ще може займатися, як не справжній, тонкий та глибокий письменник?
Зойка сказала, що душевний розтин нікому не потрібний, від таких розладів ніхто не вмирав, крім відвертих слабкодухів, але на те вони і слабкодухі, щоб вмирати. «В свидетельство о смерти такое не впишеш!»
Я злякалася, що Йоосту може вхопити мрець, настільки він розбурхався. Про мерців розповідав Ємиш. Людина, говорив він, здатна так себе розгойдати, що енергію її може відчути який-небудь небіжчик, котрий пролітає повз, і тоді цей мрець людину вхопить. Зойка це звала «Сказание земель сибирских, лесов таёжных и малых шебутных народов ея». Вона діставала Ємиша запитаннями, навіщо тому мерцеві зв’язуватися з якимось кнуром із такою розхитаною енергетикою, навіщо тому мерцеві взагалі звертати увагу на телепнів, що продовжують нести свій хрест або півмісяць, адже для нього (мерця) благополучно чи ні, але уже все скінчилося.
Зойка мерців не боялася, воно й зрозуміло, я б на місці мерця ніколи не з’являлася там, де сяяла Зойчина аура. А коли вмираєш – точно стаєш мудрішим і не лізеш куди не треба.
Йооста вирішив, що слід виявити стриманість, тому відчепився від маленьких людей Чехова і почав розповідати про тюльпани. Ця розмова мені подобалася, а Зойці відповідно – ні. Я бачила: Зойка не насварилася в кайф, тому зараз може відбутися що завгодно.
Віка Петрова того не знала, однак інтуїція у неї розвинута добре, вона також непокоїлася і час від часу кидала погляд на набурмосену Зойку. Славік точно знав, що зараз щось буде, він сидів і усміхався. Я помітила: Зойка посилено думає, шкода, що вона майже нічого не знала про Голландію, Зойку не цікавили країни, із котрих вона не мала хоча б «малий гешефт». Можливо, на Зойчиному глобусі їх навіть не існувало. Вона тужила.
Саме в момент, коли хтось задзвонив у наші двері, а Славік підхопився, щоб відкрити, Зойка видала:
– Сыр ваш, голландский, у нас в Пирятине делают, так сущее говно!
На словах «сущее говно» до кімнати зайшли незнайомець середнього віку та чарівна юна незнайомка. Мені вона відразу сподобалася, Зойка не вірить, що є люди, котрі випромінюють світло («Светятся только облучённые»), вона принаймні такого не бачить, а я бачу. Від цієї незнайомої дівчини, від її хвилястого каштанового волосся, худенької, але округлої фігурки йшло світло, вона явно була короткозорою, однак окулярів не носила, вглядалася в усіх нас без напруження, лише з бажанням побачити.
Незнайомець сердито глянув на Зойку і сказав:
– Ми ще не настільки знайомі, щоб ви робили такі ґрунтовні висновки.
Зойка борги по собі не залишала:
– Говно всегда к деньгам.
– Славко, може, ти нас познайомиш? – усе-таки я була господинею цього дому.
– А, так. Ба, це – Аллочка, моя дівчина, а це – Олександр Миколайович, її батько. Це – моя бабуся, Варвара Сергіївна.
Я сказала, що мені дуже приємно. Зойка ніколи не говорила, що їй приємно, бо приємності вона не відчувала, кожне знайомство, якщо воно не відтворювалося в записній книжечці в дужках або не зароджувалося в дружніх суперечках та посиденьках, її дратувало.
– Це – моя тітонька Зоєчка Микитівна, а це – Віка, моя е-е-е-е… сестра та її наречений, пан Йооста. Він із Нідерландів.
– У них там сыр – сущее говно, – наполягала на своєму Зоя, непримиренна з тим, що Йооста перший раз її не почув. Але він не почув і цього разу.
Йооста поручкався з Олександром Миколайовичем та його донькою і сказав, що страшенно радий такому входженню у велику родину.
– Сестра? – розгублено запитала Аллочка, вона очей не могла відвести від Віки Петрової. – Я не знала, що у тебе є сестра.
– Я також не завжди про це знав, – буркнув Славік.
Ми не чули, як повернулася Наталя. Ми думали, що вона повертається наступного місяця, але жорстоко помилялися. Ось і вона. Трохи погладшала в талії. Зачіска каре, дорожні джинси, сливовий джемпер із гарним викотом. Вона не дивиться ні на кого, крім Аллиного батька, та промовляє:
– Так. Ясно. Яке славетне товариство. А ти що тут забув, щур?
Якщо Наталя буває емоційною, то це виключно агресивні емоції. Утім, називати батька нареченої свого сина щуром, навіть після Зойчиного «гівна» – це забагато.
Наталя впізнала Віку Петрову, однак збагнути, що вона тут робить, не могла, як і вирахувати, ким доводиться юна дівчина, яка тримає під руку щура, і що тут робить сам щур.
– Ма, це – Алла, моя наречена, а це – Віка, моя сестра, думаю, що ти її не впізнала, так давно не бачила, – Славіку було зле. Не знаю, що відчувають люди, крокуючи на ешафот, у Славіка почалося внутрішнє метушіння, нічого він не хотів сильніше, ніж втекти куди подалі від перебігу цих подій.
– Наталю Олексіївно, оце так сюрприз. Не знав, що В’ячеслав ваш син, але про наявність у вас доньки вперше чую, хоча що-що, а біографію вашу перечитував кілька разів, – висловився батько Аллочки.
Наталя махнула Славіку, кинула рятівний круг, попросила принести їй стілець.
– А це не моя донька, Щур, це – донька мого чоловіка, батька Славіка.
– О, – відреагував Олександр Миколайович.
– Ма, я бачу, що ти смикаєшся, він щур, звичайно, у багатьох розуміннях, але передовсім це його прізвище. Такий собі Сашко Щур до ваших послуг, – Наталя виявила спостережливість, вирішила мене заспокоїти.
– А вони хіба не однолітки? – продовжував допит Щур, вказуючи на Віку та Славіка.
– Однолітки, – підтвердила його версію Наталя. – Бач, я відбила свого чоловіка у матері Віки, коли вона була нею, Вікою, вагітна, не завжди я залишалася такою розмазнею, щоб вкладатися на спину, вмирати й дозволяти по собі топтатися.
Я вирішила, що треба розрядити обстановку, тому лагідно подивилася на Аллочку, сказала, що вона – красуня (бо так, їй-богу, й було), і запросила присісти біля мене.
– Чим ти займаєшся? Нам Славік нічого не розповідав.
– Я працюю в одній міжнародній організації, навіть не знаю, як пояснити, чим я там займаюся, воно не дається до зрозумілих пояснень.
– Что, просто жопу весь день просиживаешь? – Зоя у своєму репертуарі.
– Ні, не весь день. Я часто їжджу у відрядження та і взагалі ходжу. – Аллочка – молодець. – Я закінчила факультет міжнародного права, – продовжувала дівчина.
– Туда поступают только затем, чтоб родителей от важности разорвало, – невгамовна Зоя Микитівна.
– Знаєте, дешевше бомбу підкласти, – спокійно дала відсіч Аллочка. Але я не полишала намір змінити тему.
– Алла – яке життєрадісне, привітне, жіночне ім’я, – поділилася своїми враженнями.
– Да, Варвара. Не то, что твоё. Как будто кукушата жрать просят. Имя, которое орут птенцы, кукушата-орлята.
Славік засміявся, Йооста також зайшовся у реготі, що мене розлютило.
– А твоє, Зоє, таке ім’я, наче хтось комара прихлопнув. Зззззз-оййй-ййя.
– О, гляди на неё. Ты вставила челюсть? То-то я смотрю, неужто зубы появилися, откуда бы.
Наталя тим часом не відволікалася на наші розмови.
– Ма, пам’ятаєш період був, ви із Зоєчкою боялися, що я спиваюся? Можете помилуватися, через кого то все відбувалося, ось він, у всій своїй шаленій красі – Щур.
– Тату, у вас були стосунки? Чого ти мені не сказав? Славіку, ну, а ти чого мовчав?
– Я не знав! – вибухнув Славік.
– Не було у нас ніяких стосунків, – обурився Щур.
– Драма! Это есть прекрасная драма! Настоящий, крепкий, русский! – екзальтовано промовив Йооста.
– Ми – українці, – повернула до нього голову Наталя.
– Це ще драматичніше, – додав Щур.
Наталя почала пригадувати, як Щур все зробив для того, щоб вона не поїхала за кордон, як він протискував туди свого помічника, як нашіптував про неї різні мерзоти, як наполягав, що на посаді військового аташе краще виглядає чоловік.
– Ти взагалі уявляєш, як у нашому сраному міністерстві важко пробитися жінці? Будь-яка потолоч, навіть із дитячим пістолетиком у трусах, має перевагу.
– Наталю, я не в курсі, що знаходиться у твоїх трусах, але мені здається, що там – гармата.
– А ти уявляєш, як це неприродно ходити з гарматою в трусах? І подумай, чим мені довелося пожертвувати заради кар’єри, подумай, на що довелося піти?
– А чем ты жертвовала? – виявила зацікавленість Зойка. – Ты всегда делала то, что хочешь. Ты даже на диете никогда не сидела.
– Зоєчка, а ти впевнена у цьому? Що я завжди робила все, що хочу?
– Это, я так понимаю, ты намекаешь на то, что хотела с чурбаном этим ленивым сидеть дома, сопли ему вытирать, жопу подтирать, костюм мухомора на Новый год пошить, такого ты хотела, да? Ты хотела быть Варкой, что ли? Надо же.
– Ні! Я хотіла, щоб цінувалися мої знання, щоб мене поважали, а не обговорювали форму моїх сідниць. Щоб мене сприймали як жінку.
– Не пойму, чего ты бесишься: если их интересовала твоя жопа, они и воспринимали тебя как женщину, можешь не сомневаться.
На цих словах Зойки Щур почав реготати та нарешті всівся за стіл і змолотив кілька пиріжечків. І на здоров’я. Люблю, коли у чоловіків гарний апетит. Мені було шкода доню, я розуміла, про що вона каже, але також усвідомлювала, що вона навмисно перебільшує, розставляє спекулятивні акценти та й загалом поводиться як колишня Славкова маніпулянтка Тася, чим би вона тепер не займалася й де б не була.
Наталя нарешті помітила, що стоїть сама, по центру кімнати, наче новорічна ялинка на майдані, звернула увагу, що на принесений Славіком стілець всівся ненависний Щур і почав наминати пиріжки її мами, що Зоєчка, за котру вона готова була душу не тільки продати, а продати зі знижкою, її зрадила, тому вона обізвала нас усіх нецензурно й пішла курити на балкон.
– Віко, а чим займається ваш зі Славком батько? – запитав Щур, котрий вирішив, раз потрапив у гості, хоч і незванцем, то треба їсти, тому наклав собі на тарелю все, до чого міг дотягнутися.
– Він у Росії. Валяється під парканом, – перейшла на українську Зойка.
– Тітонько Зоєчко, ну навіщо ви так? Він – сценарист, дійсно, п’є, але творчі натури часто розслабляються саме так. – Віка Петрова демонструвала непересічну пам’ять, навіть я забула, що мій колишній зять робив вигляд, наче займається саме цим.
Йооста напружував слух, щоб розібратися у мові.
– Он расслабляется, чтоб не напрягаться, – додала пояснень Зоя.
– Это система Станиславский? – поцікавився Йооста.
– Не. Это система Забухало-Похмелевский, – скривила вуста в усмішці Зойка.
Віка Петрова закотила очі.
Я тримала за руку Аллочку, боялася, що вона не витримає та дремене геть. Бідна дитинка – потрапити у такий гармидер. Долоня її була м’якою та сухенькою, вона не боялася й не переживала, взагалі вона навіть не дослухалася до розмов, а роздивлялася букет айстр, бузкових, синьо-пурпурових, червоно-багряних, білих та ніжно-золотавих, що ним було прикрашено стіл. Час від часу вона ніжно дивилася на Славіка, мені ставало від цього щемко, і раптом я збагнула, що наречена мого онука – вагітна.
Саме так. Тільки вагітна жінка відсовує усі неприємності (наче вже це чарівне пузо затуляє все несуттєве, зайве), не звертає уваги на перешкоди, принаймні на ті, які не можуть кардинально зашкодити її майбутньому материнству. Не здивуюся, що споглядаючи барви айстр у букеті, вона обирає колір для возика своєму немовляті.
Вона нічого не їла, я подумала: у бідної дитинки токсикоз, аж раптом збагнула, що тримаю її за праву руку, тому дитині залишається слину пускати, а сміливості вивільнити долоньку з мого ціпкого старечого полону в неї немає.
– Що тобі покласти, Аллусю? – схаменулася я.
– Індички, якщо можна.
Ласочка моя, та я покладу тобі все! Життя своє розкладу на твоїй тарілці.
Я так боялася. Пресвята Богородице, як я боялася, що піду з цього життя і не побачу, не дізнаюся про те, що у мене є правнук або правнучка. Не занурю свого старечого носа в пухке та тепленьке, як дріжджове тістечко, що піднялося, тільце. Не запарюватиму чебрець для ванночок. Не співатиму колискових, не переказуватиму легенди величних сосон далекого Сибіру, де почалася Наталя. А якби вона там не почалася, ніколи б не розпочався Славік, а якби не розпочався Славік – могла б закінчитися я. Правда, Зойка б цього не допустила. Вона зараз бачить, як я розм’якла, і думає: чого б це? Адже навіть із такими «люлюшницами», як я, розм’якшення також не відбувається без причини…
У вирі своїх пелюстково-колискових думок я все-таки помітила, як Щур підвівся та приєднався до Наталі на балконі, не знаю, про що вони говорили, я бачила тільки, як злітають підкинуті ними недопалки та летять униз, мертве і шкідливе, на ще зелену траву. Я думала, що їй було б легше пробачити його, якби він зрадив, кинув, поглумився над її жіночою природою, якби був колишнім коханцем, а не колегою-супротивником. Вона вміла пробачати чоловікам, котрі виявляли слабкість, коли закохувалися або захоплювалися нею. Але пробачення того, хто її переміг, хто виявив силу (і неважливо, якими він скористався методами, був підлотою чи лицарем), давалося моїй донечці важче.
Сашко Щур, на думку Наталі, був улюбленцем долі та майстром підпільної, підкилимної боротьби. Він ніколи не конфліктував напряму́ (на відміну від Наталі, котра не латала скандальні дірки, а виставляла голе тіло на людський суд), діяв крадькома, тому не мав жодного шансу сподобатися моїй доні. Він умів виплітати інтриги й пишався цим, вважаючи, що то не вада, а перевага будь-якого дипломата. Він грав за правилами протоколу, але загравав із тими, хто цей протокол порушував.
Наталя, котра вирізнялася недовірливістю до людей та несприйняттям чоловіків, не могла повірити та прийняти, що цю людину вона вже впустила в наше життя. До свого життя, до життя свого сина.
Вона казилася від того, що він, маючи тільки один козир на руках (власну доньку), переміг, здолав її упередження, зробив так, що навіть із минулим, котре Наталя нікому не пробачала, вона має миритися, спантеличена своїм материнством. Якби Славік зараз перебував поруч – вона б надавала йому ляпасів як навіжена істеричка.
Я щиро сподівалася: ця ситуація навчить її гнучкості, усе життя я непокоїлася, що моя тверда та неповоротка доня зламається, розлетиться на тріски і згорить.
Віка Петрова тихо повідомила: вони з Йоостою вже вирушатимуть на вокзал. Я також шепотіла, усім здавалося, що головна сцена зараз відбувається на балконі, а ми або глядачі, або перебуваємо за лаштунками, або застигли на малій сцені та чекаємо, як нас означить хтось із освітлювачів. Не знаю, чи цього Віка очікувала, коли просила нас утворити родину для неї, але мушу визнати, що ми не фальшували, крім побрехеньки про спільного батька Віки та Славіка, наша поведінка була абсолютно такою, як зазвичай.
Славік схаменувся, виявив братерську любов, викликав таксі. Допоміг із валізами й сумками, поцілував Віку в лоба, пригорнув на мить до себе та побажав щастя. Я за цим спостерігала з вікна, як завжди, коли чекала на повернення мого хлопчика з роботи. Ось він підняв своє личко та підморгнув мені, я не могла того бачити, але була переконана в тому, що він саме зараз торкнувся моєї душі.
Зойка не знала, чим займатися, жодної людини, котру б вона хотіла пожувати, насадити на своє ікло, за столом не залишилося. Алла на правах майбутньої родички також вийшла проводжати «сестру Славіка». Це Зойку веселило, але не настільки, щоб усіх здати та послати в жопу. Вона сумувала, Зойка ніколи не додивлялася до кінця фільм, не дочитувала книжку, тому й зараз вона кивнула мені, поклала до кишені кілька пиріжків та пішла до себе.
Поночі до мене зайшла Наталя. Щемка та юна у своїй коротесенькій сорочці з прозорого батисту. Така дівчача, безпосередня, маленька.
– Ма, як навчитися прощати, як навчитися скорятися? Ти це вмієш робити, Зойка – ні, але ви ж вижили, розумієте одна одну, підтримуєте. Як вам це вдалося, чому я зовсім не можу попуститися? Чому я не можу дати попуститися іншим? Що мені заважає?
Я не знала, що відповісти, якби я вміла все пояснювати або хоча б посилати всіх у жопу, як то вміє Зойка, але я не мала такого хисту. Тому просто посунулася ближче до стіни, щоб моя дитина вклалася поряд, притулилася до мене твердою, але такою беззахисною спинкою; мені здалося, якщо вона зрозуміє мене та вкладеться поруч, їй стане трохи легше жити. А чого мені ще бажати? Ось вона лежить, така тиха, майже сонна, дозволяє себе голубити, ніжити, не сахається, коли я гладжу її волосся, не пручається й не відштовхує мене. Здавалося, що я ніколи цього не дочекаюся, і ось ця солодка та гірка материнська влада розтікається усім моїм немічним тілом і, можливо, дає дитині най не зрозуміти, але прийняти життя таким, яким воно є, та відчути: ти не сама.
– За що мені такі муки? – запитувала Наталя, наче народжувати випало саме доньці. – Якби я працювала у посольстві, це начеб мене не стосувалося, але – ні, я повернулася до праці у цьому жахливому Міністерстві, мені підсунули Щура у свати, я мала терпіти тамаду на весіллі власного сина; ще й на довершення маю стати бабусею, казна-що. Славік знизував плечима та пошепки говорив мені:
– Через народження нашої дівчинки у маминому департаменті уже полетіло кілька голів, а скільки ще полетить…
Наталя трималася за голову:
– І все це на мій ювілей. У п’ятдесят п’ять років ти отримаєш у прижиттєві та довічні супутники кілька незнайомих людей, ще й малятко. Жах. Жах!
– Ма, малятко виросте, – заспокоював матір Славік. Вона тільки зиркала на нього, цілком у Зойчиній манері.
Я лише посміювалася, пригадуючи, що на моє п’ятдесятиріччя Наталя подарувала мені свою вагітність, своє весілля, свої клопоти, і я була щаслива. Зараз я сповнена впевненості у власному тодішньому щасті. Як воно виросло, моє щастя. Велике, незграбне, мокророте, що готується стати батьком. Ну як готується, просто приймає це без особливого напруження, гордощів та нервів.
Щур сприймав усі події філософськи, для своєї доні він не пошкодував нічого, вона обстежувалася у гарному медичному центрі, забезпечувалася усім належним, власне, в Алли була можливість народжувати за кордоном, але вона відмовилася. Не з почуттів патріотизму, у цьому намагався переконати мене Славік, а з точки зору прагматичності та комфорту.
Щур рвучко увійшов у дідівство, він уже був дідом, вибирав в Інтернеті британські вдосконалені візочки, замовляв необхідні вітаміни для молодих мам, склав і розіслав друзям молодят список подарункових бажань, себто того, що вони хотіли б отримати для своєї крихітки.
Зойка від процесу виношування та народження дитини усунулася. Вона не наполягала на тому чи іншому пологовому будинку і навіть не зателефонувала мені, щоб запропонувати акушерів зі свого записника. Вона образилася. Зойці важко було пускати у наше життя іншу людину, і якщо зі Щуром вона почувалася вільніше, хоча її непокоїло його вдівство, але вона могла шпигати його без докорів сумління, то вагітну Аллочку шпигати було намарно (а Зойка намагалася!). Аллочка була спокійною, наче слон, інколи просто опускала голову та підхоплювала Зойку на один зі своїх слонячих бивнів. А тоді погойдувала, думаючи, що приспить Зойчину агресивність, але Зойку від того нудило.
А я пригадувала всі народження. Наталчине, коли у мене відмерзали ноги, а всередині все палахкотіло, повітря смерділо смаженою рибою та ладаном, на сусідній кушетці Зойку звільняли від геморою, і вона сказала мені: «Меня в тот день избавили от геморроя, а Варка получила геморрой на всю свою оставшуюся жизнь». Сказала, однак розділила цей «геморой» зі мною і плекала його все життя.
Потім пригадала пологи Наталі, як вона страждала, як їй було важко, як молоденька сестричка, котру Наталя залякувала сповненими ненависті до чоловіків промовами, мастила зшиті розриви зеленкою і дмухала на них, щоб Наталі не було боляче. Боляче, однак, було, та було й зворушливо. Яким великим, круглим народився Славік, як ми обирали йому ім’я, згадували святці, як я просила для нього і для моєї доньки усіх Божих милостей.
Зараз Славіку запропонували народжувати разом із Аллочкою. Певно, вирішили, якщо він навчився тужитися та дихати, то повинен впоратися і з пологами. Славік категорично не хотів цього (я не сумнівалася в його боягузтві, з іншого боку – це була не його атака, він міг відсиджуватися на зручненькому стільчику і прийняти на руки те, що залишиться після бойовища – доньку). Він сказав, що боїться крові. Аллочка тільки зітхнула.
– Я можу тебе підтримати, – тихо запропонувала себе я.
– Ну ні, хай знає і відчуває, що він мене кинув, – і я зрозуміла, що маніпуляціям Тасі далеко до ніжної Алли, котра заводила спеціальний пульт для Славіка з усіма необхідними для комфортного життя кнопками.
Правду кажуть, якою б не була бабуся, але якщо хлопцю не вистачатиме матері, за дружину він візьме ту, котра нагадує матір, однак приділяє йому увагу, цікавиться його життям, карає та заохочує до усього, чого він був позбавлений у дитинстві та юності. Певно, так влаштовані чоловіки, можливо, й ми, жінки, мені важко судити, бо я не знала свого батька, майже не знала свого чоловіка і ледве пам’ятаю матір. Чого мені не вистачало у цьому житті? Мабуть, практичності, рішучості, твердості, цілеспрямованості (хоча наче все це у мені було, можливо, не у тій кількості, адже живуть якось люди з меншою кількістю гемоглобіну в крові, інколи почуваються недобре, але у цілому можуть витримати все, ось так і я, цілком здатна жити з мінімумом практичності, особливо якщо цією практичністю з тобою готова поділитися інша людина). Зойка. Стара бруква, ёп-п-папа-л-ло-ногу. До речі, цій примовці її навчив один північний рибалка, нічого після нього не залишилося, ні імені, ні фотографії, тільки ось це: «ёп-папало-ногу»!
Нам стільки років, що у те неможливо повірити навіть тоді, коли роздивляєшся себе в люстро. Бо ми там бачимо незнайомців. Колись я починала збирати некрологи, котрі стосувалися моїх відомих однолітків (акторів, режисерів, спортсменів, політиків – тих, ким цікавиться наша преса), які хворіли та йшли. Вони йшли, а я залишалася з усвідомленням того, що незабаром піду і я. Зойка знайшла цю папку і довго мене сварила, як тільки не називала. «Я готова терпеть в твоём доме эти божьи твои цветочки, тьфу, но не собираюсь терпеть тут филиял Новодевичьего кладбища! Убери немедленно! Чего удумала, ёп-папало-ногу».
Чи боюсь я смерті? Так. Я така прихилиста людина, чим довше живеш – тим важче прощатися із цим будинком, Наталею, Славіком, Зойкою (не уявляю, як можна жити деінде без Зоєчки?). Я поливала квіти, на мить заплющила очі й подумала, що ось так колись хтось поливатиме і мене…
Дзвінок.
– Ты? Погляди, кто за твоим окном с лейкой вместо головы прохаживается! Дрыхла небось? Писюха у нас родилась! 3 400, 53 сантиметра. Чего у тебя с мобилкой? Наташка дозвониться никак не может. Короче, ты покудахтай и вызывай такси, сейчас к тебе подойду и поедем в роддом.
Таксі я викликала, однак перед тим до мене додзвонився Славік:
– Ба, слухай, а у мене донька!
– Вітаю, мій соколику, як ти? Як Аллочка?
– Та все добре, лікарі кажуть, без ускладнень, утрьох чекаємо на вас. Щур із мамою вже їдуть.
– Ми із Зоєчкою також вирушаємо, тобі чаю міцного трав’яного привезти?
– Звичайно, привозь! Клас! Ще б молочка з цукриком. Ба, тут така справа. Ми з Аллою подумали, ми хочемо назвати малу Зоєю, Зойченятком. Ти ж не образишся, га, ба? Щур перевірив в Інтернеті, нині й іменини!
Він усе запитував, чи я не ображуся, а я не могла відповісти, бо такий уже мій організм – я або посміхаюся, або розмовляю. Звичайно, що сьогодні іменини Зойки, тому ще вранці, не зважаючи ні на що, я намастила кремом коржі Зойчиного улюбленого медового торта з мигдальними горішками, який випікала поночі, допомагаючи своєму безсонню взяти черговий раунд у сну.
Я визирнула у вікно, побачила Зойку ще здаля – зараз, позбувшись катаракти, я напрочуд добре її бачила (свят-свят-свят!). Ось вона повернулася до двірника, Миколи Тарасовича, свого довічного суперечника й приятеля, показала йому дулю, певно, попросив «гривночку на опохмєлочку». Вона наближалася, я бачила, що Зойка шкіриться, світить діркою між зубів – учора вибила семиренкою зуба-розхитанця, на старість зуби знову перетворюються на молочні та програють війну твердим яблукам. Зойка йшла й усміхалася, а значить, точно знала, стара бруква, як назвали Славкову малу.
У моєму віці майже все дається тяжко: сон, рухи, спогади, дихання, мрії та сподівання. Але щасливою бути легко, легше, ніж в юності. І я зараз щаслива.
Втільте у життя свої п’яні обіцянки на тверезу голову.
Це навчить вас тримати язика за зубами
Усі дати, назви, імена та обставини вважати виключно вигадками Авторки, які не мають нічого спільного із реальністю.
Я з дитинства ненавиджу англійців. Тобто не зовсім ненавиджу, просто мені здається, що вони завжди щось до мене мають, прискіпливо ставляться до усіх моїх дій, навіть найневинніших; їм не подобається моє виховання, не подобається, як саме я вживаю їхній традиційний чай. Вони обурюються з того, що я не витримую навіть запаху вівсяної каші, а про те, що її треба їсти, – і думати не можу, інакше зіпсую собі весь ранковий настрій.
Я не опанував мистецтво верхової їзди. Я не вмію носити циліндра. Часто не маю в кишені носовика. Та що там, я взагалі ніколи не маю в кишені носовика. Така поведінка, як на англійців, до добра не доведе. Це сором: не мати при собі носовика. «Зараз пошматую на англійський стяг», – ось що мені постійно кортить їм сказати. Я їх дратую, тому вони дратують мене. Можливо, у такому протистоянні за схемою «я версус англійців, англійці версус мене» винна моя мати. Це вже я трохи кокетую. Насправді впевнений, що саме вона, моя свята матінка, у цьому винна, ну ще, може, Стариган Хем, то такий, але про нього трохи згодом.
Моя мама, заслужена вчителька англійської мови, котра у своєму професійному англійському світі відома тим, що винайшла нову хитру методику, яка має допомогти дітям (бідні діти, у наш час їх постійно змушують вчити іноземні мови) краще опанувати англійську граматику. Скільки я її пам’ятаю (звісно, маму, а не граматику, граматику я не те що не пам’ятаю, я її ніколи й не знав), вона завжди була й залишається прихильницею постаті та творчості Старигана Хема. Це такий видатний американський письменник. Якщо ви є культурною людиною, яка народилася у добу технічного прогресу і яку не минули одна чи дві культурні революції, то ви не можете не знати про Ернеста Гемінґвея. Саме так звати Старигана Хема. Такий собі Ернест Гемінґвей. От уже ті американці. Понавигадують бозна-яких імен. Але якщо ви цього не знаєте, то, як на мене, це невелика біда; як на мене, це навіть не вада, це характеризує вас як оригінальну та щасливу людину, людину не без шарму.
Стариган Хем був маминим Богом. Напевно, для мами він був навіть більше, ніж Бог. Я роблю такий висновок із того, що Бога вона згадувала набагато рідше. Стариган Хем у такий спосіб допомагав моїй матері дотримуватися заповіді «Не згадуй ім’я Господа нашого всує». Цікаве слово «всує», як на мене, мій погляд сучасного, вільного від комплексів чоловіка, у слові «всує» прихований сексуальний підтекст. Тут багато чого залежить від наголосу. Я давно підозрював, що Бог – найвідоміший жартівник у Всесвіті. І все моє подальше життя переконує мене у цьому.
