На світанку будь-яких романтичних стосунків усе бачиться в ніжному рожевому світлі. Я не беру такі крайнощі, як брудні шкарпетки, найвищий ступінь жадібності, постійні пивні відрижки та подібні варіанти. Зате надокучливість на ранній стадії сприймається як турбота, настирність – як дуже зворушлива турбота, а повчання – як ті самі увага й турбота, помножені на щире бажання допомогти.

Так було й цього разу. Розчарування ще не настало, але його перші капосні ознаки вже починали мене діймати. Сама не знаю, навіщо, власне, я зустрічалася з Рюкзаковим. Рюкзаков колись навчався в паралельному класі, і я щось не пам’ятаю, щоб у школі він мені особливо подобався. Як і я йому. Ми були один одному паралельні. «Ну, я на тебе тоді дивився. Ти була якась така…» – мрійливо мукав Рюкзаков у відповідь на мої малоліричні спогади. Якого біса він мені сподобався зараз, я ніяк не могла збагнути. А я для нього, видно, залишилася «якоюсь такою». Про всяк випадок попереджаю: дівчата, не змішуйте сухі й напівсолодкі вина в компанії з давно прожитими вами персонажами, – це може налаштувати і вас, і їх на ліричний лад. І потім, цілком імовірно, може статися так, що ви тягнутимете цю лірику на своїй дупі довгі місяці.

Я не пам’ятала, чим прославився Рюкзаков у школі, він не брав участі в «богемних» розвагах на кшталт куріння під теплицею й прогулювання занять в ігрових залах і кінотеатрах. Не дер горлянку на інсценівках політичної пісні, ніколи не проводив шкільних концертів і не перемагав на змаганнях і в олімпіадах. Не носив до школи «Данхіл» та «Адідас». Не водив дружби зі шкільною елітою. Був звичайним хлопчиком. Як усі. Для мене він був «Рюкзаков з “А”». «Ашка». А всі «ашки» в очах «бешок» були нудьгарями й задротами. Зараз я могла сказати про Рюкзакова тільки одне: мені подобалися його димчасто-сірі очі й те, як він цілується.

З Рюкзаковим ми щосили обговорювали заплановану на травень поїздку до Туреччини, готувалися, вибирали й замовляли готель і таке інше. Час від часу в мене миготіла думка: а чи витримаю я Рюкзакова у відпустці? Адже там від нього буде не так просто відскіпатися, як у Києві. Рюкзаков іноді був грузлий, як кисіль. Ти його начебто випив, а за якийсь час диви – знову він зібрався на дні. Не зашлеш же Рюкзакова в довгий екскурсійний тур по красотах Туреччини? Точніше, заслати можна, але це марно. Без мене Рюкзаков нікуди не поїде. Коли ж мені ставало особливо страшно від рюкзакодумок, я перемикалася на питання більш приємне і не менш актуальне: який купальник вибрати – кольору вохри чи скошеної трави?

Вдала відпустка була для мене життєво необхідною. У той час моя робота вирізнялася постійними авралами і висмоктувала мою енергію літрами. Від самого початку я попереджала Рюкзакова, що біла, пухнаста й весело-поблажлива тоді, коли в мене небагато роботи. А от коли вона починається, її кількість зростає і кінця їй не видно, я стаю жахливо дратівливою, апатичною до всього, крім цієї самої роботи й близьких друзів (друзі мене майже ніколи не дратують). Крім того, я починаю ненавидіти всякі там розмови про кохання, почуття, планування стосунків та інші шмарклі.

Ще я не зовсім розуміла, на які такі грошики ми з Рюкзаковим збираємося їхати до Туреччини? Рюкзаков не любив обговорювати тему грошей і її підтемки – усе це йому здавалося вульгарним і не вартим теперішніх ліричних відносин.

– Як я можу говорити про гроші з коханою жінкою? – любив вигукувати Рюкзаков. Розмовляти про гроші, і правда, необов’язково – у тому випадку, коли вони є. Знаючи цю особливість Рюкзакова, щоб не псувати собі цим знанням довгоочікувану відпустку, я відкладала гроші із зарплати, і до травня, відпускного місяця, у мене назбиралася сума, що дозволяла самій оплатити мою відпустку. Варто відзначити, що я буваю дуже чуйною на світанку відносин, намагаюся зрозуміти становище іншої людини, підтримую її, співчуваю, заспокоюю, заряджаю оптимізмом. Але такі мої альтруїстичні почуття тривають рівно стільки, скільки тягнеться цей самий світанок, – тобто, не більше трьох місяців. Світанок минув, і я вирішила витратити частину відкладених грошей на всіляке миле моєму серцю манаття, що і зробила. Ви, напевно, ніяк не втелепаєте, а до чого тут озаглавлені топінамбури? Ще пара абзаців, і ми до них підійдемо.

Рюкзаков у той момент переживав не найкращі часи. Утім, не знаю, як би він переживав кращі. Не бачила я таких у Рюкзакова. Рюкзаков нехтував грошима, вони відповідали взаємністю. На роботі йому регулярно затримували зарплату, іноді не мав навіть на каву. Я намагалася зглянутися на його становище, хоча ситуація мене дратувала. По-перше, я до такого не звикла. А по-друге, дурнувато виглядає, коли, вечеряючи з чоловіком (навіть не вечеряючи, а так, перехоплюючи), платиш за обох. Ох, ці хитро-гордовиті обличчя київських офіціантів… Жахливо. Що поробиш, виходить, я – людина, залежна від облич офіціантів.

Варто сказати, що Рюкзаков, при всій його ненависті до торгово-грошових питань, розумів свою фінансову неспроможність. Тому намагався її компенсувати романтичним коханням і невгамовним сексом практично, як кажуть, «просто неба». А ще він зустрічав мене з роботи і ми разом тупцяли в напрямку до метро. Дорогою я думала: «Боже, і що зі мною відбувається? І це я? Я, що і кроку не робила без машини, навіть якщо мені потрібно було пройти якусь дрібничку, наприклад, від Маріїнського парку до ЦУМу? Яке метро?» Ні, проти метро я нічого не маю, але волію користуватися цим видом транспорту самостійно й винятково за власним бажанням або потребою. У мене була така споживча позиція: якщо поруч зі мною трапився чоловік, то я не повинна їздити на метро.

Ненав’язливо я намагалася пояснити Рюкзакову, що мені не потрібний чоловік, який би супроводжував мене додому на метро. Чоловік мені потрібний для того, щоб вирішувати більш глобальні проблеми: відкривати нові обрії, навчати, давати слушні поради, любити мене такою, яка я є, і приймати на себе частину моїх клопотів. А питання, як мені доїхати додому (на метро, пішки або взяти таксі), я здатна якось вирішити сама. Рюкзаков від цього страшенно бісився й замикався. Єдине, що він міг дозволити собі в той час, – це погуляти зі мною в парку або ботанічному саду, тримаючи мене за руку, затискаючи в безлюдних місцях, тикатися в мене в громадському транспорті та віддано дивитися хтиво-закоханими очима. Гарна погода цьому сприяла.

Отже, рожевий світанок закінчувався, змішування вин, що кинуло нас один до одного, давно втратило свій магічний вплив і я тверезіла. А людина, що тверезіє, часто стає злою. Витративши майже всі відкладені на відпустку гроші (зрештою, це ж Рюкзаков зазивав мене в спільну відпустку, то нехай і викручується), я частіше дозволяла згризати себе думкам, за рахунок чого або кого Рюкзаков збирається везти мене до Туреччини. Ось тут і трапилися топінамбури.

Я прийшла з роботи втомлена й повністю спустошена. Буває такий стан, коли в голові немає жодної цільної думки, а лише обертаються якісь важко ідентифіковані уривки. Рюкзаков подзвонив мені цього вечора десь близько 22:00. У мене не було сил відповідати на його самцівські заклики: «Ятебелюблюятебехочуятакскучив». Тому я спробувала згорнути нашу розмову, пославшись на страшенну втому. А ще мені хотілося чогось такого, чого я сама не розуміла, але точно знала, що хочу чогось матеріального. Чогось схожого на браслет Сваровські з грайливими гранями, пантофлі на кістяній підошві або диск «Депешей [1]». І отут із найкращих єзуїтських мотивів Рюкзаков видав: уся моя втома від того, що в моєму організмі, на його переконання, надто мало заліза. Я дуже здивувалася, бо думала, що чого-чого, а заліза в мені досить і навіть вистачить із надлишком на всю колишню «Криворіжсталь».

– У тебе дефіцит заліза, тому ти так часто втомлюєшся. І постійно ниєш, – сказав Рюкзаков («Ниєш». І це мені говорить той іще скиглик Рюкзаков?! Рюкзаков, якого пересічний нежить укладає на тижневий лікарняний? Рюкзаков, який за кермом батькової машини втомлюється за якихось пару годин?!). – Тобі щодня потрібно їсти топінамбури. Включи їх до свого раціону обов’язково. У них до біса заліза. Уся моя сім’я – а здоров’я для моєї сім’ї дуже важлива штука, а не порожній звук, – регулярно споживає їх у різних видах! Можна у вигляді варення, можна мариновані, але тобі краще гризти їх сирими, так ми тебе швиденько підбадьоримо, зая, – сказав турботливий Рюкзаков.

Мене знудило від однієї назви. Я їх ніколи не їла, цих топінамбурів. Більше того, я навіть не уявляла собі, як вони виглядають. Єдине, що я знала про цей «овочефрукт», що це – земляна груша й що, напевно, від цієї штуки у захваті свині.

Останнім зусиллям своєї залізної волі я стримала себе, щоб не наговорити гидоти і не послати Рюкзакова туди, куди він зазвичай заклично запрошував мене. Я абияк закінчила нашу щиросердну розмову. Не спалося, мені здавалося: щойно я засну, у мій сон наскочить невгамовний Рюкзаков із літровою банкою варення з топінамбурів і буде силком їх у мене запихати. Топінамбур мені все-таки наснився. Якась величезна свиня грала ним у футбол. Він пахнув опалим листям, яке намочив дощ. І підморгував мені «картопляним» вічком.

Прокинулася я в паскудному настрої.

Наступного дня довго збиралася з думками й зрештою вирішила написати Рюкзакову листа. Рюкзаков любив писати листи. Вони завжди були довгі, завжди «про стосунки», завжди в них підкреслювалося, що любов не вимагає ніяких фінансово-матеріальних підживлень-підтримок, крім почуттів двох, а якщо вимагає, то, значить, це й не любов зовсім. Писав він і про те, наскільки для нього важлива сім’я, як ми будемо ходити в гості до його сімейних друзів і тримати одне одного за руки.

Я накатала Рюкзакову довгий опус. Без рук. Без сімейних друзів. І навіть без теперішньої любові. Досить цинічний і отруйний. Очевидно, я свідомо прагнула принизити його гідність. Я написала, що його довге утримання від жіночого товариства (Рюкзаков підкреслював, що він «до мене» уникав постійних стосунків), напевно, дозволило йому забути, що коли в жінки поганий настрій або вона роздратована, то підвищити його або зняти роздратування допомагають, приміром, парфуми, чудова пара взуття, косметика, шалик… Далі йшов двосторінковий синонімічний ряд приємних і досить матеріальних жіночих щастячок. «Топінамбури до цього списку не потрапляють за визначенням», – так я закінчила свій лист.

Він довго мені не відповідав. Я йшла з роботи, а відповіді все не було. Вечір я вирішила присвятити собі: сходила на масаж, до сауни, зустрілася з подругою, щоб випити, – мені просто необхідно було зняти цей топінамбуровий стрес. Увесь день, у кого тільки могла, я намагалася дізнатися, які вони на смак. Топінамбури. Ніхто не знав. Правда, один мій колега сказав, що колись його батько намагався висадити ЦЕ на дачі, тобто шанс познайомитися з топінамбурами в нього був, але мама, поплутавши їх із лопухами, вибур’янила топінамбури з коренем.

До будинку я підповзла пізно. І яким був мій подив, коли, підійшовши до свого під’їзду, я побачила, що з нього вибігає Рюкзаков. Він, виявляється, заявився до мене, аби з’ясувати наші стосунки. У руках Рюкзаков тримав чорний пакет.

– От. Приніс. Ти ж, зая, така неуважна, сама б нізащо це не відшукала.

Я здогадувалася, що ховається в чорному пакеті Рюкзакова. Я здогадувалася, яке «це» я б нізащо не відшукала.

– Топінамбури? – для проформи поцікавилася я. Рюкзаков просяяв. А то, мля.

– Торішні. Мариновані. Мати тобі дасть пару рецептів приголомшливих салатів. Можемо завтра взяти ці топі-нями, поїхати на дачу. Я розтоплю камін, буду масажувати тобі п’яточки. А ти, заю, приготуєш нам із них смачний і корисний салатик.

Топінамбури спочатку стали мені руба в горлі, потім упали каменем прямо до шлунку, викликаючи перманентну нудоту від Рюкзакова, його мами, здорового способу життя родини Рюкзакових і масажу п’яточок. Але почалося все з топінамбурів. Вони й стали початком кінця.

Ще раз Рюкзакова я побачила за місяць, коли повернулася з відпустки. Знов-таки вибігав із мого під’їзду. Цього разу він приніс мені направлення до модного лікаря, який вивчає нестачу заліза в організмі.

– Заю, ти регулярно споживаєш їх? – запитав Рюкзаков, цілуючи мене, наче й не було нічого. – Тому що я сказав лікарю, що ти споживаєш постійно. І він буде робити аналізи з урахуванням постійного споживання, – сказав Рюкзаков і схопив мене за руку. Якби мені навіть довелося залишити йому свою руку й своє серце на додачу, я б однаково вирвалася. Утім, обійшлося без каліцтв і жертв – незважаючи на регулярне вживання топінамбурів, ніхто б не назвав хватку Рюкзакова залізною.

2005

Уперше все сталося випадково. Коли Стіан приїхав до Києва. Я цього не помітила, він каже, що теж не помітив. Ми танцювали, їли солоні горішки й чомусь витирали руки він моєю, а я його серветкою, затиснутою між нашими пальцями. Це помітила Амалія, яка завжди помічала те, що коїться з іншими, і ніколи – те, що коїться з нею. Вона сказала:

– Ой, ви тільки подивіться, у вас однакові светри.

Це була неправда. Точніше, не зовсім правда. Тому що светри були різні, у мене – канадського виробництва, а в Стіана – іспанського. Светри були однакового кольору, кольору слонової кістки, у них були однакові коміри – «під горло», свій я загортала два рази, а Стіан – один. Светри були вузькі й короткі.

– Ера унісексу, – зауважила я.

Амалія похитала головою: «Нутребажтаке». Стіан нічого не сказав, він усміхнувся дуже чемно (у нього була дуже ввічлива усмішка навіть тоді, коли він злився або щось йому не подобалося) і витер свої масляно-горіхові пальці об серветку, затиснуту між моїх пальців.

Нам зі Стіаном подобалося танцювати. Кожен із нас танцював сам по собі, але оточуючі думали, що ми танцюємо разом. Тому що ми й танцювали разом. І потім уже, не домовляючись, наприкінці своїх електронних листів приписували: «Cheers, Hugs and Dance!» [2]

Так виходило, що ми бачилися на різних заходах міжнародного значення три або чотири рази на рік. Це були різні країни, різні міста, різні клуби: Київ, Москва, Париж, Мадрид, Прага, Сеул… Ми вдягали вузькі джинси й схожі або однакові светрики і танцювали. Светрики були на блискавці або без. Ті, які були на блискавці, ми називали кофтинками. А ті, які були без блискавок, з комірами «під горло» або з мисоподібними вирізами, ми називали светриками. Усі наші светрики були вузькими, гладенькими, однотонними. Ми не любили, щоб на них були малюнки.

Першим це зробив він. Хоча першою подумала про це я. Коли ми зустрілися в Москві, він прийшов до мого номера ввечері й простягнув пакет. Він дотепер мені не вірить, але я знала, що буде в цьому пакеті. Знала! Светрик був сірий із блакитним відливом. Бавовняний. Вузький, зв’язаний англійською резинкою.

– Спасибі, – видихнула я. Відразу стягнула свою кофту й вдягла светрик Стіана. Він мені личив. Упирався своїм рівним краєм у мої стегна. Стіан стягнув із себе куртку, я вже знала, що буде під нею. Там був сірий светр із блакитним відливом. Стіан вважає, що авторство цієї ідеї належить йому. Але я знаю, що авторство – моє, а він лише актор, що вгадав режисерський задум. Ми сперечаємося з цього приводу дотепер. Утім, ми з ним постійно сперечаємося.

Тоді ми танцювали, і хтось сказав, що ми дуже гарні. Ми зі Стіаном практично одного зросту, хоча він і трохи вищий, сантиметрів на п’ять, але коли танцюєш, цієї різниці не видно. Стіан – попелястий коротко стрижений блондин, я – довговолоса шатенка. Багато хто міг би сказати, що в нас – сірі очі, але це неправда, тому що очі в нас різного кольору. Нам пасують джинси. Бо в нас гарні ноги й підтягнуті попи. Вузькі светрики нам теж пасують, тому що ми стрункі й гнучкі люди.

Стіан народився в Осло, він – дипломат, тому працює, де доведеться, і дуже часто кудись їздить. Якийсь час Стіан навчався в Мінську, тому знає такі дивовижні слова, як «діалектичний матеріалізм» і «сука п’яна»; знає, що таке прати пакети й розвішувати їх на прищіпках на балконі, щоб висушити. Пам’ятає, що банани продавали тільки ветеранам війни та їхнім родичам у спеціальних ветеранських магазинах, під якими можна було ці банани перекупити за прийнятною ціною. А ще він знає, що «бульбаші» – це білоруси, і про зміст і двозначність чудового слова-страви «драчена» він теж знає. Якщо хто не знає, це картопляна запіканка.

Я вже казала, що сперечаємося ми зі Стіаном постійно. Наприклад, це буває так. Я говорю про те, що прочитала книжку його співвітчизника Ерленда Лу. І додаю, що це забавна книжка. Стіан особисто знає Ерленда. Осло – дуже маленьке місто. Воно майже таке ж тісне, як наші светрики й джинси. Стіановий Ерленд – недоумок. Я говорю, що мене не цікавить, чи недоумок Ерленд, мені сподобалася його книжка.

– Це дурна книжка. Так може писати хто завгодно. Сісти й описувати, куди й чим ти какав, з ким лаявся, яку дівчину зустрів і що ти їв. Нісенітниця, – говорить Стіан.

– Що ти взагалі тямиш у книжках? – заводжуся я, бо мені не подобається, що Стіану, з яким ми так добре танцюємо, Стіану, з яким ми обмінюємося подарунками й усмішками, моєму прекрасному танцювальному Стіану не подобається книжка, яку я дійсно вважаю дуже забавною.

– Побільше, ніж Ерленд твій, тямлю, – так відповідає Стіан. – Роман має бути романом, якщо ти вже його взявся писати. Кому може бути цікаво, що Ерленд вважає своїх друзів недоумками або спілкується із сусідською дитиною? Багато хто вважає своїх друзів недоумками, а ще більше людей спілкуються із сусідськими дітьми. Теж мені творчість! – Стіан знизує плечима й крутить попою.

Мені подобається, як він крутить попою, подобаються його попа і його плечі, але не подобається, що йому не подобається творчість чортового Ерленда Лу. І, здається, останнє перекреслює все те, що мені в Стіанові подобається, тому я закипаю.

– Як ти не розумієш: ЯК написано – не менш важливо, ніж ЩО написано. І в нього, у ТВОГО Ерленда, відмінно виходить «ЯК», – заявляю я, вигинаю спину, енергійно рухаю стегнами. Стіан якийсь час стежить за цим процесом. Потім каже:

– І взагалі він – нудотний хам, буває, що в нього смердять шкарпетки, а ще він носить жахливі широкі й смугасті светри.

– Я теж ношу смугасті светри, – я напираю на нього грудьми. – І що?

– Ах, ти… – звужує очі Стіан.

– Дурень, – розширюю я свої.

Светр, що був вручений Стіанові в Празі, я купила в «Сеслі», саме там, де й той светр, що придбала собі. Вони відрізнялися блискавками. На моєму светрику блискавка була коротша, а на Стіановім – довша. Кольору вони були однакового – підігрітого молока. Я терпіти не можу молоко, особливо підігріте, як, напевно, терпіти його не можуть усі, хто часто хворів ангінами, але колір цей гарний. Лизнути підігріте молоко мені ніколи не хочеться, а светра хочеться. І часто. Я купила Стіанові светр на один розмір менший, ніж він носить. У Стіана гарне тіло, підкачане, але не занадто. Коли трикотажна річ менша на розмір, сидить вона щільніше й виглядає сексуальніше.

Стіан полюбляє дивитися, як я торкаюся руками своїх стегон. У нього так красиво ніколи не виходить. Він розповідає мені про те, які недоумки американці. Мені це чомусь не подобається, хоча сама я можу розповісти про американців і не таке. І не тільки про них. Тому я зауважую:

– І це говорить людина, народжена в один день із Томом Крузом, у великий День Незалежності не менш великої Америки?

Стіан починає злитися, він б’є себе по сідницях і каже:

– Ти взагалі незрозуміло з ким в один день народилася. А Круз, між іншим, непоганий актор і подобається жінкам.

На це я відповідаю, що народилася в один день зі Стравінським, але такі недоумки, як Стіан і Том Круз, звичайно ж, поняття про нього не мають.

– Ах, ти… – сичить Стіан.

– Дурень, – звично підтримую його починання я.

«Міз [3] Лариса Денисенсен», – читаю я на табличці, що тримає симпатична дівчинка, якщо можна назвати симпатичною дівчинку, чимось схожу на віслюка. Вона саме така. Схожа на віслюка й дуже симпатична. Я в Осло. Табличку написав Стіан. Він якось сказав, що в мене дурне прізвище.

– Де-ни-сен-ко. Неймовірно довго, дивне сполучення літер.

– Звичайно, – відреагувала я. – Інша справа – твоє. Кріс-тен-сен. Набагато коротше й милозвучніше, ага.

І ми почали сперечатися, штовхатися плечима, тому що танцювали, а потім випили пива, і нас осінило, що в нас із ним схожі прізвища. Мого діда кликали Денисом, а його – Крістеном. А «Сен» і «Енко» – це були їхні бойові прізвиська, тому що діди дружили, а подружилися вони, звичайно ж, на війні. На якій війні – неважливо, воєн завжди буває предосить, важливо, щоб теперішні чоловіки знаходили один одного саме на війні. Нам так здавалося. Наші діди так і зробили. А потім вони зліпили зі своїх імен і прізвиськ прізвища, щоб ніколи не забувати один про одного.

На готельному пледі мене чекав пакет. У ньому виявився бузковий светрик, легкий і пухнастий. Коли я вдягла його, мої очі змінили колір, стали темнішими і яскравішими. І я подумала, а якими стануть очі Стіана, коли він надягне свій? Очі Стіана стали світлішими й прозорішими.

– Ти де була годину тому? Я тобі дзвонив! – каже Стіан.

Він дуже милий, тому я не хочу говорити йому, що навідувалася до Посольства Фінляндії, яке згадувалося в останній прочитаній мною книжці «недоумкуватого Ерленда Лу».

– Так, вешталася десь, – відповідаю я невиразно й усміхаюся.

– А я одружився із Сандрою, – сказав Стіан.

Я завела свої руки за спину.

– А я знаю! Ти ж мені писав! – кажу я.

Стіан стежить за рухом своїх стегон, щось йому не подобається.

– А ще в нас народилася дитина! – продовжує він, а я думаю, що він спеціально спочатку сказав мені про своє одруження, про яке я знала, щоб не ошелешити враз повідомленням про дитину. Але я не можу зрозуміти, навіщо він будує розмову саме в такий спосіб.

– І ти мовчав! – кажу я, відбиваючи ритм на своєму куприку. – Ну, і як назвали? – допитуюсь я, тому що мені завжди цікаво, як називають дітей, для мене в цьому криється якась непоясненна й притягальна магія.

– Як тебе, – каже Стіан, різко прокручуючись.

Я уявляю собі крихітну норвезьку дівчинку Ларису Крістенсен, у неї ясно-сірі пір’ясто-хмарні очі Стіана, в яких за хмарами коли-не-коли прозирає ніжно-блакитне небо. І темне, як у Сандри (вона італійка) волосся. Цікаво, про що подумають дорослі або діти, коли почують, як її кличуть? Лариса Крістенсен. Звучить красиво. Майже казково звучить. А що вона їм скаже?

– Ну? Чого ти мовчиш? Тобі подобається? – запитує Стіан.

Я відповідаю, що саме міркувала про те, що буде відповідати маленька Лариса Крістенсен на запитання, звідки в неї таке ім’я.

– Але це хлопчик! – продовжує Стіан.

Я припиняю танцювати й дивлюся на нього зачаровано.

– Хлопчик? – не розумію я.

Стіан енергійно киває, він задоволений своїми стегнами, нарешті спіймав ритм.

– Хлопчик – Лариса? – продовжую не розуміти я.

– Тищодурназовсім? – хіхікає Стіан.

– Чого ти хіхікаєш? Не Лариса? – запитую я, підвищуючи голос.

– Лоуренс-Денніс! – гордо відповідає Стіан.

Лоуренс-Денніс. Якесь дурне ім’я. Ім’я для голінастого клубного щеняти, якого мусять наректи на букву «Л».

– І ти вважаєш, що ви, тобто що ти назвав сина моїм ім’ям? МОЇМ? Виходить, як на тебе, оце-от ДУРНЕ ІМ’Я, воно – МОЄ, так? ЦЕ ІДІОТСЬКЕ ІМ’Я – МОЄ?! – починаю репетувати я.

– Не смій навіть говорити таке! Як ти можеш ТАКЕ говорити? Це не дурне ім’я, це ДУЖЕ ГАРНЕ ІМ’Я! ТВОЄ! – кричить Стіан.

– Дурне, аж найдурніше! ДЕ-БІЛЬ-НЕ!!!

– АХ, ТИ… – горланить Стіан.

– ДУРЕНЬ! – горланю я.

– Ти подивися, які вони красиві та які однакові, – чую раптом англійську мову.

Вона чужа, саме тому я її й чую.

– Давай швидше сфотографуємо їх, поки вони не помічають.

І я бачу, як повисають у кадрі тремтячою перевернутою веселкою дві смагляві руки, що вчепилися одна в одну. На моїй пухнастий бузковий рукав загорнений два рази, а на руці Стіана – один.

2005

Усе-таки приємно, коли твоїм сусідом у літаку виявляється не володар п’яної пики, який тільки-но закусив цибулею, а миловидна тендітна дівчина із солом’яним волоссям, від якої пахне дамськими сигаретками й трав’яними парфумами. Ще й тому, що двом приємним освіченим панянкам завжди є про що поговорити годину-другу, притлумлюючи біль у вухах чи то плітками про Ксюшу Собчак, чи то спогадами про безіменних мужиків, чи то здоровим дитячим сміхом, або й просто джином. Забігаючи трохи наперед, хочу відзначити, що наша бесіда була б набагато приємнішою, якби не Саня. Він виник практично відразу після чобіт Ксенії Собчак, замшевих, трохи нижче коліна, блакитного кольору, з блакитними топазами.

– А в мене любов пристрасна, – сказала моя попутниця. – Санею кличуть. Знаєш, він який?

І я практично переглянула короткометражний фільм про життя-буття Сані. Саня народився під Уманню, дитинство його було босоногим, тому, мабуть, замолоду Саню посадили за крадіжку армійських чобіт, а вже в зрілі роки він зайнявся взуттєвим бізнесом. З моєю запашною попутницею він познайомився, коли служив в армії під Ленінградом. «Високий, сильний, упевнений у собі». Таким вона його пам’ятає, любить і знає. На якийсь час вони розсталися, а зустрілися знову, коли в нього за плечима була в’язниця, а в неї нижче талії – аборт. Усе це називається одною фразою – «життєвий досвід».

– Тепер живемо в мене, у Пітері. Квартира окрема, не велика, але й не маленька. Для однієї мене вона взагалі величезна, але Саня такий високий, гучний, великий, що поруч із ним усе дрібнішає. Мені здається, що я зникаю, коли він поряд.

Вона усміхалася. Я теж. Ми, жінки, знаємо, як це буває приємно: зникати, коли поруч із тобою коханий чоловік.

– Він бізнесом займається. Купив взуттєву фабрику. А я працюю агентом із нерухомості. Якщо тобі буде потрібна квартира в Пітері, завжди звертайся, обов’язково щось підшукаємо.

– Дівчата, совість у вас є? Узагалі можна трохи помовчати? – ісусоликий гівнюк визирнув через спинку крісла. – У мене голова від вашого тріску розколюється.

– А чого ти підслуховуєш? Не подобається – не слухай! – хором обурилися ми.

– Якусь годину летіти, а він розвиступався тут, терплячішим слід бути, чоловіче. Нерви берегти, – сказала вона.

– Для більш неприємних зустрічей, – додала я. І простягнула йому Уельбека. – Почитайте. Букви відволікають від слів, – подобрішала я, жінка, що побажала незнайомому, нехай і не надто приємному чоловікові бридких зустрічей у його неясному майбутньому. Він фиркнув, але книжку взяв.

– Саня, звичайно, не цукор, – продовжувала моя попутниця з тієї ж цифри. – Буває, що й дубасить мене. Але я все розумію: втомлюється, бізнес на ньому, життя непросте, та однаково нариваюся. Скільки разів собі казала: не чіпай, хай наореться. А я оце помовчу хвилини дві, а потім усе одно лізу. Мені ж його різкість стосовно інших подобається, так чому зі мною він має бути іншим? Адже він цільна натура. Саня вже другий тиждень на батьківщині бухає, вчора ввечері подзвонив, сказав, що дуже скучив, кричав, щоб прилітала негайно. Довелося вилітати через Москву, уявляєш? З Пітера ніяк не можна було вилетіти, якісь чиновники злітаються, повітряні коридори перекриті.

– Зате зараз зустрінетеся, обійметеся, і все у вас буде добре, – зауважила я, відчувши втому.

– Ні. Зараз ми не зустрінемося, – сказала вона. – Він мені дзвонив, попередив, щоб я до Умані сама добиралася. У якогось його друзяки день народження, всі п’яні, не розуміють, у який бік кермо крутити.

Я подивилася на годинник. Майже 23:00.

– Умань від Києва близько? – поцікавилася вона.

– Як тобі сказати… не дуже. І пізно зараз, потрібно ще водія знайти, що візьметься до Умані їхати. У тебе грошей із собою досить?

– Нє-а. Я зірвалася в чому була, майже все, що взяла із собою, витратила. Подарунки мамі, сестрі, сувеніри всякі, горілка пітерська – пацанам, пиво, туди-сюди, квитки до Москви, квиток до Борисполя, стільки грошей полетіло…

«Завидна легковажність», – подумала я. І відразу побачила, як у її очах пронеслося занепокоєння, до неї починало доходити, в якому становищі вона опинилася.

– Не переймайся, щось вигадаємо, – необачно послала розраду мати Тереза, яка безвилазно сиділа в мені. Під «чимось» розумівся мій приятель Арсеній, що мав зустріти мене в Борисполі.

– Дивися, що мені видали. Картку якусь. Що мені в ній писати?

– Це всім негромадянам України видають, – заспокоїла я її. – Допомогти тобі заповнити?

Я виводила «Олена Баракіна», переписувала номер і термін дії її паспорта, придумувала мету її візиту в Україну, а вона розповідала про заходи, які заплановані на трьохсотріччя Санкт-Петербурга. І запрошувала в гості. Ввічлива така Лєна Баракіна.

До Арсенія ми підійшли вдвох.

– Привіт, любий! Почекай-почекай. Та стій ти! Розумієш, тут яка справа… От, до речі, Лєна, знайомся, нам потрібно щось придумати, щоб довезти її до Умані. У Лєни намалювалися несподівані проблеми.

– Це жарт такий? Уже північ, якщо ви не помітили, – влучно відреагував сонний Арсеній, злегка торкаючись губами моєї щоки.

– Яка я свиня, – повідомила нам Лєна. – Поцілуватися по-людськи не дала.

Арсеній нахилився до мене:

– Хто це? Що ти їй наплела? Якого милого нам із тобою цілуватися? Чи я чогось не знаю? Я тобі хто?

– Не знаю, – чесно знизала плечима я.

– Спасибі, – пролунав поруч противний голос. – Початок досить примітивний, а потім захопився. Усе-таки краще, ніж ваші одноклітинні Санєчка та Ксюша.

Мені простягали книжку. Лєна нервово засміялася. А я повернулася до Арсена:

– Сеню, ти ж не злий, – дорікнула.

– Я? Ні, я – не злий. Я просто хочу спати і їсти.

Ми переминалися з ноги на ногу.

– Добре, дівчатка! – підозріло бадьоро сказав Арсеній. – Піду зістикую питання з таксистами. Куди нам, значить, потрібно їхати? До Умані? Уночі, правильно я розумію? Угу. І скільки ми можемо заплатити?

– Скільки ми можемо заплатити? – перепитала мене Лєна Баракіна.

– Ну… – я трохи розгубилася. – У межах розумного.

– Чийого розумного? – знову влучно поцікавився Арсеній.

– Скільки в тебе із собою готівки? – збила я його усмішку.

Лєна Баракіна почувалася вкрай незатишно.

– У мене п’ять гривень на стоянку й кредитка.

– І в мене кредитна картка… Ще подарунки є. З дьюті фрі [4]… Японські чаї в гарних коробочках, два шовкові жакети й дві шаманські маски.

– Добре, у Сені – машина, виходить, все саме собою влаштується.

– Правда? – безгучно запитала Лєна Баракіна.

– Так!

– Слухай, спасибі вам, тобі велике спасибі. Ой, яка я дурна. А як тебе кличуть? Ти мене все «Лєна» та «Лєна», а як твоє ім’я?

– Вона не знає, ЯК ТЕБЕ ЗВАТИ? – Арсеній охрінівав.

Точно. «Лариса», – усміхнулася я.

Перший раз Саня намалювався по телефону, якраз коли Лєна Баракіна проходила прикордонний контроль і так нервувалася, що відключилася. Другий раз він дістав її вже в машині Арсенія, щойно вона ввімкнула телефон.

«Заю, так, все нормально! Я отут познайомилася з одними… Так вдало, що… Вони мене везуть до тебе. Так, гарні… Що? Які хлопці? Що-що? Скільки? Двоє. Що ти говориш? Які козли? Тут дівчина є. Ніхто нікого не зняв. Заю, я ж розповідаю, а ти гиркаєш і не даєш слова сказати. От. Чого ти перебиваєш? Не козли. Заспокойся. Чому обов’язково козли? Я що, тільки козлів і здатна при… Я й кажу, а ти не… Я познайомилася з однією дівчиною в літаку, а тут її хлопець або чоловік підійшов. Так, не знаю. А що, це нормально – у незнайомих людей таке запитувати? Яке тобі діло, хто він їй? Що? А де мені взяти тут знайомих? Я що, тут була хоча б раз, ти мене возив, чи що, сюди? Ти з глузду з’їхав взагалі? Немає в мене грошей. Це не вони забрали. Що? У мене батарейка сідає. Кажи швидше. Заю? Ти мене чуєш? Ні, я гроші взяла, але вони скінчилися. Сам пішов. Ну, Санєчко, я тебе теж люблю. Чого-чого? Вистрибувати з машини? Що ти таке кажеш? Я не можу, я ж поб’ю коліна. Ти ж сам казав, що обожнюєш мої коліна, що, вже не обожнюєш? Я тебе взагалі-то, Саню, падлом не називала. А ти мене при друзях своїх… Може, ти когось встиг завести собі отут, поки я?… Якусь уманську телицю, га? Так ти скажи, полегши душу, давай, може, я ще на літак встигну. Чого ти злишся, заю? Яке таксі? Ти знову за своє? Саню, зараз ніч, у вас там що – не ніч? У мене грошей немає. Я ж тобі сказала вже. Що? Безкоштовно, так. Напевно. Ну, ми про це не говорили ще. Який мінет, тут дівчина. Що, він при дружині, ти вважаєш, буде мене лапати? Вона? Ти що дурень, так? У літаку вона мене не лапала, а тут почне? Та хто мене буде трахати?! Це тобі одне в голові. Скучила страшно. Саню, батарейка… Що-що? Кажу ж тобі, вони – нормальні люди, везуть мене в Умань. Ти б краще спасибі їм сказав, ніж репетувати. Іномарка в них. Заю, звідки я знаю, які номери. Які у вас номери?»

Ми не відразу почули, що вона в нас запитала, бо кожний був зайнятий своїм. Арсеній рипів зубами, а я міркувала на тему, чому зі мною постійно відбувається якась хрінь.

– Не знаю, – сказала я.

– Ти що, не знаєш номери машини чоловіка? – поцікавилася Лєна Баракіна.

– Я їх теж не знаю, ясно? – вибухнув Арсеній. – На фіга мені запам’ятовувати номер своєї машини, можете мені пояснити, а? У техпаспорті, якщо потрібно, подивлюся. І взагалі, що я вам – хлопчик із феноменальною пам’яттю? Затрахали! – Його несло, але «чоловіка» проковтнув.

– Саню, вони не знають номер машини. Ні, начебто не викрадена, сам будеш із ними розбиратися. Коли ми доїдемо. Ти б щось заплатив, так. А? Нічого не трапилося, Саню. Просто хотіла тобі сказати, що я вже прилетіла і їду по… Яка це траса?

– Одеська.

– Чув? Добре, а то сідає батарейка. Бувай, я теж тебе люблю, зайко!.. Батарейка сіла, – сумно сказала Лєна Баракіна. – Якийсь Санєчка нервовий, ви звернули увагу? Це тому, що він дуже за мене переживає. У Сані така тонка нервова система. Надірвана. Я так думаю, що я, звичайно, дуже безвідповідальна, так. У мене часто таке буває: я спочатку роблю, а потім уже думаю. Та й то не завжди… Тобто роблю завжди, а от щоб подумати… Слухай, а можна я з твого телефону подзвоню йому, бо мені щось за нього тривожно. Я швидко!

І понеслося. Саня горлав, вона виправдовувалася й кричала, що ніколи більше до нього не приїде, потім вони цілувалися, а потім трубка опинилася в моїх руках.

– Хоче з кимось із вас поговорити, – сором’язливо повідомила Лєна.

Не знаю я, що думав про своїх жертв маніяк Чикатило, але Саня розумівся на збоченнях. Він відразу ж повідав мені, що він зі мною зробить, якщо на Лєні буде «торкнута хоч одна дірка». От би подивитися, як він буде це перевіряти. Саня віддавав перевагу дієсловам «підвішу», «вирву», «попатраю», «виколю», «відхерачу», «розхерачу», «захерачу». Давненько ніхто не називав мене «соскою» і «біксою», не обіцяв вирвати матку й не розповідав про те, що він зробить при нагоді з моєю піхвою.

– Хочеш поговорити із Санею багатослівним? – м’яко запитала я Арсенія.

– Нема дурних, – відмовився він.

Позбавити себе такого чудового спілкування? Не розумію. Під час моєї чуттєвої бесіди із Санею Лєна Баракіна переповідала Арсенію, щоб він не заснув, двосерійний епос про Саню та його непросте життя з нечастими перервами на рекламу.

