Нот. 8—9 присвячені справі нафтовиків, з яких вимальовується фах Карло.

Нот. 9—20. Один Карло відділяється від іншого (за мовчазною згодою). Карло Тетіса^{1} їде до Турина. Під час подорожі трапляється перша мерзенно-весела пригода з жінкою. Його оселя. Частково відтворюється його життя, освіта, формування як особистості, початок кар’єри тощо. Його родичі. Зваблює й кохається з літньою матір’ю (гидка сільськогосподарська буржуазія, але саме ця жінка до неї не належить — вона католичка, просунута настільки, наскільки можна було бути такою у п’ятдесятих; потім по черзі зваблює чотирьох сестер, одній з яких тринадцять років; спить зі служницею, купою туринських дівчат, зрештою, приїхавши у село, також і з бабусею та її служницею, що приїхала з Півдня країни). Відчуває потяг до дівчат, особливо бідних, з півдня. Врешті, наприкінці опиняється в пансіоні «Сицилія» (за всім все описано так, ніби спостерігає шпигун).

Нот. 20—40. Перша подорож-втаємничення (Аргонавти). Наразі, як людину лівих поглядів його беруть (це перебіжництво ˂ заради того, щоб згодом мати змогу робити те, що йому треба) в операцію правих сил, екстремістсько-правих: ставши співучасником у злочині (убивстві Маттеї^{2} наприкінці п’ятдесятих?), він починає спілкуватися з мафією та ЦРУ. Всі ці події Карло проживає ніби уві сні. Як ідеальний співучасник, нічого не бачить і не чує. Лиходійство відбувається у пансіоні «Сицилія», що в Турині.

Нот. 40 та наступ.

Карло Тетіса вперше по-справжньому закохався. Його кохання триває років зо два. Кохання мало трагічний кінець. Чоловік знову повертається до бідних дівчат, цього разу у Римі. Так триває років п’ять-шість. Поки не настав 1969-й [Історія, сплагійована у Кафки (у К) — листи до Феліції та Ґрети Блох.].

Нот. 40 і далі (відмінні від попередніх).

Карлова кар’єра досягає свого піку. (Розповіді про Владу, вкладені в роман і частково одна в одну.)

Нот. 50 (фактично, 25).

Травма, що сталася у 69-му. Карло Тетіса змінює стать тощо. Велике кохання (нездійсненне почуття Карло Поліса, яке раптом вилилося у зникнення Карло Тетіса) (сплагійованого з «Манон»[8]?), що триває майже до появи Видіння (Середньовічний Сад — фактично нот. 65).

…………………………………………………………

…………………………………………………………

……………………………………………………….(1)[9]

Житло, яке винаймав Карло, — мешкаючи у ньому на самотині й очікуючи, поки до нього приєднається батько, — розташовувалося у Паріолі — кварталі, що донині був сповнений того престижу, яким наділяли його у минулому десятилітті й який, втім, уже занурювався у меланхолійну атмосферу, властиву місцям, котрі занепадають, зі своїми старезними садками, що пережили забагато хазяїв, з архітектурою, яка вже застара навіть порівняно з найзлиденнішими дрібнобуржуазійними кварталами.

Одначе у травні 1960-го Неокапіталізм був ще занадто новим поняттям, це ще досі був термін з царини надто привілейованих знань, аби бути в змозі змінити сприйняття дійсності.

Помешканням Карло була сіра малоквартирка, перед якою ріс сад, котрий теж видавався скам’янілим; завжди у тіні чи у сірому світлі, на самому дні ненавмисної геометричної лійки, поміж ребер інших зачинених у своїй непроникній тиші малоквартирок: ребра ці часто були заокруглені, у стилі бункерів, як за часів фашистів… Карло мешкав на п’ятому поверсі; на сірості злегка меланхолійно розточеної старої штукатурки виділялися підвіконня невеличких балкончиків ˃ темно-полунично-червоного кольору.

Карло, ось-ось збираючись огледіти театр свого нового існування, стояв просто на одному з цих балкончиків. Був ранок. Небом, ревно оберігаючи у землі дощову вогкість, яку нещодавно журливо вихлюпнули, пропливали розжарені хмари. Життя в містечку немовби призупинилось. Як і завше, Карло гнітила нудьга; відсутність будь-яких занять, окрім хатніх клопотів, — як вважав Карло з властивою безмаль тридцятирічним чоловікам переконаністю у таких справах, — зобов’язувало його лишатися із самим собою наодинці, немов примара; а відтак розігрувати цю сцену самотності перед римським краєвидом (що видавався радше Бейрутом чи Афінами). Зажура (причини якої були далекими) геть позбавляла його сил та волі.

Життя, що чекало на нього попереду, зрештою видавалося Карло неминучим провалом, що із найповнішою виразністю поставав перед його очима і т. ін. Низка невдач, яких зазнав він останніми роками у своєму житті механіка, котрий воліє знайти власне місце у відринутому суспільстві, була геть цілком логічною: але що саме впливало на ту логіку, Карло не міг^a[10] усвідомити. Може, неврози? Тобто, якщо говорити кількома словами, Тягар, який він протягом усього свого життя відчував усередині («у нутрі») й від якого йому навіть на однісіньку мить ніколи не вдавалося звільнитися? Раптом він побачив, як його власне тіло упало. На понурій бетонній підлозі балкона стояли порожні вази, ємності та шланги (бо це місце, вочевидь, було ще й комірчиною): і ось його тіло лежало посеред тих занедбаних речей, немов у підсобці просто неба; де свідком було лише небо, що розстелилося над ним.

Позбавлене жодного заступництва, як буває з безтямним, покинутим тілом, воно відкриває перед стороннім спостерігачем усі свої особливості та форми, які той тепер може без завад і без жалю пізнати.

Отак Карло навстоячки міг роздивитися власне тіло, що лежало горічерева: ось обличчя бліде, яке має майже білий чи сіруватий відтінок, властивий людям з аденоїдним типом обличчя, під шевелюрою гладенького та безбарвного волосся, яке за таких прикрих обставин трохи чудно скуйовдилося, чоло людини освіченої й упертої; ось кругленькі очі, оточені синіми колами, котрі, вже не прикриті окулярами (під час падіння вони зсунулися з носа й упали, й тепер окуляри з тоненькими металевими завушниками лежали неподалік), видавалися голими й надто виразними; на видовженому, гладенькому, наче дитячому, обличчі, навколо трошки кирпатого носа, підтягнута шкіра, маленький рот, навколо якого усипано дрібними зморшками зі скривленими губами, напівроззявлений через надто довгі та пожовклі зуби, або через ніс, котрий найпевніше був одним з тих вічно закладених носів, саме через які людина вимушена постійно дихати ротом; ось воно — худе й видовжене тіло кволої, втім добре доглянутої людини, приховане під далеко не новеньким сірим костюмом та білою сорочкою з краваткою (настільки неяскравою, що вона заледве помітна).

Карло чудово знав про все, що довело його до цього становища (1)[11], — народження, дитинство, освіта, перший життєвий досвід, — а отже, цілком усвідомлював, що і це падіння також вписувалося у логіку, з якої безповоротно й цілком виправдано випливали всі його вчинки. Цілковита бездіяльність такої страченої людини — розстріляної чи замореної голодом, що покірною непорушністю власного тіла, ніби жертвуючи ним, майже дитячою сліпо-апатичною готовністю немов схвалює дії своїх катів, так само як бідолашні тільця тих євреїв у концтаборах Дахау та Маутхаузена. Офірувати тіло дрібного інтелігента-буржуа, неспроможного нікого образити, а тому приреченого на те, щоб бути боягузом, бути покараним, було останнім логічним вчинком. Усе, чим він так пишався як неафішованим привілеєм, — його білісінька шкіра, сукно, з якого пошитий костюм, шкарпетки, що виднілися з-під штанів, котрі так негарно задерлися на литках через падіння, — наразі було лише об’єктом трохи огидних жалощів, та й по всьому. Навіть безжиттєвості було замало, аби знищити клеймо народження. Навпаки, все це лише ще жорстокіше підкреслювало його.

І ось Карло зауважує, як, мабуть сходячи з небес, а може, підіймаючись з глибин землі, поруч тіла постають двійко безперечно нелюдських створінь; втім, усе це видається цілком природним, вписуючись у логіку Видіння. Вони стають по обидва боки Тіла, проти голови, й заводять свою мову. І хоч розмовляли вони мовою теж нелюдською, Карло її чудово розумів: більш того, людська мова, у формі якої він усвідомлював їхні слова, — прекрасна. Насправді кожне її слово наділене виразністю одкровення: таким чином, усвідомлення є^a[12] не лише усвідомленням, а є ще й утішним осмисленням усвідомлення. Врешті, можна було б сказати, що вони розмовляють віршами чи за допомогою музики. Звісно, таке враження складається лише завдяки візіонарному маренню, адже, витягнувши їх з його контексту, ˃ розмови цих створінь розкривають їхню сутність, геть позбавлену тієї магічності, якою міг^b[13] наділити їх Карло завдяки своїй освіченості, зводячись до обміну думками, досить розповсюдженої ідеологічної суперечки (зрештою, читач сам у цьому переконається).

Перший з двох учасників суперечки мав ангельську подобу, й Карло у глибині душі знав, що звали його Поліс; а от інший мав навпаки жалюгідну бісівську зовнішність, подобу нікчеми. Цей звався Тетіс.

Першим заговорив Поліс.

— Це тіло — моє, воно належить мені. Це тіло праведника, смиренного…

— Звісно, але Тягар, який має він усередині, от він — мій… — парирував Тетіс.

Та Поліс, цілком упевнений у собі, з усмішкою дивився на нього своїми ясними очима. Він знову спокійно повів далі:

— Якщо це Тіло чоловіка, що знав межу у коханні до матері, але повстав проти батька, тоді твоя правда, та як і мало бути, у глибині душі чудово вміючи відрізняти свої власні гріхи від його, це Тіло — моє.

— Гаразд, — уперто не погоджується нечистий, — але Тягар, який він має у собі, належить мені.

Втім, не даремно ж Поліс був янголом: він і надалі поводиться миролюбно й по-настановницькому, промовляючи свій черговий довід таким тоном, чарівність якого можна усвідомити лише у снах:

— Коли це Тіло людини, котра критикувала світ, у якому народилася, прагнучи зробити його кращим, не перетворивши його руйнацію на власне виправдання, щоб жити з більшим достоїнством, тоді це Тіло — моє!

— Достоту так воно й є! — випалив Тетіс. — Але Тягар, що він має у собі, — належить мені. ˂

На обличчя Поліса почала спадати тінь.

— Спробуй усвідомити, — мовив, — Добро, якого прагнув чоловік у цім Тілі, не було Добром про людське око, адже у своєму існуванні він жив ним, роблячи його справжнім. Саме тому це тіло належить мені.

— Гадаю, — відповів на те Тетіс, — ця оболонка не може тобі належати, оскільки те, що знаходиться усередині неї, — моє.

— Це тіло належить чоловікові, котрий не відтворював свого батька у несвідомій покорі, однак відтворив його через ту саму трагедію, через яку його батько свого часу теж повторив батька власного, тобто через одвічне синівське становище, і тому це тіло — моє.

— Ні, — непохитно наполягає Тетіс, заплутавшись у своєму запеклому переконанні, так, ніби він не спроможний відступитися ні перед чим у світі.

Поліс стоїть якийсь час мовчки, розмірковуючи, що він, звісно, може ще тисячу разів сказати щось на кшталт того, що вже казав, та оскільки всі його фрази настільки ж однакові^c[14], як намистинки у чотках, жодне з його слів не матиме іншого впливу, окрім уже спричиненого.

Він же святий, цей Поліс, а тому спроможний не лише на балачки з істотою, яка настільки різниться від нього самого, але й на справжню співпрацю з нею: за допомогою слів тут не порозумієшся. Тож єдиним проявом справжньої доброї волі є спільна дія: навіть тоді, й надто тоді, коли вона сороміцька.

— Гаразд, — промовив Поліс, домовляючись з Непримиренним, — отже, як саме ти хочеш вчинити?

Тетіс, істота більш прагматична, ніж та, що, бажаючи злого, вдовольняється злом, що має змогу вчинити негайно, — адже ще є купа часу, аби заподіяти ще, — відповідає без жодних вагань:

— Ти забираєш своє, а я беру своє.

— Тобто? — поблажливо перепитав янгол.

— Ти, — відповів біс, — забираєш собі своє Тіло, а я заберу інше, те, що всередині.

Ох і слушна бісівська пропозиція! Поліс дивиться на нього ніби аж зачаровано. Мовчить і споглядає. А поки стоїть мовчки й дивиться, десь із глибин його єства підіймається усмішка, спокійно, немов небо, по якому вітер розганяє хмари, поволі роблячи його ідеально ясним та сяйливим: аж поки усмішка, що з’явилася завдяки пропозиції нечистого та, мабуть, виправдана більш ретельним розрахунком, не обернулася на слова: «Згода, — мовив Поліс, — забирай інше Тіло».

Тетіс не змушує себе просити вдруге: витягши зі своїх бридких кишень ножа, він встромляє Карло у черево лезо й робить довгий розтин. Потім розкриває його власноруч й витягає з нутрощів плід. Однією рукою, поклавши її на скривавлені краї розрізу, заліковує й зарубцьовує рану, а другою підіймає зародок до небес, неначе повитуха, що тішиться зі своєї роботи.

Плід виростає просто на очах. І в міру того, як він виростає, Карло з надзвичайним подивом упізнає його: ось він сам хлоп’я, мить — і він підліток, потім — юнак, а ось уже йому тридцять, так само, як і зараз, чоловік освічений і з досвідом, готовий до життя.

Щойно плід виріс і став на балконі поруч зі своїм хазяїном, Карло зауважив, що й тіло, яке було безживно випростане на підлозі, починає приходити до тями, ніби породілля. Він бачить, як воно помалу розплющує очі, знесилено озираючись навколо; нап’явши окуляри й обіпершись рукою об долівку, знову підводиться, аж поки не випростується, звівшись на ноги поруч з Полісом: тим, кому він (здається) належить.

Тим, хто захистив його в обмін на його поклоніння. Карло Поліса та Карло Тетіса — однаковісінькі. Й справді, вони впізнають один одного. Вони ступають невеличкий крок назустріч, ніби для того, щоб краще розгледіти один одного. Карло споглядає їхні профілі, вони непорушні, як Ісус та Юда на картині Джотто^{3}: вони стоять настільки близько, як стоять двоє людей, коли ось-ось зіллються у поцілунку. Поза тим, вони так пильно вдивляються один в одного, що здається, ніби їхні очі скам’яніли. У глибині того погляду — незбагненне відчуття, відчуття, що міцно поєднує їх, ніби пов’язуючи їх однією натягнутою мотузкою, яка штовхає їх назустріч один одному.

І, спостерігаючи за поглядом людини, яка здогадується й не мовить ані слова, не в змозі відірвати очей від того, чому завдячує своїм одкровенням, — рівночасно з тим передбачаючи всю вервечку майбутніх вчинків, які випливають з цього спізнання, — він не помічає, що янгол та біс уже відійшли далеко. Він отямився саме вчасно, аби побачити, як вони зникають вдалині, приязно теревенячи й тримаючи один одного під руку, ніби двійко давніх друзів, що разом розділяють життя^d[15].

Була надзвичайно чудова днина. Коли ті «міфічні» хмарини, про які я вже згадував, розійшлися, у небі знову стало ясно, й тепер, коли ніщо не стояло між містом та його світлом, сонце могло сяяти вільно. І наразі достоту саме це сяйво було надзвичайним. І кажу я так не задля того, щоб надати своїм словам поетичності, а кажу через те, що саме у цьому випадку краса світла якимось чином залежить від моєї розповіді. Часом справді трапляється так, що світло є таким абсолютним, спокійним, глибоким, перетворюючи небеса на викінчену блакить, навіть коли вони ніби трошки у поволоці, ясні, майже кольору моря, — створюючи враження, ніби небеса належать не теперішньому, а минулому, яке дивовижним чином знов виринуло. ˃ Це сяйво з міфу, якщо, звісно, можна так висловитись, що повертається знов і повторюється: проте у такому разі цей міф залишається невизначеним, не належачи жодній конкретній миті у колообігу пір року, поєднуючись з будь-яким божеством будь-якої з релігій: аж ніяк: навколо нас стояло літо в розпалі й ще ніби ніколи не було початку часів; ми були у серці чогось — а саме у тиші, блакиті, розпалі, — плин для якого був незначущим: лише його непорушність: таке буває лише з днями, які повертаються у пам’яті. Лише згадуючи минулі літа, сонячне сяйво якогось одного з його днів, можна назвати його: «абсолютним, безтурботним, глибоким». Ось чому мій опис, хоч і є короткою розповіддю про це сяйво, сам по собі геть нічого не вартий, залежачи від моєї розповіді. ˂ Саме так славно сяяло воно вранці наприкінці п’ятдесятих чи на початку шістдесятих років: і саме цей факт є надзвичайно важливим, саме він сповнений суті.

У цьому сяйві (магічнім, саме через те, що було таким глибоко невідомим і щоденним: сяйві чудового літнього дня) двійко героїв, що покинули помешкання Карло, неспішно крокували пліч-о-пліч, аж поки не дісталися невеличкого квадратоподібного майдану. Навколо було безліч малоквартирок, які тоді ще були нові-новісінькі, була там і старезна церковна стіна й рядок деревців уздовж густого живоплоту; й газон, на якому вип’ячувалася яскрава альтанка, й море люду, що, незважаючи на спекотну й сліпучу годину, сидів за столиками в альтанці чи по кутках майдану.

«Часом Боги дозволяють людям спостерігати за ˂ надзвичайно древнім почуттям», — писав у 1815 році на одній з трьох сотень списаних сторінок свого есе «Про відомі хиби прадавніх» Джакомо Леопарді, передрікаючи не лише «Історію роду людського», а й дрібніші свої твори, серед яких «Про античні легенди»: але від якого слова походило визначення «античні», від відомого всім «antiquus» чи «anticus», антоніма слова «posticus», що означає південь, точніше полуденну годину (наводячи слова одного відомого сучасного поета-герметика, що шукав невизначеності, а радше сказати — шукав багатозначності). Отож легенди, про які йдеться, це «античні» легенди чи «полуденні»? Один з найпрекрасніших уривків «Нарису» поміж іншого є той, що зветься «Полудень», де головною темою виступає година доби, коли «сонце ніби темнішає від жару». Боги й справді полюбляють сходити з небес уночі, та саме о цій порі їхня поява найбільш жаска й велична. Про це знали навіть невідомі автори Псалтиря «non timebis a timore nocturno; a sagitta volante in die, a negotio parambulante in tenebris, ab incursu et daemonio meridiano»^{4}.

Те, наскільки ці слова є справедливими, було, звісно, якщо це має якесь значення, засвідчено появою наших двох полуденних демонів в Альтанці на Площі ххх: ліцеїсти та студенти університету, що обурливо усамітнилися, злобно всміхаючись, що колись вважалося б нестерпним привселюдним хуліганством, а наразі видалося безневинною усмішкою дрібного буржуа, яка хіба що викликала б у інших неприязнь, — відчули, як підіймається дибки їхнє волосся. І навіть бармен, який покірно прийшов уранці з римського передмістя Прима Порта, а отже, був обізнаний у цвинтарній атмосфері й знався на ледарстві та збайдужінні, щойно ці двоє замовили аперитив, відчув, як чоло вкривається крижаним потом. Тим часом сонце палило в зеніті, і його жар майже затемнював усе навкруги, у полуденному супокої, такому справжньому й такому приналежному до минулого.

У цьому місці створюється план мандрівки. План, манера якого, риторичні «знахідки», метафоричний задум, розгортання розповіді й бісівська техніка (яка, передовсім, полягає у тому, що я уникаю топоніміки) будуть відтворені у подальшому на сторінках цього твору. Наразі це вступ, сказати б «становлення». Втім, позаяк я не маю наміру писати історичний роман, а лише зберегти форму, я неминуче вимушений встановити правила, яких слід дотримуватись, створюючи цю форму. Ось причина складання «плану мандрівки». Він буде виконувати роль матриці, чи ліпше сказати — передмови, до якої читач повертатиметься щоразу, як йому трапиться аналогічна, хоч і складніша ситуація.

Тетіс пішки пройшов до невеличкої площі недалечко, яка через невисокий мур виходила на міську глибоку розколину, на іншому боці котрої бовванів лісистий пагорб, облаштований під публічний парк: одначе недолуго обпиляний у бік рівнини на півночі Рима, вкритою закопчено-жовтою стернею, деревцями, огорненими поволокою спеки, поплямованої нечисленними вапняковими селищами. Тут він, зупинившись, очікував на автобус. Цей квартал більше не видавався йому знайомим: літо зробило його чужим для його очей, ніби дивина, яку колись бачив деінде. Люди вдягнені пристойно й, наскільки дозволяє їм виховання, стримані. Серед них студенти, дипломовані спеціалісти, управлінці, добродійки: окрім ватаги їхніх ледачих безпосередніх підлеглих. Автобус, на який чекав Тетіс, одвезе його далеко звідси, на інший кінець міста. Незабаром він прибуває — напівпорожнім. Тетіс тільки й встигає, що заскочити усередину, як автобус миттю рушає. Пожираючи простір того чужого кварталу, в якому почуватися затишно в змозі лише п’ємонтієць. Повертає на широкий шлях, засаджений уздовж деревами, проїхавши розлогі завороти якого, виїжджаєш на ще одну широчезну вулицю, цього разу пряму, на іншому боці котрої розташовується невеличка площа, на якій під палючим сонячним промінням закипає асфальт, — не забуваймо, що вгорі безхмарні небеса, — виходить на пустку навколо берегів річки. Річки з крутими греблями, сповненими нечистот, які випускають їдкий сморід. Це органічні нечистоти: тоді там ще геть немає пластику та полістеролу. Там лише макулатура та гівно. Повернувши на набережну Тибру, автобус пролітає її в одну мить. Рух транспорту був незначний, хоч у той далекий рік на набережній ще не було однобічного руху. Залляті сонячними променями з цього боку вишикувалися фасади будівель з кварталу на іншому березі річки: це був жилий квартал, який досі був фашистським. А далі почалася мішанина різноманітних стилів (хоча сонце, папірці, качани та гівно нікуди не зникли): ось стиль ліберті[16], ось двадцяте століття, а далі сімнадцяте, п’ятнадцяте, Середньовіччя. А за так само залитим сонячним сяйвом нагромадженням будівель, у непорушній спеці, височіє пагорб, на якому вкритий розлогими деревами, соснами, балюстрадами, поміж якими видніються будиночки, що належали шляхті, й кілька великих багатоповерхівок, які перетворили на коледж, мабуть, для американських попів. Автобус виїжджає на міст над млистою річкою. Саме цієї миті на самісінькій середині води пропливає нічний горщик. Під крутою греблею (нечистоти прорвало) розташовується купальня. На плавальному плоту, поміж вазонами для квітів, столами з обламаними ніжками та котами, розляглися десять чи дванадцять парубків з кашкетами на носі, з відкритими, гарно вистриженими потилицями або з купою коротеньких кучерів. Мостом крокує вервечка семінаристів. Незабаром автобус уже був на верхівці пагорба, що показався на тому березі річки. Він переїжджає його широкими тихими та безлюдними вуличками, що виходять на сади (які здаються занедбаними), проте там червоніють багацько буґенвілеїв. Через маленьку браму вісімнадцятого чи початку дев’ятнадцятого століття, автобус звертає на вуличку, уздовж якої з одного боку стоїть довгий ряд сучасних малоквартирок, а з іншого — величний і водночас такий знайомий високий мур з туфу. Дорога йшла нерівна, мабуть, її відкопали на рештках якоїсь дуже давньої дороги, залишки якої ще можна розгледіти: невеличка церквичка сімнадцятого століття, яка теж була збудована з такого самого туфу; балюстради з білого мармуру, що вкрилися плямами від плину часу; краї багаторічних лук, порослих ромашками та петровим батогом (й те й інше посохло від літньої спеки). Посеред дороги, на безлюдній зупинці, Тетіс сходить з автобуса. Звертаючи з місцини, де вишикувався рядок малоквартирок зі своїми маленькими садками, він прослизнув на досить широку вуличку, що спускалася вниз (обабіч дороги з одного боку розташовуються будівельні майданчики, на яких гурт хлопчаків у червоних картузах «морпіхоти» ганяє м’яча). Перед одним з будиночків, будиночок той нічим не вирізнявся, як і будь-який інший, Тетіс зупинився. Двері в будівлю були шляхетно-жалюгідно-розкішними, з золотими ххх. Заходить, піднімається ліфтом на п’ятий поверх, дзвонить в один з численних дзвоників. Двері відчиняє літня пані, схожа на дитину, вбрана у бідну та ще й брудну сукенку: у жінки сумирні й трохи перелякані очі через присутність цього незнайомого чоловіка, якому вона, вочевидь, неспроможна відповісти. На запитання цього чоловіка вона теж відповідає питаннями, відповіді у неї плутані, й жінка засмучена через те, що не може висловлюватися зрозуміліше. Її венетійський акцент ще більше видає здивування у голосі, коли вона розповідає, про що їй відомо: що людини, яку шукає незнайомець у будинку, немає вдома, та й у місті її теж нема, вона поїхала, далеко поїхала, у місцину, яка зветься Сиракузи. Що більше вона зізнається, то більше дивується, а разом з тим і засмучується через те, що незнайомець не знайшов людину, яку шукав (і яка здається їй такою відверто милою, й цього досить, аби вона почувалася засмученою через її відсутність). Жінка спромоглася згадати назву готелю, хоч і перекрутивши її, де вона, ймовірно, зупинилася, Вона розсміялася через те, що перекрутила назву. Й у тій усмішці проявилася її справжня вдача, жінки лагідної, розумної та хороброї. Її вік не збагнеш: вона могла б бути старою бабою, а могла бути й дівчиськом. Тетіс іде геть, посміхаючись із розумінням. Повернувшись на зупинку, чекає. Хлопчаки продовжують грати в м’яч, тільки й чутно, як сиплять прокльонами, і щоразу з їхніх усміхнених та ніжних вуст злітають дотепи, швидкі, немов блискавки^a[17]. Приїздить автобус і долає увесь шлях, що він його вже проїхав, у зворотному порядку. Проте незадовго до того, як автобус з’їхав на міст над жовтими водами річки, якою нещодавно плив нічний горщик, Тетіс зійшов і почав очікувати на інший транспортний засіб. Цього разу він чекав на трамвай. Вагон прийшов навдивовижу швидко й також був напівпорожнім. Звався він «Чорна кільцьова». Він у свою чергу теж пройшов мостом, потім уздовж річки, спершу проїжджаючи повз старі квартали, безладно розкидані вдалині — часом проминаючи кривенькі площі, часом — їдучи невисокими узвишшями, порослими лісом, по боках і ххх якого розтрушене вже звичне сміття, а часом навіть через острівець на річці, розбиваючись об котрий, жовта вода перетворюється на мутну білу піну. Потім, проїхавши уздовж річки, спочатку прослизнув крізь парки, повні руїн, а потім у залюднений квартал у стилі ліберті, де зупинився біля старого залізничного вокзалу, вкритого жовтуватою штукатуркою, який також був зведений на початку двадцятого століття.

Тетіс увійшов до вокзалу й попрямував до старої квиткової каси, аби купити квиток. Однак кілька годин треба було почекати. У залі очікування люди з древніми й змученими обличчями, замордованими звичним життям бідноти, вмирали від спеки. А от молодь, навпаки, пашіла заповзятою, але простосердною красою, готовою до розваг та цікавинок. Геть у всіх були старезні обличчя, декотрі мали «певну суворість ˂ вилиць», а дехто — попівську опецькуватість тощо. Всі чекали на свій потяг. Сонце наче й не думало сідати за обрій. На годиннику вже була безмаль п’ята, але здавалося, що досі полудень. Коли Тетіс зійшов на потяг — разом з усім тим людом, зодягненим як блазні (молодь, більші франти, одягли на голови ще й копійчані картузи), — потяг, роблячи довгі гудки й зупинки, потягнувся окраїнами та сільською місцевістю між вапняковими селищами, мурами, вкритими зеленню й смердючими бараками, — й ось знову визирнуло сонце, яке було кілька годин тому. Та сама суха блакить, обтяжена останньою й найбільш вибуховою формою життя. Праворуч протягом безкінечного дня проминали безлюдні села, а ліворуч — гори, приховані каменями. Містечка були вбогими й траплялися нечасто, скупчуючись навколо якоїсь церкви чи панського маєтку. Серед нових будівель тільки й були, що жалюгідні малоквартирки або маленькі білі квадрати. Мало-помалу, сповіщаючи про своє наближення безладдям облуплених високих мурів, відкритими каналізаційними люками, халупами, нещодавно зведеними заводами, які, втім, уже ніхто не використовує, — без даху — покрученими та ххх залізними скелетами, залитими усе більш палючим та сліпучим світлом, — руїнами середньовічних поселень поміж висоток без жодної краплини зелені, безбарвні та вкриті плямами, ніби від тропічної вологості, що пожирає все підряд, — видніється безмежне місто. Удалині майоріло море. Повітря було затхлим від невловимого смороду: через гівно, газ, клоаки, а також через здобрені земельні ділянки городів, насадження лимонів, сірку та щось давно втрачене, задушливе, ххх, щось, що було не чим іншим, як пилом злиднів.

Неспішно сідало сонце, наливаючись золотавими та криваво-червоними барвами, котрі усе більше набували бронзового відтінку, стаючи усе слабшими, ніби ххх дощ на смузі моря, котре ставало дедалі мілкішим. Минали безбарвні й невідомі містечка, у яких здавалося неможливим, щоб величезні сучасні будівлі, сірі та голі, схожі на казарми чи в’язниці, спромоглися поховати під собою щось таке життєдайне й ххх войовниче, як ота земля. Та, зрештою, навіть стародавні будівлі, зведені з жовтуватих цеглин ххх, приземкуваті, зі східцями та аркадами знадвору, були просякнуті смутком^b[18], як у деяких північних містах. Безлад та злиденність придушили несамовитість фізичної праці, яка може буяти лише у городах, засаджених величезними овочами й вкритих червоними плямами шавлії особливої, майже незграбно екзотичної.

Спустилася ніч, і все навколо поглинув морок. Незабаром вийшов місяць; молочнистий та важкий, він розливав яскраве світло. Й у тому молочному, майже масному сяйві виднілися обриси чорних гір та узбереж.

Глупої ночі потяг зупинився на нескінченній станції, на якій будки обхідника, ліхтарі, склади, приватні халупи у всій своїй бідності, цементні огорожі, не засаджені плями городів — усе розсипалося у невимовному безладді, над яким м’яко та ххх нависала тиша. Засмучено торохтячи своїм залізяччям, гуркіт якого лише час від часу переривав чийсь розлючений крик чи беззвучне собаче гавкання, крім якого, втім, десь вдалині чулися й пісні, вервечка вагонів розпочала своє тривале маневрування. Місяць затемнив зорі, освітлюючи станцію немов удень.

Врешті-решт, після тривалого руху з боку в бік, потяг опинився у корабельному череві. Несподівано, змішуючись із місячним сяйвом, розлився запах моря. Більшість люду розсипалася палубою. Звідси рукав моря здавався ніби неживим, під похмурими мерехтливими місячними промінчиками життя непевно проявлялося лише на узбережжях, на носі та на кормі корабля. Несподівано, адже досі стояла глупа ніч, на верхній палубі, на двох великих палубах, а також уздовж ххх, всі ніби вибухнули радістю, ніби всі разом пожвавились. Коротко стрижена, з чубами, що розсипалися на чолах, ніби жмут променів, молодь гуртом жартувала й сміялася. А ті, у чиїй компанії були солдати та моряки, були ще веселішими: між ними був хлопець, вигляд він мав серйозний, ніби у святого, а от очі хлопчина мав ххх сяйливі — він грав на гітарі.

Прибувши на протилежний бік протоки, всі поводилися так само. Потроху-потроху парубоцькі веселощі, водночас бешкетливі й наївні помалу згасли, й знову повернулися тиша, понуре гуркотіння потяга, важке від морської вологості місячне сяйво.

На світанку показалося місто, у якому Тетіс мав зійти на берег і де потяг «помирав». Це була безформна широчінь маленьких жовтавих будиночків, не позбавлених певних розкошів дрібних палаців та церков у стилі бароко, що свідчили про багато років нероздільного панування влади та бідності. Саме таким усе видавалося у сірому світлі світанку. Та незабаром визирнуло сонце, розсипавши своє проміння, і вже о п’ятій ранку навколо стояла полуднева спека. Сповнені радості й чуттєвості, вулицями крокували юнаки та молодики.

Тетіс попростував до готелю, про який знав лише його перекручену назву. Проте місцеві знали, де він знаходиться (можливо, за якимсь збігом обставин, вони вимовляли цю назву саме так). Там стояв чи то олександрійський, чи то римський фонтан, порослий посередині папірусною осокою, навколо якого зібралися напівоголені хлопчаки. Там же неподалік простяглася алея часів Бурбонів із запашною рослинністю поміж бруду та хаосу; і саме посеред цієї алеї, у буржуазній розкоші початку століття стояв готель із дивною назвою. Вхід до готелю був урочистим, майже монументальним, навіть попри прості матеріали, втім, він був не в змозі приховати скромне сімейне, трохи вбоге, хазяйнування. Людини, яку шукав Тетіс, не було, о цій порі її вже не було на місці. Й ніхто не знав, коли та повернеться. Тетіс вирішив її терпляче почекати. Він вийшов через вхідні двері на вулицю, сповнену важких пахощів рослин, гадаючи, що людина, про яку йдеться, повернеться десь опівдні, аби пообідати. Одначе чекати довелося аж до вечора. Зрештою, вечір видався ясним, яскравим, ніби продовжуючи день. Людина, на яку чекав Тетіс, з’явилася несподівано, прийшовши пішки стежкою обабіч готелю. Однак вона прийшла не сама, а з юнаком: поруч був високий, блідолиций парубок із тонкими губами, злегка скривленими, як у паралітиків, від зніяковіння, та сяйливою усмішкою. Він заговорив різким, негармонійним голосом, нескладно промовляючи виточені фрази, якими зазвичай говорять інтелігенти. А от вона, людина, яку шукав Тетіс, була, навпаки, ласкавою, людяною, мала власну думку, наскільки дозволяла їй її пристрасна, бурхлива та непередбачувана вдача. Це також була жінка, у якої не було віку, вона мала значно молодший вигляд за свої справжні роки. Волосся у неї було світло-каштанове, завите й зачесане, як носили жінки років з двадцять тому. Очі блакитні, як у деяких порід котів, тьмяні, часом аж занадто спокійні, часом вони нерівномірно мерехтіли чи то невротичною, чи то інтелектуальною войовничістю, їхнє світло осяювало геть усю високо підняту голову, що трохи нагадувала сицилійських хлопчаків, яких на початку століття фотографували рафіновані німецькі туристи. На маленькому, слабкому підборідді, на якому вже добре проступала зморшка, яка незабаром розділить його надвоє, був так само маленький рот. Кілька зморщок було навіть на шиї. Незважаючи на це, загалом жінка була схожа на молоду кішечку^{5}. Погляд у неї став ворожим, майже шаленим: та несподівано на її обличчі проступила навіть занадто широка усмішка. Щойно Тетіс заговорив до неї, кажучи, що хоче довірити їй кілька важливих таємниць, та усмішка стала веселою й небезпечною. Усміхнувся і той, хто її супроводжував, адже спочатку він з почуттям обов’язку набрав вигляду, можна навіть сказати, фанатичного та запопадливого боронителя. Саме в цю мить десь у кварталі недалечко, по сусідству із готелем, почулися перші випали літнього салюту. Завдяки йому цей шмат неба забарвлювався зеленим, бузковим та помаранчевим. Ці вогні настільки вабили жінку, а через те й її супутника, що хоч якими важливими були таємниці, які Тетіс хотів їй повідомити, все довелось відкласти на наступний день.

Одначе наступного ранку жінка, якій Тетіс хотів повідомити якісь, напевно, надзвичайно важливі звіряння, вже мала справу. Мала йти у дім до дитини, з якою познайомилася кілька днів тому, дуже бідної дитини, замурзаної, хоч їй вона здавалася прекрасною — й, мабуть, не без причини, адже вона була безнадійним романтиком, адже те, що тримало її, бліду й трохи жалюгідну, серед живих, було нетривким. Здається, жінка мала відвести її до міста, щоб купити подарунків, до убогого периферійного містечка, в якому вона жила разом з багатодітною, як кішка, матір’ю та сліпим батьком. За цією справою вони провели увесь ранок та якийсь час по обіді. Увечері знов продовжились вчорашні святкування у кварталі за готелем; цього разу у цирку, який нап’яв своє шатро біля руїн старовинного амфітеатру, оточеного жовтуватими двоповерховими будиночками, прикрашеними гірляндами з кольорових вогників, показували виставу. Досить. Тетіс не зміг розповісти жінці свої важливі звіряння й наступного дня; й навіть не тягнімо кота за хвіст — не спромігся він на те й протягом усього свого перебування у тому містечку. Отож поверталися вони одним потягом. Втім, навіть на зворотному шляху траплялося безліч дивовижних подій, а тому нагоди поговорити серйозно так і не випало, тим паче, що завжди було чимало іншого, на що можна подивитися й про що послухати.

Дуже ймовірно, що людина, яку Тетіс обрав за свою довірену особу, — тобто збирався зробити її хранителем таємниці, яка, поза всяким сумнівом, має надзвичайну суспільну вагу, — щойно почувши її, насмілиться, чи то пак, стане вкрай нерозважливою й використає свої знання з недоброю метою; та, вочевидь, вона не мала такого наміру. Минуло п’ятнадцять років, а Тетіс увесь час був з нею поруч. Вона ж, одначе чи то зумисно, чи то, користуючись висловом з нашого гидкого словника, через «ідеологічні переконання» вирішила не слухати його. У той час вона переїхала у білий квартал на околиці міста, який почали зводити за часів фашистів. Її помешкання розташовувалось просто біля величезної геть-чисто білої церкви, виконаної під собор Святого Петра. Позаду була низина, якою протікала жовта, брудна річка, повна нічних горщиків. Неподалік річки, на іншому березі, поміж облізлих узвиш розкинулася міська окраїна, а нижче, у зеленому буянні, — кілька сараїв, які, певно, були брудними й запиленими. Згодом місто помалу ставало ближчим, й ось уже воно страхітливо нависає довжелезними рядами своїх гидких багатоповерхівок та промисловими будівлями, серед яких величезна ххх північного автопрому, з’являються місцеві люди, які мають ліпші автівки та витонченіші звички, навіть коли, водночас з тим вони стають дедалі вульгарнішими, майже огидними й відразливими. Хай там як, а людина, яку Тетіс обрав за свою довірену особу, якій мав намір розповісти не посоромимось сказати, таємницю історичну, геть не бажала його слухати. Хоч, безсумнівно, ставала вона дедалі хоробрішою й набувала дедалі більше спроможності особисто відповісти за свої вчинки, опинившись в обставинах, коли тобі вже по суті немає чого втрачати. Вона не хотіла знати нічого викривного й небезпечного, що лише вона могла б відкрити людям. А позаяк людина, яку так шукав і даремно благав Тетіс, була письменницею, то легко дійти висновку, що у книгах цього автора, хай якими повними й довершеними вони не були б самі по собі, насправді «чогось» бракувало: й саме це у подальшому прирекло їх на неоднозначність, від якої не ухилитись.

—

Карло — так звали мого батька. Обрав я це ім’я для головного героя власного роману з причин цілком нелогічних: насправді між моїм батьком та «дволицим» інженером^a[19], про долю якого я зобов’язався розповісти, немає нічого спільного. Мій батько був військовим офіцером, чиї роки зрілості припали на часи фашистів, він пристав до їхніх лав (хоча у суперництві, яке розпочалося між режимом та армією, він був на боці війська): за вдачею він був цілком готовий прийняти фашизм (у дитинстві він був шибайголовою і хуліганом зі шляхетної родини й це змінило його), позаяк немає нічого більш солідарного, як лад та безладдя. Є одна світлина, на якій зображений батько у віці сімнадцяти років, незадовго перед тим, як він відбув добровольцем на війну в Лівії; то був привабливий юнак, дужий, як віл, витончений, і та витонченість була ніби якоюсь хуліганською, як і годиться нащадку заможного, але занепалого роду, водночас розпещеному й грубому; у його зачісці й погляді було щось лихе: через його чуттєвість, що видається ніби страшенно несамовитою й через яку він видається майже понурим. Він мав чисті парубоцькі щоки, довершене тіло (хоч статурою він був невисоким, приземкуватим), властиві тим, у кого великий член. Утім, усе це вкупі свідчило про войовничу волю, майже надмірну захисну реакцію людини, яка гордо користуючись широкими правами сьогодні, передбачає майбутню трагедію, яка оберне це право на його ж приниження. Він створив собі сім’ю й залякав її. Потому поїхав у Африку, брати участь у своїй третій війні, потрапив у полон, а потім знову з’явився у Казарсі, рідному містечку моєї матері, «другорядному містечку», яке він завжди зневажав, відплачуючи цим за нерозділене кохання до матері, отож він почав пиячити, як зазвичай чинять чоловіки. Вочевидь, він ніколи не розмірковував про свою долю, так само, як і про політику.

А от Карло, що носить ім’я мого батька, є особистістю суперечливою та (як каже Лукач) проблематичною: він мого віку, а не батькового. Я пишу про нього у теперішньому часі, бо він живе сьогодні, саме цими роками, ба навіть більше — у цю мить.

Як я вже писав, Карло — інженер, і якщо це достатньо інтелігентна професія, аби пережити соціальні й політичні суперечності нашого часу, то аж ніяк не досить, щоб прожити за допомогою тої свідомості, що забезпечує цілісність особистості, перетворюючи шизофренічний стан на цілковиту норму, а дволикість — на спосіб існування.

