Російський радянський письменник Юрій Олександрович Долгушин (народився в 1896 р.) відомий читачам як автор багатьох художніх творів.
Широке коло інтересів і велика життєва школа, яку пройшов письменник (він був землекопом, вантажником, працював у авторемонтній майстерні, мандрував з нівеліром і мензулою в складі розвідувальних експедицій, був репортером, бійцем народного ополчення) відіграли неабияку роль у розвитку його творчості.
У своїх творах письменник змальовує різні сторони життя радянського народу, глибоко цікавиться, зокрема, питаннями техніки і біології.
Ю. О. Долгушин писав вірші, нариси, оповідання. Читач знає також його повісті «З протитанковою гвинтівкою», «Зброя піхоти» (написана в 1943 р. у співавторстві з М. Абрамовим), науково-фантастичну повість «Таємниця невидимки», книги, присвячені питанням мічурінської біології — «Біля джерел нової біології» і «В надрах живої природи» та інші твори.
Але найбільшу популярність серед читачів здобув його науково-фантастичний роман «Генератор чудес» — талановита розповідь про винахід радянських вчених, який дає можливість омолоджувати людський організм, перемагати тяжкі захворювання, оживляти передчасно померлих.
Написаний ще до війни, роман «Генератор чудес» порушує питання, які хвилюють нас і сьогодні. Автор показує, як по-різному використовуються наукові досягнення у нас і в капіталістичних країнах. Змальовуючи самовіддану боротьбу чесних людей однієї капіталістичної країни проти застосування наукового винаходу у воєнних цілях, письменник ніби закликає вчених і все прогресивне людство до боротьби проти війни, за мирне життя, в якому всі досягнення науки використовувалися б не на шкоду, а на благо людства.
Роман видається в новій редакції, зробленій автором після війни.
«ГЧ» я написав давно, ще до Великої Вітчизняної війни. Історія виникнення ідеї цього роману і чотирирічної роботи над ним пов’язана з такими цікавими, часом майже фантастичними подіями, що вже сама могла б стати темою окремого твору. Але зараз мова не про це.
В 1939 і 1940 роках роман був опублікований в журналі «Техника — молодежи». Він називався тоді «Генератор чудес». Велика кількість листів, одержаних мною і редакцією журналу, читацькі конференції, відгуки бібліотек — усе свідчило про те, що роман набув певної популярності серед читачів. Ось чому тепер, приступаючи до підготовки роману для видання окремою книжкою, я не вважав за потрібне грунтовно «обновляти» його.
Проте були критики, які наполегливо радили мені стати на цей шлях. Мені казали: описані вами відкриття і винаходи, які мають і оборонне значення, були зроблені у передвоєнні роки, що прямо випливає із змісту роману. Але війна минула, а ці винаходи застосовані не були. Читач, мовляв, має право запитати: що ж з ними сталося, куди вони поділися. Щоб не викликати в читача такого подиву, перенесіть дію роману п майбутнє або хоча б у наш час, змініть біографії ваших героїв (бо всі вони в такому разі стають на двадцять років старшими), наркома назвіть міністром і т. д. і т. д. Словом, мені пропонували по суті написати новий роман на ту саму тему.
Я з цим ніяк не міг погодитися. Зображуючи мрію уже здійсненою, такою, що вже до певної міри змінює життя своїх героїв, фантаст, — чи пише він у минулому, чи в теперішньому часі, — неминуче порушує історичну правду. І така «реалізація майбутнього» — характерна і цілком закономірна риса наукової фантастики.
Звичайно, щоб підготувати «Генератора чудес» до видання окремою книжкою, та ще через багато років після опублікування журнального варіанта, мені треба було серйозно попрацювати. Багато чого довелося переписати заново, змінити композицію роману, дещо вилучити, додати чимало нового. Я з великим натхненням працював над тим, щоб поліпшити, зробити яскравішим, дохідливішим і цікавішим те, що було раніше. Але зрадити моїх колишніх героїв з їх ідеями, характерами, зовнішністю, вчинками — ні, я просто не мав права так робити.
Основою для фантастики мені послужили справжні події в науці довоєнного періоду. Це був дуже цікавий час, час становлення нової матеріалістичної науки, яка дістала необмежені можливості вільно розвиватися в умовах соціалізму. Жорстоку боротьбу з старими підвалинами науки «кабінетного», «університетського» типу вели прогресивні вчені; їм на допомогу піднімалися нові сили з народу.
Особливо хвилюючі події відбувалися тоді у двох, найближчих мені сферах знання — фізиці та біології. Перемоги, одна визначніша за одну, здобували ідеї нової мічурінської біології та павловської фізіології. Академік О. Д. Сперанський своїми дивовижними дослідами вперше розкрив таємничу роль нервів в організації хворобливих процесів. Професор С. С. Брюхоненко спростував колишні уявлення про смерть організму і демонстрував живу голову собаки. Біолог А. Г. Гурвич відкрив мітогенетичне випромінювання живої тканини, а Лепьошкін — некробіотичне проміння — «проміння смерті». Проведено багато досліджень, що підтвердили припущення про специфічну дію високочастотних електромагнітних випромінювань на живу тканину, на розвиток рослин і мікробів. К. К. Коровін, користуючись ультракороткохвильовим генератором, вирощував редиску завбільшки з яблуко. Інший експериментатор приєднав через посилювач провід від репродуктора до слухового нерва кота, і тоді виявилося, що вухо кота виконує роль звичайного мікрофона, а нерв — роль провода, який передає коливання струму звукової частоти…
Я був тоді в курсі всіх цих і багатьох інших приголомшливих відкриттів, і мені ставало ясно, що фізика і біологія невпинно прямують назустріч одна одній, і на їх зіткненні людство чекають несподівані відкриття.
Такий був тоді час. Читач знайде в «Генераторі чудес» його сліди, його характерні риси, бо я не міг не показати, як ці реальні джерела моїх, поки що фантастичних узагальнень народжувались і формувалися у думках і ділах людей науки, в їх живому, напруженому житті. Хіба не в цьому полягає сенс і значення роману?
І як недобре вийшло б, коли б я послухався критими і переніс дію роману в наш час (не кажучи вже про майбутнє!). Адже тим самим я змусив би своїх героїв у епоху атомної енергії і штучних супутників землі, коли частина моїх фантастичних прогнозів уже близька до реального здійснення, повторювати давно зроблені відкриття і видавати за нові давно відомі ідеї! Оце було б уже справжнісінькою і недозволеною фальсифікацією історії науки.
І є ще одна важлива обставина, на яку я обов’язково повинен вказати.
Хай читач не думає, що коли на обкладинці книжки стоїть моє ім’я, то це означає, що я, автор, — єдиний творець роману. По суті це не так, — у створенні книжки брало участь багато людей.
Наукова фантастика, як я її розумію, — надзвичайно важкий жанр. Кожний твір повинен не тільки відповідати всім загальнолітературним вимогам, але й містити в собі новий прогноз, здобутий з передових наукових ідей. І прогноз цей повинен бути своєрідним відкриттям, винаходом, хай не розробленим у деталях, але принципово обгрунтованим. Зрозуміло, що для виконання такого завдання потрібна велика підготовча робота — і пізнавальна, і творча.
Мушу сказати, що в моїй літературній діяльності це була справді казкова чотирирічка, іноді нестерпно важка, але сповнена величезної радості пізнання справжнісіньких чудес, прихованих у нашій науці, в її людях, у її книжках та інститутах. І я кидався, захоплений, від книжок — до вчених, від лабораторій — до винахідників, як бджола, розшукуючи і збираючи по краплях цей нектар чудес.
Микола Панасович Байдуков, мій давній друг, тоді ще студент і великий «снайпер ефіру», який за дивно короткий строк перетворився потім на генерал-майора — радіоінженера авіаційної служби, ввів мене в електромагнітні хащі, зробив мене короткохвильовиком. З ним ми будували перший у нашому Союзі кустарний телевізор, показали потім Валеріану Володимировичу Куйбишеву жартівливий фільм «Міккі-Маус», який було прийнято з-за кордону[1]. Микола Панасович уже помер. Риси цієї надзвичайно талановитої, скромної і працьовитої людини я показав у образі одного з героїв — Миколи Тунгусова. До речі, другий з головних моїх героїв — професор Ридан — складніше поєднання кількох визначних учених, яких я знав. Ридан — ім’я вигадане, що народилося як один псевдонім за багато років до створення «Генератора чудес». Таким чином, і Ганна Ридан — особа дійсна. І Наталя — теж. І тьотя Паша. Більше взятих із дійсності героїв у романі нема.
Зате в моєму житті того періоду їх було чимало. Лікар Дубровін Євген Олексійович у тісній кімнатці в Тропічному інституті змушував мене тримати білого пацюка з саркомою на спині, поки він опромінював його ультракороткими хвилями; професор Михайло Васильович Фролов годинами показував і пояснював мені, як і чому висушується за кілька секунд сира дошка в полі високої частоти.
Я ніколи не забуду наших зустрічей з академіком Олексієм Дмитровичем Сперанським у ВІЕМі — Всесоюзному інституті експериментальної медицини. Вчений, книжку якого на таку, здавалося б, «суху» тему, як «Елементи побудови теорії медицини», я читав, мов захоплюючий роман, буквально приголомшив мене своїми ідеями, дивовижною витонченістю і філігранністю аналізу явищ. Нам було про що говорити ще й тому, що він не цурається літератури, знає і любить її. Олексій Дмитрович редагував тоді деякі розділи роману.
Величезний вплив на мою роботу мало знайомство з відомим фізіологом і винахідником професором Сергієм Сергійовичем Брюхоненком. Коли я прийшов до нього вперше, він оживляв мертвих собак. Тут я побачив створене ним «штучне серце» — апарат, який чудово замінював справжнє серце тварині, поки вона поверталася до життя. Це була підготовка до дослідів над людиною. І це була вже справжнісінька фантастика.
Сергій Сергійович теж одразу зрозумів, що мені було потрібно. В наступному досліді оживлення я, одягнений у білий халат, уже фігурував як помічник, щось тримав, щось подавав, стежив за кардіографом і намагався не пропустити жодного слова чудового експериментатора.
І Сергій Сергійович редагував частину розділів «Генератора чудес».
Знайомство з академіком Трохимом Денисовичем Лисенком, розмови з ним про «живе і мертве», про безсмертя і смерть, про нову генетику допомогли мені відчути свіжий вітер нашої передової біології, уявити собі її шляхи. Біофізик Г. С. Франк, згодом член-кореспондент Академії медичних наук, в результаті нашої грунтовної розмови дав мені можливість розповісти про неймовірний дослід з кроликами, який я вмістив у романі.
Розкопки в Ленінській бібліотеці навели мене на невелику, сугубо наукову статтю «Нейрон як апарат змінного струму», що належала перу маститого академіка Української Академії наук Олександра Васильовича Леонтовича. Мені довелося зустрітися і розмовляти з ним, коли він приїздив до Москви. Ідеї чудового вченого виявилися тією вирішальною ланкою, якої мені бракувало, щоб завершити побудову основної наукової концепції «Генератора чудес».
Ось які визначні представники науки були залучені до моєї роботи. Все це люди великих думок, великих дерзань; можливо, саме вони і є справжні фантасти, бо вони бачать далі і більше, ніж інші. І можливо, тому я зустрічав з їхнього боку таку щиру, дружню увагу.
Я назавжди збережу найглибшу вдячність цим чудовим людям за увагу, за все, що вони дали мені і «Генераторові чудес».
Користуюсь нагодою, щоб подякувати всім, кого я не згадав тут, але хто так чи інакше допоміг виконати моє завдання.
Чи добре, чи погано — про це скаже читач.
В кімнаті нема нікого. Навскісна смуга світла падає збоку крізь дві рами високо піднятого над підлогою вікна.
Обстановка якась дивна. Кімната велика, а вільного місця майже нема. В кутку — просте залізне ліжко, накрите ковдрою так, що край її бездоганно паралельний підлозі. Поруч висока, майже до стелі, етажерка, забита книжками. Далі аж три столи: один — слюсарний, з лещатами та інструментами, залишеними в робочому безладді; на другому — хімія: пробірки, колби, реактиви; третій зайнятий короткохвильовою установкою. Вся стіна над цим столом вкрита «куесель-картками» майже з усіх країн земної кулі.
Весь простір під столами, підвіконня, полиці на стінах заповнені незрозумілими електроапаратами, акумуляторами та різним радіолюбительським господарством. Проводи тягнуться через кімнату, повзуть по стінах, вислизають надвір через маленькі дірочки у віконних рамах.
Є таємничі науки — френологія, графологія, хіромантія, котрі начебто допомагають за формою голови, рисами обличчя, лініями долоні, почерком пізнати характер людини, її нахили, зайняття. Але ніщо так не викриває людину, як її житло. Мовчазні предмети докладно розповідають про свого господаря, — треба тільки вміти їх розуміти. І знають вони більше, ніж іноді знає про себе сам господар.
Але тут, мабуть, і Шерлок Холмс зайшов би у безвихідь. Радіолюбитель-короткохвильовик — це безперечно, тому зрозуміло, навіщо тут слюсарний стіл. Але хімія? А ці «зелені насадження» в мікроскопічних вазончиках на підвіконні і проросле насіння на фільтрувальному папері? А мініатюрні кліточки, одна на одній, з якимись великими комахами? Нарешті, книжки.
Книжки збивали з пантелику найбільше. Колекція старовинних філософських трактатів, монографії про маркшейдерське мистецтво… і чай, томи Енгельса і Дарвіна, найновіші праці біологів і фізиків, Гоголь, Шекспір, — кому могла належати така строката бібліотека?
Рівно о третій годині на столі, який виконував і роль письмового, задеренькотів телефон. Тільки-но дзвінок замовк, у ящику, приєднаному до телефонного апарата, почулося ледь чутне гудіння: працював механізм, крутились якісь невидні коліщатка. Телефонна трубка раптом трохи піднялася на своїх рогульках, і в ящичку пролунав голос:
«Квартира інженера Тунгусова. Хто говорить?»
Три секунди мовчанки. Потім голос промовив:
«З вами говорить автомат. Тунгусова нема дома: він буде о сьомій годині. Що йому переказати?»
Маленька пауза.
«Добре. Це все?»
Трубка, клацнувши, лягла на своє місце.
В холодному вестибюлі того самого будинку чекали три чоловіки з портфелями. Двоє похмуро палили цигарки, не наважуючись сісти на запилене підвіконня; третій — високий, одягнений за останньою модою, з фальшивими квадратними плечима, що стирчали з-під важкого хутряного коміра, — безперервно і метушливо бігав по вестибюлю.
— Бачте, — гаркав він різким баритоном, — у таких випадках найголовніше визначити, шахрай чи ні. Політичне завдання! І, між нами, тут справа не в науковому аналізі. Наука — справа марудна, часто спірна. Різні там школи, течії… А шахраїв розвелося серед цих винахідників, скажу я вам! І шахраї не прості: підковані вони у своїй галузі як слід. Даєш йому аналіз експертизи, а він репетує: «Ваші експерти — невігласи! Інших давайте, яких я назву!» От і починається тяганина на кілька років. Ні, нюх треба мати, нюх! Треба вміти відчути шахрая. От недавно випадок з цим… як його… ну от до вас в інститут приходив… «Прилад для вивчення сонячної радіації». Я його застукав чудово! Призначив демонстрацію о першій, приходжу о дванадцятій…
— То-то ви, товаришу Таранович, привели нас раніше, — догадався один із співрозмовників. — Це що ж, метод у вас такий?
— Метод, любий мій, і дуже цінний метод! Застати зненацька.
— Однак уже майже сім. Ходімте, може, він уже прийшов через той хід.
Взявши портфелі з підвіконня, відвідувачі спустились у підвал, пройшли темним коридором і зупинилися біля кімнати інженера. Таранович натиснув кнопку дзвінка, і знову на дверях спалахнула табличка: «Буду вдома о сьомій».
В коридорі було тепло, і вони вирішили чекати тут. Таранович відкрив рота, щоб продовжити свою розповідь, як раптом за зачиненими дверима почувся телефонний дзвінок і потім голос. Слів розібрати не можна було.
— Він! — торжествуюче прошепотів Таранович, прислухаючись. — Голос його. Бачите, що значить метод! Уже можна сказати, що шахрай…
В цю мить нагорі грюкнули важкі вхідні двері, пролунали швидкі кроки на сходах, і в коридорі з’явилася невисока постать. Чоловік підійшов до тих, що чекали, короткозоро вдивляючись в їхні обличчя. Це й був інженер Тунгусов.
— А, товариш Таранович! Чим. пояснити таку незвичайну точність, таку зворушливу увагу до винахідника? — іронічно запитав він, дістаючи з кишені ключ.
— Даруйте, точність насамперед, — відповів той, швидко оволодіваючи даром мови. — Ми домовилися о сьомій, і от, будь ласка… — Таранович вийняв годинника.
Тунгусов відімкнув двері, і всі зайшли.
— То давайте знайомитися. — Інженер сказав це просто і навіть немовби привітно, але зовсім інше відчули відвідувачі в його словах: «Ану, лишень, любі, покажіть ваші повноваження. Чи маєте ви право забирати у мене час?»
Таранович відрекомендував своїх мовчазних супутників.
— Начальник відділу зацікавився вашою пропозицією, товаришу Тунгусов, і просив мене залучити до справи представників з Наркомату зв’язку і Спілки винахідників. Ось товариші Казелін і Ованесян, інженери-слабострумники. Ну, я з головкому, як ви знаєте.
— Так. Міжвідомча комісія?..
Всім своїм виглядом Тунгусов різко відрізнявся від тих людей, що стояли перед ним. Він був простіший. З-під задертого вгору козирка старенької кепки на них дивилося широке, трохи вилицювате обличчя з невеликими зеленуватими очима. Потерте, мабуть ще студентське пальто, яке навряд чи можна було застебнути на всі гудзики, широкі плечі і груди… Нічого в його зовнішності не впадало в око, нічого не було примітного. На вулиці такі люди проходять, не привертаючи уваги, як невидимки. Зате мова його була особливою. Він говорив повільно, тихо і рівно, майже без інтонації, без міміки і жестів. Кожне слово вимовляв повністю, нічого в ньому не жужмлячи і не ковтаючи, його співрозмовникам звичайно здавалося, що він схильний заїкатися, і саме тому, борючись з цією вадою, так старанно добирає і вимовляє слова. І водночас кожна фраза Тунгусова була значуща, сповнена змісту.
Йому було близько тридцяти років. Рік тому, закінчивши вуз, Тунгусов став науковим співробітником Електротехнічного інституту, багато і наполегливо працював у високочастотній лабораторії.
Відвідувачі були старші, кожен з них уже завоював собі «становище», і від них залежала доля його винаходу.
Тунгусов скинув своє пальтечко і повісив на гвіздок біля дверей; гості поклали шуби і кашне на стілець: вішалки в кімнаті не було — інженер, очевидно, не дуже дбав про комфорт.
— Ну, сідайте. — Тунгусов показав на пружинний диван. — І даруйте: ще хвилинку доведеться вам зачекати.
Він підійшов до свого письмового столу, натиснув якусь кнопку, щось пересунув. З ящика біля телефону почулася скоромовка:
«Квартира інженера Тунгусова. Хто говорить?»
— Яка квартира? Мені потрібен Швейкоопремонт…
Цок!
«Квартира інженера Тунгусова. Хто говорить?»
— Миколо, це ти?!
Тунгусов нахилився раптом до апарата, напружено прислухаючись.
«З вами говорить автомат. Тунгусова нема дома: він буде о сьомій…»
— Автомат? Дивно, я пізнаю твій голос…
«…Що йому переказати?»
— Чудасія, дивина! Я прийду сьогодні після сьомої.
«Добре. Це все?»
— Непоганий у вас автомат, товаришу Тунгусов… Усе!
Цок!
Тунгусов повільно випростався. Хто це? Чому не назвав прізвища? Інститутські товариші та й усі знайомі давно знають про автомат, а цей навіть не повірив.
І почали було порушитися якісь далекі спогади — інтонація голосу збудила найскладніший потайний механізм думки, невловимі асоціації, як зубці годинникових шестерень, почали чіплятися одна за одну. Але тут думка обірвалась.
Доки діяв автомат, троє на дивані, як тетеруки на дереві, витягнувши шиї, мовчки стежили за маніпуляціями Тунгусова.
— Чудово! Оце справді зручна штука, — не витримав товстий Ованесян. — Це теж ваш витвір?
Казелін поставив кілька технічних запитань. Він, звичайно, одразу зрозумів принцип дії апарата; цікаві були деталі конструкції.
Таранович, збентежений провалом своєї «тактики», перебільшено захоплювався «дотепною машинкою».
Тунгусов мовчав.
— Це автоматичний секретар, — сказав він нарешті. — Звичайний магнітний звуковий запис. Такі іграшки у нас тепер можуть робити дванадцятирічні піонери на своїх технічних станціях. Так що ваше здивування мені незрозуміле. Цікаво інше. У вас у відділі винаходів уже років зо три лежать креслення і докладний опис простої і зручної конструкції цього «секретаря», але жоден абонент у Союзі навіть не знає про його існування… Та, мабуть, ви й самі цього не знаєте.
Таранович хотів було відповісти, але Тунгусов випередив його:
— Проте ми зібралися зараз не для цього. Перейдемо до справи. Отже, повторюю коротко те, про що я писав у своїй заяві до головкому. Я пропоную замінити сучасний дротовий телефон радіотелефоном на ультракоротких хвилях. Насамперед: чи потрібно це? Розберемося. Ось товариш Казелін, мабуть, добре знає телефонне господарство і скаже нам зараз, скільки воно коштує Радянській державі.
— Ну, це треба підрахувати, — пробурмотів той, запалюючи цигарку.
— Точні цифри нам зараз не потрібні. Приблизно: скільки металу, які суми? Це ж ваше господарство!
— У нас всі цифри є, товаришу Тунгусов, це ціла бібліотека! Не можна ж…
— Шкода, шкода, товаришу Казелін! Варто було б ознайомитися з цифрами, знати хоча б загальні масштаби.
Тунгусов починав лютувати.
— Ну, добре, тоді я сам скажу вам, що таке наша сучасна телефонна мережа…
У двері постукали.
Тунгусов кинувся до дверей, з досадою відчинив їх навстіж… Погляди присутніх привернула несподівана картина — портрет молодика на весь зріст, намальований сміливо, може, навіть неоковирно, різкими і яскравими мазками. Дуже вже білим здавалося його довгообразе, добре поголене обличчя з важким «вольовим» підборіддям, занадто чорними і широкими були брови, застиглі над зовсім уже неправдоподібно синіми очима, які хитрувато дивилися на Тунгусова.
Враження картини створювали важка рама дверей, яскраве світло з кімнати, згори, темний фон ззаду і, головне, абсолютна нерухомість чоловіка. Одягнений у військову шинелю, він мовчки стояв біля порога, виструнчившись, як на параді.
Секунду Тунгусов примружившись вдивлявся, підходячи до нього, потім пізнав, кинувся назустріч…
— Федько! Федько, чортяка!..
— Пізнав? Автомат паршивий… Вони міцно обнялися.
— Це ти дзвонив? Мені так і почулося, але я не повірив. Дуже вже ти безслідно зник. Адже, здається, п’ять років. Як не до ладу вийшло! Ну, роздягайся, сідай і чекай. Ми скоро закінчимо…
Тунгусов рішуче обернувся до «комісії». Чималих зусиль доклав він, щоб повернути розвіяні думки до перерваної розмови.
— Отже… телефонна мережа, — нагадав він. — Насамперед це цінні кольорові метали: мідь, свинець, олово. Щороку Москва закопує в землю кілька десятків тонн цих металів. Поки що закопано чотири з половиною тисячі тонн міді, дев’ять тисяч тонн свинцю. Частина цієї кількості уже зотліла, з’їдена корозією. Армія монтерів, мулярів і землекопів, що обслуговує це поховання металу, налічує десять тисяч чоловік. Вартість усього московського телефонного господарства обчислюється сотнями мільйонів карбованців. Якщо ми замінимо наш телефон ультракороткохвильовим, тоді не тільки припиниться це щорічне знищення металу, але держава одразу поверне весь метал, закопаний протягом останніх десятиліть. Це близько тринадцяти тисяч тонн міді й свинцю. Тільки в нашій столиці.
— Є про що подумати! — промовив Ованесян, збоку позираючи на Казеліна.
Таранович ретельно обчислював щось у записній книжці, бурмочучи: «Дозвольте, дозвольте…» І Тунгусов розумів, що нічого він не обчислює, а тільки вдає, що обчислює. Казелін, насторожено слухаючи, курив.
— Сучасний телефон — уже архаїзм. Телефонна мережа зростає з кожним днем. Ви уявляєте, яким громіздким стане незабаром наше підземне господарство, якщо кожний апарат ми будемо й надалі зв’язувати з районною станцією окремим проводом? Хіба це передова техніка? Зв’язок на ультракоротких хвилях — радіозв’язок — підносить техніку телефону на новий, вищий ступінь. Підземне господарство ліквідується. Ніяких «ліній», ніяких проводів і кабелів. Вивільняється ціла армія людей для продуктивної праці. Щоб обзавестись телефоном, треба тільки піти в магазин, купити готовий приймально-передавальний апарат і одержати в телефонному управлінні хвилю, яка й буде вашим абонентським номером. Але чи можливий такий перехід на радіотелефон? Отут і заковика. Сучасна радіотехніка, по-вашому, не бачить цієї можливості.
— Природно, — тихо пробурчав Казелін, і Тунгусов на секунду замовк. Усі відчули в цій паузі загрозу нової атаки.
— Природно… для вас, товаришу Казелін! А для мене, як і для будь-кого, хто справді цікавиться радіотехнікою і любить її, це протиприродно!
Під час розмови з «комісією» винахідник машинально крутив у руках якусь ебонітову детальку. Зараз він дуже стис її, і деталька хруснула. Тунгусов зрозумів цей тихий, запобіжний сигнал і вже спокійно вів далі:
— Питання про ультракороткохвильовий телефон мною розв’язане. От уже шість місяців мої заявки з докладними розрахунками, кресленнями і описами блукають по ваших лабораторіях і експертах! Я одержав вісім відгуків, у яких мене намагаються переконати в тому, що… — Тунгусов розгорнув пачку відгуків і прочитав: — «Радіотехніка не має в своєму розпорядженні задовільних для даного застосування методів стабілізації таких коротких хвиль… Спосіб стабілізації, який пропонує автор, неприйнятний з точки зору сучасної теорії…» Тут, до речі, стоїть ваш підпис, товаришу Казелін. Що ж це означає? Я пропоную новий, оригінальний спосіб стабілізації, я його перевірив, дав вам усі розрахунки, а ви мені відповідаєте — «неприйнятний з точки зору…» Ви мені даруйте, але всі ваші аргументи — бюрократична відписка.
Казелін схопився з місця.
— Товаришу Тунгусов, я прийшов сюди не для того, щоб вислуховувати нотації! Ви не маєте ніяких підстав кидати мені ці звинувачення: всяка нова технічна ідея, не перевірена практично, є спірною. А перевіряти практично всі безглузді пропозиції, які до нас надходять…
Тунгусов задоволено посміхнувся.
— Нарешті ви прийняли бій! «Безглузда пропозиція», кажете? Добре. Припинімо дебати. Тепер слухайте: ультракороткохвильовий телефон, придатний для умов будь-якого міста, всупереч вашій «сучасній теорії», вже існує і діє. Гострота настройки така, що дозволяє в діапазоні дециметрових хвиль розмістити в п’ять разів більше абонентів, ніж їх зараз налічується в Москві.
Тунгусов висунув на середину стола невелику установку.
— Ось один апарат. Ще два таких самих я встановив у своїх колег-короткохвильовиків. З будь-ким з них ви можете зв’язатися. Для цього треба тільки настроїти апарат ось по цьому диску. Бачите, тут вмикається передавач і йдуть сигнали виклику на хвилі, яка фіксується для мого кореспондента. На цій хвилі і ведеться розмова. Закінчивши, я кладу трубку, і диск повертається у вихідне положення, відновлюючи постійну настройку. Будь ласка, спробуйте. Ось їх хвилі… Це товариш Ниркін, він живе біля Застави Ілліча, близько п’яти кілометрів звідси, і товариш Суриков, у селищі Сокіл, дев’ять кілометрів. Обидва повинні бути вдома: я їх попередив.
— Оце цікаво! — підвівся Таранович. — Дозвольте мені…
Вони підійшли до апарата. Тунгусов увімкнув репродуктор, щоб розмову чули всі. Таранович установив диск і зняв трубку. Низький рокіт почувся з репродуктора.
— Перешкоди? — буркнув Казелін.
— Перешкод нема на цьому діапазоні. Це виклик. Як тільки прийде сигнал відповіді…
— Слухаю, — пролупало з репродуктора, і рокіт затих.
— Товариш Ниркін?
— Так, я. Хто говорить?
— Це від Тунгусова. Тут комісія знайомиться з установкою. Добре чути?
— Прекрасно. Дуже радий, що ви взялися за цю справу. Давно час!
Далі викликали Сурикова. Потім викликав Суриков і розмовляв з Казеліним.
Федір захоплено посміхався другові, уважно стежачи за подіями. Тунгусов узяв зі столу портфель і, непомітно поманивши Ованесяна, вийшов з ним у коридор. Через хвилину він повернувся сам. Почали розглядати деталі установки.
Раптом пролунав сигнал виклику. Тунгусов зняв трубку, і рупор одразу ж заговорив:
— Алло, дайте Тарановича… Це ви, Таранович? Говорить Ованесян. Я зараз у під’їзді, виходжу на вулицю!..
Почулося вищання, і грюкнули важкі парадні двері. В кімнату ввірвався через репродуктор гамір вулиці, уривки розмов перехожих, гудки автомобілів.
— Дозвольте, що це означає? — здивовано пробасив Таранович у мікрофон.
Репродуктор відповів:
— Нічого особливого не означає… Я пішов по цигарки. Зараз я в Нащокінському провулку. Виходжу на Кропоткінську. Вам не потрібно цигарок, Таранович? Можу прихопити…
— Ч-чорт забирай! — очі Тарановича розширилися від здивування, — Ви що ж, всю установку з собою несете?!
— Ніякої установки, все в портфелі. Заждіть… — Із рупора почувся шепіт: — Незручно, публіка на мене дивиться, як на божевільного: іде, сам з собою розмовляє… Дайте «Делі»… одну…
— Ованесян, візьміть і мені! — вигукнув Тарановим.
— Дайте дві, будь ласка.
— «Колхіду», мені «Колхіду»! Я цих не палю!
— Чого ви кричите? І так чую… Ні, це я не вам, громадяночко, дайте краще «Колхіду». Ніхто вас не морочить, це мене морочать…
У кімнаті всі реготали.
Пожвавлення посилилося, коли вернувся Ованесян і почав з справжнім мистецтвом коміка розповідати про свої пригоди на вулиці. Казелін розворушився і, мабуть, забув про шпильки, якими його доймав Тунгусов.
Федір, посміхаючись, мовчки вітав очевидну перемогу друга.
А Тунгусов раптом відчув, що його демонстрація зірвана, потоплена, в обивательському балагані. І він сам винен: не втримався від спокуси показати їм цей фокус із своїм портативним телефоном!… А вони і вхопилися…
— От що, — сказав він, намагаючись, не дуже, правда, успішно, бути коректним. — Зараз я повинен сісти за передавач, мене чекають в ефірі. Наша бесіда закінчується; Ви бачили установку в дії, сподіваюсь, пересвідчилися, що нічого безглуздого, нічого фантастичного в ній нема. Всі розрахунки і креслення вам передані. Далі все залежить від вас.
Гості одягалися. Таранович гримів, перебиваючи Ованесяна:
— Побачити на власні очі — це найголовніше. Тепер ваша справа на коні, що й казати. Сумнівів ніяких не може бути. Завтра ж я напишу доповідну записку начальникові головкому. Словом, можете не турбуватися, ми зробимо все, щоб реалізувати вашу пропозицію…
Випровадивши гостей, Тунгусов повернувся і злісно грюкнув дверима.
— Базіки чортові, бюрократи…
Широкі брови Федора зійшлися на переніссі.
— Чому? Що ти, Колю! Поглянь, як вони зацікавилися твоїм радіотелефоном.
— Ні, Федю, це не те. Зацікавилися, як обивателі, — фокусом, а не змістом, не ідеєю, заради якої повинні були прийти сюди. Висловлювали захоплення більше для того, щоб мене заспокоїти… Знаю я їх як облуплених. Чиновники. Техніки вони не люблять, а винахідників вважають мало не ворогами своїми… Тепер з їхньої ласки в наркоматі підуть веселі анекдоти про це моє «чудо». А справа поступово замре, от побачиш.
— Ну, знаєш. Це ти облиш. Коли б так було з усіма винаходами, ми б не рухалися вперед. А ми, поглянь, як крокуємо! Раз у раз, хоча б з газет, дізнаємося про нові винаходи.
— Вірно. Народ творить зараз, як ніколи. Але бувають випадки, — і зваж: я знаю про це не з чуток і не з своїх особистих справ, а за даними нашого Всесоюзного товариства винахідників — бувають випадки, що талановиті, розумні люди, новатори, справжні патріоти займаються тим, що роками безуспішно «проштовхують» свої чудові винаходи. — Тунгусов замовк, замислився.
— Але що ж це означає?
— Що це означає… — повільно повторив Тунгусов, і обличчя його враз проясніло. Він згадав, як часто вони з Федором і раніше, розмовляючи, помічали цей дивний збіг думок. Один подумає, а другий — тут же скаже те саме. Ось і тепер… Винахідницькі справи хвилювали Тунгусова давно, він активно допомагав просувати багато з них; як представник науково-дослідного інституту брав участь в експертизах, викривав авторів тенденційних відгуків. Це були окремі приватні справи, і тільки зараз, розповідаючи Федорові про становище, яке створилося, він вперше відчув потребу узагальнити ці факти, зрозуміти, чому вони стали можливими в молодій Радянській країні, якій, може, більше, ніж хліб, потрібен був зараз швидкий технічний зліт. І Федір запитав:
— Що це означає?
— Нове завжди входить у життя важко, з тертям, — міркував Тунгусов. — Це — закон. Але й конкретні причини завжди є… Багато у нас ще казенщини, бюрократизму, чимало зосталося і байдужих людей, схожих на цих… А тут до того ж у повітрі пахне війною. Досить подивитися, що робить фашизм у Європі, щоб зрозуміти це. І вороги діють! Затримати наше технічне зростання, доки вони ще не закінчили підготовки до нападу, — ось мета…
Федір насупився.
— Що ж, це логічно… Важко уявити собі, щоб Гітлер не постарався розкинути у нас таємну сітку шкідників, диверсантів…
Сигнал радіотелефону перебив його. Тунгусов узяв трубку. Почувся голос Ниркіна:
— Комісія ще там?
— Ні, що ви, пішла!
— Що ж тоді з вами, чому вас нема в ефірі?
Тунгусов швидко вийняв годинника і схопився за голову.
— Чорт забирай! Прогавив… Цілих п’ять хвилин! Зараз вийду, Ниркін. А що там, кличуть?
— Знову німець ваш цекулить.
— Німець! — Тунгусов кинувся до передавача і ввімкнув струм.
— Федю, сідай на диван, цей стілець рипить… і мовчи. Потрібна тиша.
Він витяг зошит для запису прийнятих повідомлень, надів навушники й почав настроюватися.
Дивні речі творяться в світі!
Ось оповиває землю ніч. З глибоких ярів, з густих лісових хащ і звіриних нір, а в місті — із-за грат підвалів та різних підземних споруд виливається м’яка темрява, росте, набухає. Ось уже затопила вона долини, здіймається далі, до неба, щоб поглинути зірки, а в місті люто кидається з усіх боків на грайливі плями ліхтарів і різкі смуги фар.
Глибокої ночі настає тиша. Сон обіймає все живе, і здається, нема нічого на світі, крім знайомих зітхань і кволих рухів цього неспокійного, заснулого життя.
Але ні, нема ніякого спокою…
…Куди тільки не проникає, за що тільки не береться, які тільки таємниці не розкриває в світі людина! Ось вивела на дах через вікно дріт від невеликого ящичка. Другий дріт від того ж ящичка припаяла до водопровідної труби. І побігли по цьому шляху якісь прудкі, рухливі струми; в ящичку вони раптом посилилися, долаючи хитромудрі сіті тонких проводів… і піймалися: шукаючи виходу, почали битися в чутливі мембрани навушників. Тут вони видали себе, перетворившись на звуки, і людина почала підслуховувати їх тремтливий рух.
Так відкрився людині новий світ, якого ніколи не могла б вона ні відчути, ні почути, якби не догадалася про його існування і не зробила собі нові хитромудрі вуха з металу та чорної блискучої пластмаси. І от виявилося: нас обступає безмежний океан, який пронизує все на світі, живе і мертве. Весь він рухається і здригається незрозумілими спазмами — то рівного свого дихання, то якихось катастрофічних ураганів, циклонів і вибухів. Крізь ліси, гори, бетонні стіни будинків, крізь людину проносяться вони, розрізують і розтинають силовими лініями своїх хвиль. Нічого цього не бачить і не відчуває людина, але… хто знає, що було б з нею та й з усім, що існує навколо неї, якби раптом зник цей океан, ці електричні бурі, в яких зародилися і пройшли всю свою історію люди, рослини, камені…
Нема, нема спокою в світі! І нема меж допитливості людини: вічно шукає, вічно шукатиме вона, відкриватиме нові світи, розгадуватиме нові, незліченні таємниці, що з усіх боків обступили її.
Чимало років минуло вже відтоді, як радіолюбитель Тунгусов, спорудивши свою короткохвильову установку, вперше почув шипіння ефіру. І потім кожного разу, надівши навушники з мертвими ще мембранами, він відчував хвилювання людини, готової зробити помах руками, стрибок і злетіти в повітря, як буває у сні.
Повернув трохи ручку. І от м’яким, приглушеним тріском, немов натиснули опукле дно картонної коробки, раптом відчиняється навстіж вікно в ефір, і оживають мембрани телефонних трубок, притиснутих до вух; веселе пташине щебетання різноголосими трелями і свистом вражає слух. Це сюрчать і співають крапки й тире, які посилають у простір незліченні короткохвильові радіостанції.
Далі обертається ручка настройки. За ебонітовою стінкою приймача в цей час повільно ковзають одна біля одної, навіть не дотикаючись, тонкі металеві пластинки — і все. Більше нічого не міняється там. Але навіть цього непомітного для ока руху пластинок досить, щоб уже змінилась якась електрична «настроєність» приймача і полинули в нього інші хвилі, інші станції, інші голоси. Летять уривки паризьких фокстротів, вриваються картаві баритони німецьких дикторів, урочисто б’є годинник Вестмінстерського абатства… Сухими трісками і диким шипінням іноді налітають шквали атмосферних розрядів та електричних бур. А за всім цим спокійно і велично дихає, як океанський прибій, ефір.
Роки наполегливої праці зробили Тунгусова справжнім віртуозом любительського зв’язку. Рідко хто міг позмагатися з ним у швидкості прийому, у визначенні змісту ледве чутних сигналів, що тонуть у глибокому федінгу[2] або в шумі перешкод. Його впевнений, рівний речитатив крапок-тире добре знали численні «оми» — любителі всіх континентів. Чимало цінних послуг зробив він нашим полярникам і далеким експедиціям, виловлюючи важкі, перекручені уривки хриплих сигналів у тріскотняві північних сяйв і громах тропічних магнітних бур.
Регулярно через кожні два дні, точно о 21.10 за московським часом, він виходив у ефір, посилаючи перші виклики «CQ» — «Всім!» Міжнародною мовою короткохвильовиків-любителів це означає: «Я готовий. Хто хоче розмовляти зі мною?» Потім він повідомляв свої позивні і переходив на прийом. Обережно і плавно міняючи настройку, прослуховував увесь діапазон коротких хвиль, відведений любителям міжнародними конвенціями, йому відповідали. Він вибирав співрозмовника і знову вмикав передавач. Так зав’язувалися в ефірі знайомства, призначалися «побачення», налагоджувалися короткі і тривалі регулярні зв’язки, ставилися рекорди «DX» — наддалеких зв’язків. Кожне нове знайомство закінчувалося проханням: «Pse QSL». Це означає: «Надішліть, будь ласка, вашу картку, що підтверджує прийом». І от уся стіна біля його установки вкрилася цими своєрідними «квитанціями» — красномовними свідченнями «деіксів», — надісланими поштою з Чілі, Уругваю, Ліберії, Марокко, Гаїті, з Філіппін, Гебрідів, Нової Зеландії та інших далеких закутків земної кулі. На них були зображені пальми, сфінкси, піраміди, собачки з навушниками, іноді фото самих любителів. А ті одержували від Тунгусова «ім’я», яке на радіожаргоні означало не так людину, як географічну точку Москви, — радянські «QSL» — картки з зображенням Мавзолею Леніна.
Міжнародними правилами заборонялися «приватні» розмови між любителями. Можна говорити лише про короткохвильову техніку, про чутність, про конструкцію установки, її деталі тощо. І в усіх капіталістичних країнах існують спеціальні поліцейські радіослужби, які стежать за порядком в любительському ефірі. Але як стриматись від зайвих слів, як не натякнути про життя, коли говориш з радянським «омом» — любителем!
Останніми тижнями був особливо настирливим якийсь німець, судячи з усього — теж досвідчений короткохвильовик. Він експериментував з новою антеною власної конструкції і дуже коректно, без будь-яких зайвих слів, просив підтримувати регулярний зв’язок до кінця дослідів. Усе це було б цілком нормальним, якби Тунгусов тонким нюхом «старого вовка» ефіру не помітив з самого початку деяких дивних особливостей. Німець уникав давати свої позивні. Спершу він змушений був їх все-таки повідомляти, але робив це не за прийнятою формою, а лише один раз, якось мимохідь. Потім, коли він помітив, що Тунгусов уже пізнає його «цеку» за почерком, за манерою роботи на ключі, він і зовсім не користувався позивними, починаючи нову розмову так, ніби він продовжує щойно перервану. Тунгусов зрозумів, що його партнер — unlis — підпільник.
Здогад цей підтверджувався ще одним спостереженням: з тону сигналів, який іноді змінювався, з того, що робота німця була нерегулярною, Тунгусов відчув, що той користується різними передавачами і, очевидно, експерименти з антеною вигадані.
Що все це означало?
Він вирішив чекати і спостерігати, продовжуючи підтримувати зв’язок, акуратно дотримуючись «ефірних традицій».
Остання розмова ще більше заінтригувала його. Німець передав: «Я радий, що ви добре зрозуміли суть моєї роботи з антеною. Наступного разу повідомлю нову схему. Вона буде цікавою для вас».
Слово «антена» було передано якось грайливо, навмисно нерівно. Німець явно давав зрозуміти, що воно в лапках, виходить — це маскування, яке повинне бути зрозуміле Тунгусову. Остання фраза, навпаки, відзначалася підкресленою твердістю, значимістю крапок і тире. Очевидно, справа була серйозна. Микола відповів: «ROK!» — «Усе зрозумів. Чекаю».
І Тунгусов з нетерпінням чекав обіцяного повідомлення. Тому він так поспішно й кинувся до апарата, коли попереджений ним Ниркін повідомив, що німець «цекулить», тобто повторює виклик «CQ».
Плавно повернувши диск настройки, він швидко вловив у безладному щебетанні ефіру знайомі, трохи уповільнені наприкінці сигнали, і відповів на виклик. Німець передав:
nw QSK 20 mins»
Це означало:
«Тепер припиніть зв’язок. Я вас викличу через двадцять хвилин».
Тунгусов з досадою закусив губу, вимкнув струм і скинув навушники. Слово «тепер» говорило про те, що його запізнення стало причиною якихось утруднень у німця, йому стало соромно: вперше за ці роки він допустив таку неточність у любительській роботі!
— Ну, давай знову говорити, — сказав він, — у мене двадцять хвилин, потім ще сяду за передавач. Тепер ти про себе розкажи…
— Ні, стривай, стривай, Миколо! Про мене потім. У тебе, я бачу, життя цікавіше. Але дивлюся я на весь цей твій мотлох і нічого не розумію. Чим ти, власне, займаєшся? Ти… одружився, чи що? Квіточки якісь завів…
Микола розсміявся.
— Ні, Федю, не одружився. Але життя у мене зараз прямо джерельне — вирує і піниться! Розкидався я, правда, дуже: тут і квіточки, і хімія, і математика, і електрика. Але це недарма. В наш час, якщо хочеш зробити щось велике в науці, в техніці, треба до біса таки багато знати. Широкий горизонт треба мати перед собою, багато бачити.
— А інакше, як на велике, ти, звісно, не згоден… Пізнаю, пізнаю! Пам’ятаєш наші суперечки: «життєва система», «оволодіння культурою»? Продовжуєш цю лінію?
— Ні, де там… — Микола важко зітхнув. — Усе зайве — вбік. Просто обмаль часу навіть на головне, необхідне.
— На «велике», на оце? — Федір окинув поглядом робочі столи Миколи.
— Так. Головне — тут. Після роботи, увечері, вночі.
— А чому не в себе в інституті, в лабораторії? Певно, там зручніше. Та й колектив усе-таки. Одна голова — добре, а…
— В інституті — план, — уникаючи прямої відповіді, сказав Микола. — Роботи там непочатий край, хоч не дуже цікавої, але справді необхідної і дуже спішної. А це в мене… для душі. Я й не намагався включити до плану. Але якщо вийде… думаю, велику справу зроблю. Завдання серйозне. Ще нікому не говорив про нього, а тобі першому скажу. Ти в радіотехніці розумієш що-небудь?
— Мало, Колю. Пам’ятаєш, либонь, як учили нас тоді, в Сокольниках…
— То й сором, Федю! Зараз у нас кожен повинен добре розбиратися в електротехнічних явищах, особливо ті, хто причетний до науки і техніки. Рухатися вперед без цього стало неможливо не тільки в фізиці, але і в біології, і навіть у психології. Ну, добре, слухай, викладатиму в популярній формі.
Микола хвилинку помовчав.
— Розумієш, сучасна радіотехніка може створювати електромагнітні хвилі, змушуючи струм дуже швидко змінювати свій напрям у проводі, наприклад, в антені. Якщо ці коливання струму відбуваються, скажімо, триста тисяч разів на секунду, то від антени йдуть звичайні довгі радіохвилі. Якщо швидкість коливання збільшити до трьох мільйонів разів на секунду, підуть короткі хвилі, які вже мають нові властивості, зовсім по-іншому поширюються. Вони, як бачиш, дають можливість, маючи ось таку, як у мене, невелику установку, зв’язуватися з будь-якою країною на земній кулі. Але ж цей мій передавач споживає енергії не більше, ніж звичайна електрична лампочка на сто ват! Якщо ще підвищувати частоту струму, матимемо так звані ультракороткі хвилі. Ти, звичайно, чув, що вони відзначаються чудовими властивостями: можуть лікувати хвороби, прискорювати розвиток рослин, убивати мікроорганізми тощо.
— Виходить, чим коротші хвилі, тим ширші їх можливості?
— Ну, скажімо, так, Федю. А в більш високих частотах приховані величезні сили. Там — невидиме інфрачервоне, теплове проміння, воно дає нам можливість бачити в темряві; там світло, завдяки якому ми здобуваємо їжу, пізнаємо світ і красу… Там ультрафіолетове, смертоносне і водночас животворне проміння, там рентген, там страшне проміння радію і всепроникаючі космічні випромінювання, часточки атомів, які пронизують безмежний світовий простір…
— Ти прямо поет, Колю!
— Що там — поет. Переді мною цей спектр електромагнітної енергії постає, справді, поемою, створеною природою, — поемою про могутність людського майбутнього. Вона написана невідомими письменами, але ми потроху розбираємо їх, розкриваємо таємниці. Мало не щороку відкриваються нові властивості то одних, то інших частот. Чи давно ми виявили, що короткі хвилі придатні для далекого зв’язку! А люмінесценція під дією ультрафіолету — світні фарби! А радіолокація! А мітогенез! А радіоастрономія!.. Але багато ще не розкрито…
— І ось ти розкриваєш чергову таємницю? — спитав Федір, відчуваючи, що його друг захопився і час повернути його до початку розмови.
— Я просто знайшов метод, який дає можливість створити генератор для одного з найменш вивчених діапазонів, — знову серйозно заговорив Микола. — Скажімо, для мікрохвиль. Тепер їх можна буде посилювати, плавно змінювати частоту, тобто вивчати їх властивості. Такий генератор уже буде цінним вкладом у нашу техніку. Але є в мене й інша думка… Я гадаю, що в цих частотах ховається здійснення однієї дуже давньої мрії — про владу над елементами.
— Алхімія?!
— Що ж… Називай, як хочеш. Рано чи пізно треба доходити й до цього.
— То й до чого ти вже дійшов?
Тунгусов кілька секунд мовчки дивився на друга. Потім рішуче попрямував до одного з столів у кутку кімнати і там обережно скинув просте бязеве покривало з якоїсь споруди. Підійшов і Федір, уважно розглядаючи незрозумілу конструкцію.
— Ось він… — тихо сказав Тунгусов.
— Як, уже готовий? Це і є твій генератор… незнаних чудес?
— Так, він, — підтвердив Микола. — Тільки не зовсім готовий. Не вистачає окремих деталей.
Це було дивовижне поєднання радіотехніки і хімії. Десятки маленьких пробірок, колбочок, трубок і пластинок з різних металів чергувалися з проводами, котушками, екранами та електронними трубками різноманітних форм і розмірів.
— Бачиш? На допомогу мені прийшла хімія. Справа в тому, що кожен хімічний елемент має своє певне випромінювання… Але стривай, — Микола подивився на годинника, — лишилося дві хвилини, більше не можна. Замри ще раз, Федю.
Тунгусов знову «занурився» у хвилі ефіру. Два рази плавно обійшов увесь любительський діапазон, не зустрівши знайомих сигналів. На третій — піймав німця. За тоном сигналів було видно, що той уже на іншому передавачі. Зв’язок відбувся похапцем і був лаконічний. Німець передав:
«Даю схему моєї антени: LMRWWAT. Розберіть неодмінно і повідомте, тоді передам роботу за схемою. Повторіть, як прийняли».
Потім співрозмовник зник, не сказавши більше нічого.
Хвилин п’ять Тунгусов сидів перед таємничими літерами, намагаючись розгадати їх зміст. Тепер уже було цілком зрозуміло, що антена — лише маскування. Ніяких таких схем і позначень для антен у радіотехніці нема. Він написав окремо на клаптику паперу «LMRWWAT» і підійшов до Федора.
— Ось, Федю, нова задача! Це шифр. Вірніше, це ключ до шифру якогось повідомлення, котре буде одержано, як тільки ми розберемо ключ.
Федір довго дивився на літери.
— Нічого не розумію, — сказав він нарешті.
— Я теж, — замислено промовив Тунгусов.
Цієї ночі Микола Тунгусов довго не міг заснути. Ні, не відвідини «комісії», не доля його радіотелефону, навіть не таємнича радіограма німця збудоражили його. Зустріч з Федором — першим у його житті та й єдиним, по-справжньому близьким другом — виявилася подією, значення якої він відчув лише тепер, лишившися сам.
У його життя ввійшло щось велике, всепроникаюче, що вже було колись давно, але потім розтануло і забулося.
Давно — це дитинство. Безрадісне, голодне, часом страшне. В ті роки бушував вихор громадянської війни, що охопив величезну частину земної кулі. Вихор цей зірвав, як піщинки, зі своїх місць людей, закрутив їх у просторі; одних вимів зовсім за межі країни, інших підняв, розсипав кого куди… Роками потім люди шукали людей. Вихор поніс і засипав десь землею батька. Старшого брата Никифора закинув у Москву на завод, він один годував сім’ю. Микола з хворою матір’ю зостався в злиденному волзькому селі.
До найменших подробиць згадував зараз Микола цей початок свого шляху в життя.
…Вечоріє. Стоїть він, дванадцятирічний босоногий хлопчисько, біля низенького вікна в рідній своїй хаті і сукає волосінь з кінського хвоста: завтра на світанку — рибу вудити на Волзі. Поряд на лаві сидить мати, стомлена, похмура, мовчазна; він ловить її тривожний погляд і знає її думки. Уже місяців зо два нема ні звістки, ні грошей від Никифора. Що з ним? Як жити? Коли щось трапилося — кінець…
Миколка хлопець вдумливий, серйозний. Матір йому жалко, але її тривоги він не поділяє. Навіщо даремно хвилюватися? Нічого не відомо… Для нього, Миколки, зараз важливе інше: постаратися завтра не проспати, наловити якнайбільше риби, частину проміняти на хліб… Та що там, у крайньому разі піскарів десятків три-чотири він завжди насмикає. Чи багато треба на двох!..
Сонце сідає за ліс, за коліно Волги; от уже і волосся не видно в руках.
Раптом підвелася мати з лави, радісно простягла руки до входу, — а там нема нікого і двері замкнені…
— Никифор!..
Кинулася вперед і, обнявши порожнечу, повалилася на долівку.
…Потім, опритомнівши, мати впевнено і вже зовсім спокійно вирішила все:
— Помер наш Никифор, Миколко… Тепер збирайся і йди в Москву. Днів за десять дійдеш, може, й підвезуть люди добрі… Адресу візьми, знайди завод… Поясни все, ти тямущий… Либонь, знайдеться робота, скажи, брат, мовляв…
…І от дорога. Він пішов удосвіта, просто так, як ходив по рибу, тільки торба добавилася за плечима. Невідома Москва у свідомості не уявлялася ніяк. Чи надовго і до яких змін життя він ішов — хлопець не думав. Рідне село, рідні місця здавалися вічними, незмінними. Минуть дні, хай тижні, — повернеться він, і все потече, як і раніше. Хіба міг хто-небудь знати тоді, що не тільки це село підніметься і перейде на інше місце, але й саме місце його стане дном нового Московського моря, а над вигонами, де пас Миколка корів, підуть пароплави — по новому, найвеличнішому з водних шляхів, створених людиною!..
…Тихі лісові дороги вивели на порите часом шосе, і хлопчина повернув на південь. Цілий день, то зникаючи за рідкими поворотами і зниженнями дороги, то знову з’являючись удалині, маячила попереду якась маленька постать теж з торбою за плечима.
Невеликі річечки перетинали дорогу, іноді бігли поруч. Було жарко. Микола з кожної річки пив воду, сідав на березі і відпочивав. Села він проходив швидко, намагаючись не привертати уваги собак і дітей. Надвечір вибрав місце для ночівлі біля підходящої ковбаньки, швидко налагодив вудку, наловив у вільшняку мух-«чорнопузиків», і до заходу сонця уже ворушилося в торбі кілька жирних невеличких в’язів.
Розпалив вогнище, підсмажив рибу на паличці… Все це було знайоме і звичайне, як дома.
Другого дня, коли зійшов ранковий туман, знову замайоріла попереду, на тій самій відстані, вчорашня торба. По обіді зробилося жарко, і торба показалася вже ближче. Микола бачив, що подорожній сповільнює ходу. І от надвечір, вийшовши за поворот, побачив він такого ж, як сам, хлопчака, який сидів на траві збоку від дороги. Він був блідий, і від того його запилене обличчя здавалося ще бруднішим, а великі сині очі з чорними віями, спрямовані на Миколу, світилися, як озерця крізь лісові хащі. Микола хотів пройти мимо.
— Далеко? — кволо озвався той.
Так відбулася їх перша зустріч.
З короткої розповіді хлопчака Микола зрозумів, що він — московський, з робітничої сім’ї. Як потрапив у село до родичів, де виявилося «ще гірше», ніж дома, Микола не зрозумів, але дуже зрадів, дізнавшись, що з села він утік і тепер іде додому, прямо в Москву. Удвох — набагато краще! Так зійшлися їх дороги. Вони пішли разом.
Міський житель, Федір, потрапивши один у лісові простори, розгубився. Він голодав, слабшав; обережні, насуплені села проводжали його похмуро і не давали нічого. Можливо, так і заснув би він, знесилений, назавжди при дорозі, якби не нагодував його Микола смаженими на паличці в’язями.
Чи багато треба такому звіряткові! З яким захопленням уже надвечір він стежив, як Микола крізь прибережні зарості спритно виуджував блискучих рибок, потім сам покірно і уважно повторював його рухи, закидаючи вудку і підсікаючи рибу в потрібний момент, вчився вибирати і укладати гілки для захисту на ніч від роси і дощу…
А Микола з широко відкритими очима слухав розповіді Федора про трамваї, які без ніяких коней возять чоловік по сто відразу, про кам’яні будинки, — куди вищі від отої ялини, — а там і по воду ходити не треба — сама тече вгору по трубах, і лампи — без гасу, і засвічуються без сірників…
— Яке життя! — хвилювався Микола, відчуваючи тепер, що крокує кудись угору, до нового.
…Гострі труби з’явилися на горизонті і почали рости все вище, вище — в небо; здавалось, не буде кінця цьому росту… Де почалося місто, Микола так і не зрозумів.
…У Москві починалося велике будівництво. Головними магістралями пішли перші після перерви трамваї. Риштування, впершись у тротуари важкими своїми ногами, дерлися на стіни фасадів, понівечені дрібними віспинами куль і виразками снарядів. На перехожих капала фарба, падала грудочками штукатурка… Голодна Москва на околицях, на великих кооперативних городах виколупувала з поритої землі картоплю, що залишилася після збирання.
Ішов двадцять перший рік.
…Столиця зустріла Миколу так само суворо, як сільська природа Федора. Божевільними голосами рявкали на нього автомобілі, гукали ломовики; виростали раптом зовсім близько, загрожуючи розчавити, казкові патлаті битюги; нестерпно гриміли на величезних возах рейки… Від усього цього Микола шарахався з переляку в різні боки і, може, так і загинув би в отому міському хаосі під якими-небудь колесами, коли б не маячила перед ним торба Федора, який спокійно провів його в тихі пропуски Красної Прєсні…
Родичі Федора дали притулок і скромному його супутникові, знайшли завод, дізналися: Никифор Тунгусов, ливарник на «Гужоні», справді помер… Написали матері в село, а відповідь прийшла з сільської Ради: не стало вже й матері.
Микола зостався сам.
Але ні. Не сам! Був Федір. Разом вони жили, разом училися в дитячій колонії в Сокольниках, потім у технікумі. Микола вчився жадібно, встигав багато читати, ходив на концерти, в музеї, слухав різні лекції — все його цікавило, все приваблювало. Він пізнавав не відоме йому раніше життя — не як дикун, якого вабить велич відкритого перед ним нового світу, а як повноправний, хоча про це він і не мріяв, спадкоємець саме йому призначених скарбів. Свій невгамовний потяг до знань, до оволодіння культурою він звів у основний і, звичайно, «вічний» принцип і назвав його своєю «життєвою системою».
Федір не мав у собі такої всепоглинаючої пристрасті пізнавати. Та й здібності були скромніші від Миколиних. Зате інтереси його давно визначилися, обмежилися сферою механіки, машин. Стати інженером-творцем — ось що було його мрією. В той час, як Микола плавав у бездонному і неосяжному морі «культури», ризикуючи, можливо, і захлинутися в ньому, не побачивши берега, Федір уже намацував під собою грунт спеціальності і йшов у життя, як він вважав, вірнішою дорогою, ніж його друг.
Різниця в поглядах була причиною не тільки нескінченних суперечок, а навіть і справжніх сварок між ними. Дружба їх аж ніяк не нагадувала ясне, безхмарне небо.
Та це була справжня дружба, хоч вони ніколи про це не думали, цього не відчували, як здорова людина не відчуває тепла власного тіла. От і зараз, згадуючи той час, Микола думав не про дружбу, а про відчуття відповідальності, що не залишало його тоді в усій цій гігантській роботі над собою. Яку б перемогу він не здобув, що б він не подолав, чим би новим не був вражений, захоплений — усе він негайно тягнув Федорові, ділився з ним своїми трофеями — незалежно від того, чи потрібні вони були тому, чи ні. Перед ним вихвалявся, його хотів вразити своєю волею, наполегливістю, успіхом. А промахи, помилки, слабості — приховував поки що від Федора, немовби соромився його осуду. Виходило так, що все, що він робив для себе, для свого «кругозору», своєї «культури» — він робив якщо не для Федора, то в усякому разі перед ним. І це дуже допомагало, це було потрібно — не було б цього почуття відповідальності перед другом, можливо, Микола й не подужав би стільки… І раніше, — Микола згадував дитячі роки, — бувало так: не тільки виконувати різні доручення по господарству, але навіть рибу вудити він намагався якнайкраще, з вигадкою, щоб тільки побачити потім, як у ніжній схвальній посмішці мружаться материні лагідні очі… І як це радувало, як підносило дух! Як хотілося йому тут же зробити що-небудь ще більше!
Так, людині для боротьби, для польоту вгору потрібно, обов’язково потрібно, щоб билося поруч з нею палке, близьке друге людське серце!..
…Коли Микола вступив до електротехнічного інституту, Федора призвали в армію і послали далеко на південь — там він потім потрапив до військової школи. Микола од військової служби був звільнений через короткозорість.
Відтоді дивно почала спрощуватися «життєва система» Миколи. Швидко відпали, щезли кудись і захоплення Скрябіним (а з ним і музикою взагалі), і безсонні нічні години над художньою книгою, і багато лекцій в Політехнічному музеї, стало безглуздям витрачати так багато часу на черги біля театральних кас… Однак ні від чого Микола не підмовився. Він тільки бачив, що навчання в інституті поглинає майже весь його час, а решти часу це вистачає на головне: радіотехніку, короткі хвилі… Микола, нарешті, намацав дно і йшов до берега. Правда, йшов з вантажем неабиякої цінності.
Друзі листувалися рідко і скупо, в ці роки їм було «ніколи». Та й розлучилися вони тоді якось на диво просто: зустрілися в студентській їдальні і попрощалися на ходу, поспішаючи кожен до своїх справ, немовби розлучалися до завтра. Жоден з них так і не помітив втрати.
Тільки тепер, несподівано переживши велику радість від того, що побачив друга, відчувши колишній ревнивий інтерес Федора до його життя, Микола зрозумів, який дорогий йому цей хороший хлопець, що задає такі наївні і такі потрібні запитання.
Весняна гроза бушувала недалеко від столиці. Чорний купол нічного неба, мов під несамовитими ударами якогось невидимого гіганта, гримів і здригався. Від цих ударів тонкі тріщини зміїлися по куполу і крізь них стрімко летіло до землі їдке голубе сяйво. Злива падала на землю безперервними мерехтливими струменями.
В такі ночі вилітають з гнізд і зникають у темряві птахи, осліплені спалахами блискавиць. Під час таких гроз тріскаються навпіл міцні стовбури багатолітніх дубів. Але рідко бувають такі сильні грози в наших широтах.
По гладенькому асфальту шосе Ентузіастів, простягаючи вперед світлові щупальця, мчав з міста блискучий лімузин, умитий щедрою небесною водою. Асфальт шипів під колесами, кидався випадковими камінцями і бризками розбиваних зустрічних калюж. Дощ бив по верху кузова суцільним барабанним гуркотом.
Біла стрілка спідометра повільно наближалася до цифри «80». Швидкість ставала небезпечною. Яке нещастя чи невідкладна справа змусила людей кинутися з міста цієї бурхливої ночі?
Поруч з шофером, який напружено і нерухомо втупив погляд у зникаючу під колесами дорогу, сидів чоловік років п’ятдесяти в легенькому пальті, з непокритою головою. Пасма сивіючого волосся спадали на лоба, і він то відкидав їх назад неспокійним рухом руки, то енергійно пригладжував невелику лопатоподібну борідку. Збудження відбивалося і в очах, ясних, сірих, енергійних, які робили обличчя чоловіка незвичайно вродливим.
Більше нікого в автомобілі не було.
Так, професор був схвильований. Він уважно стежив за кожним новим спалахом блискавки, потім чекав удару грому, дивлячись на годинника.
— Вона попереду, Славо, кілометрів за десять-п’ятнадцять, не більше…
Професор підняв руку з годинником до лампочки шофера.
— Бачиш, п’ятдесят вісім хвилин від застави… скажімо година… тоді було тридцять кілометрів. А ми пройшли…
— Сорок шість, — сказав шофер.
— Так… Вона тікає… Загалом відстань скоротилася приблизно вдвоє. При тій самій швидкості ми наздоженемо її через годину. Це буде пізно, Славо… Все закінчиться, — промовив він засмучено.
Шофер ледве стримував посмішку, бачачи, з яким нетерпінням професор стежить за рухом стрілки спідометра. Він трохи додав газу. Стрілка поповзла праворуч.
— Так, так… давай ще, — вдоволено забурмотів професор, відкидаючись на спинку сидіння.
Це була межа допустимого. На задерикуватому обличчі молодого шофера відбилося ще більше напруження. Пальці міцно стиснули кермо. Ще б пак — будь-який неточний рух — і катастрофа неминуча.
Раптом сліпучий удар світла проковтнув промені фар, розметав темряву. Далеко попереду стало видно, як удень, шосе, канави, телеграфні стовпи, ліс… Блискавка впилася у високу березу біля дороги, метрів за сто від машини, і, мить пульсуючи, билася над своєю жертвою.
Професор, не тямлячи себе від захоплення, весь полинув уперед і, смикаючи шофера за полу піджака, вигукував крізь гуркіт грому:.
— Го-о-п! Ось! Он-он-о! Дивись, дивись, Славко! Ах, ти… Чорт забирай! Бачив?!
Мускули шофера, як зведені курки, що чекають тільки легкого натиску, зробили свою справу майже в саму мить удару. Небезпека минула, машина пішла тихше.
Блискавки гуркотіли тепер по боках і десь позаду.
Дощ не вщухав. Професор розкуйовдив волосся, відкинувся назад так, що його борідка стирчала майже вгору, і заплющив очі з виглядом людини, яка вдало завершила складну, стомлюючу операцію.
— Тепер тихше, Славо. Так тримати, — сказав він. — От пощастило нам сьогодні! Це ж рідкісний випадок — спіймати такий розряд, можна сказати, за два кроки! Відчуваєш, яке повітря? Це озон. Ех, добре!.. Дихай, Славко, користуйся нагодою.
Кожного разу, коли старий, обрамлений різьбленою горіховою оправою анероїд показував різке падіння атмосферного тиску і на горизонті з’являлися свинцеві хмари, професор Ридан, відомий фізіолог, кидав роботу. Кілька років тому він опублікував свою теорію біологічної дії розрядів атмосферної електрики. її сприйняли у вченому світі досить-таки байдуже. Сталося те, що траплялося нерідко з науковими гіпотезами: всі з інтересом ознайомилися з черговою «новиною науки», і ніхто нічого не міг заперечити, але незабаром про неї забули і ніяких практичних висновків не зробили. А саме на них і наполягав учений. Ця теорія була лише одним з побічних результатів його великої, далеко ще не завершеної роботи. Але через те, що цей результат уже мав самостійне практичне значення, професор вирішив якнайшвидше опублікувати його. Те, що його колеги не висловили з цього приводу особливого захоплення, Ридана анітрохи не бентежило. Професор добре знав учений світ. «Не дійшло, — казав він весело і ущипливо. — Кожен зайнятий своєю справою. Нічого, з часом дійде. А поки що самі покористуємося…»
І він користувався. Помітивши сигнали барометра, він дзвонив у метеорологічну обсерваторію, узнавав усе, що можна, про рух головного вогнища грози, вибирав по карті околиць Москви потрібний напрям і мчав туди на своїй машині, намагаючись потрапити в самий центр грозового району.
«Грозові ванни» були пристрастю професора Ридана. Він знав їм ціну! Фізична втома, пригнічений стан від невдач у науковій роботі, прикра недуга, що нагадує про вік, — усе це зникало після грозових ванн. На зміну їм приходили бадьорість, енергія, веселість, незвичайна свіжість і гострота сприймання навколишнього світу. Він почував, що весь організм наповнюється якоюсь новою життєвою енергією, котрої потім вистачало надовго.
Та це не все. Професор нікому не говорив ще про одне чудове явище, яке він помітив. Коли щось не клеїлось у важкій науковій роботі, не давалося правильне узагальнення або не спадав на думку вичерпний, витончений експеримент, досить було «викупатися» в грозі, як саме це головне утруднення якось само по собі розв’язувалося раптовим спалахом думки, схожої на блискавку…
Ось чому сьогодні з такою впертістю він наздоганяв. грозу.
Робота професора Ридана підійшла до тієї межі, коли вирішується доля уже самого вченого. Визначний фізіолог, анатом і вправний хірург, професор Ридан присвятив своє життя вивченню структури і функцій живого організму. Дивовижні операції серця і мозку, які він виконував, зробили його ім’я відомим не тільки на батьківщині, але й за кордоном. Він майже не знав невдач і, здавалось, настільки оволодів людським організмом, на створення якого природа кинула всі свої творчі ресурси, що на цьому можна було спинитися і присвятити всього себе хірургічній практиці.
Та от сталася катастрофа. Померла дружина. Ридан-людина, Ридан-чоловік був пригнічений горем. Ридан-учений був приголомшений, збентежений. Як же так? На врятування цього життя, найдорожчого в світі, він кинув усі свої знання, весь досвід лікаря. Ніякої помилки він не зробив. І все ж таки його наука виявилася безсилою відвернути кінець.
З надзвичайною ясністю Ридан зрозумів, яка ще недосконала ця наука, і тут вперше, незважаючи на всі попередні успіхи і удачі, він почав сумніватися в правильності її основ. Риданових знань виявилося недостатньо, щоб здобути владу над хворим організмом; виходить, в організмі діють сили, роль яких ще ніхто не знає. Вчений запитував себе, чи міг він коли-небудь у своїй практиці заздалегідь сказати: «Людина житиме». Ні, ніколи такої впевненості не було. Що ж це за наука?! Де ж справжній шлях?
Жахливі дні переживав тоді Ридан. Навіть, здавалося б, найнадійніші, багато разів перевірені положення фізіології зробилися раптом сумнівними. Різні «випадковості», «індивідуальні особливості», як казкові привиди, безперервно цілими натовпами наступали на нього і вимагали нових пояснень, нових гіпотез. З глибин пам’яті виринали давно помічені «підозрілі» факти і явища. Потроху Ридан почав угадувати їх новий зміст, і от, нарешті, в нього виникла ідея про електричні процеси, які керують життям.
Професор Ридан круто змінив курс. Практику хірурга він кинув з властивою йому рішучістю, незважаючи на енергійні протести лікарського світу.
Невеликий двоповерховий будинок в одному з тихих провулків Ординки перетворився на інститут електрофізіології. Уряд не пошкодував коштів, щоб обладнати цей інститут так, як вимагав Ридан.
Дивна це була установа, схована від гамору вулиці за старими липами, густими заростями пахучого жасмину і високою кам’яною огорожею із залізними гратами. Більшу половину нижнього поверху займав «звіринець». Тут жили кролики, собаки, морські свинки, жаби, птахи, мавпи, над якими Ридан з своїми співробітниками провадив досліди.
Окремо стояли ряди спеціальних кліток з оперованими тваринами. Якісь дивовижні намордники, шоломи, пов’язки і станки сковували їх рухи.
Хазяїном «звіринця» був мовчазний, довгов’язий татарин Тирса — холостяк, чоловік суворий і нелюдяний, але він явно умів розмовляти з тваринами і завжди бурмотів щось незрозуміле. Ридан високо цінував уміння Тирси розуміти тварин, розбиратися в їх поведінці і настроях, його виняткову спостережливість і акуратність. «Звіринець» завжди був у зразковому порядку, і Тирса нікого в нього не пускав без спеціального дозволу Ридана.
Широкі сходи з мармуровими поручнями вели у другий, верхній вестибюль, звідки можна було потрапити в квартиру професора або в коридор, вздовж якого розташовувалися лабораторії. В кожній з них працювали один або два співробітники. Вони приходили щодня о восьмій годині ранку і йшли додому о третій. Ридан суворо забороняв їм лишатися довше. Сам він звичайно працював у своїй лабораторії, що межувала безпосередньо з його кабінетом.
Мало хто відвідував цю таємичу кімнату. Тут постійно жевріло життя — тихе, дивне, обмежене загадковими нікельованими станками або скляними посудинами, обхоплене металевими щупальцями апаратів. Тут билися серця, вийняті з тіл, ворушилися собаки, позбавлені сердець. Голови, відокремлені від тулубів, повільно поводили очима. А електричні прилади зазирали своїми проводами в живі препарати органів, у черепні коробки тварин і, вкрадливо шелестячи, відзначали щось на паперових стрічках в клітинку.
Тишу лабораторії порушували тільки падаючі краплі якихось фільтратів і виділень залоз оперованих тварин та цокання апаратів, що автоматично реєстрували процеси оголеного «фізіологічного» життя.
В сусідній невеличкій кімнаті, обставленій, як палата в лікарні, з одним ліжком, іноді з’являлися хворі з ураженими нервами і мозком. У цій кімнаті не було жодного зайвого предмета, який міг би привернути до себе увагу пацієнта. Але якщо потрібна була операція, Ридан натискав якісь маленькі важелі, і з стін, перетворених на об’ємні шафи, з’являлися операційний стіл, шафа з інструментами, освітлювальні прилади.
І в усіх випадках до голови або спини хворого протягувалися тонкі броньовані кабелі, пропущені крізь стіну, а поруч, в лабораторії Ридана, починали працювати апарати, що реєстрували на фотографічній стрічці електричне життя хворого мозку.
Мозок! Мозок! Ось що командує складною людською машиною! Ось куди сходяться всі сигнали зовнішнього світу, всі нитки управління кожним мускулом, органом і кожним процесом, що обумовлює роботу організму, його розвиток, життя. Але що ж відбувається в мозку? В чому полягає напружена, безперервна діяльність у цій нерухомій речовині? Що насправді являють собою ці «збудження» і «гальмування», ці «зв’язки», угадані великим Павловим за їх зовнішніми проявами в організмі, яка їх фізична природа? Відповідей на ці запитання поки що нема. Але їх треба знайти; тільки тоді людина здобуде повну владу над своїм організмом.
Увесь досвід, величезні знання, пристрасна енергія вченого спрямувалися до нової мети. Ридан діяв так, немовби він уже знав розв’язання, правильність якого треба лише довести.
Одним з перших він почав вивчати струми, які виникають у мозку. Тонкі срібні голки, проникаючи в трепанований череп, намацували центри, що керували яким-небудь певним відчуттям тварини — зором, слухом, нюхом. Від голки тягнувся провід до посилювача, звідти — до чутливого осцилографа; як тільки осцилограф виявляв ледве вловимі електричні напруги, в ньому тремтів маленький світловий зайчик. Падаючи на рухому світлочутливу стрічку, зайчик креслив на ній своєрідні криві, які зображали електричні імпульси мозку.
Ось воно, електричне життя організму! Ридан щодня робив десятки таких записів — цереброграм. З’ясувалися незвичайні речі. Від кожної ділянки мозку в спокійному стані утворювався свій характерний рисунок кривої. Внаслідок зовнішніх подразнень або під час захворювань рисунок змінювався у певних межах. Кожному видові і ступеню подразнення відповідали цілком певні зміни в характері електричних імпульсів мозку.
Уважно вивчаючи такі криві, Ридан помітив, що товщина самих ліній, які зображують коливання струму, ніколи не була сталою, а весь час змінювалася. При цьому слід світлового зайчика дуже рідко був таким же тонким, як сам зайчик. Він майже завжди був трохи товщим, а подекуди товщина сліду в багато разів перевищувала діаметр зайчика.
Ця, здавалося б, незначна обставина, на яку інші дослідники не звертали уваги, стала для Ридана цілим відкриттям. Пояснення могло бути лише одне. Щоб перевірити свою догадку, професор змінив механізм, що пересував світлочутливу стрічку перед зайчиком. Новий апарат крутив бобінку в двадцять разів швидше, ніж раніше. Тепер стрічка завдовжки десять метрів перекручувалася з одного валика на другий протягом якихось двох секунд.
Ридан з нетерпінням чекав нової проби. Кілька днів інститутські техніки виготовляли і відрегульовували новий механізм. Нарешті, все було готове, і Ридан ввімкнув на осцилограф струми мозку кролика…
Ну, звичайно! Його догадка підтвердилася! Відрізок кривої, який раніше вміщався на десяти сантиметрах стрічки, тепер розтягнувся на два метри, і було видно, що весь він складається з дрібних зигзагів, які раніше, під час повільного руху стрічки, зливалися і утворювали потовщені лінії. Виходить, коливання струму в мозку відбуваються з набагато більшою частотою, ніж думали досі!
Але що це? Професор нахилився над новою цереброграмою. Так, так: товщина ліній знову була різна. Лінії складалися з ще швидших коливань світлового зайчика! Та це ж… — професор швидко прикинув можливу швидкість нових коливань — це радіочастота! Виходить, повинні бути і хвилі, промені!
Так, так!.. Нічого несподіваного і тим паче неймовірного не сталося. В глибині свідомості Ридан давно вже догадувався, що так і повинно бути.
Картина електричного життя мозку ставала дедалі яснішою. Тепер зрозуміло, звідки взялися ці порівняно повільні коливання струму, які так чітко фіксувалися на фотографічній стрічці і збивали з пантелику всіх дослідників. Це були так звані в електротехніці биття. Вони виникали в результаті одночасної дії на приймальний апарат кількох, а може, й дуже багатьох хвиль різних частот. Їх коливання то збігалися в напрямі, зливалися, і тоді на стрічці виходили посилені, високі, повільно спадаючі помахи, то, навпаки, діяли в протилежних напрямках і знищували одне одного, поступово затухаючи.
Правда, биття, зображені на цереброграмах, дають певне уявлення про діяльність мозку. Ці фізичні суми коливань усе-таки характерні для кожного подразнення, для кожного стану. По них можна вивчати мозок, визначати розташування і межі його окремих ділянок. Але биття — це лише випадкове відображення електричних сил, що діють у мозку. Діють же ті елементарні хвилі, з яких складаються ці биття. Ними й треба оволодіти, щоб здобути владу над організмом.
Тепер, коли Ридан пересвідчився, що струми в мозку пульсують з величезною швидкістю — не менше ніж мільйони, а може й мільярди коливань на секунду, — він був певен, що є і випромінювання мозку, його не могло не бути! Такі струми утворюють навколо себе електричні і магнітні поля, породжують електромагнітні хвилі, які повинні неминуче поширюватися довкола.
Їх, очевидно, можна спіймати хоча б на найкоротшій відстані. Нікому з учених ще не вдалося цього зробити.
Спіймати! Тільки тоді можна буде переконатися у правильності всіх висновків.
Ридан майже не сумнівався, що контрольний дослід підтвердить його припущення.
Він оголив частину зорової ділянки мозку кролика і закріпив приймальну голку всього за якихось два міліметри від мозкової речовини. Вся решта простору навколо голки — цієї імпровізованої срібної антени — була заекранована свинцем, щоб ніякі випадкові хвилі зовні не могли подіяти на голку.
Цілковита темрява. Кролик не повинен нічого бачити. Професор увімкнув осцилограф, і слідом за цим перед очима кролика мигнули два спалахи маленької електричної лампочки.
Через двадцять хвилин Ридан тримав у руках проявлену стрічку.
Рівна, пряма лінія перетинала її по всій довжині. Ніяких коливань…
Кілька разів Ридан повторював дослід, але на стрічці незмінно з’являлася та сама спокійна рівна лінія.
Виходить… випромінювання нема?
Потяглися дні напружених роздумів. У чому помилка — в логіці самого висновку чи в методі перевірки? Десятки разів Ридан перевіряв свої міркування, змінював умови досліду. Результат був той самий. Ніяких хвиль біля мозку його прилади не виявляли.
Це були дні болісних творчих шукань і сумнівів. У житті вчених часто бувають такі важкі етапи, коли думка б’ється в тупику, з якого за всяку ціну треба знайти вихід. Мобілізуються всі внутрішні і зовнішні ресурси — знання, винахідливість, технічні засоби.
Ридан так і не вийшов за межі свого кола знань. Він вивчав хвильову механіку. А тепер відчув, що йому не вистачає знання радіотехніки.
— Не можна ж усе знати! — вигукував він у хвилини відчаю.
В ці дні Ридан відчував щось схоже на докори совісті. Він звинувачував себе в невігластві. Хай його не навчали як слід фізики в університеті, — тоді це не вважалося за потрібне, а біологів і фізиків вважали майже різними породами людей, — але ж сам він давно повинен був зрозуміти, що це абсурд, що кожен дослідник природи повинен знати фізику, особливо електрику, досконально, від гальванізму до радіотехніки!
Картаючи себе, Ридан з властивою йому гарячковістю захоплювався, перебільшував свій профанізм і забував, що солідну частину цієї обітованої електричної країни він все-таки встиг підкорити.
Не був Ридан і самотнім у своїй роботі. Навпаки, завдяки його товариськості, схильності обговорювати свої думки і «творити вголос» усі співробітники, аж до техніків і лаборантів включно, були в курсі його ідей і труднощів, усіх він змушував думати, шукати, заперечувати, спростовувати. Ридан добирав свій колектив обережно, розважливо. До нього ввійшли серйозні фізіологи, гістологи, цитологи, біохіміки, які вже показали себе як самостійні дослідники, причому не тільки прихильники риданівських ідей, але й скептики, і навіть противники — їх Ридан особливо цінував.
Але головного — фізиків — не було. Ще на самому початку, намічаючи штати, Ридан думав заповнити їх переважно біофізиками і тому негайно розкинув свої сіті у відповідних «водах» науки. Улов виявився мізерним і убогим. Це були слабуваті фізіологи з слабкою фізичною підготовкою. Вони вивчали біоструми, але ніяких ідей, ніяких творчих шукань у їх роботі Ридан не помітив і одразу від них відмовився.
Тоді була організована облава на «чистих» фізиків — електриків-хвильовиків. «Ну, цими вже хоч греблю гати», — говорив Ридан, радіючи тепер, що позбувся біофізиків. На цей час він уже знав, що йому потрібні електрики саме такого профілю. Однак і тут нічого не вийшло. Жоден тямущий фізик-хвильовик не виявив бажання переключитися на вивчення фізіологічних проблем. У них було досить своїх інтересів, своїх ідей. Ридан, не втрачаючи надії, шукав, хоча й не так енергійно, як раніше. Шукання ці якоюсь мірою полегшували становище; утворилося коло нових знайомих, які охоче допомагали Риданові порадами у важких випадках.
Тик було й тепер. Один з фізиків, навіть і не знаючи як слід, у чому справа, і не підозрюючи, яким відкриттям звучать для Ридана його слова, сказав йому просто:
— Якщо ви впевнені, що ці випромінювання існують і що вони неозначено малі, чому б вам не спробувати застосувати недавно винайдений динатронний посилювач? Адже він саме й призначений для дуже слабких початкових струмів.
На другий же день Ридан, не бажаючи нікому доручати таку відповідальну справу, сам приїхав у Ленінград до винахідника цього чудового електронного приладу. Скромний інженер зовсім полонив професора своїм витвором. Це була невеличка витончена трубка; ледве помітні початкові струми, проходячи крізь неї, посилювалися в десятки мільйонів разів без будь-яких ламп! Трубка могла працювати і як фотоелемент, — вона посилювала струми, що виникали в ній під дією слабенького світла зовні.
Винахідник показав Риданові кілька приголомшливих «фокусів». Трубка вмикала світло в кімнаті, коли професор, стоячи в темряві на відстані кількох метрів од неї, курив, задихаючись і кашляючи з незвички, цигарку. Радіоприймач, обладнаний цією трубкою, не потребував струму для розжарення і міг працювати від будь-якого джерела світла в кімнаті. Навіть «кроки» мухи, що бігала в цигарковій коробці, чути було на всю кімнату, завдяки цій трубці, з’єднаній з мікрофоном і репродуктором.
Захоплений Ридан розповів інженерові про свої труднощі. Чи можна використати трубку для посилення біострумів? Інженер не сумнівався в цьому і пояснив, як це зробити.
Окрилений надією, з дорогоцінним пакунком в руках Ридан повернувся в Москву і одразу ж почав із своїми помічниками встановлювати чудесну трубку.
І от, нарешті, все готове: Ридан знову відчув знайоме хвилювання перед вирішальним дослідом.
Знову з’явився кролик з трепанованим черепом, срібна антена, свинцевий екран.
Тиша. Темрява. Два спалахи маленької лампочки…
Коли принесли готову стрічку, професор поривчасто розгорнув її.
— Ага, є!
Стрічка була геть уся покреслена неправильними, стрибаючими зигзагами. Примруживши очі, щоб виділити з хаосу цих стрибків переважаючий напрям кривої, Ридан розпізнав знайомий рисунок електричних імпульсів, які завжди з’являлися в мозку від раптової дії світла на очі.
Хвилі мозку були спіймані!
Тепер ставала зрозумілою загадка, що її давно вже марно намагалися розгадати фізіологи: як перестрибує збудження з одного нерва на інший або з однієї нервової клітини на іншу, коли між ними нема безпосереднього контакту.
Не потрібно ніякого контакту! Він зовсім не обов’язковий для електромагнітних хвиль, які можуть поширюватися і без будь-яких провідників.
Так наполегливо, неухильно і впевнено йшов Ридан накресленим шляхом.
Зранку професор ставив досліди, обходив лабораторії, перевіряв роботу працівників і давав їм вказівки. Увечері він звичайно розстилав на своєму столі останні цереброграми і уважно вивчав їх. Щось обчислював, записував у свою велику книгу-зошит, іноді креслив на міліметрівці якісь криві і вклеював ці креслення в той же зошит. Цереброграми давали багатющий матеріал для роздумів і нових ідей, які професор наступного ж ранку перевіряв новими серіями дослідів.
Після одинадцятої, перед сном, Ридан читав. Радянські і зарубіжні журнали, по яких він стежив за роботою інших дослідників біострумів, забирали теж багато часу. Спершу ці відомості допомагали Риданові орієнтуватися, він знаходив у них корисні для себе вказівки. Але вже через рік стало ясно, що він випередив своїх закордонних колег. Роботи Бергера, Едріана та інших стали пройденими віхами на шляху Ридана.
З декотрими він листувався. Якось Джеспер надіслав йому листа, в якому захоплювався висновками Ридана про зв’язок певних рисунків біострумів з структурою різних зон мозкової кори у вищих тварин. Його вразило, як Ридан за такий короткий строк міг провести цю величезну роботу, і він з жалем констатував, що не має таких коштів, щоб купувати протягом року хоча б дві мавпи, десяток собак і штук тридцять кроликів.
Ридан посміхнувся, перебираючи купу паперів, що лежала на ріжку його письмового стола. Він витяг аркуш. Це була копія кошторису, який він недавно відіслав у академію. Куток аркуша перетинала резолюція: «Затвердити». Ридан тепер з особливим задоволенням прочитав знайомий список:
«В рахунок асигнованих вами сум на наступне півріччя прошу виділити… Список погоджений з адміністрацією Державного зооцентру:
Горилу — 1
Шимпанзе — 1
Собак — 50
Кроликів — 500
Їжаків — 10
Удава — 1
Коропів однорічних — 10
Коропів шестирічних — 5
Електричних скатів — 2
Вугрів бразільських — 2
Ворон — 15
Пугачів — 2
Професор описав Джесперові умови, які створює уряд Радянського Союзу вченим та науковим закладам, і додав цю копію кошторису як ілюстрацію.
Ридай бачив, що йде попереду всіх інших електрофізіологів, і це подесятеряло його кипучу енергію. Крім того, він почував, що наближається до мети…
І все-таки інтереси науки не заступали йому весь інший світ. Рано-вранці, коли приносили пошту, він насамперед хапав газети і, поставивши одну ногу на крісло, схилявся над свіжими шпальтами, жадібно виловлюючи повідомлення про події, за якими стежив день у день.
Після смерті дружини у Ридана не лишилося жодної близької людини, крім дочки. Тоді це був довгов’язий, трохи незграбний підліток, замкнутий, наполегливий і допитливий. І от цей підліток поступово перетворювався на дівчину. З великою увагою Ридан стежив, як природа вдосконалює свій витвір, як згладжуються кути і вирівнюються лінії цієї безмежно дорогої істоти.
Професор не був схильний вбачати в Ганні геніальну дитину, що властиве багатьом батькам. Він добре знав цю поширену хворобу, знав, як згубно позначається вона на формуванні характеру дитини, і намагався бути гранично об’єктивним і стриманим в оцінці вдачі і здібностей Ганни. В цьому не було ні байдужості, ні суворості, їх взаємна любов, глибока і уважна, соромливо уникала зовнішніх, сентиментальних атрибутів.
Ось Ганна виросла.
Не без таємної гордості спостерігав Ридан наслідки своєї виховної роботи. Дівчина входила в життя легко, радісно. Від незграбності і замкнутості дитини не лишилося й сліду.
І все-таки Ридан частенько піддавав сумнівам свої «об’єктивні оцінки». Чи знає він дочку? Яка вона? З подивом батько переконувався, що він не може відповісти на таке, здавалось, просте запитання: чи гарна вона зовні, чи вродлива? Всі деталі він, звичайно, міг оцінити. Зріст — добрий, середній. Будова — правильна, нормальна, дівчина досить розвинена фізично, дужа — не на шкоду граціозності і жіночності. Поєднання каштанового волосся з великими світло-сірими — точно батьківськими — очима, безумовно яскраве і оригінальне, це те, що в ній насамперед привертає увагу. Ніс, либонь, великуватий і, якби кінчик його не був трохи задраний вгору, здавався б надто важким… А загалом?.. А загалом з усіх цих деталей не складалося для батька те головне, що так просто визначив якось у Ганні Вікентій Сергійович, давній, ще з студентських часів друг Ридана. «Світла постать», — сказав він. Чому «світла»? А її принциповість, наполегливість, що доходить до впертості, її інколи жорсткувата прямота?
Та ні. Ганна була саме «світлою». Світло линуло від спокійних рухів, від її безпосередності…
В усякому разі дві важливі риси, які Ридан особливо намагався розвинути в дочці, властиві їй безперечно. Чесність…
У професора був свій погляд на це. Що таке чесність? Бути чесним — чи означає це лише говорити правду і не обдурювати чужого довір’я? Ні, це означає — думати правдиво і вірити людям. Це означає — вміти бачити світ і людей такими, якими вони є, і любити їх. Це особлива система мислення, сміливого і простого, позбавленого туману тієї брехливої моралі буржуазного світу, що поступово обгортає людей їдким нальотом нещирості, відчуження, порожнечі.
І чесність завжди керувала вчинками Ганни, вабила до неї всіх, хто її знав.
Другою рисою була самостійність. Тепер Ридан бачив: у важкому становищі Ганна зуміє сама вибрати правильний шлях. Все рідше зверталася вона до кого-небудь за порадою — як бути. Зате часто зверталися з цим запитанням до неї, і чим далі, тим більше, бо Ганна захоплювалася громадською роботою і вже відчувала, що потрібна людям.
А кілька місяців тому Ганну обрали в комітет комсомолу. Ридан зрозумів, що дістав відмінну оцінку за свою виховну діяльність. І цю оцінку він прийняв з гордістю, тим паче глибокою, що тільки дехто з його близьких друзів догадалися поздоровити його з цього приводу.
Не все, однак, було так рівно і безхмарно у батьківській діяльності Ридана. З раннього дитинства Ганни він потай мріяв пробудити в ній інтерес до того кола явищ, яке приваблювало його самого. В майбутньому він бачив її крокуючою по його слідах, надійним, близьким соратником, нарешті, — ще на більшій відстані, — крокуючою від нього далі — вперед.
Згодом Ридану довелося відмовитись од цієї мрії. Він не знайшов у дочці якихось переважаючих нахилів для такого майбутнього. «Хай так, — думав він. — Але що ж у ній головне? Чим вона захоплюється? Ким буде?»
Час минав. Ридан чекав, придивлявся. Ганна всім цікавилась на диво однаково. Вчилася вона охоче і легко, дуже рідко зверталася по допомогу до батька, захоплено займалася музикою, багато читала, любила громадську роботу, спорт… Ридана вражала її чіпка пам’ять і здатність швидко все освоювати. «Що за дивний універсалізм! — з тривогою думав Ридан. — Так вона ніколи не знайде себе…»
Настали останні дні навчання в школі. Куди ж іти? Розмови на цю тему, які все більше пригнічували обох, ні до чого не приводили. Ганна не могла ні на чому зупинити вибір. Ось уже й атестат в руках. Ось уже — канікули… Знову зажевріла надія в професора. Якщо вже їй справді однаково, чому б не взятися за медицину?.. Ганна трохи поморщилася, але погодилась… Треба ж на щось погодитися. Далі в розмові постало питання про те, що, можливо, доведеться кинути або в усякому разі скоротити заняття музикою…
І тут раптом усе визначилося само по собі, несподівано і так чудово! Ганна почала заперечувати. Як?! Кинути музику? Та нізащо! Вона згодна ніколи більше не чути про математику, про фізику, про будь-яку шкільну науку, вона погодиться кинути ковзани, плавання, що завгодно, тільки не музику!.. Та ще тепер, коли вона сама створила дві речі — романс і пісню!..
Ридан дивився на дочку з тихою усмішкою і в душі глумився над собою, — треба ж було стільки років спостерігати, шукати і не помітити того, що лежало перед очима!
…До консерваторії Ганну Ридан прийняли без екзаменів, якщо не брати до уваги невеликого концерту перед суворими екзаменаторами, який і вирішив її долю.
Швидко і непомітно летіли дні; минали роки пової, сповненої шукань роботи.
Електричне життя мозку потроху відкривалося Риданові. Одне за одним незрозумілі раніше явища покірно вкладалися в рамки нових закономірностей, з яких починали вже принадно прозирати контури сміливого риданівського узагальнення.
Але чим далі йшов професор, тим більше виникало загадок. Неймовірна складність і виняткова досконалість конструкції мозкового апарата іноді лякали його.
Ну гаразд, мозок виробляє високочастотні коливання, хвилі. Але що ж таке ці хвилі?
Може, це «хвилі речовини», ті самі електромагнітні хвилі, які завжди розкидає довкола себе всяка «мертва» матерія і частота яких настільки ж різноманітна, як самі види матерії? Тоді джерелом мозкових хвиль є просто речовини, що входять до складу мозку, а непостійність коливань пояснюється хімічними реакціями в живому мозку.
Ні! Ридан добре знав хімію мозку. Кількість речовин, з яких складається мозок, дуже велика, але все-таки значно менша від величезної різноманітності впливів (блискавичних і точних) мозку на організм. Одне одному не відповідає. Виходить, хвилі мозку — не просто випромінювання його речовини.
А коли так, то, виходить, ці хвилі — результат якоїсь особливої діяльності мозку, його функція. Хай кількість мозкових хвиль нескінченно велика, але ж і різноманітність функцій організму, якими керує мозок, безмежна. Можна припустити, що кожній хвилі, яка випромінюється мозком, відповідає своя, певна функція організму.
Як же, яким невідомим поки що фізиці способом мозок-генератор виробляє ці хвилі?
З усіх питань, на які поки що не було відповіді, Ридан виділив одне, що вимагало ясності в першу чергу. Ось перед ним сотні цереброграм, що зображують криві струмів у різних тварин і при різних подразненнях. От записи, зроблені при звукових діях, от світлові, дотикові, смакові, рухові, больові…
В усіх тварин одні й ті самі зовнішні впливи викликають загалом схожі малюнки електричних коливань. Чи означає це, що, наприклад, біль від уколу — і є саме ось така тремтлива і спадаюча раптовими, періодичними зривами вниз крива коливань струму? Чи цей електричний стан — той самий, що його організм відчуває як біль, чи електричні явища тільки супроводжують якісь больові процеси в організмі?
Коли б можна було якимось фізичним шляхом відтворити таке саме електромагнітне поле і піддати його впливові відповідну ділянку мозку, питання було б розв’язане. Людина відчула б укол.
Ні, фізика, техніка поки що неспроможні зробити це, бо всі фіксовані коливання, як установив Ридан, складаються з безлічі якихось інших ультрависокочастотних коливань, які тільки й можуть дати потрібний ефект. А відтворити їх людина не може. Виходить, щоб з’ясувати питання про суть цих електричних імпульсів, потрібен якийсь інший шлях.
Знову почалися шукання невідомого.
Як завжди в таких випадках, Ридан не припиняв інших робіт, навіть форсував їх: адже все було зв’язано нитками загальної ідеї, і в будь-якій побічній роботі міг раптом виявитися ключ до розв’язання головного.
Але минали тижні, стомлена думка починала метатися, поверталася назад, до джерел сформованого завдання. Ридан, за своїм звичаєм, знову й знову перевіряв правильність вихідних положень. Усе виявилося правильним, розв’язання — необхідним, але шлях до розв’язання не знаходився.
Надзвичайно жаркий травень наближався до кінця, коли над Москвою пронеслася коротка, але дуже сильна гроза, яку Ридан з такою пристрасною наполегливістю наздогнав кілометрів за п’ятдесят на схід, від столиці.
Близько першої години ночі лімузин професора рявкнув біля воріт.
Ганна й Наталя не спали. Це був гарячий час, коли радянські люди віком від одинадцяти і мало не до п’ятдесяти років складали екзамени, оцінювали знання, набуті за рік.
Наталя була маленькою, непоказною дичкою, коли років десять тому доля в образі жалісливої тітки, яка працювала в їдальні риданівського інституту, закинула її з рідного села в столицю: треба було підгодувати охлялу дев’ятирічну дівчинку, а далі «видно буде».
Метка і кмітлива, Наталя швидко освоїлася в новій обстановці і стала діяльним помічником майже всіх працівників інститутського «цеху харчування» — кухні та їдальні. Незабаром вона почала з’являтися в квартирі професора, допомагаючи прибиральниці або офіціантці, яка з їдальні приносила сніданки та обіди.
Якось побачивши її, Ридан раптом насторожився, лагідно поговорив з дівчинкою, потім розпитав про неї тітку-кухарку… Поява Наталі поставила перед ним важливу проблему.
— Її ще зовсім не торкнулася культура. Це дике людське дитинча, — говорив він того ж дня дочці. — Але яке метке, кмітливе і симпатичне. Та подумай, Галю, вона неписьменна. Їй вчитися треба, а не картоплю чистити на кухні. Слухай-но. А що коли ми візьмемо її до себе? Хай живе у нас. Навчимо її грамоти, виховаємо, пошлемо до школи, зробимо з неї справжню культурну людину. Давай візьмемо?..
Ридан добре розумів, що задум цей мав і друге призначення. Є східна приказка: «Дуже добре — теж недобре». От і в Ридана було так. Він був добрим батьком, Ганна — доброю дочкою. Літній чоловік і дочка-підліток — хіба це сім’я? Що й казати, сім’ї не було. Бракувало тих численних непомітних турбот, — співчувань, оцінок, конфліктів і прикростей, які збагачують барвами і тонами життя звичайної сім’ї, як скрипка прикрашає обертонами і робить чарівним простий звук струни.
Професор не помилився. Поступово Наталя стала справжнім членом сім’ї; Ганна знайшла молодшу сестру і вихованку, Ридан — другу дочку. Зовсім інше життя почалося в домі. Уже не глуха тиша, яка так гнітюче нагадувала про смерть дружини, зустрічала на порозі професора щоразу, коли він повертався з своєї лабораторії додому. Ні, тепер він ще здалеку чув жваві дівочі голоси, сміх, пісню, іноді — суперечку. І навіть тиша в кімнатах перестала бути похмурою, наповнилася іншим змістом; вона говорила про зосередженість, про напружену роботу думки там, за дверима, і це підбадьорювало і радувало Ридана.
І от Наталя вже переходила в останній клас школи. Важко було б пізнати в цій витонченій, гарненькій дівчині колишню маленьку замазуру, як її називали тоді — циганочку. А втім, усі основні риси залишилися при ній — така ж вона була тоненька, смуглява, бистроока. А смішні кіски, які колись стирчали врізнобіч, тепер гордо прикрашали її задерикувате личко важким чорним вінком.
У ці дні перед екзаменами (Ганна складала за третій курс консерваторії) дівчата працювали наполегливо і методично, суворо дотримуючись розпорядку дня, накресленого разом з батьком. Зараз програма була порушена: Ридан ще не повернувся, і дівчата чекали його, готуючись до екзамену.
Вони сиділи в їдальні за великим столом, обклавшись книжками і зошитами. З відчинених навстіж вікон тягнуло ароматом якихось квітів і мокрої після дощу землі.
Шум автомобілів, що проносилися по мокрому асфальту провулка, раз у раз відволікав увагу Ганни; дівчина починала тривожитися. Вже три години як батько поїхав, а з розповідей Славки вона знала, що погоня за грозою іноді пов’язана з чималим риском.
Нарешті, на вулиці пролунав знайомий сигнал. Ось грюкнули внизу двері, і залунав голос професора. Наспівуючи, він швидко крокував по сходах.
— Приїхав! — полегшено зітхаючи і закриваючи книгу, сказала Ганна. — Ну, Нато, тримайся. Наукам кінець!
Ридан встановив правило: в поодинокі години, коли вони зустрічаються, — ніяких занять, ніяких справ; ці години повинні бути часом відпочинку, руху, ігор.
Професор шумно влетів до кімнати, став у позу і, владно піднявши руки, почав диригувати, наспівуючи:
Дівчата, що звикли до бурхливих наскоків професора, пожвавішали і весело підхопили пісню на повний голос.
переробляв Ридан на свій лад.
Тим часом книжки зникли зі столу. Наталя, не перестаючи співати, діставала з буфета чайний посуд.
— Увага! — перебив раптом Ридан. — Хто з вас завтра екзаменується?
— Завтра — ніхто. Післязавтра…
— Чудово! Я вас обох арештую. Примусові роботи на годину, не більше. Домовилися? Треба поставити один дослід.
Він лукаво глянув на Ганну. Вона зрозуміла:
— Гроза допомогла?
— Ну звичайно! І цього разу, здається, чудово допомогла. От зараз побачимо… А який розряд ми з Славкою піймали! Мало не в голову. Барабанні перетинки — вдрузки! Зорові нерви — на шматочки!.. Шкода, що вас тоді не було, коли я виїжджав, я б вам зубрити не дозволив, узяв би з собою… Ну, давайте швидше закусимо, дійте тут, а я піду дещо приготую… По місцях! — скомандував Ридан і зник у своїй лабораторії.
Хвилин через десять усі сіли до столу.
— Як повечеряємо, — наказав Ридан, — ідіть униз, будіть Тирсу і принесіть трьох кроликів. Номери вісімдесят чотири, вісімдесят п’ять і вісімдесят шість. Вони в наголовниках, з електродами.
— Не дасть, Костянтине Олександровичу, — сказала Наталя. — Нізащо нам не дасть без записки. Пам’ятаєте, я ходила по сову? Адже ж не дав.
Вона поклала перед професором блокнот і олівець.
— Не було такого випадку, — пробурчав Ридан, кладучи в рот половину бутерброда.
— Ну, дивіться! — сплеснула руками Наталя. — Ви ж самі тоді обурювалися Тирсою…
Ридан щось мимрив і заперечливо крутив головою.
Ганна, не підозрюючи каверзи, виступила на захист.
— Це було приблизно місяць тому, невже ти забув, тату? А хто тоді назвав Тирсу звірячим бюрократом?
Професор не здавався. Дівчата обурювалися, нагадували… Нарешті Ридан проковтнув останній шматок, запив чаєм і, хитро посміхаючись, сказав:
— Самі ви «сови». Це був пугач; Бубо Максимус — його ім’я й по батькові…
Дівчата напали на нього з двох боків; Ридан схопився, почалася галаслива метушня. Падали стільці, полетіла на підлогу чашка…
— Здаюсь! Відставити! — закричав професор, досхочу навтішавшись цим переполохом.
Доки дівчата наводили порядок, він сів до столу і написав розпорядження Тирсі:
«Видати трьох кроликів №№ 84, 85 і 86. І капусти».
— Ну, приготувалися? Пішли! Чекаю в лабораторії.
Вчений, як завжди, зайшовши до своєї лабораторії, надів білий халат, вийняв окуляри й повільно протер скельця.
Експеримент завжди потребує великої уваги. Все має бути заздалегідь передбачено і враховано, розташовано на своїх місцях. Найменший, здавалося б, недогляд може призвести до неправильного висновку. Ридан перед дослідом перевтілювався, немов збирався в тугий напружений клубок. Обережні, розмірені рухи приходили на зміну поривчастим жестам. Замість розмов — короткі, точні розпорядження і запитання. Тільки в очах, жвавих, сірих, різко окреслених очах Ридана кипіло складне, неспокійне життя.
Дівчата принесли кроликів у невеличких клітках і мовчки зупинилися серед лабораторних приладів, ніяковіючи у цьому святилищі вченого.
Те, що придумав Ридан, повертаючись після погоні за грозою, було просте і, здавалося б, мало розв’язати складне питання. Цього разу техніка майже не брала участі в досліді. Ніяких апаратів не було.
Біля самої стіни, що відокремлювала лабораторію від невеликої операційної кімнати, обладнаної для роботи над тваринами, Ридан поставив на стіл спеціальну клітку, екранізовану від усіх електричних впливів зовні свинцевою сіткою. Дві такі самі клітки були розташовані по другий бік стіни, в операційній.
Тонкий броньований кабель виходив з першої клітки, проникав через отвір у стіні і там, роздвоюючись, зникав у двох інших клітках. На верхніх кришках усіх кліток були невеликі вимикачі. Досліджуючи мозок, Ридан звичайно приєднував до кабеля посилювач і осцилограф. Тепер цих приладів не було.
— Давайте кроликів, — сказав Ридан. — Одного — сюди, двох — в операційну.
— А що це за намордники? — тихо спитала Ганна.
Ридан вийняв одне звірятко і, відстебнувши ремінець, зняв з його голови щось схоже на шкіряний шолом. До них підійшла Наталя.
— У цих кроликів, — сказав він, — у ті ділянки мозку, де зосереджено управління функціями харчування, вживлені тонесенькі срібні електроди. Кінці їх виходять на поверхню черепа ось тут, бачите, через отвір у центрі цього маленького фарфорового диска, і закінчуються невеличкими колечками. До них ми зараз і приєднаємо провід, що виходить з кабеля і з’єднує всі три клітки. Таким чином, якщо ми повернемо важелі оцих вимикачів праворуч, — слухайте уважно і запам’ятайте, помилятися не можна, — якщо праворуч, то мозкові центри всіх трьох кроликів будуть з’єднані між собою спільним проводом. От і все. А це не намордники, а наголовники, шоломи такі: вони прикривають вихід електрода з черепа, щоб кролики не могли лапкою чухати це місце і зірвати колечко. Тепер ми шоломи знімемо, а кроликів посадимо в отакі станочки. Потрібні вони для тієї ж мети.
Ридан спритним, звичним рухом укріпив легкий дерев’яний станочок на кроликові.
— Бачите, він може рухатись, ходити, їсти; тільки почухатися йому не можна. А електрод оголений. І зараз ми його приєднаємо до кабеля…
Мікроскопічний затискач на кінці тонкого м’якого шнура, що звисав із стелі клітки, вчепився в колечко електрода на черепі кролика. Такі самі маніпуляції були пророблені і з рештою звірят.
— Ну, все готове… Отже… Ви розумієте, що відбувається? Один кролик — тут, і два — там, за стіною. Центр живлення мозку цього кролика з’єднаний звичайним електричним проводом з такими самими центрами тих кроликів. У цьому ланцюзі, крім вимикачів, нема ніяких приладів, ніяких джерел струму. Нічого нема. Нічогісінько! Зрозуміли? Тепер — на місця! Нато, ставай біля цієї клітки, отак. Коли я скажу, відчини дверцята і поклади в клітку капусту, одразу всю. Хай їсть. Ти, Галю, йди сюди. — Він повів її в операційну. — Ставай до цієї клітки, руку поклади на вимикач, стій спокійно і уважно стеж за кроликом. Говоритимеш мені, що він робить, як себе почуває.
Сам Ридан став поруч з Ганною біля третьої клітки.
Кілька секунд тривала мовчанка. Ридан ковзнув рукою по волоссю, помітив на рукаві якусь ниточку, висмикнув її, скинув на підлогу.
У вікні світлішало бліде, досвітнє небо. Дівчата мовчки чекали розпоряджень.
— Починай, Наталю, — сказав Ридан.
— Є, поклала, — відповіла вона з другої кімнати.
— Вимикач праворуч!
— Є!
— Що він робить?
— Нюхає, сопе. Вуха настовбурчив. Підходить до капусти…
— Галю, вмикай, — тихо сказав Ридан.
— Є!
— Ну, що він?
— Нічого, сонний якийсь.
— Почав їсти, — пролунало з лабораторії. І водночас зауважила Ганна:
— Нюхає… Жує, жує!..
— Жує?!
Ридан швидко, безшумно ступив до Ганни, припав до клітки. Присівши навпочіпки, професор намагався розглянути морду кролика знизу.
Кролик їв. Жував, хоча ніякої їжі перед ним не було! Він діловито тикався мордою в простір перед собою, підхоплював швидким, мокрим язичком щось невидиме; смішно оголював жовтуваті різці, кусав повітря, потім швидко жував. Краплі слини м’яко падали на чисте дно клітки.
Це було незвичайне видовище, схоже для будь-якого спостерігача на цирковий номер, результат майстерного дресирування: кролик немовби грався, вдаючи, що їсть. Жодна тварина в природних умовах ніколи не робить таких очевидно безглуздих, нічим не обумовлених рухів.
З винятковою гостротою і справжнім хвилюванням Ридан уявляв собі і смисл, і значення події, яку він сам викликав до життя. Звичайно, це новин етап у пізнанні живого організму. Цей експеримент увійде в історію науки. Ось він — перед його очима. Ось він вперше відбувається зараз, у цю хвилину… Ось капає слина! Ридан піймав себе на тому, що саме ці каплі слини схвилювали його найбільше в поведінці кролика. Умовний рефлекс у мозку самого професора! Адже кожний фізіолог звик з особливою повагою ставитися до слинного рефлексу, який став знаменитим відтоді, як Павлов перетворив його в основу методу вивчення мозку! Тоді теж почався новий етап у фізіології… А тепер Ридан починав наступний розділ. Але слина тут уже не відігравала тієї ролі…
— Як, Нато, їсть?
— Їсть, їсть.
— Ану, Галю, вимкни… О! Бачиш? Перестав жувати. Чудово, Галю, чудово! Тепер не треба стежити за цим. Подивимось на мого. — Вони підійшли до третьої клітки. — Нато, залиш усе, як є, і йди до нас. Хай їсть спокійно… Тепер дивіться: мій майже заснув. А от вмикаю… Бачите?
Кролик енергійно мотнув головою, мов намагаючись щось схопити… Картина «їди без їжі» повторилася з усіма подробицями і з цим звірятком. Ридан уже не дотримувався обережності в жестах, вільно рухався, говорив голосно, навіть пробував постукувати по клітці пальцем. З рухів очей та вух кролика можна було зробити висновок, що він нормально бачить і чує, але всі ці впливи уже не могли порушити основного, сильного, як гіпноз, впливу другого мозку, який струмував по тонкому проводу з клітки за стіною.
— Вимикаю.
Кролик вмить завмер у тій же позі. Ридан трохи почекав, мовчки переводячи погляд з однієї клітки на другу, потім схопився з місця.
— Кінець, кидайте вахту, годі! Все ясно. Розумієте ви, зубрили, що це означає?.. Це величезне відкриття! Ну — ура!
— Ура-а-а! — загриміло в кімнаті.
— А тепер, спати — і ніяких розмов! Якщо хочете, завтра поговоримо.
Помічники перезирнулися і покірно пішли. Професор «вимкнув» кроликів з цього дивного ланцюга, розсадив по своїх клітках і, розділивши між ними залишки капусти, пішов у свою кімнату.
Лишається ще чотири східці. Вісім уже позаду.
Великий, товстий чоловік, спираючись на поруччя, заносить ногу і рішуче нахиляється вперед, очевидно маючи намір одним духом взяти цю останню перешкоду.
Дерев’яні поруччя помітно хитаються, червоні, натерті мастикою сходи дратують своїм скрипом.
Ні, доведеться зупинитися. Занадто утруднене дихання, дуже важко стукає серце.
Він кладе невеликий, перев’язаний пакунок на зігнуте коліно. Неподобство! Всього п’ятсот грамів, але й вони втомлюють… Апоплексичне обличчя, заросле чорним волоссям, вкривається крапельками поту.
На верхній площадці обережно, поштовхами відчиняються двері.
— А, пан Мюленберг, доброго дня!
— Доброго дня, фрау Ліз, — і, немов просячи пробачення за свою кволість, він додає, важко дихаючи: — От бачите…
Жінка співчутливо хитає головою. Серце… У наш час не можна мати серце. Або треба жити в провінції. В Мюнхені нічим дихати, повітря нема, його витіснив бензиновий перегар. І потім — спека…
— Серце веде лік часу, фрау Ліз, — говорить Мюленберг, сходячи па площадку. — Десять років тому я вперше вибіг по цих сходах до доктора Гросса. Вибіг! Тепер я повзу… Сумний ювілей, фрау Ліз, тяжкі, погані роки. Але нічого не вдієш. Очевидно, буде ще гірше…
У фрау Ліз очі стають круглими. Не треба так говорити. Хто знає… Хіба можна тепер казати те, що думаєш…
— Ганс уже прийшов, — промовила вона ніби між іншим, входячи за Мюленбергом в лабораторію.
— Ганс хороший хлопець, фрау Ліз… Це добре, що він уже тут. Виходить, ми сьогодні закінчимо нашу велику роботу. Це теж чудовий, але, мабуть, безглуздий факт. — Останні слова він вимовив потихеньку.
— До речі! Є лист панові доктору. Я поклала його вам на стіл. Нічого не треба, пане Мюленберг?
— Лист? — кілька секунд він вивчає конверт. — Ні… можете йти, до приходу пана Гросса нічого не треба.
Він чекає, поки зачиняться двері. Потім стоячи розриває конверт.
«Управління мюнхенського муніципалітету дуже просить пана доктора Гросса прибути на адресу: Людвіг-штрасе, 104, відділ 8, кімната 56, для переговорів. Інженер, пан Вейнтрауб, чекатиме доктора Гросса від 11 до 12 години сьогодні».
Так. От і сталося. Все зрозуміло. Мюленберг відчуває, як нудна слабість охоплює коліна. Він важко опускається в крісло, кладе голову на руки і думає. Скільки хороших, чесних людей загинули отак, — багатьох він знав… Це стандарт. Людину запрошують з’явитися в яку-небудь установу. Там, у кімнаті, яка не має ніякого відношення до цієї установи, гестапівець ввічливо нагадує людині, що вона тоді-то там-то сказала таку-то фразу або розповіла анекдот антинацістського характеру. Або приховала у службовій анкеті своє неарійське походження. Або не витягнула руку вперед на знак привітання на зборах, коли вшановували фюрера. Або відмовилася брати участь у розробці нового способу масового знищення людей…
Іноді людина просто не повертається додому, а іноді приходить — зламана, похнюплена, спустошена…
Виходу нема. Гросс, звичайно, повинен піти. Навіщо він їм потрібен? Звичайно ж, не для того, щоб видати йому патент. Невже вони догадалися про те, як можна використати його винахід? Мабуть, так.
— Ганс! — кричить він у сусідню кімнату. — Ідіть сюди на хвилинку.
Худий, з розкуйовдженим світлим чубом і глибоко запалими очима юнак, у старенькому, засмальцьованому комбінезоні з’являється на порозі, граючись викруткою.
— Здрастуйте, Ганс! Як справи?
Юнак посміхається. Майже все готове. Монтаж додаткового агрегату буде закінчено години за дві. Сьогодні можна приступити до випробування машини.
Похмурий вигляд Мюленберга гасить його радісне збудження.
— Що трапилося, пан Мюленберг невдоволений роботою?
— Ні-ні… Навпаки. Якщо нашій роботі судилася перемога, то я вважаю, що ваша заслуга в цій перемозі не менша від моєї. Але… ось почитайте…
На обличчі Ганса, що спалахнуло від похвали, виступають тіні тривоги, коли він перебігає очима запрошення.
— Хіба в нього що-небудь не гаразд?
— Наскільки я знаю, Гросс чистокровний баварець. Ні, я думаю, що це результат тієї замітки, яка з’явилася цими днями в «Технічній газеті». Я пробував утримати його від цієї інформації. А втім, все одно, рано чи пізно…
Внизу лунає, стук у двері.
— Ідіть, Ганс, продовжуйте монтаж. Поговоримо потім. Не будемо поки що турбувати його.
Доктор Гросс різко відчиняє двері і одразу зачиняє їх за собою. Він повна протилежність Мюленбергу: невеликий на зріст, сухорлявий, поривчастий, метушливий. Попелясте волосся стирчить пасмами в різні боки. На мить він зупиняється біля дверей.
— Ви вже тут! — Мюленберг у відповідь доброзичливо настовбурчує вуса. — Неподобство! Ви просто дитина, дорогий колего… Вам треба спати в цей час. І взагалі менше рухатися. Очевидно, ви хочете, щоб у найвідповідальніший момент я лишився без вас. О, і Ганс тут! Ну, його можна тільки похвалити за старанність.
Тепер Гросс уже посміхається, потискуючи руку Мюленбергові.
В сусідній кімнаті він вітається з Гансом.
— Як справи, дорогий мій? О, та ви вже майже кінчаєте! Чудово! — він знову біля Мюленберга. — Бачили? Треба налагоджувати випробування. Ах, Мюленберг, я, здається, починаю хвилюватися. Настає урочиста хвилина!
— Так, Гросс… сьогодні справді урочистий день. Адже сьогодні ювілей…
Густі сірі брови Гросса зводяться гострими кутами вгору.
— Який ювілей?
Мюленберг встає і подає йому свій пакунок.
— І от вам мій скромний ювілейний подарунок. Сьогодні десятиріччя нашої спільної роботи. Можу додати, що кращих років у своїй інженерній діяльності я не знав…
Гросс розчулений цим урочистим виступом. Він потискує обидві руки Мюленберга, потім розгортає пакунок.
— Масло… Справжнє вершкове масло! І так багато! Признатися, я скучив за ним. Ну, спасибі… нас тепер цим не балують. Свято — так свято! Ми сьогодні влаштуємо розкішну каву. Ганс, кличте Лізет. Я повинен сказати, Мюленберг, що ваша участь в роботі дала мені можливість розв’язати завдання передачі енергії без дротів. Без вас мені не вдалося б перетворити свою ідею в машину, яка сьогодні буде готова. Так, це — дата! Сьогодні захитаються підвалини сучасної техніки. Ви уявляєте, друзі, що буде? Магістралі електропередач перестануть обплутувати земну кулю. Передавати енергію буде простіше і вигідніше, ніж будувати малі місцеві електростанції. Невидимі дроти понесуть енергію над океанами і пустелями. Літаки, поїзди, кораблі стануть електричними і підуть по своїх трасах без пального. Електрика остаточно замінить пару. Споживання нафти та її продуктів скоротиться до мінімуму. Людство стане багатшим, культурнішим…
Гросс підвівся.
— Мюленберг, кожне технічне завоювання, подібне до нашого, — крок до епохи процвітання людства. І от ми вносимо свою частку в прогрес, у створення небувалого розквіту культури.
Голова Гросса гордо закинута назад, очі спрямовані кудись у простір. Якби не піджачок, до того ж досить потертий, він був би схожий на пророка.
Мюленберг мовчить. Він докладає страшних зусиль, щоб його обличчя нічого не видавало. Гросс — дитя, сліпе і вперте дитя. Про яке «людство» він говорить? Чи не про те, представники якого так схожі зараз на оскаженілих гієн, що безглуздо сіють довкола себе смерть? Це вони кинули всі свої сили і засоби на винищення подібних до себе і от зрошують кров’ю мирних землеробів квітучі простори Європи, Африки, Азії, змітають з лиця землі тисячолітні надбання культури… Цьому «людству» Гросс віддає свій внесок… Хіба не зрозуміло, що як тільки цей «внесок» вийде за межі лабораторії, людство перетворить його на жахливу зброю знищення і руйнування!
Мюленберг відчуває себе співучасником злочину.
Гросс — чесна, добра людина. Він зробив велику справу. Але як пояснити йому справжнє становище, коли він і слухати нічого не хоче про політику. «Я не цікавлюсь політикою, — говорить він іноді роздратовано. — Політика лише функція культури, техніки». Яка нісенітниця!..
Мюленберг ловить слушну паузу і подає Гроссу одержану повістку:
— Ось іще ювілейний сюрприз…
Гросс читає. Мюленберг стежить з-під брів за виразом його обличчя. Зрозуміє, чи ні?
Ні! Нема й натяку на тривогу. Навпаки, в очах вченого-винахідника спалахують іскорки вдоволеного самолюбства.
— Перша ластівка, — посміхається він. — Переговори можуть бути тільки про наш передавач. Побачите, що буде далі. Адже зараз ще ніхто нічого не знає. Треба піти. Людвігштрасе, сто чотири. Це зовсім близько звідси, можна йти пішки.
Мюленберг не витримує. Він робить нову відчайдушну спробу напоумити доктора.
— Слухайте, Гросс… Звичайно, не піти не можна. Але… не радійте передчасно: адже невідомо, чого вас викликають. Якщо переговори торкатимуться передавача, то вам можуть запропонувати подарувати його військовому відомству і ніколи про нього більше не згадувати.
Гросс слухає, ковтаючи сміх, немовби стримуючи ікавку. Потім регоче.
«Запропонувати!», «Подарувати!» Ех, Мюленберг, любий… І що ж, по-вашому, мені запропонують, а я погоджусь, подякую і піду?! Вас заїли обивательські страхи, дорогий друже. Знайте, якщо мені запропонують щось подібне, я відмовлюся! От і все.
— Відмовитесь?..
— Ну, звичайно!
Ні, Мюленберг безсилий що-небудь втовкмачити в голому цьому… цьому божевільному ідеалістові. Розмови марні. Він розводить руками.
— Гаразд. Ідіть. Пам’ятайте одне, Гросс: принципу іонізатора не повинен знати ніхто. Інакше…
Гросс знову сміється своїм шиплячим сміхом. Він хапає капелюх і дружньо трясе Мюленберга за руку вище ліктя.
— Це я знаю не гірше від вас… Заспокойтеся, дружище, все буде гаразд. От я повернуся, і тоді ви переконаєтеся в цьому. Ну, прощавайте поки що. Кінчайте монтаж, А я ще зайду додому переодягтися.
Він збігає по східцях і грюкає внизу дверима. Мюленберг повертається до вікна і стежить за Гроссом, доки його в’юнка постать не зникає за рогом.
Вони друзі. В цьому не може бути ніякого сумніву. Десять років спаяли їх міцними узами. Гросс ділиться з ним кожною новою ідеєю, яка спадає йому на думку. Ось його папка. Тут міститься історія винаходу — нотатки, обчислення, креслення. Знаючи принцип, відкритий Гроссом, за цими кресленнями можна збудувати машину. Чого доброго, навіть і сам принцип можна витягти з цієї папки, хоча це досить важке завдання, доступне лише висококваліфікованому спеціалістові.
Мюленберг свято оберігає таємницю. Папка в його розпорядженні. Про її існування і місце зберігання знає ще тільки Ганс, електротехнік. Але це надійний хлопець. До того ж він може лише догадуватися про її зміст. Він досвідчений радіолюбитель, добрий монтер, чудовий виконавець, але щоб розібратися в машині Гросса, потрібні не такі знання.
Мюленберг ховає папку у вогнетривкий ящик і виходить у сусідню кімнату. Ганс припаює останні провіднички до екранів. Пахне горілою каніфоллю.
Ось вона, здійснена мрія цілої плеяди винахідників і вчених! Все-таки вигляд у цієї мрії дещо незграбний, громіздкий. Шасі можна було б скоротити, якби винести силову частину вперед. Щит управління тоді відійшов би назад, і місток виявився б непотрібним.
…Стати на місток, увімкнути акумуляторну групу на затискачі іонізатора. Потім дати струм від динамо… Тоді по тонкому променю, що іонізує повітря, піде струм, як металевим дротом, його можна буде прийняти на відстані. Але на якій відстані? От у цьому і вся справа. Розрахунки говорять про один кілометр. Це вже величезна перемога. Але в Гросса є нова ідея: відстань можна довільно збільшити, якщо, звичайно, цей передавач виправдає розрахунки. Треба випробовувати. Доведеться виїхати за місто. Великі витрати! Тільки перевезення машини коштуватиме…
— Готово, пане Мюленберг. — Ганс вилазить збоку з машини, переможно усміхаючись.