– Як ти там, мала? Мовчиш? У мене гроші кінчаються. Ну що, зустрінемося тоді біля таблички на в’їзді в Умань?

Саня олюднювався на очах, що не кажіть, а гроші псують людей.

– Домовилися, – сказала йому я.

– До зустрічі, подружко, – пригрозив мені Саня.

Їх було семеро. Зовсім не гномів.

– Може, не зупинятися? – запропонував Арсеній.

– Краще все-таки зупинитися, – прийняла рішення я.

– Почекайте, мені потрібно поправити пудру, – взялася припудрюватися Лєна Баракіна.

– Санечко, коханий! – кинулася вона до нього, випурхнувши з машини та потираючи занімілі сідниці. Арсеній клацнув запальничкою. До нього підтяглися троє. Я глибоко вдихнула відносно віддалік, повітря було свіже, незважаючи на те, що ми зупинилися на курному узбіччі. Повітря тут було просто чудове! Інтуїтивно я зрозуміла, що мені варто робити ноги по малознайомій місцевості, а не тішитися з возз’єднання сім’ї. Саня штовхнув Лєну Баракіну ліктем, гримнув: «Ми з тобою потім розберемося, бікса безпутна», – і рвонув за мною. Не розумію, чим йому не підходив Арсеній, що сумирно стояв? «Добре, що він п’яний, як чіп», – промайнула наступна думка, мені стало легко й приємно, я зрозуміла, що такими темпами він мене нізащо не наздожене.

– Хулі тобі треба? – дозволила собі крикнути я.

– Чиста пагаваріть! – схитрував Санечко.

– Ага-ага, – засумнівалася я. – Мало ти зі мною по телефону говорив?

З боку нашої машини почулося добродушне іржання.

– Подруго, у мене це, правий бік ниє. Може, це, пригальмуєш?

– Саню, я вже другу добу в дорозі. Затямив? Утомилася страшно, три години тому, по ідеї, я, обцілована й щаслива, мала би продавлювати тілом свій диван.

Я могла пишатися своїм рівним диханням. Щоранковий біг спростить вашу втечу!

– І шо? – Саня виявив розуміння.

– Замість цього я повезла твою кохану жінку до тебе сюди, у твою хрінумань, а ти за це письку мені вирвати пообіцяв? І це справедливо?

– Охрініти. Чого ж ти відразу не сказала? – обурився Саня. – Повертай давай взад. Будемо відзначати-миритися.

І ми відзначили. І помирилися.

– Не боїсь, Арсене, пий, скільки тре, от бачиш, прийшов до нас Миколка. Миколка служить у нас у ДАІ. Він тепер із вами поїде, жодна сука дорогою не докопається. Що ж, я своїх гостей та й не вшаную?

– Слухай, Арсене, а ти чого такий білий? Ти ж грузин? Нє? Фігасє. А хто?

Лєнка Баракіна гладила Санечку по спині, задумливо жувала стрілку зеленого часнику.

– Подруго, я в тебе навік у наймах. От чого хочеш – відразу й засандалю. Чого хочеш, для тебе – бля буду, ВСЕ!

Щуплий місяць прощався з нами.

У багажнику торохкотіла горілка. Мої коліна зігрівав загорнений у целофан шашлик. На задньому сидінні похропував Миколка, що час від часу підбивав носом козирок кашкета.

– Правильні такі пацани, скажи? – усміхався Арсеній. – Спочатку я думав: ну все, попав я з тобою. А потім дивлюся – нє, а все нормальок! Шашлики чудові!

Я теж усміхалася, ранок наливався світлом.

– Тебе вдома не прикінчать? – стурбувався безтурботно п’януватий Арсеній.

– Не повинні. Звиклі вони. Я ж їм подзвонила, окреслила ситуацію.

– Попали вони з тобою, матінко. Ох, і попали, – Арсенію було смішно.

Я витяглася свій мобільний і стерла з пам’яті Санин номер.

2005

Вона подзвонила, коли ми із Серьогою грали в нарди. Я вигравала, а Серьога злився, чухав потилицю, випинав нижню губу й приговорював:

– Що таке? От що це таке, я питаю? Ти ж не вмієш грати, ти взагалі не вмієш грати!

Грати я справді не вміла. А вигравати виходило! Він півгодини мене уламував, щоб я зіграла з ним у нарди. Я все відмовлялася:

– Не хочу грати в ці твої дебільні нарди, я не вмію в них грати й не бачу сенсу. Мені вони нецікаві!

– Правила дуже прості, зовсім не важко запам’ятати, дивись. І що тут складного? – поблажливо посміхався Сергій, покручуючи в руках плямисті кубики.

– Давай краще грати в «кості»! – тицьнула в кубики пальцем я. – Я вмію грати в «кості». Або давай у кістяний покер, га? Теж дуже прості правила, дивися, креслимо таблицю. От це школа. Щоб її закрити, потрібно викинути три рази по три кубики від одного до шести. Незрозуміло? Три рази по три одиниці, по три двійки, по три п’ятірки… ну й так далі, зрозумів? Якщо ти її не закриєш, буде мінус сто балів… А потім ідуть ігри. Пари, дві пари, великий стрит, малий, карі, флеш…

– Навіщо розводити писанину, я не розумію. Ти взагалі пояснювати не вмієш. А ще мама – учителька. Я от ні біса не зрозумів. Але ж ти зрозуміла, що ж тобі тоді незрозумілого в грі в нарди? Граємо в нарди!

І ми почали грати в нарди, тепер він злився, що я виграю. Що в людини за натура така? Який сенс грати із супротивником, що не вміє грати? І який сенс злитися на те, що він виграє?

– Фарт. Це просто фарт. Пре тобі, – заспокоював себе Серьога, невідривно спостерігаючи, як я кручу в руках кубики.

– Ні, це просто жах. Знущання якесь. Знову дубль! Ще й показувати тобі, що й куди переставляти й відкидати?

І тут подзвонила вона.

Розмова Сергія була такою:

– Так, це я. Привіт. Що? Дівчино, ви не… Так, я – Серьожа. Їздив, ну й що? Я вас не… Дівчино, ви помилилися. Так, мене кличуть Сергій, послухай, коза… Дівчино, припиніть істерику взагалі, я не розу… Що? Це взагалі маячня. Не може такого бути. Ні, не може. А я тут до чого? Ну, так. Сергій. Їздив, так і що? Півкраїни туди їздило, ще їм подзвони, мля, дістала. Я культурно говорю, ага. Звідки ви взагалі мій теле… Припиніть! Швидко кажи, давай, коза, хто тобі дав номер цього телефону? Я? Так, ясно, не дзвони сюди більше, зрозуміла? Та тому, що нічого такого не було, я не знаю, хто ти така, зрозуміло тобі? Та пішла ти в дупу!

– Дуже мила розмова. Душевна. Ти буваєш таким зворушливим у розмові з ближніми, друже мій Сергію, – зазначила я, швиденько складаючи нарди.

Серьога буравив поглядом нардову дошку.

– Ще зіграємо?

Задзвонив телефон.

– Це ти знову? Я ж пояснив, що не знаю, хто ти така, Іро, чи як там тебе, зрозумій, не знаю й знати не хочу. І не потрібно сюди дзвонити, зрозуміло? Подруго, слухай, це все – твої проблеми, ясно? Я їх не вирішу. Навіщо ти все це мені розповідаєш? Та манав я це, усвідомила ти чи ні? Усе, бувай здорова.

– Дурниця якась. – Серьога скривився й вимкнув телефон. – Та забери ти ці нарди. До біса! – Він злився.

Я знизала плечима й засунула нарди під дитячу диванну подушку. Маленьку й плоску. Сергій стежив за моїми нардозбиральними маніпуляціями, але це не перешкодило йому підійти до дивана, гепнутися на диванну подушку й загорлати:

– Ви що, змовилися всі мене дістати? Боляче ж!

– Це нарди, – вирішила пояснити я.

Він голосно вдихнув повітря.

– На кого це ти так гиркав по телефону?

Серьога подивився на мене уважно й жорстко випалив:

– А тобі яке діло?

– Цікаво. От приблизно таке, – схарактеризувала я своє діло. Буду я ще злитися на психів. Він зненацька завив і почав розгойдуватися на дивані:

– Скільки разів я собі казав: не бухай у поїзді, Серьоженько, хлопчику, не бухай! Буде тобі гидко по всіх статтях! Бухай або до, або після. От воно й гукнулося. І що я Оленці своїй пояснюватиму, якщо ця тварина постійно буде мені надзвонювати?

Я сиділа незрушно, виражаючи розуміння й співчуття його раптовому прозрінню.

Якийсь час він розмірено погойдувався на дивані та скрипів зубами. Я тихенько прослизнула на кухню, щоб заварити трав’яний чай. Дружина Сергія Лєнка займалася аптекарством: збирала, сушила всілякі травички, щоб додавати в чайок, відновлювати нервову систему. Лєнка піклувалася про здоров’я своїх рідних і близьких. М’ята, меліса, шафран, липовий і акацієвий цвіт та багато інших дбайливо висушених травичок, про існування яких я навіть не підозрювала.

– Пий.

– Не можу, – на диво виразно відповів Серьога. – Розумієш, потрібно щось робити. Я тут порозкинув мізками…

– Підмести за тобою? – спробувала пожартувати я, але мій жарт був зустрінутий крижаним поглядом. Як я могла забути, що не можна отак по-ідіотськи жартувати над чоловіком, якого відвідало злощасне прозріння і якого, між іншим, ти нещадно обіграла в нарди.

– Ну, я в тому сенсі, що розкидані мізки потрібно б підме…

– Та я зрозумів, у якому ти сенсі. Що за жарти дурні?

Іноді давні друзі дивують: виявляється, вони можуть бути істериками. Мені довелося затулити вуха.

– Припини верещати! – закричала я. – Хто це тобі дзвонив?

– Провідниця, – спокійно відповів Сергій.

– Хто?

– Провідниця, блін. Іра.

– Ти щось загубив у купе? Чи підсклянник із простирадлом спер?

– Я загубив? Я спер? Я ніколи нічого не гублю, щоб ти знала. І не краду. Ні, вона, Іра ця, провідниця, щось загубила в купе.

– Що?

– Каже, що втратила голову від любові. Каже, що зі мною.

Такий поворот подій мав би змусити мене замовчати, але – сама не знаю чому – я не мовчала, а наспівувала:

Марина відразу вловила: щось відбувається, свого чоловіка вона знала дуже добре. Усі його:

1) звички (ненавиділа, коли він починав видавлювати на її шкірі прищики, хоча багато подружок запевняли, що це турбота і що вона, Марина, щастя свого не розуміє);

2) прийомчики (приміром, знімати окуляри, коли хоче здатися беззахисним, – практично на всіх діяло безвідмовно й майже завжди було брехнею, бо насправді в цей момент він гранично концентрувався);

3) вірші (він легко писав вірші на будь-яку тему і з будь-якого приводу, але були і вже написані – для брюнеток, білявок і шатенок, розфасовані по різних пакетиках, які завжди витягалися, коли він із кимось знайомився);

4) анекдоти (він начебто збирав їх, щоб вчасно використовувати, завжди влучно, завжди вдало, сміялися навіть ті, хто чув ці анекдоти тисячу разів, сміялися не так над анекдотичною ситуацією, як над тим, наскільки він своєчасно ними послуговувався).

Він відчував, коли той чи інший анекдот звучатиме доречніше; він знав, як вдало можна використовувати ту чи іншу людину. Незбагненна чуйка щодо того, що, хто, куди і коли годиться.

Марина знала позитивні й негативні риси його характеру. Все-таки десять років шлюбу. Коли вона розповідала про це в жіночому клубі, хто-небудь обов’язково реагував: «О Господи, люди стільки не живуть! І вже точно не живуть стільки разом!» І уважно розглядав Марину: мовляв, що в ній такого незвичайного, якщо з нею стільки часу не розстається такий приголомшливий чоловік.

Так, майже всі вважали Юрія приголомшливим чоловіком. Не вродливий, але представницький, не сміливий, але цілеспрямований, не надто щедрий, але дуже забезпечений і по-справжньому закоханий у свій бізнес. А хто закоханий хоча б у щось, завжди комусь подобається.

Колись він сказав Марині, що не уявляє, чим вона його буде дивувати, тому гадки не має, як складеться їхнє сімейне життя:

– Не знаю, що ти можеш мені запропонувати такого, щоб я хотів просинатися з тобою день за днем, лягати з тобою ніч за ніччю в одну постіль.

Вона сама не знала дотепер, але тримала, не прив’язуючи, не приковуючи, не задобрюючи. Злилася, часом і ненавиділа, намагаючись щось виправити, але тільки псувала. Його й свої нерви, побут. Але він був із нею, і вона його любила. От! Любила.

Ще був син, але це інша історія, Марина завжди казала подругам:

– Діти – не згущене молоко, коржі не склеюють.

У Юрія були ще дві дочки, залишені там, у якомусь чужому житті, за бортом його з Мариною корабля.

Марина відчула – щось відбувається – наприкінці першого тижня їхньої випадкової відпустки, проведеної в Греції з випадковими людьми. Таке рідко, але буває. Знайомі знайомих, вільний час збігся з вільними фінансами, і ось вони тут, у колисці філософії, у жовтні.

Марину не відразу потягнуло до цієї жінки, але за пару днів вона зрозуміла, що, навіть не розмовляючи з нею, сідає поруч, або стоїть за її спиною, або просто на неї дивиться. Потім вона втямила, що час від часу хтось або щось виштовхує її з їхнього жіночого простору. Потім осягнула, що це він. Юрій. Юрій її сюди й затягнув. Вона розібралася трохи пізніше, що відчула його ауру. І захотіла перебратися під її тент. А там уже була ця жінка. Інга. Ім’я – як назва якогось птаха.

Марина дуже рідко з жінкою спілкувалася, але знала про неї вже дуже багато, тому що Юрій постійно вишукував риси схожості між ними. Від Марини він це не приховував, для нього це було природно – не таїтися! Він звик бути на видноті. Насправді Марині це подобалося, таємні романи він фізіологічно не зміг би завести. Коли хто-небудь натякав їй, що Юра може зраджувати, вона скептично посміхалася: Марина добре знала свого чоловіка.

Інга і Юрій. Юрій та Інга. Таке ж гарне, як у нього, волосся. Гарні зуби. Ямочка на підборідді. Поганий зір. Виразний рот. Тонке почуття гумору. Відмінні пам’ять і голос, вони разом наспівували якісь пісеньки. Схожі лінії долі на долонях, Марина не пам’ятала, щоб він брав Інгу за руку, однак він констатував цей факт із властивою йому легкістю, посміюючись.

Інга була схожа на оперну діву Ганну Нетребко: якесь дивне поєднання м’якості, жіночності й твердості, наполегливості. Марина сказала їй про це, на що Інга повела опадистими плечима, м’яко усміхнулася й твердо сказала, що це дурниця. Марина зовсім не була схожа на Інгу, скоріше повна її протилежність.

Коли Марина зрозуміла, що Юрій розпалюється, дивлячись на Інгу, вона не могла дати тій спокій, сиділа в засідці, як хижачка, і чекала, коли можна буде накинутися. Інга ж безтурботно паслася, мов козуля на узліссі, зрідка піднімаючи підборіддя з Юриною ямочкою.

На свій величезний подив, Марина виявила, що Юрій об’єкту власної пристрасті нецікавий. Інзі подобалося з ним сміятися, щоправда, їй узагалі подобалося сміятися. Вони дійсно були в чомусь схожі, а це завжди зближує людей, хай там що говорять про єдність протилежностей. Але її полум’я було рівним і безтурботним. Натомість він вулканізував.

Марині саме заспокоїтися б, якби вона не так добре знала свого чоловіка. Юра був азартний і наполегливий, він зупинявся тільки тоді, коли йому ставало страшно. Зараз йому страшно не було. Тому Марина залишила тигрячу шкіру в кущах і вирушила пастися поруч з Інгою на підлісся.

З того часу жінки майже увесь час проводили разом, попивали мартіні, обмінювалися думками про відпустку, богів і відпочивальників, розповідями про життя й чоловіків, про синів. Інга мала двох синів, уже досить дорослих. Вона була двічі розлучена, ішла від чоловіків сама.

– Але як ти змогла, як не побоялася? – щоразу запитувала Марина.

– Боялася? Мені навіть на думку не спадало боятися. Було нестерпно далі жити от так, одним деревом, тому ми із синами пускали коріння в іншій землі, іноді – поруч, інколи проростали далі. Але завжди проростали, і я не почувалася засохлою гілкою. І мені здається, що саме це головне. Ніколи не почуватися засохлою гілкою. Я чогось не розумію, чому ти цим так цікавишся, ти що, хочеш піти, але боїшся?

Марина ніколи для себе так прямо питання не ставила. Так, вона боїться. Вона взагалі боягузка. І їй не соромно, це жіночно, так вважають її бабуся, мама й сестра. Жінка повинна здаватися маленькою дівчинкою, беззахисно простягати ледь вологу перелякану долоньку, щоб чоловікові хотілося вести її вперед або назад, ну, куди вже він сам планує рухатися.

– Знаєш, іноді я хочу піти. Тому що не розумію, чому він буває таким жахливим, хоча може бути таким гарним. І я б’юся, б’юся: ну чому все саме так? Гризу нігті, гризу собі мозок, а зрозуміти не можу. Він легко вчиться, хапає все з лету. Але чому він ніколи не вчиться того, чого я хочу його навчити?

– Напевно, тому, що він звик почуватися авторитарним учителем. А авторитарному вчителеві, звичайно, ні до чого прислухатися до учнів, вони самі ловлять кожне його слово. Ти щаслива?

Марина замислилася. Так, мабуть, вона була щаслива.

– Ти любиш його?

Так, Марина його любила.

– Заспокойся. Отже, усе добре, – Інга витягнулася на лежаку. – Любов – це не замилування, це те, що дозволяє нам або не зауважувати, або терпіти недоліки іншої людини. І не намагатися її змінити. І знати-цінувати всі її точки.

– Точки? – перепитала Марина.

– Так. Коли знаєш людину – знаєш її точки. Гарні й погані.

– Які?

– Різні. Марнославство. Совість. Страх. Довірливість. Смішливість. Ледарство…

Літак набирав висоту, Марина дрімала на плечі чоловіка. Інга затрималася в дьюті-фрі, купувала подарунки друзям, тому прийшла мало не останньою на реєстрацію і сиділа десь далеко. Напевно, для когось головне – не почуватися засохлою гілкою, а комусь важливіше пускати листочки, поки пускається, створювати тінь, поки створюється, бути потрібною дереву в будь-якому вигляді. Бути потрібною. Просто любити. І знати-цінувати точки.

Навіть цей перший грудневий сніг, що ліг на соковиту й дурну траву, яка гордовито виставляє свої стебла, не зважаючи на календарну зиму; на цю траву, що схожа на мене, підлітка, який стягує в під’їзді сусіднього будинку вовняні рейтузи з єдиною метою – пробігтися по морозцю до школи в тонких капронових колготках на довгих ногах, – усе це нагадувало мені його улюблену страву – домашній сир із зеленню. Біло-зелена глевка кашка.

Дотепер стискалося серце, і хтозна, від чого більше: чи то через наш із ним розрив, чи від згадки, як місяць тому, на мій день народження, коли в мені все затріпотіло, щойно побачила його ім’я на екрані мобільного телефону, сподівалася, а раптом він вибачиться, а раптом усе налагодиться, почула, що я – цинічна сука, котра зіпсувала все його життя. У мене тремтіли руки, коли я мовчала, і тремтів голос, коли говорила. Тому що вулканізувало серце. Пізніше воно залилося гарячою лавою, запеклося у власній крові, але вулкан усе ще дає про себе знати. Утім, добре, що живий.

Чоловіки звикли давати нам ляпаси. Вони знають, коли краще це зробити. Саме знають, почувати вони не можуть, психологи кажуть, що в них немає інтуїції. Кинуті й ошукані жінки говорять, що в них немає сердець. Вони б’ють нас, коли ми максимально відкриті.

Моя подруга святкувала день народження сина, коли чоловік заявив, що їхній син підозріло блондинистий і явно не його. Він увірвався в день її материнської ніжності та викрутив їй руки, вони довго висіли безпомічними батогами, нездатними захистити ні її, ні сина.

Ще одна моя подруга летіла додому з трьома сумками, щоб порадувати чоловіка в день народження новим наметом, смачною вечерею і ящиком його улюбленого віскі. Він зустрів її теж із сумкою. Він ішов до іншої, і в цій самій сумці потяг розчленований труп своєї дружини. Ніхто не написав про це вбивство.

Моя тітка наближалася до фарватеру свого любовного озера, пливла, замружена, млосна від щастя і тепла, що йде зсередини, коли її коханий викачав усю воду. Ще й досі вона відчуває мул, що забився під нігті, і п’явок, які вгризлися в її серце. Не злічити таких історій.

Коли ми, жінки, максимально відкриті для позитивних емоцій, чоловіки простромлюють нас болем, убивають і роблять нас іншими; можливо, це пов’язано з природою дефлорації: в очікуванні щастя саме ми зазнаємо болю. Саме ми змінюємося тілесно.

Не знаю, навіщо я зараз вийшла на вулицю. Власне, весь місяць жила якимось незрозумілим життям. Я не пам’ятала, що пила. І забувала, що їла. Я не могла згадати, чи курю і взагалі чи маю якісь шкідливі звички. Я не пам’ятала, з ким розмовляла, не знала, хто мені усміхався, тому що ходила з низько опущеною головою, і з асфальту до мене не озвався жоден дитячий малюнок. Зима й сльота, а може, діти просто розучилися малювати, як я розучилася любити себе.

Я відчувала, що небо теж супиться, і не чекала від нього нічого гарного. І не піднімала голови. Здається, моя тітка настійно рекомендувала мені вийти на роботу, але я так довго чекала відпустки, щоб помиритися з чоловіком (адже все до цього йшло!) і цілий місяць святкувати свій день народження кокосовими молоком і маслом! Я не могла допустити, щоб офісне крісло стало переконливим доказом мого фіаско.

Моя близька подруга говорила, що я мушу взяти себе в руки й вирвати з рук свекрухи свого дев’ятирічного сина Микиту, який відпочивав із нею. На це я сказала, що дитині краще бути в обіймах смаглявих і впевнених рук, ніж кволих, блідих і схожих на зів’ялий корінь петрушки.

Собі я нагадувала вуличного ексгібіціоніста: сірий шкіряний плащ до п’ят із високим розрізом позаду, капелюх насунутий на носа. Такі типи зустрічалися в моєму дитинстві, вони радо демонстрували свій пеніс малоліткам, які нічого не розуміли. Мені їх було дуже шкода, одному я простягнула бутерброд, бо голі люди асоціювалися в мене з голодом. А цей не знав, що з ним робити (руки в нього були зайняті – він онанірував) і від розпачу назвав мене сучкою. Відтоді я пригощаю тільки тварин і птахів.

Здається, під плащ я нічого не вдягла. Кожний мій крок, широкий і стрімкий (я не звикла повільно прогулюватися), аж до самого паху оголював ногу в тонких панчохах.

Чомусь подумалося про те, як він буде називати своє нове кохання, пристрасть, дружину? Мене він називав Тамарикс. Причому нарік так до того, як довідався моє ім’я – Тамара. Він побачив мене, схилену над книжкою, у старому ботанічному саду, тонку й зеленооку, з кучерявим попелястим волоссям, відтіненим рожевим заходом, і вимовив:

У мене в руках був томик Єсеніна. У мене в руках, у нього в голові. Він сказав, що я страшенно нагадала йому тамарикс [7], його мама вирощувала ці кущі на дачі, називала їх ніжними й сентиментальними драконами. Його мама – художниця, коли їй набридла моя натура, а мені набридло захоплюватися її роботами, вона втратила до мене інтерес. Дракони теж перестають бути казковими, якщо ти впускаєш їх у свій побут. Так, щось трохи більше за кішку чи собаку…

Мені ніколи не подобалися лілії, одного разу навіть знепритомніла, надихавшись їхнього вкрадливого й липкого, як омана, запаху. Якби Льошка не навчив мене любити ці квіти, я б ніколи не звернула уваги на цю листівку, яка, мов перший пролісок, нібито виростала з березневого снігу, що майже розтанув. Я побачила зображення лілій, тому нахилилася й витягла листівку зі снігу.

Справжня картонна листівка (як давно я не тримала такої в руках!) із зображенням однієї великої лілії. Я вдихнула запах – ні, пахнуло не ліліями, а типографською фарбою, чорнилом, що розпливлося. Ці запахи повернули мене в мої дванадцять років, коли найкращим подарунком були листівки батька й бабусі, які жили вдалині від мого дитинства…

Сніг шкодливим щеням вилизав текст і координати відправника, залишивши тільки адресу одержувача й початок звертання: «Дорога, люба моя дівчинко! Нехай у нас із тобою забрали Інтернет, але не звичайну пошту, а ще є повітряні змії й голуби…» Сніг перетворив написане на голуба або повітряного синього змія, інші букви сховалися в пташиних крилах або зміїних хвостиках.

Кумедна заголовна літера «Д», схожа на недомальований скрипковий ключ. Я подумала, що не пам’ятаю свій почерк, тому що забула, як це – писати щось інше, крім цифр і списку продуктів. Зараз я пишу кривульками, гірше за першокласника. Моя перша вчителька вичитувала нам за кожну нерівність, ляпку й недбалість, вона вважала, що рівний почерк, як і рівна спина, обов’язкові для кожної вихованої дівчини. Мені сильно від неї перепадало, мене переучували писати правою рукою, я була шульгою. У першому класі думала, що «яккуркалапою» – це якась французька лайка для шульг-нездар. І досі так думаю.

Я обтрусила з листівки сніжні крихти й поклала знахідку в сумку. Не знаю, навіщо я зробила це.

Чомусь схотілося віднести її адресатові, вкинути в поштову скриньку, а ще краще передати з рук до рук. Незрозуміло, як листівка опинилася тут, у снігу: адресант передумав відправляти чи одержувач вирішив її позбутися? Чи все це справа випадку? Мені стало сумно. Листівка була схожа навіть не на викинуту іграшку, а на виставлене за двері кошеня.

Я витягла її із сумки, замислено покрутила в руках. Адреса не здавалася мені знайомою, але я знала цей район, неподалік жили мої друзі, і це було неблизько від місця знаходження листівки з лілією. Я вирішила віднести її після роботи, куди майже спізнювалася (що було неприпустимо). Утім, офіс буквально за сто метрів…

Сьогодні сьоме березня, у нашім офісі такі дні вважаються священними. Ми вчора пішли додому майже опівночі, прикрашали приймальню й кабінети, розставляли квіти. Займалися цим три жінки: я, наша секретарка Аня і Катя, керівник відділу реклами. Наша керівниця Аліна не довіряла ентузіазму чоловіків (їх у нас четверо, включно з охоронцем), – усім повинні були займатися професіонали, тобто ми.

Аліна вважала, що свята слід відзначати в робочому колективі, а не вдома, де вони фальшиві й нікому не потрібні, невеселі й формальні. Багато хто з нас думав інакше, але з Аліною ніхто не сперечався. Вона, звісно, не цунамі, але зустрічається частіше й наслідки можуть бути для нас найнеприємнішими, а часом і руйнівними.

Понад рік тому Аліну кинув чоловік. Вона залишилася одна з чотирнадцятилітньою донькою. Мати-одиначка. Усіх матерів, що живуть у шлюбі, вона вважала непереконливими матерями. Усіх незаміжніх і бездітних – непереконливими одинаками. Мірилом справжності була тільки вона. Колектив у нас переважно жіночий, тому кожна з нас на певному етапі заслуговувала на статус повіреної в сімейні справи Аліни.

Ми знали, що вони з колишнім чоловіком практично тезки – його кличуть Аліком. Він – страшна людина. Потріпав усе, що міг: нерви Аліни, почуття їхньої дочки, фінанси Аліниного батька. До всього він ставився недбало, як до власних джинсів, в одній і тій самій парі яких бігав на презентації, порався в гаражі й валявся на свіжому простирадлі подружнього ліжка.

Алік по-свинськи ставиться до Аліни й до дочки. Не хоче бачити малу, змушує її страждати. «А, між іншим, я народила від нього, хоча були інші варіанти, безліч!» – повторювала Аліна. Якщо існує чиста ненависть, це була саме вона. Нічим не замутнена.

– Думайте, коли йдете заміж. Думайте, коли зближаєтеся з кимось. Двічі думайте, коли зберетеся вагітніти. Не вмикайте почуття, вони тут тільки заважають, це один із важливих бізнес-проектів. У вас має бути ввімкнута тільки голова, щоб ніяке серце не відсмоктувало енергію. Не повторюйте моїх помилок, – менторським тоном говорила Аліна.

Аліка ми ніколи не бачили, утім, як і дочку Аліни. «Не слід приносити на роботу родичів». Ми знали, що Аліна скептично ставиться до фотографій рідних на наших робочих столах, тому світлин не ставили, дехто зберігав пару знімків у надрах своїх комп’ютерів…

Телефон на секунду прикинувся цикадою, я побачила СМСку від Льошки, він запитував, чи побачимося ми сьогодні, а якщо ні, коли йому підійти завтра. Льошка був надзвичайно делікатним. Ми якось відразу зблизилися, а потім пробували віддалятися один від одного, щоб зблизитися ще більше. Напевно, я кохала по-справжньому.

Я написала, що сьогодні в нас офісне свято, а потім мені потрібно вирушити за однією адресою, передати листівку, тож краще зустрітися вже у святі. (Це були наші кодові слова. «Ми зустрічаємося у святі», – сказав Льошка, коли ми познайомилися на якійсь різдвяній вечірці, куди мене занесли чорти в особі моєї подруги Катюші.) Льошка відповів смайликом.

В офісі святкування йшло своєю чергою, мені дуже хотілося піти (ще більше мені кортіло звільнитися), проте Аліна такого не вибачала. За столом панували натужні жарти, компліменти, що здавалися пихатими тропічними квітами, тости. Аліна в червоній сукні мала чудовий вигляд. Співробітниці намагалися виглядати одночасно й ошатно, і скромно. Про це ніколи не говорилося, але ми знали, що в нашім офісі діє правило нареченої на весіллі: ніхто не може бути більш привабливим, ніж вона. Водночас ми мали виглядати святково, символізувати радість і єднання.

Іноді мені ставало дуже смутно й огидно витрачати на це своє життя. На банальності й умовності, пристосуванство. Але скандали я не любила ще більше. Катюша називала мене типовою конформісткою, на відміну від мене, вона завжди виділялася в будь-якому колективі, і не відзначити її було неможливо. Колюча акація помітна навіть серед не менш колючих троянд.

Нарешті Аліна, випустивши черги жартів про невдячних чоловіків, які з кожним роком свого дорослішання втрачають не тільки волосся й потенцію, а й совість, сказала, що всі можуть розходитися по домівках, а їй ще потрібно посидіти, подумати, попрацювати. Усі були навчені й не раз провчені, тому ніхто не повівся на її люб’язність, однак народ заметушився. Почали збирати зі столу, хтось вмикав комп’ютери, лаштуючись думати разом з Аліною. Я тихесенько збиралася, нібито за компанію з брудним посудом. У непомітності однозначно є свої переваги.

Телефон настирливо дзвонив, і я, напівсонна, розшукуючи апарат, натикалася на різні предмети, мов сліпак. Етажерка заїхала мені в плече, комп’ютерний стіл довбонув по нозі. Наштовхнулася й на зібрану сумку Арсенія, мого п’ятирічного сина. Ледь утрималася на ногах. Сумка вибивала мене з колії.

Ця сумка стояла завжди на одному місці. Набір речей, які вона вміщала, теж був практично незмінний. Цим вона нагадала мені горезвісний кошик підозрюваного, який із дня на день очікує, що за ним прийдуть і заберуть. Мій син теж чекав. Свого недільного тата. Він підозрювався в любові до батька. Або батько підозрювався в любові до Арсенія. Я вже давно в цьому не підозрювалася. Здається, ніким.

Телефон знайшовся. Дзвонив мій адвокат, нетерплячий Михайло Абрамович.

– Нарешті ви взяли слухавку, я хвилювався. Юлю, післязавтра судове засідання, мені сьогодні доповіли, що ваш чоловік узяв у ваших сусідів свідчення, мовляв, ви п’єте, підкидаєте їм дитину, вчиняєте дебоші й приводите, перепрошую, сторонніх чоловіків.

– Дуже цікаво. А якби я приводила не сторонніх, це розглядалося б судом на мою користь? – відреагувала я, ознайомившись із версією свого бурхливого життя.

– Еге ж, Юленько, іронія – це гарний метод захисту, але, на жаль, зовсім марний для суду. Я б вас попросив, Юленько, щоб і ви поговорили з кимось із сусідів, нехай і в нас буде якийсь папір, де б усе це заперечувалося. Ви мене розумієте?

Я сказала, що цілком розумію і завтра зайду до сусідки Зінаїди Миколаївни та поспілкуюся з нею.

Суд тривав уже півроку. Це був дивний період мого життя, яке фактично не дуже змінилося, але при цьому зовсім поіншало. Я винаймала помешкання, тому що мою колишню квартиру, що перетворилася на нашу з Юрою, а тепер мала багато шансів перетворитися на його, постійно оцінювали, вираховували, порівнювали з тим, що було. Арсеній сумував за своєю кімнатою, за своїм батьком і за мною колишньою теж. У тім житті я рідше з ним гралася й спілкувалася, ніж зараз, але виявилося, що мою тодішню присутність він відчував гостріше. Начебто мене хтось затирав ластиком.

Юра хотів забрати в мене сина. Така проста фраза, але я ніколи не думала, що вона перетворить моє життя на чуже, а мене – на іншу жінку, у якої постійно відчувається пульс і тремтіння в животі, у районі пупка. Юра був ідеальним чоловіком. Він не волочився за спідницями й штанями, не курив, пив лише по великих святах і винятково гарне вино, завжди піклувався про мене, ми разом відпочивали, приймали рішення, виховували Арсенія. Юрій начебто не брехав (хіба що у дрібницях). Заробляв гарні гроші. Не скнарував. Не підвищував на нас із сином голосу. Терпляче ставився до моєї матері, навіть поважав її, хоча раз у раз підштрикував, але я це навіть схвалювала.

І мені дотепер було соромно, що я захотіла розлучитися. Ця провина щодня підточувала мене, і я помітно зменшувалася в розмірах.

Ні, я не йшла до іншого чоловіка, це було б складно зробити, бо його просто не існувало. Юра не зробив мене нещасною, навпаки, я не мала на що скаржитися. Він згладжував усі кути, вирівнював усі стіни нашого шлюбу. Він трудився, а я залишалася білоручкою.

Але з кожним днем я розуміла все ясніше, що мій життєвий ліфт іде тим самим маршрутом, з восьмого на перший поверх, з першого на восьмий, і немає жодної ймовірності, що він зупиниться на якомусь іншому поверсі, зате є вірогідність, що він може застрягнути. Ця думка мене нестямно лякала, у мене починалася родинно-ліфтова клаустрофобія. Хотілося сильно замружити очі, закрити вуха, присісти, щосили стримуючи своє тремтіння щільно притиснутими до тіла ліктями.

– Ти так проткнеш собі серце. Власним ліктем проткнеш. Юлю, припини дуріти. Якого дідька тобі потрібно? Чого тобі не вистачає? – нахраписто зверталася до мене мати, яка жагуче не бажала мого розлучення, так само, як свого часу й цього шлюбу. Вона чудово вміла штрикатися словами, і якби мені не вдалося проткнути собі серце власним ліктем, на неї в цьому сенсі завжди можна було розраховувати.

Узагалі вся ця ситуація демонструвала те, що розумію себе тільки я. Мама забула, що вона колись була матусею, і сприймалася тепер тільки як мати караюча, спрямовуюча, нещадна. Моя подруга Ольга, яка не мала дітей і тепер уже принципово не одружувалася, закочувала очі й повторювала, щоб я отямилася. Подумала про себе, про дитину, про чоловіка, про квартиру врешті-решт!

По суті, більше поговорити не було з ким. Такої самотності й нерозуміння я не відчувала навіть у дитинстві. Коли мати кидала мені в обличчя «негідниця» і не розмовляла тиждень, поруч завжди було слоненя психоделічного зеленого кольору, що спокійно вислуховувало всі мої жалощі і витирало сльози пухнастим хоботом. Дорослі жінки не розмовляють з іграшковими слоненятами, бо ті розучилися їх розуміти. І по заслузі. Адже скільки можна?

Зінаїда Миколаївна, моя сусідка, намагалася не пхати носа до чужих справ, і мені імпонувало таке поводження. Але зараз необхідно було її втручання, я збиралася до неї в гості, придумуючи, чим би влестити стриману жінку похилого віку. Було соромно, та й не вміла я улещувати, але, крім мене, цим ніхто не займеться. Зінаїда любила читати, тому я вирушила до книгарні, розташованої неподалік від моєї колишньої квартири.

Я вовтузилася поруч із полицею, де в реверансах і листівко-опереткових позах застигли героїні Джейн Остін.

– Тобі допомогти? – почула я голос і озирнулася на нього. Поруч стояла продавчиня. Формена камізелька, доброзичливий вираз обличчя, гарна, лукаво-шахраювата усмішка. Востаннє на «ти» представники сфери послуг зверталися до мене, коли я була школяркою, не рахуючи кількох маргінальних персон, у яких я зареклася купувати фрукти на нашому базарі.

– Перепрошую, це ви мені?

– Бачу, що ти мене не впізнала, Юлю.

Продавчиня всміхнулася ще лукавіше, задерикувато труснула головою. Дивно, дівчата з короткими стрижками (а вона була саме такою) рідко струшують головою, зазвичай це виглядає безглуздо.

Я справді її не впізнала.

– Я – Свєта, пригадуєш?

Я натужно намагалася згадати. Нещодавно одна шикарна брюнетка схопила мене за рукав у піцерії, коли я чекала піцу з куркою й ананасом для Арсенія. Я теж її не впізнала і ледве пригадала прізвище, коли вона сказала про музичну школу, у якій ми навчалися. У той час вона дійсно подавала надії, як і я. Чи наспівує вона Верді, коли пакує піцу? Я не знаю. Я не мугикала Сібеліуса [8] (утім, він не надається до мугикання), коли виписувала платіжки за телефони «Nokia».

– Ми з однієї музичної школи?

– Нє-а. Ми, можна сказати, з одного весілля. Ну, подумай, невже не впізнаєш?

І раптом я її впізнала. Вона тоді була кучерявою. Свєта! Наша випадкова весільна дружка. Чи то жила поруч із Юрою, чи навчалася разом із ним, чи, може, була дочкою подруги його матері. Я тоді не фокусувалася на цьому.

Я була ображена на свою подругу Ольку, яка відмовилася бути моєю дружкою, виявивши всю свою забобонну натуру. Вона двічі була дружкою на весіллі, втретє, згідно з народними повір’ями, свідком ставати було не можна, бо сама ніколи не одружишся. Я нила й казала, що вона – зрадниця, що вона мені обіцяла ще в п’ятому класі й повинна дотримати слова. Не можна вірити в таку нісенітницю.