Але повернімося до моєї мами. Мама назвала мене Ернестом. Не треба натякати на честь кого? Вона ніколи не скорочувала моє ім’я, наприклад, до Еріка, хоча всі її/мої знайомі робили саме так. Мені подобається ім’я Ерік. Є в ньому щось привабливе, щось таке, що дуже мені пасує. «Ернесте», – гуркотіла моя мати, відверто смакуючи оте саме «р». «Ер-р-рнесте». Мама примушувала мене вчити англійську мову, любити яйця, зварені «у мішечку» (це, напевно, тому, що більше нічого вона готувати не вміла й не мала до цього жодного бажання). «Ер-р-рнесте, припини викаблучуватися перед дзеркалом. Ти вивчив паст перфект, мій друже? А презент контініус? Ти зробив вправи, ти вивчив неправильні дієслова, сину?»
А я дуже любив викаблучування перед дзеркалом, на відміну від сумлінного виконання англійських вправ. Я викаблучувався голим або у яких-небудь чудернацьких лахах, вигадував собі ролі та знаходив підходяще вбрання. Я відпрацьовував ідіотський вираз обличчя, примоцовував щось на голові, наприклад, кудлатого капелюха. Мама зривала капелюха, срібні персні з величезними каменями, заламувала свої смагляві руки. Під час цього різкого руху, коли персні з гуркотом летіли на підлогу, мені здавалося, що моя тендітна мама от-от перетвориться на боксера середньої ваги й саме зараз, без зайвих слів, завдасть мені якогось знаного боксерського болісного удару.
Я відмовлявся вчити англійську, бо ненавидів цю мову, до того ж я ненавидів англійців, американців, усіх носіїв цієї мови, у тому числі й найвидатнішого письменника ХХ століття Ернеста Гемінґвея, на честь якого мене назвали. Можливо, я був роздовбаєм. Цілком можливо, але я не буду з піною у роті відстоювати версію щодо свого роздовбайства. Думайте, як хочете. Коли вам узагалі кортить про мене думати.
Однак, якщо замислитися над тим, що я вже встиг повідомити, можна дійти висновку, начебто я закидав Ернеста гнилими томатами чи навіть тухлими яйцями. Тепер треба віддати Ернестові трохи належного. Не дуже багато, але дещо треба віддати. Інколи Ернест допомагав мені зрозуміти, який у мами настрій. Коли вона залітала у кімнату, викрикуючи «Свято, яке завжди з тобою!», я розумів, що день у неї складається вдало, тому, можливо, вона не буде чіплятися до мене: зробив я уроки чи ні. А ще, ймовірно, візьме мене в суботу до театру, а в неділю – до бабусі. Коли ж мама волала «Прощавай, зброє!», так, що літера «з» каменюкою відлітала від її зубів, то я здогадувався: вона полаялася із завучем чи директором, чи якоюсь учителькою, а можливо, із продавщицею у нашому гастрономі. Мама відрізнялася вмінням сваритися з незнайомими людьми, близьких вона просто знищувала. У неї був безжалісний та невгамовний язик. Я хочу сказати, що вона завжди мала на прикметі особу, з якою не завадить трохи полаятися з користю для маминого здоров’я.
Варто наголосити, що мама пробачила б мені, якби я забув про день народження бабусі або навіть про її день народження, але ще з отакенького віку я мав чітко знати точну дату, коли народився клятий Стариган Ернест. Я й тепер це пречудово пам’ятаю, а от таблицю множення, порівняно з датою народження Хема, пригадую ледь-ледь. Єдине, що залишилося в пам’яті щодо таблиці множення, – це ті приклади, які помістилися у пісеньку «Дважды два четыре, дважды два четыре, это всем известно в целом мире». Пісні я хапаю на льоту. Більшість людей після цієї моєї заяви кажуть: «Краще б ти запам’ятовував на льоту щось інше». Зазвичай я вдаю, що недочуваю або не зовсім розумію, про що йдеться. Про що це ви, га?
Отже, дещо про Ернеста. Було б нечемно стільки теревенити про нього й забути повідомити його біографічні дані. Ернест народився 21 липня 1899 року в Оук-Парку, штат Іллінойс, США. Усі мамині знайомі милувалися, коли такий трирічний янгол, як я, хитаючись навшпиньках у центрі килима, виразно розповідав біографію Старигана Хема. У дорослих такі дивні забавки. Що у моєму виступі було кумедного? Нудота. На мій погляд, самісінька нудота. Як узагалі можна милуватися тим, що якесь мале патякало у деталях вантажить тебе, дорослу, зморену працею людину, біографією нікому не потрібного американського письменника? Важко зрозуміти логіку дорослих.
Судячи з дати народження Ернеста, він був Раком. Моя мама з’явилась на світ 21 червня, за місяць до дня народження Ернеста, тобто, відповідно до класичних астрологічних карт, вона була Близнюком. Та що там, моя мама була типовим Близнюком, у неї настрій змінювався сто разів на день, але вона вважала себе Раком. Воно й зрозуміло – це поєднувало її зі Стариганом Хемом. Я ніколи не говорив із мамою про її приналежність до табору Близнюків, тому завдяки своєму вмінню тримати язика за зубами цілком спокійно дожив до своїх двадцяти дев’яти років. За чим поки що не шкодую.
Якби Ерні не був Раком, то я зробив би з нього Рака, коли б моя воля. Маю на увазі, що перетворив би Старигана Хема на Рака в суто астрологічному сенсі. Мені здається, Рак – найкращий знак не лише для Ернеста, а й для усіх носіїв англійської мови. Ненавиджу цей знак, на мій погляд, усі Раки легко пасталакають англійською, усі вони тюхтії, схильні до розпачу, сліз та каяття. Це ж ким треба бути, щоб усе це спокійно терпіти? Особливо оте каяття. Треба бути іконою. А мене ніколи не приваблювала роль ікони. Бо вона мовчазна, велична і терпляча. Тому я спілкуюся переважно з представниками більш нахабних, але менш схильних до скиглення знаків Зодіаку. Як на мене, то краще ототожнювати себе зі стіною ліфта, на якій надряпано простого, мов стусан, матюка, ніж відчувати себе святою іконою, котра чула стільки фальшивих покаянь, що остаточно зневірилась у людстві. Якщо ти подряпана стіна ліфта, то нічого доброго від людства й не чекаєш, тобі не загрожує зневіра.
Коли мама схилялася до мене, щоб побажати доброї ночі, вона шепотіла: «На сон грядущий, малеча», – і лагідно посміхалася в очікуванні. Я так само мав їй посміхнутися і «вгадати» (тут я поставив лапки, бо, як на мене, вгадати чи не вгадати можна лише тоді, коли чуєш загадку вперше, а з кожним повторенням ця гра у вгадування перетворюється на ритуальний фарс), що «На сон грядущий» – це назва якогось геніального творіння Старигана Хема. От спритний усе ж таки стариган, писав лише геніальні речі. Утім, я любив мамині загадки, тому що вони стали звичаєм, традицією. Бо саме звичаї, навіть якщо вони дикі, брутальні, смішні чи незрозумілі для більшості сторонніх, роблять зі спільноти чужих людей те, що я називаю родиною.
Зараз я згадав про білих слонів. Білі слоники. Уся наша квартира була заставлена ними. Мені ці табуни слонів здавалися дивними, тому що моя мати терпіти не могла міщанства, а так само і його символів. Слоники були однозначним символом міщанства. «Сім слоників поставте на буфеті – і у вашій домівці запанує родинне щастя», – так казали люди, котрі любили усілякі забобони. Мама ненавиділа забобони, ненавиділа людей, що переймаються ними. Та й родинне щастя, якщо вже бути відвертим, не було їй до вподоби. Вона ненавиділа родинне щастя, бо ніколи його не мала. Важко любити те, чого не маєш, набагато простіше це ненавидіти. Відверто кажучи, важко любити й те, що маєш. У будь-якому випадку, ненавидіти взагалі простіше.
«В Ернеста є геніальне (!) маленьке оповідання про білих слонів, – замріяно казала мати, поліруючи тонкою шовковою хусткою чергове маленьке слоненя з порцеляни. – Тому у нас удома стоять ці слоненята, вони чудові, еге ж, мій друже?» Я тоді сказав мамі, що, як на мене, то це оповідання, власне, не про слонів, а про аборт. Про такий собі пересічний, можна сказати, побутовий аборт, а не про пагорби, схожі на білих слонів. «Яка ти зіпсована дитина», – сказала мама. «Ернесте, звідки у мене взялася ця дитина? Навіщо й за що ці муки?» – зверталася мама до стелі, ніби Стариган Хем ось так чув її краще.
Уже вкотре мама порушувала питання, те, що мене дуже цікавило й збуджувало, однак ставити його перед нею чи бабусею мені здавалося ніяково. Важко бути інтелігентною дитиною. Дуже важко. Я так само, як і Стариган Хем, не знав, звідки взявся у мами, жодної інформації про мого батька не було. Я нічого про нього не відав. Як і він про мене. У цьому, мабуть, і полягає гармонія. В обопільному незнанні.
Чому, власне, у моїй голові затовклися ці спогади про дитинство? Що спонукало мене згадати про те, що я ненавиджу англійців? А вже ненависть до англійців потягла за собою низку спогадів про Старигана Хема, маму і про моє дитинство золоте? Мабуть, це через те, що мене колола англійська шпилька. Саме англійська, ти бач! Це було неприємно, навіть боляче, крім того, змушувало мене крутити стегнами так, немов я був повією. Схоже, ця мала англійська потвора мстилася мені за ненависть до її англійських предків. Я смикався, наче наречена в радянському кінофільмі «Солом’яний капелюх», їй так само заважала гостра англійська шпилька. Англійська шпилька робила з порядної французької дівчини нервовий пошкоджений механізм. Це, мабуть, через те, що англійці ненавидять французів. Так було завжди, подумалося мені. В історії людства неодмінно хтось когось ненавидів.
Мене називають модником. Я дуже люблю епатувати представників людства. Власних громадян, іноземців і ще тих, хто «самі люди не місцеві». На мене повсякчас хтось дивиться. Інколи я думаю, що я досконалий і що на мене приємно дивитися.
Учора я надумав собі вбрання. Чорні вузькі штанці в мене були. Черевики з тракторною підошвою також. На ліжку чекала чорна шкіряна куртка, модна за часів співу бунтівника Віктора Цоя. «Перемен требуют наши сердца-а-а-а-а». Головним убором мені мала б служити бандана. Вона була така ж чорна, як моя рідна земля, на чорному тлі невідомий хлопчак недбало розкидав сірі черевики на тракторній підошві.
Чогось бракувало для довершення композиції, не вистачало металевого блиску. І я відразу згадав про англійські шпильки, бо вони дешеві, їх можна купувати практично вагонами, і це суттєво не позначиться на моєму бюджеті. До того ж ними можна обвішатися рясно. Так рясно, що аж…
І я поїхав їх шукати. Ви думаєте, що у наш кібернетичний час так легко знайти примітивні витвори радянської промисловості? Такі, скажімо, як англійські шпильки? А от і ні. Спочатку я подався до помпезних центральних магазинів – «Ґудзики», ще краще – «Європейські ґудзики», а ще є такий собі «Світ ґудзиків». Швендяв по них довго.
Коли я чую словосполучення «Світ ґудзиків», моя фантазія малює цікаві картини ґудзикового життя. Ось школа для маленьких ґудзенят, яких використовують для манжетів. Ось Інститут підвищення кваліфікації ґудзиків, там сидять сині та обтягнуті драпом набурмосені ґудзики, вчаться вирішувати важливі ґудзикові справи. Ось помпезна урочиста зустріч, на ній поважно виступають ґудзики-перли, клубні ґудзики та інші ґудзячі представники вищого товариства. Мені здається, що світ ґудзиків не є демократичним світом, скоріш за все, це буржуазне, таке собі замкнене класове суспільство, у якому не дуже люблять іноземців. З іноземців там лише англійські шпильки, ну, може, ще якісь запонки. У принципі, я мало знаю світів, у яких би шаленіли від іноземців.
Я так легко відволікаюсь від теми, жахливо, однак нічого не вдієш, бо це мені притаманно з дитинства. Отже, продовжуватиму. У якомусь центральному магазині я натрапив на шпильки зі слонової кістки, срібні шпильки і навіть шпильки з білого золота. Я відразу зрозумів, що це для мене занадто. На мій погляд, неінтелігентно обвішуватися золотими англійськими шпильками і в такому вигляді чимчикувати у метро, щоб уводити в ступор гегемон з електричок, державних службовців середньої ланки та офісних людей. Це не гуманно, а я вважаю себе гуманістом, ну, звичайно, не рівнею Камю чи там Сартра, але напрочуд гуманною людиною.
На огляд центральних ґудзикових магазинів я вбив півдня. Аж потім мене осяяла геніальна думка. Я згадав про галантереї. Ці невиразні крамнички все ж таки потроху ще де-не-де жевріють, на них можна натрапити у спальних районах, якщо ти непогано знаєш місто. Я знаю місто дуже добре. Якби ж воно мені ще й допомагало, це знання.
Галантереї, ці пам’ятки жіночих будуарів СРСР, досі існують, але чого там тільки не продають, у тих галантереях. Навіть алкогольні напої. Бігме, я сам купив там невеличку пляшечку такого собі рожевого «шмурдяку» (суміш підозрілої горілки з чимось, що вони видають за сік журавлини; тільки останній бовдур здатен повірити в те, що натуральний сік журавлини плюс горілка можуть коштувати трохи більше, ніж дві гривні, а щодо мене, то я давненько перестав вірити у подібні дарунки життя). Англійських шпильок я там не знайшов. Однак побачив шпильки жіночі – такі чорні металеві скоби, схожі на те, як перукар олівцем малює жіночу голівку з довгим волоссям чи як діти малюють гори. Про всяк випадок я купив собі три пачки. По 10 штук у кожній.
Аж потім припинив цю мандрівну кампанію «У пошуках втрачених шпильок» і вирушив на базар. Треба було відразу так зробити. Уже там я став власником чудових англійських шпильочок, купив у бабусі, котра спочатку роздивлялася моє довге волосся, приглядалася до шотландського кілту (це така чудернацька спідниця в червону, зелену та чорну клітину; можливо, занадто коротка для порядного чоловіка), а потім назвала мене «дорогенькою» та «онукою». Трохи принизливо для мене як для рятівника бабусі від зграй англійських шпильок, але хай. Якщо їй подобається, то чого ж.
Щасливо придбані шпильки я повтикав у вільному порядку вздовж чорних штанців. Вийшли такі цікаві, надзвичайно цікаві штанці. Пако Рабана (є такий чудопал зі світу кутюр’є, завжди щось вигадує: або одяг із консервних бляшанок, або щось ще більш відчайдушне) помер би від заздрощів, що не йому першому стрельнула настільки геніальна ідея.
Тепер я їду в метро. На мене дивляться люди. Я смикаюсь, тому що мене кусає якась підступна англійська шпилька, що розкрила свій металевий писок, – можливо, хотіла позіхнути чи щось бовкнути (я точно не знаю, які вона мала наміри, у мене немає часу здогадуватись щодо намірів англійських шпильок) і роззявила рота, а тепер не може закрити свою щелепу. Тому з горя покусує мене. Наче блоха. Я привертаю до себе все більше уваги. Доведеться вийти, люди бояться стати поруч. Думають, що я хворий або скажений. Вони знають про життя англійських шпильок набагато менше за мене, то що ж із них візьмеш?
Мені все одно, де виходити. Місто завжди пригостить питвом, їжею, музикою, де б я не опинився. Я добре знаю рідну місцевість, про це вже казав, тому знайти якийсь ґенделик для мене раз плюнути. Я навіть не прислухався до незадоволеного голосу метро-дядька, котрий проголошує, яка буде станція, кому треба поступатися місцем (начебто хтось на нього зважає, на цей вичавлений із космічного харчового тюбика голос), де буде перехід на іншу лінію метрополітену, що можна відразу побачити, коли вийдеш із метро на цій станції. От наприклад: «вихід до річкового вокзалу та фунікулера», котрий він вимовляє як «хунікулер». Я припускаю, що дядько говорить нормально, а це я так чую: «хунікулер», бо я зіпсований, мені часто маряться такі частки, як «бл», «пі», «ху» у звичайнісіньких літературних словах, ну, і все таке інше. Філологічні особливості сприйняття мови.
Голос дядька штучний, звісно, це запис, я знаю. Я ж не який-небудь тупий провінціал (це я для красного слівця сказав, бо не маю нічого проти провінціалів), я тут народився, корінний киянин. Голос дядька стає живим тільки тоді, коли якийсь незграба не відпускає двері. Мені важко собі уявити тверезу людину при здоровому глузді, котра чіпляється за двері вагона й не відпускає їх від себе чи себе від них. Прямо липне до тих дверцят, як до чарівного гусака з андерсенівської (чи кого це?) казки. Але голос оживає та басує (баритонує, тенорує): «Пасажири, відпустіть двері!» Інколи з «будь ласка», інколи без цього вияву формальної ввічливості. Як можна бути ввічливим із людиною, котра вчепилася у двері?
Я б волав: «Відпусти двері, ану, відпусти двері, козел!» Усім відомо, що потяги в метро курсують за точним графіком, зупинка на станції дві хвилини, це – щонайбільше, а я, водій, не бажаю ставати порушником графіка руху тільки через те, що якийсь козел щось має до дверей вагона. Я не хочу ганьбити славу метрополітену, котрий зарекомендував себе як найзручніший, найпотужніший, найнадійніший вид транспорту мого міста, тільки тому, що комусь, ти бач, закортіло не відпускати двері. У себе вдома не відпускай двері, козел!
Я так розпалився своїм справедливим обуренням, що не відразу почув це влучне слово «козел» стосовно до себе. Я вже виходив, уже було оте попереджувальне «обережно, двері зачиняються», і, мабуть, тільки тому вчасно не зреагував на «козла» у мою спину. «Козел». Так сказали про мене аж два дівчиська, мабуть, студентки, які хихотіли й продовжували розглядати мене й мої штанці у вікно.
В однієї з них були препогані зуби. Як можна в наше бурхливе століття, у добу зубних паст «три-в-одному», навіть у час «зубних паст для усього рота», а ще за шаленої кількості спеціальних антикарієсних жувальних гумок, до того ж у нашому європейському місті, де на один мікрорайон припадає щонайменше п’ять стоматологічних клінік (я колись рахував, п’ять – це середнє число, буває й більше), мати такі жахливі зуби? Та це неприпустимо для більш-менш освіченої людини. На її місці я дуже рідко розтуляв би рота. Хіба що під загрозою смерті. Не частіше. А вона дозволяє собі роззявляти пащеку, коли їй заманеться, еге. Інша волоока, симпатична. Закриває рота маленькою ручкою. Може, так само щось не те із зубами?
Я показую їм брутальний американський жест – використовується усього один палець із п’яти, що є на руці (американці дуже практичні. Те, що я ненавиджу їх, не означає, що не повинен користуватися надбаннями американського народу).
Я показав їм того пальця не з хуліганських мотивів (насправді мені здається, що найкращий хуліганський мотив – це циганочка чи, може, «Мурка» чи «Гоп-стоп», – такий уже я невиправний романтик). Я показав їм пальця із суто виховною метою, треба, щоб вони зрозуміли, поки ніхто не пояснив їм фізично, що поводитися з чоловіками слід обачно. Та й зі словом «козел» так само. За «козла» можна ще і як відповісти. Перед дорослими пацанами. Я їх попередив, цих двох дуреп. За образу чоловічої гідності можна отримати добрячих стусанів. Мій показаний палець – це всього-на-всього превентивний захід, натяк на те, щоб вони у подальшому контролювали власні слова. Ніколи не знаєш, на яке злісне лайно натрапиш на своєму життєвому шляху. Краще бути попередженим. Я завжди опікуюсь майбутнім інших людей, так уже влаштований. Але годі патякати, все, бувайте, я вистрибую в темряву. Ще побачимося.
Я сліпа не з раннього дитинства. Точніше так: я сліпа не з народження. Не знаю, чому саме з цієї фрази я почала розповідати про себе. Мабуть, тому, що звикла вгадувати в зрячих очах інших людей саме таке запитання. Найперше запитання. Воно виникає відразу після того, як люди розуміють, що я – сліпа. «Бідненька, як же це сталося?» – соло, дуетом, тріо чи хором, залежно від їхньої кількості, думають люди. «Бідненька сліпа дівчина, як їй кепсько жити у цьому жорстокому світі. Біда за бідою йде чередою». Від їхнього співчуття мені з кожним роком усе більше хочеться вити. Як собаці. Я люблю вити. Якщо вже чесно, то довше та голосніше за мене скиглить тільки сусідська німецька вівчарка з іменем зірки естради – Діана, котру тримає наш сусід, хронічний алкоголік, дядя Алік. Чудове та влучне ім’я для алкоголіка, чи не так? Батьки наче серцем чули, коли називали сина. А може, у такий спосіб запрограмували йому життя?
Діана здатна вити кілька діб поспіль, вона породиста сука і не дозволить собі випорожнювати кишечник та сечовий міхур у квартирі, де мешкає, але її ніхто не виводить «до вітру». Тому що дядя Алік також здатний по кілька діб валятися десь у кущах, п’яний як свиня. Він мочиться під себе й не переймається дрібницями, пов’язаними з правилами поведінки. Утім, у нього ніколи не було такого родоводу, як у Діани, тому він і дозволяє собі напиватися наче свиня. От якби він був бордоським догом, тоді, можливо, поводився б інакше. Хоча особисто я не поставила б на це останню гривню.
Чому так кажуть: «п’яний як свиня»? Жодного разу не бачила п’яну свиню (хіба що чула про таке в радянських та американських комедіях). Але це, може, тому, що я сліпа. Через те й не бачила. Жарт.
Я можу підвивати Діані лише тоді, коли я вдома. Коли не беру гітару, щоб вирушити на Андріївський узвіз і співати для туристів. Коли я вдома, то прокидаюся і, не вмиваючись, похитуючись на ліжку, по-товариському підхоплюю її виття. Відразу хтось починає довбати по стінах та батареях. Я ж прикидаюся перфоратором, наче десь роблять ремонт, а я – перфоратор. А перфоратору байдуже: подобається комусь його виття чи заважає. Йому, перфоратору, фіолетово, він нічого не чує, жодних людських обурень та стуку по стінах і батареях. Ще б пак! Так вити. І не можна нічого почути, до того ж, наскільки мені відомо, у перфоратора з дитинства немає вух. Бідненький глухий перфораторе.
Інколи мені здається, що для мене краще частіше залишатися вдома і вити разом із Діаною, – ці вправи-скиглення адекватно замінюють добрячий хоровий розспів. «Ма-ме-мі-мо-му, ма-ме-мі-мо-му». Наш хормейстер Жанночка мала жваві губи, тому за нею завжди було смішно спостерігати, тоді я ще могла це робити й була напрочуд спостережливою дитиною. «Я пойду гулять в поле на лужок, я сорву цветок, милый мой дружок…»
Я народилася зі слабким зором. Дуже слабким, але у той час це не здавалося настільки безнадійним. Мій зір добили звичайні хвороби, що на них, як правило, плюють і діти і батьки; не плюють на такі хвороби лише бабусі, бо вони (принаймні справжні бабусі) фізично не здатні плювати на хвороби онуків. Називаються ці недуги по-різному, але їх можна об’єднати в одну групу під кодовою назвою ГРЗ.
У роки мого дитинства у лікарів районних поліклінік це був найпопулярніший діагноз. ГРЗ. Бронхіти, запалення легенів, грипи, ангіни, застуди – усе це було нічим іншим, як ГРЗ. «Суворе і зле ГРЗ, що горло, дитино, твоє гризе». Справний вийшов віршик. Наче Корній Чуковський написав. Варто було б запропонувати його замість застережливого плаката перед педіатричним кабінетом.
Діти щиро раділи ГРЗ, тому що можна було не ходити до школи. Майже всі мої однокласники, за винятком відмінників та зануд, люто ненавиділи школу, до того ж прогулювати було модно. Діти провокували ГРЗ. Наприклад, мій брат Рудий (звісно, це не є його справжнє ім’я, а прізвисько, як у Леніна або в Емінема; Рудий настільки обережно ставиться до оприлюднення свого справжнього імені, що взяв із мене слово не кидатися ним, як м’ячиком для пінг-понгу, тому в моїй розповіді він буде Рудий) восени змочував холодною водою простирадло, голим замотувався у нього й виходив на балкон виглядати ГРЗ. ГРЗ потирало волохаті рученята, але не поспішало, бо розуміло, що нікуди Рудий від нього не подінеться, а помучити чеканням братика не завадить.
Судячи з частих навідувань мене з боку ГРЗ, я була для нього об’єктом обожнення. Ще б пак! Я годувала його смачним курячим бульйоном. Моя мати була впевнена, що курячий бульйон сприятиме одужанню. Я напувала ГРЗ чаєм із малиною, калиною, гарячим молоком із медом, содою та маслом (оце, до речі, рідкісна гидота, однак йому подобалося, але хто сказав, що наші з ГРЗ смаки мали б збігатися?). На десерт ГРЗ пропонувався лимон, нарізаний тонкими кружальцями, який морився не менш, ніж півдоби у цукровому сиропі. Мама ховала сльози, ГРЗ пригощалося, зір псувався.
Я тоді мало що розуміла, а може, і не хотіла розуміти, у дітей міцний нервовий імунітет. Але одного разу мене поглинуло сіре світло. Це так дивно, навіть сам собі не віриш, ти ще пам’ятаєш барви вечора, літніх сутінок, а радісний липневий ранок тебе зустрічає тими самими барвами, сонце не чіпає тебе осяйним промінням. Ні, не так. Воно ніжним дотиком торкається твоєї щічки, ти відчуваєш тепло, що йде від нього, щічка теплішає, але самого променя ти вже не бачиш, хоча розумієш: він ніде не подівся. Ти не віриш такому стану речей, струшуєш головою, намагаєшся придивитися, і – нічого. Темне марево. «Темрява – друг молоді» – за тих часів це був популярний жарт, а ще побутував такий: «“Да будет свет”, – сказал монтер и перерезал провода».
Мама не ховала сліз, бо розуміла, що я все одно їх уже не побачу. Вона навчилася плакати безгучно. Це був найстрашніший плач, плач без жодного звуку, плач без жодної надії.
Саме тоді я почала скиглити, а коли підросла і увійшла у смак, то й вити. Крок за кроком, завдяки візитам ГРЗ, моє вміння бачити стало нагадувати чай, який отримуєш зі старої заварки. Спочатку він темний, насиченого кольору, тепер (увага!) стару заварку не викидаємо, а знову заливаємо окропом, чай тьмяніє, знову заливаємо водою – він перетворюється на жовтувату рідину, ще раз заливаємо – і нарешті чай остаточно перевтілюється на воду. Прозору, як мамині сльози. Остаточна перемога води: 6.0, 5.9, 6.0, 6.0.
На відміну від Рудого, я не приховую своє ім’я, бо воно в мене має власну родинну легенду. Мене звати Міра. Переважна більшість людей упевнена: я – єврейка, до того ж колір мого волосся – рудий, що свідчить на користь семітської версії мого походження. Але це не зовсім так. Дехто впевнено пише моє ім’я як «Мірра», самочинно подвоює літеру «р». Таке свавілля насамперед демонструють спеціальні тітки (це не жінки, я наполягаю, що вони саме тітки), котрі працюють у різноманітних державних та комунальних установах і котрим довіряють (чи котрих зобов’язують) видавати, складати, друкувати, вимагати та інші «ати-ити-яти» якісь довідки. Усі різновиди довідок, квитанцій та форм. Коли людина доживає до дієздатного віку, вона змушена розпочати активне й довге спілкування з такими тітками і, відповідно, псувати собі нервову систему. Я називаю походи за довідками не інакше як «ходіння по суках», хай вибачить мені один із великих російських письменників Толстих, а також ті з тіток, котрі не є тітками.
Отже, коли я тільки розпочинала свій дев’ятимісячний марафон у череві моєї матері й здавалося, що до фінішу ще далеко, мій батько мріяв: у нього буде дівчинка. «Моя чаклунка, моя перлина, моя ластівка». Мій батько – дуже сентиментальний чоловік, але трохи не від світу цього. Мама називає тата Тюхтій (а згодом до неї приєднався й Рудий). Тому що батько любить м’ятися, ніколи не поспішає, усе плутає та забуває, така собі млява риба. Звісно, якщо можна уявити собі мляву рибу, котра постійно залишає у громадському транспорті та різноманітних установах і організаціях парасольки чи рукавички. Батькові завжди важко відразу сказати людям, що саме він чекає від них, що саме хоче до них донести і таке інше. Батько завжди чогось соромиться, навіть свого тюхтійства. До речі, у тюхтійстві він не винен, воно дісталося йому в спадок від його мами, надзвичайно делікатної пані, котра, коли чула фразу «Нахабство – друге щастя», – могла зомліти від обурення.
От і настав цей казковий червневий день. День мого народження. Я народилася гарненькою дитинкою, у мене були великі чорно-сині очі й довге руде волосся. «Мамка, готуй “чесало”, бач, яка у дівки шикарна шевелюра», – жартувала зі знесиленою мамою весела, завжди трохи напідпитку, няня.