У Мюленберга стискається серце.
— Зараз повинен вернутися Гросс, — похмуро говорить він.
Ганс теж хмурніє.
— У чому ж справа, пане Мюленберг? — запитує він насторожено.
— Слухайте, Ганс. Сідайте. Я повинен вам пояснити все. Я людина спостережлива і думаю, що не помилюся, довіряючи вам важливу таємницю. Ми з вами чесні люди, я вважаю, і водночас ми зараз готові вчинити найтяжчий злочин. Наша машина закінчена. Я не сумніваюсь, що доктор буде задоволений наслідками випробування…
Він підходить до Ганса і, примруживши очі, уважно дивиться на нього.
— Ви знаєте, що це за машина, Ганс?
Тривожний подив відбивається на обличчі юнака.
— Як? Хіба це не… апарат для передачі електроенергії на віддаль без дротів?
— Це так, Ганс… Це так. Але уявіть собі, що ми міняємо наше завдання. Ми відмовляємося від промислового використання машини… Адже якщо по нашому «повітряному кабелю», по іонізованому променю ми пошлемо, наприклад, змінний струм такої частоти і потужності, що смертельні для будь-якого організму…
Очі Ганса розширюються.
— Проміння смерті, — шепоче він.
— Проміння смерті, — підтверджує Мюленберг. — Те саме, яке до останньої хвилини шукав Марконі, яке марно шукають в усіх військових лабораторіях світу.
Ганс ще більше насуплюється.
— Виходить, пан Гросс…
— Заждіть, не поспішайте. Гросс… Хм!.. Це смішно, але Гросс «не допускає думки» про таке використання його ідеї. Він просто не думає про це. Щоб зрозуміти, як це виходить, треба знати Гросса, його кришталеву чесність і безмежну політичну наївність. Зрештою, він не винен, що його справді геніальне відкриття може мати і таке застосування. От… Тепер ви розумієте, Ганс, що станеться, коли винахід Гросса потрапить до них. Це зовсім розв’яже їм руки. Ми люди науки, люди культури. Ми не повинні цього допустити!
Ганс схвильовано ходить з кутка в куток, кожного разу виглядаючи у вікно на вулицю. Він трохи інакше аргументував би свою позицію, але зараз вона збігається з позицією Мюленберга.
І от настає хвилина, коли перед лицем несподіваної, приголомшливої події рішуче ламаються звичайні форми взаємної поведінки людей.
Розгубленість зникає з обличчя Ганса. Раптом під впливом якоїсь нової думки він робиться спокійним і дуже суворим. За ці кілька хвилин Ганс відчув себе набагато старшим, — може, навіть старшим за Мюленберга, — і він здобуває нові права.
— Як же так, — суворо зауважує він. — Десять років ви працювали над цим винаходом… і тільки зараз зрозуміли, що ви створили!..
Кілька хвилин тому, коли він був ще зовсім молодим, він не смів би так розмовляти з інженером.
Мюленберг довго мовчить, перш ніж відповісти. Весь ніби зіщулившись, він гасить у собі протест і… приймає докір Ганса.
— Ви маєте рацію, Ганс, — каже він, нарешті, важко розтягуючи слова і немовби відповідаючи самому собі. — Цього не можна виправдати… хоча й можна зрозуміти… при бажанні. Люди роблять історію, але й історія робить людей. І змінює їх. Правда, не завжди вчасно, як мене, наприклад… І не всіх, як, наприклад, Гросса. Вам легше розуміти сучасне, бо ви молодий, у вас немає минулого… Коли ми починали цю роботу, ніхто не міг би навіть вигадати те, що відбувається у нас зараз. Німеччина тоді не знала Шікльгрубера[3]. Життя ще не було нормальним, але ми думали тоді: буря, викликана війною, скоро вгамується, і життя знову ввійде в колію. Не кожен з нас — уже стариків, Ганс! — може й зараз зрозуміти, що чекати вже нема чого… Я завжди знав, що приховує в собі ідея Гросса, але я чекав. Чекав, може, колесо історії встигне завершити цей свій страшний оберт, перш ніж ми досягнемо мети. І от… Мети досягнуто, а… повороту нема… і не буде, довго ще не буде…
Мюленберг мовчить і думає. Ганс ходить по діагоналі — від крайнього вікна до дверей і назад.
— Іде… — каже він, нарешті.
Обидва висовуються з вікна. Гросс летить зигзагами, випереджаючи і штовхаючи перехожих; на його обличчі — торжество. Звертаючи з тротуару, щоб перейти вулицю, він робить переможний жест Мюленбергові. Через хвилину влітає в лабораторію, захекавшись.
— Ну, друзі, поздоровте мене з удачею!… Фу, стомився… Ваші побоювання виявилися даремними, Мюленберг… Нічого страшного! Управління муніципального господарства надзвичайно зацікавилося нашою машиною… Якщо випробування будуть успішними, вони беруть на себе всю патентну процедуру, з умовою, що за ними буде збережено переважне право експлуатації. Знаєте, яку умову я їм поставив? Організувати випробування на їх кошти. Сьогодні ж. Вони дають вантажну машину І потрібне місце. Га, Мюленберг? Здорово?
— Стривайте, стривайте… З ким ви розмовляли?
— О, пан Вейнтрауб — симпатичний чоловік, інженер управління. Він уповноважений вести переговори. Вони дізналися про це із замітки в «Технічній газеті».
— Добре, але які все ж таки умови? Як буде збережена таємниця конструкції іонізатора і приймача?
— Вони згодні на будь-які наші умови. Аж до організації виробництва і експлуатації під контролем наших людей. Вейнтрауб натякав на якісь астрономічні суми винагороди нам, справедливо вказуючи на світове значення цього відкриття. Все це докладно буде обговорено, як тільки вони переконаються, що передавач діє на достатній відстані. Один кілометр взагалі їх не задовольняє, але для того, щоб вони взяли на себе витрати і турботи по патентуванню і дальшому вдосконаленню машини, буде досить навіть і цього.
— Виходить, ще є час… — Мюленберг полегшено зітхає. — Отже, доти, поки ми не доб’ємося збільшення дальності дії, нікому наших секретів не відкривати?
— Ну, звичайно, Мюленберг! Усе залишається так, як і було, плюс кошти! А ви розумієте, що все це означає при нашому теперішньому фінансовому становищі? Ха-ха… Непогано, чорт візьми… Ну, друзі мої, тепер давайте бенкетувати. Я голодний, як лев. Де ювілейні їства? Де фрау Лізет, де кава?.. Ганс, я безмежно радий, що ви ще з нами попрацюєте. А, признатися, ми були напередодні розлуки… Лізет! — гукнув він, відчиняючи навстіж двері, і зіткнувся на порозі з розчервонілою від збудження хазяйкою, яка ледве встигла відвести голову від замкової щілини.
Події розгорталися надзвичайно швидко.
О п’ятій годині вечора два грузовики відійшли від будинку, де містилася лабораторія доктора Гросса. На передньому лежали вкриті брезентом частини машини і приймальні агрегати. Четверо робітників і Ганс, усі в коричневих комбінезонах, супроводжували цінний вантаж.
Зразу ж за ними не поспішаючи йшла легкова машина Вейнтрауба. Він сидів поруч з шофером, позаду — Гросс і Мюленберг. Усі троє жваво розмовляли. Пан Вейнтрауб був ввічливий і люб’язний, і побоювання Мюленберга потроху почали розвіюватися, хоча він твердо вирішив бути обережним і не втрачати пильності ні на хвилину.
Кілька разів Мюленберг намагався з’ясувати, куди саме вони їдуть. Він добре знав околиці Мюнхена. Вейнтрауб же знав їх зовсім погано, і з його розповідей важко було зрозуміти, де знаходиться місце для дослідів, визначене управлінням.
Виїхавши за межі міста, машини рушили по Вольфратсгаузенському шосе на південний захід. Був жаркий день. Праворуч тяглися нескінченною стрічкою квітуючі густі сади, ліворуч, звиваючись, раз у раз з’являвся бурхливий смарагдовий Ізар.
Уже близько сьомої години вечора машини круто звернули праворуч, на друге шосе, і незабаром зупинилися біля воріт якогось довжелезного дощаного паркана. Мюленберг одразу помітив збройну охорону, і серце його завмерло.
— Що це таке? — спитав він.
— Артилерійський полігон, — відповів Вейнтрауб, — він тепер не діє; здається, його реконструюють. Тому військове відомство люб’язно дозволило нам скористатися ним для технічних випробувань.
Він пройшов у контору, пред’явив якісь документи, після чого ворота були відчинені, і машини з людьми рушили за огорожу.
Перед ними розстилалася величезна долина, яка поступово підвищувалася до горизонту і там переходила в довге пасмо горбів. Рівну поверхню долини, всю покреслену тонкими лініями канав, було видно на десятки кілометрів. Важко було уявити зручніше місце як для артилерійських вправ, так і для випробування апарата Гросса.
Праворуч розташувалася невелика група будівель: казарми, склади боєприпасів, гарматний арсенал, гараж. Кілька невеликих споруд було розсипано в різних місцях полігона. Тут і там метушилися люди, які несподівано з’являлись і зникали під землею; вони встановлювали мішені, знаки, креслили по долині складну геометрію полігона. Вантажні машини вивозили накопану ними землю.
Начальник полігона, очевидно попереджений по телефону з прохідної контори, вийшов назустріч і шанобливо привітав Вейнтрауба та його супутників. Він дуже люб’язно запропонував гостям самим обрати будь-яке місце і будь-який напрям для випробування машини. Якщо треба буде, він дасть і людей.
Зворушений такою увагою, Гросс ходив з виглядом гордого півника, і навіть рухи його стали не такі метушливі. Раз у раз він саркастично поглядав на свого похмурого друга.
— Ну що, дорогий Агасфер? — в’їдливо спитав він, скориставшись моментом, коли поблизу нікого не було.
— «Quidquid id est timeo danaos et dona ferentes»,[4] — проскандував Мюленберг у відповідь.
Сонце вже майже торкалося горизонту, коли апарат Гросса був складений і встановлений на землі. Ганс з робітниками відвезли два прийомних агрегати в поле. Кожен з них, крім струмоприймачів, складався з групи електроламп, розташованих на вертикальній рейці, та електричної сирени. За вказівками працівника полігона, Ганс намітив на відстані одного і півтора кілометра від апарата дві точки, в яких він і встановив агрегати.
Потім усі зібралися біля машини. За розпорядженням начальника, дзвін на головному будинку повідомив про припинення всяких робіт у полі.
Глянувши на вкриту сутінками долину, Мюленберг здивовано помітив, що вся вона раптом ожила. Немов комашня, виповзали з-під землі чорні крапки людей, спочатку врозбрід, потім, з’єднавшись в окремі плями, потекли по полігону до будинків.
Мюленберг підняв до очей бінокль. Ішли загони людей з лопатами, кирками, ломами. Чим ближче вони підходили, тим виразніше він бачив брудні виснажені постаті, згорблені під вагою своїх знарядь. На багатьох звисало подерте лахміття. Загони рухалися під охороною озброєних ситих наці… Мюленберг зрозумів: це були ті люди, які зникали з життя раптово і безглуздо, про яких навіть друзі намагались більше думати, ніж говорити вголос…
Арештанти проходили повз найдальший агрегат, поставлений Гансом, і зникали за трупою споруд.
Минуло не менше години, перш ніж полігон спустів. Зробилося темно.
Гросс і Мюленберг кінчали налагоджувати машину. Обидва хвилювалися. Наставав вирішальний момент випробування. Лишалося запустити мотор генератора, ввімкнути акумулятори — і кинути енергію вперед, у темний простір.
Напрям променя був заздалегідь визначений по візиру. Ось його шкала. Якщо трохи послабити гвинтик, що притискає її, і хоча б на один міліметр зрушити шкалу, промінь іонізатора пройде повз ціль. Тоді буде провал: пан Вейнтрауб, можливо, охолоне до цього геніального відкриття, мабуть, стане менш люб’язним. А Гросс… це буде трагедія для Гросса. Він так впевнений у перемозі!
Ні. Мюленберг ніколи не наважаться обдурити друга! Хай усе йде своїм порядком… поки що. А коли струм не дійде або навіть зовсім не піде? Могли ж вони чогось не передбачити!
— Ну що ж, почнемо?
В голосі Гросса Мюленберг відчув хвилювання. У вирішальну мить впевненість ніби залишила його.
— Все готове… Давайте починати, — твердо сказав Мюленберг.
Гросс рішуче підвів голову і швидко зійшов на місток. Перед ним невеликий, нахилений пульт. Лишається повернути кілька важельків, зачекати дві-три секунди — і все буде ясно. Вирішиться питання всього життя… Ні… неможливо!.. Надто просто розв’язується таке питання. Крім Мюленберга, ніхто не відчуває, які значущі ці останні рухи руки над пультом… Хай знають… Гросс випростався, зробив владний жест.
— Відійдіть усі сюди, праворуч… так… Отже, панове, ми починаємо випробування вперше сконструйованого нами передавача електричної енергії на віддаль без дротів…
Мюленберг відчув себе ніяково від цього урочистого вступу. Гросс нагадав йому циркового престидижитатора.
— Панове, всі ви, звичайно, пам’ятаєте ефект, зроблений знаменитим Марконі, котрий, як заведено говорити, «запалив вогні чікагської виставки», перебуваючи на своїй яхті «Електра» в Середземному морі, майже на другому боці земної кулі. Не можна заперечувати технічного значення цього факту в той час. Але вам, звичайно, відомо, що передавач Марконі відіграв лише роль сигналу, що примусив енергію чікагської електростанції ринути в освітлювальну мережу виставки. Енергії, відправленої Марконі, не вистачило б навіть для того, щоб хоч трохи нагріти нитку кишенькової лампочки…
Мюленберг, спершись на автомобіль, що стояв поруч, стежив за виразом обличчя Вейнтрауба. Він намагався помітити ознаки досади від очевидно нецікавих, непотрібних йому просторікувань Гросса… Ні, нічого, крім напруженої, шанобливої уваги, не було у виразі обличчя Вейнтрауба. Невже він і справді помиляється, а Гросс — правий?.. Він знайшов у напівтемряві постать начальника полігона. Та сама увага, та сама шанобливість, — як на похороні незнайомої людини…
Гросс закінчував свою промову.
— Наше завдання, — сказав він, — знищити дроти, звільнити земну кулю від тенет, якими її обплутує сучасна енергетика. Теоретично завдання це нами розв’язане. Зараз ми побачимо, чи розв’язане воно технічно.
Він нахилився і ввімкнув освітлення пульта. Клацнув стартер, мотор загув, стрілки вимірювальних приладів затремтіли і поповзли по циферблату.
Гросс зачекав кілька секунд. Потім повільно повернув ручку вгорі щита. Струм акумуляторної групи ринув до іонізатора, труби якого, схожі на дула гармат, виступали спереду машини. Тепер із труб протягувалися невидимі промені — «повітряні кабелі» Гросса. Лишалося з’єднати ці промені з полюсами динамо.
В навколишній темряві було видно лише постать Гросса, що схилився над білим, освітленим пультом. Натхненне обличчя його, з міцно стиснутими губами, обрамлене сірими, розтріпаними вітром пасмами волосся, нагадувало Бетховена.
— У нас установка на лампи? — тихо промовив він, не відриваючись від пульта.
— Так, — відповів Мюленберг.
— Я дам спершу сирену… — Він трохи повернув маленький штурвал справа. Ще тихше, немов сам собі, додав: — Вмикаю реостати… — і випростався, весь спрямований вперед, у темряву.
Всі теж повернулися в бік поля і завмерли. Нічого, крім гуркоту мотора, не було чути. Минуло півхвилини. Мюленберг не витримав, швидко обійшов ззаду машину Вейнтрауба і зник за нею. Ганс рушив слідом.
— Є! — тихо і нерішуче промовив він через секунду. Мюленберг нічого не чув.
— Є, є! Чуєте?..
Тепер і Мюленберг розчув далеке виття сирени. Вони повернулися назад. Гросс зіскочив з містка і, поставивши реостат на мінімальний опір, приєднався до інших. Виття сирени, злітаючи все вище, уже покривало шум мотора.
Усмішки з’явилися на обличчях людей, що поздоровляли Гросса. Знову повернулася до нього нестримна поривчастість. Він кинувся до пульта.
— Тепер — лампи. Це буде моментально. Дивіться туди, вперед…
Він легенько повернув штурвал. Сирена почала швидко змовкати. В ту ж мить удалині спалахнув яскравий стовп світла.
— Браво, пане Гросс! — захоплено вигукнув Вейнтрауб. — Ну, тепер можна вважати, що «і теоретично, і технічно»? А як другий приймач?
— Зараз спробуємо. Але це безнадійно. Іонізатор розрахований на один кілометр. Дифракція променя можлива лише на протязі кількох метрів…
Він перевів трубу трохи правіше, стежачи за показанням шкали.
— Ну, от бачите… Я спрямував на лампи другого пункту… Нічого нема.
Гросс зупинив мотор, вимкнув живлення іонізатора.
— Випробування закінчено? — спитав Вейнтрауб..
— Так, це все.
— Дозвольте сказати кілька слів… Я щасливий, що мені довелося в числі перших людей бачити це чудо. Хвилини, які ми тут пережили, ввійдуть в історію світової техніки. Я уже поздоровив доктора Гросса та інженера Мюленберга з величезним успіхом, що випав на їх долю. Цілком очевидно, що і теоретично, і технічно проблема передачі енергії без дротів розв’язана. Але це не все. Лишається розв’язати її практично, тобто змусити енергію поширюватися на більшу відстань. Один кілометр не може мати практичного значення. У мене немає сумніву, що ви впораєтеся з цим завданням, тим паче, що, як кажете, ви його уже розв’язали…
— Всі розрахунки зроблені, лишається збудувати новий передавач, — вставив Гросс.
— Чудово… Розрахунки у вас… на яку відстань?
— Десять кілометрів, — випалив швидко Гросс.
— Чудово… Отже, ще крок —і ви будете справді великою людиною, доктор Гросс. Скільки часу вам потрібно, щоб виконати ці розрахунки?
— Це залежатиме…
— Пробачте, я розумію… Завтра ж ми зустрінемося, обговоримо умови і підпишемо угоду. Ми дамо все, що вам потрібно. А доки патентна процедура не закінчена, ви, звичайно, розумієте, що вся ця справа повинна лишатися в найсуворішій таємниці. Ніякої інформації в пресі, ніяких переговорів з будь-ким, крім нас. Відкриття поки що не існує. Це у ваших же інтересах… Тепер ще одне питання, доктор. Начальник нашого управління, який уповноважив мене вести цю справу, надзвичайно зацікавився вашим відкриттям. Оскільки випробування закінчилося успішно, передаю вам його прохання завтра ж продемонструвати йому дію передавача. Я вважаю, що це зробить вирішальний вилив на просування нашої спільної справи.
— Звичайно, звичайно, і з задоволенням, — погодився Гросс.
— От і чудово. А в такому разі нема потреби зараз вивозити машину звідси. Я сподіваюсь, що пан Флаухер зуміє забезпечити її цілість і недоторканість для будь-яких сторонніх поглядів або рук?
— Можете бути спокійні, — з усмішкою відповів начальник полігона. — Все на цій території охороняється на підставі військових законів.
Він наказав принести брезент.
— Деякі деталі не слід лишати в машині, — зауважив Мюленберг. — Вночі може бути вогко.
— Ви маєте на увазі… — почав Гросс.
— Тоді вийміть ці деталі, знайдемо для них місце в складі.
— Я маю на увазі адаптер іонізатора, який треба зберігати в особливих умовах, — твердо вимовив Мюленберг, стискаючи в темряві руку Гросса. — Його доведеться взяти з собою.
Він рішуче піднявся на місток і, швидко вийнявши з тильної частини іонізатора невеличку трубку, загорнув її в папір і сховав у бокову кишеню. Машину вкрили брезентом.
— Ну, от і чудово, — спокійно сказав Вейнтрауб. — Можна їхати.
Мюленберг останнім сів у автомобіль Вейнтрауба. Важке відчуття тривоги, відповідальності за результат усієї справи, зв’язаної з відкриттям Гросса, не залишало його, незважаючи на те, що в поведінці Вейнтрауба він не помітив нічого, що могло б збільшити його побоювання.
Гросс і Мюленберг домовились на другий день зустрітися приблизно опівдні в лабораторії, щоб наодинці обговорити деякі деталі майбутнього договору з муніципальним управлінням. О другій у Гросса побачення з Вейнтраубом в управлінні, і Ганс не потрібний, робота поки що перервана; він прийде о п’ятій, щоб знову вирушити на полігон.
Мюленберг прийшов значно раніше. Він щільно зачинив за собою двері, попросив фрау Ліз не турбувати його і почав повільно ходити з кутка в куток, великий, насуплений, як грозова хмара, зчепивши руки за спиною під розстебнутим піджаком.
Так, настали дні важких випробувань. Як дико! Адже, власне, нічого особливого не сталося — навпаки, все вийшло так, як повинно було вийти. Десять років він із захопленням працював над здійсненням ідеї Гросса. Це був якийсь гіпноз технічної проблеми. І ось вона розв’язана. Гіпноз закінчився. Стало раптом очевидно, що розв’язання — це пекельна машина, котру вони підготували як подарунок ворогам культурного світу, машина, яку треба негайно знищити, бо приховати її вже неможливо.
Один кілометр чи двадцять кілометрів — однаково: ідея розв’язана. Великі відкриття, як відомо, завжди «носяться в повітрі». Їм особливо легко носитися навколо вже зробленого відкриття. Машину Гросса бачили. Бачили її в дії. Тепер ідеї не тільки носитимуться, а й визріватимуть.
Ех, як по-дурному, як по-дурному все виходить!
А втім… Чи так уже просто повторити це відкриття? Як-не-як, а їм потрібно було десять років дружної, захоплюючої роботи, щоб знайти принцип іонізуючого променя і втілити його… в оцю маленьку деталь великої машини — адаптер іонізатора. Ось воно, серце всієї проблеми, загорнуте в той самий шматок газети… В цій трубці, завбільшки з футляр для зубної щітки, міститься все. Решта — дурниця, доступна кожному грамотному електротехнікові. В нй — ідея Гросса і безмежна конструкторська винахідливість Мюленберга. В ній — таємниця. Все в ній!
Мюленберг відчуває, що в цій трубці зосереджено зараз його життя, всі його думки, вся увага. Це соломинка, володіння якою здається йому рятівним. Він обережно ховає трубку в бокову кишеню. Нікому він її не віддасть, краще загубить, упустить з кишені, перегнувшись з машини, — якщо це буде потрібно…
А може, й справді нічого страшного нема, і всі його побоювання — результат нездорових нервів? Гросс щиро вірить у закон, справедливість, мораль, честь… Ні! Нічого цього зараз нема в Німеччині. Гросса треба переконати, напоумити.
Гросс приходить задоволений, гордий і жвавий, більше навіть ніж звичайно. Мюленберг угадує в його настрої сліди недавніх сімейних розмов про майбутні блага, про власний автомобіль, про затишну віллу на березі Ізара або Боденського озера.
— Мюленберг, дорогий мій, ви все ще похмурий, я бачу. Невже вчорашній день вас не заспокоїв? — говорить Гросс, по-дружньому стискаючи товсту волосату руку.
— Я погано спав, — відповідає Мюленберг, намагаючись посміхатися якомога безтурботніше. — Серце пустує…
— Вилікуємо серце! Тепер вилікуємо. Потерпіть ще трошки, і ми займемося капітальним ремонтом власного організму. Найкращі лікарі, курорти… Я думаю, у нас вистачить тепер коштів… — Гросс задоволено сміється.
Вони сідають до столу і складають список нового обладнання лабораторії для останнього етапу роботи.
Потім підраховують власні затрати на всю роботу протягом цих десяти років. Винагорода, звичайно, повинна значно перевищувати суму цих затрат. Але про всяк випадок, для орієнтації, це потрібно.
Нарешті, всі ділові питання закінчені. В розпорядженні Гросса ще півгодини.
— Подаруйте їх мені, — просить Мюленберг.
— Ну, звичайно, дорогий мій. — Гросс трохи здивовано підводить очі і чекає.
Мюленберг встає і починає ходити по діагоналі.
— Слухайте, Гросс, — каже він, — зараз ви підете в це саме управління і продасте нашу десятилітню працю. Ви пробачте мені, дорогий друже, якщо я трохи торкнуся політики… Без цього я, на жаль, не можу. Тільки не обурюйтеся, Гросс, поговоримо спокійно і люб’язно. Скажіть, невже ви думаєте, що вони і не мріють про те, щоб ваш винахід служив засобом винищення?
— Засобом винищення… — розгублено повторює Гросс.
— Так, «проміння смерті» їм зараз дорожче за будь-який промисловий або технічний переворот.
— «Проміння смерті»… Дозвольте, Мюленберг, але ж я — автор цього винаходу; він буде запатентований, це моя власність, і лише я можу нею розпоряджатися на власний розсуд. Я укладаю договір з муніципальним управлінням на використання мого винаходу з певною промисловою метою. Якщо хочете, я обумовлю в нашій угоді цю обставину спеціально. Зрештою, я маю справу не з військовим відомством, а з муніципальним. До чого тут «засоби винищення»?!
— Але, Гросс, ви ж знаєте, що у нас зараз нема такої установи, якою б не керували націсти. Вони — скрізь. І в муніципалітеті — теж. І вони ведуть війну. Зрозумійте, якому б відомству чи установі ви не запропонували вашу машину, вона негайно потрапить до рук військових. І тоді… Мені страшно подумати, Гросс, що буде тоді. Ця машина стане найбільшим злом сучасного світу… Подумати тільки, що ви… ми — автори цього зла!
Гросс на хвилинку замислюється над цими словами, сказаними таким незвичайним тоном, і його раптом проймає гостре почуття страху: а що коли Мюленберг має рацію?!
— Що ж ви пропонуєте? — завагавшись, питає він.
— Ми зайшли так далеко, що виплутатися буде важко. Так чи інакше треба завтра ж повернути машину в лабораторію і… знищити її. Підписання договору з ними треба відкласти аж до остаточної перевірки розрахунків. Перевірка покаже, що ми помилилися, що збільшити дальність ми поки що не можемо.
— Так… Виходить — поховати наше власне відкриття! Обдурити людей, що, може, так само, як і ми, мріють про технічний прогрес… і більш ні про що. Ні, Мюленберг! Доки я не пересвідчився, що нас хочуть обдурити, я не піду на це. Я знаю, що вами керують найкращі почуття, але… Ось вам моя рука. Повірте, я ніколи не допущу, щоб наше велике технічне завоювання перетворилося на знаряддя винищення людей. Навіть якщо для цього доведеться знищити наш довголітній труд.
Мюленберг трохи заспокоюється. Він знає твердість Гросса.
Гросс іде в управління. Рівно о п’ятій вони зустрінуться за кухлем пива в «локалі» на розі. Рівно о п’ятій…
Розмова з Вейнтраубом закінчена. Гросс приголомшений її результатами. Скромний список додаткового обладнання, складений ним і Мюленбергом, не тільки прийнятий, але й значно розширений за порадою Вейнтрауба. Сума винагороди, запропонована Гроссу, здається йому астрономічною: вона у вісім разів перевищує їхні орієнтовні припущення!
Це неймовірно…. Гросс проймається ще більшою повагою до свого відкриття, до самого себе. Справді, він явно недооцінював свою роботу. Його власні розмови про майбутній переворот в енергетиці мали абстрактний характер. А все ж це має своє очевидне практичне значення. Вони вірно оцінили його!
Тепер лишається укласти договір. Це поза повноваженнями Вейнтрауба. Вони ідуть до Ріксгейма, начальника управління. Візит уже підготовлений. Вони проходять без черги.
Ріксгейм, червоний, лисий, весь круглий і блискучий, підводиться назустріч і шанобливо вітає вченого.
— Доктор Гросс, я надзвичайно радий познайомитися! Пан Вейнтрауб, очевидно, передав вам моє прохання щодо демонстрації вашого чудового винаходу? От і прекрасно! Я вже почуваю себе, як перед цікавим спектаклем.
Вейнтрауб читає заготовлений текст, — зміст договору полягає в тому, що управління купує не тільки уже зроблену машину, але й майбутній передавач електроенергії на десятикілометрову відстань, якщо Гроссові пощастить такий збудувати. Гросс зобов’язується якнайшвидше закінчити свою роботу на кошти, асигновані управлінням на його вимогу, а потім, якщо випробування виправдають розрахунки Гросса, він повинен буде керувати організацією виробництва передавачів і струмоприймачів для різних цілей.
Загалом цей договір майже ніяких зобов’язань на Гросса не накладає, крім одного — продовжувати роботу, яку він не кинув би й сам, витрачаючи на неї свої жалюгідні кошти. Все це виглядає чудово.
— Якщо у вас немає заперечень або доповнень до тексту, ми можемо підписати договір, — говорить Ріксгейм.
Гросс згадує. Чорт забирай, він мало не забув обіцянки, даної Мюленбергові!
— Ні, дозвольте, я хотів би трохи уточнити одне положення. Бачите, справа в тому, що… — Він губиться: як це сказати, щоб не наштовхнути їх на думку про «проміння смерті»? — справа в тому, що… м-можуть бути… різні застосування цього апарата…
Гросс підвів очі і здригнувся. Він нічого не бачив, крім обличчя Ріксгейма, яке, мов куля, плавало прямо перед ним на темному фоні кабінетних шпалер.
Але це було вже зовсім інше обличчя. Останні слова Гросса раптом магічно змінили його. Щось у ньому зрушилося, зім’ялося, наче тріснула всередині якась пружина, що тримала на ньому вираз коректності та офіційної простодушності. Обличчя огидно, змовницьки посміхнулося Гроссу. Брови трохи звелися вгору, зійшлися в ниточку, з куточків очей вибігли зморшки. За гострими, колючими зіницями спалахнули грайливі і зловісні відблиски.
Гросс із зусиллям перевів погляд на Вейнтрауба.
Те саме… Це була посмішка, страшна посмішка зрадника, який вирішив, що перед ним — спільник, такий самий зрадник, перед яким уже не треба маскуватися:
— Доктор Гросс, — м’яко забулькотіло з червоної кулі, — доктор Гросс… ви прекрасна людина! Але ви дуже поганої думки про нашу догадливість. Невже видумаєте, що ми не маємо на увазі «різні»… саме «різні» застосування?
Попередження Мюленберга раптом надзвичайно яскраво виринуло в пам’яті Гросса. Він зрозумів ці посмішки. Крижані мурашки пробігли по спині. Все загинуло…
— Виходить… — приглушеним голосом почав він.
— Виходить, нічого уточнювати не треба, — солодко перебив Ріксгейм, усе ще не помічаючи своєї помилки. — Ви можете бути зовсім спокійні. Ми прекрасно розуміємо, як треба застосовувати ваш чудовий винахід, якому належить, очевидно, відіграти історичну роль у долі Третьої імперії. Слід вважати, що з тої хвилини, коли перші «передавачі енергії без дротів» (підла усмішка знову пробігла по його обличчю) з’являться в німецькій армії…
Кров ударила в голову Гросса.
— Ні! — вигукнув він, різко встаючи, і вдарив долонею по столу. — Нічого цього не буде! Я не згоден! Я не бажаю брати участь у вашій підлій політиці! Ніяких договорів! Ось…
Він схопив договір, що лежав перед Ріксгеймом, і подер його на шматки. Маски вмить зникли з облич його співрозмовників. Вони ніяк не чекали такого повороту справи.
Ріксгейм поклав руку на ебонітову дощечку, що лежала на столі, і, немов граючись, натиснув одну з кнопок, які вкривали її поверхню.
Гросс високо підвів голову.
— Винаходу доктора Гросса не іс-ну-є! Пам’ятайте це!
Він повернувся і швидко вийшов з кабінету. Довгий коридор видався йому нескінченним. У ньому не було нікого, робочий день в управлінні вже скінчився. Ось, нарешті, вестибюль. Біля самого виходу йому перегородив дорогу якийсь молодик.
— Вам на вулицю? — запитав він.
— Ну, звичайно! — роздратовано відповів Гросс.
— Ці двері уже замкнені. Пройдіть сюди, прошу вас. — Він відчинив двері праворуч.
Нічого не підозріваючи, Гросс кинувся туди.
Була за десять хвилин п’ята, коли Мюленберг ввійшов у «локаль», де він умовився зустрітися з Гроссом.
Біля вікна виявився вільний столик. Це зручно: звідси він побачить Гросса раніше, ніж той увійде до залу.
Гросс любить точність. Що це за властивість? Мабуть, це своєрідний спорт, який вимагає твердої волі, наполегливості, здатності вимірювати події часом, чесності. Все це у Гросса є. Якщо він сказав: «Рівно о п’ятій», — значить, він уже постарається увійти в зал під час бою годинника.
Лишається чотири хвилини.
Мюленберг замовляє два кухлі пива. Бархатного, найкращого. Ось воно. Товсте скло вкривається легким туманом роси. Трохи коричнювата піна здіймається над кухлем, як шапка гриба.
В барі у цей час порівняно тихо, і перший удар годинника виразно долинає до Мюленберга. Повз вікна рухаються перехожі тільки в один бік: зліва направо. І лише чоловіки. Інших для Мюленберга не існує, бо серед них не може бути Гросса.
Другий удар. Третій. Четвертий.
Мюленберг не відривається од вікна. Якщо Гросс пройшов непоміченим, його голос зараз пролунає за спиною.
П’ятий удар.
Піна в кухлях починає осідати. Шапки грибів робляться плоскими, потім увігнутими.
Все-таки безглуздо так сидіти. Мюленберг не відриваючись випиває півкухля і в цей час починає відчувати серце. Потім він допиває решту і йде до телефону.
— Фрау Ліз, доктор ще не повернувся?
Ні, не повернувся. Серце починає стрибати десь біля самого горла. Мюленберг намагається заспокоїти його другим кухлем пива. П’ятнадцять хвилин наростаючого хвилювання перетворюються на впевненість: сталося…
Він притискає руку до серця: трубка іонізатора тут, у кишені. Треба негайно сховати її або знищити. Так, звичайно, знищити. Як це зробити? Кинути в Ізар?
— Кельнер, візьміть гроші.
Він сідає в автобус і через десять хвилин виходить з нього біля мосту. Пішоходи тягнуться по його тротуарах безперервною стрічкою. Дехто стоїть біля поручнів, милуючись прозорими струменями річки.
Чорт забирай, це не так просто. Якщо кинути трубку, вона попливе, і її можуть одразу ж піймати. Треба її спочатку розкрити. Але й тоді вона стане вертикально і може не потонути. До того ж неодмінно хто-небудь побачить усе це. Ні, тут нічого не можна зробити.
Мюленберг знову сідає в автобус і їде на Вольфратсгаузенське шосе: там, по дорозі до полігона, він бачив підходящі місця. Ось, наприклад. Він проходить назад від зупинки, звертає праворуч і спускається до річки. Нікого нема. Кругом кущі. Тут він виймає трубку, розкриває її. Потім щільно забиває мокрим піском усі проміжки між її дрібними деталями, які він сам придумував, монтував, впаював… Закриває і кидає далеко в Ізар. Невеличкий сплеск, і ідея Гросса йде на дно.
Руки в Мюленберга тремтять. Це ж злочин. Це схоже на вбивство. Що ж робити! Ціною одного злочину знищується другий. Іншого виходу нема.
Задихаючись, він знову піднімається на шосе і, добравшись до зупинки, важко ввалюється в автобус. Тепер він майже спокійний.
Так, Гросс, очевидно, відмовився. І навряд чи зможуть примусити його погодитися. А це означає, що Гроссу кінець: він стає ворогом держави. Що робити?..
Однак треба перевірити, чи все це так.
Фрау Ліз зустрічає Мюленберга з широко відкритими очима, бліда, розгублена.
— Щось трапилося, фрау Ліз?
Вона нічого не може сказати від хвилювання, але жести її говорять: «Сталося щось жахливе! Заходьте, заходьте, пане Мюленберг». Нарешті, мова повертається до неї: вони приходили сюди, троє, наказали відімкнути лабораторію, щось шукали, питали, де пан Мюленберг.
У лабораторії скрізь сліди обшуку. Мюленберг кидається до вогнетривкого ящика. Він розламаний, і папки Гросса нема.
Чорт забирай, удар за ударом! Тепер нема нічого: нема Гросса, нема його записів, нема машини. Все в їхніх руках!
Черга за ним, Мюленбергом. Він тепер теж ворог. Це цілком зрозуміло. Порятунку нема. Дивно, що його не взяли, коли він повертався в лабораторію. Мабуть, якась випадковість…
Можна було б скористатися нею і спробувати вислизнути за кордон. Так роблять герої пригодницьких романів: вони купують аероплан з пілотом, переодягаються, гримуються і летять. Гримаса, трохи нагадуючи гірку усмішку, настовбурчує вуса інженера. Так, у житті це виходить трохи інакше. Його заощаджень ледве вистачило б на купівлю нового костюма або на те, щоб прожити дуже скромно протягом місяця. Лишається чекати.
Дзвінок унизу примушує його здригнутися. Фрау Ліз входить і мовчки завмирає на порозі лабораторії в запитальній позі.
— Вигляніть з вікна, — тихо говорить Мюленберг. Хазяйка підходить до вікна.
— Це Ганс!
Ганс… Мюленберг відчув себе так, немов він — стомлений замерзлий подорожній, що добрався, нарешті, до свого затишного теплого житла. Ганс… Як добре! Він сповнений довір’я, навіть ніжності до цього юнака. Тепер можна буде хоч обговорити становище. Ганс — єдиний учасник усієї цієї історії, який може не постраждати. Адже він тільки електротехнік.
Мюленберг розповідає все швидко, намагаючись нічого не пропустити, не втратити жодної хвилини. В будь-яку мить по нього можуть прийти.
Ганс приголомшений подіями. Протягом десяти хвилин він переживає щось схоже на те, що Мюленберг пережив за день.
— Виходить, — схвильовано говорить він, — «машина смерті» буде створена?
— Важко сказати, Ганс. Я вже кілька разів переглядав записи Гросса, придивляючись, чи не можна відновити по них конструкцію іонізатора. Думаю, що це під силу тільки дуже винахідливому і високоосвіченому інженерові. Але, мабуть, і такі люди працюють в лабораторіях військового відомства.
Час минає. Вони мовчать, марно намагаючись знайти хоч яку-небудь відповідь на запитання: що робити?
— Дивно, що нас досі не чіпають, — міркує Мюленберг. — Але так чи інакше, з нас постараються витиснути все, що можна. Я поводитимусь відповідно до обставин, тут важко щось передбачити. Мабуть, мені доведеться наслідувати приклад Гросса і відмовитися… з тими самими наслідками. Вас, звичайно, залучать до роботи. Становище буде складне, Ганс, але ви, певно, залишитесь на волі. Це вигідно. У вас, я ж знаю, є друзі. Вирішуйте самі. Вони можуть допомогти, але майте на увазі, що й зрадники теж можуть бути. В усякому разі, пам’ятайте основне: наш обов’язок зробити все можливе, щоб вирвати назад ідею Гросса і… знищити її. Інакше, Ганс, величезне нещастя загрожує світові.
Кілька секунд вони зосереджено дивляться один на одного…
Увечері, як і передбачав Мюленберг, його викликали в управління.
Якийсь незнайомий чоловік зустрів Мюленберга в коридорі третього поверху.
— Пан Мюленберг? — спитав він.
— Так, — важко дихаючи, відповів інженер.
— Будь ласка, я проведу вас.
Вейнтрауб був сухий і холодний. Відчувалося, що він вважає «обробку» Мюленберга справою елементарно простою.
— Сідайте; пане Мюленберг, — запросив він. — Ви, мабуть, догадуєтеся про мету нашого побачення?
— Думаю, що ви вважаєте за необхідне повідомити мене про долю мого друга, доктора Гросса, а також пояснити, що означає цей дикий напад на лабораторію.
Вейнтрауб поблажливо усміхнувся, опустивши очі. Він не чекав наступу.
— Я сам хотів би почути від вас, чим пояснюється поведінка доктора Гросса. Він відмовився підписати договір. Він показав себе впертим ворогом нації…
— І?.. Я запитую про його долю.
— Вороги нації у нас не гуляють на волі, пане Мюленберг, ви це повинні знати.
— Так. А чому він відмовився підписати договір?
— Мабуть, тому ж, чому ви вирішили зняти найважливішу частину іонізатора.
— Яку ви й думали знайти в лабораторії, коли там не було господарів? — підхопив Мюленберг, щоб не втрачати позиції в розмові.
Гримаса роздратування пройшла по обличчю Вейнтрауба.
— Давайте припинимо цю безглузду гру, пане Мюленберг. Будемо говорити відверто. Ви зараз не в такому доброму становищі, щоб варто було нападати на нас.
— Не сумніваюсь, — вставив Мюленберг.
— Так от. І становище це ще погіршиться, якщо ви й далі стоятимете на позиції Гросса. З другого боку, ваше становище може різко змінитися на краще…
Мюленберг мовчав.
— Умови, які ми пропонували Гроссу, лишаються в силі. Нам треба вдосконалити машину, як пропонував Гросс. Ви могли б керувати цією роботою в наших електротехнічних лабораторіях…
— Військових?
— Звичайно.
— Дякую за відвертість! Відповім тим самим. Скажіть, пане Вейнтрауб, ви маєте яке-небудь уявлення про такі речі, як честь, обов’язок? Відкриття Гросса належить Гроссу. Я був його другом і помічником протягом десяти років. Гросс довіряв мені. Тепер він відмовився передати вам своє відкриття. Ви хочете заплатити мені, щоб я видав його таємницю? Мовою чесних людей це називається зрадою і підлістю!
— Все це так, пане Мюленберг. Але ви не можете не розуміти, що в даному разі ми маємо справу з явищем великого політичного значення. Володіючи відкриттям Гросса, Німеччина стає наймогутнішою державою в світі. Попереду — Росія, ви не можете цього не розуміти. Невже ви не бачите, що тут ваші аргументи про особисту мораль стають об’єктивно мізерними і шкідливими для цілої нації, до якої ви належите? Мюленберг з обуренням підвівся.
— Ні, ця софістика придатна тільки для лоботрясів, яких ви навчаєте у ваших штурмових загонах. Ви дбаєте про сумнівне благо нації, пане Вейнтрауб, а я виходжу з інтересів людства. Як бачите, у нас різні масштаби. Можу уявити, яку б пожежу ви запалили в світі, якби вам пощастило справді оволодіти машиною Гросса!
— Ми нею оволодіємо, — прошипів Вейнтрауб. — Сумніваючись у цьому, ви обдурюєте себе. Розрахунки Гросса у нас. Відновлення іонізатора — питання часу. Ми запрошуємо вас лише для того, щоб прискорити справу. А коли треба буде, ми змусимо вас допомогти… Не забувайте цього!
— Та-ак… — непевно протягнув Мюленберг. — Я гадаю, розмова закінчена?
— Ще запитання. Скажіть правду: деталь іонізатора, яку ви тоді взяли з собою, у вас?
— Я завжди кажу тільки правду, пане Вейнтрауб! Вона знищена.
— Я так і думав. — Він подзвонив. — Можете йти. Раджу гарненько подумати про мою пропозицію, у вас буде тепер досить вільного часу. Цими днями ми ще поговоримо.
Мюленберг повернувся і вийшов. Той же незнайомий чоловік ішов за ним пустими коридорами установи.
Минуло три тижні болісної самотності.
Це було незвичайне для таких випадків ув’язнення. Мюленберг бачив, що умови, в яких його тримають, зовсім не схожі на звірячий режим, встановлений для людей, що показали себе противниками фашизму. Його не морили голодом, не змушували виконувати безглузду і непосильну роботу, прибирали кімнату, міняли білизну. Зате це було катування самотністю, мовчанням і бездіяльністю. Вейнтрауб мав рацію: Мюленбергу лишалося тільки думати. Ні книг, ні паперу йому не давали.
І от він думав. Спочатку це було нормально. Він обмірковував головним чином становище Гросса. Судячи з розмови з Вейнтраубом, вони не покладали на нього ніяких надій. Так, Гросс — героїчна особа. Якщо вже він сказав «ні» — то й край. Ніякі умовляння, погрози і навіть насильство не змусять його зрадити своїм принципам. Вони, мабуть, одразу відчули його фанатичну незламність. Певно, його життя в небезпеці.
Звичайно, можна було б викупити Гросса, зрадивши його ж самого: видати таємницю, одержати Гросса і… власну волю.
В уяві Мюленберга поставали картини винищувальної тотальної війни. Цілі армії людей падають мертві під помахом невидимого променя. Палають мирні міста, злітають у повітря склади снарядів і порохові погреби. Загони розгнузданих солдатів вриваються у квартири жителів, музеї…
Ні, ні… Гросс прокляв би його, одержавши волю такою ціною.
Мюленберг сидів на ліжку, обіпершись спиною об стіну, розкинувши руки, і думав, думав… Уява малювала картини ув’язнення Гросса, жахливі катування, яких він зазнає… Потім виникало його власне майбутнє — наступна розмова з Вейнтраубом.
Розмова тривала цілі години. Для Мюленберга дійсність переставала існувати. З кожним днем розпалений мозок працював усе гарячковіше, думки летіли, набігаючи одна на одну, не даючи жодної секунди забуття.
Все важче було заснути. Болісне безсоння терзало хворе серце, змушуючи його стрибати підстреленим птахом і тремтіти в лякаючих припадках.
І от двері кімнати відчинилися. Це було по обіді. На порозі стояв штурмовик.
— Прошу йти слідом за мною, — сказав він.
Вони вийшли у двір, сіли в закритий автомобіль.
Подорож тривала довго, понад годину. В темній, закупореній машині було жарко, душно; інженер задихався і вкривався потом.
Нарешті автомобіль зупинився.
Постоявши трохи, він пройшов ще кілька десятків метрів і знову зупинився. Дверцята широко відчинились.
Майже в ту саму мить Мюленберг побачив кремезну, затягнуту постать Вейнтрауба на фоні машини Гросса, яка стояла на тому самому місці, де Мюленберг бачив її минулого разу.
Це був полігон.
Мюленберг, похитуючись і мружачись, вийшов з машини. У нього паморочилась голова. Він знову бачив світло-голубе баварське небо, хмари, яскраве сонце, ледь похилене на захід, і широкий, безмежний горизонт. Легенький вітрець із заходу і повітря, напоєне ароматом трав, сп’янили його. Він відчув слабість, опустився на підніжку автомобіля і заплющив очі. Надто різким був перехід від одиночки і задушливої темряви машини, в якій його привезли, до цього справді раю земного.
— Що з вами, пане Мюленберг? — трохи стривожено запитав Вейнтрауб, швидко підходячи до нього.
Інженер повільно розплющив очі і так само повільно, хворобливо усміхнувся. Він помітив тривожну увагу Вейнтрауба. Це була непогана ознака. Мабуть, він їм ще потрібен.
— Я — не звик до такої розкоші, — кинув він дотеп, вказуючи рухом голови на екіпаж, яким він приїхав. — Нічого… все проходить. — Він важко підвівся.
Вейнтрауб мовчки розвів руками, немовби знімаючи з себе відповідальність за впертість інженера.
Машина Гросса полонила тепер всю увагу Мюленберга. Ось вона, витвір геніальної думки, предмет боротьби, причина нещастя. Ненависна машина, знищити яку вже неможливо! Навіщо це нове побачення з нею?
Пояснення було несподіваним і, як грім серед ясного неба, вразило Мюленберга.
— Наші ролі помінялися сьогодні, — грайливо сказав Вейнтрауб. Ви будете глядачем, а я продемонструю вам наші досягнення.
Що? Невже вони відновили іонізатор? Мюленберг швидко взяв себе в руки. Не треба хвилюватися, не треба проявляти слабодухості. Спокійно чекати, спокійно спостерігати…
Група військових оточила машину. Мюленберг зрозумів, що це були спеціалісти з військової електротехнічної лабораторії.
Вони стримано вклонилися, коли Вейнтрауб здалеку відрекомендував Мюленберга.
Все було готове. Очевидно, чекали тільки приїзду Мюленберга, щоб почати випробування.
І от воно почалося.
Вейнтрауб зійшов на місток і завів мотор. Мюленберг відійшов убік і притулився до радіатора одного з автомобілів. Звідси він бачив маніпуляції Вейнтрауба над щитом керування і величезний безлюдний сектор полігона. Уважно оглянувши цей простір, інженер із задоволенням констатував, що приймальні агрегати розташовані менше ніж за кілометр від машини. Виходить, завдання ще не цілком розв’язане. Це все-таки було якоюсь втіхою.
Один з військових швидко підійшов до Мюленберга і, очевидно, за розпорядженням Вейнтрауба, передав йому чудовий цейсівський бінокль.
— Отже, починаємо, — сказав Вейнтрауб. — Сьогодні ми випробовуємо машину за її прямим призначенням, — додав він, похмуро усміхаючись Мюленбергові.
— Номер перший — модель дерев’яної споруди. Він нахилився до візира, маніпулюючи водночас двома штурвалами. Мюленберг підняв бінокль. Внизу невеликої дерев’яної споруди з’явився вогонь. Швидко поширюючись по передній стіні паралельно землі, лінія вогню немов підрізала «будинок» і широкою смугою поповзла вгору. За кілька секунд уся споруда була охоплена полум’ям.
У групі інженерів пролунали вигуки схвалення. Вейнтрауб переможно усміхнувся, уважно поглядаючи на Мюленберга. Той стояв з байдужим виглядом і не обертаючись дивився вперед.
— Номер другий — макет складу вибухових речовин. Рядом з першим, праворуч…
Всі спрямували туди свої біноклі.
За мить над невеликим низьким макетом блиснув вогонь, чорний клубок диму злетів угору, і пролунав вибух.
Інженери зааплодували. Вейнтрауб вимкнув мотор і, зіскочивши з містка, підійшов до Мюленберга.
— Ну, що скажете?
Той мовчки зробив жест, що означав: нічого, мовляв, несподіваного для нього не сталося.
— Як бачите, ми відновили іонізатор протягом двадцяти днів.
— Що ж, вітаю!
— Ви хочете сказати, що це небагато?
— Судячи з ваших апетитів, це далеко не те, що вам потрібно. Тут, певно, навіть менше кілометра.
Вейнтрауб знітився. Мюленберг помітив, що той хвилюється.
— Так, це не те. Але тепер ви самі бачите, що завдання не виходить за межі наших можливостей. Логіка технічної думки неминуче приведе до правильного розв’язання, а ми вже стали на правильний шлях. Це питання часу, тільки часу. Але ми не хочемо чекати. Ось чому я знову пропоную вам волю… на тих самих умовах. Сподіваюсь, ви обміркували становище, і мені не доведеться користуватися іншими аргументами, щоб переконати вас.
Погроза вжалила Мюленберга. Він гнівно смикнув ремінець бінокля і, дивлячись у вічі Вейнтрауба, твердо сказав:
— Ні!
Люті вогники спалахнули в примружених очах Вейнтрауба.
— Ні?
— Ні!
— Гаразд, побачимо. — Швидко відійшовши, Вейнтрауб злетів на місток машини.
— Продовжуємо випробування, панове. Давайте сигнал!
Пролунав постріл. У правій частині сектора над невеликим парканом-щитом з’явився жовтий прапорець. За хвилину з прихованої за щитом траншеї штурмовики вигнали кілька овець і охлялу корову. Слідом за ними вийшов якийсь літній чоловік і розгублено зупинився між стадом і щитом. Штурмовики пішли назад у траншею, жовтий прапорець зник. Вейнтрауб взявся за штурвали і припав до окуляра візира.
— Починаю зліва, — сказав він.
Мюленберг бачив у бінокль маленьке стадо, що повільно рухалося на захід.
Раптом дві передні вівці, судорожно задерши голови вгору, шарахнули назад, розштовхуючи інших, і витягнулися нерухомо на землі. Решта овець у паніці кинулися врозтіч, потім пробігли вперед. Невидимий промінь наздоганяв їх одну за одною. Корова зупинилася. Чоловік вийшов уперед і схилився над трупом найближчої вівці. В ту ж мить, дико вдаривши передніми ногами об землю, корова якось боком стала дибки і повалилася.
Чоловік відскочив, випростався і почав озиратися на всі боки. Здавалось, він зрозумів усе і шукав очима джерело смерті.
Мюленберг не відриваючись стежив за ним. Уся постать цього обідраного чоловіка, його рухи викликали в пам’яті інженера якісь невиразні асоціації.
Нарешті той повернувся прямо до машини, придивився і, незграбно, по-старечому перебираючи ногами, побіг.
«Гросс!» — блискавкою промайнуло в голові Мюленберга. Серце його завмерло. Не опускаючи бінокля, він швидко повернув голову до машини.
Вейнтрауб стояв на містку випроставшись і мовчки дивився прямо на нього. Погляди їх зустрілися. Кілька секунд тривав цей мовчазний, нерухомий поєдинок. Вейнтрауб вимагав і погрожував. Мюленберг закам’янів і… чекав, він навіть не шукав відповіді, бо відповіді не могло бути… Обличчя його зробилося сірим. Бінокль наливався нестерпною вагою.
Нарешті Вейнтрауб круто повернувся, припав до візира і, весь зігнувшись, обома руками почав крутити штурвал…
— Що ви робите?! — в нестямі крикнув Мюленберг, кидаючись до нього.
Його схопили. Темна пелена заслала весь простір перед ним, і він утратив свідомість.
Мюленберг опритомнів не зразу. В усій його істоті ще діяла енергія відчайдушного руху до машини, до Вейнтрауба, руху, яким він хотів зупинити, поламати, знищити цю потворну комбінацію людини і машини, щоб врятувати Гросса.
Він не встиг і — все скінчено! Це була його перша думка, але після пережитого ним збудження вона вже не кинула його в темну безодню горя, а пролунала як відбій після страшної тривоги. Одразу розслабилися занімілі в конвульсивному напруженні м’язи, і по всьому тілу потекли теплі струми.
Мюленберг трохи відкрив повіки і знову стулив їх, бо світло неба різко вдарило в очі. Невпевнені, злякані рухи серця потроху набирали свого ритму. Він чув голоси людей десь поблизу, відчував легкий подих вітерця і зрозумів, що лежить на землі, там же, на полігоні, і що його чекають. Оголені груди, мокра сорочка… Все-таки про нього подбали.
Шкода, що він не встиг добратися до цього недолюдка. А втім… Що? Жалюгідна, безглузда спроба? О ні! Схопити, стягти його, скинути з містка, як отруйну гадюку, головою вниз… Він міг би зробити це навіть однією рукою, бо гнів його не мав меж. Усе це, звичайно, не для того, щоб врятувати Гросса, — так, врятувати його не можна, — а щоб усі зрозуміли, що не десь там, за кордоном, а тут же, поруч з ними, є люди, які не бояться їх і готові боротися проти їх підлості.
Хто цей Вейнтрауб? Інженер, як і він, Мюленберг, інтелігентна людина? Взагалі, всі вони хто? Люди, що розтоптали свою людську гідність, відмовилися від совісті, мислення, свободи, що стали злочинцями, аби зберегти сумнівне благополуччя. Боягузи! Тільки боягуз здатний отак просто вбити беззбройну, беззахисну людину. Чому? Із страху перед її думками, її моральною силою…
Мюленберг лежав на землі — повалений, оточений ворогами, але він уже не відчував себе переможеним. Навпаки, з кожною хвилиною його все більше сповнювало почуття якоїсь урочистої переваги над цими людьми… Щось відбулося в його внутрішньому світі після того, як він зробив оцей відчайдушний, несподіваний для самого себе стрибок до Вейнтрауба. Дивовижна ясність прийшла на зміну всій складності і гнітючій безпорадності його становища. Він зрозумів раптом, що він дужий і може боротися. Треба боротися! Не чекати нападу і потім оборонятися, пасивно, як він робив досі, а нападати, — обдумано, обачно і сміливо.
Тепер йому раптом стало ясно все: що робити, як поводитись, що буде… План дій, простий і бездоганний, враз виник перед ним.
Зараз він підведеться. Його доля залежатиме від того, з чим він підведеться, з яким рішенням. Адже це був останній аргумент Вейнтрауба, тепер розмова буде коротка. Вони можуть його просто відвести туди, в поле, і поставити перед машиною… Чом би не так!
Він розплющив очі. йому допомогли сісти на купу брезенту, біля якої він лежав. Ввічливі запитання про самопочуття лишилися без відповіді. Мюленберг мовчав. Зробилося холодно; він повільно застебнув сорочку, піджак, підняв комір, надів люб’язно поданий капелюх.
Потім підвівся.
Відкрита машина Вейнтрауба, круто розвернувшись, зупинилася біля нього. Шофер відчинив дверцята. Важко опустившись на м’яке сидіння, Мюленберг відчув блаженство: вперше за останні три тижні він сидів так зручно. Як це багато, виявляється…
Вейнтрауб підійшов до машини, його супутники відійшли вбік. Шофер теж пішов. Остання розмова настала.
— Дуже шкода, що мені доводиться вдаватися до таких крайніх заходів… — почав Вейнтрауб крижаним тоном.
Мюленберг не повернувся до нього.
— Не треба ніяких пояснень, усе зрозуміло, — сказав він. — Признаюсь, я не чекав, що ви можете виявитися просто убивцем.
— Я не вбив його, — недбало кинув Вейнтрауб, немов кажучи: «Міг убити, та не схотів, а захочу — і вб’ю».
Мюленберг повірив одразу, без вагань. Незвичайна ясність думки і впевненість у собі не залишали його. Гросс живий! І це він, Мюленберг, врятував його своїм стрибком! От тобі й «безглузда спроба!..»
— Дивно. Чому ж? — спитав він тим самим байдужим тоном.
— Так вийшло. Він упав раніше, ніж я піймав його в окуляр, мабуть, просто спіткнувся, а потім мене відвернуло ваше падіння…
«Напад!» — у думці виправив Мюленберг, торжествуючи. — І не «відвернув», а «налякав».
— Якщо хочете, — продовжував Вейнтрауб, — можете побачитися з ним, доки він ще тут. Я влаштую вам побачення.
— Ні. Не треба, — відрізав Мюленберг і, опустивши голову, тихо додав: — Я — згоден прийняти вашу пропозицію…
Вейнтрауб ледве стримав жест торжества.
— Оце інша справа, — протягнув він. — Повірте, ви не пошкодуєте…
Мюленберг не слухав його.
— Я згоден, — перебив він, — але на деяких умовах.
— Давайте обговоримо. Якщо це не будуть умови, зовсім неприйнятні…
— До закінчення роботи я не хочу бачити ні вас, ні ваших… помічників. Постарайтеся зрозуміти мене. Між нами надто мало спільного. Режим, який ви підтримуєте, ваші методи терору, залякування і деморалізації народу — все це я вважаю злочинним. І вас — злочинцями. Не Гросс і такі, як він, а ви і подібні до вас повинні сидіти за гратами, бо ви несете моральну і фізичну загибель нашій нації… Погодьтеся, що з такими моїми переконаннями будь-яке спілкування з вами неприйнятне для мене…
Все це Мюленберг говорив без тіні страху, без роздратування або гніву. А він говорив жахливі речі. За кожну таку фразу, сказану вголос, людей у кращому разі позбавляли волі. Вейнтрауб слухав мовчки, і лише незвичайно скам’яніле обличчя видавало його збентеження. Він оторопів, розгубився. Була мить, коли він почав було, але стримав рух — повертатися назад, — жест людини, що побоюється випадкових свідків. Крім того, він не міг зрозуміти, чому Мюленберг так упевнено заговорив з ним цим задирливим тоном переваги і сили. На що він сподівається? Що він придумав?..
— Єдине, заради чого я міг би піти на угоду з власним сумлінням, це врятування доктора Гросса, — продовжував Мюленберг. — Ви повинні звільнити його. Я не вимагаю цього зараз, більше того, я прошу вас залишити його поки що, на час моєї роботи, в ув’язненні, але, зрозуміло, припинити будь-які знущання над ним.
Мюленберг спокійно глянув на ненависну йому людину, зробив паузу, паче вів звичайну ділову розмову, і знову заговорив:
— Машина перероблятиметься там же, в лабораторії Гросса. Можете ставити довкола неї яку завгодно охорону, якщо вважатимете за потрібне. Записи Гросса ви, звичайно, повернете мені. Людей я доберу сам. Сподіваюсь, що всі потрібні матеріали і апаратура доставлятимуться мені негайно на телефонну вимогу. Замовлення на окремі деталі ви також виконуватимете негайно. От і все. Вважаю, що за таких умов машина на десятикілометрову дальність дії буде готова через три тижні.
Вейнтрауб думав. Тепер він шукав, чи нема в цих умовах якоїсь каверзи. Мюленберг зрозумів це і знову глянув на нього.
— Я знаю, що вас бентежить, — сказав він. — Ви, очевидно, не звикли мати справу з людьми, які говорять те, що думають, а не те, що їм «належить» думати… Зараз я можу дозволити собі цю розкіш тому, що ви не будете доносити на мене. Вам це невигідно. Наскільки я розумію, вам доручено будь-якими засобами вибити з мене машину доктора Гросса в удосконаленому вигляді. Для цього вам потрібен я. Справа в тому, бачите, що збільшити хоча б на кілька метрів дальність дії іонізатора, який ми вам демонстрували, не можна. Метод, застосований тут, вичерпаний до кінця, і ви помиляєтеся, вважаючи, що шляхом дальшого вдосконалення конструкції ваші інженери доб’ються більшої дальності. Це теоретично неможливо. Ми з доктором Гроссом переконалися в цьому після трьох років марних зусиль. А Гросс є Гросс! Сумніваюсь, щоб у ваших лабораторіях знайшлися вчені такого масштабу…
— Дозвольте, — злякано прошепотів Вейнтрауб, — виходить, усі розмови про десять кілометрів — вигадка, обман?
— Тримайте себе в руках… інженер, і будьте обережніші у виборі висловлювань… — Мюленберг зробив визивну паузу, відверто пропонуючи противникові реванш у цьому поєдинку: він знав напевне, що той зараз не здатний вивернутися, а переконавшись у цьому сам, ще більше скисне. Ніколи Мюленберг не думав, що можна так ясно відчувати психіку людини. — Я кажу про метод, використаний тут, — він кинув у напрямі машини Гросса. — І повторюю: з цього іонізатора витиснути більше нічого не можна. Але зовсім недавно Гросс знайшов інше розв’язання проблеми, принципово нове розв’язання, зрозумійте, ви повинні знати, що це означає, якщо ви справді інженер… Воно прийшло в результаті виняткової концентрації в одній голові специфічних знань теорії, досвіду, власних досліджень і майже двадцятирічної цілеспрямованої роботи. Теоретично розв’язання дуже складне, а конструктивно виявилося простішим, ніж цей іонізатор. Конструкція належить мені. Вона розв’язує проблему дальності і на десять, і на двадцять чи й більше кілометрів. До горизонту! І вона у мене отут, — він ляснув складеними пальцями по лобі. — Розрахунки Гросса, які ви захопили, допомогли вам відновити старий іонізатор. Це було дитяче завдання. Але розрахунки, які стосуються нової ідеї Гросса, вам уже нічим не допоможуть, бо там нічого не сказано про те, як і звідки беруться вихідні дані, а саме в цьому і полягає нова ідея… Отже, вирішуйте. Мої умови спрямовані на те, щоб якнайшвидше, без перешкод закінчити роботу. Через три тижні, — думаю, не більше, — ми знову зустрінемося тут і випробуємо новий варіант машини. Гросса ви звільните тоді ж і привезете сюди, на випробування. Давайте укладемо джентльменську угоду, це краще і міцніше від різних паперових договорів. Якщо все буде гаразд, я хотів би дістати можливість разом з Гроссом назавжди розпрощатися з вами, з Мюнхеном. Сподіваюсь, ви дасте мені цю можливість.
— Ну, звичайно ж! — Вейнтрауб з полегшенням вибухнув потоком стандартних фраз. — Я чудово розумію вас… Всі умови будуть виконані, ви знаєте, що швидкість — в ваших інтересах… Можете працювати спокійно… Коли ви думаєте розпочати?
— Завтра… якщо ви перевезете машину назад у пашу лабораторію.
— Прекрасно! Це буде зроблено завтра ж уранці. Ну, ви вільні. Я подбаю сам про формальності. — Він кивнув у напрямі арештантської карети. — Можете користуватися моєю машиною. До речі, мій телефон… Дзвоніть, як тільки щось буде потрібно.
Він нахилив голову, швидко, не дивлячись на Мюленберга, повернувся і пішов, розуміючи, що відповіді на його прощальний жест не буде.
Шофер вернувся. Машина рушила. Через кілька хвилин Мюленберг знову побачив смарагдову стрічку Ізара.
Зовні все лишилось так, як і було. У другій кімнаті стояла та сама машина Гросса, правда, вся розібрана, немов роздягнена, з оголеним шасі, знятими деталями: всюди стирчали болти і лапки відкріплених проводів. З черева її раз у раз з’являлася спина Ганса, голова його весь час ховалася десь всередині машини.
Іонізатор, знятий цілим, стояв окремо в кутку: він був уже непотрібен. Новий монтував сам Мюленберг у своїй кімнаті. В цьому, власне, і полягала основна робота.
Вона була справді важкою, вимагала величезного напруження думки і уваги, бо перетворювати наукову ідею на реальну технічну річ по суті означало придумувати, винаходити її заново, тільки в іншому плані, і кожна помилка тут могла поховати саму ідею. Але крім цього, Мюленберг діяв і на грані фізичних сил. Ще ніколи йому не доводилося працювати так багато.
Щоб зберегти таємницю, — якщо це ще можливо, — Мюленберг вирішив не замовляти Вейнтраубу жодної відповідальної, оригінальної деталі іонізатора. Він і Ганс робили їх самі. Ганс виконував усю підсобну роботу: точив на їхньому єдиному невеличкому верстаті, намотував котушки, паяв, кріпив монтажні дроти, різав і свердлив панелі. Мюленберг спершу розраховував монтаж, визначав усі розміри і форми, потім монтував чергову деталь, а розрахунки, зроблені для неї, спалював.
Майже для кожної нової деталі він складав імпровізовані стенди з вимірювальними приладами, потім без кінця випробовував на них ці деталі, записував їх характеристики, розбирав їх, щось міняв, знову складав, знову випробовував, — доти, поки прилади не переконували його, що потрібних результатів досягнуто.
Обидва генератори були вже готові. Вони народжували електромагнітну енергію — основу всієї установки. Один з них кидав цю енергію в простір у вигляді тонкого і прямого ультракороткохвильового променя-стержня, навколо якого відбувалися всі дальші фізичні події. Вступала в дію основна деталь машини Гросса — концентричні соленоїди. З них лилася магнітна енергія в суворо визначених напрямах; її силові лінії були в цій складній системі майстерними регулювальниками руху. І вони досягали чуда: струмінь високої частоти, що витікав з другого генератора, починав шалено накручуватися на вже протягнутий невидимий промінь-стержень. Далі виходило щось на зразок нестримної ланцюгової реакції електромагнітних полів: один виток спіралі індукував другий, той — наступний і так далі. Вгвинчуючись у простір, цей живий штопор захоплював своїм рухом молекули кисню повітря, поляризував їх і викидав з них вільні електрони; вони перетворювалися на іони, життя яких вимірювалось кількома секундами. Так утворювався промінь іонізованого повітря, своєрідний «іонний стример», схожий на той стример, який з’являється між грозовою хмарою і землею перед розрядом блискавки, тільки прямий, керований, покірний волі людини. По ньому можна було пустити вже звичайний струм від динамо — корисний і роботящий або смертоносний — за бажанням…
Щоб одержати цю річ, думка Гросса об’єднала в один цілеспрямований комплекс такі різні явища, як електромагнітна індукція, поляризація молекул газу, частотний дисонанс, іонізація. Це було дуже складно, і Мюленберг, звикнувши до того, що поруч з ним завжди думав Гросс, тепер раз у раз відчував себе людиною, що втратила палицю, з якою ходила багато років. Йому доводилося докладати зусиль, щоб не дозволяти думці заглиблюватися в різнорідні і складні явища поодинці, а уявляти собі ту просту єдність, яка з них випливала і яка о природі, у вигляді миттєвого розряду-блискавки, безперечно, утворювалася простішими, хоча, може, й недоступними людині засобами.
До всіх цих труднощів і турбот додалася ще одна болісна справа. Не можна було нехтувати допомогою, запропонованою Вейнтраубом, це могло викликати підозри, свідчило б про те, що Мюленберг щось приховує від нього. Крім того, деякі основні деталі справді не було рації виготовляти в бідно обладнаній гроссівській лабораторії — це тільки затягнуло б роботу.
І от він винаходив цілі вузли, агрегати, складні й безглузді з точки зору його справжніх завдань. Потім завалював майстерні Вейнтрауба замовленнями на ці химерні деталі. А одержавши готовий виріб, виймав з нього, як зерня з горіха, одну, потрібну йому частину і вставляв її до своєї схеми. Решта йшла у ящик з мотлохом, як називав він усе, до певного часу непотрібне, що потрапляло в цей ящик. Дотримуючись добре продуманої системи, Мюленберг замовляв і звичайні радіотехнічні деталі, іноді дещо ускладнені, — лампи, конденсатори, опори, електронно-оптичні лінзи, — більша частина яких ішла у той самий ящик навіть без огляду. Все це потрібно було для того, щоб відвести думку вейнтраубівських інженерів, які, безперечно, вивчають його головоломки, якомога далі від правильного шляху.
Знову й знову Мюленберг дбайливо перегортав дорогоцінні записи Гросса. Тут були всі розрахунки. Було навіть головне — концентричні електромагніти-соленоїди, накреслені олівцем, — зовсім дитячі, милі каракулі, — адже Гросс відзначався просто дивним невмінням зобразити що-небудь графічно… Мюленберг пам’ятає, як сміявся до сліз, коли Гросс на словах пояснив йому, нарешті, що він тут хотів намалювати… Ні, по цих начерках ні про що догадатися не можна. А пояснень ніяких не було, бо всі обчислення Гросс робив для себе і для Мюленберга, який пояснень теж не потребував. І все-таки… самі назви величин, якими Гросс оперував у своїх розрахунках, могли наштовхнути знаючу людину на ідею. Могли чи ні? Мюленберг не міг читати ці записи очима сторонньої людини; ідея панувала в його голові, і кожну величину, знайдену Гроссом, кожен його висновок уже заздалегідь спрямовувала на своє, таке знайоме місце у загальній схемі приладу. Могли чи не могли?..
Дуже важливо було розв’язати це питання. Якщо записи хоча б з великими труднощами розкривали таємницю, то всі лукаві хитрощі Мюленберга, весь його план були найбезглуздішим, найнаївнішим донкіхотством. Але тільки один спосіб міг дати відповідь: треба було показати ці записи кому-небудь з великих фізиків-радіологів. Мюленберг знав їх усіх. Він перебрав їх у пам’яті і… не знайшов жодного, кому можна було б довірити таємницю. Що сталося з німцями? Гітлер підкорював Європу ціною жахливої деморалізації власного народу, і ці перемоги продовжують спустошувати і розбещувати самих німців. Якийсь масовий психоз! Навіть ці, найбільш культурні, літні люди, люди науки, які раніше так обурювалися Гітлером, тепер, коли цивілізоване варварство стало відвертою ідеологією націстів, почали благодушно хихикати і нишком навіть допомагати цим згубним перемогам… Ні… Нічого навіть пробувати знайти серед них надійного спільника в цій нерівній боротьбі. Так можна тільки погубити всю справу…
Якось до нього підійшов Ганс. Довго і уважно оглядав він ці аркуші з усіх боків, нарешті сказав:
— Погано… Всі записи лишилися в них.
— Як? — не зрозумів Мюленберг.
— Дивіться, майже на всіх аркушах можна знайти сліди затискачів. Вони зробили з них фотокопії.
Мюленберг замислився, обмацуючи Ганса уважним батьківським поглядом. Ось він — єдиний друг, вірний, надійний. Як це сталося, що «стовпи» моралі — стара німецька інтелігенція з усією її молоддю — звалилися з своїх висот, як лавина, в прірву, а оцей голубоокий юнак з простої робітничої сім’ї стоїть на вершині так твердо і спокійно!..
Мюленберг, як і Гросс, ніколи не цікавився соціологією, політикою, хоча він об’єктивно визнавав їх значення і право на існування, Він просто за своєю вдачею не був схильний до аналізу суспільних явищ. Але на протилежність Гроссові він любив життя, людей і вмів їх спостерігати. Життя раз у раз ставило перед ним нові запитання, і він відповідав на них як міг, користуючись своїми звичайними принципами і досвідом, не відчуваючи при цьому ніякої потреби узагальнювати свої відповіді в ту чи іншу систему поглядів. Або навпаки: витягати заздалегідь заготовлені відповіді з ящика якої-небудь соціальної концепції.
За три роки, що Ганс працював у лабораторії, їх взаємини поступово ставали все міцнішими і немов вищими, — як той лимон, вирощений Мюленбергом на вікні із зернятка. Ганс був скромний, мовчазний, працьовитий, розмови з ним на теми, що не стосувалися роботи, відбувалися рідко і тільки тоді, коли не було Гросса. Спершу Мюленберг цікавився його біографією, потім його радіолюбительськими справами, розпитував про сім’ю, друзів. І якось непомітно — ніхто з них не згадав би за яких обставин це вперше трапилося, — в їх розмові з’явилося одне коротеньке слово, яке одразу зблизило їх, — вони. В усі часи і в усіх народів це слово з’являлося в епохи боротьби держав, націй, класів, і для тих, хто їх промовляв, означало: вороги. Воно було немовби природним таємним паролем однодумців.
Маленьке це слово «вони» не тільки виявило спільність позицій Мюленберга і Ганса, не тільки запалило в їх серцях вогник справжньої дружби, але стало поштовхом до цілого перевороту в свідомості Мюленберга. Він зрозумів, що він — ми, які обов’язково повинні існувати, коли існують вони. Хто це — ми? Він, Ганс і друзі Ганса, про яких він давно догадується? Ні, не в цьому справа. Це значно більше. Ми — це другий ідеологічний табір, це другий бік фронту великої боротьби, а він і Ганс — партизани в таборі ворога! І справа їх — не особистий протест обурених громадян, а — місія фронту!.. От чортівщина! Як же це сталося? Виходить, зараз цього не можна уникнути!
Ех, як пізно, як пізно все це прийшло в його повільно думаючу голову! Було б це хоча б на місяць раніше — і він не став би, як дурник, носитися з цією ідіотською, інтелігентською, так, інтелігентською етикою, запросто обдурив би Гросса під час тієї знаменної перевірки іонізатора і одвів би всі нещастя, врятував Гросса, його ідею, себе… і Ганса.
І Ганса. Звісно, і Ганса… Чорт забирай, скільки витримки! От він спокійно показує йому сліди від якихось затискачів на аркушах, говорить про копії, зроблені «ними». Наче він не знав цього раніше, як і сам Мюленберг, — «вони» не такі наївні, щоб повернути їм розрахунки та й саму машину, не залишивши у себе копій… І от він все-таки говорить про це, щоб так, — обережно і делікатно, — перевірити, чи не позабув Мюленберг про цю важливу обставину. Він допомагає Мюленбергові.
Але ж Ганс, звичайно, розуміє, що чекає його зараз. Тільки завдяки зв’язкам Гросса він досі не потрапив до армії. Тепер — кінець. Ще одна мобілізація, а вона, звичайно, скоро буде, і в Німеччині не залишиться жодного юнака, старшого шістнадцяти років. Ганса пошлють воювати проти своїх… Добре ще, коли пощастить зберегти його до кінця роботи. Але Ганс поводиться так, наче він нічого не підозріває про цю страшну загрозу. Це він оберігає Мюленберга від зайвих турбот і тривог…
У Мюленберга ніколи не було дітей. А як добре, либонь, було б мати сина… Отакого…
…Еволюція в свідомості інженера з кожним днем ставала значимішою і відчутнішою для нього самого. Сліпий прозрівав. Кожного разу, коли лікар під час обходу знімав з його очей пов’язку, він все виразніше розрізняв навколишні предмети.
Як його лікували, хворий не знав, це йому було байдуже, він стежив лише за своїм зором. Потім він звик бачити і зацікавився методом лікування. Він згадав, що воно йшло окремими етапами. Спершу йому впорснули препарат, який полегшив його страждання і викликав довір’я до лікаря. Цим препаратом було маленьке слово «вони». Потім почала діяти хірургія. Лікар зробився жорстокий і холодний, його скальпель врізався в найуразливіше місце, і хворому довелося напружити всі сили, щоб не похитнутися. «Десять років ви працювали і не знали, що робите? Соромтесь, ви не дитина!..» — Ось яка була операція…
Але як вона допомогла!
Коли він залишився один і його оточили «вони», він зірвав пов’язку, пластирі, шви, — щоб кинутися на Вейнтрауба, — і побачив світ, усе довкола!
І тепер усе далі відходить од нього туман, стають видимими всі далекі плани…
— Нічого, Ганс, — відповів, нарешті, Мюленберг. — Тепер це не має значення. Хай вони сушать собі голови над копіями, а ми готуватимемо нові оригінали — з їх же допомогою. Їм більше нічого не лишається. І нам теж… Може, нам все-таки пощастить відвернути лихо. Я думаю, успіх залежить від того, як швидко ми закінчимо роботу. Чим менше мине часу, тим більше шансів, що вся ця історія не вийде за межі невеликого кола осіб, які були присутні на випробуваннях на полігоні. Ви звернули увагу? Я вам казав: весь час та сама група — п’ять чоловік. Мабуть, є ще якесь високе начальство, котре, звичайно, нічого не розуміє в суті цієї техніки, але керує ними. Це фігура нешкідлива… І навіть, чого доброго, корисна: вона зацікавлена в тому, щоб справа не втекла під них і, виходить, зберігалася в таємниці. Я міркую так, Ганс. Що спонукало їх налетіти на нас? Патріотизм? Ні. Це люди не того сорту. Це хижаки. Вони хочуть вислужитися, влаштувати своє життя, кар’єру за рахунок винаходу Гросса. Їм невигідно залучати нових осіб — адже доведеться ділити трофеї! Отже, вони постараються тримати все в секреті, принаймні доти, поки вони переконані, що їм от-от пощастить одержати від нас машину Гросса. Вони напевне не повідомлять нічого і в Берлін — там теж знайдеться чимало охочих до ласого шматка. Але довго берегти цю таємницю їм не можна та й небезпечно: чутки, звичайно, поширюються! Ось чому треба поспішати, Ганс.
— Ви маєте рацію в усьому, пане Мюленберг. Це дуже добре задумано, і, очевидно, помилки не буде. Але я все-таки не розумію, як ви уявляєте собі останній момент. Хто вмикатиме четверту групу, і як ви зумієте…
— Не знаю, Ганс, — швидко перебив його Мюленберг. — Це я зметикую там же, на місці. В крайньому разі… А втім, давайте менше думати про це… а особливо говорити.
— Ну, добре… — обличчя Ганса знову стало суворим. — А як з цією папкою? Ви збираєтеся взяти її туди з собою, так би мовити, додати до машини. Виходить, загалом у них все-таки будуть копії, а у нас не лишиться нічого. По-моєму, слід подумати й про це.
Не чекаючи відповіді, Ганс вийшов у другу кімнату, і звідти одразу полинув шелест увімкнутого електродриля: Ганс розсвердлював отвори на панелі для пульта керування… Зерно було кинуто.
Лікар продовжував лікувати.
Здавалося б, усе вирішено, план накреслений, лишається його виконувати, ні про що інше не думаючи. Але дивні думки раз у раз бентежили Мюленберга.
Він зненацька уявляв собі двох диваків — винахідників з їх «машиною для передачі енергії без дротів»… Скільки ж довгих років минуло відтоді, коли він сам щиро вважав великою заслугою цей їхній «внесок» у «прогрес людської культури»? Та ні, це було всього місяць тому, — довкола вже палахкотіла пожежа, і та сама людська культура горіла і розпадалася в огні гангрени, що пожирала її. Так… Ця машина такою вже нікому не потрібна. Потрібна інша. І вони створили іншу. Іншу, а не ту! Але кому вони дали її?.. («Соромтесь, пане Мюленберг, інженер, гуманіст! Ви не можете цього не розуміти»).
Яка нісенітниця! Адже це саме казав… Вейнтрауб. Ні, він говорив інше… Мюленберг змусив себе пригадати цю фразу, сказану в «управлінні» під час першого побачення: «Попереду — Росія, ви не можете цього не розуміти».
Так, попереду — Росія. Це давно розуміють усі — і не тільки в Німеччині, а скрізь у світі. Шкода, що не можна дізнатися, як там ідуть справи. В усякому разі там робиться перша в історії людей спроба побудувати суспільство на розумі, а не на тваринних інстинктах. Там — колиска нового світу…
«Попереду — Росія», — кажуть вони, готуючи жахливий удар.
«…а в нас не залишиться нічого». Це сказав Ганс…Хворий починав розрізняти ще дальші перспективи.
Строк, визначений Мюленбергом, невблаганно наближався, а роботи лишалося ще багато. Дата не була точною, але всяка відтяжка могла викликати підозри і небажані догадки, тому інженер ще посилив темп роботи. І він, а з ним майже завжди і Ганс, ночували в лабораторії; фрау Ліз, яку тепер вдосталь постачали грішми, старанно обслуговувала і годувала їх.
Ганс мало змінився за цей час, хіба що трохи змарнів від недосипання, зблід. Мюленберг, навпаки, зробився весь чорний, заріс і був схожий на старого лісового ведмедя, що виліз навесні з барлога. Погляд його добрих темно-карих очей тепер був похмурий, важкий. Мабуть, діти кинулися б врозтіч, коли б він раптом вийшов до них на подвір’я.
Регулювання вузлів іонізатора вони почали разом. Один взагалі не міг би впоратися з цим, довелося б не стільки працювати, як ходити, бо випробовувані блоки і прилади, що вловлювали промінь, містилися в протилежних кутках кімнати. Мюленберг послідовно міняв то один, то другий параметр блока, немовби підкручуючи деталі свого інструмента. Потім брав акорд. Прилади наче вслуховувалися в нього і визначали, чи вірно він звучить. Ганс у другому кутку стежив за приладами і записував показання.
Це була похмура, нерадісна, але наполеглива праця, яка підганялася гострим почуттям необхідності і обов’язку.
Життя ставало все більш нестерпним. Мюленберг уже давно не бачився ні з ким із своїх знайомих. Він боявся запитань. «Куди подівся Гросс? Ну, його забрали, чому — невідомо. Але чому звільнили його, Мюленберга?.. Що він міг відповісти?..»
Майже щодня, — і це була, мабуть, найболючіша обставина, — дзвонила фрау Гросс. Чи нема якихось новин про чоловіка? Мюленберг вважає, що його випустять, як тільки він закінчить роботу, яку не встиг завершити доктор: все з’ясується найближчими днями. Нема підстав особливо хвилюватися…
Все життя Мюленберга стало брехнею, бридкою і нестерпною. Навіть від Ганса він змушений був приховувати деякі свої наміри, щоб не засмучувати юнака.
Ох, як огидно все спотворилося, яке несхоже воно на те, що було раніше, до цієї жахливої помилки Гросса!
Раніше вони насилу добували кошти для створення своєї машини і, коли це їм вдавалося, працювали легко, з захопленням.
Тепер турбот про кошти не було. Телефон, який дав йому Вейнтрауб, діяв магічно: кожна вимога Мюленберга виконувалася вмить, надзвичайно точно. А робота стала обтяжливою і ненависною.
Мюленберг поспішав, його вороги теж поспішали, їх інтереси начебто збігалися. І разом з тим Мюленберг діяв наперекір інтересам ворогів.
Усе — суцільний парадокс!
Почуття відповідальності зростало з кожним днем. Мюленберг і Ганс чудово розуміли: чим ближче справа підходила до кінця, тим більше зростала небезпека, що вороги прийдуть несподівано і відберуть у них готову машину — тут же, в лабораторії. Це було б можливо, коли б вони догадалися про план Мюленберга. Але ніяких ознак цього не відчувалося. Вейнтрауб поводився надзвичайно коректно. За весь час він подзвонив лише два рази, запитуючи, не потрібно, бува, інженерові ще чогось, чи досить швидко і точно виконуються його вимоги. Він немовби перевіряв своїх людей.
Мюленберг скористався цими двома розмовами, щоб якнайдокладніше інформувати Вейнтрауба про хід роботи. Хай він не турбується: ще днів вісім-десять, і все буде готове. Вони навіть уже зараз можуть накреслити порядок демонстрації і передачі машини. Мюленберг повинен спочатку сам переконатися в правильності розв’язання проблеми. Чудово, це буде там же, на полігоні. Якщо все буде гаразд, він в ту ж хвилину повідомить про це Вейнтрауба, і тон приїде туди з усіма, хто повинен бути в курсі справи.
Було б добре, якби зобов’язання Мюленберга скінчилися там же, на місці, в той самий день. Він зробить усі необхідні пояснення, передасть свої розрахунки, креслення, записи. Тоді ж повернеться Гросс. Вейнтрауб розуміє, звичайно, що вся ця історія для нього — тортури.
Лагідним голосом Вейнтрауб покартав інженера за «надмірну вразливість», але погодився з його планом.
— Підіть погуляйте, Ганс, — тихо сказав інженер. Ганс швидко відчинив дворі і зник у коридорі.
Так вони робили завжди перед відповідальною розмовою. Один з них виходив на кухню або у вбиральню.
З деякого часу фрау Ліз стала особливо запобігливою з співробітниками доктора Гросса. її природна допитливість, товариськість помітно зросли, загострилася пристрасть до прибирання в лабораторії і біля неї… Ні в Мюленберга, ні в Ганса не виникало сумнівів щодо причин цих дивних змін у поведінці хазяйки. В їх становищі пильність була необхідна.
— Її взагалі нема, — сказав Ганс, повернувшись. — Пішла по продукти.
— Дуже доречно. Ось що, Ганс… Нам треба вирішити одне важливе питання, доки ще не пізно. Останніми днями я багато думав над тим, що ви якось сказали про цю папку з нашими документами. Справді, вийде дурниця, якщо я її «додам до машини», як ви висловилися, — і тільки. Спершу, після арешту доктора, я думав, ви це знаєте Ганс, що єдине моє завдання — знищити все — і документи, і саму машину. Але… за цей час багато що змінилося… в мені; я багато дечого зрозумів — і значною мірою завдяки вам.
— Ну, що ви, пане Мюленберг… — зніяковіло пробурмотів Ганс.
— Так, так, Ганс. Це правда. Тільки тепер я по-справжньому пізнав вас… і полюбив. А ми ж працюємо разом близько трьох років. Бачите, як пізно! У мене все так. Я — людина, так би мовити, уповільненої дії… Все-таки я щасливий, що в цю найважчу хвилину мого життя поруч зі мною — ви, якому я безумовно вірю, незважаючи на те, що ми з вами ніколи навіть не поговорили як слід по щирості… Так от. Зараз я вже не хочу знищувати ідею Гросса. Це було б тим самим варварством, проти якого ми повстали. Відкриття з’явилося на світ і повинно жити. Але хай воно служить тим, хто бореться за справжній прогрес людства, за торжество розуму. Вирвати його з рук ворогів — лише половина справи. Треба ще віддати його друзям. Ви розумієте мене, Ганс?..
— Ну, звичайно, пане Мюленберг! Я дуже радий. Я так і думав, що ви прийдете до цього. Але що ж вас засмучує?
— Я не знаю, як це зробити. У мене нема ніяких можливостей.
— Зате у мене є!
— Знаю Ганс. Оце мене й лякає… Боюсь, що ви не уявляєте, яка важка і небезпечна ця операція. Смертельно небезпечна, Ганс! Тут потрібен великий досвід конспіративної роботи, знання тих сіток, якими вас ловитимуть на кожному кроці, нарешті, просто життєвий досвід. Звідки у вас все це? Ви можете попастися на перших же кроках, тим паче, що за вами, мабуть, уже стежать агенти Вейнтрауба. А тоді — кінець і вам, і всім нашим операціям. Великий риск!
— Але ви забуваєте одну важливу обставину: я не один. Саме це я і мав на увазі, коли говорив, що у мене є можливості. Одній людині в нашому становищі таке завдання, звичайно, не під силу. Дещо доведеться зробити й мені… але… знаєте що, пане Мюленберг, краще я не буду вам нічого розповідати про цю операцію, скажу тільки, що вона уже обміркована в усіх подробицях. А ви забудьте про неї, у вас і так надто багато турбот. Вам доведеться тільки підготувати текст — цього ніхто інший не зробить.
Мюленберг раптом посміхнувся.
— Я бачу, ми вгадуємо наперед думки один одного… Скажіть, Ганс, ви любите… олівці?
Ганс майже злякано подивився на інженера. Чи не з’їхав він з глузду, бідолаха… Справді, так багато звалилося на нього…
— Які олівці?
— Взагалі олівці; я знайшов у себе кілька чудових французьких, правда, уже трохи використаних… Ось, дивіться…
Він вийняв з внутрішньої кишені два досить товсті, вкриті синім лаком, підстругані олівці і подав їх Ган-сові.
— Візьміть ножик і підстружіть оцей, він зламаний… «Контефрер» — фірма нащадків самого винахідника олівця… Бачите, яке дерево? Це сибірський кедр… Тепер спробуйте писати… Відчуваєте, який м’який… Графіт богемський…
Ганс мовчки і слухняно виконував усі вказівки інженера, раз у раз поглядаючи на нього.
— Я вирішив подарувати їх вам, Ганс, вони мені більше не будуть потрібні. Кладіть у кишеню… Ні, ні, в піджак, звідси вони випадуть…
Ганс сховав олівці в піджак, який висів у другій кімнаті. За кілька секунд, що він провів там, наодинці з собою, в його думках пройшов вихор. Якщо це зараз підтвердиться… подзвонити в бюро невідкладної допомоги… або Вейнтраубу… ні, краще в бюро. Вейнтраубу — потім, коли він залишиться один і приведе тут усе в належний порядок… Викликати Вольфа — одного з друзів, щоб він виніс дещо…
Він вийшов, насилу напустивши її а обличчя безтурботну посмішку.
— Що ж, спасибі, пане Мюленберг. Збережу їх на пам’ять про вас. Я писатиму ними тільки любовні листи… якщо доведеться.
Мюленберг сидів на тому самому місці, підвівши голову і уважно вдивляючись у Ганса.
— Гаразд, — сказав він. — Тепер скажіть, ви не помітили нічого… особливого?..
«Так… виходить, відійшло поки що», — подумав Ганс.
— У чому, власне? — обережно запитав він.
— Ну, в олівцях, звичайно?
Ганс розвів руками, знизав плечима від подиву.
— Нічого. Гарні, добротні олівці. Я не такий спеціаліст…
— Ну, тоді, виходить, усе гаразд, Ганс! Можете поздоровити мене з чудовим виконанням роботи. Останні дві ночі я майже цілком присвятив їй. Завдання полягало в тому, щоб викласти принцип Гросса якомога коротше і водночас вичерпно. Нарешті мені пощастило стиснути текст до одного аркуша ось із цього блокнота. Правда, аркуш списаний увесь, з двох боків, дрібним шрифтом. Там — усі пояснення, цифри, формули і три головні принципові схеми. Я зробив два примірники і сховав їх в оці олівці — довелося видовбати їх всередині, потім знову склеїти. Теж була робітка… Думаю, що тепер наш скарб можна спокійно винести звідси, на випадок обшуку, у вас нічого не знайдуть недозволеного. Як ви гадаєте?
— Все це… просто геніально, пане Мюленберг. Справді, можна подумати, що у вас солідний стаж конспіративної роботи… Ну й налякали ж ви мене цими олівцями!
— Знаю, Ганс. Усе бачив, — стомлено, без усмішки відповів інженер, заплющуючи очі і опускаючи голову на схрещені на столі руки. Сили раптом залишили його. — Вгадайте, що я зараз зроблю? — ледве чутно пробурмотів він.
— Нічого вгадувати, Вам треба спати, — Ганс швидко переклав на дивані подушку, розгорнув ковдру, потім узяв Мюленберга під руки і допоміг йому зробити ці нестерпно важкі чотири кроки. — І спіть досхочу, — сказав він суворо і голосно, так, щоб інженер встиг усвідомити ці слова як бажаний наказ, якому не можна не підкоритися.
Через хвилину Ганс переконався, що інженер виконує цей наказ.
Тоді він вийшов у «свою» кімнату, дістав з кишені олівці і довго розглядав їх, захоплено похитуючи іноді головою. Тепер його охопило почуття радісного задоволення: в цих олівцях — головне, те що потрібно.
І вся заслуга належала Мюленбергові, чудовій, самовідданій, мудрій, хорошій людині…
В ці останні дні в Ганса було багато турбот.
З допомогою друзів він організував невеличку майстерню — станцію для зарядки акумуляторів на околиці міста, якраз по дорозі на полігон. Туди була переправлена найвідповідальніша деталь іонізатора — концентричні соленоїди — електромагніти. Там складали і заряджали нові батареї акумуляторів. Усе це було потрібне для того, щоб якомога далі відтягти момент повного укомплектування машини. План був такий: коли везтимуть машину на полігон, вони заїдуть на цю зарядну станцію по акумулятори і електромагніти. Тоді вже буде мало шансів, що в них відберуть цілком готову до випробування машину — чого Мюленберг найбільше боявся.
А серед акумуляторних батарей там же готували і головну — четверту, яка визначала успіх і саме існування всього плану Мюленберга.
Коли Мюленберг, виходячи з стану небуття, там, на полігоні, в якомусь геніальному прозрінні раптом побачив цей єдино можливий спосіб вирвати з рук ворогів і знищити машину Гросса, він навіть не подумав про те, чи зможе роздобути матеріал, необхідний для здійснення цього способу. Треба було його дістати так чи інакше — от і все! Пізніше він ясно уявив собі, яке важке і небезпечне це завдання, але взявся виконувати свій план, виходячи з впертої, фатальної впевненості, що матеріал буде. Далі вступили в дію випадковості — таємниче явище, яке неодмінно приходить на допомогу кожному, хто дуже захотів чогось досягти. Це здається дивним і породжує майже містичну віру в «долю», «щастя», «удачу»… Але людина звичайно знає лише один ланцюг подій і не знає інших, а події ці, розвиваючись кожна логічно і закономірно, раз у раз перетинаються, стикаються — отут і виникають так звані випадковості.
В одного з друзів Ганса був дядько, не дуже ще старий, але зовсім сивий чоловік, якого молодші родичі почали називати дідом, бо в того була вже онучка, а ровесники — стариком.
Жив він у гірській місцевості, кілометрів за сто на південь від Мюнхена, в селі, на березі великого озера, де водилося багато риби. Власне кажучи, це озеро і було головним стимулом, що примусив його кинути місто і влаштуватися тут з дружиною та онукою і «фермою» з однієї корови. Дядько був завзятим і досвідченим рибалкою — любителем-вудочником. За чотири роки, прожиті тут, він добре вивчив озеро, рельєф дна і повадки риби, тому регулярно приносив з озера, крім дрібноти, двох-трьох «поросят», — як він називав великих вгодованих коропів. Таким чином, сім’я його мала безплатну їжу (і це у воєнний час!), а іноді навіть збувала зайву рибу місцевим жителям. Старий розкошував. У місті в родичів він з’являвся рідко і неохоче — лише в традиційні сімейні дати. Мюнхен і міське життя загалом зненавидів і ніяких змін у житті не бажав і не чекав.
Однак зміни настали.
Якось вранці, сидячи з вудками в своєму човні, старий помітив незвичайне пожвавлення на протилежному березі озера. Там з’явилося чимало великовантажних автомобілів з солдатами, машинами, матеріалами. Почалася якась напружена, поспішна робота. Вже через годину на тому березі виникло ціле селище з наметів; надвечір у найближчих горах загуркотіли важкі, лункі вибухи, від яких рибна дрібнота в паніці злітала в повітря, а гладінь води з шипінням закипала, наче від граду, що вмить висипався з хмари.
Спокій був порушений.
Старому зробилося не по собі.
Щоб з’ясувати, в чому справа, він другого дня спробував наблизитися до того берега, але його відігнав геть озброєний вартовий. І ніхто з мешканців сільця не знав і не розумів, що там діється.
Через кілька днів на озері з’явився невеликий моторний човен з двома військовими. Старий забув про вудки і не зводив з них очей. Спершу він вирішив, що це рибалки, і зрадів: рибалки — люди свої, і тепер він дізнається про все! Але човен поводився дивно, він крутився біля одного місця — то наближаючись, то віддаляючись від нього, потім те саме робив у другому місці. Може, вони ловили сітями? Але й тоді це була б якась незвичайна ловля, судячи з їх рухів. Сонце зайшло, і старий рибалка уже не бачив човна.
Другого дня, в той же час, човен з’явився знову, проробляючи ті самі незрозумілі еволюції, потім узяв курс прямо на старого. Наблизившись, військові делікатно, з вимкнутим мотором, описали дугу і стали поруч. З човна демонстративно стирчали вудки і мокра підсака, але старий досвідченим поглядом одразу визначив, що вудки ці навряд чи коли-небудь були у вжитку.
Можливість дізнатися, нарешті, про всі таємниці, що збудоражили його життя, ставала реальністю. Тому він, згнітивши серце, зустрів непрошених гостей люб’язно і постарався в свою чергу заінтригувати їх своїми знаннями і риболовним досвідом. Незабаром, однак, гості зрозуміли, що конкретних відомостей про те, де і яка риба водиться, так одразу із старого рибалки не витягнеш, що з ним треба спершу подружити, привернути його до себе.
Так утворився грунт для швидкого взаємного зближення. Далі все пішло за програмою, накресленою аж ніяк не стариком. Його запросили на моторку закусити з нагоди закінчення клювання. З’явилася чарівна пляшка… Хазяїн — старший чином військовий, очевидно, якийсь технік, — виявився балакучим, веселим чоловіком… За годину вони були друзями, і старий знав уже майже все, що хотів узнати. Новини були неприємні. На тому березі почалося будівництво підземного заводу, який споруджувався всередині скелястої гори, що височіла над озером. Старий знав: таких підземних заводів чимало будували тоді не тільки в Баварських горах, а й на півночі — в Гарці, Рені, Фіхтелі — в усіх гірських районах Німеччини. Гранітні нутрощі гір дробили вибухівкою і вивалювали машинами назовні. Потужні вибухи розсікали цілі відроги і пасма, що виявилися на шляху майбутніх під’їзних доріг.
Словом, війна прийшла і сюди, в цей тихий і, здавалося, такий спокійний куточок старого рибалки. Прийшов основний зміст війни — руйнування. Різниця була невелика: там зміталося з лиця землі те, що віками створювали люди, тут гинули мільйоннолітні витвори природи. Незабаром дійшло і до людей; однією з перших жертв був старик.
Його новий приятель відкрив йому і таємницю свого «лову». Він був спеціалістом по вибухових роботах, тому вільно розпоряджався вибуховими матеріалами. Недавно, працюючи на спорудженні підземного аеродрому у верхів’ї Кінціга в Бадені, він спробував у вільний час глушити рибу в річці. За якихось дві-три години йому вдавалося наповнювати оцього самого човна так, що він уже не міг пливти… Але тут, на озері, — він уже пробував, — щось нічого не виходить… треба знати місця…
Старий був чесний рибалка і некорисливий чоловік. Він ненавидів будь-яке хижацтво. Він знав, що під час глушіння виловлюється лише невелика частина риби, решта — гине, розкладається на дні, що на ту напівживу, покалічену рибу, яка залишається живою, нападають заразні хвороби і через деякий час мор майже повністю спустошує водоймище… Але…
Але… доведеться, мабуть, залишити це місце, міркував рибалка. Якщо завод, виходить — робітниче селище там, на березі, човни, пристань, катання, купання, різні риболови… Та й глушитимуть все одно, доки йде будівництво. Таких «любителів» тепер чимало… Ні, не для того він оселився тут. Треба кидати ці місця. Переселятися. Виходить, потрібні гроші…
А «приятель», тим часом, продовжував розгортати свою програму, з дивним тактом потрапляючи в тон думкам старого. Ну, хіба вигідно ловити в день по двоє-троє оцих «поросят»? Це ж смішно. Бабахнути два-три рази, взяти тонну. І — в Мюнхен, на базар. Часи голодні, розхапають враз. Машина в нього є: в будь-який момент — якихось півтори години і — там. Усе просто!..
Старик боровся з собою. Загалом усе це було, звичайно, цікаво. Особливо — техніка справи. Він уже не раз чув розповіді про глушіння, але багато чого не розумів, і йому дуже хотілося тільки подивитися, як це робиться. До речі, і перевірити себе, свої знання про рибу… Міркування про вигоду, про гроші були десь на останньому плані, але все-таки були…
Коротше кажучи, він вирішив спробувати.
Обережно підвівши човна до місця, де, на його думку, в цей час повинна бути велика риба, тремтячими від хвилювання руками він сам підніс свою запальничку до кінчика шнура, що, мов хвіст пацюка, стирчав з долонь техніка, які стискали щось на зразок великого шматка прального мила. Той не поспішаючи перевірив, чи горить шнур, і тихо опустив брусок з хвостиком у воду.
Старий рибалка судорожно замахав веслами, женучи човен геть від цього місця. Голова його сховалася в плечі, лоб зморщився, очі примружилися — він чекав страшного вибуху, — одного з тих, які іноді долинали з того берега, — фонтана води, можливо, загибелі… Він дуже хвилювався. Але не встиг зробити п’яти-шести рухів, як технік сказав:
— Годі, досить.
В ту ж мить він відчув різкий удар в дно човна, що супроводжувався коротким, сухим, якимсь підводним тріском. Рівна гладінь води в тому місці, де був опущений брикет, раптом помітно вигнулася, тоді побіліла, зашипіла і почала осідати. Технік наказав повернути човна назад, узяв підсаку на довгій рукоятці і на весь зріст став на ніс, оглядаючи воду довкола. Старик дивився на нього і — теж на воду і в цю мить хотів, щоб ніяка риба не показалась.
Все-таки він перший помітив легкий сплеск попереду, ліворуч, і руки його самі швидко і спритно спрямували човна туди. «Порося», грубо викинуте з сачка, з великої висоти важко ударилося об дно човна і лежало, дрібно трусячи хвостом. Старий ніколи б не дозволив собі так поводитися з рибою, особливо з таким красенем. Він добре бачив його, поглядаючи краєчком ока. Прямо подивитися на нього він не міг, тому що боявся зустрітися з ним поглядом…
Світлі черева і лискучі боки риби з’явилися одразу в кількох місцях. Технік мовчки вказував напрям, і старий покірно виконував його розпорядження.
Човен наповнювався рибою.
А в душі старого все наростала і збільшувалася темна, гнітюча порожнеча. Йому було однаково… Війна уже підкосила його.
Після цього на превеликий подив своїх мюнхенських родичів, старий частіше почав навідувати їх у місті, причому майже завжди трохи напідпитку. На запитання відповідав лаконічно і, тому що не любив брехати, досить точно: останнім часом він добре пристосувався ловити рибу в цьому озері… А в найближче сімейне свято він зібрав усіх і влаштував гучний бенкет. Був тут і його любимчик — племінник Вольф. йому дядько по секрету розповів усе…
Це був той самий Вольф, приятель Ганса, який брав активну участь в організації зарядної акумуляторної станції на початку Вольфратсгаузенського шосе.
На другий же день він разом з дядьком-«дідом» поїхав до нього на озеро, прихопивши з собою солідну суму грошей, які дав Гансу Мюленберг.
Отак і переплітаються низки життєвих подій, і, якщо придивитися, нема нічого випадкового ні в самих цих низках, ні в переплетіннях і зустрічах.
Настав останній день роботи. Десь опівдні Ганс повільно підійшов до Мюленберга і невесело сказав:
— У мене все готове.
І все-таки інженер здригнувся, — Ганс помітив це з його блискавичного погляду. Так, це був кінець. Щойно він сам закінчив останню операцію — перевірку паралельності оптичних осей променя і візира. Однак Мюленберг зразу оволодів собою.
— Так… Добре, Ганс, у мене теж усе готове. Як наші «зовнішні» справи? Там усе гаразд?
— Так. Електромагніти на місці. Акумулятори перевірені, поставлені на зарядку. Сьогодні вночі будуть готові.
— А четверта батарея?
— Уже заряджена.
— Скільки ввійшло?
— Тридцять п’ять кілограмів. Я гадаю, це занадто багато, пане Мюленберг.
— Нічого, Ганс, нічого. Чим більше, тим вірніший буде ефект.
— Це я розумію. Але як же ви самі…
У Мюленберга раптом залоскотало в носі, сумні його очі зробилися вологими. Він пригорнув до себе Ганса і міцно притис його до свого великого тіла.
— Спасибі, Ганс! Ви єдина людина, яка непокоїться про мою долю… Але… не думайте про це: у вас і так зараз досить турбот. Я впораюся сам.
Решту дня вони присвятили остаточній перевірці дії основних агрегатів машини, потім уклали їх у ящики і, нарешті, взялися генерально «прибирати» лабораторію. Все, що могло хоч трохи натякнути на останню конструкцію іонізатора, спалили, поламали, знищили.
Надвечір Мюленберг подзвонив Вейнтраубу: все готове, завтра можна їхати на полігон. У похвалах і компліментах націста інженер легко розпізнавав нотки плотолюбного вдоволення, які трохи заспокоїли його: очевидно, ніякої агресії не передбачається. Він відіслав Ганса спочивати, прийняв солідну дозу брому і рано ліг спати — завтра він повинен володіти собою, як ніколи.
Ніч минула спокійно, навіть без сновидінь.
Рано-вранці з’явилися робітники, машину частинами знесли вниз, уклали на вантажний автомобіль. Нікого з інженерів «управління» не було. Шофер легкової машини передав Мюленбергу і Гансу перепустки для вільного проходу на полігон і два біноклі.
На самій околиці міста вони заїхали на зарядну станцію, щоб захопити акумулятори і головну деталь іонізатора — концентричні електромагніти.
Хоч і заспокоївся Мюленберг після вчорашньої телефонної розмови з Вейнтраубом, а все-таки він трохи хвилювався під час цієї операції. Це був єдиний пункт у його плані, якого він не контролював безпосередньо. Тут панував Ганс. І не так Ганс, як його таємничі друзі, — вони організували цю зарядну станцію-майстерню, вони зберігали електромагніти, вони заряджали четверту батарею… А хто вони? Що за люди? Чи досить вони надійні, досвідчені, обережні, дорослі, нарешті?..
Мюленберг не знав нікого з них і нічого про них: про це вони з Гансом ніколи не розмовляли. Інженер чомусь уявляв собі цих друзів Ганса, як компанію романтично настроєних хлопців, захоплених небезпечною грою в пригоди, хоча, тверезо міркуючи, він розумів, звичайно, що це — неправильне уявлення. І все ж таки — хто вони?..
Ганс впевнений в них, це — єдине, що було очевидно. Але Ганс молодий. Чим більше людей бере участь у справі, тим більша ймовірність усяких помилок, недоглядів. Кожна з них може привернути увагу, навести на слід. А тепер так багато очей, які прагнуть побачити щось підозріле…
Так, це було, звичайно, найрискованіше місце всього плану. Звідси міг початися провал…
Навантаженням розпоряджався Ганс.
Коли машини зупинились, він вистрибнув з кузова і повів робітників Вейнтрауба в приміщення, схоже на грубо побілений сарай з широкими двостулковими дверима. Через хвилину вони винесли звідти три акумуляторних ящики і почали розташовувати їх на грузовику.
Мюленберг сидів у відкритій легковій машині і уважно стежив за людьми.
Останній важкий ящик винесли два літніх робітники зарядної станції.
«Ось вони!» — здригнувся Мюленберг.
Навіть не глянувши на інженера, вони пішли було до вантажної машини, але Ганс крикнув їм, що там уже нема місця, і направив їх до легкової.
Мюленберг пересів уперед, вузький ящик поставили між сидіннями.
І тільки коли машини рушили з місця, ці двоє, доторкнувшись до козирків своїх кепок, немов поправляючи їх, подивилися прямо в очі Мюленбергу.
І тут Мюленберг зрозумів, хто такі друзі Ганса і в чому сила Ганса і цих його друзів, про яких він дізнався так пізно!…
Ось і полігон. Ось і місце, де стояла колись машина.
Там Мюленберг востаннє бачив Гросса…
Спочатку на серце опускається страшний тягар. Потім він немов проникає всередину, робить серце кам’яним, твердим… Добре… Сьогодні машина діятиме третій і останній раз, і вона помститься за Гросса, за Мюленберга, за себе…
Дивно, сьогодні Мюленберг почуває себе зовсім здоровим, навіть молодим. Він швидко рухається, за всім встигає простежити, навіть разом з Гансом допомагає робітникам підняти важкий ящик акумуляторної групи і всунути його в машину на своє місце. От що значить нерви!
З’являються люди Вейнтрауба, що прибули сюди ще раніше. Вони вже закінчили встановлювати об’єкти в полі і для попереднього випробування, і для демонстрації. Чи вірно це зроблено? Старший показує Мюленбергу розташування об’єктів на полігоні. Відстань п’ять, десять і п’ятнадцять кілометрів. Ліворуч на жердинах з білими прапорцями лампи, ввімкнуті в заземлені антени. А праворуч — для демонстрації начальству — три дощаті панелі перед траншеями. Там будуть живі об’єкти…
— Які саме? — насторожено запитує Мюленберг.
— Худоба, — по-дурному всміхаючись, відповідає Вейнтрауб. — Тільки худоба: коні і вівці.
Ганс уже витягав електромагніти з акумуляторного ящика і ставив на місце. Машина складена. Тепер вона ще більше схожа на гармату з двома короткими спареними стволами, спрямованими вперед. Можна приступати до випробування.
Старший знову підходить до Мюленберга.
— Люди більше непотрібні?
Мюленберг відчуває за цією люб’язністю особливе розпорядження Вейнтрауба.
— Ні, — відповідає він, — непотрібні, відправте всіх. Потім він підходить з Гансом до машини, пускає мотор і наводить трубу на найдальший прапорець. П’ятнадцять кілометрів! Ось він, цей прапорець, з’являється в полі зору. Нитки окуляра накладаються на нього, вказуючи своїм перетином напрям променя.
Ввімкнувши іонізатор, а потім струм, Мюленберг бачить, як на жердині спалахують різноколірні лампочки.
Ганс теж бачить це в бінокль.
— Горить! — вигукує він, і в голосі його відчувається прихована тривога — пропала надія.
— Як і слід було чекати, — спокійно, з деякою гордістю додає Мюленберг, вимкнувши «повітряний кабель». — Шкода, що ми не можемо перевірити, як діятиме наша четверта група.
— Не відмовить, — впевнено каже Ганс.
— Ну, тоді будемо кликати гостей. — Мюленберг сідає в легкову машину, їде в контору полігона і викликає до телефону Вейнтрауба.
— Машина перевірена, — доповідає він. — Результати перевершують сподівання.
Вейнтрауб надзвичайно задоволений. Він з нетерпінням чекав цього дзвінка. Вони виїжджають і за півгодини будуть на полігоні. Начальник управління теж приїде з ними. Приблизно в цей час приїде і доктор Гросс.
— Ну, Ганс, наче все гаразд, — говорить Мюленберг, повернувшись пішки. — Я думаю, всі потрібні нам люди будуть тут. Давайте поговоримо. Настає останній акт… Як би не закінчився він, нам навряд чи доведеться ще розмовляти з вами коли-небудь… Будьте готові до всього. Чого доброго, тепер візьмуть і вас. Але я гадаю, що вам пощастить викрутитися: ви були тільки електромонтером, виконавцем. Вам доручали монтаж найпростіших деталей, не вводячи в суть справи… Давайте посидимо отут, на траві. Яка чудова погода стоїть у ці дні!..
Ганс мовчки жує зірвану травинку, обхопивши руками коліна, і похмуро дивиться кудись у простір. Мовчати важко, але й говорити нема про що. Забрати його можуть і з інших причин… Та хіба можна зараз засмучувати цю чудову людину?..
— Тепер слухайте, Ганс. Під час демонстрації нам, мабуть, не пощастить розмовляти. Давайте умовимося: ви швидко підете з полігона, як тільки и зроблю такий жест… — Він потер лоб рукою і почухав голову. — Будьте дуже уважні, Ганс, не пропустіть цього руху.
— Можете бути спокійні, пане Мюленберг. Навряд чи я пропущу сьогодні хоч один ваш рух.
Вдалині, біля воріт, лунають настирливі автомобільні гудки. Обидва оглядаються.
— Приїхали… Ну, тепер прощайте, Ганс!
Вони підводяться, беруться за руки і кілька секунд дивляться один одному в очі… Потім розходяться.
Два великі лімузини зупиняються недалеко від машини. З них виходять шість чоловік: Мюленберг пізнає тих військових інженерів, які були тут минулого разу. Гросса серед них нема. Вейнтрауб знайомить його з Ріксгеймом. Цей чоловік справляє на нього огидне враження слизької, розпухлої жаби.
Знову шум біля воріт… Невелика військова машина підкочує до лімузинів і немовби викидає з себе Гросса.
Мюленберг поспішає до нього, вони обіймаються, відходять трохи вбік. Ніхто не чує про що вони говорять. Хвилин через п’ять вони підходять до групи. Гросс мовчки, наче не помічаючи нікого, піднімається слідом за Мюленбергом на місток і стає за спиною свого друга, який опустився на сидіння перед пультом.
Ще раз на цьому полігоні повторюється та сама сцена. Гуде мотор, люди напружено впиваються в біноклі. Невидимий промінь, вийшовши з машини, засвічує в далині електричні лампочки…
Тільки тепер усе це відбувається на відстані десяти кілометрів. Мюленберг почуває водночас і відразу, і гордість, коли наведений ним промінь одним лише дотиком звалює коня на такій великій відстані.
Коли затихають захоплені компліменти Мюленбергу і стримані — Гроссу, Вейнтрауб пропонує перейти до пояснення нового принципу машини.
Мюленберг повільно піднімає руку, тре лоб.
— Будь ласка, я готовий… — оглядаючись, він бачить, як Ганс нерішуче відходить назад. — Можете йти Ганс, ви мені більше не будете потрібні! — голосно і суворо говорить він. Потім додає тихо Вейнтраубу: — Сподіваюсь, тут нема людей, яким не обов’язково бути присутніми під час пояснення? Я гадаю, не у ваших інтересах особливо популяризувати метод Гросса.
— Ви обережні, — відповідає той. — Але ні, всі ці люди в курсі справи. Це ті, хто разом зі мною працювали над першою машиною і будуть працювати над другою.
«Цінне визнання, — думає Мюленберг, — очевидно, тут усі, хто може бути небезпечним».
— Ну й чудово, — каже він. — Тоді почнемо. Підійдіть ближче панове. Я почну з найголовнішого — іонізатора.
Він повільно відкручує кришку тильної частини «гармати», довго порпається в ній, нарешті виймає концентричні електромагніти. Треба дати час Гансові відійти якомога далі. Гросс схиляється над його плечем.
Шість чоловік, тісно розташувавшись з обох боків містка, на якому сидить Мюленберг, намагаються зблизька роздивитися чудову деталь.
Саме так і уявляв собі цю останню сцену Мюленберг, коли отут же, на полігоні, лежачи на землі із заплющеними очима і ледве живим серцем, він придумав свій план…
Ех, яке страшне хвилювання… Серце починає клекотіти, як лава в жерлі вулкана. А що коли воно не витримає в останню мить? Ні, не треба тягти…
Він швидко оглядається довкола. Ганса вже нема. Велика рука інженера лягає на пульт ліворуч. Пальці намацують важельок вимикача четвертої групи акумуляторів… Ще один маленький, зовсім непомітний рух — і кінець… Мюленберг не наважується повернути важельок. У нього виникає нестерпне бажання спершу сказати їм в лице, що їх чекає… І він говорить здавленим, зривистим голосом:
— Усе це зробив доктор Гросс… зовсім не для того, щоб убивати… Ви вирішили інакше… Але… «Хто взяв меч, від меча загине…»
Очі всіх, опущені до електромагнітів, здивовано злітають до його очей.
— Тепер — розплата… Швидше! — кричить він глухо сам собі…
Швидким рішучим кроком Ганс прямує до воріт полігона. Треба пройти метрів двісті.
Прохідна контора. Він оглядається. Ні, застряти тут не можна. Потім його не випустять. Ось перепустка. Треба встигнути…
Він виходить за огорожу, перетинає дорогу і стежкою, що скорочує дорогу до шосе, заглиблюється в ліс.
Потім швидко звертає праворуч. Він майже біжить краєм лісу вздовж паркана.
Ось, нарешті, зручне дерево. Він вилазить на нього, як білка, намагаючись не ламати сучків, усе вище й вище. Потроху полігон широкою панорамою розгортається між гілками. Ще невеликий рух вгору. Він бачить машину Гросса, людей, що оточили її, чорну постать Мюленберга, яка бовваніє над пультом.
Тепер — не відривати очей. Втече Мюленберг чи ні?
В цю мить картина моментально і беззвучно змінюється; Ганс бачить цей страшний фейерверк в усіх подробицях. Гострі, короткі радіуси яскравого світла, що бризнули з-під машини, окутує каламутний жовтуватий клубок диму і пилюки, який вивертається навиворіт, і з нього злітає в повітря чорний фонтан. Нарешті приходить звук. Оглушливий грім стрясає повітря, панічний шелест хвилею пронизує ліс; Ганс з усієї сили обнімає стовбур, щоб не впасти, але не відриває очей від темних крапок і якихось шматків, що крутяться в повітрі і параболами розлітаються з фонтана…
Весь зіщулившись, стиснувши щелепи в конвульсивному напруженні, Ганс чекає. Каламутний серпанок відходить вбік…
Настає разюча тиша. Все довкола наче завмерло з переляку.
Там, де була машина, нічого нема, тільки темна пляма глибокої воронки. В різних напрямах, на різних відстанях від неї можна побачити те, що лишилося від людей… Що тут належить Мюленбергу, Гроссу — важко сказати.
Кінець…
Ще кілька секунд Ганс, як і все довкола, лишається нерухомим. Потім, немов опритомнівши, він стрибає з дерева і біжить прямо лісом на південь, до шосе.
Вечоріє.
Приміський поїзд з Мюнхена діловито підлітає до однієї з дачних станцій Розенгеймської залізниці — кілометрів за двадцять від міста. Він з ходу зупиняється, випускає на безлюдну в цей час платформу густий натовп пасажирів і негайно рушає далі, одразу набираючи швидкість. Люди з пакунками, з господарськими сумками, мовчки і квапливо йдуть до своїх домівок на короткий нічний відпочинок після трудового дня в місті. Платформа пустіє раніше, ніж поїзд зникає з очей.
Просто дивно, як швидко щезає кудись уся ця маса людей. Уже за одну-дві хвилини тільки на головній вулиці, що йде прямо від станції, можна побачити кілька чоловік; більше ніде нікого нема. Такий темп життя. В усьому відчувається темперамент воєнного часу.
Двоє вийшли з одного вагона і рухаються в одному й тому ж напрямку — по головній вулиці. Один — літній, вусатий, в робітничій кепці, другий — високий, білявий, блідий юнак іде за ним кроків за сорок. Через кілька хвилин передній звертає в провулок ліворуч, потім праворуч. В кінці вулиці він входить у двір і зникає в маленькому будиночку, але в ту ж мить з’являється знову і, відчинивши хвіртку, чекає біля неї. Коли другий, точно повторивши всі його повороти, проходить повз нього, він каже тихо:
— Заходь, Ганс, усе гаразд.
Невеличка світла кімната зустрічає їх готовим до вечері столом і таким ароматом кулінарії, який долинає разом з шкварчанням з кухні, що прибулі, навіть не перезирнувшись, починають якось дивно і, мабуть, безглуздо посміхатися. А втім, усе це не так просто, як може здатися. Сьогодні Ганс прокинувся близько шостої ранку, причому спав він лише три години; відтоді у нього в роті, крім двох склянок зельтерської води, які він випив на вулиці після повернення з полігона, нічого не було. Потім весь день він ледве міг поворухнути язиком — так сухо і терпко було в роті.
— Швидше мийте руки і сідайте до столу, у мене все готове, — каже тітка Марта, зайшовши до кімнати, щоб привітатися. — Е, Ганс, любий, що це з тобою, чи не занедужав?
— Стомився трохи, — посміхається Ганс, — та й голодний, правду кажучи… Ти мені даруй, тьотю Марто, але… ось дивись, — він підносить до її очей годинник, — через десять хвилин я повинен бути там, — він показує очима кудись угору. — Ви сідайте без мене.
Жінка щиро засмучена; вона безпорадно дивиться на чоловіка.
— Нічого не вдієш, Марто. Так треба, він має рацію. Треба, справді треба, розумієш?.. Іди, Ганс. Ми підождемо тебе. Не більше години, так же?
— Думаю, що так.
— Іди.
Ганс виходить у передпокій, відчиняє дверцята в крихітну комірчину; зігнувшись, так-сяк залазить туди, витягнувши заздалегідь якийсь мішок, потім ящик. Промінь кишенькового ліхтарика допомагає знайти потрібні сучки в дощаній перегородці… Бокова стінка відчиняється так, що Ганс, зіщулившись, ледве просуває в утворену щілину своє тіло. Тепер він «у себе». Спалахує лампочка.
Тут можна тільки сидіти — і то зігнувшись. Площа комірчини — метр на півметра. Він сидить на низькому ящику. Перед ним замість стола — полиця з однієї дошки, на ній зліва — панель передавача з ребристими ручками. Праворуч — ключ Морзе. Між ними, якраз під лампочкою, місце для зо шита.
Він кладе перед собою годинник, зошит, олівець вмикає передавач, чекає, поки розжаряться лампи, потім перевіряє «ефір».
Легкий стук у комірчину змушує його насторожитися.
— Це я, Ганс, відчини на хвилинку.
Ганс відчиняє.
— Ану тримай. А то ти, чого доброго, заснеш там, а мені так і чекати тебе до ранку? — З темряви в комірчину просувається рука з кухлем міцного, темно-коричневого чаю. — Ще не починав?
— Ні. Ще дві хвилини. Спасибі, дядю Віл… Ех, як це ти добряче придумав! Це ж мрія, найпотрібніше зараз… Велике тобі спасибі…
— Я тут ні до чого. Це все Марта. Ну, працюй. І пам’ятай: ми чекаємо…
Ганс надіває навушники, кладе руку на ключ, заплющує очі і — лине далеко на схід, разом із сигналами, що зриваються з його антени:
… cq… cq… cq… cq… eu2 bd
Через кілька хвилин він переключає антену на прийом. І слухає, повільно крутячи ручку настройки праворуч і ліворуч — у межах двох-трьох поділок лімба, зупиняючись і прислухаючись до щебетання сигналів, якими сповнений ефір…
І от він зупиняє ручки. Знайомі інтонації, як голос коханої, переривають його політ.
…та-ата, та-ата, та, та, тата-а…
Це він…
— …eu2bd… eu2bd…переходжу на прийом, — лунає в навушниках.
Ганс вмикає передавач на пійману хвилю.
— eu2bd слухайте… основні перешкоди усунені, прискорте перевірку за переданою раніше схемою розташування диполів, тоді повідомлю нову схему… антена зірвана вітром…
Кисть Ганса, плавно згинаючись до зап’ястя, рухається над ключем…
«Прощайте, товаришу Мюленберг, — думає він, стуляючи почервонілі повіки. — Ми виконаємо ваше завдання, чого б це не коштувало. І я не забуду вас ніколи…»
Микола Тунгусов із захопленням створював свій таємничий генератор. Поява старого друга, Федора, не тільки не відвернула його від цієї роботи, а навпаки — ще посилила бажання якнайшвидше довести справу до кінця. Всі розрахунки були добре продумані, перевірені, і Микола вірив в успіх. Треба прямо сказати — у нього були підстави для цього. Інженера Тунгусова вважали талановитим винахідником-раціоналізатором: на багатьох заводах столиці, де технологічний процес вимагав великих швидкостей або надвисокої точності, уже були впроваджені його дотепні пристрої. На всьому, що робив Микола, лежав відбиток високої майстерності і великої любові до свого витвору. Його прилади були не тільки технічно досконалі, але й зручні, красиві, витончені.. Тунгусов любив робити все своїми руками, осягати своїм розумом і не переставав вивчати яке-небудь питання або виготовляти деталі доти, поки найсуворіша перевірка не переконувала його в тому, що він цілком оволодів предметом і виконав роботу відмінно.