Олька обурювалася і звинувачувала мене в тому, що я пізно одружуюсь, мовляв, я їй обіцяла вийти заміж у ніжні двадцять років, а не в кошмарні двадцять дев’ять, тому мене випередили Таня й Катя, яким вона теж пообіцяла бути дружкою. Але я все ж таки виходжу заміж, нехай і пізно, і вона хоче, тому годі вже її тероризувати. Хто не встиг, той запізнився.

Олька так і не стала дружкою втретє, але й заміж вона не вийшла. «Помста купідонів», – жартували ми, коли згадували цей випадок.

Свєта нас виручила. Це говорилося кілька разів під час розпису й застілля і ставилося мені за провину. Непрямо, але ставилося. От, навіть дружку вона не може знайти, непрактична й безголова Юля. Її всі підводять – почуття міри, здоровий глузд, навіть друзі. Хто жартував, хто казав серйозно, та мені було однаково неприємно…

Свєту я практично не запам’ятала, навіть коли розглядала або показувала фотографії, щоразу запитувала себе: а це хто? А, ну так. Випадкова дружка. Якась знайома Юри або його мами, сусідка чи однокласниця.

Кучерява, повнява, невиразна, вона висіла на другові Юри, нашому свідкові Артурі, якого намагалася підчепити. Дарма вона це задумала, бо Артур збуджувався тільки тоді, коли бачив своє відображення в дзеркалі.

– Як твої справи? Давно тебе не бачила.

Я подумала, що взагалі-то вона бачила мене два рази. На весіллі, а ще, здається, на хрестинах Арсенка, але цього я не була певна.

– А ми з Юрою розлучаємося, – сказала я.

– Що?

– Якось так. Він хоче забрати в мене сина, звинувачує в зрадах, неадекватному поводженні, недбалому ставленні до Арсенія. Слухай, вибач, сама не знаю, чому стала тебе вантажити, певно, це вплив слова «свідок». Я от зараз вибираю книжку для іншого свідка, нашої сусідки, яка, сподіваюся, підтвердить, що я непогана мати. Хоча б це.

– Стривай. Я можу тобі допомогти!

– Придбати кілька гарних книжок?

– Ні, позбутися одного покидька. Ну, і в сенсі книжок ти можеш на мене розраховувати. Я знаю й люблю свою справу.

Я не зовсім її розуміла і застигла в німому подиві.

– Зараз я відпрошусь, вийдемо, тут поблизу кав’ярня, поговоримо.

Свєта збиралася мене виручати. Вдруге. Навіщо? Вона по-діловому пройшлася між полиць, проігнорувала дівчат Остін, вибрала нові романи Ірен Роздобудько, Лади Лузіної, Міли Іванцової та Галини Вдовиченко, віднесла все на касу.

– Розраховуйся, я зараз підійду.

Я не могла не підкоритися, якась магія…

Ви відразу впізнаєте себе на фотографіях? Я ніколи не замислювалася над цим, бо найчастіше очікувала побачити себе на тій чи іншій світлині. Мій портрет, ця беззуба усмішка, котрої боїшся більше за щось ікласте (пам’ятаю, як я лякала нею свого маленького брата), доводила до сказу. Я серед однокласниць – зграйка бабок та метеликів. Мама притискає мене, дорослу, до серця, так уміють робити тільки мами, знову відчуваючи нас, маленьких, під серцем, у собі. Ми з чоловіком – урочисті, але ледь стримуємося, щоб не закружляти чи не засміятися; я жбурляю оберемок крихітних троянд подружкам. Ми з малим на дитячому майданчику. Я на велетенському слоні: невідомо, хто з нас мріє пристрасніше, щоб то швидше закінчилося. Я на конференції, серйозна. Я на відпочинку – грайлива та яскрава. Ми з чоловіком у Грузії, п’яні від повітря, гірського відлуння та щирості більше, ніж від молодого вина…

Але цього разу все було не так. Спочатку я впізнала свою сукню. Іншої такої не могло бути ні в кого. Білу сукню з візерунком у вигляді ніжно-зеленого листя конюшини мені привіз чоловік зі свого відрядження до Ірландії. Тоді він іще був моїм чоловіком. Хоч ми обоє не з тих людей, котрі запам’ятовують та відзначають дати, проте святкували річницю нашого шлюбу. Напевне, так мусило збігтися. Ми випили по келиху привезеного ним ірландського віскі «Jameson», Юрко поклав туди листячко конюшини – на щастя. В ірландців це зветься «осушити трилисник», а ми так осушили свій шлюб, який незабаром розпадеться на клаптики позову про розлучення, котрий я не змогла не пошматати.

Потім я впізнала своє волосся. Воно завжди поглинає моє обличчя, особливо коли схилити голову; зримим залишається тільки кінчик носа та обрис підборіддя, але це була, безперечно, я. Упізнала місце, хоча на фотокартці його не було видно, тільки три чверті дівчини в конюшиновій сукні, біле, наче ватяне, небо – так буває, коли сніжить тополиний пух, – і Київ, насичений червневим соковито-зеленим кольором листя дерев. А ще грона акації та свічки каштанів. Досконала біло-зелена гармонія. Ніжна та чуттєва. Спокуслива і вразлива.

Власне, так називався фотоконкурс, котрий проводив фонд, де я працюю. «Гармонія кольору, думок, руху, почуттів». Щоранку я, як і більшість наших співробітників, заходила на сайт, щоб подивитися нові роботи, і от саме зараз розгублено дивлюся на своє нещасне плече під щасливою сукнею. Фотограф – drum. Драм-бам. У перекладі з англійської – барабани. Дивно, що на деякі слова відгукується пульс серця, може, це стосується тільки музичних інструментів? Щось усередині заторохкотіло… Коли я почула, що Юра від мене йде, досередини наче увірвалися два стрічні потяги. Щоб не вибухнути і врятуватися, довелося вивести один із них у легені: поважчало дихання, було щемко, лячно й болісно. Але я залишилася живою.

Тоді, на мосту, я не помічала, що мене фотографують. У такі моменти рідко фотографують, це не весілля, не корпоративна п’янка і не мандрівки. Люди нікого не помічають у щасті та нещасті. Бо в нещасті бачать тільки себе, а в щасті – також себе, але ще й того, хто причетний до цього стану. Я стояла на мосту, де Юра вперше освідчився мені в коханні, де ми прив’язували стрічки зі смішними побажаннями і випускали в повітря сміх, котрий, якби його пофарбувати, нагадував би феєрверки.

Цього дня я дізналася, що він іде. Навіть не йде – пішов. Я стояла і дивилася на воду. Ні, Боже збав, я не думала топитися. Зриватися вниз із криком відчайдушної чайки. Не те, щоб я дуже чіплялася за життя, життєвим альпіністом мене ніколи не можна було назвати, але в мене був син, обов’язки та кумедна клишонога жіноча надія: а раптом він повернеться? А ще смішна віра в те, що я хороша, і наївна образа – як можна мене кидати?

Уперше відчуження чоловіка я відчула, коли на стадіоні ми галасливо вболівали за футболістів київського «Динамо». Я залюбки складала Юрасеві компанію, ми обидва любили футбол. Але на мить він перетворився на стадіонну масу, котра завжди мене трохи лякала тим, що була схожа на шершневий рій. Гудінням, агресією, однаковістю. Хлопець, що сидів вище за нас, кілька разів пройшовся стягом по моїй голові, я скрикнула, але Юра ніяк не відреагував, мене наче не було поряд. Ніби я навіть не німе кіно, де зник звук, а втратила для нього і зображення.

Якось непомітно для Юри зникли «ми», раз у раз він промовляв «мій син», а не «наш малий», саме його запрошували в гості, а не нас. Дедалі частіше наша квартира перетворювалася на «мій дім», наче зла чаклунка-лінгвістка прибирала «ми, нас, нами, нам» з усіх Юркових підручників.

У Юри було прізвисько «Гагарін». Власне, уся моя родина і я також вважали, що так його звуть через ім’я та відкриту усмішку, котру називають хлопчачою, ніби всі дорослі без винятку всміхаються згідно з даними паспортів. На одній вечірці його приятель, дуже масний тип (після його погляду я почувалася шпротиною, вимоченою в олії), вкрадливо сказав мені: «Слухай, а ти взагалі знаєш, чого Юрка звуть Гагаріним?» Я знизала плечима, не хотіла грати з цим типом не те що у відвертість, але й у пляжний волейбол. Утім, він продовжив, є такі люди: тишком-нишком скоріше, ніж на повен голос, вони висловлять тобі все, що кортить сказати.

«Його так звати, бо жіночу піхву він називав космосом. І віддавав перевагу цнотливицям, ну, ти розумієш?» Я мовчала. «А ми все думали, якого біса він обрав тебе, який у тебе космос, га?» – «Знаєш, дорогенький, одне тобі можу сказати: песиків першими я туди точно не запускала. Я за гуманізм у всьому світі!» Він оторопів, навіть не вичавив із себе своє гидке реготіння, схоже на те, як хтось захлинається літерою «и». Він сміявся в себе. Мовби жер. Сподіваюся, що процес дефекації в нього відбувався як у всіх інших людей. Хоча краще б такі люди тримали своє лайно при собі.

Звичайно, немає сенсу питати в чоловіка, котрий від тебе йде, чому він це робить, але дуже важко стриматися і не запитати. Я не стрималася, спитала. Юра впився в мене іронічним поглядом і промовив, що в мені залишилася тільки «іночність» замість «жіночності». Думаю, що це була домашня заготовка. Судячи з його задоволеної пики, він тішився, що я дала йому шанс обіграти це. Мене звати Інна. Він звинувачував мене в егоїзмі, зайвій концентрації уваги на синові, а ще йому не подобалося, що я припинила носити спідниці та сукні.

Можливо, саме тому я вдягнула цього дня нашу щасливу конюшинну сукню. І хоч я не погладшала, все одно вона була ніби трохи затісною. Це, мабуть, через те, що сукня звикла обіймати моє щасливе тіло (адже щастя дуже легке!), а зараз, певне, відчувала важкість мого нещастя. Раніше я думала, що не спідниця робить жінку жінкою. Видно, помилялася. Юра думав саме так, бо сказав своїм друзям: «Я пішов від цих штанів». Звучало, наче він був гомосексуалістом, а не в міру порядним гетеросексуалом. Хоча чесніше було б, якби він сказав: «Я пішов від цих штанів та підгузків». Бо після того, як кинув мене, він не прагнув бачити сина.

На світлині я стояла на мосту і ні про що не думала. Мої міркування були розмиті водою, небом, вони відносилися разом із хмарами та тополиним пухом у космос, у Всесвіт, у безмежність. Тепер розумію, що я лікувалася там, мені було добре; я трохи плакала, трохи сміялася, і це не було істерикою – лише проживанням мого шлюбного життя у зворотному порядку. І останнім кадром ішли наші руки. Його рука, котра вперше накрила мою долоню своєю, і цей його великий палець, котрим він відразу починав розминати м’якоть між моїми великим та вказівним. Моя подруга вважала цю його звичку огидною та похабною, а я відгукувалася на це чуттєвістю й бажанням близькості. Хоча візуально зазвичай все сприймається не так, як доторково.

«Барабанова» світлина набирала все більше голосів. Вона впевнено просувалася в лідери. Хтось із наших влаштував тоталізатор: ставки на цю світлину як на переможця були високі. Мене ніхто не впізнав… За цей час я дізналася, що в мене ваблива сукня, так і хочеться знайти щасливе конюшинне листя – так вважали і чоловіки, і жінки. Гарне волосся, жіночна постава, тонкий зап’ясток… Мене вперше обговорювали при мені – і як арт-об’єкт, і як жінку. О, як іноді хотілося гукнути: агов, а це ж я! І подивитися на ці недовірливі мармизки. Я не сказала тоді. Я зробила інакше.

На церемонію нагородження я вдягнула цю сукню. І навіть тоді багато хто відмовлявся впізнавати мене на знімку, запитували, чи не зробила я це навмисно «під подію». І де я взяла таку тканину? Шеф сказав, що я надзвичайно творчо мислю, хоча всім своїм виглядом виказую переможця. Але перевдягнутися не попросив, йому подобалися моя сукня та зухвалість.

Драм-бама звали Романом. Він розповів, що вигадав собі банальне псевдо, бо дійсно працює перкусіоністом в одному не надто популярному, але відомому гурті. Роман також мене не впізнав, це виглядало смішно – знайомство фотографа та його моделі. Він сказав, що бачив тільки чарівливу для нього гармонію кольорів, і я не звучала нещасною. Я зауважила, що, певне, тієї фотомиті згадувала щасливі моменти, вони тоді були основною мелодією і перекривали загальний фон.

Він попросив, щоб на концерт я вдягнула саме цю сукню. І сказав, що буде відбивати моє ім’я: Іннн-на, Ін-на-на, Інннн-ннна! – бо це надзвичайно барабанне ім’я і воно має класно відстукуватися. Юра від самого початку називав моє ім’я карою та порятунком для заїки. Схоже, воно отримує нове звучання, як і моя сукня, як і я.

2011

Наближалося перше вересня, і я розуміла, що час нарешті змінити свій п’ятирічний маршрут: піти не на цвинтар, до чоловіка, а на шкільну лінійку, до сина. У нього починався новий шкільний етап, старша школа, і він потребував моєї уваги й підтримки.

Про це мені постійно повторювали мама й молодша сестра Анька, через яку п’ять років тому, у день похорону Бориса й «перший раз у перший клас» Борьки, відбулася подія в манері фільмів Еміра Кустуріци. Я лише нещодавно почала згадувати про це спокійно, без стискання десь у районі сонячного сплетіння. А от мої рідні й друзі дозволяли собі регулярно сміятися, згадуючи цей випадок у дні народження Борьки або на нечастих сімейних посиденьках.

Борис помер 30 серпня. Це трапилося на пікніку. Обвітрювався недоїдений шашлик; оси тонули у в’язкому вині; на гілках сушилися дитячі плавки; діти крутили матрац, підставляючи під прямі промені сонця мокрі боки, щоб швидше можна було піти купатися. В одну мить обличчя Бориса перетворилося в наливне яблуко, у таке ж яблуко перетворилося і його серце, він завалився на мене, і життя його визріло й обірвалося, скотилося до рук ангелів…

Навіть зараз, згадуючи його смерть, я чую глухі удари не свого серця, а пляжного волейбольного м’яча й плескіт води. Думка про те, що я могла щось зробити, врятувати його, не залишає мене дотепер. Спочатку вона, як щеня, терлася на руках, потім опинилася на короткому повідку, зараз уже на довгому, але завжди вертається до мене. До своєї хазяйки.

З похоронами нас квапили, серпень видався невгамовним і спекотним, а я була настільки збентежена й розчавлена, що погодилася на дату похорону – перше вересня, зовсім забувши про те, що наш із Борисом син мав іти до першого класу.

Утім, жодних проблем син не створював. Школа стояла фактично під будинком, Борька завжди був самостійним, він не зовсім розумів, що діється зі мною і куди подівся батько, чому в нас дивні, нібито завмерлі обличчя, – він просто поспішав дорослішати і дуже хотів швидше піти до школи.

Зборами Борьки займалася моя сестра Анька. Збиралися просто: Анька мала купити йому букет, разом із ним скласти рюкзак, випрасувати костюм і сорочку, розбудити його в потрібний час і допомогти одягтися. Практично все те саме я робила з Борисом у морзі: надягала на нього випрасувану сорочку, новий костюм, не довіряючи штатним працівникам, навіть відштовхуючи їх. Тільки Борис уже не міг прокинутися ні в потрібний час, ні взагалі, хоча мені страшенно хотілося його розбудити…

З квітами Анька вирішила не заморочуватися, розсудивши, що їх у хаті, з огляду на ситуацію, і без того дуже багато: Бориса любили всі. Вона сказала Борьці, що той може взяти будь-який букет, котрий йому сподобається. Борька вибрав гербери соковитого червоного кольору, він і не глянув на чорно-золотаву стрічку, що зміїлася між стеблами квітів, та напис на ній: «У добру путь. Уболіваємо й будемо пам’ятати завжди». Анька сфотографувала його, і син, задоволений, ошатний і дорослий, попрямував до школи.

На стрічку не звернула уваги й Марина Миколаївна, молода вчителька Борьки, яку просто завалили квітами першоклашки. Вона знайшла стрічку вдома, пізно ввечері, коли, наспівуючи, емоційно насичена першим вересневим днем, подарунками, новими знайомствами й шампанським, яким вони з подружками насолоджувалися в кафе після занять, розставляла букети по вазах. Вона згадала, хто подарував цей букет тільки тому, що їй завжди подобалися гербери й сподобався Борька в гарному пурпурному костюмі, який ретельно випрасувала Анька.

Марина Миколаївна не знала, що робити – верещати чи сміятися. Запідозрила, що над Борькою могли так пожартувати батьки або старший брат-гот. Її неможливо було здивувати подібними жартами: незважаючи на свою молодість, вона давно працювала з дітьми й знала, що від них можна очікувати чого завгодно. Потім вона подумала, що хтось вирішив налякати саме її, отже, потрібно було викликати батьків і в усьому розбиратися.

До школи мене викликали другого вересня. Марина Миколаївна ошелешено дивилася на мою чорну сукню й стрічку у волоссі і не знала, як до мене заговорити. Я в той час узагалі не могла розмовляти інакше, ніж починати будь-яку бесіду плачем. Я не знала, навіщо вона мене викликала, і не відала, для чого сюди прийшла. Але мені легше було або сидіти на могилі Бориса, або ходити.

Вона висловила мені співчуття й обережно розповіла історію з герберами. Незважаючи на те, що мені було нестерпно боляче, я усвідомила весь жах і комізм ситуації, перепросила й обіцяла, що таке не повториться.

– Моя дитина більше ніколи не принесе до школи похоронний букет. Я дуже на це сподіваюся, – сказала я.

– Я теж. Тримайтеся.

Марина Миколаївна кілька разів попросила вибачення й провела мене до шкільних воріт, притримуючи за лікоть. Це теж виглядало кумедно, бо я була високою й міцною, вона – маленькою і худенькою, але горе додає будь-якій людині стільки крихкості, так куйовдить і згинає її, що на подібний дріб’язок не звертаєш уваги, хоча механічно й фіксуєш його.

Анька заходилася сміхом, довідавшись про цю історію. Вона заявила, що тепер у Борьки є перша шкільна легенда: «Борька й похоронні квіти». Сказала, що сама ніколи б до такого не додумалася, але фотографію Борьки з похоронними герберами сховала до часу.

З третього класу сміх моєї сестри розділяв і сам Борька, який уже усвідомлював, що відбулося і що саме він подарував своїй першій учительці. Він любив розглядати першовересневу світлину й зберігав її в шухляді разом із найкоштовнішими для себе речами. Я не сміялася, хоча намагалася всміхатися, бо щораз відчувала на собі їхні вимогливі погляди. Усвідомлений Аньчин і неусвідомлений Борьчин. Їм хотілося, щоб я стала такою, як була: живою, бешкетною, гучною та іронічною. Вони в мені загубилися. Я це розуміла, але нічим не могла зарадити. Мала таке відчуття, наче всередині хтось затягує на шиї петлю, – важко й безглуздо сміятися, виношуючи повішеника.

У наступні роки першого вересня я вирушала на цвинтар до Бориса, а Борька йшов на шкільну лінійку сам.

– Не можна так ставитися до власного сина, – напучувала мене Анька.

– З Борькою друзі, йому весело, а Борис там сам-один, – затято повторювала я.

– Яка ти вперта! Бориса там немає. Немає, розумієш? Він зовсім в іншому місці. І думаю, що там значно більш людно, ніж на лінійці Борьки. І ти сама це чудово знаєш, – Аньку важко було приборкати. Так, і я сама це чудово знала.

З Борисом ми познайомилися на третьому курсі університету. Він перевівся до нас із Дніпропетровська. Великий, гучний, майже на голову вищий за мене. Я завжди була високою, хлопці мене цуралися, можливо, тому, що себе завдяки «старанням» мами я сприймала не високою, гарною й ставною, а тільки рослою. Точнісінько так про мене говорив і наш учитель фізкультури, єхидно поглядаючи, як я починаю сутулитися, але все одно височію над хлопчиками в загальній шерензі.

– От, Богданець, якщо до тебе в гості приїде хтось, хто тебе ніколи не бачив, варто показати йому Батьківщину-Матір, і він безпомилково впізнає тебе в натовпі, – казав фізрук, і всі сміялися.

Я сама не очікувала, що Борис у мене закохається, але так сталося. У ньому мені подобалося все: лункий сміх, гучний голос, незграбність і зріст. Навіть після нашого одруження моя мама, дивуючись із ведмежатості Бориса, продовжувала думати, що він приїхав із Сибіру. Він сміявся, згрібав мене в оберемок і ревів, що от такі вони, прості дніпропетровські хлопці, монолітні й потужні, як ракети «Південмашу». Ми вдвох були схожі на ведмедів. Велика і Мала Ведмедиці.

Борис був дуже теплий і надійний. Він завжди був зліва від мене, тому я дотепер здригаюся, коли зауважую ліворуч не його такий рідний профіль, а щось чуже й незрозуміле. Ліворуч сидів за столом, ліворуч лежав у нашому ліжку. Я й зараз сиджу за столом праворуч, а з лівого боку тягне холодом: Борис був таким теплим, що відчувався навіть на відстані. Може, цей холод і винний у тому, що моє серце змерзло й зменшилося? Борис не відчувався на відстані смерті. Я дотепер сплю на правому боці ліжка, а коли повертаю голову ліворуч, усе намагаюся зрозуміти, чому я не чую тепло його плеча і не бачу вм’ятину в подушці, по якій я завжди «проїжджалася носом», якщо він вставав раніше за мене… Він любив стояти позаду, міцно притискав мене до себе, ледве погойдуючи, цілував у маківку.

Анька каже, мовляв, несправедливо, що я люблю його більше зараз, ніж тоді, коли він був живий. Але я любила його завжди. Проблема в тому, що й зараз я люблю його і готую вечерю на трьох, геть забуваючи про те, що ми лишилися вдвох. Сина я назвала на його честь, хоча чоловік обурювався, говорив, що це маячня і ганебний культ особистості.

– Дружино, сім’я не витримає двох Борисів, – жартівливо гримів він, цілуючи мене в ніс.

Він мав рацію. Сім’я не витримала. Один Борис пішов назавжди, а другий – залишився. І зараз він терпляче чекає, що я стрепенуся і ми разом підемо до школи.

– Ти не розумієш, яка ж ти дурепа! Ти не розумієш, як малий старається заради тебе! Ти думаєш, ти йому там потрібна? Він уже дорослий. Ти провалялася то на могилі, то в постелі, коли він дорослішав. Він це робить заради тебе, щоб ти не почувалася самотньою й покинутою. Йому прикро, розумієш? І нам із мамою теж. Нам набридло почуватися нічим, це ми – кинуті, а не ти, – Анька вирувала й кипіла.

Тому я натягала на себе джинси й легку волошкову блузку під колір очей – збиралася на урочисту лінійку.

Напевно, уперше така кількість людей не злякала, хоча найчастіше, коли я потрапляла в натовп, мене починало нудити. Зараз я занурилася в юрбу, обставилася людьми, закопалася. Я помахала рукою синові, щоб він побачив мене й зрадів, що я тут, із ним, що він виконав свою місію повернення матері до життя.

Якийсь чоловік ледь не поцілив у мене камерою, я відхитнулася, інстинктивно пригорнувшись до того, хто стояв позаду. Але це був не Борис, а інший чоловік, трохи нижчий від мене на зріст, він тримався лівою рукою за щелепу, видно, я вдарила його потилицею.

– Вибачте, – я почувала, що паленію.

– Нішого, – промовив чоловік із закритим ротом. – Усе номано, – продовжив він, при цьому підтягуючи мене до себе правою рукою, щоб до мене не дістався різкий чоловік із камерою, що проріджував юрбу, вибираючись на волю.

У спортивному костюмі, підтягнутий і міцний, він дивно виглядав у натовпі ошатних батьків.

– Олег, – відрекомендувався він.

– Дочка, син? – запитала я для годиться.

– Молодша сестра пішла до третього класу, – усміхнувся він. – Сильний у вас удар. Золота голова, – знову всміхнувся й потер вилицю.

Я зніяковіла. Повертатися мені не було куди, і я розглядала Олега. Дивно, що в нього восьмирічна сестра, він виглядав моїм ровесником.

– Виглядаю я так тому, що фізрук і в мене третій урок, – відповів він на мій пильний погляд.

Я терпіти не могла фізруків, бо вони бездушні шовіністи. Якщо людина не вміла управлятися з канатом або козлом, вона блискавично перетворювалася в їхніх очах на хробака. А ті, хто не міг зробити «берізку» або «пістолетик», списувалися з бортів їхньої уваги.

– Богданець, дивна справа, ти така добротна каланча, а всередині якийсь хирляк, – почула я підбадьорливий голос фізрука з мого шкільного дитинства.

– Насправді я не думала про ваш маскарадний костюм. Я гадала, як у вас може бути така маленька сестра. Мама народила вас у школі? – бовкнула я.

Я помітила, що завжди починаю грубіянити, коли почуваюся злою чи розгубленою.

– Помилкове припущення, маму встигли довезти до пологового, – він усміхнувся. – Мені двадцять вісім, матері моїй п’ятдесят, Кароліна – це моя сестра, пізня дитина. До речі, їй дев’ять. Я готовий ділитися з вами своєю життєвою історією й далі, але краще не тут, добре було б випити зеленого чаю, як ви вважаєте?

Я не встигла сказати, як я вважаю, і що мені тридцять три, і я жахливо стара й утомлена вдова й не хочу ніякого чаю з молодим фізруком, що я взагалі ненавиджу всіх фізруків із дитинства; мені не вистачило часу на всі ці висловлювання, бо він підхопив мене за лікоть і спритно вивів із щільних батьківських рядів.

– Кораблі лавірували, лавірували та й вилавірували, – так само спритно проговорив він. Я мимоволі засміялася. Ми дійсно були схожі на кораблі, обидва місткі: баржа й пароплав…

Анька запитувала, як так вийшло, що ми стали зустрічатися. Анька була ошелешена, вона всі очі вигляділа, дивлячись на мене й на Олега.

– Він же фізрук! – волала моя сестра. – Як таке може бути? Ти ж ненавидиш фізруків!

Я знизувала плечима: вона була абсолютно права.

– Він молодший за тебе на п’ять років! Ти що собі думаєш? Він в атлетичній формі, у «качалку» ходить, а ти гойдаєшся тільки на хвилях, як загублена гумова качка. Він тебе кине й розіб’є тобі серце!

Я їй відповідала, посміюючись, що вони хотіли, аби я повернулася до життя, от я й повернулася. І Борька теж. Йому з Олегом просто, надійно й весело. І мені.

– Я лише хотіла, щоб ти була уважнішою до дитини й пішла на лінійку! Щоб ти не вила на могилі Бориса, перетворюючи вересень на казна-що! От чого я хотіла. Я боялася цього дев’ятого місяця, розумієш? Я боялася за тебе. Я приходила до тебе в гості, ховала ножі, зривала з балкона мотузки, щоб ти нічого собі не заподіяла! Але я не хотіла, щоб ти підчепила якогось малолітнього спортсмена, що тебе постійно тискає за талію, мабуть, перевіряючи, скільки кілограмів ти наїла.

Анька – взагалі невгамовна людина, а вже коли їй щось або хтось не подобається, зупинити її неможливо! Утім, легко переналаштувати, якщо доручити якусь важливу справу. Тому саме вона зайнялася нашим весіллям, раз у раз на нас покрикуючи. Діставалося всім: і мені, й Олегу, і Борьці, і мамі. Ніщо так не поєднує й не здружує, як лемент дорогих родичів.

Весілля наше відбулося в лютому, а 30 серпня мене забрали до пологового будинку. Лікар сказала, що народити я маю 31-го, просто зобов’язана, а як ні, то вони будуть вживати заходів. Погрози мене стимулювали краще, ніж окситоцин, тому Дениса я народила в ніч на 31-ше без стимулюючого втручання.

З пологового мене мали забирати першого вересня. Такий от дев’ятий місяць. Задзвонив телефон. Анька. Хіхікає:

– Слухай, нам знову не треба витрачатися на квіти вчительці. Уявляєш? Борька вже відібрав собі букетик, який йому сподобався. Цього разу теж гербери. Правда, жовтогарячі.

Я засміялася.

– Ти смієшся, – пошепки сказала сестра. – Ти знову смієшся, як це здорово!

2012

Зі своїм майбутнім чоловіком я познайомилася в аеропорту міста Париж. І ця зустріч була зовсім не романтичним знайомством. Випадково-політично-діловим. От яким воно було. Коли розповідаєш про те, як хтось зустрів своє кохання чи просто познайомився в Парижі, автоматично починаєш уявляти різну романтичну маячню: поцілунки на Ейфелевій вежі, обійми на Єлисейських полях, кавування під танго на акордеоні і таке інше. Утім, Париж не винний у тому, що кожне друге людське створіння сприймає його як місто романтичних побачень, постійного дарування валентинок, ніжного кохання та нестримного сексу. Можливо, Париж усього цього зовсім не схвалює, а вважає себе брутальним циніком, естетом та людиноненависником, тільки ніхто в міст про це не питає. У людей, утім, також. Якщо дехто називає вас наволоччю, тюхтієм чи розумником, він буде і далі так називати, поки ви не утнете щось неймовірне.

Але я продовжую. Важко віднайти якусь романтику в чоловікові, який більш за все був подібний на клоуна. Принаймні, я не настільки жаліслива. Клоунів я терпіти не можу з дитинства. Мама часто мені нагадує, як одного разу, коли я мала шість років, вона зводила мене до цирку. Я спокійно собі сиділа, дивилася на собачок, які стрибали, на акробатів, що крутилися в повітрі, як риба на гачку (волосінь надзвичайно подібна на канат страховки), і не падали, а мені стало цікаво, що буває, коли вони падають, – от якщо рибу зриваєш із гачка, вона почувається недобре… Ну, дивилася і на клоунів. Були там два розмальовані жлоби, вдягнуті в яскраві комбінезони, напхані ватою; вони постійно реготали, шпиняли одне одного, і, судячи з усього, їм було неймовірно весело. Клоуни мордували одне одного та кепкували з цього. За такі вибрики суворі батьки хапали нас за рученята і тягли по домівках, а там уже дехто діставав ременем. А тут усі аплодували та сміялися, а от мені не хотілося долучатися до загальних веселощів. У клоунів я нічим не жбурляла тільки тому, що в мене нічого придатного із собою не було, у маминій сумці також, я перевіряла. Шкода, але як я могла знати, що треба захопити кілька камінців чи бульбоплодів? Однак свого шансу я не проґавила.

Коли на арені з’явився ілюзіоніст – це така людина, яка дивує Всесвіт тим, що в його рукавах живе різноманітна текстильна гидота, – і почав волати: «Я можу втілити всі ваші бажання та фантазії, підходьте, нумо, не соромтеся, замовляйте, зараз будуть відбуватися дива!» – я підійшла і в мікрофон попросила: «А чи не могли б ви вбити клоунів?»

Йому не відразу вдалося змінити вираз обличчя на кілерський, мабуть, нечасто йому замовляли вбивства, співчуваю. Тривалий час його лице залишалося солодко-розчуленим, бо він звик до того, що дітям слід бути лагідними, на таких, як я, він не розраховував. Коли опанував себе, то грайливо спитав мене: «Яких клоунів, дитинко?» Я сказала, що нещодавно їх бачила і залюбки йому покажу. Після того мама схопила мене за руку та потягла до гардеробу. Як завжди в таких випадках, вона мене обожнювала. Шепотіла: «О Боже, о Боже. За що, о Господи?» Ми з Господом мовчали. Ми не розуміли цих запитань.

Того дня я була в червоному індійському светрику. Зараз його вдягли на мого іграшкового синього слона. Цей слон – мій одноліток, він старіє і, мабуть, мерзне. Старі іграшки збиваються, можна зіскоблювати з них балабушки; те саме відбувається з людьми, варто лише придивитися. Коли дивлюся на свого слона в червоному светрику, мені здається, що я була карликом. Слон не дістає до моїх колін. Мама, звісно, мою карликовість заперечує.

Коли палає будинок, народ репетує: «Пожежа!» – і можна сподіватися, що хоча б одна людина прибіжить допомогти; доречно волати: «Грабують!» – коли нападають грабіжники, – можливо, якийсь герой зглянеться на вас, щоб ствердити свій геройський статус; ще можна відчайдушно верещати: «Рятуйте!» А от коли близька людина вчиняє дурість, що робити, що виголошувати? Можна, звісно, промовити: «Старий, ти що, здурів? Очманів ти, чи що? Що ти робиш?» Але як таке можна сказати рідному батькові, з яким у тебе завжди були непогані стосунки? І не просто непогані, а чудові! Утім, якщо подумати, таке сказати можна, відвертість – запорука тривалих та довірливих стосунків. Але як можна виплеснути це в його світле, радісне обличчя? Ти – не народжений наволоччю, ти вимовити таке не здатний. Уголос я сказав йому: «Ну, поздоровляю тебе». А сам гадав: «За що? Чому?» Таке зазвичай думають люди, у яких раптово загинув хтось близький. За що? Чому?

А спочатку все складалося так добре. Я зустрів батька в аеропорту на новій машині. Нещодавно взяв у кредит «Нісан» (був поведений на японських автомобілях). Блискучий, срібний. Мій приятель Милиця сказав мені, що, згідно із соціологічними дослідженнями, дівчата вважають найбільш сексуальними чоловіками власників саме блискучих металевих авто. Тому ми з ним і вибрали цей колір. Не те, що ми з Милицею в таке віримо, але про всяк випадок. Як цим дослідникам вдається робити подібні висновки? Я сам займаюся аналітикою, але на таке не здатний, навіть уявити собі не можу, яким чином вони про це все дізнаються.

Батько приїхав із США, де жив близько восьми років. Приїхав він не назавжди, а в гості, щоб, за традицією, разом зі мною відсвяткувати Новий рік. Я дуже радів і чекав на його приїзд. Окрім нового автомобіля, який я з гордістю продемонстрував батькові, у моєму житті були й інші новини, з якими кортіло його познайомити. На заднє сидіння машини я накидав купу нових книжок, я так завжди робив: можна було б залишити їх удома, але батько звик, мов дитина, вовтузитися з цими книжками на задньому сидінні та щасливо всміхатися, я це бачив, коли повертав обличчя до нього. Він шурхотів сторінками, іноді гриз ніготь, і я почувався так само щасливим. «Клас!» – казав він. А мені здавалося, що в цю мить ми помінялися з ним місцями, і це мене тішило.

Батько займався в США зв’язком, він і тут цим займався, тільки там за це набагато краще платять; батько сам собі вигадав прізвисько «Радистка Кет». Він любив вигадувати прізвиська, мене, наприклад, звав Містером Іксом. Виглядав батько чудово, він ніколи не відрощував собі черево, був стрункий, займався спортом і віддавав перевагу здоровій їжі, але ніколи з цього приводу не нудив і залюбки смакував разом зі мною та Милицею пивом та львівськими ковбасками. Для мене це була улюблена традиція нашого спілкування. Я, він, Милиця, львівські ковбаски, пиво та спортивний канал! Мабуть, я мав би насторожитися відразу після того, як він, задоволений, всівся поруч зі мною. «А книжки?» – трохи розгублено промовив я. «Хочу трохи побути з тобою», – сказав він, притиснувши мене.

Звісно, я зрадів, хоча спершу засмутився, що не побачу дитячого батькового вовтузіння з книжками. Почав розповідати йому історію придбання мого авто, у листах я вже пообіцяв розказати йому про це детальніше. Але відчув, що він слухає мене не так уважно, як завжди. А коли я замовк і запитав, як справи в нього, він замість розповіді про своє вашингтонське життя-буття почав оповідати історію про те, як запізнився на літак. Про це він мені встиг похапцем повідомити по телефону, щоб я не нервувався. А зараз переповідав у деталях.

Уся ця історія була зав’язана на помаранчевих шаликах. Він розповів, що забалакався з дівчиною про революцію, про те, як вони з’ясували, що проґавили свою чергу на літак, як батько схопив їхні паспорти та намагався вирішити питання або з візами, або з квитками, і це йому вдалося. Їй конче необхідно було саме сьогодні бути в Києві, і батько це забезпечив, витратив свої гроші, нерви. Я пишався ним. Навіть видав на честь батька індіанський войовничий клич. Мій батько – супергерой! Я про це знав давно, відтоді, як він викликав мене підлітком до Америки і ми мандрували на старому фургоні Диким Заходом, втрапляли в халепи, особливо в ковбойських пабах, але батько завжди все вирішував і рятував наші дупи. Мабуть, саме тоді ми і перетворилися на людей, близьких по-справжньому. Можливо, якраз у тодішні п’ятнадцять років я відчув, що таке родина, що насправді стоїть за цим словом.

«Слухай, я стільки розповідаю, а я ж можу тобі її показати, вона – фантастична дівчина, чесно. Зараз-зараз, я її зняв, коли ми летіли». Батько захоплювався фотографуванням. «Поглянь! Як тобі?» На мене дивилася шатенка в помаранчевому светрі, волосся її було забрано. Низькуватий лоб, темні очі; дивно, але синці під очима їй пасують. Втаємничують її. Смаглява; темні, але ненафарбовані губи. Скільки їй років, збагнути було важко. Симпатична. Я так і сказав: «У принципі симпатична. Вона що, з Балкан?» – «Ні, місцева, але в неї є якась циганська кров». – «Правда, гарненька. Познайомиш?» – сам не знаю, чого я таке бовкнув. Напевне, тоді вона мені сподобалася чи просто треба було щось сказати. «Аякже!» – батько випромінював задоволення.

«Знаєш, із нею мені було дуже просто. Я почав їй розповідати всілякі історії зі свого життя, одні вигадував, інші були насправді. Робив це, щоб розважити її, щоб вона припинила плакати. Я бачив, як вона може плакати. І подумав, що якщо зараз знову буде істерика, я цього не зможу витримати, ти ж знаєш, як на мене діють дівочі сльози… А потім я усвідомив, що мені самому хочеться все їй розповідати. Ти тільки подумай! Вона набагато менше патякала, ніж я. Дотепна, уважна. До речі, сказала, що обов’язково поверне мені гроші. Хоча я почуваю провину в тому, що ми проґавили літак. Це я забив їй голову своїми запитаннями. Можливо, ми повечеряємо завтра, вона сказала, що винна мені вечерю. А я сказав, що завинив їй обід, бо те, чим нас годували в літаку, хоча й коштувало 500 євро, було схоже на пайок для біженців, але не на обід». Я бовкнув тоді, що це класно і незвичайно – зустріти людину, якій хочеться розповісти дещо про своє життя. Навіщо я це ляпнув? Я ж не знав, що він незабаром пригадає мені ці мої слова і чути їх мені буде огидно. Як я міг таке сказати? Обмежений бовдур.