Розпочався процес вибору імені. Подібно до будь-якого вибору, він давався моїй родині нелегко. Серед своїх не було згоди. Мама зовсім не хотіла вмикати мозок і підбирати мені ім’я, вона вмикала його тільки тоді, коли потрібна була її критична думка. Спочатку мене хотіли наректи Софією (пропозиція батька), але мама сказала, що рудоволоса дівчинка на ім’я Соня – це вже занадто для простої української радянської родини.
Потім дебатувалося ім’я Ольга (альтернативна пропозиція батька), яке досі мені подобається, напевно, через те, що мене так не назвали. Знов-таки мама вперлася і сказала, що нізащо не назве рідну дитину іменем батькової тітки Олі, котра (на глибоке переконання матусі) була неохайною хвойдою і ніколи не вичищала бруд із-під нігтів. «Я постійно думатиму, що у моєї доньки під нігтями бруд, це для мене занадто», – писала мама у листі до батька та Рудого.
Рудий не лишався осторонь. Він запропонував чудове ім’я Анжеліка, тому що потайки дивився французький серіал про «Маркізу янголів» і був закоханий у надзвичайно вродливу французьку акторку Мішель Мерсьє. Мама відкинула розкішну «Анжеліку» з тих самих єврейських мотивів, як ото раніше бідну «Соню».
Ось так збігав час, а мене всі називали дитинкою. Просто дитинка, дитинка без імені. Тоді мама сказала, що у цьому домі, як видно з усього, чоловік – вона і що вона тягне на своїх тендітних плечах усі сімейні клопоти, а тому приймає ось таке рішення: «Ти зараз підеш до відповідних органів і назвеш дитину простим радянським ім’ям, яке і впишуть у її свідоцтво». Своє останнє слово мама сказала таткові з повчальною, можливо, трохи навіть зверхньою інтонацією. Батько завжди прислухався до жінок, йому здавалося, що жіночими вустами рече сама мудрість, хоча я припускаю, що тато просто не любив, не хотів, не був здатний щось вирішувати самотужки.
Отже, батько вирушив у «ходіння по суках». Він розповідав, що довго ніяковів у коридорі, перед дверима, перебираючи «прості радянські імена»: Олена, Світлана, Лариса, Марина, Людмила, Віра, Надія, Любов, Леся, Тетяна, Тамара, Катерина, Анастасія, Оксана, Наталя, Антоніна, Галина, Валерія, Олександра, Ірина… Нарешті він стомився від тайфунів лагідних жіночих імен, зітхнув і вирішив зупинитися на Ірині. «Бо це ім’я означає мир, а жінка не повинна бути агресивною» (почувши таке, матуся з підозрою подивилася на тата, бо то, як на мене, він закинув камінчик у мамин город, хоча батько ніколи не був чемпіоном із кидання камінчиків у мамин город).
Батько підійшов до столу. Поважна пухка дама кинула на нього оком і відразу поставила запитання: «Ну?» Батько миттєво зашарівся. Тітка вирішила допомогти йому; напевно, вона була непоганою людиною, ця тітка, бо вона витягла новеньке, поки що незаповнене, свідоцтво бридкого зеленого кольору, перевірила, чи є чорнило в ручці, покрутила носом, потім знов очікувально подивилася на батька. «Ну? То як, татусь, визначився? Як будемо писати дитину?» Батько почав м’яти руки, крутив пальці, складав губи в трубочку й нарешті вичавив звуки: «М-м-м-м… Іра». Тітка прискіпливо гмикнула, уважно подивилася татові в обличчя, ще раз гмикнула, щось бовкнула собі під картопляний ніс і зробила відповідний запис у свідоцтві. Батько полегшено зітхнув.
Коли мама розгорнула свідоцтво і побачила «просте радянське ім’я» Міра, їй забракло повітря. Мама ненадовго замислилася, що краще: вдавати, що це ім’я її вбило, чи просто взяти й убити тата? Вона затримала дихання для того, щоб потім годину відчайдушно волати про її бідне, занапащене життя. Вона вчинила такий галас, що стіни нашого будинку ледве встояли. «Яка ти потвора, яка ти потвора, – крізь вуаль сліз звинувачувала вона батька. – Ти зіпсував життя не лише мені, Бог зі мною, я вже пожила на цьому світі. Але своїм тюхтійством ти зіпсував життя цій малій дівчинці, власній доньці. Ким треба бути, щоб таке зробити? Ким, я питаю тебе, тебе, потворо, ким треба бути?!!»
Через два місяці всі в родині так чи інакше, але призвичаїлися до мого імені. Мене називали Мірка. Таткова мати, гостюючи в нас, поводила гарними плечима, відставляла від себе на безпечну відстань чашку з гарячим чаєм, одночасно із жалістю та материнською гордістю дивилася на батька й казала моїй матері: «Добре, що він не назвав її Лінійкою. Ох, ці математики, моя люба, такий складний народ, незрозумілий для нас, гуманітаріїв». І моя мама сміялася кришталевим сміхом. Як я любила її кришталевий сміх! Мама вже не сміялася, а він ще довго бринів у повітрі.
Коли я зрозуміла, що зір не повернеться, хоч як лікуйся, я проревіла коровою зо два тижні, рідко вставала з ліжка, довела до істерики усіх членів родини, потім схаменулася, вибачилася перед усіма, і всі мені пробачили. Я заспокоїлася й замислилася над своїм майбутнім. Мені конче потрібно було над чимось замислитися. Краще над чимось глобальним. Майбутнє бачилося мені річчю глобальною. Мені було 16 років, випускний клас, настав час вирішувати, як у подальшому заробляти на хліб насущний, зважаючи на «особливості мого зору». Так висловлювалася мама. «Особливості твого зору». Для мами неприпустимим було назвати мене сліпою. Ні, її дитина не сліпа, її донька має особливості зору. Тільки так. Рудий, той міг називати мене як йому заманеться. Я не ображалась, мені навіть здалося, що з якогось моменту я виявилася нездатною на когось ображатися (звісно, що це було не так). На невизначений проміжок часу я стала апатичною. Збайдужіла до усього, жаліла себе, ховала, тому що була така молода.
Урешті-решт, це минулося, я гідно довчилася в школі, вчителі пішли мені назустріч. «Дирекція школи із задоволенням піде вам назустріч». От мені цікаво, про яке задоволення йшла мова? Аякже, цілком природно, що вони пішли нам назустріч. «Така трагедія, така розумна дівчинка, і вже…» Що «вже» ніколи ніхто не домовляв. Мені було то сумно, то смішно, то все здавалося таким безглуздим чи, навпаки, таким чудовим. Але ж я була зовсім молода!.. І в мене на руках – непоганий атестат про закінчену середню освіту.
Ще я вміла грати на гітарі. Завдяки заняттям у музичній школі, а потім старанням батька – це він продовжував мене вчити, незважаючи на «особливості мого зору». Мама кривила рота і називала мою гру «бреньканням», а от Рудому подобалося. Він кликав мене до своїх хлопчачих компаній, називав «у дошку своїм хлопцем» і завжди ділився зі мною плітками. О, він був неперевершеним майстром у мистецтві пліткарства.
На відміну від мене, якій завжди вистачало його товариства (я ніколи не мала «справжніх подруг», про котрих пишуть у жіночих глянцевих журналах), Рудий збирав біля себе натовпи однодумців. Їх було багато, цих людей, вони постійно мінялися, конфліктували, мирилися. Хлопці, дівчата, дорослі, малі, навіть тварини. Рудому повсякчас було мало. Він потребував публіки, оточення, він чах без спілкування.
Пригадую, як мама нарешті дала згоду на придбання домашньої тварини. «Добре. Купіть пару рибок», – відмахнулась від нас вона. Ми з батьком щасливо усміхнулися, мама виявила повагу й добре ставлення до нас, аж тут пролунав крик Рудого: «Рибок? Німих рибок?!! Та як я зможу з ними спілкуватися? Сліпа у нас вдома є, тепер ще куплять німих, о боги, о носороги!» – почав волати Рудий і відхопив маминого фірмового ляпаса.
Ми купили морську свиню. Вона була така руда, як я, тому Рудий, звісно, хто б сумнівався, захотів назвати її Мірою. І дістав чергове зауваження від батька: «Ти вже проїв мені печінку, Рудий. Мій терпець от-от увірветься». Рудий серйозно поставився до батькових слів щодо «терпцю». Якщо вже так каже батько, то «терпець» справді може лопнути.
Рудий розумів, що наш тато не такий темпераментний, як мати, котра швидко запалюється, але так само швидко й відходить. На відміну від мами, батька важко розлютити, та якщо вже розлютиш, то потім ховайся хто може. Тому морську свиню було названо не Мірою, а Анжелікою.
«Якщо вже не вийшло так назвати тебе, – Рудий про всяк випадок злегка косував на батька, – то хай принаймні так зватиметься ця свиня…» Вночі ми влаштували «подушкові бійки», я шипіла: «То ти маєш мене за свиню?» – і штовхала його в бік. Рудий скрикував, тикав пальцем мені під ребра, потім ми билися подушками і смачно хрюкали. Мені здавалося, що у своєму житті я нікого не буду так міцно любити, як зараз Рудого.
Коли у мене був кепський (скигливий) настрій, Рудий обіймав мене і шепотів, що я найкраща у світі дівчина, що я – справжня красуня, що у мене прозорі, блакитні, величезні очі, розкішне вогняне волосся, що мене замкнули в підземному царстві злі люди, але він мене врятує і витягне на волю, і покаже, який чарівний цей світ. Він цілував мій прохолодний лоб та заплющені очі, гладив неслухняне волосся.
Мені подобалося уявляти, буцімто я – справді красуня. Але, як могла, я уникала уподібнень зі сліпою та порцеляново-гарною героїнею роману Віктора Гюґо «Людина, котра сміється». Мене часто з нею порівнювали, навіть чужі люди, і це було боляче. Для мене це чомусь було боляче. Куди веселіше уявляти себе міс Підземелля. Чи як любив казати Рудий: «Міс Шахта». От я виступаю така велична, темношкіра королева (чи то засмага, чи то бруд), а у моєму лобі сяє вмонтований шахтарський ліхтарик, що замінює собою казкове «а во лбу звезда горит». Уявляти таке було настільки смішно, що я не втримувалася від реготу. «Корисні позитивні емоції, необхідний елемент терапії сміхом». Так називав це Рудий.
Несподіваний розвиток ринкової економіки та кінець холодної війни забрали у нас із Рудим батьків. Татові запропонували очолити дослідницьку лабораторію в Канаді, зацікавили роботою та, якщо чесно, грішми, і вони з матусею подалися «у наймити», як казала таткова мама. «Там, маючи роботу, достатньо грошей, я буду менше за вас хвилюватися і, можливо, трохи пізніше, ніж очікувала, з’їду з глузду», – промовляла наша мама на прощання.
І ми залишилися вчотирьох. Рудий, морська свиня Анжеліка, я та моя вірна гітара на ім’я Жітана. Авжеж, моя гітара, як і кожний порядний музичний інструмент, мала своє власне ім’я. Ми жили пристойно. Рудий закінчив режисерський факультет Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого, у професійних колах його відзначали як здібного режисера, «не без хисту», а сам він вдавав із себе режисера-постмодерніста. Я заробляла на життя тим, що грала на гітарі, виспівуючи свої пісні на Андріївському узвозі. Я могла не робити цього. Батьки регулярно надсилали нам гроші та речові передачі, але Рудий наполягав на необхідності моїх виступів на узвозі. «Тобі потрібна соціальна адаптація, ти маєш соціалізуватися, – переконував мене Рудий. – Твої публічні співи – це найкращий шлях до твоєї соціалізації, до спілкування з різними людьми». Я слухала Рудого і співала майже щодня. Морська свиня знай собі хрумала солодку моркву та вперто нехтувала буряком. І наше життя було спокійним та впорядкованим, аж поки я не зустріла Еріку і все не пішло шкереберть.
Сьогодні у погоди був добрий настрій, вона сонячно посміхалася до нас, людей. І більшість із нас, людей, тепло відповідали на її посмішку. Тому я вирішив, що мені не завадить походити парком. Погодувати білок, я люблю годувати білок, тому що вони, як на мене, набагато приємніші за голубів. У мене напружені стосунки з птахами миру, мушу визнати, що, порівняно із дитинством, ці стосунки поліпшилися; подібний висновок я роблю з того, що в дитинстві гасав за голубами, аби влучно плюнути їм на спину, а тепер роблю таке дуже рідко, можна сказати, що взагалі припинив це марне заняття: плювати на голубів. Білки – зовсім інша штука. Вони симпатичні, спритні, пухнасті. Та що там казати, білки – дуже приємні тваринки, тому треба купити чогось смачненького й почастувати їх.
У житті багато несправедливості. Одна з них полягає в тому, що про голубів складено чимало пісень, радянські композитори та поети, як змовилися, знай собі писали пісні про голубів, а от про білок – ні. Наприклад, я знаю кілька про голубів, а про білок – жодної. Ось лише деякі з них: «Летите, голуби, летите, нигде для вас преграды нет»; «Голуби летят над нашей зоной, голубям нигде преграды нет, как бы мне хотелось с голубями на родную землю улететь»; «Где бы ты ни был, чтоб ты ни делал, милый, я прилечу голубкою сизокрылой». Ну, і все таке інше. Ліричні, романтичні, блатні пісні про голубів, багато, виявляється, у них прихильників. Це крає мені серце, серце, яке з дитинства віддано білкам. Треба написати якусь пісню про білок.
Ще я люблю київські парки. Дерева завжди вищі за тебе, набагато вищі, дерева – казкові велетні, і ти відчуваєш себе у парку малою дитиною, незважаючи на те, скільки тобі років. Час у парках спливає неспішніше, тільки тут почуваєшся вільною людиною, такою, у котрої немає жодних справ, окрім подібних прогулянок.
У дитинстві я губився в Голосіївському лісі й зовсім не хотів, щоб мене знаходили. Я роздивлявся лебедів та качок, кидав їм хліб. Збирав квіти, які ми, діти, називали «годинниками»; якщо крутити їхні голівки, то пелюстки крутяться наче стрілки. У мене були улюблені дерева, що мали власні імена. Чи впізнаю я їх тепер? Мабуть, ні. Якби впізнав, то заревів би, слово честі, захлюпав би носом, як неврівноважене дівчисько.
Ватутінському парку не дуже пощастило із сусідами. Маю на увазі, по-перше, парламент, сіру похмуру будівлю. Біля парламенту дуже погано ростуть квіти, я це помітив ще минулої осені. Усюди щось буйно квітне, а біля парламенту в’яне, засихає, одне слово, сумує.
Колись, уже не пам’ятаю якого року, мене занесло до Канади, я потрапив до Оттави, маленького, хоч і столичного, містечка, у котрому також є парламент. У будь-якому столичному місті є парламент, якщо країна взагалі дозволяє собі таку розкіш, як парламентаризм. Так от. Біля їхнього, канадського, парламенту мешкають кицьки. Багато кицьок.
Люди побудували їм хатки, щодня підгодовують, ніхто їх звідти не виганяє, живуть собі смугасті кицьки, оточили парламент, де кращі уми Канади вирішують долю їхньої вгодованої, точнісінько як ті кицьки, держави. І всім добре, і ніхто нікому не заважає, і жодних претензій до того, що з котячого поселення неприємно тхне, що там постійно гомонять натовпи туристів, які іноді вчиняють справжнісінький галас. А біля нашого парламенту не виживають навіть непримхливі квіти, можу собі уявити, що сталося б із кицьками, які б вирішили там оселитися. От і маємо те, що маємо, не пам’ятаю, хто це сказав.
Другий сусід парку – резиденція Президента – Маріїнський палац, творіння архітектора Растреллі. Цікаво, що я, людина далека від архітектури, відразу впізнаю творіння архітектора Растреллі за кольором (практично завжди блакитний) та чудернацькими візерунками. Бароко, здається, це так і називається – бароко. Я погано ставлюся до резиденцій президентів узагалі та нашого президента зокрема. Мене дратують резиденції, зрозуміло, що не так, як англійці або голуби, однак теж помітно чіпають. Якась я дратівлива людина, якщо замислитися, багато речей викликають у мене подразнення. Треба щось із цим робити.
Зараз біля Маріїнського палацу я помітив жваву бабцю, вона сиділа на ящику, скручувала пакетики з виборчих листівок і насипала туди горішки. Сиділа собі під «партійною» блакитною ялинкою. Не бабуся, а казкова пушкінська білка. (Ось воно! Великий російський поет так само, як і я, обожнював білок, приємно знати, що ти не самотній у своїх симпатіях.)
Я купив у бабусі пару пакетиків із горішками для звичайних, не казкових, а паркових білок. І з неабияким здивуванням помітив, що пакетик – така собі опозиційна листівка, в якій надруковано багато гидоти про Президента держави.
Може, воно і правда, те, що надруковано про Президента, не знаю, я не люблю встрявати в політичні бійки, слава Богу, уже не знаю, чиїми це стараннями, але я точно не політолог. Не Почєпцов, не Полохало і не Павловський. Хоч у цьому мені пощастило. Однак ситуація сама по собі не залишила мене байдужим. Бабуся продає горішки, які загортає в опозиційні листівки прямо під стінами Маріїнського палацу. І хтось ще каже – зазвичай це невгамовні буржуазні журналісти, – що Україна не демократична держава. Та ви подивіться, подивіться уважно, де ще можна таке побачити? Не знаєте? Ото ж бо й воно.
Дерева своїми золотистими верхівками торкалися синього неба, настільки насиченого, що було трохи боляче очам. Мені подобається осінь, мабуть, десь у мені причаїлися гени російських поетів. Краєчки жовтого листя стали бурими, та коли сонце пронизує їх своїм світлом, вони здаються рожевими пуп’янками на тлі блакиті неба. Наче жовті дерева цвітуть рожевими квітками, що коливаються від обережного осіннього вітру. Квітками ніжними, як ранкові поцілунки. Мабуть, такий вигляд має справжнє щастя.
Я вирішив, що для мене було б непогано чогось попоїсти, їжа завжди посідала важливе місце у моєму житті. До того ж білки вже ситі, тому я з чистою совістю можу зайнятися собою. Я вийшов із чарівного парку й відразу потрапив у реальність не такого вже великого, у чомусь провінційного, але досить урбанізованого міста. Мого улюбленого Києва. Якщо парки – це обійми столиці, то її центр можна порівняти з діловим потискуванням рук або з розштовхуванням ліктями.
Біля стін парламенту, а я ніяк не міг його оминути, раптом побачив свою маму. Вона була вдягнена в просторий, грубо зв’язаний светр кольору слонової кістки і сірі фланелеві штанці, її сиве, коротко стрижене волосся трохи скуйовдилося. Якби ще наклеїла собі бороду, то була б викапана Стариган Хем. Точніше, Стариганка. Мама тримала в руці величезний плакат, де трьома мовами – українською, російською та англійською (аякже!) було написано таке: «Кати! Заступіться за пересічного громадянина! Скажіть “так” зброї. Узаконену зброю – кожному громадянинові!» У цьому вся моя мама. Спочатку вона обзиває потрібних людей катами, а потім звертається до них же (у цьому випадку – до катів) по допомогу. Таке от. Ви бачили, щоб кат комусь допоміг? Доведеться трохи зупинитися на одержимості моєї матусі.
Коріння цієї одержимості, звичайно, можна знайти в біографії Ернеста Гемінґвея. Воно, це коріння, лежить на поверхні, звісно, якщо знати мою маму та її забавки. Мамин кумир – Стариган Хем – скінчив своє плідне життя самогубством. Через пару тижнів після цієї події йому мало б виповнитися 62 роки, так от їх він вирішив не чекати. Він пустив собі кулю в лоба (чи куди там?). Будемо вважати, що саме в лоба, бо так думає моя мати, а у мене немає підстав їй не вірити. Особливо щодо Старигана Хема.
Отже, Хем пустив собі кулю в лоба. Рішуче. Хем, він такий, рішучий чолов’яга, так. Мама намагалася наслідувати його в усьому, але тут вона зіткнулася з неабиякими труднощами. Мамі страх як кортіло скопіювати сцену його самогубства. Ви тільки уявіть собі. У головній ролі – вона сама в старому витягнутому светрі; мамин лоб – чоловіча роль другого плану; ну і «вірний кольт» – чоловіча роль першого плану. І хоча насправді Стариган Хем убив себе з мисливської рушниці, мама, прихильниця прогресу, вважала, що замість банальної рушниці вона має використати пістолет. До того ж «рушниця – жіночого роду, тому й убиває чоловіків, а жінок має вбивати щось чоловічого роду, наприклад, кольт. «Кольт – це чудово!» Аж тут з’ясувалося, що рядовий громадянин України не може просто так узяти й купити собі «металевого дружка». Думаєте, це змусило маму повернутись обличчям до рушниці? А от і ні. Нормальні герої завжди ускладнюють чиєсь життя, насамперед своє. Отже, тільки пістолет. Але це виявилося занадто непростою справою. Мама впала в розпач, визвірилася на всіх, на кого можна було взяти і визвіритися, а вже потім, наче у лихоманці, почала шукати вихід. «Где мой чёрный пистолет? На Большом Каретном» (В. Висоцький, совість російської нації).
Мамі було 60 років, і певний запас часу вона мала (два роки – це багато, за два роки юнаки встигають перетворитися на чоловіків, я маю на увазі службу в армії, не знаю, про що ви подумали. Армія ж, на мій погляд, це як літо, тобто маленьке життя). Отже, час у мами залишався, але моя мама не була б моєю мамою, якби негайно не почала рішуче діяти. Вона така, не менш рішуча, ніж Стариган Хем. Матуся з’ясувала, що пістолети є у представників правоохоронних органів. Вона періодично проглядала телевізійні серіали, тому знала: міліціонери, агенти служб безпеки тощо обов’язково мають дозвіл на до смерті жаданий нею пістолет.
Мама почала обдзвонювати знайомих і незабаром заповнювала анкети відділу кадрів Міністерства внутрішніх справ. Яким же було її розчарування, коли вона усвідомила, що перекладачам (а маму, як видатного викладача англійської мови, взяли до центрального апарату міністерства на посаду перекладача) зброї «не положено». Так, саме це, російське: «не положено». Мама обклала всіх матюками, розірвала свою заяву про вступ на роботу й пішла геть у настрої, наближеному до істеричного. Вдома вона поворожила собі на книзі «Старий та море» і начебто трохи заспокоїлася.
Але моя мама завжди була й залишається прихильницею всебічного наукового підходу. Отож вона розпочала ходіння по бібліотеках, зокрема, вирушала до наукової бібліотеки ім. Вернадського, вишукуючи всі матеріали про дозвіл на придбання зброї, про зброю як таку і про законодавство країн світу щодо її продажу. Вона листувалася з усілякими помічниками народних депутатів і закидала рекомендаційними листами Міністерство внутрішніх справ, Міністерство юстиції та Міністерство оборони. Вона зверталася до Адміністрації Президента, до Голови Верховної Ради, до Генерального прокурора особисто й навіть вела таємне листування з Американською асоціацією продавців зброї, представники якої надсилали мамі яскраві буклети й висловлювали їй моральну підтримку. А торік надіслали дві листівки – вітання з Днем Подяки та Різдвом. Не вистачало тільки отримати від них індичку, яку власноруч застрелив хтось із активних членів Асоціації на честь мами та свята. Повне алілуя.
Науковий підхід укупі зі спілкуванням із компетентними органами мамі не допомогли. Питання самогубства провисало, питання з пістолетом залишалося відкритим.
Ні, їй відповідали, спочатку навіть чемно, а вже потім мама допекла їх до печінок остаточно, мама вміє діставати, вона класик із діставання, адже, у принципі, робиться таке просто. Той самий лист надсилається ще раз, потім ще «многа-многа-многа раз» і перетворюється на лист щастя (це відома шкільна забавка: листи щастя. Коли тобі такий приходить, ти маєш переслати його п’ятдесятьом друзям, тоді в тебе буде щастя, а якщо не перешлеш, то щастя тобі не буде, а буде суцільне нещастя. Однак, якщо п’ятдесятьом друзям ти все ж таки цього листа надішлеш, спокусившись ефемерною надією, то цілком можливо, що всі ці п’ятдесят друзів добряче натовчуть тобі пику).
Коли відповіді перестали надходити, мама з плакатами в руках почала розігрувати сцени громадського обурення. Комсомольське минуле може устругнути з вами ще й не такий жарт, воно не відпускає: «любов, комсомол і весна». Мама виготовляла агітаційне приладдя: підбирала картон відповідної форми, старанно виписувала на ньому літери, прибивала спеціальні дощечки. Це був цілий процес, яким вона насолоджувалася, приказуючи, мабуть, на адресу компетентних органів: «По кому б’є дзвін, по кому б’є дзвін? По вас, по вас».
Майже кожного ранку мама виходила під стіни парламенту і вчиняла там показові акти громадянської непокори. Незабаром до неї звикли, почали впізнавати, познайомились, особливо нею переймалися хлопці з відомчої охорони, називали її по батькові, сварили по матері, однак впоратися з мамою було неможливо. Вона дуже неслухняна людина.
От і зараз у моїй країні ранок, і моя мама, як завжди, під стінами парламенту. Чудова зустріч. Вона мене не впізнала, власне кажучи, вона давно перестала мене впізнавати. Точніше, мама впізнавала мене фрагментарно. Жити з нею було важко, дивитися на матусю – боляче. Допомоги вона цуралася, порятунком нехтувала, могла вчинити бійку, починала дряпатися, як хижа тварина, видирати волосся, звертаючись до мене: «Хто ти, опудало, і що ти робиш у моєму домі? У нашому з Хемом домі? Що, що ти шпигуєш, вишкварок? От зараз я тобі покажу, нишпорка!» Я намагався тихіше за мишу сидіти в комірчині, яку перетворив на кімнату, і не показував носа; у принципі, я там лише ночував, і то не завжди. Але сьогодні мама не могла мене впізнати ще й через те, що я був зодягнений як жінка. Трохи така вітряна жінка. Це варто описати.
Своє довге волосся я пофарбував нестійкою фарбою в колір буряка, навів пурпурові тіні, вдягнув фіолетову коротку спідницю, картаті панчохи кольору бордо, заледве втиснувся у шкіряний піджачок; замшеві черевики глибокого чорного кольору ніжили мої втомлені ніжки, а закінчувало цей ансамбль кашпо насичено-бузкового кольору. Джулія Робертс (це така відома американська акторка, до речі, вона заробляє до біса грошви) у ролі повії з кінострічки «Красуня» виглядала менш переконливо, ніж я.
Бувай, мамо, я люблю тебе, але фактично не можу жити з тобою, якби я отримував хоча б частку тих грошей, що отримує уже згадана мною Джулія Робертс, тоді б знайшов, де мені подітися, а так із грошенятами в мене істотні проблеми чи в грошенят зі мною – не знаю, чорт нас усіх забирай. Мені відомо одне: у найближчому майбутньому цього не вирішити, із цим не впоратися, не розбагатіти, отаке нескінченне «не».
Я вирішив почимчикувати на Андріївський узвіз. Настрій зіпсувався як у мене, так і в погоди, небом мандрували хмарки, збирались докупи, звинувачували одна одну, от зараз хтось із них когось штовхне – і, як наслідок їхніх сварок, почнеться дощ.
Я йшов і розмірковував, чому мені подобається вдягатися так, як вдягаються жінки. Я не завжди перебуваю в жіночому образі, але це одне з найулюбленіших моїх перевтілень. У такому одязі багато несподіваних деталей, цікавих дрібничок, тут є, що акцентувати. Насправді мені подобається вдягатися так, щоб мій образ був яскравим, мав якесь значення, щоб запам’ятовувався, щоб свою зустріч із такою нестандартно вдягнутою персоною, як я, обговорювали за родинними вечерями, щоб подружки повертали голови й обмінювались думками, щоб старі розпочинали своє буркотіння, щоб чоловіки просили номер мого телефону, котрий я, як усяка порядна дівчина, чорта лисого їм дам.
Одного разу в ресторації «Текіла-хаус», що на Подолі, я випадково зустрів свого однокласника. Микола Дашко завжди був таким собі правильним хлопцем. У його щоденнику ніколи не з’являлося сварливих нотаток, погроз та попереджень для батьків. Його зошити прикрашали самісінькі п’ятірки, він залишався старостою класу всі 10 років, тобто упродовж усього нашого славетного навчання. Миколу постійно ставили за приклад на батьківських зборах. Навіть схибнутий військовик Василь Васильович Скляренко, який поміж нас називався «здравияжелаютоварищподоконник», казав нам добряче поставленим в армії голосом (консерваторії відпочивають): «А от Микола Дашко ніколи б так не зробив. Беріть приклад із рядового Дашка, нікчеми». Розумієте, як ми всі любили Дашка? Ще можна додати, що він був проти списувань і завжди за всіма нишпорив. Але самим лише нишпоренням не обмежувався, його кінцевою метою було «закладання» своїх братів та сестер.