Чим глибше забирався Микола в хащі електрики, тим дужче вона захоплювала його. В спектрі електромагнітних коливань він бачив океани майбутньої могутності людини. Цей спектр містив у собі світло, тепло, можливість бачити і чути на безмежні відстані, підкоряти собі простір, час.
Ультракороткі хвилі були одним з останніх етапів шляху молодого вченого. Він підійшов до них, вивчаючи техніку зв’язку, йому було ясно, що радіо, телефон, телебачення уже починають старіти, відстають од нових, цілком здійсненних технічних ідей, вимагають переходу на ультракороткі хвилі. Микола уявив собі, який вигляд повинні мати ці нові конструкції, деякі з них розрахував, потім зробив дослідні екземпляри. Так виникла думка створити портативний радіотелефон для зв’язку в армії. З’явився «радіокод» — маленький, витончений апаратик, що перетворював людську мову, кинуту в ефір, на якусь несусвітну звукову нісенітницю, котру другий такий самий апаратик за певної настройки автоматично розшифровував і знову перетворював на ясну мову. Експерти визнали винахід надзвичайно цінним.
Але незабаром Микола облишив зв’язок: тут усе було досить ясне. Він захопився дослідженнями, які на деякий час відвернули його від технічних проблем. Це був вплив ультракоротких хвиль на живий організм. Микола збудував генератор для опромінювання і поринув у біологію. Він шукав причину явищ, яких ніхто до пуття не міг пояснити. Чому гинуть миші, кролики, мухи, блощиці, бактерії, коли на них падає невидимий промінь? Чому, якщо змінити хвилю або тривалість опромінювання, бактерії починають, навпаки, швидко розвиватися, хворі тварини швидко одужують? Чому рослини, насіння яких на одну секунду потрапило під дію високочастотного поля, краще ростуть, дають більше плодів? А іноді це поле затримує процес розпаду в органічних речовинах.
Та чи все це так? Він перевіряв. Досліди підтверджували: вірно, так.
А що кажуть про це вчені? Вчені сперечалися.
Одні твердили, що всі дії ультракоротких хвиль зводяться до «теплового фактора». Хвилі високої частоти, мовляв, викликають те чи інше підвищення температури, яке в різних випадках може бути або стимулятором розвитку, або згубним для організму. От і все! Інші доводять, що це якось специфічно впливають хвилі.
У Будинку вчених влаштовувалися тривалі дискусії на цю тему між фізиками, біологами, лікарями. Утворилося два табори: до «тепловиків» приєднувалися здебільшого старі авторитети, теоретики, тверезі вчені, які «не вірили в чудеса». Табір «специфіків» складався переважно з молоді, з ентузіастів-короткохвильовиків, які майже всі в минулому, а дехто і зараз були радіолюбителями.
Тунгусов відчував, що ентузіасти мають рацію, але їхні докази були недостатньо переконливі, допускали різні тлумачення.
Він розпочав свої досліди. Суперечка мала принципове значення, і треба було знайти істину.
І от випадково він зробив відкриття, яке розв’язало питання. Він опромінював ультракороткими хвилями насіння редису і потім серіями висівав його у горщечках. Якось з’ясувалося, що не тільки опромінене насіння давало кращий урожай, а й те, яке просто зберігалося поруч з ним. Виходило, що опромінене насіння само ставало джерелом випромінювання! Зрозуміло, що ні про який «тепловий фактор» тут уже не могло бути й мови.
Тунгусов старанно перевірив це спостереження і, нарешті, виступив на чергових дискусійних зборах з коротким повідомленням. Ентузіасти святкували перемогу, а винуватець торжества раптом зник: відкриття привело його до нових захоплюючих ідей.
Так ішов Микола вперед, і перед ним відкривалися все нові обрії.
Так він підійшов до своєї теорії «хвильової системи елементів».
Уже давно вчені почали помічати, що багато тіл і речовин мають якусь дивну властивість — на відстані діяти певним чином на інші тіла біологічного походження. Тонкий корінець звичайної цибулі, повернутий кінчиком на бокову поверхню другого корінця, викликав у ньому посилений поділ клітин. Пульсуюче серце жаби, мозок пуголовка, м’язи різних тварин, навіть людська кров, діючи на близькій відстані, змушують культуру дріжджів посилено розвиватися. Вода, метали, руди і деякі лікарські речовини викликають інколи невимушене скорочення мускулів руки в людини. З давніх-давен цим користувалися деякі, очевидно, особливо сприйнятливі люди для відшукування підземних вод і цінних металів за допомогою «маркшейдерської палички» — дерев’яного кілочка, затиснутого в руках.
Факти накопичувалися в голові Тунгусова і не давали спокою його допитливій, рухливій, як ртуть, думці. Він порпався в бібліотеках, розшукував у букіністів якісь старі фоліанти про алхімію, уважно вчитувався в книги, що викладали вчення індійських йогів.
З усієї цієї старовини він легко відкидав лузгу таємничості й містики і знаходив здорові зерна справжньої наукової думки, правильних спостережень і узагальнень.
Від багатьох тіл справді випромінюється якесь, очевидно дуже слабке, але іноді досить-таки сильно діюче проміння. Тепер це вже точно встановлено в багатьох сучасних лабораторіях, які мало не кожного дня знаходять все нові й нові джерела випромінювання.
Природа цього проміння ще не була зрозуміла. Більшість дослідників гадали, що воно належить до ультрафіолетової ділянки електромагнітного спектра, до його короткохвильової частини. Інші, навпаки, вважали, що нове проміння відрізняється від електромагнітного. Його не можна було ні спіймати, ні відтворити ніякими фізичними методами. Вивчати це проміння можна було, тільки спостерігаючи його вплив на різноманітні об’єкти, переважно біологічні.
Ця обставина дуже гальмувала дослідження. Коли б можна було якось збільшити мізерну потужність випромінювання, природа його з’ясувалася б, безперечно, набагато швидше. Але як регулювати потужність, не знаючи природи явища?
Цей замкнений круг Тунгусов розірвав своєю блискучою гіпотезою про «електромагнітне життя речовин», його наштовхнули на цю думку безліч і різноманітність джерел випромінювання, що були відкриті багатьма дослідниками. То нові метали, то мінерали, то органічні речовини — кістки, мускули, кров, мозок, то хімічні реакції виявлялися «випромінювачами». Часто бувало, що речовини, які нічого не випромінювали, за певних особливих умов робилися активними джерелами випромінювань.
…Це трапилося на вулиці, увечері, коли Тунгусов повертався додому. Проходячи повз книжковий магазин, він, за звичкою, зупинився біля вітрини, щоб подивитися новинки. Нічого цікавого не було; можливо, зайнятий своїми думками, він просто не помітив нічого, але, відійшовши од вітрини, раптом побачив перед собою, як у тумані, книжку. Гладенький сірий коленкор, чіткі великі літери: «Д. І. Менделєєв» — і внизу в тонкій чорній рамці білий прямокутник із зображенням першого запису системи елементів, зробленого від руки самим великим ученим.
«Періодична система… Всі речовини в природі складаються з дев’яноста двох елементів. Кожен з них відрізняється від попереднього тим, що його атом містить на один електрон більше. А в ядрі атома стільки ж позитивних зарядів, скільки електронів на орбітах. Атом — електрична система, електрони рухаються навколо ядра по своїх орбітах, по різних енергетичних сферах, перестрибують з однієї сфери на іншу… Так, так… Нічого нема дивного в тому, що цей рух породжує електромагнітну хвилю».
Тунгусов уже не йшов, а майже біг, підкоряючись стрімкому потокові своїх думок. Він немовби наздоганяв свою ідею, яка була вже зовсім близько…
І от він наздогнав її.
Кожний елемент випускає промені лише певної довжини хвилі. Її можна обчислити. Ця хвиля — така ж постійна ознака елемента, як питома вага, як маса його атома.
Тепер можна скласти новий варіант таблиці Менделєєва; в ній, крім атомної ваги і порядкових номерів, що позначають кількість електронів у атомі, стоятимуть нові цифри: довжини хвиль тих випромінювань, які виходять від даного елемента!
А в спектрі променистої енергії де-небудь, очевидно, між рентгенівським і ультрафіолетовим промінням з’явиться новий ряд з позначеннями: «проміння водню», «проміння літію», «проміння заліза», «проміння золота»…
Багато що ставало тепер зрозумілим. Усі тіла, всі речовини, а виходить і сполуки їх, і реакції дають випромінювання. Різниця між ними тільки в довжині хвиль. А від довжини хвилі залежить характер їх впливу на оточуючі тіла. Ось тому поки що виявлено лише деякі джерела випромінювання, саме ті, вплив яких вдалося помітити дослідникам. Ці випромінювання наповнюють світ своїми невідчутними потоками, поєднуються, зливаються одне з одним, знаходять резонанс у схожих за складом тілах і, можливо, посилюють їх власну променисту енергію.
Ця енергія дуже мала, мізерно мала; не дивно, що досі не знайшлося фізичного приладу, детектора, щоб її виявити. Справді, яке електромагнітне поле може утворитися навколо атома? Підрахувати, обчислити енергію такого поля, звичайно, можна, але нема такого приладу, на показання якого ця мікроскопічна енергія могла б подіяти більш-менш помітно.
Відчуваючи під собою твердий грунт своєї «хвильової системи елементів», Тунгусов упевнено поринув у цю нову фазу шукань. Він кинув у бій всі засоби сучасної фізики і радіотехніки, намагаючись посилити потужність нового проміння. І знову обчислював, розраховував, креслив…
Засоби і методи ультракороткохвильової радіотехніки стали тепер майже непридатними: з їх допомогою можна було керувати хвилями завдовжки від десяти метрів до одного сантиметра, а тут, як показували розрахунки, хвилі вимірювалися тисячними частками мікрона! Кількість переходила в якість: колосальна частота коливань підпорядковувалася іншим законам. Радіотехніка трохи поступалася місцем оптиці, бо ці мікрохвилі були близькі до хвиль світла і в багатьох випадках поширювалися за законами світлового променя. Але все-таки за своєю природою це були електромагнітні хвилі, і Тунгусов не сумнівався, що зуміє оволодіти ними.
Захоплений роботою, він гостро відчував нестачу часу. Інститут поглинав увесь день, для «ідей» лишалися хвилини. Він узяв відпустку, замкнувся вдома, нікого не приймав і часто навіть не відповідав на телефонні дзвінки, змушуючи «розмовляти» свого невтомного автоматичного секретаря. Зміна дня і ночі не мала для Тунгусова ніякого значення. Він лягав спати, коли відчував, що повіки злипаються незалежно від його волі, а голова затуманена і стомлена. Через шість-сім годин він уже прокидався, схоплювався і, якщо в цей час не стояла глибока ніч, якоюсь мірою спілкувався із зовнішнім світом.
Повільно відчинялися двері, і цей «зовнішній світ» в образі сусідки тітки Паші, доброї істоти непевного солідного віку, немовби вливався до кімнати. Навантажена посудом, вона входила задки і потім незграбно поверталася перед щільно зачиненими дверима.
Смішна і зворушлива це була людина. Маленька на зріст, але огрядна, вся якась безформна і м’яка, обв’язана теплими хустками, завжди у валянках, вона, однак, енергійно виконувала безліч всіляких загальноквартирних обов’язків, і мешканці одностайно вважали її «головною хазяйкою».
Тунгусов жартома називав тітку Пашу «годувальницею», бо їй він довірив турботи про своє харчування. Це був мудрий крок, зроблений, якщо уважно розібратися, не так Тунгусовим, як самою тіткою Пашею, і до того ж із самих альтруїстичних мотивів. Вона з такою увагою і любов’ю виконувала свої обов’язки, наче піклувалася про рідну їй людину. І хто знає, що було б з Миколою, коли б він і досі недоїдав, жив на випадкових їдальнях. Завжди захоплений своїми ідеями і роботою, він ніколи не згадував про їжу, доки не відчував, що падає з ніг від голоду. Так він потроху одвикав їсти, помітно худів, слабшав, і тільки наполегливе втручання тьоті Паші повернуло йому природну силу.
А втім, роль тьоті Паші в житті Тунгусова не обмежувалася тільки піклуванням про його харчування. У неї не було сім’ї: чоловік і син загинули під час громадянської війни. Потреба про когось піклуватись, ніжність роками лежали глибоко під спудом, не знаходячи виходу. Микола теж був одинак. На нього і був спрямований теплий потік материнської любові Параски Гаврилівни.
Любов ця була проста, як проста була і сама тьотя Паша. Вона стежила, щоб його білизна була чиста, прала, штопала, іноді купувала й сама, що вважала за потрібне, із грошей, які давав їй на господарство Тунгусов; він же ніколи не питав звіту і відчував безмежну вдячність до своєї «годувальниці» за те, що вона звільнила його від усіх цих неприємних турбот.
Одного тільки не могла подолати тьотя Паша: примусити Тунгусова вчасно лягати спати. Почувши з кухні, що він встав і вмився, вона швидко збирала сніданок чи обід, залежно від часу, і входила до нього, намагаючись здаватися похмурою і невдоволеною.
— Доброго ранку, тьотю Пашо! — стрічав її Тунгусов, квапливо закінчуючи свій нескладний туалет.
Вона бурчала у відповідь м’яким баском:
— Ранку, ранку… Знову ніч не спав?
— Не спав, тьотю Пашо, працював.
— Ну що це таке! Хіба так працюють? Ти, Миколо Арсеновичу, тільки своє здоров’я так занапастиш. Поглянь на себе: зелений зробився. Що це? Сидиш день і ніч запертий, повітря гидке, напалив, смердить… Ну? Хіба можна? Інші он теж працюють: і погуляють, і фізкультурою займуться…
— У мене, тьотю Пашо, мозок тепер фізкультурою займається!
— Мозок! Це що! От і видно, що мозок у тебе неладний, любий. їж, сідай, прохолоне…
Теоретичні дослідження тим часом наближалися до кінця. Розрахунки і формули спершу в уяві Тунгусова, а потім і в дійсності набирали обрисів і форм деталей заповітного генератора.
Деякі з них йому по знайомству виготовляли на заводах, у наукових установах, де Тунгусову як консультантові від інституту доводиться незмінно блискуче вдосконалювати застарілу техніку. Але більшість деталей він робив сам у себе в кімнаті, яка вже зовсім перетворилася на фантастичну лабораторію середньовічного алхіміка. Тут же, в тигельках, ретортах, колбах, плавилися, очищались, випадали в розчинах осадками і кристалами чисті елементи — майбутні модулятори несучої хвилі головного випромінювача.
Основне джерело випромінювання цього генератора мало вигляд балона з кварцевого скла; з балона химерно стирчали роги відводів, через які входили всередину електроди. Внизу, в двох западинах товстого дна, — свинець, метал, не всі таємниці якого розкриті наукою. Він один здатний затримувати будь-які види електромагнітного випромінювання; навіть рентгенівське і гамма-проміння радію не може пройти крізь свинець. У менделєєвському ряду свинець посідає особливе місце; це останній із стійких елементів, який не розпадається. Всі елементи з більшою, ніж у свинцю, атомною вагою радіоактивні: вони безперервно розпадаються на невидимі складові частинки і зникають протягом більш чи менш тривалого часу. І ніщо не може зупинити цього розпаду.
Електронний потік з верхньої частини балона падає вниз на свинець, нагріває його, розтоплює. Свинець кипить, наповнює балон своєю парою, яка згущається біля охолоджених стінок і дрібними важкими крапельками збігає по склу. Електрони з космічною швидкістю проносяться по балону, стикаються з атомами свинцю, збивають, стрясають їх атомні системи. Примарне, сірувате світло видає ці нечутні катастрофи. І разом з ним через кварц вільно виходять хвилі — промені, які вловлюються електрооптичною системою, що оточує балон, і збираються в один невидимий потік.
Микола знайшов спосіб змінювати хвильовий склад цього потоку. Закони гармонійних коливань і модуляцій допомогли йому приборкати вперті свинцеві частоти, підпорядкувавши їх ритмові природних випромінювань хімічних елементів. Так він дістав можливість перетворювати промінь генератора на промінь будь-якого металу, будь-якого хімічного елемента.
От саме в цей найнапруженіший момент досліджень виявилося, що окремі деталі оптичної системи, замовлені в майстерні інституту, зроблені невдало. Тунгусов відніс їх назад, але майстерня була вже зайнята черговою терміновою роботою. Доводилося чекати. Без цієї оптики рухатися далі не можна було.
І Микола раптом відчув дивну, страшну порожнечу навкруги. Робота, якою він жив кожну хвилину, припинилася, і він не знав, куди себе подіти. Цього з ним ще не було. Раніше, в роки його «життєвої системи», якій він заприсягав назавжди, цього не могло бути. «Завоювання культури» — його самоосвіта і самовиховання — вимагало від нього величезних зусиль і безліч часу, і часто траплялося, що Микола не знав, «за що схопитися». І раптом — нічого робити! Чи не став він «інженером»? Цей термін він сам вигадав ще в епоху великих битв з Федором, коли вони тільки визначали свої погляди на життя, на своє призначення в ньому. Перед ним виринули рядки з зошита, де він тоді записував деякі свої думки. Там фігурувало двоє слів: Інженер — з великої букви, улюблений символ всебічно розвиненої, висококультурної людини-творця, і «інженер» в лапках, з маленької букви — уособлення ділової, але дріб’язкової, вузько обмеженої натури, — «нікчема» стояло там в дужках…
Пригадувалися епізоди ідеологічних битв. «Якщо ти добре будуєш заводи, електростанції або конструюєш машини, — соціалізмові начхати, що ти не вмієш грати на скрипці, або не читав «Війну і мир», або не цвенькаєш по-англійськи», — запально твердив Федір.
«Ні, брат, брешеш… — не одразу знаходячи гідну відповідь на зовні переконливі докази друга, і тому не дуже впевнено парирував Микола. — І твоя нікчемна думка в основі шкідлива… бачу її добре, ти мене на скрипку не піймаєш…»
Микола тоді спалахнув і, розійшовшись, так розтрощив друга за недооцінку, — вже не тільки культури, а й самого соціалізму, — що той злякався своєї помилки і відступив.
А тепер, ось уже років зо два, Микола тільки своєю електротехнікою й займається, та, чесно кажучи, і не цікавиться нічим, хоча йому так далеко ще до Інженера!
Проте гірка хвиля сумнівів спливла так само швидко, як і налетіла. Заспокійливих контраргументів тут було багато: електротехніка — це спеціальність, і їй по праву належить максимум часу та уваги; все нове треба впроваджувати негайно; зрештою, це тимчасово, не завжди ж будуть такі термінові справи…
Головного ж, у чому і ховалася небезпека, Микола так і не схопив: усе, що не стосувалося його спеціальності, уже не вабило його до себе, як раніше…
Отоді-то на перший план і випливло ще неохололе захоплення ультракороткохвильовим телефоном, і Микола із звичною енергією почав «просувати» його.
І треба ж, щоб у цей час з’явився Федір — перша людина, якій Микола розповів про свій «генератор чудес». Мало того, на другий день після їх зустрічі з майстерень оптичного інституту повідомили про те, що перші замовлені деталі готові. Так Тунгусов знову повернувся до свого улюбленого дітища.
Федір навідував тепер друга через кожні два-три дні. І не тільки почуття дружби нестримно тягло його до Миколи: він знайшов у ньому невичерпне джерело нових знань, захоплюючих, майже фантастичних для нього ідей.
Будь-хто інший заважав би Миколі самою своєю присутністю. Не кажучи вже про те, що Федір просто практично допомагав другові під час роботи, він виявився тим вдячним співрозмовником, з яким Микола міг ділитися думками. Коли Федір приходив, Тунгусов зовсім змінювався; звичайно стриманий і мовчазний, навіть потайний, він легко підхоплював будь-яке запитання Федора, пояснював, показував досліди, які були дуже схожі на фокуси досвідченого естрадного маніпулятора, і радів щирому подиву друга.
Захоплюючись, він іноді виходив за межі зрозумілого Федорові, але й тоді не переставав розвивати свої думки, відчуваючи, що його пояснення переходять у творчий процес, цінний для нього самого. Після таких бесід, незважаючи на, здавалося б, пасивну роль Федора в них, у голові в Миколи завжди виникало щось нове, щось там осідало, викристалізовувалося… Це було щось схоже на хімічну реакцію, яку викликає наявність каталізатора, хоча сам він у цій реакції, очевидно, не бере участі…
Словом, знову забилося поруч з Миколою близьке серце, і всі справи, все життя його набули нового змісту, нової відповідальності.
Радіограма з Німеччини спершу не справила на Миколу помітного враження; її затьмарила поява Федора. Подумавши тоді трохи над шифром, друзі вирішили, що розгадати його, не маючи ніяких даних, хоча б натяків на зміст, просто неможливо, а тому і не варто сушити голову.
Однак думка про шифр не давала Миколі спокою і з кожним днем ставала настирливішою і тривожнішою. Звичайно, це був важкий і ризикований крок з боку німця. Навіщо зроблено цей крок? Шифр — значить таємниця. Як розкрити її тільки одній людині — Миколі, в радіорозмові, яку можуть чути всі — і друзі, й вороги?! Микола ставив себе на місце німця і бачив, що завдання може бути розв’язане тільки в тому разі, якщо він сам проявить досить винахідливості і волі до його розв’язання. І от уже не хвилини, а цілі години Микола сушив голову над цими сімома буквами. Федір приходив найчастіше в дні і годний «ефірної вахти» вечорами. Вони пили чай і вигадували сотні різних способів знайти в буквах який-небудь смисл.
Через кілька днів німець знову з’явився в ефірі, несподівано, як метеор, і, очевидно, тільки для того, щоб зв’язатися з Миколою.
— Як схема? — коротко спитав він.
— Bd. Sory. Nil, — відповів Микола. — Погано. Дуже шкодую, що нічого не зрозумів.
— Продовжуйте експерименти, прошу вас, — передав німець і зник з ефіру.
Наступного разу, замість відповіді на запитання про схему, Микола спитав:
— Чи можна виготувати її без допоміжних даних?
— Можна. Залучіть друзів, ви всі її добре знаєте, — була відповідь.
А ще через день, очевидно під тиском якихось подій, навіть не запитавши нічого, німець попросив прийняти «роботу за схемою» і передав зашифрований цифровий текст, що зайняв майже цілу сторінку у «вахтовому журналі» Миколи.
— От, Федю. Це вже повідомлення, — замислено говорив Микола. — Очевидно, те саме, для якого потрібна була вся ця ефірна конспірація з шифром… Що ж робити, кого ще залучити?… Ясно, що ми її добре знаємо…
— Кого «її»?
— Та цю саму схему, те, що означають букви, те, чого ми ніяк не можемо розгадати… і що, звичайно, нам добре відоме, бо тільки на це й міг розраховувати німець!.. Зрозуміло лише одне: ці букви, як би вони не були перемішані, не можуть скласти слова, бо тут шість приголосних і лише одна голосна. Таких слів не буває. Найшвидше це перші літери слів якоїсь загальновідомої фрази, вислову, приказки, лозунга, можливо, назви установи, якої-небудь організації…
Була знову перерва в роботі, кварцева оптика затримувала монтаж генератора. Друзі з видимою насолодою любителів повільно сьорбали міцний чай, майстерно заварений тіткою Пашею, і посилено копалися в пам’яті, вишукуючи підхожі словосполучення в лозунгах, приказках, популярних піснях… Микола сипав догадками, як із казкового рогу достатку. У Федора справа йшла гірше. Цього вечора думки його були зайняті іншим, і він тільки чекав зручної хвилини, щоб змінити тему.
— Сьогодні я тобі поганий помічник, — сказав він, нарешті. — Голова не тим зайнята.
— А що в тебе? — стрепенувся Микола.
…Інженерна доля Федора складалася взагалі невдало, його потяг до механіки, машинобудування раз у раз натикався на різні обставини, що збивали його з прямого і, здавалось, такого простого шляху. У військово-технічному авіаційному училищі йому довелося зайнятися моторами. Вже тут йому загрожувало відхилення в бік технології і навіть ще менш потрібної йому експлуатації. Федір, однак, вважав це відхилення випадковим і, звичайно, тимчасовим, тому нічого загрожуючого в ньому не вбачав. Проте на заводі, куди його потім направили, Федір, як людина сумлінна і здатна зацікавитися справою, почав швидко просуватися і непомітно для себе утверджувався як технолог.
Це був час багатого на «дитячі хвороби», але надзвичайно бадьорого і рішучого старту молодої радянської промисловості. Кинутий ще Леніним клич — «догнати і перегнати!» — був чи не найпопулярнішим і, здавалось, легко здійсненним лозунгом народу, «ДІП» — червоніло на стінах цехів і заводських воротах, «ДІП» — кидалося з стрімких лобів паровозів, з бортів пароплавів, «ділами» називалися нові верстати, машини, прилади…
Зрозуміла, доступна всім, життєво необхідна для країни ленінська ідея заволоділа серцями. Учбові заклади, звичайно, робили свою справу, готували спеціалістів, але не вони вирішували тоді основне завдання. Широкий і незборимий, як океанський приплив, радіолюбительський рух постачав кадрами — хай не завжди дипломованими, але по-справжньому творчими і невгамовними — радянську радіотехніку. Захоплені польотом саморобної іграшки авіамоделісти довбали вищу математику і починали будувати справжні літаки. І так всюди. Це були ентузіасти, захоплені ідеєю творіння — досягти, оволодіти, переступити! Вночі вони сиділи над книгами і зошитами, щоб вдень виконати чергове завдання.
Був серед них і Федір. Зовсім уже нові для нього речі довелося йому вивчати, коли виникла раптом на заводі нагальна потреба організувати власне виробництво… дерева. Дерево відігравало тоді ще чималу роль в авіації і йшло на пропелери, фюзеляжі транспортних, спортивних та інших літаків і планерів.
Простудіювавши потрібну літературу, Федір дістав відрядження і зробив велике турне по деяких підприємствах Союзу. Тут він побачив, як на практиці, шляхом особливих маніпуляцій — підготовки, сушіння, склеювання і обробки — деревина перетворювалася на матеріал, що міг би конкурувати з металом. Нове коло знань і справ захопило Федора, і він добре впорався з дорученим йому завданням.
Однак минали роки, металургія теж не спала, і деревина починала потроху виходити з ужитку в авіації, поступаючись місцем легким і міцним сплавам металів. І коли Федір, демобілізувавшись, повернувся до Москви, в нього, як у досвідченого спеціаліста по деревині, мертвою хваткою вчепилися… «музиканти». Так охрестили в промислових колах Москви заповзятливих і вимогливих організаторів великої фабрики музичних інструментів. Фабрика вже працювала, випускала продукцію — дуже низької якості і зовсім незадовільну кількість. Тим часом це підприємство було добре оснащене технікою, мало чудовий, добре підібраний колектив робітників, серед яких виявилося чимало старих кустарів, прославлених майстрів скрипок, віолончелей, гітар…
Причиною відставання фабрики був сушильний цех. Він не встигав постачати виробництву деревину потрібної якості, і «музиканти» всі свої сили кинули на розшуки досвідченого спеціаліста, який міг би налагодити роботу цеху і вивести фабрику з прориву. Тонко організована розвідка виявила інженера Решеткова, тільки-но він з’явився в одному з відділів Наркомату важкої промисловості на площі Ногіна…
Спершу «музиканти» просто і делікатно запропонували Федорові працювати у них. Федір мало не розреготався у відповідь, — такою кумедною йому здавалася перспектива стати діячем «музичної фабрики» порівняно з його знову воскреслими мріями про велику техніку. Він відмовився дуже переконливо і твердо. Тоді «музиканти» застосували обхідний маневр. Вони докладно розповіли йому про свої труднощі і просили терміново відвідати фабрику, оглянути сушильний цех і — всього-навсього — провести консультацію, допомогти їм порадою… На це Федір охоче погодився, тим паче, що вже почував себе винним перед ними: дуже вже явно вони були засмучені його відмовою. До того ж головні «музиканти» — директор і головний інженер — сподобалися Федорові, він відчував у них справжніх ентузіастів свого виробництва. Федір захопився оглядом фабрики. Він побачив і взнав багато цікавого і нового для себе. Закінчивши обхід, вони зібралися в цеховій конторці. Тут настав момент головного удару.
— І от що виходить у результаті всіх наших виробничих зусиль, — сумовито сказав директор, знімаючи з стіни гітару, що висіла там серед інших інструментів. — Спробуйте…
Федір не був ні музикантом, ні особливим цінителем музики, але мав добрий слух, любив гітару і трохи, по-ділетантськи, грав на ній. Усе це директор встиг обережно вивідати в нього.
— Пошліть за Андрійовичем, хай принесе свою, — сказав він головному інженерові.
Гітара, яку розглядав Федір, була «шикарна», сяяла дзеркально покладеним лаком, майстерною інкрустацією з перламутру. Перемагаючи в собі деяку ніяковість, він узяв кілька звичних акордів. Звук як звук… Так само, мабуть, звучали і ті гітари, на яких йому доводилося грати…
— Ні, справді, я не беруся судити, — сказав він, знизавши плечима. — Нічого особливо поганого не помічаю.
— Стривайте, зараз помітите… Все пізнається в порівнянні, — посміхнувся директор. — Заходь, Андрійовичу!
На порозі кімнати з’явився літній, зовсім маленький на зріст, худорлявий чоловічок у синій спецівці. Лівою рукою він міцно притискав до грудей стареньку, потерту і непоказну гітару середніх розмірів.
— Познайомтесь, товаришу Решетков, це наш головний учитель і найсуворіший суддя, старий гітарний майстер — колишній кустар-одиночка. Великий маг і чарівник, що знає всі таємниці тонкого мистецтва…
— Годі тобі, Тимофію Петровичу… — невдоволено перебив майстер, сухувато вітаючись з Федором. — Навіщо кликали?
— Хочемо показати товаришеві інженеру, які бувають на світі гітари.
— Граєте? — спитав майстер, пронизливо дивлячись поверх окулярів на Федора.
— Та ні… так… трішки…
— Що ж, подивіться.
Приймаючи гітару з рук Андрійовича, Федір почув складний і дивний звук — наче гітара простогнала або злякано прошепотіла щось хазяїнові. Вона звучала від одного лише дотику до неї!.. Він обережно взяв акорд, другий… Так… Це було щось зовсім особливе. Там, у красивому фабричному інструменті, його пальці викликали якесь невдоволене, насильне звучання струн. Ці струни чути було кожну окремо, їх легко можна було розрізнити в акорді. Мовби струн і не було. Були звуки — злиті, багаті, гармонійні, вони вільно і охоче виникали від легкого дотику пальців і йшли не від струн, а з самого нутра інструмента, зливаючись, змушуючи відчутно тремтіти все легке тіло гітари. І така приємна, така принадна була ця чутлива покірність інструмента, що Федорові нестримно захотілося грати, грати без кінця… Він злякався. Ці кілька улюблених акордів — було все, що добре знали його пальці. Хіба можна ображати довірливість струн невірним, грубим дотиком? Яку відповідь дадуть вони?..
— Оце — гітара… — захоплено промовив він і повільно, насилу відриваючи од неї погляд, повернув майстрові.
— А ну, Андрійовичу… Покажи… — попросив директор.
Той сів на стілець, обережно, двома руками поклав гітару на ногу, низько схилився до неї, наче вслухаючись у її дихання. Було щось хиже і водночас ніжне в усій його зігнутій постаті, в обережних і чіпких пальцях, що владно обхопили гриф і чутливо торкалися струн.
І от пролунав голос: простий заспів старовинної російської пісні «Есть на Волге утес». Одразу підхопив його тихий, невиразний, але могутній хор багатьох голосів, що долинули немов здалеку. Потроху пісня міцніла, сміливішала. В ній вчувалися і гомін широкої, роздольної річки, яка б’є хвилями в скелі, і безмежна далечінь, і глибина тих сотень років, що стоїть цей дикий, самітний стрімчак… І все це незбагненно перетворювалося на таку величезну, всеперемагаючу могутність людського духу, що все навколо зникло, перестало, існувати для Федора…
Непомітно змовкли шуми, що долинали з цеху; хтось обережно і безшумно відчинив та так і залишив відчиненими навстіж двері…
А коли Андрійович закінчив, довго ще, з хвилину, тривала тиша, потім так само нечутно зачинилися двері і за ними знову прокинулися шуми цеху і голоси людей.
— Ви справжній артист, — сказав Федір і, не знаючи, як краще висловити те почуття, що охопило його, по-дружньому обняв худі плечі майстра.
— Ручна робота, — відповів той, відходячи вбік. І, багатозначно подивившись на директора, додав з явним натяком на якусь уже відому їм суперечку: — Кустарна… А фабричним способом хіба таку зробиш?.. Піду, Тимофію Павловичу, у мене там кришки сушаться…
Не чекаючи відповіді, він вийшов.
— Ні, зробимо… — вперто сказав директор. — Хай не таку, це, звичайно, унікум, витвір художника. Андрійович робив її вісім місяців, а матеріал для неї сушив і витримував років п’ять. Але ми можемо робити просто хороші інструменти. А випускати таку погань, — він кинув гнівний погляд на стіни, обвішані інструментами, — це ж шкідництво, такою продукцією ми тільки відбиваємо потяг у людей до музики… І все через те, що не можемо налагодити правильного сушіння матеріалу… Запасів нема. Сушильний цех працює повільно. А всяке прискорення процесу призводить до браку. Зачароване коло якесь!.. А знайдемо вихід… Повинні знайти! Давайте разом, товаришу Решетков… Це ж благородне та й цікаве завдання. Чого вам поспішати з своєю механікою? Попрацюйте у нас, налагодимо справу і — будь ласка, нікуди механіка не втече!
А Федір сидів, опустивши очі, і, внутрішньо посміхаючись, думав про те, що директор даремно старається, бо як не дивно, а його вже переконав цей лютий, очевидно, противник фабричного виробництва — Андрійович…
…Протягом найближчих двох тижнів Федір заново перекроїв сушильний цех. Із захопленням знаходив він усе нові джерела продуктивності — то в режимі камер, то в економічнішому використанні їх ємкості, то в самому плануванні обладнання. Він відчув тут себе творцем і радів, бачачи, як його зусилля перетворюються на нові кубометри добре висушеної «музичної» деревини.
Однак незабаром настав час, коли він перестав знаходити ці приховані джерела зростання, а продуктивність цеху все ще відставала. Знову довелося піти на компроміс: знизити якість сушіння, щоб прискорити його і виконати накреслену програму. Федір зрозумів, що не впорався з завданням. Він був засмучений і не знав, що робити далі. З цим і прийшов сьогодні до Миколи.
Дізнавшись про нещастя друга, Микола раптом насторожився і змусив його докладно розповісти, як у них сушать деревину. Федір відчув, що Микола неспроста цікавиться такою, здавалося б, чужою йому справою. Настрій його трохи піднявся, і він захоплено змалював методи, апаратуру, навіть накреслив на папері план цеху, розташування сушильних камер…
— Для наших цілей потрібне дерево особливої якості, добірне, рівношарове, гладеньке. І сухе, щоб вологи було не більше дванадцяти процентів. Найкраще просто витримувати дерево при помірній, однаковій температурі. Але при такому способі сушіння доводиться чекати мінімум рік. Тому ми користуємося штучним сушінням — у камерах, з певним режимом обміну повітря і температури. Це набагато прискорює сушіння, але зате і призводить до браку. Досліджуючи деревину під мікроскопом, часто виявляли в ній дрібні тріщини. А це вже брак. І чим суворіший режим сушіння, тим більший процент браку.
— Так-так, — протягнув Тунгусов, постукуючи пальцями по столу і поглядаючи на Федора з якоюсь іронічною увагою. — І скільки ж часу триває таке «культурне» сушіння?
— Ну, це швидко — діб сім-десять, залежно від породи дерева.
— Діб?! — вигукнув Микола.
— Ну, звичайно. Можна ще прискорити, але тоді браку буде більше.
Тунгусов заскрипів стільцем, обурено соваючись.
— Послухай, Федю, може, у вас фабрика якась відстала, допотопна?
— Як відстала? — посміхнувся той. — Найновіше обладнання… Я ж знаю, за кордоном таке саме.
— Федю, любий, облишмо закордон… Тьотю Пашо, — звернувся він до «годувальниці», що ввійшла в кімнату з чайником у руці, — ви, здається, говорили, що в нас дрова сирі.
— Сирі, Миколо Арсеновичу, ну просто вода, мабуть, щойно з лісу. Тріщать та парують, а жару ніякого.
— Будь ласка, тьотю Пашо, виберіть нам невеличке полінце, яке сиріше, і принесіть сюди.
За кілька хвилин, протягом яких Тунгусов мовчки порався біля одного з своїх численних електроприладів, тітка принесла поліно. Микола випиляв з нього слюсарною ножівкою невеликий акуратний брусок.
— Дивак! — бурчав він сердито. — Ось вага, ось кронциркуль, ось таблиця… Можеш визначити вологість?
— Будь ласка, — відповів Федір, сідаючи до ваги. — Вологість майже нормальна для свіжого дерева, — зробив він висновок, закінчивши обчислення.
— Скільки?
— Сімдесят процентів.
— А вам потрібно дванадцять?
— Дванадцять, краще десять.
— А дев’ять?
— Ще краще.
— А вісім, а сім, а шість?..
— Так це ж неможливо!
— Неможливо?
— Ну, звичайно!
— Ех, дивак! Іди сюди.
Микола підійшов до свого ультракороткохвильового генератора і, вмістивши брусок між двома дисками конденсатора, ввімкнув струм.
— Дивись на годинник!
За дві-три секунди з’явилася пара. Хмарка згустилась, огорнула брусок; маленькі блискавки раптом затріщали в туманному просторі. Тоді Микола зменшив струм.
Пара несподівано зникла, і Микола кинув брусок на стіл.
— Скільки минуло?
— Менше хвилини… секунд п’ятдесят.
— Ану, зважуй, обчислюй.
Федір узяв брусок і в ту ж мить вигукнув здивовано: брусок був майже невагомий. Зваживши і підрахувавши вологість, він повернув до Миколи збентежене обличчя.
— Ну? — розсміявся Тунгусов.
— П’ять процентів, Колю. Хм!.. — Федір трусив брусок на руці, мацав його, давив нігтем. — Але зажди! Як структура? Може, порушена?
— А подивись. Ось тобі сильна лупа, ось світло. Якщо хочеш, надріжемо, подивимося під мікроскопом.
Надрізали. Чорні брови Федора полізли вгору, коли він побачив у мікроскоп красиву, схожу на бджолині соти тканину берези.
— Колю, це ж чудово! Ніяких порушень! Що ж це таке?
Микола знову засунув брусок у генератор і через кілька секунд вийняв його, понюхав. Тепер брусок був схожий на пересушений сухар з крутого кислого тіста. Його грані вдавилися, кути зробилися гострими.
— Ану, розпиляй його навпіл.
Федір розпиляв. Тонкий зовнішній шар деревини був твердий, ледве піддався пилці. Всередині бруска виявилося вугілля.
— Згорів! — вигукнув зовсім вражений Федір. — Ні, це прямо чортівня якась! Згорів усередині! Як же це може бути?
— Як, як! — забурчав Тунгусов, набиваючи цигарку над тютюновою коробкою. — Все дуже просто. Я вміщую брусок в електричне поле високої частоти. Енергія поля пронизує деревину наскрізь і, діючи на її молекули, викликає рівномірне підвищення температури одразу в усій масі бруска. Вода перетворюється на пару і виходить крізь пори, як ти бачив. Процес цей можна провести майже моментально, якщо посилити енергію поля. Але тоді пара, не встигаючи виходити назовні, рватиме дерево, будуть тріщини. У вас вони утворюються з інших причин. Ви дерево сушите зовні. Звичайно, насамперед висихають його зовнішні шари; вони стискаються і стають крихкими. А всередині — обсяг такий, як і був. Виникають величезні напруження, які й розривають дерево. А при тому способі, який я тобі зараз показав, завдяки рівномірності нагрівання в усій товщі дерева ніяких напружень нема і бути не може, тому й деревина не руйнується. Зрозумів?
— Не зовсім. Якщо брусок нагрівається в усій товщі рівномірно, то чому ж він згорів тільки всередині, а поверхня вціліла?
— А це тому, що волога, яка випаровується з поверхні, трохи охолоджує зовнішній шар, і він нагрівається пізніше. Якщо тримати довше, згорить усе.
— Слухай, Колю, а можна таким способом сушити великі маси деревини, скажімо колоди, дошки?
— Звичайно, можна. Збудувати потужніший генератор, з більшим конденсатором і пропускати через нього колоди по конвейєру.
— Це ж чудово! — знову запалився Федір. — Це вихід із скрутного становища! Колю, ти повинен налагодити цю справу. Давай візьмемося разом у нас на фабриці! Це ж буде справжня революція! Я все організую, працюватиму сам, ти тільки зроби проект і керуй. Ну, згода?
Тунгусов замислився. Пропозиція була спокуслива, але нова робота забрала б чимало часу й уваги. А «генератор чудес»?..
— Ти тільки не гарячися, — сказав він. — Май на увазі, що високочастотний спосіб сушіння давно відомий і був у свій час відкинутий промисловістю як нерентабельний. Абсурд, звичайно! Його й тоді можна було вдосконалити, а зараз, за сучасної електротехніки — і поготів. У всякому разі для таких виробництв, як ваше, де потрібна деревина особливо високої якості, він, звичайно, буде вигідним. Проте клеймо браку на новому методі лишилося, так що не відомо ще, як подивляться на цю витівку у вас.
— Дурниці! Я притягну сюди нашого директора в будь-яку хвилину, покажи йому цей «фокус», і директор буде готовий, ручаюсь. Та де там! У нас схопляться за цю ідею: адже зараз усі ходять похнюплені, чекають мало не розгону. Ну, по руках?
— Що ж, можна… Але не раніше, ніж я закінчу свою машину. Ніяких нових справ я до цього не почну. Можливо, що чекати довго не доведеться… А ти поки що підготуй грунт.
Федір не належав до тих щасливих натур, яких, — іноді, правда, іронічно, — називають винахідниками. Йому були далекі захоплюючі польоти фантазії, ночі й дні, віддані нестримним шуканням шляху за межами реально існуючого, нарешті, переможна радість від того, що знайшов щось нове. У своїй інженерній творчості він був виконавцем, а не композитором.
Того вечора, повертаючись пішки від Миколи додому, Федір відчув уперше в житті справжнє творче піднесення.
Миколин «фокус» вів до ліквідації всіх непорозумінь на фабриці, це було ясно. Але думки Федора йшли ще далі. Що музикальна фабрика! Якою не близькою стала вона йому, все ж таки це дрібниця в господарстві країни. Сухе дерево — проблема значно ширша, його нема. Небувале будівництво поглинуло всі запаси, заготовлені раніше. Але ж тільки висушена деревина перетворюється на матеріал, по-справжньому придатний для обробки. Голод на таку деревину відчувають майже всі галузі промисловості, особливо такі, як мебльова, вагонобудівна, суднобудівна, автомобільна, житловобудівна, фанерна, сірникова… Всі вони змушені користуватися сирим, недосушеним матеріалом, і в цьому головна причина поганої якості споруд, виробів…
Якщо Микола правий, то як важливо для держави створити високочастотну сушарню на фабриці. Її треба споруджувати як дослідний сушильний завод, що розв’язуватиме загальнодержавну проблему! Цю ініціативу підтримає уряд…
Федір швидко йшов спустілими вулицями нічної Москви. Мрії його злітали все вище, і майбутнє ніколи ще не уявлялося йому таким ясним і чудовим, сповненим перемог…
Ранком на фабриці він ледве дочекався приходу директора, щоб зібрати все начальство і викласти свої надзвичайні новини.
Повідомлення його було коротким і, як йому здавалося, гранично ясним і переконливим. Він знайшов спосіб, який дасть можливість не тільки вивести фабрику з прориву, але й розширити виробництво, випускати продукцію найвищої якості. Треба тільки відмовитися від повітряного сушіння і збудувати високочастотну установку. Вона дорога, але це не має значення, вона швидко окупиться, бо процес сушіння прискорюється більше, ніж у тисячу разів, а брак падає до нуля. Фабрика буде назавжди забезпечена прекрасним сухим матеріалом… Учора один інженер-винахідник показав йому дослід… Розповідаючи далі, Федір витягнув з кишені загорнутий у папір вчорашній березовий брусок і подав його директорові.
Треба сказати, що вранці, до приходу директора, Федір встиг пройтись по фабриці з цим бруском. Робітники дивувалися і, приголомшені «чудом», мовчали. Брусок перемацали десятки пальців, його терли, давили нігтями, пробували терпугом. Він зробився схожий на старий обгризений мишами сухар, що валявся десь за шафою.
Захоплений своєю ідеєю, Федір не помічав, що цей брусок, спалений всередині, брусок, який здавався йому найпереконливішим аргументом на користь нового способу сушіння, діє проти нього. Розглядаючи його, кожен починав думати не так про ділове розв’язання питання, як про саме це дивне і малоймовірне явище, схоже на ловкий фокус. А реформа, яку пропонував Федір, відходила на задній план і уявлялася ще більш сумнівною, ніж цей трюк.
Директор, досхочу наколупавшись складаним ножиком у бруску, несподівано виклав купу солідних заперечень: і місця нема для нової сушарні, і додаткової електроенергії не дадуть, і великих асигнувань на будівництво не дозволять… Головний інженер Вольський сказав, що пропозиція Решеткова заслуговує на увагу, але її ще треба добре вивчити — не все, що добре виходить в лабораторному експерименті, придатне для виробництва…
Федір побачив, нарешті, що його пропозицію провалюють. І хто! Свої ж… Однодумці! Це було так несподівано, що він спершу розгубився. Потім образився. Потім розізлився, схопив, — мало не вирвав з рук Вольського, — свій брусок, загорнув його в той самий папірець і сховав у кишеню. Жести були красномовні, всі стежили за ними.
— «Віддайте мої іграшки!» — тоном скривдженої дитини сказав головбух, літній, лисий чоловік, завжди з нахилом до гумору. Він бачив, що Решетков втрачає рівновагу…
Доброзичливий сміх присутніх збентежив, але й урівноважив Федора. Тільки тепер він зрозумів свою помилку…
— Я, очевидно, поганий адвокат, — сказав він, заспокоюючись, — і не зумів переконати вас у тому, в чому сам упевнений… Але іншого виходу я не бачу. З нашої сушарні нічого більше витиснути не можна, вона спроектована для досить уже підсушеної, витриманої деревини, якої тепер нема і в найближчі роки, мабуть, не буде. А високочастотний спосіб дасть можливість приймати дерево будь-якої вологості і швидко перетворювати його на чудовий матеріал… Є дуже простий спосіб пересвідчитися в тому, що це не фантазія: поїхати до інженера Тунгусова і побачити на власні очі, як це відбувається. До речі, він краще за мене зуміє довести переваги такого способу…
— Оце добре! — зрадів Храпов. — Давай, Решетков, влаштовуй побачення. Поїдемо з Вольським, подивимося, обговоримо… Ну, все поки що?
А що влаштовувати? Зараз подзвоню, і поїдемо, — сказав Федір, рішуче набираючи номер. Але й тут у нього вийшов промах.
Вислухавши Федора, Микола розсердився. Він щойно одержав останні деталі з кварцового скла і весь поринув у завершальні монтажні роботи. До того ж і відпустка вже минала.
— Федю, любий, — розізлившись, він завжди ставав в’їдливо-лагідним, — до біса цю сушарню. Розумієш? Я ж тобі сказав — коли закінчу. Який сьогодні день? Вівторок? Дзвони у п’ятницю. Прийміть запевнення і таке інше. — І він поклав трубку.
— В п’ятницю… — зніяковіло повторив Федір.
І всі знову посміхнулися. Посміхнулися такій прозорості внутрішнього світу цієї молодої, безпосередньої людини…
Настали останні, вирішальні дні.
Рівно півроку минуло відтоді, як Тунгусов, кинувши все, з головою поринув у створення свого фантастичного «генератора чудес». Ця таємнича назва, іронічно кинута вперше Федором, тепер у дружніх розмовах набула пристойної, суворої форми: «ГЧ».
Всупереч звичаєві Тунгусова, апарат не був упорядкований до кінця. Надзвичайно складний монтаж, величезна кількість деталей не були сховані в спільну оболонку. Бракувало «одягу», його замінював простий шматок бязі, яким Тунгусов накривав зверху агрегат, коли припиняв роботу.
Деталі кількох складних конструктивних вузлів можна було остаточно розмістити тільки після старанної перевірки їх в роботі. І от Тунгусов перевіряв, шукав це найвигідніше розташування деталей. Колосальна частота пульсу, який готовий був забитися і оживити поки що холодне тіло «ГЧ», змушувала враховувати кожну десяту частку міліметра взаємної відстані між деталями та екранами, бо саме в ній у чутливому дотикові і сплетінні невидимих електричних та магнітних полів і народжувалося нове проміння.
Тунгусов зовсім не виходив з дому. Кожен новий день він вважав останнім днем цієї стомлюючої роботи. Він вимірював, розраховував, потім припаював деталі, а вони в цей час сповзали з визначеного їм місця, зсувалися на якусь невловиму частину міліметра, на непомітну частку градуса. Вимірювальні прилади капризували, доводилося обчислювати і враховувати помилки, придумувати нові способи вимірювань.
Тьотя Паша навіть бурчати перестала. Вона знала, що робота закінчується, і чекала цього кінця з таким самим нетерпінням, як і Тунгусов.
— А стекла всі прикрутив? — питала вона співчутливо, поглядаючи здалеку на дивовижний апарат.
— Стекла всі, тьотю Пашо. Тепер от котушки лишилися…
— А багато тих котушок? — діловито цікавилася вона, по-своєму оцінюючи обсяг роботи. І Тунгусова підбадьорював і радував цей живий струмочок простого людського співчуття.
Болісно наближаючись, кінець роботи все-таки настав несподівано і приголомшив Миколу. Раптом виявилося, що все уже зроблено! Найскладніші завдання розв’язані, всі деталі готові, перевірені, поставлені на місця. Перевіряти більше нема чого.
Ідея здійснена!
І тут вперше Микола відчув тривогу. А що як помилка? Що коли його теоретичні узагальнення, з яких виник цей рогатий дивовижний апарат, лише фантазія самовпевненого ділетанта, котрий перескочив за межі власних можливостей.
Зараз це з’ясується…
Лишається ввімкнути генератор, поставити на шляху променя шматок металу або мікроскоп з біологічним приймачем-детектором.
Ні… Микола посміхнувся, не поспішаючи зняв з цвяха кепку і, вдаряючи нею об руку, вийшов. Тьотя Паша, почувши його кроки, повільно випливла з кухні.
— Закінчив, чи що?
— Піду прогуляюсь, — уникаючи прямої відповіді, сказав Микола.
Був тихий і теплий вечір. Важке міське повітря ледве втискувалося в легені. Але Миколі і це повітря здавалося свіжим і приємним. Після довгого свого ув’язнення він дихав на повні груди.
Ішли перехожі, мчали, крякаючи, мов качки, автомобілі.
Микола намагався ні про що не думати, але не міг заглушити збудоражених думок. «Помилки не може бути!»
Дійшовши до першого ж провулка, він не витримав, повернув назад і швидко попрямував додому.
Нічого зволікати! Все гаразд! Зараз він дасть струм, і з круглого отвору в товстому свинцевому об’єктиві екрана бризне нове проміння. Проміння, яке дасть людині владу над речовиною. Проміння, яке руйнуватиме або перероблятиме матерію, залежно від повороту оцієї ебонітової ручки.
Ось шматок заліза. Він давно вже чекає своєї долі. Зараз Тунгусов націлиться на нього, поверне ребристу ручку верньєра так, щоб його біла стрілка зупинилася на цифрі 26. Тоді з свинцевого отвору піде «проміння заліза», коливання, частота якого відповідає «пульсові» цього самого заліза.
І залізо почне резонувати.
Ніхто не знає, що таке резонанс. Але резонанс — це величезна сила. Кволим своїм голосом людина вигукне: «О-о-о-о!» — і в цьому звуку може виявитися тон, сила якого зруйнує скелю.
Та це механіка. Електричний резонанс сильніший, він може діяти на найміцнішу в світі систему — на атом.
…Якщо найшвидкісніший сучасний літак на повному ходу вріжеться в скелю, постраждає трохи скеля, на дрізки розіб’ється літак, але жоден атом каменю й металу не буде порушений.
А електричний резонанс…
Залізо почне резонувати.
Ледве помітний поворот другої ручки — і потужність коливань посилиться. Електрони атомів заліза, що потрапили в полон резонансу, кинуться геть, почнуть вилітати з своїх орбіт!
Рівновага атома порушиться.
Атом заліза перестане бути атомом заліза: він зробиться атомом марганцю, хрому, ванадію, титану…
Микола переніс «ГЧ» на стіл біля вікна, поставив його на ящик. Куди спрямувати промінь? Треба бути обережним: хто знає, що може трапитися, якщо він прослизне повз залізний брусок, покладений на край підвіконня, і впаде на людину!
За вікном було вже темно. Рожевуватий кусок каламутного столичного неба нависав згори, стиснутий з боків силуетами двох найближчих будинків. Вони здавалися величезними. В прольоті між ними білів освітлений ліхтарем фасадик старого двоповерхового особняка на другому боці вулиці, а десь далі за ним височіла чорна брила якогось великого будинку. Ланцюжок широких вікон у його верхньому поверсі був яскраво освітлений, і в останньому вікні бовваніла маленька чорна постать людини, яка очевидно, стояла на підвищенні.
Микола взяв бінокль. Людина жестикулювала, стоячи перед пюпітром, щось говорила, звертаючись, мабуть, до аудиторії, якої не було видно звідси. Людина стала орієнтиром для Миколи. Бінокль зсунувся трохи праворуч, і будинок обірвався темним рогом. Так, там ніяких споруд більше нема. Це небо.
Туди, повз ріг будинку, вгору, у світовий простір, Микола спрямував об’єктив свого апарата. Потім він опустив штору, поставив на шляху променя залізний брусок і ввімкнув струм. Повернув ручку настройки. Сірим світлом спалахнула свинцева лампа.
Зараз — резонанс…
Що ж, чекати нічого. Тут усе повинно відбуватися вмить.
Він простяг руку, помацав холоднуватий кусок металу, розлінійований косими смугами — слідами пилки. Так, усе нормально, нічого і не повинно бути. Потім додав потужності, трошки-трошки… Нічого.
Більше. Півподілки шкали. Цілу поділку. Дві, три, п’ять…
Микола пройшовся по кімнаті, почав набивати цигарку.
Так… Хвиля заліза обчислена неправильно. Нічого, є мідь, є алюміній, молібден, цинк, бром, цезій — усе є!
Він поклав мідь, повернув стрілку на цифру 29, трохи зсунув її ліворуч, потім праворуч.
Він обмацував, роздивлявся метал. Відколупував різцем маленькі стружки, клав у пробірку, пробував у реакціях.
Мідь лишалася міддю. Цинк — цинком. Хімічно чистим, справжнім цинком. Сурма — сурмою, вольфрам — вольфрамом.
Блідий, стомлений, зарослий світлою щетиною, з блукаючим поглядом і незвичайною складкою розгубленості біля рота, Микола вперто продовжував свої досліди. Від елементів він перейшов до хімічних реакцій. Потім до дріжджових блоків під мікроскопом.
Ні в чому не видно було впливу проміння. Тільки лічильник Раєвського, ввімкнутий через посилювач у ланцюг репродуктора, відбивав ледве чутні удари, вказуючи на наявність якогось слабкого випромінювання.
Микола здався, коли були вичерпані всі можливі способи перевірки.
Він раптом відчув кволість, немовби тільки зараз водночас покинула його вся енергія думки, все нервове напруження, яке вже багато днів він так щедро вкладав у цю безплідну роботу, повіки стулилися, голова безсило схилилася до оголеного балона, що мерехтів свинцевим туманом, і пальці, що машинально стискали ручку настройки, з досадою судорожно крутнули і облишили її.
Тільки тепер сумнів, що межував з відчаєм, потряс його мозок.
«Помилка… Невже принцип неправильний?..»
Кілька секунд стояв так Микола над своїм витвором, заплющивши очі, відчуваючи лобом тепло балона.
Думки про генератор, які так довго заполоняли мозок, раптом одна за одною почали крадькома вислизати із стомленої голови. Тепер вони стали чужими, злими, ворожими, і мозок виганяв їх…
От і все…
Лише мить тривала страшна легкість спокою. Уже наступної миті порожнеча почала заповнюватися. На зміну тому, що пішло з тайників пам’яті, виринуло те, що стояло на черзі. Перед Миколиними очима виникли нерозгадані таємничі знаки: LMRWWAT.
— Як справи, товариші? Можна поздоровити з успіхом?
Четверо співробітників лабораторії зустрічають Ридана посмішками. П’ятий серйозно і навіть трохи похмуро потискує руку професорові. Це справа вдачі. Одних перемога робить веселими, інші, навпаки, стають стриманими і урочистими.
— Ось дивіться, Костянтине Олександровичу! Ридан нахиляється над кліткою і уважно розглядає в ній собаку. Той відповідає таким самим уважним поглядом і обережно помахує хвостом. Собака як собака. Тільки на голові помітно кільцевий шрам, який майже заріс шерстю. Ридан відчиняє дверцята, пестить собаку і водночас обмацує шрам — слід операції.
— Ну, Жучко, як ти себе почуваєш? Можеш вийти погуляти.
Він виймає з кишені халата жменю дрібних сухариків, дає тварині понюхати і з’їсти кілька штук, потім кидає один сухарик якомога далі, другий підкидає вгору. І все стежить за собакою, за його рухами.
Нарешті, професор задоволено оглядає співробітників.
— Так здоровий? Як вважаєте, Андрію Андрійовичу?
— Здоровий, — відповідає похмурий чоловік. — Двадцять шість днів після операції. Ось подивіться, це номер сто восьмий. — Він подає Риданові книгу, де записані щоденні спостереження за собакою: вага, температура, кількість з’їденої їжі і т. д.
— Не хочу ніяких записів. Здоровий — і прекрасно. Скільки у вас отаких «жучок» вийшло?
— Зараз десять, — відповідає один з молодих аспірантів.
Другий додає впевнено:
— Тепер усі будуть такі! Ридан рішуче встає.
— Ну, спасибі, друзі. Виходить, техніка операції освоєна. Що ж, давайте приступимо до досліду.
За годину вони почали цей чудовий дослід, якому судилося прогриміти на весь медичний світ. Складна операція, блискуче розроблена співробітниками інституту, полягала в тому, щоб проникнути в глиб мозку тварини. Треба було розрізати череп, оголити великі півкулі і підняти мозок так, щоб показалася сама основа його — «сірий бугор» і гіпофіз. Потім знов укласти півкулі на своє місце і загоїти завдані рани.
Перші спроби виконати таку операцію здавалися безнадійними. Тварини гинули. В кращому разі вони жили кілька днів паралізовані або втрачали які-небудь життєво важливі функції. Але люди не здавалися. Вони шукали причин важких поразок і усували їх. Точне знання анатомії, мистецтво оператора, винахідливість фізіолога, техніка — все було мобілізовано. Тварини почали видужувати. Нарешті з’явилися «жучки», які навіть не хворіли після операції. Це було те, чого чекав Ридан. Тепер він приступив до задуманого досліду.
Собаку, приспаного ефіром, поклали на операційний стіл. Спеціальні затискачі схоплюють і фіксують у певному положенні його голову.
Люди в халатах і масках діють швидко і точно. Кожен добре знає роль.
Розрізано шкіру на голові. З лівого боку оголюється череп.
Тепер на голову опускається виблискуючий нікелем прилад.
Вмикається струм, і внутрішня частина приладу починає повільно повертатися. Дзижчить коліщатко циркулярної електропилки, вирізуючи овальний отвір у черепі.
Вибрано рідину, що заповнює вільні порожнини мозку. Від цього мозок стає менший і починає відставати од черепа, як зерно сухого горіха від шкаралупи.
Наркотизатор повертає голову собаки потилицею вниз. Мозок відділяється від свого ложа. Невеликий натиск тупим інструментом — і оголюється сіра бугриста поверхня, пронизана пульсуючими судинами; в самій глибині зяючого тайника мозку темніє гіпофіз — маленька залоза, яка регулює ріст тварини і виконує багато інших ще не відомих функцій.
— Готово!
Ридан теж готовий. У нього в руці пінцет, що стискає маленьку, завбільшки з горошину, скляну кульку. Туди, в розкриту щілину мозку, в невелику впадину біля «сірого бугра», поблизу гіпофізу, професор кладе свою кульку.
— Є, опускайте, — наказує він. Кришка черепа обережно закривається. Операцію закінчено. Зашито шкіру на голові. Кулька лишається в мозку.
Собаку переносять в іншу кімнату. Тут він прокинеться від наркозу, тут їстиме, питиме, чекатиме своєї долі.
На операційний стіл кладуть другого собаку, потім третього… На десятому робота закінчується. П’ятьом з них закладено скляні кульки в ділянку «сірого бугра», а в решти тільки трохи піднято і знову опущено на місце мозок. Ці п’ять — контрольні. Тепер буде видно, як позначиться на здоров’ї собак подразнення, викликане тиском скляної кульки в одному пункті центральної нервової системи. А на контрольних собаках можна буде побачити, які явища викличе саме тільки хірургічне втручання.
У сусідній лабораторії теж кипить робота.
Тут собаки виступають як пацієнти зубного лікаря. Бормашина просвердлює дупло в зовсім здоровому зубі. Нерв оголений. Туди вкладають ватку, змочену краплею формаліну, потім замазують дупло цементом. Собаки йдуть конвейєром. Різниця тільки в тому, що одному закладають у зуб формалін, другому — кротонове масло, третьому — мозкову тканину, четвертому — миш’як, п’ятому — дифтерійний токсин, шостому — токсин стовбняка.
Деякий час у собак болять зуби. Це видно. Покладена речовина подразнює нерв. Потім біль проходить. Згодом пошкоджений зуб виривають. Собаки здорові. Тепер лишається стежити і чекати.
Одну за одною Ридан обходить ще ряд лабораторій. У кожній з них група наукових співробітників порається коло тварин. Операції найрізноманітніші: одні заморожують окремі ділянки мозку, інші оголюють нерви в різних частинах тіла, перерізують їх або трохи отруюють якимись речовинами.
Всі ці різноманітні експерименти підпорядковані одній меті. Об’єкт операції — нерви, нервова система. Майже весь інститут працює над нервами. Це Ридан перевіряє геніальну догадку, яка виникла на основі безлічі немовби випадкових, окремих спостережень. Якщо догадка буде правильною, вона зробить переворот у медицині.
Настають дні чекання. Всі операції закінчено. Люди стежать за тваринами, оглядають, обмацують їх, старанно записують у щоденники свої спостереження, сперечаються. Ентузіасти вже схильні знаходити підтвердження ідеї. Скептики охолоджують їх запал і знаходять інші пояснення. Ридан цінує і тих, і других. У ньому самому поєднуються обидва ці типи наукових працівників.
І от починається.
У собаки з кулькою в мозку іде кров з ясен; ясна робляться крихкими, відстають від зубів, потім від щелепних кісток. У роті, на слизистих оболонках, з’являються виразки, вони ростуть, глибшають, руйнуючи тканини; нарешті, одна з них з внутрішньої поверхні щоки проходить на зовнішню: утворюється наскрізний свищ.
З кожним днем хвороба прогресує. Зовсім здорові зуби поступово стають м’якими, легко стираються, деякі викришуються зовсім.
— Цинга? — здивовано питають Ридана. його ясні сірі очі блищать.
— Заждіть навішувати ярлики. Це ще не все.
Справді, в другого собаки з кулькою події пішли далі. У нього, крім «цинги», утворюється виразка на рогівці ока, уражена порожнина носа, виникає гнійне запалення середнього вуха.
— Дивіться: всі ці явища точно відповідають розташуванню гілок трійчастого нерва, — пробує узагальнити Андрій Андрійович.
— Заждіть, заждіть, — повторює Ридан.
Через кілька годин гинуть два собаки з п’яти. Розтин показує: великий крововилив у легені і численні виразки в шлунку та на кишках. Усе це робить кулька в мозку. П’ять контрольних тварин без кульки зовсім здорові.
Ті самі явища спостерігаються в собак, яким була зроблена зубна операція: виразки, ураження очей, крововилив у легені, смерть.
Слабкі дози токсинів дифтериту і стовбняка, що діяли короткий час на зубний нерв, не викликають ні дифтериту, ні стовбняка, але теж призводять до виразок, крововиливів у легені і смерті тварин.
Якщо розрізати сідничний нерв на лівому стегні, то від цього спочатку набрякає стопа, а потім на ній утворюється прогресуюча виразка. Починається гангрена, відпадають цілі фаланги пальців. Через деякий час ця картина повторюється на правій нозі, хоча нерв на правій стороні зовсім не оперували.
Фактів усе більше й більше, зошити всіх лабораторій пухнуть від записів. Досліди ще тривають, але Ридан уже бачить, що ідея правильна, перевірена, доведена.
Тоді він скликає нараду співробітників інституту. Один за одним з короткими повідомленнями про результати виступають керівники всіх лабораторій, що брали участь у дослідах. Кожен повинен знати, що вийшло в інших. Сам Ридан поки що мовчить. Тільки він знає всі роботи і міг би просто викласти їх зміст і висновки, та ні, краще хай люди самі спробують узагальнити результати дослідів, зрозуміти ідею. Вона складна, дуже нова, і сформулювати її не кожен наважиться — це означало б відмовитися од поглядів, які ще здаються непохитними.
Нарешті Ридан уперше вголос промовляє ці слова.
— Отже, можна констатувати, — каже він, — що в наших дослідах, діючи різними способами безпосередньо на нерви, ми викликаємо в організмі запалення, набрякання, виразки, пухлини, тобто майже всі відомі медицині види хворобливих симптомів. Це означає, що саме нерви, нервова система керують розвитком будь-якого патологічного процесу. Всі хвороби є результатом якихось порушень у діяльності нервів. Тепер вперше стає ясною схема хворобливого процесу. Організм увесь пронизаний нервами, з’єднаними в єдину струнку систему. І нема такої точки, такої клітини в організмі, доля якої не залежала б від впливу нервової системи. Доки ця система працює нормально — організм здоровий; це означає, що всі функції в ньому здійснюються нормально. Адже функціями керують нерви.
Та от на якій-небудь ділянці нервову сітку пошкоджено. Пошкодження можуть бути різні. Хай це буде укус отруйної комахи, хімічний опік, під дією якого робота нервів на даній ділянці хоча б тимчасово порушується.
Сусідні ділянки нервової системи, пов’язані у своїй діяльності з ураженою ділянкою, змушені якось перебудуватися, пристосуватися до зміни. Що сталася. Потім перебудовуються ще більш віддалені ділянки.
Так починається перебудова всередині нервової системи. Вона охоплює все нові й нові ділянки і, нарешті, приводить до якоїсь іншої комбінації нервових стосунків, за яких стають неминучими явні ознаки хвороби. Досі медицина приділяє захворюванню нервів особливе місце, особливий розділ патології. Вивчаючи хвороби, вона тільки в деяких випадках бере до уваги нерви. Це помилка! Тепер ми можемо твердити, що нема такої хвороби, в якій нерви не брали б участі, не відігравали б провідної і вирішальної ролі.
А звідси висновок, що й лікувати хвороби можна, діючи на нервову сітку. Застосовуючи свої звичайні методи лікування, медицина так і робить, хоча звичайно вона сама цього і не підозріває. В цьому її недосконалість.
Ридан підвівся.
— Ми відкриваємо новий розділ в історії медицини. Запитання є?
Приголомшені новими думками, слухачі якусь мить сидять нерухомо. Потім одразу зводиться кілька рук.
— А мікроби?
— А інфекційні захворювання?
Ридан сміється.
— Я так і думав. Чим несподіваніша думка, тим більше в ній незрозумілого. Пропоную на цьому, товариші, закінчити нашу нараду. Обміркуйте цю нову концепцію. Багато що, я впевнений, само собою стане зрозумілим, зайві запитання відпадуть, залишаться найділовіші. Найближчими днями зберемося знову.
Досліди з тваринами тривають.
Майже кожного ранку приходить вантажна машина і привозить десяток-два нових собак.
У бактеріологічній лабораторії починається війна. Два табори визначилися там одразу після виступу Ридана. Керівник лабораторії, професор Халтовський, відомий своїми блискучими роботами з мікробіології, очолює опір. Бачачи, що більшість його співробітників уже захоплена ідеєю Ридана, він починає діяти з властивою йому делікатністю і якоюсь в’їдливою ніжністю.
— Костянтин Олександрович — запальний чоловік, — каже він. — На жаль, в науці це не завжди… допомагає. Він говорить: «Усі хвороби», «всі патологічні процеси». Боюсь, що це помилка, і нам треба вчасно застерегти від неї професори. Чому «всі»?! Ну, а, скажімо, інфекційні захворювання? Їх теж організовують нерви? Виходить, уся боротьба з мікробами зводиться нанівець? Мікроби ні до чого? Виходить, найвизначніші відкриття Пастера, Мечнікова, Дженнера, Ерліха та інших славетних учених, завдяки яким людство позбулося жахів віспи, дифтериту, сифілісу — помилка?!
Риданівці мовчать. Важка артилерія професорських аргументів гнітить своєю авторитетністю. І нотки «справедливого обурення», які доречно звучали в словах професора, такі переконливі. Правда, бракує ясності. Чи так уже необхідно тривожити імена світил?
Аспірант-комсомолець Данько шукає ясності, насупившись і ламаючи в руках сірникову коробку. Сірники в ній перестали вже триматися і раз у раз випадають на підлогу.
— А все-таки ці експериментальні виразки на ногах виникають від подразнення нерва у віддаленому пункті, а не від мікроба, — вперто промовляє Данько і одразу переводить суперечку з туманних вершин у галузь конкретних уявлень і фактів. — Кожного разу ця операція неминуче приводить до виразок. Куркін це довів. Тут сумнівів не може бути. Знаєте, скільки він таких операцій зробив?
Халтовський смикає вусом, нервово кусає верхню губу.
— Добре! Але ж ми пересвідчилися, що всі ці виразки кишать звичайними для них мікробами? Чи, по-вашому, мікроби теж з’являються внаслідок подразнення нерва?
Данько мовчить.
— Спробуйте-но одержати експериментальну виразку без мікробів, чисто нервовим шляхом, — в’їдливо підкреслює мікробіолог, ворушачи в повітрі пальцями.
Можна подумати, що ця розмова передається по якомусь інститутському нерву у віддалений пункт — до Ридана. Він раптом входить у лабораторію.
— Ось що, товариші. Виразки на стопі виникають внаслідок самої лише дії на нервову систему. Факт доведений. Проте виразковий процес в усіх наших експериментах супроводжується появою звичайної для нього бактеріальної флори. Спробуйте-но розібратися, в чому тут справа.
І він виходить.
Халтовський похмуро дивиться в простір, вус його смикається.
А Данько підводить голову і посміхається товаришам.
Тим часом чутки про риданівські досліди виходять за межі інституту. В наукових установах, у клініках, в сім’ях учених виникають суперечки, накреслюється розкол; одні вже знаходять у новій теорії пояснення багатьох незрозумілих явищ, інші тремтять перед можливим потрясінням основ.
Ридан усе це знає. Йому розповідають співробітники, йому дзвонять, нарешті, приходять відвідувачі, щоб одержати вказівки і в своїх установах розпочати нові дослідження.
Одного чудового дня аспірант Данько потрапив до Тропічного інституту, де в нього ціла група знайомих лікарів та аспірантів. На нього нападають із запитаннями, але він обмежується короткою інформацією і відхиляє дебати. Ніколи — у нього справи.
— Для того, щоб вилікувати людину від малярії, ви намагаєтесь знищити малярійні плазмодії в її крові. Так?
Початок принциповий і інтригуючий. Інститутці змовкають, передчуваючи нове відкриття, і з готовністю підтверджують:
— Так, так.
— Для цього ви даєте хворому хінін, який і вбиває плазмодії. Так?
— Так.
— Дозвольте маленький експеримент. Дайте трохи крові. Свіжої малярійної крові, наповненої живими плазмодіями. Кубиків два-три.
Кров приносять у термостаті, який зберігає температуру тіла. Другий термостат спеціально пристосований для досліджень. Він з’єднаний з бінокулярним мікроскопом, який дає можливість розглядати населення ще живої, теплої крові у капілярній щілині між двома рухомими дисками з дуже тонкого скла.
Данько повільно крутить диски, припавши до окуляра, і одразу натикається на плазмодії. Бліді, безформні грудочки, наповнені чорними крапками пігменту, повільно рухаються, витягуючи свої тупі, округлені виступи.
— Так, вони живуть. Тепер дайте розчин хініну, який ви впорскуєте хворим.
Він одливає в пробірку трохи крові і додає стільки ж хініну. В другу пробірку з кров’ю, де кишать плазмодії, він вливає більше хініну. В третю додає порцію такого міцного розчину, який отруїв би людину. Пробірки в термостаті.
Дослід триває довго. Данько час від часу підходить до мікроскопа. В усіх пробірках плазмодії продовжують жити. Хінін не діє на них!
— Що скажете, товариші? — Данько оглядає своїх друзів.
— Такі досліди відомі давно, — сумно говорить один.
— Я знаю. Я хотів побачити сам. Але хіба ці досліди не переконують вас у тому, що хінін безпосередньо не діє на плазмодіїв?
— Ні, не переконують. У пробірці одне, а в організмі створюється дуже складна обстановка.
— Згоден. Але чому ж вона створюється?
— Під впливом хініну.
— Виходить, хінін діє не на плазмодії, а на організм. І точка прикладення його дії, очевидно, нерви?
Малярійники розводять руками.
— Механізм дії хініну невідомий, — відповідають вони. — Крім того, бувають хіностійкі раси плазмодіїв.
— Добре. Почекаємо. Коли це з’ясується?
— Хворого щойно прийняли. У нього дводенна форма малярії. Сьогодні хінізуємо, завтра-післязавтра уже знатимемо.
Через день з’ясовується, що «раса паразитів не хіностійка», хінін припинив приступи пропасниці у хворого. А плазмодії його витримали в пробірці кінську дозу цієї отрути!
Після відвідин Данька, після його розповідей про нові роботи старий лікар-малярійник Дубравін довго сидить у лабораторії, курить, думає, переглядає старі пачки історій хвороби.
— Вони мають рацію, — говорить він своїм аспірантам. — Риданівці мають рацію! Я все життя, можна сказати, просидів на малярії і завжди стикався з фактами, які свідчать про те, що малярія і плазмодії — різні речі. Але я разом з усією медициною не міг наважитися визнати це, вишукував усякі каверзні пояснення фактам. І от ми дійшли до того, що ототожнили кнопку і дзвінок. Хіба не так? Хіба у нас плазмодій не став синонімом малярії? Замість того, щоб лікувати організм, ми охотимося за його паразитами, які, може, тільки тому й розвиваються в ньому, що хвороба створює для них сприятливі умови.
Подумати тільки, яка дурниця виходить: хінін — основна наша зброя — явно нешкідливий для плазмодіїв! Знаючи це, ми все-таки націлюємося на плазмодіїв… щоб влучити в малярію. Але ж ще три віки тому південноамериканські дикуни жували кору хінного дерева, щоб позбутися пропасниці. Зараз для мене цілком ясно: хінін діє саме на організм, а не на плазмодіїв. І паразитів убиває організм, а не хінін. Це далеко не одне й те саме, товариші. Тут величезна принципова різниця. Ми орієнтуємо всю нашу методику лікування на безпосереднє знищення паразитів у крові, а дуже можливо, що це непосильне завдання. Отруїти паразитів, що наповнюють кров, не зачепивши, не ушкодивши при цьому саму кров, хіба це не абсурд? Ні, Ридан має рацію. Всі наші зусилля повинні бути спрямовані на те, щоб змусити організм припинити ненормальні процеси, які з’явилися в ньому і дають можливість плазмодіям жити і розмножуватися. Якщо ним це пощастить зробити, організм сам розправиться з плазмодіями і з усіма симптомами хвороби. Ридан має рацію! Треба негайно включатися в його роботу, товариші. Завтра ж підемо до нього поговорити. Згодні?
Час минає. Боротьба, що розгорнулася довкола нових ідей, стає не такою галасливою і гострою, як на початку. Вона набирає позиційного характеру. В медичній пресі з’явилося кілька протестів хранителів старих основ, проти «недостатньо обгрунтованих» і «скороспілих» висновків новаторів, але вони пролунали глухо, непереконливо. Вони лишилися навіть без відповіді.
Ридан, вирішивши, що вступати в полеміку поки що марна справа, обмежився короткою — на одну сторінку — інформаційною заміткою в академічному щомісячнику. Тут були скупо описані основні досліди і в кількох пунктах викладені неминучі висновки. Номер з цією заміткою через два дні став бібліографічною рідкістю, а в деяких бібліотеках відвідувачі незабаром почали скандалити, повертаючи щойно взяту книжку: в ній бракувало саме тієї сторінки, яка їх цікавила!
Ця сторінка була немовби просякнута якоюсь хвилюючою речовиною. Ті, що читали її, відчували незрозуміле тремтіння, як на початку землетрусу.
Тепер усе це вляглося, люди визначили свої позиції, почали готувати ділові аргументи. У вивчення нової проблеми включається цілий ряд наукових колективів, кілька клінік. Ридан час від часу одержує багатющий матеріал для своїх узагальнень.
Однак багато хто почав надто захоплюватися вишукуванням нових доказів правильності основної ідеї про роль нервових процесів у розвитку хвороб.
Ридан бачить, що справа далі не йде, і кидає нову спрямовуючу думку.
— Досить вивчати і доводити. Наше завдання лікувати людей, а не доводити теорії. От ми знайшли важливу ланку в механіці захворювання, навчилися штучно відтворювати природний патологічний процес, переконалися, що нерви ведуть цей процес. Дуже добре! Тепер ми повинні змусити нерви припиняти цю шкідливу роботу в хворому організмі, припиняти хворобу. Якщо ми цього не зробимо, наша праця нічого не варта.
Потік доказів вичерпується. Риданівці знову шукають. Завдання дуже складне і непевне, воно схоже на рівняння, в якому всі величини невідомі. Минає рік, і новатори, зайняті своєю справою в фізіологічних лабораторіях, клініках, лікарнях зовсім зникають з наукового горизонту. Шукання не дають результатів.
Консервативна опозиція, оправившись від бурхливого наскоку нових ідей, потроху підводить голову і з властивою їй в’їдливою коректністю починає ховати «безпідставні фантазії деяких учених». Ридан мовчить. Друзі радять йому виступити з великою ґрунтовною доповіддю. Він махає руками: навіщо? Хай потішаться старенькі!
— Ми йдемо правильним шляхом, — каже він впевнено. — І, я гадаю, скоро матимемо солідні аргументи. Отоді й виступимо.
Але аргументи вперто не з’являються, а Риданові, зовсім несподівано для нього, доводиться заговорити.
Якось він одержав запрошення на збори столичних лікарів, присвячені оглядові останніх досягнень вітчизняної медицини. Ридан іде, сподіваючись виловити в повідомленнях лікарів що-небудь корисне для себе, які-небудь натяки на «аргументи».
Він сидить серед публіки і уважно слухає. У вступній частині доповіді підбиваються підсумки діяльності органів охорони здоров’я в країні. Вони чудові, ці підсумки, вони можуть переповнити гордістю серце кожного радянського громадянина. Доповідач показує діаграми. Ось як розширюється медична допомога населенню: на величезній території Союзу вже не знайдеш такого куточка, де б не було в крайньому разі хоч медичного пункту. Жодна країна в світі не витрачає стільки коштів на охорону здоров’я людей. Ось армія, що оберігає здоров’я. Ось санаторії, лікарні, будинки відпочинку, величезна мережа дитячих закладів: нема дитини, за розвитком якої не стежив би лікар. Це матеріальні передумови. А ось результати. Доповідач з паличкою-указкою переходить до нової серії діаграм. Зменьшується кількість захворювань. Круто падає чорна лінія смертності. Лине вгору крива здорового, міцного потомства…
Зал аплодує. Аплодує і Ридан.
Починаються виступи спеціалістів з різних галузей медицини. Говорять про нові прийоми лікування, про нові ліки, нові операції. Ридан невдоволений. Усе це окремі випадки, дрібниці, звичайне в усякій справі вдосконалення старого. Нічого принципово нового. Загальних питань медицини ніхто не торкається.
На трибуну виходить один з ортодоксів — автор надрукованої в минулому році статті проти нових ідей Ридана. Цікаво…
Він говорить довго. Чудові діаграми, які демонструвалися тут, переконують його в тому, що «охорона здоров’я на правильному шляху: вона швидко використовує всі досягнення теорії медицини».
Цього не може витримати Ридан.
— Такої теорії нема! — голосно вигукує він.
У залі починається пожвавлення, галас. Публіка, пізнавши Ридана, просить дати йому слово. За кілька хвилин він уже на трибуні.
— Признаюсь, — повільно говорить він у напруженій тиші, — я не чекав, що такі авторитетні представники медичної науки вважатимуть за можливе сховатися від важливих принципових питань теорії за загальні перемоги охорони здоров’я. Це в основному не наші перемоги, товариші. Охорона здоров’я — далеко не одна лише медицина. Ці перемоги належать соціалізмові. Поліпшення умов праці, харчування, жител, відпочинку, лікарської допомоги і таке інше, — ось що, а не розвиток самої медичної теорії привело до цих перемог…
— Неправильно!.. Ми лікуємо людей! — ображено вигукує хтось.
— Ми лікуємо людей уже тисячі років. І в багатьох випадках добре лікуємо. Я кажу про те, що коли лінія здоров’я в нашій країні за останню чверть віку пішла круто вгору, то це зовсім не тому, що наша лікарська наука здобула якісь серйозні теоретичні перемоги за цей час. Навпаки, я тверджу, що вона дуже відстає у своєму розвитку від інших наук!
З блискучою ерудицією Ридан доводить це цікавими фактами, порівняннями. І в кожному новому слові тріпотить його жива, власна думка, чого так бракувало його попередникові на трибуні.
— Будемо відверті, товариші. Хіба, приступаючи до лікування хворого, ми буваємо коли-небудь твердо впевнені в тому, що ми його вилікуємо? Кращі люди країни передчасно ідуть від нас, незважаючи на те, що всі засоби, всі сили медицини мобілізуються на те, щоб їх врятувати. В чому ж тут справа? А в тому, що ми не маємо правильного уявлення про саму суть тих процесів, які відбуваються у хворому організмі…
Ридан захоплюється, стає все різкішим. Можливо, різкішим, ніж треба було б.
Але це його стиль — нічого не згладжувати, не приховувати, навпаки, вип’ячувати всі гострі кути.
Всі слухають з хвилюванням. Майже кожна його думка викликає рух у залі — одні обурюються, інші аплодують.
— Хіба це не так? — не вгамовується Ридан. — Хіба ми знаємо, що таке ревматизм? Або численні шкіряні, нервові, «конституціональні» хвороби? Не знаємо! А лікуємо і виліковуємо. Та хіба ж це наука? Так лікувалися і дикуни, які в багатьох випадках добре знали, що треба робити після появи певних ознак хвороби. Від них і ми дечому навчилися, наприклад, застосуванню хініну, нашого основного засобу проти малярії. Так лікуються і тварини: собаки жують траву…
Вигуки обурення знову зливаються з аплодисментами.
— Багатьом це гірко чути, — серйозно говорить Ридан. — Але ця гіркота, я певен, нам зараз корисніша, ніж солодкі звуки переможних літавр. Саме про це треба говорити. Медицина здавна звикла, щоб про її таємниці не говорили вголос або загальноприйнятою мовою. Можливо, і це відіграло роль у її відставанні…
Недавно один мій знайомий пацієнт проробив цікаву роботу. Схопивши сильну нежить, він пішов по лікарях і почав записувати поради, які вони йому давали. Вийшла непогана колекція методів лікування. Дозвольте оголосити. Чотири лікарі рекомендували краплі в ніс і дали чотири різних рецепти цих крапель. Потім ідуть: вдування борної кислоти, приймання аспірину, прогрівання синім світлом, гірчичні ванни для ніг. Дізнавшись із газет про новий радикальний спосіб лікування нежиті — втиранням зміїної отрути в долоню руки, хворий звернувся до відомого ларинголога, який дав йому найкращу пораду: не марнувати часу на відвідування лікарів і чекати, коли нежить сама пройде, бо для лікування даної форми захворювання (сінна нежить) медицина не знає засобів.
Зал вибухає голосним сміхом. Ридан чекає, посміхаючись, потім каже:
— Ні для кого з нас не секрет, товариші, що це дуже характерний випадок сучасної медицини. Найцікавіше в ньому те, що кожен з перелічених способів лікування в різних випадках справді може вилікувати від нежиті. Лікарі, що приписали краплі в ніс і ванни для ніг, були однаково праві. Коли б пацієнт зупинився на будь-якій з порад, він міг би вилікуватися. Але тут же виявляється основна хиба нашої теорії: ми не можемо пояснити, як такі різнорідні впливи, спрямовані, здавалося б, на зовсім різні апарати живого організму, можуть приводити до однакового результату. Ми не знаємо ні механізму дії ліків, ні механізму самого хворобливого процесу…
На доказ Ридан наводить дані з праць цілого ряду спеціалістів з різних хвороб. Для кожної хвороби існує кілька теорій. Виразки шлунку і кишок пояснюються десятьма різними теоріями. Набряк — теж. Блессінг налічує триста п’ятдесят теорій для однієї поширеної хвороби зубів. Виявляється, нема жодної хвороби, механізм якої був би зрозумілий до кінця.
— Ось про що треба думати, товариші. Безліч теорій свідчить про відсутність теорії, а отже — про слабість медицини. Хоча ми іноді і прекрасно лікуємо, але не знаємо, що таке хвороба взагалі, яка природа того чи іншого хворобливого процесу. І доти, поки ми цього не знатимемо, поки сотні різноманітних теорій не заміняться єдиною теорією, що давала б уявлення про саму суть патологічних явищ в організмі, доти медицина буде тільки ремеслом, мистецтвом, а не наукою.
Професор хотів було на цьому закінчити, але передумав, остання думка потребувала завершення.
— І ми вже зробили чимало правильних кроків до створення такої теорії, — продовжував Ридан. — Експериментальні роботи нашого та деяких інших інститутів наочно показують, що будь-яка хвороба є природний результат певного порушення нормальної діяльності нервів. Ми довели, що досить порушити нервовий баланс на будь-якій ділянці організму, щоб викликати які завгодно відомі нам види хворобливих симптомів. Завдання зараз полягає в тому, щоб оволодіти нервами, навчитися відновлювати в організмі нормальний нервовий режим. Проте це тема для спеціальної доповіді. Настане час, і ми про це поговоримо докладно…
Після цього «лютого виступу» ще кілька наукових колективів переходить у табір Ридана.
Нарешті з’являються довгождані «аргументи».
Вони приходять під скромним виглядом нових випадкових підтверджень правильності ідеї, що між перебігом хворобливих процесів і нервами існує тісний зв’язок. Риданові повідомляють з туберкульозної клініки про такий випадок: у хворого на туберкульоз язика був (з інших причин) перерізаний язикоковтальний нерв, після чого хвороба швидко пішла на спад, а палички Коха перестали розмножуватися і стали менш життєздатними.
Другий випадок: хірург, професор Невський, який широко застосовував місцеве обезболювання тканин під час операцій, констатував, що після впорскування новокаїну, як правило, зникають набряки і саме по собі впорскування — могутній лікувальний засіб навіть при гнійному перитоніті.
Ридан вмить схоплює основне. Він збирає своїх помічників, розповідає їм про нові факти і робить висновок:
— Від перерізування важливого нерва, так само як і внаслідок дії новокаїну, вимикається певна ділянка нервової сітки, і це змушує її якось перебудовуватися, пристосовуватись до нових умов. Отже, та комбінація нервових відносин, яка перед цим склалася і призвела до захворювання, порушується, і хвороба вже не знаходить грунту для свого розвитку. Метод перерізування нервів нам звичайно не годиться, бо само перерізування може бути причиною якихось інших хворобливих явищ. Найкращий метод — це анестезія. Вона дає тільки поштовх, необхідний для незначного зрушення в нервових функціях, і нічого не руйнує. Ми зробимо її могутнім важелем керування хворобливими процесами, от побачите!
Так зароджується славнозвісний метод блокади.
Слідом за ним з’являється буксація — своєрідний гідромасаж спинного мозку, який теж допомагає тимчасово змінювати нервові відносини в організмі.
Настає день, коли до Ридана приходять сяючий лікар-маляріолог Дубравін і його новий співробітник, аспірант Данько, що на цей раз остаточно полаявся з скептиком-мікробіологом Халтовським. Вони як переможці кладуть на стіл свої трофеї: пачку історій хвороб.
— Повна перемога, Костянтине Олександровичу! — весело кричить Данько. Дивіться, тут одинадцять випадків…
— Стривайте, любий, так же не можна, треба по порядку, — перебиває лікар. — Давайте вже я розповім.
Ридан пам’ятає цю знаменну розповідь до найменших подробиць.
— Ну, в нас з малярією справи такі, — каже Дубравін, — лікуємо хініном. Одних виліковуємо, інших ні. Вважається, що існують якісь особливі раси плазмодіїв — хіностійкі. Гаразд. Ми і відібрали сорок чоловік таких хворих з різними формами малярії. У всіх регулярні приступи пропасниці — хінін зовсім не впливає. І от ми до звичайного хінного лікування додали відомий вам масаж спинного мозку — буксацію. Цю маніпуляцію зробили кожному хворому тільки один раз. І от результат: у всіх сорока приступи пропасниці припинилися одразу після буксації. Оце їх історії хвороби…
В Дубравіна очі поблискують із-за окулярів.
— Розумієте, Костянтине Олександровичу, — нетерпляче вставляє Данько, — якби плазмодії цих хворих були, справді хіностійкими, то…
— Заждіть, Данько, — знову спиняє його лікар, — є ще важливий факт. Серед цих сорока — двоє особливо цікаві: у них була тропічна форма, до того ж хіностійка. І вони видужали! Тоді ми підібрали нову партію з одинадцяти хворих тільки на тропічну малярію…
— І зовсім перестали давати їм хінін!.. — вставляє Данько.
— Так, перестали. Дванадцять днів витримували, щоб вони зовсім очистилися від хініну. І тоді зробили їм таку саму буксацію. Більше нічого.
— Ну? — підганяє Ридан з величезним нетерпінням. — Ну, і з цих одинадцяти хворих десять повністю видужали!
— Зовсім здорові?!
— Так. І плазмодію в їх крові, незважаючи на неодноразові аналізи, не знайдено.
Тепер уже ніщо не може стримати Данька.
— Ваші прогнози підтвердилися, Костянтине Олександровичу. З мікробами тепер усе ясно. Не тільки в них сидить хвороба. І хінін діє не на них, а на нерви, як і буксація. І хіностійкий буває не плазмодій, а організм. І зовсім не треба ганятися за мікробами, а треба шукати способи такої перебудови нервової системи, за якої хвороба неможлива. Мікроби тоді й самі зникнуть разом з іншими ознаками хвороби…
Ридан не перебиває. Він дивиться на свого учня з лагідною посмішкою.
Усі ці епізоди, вся епопея з нервами, що глибоко схвилювала науковий світ, були тепер для Ридана давно пройденим етапом.
Ще тривали жорстокі суперечки, обережні «старики» зводили хитромудрі теоретичні споруди, щоб захистити свої позиції. Послідовники риданівських ідей наполегливо закладали міцний фундамент нової споруди медицини.
А Ридан уже йшов геть від цієї споруди. Електричні явища в організмі, в мозку поглинули його цілком. Він возився з гальванометрами і осцилографами, знімав свої нескінченні цереброграми, розшукував якихось особливих радіотехніків.
«Талановитий, але схильний захоплюватися, непослідовний чоловік», — говорили про нього в таборі противників. Друзі дивувалися: «Чому ви відійшли од цієї роботи? Знайшли якусь помилку?» Ридан весело сміявся:
— Ніякої помилки! Все правильно. Але, друзі мої, пам’ятайте основний заповіт вченого-матеріаліста: будь-яка наукова робота має бути спрямована на досягнення чергової практичної мети. Тільки тоді вона буде плодотворною і в теоретичному відношенні. Яка у нас практична мета? Виліковувати людей. Не лікувати, а виліковувати! Напевне, радикально і в найкоротший строк. Яке б не було далеке повне розв’язання цього завдання, я уявляю собі справу так. Людина захворіла, приходить до нас. «Що у вас? Ага! Будь ласка: через вісім днів будете здорові». Ось на що треба орієнтуватися в нашій роботі. Ми з’ясували роль нервової системи в патології. Це, звичайно, дуже важливо для розв’язання завдання; ми тепер знаємо, принаймні, де протікає хвороба. Далі, треба навчитися керувати цими невідомими процесами в нервах. Виходить, чергове завдання тепер — дізнатися, що таке нерви, що в них відбувається. Досі наша наука цього, на жаль, не знає. От я цим і займаюся.
Ридан дізнався. Це сталося тієї ночі — пам’ятаєте? — коли професор повернувся додому після грози. Кролики, з’єднані проводами… Ганна, Наталя… Світанок…
Все тоді стало ясно. Гіпотеза перетворилася на теорію, яка робила зрозумілою основу складної системи керування живим організмом. Лишалося оволодіти цією системою, підкорити її людській волі.
Ридан знав, що для цього потрібно. Треба штучно відтворити ті електричні імпульси, які дають мозкові владу над організмом. Треба створити фізичне джерело цих імпульсів і потім, коли це потрібно, замінити дію мозку дією приладу.
Тоді… о, тоді здійсняться неймовірні мрії людини про повне звільнення від хвороб, які передчасно руйнують її організм, про довге, сяюче здоров’ям життя.
Ридан не міг сам створити такий прилад; мало того, він бачив, що своїм відкриттям змусив біологію випередити фізику. Фізика, техніка ще не спроможні були відтворювати коливання, що виникають у мозку.
— Що ж робити?
Ридан припинив роботу в лабораторії. Основний дослід був не раз перевірений у різних варіантах, з різними тваринами; зібралися нові цікаві спостереження, але це вже були деталі, працювати над якими треба було б лише в тому разі, коли б Ридан був упевнений, що джерело мозкових імпульсів можна сконструювати.
Він замкнувся в своєму кабінеті, безшумно ходив по величезному глибокому килиму з кутка в куток і так старанно куйовдив свою м’яку сріблясту борідку, начебто саме в ній була розв’язка.
Звичка самостійно переборювати будь-які труднощі в роботі час від часу підкидала йому зрадницьку думку: а чи не взятися самому серйозно за фізику, за радіотехніку? Ридан з обуренням відганяв цю провокаційну ідею. Дурниці! Якщо діяти так, то він ніколи не встигне довести почату справу до кінця. Та й зрозуміло, що розв’язати таку велику проблему одному неможливо.
Інші вчені повинні прийти на допомогу. І якщо сучасна фізика виявилася неспроможною задовольнити вимоги біології, якщо вона відстала, виходить, треба гнати фізику вперед! Як?..
Треба скликати разом з біологами і фізіологами найбільш прогресивних представників фізики, електротехніки, талановитих конструкторів, винахідників, викласти перед ними основи нової теорії, продемонструвати досліди, захопити їх перспективами перемоги над людським організмом.
Це буде соціальне замовлення науки, і його, безперечно, виконають радянські вчені.
Почалася організаційна діяльність. Ридан копався в довідниках, вишукуючи потрібних учених, радився із знайомими, з Академією наук, з головкомами наркоматів, старанно добираючи аудиторію для своєї доповіді.
Його помічник у господарських справах Муттер, спритний і меткий товстун, до якого міцно пристало прізвисько «Матуся», підшукував приміщення, розсилав повістки і взагалі займався технічною частиною наради.
Ридан довго обмірковував свій виступ. Його нечасті доповіді завжди були зрозумілі і цікаві, незалежно від складності теми. Він говорив простою мовою, уникаючи специфічної термінології, в хащах котрої деякі наукові працівники спритно ховали дрібні недоробки, а в цих недоробках часто були хибні навіть основні наукові висновки.
Тепер потрібна була особлива ясність: Ридана слухатимуть не лише колеги-фізіологи, але й техніки, які, можливо, вперше зіткнуться з новим для них колом питань. Необхідні кришталева ясність, проста мова і висновки, які повинні захопити людей. Ридан вирішив поговорити з Ганною.
Розмови з батьком на абстрактні теми були немовби пам’ятними віхами в житті Ганни. Вона пам’ятає їх з дитинства, коли почала осягати світ, обмацувати його своїми нескінченними «чому». Розмови відбувалися і потім. Яке-небудь випадкове питання, незрозуміла думка, слово — і от вона в батьковому кабінеті. Вони ходять з кутка в куток, обнявшись: незрозуміле слово розкривається, виростає в широке філософське узагальнення, Ридан заводить Ганну в глибину віків, до джерел культури або в тайники природи, де виникає життя, або до захоплюючих висот всесвіту.
Кожна така розмова була для неї кроком вперед, у безмежно широкий світ.
В останні роки ці розмови стали рідшими. Вони присвячувалися майже виключно тому новому, що створював Ридай, і потрібні були більше йому самому, ніж Ганні: тут він знаходив вдалі, точні формулювання, що так важливо у науковій роботі, а Ганна своїми ясними запитаннями, сама того не підозріваючи, наштовхувала його на нові, цінні думки.
— Боюсь цього виступу, — говорив Ридан за вечерею, і Ганна відчувала незвичайну тривогу в його голосі. — Я виступаю вперше після довгої роботи, про яку вже пішли фантастичні чутки. Повинен, так би мовити, звітувати перед науковим світом, перед країною… А разом з тим мені самому треба вийти з тупика; кличу на допомогу техніків, фізиків, тобто профанів у галузі фізіології. Отже, моя доповідь повинна бути одночасно і гранично популярною, і добре витриманою в науковому відношенні, виходить, досить складною, бо наші фізіологи і лікарі, звичайно, зажадають відповідей на всі хитромудрі запитання.
— Виходить, за двома зайцями?
— От я й боюсь…
— На жаль, нічого не можу вам порадити, професоре. Я ж і досі не знаю, в чому полягає ваше чудове відкриття. Воно ще не опубліковане навіть у межах сімейного кола, незважаючи на те, що дослід з кроликами розв’язав, очевидно, якусь цікаву проблему.
— Ну, нема чого говорити так в’їдливо! Я не винен: після того досліду я тебе майже не бачив — то ти в інституті, то готуєшся до екзаменів. Зараз ти вже вільніша?
— Я зовсім вільна.
— Чудово. Розповім тобі все. Мені самому це буде корисно.
Короткими і різкими штрихами Ридан зобразив перед Ганною картину сучасного стану медицини, потім розкрив складну «нервову епопею». Дещо Ганна уже знала з попередніх розмов, але багато чого виявилося новим, багато що суперечило її шкільним уявленням. Найбільше, звичайно, її вразив новий погляд на роль мікробів. Ридан навмисне виклав його коротко, категорично, і вдав, що переходить до наступного питання. Хай Ганна поспішить. Так, знаскоку вона скоріше знайде серйозні заперечення. Ганна, звичайно, спинила його.
— Стривай… Тут щось не гаразд… Адже культура мікроба, введена в організм, завжди викликає в ньому певні порушення; виходить, саме мікроб і є винуватцем цих порушень! Так же?
Ридан мовчки розглядав спрямовані на нього очі дочки. Як усе видно в цих очах! Можна навіть угадати, про що вона думає. Ось ледь помітно тремтять повіки… погляд спрямований на нього, але насправді вона дивиться зараз кудись в середину себе. Вона не впевнена, чи правильно поставила запитання. Губи — теж рухаються. Ось почала сумніватися… Ні, правильно! Все обличчя відображає думку… Ось чому люди, розмовляючи, дивляться один одному в очі. І тварини теж. Собака, коли з ним розмовляють, дивиться в очі, щоб розпізнати настрій, намір людини… Тут є і ще щось… Можна вгадати думку в мовчанці, навіть не дивлячись в обличчя… Шахісти знають, як іноді підказується противникові небезпечний хід, якщо зосередити на ньому всю увагу…
Ганна висунула те саме заперечення, що й Халтовський, і десятки інших вчених-опонентів. Для них це ганьба, за цим банальним запереченням приховується консерватизм, страх перед новим — і більше нічого! Не можуть же вони щиро думати, що Ридан не спростував уже давно сам для себе це елементарне заперечення!.. А для неї це добре, вона схопила одразу головне, те, проти чого він сам не знайшов іще досить простого і переконливого аргумента, придатного для майбутньої аудиторії. Зараз треба його знайти.
— Хитро сказано, — відповів, нарешті, Ридан. — З таким обережним формулюванням важко не погодитися… Повинен тобі сказати, що питання про роль мікробів у розвитку хворобливого процесу тільки тепер почало прояснюватися. Можна подумати, природа навмисне постаралася замаскувати справжній механізм хвороби і дуже майстерно приховала його отаким камуфляжем з мікробів. Ну як, справді, не визнати, що мікроби і починають хворобу, і ведуть її, тобто послідовно і в певному порядку переселяються з місця на місце і отруюють, роз’їдають, руйнують органи, тканини, створюють пухлини, виразки, запалення!.. Адже мікроскоп з очевидністю показує, що тільки-но в тебе почалася малярія, в крові виявляються плазмодії, зникли плазмодії — нема малярії. Або виник туберкульозний процес, сифіліс, тиф, дифтерит — одразу ж знаходиться «винуватець» у вигляді якої-небудь спірохети, палички Коха тощо. Мало того, в місцях, найбільш уражених хворобою, мікробів майже завжди більше, а після введення їх у здоровий організм справді починається захворювання. Не дивно, що за «хвороботворним» мікробом міцно утвердилася репутація єдиного винуватця всього ланцюга патологічних явищ. Розумієш?
Ридан глянув на дочку — Ганна уважно слухала його.
— Так от. Погляд цей не викликав би сумніву, коли б ми не стикалися раз у раз із дивними фактами. Наприклад. Мікроби є, ми їх знаходимо в організмі, а хвороби нема і так і не виникає. Або, навпаки, що буває рідко, але буває: є хвороба, а мікробів, яких вважають збудниками цієї хвороби, не знаходять, хоча звичайно в таких випадках їх легко виявити, — на цьому, можна сказати, собаку з’їли… Або такі випадки: людина хвора і явно гине. Симптоми хвороби стандартні і яскраво виявлені. Мікроби в організмі кишать. Усі методи лікування використані, але припинити хворобу не вдається. Як кажуть у таких випадках, лікарі відмовляються лікувати. І от, коли людина вже майже мертва, вкрай виснажена, знесилена і віддана на розтерзання мікробам, раптом настає перелом, процес «сам по собі» припиняється, і хвороба зникає, а з нею зникають і мікроби. Інфекційні захворювання часто уражають людей з міцним здоров’ям і щадять кволих, слабосилих, які живуть і працюють в аналогічних умовах.
Візьмемо, нарешті, найпростіший факт: адже майже кожна інфекційна хвороба, за небагатьма винятками, закінчується видужанням, навіть якщо людину і не лікують. Проходить стандартний цикл явищ, і хвороба припиняється. Чому б це? В таких випадках кажуть, що організм «сам впорався з мікробами». Але якщо хвороба полягає в тому, що мікроби розмножуються і руйнують організм, то чому ж цей організм не знищив мікробів з самого початку, коли їх було мало, а дозволив їм розмножитися, ослабити людину, а тоді ополчився на них? Подібних таємничих фактів багато. Стикаючись з ними, ми, звичайно, придумуємо в кожному такому випадку досить правдоподібне пояснення, завжди чисто спекулятивне, позбавлене будь-якої наукової цінності. Та й як може бути інакше! Ми так мало знаємо…
— Стривай, тату, — перебила Ганна, рішуче викреслюючи щось у блокноті. Вона ні на хвилину не забувала своєї подвійної ролі — зацікавленого слухача і редактора-критика майбутньої доповіді батька. Головна мета — конспект, який вона складе. Він допоможе спростити доповідь. — По-моєму, ти починаєш відхилятися вбік… Що ж означають ці загадкові факти?
— Правильно, Галю, відхилився. В цьому — головна небезпека… Треба уникати зайвих подробиць: це ж я — для колег… Отже, про що говорять ці факти? По-перше, про те, що наші уявлення про роль мікробів неправильні. Не можна все звалювати на них. І, по-друге, що існує ще якийсь невідомий нам фактор, котрий відіграє, очевидно, більшу роль у розвитку хворобливого процесу, ніж мікроби. Ми почали шукати його в тій сфері організму, яка керує всіма функціями — у нервах. І — знайшли… Тут я розповім про цю знаменну подію, ти вже знаєш про неї…
Ганна кивнула головою і, диктуючи собі вголос, записала: «Досліди: кулька в мозкові, отруювання нервів».
— Це дуже важливий етап. Ми довели, що однією лише механічною або хімічною дією на нерви можна пустити в хід процес, який призводить до появи всіх хворобливих симптомів, які тільки нам відомі. Тим самим ми вперше розкрили таємницю хвороби взагалі, дізналися, яка природа цього процесу, які сили його організують. Стала зрозумілою і роль мікробів у інфекційних захворюваннях…
Легким рухом руки Ганна спинила батька, і знову побіг її олівець по блокноту. Ридан скористався паузою і налив собі півсклянки міцною чаю і маленького чайника. Викладаючи свої думки, Ридан безперервно рухався, ходив по кімнаті, жестикулював, сьорбав чай з склянки, затиснутої в руці так, що довгі його пальці майже змикалися з долонею.
Ганна підвела голову.
— Ну, далі. Тепер, яка роль мікробів.
— Мікроб, звичайно, може бути і буває ініціатором хвороби, бо він справді вводить у організм якусь нову хімічну речовину, що викликає своєрідну нервову реакцію на одній з ділянок усієї системи. Як правило, отрута, внесена мікробом, за своєю силою і якістю не завдає нервам особливого клопоту, що виходить за межі їх звичайних, нормальних функцій, і на цьому прихований процес закінчується, не призводячи ні до яких хвороб. У противному разі нервова сітка на цій ділянці перенапружується, марно намагаючись ліквідувати вороже вторгнення, і — ламається, набирає якихось інших, спотворених функцій. Оце і є справжній початок хвороби. Нервова сітка зв’язана, як єдина електрична мережа країни. Починається своєрідна ланцюгова реакція перебудови нервових функцій. Що саме відбувається при цьому всередині самих нервів, ми ще не знаємо. В усякому разі, звичайна рівновага в системі порушується, створюється нова картина нервових відносин, за якої хвороба — це вже «нормальний» стан організму. Отут і з’являються запалення, виразки, набряки, пухлини тощо — все те, що ми називаємо об’єктивними симптомами хвороби. їх тепер організує сама нервова система без допомоги мікробів.
А все-таки мікроби є в усіх вогнищах хвороби, — перебила Ганна. — Звідки ж вони беруться і чим там займаються?
— Як — чим займаються?! Живуть, благоденствують, плодяться! — вигукнув Ридай. — Галю, люба, ти ж знаєш, що в природі єдине призначення всього живого — збереження і розмноження свого виду. А як, скажи, будь ласка, бацила Коха могла б взагалі існувати в природі, коли б був неможливий той своєрідний процес в організмі, який ми називаємо туберкульозом? Адже тільки він один створює середовище, де ця бацила може жити і розмножуватися… О!.. Знайшов!..
Усе ще тримаючи в руці склянку з давно прохололим чаєм, Ридан двічі збуджено пройшов по дузі довкола столу і знову зупинився перед Ганною.
— Так, знайшов. Безперечно! Знаєш, що таке інфекційна хвороба? Це — спосіб існування хвороботворних мікробів! Пристосування! Ну звичайно!.. В здоровому організмі хвороботворні мікроби розмножуватися не можуть, там нема для них сприятливих умов. Але вони є в організмі. Ми їх вдихаємо з повітрям, яким дихаємо, ковтаємо з їжею, носимо на поверхні тіла… Вони живуть і вичікують. І от за якихось умов, нам невідомих, вони дістають можливість здійснити цей непомітний поштовх, пустити в хід механізм специфічної нервової перебудови. Звичайно! Їх біологічна місія виконана. Процес неминуче призведе до розпаду тканин, запалень — словом, до появи в організмі вогнищ такого середовища, таких умов, які необхідні для розвитку нових поколінь цього виду мікробів. Вони негайно заселяють вогнища і починають швидко розмножуватися. А може… навіть…
Ридан знову замовк, багатозначно поглядаючи на Ганну, і вона вже бачила, як блищить у його неспокійних очах якась нова, несподівана думка.
— Дуже можливо… Дуже можливо… — повторював він все впевненіше. — Що в цих вогнищах… мікроби не тільки розмножуються… але й… тримайся, Галю… зароджуються!
— Як зароджуються? Без допомоги подібних до себе? — Без. їх формує середовище, специфічні умови…
Адже це клітини…
— Ну, знаєш… — Маленька буря закипіла в душі Ганни. Дівчина швидко вгамувала обурення, пора звикнути до парадоксів батька, зрештою, це звичайна його манера… Але що буде, коли він висловить цю, щойно виниклу ідею про самозародження мікробів перед ученими! Цим він занапастить себе… Тут Ганна знову (це вже не раз траплялося останнім часом) відчула себе старшою в їх співдружності, — адже тільки їй він може так вільно розкривати свої творчі поривання, і тільки вона може застерегти його від небезпечного захоплення…
— Гаразд, Галю, — заспокоїв її Ридан. — Про самозародження можеш не записувати… Така думка не забудеться. Я майже впевнений, що вона правильна і багато чого може пояснити… А поки що облишимо її… Отже…
— Про нерви і мікроби досить. Все ясно, — вставила Ганна.
— А що ясно?
— Що хворобу організовують нерви, а мікроби тільки штовхають їх на не, а потім користуються результатами.
— Чудово! — розсміявся Ридан. — Отже, доходить! А звідси висновок: коли ми приступаємо до лікування, що відбувається завжди після появи симптомів, тобто коли механізм хвороби вже пущено в хід — боротьба з мікробами стає безглуздою: вона не може зупинити хворобу. Інша справа, коли ми яким-небудь способом порушимо той ненормальний нервовий режим, котрий її організує. Тоді хвороба втратить грунт і припиниться, а організм сам враз викине всіх мікробів.
Ридан замовк: як «аудиторія»? Ганна глянула на батька і посміхнулася. Вона давно відчувала, що в усій цій теоретичній побудові не вистачає головного: переконливих доказів. Без них нема чого й думати про успіх нової теорії.
— І це можна зробити? — спитала вона.
— Не тільки можна, але це вже робиться. — Ридан розповів, як Дубравін і Данько лікували маляриків «масажем» спинного мозку.
— А є й інші досліди? — Все більше розбирала цікавість Ганну.
— Так, звичайно. Ми вже намацали кілька способів таких впливів на нервову систему, які дають можливість рішуче змінювати ненормальні комбінації, що склалися в ній. Крім «масажу» нервових центрів, ми застосовуємо, наприклад, так звану блокаду — тимчасове виключення якої-небудь ділянки нервової сітки за допомогою анестезії її новокаїном. Результати прямо разючі. Ось зараз покажу тобі…
Ридан приніс із кабінету товсту папку і розкрив її.
— Тут зібрані клінічні протоколи спостережень над хворими, до яких ми застосовували цей метод лікування. Дивись, от двадцять два хворих на виразку шлунка і кишок. Усім їм було введено новокаїн у ділянку поперекового вузла нервових шляхів, біля нирок. А через кілька днів у всіх хворих зник біль, шлунковий сік став нормальним, — словом, вони видужали. Бачиш: «Виписаний у доброму стані», «Виписаний»… «Виписаний»… «Виписаний»…
А ось проказа. Ти ж знаєш, це страшна і таємнича хвороба! Повільно і непомітно підкрадається вона до людини, роками живе в її організмі, нічим себе не проявляючи, а потім, так само повільно і неминуче, крок за кроком, у суворій послідовності уражає всі органи. Хворих на проказу ізолюють від суспільства в особливі колектори — лепрозорії, звідки вони майже ніколи не повертаються. З глибокої давнини люди намагалися перемогти або хоча б зрозуміти проказу. Мікроб її був знайдений у минулому столітті, культура його була виділена. Але це не допомогло ні з’ясувати механізм хвороби, ні перемогти її.
Почавши досліджувати проказу з нашої точки зору, ми насамперед звернули увагу на суворо постійний порядок ураження органів людини. Він виявився дуже схожим на порядок поширення процесу після операції з кулькою. Уже сама ця схожість говорила про те, що таємниця прокази лежить у нервовій природі організму.
Ми випробували блокаду на кількох десятках прокажених. І от дивись, результати: загальне поліпшення самопочуття, виразки заживають, набряки проходять, чутливість тканин відновлюється, судорожно зведені пальці, що роками не розгиналися, починають рухатися. Хвороба зникає! Чи назавжди — важко ще сказати. Проказа — повільна і підступна хвороба. Треба багато років, щоб перевірити результати лікування.
Ганна вже захопленими очима стежила, як перед нею мелькали аркуші історії хвороби.
— Далі — сепсис, так зване зараження крові. Вважають, що сепсис з його високою температурою, болями в суглобах, набряками — це результат діяльності мікробів, що потрапили в кров і розійшлися по кров’яному руслу. Тому одразу ж організується облава на пил мікробів: у кров вводиться дезинфекційна речовина, наприклад ляпіс. Однак це не дає надійних результатів. Зараження буває місцевим і швидко минає, але нерідко цей процес, як кажуть медики, «генералізується», тобто поширюється на весь організм, і протягом кількох годин приводить до смерті. Бувають випадки сепсису, які не можна пояснити з погляду загальноприйнятої теорії, коли в крові ніяких мікробів не знаходять; і ще більшою загадкою є ті випадки, коли наявність мікробів у крові не викликає захворювання. Тепер для нас зрозуміло, що сепсис обумовлюється зовсім не поширенням мікробів у крові, а розповсюдженням своєрідного виду збудження у нервовій системі, причому це збудження може початися з будь-якого пункту організму. Застосування блокади і тут дало добрі наслідки.
— Стривай, тату, Ганна затримала руку батька, готову відкласти вбік пачку аркушів. — Тут зовсім коротенькі записи, давай прочитаємо який-небудь. Може й для доповіді щось пригодиться.
— Будь ласка, візьмемо першу-ліпшу. Ну, ось цю, наприклад. Читай.
Уважно, немов перевіряючи правдивість записаного, Ганна прочитала вголос:
— «Хворий П. Н., тридцять два роки. Поступив у клініку[5] 23 січня в зв’язку з появою свища на місці оперованого раніше перелому ноги в нижній третині лівої гомілки. Свищ гноїться. Шкіра довкола запалена, припухла, бурувато-червоного кольору. Зонд виявляє шорстку з’їдену кістку.
3 лютого. Операція. Свищ розрізали, очистили. Кістку вискоблили, рану зашили. Рівний післяопераційний перебіг. Температура нормальна.
10 лютого. Все нормально. Шви зняті.
11 лютого. Температура підвищилась до 39°.
12 лютого. Температура 39°. Рана знову відкрита.
14 лютого. Температура не спадає. Набряк лівого плечового суглоба. Переміжний озноб. Різке погіршення загального стану.
19 лютого. Сильна жовтуха. Сильний біль в усіх суглобах. Пульс — 110. У крові — стафілокок.
21 лютого. Стан дуже важкий. Всі ознаки сепсису.
22 лютого. У вену введено 300 кубічних сантиметрів розчину ляпісу…»
— Бачиш? — перебив Ридан. — Це звичайна спроба знищити стафілококів у крові. Далі.
— «23 лютого. Незначне поліпшення загального стану.
25 лютого. Знову сильне погіршення загального стану.
27 лютого. Повторне вливання ляпісу. Ніякого ефекту.
В найближчі дні стан хворого погіршується. Біль у всіх суглобах. Різка жовтуха. Хворий дуже кволий. Марить. Картина тяжкого стафілококового сепсису.
6 березня. Зроблено блокаду симпатичного нерва. Введено 150 кубічних сантиметрів розчину новокаїну.
7 березня. Значне поліпшення стану. Біль у суглобах зменшився.
8 березня. Біль такий незначний, що хворий вільно рухає руками й ногами. Жовтушність зменшується. Температура нормальна.
12 березня. Швидке поліпшення загального стану і самопочуття. Свищ заживає. Гною нема.
26 березня. Дозволено ходити. Свищ майже загоївся.
6 квітня. Виписаний зовсім здоровим…»
Ганна глянула на батька з такою радісно-здивованою посмішкою, немовби щойно отут, перед нею, відбулося це дивне зцілення хворого.
— Чудеса? — посміхнувся і Ридан. — Так, не просто було знайти ці методи лікування. Адже далеко не всякий вплив на нерви може допомогти хворому організмові. Треба подіяти так, щоб лише на певний час змінити нервові зв’язки, але нічого в них не поламати, не зруйнувати: адже будь-яке, навіть найменше порушення нервової сітки і на периферії, і в центрах може виявитися тим непомітним поштовхом, який пустить в хід страшний механізм хворобливої перебудови функцій у нервовій системі… Як бачиш, саме коріння так званих хвороб поки що лишається надзвичайно невиразним, туманним. Але зате ми тепер вперше маємо загальне уявлення про механізм будь-якого захворювання, знаємо, де саме, в якому середовищі організму відбувається хворобливий процес і куди треба спрямовувати наші зусилля, наші засоби боротьби з хворобами. А це означає, що перемога над передчасною смертю, перемога над старістю — питання часу!
— І над старістю? Та хіба старість — хвороба?
— Хвороба, Галю! — радіючи подиву дочки, вигукнув Ридан. — Хвороба! Потрібні, звичайно, «речові» докази? Будь ласка. Ходімо!
Величезними кроками він рушив у коридор інституту. Ганна майже бігла поруч. Вузькими сходами вони спустилися вниз, і Ридан постукав у двері Тирси. В кімнаті почулося вовтузіння і якесь невиразно-запитальне бурчання.
— Це я, Тирсо. Дайте-но ключ од звірниця.
Двері повільно відчинилися, і заспаний, у незмінній тюбетейці на голові охоронець тварин, похмуро глянувши на відвідувачів з-під густих сірих брів, сам рушив до «звіринця». Він явно не схвалював усіх цих жорстоких операцій, які Ридан і його співробітники проробляли над ні в чому не винними і зовсім здоровими тваринами. Тирса хоча й старанно виконував усі розпорядження «згори», але рішуче був на боці безсловесних жертв. Не віддаючи ключа, він сам відімкнув двері своїх володінь і, пропустивши професора з дочкою, зупинився біля порога.
Ридан підійшов до однієї з низьких широких кліток і ввімкнув над нею лампочку. В кутку клітки на соломі лежав великий охлялий пес. Мружачи від яскравого світла сльозаві очі, він повільно підвів морду і знову опустив її на лапи.
— Так от, дивись… Ти знаєш, скільки років взагалі живе собака?
— Знаю. Років одинадцять-дванадцять, — відповіла Галя.
— Правильно. То визнач, скільки приблизно років цьому псу. Ей, Мурзак! Іди сюди! — покликав Ридан.
Собака помахав хвостом, нехотя підвівся, спочатку на передні ноги, потім на задні, потягнувся, позіхнув і підійшов. Тьмяна нерівна шерсть висіла на ньому клоччям, на боках проступали лисини, морда була майже сива.
— Старий, — вирішила Гана. — Років… дев’ять-десять?
— Гаразд. Тепер іди сюди.
Коли Ридан клацнув вимикачем біля другої клітки, в ній уже вертівся меткий песик такий самий на зріст, як і перший. Він бігав уздовж передньої решітки, скавучав і часто крутив хвостом.
— Це Валет. Ах ти, шибеник! — Ридан, просунувши руку в клітку, поплескав морду собаки, оголивши його рівні білі зуби.
— Ну, це цуценя, — впевнено сказала Галя. — Років зо два?
— Цього разу вгадала. А тепер дивуйся: Мурзак і Валет — рідні брати, одного покоту, їм обом близько двох років.
— Та невже?! В чому ж справа?
— А в тому, що коли Мурзакові було вісім місяців, ми йому ввели крапельку емульсії мозкової речовини в сідничний нерв. І більше нічого! А Валета лишили для контролю. Відтоді минув тільки рік. І ось тобі результати. Мурзак здоровий в загальновживаному значенні цього слова. Це нормальний дід: їсть і п’є він скільки треба, травний апарат в порядку. Але у нього наявні всі симптоми старості. А тепер дивись сюди, — Ридан підійшов до третьої клітки. — Це Сільва, найцікавіший екземпляр, їх сестра. Бачиш, вона на вигляд значно молодша від Мурзака, але старша за Валета, їй було зроблено спершу таку саму операцію, як і Мурзакові. Вона почала старіти значно швидше і п’ять місяців тому мала майже такий самий вигляд, як зараз Мурзак. Тоді ми почали потроху перетрушувати, перебудовувати її нервову систему. На Сільві, між іншим, нам вдалося значно вдосконалити метод впливу новокаїном. І ось тобі результат, вона молодіє! Всі ознаки старості зникають… Ходімо, Галю, хай цей похмурий страж іде спати, — додав він, показуючи очима на довгов’язу постать Тирси біля входу.
Ганна одразу заснула міцним сном. Розмова з батьком втомила її: занадто нові були ці ідеї і досліди, занадто різко порушували вони її звичайні, здавалось, непохитні уявлення.
Важко було збагнути смисл того, про що вона дізналася.
Прокинулася Ганна на світанку і відразу згадала вчорашніх собак. Немічний дворічний «дід» Мурзак і Сільва, яка молоділа волею Ридана, стояли перед її очима і вимагали відповіді: що це означає? Старість — хвороба! Хвороба, яку можна прищепити! Хвороба виліковна! Виходить, старості не буде? А смерть?..
Ліжко біля протилежної стіни було порожнє: ці дні після екзаменів Наталя проводила у своєму рідному селі в Мещерському краї. Час би вже повернутися. Ех, якби вона була тут! Ганна звикла ділитися з нею своїми враженнями, думками; розповівши їй про вчорашніх собак, вона, може б, і сама краще зрозуміла все.
Знову й знову Ганна повторювала хід міркувань Ридана і щоразу приходила до висновку, який здавався їй безглуздим. Старості не буде… Але ж старість — результат розвитку, останній цикл розвитку, який неминуче приводить до кінця — до смерті. Якщо не буде старості, не повинно бути й смерті. Нісенітниця якась. Але батько казав, що старість — хвороба, і він не міг помилитися, він довів це експериментально.
В цьому була радість. Ганна відчувала, що Ридан робить якийсь новий крок до людського щастя, і те, про що вона довідалася вчора, було потрібне, очевидно, щоб пояснити головне, не сказане, мабуть, ще нікому. Розмова не закінчена. Сьогодні Ганна з’ясує все незрозуміле, про все дізнається! Щоб допомогти батькові впоратися з цією доповіддю перед фізиками, їй треба як слід зрозуміти суть його дивовижних ідей.
Весь день Ганна займалася громадськими справами — спершу в консерваторії, потім на підшефному підприємстві, яке виготовляло музичні інструменти. Там ішло своє життя, були свої події і турботи, що цілком поглинули увагу дівчини.
Недавно створене підприємство працювало погано, його продукція викликала законне обурення музикантів, і консерваторські комсомольці вирішили з’ясувати, чи не можуть вони допомогти фабриці. Ганні Ридан судилося стати тут своєрідною розвідницею, щоб потім доповісти в комсомольському штабі консерваторії що до чого.