«Слухай, я запросив Шу в гості. Ти не хвилюйся, нічого не готуй, не купуй, усього цього не треба, я просто хочу, щоб ви познайомилися. Ми самі все принесемо, вже обговорили меню, це буде сюрприз, але тобі сподобається!» – «Що-що? Що ще за Шу?» – зашокався я, наче старий в кашлю або бугай в очереті. Батько зазвичай спілкувався з людьми різних національностей, але взяти і притягти додому на вечерю незнайомого китайця? Ще й каже, щоб я нічого не готував… Та я не микитрю нічого в китайській кухні, курчат вони солодких люблять та солоні тістечка, чи то не вони? Батько стрекотів, наче з кулемета: «Шу, а не що! Я ж тобі розповідав про неї. Не гальмуй! Усе тобі треба пояснювати, Містере. Я маю на увазі Олександру, зву її Шу, це від Шурки. Слухай, якщо в тебе є час, можеш дістати червоні маки?» «Цукерки?» – нарешті зреагував я. – «Ні, квіти, вона дуже любить. А я ж не знаю, чи можна в Києві таке знайти, а мені б хотілося, у Вашингтоні я б запросто, а тут…» Квіти, Шу, о Боже мій. Та він так ніколи не розмовляє!

Шу, Олександра. Ну авжеж, я пам’ятаю, як можна забути її? Поміж осіб жіночої статі більше за цю Шу емоцій у батька викликали тільки улюблена акторка Жульєт Бінош та Юлія Тимошенко. І що значить «познайомитися»? У якому це сенсі? Як із ким? У якій якості? Невже він тоді сприйняв мої слова буквально? Чорт мене забирай, чому я не сказав йому тоді, що в мене вже є дівчина, якщо він має на увазі саме таке знайомство? А тепер через моє замовчування реальності складається ідіотична ситуація.

«Батьку, слухай, може, повечеряємо не вдома, а вийдемо десь у кав’ярню? І взагалі може виникнути незручність, я тобі цього не сказав, але в мене є… Що ти кажеш?» Він говорив про те, що ніколи не думав, що йому буде так легко і радісно знайомити мене з жінкою, яку він кохає… А потім почав верзти серіальні дурниці, мовляв, узагалі ніколи не думав, що таке на старості років може з ним трапитися, що взагалі таке буває, що він відчуває спорідненість душ, що йому надзвичайно цікаво навіть спостерігати за тим, як вона рухається, як говорить, як зачісує волосся. «Ти розумієш, вона ж виглядає такою юною, я подумав, що ви однолітки, навіть хотів, щоб ви зійшлися, бо вона чудова і ти в мене орел, аж потім з’ясувалося, що їй за тридцять. Тридцять три роки. Вона сказала, що я хочу зробити з неї педофілку, ми так сміялися. І їй подобаються чоловіки, які хоча б трохи старші за неї, а я ж старший! Та це чудо, малий!»

Він продовжував нести всю цю романтичну маячню, чим нагадував мені курку, а в мене почалася паніка. Я сатанів. Блін, я ж так хотів… Та ні, я мріяв, щоб він познайомився з Аделіною. Я ніколи не знайомив його зі своїми дівчатами, хоча вони в мене були. Не було поштовху знайомити. Навіть не тому, що він жив у Штатах. Мої дівчиська – навіщо вони батькові? Що він міг мені сказати про них? «У тебе непоганий смак, синку». А в мене ніяких визначених смаків не було. Білявка – добре, сьогодні буде білявка, якщо в неї такі ноги, як у Лізи. Брюнетка? Добре, тоді буде брюнетка, бо в цьому тонкому білому светрику її груди, що не запаковано в ліфчик, темніють, наче таловини під березневим снігом.

Аделіна – інша справа. Вона справжня жінка, вона надзвичайна. Я думав, що це буде сюрприз. Я навіть уявляв собі, як він на мене подивиться, як потім притисне до себе. А згодом я його притисну. Він зрозуміє, що я подорослішав, що став відповідальним. Бути поруч із такою жінкою, як Аделіна, учинок набагато зріліший, ніж купівля нового авто. Аделіна буде стояти та спостерігати за нами своїми дивовижними видовженими очима. А ймовірніше, зарегоче, рвучко хитнувши головою, та скаже: «Придурки, які ж ви обидва придурки», – чим зрівняє нас із батьком, і ми теж зарегочемо.

Але все котилося під три чорти. По-перше, Аделіна десь зникла. Я підозрював, що вона не любителька знайомитися з батьками, і нічого попередньо про приїзд батька їй не казав. Але Аделіна – у ній є щось тваринне – це відчула, залишила білий клаптик паперу з літерою «П» і все. Цим вона попрощалася й повідомила, що повернеться. Я навчився розшифровувати її написи. Я й сам призвичаївся спілкуватись у такий спосіб. «Ще і який П!» – думав я зараз. А по-друге, замість того, щоб дозволити сину познайомити батька зі своєю жінкою, батько тягне свою жінку знайомити із сином. Це ж ідіотизм! Це неприродно. Це мене ображає, це несправедливо міняє нас місцями, і я так не хочу!

Ні, я ніколи не думав, що батько ні з ким не спить. Він не визнавав аскетичного утримання. Коли я вперше приїхав до США, ми з ним разом, штовхаючи одне одного, як пришелепуваті підлітки, вибирали презервативи. І кепкували одне з одного: «Як ваші справи, містере Міні-пенісе? Чи не завеликий ви собі обрали капелюх?» А мені тільки-но виповнилося п’ятнадцять, і завдяки батькові я не ніяковів і не почувався, наче ґвалтівник чи телепень. Мені не довелося стикатися з підозріло-злими поглядами аптекарок чи касирок у супермаркетах. Милиця мені такі жахи про них розповідав! Коли я повернувся до України, то був упевненим у собі, а впевнена людина не притягує до себе підозрілі погляди, та й сама на них не зважає.

Я був переконаний, що батько час від часу заводить якісь романи, це випливало з того, що він був симпатичний, заробляв достатньо і пильнував своє здоров’я. Гостюючи в нього, я чув, як йому телефонувала інструктор із гірських лиж, і він так із нею розмовляв, що й тупенко втямив би: між цими двома не тільки і не стільки лижі, а стовідсотково батьків член. Але щоб отак?!

Клоун продовжував розповідати мені свої історії. Починав одну, повертав на іншу, зупинявся ще на одній, знову повертався до першої – наче хлопчисько, що стрибає по сходах, – і так протягом усього часу нашого випадкового співіснування. І коли ми нарешті добігли до своїх воріт і нам повідомили, що виліт затримується, і коли ми сиділи на незручних крісельцях та чекали свого літака, і впродовж усього перельоту. Він час від часу дивився мені прямо в очі так, що я ніяковіла. Бо мало хто за все моє життя перевіряв у такий спосіб, плачу я чи ні і чи все зі мною гаразд. Я пам’ятаю, коли маленькою була чимось засмучена і такою вкладалася спати, згодом тихенько до кімнати входив мій батько, піднімав краєчок ковдри, придивлявся та прислухався – рюмсаю я чи ні. А я намагалася дихати рівно. Він тоді торкався подушки, зазвичай вона була волога, бо я таки плакала, цілував мене в маківку і говорив, що все минеться, і не такий уже то був страшний дракон, я сама набагато страшніша. Батько смішив мене. Незвичним було те, що зі мною зараз дійсно було все гаразд.

«Слухайте, а чому б нам не лишитися тут, у Парижі, на ніч? Вип’ємо вина, скуштуємо устриць, прогуляємося по території аеропортівського готельчика, поспілкуємося? Навіщо нам так поспішати до Києва, у вас версії є?» – пролунало несподівано. Я засміялася трохи нервово. «Це було б чудово, але ви не знаєте, яка в мене мама». – «Мама?» – він був здивований. Я розумію, що коли йдеться про жінку мого віку, про маму думаєш щонайменше, першими згадуються коханці, чоловік, діти, а не матір. Із чоловіками я розлучилася, дітей у мене не було, мій коханець паралельно був чиїмось чоловіком, йому ще бракувало за мене нервуватися, а от мама в мене дійсно була – одна, єдина і дуже нервова. «Я зараз вам дещо розповім про маму».

«Мене б таке теж вразило, – сказав Клоун. – То коли б ми пили вино та ділилися спогадами про Париж (Ви ж уже були в Парижі? Я знав…), або уявляли, як ми прогулюємося його вулицями, привітно всміхаючись парижанам похилого віку, бо молоді всміхатися небезпечно, то ваша мати обирала б музику на ваш похорон?» – «Ні, – втішила я Клоуна. – Музику вона б не обирала. Бо я ще кілька років тому попередила її, щоб ніякої музики, мені від неї зле». «Амен», – мовив він, і ми зареготали.

Важко сказати, коли це сталося. Не знаю. Спочатку я усвідомила, що мені приємно на нього дивитися. Просто дивитися і все. Поки ми очікували на літак у відведеному закапелку, він домовився зі співробітниками авіакомпанії, і вони купили нам у дьюті-фрі дві пляшки якісного червоного вина. «Хоча б у такий спосіб, наче ми в Парижі…» – «У небі над Парижем», – відгукнулася я. У небі над Парижем із ним було добре.

Можливо, це сталося, коли він наливав мені вино в пластиковий келишок. Може, тоді, коли оповідав про специфіку своєї роботи: він мріяв удосконалити технології, щоб Інтернет і мобільний зв’язок були доступнішими, кращими й працювали швидше. А я не знудилася від цього! Можливо, коли усвідомила, що я від цього не знудилася…

Та ймовірніше, це сталося, коли він розповідав, як організував святкування свого дня народження. Він тоді працював із французами. І вони платили йому надзвичайно багато за радянськими мірками, до того ж валютою! Він міркував, як дати раду цим грошам з урахуванням того, що незабаром буде його день народження, аж один знайомець запропонував поїхати до Китаю. І він вирішив, що це чудова ідея. Тільки не подумав, що тоді до Китаю люди їхали щось продати та купити, а не щось роздивлятися, вбирати в себе східну культуру та святкувати свої дні народження.

Він опинився серед «човників». Це були цікаві люди, які вдягали по три вовняні пальта, а на голову примудрялися натягти по чотири капелюхи. Його тричі трусили митники, дивувалися, що в нього нічого немає, а тоді вимагали гроші. Кілька разів, уже в Китаї, вони забували назву свого готелю та понад добу намагалися його розшукати, тиняючись смердючими кварталами, аж доки хтось не згадав, що поклав у гаманець невеличку рекламку з назвою.

Мешкав він в одному номері з генералом у відставці та балериною на пенсії, які мали активне приватне життя, стогнали та гарчали ночами, а зранку разом ішли торгувати. З іншими вони не спілкувалися. Як сказала, усміхнувшись до нього осяйно, балерина: «Ми з Іванком – люди іншого соціального зрізу, ніж весь цей непотріб, тож тримаємося одне одного». А він усе думав, про який соціальний зріз вона верзе, якщо всі вони тут, окрім нього, торгаші.

А можливо, усе сталося тоді, коли він описував, як побачив схибленого комп’ютерника, який голим намотував кола довкруж будинку в капцях та в розіпнутому халаті, що волочився за ним, наче павичів хвіст, і дівочим голосом верещав матюки на мотив пісні з кінострічки про Червоний Капелюшок. Так той дивак знімав стрес.

А він тоді саме приїхав до США на запрошення однієї компанії, й аж тут виявилося, що компанією був один хитродупий американський чолов’яга, який за безцінь найняв геніальних радянських комп’ютерників, годував їх власним коштом, платив двадцять доларів на тиждень і не випускав із хати, де всі вони працювали та мешкали. У напакованому комп’ютерами будинку, що стояв на відлюдді, оселили десятеро комп’ютерників із Москви, Пітера та Києва. З цього й почалася його американська історія. Перші американські враження.

Ні, це, мабуть, сталося, коли він ділився історією про те, як з’їздив на екскурсію до Одеси. Існувала тоді така штука, як екскурсійна передплата. Я пам’ятаю тільки газетну та журнальну, у 90-ті почула про бандитську «подпіску», а виявляється, було ще й таке. От він передплатив екскурсію до Одеси. Сподівався, що добряче там колобродитиме, бо ж загальновідомо: в Одесі мешкають дівчата з найдовшими в усьому Радянському Союзі ногами, таких іще можна було зустріти хіба в Таллінні, Харкові та Новгороді. Для підкорення довгоногих красунь він вдягнув файний костюм, краватку та взяв кілька змінних сорочок. Ще кинув у сумку шкарпетки, щоб змінювати щодня, а не прати, та презервативи.

Річ у тому, що ця екскурсія виявилася не зовсім екскурсією, а туристичним походом. Складно собі уявити, що подумав чоловік, який відповідав за турпохід, коли побачив цілий автобус ідіотів у випрасуваних костюмах, шовкових шкарпетках і модельному взутті та високопідборних дуреп у вечірніх сукнях. Але нічого з усім цим вдіяти він не міг, тому розселив пихату столичну публіку в наметах на чорноморському узбережжі.

Народ призвичаївся до тимчасового місця проживання доволі швидко. Затарилися дешевим одеським вином. Але просто тишком-нишком пити було якось не по-столичному, тому почали шукати, з ким би з’ясувати стосунки. І, звісно, знайшли. Серед місцевих.

Хто і що першим сказав місцевим – історія замовчує. Пам’ятним було інше: якось уночі до наметів припхалося близько сотні морських піхотинців напідпитку, з одеськими напіводягненими красунями і шампурами. Розпочалася одеська корида. Бажання грати в биків із п’яними одеськими морпіхами ні в кого не виникало. Раптом схотілося спокійного життя з тихим споживанням вина. Декому надерли пики, та загалом усе закінчилося мирно, як завжди буває, коли алкоголю вдосталь, але не слід забувати, що його може випити хтось інший. Тому врешті-решт усі колобродили, браталися та пиячили.

А скоріш за все, зі мною це трапилося, коли він усміхнувся та сказав, що одеську історію майже всю вигадав. Ми саме стояли в черзі до вітчизняних прикордонників. «Але навіщо?» – «Щоб було цікавіше, ти посміялася». – «А насправді як було?» – «Насправді я зовсім не їхав до Одеси трахатися. А їздив туди з колишньою дружиною, тоді вона була не колишня. Культури хотілося, завітати до Оперного театру. Тому були костюм та краватка. А опинився в наметовому таборі в компанії з електриками та прибиральницями Будинку профспілок завдяки своєму куму-маляру, котрий займався тим, що творив стильні таблички, наприклад «Тягти до себе». Він нас там із дружиною фактично споїв». Я з цього реготала, як навіжена. І мені дуже не хотілося, щоб Клоун зникав. Напевне тому, що Клоун давно зник, а я опинилася в товаристві чоловіка, який мене дуже приваблював, із Євгеном Вітовським. Що це? Звісно, кохання.

Не знаю чому, але від самого початку я відчував, що станеться саме так. Клята Шу сюди переїжджає. Зі своїми однаковими джинсами та безліччю смугастих светриків. (Навіщо цій жінці стільки смугастого одягу? У кого б спитати, що це може означати? Милиця сказав, що вона в минулому житті була ув’язненою або зеброю. «Або матрацом», – докинув я.) Навіщо, питається, якщо в неї є свій дім, доволі комфортний, мені там сподобалося навіть, тобто сподобалося б, якби це не була хата Клятої Шу. Батько розпочав розмову зі мною про це поволі. Він завжди такий. Коли навесні ми виїжджали на перші шашлики, а це траплялося наприкінці квітня, він біг до води, присідав навпочіпки та обережно, двома пальцями – чомусь завжди вказівним та великим – пробував воду. Холодна чи вже трохи тепліша.

«Як твої справи?» – «Нормально в принципі». – «Добре. Слухай, а де твоя дівчина, ти ж говорив, що в тебе є дівчина, з якою ви живете разом?» – «Аделіна». – «Так, авжеж. Аделіна. Звісно… То де вона?» – «Мандрує. Вона – фотограф. У неї справи». – «А ти б не міг їй зателефонувати, дізнатися, коли вона повертається?» – «Міг би, але не буду. Наші стосунки побудовані на довірі. Тому вона може повертатися в наш дім, коли їй заманеться. І йти також. А що таке?» – «Та я якраз щодо дому». – «А що з домом?» – «Ми з Шу вирішили, що будемо жити саме тут». – «Тобто в цій квартирі?» – «В цій квартирі. Я не маю на увазі, що ви мусите десь переїжджати, як на мене, то тут достатньо місця на всіх. Але я мусив тебе попередити, бо я не знаю, що ви думаєте з цього приводу. Ти і… Аделіна. Так».

Те, що я думав із цього приводу, батьку краще не чути. А думав я наступне. Я думав, чого я мушу терпіти присутність Клятої Шу в цьому будинку? Навіть не присутність, ні! Присутність її я відчуваю щоразу, коли дивлюся на батька. Чари якісь. Я дивлюся на батька, а бачу Кляту Шу. Це вже буде не присутність, а фізичне заповнення будинку Клятою Шу. Цей будинок не має жодного стосунку до неї. Цей будинок побудував мій дід на кошти свого батька, мого прадіда. Цей будинок народжений чоловіками нашої, себто моєї, родини. Тому його колись покинула моя мати. Ніхто її звідси не хотів виганяти, вона сама пішла, бо її не сприймала аура будинку. Мати із самого початку говорила, що цей будинок ненавидить жінок і тільки чоловічим рукам дозволяє торкатися його стін. Це мені говорила й Аделіна, але її будинок приймав спокійно, бо Аделінин психічний стан не завжди був таким, щоб сприймати все, що навколо неї відбувається, на всі сто. Будинок просто не міг пролізти в її голову та нерви.

А ще я думав про те, що доведеться виїжджати, але я цього зовсім не планував. Чорти! З вісімнадцяти років у мене була своя окрема хата. Та мені заздрили всі мої друзі! Квартира в центрі в старому будинку, квартира з власною історією. Так, я усвідомлював, що це батьків будинок, але вже призвичаївся до думки, що батьків новий дім у Вашингтоні, йому немає ніякого сенсу сюди повертатися. Коли батько приїздив мене провідати, я називав це «гості», і він казав своїм американським приятелям, що їде гостювати до свого малого. Гостювати! Та він сам вживлював у мій мозок думку, що це – мій спадок, що це – моє житло. І що? Тепер він повернувся, тепер він хоче оселитися в будинку, який я вже вважав своїм. Та це все одно, що вирощувати собаку з малого цуцика, а в два роки повернути її господарю, який, бач, повернувся з армії. Та хай уже батько. Звісно, він мене інколи дратував і в мене виникали з ним суперечки та непорозуміння, це нормально; у мене і з Аделіною виникають непорозуміння, і з Милицею – з Милицею, правда, менше за інших, але все одно! У всіх нормальних людей, які багато часу проводять разом, так чи інакше виникають непорозуміння або суперечки. Не всі іржуть, як двоє коней, як батько та Клята Шу. Нас народжено різними!

Я міг збагнути це ще в дитинстві, але тоді про таке не думаєш. Коли був малим, я товаришував з Ігорем. Він був моїм сусідою. Наші батьки не дуже приятелювали, я ще не розумів чому, лише згодом про це мені розповів батько. Але його слова: «Розумієш, синку, ми з батьками Ігоря трохи різні люди», – я осягнув іще пізніше. З Ігорем ми розійшлися, коли стали дорослішими. А коли були дітлахами, телефонували один одному щодня, ходили в гості, гралися в прибульців. Він був однією дитиною в родині, я також. Коли мій дід ставив перед нами величезну миску з черешнями, я брав менш стиглі, пошкоджені, зеленуваті, а Ігор вибирав чорні, вгодовані, найкращі. Жменями! І хутко їв. Натомість я любив лишати найсмачніше насамкінець, а коли ми сідали снідати родиною, кожен із нас хотів залишити іншому найсмачніший шматочок: мати – мені, я – дідові, дід – батькові.

Ігор теж таке робив, коли харчувався окремо. Я бачив, як він поглинає останньою частинку тістечка, у якій було щонайбільше крему, спочатку він відгризав краєчки, де зовсім не було начинки. Так само робив і я. Але коли ми їли разом, він відразу накидався на все найсмачніше, у результаті я їв непотріб.

Я тоді не знав, що батько Ігоря ніколи не приносить матері та йому щось смачне, та й узагалі вони з мамцею можуть їсти тільки після того, як нагодують батька. Я тоді не знав, що це жлобство, неповага до ближнього та звичайна хапанина. Мене це просто ображало. «Чому Ігор так робить?» – питав я в діда. – «Тому що він до цього звик». – «Я теж хочу стиглі черешні, я теж буду їх першими їсти!» – «Максиме, по-перше, ти пригощаєш Ігоря, а така поведінка не є гостинною. А по-друге, дитино, ти не звик так поводитися, тобі буде соромно, ти не зможеш». Я зміг, але мені було надзвичайно соромно. Я таке більше не практикував.

А ще я думав про те, що зараз винаймати квартиру я не зможу. Як не зможу винаймати її певний час. Бо я маю виплачувати кредит за свій автомобіль. Я нормально заробляю, насправді в мене дуже хороша робота, я – маркетинговий аналітик, це цінується на ринку послуг. Але все одно не до такої міри, щоб я міг дозволити собі купити хату. Я переїхав би жити до Милиці, але тут теж були свої «але». Перше – Милиця жив із мамою. Друге – Аделіна ніколи б не зрозуміла, якби я оселився жити з кимось, а не з нею. До кого має повертатися вона? Вона звикла до певного стилю життя. Правда, невідомо, чи повернеться вона, бо життя в мене розпочало свій новий виток і я б не сказав, що почуваюся надзвичайно щасливим, може, й Аделіна кинула мене. До купи. Звісно, що, крім Милиці, у мене були й інші друзі. Але вони поділялися на друзів-партнерів, друзів-клієнтів, приятелів поза визначеними категоріями. Можливо, деякі друзі-партнери та друзі-клієнти були б раді розділити зі мною побут. Утім, я не був переконаний у цьому. Бо не знав, як сам поставився б, якби, наприклад, Олег чи Богдан, люди, у яких унормоване життя, квартира, машина, гарна дівчина або дружина, банківський рахунок, відпочинок двічі на рік, у голові маркетингові схеми та плани розбудови заміського житла, звернулися б до мене з проханням пожити зі мною місяць-другий. Можливо, я б залюбки пішов їм назустріч, але неодмінно подумав би: «Ого! А в тебе не все гаразд, приятелю». А я не хотів, щоб хтось думав, що в мене не все гаразд. То вже ні. У мене все супер. Так і знайте всі.

«Батьку, слухай, а ви хіба не плануєте повертатися до США? Думаю, що Кл… кх… гх… Шу там легко знайде роботу, переклади ж її професія, сама казала, та й у тебе там усе нормально. Хіба ні?» – «А? До Штатів? Власне, ні. Не плануємо. Я думав, що ми з тобою про це говорили. Річ у тому, що мені давно там нудно, а тут так усе склалося, що я вже домовився долучитися до одного цікавого бізнесу. Пам’ятаєш Павла Валентиновича? От, ми з ним зустрілися, він запросив мене взяти участь у новому проекті, пов’язаному з розробкою досконалої системи пошуку. Якщо все вийде, може бути революція, ми поборемо Google, потім тобі розповім, доволі цікаво, я подумав та погодився. А в Шу тут будинок, мати, контора, вона відповідає за своїх співробітників».

Так ведеться, що в кожного з нас є люди, яким необхідно повідомляти про певні зміни у твоєму житті. Наприклад, про похорон. Про народження дитини. Або про весілля. Зазвичай ти таке робиш не тому, що тебе нестерпно тягне поінформувати людину про перебіг свого життя, а тому, що не хочеш ображати замовчуванням подій. У когось таких людей надзвичайно багато, у когось, може, й одна. У мене також були такі люди. Їх навіть можна було згрупувати. Родинна група: мати та батько. Офісна група: співробітники офісу, з якими разом ми працювали від дня народження контори. Дружня група: Марлен, московська Ганна, а також три її колишні чоловіки.

На відміну від московської Ганни, я товаришувала з усіма трьома її колишніми чоловіками. Арсен був митцем, спочатку він працював із видатним декоратором, а згодом вирішив, що його талант не має бути спрямовано на те, щоб вигадувати райські кущі для концерту оголених солоденьких дівчаток. Тому він почав пити та малювати для себе. Грошей у нього не було, він їх не прагнув, але це не заважало йому сидіти в Ганни на шиї. Потім його піймала у свої палкі обійми слава, і він вирішив, що такому класному хлопцеві необхідно знайти Справжню Неординарну Жінку. Така знайшлася в особі доньки відомого європейського кінорежисера, вона приїхала до Самари вивчати російську мову та допомагати російським дітям усвідомити своє місце під сонцем. Ганна сказала, що в принципі відразу його зрозуміла. Якби вона зустріла якогось навіженого сина відомого європейського режисера, вона б теж не розгубилася.

Другий чоловік Ганни, Алекс, був літературним критиком. У нього було руде хвилясте волосся та блакитні очі. Алекс легко здобув мою прихильність тим, що щиро вважав мої очі найрозумнішими з усіх, які він бачив. Це мене вразило. Таке про мене ще ніхто не казав. Він навіть вибачав мені незнання імен одіозних російських літературних діячів минулих століть. За розум у моїх очах можна було й не таке пробачити.

Третій чоловік Ганни, Антон, був вигадником. Байдуже, де і ким працював, – він постійно щось вигадував: роботу, сценарії, проекти, людей. Він вигадував жінок, із якими зустрічався, жінок, із якими спав, він вигадував самого себе. Це був нескінченний процес, паралельний до Божої праці. Він не міг інакше. Якщо в наших стосунках з Арсеном я була прихильницею його таланту, а він цінував моє ставлення до його робіт; з Олексою ми обговорювали книжки, які читали стосами, то з Антоном мені було просто весело. Напевне, мені подобалося те, як він вигадав мене. Ганні та трьом її колишнім чоловікам я написала листів. Тепер вони почуватимуться обізнаними.

Я б залюбки написала листа і мамі, але в нас із нею були не такі стосунки. Мати була жадібна до деталей, вона прагнула знати все. Ні, навіть не так. Мати прагнула почути якомога більше слів, справжнє знання не було метою, вона хотіла слухати і робити свої припущення, мої висновки її не дуже хвилювали. З батьком набагато простіше. Йому не потрібні слова, він на них не концентрувався, головним для батька завжди був мій стан, який не можливо озвучити. Можливо, батько, як і всі технарі, не дуже довіряв мові, він дивився мені в лице, дослухався до інтонації, слова і події були неважливі, головне, щоб мені було добре, а це видно по очах.

Одного разу, у ті часи, коли мені виповнилося чотирнадцять і я почала вести статеве життя (я розумію, дехто подумає, що це зарано, фактично фальстарт, – сперечатися не буду, але так уже сталося), батьки виїхали за місто, а ми з моєю тодішньою подругою запросили до мене наших молодих людей. І вони не забарилися прийти. Пам’ятаю, як я дочепурилася до того, що вирядилася в мамчин халат, який батько привіз їй із Німеччини. Він був величезним, занадто теплим, простьобаним, бордово-коричневого кольору, силует «під пасок». Напевне, я його вдягла, щоб відчути себе справжньою господинею хати: у халаті з нафарбованими губами! Уже звечоріло, ми почали розважатися, кожна пара в окремій кімнаті. І не почули, як хтось увійшов до нас. Я сиділа на своєму хлопцеві лицем до дверей, тому примітила батька, який подивився в моє обличчя, побачив, що я не одна. Не думаю, що він концентрувався на тому, чим саме ми займаємося, а тільки привітався: «Привіт, орли!» Коли за кілька секунд після цього заглянула мама, все виглядало більш драматично. З її рук вислизнув кухоль, по підлозі покотилися лісові суниці, мати закрила обличчя руками та вибігла геть.

Після того, як я провела хлопців і свою подругу, сполоханих, але веселих, мати сказала, що ми маємо поговорити, і в мене всередині все стиснулося до карликових розмірів. Важко дихати карликовими легенями. Я очікувала, що зараз мати почне говорити про те, що з мене виросла повія, що це неприродно в моєму віці – злягатися з дорослими хлопцями, але ні.

Мати сказала таке: «До нормальних дівчат хлопці приходять із трояндами. А до вас? До вас із пляшками!» Мати плакала. Вона жодного слова не сказала про те, що бачила нас разом у такій недвозначній позі, вона не потребувала моїх пояснень, мати відгороджувалася від дійсності.

Насправді не можна було не помітити, що в мене розпочався новий етап життя. Такого життя, у яке час від часу входить чоловік. Моєму першому чоловікові на той момент уже перевалило за двадцять, і неважко було здогадатися, що ми не пригощаємо одне одного морозивом та не дивимося на зірочки. Тобто все це ми також робили, але заразом з іншим! Для мами збереження легенди про мою цноту, навіть не для інших, не в очах подруг, а у своїх власних, було набагато важливішим, ніж мої голі груди, які нахабно вказували своїми гострими сосками на неї, розгублену фею лісових суниць, що застигла у дверях. Я була хорошою та доволі слухняною дівчинкою, добре вчилася, не крила рідних матюками, не напивалася, як свиня. Такі дівчатка не можуть бути нецнотливими в чотирнадцять років. Так думала мати. Тому я мусила зберегти цноту в будь-який спосіб, так матері було легше жити.

Мати мене любила, принаймні вона вважала, що я набагато краща за деяких доньок її подруг, тому коли я виходила заміж, мати це сприймала як особисту перемогу, а коли розлучалася – як особисту поразку. Коли я розлучалася вперше, вона вказувала на мої нестриманість та нетерпимість до людей. Коли я розлучалася вдруге, вона охопила голову руками і шепотіла: «Господи, коли ти вгамуєшся, Сашко, коли ти подорослішаєш, ну чого тобі не вистачало, чого?» Варто сказати, що мені дійсно нічого не бракувало. Просто мій перший колишній чоловік вирізнявся рідкісною нетерпимістю до моєї особистості та моїх друзів («Я думав, що ти така, а ти – така!»), а коли тебе насилу терплять, треба бути неабиякою паскудою, щоб продовжувати отруювати людині життя; другий колишній чоловік призвичаївся слухати виключно себе, а за таких умов важко спілкуватися. Та й узагалі не дуже зручно і людяно втручатися в чужу бесіду його з ним, перебивати, перемикати увагу на себе та лізти зі своїми проблемами.

Після мого другого розлучення мати запитала: «Тобі не здається, що ти часто розлучаєшся?» – «Ні, – сказала я. – Бо я розлучаюся рівно стільки, скільки виходжу заміж. А тобі не здається, що я часто виходжу заміж?» Такого матері не здавалося, ще б пак! Вона мріяла про те, щоб терміново мене до когось прилаштувати, так вона розуміла свій материнський обов’язок переді мною. Я боялася знайомити її з чоловіками, з якими мене зводила доля, бо мати відразу запитувала: «Це у вас серйозно? А скільки він заробляє? То коли ви одружуєтесь? Він уже до тебе переїхав? А щось залишив – зарядку для мобільного, щітку, книжки?» Доводилося верзти казна-що. О, зараз я мала що їй сказати.

Милиця прийшов до мене варити борщ, так він сказав по телефону: «Я йду варити борща». І саме зараз захоплено жонглював буряками. З Милицею завжди все так: він забуває, навіщо взяв до рук той чи інший предмет, чим узагалі хотів займатися, але при тому постійно вигадує, чим можна себе розважити. «А ти коли-небудь почувався мудаком?» – раптом запитує він. Я тим часом копирсаюся в купі смугастих светрів Клятої Шу, мені закортіло взяти пару штук і десь подіти: знищити, викинути, зіпсувати. Щоб вони зникли. Звісно, ніхто не гарантує, що вона не піде і не купить собі ще штук вісім, але мені так легше, коли я в них копирсаюся і думаю, як я їх знищуватиму. «Тобто я в принципі мав на увазі, ти зараз мудаком не почуваєшся?» – «Не почуваюся. У мудака мають бути вуса, він не знає, хто такий Грін, його мрія – трахнути когось на столі, а всіх жінок він вважає стервами».

У Милиці падає буряк. «Мудак може бути поголеним мудаком і чудово знати, хто такий Грін. Натомість він може не знати, хто такі Вахмурка і Кржемелек, думати, що всі жінки – повії, а не стерви, і нікого не хотіти трахнути взагалі», – зауважує Милиця. Він поліз за буряком, який виявився спритним хлопчиною, чкурнув від Милиці під стіл. «Мудаки ще люблять жонглювати овочами, а потім принижуватися та просити їх виповзти з-під столу», – кажу я. «Мудаки, може, і жонглюють час від часу. Коли вони вільні від своїх повсякденних зайнять, – чую я під столом. – А повсякденно вони беруть светри молодих дружин своїх батьків і замислюють светрове викрадення або навіть убивство. От чим вони переважно займаються, приятелю». Я чую підстолове реготіння.

«От тобі смішно, так? А ти знаєш, що вона вчора запитала: “А як там Милиці ведеться?”» – «Серйозно? Її це цікавить? Клас! Що ти відповів?» – «Слухай, може, виповзеш? Якось незручно спілкуватися, коли ти вовтузишся під столом». – «Не хвилюйся, твій член у безпеці. Я буду поки що тут. Тут нормально». – «Кляту Шу насправді не цікавить, як тобі ведеться, вона постійно вигадує теми для розмови зі мною, і ти – універсальна тема. Але ти зовсім не звернув увагу на те, як вона тебе назвала». – «Повтори!» – «Милиця!» – «То й що?» – «Не то й що. Ти для неї – Милицький Сергій Владленович, от хто. Ну, я не звір, нехай Сергій. Можна було запитати, наприклад: «Максе, а як поживає твій приятель Сергій?» А не Милиця. Милиця ти для мене і батька». – «Та я майже для всіх Милиця. Мені не шкода». – «Мені шкода. Я не хочу, щоб вона зазіхала на моїх друзів, це не її справа». – «А її светри – це твоя справа?» – «Слухай, я інколи не можу збагнути, на чиєму ти боці. То на якому ти боці, Милице?» – «Зараз на правому. Лівий я відсидів». Милиці надзвичайно весело.

«Я вчора мав вільний час на роботі». – «І на що ти його згаяв?» – «Я не згаяв, я шукав в Інтернеті, що відбувалося в 1973 році». Милиця виповз із-під столу. Без буряка. «І що тоді відбувалося?» – «Та багато чого. Тобі цікаво?» – «Ну! Я навіть не уявляю собі, що тоді могло відбуватися. Мої батьки ще навіть не познайомилися. Хоча… якщо пригадати, то в цей рік умер Брюс Лі. Я це точно знаю, бо вчора дивився про нього передачу. Ти не дивився? Даремно, дуже цікаво було. Показували, як він – туди рука – фуаях, сюди ногою: вжих, бемциць, шия – уееее, знову нога – вжих, просто супер. І таке враження, що гепається прямо на яйця, а ні, встає і наче огірочок! Якби так впасти на яйця, не думаю, що можна було б так легко підвестися ще й усміхатися, тут якась східна таємниця… Що ти набурмосився? А, зрозуміло. Звісно, що про таке нецікаво слухати, треба побачити. О! А ще тоді понароджувалися лялечки! Я колись відслідковував хронологію народжуваності красунь. Чого ти мовчиш, пам’ятаєш, я тоді намагався вирахувати, коли народжуються красуні. Так от… 1973 рік… згадав! Єва Герцигова, Хайді Клум, Нів Кемпбелл і Тайра Бенкс! Вони вже зараз тітки, мабуть! Блін, а я б із задоволенням із кожною з них пере… то що ти кажеш?»

Я сказав Милиці, що в його голові купа сміття, і треба щось із цим робити. Милиця зауважив, що він не винний у тому, що в нього хороша пам’ять. «Але ти хотів розповісти про 1973 рік! То й чого мовчиш?» У цьому був весь Милиця: він спочатку верз те, що спадало йому на думку, а потім обов’язково ображався через те, що хтось, на його думку, замовчував інформацію. Йому не випадало замислитися, що декому просто не давали рота розкрити. Але я фізично не міг сердитися на нього довго. Утім, на нього ніхто довго не міг сердитися, бо то був Милиця, а він завжди такий.

«Уяви собі. 1973 року «Квіни» випустили мій улюблений альбом «Квін», а «Юрайя Хіп» – “Солодку свободу”». – «Це класні штуки! – зауважив Милиця. – І це ще не все. «Пінки» випустили «Темний бік Місяця». Узагалі для музики то був класний рік: «Абба», Стів Вандер, «Лед Зеппелін», «Бі Джис» – усі випустили альбоми, а деякі навіть по два!» – «Ну, а чого їм не випускати? В Америці були класні часи!» – «В Америці все було так, як є зараз, щоб ти знав. Наприклад, вона активізує війну на Близькому Сході при наявній паливній кризі, з одного боку (одинадцять арабських держав погоджуються щодо щомісячного скорочення здобуття нафти на 5 %, допоки США не змінить свою політику на Близькому Сході), а з другого боку, зупиняють війну проти В’єтнаму». – «Якби не араби з нафтовими вибриками, вони б азіатів ще потурмосили, як на мене». – «Я й кажу! Ти – песиміст, краще святкувати закінчення однієї війни, ніж концентруватися на початку іншої. Музики радіють миру! Вони ж усі були проти війни! Діти квітів і таке інше!» – «У мене таке враження, що ти мене не слухаєш». – «Чого ти прискіпуєшся? Я уважно слухаю, можу повторити все, що ти сказав, але продовжуй!»

«О’кей. Слухай іще. У Вашингтоні стартує Уотергейт! Мені здається, що це перша спроба «запаковування» президентів. У січні 1973-го інавгурується Ніксон, а вже в грудні присягає народові Америки Джеральд Форд, бо Ніксона зуотергейтили вщент!» – «Слухай, а ти не знаєш, хто-небудь уже написав книжку «10 ефективних способів спакувати Президента?» – «Не знаю. Можливо, вже й написали…» – «Шкода, як би це з’ясувати? Якщо ніхто не написав, то я б узявся. Була б супер-книга, з тих часів відбулося стільки гейтів… Є що аналізувати». – «У Google пошукай. А взагалі це драматична історія. Президенти спочатку брешуть. Усі. Ніхто відразу не зізнається». – «Ти б у такому зізнавався?» – «У будь-якому випадку довелося б». – «Краще пізніше, усе-таки не дуже приємна штука – публічна прочуханка, а взагалі кожний вчинок різними людьми сприймається абсолютно по-різному. Може, він думав, що чинить все тіп-топ?» – «Підслуховування? Навряд чи…» – «А що там європейці?»

«У бритишів – жахлива інфляція. Бастують шахтарі, медичний персонал, газовики та навіть державні службовці, протестують геть усі профспілки, уряду ніхто не дає спокійно жити». – «Які ж вони активні… Нам постійно дорікають пасивністю, та в нас що, була нагода гейтити та бастувати в той час? А вони тільки тим і займалися, коли наші батьки будували світле майбутнє». – «Ми зараз надолужуємо». – «Ага. А вони будують світле майбутнє. Ну, звісно, це цілком природне явище! Чи є якісь скандали? Мені подобаються скандали: коли я про таке чую або читаю, почуваюся дуже моральною людиною».