І через свою глибоку провінційну чесність Карло (достоту як і мій батько) ніколи не був спроможний прийняти такий компроміс: якому надає виправдання, змоги й засобів лише фах політика чи літератора. Що ж стосується часу, у який йому випало на долю жити (народившись у 1932-му), то це був час, коли у міжкласовій боротьбі відбувається розкол, який виявляється у кожному її аспекті й кожної хвилини, — аж до найбільш особистого для людини, — тож йому нічого не лишалося, як прийняти цей розкол (так само, як мій батько свого часу прийняв єдність, прийняв помилково, а отже, згодом жорстоко поплатився за свою помилку). Так само, як мій батько ніколи не був у змозі погодитися з розділенням надвоє, — бувши спроможним навіть убити, як убивали фашисти, — аби лишень захистити свою цілісність, — так і Карло, навпаки, ніколи не міг удавати, що він цілісна особистість, коли в дійсності розколювався надвоє. Він би навіть погодився, щоб його вбили, аби лишень не втрачати відповідності цій своїй дійсності.

Карло — католик, але з огляду на його вдачу, про яку я вже розповів у нарисі про нього, йому не лишалось іншого вибору, як стати католиком лівих поглядів. Усе своє дитинство, починаючи з 1932-го до 1945 року, він провів у провінції Романья, у місті Равенна (рідне місто мого батька). І я не бачу жодної різниці між Равенною початку двадцятого століття й Равенною безпосередньо передвоєнного й повоєнного періодів. Отже, у житті головного героя роману є відтинок часу, який він прожив у світі, що геть тотожний світові, у якому жило попереднє покоління й, насмілюся сказати світові, у якому жили усі попередні покоління. Діти ставилися до батьків достоту так само; домівки були такі самі [жодних телевізорів, холодильників, ніякого марнотратства у споживчих товарах (предметах широкого вжитку), лише окремі кімнати опалюються піччю, а не, наприклад, спальні, де тепло зберігали, користуючись стьобаними ковдрами та грілками для ліжка тощо…], їли те саме; пахощі, які чуєш, йдучи до школи бруківками старанно та нерівно вимощеними у минулому столітті, теж однакові; так само пахла кожна пора року, що приходила одна на зміну іншій, наповнена пахощами землі чи чогось перегорілого, не знаю вже, сказати, чого саме, змішаного з пахощами гліциній навесні; їдкий запах каменю, що не має запаху чи землі під кригою взимку; і школа та сама: гола, бідна, стара; такі самі люди, котрих діти, дивлячись знизу вгору, бачать ніби маленьких, мізерних велетнів, що знають, що то за штука — життя, й це знання переносить їх деінде, у незліченне різноманіття стосунків, незбагненних для маленьких дітей, кожна хвилина життя котрих є настільки добре упорядкованою, а сенс його є таким незмінним.

Навіть влада була такою самою, принаймні до кінця 1944 року, — фашистська. Дрібна буржуазія, яка без жодних меж і виправдань свого нечистого сумління, що виявила свої найбридкіші якості, які все-таки сплутали з хорошими. У той час, як рівночасно з усім цим якостям, що ми століттями, а може, й тисячоліттями звикли вважати добрими, у народі не вмерло; у народі, не сплюндрованому ані селянською революцією, ані першою індустріалізацією, а отже, вірному собі самому.

Карло, виходець з маєтної родини, прожив цей відрізок життя саме так, як міг прожити його мій батько, чи просто його власний батько (котрий був шляхетним землевласником, що жив на ренту від земельних угідь та нерухомості, на ренту, яка була приречена неухильно скорочуватися). Отож католицька віра, якої дотримувався Карло, була звичкою, тісно пов’язаною з його дитинством і тогочасним світом.

А тому можна зробити висновок^b[20], що його моральна чесність, невинне прагнення не опиратися своєму роздвоєнню, справжньому, необхідному, історичному, може бути одним з позитивних виявів, яких може набувати така негативна складова єства, як лицемірство: саме так, старе-добре католицьке, протиреформістське католицьке лицемірство. Я маю на увазі, що його роздвоєння могло розвинутися класичним чином (і класовим), як про це добре відомо, — з механізму збереження, а потім збігтися, зі «справжнім, необхідним, історичним» роздвоєнням, про яке вже йшлося. Перше роздвоєння направляло б католицьке лицемірство, й воно б настало поза контролем свідомості. А друге — чесність старого світу (за збігом, теж католицького) настало б воно не лише під контролем свідомості, але й з її на те волі.

Річ у тім, що Карло не один, їх двоє.

˃ Карло народився в Турині 6 березня 1932 року. Вчився у молодшій та середній школі міста Равенна; згодом вчився на інженера у Болонському університеті, який закінчив у 1956-му. У школі він завжди був молодчиною, одним з провідних учнів у класі; але він був відмінником геть з усіх предметів, тож вочевидь у його розумі було щось, що видавалося механічним пристроєм, що добре виконував свою роботу. Він був схожий на свою матір, котра, по смерті батька, як то кажуть, стала до керма родини й не лише забезпечила гідне матеріальне становище, а й навіть покращила його. Інші його брати, котрі були молодші за нього, під його опікою (закритою у собі, наче мушля) пішли по Карлових стопах. Випустившись з вишу, Карло, огледівшись навсібіч (адже до того часу його світ був лише одним), дійшов висновку, що він має добрі переконання: і про свій «екзистенціальний» католицизм, і про своє просвітництво, й про свій дещо тривожно-помірний смуток, про свій першорядний прагматизм, який дозволяв прийняти інтеграцію (тоді це ще так не називалося) задля того, щоб досягти результатів, які йдуть за межі інтересів класу, до якого він інтегрувався, стаючи частиною єдності, котра є людським благом. ˂

Він враз зацікавився нафтовими розробками. Хоч це геть не означає, що він обрав цю справу своїм фахом чи що у нього на думці буде лише кар’єра (хоча він так і не одружився й наразі є холостяком). Він і надалі переживав роботу в ЕНІ, ніби інтелектуальні розмірковування. Болонья була містом комуністів. У п’ятдесятих роках комунізм, чи сказати б загальніше, ліві погляди стали майже провідними: й альтернативи їм не було ніде. Карло мав друзів, які займалися політичними науками чи літературою; пізнав, що таке відповідальне суспільство, яке прийняв так само, як молодь приймає сьогодення, правила. Дехто з його друзів були серед засновників культурно-політичного журналу «Млин», і він і надалі з ними спілкувався: більш того, його невузькопрофільна культура сформувалася саме там. Він вмить зрозумів нову американську соціологію, нові види соціального католицтва, новий психоаналіз, відразу познайомився з першими творами комуністів-дисидентів. Коли настали шістдесяті роки, він був готовий до того, щоб прожити їх. ˂ Більш того, це були саме його роки. Саме у цей час він стає католиком лівих поглядів, і це дозволяє йому, з одного боку, відрізнитися чи відособитися від влади, а з іншого, одночасно з тим, завдяки своїй особливій, спеціалізованій роботі у такому технологічно передовому місці як ЕНІ, навіть по смерті Маттеї, майже нахабно (хоч він ніколи цим не бравував) втертися у «кола», де знаходиться справжня влада.

Опір роздвоєнню у Карло виявлявся, коли він опинявся перед власним сумлінням через питання моралі, яка, як ми згодом дізнаємось, у багатьох речах співпадала з його сексуальністю, незалежно від того, зреклися її чи прийняли, і зникав, — у стрімко прожиті часи практичності, після довгих століть підготовки католицизмом й це цілком природно, — коли його ставили перед вибором у своїх вчинках, практичністю. Практичність сама, визначаючи цінності, вирішує його суперечності.

Il Voyagea[21]^{6}. Хоч Карло був на той час майже юнаком, та у 61-му він поїхав до Америки, а в 62-му об’їздив уже всі арабські країни, діставшись аж до Танзанії, й усе це за дорученням ЕНІ. Отож зовсім скоро Італія вже здається йому, й це цілком природно, дуже особливим світом, однією з багатьох частин цілого, й частиною не з найважливіших. Думка про те, що вона є центром Всесвіту, пупом землі, тепер скидається йому на казку, хоч у дитинстві він цілковито у неї вірив. Але навіть у цьому слід завважити суперечність. Відмежовуючись від Італії, визнаючи її старовинність та поетичність, він, рівночасно з тим, був фахівцем у тій особливій італіїністичній науці, що звалась причетність до світу політики. Він був геть-чисто вільний прагнути влади: хоч би й то була влада невисловлена, не названа, означена лише емпірично, хай, так і хочеться сказати, без честолюбства, відлюдницька. У цьому разі, звісно, йшлося про волю дивовижну, ту, яка стирала почуття провини, робила зло неістотним: волю, яка ніби виникла із себе самої, наділену такою справжньою силою, котра дозволяє стати невразливим перед допитливістю совісті, що є частиною Всесвіту, яка дійсно існує.

Якщо одна людина може бути схожою на іншу, подібною до цілковитої тотожності, як визначити, котра з них є справжньою? Хто з них є тією людиною, на яку інша подібна, чи, краще сказати, з якою інша людина себе ототожнює? Хто з них перша з двох, на котру посилатися?

Казати, що другий Карло є абсолютним «двійником» Карло першого, було б несправедливо: бо ми б чудово могли назвати Карло другого — першим, й тоді саме з ним треба пов’язувати іншого Карло.

Ймовірно, несправедливість такої єрархії, мовляв, є перший Карло та другий Карло, навіть якщо її можна виправдати виключно числовим визначенням чи просто зручністю, є несправедливістю соціальною.

Як я вже згадував, перший Карло — інженер, він працює у керівництві одного з провідних підприємств італійської держави, входить до числа «мовчазної влади», але не цей факт є визначальним, аж ніяк! Він походить із заможної, релігійної, порядної родини тощо…; а от другий Карло, якого надалі називатимемо Карл, за особистими даними, я б не зміг послуговуватися стосовно нього тими формами соціальної ідентифікації, які я використовував стосовно першого Карло. Отже, розподіл є соціальним. Вочевидь, навіть Карл уникає суспільства: втім, як я згодом розповім, його спосіб бути його частиною саме й полягає в тому, щоб тікати від суспільства. Ідеальний двійник першого Карло, усередині Карл, на місці соціального наповнення, яке робить із Карло першого того, ким він є, кимось означуваним, Карл має пустку. Й ця пустка заповнена чимось іншим, що виявляється^a[22] в усіх нормах поведінки у суспільстві, які характеризують міжособистісні стосунки у цьому суспільстві, що спонукають Карло першого до дії. Іншими словами, якби хтось збоку спостерігав за тим, як поводиться Карл, можливо, поміркувавши над його діями згодом, міг би приписати їх лише Карло. Так, у поліцейського, який заскочив Карла за незаконною справою, що суперечить буржуазним нормам поведінки, а простіше кажучи, кодексу, буде один вибір — заарештувати його замість Карло: перевіряючи документи Карло, його особисті дані, все те, що, навпаки, ніби у лінгвістичній системі, розміщає його в суспільному оточенні.

˃ Карл^b[23], попри те, що цілком однаковий з Карло, настільки однаковий, що їх майже неможливо розрізнити один від одного, у соціальній ієрархії розташовується нижче за Карло. Однак підлегле становище Карла Карло перший контролювати не в змозі.

Карло другий, як і всі прості люди, які не мають соціального впливу — у цьому вони трохи схожі на собак — добрий. Соціальна нижчість та доброта — тотожні. Проте у Карлові зосереджуються негативні риси Карло, а у Карло зібралися всі добрі риси Карла.

Карл — це служка. Карло — хазяїн. Але, як я розповім вам згодом, Карл (мабуть) — людина вільна, а от Карло, безсумнівно, невільник.

Свободу, яку має Карл, неможливо класифікувати, між нею й тим, що є вільним, поза межами здорового глузду існує нерозривний зв’язок: тобто ця дійсність не є культурною чи соціалізованою (тим паче, що існує вона лише теоретично). Попри те, що Карл — слуга Карло, Карло не може контролювати його. Він водить його за собою на шворці, наче пса, але гадки не має, до якої межі знає свого слугу, ба більше, не знає, де межа його існування, поза вчинками, фізичним та фактичним його існуванням.

Перш за все, Карл — добра людина й лишиться таким довіку: він теж народився в Александрії, вчився у Турині, живе матеріальним життям цього суспільства й у цю ж саму мить історії, втім, здається людиною із зовсім іншої цивілізації, не італійської й не буржуазійної. Його служіння іншому має, звісно, незвичні для італійського буржуа риси (чиє служіння має геть іншу природу): можливо, він походить з італійського «народу», історія якого геть інша, давно забута — й, можливо, саме в цьому пояснення шляхетності, якою наділене його служіння. Так само, як деякі поліцейські чи юні карабінери родом з бідних родин із півдня країни, чиє служіння є глибоко шляхетним, позбавленим почуття провини; як бувають граційними та сповненими гідності деякі селяни чи, точніше, батраки на нивах, зокрема мешканці провінції Романья. І хоч часом йому доручають виконувати вульгарні завдання — які самі по собі не є вульгарними, але вважаються такими в очах буржуазного чи дрібнобуржуазного духу, котрі ґречно внушає йому Карло, — Карл все одно лишається незіпсованим, його це не зачіпає; і це стосується не лише його молодих років у Равенні чи Болоньї, у розквіті молодості, але й теперішнього його віку, коли він, хоч і має юнацьку зовнішність, уже є чоловіком зрілим, із сивиною у волоссі. Він нічого не має й ні до чого не належить, і в цьому його захист. Із істоти, яку творить суспільство, забезпечуючи його з надлишком засобами до існування, які він, однак, ˂…˃ відмовляючись, як чинять прості люди: те, що, занурюючись углиб, клекоче, не знаходячи виходу, викликане у душі Карло міжкласовою боротьбою, для Карла є лише «flatus vocis»[24], які мають вагу, але не мають змісту.

— Під час першої подорожі до Турина слідом їде шпигун. Усе це призводить до короткої зустрічі персонажів, наприкінці якої один з них промовляє фразу на сицилійському діалекті.

— Куди поділися Карло Поліса та Карло Тетіса після їхньої появи (зникнення таке саме, як зникнення Кармело й Двадцятки Духів).

* (Поява полуденного Бога, ще страхітливішого, пор., «Хиби прадавніх» Леопарді)

Певна річ, дочитавши до цього місця, читач цілком природно й, зрештою, неминуче, мабуть, вирішив, що все, що написано у цій книзі, «відсилає у дійсність». І лише поволі, просуваючись у читанні вперед, а відтак знову проходячи кроками свого автора, читач усвідомить, що ця книга не відсилає ні до чого іншого, окрім себе самої. І відсилає вона також — власне, чому б ні, — через дійсність: дійсність, про яку знають — умовно й у загальних рисах — і читач, і автор. Коли мало-помалу буде встановлено, які були підстави прихованої логіки — яка діє лише на основі «спонуки», що її створила, — «спонуки» абсолютно безсторонньої ˂ і, я визнаю це, але з причин, які стануть відомі пізніше, трохи дурнуватої, — читач матиме змогу впевненіше просуватися між тенетами розповіді, які «розтлумачуються по черзі». Я усвідомлюю, що наразі йому доводиться долати відразу, яка виникає через несправжнє перелаштування дійсності: несправжнє, бо насправді його не існує. Отож я вимушений просити читача, аби він, наскільки зможе, притлумив свою цілком природну огиду до «удавання» й довіряв, принаймні, позитивному впливові простого й нехитрого нагромадження матеріалу.

Я пишу все це через те, що маю намір написати про передумови чи, принаймні, описати те, про що конче необхідно знати: саме їхня суть скидається на безпосереднє й дещо хронологічне повернення до дійсності, хоч і розглядається з точки зору ролі у нашій розповіді як довгий і досить заплутаний період підготовки, що передує історії.

Видається дивним, що деякі цілком справжні «події» розповіді, так би мовити, творяться й проживаються уявними персонажами. Утім, як стане зрозуміло згодом, неминуче мало трапитись саме так. У такому разі читач вільний сам уявити, де саме ці персонажі «зустрінуться». Певна річ, дія відбувається у Римі наприкінці п’ятдесятих років. Відверто кажучи, моя цілковита^a[26] недосвідченість у середовищі, що стосується владних кіл^b[27], змушує навіть мене самого уявляти шлях, будівлю, помешкання, де відбудеться, таке важливе для долі мого героя возз’єднання. Мені важко уявити зовнішність персонажів, які збираються разом й обговорюють випадок Карло тощо. І не через кокетування (втім, читачу, не йми мені віри). Насправді певне ментальне ледарство вимальовує в моїй уяві образ (він візіонарний через знеславлену дійсність) оселі у районі Паріолі, неподалік тієї, що замолоду винаймав Карло. І, зрештою, недолугий, грубий, якийсь затасканий образ, — хай і під надміру суворою буржуазно-порядною личиною, — наших героїв, що причаїлися в тіні. А ще я уявляю їхній жаргон, як вони балакають між собою (втім, розмова їхня, якщо не зважати на те, що вони кілька разів відволікались на несуттєве, стосується виключно грошей, півдня та правосуддя). Про мене, будь-хто, хто належить до владних кіл (звісно, якщо не йдеться про диктатуру, бо тоді все набагато простіше), зрештою, може бути лише химерою.

Наші «уявні» персонажі зустрінуться у помешканні того з них, хто має більший вплив (він не чиновник, а, скажімо так, головний кілер). Зібралися вони з приводу Карло. Вирішили, що треба слідкувати за ним, відзначаючи всі його вчинки. Довірено було цю делікатну справу молодому новачкові, який робив у справі лише перші кроки, та йому вже довіряли (солдат, солдат честі[28]). Безсумнівно, він старанно й навіть пристрасно робитиме свою справу. Це був чоловік років тридцяти, що мав продовгувату потилицю, чорне густе коротке волосся, засмагле обличчя, майже як у араба, зовнішність нумізмата, чуттєву, майже підліткову: якби не, як, наприклад, це частенько буває з деякими поліцейськими, його простакувата наївність, нестримна фізична міць була ніби потьмарена та ххх якоюсь аскетичною сірістю.

За всіма вчинками Карло цей кілер ніби «спостерігатиме збоку», втім, своєї думки він не висловлюватиме. Все, що розповідатиму замість нього я, буде не чим іншим, як найсуттєвішим з усного переказу — а тому часом писатиму на діалекті — з того, що розповість мені про це Паскуале (кумедно, але так його звати)[29].

Того ж вечора, коли Карло народився, так би мовити, він поїхав потягом до Турина. Того травня місяця наприкінці шістдесятих років Італія ще була незайманою, і лише критичні уми із невдоволенням, від якого їх розпирає власний нарцисизм, відзначають перші ознаки настання нової епохи, яка навічно спаплюжить старовинні міста й ниви. Карлова тактовність, звісно, враз відвела йому місце просто серед цих обраних^a[30]; та він був доброю людиною, й тому відчуття згуртованості, яке через секс поєднувало його із світом, — поза усіма своїми особливими моральними поглядами, — брало гору над естетичними почуттями. Однак у світі, серед тіл, він шукав більш непорушної самотності. Між тим, що він намірився зробити протягом тієї подорожі, починаючи з того, як він увійшов у вокзал, купив квиток, та особистою насолодою від спостереження за найбільш безсторонніми й щирими картинами дійсності, у будь-якій подобі, байдуже людини, природи тощо, не було перервності.

Надвечір’я. Налите, м’яке, апокаліптичне світло рвучко освітлює все навкруги. Старий вокзал Терміні зникає з очей, чується одноманітний, чарівливий стукіт вагонних коліс об стики на рейках (божественний шепіт дитячої чуттєвості); й, сповіщаючи про своє наближення, що стають чимраз рідшими, наближаються споконвічні рівнини, сяйливі, як пленер Караваджо: пшеничні простори випадково перемежовуються із зеленими й жовтими барвами, ніби неторкані прерії з пишними кущами жовтої акації, липами у цвіту; стелиться неозоро трава, омита дощем, напахчена сонцем, котре висушує її; височіють нерівні пагорби, вкриті дубовими лісами, й простягаються самотні хвилясті придолинки (тіснини), помережані струмками, які течуть, може, навіть з Тибру, повні водою до самих країв, що ніби торкається розлогих, густо-сліпучих дерев уздовж чистісіньких бережків. ˂

У світі немає нічого легшого, як шпигувати за такою людиною, як Карло. Він геть відмовився, хоч, може, й не свідомо, від свого доброго імені. Він опустився. Може, якби він подумав, що чинити так аморально, він би не зробив такого. Але ж ні, він бо вважав своє падіння річчю високоморальною. Ба більше, він вважав це своїм обов’язком. Метою цих вчинків була чуттєва насолода, насолода тілесна, а якщо висловитися точніше й дохідливіше — насолода члена. Тож, аби отримати те, що цілком умовно називають «насолодою», а насправді є незрівнянним і навіть невимовним щастям, він не повстав проти Придушливої Влади (1)[31], яка не дозволяє такої «насолоди», ба навіть більше — жорстоко за неї карає. Позаяк повставши, він би геть-чисто все зіпсував. Привернув би до себе загальну увагу, влаштував би видовище. Його супротив мав набагато глибшу природу, як би висловились за десять років після цих подій, він був глобальним. Усе, що мало стосунок до влади, дійсно геть втратило вагу, обвалившись навколо нього, лежачи під ногами, ніби величезне забуте руйновище. Здійснюючи свій намір до всеосяжного, ґрунтовного, ххх, глобального безладу, Карло наївно перейняв правила, за якими створюється порядок. Робив те, що хотів, і квит: саме в цьому була його мета. Збоку, якщо не звертати уваги на рішучий відступ від правил, завдяки яким він був частиною крупної буржуазії і, значить, поводився як один з багатьох дрібних буржуа: скривджених, непоказних, можливо, безталанних, але чуйних та сповнених власної гідності (навіть зодягнених у дещо підліткове дрантя), ще раз кажу — це лише збоку, нічого не виказувало справжньої якості життя, яким живе Карло: він був доктором Джекілом. А якщо згодом щось би видало його, Карло було зовсім байдуже. Він просто не намагався ані приховати, ані показати те, ким він був насправді й чого прагнув від життя. Ось тому я й сказав, що немає нічого простішого, як шпигувати за такою людиною, як Карло. Йому не лише й на гадку не спадає, що хтось може за ним стежити, а отже, знати про його життя й розповідати про нього, — а й навіть якби випадково він таки дізнався, що за ним шпигують, чоловікові однаковісінько. Втім, шпигунові ж гірше. Певна річ, якщо не йдеться про висліджування з боку карабінерів чи поліції, бо тоді б Карло від страху трясця вхопила. Він страшенно боїться, що хтось стане на заваді тому, що він хоче робити й у чому бачить єдиний сенс свого життя. Поза тим, любов його до своїх любих^а[32], які б важко переживали його халепу із судом та скандал, була любов’ю справжньою, яка зародилася ще в дитячі роки тощо: у ній не було ані конформізму, ані, так би мовити, ідеологічної суперечності.

Паскуале Бучареллі під час своєї першої справи не мав якогось більш-менш значного клопоту: йому це було завиграшки. Все пройшло чудово. Він мав змогу справити гарне враження на своє начальство, прокласти ххх ххх для своєї кар’єри, своїм незворушним серцем він уже передчував, скільки радості йому принесе ця справа, скільки грошей, автівку, жінок і всіх тих насолод, якими так природно й несвідомо втішаються такі люди, як Карло.

˃ (Розповідь про Паскуале — Пікаро — Смердякова)

Повторюю: не було нічого простішого за те, щоб іти услід Карло, спостерігати за ним, шпигувати. Паскуале, котрий просто не міг не поєднати таку свою охоту із покликанням, вмить це втямив.

Отож, щоб устигнути вчасно, він узявся якнайретельніше виконувати свій обов’язок, досягаючи найбільш задовільного для Держави (!), та й, власне, для самого Паскуале, результату.

Проте наразі мушу прискорити події й перейти до кінця моєї розповіді, що стосується повернення Карло до Турина.

Отже, вже майже осінь, справу зроблено, й Паскуале повертається до Рима (за день до того, як до міста повернеться сам Карло). Він подорожує потягом у вагоні другого класу. Чоловік не приховує свого задоволення; тепер є змога завести розмову з попутниками; він справді один з них, він думає так само, як вони. У Генуї попутники сходять з потяга, й Паскуале лишається у купе наодинці зі своєю невеличкою валізкою (тоді ще не користувалися так званими ххх, це була одна з тих картонних валізок, які вірно й незмінно прислужувалися італійцям упродовж довоєнних років, а згодом у часи, починаючи від руху Опору[33] аж до років, коли прийшов добробут). У валізці лежав Паскуалів скарб: його протокол. Насправді, виконуючи завдання, Паскуале точними й бюрократичними висловами, котрі були водночас складеними велемовно й по суті, описував усе, що «відкрив» про життя Карло.

Саме цю доповідь він, як доказ своєї старанності й слухняності, передасть своїм начальникам. Та ось у Генуї до його купе сів ще один подорожувальник. Паскуале відразу второпав, що з цим добродієм важко буде зав’язати одну з тих приємних, сповнених здорового глузду та взаємоповаги розмов, які так гріють його поліцейське серце, чи то пак, точніше було б сказати, серце несправдженого поліцейського офіцера. Новим попутником був молодик його віку, а може, навіть трохи молодший. Безсумнівно, людина інтелектуальна. У ті часи між буржуазією та простим людом, між інтелектуалом та робітником пролягала цілісінька прірва. Досить було раз кинути оком, щоб розгледіти простісіньку зовнішність, поставу, й ви абсолютно непомильно розрізните їх. Паскуале, чоловік з народу, враз зрозумів, що перед ним буржуа-інтелігент, а буржуа-інтелігент вмить визначив, що поряд людина з простих. Відверто кажучи, немає нічого такого, щоб безсторонньо давало мені право робити висновки, хто був той інтелектуал, що зайшов у купе потяга Турин — Катанья на початку осені 1961 року, і яких він був поглядів. Та мені чомусь здається, що він був лівим. І дійсно, слідом за собою він тягнув валізу, заледве вмостивши її на сітці, напхом напхану книжками, одну з яких він витяг, аби почитати в дорозі. Це була одна з тих книжок, які було б цікаво почитати в дорозі лише тогочасному інтелектуалу лівих поглядів. Це була книжка Шкловського про Стерна (російською справді назва звучала кумедно «Тристрам Шенди Лоуренса Стерна и теория романа»). Тому саме цей лівий інтелектуал, блідий, не непримітний молодик, що трошки скидався на священика, не міг не відчути прихильності до цього «робітника» (те, що насправді йшлося про представника люмпен-пролетаріату, для нього геть не мало жодного значення, вочевидь, як і всі йому подібні, він не бажав знати, що існує люмпен-пролетаріат). Отож, обмінюючись із ним кількома словами, він був ґречним. Звісно, Паскуале на ту ввічливість взаємністю не відповів, побачивши у чоловікові фанатичного комуніста^a[34]: враз сплутавши свою класову ненависть з власною професійною неприязню до комунізму. Втім, його це не надто турбувало. Чоловік був у чудовому гуморі. Він мав намір провести подорож якомога приємніше, хоч би й добренько забутися сном… Він задоволено милувався своєю валізкою, у якій лежала його доповідь і поруч котрої тепер лежала точно-точнісінько така сама валіза інтелігента, напхана книгами.

Подорож видалася тривалою, безкінечною. Сонце сіло, спустилася ніч. У купе заходили, сідали, а потім сходили дорогою інші пасажири. Врешті, майже одночасно сон полонив обох попутників; цього разу вони майже не намагалися заснути, не хотіли цього сну: глибокого, як сплять діти.

Коли вони прокинулись у Римі, вже був майже світанок, і обох чоловіків в один мент спіткала ураза, яка ошелешила їх до найнепроникнішого й найглибшого куточка душі: їхні валізи вкрали. Їх і справді ніде не було. В їхньому зникненні дійсно було щось фатальне: ніколи ще просте зникнення речей не залишало по собі такого враження: на тій сітці лишилася всеосяжна, бездонна, сказати б, пророча пустка.

Наразі трапунок із «викраденим протоколом», і в цьому я краще відразу зізнаюсь читачеві, матиме для моєї розповіді досить другорядне значення. Та не чим ті наслідки цієї пропажі будуть неважливими, з іншого боку, звісно, це зникнення не матиме вирішального^b[35] значення: у слушний час про «зниклий протокол» знову не забудуть згадати.

Наразі має значення лише одне. Паскуале тепер не зможе віддати своїм замовникам свій досконалий протокол, у якому викладено безліч фактів. Тепер йому доведеться, зазнавши болісної урази по самолюбству корисного й вірного підлеглого, робити нотатки й потім викладати розвідане переважно в усному вигляді.

І це не могло не позначитись на моїй розповіді. Яка за своєю природою належить до когорти «нерозбірливих» творів, а тому розбірливою її зроблено штучно: одначе другий твір (натура) є не менш справжнім за перший.

Переказувати все, що робив Карло протягом свого перебування у Турині, послуговуючись «протоколом» Паскуале, — це значить неминуче поставити гармонійність розповіді у залежність від «прочитуваності». Та мій обов’язок як письменника полягає в тому, щоб створити свій твір ех novo: і то не з власної волі, а радше під справжнім примусом, якому я ніяк не можу противитись. Навіть якби я не мав такого наміру й бажання, ця історія все одно хоч-не-хоч мусила б бути, хоча, можливо, й не лексично чи стилістично, «новою грою»: втім, уся вона є лише грубою, майже середньовічною, алегорією (дійсно нерозбірливою). І читач пробачить мені, якщо я цим йому набридаю: адже я проживаю народження моєї книги.

Маєток Валетті, розташований у Канавезе:

Щойно приїхавши, Карло сходить на піддашшя. Він мимохідь зауважив спантеличений вираз обличчя матері, котра не чекала на його приїзд. Мати у нього була дуже гарна, висока, як і її син, але огрядна. Вона збирається поїхати до Турина на своє свято. Карло мимохідь глянув на неї й, обіймаючи, опустив руки нижче, аж до верху налитих стегон, огорнутих шовком. Потім підіймається на піддашшя, де малим просиджував цілісінькими годинами. Звідтіля він дізнався про сову й цвіркуна, про канюка, про дзвонів дзвін, про заутреню або «Ангелуса» та про все сільське життя. Отаке

І лише піднявшись на піддашшя (у днину, вже по-вересневому неласкаву, втомлений подорожжю у потязі та безсонною ніччю у туринському готелі), Карло розстібає штани, вивільняє з-під одягу пеніс і починає мастурбувати. Трохи пахне сухістю й пилом, трохи чимось їдким, меланхолійним: ерекцію не втримати, і саме команда з мозку, прошитого наскрізь поверненням у дитинство та спогадами про страшенно непорочне сільське життя, викликала бажання мастурбувати. Якщо не враховувати прислуги, у всьому маєтку їх лише двоє: він та мати. Починають дзвонити дзвони ххх. Вже майже обід, хтозна, чому вони дзвонять. Може, це святковий дзвін до завтрашнього свята. Разом із запиленою ранковою сухістю у повітрі відчувається щось сире й вогке, надвечірнє. Невже? Невже день уже добігає кінця? У посмученій сірості надто ясного неба? Карло зупиняється, але не для того, щоб потім знову продовжити. Ховає затверділий, але порожній, укритий крапельками, не отримавши належне, й, може, із трохи неприємним запахом на голівці член у штани й застібається. Сходить униз зі своєї таємної дитячої обсерваторії, про яку знає лише він і з якої він пізнавав життя: сільське життя очима багатої та хворої дитини. Йде сходами, які наче резонують через свою старість і навіть зношеність (які насправді здаються новісінькими й пахнуть воском та культурною лавандою), ніби луною відбиваючи лише одне, так само, як і п’ятнадцять чи двадцять років тому: «мастурбувати, мастурбувати»: гаряча плоть затверділого й відкритого пеніса, збудженого й затиснутого у незугарних штанцях, які він надів, бо так хотіли домашні, щоб мати вишуканий вигляд. Проходить порожнім будинком (у домі нова служниця) й, не стукаючи, заходить до материної спальні. Вона сидить обличчям до люстра, повернувши оголену спину до дверей, і збирається причепуритися до святкування, на яке має невдовзі йти. Вона вже літня жінка, — їй уже п’ятдесят, — тож варіантів, як провести день, має небагато: щовівторка відвідує літературні читання, виставки «Фіата» й нескінченні світські вечірки невіддільні від таких заходів та схожих на них. На початку шістдесятих жінки ще поводяться природно, як і вона. Вона білявка (та й не така вже сива), око закриває велике пасмо, ніби вона років на п’ятнадцять молодша. Груди напівприкриті. І хоча вже був пізній ранок (вечірка, на яку вона збирається, починається опівдні у хмарочосі, щось на кшталт Терацца Мартіні), кімната занурена у вечірню півтінь, сповнену відчуття надвечір’я, цілковитого виснаження й невмолимого бажання усамітнитись і відпочивати, як годиться у цей час. Груди у матері теж напівприкриті, як, звісно, й зморщена, натягнена, вкрита кремом шия. Під легким халатом просвічуються кремезні стегна. Карло, підійшовши до жінки ближче, цілує її. Вже багато років, ще з ранньої юності, він має таку звичку. Ема (як і мадам Боварі) ошелешена. Її сміх схожий на квоктання, хоча чується тільки «о»: «О, о, о!» — й знову чепуриться, як курка після півня. Вона була повела мову про те, як жилося Карло у Римі. Та її погляд опустився у люстро, й вона побачила у ньому, як Карло стоїть, стискаючи однією рукою свій член, ніби переборюючи нестерпне бажання попісяти, від якого він не може поворухнутися. Ема дивиться на обличчя Карло й, нічого не підозрюючи, далі спокійно карбує: «О, о, о!» Проте очі її знову опускаються у дзеркало, — звісно, по-іншому й бути не могло, — і цього разу вона помічає, як Карло рукою пестить свій кінець, повільно розстібаючи брюки. Ема знову повертається до макіяжу, починаючи накладати пудру. Карло нахиляється до її потилиці й знову цілує жінку, та на тому не спиняється: далі проводить язиком по її спині. Ема на це: «Та що це ти робиш?» Ніби якесь дівчисько чи повія. А Карло їй (йому вже не сила терпіти): «Мовчи, мамо». Вона мовчить і далі накладає на обличчя пудру. Певна річ, нічого не відбувається. Втім, її очі, — вони її не слухаються, — опускаються, щоб глянути у дзеркало, й бачать те, що зрозуміти неправильно ніяк не можна: із штанів стирчить, направлений просто на неї, налитий, збуджений пеніс Карло. Тепер уже Ема лякається, хоче підвестися з ослінчика, на якому сидить розхристана. Карло їй не заважає, та щойно вона звелася на ноги, він хапає її під пахви й штовхає на ліжко (у цей час незапнутий халат, який був на ній, спадає додолу), й каже: «Ходи сюди!» А Ема йому: «Але ж, Карло, Карло». І хоч вона дужа, як віл, та жінці не вдається звільнитися від рук того маленького, сухореброго, як підліток, тридцятип’ятирічного Нарциса. Зірвавши з неї білизну, Карло валить жінку на ліжко й злазить верхи.

У порівнянні з таким початком усе, що Карло змушений робити у канавезькому маєтку та в Турині неподалік, може лише померхнути. Та так уже воно буває, не завжди все найцікавіше трапляється наприкінці. Ема пішла на вечірку, на яку збиралася, звісно, трохи запізнившись, та цій дрібниці ніхто не надав великого значення. Щойно вона пішла, Карло пообідав наодинці. Йому прислужувала нова служниця, сільська дівчина з ххх. Тоді у тій місцині ще можна було знайти собі служниць, власне, як і століттями раніш. Жінці було майже тридцять. Карло відразу втнувся у неї особливим поглядом, поглядом надто увічливого хазяїна, причіпливого не лише поглядом, а й вередливого в їжі тощо. Принісши йому супницю із першою стравою, жінка помічає, що хазяїн тримає руки в паху; вона не могла цього не помітити, а от чоловік сидів з опущеними очима. А коли вона принесла йому курку, — і то була смачнюча курка з добрими овочами, — штани на ньому вже були розстебнуті; жінка намагається не зважати, та Карло цього разу дивиться просто на неї й помічає, що її погляд упав на білу майку, що випнулася з-під розстебнутої застібки на штанях. Отож, поки служниця йому прислужує, Карло засовує руку в штани, сильно стискаючи пеніс, витягає його. Він не зводить з неї своїх мутно-блакитних очей, що водночас заподіюють біль і внушають покору, починаючи ставити питання, які змушують жінку, якій платять за те, щоб вона прислужувала, до шанобливих відповідей:

— Ти заміжня?

— Так, пане.

— Як давно?

— Та вже п’ятнадцять років сплило.

— Ти ж ще дитина, а вже заміжня!

— Так.

— І діток маєш?

— Маю, пане.

— Скількох?

— Трійко.

— Дівчат чи хлопців?

— Найстарша донька й двоє молодших синів.

— Якого віку?

— Найстаршій — чотирнадцять, меншенькому — тринадцять, а наймолодшому, він ще геть маля, — рік і два місяці.

— Он як.

Протягом цього діалогу, коли жінка мусила стояти перед хазяїном і слухняно відповідати на питання, Карло витягнув члена зі штанів, так само чимдуж стискаючи його.

— А як звати найстаршу дівчинку?

— Віолою звати.

Закінчивши прислужувати, жінка стала з вазоном у руках, схожа на економку: у голові лише практичність, ніяких любощів. Карло розтискає руку, якою тримав свій орган, аби взяти столове приладдя. Оголений пеніс сторчма стирчить із штанів. Опустивши очі, служниця йде геть. Щойно жінка вийшла, Карло, думаючи про Віолу, не може втерпіти й починає швидко себе пестити, він настільки збуджений, що швидко кінчає. Тепер уся рука вимазана. Він іде обмитися.

Коли відволікання на служницю скінчилось, Карло пішов у кімнату. Він одразу лягає на біле укривало із ххх й розстібає штани. Певна річ, член стояв, тому чоловік бере його й починає рухати, ніби повільно пестячи себе, як він вчиняв за будь-якої нагоди, коли був наодинці. У спальні стояла жаска тінь, і попри те, що з іншого боку ще було яскраве світло палючого сонця, хоч воно вже було неспроможне припікати по-справжньому (на ніби вкриті емаллю виноградники під морською блакиттю, проти пагорбів), вона лежала на серці, ніби камінь. Тепер уже не те, що замолоду, коли мука від цієї тіні (створеної Богом) була нестерпною, й навіть зараз, попри те, що він уже звик до неї, досі завдавала болю. Сонячні промені так само проникали всередину, як і щойно минулого літа, і щось незбагненне-безбарвне у ньому ясно сповіщало про те, що земля знову повернулась у літо, яке знову прийшло виконувати свої обов’язки. Карло думками був далеко: взимку він повернеться до Рима, а може, навіть поїде на Сицилію. Єдине, чим він переймався, — страшенною насолодою від вдоволення свого органа, того, що стискав рукою, а також решти тіла. Він згадав матір, і вмить, хоч і не маючи у собі сімені, сухий, як тростина, член почав здійматися. Це був ніби новий код, який уперше пізнали й уперше використали. Карлова мати у Турині, у міській квартирі, щойно пообідавши, самотня, упріла, зморена, тільки-но повернулася зі світського рауту й уже готується до наступного (чаювання у будинку, що був призначений для святкувань з кількома обраними чоловіками чи жінками, які прийдуть у гості і для яких зробили відкрите й трохи вульгарне святкування) — цей образ уже входив до постійного набору Карлових фантазій, від яких у нього вставав, і він міг пестити себе, не кінчаючи, стільки, скільки сам того хотів. Процес мастурбації, ніби заколисуючи його, приносив за собою глибокий сон, від якого повіки ніби ставали свинцевими. Увечері, звично попестивши себе, він обов’язково засинав; іншим разом він засинав ненадовго, забувшись непробудним жахіттям. У цій кімнаті, у ліжку, де він спав підлітком, відбувається те ж саме. Прокинувшись після п’ятихвилинної дрімоти, він відчув, що пеніс, якого він тримав у руці, завмер. Сонячне проміння все наполегливіше прослизало крізь щілини у старих віконницях та по-данунцівськи важкі штори. Почувши голоси, що долинали з вулиці, Карло, досі стискаючи свій член, підвівся з ліжка, підійшов до вікна й легенько відхилив запону, так, щоб у вікні його не помітили (він уже механічно відшторював запону саме настільки). Голосно теревенячи, у дім заходять трійко Карлових сестер: К’яра, Наталія та Емілія. Разом з ними заходить ще й дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти, вони кличуть її Віолою: значить, це й є донька служниці. Спостерігаючи за тими жінками, захоплений жаданням, Карло ще сильніше стискає у розстебнутих штанях пеніса. Сестри з дівчинкою зникають у глибині маєтку. Садок спорожнів. Там, далеко у селищі, видніється осередок тополь та кленів. Усередині, створені штучно й сповнені відчуття вікової розкоші, ростуть огорожі з самшиту; видно алеї з дрібного білого гравію; ковдру з помаранчевих та темно-бузкових квітів, та вони ніби вкрилися пилом, вицвіли: пожива для блакитних бджіл під тьмяно-палючим^a[37] сонцем. Карло знову ліг на ліжко, широко розсунув ноги й знову думав про матір, пестячи свій орган, що враз став не таким твердим, як під час ерекції. Карло вирішив підвестися й поїхати до Турина. Втім, чоловік витратив ще хвилин п’ять чи десять, мастурбуючи у своєму ліжку, мозок його палав від еротичних фантазій, які він уже за кілька годин здійснить там, у Турині. А тим часом, як і зазвичай, він відволікався на думки, котрі не мали нічого спільного із тими фантазіями: він наполегливо мучив себе питанням, як його родина могла жити таким безкінечно-багатим і таким ефективно-впорядкованим життям — мати величезний маєток у Канавезе, квартиру у місті з сімома-вісьмома кімнатами (мансарду на вулиці ххх), всю необхідну прислугу і тут і там, й автомобілі для всіх, чи майже для всіх, членів родини. Кожен крок, який робився усередині цього всесвіту старовинної й поважної родини, не міг не коштувати моря сучасних грошей, які, хоч і не безпосередньо власноруч, та накопичили їхні предки (дід був великим поміщиком і промисловцем). Захоплений такими думками, що зовсім Карло не стосувалися, він застебнув штани й, не перевдягнувшись і не помившись, вийшов геть.