Треба сказати, що це був саме той випадок, коли я зустрів свого давнього знайомого, однокласника Миколу Дашка, а от Микола Дашко зустрів незнайому шльондру. Це була фатальна для Дашка зустріч. Коли я підкотив до нього, він спокійно пив текілу і вже був п’яний у дупу. Мабуть, у нього видався важкий день. Я до того дня навіть не підозрював, що однією текілою можна так наклюкатися. Напевно, Микола Дашко був талановитий в усьому, навіть у пиятиці.
Ми приємно провели час, але я все зробив для того, щоб Дашка забрали у витверезник. Відомий витверезник Подолу, який схожий на фінський епос «Калевала» тим, що він такий же мовчазний, майже нерухомий і дуже холодний. Інколи посеред цього мертвого мовчання лунають раптові жахливі крики, які сковують твоє тіло й розривають тебе навпіл. Утім, сподіваюся, що з Дашком там поводилися чемно. Зрозуміло, він мене не впізнав, ліз мацати, пропонував випити на брудершафт, присвячував мені пісні та пропонував гроші. О, то був великий день, того разу я заснув щасливим, із почуттям чесно сплаченого боргу. Ще хочу додати, якщо комусь цікаво, совість мене не мучила. Анітрохи.
Коли я нарешті виповз на узвіз і застиг коло Андріївської церкви, дощ уже пішов. Митці й торгаші заметушилися, почалася біганина, вони прибирали речі, натягували на себе дощовики та пакети, у кого що було. Лише церква стояла спокійно, вона взагалі була взірцем спокою. Бані Андріївського храму після реставрації змінили колір, я пам’ятаю їх зеленими, а тепер вони набули лазурового відтінку. Дощ дужчав, продавці розбігалися, церква залишалася врочистою, як генерал, що приймає парад; ще бракувало їй кудись бігти, вона витримала стільки дощів, до того ж навіть із свинцевих куль, що ця людська метушня здавалася їй смішною. Мабуть, так думала церква. Ні, скоріш за все, вона всіх жаліла. Бідні люди, завжди потрапляють у халепу, завжди такі вразливі, закатовані проблемами, повсякчас намагаються від когось чи від чогось утекти.
Я звернув увагу на цю дівчину тому, що вона стояла. Нікуди не бігла, нерухома і майже така ж велична, як церква, вона стояла під дощем і співала. Дощ котився по її обличчю, гітарі, але дівчина мовби й не помічала цього.
Я підійшов до неї ближче тому, що побачив хлопчака, котрий мав очевидний намір вкрасти у неї зароблені співом гроші. Я схопив його за комірець. Він куснув мене, вислизнув і побіг. Спритне дитинча вулиць. Дівчина продовжувала співати. Я поклав невеличку валізку з грошима туди, де вона лежала. Коли наблизився до дівчини, помітив, що у неї руде, зібране у хвіст волосся, здаля воно видавалося темним, такого кольору буває пиво. Цікаво. Співає собі, наче це її не обходить. Нічого її не стосується, ні дощ, ні маленький крадій, ні я, така собі гарна пані. До речі, я врятував її заробіток. Де «дякую», алло, дівчино, зачарована, наче Десна, де твоє «Дякую, тьотю»?
Перестала співати. Дивиться наче на мене і наче не на мене. Чудасія. Намагаюсь привернути її увагу. На обличчі незнайомки розгублений вираз. Та що це таке? Вона що, сліпа? Здається, сліпа, до того ж емоційно тупа. То сліпа вона чи ні? Зазвичай до мене швидше доходить, але тут я не був упевнений. Це, мабуть, через те, що я не так уже й часто бачу в місті рудих сліпих вуличних співачок. А ще вона мені чимось подобалася. Ніколи не знаєш, чому саме подобається тобі людина. А щодо жінок, то тут уже й сам диявол не розбереться, з якого дива одна тобі до вподоби, а інша викликає відразу.
Я не хочу помилитися, тому про всяк випадок вирішую її перевірити. Починаю плескати в долоні прямо перед її обличчям. Вона не сахається, несміло посміхаючись чи то до мене, чи то взагалі, і затягує нову пісню. Отакої. Може, подумала, що я захоплююся її співами? Ні, не те що вони погані, її співи, але ж не у такий дощ на вулиці. Не найкраща погода для виступів просто неба. Дівчина вся тремтить. Мабуть, змерзла. «Алло, подруго, це не оплески вдячних слухачів, це не шалені оплески, це я перевіряю: сліпа ти чи ні?» – виривається у мене. Я буваю таким невитриманим, жах. Іноді навіть, ви не повірите, соромно за себе.
– То ви цього відразу не помітили? Не помітили, однак стали на заваді крадіжці? Дякую.
Отакої! Сліпа, але те, що треба, вона бачить.
– Це не кидається в очі. Я маю на увазі те, що ви сліпа. Я не дуже розбираюся в сліпих, – чесно зізнаюсь я. – Зі сліпих я знаю тільки Гомера і ще такого негра-музиканта, не пам’ятаю, як його там. Ще знаю удаваних сліпих. Це Паніковський, а також Кіт Базиліо. Бачите, у мене невеликий досвід.
Я – балакучий хлопець, саме так.
Вона сміється й незграбно торкається моєї спідниці.
– То ви – дівчина? У вас такий глухий приємний голос, але незрозуміло: чоловічий він чи жіночий.
Гарне запитання, поєднане з компліментом. Вона вміє ставити влучні запитання, мабуть, у школі розбирала і збирала автомат Калашнікова за 45 секунд. Я ніколи не вкладався.
– Так, – відповів я.
Та що я ще мав відповісти? Може, якби сказав, що хлопець, але ношу спідниці, то вона б злякалася, вона ж зовсім беззахисна, слабка. Принаймні має такий вигляд.
– Вибач, але ти не могла б провести мене додому, це недалеко? – переходить вона на «ти».
На «ти» легше просити. Я її чудово розумію. Якщо просиш на «ти», то це наче звертаєшся до друга, близької тобі людини, а не сторонньої особи. Це треба бути останньою наволоччю, щоб відмовити в допомозі, якщо до тебе звертаються на «ти».
У її домі панує тиша. Чути лише, як цокотить годинник. Так, ось і він, старовинний, висить на стіні в кухні й ніби усміхається. У нього дуже кумедний вигляд. Боже мій, а це що?? Старигане Хем, ти це бачиш? Венеційська лялька. Ні, я не збираю ляльок і не бавлюся ними, щоб ви про мене такого не думали. Але ця лялька – викапаний я. Бурякове волосся, фіолетова сукня, шкіряний піджак, замшеві черевики, бузкова хустка на плечах. Надміру нафарбоване обличчя, як у шльондри. Жахливо таке побачити, підвішене на стіні. Картину свого власного повішення.
– Як тебе звуть? – утім, питає моя сліпа знайома незнайомка, відволікає мене від містичної ляльки.
– Еріка, – кажу я обережно.
– Рідкісне ім’я, у мене також, мене звуть Міра.
Отже, її ім’я – Міра. Добре.
– Мирослава? – уточнюю.
– Ні, якби ж то. Просто Міра. Міра з одним «р».
– Я так само з одним «р».
Ми сміємося. Сміх єднає людей.
– У тебе такий сумний сміх, із тобою все гаразд?
Дожилися, сліпа дівчинка питає у такого здорованя, як я, чи все у нього гаразд.
Невже так помітно, що не все? Не знаю, чому я не збрехав, я ж так люблю брехати.
– У мене все зле, – кажу я. – У мене все зле, мені нема, де подітися у цьому місті. Моя мати з’їхала з глузду і хоче мене вбити. – (Пробач, бідна мамо). Ні, я таки не втримався, збрехав. Що я за людина?
– Ти можеш залишитися тут. Я живу з братом, але його зараз немає вдома. До речі, мій брат – режисер. Чекай-но, сядемо, вип’ємо чаю і все вирішимо. Тільки не плач, добре?
Отак просто я залишився в домі Міри. Міри та Рудого. Але я трохи втомився, тому про Рудого йтиметься згодом.
Коли Рудий теревенив про те, що улюбленою книжкою його дитинства була і залишається казка «Маша та ведмеді», я здебільшого йому не вірила й вважала, що він каже так навмисно, щоб побачити, яка у людей буде реакція. Рудий запевняв: «ця казка вчить поважати приватну власність». Тут варто сказати, що він сам поважає приватну власність, особливо ту, яка належить йому. Але сьогодні ввечері я вперше переконалась у тому, що, можливо, він не брехав, коли співав дифірамби казці про негостинних ведмедиків. Звісно, що Рудий, який вирізняється глобалізмом, волав на всю хату не банальні «Хто спав у моєму ліжку?» чи «Хто їв з моєї миски?», він брав ширше, він не зосереджувався на таких дріб’язкових речах; він горланив: «Хто оселився в моїй хаті? Що це за шльондра?» Дійсно, він назвав Еріку шльондрою. Саме так він сказав. І мені це не сподобалося. Я побоювалася, щоб Еріка не почула нашої сварки, але вона й не чула, принаймні її початку, тому що, привітавшись із Рудим, швидко зникла за дверима ванної кімнати. Мені здається, що у неї дуже розвинута інтуїція. Так, скоріше за все, Еріка – типовий інтуїт. Це добре.
Рудий тим часом тикав пальцем на венеційську ляльку, яка висіла на стіні нашої затишної кухні, і продовжував волати:
– Це ти її, я маю на увазі цю хвойду, вбрала, як цю ляльку, чи вона такою була до того, як вдерлася в нашу домівку? До речі, ця лялька, котру люб’язно подарувала нам мати, ніщо інше, як венеційська повія початку минулого століття, точніше, іграшкова копія венеційської шльондри – мама вміє вибирати подарунки, еге ж? Узагалі, от скажи мені відверто, яка нормальна людина поїде на відпочинок до Венеції? Там усюди вода, живеш у самісінькій воді, вона ліворуч, вона праворуч, вона внизу, вона вгорі. – Це вже він загнув: «вода вгорі», хоча, може, він мав на увазі дощ). – У неї тебе можуть легко зіпхнути, зачепити веслом і втопити. Жити у Венеції все одно, що мешкати у метрополітені. Уяви собі, – Рудий розійшовся, – як це воно, жити в метрополітені, постійно озиратися, щоб хтось не скинув тебе під потяг. – Тут Рудий на хвилину заплющив очі, мабуть, переживав мить, коли на нього наїжджав потяг, відчув себе Анною Кареніною, але швидко схаменувся, щоб продовжувати. – Як на мене, то однієї повії вдома цілком достатньо. Я не хочу, щоб одна повія висіла на стіні моєї кухні, а друга, точнісінько така сама, вешталася по моїй хаті.
– Це й моя хата, – зауважила я категоричним тоном.
– Тобі не пасує такий тон, – відразу відгукнувся Рудий і схрестив свої режисерські руки на грудях.
Як я не люблю сварок.
– Давай поговоримо спокійно, – сказала я Рудому. І він начебто погодився, недовірливо подивився на мене, я це відчуваю, мені не потрібно це бачити, але погодився. Бо він так само не любить сварок зі мною. – Ти колись казав про те, що я маю стати соціально активною людиною, так чи ні?
Рудий одразу відчув небезпеку. Напружився як тигр.
– Так, я таке казав, але, знаєш, люба сестро, я не мав на увазі, що ти повинна соціалізуватися за допомогою повії, тим паче, я не казав тобі, що ти маєш притягти цю хвойду в дім. Так чи ні?
Рудий – фахівець у тому, що стосується перехоплення та використання чужих прийомів. Я мовчала, він надумав, що це означає мою слабкість, тому вирішив: мене треба дотиснути.
– Міро, ти хочеш, щоб наша хата перетворилась у притулок «Ла Стради»?
Я так і бачу, як він морщить свого класичного носа.
Із «Ла Страдою» у Рудого пов’язані неприємні спогади. Це така європейська організація, що допомагає жінкам. Особливо тим, які мешкають у Східній Європі. Жінкам, які зазнали насильства від власних чоловіків, жінкам, котрих продали в будинки розпусти, жінкам, котрі не можуть знайти свого місця під сонцем, і таке інше. Колись Рудому замовили фільм про «Ла Страду», а також декілька соціальних роликів на «жіночу тему». Обіцяли, що добре заплатять, інакше б він не взявся, бо вважає себе режисером художнього кіно, а не документалістом, тим паче, не «кліпмейкером».
Фільм Рудий зняв, я його прослухала, і мені здалося, що вийшла чудова стрічка. Однак керівництво «Ла Стради» роботу мого брата не схвалило. Рудий переконаний: несхвалення фільму прямо пов’язано з тим, що він відмовився вступити в інтимний зв’язок із однією шведською дамою. Шведська дама була відповідальною особою і мала приймати роботу Рудого. «У мене все одно не вийшло б із нею, – жалівся та пояснював Рудий. – Її підборіддя було схоже на п’ятку. Уявляєш собі жінку з п’яткою замість підборіддя? Уявляєш, як така жінка може викликати бажання?» Відверто кажучи, мені було важко таке уявити, але саме відтоді всі жінки Швеції мені здаються такими, що мають п’ятки замість підборідь. Окрім Астрід Ліндґрен, матусі Карлсона, вона не може мати подібний вигляд, у таке я вже нізащо не повірю.
Я сказала, що не хочу, щоб наша квартира перетворилася на притулок.
– Вона не дозволила, щоб у мене вкрали гроші, – нагадала я Рудому обставини, за яких ми познайомилися з Ерікою. – Ти розумієш? Вона не дозволила, щоб у мене вкрали гроші, і сказала, що вона дуже самотня, що їй нема куди подітися. Як я мала вчинити?
Я спіймала себе на тому, що почала виправдовуватися, Рудий це так само помітив.
– Ти дуже добра, моя люба. Але знаєш, що я хочу тобі сказати? Це як з кошеням. Пам’ятаєш? Я приніс кошенятко, дав йому молока, а потім випустив його на вулицю. Бо ти сказала, що воно може подряпати меблі та нові шпалери. Ти ж так сказала? А воно було безпорадне й маленьке, те кошеня, на відміну від цієї хвойди. Та вона ж як телеграфний стовп. От і тепер ти мусиш прийняти рішення. До речі, зараз навіть не зима.
Рудий замовк.
– Нікуди вона не піде, якщо сама не захоче піти, – рішуче сказала я. – Люди не кицьки, вона не подряпає шпалери. Крім того, мені потрібна подруга. Можливо, уперше в житті я відчула, як мені необхідна подруга. Спробуй мене зрозуміти.
Рудий мовчав, але з його мовчання я виснувала, що він не зробить жодної спроби мене зрозуміти, а також те, що Еріка матиме з ним клопіт. Величезний клопіт. Це як ворожити на картах і витягти валетів. Валети – це клопіт. Чоловіки. Від них самі проблеми.
– Ти вирішила товаришувати з повією? Цікава, прогресивна ідея, – Рудий криво усміхнувся. Ви думаєте, що сліпа людина не зможе розрізнити щиру та криву посмішки? Я вас запевняю, може, ще і як. Утім, Рудий вів далі: – У тебе не вийшло дружби із жодною з моїх дівчат, і ти думаєш, що у тебе щось вийде із цією?
Рудий наривався, мені не хотілося йому нагадувати, що у нього так само не склалися стосунки із жодною з його постійних дівчат. Але я думаю, що він правильно зрозумів моє мовчання.
– Кицька здохла – хвіст обліз, хто промовить, той і з’їсть, – знову криво посміхнувся Рудий і пішов до своєї кімнати.
Це він у такий дитячий спосіб оголосив мені бойкот, натякаючи на те, що я нерозумна дитина. Хай собі. Я його знаю, довго він не витримає. У Рудого – постійна потреба вести теревені, нескінченні теревені. Базікало нещасне.
Мати й батько завжди говорили нам, що кохання не треба чекати, воно само вас знайде. І наводили свій приклад. Мама й тато познайомилися тому, що у мами був анальгін, їй не потрібний, а батько украй потребував анальгіну, якого в нього не було. Через ліки оці двоє і здибалися. «Для того, щоб продати щось непотрібне, треба купити щось непотрібне», – полюбляла казати мама. Батько мовчки посміхався.
Час плинув, але ми з Рудим залишалися самотніми. Батьки почали хвилюватися, за Рудого – менше, за мене – більше. Чоловіки за тридцять, навіть за сорок, вважаються цікавою партією, мало хто називає їх «одинаками», навпаки, подібні чоловіки розцінюються як помірковані, надійні, такі, що багато чого досягли у кар’єрі. «Одинаки» – це надія, а не розчарування. Між тим дівчат уже після двадцяти п’яти розглядають як залежаний у лабазі товар. «Стара діва» – яке ж бридке словосполучення. Діва не може бути старою, діва завжди залишається дівою. На мій погляд, це несправедливо, таке різне сприйняття суспільством тридцятирічного чоловіка та двадцятип’ятирічної жінки. Неподобство якесь. Утім, мені ніхто не обіцяв, що життя має бути справедливим, ніхто, крім, здається, Карла Маркса, але то у нього був такий імідж.
Однак я про дівчат Рудого. О, їх не було замало. Вони постійно змінювалися, і кожна з них намагалася мені сподобатися, а також стати мені подругою. Кожна з них думала, що я таке примхливе дівчисько, котре вирішує, із ким буде жити та спати її брат. Усі його подруги наділяли мою особу непритаманними мені рисами характеру, а також умінням впливати на брата й намагалися причарувати. Дурниці те все. Я була б рада знайти подругу в дівчині свого брата, я завжди мріяла, що братова наречена, дружина буде близькою мені людиною, але поки що моїм мріям не судилося здійснитися.
Особливо я запам’ятала трьох із братових наречених, мабуть, тому, що вони вважалися постійними дівчатами, були винятково активними та наполегливими.
Щоб ви краще зрозуміли мене та мого брата, а так само й наше життя, треба мовити пару слів щодо його дівок. Саме так: дівок. Ось я й виказала своє справжнє ставлення до них. Погано, виявляється, я до них ставилася, а може, це у мене залишилися такі негативні спогади. Спогади, схожі на використаний пакетик чаю. Кому ж він може сподобатися? Та нікому. Гіршою за використаний пакетик чаю може бути лише розчинна кава «Нескафе», саме ота кава, яка щоразу змушує відкривати себе. Не знаю, де її фасують, але це що завгодно, тільки не кава. Не може бути справжня кава таким гидким пійлом, а якщо це так, то я вже вкотре відчую себе ошуканою.
Першою мені спала на думку Леся. Якщо зважати на хронологію, вона й була першою постійною подругою Рудого. Знов-таки, на перший погляд, вона була чарівною. Тонкі риси обличчя – вона дозволила мені пройтися по її обличчю пальцями, а пальці у мене надзвичайно чутливі. Вона мала вишуканий вигляд, однак, незважаючи на тендітну зовнішність, – сталевий характер, що у неї загартувався, мов сталь. Леся була майбутнім архітектором. Закінчувала КІБІ (Київський інженерно-будівельний інститут). Із цього приводу вона казала таке: «Це дуже естетично. Чоловік – режисер, дружина – архітектор. Справжня інтелігентна родина. Навмисно таке не вигадаєш. Ти бачиш, любий, який збіг життєвих обставин?» Вона брала бика за роги. Рудий ніяковів, тому що одружуватися не входило в його найближчі плани, але кивав головою: він не любив сперечатися з Лесею.
Вона почувалася у нас у хаті господинею, вела протокольне листування з нашою мамою, яка вважала її «знахідкою для Рудого», і навіть записала текст на телефонний відповідач: «Леся та Рудий удома, але вони займаються коханням; якщо вам щось потрібно від когось із нашого подружжя, то залиште своє повідомлення після довгого сигналу». Пам’ятаю, Рудий за цей запис влаштував їй перший грандіозний скандал.
Ще у неї були підозри, багато підозр. Чи не є Рудий наркоманом, тому що всі творчі люди так чи інакше наркоманять? Чи не спимо ми з Рудим, тому що є в нас «якийсь підозрілий зв’язок, незрозуміло на чому замішаний»? Чи, взагалі, були у мене чоловіки? Це її дуже хвилювало. Ще вона непокоїлася тим, що я можу виявитися фригідною. «Я не переживу, якщо ти виявишся фригідною», – саме так казала Леся. І починала нервово ходити по кімнаті. Вона вважала, що її прямий обов’язок – пробудити в мені пристрасну жінку.
Вона тягала до нашої хати якихось хлопців, показувала їм мене й шепотіла: «Ну зроби це заради мене, Дмитре-Василю-Олеже. Вона ж симпатична, чи не так? Розворуши її, га? Щоб вона відчепилася від свого брата. Це ж неприродно – спати з братом. Хоча я жінка з прогресивними поглядами, але мене це бентежить».
Про ці підозри я не розповідала Рудому, та якось вона сама йому зізналася, що її хвилюють наші стосунки. «Те, що ти спиш із Мірою, – це збочення. Це збочення, з яким я не можу миритися». Він не розмовляв із нею більше місяця, а потім вона знов «з дощами і туманами» повернулася в наш дім.
Приводом для їхнього остаточного розриву прислужилися гіпсові обличчя військових на фасаді Будинку офіцерів, хоч як це смішно. Ми гуляли по Печерському району, неспішно, у принципі, у всіх був чудовий настрій. Аж поки не дійшли до Будинку офіцерів. І Леся показала на обличчя солдатів у будьонівках.
– Дивися, який у них натхненний вираз обличчя, – промовила Леся.
– У кого? У цих одрубаних голів? – спитав Рудий. І вони розпочали лайку.
– Ти нічого не тямиш в архітектурі, у тебе застиглий мозок, ти не бачиш виявів мистецтва, ти заздриш цьому скульпторові, бо у тебе так нізащо не вийшло б, – підкинула хмизу в багаття Леся.
– Яке тут мистецтво? – гарячкував Рудий. – Теж мені мистецтво: зробити одну маску й наліпити це зображення кілька разів, калькування, а не мистецтво.
– Це різні обличчя, – не здавалася Леся. – Придивися, але ж у тебе немає очей, навіть ця сліпа курка бачить набагато більше за тебе, – це було останнє, що сказала Леся перед тим, як отримати ляпаса. Рудий розлютився.
Більше я її не бачила. Брат зустрічав її на вечірках із моїми колишніми потенційними коханцями Дмитром-Василем-Олегом. Подейкують, що за когось із цих паничів вона нарешті вийшла заміж.
Коли Рудий розійшовся з Лесею, наша мати чомусь подумала, що його не тягне до жінок, натомість він має сильну прихильність до чоловіків, тобто мама була переконана в тому, що в Рудого так звана нетрадиційна орієнтація. Утім, може, Леся взяла фінальний акорд і написала їй фатального листа, в якому звинуватила Рудого у цьому гріху.
Материні дзвінки були тривожними, а потім у нашому домі з’явилася Христина Стеців. Емігрантка з Канади. Канадійка українського походження. З привітом від матусі, вітанням від батька та повідомленням: «Я у вас трохи поживу, поки знайду придатне житло». У неї було гладке обличчя й лагідна посмішка. Знайти «придатне житло» було важко. Незабаром у Христини та Рудого зав’язались стосунки.
Христина була старшою за Рудого, я достеменно не знаю, яка у них вікова різниця. Проте це не так важливо, все одно, хоч би скільки було Рудому років, він завжди залишався хлопчиком, а Христина мала яскраво виражені материнські риси. Треба визнати, що вона обожнювала Рудого. Називала його генієм, присвячувала йому все своє життя, сплачувала всі його рахунки. Вона переймалася всіма його справами, проблемами, займалася його одягом, занотовувала його геніальні думки. Завжди заглядала йому в рота, я так думаю, що їй вдалося побачити його славетні гланди, через які Рудий у дитинстві постійно хворів різноманітними ангінами. Вона називала Рудого коханням її життя. Мені здається, що це жахливо – бути коханням усього життя іншої людини. Це неабияка відповідальність.
На її погляд, я стояла на заваді їхнього всепоглинаючого почуття. Я втручалася у ланцюг, що мав би, на думку Христини, складатися лише з двох ланок: вона й він. Ще одна ланка, його сестра, не збігалася з її планами. Ні, вона ставилася до мене добре. Можливо, занадто добре. Аякже, вона мала про всіх піклуватися, тому піклувалася й про мене. Хвилювалася, чи сподобалась мені їжа, чи не заважає її музика, одне слово, Христина опікувалася мною. Незважаючи на це, вона мені не подобалася. Більше того, вона мене лякала.
Узяти хоча б цю її турботливу звичку – щовечора пропонувати мені «випити трохи молока». «Молоко містить у собі багато кальцію, а кальцій конче необхідний твоєму зору. Зроби хоч ковток, Міро, треба стежити за тим, щоб твій зір не погіршувався». На перший погляд, нічого поганого у цій пропозиції не було. Вияв турботи, не більше. Але Христина дуже добре знала, що у мене хронічний панкреатит і після ковтка молока я почуватимуся, як рогалик, так мене може скрутити. Цілком вірогідно, що одного разу цей ковток молока здатен мене вбити. На мій погляд, на кожному пакеті чи пляшці з молоком мав би бути напис: «Міністерство охорони здоров’я попереджає: ковток молока вбиває хворого на панкреатит». Я не здивувалася б, якби дізналась про намір Христини мене отруїти. Безпечне молоко, жодних підозр, я тихо помру, і вже тоді ніхто не відволікатиме її від Рудого та Рудого від неї. Я припускаю, що саме так вона могла думати. Хто її знає, цю Христину Стеців. Бог їй суддя.
Я й не думала їх розлучати, мені ще бракувало втручатися в особисте життя брата. Я намагалася бути з Христиною приязною, завжди вислуховувала її, але ніколи не була з нею відвертою. Це вже занадто. Утім, Христині моя відвертість була не потрібна, її цікавив лише Рудий. Приборканий Рудий – як підтвердження її жіночості.
Злі язики подейкували, що з Христиною щось не те, тому вона не змогла знайти гідного нареченого в Канаді, а приїхала обкрутити когось із наших хлопців. Я не хвилювалася через те, що Христині вдасться обкрутити Рудого, ну, хіба що трохи. Але я добре знала Рудого, знала, що воля для нього понад усе, а Христина, старий мисливець Христина Стеців, уже обкладала Рудого червоними прапорцями. І Рудий упізнав їхні коливання, коливання маленьких червоних стягів. Вони майоріли як маки у полі. Рудий, старий вовк, відразу зрозумів, що це вони і є, червоні прапорці – небезпека його чоловічої волі.
Одного ранку я прокинулася й здогадалася, що Христина більше з нами не живе. Я нічого не питала в Рудого, хоч йому й кортіло щось розповісти, але мені чомусь не вистачало мужності вислухати історію цієї розбіжності у характерах.
Останньою постійною дівчиною Рудого стала Една. Една була литовкою, литовським режисером, як сказав Рудий: «безмежно талановита жінка». Вона виявилася дуже нервовою. У неї було нервовим усе: обличчя, волосся, пальці, руки, ноги, живіт, рухи. Абсолютно все. Рудий казав, що ця нервовість свідчить про її талановитість. А ще він повідомив мені: «цього разу я закоханий до нестями». Усі друзі Рудого вважали, що Една дуже гарна. Чого б я мала їм не вірити? Я знала, що в Едни великі зелені очі, які змінюють колір від сіро-зеленого до блакитно-зеленого. Рудий називав її очі відьмацькими та морськими. Ще він говорив про них «очі, як у русалки». Я не пам’ятаю, щоб чиїмось очам він приділяв стільки уваги й не шкодував для них стільки епітетів.
Една не могла всидіти спокійно. Вона завжди давала роботу й клопіт своїм занепокоєним рукам. Якщо чогось не крутила, то щось плела. Бахрому скатертини вона сплітала в коси, будь-яку мотузку – в косу, ковдра так само страждала від рук Едни, але найгірше те, що кіски вона плела й мені. Вона тихо, мовчки підходила до мене. Зненацька торкалася мого волосся, ледь чутно віталася саме з ним, не зі мною, і розпочинала плести косички. Мене така поведінка бентежила хоча б тому, що мені було боляче, я відчувала себе ковдрою в зелену клітину, яка лежить на ліжку Едни.
Я довго терпіла, але не витримала й одного разу подарувала їй ляльку Барбі з чудовим довгим та пухнастим волоссям. Барбі мала б слугувати Едні чотками. «Едно, – лагідно почала я. – Едно, відтепер ти можеш робити їй будь-які зачіски, можеш хапати її за волосся, як і коли тобі заманеться». Але Една не зраділа подарунку, вона сховала обличчя в долонях, кинула ляльку на підлогу та зайшлася в риданнях. «Ти мене не розумієш, ти мене не розумієш, ти мене не розумієш. Ти мене ненавидиш, ненавидиш із самого початку, ти це навмисно. Ця лялька – це навмисно, ти не підпускаєш мене до себе, ти думаєш, що я хвора. Адже це ти, це ти хвора. Це – ти». Вона насилу заспокоїлася.
Рудий був наче засліплений нею. Я думаю, що Едну він щиро кохав. Вона була практичною особою. Я не вважаю практичність вадою, тим паче, що й Рудого важко назвати непрактичним молодиком, але практичність Едни була надмірною. Наприклад, якщо їй дарували щось таке, що їй не подобалося (не підходило чи було відвертим лайном) і що вона ніяк не могла продати, Една швидко передаровувала це мені; якщо це не підходило мені, то вона сплавляла непотріб комусь із подружок. «На тобі, Боже, що нам не гоже». Не знаю, чи є якесь спеціальне литовське прислів’я на цю тему, але наш народ придумав на такі випадки ось що: «Їжте, їжте, куме, все одно свиням віддавати». Мабуть, я несправедлива до Едни, припускаю, що вона намагалася зробити мені щось приємне. Може, на її розсуд, це й було приємне. То й нехай собі. Хто їх знає тих литовців.