«Аякже! У Британії один високопосадовець іде у відставку через захоплення повіями та гашишем». – «Якби наші урядовці були такими вразливими, та якби додати до переліку захоплень лихослів’я та пияцтво, у країні настала б чергова урядова криза. І парламентська. І президентська». – «А що з цього всього робить наш Президент?» – «Має ж щось робити. Він же людина все-таки. Може, притуляється до вуликів та матюкається на бджіл? Хто його знає, я за ним із диктофоном не ходжу, і за його бджолами також». – «А як ти гадаєш, якщо обматюкати бджолу, вона потім робить обматюканий мед? А що буде, якщо це покуштувати?» – «Не знаю щодо меду. Але я колись був на селі, там дід мого приятеля бігав за півником та матюкався на нього – страшне! Не міг ухопити. Ми потім цього півня зжерли. Наче нічого. Але хто знає? Може, у мені щось і змінилося, тоді я про це не думав». Ми помовчали.

«Слухай, якась така тема… непевна… Я згадав зараз звичайні ковбаски, мені стало зле. Краще скажи мені, якщо ти читав, що робили мої улюблені латиноси? Дженіфер Лопес уже виповнилося три роки! І в неї ще були свої, непротезовані сіднички! І хтось їх уже мацав!» – «Терпіти не можу Дженіфер Лопес. В Аргентині прийшов до влади Хуан Перон та Евіта, про неї ти маєш знати». – «А то! Евіта… донт край фо мі, Аржентіна, Айв бін неве лефт ю…» – «Ти можеш не співати? А Піночет вкорінився в Чилі». – «Аугусто Піночет з’їв з Альєнде сто котлет…» – «Припини про їжу!» – «Добре, припинив. А що особисто тебе вразило?» – «Дві речі. Ні, навіть три! Перша пов’язана з фінансовою аналітикою. Виявляється, у 1973 році вперше ввели плавні обмінні курси валют…» – «Навіть не буду в тебе питати, що це таке». – «Тут усе просто, уяви собі…» – «Ні! Я співати припинив. То й ти перемикайся на щось інше, я не можу чути пояснень про плавні обмінні курси валют, про неплавні також. Давай краще про друге, якщо воно не про курси валют. Про перше ти розповів, дякую, що там у тебе друге?» – «Генрі Кіссінджера було призначено державним секретарем США». – «І що тобі з того? Він твій хрещений батько?» – «Я знав, що ти спитаєш! Ні, просто моєю першою книжкою, яку я прочитав англійською, була саме «Дипломатія» пана Кіссінджера, і це я розцінюю як знак долі». – «Який саме? Моя перша книжка англійською мовою була про Робін Бобін Барабека… Але якщо я зараз про це буду згадувати, ми знову повернемо на тему котлет з Альєнде та до зматюгаченого президентськими бджолами меду». Милиця обожнював знаки долі і ніколи не проґавлював нагоди поділитися своїми дитячими спогадами у відповідь на спогади будь-кого іншого. Хай би що я пригадав про себе (а це інколи траплялося випадково, підсвідомо), Милиця згадував про себе протягом кількох хвилин.

«Якби я знав… А загалом у 1973 році намагалися вибороти незалежність та повагу до себе ірландці та індіанці, лиходіяли палестинські терористи, падали літаки, у школах тримали заручників, Ізраїль усе воював і воював, великі фармацевтичні концерни випускали неякісні ліки, які травмували дітлахів… Усе те саме». – «А культура та погода? І спорт!» – «Не знаю щодо спорту та погоди, не вдалося відслідкувати. А щодо культури, то третя подія, як на мене, – вихід стрічок Фелліні «Амаркорд» та «Той, що виганяє Диявола» Уїлла Фрідкіна. – «Амаркорд» – це естетство, у якому забагато гладких тіток». – «Це не естетство і не гладкі тітки, це – дитячі спогади, і це все те, що сформувало Фелліні…» – «Нехай. Не естетство і не гладкі тітки. Погоджуюся. Ти великий фахівець у формуваннях особистості. Слухай, а навіщо тобі все це було потрібно? Ні, я не до того, що все це нецікаво, дуже цікаво, класно поговорили, але чого саме 1973-й? Узяв би рік, коли народилися ми, 1982-й, мені було б цікаво, що відбувалося, га?» – «А ти майже вгадав, подумай ще!» – «Я не можу думати, я зголоднів, коли я голодний, я гальмую». – «У тебе така багата фантазія, уяви, що ти вже поїв». – «Тепер я знаю, що буду відповідати на кожне твоє прохання».

«У 1973 році народилися не тільки ці лялечки, про яких ти згадав, а ще одне доробло». – «Патрік Суейзі?» – «Тьфу. Чого він тобі спав на думку, поясни мені?! Чого ти такий телепень?» – «Я не телепень. Мені вчора сказали, що я на нього подібний, не знаю, чому в мене все це ув’язалося, але такий уже я є». Коли Милиця зауважував, що він – такий, мені нічим було контрагументувати, я заквашувався. «Ні, не Патрік. Народилася Клята Шу. От хто народився». – «То й що? Мала ж вона колись народитися. Навіщо було читати про події року, у який вона народилася, та ще й запам’ятовувати це? Слухай, а ти часом не закохався?» – «Ти в око давно не отримував? Треба таке вигадати. Щоб я закохався в Кляту Шу. У жінку, яка вдягається в смугасті светри, і в майже батькову дружину. Ти – збоченець». – «Чого б це? Я в неї не закохувався. Я нормально до неї ставлюся, без емоцій! А от ти…» – «А що я? Ти з нею не живеш в одній квартирі і не знаєш, як воно! Рік, у який народився твій особистий ворог, треба знати достеменно. Бачиш, який він хиткий та сповнений жахливих подій? Один Уотергейт багато чого вартий». – «А що може означати Уотергейт у зв’язку з народженням Клятої Шу?» – «Схильність Клятої Шу до шахрайства та окозамилювання. От що це має означати». – «Невже? Якщо керуватися твоєю логікою, боюся думати, яке лайно скоїлося в 1982 році і як би ти приплів це до мене». – «Я б до тебе нічого не приплітав, бо ти – мій друг, а я нічого і ніколи не приплітаю до друзів». – «А якби ні?» – «Годі ворожити».

«До речі, про ворожіння. Не знаєш, хто міг зурочити мого шнурка? Постійно розв’язується сьогодні, втомився вже нахилятися. Це розв’язування означає, що шнурок зурочили». – «Клята Шу могла б». – «Таке кажеш. Навіщо я їй?» – «А чого вона цікавилася, як у тебе справи?» – «Ти ж сказав, що вона формально цікавилася, бо я – універсальна тема?» – «Я міг і помилитися». – «Слухай, якщо якось уже не склалося з борщем, чи немає у вас якихось смачних сортів чаю? Фруктові суміші чи щось подібне? Я б випив, якщо чесно». – «Ха! Чаю в нас – хоч греблю гати! Про це Клята Шу потурбувалася, вона постійно п’є чай, у неї слабкі судини, і мерзне вона постійно, от і надудлюється чаєм. Як не побачиш її – вона з філіжанкою, наче в неї така філіжанкова рука. Тож якщо тобі раптом заманеться випити трохи чаю або побачити смугастий светр, то відразу прямуй до нас, у нас усе це є в неймовірній кількості!» – «Супер. А твої зараз де?» – «Мої?» – «Припини, ти ж зрозумів. О’кей, уточню. Твій батько та Клята Шу». – «Мої… Обережно зі словами, брате. Мої… Тьфу… Мій батько та його Клята Шу пішли в гості до родини Клятої Шу, і якщо в неї мати та батько спілкуються в стилі Клятої, то мій батько та його Клята повернуться щонайраніше опівночі».

«Знаєш, мене непокоїть твоя ворожість до Шу. Вона намагається бути з тобою щирою, принаймні, коли я був присутній при ваших розмовах, вона цілком нормально поводилася. Я припускаю, що тебе може дратувати її манера спілкування. Але нічого поганого вона не робить, спілкується, всміхається, а ти оце зараз сидиш і намагаєшся знищити її светри. Вона хіба робила спроби знищувати щось твоє?» – «Вона нищить мене та мої стосунки з батьком. Або вже знищила. Це порівняно зі светрами набагато серйозніше, як на мене». – «А як на мене, у тебе щось не те з головою. Мені здається, що поки що знищувач – ти. І я думаю, ти набрався ворожості від Аделіни». – «Не треба про Аделіну. Не втручайся». – «Добре, не буду. Але вона не дзвонила?» – «Ні. Я вже втомився надумувати собі всілякі погані пояснення». – «То надумай хороше». – «Наприклад, що?» – «Ну, різне трапляється. Може, вона завагітніла і поїхала розбиратися із собою і думати, що робити з дитиною». – «Господи… Навіщо мені дивитися серіали, які обговорюють наші офісні дівчатка, якщо в мене є ти?»

«Слухай, а в тебе є досвід спілкування з жінками, які старші за тебе?» – «Дуже розумне запитання. Милице, як ти думаєш, я вчився в школі, інституті, у мене була мати?» – «Та я не про викладачів. І не про матір. Ти б іще виховательку в дитячому садочку згадав. Я про сторонніх жінок, себто не зовсім сторонніх, а знайомих, приятельок, колежанок, які старші за тебе? То спілкувався?» – «Я не ходив до дитячого садка, у мене був дід». – «А я ходив. Не можу сказати, що це було захопливо. Наприклад, змушували вранці їсти вінегрет, де можна було натрапити на нечищеного буряка, я тоді набирав усе це в рота, всю порцію, а вона була величенька, завмирав, а коли нас відпускали, біг до відходку випльовувати, не уявляєш собі, як воно було». – «Тепер уявляю. Милице, я спілкувався з дорослими жінками. У мене керівниця – старша за мене років на п’ятнадцять, то й що? А ще є дві дівчини в партнерській конторі, з якими я спілкуюся у справах, їм років двадцять вісім».

«А ви спілкуєтеся на нейтральні теми? Вільні?» – «Що у твоєму розумінні нейтральні-вільні теми?» – «Ну щось відмінне від теми… як там воно було… о! Про плавні обмінні курси валют». – «Можемо поговорити і про щось нейтральне. Ми ж нормальні сучасні люди, у нас є спільні інтереси і все таке». – «О’кей. З тебе все витягувати доводиться, чого ти такий наполоханий? Ви говорите, зокрема, про музику, їхніх коханців, твоє особисте життя, квіти, які їм до вподоби, подорожі, машини?» – «Про подорожі говоримо. Я розповідав про те, як було в Мексиці». – «Зокрема про ціни на повій?» – «Ти хворий? Ти б розповідав своїй керівниці та колегам з іншої фірми про ціни на мексиканських повій? І взагалі вони ж не ти, щоб таким цікавитися». – «А про текілу?» – «Що про текілу?» – «Ну, розповідав ти, як правильно вживати текілу?» – «Не розповідав. Але це просто було недоречно. Міг би розповісти». – «Невже? І що, був би відвертим?» – «Я був би розумним. Про певні речі треба обережно висловлюватися». – «Отже, у тебе з ними цензуровані стосунки, так?» – «Та з усіма в нас цензуровані стосунки, хіба ти не розумієш? У тебе теж працює цензура, коли ти навіть зі мною спілкуєшся, не помічав?» – «Це не цензура, я просто намагаюся не ображати тебе, але інколи я все одно…» – «Годі, я теж інколи все одно, а інколи й умисно… Але я ж це визнаю!» – «Розумієш, я мав на увазі, спілкування з жінкою, яка старша за тебе, досить відверте спілкування, з мінімізованою цензурою, було в тебе таке?»

І я пригадав один випадок.

«Мене ніхто останнім ідіотом та сволотою не називав, – сказав мені на це Милиця. Він слухав дуже уважно, випив п’ять філіжанок чаю. Не те, щоб я рахував, але… – Мене колись назвали свинею обісраною та пнем обриганим, а ще глистом у скафандрі. І піпеткою, як я міг забути про піпетку? Це було дуже образливо. «Тихо будь, піпетко!» Утім, те, що я тут навів, найм’якше, чим мене називали, було ще дещо крутіше, хочеш, розповім?» – додав він. «Дякую за інформацію, залиши всі ці бридкі вислови при собі поки що, якщо можеш», – промовив я. Аякже! Щоб Милиця та й не згадав, як його обзивали – це вже був би не Милиця.

«О’кей. Я про інше хочу поговорити. Навіть із цієї історії випливає, що людям важко зрозуміти одне одного. Хтось говорить: «Хліб», а в кожного з нас виникає величезна кількість асоціацій, іноді дуже дивних». – «До чого це ти? І які асоціації, ще й величезна кількість, можуть виникнути з приводу хліба? Хліб – це є хліб». – «Різні. Але я не про це зараз. Я маю на увазі твої стосунки з Шу. Можливо, усе те, що тобі не подобається, має своє просте пояснення. І все зовсім не так, як тобі видається». – «Та я ще намагаюся стриматися! Я не хотів тобі розповідати, але ти на мене тиснеш, постійно поводишся так, щоб я почувався, так-так, останньою сволотою. Тому зараз я розповім тобі про труси, тоді побачимо, що ти співатимеш про свою любу-кохану Шушечку».

«Про труси?» Що не кажіть, а слово «труси» для кожного хлопця як казкова жива вода. Милиця мало не підстрибнув. «Ти хотів знищити не тільки її смугасті светри, а й труси? І після цього ти хочеш сказати, що вона тебе не цікавить як жінка?» – «Вона не цікавить мене ні як жінка, ні як рослинка, ні як тваринка, ні як щось іще. Узагалі не цікавить. Затям це. Але це не значить, що вона не цікавить когось іншого». – «Про що це ти?» – «А от про що. Учора ми сиділи з нею за столом. Вона допомагала мені дещо второпати у фінансовому звіті нашого лондонського офісу. Раптом їй подзвонили на мобільний». – «Бачиш, вона навіть перекладати тобі допомагає! Прагне бути корисною. Мені б так хоч раз у житті хтось допоміг!» – «Та чекай! От їй телефонують, вона слухає, слухає, потім дивиться на мене, відкочує свої джинси, зазирає туди і переказує комусь, які на ній труси!» Ага, Милиця мовчить, бо він приголомшений! «І які?» – нарешті прокльовується він. «Що?» – «Труси?» – «Ти гадаєш, я це пам’ятаю? А тебе не дивує, що жінці мого батька хтось телефонує і питається, які на ній труси, а вона дивиться (як можна не пам’ятати, що ти натягувала вранці на дупу???) та відповідає. Це тобі здається нормальним?» Милиці це не здається нормальним, бо він знову замовк. «А може, це їй телефонував твій батько? Може, вони так граються?» – «Мій батько не може так гратися», – я категоричний. «Звідки ти знаєш? Якщо він ніколи так не грався з тобою, це не значить, що він так не грався ні з ким». От що на таке відповідати?

«Милице, це ще не все», – підморгую я йому, бо в мене ще є козирі. «Не все?» – «Не все. Потім вона телефонує комусь іншому, розповідає, у яких трусах якісь Мар’яна, Бідося (присягаюся, не знаю, це ім’я чи ще щось, але точно – Бідося), Марлен та вона, і питається, а в яких трусах той, із ким вона розмовляє?» – «Слухай, то вона двічі розповіла, у яких вона трусах, а ти не запам’ятав цього? У тебе щось із пам’яттю, треба спитати в матері, якої тобі попити травички». – «Іди ти зі своїми травичками! Не хочу я запам’ятовувати, які вона носить труси. Хай Бідося запам’ятовує або якийсь іще збоченець. От скажи мені краще, ти вважаєш, що це нормальна поведінка порядної майже заміжньої жінки?» – «Не знаю. Можливо, вона – свінґер, чи як називаються люди, які трахаються гуртом? Назва схожа на якийсь британський одяг та на Стінга. Мабуть, свінґер, так. А ще воно схоже на якусь трусоманію, на щось таке… На гру. Щоб дізнатися, у кого які труси. От у тебе зараз які?»

Того дня ми з Милицею посварилися і не розмовляли цілу добу. На Клятій Шу були шовкові стринги з мереживом волошкового кольору. Надзвичайно вульгарно.

Терпець мій урвався. Я думала, що буду здатна вирішити цю проблему без залучення Євгена. З дитинства терпіти не можу звертатися до доросліших чи сильніших по допомогу. Втручання дорослих – нестерпне: скільки від них треба вислухати різних нісенітниць і як-божий-день-зрозумілих речей перед тим, як вони допоможуть! Але щось мені підказує, що марно сподіватися подолати це самотужки. Аналітик Хрінів на ім’я Макс. Це моя щоденна проблема. Треба визнати, що зі мною таке відбувалося вперше. Неймовірно. Адже у мене така вдача, що я завжди подобалася людям, які молодші за мене, і легко знаходила з ними спільну мову. Дуже подобалася. Незнайомим підліткам, студентам (я колись викладала), дітям друзів, через це в мене навіть були проблеми з моїми друзями, бо вони вважали, що я завжди невиправдано перебуваю на боці їхніх дітей, і це дратувало, я розуміла, але нічого не могла із собою вдіяти, бо я була щирою, ні з ким не кокетувала і не намагалася справити враження людини своєї в дошку. Я дійсно була переконана: цю ситуацію треба вирішувати інакше, необхідно думати про психологію підлітка, тут варто змовчати, там простягти руку допомоги, а ось тут вдати, що це тебе не обходить. Але виглядало так, що я була добра фея, а вони, батьки, – злі покидьки.

Колись моя подруга спокійно зауважила мені, що не можна так поводитися з підлітками, маючи на увазі свого сина та його друзів і те, що я дуже вільно з ними поводжуся, а вони потім калькують мою поведінку на її і не розуміють, чому вона поводиться інакше. Чому вона не сміється з їхніх жартів і не теревенить із ними? Хлопці не можуть цього збагнути, бо вчора ми реготали разом і вигадували теми для пустих балачок, і нам було неймовірно весело гуртом. «Я не можу дозволити собі поводитися з ними так, як ти. Ти сьогодні поспілкувалася з ними, вам було весело, побавилася, а завтра вже забула. А в мене це щоденна праця – намагатися виховати їх гідними людьми, намагатися щось вкласти в їхні голови, навчити поважати інших».

Мені тоді було боляче. Я спочатку взагалі не зрозуміла, що вона має на увазі. Тільки у вухах її слова: «Сьогодні ти з ними побавилася, а завтра – забула». Потім почала розмірковувати на цю тему. Важко бути батьками та друзями одночасно. Важко виховувати і водночас не викликати роздратування у власної дитини. Яка тонка межа між умінням бути зрозумілим дітям, поважати їхні побажання і потреби та потуранням їхнім забаганкам. Де грань між розбещенням і розумінням? А де кордон між дорослим егоїзмом і власним спокоєм та виправданим занепокоєнням за дитину? Як навчитися балансувати?

Якось під час нашого літнього відпочинку вона відпустила свого сина з друзями потанцювати і сказала, що вони мусять повернутися рівно опівночі і що ми будемо їх чекати під дискотекою. Я тоді запитала її, а чого вони мають так рано йти, дискотека починається о десятій, вони тільки почнуть кайфувати, а вже й додому. Такий облом. Вона сказала, що буде хвилюватися. Але ж ми можемо підійти та бути поруч. Вона сказала, що все одно буде хвилюватися. Не відомо, хто там танцює, не відомо, з ким вони будуть спілкуватися, а якщо до них приколупаються місцеві, а якщо хтось спокусить їх випити?…

Вони вийшли вчасно та попросилися залишитися ще. Хоча б на півгодинки. Не знаю, що мене вкусило, але я виперлася поперед батьків і проголосила: «Звісно, ми будемо чекати на вас у барі. Он у тому, що поруч». З нами, окрім моєї подруги, була ще одна мати, і ніхто з них не сприйняв мої слова схвально. «Ні, ми зараз усі підемо додому», – сказали вони. Я знизала плечима. Ситуація була зрозумілою, діти сприйняли її саме так: якби я була їхньою мамою, вони б танцювали досхочу. «Чого ти не моя мати?» – скільки разів я чула це… «Чому?» – цікавилася. – «Бо в тобі зовсім немає нічого мамського!»

Поверталися ми напруженими, незадоволеними одне одним. Мені було соромно перед подругою, тому що вона була зла, а я добра, але я насправді не розуміла, чого вони не можуть іще потанцювати? Що тут поганого? Узагалі-то я не втямила цього досі. «Ти не можеш мене зрозуміти. Коли ми чекали їх під дискотекою, ти була не з нами, ти не чекала, ти була з ними, ти танцювала», – казала моя подруга. Мабуть, вона мала рацію. Я з тих людей, яким більше подобається танцювати, ніж чекати та хвилюватися. Але я вміла чекати й одночасно розуміти, як це важко – йти, коли здається, що життя починається от тільки зараз, морське повітря таке неймовірне, поруч такі чудові друзі, а музика запрошує до пригод. Мої друзі переважно інтелігентні люди, і ніхто ніколи не дозволяв собі промовити: «От якби в тебе були власні діти, ти б цього не робила». Але я і без цих слів усвідомлювала, що вони так можуть думати, і я даю їм підстави думати саме так. Але я знала й інше: якщо я буду поводитися інакше, я втрачу частку себе, бо я дію так не через те, що хочу комусь щось довести, а тому, що переконана: саме так слід діяти.

Часто я думала, коли спостерігала за розмовами дорослого з дитиною: «Чого ти вимовляєш саме ті слова, які зараз дратують її? Адже те саме можна викласти інакше, і тоді ваші стосунки залишаться чудовими, розмова буде відвертішою і настане взаєморозуміння». Я думала, що говорила б по-іншому. Іншими словами, із відміною інтонацією, наводила б приклади, бо сама була підлітком і багато чого пам’ятаю з тих часів. Утім, згодом я навчилася тримати язика за зубами і не лізти до друзів-батьків зі своїми коментарями та порадами. Напевне, то був егоїзм, я так робила заради себе, а не заради них.

Але зараз я починала розуміти просту істину, яка полягала в тому, що коли ти залишаєшся осторонь, то бачиш усе набагато ясніше. Через те тобі легше моделювати власну поведінку, не кажучи вже про чиюсь. Коли ти потрапляєш до кола і є одним із тих, хто тримає за руку іншого і кого тримає за руку хтось іще, усе летить шкереберть.

З Аналітиком Хріновим у мене ніяк не складалося нічого хорошого. Які там нормальні стосунки, навіть спілкуватися нейтрально не виходило. Та навіть вітатися! Я в його вітаннях чула підтекст, його від моїх млоїло. Навіть ті позитивні риси характеру та якості, якими мене наділила природа, зокрема легкість та почуття гумору, тут не спрацьовували, а викликали роздратування та перетворювалися на моїх ворогів, бо Аналітик Хрінів не сприймав моїх жартів. Інколи я прокидалася і почувала такий відчай… Наче в тебе є зв’язка ключів, вони важкенькі, приємно дзеленькочуть, і ти задоволений: багато шансів відкрити ті чи інші дверцята… Але спливає час, ти береш один – не те, береш інший – не те, і ще, і ще, і ще, а дверцята все не прочиняються, і ніхто тобі нічого не підкаже, і немає ніяких «сезам», за допомогою яких їх можна відчинити.

У дитинстві мене часто мучило одне сновидіння. Мені снилося, ніби до моєї хати лізуть крадії, які хочуть мене пограбувати та вбити, і в них є два ключі від двох замків на моїх дверях, і в мене два ключі, і треба не помилитися, встигати провертати того ключа, якого провернули вони, поки вони прокручують іншого, і не переплутати, бо інакше кінець. І так цілу ніч. Я прокидалася такою стомленою, ледь могла підвестися. Зараз відбувалося те саме, концентрація марних зусиль… Він виснажував мене.

Але я б іще поборолася і не починала ніяких розмов із Євгеном, якби не Марлен. Учора, коли я вкотре пробувала налагодити стосунки з Максом, допомагала йому второпати деякі звороти англійського звіту, мені зателефонував Марлен з естафетою дружби. Я сама колись вигадала цю кляту естафету. Коли нас із Марленом розкидала доля по різних країнах і деяких наших приятелів так само, я вигадала штуку, яка б допомагала нам витримувати примхи долі та підтримувати стосунки за будь-яких умов. Так народилася естафета дружби. Правила її були прості. Якщо тобі телефонує хтось із нашої дружньої зграї і ставить запитання на будь-яку тему, ти мусиш йому відповісти, хай би де знаходився та хоч би що робив. Потім вислухати відповіді від інших, якщо такі вже набралися (залежить від того, який ти в телефонній черзі), зателефонувати наступному приятелеві, розповісти те, що вже почув, і поставити аналогічне запитання йому.

Ну, як я могла передбачити, коли все це вигадувала, що Марлен з ідіотичним запитанням «Які на тобі сьогодні труси?» зателефонує саме тоді, коли я буду допомагати робити переклад схибленому синові мого майбутнього чоловіка, який мене ледве терпить? Це треба бути неабияким маніяком, щоб таке передбачити. Як Аналітик Хрінів на мене вирячився! Годі сподіватися, що він вдаватиме, наче нічого не трапилося. Про це будуть знати всі, принаймні, його приятель Милиця точно, або я нічого не тямлю в підлітках.

А ще правило щодо чесності. Я дійсно забула, які труси вдягала сьогодні вранці, бо запізнювалася на роботу, схопила щось, втиснулася і гайда. Можна було щось збрехати, Марлен би не перевірив, але я так не можу. Довелося лізти та роздивлятися, у яких саме. При цьому козлові, бо він нікуди не йшов. Дорослий бугай, мав би виявити тактовність, але ні. Дивився на мене своїми шоколадними оченятами, малий покидьок. У мене джинсовий пасок намуляв червону смугу, наче трактор проповз, дуже воно мені було треба, щоб це щеня таке помітило… Потім мені ще довелося телефонувати Бубі та розповідати йому про труси Марлена, Бідосі, Мар’яни та свої власні. І своєю чергою запитувати, а які на ньому. Я розумію, що таке не щовечора чуєш, Аналітик Хрінів мав із чого дивуватися, він і дивувався, а я почувалася хвойдою та ідіоткою. Розповісти йому про естафету дружби? Не знаю, що він сприйняв би нормальніше – такі естафети чи перевірку трусів. Зовсім не знаю. Про естафету я нічого не пояснила, він, утім, не вимагав пояснень, посидів іще трохи, – я опанувала себе і щось пояснювала за текстом, – а потім подякував і пішов собі геть. Мабуть, спати.

Утім, батькові він нічого поки що не розповів. Євген був грайливий, веселий та лагідний і не запитував, кому це я розповідаю про свою білизну. Він мене попередив, що депресії в нього бувають лише наприкінці літа, бо йому важко усвідомлювати, що воно йде, а загалом він має легку вдачу, і це правда.

«Слухай, я хотіла поговорити з тобою про Макса». Він відразу посерйознішав. «Щось сталося?» – «Я б не сказала, що щось сталося. Точніше буде сказати: щось відбувається. Ти хіба нічого не помічав?» – «У принципі нічого». – «А ти не помічав, що він мене не дуже любить, не хоче налагоджувати дружні стосунки?» – «Ні, не помічав. Знаєш, він – доросла людина і сам обирає собі друзів. Чого йому тебе любити, якщо замислитися? Знаєш, це в родині прийнято, що кожен має кожного любити, хоча тут теж є про що поговорити. Утім, родина є родиною, і в головах більшості людей вкладається те, що треба любити та поважати одне одного. Бо рідні. Але свої стосунки зі сторонніми людьми ми маємо право будувати, як заманеться, чи не так?» Оп-па. Я зовсім не сподівалася таке почути. Не сказати, що я не погоджувалася з ним, я і сама так думала, але не могла помислити, що він кине мене напризволяще. «Не вмієш плавати? А доведеться», – і тільки вшпирр із човна посеред річки.

«Мовчиш? Шу, рідна, він – мій син, і не завжди наші стосунки з ним були відвертими та простими, узагалі серед чоловіків однієї родини панує конкуренція, іноді така, що заважає дихати вільно; так нас влаштовано, і з цим важко впоратися. Я не знаю, чим можу тобі допомогти, поговорити з ним? Розповісти, що ти – хороша людина, весела, легка, приязна? Що в тебе є багато позитивного? Але він і без того знає, що я кохаю тебе, мої слова підтримки будуть тільки дратувати. Спробуй побудувати з ним стосунки. Якщо не вийде, може, і не потрібно? Таке трапляється, комусь ми не подобаємося, ну то й що? Часто це не наша проблема, просто не складається».

«Спробую, – зітхнула я. – Розкажи краще про конкурентність».

Він обійняв мене і почав розповідати спочатку про діда: «Мій дід мешкав під Києвом, але дуже хотів купити в Києві хату, бо моя бабця народилася в столиці й хотіла жити тільки там. Тому дід збирав на це кошти будь-яким шляхом. Одного разу він вигодував кабанчика і поїхав до міста його продавати, а це тоді було суворо заборонено. Дід обернув кабанчикові сало та м’ясце довкруж свого тіла, наче пасок із собачої вовни від радикуліту, і вдягнув широкий плащ. У Києві дід відразу розпочав полювання на покупців. Це було важко, необхідно було поводитися обережно. Аж от до нього підійшла одна особа, доволі підозріла, яка запропонувала купити все оптом. Дід трохи повагався, а потім погодився, бо нічого кращого на обрії не з’являлося. Діда довго вели завулками та нарешті запросили до квартири, відверто злодійське кишло. Першим, що побачив дід, коли зайшов, була гола дівка, яка ні на кого не звертала увагу, господарювала на кухні. Така собі Гелла. Коли діда завели до кімнати, він відзначив, що людей там забагато як для нього одного. «Покупці» витягли дубинки і сказали, що зараз будуть сіль із сала вибивати. А тоді дід витяг із кишені важка на мотузці, розвертів як слід, попередив, що якщо зараз йому не заплатять стільки, скільки треба, повбиває всіх. Дідові повірили та заплатили. Він завжди міг відстояти своє. Цю хату нам забезпечив він, і мій батько вже народився в Києві, саме тут».

Я зауважила, що таким дідом неодмінно пишалася б. «А ним усі і пишалися, усі без винятку. І ніхто не думав, як було тяжко моєму батькові співіснувати з такою особистістю, як дід. Як йому було важко збагнути, хто і що він є і на що здатний. Нелегко усвідомити свою справжність, розумієш? Дід батька спочатку поглинав, батько не міг второпати, де він діє так, як хоче, де так, як кортить діду, а де – всупереч дідовим бажанням. Минуло казна-скільки часу, допоки дід почав рахуватися з батьковою думкою та його поважати».

«Мені з власним батьком так само було важко, – продовжував Євген. – Ти знаєш, що він був не останньою людиною в цьому місті, обіймав дуже відповідальну посаду, але ніколи не йшов усупереч власній моралі та совісті, навіть якщо це розходилося з лінією партії. Батька не можна було зігнути, і я страшенно його поважав, але як мені було нелегко, ти собі не уявляєш. Я постійно намагався щось йому довести, таке було враження, що я – цуцик, а в його руках палиця, і я пробую дострибнути та вихопити її, навіть тоді, коли палиці не було. Можливо, це виглядало доволі смішно. Я поводився незграбно, інколи зухвало, часом зневажливо, іноді як найсправжнісінький йолоп, і все задля того, щоб довести батькові виправданість моєї появи на світ». – «Так було все життя? Ти не змінився, коли в тебе з’явилася родина, а потім народився син?» – «Ні, не змінився. Моє бажання конкурувати з батьком та щось доводити йому зникло десь після тридцяти років. І переважно завдяки тому, що батько став пенсіонером, втратив владні атрибути (а це, до речі, було пов’язано: владні атрибути, які йому були даровані роботою, він безпідставно перетягував і до родини, ми з мамою, а згодом із Віолеттою та Максом мусили з цим жити), а ще батько захворів». – «Ти його не любив?» – «Не розумій мене хибно. Я його дуже любив. Дуже. Але – як тобі це пояснити? – він ніколи не спирався на мене. Сприймав мене, як того цуцика. Сам він поспішав на допомогу, щойно я пискну. А от після того, як він захворів, йому нарешті знадобилася моя допомога. Навіть не допомога, він завжди був незалежним, а моральна підтримка. Але то було для мене надзвичайно важливим. І не підтримка навіть… Мені він розповів про свою невиліковну хворобу десь за місяць до того, як помер, усім іншим узагалі не говорив, не хотів хвилювати. Він не знав, що лікарі повідомили нам, продовжував піклуватися. Тобто не допомога йому була потрібна, не підтримка, а просте розуміння його раптових слабкостей, розуміння того, що… він такий, який він є, моя увага та впевненість у тому, що в мене не бутафорське, а реальне чоловіче міцне плече».

«Ти знаєш, мені здається, що він просто дозволив собі усвідомити, що ти став дорослим. Це дуже важко – зрозуміти, що з тобою поруч не твоя дитина, а доросла людина і треба сприймати її не через те, що вона, умовно кажучи, з твого черева, не тому, що вона – твоя частинка, а як окрему особистість, у якій від тебе може бути тільки прізвище, а збіг прізвища буває не більше ніж збігом. Він відчув, що ти здатний відповідати за себе, це для нього було головним критерієм». – «Можливо, але чому він це усвідомив тільки коли згасав?» – «Не знаю, якби це знати, ніяких проблем між батьками та дітьми не було. А як поводився ти з Максом?» – «Та погано поводився. Відверто кажучи, я наслідував власного батька. Хоча в дитинстві та юності сам собі присягався, що такого не буде, але, бач, зрадив дитячу присягу». – «Ти теж гнітив його особистість?» – «Гірше. Знаєш, насправді я не гнітив нічого, бо взагалі не думав про його особистість. Живе собі така мала дитинка, Максик. То й усе. Довіри як такої поміж нами не було. Макс до певного віку ставився до мене надзвичайно підозріло, особливо, ти тільки не регочи, що стосується його дівчат». – «Поки я реготати не буду, бо не розумію, про що йдеться». – «Пояснюю. Він завжди вважав мене гарним, набагато вродливішим за себе, уже не знаю, чому саме, але факт. І тому йому здавалося, що варто познайомити зі мною дівчину, вона закохається в мене й покине його. Смішно, так, але це було. Я думав, що то були дитячі вибрики, але помилявся. Конкуренція, він завжди сприймав мене як конкурента. А я його ніяк не сприймав. Дитина – та й годі. Хоча, ти подивися, він рано отримав самостійність, порався сам, намагався облаштуватися, підтримував діда, коли я емігрував, до речі, і професію він обрав сам та довів, що це був правильний вибір. Мені було не до вподоби, що він займатиметься фінансами, Віолетті також, ми бачили його юристом.

Знаєш, проявом великої довіри до мене, його кроком назустріч і моїм кроком назустріч є те, що він хотів познайомити мене зі своєю дівчиною, для нього це було вкрай важливо. Та це прорив! Я навіть уявити собі такого не міг, щоб він мене з кимось познайомив, я ж тобі кажу, що такого ніколи не траплялося, хоча він міг розповідати про свої захоплення, але дуже стисло. Шкода, що вона десь поділася, я думаю, що він більше через це засмучений, ніж через появу твоєї світлої постаті. Я так думаю, що їй стало незручно: була тут господаркою, аж повертається батько її хлопця, вештатися тут буде постійно в трусах, втручатися в їхні стосунки та стиль життя; ще може він, себто я, – мудак? Могло б таке бути?» – «Цілком вірогідно», – відповідаю я розважливо. У нас такі серйозні пики, це дуже незвично, і ми регочемо.

«Слухай, я тебе дійсно дуже поважаю, ціную та люблю…» – «Ой-ой-ой. Не треба нас дурити! Я зараз почервонію, потім запалаю і зникну у вогнищі, як піонерський спів». – «Та чекай, Шу! Чого ти така пихата? Це я зізнаюся у дурному смакові…» – «Ах ти ж гад!» Я лупцюю його по потилиці, він ухиляється, раптом кидається на мене, я падаю, і ми вовтузимося на килимі. «Хей, ну, чекай, правда, я серйозно». Ми такі захекані та щасливі. «Добре, давай своє зізнання». – «Це, власне, прохання. Можна?» – «Можна, якщо воно не надто нахабне». – «Я б тебе просив будувати самотужки свої стосунки з Максом. Якщо це дійсно тобі потрібно. Але я ще б просив, щоб ти не крала цеглини з побудови моїх стосунків із ним, нам це важко далося, а зруйнувати завжди легко, ти сама знаєш. Тільки здається: зараз візьму одну цеглину, воно ж не розвалиться, згодом – іншу, не встигнеш побудувати своє, а інше вже зруйноване… Ти обіцяєш мені?» – «Обіцяю. Хоча мені буде важко утриматися, я з дитинства лиходію по крамницях».

Цієї ж ночі до мого сну завітав чоловік, якого я бачила тільки раз, у дитинстві. Але я впізнала його. Я впізнала б його за будь-яких умов. Він крутив у руці свою улюблену квітку – конвалію. Навіть попри страх, який панував зараз у мені, я знову подумала: який же він гарний!.. «Вітаю. А я просто не змінююся», – промовив він до мене. «Е… о…» – привіталася я. «Не треба лякатися, варто тобі розплющити очі, і мене тут не буде. Я – марево». – «Мареву простіше. Воно навряд чи колись боялося людей». Він усміхнувся. «Знаєш, чого я завітав?» Я хитнула головою. Звідки мені знати, що в марева на думці, я й у своїх мудруваннях не щоразу впевнена. «Думаю, що знаєш, просто не хочеш зізнаватися – ні мені, ні собі. А це вже гірше». – «Не знаю», – відрубала я. «Взаємини дитини та батька дуже крихкі, їх можна знищити навіть подихом. І мені не хотілося б, щоб то був твій подих. Ти – хороша дівчина, не треба. Пам’ятаєш, я тобі вже про це казав?» Я мовчала. «Ти пообіцяєш мені, що не будеш втручатися?» Я подумала, що протягом доби давати однакові обіцянки двом чоловікам – це непорядно. «А я не чоловік, я марево». Він примружив одне око. Я примружила своє. Потім заплющила очі, а коли відкрила – його не було. «Добре, Вітовський, дай мені поспати, я ж тобі вже одного разу пообіцяла, то пообіцяю вдруге. Обіцяю нічого не руйнувати, я все розумію, слухай! Відчепися, добраніч!» – уперто прошепотіла я. – «Звісно, це все він. Вітовський. От причепа! А ти все правильно говориш! Саме так все і є. Ти – молодець, крихітко». І я прокинулася.

Я прокинулася та пішла на кухню чогось випити. Терміново. Краще – віскі. І начхати на те, застукає мене хтось із Вітовських чи ні. Я проковтнула віскі, і стало трохи легше. Світло на кухні було занадто яскраве, від нього боліли очі, але я боялася їх заплющувати. Мені здавалося: якщо я їх потім розплющу, Актор з’явиться напроти. Я налила собі ще трохи, на два пальці, всілася у фотель, підтягнула під себе ноги і згадувала випадок, який стався зі мною давно, у дитинстві.

Сьогодні від самого ранку в мене страшенно боліла голова. Милиця каже, що голова болить, коли наповнена гидотними думками. Моя голова зранку думала про різні речі: про те, чи повернеться коли-небудь Аделіна, і намагалася переконати мене, свого господаря, що телефонувати Аделіні не слід; про те, що з кожним днем мені все важче сприймати батька, він мене майже так само дратує, як Клята Шу; звісно, що голова думала і про Кляту Шу, а як же без неї; а ще думала про те, що говорив Милиця з приводу гидотних думок. Тому вдень я не витримав, сказав шефині, що мені зле, і пішов додому. Людина з такою бездоганною репутацією, як у мене, завжди знаходить розуміння керівництва.