Матері вдома не було. Карло побачив її лише надвечір, на третьому святі. Йому коштувало неабияких зусиль знайти її, адже спитати про це просто й відверто, як зазвичай питають сини матерів, йому не стало сміливості. Наразі зніяковіння та страх, за допомогою яких він досягав сексуального задоволення, вже проникли й у стосунки між Карло, його матір’ю та всіма рештою. Те, що у якусь мить він вирішив віднині й назавжди перейматися виключно сексом — джерелом щораз неповторних, прекрасних, несказанних насолод, ще не означає, що він цілковито присвятив своє життя насолоді. Його зніяковіння було радше неспокоєм, а не звичайною сором’язливістю. У цьому він лишився таким самим, як і змалку. Думка про те, що треба телефонувати комусь, питаючи: «Чи ви, бува, не знаєте, де мама?», коли тепер він шукав її зовсім не через те, що вони разом господарюють, паралізувала його нездоланним страхом. Треба було удати із себе злодюжку, аби дізнатися, що твоя мати святкує на третій гулянці у будинку Одоне. Побачивши її, він враз наказує їй піти до лазнички, та, перш ніж жінка послухалась і спустилась у ванну кімнату на нижньому поверсі, він мусив повторити це два чи три рази. Щойно Карло переконався, що мати у кімнаті, він теж зайшов усередину. Убиральні в будинку Одоне були всі геть-чисто білі, вкриті художньою керамікою, зробленою під вісімнадцяте століття; під шлейфом запахів пудри та іншої косметики чувся сморід сечі та менструальної крові, і хоч був несильний, та дух перебивало. Певна річ, у цьому святилищі Карло був уперше. Збудження було настільки сильним, що він мав зігнутися навпіл, ніби від болючого удару. У маленькій передній кімнатчині перед люстерком стояла жінка. Карло мусив удати, що заблукав, і знову сховатися у коридорі, ризикуючи, що його там заскочить ще якась жінка. Почалися хитрування, змудроване чекання, на карту котрого було поставлено все на світі. Або все пройде за планом, або на нього чекає нестерпне розчарування, гірше за саму смерть. Він мусив чекати, поки та пані вийде геть, і мав завадити матері вийти звідти першою, а також пильнувати, щоб їх не потурбували інші непрохані гості. А ось і служниця. Карло зрозумів, що кінчив, і, лаючись подумки, відчув розпач, ніби хлопчисько. Раптом жінка, бісова шльондра, ніби силою Карлової думки її щось розвернуло, пішла в інший бік, зійшовши вузенькими сходами донизу, де розташовувались домашні кухні. А та інша шльондра (якщо можна, я трохи додам невласне-прямої мови) була ще досі у лазничці. Як дізнатись, як там справи, не визираючи, щоб тебе знову не помітили? Задля того, щоб хитрість удалася, треба було стояти непорушно: потрібна цигарка. Але ж наш бідолашний Карло не палить. Коли вже він почав утрачати тяму, а нерви були немов запалені від напруги, ніби виштовхана звідти силою його думки, шльондра вийшла, прослизнувши на горішній поверх, немов привид, змарнівши за п’ять хвилин перебування у відлюдному місці. Карло, як очманілий, кинувся туди, звідки щойно вийшла жінка: з трьох убиралень двері лише однієї були прочинені, інші було зачинено. Карло постукав, шепочучи спотвореним голосом: «Відчини, люди йдуть». Мати відчинила. І саме слушно, бо у вбиральню зайшли, не припиняючи свої балачки, розпочаті ще на горішньому поверсі, двоє чи троє жінок. Обличчя у матері було підтягнуте, на ньому майже не було зморщок. Це через хвилювання й надмірну втому (відвідала три вечірки за день). Усередині сморід жіночої сечі був справді різким. «Чого тобі?» — спитала мати. То була жінка просунута, завдяки тому, що італійські психоаналітики поширили праці Фройда, вона знала його роботи, але те, що з нею відбувалося, вже переходило будь-які межі. Певна річ, вона вважала сина божевільним, коли він робив речі, які йому, втім, здавалися цілком природними. «Мовчи, шльондро!» — відповів він. І він міцно притис її до грудей: відчувши її важкі вологі груди, він мало не заплакав, розчулившись: «Моя повіє», — додав він, і ті слова відгонили гидко-садистським «Солодка, мила, моя повіє». Його рука сповзла на її високі, як бані чи бар’єр, сідниці; крізь шовкові складки все одно відчувалися трусики, навіть шви та мереживо на білизні. Карло, грубо повернувши матір обличчям до унітаза й поклавши руку їй на голову, аби присилувати її нахилитися й закрити їй рота, зробив те, що у ту мить здавалося йому геть невідкладним: задрав жінці спідницю, стягнув трусики, оголивши зад. Унизу, в стерильній темряві ванни у домі Одоне, власне, унизу таза, поміж сідниць, виглядав космик волосся. Карло ззаду обхопив усе це рукою.

К’яра, чий голос спочатку лунав у садку по обіді, була наймолодшою із сестер, вона народилася, коли Карлові було вже шістнадцять чи сімнадцять, і наразі вже була трохи старшою за нього у той час. Вони майже не знали одне одного. Та за два чи три роки до того, коли він поїхав у Рим, він бачив, як дівчина цілувала щеня, яке на той час було улюбленцем родини (зараз його вже не було, хтозна, де воно ділось). Із ххх (так звали те цуценя) К’яра розмовляла на місцевій говірці, нахилившись так, що її груди майже повністю відкрились. Це лише частина давноминулої ідилії. Однак наступного дня по поверненні додому Карло вирішив, що йому варто перепочити від сексу. Тому він лишився у Турині, присвятивши день роздумам.

---------

Можна переміститися з реальності в сон, але неможливо перейти з одного марення в інше. Карло сидить на потертій, майже чорній лавці. Над ним — шалено високе, майже запаморочливе склепіння. Довкола неосяжний простір коридору. Незмінно-посмучено свистять потяги. Вони вирушають і прибувають з околиць або з півдня, мчать вокзальними тунелями, озиваючись у пошарпаних вітринах вокзалу й юрбах бідняків, котрі так природно йдуть за своєю долею. Карло пожирає нетерплячка, чекаючи, поки дівча за великим вбудованим склом у залі очікування погляне в його бік. Але вона теж зараз занурилася у власний еротичний сон, сон, у якому є чекання, цнотливість, розгубленість та відволікання — й цілковите незнання того, що таке секс (принаймні, у ті далекі шістдесяті). Але у Карловому сні вона має дивитися на нього, виявляючи цікавість до його заняття: як він вчиняє наругу над її почуттям пристойності, тримаючи члена однією рукою, готовий не лише будь-коли стиснути його у штанях, якщо дівчина раптом гляне на нього, а й навіть розстебнути їх, засунути руку всередину й торкнутися живої гарячої плоті збудженого пеніса, хоч би на мить показавши свій синюшно-червоний орган. І треба, щоб люди навколо теж цілком могли б за всім спостерігати. І їхнє почуття пристойності теж треба переступити, так само, як сором’язливість Карло та тієї дівчинки, що сидить поруч з меншими братиками, стискаючи в руці газетку. Вона спочатку має глянути на Карло, а потім опустити очі на його член. А якщо все станеться не так, Карло може навіть згинути від напруження, від якого рвуться його нерви й від якого він уже напівмертвий. Водночас саме цей біль людини, що помирає й відродиться до життя лиш одним поглядом, — це величезне щастя, що ніби наповнює світлом меланхолійну й уже надвечірню залу вокзалу. Це щастя, бо весь світ і весь сенс життя звівся до цього очікування; ця єдина надія, єдине заняття не мають меж. Увесь попередній і наступний день присвячені чеканню^a[39] єдиного погляду чи чомусь подібному, спробуваному, досягнутому; аби знову спробувати, знову досягнути. Тремтливе чекання, на яке перетворюється вбивче хвилювання, дарує відчуття володарювання над прийдешнім, насолоду й прихильність світу, який пригнічує й карає і який, хоч і потайки, дозволяє, щоб до нескінченності здійснювалися речі, що про них марить Карло, сповнений нестримного і майже умиротвореного щастя.

Карло протягом багатьох тижнів відвідує вокзал — місце, де на нього чекає нескінченно багато сексуального задоволення. Йому байдуже, якою буде дівчина, завдяки якій він зупинить свій пошук: аби вона лишень відповідала кільком загальним вимогам класифікації, за якою він розбив світ жінок навпіл; байдуже, чи вони білявки чи брюнетки, чи худі чи огрядні; чи поводяться вони як дрібні буржуазійки, чи як простолюдинки. Є річ, яку Карло бачить відразу й уже ніби навчився частково відчувати те, завдяки чому знову трапиться диво. Диво, яке може наприкінці принести найнестримніше задоволення (дівчина дивиться на нього, вона пізнала його секрет і бачила п’янкий захват, від того, що це пізнання разом з довгими моментами стримування, що цьому передували, іноді наприкінці доводить його до привселюдної еякуляції), а може навпаки, скінчитися трагічно: у найприємнішу мить щось відбирало у нього дівчину, — яку він нарешті знайшов і підготував, — залишаючи його на самоті, у полоні незагойного розчарування, яке так схоже на бажання померти й на жахливе відкриття, що реальність несумісна зі сном. Там він знайшов і втратив десятки дівчат. Усе це було частиною відрізка його життя, який врешті-решт співіснуватиме з іншими періодами у житті героя, але відтепер більше ніколи не щезне. Пізнання ексгібіціоністської насолоди (але він пробував не лише це, а й принагідно шукав не таких простих і не так легко досяжних зв’язків: власноруч торкався дівчини чи змушував її пізнати свій власний незрілий та несвідомий ексгібіціонізм) не заважало Карло роздивитися світ навколо; наразі, йдеться про те, що відбувалося на вокзалі. Пригнічено й уривчасто він був у змозі роздивитися цілу низку подій, облич та постав, звичок. Усе, що він бачив, ставало частиною задоволення. Коли він виходив з дому, щоб піти на вокзал (це було єдине його заняття в житті), його серце весело калатало, сповнене вдячності за божественну піддатливість світу, у передчутті того, що на нього чекає: втім, у його видінні були не лише сексуальні забавки та досягнення оргазму, навколишнє теж складало його частину. І це навколишнє було безстороннім. Воно було водночас і частиною його марення, й частиною дійсності. Й не тієї суворої та жахливої дійсності, якою вона видавалася йому в миттєвості відчаю, коли здається, що Бог, мораль та норми мають сенс, розчиняючи поволоку ілюзій; а натуральна реальність, така, якою постає вона, наприклад, у щасливих, зірких очах письменника-реаліста. Але найголовніше — нова дійсність, адже наразі для буржуа Карло йшлося про дійсність простих людей, яких він бачив у справжній бідності, якими не знає їх буржуа, реальність, яку злидарі переживають власним тілом, і це переповісти неможливо. Серед них було багато вихідців з півдня країни. Вони торгували контрабандними цигарками; були сутенерами повій, що тупцювалися на дорогах поруч із вокзалом. Мабуть, серед них було багацько злодіїв, які призначали «стрілку» в юрбі людей, що приїздили й від’їздили у їдкій вокзальній пилюці. Майже всі були молоді, чимало взагалі дуже юні, майже діти, котрі щойно приїхали з рідної домівки в Калабрії чи Сицилії.

Нестримно обертаючи нарівно з радістю і болем шекспірівські рядки:

на

Карло повернувся у родинний маєток за містом. Розбитий і нажаханий напруженням, яке йому не терпілося поновити, починаючи з тієї миті, коли воно минало, він відчував, як його серце стискалося від тривоги, рівночасно з тим розширюючись, ніби сповнене вдячності за безліч нового, що він почав пізнавати. Через лілове надвечір’я площа ххх, на якій чоловік вийшов з автобуса (на той час Карло ще був людиною середнього достатку й робив те, що й усі), ставала жаскою. Ластівки літали високо, люди поверталися додому, повертаючись спиною до променів сонця, що, ніби палюча закам’янілість, досі не відступало, вибілюючи оливкуватий небосхил. Карло, ніби сновида, хриплячи й стогнучи сам до себе, потайки, намагаючись мати незворушний вигляд та йти спокійно, покрокував до батьківської садиби. Коли він прийшов, холодна ніч ще сизіла. Оливкові дерева стояли синіми, ніби простирадло, розстелене під сліпучим сяйвом Третього Неба[41]. Садові квіти збирали все це сяйво, боляче прошиваючи^a[42] ним у півпітьмі, від якої боліли очі. Карло сподівався, що зустріне сестер чи хоча б одну з них, щойно зайшовши до хати. Та дарма, у будинку стояла неприродна тиша. Йому на очі трапилась служниця, — в її очах уже цілком схоронилися спогади про те, що робив хазяйський син в її присутності, — і вона розповіла, що Наталія, К’яра та Емілія пішли до бабусі. Бабина оселя була недалечко (вона сховалася у тому маєтку вже багацько років тому). Карло, стікаючи кров’ю через рану, якої завдавала йому віддаленість місць, де його член може «через пекло досягнути раю». Йдучи наосліп через смуток, що струменів з невідступного світла, яким було сповнене повітря, він вхопився за єдину рятівну нагоду. Зробити з К’ярою (чи Наталією, чи Емілією) те, що він робив з дівчатами на вокзалі чи у громадському саду. І негайно. Чоловік вийшов із дому, повернув на ґрунтову дорогу, обабіч якої росли ряди височезних тополь і яка вела до бабиного дому. Він опинився у сутінковій півтіні, освіченій із-за спини пагорбів прозорим світлом зовсім безхмарного неба. Було страшенно^a[43] спекотно: йти уздовж трав’янистого взбіччя дороги було наче йти у повітрі, що розпеклося від світла фар, котрі тільки-но погасли. Та все-таки саме в цю мить Карло почувався щасливим. Мета отримати сексуальне задоволення обернула вечір, котрий раніше був театром пожертви, споконвічного сімейного життя, присвяченого цноті й коханню у шлюбі, нав’язаному почуттям обов’язку, котре для серця було смертельним умертвлінням, на театр маневру, який кине виклик будь-якій сором’язливості та будь-якій дійсності, від чого серце затріпоче від сліпої радості, якої треба зазнати навіть ціною смерті. Попри те, що Карло йшов поволі, він весь упрів. І це вкрай здивувало його, здивувало так само, як ніч навколо, де вже неприродно засяяли зорі, як і, хоч і ледве чутний, але несамовитий гавкіт зграї собак десь далеко. Та коли вже видко було садибу, хвіртка на току, перебудованому під щось штибу патіо просто неба, розчинилася й показалися трійко сестер, що вели свої велосипеди, а слідом — бабуся, яку за руку міцно тримала Віола. Жінки (певна річ, вони не помітили Карло, який стояв у тіні тополь) сердечно попрощалися, говорячи загадково^c[44], — незрозуміло, говорили вони радісно чи голосом, сповненим болю, як гавкіт собак удалині, — а потім розійшлися. Сестри, трошки розігнавшись, злазять на велосипеди й, сміючись одна до одної, увімкнувши ліхтарики та дурнувато-радісно бібікаючи у дзвіночки, рушають уздовж шляху. Побачивши, як сестри під’їжджають до нього ближче, Карло ліг у канавку, що простягалася уздовж дороги, просто за гладеньким та пахучим стовбуром тополі. Геть усе на землі пахло надзвичайно, ніби щойно пройшов дощ. А от у канавці було сухо. Сестри проїхали повз Карло, незграбно крутячи педалі, й незабаром зникли вдалині на шляху, вигулькуючи й знову ховаючись у ряду тоненьких тіней тополь, поблискуючи ліхтариками у слабкому світлі заходу сонця, що затрималось до пізнього вечора. Бабуся з дівчиною залишились стояти біля хвіртки, спостерігаючи за тим, як сестри зникають з очей. Тихо постояли там. Потім, обмінявшись кількома нерозбірливими фразами, пішли назад. Цуцик на подвір’ї загавкав, радісно метляючи хвостом. Карло причаївся в канавці. Треба було зачекати, поки сестри доїдуть у глиб вулички, повернуть на заасфальтований шлях і в’їдуть у маєток. Тільки так він міг сказати бабці, що дорогою до неї не бачив дівчат, а сестрам ніколи не згадувати про те, що цієї ночі він був у бабиній садибі. Наростало напруження, від якого шарпаються нерви, нескінченна боротьба з часом, який забирають незначущі події, які ніколи не можна передбачити. Карло буквально не мав змоги розрахувати точну кількість часу, що знадобиться сестрам, щоб дістатися додому. Він знемагав від хвилювання, і це ставало йому на заваді, хвилина здавалась вічністю. Однак він не мав права на помилку. Механічно, просто випроставшись у густих зелених пахощах канави, що була не глибша за дві п’яді, він, розстебнувши штани, аби вбити час, зрештою, він був добряче збуджений, взяв у руку пеніс і почав мастурбувати; я вже казав, що він робив це, щойно мав нагоду побути сам, коли його ніхто не бачить. Але він не вставав. Хвилювання було засильним, Карло віднімало дихання. У голові був лише образ того, як сестри ідуть додому. Через збудження він не міг зосередитися й уявити навіть те, заради чого він усе це затіяв. Що він скаже бабці, щоб виправдатися за свою присутність в її оселі? Не було чим виправдовуватись. Втім, може, й не потрібно було шукати виправдань. Через свою муку Карло нервувався, він відчував і потребу в тому, щоб знайти виправдання, і страх не знайти їх. Він силкувався зосередитися на мастурбації, яка мала б заспокоїти його, переносячи на перший план єдине, у чому був для нього зміст цього вечора (такого чудового, дивовижно багатообіцяючого) й усього життя, готуючи його до щастя, якому все було підпорядковано. Але нічого не виходило. Член лишався обм’яклим і заледве налитим, почервонівши від його рук. Наперед сповнившись упевненістю, Карло, застебнувшись, підвівся. Коли він підійшов до невинної хвіртки маєтку своєї бабці, у нього тремтіли ноги, а перед очима стояв туман. Чоловік подзвонив у двері. Враз у помешканні, ясно відбиваючись у лункій задусі, долинули голоси, які скоро стихли у кімнатах. Незабаром хвіртка розчинилася, й Карло увійшов; він швиденько й аж занадто сердечно, винувато-спокійно привітався із старою служницею, яка відчинила йому двері, погано приховуючи своє здивування, а тоді нахабно попростував простісінько у будинок. Вікна були прочинені настіж, і червоне, посмучено-святкове сяйво сочилося у дзеркальне обійстя, де акуратно стояли вазони з квітами, громіздкі^d[45] столи та стільчики з білого дерева, шкіряні шезлонги. Поруч із вхідними дверима, які теж були розчинені настіж, на лавочці, що стояла на долівці з червоної теракотової цегли, радісно заллятій світлом, сиділа Віола. Вона тримала в руках скриньку, розписану, наче скринька з-під якоїсь настільної гри. Це, либонь, для гри «У гусака»[46]. Вона сиділа мовчки й дивилася у темінь, обіпершись об стіну будинку, гарячу, як у пічці. В одвірку, зодягнена у біле, з’явилася бабуся, вона, на відміну від служниці, навіть не намагалася приховати своє здивування. Карло знайшов найбільш звичайне виправдання, мовляв, хотів побачитися з нею й привітатися, адже приїхав з Рима й невдовзі знов має від’їжджати. Здивування старої швидко минуло, й вона навіть запросила онука повечеряти разом. Саме так Карло і планував, а тому його переповнило нездоланне, хвастливе задоволення. Його огорнув спокій. Отож, чекаючи, коли буде готовий, поки бабця тим часом клопоталася, Карло пішов полежати на одному з шезлонгів, просто навпроти Віоли, яка саме прийшла посидіти у тому самому дикому саду коло ґанку. Єдине, що лишалося Карло, лежачи на шезлонзі, — споглядати зорі. Вони вкрили геть-чисто все небесне полотно над старим током з рівними межами, на якому було розставлено старі глиняні глечики для оливкової олії. Нарешті спала ніч; сяйво зникло, залишивши по собі неприродну темряву. На багато кілометрів навколо не було жодного вуличного ліхтаря, а місяць ще не зійшов. Лишилися лише зорі. Дивовижні зорі молодості, на які потім уже ніхто не зводить очі, хоч вони й надалі продовжують сяяти абсолютно незворушно своїм зернистим та неспокійним сяйвом. Їхнє безугавне мерехтіння було ніби мовою. Раптом до їхньої розмови, по-рідному, приєднався такий близький і безкінечно далекий переспів цвіркунів. Здавалося, що вони ладні без угаву продовжувати свій спільний, нескінченний переспів: думка про те, що він навіює роздуми про смуток та смерть, була б занадто простою, тут було щось набагато більше — це було щире знання, вкрай виразна думка, яка, втім, не мала певної теми. Але Карло цим не переймався: він просто насолоджувався миттєвостями, коли міг закарбувати у пам’яті, як над ним нависає небесна сфера. Нічого не мало значення: все було лише оточенням, пречудовим оточенням. Єдине, що справді було для нього значущим, — це Віола. Він не міг добре роздивитися, дивиться вона на нього чи ні. Проте поволі він опустив руку в штани й поклав її просто на те місце, яке для дівчинки було незвіданим і сороміцьким. Та коли вже вечеря була майже на столі, з-за хвіртки почулося нав’язливе дзвоніння й чоловічий голос гукнув: «Віола!» Служниця, ніби за звичкою, пішла до дверей, відчинила, й показався худющий чолов’яга на велосипеді, одягнений, як селянин (на ньому була сорочка й штани, які селяни зазвичай одягають після роботи, вимившись у діжці у своєму дворі). Віола враз скочила й побігла до нього. В одвірку вигулькнула стара у білому й, докірливо звертаючись до дівчини, промовила: «І навіть не попрощаєшся?» Бабця говорила таким же діалектом, як і дівчина, котра, ледь обернувшись, вигукнула: «На добраніч, пані Емілія!» А слідом батько: «Вибачте, пані, добривечір, на все добре!» — «Добраніч, Віто», — сказала насамкінець жінка трохи ображено й пішла геть. Карло зостався на шезлонзі наодинці, а над ним — зорі. Тепер на нього чекала ціла вечеря з бабцею наодинці.

У бабці було чудове домашнє «Бароло». Баба та онук обоє пили його, аж поки не стали п’янючі, як чіпи. Старенькій це, певно, вже за звичку було. Втім, перед гарним «Бароло», насправді гарним, встояти дуже важко. Скінчилося все тим, що на додачу вони розпили ще одну пляшку нікому не відомого «ххх», котре, не належачи до якогось особливого врожаю й не маючи якоїсь цінності, звісно, якби його виставили на продаж, коштувало б ˃ тридцять чи сорок лір за пляшку. ˂ Це вино народжувалося виключно на пагорбах, власницею яких була Карлова бабця. Й назва цього вина була відома лише домашнім та кільком селянам, які працювали над його виробництвом (і ще кілька особливих друзів з Турина). У цьому напої не було геть нічого особливого, та, здається, через свою чистоту воно було божественним; і через його багатоденну, часом витриману якість, яка залишалася по-дитячому свіжою протягом багатьох століть, стаючи ідеально «ingenuum» саме на схилі людського віку. Його простий, втім, витончений шарм полягав у тому, що воно не було ані сухим, ані солодким, наче за прадавніх часів таке визначення вважалося б геть непотрібним: це було всім винам вино, до того ж, воно не було надто міцним, достоту як любили древні. Втім, бабине сп’яніння проявлялося досить дивно. Якби потрібно було вгадати, що відчуває Карло, можна було б стверджувати, що у старенькій він помічав наслідки її загадкового минулого, за яке вже не час осуджувати. З одного боку, вона здавалася грубою селючкою, такою ж невігласкою, як і її наймити, яка зовсім не цікавилася хоч яким проявом реальності, що перед нею жінку ставила її соціальна привілейованість. Може, вона колись була повією. Однією з «кокоток», котрих землевласники початку двадцятого століття, за традицією століття дев’ятнадцятого, із великим скандалом привозили собі з міста, роблячи з них частину міцної родини (вони виявлялися добрими господинями із сумирною, консервативною вдачею). Ймовірно, саме цю вдачу випускало на волю вино. Сидячи широко розставивши ноги на шкіряному дивані з бокалом ххх у руці, по-сільському погомонівши ні про що, як можна було побалакати ще півстоліття тому, у розпалі епохи, яка наразі вже відживає, так само, як відживають її норми, які зараз^a[47] уже прийнятні хіба що тільки для цитування, вона раптом почала говорити про сонети Шекспіра. У поволоці свого сп’яніння бабця детально цікавилася проблемою садів. Вона заплуталася в них, ніби муха в павутинні. Висловивши якесь міркування, вона, ніби запитуючи, якусь мить пильно дивилася на Карло, нервово ворушачи губами, дивлячись блукаючим поглядом, розпачливо усміхаючись, ніби несміливо вимолюючи щось, а потім, не дочекавшись відповіді співрозмовника, до якого так схвильовано зверталась (і від якого не чекала нічого), продовжувала битися головою об стіну проблеми своїх садів. Вона чудово говорила англійською. «То „квітка“ з секстини 94-го сонета є символом молодого друга чи ні? Чи ж він не є радше частиною цілого, не квітки, а саду? І чи потрібно ототожнювати лілії, про які він говорить пізніше, з „ліліями, що тхнуть гірше бур’яну“?» До речі, Галет Сміт стверджував, що ці рядки є перегуком, і далеко не першим, з Нагірною проповіддю Христа. Але це неправильно, насправді останні рядки, безперечно, було взято з п’єси «Король Едвард III», тут не йдеться про лілії, позбавлені думок про майбуття, незавбачливих, покірно-вільних у своєму природному вигляді; неможливо не надати їм негативного значення «husbandry»[48], яке згадувалось у попередніх рядках. Зрештою, в Євангелії згадується про польові квіти, а в даному випадку автор ясно говорить про квіти садові. І Шекспір чудово знав про це протиставлення, свідченням цьому є 54-й сонет, у якому він порівнює дику рожу, або гайову, шипшину, — із садовою трояндою. Саме садові (квіти) рожі, або лілії, — це тендітні рослини, які слід захищати від бур’яну, через який вони в’януть, умирають, тхнуть. Як і Річард II, слабка людина, згублена саме «бур’яном, зрощеним під його широким листям», дозволивши, щоб — під час війни Білої та Червоної троянд — витіснили ту Королівську Троянду «Дикою рожею Болінгброк»[49]. Саме у «Річарді II» контраст між двома садівниками показує, що Держава — це не що інше, як сад (хіба це треба було показувати?), «Наш Сад обперезаний Морем, уся Країна сповнена Бур’яном, її найліпші Квіти — засихають!» Саме так висловлюється слуга садівника. Слуга, що прислужує слузі! Й у цій ідеї Саду, яку так любили самі слуги, згодом зливаються поняття про два головних Сади — Сади Едему та Сади Аркадії (як пише Пітер Юре у своєму виданні «Річарда II»). Та наразі обидва ці божественні Сади люди схильні робити частиною утопії, наражаючи земні Держави-Сади на загрозу занедбання! І сам Шекспір не може ігнорувати, що до садів вторгається нова комерційно-пуританська цивілізація. Королева Єлизавета помирає в муках…

Утім, у те, що стара ніколи не мала справ з вищим товариством, навряд чи можна було вірити. Родина Валетті дійсно була заможна, але не настільки, щоб плакати по смерті королеви Єлизавети, ніби вони гуляли разом на яхті спільних друзів. Селючка чи вчена, наділена гуманістично-філологічним, кращим, способом мислення, саме таким, який мали у добрі старі часи, вона мала ще й третю подобу: вона була дрібною буржуазійкою, як будь-яка задоволена мадам Боварі. Й у цьому була найбільша перепона для здійснення того, що затіяв Карло. Та, на щастя, вона була п’янючою. Цього разу Карло зовсім не доведеться хвилюватись. Він теж сп’янів. Він робив усе жартома, щиро сміючись, ніби вся ця історія зовсім не мала нічого трагічного, — як Людмила та Саша^{9}. Від вина обличчя старенької підтяглося й загорілося, зрештою, не такою вже вона й старезною була. Карло шуткував з цього приводу. Потім, поки вона знову вела мову про Державу-Сад, він, лоскочучи, почав, від душі сміючись, жартувати про те, яку вона мала свіжу плоть під пахвами, на талії. Він виявив неабияке бажання подивитися на її ноги, які вже й так були неприкриті, тому, сміючись, задрав спідницю аж до самих сідниць. Саме в цю мить чоловік весело й задоволено зауважив, що за цією справою збудився. Чоловік загорівся, щоб старенька обов’язково побачила це явище на власні очі, якщо бува так не вірить. Він теж розпанахався, ще радісніше й ще ширше посміхаючись, розстебнув штани й, взявши її руку, попросив її міцно стиснути його пеніс, що гордо відстовбурчився, як у підлітка. Та бабця, як би не хотіла, не могла своєю слабкою й кістлявою рукою довести чоловіка до оргазму; тому він прибрав її руку, переклавши її на стегно, й швидко кінчив сам, еякулюючи просто на жінку й вимазуючи гарне біле вбрання старенької.

Коли залишились позаду шалені веселощі та все сплетіння рухів тіла, речей, світла й тіні сімейної вечері з усіма її звичаями та порушеннями правил (здається, вони теж записані до домашньої книги) й усе це відходить у небуття, Карло нарешті опиняється наодинці на дорозі, уздовж якої височіють тополі, поміж нив.

Стояла глибока ніч, ніщо не порушувало її тишу. Все затихло, навіть пси. Поза тим, місяць уже зійшов і світив так ясно, що здавалось, ніби він, висячи над горами, що чорніли у прозорому повітрі, відокремився від небес; і зорі ще нечутніше повели свою розмову, нескінченно повторюючи свої схвильовані, невловимі, заледве чутні перестороги. Небоязко було лише цвіркунам: цвіркунам біля підніжжя гір, коли добігало кінця задушливе літо. Вони, хрипнучи, не переставали повторювати знов і знов своє нерозбірливе послання, у якому ніби була якась надзвичайно виразна крива: тутечки, поряд, вона була ніби живою, по-людському невситимою, жагучою любов’ю, а внизу, спускаючись у незбагненній долині, перетворювалася на плач, і був він настільки журливим, що не спроможний нічого ані розказати, ані донести.

Карло спинився і сів. Він озирнувся довкола так, ніби робив це востаннє у своєму житті. Канавезька ніч: настільки бездоганна й нескінченна, що у незліченності своїх минулих форм блякне й розчиняється у своїй нескінченності водночас настільки досконало-справжня, що неухильно наближається ніби видіння, що складається з безлічі чарівних видінь, єдине призначення яких — у тому, щоб вони існували: вивершений витвір нужденного світу^a[50]. Це була така надзвичайна краса, що, хоч серце й тішилось нею, наскільки лише було спроможне, все одно відмовлялося від неї. Карло, вражений як тим, як поглинула його ця краса, так і своїм страхом перед нею, милувався ніччю, блаженно посміхаючись, так, як коли ми буваємо на самоті, — і єдиний наш сором — лиш той, що в нас, — усмішка ця стає трошки божевільною: незважаючи на цю сцену, саме це була найщасливіша мить його життя, присвяченого виключно сексуальним задоволенням, якнайбільше відмежованого від будь-якого іншого інтересу, який може мати людина. Наповнивши все навколо — зараз, а надто з ще відчайдушнішим щастям та вдячністю у майбутньому, — цією неповторною сексуальною пристрастю, саме у такі рідкісні миттєвості, коли вона повністю затихає й у часті моменти неповного стихання, змішаного з любощами й тривалим шуканням, — його щастя досягало апогею, аж до відчуття навічної невразливості перед смертю і взагалі будь-яким кінцем, лише сприймаючи далеку й безповоротну кончину як дивовижну безмежність життя.

Утім, щоб зробити все це, себто опинитися й розчинитися поза межами космосу, противилося тіло, котре наразі сиділо у нагрітому повітрі, де ніби щойно погасили вогнище, де довкола не було ані подмуху вітру, в якому лише зараз по-справжньому пробуджувалося життя: життя, яке готове було подарувати йому все.

Невдовзі (яким би прекрасним не був зв’язок із Всесвітом, від нього небагато користі, через нього нехтують багатьма речами: часом, сном тощо…, які так конче потрібні. Щирість цих взаємин швидко вичерпується: має схильність відразу перетворюватися на вияв пошани, силувану зосередженість, яких людина прагне позбавитись, усмиряючи своє лицемірство, як на уроках Закону Божого в школі) Карло продовжив шлях, повернувся додому, роздягнувся, заліз під ковдру. Він відразу, ніби це було непорушним правилом, взяв у руку^a[51] в’ялий, ще трохи вогкий від недавньої еякуляції член (Карло увечері не мився) і почав рухати його, аби той затвердів. Трохи постаравшись, він досяг, чого хотів, і почав мастурбувати. Він з насолодою відроджував в уяві, як полководець згадує подробиці нещодавньої перемоги, те, що принесло йому насолоду сьогодні увечері, втім, не лише згадував: він знов і знов переносив ці події у майбутнє, вигадуючи однаково захопливі й легко здійснювані варіації (в уяві, позбавленій опору дійсності). Утім, було дещо, що завдавало йому мук. Те, що він не міг бачити Віолу. Тому мало-помалу всі його думки зосередилися лише на ній. Пестячи себе, насолоджуючись тривалою неперервною еякуляцією, чоловік фантазував, що б він зробив, коли дівчина за ним спостерігала, якби її так несподівано не «врятував» батько, той худий млявий чоловік на велосипеді, глибокий голос якого був схожий на голос старого паданського каменяра. Як зазвичай, від мастурбації він несподівано забувся глибоким сном, який поглинув його у мохасту пащу саме тоді, коли в його уяві, перед заплющеними очима, народжувалися вчинки, які порушували всі межі можливого й які він з цілковитою впевненістю, навіть якщо задля цього треба буде піти на жертви, зазнати тривог і небезпек, мав намір втілити в життя. Саме це й ніщо інше було сенсом його життя.

Все, що Карло робив у той час, зосталось у пам’яті Паскуале абсолютно чітко. Одначе деякі вчинки не розділили долю інших випадків з Карлового життя, й Паскуале про них не писав, чи, точніше кажучи, не розповідав. Йдеться про сон. Сон, який я зараз опишу.

Карло бачить, ніби його прив’язано до колеса. Це було одне з тих коліс, які зазвичай малюють на картинках, зображаючи тортури, що їх вчиняла свята інквізиція тощо, й котрі, — заледве помічені на ілюстрації, — потім виринають у пам’яті у спотвореному вигляді, набуваючи ролі згідно з нашими фантазіями чи підсвідомим бажанням. Отож, уві сні це колесо було величезним: нескінченно більше за велично-барокові колеса на ілюстраціях. Ба навіть ще більше — на ньому була кропітка й коштовна оздоба, й від того воно було подібне до колеса з колісниці якогось божества, чи до колеса Фортуни, чи навіть до Зодіакального колеса.

І це колесо висіло у порожнечі. Якій такій порожнечі? Певна річ, у порожнечі Всесвіту. Зрештою, навіть ця порожнеча була «культурним простором»: може, то було у глибині (бездонній) горища чи абсиди, а може, звичайне небо, пройняте меланхолійним, жахливим світлом, і хмарина, заледве розмазана по небесній синяві.

Оголений Карло був прив’язаний до колеса. Але, як часто трапляється у снах, перебування там, на колесі, голим — це була водночас і дія, й споглядання за нею. Карло справді був прив’язаний до колеса й рівночасно з тим бачив себе на ньому. Ба більше, хтось йому про це розповідав (ніби нашіптуючи, чи, краще було б сказати, однаково терпляче й беззаперечно суворо наставляючи, як дають настанови батьки чи вчителі у дитинстві, прививаючи почуття обов’язку). Це було «покірне, непам’ятне й безтурботне» (1)[52] багатоголосся, котре, попри свою переривчастість і довгі паузи, часом гублячись у безвісті, розповідало Карло про те, що він наразі особисто не лише переживав, але й бачив збоку. Колесо крутилося: оберталося воно швидко чи повільно — це поняття відносне, яке у цьому вимірі не мало істотного значення. Важливо було те, що Карло повсякчас повертався в одне й те саме місце (на це вказувало «покірне, непам’ятне й безтурботне» багатоголосся). Але що то було за місце? Не маючи жодної точки відліку в тому тьмяному, порожньому, надвечірньому просторі, Карло загалом був не спроможний впізнати будь-яку точку. Відносно абсолютно порожнього простору, всі точки були однаковісінькі; й, певна річ, вони були тотожними відносно центру, як трапляється під час руху точно по колу. Однак насправді така точка таки існувала. І коли Карло наближався до цього місця, він не лише відчував це, бо саме там знаходилося його тіло, але й бачив усе на власні очі, ніби спостерігав за собою збоку. Більш того, багатоголосся, може, й стаючи не таким «покірним, безпам’ятним і безтурботним», не забувало його про це застерегти. Він знаходився у такій точці, що, наприклад, на початку (?) сну Карло в самісінькому центрі, тобто на осі колеса, чітко бачив те, на що вперше звернули його увагу. Це було сплетіння (воно теж було величезне, барокове) змій там, у глибині, на спицях колеса. Всі разом вони ніби утворювали одну зміюку, що обвилася навколо себе самої, вкриту сухою, бузковою лускою, що якось дивно змінювалася у безбарвному повітрі. Коли Карло, пройшовши коло, знову повернувся в цю точку, він побачив, що обидві змії, відділившись одна від одної, лежали долі, у розсіяному просторі колісної осі, ніби неживі; вони зменшилися й перетворилися на звичайних гадюк, що здохли й висохли від літнього сонця. Проте на їхньому місці стояла жінка. Вона була дикункою. Мала низьке чоло, коріння її волосся досягало майже до приплюснутого носа, а власне волосся спадало, як стерня, масне, ніби хто змастив його якоюсь бридкою олією, на маленький зашийок та убогі плеченята. Вона стояла там, ніби вагітна, вирівнявши спину й вип’явши вперед пухкенький живіт, а в її очах та на товстих губах була якась безсоромна усмішка. Втім, дивувала в ній не дикунська зовнішність безсердечної біднячки й не іронічний розум, який виходив з усього її тільця, а те, що з черева у неї звисав страшенно великий довбень: висяк, бо, вочевидь, він не був збудженим, втім, сповнений тієї незбагненної моці, такого самого чорного кольору, який зазвичай приписують фалосам пріапів[53] чи тварин, як то віслюки чи воли. Саме через те, що вона мала такий член, народжувалась^a[54] у її очах ота хтиво-спокуслива^b[55] усмішка. Але вона була не сама, «яву» доповнювала (спершу геть непомітна) чоловіча постать, що стояла в її тіні (якщо так можна висловитися, адже у тому світі не було ані світла, ані тіні). Він був неймовірно маленьким: хлопчиком, ганчір’яною лялькою, якою бавляться дівчатка, чортеням, гномом. Як на свій розмір, він мав ідеально гармонійну статуру. Він водночас був мужнім і сумирним; був подібний до молодого батька, який щойно одружився й ще сам — хлопчисько. У нього теж поміж ніг висів член, але цілком нормальних розмірів, який у своїй природній наготі був зовсім непомітним. Але трішечки вище, у паху, натомість добре був помітний великий розріз, глибокий отвір. Чоловічок нахилився вперед, пальцями трішки розкрив його, так ніби хотів показати; потім почав витріщатися на нього, час від часу здіймаючи очі й по-батьківськи, спокійно, посміхаючись. Карло знав — і багатоголосся з космічних просторів це підтверджувало, — що отой глибокий розтин у паху чоловічка — то вульва. Коли з натяком Колесо зробило ще наступний оберт, сцена у центрі, від якого променями розходилися осі, знову перемінилася. Змії, жінка та чоловічок щезли. Тепер там був лише він, Карло, але він був мертвий (чи, можливо, хоч і з’явився на світ, ніколи не народжувався). Його тіло було абсолютно закостеніле, ніби кам’яне: поза всяким сумнівом, це було тіло, що належало пам’ятнику зі старого каменя. Десь із глибини хор застерігав його, що це — радість і більшої за неї ніколи вже не буде.

Але тепер Карло знав про те, як саме обертається Колесо. Як знав і те, що «точка» розташовувалась трохи вище й праворуч від того, хто спостерігає за Колесом. Отже, тепер, роблячи оберт, він трошки опуститься вниз, падаючи у бездонну сірість, а потім підніметься знову сюди, трохи вгору й праворуч, звідки матиме дивовижну змогу споглядати нову картину. А тим часом він насолоджувався тим, як Колесо робить черговий оберт у просторі, відчуваючи таке саме захоплення (і щось схоже на лоскіт у животі), яке відчуває дитина, коли гойдається вниз-вгору на гойдалці. Незабаром він знову повернувся у «точку», з якої подивився на вісь Колеса. Пам’ятником закляклого після смерті тіла тепер уже був Довбень, величезний кам’яний Довбень, Прутень. А поруч стояв сивобородий стариган із добрими, сповненими болю очима; це був святий, надзвичайно сердечний, але було зрозуміло, що він ще й неймовірно непоступливий і спроможний, якщо буде потреба, абсолютно не знати жалю.

Колесо знову зробило Оберт у просторі, обкрутилося навколо своєї осі, повертаючи Карло знову в Точку. Тепер на осі був хлопчик на морському узбережжі й на хвилях у морі гойдався човен: навколо, спостерігаючи за ним, стояла юрба дикунів, а якийсь чоловік (обличчя він не бачив) ставив на ньому тавра. Врешті-решт, чоловік подає йому палицю з величезною мушлею у вигляді спіралі й, незважаючи на те, що хлопчина плаче, ніби маля, якого забирають від матері, той чоловік своїми дикунськими руками грубо штовхає його до човна, що вже напоготові відвезти його у далеку далечінь. А багатоголосся тим часом говорить йому дещо дивне: «Ось ти й народився вдруге».

Почався новий Оберт: тепер на осі перед очима Карло постав низенький, звичайнісінький, пересічний стариган: дрібний буржуа у сірому сучасному вбранні, не більш і не менш. Карло враз його впізнав: це був його батько. А поруч стояв незнайомий молодик, який теж мав величезного міцного темного члена, як та жінка, яку він бачив, коли Колесо обернулося вперше. Наразі його батько мав геть не той сенс, якого протягом багатьох років зазвичай надав йому Карло наяву, це був геть новий сенс, ніби сповнений якоїсь променистої новизни.