Хоча Рудий кохав Едну і вона начебто була закохана в нього, брат не припинив вештатися по вечірках. Майже щовечора він десь швендяв і міг припхатися лише вранці, п’яним. Едні це не подобалося. По-перше, кому б із жінок це подобалося, а по-друге, вона любила сама влаштовувати вечірки, де поводилася наче королева. Якщо займатися вечірками їй було лінь, то Една віддавала перевагу посиденькам у колі родини, читанню та світським бесідам. Одного разу вона взяла всі колекційні краватки Рудого, сплела їх у величезну косу й, коли він, похитуючись, явився перед її «морськими» очима, заявила: якщо йому спаде на думку її здихатися, якщо він ще раз розчиниться в нічних розвагах, то вона відразу повіситься на цій косі. «Це буде художньо й лежатиме цілком на твоїй совісті».
Рудий сказав, що, мовляв, він нікому не дозволить собою керувати, що його життя – це його життя, його звички – це його звички, а якщо комусь не подобається він сам чи його спосіб існування, то цей хтось може забиратися до біса. Една мовчки вислухала його обурення, пішла до кімнати, зібрала валізу, а коли він, втомлений від випитого та безсонної ночі, заснув, подалася з дому. Жодних цидулок вона не залишила.
Незважаючи на вимолювання пробачення та обіцянки Рудого надалі бути слухняним хлопчиком, Една до нього так і не повернулася. Сувора скандинавська дівчина. Якщо не брати до уваги плетіння косичок (у будь-кого з нас є якісь дивацтва), Една мені подобалася, мушу визнати, що інколи мені її не вистачає. Я впевнена, що Рудий досі її кохає.
Отже, з одного боку, я хотіла бути подругою Едні, а вона не хотіла бути моєю подругою. А з іншого, товаришувати з Христиною та Лесею я не могла фізично, хоча вони були й не проти цього. Єдиним моїм приятелем завжди залишався Рудий. І тільки тепер з’явилася Еріка, незграбна, чесна і смішна, котрій до того ж не було де жити, і вона подобалася мені. Тому я не збиралася здаватися щодо Еріки, Рудий це розумів і через те дуже злився.
Тієї ночі ми гомоніли до ранку з перервами на каву, миття посуду та туалет. Рудий переконував мене, що Еріка – повія, злодійка, збоченка й витрішкувата. Я наполягала на тому, що хочу мати подругу і що Еріка – саме та подруга, яка мені потрібна. Еріка не виходила з кімнати. Цікаво, у неї такі міцні нерви чи вона зовсім нас не чула? Може, вона глуха? Така ж глуха, як перфоратор, котрим я люблю прикидатися, коли починаю вити? Бідна глуха Еріка. Дружба сліпої та глухої, – напевно, це припало б до вподоби Віктору Гюґо. Може, і його мій брат вважає за збоченця. Хтозна. На цьому етапі я відстояла Еріку та її перебування в нашому домі. Але Рудий успадкував характер мами, і тому я маю підозри, що він не здався. Рудий дуже вперта людина.
Я так зрозумів: якщо Рудий вночі не заходиться в істериці (як може чоловік так високо резонансувати, йому цілком до снаги замінити на оперній сцені Валентину Степову, у мене вуха від його галасу болять, а доводиться прикидатися глухим; не вилазити ж із кімнати, до того ж у його піжамі, щоб сперечатися), то він все одно не мовчить, а давить хропака. Я десь вичитав, що майже всі люди хроплять після того, як їм виповниться тридцять років. Приклад Рудого дуже переконливий, тепер залишилося почекати рік, поки і я стану тридцятирічним, відтак прислухатися до себе вночі.
Приклад Рудого не може не засмучувати й не може не сприяти народженню цілих зграй лячних думок. Так самодостатньо хропіти здатна тільки людина, у якої немає совісті. Я знаю, про що кажу. Як можна дожити до тридцяти років, щоб не зробити комусь або собі якоїсь гидоти, котра змушує совість ворушитися і заважає смачно давити хропака? Та це неможливо, тому Рудий совість кудись подів, я так підозрюю, що він її комусь вигідно штовхнув. І хтось відчуває на собі тиск двох совістей, а Рудого не катує жодна. Непогано влаштувався.
Визнаю, що коли не зважати на погляди Рудого та на його слова, жити мені тут подобається. Тут немає матері, я не ходжу на роботу, бо мені здається, що живу чужим життям, у якому немає місця моїй роботі. Роботі того Еріка, котрий ще позавчора розпочав ранок ерекцією, а відтак уже цілих два дні поспіль її не дочекався. У дівчат ерекції не буває, шкільні книжки з анатомії у цьому сенсі нам не брехали. Це настільки зворушливо: відчувати себе дівчиною, до того ж подругою такого небесного створіння, як Міра.
Мабуть, так ще буває в Едемі, хоча мені важко уявити собі Едем, по якому постійно вештається Рудий. Він не спускає з мене очей, хоч замість цього радо спустив би курок, щоб здихатися Еріки раз і назавжди. Я його розумію, він дбає про Міру, він не може бути впевненим у тому, що я її нізащо не скривджу, він навіть не може бути впевненим у тому, що я, врешті-решт, не вкраду його улюбленого рушника помаранчевого кольору. Добре, що я прихопив із дому одну сукню і пару спідниць. Це дозволяє мені не ходити з ранку до вечора в джинсах чи в штанях. А то Рудий ще, чого доброго, розгледить у мені чоловіка, бо я стаю необачним. Так, Міра – сліпа, але цей молодик має гострий зір, до того ж він сам по собі дуже прискіпливий.
Хоча це я вже занадто перестраховуюся (із віком ми стаємо безпідставно полохливими), адже у наше рухливе століття дівчата віддають перевагу штаням. Я це перевіряв експериментальним шляхом. Колись розсівся в ресторації, і, поки чекав замовлення, – а тамтешні офіціанти з ярличками-цінниками «Павло», «Дмитро» та «Тетяна» не звикли поспішати, – я вирішив підрахувати, скільки жінок пройде в спідницях (сукнях), а скільки в штанцях, штанях-капрі, бриджах, шортах (ви, напевно, відмітили мою схильність до використання наукового підходу – це у мене від матусі). Отже, за час мого чекання на замовлення повз мене пройшло двадцять сім жінок. Лише три з них були у сукні (спідниці). Одна бабуся у квітчастому сарафані. Одна жінка похилого віку в сучасному діловому костюмі шоколадного кольору. І ще одне замріяне створіння в замалій спідничці, але у того створіння були ноги, наближені до ідеалу. Звісно, що та малеча про це знала й усвідомлювала свою грізну, безсоромно голу зброю. Усі інші дівчата віддали перевагу джинсам, елегантним капрі, в які насилу втиснули апетитні сіднички. Більшість моїх співвітчизниць не дурні попоїсти, тому цицьки й сідниці в наших дівчат те, що треба. На мій, звісно, хижацький погляд. Звичайно, багато чого ще залежить від форми, наприклад, сідниць, але це вже довга розмова. Іншим разом.
– Доброго ранку, Еріко.
Визнаю, що цей голос спроможний повернути мене до життя. Це – Міра.
– Привіт, – посміхаюсь і відразу помічаю, що у неї червоні очі.
– Ти плакала? – прямо питаю у своєї подруги.
– Нічого страшного. Просто наснилися жахи. Тобі сняться жахи? – цікавиться Міра.
Ще б пак, мені сняться жахи, от хоча б сьогодні, наприклад, мені наснилося, що я став імпотентом.
Я тільки-но заходився доводити дівчині (мені здається, то була манекенниця Лінда Євангеліста), який я міцний красень, як усе зникло. У буквальному сенсі цього слова. Усе кудись зникло. І Лінда сміялася. Копнула мене стрункою ногою, а поки я безпорадним снопом валявся під ліжком, вона надзвонювала своїм топ-подругам, встигнувши ославити мене на весь модельний світ. Таке вже стерво, тепер я розумію, чому її кинув Кайл Маклахлен (це такий американський актор, він грав федерального агента Дейла Купера в культовому серіалі «Твін-Пікс»).
Але ж я не можу розповідати подібне Мірі! Дівчина, якій наснилося, що вона імпотент, це вже саме по собі – страхіття.
Які жахи сняться дівчатам? Може, їм у страшному сні мариться, як хтось лізе їм у трусики? Але ж це не завжди жахливо, можливо, цей хтось – сексуальний хлопець із їхніх дівочих мрій. Чому, чому я ніколи не цікавився снами своїх подружок? Байдужий пень. Тепер розплачуватимуся за своє недбале до них ставлення. Я пробухикався. Сказав: так, мені постійно сняться жахи, найжахливіші жахи, які тільки може уявити собі людство. Міра пожвавішала.
– Які саме? Які саме ці страхи, скажи мені, і буде не так моторошно. А потім я розповім тобі про свої.
Як це мило з її боку, виявляти зацікавленість та втішати мене.
Цього разу я вирішив не брехати. Ну, може, трохи, але не більше.
– Я розповім тобі про реальні страхіття, котрі увіходять у мої сни, – сказав я.
А що таке? У мене до біса страхіть, які лякають мене на кожному кроці мого життя. Вона зробила уважне обличчя. Вчепилася за стільця, приготувалася слухати.
– Отже, як у будь-якої дівчини та й у будь-якої людини взагалі, у мене є страхи. Свої викохані страховиська. Вони є в усіх. Не всі, але багато хто має мужність зізнатися у тому, що деякі жахи переслідують його постійно. Першим моїм жахом є товсті тітки.
– Товсті тітки? – питає Міра. Я бачу, що вона збентежена.
– Атож, саме вони. Товсті тітки. Вони мене не люблять, я дуже їх дратую, особливо вони не люблять мене в метро. Вони завжди чекають, коли я поступлюся їм місцем, але я того не роблю, і вони починають дивитися на мене так, щоб я перетворилася на попіл. Вони повсякчас обсипають мене всілякими лайливими словами. А коли виходять назустріч із ліфта, намагаються розчавити мене своїм великим пузом. Я відчуваю сморід їжі, сморід шлунка, яким вони дмухають на мене, відчуваю метаболізми, котрі вони спрямовують мені в обличчя. Вони спеціально це роблять, щоб я отруїлася.
– Мені здається, що ти боїшся товстих тіток тому, що тебе лякає перспектива стати такими, як вони, – виважено каже Міра. – Але це стандартний жіночий жах, боятися погладшати. Ти цим не переймайся, думаю, що у тебе худорлява конституція.
Міра намагається мене заспокоїти. Насправді я колись замислювався: чому мене лякають товсті тітки, і дійшов такої думки: це страх перед тим, що моя майбутня струнка дружина може перетворитися на подібного товстезного монстра.
– Ще я боюся велосипедів, – веду я далі. Сьогодні наче день відвертості. – У дитинстві моя рука застрягла у велосипедному ланцюзі, її там добряче скрутило. Ось залишився шрам. – Протягую Мірі руку, щоб вона відчула рубець на моїй шкірі. – Вони, велосипеди, не слухаються своїх власників і повсякчас на мене наїжджають. Усе життя. Немає від них спокою. Якщо шлях широкий, вони все одно наближаються до мене й погрожують кермом, наче рогами. У мене постійно від них синці. Особливо на стегнах, вони тикаються у мої стегна із задоволенням, як те оленя, що шукає материної дійки. Одного разу мене ледве не збила машина, тому що під неї штовхнув велосипед, керований п’яним велосипедистом. Коли я бачу велосипед, мої руки починають тремтіти, а очі бігають, шукаючи безпечне місце.
– Який жах. Особливо ця історія з падінням під колеса машини, – каже Міра. – Може, тобі спробувати не зважати на них, тоді й вони дадуть тобі спокій? – Міра пропонує мені вихід. Начебто я не намагався не зважати на велосипеди.
– Це не допомагає, – кажу я приречено. – Я не можу побороти дитячий страх, а велосипедам про те відомо, від мене, мабуть, чимось таким привабливим для них пахне, я випромінюю якийсь найкращий для велосипедів аромат.
– Хіба аромат можна випромінювати? – питає Міра.
Я ствердно киваю головою:
– Звісна річ. Але більш за все мене доводять до запаморочення та нервових зривів кроки за спиною. Кроки когось невідомого та страшного. Особливо моторошно, коли йдеш із якоїсь вечірки, уже пізно, людей немає, будинки стоять темні, жодний із них не посміхається світлим віконцем, дзвенить тиша, а хтось крадеться позаду. І ти боїшся обернутися, щоб не побачити, наприклад, маніяка, який шкіриться на тебе. Йдеш, пришвидшуєш кроки, аж і він, невідомий, піддає ходу. У тебе вже холодні ноги, руки, серце, ти вже відчуваєш, як він готує ножа чи кастета. І ось уже ти починаєш бігти, жах свистить у твоїх вухах, і він, маніяк, також біжить, і невідомо, хто з нас двох прудкіший. Уже спітніла спина, заплітаються ноги, плутаються думки, ти стаєш наче ватною. А він залишається свіжим, як «Орбіт» супер-мінт. Зараз наздожене – і все. Порубає на шматки.
– І зґвалтує, розірве одяг, – здавлено каже Міра.
Про зґвалтування я, відверто кажучи, ніколи не думав. Ніколи. Навіть у найсміливіших думках я не заходив так далеко. Аж поки зрозумів, що ніхто ж не каже, яка у цього покидька, що поспішає за мною, орієнтація, цілком можливо (нині панує така тенденція), що він надає перевагу чоловікам. Тобто є переконаним гомосексуалістом. Я починаю скиглити від цієї думки. Міра підхоплює моє скиглення. Я чую, що паралельно ще хтось скиглить.
– Що це? – якось не мужньо підхоплююсь я.
– А, не зважай, то Діана, вівчарка нашого сусіда, п’янички. Ми з нею часто виємо разом.
Я дивлюся на Міру з повагою. Ти бач. Вона виє разом із німецькою вівчаркою, зі злющою вівчаркою, із розумним службовим собакою. Це ж треба таке втнути. Я на подібне нездатний.
– Я думала, ти такого не боїшся. Ти ж сліпа, як ти можеш жахатися кроків за спиною? Для тебе ж незрозуміло: чи вони за спиною, чи то хтось іде поруч, хтось дружній до тебе, – виривається у мене.
– Я панічно боюся кроків за спиною, я відразу впізнаю їхню криваву ходу, – відповідає Міра, і ми заходимося у відчайдушному скигленні.
– Ти ще чогось жахаєшся? – питає Міра вже після того, як ми добряче навилися. Навіть Діана втомилася вити, хоча вона трималася довше, ніж ми. Така собі собача Монсеррат Кабальє, перевиє будь-кого. Талановитий собака.
– Угу, – похмуро відповідаю.
Трохи більше, ніж кроки за спиною, мене лякають цвинтарі. Принаймні так було доти, поки я не зрозумів, що кроки за спиною погрожують мені зґвалтуванням (звісно, це я думаю, а не кажу вголос).
– Ти боїшся небіжчиків?
Ні, власне кажучи, небіжчиків я не боюся, зрозумійте мене правильно, не те, що я шаленію від небіжчиків. Певна річ, борони Боже, від таких зустрічей. Хай собі лежать, чи там літають, чи ще щось роблять, трусять яблука в Раю, смажать яєчню в Пеклі, але якось без мене. Багато людей чудово живуть без мене, чому б так не жити небіжчикам?
– Я до нестями боюся похоронів та цвинтарів. Особливо похоронної музики.
– Але ж вона така сумна, спокійна й урочиста, чи не так? – запитує Міра.
– Можливо, для когось воно й так, а у мене зуби зводить від жаху, коли чую похоронну музику. Вона може бути скільки завгодно врочистою, врешті-решт, цю музику підібрано для небіжчика, вона не мусить подобатися мені. Бо коли чую ті рулади, то здається, що в моєму животі хтось використовує мої кишки як струни арфи. Так і тягне, наче кицьку за хвіст.
Хоча я все одно не розумію, навіщо небіжчикові така музика. Він же її не чує. Добре, навіть якщо він її чує, то як вона може йому подобатися? Можливо, за життя небіжчик був рокером чи любив «Бітлз». То як можна людині, котра обожнювала «Бітлз», на прощання ставити похоронний марш? Ось якби я була на місці небіжчика (тричі пфу, тричі «стук» по дереву, але не по столу, бо коли стукаєш по столу, не допомагає), то розцінила би таке музичне замовлення як вияв неповаги до мене та моїх прижиттєвих смаків. Коли чую перші ноти похоронної музики, я затуляю вуха, відкриваю рота й намагаюся глибше дихати або кричати. Я можу качатися по землі, аж доки ця музика не затихне.
А на цвинтарі мені взагалі стає зле. Бо вони на мене дивляться.
– Хто? – Міра починає штовхати свого стільця до мене, їй лячно.
– Звісна річ, що небіжчики. Вони дивляться на мене зі своїх надмогильних пам’ятників. Холодними очима. У них чорно-білі німі погляди. Це як німе кіно, але ж німе кіно майже завжди було комедійним чи занадто екзальтованим, а їхні чорно-білі фільми інші. Це фільми жахів із психологічним підтекстом. Можливо, вони, ті обличчя з овальних рамок, звертаються до мене, але якщо я хоч раз почую, як мене кличуть на цвинтарі на ім’я, то впаду нерухомо, так само чорно-білою, як вони. Це несправедливо. Може, комусь із них самотньо, хтось хоче щось спитати, хтось хоче мене попередити, розсмішити чи утнути щось більш-менш люб’язне, а я їх не чую, не хочу чути, бо мені шлунок скручує від жаху.
– Це тому, що коли-небудь ми всі помремо, а хтось так само буде відвертатися від наших чорно-білих застиглих облич. Це так сумно, нестерпно болісно, – Міра зітхає, її зітхання непомітне, як зітхання привида. Я відчуваю його лише тому, що вона притулилася до мене, на моєму плечі холоне її гарячий подих.
– Я не хотіла завдавати тобі смутку, лякати тебе.
Мені потрібно сказати щось таке бадьоре, щось оптимістичне.
– Та ти що, Еріко. Не верзи дурниць. Знаєш, яка я рада, що ми поговорили. Я ні з ким не вела таких розмов, навіть із Рудим, думала, що він почне насміхатися. Він такий, знаєш, любить покепкувати. Крім того, чого чекати від чоловіка? Розуміння та співчуття? Чи, може, зізнання у своїх власних жахах? То вже нізащо. Добре, що ти в мене є. Хочеш, зараз я розповім тобі про мої страховиська? Про всі-всі. Це буде чесно, до того ж надійшла моя черга.
Я нетерпляче чекаю на її розповідь. Хоча вона щойно образила чоловіків, сказала, що ми ніколи не зізнаємося у своїх страхах і кепкуємо з дівчат. Чи зізнався б я у своїх страхах, якби не був перевдягненим у жінку? Не знаю. Чого доброго, я міг би зізнатись, я такий. Мені дедалі більше кортить почути її історію. Але, щоб не видаватися в її очах цуценям, яке виглядає господаря, тому що боїться, ніби той забув про нього, я кажу, що спочатку треба щось перехопити. Чогось смачненького. Міра радо погоджується. Ще б пак! Ми з’їли стільки несмачних страховиськ, що зголодніли.
Ми поласували канапками, Еріка чудово готує, краще за все у неї виходять ці маленькі бутерброди та салати. Сьогодні канапки були з часником і тертим сиром. Вона так легко порається з господарськими справами, наче просто дихає. Спочатку нарізала білого хліба. Не дуже тонко. Потім терла твердий сир. Вичавила пару зубців часнику. Змішала часник та сир, вбила туди яйце, додала трохи солі. Потім намастила хлібці сумішшю й поставила їх у духовку. Я тим часом зварила каву. Мені подобається варити каву. Рудий каже, що у мене цей напій виходить запашним, міцним, таким, яким і має бути справжня кава.
– То зараз твоя черга розповідати, – нагадує мені Еріка, я бачу, що їй дуже кортить познайомитися з моїми страховиськами.
Я зволікаю, бо мені завжди бракує рішучості для того, щоб щось розповісти. Рудий каже: у моєму стані треба пильнувати за кожним словом. «Слова завжди використовуються проти людей, так було вчора, так є сьогодні, так буде завтра. Тому твій рот, як і державний кордон, повинен бути на замку», – це слова Рудого. Але я ж не прикордонник, мені важко постійно стежити, щоб не бовкнути чогось зайвого.
– Я боюся дощів, – розпочинаю власну сповідь.
– Це тому ти тоді стояла і тремтіла? Тоді, коли ми вперше побачилися? Не тому, що тобі було холодно, а тому, що ти боялася? – відразу відгукується Еріка. Вона дуже уважна до людей.
– Саме так, я тоді тремтіла тому, що йшов дощ. Величезний піднебесний водоспад. Він б’ється краплинами об моє обличчя. Дощ тикається в лице, як мільйони цуценят мокрими носами. Сухе повітря наповнюється вологою, і невідомо, як від нього сховатися. Якщо побігти, наприклад, до переходу, все одно відчуватимеш його мокру присутність. Він прудкіший за людину. Найгірше те, що я не можу нікуди бігти, мене наче паралізує, дощ водночас лякає і причаровує, немов удав кролика. Дощ жорстокий, йому байдуже, кого відлупцювати, він не бачить жодної різниці: жінку, чоловіка, дитину, зовсім безпорадну комаху. Він – найжорстокіше природне явище в усьому світі. Я так і бачу: ось я стою, мала і безпорадна, а мене поглинає вода, так само, як ми зараз поглинаємо ці смачні канапки із сиром.
Цей страх перед дощем оселився в мені з дитинства. Я вже майже нічого не бачила, але твердо знала, чи піде сьогодні дощ, чи ні. Для цього мені не потрібно було слухати прогнозів, визирати з вікна, уже не кажучи про те, щоб слідкувати за польотом ластівок. Я заздалегідь знала про дощ. Батьки зі мною радилися, чи брати із собою на роботу парасолі, чи сьогодні погода обійдеться без дощів. Родичі дивувалися, як це у мене виходить. А для мене все було дуже просто: дощ пах так само, як мої страхи. Мені легко було його впізнавати. – Я звернулася до Еріки з проханням не коментувати й не перебивати мене. Так мені було легше висловлювати свої думки. – На другому місці я б поставила м’ячі. Так, звичайні дитячі м’ячі, улюблені всією малечею, а також дорослими. Колись я теж хотіла, щоб у мене був м’яч, червоний із синьою широкою смугою. Мріяла про нього і бачила дивовижні сни. За все моє життя жодний предмет не завдав мені стільки каліцтв, як ті м’ячі. Вони кривдили мене постійно. Одного разу, коли ми грали у волейбол, м’яч зламав мені пальця. Ще одного разу хлопчик, який грав у футбол, влучив мені в око. Прямісінько в праве. Пам’ятаю, як ми з Рудим бігали й шукали щось холодне, щоб прикласти до ока, щось схоже на лід або холодну металеву ложку, але нічого не могли знайти, було спекотне літо. Нарешті натрапили на фонтанчик із прохолодною водою, я схилилася, щоб остудити око. А я так боялася води, не просто води, а тієї, що ллється униз, для мене вона була тим самим дощем.
Щовесни хлопці з нашого двору здіймали пилюку, вони грали у вуличний футбол. Для мене було справжньою, нестерпною мукою проходити біля імпровізованих спортивних майданчиків, я так і чекала, що ось-ось м’яч влучить мені у спину, скочить на голову, відіб’є нирки. Мене нудило від його веселого стукотіння по асфальту. Серце вистрибувало з грудей. М’яч ледь чутно котився по землі, а мені здавалося, що це змія тихо підкрадається до мене. Сезон гри з м’ячем тривав довго: весна, літо, осінь. Лише зима дарувала мені відносний спокій, я була їй щиро вдячна за це. Утім, годі вже про ті м’ячики.
Я ненадовго замовкла. Еріка так само мовчала. Вона поважає чужі прохання, а я просила її не коментувати.
– Ти помітила, що я ніколи не їм риби? – наважилася я спитати в Еріки.
– Ми знайомі не так давно, – дипломатично відповіла вона.
Звісно, ми майже не знайомі, це правда, але мені здається, що Еріка дуже близька людина. Однак мені ніяково таке їй казати, ніяково освідчитися Еріці у своєму ставленні до неї, бо я хочу, щоб вона почувалася вільною від мене, моїх забаганок, моїх сподівань, я не хочу навантажувати її своїми сентиментальними почуттями до неї.
– Я не їм риби тому, що панічно боюся риб’ячих кісток. У мене щодо них фобія. Навіть у філе оселедця, яке сумлінно обробляють прибалтійські рибалки, я шукаю ті самі кістки і, коли знаходжу навіть найменшу, відразу задихаюся, наче від нападу астми. Звісно, що народження цього страху відбулося у моєму дитинстві. Усе, якщо дуже захотіти, можна відшукати в дитинстві, тільки б не зраджувала пам’ять.
Мій батько – рибалка, завзятий рибалка. Найкращий відпочинок для тата – із вудочкою десь на березі річки або в гумовому човнику посеред озера. Картинкою на стіні я бачу його нерухомий силует. У роті цигарка, на голові – старий фетровий капелюх, у руках – бамбукова вудка, за його спиною засинає або прокидається сонце. І я змалку обожнювала ловити рибу. Першу свою рибину, маленького карасика, спіймала, коли мені було три рочки. Батько нанизував мені черв’ячка, я закидала вудку й одного разу витягла на берег маленького карасика, який жадібно хапав ротом повітря.
Слід зауважити, що ловити рибу я любила, а от їсти її – ні. Мені не смакували ні риб’яча юшка, ні тарань, ні тушкована-варена-парена-смажена риба. Я не любила рибу ні в якому вигляді. Батькові, котрий полюбляв їсти рибу, дуже не подобалося моє негативне ставлення до рибних страв. Мені ж було вкрай неприємно порпатися у риб’ячих кістках, вибирати їх, я й риби не бачила, а що вже казати про дрібні кісточки. Мама й бабуся вибирали їх неуважно, після них можна було знайти десятки гострих кісток. Батько їв рибу повністю, незважаючи на такі дрібниці, і не розумів, чому когось це турбує.
Одного разу він змусив мене скуштувати карасів, запечених у сметані. «Це – смакота, хоч покуштуй, інакше будеш жалкувати все життя», – наполягав він. Щоб не засмучувати його, я почала мордуватися з однією рибкою. Я була дуже обережною, але незабаром відчула: якась кістка вп’ялася у мою горлянку. Мені було боляче дихати, та я знала, що треба робити. Відламала черству скоринку чорного хліба, стала жувати її і різко ковтати. Скоринка мала б проштовхнути кісточку. Але у мене нічого не виходило, єдине, чого я досягла, – загнала кістку ще глибше. У мене почалася лихоманка. Я злякалась, мені було вже не до жартів.
Я увімкнула голосову сирену. Усі збіглися. Стали радитися, що зі мною робити. Я вже втомилася тримати рота широко відкритим – мама, Рудий, батько, бабуся намагалися побачити кістку та якось із нею домовитися. Усе закінчилося тим, що мене потягли до лікаря. Лікарка була стара, погано бачила, вона так само змусила мене розтулити рота якомога ширше, взяла гострі ножиці, ще якісь гострі металеві штучки і більш ніж півгодини без знеболювання дерла ними мені горло. Шукала кістку. Майже місяць після цієї операції я не могла їсти. Уже минуло стільки років, але я пам’ятаю все напрочуд добре, і ніхто ніколи не змусить мене скуштувати рибної страви.
Я прислухалася до Еріки, намагаючись зрозуміти, чи не нудьгує вона від моїх розповідей. Але Еріка мені щиро співчувала.
– Я ніколи не приготую тобі рибної страви, присягаюся, – вона була дуже серйозною. Ці слова пролунали так по-дитячому і так щиро, що сльози набігли мені на очі, я відвернулася від Еріки, щоб вона не помітила чергової ознаки мого сентиментального ставлення до неї. – Я постараюся, щоб тебе не кривдили м’ячі, ось із дощами – це складніше, тут треба добряче подумати. Із дощами складніше впоратися, ніж зі злодійкуватими кроками за спиною, кістками та м’ячами. – Еріка мала стурбований вигляд.
– Стривай, я ще не розповіла тобі про янголів. Янголи – це діти, які вмерли ще дітьми. Ти знала про це? – знов звернулася я до Еріки.
– Щось таке чула, – відповіла вона мені.
Я повела далі:
– Більшість думає, що янголи – добрі створіння, та сама більшість вважає, що діти – доволі злі створіння. І ніхто тут не бачить суперечностей. Але ж вони є. Якщо янголи – це померлі діти, а діти – злі створіння, то як янголи можуть бути добрими? Це неприродно для них: бути добрими. Звісна річ, що вони злі.