Із захопленням і чисто риданівською скрупульозністю Ганна оволодівала таємницями народження смичкових і щипкових інструментів, вивчала «рекламації» магазинів та музикальних колективів, знайомилася з новими людьми — спеціалістами, з новою термінологією, — словом, входила у зовсім новий для неї світ. І він виявився не менш складним і значним, ніж ті світи музичного мистецтва і риданівської науки, які вона вже знала.
З кожним днем, проведеним на фабриці, Ганна все більше зближалася з її колективом. Вона використовувала всяку можливість допомогти і в культурній роботі, і у виробничих, і в адміністративних справах і вже відчувала, що стає тут потрібною. Проте основна її місія лишалася поки що не виконаною: форм громадської допомоги, яка б витягнула фабрику з виробничого прориву, вона не знаходила.
А втім, сьогодні виникла надія, що справа налагодиться. На фабриці з’явився новий інженер, який взявся збільшити продуктивність найслабкішої дільниці — заготовчого цеху. Ганна побачила його в коридорі, коли він ішов до директора — молодий, високий, у військовій шинелі. Він уважно подивився на неї, і Ганна чомусь одразу подумала, що він врятує становище…
Після вечері, за якою Ганна, як заведено, розповіла всі свої новини, вчорашня розмова відновилася.
— То як моя аудиторія? — спитав Ридан, обіймаючи Ганну і ведучи її в кабінет. — Можна продовжувати доповідь? Чи є запитання?
— Так, так, спочатку запитання… Не знаю вже, з чого й починати. Твої собаки зовсім спантеличили мене. Я не розумію, що означає ця штучно викликана старість. Який з цього висновок?
— Молодець, Галю! — схвалив Ридан. — Правильне запитання. Саме це треба зрозуміти насамперед. Висновок простий: старість є по суті те саме, що й будь-яка хвороба. Різниця тільки у формі процесу і в часі його перебігу. Старість — дуже складна штука. Це сума багатьох доданків. З одного боку її підготовляють постійні закони так званого нормального розвитку, а з другого — неминучі винятки, більш-менш випадкові відхилення від цих законів. Що переважає — невідомо, але ми прекрасно знаємо, що людина ніколи не помирає просто від старості. Безпосередня причина смерті завжди хвороба, тобто порушення нормальних функцій організму. Це або склероз, або виснаження, викликане, наприклад, ураженням травного апарата, або розлад роботи залоз внутрішньої секреції. Оця хвороба, від якої людина гине на старості літ, і є результат, підготовлений історією даного приватного життя, результат багатьох процесів, що явно чи приховано відбуваються в організмі і лишають у ньому свої сліди. Зовні ці сліди позначилися у змінах шкіри і забарвленні волосся, лисінні, уповільненості рефлексів і багато чому іншому. Це зовнішні симптоми хвороби, як, скажімо, висип при скарлатині. Таким чином, ось тобі відповідь на запитання: та старість, яку ми знаємо і яка на наших очах приводить людей до смерті, є хвороба.
— І хвороба виліковна?
— Звичайно. Ти ж бачили Сільву. Правда, це легкий випадок, бо ми не дуже запустили процес, але принципово він нічим не відрізняється від природного.
— Добре… Здається, я починаю розуміти. Ти кажеш: «Старість, яку ми знаємо». Ти, мабуть, хочеш сказати, що в нашому житті старість-хвороба завжди настає раніше, ніж природна старість і смерть як нормальний результат розвитку організму? А якщо людина буде врятована від цієї передчасної старості, то тривалість її життя збільшиться. Так? Ридан раптом розсміявся.
— Сказано правильно! — вигукнув він. — Але я певен, що під цими словами ти розумієш не те, що я.
— Як? — здивувалася Ганна.
— А от перевіримо. Ти думаєш, що коли людина позбудеться «передчасної» старості, то вона проживе ще трохи і потім помре «природною» смертю?
— Так.
— І, очевидно, цього разу смерть прийде уже без старості… Людина перед смертю матиме вигляд здоров’яка, з густою чорною чуприною, блискучими, ясними очима, гладенькою шкірою і бадьорою ходою. А після смерті лікарі розберуть її по кісточках і ніяких уражень в організмі не знайдуть? Адже так?. Бо коли б виявилися які-небудь органічні дефекти, що призвели до старості, то ця смерть знову була б «неприродною». Словом, «природна» смерть повинна наставати без конкретних, реальних причин! Розумієш, який абсурд?
Ганна сиділа в глибині великого дивана і майже злякано дивилася на батька. Справді, уявити собі цю природну смерть без звичайних супутників старості вона не могла. Але тоді що ж таке природна смерть?
— Так, це правда, — погодилася вона. — В чому ж я помиляюся, не розумію…
— А в тому, що ніякої природної смерті в природі нема. Є просто смерть, і вона завжди неприродна і принципово переборна.
Тепер Ганна зовсім розгубилася.
— Дозволь, тату… Що ж тоді виходить? Хвороб нема, старості нема, смерті нема. Людина безсмертна? — майже обурено кинула вона.
Ридан пізнав цей протест і одразу побачив перед собою цілу аудиторію «скептиків». Саме таким обуренням, чого доброго, і зустрінуть його доповідь, для якої він зібрав надто багато вибухової речовини нових ідей.
— Коли б не протест, який звучить у твоїх словах, ти була б зараз дуже близько від істини, — відповів він.
— Людина безсмертна — це істина?!
— В усякому разі, це положення вірніше і корисніше, ніж те, яке ти з таким запалом захищаєш. Адже ти хочеш сказати, що людина смертна, тобто, що внаслідок біологічних законів, які діють у її організмі, вона не може прожити довше певного максимуму років?
— Звичайно.
Ридан кілька разів мовчки пройшовся по кабінету.
— І ти маєш які-небудь аргументи на користь того, що така межа існує?
— Але ж, тату, безсмертя нема, людина вмирає. Усі тварини помирають, і історія не знає винятку.
— Ну, Галю, це вже зовсім груба помилка. «Людина вмирає» — це факт, і коли б ти тільки твердила, що людина вмирає, ніхто тобі не заперечив би. Але ж ти кажеш «людина смертна», тобто проголошуєш якийсь закон. А хіба можна підносити факт, який би він не був очевидний і постійний, до ступеня закону, не пояснивши цього факту, не визначивши причин і механіки явища! Погодься, що якби Копернік не розкрив механіки руху небесних світил, людство і досі вважало б, що Сонце обертається навколо Землі, — це ж досить очевидний факт, і історія тут начебто теж «не знає винятків»! Ні, Галю, перш ніж твердити, що людина смертна, чи не варто з’ясувати, чому вона вмирає?
Блокнот лежав на валику дивана, Ганна давно забула про нього. Не думала вона зараз і про те, що філософія смерті і безсмертя навряд чи доречна в доповіді батька. Це було б «потрясіння основ».
— Думати, що тварина помирає саме тому, що вона «смертна», — говорив Ридан, — це містика! Це «божа воля», тобто нісенітниця і нісенітниця шкідлива, бо визнати людину смертною — це означає рано чи пізно відмовитися від боротьби зі старістю і смертю. Все, що відбувається в природі, має свої реальні причини, і якими б неминучими не здавалися старіння і смерть, вони можуть настати лише внаслідок певних причин. Як тільки ми починаємо їх шукати, старанно вивчаючи організм, одразу ж переконуємося, що нема нічого більш ворожого і чужого живому організмові, ніж смерть, бо весь його апарат, усі органи, всі процеси, що відбуваються в ньому, пристосовані до життя, до його зміцнення, до боротьби зі смертю. Інакше й бути не може: така природа тієї форми матерії, яку ми називаємо живою речовиною.
— А чому ж тоді живе помирає? — спитала Ганна.
— А-а! — Ридан окреслив у повітрі якусь складну криву своїм довгим пальцем. — Отут і заковика! На це запитання треба правильно відповісти, інакше тут не розберешся. Справді, як це виходить? Основна властивість живої матерії — жити, а вона вмирає, та ще з такою винятковою неминучістю. Парадокс! Але, Галю, жива матерія має ще одну важливу властивість: розвиватися. Ти знаєш, що в результаті цієї властивості якась нікчемна найпростіша одноклітинна істота перетворилась на складний організм людини з її мозком. Для цього треба було вдосконалюватися багатьом мільйонам поколінь, бо тільки через нові покоління можуть утворюватись нові форми.
Але якщо розвиваються нові покоління, то повинні гинути старі покоління, інакше розвиток припинився б. Отже, виходить, що смерть необхідна, щоб існувало і розвивалося життя.
— Ну от, — вставила Ганна, — значить, ти визнаєш неминучість смерті. Припустімо, та смерть, яку ми бачимо в природі, справді ненормальна і переборна. Ця смерть — хвороба, я згодна. І, припустімо, ти вилікуєш людину від неї. Але от проживе вона…
— Скільки?
— Півтораста чи двісті років…
— А чому не двісті п’ятдесят?
Ганна знизала одним плечем і з явною «натяжкою» погодилася:
— Ну, хай двісті п’ятдесят.
— А чому не п’ятсот? — спитав тоді Ридан.
— Та що ти, тату! — спалахнула, нарешті, Ганна. — Вважається, що нормальна тривалість життя людини…
— «Вважається»! — запально перебив Ридан. — У тому-то й біда, що у нас дуже багато що «вважається», а самі люди не хочуть збагнути. Що це за «нормальна» тривалість життя? Дурниці все це! Як можна визначити «нормальний» строк життя, коли ми «нормальної» смерті ніколи не бачили? Ні, дорогий товаришу, якщо хочеш зрозуміти нове, треба відмовитися від старого. Основна помилка, яка, на жаль, ще й зараз панує в науці, полягає в сліпому, некритичному визнанні неминучості смерті всього живого. Тут наші звичайні переконання наскрізь просякнуті старою містикою і метафізикою. Строк життя кожної тварини заздалегідь визначений, доля вирішена, смерть невблаганна! Це все йде від бога, від «вищого розуму», а тому від цього треба рішуче відмовитися! Ось давай спробуємо глянути на світ без цих упереджених переконань. Що вийде тоді з строками життя? Справді, кожен організм у нашу епоху живе приблизно певну кількість років: собака — десять-п’ятнадцять років, кінь — двадцять-тридцять, людина — сімдесят-сто і так далі. Як встановилися ці строки? Зрозуміло, що самі собою, автоматично, сліпо, як усе, що відбувається в природі, внаслідок загальної боротьби за життя. Не забувай, Галю, що коли б у процесі еволюції якась форма тварин стала вічною, то була б катастрофа: на земній кулі не вистачило б для неї ні простору, ні повітря, ні харчування. Вона знищила б усе живе, потім вимерла б сама, і на цьому закінчився б розвиток тваринного світу. Але цього не може трапитися: адже інші тварини теж борються за своє життя, а тільки-но ця «вічна» або хоча б занадто довговічна форма, без кінця розмножуючись, почне їх «утискувати», вони повстануть проти неї і, звичайно, знищать той надмір, який загрожує їх власному існуванню. Так у природі встановлюється певний баланс життя. В процесі боротьби за існування визначаються строки життя для кожного виду тварин і рослин. Ці строки випливають із співвідношення антагоністичних сил і впливу тих умов зовнішнього середовища, в яких боротьба відбувається; звичайно, строки ці не постійні, як і все в природі. А найголовніше, що вони не встановлені «з неба», не непохитні і не випливають з властивостей живої матерії. От що треба гарненько засвоїти. Всі розмови про якісь «граничні», «природні», «нормальні» строки безглузді. Ми знаємо тільки статистичні цифри, що відображають баланс життя на даному етапі розвитку тваринного світу, а ніяк не вічні закони життя.
— Все це дуже цікаво, тату. Звідки ж все-таки взялися міркування про те, що можлива тривалість людського життя обмежується строком півтораста або двісті років?
— Нe знаю, Галю. Ніяких наукових передумов для цього нема. Навпаки, в природі ми знаходимо приклади, які свідчать про те, що органічна тканина може жити надзвичайно довго. Славнозвісне драконове дерево на Тенерифі жило кілька тисяч років і було знищене ураганом. Тис живе до трьох тисяч, баобаб — до шести тисяч років! Тисяч! Практично таку тривалість життя можна вважати безсмертям, правда ж? А щодо розмов про двохсотрічний вік людини, то тут лише позначилася боязкість учених.
— Боязкість?
— Звичайно. Замість того, щоб сміливо визнати, що людина може прожити як завгодно довго…
— Бажано, щоб вона жила вічно.
— Ні, Галю, вічним життя людини ніколи не буде.
— Тоді ти суперечиш сам собі.
— Ні, не суперечу. Зараз ти переконаєшся в цьому. Отже…
— Пробач, тату, — знову перебила його Ганна. — Ще одна довідка: яка найбільша тривалість людського життя відома досі?
— Будь ласка. В сімнадцятому і вісімнадцятому століттях відомі два випадки життя до ста вісімдесяти п’яти років. Якийсь Ровель в Угорщині прожив сто сімдесят два роки, а його дружина — сто шістдесят чотири. Один йоркширський житель помер в сто шістдесят дев’ять років. У нас на Кавказі зовсім недавно було зафіксовано кілька випадків життя до ста п’ятдесяти п’яти, ста п’ятдесяти, ста сорока, ста тридцяти п’яти років. Цікаво, що, як правило, ці люди до останніх років життя були бадьорі і працездатні. А в одному випадку під час розтину славнозвісний лікар Гарвей не знайшов ніяких ознак старечих змін в органах померлого. Це був англійський селянин Томас Парр, який дожив до ста п’ятдесяти двох років; прославленого старого привезли в королівський палац, де він помер від обжерливості і пияцтва. Загалом, відомий нам найбільший вік — сто вісімдесят п’ять років. Як бачиш, не треба бути особливо сміливим ученим, щоб проголосити цифру двісті як природну межу людського життя. Адже це перша «кругла» цифра після ста вісімдесяти п’яти.
Обоє засміялися.
— Але, судячи з твоїх прикладів, максимум начебто виявляє тенденцію до зниження? — спохватилася Ганна.
— Я й не розраховую на те, що природа чи історія працюватимуть за нас. Коливання в строках довголіття неминучі, але чекати нам від них нічого. А зараз, Галю, настав час, коли ми самі починаємо творити історію безмежно зростаючого людського довголіття. Початок зроблено дослідом з собаками, яких ти бачила вчора. З нього випливає, що тривалість людського життя, можливо, уже в найближче десятиліття зробить небачений стрибок уперед. Отже, ми збираємося лікувати від старості, періодично відновлюючи рівновагу нервової системи, яка весь час порушується зовні, — так ми лікували Сільву, «заражену» старістю, і повернули їй молодість. Так самісінько і в людському організмі буде розбита основа старіння — сума багатьох процесів у нервах, які поки що не знають перешкод для вільного розвитку. Що буде далі?..
— Так, так, — швидко вставила Ганна. — Що буде далі, оце найцікавіше, отут і почнуться суперечності!
— Ніяких суперечностей! Ми відіб’ємо першу неминучу в нашому житті атаку старості. Чи означає це, що людина ніколи не старітиме? Ні, звичайно, вона старітиме, і причини старіння теж залишаться. Але процеси старіння, які розвиваються в організмі дуже повільно, повинні будуть тепер періодично починатися знову. Через кілька десятків років наступ старості відновиться, і знову ми відіб’ємо його в той самий спосіб.
— І так без кінця і краю?
— Ні. Не треба думати, що ці перемоги над старістю даватимуться нам без втрат. Повернути організмові цілком усе, що він мав до наступу перших ознак старості, неможливо. Після кожної такої перемоги в організмі залишаться необоротні сліди тих невидимих процесів у нервах, які готують старіння. Ці сліди будуть нагромаджуватися, і, зрештою, після ряду таких «омолоджень» настане знову старість, яка вже не піддасться лікуванню цим методом, і смерть. Як бачиш, наша перша перемога над старістю не зробить людину вічною. Але зате старіння значно уповільниться. Як збільшиться при цьому тривалість життя, поки що не можна сказати: дуже ще багато тут невідомих. Можливо, вдвоє, вірогідніше — разів у три, в чотири.
— В чотири рази! — вигукнула Ганна. — Виходить, тоді людина житиме близько трьохсот років?!
— Атож, в середньому, я гадаю, так. Повторюю, мої припущення дуже приблизні. В усякому разі, це буде перший в історії людини активний наступ на старість і смерть. Але на цьому справа не закінчиться. Смерть після такого довголіття знову-таки не буде «природною», вона настане внаслідок тих непомітних і необоротних змін, які відбуватимуться в організмі у проміжках між послідовними «перетрушуваннями» його нервової основи. Але хіба можна сумніватися в тому, що рано чи пізно людина знайде способи регулярніше підтримувати нормальний нервовий баланс в організмі? А тоді знову збільшиться строк життя, але знову воно не буде вічним, бо виявиться, наприклад, що тривалість життя обмежується недостатньою здатністю мозкових клітин до відновлення їх енергії. Тоді людина почне регулювати процеси так званої регенерації, тобто почне штучно стимулювати відродження цих клітин. І так далі, без кінця. Тривалість життя, Галю, збільшуватиметься протягом усієї майбутньої історії, і в цьому розумінні вона безмежна. Якою б практично неминучою не була смерть, вона разом з тим завжди лишатиметься практично ж переборною. Це діалектика. Життя і смерть завжди борються між собою в людині. На боці смерті — сліпа природа з її стихійними законами; на боці життя — людський мозок, розум, які все більше підкоряють собі ці закони. Ось чому з певного часу суспільного розвитку, а отже, і розвитку мозку, смерть неминуче почне відступати, а життя — перемагати, просуватися вперед.
Час цей уже настав. Всі умови для нього створили ми, наша революція, соціалізм. Тільки соціалізм міг привести до такого розвитку матеріалістичної науки, без якого навіть саме порушення питання про подолання смерті було б приречене на поразку. Спершу знищення смертності, яке ми спостерігаємо вже зараз, потім усунення хвороб, далі — перша перемога безпосередньо над старістю. Такі етапи. Ну, аудиторія, де ж суперечність?
— Лишилася тільки одна, але… здається, я й сама могла б розв’язати її. Як бути з «балансом» життя? Адже коли життя стане хоча б «занадто довговічним», як ти казав, то населення земної кулі почне неймовірно збільшуватися, і, очевидно, справа дійде до того, що людство, щоб уникнути катастрофи, повинно буде… ну…
Ридан з усмішкою витримав чималу паузу, стежачи, як Ганна шукала для людства вихід з важкого становища, потім іронічно підказав:
— Убивати своїх неповноцінних стариків, усіх негарних, дітей. Зайнятися відбором…
— Ну, тату, — майже образилася Ганна. Проте вона вже бачила, що знайти вихід не так просто, як їй здавалося.
— Зробити наше омолодження доступним тільки обранцям, наприклад, депутатам народу, — знущався Ридан. — Або просто відмовитися від довголіття?..
Обережний стук у двері обірвав розмову. Співрозмовники здивовано перезирнулися. Хто міг так пізно прийти?
— Ната приїхала! — догадалася, нарешті, Ганна і кинулась до дверей.
Справді, це була вона. Посвіжіла, засмагла, дівчина, націлувавшись з Ганною, потрапила в обійми Ридана.
— Чим це ви так захопилися, — спитала нарешті вона, — що не почули, як я ввійшла в передпокій?
— О-о! Тут такі справи, Нато!
— Розв’язуємо світову проблему: як врятувати людство від неминучої загибелі, — пояснив Ридан.
— Здорово! Чому ж нам судилося загинути? Яка-небудь комета летить на Землю?
— Стривай, Нато, тут не до жартів. Учора тато показав мені результати одного досліду з собаками, з якого виходить, що в порівняно недалекому майбутньому люди житимуть років до трьохсот.
— Трьохсот? — чорні очі Наталі розширилися від радісного подиву.
— Так, так! Але ти уявляєш, що тоді буде? Людям не вистачить ні місця, ні їжі на земній кулі. Чого доброго, справді доведеться відмовитися від довголіття? — додала Ганна, запитально дивлячись на батька. — Або…
— О ні! Від цього люди ніколи не відмовляться. А що «або»? Ну, сміливіше!
— Або… обмежити дітородіння? — сказала боязко Ганна…
— Нарешті! Найпростіший вихід із становища! Але чому, скажи, будь ласка, він запропонований так нерішуче, мало не зі страхом?
Ганна ніяково посміхнулася:
— Щось… схоже на мальтузіанство.
— Так я і знав, — засмучено промовив Ридан. — Ех, Галю… звідки в тебе цей догматизм? Ну от уяви собі, що ера довголіття вже настала, хвороб нема, смертність мізерна, люди живуть по кілька століть. За таких умов населення нашої країни через п’ять-шість десятків років досягне розмірів усього сучасного населення земної кулі! Катастрофа стане уже цілком реальною. І що ж, по-твоєму, ми й тоді братимемо податок з холостяків і малодітних батьків?! Ні, звичайно, будемо обмежувати дітородіння і, так само, як і зараз, — виступатимемо проти війни, голоду, епідемій, — усіх тих людиноненависницьких способів скорочення трудового населення, які підтримують і схвалюють мальтузіанці. А втім, можливо, що нам і не доведеться обмежувати приріст населення, бо раніше відкриється інший вихід, природний, закономірний…
— Який же?
— Шукайте!
Дівчата мовчки дивилися одна на одну, а Ридан тепер з інтересом стежив за Наталею. Він знав її розум — швидкий, винахідливий, схильний до практичних, конкретних уявлень. Який вона знайде вихід із становища?
— Знаю! — раптом вигукнула вона, рішуче труснувши головою. — Згадала. Все це давно передбачено, а от зразу не спадає на думку.
Вона швидко підійшла до великої книжкової полиці Ридана, взяла там якусь книжку і, перегорнувши її, знайшла потрібне місце.
— От слухайте… «Людство не залишиться вічно на Землі, а в погоні за світлом і простором спочатку боязко проникне за межі атмосфери, а потім завоює собі весь навколосонячний простір». Це Ціолковський. Я саме недавно читала цю книжку, і мені особливо запам’яталася його думка про розселення людства у світовому просторі.
— Правильно, Наталю! Молодець. Це і є вихід. Вихід у всесвіт! А він же безмежний, друзі мої, і ніякого довголіття, навіть безсмертя не вистачить, щоб заселити його. Ну, більше суперечностей нема?
— Нема, — відповіла Ганна. — Все зрозуміло, і все надзвичайно, чудово. Я тобі завтра розповім, Нато. А тепер іди мийся з дороги і будемо вечеряти, а потім послухаємо останню частину доповіді.
Аудиторія Ридана збільшилася вдвоє, стала галасливою і жвавою. Наталя, швидко розповівши, як вона відпочивала в селі, поставила Риданові «ділове» запитання:
— Костянтине Олександровичу, а коли це довголіття настане?
Ридан спершу посміхнувся, потім замислився.
— Це залежить від фізиків, — зітхнувши, сказав він.
— До чого ж тут фізики?
— Вони повинні створити технічні засоби, без яких розв’язання цієї проблеми відсунеться на невизначено далекий час.
— Які засоби?
— От цьому питанню і буде присвячена друга, основна частина моєї доповіді. Головного я ще не сказав. Тепер мені доведеться повторити основні висновки з учорашньої бесіди, щоб ти була в курсі справи.
Отже, в результаті наукових шукань останнім часом остаточно з’ясовано, що будь-який хворобливий процес в організмі є відображення якогось іншого, невідомого нам процесу, що відбувається в нервовому апараті. І будь-яку хворобу можна припинити, діючи певним способом на нерви. Засоби, якими досі користувалася медицина, були успішні в такій мірі, в якій вони приводили до необхідного зрушений в нервовій системі. Але ще ніколи ці засоби не були свідомо орієнтовані на нервову систему.
Зараз ми вперше стали на правильний шлях і Вже знайшли деякі засоби, якими успішно лікуємо. Але ці засоби ще недосконалі. Ось приклад: з одинадцяти хворих на тропічну малярію, яких ми лікували «масажем» спинного мозку, один лишився невилікуваний. Отже, наш засіб не радикальний. Але ж десять видужали, і це свідчить, що шлях правильний. І от наша наука пішла цим шляхом знову емпірично, бо сама природа нервових процесів усе ще лишається загадкою. Що відбувається в нервах, невідомо. Тому як діяти на нерви, куди діяти, чим, коли, скільки діяти — все це треба знаходити досвідом, пробувати, словом, рухатися навпомацки, наосліп.
Але є інший шлях. Треба оволодіти мозком. Мозок — це той головний штаб, або, краще сказати, розподільний щит, у якому зосереджені нитки управління всіма без винятку функціями організму. А щоб оволодіти мозком, треба знати, в чому полягає діяльність цього таємничого органу, яка природа процесів, що називаються подразненням або збудженням і протікають у мозку та в нервах.
Електрика вже давно, ще з часів Гальвані, тобто з вісімнадцятого століття, стукає у двері фізіології, але фізика має свою історію, і тільки тепер вона починає наближатися до тих електричних процесів, які відбуваються в організмі тварин.
Ви знаєте, що за останні роки я глибоко вліз в електрику, бо виявилося, що без неї фізіологія і кроку ступити не може. Організм будь-якої тварини буквально просякнутий електрикою. Всі рухи, всі хімічні реакції супроводжуються електричними явищами.
Коротше кажучи, я переконався, що так звана нервова основа організму і його електричне життя одне й те ж. Нервова діяльність — це електрична діяльність, а нерви — це спеціально влаштовані проводи для тих спеціальних форм електрострумів, що діють в організмі.
— А ми вчили, що нервове збудження не має нічого спільного з електричним струмом, — швидко вставила Наталя.
— Я теж пам’ятаю це, — додала Ганна.
— Так, — відповів Ридан, — сучасна фізіологія справді відкидає це припущення. Одне з основних заперечень полягає в тому, що збудження поширюється нервом з швидкістю якихось кілька десятків метрів за секунду, тоді як швидкість електричного струму триста тисяч кілометрів за секунду. Все це правильно і, признаюсь, я не знаю, як усунути цю суперечність. Але, друзі мої, ви бачили мій досвід з кроликами, в яких були з’єднані однакові центри мозку звичайним металевим проводом. Збудження пішло по проводу, передалося від одного мозку другому. Чи можна сумніватися в тому, що це була саме електрика? І замість того, щоб вперто твердити — цього «не може бути», чи не краще просто погодитися: ми поки що не знаємо, чому вона у нервах поширюється з іншою швидкістю, ніж у проводах? Тим паче, що фактів, які вказують саме на електричну природу нервових струмів, у мене зібралося чимало. Але звідки беруться ці струми?
Отут ми підходимо до найголовнішого. їх виробляє мозок. Весь організм, з погляду фізики, являє собою своєрідну автоматичну приймально-передавальну радіостанцію. Шлунок, серце, легені та інші органи — це її машинне відділення, нерви, що виходять на периферію, — антени, які вловлюють зовнішні впливи і передають їх до мозку. А мозок — це і приймач зовнішніх сигналів, і генератор тих електромагнітних коливань, за допомогою яких він керує всіма апаратами станції, тобто організмом. Як здійснюється це керування?
Ось що ми спостерігаємо в фізіології: ми можемо у тварини вирізати який-небудь м’яз, наприклад, на нозі, і пересадити на його місце м’яз, взятий, скажімо, від щелепи. Нерв цього нового м’яза з’єднаємо з найближчим нервом ноги, ї через деякий час щелепний м’яз на нозі починає діяти. Але як! Він скорочується не тоді, коли тварина рухає ногою, а коли вона їсть або позіхає, взагалі відкриває рота! Подумайте-но, що це означає!
Це означає, що нерв кожного м’яза може відкликатися не на всяке, а тільки на якесь одне, певне збудження. А звідси вже неважко зробити висновок, що всі «збудження», або струми, або хвилі, що йдуть від мозку, різні якістю, неоднорідні, бо призначені для різних органів і різних функцій.
Тепер розкривається механізм керування, яким нам треба оволодіти. Кожна окрема хвиля мозку викликає тільки одну певну функцію в організмі, і нерв органу, що-виконує цю функцію, очевидно, настроєний в резонанс тільки з однією хвилею, частота якої відрізняється від усіх інших хвиль.
Структура мозку надзвичайно своєрідна. У ньому нема буквально двох точок однакової будови. Це й зрозуміло. Діяльність мозку полягає в тому, щоб виробляти величезну кількість різних хвиль для регулювання всіх процесів життя п організмі.
Дослід з кроликами, який ми бачили, підтвердив мої висновки. Я знищив кілька сот кроликів, перш ніж мені вдалося знайти в їхньому мозку однакові точки. Але коли ці точки двох кроликів я з’єднав срібним проводом, то виявилося, що збудження, викликане їжею в мозку одного кролика, передалося в мозок другого і викликало в ньому діяльність цілого комплексу «жувальних» функцій.
Мій провід замінив нерв, що протягся від однієї тварини до другої. Але провід, звичайно, не має вибірної здатності, як нерв, тому він передавав усі хвилі, з яких складається загальний імпульс процесу їди. Радіотехніки називають це «тупою настройкою», коли у приймач лізуть одразу кілька станцій.
«Гостра» настройка на якусь одну елементарну мозкову хвилю викликала б одну ізольовану функцію, наприклад слиновиділення. От саме цього і треба добитися, щоб розв’язати основне завдання. Треба навчитися приводити в дію і регулювати окремі конкретні функції або їх комбінації, але не тим способом, яким це робить досі стара медицина.
Тепер Ганна записувала, майже не відриваючись від блокнота. Структура надзвичайно цікавої доповіді їй була ясна.
Ридан наближався до кінця, до мети свого виступу.
— Керувати організмом ми будемо по-іншому, — говорив він. — Треба збудувати апарат, що відтворював би такі самі хвилі, які випромінює мозок. Якщо фізики розв’яжуть це завдання, перемога забезпечена. Тоді нам не треба буде блукати в темряві складним і непевним шляхом, не треба буде, рятуючи людину від однієї хвороби, сіяти в її організмі іншу, бо не тільки голка шприца, що проколює тканину, але й простий компрес, поставлений невчасно, можуть стати збудниками нових і фатальних процесів, про причину яких ми ніколи навіть не догадуємося.
Таким чином я поставлю перед фізиками завдання: збудувати прилад, який би випромінював електромагнітні хвилі у певному діапазоні дуже високих частот. Генератор повинен залежно від настройки змінювати хвилю і потужність випромінювання.
Я не можу уявити собі, щоб при сучасних можливостях, коли кожен радіолюбитель може найпростішими домашніми засобами зробити собі ультракороткохвильовий передавач, фізика не могла б розв’язати це завдання.
А тоді… нам залишиться спрямувати промінь генератора на мозок. Вільно проникаючи крізь усі тканини і кістки, цей промінь змусить діяти лише ті елементи мозку, які будуть настроєними в резонанс з хвилями нашого променя. Змінюючи хвилю, ми збуджуватимемо будь-які елементи мозку і викликатимемо будь-які функції, перебудови в організмі, нічого в ньому не руйнуючи, нічого не псуючи. Це й означатиме перемогу над хворобами і перший великий відступ старості і смерті.
Тихий світанок уже зазирав у вікна, коли дівчата пішли спати. Мовчки закінчували вони звичні приготування до сну, мовчки лягли, заклопотані новими, незвичайними думками.
— Знаєш, Нато, — тихо сказала Ганна, — у мене таке відчуття, його дуже важко передати, як буває перед винятковою подією, наприклад, затемненням сонця. Те, що говорив батько, — а я ніскільки не сумніваюся, що його висновки правильні, — це ж означає початок нової епохи в історії людства. Це чудово, Нато! І так і повинно бути. Збуваються всі мрії людей, усі їх потаємні бажання, все, що колись вважалося чудом. Ми звикли, не помічаємо. А хіба літак, телефон або радіо не були колись лише казкою, мрією? Звичайно, і ці мрії про здоров’я і молодість теж справдяться. І от ця мить уже настає!
— Хіба настає? — замислено промовила Наталя. — А що як фізики нічим не зможуть допомогти?
«Повинні допомогти! Не можуть не допомогти!» — подумала Ганна, але не відповіла подрузі.
— Будемо спати, Галю?
— Будемо спати.
Наталя клацнула вимикачем.
Настав день доповіді.
Зранку Ридан, забравши Ганну і Наталю, поїхав на машині далеко за місто, щоб відпочити, освіжитися перед виступом.
Вони повернулися тільки на обід. Ридан приліг заснути на годинку і на шосту годину, вмившись і одягнувшись, відчув, що в нього вистачить енергії узяти в свої руки яку завгодно аудиторію.
Для Матусі це був гарячий день. Він то метався по місту на машині, як більярдна куля між бортами стола, то висів на телефоні, організовуючи аудиторію, нагадуючи запрошеним про годину, коли почнеться доповідь, і запевняючи, що «Костянтин Олександрович особливо розраховує на вашу присутність».
Матуся відчував себе великим майстром «організаційної частини» і кожен свій крок, кожну телефонну розмову проводив з особливим смаком, милуючись ними, як художник, що кладе відповідальний штрих на полотно. Він розумів, що знає ціну дрібницям, і відчував у собі, на жаль, ніким не оцінену завбачливість режисера, яка, власне, вирішувала успіх!.. І коли після розмови по телефону безпосередньо з черговим швейцаром залу Будинку вчених він упевнився, що крейда біля дошки і волога ганчірка («Дивіться, щоб не дуже мокра!») приготовані, горда усмішка артиста торкнулася його круглого обличчя.
О шостій годині були навантажені на машину і відправлені клітки з тваринами, серед них славнозвісні кролики за №№ 84, 85 і 86, невгамовний Валет, Сільва і «старенький» Мурзак. Бачачи, що цього разу вони вирушають у якусь далеку мандрівку, Тирса був певен, що готується незвичайний злочин, і тому, видаючи тварин, особливо довго бурчав і возився.
Близько сьомої Ридан з дівчатами під’їхав до Будинку вчених. Публіка в залі галасливо займала місця, і Матуся з задоволенням побачив, що його режисерська робота допомогла, — рівно о сьомій він власноручно ввімкнув дзвінок, і за кілька хвилин зал був повний.
Ганна і Наталя сіли ближче до трибуни, біля проходу. З цікавістю прислухаючись до розмов серед публіки, вони помітили, що передні ряди майже цілком були зайняті представниками біологічних наук, які підкреслювали таким чином своє право першості на цій доповіді. Фізики та радіотехніки скромно розташувалися переважно в задній частині залу. Вони спокійно розмовляли про свої справи, тверезо думаючи, що доповідач у свій час пояснить, які вдосконалення він вважає за потрібне внести до існуючих конструкцій лікувальних чи експериментальних електроапаратів або яких нових електроінструментів не вистачає для безперебійної його дослідницької роботи. Вони, правда, не зовсім розуміли, навіщо їх запросили сюди: тут були відомі серйозні теоретики-хвильовики, радіоконструктори, які ніколи не працювали в галузі медичної апаратури. Зрештою, це могло бути і результатом недостатньо продуманого добору аудиторії, хто його знає, що це за професор… як його?..
Зате в передніх рядах панувало напружене пожвавлення. «Світила» фізіології інформували молодих учених про наукові роботи і славу професора Ридана, сперечалися між собою.
Останні роки роботи Ридана були особливо інтригуючими і викликали багато всіляких розмов. «Світила» єхидно посміхалися, пошепки передаючи один одному ходячі анекдоти про дивні експерименти шановного колеги.
Ридан вийшов на сцену з бокових дверей, швидкою, твердою ходою підійшов до трибуни. Його енергійні рухи, висока постать, суворого покрою чорний костюм, моложаве обличчя, облямоване чорним, уже трохи посрібленим чубом і бородою, явно справили враження. Спереду спалахнули вітальні оплески і прокотилися до задніх рядів.
Пауза тривала одну мить. Скупими, точними рухами, як під час серйозної операції, Ридан поклав перед собою годинник, вийняв з кишені пачку аркушів з тезами. Жодного зайвого жеста. Потім уважним поглядом обвів зал, немов перевіряючи присутніх.
— Шановні товариші! — почав він своїм дзвінким баритоном. — Дозвольте насамперед сказати про мету нашої наради. Тут присутні представники двох різних галузей знань — біологи і фізики. Навряд чи кого-небудь дивує це поєднання; ви чудово знаєте, яку роль відіграв такий винахід фізики, як мікроскоп, у розвитку біології і як дедалі тісніше переплітаються і співробітничають між собою найрізноманітніші галузі науки.
Цього разу я від імені біології збираюся пред’явити фізиці рахунок, який вона, наскільки я знаю, поки що не спроможна сплатити. Але я все-таки наполягатиму на оплаті, якщо не тепер, то в найближчому майбутньому, бо від цього залежить практичне розв’язання величезної за своїм значенням проблеми, яку я розв’язав теоретично та експериментально і сьогодні викладу тут…
Зал насторожився. Стриманий рух пройшов у перших рядах: «світила» багатозначно перезирнулися. Так, очевидно професор за ці роки приготував їм сюрприз. Подивимось, подивимось…
Закінчивши короткий вступ, Ридан, як шуліка, налетів на теорію медицини. Не виходячи з рамок суворо наукового аналізу, пересипаючи свою промову десятками конкретних фактів, дотепних узагальнень і свідченнями найавторитетніших представників цієї науки, — а багато з них були присутні тут, у залі, — він перейшов до такої переконливої критики наукових основ сучасної медицини, що аудиторія вибухнула громом оплесків. Цього разу вони посипались із задніх рядів і докотилися до самої трибуни.
Наталя з вологими від захоплення очима стискала руку Ганни, а та відкрито милувалася батьком, з гордістю відзначаючи, що Ридан врахував її поради в побудові доповіді.
Наступною жертвою Ридана була фізіологія. І коли він почав кидати, як бомби, в зал свої парадоксальні філософські узагальнення про життя, смерть і старість, в аудиторії зазміїлася тріщина розколу. Фізики були остаточно захоплені сміливими і ясними висновками, що імпонували їм своєю прогресивністю. Зате серед старих біологів, які відчули хитання вікових підвалин свого, хай не зовсім упорядкованого будинку, почав назрівати глухий протест.
Ганна помітила довкола себе підкреслено здивовані переглядання, знизування плечима. Почалися тихі перемовляння, в яких уже виразно звучали слова: «абсурд»; «нісенітниця». Ридан відчував, що відбувається в залі, і був задоволений. Все йшло як треба! Протест — нехай. І чим рішучіший — тим краще. Аби не було байдужості і нудьги — це загибель.
Помітивши, що атмосфера в передніх рядах досить розпалилася, Ридан уміло кинув навмисне нерішучу фразу про те, що «зрештою, старість можна викликати штучно і так само штучно її знищити». Цього вже не могли витримати передні ряди. Вони кинулися на цю принаду, як зграйка рибок на муху, що впала у воду.
— Спробуйте!
— Спочатку треба зробити!
— Не можна жартувати такими твердженнями! — лунали обурені голоси.
— Хвилинку, — сказав Ридан, і галас у залі почав затихати. — Ви хочете доказів? Будь ласка!.
Він зробив знак, і помічники поставили перед кафедрою клітки з Мурзаком, Валетом, Сільвою. Ридан коротко пояснив експеримент.
Новий знак. Несподівано зал потонув у темряві, а на величезному екрані перед слухачами протягом п’ятнадцяти хвилин пройшов невеликий кінофільм, у якому була знята вся історія цих собак, їх дитинство, операції і майже кожний наступний день їх життя. Глядачі побачили на власні очі, як з кожним днем старіли двоє цуценят і як потім поверталася Сільві втрачена юність.
Демонстрація ще не закінчилася, коли зал потрясли овації.
Нарешті Ридан підійшов до найголовнішого місця доповіді. Він урочисто попередив про це. Знову напружено завмерла аудиторія: яке ще відкриття готує їй ця дивовижна людина?
Впевнено і спокійно стояв він перед принишклим залом. От зараз він розкриє перед ученим світом, перед людством таємницю мозку-генератора…
Раптом Ганна гарячково схопила Наталю за лікоть, впиваючись очима в обличчя батька. Що за дивна пауза? Що за погляд, — розгублений, погляд взагалі, у простір? І ця рука, що повільно, наче мимоволі піднімається до голови…
Ридан раптом схилився до кафедри, вираз відчаю спотворив його бліде обличчя. В тиші залу ті, що сиділи ближче до трибуни, почули, як він прошепотів:
— Невже… помилка?
Потім, насилу підвівшись, він невпевнено ступив до дошки, судорожно схопив крейду і, як сомнамбула, почав щось писати.
Розкришена непевним зусиллям крейда посипалася на підлогу. Рука сковзнула вниз.
— Підтримайте його! — крикнула Ганна, кидаючись до правого входу на трибуну.
Але вже двоє помічників і Матуся підбігли, взяли Ридана під руки і вивели його в бокову кімнату. Кілька лікарів з публіки побігли туди ж. Однак їх допомога виявилася уже непотрібною. Ридан почував себе цілком нормально, хоча й був дуже збентежений і засмучений цим інцидентом. Він хотів продовжувати доповідь, зробивши невелику перерву. Але лікарі з Ганною наполягали на тому, щоб він більше не виходив на трибуну і швидше їхав додому.
Матуся вийшов до публіки і оголосив висновок лікарів: приступ слабості на грунті перевтоми. На жаль, на цьому доведеться закінчити…
Перед тим як залишити сцену, він підійшов до дошки, подивився на напис, зроблений Риданом, і акуратно переписав його в записну книжку.
Там було:
«LMRWWAT»
У п’ятницю, як було домовлено, Федір вранці подзвонив Миколі. Тепер Микола чекав його дзвінка навіть трохи нетерпляче. Минуло вже два дні після того злополучного випробування, коли пропали його надії на «ГЧ». Микола був тоді приголомшений невдачею. Горе його межувало з відчаєм. Надто багато енергії, напруження, надій вкладав він у створення апарата, в саму його ідею.
А втім, відчай тривав недовго. Гострота переживання, така незвична для спокійної і врівноваженої вдачі Тунгусова, злякала його. Він зрозумів, що це наслідок перевтоми, і швидко оволодів собою. Уже наступного ранку, прокинувшись після міцного, освіжаючого сну, він вирішив припинити роботу з «ГЧ», кинути навіть думати про нього. Він знав: десь у глибині свідомості все одно виношуватиметься і дозріватиме ідея, яка вже зародилася. Рано чи пізно думка знайде помилку, і ідея знову вийде на поверхню, зміцніла і оформлена. А тепер трохи відпочити, почитати, погуляти — і за іншу роботу! От хоча б за сушіння дерева. Задум непоганий і може справді зробити переворот не тільки в музичній, але і в усій деревообробній промисловості.
Правда, це була далеко не нова думка. Вона народилася давно, ще чи не в ті роки, коли з’явилися перші лампові генератори високочастотного поля в лабораторіях різних дослідників та й просто радіолюбителів. Це була пошесть, епідемія захоплених шукань. Чого тільки не пхали тоді допитливі люди в цей дивовижний проміжок між двома мідними або навіть просто бляшаними — від консервних коробок — дисками саморобних «повітряних» конденсаторів: чи не станеться щось, надзвичайне! Пробували все метали, всяку хімію, клали туди їжу, проросле насіння, культури бактерій на скельцях, комах, мух і блощиць, мишей (більші об’єкти звичайно не вміщалися між дисками), — все, що потрапляло під руку.
Та і як було не шукати, не пробувати, коли простий градусник, вміщений у цей проміжок, навіть при найвищій, напрузі струму не виявляв щонайменшого підвищення температури, а сира котлета засмажувалася там за кілька секунд!
Отоді-то і з’явилися серед різних інших — їх було чимало — перші винахідники сушіння дерева цим способом.
Але до промисловості справа не дійшла, хоча в теорії все було правильно і технічно цілком здійсненне. Спосіб виявився надто дорогим. Виходило так, що при найекономнішому витрачанні енергії висушений брусок деревини коштував дорожче, ніж будь-який виріб з нього. Метод був офіціально забракований, а нових відкривачів цієї принадної «Америки» стали прирівнювати до винахідників вічного двигуна, — в промислових і технічних установах їх уже, так би мовити, гнали з порога.
Ця чудова ідея не проминула і Тунгусова. Свого часу він проробив необхідні досліди сушіння, розрахунки і пересвідчився, що діагноз поставлено правильно: спосіб непридатний.
Однак тоді ж він зрозумів і іншу важливу обставину: діагноз цей, прийнятий у технічних колах, мов якась вічна істина, насправді був тимчасовим, перехідним. Генератори високої частоти безперервно вдосконалюються, кількість корисної роботи, яку вони виконують, збільшується, неминучі в них втрати дорогої електроенергії скорочуються. Та й сама електроенергія, яку все ширше добувають за допомогою дарової сили води, що падає через греблі, дешевшає з кожним роком. Хіба можна сумніватися, що через кілька років сушіння дерева електрикою стане вигідним, єдино вигідним способом для нашої нетерпеливої і всезростаючої промисловості!
От про це зразу ж і згадав Микола, коли Федір розповів йому про свої турботи. А лампи! його лампи, які дають можливість загнуздати всю до останку енергію найвищих частот, — саме те, що потрібно для сушіння! Ніхто навіть не пробував шукати розв’язання проблеми в таких високих частотах, а тепер ясно, що саме в них і ховається це розв’язання!
Виходить — можна. Настала ця хвилина!
А втім… треба спершу все підрахувати на нових основах…
День Микола обчислював. На другий день читав. У Ленінській бібліотеці за допомогою бюро обслуговування він розшукав і переглянув усе, що вийшло в світовій пресі за останні роки на цю тему. Дещо цікаве йому там переклали з англійської…
На третій день Федір привіз йому гостей — директора Храпова і головного інженера Вольського.
Микола просто розповів про суть і переваги високочастотного методу, про його прогресивність, показав кілька дослідів сушіння дерева.
Федір спостерігав. Він не сумнівався в результатах цього побачення і з самого початку вирішив з’ясувати, в чому секрет того мистецтва переконувати, яким так добре володів його друг і якого так бракувало йому самому. Він бачив, як ввічлива, насторожена увага його шефів потроху тепліла, нагрівалася все помітнішими струмочками довір’я, цікавості, іноді навіть захоплення…
Федір стежив за кожним жестом, за кожною фразою Миколи. Він міг би заприсягтися, що Микола не робить ні найменшого зусилля, щоб переконати чи бодай зацікавити співбесідників. Просто пояснює, показує. Він помічав «помилки» Миколи: то одне, то інше можна було б подати гостям набагато ефектніше. Саме він неодмінно скористався б такою можливістю… Чи не в цьому секрет? У тому, що в його розповіді нема ніякої тенденції переконати. В чесності? І в знанні об’єкта…
Тим часом його шефи почали «плавитися». Замріяні посмішки розпливлися на обличчях, — сама перспектива не залежати від «сирого» лісу, який поставляли фабриці, — викликала в них захоплення…
Їм не потрібно було ні обмірковувати, ні обговорювати те, що вони дізналися і побачили. Вони тільки переглянулися і запропонували Миколі укласти з ним, як з винахідником, договір на проектування і монтаж дослідної установки на фабриці. Микола погодився, але з однією умовою: якщо вони зуміють накинути електропромисловості замовлення на спеціальні електронні лампи його конструкції для високочастотного генератора. Без цих ламп не було рації взагалі братися за цю справу.
Вирішили так: ідея створення високочастотної сушарні буде обговорена на технічній нараді з представниками головкому електропромисловості. Тут же буде вирішено питання про лампи.
«Музиканти» негайно побігли в наркомат і почали там осаду головкому за добре відомими їм стратегічними законами. Через п’ять днів головком здався: на музичну фабрику вирушив сам заступник начальника Вітковський — «хазяїн» електролампових заводів. Начальство з «свого» наркомату не примусило себе чекати.
Технічна нарада почалася в атмосфері загального піднесення. Всі були в курсі подій і накреслену реформу приймали, як можливий початок нової ери в житті підприємства. Нарада з представниками двох наркоматів повинна була санкціонувати цей знаменний крок.
Директор надав слово Вольському. У невеликому вступі, спрямованому головним чином на те, щоб ввести в курс справ Вітковського, головний інженер розповів про труднощі, яких зазнавала фабрика, про об’єктивні причини цих труднощів і про їх неминучість найближчими роками. Потім, пославшись на загальні висновки інженера Тунгусова про переваги високочастотного методу сушіння, він змалював картину райського життя підприємства, якщо цей метод буде реалізовано.
Представник наркомату місцевої промисловості заявив, що він розглядає ініціативу фабрики як цінний досвід, що в разі удачі відіграє величезну роль у розвитку всього народного господарства.
Федір слухав ці виступи, і в ньому боролися два почуття — гордості і образи. Все, що вони говорили, належало йому. Це був його план, його винахід. Вони не додали нічого до тих думок, які він посилено підказував їм протягом останніх днів. Але його виступу не значилося в повістці дня… А втім, він добре розумів, що зараз, на цій нараді, потрібні більш авторитетні голоси.
Доповідь інженера Тунгусова була вислухана з особливого увагою. Микола майже повторив те, що він розповідав тоді Храпову і Вольському, але вже не взагалі, а орієнтуючись на конкретний проект сушарки, яку треба було створити. Федір зрозумів, що Микола встиг грунтовно обміркувати цей проект — він навів факти, яких у нього раніше напевно не було. Виявилося, наприклад, що сушіння в електричному полі ультрависокої частоти не тільки надає деревині високих механічних якостей — міцності, твердості, але й значно поліпшує її резонансну характеристику. Навіть проста, ділова деревина стає «музикальною» (тут Микола пустив по руках кілька березових брусків власного виробу; постукуючи по них, можна було видобути чисті, надзвичайно звучні тони). Дуже можливо, що найкраще, добірне дерево після сушіння цим способом набуває властивостей витриманого протягом десятиліть матеріалу, з якого робили свої шедеври такі великі майстри скрипок, як Страдіваріус…
Наприкінці доповіді Микола, уже прямо звертаючись до Вітковського, поставив питання про електронні лампи для установки.
Вітковський сидів поруч з директором. Усі знали, що від нього залежить доля проекту, безліч очей запитливо свердлили його обличчя з самого початку зборів. З кожним новим аргументом на користь проекту погляди всіх знову зверталися до Вітковського. Як він? Що думає? Чи переконався?
Очі представника головкому були опущені вниз до столу на пальці, які повільно крутили то срібний портсигар, то сірники, то попільницю. Іноді здавалося, що очі його заплющені. Може, він дуже стомлений? Може, думки його зайняті якими-небудь іншими, важливішими справами? Чоловік переживає особисту трагедію? Чи все, про що йдеться тут, йому добре відоме і він давно визначив своє ставлення?.. Ні. Будь-яка думка, будь-який стан якось позначається на поведінці людини. А тут… Це була дивовижна здатність нічого не показувати. Можна було подумати, що весь він тільки ввижається, що його нема тут…
Докази промовців були такі переконливі, що, здавалося, не поділяти їх не міг і Вітковський, тим паче, що анінайменшого натяку на негативне ставлення до проекту Тунгусова він не виявив.
Та ось директор попросив представника головкому висловити свій погляд.
— Думка сушити деревину у високочастотному полі не нова, заявив той авторитетним тоном, як і раніше ні на кого не дивлячись. — В Америці такі спроби робилися років п’ять тому і не мали успіху, бо високочастотний спосіб виявився менш рентабельним, ніж звичайний, термічний. Робили ці досліди і в нас у Фізичному інституті, в академіка Бєлишева, і в лабораторії професора Флерова — і теж прийшли до негативних висновків…
Далі він висловив сумнів у тому, чи варто знову братися за ці дорогі експерименти, тим більше, що електропромисловість зараз навряд чи могла б виконати нові спеціальні замовлення.
Директор розгубився. Федір зблід і дивився на Тунгусова, немов шукаючи в нього захисту від цієї холодної промови, що руйнувала всі надії.
Микола зовні був спокійний, але кров ударила йому в голову і роздратування розпирало його всього.
«От, починається, — думав він. — Що за чортівня! Це тупе опудало намагається поховати явно добру справу. Ну, гаразд, воювати так воювати!»
Він попросив слова.
— Я хотів би задати кілька запитань товаришеві Вітковському, — почав він бездоганно коректним тоном. — Скажіть, товаришу Вітковський, про які саме досліди американців ви говорили? Мене цікавить, які фірми і коли пробували застосувати високочастотне сушіння дерева і на скільки цей спосіб виявився дорожчим від термічного?
Вітковський невдоволено засовався на стільці.
— В американських журналах про це писали років п’ять тому, як я й казав. Подробиць я зараз, звичайно, не пам’ятаю, але знаю, що в Америці нема жодної такої діючої установки. Мені здається, цього досить.
Тунгусов ледве помітно усміхнувся.
— Для мене досить, — сказав він. — Тепер друге запитання. Скажіть, будь ласка, чому нічого не вийшло ні в Фізичному інституті, ні в професора Флерова?
— Ну, цього вже я, даруйте, не знаю! Це була наукова робота. А я господарник, і мене цікавили тільки практичні результати її.
— Так, — відрубав Тунгусов. — Отже, констатуємо: даних американських дослідів ви не пам’ятаєте, а наших вітчизняних не знаєте. Тоді дозвольте, товариші, розповісти вам ці дуже істотні подробиці.
Чотири роки тому в контору американської мебльової фірми Спайєра в Чікаго прийшов якийсь Гемфрі Давідсон, радіолюбитель, і запропонував купити в нього патент на високочастотне сушіння дерева. Спайєр зацікавився винаходом, витратив чимало грошей на його перевірку і, переконавшись у рентабельності нового способу, купив патент Давідсона за півтори тисячі доларів. На цей час і припадає поява статей у технічних журналах, у яких Спайєр почав рекламувати «свій» спосіб сушіння, сподіваючись монополізувати сушильну справу в Сполучених Штатах. Звичайно, технічні подробиці методу зберігалися в таємниці.
Через три місяці була пущена в дію невелика дослідна установка, яка давала на добу двісті двадцять кубофутів готової деревини цінних порід, висушеної до одинадцяти процентів вологості. Це майже стільки, скільки давала вся сушильна фабрика Спайєра. Справді, експлуатація нової установки виявилася страхітливо дорогою…
— Про це я, здається, і говорив, — вставив Вітковський, переможно глянувши на директора.
— Але, — спокійно вів далі Тунгусов, — у зв’язку з величезним прискоренням процесу і майже повним зникненням браку вартість сушіння вийшла на сорок два проценти меншою, ніж при термічному способі.
Храпов глянув на Вітковського, але той, як і раніше, був байдужий.
— Спайєр міг стати «сушильним королем» Штатів, — говорив Тунгусов. — Але йому треба було розірвати контракт з могутньою «Компанією сушильного обладнання», яка постачала йому термічні шафи та іншу апаратуру. Ця компанія, передбачаючи повний крах своєї справи в разі розвитку високочастотного способу, пішла на великі фінансові жертви, підкупила ще могутнішу фірму «РСА», змусивши її не прийняти від Спайєра замовлення на лампи для високочастотної сушарки, і зажадала величезної неустойки, якщо буде розірвано контракт. З другого боку, компанія пропонувала Спайєру перекупити у нього патент на винахід Давідсона за вісімсот тисяч доларів. Як бачите, американці досить високо оцінили цю іграшку… Спайєр спершу відмовився — це було б загибеллю для його нових планів. Але незабаром він переконався, що боротьба безнадійна і навіть небезпечна. Тоді він погодився знищити патент Давідсона. В присутності представника «Компанії сушильного обладнання» він спалив патент і розібрав дослідну установку, одержавши за це півмільйона доларів. На тому все й скінчилося.
Сподіваюсь, товаришу Вітковський, ви тепер розумієте, чому і для кого високочастотний спосіб сушіння виявився «нерентабельним» і чому, як ви правильно сказали, в Америці нема жодної такої установки.
І знову, незважаючи па паузу, навмисне зроблену Тунгусовим, Вітковський промовчав.
— Тепер про досліди у нас в СРСР. Академік Бєлишев з чисто науковою метою досліджував закони розподілу електромагнітного поля високої частоти в різному середовищі і, зокрема, користувався для цього деревиною. Він мав справу з короткими хвилями, саме з частотою близько п’ятнадцяти мегациклів. Більша частота і не потрібна була для його наукової мети. А при п’ятнадцяти мегациклах, звичайно, господарського ефекту не досягнеш. Бєлишев це добре розумів і ніколи не пропонував сушити дерево в короткохвильовому полі. Однак знайшлися профани, які зробили такий висновок з його роботи, чому він і змушений був виступити в пресі із спростуванням цих безглуздих пропозицій.
У професора Флерова справа стояла інакше. Він добивався саме практичного, господарського ефекту. Йому пощастило сконструювати такий ультракороткохвильовий генератор, який в лабораторному масштабі давав дуже добрі результати: процес сушіння прискорювався у тисячу разів, а вартість його падала на тридцять п’ять процентів. Це вже були результати, близькі до давідсонівських. Лишилося спорудити промислову установку. І тут вийшов конфуз. Заводи вашого головкому, товаришу Вітковський, два роки воловодилися з виконанням замовлення на електронні лампи для установки, зробили не те, що потрібно, і зрештою відмовилися од замовлення.
Генератор, який пропоную я, повинен бути ще ефективніший і рентабельніший. Але… для нього теж потрібні спеціальні лампи. І, судячи з того, що говорив тут товариш Вітковський, перед нами стоять такі самі труднощі, яких зазнав професор Флеров…
Обізнаність і впевненість Тунгусова остаточно покорили збори. Було ясно, що заперечення Вітковського безпідставні і що справу треба довести до кінця за всяку ціну. Але як бути з лампами? Це — основа всієї установки і єдина деталь, яку ніяк не можна виготувати кустарним способом. А Вітковський — «хазяїн» лампових заводів.
Директор висловив надію, що товариш Вітковський все-таки допоможе їм просунути замовлення, маючи на увазі принадні перспективи нового методу сушіння для багатьох галузей промисловості. Вітковський обіцяв зробити все, що можна, але відповідальність з себе зняв, вказавши, що електротехнічна промисловість перевантажена роботами оборонного значення і що відривати її від цієї роботи перед лицем воєнної загрози — державний злочин. По суті це була відмова.
Раптом з-за спини засмученого Федора підвелася струнка дівоча постать.
— Будь ласка, Ганно Костянтинівно, — сказав директор.
— Запитання товаришу Вітковському, — почала вона. — Скажіть, замовлення професора Флерова проходило через головком?
— Так, через головком, як і всі замовлення на оригінальну продукцію.
— Персонально через вас?
— Персонально у нас замовлення не проходять. Є для цього спеціальний відділ.
— Його рішення санкціонуєте ви?
— Дивлячись у якому питанні…
— В даному питанні. Ми говоримо про замовлення на генераторні лампи для професора Флерова. Адже заводами електронних ламп відаєте ви?
— Ну, я санкціоную.
— Чому ж ви вирішили анулювати замовлення професора Флерова і тим самим звести нанівець усю його роботу? Адже це була дуже цінна пропозиція для промисловості.
— Тому ж ми й прийняли його замовлення. Але коли я побачив, що люди б’ються над цими лампами протягом двох років і не можуть їх зробити, я вирішив, що це надто дорога розвага…
— Товаришу Вітковський, двадцять хвилин тому, відповідаючи на запитання товариша Тунгусова, ви сказали, що вам невідомо, чому проект Флерова не був здійснений, і що ви вважаєте його роботу «ненауковою». Тепер виявляється, що ви добре знали про господарське значення проекту і самі ж перешкодили його здійсненню.
«Молодець!» — похвалив Тунгусов і тихо спитав директора: — Хто це?
— Представниця нашої шефської організації. Чудова дівчина. Дочка професора…
— Я вам можу все пояснити! — роздратовано крикнув Вітковський, клацаючи портсигаром. Але я не розумію, яке це має підношення до питання, що його ми сьогодні обговорюємо.
— Пряме! — твердо відповіла Ганна. — Адже це цілком аналогічний випадок, і нам зовсім не хочеться потрапити в становище професора Флерова. Тепер ясно, що нам доведеться шукати інший шлях для здійснення проекту товариша Тунгусова…
Храпов уже знав Ганну, її м’якосердість, тактовність. Її виступ підказав йому, що далі проводити збори небезпечно, і він оголосив перерву. Розрахунок був правильний. Вітковський попрощався і поїхав.
І одразу велика директорська кімната перетворилася на трюм корабля, в якому відкрито кінгстони… Обурення вирвалося назовні, перетворилося на рух, звуки, слова. Ніхто не слухав, майже всі говорили. Раз у раз лунали гострі, як колючки, епітети.
— Бюрократ справжнісінький…
— От дурень, аж світиться… Так брехати перед зборами…
— Як тільки тримають таких на керівних…
— Просто боягуз, боїться відповідальності…
— Шкідник очевидний…
Микола був одним з небагатьох, хто зберігав спокій. Він по-хазяйськи відчинив вікно, закурив, користуючись тим, що всі в цьому переполосі диміли не гірше за Вітковського, і з цікавістю спостерігав, як по-різному проявляється в людей одне й те саме почуття. Недалеко від нього, в групі комсомольців, стояла Ганна. Він чув уривки їх розмови і раз у раз стрічав погляд її великих сірих очей.
Підійшов Федір. Він був розгублений.
— Ну що ж це таке, Колю?
— Як що? Нічого особливого. Звичайна історія. Адже ми з тобою уже говорили…
— Так, але це ні в які ворота не лізе!.. І що ж тепер робити?
— На жаль, лізе, як бачиш. І дуже вперто. А що робити…
До них підійшла Ганна.
— Познайомте нас, Федоре Івановичу, — сказала вона, дивлячись на Миколу. — Я теж хочу знати, що думає товариш Тунгусов, — вона подала йому руку.
— Це наш ангел-покровитель з музичного світу… — похмуро сказав Федір.
— Ваша доповідь, — не приймаючи його жарту, промовила Ганна, — всіх нас запалила. Дивіться, що робиться. А все через вас.
— Ну що ви… — знітився чомусь Микола. — Це — ви! Ви здобули перемогу, ви змусили його втекти!
— Та йому ж того й треба було, — розсміялася Ганна. — Він і прийшов, щоб накапостити і втекти… Дивний все-таки тип… Ну, добре, що ж далі?
— А це нам зараз скаже начальство, — як і раніше, похмуро кинув Федір.
Справді, за директорським столом, очевидно, закінчилася якась дискусія. Храпов підвівся, постукав товстим олівцем по склянці, потім по графину, потім знову по склянці… Всі зайняли свої місця.
Підвівся Полікарпов, секретар парткому.
— Ми заслухали доповіді, — сказав він. — Тепер мають бути дебати. А навіщо власне вони потрібні? Щодо цього… Вітковського — все ясно, з ним сперечатися — марна справа. Є пропозиція. Перше. Записати в резолюції: «Технічна нарада рекомендує будувати нову сушарню за проектом інженера Тунгусова» (Вигуки: «Правильно!» Одностайні оплески). Підвівся Храпов.
— Товариші, якщо хто сумнівається в правильності нашої рекомендації, прошу висловитися. Ніхто не взяв слова.
— Так, — зробив висновок секретар. — Виходить, будемо добиватися. Друге: незважаючи на відмову Вітковського, направити в головком офіційну вимогу на лампи. Одночасно добре було б товаришам Храпову і Вольському скласти доповідну записку і звернутися особисто до начальника головкому, пояснити, розповісти про Вітковського… Коли це не допоможе…
— Не допоможе, — тихо сказав Микола, і Храпов одразу ткнув олівцем у його бік. Тунгусов підвівся.
— Що б ми не робили в головкомі — нічого не доб’ємося. Там Вітковський. Начальник головкому буде радитися з ним, а той тепер не посоромиться в засобах, щоб нам допекти. Я знаю, як це робиться. Можу сказати заздалегідь: він організує наукову консультацію, яка цілком відкине наш проект. Отже, з нього нічого не візьмеш, і цю чорну справу він зробить чужими руками. А начальник головкому в такому разі відповідальності на себе, звичайно, не візьме. І спокійно відмовить нам. Треба діяти інакше, зовні…
Микола говорив спокійно, у своїй звичайній оригінальній манері вимовляти кожне слово до кінця, не поспішаючи, нічого в ньому не ковтаючи, не підвищуючи голосу, — немов розмовляв з друзями за чаєм.
І як він сам, стежачи за думкою Полікарпова, не стримався і з місця заявив «не допоможе», так тепер Ганна, яка давно уявила собі найпростіший на її думку шлях, невимушено сказала:
— А чому б нам…
Микола не закінчив своєї думки, але, почувши Ганну, замовк, подивився на неї, кивнув підбадьорливо, немов запрошуючи її доказати за нього те, що їм обом уже ясно. Ганна відчула цю довіру і трохи зніяковіла — а що як помилиться!
— Ніхто начебто не сумнівається, — сказала вона, — що наш проект важливий для багатьох галузей промисловості. Виходить, треба звернутися до наркома, зустрітися з ним, поговорити, розповісти про наші труднощі з лампами, про Вітковського…
— Ну, от і добре, — схвально кивнувши в її бік, сказав Микола і сів одночасно з нею.
— Правильно! Звичайно, до наркома! — загули голоси.
«Музиканти» за директорським столом перезирнулися.
— Як, подужаємо, Тимофію Павловичу? — спитав Вольський, підморгуючи директорові. Він уже відчував спортивний інтерес до цього плану. Головним артистом високого мистецтва брати, обходити всякі адміністративні бастіони і застави був, звичайно, Храпов. Це був психолог. Найстійкіших секретарок-церберів він приручав, перетворював на однодумців дуже просто. План кампанії почав визрівати у нього вже через кілька секунд після пропозиції Ганни. Він уже бачив себе у великому шкіряному кріслі в кабінеті наркома…
— А що ж… — посміхаючись, відповів він Вольському. Так і вирішили.
Делегація до наркома складалася з трьох чоловік: директора, головного інженера і Тунгусова.
Невідомо, якими хитромудрими шляхами вони добилися свого, але вже на четвертий день після технічної наради було призначено прийом. Успіхові цьому дивувалися самі секретарі: зустрічі з діячами свого ж відомства ледве втискувалися в тісно упаковані на два тижні вперед робочі дні наркома, а тут «музиканти», і — нате вам! Правда, були всі ознаки того, що нарком зацікавився проблемою, викладеною в листі, де мотивувалося прохання про прийом. Але ж у кожного, хто йде до наркома, — проблема. Треба вміти написати листа. Треба вміти добитися, щоб його прочитали негайно…
О третій годині вони сиділи в приймальні.
Велика група відвідувачів вийшла з кабінету і мовчки пішла. Секретар зник за дверима, одразу вийшов і сказав:
— Будь ласка, товариші.
Микола хвилювався. Це було своєрідне хвилювання, якого він ще не знав. Ось зараз він, Микола Тунгусов, зустрінеться з цією великою людиною, старим революціонером, визначним організатором, творцем, а тепер керівником радянської промисловості, в руках якого була доля багатьох справ, подій, людей. До нього приходять люди з своїми різноманітними «питаннями». Приходять по рішення, бо самі не можуть його знайти, сперечаються між собою, борються… Хтось неправий. Хто цей неправий? Хто може наважитися принести сюди свою неправду — особисту чи відомчу, неуцьку чи корисливу?..
Тепер Микола усвідомив свій трепет, як відповідальність за правду перед державою. Він вмить оглянув у думці, немов з великої висоти, свій проект, свої лампи. Ні… все гаразд. Усе — чисто.
Ще крок, і… Микола в думці уже бачив монументальну постать наркома, що зійшла з святкових плакатів — статичних, немов створених раз і назавжди, — домальовану уявою: високий зріст, суворі холодні риси, суворий тон високого начальника…
Він увійшов останнім.
З-за великого письмового столу підвівся невеликий літній чоловік, привітно потиснув руки гостям. Храпов відрекомендувався сам і віл рекомендував своїх супутників.
— Сідайте, друзі.
«Он він який!» — думав Микола, спостерігаючи, як уважно нарком розпитує, слухає директора. Одразу зникло хвилювання, зробилося легко. Перед ним був простий і дбайливий господар, якому дороге все, що може принести користь його величезній, складній справі.
Храпов і Вольський коротко ввели наркома в курс подій. Тунгусов виклав суть своєї пропозиції. Нарком довго розглядав, зважував на руках невеликі брусочки сирого і висушеного дерева, розкладені на столі Миколою, розпитав його про принцип високочастотного сушіння, про конструкцію генератора… Потім, глянувши на Тунгусова, просто сказав:
— Ну, що ж, товариші, я вважаю, що ідея чудова. Дійте! Що, власне, вам перешкоджає?
Коли йому розповіли історію з Вітковським, з лампами для професора Флерова, він невдоволено ворухнув своїми сивіючими вусами, потім усміхнувся.
— Так, у Вітковського були недавно якісь справи з винаходами, які змушують його тепер бути обережним. Гаразд, я з ним поговорю, лампи будуть. Подавайте ваші заявки. Все?
Тунгусова нарком попросив затриматися «на кілька хвилин». Коли вони лишилися вдвох, він знову уважно подивився на виахідника.
— Я бачу, що ви добре обізнані з питанням, над яким працюєте, — сказав він. — Я вам вірю. Вірю, що ваш лабораторний апарат справді дає такі результати. Але скажіть, ви самі твердо впевнені, що те саме дасть і велика промислова установка? Адже тут, наскільки я розумію, справа не тільки в тому, щоб просто збільшити масштаб, тут розміри пов’язані з новою якістю.
— Звичайно, ви цілком праві, — відповів Тунгусов. — Але я маю це на увазі. Промислова установка значно відрізнятиметься своєю конструкцією від мого маленького генератора. Як вам сказати… Певний елемент риску, звичайно, є. Висока частота дуже примхлива річ. Можливо, і виникнуть які-небудь труднощі. Але я певен, що подолаю їх, бо основні, принципові питання уже розв’язані і перевірені.
— Мене цікавить зараз ось що, — сказав нарком. — Останнім часом у деяких науково-дослідних інститутах були одержані дуже ефективні результати застосування ультракоротких хвиль, наприклад, для знищення зернових шкідників, для підвищення врожайності сільськогосподарських культур. Я сам бачив кілька таких дослідів, вони прямо дивовижні. І в мене нема підстав підозрювати авторів цих дослідів у, недобросовісності. Чому ж, скажіть, досі жоден з цих способів не здобув остаточного визнання і не ввійшов у практику нашого господарства?
Микола знову відчув усю відповідальність свого становища. Він повинен ознайомити наркома з цією складною і важливою справою, в яку він вірить, якій присвятив життя!.. Так, нарком задав найістотніше запитання, треба бути гранично правдивим, об’єктивним в оцінці становища.
Нічого не вийшло з об’єктивністю. Всією силою свого гніву Микола напав на косність деяких учених авторитетів, на те, що вони замкнулись у рамках власної науки, що в багатьох господарників немає необхідних наукових даних, що деякі вчені бояться відповідальності і риску, що в них бракує розмаху. З властивою йому обізнаністю Микола для ілюстрації розповів до найменших подробиць, як ганебно була погублена дуже цінна робота в Зерновому інституті, де люди вже створили напіввиробничу установку для дезинсекції зерна. Лишалося тільки налагодити і пустити її в хід. Коли автор проекту, двічі зустрівши несподівані труднощі в процесі налагоджування, не дотримався ним же встановлених строків, його зовсім безпідставно звинуватили в шахрайстві, припинили роботу і розібрали установку. Микола сів на свого коника. Захопившись, він бив i трощив своїх ворогів направо і наліво, і чим безпосередніше лютувало його обурення, тим більше подобався він наркомові своєю прямотою, щирістю і обгрунтованістю суджень.
— Справа в тому, — зробив висновок Микола, — що, незважаючи на всі досліди, ми ще не пояснили до кінця механізму дії променевої електроенергії. Чому підвищується врожай від опроміненого насіння? Чому гинуть бактерії в полі високої частоти? Цього ми ще не знаємо. Але хіба не означає, що треба відмовитися від спроб практично використати могутню дію променевої енергії? Звичайно, ні! Саме розв’язуючи практичні завдання, ми й знайдемо ті ланки теорії, яких ще не вистачає. І якщо лабораторні досліди дають такі чудові результати — хай навіть не завжди, — цього вже досить, щоб приступити до практики.
Нам, фізикам, доводиться переборювати великі труднощі. Щоб створити, наприклад, дезинсекційну установку, треба бути водночас і фізиком, і біологом. Щоб застосувати променисту енергію для підвищення врожайності хлібних культур, треба знати — і дуже глибоко знати! — фізіологію рослин. Такі поєднання дуже рідкісні, а колективна робота людей, що мають такі різнорідні знання, в даному випадку теж не розв’язує питання. Щоб творити, винаходити, треба мати ці різнорідні знання в одній голові.
Ось і відповідь на ваше запитання, товаришу нарком. Наша наука про променисту енергію робить лише перші кроки. Труднощів багато, а довір’я і допомоги мало. Зрештою, я розумію і господарників. Серед нас є, звичайно, і такі, що захоплюються, і не досить компетентні люди. Буває важко розібратися в нашій «тонкій механіці» — кому тут можна, а кому не можна довіряти…
Нарком підвівся, доброзичливо дивлячись на Тунгусова.
— Нічого, розберемося. — Він узяв трубку. — Товариш Вітковський? Так, так, доброго дня! От що, шановний, зараз до вас прийде інженер Тунгусов… Так, він, він… Займіться ним як слід, усі його претензії, треба задовольнити. І якнайшвидше. Складіть разом з ним заявку, копію дайте мені. — А ви, — сказав він, знову звертаючись до Тунгусова, — не соромтесь, вимагайте все, що треба для роботи. Замовлення викопаємо, грошей дамо, скільки потрібно буде. Сушарню треба зробити за всяку ціну. А потім підемо і далі. Дуже прошу вас держати мене в курсі справи. Ось вам мої телефони. Якщо зустрінуться які-небудь труднощі і потрібна буде допомога, дзвоніть безпосередньо мені в будь-який час.
— Спасибі, — заїкаючись від хвилювання, пробурмотів Микола. — Спасибі за довір’я, товаришу нарком! — він схопив папірець з номерами телефонів, міцно стиснув наркомові руку і швидко вийшов.
— Професор Ридан, — доповів секретар, входячи до кабінету.
— Ридан? Фізіолог? — здивувався нарком.
— Очевидно, він.
— Просіть… просіть…
Вони зустрілися, як давні знайомі, хоча навряд чи коли-небудь зустрічалися. Нарком добре знав ім’я Ридана, одного з перших учених, який без вагань примкнув у свій час до соціалістичної революції, знав його славу визначного хірурга, чув про недавній виступ професора, перерваний несподіваним приступом хвороби.
— Вас, мабуть, дивує поява людини, такої далекої за своєю спеціальністю від питань промисловості… — почав Ридан.
— От і помиляєтеся, — сміючись відповів нарком. — Анітрохи я не здивований. До нас тепер усі йдуть, і я думаю, що зараз не знайдеться жодного відомства, жодної галузі знань, які не були б кровно зацікавлені в нашій промисловості. Знаєте, хто у мене зараз був? Музиканти! — обидва весело розсміялися. — Однак як ви себе почуваєте, професоре? Я чув, ви хворіли.
— Ви чули про мій провал у Будинку вчених?
— Чому «провал»? Кажуть, доповідь була дуже цікава.
— Можливо… Але я виступав не лише для того, щоб зробити цікаве повідомлення. Моя доповідь мала певну, дуже важливу для моєї дальшої роботи мету, якої я так і не досяг. Якась хвилинна слабість, незрозумілий шок, що не підходить під визначення «хвороба», змусив мене припинити доповідь. І саме провал, а не хвороба, — основне значення цього інциденту. Він, власне, і привів мене до вас.
Нарком уважно подивився на бліде обличчя вченого. Ридан ще не зовсім видужав від потрясіння, викликаного невдачею з фізиками і незрозумілістю самого «шоку», для якого він не знайшов ніяких підстав у своєму організмі. Занепокоєність промайнула в живих глибоких очах наркома.
— Скажіть, скільки годин на день ви працюєте? — спитав він. — Або краще, скільки ви відпочиваєте?
Легка усмішка ворухнула вуса Ридана.
— А ви, товаришу нарком? — запитав він замість відповіді.
Нарком одвів погляд і теж посміхнувся. Всі знали його звичку виходити після роботи в наркоматі на прогулянки «для відпочинку», причому місцем таких прогулянок завжди виявлялися заводи, які вимагали в той час особливої уваги наркомату.
— Нам з вами приблизно по піввіку, — вів далі Ридан. — Відпочивати, кажете? Як це відпочивати? Тільки голова може змусити нас відпочивати, вона керує людиною. Я можу дати відпочинок рукам, шлунку, навіть серцю. Але ми з вами працюємо головою. Як же бути з нею, коли вона сама не хоче… не може відпочивати?!
Вони сиділи один навпроти одного, літні, міцні ще, уважні, і мовчали кілька секунд.
— Ви маєте рацію, — сказав, нарешті, нарком. — Нам цього зробити не можна. Ніякий відпочинок не змусить наші голови припинити роботу… Чим же — я можу допомогти вам?
Ридан коротко розповів про своє відкриття, про «конфлікт з фізикою». Розв’язання серйозної фізіологічної проблеми ховається в недоступній йому галузі. Потрібна допомога. Промисловість об’єднує всі кращі технічні сили країни. Вона, звичайно, знає видатних радіотехніків, конструкторів-винахідників.
— Назвіть мені людину, якій я міг би доручити розробку генератора. Якщо така людина скаже, що завдання не безнадійне і погодиться взятися за його розв’язання, дайте мені її. От і все, що я прошу.
Нарком вирішив, що задовольнити прохання — справа зовсім нескладна. Він направить його до представника одного з головкомів, який і назве йому потрібну особу. Товариш Вітковський чудово знає людей радіопромисловості. Нарком одразу ж подзвонив йому і попередив про прихід професора Ридана.
— До речі, — спитав він Вітковського, — інженер Тунгусов пішов? Ні? Чудово, хай зайде до мене зараз же.
В цю мить загув інший телефон. Наркомові нагадали, що через кілька хвилин почнеться засідання Ради Народних Комісарів. Запізнюватися не можна. Він дуже шкодує, що доводиться перервати розмову. Але, здається, все, що треба, зроблено?
Вони вже готові були вийти з кабінету, коли увійшов Тунгусов.
— От, товариші, — сказав нарком, — познайомтесь і поговоріть. Мені здається, це буде корисно вам обом.
І він пішов.
Ридан і Тунгусов з деяким ваганням подали один одному руки, назвали прізвища. Кілька секунд тривала ніякова мовчанка. Обидва не знали, як почати розмову.
— Ви… з головкому? — догадався нарешті Ридан. Тунгусов посміхнувся.
— Я щойно хотів задати вам це саме запитання. Очевидно, ми обидва «відвідувачі»?
— Очевидно. Про що ж нам говорити? — Незрозуміло.
— Я думаю ось про що, — сказав Ридан, дивлячись на годинника. — Скоро вже закінчиться службовий час, а мені ще треба встигнути до представника головкому. Наша з вами розмова наче не дуже спішна, а та, що буде в головкомі, не терпить зволікання. Але ж якщо нарком наказує познайомитися і поговорити, треба слухатися. Ви б не могли завітати до мене додому сьогодні або в один з найближчих вечорів?
Микола погодився, записав адресу професора, і вони попрощалися. Зробивши кілька кроків, Ридан раптом зупинився, обернувся і, гукнувши інженера, знову підійшов до нього.
— Тільки ви неодмінно прийдіть, — сказав він. — І не відкладайте.
— Ні, ні, звичайно, відповів той.
Дізнавшись у секретаря, як пройти до Вітковського, Ридан вийшов з приймальної.
Розмова з Вітковським несподівано виявилася набагато складнішою і довшою, ніж розмова з наркомом.
— Професорові потрібен висококваліфікований конструктор? О, у нас є всякі спеціалісти! Головком подбав про те, щоб підібрати і взяти на облік людей — самі розумієте, які відповідальні роботи доводиться виконувати електротехніці! Але треба знати, які саме завдання доведеться розв’язувати. Високочастотний генератор? Ну, по генераторах у нас ціла армія! Але який саме генератор, для якої мети? Очевидно, потрібна спеціальна конструкція. Мабуть, медичний?
Ридан дивився на балакучого співрозмовника, на його одутле, бліде обличчя. Представник головкому немовби жваво зацікавився розмовою, але професор, сам не знаючи чому, неохоче видавлював з себе подробиці своїх задумів.
Довго і нудно, незважаючи на те, що робочий день уже закінчився, незважаючи на наполегливі пропозиції Ридана відкласти вирішення питання, Вітковський порпався у якихось списках, «уточнював профіль» потрібного спеціаліста…
— Ось хто вам підійшов би! — замріяно вигукнув він нарешті. — Віклінг! Це один з кращих молодих конструкторів Сіменса. Винахідник. Антифашист. Емігрував до нас років зо три тому… Між нами кажучи… не з пустими руками. Людина надійна, безумовно талановита. Але, на жаль, він зайнятий зараз, виконує урядове завдання. Без санкції згори я не маю права…
— Ну що ж, зачекаємо, поки він звільниться, — сказав Ридан, рішуче підводячись.
— Добре. Тоді я поговорю з наркомом і направлю Віклінга до вас.
— Будь ласка, будь ласка, — сказав Ридан і, попрощавшись, поспішно вийшов.
Власне кажучи, все йшло поки що добре. Схоже, що справа злагоджена. Конструктор славнозвісної фірми, винахідник і якраз високочастотник, — удача!
Але якийсь неприємний осадок залишився в Ридана від цього побачення. Вітковський змусив, так, так, саме змусив його розповісти більше, ніж цього вимагала ділова розмова із зовсім незнайомою, до того ж не дуже приємною людиною. Правда, ніяких таємниць тут нема, але… не так уже це було необхідно. Те, що можна сказати наркомові, зовсім не обов’язково знати цьому дяді.
Події останніх днів порушили той стан міцної внутрішньої рівноваги, яка була властива професорові Ридану. Все почалося з цього клятого «шоку». Що ж це, зрештою, могло бути? Сотні разів професор пригадував найдрібніші деталі незвичайного випадку, намагаючись знайти в них хоч яку-небудь нитку до пояснення. Він добре пам’ятав почуття глибокого відчаю, який раптово охопив його в ту мить. Чи були які-небудь підстави для цього в його думках, у логічному ланцюзі його теорії? Ніяких! Ніяких сумнівів у правильності його концепцій не було ні тоді, ні раніше, не було й тепер. Чи були підстави фізіологічного характеру для таких «заскоків» у його психіці? Професор з обуренням відкидав і це припущення: він знав, почував, що нема таких підстав.
Ні, тут було інше. Якась стороння сила несподівано ввірвалася зовні, оволоділа на мить його волею, підкорила думку своєму ворожому впливові. Але такої сили не знала наука.
Ридан губився в догадках. А тут ще вимушена розмова з неприємним Вітковським, поява на сцені зовсім не відомої людини, рекомендованої наркомом, наступні відвідини конструктора-іноземця, який повинен вирішити долю його відкриття. Нові люди залучалися в орбіту риданівського життя. Все це турбувало вченого.
А події розвивалися. Через день після побачення з наркомом, коли невелика сім’я професора сиділа в їдальні за вечірнім чаєм, у передпокої пролунав дзвінок.
Дівчата схопилися одночасно. Але цього разу Ганна не дала більш рухливій Наталі випередити її. Дівчина знала про майбутні відвідини нових, незнайомих людей, відчувала неспокійний стан батька і вирішила бути в курсі цих побачень, щоб, наскільки це можливо, запобігти новим хвилюванням, від яких вона тепер старанно оберігала Ридана.
Ганна вийшла і відчинила вхідні двері.
— Товариш Тунгусов?! — вигукнула вона.
— От бачите… — Микола зніяковів од несподіванки. — А я вашого прізвища тоді так і не спитав.
Ну, звичайно, він одразу пізнав цю «чудову дівчину», як сказав про неї директор заводу на нараді.
— Заходьте ж, заходьте! Я дуже рада.
— А я, власне, до професора Ридана… Дозвольте, ви часом не дочка його? — Микола згадав, що директор сказав тоді «дочка професора».
— Ну, звичайно! Мене звуть Ганна. Зараз буде вам і професор… Так це вас з ним познайомив нарком? От випадок! Ідіть сюди…
Вона схопила його за руку і втягла за собою в їдальню, як велику дитину.
— Тату, це, виявляється, Тунгусов: той самий, що у нас на фабриці знамениту сушарку будуватиме!
— От і чудово! — підтримав її Ридан. — Виходить, у нас є тепер з чого розпочати розмову.
Безпосередність Ганни спершу спантеличила Миколу, але потім вона швидко створила атмосферу простоти і невимушеності. Микола відчув себе серед друзів. Ридан, підготовлений розповідями дочки про винахідника, побачивши інженера, забув про свої хвилювання. Таке знайомство зацікавило його.
Говорили, звичайно, про сушарку. Повільно, за звичкою добираючи потрібні слова, Микола розповів, як вдало пішла справа після того, як вони, за порадою Ганни, звернулися безпосередньо до наркома. Так, це саме їй завод повинен бути вдячний, якщо справа закінчиться успішно. Замовлення на лампи уже передано. Вітковський, збувшись відповідальності, став надзвичайно люб’язний і активний. Ці боягузи завжди такі.
Щоб зробити розмову цікавішою для батька, Ганна попросила Тунгусова пояснити суть його винаходу.
Микола охоче почав пояснювати. Ридан, почувши знайомі терміни, які часто траплялися йому в електротехнічній літературі, насторожився. Ось коли він, нарешті, довідається про практичний зміст багатьох понять, що лишилися для нього незрозумілими! Трохи перебільшуючи свою необізнаність, Ридан поспішив попередити співрозмовника, що він цілковитий неук у питаннях електротехніки. Тунгусов здивувався:
— Он як! А я, правду кажучи, думав, що ви працюєте в цій галузі.
— Ні. Моя стихія — живий організм, фізіологія. Точніше — нервова система. Мозок.
Микола сумно посміхнувся.
— А я в цих питаннях профан… про що мені і доводилося шкодувати… Але, що ж тоді означає пропозиція наркома? Чим ми можемо допомогти один одному?
Фраза, промовлена мимохіть, не пройшла повз увагу Ганни.
— А чому, скажіть, вам доводилося шкодувати?
— Бачите, я вивчаю дію ультракоротких хвиль на різні об’єкти, до речі, і на біологічні. Отут мені і знадобилися деякі відомості з фізіології.
Ридан схопився за борідку.
— А… з більш високими частотами вам не доводилося мати справу? — спитав він, чекаючи відповіді, як глядач чекає пострілу на сцені.
— Ви маєте на увазі рентген? — вирішив угадати Микола, добираючи найпопулярніший у медицині вид променистої енергії.
— Ні.
— Кварц?
— Так, приблизно…
Ридан ще не наважувався відкрити співрозмовникові точне місцезнаходження своєї «заповітної країни». Але цього «приблизно» було досить, щоб Микола насторожився. Саме десь тут, у спектрі променистої енергії, була знайдена ним маленька «біла плямочка», яку він намагався зняти, як більмо, з карти електромагнітних хвиль за допомогою свого дітища «ГЧ».
— Доводилося. Ще б пак! Саме цьому я віддаю всі свої знання, весь досвід… У високих частотах заховані таємниці, ще не розкриті людиною. Я сконструював, генератор для таких хвиль…
— Як?! Генератор?! — вигукнув Ридан у нестямі від хвилювання. — Ви здобули ці промені?
— Я здобув… не те, що треба. Поки що справа закінчилася невдачею. Але це, зрозуміло, не кінець. Власне кажучи, робота тільки почата, але основне зроблено: знайдено принцип… лишається знайти помилку.
— Слухайте, Миколо Арсеновичу, — Ридан уже стояв, зігнувшись над столом, як величезний знак запитання, — так це ж чудово! Якщо ви розв’яжете це завдання, тим самим буде розв’язане і моє завдання — най величніша проблема влади над організмом. Тепер зрозуміло… Ви говорили наркомові про цю свою роботу?
— Так, трохи торкнувся її в розмові.
— Дивна річ! Надзвичайна прозорливість!.. Однак за позику — віддяка. Тепер я повинен вам розповісти про свою роботу, про те, як я зайшов у тупик, з якого ви, Миколо Арсеновичу, повинні мене вивести.
Ганна сяяла, бачачи, як піднісся духом батько, з яким інтересом стежив він за думкою Тунгусова, і як з кожною хвилиною нестримно зближалися ці двоє.
Чоловіки перейшли в кабінет. Тут на просторому письмовому столі в Ридана з’явилися його діаграми, криві, довгі стрічки цереброграм — результати експериментів і спостережень, що ілюструють електричну сферу життя живого організму. Тисячі нових думок вихором крутилися в голові Миколи. З деякою ніяковістю він згадував про свої примітивні «фізіологічні» досліди.
Але ось Ридан озброївся в’язкою ключів і повів гостя в лабораторії, щоб показати йому апаратуру.
Вперше в житті Микола опинився в майстерні фізіолога. Заходячи сюди, він сподівався побачити складні, незнайомі йому прилади, за допомогою яких вчений реєстрував глибокі, ледве помітні процеси життя. Однак майже всі ці посилювачі, катодні осцилографи, гальванометри та інші електроапарати й прилади інженер давно знав. Він немов бачив їх наскрізь і безпомилково угадував призначення цих витончених ящичків, що сяяли нікелем і полірованим ебонітом. Микола був здивований.
— Признатись, я сподівався побачити у вас оригінальнішу апаратуру. Хіба фізіологи не мають своїх специфічних приладів? Адже завдання їх дуже своєрідні, я гадаю, і техніка повинна бути особлива. А тут я бачу майже виключно те саме, що застосовується всюди в промисловості.
Ридан розвів руками.
— Очевидно, так. Адже я не знаю іншого застосування цих приладів. Отут і позначається те, що між нами і технікою нема єдності. Талановиті конструктори в наші інститути не йдуть, їм чужа фізіологія, вони її не знають. А серед нас нема фізиків, техніків. Біологічні науки більше ніж інші, одірвані від фізики і техніки, і в цьому справжня трагедія, Миколо Арсеновичу! Ми рухалися б уперед значно швидше, якби нам вдалося органічно поєднати ці дві різнорідні сфери знань, створити свою біотехніку, не ту, звичайно, яку ми маємо тепер — пристосовницьку і кустарну, — а свою власну, самостійну, яка саме в біологічному плані розвивала б сучасні досягнення фізики і хімії. Поки що ми хапаємо від готової техніки те, що більш-менш випадково виявляється придатним для нас. Згадайте, яку грандіозну роль відіграли у розвитку біологічних наук мікроскоп, рентгенівське проміння… Але це ж, власне, те, що «перепало» нам від фізики. Ми самі нічого визначного в техніці дослідження не зробили і зробити не зможемо, бо погано знаємо фізику. От нам і доводиться пристосовувати чужу техніку і викручуватися за допомогою «дотепності» та «витонченості» наших експериментів. Це — сізіфова робота, Миколо Арсеновичу. Мало хто знає про неї. Та нічого, ми все ж ідемо вперед, обходячи фізику. Ось вам приклад: мітогенетичне випромінювання. Ви, звичайно, знаєте, що це проміння супроводжує багато біологічних процесів і хімічних реакцій. Його відкрили ми, фізіологи, і як: користуючись корінцем цибулі як генератором і другим корінцем як детектором цього проміння… Яка техніка! — Ридан добродушно розсміявся. — А потім ми почали вивчати це проміння, зробили спектральний аналіз — теж ціла епопея спритності і мудрування! — і знайшли йому місце в гамі електромагнітних хвиль… Так, ми йдемо вперед, незважаючи на нашу технічну несамостійність. Очевидно, іноді навіть випереджаємо фізику. І тоді ми змушені чекати, поки вона наздожене нас, щоб використати її досягнення для дальшого руху вперед…
Ридан підійшов до теми, яка його хвилювала.
Нікому ще не відомими шляхами люди пізнають одне одного, іноді зразу, з першої зустрічі, з першої розмови. Пролунає слово, промайне жест, усмішка, погляд — нічого цього не помітить свідомість і нічого, можливо, не утримає в пам’яті його «офіціальна частина». Але вже прослизнули кудись глибше від свідомості, у темні підвали мозку, невловимі знаки, сигнали, враження. І вже якийсь механізм тут же розсортував їх, зважив і оцінив. І навіть підбив підсумок: «прийняти» або «відкинути».
Так народжуються відносини. Так виникає неприязнь або дружба.
Так виникає любов.
А все дальше часто служить тільки для того, щоб ставлення, яке вже виникло, проявити, реалізувати. Або — придушити.
Ридан, власне кажучи, вперше говорив з Тунгусовим. Побачення в наркоматі не береться до уваги. Але й тоді, сам не знаючи чому, попрощавшись з інженером, він вернувся і сказав: «Прийдіть неодмінно».
А зараз він уже насилу стримував бажання розповісти і показати інженерові все, запропонувати його привабливій увазі кращі плоди своїх шукань.
Тунгусов говорив мало. Але з того, як уважно він оглядав прилади, піддослідних тварин, усе, що показував професор, як він схоплював саму суть того, що бачив і чув, Ридан угадував у ньому не просто ввічливого відвідувача, який зацікавився справою. То була дійова увага людини, що жадібно вбирає в себе нові знання і розуміє смисл і значення цих знань. Тунгусов вникав, оцінював і в тих випадках, коли відчував себе компетентним, давав поради, що розширювали можливості дослідження.
Як довго Ридан чекав зустрічі з такою людиною! Усі ці техніки, які приходили в його інститут, щоб встановити новий прилад і навчити професора та його співробітників володіти ним, милостиво пояснювали будову приладу, оперуючи незрозумілими термінами, — щоб швидше відкараскатися від розпитування, — чого варті були ці люди порівняно з його новим знайомим!
І Ридан захопився, розповів Тунгусову, як виникли його давні догадки про існування якихось невідомих науці сил, що діють у живому організмі, про те, як він почав шукати і знайшов нову — електричну — основу життя організму і як, нарешті, відкрив спосіб нею оволодіти.
Новий світ, невиразний, але привабливий і захоплюючий, відкривався перед Миколою. Мов зачарований Тунгусов мовчки слухав професора, і в його допитливому мозку вже зароджувалися своєрідні узагальнення; фізика мертвих тіл, з якою він досі мав справу, оживала, набувала нового значення.
— Ми те дуже мало знаємо про те, яку роль відіграє електрика в житті організму, — говорив Ридан. — Але я певен, що саме електрика становить головну основу всіх біологічних процесів. Це вона керує розвитком і всіма функціями кожного живого організму… мабуть, і кожної рослини. Подивіться хоча б на процес ділення клітин.
Співрозмовники в цей час увійшли до цитологічної лабораторії — великої кімнати, чудово обладнаної найкращими сучасними приладами мікроскопії та мікрофотографії, електричними термостатами, апаратами для забарвлення препаратів, мікротомними приладами для виготовлення найтонших зрізів.
Тут вивчалися клітини — молекули тих тканин, з яких збудований організм. Щодня шість цитологів приходили сюди і сідали до своїх робочих столиків, схожих більше на складні пристосування точної механіки. Через удосконалені мікроскопи можна було спостерігати не тільки мертву матерію, але й живі процеси в тканинах, на оперованих органах тварин.
Натиском кнопки в будь-яку мить приводився в дію механізм кіно-фотоапарата, що заглядав у другий окуляр того самого мікроскопа, і процес фіксувався на плівці. Зрізи мертвих препаратів витримувалися у складних хімічних барвниках. І тоді хитромудрі формою, зовсім прозорі і тому невидимі ні в який мікроскоп тільця набирали кольору і контурів, ставали видимими.
Ридан витяг з шухляди пачку фотографій і рядами розклав їх на столі.
— Ось, подивіться, — сказав він. — Це збільшені мікрознімки основних моментів ділення клітин. Ви, звичайно, знаєте, що є клітини, які можуть розмножуватися так званим простим діленням. З цих фотографій ми пересвідчуємося, що це далеко не просте ділення, а надзвичайно складний процес, механізму якого ми ще зовсім не знаємо.
Вперше перед Миколою одна за одною розгорталися картини цього чудового таємничого акту. Ось клітина напередодні ділення: неправильної форми, наче пом’ятий яйцеподібний мішечок, наповнений каламутнуватою рідиною. В ній плаває другий маленький пухирчик, як жовток у яйці, — це ядро. У його прозорій рідині плавають якісь зжужмлені обривки ниток. Це — атоми тіла. Все спокійно.
Але ось у клітині виникає рух. Дивну еволюцію проробляють ці обривки ниток у ядрі: вони раптом з’єднуються кінчиками в одну зім’яту в грудочку нитку. Потім знову нитка розривається на шматочки вже більшого розміру. Далі кожен шматочок розщеплюється вздовж. Так вони і плавають парами. А оболонка, яка їх тримає, тане і зникає.
Ридан заглядає в очі Тунгусова і бачить, як жадібно вони стежать за цими рухами, наче намагаються помітити десь тут, за нитками, в каламуті протоплазми, прихований зміст процесу.
— Ось починається головне — пояснює професор. Він ставить вказівні пальці на протилежні кінці клітини. — Дивіться… бачите ці місця? Тут, власне, нічого нема. Мабуть, можна помітити лише невелике згущення каламуті довкола них. Дивіться далі. Каламуть починає розташовуватися по радіусах від цих двох центрів. Це полюси. Клітина поляризується. Радіуси зустрічаються, з’єднуються, наче притягаються один до одного…
— Силові лінії електричного поля, — повільно каже Микола.
— Ну, звичайно! Дивіться далі. Полюси притягають цей клубок ниток-кожний до себе. Кожна пара шматочків ядра під впливом цього притягання розташовується н середині міжполюсного простору, в площині екватора, і, як тільки це відбулося, пари розходяться, дві рівні групи ниточок відходять до полюсів, перетворюються на нові ядра, і вся клітина розрипається навпіл по екватору. Полюси, зробивши свою справу, зникають. З однієї клітини стало дві. Ну, що скажете, Миколо Арсеновичу? Хіба не схоже на електричний процес?
Тунгусов здивовано глянув на професора.
— А хіба можна сумніватися в цьому? Є для цього які-небудь дані? — спитав він.
Ридан захвилювався.
— Ніяких даних нема. Та я не сумніваюсь. Але що я знаю? Тільки те, що тут діють електричні сили. А як вони діють, звідки беруться, цього я з своїми убогими знаннями фізики пояснити не можу. Навіть не можу добре зрозуміти, як відбувається це притягання, відштовхування часток, поляризація.
— Скажіть, Костянтине Олександровичу, а от у проміжку між двома діленнями в клітині що-небудь відбувається?
— Вважають, що нічого. Вона спершу трохи росте, збільшується до нормального розміру, потім «перебуває в спокої». А чого вас цікавить цей період?
— Бачите, оте, що ви мені зараз показали, очевидно, вже результат якогось процесу, котрий приводить до появи в середині клітини двох одноіменних електричних зарядів. Все інше більш-менш зрозуміло: заряди одного знака відштовхуються один від одного і тому розташовуються у протилежних кінцях клітинного простору. В ядрі, що міститься між ними, внаслідок індукції виникає заряд протилежного знака. І як тільки це сталося, між полюсами і ядром виникають сили взаємного притягання, бо різноіменні заряди завжди намагаються з’єднатися. От полюси і розривають ядро на дві половини. Це, звичайно, загальна схема процесу, і в ній ще багато невідомого. Але насамперед, мені здається, треба було б з’ясувати, як виникли заряди. Тут повинен бути якийсь рух, що викликає їх.
— От бачите, у вас уже намічається шлях дослідження, — з деякою заздрістю сказав Ридан, збираючи знімки. — Отже, уже в клітині починається електричне життя. Його потенціали тут, очевидно, мізерні. Але їх кількість безмежно велика, вони складаються, ростуть. Нема такого органу, де б я за допомогою посилювача не знаходив електричного биття, яке вже порівняно легко можна вимірювати гальванометром. А в деяких випадках організм виявляє особливу здатність мобілізувати великі запаси електроенергії. Електричний скат, наприклад, може виробляти такі розряди, які вбивають навіть великих тварин на відстані кількох метрів. У цих випадках електрична система тварини проявляється і, очевидно, розвивається, як специфічний засіб боротьби за існування. І тварина керує ним якимись органами, залежно від зовнішніх впливів — появи здобичі, загрози нападу.
Таку ж властивість має електричний вугор.
Це лише найяскравіші приклади прояву електричної діяльності тварини.
Вивчаючи нервову систему, я впевнився, що це і є та система, по якій ллється електроенергія. Разом з нервами вона пронизує весь організм, приводить у дію кожний мускул, кожний орган.
Потоки цієї енергії безмежно різноманітні за частотою: кожен мускул приводиться в рух лише однією певною групою хвиль, що їх посилає мозок. Нерв може проводити лише певну гаму частот, кожна з яких визначає ступінь скорочення мускула, ступінь будь-якої реакції.
Ридан виклав Миколі свою теорію, розповів про славнозвісний дослід з кроликами.
— Якщо імпульси, котрі виникають у мозку, є не що інше, як коливання високої частоти, схожі на радіохвилі, — додав він, — то це означає, що, створивши штучний генератор таких хвиль, ми, нарешті, вперше зможемо повністю оволодіти всіма функціями організму, керувати ними…
— На основі резонансу?
— Звичайно. Камертон починає вібрувати, коли до нього доходить певна звукова хвиля. В мозку — мільярди електричних «камертонів». Спрямовуючи на мозок електромагнітний промінь нашого генератора, ми зможемо, змінюючи настройку, збуджувати будь-який з цих «камертонів», тобто приводити в дію будь-яку функцію в організмі.
— Ви маєте рацію, — повільно сказав Микола, намагаючись привести у відповідність із звичними поняттями з радіотехніки нове для нього коло явищ. — Виходить, що фізика мозку полягає, головним чином, у прийомі і збудженні електромагнітних хвиль різної частоти. Я зовсім не знаю мікроструктури мозку і взагалі нервового апарата, але, судячи з того, що ви кажете, явища електричного резонансу лежать, очевидно, в основі його роботи. А в такому разі в нервовому апараті неодмінно повинні бути якісь дуже рухливі органи настройки. Знайти їх було б надзвичайно важливо і для фізики: можливо, ми виявили б тут якийсь новий принцип високочастотного резонансу, крім єдиного відомого нам «коливального контура», на якому грунтується вся наша радіотехніка. А для створення генератора «мозкових хвиль», про який ви кажете, це, мабуть, і необхідно. Треба ж знати, як мозок передає по нерву саме дану частоту, щоб привести в дію певний орган.
Обидва співрозмовники хвилювалися. Микола входив у країну, відкриту Риданом, з трепетом сподіваючись побачити в ній нові форми уже відомих йому явищ. Ридан відчував, що Тунгусов може наблизити здійснення його ідеї. Він готовий був пояснювати, показувати без кінця.
— Органи настройки… — говорив він. — Як же їх знайти? Ось вам фотографії мікроструктур мозку. Ось іще… Їх можна навести безліч. Ось клітини мозку… Ось їх волокна… Ну, що тут може бути органом настройки? Кожна клітина, кожна волокнина можуть виявитися цим органом, адже ми не знаємо принципу, за яким тут здійснюється настройка.
— Так… — замислився інженер, розглядаючи фотографії зрізів мозку. — Очевидно, тут важко що-небудь придумати. Тоді, значить, треба інакше підійти до питання. Скажіть, Костянтине Олександровичу, чи всі органи тварини зв’язані безпосередньо з мозком? Чи нема таких, які хоча й приводяться в дію від мозкових імпульсів, але не зв’язані з мозком безперервним нервовим шляхом?
— Бачите… Коли ми кажемо, що всі без винятку органи зв’язані з мозком нервами, то цим лише констатуємо, що певна хвиля подразнення з мозку завжди потрапляє до певного органу. Виходить, зв’язок безперечний. Але це зовсім не означає, що хвиля йде по безперервному шляху. Навпаки, шлях її весь час переривається, і це у свій час викликало цілу епопею досліджень та суперечок серед фізіологів на тему про те, як перескакує збудження через ці перериви нервового шляху. Але коли я пересвідчився в електромагнітній природі нервового струму і навіть спіймав його хвилю на деякій відстані від мозку, мені стало ясно, що нічого дивного в цих «перескоках» нема…
— Дозвольте, дозвольте! — зацікавився Тунгусов. — А що це за перериви у нервах?
— А ось що. Будь-який нерв являє собою ланцюжок з ряду розташованих одна за одною нервових клітин, так званих нейронів. Кожен нейрон складається з ядра з маленьким ядерцем всередині. Від ядра відходить різна кількість відростків, що мають форму волокон, витких ниток, гілок з багатьма відростками і т. д. Але один з відростків завжди довший за інші, він переходить у нервове волокно, яке своєю структурою дуже схоже на добре ізольований провід, швидше навіть кабель, вміщений у кілька оболонок-ізоляторів. Ось із таких нейронів і складається нерв, причому два сусідніх нейрони ніколи не зростаються між собою, але тонесенькі волокна, що відходять від одного з них, розташовуються навколо ядра другого, не торкаючись його поверхні. Це так званий синапс. Отут хвиля збудження і перескакує з нейрона на нейрон…
— А в мозку теж є нейрони? — спитав Тунгусов.
— Так. Вони скрізь, де є нервова тканина.
— Виходить, тут, у місці зближення нейронів, і треба шукати органи настройки.
— Чому? — не розумів Ридан.
— Ну, звичайно. Ви ж самі казали, що кожен нерв може проводити певну гаму частот. Виходить, він повинен бути настроєний в резонанс з випущеною з мозку хвилею. А як би інакше хвиля перескочила на другий нейрон, коли б не було якогось пристосування для настройки наступного нейрона в резонанс? Це ж те саме, що в радіоприймачі: хвиля з антени іде, але вона не приводить у дію репродуктор доти, поки ви не настроїте приймач у резонанс з цією хвилею. Адже і в приймачі теж робиться такий синапс — перерив на шляху хвиль, що йдуть від антени в землю. Але там настроює людина, обертаючи пластинки конденсатора, а нейрон, очевидно, має здатність сам настроюватися під дією хвилі, що приходить до нього.
— Блискуче! — вигукнув захоплено Ридан. — От що значить володіти предметом! Знаєте що? Ви зараз спростували одне з основних заперечень моїх противників. Вони міркують так: електромагнітні хвилі поширюються з швидкістю триста мільйонів метрів на секунду, а нервові збудження — з швидкістю всього кілька десятків метрів; виходить, нервове збудження не може бути електричним явищем. Але тепер зрозуміло, чому відбувається уповільнення: на настройку кожної ланки нерва потрібен час! О-о, це дуже важливе відкриття, запевняю вас! Виходить, у синапсах треба шукати органи настройки… Стривайте, що ж це я! У нас же є знімки нейронів! І якраз сьогодні мали сфотографувати препарати, забарвлені новим способом. Справа в тому, що ці тонесенькі волокнини, які оточують тіло нервової клітини, надзвичайно погано піддаються забарвленню і тому здебільшого майже не помітні. — Він кинувся до столу і почав ритися в його шухлядах. — Що за чорт! Нема цих знімків. Доведеться подзвонити Муттеру.
Матуся серед багатьох інших обов’язків відав усією фотографічною справою в інституті. В його розпорядженні була фотолабораторія і фототеки всіх дослідних лабораторій. У красивому бюро з безліччю шухляд з номерами і написами в алфавітному порядку лежали тисячі знімків, старанно розсортованих по конвертах. Сувора система, зручний порядок з’являлися скрізь, до чого доторкався цей великий артист організаційних справ. Муттер жив у цьому ж провулку, навпроти інституту.
— Нема сьогоднішніх знімків? — відповів він Риданові. — Зрозуміло, вони сохнуть у фотолабораторії. Ключ у мене, зараз прийду і знайду.
Огляд інституту був припинений. Ридан і Тунгусов, обидва збуджені цікавою розмовою, повернулися у квартиру професора.
— Ну, дівчата, — радісно вигукнув професор, входячи до їдальні, — здається, мої справи налагоджуються! Микола Арсенович на ходу робить одне відкриття за одним і скоро вже напевне винайде генератор біопроміння! Я думаю, що для цього йому варто лише напитися чаю, закусити…
Дівчата сміялися, прибираючи зі столу книжки і зошити.
— Що це ви вивчаєте? — спитав Микола.
— Німецьку мову, — засмучено зітхнула Наталя. — Страх яка важка! Якби не Галя, нічого б не засвоїла.
Нова думка раптом виникла в голові Миколи.
— А ви добре знаєте німецьку мову, Ганно Костянтинівно?
— Вона вільно говорить по-німецьки, — із заздрістю відповіла за неї Наталя, виходячи з книжками з кімнати.
Ридан у кабінеті говорив з кимось по телефону.
— У мене є до вас серйозне прохання, — тихо сказав Микола Ганні.
Та мовчки звела на нього трохи здивовані очі, і Микола мало не знітився під цим поглядом. Він вийняв блокнот.
— Зараз я напишу вам сім літер латинським шрифтом. Це ключ до шифру, який треба розгадати… — Він коротко розповів історію таємничих літер. — Можливо, вам допоможе знання німецької мови, хоча це сумнівно. Мій кореспондент — очевидно, друг, а не ворог, — сказав, нібито це щось усім нам добре знайоме. Я зрозумів так, що для розшифрування ніяких спеціальних знань не потрібно, треба тільки догадатися.
— Розумію, — серйозно відповіла Ганна. — Давайте, подумаю.
Микола написав на аркушику літери, що мучили його, і передав Ганні. В цей час у кабінеті залунали голоси.
— Це Матуся, татів помічник. Ми його так прозвали: його прізвище Муттер. Я думаю, особливо ховати цей напис не варто?
— Звичайно. Навпаки, хай угадує, хто хоче. Не треба тільки говорити, в чому справа.
Ганна поклала папірець на стіл. Ридан влетів у їдальню, розмахуючи пачкою фотографій. За ним, як кулька, вкотився Матуся.
— От, Миколо Арсеновичу, познайомтесь. — Він відрекомендував їх одного одному. Дивіться, які прекрасні результати. Оце забарвлення! Вийшли волокна, яких я раніше не бачив. Тепер у їх розташуванні немовби і якась закономірність…
Микола уважно розглядав одну фотографію за одною. Тут були зображені у збільшеному вигляді нейрони різних форм, сплетені між собою.
— Мабуть, оце — ядро нейрона, а ці нитки, що обплутали його, волокнини другого нейрона?
— Так, сусіднього. Це якраз місце, де відбувається перескік хвилі збудження, синапс…
— А що це за кружечки, ось тут, біля самої основи головного відростка?
— Це диски, призначення їх невідоме. Бачите, вони розташовані парами — один проти одного. Ними закінчуються тонесенькі волокнинки, що виходять з тіла нейрона. Спершу їх знаходили тільки в периферійних нервових закінченнях, і тому вважалося, що це дотикові апарати нервів. Але тут якраз нейрон із зрізу мозку.
Деякий час усі мовчали. Ридан напружено чекав, що скаже інженер. Нарешті той підвів голову.
— По-моєму, все зрозуміло, — просто сказав він.
— Що, органи настройки?!
— Так… Костянтине Олександровичу, ви пам’ятає: схему коливального контура? Це проста комбінація ємкості і самоіндукції, тобто конденсатора і котушки.
Микола взяв папірець і намалював на ньому схему:
— Ось бачите, зліва — дві пластинки конденсатора, справа — котушка. Змінний струм, який може мат в собі скільки завгодно різних частот, іде з антені зверху, але через цей контур піде лише та частота, в резонанс з якою контур настроєний. А настройка його залежить од відстані між пластинками конденсатора і від кількості витків у котушці. Такий контур — основа всякого приймача і всякого генератора електромагнітних хвиль.
Тепер дивіться, що тут, на ваших знімках. Бачите, оцей довгий відросток одного нейрона спірально обкручується навколо ядра другого. Це і є котушка самоіндукції. А диски, про які ви щойно говорили, — мікроскопічні конденсатори. Це ж безсумнівно! А крім того, в самому ядрі я бачу теж ледь помітні волокнинки, розташовані спіралеподібно, і це, очевидно, те, що в радіотехніці називається котушкою зворотного зв’язку. Шляхом індукції в цій котушці збуджуються електричні коливання тієї самої частоти, яка виникає в коливальному контурі. Я не знаю, як саме відбувається перестройка нейрона під впливом хвилі, що приходить, — на те тут біологія, а не фізика, — але ясно, що тут ми маємо у принципі той самий прилад, що і в будь-якому генераторі високої частоти.
— Це геніально! — вигукнув Ридан. — Виходить, я маю рацію: якщо вже ви знайшли в мозку конденсатори і котушки, то генератор мозкових хвиль буде збудований! Браво, Миколо Арсеновичу! Ви знову зробили блискуче відкриття.
— Ні, — замислено промовив Микола, — я тільки переконався в тому, що відкриття для фізики тут зробити не можна: ніякого іншого принципу електричного резонансу, крім цієї схеми, очевидно, не існує, якщо сама природа користується тими самими котушками і конденсаторами. Геніально, що людина осягнула силами свого розуму те, що становить основу діяльності цього самого розуму…
Розмова тривала за чаєм. Матуся не брав у ній участі і лише зрідка перекидався дотепами з дівчатами. Коли схема, намальована Тунгусовим, перестала цікавити співрозмовників, Матуся непомітно взяв аркуш і почав уважно вдивлятися в літери, написані з другого боку. Потім витяг свою маленьку записну книжку і, щось знайшовши в ній, раптом замислився.
Ганна вирішила відновити звичайний порядок за столом.
— По-моєму, ви і досі працюєте, професоре, — сказала вона, скориставшись зручною паузою. — А тим часом ми всі сидимо за столом і майже нудьгуємо. Ось чи не хочете розгадати, що це означає? Хто відгадає, тому приз… — Вона простягла батькові шифр Тунгусова.
Ні, Ридан ніяк не міг зупинити бурхливого потоку думок: Тунгусова треба залучити до спільної роботи за всяку ціну! Він бездумно подивився на аркуш, прочитав літери.
— Ні, Галю, нічого не розумію, здаюсь. — Він знову обернувся до Тунгусова. — Так от, Миколо Арсеновичу, давайте об’єднаємо наші голови, давайте разом розв’яжемо це велике завдання.
— А я знаю, — тихо сказав Матуся Ганні.
Тунгусов, незважаючи на всю урочистість звертання Ридана, ясно почув ці слова. Увага його роздвоїлась.
— Знаєте? — зраділа Ганна. — Ну, кажіть.
— А який приз?
— Вам… скляночку коньяку!
— А якщо я відгадаю тільки половину?
— Як це так?
— Так. Я знаю, що це, але не знаю, що воно означає. Тунгусов насторожився. Як, цей чоловік знає те саме, що й він сам?! Він робив страшні зусилля, щоб не показати Риданові, що майже не чує його.
— Ну, все одно, говоріть наполовину і одержите половину.
— Зараз не можу, — відповів Матуся, показуючи очима, що йому заважає присутність Ридана.
— Добре, тоді одержуйте авансом, — Ганна налила півскляночки коньяку, і Матуся урочисто і з очевидним задоволенням випив. — Тільки глядіть, сьогодні ж!
Було вже пізно, гості зібралися йти. Ридан торжествував: Тунгусов погодився з ним працювати.
— Ми організуємо електротехнічну лабораторію, добре обладнаємо її, дамо вам людей. І ніхто не заважатиме вам продовжувати в ній свою роботу. Тільки, Миколо Арсеновичу, любий, швидше як-небудь влаштовуйте це.
Ганна погрозила батькові пальцем.
— Спершу сушарка. Дивіться, Миколо Арсеновичу!
— Звичайно, звичайно! Сушарка скоро буде готова. Отоді й почнемо нове життя.
Ганна зійшла вниз провести гостей. Вони вийшли в сад, що оточував особняк.
— Ну, тепер виправдовуйте аванс, товаришу Матуся, — сказала вона.
— Так це ж дуже просто, я тільки не хотів говорити в присутності професора. Ви ж самі просили не торкатися цієї теми при ньому.
— Я просила?!
— Атож! Ідеться… про його виступ у Будинку вчених.
— Не розумію, до чого тут це?
— Невже ви не пам’ятаєте, що тоді було! Тоді професор несподівано замовк, підійшов до дошки і почав писати на ній крейдою. Я потім подивився і переписав собі в книжечку про всяк випадок. Ось подивіться.
Він вийняв записну книжку і при світлі сірника знайшов потрібну сторінку. Внизу на ній було написано: LMRWWAT.
Тунгусов здригнувся, побачивши знайомі букви.
— А що це було з професором? — спитав він.
Ганна докладно розповіла йому про інцидент у Будинку вчених.
— Коли це сталося?
— Можу точно сказати, — обізвався Матуся, — двадцять четвертого червня о десятій годині п’ятнадцять хвилин вечора.
Микола раптом страшенно захвилювався. Цю дату він добре запам’ятав.
— У Будинку вчених?! На Кропоткінській?!
— Так, так.
— Дозвольте, невже це можливо! Але ж тоді… виходить, професор мав рацію. Здається, генератор променів мозку справді готовий! Треба ще перевірити… зараз же… Прощайте! Не кажіть поки що нічого професорові…
Не звертаючи уваги на здивування Ганни, він майже вибіг на вулицю.
— Лови його, Славо! — крикнула Ганна шоферові, який за непохитною звичкою всіх водіїв лагодив щось у своїй машині. Слава почув, і за хвилину риданівський лімузин заревів і зник за рогом провулка.
Микола наче скам’янів, спрямувавши нерухомий погляд уперед. Вогні ліхтарів, громаддя будинків, що мерехтіли різнобарвними вікнами, суворі обриси мосту поволі виступали здалеку, збільшувалися в розмірах, а наблизившись, раптом кидалися назустріч і, набираючи швидкість, проносилися мимо.
Так само навально змінювалися схвильовані, розхристані думки в голові Миколи. І чим більше він думав про минуле, тим менше розумів і тим безглуздішим здавався йому зв’язок усієї цієї риданівської історії з його генератором.
Так, ці дати збігаються. 24 червня увечері, близько десятої години, він остаточно переконався, що його «генератор чудес» не може робити чудес. Це був відчай. Крах. Загибель надій.
Щось схоже на це пережив і Ридан у той самий момент, судячи з розповідей Ганни й цього Матусі. Гаразд…
Через двадцять хвилин він збіг східцями у свою напівпідвальну кімнату. Кістяк «ГЧ», накритий чохлом, трохи виступав над одним із столів; деталі, зняті й розібрані, лежали коло генератора. Все-таки Микола не міг відмовитись од думки знайти свою помилку і продовжував морочитися із злощасним генератором.
Увійшовши в кімнату, він мигцем подивився на це підступне звалище. Ні, в ньому тепер ніякої розгадки не знайти!
Він поставив стіл проти вікна, як тоді, 24 червня. Знайшов ящик, який правив за підставку. Скинув бязевий чохол з кістяка «ГЧ» і поставив каркас генератора туди, де він і стояв. Отут, на самому краю підвіконня, лежали зразки металів.
Микола взяв нитку, прикріпив один кінець її до свинцевого об’єктива «ГЧ», другий притис на підвіконні бруском червоної міді. Отак ішов промінь…
Тепер потрібен компас. Ось він. Скельце його знизу торкнулося нитки. Так… Кінці стрілки зупиняються проти позначок «Пд» і «Пвн», нитка перетинає лімб, відхиляючись праворуч. Виходить, промінь був спрямований тоді на південний захід.
Микола бере детальний план Москви, транспортир, лінійку, ставить червоним олівцем крапку на тому місці, де знаходиться його квартира, і від неї проводить лінію на південний захід.
Червона лінія перетинає Кропоткінську вулицю на самому початку. Вона проходить через будинок № 16. Справді, саме десь тут має бути Будинок учених.
Микола взяв телефонну трубку, викликав бюро обслуговування.
— Скажіть, будь ласка, адресу Московського Будинку вчених… Кропоткінська? Так, а номер? Шістнадцять?! Шістнадцять!
Виходить, 24 червня, близько десятої години вечора, він, стоячи біля генератора, відчув себе надзвичайно пригніченим і невпевненим.
24 червня, в той самий час, приблизно такий же стан раптово пережила інша людина, на яку впав промінь генератора.
Висновки ясні: «ГЧ» випромінює хвилі, які гнітюче діють на психіку людини. В цьому немає нічого дивного. Якщо ультракороткі хвилі викликають головний біль у людей, що обслуговують генератори, то тут, при такій високій частоті, можуть виникати й далеко серйозніші впливи. Адже Микола був біля самого генератора. Ридан, очевидно, потрапив під дію променя.
Усе це зрозуміло й природно.
Але звідки ж взялися у професора ці букви! Професор писав їх на дошці в самий момент дії променя. Виходить, він знав їх?!
Ні, коли Ганна за столом показала йому шифр, Микола уважно стежив за виразом обличчя Ридана: він їх не знав, це було очевидно. Або не пам’ятав — забув. Але він міг їх скласти сам у той момент. Адже німець сказав, що в основі шифру лежить щось загальновідоме, отже, відоме й Риданові. А коли так, то, щоб розгадати шифр, треба попросити професора відновити в пам’яті хід його думок тоді, біля дошки. У всякому разі слід поговорити про це спочатку з Ганною.
Другого ж дня, прийшовши на фабрику, Микола насамперед розшукав Ганну. Погляд, швидка усмішка, яка раптовою радістю освітила її обличчя, промовляли, що Ганна чекала Миколу після вчорашньої історії.
— Ну що? Як? — квапливо спитала вона, подаючи йому руку.
Микола докладно розповів їй про наслідки своєї перевірки. Одна хвиля, яку він тоді викликав у своєму генераторі, очевидно, діє на якісь нервові центри… Таким чином, цілком можливо, що генератор, про який мріє професор, справді вже існує. Його тільки треба зібрати знову. Для Ридана це буде величезним сюрпризом. Але шифр… шифр лишається таємницею. Слід було б поговорити з професором про це відверто. Може, він відновить у пам’яті те, що пригадав або уявив собі в момент цього дивного стану.
Ганна думала. Подзвонити зараз же батькові, повідомити радісну звістку про генератор? Але тоді доведеться розповісти й про шифр, а лікарі категорично заборонили нагадувати йому про інцидент у Будинку вчених. Крім того, генератор зараз розібраний. Скільки часу потрібно, щоб його знову скласти? Тижнів зо два? А сушарка? Її треба пустити в строк, це справа честі їхнього колективу, нарком чекає. Тунгусову не можна відриватися.
Вирішили Ридану поки що нічого не казати про генератор. Ганна постарається зацікавити батька розгадкою шифру, не згадуючи про його виступ у Будинку вчених.
Буває, наприклад, так. Люди фотографують місцевість, вивчають падіння річки, рельєф, геологічну будову надр. Потім бурять породу, закладають тонни амоналу і висаджують її в повітря. Земля зрушується зі свого місця. Відразу міняється вигляд місцевості, річка вливається в нове русло і тече вже по-іншому.
Таким вибухом було побачення з наркомом. І життя наших героїв потекло теж інакше.
Микола відчув себе стрижем, що у вільному польоті лине вгору. Перед ним відкривалася далина, в якій плавала тільки одна темна хмарка — відпустка його закінчувалася. З допомогою того самого Храпова Микола легко добився звільнення з інституту й відразу ж був зарахований у штат фабрики. Йому дали конструкторське бюро — все, цілком. Хмарка розвіялась. Ніщо більше не затьмарювало обрію. Вдалині, за туманними ще контурами сушарки, привабливо маячив інститут Ридана, — майбутнє уявлялось ясним і захоплюючим.
Усю свою енергію Микола, як звичайно, спрямував на творчу роботу. Офіціально її очолював Федір — за правом ініціатора, тонко врахованим директором. Основне робоче ядро — «армію Решеткова» — становила невелика бригада молоді, підібрана з колективу фабрики. Ганна в порядку громадської безкорисливої допомоги взяла на себе документацію, зв’язок з контрагентами, облік роботи — словом, усі малоцікаві, але потрібні справи, від яких часом залежить успіх задуму.