Під час наступного Оберту Карло вмить усвідомив, що видовище, яке розгортається перед його очима, це не послідовна вервечка Сцен у Центрі Колеса, віднині й надалі вистава розгортатиметься у просторі навколо нього. Й це більше не був відкритий космос, тепер це була пустеля. Й наразі у цій пустелі був світанок. Довжелезні скісні сонячні промені падали на піски та камені, наділяючи їх довгими тінями. В оазисі чи біля броду, де виднілися блакитнуваті колючі рослини, зійшовшись з протилежних боків, зустрічаються двоє молодиків: спочатку розглядають один одного зі страхом та ненавистю, а потім, хоч і досі дивлячись один на одного недовірливо, підходять і потискають один одному руки. Потім інші молодики, так само дужі й голі, — у кожного такий самий величезний, звірячий, міцний член, як у тої жінки з першої Сцени, — хто поодинці, хто гуртом, сходяться до того місця в пустелі (де, як мав змогу тепер бачити Карло, височів високий загострений камінь, схожий на обеліск чи сходи). Спершу вони роздивляються один одного вороже, як незнайомці. А потім, як видавалось, замість того, щоб потоваришувати, вони ніби вирішили пов’язати себе союзницькою угодою. Дехто вже розпалив вогнище, а декотрі, яким би це старомодним не здавалося, співали й пили вино. «Це брати-сироти», — сповіщало «покірне, незапам’ятне й безтурботне» багатоголосся. Це прошило серце Карло невимовним болем.

У цю мить він прокинувся. Але лише на хвильку, бо сон продовжився наяву. То була якраз слушна мить, аби він саме усвідомив (усвідомлення це підказали йому з тепер уже невизначуваної далечіні, підказало багатоголосся), що поміж тих «братів» несподівано виростав новий персонаж, щось штабу «Диявола», «Духа Зла», у якого навіть було ім’я — Поліс, чи щось таке, — принаймні так встиг поміркувати Карло, чи краще було б сказати — встиг дізнатися. ˂

Сон, який бачив Карло, мав невеличке доповнення під час обіду. Того дня додому повернувся його батько, котрий увесь цей час був у від’їзді у справах. Отож за обідом того дня була присутня вся родина. Це була випадкова подія (оскільки за попередні два десятки років цьому ніхто не надавав значення). Проте певної урочистої значущості цій події не бракувало. Батько сидів за столом на чільному місці. Кумедно, бо саме таким бачив його Карло у своєму сні минулої ночі. Він був одягнений у темне, носив огидні окуляри з черепаховими завушниками й мав дещо діловито-молодецький вигляд, який трохи спантеличував.

Дивлячись на батька, Карло раптом пригадав шматочок свого сну, — чи то він наразі додавався до того сну, ніби марення продовжувалось далі.

«Ти повертаєшся, — нашіптувало незапам’ятне багатоголосся. — Ти повертаєшся». Іншими словами: «Ти повертаєшся в ту точку». Але це означає, що вона розташовується не «вище праворуч», а внизу посередині, де космічна безодня заглиблювалася, ніби провалля, й куди (це теж було відомо цілком певно, хоч і абсолютно не мало виправдання) проектувалися тіні всіх персонажів, яких він бачив у Сценах, у Центрі Колеса.

Коли подали фрукти, батько трохи розбалакався, маючи так само молодецький, трохи дурнуватий вигляд, мабуть, подіяло бабине винце, навіть кинув якийсь дотеп з приводу не знаю вже якої події у тодішній політиці (нагадую читачеві, що це були 1960–1961 роки). Почувши батькові слова, Карло знову відчув усередині хвилювання чи, може, то було передчуття. Він раптом збагнув те, на що ніколи в житті серйозно не зважав, а саме, яким тягарем були для нього особи однакової із ним та батьком статі, чоловіки, а над усе (втім, це не дійшло до свідомості) — парубки: він подумав, що рано чи пізно він все одно мав дізнатись про їхнє існування, завдяки такому самому фізичному насиллю, за допомогою якого наразі його змусили бути поруч з батьком, його старим батьком.

Насамкінець: у період по поверненні до Турина Карло, як ретельно записано^a[56] у «поцупленій доповіді» Паскуале, мав інтимні стосунки, і до того ж неодноразові, зі своєю матір’ю, чотирма сестрами, бабусею, а також подругою останньої, зі служницею та її чотирнадцятирічною донькою, дюжиною дівчаток — однолітків доньки служниці і навіть молодших, а також із дюжиною добродійок з оточення своєї матері. Крім того, займався ексгібіціонізмом (мав завершені статеві зносини чи інші стосунки, у яких отримував сприяння інших осіб, а також незавершені, як от мастурбація), з майже сотнею неповнолітніх та трохи старших дівчат (хоча й старшим було не більше двадцяти); він вартує півдюжини сутенерів, мастурбував, фактично безкінечно перериваючи еякуляцію, щомиті, коли опинявся на самоті, навіть привселюдно.

Переказувалося мені все це дуже важко, ніби Паскуале «спостерігав збоку», тобто за допомогою його протоколу. Проте наразі Паскуале завершив своє завдання. Тому ми можемо нарешті здихатися як власне Паскуале, так і його обмеженості у мові. Позаяк, це відразу стало зрозуміло, протягом наступних років, наступних десятиліть, Карло поводитиметься достоту так, як по поверненні у своє рідне місто: ба навіть гірше.

Стояв палючий червневий ранок. Літо прийшло раптово. Асфальт та каміння обпікали, їдкий сморід від нечистот, що горять під сонцем, яснішого й яскравішого за яке годі було уявити, змішувався з пахощами диких трав, що пробивалися навкруги: між халупами з нетрів, між великими житловими будинками сімнадцятого століття, між невеличкими фабриками, скупченими уздовж берегів Тибру, просто на тибрських греблях, переносячи у місто дике різнотрав’я й бруд із недалеких сіл. Під незабутнім сонцем, що було настільки безмірно яскравим, що в тій яскравості було щось мутне й молочнисте, особливо в глибині, здавалось, не може протікати нічого більше, як тільки споконвічне лінькувато-незворушно-спокійне життя древнього містечка, але натомість стояла оглушлива, невимовна товкотнеча. Все рухалось: автівки, фургони, візки, вантажівки, а з ними багатолюдний, неспокійний, крикливий натовп. Здавалось, в одне злилося велике свято і робочий день: від того всі були захоплені, надто через те, що в юрбі здебільшого було повно молодих дівчат та парубків.

Може, через те, що сонце проникало у речі й звідти ххх своє тьмяне, сухе сяйво, вся юрба, що змішувалася під арками Порта Портезе, а також далі, уздовж алеї, була юрбою ххх південною. Світло сочилося з убогих, засмаглих кінцівок, худющих облич, очей, що виблискували голодною чорнотою, голених потилиць і навіть голосів, захриплих від гучного крику та висміювання, розпочатого ще на світанку, коли надворі ще стояла темінь.

Письменник з провінції Венето з прізвищем, що закінчується на -он, вийшов^a[57] у саме серце натовпу; й попри те, що крім нього у тій люмпен-пролетарській юрбі були ще інтелігенти, стояв він там сам-самісінький. З виглядом допитливого ґаволова він переходив від прилавка до прилавка, крізь штурханину у натовпі, зодягнений у свій елегантний синій літній костюм. Та хоч він і був сам, робив він, безперечно, вчинок суспільний; він про це чудово знав і не чекав, що це вважатимуть пристойним; більш того, коли б він не пишався цим: його погляд блукав у пошуках «відкриття», яке можна було знайти у будь-яку мить серед моря витребеньок, що ніби пнулися з темноти крамниць та шинків під тим сліпучим сяйвом ранкового сонця. Він роздивлявся, призупинявся біля чогось, розмірковував про ту річ, іронічно її забраковував і йшов роздивлятися наступну. Отак ідучи, натрапив на найубогіший серед решти прилавок; якщо це взагалі можна було назвати прилавком.

Насправді крам розклали на землі, просто у пилюці. Перехожі, що йшли вздовж високої стіни з безліччю розчинених крамничних дверей, сунучи, зачіпали ногами власників цього краму, котрі стояли в глибині: трійко п’ятнадцятирічних хлопчаків, які через хвилювання та безсонну ніч (переночувавши просто на тому місці, де зараз знаходились) стояли геть мовчки, проте їхнє мовчання було неймовірно виразним. Жодна частина їхніх тіл не була нерухомою: починаючи від заслинених ротів до вилиць, які ніби були побиті й погнуті молотком, від палких оченят до густого волосся, що наче горіли на відстовбурчених вухах, схожих на жмут трави. Однак була в їхніх поглядах та рухах якась блаженна байдужість, через яку вони були подібні до замурзаних і ххх сфінксів, що зійшли сюди з далечіні. Це була трійця крадіїв чи принаймні перекупників краденого, як і більшість їхніх тутешніх колег: хлопці були неаполітанцями. Тому речі, якими вони торгували, були для парубків прахом, а отже, не мали жодного значення й ніякої справжньої вартості: це були книги, старі рукописи, пожовклі портрети знаменитостей, платівки двадцяти- чи тридцятирічної давнини, речі, які годяться для бібліотек чи будуарів у стилі ліберті або вже теперішнього століття тощо. Наш літератор спинився біля одного з тих прилавків, розстелених просто у пилюці, й почав неуважливо роздивлятися крам, нервово позіхаючи, й це позіхання застигало на його напівроззявленому роті: роздивляючись той непотріб, він морщив чоло й уже був збирався перейти до наступної експозиції, аж ось, не знати чому, біля портрета самого генерала Ґраціані^{10} його увагу привернула валізка, вщерть повна книжок: втім, частину з них було перекинуто догори дриґом, та насправді в око нашому інтелігенту з венеційським прізвищем впала книга, назва якої італійською здавалася дуже чудною: «…Стерна и теория романа» Шкловського. Почувши назву, читач, гадаю, здогадався, про яку валізку йдеться. Із млявим інтересом, позаяк чоловік з першого ж погляду збагнув, що йдеться про невеличку бібліотеку, дібрану дуже послідовно, він почав порпатися в ній, гортаючи сторінки видань. Першою книгою, що втрапила йому до рук, було невеличке дешевеньке видання «Бісів» Достоєвського: геть усе воно було покреслене, сказати б, від першого до останнього рядка; майже вклеєні у перший твір, ніби це було одне видання, були «Брати Карамазови», але ця книга була покреслена рішуче, майже люто, деякі сторінки взагалі були покремсані пером кулькової ручки. Потім лежало теж дуже дешевеньке виданнячко дантівської «Божественної комедії», у якому була лише закладка — сильно загорнутий куток сторінки, у місці, де розпочиналася 29-та пісня «Чистилища»^{11}. Разом з тим, було багато підкреслень у французькому виданні «L’écriture et l’expérience des limites» Філіпа Соллерса, де йшлося про Данте (й де Сада). Далі насипом лежали всі твори Свіфта, Ґоббза, Паунда. Надзвичайно покресленими, навіть з коментарями, були всі видання Проппа. А поряд з Проппом, і, вочевидь, цілком невипадково, лежали «Аргонавти» Аполоніо Радіо. І «Таласа» Шандора Ференці. Були там і Платонова «Республіка», і «Політика» Арістотеля: звісно, їх теж перечитано, але не покреслено. І «Спогади хворого нервовою хворобою» Шребера та «Пекло» Стріндберґа. Кумедно, що в такому товаристві лежав твір і Роберто Лонґі «П'єро делла Франческа», який, певно, пройшов уже через багато рук, а також купа усілякої іншої писанини, переважно журналів.

У самісінькій серединці валізки, ніби «на почесному місці» лежала така п’ятірка книг: «Дон Кіхот», «Тристрам Шенді», «Мертві душі», «Улісс» та «Поминки за Фінеганом». Серед іншої купи книжок (серед яких «Старий Заповіт», збірка віршів Беллі й дюжина книжок з лінгвістики), які випали з валізи. Їх поцупили укупі. [був також протокол Паскуале Бучареллі. Інтелектуал почав нашвидкуруч проглядати зміст, тішачись з прочитаного, а от на тому боці лавки, скупчившись коло свого краму, схвильовано-блаженно тишком поглядали на чоловіка, очікуючи на його рішення, трійко неаполітанців. Утім, їм не було жодної втіхи у демонстрації свого нетерпіння, стоячи там й «прикидаючись» бандитами, з обличчями, на яких залишили свій відбиток втома і сонце, і очима, що блищали похмурим блиском над вилицями голодних вовків.

Тим часом Карло, якого я зловісно вимушений називати «другим», аби відрізняти його, нав’язуючи йому ймення Карлус, чи то Карл, які бридко тхнуть белетристикою, проживав власну «Поему повернення» до Турина, Карло, якого заради гармонійності я б мав називати «першим» і який, власне, є справжнім Карло (тобто завдяки своєму соціальному привілею), ось-ось мав здійснити власний стрибок уперед. У народі кажуть «кар’єра». Хоч насправді йдеться про дещо інше. Ніколи не слід йняти віри словам наших ворогів: у того, щоб людині реалізуватися, не існує ані моральних, ані будь-яких інших меж. Наразі цей Карло № 1 знаходив собі місце в житті, шукаючи покровителів, де міг би згодом, крок за кроком, цілковито себе реалізувати у власному житті й житті міста: ніби це було щось більше, ніж його право.

Між початками двох історій, які складають тему мого твору, неминуче існує симетрія; отож Карлова історія теж починається недалечко від його домівки, яку чоловік винаймав у кварталі, котрий за його часів вважався престижним. Маю на увазі салон пані Ф., про який, однак, завдяки частим відхиленням від теми, ми говоритимемо страшенно багато. Втім, це аж ніяк не означає, — я намагаюся уточнити, — що гармонійність, про яку я згадував, хоч на краплю буде порушено; насправді навіть у місцях та уявних героях, які займали чільне місце на початку оповіді про Карло № 2, є величезна перспектива, яка їх переважає^a[59]; навіть якщо йдеться про нікчемний мурашник антропологічно нижчих людців, які заявляють своє право на історію, даючи хабара в обмін на своє лакейство: походячи в усіх сенсах з найнижчого прошарку народу.

Стояв загадково вогкий і холодний вечір десь у середині весни, але водночас він був загадково сухим та теплим. Причиною, через яку вечір наповнювався такою таємничістю^b[60], міг бути буревій, що збирався над великим кварталом, — проте у тиші, бо не було ані грому, ані вітру, — чи, навпаки, прояснення на небі й на землі в очікуванні спокою прекрасної пори року, ще затягнене торочками грозових хмар, осяяних урочистим зоряним укривалом.

Вдихаючи на повні груди те загадкове повітря, ніби то було його застигле майбуття, чи теплоту того вечора, повного знамень, Карло щойно вийшов з дому й крокував широким кроком, розстебнувши плаща, що важко розвівався на вітрі, адже це був проґумований макінтош з ххх (на власному прикладі роблячи цим внесок до Оксюморону, який пануватиме у цьому уривкові нашої розповіді).

Поруч з Карло, — щоправда, менш натхненно вдихаючи зимно-тепле, похмуро-сяйливе повітря у спокійно-бурливому, затихло-шумуючому кварталі, — щоправда не так захоплено ступаючи вулицею Паріолі до оселі пані Ф., — крокував дуже схожий на нього його одноліток.

У нього був такий самий парубоцький чубчик, хоч і вже трішки поріділий, що качався на чолі, наче крило, він був такого самого темного кольору, як і засмагла шкіра та волосся, властиві італійцям з півдня, той самий атлетичний зріст, прихований за на перший погляд мініатюрною поставою, й трохи схожа на мавпячу хода. Форма обличчя відрізнялася геть не набагато: там, де вилиця у Карло була видовженою, у чоловіка вона була трохи округлішою, у Карло підборіддя добре виділялося, а у чоловіка було слабким. І погляд він мав іронічніший і неуважливіший, тоді як очі Карло були сповнені дитячої серйозності, вони ніби скам’яніли від жаху вкупі з тривогою та надією.

Правила, яким підкоряється виклад у моєму творі, хай вони ще не визначені й виділені окремо, — а тому суперечать вони лише одне одному, — не дають мені загубитися у відступах, присвячених цьому другові Карло. І зовсім неважливо, що після своєї появи у цьому ключовому моменті на його долю випало більше ніколи не з’являтися знову. Отож поряд з Карло крокує його шкільний товариш на ймення Ґвідо Казаленьо. Не маючи таких клопотів, як Карло, він набагато далі просунувся в тому, що називають кар’єрою. Ані марна надія, ані безнадія не відволікали його від тої «гри», від того «грайливого» творення, що ніколи не обманює сподівань, — і якщо дозволите так висловлюватися й надалі, — від таємних ігрищ з тими, хто грає краще й протягом тривалішого часу: від гри у владу[61]. Я маю на увазі ЕНІ. Казаленьо був товаришем Карло Валетті у Ліцеї. В університеті їхні шляхи розійшлися. Казаленьо за сімейною традицією подався в адвокати, а Карло, у якого зовсім не було таких традицій, як ми бачимо, обрав інженерію. Втім, щойно отримавши диплом, Казаленьо не пішов за покликом традиції. Він мав еклектичну освіту (окрім юридичної ще філологічну та соціологічну): вона була еклектичною саме в той момент, коли стався бум спеціалізації. Там, де закономірно було б очікувати на «executive», тобто техніка, справжнього спеціаліста, він пропонував послуги «майстра — золоті руки», хоча по суті й досить порядного. Однак ЕНІ була не лише компанією, вона була топосом[62] влади, й про це всі надто добре знають, аби мені про це розповідати^{12}. Поєднання цих двох форм, точніше способів існування, не могла прийняти, в існуючому своєму вигляді, скорочуючись та працюючи з великою плинністю кадрів і майже безіменними відділами, персонал спеціалізований так, як це зазвичай має бути. І саме на цьому змішаному, переплетеному ґрунті Казаленьо протоптав собі шлях. У ті роки (тоді ці хитрощі ще не вилізли на світ божий і вважалися безкривдною, цілком звичайною моделлю управління) спостерігалося незрозуміле переставлення пішаків у важливому для апарату державної влади секторі, а разом з ним і влади недержавної, якою й була ЕНІ: йдеться про пресу. Наприклад, видавничий дім «Нуова Едіторіале Італьяна» почав видавати нову щоденну газету «Аввеніре» («Майбутнє»), створену після об’єднання болонської щоденної католицької газети й однойменної щоденної міланської газети. ЕНІ мала до цієї газети особливий інтерес, який не обмежувався лише рекламними привілеями. Заробітні плати редакторам та іншим працівникам здійнялися так високо, що це викликало заздрощі у журналістів газети «Кор’єре делла Сера», а разом з тим збільшилася кількість рубрик, послуг, газета стала товщою. Вони навіть брали на роботу газетярів з «Кор’єре», як от, наприклад, заступника головного редактора у спортивному відділі, а разом з ним редакторів «Анса» та «Панорама», а про інших, ще більш ексцентричних персонажів, як от колишнього редактора «Чао Біґ», колишнього редактора виключно чоловічого видання «Кент», редактора «Сі» (відгалуження «АВС»), а також колишнього головного редактора власне «АВС». Керівником «Нуова Едіторіале Італьяна» було призначено одного з головних директорів ЕНІ, Етторе Дзолу, який передовсім є довіреною особою Трої. Я хочу звернути особливо пильну увагу читача на цей факт: насправді Альдо Троя, віце-президент компанії «ЕНІ», неодмінно стане одним з ключових героїв нашої розповіді.

Саме в той відтинок часу, коли відбуваються події нашого роману, віце-президентом «Нуова Едіторіале Італьяна» є Ґвідо Казаленьо. Він дивовижно швидко злетів кар’єрними сходами. Він розпочав свою роботу у «Снамі» при Бонокоре, президентові, що керував у той час, коли організація буквально називалася «Національне товариство газогонів», яку, як ми пізніше переконаємось, Троя ліквідує, аби згодом відновити під тим самим ім’ям, але вже без колишніх функцій. У первісному вигляді «Снаму» Казаленьо виконував обов’язки секретаря, й на цій посаді він відзначився особливими заслугами, і, як нам здається, досить неймовірними. Президента «Снаму» Бонокоре настільки закрутило у коловороті його діяльності — засновницької, що є частиною легендарних часів, — що він навіть не мав часу поставити свій підпис у сотні маловажливих листів (для важливої кореспонденції він мав особисту печатку), тож саме Ґвідо Казаленьо — повторюю, він був по суті людиною чесною, — підписував замість Енріко Бонокоре його малозначущу денну пошту, ретельно завізовуючи її по-дружньому підробленим оригінальним підписом шефа. Наразі Ґвідо Казаленьо займав вище згадану посаду, але окрім того був ще й головним управляючим «Снаму», директором відділу «Segisa», таким чином здійснюючи адміністративне й фінансове керівництво «Дня» й увійшовши до невеличкої плинної олігархічної верхівки так званої «імперії Троя».

Отже, саме з цим своїм впливовим товаришем Карло, перебуваючи водночас у драматичному та загадковому настрої, йшов до салону пані Ф. На його обличчі безладно й неспокійно снували найрізноманітніші почуття: ось на ньому усмішка людини, яка перебуває майже в екстазі від життя, яке виявилось несподівано повним гучних та щедрих обіцянок, хоч досі ще не усвідомлених і навіть не висловлених; наразі йому було лячно і перед катастрофою, яку неминуче спричинить його власна натура, і перед тривогою через таку собі «космічну» марність будь-якого можливого способу самореалізації на цій землі. Втім, не бракувало йому й майже наївних, лакейських виразів, сказаних другові, який, попри те, що вони не обговорювали це питання, надавав йому своє мовчазне заступництво у першому ххх ххх; а ще не обійшлося без трохи хуліганської зневаги, яка, — саме через те, що вони — молодь, — провінційна молодь через своє виховання ˃ відчувають ˂ до подій, які чекають на Карло у салоні пані Ф. (її сповнений світлом і шумом автівок, що проїжджають дорогою повз, будинок уже виднівся у глибині засадженої деревами алеї, що здіймається вгору, у самому серці кварталу Паріолі).

Карло звільнився. Те, що до сьогодні заважало йому стрімголов кинутися у круговерть життя (а позаяк це життя — соціальне, воно — дивовижне й сповнене хвилюванням), відірвалося від нього, ніби баласт, що пригальмовує політ. Звільнившись від нього, Карло почав своє нове життя, що протікало паралельно його життю, й саме зараз він переживав перші миттєвості своєї волі. Й не лише миті, повні радістю, але й страхом. І це була не єдина суперечність, бо, як ми згодом побачимо, той, хто, відділившись від нього, подарував йому звільнення, живучи своєю власною безмежною волею, — коли навіть давно забуто й про обов’язок і навіть про норми пристойності, — дістався меж, які навіть безмежна свобода переступити не спроможна. Зрештою, навіть таку свободу можна пізнати. Ба навіть більше, її неможливо не пізнати. Й пізнання цієї свободи — це її можлива межа. Можливо, через те, що за його плечима, усвідомлений чи ні, був сплутаний вузол здобутої і втраченої необмеженої свободи, яку так оберігають. Карло дивився на залитий світлом будинок пані Ф. нерішуче, роззявивши рота, ніби на миттєвому знімку, зробленому зненацька, йдучи водночас нестримним і непевним кроком, — наче під час його завойовницького наступу чоловіка раптом зупинив метафізичний сумнів, — на якому «застигали» зборки на його ххх, що розвівався на вітрові, ніби на картині маньєристів…

—

Троя — чоловік приблизно п’ятдесяти років, хоча зовні здається молодшим^{13}. Перше, що вражає в ньому, — його усмішка. Втім, вражає лише попервах, бо потім розумієш, що ця усмішка «задля годиться». Він людина публічна, а тому, мабуть, мусить посміхатися: однак це не просто усмішка, втішлива, сяйлива, навіть промениста, усмішка людини «середнього класу», чудового голови родини, гарного працівника, доброго католика, який не має чим собі докоряти: навіть за свою усмішку на всі тридцять два зуби, якою він, по суті, засвідчує, що не ставиться до життя так серйозно, адже воно саме по собі — прекрасне, варте того, щоб його прожити, й прожити саме так. Дідька лисого. Це не та усмішка, не та усмішка, яку зазвичай^a[63] приміряють на себе публічні люди. Троя посміхається змовницьки, ніби ось-ось підморгне: безперечно, це винувата посмішка. Тією усмішкою Троя ніби, звертаючись до того, хто дивиться на нього, показує, що чудово знає, що той вважає його ницою й марнославною людиною, здатного геть на все, абсолютно позбавленою слабинок, навіть попри зовнішність колишнього сором’язливця й підчихвоста-святенника. Але в той самий час показує людині, котра вважає його таким, що це її цілковите право, і якби, випадково, між ними були несплачені рахунки, все відклалося б на sine die[64] (коли Троя вже не буде можновладцем). Але й це ще не все, він демонструє, що будь-якому зведенню рахунків з немічним, «простим громадянином»-ідеалістом, який висловить про нього свою думку щодо правди, про яку він і так знає, завжди якимось чином заважають більш невідкладні речі, більш суспільно невідкладні речі. Врешті-решт, у тій усмішці було ще одне послання, найсуттєвіше, обов’язкове і, я б сказав майже святе для Італії: хитро усміхаючись, він хотів постійно, безперервно показувати всім, що він — шахрай. Як наслідок, що він, на бога, може собі таке дозволити, що він «знає дещо», «має деякі невідкладні справи державної ваги» (про які колись так чи інак дізнаються), «він такий хвацький, відверто скажемо, підлабузник», що завжди виплутується у найліпший спосіб і з вигодою для всіх. Звісно, його змовницька посмішка була, до всього, ще й благальною: канючив співчуття за свою неприховану винуватість. І ніби доводячи все те, про що промовисто свідчила його усмішка, певна річ, не без певної улесливості інтелігента перед інтелігентом, якщо не власне громадянина перед громадянином, Троя повсякчас втягував шию між плечі так, що видавалося, ніби він трохи горбатий. І дійсно, краще було б сказати, що голова у нього теж була трохи схожа на бугор: кругла, з широким чолом і маленьким слабким підборіддям. А що ж до очей, то під окулярами вони були ніби ґудзики, а від постійної необхідності улесливо й винувато посміхатися ще й набули виразності. Їхній погляд жваво приклеювався до того, хто в них дивився, але вже за мить линув геть. Ходу мав швидку: відчуття стрімкості посилювалося тим, що під пахвою він постійно носив журнали, течки з купою аркушів та книжки, від яких здавався заклопотаним.

Він народився у містечку Сачіле, розташованому у провінції Порденоне (коли він народився, вона звалася Удіне), 1921 року. Батько був фермером у патриціанській родині Дегано, вони були землевласниками (до слова), втім, родина досить швидко занепала й розвалилася, і трапилось це ще до того, як він закінчив навчання. А от його батько, старий католик, білий, якщо такі взагалі існували (втім, аж до 1943-го був фашистом), натомість перетворився на досить заможну людину (хоч багатство те було сільське, парафіяльне). Однак, незважаючи на такий статок, родина Трої й надалі мешкала у старому простому будиночку неподалік церковної площі. Церква була у венеціанському стилі, втім, як і решта, із сірими портиками внизу та кокетливими альтанками, обвитими рослинами, із кованого заліза. Недалечко, за Храмом, протікала річка Лівенца, зелена й глибока, і, здається, малий Троя бавився з іншими хлопчиськами з парафії на її берегах. Ось і все, що відомо про дитинство Трої: туманна й банальна казочка, яку наш герой жодного разу ніяким чином навіть не намагався прояснити чи ххх. Не любив реклами у будь-якому вигляді. Він, через саму природу своєї влади, насолоджувався тим, що лишався у затінку. Він і справді його не полишав. Будь-яке ймовірне «джерело», яке могло розповісти про нього, неодмінно й загадково прибиралося. Про нього не переповідали ані якихось життєвих історій, ані навіть жартів. І це було якось дуже не по-італійському, на відміну від його «хитрої» усмішки; однак, як ми, зрештою, дізнаємося згодом, у цьому була своя логіка. Всі знали, що він їздить на зеленому ххх «сітроені», та й той не був на нього записаний (значить, він не володів навіть безпретензійним «сітроеном»); знали також, що він збирає вироби з фаянсу (у його помешканні та в офісі деякі дощечки більше були схожі на маленькі цвинтарі, й вони, звісно, не були рідкісним антикваріатом). Ось, фактично, й усе, що відомо про його особу. Його мовою була його діяльність, тому для того, щоб витлумачити це, я мушу стати не лише детективом, а й бухгалтером. Я щосили постарався, й ось що з того вийшло.

Переїхавши до Мілана у 1943 році, Троя, здається, зовсім не був заскочений зненацька власним вибором, коли скінчилась епоха фашизму й почався рух Опору. Власне, він брав участь у цьому Русі (як дізнаємося згодом, у цьому полягав скандал)^{14}. З’явився об’єднаний підрозділ деґасперіанців[65] та республіканців (як бачите, Змішування почалося відразу), котрий боровся у горах Бріанци. Очолював той партизанський загін нинішній президент ЕНІ Ернесто Бонокоре (обидва прізвища, як читач помітив, не північні, тож йдеться про приїжджих. З півночі були їхні матері, Троєва така собі Пінета Спрінґоло ді Сачіле, а матір’ю Бонокоре була така собі Роза Бонале ді Баскапе), а що ж до шанованих та безсумнівних антифашистських діянь, попри змішаність загону під проводом Бонокоре, я вже торкнувся цієї теми у розділі під назвою «Блискавиці над ЕНІ», тож ті, хто має бажання освіжити спогади, прошу повернутися туди. Мій роман — це не «рожен»[66], це «рій», а тому цілком може бути, щоб читач трішки плутався. От що я волію підкреслити: Троя у партизанському загоні був другим. І це, здавалось, аж по нині йому дивовижним чином підходило. Я не хотів би створювати легенду: Трої не важливо було головувати задля простого головування. Він був вище марнославства. А тому йому не притаманні були слабинки марнославців: його життя, зовнішність, поведінка — вони були сірими, сказати б — аскетичними. Завжди. Як «другого» (замісника командувача чи то віце-президента) його аскетичний нахил до «здійснення» виявлявся набагато краще. Можливо, він не робив це назнарошне, а лише готував та творив власну долю відповідно до своєї природи. Він не просувався, а накопичував. Він не піднімався вгору, а розширювався врізнобіч. Довелось би надто довго й, про мене, неможливо, вислуховувати неквапливу історію (два десятиліття) цього накопичення й розширення. Я лише оглядово розповім про те, яким би Троя здався сторонньому спостерігачеві у часи, коли відбувались наші події. Розповім про невідповідності між сірою, аскетичною вдачею Трої та «несправжнім» портретом його зовнішності, про яку я вже писав; але вони є частиною «рою», або коловороту, який є структурною особливістю моєї розповіді; тому, читачу, слід ставитися до цього, як до розваги.

Отже, наразі Троя є віце-президентом ЕНІ. Проте це всього-на-всього офіційна посада, яку він отримав внаслідок кар’єрного просування, яке відбулося раніше й яке було результатом не стільки амбіційного прагнення, скільки кількісним та предметним накопиченням сил, якими це прагнення керувало. Наразі справжня могутність Трої зосереджена у його приватній власності, якщо взагалі можна це розрізняти^{15}.Троя завжди послідовно^a[67] діяв під знаком Мішанини. Отже, справжнього розділення між тим, що належить особисто йому, а що — громаді, немає. Хай там як, а принаймні одне з «володінь» його так званої імперії, безперечно, явно належить йому: втім, йдеться про володіння досить віддалене, що розташоване на тому боці океану, а якщо точніше — то в Аргентині на неозорих просторах поряд з Мар дель Плата. Там у його володінні справжня «область», власником якої вже, як видається, протягом багатьох років є його брат Іван. Він переїхав у Мар дель Плата просто з Сачіле, прижившись там з природністю, якою наділяє земля будь-кого, хто її обробляє, незалежно від того, на якій широті. Іван був викапана мати, Пінета Спрінґоло. Він був справжній сачілієць, навіть протосачілієць (у сачілійців коріння фріулійське, а от у буржуазії, яка навіть у мові наклалася на це підґрунтя, — венетійське). Улесливий, по-соломонівськи мудрий, червонолиций з червонющим носом селянин, який ніколи не знімав з голови пожмаканого капелюха з обвислими крисами.

У нашій розповіді Іван більше не з’явиться ніколи. Ще однією найпершою підвалиною, яка з’явилася до імперії Трої, було «Товариство нерухомості та цінних паперів» (?), яке було записане на Амелію Джервазоні. Ця пані Джервазоні була однією з тих жінок, яких можна зустріти лише в Мілані, навіть якщо вони народилися в провінції. Їй уже минуло сорок, була вона старою дівою (чи принаймні таким старомодним висловом вона себе називала) та жінкою непохитної моралі та моралізму. В її худих та кістлявих обрисах зосталася якась нижчість: як жінки (старої діви), так і буржуазійки (й провінціалки). Втім, у цих слабостях також полягала й її сила. Вони справедливо позбавляли її недосяжних амбіцій, а тому вона ставала такою ж аскетичною, як і її зять. Амелія була сестрою Троєвої дружини, з родини Джервазоні, що походила з ххх. Вона чудово знала, що є підставною особою, але позаяк була геть позбавлена честолюбства, то стала корисною хай навіть і на другорядних ролях та брала активну участь у справі. Ось чому ми часто бачитимемо її ім’я у нашому досить… роїстому «досьє». Джервазоні перетворилася на витончену пані, її елегантність справді була варта Монтенаполеоне[68]. Дійшло до того, що вона стала подібною, звісно, як антифраза, до Каміли Чедерни[69]: Каміла Чедерна, що поводилася «не по-чедернському». Навіть стригли її пристойно; ні її шалі, ні спідниці, ні черевики не були кричущими. Ось лишень справа була в тім, що всі ці її пристойні речі, поєднавшись, ставали непристойними, видаючи її провінційне походження: в якому було стільки «старомодності», яка, контрастуючи з її енергійністю, викликала до неї якщо не симпатію, то, принаймні, не викликала відрази. От і по всьому. Від «Нерухомості та цінних паперів» відгалужувались, так би мовити у два ряди, ще вісім фірм, товариств чи як їх ще в греця назвати, не доберу слова. У першому ряду — «Аронезе», «Inv. Imm», «Сан Флореано», «НДБД», у другому — «Спірітказауно», «Спірітказад’єчі», «Сеп-Мег», «ЛТН».

Дві з них, досить «роїсті» назви «Спірітказауно» та «Спірітказад’єчі» завдячують своєю появою просто тому, що Карло Троя мешкав на вулиці Санто Спіріто у Мілані. Отож почнімо з першого ряду. «Аронезе»: просте командитне товариство, що купувало, експлуатувало, володіло та здійснювало управління нерухомим майном. Засноване у 59-му. Має двох засновників: перший — пані Доната Бандель Драґоне, секретарка Альдо Трої, яка, на відміну від Амелії Джервазоні, є лише підставною особою (як ми згодом переконаємося, використовували її неодноразово). Позаяк вона виконує саме цю роль і зовсім не дбає про фірму, жінка може дозволити собі бути дуже хвастливою особою, хоч і поза межами світу Трої (де поводиться аскетично). А інший засновник: «Дженерел Лейк Інвестмент Траст» з Куру.

«Inv. Imm» — скорочено від «Investimenti Immobiliari» — «Інвестиції у нерухомість» — просте командитне товариство, створене для участі у промислово-комерційних товариствах, здійснення управління рухомим і нерухомим майном, купівлі-продажу нерухомості. Поміж засновників знову, як я й казав, бачимо Донату Бандель Драґоне, але тепер разом з нею фігурує Амелія Джервазоні й та ж таки «Дженерел Лейк Інвестмент Траст» з Куру.

«Сан Флореано» — просте командитне товариство з нерухомості (створене зовсім нещодавно), для участі у промислово-комерційних товариствах, управління рухомим майном та купівлі-продажу нерухомості. Перший засновник як завжди — Доната Бандель Драґоне, а другим цього разу була «Ладина Естеблішмент» з Куру.

«НДБД» — «Нерухомість Донати Бандель Драґоне», створена для управління нерухомим майном. Товариство з обмеженою відповідальністю, створене у 1949-му. (На той час Доната Бандель Драґоне була ще дуже юною й лише вперше випробовувала своє підставне ім’я, ще в умовах руху Опору.) З імперією Трої цю архаїчну гілочку пов’язує одна дрібничка — на неї записано «сітроен» пляшкового кольору, який я вже згадував.

Отже, тепер до другого напрямку експансії.

«Спірітказауно» — товариство з обмеженою відповідальністю, яке купує й управляє нерухомим майном, було засноване у лютому 1951-го, хоч придбав його Троя років десять по тому. Хазяйка всього одна — Доната Бандель Драґоне. Саме на її підставне ім’я зареєстровано офіс Трої на вулиці Санто Спіріто.

«Спірітказад’єчі» — товариство з (не)обмеженою відповідальністю, засноване у 1951-му, яке теж перейшло до Трої за десять років по тому, займалося купівлею та управлінням нерухомим майном. Засновниця одна — Доната Бандель Драґоне, яка про те й гадки не мала.

«Cen-Mer» — «Centro Meridione» — «Південно-Центральний» — ТОВ, що займалося купівлею, продажем і управлінням нерухомістю. Створене у 58-му, але виявив його Троя пізніше, у 60-х. Керівник один: Доната Бандель Драґоне.

«ЛТН» — «Ломбардійське товариство нерухомості» — товариство з обмеженою відповідальністю, засноване для купівлі-продажу та управління нерухомим майном. Керівник один: Доната Бандель Драґоне.

У Трої був ще й третій брат, Квіріно^{16}, середній між Альдо та Іваном, між Чочарією[70] та Сачіле[71], між чочами та далмінцями[72], хоч здавався він найстаршим: від Пінети Спрінґоло, чи, як кажуть у тих місцях, Спрінґола, успадкував худе обличчя та прямий ніс, а від батька з роду Трої — круглу форму голови та хитрий, трохи розгублений погляд (батько завжди почувався ніби винним за те, що він, виходець з півдня, який просунувся до Венето). Квіріно доручили їздочитися з Мілана до Куру[73] й назад, майже як написано на долі ладинця[74], хоч і похованій у часові, принаймні у Сачіле. Разом з ним їздив на заробітки один старий друг, ставлячись до своєї праці так завзято, як зазвичай ставиться селянин, що став робітником, котрий міг довго й непохитно вихвалятися ладинським походженням. Насправді він був родом з Чивідале, Civitas: місто у Фріулі, фріулійській Флоренції. Це такий собі Ермініо Косут, який від своїх словенських пращурів отримав, певно, не лише прізвище, але й жовтуваті далекозорі[75] розкосі очі. Сміливо ризикнувши перейти «Coram montes»[76] — пагорби, які часом голі й схожі на цвинтар, а часом постають як божественно-ідилічна батьківщина чудового білого вина^a[77], — а далі уздовж обмілин річечки Ізонцо, якою у будь-яку пору року протікають смарагдові води, — а потому присвятив себе науці, завдяки якій він би міг стати простим бухгалтером, якби не потоваришував у школі з ревним католиком Троєю. Втім, подорожі до Куру були для Квіріно незрівнянно менш важливою справою, хоч, можливо, найбільш дражливою. Загалом, він головував у контактах з акціонерами з різних країн, зокрема країн з вільною торгівлею, дарма що вони не були ладинськими. Як от Люксембург, Ліхтенштейн та Князівство Монако. Він мав справу з вкладниками командитного товариства, таких як «Пентавалор Траст Реґ.» з Ешена (?), «Універсоїл Інвестмент Траст» з Куру, «Аба Фінанс Етаблісман» з Трізена (?), «Самко Трейд Трастреґ», «Вай» з Шана, «Тех Фінанцанштальт» з Куру, «Філіл Анштальт» з Трізена, «Монансвір Фінанц унд Індустріє Анштальт» теж з Трізена, «Нотіквом Холдинг» з Мендрізіо, «Сосмель» з Вадуца, «Вальгалла Етаблісман» з Бальцерса (?): які входять до складу саме як командитні товариства з гарантіями за зобов’язаннями перед третіми особами і здійсненням найвагоміших придбань нерухомого майна та участі у виробничо-комерційній діяльності, — а також, зважте, за дорученням третіх осіб, — в інших фірмах Трої, у чому ми переконаємося згодом.

Проте найголовнішою галуззю для брата Квіріно була його діяльність, пов’язана з Прикладною інформатикою, де все залежало виключно від нього. У свою чергу завдяки Прикладній інформатиці було створено три фірми, пов’язані між собою. «Ліньєа» Троя Квіріно & К. КТ^{17}, офіс якої розташовувався неподалік вулиці Санто Спіріто, на вулиці Мандзоні. Уставний капітал: 100 000, але командитним вкладником є «Пентавалор Траст Реґ.» з Ешена (?), про яке вже йшлося раніше. «Sdn» — того ж таки Квіріно Троя & К. Цього разу капіталу — 120 000 лір, офіс так само неподалік вулиці Санто Спіріто — на Віа делла Зпіґа. Діяльність: як завжди — купівля та управління нерухомим майном. І нарешті «Патерн Італьяна», у якої є власна коротенька історія існування. З’явилася вона кілька років тому під назвою «Am. Da». Вона стала частиною ЕНІ, для того щоб забезпечити виняткові повноваження та принцип субсидіарності[78]: отже, як і для інших своїх фірм, Троя знайшов собі командитного вкладника, який розташовувався в Ґонконгу. «Am. Da» — «Amministrazione Dati» — AT «Управління інформацією» — теж розташовувалось на вулиці Мандзоні, при таємних дочірніх підприємствах, втім, на відміну від останніх, діяльність цієї фірми полягає у «створенні й управлінні центрами з обробки інформації як власної, так і за дорученням третіх осіб тощо». Спочатку за керівника було призначено порядного міланця, ба навіть кремонця (порядного, значить дещо занадто консервативного), якого, однак, скоренько замінили на іншого ломбардійця, того самого Беолкіні, Вірджиліо Беолкіні, якого згодом ми побачимо на чолі вже згаданої «Sdn», де він матиме достоту такі самі обов’язки Єдиного Управляючого. Він був родичем з боку дружини, по материній лінії ххх. Що ж стосується його жінки, Каміли ххх, то єдине її досягнення в тому, що вона народила Альдо Трої двійко дітлахів, хлопчика Вінченціно та дівчинку Пінету. Пара бідолах, які були фізично ххх, як не сказати — миловидні, мали гарне здоров’я і за інших обставин могли б обоє стати щасливими. Окрім чесноти бути матір’ю двох діточок, Каміла ххх в очах Трої мала ще одну перевагу: жінка знала, як почуватися у своїй тарілці у церкві, а надто під час похоронів. Тож, щодо цього, дійсно прикро, що її чоловік не мав більше високих прагнень, наприклад, стати міністром. За рік фірму «Am. Da» поглинула «Li. De» («AT Демографічні Основи»), діяльність котрої спрямувалася на «друк та відправлення кореспонденції, створення картотек тощо». А коли початковий капітал виріс з мільйона до п’ятнадцяти, напрямок діяльності вимальовується чіткіше: «створення програм для дослідження та збирання даних, оброблення та поширення інформації, консультування та надання послуг з електронної обробки даних».