Вони кепкують, глузують, передражнюють людей, а ті начебто нічого не помічають, знай собі складають романтичні пісні про янголів, називають янголами коханих людей і таке інше. Чому люди не звертають уваги на вираз обличчя янголів на картинах? Це показові вирази обличчя, вони неприязні. Тим часом люди завжди чекають від янголів допомоги, розуміння, захисту. Дзуськи, не дочекаються! Янголи можуть тільки хизуватися. Уявляю собі, як вони сміються, коли хтось стає перед ними на коліна.
Я дізналася про те, що янголи – це померлі діти, під час шкільної екскурсії до музею. Це розповіла наша екскурсовод – елегантна, трохи похмура й достатньо молода жінка. А нам із Рудим тоді було приблизно вісім та дванадцять років. Вона не розповідала нам про картини, вона тягала нас залами й розказувала про своє бурхливе особисте життя. Я усього не пам’ятаю, але у цій розповіді фігурував підступний чоловік, який змусив її зробити аборт. Навіть кілька абортів, після яких вона не могла народити дитину. «Ні, я вагітніла, однак у мене постійно були викидні. Хоч як берегла себе, все одно через місяць-другий – викидень, що ти тут будеш робити, доля є доля», – бідкалася нам екскурсовод.
Раптом вона зупинилася біля однієї з картин. Я не пам’ятаю, що там було зображено, але точно пригадую: на полотні було двійко янголів. «Подивіться на цю картину, діти. Придивіться до янголів, пухких малюків із крилами. Бачите? Отже, діти, ви вже дорослі, тому, мабуть, знаєте, що янголи – це померлі дітки. Багато дітей помирає малими, ніхто не може гарантувати, що одного дня цього не станеться з вами». Ось що вона нам сказала. Дехто заревів уголос. Але їй було байдуже. Чому вона таке сказала? Мабуть, у неї були проблеми куди важливіші, тому вона й не переймалася охороною нашої дитячої психіки. Можливо, вона згадувала свої аборти й викидні.
Ми повернулися додому, і Рудий спитав у батьків, що таке аборт і викидень, він любив у всьому розібратися та і взагалі мав кебету. За вияви цікавості брата нагородили однією, але дуже довгою нотацією щодо правил поведінки, а також кількома короткими ляпасами по сідницях. Про мертвих дітей, янголів та нашу можливу смерть того вечора він вирішив не теревенити.
Більш за все я боюся, що мене коли-небудь помітять янголи. Вони миттєво знищать мене. Розмірковувати не стануть, не надаватимуть мені останнього слова, просто знищать, тому що я розгадала їхню таємницю. Янголи – злі померлі діти, діти, у яких забрали всі забавки.
Інколи мені здається, що найжахливіше страховисько шукає мене, полює на мене. Це – дощ, який замість краплин кидає на землю пружні м’ячі. М’ячі, якими забавляються янголи. Вони жбурляють їх у мене, граються у «п’ять імен». Пам’ятаєш таку гру? Ти відбиваєш м’яча долонею, приказуючи: «Я знаю п’ять дівочих імен. Світлана – раз, Олена – два, Оксана – три, Катруся – чотири, Христина – п’ять». Не переводиш подих, продовжуєш: «Я знаю п’ять хлопчачих імен. Сергійко – раз, Андрійко – два, Микола – три, Павло – чотири, Володимир – п’ять. Я знаю п’ять міст. Київ – раз, Львів – два, Івано-Франківськ – три, Чернівці – чотири, Тернопіль – п’ять. Я знаю п’ять диких тварин. Тигр – раз, лев – два, вовк – три, лисиця – чотири, вепр – п’ять. Я знаю п’ять свійських тварин…».
Еріка обіймає мене.
– Міро, тихіше, вгамуйся, будь ласка, Міро, заспокойся, усе минеться.
Я починаю скиглити. Потроху, неголосно. Ці діти стільки всього знають по п’ять, для них не проблема загадувати нові й нові теми, бити, бити мене по потилиці наповненими дощовою водою м’ячами. «Я знаю п’ять людських почуттів. Кохання – раз, довіра – два, ненависть – три, невпевненість – чотири, страх – п’ять». Коло замкнулося?
Еріка гойдає мене на стільці, наче дитину в колисці. Дивно, як я досі не впала.
– Знаєш, я тут подумала… – каже вона, прислухаючись, чи припинила я скиглити. – Виходить, що найбільший мій страх – це товста тітка, яка тихо їде за мною на велосипеді вночі на цвинтарі й насвистує похоронний марш.
Спочатку ми разом верещимо, а потім відверто регочемо. Крізь сміх та сльози я помічаю, що сьогодні був день відкриттів.
– Ех, люблю відкриття, – продовжує мою думку словами з рекламного ролика горілки «М’ягков» Еріка. У неї виходить дуже смішно, така ж інтонація, як і в героя ролика. Ми заходимося у новому нападі реготу.
– Дві баби вдома, а жерти нема що.
Цей голос розігнав наш сміх, сміх розвіявся по кухні – так річкові мальки кидаються врізнобіч від ноги людини, яка несподівано занурюється в їхню зграйку. Авжеж, це був Рудий. А Рудий завжди поводиться як Рудий. Така стала натура.
Учора я остаточно зрозумів, що з Рудим треба щось робити (я не маю на увазі, що його варто було б залити, наприклад, бетоном, хоча…), він непередбачувана та небезпечна людина, зовсім без гальма, некерована. А я навіть не відаю, як його ім’я. Я, врешті-решт, беззахисна дівчина, яка має право знати, із ким вона ділить помешкання, із ким живе в одній хаті? Я цукрово називаю його Руді й бачу, як його, бідаку, від цього тіпає, скручує, рве на шмаття. Я ж намагався бути приємним, робив спроби налагодити з ним дружні стосунки. І що отримав? Щось на кшталт вдячності таргана. Рудий похмуро мене оглядає, це змушує мене сіпатися й нервово поправляти спідницю (чесне слово, він привчить мене до штанів), і гуде наче «свекруха лихая» із наших народних пісень. Усе йому не так. Усе не подобається, хоч би що я робив, хоч би що казав. Якби я нічого не робив і постійно мовчав, це так само йому б не подобалося.
Учора, наприклад, я з найкращими намірами пригостив його «косячком». Ну що мала б зробити чемна людина? Сказати: «Дякую, люба Еріко, ти врятувала мою віру в життя і людство». Я був упевнений, що Рудий, як творча людина, має поважати й цінувати «косячки» за їх служіння цим самим людям, за стимулювання творчого натхнення. Принаймні творчі люди, на мій неупереджений погляд, повинні ставитися до «косячків» щонайменше із симпатією. А що зробив цей хворобливий доморощений спілберг-мащенко-кончаловський? Вирвав із моїх рук «косячка» так різко, що зламав мого випещеного штучного нігтя, і, наче сміття, викинув малого, безпорадного, скрученого оцими руками «косю» з балкона.
От якомусь байдикарю пощастить. Так і бачу. Ось повзе він, зневірений, обліплений злиднями, наче тумба афішами російських гастролерів, аж тут раз – і клаптик щастя, нічий «косячок» (він же не знає, що та радість моя і що є такі люди, яким бракує клепки, тому вони скидають «косячки» з балкона). Бідний травмований «кося».
Рудий же розпочав вичитувати мені нотації. Як мені ото не соромно, як я наважилася ТАКЕ йому запропонувати, що я собі взагалі думаю (от про бетон краще йому не знати, еге, добре, що я про це нікому не сказав) і як поводжуся у його домі? Ну, не цінує людина приязного до неї ставлення – як із цим боротися? Поки він виказував мені, я робив уважний вираз обличчя, потім зробив чемний кніксен і спробував піти з кухні. Рудий мене не випускав.
Часу думати було обмаль, я вирішив, що нічим не ризикую й пристрасно потягнувся до нього. Але ж цей Іллєнко відсахнувся від моїх обіймів, наче від привида, і так шарпнувся вбік, що забився головою об кахлі. Я пригальмував про всяк випадок і питаю: «Хочеш, я вгадаю, як тебе звуть?». Вирячився й мовчить. Він що, не дивиться реклами по телебаченню? Як може культурна людина у наш час не дивитися реклами? Якщо вона (ця абстрактна культурна людина, я не маю на увазі Рудого, у нього якраз із культурою велика проблема) не хоче дивитися рекламу, то її змусять, до неї знайдуть належний підхід, її обов’язково нагодують рекламою, а то ж як, рекламний бізнес не дасть спокою культурній людині, ні, йому необхідне стовідсоткове покриття.
Усі повинні дивитися рекламу. До речі, із неї можна дізнатися багато чого цікавого, особливо це стосується хлопців. Якби я не знав, що існують щоденні прокладки «Олдейз» чорного кольору для трусиків «танго», то неодмінно перелякався б, коли б побачив таке у трусиках однієї моєї подружки. А так – нічого, я відразу второпав, що це чорніє, тому що я – культурна людина й уважно дивлюся рекламу.
«Я ворожок з дитинства ненавиджу», – нарешті вичавив із себе Рудий. Кіношні хулігани на цьому місці справно пускають слину з щілини між зубів, і камера спостерігає її безперервний політ. Я не став розповідати Рудому про тонкощі своєї ненависті до англійців та Старигана Хема й дав йому спокій, бо поважаю чужу (навіть ворожу) ненависть. І це сценарне одоробало, мабуть, відзначило мою повагу до його почуттів, бо заходилося готувати вечерю (варених раків) і припинило свої заморалізовані напади.
Наприкінці нашої естетської бесіди я зауважив, що, як на мене, у нього щось не те з головою, і навіть погодився збігати за цитрамоном. Рудий так на мене вирячився, наче не він зварив раків, а раки зварили його, усе не міг збагнути: чи я дурепа, чи глузую, чи, може (таке неможливо навіть припустити), із нього знущаюся.
Нарешті цей емоційний телепень (тут вони із сестрою дуже схожі одне на одного, майже як цицьки Памели Андерсон. Хоча ні, Міра змінюється, кожного дня я відкриваю у ній щось нове, свіже, привабливе; та і взагалі, Міра – це одне, а от Рудий – зовсім інше) оговтався й поблажливо порадив мені зайнятися власною головою. «Бо цитрамон тобі навряд чи допоможе, люба». От козел.
Але то було вчора. А сьогодні цей бог сценічних рухів уже хлюпнув через край. Я стояв, нікого не чіпав, мирно палив «Ґолуаз» і обережно струшував попіл у попільничку з написом «Саскачевань» (чи як там це пишеться, не знаю, однак сприймаю на слух як «саскачевань», це така канадійська провінція), що була оздоблена помаранчевими ліліями. Мабуть, братові та сестрі прислали цей витвір канадійського мистецтва батьки. Специфічний подарунок. Ті ще чудопали, ці батьки – хіба вони не знають, що їхні діти не палять цигарок? Утім, може, батьки цієї парочки просто гостинні люди й піклувалися про гостей, тобто про мене. Якщо це так, то ґречно дякую.
Міра якраз готувала до столу. Ми збиралися повечеряти. Отже, як я вже казав, Міра готувала до столу, я палив і переймався долею попільнички, а цей Карабас-Барабас дивився, як я палю. Він трохи покрутив своєю дупою на стільці, аж потім видав отаке: «Ти стільки палиш і так бухикаєш вранці, люба, що незабаром помреш, захлинешся сухотними мокротами». Саме так розпочав Рудий свою промову за вечерею. Мабуть, перечитався на ніч «Дами з камеліями». Міра відразу розгубилася і впала у розпач. Міра – тонка людина, вона непристосована до цього життя; коли когось ображають, робиться безпорадною дитиною.
Якби на Страшному Суді мене спитали: «Еріку, небіжчику, відповідайте, ви навмисно такого-то жовтня такого-то року вивалили попіл із попільнички з написом “Саскачевань” на голову святого Рудого?», я не певен, що зізнався б у своєму злому намірі. Я б відповів, заздалегідь схрестивши пальці (це моя дитяча звичка – схрещувати пальці, коли збираєшся трохи бреханути. Спочатку схрести пальці, аж потім можна брехати собі на втіху, нічого тобі не буде, це наче страхування за пільговими умовами): «Це випадковість, ваші честі, це прикра випадковість». На Страшному Суді мені б не повірили, не повірив мені й Рудий, він струсив із себе попіл, схопив ножа і став ганятися за мною по кухні. Я ж казав: він абсолютно неадекватний. Міра ледве заспокоїла його.
Мені було прикро, що його заспокоюють. Міра робить це. Ти бач, гарно влаштувався Рудий. Він бажатиме мені жахливої смерті від сухот, замахуватиметься на мене ножем, – а може, я так налякався, що після цього у мене ніколи не буде діточок? Хтось колись замислювався над такими наслідками? Може, я надзвичайно вразлива та полохлива особа? А його ще й заспокоюють. І хто? Міра. Міра гладить його по коротко обстриженій голові. А що я? Я почуваюся використаним не за призначенням презервативом. Як Міра може так поводитися зі мною, я ж її подруга! Ось ти яка, жіноча дружбо, от яке твоє справжнє обличчя. Правду пишуть у моєму улюбленому журналі «Космополітен»: жіночої дружби не буває, усі подруги – стерви та хвойди. Тільки про себе і думають. Якщо хтось лащиться до тебе чи підлизується, то цій зміюці щось від тебе потрібно, не інакше. І я починаю тіпатися в риданнях.
Я ридаю, потім гикаю, Рудий злісно дивиться на мене зміїними очима, Міра шмульгає носом. Зараз теж розпочне ридання. Дві баби, що заходяться в сльозах, бідний Рудий, співчуваю тобі, брате. Це неприємне видовище.
– Еріко, але, але навіщо ти це зробила, Еріко?
– Я випадково, – втискую пару слів у свої щирі ридання. – Я випадково, але ж ти не віриш мені-і-і-і-і.
Це я навмисно так сформулював: «Ти не віриш мені». Вона вже почала жаліти мене, отже, зараз буде активно запевняти у тому, що вона мені вірить.
– Я вірю тобі, Еріко, адже я твоя подруга.
Рудий тільки й того, що не пихкає вогнем від обурення. Ку-ку, моя крихітко Руденький, ти свідок того, що заведено називати жіночою солідарністю й розумінням одне одної. Це тобі не просто так, це страшна штука – жіноча солідарність. Про неї також писалося у «Космополітені», «Ель» та «Жіночому журналі», але ж ти, пихате чоловіче створіння, не читаєш цих журналів. Авжеж, де там! Ти ж у нас постмодерніст, ти ж поважаєш лише Подерв’янського, Проханова та Буковськи. Тебе нудить від жіночих журналів, от і отримуй підбором у пах.
Рудий осоромився, його переможено, він схопив куртку і вибіг із хати. А ми залишилися вдвох, якщо не брати до уваги морську свиню Анжеліку, сподіваюся, що вона, оскільки певною мірою жінка, радіє за нас.
– Чому ви не можете ужитися разом? – питає мене Міра, запарюючи каву.
– Він приховує від мене своє ім’я, тобто відверто не довіряє мені, це засмучує мене, я починаю дратуватися і вдаюся до ідіотських вчинків, – намагаюсь пояснити Мірі специфіку моїх стосунків із Рудим. – Я маю знати, із ким живу, – спокійно додаю я.
– Але ж він мій брат, тобі мало мого слова? Ти живеш із моїм братом, він складна, однак добра й порядна людина. – Міра підперла рукою щічку й через це зараз схожа на малу дитину.
Цей козел – «добра людина»? Зрозуміло, чому вона так каже і захищає його. Вона ж його сестра. Навряд чи сестри визнають своїх братів козлами задля того, щоб підтримати когось стороннього. Хай вона має його за добру людину, припускаю, що він не робив їй зле. Хоча він за часів моєї присутності у цьому домі й поводиться наче козел-рецидивіст, та, може, для неї він робить винятки й не поширює на свою рідну сестру свій неприхований «козлізм». Це я так думаю, думаю про себе, але ж мені потрібно щось сказати, і я кажу:
– Мені важливо знати, як звуть людину, інакше у мене не налагоджується з нею контакт. Усі мої добрі наміри вилітають у трубу.
Я зітхаю. Взагалі вигляд у мене, як у обпаленого вогнем метелика, котрий припхався до лікаря Айболіта на консультацію.
– Розумієш, Еріко, – Міра наближає до мене своє виразне обличчя й шепоче: – Рудий по-особливому ставиться до оприлюднення свого імені. Ну, така у нього примха. А ще в нього проблема з фотокартками.
– Що, нефотогенічний? Через це скиглить наш відомий Квентін Тарантиненко? – цікавлюся я.
– Ні, – хитає головою Міра. – Хочеш, розповім тобі про нього?
Ще б пак, люба. Як же мені кортить наблизитися до таємниць цього відчайдушного створіння на прізвисько Рудий.
Виявляться, що Рудий вірить у вуду. Якщо ви не здогадуєтеся, що це, то я поінформую вас, я, на відміну від сучасного покоління ледарів, дуже начитаний хлопець. Це такий африканський культ. Таке собі чаклунство. Діє простіше, як кажуть росіяни, за парену ріпку. Зараз навчу. Береш фотокартку свого ворога чи робиш ляльку, схожу на твого ворога, і встромляєш в око фотокартці чи в серце ляльці голку. Треба ще щось замовляти, здається, а може, й не треба, достатньо тупо злитися. Голка протикає плоть, от і все, твій ворог – небіжчик або каліка (здається, я попався, на кухні, на стіні, висить ота венеційська лялька, до мурашок по шкірі схожа на мене у жіночому втіленні, треба сховати, поки не пізно… А може, уже пізно?).
– Міро, як ти думаєш, а Рудий не міг, ну, він не міг щось наговорити на цю ляльку, венеційську ляльку, адже вона трохи схожа на мене, а ми з ним у сумнівних стосунках, таких собі напружених…
Міра закрутилася по кухні дзиґою.
– Припини таке казати про мого брата, Еріко, мої друзі, а ти – моя подруга, для нього святе!
Ти бач, яка сувора. Святе для нього – її друзі. Боже мій, яка Міра наївна, дівчисько. Прости мені, Господи: усе ж таки Рудий – козел. Я живу в домі зі скаженим вудистом та його сліпою сестрою, може, то він її зачаклував, а тепер забирає її іграшки і бавиться на самоті, підхихикуючи (що я верзу, нісенітниця якась). «Люди, ви – тварини», – здається, що так звучатимуть у перекладі українською слова нині емігрантки, а колись відомої російської акторки з вічно готовим до плаксійства ротом – Олени Соловей. «Люди, ви – тварини». Рудий абсолютна тварина, бо він – козел. І не треба плутати козла із цапом. Це – різне.
Моя мама поведена на езотериці. Це ціла наука, щось схоже на астрологію, але не зовсім. Мама вірить у погану енергетику, у добру енергетику, в упирів, які жеруть позитивну енергію і можуть випити все до останньої енергетичної краплини (до речі, непогано було б перевірити у цьому сенсі Рудого, у мене є певні сумніви щодо нього). Мама крутить рамку, щоб вирішити – ставити тут ліжко чи ні, і в який бік класти ноги, коли засинаєш, і де має стояти обідній стіл. Люди зі Сходу називають таку поведінку «фен-шуй». Який простір дає це слово для моєї забави з пошуку в простих лексемах матюків та матюкливих часток. Треба здибати Рудого з мамою, бачу, їм є, що сказати одне одному. Вони обоє належать до світу схибнутих. Чудова парочка: бик та ярочка.
Але що каже Міра? Слід заспокоїтися й зосередитися, можливо, Міра знає протиотруту від злодійкуватих вчинків братика.
– Рудий що, розуміється на вуду? – недбало так цікавлюся, щоб вона не зрозуміла, який я наляканий.
– Не зовсім, – каже Міра, і мені трохи легшає. Виявляється, Рудий також начитаний хлопець. Він начитався про вуду і тепер боїться називати будь-кому своє ім’я, а також слідкує, до яких рук потрапляють його фотокартки. – Він ніколи не дозволяє себе фотографувати, серед режисерів його називають диваком.
Ну, краще вже називатися диваком, ніж мудаком. Різниця всього у двох літерах, але який різний зміст. Це я так думаю, а вголос кажу, що кожна людина має право на власні жахи. Міра погоджується, ми з нею вже обговорювали власні жахи, виявилося, що у нас їх багато. Ми трохи мовчимо.
– А що, – питаю її я, – у нього вже були інциденти?
– Інцидентів у нього було до біса, – трохи втомлено каже Міра.
– Е-е-е-е, – заїкаюся я. – Але ж він, е-е-е-е, начебто більш-менш живий, і цього, е-е-е-е-е, у міру здоровий, ну, голова його повна волошок, однак то таке, у всіх вони є. У кого більше, у кого менше. У Рудого, звісно, що забагато, але це питання ставлення, – відразу виправляюся я під загрозливим поглядом Міри.
– У нього немає закордонного паспорта, – чомусь каже Міра.
– Двісті доларів – і завтра буде, – радісно кажу я, бо відчуваю, що тут можу бути корисним.
– Ти не розумієш, Еріко, – каже Міра. – Ти не розумієш.
Вона мовчить і вдивляється в темряву за вікном. Що я верзу, для неї за вікном завжди темрява, як і всюди.
– То поясни мені, чому в Рудого немає закордонного паспорта? – прошу я.
Виявляється, що Рудий перейнявся культом вуду ще за часів школярства. Ти бач, який вимогливий у нього розум, це ж треба було знайти у ті часи інформацію про вуду.
– Він такий. Він знайшов, – не без гордості каже Міра. – Він не вступив до комсомолу тільки через те, що потрібно було здавати фотокартки, а Рудий не був упевнений, що ці фотографії потраплять у добрі руки.
– Кому тепер потрібний комсомол? Він нічого не втратив, – кажу я.
Міра погоджується, що член комсомолу це не те саме, що член Академії при Каліфорнійському університеті.
– Але ж тоді були інші часи, – зауважує вона.
Я погоджуюсь, так, часи були інші. Але ж минулося? Міра киває. Минулося.
– Зі вступом до комсомолу це був прикрий випадок, не більше. Гірше було з отриманням паспорта громадянина СРСР, – продовжує свою розповідь Міра.
Можу собі уявити, як параноїк Рудий поставився до того факту, що він має здати фотокартки, одна з яких зберігатиметься в архіві МВС. А дозволити собі таку розкіш, як не отримати паспорта, він не міг. Бо немає паспорта – немає людини. Я так і уявив, як його підкинуло. «Трясця вам, а не фотокартку!» – ось що подумав Рудий. «Дзуськи! Зі мною ці витівки не пройдуть!» – ось таке ще подумав Рудий. Ти диви, а я його можу уявити більш-менш привабливою людинкою. Цікаво. Я посміхнувся сам до себе.
– Довелося йому здавати фотокартки, не було іншого виходу, це не класна групова віньєтка, знімки для якої можна проігнорувати. Паспорт – він і в Африці паспорт. До того ж мама на нього тиснула, не розуміла, навіть давала лупки. Відтоді він постійно бачить жахливі сни, де фігурує його архівна фотокартка. – Міра до чогось прислухається, може, відчуває, що я посміхаюсь сам до себе. – Ти посміхаєшся? – наважується спитати вона.
Я аж здригаюся від несподіванки, від влучності її здогаду. Як вона тонко все відчуває.
– Так, – зізнаюся.
Вона теж посміхається. От ми вже і сміємося вголос. Разом.
– Тепер розумієш, чому у нього немає закордонного паспорта?
Так, я все розумію.
– А як щодо посвідчень?
– Він краде свої фотокартки у всіх відділах охорони і кадрів, а коли співробітники цих органів похоплюються, то каже, що ненормальні прихильники його таланту постійно викрадають його фотокартки, тому він відмовляється за власний рахунок поповнювати чиїсь архіви.
Ми знову регочемо.
– Але наша мати не здається, вона хоче висмикнути Рудого до Канади, може, у неї щось вийде, мама у нас боєць, – каже Міра.
– Так, – погоджуюся крізь сльози сміху я.
– Те саме з ім’ям. Рудий вірить, що ім’я перебуває у безпосередньому зв’язку з особою. Не можна всім казати, як тебе звуть, щоб нікому не спало на думку маніпулювати тобою через ім’я. Тому більшість знайомих називає його Рудий, не згадуючи про ім’я. Можливо, що дехто взагалі забув, як звати мого брата.
– А він, е-е-е-е-е, часом не збирається повбивати тих рідкісних щасливців, котрі знають, як його звати? – виривається у мене.
– Ну, що ти таке кажеш, Еріко. Як тобі таке спало на думку?
Міра, виявляється, уміє сердитися. Так кумедно зводить брови. Я знизую плечима. Не буду ж я їй казати, що в мене великі сумніви щодо глузду Рудого.
– Та це я так, бовкнула, не подумавши, – заспокоюю я Міру, не хочу, щоб вона засмучувалася через моє ставлення до послідовника Довженка.
– Та зрозуміло, що ти не навмисне, – відгукується Міра.
Так, я знаний майстер прикидатися. Якби ти знала, Міро, Міро.
– Ти знаєш, – вона торкається моєї руки так довірливо, що крає мені серце, моє брехливе серце.
– У тебе все гаразд із гормонами? – несподівано питає вона.
Принаймні я приготувався вислухати чергову таємницю Рудого, а не таке безпардонне запитання.
– А що таке? – відступаю я про всяк випадок. Може, потягло чоловічим кремом для гоління? Ти бач, який у неї нюх.
– Ти не образишся?
Яка ж вона делікатна, як цей… як його, імпортний рекламний відбілювач, що «делікатно очистить вашу найтонкішу білизну».
– Ні, що ти. Ми ж подруги, – нагадую я їй про нашу близькість.
– У тебе дуже волохаті руки, – нарешті каже Міра.
Ну що ж, Еріку, вперед, бреши, ти ж так це любиш!
– Справа в тому, – починаю свої побрехеньки (пальці за спиною хрестом), – що я раніше зовсім нічого не знала про те, що коли виголити волосся, то воно починає сильніше рости й стає густішим. Ну от. І одного разу я вирішила собі поголити руки, тобто зробити їх такими гладенькими, як ноги після епіляції, розумієш? – Міра шепоче, що розуміє. – Я ж не знала, що цього краще не робити. Потім мені сказали, що це велика помилка, однак було вже пізно, на руках виросло ось таке волохате волосся. Не голити ж постійно руки? Бо якщо голити, то воно буде колоситися ще рясніше. Знаєш, як я через це страждаю? – Міра відразу почала вибачатися за те, що вона акцентувала свою увагу на моїх волохатих руках. – Та нічого, ми ж подруги, – втішаю я Міру.
Який класний девіз: «Та нічого, ми ж подруги». Цим можна виправдовувати будь-які ганебні вчинки, образливі слова та інше неподобство. От жінки!
Уже глибока ніч. А Рудого все немає. Ти бач, який вразливий. Подумаєш, висипали йому на голову попіл, знав би він, скільки й чого висипали на мене. Теж мені, цяця. Міра запропонувала випити ще по чашці кави.
– Кава на мене не діє, від неї у мене не буває безсоння, а у тебе?
Я теж кажу, що у мене не буває безсоння від кави. Міра прикушує губу. Так, із кожним днем ми час від часу помічаємо, що в нас є щось спільне. У нас багато спільного. Це – приємно.
– А ще в Рудого є одна ідея фікс. – Міра прибирає зі столу, ми вирішили готуватися до сну й не чекати Рудого.
– Яка? – Ця новенька «полуничка» щодо її брата змусила мене прибрати позу мисливського собаки.
– Він непокоїться через те, що міг потрапити на плівку до когось випадкового, наприклад туриста, вони ж блукають містом і все фотографують, і, відповідно, можуть сфотографувати Рудого. А тоді покажуть свої фотокартки ще комусь із поганою енергетикою, і цей хтось помітить Рудого і щось не те зробить.
От Рудий запалює вогні! От же ж запальний хлопчак! Це ж треба до такого дійти у своїй параної. Боже, як мені кортить щось встругнути, використовуючи ці його побоювання. Аж руки сверблять. Ернесте, чи чуєш, га, Старигане? Це ж наша людина. Еге-гей, Рудий – цілком наша людина. Мені стало страшенно весело. «Фотография девять на двенадцать с наивной подписью на п-а-а-мять» (Ірина Алєгрова, така собі білявка).
Коли я вовтузився у ліжку, намагаючись заснути, і прокручував цей день (а він же був такий чудовий, цей день), мене також навідала ідея. Ідея фікс. І я написав Рудому записку, таку собі невеличку цидулочку, яка б мала трохи його підбадьорити, адже у нього сьогодні був важкий день, та і взагалі.
Ось такою була моя записка до Рудого: «Слухай. Я несподівано згадала, де тебе бачила. Мене постійно мучила думка, що я тебе десь бачила, і сьогодні я згадала, де саме. Ти не повіриш. Я бачила тебе на фотокартці у таких собі австралійців, які не без дивацтв. Наприклад, за свійську тварину у них вважається скелет рідкісної риби. Вони недовго мешкали у місті, завзяті туристи. Розумієш? Цікавляться архітектурою, пам’ятками давнини. І на знімку, де розкинувся Ватутінський парк, я і побачила твою постать. Я не могла помилитися, бо бачила на тобі той самий одяг, який ти носиш тепер, до того ж добре тебе запам’ятала, ти ж такий красунчик. Не знаю, чому тобі про це кажу, просто мені здалося, що у цьому є якийсь містичний збіг. Правда? Це так прикольно. Добраніч, вибач за попіл. Еріка».