Удома я побачив Кляту Шу. Вона сиділа за столом, похмура, зіщулена, і здавалося, що вона зменшилася в розмірах. Я подумав, що вона схожа на фотокартку невідомої, яка стоїть у рамці в чужій квартирі. Наче заходиш, бачиш фотокартку і не розумієш, яке відношення зображена на ній жінка має до цього приміщення. Гість запитує: «Хто це?» А господар не розуміє, про що його питають. «Привіт, – утім, промовив до Клятої я. – Бачу, ти вдома. Погано почуваєшся?»

Ви здивовані тим, що я вітаюся? Зараз поясню. Учора Клята Шу та батько подарували мені дуже зручний комп’ютерний фотель, шкіряний, пружний. Ініціатором цього подарунку виступила Клята, про неї можна говорити будь-що, але вона спостережлива, побачила, що на старому відвалилося коліщатко. Я бачив у вікно, як вони цей фотель тягли. Удвох підтримували його за поруччя, здавалося, що вони несли не фотель, а Короля-невидимку в ньому. Було смішно і сумно водночас…

Клята Шу теж була здивована – чи то через мою несподівану появу, чи через вітальні слова. «Ну, привіт-привіт, – казала вона. – Так, щось почуваюся не дуже добре. А ось ти що тут робиш?» – «А я додому прийшов, до речі». – «Це я бачу». – «А ти що тут робиш?» – вона знову дратувала мене, і стриматися я був не здатний, буде вона мене ще запитувати, що я тут роблю, та хто вона така? «Я листи пишу». – «Які?» – «Ти знаєш, що сьогодні Міжнародний день жертв насильницьких злочинів?» Цього я не знав, тому мовчав. Вона теж мовчала, олівцем креслила щось на папірці. «То ти пишеш листи підтримки жертвам насильницьких злочинів?» – «Ну, власне, не самим жертвам. Не по цвинтарях же їх розносити. Їхнім родичам. В абетковому порядку. Зі зворотною адресою. Цією. І від твого імені. І дописую, що прагну негайної відповіді». – «У тебе зовсім дах поїхав?» – «Слухай, не займай мене, га? Людиною трохи будь, Аналітику Хрінів. Іди собі, усі інші кімнати до твоїх послуг. Мені зле».

«Може, поговоримо?» – «Про що?» – «Ха, так! Звісно, про що говорити з таким зарозумілим хлопчиськом?» – «Я ніколи не казала, що ти – хлопчисько. Тим більше – зарозумілий». – «Може, і не казала, але думала». – «Та не думала я. Будеш ти мені тут варнякати, що я думала, а що – ні. Я думала, що ти – невдячна мала потвора і що писок тобі начистити слід. Щоб подумати, що ти – хлопчисько, треба бути добрішою». Такою агресивною я Кляту ніколи не бачив. Щоб вона мені так цвікала у вічі «малими потворами»? Ніколи такого не було, її зброєю була дурнувата усмішка. «Слухай, давай не будемо зараз поводитися, як дурні підлітки…» – «Це ти мені говориш?» – Шу відкинула голову та зареготала. А потім стала плакати, так нестримно, так раптово, цього я зовсім не очікував, та я був приголомшений! «Та що, блін, трапилося?» – я не помітив, як став трусити її за плечі.

«Добре. Ти все одно не зрозумієш, та і навіщо воно тобі?» Ось у цьому вона була права, мені це було ні до чого. Але, як це я – і не зрозумію, я що, на її думку, бовдур? «А ти спробуй пояснити». – «О’кей. Мене запросили на дитячий день народження». Я загальмував. «Що?» – «Я ж казала, не зрозумієш, от чого ти щокаєш?» – «А ти б зрозуміла, якби побачила дорослу тітку, яка ридма ридає, тому що її запросили на дитячий день народження? Народи мені якесь путнє пояснення. Хоча б одне». Після цих слів вона знову почала плакати. «Тобі випити принести?» – «Давай». Вона рукою витерла собі під носом, так само робив і батько, зараз вони здалися мені такими схожими, що я подумки всміхнувся. «Для таких речей треба використовувати носовика». – «Ваша правда, пані Віолетто Вайґель-Вітовська», – відповіла Клята. І я засміявся. «Чекай. Зараз принесу якесь порядне питво». – «Та вже не втечу».

«Розповідай». – «Це порядне питво?» – «Ну, чесно кажучи, притяг те, що було. Не мав нагоди пересвідчитися в його порядності». – «А що це?» – «Ну… це коньяк, його було небагато, тому довелося розвести це віскі». – «Коньяк, розведений віскі. Дожилася». – «Якщо тебе це втішить, то я до такого дожився на дев’ять років раніше». – «Утішить, еге». – «Розповідай». Вона добряче ковтнула. Чоловічий ковток. «Та тут нема що розповідати, якщо чесно. Розумієш, у моїх друзів та знайомих, у переважної більшості, вже є діти, досить дорослі». – «Розумію, вони твої однолітки? Ну так тобі ж уже за тридцять, це нормально». – «Так, нормально. А в мене от немає, ну, так сталося. А зараз з’явився один». – «Хто? А батько про це знає?» – «Знає, звісно, полохливий ти мій захиснику батьківських інтересів. Бо я говорю про тебе. Себто це вони говорять про тебе. Тому вони мене з тобою і запросили на день народження. Дитячий. Сьогодні ввечері. Вони думали, що це смішно. Я навіть посміялася з ними разом, щоб їх не засмучувати».

«Мені здається, що це не смішно». Я присів із нею поруч. «От і мені здається, що це не смішно». – «Але я б із цього приводу не ридав, як не знаю хто». – «Напевне, це смішно виглядає, так. Я б і сама, якби в мене був інший настрій і стан, не звернула на це уваги. Відповіла б, що це невдалий жарт, та й годі. Але ти розумієш… навіть не знаю, чому я все це тобі розповідаю. Як ти думаєш, чого в мене немає дітей?» Я про це не думав. Так і сказав: «Звідки мені про це знати? Може, ти їх не хочеш, не всі люблять дітей».

«У мене було три викидні. Останній два роки тому, саме цього дня. Насправді я б не дуже переймалася, тому що мій чоловік… Він мав певні проблеми зі здоров’ям. Але він був уже третій. Це як убивство через необережність, розумієш? Я ж знала, що мені слід бути уважнішою, не ризикувати, не їхати кататися на конях». – «А ти каталася на конях?» – «А я каталася. Я ще тоді думала, а чи не умисно я таке вчинила? І не знайшла відповіді». – «А ти могла б умисно?» Вона, здавалося, мене не чула. «Коли це сталося вперше, я відчувала шалену провину, неймовірну, я не могла вислуховувати ніяких слів співчуття, тому що вважала себе винною в усьому. Зараз я тобі розповім одну… не дуже приємну дитячу історію, не можу не розповісти, душу рве, от зараз тільки ковтну ще цього пійла…»

Я піймав себе на тому, що тримав її за руку. «Ти пробачила саму себе?» Вона тихо плакала. «Милиця каже, що одне з правил бездоганної поведінки – уміти себе прощати». – «Мабуть, я не з тих, хто вміє поводитися бездоганно». – «Я теж, і Милиця. Але треба час від часу перевіряти, здатний ти поводитися бездоганно чи ні. Слухай, давай підемо і дамо їм прочуханки на цьому дитячому дні народження!» – «Ти підеш?» – «Ми підемо! От зараз ти кинеш рюмсати, а я кину пити. Вдягнемося і гайда?» – «Добре», – вона знову витерла під носом рукою. «Тільки не в смугасте», – додав я. «Що?» – «Ну, я прошу, не вдягай нічого смугастого». – «О’кей. Не буду. Я не знала, що це проблема». – «Та це не проблема. Просто в смугастому ти схожа на Буратіно. Так мають діти вдягатися, смугасте, смішне, усе таке…» – «Тобто мені це не лічить і не до віку?» – «Ну…» – «Добре, ніколи не думала про це».

Зараз ми їхали на день народження, я мовчав і думав, а навіщо я туди їду? Зі мною так завжди: спочатку щось мене настільки вражає, що я попри все, керуючись поривом, кидаюся щось робити. А потім шкодую про це. Що я за людина? Керований емоціями. Можна про мене знімати таку стрічку. «О, зупиніться, будь-ласка, здається, це тут», – сказала Шу таксистові. «Виходимо?» – «Так!»

Там, куди ми зайшли, панувала тиша. Я не частий гість на дитячих днях народження, але мені здалося, що це неприродно. Тиша і дитячий день народження – абсурдне поєднання. «Тут день народження мертвих дітей?» – запитав я Шу. «Хіба що вони встигли такими стати за останню годину». – «Тобі теж здається, що тут занадто тихо?» – «Ану, давай зайдемо в ті двері». – «Давай». І ми зайшли.

Зал був не дуже великий, дітей я там не помітив. Натомість за трьома зсунутими столами сиділи хлопці від сімнадцяти до двадцяти років. «Це – діти?» – запитав я. «Діти, – сказала Шу. – Але не наші», – додала вона, і вчасно, бо я вже мав намір вітатися. «А їх багато. Сімнадцятеро щонайменш». – «Ага, не розумію, що сталося. Наче правильна адреса. Треба запитати в бармена». Я помітив, що всі ці хлопці їдять піцу та п’ють пиво, а ще всі вони мовчки дивляться на нас. Вирячилися, як не знаю на що, а це було неприємне відчуття, я взагалі не люблю, коли на мене так витріщаються. Навіть одна людина, а тут – така купа.

Бармен відійшов від барної стійки і теж мовчки дивився на нас. Шу тільки-но відкрила рота, аж потім передумала, всміхнулася і сказала: «Я дуже перепрошую, що вас відволікаю, ми пішли, мабуть, помилилися, не звертайте на нас уваги, приємного вечора». І ми спробували піти у напрямку дверей.

Тут я відчув, що хтось поклав важку долоню на моє плече. Я розвернувся. Це був бармен – а він чоловік масивний. Біля дверей встали двійко міцних парубків. «А ви присядьте, якщо вже завітали». – «Перепрошую, ми помилилися». Я відчув, що Шу міцно тримає мене за руку. «Не треба було помилятися». Він навіть не загрозливо це сказав, просто вимовив звичайним тоном, навіть приязним. «Я бачу, що не треба було помилятися, але так уже сталося». Шу не з полохливих. «Ми перед вами вибачилися за те, що порушили вашу усамітненість, а зараз ми підемо, бо на нас чекають діти». – «Зачекають. Нічого. Треба вчитися чекати змалку. Давайте, сідайте, частуйтеся».

Шу зашепотіла, що краще сісти. Я погодився з нею, не було ніякого сенсу виявляти агресивність, вони б нас по столах розмазали, якби схотіли. Перед нами виникли тарілки зі шматками піци та келихи з пивом. «Хочеться чогось світлого», – промовив я. «Еге ж, – підтвердила Шу. – Але не пива і не Антона Городецького». – «Не пива і не Антона». Усі решта мовчали, я почувався актором, навіть не театральним, а кіношним.

«А що ви тут святкуєте?» – не витримала Шу. З нами говорив тільки один із них, я назвав його речником. Речник сказав: «У нас тут клуб». Не знаю, як Шу, а я зрадів тому, що в них клуб, звісно, це міг бути клуб маніяків, але в слові «клуб» є щось таке побутово-товариське. «А чого ви такі мовчазні?» Жінки все-таки дуже допитливі. «А в нас Клуб лицарів мовчання. Вам не здається, що наше життя занадто гомінке?» – «Здається!» – відповіли ми з Шу дуетом. «Слухайте, хлопці, бачите, ми навіть однодумці з вами, дякуємо за гостинність, але нам справді слід іти». – «Не уявляєте, яку ми отримаємо прочуханку від дітей», – додав я. «А ви більше нічого не хочете?» – «Ні, дякуємо. Скільки ми винні за піцу та пиво?» – «Облиште, ми пригощаємо. Ну тоді бувайте». І ми з Шу чкурнули. Двічі нам «бувайкати» не треба було.

«Що це було?» – запитав я на вулиці. «Не знаю. Лицарі мовчання. Це ж треба… У принципі, може, у цьому щось є, але досліджувати не хотілося. Слухай, дякую тобі». – «Та за що?» – «За розуміння. За те, що не став хизуватися та лізти в бійку. Я б тоді не знала, що його робити». – «Слухай, може, я тобі схожий на телепня, але битися з таким натовпом? Такі розваги не для мене, я занадто поміркований. Хоча батько тобі не розповідав про те, як ми подорожували Америкою, коли я ще був малим?» – «Трохи розповідав». – «Ми ж їздили та ходили всюди навмання й одного разу надибали у якомусь маленькому ковбойському містечку бар, з якого не можна було вийти, поки не поб’єшся, – такі в них були правила. То батько там їм усім показав! Ми кілька разів туди приходили, бо все це виглядало дуже смішним, я там уперше серйозно бився навкулачки! Ти собі не уявляєш, який то був екстрим!» – «Добре, що ти тут цього не демонстрував». – «Ну, не та атмосфера. Але чекай, куди ми зараз підемо?» – «Думаю, що треба було заходити в ті двері, що поруч». – «Шкода, що ти тільки зараз про це думала». – «Не скигли! Усе ж минулося».

Нас зустріли таким галасом, що мені на якусь мить закортіло втекти до мовчазних лицарів. «Ти прийшла! Це твій малий?» Моє бажання втекти посилилося: їх було багато. Я не дуже шаленію від незнайомих людей, не те, що ніяковію, це вже ні, але комфортним цей стан не назвеш. Добре вдягнені дорослі жінки та чоловіки сиділи за одним столом, а за іншим – їхні малі, зухвалі підлітки. Деякі дівчатка вже були ого-го. В однієї рудої красуні був такий бюст, що деякі мамці, включаючи й саму Шу, мали б терміново бігти до пластичного хірурга. «Мамо, а мені з ними сідати?» – запитав я голосно, і всі наче заклякли. «Синку, сідай там, де тобі буде зручно», – сказала Шу, підійшла та поправила комірець мого джемпера. Я всміхнувся. «Добре, тоді я всядуся з вами, а потім буду переміщуватися. То привіт! Будемо знайомитися. Я – Максим!» Усі вони привіталися та назвалися по черзі. Шу ховала усмішку в чарці. Виглядала вона кумедно, я підморгнув їй. Вона – теж.

Далі було весело. Усі вони були приємні люди. Ми перекидалися анекдотами, проголошували тости, постійно одне одного перебиваючи, розповідали історії. Я такого наслухався про Шу, бо ж вона потрапляла в халепи постійно. Окрім того, я зовсім не почувався малим ідіотом, який опинився в компанії досвідчених дорослих, деякі панянки кокетували зі мною, і це було славне відчуття!

Додали нам веселощів італійці, що надиралися за сусіднім столиком. Спочатку вони нас дратували, тому що були ще галасливіші за наших дітей, якщо таке можна уявити, але так воно й було. Я ніколи не замислювався над тим, чого італійці, з якими мене зводила доля, так голосно говорять, а тепер усвідомив: вони так говорять, тому що вони всі так говорять, і щоб тебе почули, треба розмовляти гучніше за інших. Ми вимушені були буквально горлати, щоб почути одне одного.

Італійці першими почали гру «Від нашого столу – вашому»: на столі з’явилися п’ять пляшок італійського вина. Цим вони не обмежилися, а заспівали нам із жахливим акцентом: «Як тебе не любити, Києве мій!» Це був виклик! Ми це так сприйняли. І поставили їм на стіл п’ять пляшок горілки. Знай наших-бо! «Треба щось заспівати», – сказав один лисуватий чувак, який збирав нецке та розумівся на європейському мистецтві. – Хто що знає?» Тут вилізла яскрава білявка, яка постійно пряла очима в мій бік. Вродлива. «Фелічіта, нананана-на, нанана-нанана, Фелічіта…» – «Ганно, ми цієї пісні не знаємо, вони ж не співали нам «нананана»?!» – «А що ми знаємо?» – «Італьяно веро!» Італійці виблискували очима, чекали, поки ми визначимося з репертуаром, та пили горілку. «“Італьяно веро”, – це кінцівка. А крім «італьяно веро», ми більше ані слова не знаємо». – «Мамама-мама-марія-ма-а?» – «Це приспів, його ми знаємо, а як заспівати початок?» – «Але ми знаємо цілий приспів! Це взагалі єдине, що ми знаємо…» – «Чі сара?» – «І що далі?» – «О! Я згадав дещо з «Італьяно веро», лашате мі кантаре, трала-ла кому к’єро, лашате мі кантаре, італьяно веро». «Твоє «тра-ла-ла» скорило моє серце». – «Дуже смішно. Пропонуй щось сама!»

І тут виступила Шу. Вона прокахикалася і завела: «Маре белля донна, еон бельканцоне, саи кентіамо, сен пріамо! Донна белля маре кредері кантаре, дами иль моменто, кени п’ячи п’ю-у!!!» А тут вже вступили всі: «Уно-уно-уно-ун моменто, уно-уно-уно сантименто, уно-уно-уно компліменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто, сакрамееееентоооо». Італійці вже не пили і нічого не говорили, вони мовчки на нас вирячувалися і були подібні на мовчазних лицарів. А ми продовжували: «Маре белля донна, еон бельканцоне, саи кентіамо, сен пріамо! Донна белля маре, кредери кантаре, дами иль моменто кени пьячи п’ю-у!» «Уно-уно-уно-ун моменто, уно-уно-уно сантименто, уно-уно-уно компліменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто сакраме-еееее-ееен-тоооо!» «Яка це мова?» – запитали італійці. «Ваша!» – нахабно відповіли ми. «Наша?» – «Ваша-ваша, – наполягала Шу. – Уно – це ж ваше слово?» – «“Уно” – наче наше». Вони не виглядали впевненими. А ми реготали, ховаючи пики під столом.

«Привіт», – ми з Шу заповзаємо до хати. Нас хитає, ми співаємо пісню про «Варяга», який не здається. «А ти цю знаєш?» – запитує в мене Шу, вона думає, що шепоче, але насправді це гучне таке шепотіння. «Тихо», – кажу я. Мені здається, що хтось має спати. Але Шу не слухається, вона співає: «Мы плечом к плечу у мачты, против тысячи – вдвоём!» – «Я цю не знаю», – ображаюся я. «Це із «Сердець чотирьох»! Добре. Давай фехтувати?» І ми чуємо, як регоче хтось, але не ми. «Де це ви були, лобуряки?» – запитує веселим голосом той, хто має спати, та вмикає світло. «О!» – каже Шу. «Привіт!» – кажу я. Бо це батько. Він кумедний у задовгій майці, яка схожа на дитячу сукню, наче він вкрав сукню в дівчинки. «Ми були на дитячому дні народження!» – «Ну що, підемо на кухню поправляти ваше здоров’я чи ви спати?» – «Поправляти здоров’я», – Шу притискається до нього. «Спати», – кажу я, бо відчуваю, що в мене псується настрій. Я йду. І чую, як вони сміються та про щось гомонять. Я вкладаюся спати з думкою, що настрій у мене зіпсований. І не можу збагнути, чого саме, бо все було дуже добре, але почуваюся я невпевнено. Я фізично відчуваю, як скуйовджено мої думки. «Сьогодні відбулося щось важливе», – думаю я. І падаю в прірву, відчуваю, як смикається моя нога, так я засинаю.

Євген перебував у Парижі. Відрядження. Мені було трохи сумно через це. І заздрісно. Бо він там був без мене. Я розуміла, що мною керувала егоїстична та незріла думка. «Як же це так, ми ж саме там познайомилися, а зараз він там, а я тут, це несправедливо. Та як узагалі можна самому бути в Парижі!.. Найромантичні… Стоп, Сашуню, стоп, що ти верзеш?» – «А аеропортами там вештаються привабливі панянки. І я це знаю краще за інших», – думалося мені.

У своїй поштовій скриньці я побачила листа від нього. Надіслав зроблену власноруч світлину. На ній була зображена запорошена снігом кав’ярня. Дивна – з білими металевими столиками, стільцями, які виглядали незручними, такі меблі часто роблять для іграшок, бо навіщо думати про комфорт іграшкових дупок? Кав’ярня була гарна та покинута. Жодної людини. Панував тільки сніг, крижинки розсілися по стільцях і дивилися на самотні червоні троянди, живі, що стояли на кожному столику, втиснуті в прозорі мензурки – такі самі, як у моїй учнівській хімічній лабораторії. Євген написав, що це «кав’ярня побачень, які не відбулися».

Я заплющила очі. Так, це була саме така кав’ярня. Туди сходилися чоловіки різного віку, які чекали на своїх коханок, дружин, пасій або навіть коханців, бо це ж Париж! Чоловіки приносили троянди, чекали, нервово курили, пили мінеральну воду або сухе вино, запитували одне в одного, котра година, пильно придивлялися та прислуховувалися до мобільних телефонів. Згодом просили офіціантів, щоб ті принесли вази-мензурки, бо троянди хотіли пити. Вони починали спілкуватися один з одним, ділилися інформацією про погоду, намагалися вбити незручність та відчай, але ніхто не сідав поруч із ними за цей металевий прямокутний столик. Деякі йшли раніше, інші сиділи до останнього, але всі вони колись ішли. Залишалися тільки троянди. Червоні, з вологими пелюстками, свідки побачень, які не відбулися. Я розплющила очі й прочитала: «Я чекав там на тебе вчора і чекатиму сьогодні». Я хотіла йому зателефонувати, сказати, що я кохаю його, адже я так його кохаю – але тільки зараз збагнула, що залишила мобільний телефон удома. «Доброго дня, скажіть, будь ласка, сьогодні можна якимось чином потрапити до Парижа? Тільки завтра? А це точно? Може, через Копенгаген, через Нью-Йорк, через що завгодно? Та ні. Я розумію, так. Дякую. Що? Ні, завтра не треба. Завтра це… Дякую за розуміння, так».

Аделіна повернулася, щоб повернути моє серце, – так вона написала, – але й щоб вкрасти мої гроші, про це, втім, вона також повідомила. Вона ніколи не приховувала своїх вчинків та намірів, правда, іноді про них не повідомляла. Три тисячі євро – не така вже велетенська сума грошей і не вирішальна для мене, основні кошти я тримав на банківському рахунку – з чогось треба було виплачувати кредит за авто. Але то були рідні гроші. Ті, які мені дарували на різні свята дід, мати, батьків брат. Ті, які я сам відкладав для чогось. Для мрії. Коли не знав, що мені потрібно зараз, але був переконаний, що настане час і мені чогось сильно кортітиме. Гроші мрійника.

А ще я думав, чи треба про це комусь говорити чи ні. Про ці гроші знали, наприклад, батько й мати. Але це не повинно їх надто хвилювати, то були мої особисті гроші. Крапка. Утім, не все так просто. По-перше, Аделіна була наркоманкою, тому кошти їй могли знадобитися знову, і то вже незабаром, а по-друге, у неї був ключ від моїх дверей. А це означає, що вона могла прийти ще, винести коштовні речі та техніку, і не тільки мої, а й батькові, і Шу. Цілком логічно буде змінити замки. Звісно, можна збрехати, начебто в мене витягли з портмоне ключ. Усе можна було зробити тихо, якби мені так сильно не хотілося, щоб мене хтось пожалів. Ніколи б не подумав, що це мені буде потрібно. Співчуття – мені? Та я ніколи не скавулю і завжди сам усіх підтримую.

Раніше прояви співчуття мене принижували. І дратували. Що зі мною? Справді, це був перший випадок, коли мене кинула жінка. З кожним трапляється, я це розумію. Чи думав я, що буду постійно з нею разом? Інколи я прагнув цього, інколи не вірив у це, часом мене це дивувало та лякало. Двічі було так, що я затамовував подих і просив у Бога, щоб ця жінка була зі мною довіку. Набагато частіше мій мозок атакували запитання: «Що я роблю з незнайомою людиною? У цьому ліжку, у своїх думках та у своєму житті?» Аделіна була специфічною жінкою, до того часу мені такі не зустрічалися. З нею можна було говорити про серйозні речі, про хлоп’ячі забавки та турботи, вона все це сприймала, розуміла та навіть давала поради. І слушні! Чого їй бракувало? Чому вона залишила мене? Вона ніколи про це не скаже. Ніколи. Годі запитувати. Або відчувай сам, або це тобі не дано. Це її життєвий принцип. Принцип стосунків. Навіщо забрала ці гроші, вона ж знала, від кого ці гроші і як я до цього ставлюся, сентиментальний телепень.

Мамі сказати? Віолетта Вайґель-Вітовська зневажає людей, які вициганюють жалість. Хіба їй у житті було солодко? Особливо в тому житті, у якому її народили. Ні. Вона нагадає мені про мету. Про мету та силу. Яка в мене мета? Повернути Аделіну? Я не переконаний, що від цього мене попустить. Маму повернення Аделіни тільки розважить. Яка це мета? Я наслідував її характерні вилиці, але не успадкував її виразного характеру. Батько? Це вже ні, ні за яких умов. Принизливо зізнаватися в цьому батькові, я навіть познайомити їх не встиг, усе хизувався своєю жінкою, своєю дорослістю, самостійністю, аж пшик? Де воно, усе це? Мої гроші вкрала дівчина, яка мене до того ж кидає, а я виглядаю, як розчавлений дощовий черв’як, який зовсім не хотів потрапляти під черевик, але його виманив перший теплий весняний дощ. Йолоп. Я – йолоп. І немає зараз ніде у світі більш жалюгідного створіння. Як мені зле. Руки холодні, такі холодні, як у Шу, можливо, анемія – це заразно? Анемія – хвороба, назва якої схожа на назву блідої бузкової квітки…

«Привіт! Справ багато?» – «Привіт, справ багато. Що в тебе з голосом. Хворієш?» – «У певному розумінні. Слухай, ти себе колись ненавиділа?» – «Ха! Неодноразово, питаєш таке… Я в цьому фахівець». – «Тобто в тебе професія не тільки переклади, а ще й самоненависть?» – «До певного часу була. Потім я почала з цим боротися. Завдяки одній своїй подрузі. Вона вказала мені на те, що це деструктивно, руйнує особистість, псує характер, і навела вагомі приклади. А потім навчила працювати з тим, щоб любити себе, пильнуватися та вміти прощати. Не завжди виходить, але я тепер знаю, що це можливо, бо зі мною відбулися маленькі, але позитивні зміни. Що в тебе?» – «А ти можеш приїхати, тільки зараз? Бо я нап’юся». – «Уже їду».

І вона справді приїхала. Поки добиралася, я двічі набирав її номер, щоб сказати, що нічого та нікого не потребую, а тим більше її уваги, але скидав дзвінок. Я нервувався та почувався лайном. Щоб позбутися цього стану, випив півпляшки джину. «Аделіна?» – запитала вона. Ось так просто. Без жодних моїх пояснень. Звідки вона могла знати?… «Новий смугастий светрик?» – запитав я. «Подарунок», – сказала вперта Шу. З певного часу я вів боротьбу з її смугастими кофтинами, і їй це було відомо. «Сказала, що ви різні люди, а відтепер і жити будете нарізно?» – «Щось таке. А ще поцупила три тисячі євро. Мої три тисячі євро, а я думав, що збираю їх на свої забаганки. Утім, де тут протиріччя? Хіба Аделіна та наші стосунки – не мої забаганки?» – «Слухай, пропоную випити, як порядні люди, тобто з келихів. І поговорити. Не край себе і не захлинайся в жалю, добре?» – «Відчепися». – «О, ну-ну, давай. Почалося». – «Відчепися, кажу. Усе одно ти нічого не розумієш, та воно тобі не треба. Повчати тут. Досить. Навчений вже. Доросла, блін». – «Шантажування віком – не найкращий спосіб порозуміння…» – «Та ви ж самі, самі перші лізете з цим віком, а що залишається нам? Відчути себе дебілкуватою біомасою, малечею, що тягне руки до чайника, що закипає? Дякую. Ти така доросла, така, така, а сама через паркани стрибаєш, та й узагалі… як мені все набридло. Я думав, що хоча б ти… Як я втомився».

«Слухай, вік – це дуже відносно, розумієш? З віком мозок може працювати краще, а може й гірше. У тридцять три роки Христос мав учнів та світлу ідею, його було вбито. У тридцять три роки богатир Ілля Муромець тільки-но піднявся з печі. Вік – це дуже відносно, розумієш?» – «Ти хочеш сказати, що немає ніякої різниці?» – Шу щось візерунила на папірці. «Не зовсім. Дивися». Я подивився. То були цифри. 24:33:42 «Це що? Новий час, коли пускатимуть «Секс і місто»?» – «Ха-ха-ха. 24 – це ти, 33 – я, 42 – Вітовський-старший. Схоже на годинник, так? Ти – години, я – хвилини, він – секунди. Так воно і є. Зараз тобі життя здається набагато довшим та повільнішим, ніж здається мені, і я вже прискорила ходу, а Вітовський-старший перейшов на біг». – «А я гуляю?» – «Гуляєш. Це природно. У тебе дійсно більше часу. Правда, ще не відомо, як ти цим скористаєшся». – «Мені зараз здається, що я погано користуюся». – «Можливо, усе не так погано… Слухай, давай наливай та розповіси мені про Аделіну, якщо буде твоя ласка». Я знизав плечима. Чому б ні?

«Вона дивна. Аделіна дуже дивна. Я не можу сказати, що вона мені сподобалася зовні. Ні, як каже Милиця, у неї руки як ноги, а ноги як туго скручений стандартний аркуш ватману. Я на таких креслив схеми… Вона худа. Непропорційно складена. У неї нервові та нерівні губи. Вона – наркоманка. Вона найкраща у світі дівчина, у якої на все є власна думка. Небагато є людей, які мають власну думку та можуть її захищати, правда?» Шу мовчки розливала спиртне. «Щось ми постійно п’ємо», – зауважив я. «Та й не кажи, куме», – відповіла Шу. «Я раніше думав, що можу кохати тільки вродливих дівчат, та ще рік тому на таку, як Аделіна, не звернув би уваги. Мені подобалися пружні сідниці, великі очі, пухкі губи, довгі ноги… Тобто і зараз все це мені подобається. Але з Аделіною я збагнув, що не все так просто, далеко не все так просто. Я маю на увазі вплив зовнішності. Що може бути інакше. Можна закохатися в щось інше. Я й сам кілька разів, коли натрапляв на дивні в моєму розумінні пари, казав: «Що він (вона) в ній (ньому) знайшли?» І не міг збагнути, що саме. Адже я і не шукав насправді, я порівнював зі своїми зовнішніми ідеальними параметрами. Хтось із пари потрапляв під них майже ідеально, а хтось – зовсім ні. Знаєш, може, це виглядає смішно, але я думав: «Якщо я покохав дівчину, яка далеко не мій ідеал, значить, це справжнє почуття, справжнє кохання», – а тепер я не знаю».

«Слухай, а чим вона займалася? Тобто коли почувалася добре, були ж такі періоди, правда?» – «Звісно, що були. Вона фотографувала, працювала для журналів, у неї був власний фотопроект. Вона знімала кохання предметів. Якщо бачила, наприклад, дві прищіпки на мотузці, які схилилися одна до іншої, – негайно клацала, це було зворушливо… А ще вона писала оповідання. Одне присвятила мені. На день народження. Мені ніколи ніхто не присвячував оповідань…» Я вийшов до своєї кімнати та приніс оповідання Аделіни. «Хочеш, я прочитаю тобі?»

Я закінчив, але в мене склалося таке враження, що Шу продовжувала слухати. А мені на мить здалося, що у вікно б’ється чорний метелик. Я здригнувся. Чомусь уявив, що він б’ється в моєму серці. Нарешті Шу протягла зі співучою інтонацією: «Французька…» Мені раптом стало смішно, метелик зник. «Насправді Аделіна не знає французької». – «Та ну. Не вигадуй, дай сюди аркуш». Я простягнув. «Тут жодної помилки». – «А й не могло тут бути ніяких помилок. У неї є звичка, їй подобається французька, навіть не вимова, а на вигляд. Усі ці «Je veux, c’est tout!», мені навіть було смішно. Якщо в книжці, яку вона читала, були французькі слова або вислови, вона переписувала їх у зошит, а потім користувалася, коли писала свої оповідання». – «А навіщо?» – «Не знаю… Хто вас, жінок, розбере? Подобалося, та й годі».

«Слухай, взагалі-то… знаєш, такий специфічний твір. Вона точно тобі його присвятила?» – «Вона так сказала. Це про дослідника, який цікавився долею одного музики. Може, Аделіна натякала на те, що я доскіпливий?» – «Можливо. Але зрозуміло, що вона змальовувала себе». – «Так, жінка-ратище – це вона». – «А чорний метелик – ваше кохання? Ця чорна вдовиця? Що це, почуття?» – «Не знаю. Аделіна не любить, коли все ясно і зрозуміло. Вона любить натяки, чорний колір, напівтони. Вона не любить визначеності. Зовсім не любить». – «Творчі люди іноді набагато простіші, ніж уміють із себе вдавати», – промовила Шу. «Не знаю. Але мені ніхто і ніколи не присвячував творів. Це було зворушливо. Знаєш, скільки разів я це перечитував?» – «Особливо, коли вона пішла і ти збагнув, що вона не просто пішла, а ПІШЛА, так?» – «Так». – «Такі речі дуже прив’язують до людини, я це чудово знаю. Але, Максе, зрозумій, ніякі присвяти – ні оповідань, ні картин, ні цілого життя – не означають, що ви будете разом, що ти – єдине, що потрібно цій людині. Бо все це може бути простим самовираженням. І все. І ти тут ні до чого, просто вдалий провідник». – «Я все це розумію, просто то було моє кохання, от і все». – «А вона казала, що кохає тебе?» – «Ні, вона не любила все це. Їй не подобалося, коли я освідчувався. А я казав, що люблю її, бо відчував це, і це почуття було таким великим, знаєш, що я просто не міг утримувати його в собі, треба було комусь розповісти… Я просто не розумію, що сталося, чому вона кинула мене? Що я робив не так?»

«Слухай, пам’ятаєш мою Наталку?» – «Шу, ну що це за панство? «Моя Наталка»… Ти ж не Папа Карло, який із дровиняки виробив Буратіно? От Буратіно був його. Чого б не спитати, чи пам’ятаю я дівчину, яка працює разом із тобою?» – «Який ти причепа. А може, я її виплела з різноманітних трав? Але я не про це. Вона довгий час зустрічалася з хлопцем, у якого були закохані майже всі її подруги. І їй він подобався, я не знаю, кохання то було чи ні, але подобався, і це – незаперечний факт! Вони прожили разом п’ять років». – «А потім він її кинув та нічого не пояснив?» – «Ні, це вона його кинула і йому нічого не пояснила, натомість дещо вона пояснила нам. Виявилося, що він запропонував їй побратися, а вона подумала, що від нього в неї народяться руді діти, а вона терпіти не може рудих людей. І цього було достатньо для того, щоб вони розійшлися». – «Ідіотизм. Вона що, расистка?» – «Певною мірою, як виявилося».

«Жити разом – це велика праця. А жити з творчими людьми – це складніше в декілька разів, і знаєш чому? Тому що вони переважно нічого не говорять. Як Аделіна, так. Ти мусиш їх відчувати, але вони не ставлять мети відчувати тебе. Якби ставили, можливо, усе було б інакше». – «А може, людину взагалі не можна зрозуміти?» – «Думаю, що людина може все, варто одній захотіти зрозуміти, а іншій захотіти допомогти. Я тобі розповідала про свого чоловіка?» – «Ти – ні. Але Марлен розповідав, як той хотів повісити його на шовковій краватці». – «Це він про першого тобі розповідав. До речі, це правда. А я маю на увазі свого другого чоловіка». – «Я нічого про нього не знаю. Та й не вистачало, щоб я ліз до тебе із запитаннями про твоїх чоловіків… А можна в тебе запитати?» – «Ну?» – «А батько…» – «Що батько?» – «Він тебе розпитує про твоїх чоловіків? Ти не подумай, що я пхаюся не у свою справу, мені практично цікаво, чи можна таке запитувати в жінок?» Шу мені підморгнула: «Ти мусиш таке відчувати». – «Хочеться тебе копнути за ці слова…» – «Ха-ха! Мені здається, жінки самі розповідають те, що вважають за потрібне. Як і чоловіки. Усе-таки минуле є в усіх, яка різниця, як воно буде інтерпретоване? Навіть безпосереднім учасником подій. Я ж не була присутня при цьому, не можу бачити все його очима, відчувати його серцем, хай би як намагалася, у мене може скластися хибна картина його попередніх стосунків. А в нього – моїх». – «Ти хотіла щось сказати про свого колишнього чоловіка», – нагадав я. Шу вагалася. «Так, хотіла. Просто побачила певні аналогії: він був творчою людиною, сценографом, та пиячив. Тобто не пиячив, він був хворий на алкоголізм, але зараз подумала, чи потрібна тобі ця історія?» – «Давай я це вирішуватиму. Починай!» – «Добре. Вона, власне, є ілюстрацією наших стосунків, і не дуже марудна…»

Протягом цієї історії я сміявся. Зараз сміялася і Шу, коли ж вона розповідала, то намагалася бути серйозною. «Такі справи», – сказала вона. «Ти його покинула, свого чоловіка?» – «Довелося. Я не така сильна, як мені здавалося на початку. Усе завершилося сумно, я просто зробила крок і залишила його на підлозі. Звісно, що ми продовжуємо спілкуватися. У нього молода дружина, і він кинув пити. Вона змогла це подолати, а я – ні». – «Ти шкодуєш, тобі соромно?» – «Було. Уже минулося. Можна нескінченно жаліти, а він би продовжував пити – я не надихала його на тверезе життя». – «Я іноді думаю, що міг би допомогти Аделіні». – «А вона хіба просила тебе про допомогу?» – «Ні. А ще я думаю, чому вона взяла ці гроші, чому? У неї заможний батько в принципі гроші ніколи не були для неї проблемою». – «Вона просто здатна це зробити. Здатна і зробила, не шукай пояснень. Це марно».

«Мені здається, що я приречений бути один». – «Це звучить так фатально… Облиш це. Знаєш, мій перший чоловік говорив, що зі мною неможливо жити, така я нестерпна. Зі мною можуть жити, на його думку, тільки кактуси, тому що їм не потрібна моя увага, та кицьки, які верещатимуть доти, доки я їх не нагодую… Але це ж неправда? Я живу з твоїм батьком, і нам добре. Просто треба знайти свою людину. Хоча це й непросто. Найскладніше в житті знайти себе, а на другому місці – свою людину… Ось так. Утім, навіть ти мене якось витримуєш…» – «Не забувай тільки, що я тебе витримую лише завдяки тому, що ти грала в карти з Генрі Кіссінджером, а він написав першу книжку, яку я прочитав англійською мовою! Але якщо тобі хтось подарує ще одного смугастого светрика, хтозна, чи витримаю я?» – «Ну звісно, як таке забути?»