Технічно це щось на кшталт невеличкого ЦРУ (інформаційна служба міністерства оборони), що за кілька років з великим успіхом прислужиться Трої, котрий, як ми побачимо далі, обійме іншу державну посаду. Крім того, культурна особливість «Li. De» є прообразом інтересів, до яких Троя аж ніяк не байдужий, принаймні на початку, й ці інтереси мають безпосередній стосунок до нашої розповіді. За радою трьох засновників, «Li. De» (нарешті) переїздить до Рима, аж поки вірний нотаріус Трої (я несправедливо знехтував цим персонажем: звали його Еудженіо Трамонтін, зазвичай він теж був «носієм» венетійського діалекту серед фріулійців) не повідомляє, що наразі капітал фірми складає триста мільйонів. Один член ради подає у відставку. На його місце ставлять іншого. Фірма отримує нову назву — «Da. Off» — «Data Office». Але ненадовго, бо незабаром уже згаданий Вірджиліо Беолкіні обіймає посаду того, хто замінив члена ради, котрий подав у відставку, крім того, інші двоє членів ради поки залишаються на своїх посадах. Фірмі знов повертають стару назву. Саме на цьому етапі (коли капітал сягає дев’яти сотень мільйонів) президентом призначають Квіріно Трою, й організація, розширяючись та розростаючись, отримує остаточну назву «Патерн Італьяна». (Беолкіні йде, натомість повертається один із звільнених раніше членів, до них приєднується Евелін Лейн, людина з Ґонконгу.) Компанію «Патерн Італьяна» поспіхом (йдеться про час, який я описую) віддали американцям. На початку шістдесятих вона може запропонувати ЕНІ передові технології в галузі «computer letters»[79], а також створення «mailing lists»[80] та вирішення проблем «direct marketing»[81].

На чолі двох інших відгалужень імперії родини Троя стоять два чудових втілення ломбардійсько-венетійської угоди, яка складає (хай і з невеличким тьмяним південним корінням) основу такої імперії. Один з них — Ермініо Косут з Порпето, чий портрет ми вже намалювали й розповіли про дитячі роки, не згадавши хіба лише дружбу зі старшим братом Трої — Ардуїно. А інший теж «сміливо ризикнув перейти» «coram montes», проте не понурі пагорби провінції Венеція-Джулія, а повітряні, перед альпійські ххх; він теж блукав білою галькою та нескінченними небесно-блакитними потоками, але іншої річки, не Ізонцо, а Ольйо. Родом він був з наразі вже сильно промислово-розвиненого містечка між Бергамо та Брешією. Отож був він частиною системи ххх, женоподібної: Ерменеджильдо ххх. Хтозна чому, але порпетійцю Ермініо Косуту та хххцю Ерменеджильдо ххх випала на долю безкінечна й загадкова ворожнеча, яка, втім, не заходила далі якогось дошкульного жарту, від якого кожен по черзі не міг утриматися.

У цю мить завжди втручався Ардуїно Троя, котрий любив говорити одну й ту саму готову фразу, яка, втім, завжди досягала мети: «Блоха лихословить про вошу». Ермініо Косута поставили на чолі «Petrolifere dirette», а Ерменеджильдо очолив «Metanifere indirette».

Від обох цих маткових організацій, які не позбавлені сучасної як не гомерівської, то гесіодівської епічності, виростають чудово організовані нові відгалуження: ніби гілки зі стовбура, які згодом перетворюються на буйну листяну крону.

Почнімо з «Petrolifere dirette» й зробімо це лише з тої простої причини, що, оскільки «Metanifere indirette» має власну користь для нашої розповіді, нею ми мусимо закінчити.

Гаряче прошу тебе, читачу, не забувай, що цей, швидкий, як вихор, екскурс має певну мету, а те, що затягує розповідь, — то, зрештою, не що інше, як звичайнісінька «сюжетна інтрига». Роздивившись кожне відгалуження імперії Трої, ми маємо врешті-решт дістатися до останньої гілочки, останнього паростка, за яким, одначе, як ви самі переконаєтеся, буде поставлено величезний знак питання неоднозначної природи: ми опинимося, як ви побачите, на перехресті двох світів, частково там, частково тут, частково в одному володінні, частково в другому. Але його неоднозначність стане сенсом історії Карло, та тим, що визначатиме його рішення. Все, годі. У слушну мить читач чудово все зрозуміє. Отож не будемо бігти поперед батька в пекло.

Втім, давайте прискоримо наш рух, бо, гадаю, подумки ми вже назбирали прикладів, які допоможуть у подальшому краще пізнати суть.

Компанія «Petrolifere dirette» має три відгалуження: «Мссс» («Газове пальне та спресоване паливо»), керує яким той самий Косут; «Usi Meta» («Промислове та господарське використання газу»), управління яким здійснює Косут; «Petrolchimical International Instrument Со» (?): трубопроводи, цистерни, баки — звісно, вони отримують добрі прибутки не лише з газу та нафти, але й із сировини та «видобувної інфраструктури», а також із зберігання та переробки. Технічний директор фірми — ххх ххх (ломбардієць), комерційний директор — ххх ххх (венетієць), головний менеджер — ххх ххх (ломбардієць), директор з інновацій — ххх ххх (венетієць). Ермініо відповідав за Іран, що все одно, що сказати, за країну Бенґоді[82]. І, певна річ, хоч я й досі про це не сказав, Ермініо Косут мав брата. А як же без нього? Звали його Мар’яно. Отже, Мар’яно Косут (який лише керував роботою в Кормонсі[83]) — прораб. (А ще він є президентом однієї фірми, зветься «Lassem», яка не є частиною Троєвої імперії, але у складі її ради директорів бачимо ломбардійця ххх ххх та венетійця ххх ххх.)

Наразі ми знаходимось на самісінькій верхівці густо вкритого листям дерева, і я волів би, послуговуючись дуже поважними моделями, що раніше використовувались у літературі, обмежитись «переліком». Та спочатку я зроблю ще один відступ, аби розповісти про одну з восьми фірм, розташованих у два ряди, хоч і не за важливістю, позаяк вона найпровідніша. Першою у першому ряду стоїть «Брати Панціні», згодом «Sti» («Італійське товариство термопластмас»). Років із шість тому воно мало дев’ятимільйонний капітал; на час, коли відбуваються наші події, воно має триста мільйонів (тих, що задекларовано). Річ у тім, що саме Альдо Троя став у фірмі радником з управління, а разом з ним вірний йому Леоне Панціні, який працював ще й у «Стейм» (ЕНІ) та агенції друкованих видань «Інформація». Потім Троя навіть стає президентом цієї малоприбуткової фірми «Пресування пластикових та суміжних матеріалів». Певна річ, за президентства Трої напрямки діяльності організації розширяються: вони не лише пресують, але й виробляють, випускають, продають речі, зроблені з пластику, синтетичної ґуми, особливо звертаючи свою увагу на вироби технічного, домашнього вжитку, сантехнічного призначення, канцелярію, електрифікування, для церковного вжитку. Також у першому ряду знаходимо «Fecit», «Italo americano Prentice» (?), «Деревна промисловість А. Бортото». У другому: «Srm», «Ро-Petrol», «Stilgraf», «Ломбардська панчішна фабрика Л. ххх». В адміністративних та керівних радах усіх цих фірм бачимо одні й ті самі обличчя у гурті з різних областей, що юрбиться навколо того, що в народі прозвали «коритом».

Де Сад наполягає, що не варто «вимагати від читача надто багато». Розповідаючи про «Metanifere indirette», на чолі якої стоїть Ерменеджильдо ххх, намагатимуся бути надзвичайно небагатослівним, майже завжди послуговуючись «стилем переліку». «Metanifere indirette» має три основних відгалуження: «Група Альфа» на чолі з ххх ххх (він ломбардієць), «Група Бета», якою керує ххх ххх (венетієць) та «Група Ґама», якою керує тосканець ххх ххх (небіж Джоакіно).

Підпорядковується цим фірмам уже звична комашиста пліснява: «Фабріке Ріуніте Фіоралі», «Банк ххх», «Лінеа Сочієта Публічіта Італьяна», «ххх Продуцйоні чінетелевізіве», «Анонімне товариство Таціо Джубертоні», «Товариство спеціальних перевезень», «Штучне текстильне волокно».

І, врешті, організація, чи то пак самостійна економічна одиниця, прихована справа, яку ми не можемо позначити інакше, як лише знаком питання: «?».

Згадана пані Ф., до якої Карло саме йшов тієї весняної ночі ніби бідолашний іронічний початківець, була жінкою повнотілою, майже як карлиця. На голові мала фактично один чубчик, білявий віник, здебільшого зв’язаний на потилиці у кінський хвостик, жінка мала великі, манірні, трохи навіжені очі; мала бліду шкіру, подекуди вона досі була трохи пухкенька, ніби дитя; у неї був малесенький носик і рот, особливо рот, трішки більший за безбарвну вишеньку; і, певна річ, пухке обличчя, власне, як і все її тіло. Пані Ф. була неаполітанкою, ба більше — вона мешкала біля підніжжя Везувію, вище муніципалітету Кастеламаре. Там вона залишила свого чоловіка, знайшовши, завдяки його смерті, у чому, нарешті, може бути корисною. Окрім маєтку біля підніжжя Везувію (неподалік місцини, де доживав віку Леопарді, звісно, поруч тих самих кущів дроку), чоловік залишив пані Ф. у спадок ще гарну колекцію картин, найліпші зразки котрої замінили на рідкісну добірку Бамбочади^{18} (за дослідженням Роберто Лонґі[84]). Пані Ф. надзвичайно пишалася всім цим, перетворивши їх на невичерпне джерело своєї радості: фактично на своє «особливе» місце у суспільстві. У Римі у пані Ф. була лише ця невеличка квартирка, в яку наразі, із серцем, сповненим незрозумілими, безладними й досить болісними надіями, прямує Карло; однак це маленьке помешкання стало справжнісіньким осередком поширення культури. Вона й справді свою завзятість спрямовувала на культурні справи. Вона не лише влаштовувала майже сентиментальні прийоми (як ось цей наразі), на яких збиралися разом письменники, журналісти, науковці та політики, але й займалася ще деякою, більш специфічною діяльністю: вона створила маленьку театральну школу-студію, центр «аудіовізуальних» пошуків. Але для школи потрібна була зовсім незначна сума коштів, якийсь мільйончик, скажімо, мільйонів з двадцять щороку. Але хто ж був спонсором, якщо тут доречно говорити про спонсорство? Власне, гроші, як видається, отримувала вона від дуже прихильної організації чи товариства, яку ми раніше назвали «?». Позаяк рука, котра у буквальному й переносному сенсі «протягувала» цю маленьку суму пані Ф., належала такій собі Елеонорі Чаффі чи Чоффі, подрузі, з якою жінку пов’язували непрості стосунки (через родину чоловіка, чоловікові картини, «темний» та незаконний продаж їх за кордон, а ще певні зв’язки з літературними колами Флоренції), пані Ф. лише неясно бачила у цьому фінансуванні лише політичне підґрунтя. Передусім мала вона таке ставлення через свій характер — характер, у якому була схильність штучно перебільшувати цинізм, притаманний жіночності, яку сприймали як ххх ідеологію як-от куртизанську, якщо не сказати розпусницьку, — як деякі попи, що аніскільки не соромлячись брешуть чи скуповують навіть не надто чисті речі, аби лишень поліпшити свої сиротинці чи притулки. А по-друге, через особливий тогочасний спосіб культурного мислення, через який усе було дещо заповзятим, освяченим чимось на кшталт лівого «естеблішменту», комуністичним культурним домінуванням, частиною якого було чимало інтелектуалів, які все одно так і лишилися буржуа. Ось причина, чому така людина, як Троя, чи — його ім’я промовляється шанобливо, навіть з поклонінням, майже пошепки — Бонокоре, учасник руху Опору, — видавалась абсолютно поза підозрою, цілком навпаки.

Втім, пані Ф. переслідувала й «вищі» цілі. Суперечності між ціллю та засобами лишили у стані особливої несвідомості, яку називають розсудливістю. Певних людей цінять, незважаючи на їхні політичні кольори: на певному рівні шанованих та успішних людей поєднує якась тотожність, — примарно, через сутність відповідних «риторичних структур» — яку можна порівняти з угодою чи договором.

Та я повторюю, що салон пані Ф. був салоном інтелектуальним, де гуртувалися люди лівих поглядів. Утім, у пані Ф., окрім нахилу до тогочасної культури, був ще й нахил всеосяжніший, радницький. Я не стверджую, що вона така сама, як «Губернаторша» Юлія Михайлівна з «Бісів»… а, зрештою, чому б і ні? Жінка ж бо полюбляла згуртовувати навколо себе саме молодь, догоджаючи їм, аби вони догоджали їй. Мета такого показного догоджання й полягала саме в тому, щоб «тримати молодь (яка, вочевидь, не мала лівих поглядів) на краю прірви»; чи принаймні зменшити напруження й зробити з них презентабельних, через їхній розум та мистецький нахил, відвідувачів свого лівого салону. Згодом дізнаємось, до чого я веду, розповідаючи все це, а головне дізнаємось, який стосунок до розповіді має моя згадка про «Бісів».

Отож найостанніше відгалуження Троєвої імперії, яке наразі вже цілковито проникло у царину влади, навіть попри вже давнішнє прийняття демократичних цінностей, яке відбулося завдяки рухові Опору, товариство «?» щедро подарувало близько дванадцяти мільйонів. Адже у ті часи (як і багато років опісля) антифашизм навіть близько ніхто не думав розглядати як «чесноту».

Я б також волів нагадати читачеві, що між гілок та гілочок, які були розташовані безпосередньо над товариством «?», є «Лінеа Сочієта Публічіта Італьяна» (всі ж бо знають, яким у часи «викриттів» тісним був зв’язок між інтелігенцією та пресою: газетярство стали вважати майже літературним жанром), але головне, була дуже красномовна «ххх Продуцйоні чінетелевізіве». Отож із цих галузей, які не надто очевидно були пов’язані з нафтою, текла у салон пані Ф. половина грошей, потрібних на втілення її мистецьких задумів. А от звідки текла інша половина?

Не хочу рахувати чужі гроші. Не зміг би зробити цього у «споглядальницькому» дусі, ніби людина, що пересилює й знищує у собі потяг до таких речей, як колись Бальзак; як, вочевидь, не буду цього робити з цікавості, через те, що мене підштовхнула до цього любов до грошей. А тому можу вчинити так, лише сприймаючи все як надзвичайно цікаву гру. Я кажу так, бо невдовзі ми муситимемо відкрито розпочати гру. Отже, те, що половина грошей надходила до салону пані Ф. через відгалуження імперії Трої (який, мабуть, про це анічогісінько не знав), було досить відомим фактом, або, принаймні, про це мали знати. А ось те, звідки береться друга половина, — цілком слушно, ніхто не мав здогадатись. Але ж де там, про це всі прекрасно знали. І знали через чи ліпше завдяки заслузі самої пані Ф. І не тому, що пані Ф., наша маленька «Губернаторша» з П’яца Буоці, не вміє тримати язика за зубами. Вона просто забувала це робити. А надто, коли жадання розкрити таємницю буде надзвичайно-солодко непереборне. Можливо, таємницю так ніколи б і не було розкрито, якби не особливості поведінки пані Ф., які цілком їй личили й через які все це видавалось дуже природним. І особливості ці мали лінгвістичний характер. І дійсно, з роками пані Ф. створила собі ідіолект, що мав мало не параноїдальний характер: справжнісінька тобі мова, у якій речі називали за допомогою риторичних хитромудрощів (чи то пак краще сказати «ораторських», адже ірокезька мова[85] мадам Ф. виражалася виключно усно), що передавалися через певні семантично-фонологічні звороти, яких не має жодна інша знакова система. Як у певних мовах, якими розмовляють у Китаї (а також червоношкірі у Північній Америці), де для того, щоб повністю змінити сенс вислову, достатньо лише змінити інтонацію: і йдеться не про відтінки значень (Якобсон зазначає, що чув десь із шістдесят «намірів» у різних інтонаціях, з якими актор вимовляє «доброго вечора» в російській мові)^{19}, а саме про буквальне значення вислову. Й саме в один зі своїх несподіваних несамовитих нападів мовного натхнення пані Ф. «розкрила» ім’я свого Другого Спонсора, який, одначе в її салоні зливався з Першим, незважаючи на те, що, як ми згодом побачимо, це є зовсім ідеологічно не сумісним. (1)[86]

Та щоб пояснити все, як я вже казав, нам треба пограти. Мені було нелегко прийняти це «зайве та невпорядковане» рішення, яке по суті нічого не варте, але водночас є геть усім. Коли письменник божиться більш ніколи не вживати (як це було з Петраркою) слова «стопа», яке саме по собі нічого не варте, а сам вживає його — це неподобство^{20}. Отож у своїй розповіді я вирішив не вдаватися до жодних хитрощів, які б порушили, сказати б майже сувору, ба навіть аскетичну (1)[87] норму. Втім, необхідність у цілковитій ясності змушує мене на мить перетворити сторінки своєї розповіді на «зайві та невпорядковані» сторінки журналу головоломок. Отже, читачеві доведеться спостерігати за цією схемою. Прямокутники, що втілюють різні товариства та організації, що належать Трої, — заштриховані: штриховка — це число, яке в даному випадку є задекларованим та справжнім уставним капіталом фірми. Останній прямокутник заштриховано лише наполовину. Це «Культурні проекти» пані Ф., про фінансову складову яких наразі ми знаємо лише наполовину.

Задля того, щоб домалювати наш невеличкий малюнок, що замість того, щоб просуватися справа наліво, йде навпаки, зліва направо, тобто задля того, аби дізнатись, хто фінансує проекти пані Ф., нам слід зробити саме те, що роблять, складаючи пазли: рівномірно знову повторити вже пройдений шлях, але пройти зліва направо, а не справа наліво, й разом з тим, зважаючи на наш випадок, піднятися знизу вгору, замість того щоб йти зверху вниз: ніби спочатку спуститися, а потім знову піднятися двома поєднаними між собою сходами, які мають одну спільну сходинку — останню.

Людиною, яка маленькою та волохатою рукою із плоті та крові передавала пані Ф. (завжди рівними частинами) brevi manu («з рук у руки»), інші майже дванадцять мільйонів на рік, був…

* БЛИСКАВИЦІ НАД ЕНІ

Нотатки 20—25 (Передмова): Джерела

Нотатки приблизно з 25-х до 30-ї (сюжет): детективні доповнення

роман є не «рожном», а «роєм», чи навіть «шиш-кебабом»^{21}

уся розповідь є величезним відступом у манері Стерна, завдяки якій Карло полишають, коли він збирається йти на прийом до пані Ф. і знову повертаються до нього, коли герой уже заходить.

— Коротеньке зведення про імперію «ЕНІ», згодом «Монтедісон».

— Коротеньке зведення про імперію Монті, складене на основі цієї схеми:

— Пані, яка проводить прийом, є власницею Культурної організації, яку спонсорують (як друзі чи родичі) Чефіс та (фашист) Монті^{22}. Одначе власне салон є салоном лівих інтелектуалів.

— За таких умов Карло запримітили і взяли до однієї з двох великих фірм, та, просуваючись спільними для обох організацій нафтохімічними відгалуженнями, Карло згодом став великим цабе (штабу Беолкіні) в іншій.

* Розповідь, яка підведе до перехрестя із салоном пані Ф., геть уся складається з розповідей про спільні справи та родичів тощо (нотатки 20—30). Але крім того, на перехресті розповідається про справи, інтереси, махінації, клієнтелу[88], які є підготовчими для другої частини

↑

Саме у цей історичний момент (ПЕРШИЙ ПОЛІТИЧНИЙ БЛОК) Троя (!) ось-ось має стати президентом ЕНІ: для цього потрібно прибрати з дороги свого попередника (справа Матеї, про яку у часовому порядку розповідатиметься згодом). Троя разом з політичною клікою має стати противником комунізму (’68): бомби, в яких звинувачували фашистів

(Про все дізнаємось у салоні пані Ф.)

ДРУГИЙ ПОЛІТИЧНИЙ БЛОК (до речі, його особливістю є те, що у цей час та сама людина (Троя) збирається очолити «Монтедісон»). Наразі він укупі з політичною клікою потребує фашистської невинності (бомби, в яких звинувачували фашистів)^{23}

** вписати слова Чефіса: вони потрібні для того, щоб розділити роман на два однакові та чіткі розділи (щось трішки подібне до двох розділів про двадцятку хлопців тощо)

(16 жовтня 1974 року)

— Карло завзято бере участь в обидвох злочинах:

несвідомо стаючи у І БЛОЦІ (через дуже міцні зв’язки між «Я» та «Воно») активним учасником змови

а в II БЛОЦІ — примарно (підірвавши уявну бомбу на туринському вокзалі)

(16 жовт. 1974 року)

У моїй розповіді, — з цього приводу я маю висловлюватись надзвичайно чітко, — психологія, не витримавши тиску, поступилася місцем ідеології. Проте читачеві не варто сподіватися — він ніколи не зустріне персонажів, які загадково зникають і з’являються перед очима інших героїв та читача, вміру того, як події, — котрі вони самі спричинили чи жертвами яких стали, — змушують їх різко стати взаємопов’язаними. Тому жодної такої появи у моєму творі ви не знайдете. Отож немає жодного сенсу та задоволення у тому, щоб розповідати про прийоми. Я не заперечую, що це гарне виправдання, щоб не описувати те, чого я не полюбляю й у чому я насправді не надто досвідчений (хоча насправді це передовсім досвід мовний). Проте є й інше виправдання цьому: у психології завжди є щось інше й щось більше за власне психологію. А тому в соціальному героєві завжди є щось інше й щось більше за соціального героя. Зважте, я не сказав «за межами» чи «над» психологією чи соціальним героєм, а саме в них самих. Я б не сказав, що не обізнаний, — хоч би за допомогою психоаналізу, — із психологією. Та обізнаність у людській душі — саме це й є щось відмінне, щось більше. Так само я б міг стверджувати — й цього разу теж хоч би посилаючись на обізнаність у марксистському вченні, — що непогано знаюся на тому, що таке «соціальність» особистості. Однак у такому разі розуміння людської душі є чимось більшим за таке соціальне розуміння. Що таке людська душа? Це буття, дійсність, от і все. Вона тягарем нависає перед особистістю, якій належить, і над нею, ніби величний, але водночас невловимий її двійник. Ця «фігура, що нависає» (попри те, що є теж у певній мірі загадковою, все ж має плотське втілення), є саме там, де й має бути. Вона має всі властивості тіл. Отож я у своїй розповіді ніколи не звернуся до психології. Та моя обізнаність у людській душі, безперечно, не дасть мені помилитися в тому, як використати психологію на службі ідеології. Іншими словами, кожен персонаж «буде таким» і «буде поводитися» достоту так, як він має «поводитися» та яким має «бути» відповідно до найтрадиційніших поглядів психології: кожен буде на своєму місці, цього читач може бути цілком певен.

Крім того, у розповіді є й «вигадані персонажі», завдяки яким розвивається сюжет чи дія. На тому прийомі, що відбувався частково у тісному садочку просто неба, частково під дахом приємно прохолодної та гарно освітленої квартири, — поміж веселого й неспішного ходіння з боку в бік щонайменше сотні гостей, — ці «вигадані персонажі» цілком очевидно мало чим поєднані психологічно й соціально з тими, які вирішили пустити по п’ятах Карло шпигуна, аби вивідати геть-чисто все про його життя, — та як, можливо, засвідчить непослідовне, дуже непослідовне продовження історії, — між двома видами «вигаданих персонажів» існують зв’язок та подібність.

À la recherche comme à la recherche: пригадую прийоми наприкінці п'ятдесятих — на початку шістдесятих (це явище незабаром обов’язково постане, повністю оповите поетичністю та загадковістю минувшини) із поєднанням ненависті (про яку я вже казав) та зворушення. Мене зворушує якась наївність у тому, як тодішня молодь, як Карло, ставилася до таких заходів. Мене зворушує незворушна, закостеніла й неймовірна простота, з якою до них ставилися вже на той час старі люди, які наразі вже перетворились на трухлявих старців; чи ще літні чоловіки та жінки, які, однак, завзято працювали у своїй професії, були на піку свого соціального впливу. Заплилі салом чи висушені злощасною худорбою, вони в це вірили. Вірили в це так само, як вірили у мерців. Там, у нескінченності нічного літнього прийому, у вогнях, що поблискували у вечірній прохолоді, посеред кволої травички садочка, оточеного розкішними маєтками, де час від часу вітерець колихав блискуче листя лимонів, ті люди лишились ніби недоторканими, з тими самими усмішками, приклеєними до вуст, тримаючи в руках келихи й закуски; але найголовніше — з тією самою надією, вірою та безтурботною відсутністю будь-якого жалю. Всі клопоти були клопотами тодішньої миті, вся правда була лише правдою того моменту (всі присутні, вочевидь, не мали жодного сумніву в тому, що лише вони є привілейованими хранителями тієї правди: і не було жодного руху чи усмішки або підморгування, що не засвідчували б це). Променисте світло, ніби від корабля, котрий непорушно стояв у темному, але святковому порту, поєднувалося зі «світлом» правди, яку переживали так глибоко й щиро; червоний колір оксамиту чи шпалер, зелений колір трохи сміливішого вбрання якоїсь панянки, блиск золотих прикрас та перлів: усе це лишилося там, у життєствердному куточку світу вже покійних. Пригадую юрби, які ніби носило з боку в бік на хвильках гарного гумору та загального миролюбного, майже братерського, настрою (нагадую, йдеться про перші роки добробуту: суспільство «пішло на зліт» із задоволенням і прихованою всезагальною надією). Дехто ставав навколо столика ххх, поряд із тими, хто посідав на канапі, оббитій уже старуватим шовком, та кріслах неподалік, а ті, кому місця не лишалось, не соромлячись, гуртувалися на паласах, хтось знаходив собі прихисток коло книжкової шафки, вщерть повної дорогоцінних штучок, тоді вони були людьми, що обговорювали надзвичайно «важливі» проблеми; решта гуртувалася у спальні господині, яка цілком випадково лишилася відчиненою, або навіть розчиненою настіж і заллятою світлом: дехто, здебільшого молодь, котра надавала вечорам добренько замаскованої легковажності та радості, повсідався просто на важкому атласному укривалі на ліжку; хтось збирався у садку чи, щоб краще сховатися від холодку, між садом та помешканням. Чоловіки були вдягнені у сині, кольору морської хвилі, чи темно-сині сорочки та димчаті брюки з англійської фланелі, як у мундирах, жіночі вбрання теж були всі дуже подібні до стилю, який зась було порушувати, — вирізи, довжина суконь, стиль, у якому були зроблені прикраси, — у яскравому сяйві вітальні та у трішки тьмянішому світлі на лужку (котре доповнювало ще й сяйво надзвичайно ясного місяця, вирізьбленого на синьому небі між кварталами Паріолі та Віла Ґлорі). Усе це неабияк виділялося, маючи золотаве, лангустове, червоно-фіалкове чи крикливо-бірюзове забарвлення.

Пам’ятаю прикметних особистостей у тому товаристві (котрих один журналіст написав на чолі свого списку, пройнятого сліпою вірою в «естеблішмент» та ще й на «підйомі»). Хто не був з ними знайомий, — як от Карло, котрий бачив їх після швидкого знайомства чи не вперше в житті, — спостерігав за ними здалеку так само, як спостерігають наяву за буденним життям божеств.

Був серед гостей один інтелектуал^{24}, що вже чимало років був у справі, тож то була людина шанована й відома, але скидався на юнака, який ні у що не вірить, але всім цікавиться. Мав чоловік коротесеньке сиве волосся, випнутий ніс, впалий рот, на якому не видно було губ, загострене підборіддя, густющі брови, як у варвара, під якими виднілися жваві очі із завжди відсутнім поглядом, як у глухих. Хоч у якому положенні, байдуже сидячи чи стоячи, він не знав спокою, був майже шалено непогамованим. Хоч йому такі заходи були геть чужі, у цьому товаристві він почувався чудово, прекрасно вписуючись у загальну картину: він був десь далеко, але позаяк був присутній на заході, приймав правила гри, ані на мить не послабляючи роботу свого розуму. У кожному його слові лунала слабка критика: дід та онук, він стояв посеред тої корабельної флотилії, яка навічно стала на мілину, ніби ніс старого корабля, що зборознив усі моря, але його пригоди були радше інтелектуальними, ніж поетичними: вони сповнилися поезією через інтелектуальну жагу, яка ніколи не [слабшала] навіть на однісіньку мить.

В іншому кутку вітальні, років на п’ятнадцять за нього молодший, але нескінченно сором’язливіший, а через те й більш ворожий, стояв інший інтелектуал. Його ворожість, укупі з природною добротою, сказати б, з його ніжною вдачею, видавалася частиною ролі, яку його змусили грати. От йому було зовсім не затишно; хіба що мав такий вигляд, наче його привела сюди лише його успішність та шалений авторитет. Він скидався на підлітка, худого, із запалими щоками й трохи екзотичними та знесиленими вилицями і карими очима. З його тіла, не менш аскетично й суворо відданого абсолютно інтелектуальним пригодам, ніж його старшого товариша, струменіла непристойна чуттєвість: до слова, він був одягнений у коротенькі штанці та трохи занадто цвітастий костюм.

Був і політик — уже десятиліття обіймав посаду міністра, а згодом його каденцію подовжили ще на півтора десятка років, — він сидів у червоному маленькому кріслі, мав округле, ніби котяче обличчя, голову втягнув між плечима, ніби взагалі не мав шиї чи був трохи рахітичним; велике чоло інтелігентної людини різко відрізнялося від його хитрої усмішки, в якій було щось неподобне; й своєю хитрістю та розтлінням він хотів показати, що він цілком свідомий своєї хитрості та розтління. Зрештою, у ставленні до життя, як до «гри» чи «закладу», в якому або виграєш, або програєш, котре, як наслідок, ґрунтується на діях та поведінці, якщо він і був справжнім взірцем, то більш-менш свідомо таке ставлення до життя розділяли всі присутні на прийомі, включно з тими, хто хай і самовпевнено, та висміювали його (принаймні на шпальтах «Еспрессо»).

Не обійшлося й без комуніста з Головного Комітету КПІ, тоді ще обтяженого необхідністю мати вигляд людини «з народу», яким мав бути тогочасний активіст, на додачу до лідерської поважності, яка на той час ще була дуже притаманною марксистській культурі. Він виблискував дотепністю: усе навколо оберталося на жарт. Аж до того, щоб викликати дурнуватий страх перед Комунізмом (який у тому товаристві ніхто не показував). У нього все виходило цілком природно, адже його жарти та добродушність (певна річ, моралістична) були частиною його приємної вдачі чоловіка, який досі лишався хлопчиськом. Втім, його й справді всі кликали на ім’я, а не на прізвище. Та й те було зменшено-пестливим.

А навколо — пани та пані майже всі літнього віку (невеличкий гурт молоді, під прихильним поглядом дорослих, тримався окремо): їхні обличчя були настільки ж страшенно-жахливо затавровані, заплямовані, запалі, розпухлі від віку, наскільки й добре доглянуті, вони пашіли комфортним життям, добробутом та істинним побратимством. Поміж цих людей і були «вигадані персонажі», які поклали око на католика лівих поглядів на ймення Карло («лівого католика» у тому значенні, який міг мати цей вислів у часи понтифікату папи Івана XXIII). В очах тих, хто дивився на нього збоку, Карло мав одну надзвичайно важливу рису: він жваво цікавився всім, залишаючись абсолютно незворушним. Незворушним, яким має бути підлеглий, котрий не має права на почуття. Але водночас то була незворушність керівника, який не має виказувати свої почуття, залишаючись вище за них. Карло, не маючи звички до влади, дійсно здавався пономарем, провінціалом, котрий щойно полишив стіни семінарії: його приземкуватість, сірі штани та чорний жакет лише підкреслювали незграбну, осадкувату, слабосилу статуру; його кругла голова, волосся на якій передчасно скупчилося посередині потилиці, залишивши блискучу лисину, як велика тонзура монаха; так само кругле обличчя, а посередині виднілась пара сумних очей, які ніби аж плакали, але водночас були сповнені упертої волі, яка теж була попівською, — геть усе в ньому видавало неабияку його дволикість та чесність, в якій було щось від макіавеллізму, себто здатність змусити совість замовкнути, керуючись добрими намірами.

Серед тих «вигаданих персонажів» окрім опецькуватого директора ЕНІ та політика (належав він до тієї ж течії, що й політик, про якого я вже розповідав), був ще й один молодий, може, навіть молодший за Карло, теж провінційний інтелектуал (він був венетійцем і мав сільське прізвище із закінченням -он), у нього були чорні, палкі, навіть гарні, як для письменника, очі. З огляду на розмови, які він вів, знання, які мав, особливості мислення, він відчутно не відрізнявся навіть від найкращих інтелектуалів із товариства, що були присутні на прийомі. Як видається, він писав добротні, безнадійно посередні книжки. Попри те, що він ще був молодим, цілком зрозуміло, що йому ніколи не стати літературним відкриттям, він не вийде за межі зацікавленості, яку мають у ньому редактори, не перетне межі певного доброго ставлення, яке мають до нього критики. У нього була така сама «пожива», як і в усіх тогочасних письменників. Поза тим, було в ньому щось більше. Наприклад, його стосунки з політиками та підприємцями. Саме з тими, які вирішили зайнятися «тим Карло Валетті», й рішення випробувати його було прийняте саме на прийомі під час заходу, поки сам Карло стояв там, шанобливий, самовпевнений, з присутньо-відсутнім виглядом. Випробовування, яким піддавали його, аби прийняти в таку велику організацію, як ЕНІ, котра, як ми дізнаємось, була не більш як звичайнісінькою фірмою, хоч і державною, було цілком формальним: його бюрократичне доручення полягало в тому, щоб поїхати на Схід.

Таким чином я розкрив сенс цього невеличкого розділу своєї поеми: не щодня трапляється подорожувати на Схід, сенс цієї подорожі насправді розкривається навіть у легенді — він у тому, щоб повторити один із «вчинків під час посвячення» людини (якщо це можна зрозуміти правильно). Одначе якщо читач дозволить мені, я хотів би ще дещо додати.

У ті не такі вже й далекі від нас часи, коли відбувався згаданий прийом у помешканні пані Ф., італійська «культура» була дуже цільною, як в історико-етнологічному сенсі (у той час Де Мартіно писав свої пречудові книги), так і в сенсі особливому, академічно-буржуазійному й, врешті, у сенсі елітарної культури, частиною якої був ієрархічний розподіл цінностей, котрі вона нав’язувала найвищим керівникам країни. Досі провідним було культурне лідерство лівих, у такому вигляді, якими вони стали після часів руху Опору; у той час, як пробивати собі шлях почала соціологія та міф про технологічність, і «оновлення», за якого тільки й робили, що, з одного боку, доводили до занепаду старого інтелектуала-марксиста, а з другого — відроджували його до життя. Однак усе досі ґрунтувалося на антифашизмі та прогресивності, тим паче селянська Італія. Під крилом у батьків (які, як я вже зазначав, були до них дуже прихильними, ставлячись до них дуже по-традиційному), молодь перешіптувалася про свої нові вдалі вигадки. Все діяло чудово. Італія ніколи не знала завзятішої, потужнішої та щирішої культурної діяльності, ніж у ті дні. Незгода ще мала місце, адже влада християнських демократів досі була міцною, і через їхню тупу жорстокість причини, які підштовхували їхніх противників на спротив, ставали ще шляхетнішими.

Врешті, роль кожного була цілком зрозумілою: робітника можна було одразу відрізнити від буржуа із самої лише його зовнішності; так само неможливо було сплутати учня профтехучилища та студента вишу; інтелектуала, що дотримувався лівих поглядів, від того, що дотримувався правих; науковця та письменника. Жодної плутанини. Приміром, немічного письменника, котрий є частиною субкультури (в ієрархічному сенсі), неможливо було сплутати з вартісним літератором, що належить до загальної культури. Його б неодмінно видала власна зовнішність. Отож питання, яке має поставити мені наразі мій читач, таке: чи могли у ті часи існувати провокатори та шпигуни? І дійсно, — відповім я, хоч яким суперечливим це не видаватиметься, — не погодившись із «уявленням», яке склалося у нас про ті часи, — провокатори та шпигуни тоді теж могли існувати.

Я розповім вам оповідку про одного інтелектуала, — почав оповідач, як у «Тисячі й одній ночі», який не знає геть усього, а лише покірно хоче «переповісти» те, про що чув сам, — я розкажу вам про інтелектуала, але застерігаю, що в моїй розповіді я буду переповідати не все підряд, я буду вибірковим, мова моя буде суха: говоритиму про геть усе на світі, а тому ні про що конкретно!

Для початку, я не скажу вам, як звали того інтелектуала, як змовчу й про те, де саме він працював, про його вік, звички та місто, в якому наш герой мешкав; можливо, він взагалі народився в іншій країні.

А от те, що я обов’язково маю окреслити, — цього вимагає моя розповідь, — так це його історію хвороби. У нього були неврози. А може, й дещо більше, — божевілля.

У його натоптаності (він не був опецькуватим, був кругленьким, пухким, мав нездорову, жовтувату плоть) були огидні прояви саме цієї психічної дегенерації. На своєму цілком круглому, ніби зробленому з концентричних кіл, обличчі він мав округлі брови та круглі оченята під ними, круглі щоки, які, незважаючи на його тридцять років, уже повпадали, кругле підборіддя та круглий рот. Лише його рот під час розмови переставав бути округлим, скривлюючись, та й то завжди якось непевно, нечітко, — що викликає огиду, яку відчуваєш, коли бачиш щось слизьке. Чоло у нього теж було округле, з надзвичайно широкими залисинами на скронях, на якому вимальовувався вінок із ріденького білявого волосся, якогось трохи аскетичного, як у сільського священика чи провінційного адвоката. Через те, що чоловік був увесь кругленький, він був схожий на дитину: однак дитина, на яку він так скидався, була дуже відразливою. В іншому його поведінка була цілком дорослою.

На початку нашої розповіді він ще гадки не мав, як скінчиться його життя. Він був ніби гусінь у коконі. Хоча потенційно він уже був саме тим, ким хотів; як наслідок, у його поведінці як на роботі, так і в повсякденні вже були певні вчинки (які я б суб’єктивно назвав ницими) людини, котра прагне досягти цілей, для яких не створена (хоча навіть якщо лише проникнутися величними й шляхетними цілями, ти у певному сенсі теж стаєш шляхетним). Він був старанним, невтомним, розсудливим, завжди тямущим на своїй посаді; але рівночасно він був улесливим і діяв за розрахунком. Оскільки він наразі ще був неприкметною особою, цього ніхто не помічав. Та насправді він був огидним: пристрасно-низькопоклонною тварюкою. Він був здатен на найпідліші вчинки заради того, щоб отримати чиюсь прихильність. Хоч разом з тим підтримував міф про власну непогрішимість. Річ у тім, що його прагнення самоствердитись та просунутись належало до групи патологічно нетерплячих бажань; тому саме ця «недуга» давала йому можливість берегти свою непогрішимість як першорядну умову прихильності, одночасно з тим виправдовуючи нею всі свої жалюгідні прогріхи.

Отже, здавалось, наш герой неодмінно самоствердиться у найбільш звичайний спосіб: навіть отримуючи певне задоволення не стільки від своїх посередніх заслуг, як від власних дій, котрі він розрахував у найглибшому ˂…˃ свідомості.

Якби однієї ночі, коли наш герой трошки забувся в дрімоті, типовій для негідників, котрі, звісно, нікому в цьому не зізнаючись, страждають від безсоння, чоловіка не розбудив голос, що кликав його.

Розплющивши очі й підвівшись, він побачив, що біля краю ліжка дійсно стояла якась істота (чи то через неврози, чи то через схильність до божевілля), він уже призвичаївся до подібних видінь, а тому враз слухняно прийняв і цього гостя. Далі був такий коротенький моралізаторський діалог між чоловіком та тим, що ми наразі вже можемо назвати Темною Силою, котра сиділа на краю його ліжка:

— Чого прийшов?

— Знаєш, у чому полягає сенс твого життя? — спитав співрозмовник, якого поки назвемо Темною Силою.

Інтелектуал вирячив очі й ковтнув слину, поспішно збираючись дати розсудливу відповідь, яка ˂…˃ що він по-справжньому простодушний.

— Досягти становища в суспільстві, де я живу, — відповів, — та ще й у столиці, а не в цій глушині, де я зараз.

— Гаразд, гаразд, — погодилася з ним Темна Сила, — та це лише частина, етап твого справжнього призначення в житті. Ну ж бо, занурся у глиб своєї свідомості, краще попитай себе (сказавши так, гість по-попівськи добродушно посміхнувся).

— Я й так щосили стараюся, чесно, — (він навіть і на думці не мав копатися глибше, порушуючи усталений контроль над своїм життям. Він-бо гадки не мав, що саме він особисто, настільки ниций та немічний, а над усе — людина без жодного достоїнства, керував своїм життям так, що створив собі можливість досягти високого становища).

— Отже, якщо не хочеш казати сам, я скажу замість тебе: найбільша ціль твого життя — Влада.