Ви б чули, як він ричав, наче тигр, наче лев. Кепські його справи, не береже себе хлопець, зовсім не береже, почуття гумору розгубив, сердешний. Найнеприємнішим було те, що він учинив галас о п’ятій ранку. Де можна вештатися цілу ніч, якщо ти порядна людина? Я впевнений, що ми з Рудим приречені бути товаришами-нерозлийвода, їй-бо.
Ранки рідко бувають добрими. Частіше за все вони, наче зголоднілі за ніч собаки, хапають за голі п’яти обеззброєних, ще застиглих в обіймах сну людей, змушуючи їх пожвавлювати свої рухи, вмиватися, вдягатися, вливати в себе каву, чай або сік і вирушати на роботу, де так само треба вливати в себе каву, сік і намагатися працювати. Я ж вирушила не на роботу, я з тих щасливців, яким не потрібно вранці нікуди поспішати, просто почовгала на кухню. Там панувала тиша, я причаїлася за дверима, вслухаючись у неї. Тому що абсолютна тиша буває лише в оповіданнях, а в житті абсолютна тиша настає тільки тоді, коли тобі надзвичайно лячно.
На кухні уже товклися Рудий та Еріка. Якщо не бачити, чим вони займаються, уявляється досить мирна картина. Рудому, який завжди встає спозаранку, оскільки не любить поспішати на роботу, не до вподоби похапцем заковтувати їжу та питво водночас. Мабуть, зараз він сидів за столом, наминав яєчню з беконом, запивав цю страву кавою, смакував ранкове життя, а також гортав тижневик «Дзеркало тижня», інших вітчизняних газет Рудий не визнавав. Він зазвичай швендяє із кутка у куток, умикає телевізор, радіоприймач, музичний центр і насолоджується звуками, що наповнюють квартиру. Сьогодні все ж таки панувала відносна тиша, повітря було насичене гіркуватим запахом кави. Еріка, мабуть, сиділа на підвіконні, курила й мовчала.
– У нас не палять, скільки можна тобі про це нагадувати? – розпочав балачку Рудий.
Еріка не відповідала. Невже кинула цигарку? Сумнівно.
Я увійшла.
– Доброго ранку, сестро, – привітався Рудий, відкинувши газету на стіл.
– Привіт! Також не спиться? – питає Еріка.
– Привіт, я виспалася, як не дивно. Чи є трохи кави?
– Авжеж, – енергійно відповідає Рудий, підхоплюється, щоб налити кави в моє улюблене горнятко.
Потім він прикінчує яєчню, я п’ю каву, Еріка щось наспівує собі під ніс.
– Чи не час тобі на роботу? – питаю у Рудого, тому що у кухні висить напружене мовчання, яке мене нервує.
Еріка мовчить (її тихі співи звучать захисним фоном), наче її немає, наче вона фігура у музеї мадам Тюссо.
– Зараз-зараз, – відмахується від моїх слів, як від набридливих комашок, Рудий. – Еріко, я можу в тебе щось спитати?
Так, почалося.
– Авжеж, Руді, залюбки тобі відповім.
Еріка говорить із Рудим спеціальним гидотним голосом, зі мною вона так ніколи не поводиться.
– А чи не скажеш ти нам, люба Еріко, чим ти займаєшся? Я маю на увазі, ким і де ти працюєш, я уточнюю своє запитання, щоб не почути твою люб’язну відповідь, що ти сидиш на підвіконні й тобі не дають палити.
Еріка зістрибує з підвіконня.
– Розумієш, я займаюсь індивідуальною трудовою діяльністю.
Рудий, як мені здається, кидає оком на венеційську ляльку.
– А, цілком зрозуміло. Знайомишся з іноземцями, у яких розглядаєш фотокартки. – Рудий робить наголос на слові «фотокартки», це болісна для нього тема, до того ж Еріка щось таке встругнула з фотокартками, Рудий не каже, що саме. Навіщо я їй розповіла про цю проблему мого брата? – Прогулюєшся біля готелів. Я одного не розумію: якщо ти працюєш, люба, то скажи мені: коли? Кожного вечора я бачу тебе у нас, ти така незмінна, як ось цей стіл. – Рудий стукає по столу, хоч би не забився, він такий запальний, коли з’ясовує стосунки. – Що сталося? Може, чимось допомогти? Може, із кимось поговорити?
Рудий розпочав знущання.
Еріка насвистує якусь пісеньку, вона любить насвистувати чи наспівувати пісні.
– Це що ти свистиш, це що, Belle?
Рудий відволікається, він намагається впізнати мотив. У Рудого непоганий слух. Еріка починає співати йому прямо в обличчя:
– Стій, не кидай мене, моя мріє схибнута, лайно з хлопця робить врода молода, і після смерті я не матиму спокою, я душу дияволу віддам за ніч із тобою.
– Українська версія мюзиклу? Несподівано. Цікаво-цікаво. То ти ще й перекладачка? – Рудий, здається, трохи вражений.
– Авжеж, кмітливий ти хлопець, Рудий. За ніч із тобою, я, звісно, душу дияволу не віддам, бо ти хропеш, як супер-бізон. Душу не віддам, не кажучи вже про гроші. Але твоє запитання я не забула. – Еріка перестала співати. – Розумієш, я не працюю вечорами темними, бо відмінили усі вечорниці, тому що у нас карантин. Ну, я маю на увазі, що у наш час, добу поширення СНІДу, різне трапляється: не встигнеш оком кліпнути, як причепиться якась хвороба. Це страшне, життя стало таким небезпечним, але ти не хвилюйся, тобі нема чого хвилюватися. Коли я п’ю з твоїх горнят, то потім їх мию, ну, не завжди, а тільки тоді, якщо не забуду. Рушники твої взагалі рідко хапаю, звісно, що й таке буває.
Усе ж вони варті одне одного. Еріка та Рудий.
Рудий скидає зі столу своє горнятко, підхоплюється, каже, що вже півгодини, як він має бути на знімальному майданчику, й біжить до дверей. Еріка вирушає за ним.
– Може, подати щось, нічого не забув, Руді? – У неї лагідний голос, такий солодкий, наче слина після льодяників.
Рудий хапає куртку й хутко вибігає за двері.
– А де прощальний поцілунок? – удавано обурюється Еріка.
– Пішла ти під три чорти! – лунає за дверима.
– О, це слова справжнього чоловіка. Біжи, біжи, запізнишся на репетицію, козел, – радісно відгукується Еріка.
– Чому ви з Рудим не можете нормально спілкуватися? – Уже вкотре я порушую цю тему. Тему їхніх стосунків.
Еріка саме почала готувати нам сніданок, вона зітхає.
– Ой летіли в день осінній дикі гуси до самотньої верби, там, де двоє – там весілля, а де троє – перші ягоди журби, – проспівала і замовкла.
От і думай, Міро, що вона мала на увазі. Дивна пісня, дивна Еріка, щось із цією піснею не те, щось і з Ерікою не те. Але ще щось, щось вагоміше й дуже обачне, стримує мене від запитання: «Що ти мала на увазі, коли заспівала мені цю пісню, Еріко»? Щось мене стримує, смикає за рукав, гальмує.
– Ти не хвилюйся, урешті-решт, усе налагодиться, так не буде завжди, завжди ніколи нічого не буває. У цьому світі мало сталих речей.
– Таких сталих, як моя сліпота?
– Таких, так. Таких сталих речей мало. Усе минеться. Усе минає, минеться й це.
Еріка кудись пішла. Я не стала допитуватись, куди саме. Мені не можна влазити у кожний закапелок її життя, у неї воно було до мене, є своє життя зараз і буде незалежно від того, чекатиму я її в якомусь закапелку чи ні. Хоча мене лякає думка, що у мене може не бути Еріки, що її може не бути в моєму житті. Дивно, за кілька днів ми дуже зблизилися, я розповідала їй такі речі, про які не говорила нікому, навіть Рудому, навіть мамі. Адже Рудий, мама, батько – це найближчі для мене люди, котрим я можу розказати майже все, за винятком дуже особистісних речей або дитячих дурниць, за які трохи соромно. «Майже все» – це багато, насправді це дуже багато. Еріці я розповіла більше, ніж «майже все», щось поміж «майже всім» та «всім». Я переконана: «все» не розповідаєш навіть собі.
Простіше розповісти «все» про когось, от як я розповіла Еріці про Рудого. Так, але Рудий уб’є мене, точніше, захоче вбити, коли дізнається, що Еріці відомо про його дивацтва. Він уже почав мене підозрювати. Та борони Боже!
Із цією думкою я пішла з кухні, щоб зайнятися творчістю, з’явилося натхнення написати пісню, я іноді пишу пісні.
Еріка повернулася і вже щось розставляла на підвіконні, щось важкувате. Щось у кількості п’яти штук (сьогодні я зловживаю словом «щось», та біс із ним).
– Гей, сонна царівно, чим займаєшся?
Я чую, як Еріка перевіряє кімнати, чи є Рудий, чи його немає.
– Пишу пісню, чекай, майже вже дописала, а що ти принесла та ще й у такій кількості? – запитую у неї.
– Пісню? Отже, ти пишеш пісні? Це цікаво, а які? Ті, що я чула на узвозі?
Я посміхнулася.
– Не пам’ятаю, що саме тоді співала. Того дня, тієї хвилини я могла співати будь-що, могла своє, могла народне, могла виконувати щось авторське. Я пишу пісні, які схожі на народні.
– Тим самим займаються Ігор Поклад та Юрій Рибчинський, як мені здається. «Ой летіли дикі гуси» та «Чарівна скрипка» стилізовані під народні пісні, багато хто думає, що вони і є народними.
Виявляється, Еріка добре освідомлена щодо пісенної творчості.
– А ти чимало чого знаєш про пісенну творчість, – вимовляю вголос свою думку.
– Так, цікавлюся трохи, – каже Еріка. – То ти мені заспіваєш свою нову пісню?
І я заспівала Еріці свою нову пісню. Це було вперше, коли мою нову пісню хтось почув раніше за Рудого. Ось вона:
– Гарна пісня, дуже гарна пісня, слова мелодійні, – каже Еріка. – А ти талановита, як на мене, ти дуже талановита. – Еріка проспівує перші рядки пісні. – Чудово.
– А ти коли-небудь писала пісні?
– Ні, – відповідає Еріка. – Майже ніколи не писала, утім, я їх завжди запам’ятовую, будь-які пісні. Мені достатньо почути один раз пісню, і вона засідає у моїй голові.
– До цього також треба мати хист, – кажу я. – А невже ти ніколи не писала пісень? Мені здається, у тебе мало б вийти.
Еріка замислилася.
– Ні, по-перше, я не знаю нотної грамоти, тому писати музику не змогла б, а по-друге, вірші у мене також виходять дуже специфічні. Останнього вірша я написала ще у школі, підготувала його на шкільний вечір, то мене мало з піонерів не турнули.
Еріка поринула в спогади. Я люблю, коли вона це робить. Розповіла, що то був вечір, присвячений творчості Агнії Барто.
– Наша класна керівниця сказала, що ми мусимо вибрати такі вірші, які б розтлумачували велич піонерії та комсомолу й оспівували їхню важливість для кожної молодої людини, народженої у СРСР. Вірші мали бути ідейними.
Еріка зовсім забула про поетичний вечір, але їй про це нагадали, до того ж попередили, що вона мусить на вечорі виступити. Саме тоді вона зрозуміла, що книжки Агнії Барто у неї немає, у сусідів так само немає, а вечір невблаганно насувається. Треба було щось робити, Еріка не любила зазнавати поразок. Безвиході не буває. Тому вона вирішила власноруч написати вірша й видати його за поезію видатної дитячої письменниці Агнії Барто.
«Та хто ж знає усі вірші поетів? Ніхто цього не знає, тому ніхто й не помітить. Головне, щоб вірш був ідейним», – практично так розмірковувала Еріка. Ще вона думала, що скласти вірш – невелика праця, багато хто їх пише, то й вона зможе. Вірш вийшов приблизно таким (Еріка не пам’ятає дослівно, багато збігло часу, тож тут наводиться лише той фрагмент, який вона запам’ятала):
Після врочистого декламування цього вірша Еріці було скрутно, її цькували всі: мати, яку терміново викликали до школи, вчителі (особливо обурювалася вчителька російської мови та літератури), директор, одна особа з таємничого «райвно», а також піонерські лідери та комсомольське керівництво їхнього навчального закладу.
– Як ти взагалі додумалася таке написати? – крізь сміх спитала я в Еріки.
– Не знаю, – відверто відповіла вона. – Коли я його написала, мені здалося, що у мене вийшло щось близьке до шедевра. Дуже близьке. Щось таке, як писав Володимир Маяковський, соціально гостре. І я пишалася цим віршем. Але після скандалу припинила свої творчі муки.
– Жаль. Щось у тому віршику було. Тобі варто продовжувати писати, вдосконалюватись, – сказала я.
Еріка пообіцяла подумати над цим. Я їй нагадала, що обіцянки-цяцянки.
– Але ми трохи відволіклися. То що ти розставила на підвіконні?
– Розумієш, Міро, у мене змалечку хворі нирки, тому я мушу застосовувати деякі профілактичні заходи.
– Ти принесла до хати профілактичні заходи? – Мене чомусь злякали слова «профілактичні заходи», п’ять профілактичних заходів на моєму підвіконні – це наче жахливий сон.
– Певною мірою, – сказала Еріка. І почала співати: – «И Родина щедро поила меня берёзовым соком, берёзовым соком».
– Щось не розумію, – сказала я.
Еріка зробила ще одну спробу, наче змінила платівку:
– «Я в весеннем лесу пил берёзовый сок, с ненаглядной певуньей в стогу ночевал». Ну? – вимогливо звернулася вона до мене. – Хвилина пішла! Утім, не буду вдаватися до тортур. Це – березовий сік, я мушу його пити, до речі, він корисний для всіх, ти також можеш його пити. – Еріка трохи замислилася. – Навіть Рудий може його пити, хоч я не впевнена, що це йому допоможе.
– То тепер у нас наставлено банок із березовим соком? – я вимагала уточнень.
– Еге ж. П’ять банок, я купила його у селян ще навесні, він зберігався в одному місці, а зараз я вирішила, що сік тут нікому не завадить.
– Авжеж, не завадить, – сказала я, розмірковуючи над тим, як відреагує Рудий на п’ять банок із березовим соком, що примостилися на його улюбленому кухонному підвіконні. Думаю, він розлютиться. Думаю, що він ще і як розлютиться!
Увечері нам зателефонувала мама.
– Привіт, повітруля! Ну, скажи мені, ти вже з кимось зустрічаєшся? А Рудий? Він із кимось почав зустрічатися?
Мама була у своєму репертуарі. Завжди розпитує про таке. Традиційне перше запитання. Мама цим розігрівається. Цікаво, як би вона відреагувала на те, що з нами живе Еріка. Кому б вона її приписала: мені чи Рудому? Що б їй здалося природнішим: те, що я лесбіянка, чи те, що Рудий зустрічається зі шльондрою. Щось мені підказує, що мама може повірити геть усьому, краще її не перевіряти, а то накличеш на свою дупу пригод.
Я відповіла, що Рудий сумує за Едною, тому ні з ким не зустрічається, а зараз він на роботі, знімає якийсь серіал про правоохоронні органи. А якби був удома, то із задоволенням відповів би мамі на всі запитання. Щодо себе я обмежилася словами: «У мене нічого нового».
Мама сказала, що, на її думку, вона заслуговує на більшу відвертість.
– Я ж ваша мати, я маю знати про вас усе.
Якраз сьогодні я думала про межі саме цього «усе». Утім, мама продовжувала говорити:
– Ти стаєш відлюдкуватою, доню. Ти як замкнута система для мене. До речі, ви не купили цуцика? – Мама вміє загнати людину в глухий кут.
– Кого-кого? – перепитала я.
– Буцімто зв’язок нормальний. – Мама стала дмухати в слухавку. – Ти мене що, погано чуєш? У тебе псується слух? – Мама любить трагедії.
– Ні, я почула про цуцика, ти питала щось про цуцика?
– Так, – поважно сказала мама. – Я справді питала про цуцика. Добре, що ти нормально чуєш.
– Я не зрозуміла, якого дідька ти питала про цуцика, тому не відразу відреагувала, – виправдовувалася я.
– Що за простонародні вислови? Слідкуй за мовою, дитино, у тебе інтелігентні батьки. У неї інтелігентні батьки, а вона використовує такі слова, як «дідько». Сором який!
– Я більше не буду, – сказала я. Ненавиджу сперечатися з мамою.
– Про цуцика я бачила сон. Наче ви підібрали десь його, чи купили, не пам’ятаю. Так от. Ви думали, що цей цуцик – дівчинка, а воно насправді – хлопчик. І ви були дуже здивовані, ти начебто зраділа, а от Рудий зніяковів чомусь.
«Нісенітниця якась», – промайнуло у моїй голові.
– А я уві сні вам кажу: «Діти, навіщо ви купили цуцика, він же зжере нашу морську свинку, ви про неї подумали?»
Я забухикала, щоб не розреготатися: мама так серйозно ставиться до своїх слів та снів, що мені краще бути трохи стриманішою, бо сміху вона не вибачить нізащо.
– То ви не купили нічого такого? – Мама повертає мене до реальності.
– Ні, заспокойся, ми нічого такого не купували, хоча цуцик не така вже й погана ідея. Я могла б із ним гуляти, я ж часто сиджу вдома. А якщо це не мисливський собака, наша Анжеліка не повинна його цікавити, його більше цікавитиме вівсяна каша та м’ясо. Але ми тобі обов’язково сказали б, мамо, якби наважилися придбати цуцика.
– Звісно, батьки мають право першими дізнаватися про плани власних дітей. Я пошукаю в Інтернеті й книжках, чи може малий собачка з’їсти свинку, а потім зателефоную, – каже мама. – Якщо ви вже так сильно захотіли собаку, то треба все добряче обдумати, – додає вона. Я погоджуюся. Так, думати – воно взагалі не зайве…
Рудий затримувався на зйомках, принаймні він так сказав мені по телефону. Я повідомила, що дзвонила мати.
– Що ти їй відповіла щодо того, із ким я зустрічаюся?
– Сказала, що ти сам усе розповіси.
– А про цю, про цю ти щось сказала?
– Ні, – відповіла я.
– Зрозуміло, – не без кепкування мовив Рудий.
– Ще мама питала, чи не купили ми цуцика, їй наснилося, що ми придбали собачку.
– О, наша мама! Впізнаю нашу маму, вона те, що ніколи не змінюється, хоч би де мешкала й чим би не займалася. Як же ми купили б того цуцика, як, на її думку, ми могли таке втнути? У нас же Анжеліка, мама що, не розуміє, що цуцик може зжерти нашу морську свиню?
От і маєш! Напевно, після цього у жодної людини не виникне сумніву, хто чий син і хто чия мама. Дивина та й годі.
– Ти коли будеш вдома?
– Пізніше.
Ось так я поговорила з Рудим, а мені ж дуже кортіло у нього щось поспитати.
Еріка зайшла до мене в кімнату.
– Це твоя іграшка – такий величезний тигр – у кімнаті, де мене оселили?
– Моя, – зізнаюся я. – А що таке?
– Нічого, просто він збирається подряпати мені обличчя. Він сидить і вичікує, коли я засну, щоб накинутися на мене й подряпати обличчя. Тому краще його десь подіти.
– Яничар? Яничар хоче подряпати твоє обличчя?
– Може, і Яничар, я не знаю, як його звуть, нас не представили одне одному. Хоча, якби він дізнався моє ім’я, це для нього нічого не змінило б. Він же хижак, йому байдуже, як саме звати його жертву. Еріка, Іванко, Спіноза чи ще якось. Навіщо йому перейматися такими дрібницями, дізнаватись, як кого звуть, якщо його хвилює лише нагода когось задерти? Це ж марнування часу, у нього терпець урветься стільки чекати, відбувати всі ці нікому не потрібні церемонії знайомства. Ми ж не в Японії живемо, де знайомство є обов’язковим, як чайні церемонії. Такий собі атрибут східної культури. Вони там, на Сході, усі такі ввічливі, що інколи здається, начебто з тебе знущаються. Ні, твоєму тигрові незалежно від того, де його зроблено, достатньо часу лише для того, щоб приготуватися, стрибнути й поласувати мною.
Інколи Еріка мене лякає, як оце зараз.
– Е-е-е-е, Еріко, ти дуже здивуєшся, але Яничар – іграшка. Розумієш?
– Звісно, що розумію, я ж не хвора на голову. Однак бачила б ти, як він дивиться на мене, як стежить своїми схожими на листя верби зеленими очима. Мені варто на хвилину забаритися, відволіктися, втратити пильність, як він відразу скористається з цього. Роздере моє обличчя.
– Він – іграшка, звичайна іграшка, – наполягаю я.
Еріка налаштована по-войовничому:
– Прибери його десь, це єдине, про що я прошу. Я ж не кажу, щоб його вигнали, не люблю, коли тварин випихають за двері. Хай собі живе, але в іншій кімнаті. Хто їх знає, цих іграшок, що у них коїться в голові? Вони ж мовчазні, вони відмовляються входити у контакт, не люблять балачок, тому що найчастіше спілкуються з дітьми, а діти занадто балакучі. Краще нам пожити нарізно. Маю на увазі цього твого Яничара й себе.
Я обіцяю Еріці забрати Яничара, йду до кімнати, гладжу його по голові, тепер він буде жити у мене.
Мабуть, Еріка вже спить. Я на самоті сиджу в кухні, п’ю чай, мені трохи сумно. У руках я гойдаю венеційську ляльку, яку зняла зі стіни. Я звикаю до Еріки, однак мене не полишає думка, що вона може піти. Одного дня вона може покинути мене, покинути мій дім, залишити Рудого. Мені здається, що Рудому, незважаючи на його показову агресивність, подобається Еріка. Точніше, він визнає, що вона дотепна. Я чую, як відчиняються вхідні двері. Рудий посміхається до мене. Відчуваю, що від нього йде тепло, це означає, що він посміхається.
– Щось голова болить, мабуть, перепив червоного вина, у мене проблеми саме з червоним вином, – каже Рудий. – Дивно, після горілки не болить. Після коньяку не болить, навіть після пива нормально. А після сухих червоних вин завжди болить.
– То, може, тобі пити тільки коньяк?
– Ні, мені подобаються саме червоні вина, краще потерпіти, воно минеться. У болю є і щось позитивне. Це позитивне полягає у тому, що біль минає і тобі здається: ти любиш увесь світ. – Рудий перебуває в доброму гуморі.
– І навіть Еріку, навіть Еріку любиш?
– Ну, повинні бути якісь розумні винятки. Це просто так мовиться, що ти любиш увесь світ, а насправді не можна любити увесь світ, не можу ж я визнати, що разом зі світом, люблю, наприклад, Михайла Поплавського, Мілошевича, віденського Хайдера, паризького Ле Пена, Джорджа Буша-молодшого чи те шведське стерво з «Ла Стради»?
Це вже точно. Я також не розумію, як можна разом зі світом любити Джорджа Буша-молодшого. Звісно, що ні.
Рудий виходить, щоб скинути куртку, потім повертається.
– Хочу чайку на ніч, – каже голосом вередливої дитини.
Я підхоплююся, щоб зробити йому чай. Рудий помічає банки на підвіконні.
– Що це за каламутна рідина? Чиїсь аналізи? Нічого собі! Домашня лабораторія аналізу сечі? Нова професія Еріки? – Рудий коротко гигикає.
– Це березовий сік, у Еріки хворі нирки.
Рудий позіхає, він перепив, тому його хилить на сон.
– А, до біса, хай робить, що хоче. Ти ж на її боці, а я не можу вести справедливі війни з двома жінками. Я вже старий і слабкий. Краще пожалій мене.
Я сідаю, Рудий кладе голову мені на коліна. Я співаю йому колискову.
– Слухай, Рудий, а тобі не здається, що в Еріки дуже розвинуті м’язи, особливо на ногах. Чоловік може позаздрити таким. Чи не зробити нам із неї другого Андрія Шевченка? Таку собі Андріану Шевченко, у нас же є жіночий футбол?
– У принципі, непогана ідея, так можна на ній заробити трохи грошенят. Але краще віддати її в суворівське училище, там її навчать, як поводитися зі старшими, покажуть, що таке дисципліна, надають по руках, а може, й по губах за куриво, – каже Рудий крізь сон. – Не розумію, як вона збирається вийти заміж, якщо зовсім не вміє поводитися з чоловіками?
Із цими словами Рудий чалапає до своєї кімнати. Він що, закохується в Еріку? Чому його хвилює її жіноча доля? Оце так!
Сьогодні я прокинувся з думкою, що маю щось зробити для Міри. Певна річ, щось приємне, незвичайне, цікаве. Може, кудись її повести, щось показати? Поки що мені важко уявити, куди саме ми підемо, – ось у чому проблема. День начебто видався непоганий. Погода не те, щоб весела, однак грайлива. Отже, що любить Міра? Куди водять порядних дівчат порядні хлопці? Не вести ж її вранці до театру чи філармонії. Хоча це порядно й інтелігентно. Але ж ранкові вистави, мабуть, бувають лише у Театрі юного глядача («Малюк і Карлсон» – у кращому разі) та в Ляльковому театрі («Вінні Пух та всі-всі-всі», мені довелося це бачити, було весело, однак я не впевнений, що це сподобається Мірі). А чи можуть у філармонії в ранковий час виспівуватися дитячі хори, такі як «Сонечко», чи як там тепер називаються дитячі хори? «Струмочок», «Криниченька», «Лелека». Хоча так, здається, нині називаються цукерки. «Схопи цукерку сьогодення – “Лелеку”. Непогане гасло, еге ж?
Чи, може, запропонувати їй походити церквами? Так і запропонувати: «Міро, як ти дивишся на те, щоб ми сьогодні повешталися київськими церквами?» До речі, на вулиці Лютеранській, наприклад, я побачив цікаву церкву, я тоді ще подумав, що вона протестантська, але досі ні до кого не прискіпався з цим питанням, просто бракувало часу. Треба когось розпитати: вгадав я чи ні? У костелі можна послухати орган. Мені подобається орган, хоча я його трохи боюся. Трохи. Але він величний. Небагато у наш час залишилося таких величних речей, як орган. Майже нічого не залишилося. Орган, крейсер «Аврора», перший київський трамвай і таке інше. Можна було б згадати хмарочоси. Однак хмарочосам у наш час не дуже щастить. Ні, мушу визнати, що пропонувати гуляти церквами не найкраща думка, Міра ще подумає, що я ненормальна. Учора якось незручно з її тигром вийшло, але це його провина: не треба було на мене так дивитися. Я гостро реагую на погляди.
Міра до мене придивляється, вона дуже допитлива. Міра така ж цікава, як синиці. Вона нагадує мені синицю, котра заглядає у вікно. «Гей, чоловіче, ти чому не вивісив мені трохи сала? Чи ти сам його з’їв, ненажеро?» Я дуже люблю синиць, тому що вони симпатичні пташки. По-перше, вони маленькі. По-друге, їхнє пір’ячко на животі жовтого кольору, а я люблю жовтий колір, бо він теплий і радісний. Від нього трохи теплішає на душі, а взимку, коли частіше помічаєш синиць, це ще приємніше. Теплий жовтий колір. По-третє, це справжні українські пташки, а я – патріот.
Ви спитаєте, чому синиці справжні українські пташки? Чому не горобці, чому не ворони, не голуби, хай їм трясця тим голубам? То я вам відповім. А яка ще пташка так приязно ставиться до сала? Я жодної такої не знаю. А вони їдять сало, вони чекають на сало, вони захоплюються ним. Може, вони навіть співають оди салу, я не знаю, тому що кепсько розбираюся у мові синиць. Я від них у захваті, бо синиці – правильні пташки.
Міра – жінка, але вона трохи не схожа на тих жінок, із котрими я зустрічався, яких домагався, із якими пробував жити разом. Не те що б краща чи гірша, просто вона інша. Можливо, це через те, що нічого не бачить. Чого вже там, я ніколи не зустрічався зі сліпими дівчатами. Хоча деякі, із ким мав справу, не бачили далі свого носа, якого щодня з любов’ю розглядали у дзеркалі. Міра не може побачити себе у дзеркалі. Але вона здатна бачити багато інших речей, тих, на які люди, що годинами можуть розглядати себе у дзеркалі, ніколи не звертають уваги.
Я інколи згадую тих дівчат, із котрими був близьким. Не постійно, але час від часу. Жінки інтригували мене змалку. Вони входили у моє життя, починаючи з дитячого садка. Тоді я надавав перевагу брюнеткам, білявок вважав плаксійками, які не підходять на роль мужніх і мудрих індіанських скво, а над руденькими кепкував. «Руда, руда, конопата, вбила діда лопатою». Не найдотепніший жарт, але що було, те було, хоча й загуло.