«Мені це здається, чи в тебе дійсно потеплішали стосунки з Максом?» – запитав Вітовський вранці, коли Макс уже побіг на якусь презентацію, а ми ще вовтузилися на кухні. Саме запитання було простим, але інтонація… У моєї бабусі була така сама інтонація, коли вона підозрювала мене в скоєнні побутового злочину. Яскравим прикладом був той випадок, коли я вишкребла ножем на шафі знак Зорро, щоб він прибіг та врятував мене від виконання задачок із відсотками (як воно там зветься – пропорції, о!), а бабця підійшла і лагідно запитала: «Сашулю, скажи мені, дитино, ти підходила сьогодні до шафи?» У цьому запитанні було вміщено впевненість, відповідь та майбутні заходи перевиховання. Ще з дитинства я не знала, як поводитися, коли тебе викривають у чомусь поганому, а ти, коли це робила, і думати не могла, що це щось негідне. У таких випадках зазвичай я починала терти ніс, це стимулювало мій мозок.

Зараз я ледь утрималася від рятівного руху. «Так, – натомість сказала я. – Начебто ми стали трохи ближчими, принаймні, мої светри він більше не займає. Ми інколи разом п’ємо, і йому подобаються мої друзі. А ще він мені розповів про Аделіну… Слухай, але я ж тобі все це розповідала!» – «У», – сказав Вітовський. І треба було змовчати, це ж не я почала цю розмову! Але я не змовчала, тому що мені кортіло дізнатися, що міститься в цьому «у», хоча я приблизно здогадувалася.

«У?» – запитала я. Це було дивно, точніше, я щоразу дивувалася тому, наскільки ми з Вітовським відчуваємо настрій одне одного. «Мене це непокоїть. Ні, правда. Ти скажеш, що я схибнувся, що я зовсім втратив розум та совість, але замість того, щоб радіти, мене це бентежить». У голові моїй вирували думки, що Вітовський хвилюється з приводу «а раптом вони закохаються». Я знала, що він переймається саме через це, але то було таке ідіотство, що народжувати та виштовхувати щось подібне в простір не хотілося. «Хай буде мертвонародженим, не буду це проголошувати», – подумала я. «Він привабливий хлопець, так?» Ха, а що я подумала? «Так, привабливий, схожий на Віолетту більше, ніж на тебе», – це я умисно сказала. Вітовський набурмосився, от зараз ляпне: «А я не привабливий?» – «Євгене, слухай, ну що ти верзеш? Якби ти був для мене непривабливим, я б тебе не кохала. Давай не занурюватися в цю розмову, треба швидко повторювати каву та бігти на роботу».

«Я просто думаю, він привабливий, тобі такі більше подобаються, я ж бачив фотокартки твоїх чоловіків, вам весело разом, ну, це зрозуміло, ви майже однолітки». – «Тиць-дриць», – сказала я. Ось чим пояснюється те, що він уже третій день поспіль вертиться в ліжку, як муха в окропі, а коли ми кохаємося, наче намагається почути голос Божий. Я більше нічого не могла сказати: «Тиць-дриць». Повторила. «Звабницям синів своїх чоловіків наливають ще кави?» – «Наливають», – зітхнув Євген.

Раптом його голова опинилася на моїх колінах, це було так незвично, я розгубилася. «Слухай, моя вікова різниця з ним така сама, як із тобою. Ти ж краще за мене вмієш рахувати». – «Не роби такого зі мною, це буде занадто болісно, я ж тобі розповідав про всі наші чоловічі конкурентні ігри, я…» – «А що тебе більше хвилює – те, що він у цьому випадку виграє, чи те, що ти втратиш мене?» – я не знаю, коли це трапилося, але я образилася. Мені було боляче, я навіть не могла примусити себе торкатися його волосся, його голова – кумедне волохате звірятко – вовтузилося на моїх колінах, воно хотіло, щоб його пестили, а мені хотілося його скинути. Дуже. «Давай поговоримо про це ввечері?» – запропонувала я. «Щоб не збивати робочого ритму?» – запитав він. «Щось таке». – «Добре. Вибач. Я дійсно наговорив дурниць». Я нахилилася та поцілувала його у вухо. Я любила його. А потім збагнула, що мої коліна вологі, він плакав. Мені стало зле. «Я подумаю про це на роботі, я подумаю про це на роботі, я подумаю про це…» – говорила я до себе, коли вдягалася, бігла по сходах, їхала, знову бігла по сходах, тепер вгору, вмикала комп’ютер та перевіряла електронну пошту. «Я подумаю про це…»

Я давно помітила, що чоловіки Ганни – синхроністи. От і зараз у поштовому боксі майоріли листи від них трьох. «Так-так», – подумала я. «Лікарю, то кого будемо першим розтинати?» – «Подивимося. Ну-ну… Арсен, Алекс, Антон… Може, в абетковому порядку? Ха, а все одно вони всі на «А», то що з ними робити? В абетковому чи довільному, а може, у хронологічному?»

Арсен писав, що йому запропонували роль у стрічці батька його голландської дружини. Арсен завжди, виявляється, мріяв знятися в кіно, і от зараз така нагода, але він вагається та просить поради. Я знала Арсена, він був чудовим маляром, але, як на мене, не кінематографічним, однак точно про це знати я не могла. Господи, навіщо мені така відповідальність? «Ральфе, – звернулася я до правильної людини. – Сер він чи не сер?» – «Агов?» – «Слухай, як у вас кажуть людям, які просять поради щодо можливості зайнятися певною діяльністю, а ви не переконані, чи є в них належні здібності, але не хочете людину образити». – «Ми міняємо тему розмови», – сказав мені Ральф. – «І це спрацьовує?» – «Ще б пак!» – «Дивно. От спитав у мене, припустімо, приятель: чи одружуватися мені з дівчиною, яку я знаю і яка мені не подобається, але я усвідомлюю, що я тут ні до чого і це його життя. То що йому відповідати? Цього року надзвичайно люта зима, любий. Я от вагаюся, може, залишити роботу і податися до Єгипту, або зціпити зуби, вкритися хутром та працювати? Так?» – «Ні. У такі речі взагалі не можна втручатися. І це негідно з його боку – звертатися до тебе з таким запитанням. Як у вас кажуть? Валити з хворої голови на здорову?» – «Це не зовсім те…» – «Для тебе не зовсім те, а для мене очевидно, що саме те і є!»

«Таке… Подивимося, що написав Алекс». Фух, Алекс просто вітає мене з тим, що я знайшла чоловіка, якого кохаю. Звісно, що лист був довжелезний, бо Алекс напхав туди цитат (він любить цитати), своїх міркувань (він обожнює свої міркування), спогадів про Ганну (він любить спогади про Ганну), – треба тут зазначити, що його спогади про Ганну не збігаються зі спогадами самої Ганни, – а ще порад. Алекс полюбляє щось радити. Я йому написала, що в мене все добре. Без цитат, міркувань і порад. У мене розумні очі, тому підтверджувати наявність розуму різними словами мені не потрібно. Непогано я влаштувалася.

Так. А зараз Антон. З Антоном усе було складніше, вигадник Антон. Він специфічна людина. У принципі всі ми для когось є специфічними, от Антон був специфічний для мене. На перший погляд, він дуже легкий, потім починаєш розуміти, що це не тільки легкість, а й поверховість, і взагалі ти звик, що він стоїть тут, а варто на хвильку відволіктися – а він уже деінде. А ти почуваєшся при цьому пошитим у дурні. Але тобі весело. Тому що Антон за будь-яких обставин лагідний, симпатичний, відвертий, але трохи несправжній. У цій трохи-несправжності полягав його шарм.

А ще він мене змушував брехати. Він якось так вів розмову, що я зі шкіри пнулася, аби бути подібною до нього, мені хотілося цього, я говорила те, що він хотів чути. Коли ж наставав час схаменутися, я збагнути не могла, що він зі мною зробив. Як йому це вдається? Антон писав, що Ганна змінювала квартиру, у нього були власні проблеми, пов’язані з родиною, котру він покинув колись заради Ганни, тому він не допоміг їй із переїздом, але це не значить, що він збайдужів до Ганни. Та коли вчора запропонував їй відсвяткувати переїзд пристрасним коханням, вона послала його звичайним маршрутом, і це його обурює. Більше Антон нічого не писав, але я знала, що він чекає на мою підтримку. Я сама в цьому була винна, бо віднаходила йому виправдання – тьфу на мене! У правому куті комп’ютера зажовтів маленький конверт. «А це ще кого принесло?» – промайнуло в моїй голові.

Це принесло Ганну. Власною персоною. Ганна написала такого листа: «Привіт, жопусік! Учора одна наволоч на ім’я Антон, якого ти постійно захищаєш, не допомогла мені з важким переїздом. Сказав, що давно не бачив свою донечку. Цікаво, чому він схотів побачити її саме того дня, про який я попереджала його за тиждень, та ще й нагадувала по середах і п’ятницях, а він обурювався, яка я маруднюча? І що? Він пішов до доньки, а мені довелося витрачати сімсот євро за перевезення. Класно? А вчора йому закортіло потрахатися, і він подумав: «О, а в Ганни ж усе нормально владналося з помешканням, і трахається вона добре, то чого б не потрахатися і не відсвяткувати в такий спосіб вхідчини?» Але я навіть не про це. Я хотіла тебе попередити, що розраховувати треба тільки на себе. Покладатися на чоловіків – усе одно що руками спиратися на багнюку біля урвища. Цілую мого жопусіка, твій жопусік Ганна. Як ти?»

У мене почалися моральні тортури. Я не знала, що робити. Я завжди була людиною, яка розуміє всіх. Геть усіх. А де межа між розумінням усіх та дворушництвом? Вітовський вважав, що ця моя риса характеру – типове дворушництво. «Шу, але не можна бути хорошою для всіх», – казав він. І я погоджувалася, але мені хотілося бути хорошою. Я не могла ображати своїх друзів. Голова вже паморочиться від усіх цих роздумів, зранку голова-звірятко Вітовського на моїх колінах із нісенітницею щодо Макса, тепер ці. «Чого ви всі від мене хочете? Американські психоаналітики, наволочі, за таке гребуть величезну грошву», – подумала я.

Але біда не буває одна, тому саме зараз я почула голос Сашка: «Шу, нам телефонує секретарка професора Б. Ж.-П. Він хоче, щоб ним зайнялися саме ми». – «Сашку, я не хочу займатися професором, і тобі це відомо. Думаю, що і ти, і Наталка, і навіть Ральф, а може, Ральф насамперед, не хочуть ним займатися. Скажи, що в нас немає часу і ввічливо попрощайся. Якщо в нас є вороги, терміново порадь їх професору». Ні, тільки не професор Б. Ж.-П. Бо я чудово пам’ятаю, що було, коли він упав нам усім на голову.

«Сашку, ніяких професорів, я молода дружина й хочу жити та квітнути. Як ти розумієш, професор – погане добриво для молодих дружин». – «А давай його скинемо на ту контору, де працює Вахтанг?» – «Сашку, він же наче нам не гидив?» – «Добре, тоді не будемо». Так легко й елегантно я впоралася з професором!

Тепер Ганна та її третій чоловік. Отже. «Ганно, я тебе розумію, так йому і треба, нечуйна скотиняка. Трахатися йому у твоїй квартирі закортіло, а він туди хоча б ліжко заніс? Падлюка! У мене все добре, цілую, тримайся». «Якийсь недолугий лист», – подумала я, коли відправила. Але що писати Антону? Я не знала. Вагалася. Тому спочатку написала Максові: «Привіт, мені потрібна твоя порада, і цього разу не із серії «Як заповнювати податкову декларацію». Слухай, от скажи мені, якщо один чоловік відмовився допомогти своїй колишній дружині з переїздом, а потім захотів трахнути її в тій квартирі, куди вона самотужки все перетягла, це нормальна ситуація чи ні?» Макс написав: «А що, пані Віолетта Вайґель-Вітовська кудись переїжджає? Чи це ти про себе? Ха-ха. Не відволікай мене, у мене звітування. А взагалі в мене тут таке… Удома розповім». – «У тебе звітування, але на цю дурню ти час знайшов, так?» – «То ти серйозно? О’кей! Я вважаю, що тут нічого такого немає. Бо він керується власними бажаннями, і це чесно. От якби вона йому не допомогла з переїздом, бо не любить допомагати з переїздами, а потім його щиро захотіла, бо вона його хоче та й годі, то що в тому поганого? Приїхала б, випили б вина, кохали б одне одного, потім іще щось. Одне вона щиро не хотіла, а інше захотіла, все, ніякої запарки. Чим ти взагалі паришся? У тебе роботи немає?» Це був день чужих порад. Отже, Антонові я написала, що розумію, що він був щирий у своїх бажаннях. Антон мені написав: «Шкода, що ти не мешкаєш у сусідньому дворі. Ми б зустрілися сьогодні ввечері на лавці, пили б аргентинське вино й розуміли б одне одного з півслова». Думаю, що Ганні цього не варто надсилати.

Залишилося найскладніше. Арсен. Ох. «Привіт, добре, що ти написав, я якраз хотіла з тобою порадитися. Я ж не святкувала своє весілля. А зараз збираюся святкувати. І думаю, як це влаштувати: велику вечірку чи щось камерне? У принципі ні я, ні Вітовський не любимо галасливих вечірок, але це ж весілля». Дякую тобі, о наймудріший із Ральфів! Ральф, якому я скинула цього листа як приклад моєї відповіді, написав: «Я вас, пострадянікус, ніколи в житті не збагну. Невже ці комунальні квартири та колгоспи, у яких ти принаймні не жила й не працювала, привчили вас просити поради з питань, що належать до сфери вашого приватного життя? У світі існує стільки відсторонених тем, а вас постійно тягне на щось інтимне. Але загалом мою думку ти зрозуміла правильно. З найкращими побажаннями, твій Ральф».

Увечері в супермаркеті до мене причепився іноземець. «Це вітання від професора Б. Ж.-П.», – подумала я. Професор видався здатним підпадлити мені іноземця. Наврочив, швейцарське снобисько. Іноземець наблизився до мене з кількома йогуртами в руках та запитав: «Який би ви мені порадили?» Ну, звісно. Сьогодні ж був день порад. Я запитала: «Кому порадити?» – «Мені, а кому ще? Чи тут до вас іще хтось дойнявся, га, леді?» Я сказала, що зовсім його не знаю, тому порадити йому щось важко: «Вибачте, але я можу радити тільки тому, про кого хоча б трохи обізнана». – «Тобто ви думаєте, що якби ви знали щось про когось, для кого я міг би вибирати йогурт, ви змогли б дати мені йогуртову пораду?» – «Це простіше. Наприклад, якщо цей хтось – дитина, кицька, людина, якій кортить схуднути або щось таке подібне». Він сказав, що я дуже оригінальна особа і що ми з ним говоримо в дусі кінострічок Вуді Аллена. Це мене потішило. Напевне, я всміхнулася, тому що він запросив мене випити кави. До мене давно ніхто не чіплявся в супермаркетах, якщо взагалі чіплявся, ну, окрім продавців, які зваблюють безкоштовними акціями чи купівлею двох пляшок горілки за ціною однієї.

Це було настільки раптово, що я згодилася. Він запитав: «У мене чи в тебе?» Я запитала: «А в тебе що, є своя кав’ярня?» – «Ні, – реготнув він. – А навіщо? У мене є кавоварка». – «От і в мене немає кав’ярні, – посерйознішала я. – Тому пропоную завітати в який-небудь кавовий заклад». – «Зрозуміло, – сказав він та зробив губами рух-клямку. Поправив окуляри. – О’кей. Я знаю одне приємне місце». Те місце, куди він мене запросив, кав’ярнею могла назвати тільки не балувана нічим людина.

«Знаєш, я тут нічого пити не буду. І їсти також не буду. Навіть стояти я тут не буду. І сидіти я тут не буду. Тим більше, сидіти тут можна хіба що на підлозі». Він сказав, що не бачить нічого поганого в цьому місці: «Тут вельми демократично», – сказав він. А я йому тоді висловила все, що думаю про американську демократію. «Узагалі-то міг би запросити мене в більш пристойне місце», – сказала я. Він знизав плечима та спитав, чи є в мене постійний бойфренд. «Ні, – сказала я. – Бойфренда в мене немає, є чоловік». «Ти жартуєш?» – запитав він. «Ні», – відповіла я. «У тебе є чоловік?» – «А чого ти такий здивований? Що дивного в тому, що в жінки може бути чоловік?» – «А чого ти мені раніше не сказала? Цікаві справи. Сидіти вона тут не хоче, пити вона тут не хоче, хоче в дороге місце, а в самої є чоловік!» – «А ти що, ощасливлюєш кавою у своєму товаристві тільки незаміжніх дівчат?» – «Я тяжію до справедливості», – відповів він. «Жадаю подробиць», – сказала я. «Ну це як при вашому комунізмі, о’кей? – він реготнув. – Якщо в тебе є чоловік, то він може пригостити тебе кавою, а в дівчат, у яких немає чоловіків та постійних бойфрендів, такої приємної можливості немає. І я таку можливість можу їм подарувати».

«А міг би і не подарувати», – подумала я. Ми стояли вже на вулиці. «Але взагалі-то в мене проблеми з вашими дівчатами». «Моїми?» – здивувалася я. «Тобто українками. Я вже тут живу більше двох років, але з вашими жінками в мене не складається ніяк», – жалівся він. «Це в тебе з головою власною не складається, а не з нашими дівчатами», – промовила я. «Ти точно до мене не поїдеш? Можемо просто побалакати». Я ввічливо відмовилася. «Слухай, а в тебе точно є чоловік? Ти не подумай, я не такий вже й жадібний, може, кави?» – «Май мармєладні, гів мі е ченс», – співала в продуктовому наметику Катя Лель. На місці мармеладного я б ніяких шансів їй не давала, бо собі дорожче обійдеться. «Чекай, я зараз, я швидко!» Він побіг до супермаркету. «Зараз принесе мені йогурти», – подумала я. Але він приніс шаплик із юкою. «Це – тобі. Як знак. Побачиш юку, скажи: «Привіт, Бірде!» Я побачу і скажу: «Вітання…» Як тебе звати?» – «Шу», – відповіла я, схопила юку та спіймала таксі. У мене не залишилося ніяких сил пояснювати йому, чого мене так дивно звати. «Шу?» – з таксі я бачила, як шукають його губи. «А він гарненький», – здивовано подумала я.

Вітовський виглядав спокійним. Усміхався до мене своїми ямками. «Вибач-вибач-вибач», – сказав він і поцілував мене в ніс. Мене рідко хто цілував у ніс. «А це що в тебе таке?» – «Юка. Хлопчик. Звати Бірд. Буде стояти в тому кутку». – «Ти його покарала?» – «Ні, я його врятувала. А стояти йому там буде зручніше, юки люблять кутки». – «Будемо пити каву?» Від цієї пропозиції я засміялася. «А ти знаєш, що в мене є чоловік?» – «І хто він?» – «Дуже підозріла особа».

Макс припхався вночі. Ми вже спали. Він так грюкав кухонними дверима, що я прокинулася, не витримала та пішла з’ясовувати, п’яний він чи ні. Він був тверезий та запарював дві кави. «Я знав, що ти прокинешся», – така задоволена мала пика. «Слушно. Ти б ще гучніше грюкав, то не тільки я завітала б на нічний вогник, а ще й сусіди припхалися б. Влаштували б великий хорал». – «Батько спить?» – «Наче. А що?» – «У мене до тебе таємна розмова». – «Цілком таємно», – хитнула головою я та влізла з ногами на кутовий диванчик. «Що ти робиш? Це моє місце!» – «Не треба було ґав хапати».

«Я закохався», – він так це сказав, що з моїх рук вислизнула філіжанка з кавою. «Що?» – здалося, наче я запитала. («Не може такого бути. Такого бути не може. Бути не може такого».) Адже він щось говорить. «Що?» – вже голосніше запитала я. – «Шу, мені так важко говорити, а ти не слухаєш», – у мене почалися фантомні болі. Так було завжди. Виразку було виліковано давно, але коли відбувалося щось неприємне, вона давала про себе знати. «Я слухаю, але я трохи приголомшена. Хіба ти не розумієш?» – «Ні», – сказав Макс.

Він дивився на мене чесними очима Вітовського. Мені забракло слів. От сучасна молодь! Як із такими спілкуватися? Щоб оце я на тверезу голову зізнавалася в коханні мамчиному чоловіку? Ну, це в тому випадку, якби мати розлучилася з батьком та одружилася з кимось іншим. «Ти бач, який спокійний. Хотіла я б побачити, як би ти поводився, якби тобі зізнавалися в коханні», – почала розтварючуватися я. «А що таке? Коли мій батько сказав, що кохає тебе, мені це не сподобалося, але я був здатний слухати». Я просто не знала, що йому сказати. «Я тебе слухаю», – писнуло щось, мабуть, то була я. «Шу, не засинай ти! Тут таке робиться, я тобі таке, а ти натомість що? О, а звідки тут юка?» – «Мені подарував один схибнутий іноземець». – «Правда? Це ж треба, такий збіг!» Макс посміхався. «Ти теж хочеш подарувати мені юку? Як її звати? Цю – Бірд». – «Та ні. Я не про юку. А про іноземців. Я ж закохався в Гаель Рейчел Бінвель». – «Що?»

«Слухай, ти нормально почуваєшся? Я тому, власне, питаю, що ти сьорбаєш кавову гущу, це смачно чи корисно?» – «Профілактика цинги», – сказала я. Усе думала, куди подіти обличчя, воно палало – я знаю, що не червонію, але відчуття було таке, ніби я червона, наче безсоромна та рухлива голівка клюйдерева. «Де ти її взяв?» – «На роботі, де ж іще? Я що, багато де буваю? Вона приїхала, щоб очолити відділ страхування. З лондонського офісу, я ж тобі розповідав, що керівні кадри в нас циркулюють світом». «Ого!» – сказала я. «Ага. Вона британка. Власне, не зовсім британка, вона – валлійка». «З Уельсу?» – запитала я. «Я ж кажу тобі, валлійка! У неї чорне блискуче волосся та сірі казкові очі». – «Ого!» – «Я відчуваю, що їй подобаюся. Але всі говорять, що її нещодавно кинув бойфренд». – «Постійний?» – «Наче так. А що?» – «Та нічого. Це я для себе. Не зважай». – «Я ж і кажу. Її кинув постійний бойфренд, і вона ненавидить чоловіків, це зрозуміло, так? У тебе таке було?» – «Було, чи я не жінка?» – «Мені потрібні твоя жіноча інтуїція та порада! Шу, допоможи, я закоханий до нестями, що мені робити?» Який він класний – мій малий Макс! Він урятував мій мозок та серце від потрясінь. «Сьогодні день порад та іноземців, – сказала я. – Повернемося до всього цього завтра. Мені треба подумати», – і я пішла досипати.

Гаель Рейчел Бінвель. Вимова її була м’якою, а долоня – твердою. Вона навіть моє тверде ім’я Макс (Віолетта Вайґель-Вітовська ніколи б не назвала мене м’яким ім’ям, воно-бо так, на її погляд, маргінально: Ілля, Льоня, Анатоль – усе це було не для мене, співуче, але м’яке, а мати ні в чому не любила в’язнути, у Гаель вона неодмінно зав’язла б; валлійка Гаель Бінвель з Уельсу, якби не її друге ім’я Рейчел, уся від голови до п’ят здалася б матері багнистою) примудрялася вимовляти м’яко, або мені здавалося чи хотілося в це вірити. Я дивився на неї і думав, що вона іспанка. Так, я знав, що вона приїхала з Лондона, але в Лондоні може жити й працювати хто завгодно. Але вона була валлійкою. Гаель Рейчел Бінвель була брюнеткою із сірими очима, навіть не сірими, а світло-чорними чи темно-синіми – незрозумілі були очі в Гаель Рейчел Бінвель. Вона була високою та міцною. Широкі плечі, широкі стегна, широка усмішка. Зуби – й ті були широкі. Персикова шкіра. І маленький прямий носик, який мені відразу закортіло поцілувати. Вона зовсім не фарбувалася, тільки ледь помітний блиск на тонких губах. Як вона примудряється ними так широко всміхатися, як вони не рвуться в кутиках?

Мої думки були розкуйовджені. Наче хтось спробував розворушити сіно, зібране в скирту, посовав трійчаками та залишив там стирчати. Трійчаки – Гаель Рейчел Бінвель. Замість того, щоб займатися звітами, я сидів із незбагненним виразом обличчя – про це мені повідомила моя керівниця. «Ти добре почуваєшся?» – запитала вона, і я зрозумів, що маю дивний вигляд, бо здоров’ям співробітників вона ніколи не цікавилася настільки, щоб про це питати. А що вона сказала б, якби я вчепився в рукав її елегантного піджака та почав скиглити: «Я не знаю, що робити зі звітами, плювати я на них хотів, я закохався, розумієте, я закохався!» Напевне, вона б порадила мені вимкнутися на пару хвилин, а потім увімкнутися: «Порахуй до ста двадцяти, а потім вмикайся!» Я таке вже чув.

Я не вірив, що подібне буває. Зі мною такого не траплялося, це було так по-ідіотському. Якби хтось розповів мені про таке, я б покрутив пальцем біля скроні: мовляв, ку-ку. Побачив та поплив. А що в ній такого? Висока, може, кремезна навіть, дівчина, не яскрава, не карколомна. Шикарна? Ні… Але було щось таке… Може, у цій м’якій вимові, податливій хвилі волосся, твердому потисканні рук, у цих вузьких губах та широкій усмішці – те, що змушувало мене зараз сидіти та гратися спогадами про її зовнішність. А ще мені хотілося підхопитися, купити темно-червоні квіти та подарувати їй. Який я бовдур. Бовдур!

Я хотів написати про це Милиці, але знав, що він із цього приводу думає. Милиця ніколи не закохувався, він у принципі не розумів, як це трапляється. Перший раз, коли я думав, що закохався, та розповів про це йому, він мене ґвалтував близько години, щоб я пояснив, чого я вирішив, що закохався, звідки мені це відомо, звідки йде цей імпульс: від члена, від голови, від шлунка, від серця? У мене все це йшло від хребта, про що я йому і сповідався. Тоді Милиця замислився, а ввечері кинув Дарину, з якою зустрічався близько року. Розповів таке: «Я постійно дослуховувався до свого хребта. Коли поцілував її, коли ми переглядали «Труднощі перекладу», коли потім пішли кохатися в її гуртожиток, але нічого, розумієш – нічого! Хребет мовчить, як зачарований. І я подумав: «Якщо це не кохання, то навіщо мені витрачати на це час?» Сказав їй про це і пішов». «А що вона?» – запитав приголомшений я. «Вона? Не знаю. Наче нічого такого не чув. Та й як я міг почути, я ж дослуховувався до хребта, не можу я чути все навколо». Таким був Милиця. Він завжди й усе перевіряв на собі. Аделіна його лякала, він про це відразу мені сказав: «Слухай, а ти не боїшся з нею засинати? Мені здається, що вона може тебе зжерти». Я тоді з ним посварився, а коли він визнав, що погарячкував та вліз не у свої справи, а я заспокоївся, він запитав: «А ти не боїшся з нею прокидатися?»

Узагалі зараз у мені оселилися протилежні думки. З одного боку, я жадав, щоб увесь Усесвіт знав, із якою чудовою дівчиною звела мене доля, а з другого боку, хотів, щоб знав про неї тільки я, хоч і розумів, що таке неможливо. Бо вже стільки людей обізнані про неї: від акушера, який приймав пологи в її матері, до нашої секретарки-референта Алі, яку влаштували до контори «по блату», яка не знала і не хотіла вчити англійську і всіх іноземців (а таких на день нам телефонує приблизно 80 % від загальної кількості телефонуючих) перекидала на будь-кого іншого. «Ой, Віко-Максику-Олюсіку-Сергійку, він щось верзе тут незрозуміле, то скажіть йому!» Навіть пришелепкувата Аля знала про Гаель Рейчел Бінвель і вже склала про неї свою недолугу думку. Алі ніхто не подобався з жінок, і це мене дратувало.

На третій день знайомства з Гаель Рейчел Бінвель я зрозумів, що мені необхідно з кимось про неї поговорити, бо вона не те що не помічала мене (звісно, що помічала, бо була вихованою – ба навіть вимуштруваною – роботою в міжнародних компаніях, де необхідно привітно ставитися до колег, усміхатися їм та запитувати: «Як справи?»), але не дивилася на мене очима зацікавленої жінки. Я не претендував на те, щоб вона закохалася з першого погляду, не міг збагнути, як зі мною це сталося, чого ж мені вимагати від інших? Але я хотів, щоб вона дивилася на мене зацікавлено, а цього не відбувалося. І я не знав, що робити. Здебільшого так складалося, що я подобався дівчині відразу. Звісно, що то було не кохання, а симпатія, бо я доволі привабливий. Так каже мати, а Віолетта Вайґель-Вітовська абищо не патякає.

Окрім того, чого б мені їй не подобатися? У мене не тільки хороша фігура, вища освіта та нормальна робота, а навіть і машина є. А ще я Скорпіон, а це деяким дівчатам багато про що говорить… У тих випадках, коли я подобався, усе було просто: я всміхався, дівчина всміхалася, ми про щось починали мимрити – не важливо, про що саме. Потім домовлялися побачитися – і все заворушилося-замоторилося. В інших випадках дівчата не демонстрували свою симпатію до мене відкрито, але я відчував, що з цього може щось вийти, тому не соромився, а діяв. Жарти, квіти, астрологія, дотепні електронні листи, хороші парфуми, випрасувані сорочки та яскраві джемпери. Дівчата, яким подобався я і які приваблювали мене, полюбляли яскраві джемпери. Що робити зараз, я не знав. Як до неї підійти? З чим? Із робочим питанням? Та я, коли бачив її, відчував, що мені хтось склеїв губи. Я тільки й міг, що розтягнути їх в усмішці. Коротше кажучи, я був у відчаї. Тому написав листа Милиці: «Привіт! Не повіриш, але я знову закохався. Відчуваю це всім нутром, хребтом теж. Не знаю, що робити, бо вона мене не помічає як чоловіка, який може сподобатися. Вона валлійка. Уявляєш собі? Висока, вродлива та тверда, наче скеля, у неї впевнені рухи та м’який голос. Не можу надіслати тобі її фотокартку, у мене немає, а клацати її своїм мобільним мені незручно, не вона помітить – так хтось. Не знаю, що зробити, щоб привернути її увагу. А, ще я не сказав тобі, яке в неї ім’я. Це просто морські хвилі, а не ім’я. Гаель Рейчел Бінвель». Милиця написав: «Вау. Вона іспанка?» Я злився секунд двадцять, треба було себе вимикати та знову вмикати, у дечому моя керівниця мала рацію. А потім написав: «Милице, вона – валлійка! Я ж тобі писав. І навіщо мені твоє «вау»?! Я сам чудово розумію, що вона «вау». Може, вийдемо на ланч, ти мені щось порадиш? Хай не «вау», на «вау» я навіть не розраховую, але щось путнє?» – «Супер. Але було б класно, якби ти її все-таки клацнув! Мені дуже цікаво. Спробуй. Зустрічаємося там, де завжди».

І ми зустрілися там, де завжди. Милиця вже сидів за столиком і так тягнув шию, наче я пообіцяв йому привести Гаель Рейчел Бінвель власною персоною на оглядини. «Не клацнув!» – сказав він мені голосом, яким спілкуються зі зрадниками. «Не міг». – «Я думав над твоєю проблемою, Маленький Братику». Теж мені Золота Антилопа Милиця або Чорна Красуня Багіра! «Тобі треба чимось її здивувати. Хоча я не розумію, чого ти не можеш підійти до неї з усіма своїми звітами та завантажити по повній програмі, на всю дупу!» – «Я не хочу виглядати в її очах телепнем, який не петрає в роботі, яку йому довірили. Це по-перше. По-друге, я не хочу, щоб вона подумала, що я її використовую». – «Ого, брате. А в тебе це серйозно». – «Атож». – «А ви не могли б мені зробити бізнес-ланч № 3, але щоб салат до нього був із бізнес-ланчу № 1?» Це пролунало настільки раптово, що я сказав: «Ні». – «Чого ж ні? Цілком можливо», – почув я чужий, не Милицин, голос. То був офіціант. «Ось!» – сказав мені Милиця, коли в нас узяли замовлення. «Що «ось»?» – «Це був знак Божий. Якби ти дослухався до знаків Божих, у тебе ніколи б не було проблем». – «Милиця!» – «Що Милиця? Ти сидів і думав про неї. І подумав собі: «Ні, нічого не вийде», аж раптом почув Боже “Чого ж ні? Цілком можливо!”» «Це сказав офіціант», – наполягав я. «А, в тебе все так. Ти ніколи не дивишся далі, за обрій. Я не хочу так». Я знав, якщо Милиця впаде в стан «заточки», – це такий стан, коли він робить переоцінку власних цінностей, нікого та нічого не чує і не бачить, може навіть заплакати, – тривати це може довгенько, якщо його швидко не перемкнути на щось цікавеньке.

«Так. Це був знак. Божий», – сказав я. Якщо і можна кривити душею, то тільки заради щастя друга. «Безсумнівно. Слухай, треба її чимось вразити. Чимось нестандартним, не знаю, чимось таким, що вона у своєму Уельсі ніколи не бачила». – «Національним?» – «Це чим? Салом? Щедрівками? «Червоною рутою»? Бойовим гопаком? «Океаном Ельзи»? Не думаю. Ні, можна спробувати, але згодом. Треба щось таке, що би підкреслювало її жіночу привабливість для тебе. Щоб це було як освідчення… Чекай!» Я чекав. «Чекай-чекай!» Я чекав-чекав. «Ось воно. Треба подарувати їй білизну». – «Милице, ти сказився? Вона ще подасть на мене до суду чи взагалі винесе питання моєї поведінки на загальні збори». – «І правильно. Тоді ти зрозумієш, що вона підірвана коза й тобі нема чого з нею робити. Ми так вбиваємо двох зайців. Якщо вона дійсно оригінальна особа, а не марудне доробло жіночої статі, то замислиться, а чого їй подарували білизну, а хто, а навіщо, а може, він славний хлопець?»

«Навіть не беручи до уваги те, що це ненормальна ідея, я не можу це здійснити суто з технічних причин. Я не вмію вибирати білизну. І я помиляюся в розмірах. Пам’ятаєш, як я подарував Аделіні комплект? Гарний, бордовий, переконаний був, що їй пасуватиме. Яскравій брюнетці – яскраву білизну. Вона тоді сказала, що здивована тим, який я неуважний. Бо вона носить завжди тільки труси – вони чорні із загостреним мереживом…» – «А це як? Воно дряпається?» – «Ні, це такий візерунок. Милице, не збивай мене!» – «Мені просто було цікаво, а потім я б забувся запитати. Загострене мереживо… Добре-добре. Мовчу-мовчу». – «Ліфчиків вона не носить. А коли я вблагав, щоб вона хоч приміряла, бо дуже хотів на неї подивитися, уся ця бордова пишнота виявилася завеликою. А я з нею жив і спав, і мав би вцілити, але не вцілив. Хробак. Ось що вона про мене подумає. Гаель Рейчел Бінвель».

Милиця не любив, коли не схвалювали його ідеї. Він був інкубатором для ідей. Своїх та чужих. «У мене ще є одна ідея. Але вона така ееее… з посиланням». – «Що?» – «Ну, вона не несе пряму відповідь, але містить посилання». – «Давай своє посилання». – «О’кей. Треба звернутися до Шу». Отож і звернувся до Шу. А вона перенесла роботу свого бюро добрих послуг на наступний день. І настала субота. День шостий.

Я не знаю, як мені вдалося відкритися. Наче хтось, про існування кого я не знав, довго упрівав та сопів, підбирав цифрові комбінації, а я тим часом жив, зачинений на всі замки, ходив по крамницях, листувався, навідувався в гості, кохався, реготав над старими анекдотами, намагався зберегти репутацію на роботі, двічі на рік відпочивав і навіть опановував нові рецепти італійської кухні, аж раптом «клац!» – і я відкрився та вивалив усе, що містилося в мені, на жінку, яка випадково опинилася поруч зі мною в паризькому аеропорту…

Уперше мене зачинив батько. Але він інколи мене відчиняв – або своїм ключем, або добирав чарівне слово, і я відчинявся сам. Потім мене зачинила Віолетта. Дуже дивно, але зараз я усвідомлюю, що це сталося майже відразу, раніше, ніж відбулося наше весілля. Згодом зрозумів, що це вона мене зачинила, а спочатку думав, що то зачинився я сам. Я ніколи не був мовчазним, не мовчав і з Віолеттою, але старанно виговорював те, що вона хотіла та очікувала від мене почути. А ще всміхався, бо знав, що мої ямки впливають на людей певним чином: люди не думають, що я можу бути небезпечним. Власне, якби мені цікаво було побути наволоччю, я б цим скористався. Але я використовував цю природну особливість своєї зовнішності тільки як самозахист.

Я закрив очі на справжнє походження Віолетти, до якого докопався батько (він любив дізнаватися про людей усе, але ніколи не нав’язував свою думку, коли це мало відношення до стосунків інших людей), бо мене, власне, це просто насмішило. «Бідна Галя, – подумав я тоді. – Бідна Галочка». Якби Віолетта дізналася про те, що я навіть подумки назвав її бідною, та ще й Галочкою, вона б розлучилася зі мною раніше, ніж зустріла не такого вже й блискучого, але справжнього німця, якими вона марила. Я загравав до її подруг, яким завжди подобався, тільки тому, що її це розважало. Я навіть писав твори на теми, які її хвилювали, бо її, бач, цікавила моя справжня думка, а людина краще розкривається на письмі. Смішно. Як усе це було смішно. Шкода, що всі ці витвори не збереглися, я б зараз читав їх, коли в мене псувався б настрій. Одне я зрозумів: я ніколи не віддам їй Макса, тому що не хочу, щоб його життя вона перетворила на свою докторську дисертацію.

У такій відкритій до людей Америці я теж був зачинений. Ким був для них Ежен Вітовські? «Смарт юкраініен», «гоноровий полячек», «підійди до того факінг словака, він у цьому петрає». Усіх решту більше цікавило, який номер мого страхового полісу, ніж те, які музика та книжки мені подобаються. Утім, у мене були коханки, були друзі, деяких людей у своєму офісі я поважав, спілкування з деякими уникав, тобто я наче жив нормальним життям. Я згадував, як починалася моя американська самостійна кар’єра, коли ми з навіженим Сашком втекли на старій машині (жоден із нас не мав водійських прав) та винайняли хату, по якій я не пересувався без ножа, бо Сашко був величезний, як скеля, а глузд він втратив давно, тобто я дбав про себе та своє життя. Але якимось чином я зрозумів, що все це не те, коли зустрів її.