За мовчазною згодою сповнених ентузіазму учасників будівництво було розпочате як захід надзвичайний, ударний, штурмовий. На високих темпах наполягав Храпов. Відчувалося, що він надає їм якогось особливого значення. А втім, ніхто над цим не замислювався — поспіх здавався цілком природним і всіх влаштовував. Храпов щодня відвідував «сушарчину бригаду», підбадьорював, цікавився, чи не треба чимсь допомогти…
Роль керівника не перетворила Федора в «начальство». Керівні функції — розподіл, приймання і оцінку роботи — він виконував між ділом, на ходу. А в усьому іншому, анітрохи не турбуючись про престиж, він ставав рядовим членом своєї веселої бригади; замазаний металевим пилом і маслом, гасав по цехах та коморах, вишукував відповідні внутрішні ресурси та інструменти, точив, свердлив, паяв, зварював деталі за кресленнями та вказівками Тунгусові, а часом і брався разом з усіма за лопату або відбійний молоток. Федір чудово розумів, що автор концерту, яким він диригує, — Тунгусов.
Загалом справа йшла добре, але бували і труднощі, причому це траплялося щоразу, коли питання вирішувалося за межами фабрики. До наміченого строку був готовий котлован для трансформаторної підстанції, а двадцятиметровий кусок кабеля, що його мав дати кабельний завод, як виявилося, помилково було передано якомусь іншому підприємству. До того ж завод взагалі відмовився дати кабелі, понад свій план, посилаючись на якісь «нові» розпорядження зверху.
Головне, чого всі чекали з хвилюванням, — генераторні лампи були зроблені з невеликим запізненням. Шикарно упаковані, перевірені технічним контролем, з паспортами, вони здавалися бездоганними. Одначе під час випробування, яке проводив Тунгусов, лампи «дали газ». Після довгої тяганини з заводом і ретельних досліджень Микола встановив, що причина появи газу крилася в неправильному складі скла, з якого були зроблені балони. Довелося відіслати лампи назад для заміни балонів.
Всілякі ускладнення поки що налагоджувались або своїми силами, або за допомогою Вітковського, який тепер став надзвичайно чуйним і доброзичливим. Тому Тунгусов і Храпов не дзвонили наркомові. Але історія з лампами неабияк занепокоїла їх. Надто вже вона була схожа на інцидент з професором Флеровим. Проте і цього разу вирішили зачекати.
— З цим поспішати не треба, — казав директор, розмовляючи з Тунгусовим віч-на-віч. — Пам’ятаєш, що сказав нарком? «Лампи будуть». Значить, будуть, хоч би що вони тут витворяли… Чи… можна сумніватись?
Микола зрозумів натяк, але не збентежився, не образився, а навіть зрадів йому. Цей чудовий чоловік Храпов просто повірив у його лампи, нічого в них не тямлячи. А він мав право сумніватися, він ризикував.
— Не бійтеся, Тимофію Павловичу, я вже перевірив. Лампи добре працювали і цілком виправдали мої конструктивні розрахунки.
— А газ? — здивувався Храпов.
— Газ з’явився на високому режимі і не відразу. Тут розрахунок тонкий.
— Думаєш, це зроблено спеціально?
— А дідько його знає… Може, й випадково, помилилися, а може й свідомо. Ось, мовляв, знову та сама історія, виходить, недарма тоді перешкодили цьому заходові. Усе закономірно, Тимофію Павловичу, єдине, що в нас нове, — це лампи, от по них і б’ють.
Храпов замислився, похитав головою.
— І що це таке завжди: як нове, так і починається…
— Закон природи, Тимофію Павловичу, нове завжди входить у життя з тертям…
— Теорія, Микола Арсеновичу… яке тут «тертя»! Я розумію, коли є підстави не вірити, сумніватись у методі, в розрахунках. Але він навіть не робив спроби перевірити. Шкодить, щоб підняти свій престиж, вислужитись. Шахрайство звичайне, більш нічого.
— Шахрайство, справді. Але не так усе просто, Тимофію Павловичу. Я знаю ці справи. Вітковський тут пішак, виконавець. Керують ним інші, солідніші сили з наукових сфер, які, повірте, давно розібралися в цінності нашого нового. Не люблять вони, коли щось варте уваги з’являється не від них — визнаних стовпів теорії, — а від якихось нікому не відомих Тунгусових… Та й — що казати — прикро, звичайно.
— Он воно що! Хто ж це?
— Не знаю. І не варто нам навіть цікавитися ними. Досить з нас Вітковського — головного виконавця.
— Ох, суч-чий син… А яким хорошим став! Тепер зрозуміло — маскується… Слухай, Миколо Арсеновичу, — Храпов раптом усміхнувся, — мабуть, козирі зараз усі в нас. Ми їхню гру знаємо, ну й пошиємо їх у дурні, їй-богу. Тепер тільки треба точно грати. Гра буде така: ми боязкі, наївні, до наркома знову йти не збираємось і Вітковському віримо. Вони певні, що завалять нас на лампах. Ну й нехай! Тут ми удамо, нібито піддаємося, щоб вони не вигадали якоїсь нової, несподіваної каверзи, не стали б на перешкоді в чомусь іншому. А поки вони мудруватимуть з лампами, ми спокійненько, але не дуже гаючись, добудуємо всю машину. Отоді й підемо до наркома, покажемо йому всі каверзи, які вони встигнуть вигадати. Ох, і торохне ж він тоді по цьому дяді — мокрого місця не залишиться! І лампи будуть відразу. Напевне будуть, він нам повірить!
— З-звичайно, повірить, ми ж не обдурюємо, — згодився Микола, прояснівши. Перед ним знову розіслалася голуба далина.
— Поспішати треба з машиною, — закінчив директор. — Темпи вирішують усе!
Через кілька днів сталася подія, яка, очевидно, визначила наперед результат боротьби.
Десь опівдні Храпову подзвонив секретар наркома і попросив негайно послати до нього інженера Тунгусова, по можливості, з усіма матеріалами про його генераторні лампи.
Хвилин через двадцять після цієї розмови Микола ввійшов у приймальну. Секретар зразу ж підвівся, сказав: «Ходімо» — і без попередження відчинив перед ним двері в кабінет. Було ясно, що він діє за інструкціями. Уже це насторожило Миколу.
— Будь ласка, Миколо Арсеновичу, — сказав нарком таким нейтральним, буденним тоном, наче запрошував одного з своїх постійних співробітників, з яким тільки що бачився.
Микола все помітив і врахував; нарком був не сам. З-за спинки крісла стирчала голова з круглою, мов циркулем обведеною лисиною на маківці і вузькі обвислі плечі.
— Оце і є той інженер, про якого я говорив, — сказав нарком голові. — Ламповик. Познайомтесь, Микола Арсенович, це професор Акулов, чули, звичайно…
— Аякже… Читав, знаю праці професора… — Тепер Микола зрозумів майже все. Чоловік, що підвівся з крісла, довгий, весь витягнений, наче прокатаний під валками блюмінга, був відомим авторитетом в електроніці. Правда, власних творчих досягнень у нього не було, але ім’я його часто мелькало в спеціальній пресі, — він діяльно «брав участь», рецензував, реферував, виступав, консультував, компілював, популяризував…
— Товариш Акулов був на ламповому заводі у своїх справах, — вів далі нарком, — і випадково ознайомився там з одним замовленням на генераторні лампи, які, на його думку, спроектовані неграмотно. Професор вважав своїм обов’язком застерегти мене, оскільки ми зустрілися в його справі. От я й вирішив викликати вас… До речі, професоре, хто там звернув вашу увагу на помилку? І чому вони не опротестували замовлення?
— Помилку знайшов я сам, випадково, — низько в ніс загудів, як з бочки, професор. — Побачив на столі робочі креслення, ну, око набите, помітив одразу… Проконсультував. Прізвищ, на жаль, не запам’ятав, люди незнайомі… Здається, тепер збираються протестувати.
Миколі стало ясно: нарком піддав йому цього професора на розправу. Гаразд!
— Про які, власне, лампи йде мова? — спитав він.
— Генераторні, ультрависокочастотні. Микола дістав з портфеля синьку, розгорнув.
— Ці?
— Дозвольте… здається… так, вони самі.
— Так. Що ж ви тут знаходите?
— Як!? — професор майже обурено вп’явся очима в Миколу. — Ви хочете, щоб ми зайнялися розглядом тут, зараз, заважаючи народному комісарові?! — він витяг з кишені годинник. — Нарешті, я не маю часу…
— Нічого, нічого, — перебив його нарком. — Я прошу ваб трохи затриматись. Для мене дуже важливо з’ясувати це питання зараз.
— Отже, професоре?.. — спокійно сказав Микола.
— Гаразд, — прогудів той, нервово знову надіваючи окуляри. — Я тільки сформулюю основне. Така лампа не працюватиме. А якщо й працюватиме, то лише при слабкому режимі і з наймізернішим ККД. Профан, який її конструював, допустив елементарну помилку. Ну ось гляньте. Погодьтеся, що при такому розташуванні електродів, як тут, — довгі, наче сосиски, пальці обох рук професора химерно сплелися над схемою, зображаючи електроди, — неминуче виникне так звана паразитна ємкість.
— Безперечно, професоре. Ви маєте цілковиту рацію, — з перебільшеним захопленням підтакнув Микола.
— Ну, от бачите! А паразитна ємкість — шкідливе явище, що паралізує генерацію. Боротьба з ним становить основне завдання в сучасній електроніці.
— Так… А знаєте, професоре, є така рослина — блекота. Дуже шкідливе явище природи, викликає отруєння, галюцинації, запаморочення, навіть смерть. Або, скажімо, пліснява. Або отруйна змія, — що є шкідливіше! А от люди вивчили, опанували ці шкідливі явища її перетворили їх у джерела могутніх засобів для лікування хвороб. А тертя! Адже боротьба з ним «становить основне завдання» протягом усієї історії техніки. Але якби не було тертя, ми не мали б транспорту, та й ніжками не змогли б пересуватися по землі…
Нарком сидів, одкинувшись у своєму кріслі, і з очевидним зацікавленням стежив за поєдинком. Професор Акулов відчував, що його б’ють, що нарком заохочує це побиття, і земля під ним тремтіла. Він болісно шукав способу вийти з гри, в якій збирався зробити всього один, не зовсім чистий, але вигідний хід, що здавався йому таким простим і безпечним…
— Природа не знає ні шкідливих, ні корисних явищ, — вів далі Микола, — Шкідливим ми вважаємо все те, чого ще не освоїли, не поставили собі на службу, так же, професоре?
— Гаразд, — з зусиллям вдаючи, що йому нудно слухати, заперечив, нарешті, Акулов, — але паразитна ємкість тому й названа паразитною, що вона існує за рахунок нормальної роботи контура. Так же, любий мій?
— А я не називаю її паразитною. У мене вона взята до уваги, розрахована й поставлена на службу процесові генерації як величина, кратна ємкості ідеального контура. Більше того, моя лампа тільки тому й може працювати, що…
— Ваша лампа?..
— Так, моя. Я й є той самий профан, який її сконструював.
— Пробачте… — професор роблено засміявся, холодіючи всередині, тепер він зрозумів, що рятунку немає — Я не знав…
— Дарма. — Микола вже бачив, що пора кінчати. — Скажіть, професоре, ви, очевидно, не ознайомилися з технічним розрахунком цієї лампи? Ось він. Тут все пояснено. Як бачите — математика. На пальцях це важко зобразити…
— Ні… мені не показували…
Нарком вийшов з-за столу.
— Як же так, товаришу Акулов, — сказав він, — негаразд виходить… побачили десь на столі якесь креслення, зопалу осудили, не поговорили з автором, навіть не ознайомилися з матеріалом, влаштували на заводі консультацію, збили їх з пантелику, тепер вони, звичайно, припинять цю роботу, опротестують замовлення… А тут же принципово нове технічне вирішення, як я розумію.
— Гадаю, все ж таки помилкове. Покладатись на думку самого тільки автора, мені здається…
— Я вже одержав авторське свідоцтво, — зовсім тихо, байдужим тоном вставив Микола.
Акулов повернувся до нього й застиг. Це був «нокаут». Нарком добродушно розсміявся.
— От бачите, — сказав він. — У таких випадках думка одного опонента варта далеко менше, ніж думка автора. Давайте краще діяти за системою товариша Тунгусова: будемо перетворювати шкідливе явище в корисне. Візьміть з собою цей технічний розрахунок, — можна, Миколо Арсеновичу? — от… і гарненько обмізкуйте його. Домовимося так: якщо знайдете помилку, завтра подзвоните мені. Якщо помилки не знайдете — завтра ж так чи інакше поставте до відома завод чи главк, що ви помилились і що замовлення мусить бути виконане. Перевірку виконання цієї програми беру на себе. Вибачте, що затримав, але… як бачите, ви самі поставили під удар свою репутацію…
Миколі дуже не хотілося подавати руку Акулову, але той сам прямував до нього, попрощавшись з наркомом. Микола миттю знайшов вихід, рушив назустріч і гаряче потряс йому руку.
— Дозвольте, до речі, подякувати вам, професоре…
Акулов похмуро усміхнувся.
— Не думаю, щоб я приніс вам… — почав він.
— Ні, я про інше… Я нещодавно прочитав вашу книжку про майбутнє сучасної електроніки. Захопливо написано, такі сміливі думки…
— Ну, що там… особливого… — гудів уже в дверях Акулов,
— Ні, чудово! Особливо мені сподобались ідеї Гарднера… Віланда… Надзвичайно!..
Акулов задкуючи зник у щілині дверей, прочинених ним не більше, ніж на чверть. Двері грюкнули.
І тут нарком почав реготати. Він похитувався, витирав хусткою сльози, сякався, знову реготав…
— Ну й комедія!.. Так вишпетити людину… Пліснява!.. Блекота-a! Змія-я!.. Запоморочення… — заливався він згадуючи. — Та і я піддав: «шкідливе явище»!.. Ой, налякали бідного… Гляньте… там… у кріслі — не мокро?.. Нічого… Буде шовковий.
Сміх наркома хоч і передався Миколі, але злість ще сиділа в ньому.
— Не думаю, — сказав він. — Такого могила виправить… Це він прийшов до вас кинути тінь на лампи?
— Ну, звичайно! «Між іншим». Я одразу відчув… Еге!.. Чого це ви заходилася хвалити його твори ні з того ні з сього? Теж, мабуть, пілюля якась?
— Це я вирішив йому вліпити ще з другого боку… — Микола промовисто стиснув у кулак ліву руку. — Він з-зрозумів!.. Адже що зробив, собака: жодної власної думки, все нахапав з іноземної літератури. А подав як своє, не посилаючись на авторів. Плагіат.
— Ну й тип… — нарком похитав головою, — Гаразд, матимемо на увазі… Тепер розкажіть, як ідуть справи у нас…
Незабаром після зустрічі з Тунгусовим на риданівському обрії з’явився новий персонаж. Захоплений знайомством з Миколою, професор забув про обіцянку Вітковського прислати до нього якогось виняткового конструктора. І от одного разу увечері Наталя повідомила, що професора хоче бачити інженер Віклінг.
У кабінет увійшов високий, трохи незграбний чоловік років тридцяти п’яти. Він був гарно, зі смаком одягнений, але ні костюм, ні темно-русяве волосся, акуратно зачесане назад, не могли приховати дивовижної недбалості, з якою природа поставилась до цього свого витвору. Все в ньому було утрироване, незграбне — і крупні риси обличчя з великим ротом, і широкі, рідко поставлені зуби, і довгі, розлаписті руки, і ноги у величезних черевиках. Від усієї його кремезної постаті віяло чимсь первісним, диким, і в той же час привабливим. У темних уважних очах відбивалися риси складної, багатої натури. Інженер розмовляв по-російському досить вільно, але з дуже помітним німецьким акцентом.
Дізнавшись, з ким він має справу, згадавши рекомендацію Вітковського, Ридан трохи розгубився. Він залишив інженера в кабінеті і кинувся до Ганни порадитись. Хай йому біс, він зовсім забув про цю історію! Йому не потрібен ніякий Віклінг після того, як він домовився про роботу з Тунгусовим. Але й відмовитися тепер незручно, бо він своєчасно не попередив Вітковського. Невже знову пояснювати свої ідеї, розповідати?
Ганна інакше подивилася на справу. Хтозна, може, цей іноземець виявиться справді цінною людиною. Пояснювати все зовсім необов’язково. Треба поставити перед ним конкретне фізичне завдання, — створити цей самий генератор мікрохвиль, поговорити, — може, він уже має що-небудь. А якщо він зацікавиться сам, хай працює. Все-таки не варто покладати всі надії на самого Тунгусова. Ганна вирішила, що в усякому разі Віклінг відверне увагу батька од Тунгусова, поки той зайнятий сушаркою.
Так і сталося. Розмова з Віклінгом виявилась цікавою і змістовною. Він одразу зрозумів суть завдання і, уникаючи розпитувань про мету професора, захопив його своїм умінням просто говорити про складні проблеми, розповівши про деякі маловідомі спроби вчених за кордоном застосувати нові принципи генерації ультрависоких частот.
— Я певен, закінчив він, — що можна знайти правильне розв’язання. Я навіть намагався використати деякі нові методи… На жаль, умови, які склалися зараз у Німеччині, особливо в колах технічної інтелігенції… ніяк не заохочують до серйозної творчої праці. Тепер ви розумієте, що примусило мене залишити батьківщину… до кращих часів.
Смуток, який пробринів у цих словах, зворушив Ридана. До відвідувача одразу поставились, як до гостя. Уже в їдальні, за чаєм, він розповів багато цікавого про життя в фашистській Німеччині, про долю багатьох видатних учених, з якими він зустрічався і імена яких знав Ридан.
Альфред Віклінг пішов рано. Його настійливо запрошували заходити, незалежно від справ, зв’язаних із завданням професора.
А справи вирішувалися так: Віклінг негайно приступає до розробки одного з нових методів генерації мікрохвиль. У його розпорядженні є досить обладнана лабораторія, та, в якій він виконував останню свою роботу, що, на жаль, не підлягала обговоренню. Умови й договір він оформить сам у головкомі.
Звичайно, прийшовши на фабрику, Микола насамперед прямував у «сушарчину бригаду», розмовляв з Федором, разом з ним налагоджував роботу; потім у нього виникала яка-небудь справа до Ганни, і він заходив до неї.
А коли справи не було і Микола не з’являвся, майже завжди виникало невідкладне питання у Ганни, і вона або приходила в цех, або дзвонила йому, прохаючи зайти в комітет комсомолу, де вона влаштувалась.
Побачення ці були короткі й ділові, проте обоє вже не могли без них обійтись.
На цей раз Микола просто з вулиці ранком заскочив до Ганни.
— Є новини, — сказав він, нібито вибачаючись за ранні відвідини.
— І в мене новини, — привітно відповіла вона. Микола насторожився.
— Ви розмовляли з професором? — з надією спитав він.
— Про шифр? Авжеж, розмовляла. Але новини не в цьому. Тут нічого не вийшло. Він зацікавився вашим таємничим зв’язком з німцем і дуже уважно розбирав букви. Проте нічого придумати не міг, на жаль. Дуже дивно все це. Сам писав їх на дошці, а тепер начебто вперше їх бачить. Очевидно, в той момент у нього і правді було запаморочення. Мее це все більше хвилює.
Микола замислився.
— Еге ж, дивно. А я, правду кажучи, дуже розраховував на вашу розмову. Тепер не знаю, що робити… А щось робити треба: вчора я одержав нову радіограму від німця. Там щось відбувається… здається, дуже серйозне. Може, навіть трагічне. Ось дивіться…
Він вийняв із записної книжки аркуш паперу. Ганна прочитала:
«Основні перешкоди усунено. Прискорте перевірку за переданою раніше схемою розташування диполів. Тоді повідомлю нову схему. Антену зірвано вітром».
— «Антену зірвано вітром», — повторила вголос Ганна. Добре сказано. Сильно… І що ж, ніяких нових вказівок він не дав?
— Ніяких. Та ні, я розумію, що він і не може їх дати, не ризикуючи провалити весь цей задум. Того, що він сказав раніше, досить. Це якесь затьмарення на нас найшло! Ви знаєте, я довго не сплю ночами, все думаю. Відчуваю, що не вистачає якогось маленького стрибка думки кудись убік від тих напрямків, у яких ми всі шукаємо цього вирішення. І я не маю сумніву, що стрибок буде зроблено. Але коли?.. Будемо думати. А які у вас новини, Ганно Костянтинівно?
— Заждіть, Миколо Арсеновичу… — Ганна замислилась, мовчки зробила кілька кроків по кімнаті, потім стала просто перед Миколою.
— А що коли це провокація? Коли вас хочуть втягнути в якусь брудну шпигунську справу? Ви думали про це?
— Признатись, не спадало на думку… А що вони можуть зробити?! Ну, запропонують мені що-небудь таке, пошлю їх під три чорти — і все.
Ганна знову пройшлась, подумала.
— Ні. Не так це просто. Я читала дещо про такі справи. Це — сфера особливих, дуже витончених методів і прийомів. Вас можуть обплутати так, що ви цього навіть не помітите. Чи варто ризикувати? Чи не краще повідомити про все куди слід, там люди досвідчені, зв’яжуться самі з вашим німцем, усе з’ясують. Та й шифр вони розберуть, звичайно, далеко швидше, ніж ми з вами.
— До того ж я й зобов’язаний це зробити, — погодився Микола. — Справді, з того моменту, коли я зрозумів, що наші розмови вийшли за межі звичайної любительської радіотехніки, я повинен був за існуючими законами припинити цей зв’язок. Але тепер просто припинити не можна, я відчуваю, що це друг, а не ворог. Він діє на нашу користь, до того ж у важких, небезпечних умовах підпілля… Так, повідомити про це справді треба. Інакше мене можуть притягти до відповідальності за порушення правил любительського зв’язку і заборонить користуватися передавачем. Дякую, Ганно Костянтинівно, що напоумили. Я зроблю це, як тільки закінчимо сушарку, — зараз ніколи.
Ганна погодилась неохоче. Все це їй здавалось далеко серйознішим. Вона боялася за долю Миколи і, коли б не сушарка, звичайно, наполягала б, щоб Микола зробив це негайно, сьогодні ж…
Тепер вона розповіла про появу Віклінга, про те, як Ридан, очарований Миколою, мало не відмовився од досвідченого конструктора і як, за її порадою, прийняв його.
— Ну, от і чудово! — зауважив Тунгусов. — Так і треба було зробити. Тепер професор не витрачатиме часу даремно, чекаючи, коли я зможу йому допомогти.
Час ішов. Наближався призначений строк пуску нової сушарки.
Строку цього, незважаючи на всякі затримки, вирішили додержати за всяку ціну: виправдати довір’я й допомогу наркома кожний вважав своїм незаперечним обов’язком.
Потроху «сушарчина бригада» стала центром уваги всього колективу фабрики. Від неї залежала дальша доля підприємства. Комсомольці це добре розуміли i працювали з вогником, прагнучи перевершити один одного. Захоплені Тунгусовим, вони намагались в усьому наслідувати його і запозичували не тільки його діловитість і цілеспрямованість, але й його спокій, зовнішню повільність, за якою ховалися блискавичні зльоти думки й точність роботи.
Ганна добре бачила, яким авторитетом користується Тунгусов, і теж усе більше піддавалась його впливові.
Монтаж сушарки тим часом наближався до кінця. У світлому високому приміщенні вже вимальовувалися контури оригінальної споруди.
З невеликого отвору в стіні виповзав ребристою змією вузький жолобок конвейєрної стрічки. Спочатку він ішов через довге приміщення на висоті близько метра від кафельної підлоги, обгороджений лише гарними поручнями, що були схожі на палубні поруччя корабля. Потім ця огорожа відразу розширювалась в обидва боки, охоплюючи вже не тільки конвейєр, але й сигнальні пристрої автоматики, розташовані по обидва боки. Тут стрічка раптом круто опускалась униз, захоплена з боків напрямними пазами, і, описавши півколо, знову піднімалася на попередній рівень і вже до кінця — до вихідного отвору в протилежній стіні — йшла горизонтально.
Тут, над цим провалом стрічки, і мало відбуватися найголовніше: стос дощок, брус, навіть колода, які ніс конвейєр, повисали в просторі, наповненому невидимими вихорами потужних сил високочастотного поля, що пронизували дерево наскрізь.
Дві алюмінієві пластини — лапи величезного конденсатора, немов націлились з обох боків, щоб схопити деревину, яка почне переповзати через провал і опиниться якраз між лампами. І тоді вони тремтітимуть, наче від нетерпіння, ці хижі лапи.
Мало хто знав, чого коштувало Тунгусову добитися цього тремтіння. Воно було потрібне: від положення пластин залежало поле високої частоти, яке виникало між ними. Він добре знав, наскільки вибагливе це поле. Не один конструктор зазнав поразки, борючись з його примхами. Хай воно навіть точно розраховане, хай за приладами старанно настроений генератор, відрегульовано розжарення катодів, напруги на анодах, частоту. Але якщо раптом у проміжку між пластинами конденсатора тіло, що зазнає впливу поля, змінило об’єм, положення — в той самий момент змінюється ємкість, порушується налагоджений режим… і знову треба настроювати всю систему.
Хіба встигнеш підстроювати й налагоджувати, коли крізь це поле безупинно рухається товста, нерівна, грубо очищена від кори колода.
І ось Тунгусов оточив увесь простір поля складною системою тонких, невидимих промінців. Вони ковзали по поверхні дерева, обмацуючи його мінливі обриси, а фотоелементи ловили їхні сигнали і залежно від форми й об’єму матеріалу; що надходив у робочий простір, міняли настройку, положення конденсаторних ламп, змушуючи їх «тремтіти» — розходитись або зближатися, щоб зберегти потрібний для сушіння режим поля. Навіть швидкість руху стрічки змінювалася залежно від об’єму деревини, що вступала в робочий простір.
Колода сама керувала генератором!
Усе було гранично автоматизовано в цій чудовій установці. Тунгусов запевняв, що тільки на перший час потрібна буде людина, щоб остаточно перевірити правильність монтажу, а потім приміщення можна буде замкнути, вологий матеріал сам себе обслуговуватиме, проходячи на конвейєрі з одного отвору в другий і висушуючись на ходу.
З кожним днем споруда ставала більш завершеною, суворою, витонченою. Окремі частини її виготовляли у другій половині приміщення, перетвореній на слюсарну майстерню. Спочатку деталі займали багато місця, люди тіснили одне одного. Тепер, оброблені остаточно, відшліфовані, блискучі, вони займали свої місця, начебто арифметично складалися, входили одна в одну, перетворювались у щось нове, ціле, в суму.
Ставало просторо. Майстерня потроху зникала.
Конвейєр був уже перемірений. Кілька десятків колод проповзли через цех, переступивши півколо провалу.
Микола орієнтував усю споруду саме на колоди — найбільш ризикований об’єкт сушіння. Усі інші форми деревини сушити було б тоді неважко. Він, як і Федір, дивився на широке майбутнє цієї установки.
Нарешті привезли лампи. Усе, що залежало від «зовнішніх зносин», було вже одержано, перевірено, заприбутковано.
Микола зразу ж поставив лампи на стенд, що стояв у майстерні, і почав «ганяти» їх у різних умовах, на різних режимах. Перевірка тривала з ранку до вечора, і в цей день не тільки вся бригада, але Храпов, і Вольський, і Ганна майже не виходили з цеху. Микола, як завжди в таких випадках, працював мовчки, нікого не підбадьорюючи. Загальне тривожне хвилювання зростало, і ввечері, досягнувши максимуму, раптом впало до нуля, змінившись безмежною радістю, — Микола сказав своє звичне: «Все гаразд». Ніякої каверзи цього разу не знайшли. Очевидно, нарком зробив відповідні висновки і з інформації Тунгусова, і з красномовного інциденту з професором Акуловим.
І от генератор, оповитий густими металевими сітками для захисту людей від його небезпечних випромінювань, здобув, нарешті, своє високочастотне серце. Воно ще не билося. Воно ще не було навіть теплим. Але вже відчувало на собі дзюркотливий душ водяного охолодження.
Ранком, приходячи в новий цех фабрики, Микола вже не поспішав, як раніше, до чергової деталі споруди, що в цей момент народжувалася з металу в гудінні верстатів. Він одходив у куток до високої шафи трансформатора і звідти дивився на всю споруду уважно і з хвилюванням, як художник дивиться на свою картину, в якій ще бракує кількох мазків. Виходить чи ні?
Так, вийшло те, чого хотів Тунгусов. Це буде не лише машина, яка почне працювати, ні, це буде втілення його думки, свідчення перемоги людини над непокірними силами природи. І всіма своїми зовнішніми формами, рухами, навіть звуками вона повинна відбивати цю витончену могутність людської думки!..
На мережчаній кахлі підлоги біля машини вже не було густого нальоту металевого пилу, масла, бруду. Світлий простір розширювався. Комсомольці перестали курити біля конвейєра. В кутках з’явились урни.
Тунгусов чудово знав, що через три дні все буде готове, і тоді можна випробувати машину. Але він мовчав, і ніхто не питав його про це. Якась мовчазна згода змушувала бригаду не говорити про кінець, про випробування. Тільки директор, який заходив тепер щодня помилуватися спорудою, тривожно питав Тунгусова, чомусь відводячи його вбік:
— Ну, як із строком? Впораєтесь?
— Впораємось, — лаконічно відповідав Тунгусов.
— Коли ж гадаєте?.. Адже перевірити треба заздалегідь, а то мало що…
— Нічого не буде, Тимофію Павловичу. І перевіримо вчасно, і пустимо в строк.
Це сталося несподівано для всіх. Одного разу вдень, коли бригада здавала Решеткову тільки що закінчений монтаж вентиляційної системи, Тунгусов підійшов до них, узяв Федора за плечі і сказав просто:
— Ну, що ж, хлопці, давайте спробуємо!
Усі зрозуміли його відразу й затихли. Одну із заготовлених заздалегідь колод було покладено на лоток конвейєра зовні приміщення.
Тунгусов і Решетков востаннє уважно оглянули всю установку.
— Треба подзвонити Ганні, — стиха напівзапитливо сказав Федір.
— Звичайно, подзвони, — швидко відповів Микола: він теж у цей момент думав про Ганну і чомусь не наважувався сам викликати її.
Увійшовши в цех, дівчина відразу зрозуміла все з урочистого вигляду робітників бригади, що розтяглися групою вздовж установки, і з пози Тунгусова, який стояв біля пульта генератора по другий бік конвейєра.
— Хочемо випробувати, що в нас вийшло, — якось зніяковіло промовив Тунгусов і ввімкнув рубильник.
Усе інше сталося само собою. Поступово почали наповнюватись вогнем лампи, заховані за решітками екранів: загули, як вулики, трансформатори, зашуміла вода, унизу, в провалі, над самою стрічкою конвейєра задзижчав пропелер вентилятора.
Микола, заклавши руки в кишені, стежив за стрілками приладів, на яких червоними рисочками були вказані наперед визначені режими роботи генератора. Стрілки одночасно підійшли до заданих меж.
У ту саму мить, тихо зашурхотівши роликами, рушив конвейєр. Дверцята, що закривали вхідний отвір у стіні, відскочили вгору, і з-за них швидко виплив окоренок колоди. Але, підійшовши до провалу, колода, наче злякавшись, майже зупинилась і почала поволі, з острахом заходити у простір між тремтячими пластинами конденсатора.
Біла хмаринка пари, підхоплена потоком повітря вгору, в розтруб витяжної труби, заструменіла над кутастим зрізом і попливла, розширяючись і згущаючись, охоплюючи все нові ділянки колоди, що входила в електричне поле. В кінці провалу пара зникла, і товстий окоренок дерева знову ліг на ланки конвейєра, що послужливо шмигнули під нього.
Люди мовчки стежили за всіма цими рухами. Микола, з вигляду спокійний, переживав страшенне напруження. Він настільки добре уявляв собі, відчував роботу своєї машини, що в цей вирішальний момент начебто перевтілився в неї: у ньому самому щось напружувалось, стискувалося, силкуючись допомогти генераторові впоратись із завданням — пронизати, обплутати силовими лініями деревну масу, що проходила в ньому.
Ганна, Федір, комсомольці схвильовано стежили то за колодою, то за виразом обличчя Тунгусова, намагаючись по ньому вгадати, чи все йде так, як треба.
Нарешті Микола відірвав очі од зникаючого стовбура і, зустрівши напружені запитливі погляди, усміхнувся. Це була відповідь, якої всі чекали.
Федір не витримав. Він зірвався з місця, оббіг кругом через місток, вискочив на площадку пульта і схопив Миколу в обійми. Дружне «ура» оглушило їх. І коли Ганна, нарешті, пробилася до Миколи крізь шеренгу комсомольців, які насідали на нього, прагнучи потиснути йому руку, вона ясно відчула, що одного тільки потиску руки надто мало, щоб висловити всі поривання її серця…
Отже, високочастотна сушарка була створена і вже працювала! Вологі, щойно обчищені колоди до восьми метрів завдовжки, дошки і бруски, куски і стоси відібраної «резонансної» деревини спокійно пропливали крізь робочий простір генератора і виходили з цеху вже сухими.
Процес, який вимагав звичайно багатьох діб, тепер відбувався на очах у людей протягом кількох хвилин.
Перед колективом фабрики, який ще так недавно перебував у безнадійному тупику, тепер відкрився небувалий виробничий простір.
От чому в ці дні обличчя всіх учасників цієї оригінальної будови сяяли такою завзятою й гордою радістю. Переможцем почував себе кожний. Справді, кому належала перемога? Ну, Тунгусов вирішив науково-технічну проблему. Але ж це Решетков викопав Тунгусова й придумав почати справу на їхній фабриці і «підстьобував» потім адміністрацію. Нічого, звичайно, не вийшло б, коли б Храпов та Вольський не почали діяти енергійно і не скликали тієї знаменитої наради з Вітковським, де Ганна Ридан запропонувала звернутися прямо до наркома. А комсомольці — члени бригади?.. О, кожний з них добре знав, яка частина машини зроблена його руками!
Перемога була спільна, колективна.
Ганна розуміла її велике суспільне значення. Перемога має народжувати інші перемоги. Відкриття нового цеху повинно бути урочистим святом. Хай прийде багато гостей, представників інших підприємств, наукових кіл, преси. Хай знають усі, як треба перемагати, хай подивляться, що вони зробили!
Урочистий пуск нового сушильного цеху відбувся за тиждень до строку, який Тунгусов обіцяв наркомові.
Сотні три гостей, не рахуючи своїх, зібрались у театральному залі клубу. Директор відкрив засідання, Вольський виступив з доповіддю про науково-технічне й промислове значення тунгусовського генератора.
Тунгусов з частиною своєї бригади був у цеху, готувався до демонстрації. Під час доповіді Вольського на фабрику прибув нарком у супроводі Вітковського та ще кількох товаришів з наркомату. Ганна зустріла їх і привела просто в цех.
Тут відбулася третя зустріч Тунгусова з наркомом.
Увійшовши в яскраво освітлений цех, нарком зупинився здивований і красномовно розвів руками. Він сподівався побачити тут звичайну дослідну установку заводського винахідника, скромну й кустарну, яка була цікава своїм задумом, але потребувала ще відповідного оформлення, щоб її пустити в масове виробництво.
А тут перед ним красувався витонченою композицією частин, добре оброблений великий, досконалий витвір інженерного мистецтва. У ньому ясно відчувалася гармонія між виробничим змістом машини, де основну роботу виконувала безпосередньо й незримо сама енергія без грубих механічних зусиль, натужних звуків та інструментів, які щось розтрощували, і зовнішніми формами її компактного тіла з його пульсуючою енергією, гнучкими рухами конвейєра й ніжним дзюркотінням водяних струменів.
Якусь хвилину нарком стояв мовчки, трохи примруживши очі, відверто милуючись небаченою машиною. Він знав уже — йому розповів по телефону Храпов — про те, що всі розрахунки інженера цілком виправдались, знав виробничі показники роботи машини, автоматику, тепер він бачив її.
Усі замовкли. Нерухомий Тунгусов у далекому кінці конвейєра стежив за виразом обличчя наркома.
Нарешті, погляди їх зустрілися.
Швидко і одночасно пішли вони назустріч один одному. Потиснувши руку інженерові, нарком притягнув його до себе і міцно поцілував.
— Я був певен, що так і вийде, — сказав він. — Спасибі, товаришу Тунгусов!
— Ні, це вам спасибі! Коли б не ви, товаришу нарком, нам не вдалося б нічого зробити. Половина успіху належить вам, а половина — усім нам…
Розмова урвалася, гості знайомилися з Тунгусовим, з Решетковим, який відрекомендував їм свою бригаду, зніяковілу від виявленої до неї уваги.
Трохи згодом прийшли професор Ридан з Наталею. Дівчина непомітно прошмигнула в цех за професором, але її встиг помітити Федір. Ганна познайомила їх, і з цього моменту увага бригадира дивним чином почала двоїтись, розподіляючись порівну між Наталею і всіма іншими людьми та подіями.
Уже всі зібрались, і Тунгусов, коротко пояснивши будову сушарки, почав демонструвати її роботу. Гості розташувалися вздовж вільної стіни цеху й затихли.
Знову повторився весь процес сушіння. Але тепер Тунгусов покинув пульт і приєднався до глядачів. Ніхто не керував машиною, ніхто не стежив за показаннями приладів.
Процес вела автоматика.
І коли дверцята вихідного отвору зачинилися за величезним стовбуром дерева, що виповз із цеху, погляди всіх змову були спрямовані на конструктора, і оплески розітнули тишу.
Почесних гостей запросили в клуб. На цей час Вольський закінчив доповідь, і було оголошено перерву. Всі, хто сидів у залі, поділились на чотири групи, оглянули цех і побачили роботу машини.
Хвилин через сорок засідання відновилося.
Збуджена щойно побаченим видовищем публіка зайняла місця. Хтось вимагав, щоб усі ті, що брали участь у створенні сушарки, вийшли на сцену, і збори дружно підтримали цю вимогу. Їх було обрано до почесної президії. Після цього взяв слово директор.
— Пропоную, — сказав він, — обрати й товариша наркома, як активного учасника нашої роботи, що забезпечив її успіх.
Під дружні оплески нарком піднявся на сцену й зайняв місце біля директора.
Багато слів було сказано цього вечора. Виступали робітники, представники науки, підприємств, зацікавлених у тому, щоб використати в себе почин фабрики. Останнім вийшов на трибуну нарком. Він говорив про радянську техніку, що звільняє людину й перетворює її життя, і про вільних людей, які безперервно розвивають техніку. Бадьора, енергійна промова його закликала до нових перемог, до нових сміливих дерзань.
Коли він скінчив, усі схопилися з місць.
Під грім овацій стихійно залунали ритми гімну. Голоси вмить злилися, і грянув «Інтернаціонал».
Одна за одною, як загони в марші, линули в урочистій непорушності залу широкі строфи партійного гімну.
Та ось у передніх рядах виник рух.
Якась жіноча постать зненацька вирвалась уперед, швидко пройшла вздовж рампи праворуч і зникла в коридорі.
Це була Наталя.
«Щось трапилось», — подумала Ганна, побачивши її зі сцени, і непомітно відступила назад, за куліси. За хвилину, збентежена, вона знову повернулась, тихо підійшла ззаду до Тунгусова і, торкнувши його за рукав, повела в глибину сцени.
— Ідіть сюди! Наталя приготувала вам подарунок.
— Миколо Арсеновичу, — уривчасто прошепотіла в напівтемряві Наталя. — Дивіться…
Вона повернулась так, що пасмо світла зі сцени впало на зім’ятий папірець, що тріпотів у її руках. Микола побачив знайомі літери: LMRWWAT.
— Дивіться… — і, торкаючись кінчиком вказівного пальця до кожної букви, вона чітко промовила… — Лиш… ми робітники… діти… святої…
— …армії труда! — в нестямі майже скрикнув Микола. Він занурив обидві руки у волосся і, стиснувши їх, смикнув так, що на очах виступили сльози. — Ну, звичайно! Наталю, люба… — він схопив її за руки й міцно стиснув їх, — який я вам вдячний! Оце справді подарунок! Це ви зараз?
— Так, так, саме під час співу «Інтернаціоналу».
— Ну, молодець! Ось що, друзі… Негайно треба розшифрувати повідомлення німця. їдьмо зараз же до мене. Там ніхто нам не заважатиме.
За кілька хвилин, як тільки скінчились урочисті збори, друзі сіли в автомобіль і помчали до центру.
Кімната в підвальному приміщенні зовсім змінилася.
На одному з столів замість креслярських інструментів і купи згорнутих рулонів паперу з’явилися скатерть і посуд, про походження яких Микола не мав ніякісінького уявлення. Зайві столи були відсунуті в куток. Звідкись взялися стільці.
У той час як Федір і тітка Паша, міняючи «топографію місцевості», енергійно шикували імпровізовану вечерю, в якій усі вже відчували настійну потребу, дівчата з цікавістю розглядали дивовижну обстановку житла винахідника.
Микола тим часом розчистив половину другого стола і. не гаючись взявся до роботи. Дівчата приєдналися до нього.
— Дуже цікаво, як ви діятимете далі, — зауважила Ганна. — Я поки що не розумію, що дає нам розгадка цих літер.
— Так, вона дає небагато, — відповів Микола. — Тільки вказує на джерело, звідки можна дістати справжній ключ до шифру. Але й цього досить. Решта — питання часу. Ми випробуємо всі можливі комбінації і знайдемо ключ… — Він узяв аркуш паперу й розмашистим, чітким почерком написав на ньому текст гімну. — Ну, давайте міркувати. Отже, ми тепер знаємо, що цифри, якими написана оця радіограма, означають букви, взяті в якомусь порядку з тексту «Інтернаціоналу». Можна, звичайно, придумати безліч різних способів складання цифрового алфавіту за даним текстом. Але в нашому випадку, я гадаю, що спосіб має бути дуже простим, бо німець уже достатньо законспірував саме джерело шифру. До того ж він не може розраховувати на те, що ми досвідчені криптографи… Тому почнемо з одного з найпростіших прийомів. Будемо просто позначати цифрами 1, 2, 3 і так далі по порядку кожну букву, що попадається в рядку. Спочатку перевіримо на російському тексті. Беремо перший рядок: «Вставай, проклятьем заклейменный…» Він, звичайно, дасть нам максимум знаків.
— Почнемо з нуля. Дивіться: «в» — це 0, «с» — 1, «т» — 2, «а» — 3, «в» — уже було, пропускаємо, «а» — теж, «й» — буде 4. Ганно Костянтинівно, а ви поки що напишіть окремо стовпцем латинський алфавіт, тільки додайте туди після «с» — «ch» і три пом’якшених голосних: «a», «o» і «u». Так треба в радистській азбуці.
— Єсть! Цікаво тільки, як ви приведете цей радіолатинський алфавіт до відповідності з російським.
— Нічого не може бути простішого.
— Але ж у латинському алфавіті двадцять шість букв, з вашим додатком буде тридцять, а в російському — тридцять дві. До того ж таких букв, як «я», «щ», «ч», «ы», «ь», немає в латинському, а у вас в тексті «Інтернаціоналу» вони вже занумеровані. А в латинському є «i», «g», «x», «y», «z», яких немає в російському.
— Нічого, Ганно Костянтинівно. Ця відповідність уже встановлена міжнародною практикою радистів. Ми завжди записуємо знаки Морзе, які приймаємо, латинськими буквами, незалежно від того, якою мовою йде передача. І прочитати такий текст, знаючи мову передачі, завжди можна, бо деякі знаки мають для кожної мови своє певне значення. Наприклад, чотири крапки означають латинське «h» і російське «х»; два тире — крапка — тире — це латинське «q» або російське «щ»; три крапки — тире — латинське «v» або російське «ж», і так далі.
— Ага, розумію! Ну, диктуйте ваші цифри, Миколо Арсеновичу. «А»?
— Три.
— «А» пом’якшене?
— Це значить — «я»… десять.
— «В»?
— Двадцять два.
— «С»?
— Двадцять шість.
Літери латинського алфавіту перетворилися в цифри. Виявилось, що в «Інтернаціоналі» бракує тільки однієї літери «ф». Лишилось замінити цифри таємничої радіограми відповідними їм латинськими літерами і прочитати повідомлення німця.
Микола поклав перед собою розгорнутий журнал радіоприймання, в якому майже цілу сторінку займав прийнятий ним зашифрований текст.
Тепер були зайняті всі троє. Микола називав цифру тексту. Ганна за складним алфавітом знаходила відповідну букву, Наталя записувала. Федір зник кудись «у господарських справах».
Три пари очей з нетерпінням стежили за кожною буквою, що з’являлася з-під олівця.
Дві… три… чотири…
Це ще мало, звичайно. Слова тексту, безперечно, скорочені. Крім того, вони не розділені між собою. Десять, п’ятнадцять букв уже повинні показати, чи є тут хоча б ознаки слів.
На першому рядку Микола спинився.
Це був безглуздий набір букв!
Тільки Ганна добре знала німецьку мову і могла б прочитати текст, коли б виявилося, що цей набір букв справді має зміст. Кілька хвилин вона напружено думала, вдивляючись у рядок, а Микола підказував їй всілякі способи перекручення тексту.
— Текст, звичайно, повинен бути перекручений, — казав він. — Адже текст, який складається з нормальних слів і зашифрований примітивно, завжди можна розібрати, навіть не знаючи ключа. Перекручення потрібне для того, щоб знищити характерні для даної мови особливості в сполученні звуків, у послідовності букв, у кількісній перевазі деяких з них над іншими. Усе це дає вказівки для розшифрування. Але в той же час перекручення не повинно, по можливості, затемнювати зміст розшифрованого тексту.
— Ні, — сказала, нарешті, Ганна з прикрістю. — На мою думку, тут немає ніякого змісту.
— Ну що ж, виходить, ми помилилися. Спробуємо інший спосіб. Нічого, товариші, тепер знайдемо. Коли ключ є, все інше — справа часу.
Кімната тим часом наповнилась апетитними пахощами. На сковорідці, яку принесла тітка Паша, весело шкварчало підсмажене м’ясо, парувала картопля, яскравими плямами червоніли в глибокій тарілці соковиті помідори й зелені ароматні кружальця огірків; над келихами й чарками, що їх тітка Паша, мабуть, зібрала в сусідів, «чаклував» з пляшкою вина Федір.
«Криптографів» не довелося довго упрошувати, щоб вони перервали заняття. Федір відкрив «банкет» коротким тостом на честь друга, головного винуватця свята.
Вечеря проходила жваво. Тиха, досить похмура кімната Тунгусова вперше наповнилась веселим молодим гомоном, уперше почула дівочі голоси. Навіть тітка Паша сяяла, по-своєму оцінюючи це несподіване вторгнення в нудне й тяжке, на її погляд, життя свого улюбленця.
Микола ще ніколи не бачив Федора в такому піднесенні. Той переживав завершення будівництва сушарки, як свій перший, по-справжньому значний крок у житті, який не міг не відбитися на його долі. Він уже почував себе ентузіастом нового способу сушіння. Адже це революція в усій деревообробній промисловості Союзу, і саме він її почне!
А втім… не можна все приписувати «сушильній революції». Не тільки вона була причиною щасливого збудження Федора. Він уже ясно відчував, що його увага до Наталі, нестримно розгоряючись, падає на далеко не сухий чи кам’янистий грунт…
Проміння, що йшло від Федора, запалювало і Ганну, й Миколу. Але тут усе було інакше. Тут полум’я жевріло глибоко, тихо, полохливо, зовсім не прориваючись назовні.
Думки їхні раз у раз поверталися до загадкового шифру. Обоє напружено шукали помилку.
— Як ви думаєте, Миколо Арсеновичу, чи знає ваш німець російську мову?
Микола похитав головою.
— Ні. Коли б він знав, то дав би мені зрозуміти це при першій же нашій розмові.
— А «Інтернаціонал»?
— Я певен, що він «Інтернаціоналу» по-російському не знає. Він просто збагнув, що треба взяти найпопулярніший у нас текст, дістав його де-небудь, — очевидно, він зв’язаний з антифашистськи настроєними робітниками, — і вибрав з нього рядок для натяку на гімн.
— Дозвольте, але ж він повинен був не тільки вибрати рядок, але й шифрувати своє повідомлення, виходить, скласти цю саму азбуку за текстом «Інтернаціоналу»?
— Звичайно.
— Ну, тоді, я думаю, ви помилилися, — сказала Ганна. — Ви дивіться: щоб зашифрувати повідомлення, йому треба було дістати російський текст гімну, російську азбуку, встановити відповідності між оригінальними буквами. Для цього треба мати російські позначення знаків Морзе. Сумніваюся, щоб усе це можна було легко дістати зараз у Німеччині. Напевне, він вибрав інший шлях.
— Який саме, на вашу думку?
— Єдине, що він повинен був дістати, це тільки один рядок з гімну для «натяку», як ви правильно кажете, йому треба було натякнути на «Інтернаціонал». Але, звичайно, не на російський його текст…
— А на німецький?! — перебив швидко Микола.
— Авжеж! Інакше він навряд чи впорався б із завданням, не знаючи російської мови.
— Геніально, Ганно Костянтинівно! Ви маєте рацію. Нам треба скласти ключ за німецьким текстом гімну. Але… ви знаєте його?
Ганна зніяковіло похитала головою.
— Ви розумієте, Наталю, що це значить? — захоплено говорив тим часом Федір. — Ми будуватимемо такі сушарки не в містах, на фабриках і заводах, а в лісах, на берегах сплавних річок, там, де добувають ліс. Уявляєте: невелика гідростанція — і така сушарка. Ліс підвозять і відразу ж сушать! Зараз наші залізниці возять ліс, у якому понад п’ятдесят процентів вологи. А тоді состави вантажитимуть готовим, висушеним лісом. Транспорт звільниться від води, вантажооборот країни…
— Правильно, Федю! — посміхаючись, перебив Микола. — Тільки от що, товариші, нам треба дістати де-небудь німецький текст «Інтернаціоналу».
— Я, здається, знаю… тільки один куплет, — нерішуче промовила Наталя.
— Ви? Ну, Наталю, ви сьогодні просто герой! Звідки ж ви знаєте?
— А ми в німецькому гуртку почали розучувати його недавно.
— Ну, чудово! Давайте швидше запишемо. Досить і одного куплета, я гадаю. Коли яких-небудь букв не вистачатиме, обійдемось і без них.
Наспівуючи мотив гімну, Наталя легко відновила в пам’яті слова першого куплета і приспіву. Ганна записала, і Микола відразу ж позначив букви цифрами, починаючи з нуля.
— Ура! — вигукнув Микола. — Бракує всього шести букв і до того ж найменш вживаних. Давайте ваш латинський алфавіт, Ганно Костянтинівно, і пишіть нові цифри.
Азбука була швидко складена. Знову почали перекладати цифри шифрованої радіограми. І знову всі з нетерпінням чекали появи кожної пової букви, намагаючись схопити зміст.
— Двадцять три… шістнадцять… — почав Микола.
— «Ph» — записала Наталя.
— Двадцять п’ять.
— Такої в нас немає, Миколо Арсеновичу.
— Нічого, Наталю, зробіть пропуск і пишіть далі… Двадцять… одинадцять…
— «Si»
— Є! Є! — вигукнула Ганна, як тільки з’явилась наступна літера «к». — Виходить, Миколо Арсеновичу. Пропущена буква, очевидно, ігрек. Тоді виходить «Physik», тобто «Фізика!»
— Так. Чудово, — стримано прошепотів Микола. — Але стривайте, може, це випадкове сполучення літер! Далі! Сім… вісім… сімнадцять…
— Виходить… виходить, слово честі! — шепотіла Ганна. — Тільки поки що незрозуміло.
Дійшовши до кінця рядка, Микола спинився. — Поки що досить. Давайте подивимося, що виходить.
Було очевидно, що це вже не випадковий набір букв. Рядок складався із слів, поки що не ясних, не розділених проміжками і, очевидно, гранично скорочених.
— Ну, думайте, Ганно Костянтинівно, тепер усе залежить од вас. Тут треба добре знати мову…
Ганна думала. Матове обличчя її вкрилося рум’янцем від напруженої роботи думки.
— «Ergross»… Сумнівно, немає такого слова, — міркувала вона. — Якщо «gross», тоді «er» відноситься до першого складу, до «Physik». А-а! Ну, звичайно: «Physiker» — фізик! A «gross»…
— Дозвольте! — вигукнув Микола, — В Німеччині є вчений Гросс, відомий фізик. Це про нього!
— Так, так, очевидно… — Ганна усміхнулась Миколі. — Що-небудь з вашої галузі. В усякому разі ясно, що ми тепер на правильному шляху.
— Так, завдяки вам.
Вона схилилася ще нижче над аркушем паперу.
— Ну, тепер лишається подолати середину фрази з пропуском: «m» — пропуск — nch… це зовсім незрозуміло.
— А давайте спробуємо спочатку заповнити цей пропуск, — запропонував Микола. — Тоді все буде ясно.
— Як же це зробити?
— Дуже просто. Візьмемо наш алфавіт з цифровими позначеннями. Скількох букв не вистачало в першому куплеті «Інтернаціоналу»? Всього шести. Одну ми вже знайшли, це ігрек у слові «Physiker». Запишіть, Наталю, в наш алфавіт: двадцять п’ять — це ігрек. Виходить, лишилось п’ять. От і спробуємо їх підставляти замість пропуску. По-перше — «c». Ну, це сумнівно. Тут, звичайно, повинна бути голосна. Візьмемо «J»… Нічого не виходить, «q» — теж, звичайно. Далі «u». Це краще… «unch»… Та-ак! Адже тут є ще попереду «m», виходить «munch»…
— Мюнхен! — вигукнули всі разом.
— Ну, звичайно! З Мюнхена він і передавав, я тепер пригадую, це з’ясувалося в одній з перших наших розмов, ще до появи шифру. Зазначте, будь ласка, в нашому алфавіті: двадцять чотири — це літера «u». Тепер весь рядок зрозумілий: «Фізик Гросс у Мюнхені». Відчуваєш, Федю? — Микола міцно ляснув друга по плечу своєю важкою долонею. — Видно, у нас сьогодні день удач. Мені здається, зараз ми можемо дещо дізнатися. Ви не втомилися? — звернувся він до дівчат.
— Давайте далі, — суворо сказала Наталя, знову беручи олівець, — не можна ж зупинятись на першій фразі. Диктуйте, Миколо Арсеновичу. Перекладемо спочатку решту тексту на букви, а потім уже розбиратимемо.
Знову почалася диктовка. Наталя записувала:
Тепер розшифровувати було легше. Пропуски швидко заповнили буквами, вгаданими із значення слів. Ось яким був повний текст повідомлення:
«Фізик Гросс, Мюнхен, вирішив проблему передачі електроенергії без проводів з допомогою іонізованого променя. Дальність дії по прямій практично безмежна. Гросс арештований. Захоплені деякі розрахунки і єдиний експериментальний апарат обмеженої дальності в один кілометр. Одначе головну деталь іонізатора довелося вилучити й знищити. В разі відновлення загрожує серйозна небезпека. Намагаюся з’ясувати принцип. Повідомлю. Слухайте в звичайний час».
Настала тривала мовчанка. Радіограма була неясна, якась тривога звучала в уривчастих фразах німця, але в чому полягала загроза, кого вона стосувалась, було незрозуміло. Друзі з подивом поглядали на Миколу, чекаючи від нього пояснень. Микола мовчав.
— Знову якась загадка, — сказав, нарешті, Федір з прикрістю. — Оце конспірація! Ключ зашифрований, текст зашифрований, зміст, виходить, теж зашифрований.
— Основне ясно, — зауважила Наталя, — людина якось дізналася про важливий винахід і хоче передати його нам. Незрозуміло тільки, навіщо він повідомляє про всі ці подробиці.
— Що значить «небезпека»? — спитала Ганна. — Небезпека чого?
Наталя знизала плечима.
Не відриваючи очей від тексту, Микола вдумувався в кожну фразу, і з кожною хвилиною на його обличчі все більше згущались тіні тривоги. Нарешті він підвів голову.
— Справа не така проста, товариші. Якщо справді Гросс зробив це відкриття, — а в нас немає підстав не вірити німецькому другові, — то це значить, що розв’язано проблему «проміння смерті».
— Як?! Чому?!
— Тому, що іонізований промінь являє собою начебто невидимий повітряний провід, по якому можна спрямувати електромагнітні хвилі або електричний струм так само, як по звичайному металевому провіднику. Це й є основа «проміння смерті», якого вже багато років дуже наполегливо шукають у військових лабораторіях усіх капіталістичних країн. От про що повідомляє нам невідомий друг. Відкриття Гросса має величезне воєнне значення, бо апарат, про який іде мова, може бути страшним знаряддям винищення. Тому, майте на увазі, товариші, вже те, про що ми дізналися зараз, військова таємниця, і кожний з нас відповідає перед державою за збереження її. Пам’ятайте: нікому жодного слова… навіть про самий факт мого зв’язку з німцем.
Очі друзів, схвильованих несподіваним змістом радіограми, дивилися на Миколу, і він зрозумів, що таємниця в надійних руках.
— А тепер давайте розберемося в тексті. Я бачу, він складений дуже продумано. Тут між рядками пояснено, мабуть, усе, що здається незрозумілим.
— Про яку загрозу йде мова? — знову спитала Ганна.
— І чому фашисти арештували Гросса, який дав їм свій винахід? — додала Наталя.
— Ні, ні, товариші! — відповів Микола. — Мовиться про загрозу нам, Радянському Союзові.
— Союзові? Яким чином?!
— А ось як. Уявіть собі, що сталося в Мюнхені. Ім’я доктора Гросса мені відоме. Це один з видатних німецьких фізиків, ідеаліст, учений старої школи. Він присвятив своє життя вивченню процесів іонізації в земній атмосфері, піднімався в стратосферу. В мене є одна з його книжок — «Іоносфера», перекладена в нас на російську мову. Дуже сумнівно, щоб Гросс співчував фашизму та ще й підніс йому «проміння смерті». Він, звичайно, розв’язав проблему іонізації повітря на великих відстанях, так звану проблему «повітряного кабеля», маючи на увазі саме передачу електроенергії без проводів. Очевидно, йому це вдалося, але він тримав у секреті свою працю. Коли б він опублікував її, про неї знав би вже цілий світ. Звичайно, фашисти пронюхали про відкриття і вирішили використати його інакше. От і вийшло «проміння смерті». Найвірогідніше, вони просто відняли силою в Гросса принцип іонізації, а його усунули, щоб старий не розголосив свого відкриття…
Ганна знизала плечима і підвелася.
— Який жах! — прошепотіла вона.
— Так… людство ще не знало такого цинізму, — додав Микола. — Я гадаю, що фашисти зроблять все, щоб відновити апарат Гросса й пустити його в діло… проти нас, звичайно. Оце і є та загроза, про яку, ризикуючи життям, попередив нас невідомий друг.
— Але хто ж він?
— На це немає ніяких вказівок. І він правильно робить, що не каже нічого про себе. Коли б цю радіограму перехопили й розшифрували вороги, то всякий натяк на особу її автора назавжди позбавив би нас можливості узнати ще що-небудь про цю страшну машину… А вороги можуть бути й тут, у нас…
Ганна, яка схвильовано ходила по кімнаті, заклавши руки за спину, різко обернулась.
— Що ж треба робити, Миколо Арсеновичу?
Микола витримав чималу паузу, під час якої на його обличчі поволі виступала спокійна, ледь помітна усмішка. Одразу зникли гострі, тривожні думки і непотрібний острах друзів, і вже весело зустріли вони відповідь Миколи.
— Спати. Ми всі добре попрацювали сьогодні, чесно заслужили відпочинок. А вже… скоро дві години. Завтра я піду до наркома й розповім йому все. Він член ЦК партії. Партія повинна знати це, і вона зробить усе, що потрібно. А ми свою місію поки що виконали. Але, друзі мої, сьогодні сталася ще одна подія, велика, приголомшлива, про яку ви й гадки не маєте. Вперше в житті я відчув, як багато можна зробити, коли працюєш і живеш не сам, коли тебе оточують друзі.
— О! — вигукнув Федір, кидаючись до столу. Він давно вже мав на думці останній, прощальний тост…
— Товаришу нарком?
— Так, я. Хто це?
— Інженер Тунгусов. Здрастуйте, товаришу нарком!
— А-а! Добрий день! Ви що ж це зникли вчора так поспішно?
— Була невідкладна справа, про яку я й хочу з вами поговорити і, якщо можна, то зараз же. Хвилин на десять…
— Щось трапилося з машиною? — в голосі наркома прозвучала тривога.
— Ні, зовсім інше.
— Ну, ну, кажіть, слухаю уважно.
— Ні, по телефону не можна…
— Ага… розумію! Що ж, приїздіть. Я зараз замовлю перепустку.
Через півгодини Микола сидів у кабінеті наркома, в тому самому глибокому шкіряному кріслі перед величезним письмовим столом.
Він коротко розповів наркомові всю історію, починаючи з першої зустрічі з німцем в ефірі й кінчаючи вчорашньою розшифровкою таємничого повідомлення.
— І ось що виявилось під цим шифром, — закінчив він, передаючи наркомові акуратно переписаний текст радіограми.
Брови наркома насупились, як тільки він пробіг очима перші рядки. Ще й ще раз він прочитав повідомлення, вдумуючись у кожне речення. Потім поволі поклав аркуш на стіл, відкинувся в кріслі, дивлячись на Миколу, і несподівано спитав:
— «Проміння смерті», чи що?
— Так… Вам знайома проблема іонізації?
— Дуже приблизно. Я догадався і з загального тону повідомлення, і з фрази про дальність дії. Ну, розповідайте, в чому тут річ.
Микола виклав свої міркування. Нарком слухав уважно, погладжуючи голене підборіддя.
— Іонізоване повітря може бути хорошим провідником електрики. І якщо Гроссу справді вдалося знайти метод іонізації повітря в межах вузького й безмежно довгого променя, то тим самим проблему «проміння смерті» вирішено, бо навіть звичайний струм від динамо-машини, спрямований по цьому невидимому шляху, може бути джерелом смерті й руйнування. Ідея ця виникла давно, але досі нікому не вдавалося іонізувати повітря більше, ніж на відстані двох-трьох метрів.
— А Гросс зумів зробити це на безмежну віддаль? — спитав нарком. — Це що ж… виходить, сидячи де-небудь на кордоні, вороги зможуть обробляти своїм «промінням смерті» будь-які наші міста?
— О ні! Не так, товаришу нарком. Ви випустили з уваги два слова повідомлення: «По прямій». Виходить, іонізований промінь Гросса не спроможний огинати кривизну земної поверхні. Дія «проміння смерті» можлива лише в межах видимого обрію, тобто у звичайних умовах кілометрів на п’ятнадцять-двадцять… Правда, можна підняти апарат на літаку або аеростаті, тоді радіус дії буде значно більшим.
— Ну, а що можна буде застосувати як протидію або захист?
— Важко сказати… Коли пускати по такому «повітряному кабелю» звичайний струм від динамо, то майже всякий екран, усяка перешкода, що трапилася на шляху променя, замкнуть цей струм або на землю, або на сусідній такий самий «кабель». Тоді нам доведеться екранувати всю нашу військову техніку, а може, і бійців. Якщо ж вороги скористаються з ультракоротких хвиль, які будуть убивати, а не руйнувати, тобто діяти тільки на нашу живу силу, то все залежить від методу іонізації… якого ми не знаємо.
— Так. Ну гаразд. За дві години я буду на засіданні Ради і побачуся з наркомом оборони. Усе це я розповім йому. Хто ще знає зміст повідомлення?
— Тільки друзі, які допомогли мені розкрити таємницю. Але вони знають, як треба поводитись, — додав Тунгусов упевнено.
Нарком уважно подивився на нього.
— Обіцяйте мені, що ніхто більше не довідається про цю справу. Не забувайте, що люди, зацікавлені в цьому, можуть знати про ваш таємничий зв’язок з Мюнхеном і стежити за вами навіть тут. А як ви думаєте, чи становить для нас це «проміння смерті» непереборну загрозу? — він примружив очі.
Микола помовчав. Потім сказав нерішуче:
— Якщо машину Гросса відновлять, то це буде, мабуть, найсильніше з усіх існуючих знарядь війни.
— А я думаю, що коли в світі є такі люди, як ви, як ваші друзі, то ніякі наймогутніші знаряддя знищення не зламають нашої фортеці. І це не пустий ура-патріотизм, товаришу Тунгусов. Не забувайте, що техніка сама по собі мертва. Її силу, її дієвість визначають люди. Я не знаю, яких заходів вживуть наші військові спеціалісти у зв’язку з вашим повідомленням, але хіба це «проміння смерті» вже не стало на якийсь процент менш грізним хоча б тому, що ми знаємо про його існування завдяки вам і вашим друзям? І хіба це не крок до того, щоб ще зменшити небезпеку?.. Проте час іде, — перебив себе нарком, глянувши на годинника. — А в мене є до вас серйозна справа. Пам’ятаєте, минулого разу ми з вами говорили про різне застосування високої частоти. Ви тоді мимохідь згадали про стерилізуючу й консервуючу дію ультракоротких хвиль. Скажіть, чи реальна ця перспектива, якщо мислити про неї практично?
— Це складніше завдання, ніж сушарка, — відповів Тунгусов. — Воно не розв’язане ні теоретично, ні експериментально. Проте я певен, що воно може бути реалізоване, і ось чому. В нашому інституті харчування кілька років тому група вчених працювала над консервуванням м’яса. Спочатку вони вивчали вплив високочастотного поля на ізольовані культури гнильних бактерій. Виявилося, що за певних умов ці бактерії вмить гинуть під дією поля. Тоді дослідники почали опромінювати м’ясо й незабаром пересвідчилися, що ферментативні процеси, які призводять до розпаду тканин, внаслідок опромінювання дуже сповільнюються, а іноді й зовсім припиняються. Перші ж досліди дали разючий ефект: опромінене свіже м’ясо у великій закупореній пробірці пролежало в термостаті двадцять три дні без будь-яких ознак гниття. Але це був єдиний вдалий випадок. Повторити дослід з таким самим або близьким до нього результатом їм не пощастило, хоч і багато пророблено спроб. Так оцей єдиний, випадковий результат і переконує мене в тому, що завдання консервування м’яса можна розв’язати. Якщо хоч раз вийшло, то вийде і багато разів. Треба тільки знайти правильний метод роботи. Цього якраз і бракувало нашим харчовикам, як я помітив.
— Добре. Припустімо, що ми знайшли метод і розв’язали завдання. Що це дасть?
— О, дуже багато. По-перше, значно спроститься транспортування й збереження всіх продуктів, які швидко псуються. Не потрібні будуть холодильні установки, ізотермічні вагони, рефрижератори, льодники. Техніка виготовлення консервів зміниться. Продукти, приготовлені для консервування, не треба буде варити в автоклавах, досить тільки опромінити їх. І якість консервів, яких не підігрівали до високої температури, буде набагато вищою, вітаміни збережуться; у будь-який час року і в будь-якій точці Союзу ми матимемо свіжі фрукти, овочі, молоко, м’ясо… Свіжі!
— Слухайте, товаришу Тунгусов… Цими днями на одній урядовій нараді ми обговорювали питання про постачання нашої армії. Ви не можете уявити, яка це складна, громіздка й дорога справа. І от постала потреба збудувати цілу систему нових холодильних установок і консервних заводів. Так і вирішено: все це ми будуватимемо, бо ні при яких обставинах наша армія не повинна зазнавати перебоїв у постачанні продуктами харчування. Тепер ви догадуєтесь, чому я заговорив про це з вами? Гаятись не можна. Ми вже почали роботу. От подумайте… Якщо ваші припущення справдяться, ми Переробимо все заново. Обдумайте і завтра сповістіть мене про своє рішення. Виходьте з того, що люди, матеріали, приміщення і взагалі все потрібне у вас буде.
Микола вийшов од наркома похмурий. Відмовитись можливо. Немає підстав. Нарешті, він не має права відмовлятися: цього вимагає держава. Виходить, братися за нову роботу? Скільки часу буде потрібно на це? Він прикинув у думці: генератор для дослідів є, до нього треба тільки зібрати новий стабілізатор частоти. Це дрібниці, три-чотири дні. Далі підуть досліди. Вони можуть тривати і місяць, і рік. Усе залежатиме від організації справи, від масштабу… Потім, коли завдання те розв’язане, почнеться проектування установки, виготовлення деталей, монтаж. Це в усякому разі надовго. Як же бути з професором, адже він певен, що Тунгусов уже вільний і готовий сьогодні-завтра взятися за підновлення «ГЧ». Крім того, не тільки Ридан чекає цього. Для Ганни така відстрочка в роботі батька теж буде ударом…
Микола вирішив відверто поговорити з професором, щоб разом з ним з’ясувати становище. Увечері вій подався в ординський особняк.
Ридан зустрів його радісно. Він відчував, що сьогодні Микола прийде.
— Ну, насамперед поздоровляю! Майстерно зроблена ця сама сушарка! Шедевр!..
Коли враження вчорашнього вечора були вичерпані, професор з надією подивився на Миколу.
— Отже, ви вільні тепер… — сказав він. — Розпочнемо?
— Сьогодні я бачився з наркомом, — обережно почав Микола. — Боюсь, що нам з нашою роботою доведеться ще зачекати.
Він докладно розповів про цю розмову, пропозицію наркома. Ридан замовк і уважно слухав. Спочатку він був прикро вражений. Коли ж Микола згадав про досліди в інституті харчування, професор відкинув назад волосся, насторожився, очі його заблищали.
— Стривайте, стривайте… Як ви кажете? Консервувати ультракороткими хвилями? Виходить, теж шляхом нагрівання? Так само, як ви виганяєте воду з деревини у вашій сушарці? Чого ж ви кажете свіже м’ясо? Адже воно буде варене?
— Ні, ні, Костянтине Олександровичу! Тут зовсім інше. Про варіння немає мови. Температура, правда, підніметься під час опромінення, але небагато, не більше ніж до сорока — сорока п’яти градусів. Так що білок лишається неушкодженим. Опромінення триває всього якусь там секунду, навіть менше. Тут, очевидно, тільки біологічна дія високочастотного поля. У тому досліді, про який я вам щойно розповів, м’ясо, пролежавши в термостаті двадцять три дні, було зовсім свіже.
— Результати аналізу ви бачили?
— Звичайно. Ніяких змін, порівняно з аналізом, проведеним перед опроміненням, не виявлено, якщо не брати до уваги загибелі бактерій і дуже незначної втрати вологи. Проба була герметично закупорена.
Ридан жвавішав дедалі більше.
— Дозвольте… Якщо це так… А ви певні, Миколо Арсеновичу, що вас не обдурили ці самі харчовики?
— Певен. Та це не так і важливо.
— Як?!
— Бачите… Я й сам деякі досліди проробив. Такого результату, як у харчовиків, я, правда, не здобув, зате переконався в двох основних положеннях. По-перше, старанно добираючи умови опромінення — хвилі, потужність генератора, експозицію — можна порівняно легко добитися повного знищення бактерій, у тому числі і всіх гнильних. А по-друге, мені в багатьох випадках вдавалося значно затримати хід хімічних процесів, які призводять до розпаду. Мабуть, високочастотне поле якось впливає на ферменти, що викликають ці реакції. І я не здивуюсь, коли виявиться, що в цей спосіб можна зовсім припинити реакції розпаду. Так що ефект харчовиків принципово цілком реальний.
Професор Ридан був явно схвильований.
— А ви знаєте, наскільки було свіже м’ясо в цьому досліді?
— Його привезли з бойні в холодильній машині при температурі близько чотирьох градусів вище нуля. Опромінювали через годину сорок хвилин після забою худоби.
— Так це ж була жива тканина! Ви розумієте? Не «свіжа», а жива!
— Чому жива? — дивувався Микола. Він бачив, що від засмучення, викликаного початком розмови, у Ридана не лишилось і сліду. Професор був захоплений якоюсь новою ідеєю, що, очевидно, тільки-но виникла в нього під впливом розповіді Миколи.
— Тому, що вона нічим не відрізнялася від живої, і коли б це був не шматок м’яса, а який-небудь цілий орган тварини, то його можна було б знову приживити до організму, поставити на місце такого ж, але зіпсованого органу в іншої тварини, і він функціонував би через двадцять три дні після вилучення! Тепер ви відчуваєте, в чому тут справа? До речі, скажіть, ви знаєте що-небудь про так зване «переживання» органів або тканини?
— Ні, нічого не знаю.
— То слухайте. Зараз ви побачите, чому мене захопила ваша розповідь про консервування. Ви, звичайно, розумієте, ще мене цікавлять не консерви для кухні…
Микола вже розумів, що справа повертається якнайкраще: завдання, поставлене наркомом, було для професора, очевидно, не менш важливим, ніж відновлення «ГЧ». Виходить, вони зможуть разом працювати в цій галузі!
— А ви знаєте, — вів далі Ридан, що близько дев’яноста процентів людей помирає не тому, що їхній організм нездатний більше жити, а тільки тому, що який-небудь орган вийшов із ладу, зіпсувався або не встиг пристосуватися до змінених чомусь умов. Здоровий, цілком життєздатний організм перестає жити тільки тому, скажімо, що зіпсувався який-небудь клапан у серці або закупорилась артерія. І от лікар констатує смерть.
Смерть! Ми звикли до того, що коли життя в організмі завмерло, зупинилось хоч на хвилину, то це кінець, смерть. Дурниці! Те, що звичайно констатує лікар, є тільки зупинка. Тут важко утриматись від заяложеного, але чудового порівняння Бахметьєва: живий, діючий організм — це маятниковий годинник. Зупинимо маятник — годинник стоїть, незважаючи на достатній запас енергії, зібраної в заведеній пружині. І він ніколи більше не піде, якщо ми не штовхнемо маятника. А штовхнемо — він знову йде, так же, як раніше. Те саме з організмом, який зупинився, його клітини перестали одержувати живлення, кисень, почали голодувати, задихатись і тому припинили роботу. Але вони зовсім не мертві. Як тільки відновимо нормальні умови температури, живлення, дихання — клітини знову працюватимуть.
— Невже це так?!
— Ну звичайно! Досліди над ізольованими органами викрили цю «несправжню смерть». Нам довелося зовсім відмовитись од такого, освяченого віками непохитного уявлення, як нерушимість, неділимість організму. Це, як виявилось, був помилковий погляд. Незважаючи на всю зв’язаність і величезну координованість у своїх функціях, усі органи тварини разом з тим цілком автономні і можуть існувати й діяти без організму. Виявилось навіть, що вони досить невибагливі і нормально працюють і тоді, коли умови, в які ми їх переносимо, тільки приблизно подібні до природних умов у живому тілі… Ви маєте сумнів? — перервав він себе, помітивши мимовільний рух протесту на обличчі Миколи. — Так, нам важко собі уявити це. Надто сильні традиції в наших уявленнях. Проте все саме так, як я кажу. Хочете пересвідчитись?
— Як? — розгубився Микола.
— Дуже просто. Я покажу вам це. Ходімо в лабораторію.
Микола швидко підвівся. Ридан раптом затих і якусь мить був нерухомий. Потім він узяв в’язку ключів і мовчки почав перебирати її, підшукуючи потрібний ключ. Здавалося, він не наважується виконати свою обіцянку. Микола помітив це вагання.
— Може, незручно зараз?
— Ні… я думав про те, що не все можна бачити. Ходімо.
У «свинцевій» лабораторії, де вже раніше побував Микола, Ридан відчинив непомітні двері праворуч і, пропустивши гостя, швидко пішов у глиб кімнати. Микола встиг помітити тільки, що Ридан підняв там якийсь великий циліндр і накрив ним щось на круглому столику.
— Будьте обережні, Миколо Арсеновичу, тут тісно.
Справді, велика кімната була вся заповнена довгими столами, химерними штативами з якимись складними комбінаціями скляних куль, рурок, колб і ковпаків, під якими видно було інші пристрої із скла, гуми та металу. Скрізь слух уловлював якийсь рух. Капали рідини, ритмічно цокали лічильники, дзижчали механізми самозаписуючих приладів, гули моторчики насосів. Трубки різної товщини звисали від великих бутелів по стінах, обплітали столи й апарати.
— Тут нас троє, — сказав Ридан, і Микола швидко озирнувся, але нікого не побачив. — Третій… у розібраному вигляді.
Ридан говорив поволі й різко. Рухи його стали спокійними, впевненими. Так він перетворювався завжди, коли входив у свої робочі кімнати.
— Кілька днів тому мені привезли самовбивцю, який пролежав у холодильнику моргу три дні. Чоловік був фізично цілком здоровий. Він повісився, стрибнувши із столу. Смерть настала вмить від вивиху шийного хребця. Тепер ідіть сюди. Ось його серце…
Микола припав до скляного ковпака.
Там на міцному штативі, спираючись на кільце, обтягнене марлею, билось велике людське серце. Відрізок його аорти був прикріплений до кінця гутаперчевої трубки. Серце ритмічно стискувалось, фонтаном викидаючи з себе прозору безбарвну рідину, і знову розширювалось, набираючи цю рідину з трубки.
Серце пульсувало. Воно жило, працювало, серце мертвої людини, і гутаперчева трубка, що звисала біля ковпака, здригалася в такт його пульсу.
Микола мовчки, не відриваючись стежив за його рухами.
— Поясніть же, Костянтине Олександровичу, — промовив він нарешті.
— Тут усе дуже просто. Я відділив серце, промив його в звичайному розчині Рінгер-Локка, стиснув рукою кілька разів, і воно почало скорочуватись. Коли б цей масаж не допоміг, я впорснув би трохи адреналіну, ефект вийшов би той самий, і воно працювало б зовсім без живлення, без цієї рідини до того часу, поки не вичерпало б усі свої енергетичні ресурси.
Серце черепахи, тільки покладене у вологе середовище, працює справно протягом дванадцяти діб. Ну от. Потім я укріпив його на цьому штативі і, щоб продовжити йому життя, почав живити також розчином Локка, до складу якого входить як живильний елемент виноградний цукор. Серце почало не тільки витрачати свою енергію, але й набувати її, живитися. Тепер воно житиме довго, кілька місяців.
Як бачите, серцю треба дуже небагато, щоб жити. Адже рідина Локка це далеко не кров: у ній немає білка, немає всіляких гормонів, ферментів і багатьох інших елементів. Тут немає і тієї температури, при якій серце звичайно працює. Умови далеко не органічні. І, незважаючи на це, воно живе — навіть після триденної смерті.
— Костянтине Олександровичу, а хіба можна це назвати життям у тому ж розумінні, що і за нормальних умов організму? Може, тут, так би мовити, біологічний автоматизм, несумісний із справжнім життям?
— Е-е, ні! Це дуже істотне питання, але на нього доводиться відповісти негативно. Це серце не тільки скорочується. Воно зберігає всі свої нормальні властивості та реакції. Зараз покажу вам… Ви знаєте, звичайно, для того, щоб посилити роботу серця, досить, наприклад, ввести в кров людини камфору. Ось камфора…
Він відкрив спеціальний краник у трубці, що входила під ковпак, і піпеткою ввів у розчин для живлення серця краплю камфори.
— Тепер дивіться сюди. Це кардіограф.
Тільки тепер Микола побачив, що поруч із ковпаком стояв прилад, сполучений із серцем. У цьому приладі рівномірно рухалася паперова стрічка, і кожне скорочення серця відмічалося на ній чорним штрихом. Виходила зигзагоподібна крива, по якій Можна було стежити за ритмом і розширенням серця.
За хвилину Микола побачив, як чорнильний штифтик трохи швидше накреслив па стрічці один за одним кілька довших зигзагів.
— Бачите! — вигукнув Ридай. — Камфора діє. Цим препаратом ми користуємося для вивчення впливу різних лікарських речовин на діяльність серця. І реакції, які викликає препарат, точнісінько повторюються на живому серці. Виходить, це не автомат. Ну, тепер прошу сюди.
Один за одним перед враженим Миколою проходили органи померлої людини. Він бачив частину кишечника, занурену в розчин, який замінює кров. Кишечник працював. Перистальтика його тривала. Він стискувався, як черв’як, щоб проштовхнути їжу, введену всередину. Він виробляв потрібні соки і перетравлював їжу. Він навіть всмоктував цю їжу в свої стінки і виділяв її назовні в розчин, куди він був занурений. Нирки виробляли сечу. Залози виділяли всі потрібні речовини. Нервові клітини утворювали відростки.
Здивування Миколи досягло крайніх меж, коли він побачив перед собою кисть руки самовбивці. Живильна рідина крізь парафін, що покривав зріз, входила під невеликим постійним тиском в артерію і, пройшовши всі судини, рясними краплями стікала з вени. Кожний день Ридан робив невеликі порізи на руці. І от вони загоювались; від перших порізів уже лишились тільки шрамики, пізніші були вкриті струпами. Нігті продовжували рости. Завдяки пілокарпіну, введеному в живильну трубку, шкіра руки покривалася потом так самісінько, як у живої людини.
Людина порвала зв’язок між своїми органами в одному лише місці і перестала існувати. Ридан розібрав її на складові частини, і, виявилося, що всі вони живуть.
— А тут що у вас? — спитав Микола, проходячи повз круглий столик-штатив, накритий циліндричним ковпаком і густо обплетений з усіх боків різними трубками й приладами.
— На це… дивитись не варто. Микола зрозумів і зупинився.
— Невже… голова?
— Так.
— Чому ж…
— Я не знаю ваших нервів, Миколо Арсеновичу, — перебив Ридан, — але вважаю, що дивитись не варто.
Микола здригнувся.
— Скажіть тільки, вона теж… живе?
— Так.
— Як, чує? Дивиться? Може, навіть…
— Ходімо, ходімо, Миколо Арсеновичу, не варто навіть уявляти собі цього.
І вони швидко вийшли з лабораторії.
Відвідання риданівської лабораторії на деякий час вибило Миколу з колії. Раз у раз він одривався від роботи і сидів замислений або ходив поволі туди й сюди по своїй кімнаті, засунувши руки в кишені. Думки його линули в лабораторію і крутилися там біля столика, накритого непроникним циліндричним ковпаком. Все-таки Ридан добре зробив, що не підняв ковпака. Може, тоді зовсім не можна було б позбутися цього враження. А що коли голова мислить? Що коли вона зберегла здатність рухати м’язами обличчя?
Невідомо, як далеко завели б Миколу ці роздуми, коли б в один з таких моментів до нього не влетів Федір з новою сенсацією.
— Читав «Вечірні вісті»? — спитав він.
— Ні. А що там?
— Дещо таке, що цікавить нас більше, ніж будь-кого в усій Москві. Слухай. Ось… Огляд іноземної інформації… «Вибух у Мюнхені»!
Він підняв голову й глянув на Миколу. Той підвівся.
— «Агентство «Сфінкс» повідомляє деякі подробиці таємничого вибуху, який стався в червні в околицях Мюнхена. Вибух стався в пустинній місцевості на території колишнього полігона і відзначався винятковою силою. Жертви його — сім чоловік, що, очевидно, провадили випробування якоїсь нової зброї. Окремі частини машини невідомого призначення знайдено на відстані близько трьохсот метрів від місця події. Тіла загиблих були так спотворені і обпалені, що впізнати деякі з них було зовсім неможливо. Розслідування обставин вибуху старанно засекречено фашистською владою.
Кореспондент агентства пов’язує цю подію із зникненням кількох представників науково-технічного світу, серед яких згадується ім’я відомого фізика Гросса, що працював останніми роками над проблемою передачі електроенергії без проводів…» Ну, що скажеш?
— Так, та-ак… — протяг Микола. — Тепер зрозуміло, що означали слова «перешкоди усунені» і «антену зірвано вітром»… Пам’ятаєш?
— Звичайно… А «Сфінкс» не знав, куди звернутись за справжньою інформацією. Ми могли б йому розповісти і більше, і раніше, — пожартував Федір. Але відразу ж обличчя його стало серйозним. — Слухай-но, Колю… Я начитався всілякої літератури про міжнародну розвідку і, певне, тільки тепер по-справжньому оцінив усю цю справу. Адже те, що ми знаємо і можемо ще більше дізнатися про машину Гросса, для фашистів і дуже важливо. Вони, звичайно, напоготові, і розвідка поставлена на ноги. Можна не сумніватися, що шпигуни стежать за всіма, хто був хоч трохи причетний до справи.
— Ти хочеш сказати, що життя нашого німця в небезпеці? Не маю сумніву.
— Ні, стривай. Це ясно! Мене цікавить інше. Поясни-но мені ще раз саму техніку вашого зв’язку. Як ви знаходите один одного в ефірі? Адже ти якось казав мені, що він з обережності не повідомляє своїх позивних.
— Та в нього їх і немає, він нелегальній, — відповів Микола. — Спочатку він користався якимись, очевидно, нагаданими позивними, а потім, коли ми познайомились і почалася конспірація з шифром, він перестав повідомляти позивні, і я впізнаю його за характером роботи на ключі.
— Але ж він викликає саме тебе?
— Ні, він з обережності й цього не робить. Він дає тільки загальний виклик: «це-ку» — всім.
— Ну, гаразд, — вів далі Федір — Ось ти почув його, впізнав, настроїв приймач на його хвилю. Але як же він впізнає тебе?
— А мене впізнати — річ нехитра, я не нелегальник і після «це-ку» даю свої позивні.
— Так. Виходить, якщо стежити за нелегальником, то можна встановити позивні того любителя, з яким він розмовляє?
— Звичайно.
— А з позивних можна дізнатися, хто цей любитель?
— Для цього треба тільки купити в будь-якому нашому газетному кіоску довідник короткохвильовика-любителя.
— От бачиш, — насупився Федір. — Можеш бути певен, що за тобою вже стежать.
Захоплений своєю роботою, оточений друзями, Микола був так далеко від цієї думки, що вона здалася йому безглуздою. Він уважно подивився на урочисто похмуре обличчя друга і, насилу стримавши усмішку, теж насупив брови.
— Здається, ти маєш рацію, Федю, — сказав він — Тут до мене одна людина щодня приходить. Мабуть, переодягнений шпигун.
— Хто приходить? — неабияк сполошився Федір.
Микола відповів пошепки:
— Тітка Паша.
Приятелі дружно зареготали, уявивши собі «годувальницю» в ролі міжнародного шпигуна.
Проте, подумавши, Микола вирішив, що міркування Федора не безпідставні.
— Загалом, ти маєш рацію, Федю, — закінчив він. — Звичайно, треба бути на сторожі. Судячи з того, що там слідство ведеться в строго секретному порядку, ми правильно витлумачили повідомлення німця. Тепер чекатимемо нових звісток.
…Зима видалася морозна, люта и неспокійна. Коротку осінь, тиху й теплу, з її розкішним жовто-червоним вбранням, прогнав, зненацька налетівши, шалений ураганний вітер з північного заходу. І — пішло… Колюча крупа застрибала по сухому асфальту, ховаючись од вихорів у западини і закутки тротуарів. Потім ущухло, випав сніг. Широкими вулицями столиці поволі поповзли, як гігантські молюски, машини, смугами здираючи сніжний покрив… Знову падав сніг, знову поглинали його машини. Іноді в розривах розкудланих хмар з’являлося сліпуче сонце, бліде од холоду, і знову надовго зникало за темною запоною, немов ховаючись від засніженої Землі.
Навально мчали події в житті наших героїв. Ще восени, після незвичайного видовища і розмови з професором у його лабораторії, Микола Тунгусов остаточно вирішив зв’язати свою роботу з риданівською. Нехай він не розумів до кінця складних задумів професора, зате відчував, що тут його техніка, як ніде, близько підходила до самого життя, входила, втручалася в нього, сама починала жити і, — Микола вірив у це, — кликала до якихось нових відкриттів і перемог. Та хіба можна було не вірити, коли він на власні очі бачив, як Ридан у своїй лабораторії творив такі речі, про які люди тільки в казках насмілювались мріяти!
Перспектива тривалого збереження живої тканини, відкрита Тунгусовим, цілком захопила професора. Спочатку Миколі здавалося навіть, що вона затьмарила собою думку про генератор мозкового проміння, якого так напружено чекав учений. Але невдовзі з’ясувалося, що одне з одним зв’язане, що обидві перспективи якось доповнюють одна одну. Як саме, Ридан не казав, і Тунгусов розумів, що було б нетактовно наполягати на поясненні його кінцевої мети.
Усе складалося дуже вдало. Розв’язати завдання консервування Тунгусов сам не міг: тут потрібні були складні гістологічні дослідження, йому недоступні. Ну, звичайно, Ридан брав на себе дослідницьку роботу. Він ладен був переключити на неї весь свій інститут.
І от почалася нова діяльність. Вони склали проект, нарком схвалив його. Проект був грандіозний, як казав Ридан. Він починався з будівництва: до риданівського особняка спішно прибудовується двоповерховий флігель за рахунок частини саду. В ньому розташовуються майстерні Тунгусова і нові лабораторії. Тунгусов підбирає штат. Ридан збільшує кількість своїх співробітників-гістологів удвічі й постачає нові лабораторії повним обладнанням.
Проект цей складали, звичайно, втрьох з Матусею. А коли почалося здійснення його, кермо влади автоматично перейшло до Матусі, бо йому треба було тільки знати, що робити, а як робити — це він розумів краще за інших. Матуся гасав по місту, як вітер, знаходив людей якимсь дивним «верхнім чуттям», як добрий мисливський собака знаходить дичину. Він брав цих людей мертвою хваткою, так, що намічена ним жертва не встигала навіть помітити, як починала виконувати нову роботу.
З’явилися будівельники-інженери й робітники, загуркотіли в саду машини. Вони вгризались у замерзлий грунт, заливали котловани сірою бетонною масою, дробили щебінь, піднімали риштування й цеглу стрілами дериків. Потім величезна дощана коробка сховала місце майбутнього флігеля, і вже ніхто з риданівців, крім Матусі, не бачив, що робиться в ній. А через місяць, коли повернуло «сонце на літо, зима на мороз» І почались люті конвульсії зими, що все-таки повільно відступала, коробка раптом з оглушливим скреготом і гуркотом розпалась, як шкаралупа розбитого горіха, і під нею виявився новенький світлий будинок із заскленими рамами та оздобленим фасадом.
Тим часом Ридан і Тунгусов гарячково готували кожний свою роботу. Широкий коридор інституту відображав ступінь цієї підготовки: він усе більше заповнювався ящиками з верстатами, інструментами, приладами, посудом. Великі чорні букви «Р» і «Т», поставлені за розпорядженням Матусі на ящиках, позначали майно Ридана і Тунгусова.
— Дрібниця, — казав він у відповідь на іронічні компліменти Ридана з приводу його надзвичайної передбачливості, — а от побачите, скільки вона часу нам заощадить, коли доведеться розбирати ці завали.
Микола склав точний план робіт. Два генератори ультракоротких хвиль — один з них старий, уже майже готовий — працюватимуть безперервно, постачаючи дослідницьким лабораторіям Ридана таку кількість опромінених проб свіжої органічної тканини, яку тільки лабораторії зможуть пропустити. Це будуть сотні проб на день, і гістологам доведеться добре-таки попрацювати.
Опромінення тканини почнеться з максимальної хвилі наміченого Миколою діапазону на одному генераторі і мінімальної — на другому. Десь між ними ховається потрібна «консервуюча» хвиля. Але тут — тисячі хвиль, щоб дослідити кожну з них, потрібні були б роки. Тому облога цього діапазону почнеться з обох боків, спочатку досить великими стрибками, щоб намацати в ньому найбільш дійову ділянку. Це буде перший тур шукань. Потім піде кропітке дослідження знайденої ділянки за тією ж системою — з двох кінців, але вже дрібнішими «кроками». Нарешті, третій тур, коли кожний сантиметр довжини хвилі буде випробуваний, дасть остаточне вирішення питання. Робота передбачалася надзвичайно складна: крім хвиль, треба було одночасно підшукувати і найбільш вигідні тривалість опромінення та його потужність.
Про це Микола розмовляв з Риданом.
— А коли потрібна нам хвиля виявиться на безконечно малу частку довшою або коротшою за ту, яку ми можемо фіксувати вашим верньєром, тоді що? — спитав професор. — Як ви тоді повторите цю частоту? Адже кожний поворот ручки верньєра, хоч би який малий він був, дає нову хвилю, так же?
— Так, звичайно. Але я не думаю, щоб тут мали істотне значення такі зовсім незначні зміни частоти.
— Не думаєте? А коли ви намагались повторити знаменитий дослід ваших харчовиків, то знали, на якій хвилі вони працювали?
— Знав.
— І все-таки не змогли повторити?
— Але ж тут, крім хвилі, є ще невідомі: експозиція й потужність.
— Те саме і експозиція! Ви думаєте, соті часточки секунди не впливають на результат? — домагався Ридан.
— У певній мірі — так.
— Ні, Миколо Арсеновичу, я думаю, у вирішальній мірі. Мені здається, ви недооцінюєте ролі мізерно малих величин, особливо, коли маєте справу з біологією.
Розмова ця мала важливі наслідки. Микола слухав і думав.
Як завжди, нова правильна думка входила в його розум легко, займаючи місце старого уявлення, що, здавалось, міцно укоренилося. Це була чудова властивість, яка дозволяла Миколі без особливого напруження рухатися вперед і відкидати застарілі або помилкові уявлення.
І от знову, як і в кожній майже розмові, Ридан відкривав йому якусь частку ще не пізнаного світу. І Микола дивувався: як же це він сам не спромігся подумати про це! Адже значення надзвичайно малих величин очевидне. Хіба він не знав нічого про фермент, про гомеопатію? Ридан має рацію: частки хвилі, частки секунди, частки ватта могли мати вирішальне значення. На якусь мить Тунгусов відчув внутрішній холодок: якщо так, завдання може лишитись невирішеним. Безконечно малі частки — це значить безконечно велика кількість комбінацій з трьох елементів: хвилі, експозиції і потужності. Результат харчовиків — справжнісінька випадковість. У них жоден з цих елементів не був сталим. Генератор був простенький, хвиля «гуляла», час визначався за секундною стрілкою хронометра. На якусь мить випадково збіглися умови опромінення. Може, все життя доведеться шукати цього збігу і…
— Нічого, Миколо Арсеновичу, не занепадайте духом, — усміхався Ридан. — Ми діятимемо методом виключення. Аби тільки ваш апарат був точний.
— Так, тепер я бачу, що мої верньєри непридатні для цього. Доведеться конструювати нові. Тут потрібні мікроверньєри, до того ж з автоматичним визначенням кроку. Це складне завдання. А в мене на черзі другий генератор. Коли я все, це зроблю?
— Знаєте що, — придумав Ридан, — доручимо верньєри Віклінгу. До речі, й перевіримо його здібності, а то він усе «вивчає» нові методи генерації мікрохвиль у якихось таємничих лабораторіях, а користі поки що не видно. Справа ця темна й може тягтися без кінця. А якщо він швидко й добре впорається з верньєрами, візьмемо його до вас на допомогу.
Микола погодився неохоче. Він любив усе робити сам, особливо, коли доводилось придумувати щось нове, винаходити. Але цього разу будь-яка нова робота загрожувала зірвати план. Він уже обіцяв Риданові, що опромінення проб почнеться зараз же після того, як буде обладнано лабораторію і розміщено устаткування. Крім того, досвід колективної роботи над сушаркою навчив його дечому.
Віклінг частенько з’являвся в домі Ридана. Він приходив запросто вечорами на чай, щоразу приносив з собою яку-небудь цікаву історію, забавну гру, з винятковою спритністю показував фокуси, приємним баритоном наспівував пісеньки різних народів, акомпануючи собі на роялі, — словом, досконало володів мистецтвом розважати співрозмовників. Професор любив поговорити з ним про долю Європи. Віклінг виявляв виключну обізнаність у політичних питаннях. Візити його завжди були недовгими. Як делікатний гість, він не втомлював господарів своєю присутністю, а навпаки, завжди рішуче зникав «на самому цікавому місці», викликаючи щире бажання господарів бачити його знову в себе.
З появою Віклінга в дім Ридана ввійшло щось нове, своєрідне, до чого ніхто не лишився байдужим. Він був людиною іншої, чужої культури, і це позначалося в усьому — в його манері здоровкатися, слухати співрозмовника, одягатися, навіть, здавалося, і в самому голосі, в дивовижному універсалізмі…
Спокійніше за інших його приймав Ридан: йому немало доводилось зустрічатися з іноземцями. Ганна довго не могла звикнути до Віклінга. Уперше в житті вона відчувала незрозумілу боязкість перед новим знайомим, і її звичайна безпосередність згасала в його присутності. Але разом з тим вона завжди раділа, коли він приходив. Зима трохи зблизила їх. Обоє захоплювалися спортом. Часто вечорами вони ходили на ковзанку або робили у вихідні дні лижні екскурсії за місто. Але кожна нова зустріч наче заставала Ганну зненацька — знову доводилось їй перемагати в собі незвичну скованість.
Різко негативну позицію зайняла Наталя; вона не злюбила Віклінга з перших же його відвідин, може, навіть з першого погляду, так, наче він одразу ж образив її чимось. У гострих, що доходили іноді до сварки, суперечках з Ганною вона називала його «фігуристом», облудником, паном, холодною жабою — усе в ньому її дратувало й викликало відразу, все було чужим. Ридан пояснював цю стихійну неприязнь Наталі «класовим інстинктом». Буржуазним панством, як запевняв він, од Віклінга, справді, дуже тхнуло…
Перша зустріч Тунгусова з Віклінгом — ще на самому початку зими — була випадкова й короткочасна, проте вона справила на Миколу незабутнє враження. Микола йшов до Ридана в справі. Він вибіг по кам’яних сходах під’їзду і вже простягнув руку, щоб подзвонити, як важкі двері парадного входу відчинились і на порозі з’явилася Ганна в короткій білій шубці. Високий чоловік у спортивному костюмі вийшов за нею. Микола відчув деяку ніяковість у голосі Ганни, коли вона знайомила їх.
Немов якийсь тужливий стогін прозвучав у серці Миколи. Повільно піднімався він до Ридана, намагаючись усвідомити незрозуміле почуття, що спалахнуло в ньому.
Так і лишилось це вороже почуття міцно зв’язаним з особою Альфреда Віклінга. Згодом вони зустрічалися ще багато разів, багато й хороше розмовляли, неприязнь пригасла, але не зникла зовсім і спалахувала з новою силою щоразу, коли Микола бачив Ганну з Віклінгом.
Не тільки цим визначалося ставлення Миколи до Віклінга. Було щось інше, воно, мабуть, найкраще передавалося словом «заздрість». Авжеж, Микола бачив у ньому живе втілення свого власного, ним колись створеного і так переконано наслідуваного ідеалу людини. Усе, що він з трепетом, як кожний новий шматочок мозаїки, знаходив і вкладав тоді у свою «життєву систему» (записував у щоденник — «до виконання!»): універсальні знання, іноземні мови, музика, вміння поводитись у товаристві і т. д. і т. п. — усе це звабливо сяяло перед ним в образі Віклінга… Микола навіть ловив себе часом на бажанні наслідували його де в чому, але лякався і стримувався, боячись виказати себе. Микола знав, що все це Віклінг не завоював у жорстокій боротьбі, — як він сам небагато з того, чого встиг набути, — що це впало йому з неба, далося з вихованням, і це згладжувало гостроту його заздрості. До того ж Микола ще не відмовився од завоювань, ще твердо сподівався на майбутнє. Він був молодий і не знав, який короткий і неповторний той відрізок життя, коли людина ще здатна створювати, удосконалювати саму себе…
Нову пропозицію Віклінг сприйняв з неприхованою радістю.
— Мікроверньєр — це добре! Це завдання конкретне, і його легко здійснити. Я його сконструюю швидко. Що ж до генератора мікрохвиль, то, очевидно, це цікаве завдання ще не може бути розв’язане за сучасного стану техніки. Я перевірив кілька методів. Вони практично нездійсненні.
— Ну й чудово! — сказав Ридай, перезирнувшись з Миколою. — Облиште цей генератор. Зараз важливіший верньєр.
Микола докладно пояснив Віклінгу, яким вимогам повинен відповідати цей новий прилад. Абсолютна точність кожної зміни частоти й потужності, що визначається автоматично. Простота управління. Автоматичний контроль часу…
Віклінг зник. Він з’явився тільки через два тижні вранці і приніс готовий верньєр. На цей час Микола вже встановлював другий генератор.
Микола був здивований: він і не думав, що Віклінг упорається так швидко. До того ж він чекав лише проекту, креслення, в крайньому разі макета, і аж ніяк не готового приладу.
Відразу ж почали ставити верньєр на старий тунгусовський генератор. Віклінг надів комбінезон, уважно оглянув генератор, розмітив його панель і з спритністю неабиякого техніка не гаючись узявся до діла.
До полудня більша частина роботи вже була зроблена. Віклінг пішов, але після обіду повернувся знову в майстерню.
— Сподіваєтеся закінчити сьогодні? — здивувався Микола.
— Обов’язково закінчу, — відповів той, переодягаючись. — Бо я дізнався, що завтра не матиму часу, а ви, як видно, дуже поспішаєте. Хочете подивитись? — додав він, кидаючи на стіл свіжий номер вечірньої газети. — Є цікаве повідомлення. Американський наутілус «Бета» піднято з дна електромагнітними кранами.
Він одійшов до свердлильного верстата, завів мотор і вже крізь гуркіт крикнув здалеку.
— Зовсім нова техніка! Скидається на те, що проблема підйому затонулих підводних суден нарешті розв’язана повністю.
Микола швидко розгорнув газету. З деякого часу він почав з особливою цікавістю стежити за іноземною інформацією. О! Двоє слів заголовка наче стрибнули самі йому в очі з-за краєчка газети: «…мюнхенський вибух». Він прикипів до газетного аркуша і не відриваючись прочитав:
«ЩЕ. ПРО МЮНХЕНСЬКИЙ ВИБУХ».
«Кореспондентові агентства «Сфінкс» пощастило добути деякі нові відомості, які проливають світло на загадковий червневий вибух в околицях Мюнхена. З’ясовано, що зниклий фізик Гросс не загинув під час вибуху, а був заарештований фашистською владою далеко раніше. Доля Гросса невідома, жодних офіційних повідомлень у зв’язку з цим інцидентом не було опубліковано.
Коли зіставити арешт Гросса, переконаного пацифіста, з думкою деяких видних спеціалістів, що твердять, нібито винахід цього вченого міг бути використаний як досить серйозна військова зброя, легко зрозуміти, що апарат був знищений на бажання самого винахідника, мабуть, його другом і найближчим співробітником інженером Мюленбергом, який загинув серед інших під час вибуху. Очевидно, пекельна машина, як це часто трапляється, вибухнула передчасно.
Проте сумнівно, щоб ця спроба вирвати з рук фашистів нову зброю війни була успішною, бо всі документи, які стосувалися винаходу, захоплені одночасно з арештом Гросса. Треба гадати, що фашистські спеціалісти зроблять усе, щоб знову побудувати апарат».
Микола двічі жадібно перебіг очима цю замітку. Може, він почав би її читати і втретє, коли б не відчув якогось руху біля себе. Він швидко обернувся. За ним стояв Віклінг: очі його були спрямовані туди ж, куди тільки що дивився Микола.
— Ви зацікавились мюнхенським вибухом? — спитав Віклінг. — Ну, це давня історія. І я гадаю, що «Сфінкс» надає цьому вибуху більшого значення, ніж він заслуговує. Робить сенсацію. А про «Бету» читали?
— Ні ще, — відповів Микола, стримуючи раптовий спалах хвилювання.
— Ось, — Віклінг показав замітку. — Дуже дотепна штука! Ви прочитайте обов’язково, Миколо Арсеновичу, потім поговоримо.
І він знову відійшов до свого верстата.
Замітка про підняття «Бети» виявилася справді цікавою, і Микола заспокоївся.
До вечора Віклінг закінчив роботу. Верньєр з ясною зручною шкалою працював чудово.
Професор страшенно радів. Через два-три дні можна починати!
— Тільки… ось що, Миколо Арсеновичу, — сказав Ридан трохи зніяковіло, коли Віклінг пішов. — Я хочу з вами оглянути ще частину нових приміщень.
Він повів Миколу за собою і широко розчинив нові двері з їдальні. В цій частині прибудови Микола ніколи ще не був. Він опинився в невеликому, гарно обставленому кабінеті. Крім письмового стола, на якому було акуратно розставлене все потрібне приладдя, Микола побачив праворуч, біля вікна, креслярський стіл, теж повністю обладнаний. Очевидно, тут уже оселився якийсь інженер.
— Нічого не розумію! — сказав Микола. — Хто тут живе?
— Заждіть, заждіть, любий, — Ридан потягнув його далі. — Це кімната — раз. Тепер сюди. Тут — друга кімната.
Вони увійшли в спальню. Потім в їдальню. Невеликий передпокій, звідки вели сходи вниз, до під’їзду нової частини будинку, відокремлював квартиру од різних підсобних приміщень. Біля кухні була ще одна жила кімната.
Людей у квартирі не було.
— В чому справа, Костянтине Олександровичу, де господарі?
— Господарів немає. Тут… ніхто не живе.
— Як ніхто? А всі ці речі кому належать? Креслярське обладнання, постіль, меблі, посуд?.. Ага-а! Зрозумів…
Микола відвернувся, похилив голову. Шквал прикрих думок приголомшив його.
— А що? — спитав Ридан.
— Ганна Костянтинівна… виходить заміж? Ридан пильно глянув на інженера.
— Нічого такого поки що не сталося, Миколо Арсеновичу. Не вгадали. Квартира ця належить… інженерові Тунгусову.
— Мені?!
— Вам. — Ридан виструнчився перед Миколою, опустив руки, наче по команді, говорив чітко, уривчасто, віддаючи рапорт. — Розташуванням кімнат займалися ми з Галею. Внутрішнім обладнанням — вона. Організаційною частиною — вона з Матусею. Питання погоджене з наркоматом. Кошти відпущені як преміальні за створення сушарки. Переселення призначено на сьогодні. Наша вантажна машина чекає ваших розпоряджень!
Микола відсахнувся.
— Дозвольте! Сьогодні я працюю… на передачі… І взагалі… навіщо все це? У мене ж є квартира! І потім… є ще обставини… Ні, ні, це неможливо!
Легкі кроки почулися в сусідній кімнаті.
— Усі обставини враховано, Миколо Арсеновичу, — задзвенів голос Ганни.
Вона ввійшла посміхаючись, наповнюючи кімнату пахощами зимової свіжості. Бісерні нитки талого інею прикрашали каштанове пасмо, що вибивалося з-під шапочки.
Не випускаючи руки Миколи, вона швидко потягла його в окрему кімнатку, затишно обставлену м’якими меблями. Біля невеликого столика стояло зручне крісло, ліжко було покрите теплою шерстяною ковдрою.
— Усі обставини враховано, — повторила Ганна. — Я гадаю, тітка Паша почуватиме себе тут добре.
Микола подивився на неї, потім на Ридана. Турбота про «годувальницю» глибоко зворушила його. Так, справді це була та обставина, яка лякала Миколу щоразу, коли розмова торкалася нової квартири. Він відчував, що тітці Паші було б важко розлучитися з ним.
Та і йому — завдати болю їй, піти, спокусившись кращим житлом… Ні! Далекий від побутових справ, він не міг знайти виходу, придуманого тепер друзями, і тому будь-яку думку про переселення з сирої підвальної кімнати вважав просто неприпустимою.
— Атака організована солідно, — жартував тим часом Ридан. — Раджу здаватися без опору.
Справді, тепер опиратися було б недоцільно. Микола схопив своїми широкими долонями руки Ганни та Ридана і міцно потис їх.
— Не знаю, як і дякувати вам! Доведеться здатися.
Ридан тріумфував.
— Тільки не думайте, що я радий саме вашому сусідству, — жартував він далі. — Усе це зроблено зовсім не заради вас, а заради тітки Паші. Нарешті-таки в нашому домі буде справжня господиня, а не ці… вертихвістки, які гадають, що їхнє головне завдання полягає в тому, щоб ніколи не бути вдома.
Прийнявши рішення, Микола не гаючись взявся до діла. Він почав з того, що видерся на дах, поставив щогли і протягнув короткохвильову антену. Потім зробив ввід у вікно свого кабінету, підготував радіостіл.
На другий день були перевезені речі — кілька ящиків з-під лабораторного посуду, наповнені книжками та електротехнічним «мотлохом», як називав Микола всі ті матеріали, інструменти, прилади, що вже багато років збирались, накопичувались і могли б скласти універсальний комплект обладнання для радіотехнічної лабораторії-майстерні.
Усе інше покинули. Не без жалю розлучився Микола зі своєю старенькою книжковою полицею, із столами, з простим залізним ліжком, на якому у неспокійні ночі шукань зароджувалось і оформлялось чимало його ідей… Один із столів, почорнілий і весь порізаний, але міцний ще і зручний для слюсарних робіт, він все ж не міг залишити і знайшов для нього місце в майстерні.
Тітка Паша приїхала в кабіні вантажної машини. Вона почекала біля машини, поки внесли речі, потім піднялася разом з Ганною нагору. Тут її зустрів Ридан і цілу годину не відходив од нової господині. Він водив її по кімнатах обох квартир, показував усе найважливіше, і чи не найзаповітнішим його бажанням було відчинити двері в «свинцеву» лабораторію, коли вони проходили через коридор інституту.
Проте нова кухня зацікавила тітку Пашу найбільше. Тут справді було на що подивитись господині. Ридан подбав про те, щоб усе було обладнане за найновішими досягненнями кухонної техніки. І тепер він тішився наслідками свого задуму, захоплено стежачи за виразом обличчя тітки Паші. Вона, на його прохання, ставила сковороду на ребристий кружок холодної плити, і через кілька секунд сковорода нагрівалась. Ридан піднімав сковороду — під нею ніякого вогню не було. Він ставив каструлю з водою, і вона закипала через кілька хвилин. Потім пояснював, як посуд, опинившись на кружку плити, сам вмикає струм, як нагрівається цим струмом тонка спіраль під кружком.
Витончені машинки, прикріплені до стіни над довгастим столом, починали рухатися, як тільки повернути вимикач. З дивовижною швидкістю вони перемелювали м’ясо, готували фарш, обмивали, обчищали й різали овочі, збивали яєчні білки й жовтки, нарешті, мили й висушували посуд, — словом, робили все те, що звичайно роблять на кухні людські руки. Тонкі рухомі шланги, які звисали над столом і над плитою, давали змогу легко наповнювати посудину водою будь-якої температури, не рухаючи її з місця. Кухонні покидьки і всяке сміття поглинав блискучий відкидний приймач у стіні.
На обличчі тітки Паші, звичайно незворушному і спокійному, в міру появи нових кухонних чудес усе ширше розпливалась якась особлива, розгублена посмішка. Професор чекав слів. Але слова не йшли з язика Параски Гаврилівни.
— Ач! Це що!.. — тільки й шепотіла вона, похитуючи головою.
Сміттєприймач доконав її. Вона зрозуміла, що тут не треба виносити сміття в двір, і безпорадно глянула на Ридана.
— Ну що т-ти скажеш!
Опромінення перших проб м’яса почалося весною. Микола досадував: надто багато часу пішло на підготовчу роботу. Але він знав, що успіх у розв’язанні будь-якої наукової проблеми залежить від старанного дослідження, і Ридан всілякими способами підтримував його в цьому.
Найтонша техніка, створена Миколою та Віклінгом, невідступно супроводила роботу, починаючи від приладу, який автоматично нарізав абсолютно однакові вагою шматочки м’яса, і кінчаючи експонометром, що визначав тривалість опромінення. Весь процес був гранично автоматизований. Людські руки не торкалися проб. Навіть самий аналіз цих проб після того, як вони були витримані в термостатах, проводився майже без допомоги рук. Люди тільки керували, перевіряли й записували.
І все-таки роботи було багато. Микола пропускав проби спочатку десятками, потім сотнями, до тисячі проб на день. Стрічки конвейєрів, схожі на кулеметні стрічки, поставлені вертикально, не зупиняючись пливли двома великими замкненими кільцями навколо генераторів. Пробірки вставлялись у ці стрічки, входили в поле високої частоти і потім виштовхувались із своїх гнізд і надходили в термостати.
Одне кільце оберталося швидко і безперервно, друге йшло поволі, поштовхами.
Рівно сорок вісім годин кожна пробірка з опроміненим шматочком м’яса витримувалась у термостаті при температурі тридцять градусів вище нуля. Потім вона надходила в лабораторію Ридана.
У великій кімнаті тридцять шість лаборантів сиділи мовчки один біля одного, визначаючи ступінь розпаду тканини за кількістю аміаку і амінокислот, що з’явилися в пробі, і стежачи за розвитком мікробів, які встигли оселитися в шматочках м’яса.
Усе це ретельно записувалося. Коли закінчувався день, Ридан і Тунгусов у кабінеті розглядали та обговорювали записи. Матеріалу для обмірковувань було скільки завгодно.
М’ясо все ж розкладалося після опромінення. Суворо дотримуючись заздалегідь наміченої системи дослідження, Микола міняв хвилі, міняв тривалість опромінення, але м’ясо й далі розкладалося, і гнильні бактерії розмножувалися в ньому лише трохи повільніше, ніж у контролі.
Здавалося б, ясно: діючого діапазону хвиль ще не знайдено, і треба продовжувати шукання. Але була одна обставина, яка наводила на роздуми: ступінь розпаду м’яса не був сталим. Він весь час коливався, то збільшуючись, то зменшуючись у межах сотих часток процента, причому ці коливання супроводили майже кожну зміну умов опромінення. Спочатку дослідники не звертали уваги на ці зовсім незначні відхилення, пояснюючи їх випадковими обставинами і чекаючи істотніших наслідків опромінення. Проте обережний, досвідчений дослідник Ридан скоро повстав проти такої позиції.
— Які там «випадкові обставини»! — із звичайною експансивністю накинувся Ридан одного разу на Тунгусова, немов саме він один був винуватцем цієї помилки. — Дурниці! При нашій точності роботи не повинно бути ніяких випадковостей.
Микола вже знав, що означають подібні випади професора. Він одразу схопив думку: зовсім незначні коливання в ступені розкладу м’яса були не випадкові — в них і треба шукати закономірність.
— Гаразд. Перевіримо, — відповів він. — Завтра дам усю серію проб тільки в двох повторних варіаціях.
Наступного дня кожний з його генераторів випромінював тільки дві хвилі: година — одну, година — другу, потім знову першу і знову другу. «Випадкові обставини» могли бути зв’язані з деякою різноманітністю в структурі м’яса, з неточністю настройки. Тепер це мало з’ясуватися.
Пробірки надійшли в термостат.
А ввечері Микола взяв у Ридана книгу записів і засів у своєму кабінеті. Він зрозумів, що професор має рацію. Виходить, треба інакше діяти. Навички інженера підказали йому правильний шлях…
Він розчинив вікно в сад. Ніжне листя липи, яка щойно розвилася, освітлене верхньою лампою з кабінету, тихо й таємниче ворушилось під самим вікном. Смарагдова молода крона, наче підніжжя горба зарослого чагарником, здіймалась і зникала із смуги світла кудись угору, в пітьму інших темних древесних громад, що застилали небо. Ледь відчутними струминками проривались у кімнату знайомі з дитинства могутні пахощі землі, листя, природи, що не скорилась місту… «Яка чудова нині весна!» — подумав Микола і здивувався. Вперше за багато років міського життя він помітив, відчув її саме тепер, коли так рішуче змінилось його життя, здавалося б зовсім в інший бік, — геть від природи! Так, багато змін… Нові перемоги, принципи роботи, нові люди зовсім іншого масштабу, — Ридан, нарком… Він перейшов із старенької підвальної кімнати одиночки в квартиру на другому поверсі, з цим світлим, спокійним кабінетом… Хіба він добивався цих знайомств, цієї квартири? Навіть не думав про них ніколи. Це прийшло. Настала нова фаза в його житті; він піднявся на другий поверх раніше, ніж перебрався сюди…
Ридан… Зближення з ним означало більше, ніж просте співробітництво. Воно переростало в дружбу, можливо, більше: вони зливалися в одне ціле. Дві людини «з’єднали голову в одну», як пропонував професор, коли вони ще тільки познайомились. Микола розв’язував складніше завдання, ніж міг розв’язати сам. І Ридан — теж… І ніколи ще Микола не відчував такої творчої бадьорості, впевненості в своїх силах.
Легенький вітерець знову зашарудів листям за вікном, і знову, як рядок вірша, повторив Микола: «Яка чудова нині весна!»
Щось було в ній іще — приховане, звабливе, неспокійне.
Може, в ній, а може, в самому серці людини, що замислилася біля вікна.
Через два дні, закінчивши черговий цикл опромінення, Микола поспішив у лабораторію до Ридана. Той зустрів його, переможно вимахуючи своєю величезною книгою записів.
— Аналізи перевірної серії закінчені. Дивіться! — він провів пальцем по рядках підсумкових цифр, які показували ступінь розпаду. — Ось наслідки першої хвилі, найкоротшої. Бачите, усі цифри однакові до сотих часток процента! А ось друга хвиля: розпад інший, але теж в усіх повтореннях однаковий, незважаючи на те, що генератор щоразу настроювався наново і проби м’яса мінялися. Ясно: ніякі не «випадкові обставини», а прямий вплив хвилі й експозиції. Щоправда, закономірності поки що не видно, але вона повинна бути, її треба знайти!
Микола мовчки вислухав професора, подумав трохи.
— Ви, звичайно, маєте рацію, Костянтине Олександровичу. Доведеться трохи змінити план: будемо протягом кількох днів працювати тією самою хвилею при різних експозиціях, а потім кожну експозицію дослідимо при різних хвилях.
Ридан нахмурив чоло.
— Дозвольте, але ж отак нам доведеться, можливо, кілька років шукати закономірність. Та й навіщо? Адже коли, скажімо, при зменшенні хвилі розпад білка закономірно збільшується або зменшується…
— Закономірно, але не прямолінійно, — перебив Микола. — Я ось до чого дійшов, Костянтине Олександровичу. Очевидно, всі явища біологічного порядку, зв’язані з хвильовими процесами, змінюються хвилеподібно. Мабуть, так і повинно було статися в історії розвитку. Живе тіло не може бути тісно зв’язане з будь-якими зовнішніми умовами, воно повинно мати хоч якусь свободу вибору в певних межах. Фізично це й означатиме, що його реакції на всяку зміну умов змінюються хвилеподібно, ніби підшукуючи для себе якийсь оптимум… — Микола раптом зніяковіло глянув на Ридана. — От… бачите… яке нахабство… заліз до вас, у біологію; мабуть, усе це дуже наївно…
— Далі, далі, Миколо Арсеновичу… Що ви! Це дуже цікава думка! Що ж виходить?
— А виходить, що ми неправильно шукаємо нашу хвилю. Чого розпад у нас стрибає то вгору, то вниз, коли ми змінюємо хвилю тільки в одному напрямку і рівними «кроками»? Та тому, що він сам коливається хвилеподібно. Отак… — Микола розгорнув чистий аркуш міліметрівки й швидко накреслив на ньому правильну хвилеподібну лінію синусоїда. Потім узяв циркуль, розсунув його й показав Риданові.
— Це «крок» наших хвиль, узятий довільно. Ось ми йдемо, як сліпі, по цій невидимій кривій розпаду, намацуючи її ступінь. Дивіться, що виходить. Тут ми натрапляємо на зліт. Наступний крок припадає трохи нижче. Ще. Ще нижче. А тепер вище. Знову нижче. Знову підвищення розпаду… Бачите, яка нісенітниця! І який би крок ми не взяли, завжди діставатимемо ці коливання, які аж ніяк не відбивають справжніх змін розпаду… Отже, доведеться пожертвувати деяким часом, спинитись на одній, довільній хвилі, щоб з’ясувати вплив дози опромінення, і потім вилучити її. Потужність залишимо поки що сталою. Я гадаю, потрібно буде щонайбільше місяць, щоб знайти закономірність. Тоді шукання хвилі та інших умов, за яких розпад припиниться зовсім, займе дуже небагато часу.
— Що ж, очевидно, ви маєте рацію, — згодився Ридан. — Тут вам і книжки в руки. Признаюсь, я не дуже добре розбираюсь у ваших хвильових процесах… — Він усміхнувся якось заспокоєно. — І знаєте, з того часу, як ми працюємо разом, мене ця обставина зовсім перестала тривожити!..
Ще місяць пролетів у напруженій праці. Микола, як і раніше, забуваючи про себе, захоплено йшов до поставленої мети. Як і раніше, не вистачало днів. Закінчивши опромінення пробірок, Микола спускався вниз у свою радіотехнічну лабораторію. Тут було його царство, де панували закони фізики — такі ясні й тверді, коли вони не вторгалися в чужу для нього «країну живої матерії». Усе тут було близьке й знайоме — завдання, методи, прилади, інструменти, матеріали, мова, якою розмовляли люди так легко, з півслова розуміючи одне одного. Та й самі люди. Штат своєї лабораторії Микола набрав без усяких труднощів, з відомих йому радіолюбителів, а отже, ентузіастів: він добре знав, хто йому потрібен тут, у цій дивовижній риданівській установі. А головними помічниками його стали давні друзі-короткохвильовики Толя Ниркін і Володя Суриков, ті самі, з якими він у свій час почав експерименти з ультракороткохвильовим телефоном у столиці.
У цьому маленькому царстві ентузіастів уже з’явилися паростки нової споруди — деталі великого генератора для консервування цілих м’ясних туш. Порадившись з друзями, Микола сміливо знехтував звичним порядком і почав цю роботу, ще не розв’язавши завдання в лабораторному масштабі. Але він був певен тепер, що розв’яже його, знав розв’язання в загальних рисах. А це давало можливість розпочати побудову майбутньої споруди, яка вже дістала точну назву: «консерватор».
Увечері Микола брав у Ридана книгу аналізів і йшов у свій кабінет. Цифри розпаду живої речовини перетворювались у крапки на великому аркуші паперу в клітинку. Починались шукання кривої, яка сполучила б ці крапки. Вона вперто не хотіла, щоб її знайшли. Вона обманювала і петляла, неймовірними стрибками прослизала повз точки, зникала зовсім, лишаючи порожні ділянки. Але кожний день приносив новий аркуш, нові крапки й нові шматочки кривої; вони складалися, заповнювали прогалини.
Заняття ці припинялись на той час, коли священний обов’язок короткохвильовика-любителя кликав Миколу до передавача. Нове коло інтересів вступало в дію. Може, це був відпочинок. Відкинувшись на спинку крісла, близько присунутого до стола, заплющивши очі, Микола зникав в ефірі. Тут, у своєму кабінеті, в цьому особняку-інституті, він переставав існувати. Весь перетворившись на слух і увагу, він літав над світом, метався з країни в країну, пронизуючи закличним «це-ку» прибій ефіру й циклони електричних бур.
Тут він розшукував знайомі голоси, що линули з комфортабельних кабінетів міст, з палаток мандрівників і радіорубок, загублених в океанах кораблів…
— 73!
— 73 es Dx! — вітали вони один одного, поспішаючи до нових зустрічей.
А інколи ніжний, трохи вібруючий наспів зупиняв на мить стрімкий політ Миколи і, сп’янілий від свободи, грайливо кидав йому:
— 88!
— 88, y1[6], — пізнаючи жіночий почерк сигналів, впевнено вистукував Микола.
І знову повертався до хвилі, на якій звичайно з’являвся його німецький друг…
Може, це був відпочинок. Але мандрівки по ефіру часто закінчувались тільки на світанку, а о восьмій ранку Микола завжди був уже в лабораторії. Величезне захоплення роботою тримало його на ногах, та сили занепадали, від постійного напруження думки він відчував дивну, незнайому йому кволість. Насилу він примушував себе ранком підвестися з ліжка, а коли траплялася нагода раніше лягти спати, довго не міг заплющити очей, марно намагаючись зупинити вихор думок, що непокоїли втомлену свідомість.
Якось увечері, коли суворим декретом Ридана всі мешканці верхнього поверху збирались до столу, Ганна, уважно глянувши на Миколу, зауважила:
— У вас поганий вигляд, Миколо Арсеновичу. Ви хворі?
— Ні, начебто нічого. Погано спав сьогодні. Безсоння.
— А коли «начебто», то пропоную вам, товаришу професор, звернути серйозну увагу на вашого колегу. Мені відомо, що він ніколи в житті по-справжньому не відпочивав, навіть короткочасного, але справжнього відпочинку в нього не було. Правда ж, тьотю Пашо?
— Усе правда, Ганю, — охоче підхопила та. — Скільки вже я казала йому!..