Я не любив білявок і руденьких, бо мені, жвавому хлопчикові з яскравою фантазією, конче потрібні були саме скво, із якими завжди міг би погратися в індіанців, піратів, розвідників, шпигунів і таке інше. Які б поділяли мої захоплення й не верещали, коли здирали об асфальт коліна. Моєю улюбленою подружкою у той час було в’єтнамське дівча на ім’я Лю. Не треба бути медіумом, аби зрозуміти, що Лю брюнетка. Пам’ятаю, мама не була в захваті від Лю, тому що казала своїм подругам: «Ви бачили цю дівчинку? Ви бачили, які в неї очі та шкіра? Звісно, що Гемінґвей також любив екзотичні штучки, але для мого сина це трохи занадто. Я сподіваюся, у нього зміняться смаки. Ці вузькі очі, звідки у сина пристрасть до таких невиразних вузьких очей?»
Мама мала рацію, смаки у мене справді змінилися. Бо ще в школі мені почали подобатися пухкенькі білявки. Треба вміти визнавати, любити й поважати свої дитячі примхи, смаки, пріоритети й потреби. Років у чотирнадцять, а може, й раніше, у мене з’явилася потреба когось помацати. До того ж помацати хотілося щось м’яке, піддатливе, щось таке, до чого приємно торкнутися, що втішно потримати в руці. Мацати щось тверде зовсім не хотілося, бо якби хотілося, то я міг би помацати парту, стола, стовп, дерево чи якусь залізяку.
Тверді речі мене не вабили. Якби хотілося чогось твердого, то можна було б зайти до ванної кімнати й мацати там спочатку м’якувате, а потім твердіше й так далі. Своє, власне, яке завжди з тобою, як свято у Гемінґвея. Я маю на увазі займатися тим, від чого, за словами моєї бабусі, у хлопчиків стають волохатими долоні. До речі, щось я не бачив хлопчиків із волохатими долонями, це ж треба, які всі у нас сором’язливі, про мастурбацію як таку пишуть лише письменники та лікарі-сексопатологи, а вони знані збоченці. Усе інше чоловіче населення країни, виходить, ніколи у своєму житті не зачинялося у ванних кімнатах, туалетах, ніколи не мацало оте, що спочатку досить м’яке, а потім стає твердим. Ти бач, які ми всі витримані та терплячі.
Не можу ж я підозрювати свою бабусю в брехні. А чоловіків із волохатими долонями я не зустрічав, ось із волохатою спиною – скільки завгодно. Боже, який це жах, бідні люди. А з волохатими долонями я бачив лише потвору в кінострічці «Красуня та Чудовисько» (росіяни це чомусь називають «Аленький цветочек»). Ну, із ним усе якраз зрозуміло, жило собі самотиною, жінок не було, поки не з’явилася та Настя (чи Олена, чи Маруся?). Та й щодо неї у сексуальному плані ще невідомо: вийшло в нього щось чи ні. Казка це замовчує. Отже, до появи Насті Чудовисько могло наодинці ще й не таке собі дозволяти. Треба ж було чимось заповнювати вільний час.
Отож, мені кортіло когось мацати й мені подобалися пухкі білявки. І першою моєю жінкою стала офіціантка Людмила, старша за мене. Не знаю, скільки їй було років, але думаю, що далеко за двадцять. Для мене, п’ятнадцятирічного капітана, вона здавалася недосяжною мрією. Гонориста білявка, яка завжди високо зачісувала своє волосся. Людмила була схожа на смачний кондитерський виріб. На торт. Висока, пишна, солодка. Вона ввижалася солодкою. А ще в неї були димчасті очі. Я їй сподобався, чи, може, їй захотілося відчути, як це буває з молодими хлопцями, такими, які ще нічого не вміють. Такими, у яких ще молоко на губах не висохло. Та і взагалі про подібну пригоду (переспала з таким свіжим хлопцем!) можна потім розповідати подружкам всеньке життя. Оближіться.
Коли я скотився з Людмили, знесилений, не розуміючи, щасливий я чи ні, чи було мені добре і як узагалі все відбулося, – першою моєю думкою стало таке: невже п’ятнадцятирічний капітан із роману Жуля Верна так і не спробував місіс (як там її, забув, у неї ще була дитина й дядечко, котрий любив комах, ну, може, не любив, любити – це трохи інша гама почуттів, але постійно за цими комахами ганявся), яку він протягом усього роману супроводжував? Невже він ніколи не хотів її, а вона не хотіла його? Не може такого бути, хитрун Жуль просто не побажав про це розповідати, можна сказати, навмисно приховав найцікавішу сторінку життя п’ятнадцятирічного капітана, я вже не кажу про цю місіс. Утім, хай те залишається на його жуль-вернівській совісті. Більшість дитячих письменників саме так поводяться з дітьми. Пишуть свої твори, а потім старанно прибирають усі натяки на секс. Марні старання – діти вміють читати між рядків.
Потім я покохав Валерію, спочатку закохався в її ім’я, аж згодом придивився до неї та вирішив, що й сама вона нівроку. Вона не звертала на мене жодної уваги. Валерія Вікторівна була викладачем латини у тому університеті, де я навчався. Я спочатку добряче вчив латину, пізніше перестав учити, щоб вона звернула на мене увагу. Та їй було байдуже: вчу я латину, не вчу, тому що їй узагалі було до одного місця все наше навчання та процес втовкмачування у наші голови «мертвої мови». Вона нервово курила під час пар, потім відчиняла кватирку, щоб хапнути кисню, давала нам якесь завдання, як домашню роботу, виходила з аудиторії, смоктала сигарету тепер уже під університетським корпусом і, нарешті, сідала у свою «волгу» – тільки ми її й бачили.
Зовні Валерія була схожа на вороненя. На маленьке худеньке вороненя, якому в дитинстві не завжди вистачало черв’ячків. У неї було коротко стрижене чорне волосся, жовто-зелені очі, що завжди дивилися куди завгодно, тільки не на співрозмовника. Ще вона любила прикраси. Різноманітні бранзолетки, каблучки, кульчики, ланцюжки. Типове вороненя. Як бачите, у мене знов змінилися смаки. З нею у мене так нічого й не вийшло.
Коли мій терпець урвався, коли бажання мати Валерію повністю затьмарило мій мозок, я зайшов до жіночого туалету, де наша викладачка курила, і вишуканою латиною запропонував їй вступити зі мною в інтимний зв’язок. Вона дмухнула мені в обличчя цигарковим димом, уважно подивилася на мене, мабуть, уперше вона так уважно подивилася на мене (на жаль, і востаннє) і так само сказала мені латиною: «Чудове знання мови, юначе. На залік можете не приходити, я виставлю вам його автоматом. А тепер пішов (тут була не латина, на жаль), щоб я тебе не бачила, мале одоробло».
Десь на курсі третьому я зрозумів, що для того, щоб подобатися дівчатам, мені не потрібно робити чогось надзвичайного. Щоб подобатися дівчатам – цілком досить моєї статури. Природа, Бог, Дарвін, мама, невідомий батько, не знаю вже, хто там (може, Ернест? Ні, це вже навряд чи), але подбали, щоб я народився й виріс високим красенем (ну, не таким уже й красенем і не таким уже й високим, але нівроку). А ще я вмів жартувати, інколи, правда зловживав цим. Почуття гумору в мене було специфічним, однак дівчата реготали, як скажені, їм подобалися навіть мої старі брутальні анекдоти.
Тим часом вони, мої подружки, не бавили мене жартами. Майже всі дівчини, які мали себе за інтелігентних, а таких була переважна більшість (воно ж приємно вважати себе інтелігентною людиною, а не, припустимо, маляром другого розряду Марійкою Вибийоко, хоч особисто я нічого не маю проти малярів), намагалися здивувати мене цитатами з роману панів Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців» і навіть називали мене Ернестулею. Цікаво, якби Міра знала, що я не Еріка, а Ерік, точніше – Ернест, чи також могла б запитати: «Ернестуля, поїдемо на таксо?» Сподіваюся, ні. Треба вибиратися зі світу своїх спогадів про жінок, інакше можна так заблукати, що й не повернешся. Це як в Інтернеті.
Я завжди згадую своїх жінок, коли зустрічаю нову. І коли я ще не знаю, ще не певен, не маю уявлення, чи буду щось із нею мати, чи ні. Деякі чоловіки відразу розуміють: вийде у нього з тією або іншою жінкою чи ні. А я цього не знаю ніколи. Для мене завжди починається нова гра. Спогади про колишніх подруг лежать в одній із моїх хлопчачих коробочок. Коли я зустрічаю нову жінку, то витягую декілька спогадів про тих, із ким уже розлучився давно чи недавно. Зазвичай для того, щоб порівнювати.
Вирішено. Ми з Мірою прогуляємося по супермаркетах. Думаю, що такого їй точно ніхто не пропонував. Вона трохи замислилася, очі наче розширилися (це вже я вигадую, мені просто дуже хотілося б, щоб у неї розширилися очі), прогулянка по супермаркетах – це вам не вештатися вулицями. Але Міра погодилася, що моя пропозиція не така вже й погана. Вона постійно, наче випадково, торкається до мене, напевно, їй подобається до мене торкатися. Мені б ще бракувало, якби вона виявилася лесбіянкою. Ні, я проти лесбіянок як таких нічого не маю, врешті-решт, я добре їх розумію, мені жінки також подобаються набагато більше за чоловіків. Я лише проти того, щоб лесбіянкою виявилася Міра. А це, погодьтеся, різні речі: бути категорично проти всіх лесбіянок чи бути проти того, щоб лесбіянкою виявилася Міра.
Міра зараз тиха, як українська ніч. Йде поруч, тримається за мене. Я сьогодні вдягнувся як чоловік. На мені джинси, куртка, грубий сірий светр, мої улюблені черевики «Доктор Мартін». Навіть не нафарбувався. Мені захотілося, щоб поруч із Мірою йшов чоловік. Ні, не так, мені хотілося, щоб поруч із Мірою йшов я. Адже я – чоловік. Такий, яким мене було народжено двадцять дев’ять років тому. Звісно, не зовсім такий, яким мене було народжено. По-перше, я трохи підріс. По-друге, тепер я був зодягнутий. Навряд чи я народився в одязі, якби так було, то мама неодмінно б мені розповіла. Ну, може, не мені, але подругам – сто відсотків, а я б підслухав.
Блукати в супермаркетах весело. За нами постійно йшли охоронці, бо ми мало що купували, однак весь час дуже голосно реготали. До того ж чоловік із довгим волоссям, якого називають жіночим ім’ям, та сліпа дівчина – уже самі по собі підозріла парочка, еге ж? Такі собі сучасні кицька Базиліо та лис Аліса.
Двічі мені вдалося провезти Міру в продуктовому візку. Вона верещала: «Не розбий мене, обережно, тут же пляшки, банки, мабуть, вони вже хитаються, ти все поб’єш, нас заметуть, навіжена Еріко!» А я іржав і навмисно підвозив її близько-близько до полиць із продуктами. Отримав за це догану від хлопця з бейджиком «Тарас Бовт (справжнє чоловіче прізвище), менеджер з продажу»: «Тут вам не цирк», – суворо сказав він, тримаючи мене за рукав. «Авжеж, у цирку я так ніколи не поводжуся», – заспокоїв його я.
В одному із супермаркетів я дійшов геніальної думки. От усі тепер говорять про те, що молодь не цікавиться літературою, мистецтвом, знай собі їсть гамбургери або чіпси, п’є пиво чи кока-колу та цілими днями й ночами сидить в Інтернеті. Діти не читають книжок, діти не хочуть знати про своє коріння, не знають народних пісень, ненавидять вірші, не люблять читати нудно-злободенні романи. Так, діти усього цього не люблять. Сучасних дітей не примусиш, як колись нас, радянських дітлахів, щось любити чи робити таке, що їм не подобається, їм уже не скажеш: «Якщо ти, бовдуре, не прочитаєш цю “Кайдашеву сім’ю” і не відповіси на мої запитання, якщо ти не вивчиш вірша “Каменярі”, то залишишся на другий рік. І буде тобі сором, і буде батькам твоїм сором, і батькам батьків твоїх так само буде сором». Тепер дітям начхати на сором. «Та пішов ти разом зі своїми погрозами до дідька. Ніхто не залишить мене на другий рік у тому ж класі навіть із двійками (чи тепер вони четвірки?)», – так думає сучасний школяр.
Замість того, щоб репетувати на трибунах, рюмсати в телевізійних передачах, ховати національну культуру та цькувати молодь, яка відбилась від рук, нічим не цікавиться й не хоче вчитися, придумали б краще акцію. Чому б не придумати акцію? Діти люблять акції, до того ж усілякі компанії постійно запроваджують ці заходи, але, як на мене, то ті їхні акції дуже тупі. Хоча я не фахівець, не розуміюся на цьому, проте моє нерозуміння – це ще не привід, щоб я не висловив своєї думки.
Так от, на мій погляд, можна ж зробити трохи інакше, інші за змістом та наслідками акції, чи не так? От, наприклад. Три запитання про творчість Тараса Шевченка під кришечкою кожної пляшки кока-коли (краще, звісно, під кожною кришечкою напою «Живчик»), на етикетці кожної пляшки пива, на клаптику паперу в кожному пакунку чіпсів, – відповідаєш, надсилаєш, і ти можеш виграти Інтернет-карту на місяць, поїздку з друзями по українських містах, наприклад, до Чернігова (адже там такі цікаві церкви, такі гарні ікони) чи до Львова (які ж там таємничі замки, чудова кава, та й сам уже швидкий потяг № 91 чого вартий!). Але ні. Ніхто цього не робить. Може, колись і буде. Завжди оце непевне «колись».
Ми повернулись додому. Радісні. Міра називає мене великою зачинателькою національної культурної революції, їй сподобалася ідея з акцією «Творчість Шевченка». «Це – супер, – каже вона. – Це сподобається навіть Рудому». Рудий ходить у неї в авторитетах. Хай там і ходить, добре, що вдома його немає.
Несподівано Міра звертається до мене:
– Еріко, ти, часом, ти… не лесбіянка? Тільки не ображайся. Розумієш, від тебе йде запах. Своєрідний запах. Запах самця. І ще я схвильована через те, що мене тягне до тебе. Мене ніколи не тягло до дівчат. А до тебе дуже тягне, я навіть втомилася з цим боротися. Я починаю думати, що зі мною щось не так, розмірковую, коли це трапилося. Звідки узявся цей потяг до жінок? Коли мені стали подобатися вони? Аж потім я подумала, що ти можеш мене провокувати, навіть не спеціально, може, воно виходить так саме по собі, а може, ти вмієш закохувати людей у себе?
От і маєш, я те саме хотів спитати у неї. Чи не лесбіянка Міра? Тому що мені не хотілося б, щоб Міра виявилася лесбіянкою. А тепер вона питає про це у мене. Вона випередила мене. Жінки через свою природну цікавість дуже часто випереджають чоловіків, котрі вважають, що це не по-чоловічому – бути цікавими, тому чоловіки гальмують свої почуття, запитання, інтереси. Отже, на її думку, від мене тхне самцем, аякже, так і має бути. У принципі, скільки себе пам’ятаю, думав, що я – самовпевнений самець, і лише сліпий не може цього побачити. А виявилося, що сліпа це якраз і побачила. Життя любить викидати отакі штуки. Грається з людьми.
Я вже наголошував на тому, що Міра вміє ставити влучні запитання. Раптові запитання. Вона як рушниця, що протягом усієї п’єси спокійно висить на стіні, може, навіть на тлі перського килима, а наприкінці обов’язково вистрілює. Рушниця обов’язково вистрілює.
У мене є трохи часу. Брехати і далі, що я дівчина (можна навіть погодитися з тим, що я лесбіянка), чи сказати їй правду? Чи потрібна їй така правда? Чи не нашкодить вона їй? Правда частіше шкодить людині, ніж будь-яка брехня. Я пересвідчився на собі. Брехня може зачепити боляче, може пройти повз тебе, може посварити тебе з людиною, може відкинути на багато кроків назад, але тільки правда здатна зламати тобі все життя. Брехня – це ж несерйозно, до неї ставишся трохи зверхньо, а правда завжди була останньою інстанцією. Треба бути обережним із правдою. Я прислухаюся до себе, Міра напружена, але не наполягає на негайній відповіді, вона також боїться моєї відповіді, як і я сам.
Я наважуюсь, передовсім тому, що егоїст:
– Міро, я – чоловік. Не лесбіянка, а звичайний чоловік.
– Не вірю, – відчайдушно каже Міра й відступає від мене. Перелякане бідне дівча. – Чому ти не хочеш сказати правду?
Ще один парадокс. Ніхто не хоче вірити правді, бо кожний заздалегідь придумує якусь підходящу для себе брехню. Правда випадає із будь-яких схем.
– Але я можу довести, що належу до чоловічої статі. У найпростіший спосіб.
Мені треба, щоб вона дізналася про те, що я чоловік. Хай їй буде ніяково, хай вона розлютиться чи не захоче мене бачити. Вона заслуговує знати правду, хоч би якою болісною ця правда була, хай мені грець! Буду відвертим, я – егоїстичне створіння, і мені, як нікому іншому, потрібно, щоб Міра дізналася правду. Я хочу, щоб вона оцінила, як я можу зіграти непритаманну чоловікові роль жінки (звісно, що є такі чоловіки, котрі все життя відчувають себе жінками, але я кажу не про них, я кажу про чоловічий загал та про таких, як я, котрі вдягаються жінками задля забавок). Навіть Рудий не має сумнівів щодо моєї статі, він сприймає мене як жінку, більше того, як розпусну жінку. Я хочу, щоб вона зрозуміла, що, крім блазнювання, у якому я майстер, я ще можу бути відвертим. А ще я хочу, щоб вона зрозуміла, що не байдужа мені. Я боюся сказати більше. Жодного слова про кохання, жодного. Але те, що людина тобі не байдужа, – це багато про що свідчить.
– Як ти хочеш це довести? Як можна таке довести? Паспортом? Я не побачу жодного слова у твоєму паспорті.
Вона стоїть посеред кімнати, розгублена, у розпачі, але нікуди не йде. Я вже перебуваю на тій стадії, з якої немає вороття. Тому починаю говорити до Міри:
– Я роздягнувся. Я абсолютно голий. Ти можеш торкатися мого тіла, вивчати його стільки, скільки тобі потрібно. Ти – доросла жінка, і все зрозумієш. Для того щоб перевірити, усвідомити, зрозуміти, чоловік я чи хтось інший, тобі не потрібні очі, для цього цілком достатньо рук.
Я стою перед нею такий беззахисний, голий, сиплю у свою промову до біса дієслів, щоб в останню хвилину не повернути назад, не перелякатися, не вдягнутися, не загиготіти, що я «пожартувала», що насправді я – жінка, а ніякий не чоловік.
Вона підходить до мене. Торкається. Мені стає важко дихати. Мене то кидає у жар, то холод стискає мене у своїх крижаних обіймах. Вона торкається того, чим я звик бавитися ще з дитинства у ванній кімнаті, – мого німого, але слухняного друга. «Немалий», – каже вона. У мене пашать щоки. Кожному чоловікові приємно чути такі слова. Хай навіть це каже сліпа дівчина, ще той знавець розмірів чоловічих членів. Мабуть, якщо взяти до уваги «нижній ніс» маленького братика Руді, мій член був другим, до якого вона торкалася. Утім, я нічого не знаю про її статеве життя. Але не думаю, що вона дуже досвідчена. Все одно, таке приємно чути. Хоча, Боже ж мій, якщо вдуматися, теж мені: Міра чоловічих членів.
– Ти знаєш, це якесь дуже незграбне приладдя. Таке незручне, – несподівано каже Міра.
Вона не припиняє мене мацати, вона не зупиняється, не відсмикує руки. У мене підібрався живіт, я стиснув зуби. А вона безсоромна, ця Міра, не знаю, як би я поводився на її місці, але я стриманіший, мене взагалі виховували в дусі суворого та чіткого дотримання моральних правил поведінки. Немає у неї міри, у цієї Міри. До того ж вона балакуча, може, усі сліпі такі балакучі, може, балаканиною вони компенсують зір?
– Чекай. Якщо воно таке немале, то як і куди ти ховаєш його, коли вдягаєш джинси? Чи коли оце ти вдягав вузькі спідниці? Воно отак весь час стирчить? Як сучок якийсь.
А Міра таки невгамовна.
О, Старигане Хем, ти бачиш? Жінки, завжди ці жінки, які заганяють нас у глухий кут, які лякають нас своєю відвертістю, дратують нас своєю несміливістю, можуть заплакати, коли смішно, а засміятися, коли боляче. Неповторні створіння. Жінки.
– Розумієш, е-е-е… Міро. Воно не завжди ТАК стирчить, – ледве мимрю я. Бо усвідомлюю, от зараз я цілком усвідомлюю, хоча свідомість уже прощається зі мною, що я не в змозі більше стриматися.
Міра, як мені здається, теж відчуває, що я не в змозі більше стриматися, і не хоче стримувати мене. Я торкаюся її плечей, вона довірливо пригорнулася до мене. Мені не треба більше стримуватися. Гей, Старигане, мабуть, ти радий за мене, так? Звісно, радий, мій любий, мій розбещений старий.
Я дивлюся на годинник, і мені відразу приходить на згадку героїня кінострічки «Закоханий за власним бажанням», яку талановито зіграла Євгенія Глущенко. Пам’ятаєте? Вона лежить у ліжку з Олегом Янковським, між ними вже все відбулося, вона стримує своє дихання і дивиться на годинник, який наче застиг, аж потім вона починає дихати, а годинник продовжує свій хід. Я так само зупиняю своє дихання і дивлюся на Мірин настінний годинник, командую йому: «Стій, і раз, і два». Міра може не дивитися на годинник, вона все одно його не побачить, але Міра здатна зупиняти час подумки. Я сподіваюся, що вона зупинила час подумки, як це зараз зробив я, гіпнотизуючи її настінний годинник.
– У тебе ще є якісь таємниці? – тихо питає Міра і ніжно цілує мої очі.
Знову вона влучила куди треба. Снайпер, а не жінка. У мене повно таємниць, але я вважаю, що на сьогодні їх досить. Я мовчу, наче думаю, наче намагаюся згадати, чи є у мене таємниці, чи не залишилося жодної.
– Мовчиш? – Міра посміхається. – Стривай. Отже, ти став чоловіком, і все, більше жодної відвертості? Відтепер ми належимо до різних таборів, так? Ми граємо у військову гру, і ти ніколи не розповіси мені, де штаб вашого чоловічого світу? То ми більше не подруги? Бо справжні подруги так не поводяться. – Міра висипає мені на голову жіноче обурення. Веселе таке обурення, схоже на новорічне конфетті.
– У мене є одна таємниця, але я скажу її тобі, якщо ти потім скажеш мені.
Усе ж таки у мені багато чого залишилося дитячого. От, наприклад, бачите, як я формулюю? Наче в дитячому садку, наче я кажу Лю: «Лю, покажи мені своє, те, що під трусиками, а я потім покажу тобі своє». Але Міра радо погоджується.
– Розповідай, – каже вона й із задоволеним виглядом поправляє собі, а потім мені подушку.
– У мене є одна забаганка, дуже дурна забаганка. Я знаю, що цілком зможу її задовольнити, у будь-який час, самотужки, але так само знаю, що нічим добрим це не закінчиться. Однак мені час від часу дуже кортить це зробити.
– Що це? – нетерпляча Міра смикає мене за руку, зараз відірве.
– От ти чула, може, коли їдеш на ескалаторі в метро, як сувора тітонька забороняє сидіти на сходах або бігти по ескалатору, забороняє заступати за обмежувальні смуги, радить стежити за дітьми, каже, що не слід засовувати руки, пальці (та що там ще у вас є) під рухомі частини ескалатора?
– Звісно, я таке чула, вони постійно це повторюють.
– От мені з дитинства кортить встромити руку під рухому частину ескалатора, аж пече десь усередині, наче напад виразки, так мені кортить узяти й засунути палець під поручень, що рухається. Та я чудово розумію, що тоді настане капець моєму пальцеві, ескалатор ним із задоволенням поласує, і я стримуюсь. Але кожного наступного разу, коли ступаю на це диво техніки, мені так само кортить підсунути палець під рухому частину й побачити, що воно буде, побачити, як саме ескалатор його розчавить.
Міра говорить, що поважає мене.
– Нічого собі забаганка, не кожний на таке відважиться. У тебе сильний характер.
Звісно, що не кожний на таке відважиться, бо нема дурних.
– Ну? – вимогливо дивлюся я на Міру. Вона не може бачити, як я на неї дивлюся, але розуміє, що треба зізнаватися. Вона вовтузиться, мовчить, намагається зручніше влаштуватись у ліжку. – Якщо у тебе немає дурних забаганок, ти можеш так і сказати. Не в усіх людей є дурні забаганки, воно й не потрібно їх мати.
Може, їй нема про що розповідати?
– У мене є. У мене є одна забаганка, але вона дуже дурна. Мені кортить засунути в рот електричну лампочку. Я бачила, що таке цілком можна зробити, можна навіть не порвати собі рота, якщо поступово й обережно її туди засунути. Адже засунути лампочку не важко, важко її з рота витягти. Тобто витягти її може лише лікар, людина нізащо не зможе сама собі витягти лампочку, і ніхто з друзів не здатен зробити це. До лікаря треба доїхати з лампочкою в роті, рот починає боліти, сльози заливають обличчя. Однак лампочка у тебе в роті, тому ти пишаєшся собою, лампочка – річ радісна, і ти з нею, такою радісною, у роті теж чомусь радий. Насамперед тому, що ти зміг це зробити! Адже те майже цирковий трюк, і не кожному він під силу.
Не знаю, що крутіше: засунути лампочку в рот чи засунути палець під рухому частину ескалатора, але ми з Мірою варті одне одного.
– Може, ми колись це зробимо, га? Я встромлю пальця, а ти засунеш лампочку в рота. Тільки, щоб хтось був поруч, хтось допомагав, підтримував, фіксував результат, потрібні свідки цих героїчних вчинків.
Міра каже, що ні, краще ми будемо про це завжди мріяти, бо забаганки мають залишатися забаганками, а не перетворюватися у каліцтва.
– Забаганка куди приємніша за каліцтво.
Саме так мені сказала Міра, і у мене не було підстав їй не вірити.
– Цікаво, а що з того приводу скаже Рудий? – ми промовили цю фразу майже одночасно. Цього разу ми не розсміялися, хоч завжди, коли ми з Мірою помічали ось такий збіг, то сміялися. Але зараз просто взяли одне одного за руки й довго не відпускали (чи мені просто здалося, що ми не відпускали руки довго). Рудий, авжеж, той самий Рудий, але про нього потім. Не зараз. Згодом. Може. Колись.
Мій шалений Руді, привіт! Сподіваюся, що ти стримався й не потрощив, перемагаючи свій темперамент та гонор, усі мої банки з березовим соком, корисним навіть для твого здоров’я. Я трохи скучив за тобою, за твоєю пикою, мушу визнати це, мій вогняний герою. Якщо я знайду в цій місцевості дику ружу, то зірву квітку, засушу її, вкладу пелюстки поміж аркушів паперу, складу вірша на твою честь і надішлю тобі листа, мій хоробрий лицарю.
О, ледве не забув. У мене до тебе вималювалося одне запитання. Маленьке, нескладне запитаннячко. Вчора мене непокоїв мій шлунок, я згинався навпіл, то хочу запитати тебе, мій друже, чи ти часом не поклав щось важкеньке на мою фотокартку? Тільки відповіси мені відверто, як це ведеться серед чоловіків. Чорт, мене відволікають, тому я мушу прощатися з тобою, мій любий. Цілую ніжно,
Р. S. І не вдягай мої спідниці! Неодмінно помічу, якщо ти їх чіпав, бо у жінок, знаєш, є свої таємниці.
Рудий, привіт! Прошу, не сердься на цього блазня та і взагалі не дуже на нього зважай. Він не може не блазнювати навіть тоді, коли сам на сам відливає в кущах, вибач за натуралізм, але з ким поведешся, від того й наберешся. Він виразно прочитав мені частину листа, якого написав тобі у нашому спільному «дядяфедірському» посланні, бачив би ти його задоволену пику, він упевнений, що ти визнаєш його витвір дотепним та високо оціниш його літературні здібності.
Учора ми побилися об заклад: чи розтрощив ти банки з березовим соком? Бачиш, це означає, що ми сумуємо за тобою, наша люба руда бестіє. Мені тебе не вистачає, я люблю тебе, брате. Ще вчора я міркувала над тим, що мене оточують люди (це насамперед ти, Ерік, а також батьки), які так багато бачили в цьому житті, що ваше знання, ваш погляд істотно компенсують «особливості мого зору». Я просто хочу сказати тобі: дякую. Бачиш, я вже це сказала. Ти хоч трохи скучив за нами? Сподіваюся, що так.
Бо незабаром ми повернемося, в Еріка розпочинаються лекції, новий навчальний рік. Я досі не можу повірити, що він викладає господарське право. Господарське право він називає мертвою наукою, називає себе викладачем мертвої науки, наполягає на тому, що господарського права як такого не існує, що воно мертве. Ти знаєш, у нього так завжди: науки – мертві, натомість іграшки – живі. Та щоб він там не буркотів, я все одно знаю, що він любить своїх студентів і з неабияким задоволенням повернеться до роботи. Усе минає, усе колись закінчується, завершується й наша відпустка. Усе минає, щоб розпочатися знов.
Ми нічого не обіцяємо одне одному, як заповів великий Стариган Хем, і, мабуть, саме тому відчуваємо себе вільними, щасливими та близькими людьми.
Я люблю тебе, брате.