Почувши таке, інтелектуал пильніше вдивився у химеру, котру понура ніч створила у його кімнатчині найманого працівника: він і справді спромігся краще розгледіти свого співрозмовника. Волосся на голові у нього стало сторчма, він похолов від жаху. (1)[89]

Трусячись від убивчого тремтіння, змокрілий від поту, як у гарячці, наш інтелектуал бачив не інакше як Сатану власною персоною, що сидів на краєчку його ліжка. Диявола, на сивій голові котрого стирчала пара маленьких ріжків, нечистий скидався на беззубого, мав розжарено-червоне, як у п’яниці, обличчя, був схожий на нікчему: він ніби у в’їдливій усмішці скривив рота, у якій разом з тим була бридка жалість до самого себе й сумирна злість на того, хто спостерігав за ним. Його ницість ніби зашкарубла, розлилася на хворобливому багрянці його обличчя, на шкірі голови, під скуйовдженими кучерями брудного сивого волосся. Від нього нестерпно смерділо, ніби він не роздягаючись й у черевиках ночував у багнюці чи серед лахміття, десь на вокзалі чи в коморі. (2)[90]

Та хоч інтелектуал похолов, а його волосся стояло сторчма, він визнав, що Дідько дійсно правду казав. Влада таки була головною метою його життя, погодився він, ухильно готуючи собі майбутнє спасіння:

— Якщо вже ти таке кажеш…

— Я прийшов допомогти тобі.

— Це ж як? (3)[91]

— Скажи мені, як ти хочеш досягти влади, і я допоможу.

В очах інтелектуала сіпнувся пролиск здорового глузду, на мить викликаючи в ньому удаване дитяче заціпеніння, але відповідь, яка пролунала після кількох митей зосередження, хвилювання, я б сказав, натхнення, була несподіваною.

Він би міг назвати тисячі способів досягнення швидкої й певної влади: наприклад, письменницька слава, завдяки не лише власним художнім творам, але й творам із соціології та публіцистики, до яких він, мабуть, був більш здібний: таку славу обов’язково б винагородили, скажімо, Нобелівською премією (Дияволу не складно було б допомогти йому у Швеції), або отримати місце в одній з потужних фірм, які зазвичай охоче допомагають інтелектуалам зайнятись технічними розробками (отримуючи чудові результати); тоді б Дияволу теж легко було б швидко просунути його кар’єрними сходами всередині фірми, аж поки він стане пліч-о-пліч з найвищими керівниками великої, ба навіть транснаціональної, компанії; чи, врешті, відверто попросити стати політиком з великої партії при владі, навіть найбільшої; тоді б Нечистому нічого не варт було б керувати взаємними послугами, махінаціями, котрі (разом із вродженою, хоч і досі не втіленою схильністю нашого провінційного інтелектуала до демагогії) кинули б його у вдаваний та дійсний політичний вир: зробити його міністром чи Головою Уряду, хоч би й Головою напівдиктаторського правого Уряду. (4)[92]

Дзуськи, наш інтелектуал не лише не запропонував Дияволу один з таких «цілком природних» способів досягти Влади: вони б геть усі були б несправжніми й оманливими, й такою самою була б потім Влада, отримана завдяки їм, а тому для його свідомості така Влада втратила б свою цінність. Мабуть, саме така блискавична думка прошмигнула в голові нашого інтелектуала, перш ніж той відповів. Врешті, він промовив^a[93]:

— Хочу досягти Влади завдяки своїй Святості.

— А чом би й ні? — відповів Диявол, — отримаєш ти свою Владу завдяки Святості, хай так! — Він знову підбадьорливо осміхнувся й щез.

Може, Диявол, заскочений, як то кажуть, контратакою, повівся дещо легковажно, а може, хто його зна, він, послуговуючись якимись складними своїми розрахунками, вирішив усе наперед, та наш інтелектуал дійсно з наступного дня розпочав нове життя, у якому він був святим, а справжнісіньку термінологічну суперечність він пережив у найприродніший для себе спосіб.

Він був одним з тих, хто завжди чудово знає, «як бути святим», як ті, що збились, зі шляху й сидять у в’язницях для неповнолітніх, знають, як поводяться «гарні діти», а як і не знають, то саме цього найперше навчаться, так засвоять, що коли вийдуть на волю, то саме завдяки цій науці стають справжніми злочинцями, в яких уже немає й краплі невинності.

Тому він, звісно, не мав жодного сумніву в тому, що має стати саме католицьким святим і не повинен вихвалятися своєю святістю.

Почав жити потайно, у мовчанні. Його права рука ніколи не знала, що робить ліва. (Певна річ, і це цілком закономірно, про це чудово знав дехто інший, що, позаяк геть не був святим, не мав наміру дотримуватись правил потайливості та мовчання; куди там, оскільки за людською природою своєю він був неймовірне базікало, та ще й любив козиряти своєю обізнаністю, бути у курсі того, що наразі приховується і т. ін.)

Чоловік почав проповідувати Віру та Надію: певна річ, вони мали бути публічними. А от на самоті закликав звертатись до Милосердя, яке, коли про нього голосно кричати, втрачає свою суть, обертаючись натомість на діяння Диявола (!).

Та він був дуже обачним, щоб не порушити традиційне розділення Церквою Віри та Надії з одного боку і Милосердя — з другого. Саме заради останнього він покинув усе матеріальне добро світу (себто свою державну посаду). Жив у справжнісіньких злиднях (у дуже популярному монастирі у центрі рідного міста). У його голові почала складатись думка, яку саму по собі не можна було назвати єрессю, однак у порівнянні із церковними традиціями вона була все ж новаторською. Він став трошки ближчим до лівих католицьких рухів, втім, і надалі зажурено й сумирно переконував у своїй вірності Ватикану. Припинив будь-які сексуальні контакти та «любити жінок», що у його попередньому суспільному житті мало неабияке значення, адже було неодмінною умовою будь-якого поступу, й наразі все це поступилося місцем безгріховності.

У міру того, як робота просувалася вперед, досягаючи крайнощів, почали проявлятися перші ознаки влади. Навколо нашого святого інтелектуала спочатку виникла аура впливовості, потім — пошани, а згодом — мовчазного й глибокого поклоніння, і врешті-решт — натхненних сподівань.

Проте саме в ту мить, коли все досягло піку своєї значущості, обставини перевернулися догори дриґом.

Приваблені ароматом Святості, у дворі монастиря (новенького, збудованого у стилі нового ліберті на кошти однієї великої промислової компанії) до нашого інтелектуала підійшов гурт молодих католиків: зустріч відбувалася з нагоди міського Кінофоруму, а монастир зголосився прихистити учасників зустрічі. Була неділя, відразу по Великодню, по-весняному тепло й ясно; на заллятих сонцем узбіччях розпускалися фіалки та примули. Пересохлі русла струмків блищали зворушливою блакиттю води, що щойно зійшла з гір. І справді темні й голі Апенніни здіймалися за спиною міста, гублячись у ще нетривкій блакиті, а перед ними, до самісінького низу, аж до берегів По, розповнілої від паводкових вод, простягалася рівнина. Здавалось, ніби тільки-но тут пройшов Салімбене[94] чи принаймні у пахощах конопель паслися коні якихось давніх варварських племен, котрі приречені зміряти свою старість з величним Оновленням Церкви…

Наш інтелектуал саме брав участь у миролюбній дискусії, коли раптом пробили святкові дзвони. Цієї миті він мав змогу цілковито відчути, якого рівня досягла його знаменитість: він ще не «відірвався від землі», а навколо вже панувала урочистість, обтяжена очікуванням, як перед появою виняткових особистостей. Насправді ж саме він був головною особою на цій зустрічі й саме задля нього навколо роїлося стільки гостей. Ще кілька днів, тижнів, місяців, і про нього дізнається увесь народ. Його слава та вплив стануть безмежними. Він відчував це завдяки внутрішньому розрахунку, яким він завжди вирізнявся. Через свій понурий песимізм він не втрачав змоги неупереджено розмірковувати над добрими новинами[95], коли випадала така можливість.

Та тільки замість того, щоб втішатися славетним майбутнім, яке відкривалося перед чоловіком, на його очі впала темрява, його пройняло пекельним холодом, од відчаю йому стиснуло горлянку й затрусилися жижки.

Його очі нажахано невідривно вдивлялися в пустку, сповнені болючим відчуттям істини та шляхетності: з трагедії щезло все, що було в ній «комічного», від нього лишився лише пишний стиль: і витріщені у безвість очі «святого» під скуйовдженим травневим вітром волоссям, і скривлена шия, так ніби він озирається навсібіч чи назад, силкуючись утекти, але натомість стоїть непорушно, мов укопаний, на одному місці, — усе це відбивало сяйво цієї пишності.

Аби не відхилятися від фактів дійсності, скажу, що найбільше його вразило те, що теоретична дисоціація, у якій він жив, готуючись до своєї святості, загострилася. І ось раптово, ніби у коловороті, Віра й Надія стали незбагненними для нього, коли разом з ними немає Милосердя, яке від них забрали (ніби йшлося про Ідеалізм чи Нацизм!). Будь-яка новітня думка у царині релігії, як виявилось, немислима без єресі. Лівий католицизм виявився несумісним з Ватиканом. Та все це було лише відмовкою чи ˂ ˃.

Наш інтелектуал захоплено й уражено саме спостерігав за простим втіленням Істини, що тепер полонила його, — коли зауважив, як у церковному дворі, по-змовницькому усміхаючись і майже підморгуючи йому своїм червонуватим оком п’янички, йшов Диявол. Певна річ, він дотримав слова: це він привів його до справжньої Святості, не до удаваної. До Поезії, а не до Літератури.

Одержимий такою непідробною Святістю, він чудово усвідомлював, що ця справжня Святість — Диявольський дар. Що Істина, якої він так несподівано зазнав, створена Брехнею. Що Добро, яким він раптом так невиразно втішався, — плід Зла. Що Одкровення прийшло до нього через його найбридкіші почуття. Втім, все це у такому викладі — це лише літературний твір. Під цією низкою раціональних та банальних протиставлень виднілися інші, не лише невимовні, але й навіть незбагненні, хіба тільки як Жарт чи Викрадення Всесвіту. Наш інтелектуал закричав й упав на землю. Диявол скористався цією нагодою, аби пробити^b[96] йому на долонях дві кривавих позначки.

Чоловіка у маренні (чи під час маніакального нападу) перенесли на його маленьке ліжечко; кому б поталанило у ті години чути його, міг би подумати, що йдеться про Еклезіаста чи Одкровення або про ймовірні й загублені оригінальні тексти Святого Франциска; але ані переказати, ані відтворити потім нічого б не спромігся.

Уночі, поки чоловік марив у своєму ліжку, його перенесли в інше місце. (5)[97]

Там, у світлі, з’явилося йому інше, ще яскравіше світло, що називало його на ім’я. За аналогією з Темною Силою назвемо це Сяйливою Силою.

Сяйлива Сила покликала чоловіка на ім’я.

Святий упав на коліна перед нею, бо дійшов закономірного логічного висновку, що тут ідеться про Бога.

Він підвів очі й дійсно уздрів перед собою Божественний лик, а коли сказати точніше й по суті, то пізнав він Владу, що зійшла у тілесній подобі: пізнав впливовість, мудрість, миролюбство, доброту; й, на відміну від п’яного писка Темної Сили, обличчя Сили Сяйливої, Бога — було безликим. Далі була така розмова:

— Боже! — пробурмотів святий.

— Так, саме Він, — відповів Бог.

— Я не гідний… — белькотів чоловік, — і Ти сам чудово знаєш причину…

(Бог ласкаво розсміявся: святий спантеличено глянув на нього — то це був жарт?)

— Звісно, я не гідний, — наполягав чоловік, уже готовий в усьому покаятись.

— Знаю, знаю, — так само лагідно й радісно відповів Господь, — а ти й справді віриш в історію з Дияволом? Дійсно віриш? (Він пильно дивився на чоловіка, по-доброму кепкуючи з нього…)

— Що? — знову пробурмотів святий.

— Ти й справді гадаєш, що Нечистий може привести тебе до Святості, Справжньої Святості? У цьому не було б ані логіки, ані нелогічності. ˂ Зло — це лише тимчасовий досвід: з нього нічого не починається й ним нічого не закінчується. Його треба пізнати із власного досвіду, от і все. Якщо ініціатива йшла не від Диявола, а це чиста тобі випадковість, тоді від кого ж вона йшла? Хто замислив^c[98] скористатися тобою, найбільшим грішником серед негідників, щоб переосмислити святість? Кому потрібні крайнощі, аби здолати найбільше зло, змушувати пережити до щирцю найбільше добро?

— Тобі!

— Це був жарт. Нечистий — це не особа, ˃ це маска ˂. Я одягнув її й явився до тебе у ˂ у жалюгідне помешкання в жалюгідному місті жалюгідного світу, у якому ти живеш. Я мусив скористатися найгіршим, щоб перетворити це на найкраще, скористатися довільною суперечністю в термінах, щоб відсутність суперечностей взяла гору. Тому повертайся на землю, повертайся й засвідчи це. Та домовмося про дещо…

(У цю мить він став трохи смутнішим, поступаючись урочистості незвіданої Волі.)

— Повідай мені, — мовив покірно святий.

— Коли йтимеш звідси, йди прямо, не озирайся, щоб ще раз мене побачити.

— Гаразд, — відповів твердо чоловік.

Так Господь дозволив чоловікові йти; отож святий, ще раз вклонившись йому, підвівся, повернувся до нього спиною й попростував геть, трішки опустивши голову, але дивлячись уперед, сповнений рішучості не озиратися.

Проте не встиг він відійти й на двадцять кроків, як його охопила нездоланна цікавість: його знову захопило, немов пір’їнку, і він буквально не міг втримати силу, яка повертала його шию назад, і хоч на мить глянути на те, на що дивитися зась. Низькі почуття знов заклекотали, вочевидь, їх не збороли почуття високі, й вони досі співіснували у ньому вкупочці — ніби закон природи, — тому він на мить озирнувся, лиш на однісіньку мить.

Сяйлива Сила досі була там. Але тепер не в Божественній подобі. Тепер це був лик Диявола: обличчя було повернене на три чверті, маленькі очі дивилися з блиском, високі вилиці палали огидно-червоним, він по-жебрацьки посміхався.

Побачивши таке, як колись Лот[99], наш святий інтелектуал скам’янів. Обернувшись на важку брилу, він враз упав з Третього Неба.

Геологи знайшли цю глибу у журливій пустельній долині, навколо якої була ще одна пустеля. У самісінькій середині була брила, що впала з небес. Брила була божественно прекрасна, як мушля чи статуї Мура^{25}. Здалеку всі барви пустелі сходилися на ній: райський рожевий, прожилки піднесено жовтогарячого, вохровий, бузковий — незбагненний бузковий колір, подібний до сяйливої синяви тропічного надвечір’я, — коли щойно сіло сонце. Геологи, як могли, завантажили цю цінну знахідку у «лендровер» і відвезли у цивілізований світ, щоб дослідити. Але не змогли цього зробити, тож ця брила й донині лишається цілковитою загадкою. У камені нескінченне різноманіття ніжних кольорових відтінків, як і нескінченно багато матеріалів, з яких його зроблено, хоч жодного з них окремо не визначено, бо кожен з них наділений суперечливими рисами й суперечить не лише, власне, самому собі, але й іншим речовинам, з якими злився чи змішався; з брили неможливо відділити те, що здається коштовним, від того, що начебто не має жодної цінності чи є навіть отруйним; донині не вдалося визначити, у чому ж полягає неможливість його дослідження чи найбільша суперечність у камені, бо дослідження, які ніколи не припиняються, зрештою, завжди дають чудові неповні результати.

Наприкінці прийому процитувати вислови пацієнта-шизофреніка з Рогейма, якого цитував Браун^{26}).

«Міфічна» подорож на Схід, перероблена з Аполлонія Родоського. Немаповане місце, де з’являється постать Героя, що йшов попереду (1)[100]. Низка «видінь», перероблених у Міф Подорожі, ніби зачин, які переплетені з видіннями зі справжніх подорожей (не вказуючи ані імен, ані деталей, ніби уві сні тощо).

Написати все грецькою (наводячи стислий переклад, ніби телеграфом, проте вичерпно описуючи у назвах розділів).

Як посвяту навести головне з другої подорожі, — а ще ніби відрізок часу, необхідний для обмірковування «політичної доби»: розвиток подій зупинено, для того щоб замінити Троєю президента ЕНІ й відтак скоїти вбивство останнього. Повернувшись з «омріяної» подорожі на Схід, Карло перетворився в руках найманих убивць ніби на загіпнотизованого робота.

Відліт на реактивному літаку — Невимовний світанок — Молодий вантажник у беретику, майже як у військових — Грецькі газети — Маленькі гори з верхівками із білого каменю, де немає узбережжя на морі, яке стало блакитним від «мелтемі»[101] — Поява Велетнів — Їхня доброта й їхні величезні члени — Вони тікають на хмари, що зібралися над горою Діндім — Пробудження — Американський сніданок (ххх, ххх, ххх, та гарне французьке вино) — Посадка в засніженому Тегерані — Сліди героїв, що були у попередніх віках, вперше мапуючи світ — Поява Геракла — Його доброта та величезний член — Він зупинився вдалині довгою подорожжю — Геракл знову в дорозі — Тегеранський «Хілтон» — Вітторіо Емануеле, син Умберто II, у барі — Орфей оспівує першу частину подорожі — Робота телетайпа.

Прийом у палаці шаха — Прогулянка через усе місто, засипане снігом — Широкі алеї нагадують бульвар Периферік[102] — Палац шаха на околиці міста, неподалік неоковирних, гостроскельних, безформних гір — Посеред маленьких пагорбів, що скидаються на щойно засаджений парк — дуже простий та похмурий, трохи схожий на казарму, трохи на бальнеологічний комплекс — Павільйон, у якому відбувався прийом, захований між скупченими штучно деревами з високими стовбурами — за стилем схожий на ліберті. — Всередині — великі зали: трохи нагадує «Білу вітальню» Юлії Михайлівни з «Бісів», от тільки тут замість червоних шпалер, певна річ, величезні перські килими, котрі здаються несправжніми — Прийом від імені сестри шаха — їй під п’ятдесят, у неї тремтять руки й сильний тик на обличчі — вона налякана, ніяковіє, але водночас є трошки деспотичною, як зазвичай буває з мільярдерками — подають багацько недомашніх страв.

Нічна вулиця Меллі — П’яниці у садку — Розкопані халупи з винними льохами та купою руїн — п’яничка, якого закололи у спину, поки той спав на животі на старому гидкому укривалі посеред гівна — Убивці втекли на великій площі ххх ххх — Купа поліціянтів, малий достаток — Національна футбольна збірна у «Хілтоні» — Розповідь про курда ххх ххх, яка достоту збігається з розповіддю ххх (єдина різниця — ххх ххх — футболіст, а не солдат) — Історія Джафарі: кумедно подібна до^a[103] роману «Задіґ, або Книга Долі» Вольтера — Пустеля: плоскогір’я, що простягається ніби вохро-молочниста перепона, посередині має біле-білісіньке висохле солоне озеро — Дорогою до (сучасної) мечеті у Кумі[104] мчать нескінченно багато автівок — Знову пустеля: величезні гори, схожі на цукрову голову, бузкового кольору із лускоподібними схилами, які через свою нерівність нагадують фіорди, що таять у собі піщані долини та ніби металеві із сірчаними прожилками скелі — Ява Аполлона — Преклоніння перед ним — Поява кераміки, яка геть уся має блакитно-бірюзове забарвлення, від конусоподібних куполів між глиняними вохровими будівлями до виробів ремісників. У невеличкому містечку, в якому купчаться геть усі будинки, як у вулику, посеред вулички, оточеної височезними глиняними мурами, яка перемежована напіварочними вхідними дверима будинків (парусно-зімкнене склепіння, у якому ребра ххх ххх, облямовані синім) і парою кам’яних лавок по обидва боки, стирчить бляшанка з консервованим м’ясом, а може, то фруктовий сік, пофарбований у бірюзовий, котрий на жерстянці видається геть іншим, ніж на кераміці чи теракотовій цеглі — Приїзд у долину неподалік Перської затоки.

Блакитно-бірюзові та сині мечеті Ісфахана — Дуже неформальний прийом у ххх ххх, де мешкає брат шаха — Голова походу розповідає Аргонавтам про свої плани — Приїзд в Абадан — Приїзд у Кувейт — Вітер вкриває місто піщаними вихорами — Ніби в Мілані туманної днини — Палаци шейхів схожі на пустельні намети — Розкішні холи закидані запиленими черевиками та не надто чистими шкарпетками — Навколо сотні телеків, і по всіх горлають одну й ту саму пісню Рамадана — Разом із старими худющими, як підлітки, арабами співають коротко стрижені хлопці у сірих штанях та білих сорочках — Плани Ясона заволодіти Золотим руном — це всього-на-всього його бажання — Нескінченні пообіддя у басейні ххх ххх, де жінки другосортних дипломатів, які, звісно, вихваляються тим, що знайомі з Медеєю, ходять виставляти напоказ свою, не знати емоційну чи снобістську, млость — Один з тих другосортних дипломатів розповідає про мороку через смерть якогось чоловіка — На сторожі біля всіх палаців стоять солдати-палестинці чи йорданці, ховаючи під беретом військового картаті хустинки з червоними квадратиками — Повернення в Абадан — Ніч у нічному клубі в компанії молодих іранців, викапаних італійців, а надто з Півдня — Іранське божевілля: вони всі навіжені — На головних майданах міста посаджено клумби, оперезані Черепашками та Купідонами — Пахне м’ятним чаєм (шершава м’ята плаває у склянці, ніби водорості) — Повернення в Ісфахан — Ясон зустрічається з братом шаха — Відбуваються похорони: дехто з молодиків швидесенько переносить чорні ноші, а решта, стоячи позаду, махає величезними віялами, зробленими, певно, з павичевого пір’я.

Повертаємось у Кувейт — Вимушена посадка у Дубаї — дивовижно білий пісок, мабуть, найпрекрасніший у світі, та розлогі шапки височезних пальм — Вільно гуляють верблюди, їх ніхто не використовує, вони знову здичавіли — Страшенна невдячність верблюдам та їхньому віковому служінню людині — Англійка-німфоманка у портовому готелі ххх ххх — У неї широка нижня щелепа, блакитні очі, які витріщаються на опуклість на штанях кожного чоловіка, якого помітять — Бридка зухвала усмішка — У порту повнісінько древніх перських човнів — Приземкуваті, округлі, на верхніх палубах лежать килими, унітаз, ніби маленька дерев’яна клітка, висить на кормі, на носі розташований довжелезний дерев’яний ростр[105] — Вночі ватаги п’ють чай та грають на своїх інструментах — Повернення в Кувейт — Світ дипломатії: прийом, на якому присутні чимало з тих дам із снобістським гіпертонусом матки, очманілі та знесилені через своє палке бажання — Тільки й мови про кохання Медеї до Ясона, що ж до Золотого руна, то воно то тут, то там у пустелі, плямисто виблискує масним та ледь тремтливим гаряче червоним сяйвом.

Орфеєві роздуми — Справжнє народження — Друге народження — Посвята; культурне народження — каже Орфей — Справжня подорож — Друга подорож — Перша — це сон (у печері, під деревцем: все у материнській утробі) — А друга подорож справжня, бо вона реалістична — Вона б не була такою, якби не мала під собою «підґрунтя сну» із першої подорожі — Ми йдемо слідами Геракла, якому наснилася наша подорож — Вчинимо так, як Александр і як робили всі решта — Настане мить, коли безмежжя сну подорожі переповнюється — І залишиться лише безмежжя подорожі — Можливо, ми вже останні й наш сон дуже схожий на правду: у звичайнісінькому мапуванні[106] будь-якого місця — Ми «запізнілі», прогнилі александрійці, освічені люди, які хтозна-чому мають ще незначний шанс на посвячення — Смерть Орфея (від малярії) — Поховання Орфея — На околиці недалечко від моря, коли сонце вже стояло на вечірньому прузі, пара чоловіків, які тільки-но повернулися з роботи, розстеляють на піску надворі маленький вицвілий килимок. Роззуваються на піску. Сідають по-турецькому й починають грати на двох своїх інструментах (тамбурин та щось на кшталт надзвичайно безхитрісної пузатої мандоліни, із круглими, як на перських човнах, боками) — Це два робітники-емігранти, чорні-чорні, суданці.

Заміри Халкіопі проти Аргонавтів — Медея обіцяє Калліопі допомогти її синам та її друзям — подорож машиною до Басри. Коли прибули до кордону з Іраком, стояла глупа ніч — Стоянка для дальнобійників, де є кав’ярня, казарми — У хирлявій будівлі напроти крамнички, осяяної вогнями міського святкування, які, втім, швидко тьмяніють на піску, двоє робітників поспіхом укладаються спати, розстеляючи свої килимки на горбатій долівці. — Їхні дитячі обличчя, з яких видно, що це чоловіки високого зросту, з вусиками, вдивляються в далечінь — Солдати з однієї казарми винесли свої ліжка просто неба — Коло високої облупленої стіни стоїть телевізор, по якому показують якусь американську стрічку — Вісімнадцятирічні солдати лишаються подивитися, решта йде спати — Одна пара спить укупі, в одному ліжку, обійнявшись та усміхаючись — Безмісячно — Сильно тхне застояним морем — Між величезними блискучими рукавами естуарію[107] видніється оаза Басри — Там невисокі й тоненькі, вкриті пилом пальми — Вони простягаються у неозору далеч — Час від часу їх перерізає млистий канал — Чорні ручечки стариганя кермують на воді півзогнилим величезним човном, укритим сіллю та брудом, обмазаним смолою, щосили направляючи його веслами, що пірнають до мулистого дна. В єдиному державному величезному готелі в Басрі, понурому, галасливому, із пошарпаними килимками, Ясон мав зустріч з певними бюрократами, які, здається у тому балканському готелі, почувалися надзвичайно затишно — Повернення у Кувейт — Приготування Ясона, під час якого він приносить офіру Гекаті[108] — З’являється Геката — Приходить гурт дітей шейхів мільярдерів, молодикам під тридцять, повсідавшись на газоні перед готелем ххх ххх, вони грають у карти ніби жебраки чи проститути — Геката зникає — Над рівною й теплою, як лагуна, Перською затокою повис місяць.

Заповіт Орфея — У подорожі настає мить, коли повертаєш у зворотну путь — Олександра називають не лише Олександром, а й Сикандаром — Саме Сикандар^{27} спромігся зловити дивовижну мить, що передує поверненню — В основі кожної подорожі — Зулмат (Земля Мороку) — Повертаються випадково — Виходиш з мороку й повертаєшся до світла — Та чи воно того варте? — Поради подорожувальнику Тенелу та Лінкею[109], котрий на кораблі дивиться вперед, щоб вони не лишились поза міфом — Пам’ятати, що Геракл учора вбив змія, якого побачили в пустелі — Досить напружити зір, і на самісінькій межі пустелі вдалині покажуться обриси — Сліди його, що відбилися на землі, всі навколо ще свіжі — Оспівавши початок (так написав Орфей у заповіті), ця подорож стала можливою завдяки йому — Міф є художнім твором, але все одно це міф — Та зараз, коли подорож досягла апогею, якщо ви це усвідомлюєте, залишіться — Хай Зулмат залишиться тьмяним та необ’єктивним: справжнім божевіллям, дивакуватістю — Мисліть, як Бузуг-Ібн-Сахріар, який просто бачить дива без усілякого зв’язку та сенсу — Якщо для того, щоб повернутись, потрібні офіри, не приносьте їх — Пам’ятайте слова поета, що промовляє до вас із могили (поряд з нафтовим родовищем): «ви не „пізні“, ви не „пізніші“, ви — „останні“» — Якщо ви повернетесь з новими знаннями, ніхто більше ніколи не зможе подорожувати, як ви (закласти підґрунтя сну для подальших реальних подорожей) — Привезіть понеслих мавп із зміїною головою чи лапами, як у каченяти, але не Медей — Зачудовуйтеся під сяйвом Пурпурових Хмар — Не розказуйте нічого Проппу та Бланшо — Зніяковіння та розпач усієї ватаги, коли дочитали Заповіту — Ніхто не почувається ані Ґордоном Пімом, ані «Трикстером»^{28}.

Коротка подорож у Дамаск — Місто скупчилося, ніби величезний пагорб-бункер, на руїнах ярмарків, де цехи обмінювались товарами, та арабських сіл, на голих, брудних пагорбах, по яких бігають, виючи, собаки — Міністр закордонних справ ххх ххх у своєму убогому кабінетику, обставленому громіздкими меблями, ніби придбаними у лахмітника — Він зажурений — Увечері запрошує на коктейль, на вечірку, на якій будуть присутні дружини дипломатів, у яких не палають ані геніталії, ані бажання піднятися якнайвище кар’єрними сходами — Мовчать, зажурено — Молодий піаніст досить пристойно грає з нот якогось невідомого італійського композитора сімнадцятого століття — Дуже відома мелодія, нагадує неаполітанські пісеньки — Може, загальну млявість спричинив візит італійського міністра закордонних справ минулого тижня — Подорож у Пальміру, яку запропонували урядовці — Тенел та Лінкей у захваті — Собачий холод — Зранку геть увесь ніс усередині почорнів аж до самого горла, бо в кімнатах готелю топили буржуйками на нафті — Руїни Пальміри — На обрії показався знесилений Геракл — Повернення в Кувейт.

Медея тікає з палацу — Зустріч з Ясоном — Золоте руно у подарунок — Усі поїхали в Еритрею — Зійшли у єменському місті Аден — Застрягли в охопленому полум’ям аеропорту, звідки не вилетіти — В’їзна «Віза» — Величезне скупчення вулканів, біля підніжжя яких, на безмежних просторах, де є острови, перешийки, лагуни, пристані, маленькі острівці, простяглося убоге місто — Повсюдно помітні сліди війни — Стіни у будинках простих людей побиті на решето кулеметними чергами — Подекуди є сліди бомбардувань — Руїни — Великі склади пустують, у морському порту безлюдно (у брудному болоті порту лежить догори дриґом якийсь стародавній перський парусник) — Уздовж доріг постійно трапляються загорожі — Рогатки й поржавілі дротяні перегороди — На блокпостах стоять худющі єменські солдати — У колишньому колоніальному готелі порожньо — Безлюдний англійський клуб на березі моря — Оглушливо каркають круки — У пошарпаній готельній вітальні заступника міністра, чи щось таке, одягнений у сірий костюмчик та настільки брудні черевики, що аж серце стискається, проводить прийом.

Медея скандалить — Пекельний напад із плачем, скаргами, погрозами, ххх вибухами ненависті — Леонові наміри — «Поїздка» у рибальське селище, де вервечкою навколо рифу плавають акули, а над ними кружляють пташині зграї — Дві години дороги на джипі уздовж пляжу — «Дикунку» покинули там, напоївши віскі — Поспішний від’їзд до Адена — Доповнення до заповіту Орфея (який знайшли в його паперах на кораблі) — Визнання смерті за справжню мету подорожі — Кумедно, та для нашого Сикандара, Землею Мороку та Зулматом став Кувейт — Він поклався на інтуїцію й провів вечір у кварталі старого центру, нескінченно повному жалюгідних маленьких кав’ярень та невеличких готелів — Великі, вкриті пилюкою майдани кишать людьми — Тюрбани, бурнуси (Кувейт дуже консервативна країна) та джинси — Ще більш роїться навколо транспорту, на дорогах ні краплі асфальту, ні бруківки — Повсюдно старовинна пилюка — Судячи з уривка Орфея, всі молодики, що товпляться у кав’ярнях (там немає жодної жінки), озираються, радісно й владно посміхаючись, побачивши іноземця, як у казках «Тисячі й однієї ночі» — Це був би добрий знак.

Прибуття до Асмари^{29} — Зустріч з ефіопською владою — Тема: проект розробки нафтового шельфу уздовж узбережжя Хасану (?) — Зустріч з військовими на околицях Агордата (з того ж таки приводу) — Довга подорож з Агордата до Карена — Привід: полювання на бородавника — Приїзд до Агордата на заході сонця — Комендантська година: зовсім біла бідна місцина завалена пилюкою на дві п’яді — У великих порожніх кімнатах стоять маленькі ліжечка, ніби розкладачки, із запонами з розідраного цвітастого полотна — Віщий сон Карло — Всередині коптської церкви, де співають молоді священики — Вони стали в овал у глибині церкви, неоковирно обліпленої фресками — Святая святих розташована посередині, та ще одна фреска, розписана яскравими наївними малюнками про Архангелів — Священики співають лише церковні пісні — Це хлопчики із волоссям між хвилястим та кучерявим, дуже тоненьким, яке вибивається ззаду на потилиці та на чолі спереду — Вони мають тоненькі носи, пухкі губи, темні, сповнені болю очі, ніби у травоїдних звірів — Настільки ж свіжий вигляд мають старі — їхнє волосся, між хвилястим та кучерявим, геть сиве. — Вони гуртом надзвичайно радісно співають псалми, навіть трохи чуттєво подаючись усім тілом уперед, ніби зачаровані музикою — Одначе у їхніх усмішках є щось шельмівське та знайоме — Дехто під час співу грає у такт музиці на систрі[110], інші б’ють у маленькі барабани — Старі стоять, обіпершись об ґирлиґи з Т-подібними маківками на потертому держаку із коштовного металу — Один із стариганів має сяйливу усмішку — Сплячий наближається до нього, аж поки погляд сивого старця не зосереджується на ньому — Погляд цей проникливий і викривальний — Він «знає все» про Орфея й про те, як він пов’язаний із Третім Світом — «Знає все» й про обдурену дикунку, кості якої біліють поруч з акулами (якщо вона не стала жебрачкою чи шльондрою біля входу до якоїсь маленької мечеті).

«Коли пишеш, не сподіваючись відкрито видати якусь таємницю, видаєш ту, про яку навіть гадки не мав, що знаєш» — «Померти раніше, ніж ці люди зречуться» — «Але й радо розказати всім іншим, що знаєш про цих людей» — Останній блокнотик Орфея — Від’їзд у Тель-Авів — Сходили в Каїрі та в Нікосії — У Тель-Авіві на заході сонця — Поспішна прогулянка східним містом дев’ятнадцятого століття — На пляжі, неподалік готелю, пожвавлюючись від навколишніх вогнів, ночують убогі хлопчаки — Попереду великий, осяяний, порожній бар — Ранок «показує», що у місті повно солдатів — Щось дивовижне, таємниче та болісне — Переїзд до Єрусалима — Досі в атмосфері відкриттів, через яку, однак, дещо вагоме для цього народу лишається незбагненним та невизначеним — Ніч — Яскравий вхід у кінотеатр — Гурт хлопців та дівчат бездіяльно, нерішуче-ліниво тупцюється перед кінотеатром — Вседозволеність та нерішучість — Один хлопчина нервово балансує на бордюрі — Він найгарніше створіння на землі — Ймовірно, іспанець — Здригнувшись великим та дужим тілом, яке, втім, здається ще підлітковим, раптом вередливо зістрибує з бордюру — Тікає — Добігає до безлюдної вулички за кінотеатром — Там стоїть убогенький громадський туалет з білої майоліки — Засмаглий хлопчина йде попісяти — Але робить він це, стоячи далеко від облупленого унітаза — Блискуча довга цівка малює в тіні зухвалу й разом з тим цнотливу дугу — Стискаючи руками члена, засмаглий хлопчина підтримує його, розставивши свої довгі та міцні ноги, як у підлітка — Він не боїться, що його помітять — Йому навіть на гадку не спадає соромитись чи виставляти себе напоказ — Він грається у дитячу гру — Та рівночасно з тим у його пісянні є владність — Дивно, що сором’язливий єврейський хлопчик отак пісяє — Певна річ, ні один араб так цього не робить: він трохи огидно ховається й навіть скручується калачиком — У його пісянні немає навіть невинного (яке лише з точки зору суспільства є розпусним) прагнення до ствердження, як у хлопчика-єврея.

Гадаю, наприкінці своєї «Подорожі Аргонавтів» я маю дещо пояснити своїм читачам, повернувшись до того, про що я писав у Нотатці 22і про стилістичну «дивакуватість» роману, що за наміром має бути звичайним, у якому немає надмірності. Тоді йшлося про вставки «друкованого» тексту, а наразі — про уривки, де вставлено текст грецькою чи новогрецькою (точніше, новогрецькою літературною мовою, якою писав Кавафіс). Так ось, ці друковані сторінки є крайнім виявом, але разом з тим у нього закладено символізм, що стосується усього твору, — рішення, яке я прийняв: я не розповідь хочу записати, а створити форму (як виявиться згодом), форму, яка складається лише з «чогось писемного». Звісно, я не заперечую, що краще було б вигадати, може, навіть нову ідеографічну чи ієрогліфічну абетку й записувати за її допомогою увесь твір. До речі, ххх Мішо^{30} (?) нещодавно вчинив саме так, слово за словом виписуючи всю книгу, безкінечно та старанно вигадуючи знаки, яких немає в абетці. Та моя культурна освіта і вдача не дозволяють мені створювати власну «форму» такими справді крайніми й разом з тим надто нудними методами. Саме через це я, створюючи свій самодостатній та непотрібний витвір, вирішив послуговуватися матеріалами, які на перший погляд видаються значущими.

«Незбагненність та урочистість зовсім не годяться під час вивчення (хай навіть найретельнішого) мистецтва, яке первісно створили, щоб втішати людське серце:

Лоуренс Стерн» (1)[111].

У швидкому й стислому стилі ми нарешті дісталися до кінця першого із трьох розділів мого роману: це було не що інше, як пролог чи довга передісторія (саме тому я мав змогу оповідати досить поспішно). Проте озираючись назад, не можу втриматися від зауваження, від якого мені трохи ніяково.

У якому контексті й під яким культурним «прикриттям» відбувається зв’язок між Я нашого головного героя та його Воно? З точки зору психоаналізу, як традиційного, так і нетрадиційного, як фройдівського, так і юнгівського, як фроммівського, так і лаканівського, ці зв’язки настільки вільні, що їх цілком справедливо можна вважати свавільними, ба навіть, провокаційними. Часом помітно, як він неслухняно грається із «беззастережно» прийнятими поняттями. Те, як Карлове Я цілком класичним способом несвідомо для самого Карло, звільняючись, відчужується від відповідальності за кривавий злочин, яким завершився перший розділ твору, насправді підпорядковується цілковито вигаданим законам. Не знаю, чим це можна пояснити, окрім як кострубатими казочками. Отож розділення Карлового Я надвоє насправді щоразу є стосунками між його пів-Я та неподільним Воно. Таке відчуження є частково звичайним, яке можна проаналізувати з наукової точки зору, а частково є простим очманінням, таке саме, як у деяких паралізованих людей, у котрих працює лише одна половина мозку.

Треба визнати, що в цьому немає ані незбагненності, ані урочистості; отож вся алегоричність подальшої розповіді може лише розважати. Принаймні, я на це сподіваюсь. І, сповнений такого сподівання, я переходжу до другого розділу свого роману, адже саме це й є справжня перша його частина.

До слова розказати про «народну культуру», перед тим як ввести нових персонажів, зовсім відмінних від буржуа, вони збираються на зустрічах інтелігенції і розповідають та обговорюють там (див. «Брати Карамазови») такі історії:

«Наш герой, — повів оповідач, — ніяк не може бути італійцем, та й якщо сказати, що він був французом, теж буде неправдоподібно, тому скажемо, що це був англосакс, і жартома назвемо його Тристрам, хоч би тому, що між ними немає нічого спільного. Цей чоловік один з тих, що нагадують кінокритика в одній великій щоденній газеті, який хотів би „омолодити“ свій „staff“[113]. Він білявий, схожий на підлітка, дурний, дотепник (1)[114]. Не обділений „півосвіченістю“. А ще „втаємничений“. І саме це перетворює його „півосвіченість“ у соціальну якість, яка дає йому змогу одночасно бути й конформістом, і належати до передових людей. Писати для „Ґардіан“ (?) та нігілістично й надзвичайно зневажливо висміювати (як деякі молоді бунтівники з російської літератури, як от у Достоєвського та Булгакова) істеблішмент (річ, яка приносить надзвичайне моральне задоволення). Та досить, усе те^a[115] я розповідаю, аби не мовчати, адже, як відомо, цим частенько грішать (ті, кого просять про щось розповісти, заразом користаються нагодою, щоб розказати про все на світі).