— Тим часом, наскільки мені теж відомо, — вела далі Ганна, — вже понад рік Микола Арсенович працює надзвичайно напружено. Спосіб життя веде неправильний, нездоровий. Спить мало. Учора ліг о третій. Недивно, що почалося безсоння. Якщо так триватиме і далі, то Микола Арсенович зляже і…
Це «і» з промовистою паузою було адресоване просто до Ридана. Ганна замовкла.
Микола усміхаючись чекав, що буде далі.
Професор уважно глянув на Тунгусова і замислився. Слова Ганни злякали його. Справді, це могло скінчитися погано. Його навіть страх пройняв від цієї думки. Він сам працював з таким самим захопленням, як Микола, так само нетерпляче ждав кожного наступного дня, але це не був нестримний азарт молодості, який полонив Миколу. Його захоплення трималось у рамках давно і міцно укоріненого розпорядку дня, відпочинку й роботи. Він звик до цього і не помічав перевтоми свого молодого друга. До того ж Микола ніколи не хворів, ніколи ні на що не скаржився; здавалося, його міцний організм взагалі не був здатний піддаватися будь-яким хворобам.
Якось, ще взимку, Ганна й Віклінг, повернувшись із ковзанки, відновили звичні спроби залучити Миколу до спорту.
— Мені спорт не потрібен, — напівжартома відбивався Микола. — Я здоровий, як віл. Я вже років двадцять п’ять нічим не хворів. І знаєте чому? Мене покійна мати відучила хворіти. У дитинстві, коли я захворював, вона вкладала мене на піч, ставила поруч гарячий горщик з тільки що звареною кашею і накривала всю оцю комбінацію кожухом. Мене й зараз від однієї згадки про цей звірячий спосіб лікування кидає в жар. Я зовсім знемагав, задихався, обливався потом. Горщик обпікав мене до пухирів. Не знаю, як я не вмер. Навпаки, це допомагало! Але я сприймав таке мордування не як лікування, а як страшну кару за хворобу, а саме захворювання — як тяжкий гріх і негідний вчинок, якого не можна допускати. От я й перестав хворіти…
Усі сміялися. Ридан, поглядаючи на дочку, багатозначно підіймав палець.
— Гаразд, — знову наступав Віклінг. — Припустімо, що спорт як джерело здоров’я, вам не потрібен. Але хіба погано завжди бути свіжим, фізично сильним, відчувати свої м’язи! Невже ви навіть не робите гімнастики ранком?
— Ні, не роблю.
Віклінг пильно глянув на змарніле, бліде обличчя Миколи.
— Якщо нема вправ для м’язів, вони стають млявими, слабкими. Я щоранку…
Микола починай сердитись.
— Виходить, у вас погані м’язи, коли їх щоранку треба… підбадьорювати…
Віклінг самовдоволено посміхнувся.
— Давайте спробуємо?
Вони сиділи край стола один проти одного і, впершись ліктями правої руки в стіл, з’єднали кисті рук угорі. Кожний намагався покласти руку супротивника. Всі присутні з цікавістю стежили за поєдинком.
— Стривайте, — зупинила їх Ганна, — давайте домовимось: якщо Микола Арсенович буде переможений, він завтра ж піде з нами на ковзанку.
— Гаразд! — згодився Микола. — А в противному разі?
— В противному разі Альфред завтра позбавиться цього права. Починайте.
Повільний у своїх рухах, недосвідчений у тактиці змагання, Микола не встиг ще прибрати відповідної пози, як Віклінг несподіваним ривком пригнув його руку до стола. Це сталося так швидко, перемога здавалася такою легкою й безсумнівною, що всі весело розсміялися.
Микола спалахнув.
— Мені здається, що ми випробовуємо фізичну силу, а не… спритність рук, — сердито сказав він.
— Повторити, повторити! Не рахується! — втрутилася Ганна, бачачи, що становище загострюється.
Вони знову з’єднали руки.
— Тепер ви готові? — демонстративно спитав Віклінг.
Очевидно, він добре знав, що значить у змаганні вивести супротивника з рівноваги. І знову стрімким зусиллям натиснув на руку Миколи.
Рука ця ледь хитнулася, але лишилась на місці. Віклінг не сподівався зустріти такий опір. Він ще раз повторив маневр, подвоївши натиск. Це було максимальне напруження його м’язів. Тепер він ясно відчув, що з таким самим успіхом міг би спробувати зрушити з місця кам’яну стіну. М’язи Миколи наче налилися свинцем, стали масивними й непорушними. Він не нападав, тільки оборонявся, промацуючи силу супротивника.
Віклінг змінив тактику. Він припинив атаки і, продовжуючи натискувати, вирішив дочекатися, коли рука Миколи втомиться. Але було вже пізно, він сам витратив надто багато сил на свої агресивні випади. Аж почервонів від напруження, на чолі здулася жила.
— Здаєтеся? — спокійно спитав Микола.
— Ви спочатку добийтесь перемоги, а тоді…
— Тоді, власне, не буде, про що питати. Ну, тримайтесь, «іду на ви»…
Микола натиснув. Секунди дві тривав плавний і неухильний рух униз, доти, поки рука Віклінга тильним боком безсило лягла на скатерку…
Віклінг пояснив свою поразку так: він помилився в тактиці. Він був надто впевнений у своїй перемозі і витратив сили на перші, неправильно розраховані натиски.
— Тоді давайте спробуємо ще. Змініть вашу тактику, — запропонував Микола. Віклінг змушений був погодитись.
Тепер вони схрестили над столом ліві руки.
— Лічіть до трьох, Ганно Костянтинівно, — сказав Микола. І додав: — З будь-якою швидкістю.
І коли Ганна сказала «три», рука Віклінга покірно опустилася на стіл…
Після того, як Віклінг пішов, до Ридана причепилися Ганна і Наталя, яка особливо раділа з перемоги Миколи: в глибині душі вона і досі недолюблювала Віклінга, — він був для неї якимсь складним і незрозумілим.
— Як же так? — дивувалися дівчата. — Виходить, що спорт не потрібен?
— Ні, ви помиляєтесь, — заговорив запально Ридан, звертаючись до Миколи. — Робота м’язів потрібна організмові так само, як їжа, як кисень. Без руху людина не може існувати: вона загине, бо робота м’язів дає енергію тисячам інших внутрішніх функцій, необхідних для життя, для того, що зветься здоров’ям. Це особливо яскраво проявляється у тварин. Пригадайте, як кидаються з кутка в куток вовк, лисиця та майже всі звірі, посаджені в клітку, пригадайте білку в колесі. Кожній тварині треба робити певну кількість рухів, щоб підтримувати організм у порядку. Недостатність рухів, як недостатність їжі, веде до повільно наступаючих серйозних порушень у роботі всього організму. М’язи в людини в порядку, але працюють вони мало. І ось виявляється, що кишечник починає розладжуватися, людина стає дратівливою, з’являються болі в голові або починається безсоння. Це вже погано. Баланс порушений, відновити його не так просто. Ось чому людині, яка мало рухається, потрібен спорт, потрібна гімнастика. Інакше вона рано чи пізно стане інвалідом. Раджу вам подумати про це, Миколо Арсеновичу. А щодо вашої перемоги над Віклінгом, то вона свідчить лише про те, що у вас від природи дуже міцна мускулатура, а Віклінг, коли б не займався своїми вправами, був би, очевидно, ще слабшим…
Тепер, коли Ганна звернула увагу батька на стан здоров’я Миколи, Ридан неабияк сполошився. Він учинив Миколі суворий медичний огляд.
В операційній були пущені в дію складні риданівські апарати. Вони оповили своїми гнучкими щупальцями голе тіло, м’яко припали до грудей, до спини. Уперше в житті Микола почув биття власного серця й шум легенів. У багато разів посилені знайомими йому приладами, ці таємничі звуки наповнювали всю кімнату, здавалися чужими й страшними. Ридан стояв нерухомо й слухав. Він розумів цю мову людського тіла. Кожен відгук, кожен шерех і тон говорили йому, як працює найскладніший у природі апарат.
Потім якісь оптичні рурки втупилися в очі Миколі. Вони зазирали всередину очного яблука, ковзали по сітчатці. Ридан обмацував, стискував тіло Миколи, знаходив якісь нервові вузли, лоскотав його, вистукував, дряпав.
Професор то захоплювався, то стурбовано похитував головою. Діагноз був загалом невтішний.
— Ну й конституція! Я ще не зустрічав такого могутнього організму, такої міцної конструкції. Але нерви вкрай виснажені. Надто натрудили голову, Миколо Арсеновичу, баланс порушений. Голова потребує відпочинку, а тіло — рухів.
— Може, зайнятися спортом? — іронічно спитав Микола.
— Може й спортом, але роботу треба облишити, хоч би тимчасово. Інакше вам доведеться припинити її незалежно від вашої волі.
Кілька хвилин тривало мовчання. Ридан шукав компромісу, розуміючи, що зараз неможливо примусити інженера покинути роботу; в душі професор погоджувався з ним.
— От що, — знайшов він, нарешті, вихід, — вам треба розвантажитись. Давайте поставимо кого-небудь з ваших техніків на опромінення. Зрештою, не так уже необхідно саме вам стовбичити цілими днями біля генераторів.
— Ні, ні! — Микола немов злякався. — Зараз це неможливо, зовсім неможливо… У мене інша пропозиція: дайте мені ще три дні. Нічого не трапиться, я почуваю себе досить добре. А тим часом у мене остаточно визначиться методика дальшого дослідження.
Професор неохоче згодився.
Микола був задоволений собою, він вдало викрутився з небезпечного становища. А головне, він не проговорився! Відпочинок… Ха!.. Цікаво, як би Ридан зважився наполягати на перепочинку, коли б він знав, як стоїть справа…
Микола непомітно прошмигнув у свій кабінет, щільно причинив за собою двері і нетерпляче схилився над великою креслярською дошкою. Ще вчора він знайшов, нарешті, цей «крок хвиль». Складні хвилеподібні криві вже підкорялися законові: три математичні формули визначали їх спади і зльоти на плямистому від нескінченного стирання гумкою полі міліметрівки. Тепер лишалося перевірити востаннє.
Користуючись знайденими формулами, він накреслив ще кілька зльотів цих кривих, які визначали коливання ступеню розпаду тканини, залежно від зміни хвилі, експозиції, потужності. Так! Досить. На цій вертикалі вказані умови, за яких він опромінював м’ясо два дні тому. Згідно з кресленням, ступінь розпаду тут має дорівнювати 68,53 процента. Сьогодні аналізи готові, ось результати. Він розгорнув книгу риданівських записів і відразу звичним оком пробіг останню графу, швидко затуливши від самого себе пальцями низ сторінки. 08,50… 68,57… 68,55… Правильно. Правильно! Потім розкрив кінець запису. Там навскісним риданівським почерком була виведена середня із всієї серії: 68,53 процента.
Серце посилено стукотіло. Він закурив, примружив очі, відкинувся в кріслі. Усе це були акти насильства над собою, можливо, продиктовані слабістю, якимсь ворожим началом, що непомітно й хитро оселилося в ньому. Хотілося іншого: схопитися, рухатись, розмовляти. Хай йому дідько, адже, власне кажучи, розв’язано найскладнішу проблему, знайдено закон! Так, ці формули кривих визначають закон… збереження тканини. Професор запевняє, що тканина, яка ще не почала розкладатись, може жити. Виходить, закон збереження життя?! Існує закон збереження енергії, збереження матерії. Закону збереження життя досі не було…
Зусиллям волі Микола стримав розбурхані думки. Гаразд, це не його справа, його завдання скромніше: треба консервувати м’ясо. І ніякого «закону» поки що немає, звичайна закономірність: за таких от умов опромінене м’ясо через дві доби розкладається до такого-то ступеня. От і все. Ні, не все, хай його дідько візьме! Адже тепер можна розв’язати таке завдання: а за яких умов ступінь розпаду дорівнюватиме нулю, тобто м’ясо зовсім не розкладається?
Микола заглибився в обчислення. Це була складна математична робота, в якій доводилось оперувати абстрактними величинами, які не виражали ні координат кривих, ні ступеня розпаду. Те, що раніше передбачалося шукати практичною роботою на генераторах, тепер Микола визначав математикою. Він шукав діапазон, у якому повинні міститися потрібні умови.
Нарешті обчислення були закінчені. Микола прикріпив на дошці свіжий аркуш міліметрівки й почав креслити…
…За дверима, в їдальні, ще було чути рух, зрідка долинали голоси. Це Ганна і Наталя, як завжди в цю пору року, готувались до екзаменів. Микола піймав себе на тому, що він, як школяр, намагається працювати тихо: хай думають, що він спить. Він усміхнувся, лунко чиркнув сірником, закурюючи, потім підвівся, недбало посунув крісло, з грюкотом розчинив вікно.
Густі, високі і вже темні пагінці липи тепер нагадували ліс, дрімучий і казковий, обсипаний мерехтливими блискітками роси.
У двері обережно постукали, і Микола відчинив.
— Знову! — докірливо промовила Ганна.
— Знову… — машинально повторив Микола, думаючи про те, що тепер він уже не спроможний мовчати про свою перемогу. — Облиште, Ганно Костянтинівно, турбуватися про мене. Ідіть сюди. Наталя теж. — Він тихо причинив за ними двері. — Ну, товариші, перемога! Я тільки що розв’язав нашу задачу. Дивіться… Оце — крива розпаду залежно від зміни хвилі. Ця — залежно від експозиції. Третя — від потужності. Тут, дивіться, усі три криві перетинаються в одній точці. Вона лежить на лінії нульового розпаду. Це вузол таких умов опромінення, при яких м’ясо не буде розкладатися! Завтра я настрою генератор за цими даними, а ще через два дні професор одержить пробірки з термостата із зовсім свіжим м’ясом. Уявляєте, що буде, коли лаборанти більше не знаходитимуть розпаду? Жодних процентів! Нуль!
— А зараз у вас скільки?
— Шістдесят вісім з половиною.
— Виходить, батько і не догадується про це?
— Ні, звичайно!
Вони склали план дії. Професор нічого не повинен знати. Це буде сюрприз.
З цього дня події почали наростати, нагромаджуватись одна на одну. Кожний день приносив щось нове.
Тихий на вигляд риданівський особняк, де завжди кипіло всередині напружене життя, тепер був схожий на казан, готовий вибухнути від подій, що клекотіли в ньому.
Другого дня Микола зранку настроїв один з генераторів на «вузол умов». Пробірки пішли в термостат. Через день їх візьмуть у лабораторію на аналіз, і тоді… Отоді і станеться вибух!
Половину серії — звичайну порцію пробірок для одного генератора — він опромінив сам. Щоб не викликати підозри Ридана, треба було пропустити ще таку саму, бо другий генератор уже був вимкнений. Микола доручив цю роботу Ниркіну, а сам перейшов у свою електротехнічну лабораторію, де монтувався великий «консерватор». Поки пробірки з сюрпризом витримуватимуться в термостаті, він вирішив закінчити монтаж, щоб потім, після остаточної перевірки «вузла умов», відразу розпочати опромінення більших проб м’яса і цілих туш.
Чим краще йшла справа, тим з більшим захопленням працював Микола. Створюючи сушарню, він вперше став організовувати роботу інших, керувати людьми, і тепер йому здавалося, що немає меж тим справам, які можна здійснити в будь-який строк… Він не помічав, що хоч і багато людей допомагали йому, це не зменшувало його турбот; він і далі сам перевіряв усе, що робилося. Турботи все густішим павутинням обплітали його. Уникати їх він ще не вмів.
І не тільки «консерватор» поглинав його думки. Відчуваючи, що робота наближається до кінця, Тунгусов усе частіше згадував про свій «генератор чудес» — єдину ідею, яку він не втілив до кінця. Хай його розрахунки виявились помилковими, але хіба це означає, що можна облишити ідею, забути про неї! Ні, він шукав помилку. Тільки-но в думках про чергові справи з’являвся просвіток, шукання ці відновлювались. А в окремій кімнаті, що прилягала до електротехнічної лабораторії, на столі уже здіймався кістяк «ГЧ», вийнятий з ящика, і деякі деталі були укріплені на своїх місцях. Скоро можна буде остаточно відбудувати апарат, і тоді професор матиме нарешті те, що йому потрібно.
Ще одна неспокійна думка раз у раз зринала в голові Миколи. Минуло вже більше як півроку відтоді, коли він одержав шифроване повідомлення від німецького «ома». За цей час багато чого могло статися в Мюнхені. Що з апаратом Гросса? Микола уявляв собі життя німецького народу, і уява малювала йому найсумніші картини долі невідомого друга… Так, звичайно, це був друг. Тривале мовчання тільки підтверджувало це… Микола з притаманною йому пунктуальністю через кожні два дні о 21.10 за московським часом уважно прослуховував увесь «любительський ефір».
Ганна знала розклад радіороботи Миколи і щоразу, коли він після своїх мандрівок по ефіру виходив з кабінету в їдальню, спрямовувала на нього тривожний запитальний погляд. У відповідь він мовчки знизував плечима.
Цього разу вони були самі в їдальні.
— Що ж це значить, Миколо Арсеновичу? — тихо спитала Ганна. — Невже там… усе кінчено?
— Хтозна? В кращому разі мовчання може означати, що фашистські інженери ще не розгадали таємниці машини Гросса. І наш друг чекає. Повідомляти нічого. Можливо, він чує мене, але сам не виходить в ефір, щоб не пійматись.
— Хай би хоч так! — з надією промовила Ганна.
І ось одного разу серед надзвичайно пожвавленого стрекотіння любительських сигналів Микола раптом почув знайомий визивний заклик. «Він… він!» Схвильовано вслухався Микола, чекаючи кінця виклику.
Так, це був він.
— Нова антена зроблена точно за вашою схемою. Чекаємо продовження, — одразу передав Микола, відповівши на виклик.
— Гаразд. Приймайте.
Пішли цифри. Микола записував, весь насторожившись, боячись поворушитись, щоб не пропустити яку-не-будь крапку. Так минуло хвилин з десять.
Раптом десь зовсім поряд в ефірі виникли інші сигнали. Це були звичайні сигнали настройки, які нічого не означали: повторювалась одна буква «ж»: три крапки — тире, три крапки — тире і так далі. їх було чути десь «близько» від цифр німця, бо їхня хвиля на якусь частку метра відрізнялась од хвилі, на якій приймав Микола. Потім вони скрадаючись підскочили ближче, ще… ще…
Хтось настроював свій передавач на ту саму хвилю. Микола зрозумів. Напруживши слух, він встиг розібрати ще три-чотири цифри з безладної тарабарщини сплутаних крапок і тире.
Хижак ефіру, точно націлившись на свою жертву, збільшив потужність, і сигнали «ома» потонули в хрипкому ревінні.
Микола швидко схопився і шарпнув двері. Ганна і Наталя здригнулися, обернулись до нього.
— Швидше сюди! — і Микола кинувся було назад, до передавача, як зненацька з-за дверей з’явився Віклінг.
— Що трапилося? — стурбовано спитав він. Микола сторопів. Чорти б його вхопили, через навушники він не почув, що прийшов Віклінг.
— Нічого особливого… Ганно Костянтинівно, ідіть сюди на хвилинку.
Вона увійшла, і Микола досить недвозначно зачинив за нею двері. Вони перезирнулись, мовчки оцінивши незручність становища, Микола махнув рукою, мовляв, обійдеться, і знову надів навушники. Ревіння ще тривало.
Одного погляду на ряди щойно записаних цифр у приймальному журналі було досить, щоб Ганна зрозуміла все.
Слухаючи далі, Микола вийняв аркуш з шифром.
— Треба швидко розшифрувати, — пошепки сказав він. — Зв’язок перерваний, але ще може відновитись.
— А може, краще зробити це потім? — Ганна кивнула в бік їдальні.
Раптом ревіння припинилось. Океан ефіру спокійно і невгамовно шумів своїм рівним прибоєм. Микола чекав.
Ефір був спокійний.
— Авжеж, краще відкладемо, — відповів, нарешті, Микола, не знімаючи навушників. — Ідіть туди і виплутуйтесь. Але пам’ятайте…. — він приклав палець до рота.
Ганна вийшла.
— Ну, вирішено, починаю займатися радіо, — сказала вона Віклінгові. — Справді, це захоплююча річ. Тепер я розумію, чого Микола Арсенович просиджує цілі ночі за передавачем. Знаєте, Альфред, зараз я чула голос якогось любителя з Ньюфаундленду! З того боку земної кулі! Справжній голос, не якісь там крапки-тире. Чудово!
Віклінг удав, що повірив Ганні, і в той же час дав зрозуміти, що насправді він тільки допомагає їй вийти з незручного становища. Незабаром він пішов, лишивши на душі в Ганни гнітюче почуття, що вона незаслужено його образила.
Дівчина поспішила до Миколи. Текст радіограми вже був розшифрований. Ганна швидко переклала його:
— Маю цілком певні відомості підготовки воєнного нападу. Повідомте ЦК партії. Група військових інженерів, яка працювала над машиною Гросса, знищена, машина теж. Гросс і його помічник Мюленберг загинули. Захоплені документи, очевидно, збереглися. Можливе відновлення. Передаю опис принципу повітряного кабеля, спеціально складений загиблим співавтором Гросса. Іонізація досягається шляхом поляризації повітря одночасною дією двох суміжно спрямованих променевих полів сантиметрового діапазону з відношенням частот…»
Друзі мовчали. Загроза, яка звучала в першому повідомленні німецького друга, тепер підступила ближче, стала виразнішою і страшнішою. Ще більше збентежилися дівчата, коли Микола пояснив, чого текст обірвано.
— Виходить, за вашими розмовами в ефірі стежать!
— Так, — відповів Микола, — тепер це ясно. Побоювання Феді підтверджуються. Можливо, стежать за нами тут… Треба знищити все зайве… а то ще викрадуть, чого доброго…
Він зібрав усі аркуші, на яких була розшифровка радіограм, зусиллям волі примусив себе вирвати із свого «вахтового журналу» дві сторінки з записами прийому… Ці дві сторінки і аркуш з шифром він сховав під важку раму письмового стола. Щойно прийнятий розшифрований текст поклав у кишеню піджака. Все інше зім’яв, відніс на кухню і там спалив.
Повернувшись, він рішуче підняв телефонну трубку.
— Чи зручно? — здивувалася Ганна. — Уже дванадцята година.
— Я в наркомат… Коли він іще там, то можна… За кілька хвилин Микола вийшов «погуляти». Від Ридана, який сидів у себе в кабінеті, доводилось поки що приховувати німецькі справи, і це гнітило Миколу… «Нічого, — подумав він, — тепер уже скоро все скажемо…»
Настав останній день з трьох днів, які Микола виторгував у Ридана «для нормальної роботи», як він казав.
О десятій годині ранку, коли в усьому особняку Ридана вже почався добре налагоджений робочий день, сталося щось незвичайне. Ганна й Наталя покинули книжки, спустились униз на волейбольний майданчик біля будинку і почали розставляти на ньому дужки крокета. За хвилину до них вийшли Матуся і Віклінг. Микола погасив лампи своїх генераторів і з’явився з чорного ходу, від «звірниця». З вулиці прийшов Федір Решетков і, поклавши якийсь пакунок на лаву біля майданчика, приєднався до компанії.
Було дванадцять хвилин на одинадцяту, коли в лабораторію Ридана подзвонив лаборант-бригадир, який керував аналізом проб м’яса. Він просив професора зайти в «аналізаторську» лабораторію, щоб з’ясувати якісь непорозуміння. Професор заквапився туди.
— В чому справа? — спитав він, увійшовши.
— Якась нісенітниця, Костянтине Олександровичу. Схоже на те, що пробірки йдуть просто з генераторів, а не з термостата.
— Чого ви так думаєте?
— А тому, що м’ясо зовсім свіже. Ось дивіться, — він показав книгу записів. — Учора остання партія дала в середньому шістдесят дев’ять і одну десяту процента розпаду — майже норму, а сьогодні наступна дає нуль.
Ридан схопив книгу і вп’явся в неї очима.
— Скільки проб ви вже перевірили?
— Шістдесят дві.
— І всі дають нуль?
— Всі до одної!
— Та-ак, дивно… Сумнівно! Ви говорили з Тунгусовим?
— Ще ні. Вирішив спочатку вам сказати.
— Он що. Ходімо до нього з’ясовувати.
Відчинивши двері в генераторну, Ридан здивовано зупинився на порозі. У кімнаті нікого не було, конвейєри працювали вхолосту, лампи генераторів були темні.
— Так і є… щось негаразд.
Вирішивши, що з Тунгусовим щось трапилося, він вискочив у коридор і величезними стрімкими кроками помчав до квартири інженера, але раптом зупинився так несподівано, що бригадир лаборантів, поспішаючи слідом за ним, мало не збив його з ніг.
У відчинене вікно знизу, із саду, долинали голоси, серед яких Ридан виразно почув фразу, сказану Тунгусовим:
— Ні, Ганно Костянтинівно, на жаль, я в мишоловці.
Професор висунувся з вікна. Кілька секунд він мовчки дивився на гравців у крокет, ніби силкуючись зрозуміти, що діється.
— Е, друзі мої, що з вами трапилось? — крикнув він нарешті.
Дивно: ніхто не почув його. Він крикнув ще щось, але серед гравців раптом зчинилась така жвава суперечка з приводу якогось неправильного удару, що професор, махнувши рукою, відступив од вікна і, буркочучи: «Казна-що таке!», понісся сходами вниз. Уже біля самого майданчика його, нарешті, побачили:
— Товариші! Що це ви? Миколо Арсеновичу… О, і Федір Іванович тут! Здрастуйте!
Тунгусов спокійно націлився, вдарив кулю і відповів:
— Та от бачите… Вирішив зайнятися спортом.
І він діловито попрямував за кулею, яка вдало прокотилася через дужку. Усі, здавалося, були цілком захоплені цією кулею і навіть не дивилися на професора. Ридан здивувався.
— Але дозвольте, Миколо Арсеновичу, у вас там з конвейєром щось не все гаразд. На аналіз ідуть пробірки з свіжим м’ясом… Генератори не працюють…
— Ну що ж, — Микола знову вдарив молотком, — так і повинно бути, Костянтине Олександровичу. А генератори я вимкнув.
— Як це «повинно бути»? Чому вимкнули? Нічого не розумію! — Ридан скипів, нарешті, по-справжньому.
Микола підійшов до професора. Всі оточили їх.
— А який у нас сьогодні процент розпаду? — невинно спитав Микола, звертаючись до бригадира.
— Жодного! — не тямлячи себе, крикнув Ридан. — Нуль!
— Ну от бачите, як добре! Пробірки пролежали в термостаті сорок вісім годин, як і треба. В аналізі нуль розпаду. Тому я й вимкнув генератори.
Ридан здивовано оглянув задирливо усміхнені обличчя.
— Ви хочете сказати…
— Я хочу сказати, що шукання наші закінчені, Костянтине Олександровичу. Завдання розв’язане. — Він подав руку Риданові, широко усміхаючись.
— Ура-а-а! — розляглося навколо них, і вікна інституту заповнилися постатями співробітників, які здивовано спостерігали зовсім незрозумілу сцену. Ридан душив в обіймах інженера, навколо них п’ять чоловік, вимахуючи крокетними молотками, щосили кричали «ура», а поруч з величезною книгою в руках стояв бригадир лаборантів.
Нарешті Ганна запросила всіх нагору. Дорогою Микола коротко розповів Риданові, як йому пощастило знайти складні формули кривих і графічно визначити нульову комбінацію умов, за яких опромінювалися сьогоднішні пробірки.
Професор був захоплений.
— Тепер лишається з’ясувати, скільки часу діятиме опромінення, чи надовго збережеться м’ясо. Адже для вас це важливо, правда ж?
— Звичайно, — відповів Микола. — Два місяці — ось умова, яку я обіцяв наркомові виконати. Але спершу треба досягти таких самих наслідків з великими об’єктами, з цілими тушами. «Консерватор» майже готовий, налагодити його можна днів за два.
— Виходить, аналізи поки що припинимо?
— Авжеж, звичайно.
Вони пішли у велику «аналізаторську» лабораторію. Ридан оголосив лаборантам, що перший етап роботи успішно закінчено і що вони можуть чотири дні відпочивати, після чого аналізи продовжуватимуться…
В їдальні лунали веселі голоси. Готувався урочистий сніданок. Матуся з Віклінгом розсували стіл, дівчата готували посуд. Федір із свого таємничого пакунка виймав важкі пляшки шампанського. Тьотя Паша на кухні орудувала блискучою апаратурою.
Успіх Миколи підбадьорив усіх мешканців риданівського особняка. Професор готувався до нової серії дослідів, складав план робіт, намічав препарати, готував зразки таблиць для записів. Якщо для Миколи його перемога могла вважатися тільки першим, хоч і вирішальним кроком усієї роботи, то Ридан був уже цілком задоволений: для його мети досить було, щоб тканина зберігалася сорок вісім годин.
— Вийде у вас чи не вийде триваліший строк, — говорив він, — моє завдання вже розв’язане. Мої «консерви» поки що не потребують надто тривалого збереження.
Микола в душі здригався від таких натяків, щоразу згадуючи відвідини страшної риданівської лабораторії.
— Які саме тканини і органи вам потрібно буде зберігати живими?
— Усі! Різні! Всякі! Будь-які! Ох, Миколо Арсеновичу, яке чудове досягнення! І так несподівано! Хіба я міг мріяти про таку можливість? А тепер… Ваші консерви — дурниця, дитяча забавка порівняно з тим, що я зроблю. От побачите! А якщо ви розв’яжете, нарешті, проблему генератора мозкового проміння, тоді… — Тут Риданові забракло слів, щоб висловити ті чудові перспективи, які відкривались у зв’язку з цим перед наукою.
«Сказати чи не сказати?» — подумав Микола, згадавши таємницю, яку він з Ганною досі старанно приховував від Ридана. Зрештою, немає підстав далі приховувати: робота над «консерватором» закінчиться днями, і тоді ніщо не зможе перешкодити Миколі взятися за відбудову «ГЧ». А до цього треба б поговорити з професором, з’ясувати докладніше його сподівання.
Він порадився з Ганною.
— Можна, — вирішили вони.
Увечері Микола прийшов до Ридана в кабінет. Той сидів у своєму кріслі біля стола і щось писав.
— Ну, здається, я закінчив підготовку, — жваво зустрів він інженера. — Завтра починаю сам опромінювати. Ранком попрошу вас тільки проекзаменувати мене з технікою опромінення. Програма в мене досить складна й широка, але страшенно цікава! Ви уявіть тільки, що сталося: ми перемогли розпад білка, головну основу смерті всього живого! Відкриваються перспективи, які я просто не спроможний збагнути. Розгубився, місця собі не знайду… Дідько його знає, що ви зі мною зробили… Як вам здається, скільки мені років зараз? Двадцять щонайбільше. Мріяти почав. Вриваються всякі ідеї, обдають, наче холодними бризками, захоплюють, тягнуть у майбутнє… А мені треба зрозуміти сучасне… Хіба те, що в нас зараз виходить з м’ясом, це щось небувале? Нічого подібного. А мощі? Вони зрозумілі на півдні, в жаркому кліматі. Зрозумілі північні мамонти у мерзлоті… А це ж буває і в помірному кліматі! Ніхто до пуття не розібрався, що це за штука. А Рубінштейн! Пригадуєте?
— Який Рубінштейн? — Микола зовсім сторопів під натиском «двадцятирічного» професора.
— Ну як же! Микола Рубінштейн, брат славетного Антона, теж музикант, засновник Московської консерваторії… Він помер у 1881 році в Москві. А ось кілька років тому відкрили його склеп і труну — через 53 роки після смерті! — і виявилось: лежить свіженький, начебто тільки що помер. Ніякого бальзамування не було. Збереглося все — одяг, навіть троянди на грудях… А знаєте, в чім справа! Свинцева запаяна труна! Це робота свинцю, Миколо Арсеновичу, я впевнений. Я знаю кілька таких випадків, пов’язаних із свинцем… Ну? Хіба це не захоплююче? Потрібен простий експеримент для початку серйозного дослідження: взяти свинцевий футляр, покласти туди мишу або пацюка, тільки що вбиту або навіть живу, запаяти і через місяць відкрити… Потім ще мед… Тіло Олександра Македонського зберегли від розкладання в меду…
Він раптом зніяковіло засміявся, дивлячись на Миколу, який стояв нерухомо, немов він насилу вбирав цей нестримний потік слів. Микола не вмів слухати інакше: він намагався схопити зміст. А Ридан відчув ніяковість захопленої чимось людини, — навіщо це грайливе розкриття своєї невпорядкованої розумової сировини…
— Бачите, яка катавасія в голові…
— Я це добре розумію, — відповів Микола, — бо у мене те саме…
— Знаю… у нас багато спільного — в найголовнішому — в творчій основі наших натур… Це велика сила… — Ридан рішуче утримався від спокуси продовжити ніжні слова. — Отже, Миколо Арсеновичу, зараз я з’ясовуватиму два питання: чи всі тканини і соки організму однаково реагують на консервуюче опромінення. Виходить, доведеться випробувати багато зразків. І друге питання, що вирішує для мене долю методу: чи не викликає опромінення якихось функціональних порушень в органах. Бо якщо орган внаслідок опромінення втратить здатність нормально працювати, то його й зберігати не варто…
— Надовго розрахована у вас ця програма?
— За тиждень усе опромінимо. Потім досліджуватиму.
— А я за цей час сподіваюсь закінчити з «консерватором».
— Так… — професор помовчав трохи. — А потім? Микола відчув, як напружено чекав Ридан відповіді.
— Потім візьмусь за «ГЧ», — просто сказав він.
— Як… знову нова робота?! Що за «гече»?
— Ні, це стара робота. Це те саме, чого ви чекаєте, Костянтине Олександровичу… «ГЧ» — «генератор чудес». Ми з Федором жартома так назвали той самий генератор, про який я розповідав вам на початку нашого знайомства… Пам’ятаєте? Тепер я хочу його відбудувати. Правда, те, чого я чекав від нього, не здійснилось. Але деякі чудеса, про які я дізнався пізніше, сталися, і про них я хочу вам розповісти. Ви пам’ятаєте, чим закінчився ваш торішній виступ у Будинку вчених? І от я встановив, що ви тоді втратили свідомість саме в той момент…
Ридан схопився за бильця крісла, наче збираючись схопитися. На обличчі його відбився величезний подив.
— Я втратив свідомість? — перебив він Миколу. — Нічого подібного. Я не втрачав свідомості. Чудово пам’ятаю, як…
— Заждіть, Костянтине Олександровичу. Зараз ми встановимо точно цю обставину.
Микола підійшов до столу, взяв клаптик паперу і написав на ньому:
LMRWWAT
— Вам знайомі ці букви? — спитав він.
Ридан глянув уважно, потім відкинувся на спинку крісла, дивлячись кудись на темну стелю.
— Пригадую… Так, так, Ганна якось надокучала мені за чаєм з оцим… ребусом, чи що…
— І більше ні про що не кажуть вам ці літери?
— Ні про що.
— Так от слухайте. Ви написали їх на дошці тоді в Будинку вчених. Це бачили всі. А Муттер навіть переписав їх собі в записну книжку. Цього ви не пам’ятаєте. Виходить, ви були в непритомному етапі.
— Чортовиння якесь! — Ридан заходив по килиму біля стола, круто повертаючись. — Дуже дивно. Я чудово пам’ятаю свій стан тоді. Спочатку…
— Зачекайте хвилинку, — перебив знову Микола. — Дозвольте мені розповісти про це. Спочатку ви відчули слабість… Майте на увазі, мене не було тоді в залі, я сидів у себе вдома. Потім вас швидко почав брати сумнів щодо правильності тієї основної ідеї, яку ви збиралися викладати. Швидко прогресуючи, сумнів досяг ступеня впевненості в помилці, майже розпачу…
— Миколо Арсеновичу, це містифікація! — викрикнув Ридан. — Що це означає?
— Те, що я сам у той же момент пережив усе це. Я випробовував тоді свій «генератор чудес». Ви знаєте, моя квартира була недалеко від Будинку вчених. Промінь генератора, спрямований у вікно, випадково потрапив у цей будинок — я потім перевірив це — і, очевидно, зачепив вас.
Ридан застиг, спершись обома руками на стіл. Уся його постать відбивала напружене зацікавлення тим, що розповідав Микола.
— Гаразд… Який же висновок?
— Очевидно, проміння мого генератора, діючи на людину, викликає у ній цей стан розпачу. Ви потрапили прямо під промінь, я зазнав дії поля, перебуваючи біля самого генератора. І ми обоє відчули те саме. Вплив мого «ГЧ» на мозок мені вдається безсумнівним.
Микола чекав, що Ридан висловить нарешті своє бурхливе захоплення, дізнавшись, що його мрія, власне кажучи, вже здійснена.
Нічого подібного не сталося.
Ридан ніби завмер у своїй позі, дивився на Миколу ї, здавалось, не бачив його. Нарешті він випростався.
— Стривайте… Я пам’ятаю, розповідаючи про цей генератор, ви сказали, що нічого не добилися, «вийшло не те, що потрібно». Що ж, власне, показало це випробування? Справді було виявлено помилку?
— Так, на жаль.
— І ви саме тоді впевнились у цьому?
— Так.
— Он воно що. Виходить, відчуття прикрості або навіть розпачу, яке ви пережили тоді, було цілком природним і без проміння генератора, так?
— Можливо, — згодився Микола.
— Запам’ятайте: я тоді відчув цей розпач без усяких на те підстав. У мене жодної помилки не було! Це — перша обставина, яка робить ваш висновок недосить переконливим. Тепер далі: букви… Адже ви знаєте, що вони означають?
— Знаю.
— І тоді знали.
— Тоді я знав тільки про їх існування, а значення їх не знав.
— І що ж… Ви багато думали про них?
— Авжеж, і навіть дуже багато. Мені треба було за всяку ціну розгадати їх значення, бо в них був ключ до розшифрування одного секретного повідомлення, яке я тоді одержав по радіо.
— Чудово! — в голосі професора вже бриніли нотки тріумфу. — Тепер ви розумієте, в чому річ? Як же ви не звернули уваги на цю другу і найважливішу обставину? Вам були відомі ці букви, може, ви навіть думали про них у той момент.
— Здається, так і було, Костянтине Олександровичу…
— Ну от! А я про них не знав і не міг знати. І раптом я в непритомному стані почав писати їх на дошці… Розумієте? Це ж очевидна картина… гіпнозу! — випалив професор. — Це те саме, чого я добивався від фізики вже рік. І виявляється уже рік, як проблема проміння мозку вирішена практично! Миколо Арсеновичу! Тьху, чорт, це просто щастя якесь!
— Виходить, все-таки я мав рацію, зробивши висновок, що проміння мого «ГЧ» діє на мозок.
— Е-е! «На мозок»… — перекривив Ридан. — Ви зовсім не мали рації. Ви вирішили, що це проміння, діючи на мозок, викликає почуття розпачу. Пробачте: дурниця! Проміння сонця викликає відчуття світла, виходить, теж діє на мозок. Усе діє на мозок. Коли б справа стояла так, як ви вважаєте, то ваш генератор і шага не був би вартий. Нікому не потрібне ваше відчуття розпачу! Ні, тут було щось набагато важливіше. Думка про помилку, сумнів, відчуття розпачу, нарешті, ці букви — все це було у вас, у вашому мозку. І промінь генератора передав це мені, оволодівши моїм мозком. Тільки одного я не розумію: як саме випромінювання вашого мозку змішалося з хвилями променя генератора. Але тут уже я нічим не можу допомогти. Ви самі повинні мені пояснити, як це може бути.
Микола був схвильований блискучим аналізом Ридана. Незвичайні, майже фантастичні і разом з тим незаперечно реальні висновки його насилу вкладались у свідомості. Тепер Микола згадав усе, пригадав свої рухи, викликані втомою, коли він прихилився головою до балона лампи «ГЧ». Якщо від його мозку справді йшло в ту хвилину якесь випромінювання, то воно могло легко потрапити на систему, яка модулювала несучу хвилю. А тоді і промінь «ГЧ» міг опинишся під владою мозку Миколи. Так воно, очевидно, й було. Він пояснив це Риданові.
— От бачите, — вигукнув той захоплено, — все ясно! Тепер я можу сказати точніше: хвилі вашого «ГЧ» відносяться до діапазону порядку двох-трьох тисяч ангстрем[7]. Саме тут і панує мітогенетичне, некробіотичне і всіляке інше біопроміння. Ваш «генератор чудес» — саме те, що мені потрібно, щоб здобути владу над живим організмом! Ох, Миколо Арсеновичу, яке ж це надзвичайне щастя!
— Заждіть, Костянтине Олександровичу! Ви кажете, мітогенетичне проміння… Це те, що викликає посилене ділення клітин. Однак саме тоді, випробовуючи «ГЧ», я подіяв променем на дріжджові культури і ніякісінького ефекту не здобув.
— Миколо-о Арсеновичу, — з докором протяг професор. — Знову ви робите ту саму помилку…
Але Микола вже й сам це зрозумів.
— Вибачте, каюсь, усе ясно… Точність настройки… І дякую вам, Костянтине Олександровичу! Цілком можливо, що й моя помилка з «ГЧ» полягає саме в цьому — в недооцінці точності настройки!..
Внаслідок цієї розмови вони намітили таку програму: Віклінгу, як вправному верньєрникові, доручається спішно виготовити нові найтонші органи настройки для «ГЧ». Микола, закінчивши «консерватор», складе, нарешті, свій заповітний апарат, не відриваючись ні для чого іншого.
Ридан поставив ще запитання: чи не можна зробити так, щоб «ГЧ» міг бути не тільки генератором, але й приймачем біопроміння? Це було б дуже важливо в дальшій роботі з апаратом.
Микола викурив цигарку, пройшовся туди й сюди по кабінету і сказав:
— Можна.
«Консерватор» не був схожий на жодну з існуючих машин. Новий апарат випускав із себе променисту енергію. Потік її падав з укріпленого на висоті двох метрів параболічного рефлектора вниз, на невеликий конвейєр, по якому мали рухатися з певною швидкістю великі «об’єкти опромінення».
Безпосередньо до конвейєра був приєднаний генератор, який своїм зовнішнім виглядом скидався на триповерховий буфет. Весь простір, зайнятий рефлектором і потоком енергії, був оточений кліткою з густої мідної сітки. Вона ізолювала енергію від зовнішнього світу і захищала людей від її впливу. Підлогу в цьому місці покривали заземлені свинцеві листи.
До моменту пуску «консерватора», для якого довелося звільнити одне з лабораторних приміщень, Матуся підготував ще одну велику кімнату, де опромінені туші мали пролежати в ящиках два місяці — іспитовий строк. Організацію цієї «теплиці» Матуся повністю взяв на себе, він зробив там посилене опалення, зволожники повітря, стелажі, самозаписуючі термометри, психрометри[8]…
Перед пуском Микола не лягав спати. Цілу ніч він провозився з машиною разом з Ниркіним і Суриковим, захопленими роботою не менше, ніж він сам. Знаючи, що завтра машина повинна бути пущена в хід, ці завзяті ентузіасти відмовились припинити роботу, поки все не буде остаточно налагоджено.
Микола добивався абсолютної точності. Після останньої розмови з професором він став ще обережнішим. Правда, тут, у «консерваторі», лише ультракороткі хвилі. Це не мікрохвилі, не біопроміння. Але хто його знає, чи не вирішують справу й тут які-небудь тисячні частки хвилі?..
На ранок усе було готове.
Матуся в цей день, тільки-но почало світати, подався на бойню. До початку роботи в інституті він повернувся звідти на чолі колони з двох машин-холодильників. Робітники почали вивантажувати і вносити прямо в приміщення «консерватора» довгасті ящики з тушами свиней, овець, баранів. Були тут і окремі частини великих туш, і різні види м’ясних напівфабрикатів.
Приїхав Федір, попереджений Миколою напередодні.
Вибравши слушний момент, Ридан відкликав інженера вбік.
— Слухайте, Миколо Арсеновичу, а чи не повідомити наркома?
— Ні, — рішуче відповів той. — Я вже думав про це. Краще почекати, коли все буде остаточно перевірено.
Почалось опромінення.
Найбільший ящик поставили на площадку на край конвейєра. Микола став позаду, коло бічної стінки генератора, де були зосереджені контрольні прилади, всі органи управління, і запустив одночасно і генератор, і мотор конвейєра.
Минуло кілька секунд, перш ніж стрілки приладів, враз метнувшись догори, заспокоїлись і застигли на своїх місцях. Усе було правильно. Швидкість руху конвейєра визначала експозицію опромінення.
— Давай, — сказав Микола, і Ниркін зсунув ящик з площадки на рухому стручку.
За секунду ящик уже зайшов в отвір клітки, його пройняв потік променистої енергії. Не зупиняючись, ящик вислизнув на другу площадку у кінці конвейєра. Ящик зняли й повезли на візку.
— І все?! — здивувався Федір.
— Все, — стомлено відповів Микола, — тепер можна продовжувати в такий же спосіб.
Один за одним пройшли через таємничий, невидимий потік усі сімдесят ящиків, привезених з бойні. їх відправили в «теплицю» і розмістили на стелажах. Але це не був кінець. Тільки-но забрали останню партію ящиків, як Матуся, наче досвідчений режисер, вивів на сцену нову серію їх. Ці ящики заготовив Ридан. Вони були старанно пронумеровані, різні за розмірами. У деяких з них щось шкрябалося, сопіло, стукотіло.
— Ну, Миколо Арсеновичу, — сказав Ридан, — тепер попрошу вас трохи змінити настройку. Дайте мінімальну потужність випромінювання, яка допустима при умові, що хвиля й експозиція лишаються такими, як і були.
Микола знову став біля пульта. Кілька ящиків були опромінені один за одним. Потім Ридан попросив збільшити трохи потужність і знову пропустив кілька ящиків. Так повторювалось кілька разів.
Нарешті все було закінчено. Клацнув рубильник. Лампи генератора погасли, рух припинився.
Микола поволі виходив з-за конвейєра.
Раптом він похитнувся й зупинився, прихилившись плечем до стіни. Федір швидко підійшов до нього.
— Що, втомився, Колю? — стривожено спитав він, обіймаючи його.
Відповіді не було. Ноги Миколи зненацька підломились, і він повалився на підлогу.
У складному внутрішньому світі людини є явища прості, зрозумілі, як голод, страх, любов, перше відчуття старості або підкоряюча велич природи, краси… Справжній зміст, їх суть пізнається тільки на власному досвіді. Інакше їх не можна збагнути, і тут безсилі будь-які засоби пізнання, пояснення, зображення. Навіть найталановитіший художник може розкрити ці відчуття лише тому, хто вже пережив усе сам. Коли ж людина вперше пізнає в житті такі явища, їх суть набуває для неї несподівано глибокого і великого значення, вона змінює уявлення, стає джерелом сили й мудрості.
Такою була для Тунгусова його хвороба.
Ридан поклав його в ліжко, і Тунгусов слухняно й спокійно виконував усі накази професора. З того часу, як він розплющив очі після непритомності, все здавалося йому зовсім інакшим. Тіло охопила кволість, і лежати було приємно. У голові настав спокій, — це теж було приємно; думки пливли повільно, без напруження, додержуючись черговості, не набігаючи, як раніше, одна на одну. Микола лежав і дивувався новим відчуттям. Кінець кінцем, було безглуздо так знущатися над власним мозком. Він же чудово бачив, що настає якась межа напруженню розумової енергії: про це свідчило безсоння, про це говорила йому шалена чехарда думок. Хіба він не знав, що це за симптоми?
У першу мить після непритомності, ще не тямлячи, що, власне, сталося, він відчув страх і, звичайно, страх за долю «ГЧ» і всіх риданівських надій і сподівань.
— Це небезпечно? — з тривогою спитав він. Професор заспокоїв його швидко й різко:
— Це пройде безслідно, якщо ви поводитиметеся розумно. Між іншим, ви вже стали дорослим…
Для Ридана це був елементарний випадок. Відпочинок, спокій, трохи розваг —і все пройде. Але як примусити цього божевільного інженера відпочивати? Він подумав і вирішив діяти «терористично».
— Два тижні пролежите, — заявив він пацієнтові таким тоном, що Миколі стало ясно: лежати йому справді доведеться.
Того дня, коли все це трапилося, Ганна склала останній екзамен з теорії музики. Збуджена успіхом, переповнена радістю свободи після довгих тижнів наполегливої праці, дівчина легко збігла сходами, як весняний вітер, впурхнула в їдальню… і одразу зупинилась у тривозі. Щось трапилося… Заклопотані обличчя Федора і Наталі, пляшечки якихось ліків на столі — усе це впало їй у вічі.
— Що таке? — вимовила вона ослаблим голосом.
— Нічого, Ганно, не хвилюйся, усе вже минулося, — поквапно заспокоїла її Наталя. — Знепритомнів Микола Арсенович.
— Ну от! Я казала… А батько?..
Ридан вийшов з кабінету Миколи і щільно зачинив за собою двері.
— А! Галочка… Можна поздоровити? — він поцілував дочку. — Знаєш уже? Авжеж, ти мала рацію. Ну, нічого, все гаразд. Я його обдурив, сказав, що треба полежати два тижні. Хай думає так, це йому піде на користь. Глядіть-но, про справи з ним не говоріть, друзі! Вигадуйте які завгодно теми, тільки не про генератор, не про техніку.
— І не про якесь там «проміння смерті», — багатозначно додала Ганна, звертаючись до Федора.
Професор глянув на неї здивовано.
— А це що таке?
— Це… державна таємниця, відома тільки нам: Миколі Арсеновичу, Федорові Івановичу, Наталі та мені. Ми вирішили відкрити її й тобі. Але більше ніхто не повинен знати.
— Хай йому дідько, який урочистий початок!
Вони розташувалися біля стола тісною групою, і Ганна розповіла батькові всю історію з розшифровкою повідомлень таємничого друга з Німеччини.
Ридан уважно вислухав розповідь. Потім мовчки підвівся, пішов до себе в кабінет і довго сидів у кріслі, куйовдячи бороду, начебто вирішуючи якесь складне й важливе питання.
Микола знав, що Ганна повернулась. Він почув її голос, коли Ридан, виходячи, на мить відчинив двері. Його охопило непереборне бажання бачити її. Зараз вона увійде, мабуть… як шкода, що він не міг бачити її в той момент, коли вона дізналась про його непритомність! Може, він зрозумів би тоді дещо…
Час ішов, і ніхто не входив. З їдальні долинали приглушені звуки кроків, зрушуваних стільців; голосів зовсім не було чути. На диво, поволі минав час, завжди такий стрімкий. Години, навіть дні часто збігали непомітно… Микола машинально дивився, як на настільному годиннику велика хвилинна стрілка, насилу підійшовши до чергової рисочки на циферблаті, ніби прилипала до неї й довго не могла зрушити з місця…
Ну й нема чого дивитись на неї! Він заплющив очі… Прийде чи не прийде?
Якщо не прийде, все ясно. Хоч… Ридан міг заборонити «турбувати». Він так рішуче зачинив двері…
Як усе-таки безглуздо було так жити!.. Не бувати в театрах, не слухати музики, перестати читати. Звичайно, він почав дичавіти. Про що можна розмовляти з такою людиною? Про генератори? Тільки про генератори! Про «сушильні», «консервні», лабораторні, напіввиробничі «чудесні»… Тьху, чорт, соромно! От Віклінг не виходить з темпу культурного життя…
Микола почув, як хтось легенько доторкнувся до ручки дверей.
Потім двері тихо відчинились…
Три обережні шурхотливі рухи…
Він ще міцніше склепив повіки. Серце раптом закалатало на всю кімнату.
Він відчував, майже бачив, як Ганна стає навшпиньки, щоб віддалік дізнатися, спить він чи ні.
— Сміливіше, сміливіше, Ганно Костянтинівно, — не підводячись, тихо сказав Микола.
Вона вийшла з-за високої спинки ліжка, трохи зніяковіло подаючи йому руку.
— Як ви дізналися, що це я?
— Я чув ваші рухи, впізнав ваші кроки. І я… дуже чекав вас.
Щось сильніше, ніж її воля, охопило Ганну, примусило її пальці швидко стиснути пальці Миколи і відразу ж злякано висмикнути руку.
Якусь мить вона витримувала його захоплений погляд, потім опустила очі.
У цей момент Наталя й Федір увійшли до кімнати. Розпочалася спільна розмова; друзі навперебій намагалися придумувати відповідні теми, щоб якнайдалі відвернути увагу хворого від усього, що було зв’язане з його роботою. Микола помітив ці недосить вправні маневри і раптом зареготав так гучно й весело, що всі злякалися, чи не істерика це часом.
Одночасно з двох боків у кімнату ввійшли Ридан і тітка Паша. Їхні стурбовані обличчя збентежили Миколу.
— Вибачте, я, здається, налякав вас. Хворому, очевидно, не дозволяється сміятись? Але, справді, Костянтине Олександровичу, вони тут мене так ретельно розважали… Знаєте що, товариші? Слово честі, мені це вже не потрібно. Я вилікувався! Ні, ні, не від кволості, звичайно, а від колишнього свого стилю роботи й життя. В мені якийсь переворот стався. Я хочу гуляти, хочу читати, ходити в кіно, на концерти. Я буду займатися спортом… мабуть.
Це «мабуть», розсмішивши всіх, виявилось переконливішим за інші докази Миколи.
— Ви це серйозно? — спитав Ридан.
— Цілком серйозно. Я злякався. Не хочу непритомніти, це ж безглуздо. Так я схитнуся з розуму і… не встигну нічого зробити.
— Добре. Тепер я бачу, що перелом справді стався. Але щоб відновити нервову систему, вам доведеться поїхати в санаторій місяця на півтора. Неодмінно треба змінити обстановку, клімат, природу…
Микола насупився.
— Півтора місяця… — засмучено протяг він.
Федір подивився на нього співчутливо. У нього був свій погляд на цю справу.
— Ех, Костянтине Олександровичу, — зітхнув він, — віддали б ви мені його в повне розпорядження, я б йому за місяць повернув сили, та ще додав би добрий запас здоров’я, бадьорості і зовсім нових вражень.
— Як саме? — стрепенувся Ридан, завжди уважний до порад людей, непричетних до медицини.
— А ось як. Я взяв би його з собою в подорож, яку збираюся зробити цього літа. Подорож особлива, на човні, по річці. Я вже провів так три відпустки і маю певний досвід. Для цього підбирається невелика команда, чоловіка п’ять-шість. Вибираємо річку, здебільшого дику, у віддаленому малонаселеному районі Союзу. Залізницею дістаємося до якого-небудь пункту в її верхів’ях. Тут роздобуваємо великого човна, закуповуємо провіант, сідаємо, і починається життя на воді. Ми пливемо вниз за течією до заздалегідь наміченого пункту, де ліквідуємо свій «плавучий дім» і закінчуємо подорож. Я пройшов так по Уралу, по річці Білій і Північній Двіні. Правда, такі екскурсії не з комфортабельних і легких, але наслідки виходять чудові. Товстуни втрачають зайвий жир і стають рухливішими, худі, навпаки, набувають ваги. Повітря, сонце, вода! А скільки завжди пригод, скільки цікавих вражень, полювання, рибальство, ягоди, гриби…
— Правильно! — вигукнув Ридан. — Ви маєте рацію, Федоре Івановичу. Санаторій відставити. Нічого кращого не можна придумати для Миколи Арсеновича.
— А жінок ви брали з собою? — спитала Наталя.
— Так, брали. Але… вибирали їх дуже обережно, як, між іншим, і чоловіків. Я повторюю, це не так просто і легко, як здається.
Дівчата перезирнулися, очевидно думаючи про одне.
— Справимось, Нато? — лукаво усміхаючись, спитала Ганна.
— Певна річ!
— Команда готова, товаришу капітане, — козирнула Ганна, підхоплюючись. — Цього разу вам не доведеться її підшукувати.
— Справді? Це було б чудово!
— Правильно, Галю! — підтримав Ридан.
— Тільки все ж доведеться знайти ще одного чоловіка. Якщо дві жінки, треба трьох чоловіків, це вже я знаю з досвіду.
— Так ось третій, — Микола показав на Ридана.
— Правильно! Ну, звичайно, — дівчата заплескали в долоні.
— Ну, ні! — засміявся Ридан. — Мені це не підійде. Я все одно втечу. Знаєте що? Запропонуйте Віклінгові.
Він спортсмен і, мабуть, буде корисним. А мені він поки що не потрібен.
Наталя незадоволено крутнула носиком, проте заперечувати не насмілилася: усі були згодні з Риданом.
Так вирішили й зробити. Федір узявся вибрати відповідну річку і скласти план підготовки до майбутньої подорожі. Ганна мала поговорити з Віклінгом.
Розмова ця відбулася на другий же день. На бажання Віклінга, вони зустрілися на набережній надвечір. Ганна відчувала, що Віклінг недаремно намагається побути наодинці з нею, і трохи хвилювалась.
Вислухавши її повідомлення про намічену подорож, він трохи помовчав. Ганна глянула на нього здивовано.
— Вам не подобається цей проект? — спитала вона.
— Ні, це чудовий проект! І ви знаєте, що я був би щасливий провести цілий місяць з вами… і з вашими друзями.
— І з вашими друзями, — виправила Ганна.
— Я не знаю, Анні, чи це так, — сумно відповів Віклінг. Ще помітніший, ніж звичайно, акцент виказував його приховане хвилювання. — Про це я й хотів поговорити з вами. Хіба можуть бути такі друзі, серед яких нема довір’я?
Ганна відчула себе наче спійманою на місці злочину. Що робити? Віклінг мав рацію.
— Хіба вам не вірять? — спитала вона, бачачи, що уникнути відповіді не вдасться.
— Ви це знаєте, Анні. Професор і Микола Арсенович разом вирішують якусь цікаву проблему. Яку — це для мене таємниця. Я — спостережлива людина і знаю, що ви з друзями змінюєте іноді тему розмови, коли я приходжу. Щось приховуєте. Ваше раптове зацікавлення радіозв’язком було невдалим, ви самі знаєте. Ви не вмієте казати неправду. О, звичайно, я не можу вимагати довір’я… як інші. Але… хіба це дружба, Анні?
Натяк на «інших» вколов Ганну, і вона раптом відчула, що володіє становищем.
— Ви не розумієте, Альфред. Батько ніколи й нікому не говорить конкретно про свої наміри. Він бореться за владу над організмом, за продовження життя. Микола Арсенович допомагає йому в техніці. І нічого він сам до пуття не знає. Що ж до наших таємниць, то… скажіть, Альфред… Я чула, що ви прибули в Радянський Союз, щоб передати нам якийсь важливий винахід. Ви можете сказати мені, що це за винахід?
— Анні! Але я не маю права.
— Виходить, ви мені не довіряєте?
— Це ж інша річ! Це не мій особистий секрет.
— От бачите! — підхопила Ганна. — Тоді нема чого ображатися. У всякому разі, можу вас запевнити; що ніяких таємниць, спрямованих проти вас, у нас немає.
Віклінг несподівано повеселів.
— Ну, тоді пробачте, Анні. Я розумію тепер, що поводився по-дурному. Я не думав, що у вас державна таємниця… — Він скоса глянув на неї, розсміявся і швидко мовив далі. —Я мушу подякувати вам за урок. У радянських людей особлива етика, абсолютно нова. Її не так легко зрозуміти людині буржуазного виховання. Облишмо це. Поговоримо про подорож. Коли ви вирішили їхати?
— Як тільки Микола Арсенович видужає. Батько казав, що тижнів через два.
— Як же вам пощастило умовити його кинути роботу?
— Умовили. Він сам зрозумів, що йому треба відпочити.
— А радіо? Він завжди каже, що часто повинен чергувати в ефірі.
— Він лишає товариша Ниркіна замість себе.
— Так. А ви говорили з професором? Може, я буду потрібен йому?
— Говорили. Він сказав, що найближчим часом ви йому не будете потрібні.
Віклінг помовчав з хвилину.
— От що, Анні, — сказав він, — мені треба погодити питання про відпустку із своїм начальством. Якщо відпустять, я їду з вами. Завтра ж з’ясую. Тепер скажіть… — голос Альфреда став м’якшим, бархатистим, і Ганна інстинктивно взяла себе в руки. — Кому належить ця думка… запропонувати мою кандидатуру?
— А це дуже важливо, Альфред?
— Дуже важливо, Анні. Від цього може залежати весь сенс моєї участі в екскурсії.
— Тоді ви можете відмовитись.
Вони пройшли мовчки кілька кроків.
— Розумію… І вас це анітрохи не засмутить, Анні?
— Дуже засмутить. Наш капітан вимагає, щоб у команді було троє чоловіків. А третього в нас немає. Брати незнайомого…
— З вами неможливо розмовляти, — сумно усміхнувшись, перебив Віклінг.
Ганна поверталась додому сама, обмірковуючи цю розмову. Начебто вона не зробила помилки. Віклінга часом ставало шкода, справді, недовір’я — погана річ. Він має рацію. Треба буде поговорити з усіма і постаратися розвіяти цю атмосферу відчуження з людиною, яка ні в чому перед ними не завинила.
Микола почав нудьгувати. Минав уже четвертий день його «лежачого життя».
Ридан прийшов до нього вранці, оглянув, розпитав про сон і хід думок.
— Ну, от що, — сказав він, — давайте поговоримо серйозно. Про той спосіб життя, який ви вели, не може бути й мови. Так?
— Звичайно.
— Добре. Виходить, зрозуміли. Тепер ви здорові, можете вставати. Їхати вам поки що не можна, треба зміцніти, відпочити. Працювати можна, але помаленьку. Що ви думаєте робити?
— «ГЧ», — коротко відповів Микола.
— І більше нічого?
— Більш нічого. З «консерватором» закінчено на два місяці. Якщо, звичайно, туші не почнуть розкладатися передчасно.
— А ваші нічні мандрівки по ефіру?
— Я вже домовився про це з Ниркіним. Він дуже досвідчений, здібний короткохвильовик і, звичайно, зуміє після кількох уроків засвоїти мою манеру працювати на ключі, мій «почерк». Він регулярно приходитиме сюди в дні моєї «ефірної вахти» і сидітиме за передавачем години дві.
Цей план повернув Ридану звичну веселість. Мрія його наближалась до здійснення. З яким нетерпінням він чекав цього моменту, якої боротьби з самим собою коштувало йому стримувати Миколу від роботи!
Микола встав, прийняв за порадою професора міцну хвойну ванну, а після сніданку погуляв трохи по саду. Потім попрямував у свою робочу кімнату, де на окремому столику стояв кістяк «ГЧ». Розібрані деталі лежали біля нього. Микола відкрив ящик і дістав з купи м’яких стружок новий невеликий балон свинцевої лампи…
…Увечері прийшов Федір. Відтоді, як була задумана їхня літня подорож і Федір став «капітаном», він майже щодня бував в ординському особняку. Виникало багато всяких підготовчих справ, які потребували обговорення. Насамперед потрібно було вибрати маршрут, знайти відповідну річку. Це, як виявилось, було далеко не простою справою, хоч майбутні мандрівники одностайно сходились на основному: річка має бути дикою, малонаселеною, несудноплавною, лісовою і мисливською.
І от друзі сиділи за столом, заваленим географічними картами, туристськими довідниками. По багато разів обговорювали то одну, то іншу пропозицію і… ніяк не могли знайти «свою» річку серед великої кількості річок Радянської країни.
Нарешті прийшов і Віклінг. Увагу всіх привернув невеликий плаский ящик, який він урочисто поставив на стіл перед Миколою.
— Ось вам подарунок з нагоди одужання.
В ящику була готова передня панель для «ГЧ» з усіма органами керування. Це був шедевр точності й витонченості. На великій круглій шкалі настройки вмістилося дві тисячі поділок, з яких кожну можна було за допомогою додаткової мікрометричної шкали поділити ще на сто рівних рухів стрілки. Ридан і Микола були захоплені. Справді, Віклінг показав себе митцем у цій роботі.
Обережно поклавши панель у ящик, Микола відніс його в свою кімнату. Тепер лишалося тільки змонтувати «генератор чудес»!..
Коли заговорили про майбутню експедицію, Віклінг з жалем розвів руками.
— Я не знаю, як бути, товариші. Дуже хотілося б помандрувати з вами, але через півтора місяця мені необхідно виїхати у відрядження за дорученням головкому на один з нових заводів. Щоправда, там мені роботи всього на один-два дні — треба прийняти монтаж електрообладнання. Але затримувати пуск заводу не можна.
Це було несподіване ускладнення. Через півтора місяця їхня мандрівка ще не могла закінчитись.
— А куди ви, власне, поїдете, де той завод? — спитала Ганна.
— Далеко, біля Уфи, кілометрів сто на північний схід.
— Дозвольте, — втрутився Федір, — на північний схід, виходить, десь недалеко від річки Уфи… А який пункт?
Віклінг назвав. Федір вмить відшукав це місце на карті.
— Ну, звичайно! Майже на самому березі. Товариші, усе ясно: поїдемо на Уфу. Дивіться, ось Красноуфімськ, звідси виходимо і їдемо вниз до самого гирла, до міста Уфи. Тут буде… кілометрів шістсот! Дивіться — гори, річка майже не судноплавна… А тут, проти вашого заводу, ми й будемо приблизно через півтора місяця. Якщо вам потрібно точно, підженемо. А два дні поживемо на річці, почекаємо вас. Ну, поїдемо?..
Ніч.
Вікно в сад розчинене навстіж. За вікном — гроза. Дощ шелестить у гілках лип, інколи з поривами вітру вривається в кімнату, квапливо ляскаючи по підвіконню.
Ридан не спить. Він неспокійно совається в своєму кріслі біля письмового стола: то відкидається назад, то схиляється над чималим стосом списаних аркушів. Це той самий рукопис, у якому буде сказано все — і те, чого Ридан не встиг сказати тоді в Будинку вчених.
Аркуші рукопису поривчасто злітають і лягають ліворуч. Ридан переглядає то одне, то інше місце, читає окремі уривки рукопису, інколи робить помітки на полях..
«…Геніальний фізіолог нашого часу академік Павлов розкрив таємницю регулюючої діяльності мозку. Ми знаємо тепер, що основу цієї діяльності становить процес утворення рефлекторних зв’язків між різними точками мозку. Стало зрозумілим, як будь-які зміни в навколишньому середовищі відбиваються на функціях організму, як визначається поведінка, як створюються уявлення. Все це наслідки якихось зв’язків між елементами мозку, що сприймають подразнення, і тими, що керують функціями.
А втім, що це за зв’язки? Яким шляхом подразнення від збудженого нервом мозкового центру вмить переноситься до певного регулюючого центру? Яка фізична природа цього зв’язку?
Сучасна фізіологія не дає відповіді на ці питання.
Тепер, коли ми довели, що в основі діяльності мозку лежать електромагнітні коливання ультрависокої частоти, нам легко найти потрібні відповіді. Зв’язок між окремими елементами мозку здійснюється внаслідок електричного резонансу, так само, як встановлюється радіозв’язок між антенами передавача й приймача. Але приймальні елементи мозку набагато досконаліші, ніж сучасні радіоприймачі: вони здатні самі настроюватися в резонанс під впливом зустрічної хвилі (в межах деякого діапазону мікрохвиль)».
Два аркуші перелітають ліворуч. І знову читає Ридан окремі місця, нервово постукуючи товстим кольоровим олівцем по бювару.
«…Таким чином, можна сказати, що коли б радіотехніці пощастило створити фізичне джерело біологічних хвиль (генератор), то ми дістали б можливість привести в дію будь-який активний елемент мозкової речовини, а отже, і викликати в організмі будь-які властиві йому функції. Для цього досить було б подіяти на голову людини променем генератора, настроєного на певну елементарну хвилю, фізіологічне значення якої заздалегідь з’ясовано. З усіх незліченних елементів мозку, охоплених дією променя, резонуватиме лише один: той, який сам здатний збуджувати дану хвилю. На всі інші елементи мозку промінь не впливатиме…»
Далі йшов розділ «Про потужність мозкових імпульсів».
І висновки:
«…Викладене вище дає можливість зробити висновок: нормальна інтенсивність променистої енергії, яку виробляє мозок, настільки незначна, що не може бути уловлена жодним із сучасних фізичних методів. Це аж ніяк не перешкоджає їй чинити могутній вплив на приймальні елементи мозку, спеціально для цього пристосовані природою. Сила впливу пояснюється граничною здатністю приймальних апаратів мозку резонувати на хвилю, що доходить до мозку.
Проте як ми побачимо далі, потужність мозкових імпульсів не завжди однакова…»
Ридан перегортає багато сторінок, знаходить місце, де вгорі написано: «Про поширення променистої енергії за межі мозку». Розділ зветься: «Факти». Він уважно переглядає його.
«Таким чином, ми ознайомилися з великою групою фактів, яких не можна пояснити з точки зору положень сучасної біології. Справді, візьмемо наведені нижче свідчення Фабра про безперечний зв’язок між комахами, які перебувають на відстані кількох кілометрів одна від одної, приклади дивного гіпнотичного впливу змій на жаб, птахів і ссавців, подібні ж факти з життя риб, нарешті, цілий ряд явищ, зв’язаних з поведінкою та уявленнями людини під впливом так званого навіювання або просто пильного погляду — всі ці факти не знаходять собі достатньо задовільного пояснення в нашій науці. Ще й досі лишається нерозгаданою суть гіпнозу. Значення дуже багатьох таких самих загадкових фактів заведено «пояснювати» такими термінами, як «інтуїція», «інстинкт», які нічого по суті не пояснюють.
Усі розглянуті нами явища одного порядку. Ми бачимо, що вони дуже поширені в тваринному світі і, очевидно, свідчать про існування якоїсь цілком нової для нас сфери проявів життєдіяльності організму. Можна тільки дивуватися, з якою упертістю наука досі ігнорувала цю сферу. Однак на підставі будь-якого з зазначених явищ, підданих серйозному науковому аналізові, можна зробити висновок про існування променистої енергії мозку, яка поширюється далеко за межі його оболонки.
Серед наведених вище численних фактів, обслідуваних мною особисто більш-менш об’єктивно і обережно, помічено ряд випадків, у яких вплив одного мозку на інший виявлявся на досить значній відстані. На підставі цього постає питання: чи імовірно, щоб імпульси мозку, зовсім незначні за своєю потужністю, могли переборювати такі величезні простори, не втрачаючи своєї дієвості? На перший погляд, це здається неможливим.
Проте звернімось до фізики, пам’ятаючи, що випромінювання мозку є не що інше, як електромагнітні хвилі, і що частота їх коливань величезна; вона значно перевищує частоту радіохвиль і майже досягає частоти рентгенівського проміння.
По-перше. Інтенсивність випромінювання всякого радіопередавача з віддалянням од антени поступово зменшується. Але чи можна твердити, що на якійсь певній відстані це випромінювання зникає зовсім? Очевидно, ні. Якщо примітивний детекторний приймач уловлює передачу найбільшої радіостанції Москви не далі, ніж за шістсот кілометрів від неї, то найпростіший ламповий приймач виявляє її сигнали вже на відстані до двох тисяч кілометрів, а чутливість найбільш досконалих супергетеродинних приймачів практично майже не обмежена відстанню. Отже, ясно, що дальність дії електромагнітних хвиль залежить однаковою мірою від потужності їхнього джерела і від досконалості приймальної апаратури.
Хай з погляду сучасної радіотехніки інтенсивність мозкового випромінювання зовсім незначна. Але ж саме до цієї мізерної інтенсивності і пристосовані приймальні елементи мозку. І цілком природно, що вони набагато досконаліші і чутливіші до хвиль мозку, ніж сучасні приймачі до хвиль радіостанцій.
По-друге. Подивимось, яку роль відіграє частота коливань у поширенні електромагнітних хвиль. Радіостанція, що працює на довгих хвилях, повинна мати величезну потужність, щоб її було далеко чути. Довгі хвилі не проникають ні за межі земної атмосфери, ні крізь товщу земної кори, а поглинаються ними.
Короткі хвилі мають більшу частоту коливань (до 30 мільйонів коливань за секунду), ні верхні, іонізовані шари атмосфери, ні земля уже майже не поглинають їх, а тільки відбивають. Тому ці хвилі навіть при дуже незначній потужності передавача здатні подолати відстань в десятки тисяч кілометрів.
Ультракороткі хвилі, частота коливань яких досягає сотень мільйонів коливань за секунду, поширюються на ще більші відстані навіть при дуже малій потужності передавача. Вони ще не можуть проходити крізь земну кору, але пробивають іонізовані шари атмосфери і зникають у космічному просторі.
Що ж дивного, коли хвилі мозку, частота яких досягає кількох квадрильйонів коливань на секунду, можуть вільно проникати крізь товщу землі і досягати будь-якої точки на її поверхні, по прямій лінії, не затухаючи, не послаблюючись? Кількість переходить у якість. Величезна частота коливань начебто замінює собою потужність їх генератора — мозку.
Є, проте, факти, які вказують на те, що й потужність мозкового випромінювання далеко не байдужа до процесу передачі імпульсів від одного мозку до іншого. Ще в 1930 році В. В. Лепьошкін у Барселоні відкрив так зване некробіотичне проміння, яке виходить з організму в момент смерті. Природа цього випромінювання так і лишилася нерозгаданою. Тепер ми можемо припустити, що це звичайні для нервової системи електромагнітні хвилі. А сам факт їх виявлення свідчить про те, що момент смерті — момент припинення генерації променистої енергії мозку — супроводжується раптовим і, очевидно, значним підвищенням потужності випромінювання.
І це далеко не єдиний факт, який переконує в тому, що потужність мозкового випромінювання непостійна і від її коливань залежить ступінь впливу на інший мозок так само, як від коливань потужності радіостанції залежить сила сигналів, уловлюваних приймачем. Далі ми побачимо, як навіювання і гіпноз — явища дуже поширені в тваринному світі, — пояснюються здатністю деяких видів тварин і деяких людей довільно посилювати потужність свого мозкового випромінювання і вільно спрямовувати його потік.
Звичайно, якщо мозок перебуває в спокійному стані, потужність його випромінювання не виходить за межі певної норми; у моменти психічного напруження вона підвищується. Відповідно до цього і дія мозку позначається з більшою чи меншою силою впливу на підсвідому сферу другого мозку.
Некробіотичне проміння, очевидно, становить один з найвищих ступенів потужності випромінювання, бо в людини дія його може викликати галюцинації, тобто частково виключати свідомість. Тут дія уловлюваних сигналів чужого мозку настільки сильна, що приймальні елементи мозку-приймача починають вібрувати в резонанс з ними».
Ридан перегортає сторінку, і в цей момент годинник у їдальні б’є один раз. Професор насуплюється, виймає свій кишеньковий годинник. Пів на другу…
Його нога нервово смикається під кріслом, ритмічно порипуючи черевиком. Давно вщух дощ.
Ні, не рукопис затримує професора в цей пізній час за столом.
Він читає далі:
«Відкриття некробіотичного випромінювання наближає нас до розуміння найбільш «таємничих» фактів з усіх описаних мною в попередньому розділі. Я маю на увазі випадки смерті, яка була «відчута» на віддалі і викликала своєрідні галюцинації в близьких людей. Одначе щоб усвідомити механіку цього процесу, треба розібратись у його деталях. Може здатися дивним, чого ми не відчуваємо безперервно цих «сигналів смерті», якими повинен бути переповнений простір, що оточує нас. І чого тільки близькі нам люди, та й то надзвичайно рідко, повідомляють нас про свою загибель таким дивним способом?
Так, безліч сигналів, і не тільки смерті, а й звичайного буденного життя щохвилини приймає мозок безпосередньо, без всякої допомоги наших органів відчуття. Ось двоє людей — мати й дитина або чоловік і жінка. Протягом багатьох років вони майже щодня бувають разом. Мозок кожного з них своїми нормальними імпульсами впливає на мозок другого. Кожен порух думки, кожне бажання, спалах гніву, волі, враження — все це дає свою гаму випромінювань, що сприймаються, крім свідомості, мозком близької людини. Це випромінювання систематично примушує резонувати приймальні елементи другого мозку в своєрідних комбінаціях, характерних тільки для даної людини.
Так у мозку формується «електричний образ» близької людини, як підвищена здатність відтворювати тільки йому одному властиві характерні комбінації імпульсів.
Ви проходите крізь натовп. Голоси людей не привертають вашої уваги. Але досить почути слово, вимовлене добре знайомою людиною, як ви, ще не бачачи її, відразу ж вихопите її голос з безлічі чужих голосів і вмить уявите собі і зовнішній вигляд, і характер, і манери знайомого.
Тепер неважко зрозуміти, чому наш мозок з безлічі сигналів, що проносяться повз нього, схоплює лише ті, які вирвалися з мозку близької людини. Зрештою цей умовний рефлекс, знайомий «малюнок» імпульсів приводить в дію цілу систему вже зв’язаних між собою резонаторів, які формують у свідомості знайомий образ.
Але чому випадки приймання «сигналів смерті» трапляються порівняно рідко? Важко відповісти на це запитання. Можливо, насамперед, що вони далеко не такі рідкісні, як здається. Нам стають відомими тільки особливо яскраві і цілком вірогідні факти з цієї області, а хоч трохи сумнівні ми відкидаємо, намагаючись знайти для них не дуже наукові, що менш зобов’язують, пояснення, як випадковість, збіг і т. ін. Не підлягає сумніву і те, що здатність реалізувати одержані зовні випромінювання мозку, тобто перетворювати їх в уявлення, образи, неоднаково виражена в різних людей, як неоднакова здатність їх піддаватись гіпнозові й навіюванню. До того ж вона, звичайно, залежить від загального стану психіки в момент дії випромінювання, від напруження уваги, від підготовленості до сприйняття даного образу і т. д. Усе це може бути причиною того, що більшість «сигналів» проходить непоміченими.
Ми ще не маємо даних, щоб судити про те, в яких масштабах виявляється вплив одного мозку на інший. Але можемо сказати, що далеко не всі думки, ідеї, уявлення виникають у нашій свідомості цілком самостійно, без допомоги іншого мозку…»
Ридан різко підводить голову. Почувши тихе дзижчання внутрішнього телефону, він поривчасто хапає трубку.
— Я слухаю. Що?
— Костянтине Олександровичу, все готове.
— Готове?! — вигукує Ридан, і очі його розширюються, і виблискують від хвилювання. — Можна починати? А… ви не втомилися, Миколо Арсеновичу? Може, краще відкласти на завтра?
— Ні, ні… Давайте спробуємо.
— Глядіть… Ну, йду.
Ридан переводить сигнальний важельок телефону, і за хвилину в трубці чути якесь хрипке бурмотіння.
— Тирса? Прокинулись? Давайте нагору все, що ми відібрали.
Професор зникає в темному коридорі. Робоча кімната Тунгусова зустрічає його великим світним кругом віклінгівської шкали на «генераторі чудес», що стоїть посередині кімнати. Маленький параболічний рефлектор, укріплений зверху, спрямовано в глиб кімнати, на вільну частішу стіни, покриту великим свинцевим квадратом. Микола сидить віддалік на робочій табуретці, втомлено спершись ліктем на стіл, і курить.
Потім з’являються клітки з тваринами: собака, кролик, морська свинка, білий пацюк, миша. Поставивши їх одну на одну біля стіни, Тирса мовчки виходить. Ридан щільно замикає за ним двері.
Вже зовсім розвиднілось, коли обоє, знесилені від переживань і втоми, вийшли з кімнати. Ридан перевірив, чи на місці ключ, і клацнув замком.
— Тепер треба бути особливо обережним, — сказав він. — Ми володіємо багатством, рівного якому немає в світі. І ще одне, Миколо Арсеновичу… Нікому ні слова. Навіть нашим… поки що.
Микола мовчить. Те, що відбувалося щойно перед його очима, не було схоже на дійсність. Це був сон. І зміст його вислизав під Миколи. Нехай. Це справа Ридана.
Втома, що раз оволоділа Миколою, тепер легко поверталася знову. Він ледве тримався на ногах і не хотів думати.
Ридан, нарешті, збагнув це і, обнявши Тунгусові, повів його в їдальню. Намагаючись робити все тихо, він знайшов у буфеті закуски, дістав коньяк, налив дві великих чарки.
— Ну, Миколо Арсеновичу… — Ридан хотів сказати щось урочисте й задушевне про перемогу розуму, про могутність їхньої співдружності, але помітив, як напружено стежить Микола за своєю рукою, боячись розхлюпати коньяк. Він швидко цокнувся і додав: — Пийте швидше. Це вам дуже потрібно зараз…
Минуло вже більше тижня після того, як Ридан і Тунгусов потай від усіх домашніх, наче підлітки, що вирішили втекти з рідного дому в країну індійців, провели цілу ніч за випробуванням відбудованого, нарешті, «ГЧ».
Справді, це була ніч чудес. І почалася вона таким яскравим і несподіваним ефектом, що експериментатори відразу втратили будь-яке уявлення про час, про те, що Миколі небезпечно перевтомлюватися, і взагалі про всякі доводи розсудливості.
Перед тим, як увімкнути «ГЧ», об’єктив якого був спрямований на кролика, що сидів біля кормушки перед екраном, Ридан раптом відчув невпевненість; вона швидко наростала, межуючи з боязкістю. Він спіймав себе на тому, що посилено шукає причин, завдяки яким вплив променя не буде помічено.
Шансів на вдалі наслідки випробування справді було небагато. Впевненість Ридана, що грунтувалася на домислах з приводу випадку в Будинку вчених, тут піддалася цілком реальним сумнівам. Новий екземпляр «ГЧ» міг ховати в собі конструктивні помилки, які відрізняли б його від першого. Частоти хвиль навіть того старого генератора могла відрізнятися від хвиль мозку — адже невідомо, які саме випадкові обставини допомогли тоді передати потрібну хвилю від Миколи до Ридана. Нарешті, діапазон мозкових хвиль кролика міг взагалі бути іншим, ніж у людини, і не входити в частоти «ГЧ».
Словом, на той момент, коли Ридан уже з відчаєм («хай буде, що буде!») повернув важельок вимикача, він був майже певен, що випробування нічого не дасть…
Чи не такі самі сумніви охоплювали й Миколу, якщо він, втомлений монтажем, міг взагалі думати про що-небудь.
А в наступну мить кролик злетів угору… Це був гігантський стрибок, яких звичайно кролики не роблять — метра на півтора вгору і близько метра вбік від кормушки. Опинившись знову на підлозі, кролик спокійно повернувся і, наче нічого не сталося, знову попрямував до їжі.
Сам по собі стрибок цей міг і не означати перемоги Ридана. Конвульсивне скорочений м’язів легко викликати, наприклад, струмом від звичайної шкільної котушки Румкорфа, коли її електроди прикласти до тіла. Для цього не потрібні ніякі впливи на мозок. Могло статися, що й тут промінь генератора просто збудив нерви ножних м’язів і викликав цей різкий поштовх йогами.
Та ні! Хоч Ридан, як старший і вожак з цих двох «підлітків», і не втримався від честі першим самостійно ввімкнути промінь і, прийшовши сюди, насамперед досконально вивідав у Миколи нескладну техніку керування генератором, але з самого початку випробування, вже як досвідчений експериментатор, не зводив очей з кролика. І він бачив, що цей стрибок, незважаючи на всю його безглуздість і необгрунтованість у даних умовах, не був якоюсь автономною конвульсією кролячих ніг. Ні, це був рух організований, підготовлений, умисний; раніше ніж відштовхнутись од підлоги задніми лапами, кролик підгорнув під себе передні, потім витягнув їх, відкинувся весь назад, словом, зробив так, начебто якісь обставини, що виникли раптово, примусили його стрибнути — і саме так високо.
Усе це сталося в якісь частки секунди, але Ридан не пропустив жодної найдрібнішої деталі цього комплексу рухів, що свідчив про довгождану перемогу.
І Ридан, безмежно радіючи, кинувся до Миколи з обіймами й поцілунком — першим у їхньому житті і таким же значним та неминучим, як перший поцілунок кохання, бо тут було те саме: безмірне хвилювання душ, що знаходять щастя.
Ридан повторив дослід, не міняючи настройки. Кролик зробив той самий стрибок з точністю знову прокрученої кінострічки.
Йдучи сюди, професор не мав наміру займатись будь-якими дослідженнями, він хотів тільки перевірити «ГЧ». Але тепер, оскільки так точно визначилась дія на кролика цієї випадкової хвилі, навмання взятої десь на початку шкали настройки, безглуздо було б не записати її фізіологічного значення. Ридан це й зробив, — швидко, на клаптику паперу, олівцем.
Кінець, випробування закінчено, усе ясно, можна йти спати, головне, покласти Миколу, йому не можна перевтомлюватись…
Але, чорти б його вхопили… Ридан збагнув це, вже ховаючи запис у кишеню, — адже найголовніше не перевірено: чи містить у собі діапазон хвиль генератора всі хвилі мозку? А що як ця, тільки що випробувана на кролику хвиля, взята на початку шкали, одна з останніх хвиль мозку?! Тоді це означатиме, що «ГЧ» має в своєму розпорядженні тільки невеликий відрізок усієї смуги мозкових частот.
Неправильно почато випробування! Треба випробувати дві хвилі: першу і останню. Тільки так з’ясується, чи придатний взагалі генератор.
Вони вирішили виправити помилку.
Перша хвиля не дала ніякого видимого ефекту. Але він міг бути й невидимим — яка-небудь внутрішня функція, що одразу і безпосередньо не позначається на поведінці тварини. Щоб знайти її, треба інакше організувати дослід — з верстатом, приладами, які реєструють пульс, температуру, дихання, потрібні аналізи крові і т. д. Тепер про це пізно говорити, звичайно. Що робити далі?
Микола запропонував іти по шкалі вперед, поки помітить перший явний ефект на тому кроликові, а потім повторити те саме, почавши з другого кінця у зворотному порядку.
Професор назвав цей план кустарщиною, але не встояв і погодився, бо в противному разі довелося б просто відкласти все на завтра…
Випробовували, звичайно, тільки великі поділки шкали — двотисячні. Мікрометра не чіпали, хоч Риданові так і кортіло зсунути стрілку на одну двохсоттисячну від уже знайденої «хвилі стрибка» і подивитися, що буде…
Друга хвиля не дала нічого. Третя — теж. Четверта, п’ята, десята — теж.
Так перейшли за п’ятий десяток, коли, нарешті, кролик ліг набік і потягаючись простяг ноги.
Промінь вимкнули. Кролик лежав.
Знову постало питання: що робити?
Хоча щоразу, вимикаючи генератор, кормушку в кролика забирали, він все ж устиг непогано закусити за час дослідів, цілком міг наїстись і відчути природну потребу відпочити, навіть без впливу чергової хвилі. Могло бути й інше: позначилась дія хвилі, але вона або збіглася з потребою кролика, або викликала цілий комплекс функцій відпочинку, який і буде тепер, як заведений годинник, діяти доти, поки зв’язані реакції, пущені в хід, не завершаться самі собою.
— Не забувайте, Миколо Арсеновичу, — казав Ридан, усе більше проймаючись цікавістю до того, що відбувалося, — це вам не досліди старого Гальвані! Те, що в нас зараз відбувається, це не фізика, це біологія! Знаєте, що ми робимо? Ми штучно викликаємо природні явища в живому організмі. Ось що важливо! Це дуже важливо!..
Ридан, звичайно, одразу збагнув, як з’ясувати причину кролячого «відпочинку»: взяти другого кролика і поставити його під ту саму хвилю. Так він і зробив, але, вже випускаючи нове звірятко до кормушки, зрозумів, що тільки повторення того самого ефекту вирішить питання. Якщо цей кролик не ляже відразу, як його попередник, нічого не з’ясується. Виникла нова проблема: чи викликає кожна хвиля генератора однакові реакції в усіх тварин, — хоча б одного виду? Негативна відповідь призвела б до величезних ускладнень у майбутньому…
Так щохвилини у Ридана зринали нові думки. Досліди ці вже трохи відкривали широку перспективу майбутніх досліджень.
У наступну хвилину професор тріумфував: він увімкнув генератор, не змінивши попередньої настройки, і — другий кролик спокійно і м’яко ліг набік, потягаючись, наче навмисне демонструючи недоладну довжину своїх задніх ніг з розчепіреними пальцями.
Тут, захоплений новою перемогою, Ридан не втримався від диверсії, що явно порушувала намічений план. Швидко, нічого не кажучи Миколі, він забрав кролика, посадив на його місце морську свинку і знову дав той самий промінь.
Свинка відразу ж з люттю почала чухати спинку то однією, то другою задньою лапкою, смішно перевалюючись, іноді падаючи набік; вона, мабуть, ніяк не могла дістати потрібне місце. Ридан вимкнув промінь — свинка перестала чухатись, ввімкнув знову — почалося те саме. Так він повторив кілька разів.
— Бачите, Миколо Арсеновичу? — констатував він, поблискуючи своїми сірими очима. — Різні види — різні хвилі!.. Закономірність, звичайно, повинна бути… але… як її знайти!.. І як бути з найголовнішим — з людиною?.. Ой, яка робота попереду!
Ридан гарячково записував, гранично скорочуючи слова і фрази, все, що діялось, — хвилі, реакції тварин, висновки, нові думки. Уже третю сторінку довелося Миколі вирвати з записної книжки — паперу тут у нього не знайшлося.
Перейшли до другої частини випробування «ГЧ» — з другого кінця шкали. «Сама остання» хвиля не дала нічого. Передостання — теж. Повторилась майже точно картина, виявлена спочатку: тільки через кілька десятків поділок позначився влив променя на поведінку тварини. Тепер це був собака в станку. Він почав гавкати…
Мабуть, з усіх вражень тієї «ночі чудес» це було найсильнішим. Такого гавкання ніхто з експериментаторів ще не спостерігав. Дивлячись прямо у вічі тому, хто стояв ближче до нього, собака неголосно, чітко, з невеликими і точно однаковими паузами наче промовляв якесь своє собаче слово, повне таємничого значення, немов попереджав людину про щось важливе…
Як тільки вимикали генератор, ефект враз припинявся, зникав безслідно. З усієї поведінки собаки Ридан бачив, що в його мозку при цьому затухає цілий комплекс явищ, певно, рефлекторно зв’язаних з тим центром, який був збуджений променем. Це теж треба було з’ясувати.
Тут Ридан і припинив, нарешті, роботу тієї ночі…
Перше, що він зробив другого дня, почав серйозну розмову з Миколою наодинці у своєму кабінеті. Мета розмови, спочатку дуже проста, потім значно ускладнилась; ішлося про те, щоб усунути Миколу від роботи, принаймні до повернення з уфімської подорожі. Цього разу професор удався до аргументів, які примусили інженера серйозно насторожитись. Він говорив про загрозливу вузькість діапазону Миколиних інтересів. На цілому ряді історичних прикладів він показав Миколі, до яких трагічних наслідків у психіці людини призводить тривала концентрація думки на обмежених ділянках мозку.
— Ви ще молодий, — казав він. — У вашому віці це дуже небезпечно. Тим часом перші ознаки вже є. Нервова слабість, безсоння, втомлюваність, «чехарда думок» — все це симптоми психічного розладу, який уже почався. Ще не пізно відновити рівновагу: треба дати солідний відпочинок усім «радіотехнічним» клітинам вашого мозку, а всі інші, які вже почали хиріти від неробства, включити в роботу. Більше різноманітності думок, вражень, інтересів!.. А крім того… Ви вже дозвольте мені, Миколо Арсеновичу, на правах старшого закинути вам це… За останні роки ви явно відстали од культурного життя. Навіть у нашому родинному колі… вас починає обганяти Наталя своєю обізнаністю в політиці, в мистецтві… Порівняння з Віклінгом — явно не на вашу, користь, хоч, по суті, він за своїми якостями, звичайно, і в слід ваш не годен ступити. Буржуазне виховання допомагає йому зберігати й підтримувати тільки зовнішній лоск інтелігента. У вас цієї основи немає, але ви — інтелігент іншої формації — радянський інтелігент. Це ширше, вище поняття, Миколо Арсеновичу! Тут немає місця нічому зовнішньому, все повинно бути по суті. І радянський інтелігент повинен мати своє обличчя — обличчя, а не маску! — обличчя благородне й привабливе, позбавлене тих рис, які колись породили отаке собі зневажливе визначення — «напівінтелігент»…
Ридан влучив у ціль. Це була жорстока операція. Микола зрозумів усі прозорі натяки професора, він побачив себе збоку, пригадав свої ляпсуси під час вечірніх розмов у присутності Віклінга, відчув і глибший зміст риданівського зіставлення з Віклінгом, хоч про Ганну не було сказано жодного слова…
А крім того, перед Миколою з невблаганною ясністю визначився провал його «життєвої системи», його боротьби за Інженера. Адже саме про це говорив Ридан!
Хоч яким прикрим був зміст риданівської «операції», на Миколу він подіяв, як холодний, протверезний душ.
— Я зрозумів усе, — сказав він Ридану, вдячно стискуючи йому руку. — Ви маєте рацію. З цієї хвилини міняю курс. — Він вимовив це, як клятву, і з радістю, бо вже знав, що наступний крок його буде до Ганни; з ким же міг він обміркувати, намітити програму цього вирішального повороту, щоб потім — діяти!..
І ось потекли дні нового життя. Від попереднього лишились тільки «ефірні вахти», але й вони набули нового значення. Микола готував зміну — тренував Анатолія Ниркіна, передаючи йому свій «почерк» роботи на ключі.
У своїй майстерні-лабораторії Тунгусов не бував, та й робити там тепер нічого було.
Микола ще більше, ніж колись, захопився завоюванням культури. Але тепер це захоплення стало іншим — організованішим, дозрілішим. Внутрішньо звільнившись з полону своїх науково-технічних справ та ідей, Микола в розмові з Ганною постав раптом перед нею, як людина широких запитів і планів, до виконання яких він тільки тепер зміг перейти.
Його думки захопили Ганну. Вона відчула, що завдання самовдосконалення як особливе, усвідомлене завдання життя стоїть і перед нею, що самоплив, яким досі культура йшла до неї, уже не може та й не повинен її задовольняти! Треба йти вперед, завжди, невтомно, підніматися все вище… Це необхідно всім… Наталці… Федорові…
Уся четвірка була втягнена в цей новий рух за високу культуру. Вони складали списки своїх прогалин, які треба було заповнити насамперед: художньої і спеціальної літератури, тем рефератів і обговорень, екскурсій, відвідувань музеїв, концертів, лекцій і т. д. і т. ін. Складали програми й розклади… усі поринули в роботу тим більш захоплюючу, що кожний знаходив у ній те, що вважав для себе потрібним і цікавим. Мало який вечір проходив без спільного відвідування театрів, кіно, концертів, без розмов на різні теми. Усі щось записували, відмічали в заведених зошитах, щоб міцніше закріпити в пам’яті надбане.
Не забували і про підготовку до подорожі: купували потроху інвентар, одяг, різні припаси.
Микола багато читав, — грунтовно й захоплено, як робив усе, за що брався. Більшу частину дня він проводив у саду, в альтанці, обвитій плющем. Він був на становищі хворого, що одужував. Професор навіть подбав, щоб це було формально закріплено лікарняним листком.
Тим часом з Риданом діялося щось дивне.
Після цієї «ночі чудес» його звичайна весела експансивність стала ще помітнішою, відчуття великої перемоги позначалося на всій його поведінці. І хоча всякі розмови про риданські справи були тепер суворо заборонені, дівчата загалом розуміли, що сталося і чого професор, приходячи додому, так весело кидає дотепи, наспівує, кепкує з їхніх «культурних заходів». Вони були досить обізнані з риданівськими мріями й сподіваннями.
Через кілька днів, однак, усе це скінчилося. Ридан притих, замовк, почав замислюватись. З кожним днем він усе більше заглиблювався в себе й хмурнів, немов не знаходячи виходу з якихось нових серйозних ускладнень.
Ще ніколи він не працював так напружено, як тепер. Звичайний суворий розпорядок дня його був порушений. Після спільного вечірнього чаю Ридан уже не відпочивав у родинному колі протягом години, як звичайно, і не йшов потім у кабінет, щоб підбити підсумки дня, а відразу ж притьмом повертався знову в лабораторію. Підсумкам присвячувався початок ночі, і ніхто тепер не знав, коли професор лягає спати.
О восьмій ранку він завжди був на ногах, випивав свою склянку міцного чаю, приготованого тіткою Пашею, і зникав в інститутському коридорі. Тут він звичайно зустрічав Тирсу. Поволі, обережно, щоб не потривожити тварин, той приставляв до професорської лабораторії клітки з тваринами, піднімаючи їх знизу на ліфті і, за звичкою, щось бурмочучи, нібито розмовляв із своїми вихованцями їм одним зрозумілою мовою. Може, це було й так. Принаймні Ридан запевняв, що тварини розуміють Тирсу краще, ніж люди.
Спочатку професор розмовляв із співробітниками. Вони обговорювали наслідки вчорашньої роботи, вже обдуманої і оціненої; якщо потрібно — оглядали опромінених напередодні тварин. Уточнювали програму досліджень на сьогодні.
Потім Ридан з одним із головних своїх соратників-асистентів Іваном Лукичем, худорлявим, сивим дідком, дуже досвідченим анатомом і хірургом, або з Вікентієм Сергійовичем, талановитим фізіологом, спеціалістом по крові і внутрішній секреції, йшли в «свинцеву». Біля входу їх уже чекала гірка кліток. Тут стояли Тирса в білому халаті і ще один лаборант. Усі зникали за дверима, які відчиняв і потім знову після всіх защіпав професор.
Там починалось чаклунство, за яким закріпилася зручно-узагальнююча риданівська назва: «фізіологічне градуювання генератора». Суть його полягала в тому, щоб встановити, які фізіологічні функції викликає в організмі тварини кожна хвиля «ГЧ».
Кругла шкала, сконструйована Віклінгом, охоплювала весь діапазон біологічних мікрохвиль, випромінюваних генератором. Вона давала змогу поділити цей діапазон на двісті тисяч часток, тобто одержати двісті тисяч різних, точно фіксованих хвиль. З погляду фізіології це не так уже й багато: самі тільки великі півкулі людського мозку містять у собі мільярди клітинок — центрів нервової діяльності. Правда, вони здебільшого сполучаються в групи, об’єднані спільним родом роботи. Це рятувало становище, бо двісті тисяч хвиль являли собою надзвичайно складне завдання. Ридан уже підрахував: щоб з’ясувати фізіологічне значення кожної хвилі, йому з одним «ГЧ», навіть маючи в розпорядженні великий штат співробітників-фізіологів і сотні піддослідних тварин, потрібно було б не менш як шість років при восьмигодинному робочому дню!
Деяку невелику частину шкали Ридан уже «відградуював» у перші ж дні. Йому пощастило: серед найнижчих частот, з яких він почав своє градуювання, виявилась ціла серія хвиль, що контролювали основні вегетативні функції — дихання, роботу серця, судин та інші.
Як і треба було чекати, на початку дослідження цієї невидимої сфери було особливо багато нових надзвичайно цікавих спостережень. Ридан робив одне відкриття за одним.
Насамперед виявилося, що найпримітивніші функції організму відповідають найнижчим частотам у діапазоні хвиль «ГЧ». Скидалося на те, що розвиток функцій, ускладнення їх у процесі еволюції відбувалися паралельно з виникненням чимраз вищих частот у нервовій системі. Потім підтвердилося спостереження, що дуже налякало професора в ту «ніч чудес»: відповідність між хвилями й функціями, встановлена для тварин одного класу, була непридатною для представників іншого класу. «Невже, — думав Ридан, — у кожному зоологічному класі призначення частот інше? Якщо так, то все це градуювання на тваринах виявиться непридатним для головного — для людини!»
Та незабаром професор заспокоївся: він з’ясував, що кожний клас потребує тільки деякої зміни шкали, введення певної поправки, сталої для всіх хвиль.
Тоді він почав визначати ці поправки для різних класів. У лабораторії, крім кроликів, собак та інших ссавців, з’явились найрізноманітніші тварини — молюски, риби, жаби, комахи, змії, птахи…
Були знайдені й інші дуже цікаві закономірності. Кожна з них потребувала спеціальної серії досліджень, і в ці перші дні роботи з «ГЧ» Ридан, не шкодуючи сил, виділяв їм певний час, раз у раз припиняючи своє градуювання.
Зараз пішло все інакше. Ридан уже не відривався, які б нові ідеї не спадали йому на думку. Він просто поспішав. Та й сама робота його набрала якихось незвичайних для професора спрощених форм. Він уже не чекав, як раніше, — іноді годину й більше, — коли дія нової хвилі ніяк не позначалася на поведінці тварини і, очевидно, ховалася в якихось внутрішніх процесах, що повільно протікали в організмі. Зовнішні реакції проявлялися майже раптово: після клацання вимикача «ГЧ» тварини покірно лягали, чухались, зазнавали різних видів збудження, напружували мимоволі окремі м’язи або цілі групи їх — і все це залежно від положення стрілки на шкалі: досить було найменшої зміни настройки генератора, щоб зразу ж змінився і вплив променя. Стан, викликаний опроміненням, тривав незмінно, поки діяв генератор; коли його вимикали — одні реакції зникали так само раптово, як і з’являлися, інші тривали деякий час. Потужність випромінювання, що регулювалася спеціальною ручкою, певно, аж ніяк не позначалась на виді реакції, але, можливо, трохи позначалася на інтенсивності її прояву. Цього Ридан поки що не з’ясовував.
Але якщо впливу чергової хвилі не було помічено через п’ять хвилин, Ридан пропускав запис у своєму зошиті: ці хвилі будуть розшифровані потім, у другому турі градуювання, тепер його цікавили тільки швидкі реакції організму.
— Чому? — спитав його якось Микола. Він частенько навідував професора, з великим інтересом стежачи за його справді чарівною роботою.
— Щоб визначити загальні закономірності, — ухильно відповідав Ридан, — треба ж переходити до людини. Якщо я вивчатиму дію всіх частот, мені не вистачить життя, щоб проградуювати шкалу до кінця. Зараз потрібно з’ясувати, на яких її ділянках розташовані ті чи інші групи функцій. От коли б у мене було двадцять «ГЧ»… Та ще рано…
Це було переконливо, але… незрозуміло. Навіщо потрібні ці «ділянки»? І чому Ридан з такою ретельністю все-таки перевіряє всі частоти, боячись пропустити найменший рух стрілки?
Створювалось враження, що саме серед швидких реакцій організму Ридан шукав чогось цілком певного.
Крім того, основні закономірності вже визначилися, і їх, на думку Миколи, було цілком досить, щоб перейти до людини хоча б на найпростіших функціях. Адже не збирається Ридан уже зараз, перед другим туром градуювання, взятися до лікування якоїсь певної хвороби! Така непослідовність була б зовсім невластива професорові.
Ні… Микола бачив, що Ридан своїм спрощеним градуюванням наполегливо шукає в шкалі «ГЧ» чогось дуже простого і дуже важливого… І, здається, не знаходить. Цим і пояснюється його зосередженість останнім часом. Микола добре знав, що означає в науковій роботі шукати і не знаходити того, що неодмінно треба знайти!
Але що саме і чому з такою напруженою поспішністю шукав тепер Ридан?
Одного разу він перехопив Миколу, привів його до себе в кабінет і почав плутану розмову, змісту якої Микола довго не міг збагнути.
— Зараз ви почуєте запитання профана, — почав він з розпачем у голосі. — Скажіть, чи можна… так… змінити промінь генератора, щоб він набув… протилежного значення?
— Якого протилежного значення?
— Ну, або негативне, чи що… Миколо Арсеновичу, любий, я розумію, що кажу якісь дурниці. Але що ж робити? Постарайтесь мене зрозуміти. Хвилі «ГЧ» викликають у нервових клітинах активний стан, збуджують їх, це ви знаєте. Але фізіологія організму грунтується не лише на збудженні тих чи інших нервів і функцій, а й на гальмуванні їх. Павлов дуже переконливо показав надзвичайно важливу роль цих гальмівних явищ у нервовій системі і в житті організму. Тепер ви розумієте? Щоб справді керувати функціями, мені треба опанувати й цей процес. Хвилі нашою «ГЧ» повинні мати здатність не тільки збуджувати, але й у міру потреби гасити збудження нервових клітин, начебто паралізувати їх тимчасово… Я не знаю, що означають такі терміни в радіології, як фази, форми коливань, лінійні й нелінійні — не знаю, що… Може, є можливість використати яке-небудь з цих явищ так, щоб, не змінюючи хвилі, змінити її якість, змінити її, так би мовити, значення на протилежне?..
Розмова ця закінчилася нічим.
Миколі здалося тільки, що професор так і не торкнувся того головного й важливого, що викликало у нього таку відверту розгубленість.
А Ридан зрозумів принаймні, що потрібне йому розв’язання не криється в радіотехніці. І це вже було добре.
— Виходить, — замислено зауважив він, — щоб одержати ці гальмівні реакції, потрібні… просто інші хвилі. Дивно. Поки що я їх не знайшов. Але коли знайду, то, можливо, наші уявлення про цей процес доведеться змінити, бо це означатиме, що гальмування насправді нема, а є тільки інша форма збудження. Що ж, шукатиму далі.
І от він шукає, шукає…
Він перечитує праці Павлова, — все, що стосується процесу гальмування, ним відкритого. Все це не дуже ясно. Гальмування — процес протилежний збудженню. Якийсь зовнішній вплив, прийнятий «антенними» — периферичними нервами (Ридан уже створює нову, радіо-фізіологічну термінологію), збуджує нервовий центр, клітину? Потім збудження припиняється, і в клітині починається протилежне явище — гальмування. Чим більше збудження, тим сильніше гальмування. Стомлення. Вичерпуються запаси енергії. Це зрозуміло. Але гальмування, доводить Павлов, може іррадіювати — поширюватись, охоплювати сусідні клітини, переходити на інші ділянки мозку. Що це означає? Як стомлення може захоплювати клітини, які до цього не працювали?! Як уявити собі стомлення без роботи? Може, це хімія? Отруєння? Робота нервових елементів породжує якісь токсини, вони просочуються в навколишні тканини і уражають сусідні нервові клітини, начебто отруюють і паралізують їх? Ні, це припущення вже спростоване. Навіть у Павлова є факти, які свідчать про те, що гальмування з’являється в деяких випадках відразу, ізольовано, без попереднього подразнення сусідніх ділянок мозку.
Усе це можна пояснити, коли ми маємо справу з умовними рефлексами, цебто якимись нервовими зв’язками, що утворюються між різними і спочатку незалежними один від одного центрами мозку. Ці зв’язки, природа й реальна форма яких так і лишились нез’ясованими, створюються в процесі життєдіяльності всякої тварини. Тільки завдяки їм тварина пізнає, як поводитись, як жити, щоб не загинути.
Але в Ридана зовсім інші завдання. Він не вивчає ні рефлексів, ні взагалі вищої нервової діяльності. Він ігнорує їх. Йому непотрібні ніякі природні або штучні сигнали — побічні подразники, щоб викликати в тварини дію якоїсь функції. Обминувши все це, він збуджує безпосередньо потрібний йому центр мозку. Собака в нього починає виділяти слину, не бачачи ніякої їжі, без будь-яких умовних сигналів, лише під впливом хвилі певної частоти.
Професор провадить такий дослід. Ставить «свіжого» собаку перед «ГЧ» і дає вже знайдену «слинну» хвилю максимальної потужності. Одразу ж слина починає текти цівкою в пробірку, прилаштовану до фістули на щоці собаки — за всіма правилами павловської техніки. За кілька секунд витікання припиняється, тепер краплі падають все рідше, нарешті встановлюється рівномірне виділення слини — близько тридцяти крапель на хвилину, мабуть, максимум того, що може виробляти залоза, яка витратила зібраний раніше запас.
Минає година, друга, третя… Ридан не змінює умов: досліду. На четвертій годині собака починає явно засинати. Гальмування? «Іррадіація його в корі мозкових півкуль», як твердив Павлов? Ні, контрольний собака, що стояв поруч у станку і не зазнавав опромінення, уже давно заплющив очі й похилив голову…
Професорові аж ніяк не хочеться плутати фізіологію з психологією, але він чудово розуміє, що така «робота» цих бідних «сірків» у станках, у тихій лабораторії не може не скінчитися сном…
Нарешті, через п’ять годин генератор вимикається. Виділення слини припиняється відразу. Собаці дають їсти. Слина з’являється в трохи зменшеній кількості проти норми. Ясна річ, клітини всього слинного апарат втомлені. Після кількох хвилин відпочинку вони працюють нормально. Де ж гальмування?!
Ридан шукає. Він випробовує всі ступені потужності випромінювання, усі зміни хвиль, поки вони не виходять за межі резонансу із слинним центром мозку. Він повинен знайти такі умови опромінювання, за яких виділення слини зовсім припинилося б або хоча б зменшилось навіть у голодного собаки під час їди. Ось що йому потрібно.
Таких умов він не знаходить.
Щодня професор занотовував у своєму розграфленому зошиті перебіг серій нових, викликаних ним, функцій. І щовечора, закінчивши останній запис, він незадоволено куйовдив волосся, з досадою згортав зошит та іноді бурмотів, настовбурчуючи вуса:
— Г-м, чортовиння, знову не добився!..
Чергова подія трохи розвіяла похмуру зосередженість Ридана. Сталося це так. Одного разу перед обідом до Ридана в лабораторію влетів Матуся.
— Сімка приїхав! — повідомив він.
Ридан радісно стрепенувся.
— Нарешті-таки! Ось хто зараз мені потрібен до зарізу. Ведіть його просто до мене в кабінет. Подивимось, чи не забув він мене.
За кілька хвилин у кабінет до Ридана постукали.
— Зайдіть!
Двері розчинились навстіж, і якась темно-бура істота, шкутильгаючи і перевалюючись по підлозі, м’яко вкотилася до кімнати.
— Сімка! — вигукнув Ридан.
У ту саму мить істота кинулася назустріч, стрибнула йому на груди; довгі волохаті руки обхопили шию, сумна мордочка шимпанзе притислася до плеча професора.
Сімка був найціннішим з експериментальних тварин у «звіринці» Ридана. Вперше він з’явився тут років п’ять тому зовсім ще молодим і виявився виключно здібним. Він уже побував у руках дресирувальника і всією своєю поведінкою настільки не був схожий на тварину, що професорові довелося створити для нього особливі умови. За кілька днів Сімка став загальним улюбленцем сім’ї. Він часто виходив із своєї великої клітки в мавпятнику й цілі години проводив у квартирі Ридана, граючись з Ганною і Наталею в м’яча, розважаючи їх своєю майже людською цікавістю до всякої нової речі і особливо до рухомих іграшок, які спеціально для нього купували і багато яких гинули в його допитливих руках.
Він легко навчився користуватися ложкою, пити з чашки, і з того часу почав сідати за обідній стіл разом з усіма, а потім потроху засвоїв деякі елементарні обов’язки слуги і виконував цю роль дуже старанно, з цікавістю. Сімку особливо приваблювало все, що зближало його з людиною. Часом здавалося, що він поставив на меті стерти останню межу, яка відокремлює людину від іншого тваринного світу.
Нічого й казати, що Ридану довелося звільнити Сімку від усіх небезпечних і болісних операцій, зв’язаних з вивченням мозку; Сімка був, головним чином, об’єктом для спостережень.
Проте два роки тому Сімка раптом засумував і почав виявляти ознаки якогось серйозного захворювання. Було схоже на туберкульоз — ця хвороба дуже часто уражає мавп у північних широтах. Ридан старанно оглянув пацієнта й вирішив, що найвірнішим методом лікування буде переселення Сімки в більш прийнятний для нього клімат і оточення. Сімку відправили в один з найкращих мавпячих розплідників на Закавказзі аж до видужання.
Майже полишений сам на себе і на своїх родичів серед дикого субтропічного лісу, обвитого ліанами, Сімка спочатку засумував ще більше. Годинами сидів він нерухомо де-небудь у затишному місці, в заростях, байдуже спостерігаючи політ барвистих метеликів. Співробітники цього мавпячого санаторію, пильно стежачи за поведінкою своїх пацієнтів, час від часу повідомляли Ридана про стан здоров’я Сімки.
Природа взяла своє. Поволі, потроху шимпанзе оживав, перестав кашляти, зав’язав знайомство із своїми родичами і, очевидно, забув людські навички й уподобання. Все-таки він був ще зовсім молодим.
І ось він повернувся знову до Москви.
Перша ж зустріч показала, що Сімка не забув професора. Матуся, який спостерігав цю сцену, був зворушений поривом ніжності мавпи. Невдовзі з’ясувалося, що Сімка взагалі нічого не забув. З кабінету всі троє пішли в їдальню обідати. Нікого з молоді в цей день не було: рано-вранці вони вирушили в якусь екскурсію за місто. Ридан, звичайно, не пропустив нагоди обставити появу Сімки з відповідним ефектом; вони сіли за стіл у той момент, коли тітка Паша вийшла на кухню. Незабаром вона повернулася назад. Сімка сидів праворуч від професора. Груди його були пов’язані серветкою, у руці він тримав чашку. Бородата потвора, обрамлена чорним волоссям, що стирчало в усі боки, очікувально і, здавалось, байдуже дивилась на тітку Пашу, людину ще незнайому.
Бідна жінка завмерла за кілька кроків од столу.
— Що це? — тихо пробурмотіла вона, не одриваючи погляду від страховиська, і почала поволі задкувати до дверей.
Ридан говорив щось Сімці, удаючи, що не помічає переляку тітки Паші. Нарешті, вона намацала за собою двері і з незвичайною спритністю шмигнула за них.
Через хвилину двері ледь-ледь прочинились і захлопнулися знову. Ридан, дражнячи згодом тітку Пашу, запевняв, що вона, запекла безбожниця, в цей момент хрестилася за дверима, а потім перевіряла, чи не зникла «примара».
Проте Сімка був істотою настільки миролюбною і схильною до дружніх відносин, що тітка Паша швидко полюбила його. Тільки вона ніяк не могла звикнути до його «людських» набутих звичок, які її глибоко вражали і здавались несумісними з його мавпячою природою.
Для Ридана повернення Сімки було важливою подією. В будь-який момент міг статися вирішальний злам у ході досліджень. І тоді йому негайно потрібен був би представник тваринного світу, який займає передостанній щабель на скалі еволюції.
Розмова з Риданом не минула безслідно для Миколи. Раз у раз він у думці повертався до неї і щодалі, то менше його задовольняли аргументи професора. Усі міркування про гальмувальні процеси, звичайно, були правильні, загадка, що виникла перед Риданом, уявлялась значною, і все ж Микола сприймав усю цю логіку, як ширму, яка давала змогу професорові щось не договорювати. В усякому разі, в його аргументах Микола не бачив підстав для тієї поспішності, з якою зараз працював Ридан.
Настав, проте, день, коли професор «видав себе». Принаймні, Микола був певен, що розгадав таємні задуми Ридана.
Вони були самі в цій глухій, оббитій свинцем лабораторії, коли Ридан раптом спитав інженера:
— Скажіть, Миколо Арсеновичу, є які-небудь новини із Заходу? Німець ваш повідомляє що-небудь?
— Ні, він тепер не з’являється в ефірі. Останні повідомлення ви знаєте.
— А що коли він догадався про підміну? Адже тепер вас імітує в ефірі Анатолій Васильович?
Анатолієм Васильовичем Ридан за своїм звичаєм величав Толю Ниркіна, який тепер акуратно чергував у Миколи в призначені дні й години. Зовсім молодий, тільки що скінчив школу, маленький, вихрястий, до комізму серйозний і безнадійно мовчазний юнак завоював симпатії професора своїми надзвичайними радіотехнічними здібностями, про які часто розповідав Микола.
— Здогадатись неможливо, — відповів Микола. — Ниркін артистично наслідує мене. Ніхто з наших любителів не помічає підміни.
От і все. Спочатку Микола не надав значення цій розмові, але вже вночі, у ліжку, він пригадав несподіване запитання Ридана, і раптовий здогад вразив його. Ридана хвилюють апарати Гросса, «проміння смерті»! Так ось у чім річ! От, очевидно, чого він шукає в спектрі променів «ГЧ» — смерть! Так, це, справді, реакція проста і яскрава. Раптова смерть… І ось чому він так поспішає!
Микола пригадував, підсумовував свої спостереження. Усі вони тепер підтверджували його здогад. Ці розмови про гальмування! Ну, звичайно… Припинити діяльність серця, наприклад, ось так само помахом променя, як він примушує собаку вмить піднімати лапу! Ох, Ридан! Яка послідовність, яка могутня логіка в цій геніальній голові! Усе вірно в його діях, навіть таємниця, якою він завуалював усю роботу з самого початку. Але коли він шукає «проміння смерті» з такою впевненістю, значить він його знайде! А тоді… нічого гаяти час. Смертоносні апарати Гросса в будь-який момент можуть змінити хід подій…
На другий же день Микола повитягав усі свої креслення, що стосувалися «ГЧ», уважно переглянув їх, деякі відібрав, став щось виправляти в них, накидати нові… Хай Ридан уперто мовчить! Це право великого вченого — мовчати доти, поки результати досліджень не примусять говорити. Але йому, Миколі, тепер усе ясно, нове відкриття професора не застане його зненацька. У нього все буде готове — і для необхідних польових випробувань, і для запуску у виробництво на якому-небудь оборонному заводі цілої серії «бойових» «ГЧ»…
Потяглися дні напруженого чекання. З кожним днем усе далі рухалась по своєму колу тонка стрілка «ГЧ», і чим менше лишалося не досліджених ще поділок шкали, тим помітніше хвилювався професор, підходячи ранком до генератора, тим заклоотанішим виходив увечері до чаю.
Мовчав, замикаючись у собі, Ридан, мовчав Микола, щоб не виказати професорові своїх здогадів і підготовки нового сюрпризу.
Два уривчастих тріскотливих сигнали примусили Миколу здригнутися, хоч нічого особливого не було в тому, що Ридан викликав інженера в свою лабораторію. Часто професор показував йому нові цікаві реакції тварин або просив перевірити роботу «ГЧ».
Але цього разу звук зумера схвилював Миколу. Він швидко вийшов. Коридор видався йому трохи довшим, ніж звичайно.
Ридан зустрів його на порозі, блискаючи очима, перебираючи скуйовджене волосся.
— Еврика! Еврика, рідний мій, готово! Микола ввійшов у лабораторію.
— Дивіться.
У кутку великої клітки, що стояла перед «ГЧ», безсило розкинувши свої довгі руки і схиливши голову на груди, темною застиглою опукою сидів Сімка.
— Помер! — вигукнув вражений Микола. Бурхлива зміна почуттів приголомшила його. Жалість пройняла серце: він дуже любив цього милого шимпанзе, майже людину. Як же міг Ридан так жорстоко святкувати перемогу? Ось те, чого добивався професор! Вій знайшов, нарешті, «хвилю смерті»! Мороз пішов у нього поза шкірою. Це грандіозно. Ридан має рацію. Він робив те, що зараз найважливіше за все.
Професор мовчав і усміхаючись стежив за Миколою. Він весело розсміявся, коли той глянув на нього, ладен висловити своє похмуре захоплення.
— Знаю все, що ви думаєте, любий мій. Але заждіть, я певен, що ви зробили правильний висновок з помилкової думки. Це буває. Так що дозвольте вас, передусім, заспокоїти: я зовсім не такий безнадійний вбивця, як ви гадаєте. Сімка живий!
— Живий! — зрадів Микола.
— Живий, шельма… Тільки… — Ридан багатозначно і урочисто скінчив: — Він спить.
Усі переживання Миколи промайнули в ньому знову в протилежному порядку: Сімка живий, професор не вчинив убивства, але… тоді, виходить, і «хвилі смерті» не існує. І вже майже байдуже він сказав спроквола:
— Спи-ить?
Ридан підніс руку до «ГЧ» і загасив генерацію.
Сімка зітхнув, хитнувся на бік і підвів голову, сонно кліпаючи очима. Потім став на ноги, підійшов до ґрат, високо підняв руки і схопився за прути, спокійно розглядаючи знайомих людей.
— Сімка! — Микола хотів, було підійти й погладити тварину.
— Зачекайте, Миколо Арсеновичу… Дивіться ще. — Він змінив настройку генератора і знову дав струм. — Я бачу, ви ще не зрозуміли, в чім річ.
Повіки Сімки знову почали стулятися, одна рук ковзнула вниз по пруту, потім друга… Він сів, повалився на бік і знову заснув. Усе це сталося протягом чотирьох-п’яти секунд.
Ридан вимкнув генератор.
— Тепер відчиніть дверцята і спробуйте розбудити його.
Микола ввійшов у клітку і схилився над бідолашним шимпанзе. Кликав його, гладив, торсав, перевертав… Нарешті, взяв на руки і виніс з клітки. Сімка сопів, серце спокійно, ритмічно билося в маленькій, зовсім дитячій грудній клітці. Але він не прокидався.
Раптом Микола зрозумів усе.
Він кинувся в клітку, поклав Сімку і щільно причинив дверцята. Все-таки Ридан знайшов саме те, що потрібно! «Проміння смерті» немає, але є «проміння сну». Це — те саме, ні, це далеко краще! Ось навіщо йому потрібно було гальмування!
— Костянтине Олександровичу, скільки часу триватиме цей сон?
Ридан, замість відповіді, змінив хвилю, дав струм. Сімка вмить прокинувся.
— Скільки завгодно, Миколо Арсеновичу. Як бачите, променем можна розбудити, коли хочете. Природне ж пробудження настає тим пізніше, чим більшу частоту на цій ділянці сну я даю. У даному випадку Сімка прокинувся б через кілька годин, може, через добу. Коли ще збільшити частоту, настане безпробудний, патологічний сон, щось подібне до летаргії. Але «ГЧ» завжди може вивести і з такого стану. Я вже перевірив усе це. Тепер ви, сподіваюсь, зрозуміли, чим тут пахне? Кажу, еврика!
— Це чудово! — шепотів Микола, захоплено дивлячись на Ридана. В його уяві миттю виникали картини майбутньої дивовижної війни. Ворог наступає. Його армія, озброєна найновішою винищувальною технікою, страшними машинами Гросса на вантажних машинах наближається до нашого кордону… Промінь «ГЧ» здалеку, з укриття, яке неможливо виявити, або з літака спокійно ширяє по фронту, заглиблюється в тил. Люди падають, охоплені раптовим, непереборним сном… Ворожа техніка мовчить, вона мертва. Не рвуться снаряди артилерії. Ніхто не вбитий. Смерті немає в цій війні… Руйнування немає… Наші війська виходять уперед, роззброюють сплячих ворогів, відбирають усю їхню смертоносну техніку і на ворожих машинах вивозять до себе в тил… Знову пробігає по сплячій армії промінь «ГЧ» — вже інший… Беззбройні солдати прокидаються, шикуються і під конвоєм ідуть теж у наш тил. Це вже полонені… Авіація не зможе навіть наблизитись до місця «бою», пілоти заснуть, тільки-но їхні літаки з’являться на обрії. Тут не обійтись без жертв. Але кілька таких, незрозумілих для ворога катастроф, і авіація противника буде паралізована…
— …Це перемога… грандіозного… історичного значення, — шепотів Микола.
— Авжеж, мабуть, так. — Ридан задоволено потер руки. — Лишається зробити тільки один, останній крок — перекласти все це на мову людського мозку. Але то вже дрібниці, техніка. Головне вирішено.
— Ви ж, певно, вже визначили величину поправки для людини!
Професор зам’явся.
— Так, але… поправки ці тільки теоретичні, експериментально не перевірені… Перевірити треба! А от як це зробити, я поки що й сам не знаю.
Микола занепокоївся. Він уявив собі цю перевірку в звичному для Ридана стилі, як нову тривалу, кропітку роботу, подібну до градуювання «ГЧ». Але тепер уже він сам вважав за неприпустиме зволікати. Якщо машини Гросса з’являться раніше, ніж Ридан перевірить свої поправки, це буде непростимим недоглядом!..
— Дозвольте, Костянтине Олександровичу, очевидно, я знову чогось не розумію. Ви самі казали, що ваші поправки виявилися правильними.
— На тваринах, Миколо Арсеновичу, тільки на тваринах, починаючи від рептилій і кінчаючи Сімкою. І до того ж то були рухові центри, серце, дихання… Вийшло, правда, здорово… Ви пригадуєте, яка виявилась закономірність: елементарні функції опинились па початку шкали, на нижчих частотах. Очевидно, мозок у своєму історичному розвитку оволодівав усе вищими частотами. Функції організму й керовані ними частоти мозкових клітин виникали і розвивались паралельно. Адже у вищих організмів функції дуже ускладнені, а багатьох з них зовсім немає у нижчих. Тому поправки на найбільш складно організований мозок людини можуть виявитись іншими… До того ж тут гальмівний процес, особливий, своєрідний.