Спочатку я зрозумів, що вона належить до того типу жінок, які мені завжди смакували. Гарні стегна, виразні сідниці, точена талія, може, трохи видовжена, довгі кінцівки, темне волосся, у яке кортить зануритися, ну і перш за все – вилиці… Майже ті самі вилиці Віолетти Вайґель, які підкорили мене відразу. З нею легко було спілкуватися, та я навіть не помітив, як ми слідом за помаранчевими шаликами румунів приєдналися не до тієї черги на виліт. Я надзвичайно зрадів, що є нагода залишитися в Парижі, натомість вона поводилася, як скажена ідіотка: гасала, ридала, забивалася в кут. Вона так істерила, що мені конче захотілося віддалитися, але натомість я почав бігати з нашими паспортами та вирішувати проблему, яка проблемою зовсім не була. Звісно, що потім вона розповіла про свою матір – жінку з нервами, подібними на гнилі нитки… Я таке теж зустрічав. Були моменти, коли вона дуже мене дратувала, але й моя роздратованість у відкритому стані була зовсім іншою на смак.

Правда, вона видавалася мені надто юною. Я остерігався юних жінок, почувався незручно, здавався собі майже стариганем. А з нею почувався впевнено та весело, поводився, наче підліток поруч із дівчиною, яка його приголомшила тим, що погодилася піти на побачення: вибріхував якісь історії на одному подиху, реготав та намагався її причарувати! Та я навіть не думав, як переспати з нею. Зовсім не було таких думок, що теж дивувало, мені хотілося її бавити і все. І вона бавилася, наче дитина. Ми гойдали одне одного в колисках, і нам було добре. Але з моєї голови не йшла наша різниця у віці. Коли я побачив Макса, то подумав, а чого б їх не познайомити? Інколи я міркував про те, яка в мене буде невістка – Шу мене влаштовувала в цій якості на всі сто.

Я тішився з того, що ми обмінялися координатами, бо не хотів втрачати легкості спілкування та шукати ключ для себе. Уранці я почав ритися в касетах, щоб знайти «Історію кохання», я завжди милувався Жульєт Бінош, а Шу була схожа на неї. Узагалі ця аеропортова історія кохання двох незнайомців була навіть не натяком, а прямим запитанням: «Чи ти погоджуєшся, що?…» Я довго вагався: брати це із собою чи не брати, дарувати чи не дарувати. Можливо, вона подумає, що я ідіот, старий мудак, який любить чіплятися до дівчат, хай куди б летів, їхав чи ще щось. Щоб не втрачати хист підчеплювати когось молоденького, аби приємно провести ніч. А може, тиждень, а може, місяць. І відкишкувати свою старість: «Кш-кш, Старість, бачиш, не до тебе? Я зайнятий, бачиш, яке дівчисько мене бавить? Тобі це й не снилося, шкутильгай собі далі».

У ресторані вона поводилася дивно, я був переконаний, що я для неї ніхто. Випадкова людина, якій вона винна гроші, тому треба терпіти цей марудний ланч. Вона навіть їсти нічого не хотіла. Було враження, що вона взагалі не розуміє, навіщо в це ув’язалася, чого сміялася над моїми жартами? Вона так дивилася на мене, що мені здавалося: вона зовсім не пам’ятає моє обличчя, а зараз сидить та думає: «Боже мій, який огидний тип». Нестерпно. Адже сама вона була класна. Першокласна. Біло-зелена смугаста кофтина відкривала шикарні плечі та пасувала до її очей. Джинси дозволяли бачити все: стегна, ноги, сідниці. Джинси закликали все це помацати. Зараз я її хотів, дуже сильно. Моє дружнє до неї ставлення змінилося на бажання. Хтось у мені перемикав швидкості. Я смикався та поводився як телепень, я був незграбним, тоскним, не знав, що робити з руками. Мені захотілося піти геть. Піти та не думати, що все це відбувалося зі мною. Натомість я щось говорив, намагався бути цікавим, але не витримав і пояснив їй, що почуваюся ідіотом, тому що мені подобається пригощати жінок добрим обідом, так мене влаштовано. «Вибачте, мене це дратує», – сказав я.

Коли вона простягла мені ідіотський смугастий подарунковий пакунок, я подумав: от і все. Віолетта Вайґель Вітовська, що оселилася в її вилицях, сказала мені: «Ну на що ти сподівався, любий? Ти ж зовсім не вмієш поводитися з жінками. Але не треба сумувати – це від народження: хтось уміє, а ти – ні. Можна б напрацювати, але на це ти взагалі не здатний». От і все. Там пляшка французького коньяку вартістю клятих квитків, або шикарні парфуми, або африканська маска африканських же «хендмейдерів», – та все, що завгодно. Їй незручно залишатися мені винною. Так, її приятель накатав скаргу до «Ейр Франс», але совість шмагає її шикарне темне волосся, не дає спати та почуватися вільною від обов’язків спілкуватися з цим марудним старим. Вона зараз віддасть мені це, зітхне з полегшенням та піде. Вона сказала, щоб я не дивився на це при ній. Бач, яка делікатна, самій незручно за свою поведінку. Я починав відчувати порожнечу та лють. Лють у порожнечі бавилася моїми нервами, рвала їх на шмаття, прикрашала себе. Вона майже побігла від мене. Був би в мене камінець, присягаюся – жбурнув би навздогін. Я думав позбутися пакунка, залишити його в смітнику. Але не зміг. Тоді подумав, що розшматаю пакунок у машині (вона його ще й скотчем заклеїла!). Не став. Удома мої коліна цілував профіль Жульєт, вона збиралася розповісти мені свою історію кохання, мені здається, я тоді заплакав. Шу я зізнався потім, що на неї чекав такий самий дарунок, я почувався таким щасливим…

З нею було весело. Це найхарактерніша риса наших із нею взаємин. Вона завжди була відкрита до будь-яких жартів, вона сміялася сама із себе, з мене, з моїх звичок, навіть із мого благородного імені. Це виявилося несподіваним, бо іменем я пишався змалечку. Ще б пак! Я мав шикарне ім’я. Євген Брониславович Вітовський. Але їй було смішно. «От чого б я так реготав, Олександро Володимирівно Квітко, квіточко моя, середнього роду? У мене, на відміну від декого, гарне ім’я». – «Послухай, але гарне теж може виявитися смішним. Вслухайся, ні, чекай». Вона вибігла тоді, а повернулася вдягнута в чорну сукню, яку задрапувала кількома шаликами. Волосся зібрала у величезну скирту і, випнувши груди, урочисто промовила: «Єбе Вітовський». Я навіть не збагнув, а коли збагнув, почав реготати так, що послизнувся на капці та впав на килим. «Зрозумів? Так пихато-урочисто. От зараз він зніме труси і, увага, шановні глядачі. Єбе Вітовський, сі бемоль мажор! Ваші оплески, дорогенькі!» Нас поєднував сміх, і я був переконаний, що ніхто не зможе здолати або розлучити людей, які пов’язані сміхом.

Ніколи б не подумав, що мій Максимко, самостійний, добрий та дотепний хлопчик, може бути таким агресивним. Він узагалі її не сприймав. Категорично. Дивно, коли я показував йому фотокартку Шу, він визнав, що вона приваблива, а потім поводився так, наче я привів до хати сатану. Ніколи не думав, що мій син – егоїст. Ми з дідом робили все, щоб він виріс порядною людиною, яка розуміє, що не можна дошкуляти близьким, вистачить інших людей у житті, яким доведеться дошкуляти і які будуть вимучувати тебе, про своїх треба піклуватися. А зараз він наче очманів. Але я не втручався, відсторонився навіть тоді, коли Шу звернулася по допомогу.

Вона довго трималася, я пишався нею, вона намагалася будувати стосунки, а він їх руйнував. Справді, вони наче гралися в пісочниці: вона виробляла з піску пасочки, він чекав, поки вона переверне формочку, аж потім розчавлював пасочку ногою. Я не втручався, тому що знав, наскільки важливим є цей досвід насамперед для Максима, а ще те, як важливо йому впоратися з цим без моїх порад, настанов та прочуханок. Тим більше, що це не допомогло б. Подумки я називав це війною Білої й Пурпурової троянд і був переконаний, що Шу припинить свої масовані атаки задля встановлення дружби з моїм сином, а він врешті-решт вгамується.

Я пізно відчув, що дещо змінилося. Я ледь зміг опанувати себе та обійняти її в той день, коли вони повернулися вночі напідпитку, страшенно задоволені одне одним. Веселі, молоді, вродливі. До того ж, так, вони були дуже схожі між собою – як я цього раніше не помічав… Коли я обіймав її, бо вона кинулася до мене, я спіймав погляд Макса. Це був погляд дорослого чоловіка, якому не подобається, що хтось мацає його жінку. Цим «кимось» був я. Він презирливо дивився на мене, прискіпливо, виразно. Я засоромився своїх голих ніг, які недоладно стирчали з-під задовгої майки, у якій я намагався заснути (я був схожий на підстаркуватого актора, якого примусили грати роль Дзвіночка в дитячій виставі). Зараз він помітить, що мої ноги не такі пружні, як у нього. Огидно, як це огидно. Старигань обіймає молоду шикарну жінку, з якою він тільки-но пив вино, сперечався з приводу музики, вони разом сміялися, вона жартома перевіряла його прес кулачком (вона таке полюбляла робити), а він смикав її за волосся – у нього був потяг до волосся з дитинства; Віолетта забороняла йому це робити та лупцювала по руках, а я дозволяв… Шу сміялася, щось шепотіла, підспівувала, здається, «уна-уна-уна-ун моменто», це було справді смішно, вона була кумедна, але я відчував, як із кожним «уно» з мене наживо здирають шкіру. Цього не могло статися… Це цілком могло статися.

Далі почалося пекло. Моє власне, я його, наче вогнище, сам розпалив у своїй хаті. Що я міг? Спостерігати та чекати. Прислухатися, принюхуватися. Придивлятися до себе і до інших. Я почав спускатися та підійматися на свій поверх по сходах, щоб помітити, коли мене скрутить від знесилення, щоразу здавалося, що я більше спітнів, більше захекався, ніж раніше. Це старість. Коли я кохався з нею, – а я продовжував кохатися з нею, бо хотів її надзвичайно, – поводився більш агресивно, кусав її плечі, вона кричала, вона була майстринею видавати звуки, і мені це подобалося. Я згадував, що Віолетта привчала себе бути стриманою, використовуючи будь-яку нагоду, зокрема й секс. Шу гомоніла, стогнала, викрикувала щось незрозуміле, навіть плакала, схлипувала беззахисно, як дитина, а я цілував її маківку чи сідницю. Зараз я прислухався до кожного її звуку, і коли вона стогнала «ммма», я чекав, дотискував її, входив різкіше, щоб вона викрила себе, злочинка, щоб закричала на всю горлянку: «Макс»… Мені здавалося, що мене відразу відпустить. Краще знати, ніж мучитися підозрами, але бути переконаним, що все так, як ти підозрюєш, та не мати певних доказів. Я божеволів. Інколи я уявляв, як вона уявляє, що мої руки, які блукають її тілом, – це руки Максима.

Звісно, що я спробував усе з’ясувати в неї. Звісно, що вона віджартувалася, але я наполягав, вимальовував приклади, згадував її чоловіків, на котрих, на мою думку, більше був схожий Макс, аніж я; тиснув на неї, скавульчав, розповідав про довічну чоловічу конкуренцію, і тоді вона запитала серйозно: «А що тебе більше хвилює – те, що він у цьому випадку виграє, чи те, що ти втратиш мене?» Я відчув холодок побіля своєї шиї, натомість серце моє палало, усі нутрощі також. Я вибачився, сказав, що наговорив дурниць. А що ще казати в таких випадках? Вона запропонувала повернутися до цієї розмови ввечері.

Я уявив, як хутко підводжуся та починаю бити посуд на кухні, кулаком перевіряю на міцність вікно, скло летить на мене, на неї, сусіди починають гамселити по батареях, щоб ми припинили цей безлад, а потім я починаю трясти її, намагаючись дізнатися, що вона приховує і як могла таке зі мною зробити. Як раптом обм’як. Видався собі смішним та безпорадним.

Вона пішла на свою роботу, а я сидів, палив чужі цигарки (залишив хтось із гостей) та уявляв, що вона, можливо, написала йому листа: «Старий щось про нас знає. Надалі треба бути обережнішими». І його, Максову, нахабну посмішку переможця… Я вирішив поїхати на цвинтар, до батька. Потрібна була його присутність, нехай умовна, можна було поговорити з батьком і не залишаючи квартиру, але я вийшов надвір.

Навпроти нашого будинку був старий дитячий майданчик: кілька гойдалок, на яких я ніколи не бачив дітей, лавка, де в теплу пору сидів бомж, що читав пакети, а ще дерев’яні боввани, однакові та жахливі на вигляд, яких було врито у пісок, щоб вони бавили дітей – це вигадав явний маніяк. На бовванів підіймали лапки дворові кобелі, хрестилися старенькі, а ввечері когось із них обов’язково кликали бути третім місцеві п’яниці. Двох із них хтось зніс. Вони валялися п’яні в багнюці. Один вклав голову на груди іншому. Однакові, як брати-близнюки зі спитими пиками. Груди того, хто підтримував голову іншого, були в червоній фарбі. Поруч із ними валялася розочка з горілчаної пляшки. «Тут відбулося братовбивство», – подумав я. Перед очима, утім, з’явився Макс. Він простягав до мене руки, а я стояв біля вікна на кухні та тримав ніж. «Геть!» – заволав я. «Трррр…» – поважно відповіла мені ворона. «Я не тобі, пані вороно», – вибачився. «Трррр», – повторила вона. «Може, вона панянка або взагалі пан?» – подумав я, щільніше закутався в шалик і пішов шукати таксі.

На цвинтарі було не дуже тихо. Совалися люди. Я поклав цукерки та маленького коника на могилу поруч із батьковою. Там було поховано малюка, його ще не встигли назвати, до нього ніхто не приходив, могила була захаращена, я сам виривав будяки щоразу, коли приходив до батька. Я назвав малого Кирилком. «Привіт, Кирилку», – сказав я, і мені закортіло притиснути до грудей це маленьке тільце, яке, можливо, так і не притиснула до себе мати. Я уявив собі лікаря, руку якого мати Кирилка відчула на своєму тілі й розгубилася, тому що розраховувала відчути свого синочка. «Мені шкода, мені дуже шкода, ми зробили все можливе…» – від її відчайдушного крику я прийшов до тями та хитнув головою в бік батька: «Тату, чекай, я… зараз». Батько любив дітлахів, він мене розумів. Аж тут я подумав, що Кирилко виріс. Звісно, що він виріс, уже скільки минуло років… Мати Божа… А я весь цей час продовжую тягати йому ці дитячі забавки, з нього, мабуть, глузують усі товариші, дівчатка. Але що ж тоді принести? Я наче збожеволів, почав рахувати, скільки йому років, ого, майже одноліток Макса. То що тобі принести, Кирилку? Іншим разом я до тебе приведу Шу. «Шу – це те, що потрібно парубкам твого віку». Злість масажувала моє серце.

«Навіщо ти це робиш?» – спитав я у власної злості. «Треба трохи прибратися на літо, можливо, ще рано, але краще приїду двічі», – промовив до мене хтось. Я озирнувся. До мене говорила старенька Софія Аркадіївна. Семена Франсовича, її чоловіка та товариша батька, було поховано поруч із ним, але з іншого, некирилчиного боку. Я закляк. «Я бачу, і ти пам’ятаєш про батька, Женю. Прийшов, доглядаєш, молодець. А мої – Міша та Нінель – не ходять. Не подобається їм тут. Сумно. А от мені із Семеном ніколи не буває сумно. З іншого боку, що вони хочуть від цвинтаря – щоб він був схожим на балаган?» – «Доброго дня, Софіє Аркадіївно! Радий вас бачити, ви в чудовій формі, усе милуюся вашим волоссям. Відкрийте мені таємницю, що ви з ним робите? Щороку воно густішає, а от я страшенно боюся облисіти». Софія засміялася срібним голосом акторок тридцятих років: «Женю-Женю, підлабузнику ви мій дорогий!» Я всміхнувся.

Софія Аркадіївна облишила віник. «Вирішила перепочити та побалакати», – подумав я. Вона була симпатичною старенькою. «Як Віолетта, як Максик?» – «Віолетта наче непогано, уже доктор наук, невгамовна й гарна. Ви ж знаєте, що ми розлучилися?» – «Хлопчику, я розумію, що виглядаю як несповна розуму, але ми бачилися з тобою восени, і ще восени я знала, що ви розлучилися дванадцять років тому, якщо я не помиляюся. Чи ви ще раз розлучилися? Зараз шлюбне законодавство так змінюється, не можна відстежити, що та як, і стільки дурощів – хто все це розробляє, сказитися можна!» Семен Франсович був відомим адвокатом. «А ви стежите за змінами законодавства?» – «Звісно. Хоча Михайлику це не цікаво, дивуюся, як він спромагається практикувати, бо був та залишається ледачою дитиною, хоча, кажуть, на нього є попит, я нічого не розумію в сучасному житті, так… Я розповідаю про це Семенку. Семенкові завжди було цікаво, що я думаю про те чи інше, ми говорили з ним до світанку, але я й зараз відчуваю, що не все йому сказала… Вибач, Женю, але мені здавна здавалося, що Віолці нецікаво з тобою спілкуватися, їй ні з ким не було цікаво спілкуватися, хоча вона завжди була надзвичайно уважна до людей. Досліджувала наші реакції, чи що? Ти сам зараз?» – «Досліджувала, так. Вона і зараз досліджує, хоча, може, і спинилася, академіка їй і так дадуть. За видатні заслуги… Не сам». Я замовк. Софія Аркадіївна теж виявила делікатність.

«А Максик і досі аналізує фінансовий ринок? Не одружився ще? Як я хотіла, щоб він одружився з нашою Юлькою. Але Юлька така дзиґа! Уже двічі встигла розлучитися. І це порядна єврейська дівчинка? Сором. Живе зараз у Німеччині. Знаєш, чим займається? Робить ляльок. З різного лайна. Лазить по смітниках, знаходить ґудзики, тканину, старе мереживо, попільниці, ложки, хутро, пластик, бляшанки, корки від вина, гілки та каміння збирає. І з цього всього майструє цих ляльок. Уже й виставка була. У Берліні. Я побоялася летіти, Мішка зледацюжився, ще зветься батьком, Карина його якраз відпочивала в Ізраїлі, а от Нінелька поїхала, думала, що причарує якогось німця. Не причарувала, але, каже, успіх у цієї дзиґи там феноменальний, а ляльки схожі на виродків та дуреп.

Що за гойське зайняття, скажи мені? Робити ляльок-виродків зі сміття? Хіба людських виродків зі сміття бракує? Ніколи мені цього не зрозуміти. Молодь. Тягне їх до паскудства, виклик суспільству вони кидають… Та це суспільство мало їх усіх на увазі, використовувало, використовує та використовуватиме завжди саме це – їхнє бажання випхатися нагору за будь-яких умов та паскудити іншим на голови. Юліє, Юліє… Хоча, може, це й талановито? Не знаю. Не знаю та не розумію. Я коли дізналася, довго розмірковувала, чи говорити Семенові, а потім подумала: «Та вони там раніше за нас про таке дізнаються». Сказала. То був якраз той випадок, коли добре, що я не чула його відповіді, можу собі уявити, як він нас усіх картав! Вона ж юридичний закінчила, думали: продовжуватиме династію, а вона… Про що тут говорити… З іншого боку, зараз таке коїться в юридичному світі, що краще, можливо, ліпити ляльки з гівна, ти вже вибач, Женю, стару маразматичку». – «Макс не одружений, ні. Працює аналітиком, дорослий зовсім, дуже дорослий. Занадто».

«Щось ти сумний, Женю. Я розумію, що біля могили батька не будеш стрибати та рок-н-ролити, але ти все одно дуже сумний. Що тебе непокоїть?» – «Давайте краще я допоможу вам прибратися». – «Женю, це вже ні. Я з цим сама впораюся, для мене це радість». – «А можна запитати вас?» – «Краще запитай, інакше зараз почну гомоніти про рідних, друзів, пінчера свого Розку та сусіду-наркомана – пожалкуєш, що не спрямував мене в потрібне тобі річище». – «Софіє Аркадіївно, я ж вас давно знаю, і Семена Франсовича теж, і ніколи у своєму житті не бачив більш гармонійної пари. Скажіть, у чому таємниця? Як зберігати стосунки? Від кого це залежить? Як упорядковувати власні емоції, як долати свої підозри? Як відчувати одне одного? Як говорити одне одному про все й не боятися, що тебе хибно зрозуміють, образяться чи образять? Чого вас досі тягне сюди, до Семена Франсовича, поговорити, посміятися, пожалітися? Ви ж не самотня та така екстравертна, вас оточують різні люди, переконаний, що вам цікаві ваші подруги, але ви все одно йдете сюди».

«Правий ти, правий, хлопчику. І подруги в мене є, дуже хороші. І друзі, Семенків спадок, та й не тільки. Я тобі зізнаюся, у мене навіть є залицяльник, дуже приємний чоловік, бадьорий такий старигань, я Семенчику про нього завжди розповідаю… А таємниця? Семенчику подобалася моя вдача перетворювати все на комедію. Прийде він, програв у суді, клієнти наговорили гидотних речей, похмурий, що тобі сказати. А я підійду й розіграю з цього всього комедію, і він уже регоче, плескає в долоні, фантазеркою мене кличе, попустило… Я так свою онкологію налякала. Реготанням. Онкологія подумала: «Навіщо така пришелепувата дурепа там, за обрієм?» – та залишила мене в спокої, відступила.

А Семенчик завжди говорив, що я гарна до нестями. І так говорив, що я, дурна, у це завжди вірила, а потім інші повірили, а що в мені гарного було? Дві ноги-сірники та дупка-картопля. Носате опудало з пишним волоссям. Але вірила. Й інші вірили, залицялися, вірші присвячували, багато чого було… От що, хлопчику мій, треба не так уже й багато: довіряти іншим, вірити собі та жити власним життям». – «І все?» – «Все! Бач, який! Думає, що це легко. А ти спробуй».

І я вперше вдихнув на всю міць легенів. Не тому, що я спробував і все в мене вийшло. А через те, що осягнув: у мене вийде, бо я розумію, що це правильно. Що я відчував? Спокій та впевненість, піднесений настрій. Софіє Аркадіївно, та ви – чаклунка, чарівниця! І красуня! Звісно, що красуня, про це всім відомо! Що вона таке каже, ще батько за нею вмирав…

Шу дивилася на мене мовчки, вичікувала, тільки губи були напоготові – всміхнутися. Я намагався виглядати спокійним. Усміхнувся їй. «Вибач-вибач-вибач», – сказав і поцілував її в ніс. Їй подобалося, коли я цілував її в ніс. «А це що в тебе таке?» – «Юка. Хлопчик. Звати Бірд. Буде стояти в тому кутку». – «Ти його покарала?» – «Ні, я його врятувала. А стояти йому там буде зручніше, юки люблять кутки». – «Будемо пити каву?» Від цієї пропозиції вона засміялася. «А ти знаєш, що в мене є чоловік?» – «І хто він?» – «Дуже підозріла особа». Довіряти іншим, вірити собі та жити власним життям. Я більше не прислухався, що вона кричить, коли ми кохаємося, я кохав її.

А через місяць Максик повідомив нам, що одружується. Зі своєю таємничою валлійкою. Шу, виявляється, навчила його свого старого перевіреного методу: як звабити людину светром. І цього разу він також спрацював. Я сказав, що вона може патентувати ще один метод – як звабити чоловіка шаликом – і видати книжку «Одяг не культ, а засіб зваблення». «Може, через повагу до магії светрів він припинить нарешті воювати з моїми кофтинками?» – реготала вона.

Макс зараз був таким кумедним! Він був схожий на мого старого спанієля, який умів відчувати, що за кілька днів батько візьме його на полювання. Тому пес поводився як кумедний бешкетник, бігав по хаті з висолопленим язиком, хвіст його крутився, як маленький пропелер, кілька разів на день він підходив до кожного з членів родини, щоб повідомити про своє мисливське щастя, очі його палали, час від часу він попискував від збудження. «Слухай, ти зараз схожий на мого спанієля…» – почала я і хотіла розвинути свою думку, як Макс образився. «Шу, ну чого ти до нього чіпляєшся, бачиш, він нервується!» – сказав мені Вітовський-старший. Він теж дуже нервувався. Макс образився і на нього. Він сказав, що не нервується й не збирався нервуватися. «Я хіба пудель чи канарка, аби нервуватися?» – запитав він. Я сказала, що він не пудель, тому що він спанієль. Макс почав оглядати кімнату, шукаючи, чим би в мене поцілити. Потім він вийшов на середину і ще раз повторив, що він не нервується, при цьому він так крутив указівний палець лівої руки, що ще трохи – і я б йому повірила та спокійно повезла до травмпункту. Натомість ми його своєю прискіпливістю вже дістали, сил немає – а за кілька днів приїде мати Гаель. «Тобто Гальки», – гигикнули ми разом із Вітовським-старшим, і Макс, тицяючи в нас пальцем: «Ви, ви, які ж ви…» (шкодував, мабуть, що то не револьвер) – вибіг із кімнати.

За годину Вітовський поїхав до офісу, а я залишилася наодинці з невротиками. Вони множилися: один невротик Макс породжував інших. У квартирі з’явився невротик Милиця, який нервувався, тому що був свідком, а ще через те, що йому катастрофічно не подобалася сестра Гаель, яка була дружкою, він звав її «цьоця Лошадь»; та невротичка Гаель, яку лякали наші весільні звичаї. «Я розумію, що тут весілля робити дешевше, але навіть це мене відлякує», – говорила вона мені й одночасно складала гармошкою рукави мого светрика. «Облиште це нервування. Погодьтеся, що весілля набагато веселіше за похорон», – сказала я. Вони здригнулися. «Слухай, а ти можеш нам розповісти якісь кумедні випадки зі свого досвіду?» – «А вам не час іти замовляти квіти і таке інше?» – «А їх замовить та контора, яка нам усе організовує», – відповіла ця публіка. «Щасливчики. У мій час всього цього не було. Треба було шукати тих, хто може дістати сукню, тих, хто може дістати гарну фату, перукарів, квіткарів – щоб квіти були свіжими, а ви про це взагалі можете не турбуватися». З цим вони погодилися. «Добре, розповім вам, як я вперше потрапила на весілля».

Вони реготали. Великі діти. «Мати Гаель дуже хоче зрозуміти, які в нас весільні традиції», – сказав Макс. «Так. Їй це цікаво. Моя мати ніколи не виходила заміж, тому їй дуже цікаво, як буду виходити я, тим більше так екзотично. Вона думає, що це має бути екзотично». – «Тобто ти та твоя сестра Катріна – позашлюбні діти?» – «Так. Безбатченки. Мати виховувала нас сама. Окрім того, у нас різні біологічні батьки. У мене – аргентинець, а хто в Катріни – ми не знаємо. Хочете, я розповім вам історію про свого батька?»

«То ти зробила такі шпалери?» – «Ні. Через Катріну. Я не хотіла, щоб вона засмутилася. Про свого батька вона так нічого і не дізналася: мати вперто повторювала, що його не було. У Катріни, на відміну від мене, прізвище матері». Милиця сказав, що не бачить у цьому нічого жахливого, у нього також прізвище матері. «І непогане!» – посилив свою позицію він.

«Але я їх зберегла. Афіші. Усі п’ятдесять сім». – «Слухай, я відчуваю, що між мною та тобою є сестрість». Гаель мені подобалася дедалі більше. – Ви вже думали над тим, як будете розважати Емілію?» – «Будете? Будемо. Не думай, що ти залишатимешся осторонь. Спочатку ми підемо гуляти Андріївським узвозом. Шу, ти підеш із нами, бо ти знаєш мову, а батько ніяк не може звільнитися раніше шостої вечора». – «А Віолетта?» – «Її секретарка повідомила, що вона звільниться надвечір. А ввечері ми підемо на балет до Оперного». – «А не холодно вештатися узвозом?» – «Узагалі-то на календарі весна». – «А за вікном зима». – «Нічого. Якщо ви турбуєтеся про мою матір, то мою матір холоди не лякають». Тут Гаель була права.

Мати Гаель Рейчел Бінвель Емілія Гуїллім виявилася опасистою білявкою, яка вирізнялася дуже дивною манерою фарбуватися та вдягатися. Свої очі вона затьмарила сірими тінями по колу. «Боже, що це з її очима?» – не витримала я і запитала в Гаель. «Мама думає, що це серпанковий макіяж». – «О!»

Але очі – то ще було нічого. Вдягнута вона була в короткі штанці, куртку, наче зроблену для велетенського гнома, а взута в гумові сланці. «Це – пантофлі?» – запитав у мене Милиця. «Щось таке». – «А ноги в неї голі?» – «Милице, поводься спокійніше, дуже тебе прошу, вона й без тебе нервується. Голі! Голі в неї ноги, тільки відчепися». Милиця справді вчепився за рукав моєї короткої хутряної куртки, він повис на мені, нахилився майже до землі, щоб на власні очі переконатися – голі ноги чи не голі. «Голі», – почула я його сопіння. «Ану, швидко встав! Припини це блазнювання!» Поруч із мамцею стояла Катріна Гуїллім. Вона таки дійсно була схожа на кобилу: роздувала повітря ніздрями, здавалося, навіть пряла вухами. Я підморгнула Милиці. «Я тебе ненавиджу», – сказав мені він.

Але історія з голими ногами Емілії Гуїллім так просто для нас не скінчилася. Поки ми вешталися Андріївським узвозом, продавці значків, вишиванок, картинок, свистунців та іншого брухту відволікалися від реклами свого товару та перемикалися на нас. Лаяли, ганьбили: «О, бач, пики які повід’їдали, а старенька мамця в сланцях, без шкарпеток… Стидалися б, а вони шкутильгають тут у теплих черевиках, регочуть, весело їм». – «Ти подивися, що вони з жінкою зробили? Самі як павичі повдягалися, а старенька? Босоніж у такий мороз! Фашисти кляті!» – «Понароджуєш таких-от виродків. Що ви гуляти виперлися в таку погоду? Без матері піти не могли, погань ви така?! Що ж ви робите?! А якщо вас роздягти?!»

Емілії ми сказали, що це з нами так вітаються. Тому вона обдаровувала торгашів царственою усмішкою. «Бач – а старенька все всміхається… Вона ж юродива, блаженна істота, а вони над нею ще й глумляться, що за діти пішли такі?! Скотиняки нечуйні!» Коли один дідусь, який оглянув нас, як ворогів народу, зупиняючись на обличчі кожного, щоб краще запам’ятати, почав всовувати Емілії вовняні гуцульські шкарпетки, ми швидко ретирувалися, хоча їй хотілося ще роздивитися картини.

«Гаель, а у твоєї мами є черевики? Або навіть чоботи? Бо в Оперному в нас можуть бути проблеми». – «Черевики в неї є. І чоботи також. Але вона терпіти не може їх носити. У сланцях їй не спекотно й зручно. Я не знаю, як примусити її нормально взутися». – «А ми їй скажемо, що в Оперному за таке заарештовують. Не думаю, що вона хоче дізнатися не тільки наші весільні звичаї, а ще й в’язничні», – запропонував злий Милиця. Він отримав від одного ветерана кийком по голові.

«Добрий вечір», – пролунав стриманий жіночий голос. Я в хаті була одна, усі кудись розбіглися. «Добрий вечір», – чемно привіталася. «Ви можете мене виправити, але я так думаю, що розмовляю з Олександрою Володимирівною?» – «Так, Віолетто Йоганнівно, ви, безперечно, праві. Це дійсно я». – «Я дуже, дуже рада вас чути, Олександро. Шкода, що ми так рідко бачимося, знаєте, яке галасливе це життя, нічого не встигаєш, якщо відволікатися на казна-що. Я маю на увазі, що нічого не встигаєш путнього. А встигати треба, бо життя коротке. Знаєте, люба моя, це таке полегшення – дізнатися, що в родині твого малопутнього колишнього чоловіка з’явилося щось наближене до нормального, ви собі не уявляєте навіть». Я вирішила проковтнути це, хай думає, що в мене зубожіла уява. «А телефоную я от чого. Ми сьогодні маємо йти до Оперного, чи я маю рацію?» – «Так. Цілковито. Будемо насолоджуватися балетом, правда, я не знаю, яким саме». – «Чекайте, Сашо, – голос її був незадоволеним. – Яким балетом? Я думала, що ми йдемо слухати оперу. Ні, й мови бути не може ні про який балет, що ви!» «А яка різниця?» – не стрималася я. «Як вам сказати? Річ у тому, що від балету мене закачує. Так само, як від їзди в поганому автомобілі поганими шляхами, розумієте? І Максові це чудово відомо. І Євген про це ще не міг забути. Вони це навмисне? Щоб я не знайомилася з матір’ю його майбутньої дружини? Але який у цьому сенс? Хлоп’яцтво якесь!» Я мовчала. Що я їй мусила відповідати? Що такий уже розклад в Оперному? «Олександро, я розумію, що ви почуваєтеся незручно, але це зовсім не ваша провина. Я б могла звернутися до вас із проханням про послугу?» – «Звісно». – «Добре. Ви перекажіть цим двом, що ввечері я нікуди не піду, це ж треба таке вигадати! Балет! І побачимося тоді на розписі. Сподіваюся, що туди мене пустять?»

«Віолетти не буде». – «Чого?» – «Що сталося?» – «Оу…» – «Вона сказала, що її закачує від балету». – «Що?» – «У моєї матері від балету починається морська хвороба». – «О, розумію. Може, купимо їй пігулки? Я завжди приймаю пігулки, коли мандрую водою». – «Вона заперечує пігулки». – «Яке має значення, заперечує вона пігулки чи ні? Значення має лише те, що вони можуть допомогти». – «Гаель, скажи мамці, що треба вдягти панчохи та взути черевики». – «Арештовують за сланці? О, мені подруги казали, що у вашій країні багато чого залишилося від тоталітарного режиму, але я не думала, що це правда… За сланці, це ж треба…»

Макс прокинувся о п’ятій. Я теж не спала, дивилася новини. «Привіт». – «Привіт нареченому! Хвилюєшся?» – «Трохи є. Сьогодні буде стільки народу… Наїхали ці британці, жах. Швидше б усе минулося». – «І не помітиш». – «Слухай, а як почуваєшся, коли стоїш, а всі тебе вітають і вітають, вітають і вітають?» – «Вітовський! Тобі власне прізвище говорить – вітання ти переживеш! Відверто кажучи, я почувалася жахливо. Уяви, почуваєшся картонною фігурою, на зразок фігур акторів та політиків, які ставлять фотографи на центральних площах міст, люди підходять до них і фотографуються. Підходять та фотографуються, а в тебе вже от-от порветься рот від усмішок». – «Фух…» – «От тобі й фух. Добре, що гості не дозволяють собі виштовхувати наречену та нареченого з весільного одягу і не фотографуються в ньому». – «Це правда. Слухай, усе ж буде добре, так?» – «Знаєш що, Максічеллі, якщо ти стосовно свого шлюбу хвилюєшся тільки за процедуру його проходження, а не за сам шлюб – у тебе все просто супер!»

Які ж вони були гарні! Макс та Гаель. Я ще раз повторила: «Макс та Гаель» – поєднання імен наче створено для роману або стрічки. Ми з Вітовським теж непогано виглядали, хоча він постійно смикався сам або смикав Віолетту, її чоловіка та мене. «Якщо ти не припиниш смикатися, Вітовський, Віолетта поставить тобі діагноз «параноїдальний невроз». І буде вимагати, щоб ти лікувався», – промовила я до нього. Він ледь не підстрибнув: «Га? Що ти кажеш?» Віолетта Вайґель-Вітовська мала чудовий вигляд у сукні фіалкових відтінків. Макса та Гаель вона називала «голуб’ятами», а Гаель кілька разів назвала «любонька». Вона наблизилася й наче поцілувала мене у вилицю. Насправді вона вдала, що поцілувала, за що я була їй вдячна. «Олександро, як ви вважаєте, усе це надовго? У мене виступ на радіо. Боже, яке крижане шампанське, ще сипітиму! Наче навмисно!»

Мати Гаель вдягнула золоту сукню. Узагалі золота сукня була мрією кожної дівчинки з мого двору. Ми марили золотими сукнями, постійно уявляли себе в них, хоча мало хто з нас мав чітке уявлення, як ця сукня має виглядати, одне ми знали точно: це краса нелюдська! Якби я тоді знала, що омріяна нами золота сукня може мати такий вигляд, я прикусила б свого язика. Моя фея з великим запізненням вирішила продемонструвати мені золоту сукню у всій її красі. Я сиділа поруч з Емілією, могла помацати тканину, могла навіть обережно підчепити краєчок сукні, підтягти до себе і побачити – як воно мені в золотій сукні. У мене була важлива місія: я перекладала Емілії все, що говорила жінка з чаклунським медальйоном на шовковій стрічці. Я думала пожартувати – сказати Емілії, що цим медальйоном поєднуються серця закоханих, але потім вирішила, що з неї досить усвідомлення можливого арешту за відвідування балету в сланцях. «Медальйон може її добити», – подумала я.

Володарка магічного медальйону верзла звичайні марудні дурниці про широкий шлях, про руку в руці, про те, що пліч-о-пліч, про те, що нова родина – щаслива країна, я вже втомилася це перекладати. Більш за все мене хвилював мій чоловік. Він був такий блідий, здавалося: от-от – і гепнеться від нервового перенапруження. Я так задивилася на Вітовського, що не помітила, як переклала: «У принципі вона говорить усе належне та доречне лайно, яке зазвичай проголошується в таких урочистих випадках». Емілія подивилася на мене з повагою та запитала: «Ріаллі?» – «Ще б пак», – відповіла я. – «Зараз вам треба підійти до них, вони будуть вам вклонятися». – «Не треба мені вклонятися, за кого ви мене маєте? Це феодалізм!» – обурилася Емілія Гуїллім. «А що поробиш?» – запитала я і без зайвих слів випхала її до наречених. А сама підійшла, щоб долонями підтримати чоловіка. Вітовський усміхнувся мені більш упевнено.

А потім українська частина запрошених верещала «Гірко!», чим вганяла в прострацію британців – вони не годні були збагнути, чого це нам усім раптом стало гірко. Навіщо це взагалі потрібно? Але це слово та особливо дія, яку воно викликало, засмакували їм швидко, і вони почали з ентузіазмом вигукувати: «Гірко, гірко, гірко!» А тоді рахувати поцілунки. Усі пили шампанське, дарували квіти володаркам чарівних медальйонів. Я з Вітовським захотіла усамітнитися, він заспокоївся та виглядав щасливим. «Знаю, знаю, поводився як пришелепуватий ідіот». Ми принишкли в кутку та цілувалися, аж поки не почули, як «гіркують» та рахують нам, а Макс, веселий та несамовитий, утопивши вуха у кришталеві бокали, суне до нас із відкоркованою пляшкою шампанського, що стирчить із його кишені, а поруч верещить Гаель, яка теж наближається до нас із фотоапаратом.

Ми цього не помічаємо. Ніколи не помічаємо, не вистачає часу, проникливості та спостережливості. Можливо, ми це помітимо тільки в старості, коли сидітимемо, роздивляючись старі фотокартки, що в щастя – дівочий сміх дорослої жінки, його вуха поглинають шампанське з кришталевих келихів, а його очі – то очі дорослого хлопчика, який довіряє іншим, вірить собі та вчиться жити своїм життям.