Та я розповім у загальних рисах. Тристрам цей був би геть закомплексованим пуританином, якби його „півосвіченість“ не вимагала від нього бути геть позбавленим сором’язливості. Тому свідомість цього чоловіка знаходить змогу вважати прийнятним його звичайний вікторіанський садизм. Звісно, годі й казати, що тільки-но з такими садистськими схильностями миряться, їх починають задовольняти. Зрештою, навіть на ідеологічному рівні наш Тристрам погодив свою антисамодержавницьку та антиколоніальну прогресивність у ширшому євроцентристському полі, що складає його дійсність із набагато глибшими та невикорінними расовими забобонами. Проте якось один друг розповідає йому про те, що десь у суданських областях, а точніше на півдні Сахари, досі торгують рабами. Наприклад, щороку в мусульманському світі організовують паломництво до Мекки. Аби віддати шану Магомету, за покликом обов’язку, туди вирушають люди з Марокко, Сенегалу, Мавританії (здається, після того вони отримують право почепити на голову зелений тюрбан). Візьмімо гурт молодих мавританських селян: негри-мусульмани. Вони хочуть відвідати Мекку. Але вони бідні, як церковні миші. Ніколи не бачили за один раз суми, більшої за „динар“: стільки потрібно, щоб на базарі „suq“[116] придбати штани. Але з’являється людина, яка хоче прислужитися їм, чи то пак їхній жазі благочестя. Для них організовують поїздку, за яку вони заплатять не грошима, а власною працею. Їх садять у вантажівочку, насправді чортопхайку, але розмальовану весело та яскраво. Вони прощаються з матусями, гуртом друзів, рідним селом і від’їжджають у путь. Аби доїхати на інший кінець пустелі, через всю суданську територію, потрібно чимало часу, три-чотири роки. Цю одіссею я вам переповідати не буду. Певна річ, паломники працюють як батраки. Їхній шлях прокладено так, щоб вони потрапляли на роботи на плантації чи навіть на якесь безперебійне виробництво. Звісно, ніякого захисту вони не мають, та й працюють без кінця-краю, адже, зрештою, не мають вибору. Або батракуй, як раб, або Мекки не побачиш (та ще й додому повернутися ніяк). Старі та кволі вимирають ще в дорозі. А ті, хто дістався до Червоного моря чи до Порт-Судану[117], хоча радше за все то якесь Богом забуте маленьке море неподалік, нарешті можуть зійти на борт, сподіваючись, що їхній шлях на Голгофу завершено. Та щойно вони дістануться узбережжя Червоного моря, десь неподалік міста Джидда (ніхто ж не збирався неодмінно доправити їх до Мекки), їх схоплюють, надягають кайдани й перетворюють на рабів (2)[118]. Та гаразд, усе це не більш як екскурс, втім, мабуть, надто кумедний, щоб насправді бути „правдивим“…

Одначе прошу пам’ятати, що оповідач ваш — газетяр. „Правдивість“ нашої оповідочки символічна, а от є в ній одна вагома дрібничка, такий собі відступ всередині відступу. Декого з цих „паломників“, як і решту молодих негрів, мені вилетіло з голови, звідки вони (може, з язичницького півдня Судану?), хапають та продають у рабство, перш ніж вони дістануться протилежного берега Червоного моря. Таке буває в околицях Хартума, мабуть, десь у древньому місті Абадам (зведеного ще ххх ххх), у якому стоять низенькі халупки з мулу вохряного кольору із високими мурами, що ревниво ховають майже святобливу інтимність сільських осель, їхні великі, вкриті пилюкою майданчики під сліпучим сонцем, вглибині яких ростуть якісь дивовижні буґенвілеї чи червона акація… Ці ринки існують на межі закону, але за режиму Аббуда^{32} (3)[119] до них ставляться більш-менш терпимо. Хай там як, а будь-хто, маючи бажання, може знайти можливість таємно потрапити на торги, де продають рабів, і купити собі дівчинку чи хлопця за відповідну суму, скажімо, десь за три тисячі чотириста лір. Тристрама (звісно, з іронією) вразила ця історія. Він вирішує (з тією ж таки іронією) вирушити у подорож до Хартума, щоб купити собі рабиню. Здається, він був гетеросексуалом. Отож було покладено початок тому, що так і хочеться назвати його „анабазисом“[120]. І справді треба було дістатися в глиб території (Середній Схід та суданські області), місцезнаходження якої наш подорожувальник добре знав, але була вона йому зовсім незнайома, і залишити позаду знайомі місця, власне, саме ті місця, які він знав по-справжньому: Англію, Європу (прошу просто зауважити, що це країна західної цивілізації). Хоча наш блискучий Тристрам завжди був „свідомий“, що десь існує інший світ, який він, не вагаючись, як людина прогресивна, наділяв таким самим достоїнством, як і його власний… Та „усвідомлення“ — це одне, а „знання“ — зовсім інше. Тим паче, що соціальна культура Тристрама, вочевидь, була надзвичайно шляхетною, дуже схильною до пізнання на власному досвіді, й прагматичною, яка довіряє лише дослідженням „у царині“ (навіть якщо він був „розбещений“ ідеологіями з утопістського, догматичного, грубо раціонального континенту). За час його відносно тривалого анабазису, попри те, що Тристрам летів літаком, до його свідомості дійшло дещо, з чим із соціальної точки зору він погоджувався, але у що десь у глибині душі (і саме із соціальних причин) не хотів вірити: справжня дійсність того іншого світу. Одна справа — мріяти про сонце Хартума, й зовсім інша — жити під його променями, пропустити його крізь себе, його безмовність, ˂…˃ тощо. Уявляти собі людину, яка може звести з работоргівцями, — це одне, а побачити цю особу з плоті і крові (то був чоловік високий, товстий, по-дитячому манірний, мав густі вуса, одягнений був у білий бурнус, під яким виднілися чорні штани європейського крою й черевики, які ніби закам’яніли від пилюки, що в них пов’їдалася). Рабів продавали потай, у малесенькому готельчику, перший поверх якого був ще й баром (то була безлюдна простора кімната, просякнута смородом із вбиральні поруч, у якій навколо унітазів стояли калюжі сциклиння). Віконця у кімнаті виходили на білий внутрішній дворик із дерев’яними, громіздкими, роз’їденими сирістю галереями, що йшли навколо будівлі. У кімнатці стояли сіруваті койки, декілька так само громіздких, півзогнилих стільців, на умивальнику висіла ганчірка. У цих кімнатках було по три-чотири раба, геть усі упрілі від поту (бо тут не було навіть вентиляторів, які відчайдушно й майже даремно крутилися у порожній залі бару). Тристрам гадав, що раби в кімнаті будуть голі, але натомість побачив, що всі вони вбрані дуже скромно. А коли він спитав у ххх, чи можна глянути на роздягнену рабиню, щоб легше було обирати, зауважив, що неабияк спантеличив усіх своїм проханням, а потім вони ніби заметушилися. Тристрам зрозумів, що схибив, і, відповідно до своїх поглядів, враз іронічно пристосувався до обставин. Усі на хвилину пожвавились: коли треба було одночасно піти проти негритянського й мусульманського пуританства, нікуди не подінешся від невеличкого переполоху. Та — який вплив має біла людина! — за мить Тристрама провели в іншу кімнатчину, з вентилятором, куди зараз же понаводили рабинь, котрі, ніби за наказом, почали знімати одяг. Вони навіть якось залюбки роздягалися. Вони весело сміялися, як сільські дівчата, показуючи свої блискучі зуби й поглядаючи на покупця з якоюсь насмішкуватою зухвалістю (ніби, десь глибоко всередині керуючись своїм негритюдом[121], вважали цього білого „чужинцем“, достоту так само, як він, у глибині душі, вважав іншими їх: вони настільки чужі між собою, що ніякої згоди між ними бути не може, навіть згоди морально неприйнятної, драматичної, сороміцької, яка існує між тим, хто купує людське створіння, й тим, кого купили!). Очевидно, ці жінки почувалися настільки інакшими, настільки далекими від цього чоловіка, що намірився їх купити, що вважали цю купівлю неіснуючим фактом, чи таким, що анітрохи не стосується їхнього справжнього життя. Спостерігаючи за обличчями, що сміялися й підбурювали, Тристрам подумав про повій. Часом дійсно буває, що шльондри ставляться до своїх клієнтів надміру зухвало (навіть насмішливо). Думка про повій у чоловіка враз пов’язалася з обманом. Ці жінки — звичайнісінькі повії, котрі згодилися на гру, де торгують рабинями, розпочав яку чорний товстий вусатий чоловік, що, безперечно, був безсоромним шахраєм (як завжди зі своїм обманом він був поєднаний зв’язком^b[122] нерозривним і страшним). Тристрам відразу втямив, що зараз не час кидатися неприкритими звинуваченнями, тож, стримуючи своє роздратування, викурюючи люльку, сказав лише, що не вподобав жодної. А дівчата й надалі сміялися, позираючи на нього, ніби кепкуючи із жалюгідної слабкості, яку він виказав, попросивши показати йому їх оголеними. Та прихований смисл цього сміху був настільки далеким і настільки безнадійно чужим, що Тристрам замислився, чи варто йому непокоїтися. Та саме в цю мить він, завдяки несподіваному навіть для себе самого рішенню, знайшов вихід із цих надзвичайно бридких обставин (очі посередника вже виблискували норовливістю й неприємною поволокою сліз). Він попрохав показати йому рабів-чоловіків, щоб він мав згодом змогу обрати собі. Посередник та його простакуваті й тямущі душогуби, котрі геть усі були підлітками, хоча годі було визначити, якого вони віку, не поспішали робити висновків. Кинулися вдовольняти покупця: враз в іншій кімнатчині набралася дюжина рабів-чоловіків, які, щойно Тристрам зайшов, за наказом, як і жінки, поспішно почали роздягатися. Ці з іноземця не сміялися й не кепкували. Дехто з них також прихильно, ласкаво, віддано й слухняно усміхається. Але решта незворушні, із засмученими або ж витріщеними від подиву очима, сповненими розгубленості й страху. Ті були, певно, ефіопами й, мабуть, не мусульманської віри, і їх охопило раптове й сильне відчуття, немов зневажили їхню невинність (хтозна, з якими гнітючими табу воно було пов’язане). Якби Тристрам, замість того, щоб, перебуваючи там, сповнившись невиявленим розумінням своїх „братів“-негрів, захотів скоїти злочин із автоматом у руках, як морський піхотинець чи колись хтось із його пращурів-військових, погрожуючи їм і підкорюючи не грошима, а силою, результат, певно, нічим би не відрізнявся. Той натовп молодиків з дряхлими, обвислими членами знаходилися на іншому березі і були пов’язані з Тристрамом хіба що екзистенційно (тут могли стояти й бідні селяни-європейці), тоді як їхній культурний ххх загубився десь у ххх далечіні. Отож, надпросунутий Тристрам Вокер наразі ризикував нічим не розжитись: ані приватним (садистським) досвідом, ані суспільним (пізнати світ, відмінний від власного, який тоді лише починали називати „Третім Світом“). Саме непристойність першого мала породити неповторність другого. Втім, підтвердження демократичної прогресивності Тристрама неодмінно можна було передбачити. Натомість, залишившись таким, яким був раніше, розчарувавшись в „іншому“ світові, який не розкрив перед ним свої обійми, щоб пригорнути до грудей, хоч штовхало його туди нехай і непристойне, але справжнє бажання до пізнання, — у супроводі душогубів, у чиїх очах відчайдушно й погрозливо блищало сподівання на винагороду навіть за незроблене діло, Тристрам знову вийшов у галерею. Одначе саме у цій галереї Тристрамові являлося видіння. Це була дівчинка дванадцяти чи тринадцяти рочків, а може, й молодша. Її врода була такою викінченою й надлюдською, що видавалася майже металевою (окрім кольору шкіри): ніби бенінська маска із виточеними й досконалими обрисами, мов у рослин^{33}. Сукенка була як у селянки, бідної-бідної: якась вицвіло-рожева цвітаста ганчірка, вузенька на грудях і широка внизу, доходячи аж до колін. Та щойно Тристрам побачив її, дівчинка прудко розвернулася й зникла з очей. Але Тристрам знав напевне: неодмінно купить саме її. Він зразу без вихилясів заявив про це посереднику. Той, як завжди, спочатку розгубився, але згодом, попитавши своїх неповнолітніх сухоребрих поплічників, усе-таки повів Тристрама в третю кімнату, де зібралися діти. Вона теж була там, серед інших дітей, проте, покірна й горда, наче солдатик, стояла у перших лавах. Мабуть, вона все вже втямила й блискучим, сповненим рішучості поглядом погоджувалася, щоб її купили в рабство й купив саме цей хазяїн. Справу, яка принесла задоволення геть усім, швиденько (відносно швиденько) було зроблено.

Тристрам винайняв в іншому, розкішно-європейському, кінці Хартума на березі Нілу маєток із садочком. Переважно там було таке відчуття, ніби стояв спекотний літній день „au bord de la Seine“[123]. Сховавшись на своїй віллі, де міг спокійно „дозволити собі свою примху“, тим паче, що тут ніхто не має жодного наміру кпити з того, як поводиться громадянин Британської Співдружності, пишучи статті, якими він розраховував оплатити свою подорож, почав випробовувати використання „philosophie du boudoir“[124]. Ось, наприклад, протягом усього часу, поки він сидів за столом, пишучи статті, він примушував свою чорну рабинечку Джану сидіти за столом із членом свого хазяїна в роті, навіть тоді, коли він геть не стояв. Нехтування цим обов’язком передбачало наперед визначене, ніби за справедливим законом, покарання батогом: батожив двічі, якщо дівча хоч на одну мить, чи то за покликом природи, чи то через дівчачу неуважність, відірвалось від хазяйського довбня: звісно, кількість ударів неухильно зростає пропорційно силі непокори. Отак, уткнувши члена Джанні в ротик, Тристрам просиджував останні три години до обіду і аж до пізнього пообіддя (це були його робочі години). Майбутні покарання записувались у нотатник й увечері видавалися всі заразом. Дитина вважала таку поведінку цілком природною, тож і оком не кліпала, хоч який був привід чи хоч яка ххх: власне рабство вкоренилося у її свідомості. Й що більш покірно вона мирилася з тим, що вона рабиня, із болем та тортурами, побиттям, яке чинив над нею її хазяїн, тим жорстокішим та задоволенішим цей хазяїн ставав. Поза тим, він зрозумів, що дівчина без жодного здивування ставилася до перепадів його настрою та змін у поведінці.

Тристрам, певна річ, був із нею ввічливим, ласкавим і добрим, окрім часу, коли вирішував зайнятися своїми садистськими розвагами. Без жодного насильства, лише завдяки нагальному наказу, він переходив до своїх забав. Та й, власне, сама дівчинка ніколи не замислювалася, як же її „хазяїн“ може із доброго, майже співчутливого до її долі ставлення, якого вона раніше ніколи до себе не відчувала, так несподівано, під будь-яким безжальним приводом перетворюватись на карателя, що завдає їй ще безжалісніших додаткових покарань. Тристрам зауважив, що саме через це він знову ставав поводитися по-хазяйському, ба навіть церемоніально. Та так само природно, як дівчина ставилася до його жорстокості та покарань, вона сприймала і його доброту та увічливу прихильність: вона ані краплі не була йому за це вдячна, втім, зрештою, як і не відчувала образи за те зло, яке він заподіював їй. Під час їхніх сексуальних церемоній, які вона виконувала так само старанно, із почуттям гідності та навіть, прагнучи зробити якнайкраще, як діти виконують доручення чи обов’язки, які на них покладено, — годі було зрозуміти, які думки сновигають у її голові. Вона вже не була така гарна, як тоді, коли він уперше побачив її на балконі готелю „Національ“, вона змарніла, змиршавіла, посмутніла: лише так опосередковано виявлялися її почуття. Коли він карав її, дівчина, як належить, спочатку кричала й плакала, а потім різко замовкала. Коли чоловік, перервавши свої церемонії, був у гарному гуморі й добре з нею поводився, вона не виявляла до нього жодних почуттів. Лише коли дівчина їла, в її очах світилося пожадливе блаженство. Врешті-решт, Тристрамові це теж впало в око. Тоді до його церемоніалу увійшло ще й „позбавлення рабині їжі“. Вчинивши так уперше, Тристрам відчув неабияку насолоду. Того дня вона насправді перед ним нічим не завинила й, відчуваючи, як завжди, тиху радість, подумки вже передчувала, як смакуватиме усі ті чудові страви, які подають у домах багатіїв, коли, не встигла Джана й рота розкрити, як хазяїн суворо забрав миску з-під носа, як „Коли творив свій суд Юпітер-пан“ (4)[125], додатково караючи її за ранкові провини. Серед її обов’язків було також ретельне купання Тристрама у великій ванні у лазничці колоніального стилю: саме того ранку вона не виявила достатнього старання, коли терла йому член та анус. Коли він уперше відібрав у неї її собачий харч, він помітив у її очах розпачливе розчарування й те, як вона поглянула на нього спідлоба, майже болісним поглядом. Віднині навіть те, чи погодують її, залежало від непередбачуваної волі хазяїна, проте Джана змирилася з цим, як і з рештою.

Усе це тривало лише кілька днів. Тристрам, як уже цілком зрозуміло, був зовсім позбавлений шляхетності. Отож, недовго поекспериментувавши над своїми садистськими розвагами, рішуче налаштований пронести спогад про цей досвід через усе життя, пронести з іронією, без ностальгії за його першою частиною, рабинею, та без найменших сентиментів через частину другу, її звільненням.

Для того, щоб звільнити її, чоловік обрав найліпший спосіб: хоча, якщо сказати правду, вибір був неширокий. Власне, вихід був лише один — залишити її в місії. У Хартумі була лише одна католицька місія, керував якою падре, голландець на ім’я ххх, він мав густющу шевелюру та довжелезну руду бороду, був ще зовсім молодий, не було йому ще й тридцяти, а на ˃ додаток до такої зовнішності мав ще й очі, що вічно навіжено сміються. Коли Тристрам вирішив передати дівчинку в місію, уже стояло на вечірньому, було страшенно спекотно, й буґенвілеї та червоні акації безживно звисали у тиші африканської ночі, десь удалині чувся тамбурин, і з мулових хатинок червоно-вохряного кольору у величезному кварталі, вкритому на дві п’яді розсипчастою пилюкою, не долинало ані звуку. Місія розташовувалася у маєтку, дещо подібному до того, що Тристрам винайняв на нільському узбережжі, але був він нескінченно більш жалюгідний. Щойно падре ххх, який уже знав про Тристрамові наміри й чекав на нього, побачив, що чоловік підходить до маєтку, почав надміру широко махати долонями, власне, сказати б, усіма довжелезними руками. Помахавши так, він неодмінно прикладав кістлявого вказівного пальця до губ, а в ласкавих очах мелькав веселий смішок: безсумнівно, так він показував Тристрамові, що тому слід поводитися тихо. Тож потому махання руками теж змінилися, втім, досі маючи цілком зрозумілий зміст. Цього разу вони Означали йти, знову ж таки тихенько, слідом за братом. Отак Тристрам, ведучи дівчинку за руку, опинився в кімнаті, що розташовувалася неподалік (звісно, це, мабуть, була вітальня), у якій були розчинені настіж двері на веранду, що виходила у погрозливо загущений ххх та пальмами, запилений сад. Стояла жарінь і непроглядний морок. Повсюдно на долівці у вітальні виднілися десь із чотири десятки майже непорушних тілець: це спали діти. Сон застав їх у найрізноманітніших та найбезладніших позах. Якби не незворушна тиша та особливість їхнього убогого біленького вбрання, можна було б подумати, що це тіла розстріляних дітей. Падре ххх, поклавши обидві ручищі собі на довбня, споглядав їх і від того майже розчулився й, безперечно, мав з того неабияку втіху. По його невідривному, наївно-блискучому поглядові, що втупився у гостя, було зрозуміло, яким кумедним видавалося для падре все це. Показавши свій організаційний шедевр Тристрамові у всій красі, виконаний простодушно та по-християнському скромно, — падре ххх прошепотів Тристрамові пройти до його кабінетика. У кімнаті було душно, але до всього на диванах та на стільцях, що їх було наставлено навколо маленького письмового столу, заваленого паперами, лежали важкі укривала. У цьому місці швиденько відбулося те, що насправді було перепродажем Джани, яка, нічогісінько не тямлячи, спостерігала за панами, котрі розмовляли між собою. Нарешті новий хазяїн взяв її за руку, збираючись відвести у спальню, до інших дітей. Але спершу він провів Тристрама до дверей. Тристрам погладив дівчинку по голові, як зазвичай іронічно усміхаючись, ніби зарано постарілий молодий американський морський піхотинець, потис руку падре. Брат, як завжди, зробивши надто різкий та веселий пірует, розвернувся, повертаючись у будинок. Джана пішла слідом, і попри те, що Тристрам так і лишився стояти на м’якому килимі пилу, що простелився широким запиленим шляхом, дивлячись дівчинці вслід, вона навіть на мить так і не озирнулася.

У небі над мусульманськими краєвидами показався місячний серп. Стояла темно-синя ніч. Вдалині лунала американська музика.

Розпочався не такий яскравий, а тому, так би мовити, менш „виразний“ та набагато довший за анабазис, катабазис[126] нашого героя. Тристрам і справді полетів літаком до Каїра (де погуляв містом), а потім поїхав до Александрії, збираючись повернутися додому морем. Але в Александрії існують певні, не лише археологічні, культурні звичаї. Там побачили й прожили життя письменники (наприклад Кавафіс), там є певне культурне товариство. Кружляючи центром міста, поки можна буде сісти на корабель, Тристрам зайшов у якусь книгарню, й кумедно, але першою книгою, яка потрапила йому до рук, була, хтозна-якого видання, маленька антологія „Капіталу“ Маркса. Цієї книжки він ніколи не читав, знехтувавши нею й у Кембриджі, де пройшло його навчання, й у Лондоні, де жив життям інтелектуала. Врешті-решт, Тристрам не читав чимало книжок. Завдяки своїй „втаємниченості“ через те, що був частиною найбільш культурно незабобонних представників еліти рідної країни, він мав змогу не читати фактично нічого, окрім газет та журналів. Більш того, відколи закінчив Кембриджський університет, він не прочитав жодної книги, окрім якоїсь дурнуватої монографії про Ейзенштейна та Ґічкока: він не знав ані слова ні з релігієзнавства, ні з лінгвістики тощо…, а про антропологію читав лише кілька рядків у Леві-Строса, коли вони були на піку популярності. Що ж до Фанона (теж надзвичайно модний автор), він чув лише з розмов. А тому гадав, що в основі таємниці Джани та тих, хто продавав її, існує „чарівний світ“, але інстинктивно й через власне звичайнісіньке неуцтво зводив усе це ніби до якогось належного, загалом незначущого й негативного незаперечного факту. Для нього, людини прогресивних поглядів, цей чарівний світ був не більш як забобонами (відверто кажучи, про нього він знав лише кілька банальностей, які знають геть усі). „Інакшість“ світу Джани, яка так і не озирнулася, це теж, вочевидь, чарівний світ, але виражався він зовсім в іншому, більш того, Тристрам інстинктивно приписував Джанні, хоч і вкрай грубо та лише теоретично, своє власне почуття осуду до нього! Негативну думку передової людини, яка тлумачила Третій Світ як міфічне підтвердження власної реформістської прогресивності й міфічне просування до майбутнього, яке надавало сил Новим Лівим у їхній справедливій боротьбі. Але навіть із таким поясненням Третій Світ, у якому жила Джана, виявився суцільним розчаруванням, у якому не було й проблиску надії; і дійсно, тієї неминучої хвилини, коли вони двоє розійшлися й кожен попрямував своїм шляхом, ані Тристрам не поєднав свою культуру з культурою Джани, ані Джана у свою чергу не поєдналася культурно з ним.

Одначе саме таке культурне взаємопроникнення було єдиною можливістю демократичного спілкування між такими людьми, як Тристрам, і такими, як Джана. Іншої можливості, щоб жити цивілізовано й у згоді зі здоровим глуздом, не було. Те, що все це навіть на крихту не підтвердилося, страшенно дражнило Тристрамові нерви. Хай там як, а вже тривалий час (на думку безстороннього спостерігача, як я) він тяжко сумував; хотів якнайдалі відтягти кінець подорожі, яка повертала його на батьківщину. Клопіт був ось у чім: не заплямувати власне сумління, коли починають взаємодіяти дві культури, які не можуть взаємоінтегруватися, які навпаки, попри всяку добру волю, лишалися абсолютно чужими одна одній.

Вихід знайшовся несподівано. Корабель, яким Тристрам плив під час свого нескінченного повернення додому, в Англію, робив кількаденну зупинку у Неаполі. Певна річ, Тристрам зійшов на берег і пішов гуляти містом (хоч уже бував у ньому). В якихось нестерпно брудних садах, де діти, як і двадцять років тому, купалися у самих трусах у водоймі, він побачив по-дикому усамітнену зажурену й обідрану „безпритульну“:

Не було жодного сумніву, що вони з Джаною подібні. Це була майже її сестра. Вони були однієї „культури“. Тієї, яка робила фізично подібними (попри цілком випадкові відмінності) плебейських неаполітанських дітлахів, що пірнали у фонтані, й дітей з Хартума, котрі спали на підлозі у вітальні падре ххх. Тісто, з якого виліплена плоть різнилося від тіста, з якого виліпили панівну культуру, культуру, яка могла злитися з народною культурою, лише присвоївши її, себто змусити її деградувати, залишаючись у найнижчих прошарках свідомості, так само, як вона лишалася століттями у найнижчих прошарках суспільства. Цієї миті Тристрам упав додолу на смердючу траву садів Форчелли[127]: кажучи „впав“, я маю на увазі впав, як святий Павло дорогою у Дамаск. Він раптом навернувся у марксизм».

— Надзвичайна історія, хай і оманлива, — мовив один із слухачів.

— Згода, — відповів оповідач, — але історія про Тристрама — ніщо у порівнянні з розповіддю про ххх та ххх й трьох їхніх синів.

— А що то за історія про ххх та ххх й трьох їхніх синів? — спитав той самий слухач.

— Дайте-но я промочу горло ковтком віскі й тоді розповім, — з радістю на обличчі мовив оповідач.

«Як ви всі знаєте, — почав оповідач, — місто Патна є столицею Біхару й розташоване на берегах річки Ґанґ. Ніч, коли розпочалася наша історія, була цілком звичайною. О дев’ятій навкруги вже стояла глибока тиша, але чимало мешканців, як ведеться в Індії, досі^a[128] не спали. Стояли, зігнувшись у три погибелі по вуглах під стріхою халуп уздовж якогось смердючого стоку, поміж кущів на якомусь безкрайому майданчику, які у ту годину були зовсім як болота, перед немилосердно освітленою парадною якогось готелю. Часто й галасливо туди-сюди проїжджали велосипеди. На відміну від людських голосів, які були настільки стриманими, що більше скидалися на шепіт, як у святилищі (але голос їхній лунав спокійно, ліниво, як у людей, що вже тривалий час знайомі й щовечора зустрічаються погомоніти), вогні, на противагу людським голосам, здавалися зовсім непомірними: вони сяяли нестримно-білим, ніби гірлянди, мовби на якомусь безлюдному святі, відбиваючись у калюжах та багнюці (недавно розпочалась пора дощів). Там, де яскравість вогнів була найбільш оголено-убога, а саме біля „Готелю ххх“, котрий був найголовнішим у місті, зібрався найчисленніший та найтісніший гурт нічних базікал. Власне, всі тамтешні „кулі“[129] — що стояли на брудних майданчиках перед готелем, кількома будиночками, що обвалювалися, та безмежним плацом, що перетворився на суцільне болото під місячним сяйвом, — перед собою в рядок повиставляли свої велосипедні причепи. А дехто навіть, обмотавшись тією самою ганчіркою, що, коли її скрутиш на стегнах, була їм за одежу, розтягнув її й, легенько вкрившись, уже вмостився спати на сидіннях причепа, який правив їм ще й за ˂ ˃. Проте зазвичай навіть той, хто вмостився до сну, у такому гаморі заснути не міг, тож прислухався до балачок своїх друзяк. А когось цілком поглинули приготування до сну: він ставив на місце свій розхлябаний причіп, прикрашений багнюкою, обмившись у якійсь калюжі, витирався якоюсь ганчіркою, намацаною на дні ххх, наперед наповнював водою якийсь загадковий глечик, котрий кожен тутешній мешканець носив із собою. І саме ці приготування додавали тому, хто готувавсь, надзвичайно веселого настрою; і коли поміж тихих теревенів, які розпочиналися потому й були ніби шепіт під величезним і вологим укривалом тропічної ночі, час від часу десь лунав крик чи поклик, чи трохи заголосний сміх, — це шуміли саме ті, хто збирався вже лягати спати. У „Готелі ххх“ вже збиралися зачиняти. Червоні двері з ажурним вічком, як у „нічних клубах“, оточені віночком вогників, уже зачинили зсередини: у готелі залишилися лише кілька постояльців, котрі вечеряли у залах цокольного поверху, а охоронці замислено й непривітно проходжувалися з боку в бік, як попи, що повторюють свої непотрібні жести символічного змісту, яких уже не розуміють. Поволі закінчуючи свої зміни, офіціанти виходили з готелю, але, перш ніж піти у своїх справах, себто спати, вони теж ставали до гурту погомоніти з юрбою „кулі“ та старих опівнічників, чия спальня розташовувалася неподалік у півтемряві: це була гола втрамбована долівка, на якій стояла однісінька лавка, лежало дві чи три ганчірки, а перед порогом — смердюча брудна калюжа. Лише готельні працівники були вдягнені по-європейському: до речі, дуже приблизно по-європейському. Мали надзвичайно тоненькі білі штани та сорочку з такого самого полотна. А тому не забували нап’ясти на себе трохи бундючного вигляду. Решта, як я вже казав, з одягу мали лише ганчірку, скручену на стегнах, а у декого поверх неї була потерта убога сорочка. Близько десятої готель полишали останні клієнти, усі вони були індійцями. Того вечора у готелі не було жодного іноземця, що зупинився б проїздом, тому номери із величезними непорушними вентиляторами й розчиненими настіж дверима на понурих балконах з тьмяного дерева стояли порожні.

Після останніх клієнтів, котрі поїхали на машині, із готелю вийшов Сардар, один з тамтешніх офіціантів, він був либонь наймолодший, але й найгарніший та найкремезніший. Він був родом з гірської місцевості неподалік кордону з Непалом. Мав вигляд людини, задоволеної своєю роботою, був одягнений елегантно: у чорні штани та цвітасту сорочку європейського, а радше американського стилю та гостроносі черевики (хоч затверділі від пилу та засохлого бруду, однак це все одно було ознакою неабиякої розкоші в країні, де всі ходили босоніж). Його очі здавались ніби пофарбованими чорним, так чітко були вони виведені на орбітах під надзвичайно густими бровами; ці очі блищали безпідставною радістю, ніби очі звіра; й справді, ви б не змогли відрізнити їх у гурті серед його однолітків, що зібралися у тому куточку світу. Так само, як не спромоглися б вирізнити його рівне, вигоріле, блискуче чорне волосся; вони були настільки бездомішно чорні, що єдине, з чим їх можна було порівняти, — це пташине оперення; вони блищали настільки ж щирим блиском.

Сардар стояв тихо перед гуртом розбійників: він не насмілювався втрутитися в розмову, але він усміхався й чув геть усе. Він водночас був сором’язливим і гордуватим. Сором’язливим, бо був витонченішим за тих бідних „кулі“, володарів вулиць, а гордуватим, бо почувався соціально вищим за них. Але і зарозумілість і сором’язливість нівелювали одна одну, тож від їхньої найліпшої якості лишалася хіба що блискуча мовчазна посмішка.

А його менш щасливі та грубіші однолітки, — наскільки можна називати грубими цих ніжних, мов янголи, створінь, слабеньких-слабеньких, в очах яких повно некривдності, — тим часом продовжували свою бесіду на важливу для них того вечора тему, вони говорили дуже швидко й заледве помітили присутність Сардара, ніби то було річчю цілком природною й незначущою. І Сардар, зрештою, був вдячний за таку неувагу: він хотів постояти там лише трошки, адже був ще хлопчиськом і життя завжди здавалось йому сповненим стількох привабливих речей, навіть якщо йшлося про звичайні нічні теревені парій[130], і він не хотів відразу йти спати до своєї далекої домівки. Він утішався просто можливістю бути там, у тому вузькому колі (єдина авторитетна спільнота, що не спить у цю годину в неозорій мокрій пустелі сплячої Патни), і знати його, з одного боку, шанобливо, а з другого — іронічно, споконвічні залаштунки ймовірних сварок та жартів. Був він абсолютно чистим, якими бувають діти, що не зазнали почуття провини, але разом з тим є дуже покірними й шанобливими: здавалось, та чистота відбивалась і на його шкірі та в його очах.

Аж ось трапилась несподіванка. Та вона була раптовою радше для ймовірного свідка, що приїхав з Заходу, а не для мешканця міста Патна. Хай там як, а коли таке трапляється, у цьому завжди є щось нове, щось сакральне. Це втілення фатуму, який висить над усіма нами та який, як ми завжди вважаємо, прийде до когось іншого, а не до нас, або ж прийде не сьогодні, а колись. А коли він приходить сьогодні, тоді ми стоїмо ошелешені, у полоні святобливого жаху.

Саме так і сталося з невинними хлопчаками кулі та старими вантажниками, що байдикували тої теплої ночі на майдані біля „Готелю ххх“, коли почався сезон дощів.

Раптом вони всі позамовкали, й у їхніх очах, що ще хвилину тому були сповнені говірливого спокою та оптимізму, промайнув пролиск спантеличення.

Причиною всьому був Сардар. Раптом його надзвичайно чисте обличчя вкрилося запаленими гнійниками, його водянисті чорні очі, сповнені радісним блиском, перетворилися на дві бридкі щілини, бо все навколо очей понапухало. Незабаром з гнійників утворились язви, а опухлі ділянки навколо очей — потріскались, ставши свинцевими, ніби трахома. Із язв сочився гній, цівками стікаючи по Сардаровій шиї та гарній сорочці смердючим масним жовтуватим слизом; а з тріщин на запалених ділянках навколо очей виступала чиста кров, яка потім змішувалася з гноєм. Мало-помалу, коли кров із гноєм стікали тілом хлопця, воно теж вкривалося язвами та ґулями, а з них у свою чергу також текли кров та гній.

Сардар, — який ледве встиг усвідомити, що звалилось на його тіло, — востаннє кидаючи поглядом, благаючи мовчки про допомогу, — впав на землю. Він лежав там, наче лемішка, від якої нестерпно тхнуло. Всі з криком і галасом кинулися навтьоки. Зараз же всі, хто спав, попросиналися й кинулися до вікон та дверей своїх бараків. Увесь „Готель ххх“ знову засвітився. Тепер у людей з’явилася цілком конкретна й нагальна тема для розмов. Незабаром стало помітно, що тих, хто від’їжджав звідти на велосипеді, — здавалось, їх зовсім мало, — цілий натовп, що дуже скоро скупчився навколо місця подій, хоч і далеченько від того місця, де лежало тіло Сардара, котре отруювало повітря своїм смородом.

Метушня та шум голосів не втихали до пізньої ночі, та де там, до самого світанку. Увесь квартал був залюднений, ніби серед білого дня, туди-сюди бігали голодні пси, плакали чи гралися діти. Тільки коли сонце вже піднялося високо, приїхала „швидка“, щоб забрати хлопця, що почав стогнати.

Недуга, на яку захворів Сардар, дуже швидко заразила тих, хто був неподалік: спочатку швейцара у „Готелі ххх“, того самого, що так бундючився, бо на службі в англійців він належав до елітних солдат, бідолашний бездиханний стариган. Потім настала черга кухарчуків; потім кулі, потім довільно всіх мешканців навколишнього кварталу. Коротше кажучи, вибухнула епідемія, але не віспи чи холери, а невідомої хвороби, яка перетворювала людину на кровоточиву лемішку.

Ця „епідемія“, назвемо її так, вибухнула й поширилася не лише у Патні: вже наступного дня настала черга багатьох інших місць у штаті Біхар, де зараза розповзалась одночасно».

— Єдина весела, життєствердна розповідь (воскресіння як символ неможливості знищення хоробрості [народу, бідняків])

Однісінькою краплиною смутку є те, що єдиним, хто не воскрес, а навіки згинув [невинна жертва] — це Сардар (?), якого неможливо згадати без сліз на очах.

* Кохання сумирного Карло до молодих комуністів з народу — завдяки якому він перероджується на жінку, повністю підпорядковується їм — у Привладного Карло, що бере участь (несвідомо, проте, ненормально, з точки зору психоаналітики) у теракті проти комуністів, обертається на ненависть.

«Минуло десять років, Карло лежить у своєму ліжку, і йому сниться сон».

…Цей розлогий твір, на відміну від того, чим він видається, не є твором про роздвоєння. Роздвоєння — то не що інше, як умовний привід (і шана великій буржуазній прозі, започаткованій Сервантесом). Навпаки, це твір про одержимість ідентичністю й разом з тим про її роздрібнення.

Роздвоєння — це порядок. А одержимість ідентичністю та її роздрібнення — це безлад. Причиною роздвоєння є не що інше, як правило оповіді, що забезпечує цьому творові межі та можливість його прочитання; котрий, через іншу, більш справжню за одержимість ідентичністю та її роздрібнення причину, був би за природою своєю нескінченним і неможливим для прочитання.

Але протилежне теж правда: перша причина (роздвоєння), упорядковуючи роман, створила також символічно-алегоричну ідею, яка є підґрунтям цього твору й яка практично таким чином перетворює його на твір, важкий для читання. Та саме через другу причину (одержимість ідентичністю та її роздрібнення) виникають ця поривчастість у житті та конкретність, хай навіть безумна й помилкова (інакше й бути не могло, якщо тільки не підпадати під ххх умовності), завдяки яким стає можливою до прочитання педантична, нелюдська, вертикальна …………………………………., ознака безсилля (яка потребує допомоги літератури) й свідчення того, що роман добігає кінця.

Тому, поки нашому Карло, котрого я часом заради ясності вимушений називати першим Карло чи н. 1, снилися «криваві сни», Карло, ˂…˃ якого іноді називатимемо другим Карло чи н. 2.

«Найкращий спосіб розповісти про цю частину книги — БЕЗ жодних пояснень перелічити цитати. Та, гадаю, цей метод надто революційний. І дійсно, мені довелось на власному тривалому й виснажливому досвіді переконатися, що за часів, коли наш світ наразі перебуває у такому недосконалому стані, автор МУСИТЬ вести читача за собою». (1)[133]

У першому варіанті цього тексту після багатьох нотаток було записано «З Містерії» чи «З Проекту». Уривків, що належали до «Містерії», себто цілком дописаних сторінок (тоді той первісний текст був ще дуже фрагментарним), було надзвичайно мало; тому дійсно переважна більшість записів були справжніми нотатками, себто такими, що належали до «Проекту». Хай там як, а увесь твір сприймався як живе співіснування «Містерії», якою вона мала бути, та її «Проекту». Тим більше, що «Містерія та Проект» справді були й тимчасовим підзаголовком роману. Потім я скорився перед вимогами, яким мусив поступитися Паунд. Знаєте, кожен письменник є диктатором. Тільки він сором’язливий диктатор. Він завжди готовий покаятись, позадкувати, навіть дозволити позбавити себе життя. Цей диктатор завжди напоготові впасти ниць перед останнім зі своїх уявних підданих. Цей диктатор повсякчас вимолює уваги у своєї долі. Тому, щойно я усвідомив, що «Містерія» заважка для того, щоб завершити її, а «Проект» настільки ж важко залишити незавершеним, я поспішив зовсім відмовитися від задуму зробити так, щоб «Містерія» та «Проект» співіснували разом. Я, як наставник, поєднав їх, знищуючи їх.

Перші сторінки цього розділу, безсумнівно, є частиною «Проекту», власне, вони є лише ознайомлювальними чи, сказати б, вступними. Це можна пояснити так. У цьому творі точка зору завжди знаходиться на самому вершечку. Все, що є в цьому романі, завжди вихоплюється у момент своєї найгострішої актуальності, видаючись ніби застиглим чи закам’янілим. Усе це є лише низкою обрисів та штрихів на піку своєї виразності, але одночасно з тим, вони вибудувані у рядок, ніби у Теологічних Працях чи Алегоріях. Втім, цей погляд з самої верхівки не означає, що не слід звертати увагу іноді (а насправді дуже часто) на те, наскільки глибока прірва, а крім того, ще й на те, як усі ці речі, виникаючи там унизу, на дні провалля, поволі здіймаються вгору, аж поки не вийдуть і не викристалізуються на самісінькому вершечку; зрештою, на те, щоб вловити їх у їхньому русі, у розвитку, у їхній історії. Але між верхівкою та проваллям є ще й третя точка зору: «середина схилу». Отак, по-середньовічному вертикальна побудова твору не нехтує навіть «серединою схилу», що є типовою для сьогодення. Якщо уявити, що графік твору складається з низки «підйомів» між верхівкою та проваллям, то у ньому також перебуває, і у цьому існує певна послідовність, пряма лінія, яка і є саме тією серединою схилу. Саме до цієї «форми середини схилу» зводиться й ототожнюється ймовірний початок, який мав стати частиною «Проекту».

Щовечора перший Карло та другий Карло зустрічаються. Між ними не було нічого спільного, хіба що одне на двох Я. Здається, це вже багато. Та, здається, не настільки, щоб дати багацько тем для розмов чи мати якийсь значний взаємний вплив.

В їхніх зустрічах і справді завжди було щось інтимне, зворушливе й разом з тим урочисте: адже на цих зустрічах торжествувало життя. Треба зазначити, що це було життя особисте, самоствердне й таке, що існувало саме по собі, ніби щось неповторно-об’єктивне, хоч і приречене на те, щоб його так легко втратили (через що згодом виникають болючі спогади). Хай там як, а обидва, і один, і другий Карло, переживали близькість, зворушення та урочистість цих зустрічей, хоч робили це ніби машинально, як у звичайному сні, коли всі події вже стали звичними, буденними, які нічим не вирізняються, поволі взагалі втративши свою значущість.

Іншими словами, і той, і другий Карло відчували близькість, зворушення та урочистість глибоко в душі (очікуючи, що одного дня щось розірве їхні кайдани); а от зовні, чи краще сказати на практиці, вони не зважали на ці почуття.

До речі, щодо абсолютної звичайності, ба навіть буденності зустрічей, на яких Карло перший та Карло другий обмінювалися досвідом, так би мовити, знову стаючи одним цілим, слід зауважити дещо, можливо, наразі найсуттєвіше (і, безсумнівно, це має значення для структури нашого роману).

У досвіді, яким вони ділилися, не було нічого надзвичайного чи драматичного: вони ніколи не перетворювали свої зустрічі на суперечки.

Саме через це мій твір має такий вигляд, який має.

Я хочу сказати, що навіть якби перший Карло жив століття чи навіть п’ятдесят років тому, він би був героєм, у якого я, як його сучасник, повірив би. Я б повірив у значимість та об’єктивність занепокоєння, яке викликало в ньому суспільство. У провинності цього занепокоєння було б, як наслідок, — саме через справжню нікчемність, — щось величне. Гріх^a[134] збагачення, володіння, просування, досягнення — усе це завжди робиться проти своєї совісті та проти чужої свободи. Це все потребує світу багатства, світу володіння, світу просування вперед, світу досягнення. Суспільство, яке, щойно створивши й застосувавши свої закони, є глибоко цілісним та непохитним: воно настільки цілісне й непохитне, що сприймає свою цілісність та непохитність як цілісність та непохитність історії людства або навіть історії Всесвіту. Тоді ніхто й на мить не засумнівався, — дякуючи силі легенди, як, власне, тепер теж, — у тому, що нам потрібні бальзаківські герої[135] та їхні погляди на статки: а значить і психологія їхньої особистості.