— Загалом, прогресія ваших поправок уже визначилась на всіх класах тварин. Чому ж для людини вона повинна зламатися?
Ридан розвів руками.
— Не повинна, але може…
Микола бачив, що тільки педантизм заважає йому зробити останній, вирішальний дослід. Ридан сам не вірив у можливість помилки, це було ясно. А Микола вірив Риданові-вченому…
— Слухайте, Костянтине Олександровичу, — сказав він, узявши його за руки, — не треба гаяти часу. Перевірка може затягтись надовго.
— Що ж ви пропонуєте?
Микола замість відповіді рішуче підійшов до клітки з Сімкою, різким рухом відкотив її вбік і, схопивши стілець, сів перед свинцевим екраном.
— Починайте, Костянтине Олександровичу! Давайте промінь. Зараз же ми перевіримо хвилю, і все буде ясно…
Якусь мить Ридан стояв нерухомо, наче борючись сам з собою. Потім поволі відійшов до стіни, підніс руку до головного рубильника і вимкнув його.
— Ні, — сказав він, — я цього не зроблю… Не треба гарячкувати, Миколо Арсеновичу, так пуття не буде. Вставайте і підемо до наших дівчат святкувати перемогу й вечеряти. Завтра придумаємо що-небудь менш ризиковане. А Сімка хай спить… це не зашкодить.
Трохи зніяковівши від свого пориву, Микола слідом за Риданом вийшов з лабораторії.
Ганна прокинулась раніше, ніж звичайно. Ясний червневий ранок вривався крізь щілини між фіранками і полум’яніючими смугами освітлював кімнату. Сонячне полум’я й розбудило Ганну. Вона безмірно любила сонце, називала себе «сонцепоклонницею» і вважала за злочин спати в такі от яскраві, ясні ранки, що сповнювали її якоюсь особливою бадьорістю, сприйнятливістю; в такі ранки враз ставали простішими, приступнішими всі навчальні предмети, потрібні клавіші рояля наче самі підскакували під її тонкими пальцями, а в старих, давно, здавалось, вивчених і до кінця осмислених творах композиторів несподівано виявлялись нові відтінки почуттів, нові образи, новий зміст.
В такі ранки, якщо дозволяв час, Ганна зачинялась у вітальні і з насолодою віддавалась музиці: розучувала нові речі, опрацьовувала, шліфувала старі, щоб у найближчий вечір, коли батько вимагатиме «концерту», піднести йому свої знахідки. Та й не тільки йому, звичайно…
Останнім часом Микола став більше цікавитись її грою.
Після одного з таких «концертів», коли вони на хвилину лишилися самі в кімнаті, він з погано прихованим хвилюванням сказав їй:
— Дякую вам, Ганно Костянтинівно. Раніше я просто любив музику, а ви навчили мене розуміти її. Тепер я знаю, що це таке: це засіб висловлення тих складних і тонких емоцій, які не можна передати ніякими іншими засобами. Є такі… Адже жодна мова, жодна література не можуть так повно висловити відразу всю суму почуттів, думок з їхніми характерами, ступенем напруженості, глибиною, щирістю, як музика… як пісня, чавіть зовсім простенька, який-небудь наспів… Це — мова душі. Я починаю розуміти її… А ви, очевидно, чудово володієте нею.
Ганна дуже зніяковіла, і не так від похвали, як від побоювання, що Микола справді зрозумів її. Вона тоді імпровізувала на теми з Оффенбаха, і любовні муки Гофмана нестримно і дивно зливались у її музикальній фантазії з образом Миколи… Невже він відчув це? Але тоді, виходить, вона справді оволодіває «мовою душі» — найважчою вершиною мистецтва!
Після цього інциденту робота над своєю майстерністю набрала для Ганни особливого змісту і ще більше захопила її…
Сьогодні, цього чудового ранку, вона попрацює!
Наталя солодко спала, розкинувшись, як звичайно, на своєму ліжку, і Ганна вирішила не будити її так рано.
Вона швидко одяглася, вмилася і вийшла в їдальню.
Тітка Паша поралась біля паруючого самовара. Це була її вигадка. Тітка Паша глибоко зневажала електричний чайник, запевняла, що чай з нього ніякого смаку не має і навіть шкідливий. Ридан у свій час захоплено підтримав господиню і всі її аргументи, для яких, із своїм звичайним серйозним гумором, мало не щодня за столом вигадував найнеймовірніші «наукові» обгрунтування. Самовар ставився за всіма правилами, освяченими віками, — розпалювали вугіллям із скіпками; для цього на кухні зробили спеціальний пристрій із залізною трубою на подвір’я, і тільки Матуся, на долю якого припали, крім всього іншого, і стосунки з органами пожежної охорони, знав, чого варто було здійснити цю дивну старечу витівку…
А втім, і молодь, спочатку скептично зустрівши самоварну реформу, згодом почала виявляти в ній то одні, то інші позитивні якості. І накритий стіл з самоваром став набагато затишнішим і кращим, і чай був довше гарячим, і пара все ж трохи зволожувала надто сухе при центральному опаленні повітря… А головне — спогади дитинства, які раз у раз спалахували в них під тихе бурчання киплячої під покришкою води або під ні з чим не зрівнянні «розмови», мелодійний спів, пташине щебетання, «дзвіночки», «срібні молоточки» — усі ті чудові звуки, що їх видавав, як жива домашня істота, поволі холонучи, самовар, і для яких у тітки Паші завжди знаходилась готова назва.
Ось і зараз він стояв на блискучому підносі, шумів ображено й нетерпляче, мов сердячись, що люди не йдуть до столу. Ганна усміхнулась йому, господині… У кімнаті приємно пахло старовинним самоварним димком.
— Доброго ранку, тьотю Пашо!.. Невже всі ще сплять?
— Чоловіки, либонь, прокинулись давно… А от чай пити не йдуть. Клич-но. Та й Наталю буди.
Ганна подзвонила до батька в лабораторію. Відповіді не було. У кабінеті його теж не застала.
Побачивши його постіль, Гайна зрозуміла, що він і не лягав. Стривожена, вона подзвонила вниз, Миколі.
— Батько у вас, Миколо Арсеновичу?
— Ні, я його ще не бачив сьогодні.
— Він не лягав спати!.. Може, він поїхав уночі?
— Ви, здається, хвилюєтесь, Ганно Костянтинівно? Заспокойтесь, зараз я все з’ясую й прийду.
Спокійний тон вдався Миколі, але вмить його охопило хвилювання. Він швидко засунув руку в кишеню. Так! Ось ключ від лабораторії, який Ридан навіщось дав йому вчора, прощаючись. «На всяк випадок, у мене є другий», — сказав він тоді.
Микола вискочив у коридор і побіг.
Лабораторія професора була зачинена. Він постукав, прислухався; відповіді не було, але слух вловив якийсь рух. Він вставив ключ, розчинив двері і на мить застиг па порозі.
Просто перед «ГЧ», глибоко в шкіряному кріслі, очевидно принесеному з кабінету, сидів Ридан. Голова його безсило схилилась набік, ліва рука, посиніла й набрякла, ніби мертва, звисала на підлогу. Трохи праворуч, у клітці, яку відсунув учора Микола, стояв Сімка, вгорі обхопивши руками прути ґрат, і леді, чутно скиглив.
— Тату! — з жахом скрикнула Ганна за спиною Миколи, кидаючись уперед.
Микола встиг схопити її і стримати.
— Туди не можна, бачите — апарат працює. І заспокойтесь: він спить.
Справді, «ГЧ» дивився на них збоку великим круглим оком світної шкали.
Микола відразу все зрозумів: професор на собі ви рішив перевірити «хвилю сну», і от…
— Що ж робити? — тривожно спитала Ганна.
— Зараз зміркуємо…
Микола підійшов до «ГЧ». На аркуші паперу, прикріпленому до апарата, великими буквами було написано:
«Обережно! «ГЧ» увімкнений! Увага!»
Поруч на столі, куди показувала стрілка, намальована внизу аркуша, лежала записка, написана чітким почерком Ридана:
«Мик. Арс.!
У мене щось не вийшло. Але не хвилюйтесь, я сплю. Будіть так:
1. Вимкніть «ГЧ» і чекайте п’ять хвилин. Якщо не прокинусь сам, спробуйте розштовхати.
2. Якщо і це не допоможе, лишайте ту саму настройку (перевірте, повинно бути 959,8 — це «легкий сон»), увімкніть знову струм, скеруйте промінь просто в голову і відведіть настройку назад, до 959,6. Тоді вже обов’язково прокинусь!
К. Рид.».
Микола швидко вимкнув вхідний рубильник, глянув на годинник і, підійшовши до Ридана, обережно поправив йому голову, підняв і поклав зручніше його руку, зняв з пальця прив’язаний до нього обривок якогось тонкого шнурка.
Майже в ту саму мить професор зітхнув. М’язи злегка зарухались, важко піднялись і знову опустилися повіки. Потім усмішка заворушила вуса. Потягнувшись, Ридан сонно пробуркотів, майже не розтуляючи рота:
— Ч-чорт… рука затерпла…
Хвилини через дві він підвівся. Ганна кинулася цілувати батька. Очі її наповнились слізьми. Ридан усміхнувся.
— Ну чого ти, дурненька! Бачиш, як усе просто?
— Еге, просто!.. Але все-таки «щось не вийшло»? Ще добре, що так…
— Шнурок підвів? — спитав Микола, догадуючись, яку механіку спорудив професор.
— Та ні, шнурок досить міцний! Це все Сімка, шельма. Ось послухайте, як було діло. Я прив’язав один кінець шнурка до важільна вимикача, а другий — до пальця. Розрахував довжину так, щоб можна було сісти в крісло з витягнутою рукою. Як засну, рука опуститься, потягне і вимкне генератор, я й прокинусь… Разів десять репетирував без струму. Сімка з цікавістю стежив за мною, я навіть звернув на це увагу… Нарешті я пустив струм, увімкнув генератор, націлився в крісло з витягненою рукою і швидко опинився в зоні променя. В той самий момент я побачив, що Сімка, вирішивши, очевидно, за моїм прикладом клацнути вимикачем, раптом далеко просунув руку з клітки і на льоту перехопив шнурок біля самої моєї руки. Я за інерцією смикнув, шнурок обірвався, але Сімка впустив його і вже не міг дістати з підлоги. Я це все зміркував відразу, але вже було пізно. Промінь діяв. Плюхнувшись у крісло, я так захотів спати, що не міг не те що підвестись, але навіть прибрати відповідної пози…
Ну, друзі мої, це був сон! Справжнісінький, нормальний, але штучно викликаний! Я навіть бачив якісь сни. Моя прогресія виявилась правильною, Миколо Арсеновичу, як я й думав. Усе виявилось вірним! Навіть сумнів щодо надійності моєї хитрої механіки із шнурком, через що я й написав записку на всяк випадок. Ви як будили мене, просто вимкнули генератор?
— Лише вимкнув. За хвилину ви вже почали ворушитись.
— Чудово! Так і повинно бути. Це був градус нормального легкого сну… Однак я дуже зголоднів. Котра зараз година?
— Та ми оце тільки прокинулись і збиралися пити чай. Ходімо швидше!
— От і чудово. Я тільки вмиюсь. Цього троглодита теж нагодувати треба. Молодець усе-таки, він свою місію виконав навіть з перевищенням. Ходімо, Сімко, чай пити, давай руку! — додав Ридан, відчиняючи клітку.
Шимпанзе проворно викотився і, серйозно глянувши на професора, простягнув свою волохату лапу.
За столом Микола так кумедно розповідав про подію сьогоднішнього ранку Наталі і тітці Паші, що всі аж качалися від сміху. Навіть Сімка пронизливо пищав і вищиряв зуби, наслідуючи людей. Але ще гучніше сміявся Ридан, наче він уперше чув цю незвичайну історію.
Наприкінці сніданку Ридан раптом замовк, став серйозним, як у лабораторії перед дослідом. Через кілька хвилин він підвівся.
— Тепер слухайте уважно, друзі мої. Сьогоднішній інцидент випадково, всупереч моїм намірам, зробив для вас очевидним те, що повінню було лишатися таємницею. Сподіваюсь, ви розумієте, що без дуже серйозних підстав ми з Миколою Арсеновичем не приховували б що-небудь від вас… Отже, запам’ятайте добре: жодна жива душа не повинна знати нічого про це! Ну, от. А тепер — хто куди, а ми — до мене…
Пропустивши Миколу в кабінет, Ридан щільно замкнув за собою двері.
— Ну, Миколо Арсеновичу, давайте руку. Ось так… Тепер, коли не лишилось уже жодних сумнівів, ми можемо поздоровити один одного. Не будемо скромничати, наша з вами перемога… Як ви сказали вчора? «Історичного значення»? Може, це надто урочисто сказано… але, по суті, мабуть, так і є. Завдяки вашому чудовому генератору, ми здобули, нарешті, владу над власним, людським мозком, а значить, і організмом! Над людиною, Миколо Арсеновичу!.. А крім того, ми знайшли засоби захисту нашої країни від будь-якої воєнної загрози.
Ридан стискав руку інженерові, і Микола відчував у цьому потиску, міцному, енергійному, дещо більше, ніж саме задоволення вченого від перемоги.
Тунгусов зніяковів. Сьогодні він уже не поділяв так беззастережно, як учора, цієї впевненості Ридана. Вчора, після епізоду з Сімкою, вражений несподіваною для нього ідеєю професора про «проміння сну», він весь поринув у мрії про могутність цієї пової сили, винайденої радянською людиною. Він воював, відбивав атаки, переходив у наступ, створював і вдосконалював іншу тактику «бою», він винайшов засіб насильної посадки ворожих літаків. Для цього використовується хвиля «легкого сну»: Микола ловить літак, що тільки показався, в окуляр візира і дає цю хвилю на дві-три секунди, скільки потрібно, щоб пілот на мить втратив керування машиною. Ручка настройки «ГЧ» повертається, пілот опановує себе і вирівнює літак. Він тільки трохи збентежений. Але тут знову промінь кидає його на кілька секунд у незрозумілий сон. Пілот переконується, що він не спроможний продовжувати політ: це загрожує йому загибеллю. І якщо він не посадить машину одразу ж, Микола повторює свій маневр утретє, вчетверте… А коли він сяде, Микола присипляє його міцним сном надовго, до приходу наших… Цей маневр можна застосувати і для цілої ескадрильї, навіть якщо місця посадки не видно! Екіпаж іде в полон, машини цілісінькими переходять до нас… Це все було чудово!
Однак близько півночі бойова фантазія Миколи вичерпалась. Він уже був у ліжку, коли в мозок його врізалась холодна, як лезо ножа, думка: а чи справді «ГЧ» має такі можливості?.. В експерименті, в лабораторії це було так. Але тут відстань всього якихось три-чотири метри. Випромінювання концентроване. Перевірка дала поки що тільки якісний результат, визначила частоту хвилі, настройку. Ридан гадає, що це — все. Але ж практика вимагатиме інших віддалень на кілометри, на десятки кілометрів. А це вже інше. Тут можуть позначитися кут променя, розсіювання, ефект Комптона; максимальна потужність випромінювання «ГЧ» виявиться недостатньою, і дія хвилі сну зведеться до нуля! Дивно, проте, що Ридан, всупереч своєму звичаєві, вважає перемогу досягнутою, не провівши цього останнього випробування на дальність… Ідея про дифракцію променя повинна була спасти йому на думку.
Сумніви не давали спокою Миколі і вранці, з тієї хвилини, як він прокинувся. Потроху вони перетворювались у певність того, що Ридан помиляється, що робота над «ГЧ» ще далеко не завершена. А втім, Ридан має підстави радіти й справляти перемогу: для основної його мети, фізіологічної, генератор цілком готовий. Тут не потрібні великі віддалі…
Тепер Микола стояв перед Риданом, тримав його руку в своїй і мучився, уявляючи, якої прикрості він завдасть зараз професорові своїми сумнівами.
— По-перше, — обережно почав він, — не називайте «ГЧ» моїм апаратом. Ви добре знаєте, що це моя помилка, що я створював цей генератор для іншої мети. Тільки ваша чудова ідея перетворила його в те, про що ви кажете.
— Моя ідея лишилася б мертвою схоластичною гіпотезою, коли б ви не знайшли способу відтворювати біологічне проміння. Не варто сперечатися про це, Миколо Арсеновичу. Ваш апарат і моя теорія нарізно безплідні, а поєднані разом, дають дещо дуже цінне. Погодимось на тому, що наша участь у цій перемозі однакова. А що по-друге?
— Ну, гаразд, — усміхнувся Микола, і далі вважаючи все ж свою участь перебільшеною. — Тепер друге: повинен визнати, Костянтине Олександровичу, мені не зовсім зрозуміла ваша впевненість у такій високій досконалості «ГЧ». Може, чогось я знову не розумію або не знаю. У ваших дослідженнях завжди була якась частка таємниці. Особливо в останніх. Я це відчував, але… міг тільки припускати і, звичайно, помилятися. Тому до вчорашнього вечора, до того моменту, коли ви пояснили мені свою «евріку» я думав, що у вас… трохи інша мета.
— Цікаво, — стрепенувся Ридан, — що ж ви думали?
— Що ви шукаєте… а може, це так і було?.. «Хвилю смерті».
Ридан розсердився.
— «Проміння смерті»! — злісно сказав він. — Психоз воєнізованої науки сучасного капіталізму… Ото вже ні за що б не взявся за цю безглузду справу!
— Як це безглузду!? Чому?
— Насамперед тому, що шукати серед функцій мозку хвилю смерті безрозсудно, бо її там не може бути. Ви ж знаєте мій погляд на це. Некробіотичне випромінювання — не хвиля, а потік дуже багатьох і різних хвиль. Щоб його відтворити, потрібна була б одночасна робота, може, тисячі або мільйонів генераторів. Крім того, «проміння смерті», наскільки я розумію, вже винайдено і може опинитися в руках наших ворогів. Припустімо, що й ми озброїмось «промінням смерті». Які ж переваги дасть нам у війні ця зброя? Аж ніяких! Ні, любий мій, коли вже вигадувати щось нове, то таке, проти чого ворог міг би тільки руки догори підняти. Оце ми й зробили, до вашого відома.
Микола зрозумів, що настав момент, коли він повинен піднести Ридану свою гірку пілюлю. Він розвів руками.
— Якщо «ГЧ» виявиться сильнішим за апарат Гросса…
— Як? — здивовано перебив Ридан, — Ви ще в цьому сумніваєтесь?
— Але ж ми цього ще не знаємо! Не знаємо, як поводитиметься «ГЧ» на полі бою, у воєнній обстановці. Потужність його мізерна, навіть порівняно з любительським радіопередавачем. На якій відстані діятиме промінь? Чи довго діятиме?.. — і Микола стисло виклав Ридану всі фізичні перепони, які чекають енергію «ГЧ» на більш-менш великому шляху її в земній атмосфері.
Ридан відкинувся в кріслі, слухав, зануривши руку у волосся і здивовано поглядаючи на Миколу.
— Так ось що вас бентежить! — промовив він, нарешті. — Тепер я розумію ваш скепсис, такий невластивий вам. От уже ніяк не чекав, що ваш фізичний зір такий недосконалий, що ви могли прогавити одну з найважливіших властивостей нашого проміння! Ха-ха, голубе мій, біологія знову бере гору! Я не знаю ваших «ефектів Комптона», але ще задовго до появи «ГЧ», до нашого з вами знайомства, Миколо Арсеновичу, і навіть до того, як я сам зрозумів природу цього явища, я вже знав, що випромінювання біологічного генератора — мозку — здатне перемагати величезні — так, так, величезні за нашими земними масштабами — відстані, і до того ж у звичайній, природній обстановці — безперешкодно! Як я міг знати це наперед, ви спитаєте? Дуже просто. Адже я цього проміння не вигадав, Миколо Арсеновичу, я його знайшов. Був час, коли я, як уся наша наука ще й тепер, навіть гадки не мав про те, що воно існує. Але я бачив факти якогось таємничого і своєрідного зв’язку між організмами на відстані, зв’язку без участі відомих нам органів відчуттів. Я почав шукати, збирати і вивчати ці факти і, природно, намацав деякі основні властивості мого невідомого агента. Вони й привели мене до думки про променисту енергію біологічного походження і, нарешті, до мозку-генератора. А серед цих властивостей була і дальність їх дії. Тепер ви піддаєте її сумніву… Але тоді доведеться визнати, що і вся моя концепція помилкова, що я нічого не знайшов. Жодних випромінювань мозку не існує, і ми з вами просто спимо, Миколо Арсеновичу, а всі чудеса, які ми з вами проробляємо над тваринами перед свинцевим екраном, усе моє градуювання, вчорашній сон Сімки і сьогоднішній мій власний — усе це нам тільки сниться!.. З цим досить важко погодитись, чи не так?..
— Усе або нічого, — зауважив, нарешті, Микола. Це повинно було означати, що його дивує впевненість Ридана. Помилки, і до того найнесподіваніші, завжди можливі!.. На щастя, Ридан не чув цього зауваження. Він далі викладав свою думку.
— Я розумію, все це не аргументи для вас. Інших, солідніших, фізичних, не знаю… Проте ваші сумніви для мене — несподіванка. Учора їх не було, і я гадав, що ви вже якось обгрунтували для себе всі особливості поширення енергії «ГЧ». Виявляється — ні! Це тим дивніше, що ви ж самі були одним з тих небагатьох безпосередніх свідків дії проміння мозку на досить великій відстані…
Впевненість Ридана ще більше засмутила Миколу. Гірку пілюлю проковтнув він сам. Справді, аргументи професора не були переконливі, а останнє зауваження його навіть нагадало Миколі єхидні характеристики, якими нагороджували Ридана його супротивники — світила біології: «гаряча, необачна, схильна до захоплень людина»…
Справді, як міг учений обгрунтовувати своє переконання, будувати важливі прогнози на таких випадкових, до того ж експериментально не перевірених фактах, як цей знаменитий інцидент у Будинку вчених!
— Якщо мати на увазі оборонне застосування «ГЧ», — заговорив він, нарешті, бачачи, що Ридан чекає відповіді на свій прямий докір, — то нам потрібні принаймні десятки кілометрів, Костянтине Олександровичу. А не метрів! А там було менш як півкілометра.
— Де це «там»?
— Між моєю квартирою і Будинком учених.
— Ах, ось ви про що! — Ридан усміхнувся, похитав головою. — Як люди можуть забувати такі речі… «Там», про що кажу я, було сто кілометрів! — люто закричав він, схоплюючись з місця. — Влаштовує вас така відстань?!
— Але ви сказали, що я був свідком… Я не знаю іншого…
— Ні, знаєте! Повинні знати, або я доведу, що ви кажете неправду, голубе мій!.. Перевіримо. Ви добре пам’ятаєте обставини смерті вашого брата… Ничипора, якщо не помиляюсь?
— А-а! — втямив, нарешті, Микола. — Звичайно, пам’ятаю! Галюцинація матері…
— Ото ж бо воно. Ви розповіли цей епізод, здається, в перший день нашого знайомства. І запевняли тоді, що ці два моменти — смерть брата і «видіння» вашої матері збіглися в часі. Адже так? Ви й зараз можете це підтвердити? Об’єктивно, без усяких знижок на красне слівце, таке корисне лише на початку знайомства.
Микола замислився. Ридан нагадав йому один з найгостріших моментів дитинства, тих, що запам’ятовуються назавжди з безліччю деталей — з їхніми характерними для тієї пори особливостями відчуттів, смаків, запахів, рухів…
Рідна хата… Вечірня зірниця згасає за Волгою… Сутінки, в яких майже губиться волосінь у руках, заплутаний вузлик на чорному поводку (на чорну волосінь краще клює риба)… Різкий рух матері… Страшний зойк: «Ничипоре!..»
Потім — пішки до Москви, Федір, а вже в Москві — його батько, який дізнався про все і приніс недобру звістку. І дата, позначена на якомусь лікарняному друкованому бланку, що назавжди лишився в Федорового батька: помер 13-го серпня цього року о 8-ій годині 30 хвилин вечора… Пригадалося, ще в селі молодиці-сусідки просторікували, що тринадцяте число «нещасливе», — це Микола почув тоді вперше і тому запам’ятав.
Так встановлювався збіг моментів. Точніших даних, звичайно, не було. Але не було і підстав сумніватись у вірогідності реєстрації смерті, це обов’язок персоналу лікарні. Не виникли б і сільські пересуди, коли б «видіння» Миколчиної матері не сталося саме цього числа. В середині серпня сонце заходить о восьмій годині… Отже, на початку дев’ятої в приміщенні настає та півтемрява, коли важко навіть десятирічним метким очам розгледіти чорну кінську волосину в далеко не білих пальцях хлопчини-рибалки.
— Отож, можна констатувати збіг з точністю до… ну, хоч би до двох годин? — спитав Ридан.
— Певно, навіть точніше…
— А мені точніше не потрібно. У моїй колекції подібних фактів багато, ваш — один з найбільш вдалих за збереженими прикметами часу. Звичайно розходження більші, в той чи інший бік, але статистична картина ясна: моменти ці збігаються. А точна реєстрація часу — важка справа: ніхто не дивиться на годинник або на календар, коли йому що-небудь видасться, причується, привидиться або присниться. Час подій взагалі дуже погано запам’ятовується. Через рік, якщо не лишилось якихось об’єктивних прикмет, ви навряд чи пригадаєте навіть той місяць, коли вам спала на думку вдала ідея, яку ви, проте, пам’ятаєте чудово!.. Але ми відхилилися… Словом, ось мої положення: моменти спалаху випромінювання і його приймання іншим мозком збігаються. Є всі підстави вважати, що ми маємо справу з електромагнітною енергією і з швидкістю її поширення, що дорівнює швидкості світла. У тому випадку, свідком якого ви були, вплив випромінювання мозку виявився на відстані близько ста двадцяти трьох кілометрів по прямій, — це я встановив за допомогою циркуля й масштабу, по карті Московської області. В інших випадках ця відстань була в десятки разів більшою. Метикуйте, як хочете. Частоту коливань ви знаєте краще за мене…
Розмова ставала все важчою, і Микола вже шкодував, що почав її. Позиція того, кого брали сумніви щодо успіху, така незвичайна в їхній спільній праці, вносила якийсь неприємний душок розладу, здавалась упередженою; Микола відчував це і все ж не міг виставити проти логічних доказів Ридана нічого, крім своїх «фізичних законів», які професор зараз просто ігнорував. Та й не варто було сперечатись, адже все одно доведеться випробовувати «ГЧ», перш ніж випускати його в світ.
Одне сумнівне місце в своїй позиції — спершу, як лазівку, щоб припинити суперечку, — Микола все ж знайшов. Його напоумили слова Ридана про частоту коливань. Частота… Справді, які властивості має ця божевільна частота, що ллється з об’єктива «ГЧ»? Адже, створюючи свій генератор, він знав, що бореться за цю маленьку ділянку спектра променистої енергії, яка зовсім ще не досліджена. І це зрозуміло, для нього не існувало хоч трохи сталого генератора. Ці хвилі не можна було одержати звичайними засобами елементарної радіотехніки, як не можна створити, користуючись лише ними, генератор інфрачервоного проміння або просто проміння світла. Для кожного діапазону частот — свій принцип генерації. Ось чому, щоб одержати «хвилі речовини», Миколі довелося будувати свій прилад на нових принципах і як початкові випромінювачі використати просто чисті хімічні елементи. Радіотехніка потрібна була лише для того, щоб зібрати, сконцентрувати, оволодіти їхніми випромінюваннями, про існування яких можна було тільки здогадуватись.
Це він зробив. «ГЧ» дає стале випромінювання, яке добре регулюється. Що воно таке? Які його властивості, як воно діє, поширюється? Тепер, нарешті, можна вивчати його! Ридан знайшов головне: це — промені мозку. А він, Микола, звичайно, спасував, зазнавши невдачі із своєю алхімічною ідеєю і зайнявшись сушаркою, замість того, щоб шукати фізичні закони, яким ці хвилі підлягають.
Чому не може статися, що промені «ГЧ» поширюються так, як запевняє Ридан на підставі своїх біологічних міркувань?! Адже було ж щось схоже, і зовсім недавно, з короткими радіохвилями, хоча генерація їх тоді вже не становила ніяких труднощів. Їх віддали любителям, бо закони радіології твердили, що короткі хвилі непридатні для далекого зв’язку, бо вони поширюються лише в межах видимого горизонту. А любителі відкрили, що на коротких хвилях простіше, ніж на довгих і середніх, можна досягти найдальшого міжконтинентального зв’язку. Лише тоді, пояснюючи це відкриття любителів, наука в свою чергу відкрила властивість коротких хвиль відбиватись од іонізованих шарів атмосфери і від поверхні землі…
— Ну от бачите! — розсміявся Ридан, коли Микола, нарешті, здаючись, виклав йому ці нові міркування. — Ніколи не треба сліпо вірити законам, для вченого це — загибель. Ними можна керуватись, але істинність їх завжди треба брати під сумнів! Неодмінно брати під сумнів! — гаряче додав він, розмахуючи в повітрі рукою з довгим вказівним пальцем.
Микола підвівся з крісла, вважаючи, що тема вичерпана. Та ні, Ридан розбалакався, як це частенько з ним бувало.
— І ще одну помилку вашу я хотів би підкреслити, Миколо Арсеновичу. Ну як ви могли подумати, що метою моєї багаторічної праці було «проміння смерті»?! Відверто кажучи, цією підозрою ви… могли б образити мене, коли б я не знав вас і не був упевнений, що це саме помилка, хоч і дуже… прикра. Принципово хибний погляд, на жаль, досить поширений у наш час! Ми не маємо морального права піддаватись цьому психозу і підпорядковувати нашу науку ідеям знищення та руйнування. «Проміння життя» — в найширшому розумінні цього терміну, як символ розквіту і прогресу науки, — ось що нам треба шукати, щоб бути сильними й непереможними в будь-якій сутичці! Це здається парадоксом, але поміркуйте самі… Ми вивчаємо атом, виводимо нові сорти рослин і породи тварин, досліджуємо причини північних сяйв і сонячних плям — усе це не для знищення, а для створення, для розквіту людства. Але все може служити і цілям війни. І чим більше ми вивчаємо й знаємо, тобто чим сильніша наша наука, тим більша наша військова могутність. За прикладом недалеко йти! Ми з вами створювали «ГЧ» зовсім не для воєнних цілей. Ви вирішували важливу фізичну проблему, я — не менш назрілу біологічну. В результаті ми маємо апарат, сповнений найбільш творчих, найбільш життєтворних перспектив. За допомогою «ГЧ» ми переможемо смерть, принаймні в тих випадках, коли вона передчасно вривається в організм, ще здатний жити, знищимо небезпеку хвороб, усуватимемо природні дефекти організму, зробимо людину більш довговічною… І це тільки незначна частина з того, що вже тепер не підлягає для мене сумніву. Коли я думаю про перспективи трохи більш віддалені, в мене голова паморочиться, Миколо Арсеновичу… А ось тепер дивіться, що сталося! — нам негайно став потрібний хороший козир проти сильної карти ворога. Що ж, чи довго ми його шукали? Він опинився в наших руках! Треба було тільки вибрати його серед інших карт. І так буде завжди, якщо ми не відхилятимемось від наших прямих завдань, нашого обов’язку — оволодівати природою, пізнавати її закони, її мову, її так звані таємниці, про які вона сама нагадує нам на кожному кроці… Їх так багато!
Якусь хвилину Ридан мовчав, спрямувавши погляд кудись далеко, поверх Миколи, очевидно у вікно, в небо Москви, що виблискувало сліпучим блакитнуватим серпанком. Якимись світлішими і яскравішими стали його очі, облямовані вузькою смужкою чорних вій, білішим сильне чоло, що ніби випромінювало думку…
Тільки тепер Микола зрозумів, що в привабливості Ридана чималу роль відігравала його зовнішність, він був дуже вродливий усім: обличчям, постаттю, рухами, тією незвичайною гармонією, з якою ці зовнішні риси відображали його багатий внутрішній світ, його живу експансивну вдачу мислителя і творця. Микола вперше побачив і зрозумів це, і вперше, не маючи сили відірвати погляд, одверто милувався ним; своєрідна скромність, звичайно, не дозволяла йому розглядати свого співбесідника, він одводив очі.
Ридан замислився, відблиски думок тріпотіли на його обличчі, видно, не встигаючи виливатись у слова.
А Миколі вже ввижалося інше обличчя. Теж сірі очі, тільки більші, лагідніші, довірливіші, з золотими цяточками біля самого краю зіниці. Такий самий витончений, але не гостро відточеним олівцем, а прозорою акварельною тінню, злегка накреслений контур профілю, ледь припухлої верхньої губи, трохи довгуватого кирпатого носика… Обличчя це наче плавало в тумані, і Микола ніяк не міг охопити, зібрати докупи всі знайомі риси, уявити собі його відразу все, цілком. Воно начебто гралось, ховалося від погляду Миколи і кликало до себе…
Як дивно… Уже який раз Микола робив цю спробу в думці відтворити образ Ганни перед собою, зовсім близько, так, щоб можна було розгледіти кожну рису, посмішку, блиск очей… Він легко викликав так усіх добре знайомих йому людей. Але викликати найближчий, найжаданіший образ не вдавалося. А чи може вона так само побачити його? Але тут перед Миколою постало третє — його власне обличчя, і на душі його стало похмуро. Грубе, вилицювате, по-теслярськи вирубане сокирою, прямокутне, з якимись гулями по обидва боки чоло, зеленкуваті невеличкі очі, гудзиком, завжди чомусь червонуватий носик, рівне білясте, як у пастушка, волосся. Хіба міг хто-небудь серйозно зацікавитись таким «видом»?!
Микола був дуже невисокої думки про свою зовнішність. Він соромився її і уникав приваблювати до себе увагу чужих очей навіть власним поглядом. В цьому виявлялась його хвороблива самокритичність, властива всім справді скромним людям.
А насправді Микола зовсім не був таким потворним, яким він себе уявляв, хоча формально його оцінка своїх рис була майже точною. Кінець кінцем усе залежало від позиції, від підходу: так само, як і Микола, зробив би і карикатурист, підкресливши його слабкі сторони. Художник-реаліст відобразив би в тих самих рисах Миколи і богатирську фізичну силу, і незвичайну допитливість розуму, і нехтування благами земними, і чарівну лагідність, і чистоту його довірливої до людей душі…
Ні, нічого цього не бачив, не знав за собою Микола. І похмурою здавалася йому доля такого ніжного, всезростаючого почуття, яке він уже насилу таїв у собі…
— Та-ак… — заговорив знову Ридан, приборкуючи, нарешті, свої розбурхані думки. — Не треба тішити себе надіями, Миколо Арсеновичу, наука ще в колисці, в пелюшках. Ми погано, дуже погано знаємо природу. В будь-якій області — чи це буде наш власний живий організм, чи світ мертвих речовин або космос, що оточує нас, — всюди, на будь-якій стежці пізнання ми натрапляємо на невідоме. Сучасне людство уявляється мені немовлям, яке запізнилось у своєму розвитку і якого мати-природа ще не відлучила від своїх грудей. Хіба не так? Адже це факт, що все, чим ми харчуємось, результат таємничої роботи зеленого листка рослин, що самі ми ще не створили ні грама їжі для себе за всю історію! Навіть не знаємо, як це зробити. А найгірше, що ми не дуже й дбаємо про те, щоб це узнати, бо звикли жити на утриманні природи і вважаємо таке становище цілком нормальним.
Микола вже здивовано слухав Ридана.
— Хіба треба вважати ненормальним, що природа нас годує? — спитав він.
— Бачте, поки ми не вийшли з дитячого віку, це нормально, звичайно. Але ця стадія розвитку трохи затягнулася, і людство вже почало виходити з неї. Та й пора, адже нам уже близько мільйона років! Першою незаперечною ознакою і фактором наступаючого зламу я вважаю наш соціалізм. Так, Миколо Арсеновичу, ми перші почали ставати на власні ноги, у нас у перших почали прорізуватися зубки! А це й значить, що людство почало виходити з дитячої стадії. Ось тут уже як хочете, але молочко матері нас не дуже влаштовує, хоча ми й досі ним харчуємось. Проте… облишмо метафори. Перейдімо до фактів. Ви замислювались коли-небудь над тим, скільки коштує сучасному людству добування цієї самої «природної», «материнської» їжі? Давайте подивимось!
І тут Ридан намалював картину, яка вразила Миколу. Професор сипав цифрами, перераховував звичайні людські справи, що набували враз нового, приголомшливого змісту. Шістдесят процентів населення Землі займається безпосередньо сільським господарством. Воно виконує титанічну роботу: приблизно з однієї шостої частини всього суходолу щороку здирають, як шкурку з апельсина, верхній шар грунту завтовшки близько двадцяти сантиметрів і перевертають його шкереберть. Потім прочісують усю цю територію в 25 мільйонів квадратних кілометрів — і неодноразово! — боронами, культиваторами, сівалками, угноюють, підживлюють, опилюють і зрошують отрутами, щоб урятувати врожай від бур’янів, хвороб і шкідників. Усе це робиться за допомогою машин. Технологія така, що кожна операція повинна бути виконана в найкоротший строк, тому машин потрібно відразу багато. Кожна з них працює всього кілька днів на рік, решту часу вони лежать мертвим вантажем. Ніде не використовуються машини так невигідно, як у сільському господарстві…
Врожай зібрано. Мільярди тонн харчової сировини, створеної природою на полях, плантаціях, просто в лісах, повинні тепер переселитися в інші місця, часом дуже далекі. І от зерно, коренеплоди, всілякі овочі або інші частини рослин — стебла, листя, квіти, коріння — вантажать на автомашини, у вагони, трюми кораблів, навіть у кабіни літаків, і вони течуть грунтовими, шосейними, залізними, водними артеріями континентів і між континентами, до місць переробки, до млинів і заводів, які перетворюють цю сировину на борошно, хліб, крупу, макарони, цукор, масло, крохмаль, спирт, чай, каву, маслини і багато, багато на що інше. До них приєднуються продукти тваринництва і мисливського промислу. Жива худоба й птиця, м’ясо в різних холодильниках, рефрижераторах, молоко, масло, сир, яйця, дичина… Рибальські флоти рискають по морях та океанах і теж женуть цими артеріями свою продукцію — рибу — заморожену, солону, копчену, сушену, в’ялену, ікру, риб’ячий жир, продукти китобійного, тюленячого, дельфінового промислів, крабів, устриць… Промисловики везуть з лісів «дикі» продукти — різноманітні горіхи, ягоди, гриби…
Але це лише основне ядро «харчової» діяльності людей. Адже її скрізь супроводжують машини, починаючи з обробітку землі і кінчаючи зважуванням готової продукції в магазині. Трактори, сільськогосподарські знаряддя, вантажні машини, вагони, судна, незліченна кількість машин, що працюють у борошномельній, макаронній, круп’яній, кондитерській, консервній, ковбасній, рибообробній, цукровій, крохмально-паточній, спиртовій, пивній, винній, соляній та інших галузях промисловості… Усі ці машини треба зробити. Для них добувається руда, плавиться метал, будуються заводи, робляться верстати, інструменти. А щоб вони працювали, добувається паливо — вугілля, нафта, торф, виробляється бензин, будуються електростанції, і для них теж створюються машини, машини, машини… А промисловість, що постачає сільському господарству мінеральні, хімічні добрива! А виробництво тари, адже це мільйони мішків для зерна, борошна, цукру, солі, добрив, бочки для риби, вина й пива, солінь і маринадів, ящики для фруктів, макаронів, яєць, битої птиці, бакалії, сила-силенна скляного посуду — пляшок, банок і т. д., металевих банок для консервів, молочних бідонів, коробок для чаю, кави, цукерок, паперу, пакетів, шпагату, фольги, целофану, гвіздків…
— Ось, Миколо Арсеновичу, що значить добувати й виробляти їжу в нашу цивілізовану епоху! Ось що значить жити на утриманні матері-природи! До шістдесяти «сільськогосподарських» процентів треба, очевидно, додати ще не менш як тридцять; разом на все це йде близько дев’яноста процентів творчої людської діяльності! Вдумайтесь, Миколо Арсеновичу, що це означає. Що люди, в основному, продовжують жити, щоб жити! Як первісні! Майже як тварини й рослини — за законами виду… Хіба не прикро? Скільки творчої енергії, талантів і геніїв поглинає турбота про їжу! Який стрибок у прогресі культури зробило б людство, коли б ця система відпала хоча б наполовину!
— Але поки що вона не може відпасти. Іншого способу добування їжі ми ще не знаємо. Мабуть, цей етап потрібен саме для того, щоб дійти до… таблеток, які замінюють їжу.
— Таблетки — дурниця! Гола фантазія. Організм не може харчуватись готовими речовинами, він повинен сам брати їх з їжі. Інакше він почне перетравлювати свої власні нутрощі… Ні… Я бачу, ви не уявляєте собі майбутнього… А воно таке зриме! Скоро ми оволодіємо атомною енергією, ви це знаєте. Без неї синтез білка, жирів і вуглеводів практично нездійсненний, вона замінить нам непевну сонячну енергію, мізерні крихти якої — всього близько двох процентів — ми тепер з великими труднощами виловлюємо рослинами. Вона ж і здійснить цей грандіозний переворот… Ми перестанемо калічити землю плугами, розводити тварин. Відмовимось од сільського господарства! Замість нього створимо харчові заводи, — гранично автоматизовані підприємства, де їжа вироблятиметься з тих самих матеріалів, з яких її створюють рослини — з повітря, води, солей, причому не раз на рік, літом, як тепер, а безперервно, щохвилинно, зиму й літо, незалежно від погоди, від клімату, широти й довготи… Синтетична їжа, Миколо Арсеновичу! Не треба боятися цього слова, хоча звучить воно для нас… не дуже привабливо… Звичайно, вона буде добра, різноманітна, смачна — іншою ми не будемо її робити, — а головне те, що вперше у своїй історії людина дістане їжу, яка справді потрібна її організмові. Адже наша теперішня «природна» їжа містить у собі не лише корисні, потрібні нам речовини, але й чимало шкідливих і просто зайвих. Організм змушений постійно витрачати якусь енергію на боротьбу з ними, хворіє, псується, старіє. Синтетична їжа принципово не може мати цих вад, вона складатиметься лише з того, без чого організм справді не може обійтись, і, звичайно, зробить людину дужчою, здоровшою, довговічнішою… Бачите, як це важливо?..
Звичайно Ридан під час розмови ходив, жестикулював; зараз він був якось особливо зосереджений, зібраний, скупий у рухах.
— Але найголовніше, звичайно, діалектичний стрибок, перехід у новий якісний стан, яким розв’яжеться цей мільйоннорічний етап нашого дитинства, етап нагромадження знань, — вів далі професор. — Стрибок уже почався у сімнадцятому році. Що казати, без соціалізму це все — химери, марні мрії. На жаль, ми схильні до всього звикати. Втрачаємо перспективу, забуваємо про своє місце в історії. Але ж ми завдяки соціалізму вже відірвались від минулого, летимо навально, набираємо висоту! Справа йде до того, що країна наша нестримно перетворюється в державу суцільної інтелігенції, і це незважаючи на те, що сільське господарство і вся «харчова» діяльність народу залишає по суті мізерне місце для науки, культури. Чи те буде, коли ми завершимо стрибок і звільнимо процентів тридцять-сорок людської творчої енергії! Але ще багато треба зробити… Багато таємниць природи розкрити — і в живому організмі, і поза ним… Це завдання лежить на нас, Миколо Арсеновичу, на нашому сумлінні. Адже ми, люди науки, належимо до числа тих небагатьох, хто звільнений від усяких «харчових» турбот і звільнений саме для цього… Не знаю, як ви, але я завжди відчуваю цю відповідальність перед тими, хто годує нас, і, кажучи правду, рідко буваю задоволений собою. І вже, звичайно, я почував би себе справжнісіньким злочинцем, коли б серйозно зайнявся шуканням «проміння смерті». Прагнення володіти ним є, по суті, ознакою слабкості, нікчемності фізичної й моральної. Перемога належить не тому, хто сіє смерть і руйнування, а тому, хто творить і стверджує життя. Не треба про це забувати.
Ридан замовк, замислився, тиша, що настала в кабінеті, одразу наповнилась приглушеними, легкими звуками рояля, що ледь долинали з вітальні. Прості арпеджіо, перемагаючи стіни і щільно зачинені двері, тут чудово перетворювались у неясний, багатоголосий клич пташиних зграй, що одна за одною злітали все вище, вище…
На хвилину обоє злилися в єдиний слух, віддаючись цим принадним, підкоряючим звукам, поки не розтанула срібляста мелодія десь далеко у вишині.
Ридан раптом різко обернувся, ніби чогось злякавшись, і спитав:
— А ви не гніваєтесь на мене, Миколо Арсеновичу?
— Що ви, чого?
— Здається… я зловживаю напучуваннями останнім часом. Не завжди це буває приємно… і потрібно.
Небагато слів, як завжди повільних, але точних і щирих, а тепер навіть схвильованих, довелось підшукати Миколі, щоб переконати професора в безпідставності його побоювань. Навпаки, Миколі так потрібні його уроки! Яка там образа, він відчуває тільки величезну вдячність, адже це допомагає йому вдосконалюватись, вийти із стану «напівінтелігента», що його так вірно визначив у ньому Ридан. Звичайно, йому, Миколі, не піднятися до рівня Ридана — пізно, та й… закваска не та… Але в кожній розмові Ридан уміє дати йому що-небудь таке важливе, що допомагає піднятися на щабель вище…
— І ось зараз — теж? — перебив професор.
— Звичайно!
— Цікаво. Що ви винесли з цієї розмови?
— Я завжди думав, що висока принциповість, це — властивість натури, так би мовити, дар природи, талант. Тепер, коли ви показали мені на конкретному прикладі джерела однієї з ваших принципових позицій, я зрозумів, що це моє уявлення треба перевернути з голови на ноги… Наша марксистська принциповість насамперед засіб для досягнення мети, знаряддя успіху в будь-якій творчій роботі. Тактична основа її. І вона доступна кожному, хто зрозуміє це… І друге. Мене й раніше вражала широта ваших думок, розмах… Тепер я бачу, що це… теж «знаряддя» і найсильніше. Всяке явище сучасності ви уявляєте собі в русі, в його розвитку від минулого до мислимого майбутнього. І тому правильно оцінюєте його… Не знаю, чи можна цього навчитись… потрібні величезні знання. Але це — метод… і, певно, навіть маючи хоч якісь знання, про нього не можна забувати.
Ридан був захоплений аналізом Миколи. Він зовсім не прагнув вкласти в свої слова й думки такий глибокий повчальний зміст. І навряд чи хто-небудь, крім Миколи, міг би так схопити цей зміст — це вже його специфічна й дуже цінна здатність. Щоправда, Ридан давно вже помітив її, але тепер він зрозумів, що вона розвинулась, зміцніла. Тут теж є чогось повчитись!
Ця зустріч, що почалася так неясно для Миколи, ще більше зблизила їх. Кінець її був «діловим».
— А щодо нашого проміння сну, — сказав Ридан, — то ви, звичайно, маєте рацію: випробовувати треба, і негайно. Сподіваюсь, ви не дорікнете мені за непослідовність: відносно необхідності випробування у мене ніколи не було сумніву… Але от як випробовувати — ніяк не втямлю. Потрібно в польових умовах на значній віддалі і, звичайно, на людях, на досить великій кількості людей. Одним словом, повинна бути обстановка, подібна до справжньої воєнної. Але людей нам ніхто не дасть, хоч би як я запевняв, що це їм не шкідливо. Експериментувати на людях не дозволяється. Тим часом, без такого випробування, — з участю представників армії, звичайно, — наше проміння не може перетворитися в засіб оборони…
Микола слухав, бачив, що Ридан по-справжньому розгубився, і ледве стримував усмішку: от як може помилятися навіть така мудра людина! Вихід із становища був йому давно ясний: звичайно, вони не можуть влаштувати таке випробування, та й не їхня то справа; хай про це подбають ті, хто користуватиметься зброєю, яку вони створили. Зараз треба тільки повідомити про це кого слід.
— Правильно! Через наркома! — зрадів Ридан. — Ідіть до нього сьогодні ж. Розкажіть усе, викладіть наші вимоги. Але глядіть… будьте обережні. Розмова повинна бути сам на сам!.. Цікаво, що він придумає.
Темної безмісячної ночі, навесні або восени, коли на Балтиці гуляють люті шторми і тумани щільною в’язкою масою повзуть над морем та берегом, проскочити на радянську землю неважко. Зустріч з «морським мисливцем» в таких умовах — цілковита випадковість, та й локатор попередить про неї вчасно: катер устигне вийти за прикордонну зону, а шлюпку сховають хвилі. Далі — холодна ванна біля лінії прибою — з ніг до голови, коротка боротьба з відпливною хвилею, слизькі, рухливі під ударами «дев’ятих валів» гранітні валуни, неминучі падіння… Це дрібниці, звичайно. Потім вузька — метрів двадцять-тридцять — тверда піщана смужка, за нею — невеликий виступ і — ліс! Таких місць на естонському узбережжі багато.
Так принаймні запевняли всі викладачі в школі.
Усю обстановку, техніку висадки і багато чого іншого Юханнес Ріккерт досконало вивчив із спеціальної секретної літератури і з розповідей досвідчених розвідників. Він мав гостру ділову уяву і на заняттях так майстерно розв’язував будь-які оперативні варіанти, що керівникам самим кортіло якнайшвидше випустити його на справжнє діло. Тим більше, що такого «діла», солідного й неодмінно вдалого, настійливо вимагали обставини: престиж школи дуже похитнувся після кількох провалів її вихованців, а престиж і гроші, які текли з «центру» і осідали в кишенях керівників цієї таємничої організації, було одне й те ж.
Так «Юхо» безсумнівно подавав надії. Чудовий радист і радіотехнік — цього не довелося його навчати, навпаки, він сам проводив практичні заняття в школі з іншими вихованцями. Злий на Радянську владу, що розорила його тітку, в якої він виховувався після смерті матері протягом кількох років у її чудовому маєтку біля озера Виртс-Ярві, недалеко під Тарту. От після цього батько-німець і забрав свого Ганса назад на батьківщину, в Німеччину. А тітка-естонка, позбувшись свого маєтку, почала жити на відлюдному лісовому хуторі біля Ринга, який тепер можна використати як базу: тітка ставилася дуже прихильно до небожа Юханнеса. Крім цього всього, він вільно володіє естонською мовою. Правда, «Юхо» не відзначається фізичним розвитком, він худорлявий, блідий, у гімнастиці поступається перед багатьма іншими. По-справжньому, його слід було б потримати на санаторному режимі ще місяців два-три. Але тепер це неможливо, звичайно. Та й не так уже необхідно — спритність, кмітливість, швидкість реакцій набагато важливіші за фізичну силу.
Коли на шкільних уроках викладачі докладно розписували, як легко їм вдавалося подолати морський кордон Радянської держави, Юханнес в душі усміхався. Він розумів справжню ціну і цій науці, і цим спеціалістам. Якщо не брати до уваги таких «дисциплін», як радіо, стрільба з пістолетів різних систем, шифрування донесень, засоби проти службових собак, найновіші прийоми «джіу-джитсу» і т. д., все інше, що стосувалося поведінки, тактики, було облудою. Ніякої «науки розвідника», принаймні тут, у цій школі, не було.
Так, справді, темної туманної ночі на випадок удачі — якщо не наскочити відразу на сторожовий катер або патруль на березі, можна порівняно просто й швидко опинитися в лісі. Але що далі?
Далі викладачі відразу обривали розповідь про конкретні випадки і починали теоретизувати. Можна вчинити так, можна отак. Так орієнтуватись, так повідомити про себе резидентові, так міняти місця, потім вийти в заздалегідь намічений пункт.
Усе — дурниці. Юханнес чудово уявляв собі: саме тут, у цьому начебто рятівному лісі, і починається найнебезпечніше, найстрашніше. І недаремно з цього моменту розповіді про дійсні події перетворювалися в теорію: саме тут, очевидно, більшість розвідників знаходили свій кінець.
Це й зрозуміло, досить «увійти» в обстановку. Ніч, туман. Куди саме занесло вітром і морською течією шлюпку або гумовий човен — невідомо. Детальна карта узбережжя не допоможе, тим більше, що нічого не видно, ніяких орієнтирів немає. Як сліпе цуценя, людина майже навпомацки кидається до лісу. При цьому треба не залишити слідів на береговій смузі. Майже нездійсненне завдання!.. Кожний валун на березі, кожний кущ здається, — і так справді може бути, — прикордонником. Де там уже «замітати сліди»!.. А через якусь годину берегом пройде дозор з собакою…
Нарешті ліс.
Радянська охорона, звичайно, чудово знає цей «геніальний» спосіб висадки і відповідно будує систему спостережень. Яка ж це система? Яку смугу лісу треба пройти, щоб опинитися за межами регулярного обходу з собаками? І куди, власне, йти? Компас, як відомо, не помічник, якщо не знаєш точно по карті, звідки почав шлях. Світна стрілка покаже, звичайно, «на південь», у глиб країни, бо висадка відбудеться на північному узбережжі, далеко за Талліном, де вже мало островів-вартових, що пильно охороняють радянське узбережжя Балтики. Але там, як зуби старої пилки, стирчать криві півострови, великі й малі, і якщо потрапити на один з них, а це цілком імовірно, то можна, йдучи на південь, опинитися в найнебезпечнішій береговій зоні і навіть вийти знову до моря.
Але, припустімо, вдалося випадково вгадати напрямок і «благополучно» провести решту ночі, притаївшись у лісі, під неминучим у цей час дощем. Настав ранок. Змучена, мокра, до краю змерзла, забруднена людина повинна вийти з лісу, опинитися серед людей, перетворитися в нічим не примітного місцевого жителя. Не можна ані помитися, ані розпалити вогнища… Орієнтуватися можна по звуках: гудках пароплавів, заводів, автомобілів, по шуму поїздів. Якщо їх немає, до них треба дійти, дотримуючись найбільш вірогідного напрямку. У поєднанні з картою й компасом це може дати деякі вказівки. Їх треба обережно перевірити, уточнити, щохвилини ризикуючи бути викритим. Перед тим, як виходити до людей, треба знайти місце для тайника, підготувати його, налагодити антену, передавач, у певний час зв’язатись із резидентом, закопати передавач і все компрометуюче майно й швидко піти геть від цього місця, бо його, можливо, вже запеленгували сторожові радіоспостерігачі… Може, навіть це місце вже оточене прикордонниками…
Ні… Усе це дуже наївно й примітивно. Від дотепності класиків розвідки таких, наприклад, як Томас Лоуренс, тут і сліду немає!
Юханнес уважно слухає «викладачів» і потроху схоплює головне: ніхто з них і сам не вірить у цей «легкий» спосіб переходу кордону. Якщо вони й побували в справжньому ділі, то вціліли тільки завдяки щасливій випадковості. Це просто випливає з їхніх розповідей, якщо добре вдуматись.
А найцінніше спостереження полягає в тому, що вся ця організація — і школа, і зовсім уже таємничий «центр» — чекають, прагнуть, щоб хто-небудь знайшов інший, новий, вірніший і надійніший спосіб.
У Юханнеса є свої потаємні цілі й завдання. Йому за всяку ціну треба відзначитись у школі, щоб, закінчивши її, відразу дістати солідне «діло». В цьому Юханнес уже досяг успіхів, він — один з перших учнів. Треба стати першим.
І ось він починає потай створювати свій новий, оригінальний проект. Основна ідея йому давно ясна: «шкільний» план хибний у самій основі, бо відносна надійність його першої частини — висадка під покровом ночі, туману, бурі — визначає неминучі й майже непереборні на наступному, «лісовому» етапі перешкоди, пов’язані з труднощами орієнтування в цих умовах. Адже завдання розвідника — опинитися серед людей, не викликаючи з їхнього боку ніяких підозр. Навіщо ж створювати цей зайвий і такий ризикований етап? Ні, хай буде складним, важким і, може, дорогим перший етап, але зате він повинен відразу, без особливого риску і цього безглуздого лісу приводити до людей вдень, коли навколо все видно і легко зрозуміти, як поводитися далі, куди податися.
Як це зробити?
А ось як…
Проект був готовий після кількох днів напруженої роботи думки.
За три тижні до закінчення курсу, коли мали відбутися випускні іспити, з’явився інспектор з «центру» для чергової, тепер уже останньої перевірки роботи школи. Це був своєрідний екзамен для її керівників.
Юханнес Ріккерт врахував ситуацію і, вибравши момент, мимохідь повідомив одного з викладачів, що в нього є деякі нові думки про тактику розвідувальної роботи. Як він і чекав, наслідки позначилися негайно і з помітним ефектом. Того ж дня Юханнеса викликали в кабінет директора, де зібралась уся верхівка школи, на чолі з представником «центру».
…План Ріккерта був визнаний оригінальним, сміливим; він заслуговував на негайну практичну перевірку.
— Очевидно, вам, як авторові проекту, було б бажано і здійснити першу таку операцію? — чи то спитав, чи то запропонував інспектор.
— Буду радий виправдати ваше довір’я, пане інспектор, — шанобливо відповів Юханнес, намагаючись приховати свою радість. Тепер він бачив, що потаємна мета його наблизилась.
З цього ж дня Ріккерта звільнили від навчання в школі і зарахували у штат «центру» з відповідною платнею. Його проект зарахували як випускний екзамен. Тепер Юханнес повинен був у найкоротший строк підготувати докладний, абсолютно конкретний план операції і забезпечити виготовлення деяких необхідних для неї технічних засобів, які він сам запропонував.
Балтика — країна дощів, вітрів і туманів. У Фінській затоці часом випадає до тисячі міліметрів опадів на рік, так доповідають метеорологічні зведення. А туманних днів в середньому нараховується близько шістдесяти.
Щоправда, більшість цих сумних, гнітючих для незвичної людини днів припадає на зиму, весну й осінь, але і в розпал короткого північного літа, в липні — серпні, коли ночі пробігають над Балтикою, як тіні від великої хмари, гнаної вітром, і морська вода, нагріта за довгий день сонцем до 17–18 градусів, вабить до себе купальників і плавців, — навіть у цей блаженний час раз у раз зриваються і дощові дні, і туманні, от уже справді білі, як молоко, ночі.
Однієї такої ночі невідома рибальська шхуна, мабуть, одна з тих, що звичайно борознять води Фінської затоки, шукаючи косяків салаки, підійшла до самого кордону територіальних вод Радянської Естонії зі сходу, далеко від Талліна. Кордону ця шхуна не перетнула, але, зменшивши швидкість, розвернулась і попрямувала вздовж берегової зони далі на схід, вправно додержуючи всіх вигинів і поворотів невидимого берега. Через годину шхуна лягла в дрейф, двигуни затихли. Свіжий північно-західний вітер почав відносити її до берега; ось уже вона опинилась у внутрішніх водах… Ще хвилин десять тривав цей дрейф, потім раптово запрацювали гвинти, шхуна зробила різкий поворот і на найбільшій швидкості зникла в нейтральних водах моря.
Того, що сталося з самого початку, коли судно вперше наблизилось до дванадцятимильної смуги територіальних вод, ніхто і ніщо не могло помітити. З корми на воду було спущено людину в одязі, трохи схожому на скафандр водолаза. Людина плиском лягла на воду спиною догори і так і лишилася лежати на поверхні. Вона тримала перед собою, вхопившись за дві рукоятки, якусь дивну річ, схожу на сигару чи торпеду довжиною близько півметра. Попереду ця торпеда закінчувалась невеликим гребним гвинтом. Шхуна пішла, щоб відвернути увагу, а людина з торпедою якийсь час ще лежала нерухомо.
Туман, усе більше освітлюючись сонцем, що саме сходило, ставав білішим і, здавалось, густішим. Нарешті людина зробила якийсь рух руками й ногами, і на мить стала у воді вертикально, як поплавець. Це дало їй можливість підвести голову над гребенями хвиль і визначити межі видимості. Так, туман починав рідшати. Тепер у її розпорядженні щонайбільше півтори години. А до берега, як відомо, дванадцять морських миль, тобто понад двадцять два кілометри.
Пора.
Людина натиснула стартер, і «торпеда» рвонулась уперед. За нею, міцно стискуючи витягнутими руками поручні, пронизуючи хвилі, мчала людина.
…Приблизно за кілометр від берега вона вимкнула двигун і почала спостерігати. Уже добре було видно пляж, що виблискував білим піском, освітлений сонцем, з поодинокими в цей ранковий час постатями людей.
Юханнес знав усе, що йому треба було знати. Години через три цей відомий навіть за межами Естонії пляж стане весь строкатим від людей, які на ньому загоряють. Отоді, за його планом, і слід було діяти далі, виждавши тут потрібний час.
Але йому вже набридло гратися. Та й «план» цей, певно, відслужив своє. Тепер можна було переходити до іншого плану, справжнього, без лапок.
«Торпеда» плавала тут, поруч. Затерплі, закляклі від напруження пальці вже відійшли й рухались нормально у вільних, непромокальних рукавицях.
Він зробив кілька складних рухів руками, потягнув за якісь кульки, що виступали на зап’ястях, плечах і шиї. Холодна вода потекла струменями всередину комбінезона, обпалюючи руки, груди, живіт, а тепле повітря, свистячи і булькаючи біля шиї, почало виходити назовні. Тіло його поволі занурювалось у воду.
Юханнес взявся за ручки «торпеди» і запустив її. Передня частина комбінезона під тиском води раптом розкрилась, як паща кашалота, і «торпеда» витягла з нього голу людину; на ній були тільки плавки, як у справжнього спортсмена-плавця; за нею на шнурі тягся, здувшись зверху пухирем, напівзанурений у воду мішок-рюкзак з якимсь майном.
Скафандр-комбінезон пішов на дно.
Через кілька хвилин Юханнес знову зупинив свого слухняного морського коня і перевів важельок біля рукоятки. Швидко занурюючись і випускаючи струминками пузирі, «торпеда» теж зникла в жовтувато-зеленій глибині. Юханнес з жалем простежив за нею і поплив до берега, насилу тягнучи за собою мішок.
Зайнятий усіма цими маніпуляціями, він тільки тепер побачив моторний човен з червоним прапорцем на носі, що наближався до нього. Один з двох пасажирів човна, стоячи, розглядав плавця в бінокль.
«От і все!» — усміхаючись, подумав Юханнес.
— Хіба ви не знаєте, громадянине, що в нас заборонено запливати так далеко? — сказав по-естонському чоловік у човні, коли плавець опинився біля борту. — Лінія загородки чітко позначена буйками. Прошу сюди!
Юханнес слухняно вхопився за борт.
Через хвилину він витягнув із свого мішка рушник, білизну, костюм, мовчки витерся і вдягнувся.
Човен ішов кудись убік від пляжу.
«От і все! — в думці радіючи, повторював Юханнес. — Завдання полегшується!»
Допит наближався до кінця.
Так, це був надзвичайний випадок, «НВ», надзвичайний навіть для органів державної безпеки.
Фашистський розвідник, захоплений береговою охороною, не тільки не чинив опору, а почав з того, що сам попросив доставити його «куди слід». З його поведінки, та й просто з виразу обличчя, ледь помітної усмішки, від якої вперто піднімались куточки губів, блиску спокійних, глибоко посаджених очей було видно, що він почуває себе щасливим, виконавши, нарешті, свою важку місію, про яку щойно розповів, опинившись у Радянському Союзі. Далеко не такий вигляд мали шпигуни й диверсанти, які раніше побували в цій кімнаті і сиділи на цьому ж стільці.
Майор і два капітани державної безпеки, що провадили допит, з цікавістю вислухали його довгу, докладну розповідь. Це була ціла епопея складної і дуже небезпечної боротьби за виконання дорученого йому завдання. Він говорив сухо, лаконічно про факти й події, а з них створювався образ сміливого, самовідданого антифашиста-підпільника. Усе, що він розповідав, уявлялось принаймні ймовірним. Деякі факти секретного характеру були відомі офіцерам, інші — могли бути перевірені. Але основну мету розвідника — передати відомості про винахід, який мав важливе оборонне значення, можна було оцінити лише після тривалої перевірки і вивчення спеціалістами приставлених ним даних.
Вірити чи не вірити?.. Хіба не може все це виявитись новим, талановито розіграним трюком?
— Чого все-таки ви обрали такий складний шлях — через шпигунську організацію, щоб виконати своє завдання? — спитав майор. — Можна було просто перейти кордон де-небудь і здатися прикордонникам.
— Спочатку я так і думав зробити, — відповів розвідник. — Потім пересвідчився, що це дуже небезпечно. Мене могли схопити свої ж. Або просто вбити. Мета не була б досягнута. Розвідка принаймні гарантує безпеку переходу з одного боку… А потім, уже в школі, я зрозумів, що можу здобути з неї більше користі…
— Тобто…
— Ось про це я й хотів зараз розповісти. План, який я запропонував розвідувальному центрові, стосувався не тільки техніки, як пробратися на територію Радянського Союзу. Я переконав їх, що мені легко вдасться організувати надійну базу на хуторі біля Рингу, в моєї тітки, про яку ви вже знаєте, і переправити туди відразу цілу групу диверсантів і шпигунів. Операція розроблена з усіма деталями. Висадка групи відбудеться після того, як у мене тут усе буде готове.
— Висадка за вашим способом?
— Не зовсім так. Це ще експеримент. Будуть використані тільки «торпеди» для переправки із шхуни на берег, вважається, що вони врятовують від небезпеки бути виявленими локатором. Але це вирішено проробити вночі, в туман і з проникненням у ліс — за старим звичаєм, — звідки я повинен допомогти їм вибратись. За таких умов вони вважають цей спосіб надійним… Таким чином, вам надається можливість узяти всю цю групу і, тим самим, значно послабити їхню розвідку. Якщо, звичайно… ви повірите мені…
— Події самі покажуть, наскільки правдиво те, що ви розповіли, — сказав один з офіцерів.
— Бачте… одна обставина ускладнює це. Уся група прибуде на промисловій шхуні «Ервалла» — тій самій, що привезла й мене. Вона зафрахтована в Стокгольмі для розвідки риби, а насправді обслуговує центр. Як тільки я повідомлю про закінчення підготовки, шхуна вийде у Фінську затоку. Мені наказано перетворитися в рибалку, на парусному човні зустріти її у відкритих водах і перейти на неї. Тут я повинен буду доповісти начальству про свою висадку і про все, що мені вдалося зробити в Естонії. Очевидно, тут відбудеться нарада з представниками центру. Обговорюватимуть мій досвід. Потім я повернуся на берег, щоб першої туманної ночі зустріти десант в уже визначеному місці й вивести групу з лісу. На жаль, у мене не було ніякої змоги відмовитись од цієї безглуздої наради в морі, хоча вона, на мою думку, являє собою найнебезпечнішу для операції помилку… Тепер ви бачите, що ніякі події не допоможуть вам перевірити мою щирість. Їх просто не буде. Якщо я не з’явлюсь на шхуну, це означатиме, що я провалився, і десант не висадиться. А повірити й відпустити мене туди… у вас немає підстав, це я добре розумію.
Деякий час тривало мовчання. Майор дивився прямо перед собою, в простір і думав про те, як дивно збудована людина. Вона може знати, вірити, але якщо треба реалізувати цю впевненість, перетворити її у вчинки — як жадібно вона шукає яких-небудь зовнішніх, хоча б незначних і чужих їй зачіпок, щоб ними ці вчинки підкріпити, обгрунтувати…
— Скажіть, чи немає в Радянському Союзі кого-небудь, хто знав би вас в останні роки? — спитав він.
— Ні, нікого…
І несподівано спохмурніле обличчя розвідника прояснилось.
— Коли не брати до уваги… одного знайомства в ефірі, — додав він. — Але я не знаю ні імені його, ні хто він, крім хіба того, що це досвідчений короткохвильовик-любитель. У нас з ним був досить тривалий зв’язок, — він розповів докладніше про цей зв’язок.
— Позивні його не пам’ятаєте?
— Пам’ятаю, звичайно. Eu2bd.
— А він що знає про вас?
— Мабуть, ще менше, ніж я про нього… А втім, він завжди згадає про мене ось по цьому… шифру… дозвольте… — Він підвівся, узяв простягнену майорм ручку і написав на аркуші паперу:
LMRWWAT.
Коли Ганс, пришвартувавши свого човна біля корми, піднімався по штормтрапу на борт шхуни, його зненацька охопило гнітюче почуття нерішучості, якогось неусвідомленого неспокою. Защеміло під грудьми. У свідомості промайнуло неприємне слово: передчуття. Він здивувався з того і з іншого.
Справді, усе йшло за наміченим планом, жодних промахів він за собою не знав. Щоправда, таки треба було б за ці дні поїхати до тітки на хутір, так би мовити, освіжити враження, адже доведеться доповідати про цю поїздку… Ну, та все можна вигадати. Ніхто з тих, з ким він зараз зустрінеться, не міг знати, за яких обставин йому довелось вийти на радянську землю і що він там робив ці кілька днів. Він сам розповість їм про це так, як визнає за потрібне.
Звичайно, неприємно було знову занурюватись у цю огидну атмосферу суцільної брехні, злочинів, маскування, особливо після того, як він з такою радістю ковтнув волі на цій землі. А воля була ж тільки відносна: він і далі лишався під суворим наглядом, кожний крок його контролювався, але зате вперше за всі останні роки він міг вільно говорити правду, нічого не приховувати про себе, не вдавати з себе когось іншого… Яке ж це було блаженство!
Сьогодні він відчув це особливо гостро після того, як йому дозволили вийти в море на це побачення без провідника, йому повірили! Але ж у них, певно, не було для цього ніяких підстав.
Тепер треба було враз внутрішньо перебудуватись, зняти всі сліди цього блаженства — і з душі, і з обличчя, знову перетворитися у ворога своїх нових друзів…
Ступивши на знайому палубу «Ервалли», Ганс уже цілком оволодів собою.
Тут було порожньо й тихо, як звичайно вночі, у спокійну погоду. Матрос, який спускав трап, згорнув його і, не промовивши жодного слова, зник за ходовою рубкою. Ганс чекав озираючись, швидко за звичкою конспіратора вивчаючи обстановку. Усе тут було так само, як тієї ночі, коли його з «торпедою» спустили на воду.
Вітер трохи посилився і став теплішим, а туман помітно погустішав. «Погано», — подумав Ганс. Якщо розгуляється шторм, йому не пощастить сьогодні ж повернутись на берег.
Через хвилину якась постать у незграбному брезентовому плащі з капюшоном з’явилася з-за тієї самої рубки і підійшла впритул, пильно вдивляючись в його обличчя. Ганс відразу впізнав маленькі колючі очі інспектора і з його міцного потиску руки, з усмішки зрозумів, що все гаразд, ним задоволені, його цінують вище, ніж рядового, початкуючого розвідника. Враження це підтвердилося, коли вони ввійшли в невелике приміщення кают-компанії. За столом сиділо три чоловіки; Ганс бачив їх уперше.
— Оце він і є, той самий, — відрекомендував його інспектор: очевидно, тільки що про нього йшла мова. Вони не підвелись, не назвали себе, але привіталися з ним за руку, через стіл, розглядаючи його з явно доброзичливою цікавістю. З їхньої поведінки, а головне, з обережної догідливості інспектора Ганс зрозумів, що тут зібралися якісь «кити» з розвідувального центру. Принаймні, в одного з них був вигляд шефа, який має необмежені повноваження. «Десантники», певно, де-небудь у каютах відсипалися перед наступними небезпечними випробуваннями.
На столі стояла пляшка коньяку, трохи почата, вазочки з тоненько нарізаним лимоном, цукровою пудрою, невеликі чарки і один обідній прибор, перед яким і посадили гостя. На дзвінок з’явився кок з шиплячими на сковороді біфштексами. Усе було дуже люб’язно, швидко й доречно: Ганс зголоднів. Поки він квапливо їв, господарі тягли коньяк невеликими ковтками, курили й невимушено патякали на теми, що аж ніяк не стосувалися справи, заради якої вони не спали тут цієї нічної пори. Розмовляли вони чистою німецькою мовою, тільки в мові шефа відчувалися якісь чужі, англоподібні інтонації.
Ганс їв з насолодою і в межах пристойності брав участь у розмові — поглядами, мімікою, усмішками. Здавалося, цим була цілком захоплена його увага.
Насправді думки його напружувались, шукаючи пояснення для того, що тут відбувається. Пильна увага ловила факти, які свідчили, що не все так просто й безтурботно навколо нього, як здається. Недарма то один, то інший із співрозмовників поглядав на годинник. Двічі до каюти, крім кока, заходив чоловік з папірцем, який він передавав головному з «китів». Аркуш прочитувався й передавався з рук в руки, й разу не дійшовши до Ганса і не повернувшись до нього навіть віддалік лицьовим боком. Прислухаючись до кроків цієї людини, Ганс встановив, що вони ведуть у радіорубку, розташування якої він знав. Виходить, це були радіограми, але, судячи з міміки тих, що читали, не ті, які їм зараз були потрібні.
І чому ця компанія не спить, адже можна було звеліти розбудити їх, коли він з’явиться. Так, мабуть, вони чекають якогось повідомлення, зв’язаного з його прибуттям на шхуну, з планом висадки розвідників. Усе це не віщувало нічого доброго і непокоїло Ганса.
Коли він скінчив їсти, «хазяїн» урвав розмову, знову наповнив його чарку коньяком і запропонував перейти до справи.
Для початку кілька питань. Чи вважає він, що його спосіб висадки загалом виправдав себе на практиці. («Безперечно», — впевнено відповів Ганс). Чи потрібні які-небудь зміни в його початковому проекті («Так, дещо не було враховано внаслідок неточного знання радянської дійсності»). Чи вважає він, що план висадки групи, яка перебуває зараз на борту шхуни, лишається в силі і операція може бути проведена в будь-який момент?
— На жаль, операція розрахована не цілком за моїм планом, і тому може бути здійснена залежно від погоди, — відповів Ганс.
— На жаль, — іронічно повторив «хазяїн», — це було необхідно з деяких міркувань. Ваш план дуже цікавий, але він потребує ще практичної перевірки — і неодноразової. Ви ж самі знайшли якісь недоліки. Ось обміркуємо їх, усунемо, знову спробуємо… Ну, доповідайте все по порядку.
Ганс упевнено розповів, як відбувся його рейс з «торпедою», як він спокійно й безтурботно, при світлі ранкового сонця вибрав відповідне місце на пляжі, де було менше людей, потім вийшов на пісок, розмотуючи за собою капроновий шнур з котушки, схованої в плавках, як підтягнув за цей шнур ближче до берега напівзатоплений рюкзак… А з плавок він дістав, відпочиваючи на березі, майстерно складений мішок з найтоншого шовку, непомітно надув його, удаючи, що вирив його з піску, — і з цією копією свого рюкзака (демонстративно несучи його на виду у купальників) пішов знову у воду, щоб його помити. Тут уже неважко було замінити фальшивий рюкзак справжнім, повернутись, відкрито дістати білизну, костюм, одягтись…
Уся ця фантазія, рясно насичена дрібними фокусами й технікою, вигаданою Гансом і відомою слухачам тільки з його знаменитого «проекту», виглядала в цій жвавій розповіді захоплююче й переконливо. Вона одвертала увагу, відводила од небезпечних питань.
Потім він з тим самим захопленням виклав заздалегідь ним вигадану і детально продуману розповідь про організацію бази для підготовленої групи розвідників. Авжеж, він навідав свою тітку Лайне Тооп на хуторі Вооркіле, біля Ринга. Вона, як і раніше, ненавиділа Радянську владу, хоч і не показувала цього, до Юханнеса, небожа і приймака, ставилася дуже ніжно. Вийшло досить вдало: вона задумала побудувати невеликий будинок дачного типу для своєї дочки, яка одружилася в минулому році. Ділянку тут саме, на хуторі, вже одержано, навіть будівельні матеріали заготовлено. Юханнес обіцяв їй цими днями повернутись, підшукати артіль будівельників, допомогти грішми. На час роботи «артіль» розміститься в тітки, місця цілком досить, звичайно, без особливого комфорту, але пора літня. Так що нікому не доведеться навіть ховатися принаймні тижнів три-чотири…
Знову шеф подивився на годинник, і «кити» перезирнулися. Краєчком ока Ганс перехопив жест одного з них, що сидів збоку від нього: він ствердно, начебто схвально кивнув головою.
Шеф підвівся і підійшов до телефону. Ганс замовк.
— Як там з погодою, Ервін?
Мембрана зазвучала з такою силою, що шеф одвів трубку од вуха. Тепер усім у каюті було чутно, що відповідали шефові.
— Погода напрочуд рибальська, ваша честь, — грайливо вирікав низький, прокурений голос морського вовка. — Тепло, сиро й туманно. Саме слушний час поставити мережу. Накажете?
— Точніше, точніше, Ервін. І без жартів, будь ласка.
— Будь ласка: вітер три бали, зюйд-ост, інакше кажучи, радянський, але, незважаючи на це, ласкавий і теплий. Температура вісімнадцять і п’ять десятих, кімнатна. Хвиля — чотири бали, колискова… Наче і все…
— Не стройте дурня, Ервін! Туман?!
У трубці залунав добродушний сміх.
— Пробачте, ваша милість, я забув, що ви волієте пити молочко з-під корови, замість чистого віскі. Можу почастувати, виходьте на палубу. На жаль, метеорологи не придумали бальної системи для туману, так що точніше не можу…
— Виходить, прогноз справджується?
— Якнайточніше, ваша світлість. Я ж кажу — можна ставити мережу.
Ганс уже зрозумів усе, так принаймні йому здавалось. Та й наступні події зміцнили його впевненість у цьому. Тепле повітря, що ринуло на Балтику з півдня, викликало туман, і операція почнеться зараз же… На погляд «китів», не так уже й важливо, чи зустріне він розвідників на березі, чи вийде на цей самий берег разом з ними і далі діятиме за планом.
Йому ж цей несподіваний варіант загрожував майже напевно провалом його власного плану, можливо загибеллю. Попередити своїх нових друзів він уже не зможе. Звичайно, вони виявлять висадку, бо знають місце її, бачать обстановку і чекатимуть. Але чи висадиться з ними Ганс? Хіба не може статися, що його затримають на шхуні, а розвідники діятимуть самостійно і зовсім не так, як передбачалося. Нарешті, чому «там» повинні настільки вірити йому, щоб не допустити, що він, потрапивши їм до рук, просто видав їм план висадки, щоб ушитися самому!.. За цих нових обставин вони не пустять, не мають права пустити групу в ліс. Буде бій… У таких випадках той, хто кидає зброю і піднімає руки, буває вбитий своїми ж. Завжди знаходиться людина, готова виконати «обов’язок», згідно з найсуворішим законом розвідників, і в останню мить розкусити ампулу з ціаністим калієм…
«Що ж, — подумав Ганс, — хай навіть так. Я своє головне завдання виконав». Ця думка втішила й заспокоїла його. Він підняв чарку й випив свій коньяк одним духом.
Розмова по телефону закінчувалась.
— Ведіть судно до призначеного місця, — наказав шеф. — Коли ми там зможемо бути?
— Адже ми шукаємо рибу, ваша світлість! Але коли це боговгодне заняття вам набридло, то хвилин через тридцять можемо лягти в дрейф.
— Гаразд. Дійте не гаючись.
— Чули? — спитав шеф, сідаючи в своє крісло. — Доведеться скористатися з цього туману, Юхо, і, виходить, трохи змінити план. Ви вирушите разом з ними. Сподіваюсь, це не внесе особливих ускладнень?
Юханнес погодився, що інакше вчинити не можна: така нагода може трапитись не скоро.
…На шхуні почався рух. Судно ніби прокинулось, стривожене серед ночі. На палубі команда налагоджувала якусь техніку для спуску людей на воду. Шість розвідників, підняті з койок начальством, квапливо одягались, упаковували свої рюкзаки, припасовували на собі зброю, готуючись до бою, яким могли ознаменуватися їхні перші кроки на березі.
Усі прилади спостереження, котрими шхуна була обладнана, як належить найновішому військовому кораблю — локатори, радіопеленгатори, акустичні вловлювачі звуків у воді, насторожено провадили свою кругову вахту, щоб вчасно попередити про небезпеку, хоча б з якого боку вона не з’явилася.
«Ервалла», огорнута щільним, мокрим туманом, повільно, обережно, наче кішка, підкрадалася до берегових вод Радянської держави.
У кают-компанії теж ішла гарячкова підготовка: Ганс одержував останні. інструкції, розвідувальні завдання, вивчав напам’ять адреси явок, імена розвідників, про існування яких в Естонії він досі і гадки не мав, строки зустрічей і зв’язку по радіо з центром. Усе це він повторював по кілька разів уголос, потім, щоб краще запам’ятати, записував на маленьких блокнотних аркушиках, які відразу ж у нього відбирав і спалював у попільничці інструктор, що сидів навпроти нього.
Майже все вже було закінчено, коли в каюту знову. ввійшов радист з папірцем у руці. Під цілковиту мовчанку аркуш цей, як і раніше, обійшов усіх, крім Ганса, і повернувся до шефа. Тільки реакція тепер була інша. Раніше їхні обличчя досить відверто виражали: «не те!» Тепер вони зовсім нічого не виражали. Нібито вони просто подивилися на завідомо чистий аркуш паперу.
І Ганс збагнув: це було «те». І відчув, ніби якась незрозуміла глуха стіна одразу відокремила їх усіх від нього й порвала всі людські ниточки, що потроху протяглися від них до нього за час цієї зустрічі.
А зовні все було так, як і раніше. Шеф знову підлив коньяку собі й Гансу, і Ганс поволі випив, щоб заповнити чимсь цю хвилину страшної непевності.
Зненацька настала тиша: зупинились машини «Ервалли». Це було дуже добре чути, і означало, що судно прийшло й стало на вказаному місці, але ніхто наче й не помітив цього.
Інструктор, що сидів навпроти, вишукував щось у своїй записній книжці. Шеф недбало простягнув йому одержаний аркуш і тоді вперше спокійно назвав його на ім’я. І в цьому було щось загрозливе.
— Ну, що ж, Герхард… Дійте відповідно, — сказав він.
— Лишилось небагато, — пробурмотів той. — Я тільки відмічу в себе деякі дані. Отже, Юхо, як звати вашу тітоньку?
— Лайне Тооп.
— Лай-не То-оп, — повторив Герхард, записуючи. — Вік її?.
— Сорок три роки.
— Живе вона де?
— На хуторі Вооркіле, біля містечка Ринга.
— Там ви з нею і зустрілися?
— Так.
— Коли?
— П’ять днів тому. Двадцять четвертого липня. Ганс відповідав з твердістю приреченого, бо тепер, нарешті, він справді все зрозумів.
— Ну от і все, — бадьоро сказав Герхард, ховаючи свою записну книжку в задню кишеню, а лівою рукою простягаючи через стіл аркуш, принесений радистом. — Тепер прочитайте ось це.
І все ж таки Ганс не чекав того, що там було написано.
«…Учора відвідав хутір Вооркіле близько Ринга. Привіт Ріккерта передавати нікому. Лайне Тооп померла в квітні цього року запалення легенів — 852».
У першу мить думки Ганса з шаленим напруженням шукали виходу із становища. Знову й знову він перечитував текст, щоб протягти час. Не підводячи очей, він усе ж побачив, як права рука Герхарда повернулася з-за спини і над краєм стола з’явилось дуло пістолета.
Дзенькнув, телефон, шеф схопив трубку.
— Чи не поснули ви там, ваша світлість… — забасив голос з трубки.
— До дідька! — роздратовано закричав шеф. — Усе до дідька, чуєте, Ервін?! Повертайте негайно на північ і — повний вперед! Самий повний!..
Незвичайний спокій раптом обійняв Ганса. Він зрозумів, що всі його плани й надії загинули, що нічого більше вдіяти не можна. Можна лише чекати, коли настане кінець. Чекати і, мабуть, найкраще просто мовчати.
— А тепер, Ріккерт, — промовив тихим, свинцевим голосом Герхард, — розповідайте, як усе було насправді.
Ганс звів очі, зустрів холодний, загрозливий погляд… і раптом відчув легке запаморочення. В наступну мить усе його тіло охопила непереборна кволість, голова почала хилитись до стола, повіки нестримно стулялись. Свідомість швидко віддалялась кудись геть від нього.
Встигла промайнути думка: «Отруїли… в останній чарці — отрута». І більше вже не було думок.
Ніхто з людей, що перебували на «Ерваллі», не знав і ніколи не дізнався про те, що сталося далі.
Хвилин через сорок після того, як судно лягло в дрейф, увійшовши в берегові води Естонії, туман, що оточував його, освітився сильними прожекторами двох радянських сторожових катерів. Один з них зупинився на деякій віддалі, другий підійшов ближче і сигналами запитав судно про його національну приналежність. Шхуна не відповідала. Вона здавалася мертвою. Суднові вогні були погашені, люди не з’являлись.
Катер підійшов впритул до борту, і в той самий момент загін озброєних прикордонників, як зграйка птахів, перенісся на «Ерваллу».
Дивну картину побачили вони там.
Освітлений прожекторами туман кидав сіре, похмуре світло на палубу, і крізь нього тут і там видно було на ній розплатані тіла людей. Відразу ж з’ясувалося, що всі вони живі й навіть, очевидно, здорові. Про це свідчив здоровий колір обличчя, відсутність будь-яких зовнішніх ушкоджень. Скидалося на те, що вони сплять, але всі спроби розбудити їх, привести до пам’яті, до притомності, виявились марними.
У такому самому стані були знайдені штурман у своїй рубці, вахтовий за штурвалом, радист, частина команди, яка відпочивала в кубрику, словом — усі люди на шхуні.
Увагу лейтенанта — командира загону особливо привернула картина, на яку вони натрапили в кают-компанії. Там було чотири чоловіки. Один з них, на вигляд наймолодший, у простому рибальському одязі, сидів за столом, схиливши голову на складені руки. Прямо навпроти нього навалився грудьми на стіл другий, гарно зодягнений, як і інші двоє. З правої руки його, притисненої грудьми до столу, вивалився пістолет. Третій, літній, сидів у капітанському кріслі, закинувши голову назад, і гучно хропів, четвертий простягся на підлозі, біля обох теж лежали пістолети, які вони, здавалося, тільки-но випустили з рук.
Тут уже очевидним було якесь насильство, злочин, і командир вирішив поки що не чіпати сплячих. Він тільки зібрав їхні пістолети і, залишивши в каюті посилений наряд охорони, побіг на палубу.
Тим часом до другого борту «Ервалли» підійшов ще один катер, і з нього на шхуну перейшла група, яка складалася з майора, двох капітанів державної безпеки і одного цивільного. Командир загону рапортував їм про стан справ: на шхуні виявлено всього двадцять вісім чоловік, усі живі, але… перебувають у стані, схожому на сон. Розбудити, проте, нікого поки що не вдалося…
Лейтенант був дуже спантеличений. І не тільки тим, що сталося на шхуні. На обличчях прибулих, які відбивали і здивування, і захоплення, він бачив, що ці люди розуміли, в чому тут річ. І перше, що вони зробили після його рапорту, — почали гаряче вітати цивільного з якимсь надзвичайним успіхом!
Потім, немов згадавши про чергове важливе завдання, офіцери кинулись до «живих трупів», які лежали на палубі, швидко оглянули їх, зазираючи кожному в обличчя, неначе розшукуючи серед них когось, але, мабуть, не знаходили. Лейтенант зметикував, що тут кают-компанія може стати в пригоді, і повів їх туди.
Офіцери перезирнулись, коли впізнали Ганса, який спокійно спав у компанії явних «хазяїнів», за пляшкою коньяку. Проте «мирна» сцена набрала іншого вигляду, коли лейтенант доповів про пістолети, знайдені тут. Майор обережно підвів голову Ганса, послухав його дихання, помацав пульс… Погляд його привернув аркуш паперу, що виглядав з-під складених на столі рук молодого чоловіка. Він пробіг очима текст, передав аркуш капітанам. Знову перезирнулись вони… Підійшовши до одягненого в цивільне високого темноволосого чоловіка, який уважно стежив за тим, що тут відбувалося, майор сказав:
— Знаєте, професоре, що тут зараз трапилось? Крім усього іншого, ви врятували життя ось цьому… дуже хорошому хлопцеві…
Той з усмішкою розвів руками. Він і не збирався збагнути суть подій, надто далеких від того, що його тут цікавило.
— Така вже природа цього… явища, — відповів професор. — Воно покликане нищити погане і врятовувати хороше.
…Операція була закінчена на світанку; людям з катерів довелося чимало попрацювати на «Ерваллі». Усіх сплячих якнайретельніше обшукали, особливо тих, хто, безсумнівно, був приналежний до розвідки. У шести шпигунів-диверсантів, які лежали на кормовій частині палуби впереміжку з їхніми «торпедами» і комбінезонами-скафандрами, що їх вони не встигли надіти, прикордонники, тепер під керівництвом капітана, знайшли і вилучили навіть маленькі ампули з отрутою, сховані в ріжках комірців, у вилогах піджаків, у манжетах і носових хусточках… Рюкзаки із складним і добре продуманим шпигунським спорядженням — портативними короткохвильовими раціями, мініатюрними фотоапаратами, зробленими у вигляді портсигарів, сірникових коробок і авторучок, шифрувальними блокнотами, наборами снотворних і отруйних цигарок та сигарет, чорнилом для невидимого письма, предметами маскування — накладними вусами, бородами і з багато дечим іншим; фальшиві, а почасти і справжні документи — паспорти, посвідчення, довідки в непромокальних кишенях костюмів; нарешті, ті засоби захисту від людей і собак — хімікати та бойова зброя, — які могли знадобитися в перші ж хвилини після виходу на берег, — усе це було зібрано, складено й позначено відповідно до номерів, проставлених хімічним олівцем просто на тілі розвідників, «на потилицях», «за коміром», — як казали веселі й заінтриговані цією подією бійці-прикордонники.
Невдах-десантників зв’язали, перенесли наниз, в одну з кают, і залишили під конвоєм. Весь екіпаж судна на чолі з капітаном-штурманом Ервіном зібрали в кубрику.
«Китами» в кают-компанії зайнялися майор і другий капітан — досвідчені слідчі. Обшук дав багатий «улов». Організатори антирадянської розвідки, видно, почували себе на цьому зовні непоказному «риборозвідувальному» судні, як удома.
Тут, користуючись усіма перевагами ізоляції і недоторканності судна в нейтральних водах, вони спокійно жили, скільки треба було, звідси керували по радіо агентами, які вже раніше пробралися в Естонію. Ні ампул з отрутою, ні зброї, крім тих пістолетів, які вони вихопили, викривши Юхо, у них не знайшли. Ні, вони були певні, що небезпека їм не загрожує. Тому і тримали в своїх кишенях плани операцій, розклад радіозв’язку, адреси, імена, дати зустрічей, явки і багато такого, що викликало у слідчих справжнє захоплення. Мабуть, тут було все, що давало їм можливість знищити навіть саме коріння ворожої розвідки, завбачливо насаджене ще до недавнього встановлення в Естонії Радянської влади.
Повернувся другий капітан і доповів майорові, що «прибирання» на судні закінчене.
Усім сплячим, крім Ганса, наділи наручники й залишили їх на своїх місцях. Погляди офіцерів звернулися до чоловіка в цивільному, що як і до цього, мовчки стежив за їхньою роботою.
— Пора будити? — зрозумів він. — Тоді зв’яжіть мене з маяком… І коли це можливо — звідси.
Після недовгих переговорів з радистом, який тепер орудував у радіорубці шхуни, зв’язок було налагоджено.
Передаючи телефонну трубку цивільному, майор спитав його:
— Нам що ж… доведеться перейти на катер?
— Ні, не треба. Нам це не завдасть шкоди. І навіть не зачепить нас. Так що розташовуйтесь, як вам зручніше… Алло! Маяк Стеншер? Мені потрібен інженер. Це ви? Миколо Арсеновичу, негайно давайте чергову хвилю, як ми домовились… Так, тут усе готово… Усі до одного! Не забудьте зафіксувати відстань. Отож, дійте.
Він одійшов до стіни, так, щоб бачити відразу всіх сплячих.
— Довго доведеться чекати? — спитав майор.
— Чекати не доведеться. Дивіться!
У першу мить те, що сталося зразу за цим вигуком «дивіться», було сприйняте всіма як щось чаклунське і страшне, що виходило від цієї спокійної, неквапливої людини.
Тим часом нічого особливого не сталося. Почалось пробудження. Припинилося розкотисте хропіння «шефа», нерухомі до цього тіла помітно заворушилися, якийсь рух пробіг по очах, смикнулися куточки рота, пальці, плечі… Враження страшного, чаклунського йшло від одночасності цих ознак пробудження, які говорили про те, що тут діяла якась могутня зовнішня сила, незрозуміла й нездоланна.
Далі картина різко змінилася. Вони почали розплющувати очі і вже по-різному, кожний по-своєму, входити в реальну обстановку. Загальним для всіх було лише мовчазне остовпіння й жах в очах, що зростав у міру того, як вони починали усвідомлювати своє становище. Усі мовчали.
Одного тільки Ганса не торкнулася ця еволюція. Ледь розплющивши очі, він підвів голову і одразу ж побачив знайомі і такі бажані обличчя майора й двох капітанів — єдиних поки що справжніх друзів у цьому новому його житті.
У ньому ще жили почуття, з якими він поринув у сон: провал, загибель, цілковита неможливість виправдати довір’я цих друзів… І ось тепер якимсь незрозумілим чудом вони з’явилися, щоб урятувати його… Він побачив наручники на зап’ясті тих рук, які щойно націлювали на нього дуло пістолета… у шефа і того третього — теж. Його руки — він глянув на них, поворушив ними — були вільні!
Він знову повернув голову туди, де стояли друзі, зустрів дружелюбний погляд майора… Це було вже надто багато для нього.
Не знаючи, чи можна підвестись, чи треба й далі вдавати роль розвідника, як поводитися взагалі в цій незрозумілій, ще не розгаданій ним обстановці, він схилив голову й затулив обличчя руками, не в силі стримати щасливих, полегшуючих сліз.
Ополудні шведське риборозвідувальне судно «Ервалла», що порушило територіальні води Естонської Радянської республіки і, згідно з міжнародними правилами, було заарештоване прикордонною охороною, під конвоєм сторожового катера увійшло в бухту Кунда, потім пришвартувалося в порту.
Другий катер, який брав участь у затриманні судна, ще ранком підійшов до маленького острівця Стеншер, де височів один з багатьох радянських маяків Фінської затоки, і, піднявши на борт одну людину, після хвилинної зупинки взяв курс на Таллін.
Ридан і Микола сиділи поруч.
Очі в обох були червоні, обличчя сірі, втомлені.
Та й не дивно: за ці дві доби після несподіваного виклику по телефону і потім вильоту з Москви їм вдалося поспати в цілому не більш як три години. А скільки подій, переміщень з однієї обстановки в іншу, скільки незвичайних вражень відбулося за цей час!
На таллінському аеродромі перед вильотом вони покуняли хвилин двадцять, а ось тепер, коли можна було поспати добрих дві години, сон не брав їх.
Ридан обережно, збоку зазирнув в обличчя Миколи, побачив, що той теж не спить, і легенько штовхнув його ліктем.
— Здорово все-таки вийшло, — сказав він. — Скільки, ви кажете? Тридцять один кілометр?.. Замало, звичайно… Але ви тепер розумієте, що я мав рацію.
— Мабуть, що так.
— Мабуть! Не мабуть, а точнісінько так… Адже жодної осічки, усі двадцять вісім чоловік, як один…
Деякий час обоє мовчали. Потім знову заговорив професор.
— В усій цій фантасмагорії мені незрозуміло одне… Нас викликали в Наркомат державної безпеки позавчора ввечері. Вони лише ознайомилися з нашою пропозицією про випробування апарата, з його можливостями… Пам’ятаєте, про що нас розпитували? Чи можемо ми пустити в хід апарат у морі, вночі, в туман, а що коли об’єктом будуть люди на судні, чи не перешкодить обшивка і так далі. Розумієте? А вчора ввечері нас прямо-таки, наче на пожежу, перекинули на цей маяк з локатором. Ніякого туману тоді ще не було, так? Як же вони могли знати заздалегідь, що саме цієї ночі раптово насуне туман і якийсь шведський корабель завітає до нашого берега, і саме в цьому місці?!
— Авжеж, незрозуміло… У них… своя наука… ми її не знаємо… Але як дотепно вони вирішили завдання щодо випробування «ГЧ»… Правда ж?..
Микола говорив повільніше, ніж звичайно, глухим, беззвучним голосом. Крізь гул літака його майже не було чутно. Ридан скоса глянув на нього, трохи подумав, стрепенувся.
— Слухайте, Миколо Арсеновичу, — заговорив він рішуче, твердо, мов нарочито протиставляючи свій дзвінкий баритон його безбарвному голосу. — Через… дві години ми будемо вдома. Ось яка буде програма життя. Ви відразу ж підете у ванну, потім за стіл, добре повечеряєте, і — спати. Ніяких балачок, тим більше, що ми й не можемо нічого розповісти нашим. Спати будете досхочу. Про це вже я подбаю… Я сьогодні даю розпорядження дівчатам терміново збиратися на Уфу. Дзвоню Федорові Івановичу. Через два дні ви повинні виїхати.
— Але ж… тепер… «ГЧ» уже знають. У будь-яку хвилину нас можуть…
— Так, знаю, що «нас можуть», — різко перебив Ридан. — Але вас «не зможуть»! Я знаю напевно, що коли ви залишитесь у Москві, вам не дадуть спокою, і це погано скінчиться. Якщо я й сам раз у раз порушую ваш відпочинок, то чого ж чекати від тих, хто нічого про вас не знає! Зараз я беру всю відповідальність на себе, і, повірте, жодна душа не знатиме, де ви!
— Ну… г-гаразд, — відповів Микола.
Ясного пекучого полудня на одній з вулиць уральського містечка Красноуфімська з’явилась група важко навантажених туристів. Вони тільки що вийшли з воріт готелю — дерев’яного одноповерхового будиночка — і, незважаючи на чималий вантаж і спеку, швидко крокували вузьким дощаним тротуаром, видно поспішаючи перетягти свій вантаж кудись недалеко.
Через кілька хвилин вони дійшли до кінця вулиці, яка обривалась крутим спуском. Унизу звивалася прозора стрічка річки Уфи. Протилежний низький берег відкривав широку панораму лук і синіючих вдалині лісистих відрогів Уральського хребта.
Проте величний ландшафт не привернув уваги прибулих. Тільки-но склавши на землю тюки, чемодани та ящики, вони спрямували погляди вниз: там до берега був причалений човен.
Обличчя туристів сяяли радістю. Усе, що було зроблено досі, — закупки провіанту і потрібних речей, переїзд залізницею з Москви до Красноуфімська та три дні життя в цьому мальовничому містечку, поки Федір з Миколою розшукували придатний човен, — усе це було лише підготовкою до мандрівки, яка тепер тільки починалась. Ще кілька хвилин, і вони стануть володарями неоціненних скарбів: чистого повітря, прозорої води, волі, сонця, дикої природи.
Стрімкою стежкою туристи обережно знесли речі до берега і поклали їх у човен, потім не гаючись зайняли місця за вказівками Федора, давно уже визнаного капітаном команди. Сам він став на корму за стернове весло. Ганна і Віклінг сіли гребти.
— Віддати кінці! — весело скомандував Федір.
По-морському, недбало розтягуючи слова, Микола відповів:
— Єсть віддати кінці! — і, відіпхнувши човен, скочив у нього.
Мандрівка почалася. Кілька змахів веслами, і, вийшовши на середину річки, туристи повернули вниз за течією.
Погода стояла чудова. Сонце нещадно пекло з безхмарного неба, але на воді було не жарко. Річка вабила прохолодою. У будь-яку хвилину можна було скинути з себе набридлу і вже просто непотрібну міську одежу, кинутись у воду й пливти за течією нарівні з човном, поки не надокучить…
Як і належить справжньому досвідченому капітанові, Федір зовні був спокійний. Але раз у раз він самозадоволено позирав на друзів, як автор на глядачів, підкорених його чудовим твором.
Незабаром місто зникло з очей. Правий берег трохи понижчав. Вдалині біля підніжжя невисокого пасма пагорбів ще деякий час миготіли телеграфні стовпи вздовж залізниці, проповз довгий товарний поїзд, і його різкий свисток був останнім відгомоном міського життя…
Туристи відпочивали після біганини по місту та перенесення важких речей. Вражені тишею і спокоєм, що раптово настали, вони мовчки стежили за мальовничими берегами. Гребці спрямували човен на саму середину досить швидкої течії. Проте капітан не дав команді довго байдикувати.
— Ну, досить відпочивати, друзі! — сказав він. — У нас ще багато справ сьогодні.
— Як, знову справи?
— Звичайно, і дуже важливі. Ми ще не скінчили підготовки. Адже нам доведеться не тільки грітись на сонечку, але й жити — готувати страву, спати, ховатися від негоди. До всього цього треба підготуватись. Не можна ж перед кожного їдою і кожною ночівлею розпаковувати тюки, діставати все потрібне, потім знову все це вкладати! Так не вистачить і двох місяців, щоб пройти весь маршрут.
— Що ж робити? Наказуйте, капітане!
— Альфред і Ганно, беріться за весла і гребіть як слід! Миколо, стеж за прибережною рослинністю і, як тільки побачиш зарості лозняка або сухе сіно де-небудь на лузі, сигналізуй. Наталю, дістаньте наш інструментальний ящик і розпакуйте його. Поки що все.
— Єсть, капітане!
Не минуло й години, як на лівому, низькому березі було помічено лозняк. Туристи пристали в мілкій затоці, поскидали з себе все зайве, вийшли на берег і взялися до роботи. Дівчата заходилися готувати сніданок. Усі вже добре зголодніли. Альфред відав паливом і вогнищем. Федір з Миколою обладнували човен.
— Хіба ми ночуватимемо не на березі в палатці? — поцікавився Микола, бачачи, як Федір щось розміряє в човні, відповідно до свого зросту.
— Ні, Колю, човен буде нашим плавучим будинком, добре захищеним від роси й дощу. Недоцільно кожного дня ставити палатку, влаштовувати постелі. Це забирало б у нас щоденно години дві дорогоцінного часу, і було б незручно. А в човні… От побачиш, як ми влаштуємось.
Човен був великий — вісім метрів завдовжки і близько двох завширшки в середній частині. Носове та кормове сидіння відкидались і відкривали сховище для речей. Майстер, в якого придбали човен, зробив його за вказівками Федора. Через отвір у середній балці можна було вставити щоглу в міцне гніздо на дні і при попутному вітрі йти з парусом.
Вздовж боргів Федір прибив кілька залізних скоб, заготовлених ще в Москві. Потім вставив у них довгі лозини, — над човном з борту на борт простяглися досить високі дуги, утворивши кістяк для покриття.
— Ну от. Тепер, лишається пристосувати покрівлю — і плавучий будинок буде готовий, — радів Федір, розгортаючи палатковий тюк.
Два великих полотнища, натягнуті на дуги і прикріплені кільцями до гвіздків, вбитих на краях бортів, наглухо закрили човен і зробили його схожим на дирижабль, що сів на воду. Микола опинився всередині.
— Чудово, Федю! — кричав він звідти. Тут просто кают-компанія!
— А як же виходити? — спитала Ганна з берега.
Микола просунув руку в щілину між двома полотнищами, зняв одне кільце з гвіздка і, відкинувши кінець парусини, вийшов просто у воду через трикутні «двері».
— Просимо оглянути квартиру, — сказав він, підтягаючи човен до берега.
Дівчата влізли всередину і висловили своє захоплення — там було просторо, затишно і ясно: тонка парусинова «покрівля» пропускала досить світла, на середніх балках можна було вільно сидіти не згинаючись.
— Тепер нам не страшна негода, — мовив Федір. — Лишається тільки дістати сіна, і ми будемо готові до подорожі.
— А тут сіна скільки завгодно, — повідомив Альфред, щойно повернувшись з невеликої екскурсії «в глиб країни». Він знайшов сінокіс зовсім недалеко від місця стоянки. Проте сніданок був готовий, і роботу довелося припинити. Мандрівники зібралися навколо паруса, розісланого на траві, в затінку біля високих кущів, і заходилися їсти. Варена картопля з яєчнею, з салом і помідорами здалася надзвичайно смачною. Навіть хліб, звичайний чорний хліб з чаєм і цукром вприкуску був схожий на торт. Словом, повітря та оточення вже мали свій вилив.
— Ну-ну! — дивувалась Наталя. — Якщо будемо з таким апетитом їсти півтора місяця, що з нами станеться?
— Так і будемо, Наталю, — впевнено підтвердив Федір. — А що станеться: зміцніємо, поздоровшаємо, повеселішаємо!
Після сніданку парусинову покрівлю зняли з човна. Чоловіки принесли три величезних оберемки сіна й поклали його на дно. Тим часом дівчата ліквідували похідну кухню, вимили посуд. Усе кухонне начиння склали в носовий трюм, основні запаси продуктів — у кормовий. М’яке сіно сховалось під новими парусиновими полотнищами. У «плавучому будинку» стало м’яко й чисто, дно човна перетворилось у велику постіль. Ясно визначились дві «спальні», розділені середньою лавкою: біля корми, ширша — чоловіча, а спереду, трохи вужча, — жіноча.
— Ну, тепер з брудними ногами до будинку не заходити! — наказала Ганна.
— З мокрими можна, — відповів Федір, сидячи на борту і струшуючи воду з босих ніг, — до вечора усе висохне.
— Доведеться і вам роззуватися, дорогий товаришу, — звернувся Микола до Альфреда, який заклопотано оглядав на березі свої великі туристські черевики, обліплені мокрою прибережною глиною. Один він ще не наважувався роззутися, тоді як всі інші ніби тільки й чекали, коли нарешті звільняться від взуття.
Є якась своєрідна принадність у цьому відчутті — вільно ходити босоніж біля річки. Лінія води понад самим берегом перестає бути кордоном, за який не може перейти взута людина. А за цим кордоном так приємно підійти просто по воді до корми човна, що вткнувся носом у берег, відчути, як прохолода все вище обіймає ногу, а м’який мулистий килим на дні так приємно лоскоче між пальцями.
Але треба вміти ходити босоніж. Це вміння набувається в дитинстві і потім ніколи не забувається, як мистецтво плавати. Тут починає вироблятись хода. Нога стає обережною та допитливою: раніш ніж ступати, вона швидко обмацує землю, перевіряє, чи немає чогось гострого, і лише потім приймає на себе вагу тіла. Колючки, скабки та каміння виховують ходу, нога під час ходьби піднімається вище, викидається далі вперед, і от уже людина йде м’яко й спритно, не падає відразу всією вагою тіла на виставлену п’яту і не човгає по-старечому, зачіпаючи носком за кожну нерівність.
Микола, Наталя і Федір щодо цього, можна сказати, пройшли «академію». У житті кожного з них був час, коли вони думали, що взуття треба носити лише взимку. Ридан ще з раннього дитинства привчав Ганну ходити босоніж. А Альфред виявився цілковитим неуком. Друзі весело кепкували з нього, коли він, нарешті, зважився роззутись і, розмахуючи черевиками, зашкандибав по хрящуватому березі.
Нарешті Віклінг забрався на своє місце, і «плавучий будинок» рушив у дорогу, покинувши гостинний берег першої стоянки. Федір, як і до цього, вів судно. Роль стернового він вирішив на перших порах виконувати сам незмінно, бо бачив, що доручити керування новачкові небезпечно.
І справді, річка обміліла, раз у раз траплялися стрімкі перекати, по яких човен мчав із швидкістю до чотирьох метрів на секунду. Величезні камені, оброслі яскраво-зеленим баговинням, немов якісь підводні істоти, прослизали повз них, майже біля самої поверхні води. Треба було вміти вчасно помітити небезпечне місце, вміти за характером хвилі й коловороту наперед визначити, чи глибоко лежить камінь, в разі потреби обійти його збоку.
А човен при такій швидкості течії погано слухається стернового. Весла підняті й лежать непорушно: було б небезпечно прискорювати рух.
Але ось кінчається перекат, річка ширшає, дно зникає в зеленкуватій глибині.
— Повний вперед! — командує капітан, і весла слухняно опускаються на воду.
На веслах — Микола та Альфред. Дівчата відпочивають після куховарства. Ганна лежить на носі, низько схилившись над прозорою водою, і з напруженою цікавістю дивиться у воду. Приємно паморочиться в голові від цього, і здається, що летиш з неймовірною швидкістю над невідомим світом, як у сні.
Федір установив порядок: двоє відпочивають, двоє гребуть через кожні півгодини. Один з відпочиваючих заступає одного з гребців.
Весь час змінюється краєвид. Річка, наче змія, звивається між пасмами гір, то стискується ними у вузьких ущелинах, і химерні скелі нависають тоді над самим її річищем, загрожуючи звалитися на принишклих мандрівників, то розливається в просторих лугових низинах, розкидаючи чисті струмені по піщаних мілинах.
Непомітно підкрадається вечір. Знову починаються шукання стоянки. Роботи чимало: треба нарубати палива для вогнища, приготувати обід, потім остаточно влаштувати постелі, натягти брезентову покрівлю.
Нарешті все зроблено. На зміну теплому вечорові надходить прохолодна ніч. Човен стоїть біля берега на мілині, якнайдальше від головної течії, щоб випадковий обривок плоту, що розбився де-небудь у верхів’ях об каміння, не налетів і не зірвав його з якоря. На березі ще димлять головешки загасаючого вогнища, виблискують спалахуючі світляки іскор.
Втомлені мандрівники тепло вкриваються й засинають здоровим, міцним сном, відчуваючи блаженство відпочинку та приємне ниття в напоєних утомою м’язах.
Перші два-три дні мандрівки Микола переживав, як сон. Після напруженого розумового життя протягом багатьох років уся ця обстановка здавалась йому нереальною.
А тим часом близькі вода, земля, ліс потроху пробуджували в ньому давно забуті відчуття дитинства. Він упізнавав ці могутні пахощі природи, її тихі нічні шерехи, і порухи, і сплески, як після довгої розлуки люди впізнають знайомий погляд, знайомий потиск руки.
Микола з надзвичайною гостротою відчував це повернення до природи, він мов скидав з себе вагу років і знову ставав юним.
Якось уранці, тільки-но мандрівники вирушили в дорогу, покинувши місце ночівлі в тихій звивині річки, вдалині з-за повороту показався великий пліт. Він швидко линув головною течією біля високого правого берега, де скелі, підійшовши до самого річища, вступили в боротьбу з водою, повертаючи непокірну течію ліворуч, майже під прямим кутом.
У цей куток нісся пліт. Вузький і довгий, зв’язаний з товстих стовбурів уральських ялин, він уже вигнувся дугою, бо два плотарі — один попереду, другий у хвості плоту, — побачивши небезпеку, з усієї сили працювали величезними веслами-стернами, намагаючись відвести пліт якнайдалі від берега. Налягаючи всією вагою тіла на довге плече важеля, кожний плотар піднімав стернове весло з води, бігом переводив його на другий бік і, зануривши лопать у воду, знову плечем штовхав важкий держак, упираючись босими ногами в колоди. Але не такі сили потрібні були, щоб подолати інерцію плоту, який нестримно мчав на скелю.
Безгучно і страшно він ткнувся рогом у виступ скелі. З човна туристи бачили, як скрутилася передня ланка, як вставали раптом сторчма з води і важко плюхались назад колоди, як шугнув у повітрі стерновий держак і зламався, немов сірник, навпіл. Передній гребець ледве встиг відскочити на сусідню, ще цілу ланку. Але й на ній уже лопалися снасті. Розв’язані колоди переверталися під вагою чоловіка. Він упав, відчайдушно силкуючись вибратися з води, щоб колоди не зімкнулись і не розчавили його.
Усе це тривало кілька секунд.
— Вперед! Швидше! — крикнув Федір, спрямовуючи човен до плоту. — Миколо, на ніс!
Ганна і Альфред налягли на весла.
Спритно лавіруючи між колодами, що вже проминули зрадницьку скелю, Федір підвів човен до плотаря, який борсався у воді. Микола схопив його за комір і, легко піднявши з води, втягнув у човен.
Блідий, знесилений, наковтавшись води, хлопець довго не міг вимовити й слова. Микола роздягнув його, накрив ковдрою, викрутив мокрий одяг і розвісив на дузі «плавучого будинку».
— Вперше, чи що, ведете пліт? — спитав він, коли той трохи заспокоївся.
Хлопець з досадою труснув мокрою головою.
— Де там уперше! Я цю Уфімку напам’ять знаю. Це все камінь. Раніше його тут не було, певно, нещодавно звалився.
Микола підвів очі на правий берег. Величезні кам’яні брили громадились одна на одній, вкриті товстим килимом світлого моху. На брилах і між ними росли дерева.
Федір причалив до хвоста плоту. Більша половина його залишилась цілою. Другий плотар, кремезний і рудобородий, бачачи, що товариш не потребує його допомоги, продовжував свою роботу і вже виводив пліт з небезпечного виру на спокійну течію до лівого берега.
— Причалювати будеш? — спитав Федір, знаючи, що без переднього стерна не можна рухатися далі, не ризикуючи знову налетіти на скелю.
— Причалювати, — похмуро відповів плотар.
— Давай кінець. — Федір підхопив веслом кинуту у воду петлю каната.
Вийшовши на положистий берег, чоловіки підтягли величезний пліт і закріпили канат. Рудобородий підійшов по воді до човна, де сидів його товариш, і спитав:
— Ну як, цілий?
— Та сам я цілий, — відповів той, — тільки тепер, мабуть, обженуть нас. Ось тобі й ударники! Ех, камінь клятий, усю справу зіпсував! Його ж не було тут раніше.
— Правда, не було, камінь новий… Та хто його знає, — додав рудий, загадково дивлячись угору проти течії, — може, і не обженуть. Василеві до нас години три ходу.
Хлопець похитуючись вийшов на берег. Сили швидко повертались до нього.
— Збирати ліс треба, а то і за добу не переловиш.
Вони взяли снасті, багри, поклали все це в легенький човен, прив’язаний біля корми плоту, і вирушили на ньому ловити колоди, що відпливли вже далеко. Федір багатозначно поглянув на Миколу.
— Зрозумів?
— Ясно. У них, очевидно, змагання — хто швидше прижене пліт і, звичайно, цілим.
— Еге. І за ними слідом іде пліт якогось Василя, який через три години повинен бути тут. Але за три години їм, мабуть, не впоратися з колодами… Тому…
— Тому, — усміхнувся Віклінг, — рудий сподівається на те, що Василь розіб’є собі носа об той самий камінь. Ось вам і ударники!
— Смішного тут мало, — насупилася Ганна.
— Не думаю, щоб у нас були підстави запідозрити їх у такому злочині проти товаришів, — вів далі Федір. — Тому нам треба допомогти їм зібрати ліс.
— Правильно! — схвалили дівчата.
Віклінг дивився здивовано. Йому здавалося, що старший плотар — справжній шахрай.
— Це буде чудова гімнастика для ваших м’язів, — весело уколов Микола.
Через кілька хвилин плотарі повернулись, повільно буксуючи за собою першу партію колод. Вони, видно, дуже втомились, були мовчазні й похмурі. Пропозиція Федора трохи підбадьорила їх. Рудий підійшов, хлюпаючи мокрими «поршнями», до «капітана» і сказав:
— За допомогу вам дякуємо! З лісом ми помаленьку впораємось. Є справа далеко важливіша. За нами йдуть чотири плоти, а цього каменя ніхто ще не знає. І місце там таке, що не звернеш, сильно тисне до берега. Треба завчасно зійти з течії ліворуч. Так от: якщо у вас є час і охота, піднімайтесь угору від каменя на півкілометра і там перехопіть перший пліт. Плотареві, дядькові Василю, про все й розкажіть. А то розіб’ються всі, вони майже один за одним ідуть.
Друзі не гаючись зайняли свої місця в човні.
— Ось вам ударники, — сказала Наталя, пильно дивлячись у вічі зніяковілому Віклінгу.
До полудня наслідки аварії були ліквідовані. Попереджені туристами, плотарі причалили свої плоти вище від небезпечного місця, обстежили річище на човниках, спустились до потерпілих і допомогли їм налагодити пліт. Вони зрозуміли, що завдяки рудому та його товаришеві зберегли цілими свої плоти, а може, і власне життя.
Плотарі, що зазнали аварії, вирушили в дорогу, як і до цього, на чолі флотилії з колод. Вони тепло попрощалися з туристами, а ті налягли на весла і через кілька хвилин випустили з поля зору нових друзів.
Час минав, позаду набиралася вже друга сотня кілометрів пройденого шляху. Річка ставала повноводнішою, небезпечні стрімкі перекати траплялись усе рідше.
Погода сприяла мандрівникам. Щедро сяяло сонце. Нечасті й короткі грозові дощі нічого, крім задоволення, не приносили. Туристи швидко натягали свою «покрівлю» і пливли далі.
Іноді здіймався свіжий попутний вітер. Над «плавучим будинком» вмить звивалося просте чотирикутне вітрило, щогла згиналась, вода за кормою починала клекотіти й дзюрчати. Стрімкий рух бадьорив, п’янив, змушував широко й вільно вдихати живлюще річкове повітря.
Раз у раз плавання переривалося екскурсіями на берег. Таємничі печери, лункі й прохолодні, сповнені шелесту води, що краплями спадала згори, і сполоханих кажанів, надовго заводили друзів у мокрі надра скель.
Зарості дикої малини, смородини, які примічала здалеку гострозора Наталя, давали приємне доповнення до звичайного раціону туристів. Завзята любителька збирати гриби Ганна уміла вгадувати грибні місця і так благально дивилась на «капітана», що він негайно спрямовував човен до берега. Грибів було мало в це засушливе літо, але тим більше захоплення викликав кожний знайдений червоноголовець чи боровик, що причаївся під сухим листям. Шукання грибів перетворювались у змагання, в якому Ганна незмінно виходила на перше місце.
Микола захоплювався рибальством і тому майже щодня вставав до світанку. На перший сніданок він уже звичайно приносив улов — десятка півтора окунів або головнів. Федір полював і частенько постачав кухні крижнів та чирок. Так визначались основні заняття кожного з мандрівників.
Ніхто не знає, як і чого виникає кохання. Коли-небудь люди розберуться в цьому краще… Іноді воно захоплює людину, як гроза в полі, і вражає її бурею, блискавкою, громом. Іноді скрадається тихо, непомітно, то тішить, то завдає суму своїми легесенькими дотиками.
Легенькі його дотики Микола відчував уже давно, ще з того часу; коли він працював над створенням «сушарки» на заводі. Але про кохання Тунгусов не думав. Він схилявся перед розумом, тактом, безпосередністю, хистом до музики, витонченістю та багатьма іншими якостями Ганни. Тепер його захоплювали нові — її розуміння природи, вміння плавати якось незвичайно легко, вільно, по-риб’ячому віддаючись воді, її влучна стрільба з подарованого їй батьком дрібнокаліберного пістолета «монте-крісто», який вона завжди носила з собою. І як було не захоплюватись, коли на змаганнях, що їх вони іноді влаштовували де-небудь на пустинному березі, меткий стрілець Федір влучав у яблуко на відстані десяти метрів двома кульками з п’яти, а Ганна незмінно клала чотири, а то і всі п’ять. Це викликало у Наталі велику радість, і вона душила Ганну в обіймах. Альфред тиснув їй руки і, грубувато жартуючи, висловлював жаль, що не може наслідувати приклад Наталі. А Микола тихо посміхався до неї, і серце його сповнювалось гордістю й повагою. Може, це й було кохання?..
Він не робив ніяких кроків до зближення з Ганною ще й тому, що помічав, як ці кроки настирливо робив Віклінг і як Ганна щоразу майже непомітно, але рішучо відкидала всі його наміри. Миколі здавалось, що він згорів би від сорому, коли б це сталося з ним, і ще впертіше тамував пориви ніжності.
А Ганна так порівну розподіляла свою увагу між друзями, що навіть найдосвідченіший психолог не догадався б, як напружено чекає вона Мнколиного кохання, які болісно-щасливі видіння бентежать її часом і як, засинаючи, боїться вона промовити у сні його ім’я. Ганна відчувала: найменша перевага кому-небудь з її боку могла порушити дружні стосунки, і тоді чудова мандрівка втратила б усю принадність.
Дуже рідко траплялось їм лишатися наодинці. Ой, як дивно створені люди. В такі хвилини, коли доля підштовхувала їх до самої межі щасливих, відвертих розмов, вони ніби лякались одне одного та й самих себе. Микола замикався в собі, втрачав дар слова. Ганна, навпаки, брала ініціативу в розмові, не допускала мовчання, вміло обираючи теми, досить інтимні для таких побачень, але… але… такі далекі від їхніх потаємних думок і почуттів. Вони обговорювали листи Ридана й Ниркіна, одержані в заздалегідь визначених пунктах на річці, робили здогади про долю невідомого німецького друга, який знову зник з ефіру, говорили про значення праць професора, про свої «культурні» плани після повернення додому.
Під час одного з таких випадкових побачень Ганна розповіла Миколі, як перед самим їхнім від’їздом з Москви Ридан увечері покликав її в лабораторію, посадив у крісло, надів їй на голову якусь круглу металеву сітку з проводами і довго порався біля «ГЧ», записуючи щось у свій зошит. При цьому він примушував Ганну розв’язувати в голові арифметичні приклади, читати вибрані ним уривки з різних книжок, розглядати креслення. Вона так і не встигла розпитати батька, що все це означає.
— Професор просив мене пристосувати «ГЧ» так, щоб він міг бути не тільки генератором, але й приймачем випромінювань мозку, — пояснив Микола. — От він, мабуть, і скористався з експериментів над вами, щоб подивитись, як змінюється картина мозкових імпульсів залежно від різних видів напруження думки, вражень.
— Навіщо це?
— Не знаю, Ганю. Я знаю деякі деталі, окремі ланки роботи професора. Ідеї його дуже глибокі й нові. Мені бракує знань, щоб осягнути все…
…Не так було у Федора з Наталею. Їхнє кохання перестало бути таємницею далеко раніше, ніж самі вони освідчилися в ньому одне одному. Всі щиро милувалися щасливою парою і ласкавими жартами та прозорими натяками дружньо узаконили те, що довго ще могло краяти сумнівами закохані серця.
Нарешті мандрівники досягли пункту, ще в Москві поміченого на карті хрестиком. Тут Віклінг повинен був залишити друзів днів на два-три, щоб за дорученням головкому відвідати новий завод, де він мав прийняти нещодавно встановлене електрообладнання. Завод, за даними Віклінга, знаходився кілометрів за п’ять від річки. Друзі вирішили отаборитися на березі й використати цю зупинку, щоб поблукати в околицях і відремонтувати «плавучий будинок.», який почав десь у «трюмі» протікати.
Місце, обране для стоянки, було дуже гарне. Високі пірамідальні гори обступали широкий розлив річки з трьох боків. З підточених водою скель на вузьку стрічку положистого берега в кількох місцях били сильні джерела крижаної води, утворюючи невеликі кришталево-прозорі озерця, що струмками стікали в річку. З одного боку скелясте пасмо зненацька обривалось, і мальовнича долина, вкрита листяним лісом, підходила до самого берега.
Тут і влаштували табір. На протилежному березі виднілися споруди сплавного пункту, який жив своїм звичним, напруженим життям, поспішаючи вчасно закінчити літній план. Там снували люди з баграми, пихкали плотов’язалки, поверхня річки біля берега була вкрита темною корою плотів, які чекали відправки. А тут, навколо табору, панував спокій, людей не було; тиша порушувалась тільки пташиними криками та дзюрчанням джерельної води. Коли-не-коли від сплавного пункту відпливав човен і хто-небудь переправлявся на тихий берег, пристаючи біля нижнього краю долини, край дороги, що вела від річки на південь.
Цією дорогою на другий день рано-вранці пішов Віклінг.
Провівши його, друзі взялися до роботи. «Плавучий будинок» витягли на берег і поставили на борт. Федір та Микола, набравши свіжої смоли в лісі, конопатили клоччям ненадійні місця обшивки й заливали їх розтопленою на вогнищі смолою. Дівчата порались коло речей: треба було провітрити постелі, висушити випрану білизну. Біля палатки простяглись вірьовки з розвішаними на них речами, задиміло вогнище під закуреним казанком, — табір набрав затишного, обжитого вигляду. Друзі квапились закінчити всі необхідні роботи, щоб встигнути наступного дня зайнятись поповненням харчових запасів. Зграйки диких качок, що раз у раз пролітали, не давали спокою Федорові, а листяний ліс оцінювався Ганною і Наталею в п’ять балів за грибно-ягідною шкалою.
Жаркий, безвітряний день застиг над долиною. Сонце, здавалось, застряло десь у зеніті і не могло зрушити з місця. В такий час задушно стає в лісі. Нерухоме повітря, насичене важким диханням рослин, наповнюється імлистим, блискучим пилком, немов кристалами, що випадають у яскраво освітленій колбі.
Ганна втомилася. Грибів було небагато, довгенько довелося ходити, щоб назбирати невеликий кошик. Обличчя вкрилося рясними краплями поту, якісь лісові смітинки неприємно лоскотали спину; захотілося додому, до води, до свіжої прохолоди річки. Вона повернула на захід і вийшла з лісу. Попереду розстилався відкритий лужок, обпалений спекою. Це та сама долинка, якою подався Альфред… Ось і дорога. Ганна пішла по ній, прямуючи до річки, але незабаром порівнялася з невеликою самотньою групою кущів, що витяглись ліворуч вздовж дороги. І відразу знайшовся привід зупинитись: треба перебрати гриби, вони злежались, у кошик нападало багато сміття… Шукаючи затінку, Ганна обійшла кущі й лягла в траву, біля самого підніжжя зеленої ширми — по той бік дороги.
Ноги налилися втомою. Ганна заплющила очі, і відразу ж у неї приємно запаморочилось у голові, як це буває, коли людина поринає в сон…
Навколо в траві цокотіли коники. Найголосніший з них через хвилину задзвенів десь серед листя зовсім над головою…
І коли б мимо дорогою проходила людина, вона нізащо не подумала б, що хтось ховається за цією самотньою групкою з невеликих зів’ялих від посухи кущиків.
…Навколо вода. Вона пестить ноги. Але яке яскраве світло! Небо сліпить, у воді відбивається сонце, не можна розплющити очей. Куди ж іти? Де берег?
Ганна хоче трохи розтулити повіки… Ні, неможливо, світло б’є гострим, колючим промінням. І не чути нікого навколо… Але ось вдалині — голос. Микола!.. Він говорить тихо, наче сам до себе, але Ганна чує кожне слово. Микола!..
«Не треба кричати, Ганю. Я все знаю. Зараз я буду з тобою…»
Плескіт води поруч, сильні кроки по воді. Він бере її на руки, як дитину, і несе, вона обнімає його плечі. Яке щастя! Як радісно б’ється серце. Він каже їй:
«Тепер ми будемо йти разом… Завжди разом… Ось і берег, полеж тут».
Він кладе її па траву, відходить убік, і вже здалеку лине його тихий голос:
— Тут ми розійдемось… До річки вже недалеко, і в лісі можна стріти кого-небудь з моїх «друзів». А в мене є ще одне дільце. Отже, Рено…
«Це не він!» — блискавкою майнуло в голові Ганни. Вона враз прокидається, серце стрибає біля самого горла, але вона не може розплющити очей. Сонце вийшло з-за верхівок кущів і світить просто їй в обличчя. Тінь падає тепер в бік дороги.
Кроки наближаються, вона чує кожне слово людини. Дивно, який знайомий цей голос, а впізнати вона ніяк не може.
— Давай сядемо, тут є невеликий затінок. Хай йому чорт, я втомився від цієї клятої спеки.
«Віклінг»! — впізнає нарешті Ганна. «Хай йому чорт» — його улюблений вислів. Вона вже робить зусилля, щоб підвестись, як раптом втямлює, що Альфред розмовляє незвично: ніякого акценту й сліду нема, вільно говорить чистою російською мовою. Що це значить? Може, то не він? Ганна чекає не ворушачись, і холодок страху потроху проймає її всю.
— Отже, Рено, з заводом, я вважаю, все ясно. Пуск призначено на п’ятнадцяте, і цей пуск повинен відбутися неодмінно — так би мовити, для заспокоєння верхів. Вам для розгону, для переходу на повну потужність дадуть декаду, не більше. І ось ваше основне завдання: ця декада повинна перетворитись на дві, може, на три, словом, до останнього моменту завод не повинен стати на повний хід, інакше, ви розумієте, що вийде? Уявіть собі, що наші хазяї там… затримаються з якихось причин. Тоді цей гігант до своєї загибелі встигне насипати стільки смертоносної продукції, що вся наша з вами робота виявиться майже безглуздою.
— Це ясно, — високим тенорком відповідає співрозмовник Віклінга, чиркаючи сірником. — Але й затримувати без кінця-краю не можна. Боюсь, що навіть ці дві декади викличуть велику підозру і ліквідація заводу у вирішальний момент може бути зірвана.
— Цього не можна допустити. А строк залежить не від нас.
— А від становища з цими іонізуючими апаратами? До речі, ви знаєте, як там ідуть справи?
— Звичайно. Три тижні тому була готова перша серія: п’ятдесят штук.
Тенор скептично чмихає.
— Надто точні відомості, гер Віклінг. Неймовірно! Особливо, коли взяти до уваги, що ці таємничі апарати — єдина обставина, яка дає право сподіватись на успіх. Та й то тільки тоді, коли Москва ще не пронюхала про нове відкриття.
— Ви скептик, Рено. Я стежу за цим. А втім, про дещо ми дізнаємось, може, зараз же, не сходячи з місця… — В руках Віклінга шелестить папір. — Бачите, в потрібний момент я виступаю в ролі поштаря… Листи з Москви, як домовлено заздалегідь, одержано в місцевій поштовій філії. І ось: «Миколі Арсеновичу Тунгусову», очевидно, від радиста Ниркіна, який стежить за повідомленнями з ефіру… Так і є. Ет, хай йому чорт, знову шифр!
— Звідки повідомлення? — питає Рено.
— Не сказано… «Твій таємничий друг, нарешті, з’явився сьогодні, дуже поспішав, дав тільки одне слово: «Приймайте», і потім цифровий текст, який я наводжу повністю».
— Ключа у вас немає, звичайно?
— Ключа нема, Рено… Чому «звичайно»? — раптом спалахнув Віклінг.
— Тому що ви неправильно дієте, дорогий колего. Ви полюєте на дівчину, щоб одержати шифр і все інше, так би мовити, на підносі, готовеньке, без клопоту й риску. Дівчина виявилась міцнішою, ніж ви гадали, і це треба було зрозуміти вже давно. Не знаю, чи не закохались ви в неї часом справді? Цю можливість теж треба було передбачити, ви не хлопчик. Замість того, щоб брати участь у веселій подорожі по цій дурній Уфі, ви повинні були взяти ключ ще в Москві, у Тунгусова. Взяти, а не чекати, що вам його піднесуть з поцілунками.
— Дурниці!.. Ви не знаєте конкретної обстановки.
Ганна каменем притискується до землі. Розмова відбувається за два кроки од неї. Кожний звук, подих можуть видати, і тоді… вони вб’ють її, щоб сховати кінці у воду, і ніхто не дізнається про злочин, який вони готують. Ага! Вона згадує про свій пістолетик, що лежить, як завжди, в спеціальній кишені. А хвилювання стискує груди, удари серця лякають своїм калатанням і сиплими звуками в горлі. Вона відчуває, що свідомість затьмарюється від цього страшного нервового напруження, шаленого стукоту серця. Ось запаморочилось у голові…
…Тиша. Що вони роблять? Може, помітили її крізь просвіти куща і тепер…
Минає п’ять, сім хвилин. Ні звуку за кущами… Невже пішли? Ганна лежить, як і до цього, ніби скам’яніла, відчуваючи, що тіло її заклякло від нерухомості. Несподівано гучний тріск лунає над самою головою, на мить завмирає серце. Це коник, стривожений приходом людей, знову веде свою пісню. Переляк змінюється спалахом вдячності до цього коника: він допомагає їй — очевидно, люди пішли.
Ганна обережно повертає голову, дивиться крізь траву і гілки на той бік. Потім підводиться поволі, на ліктях, бачить дорогу, що веде в ліс, у бік річки. Немає нікого. Вона обережно встає, оглядає весь відкритий простір, хапає кошик і біжить на північ, до табору.
Ні, не треба бігти. Небезпека минула. Тепер ролі змінились: доля Віклінга в її руках. Тільки б не видати себе передчасно. Зараз вона зустрінеться з ним, треба бути, як і завжди, рівною, тактовною, спокійною. Головне, спокійною. Вона розповість про все тільки Миколі, і не відразу, треба вибрати слушний момент.
Вузька смуга лісу біля самого берега рідшає: сонце, схиляючись на захід, виграє яскравими відблисками на річковому плесі.
Приємно пахне димком від табору.
Микола і Віклінг, уже переодягнений, у майці й трусах, тільки що спустили на воду «плавучий будинок». Вони помічають Ганну здалеку й вітають її, високо підносячи руки. Ганна силкується посміхнутись, бути звичайною, але обоє раптом швидко підходять до неї, з тривогою вдивляються в її обличчя.
— Що-небудь трапилось, Ганю?
— Що з вами, Анні?
«Ой, яке безглуздя! Уже помилка…» Ну, звичайно, вона не могла відразу отямитись після пережитого хвилювання, треба було погуляти ще години дві.
— А що? — питає вона, зустрічаючи насторожений, допитливий погляд Віклінга. І знову здіймається хвилювання в грудях. «Невже він підозрює що-небудь?»
— Ви дуже бліді. З вами щось трапилось у лісі?
— Я просто втомилась. Це від спеки. Там було так душно!
— Дивіться, Анні, може, це тепловий удар. Треба освіжитись.
— Авжеж, звичайно, зараз же у воду. Я мрію про це вже давно.
Віклінг раптом рішуче бере ініціативу в свої руки.
— Чудово, Анні! Поставте гриби, беріть рушник і сідайте сюди. — Він кидає в човен великий оберемок сіна, заготовленого на березі, і накриває його ковдрою. — Будь ласка, екіпаж готовий. Зараз я переправлю вас на чудове для купання місце. А тут, біля нашого берега, купатись не можна: дно огидне, мілко, і вода майже стояча.
— Навіщо, Альфред, мені треба лише пірнути, — нерішуче заперечує Ганна.
Лишитись на самоті з ним зараз — надто страшне випробування. Відмовитись категорично… немає аргументів. Цим вона видала б себе і провалила б усю справу. Ні, не можна відмовитись.
«Як би прихопити з собою і Миколу?» — думає вона, болісно шукаючи приводу для цього. Але Віклінг наче вгадує її думки.
— Ні, ні, Анні… Все одно вам треба охолонути перед купанням. Давайте руку. Ось так. Відпочивайте. Можете, до речі, прочитати листа, очевидно, від Костянтина Олександровича. А Микола поки що закінчить готувати обід. Наталя з Федором пішли, а вам зараз же після купання треба буде добре поїсти.
Він поспіхом відпихає човен, сідає па корму і, загрібаючи одним веслом, відчалює од берега.
— Більше нікому не було листів, Альфред?
— Ні, Анні, нікому.
Вона напівлежить обличчям до нього, майже на дні човна, тільки голова її підноситься над середньою банкою. Берег віддаляється. Микола махає їй рукою і прямує до палатки. З кущів виходять Федір з рушницею і Наталя, піднімають над головою трофеї — двох качок — і щось весело кричать Ганні. Але вона їх не чує.
«Листів більше немає», — настирливо свердлить у її мозку одна й та сама фраза. Виходить, повідомлення Ниркіна він вирішив залишити в себе, просто вкрав листа, негідник… Небезпечне становище! Складна боротьба відбувається в душі Ганни. Зненависть до людини, яка сидить перед нею, вдаючи з себе турботливого друга, то шалено вирує, то стихає, заглушена припливом надзвичайного спокою.
Ганна розриває конверт, і з листа батька їй на груди падає невеликий папірець, вкритий цифрами. «Копія радіограми!» — радісно догадується вона й відразу ж перехоплює напружений, колючий погляд Віклінга, звернений на папірець. Їй хочеться посміхнутись йому, прогавили, мовляв, знову «гер Віклінг», цей Рено мав рацію…
У кінці листа приписка Ридана: «Посилаю копію радіограми, одержаної Ниркіним сьогодні (він теж посилає). Це на випадок, коли у вашій глушині який-небудь з листів загубиться».
Віклінг схвильований. Це відчувається з різких поштовхів весла в його руках, з його тривалого мовчання. Якщо він упізнав цифри, він може вчинити зараз що-небудь… Згорнувши листа, Ганна ховає його у свою потайну кишеню і при цьому трохи витягає звідти револьвер, на всякий випадок.
Іноді Ганні здається: все, що тут відбувається, — важкий, моторошний сон. Чи може бути, щоб вона справді брала участь у цих страшних, фантастичних подіях?.. Її рука стискує револьвер. Невже вона може вистрелити в людину? Так, може… Це станеться само собою.
— Анні, — каже, нарешті, Віклінг, явно нерішуче і вже не приховуючи хвилювання, — ви, певно, помітили, що я прагну лишитися з вами на самоті… Ви здогадуєтесь, для чого це…
— Ні, Альфред, не знаю, — відповідає Ганна, почуваючи, що настав вирішальний момент.
— Мені дуже шкода, що ви так відповідаєте, Анні, слухайте… Ці два дні, проведені без вас, були дуже тяжкими для мене. Я сам не уявляв, що так… кохаю вас…
Крок розрахований тонко. Ганна здригається, як від удару батогом. Жар обурення кидається їй в голову і остаточно позбавляє її самовладання.
— Негідник ви! Зрадник! — глухо скрикує вона, забувши про всяку обережність, і рука її немов сама собою блискавично вихоплює револьвер.
Очі Віклінга круглішають, обличчя стає сірим. Кілька секунд триває мовчанка. На мить Ганна усвідомлює, яку небезпечну помилку вона зробила, не витримавши своєї ролі. Але…
— Я нічого не розумію, Анні… Надто неймовірно, щоб моє освідчення… — каже Віклінг, і нова хвиля гніву охоплює дівчину.
«Тепер усе одно», — думає вона.
— Облиште прикидатися, Віклінг! Можете говорити без цього безглуздого акценту. Тепер відповідайте, куди ви поділи лист Ниркіна?
— Який лист Ниркіна? — як і раніше, з акцентом питає той.
— Я стрілятиму, якщо ви не припините цю гру. Ви дуже добре розумієте, що я кажу про лист, який ви розкрили і не передали Миколі. Я знаю більше, ніж досить, щоб не вірити зараз жодному вашому слову. Я знаю, навіщо ви ходили на завод. Знаю, як вам хочеться розшифрувати деякі радіограми… Цього досить?.. А тепер повертайте човен до табору.
Віклінг підводить голову і роздивляється навколо, начебто для того, щоб взяти потрібний напрямок. Тепер він оволодів собою, обличчя його стало спокійним. Це здається Ганні підозрілим, і вона додає:
— Дивіться… один зайвий рух — і я вистрілю. Ви знаєте, як я стріляю…
— Гаразд, Ганно Костянтинівно, — поволі вимовляє Віклінг чистою російською мовою, — я бачу тепер, що моя роль скінчилась. Здаюсь… Сказати правду, я давно втомився від цієї ролі. Але ви не все знаєте. Я міг би розповісти вам дещо цікавіше, ніж моя диверсійна робота. Хочете?
— Чого ви не повертаєте човна?
— Заждіть, Анні. Я хочу урвати ще кілька хвилин до того часу, який мені лишилося жити. Ви тільки що винесли мені вирок. Я маю право сказати останнє слово… Правда, воно мені вже не принесе користі, але вам знадобиться. Хоч як це і парадоксально, я хотів би бути корисним вам хоч чим-небудь.
Очі Віклінга шастають по річковому плесу, раз у раз зупиняються на чомусь, що лежить попереду човна за спиною Ганни. Може, він хоче змусити її обернутись, щоб ударити веслом по голові. Ні, вона не відведе очей од нього…
Тим часом човен виходить на бистрину, мчить вниз і, підхоплений течією, знову відхиляється од берега, на якому розташований табір. А попереду — трохи нижче — якийсь випадковий широкий пліт, причалений до берега товстим канатом. Струмінь течії зникає під ним, дзюркочучи біля передньої лінії зв’язаних колод.
— Отже, слухайте, Анні, — повільно говорить Віклінг, — через два, щонайбільше через три місяці Радянський Союз перестане існувати…
— Не говоріть дурниць!..
— Ні, ні, на цей раз це серйозно. Я й сам не повірив би в успіх, коли б не знав про нову страшну зброю боротьби, якої ще не знає Червона Армія.
— Апарати Гросса?
— Так… Ви знаєте про них?
— Це не ваше діло… Нісенітниця все, що ви кажете. Завертайте човен.
— Гаразд, завертаю. Підхоплений швидкою течією, човен став поперек течії саме в ту мить, коли до плоту лишалося не більш як три метри. Почувся глухий удар у борт. Човен немов схлипнув, відкинувши хвилю, нахилився бортом, зачерпнув води…
В наступну мить він перекинувся і разом з Ганною, яка не встигла навіть втямити, що сталося, зник під плотом.
Наперед розрахованим стрибком Віклінг плиском упав на воду і відразу ж вибрався на пліт.
Виринаючи на поверхню, Ганна широко розплющила очі, побачила над собою темну запону, пересічену світлими пунктирами тонких щілин між колодами.
«Кінець!» — промайнуло в свідомості.
Відчайдушними змахами вона кинулась уперед, проти течії, до зеленкуватої смуги освітленої води. Край плоту не наближався. Тому вона шугнула вгору, схопилась за пов’язь між колодами, що випадково потрапила їй під руку, і відчайдушним ривком викинула тіло вперед. Пальці її намацали зріз колоди. Вона перевернулась на спину. Світло вдарило у вічі.
Ще зусилля, щоб підтягтися на м’язах… Спазми вже стискають груди…
…Віклінг стоїть навкарачки, непорушно схилившись над водою, як звір, що чигає на здобич. Пальці, білі, наче папір, з’являються з-під колоди праворуч від нього. Він кидається до них і швидкими рухами спихає їх із слизької поверхні дерева.
Потім знову чекає…
Минає хвилина, друга…
Пальці не з’являються більше.
Віклінг схоплюється, бере весло, відламує його гребну лопать у щілині плоту, потім підводиться на весь зріст і кричить жахливим, нелюдським голосом у бік табору, розмахуючи руками.
Його почули. Три постаті відокремлюються од табору й швидко рухаються по мілині біля самої лінії води.
…Микола зрозумів, що сталося, далеко раніше, ніж він і Федір, пробігши вузьку смугу води, скочили на пліт. Крики Віклінга, його поза, відсутність човна і самої Ганни — усе говорило про те, що трапилося щось жахливе.
Віклінг сидів на плоту, розставивши ноги, ліва рука підпирала ззаду його тулуб, права, куйовдячи мокре волосся, робила якісь нестямні безупинні рухи навколо голови. Широко розплющені очі, здавалось, нічого не бачили перед собою. Він був схожий на божевільного.
— Що таке?! Альфред! — крикнув Микола, підбігаючи до нього.
Віклінг мовчав, нижня щелепа його стрибала, звуки, схожі на здавлене ридання, виривалися з його грудей.
Федір, підскочивши, сильно трусонув його за плечі.
— Що з Ганною? Швидше!
— Вона… там… — Слова Віклінга важко було розібрати. Він показав рукою вниз. — Весло зламалось… човен пішов на дно. Анні… теж… ось тут… — Зламане весло, прибите течією до плоту, плавало в тому місці, куди показав Віклінг.
Першим рухом Миколи було кинутись під пліт. Федір рвонув його за руку.
— Миколо, не роби дурниць! Це марно. Вона вже там. — Він махнув рукою в напрямку протилежного кінця плоту. — Біжімо!
Спотикаючись і падаючи, роблячи величезні стрибки, вони стрімголов побігли по колодах. Пліт протягся метрів на п’ятдесят. Добігши до хвоста, вони побачили Наталю, яка мчала берегом поруч з ними. Вони стрибнули у воду. Тут було мілкіше, ще трохи нижче струмінь виходив на мілину, далі починався перекат. Коли б течія вже винесла Ганну з-під плоту, вони побачили б її світло-синє з білими горошинками плаття у прозорій воді.
Бліда, із міцно стуленими губами й мокрим від сліз обличчям, Наталя теж кинулась шукати. Вони втрьох рухались зигзагами, напружено вдивляючись у воду, від мілини до середини плоту. Ганни не було.
Глибоко вдихнувши кілька разів підряд, Микола пірнув під пліт. Темна зеленкувата імла розступилась перед ним. Як привиди, біля самого дна виразно ворушились довгі коси водоростей, вихоплені слабким світлом, що падало із щілин між колодами. З хвилину Микола рухався вперед, стримуючи дихання. Судорожні поштовхи діафрагми примусили його повернутись назад. І в цей момент зовсім недалеко попереду показалась розпливчаста ясно-синя пляма…
Микола виринув біля Федора, що стояв по пояс у воді. Мало не задихнувшись, не маючи сили що-небудь сказати, жадібно ковтаючи повітря широко відкритим ротом, він жестом наче крикнув другові:
— Тут!
І знову кинувся під пліт. Федір пірнув слідом за ним. Через кілька секунд вони підняли над водою неживе, ще тепле тіло Ганни.
Усе, що сталося потім, назавжди лишилось у пам’яті друзів, огорнутих тяжкою пеленою безмежного горя й свідомістю безсилля допомогти непоправному лиху.
Виразно, наче крізь збільшувальне скло, запам’яталося те, що відбувалося перед очима. Весь світ ніби заволікся туманом, у якому зникли сонце, далина, краса гір, що обступили річку. З туману з’явились люди — два плотарі, що днювали на березі, в туман поплив один з них на човнику по лікаря із сплавного пункту. А тут у величезному збільшенні лежало на піску тіло Ганни, рухалось, переверталося, змахувало руками в розпачливих і невмілих спробах друзів примусити його дихати й пульсувати.
У тумані з-під плоту несподівано, з шумом і плескотом, як живий, виринув боком порожній потемнілий «плавучий будинок» — єдиний свідок злочину Віклінга.
З туману вийшов лікар — певно, фельдшер з пункту — і тут, у збільшеному полі зору й слуху, просто сказав, повернувши в повітрі витягнені пальці.
— Так… кінець.
Ганну перенесли до табору, загорнули в парусину, поклали на м’яку постіль із сіна. Сонце зайшло за гори. Стемніло. Наталя сховалась у палатці і там віддалася горю, закрившись ковдрою, щоб заглушити ридання.
Микола з Федором мовчки розпалювали вогнище, аби тільки щось робити. Потім вони підійшли до Ганни, відкрили їй обличчя. Відблиски од багаття немов надали обличчю якогось руху, груди, здавалось, тихо піднімались диханням. Микола приторкнувся губами до чола дівчини. Холодне тіло змусило його відсахнутися. Він припав до друга, і вперше сльози бризнули з його очей.
— Це неможливо, Федю, — насилу прошепотів він. — З цим не можна змиритися! Як же тепер…
Думка про Ридана, страшна, як сама загибель Ганни, одночасно промайнула в них у голові. Вони вернулись до багаття.
З другого боку, з густої темряви, вийшов Віклінг, синій, тремтячий, з тим самим виглядом божевільного і мовчки сів біля вогнища. Ніхто не сказав йому нічого.
Швидко спускалась над річкою коротка літня ніч.
Раптом на річці почулись удари весла, і за хвилину, зашарудівши галькою, висунувся на берег піднятий ніс човна. Чоловік перестрибнув через нього й швидко підійшов до вогнища.
— Товариш Тунгусов є тут? — спитав він.
— Я Тунгусов, — відповів Микола, підводячись.
— Я радист із сплавного пункту. Вам радіограма з Москви. Блискавка. Просили негайно приставити.
Микола схопив папірець і, схилившись над вогнищем, прочитав:
«Начальникові Караїдельського сплавпункту № 64. Негайно, незалежно від часу доби, розшукайте туриста Тунгусова на річці біля вашого пункту. Передайте йому таке: потонулу тримати в якнайхолоднішому місці, якщо немає льоду — в холодній проточній воді. На світанку розпалити сигнальні вогнища на човнах для посадки двох гідропланів. Ридан».
— Ви повідомляли що-небудь у Москву про нас? — спитав Микола радиста.
— Ні, нічого.
Миколі здалося, що він божеволіє.
Льоду не знайшлося на пункті. Тіло Ганни щільно загорнули в парусину й занурили в найближче джерельне озерце.
У риданівському особняку тече тихе, розмірене життя. Багато лабораторій закрито: співробітники роз’їхались на відпочинок. Коли б не гавкіт, скавчання, гарчання, які періодично чулися внизу, у «звіринці», і свідчили про появу там Тирси, можна було б подумати, що інститут перестав існувати.
Але ні, життя йде, інститут працює. Щодня два лаборанти на чолі з Матусею входять у «теплицю», щоб узяти на аналіз чергові проби опроміненого м’яса. Тут жарко й сиро. Щільно закриті ящики різних розмірів акуратно розставлені на стелажах. Деякі з них відкривають щоденно, коли беруть проби, і знову закривають. Мікробам надається цілковита можливість оселитися на тушах, на окремих шматках м’яса.
А проте м’ясо не розкладається.
Лаборанти беруть проби, йдуть у свою лабораторію і надвечір здають усі аналізи Ридану. Розпад білка в м’ясі дорівнює нулю. А ящики лежать у цьому тропічному «морзі» вже близько місяця!
Матуся, який ніколи досі не цікавився науковим змістом інститутських робіт, цього разу був зовсім спантеличений. М’ясо, звичайне сире м’ясо, ним же самим привезене з бойні, лежить у цій спеці й не розкладається. Чому? З ним нічого не зробили. Поставили на хвилинку на конвейєр і пропустили крізь поле високої частоти. Що ж від цього може бути? Матуся неспроможний збагнути загадку. Він звертається до Ридана.
— Ну, гаразд, електричне поле вбило бактерії, які сиділи на м’ясі і в ящиках. Але ми знову їх відкриваємо. Чого бактерії більше не заводяться? Хіба їх мало в повітрі?
Ридан здивовано дивиться на нього: Матуся цікавиться наукою!
— Що ж, не у всякому м’ясі бактерії «заводяться», — відповідає професор.
— Мг… Хотів би я побачити, яке м’ясо не зіпсується в теплому приміщенні через два дні.
— Як, а хіба ваше м’ясо псується?
— Яке моє? — дивується Матуся.
— Ваше власне, ось це! — Ридан тицяє пальцем у його круглий живіт.
Матуся починає реготати.
— То це ж живе…
Ридан нахиляється до вуха Матусі і, показуючи в бік «теплиці», тихо каже:
— Те м’ясо теж майже живе…
Розмова на цьому уривається, бо Матуся раптом перестає сміятися, одскакує від Ридана, як м’ячик, і потім швидко зникає. Професор жартує, звичайно… Але… Хтозна, що це за жарти. Він іще скаже, що ці м’ясні туші можна примусити бігати. Хай йому чорт, краще не лізти не в своє діло!
А Ридан сприймає цей випад Матусі, як прообраз нових потрясінь у науковому світі. «І тут, у процесі розпаду тканини, — думає він, — мікроби відступають на другий план. Із збудників процесу вони стають його «показниками». Вони саме «заводяться», а не викликають розпад. Багатьом доведеться переглянути свої позиції…»
У квартирі професора панує суворий порядок, чистота, тиша; відвідувачі бувають рідко. Тітка Паша керує цією тишею, нечутно з’являючись там, де потрібна її присутність, завжди вчасно, завжди точно. Вигляд у неї солідний, хазяйновитий: вона в своїй стихії. Ридан блаженствує: ніхто й ніщо не відвертає його од роботи. Він то зникає в надрах інституту, то сидить у себе в кабінеті, а приходячи в їдальню, як завжди, жартує з тіткою Пашею або заводить з нею розмови, уміло вивідуючи в неї таємниці народної мудрості.
З того часу, як поїхала молодь, населення особняка трохи змінилося. В перші дні Анатолій Ниркін приходив тільки вечорами, в години «ефірної вахти» Миколи, і потім зникав, хоч як намагався Ридан його затримати. Проте через деякий час він освоївся, почав приходити до чаю, потім залишався вечеряти й навіть ночувати, коли, захопившись своїми мандрами в безмежному світовому просторі, він, як і Микола, забував про час і затримувався далеко запівніч.
Через півтора тижня Анатолій Ниркін вирішив, нарешті, послухатись поради Ридана й переселився на час відсутності Миколи в його кімнату.
Дивно все-таки поводиться професор. Якісь нові справи, що їх важко було б назвати роботою, з’явились у нього останнім часом. Ось закінчується градуювання, тварин розносять по місцях, скрізь наводиться порядок, співробітники розходяться. Ридан обідає. Тепер він має відпочивати, такий порядок заведено здавна.
Але він знову йде в свою лабораторію і замикає двері.
Тут у нього є дещо нове. Біля самої стіни від підлоги до стелі простягся довгий вертикальний шток, схожий на звичайну водопровідну трубу. Приблизно на рівні грудей на штоку, як на осі, укріплено невелике колесо-штурвал. Поруч, на поличці, — компас з двома стрілками; одна — звичайна, магнітна. Друга накреслена на склі зовні.
Ридан насамперед прямує до столу, розглядає на ньому географічну карту, щось визначає з допомогою транспортира. Потім, уважно дивлячись на компас, обережно повертає штурвал.
Коли б хто-небудь простежив дальший шлях «водопровідної труби» вгору, виявилося б, що шток закінчується високо над дахом будинку, і там, на кінці його, пристосовано щось таке, що дуже нагадувало параболічний відбивач старого тунгусівського генератора.
У найдальшому кутку стоїть м’яке шкіряне крісло. Ніколи раніше його тут не було, воно стояло звичайно в кабінеті. Ридан висуває його з кутка і ставить коло «ГЧ». Потім відкриває оболонку генератора, щось обережно перемикає в ньому, затискує в клеми якісь проводи, нарешті, сідає в крісло й надіває на голову дивної форми споруду, схожу на ковпак з дротяних кілець і дрібної металевої сітки. Професор відкидається назад, заплющує очі. Права рука, спираючись на широку ручку крісла, простягається до «ГЧ», і довгі пальці професора натискують невеликий пружинний важільок на панелі генератора.
Так сидить професор зовсім нерухомо десять, двадцять хвилин, іноді ще довше. Скидається на те, що він спить. Нарешті, настає момент, коли рука його опускається, наче нежива, вниз, і пальці сповзають з вимикача, важельок відскакує вгору.
Ридан підводиться, задоволено потираючи руки. Це повторюється тепер щодня.
Сьогодні сеанс чогось затягся. Ридан сидить перед «ГЧ» уже понад годину. Спочатку він був спокійний, як завжди, але коли пальці його випустили важельок, він не підвівся з крісла, а знову схопився за вимикач. Цей рух повторив кілька раз.
Тепер уже професор поводиться зовсім незвичайно. Він увесь нахиляється вперед, тіло його конвульсивно напружується, здригається, начебто у сні людина силкується схопитись, кинутися вперед. Дихання частішає, обличчя спотворюється гримасою, немов від яскравого світла.
Глухий болісний стогін раптом виривається з його грудей, рука здіймається вгору й падає на голову. Важільок вільний. Поволі розплющуються повіки, в очах жах, відчай… Ридан важко підводиться з крісла, хитаючись кидається геть з лабораторії і кілька хвилин бігає схвильований по кабінету з кутка в куток, шепочучи в розпачі:
— Що робити? Що робити?..
Потроху він опановує себе. Замість розгубленості, з’являються точні, швидкі, риданівські рухи. На столі в стосі паперів він розшукує листа, одержаного вчора, пробігає його, знаходить потрібне місце. Потім бере трубку телефону.
— Авіабаза невідкладної допомоги? Говорить професор Ридан… Так, так. Товаришу, треба негайно відправити літак на Урал, у Свердловську область. Є машини?.. Гаразд. Скільки місць?.. Мало. Тоді потрібно два літаки. І на поплавках! Посадочної площадки там немає. Сідати доведеться на річку Уфу, біля Караїделя. Ні, лікаря не потрібно, я полечу сам. Приготуйте ящик з льодом… Так, так, хворий весь буде покладений у лід… Гаразд, хвилин через двадцять буду у вас.
Ридан кладе трубку й відразу ж знову бере її.
— Міжміська? З’єднайте мене негайно із Свердловськом позачергово… Це говорить лікар, професор Ридан. Мова йде про врятування життя людини. Номера не знаю, мені потрібна радіостанція Свердловського лісового тресту. Будь ласка, мій телефон…
Через п’ять секунд професор вривається в кімнату Тунгусова. Ниркін, здригнувши від несподіванки, обертається й скидає навушники.
— Ось що, Анатолію Васильовичу, — каже Ридан тоном, яким ще ніколи не говорив з Ниркіним. — Трапилося велике нещастя… у них там… на Уфі… Здається, Галя… потонула. Я зараз лечу туди на літаку. Тільки що я замовив зв’язок із Свердловськом і дав ваш телефон. Сюди подзвонять і з’єднають вас з радіостанцією Свердловського лісового тресту. Накажіть цій радіостанції негайно зв’язатись з Караїдельським сплавним пунктом № 64 і передайте па цей пункт радіограму, яку я вам зараз складу… Дайте-но паперу.
Ридан сів до столу й написав текст.
— Ось. Крім того, узнайте там позивні пункту — я гадаю, що в них зв’язок на коротких хвилях, — і постарайтесь самі зв’язатись і передати цю радіограму за призначенням.
Ниркін не встигає вимовити ані звуку. Тільки-но Ридан скінчив, лунає телефонний дзвінок.
— Ну от, уже, — каже професор, простягаючи руку Ниркіну. — Беріться за діло!
Знову він біжить у свій кабінет, знову дзвонить по телефону.
— Славо, виводь швидше машину, їдьмо…
— Гроза, Костянтине Олександровичу? — намагається догадатися шофер.
— Гроза, Славо, страшна гроза! Такої ще не було в нас… Ну, швидше, я вже виходжу.
Легке пальто, географічна карта — це все, що Ридан бере з собою. Постать тітки Паші, рішуча, завзята, виростає перед ним.
— Костянтине Олександровичу, то чого ж це?
На секунду Ридан розгублюється: що їй сказати?/
— Завтра вранці наші приїдуть, тітко Пашо, — каже він похмуро. — Тільки… з Ганею нещастя якесь. От поїду до них, довідаюсь.
Через двадцять хвилин на яскраво освітленому прожекторами аеродромі авіаційної бази дві сталеві амфібії, широко розставивши короткі ноги, ковзнули по бетонній доріжці і одна за одною злетіли вгору, в темну синяву зоряного неба.
Ридан сидить сам у кабіні біля вікна і всією істотою своєю прагне вперед, на схід. Повільно, ой, як повільно йде літак! Якщо дивитися вгору, в небо, стає нестерпно: здається, що літак стоїть на місці. Тільки вогні населених пунктів, які пропливають унизу, кажуть, про швидкість, з якою наближається Уфа.
Уфа! Що там зараз? Настирливо, мимоволі уява малює картини, від яких болісно стискається серце. Ридан фізично силкується пригасити уяву, щулячись і здригаючись усім тілом. Це мало допомагає. Тоді він мобілізує сумнів. Чи правильно це, чи так воно насправді? Чому він беззаперечно повірив цьому диявольському генераторові? Мало які невідомі ще атмосферні або космічні причини могли інсценувати «некробіотичний спалах» і потім взагалі припинити випромінювання! Можливо, навіть у самому апараті, в підсилювачі, сталося щось непередбачене, адже ще так мало вивчене все це…
Ні, ні! Були думки, які не могли належати йому, професорові Ридану, навіть у сні, якщо він просто заснув під час сеансу. І хай генератор у цій ролі недосконалий, хай він — тільки перше, кустарне наближення до якоїсь майбутньої довершеності, — хіба не його, Ридана, ідеї, яким він віддав усю віру, знання, фантазію вченого, втілені в цьому апараті і… підтверджені тепер так трагічно?! Втішатися сумнівами може лише той, хто мало знає. Ох, Галю, Галю!
«Копійка ціна, — в думці кричить Ридан, впинаючись пальцями в бильця сидіння, — копійка ціна всім моїм ідеям і знанням, якщо всупереч ним знову, другий раз у житті, я втрачаю найдорожче, що маю!»
Уже дві години триває політ. Коротка, всього чотиригодинна ніч кінчається. Через півгодини почне світати. Тисяча двісті кілометрів ляжуть тоді між Риданом і Москвою. Буде річка, табір, спотворені горем обличчя — і Галя…
Вогняні розсипи внизу стають рідшими й блідішими. Люди на землі погасили вогники у своїх житлах. На небі теж мерхнуть блакитнуваті алмази передранкових зірок. Просто перед літаком поступово вимальовується нерівна лінія обрію, і небо над нею починає яснішати. Земля ще темна, але раз у раз на ній з’являються білясті відблиски неба, відбитого у річках і озерах.
Річка Уфа показалася раптом праворуч, ніби слід велетенського дощового черв’яка, який проповз у видолинках серед гір. Літаки круто повертають і летять далі, вслід звивинам річки, вкритої рідким ранковим туманом. Ридан вдивляється вниз, стежить за стрілкою годинника. Час, розрахований льотчиком на дорогу, кінчається. Ще дві-три хвилини…
Он вони!
Смуги диму, змішані з туманом, червоні вогні багать на воді, на човнах вказують місце й напрямок посадки. Ридан не дивиться на ці вогні. Його погляд спрямований на берег; він уже бачить палатку, рухомі постаті людей біля води.
Більше нічого не бачить там Ридан…
Тихе міжгір’я сповнюється оглушливим рокотанням моторів. Льотчики описують коло, спускаються нижче, ще коло, третє, заходять знову, вивчаючи важке місце посадки… Один літак раптом круто пірнає у вузьке ложе річки, виходить на розширення й сідає, розганяючи хвилі лапами поплавків.
Ридан стрибає в човен, що миттю підійшов, і через хвилину виходить на берег. Наталя з розгону кидається йому на груди, Федір і Микола мовчки підходять до професора. Якась людина із дивно спотвореним обличчям, у якій Ридан насилу впізнає Віклінга, поволі, як побитий пес, відходить убік.
— Де? — коротко кидає Ридан.
Його ведуть до джерела. Холодні струмені, що б’ють з-під землі, гойдають складки парусини. Тіло піднімають, відкривають обличчя… Друзі в німому мовчанні стоять навколо, і зненацька божевільна надія на мить спалахує в серці кожного. Чудо! Чудо! Горе породжує безумство хоча б на мить. Ось зараз Ридан змахне рукою, скаже якесь владне слово… і все, що було досі, виявиться сном. Ганна здивовано розплющить очі, підведеться…
Ридан опускається на пісок, простягає руку вбік і ледь махає нею назад. «Відійдіть. Залиште нас», — каже цей жест. Голова Ганни в нього на руці, він схиляється над нею усе нижче, нижче. Друзі відходять до. палатки.
Губи професора сіпаються, кривляться, їдкі батьківські сльози збігають з очей і падають на дороге мокре обличчя.
— Доню, донечко моя… — шепоче Ридан. Чуда немає.
Ридан обертається і кивком голови підкликає друзів.
— Кличте швидше санітарів, — наказує він твердо і, знову прикривши Ганну парусиною, занурює її у воду.
Кілька секунд він тримає руку в джерелі. Рука починає клякнути.
— Добре, — шепоче він підводячись, потім питає Миколу. — Давно вона тут?
— З десятої години вечора.
— Виходить, до того минуло?..
— Близько… двох годин, — насилу пригадує Микола.
Санітари на носилках заносять тіло в човен, переправляють до літака, потім обережно піднімають носилки і засовують їх у люк, усередину фюзеляжу. Там тіло Ганни перекладають у цинковий холодильник, камери якого наповнені льодом.
Ридан висовується з вікна кабіни; обличчя його сіре, глибокі тіні пролягли під очима. У нього майже такий самий вигляд, як і в тих, хто зустрів його тут, у таборі. Але в голосі вже звучить влада людини, яка знає, що треба робити.
— Миколо Арсеновичу, — каже він голосно, схиляючись над човном, — піднімайтесь сюди, ви полетите зі мною зараз же. Всі інші — за нами, на другій машині.
Літак важко відривається од води і, поволі набираючи висоту над руслом річки, зникає за поворотом ущелини. Піднявшись над вершинами гір, бере курс прямо на захід.
Микола сидить у зручному, м’якому кріслі і вперше починає відчувати неймовірну втому. Нервове напруження, яке тримало його на ногах до останнього моменту, спадає. Ридан знаходить в аптечці літака якісь ліки й дає Миколі випити.
— Тепер відхиліться назад, Миколо Арсеновичу, отак… і спіть. Мені ще потрібна буде сьогодні ваша допомога.
Слово «спіть» діє магічно. Микола засинає майже вмить і вже не чує останніх слів професора.
О п’ятій годині сорок хвилин ранку літак приземляється в Москві. Санітарна карета приймає холодильник просто з літака і мчить слідом за машиною Ридана на Ординку.
Особняк спить. Важкий цинковий ящик піднімають нагору, ставлять у просторій кімнаті «консерватора». Санітари виходять.
Через двадцять хвилин Микола, насилу втямлюючи, чого від нього вимагає професор, вмикає аноди свого «консерватора», перевіряє настройку на «вузол умов» і піднімає рубильник конвейєра.
Тіло Ганни в чохлі з тонкої прогумованої тканини пронизує потік променистої енергії…
Так почалася одна з найсміливіших спроб людини відкинути закони природи, непохитність яких освячена тисячоліттями.
Ридан став іншим. Він замкнувся в собі, був мовчазний, на запитання відповідав не зразу, очевидно, насилу відриваючись од складних, важких думок. І горе, глибоке, гнітюче, прозирало в кожному незвично обережному його русі.
Ні про Ганну, ні про свої задуми він не казав нічого. Кімната «консерватора» була зачинена для всіх, крім кількох працівників інституту — їх професор часто викликав до себе. Вони мовчали теж. Було ясно, що Ридан не хоче, щоб про його наміри знали й говорили. І ніхто не питав його про це.
Федір, Наталя та Віклінг повернулися того самого дня, через три години після приїзду Ридана. Похмуре це було повернення. Вони мовчали цілу дорогу: говорити не було про що.
Чуда не сталося. Сам Ридан плакав над тілом дочки…
Легше, ніж іншим, було Наталі. Горе її перетворювалось у сльози і в них тонуло, ними якоюсь мірою поглиналося.
Почуття Федора ускладнювались гнітючим усвідомленням відповідальності й провини. Він був ініціатором, мандрівки, був керівником, «капітаном», він повинен був запобігти можливості аварії! Він — винуватець катастрофи і горя друзів, батька!..
Повернувшись до себе додому, Федір побачив повістку, в якій його просили зайти до військкомату. Такі виклики траплялись і раніше. Звичайно, вони кінчались тим, що Федорові ставили кілька питань — про місце роботи, посаду або адресу і відпускали додому. Це називалось таємничим словом «перереєстрація».
Тепер час був інший. Тривожні чутки доносились від далеких кордонів — і на заході, і на сході.
Федір ухопився за повістку, як потопаючий за рятівний круг. Він одразу ж пішов до військкомату і звернувся там до комісара з проханням призначити його на найвідповідальнішу, найнеспокійнішу ділянку кордону.
Через день він поїхав на Далекий Схід, сповнений відчайдушної рішучості жертвувати собою, робити подвиги. Наталя навіть не наважилась утримувати його.
Віклінг пішов з аеродрому не попрощавшись, не промовивши жодного слова, і сів у перше-ліпше таксі. Ні у Федора, ні в Наталі не вистачило сили сказати йому щось підбадьорливе, хоча він, видно, був, як і раніше, на межі божевілля.
Коли машина відійшла вже далеченько, Віклінг почав отямлюватися. Мляво опущені плечі випросталися, глибокі зморшки, що перетяли лоб угору від перенісся, розправилися. Лягли на місце скорботно зведені брови. Брудними, вимащеними в смолу руками він пригладив скуйовджене волосся, глибоко зітхнув. Потім швидко, немов пригадавши щось важливе, засунув руку в бокову кишеню й витяг конверт. Лист… аркушик, помережаний цифрами. Усе в порядку. Конверт сховав знову в кишеню. Усе в порядку… І злочину немає, бо немає доказів, немає навіть підозрінь. Єдиний свідок мертвий. Бліді, зеленкуваті пальці, що піднімались до поверхні води, раптом знову — який уже раз! — постали перед очима… Віклінг пересмикнув плечима, і судорога страждання пробігла по його обличчю.
…Життя в риданівському будинку порушилось. За якимись новими, хаотичними й суперечливими законами почали відбуватися в ньому всі процеси, з яких складаються побут, поведінка людей, їх заняття.
Ридан поводився так, наче він зібрався виїжджати й боїться запізнитися на поїзд. Йому ніколи прийти на сніданок або на обід. Він раз у раз дивиться на годинник. Уночі його піднімає будильник, і він іде, напіводягнений, в лабораторію.
Тирса цілий день возить тварин то нагору, то вниз. Матуся евакуює одні кімнати, переобладнує інші, приводить нових людей, які втягають в операційну якісь важкі, великі речі, там щось споруджується, чути удари молотка об метал…
Усе це почалося через годину-півтори після повернення професора. Так минула доба, розрахована Риданом по хвилинах.
Микола розумів, що ця гарячкова діяльність розгортається навколо Ганни, і складні почуття виникали в його збентеженій душі. Професор мовчав, він діяв. Два-три рази він звертався до Миколи за порадою: в операційній спішно встановлювали нові електроприлади. Ганна лежала тепер там.
Що це все означало? Коли б Ридан сподівався оживити, воскресити Ганну, він повинен був би поділитися цією надією з Миколою, відкрити йому принаймні таку неймовірну можливість. Але він мовчить. І не видно, щоб якась надія прозирала крізь цю незвичайну його похмурість. Виходить, немає такої можливості. Та й не може бути її, звичайно! Але тоді… Професор вирішив скористатись тілом власної дочки для якогось експерименту?.. Яким же страшенно бездушним треба бути, щоб зважитись на це!
Микола повставав проти Ридана. Ні… Хоча б які були великі й важливі наукові завдання професора, він не повинен був приносити їм у жертву Ганну. Це — кощунство!
Затьмарений горем мозок Миколи вже не міг виплутатися з цих думок. Що більше він думав, то сильніше весь сповнювався гнівом, обуренням.
Нарешті Микола не витримав. Він рішуче вийшов із своєї кімнати й почав шукати професора, щоб поговорити з ним і, якщо доведеться, вимагати…
Розшуки привели його в операційну. Випадково двері були відчинені. Микола ввійшов і завмер.
Просто перед ним у закритому циліндричному футлярі з якогось прозорого блискучого матеріалу поволі поверталось тіло Ганни. Воно було схоже на привид і ніби тануло на очах, ховаючись за спітнілою від внутрішнього холоду поверхнею футляра. Циліндр, закріплений всередині великого металевого кільця, що стояв вертикально, обертався рівномірно і тихо навколо своєї осі і одночасно — в площині кільця, подібно до стрічки гігантського компаса.
Микола застиг, неспроможний відірвати погляд од безмежно коханого привида. Постать Ридана зненацька виросла перед ним.
— Я вам потрібен, Миколо Арсеновичу? — тихо спитав він, обнімаючи Миколу за плечі й ведучи його за собою. — Все ж краще, коли ми вийдемо звідси.
Вони вийшли в «свинцеву» кімнату, і Микола різко звільнився з-під, як здалося йому, важкої руки професора.
— Я… хочу знати, що все це означає? — хвилюючись, промовив Микола. — Мені здається, я маю право…
Вони стояли один проти одного, обоє пригнічені горем, але один — мудрий, стриманий, другий — охоплений хвилюванням, гнівний. Щось подібне до співчуття промайнули на обличчі Ридана. Він зрозумів, що гнів Миколи — перше почуття, якому він інстинктивно віддається, щоб затамувати в собі нестерпний біль.
— Так, ви маєте право: я знаю це навіть краще, ніж ви самі… — відповів професор.
Микола не звернув уваги на його слова.
— Це якийсь експеримент? — перебив він запально.
Ридан рвучко підвів голову, суворо примружив очі, подивився на Миколу, потім на годинник.
— Хвилин десять ми можемо поговорити, Миколо Арсеновичу. Ходімо до мене.
І він рішуче попрямував у кабінет, там посадив Миколу в крісло й кілька разів мовчки пройшовся по килиму.
— Я зрозумів, що вас хвилює, — сказав він, нарешті: — «Експерименти над трупом власної дочки… Кощунство, жорстокість». «Вчений-маніяк, що втратив людський образ!» Усе це я добре знаю, Миколо Арсеновичу, надто добре. Тепер слухайте… Я був у вашому віці, коли втратив батька. Він умирав повільно, довго, кілька місяців від нещадного й невпинного процесу в легенях. З кожним днем життя відходило від нього, незважаючи на те, що все робилося для його врятування: чудовий догляд, окрема палата в найкращій лікарні Москви, нагляд відомого й дуже авторитетного спеціаліста професора Курнакова. Він оглядав батька майже щодня, і всі його вказівки виконувалися лікарями надзвичайно точно. Я сам майже не виходив з лікарні й стежив за лікуванням. Спочатку тільки стежив. Потім мені сказали, що стан безнадійний…
Я ще не був тоді лікарем, але глибоко цікавився медициною, її найновішими відкриттями, дещо розумів у ній і вірив у невичерпні можливості цієї науки. Думаю й тепер, Миколо Арсеновичу, що я мав. рацію… Яким жалюгідним здалося мені тоді все оте «класичне» лікування, за яким люди, точно дотримуючись букви підручника, приховували відсутність ініціативи і своє цілковите безсилля справитися з хворобою. І от я кинувся сам діяти. Я ганяв по столиці, розшукуючи серед медиків новаторів, передових людей, винахідників, людей, які шукають і знаходять щось нове, не завжди поясниме з точки зору канонів класичної, університетської науки. Ці люди робили так звані «чудеса», тобто зціляли хворих, визнаних безнадійними. Один з них акумулював енергію сонячної радіації в хімічних реакціях речовин, які потім вводили в організм хворого, щоб підвищити його опірність проти руйнівної недуги. Інші досягали цього впливом радіоактивних мінералів. Треті практично доводили справедливість ідеї про дію нервових впливів на хворого. Я уважно вислуховував їхні теоретичні обгрунтування, збирав поради, приходив у лікарню й вимагав застосувати ці нові методи лікування, бо бачив, що там лікарі на чолі з професором уже склали зброю перед неминучим, на їх думку, кінцем. Мені відмовляли. «Ми робимо все, що в таких випадках наука вважає за необхідне, — казали вони. — І ми не можемо дозволити в клініці застосування недостатньо перевірених методів». — «Але ж ваші добре перевірені методи не допомагають?!»: — обурювався я.
Тим часом життя невпинно завмирало в зовсім уже немічному тілі батька. У розпачі я ще наполягав. Нарешті, в мене відбулася рішуча розмова з професором Курнаковим — хай буде прокляте це ім’я, що стало для мене синонімом казенщини, реакційності, обмеженості в медицині! «Що ж, — скрикнув він тоном благородного обурення, — невже ви хочете, щоб я почав експериментувати над вашим умираючим батьком?»
Я не зміг тоді відповісти йому… Батько помер. І тільки пізніше я зрозумів усю брехливість цього «благородного» професорського аргументу. Так, Миколо Арсеновичу, саме експериментувати повинен був він, коли б справді хотів врятувати людину так, як цього хотів я, і, може, хотів би він сам, коли б помирав його батько, а не мій…
Ридан замовк на кілька секунд, наче насилу звільнюючись від тяжких спогадів.
— У розпорядженні медицини — колосальний арсенал засобів і методів. Лікар, який опускає руки й визнає стан пацієнта безнадійним, тому що він вичерпав якусь програму лікування і не досяг звичайного в таких випадках ефекту, — тільки поганий ремісник. У медицині немає безнадійних випадків і немає універсальних готових рецептів лікування, їх треба шукати, пробувати, підбирати. Час! Ось що звичайно обмежує наші можливості знайти знаряддя боротьби, яке може врятувати людину. То невже ви гадаєте, що тепер, коли ви ж самі дали мені можливість приборкати цей час, я повинен відмовитись од експерименту?!
Микола не зводив з Ридана очей. Професор говорив, як завжди, ясно, переконливо, і все ж Микола не розумів… Коли б мова йшла про хворобу…
— Але ж… Галя померла, — пробурмотів він, і якийсь маленький м’яз затріпотів на його щоці.
Ридан схилив голову.
— Може, — відповів він тихо, — може… не знаю… Я не впевнений у цьому. Смерть — складний і досить тривалий процес, він вражає різні органи поступово і в різний час. Хай припинилося дихання, хай спинилося серце — це ще не справжня смерть, і якщо весь організм цілий, досить перевести його тимчасово на штучний кровообіг, і він знову житиме.
В науці раніш панувало переконання, що з першими ж звичайними симптомами смерті — припиненням дихання й кровообігу мозок паралізується назавжди. Звідси головним чином робили висновок, що смерть необоротна. Потім виникло уявлення про так звану «клінічну смерть», оборотну, яка триває нібито кілька десятків хвилин, після чого клітини мозку остаточно втрачають здатність жити. А знаєте, що мені вдалося довести? Що центральна нервова система, тобто мозок — найміцніший, найстійкіший з усіх органів, що він хоч і припиняє свою роботу в момент «смерті», але потенціально зберігає здатність функціонувати довше за всі інші органи. Він помирає останнім. А кожний орган умирає по-справжньому тільки тоді, коли його тканина, його речовина, білки зазнали необоротного розпаду. Тепер поміркуйте: ми маємо «консерватор», який припиняє розпад органічної речовини; у нашому розпорядженні є «ГЧ», що має владу над мозком… Що ви, Миколо Арсеновичу?
Микола сидів, затуливши обличчя руками, і з-під долонь його швидкими краплями збігали сльози. Він і сам не міг би сказати, що з ним. Це була буря почуттів, змішаних у якомусь могутньому вихорі. Надія, що спалахнула знову, захоплюючі ідеї Ридана, гірке каяття за гнів, який привів його сюди, — усе сплуталося в цьому живлючому пориві. Микола припав до Ридана, що сів біля нього, стиснув його руки своїми мокрими долонями.
— Коли б ви знали… — тільки й міг він промовити.
— Я знаю, — відповів Ридан. — Знаю про ваше кохання. Знаю те, про що ви й гадки не маєте… — він глянув на годинник. — Заспокойтесь, Миколо Арсеновичу, але… не треба надто сподіватись. Я сказав вам тільки про принципові можливості. На практиці ще багато труднощів і невідомих перешкод, які майже неможливо передбачити.
Виходить, ви все-таки думаєте…
— Я боротимусь, екс-пе-ри-мен-туватиму, — сердито перебив Ридан, — поки не побачу, що дальші спроби марні. — Він знову подивився на годинник. — Час іти, там уже готові аналізи. От що, посидьте тут хвилин десять, постарайтесь заспокоїтись як слід. Мені треба поговорити з вами про дещо.
Він прийшов через півгодини. Микола міцно спав у м’якому кріслі. «От і чудово», — пробурмотів Ридан і знову тихо вийшов, його зустріла Наталя з якимсь пакунком у руках.
Пригнічена горем, вона знайшла нарешті собі заняття: треба було розібрати і впорядкувати речі, привезені з Уфи. Перше, що потрапило їй на очі, був довгастий пакунок, загорнутий, очевидно, поспіхом, в одне із простирал і міцно перев’язаний вірьовкою. Він був засунутий під ремінці палаткового тюка. Наталя згадала, що Федір просив її передати пакунок Миколі, як тільки той трохи заспокоїться.
— Микола у вас, Костянтине Олександровичу? — спитала вона.
— Тут, Наталочко, він заснув, чекаючи мене. Хай поспить, не треба будити. А що?
— Ось Федір просив передати йому пакунок.
— Що в ньому?
— Не знаю.
Ридан узяв пакунок, помацав його, обдивився. Під вірьовкою лежав ретельно складений аркушик паперу, на якому було написано: «Особисто Миколі».
— Гаразд. Прокинеться — тоді.
Обережно поклавши пакунок на диван, Ридан щільно причинив двері в кабінет і майже бігом попрямував в операційну.
Багато гострих моментів довелось пережити професорові в цій кімнаті, багато разів за останнє десятиліття тут вирішувалась доля людей, доля його самого як ученого, його сміливих ідей і дивовижних операцій. Але ніколи ще він не входив сюди з таким непереборним хвилюванням.
Хірург мусить бути твердим. Він повинен уміти затамовувати в собі жалість, переборювати нерішучість, не допускати найменшого відхилення в русі скальпеля від раптового болісного крику. Пацієнт, який лежить на операційному столі, теплий і сповнений трепету, повинен перетворитись для нього в препарат з анатомки. Ридан досконало володів цією здатністю. Але зараз він відчував, що може втратити її. Синювато-білий труп, що повільно обертався в прозорому циліндрі, з усіх боків охоплений ремінцями, лапками, розтяжками, із вставленими всередину зондами й гумовими рурками, з тампонами, які стирчали всюди, — труп цей і тепер був для Ридана тілом дочки. Химерне оснащення, що охопило це тіло, створене й прилаштоване самим Риданом, тепер лякало його, як морг лякає людину, коли та вперше входить до нього.
Два досвідчених асистенти безперервно чергували в операційній і вели спостереження. Ніхто, крім них і професора, не заходив туди.
Чергові аналізи та спостереження, фіксовані щогодини, були готові, і Ридан заглибився в їх вивчення. Ознак розпаду білків не було. Велетенський «компас» — система, що підтримувала тіло в безперервному й складному обертанні, — виправдовував своє призначення: кров, яка в утоплеників не скипається, як і раніше, рівномірно розподілялась по всьому тілі. Коли б не було цього руху, кров під впливом власної ваги почала б стікати вниз, переповнюючи й руйнуючи одні судини та спорожняючи інші. Те саме відбувалося б і з іншими рідинами, які наповнюють різні органи.
Блідо-рожевувата піна в бронхах зникла. Вода, що задушила Ганну і щільно залила альвеоли верхньої частини легенів, помітно стекла. Через кілька годин, якщо не порушиться процес розсмоктування та вилучення води через трахеї, можна буде вважати підготовку закінченою. Але в цей час відбуватимуться найпростіші й найстрашніші тепер фізико-хімічні процеси: незліченні рідкі речовини всередині організму, точно розділені природою спеціальними оболонками та перегородками, почнуть проникати одна в одну, змішуватись. Це — осмос. Перегородки бездіяльні й інертні, втратять пильність і перестануть затримувати їх. Органи наповнюватимуться чужими для них соками й можуть втратити здатність працювати. Наскільки далеко може зайти цей процес, важко сказати і неможливо простежити.
Ще аналіз. Аналіз фізіологічного розчину, який саме циркулює у травному тракті. В цій рідині під час першого промивання виявилось багато крові. Очевидно, шлунковий сік, що зібрався в шлунку та кишечнику, став руйнувати їхні стінки, почалося самоперетравлення, з’явились виразки, Ридан впустив фізіологічний розчин, який містив у собі речовину для скипання крові, і тепер цей розчин вбирав зрадницький сік, що в живої людини так тісно пов’язаний з появою апетиту. Зараз крові в рідині стало менше. Очевидно, виразки загоювались. Все ж слід було трохи посилити циркуляцію.
Ридан поділився своїми міркуваннями з асистентами, збільшив тиск рідини й повернувся в кабінет.
Микола вже не спав. Він тримав у руках записку, яка була прикріплена до пакунка, принесеного Наталею. Вигляд у Миколи був приголомшений: якесь нове хвилювання опанувало його. Ридан відразу помітив це.
— Що сталося? — спитав він. Микола простягнув йому записку.
— Читайте! Федір писав:
«Колю, любий мій! Коли ми збирали останні речі на березі, щоб летіти за вами, мене тихенько відкликав у кущі один з плотарів, який допомагав нам. Виявилось, що це був той самий хлопець, якого — пам’ятаєш? — ти витяг з води. Він дістав із заростей ці два шматки нашого кормового весла, яке стало причиною нашого лиха, і сказав, нібито знайшов їх у тому місці, де затонув човен. Верхня частина весла була зовсім ціла й плавала на воді, прибита течією до плоту. Він її обрубав, щоб зручніше було везти. А нижній уламок лопаті, як він казав, чогось стирчав у щілині між колодами, і він насилу витягнув його звідти. Не знаю, як це могло статися. Не вірити хлопцеві немає підстав, він, видно, дуже прихильний до всіх нас, за винятком Альфреда, якого згадує не інакше як лайкою, не маючи до нього ані найменшого співчуття, і якому дуже настійливо просив цих уламків не показувати й нічого про них не казати. Ну, прощай, дорогий друже! Кріпись, бережи себе, Наталю та К. О. Твій Федір».
— Та-ак! — задоволено сказав Ридан. — Чудово! Як це до речі!
Поки професор читав, Микола розгорнув пакунок і уважно оглянув уламки весла. Наслідки огляду, видно, приголомшили його ще більше, ніж зміст записки.
— Костянтине Олександровичу! — вигукнув він, — Весло не могло б зламатися в цьому місці об воду… Дивіться: злам проходить трохи нижче середини лопаті. Коли б усе сталося справді так, як пояснив Віклінг…
— Усе сталося не так, як пояснив Віклінг, — перебив його Ридан. — Слухайте, Миколо Арсеновичу, ми маємо справу не з нещасним випадком, як ви думали до цього часу, а із злочином.
— Злочином?!
— Так, Віклінг утопив Ганну навмисне, я знав про це ще тоді. В той самий момент. Більше того, я знав раніше, години за дві, що може трапитись нещастя.
— Дозвольте… це неймовірно, Костянтине Олександровичу! За дві години, навіть за півтори години перед тим Галя була в лісі, збирала гриби. І потім, хто міг вас повідомити?
— Вона сама. Точніше — її мозок. «ГЧ», пристосований вами для приймання мозкових імпульсів, виявився здатним діяти не лише в лабораторному масштабі. Це одне з найбільших наукових завоювань нашого часу, Миколо Арсеновичу! Але про це потім… — Ридан знову вийняв годинник. — Словом, «ГЧ» підсилив і передав мені деякі емоції Ганни. Правда, ця передача була дуже недосконала. Але я щодня робив спроби її ловити і, нарешті, пристосувався розрізняти імпульси навіть не дуже збудженого мозку. Досить ясно до мене доходили іноді — ви вже пробачте мені, але це тільки тішило мене, — її пориви кохання до вас.
— До мене?! Вона… кохала… мене?!
— Як, ви не знали цього?
— Ні. — Микола ладен був заридати.
— Тримайте себе в руках, — суворо сказав Ридан, щоб виправити невмисну помилку. — Наша розмова не закінчена, а час мій уже минає. Отож, найчіткіші сигнали пішли в день катастрофи. Постараюсь передати вам коротко те, що я зловив з уявлень Ганни, які долітали до мене, ніби видіння.
В момент особливо гострих напружень її мозку ці уявлення досягали такої ясності й сили, що ставали моїми власними. Я просто втрачав свою свідомість, бачив, думав і відчував те, що бачила, думала й відчувала вона. Потім імпульси слабшали, починали плутатись з моїми, періодично зникали, виникали прогалини…
Не знаю, чи збирала вона гриби, але години за дві до останнього сигналу, — можливо, це було в лісі, — вона опинилася поруч з Віклінгом та ще якоюсь людиною і слухала їхню розмову, з якої можна було зрозуміти, що Віклінг — не той, за кого він себе видає. Тут фігурували машини Гросса, шифрована радіограма.
Ганна сховалася, пройнята жахом, і боялась поворушитись. Тут прогалина, — може, вона знепритомніла. Через деякий час я знову відчув вторгнення її емоцій. Вона сама. Короткий порив радості, торжество звільнення від небезпеки. Вона поривається до вас. Тут знову досить тривала прогалина. І ось вона знову з Віклінгом, уже в човні… Спалах гніву, відраза до нього… Потім раптовий переляк, падіння у воду, жах загибелі, страшенні зусилля вибратися з-під плоту і, нарешті, спалах некробіотичного випромінювання — жахливий, ні з чим не зрівнянний сигнал смерті… Ось коротко те, про що я дізнався тоді. З усього цього ясно, що Віклінг стежив за вами і щось замишляв із своїм спільником. До речі, ви одержали лист від Ниркіна, посланий одночасно з моїм листом Ганні? Ні? Ну от! Віклінг, очевидно, перехопив його. Ганна дізналась про це, викрила його, і він, щоб врятувати свою шкуру, інсценував нещасний випадок.
Ридан підійшов до свого стола, пересунув на ньому якісь речі, намагаючись відігнати тривожні спогади й заглушити хвилювання.
— Падлюка! — шепотів Микола. — Ех, коли б я не був такий сліпий!
— Так, він маскувався вміло, — вів далі професор. — Тепер, Миколо Арсеновичу, треба діяти. Досі я не міг вжити ніяких заходів: у мене не було доказів. Уявляєте, що могло б вийти, коли б перед слідчими органами я обвинуватив Віклінга у вбивстві й шпигунстві лише на підставі даних, повідомлених мені імпульсами мозку загиблої дочки? Мабуть, мене запроторили б у будинок божевільних. Тепер у нас є докази. Уламки весла, приставлені цим славним хлопцем-плотарем, зникнення листа…
— Є ще доказ, — пригадав раптом Микола. — Галя, йдучи в ліс, узяла з собою револьвер. Повернувшись, вона не переодягалась, навіть не заходила в палатку: Віклінг одразу посадив її в човен, і вони відпливли. Потім… револьвера не знайшлося в її кишеньці, яку вона спеціально для цього зробила на платті, під поясом.
— Так, так, — підтвердив Ридан. — Перед падінням у воду вона мала намір стріляти у Віклінга, це я добре пам’ятаю, виходить, тримала револьвер у руці. Доказів більше, ніж досить. Дійте, друже мій. Я не можу цим зайнятись, та й ви краще за мене справитесь. Але заклинаю: будьте обережні, ви тепер розумієте, що ворог небезпечний і підступний. Адже це війна, не забувайте. Наталі, мабуть, нічого поки що не кажіть. Ці шматки весла заховайте, бережіть, як зіницю ока. А Віклінга треба взяти так, щоб ніхто про це не міг догадатися протягом кількох днів, поки не буде виловлено всю зграю. Тут я вам, певно, зможу допомогти. Він, звичайно, прийде до мене, і, гадаю, дуже скоро, інакше його поведінка стала б підозрілою. Крім того, моя радіограма і всі дальші маніпуляції з Галею не могли не викликати в ньому деяких побоювань. Ось що… Зв’яжіться з ким належить і організуйте надійну групу людей, які в перший-ліпший момент за умовним сигналом можуть прибути сюди, не викликаючи підозріння, хоча б під виглядом наших співробітників. А я беру на себе ізолювати Віклінга тут хоч на тиждень, він сам з радістю на це погодиться й навіть попередить своїх спільників, щоб про нього не турбувались. Так буде виграно час для слідства. Ну, то я йду… Починайте зараз же.
Передбачення Ридана збулося скоріше, ніж він сам чекав.
Як тільки Микола пішов з дому, у передпокої пролунав боязкий, нерішучий дзвінок. Відчинила Наталя. Віклінг увійшов мовчки, невпевнено почекав, поки вона простягне йому руку, потім схопив цю руку з вдячністю.
— Здрастуйте, Наталю.
— Здрастуйте, Альфред.
Він подивився на знайомі речі, розкидані по всьому передпокою, сів на ріг одного з ящиків, схилив голову на руки.
— Я не витримав самотності, Наталю, і от прийшов… Скажіть, коли ховатимуть?
— Не знаю.
— А де вона?
— Не знаю… Десь там. — Вона кивнула в бік інституту. — І ніхто нічого не знає, крім Костянтина Олександровича. Він щось робить з нею… Дуже зайнятий, ми майже не бачимо його.
Віклінг підвів голову.
— Що тепер можна зробити? — з тугою промовив він. — Я прийшов, щоб поговорити з ним. Ви не можете сказати про мене?
Наталя мовчки зняла трубку внутрішнього телефону, натиснула одну з кнопок на диску апарата.
— Костянтине Олександровичу, прийшов Альфред, хоче вас бачити… Гаразд. — Вона поклала трубку на місце. — Він просить вас зачекати, зараз прийде.
Минуло не менш як півгодини гнітючої непотрібної розмови, поки нарешті прийшов Ридан. З тим самим виразом вдячності потис Віклінг простягнену йому руку.
Вони ввійшли в кабінет. Ридан причинив двері, посадив Віклінга, глухо поцікавився його самопочуттям. Той не відповів. Здавалось, він не чув запитання; зморшки страждання знову поборознили його обличчя.
— Я не знаю, чого прийшов до вас, — сказав він. — Дуже важко переносити горе, мені — особливо, бо я винуватець того, що сталося. Ось… я хотів просити… Дайте мені можливість хоч як-небудь спокутувати свою провину. Я готовий…
— Зачекайте, Віклінг, — перебив Ридан. — Я розумію ваш стан і постараюсь полегшити його при одній умові: якщо все, про що ви дізнаєтесь зараз, залишиться таємницею, абсолютною таємницею для всіх.
Віклінг подивився на професора мутним поглядом.
— Це надто легкі умови. Мені потрібне випробування найважче, труднощі, нездоланні для…
— Пробачте, що перебиваю вас. Я дуже поспішаю, в моєму розпорядженні зараз буквально лічені секунди. Труднощі теж будуть. Але перша умова — таємниця. Згодні?
— Звичайно, Костянтине Олександровичу. Клянусь, що я збережу таємницю й виконаю будь-які ваші умови!
— Гаразд. Слухайте! Я намагаюсь повернути життя Ганні. Гадаю, що мені це вдасться…
Віклінг зірвався з місця. Скорботні зморшки раптом змінились виразом жаху на його обличчі.
— Це неможливо, — швидко прошепотів він.
— Ні, можливо. — Голос професора звучав цілком спокійно. — Але це важке завдання, і відразу здійснити його навряд чи вдасться. На це потрібен тривалий час. Крім того, мені потрібна допомога відданих людей, що не рахуватимуться ні з часом, ні з затратою енергії, людей, на яких я міг би покластися цілком і з допомоги яких міг, би скористатися в будь-яку хвилину дня і ночі. Микола Арсенович уже допомагає мені, ви будете другим. Якщо час дозволяє вам…
— Моя відпустка триватиме ще два тижні. А якщо потрібно буде…
— Чудово, вистачить поки що. Отож, друга умова: принаймні на тиждень ви переселяєтесь сюди. Ніхто не повинен знати про це. Всякі ваші зносини з зовнішнім світом припиняються. Пошта, телефон перестають існувати для вас. Можете повідомити всіх друзів і знайомих, що ви виїжджаєте, скажімо в Ленінград, за моїм дорученням. От, якщо згодні, приходьте завтра рівно о дев’ятій вечора… А тепер, пробачте, я повинен іти.
Віклінг схопив руку професора обома руками, з жаром потряс її і з приголомшеним виглядом вилетів з кабінету. Ридан з хвилину стояв біля вікна й стежив, як він зигзагами йшов через палісадник, потім вулицею усе з тим самим виглядом людини, збентеженої і вкрай заглибленої у свої думки.
До вечора набряклі легені Ганни стислись до норми. Груди, що зупинилися в спазматичному, надмірно широкому віддиху, нарешті опустилися. Мікрорентген показав, що бронхи та альвеоли тепер набули майже правильної форми. Сухе повітря, що вводилося рурками під дуже слабким тиском, проходило все далі й прискорювало витіснення зайвої вологи.
За розрахунками Ридана, через дві години можна буде розпочати останню, вирішальну операцію.
Ридан дуже хвилювався. Через дві години або з’явиться надія на щастя, ні з чим не зрівнянне, неймовірне, або… буде удар — останній, найнещадніший, після якого вже не лишиться ніякої надії. Думаючи про можливість щасливого кінця, Ридан часом мало не втрачав самовладання. Думки про крах, навпаки, примушували його сковувати почуття, що вислизали з-під волі, перетворювати їх енергію в роботу. Ридан помітив і зрозумів цей парадокс і вже намагався не допускати розслаблюючих думок про щасливий кінець.
Він думав, що треба ще зробити, чого не можна випустити з уваги. У думці проникав всередину тіла, що оберталося в «компасі», обдивлявся, обмацував кожний орган, перевіряв його колір, консистенцію, його працездатність. Іноді в якому-небудь куточку цього складного господарства виникала неясність. Тоді він кликав на допомогу Івана Лукича або Вікентія Сергійовича, які з самого початку були втаємничені в усе те, що відбувалося. І от вони разом розбирали за найменшими зрушеннями, за невловимими хімічними реакціями ділянку, що не піддавалась ясному аналізові, сперечалися, спільно встановлювали, як вона повинна була б поводитися.
Ці троє та Микола, якого обсипало жаром, коли він бачив страшну споруду Ридана, тепер майже не виходили з операційної, і ніхто, крім них, не заходив до неї.
Цього вечора нові, нікому не знайомі люди прийшли в будинок, під керівництвом Матусі зайняли пости на всіх входах і виходах в особняку.
Настала ніч.
Останні хвилини минали в зосереджених, обережних думках, у напруженій роботі. Поставили операційний стіл. Навколо нього, як мовчазні свідки, насторожились уважні, чутливі прилади. Вони були готові вловити й зафіксувати кожний рух, віддих, биття пульсу й тепло, які можуть виникнути в тілі. Вони могли послужливо подати в будь-який момент усе, що потрібно буде організмові: готову кров, кисень, лікарські рідини.
Бокову стіну операційної покрили квадратним свинцевим листом. Біля протилежної стіни Микола встановив «ГЧ» на тринозі.
Опівночі були зроблені останні аналізи. Ридан переглянув їх.
— Усе гаразд, — сказав він, стримуючи хвилювання. — Почнемо… Вікентію Сергійовичу, вмикайте підігрівання крові в термостаті.
Консервована кров у шестилітровому термостаті була приготована на той випадок, якщо в судинах тіла виявляться згустки закипілої крові. Вони могли закупорити серце, що почне битися. План Ридана — уникнути складної операції розтину грудей — тоді зривався. У дію вступав інший план. Ридан на деякий час виключає серце. В цьому випадку в розітнуті артерії по рурках линутиме зігріта, вже насичена киснем кров з автожектора — дивовижного приладу, який стояв трохи осторонь. Витвір геніальної думки радянського вченого, цей прилад міг замінити людині її власне серце і легені на той час, поки, хірург вилікує ці органи і знову введе їх у роботу.
Ридан підійшов до «компаса». Збоку, на невеликому розподільному щитку, він повернув якісь краники й сказав:
— Вимикаю охолодження й рідину. Циліндр обертався ще з хвилину.
— Досить, — сказав Ридан. — Припиніть обертання. Витягайте всі шланги… проводи… Знімаємо циліндр.
Люди в білих халатах узяли важкий футляр, швидко винесли його в сусідню кімнату і обережно поклали на нерухомий конвейєр «консерватора», просто під його рефлектор. Микола став до пульта.
— Консервуючі умови непотрібні, — сказав йому Ридан. — Дайте слабку хвилю для нагрівання тіла, потім плавно підвищуйте потужність потоку.
Червона лінія на стрічці термографа, що реєстрував температуру тіла, швидко поповзла вгору.
Поверхня циліндра почала прояснюватись. Через три хвилини термограф показав тридцять дев’ять градусів.
За знаком Ридана Микола вимкнув генератор. Циліндр знову внесли в операційну, зняли з нього кришку.
Надія, ледь спалахнувши було в душі Миколи, знову померхла, коли він побачив близько перед собою це обличчя з напіврозплющеними очима, затягненими каламутною свинцевою пеленою. Це було дивно схоже на Ганну, але чуже обличчя, не те, яке він так знав і кохав. І він не знайшов у цьому обличчі нічого, що могло б обіцяти життя.
— Переносимо на стіл. Беремо всі четверо… Миколо Арсеновичу, тримайтесь, або я вас попрошу звідси.
Ганну поклали на стіл, на товстий шар вати, вкритий простинею.
Реєстраційні прилади швидко простягли свої гнучкі щупальця до тіла і ніби присмоктались до нього.
— Увімкніть «ГЧ», Миколо Арсеновичу, і перевірте. Так… Мікрофон, підсилювач, репродуктори? Все, здається, Іване Лукичу?
— Все, — відповів хірург.
— Все, — тихо повторив Вікентій Сергійович.
— Пускайте кімограф. — Ридан підійшов до «ГЧ» і почав настроювати його.
Широка стрічка кімографа тим часом зарухалась, і кілька тонких важільків почали креслити на ній лінії. Дві з них відразу ожили: лінія, що фіксувала час у секундах, і лінія температури, яка повільно знижувалась. Решта важільків повинна була відмічати на стрічці пульс, дихання, тиск крові. Вони були нерухомі і залишали за собою рівні горизонтальні лінії. Ридан зволікав, йому лишалось тепер зробити тільки один маленький рух: повернути вимикач «ГЧ», настроєний на ту хвилю мозку, яка збуджувала діяльність серця. Чимало праці й винахідливості доклав професор, щоб знайти цю хвилю, і Сімка ледве не став жертвою шукань. Адже для того, щоб перевірити дію хвилі на мозок вищого ссавця, треба було перед цим спинити його серце. А втім, ще й тепер Ридан не був цілком упевнений, що хвиля знайдена правильно: на людині він ще не перевіряв її.
І ось він стояв біля генератора, торкався пальцями вимикача… і не наважувався його натиснути. Ще й ще раз він схилявся до візира, перевіряв, чи точно скерується промінь на голову й груди Ганни.
Нарешті, зусиллям волі він затамував сумніви.
— Даю хвилю серця, — сказав він глухо й натиснув важільок.
Мертва тиша запанувала в кімнаті. Було чути тільки шарудіння тоненьких штифтиків по стрічці кімографа, на яку всі спрямували погляди.
Минула хвилина. Повільно потяглася друга.
Лінія серця повзла, як і досі до цього, рівно.
Микола, до болю в грудях стримуючи дихання, дивився на таке дороге і вже зовсім чуже обличчя. Чомусь виринула згадка про перше випробування «ГЧ», коли він чекав, скерувавши промінь на мідний брусок, що мідь перестане бути міддю…
Ще болісніше проповзла третя хвилина.
Ридан різко порушив загальну нерухомість, нахилившись до генератора, і всі повернули до нього голови. Він підсилив потужність випромінювання, знову випростався й застиг, мов статуя.
Ще два хвилинних інтервали протяглася мертвотно рівна лінія серця, і знову на стільки ж поділок Ридан повернув регулятор потужності.
І раптом важільок серця ледь помітно здригнувся і почав підніматися… Обережний шерех виник у репродукторі.. Усі здригнулися од дзвінкого голосу Ридана:
— Почалося стиснення!
Важільок кімографа впав і знову завмер: по стрічці від нього повільно відсувалась одна нерівна хвиля…
Знову томливе чекання: що це було — перший удар серця, яке насилу пробуджувалося, чи… Ні, це пробудження! Ось знову піднявся важільок, уже швидше й вище, потім ще раз, іще… Напруження застигло на обличчях людей: вони ще боялися повірити… Ні, це пробудження! Все рівніші хвилі йшли по стрічці…
— Заждіть, генератор ще не ввімкнений, — промовив Ридан, сам не вірячи у свої сумніви. Він лунко клацнув вимикачем, а важільок і далі робив свої веселі змахи вгору і вниз, угору і вниз!
Серце Ганни почало битися!..
Раптом гучне шипіння й булькання, наче каскад води, що спадав зі скелі, ринуло з репродуктора, і вже не треба було стежити за лініями кімографа, бо всі побачили, як заворушився блискучий кружок мікрофона, що припав до грудей Ганни.
Перший короткий важкий віддих…
— Сухе повітря! — майже крикнув Ридан, підскакуючи до стола.
Та вже Вікентій Сергійович пригнув розтруб респіратора на гнучкому штативі впритул до рота Ганни. Більш як дві хвилини минуло, перш ніж знову, вдруге, важко піднялися груди. Обезводнене повітря швидко вбирало в себе зайву вологу в легенях і виносило її назовні…
— Кисень, — сказав Ридан.
Ганна дихала слабко й рідко, але вже рівно,
Микола бачив усе, але ніяк не міг повірити у ці ознаки життя, що здавалися йому штучними.
Справді, серце б’ється, легені дихають. Але чи означає це, що Ганна живе? Ось вона лежить перед ним, ледве прикрита краєм простирала, з-під якого все ще виходять шланги й проводи, нерухома, з невидющими, як і до цього, очима… Де ж життя? Справжнє, живе, а не це лабораторне життя — з приладами, шлангами, проводами… Чи не завчасно радіє Ридан?
Поволі, намагаючись не привертати до себе уваги, Микола вийшов у сусідню кімнату, потім у коридор. Там сів на підвіконня й закурив.
До нього долинав торжествуючий голос професора, і він силкувався уявити собі, що тепер робиться в цій кімнаті, наповненій машинами, апаратами, приладами. Це вони, машини, примушували тіло дихати. Може, вони ж змусять його бачити, чути, думати, сміятися… Що ж це значить?
Висновку Микола зробити не міг. Він відчув знову втому, голова відмовлялась од усього складного.
— Зіниця — дві, товариші! — дзвеніло в операційній. — Кофеїн у вену… Рогівковий рефлекс!
Микола повернувся до кімнати.
Підійшовши до стола, він здригнувся й зупинився. Що це? Вже не та Ганна лежить перед ним, щось змінилося. Її груди тріпочуть, сповнені життєдайними ударами серця. Як порожевіла шкіра!
— Дивіться!
Ридан спрямував в око промінь операційного рефлектора. Микола схилився до самого обличчя Ганни,
Крізь рогівку, що виблискувала вологою, немов в усмішці, звужувалась зіниця, і навколо неї грали золоті іскорки.
— Живе! — вихопилось у Миколи. Радість завирувала в ньому. Він кинувся до Ридана, обхопив його своїми ведмежими лапами…
Серед приладів, що брали участь в оживленні Ганни, був один, робота якого стала зрозумілою Миколі тільки через деякий час. Це був звичайний електрокардіоскоп — прилад, що вловлював струми серця. Невеликий ящичок, у передній стіні його — кругле вічко із зеленим світлом, і в ньому темна тінь, яка своєю формою нагадувала метелика. Стежачи за рухами «метелика», за тріпотінням його крилець, можна було судити про те, що Ридан називав «струмами дії» серця.
Сам по собі цей апарат не був для Миколи загадкою; його конструкція, грунтуючись на принципі катодного осцилографа, була ясна: струми серця підводились до нього провідничками від електродів, прилаштованих з обох боків грудної клітки.
Прилад увімкнули, як тільки Ганну вийняли з циліндра й поклали на операційний стіл. До цього часу минуло вже більш як три доби з моменту смерті дівчини, і зараз же «метелик» кардіоскопа почав складати й розправляти свої тріпотливі крильця. У мертвому, нерухомому серці йшло напружене електричне життя. Виходить, не зовсім мертвим було серце! Виходить, якесь життя ще жевріло в ньому!
Тепер Микола почав розуміти риданівські міркування про «справжню» та «несправжню» смерть. Те, що заведено називати смертю, — не смерть. Це — зупинка. Мав рацію видатний учений Бахметьєв, який працював над анабіозом: цілий організм, уражений смертю, подібний до годинника, маятник якого зупинили рукою. Штовхнути маятник — і годинник піде знову. Ридан ішов далі.
— Справжня, необоротна смерть настає тоді, коли розпадуться білки живої тканини, — повторював він. — Якщо це ще не сталося, життя може бути відновлене! І коли причина смерті — зруйнування якогось органу, хай це будуть легені, серце або шлунок, то цей орган можна видалити, замінити новим, здоровим, у багатьох випадках узятим у тварини, — і знову організм житиме. Така теорія. І ми вже підійшли до її практичного використання. Цю можливість нам дав ваш «консерватор». Незабаром настане час, коли люди не вмиратимуть од «випадкових причин», від хвороб окремих органів. Ми будемо створювати запаси готових, працездатних, живих органів і користуватись ними в потрібних випадках так само, як зараз користуємось консервованою трупною кров’ю для переливання її живим. Більше того, Миколо Арсеновичу, я певен, що ця сама зупинка, яка досі називалася смертю і під час якої ми поспішали людину поховати або спалити, використовуватиметься як одне з наймогутніших лікувальних засобів.
— Як?! — здивувався Микола, приголомшений цим градом риданівських прогнозів. — Лікувати смертю?
— Так, лікувати смертю. Мертвий не може хворіти. Усі хвороби живляться функціями живого організму. Тимчасова смерть, зупинивши за дуже незначним винятком усі його функції, припинить і живлення хворобливого процесу і тим самим обірве його.
— А коли людина оживе, функції відновляться, і хвороба знову знайде собі грунт?
— Ні. Якщо хворобливий процес справді перервався, то знову потрібен вплив зовнішньої причини, щоб його відновити, бо самі по собі функції тільки підтримують і ведуть процес, але не можуть почати його.
Розмови ці завжди глибоко вражали Миколу новизною ідей Ридана, захоплювали його фанатичною вірою в могутність людського розуму. Підбадьорлива віра потрібна була тепер Миколі, як ніколи, бо, залишаючись на самоті, він ладен був знову піддатися тривозі і, може, знову втратити надію.
Минула ніч, минув день після того, як знайомі золоті промінчики бризнули щастям прямо в серце змученого сумнівами Миколи. Він чекав тоді, що ось ще трохи — і Ганна подивиться на нього, усміхнеться, дізнається про його кохання, яке він так глибоко й так довго ховав від неї і від самого себе…
Нічого цього не сталося. Ось уже цілу добу Ганна лежала на операційному столі нерухома, наче мертва, хоч серце її билося і рівно дихали груди. Як і раніше були розплющені її повіки, що здригалися лише від дотику до них. Жодних ознак свідомості не було.
— Що ж це? — питав Микола, з тугою дивлячись на Ридана.
— Нічого, — відповідав той, і Микола відчував тривогу в його голосі. — Чекатимемо… — Ридан був радий з нагоди одірватися від сумнівів, що безперервно напосідали на нього, і говорив, говорив… — У тварин, яких я оживляв після десятихвилинної смерті, мозок відновлював свої функції через сім-вісім годин. Сімка був мертвий теж десять хвилин і опритомнів тільки через двадцять годин.
Думаю, чим складніше організований мозок, тим глибше уражаються його клітини, отруєні вуглекислотою. Адже смерть настала від того, що припинився доступ кисню, який приносить кров з легенів до клітин мозку. Цілком можливо, що мозок людини відновлює свої функції далеко повільніше. Чекатимемо…
О дев’ятій вечора Наталя по телефону повідомила в операційну, що прийшов Віклінг.
— А, Віклінг! — відповів Ридан. — Проведи його в їдальню, я зараз прийду.
Микола чекав цього дзвінка й стежив за професором.
— Ви справді думаєте піти до нього? — спитав він.
— Звичайно.
— Ні, Костянтине Олександровичу, ви туди не підете. Вибачте вже, ця операція доручена мені. Там усе готово, і ваша поява в програму не входить. Було б безумством наражати вас на небезпеку. Адже Віклінг чудово розуміє, що життя Ганни у ваших руках, і в останній момент, побачивши, що йому вже не врятуватись, може вчинити щось несподіване.
— Що ж, хай буде й так, — зітнув плечима Ридан, — побачення з ним мене зовсім не приваблює…
Тим часом у їдальні вже починався цей небагатослівний акт.
Ще напередодні Наталю, нарешті, ввели в курс усіх таємничих подій. До того часу вона вже майже перестала плакати, але ще більше спохмурніла. Її горе посилювалося почуттям образи: чого Ридан ховає від неї те, що він робить з Ганною?..
Коли Микола пояснив їй усе й розповів, що Ганна вже дихає, вона недовірливо звела на нього свої темні, допитливі очі, повірила, засміялась, кинулась до Миколи й заридала в нього на грудях. Це була радість, і з тієї хвилини горе щезло для неї. Без жодних вагань та сумнівів вона відразу повірила, що Галя повернеться до життя і все буде, як і раніш.
Так само бурхливо заклекотіло в ній обурення, коли Микола розповів про Віклінга.
— Я почувала це! Я завжди, з самого початку ненавиділа його! І як ви всі могли вірити, адже в кожному його русі, в кожному слові була фальш!..
Вона урочисто поклялася Миколі, що жодним жестом не викаже себе, приймаючи Віклінга. І от вона привела його в їдальню.
— Сідайте, Альфред.
Він сів, усе так само пригнічений сумом, насторожено зазираючи Наталі в очі.
— Як Анні, Наталю? Ви, певно, вже знаєте що-небудь…
Ой, як важко втриматись від спокуси! Бажання помучити цю ненависну людину, погратися з нею, як кіт з мишею, було дуже велике; почати б з ним розмову, повну невинних, але страшних для нього натяків!.. Адже так легко примусити його зараз відчути власну загибель, помститися йому за обман, за злочин, за все… Ні, вона не мала права, вона обіцяла.
— Нічого не знаю, — несподівано голосно відповіла вона.
Це було сигналом. Віклінг раптом побачив, як відчинилися просто перед ним двері до кімнати дівчат і з них швидко вийшла і стала біля стіни людина в гімнастьорці захисного кольору з малиновими петлицями. Віклінг упізнав їх, і мороз пройшов у нього поза шкірою. Потім він помітив револьвер у руці…
Віклінг швидко озирнувся. У кімнаті було троє дверей. Біля кожних стояла озброєна людина. Потім з кімнати Миколи вийшов ще один і попрямував просто до Віклінга, спокійно й упевнено.
— Альфред Віклінг, якщо не помиляюсь? — спитав він ввічливо.
— Так, це я! Що за безглузда містифікація?! — визивно крикнув Віклінг, пополотнівши.
— Я з оперативного відділу Наркомату державної безпеки. Маю розпорядження заарештувати вас. Будь ласка, підніміть руки… Обшукайте, — наказав чоловік.
— Дозвольте! — усе ще гарячкував Віклінг. — Це якась помилка. На якій підставі?..
— На якій підставі? Можу сказати. Ви обвинувачуєтесь у замаху на вбивство Ганни Ридан.
— Яка нісенітниця! Наталю, ви ж знаєте, як усе справді було. Покличте професора…
— Професор зайнятий, — сказав Микола, заходячи в їдальню, — і він просив мене передати, що нічим не може бути вам корисним. Він сам підтримує обвинувачення на підставі відомостей, одержаних безпосередньо від Ганни Костянтинівни.
Останні слова Миколи вразили Віклінга, як удар блискавки. Очі його розширились, ноги підкосились, і було видно, яких величезних зусиль коштувало йому зробити перший крок у напрямку до дверей…
Минуло ще три дні тривожного чекання. Ганна лежала в тому самому стані — так принаймні здавалось Миколі, — і знову його надії змінились розпачем.
Ридан тим часом робив і далі свої спостереження, аналізи, дослідження і щодня вловлював нові ознаки пробудження життя в організмі дочки. Вегетативна система вже відновилась. Органи травлення почали діяти й постачали крові продукти таємничих перетворень білків, вуглеводів, жирів, які Ридан у складних розчинах вводив у шлунок. Напіврозплющені повіки Ганни, які найбільше лякали Миколу, нарешті склепились. Усе тіло готове було до руху. Окремі периферичні м’язи починали мимоволі сіпатися, наче випробовуючи свої сили перед наступними скороченнями.
Але жодних «розпоряджень» з вищих органів управління не надходило. Найскладніші відділи мозку, які ховали в собі таємницю думки, загадку свідомості, мовчали. Це був глибокий, безпам’ятний сон.
— Нічого, нічого, Миколо Арсеновичу, почекаємо, будемо сподіватись, діяти далі, — тільки й казав Ридан, як звичайно не подаючи великих надій змученому Миколі.
Трохи заспокоївшись, Микола, нарешті, згадав про зв’язок з німцем, про останню шифровану радіограму, переслану на Уфу. Розібравши текст, Микола переконався, що «ефірна охорона» поставлена в фашистів зразково. Щоправда, вони ще не засікли німецького друга, не так це просто; досвідчений «ом», знаючи, що на нього полюють, завжди може збити з пантелику своїх переслідувачів. Але передачу його знову заглушили, майже з самого початку. Він устиг тільки повторити з тривожною впевненістю своє попередження про підготовку фашистами нападу на Радянський Союз і передати кілька слів, які продовжували початий раніше виклад методу Гросса. Ясності все ще не було. Про відбудову фашистськими інженерами машини Гросса німець не повідомляв ні слова, і Микола починав переконуватися, що мюнхенський вибух досяг мети.
Віклінг знав про це не більше від того, що повідомлялось у пресі. Він повинен був лише здобути ключ до шифрованих повідомлень з Мюнхена. Як з’ясувалося з розмови із слідчим, якому Микола давав показання, Віклінг, очевидно, приголомшений думкою про воскресіння Ганни, втратив надію вийти сухим з води. Він, звичайно, не повірив би в це чудесне воскресіння, коли б воно не підтверджувалось обережно пущеними в хід під час першого ж допиту риданівськими відомостями, здобутими через «ГЧ». Ніхто не міг знати цих фактів, крім його самого та Ганни!
У слідчого створилося враження, що Віклінг щиро розкаювався у своїй шпигунській та диверсійній роботі, так охоче він викривав і себе, і всіх, хто був причетний до неї і в Москві, і на уральському заводі.
Він, як виявилося, був сином московського фінансиста, який емігрував у перші дні революції. Маскування під німця «Альфреда Віклінга» допомогло йому без особливих труднощів «утекти» в Радянський Союз з Німеччини ще в 1936 році. Це був трюк гестапо: справжнього Альфреда Віклінга, досить відомого тоді в колах німецької інтелігенції молодого антифашиста, таємно схопили і, певно, знищили. Розкрити цей трюк розвідки було майже неможливо, тим більше, що справжній і удаваний Віклінги мали одну й ту саму спеціальність і були дуже схожі один на одного. Так що в документах справжнього Віклінга, переданих розвідникові, гестапівцям навіть не довелося міняти фотографії. До того ж «Віклінгові» призначалася роль резидента «уповільненої дії», тому він протягом кількох років ніяких розвідувальних функцій не виконував, і єдине його завдання полягало в тому, щоб укріпитись у радянському суспільстві, завоювати належне становище і довір’я, в чому він і досяг неабияких успіхів.
Так, він мав намір «завоювати» й Ганну Ридан. І не тільки з ділових міркувань…
Участь в організації диверсії на уральському заводі і стеження за радіозв’язком Тунгусова були першими завданнями хазяїв. Але впали вони на далеко не сприятливий грунт. «Віклінг» був уже не той, діяв він неохоче, його колишні антирадянські переконання потьмяніли за час життя на батьківщині.. Та страх смерті був сильнішим. Убивство Ганни, заподіяне в приступі цього божевільного страху, а потім викриття й арешт виявились для нього надто тяжким вантажем. Він здався і щиро виклав усе, що тільки могло бути корисним для тих, хто охороняв безпеку Радянської держави.
Нічого цього Микола не розповів професорові, щоб не відвертати його від напруженої праці. Не дізналася про це й Наталя. Навіщо було б Миколі затьмарювати страшними спогадами цю безмежну світлу радість, яка відразу прийшла на зміну її глибокому горю, коли вона побачила свою милу, єдину сестру вже сплячою, а не мертвою! Щаслива натура! Наталя вміла просто любити, просто страждати і так само просто радіти, не спотворюючи своїх почуттів непотрібними сумнівами. Тепер вона просто вірила, що Ганна житиме, і стала найретельнішою помічницею Ридана.
Зате Микола… Бідний Микола! Дуже важко доводилось цій сильній стриманій людині, вперше зігрітій коханням і так трагічно позбавленій його. В який страшний вир переживань втягла його доля й шарпала, кидаючи з одного боку в другий; то манила близькою радістю, то завдавала дошкульних ударів…
Він зовсім вибився з колії. Минали дні — довгі, порожні й похмурі. Ніколи ще він не відчував себе таким непотрібним, спустошеним. Працювати він не міг. Ніякої допомоги Риданові, крім чергування біля Ганни, коли він заступав Наталю або самого професора, не потрібно було. Він намагався читати. Сумлінно прочитував сторінку й переконувався, що не може навіть пригадати, про що там ішла мова…
Інколи він починав думати про самого себе, про свою поведінку й не міг зрозуміти, що з ним коїться. Чому він неспроможний зайнятися нічим, що не стосувалось Ганни? Чому Наталя могла, сидячи тут, працювати над своїми підручниками, щось розв’язувати, вивчати, або читати, або шити? Чому тітка Паша взяла на себе всі турботи про сім’ю і все робила, нічого не забуваючи, завжди точно, завжди вчасно? Лише кілька хвилин, прибираючи кімнату, вона дозволяла собі мовчки постояти біля Ганни, підперши рукою підборіддя, уважно дивлячись в її обличчя, усе ще скуте мертвим спокоєм… Микола помічав інколи, як скочувалися сльози, ховаючись у зморшках широкого обличчя тітки Паші…
«Видно, справді щось негаразд у мене з нервами, має рацію професор, — думав Микола. — Або вдача така дурна…»
Ранок десятого дня займався каламутною смугою хмар на сході. Сірий світанок надходив повільно й пізно. Барометр падав.
Ридан відіслав Наталю спати і залишився з Ганною. Сьогодні вночі в її організмі відбувався якийсь бурхливий процес пробудження. Поодинокі здригання, посіпування окремих м’язів стали раптом інтенсивнішими й охопили майже все тіло. М’язи немов тріпотіли від бажання вільно рухатись. Це тривало півтори години. Потім відразу припинився всякий рух. І знову Ганна лежала в непорушному, глибокому сні, здавалось, навіть глибшому, ніж раніше…
Ридан сидів біля неї і силкувався зрозуміти, що сталося. Чи був пройдений якийсь етап на шляху до відновлення діяльності мозку, чи, навпаки, спалах пробудження, подібно до агонії, — і шлях назад, до смерті…
Близько десятої години ранку хмари нависли над столицею, небо прорізали перші стріли блискавок, у саду зашуміли знеможені курявою дерева, вітаючи жадану грозу. Ринула злива, з блискавкою, громом і вітром.
Похмурий, зарослий, Ридан раптом одірвався від тривожних думок, випростався, підійшов до вікна і навстіж розчинив його. Гострі пахощі грози ввірвались в операційну.
З сухим тріском розлігся важкий громовий залп, і золотом освітилася струмениста завіса дощу. Ридан знову підійшов до Ганни.
Він побачив… Може, це знову видалося йому: останнім часом втомлені очі так часто зраджували його… Ні, він побачив, він почув глибокий віддих, що вперше порушив надто правильний ритм надто спокійного дихання. Потім здригнулись уста, ледь розтулились…
Микола прокинувся від телефонного дзвінка і, ще не опам’ятавшись, схопив трубку.
— Сюди! Наталю теж! — з безмежною радістю продзвеніла мембрана.
Микола зрозумів. Одягаючись на ходу, він влетів в операційну. Наталя, боса, в халатику, наздогнала його біля порога. Ридан, не кажучи й слова, відійшов убік, ніби поступаючись для них місцем біля стола.
Вони схилились над Ганною, тривожно вдивляючись в її обличчя, уста, тільки що стулені вологі вії…
— Галю, — тихо, але чітко промовила Наталя. Раптом трохи розплющились повіки, ледь звелися брови. Ганна подивилась, перевела погляд на Миколу, знову втомлено заплющила очі.
— Колю… — ледве чутно прошепотіла вона.
Не тямлячи себе від щастя, забувши про все на світі, Микола припав до її щоки першим гарячим поцілунком.
Наталя злякалась цього руху — може, не можна? — і, обхопивши його голову обома руками, ласкаво відсторонила його.
Вони озирнулись. Ридана в кімнаті не було. Микола вибіг у сусідню, «свинцеву» лабораторію. У глибині її, спершись на підвіконня, стояв Ридан, зігнувшись, притуливши обома руками до обличчя носову хусточку. Плечі його здригалися.
Люди завжди прагнуть щастя.
Кожний по-своєму розуміє його і по-своєму добивається, шукає або чекає його. Та ось воно приходить, — і за кілька днів, навіть годин, людина звикає до нього, як до биття свого серця, і перестає його відчувати. Це — особисте, власне щастя. Воно скороминуще. Здавалося б, що може бути дорожчим за життя, яке дає нам можливість і радість творити, будувати щастя інших, поглиблювати його, — скільки разів щастило майже кожному з нас так або інакше ухилитися від згубного, нещадного удару долі, врятувати, відстояти життя, але чи надовго вистачало цього відчуття щастя врятованого життя? На мить!..
Щастя риданівців було широким, безмежним, як світовий океан, що охопив їх владно й надовго. Кожний з них відчував його, як особисте щастя. Ганна живе, Ганна житиме! Немає більше страшного горя, яке щойно гнітило їх!.. Риданівці цілком змінились: вони начебто самі повернулись до життя, обличчя їхні випромінювали світло. Вони вже не уникали поглядів одне одного, як люди, пригнічені горем, навпаки, зустрічаючись раз у раз, вони жадібно ловили ці погляди, щоб знову й знову засяяти радістю, обнятися, потиснути руки. Вони почали більше й щиріше любити одне одного.
Але до цього приєднувалось усвідомлення чуда. Воно все-таки сталося. Неможливе раніше тепер стало можливим. Розум здобув нову владу над природою, і чудо Ридана ставало надбанням людства. Ось звідки йшов цей океан.
Ганна підвелася не відразу.
У першому проблиску свідомості ще не було всієї її складності, керованої пам’яттю. Було тільки просте сприймання, видіння. І безмежна кволість — м’язова, нервова. Після першого слова, не стільки почутого, скільки вгаданого Миколою, Ганна знову поринула в забуття і в сон. Через шість годин вона знову розплющила очі. Тепер у них відбивався страх, дихання виказувало хвилювання.
— Де… він… — ось усе, що схопив батько, схилившись над нею.
Він зрозумів. Стисло, двома-трьома фразами він розповів усе головне про Віклінга. Ганна заспокоїлась.
Ридан ні на хвилину не послаблював пильності. Він не міг допустити ніяких промахів і помилок, ніяких ускладнень. Чергування не припинялись ні вдень ні вночі. Він заборонив залишати Ганну саму. Як і раніше, щоденно робились усі аналізи, кожного ранку Ридан і його незмінні соратники Вікентій Сергійович та Іван Лукич провадили огляд, вистукували, вислухували, тисли, згинали, лоскотали кволе тіло Ганни, осягаючи найтоншу складність його внутрішніх процесів і вживаючи заходів, коли виявляли, що якийсь орган не в порядку.
Через тиждень після пробудження Ганна почала вчитися ходити. Через два тижні — вперше спустилась у сад. Аналізи й огляди були припинені. Відновлення організму йшло енергійно й швидко.
Як тільки Ганна трохи зміцніла, Ридан викликав слідчого, який давно чекав цього моменту, щоб почути потрібні йому показання потерпілої. І тут вперше риданівці дізнались від Ганни про всі подробиці страшних подій на Уфі.
З нетерпінням чекав Микола свого чергування після цього побачення Ганни із слідчим. Він знемігся, він уже більше не мав сили тримати себе в руках. Адже досі жодного слова не було сказано між ними про найголовніше. Він намагався ховати від неї навіть погляди, які так непокірно спалахували ніжністю. Але чи потрібно це було, Микола не знав. Він просто боявся хвилювати її. Адже заборонив Ридан на самому початку нагадувати їй про Віклінга, про катастрофу на Уфі…
Виходить, тепер можна!
Вечір тягся повільно. Микола сидів у їдальні сам, тримав перед собою газету, а думав про те, що скаже Ганні.
Близько десятої Наталя вийшла від неї в халаті з рушником і здивовано подивилась на Миколу.
— Ви чекаєте? Але вже не треба чергувати, хіба Костянтин Олександрович не сказав вам?
— Ні, нічого не казав, — відповів Микола, і Наталя помітила його смуток. Вона посміхнулась до нього підбадьорливо.
— Ідіть. Півгодини у вашому розпорядженні. Я — у ванну.
Микола мовчки підійшов до ліжка, пильно вдивляючись у вічі Ганни. Йому здавалось, що вони бачать його думки й кличуть його. Ганна теж мовчала. Потім вона простягла йому руку, і це був той самий рух, якого він чекав. Він узяв цю безсилу, худеньку руку з довгими; тонкими пальцями, припав до неї щокою, всім обличчям і поцілував. Очі Ганни — великі, потемнілі, дивилися серйозно й відкрито, нібито насилу вміщували щось неосяжне. Вона підвелась і сіла на ліжку, підібгавши коліна.
— Я сьогодні не все розповіла слідчому, — сказала вона. — Найголовніше утаїла, бо йому це не потрібно… Та й нікому не потрібно… крім нас… Коли я заснула там, за кущами, ще до появи Віклінга, мені приснився сон. Наче я стою у воді, а світло таке сліпуче, що я не можу розплющити очей і не знаю, куди йти. Мені стає страшно, я кличу вас… Ви приходите, берете мене на руки, несете до берега… і кажете: «Отак ми будемо йти разом… завжди разом…» Я пригадала це, як тільки опам’яталася.
— Ганнусю, люба, адже це саме я й хотів сказати вам зараз!
Він схопився, безтямним рухом підняв її на руки разом з ковдрою, міцно пригорнув до себе і, цілуючи, поніс по кімнаті. Вона здавалась йому невагомою.
— Ось так це було, Галю?
— Так… так, Колю!.. Значить, назавжди?
— Назавжди, Ганнусю!
— І я… назавжди!.. А тепер поклади мене знову на берег і йди. Більше нам сьогодні ні про що говорити не треба. Правда?.. Колю, я щаслива!
— Я теж, Галю. На добраніч… Спи спокійно… якщо це можливо.
Він майже вибіг з кімнати, відчуваючи, що йому справді треба зараз побути самому.
Життя потроху налагоджувалось.
Величезне щастя, міцно заволодівши всіма риданівцями, творило свої звичайні чудеса: упорядковувало нерви, породжувало нові джерела енергії й сили, робило світ чудовим і трохи, немов жартуючи, плутало думки й справи людей.
Матуся відновив колишній порядок у лабораторії, виніс усе обладнання, зв’язане з оживленням Ганни. Ридан «пройшовся» по інституту, влаштував кілька нарад співробітників, налагодив і спрямував їхню роботу і вже знову взявся за своє «градуювання», далеко ще не закінчене.
У Миколи знайшлося чимало турбот, пов’язаних з випуском серії нових «ГЧ», пристосованих для оборонних цілей. Внаслідок того досвіду, який Микола набув під час операцій на маяку Стеншер, в апарат було внесено конструктивні зміни. Працював він, як і раніш, із захопленням і бездоганною точністю, але в оформленні, в необхідній тепер документації своїх нововведень раз у раз помилявся, плутав… У цьому саме відбивалася «гра» його щастя. Тепер він уже розумів, чим відрізняється любов до Ганни, яка захопила його з такою надзвичайною силою, від любові до неї всіх близьких людей…
Гірше було Наталі. Вона раніше за інших звикла до повернення Ганни з небуття, а Федір був так далеко! Звичайно, Федір уже знав усе, але як нестерпно довго йшли листи до нього і від нього!..
Незабаром Риданові подзвонив нарком. Йому треба було влаштувати негайну консультацію з Тунгусовим з приводу одного «дуже цікавого» винаходу. Але він просив дозволу самому приїхати разом з винахідником на Ординку.
— Хочу, нарешті, побачити вас усіх, — сказав він. — Приїду ввечері на годинку відпочити, подихати вашим живлючим повітрям. Можна?
Професор негайно зібрав усіх і оголосив аврал. «Це щось воно неспроста», — подумав він.
Увечері, ледве риданівці встигли підготуватись до зустрічі, внизу пролунав енергійний, короткий дзвінок.
Нарком увійшов разом із худорлявим білявим юнаком. Риси обличчя юнака свідчили про те, що йому довелося чимало пережити на своєму недовгому віку. Увага господарів, які вийшли назустріч гостям, збентежила його.
— Привіт чаклунам двадцятого століття. Оце тільки зараз я знайшов для вас влучну назву, — весело говорив нарком, міцно потискуючи всім руки. — Знайомтеся з новим товаришем. Доручаю його вам, Ганно Костянтинівно, він розмовляє тільки німецькою мовою і треба, щоб Микола Арсенович обмізкував ідею, яку він пропонує. Так що будете перекладачем.
— Він німець? — тривожно спитала Наталя. Нарком розсміявся.
— Ну й що ж, що німець? Німці різні бувають. Тиснучи руку професорові, юнак пильно вдивлявся в нього, ніби пригадуючи.
За порадою Ридана, Ганна запросила його в кабінет до Миколи, щоб там без перешкод швидко закінчити справу. Наталя рішуче приєдналась до них. Стривожена похмурими спогадами, вона пильно стежила за іноземцем.
— Десь я бачив його… — пробурмотів Ридан, коли вони вийшли. — Цінний винахід?
Нарком не поспішав з відповіддю.
— Зараз справа не так у винаході, як у самому цьому юнакові, — сказав він. — А втім, зачекайте, зараз там усе з’ясується, і вони прибіжать сюди. Це я вашим хлопцям вирішив піднести сюрприз. Давайте поки що поговоримо про інше. Скажіть, ви дуже зайняті зараз?
…Тим часом у кімнаті Миколи відбувалося ось що. Молоді люди розташувалися біля письмового стола. Перед німцем поклали папір, олівці.
— Треба б з ним познайомитися спершу, — сказав Микола, — цікаво, що за людина. Спитай, Галю, де він працює.
— Поки ще ніде, — відповів він. — Я тільки недавно прибув до Радянського Союзу. Я антифашист.
— Ви винахідник? Інженер?
— Ні. Я радіотехнік. Але я знаю про один винахід, який може дуже стати в пригоді Радянському Союзові.
Друзі перезирнулись. Щось подібне говорив і Віклінг.
Насторожена увага присутніх явно бентежила й гнітила гостя. Він сидів, видно, у звичній позі, затиснувши долоні між колінами, і намагався ні на кого не дивитись.
Раптом обличчя його змінилося. Він швидко підвівся з крісла і, перехилившись через стіл, подивився на стіну: там висіли куесель-картки Миколи, найяскравіші докази його «ефірних» перемог.
— Ви короткохвильовик?! — вигукнув він, звертаючись до Миколи.
— Так, — відповів той.
— Eu 2 bd?
— Це мої позивні…
Німець схвильовано провів долонею по чолу. Потім схопив олівець.
— Ви знаєте це? — і він написав великими літерами на аркуші паперу:
LMRWWAT.
— Так це ви?! — Микола схопив його за руку. Очі юнака сяяли. Дівчата заплескали в долоні: відразу все стало зрозумілим.
Наталя навстіж розчинила двері і вибігла в їдальню з криком:
— Це він! Костянтине Олександровичу, це наш німець! Той самий!
…І ось уже вони сидять за столом, над яким немало попрацювали тітка Паша з Наталею та Ганною, за бокалами ароматної імеретинської «Ізабелли», привезеної наркомом. Він жвавий, веселий, видно, що він, справді, відпочиває душею серед нових друзів, які припали йому до серця.
Пильно вдивляється він в обличчя Ганни.
— Ось заради кого я головним чином приїхав… Лазар воскреслий! Адже це справжнісіньке чудо! Ви відчуваєте?
— Не так відчуваю, як розумію, — посміхається Ганна.
— Виходить, ніяких наслідків?
— Професор запевняє, — серйозним тоном повідомляє Микола, — що смерть взагалі трохи… «підбадьорює» людину.
Нарком сміється.
— Виходить, так воно і є. Повинні вірити: він — чудотворець, він знає.
Поступово розмова стала спокійнішою, стриманішою. Нарком непомітно спрямовує її в потрібне русло. Обережними питаннями він змушує Ганну вперше так жваво й докладно розповісти про власну загибель. Микола і Наталя з хвилюванням пригадували і час від часу доповнювали та виправляли одне одного, тільки тепер вони зрозуміли деякі подробиці того страшного вечора й ночі на Уфі; Ридан захопився на кілька хвилин своїми ідеями про владу людини над власним організмом і розкривав таємниці «воскресіння» дочки, нікому ще не розказані…
І от, уже не бачачи, не відчуваючи ні своїх напружених поз, ні судорожно стиснених рук, вони слухали одне одного, ніби стежили за самими собою на кадрах фільму, що вперше відтворював життя без помилок, без перекручень,
Ганс Ріккерт сидів між Ганною і Риданом. Вони, як уміли, тихенько передавали йому зміст розповідей. Тепер черга дійшла до Ганса.
У нього був свій, особливий стиль розповіді: факти, лаконічні, стримані повідомлення, немов вирізані з газетних заміток. Після жвавих, яскраво забарвлених особистими настроями, переживаннями розповідей риданівців його мова здалася спочатку сухою, нуднуватою.
Але вже за кілька хвилин стало ясно, що це тільки манера оповідача: факти пов’язувались, породжували все більш оживаючі образи людей — Гросса, Мюленберга, націстів, самого Ганса; наче між рядками зростав і вже психологічно забарвлювався в кольори трагедії зміст таємничого «мюнхенського вибуху».
Тепер риданівці довідались, нарешті, як у голові ось цього молодого робітника виник одчайдушний план зв’язку по радіо з невідомим, лише «відчутим» і вгаданим радянським другом, як народилися ці дивні літери — LMRWWAT, що відіграли таку велику роль у всіх подіях їхнього життя за останні роки.
І справді! Адже коли б Ганс не придумав цього «ключа» і не передав його Миколі, можливо, Ридан не одержав би «Генератора чудес». А тоді не було б ні риданівських наукових перемог, ні злочину Віклінга, ні його викриття, ні загибелі і врятування Ганни. Нічого не було б!
— Розкажіть ще, як ви пробралися до нас, у Союз, — підказав нарком.
Ганс розповідає, Ганна перекладає…
Минуло майже два місяці з того моменту, коли, сидячи за столом у кают-компанії «Ервалли», він зрозумів, що провалився, загинув, отруєний і, втрачаючи свідомість, схилив голову, щоб, не підвести її вже ніколи.
Потім він підвів голову, пересвідчився, що живий, здоровий і врятований друзями.
Ніхто не пояснив йому, що тут сталося: це була державна таємниця. Але допитливий розум його не міг заспокоїтись; деякі спостереження, зроблені відразу ж після повернення свідомості, переконували його, що це був сон, що всі, хто перебував тоді на «Ерваллі», піддалися йому, що сон цей викликаний був штучно на відстані і, виходить, мав на меті захоплення шпигунського судна радянськими прикордонниками. Але як саме та чим можна усипляти людей на відстані?!
Прийшовши сьогодні сюди, він упізнав у професорові того, хто був тоді серед друзів. А тепер із прослуханих щойно розповідей він збагнув, що існує генератор випромінювань, який діє на мозок; створений він цими чудовими радянськими вченими, що перемогли навіть смерть.
Ридан тепер пригадав, де він бачив це обличчя, ці глибоко посаджені очі. І пригадав фразу, сказану там майором: «Ви врятували життя цьому хорошому хлопцеві…» Тепер про це дізнався і Микола, який сидів тоді на маяку…
Ганс Ріккерт, скінчивши свою розповідь, підвівся, повернувся до Ридана та Миколи, який сидів за ним, і сказав:
— Я розумію, що ваш апарат, який викликає сон, велика таємниця Радянської держави. Я догадався про його існування із сьогоднішніх розмов. Але прошу вас не тривожитись. Повірте, що жодна людина ніколи ні про що не дізнається від мене. А тепер дозвольте від усього серця, — він приклав руку до грудей, — подякувати вам. Коли б не ви, я не зміг би виконати того, що вважав за свій обов’язок. І мене можна було б знайти зараз де-небудь на дні Балтійського моря… з тягарем на ногах. А життя… все-таки дуже хороша річ!
— Дозвольте… — немов насилу осягаючи думку, яка зненацька вразила його, сказав Микола, звертаючись до Ганса. — Два місяці тому ви вже були в нас і передали властям те, що заповідав вам товариш Мюленберг. А знаєте, що сталося через… два тижні після того, коли ми були вже на Уфі? Ми одержали від вас радіограму з текстом опису винаходу Гросса! Навіщо це? І звідки ви передавали?
Ганс замислився.
— Ви одержали весь текст розрахунків Гросса? — спитав він.
— Ні. Тільки початок. Потім передачу заглушили.
— Як добре, що ви мені це сказали! Тепер я спокійний. Виходить, його не спіймали. Річ у тім, що я доручив одному вірному товаришеві продовжувати без мене ці спроби передавати текст. На всяк випадок. Адже я міг. і не дістатись до вас!.. Але як же ви, мандруючи в човні, одержали його повідомлення? Невже брали з собою рацію?
— Ні, — розсміявся Микола, — я теж виїхав, залишивши товариша за своїм передавачем… Він і переслав нам текст…
— Знаєте, — сказав нарком несподівано. — Ви і не уявляєте собі, яка чиста тут атмосфера, як приємно бути серед вас, відчувати цю міцну дружбу…
— І не тільки дружбу, — підказав Ридан.
— Справді?! — нарком простяг руки, показуючи відразу на Ганну й Миколу. — Вони? Щиро кажучи, я це помітив… Що ж, давайте наповнимо келихи… Отже…
— За любов! — тихо, але твердо, без усмішки, промовила Наталя. Нарком примружившись глянув на неї і поставив келих.
— Стривайте лиш, тут щось негаразд.
— Не зовсім гаразд, — підтвердив Ридан. — Бачте, за нашим столом не вистачає Федора Івановича. Він приїде у відпустку, тоді буде все гаразд.
— Хто це?
— Інженер Решетков, ви його знаєте, ініціатор «сушарки», пам’ятаєте?
— Аякже. Схвалюю, Наталю! Де ж він?
— У Примор’ї. Лейтенант прикордонних військ. Виїхав відразу після Уфи.
— Що ж, Наталю, не журіться, усе в свій час. І в наших силах цей час наблизити, — сказав нарком. — А дружба — найголовніше… навіть у коханні… Тому — за любов і дружбу!.. Ну, а тепер дозвольте мені слово для невеликого повідомлення. Сьогодні відбулося засідання Президії Верховної Ради, на якому ухвалено кілька цікавих для нас рішень. Перше — таке.
Нарком вийняв з верхньої кишені френча складений навпіл папірець і прочитав:
«За надзвичайно важливі наукові відкриття в галузі фізіології і виключні заслуги в справі оборони країни нагородити професора Ридана Костянтина Олександровича і керований ним інститут експериментальної фізіології орденом Леніна…»
Ридан схопився з місця. Схопилися всі, і грім оплесків розірвав напружену тишу. Нарком підніс руку.
— Заждіть, друзі, тепер друге: «За наукові відкриття та винаходи в галузі радіотехніки, які мають велике промислове й оборонне значення, нагородити інженера Тунгусова Миколу Арсеновича орденом Леніна…» Є ще також нагороджені по інституту. Дозвольте мені поздоровити вас із заслуженою нагородою!..
Молодь зібралася в кімнаті Тунгусова: Ганс з цікавістю знайомився з деякими удосконаленнями короткохвильової техніки, придуманими Миколою.
«Старі» залишилися самі в їдальні. Ридан чекав цього. Він давно помітив сліди якоїсь стурбованості, що проривалась у поведінці наркома.
— Ви чимсь занепокоєні? — спитав Ридан. — Може, в зв’язку із справою Віклінга?..
— Ні, лише частково. Просто, як завжди, багато роботи. Трохи втомився.
Ридан не зважився наполягати на більшому.
— А яка доля Віклінга?
— Поки що провадиться слідство, вона ще не з’ясована.
Ридан уважно подивився на наркома, але промовчав. Той зітхнув, трохи розвів руками.
— Не будемо більше говорити про це, Костянтине Олександровичу… Ось і молодь іде. Пора! — Нарком підвівся. — Збирайтесь, Ганс. Я гадаю, що цими днями ви зможете почати роботу тут, в інженера Тунгусова. Перекладіть, будь ласка, Ганно Костянтинівно… Він вам допоможе, Миколо Арсеновичу: адже доведеться розібратись у цій машині Гросса. Нічого не вдієш, сама доля поклала на вас це завдання — правда ж?.. Та й з підготовкою до серійного випуску вашого генератора буде чимало роботи. Пам’ятайте: треба поспішати.
— А що, є які-небудь тривожні відомості?
— Дещо є, — ухильно відповів нарком.
— Машина Гросса?
— Е, ні… Від неї вони, мабуть, відмовились. Мова йде про набагато солідніші знаряддя знищення. Але хай це вас не турбує, не відвертає вашої уваги. Здавайте всі матеріали для серії на завод і займайтесь своєю справою, ідіть далі. Нам треба йти далі… І якнайшвидше.
— А не зволікатимуть там, на заводі? Коли ми запізнимось з нашою серією… — насупившись, почав Микола.
— Що ж, — безтурботним тоном перебив його Ридан, — тоді ми скористаємось іншими, ще досконалішими «генераторами чудес».
— Якими?!
— Та ось цими, справжнісінькими, — Ридан засміявся і поляскав Миколу по чолу. — А їх у нас немало…
От і все, що можна було розповісти про ті дивовижні події, які означають, може, початок нової епохи в житті людей.
Вона ще не настала, не є реальною дійсністю, ця епоха. Що ж із того? Початок усього, що створює людина, ховається в глибинах її розуму, в надрах її науки. Далеко не завжди це нове відразу стає доступною для всіх реальністю сьогоднішнього дня. З різних і складних причин для цього інколи потрібно немало часу.
Нічого. Час іде, історія робить свої невідворотні кроки, і все те нове, те майбутнє, з яким ми ознайомились тепер, обов’язково стане дійсністю. І кожний пізнає тоді це колишнє майбутнє.
Дивно, справді, — «колишнє майбутнє». Виходить, майбутнє може бути минулим? Виходить, воно є й зараз, у сучасному житті, те майбутнє, яке ще не настало?!
Так, так, так! Є й зараз. Воно живе в серцях, у гарячих мріях і холодних розрахунках, в уяві тих, хто вміє зазирати вперед.
Такі люди є. Для нас вони звичайні люди, творці сучасності, вони живуть поряд з нами, щось вивчають, щось роблять, замислюються, інколи поводяться якось дивно, незрозуміло. А може, так треба? Адже ми не знаємо їхніх таємничих мандрівок у минуле й майбутнє, не знаємо, як звідти, з майбутнього, вони здобувають те нове, що ми потім спокійно включаємо в своє життя.
Авжеж, є такі провидці. Звичайно кожний з них бачить одну якусь деталь майбутнього. Він простежив її шлях від самого джерела, усвідомив закони її розвитку і зрозумів її долю, бо ніщо у світі не падає з неба, не виникає відразу, вмить, воно виростає повільно й поступово з коріння, яке сягає у глибини минулого.
Так з’являється все: будь-яке наукове відкриття, винахід, подія суспільного життя, нова форма рослини, — Усе — результат попереднього й основа наступного. Якщо знайти ці ланцюжки в минулому, збагнути закони появи ланок, можна побачити речі та явища, які ще мають виникнути. Про це й розповідають події нашого роману.
Нагадаємо, що тоді перші досліди телепередач проводилися на довгих хвилях.
Федінг — періодичне затухання радіохвилі.
Справжнє прізвище Гітлера.
Що б не було, боюсь навіть тих данайців, що приносять подарунки (Вергілій, «Енеїда»).
Такий випадок справді був. Взято з клініки проф. А. А. Грекова (Ю. Д.).
«73» — в міжнародному радіожаргоні означає: «найкращі побажання, «es Dx»— «і далекого зв'язку», «88» — «побажання кохання», «y1»— звертання до дівчини.
Ангстрем — одна десятимільярдна частина метра.
Прилади для вимірювання вологості повітря.