Те ж саме я можу сказати про другого Карло. Його сексуальна свобода була лише багаторазово повторене ствердження свого права не піддаватися пожовклому упокоренню, яке теж неодноразово поновлювалось. Зрештою, це уперте, дитяче й навіть у глибині смиренне багаторазове засвідчення свого права на сексуальне свавілля було по суті лише дрібкою анархії та безмежною ідилією. У своєму нескінченному ствердженні власного права на сексуальне свавілля (й задоволення, яке воно приносить) другий Карло зазнав того, що називають «абсолютністю»: тож він раз і назавжди зобов’язався все робити сам (знаєте ж бо, яким безміром є людина). Одначе така абсолютність, хоч і справедливо її вважали мукою та радикальною альтернативою, зрештою була лише анархічною та ідилічною. Згадайте про гріхи Ставрогіна, і ви краще зрозумієте, до чого я веду. Своїми гріхами Ставрогін виказував таке саме ставлення до суспільства навколо нього, як і ті, хто змиряється з ним та відмовляється від того, щоб узяти над ним гору. Незалежно від того, втрачена вона чи здобута, чеснота завжди залишається чеснотою. Навіть наш другий Карло мав у собі краплю демонічного, потрібного, аби розрівняти дорогу до деградації. Та оскільки ця чеснота була невеликою, її втрата теж була малозначущою. Другий Карло ніколи б не допустив, щоб одна з його малоліток повісилася у комірці, спостерігаючи за червоним павучком. Йому не була відома та^b[136] безодня безслав’я і зневаги, так само, як перший Карло гадки не мав про спокуси, які є у президентів та диктаторів.

Звісно, наразі ви можете мене спитати (з огляду на те, що я приплів сюди мій стиль), а чому ж тоді я не написав роман про Трою чи Шпигуліна^{34}, котрі по-своєму також є героями на кшталт героїв Бальзака чи Достоєвського: адже вони знають, і що таке велич того, як стати таким самим, як решта, і велич скоєння злочину. Та якби мене таки спитали, я б відповів, що неможливо написати твір про нудних персонажів. Вони нудні, бо є винятками, а тому не є частиною буденного життя. У часи, коли була можливість писати психологічні романи, романів про Трою чи Шпигуліна не писали, бо всі були більш-менш винятковими троями чи шпигуліними.

Протягом своїх надвечірніх зустрічей, що починаються, коли вже вечоріє, й тривають до глупої ночі, перший та другий Карло «життєстверджувались», обмінюючись досвідом (який, з точки зору психології та через уже названі мною причини, був зовсім нецікавим), вони говорили пошепки, одноманітно, як буває зазвичай під час щоденних теревенів удома в якомусь потаємному місці. Насправді говірким був другий Карло, позаяк перший Карло мав пізнати щастя, від якого колись відмовився. Для другого ж Карло вистачало однієї чи двох новин «про суспільство», які розповідав йому перший Карло, щоб не втратити зв’язок із «суспільством», та вже після перших же слів, які промовляв його співрозмовник, чоловік починав позіхати. Його навіть охопила тривога. Це був час, коли закінчувались вистави й місто знову оживало. Та його Член зголоднів: відчував нечулий, сліпий, неспокійний, лихоманковий голод, він якого Карло ніби й справді починав тремтіти. Ніщо не могло втримати його у затишній домівці, спокій та тиша якої були для нього буквально нестерпними, навіть на хвилину довше, ніж необхідно.

Отож Карло, пробувши вдома так недовго, знову полишав домівку та йшов проживати свою безсонну ніч. Уся вона була суворо запрограмована, та попри це над усім панував випадок. Карло й справді кілька разів, ба навіть досить часто, завдяки побаченню чи кільком побаченням планував усе заздалегідь. Та зазвичай ці зустрічі також залежали від випадку: все заплановане йшло коту під хвіст, і Карло знову опинявся вночі на самоті, перед ним лежало все місто, й слід було все починати спочатку. А якщо побачення були вдалими, кожне з них було лише повторенням попереднього. Він опинявся в одній і тій самій кімнаті, та ще й брудній, у товаристві тієї самої жінки чи дівчинки й робив те саме, що й увечері кілька днів тому. Іноді все відбувалося не в кімнаті, а в полі чи в якихось кущах, де кругом були купи папірців, давнішнього чи зовсім свіжого гівна. Як ми вже знаємо, Карло, або ж перед зустріччю, або ж після неї, у будь-який спосіб, навіть ідучи вулицею, запхнувши руку до кишені, стискав собі довбня й мастурбував. Утім, навіть вдалі побачення Карло не задовольняли ані перед зустріччю, хоча він чекав на неї мало не як у лихоманці, ані по її закінченні. Тривожність та нікчемність існування були пов’язані з очікуванням насолоди та власне насолодою. Крім того, геть усе це було пов’язане із жалюгідною згодою за гроші й з матеріальним світом, який бідність перетворила на світ небезпечний і нетривкий. Тоді Карло не розумів, який найголовніший і найближчий зв’язок існує між тілом та бідністю і який зиск від нього тілові, що збереглося у своєму первинному стані, себто у своєму народному вимірі, сповненому здоров’я, невинності, дикості, злочинності, — усього, окрім почуття провини, банальності та вульгарності. Про це Карло дізнається згодом. Насправді він тоді любив тіла жінок та дівчат, які були буржуазійками, й через необхідність, аби влаштуватися у світі праці та злиднів, мусив щовечора повторювати сцену своєї сексуальної пристрасті й прилаштовуватися у світі праці та бідності. Хай там як, а запланованість (побачення, кімната, ліжко, приручені й слухняні жінка чи дівчинка) страшенно заважала розпаленню чуттєвості, позаяк придушувала найвищу і найвідчайдушнішу насолоду від справжнього дивовижного повторення, яке приховує в собі смертельну, чи мало не смертельну, небезпеку. Коли ніч уже ставала цілком безлюдною, десь близько третьої, Карло повертався додому й засинав до одинадцятої чи до полудня. У цю годину другий Карло, у своєму реальному часі, вже давно пішов у справах…

Та незважаючи на те, що мій твір належить до «ахроматичних творів» (поширення яких засуджували чимало хто від Александра Македонського до Арістотеля), я хотів би наприкінці цієї нотатки дещо зауважити.

У цій нотатці я, розповідаючи щось, уперше послуговувався інхоативним способом дієслова (та читач, мабуть, пам’ятає, як я, то там, то сям, уже писав такі уривки, я маю на увазі «поему про повернення» десь у Нотатках 7—17). Інхоативний спосіб дієслова вказує на повторюваність дії за звичкою протягом зазвичай досить тривалого часу (у нашому випадку йдеться про безмаль десять років). Отож використання інхоативного способу з мого боку — це помилка. Зважаючи на дух мого твору й правила, визначені цим духом на початку, ˂ моя розповідь завжди має бути у теперішньому часі. Хоча я справді можу використовувати доконаний минулий час: час, який лише задля художньої вигадки є теперішнім, віддаленим у минуле. Одначе й теперішній час, і тотожний йому доконаний минулий надзвичайно ясно виявляють намір: щоб розповідь сприймалася суцільною, однолінійною, де дії персонажів стають в один рядок, як у галереї, ряді ніш чи вівтарів. А от інхоативний спосіб, натякаючи на плин часу та життя, натомість розкриває ідейний задум твору: показуючи його ніби безкраїй і глибокий потік лави, ба навіть як нескінченну, бездонну ріку, що плине у цій незавершеності й у тому плині відокремлює й спрямовує увагу на якусь деталь чи навіть звичку, але робить це лише схематично (та читач відчуває, що ця схема сповнена нескінченністю речей і чуттів). Врешті-решт, ця недоконаність c’est la vie (що загрозливо готова обернутися на спогад).

Втім, сказане мною за допомогою такої часової форми — це те, що, на мою думку, слушно й конче потрібно сказати про стосунки між обома Карлами у «невпинності життя».

Якось листопадового вечора, було близько шостої й вже вечоріло, Карло гуляв неподалік вокзалу Терміні. Тими днями він шукав Ритину копію. Сексуальність була напливчастою: наразі був час Рити. Жіноча стать зараз набула Ритиних рис. Вона ніби була новим променем світла, що падав на звичні речі, оновлюючи їх. І саме в цій новизні ніби була об’єктивною, ніби існувало безліч жінок та дівчат, які могли стати Ритами: вони мали малесенький, ледь вкритий пухом, животик, непишні стегна, тримали очі долу, задихалися від зніяковіння, але не втрачали хоробрості говорити чи відповідати на питання, заливалися рум’янцем радше від дитячого смирення, ніж від сорому, й від того зачервоніння їхні губи та щоки пухкішали й яскравішали. Вночі уві сні, зранку, прокинувшись, сенс прожитого дня, усе було сповнене думкою про Риту та безліч її втілень, завдяки яким давнє жадання, яким, одним єдиним, довіку сповнюватиметься людське тіло, поставало новим та сповненим болю, аж до марення.

Отож уявлення про Риту було формальним, позаяк форма визначала суть, надавала йому змісту, упорядкованості й того особливого «вибіркового» чи «тонального» світла, яке є складовою алегоричної наснаги, яку відчуває поет. У якомусь сенсі Карло теж був поетом, хоч думка про писання віршів була йому чужа. Він, як і чимало інших, писав свою поему, живучи. Ніде правди діти, він був буржуа, а тому ніяк не міг писати, бо лише бідняк часом, а надто у щасливі миттєвості, спроможний своїми діями та зовнішністю висловитися, як поет. І все ж таки його клас відцурався від Карло як від навіженого. У нього є всі шанси стати безхатченком на схилі віку. Наразі ж він був маргіналом, жив поза законом, як злодій. Через те, коли він плентався міськими вулицями, навіть гадки не маючи про обов’язок, працю, майбуття, забувшись лише у своїх сексуальних пошуках, єдиним світлом, яке показувало йому, що навколо існує життя, надаючи йому необхідних обрисів (роль Рити), було саме те світло, за допомогою якого поет освітлює «особливість», яка наразі надихає його й наразі є для нього єдиною сущою істиною.

Отож рух о тій годині навколо вокзалу Терміні був сповнений сексуального збудження; невловимі людські пилинки, що ніби переносяться важким і теплим вітром під час дощу, який крутить їх під рудими стінами будівель, уздовж вікон барів та крамничних вітрин; вервечки автівок, які занадто густо скупчувались на вузеньких вулицях навколо світлофорів, що дивно блищали у надвечірніх сутінках, — геть усе було ніби означене думкою про Риту, у всьому була її сексуальність, її трошки смердюча плоть та її тендітність. І тому навколишній світ із вихором тіл, які геть-чисто всі втягнуті у його хаос, здавалось, був спільником Карлової самотності. Самотності, якої він прагнув через свої розсліди в сексі й у якій забувався, відчуваючи таке щастя всередині, з яким ніщо зрівняти^a[137] не можна було.

Раптом він почув спів.

Чи це лунало з радіо, з телевізора, чи це призовники під дашком на вокзальному пероні? Не розбереш. Ані пісню, яку співали, ані голосів, приглушених гучним та невгамовним шумом машин, розчути не вдавалося. Та, безперечно, співали чоловіки. І ця дивина о шостій по обіді сирого й тьмяного листопадового вечора посіяла навколо паніку. Рух ніби розлагодився; порушився напружений, педантичний, суворо^b[138]-буденний ритм заборон, зупинок, вільних шляхів. З вікон автобуса визирали пасажири. У вікнах автівок, що згромадилися навколо, показалися усміхнені обличчя. Люди на тротуарах озиралися. З одвірків крамниць визирали молодики та літні чоловіки у сорочках чи спецівках. Діти носилися туди-сюди, непевні, куди треба бігти.

Вечір завмер, ніби над ним замайорів стяг, завдяки якому він став винятковим лише через те, що несподівано сповнився щастям (сповнився радістю завдяки обов’язкам і смутку, які були повні поетичності лише у глибині Карлової самотності).

Пісня залунала несподівано близько. Із вулиці ххх, повернувши з Віа Кавур, охопленої журливим сутінковим безладом, крізь сонмище сірих та чорних буревісників, що купчилися, — які вороже, а які залюбки з цікавості та за компанію, — виїжджає спочатку одна вантажівка, потім ще й ще одна. А за ними вервечка мотоциклів. На вантажівках майорять червоні прапори: їх чимало, ціла купа, стяги мокрі від дощу й потьмянілі під вечірнім світлом, а з-за країв визирає безліч облич, теж мокрих; мокрі й ті, хто простоволосий, і ті, що прикривалися беретиками, котрі лише молоді вміють напнути так, щоб вони або були насунуті чи не на самі очі, або ледь трималися на потилиці. Це вони співали. Вони юрмилися в тих вантажівках, ніби худоба, яку везуть на бійню, чи солдати, котрих перевозять з однієї казарми в іншу, ось тільки змінити нічого не можуть, роблячи гарну міну при поганій грі. Та замість того, щоб присоромлено й бездіяльно, з іронією сидіти мовчки, вони показуються, товплячись по краях вантажівки, а хто не спромігся стати у чільному ряду, просовував голови між темних голів своїх товаришів. Машина, проїжджаючи, забирала їх із собою. Помітно, що у хлопців усміхнені очі. А руки стиснені в кулак. Серед тисячі розсипаних у краплях дощу вогнів їх поглинала своєю сірою невідомістю ніч. Те, що було захопленою панікою, коли вони приїхали, — відкриттям головної радості життя, — по їхньому від’їзді змінилось незагойним розчаруванням. Те, що породило їх, було таким самим сірим і суворим, як і те, що їх поглинуло. Інші місцини міста та країни. Де все зароджується; де все добігає кінця, щоб тривати. Якась непохитна воля воліла, щоб о цій порі вони були тут, метеорити, які знали про себе все, які показували себе людям, які нав’язували свій гордий спів. Відразу було помітно, що хлопці були немаєтні: чорнороби, малярі, водопровідники, поштарі, теслі. Надворі стояв кінець листопада 1969 року. Здавалось, вони щойно народились у новій подобі. Вони були передвісниками чогось, що відбувалось: у способі існування, у тілах молодиків. Чуби на чолах та добре поголені потилиці були такими самими, як і в сумирних дітей, які жили у минулих десятиліттях чи віках. Але в їхній поведінці виказувалось дещо нове, що нерозсудливо переповнювало радісним подивом, нетерплячим очікуванням майбутнього й причетністю до нових справ. Це вже були не студенти, це були робітники. У хмарі невловимого непривітного дощу вони співали якусь невідому партизанську пісню. Пісню, якої ніхто раніше не чув, і хтозна, де вони самі її почули й як вивчили її. Вони ніби проголосили Царство, яке враз зникало углибині вулиці Нітті, неподалік церкви Санта Марія Маджоре. Ці загони, що належали до величезного війська, котре якимсь дивовижним чином, мабуть, отаборилося на околицях міста, куди вони, певно, саме зараз їхали, були зодягнені у вбогі спецівки, але вже по новій моді: штани вже були тісніші за ті, що носили зазвичай, багато хто був одягнений у сіро-зелені американські штурмівки чи куртки. У всіх на шиї була хустинка. Всі, як один, зав’язали її на радісно-елегантний манір, ніби зухвалі й чуттєві хлопчаки. Вони співали свою пісеньку й, стиснувши руки в кулаки, щезали. Їхня юність, навіть молодість їхніх тіл, була видимістю. Ніби вони не були дітьми, не розвивалися. Ніби вони споконвіку народжувалися вже в новій подобі, молоді й мужні. Й ось несподівано за волею держави чи народу вони постали перед очі городян, що забулися своїм сном, випускаючи їх від далеких сховищ — із казарм на околиці міста.

Завдяки тому, що вони по-новому переживали свою молодість, виявлялося, що в самому лише тому, щоб бути молоддю, є новизна. Від цієї новизни ті, хто вже не належав до молоді, впадали в паніку. Життя відроджувалося несподівано несамовито й у широкому світі, безліч молодої мужньої плоті вже дозріла й була готова кинути — у коханні, яке знов для них відродилось і знов оберталося на загадку для тих, хто вже пізнав його, — нове сім’я, усвідомлення сили якого втілювалось у пісні, що лунала у схвильованому місті. Політична влада й влада тіла — це єдина влада. І хтось здогадався про цю єдність; хтось знав, що відбудеться цей несподіваний переїзд казармників; хтось має змогу керувати цією новою, вірною йому, ордою. І це, певна річ, не Карло, що поринув у свою самотність.

Він, як і решта тих, кому явилось це видіння, стояв на тротуарі мовчки, жалюгідно щасливий та зворушений. Перша вантажівка промайнула, як тінь, і видно в ній було лише усміхнені очі та руки, стиснуті в кулак; а нагорі — частокіл із прапорів, які така людина, як він, добре знала. Друга проїхала так само швидко. А от третя на мить призупинилася, майже зупинившись просто перед Карло, але машина стала так близько до тротуару, що чоловік, дивлячись знизу вгору, не мав змоги роздивитися її всю. Просто над своєю головою він міг розгледіти лише ряд ніг та животів. Через сирість штани, що закривали ту низку ніг та довбнів, здавалися ще сірішими та убогішими: зборки на дешевому сукні, проріхи, ґудзики на опушених штанях чи застебнутих поганенькими «блискавками», пояси з широким ременем, застебнуті під черевом, краї поношеного сукна, що попротиралося чи повицвітало на колінах чи в паху, звідки стирчав налитий член, знехтуваний, опалий, забутий, коли лунає, сповнена мужності, пісня боротьби. І цей спів на постаменті тіл, обрізаних на висоті членів, що стирчать у рядочок, убогих, повислих, однаковісіньких, але водночас войовничих і гордих, як і їхні власники, ніби висів у повітрі, відділившись, ніби дух. Земний дух, який зародився, звісно, у районах, де народилися й прожили життя найбідніші предки, що жили, керуючись найпоширенішими серед них традиціями, різновидом найтривіальнішого стародавнього Вищого Розуму простої Італії, про яку чули мільйон разів: хоч він і потужніший за будь-яку логіку та пам’ять. Вантажівка поїхала далі, везучи свій вантаж, заїхавши у чорну горлянку вулиці ххх, зникла на широких майданчиках за церквою Санта Марія Маджоре, серед^c[139] карнизів та дахів, мокрих від дощу. Життя знову йшло своїм звичаєм. Але десь у його глибинах, з появою нової молоді, сталося дещо незворотне.

Груди Карло стали важчими. Це була неприродна вага, брила, що піднімаючись, давила на нього, разом з тим низ живота став легким і порожнім. Відпало відчуття члена, котре було для Карло «генерал-басом»[140], нескінченною нотою. Карло ніколи, навіть на однісіньку мить, не випускав з голови плоть, у якій, немов булька на воді, яка не може луснути, тиснуло жадання, поєднання насолоди, знемоги й печіння: не означуване коло в’ялої плоті навколо голівки пеніса^{35}, яка безугавно вимагала пестощів, стиснення, потирання, щоб лише відчути полегшення, якого, певна річ, ніколи так і не відчула.

Він пройнявся несподіваною цнотливістю. Раптом зі світу зникло видіння, яке втримувало його у колі, де лише його член мав значення (того дня то були майже безтілесні геніталії маленької дівчинки). Ніби тікаючи з незнаної дійсності, яка відродилась у світі завдяки цнотливості — і яка, мабуть, була реальною дійсністю, — Карло взяв таксі й повернувся у помешкання в Паріолі. «Інший» не жалів для нього грошей та всіляких буржуазійних зручностей.

Карло не знав, що таке поступовість. Сором’язливий вигнанець, яким він був (як Дез Есент!^{36}), не вмів зупинятися посередині; почуття, рівновіддалені від крайнощів, були йому незнані.

Пройшовши просто до спальні, Карло роздягнувся догола, роздивляючись у величезне грубе дзеркало неприкриті чоловічі принади. Він побачив, що на торсі у нього висять двійко — вже давно не молодих — грудей, а в низу живота вже нічого немає: волосся між ногами зникло, й, лише торкаючись того місця й відтягуючи губи, Карло з радістю в очах, як людина, що завдяки своєму вигнанню пізнала філософію злидаря, побачив маленький отвір, який був йому тепер замість пеніса.

«Кипуче озеро», поруч якого величезне нічне поле, яким воно було наприкінці шістдесятих, залишилося незмінним ще на рік чи два. Його опис, із запевненням (присягою), що воно справжнє. Безліч видів та епізодів з кіл пекла вночі. Карло проходить їх, насмілюючись лише дивитися.

Потім Карло сідає на трамвай і їде на вокзал Терміні, а там, ніби очікуючи його, стоїть Тоніно.

Попередня подорож інженера Валетті на Середній Схід у складі комісії, в якій він тоді був «останньою спицею в колесі», скінчилася майже провалом. Завдяки «Коміпу»^{38} ЕНІ вклала у розробку родовищ у Марокко від 12 до 15 мільярдів, але не знайшла там навіть і крапельки нафти. Це сталося ще до відрядження нашого інженера Валетті. Під час цієї подорожі справи були не набагато ліпші. У Судан теж вклали чимало мільярдів, але й тут ані краплі. В Еритрею вклали рівно десять мільярдів, близько п’яти мільйонів на день лише для того, щоб запустити бур, — і ні найменших позитивних зрушень. А от у Перській затоці — новітнє Золоте руно за нашим ідіолектом[142], — нафту таки знайшли, тож наразі до справи переможно взявся «Скарабей» — відома нафтовидобувна плавуча платформа ЕНІ. Утім, хоч як не прикро, але все, що в той час заробили у Перській затоці, потім розтринькали на гірському масиві у Загросі[143]: цілий рік згайновано на буріння на глибині 3350 метрів. Наразі коли ж все спливло безмаль десять років, і наш інженер Карло Валетті повертається на Середній Схід, але зараз він уже не остання спиця в колесі, а голова Комісії. Крім того, саме завдяки тому, що, як чудово знає читач, він знає «підґрунтя сну», його можна вважати спеціалістом у справах, пов’язаних зі Сходом, людиною, яка вже це бачила. Він повертається у знайомі місця й має змогу оцінити їх, поводячись там дуже вільно, без «загальмованості», яка виникає через приголомшеність тим, якими вони постають перед очима.

Прибуття в Дамаск — Прийом у дипломата — Розповідь одного з гостей про місто Сикандар.

Александр Великий та його похід Іраном аж до Індії.

Світ змінився: культури традиційні, справжні зруйновано, їм на зміну приходить культура, яка віддаляє від реальності, уподібнює тощо. У селах відбуваються найрізноманітніші події (з уривків народних оповідань, які переповідають місцеві: перси, непальці, індійці), хід яких перериває вторгнення Александра Македонського, так само, як переривається сповнене величі життя селищ та нив, котрі спустошила й забруднила нова цивілізація, яка засипає їх відходами, нечистотами, штучно створеними речами і т. ін.

Прийнявши умови, Карло пройшов кілька кроків уперед, не озираючись, хто піде за ним слідом найпершим. Він роздивлявся навколо, шукаючи годяще місце. Та отут було забагато ям, а отам — маленькі, але круті «земляні гірки з півметра», а ще далі — багацько каміння (перемішаного з уламками та сміттям), далі — гола земля без трави, сама пилюка; вдалині нарешті виднівся непоганий рівненький майданчик, порослий посохлою травою, але він розташований надто високо, тож решті буде добре видно все, що буде там відбуватися; далі була невеличка улоговина, але вона виявилася надто глибокою та ще й порослою чортополохом і кропивою. І лише за цією улоговиною, здається, знайшовся чудовий рівний майданчик. Гурту, який лишився позаду, почав уриватися терпець, і хлопці стали посвистувати час від часу. Причина такої нетерплячки була загадкою. Може, вони почувалися надто самотньо посеред поля; чи, може, їм остобісіло плентатися казна-куди, то йдучи вперед, то повертаючись назад; чи, може, вони хотіли побачити, як «перепихається» друзяка, до якого дійшла черга. Принаймні такими були «буржуазні» припущення Карло, якому через них було трохи неспокійно. Одначе майданчик, який він угледів за улоговиною, безперечно, чудово годився. Він дістався туди, тремтячи й спотикаючись. Майданчик був лише трошки нижчим за попередні, але добре прихованим від нахабних поглядів трьома чи чотирма горбками чи то «гірками» заввишки менше півметра, із землі чи щебеню, змішаними із звичайним сміттям та уламками. Трава тут була густа й суха, як сіно, але м’яка, мабуть, це все був ххх ххх чи ромашки. Пахла дуже різко.

Звідси навкруги було видно лише три чи чотири речі. Горбаста, неозора широчінь полів, за якими виднівся ряд будиночків, у яких мерехтіли вогні (багатоповерхівки з одного боку, а з другого — полотно зазубрених будиночків, стіни котрих викладено сухою кладкою); небо, темно-синьою блакиттю якого заледве помітно розмазано хмаровиння; місяць, який, змінюючи свої червоні барви, ставав молодим та чистим, а поруч нього його вірна супутниця — надвечірня зоря. Ця картина — що не мала жодного переходу відтінків, хіба що по краях широкої смуги на освітленому місячним сяйвом небі, що світилася, — була сповнена лише одним ароматом — різкими пахощами кмину. Увесь космос втілився у тому полі, у тому небові, у тих обріях із ледь-ледь помітними міськими краєвидами й п’янкими пахощами літньої трави.

Мій читачу, у цьому місці моя поема ˃ відривається від землі ˂. Благаю, дозволь мені перевезти тебе, не відчувши значного опору з твого боку. Тим часом, не треба усміхатися через аналогію з космосом, яку я зробив, може, й зайве серйозно, але хочу підкреслити, що насправді вона не надто перебільшена. Річ у тім, що я не маю ні найменшого наміру ані сміятися з теми мого твору, ані жартувати. Хоча, відійшовши від неї, сміх та жарти дуже стали б мені в нагоді, з огляду на сороміцькість того, про що пишу, чи ліпше сказати — його неподобність. Серце Карло було щирим навіть попри нервову напруженість: напругу, яку він відчував через настільки сильне та неповторне сексуальне жадання, що, врешті-решт, воно трагічне чи принаймні таким здається. З іншого боку, всі ті, хто зараз виділявся на тлі неба (зібравшись, як дурні, на верхівці однієї півметрової гірки, звідки їх можна помітити з дороги), були бідні.

Утім, я чудово усвідомлюю, що мої «пейзажні» замальовки «наклалися» радше як декорації до вистави, а не як дійсність: але цього потребує власне сам хід того, що я пишу.

Гаразд, першим за Карло пішов Сандро. Карло, сидячи навпочіпки над висохлими, тонкими й жорсткими стеблинами ромашок, озирнувся, щоб глянути, який той хлопчина. Він глянув на нього спокійно, як людина, яка ось-ось має виконати обов’язок, який уже перетворився, так би мовити, на машинальну дію: зрештою, все вже було домовлено й вирішено заздалегідь. Отож йому лише лишилось, так би мовити, виконати його у тому місці. А серце десь у грудях даремно передчувало, що трапиться диво (втім, те саме «відчувало» навкруги поле, що губилося в далині, оповите кришталево-прозорою самотністю небес, і місяць, який висів ясно-далекий від своєї надвечірньої зорі-супровідниці): серце було шалено повним, як кажуть у таких випадках, вщерть переповненим цим відчуттям. Але у погляді та вчинках Карло — починаючи з першого — взагалі не було видимої причетності. Загалом, Карло враз навчився поспіхом виконувати все, як це роблять повії, які не мають зізнаватися, що роблять це через задоволення, а не лише за гроші. Бо щойно повія покаже, що їй приємно, не зможе більше просити за це гроші. Отож Карло, майже не налаштовуючись на це, опустився перед Сандро навколішки й спокійно, трохи навіть віддалившись, чекав, поки можна буде розпочати те, що так припадає до серця чоловікам, і зробити це не лише старанно, а ще й заохочувально-дбайливо. А от Сандро трохи соромився. Але в ті роки хлопці поводилися за певними правилами, а отже, однаково навіть тоді, коли йшлося про таке особисте й інтимне почуття, як сором’язливість. Була сором’язлива усмішка, сором’язливі слова, зніяковілі рухи. Звісно, це було легке зніяковіння, яке приховати було просто. Сандро, який був вищий за Карло на цілу голову й достатньо дужий, вочевидь був молодшим, ніж хотів здаватись. Йому, мабуть, ще й шістнадцяти не було: очі його сміялися не просто по-парубоцькому, а як у хлопчика, який поводиться виховано, саме так, як його навчила мама, проста мати, для якої, певна річ, гарне виховання — це вроджена вишуканість, яка всоталася глибоко в єство. Оця материнська доброта проступала у кожному Сандровому порухові та вчинку. Це був ніби запах його тіла. Навіть в одязі, який він носив, простих штанцях та сорочці, було відчуття того, що він купив їх на якомусь базарчику, обираючи разом з мамою, віддаючи за них кошти, зароблені всією родиною. Спостерігаючи за тим, як Карло слухняно, як вівця, непорушно сидів, не виявляючи ініціативи, поводячись так, як «вимагає» його сором’язливість, Сандро почав розстібати штани, силкуючись приховати за буркотливою та трохи владною поспішністю те ж таки легке зніяковіння. Спочатку він лише розстебнув штани й просунув долоню усередину, щоб витягти член, котрому, вочевидь, у темно-синіх трусах було тісно й незручно: але потім, позаяк витягти його не вийшло, Сандро ще більш буркотливо-поспішно розстебнув ременя й спустив штани аж до паху.

Тепер можна. Спершу витягти член не вдалося з однієї простої причини — він стояв. Тому Сандро знову трохи зніяковів; адже через це він видав своє наївне хлопчаче бажання. Та навіть на цей випадок він заздалегідь «приготував» жарт і принагідну посмішку: він весело посміхнувся й промовив: «Він уже в мене стоїть», а потім простяг руку до Карло й, ледь торкнувшись його потилиці, звелів підсунутись ближче. Серце Карло ошаліло, побачивши той великий, світлий, майже сяйливий від ясно-червоного забарвлення, з ледь порожевілою голівкою член, з крайньою плоттю, що зібралася біля основи голівки, ніби з тоненькими розтріщинками через легкий пушок без запаху, який свідчив про те, що Сандро вже давно «не кінчав»; утім, те, що член переповнений сім’ям та жаданням, було помітно через легку пульсацію по всьому органові, чистому, світлому, вузликуватому через мереживо здимлених судин, який стирчав уперед і вгору, чимраз дужче виставляв напоказ рожеву, блискучу й суху свою голівку. Повторюю, побачивши таке видовище, серце Карло ошаліло; та він ніяк не показав це на своєму обличчі, збираючись машинально зробити те, що недвозначно вимагав від нього Сандро. Він лише підняв голову, на мить глянув на Сандро, бурмочучи радісно й трішки манірно «Любий» на знак вітання. Тієї миті він встиг зауважити, яким був Сандро у ту хвилину його життя. М’ясистий та великий рот, майже як у негра, посміхався, — хоча будова обличчя була в нього як у білого, майже блондина, — через те, що він усміхався, круглі оченята стали меншими, вуха відстовбурчені, видніються з-під густого пушка світло-каштанового волосся, як у новобранця, якого змусив поголитися налисо якийсь злий сержант; у нього був трохи приплюснутий ніс, широкі вилиці; а ще від його штанів пахло борошном. Мабуть, його батько — пекар. Карло схилився над тим членом нескінченно ніжно, майже ласкаво. Він не насмілювався торкнутися його руками, а тому припав до нього губами, ледь торкаючись. Він хотів якнайдовше відтягнути хвилину, коли він муситиме торкнутися його, відчути. Втім, Сандро був іншої думки, а тому мовив: «Давай», а потім трохи підштовхнув Карло, ніби показуючи, що час переходити до головного. Карло радо підкорився. «Працюючи», Карло намагався, щоб Сандро відчув його старанність і покірність, від якої йому майже клубок у горлі застряг: він хотів, аби Сандро відчув, що Карло — його слуга. Спочатку він робив усе механічно, адже саме так поводиться «шльондра», змушуючи цим клієнта вдовольнитися машинальністю акту, за який їй заплатили. А потім Карло поволі, все сильніше закохуючись у той дитячий, але вже такий по-батьківському дужий прутень, у його вузликувату твердість й одночасно з тим ніжність, почав робити справу суттєвіше. А коли Сандро, трохи нахилившись до нього, мовив: «Молодець», Карло відчув приголомшливе щастя. Від цих слів він ніби стрімко впав у безодню ніжності й на очі йому навернулися сльози. Так було ще й тому, що Сандро намагався якнайдалі заштовхнути прутень, майже душачи Карло й доводячи до сліз. Потім Сандро поклав руку на потилицю Карло, й цей рух був неминучий; у нього була мозоляста важка рука, як у хлопця міцної статури, який усе життя працює. Трохи перебільшуючи, Карло подумав, що він відчуває, як на його потилиці лежить лапа якогось великого звіра; але найбільше його кидало в трепет од відчуття мало не болісної вдячності, коли ця рука почала спочатку злегка тиснути йому на потилицю, а потім чимраз сильніше й деспотичніше. Незабаром Сандро, піднявши іншу руку, поклав її Карлові на плече й почав тиснути на нього. Тепер, здається, воно було в полоні Сандро, цілком покірне його ххх волі. Майже задихаючись, з очима, повними сліз, через які чоловік уже не міг нічого розгледіти, Карло усвідомив, що тепер він уже не зі своєї волі рухає головою, а що наразі Сандро, настільки несамовито й швидко, так, що це взагалі здавалося неймовірним і не вкладалося в голові, рукою змушував його голову рухатись. Урешті, Сандро спинивсь, він мовчав. Карло відчув, як член хлопця набряк спочатку, потім наче вичавився, ніби аж розстав. Він спробував вивільнитися, але руки Сандро, мов лещата, стисли йому потилицю й плече. Лише згодом, коли було витиснуто останню краплю сперми, Сандро послабив хватку й відпустив голову Карло. Той відсахнувся й поглянув на Сандрів довбень, який був за кілька сантиметрів від його носа: обм’яклий, він здавався ще більшим; та й відблиск слини та сперми надавав пекучо-червоній шкірі звірячого, трохи соромітного блиску, але все одно було в ньому щось святобливе. Карло ще на мить підняв очі на Сандро. Це була ще одна мить, коли йому здалося, що споглядав він ціле століття. Усмішка на обличчі Сандро згасла: гру скінчено. Знову зніяковіння (легеньке), цього разу через коротке відчуття відрази, яка виникає після оргазму. Але й тут усе було за правилами: трохи грубої поспішності і легка розгубленість, бо не знаєш, де діти руки, щоб помитись. Карло посміхнувся хлопцеві, знову водночас манірно й ххх пробурмотів «Любий». І поспішив почистити той хоботок, масний від сімені, котрий досі не хотів поступатися^a[144], висячи майже у стані готовності: обсмоктуючи, Карло зауважив, наскільки він великий у профіль на тлі лугу та неба. Та поки Карло на мить загаявся, споглядаючи той член, Сандро рвучко забрав його. Карло дивився услід хлопцеві, коли той віддалявся, біжучи по польових горбках до своїх друзів, сміючись і застібаючись на ходу. З гурту вибігла ще одна тінь, то був наступний, котрий, пробігши повз Сандро, став просто перед Карло.

На ньому була темно-синя спецівка, як у автомеханіків. Уся в темних плямах і дуже пахла залізом та машинним маслом. Другого хлопця звали Серджіо. На відміну від Сандро, цей хлопчина був насупленим, а якщо й з’являлася в його темних очах усмішка, то вона ніби розтинала йому обличчя, наче шрам. Він взявся за гачок на застібці-змійці, яку він прозвав заслінкою, біля самої шиї й рівненько розстебнув її аж до паху. З-під спецівки показалися сіренькі штани та полунично-червона сорочка, почорніла від змазки. Серджіо стрімко розстебнув ременя й рішучим рухом вийняв з трусів члена, що зігнувся у густім та кучерявім волоссі. Він майже стояв. Та хоч і не ерегований, але, безперечно, навіть так він був більший за Сандрів, це вже було помітно. Отож, дужий та важкий, він ще дещо обм’якло висів, як нещодавно у Сандро. Карло, схвильований, відчуваючи, як шалено тіпається серце, нахилившись так, що пеніс Серджіо опинився за кілька сантиметрів від носа, почав милуватися ним зблизька, як перше було з Сандро, — на тлі далеких полів та небес над мерехтливими вогниками багатоповерхівок, що потопали у блакитнуватому місячному сяйві. Отож член Серджіо встав просто на Карлових очах, мов жива істота. Збуджений, сторчма, як у підлітків, з масною ніжною шкірою, що зібралася коло голівки, відкриваючи її, вона теж була рожевувата й висохла, вкрита тонкою темною шкіркою, під якою ховалися судини й через яку член був повносилий, схожий на циліндр. І цього разу Карло дивився на нього знизу вгору й милувався. Його усмішка не була ані щирою, ані сяйливою, навпаки, щось у ній було незграбне й силуване; очі світилися трохи непривітно, а на засмаглому обличчі з’явилась якась блідість; як у людей зі слабкою вдачею, а отже, підступних. Але так здавалося лише на перший погляд, адже то теж по суті була усмішка хлопчика, хлопчика, який неодмінно проживе нормальне й чесне життя. Можливо, до нього почала приходити журба, та, яка приходить до всіх, коли минає перша простодушна й щедротна молодість. Волосся у нього на голові було наче щільна й чорна скоринка: чорне як смола. Може, якби він дав йому відрости, воно б закучерявилося. Це пригладжене волосся прилягало до його прекрасної голови з чудовою потилицею, наче у статуї. Надзвичайно гарне, просте й розкішне волосся, як чіпка рослина, що плететься, не спроможна відчепитися від каменя чи туфової цеглини, підправляла те, що у нього була не бездоганна, а гіркувата й дещо захисна усмішка. «Любий», — мовив Карло, бажаючи привітатися з його дивовижним ˃ знаряддям ˂. Серджіо ледь помітно посміхнувся, його чорні, мутні, майже розкосі очі примружились. У відповідь він лише схопився рукою, яка теж була маленькою та тремтливою, за Карлове плече й нахилив його несамовито сильно, сказати б грубо, до свого члена. Карло схилив голову, охоче підкоряючись своїй долі, й продовжив, спочатку лише механічно, своє діло. Він відкрив рота, насилу взявши увесь член Серджіо: він лише трохи почав рухатись, збираючись трохи згодом зробити це натхненніше та з більшою насолодою, коли відчув, що пеніс хлопця набух, ставши майже болісно напруженим, а потім вмить відчув кілька швидких та різких скорочень, по яких його рот наповнився морем густої і солодкої рідини; а тим часом Серджіо, обійнявши його обома руками за потилицю, щосили притягнув Карло до себе. На відміну від Сандро, Серджіо не чекав, поки впаде остання крапля. Він витяг пеніса і відвернувся, застібаючи штани, бо вже зібрався податися геть. «Чекай, я оближу», мовив до нього Карло, відчувши раптом болісне, несподівано нестерпне бажання ще раз взяти той член у свої руки. Та Серджіо, навіть не слухаючи його, знизав плечима й побіг до товаришів, нарешті голосно сміючись. Щойно Серджіо відійшов від Карло на кілька кроків, від гурту хлопцевих друзів, які чекали своєї черги, відійшов наступний парубок і побіг. Це був Клаудіо, один з трійці, які були з провінції Неттуно, з Лаціо. Власне, насправді з гурту їх вибігло двоє, але Клаудіо випередив іншого; той почав гучно й незадоволено заперечувати, але Клаудіо огризнувся йому у тому ж дусі. Це неабияк звеселило хлопця, що усміхався розбишакуватою усмішкою, що хитро застигла на широкому роті убогого хлопчини. Цю усмішку стримати було неможливо, й це була відповідь на щось таке, чого Карло не був спроможний збагнути. Та, здається, Клаудіо зрозумів, що це є чужим для Карло, тож сільською говіркою й навіть з якимсь евфемізмом звернувся до Карло, сказавши: «Здоров». Так він означував, що настала його черга; ледве-ледве, мізерно, але цього вистачило, щоб підкреслити власну особу, виділившись серед решти. Мабуть, у душі він цим переймався, хоча зовні це здавалося несерйозним і не надто значущим. Не припиняючи посміхатися своїм великим ротом, хоч обличчя у хлопця було маленьке, як у трохи злодійкуватого блондина, він став за кілька кроків від Карло, на краєчку майданчика, розстебнув штани й хвацько витяг свого дружка. Проте не тому, що хотів якнайшвидше розважитися з Карло, а просто щоб попісяти. Він якусь хвилину зосереджувався у тиші, а в очах його застигла бешкетлива радість, а потім почав довго відливати, притримуючи ще маленький та в’ялий пеніс руками. Він відливав саме в той бік, де сидів Карло, всміхаючись зухвало, з викликом, його усмішка була неприховано повна якогось незбагненного домагання: ніби хотів, щоб Карло спостерігав за тим, як він пісяє. Чи, може, він мав на думці отримати безслівний дозвіл помочитися власне на Карло. Так чи не так, але те відливання призначалося для нього. Клаудіо спостерігав за ним у ті безкінечні хвилини. Часом опустивши очі на гордо піднятий догори маленький пеніс, який підтримував пальцями, а часом дивлячись просто на Карло, не зводячи з нього очей, Клаудіо стояв рівно, худий і тендітний, як дитина. Проте все його тіло пашіло мужньою рішучістю, поєднаною з легкою й недбалою доступністю, яка трапляється серед дітей, у чиїх родинах не панує злагода, а тому вони завжди залишені самі на себе. У нього були набряклі червоні руки — значить, різнороб. Утім, він будь-коли міг покинути свою справу, домівку й піти заробляти на життя крадіжками. А може, саме зараз цим і заробляв. Біляве волосся на продовгуватій голові з двома відстовбурченими вухами утворювало на чолі широку й округлу чуприну, блискучу, наче шовк, яка була ніби тавром саме такої долі: до того вже воно було занадто звичне й занадто неймовірне, що не вірилося, що це волосся пересічного парубка. Натомість усе інше в ньому було цілком буденним і свідчило, що його чекає цілком звичайна доля: він був довгоносий, гладесеньке довгобразе обличчя, карі очі з трохи злодійкуватим поглядом, великий рот. Закінчивши справу, він на кілька кроків наблизився до Карло; без зайвих церемоній взявши його за голову, хлопець упхнув йому в рота свій маленький, досі в’ялий член, з якого ще капала сеча. Цього разу від Карло вимагалися винятково навички гарної шльондри. А саме вміння зробити так, щоб член стояв, річ, яка вважається нормальною й більше відповідає правилам, ніж два попередніх випадки. Тому Карло намагався показати свою неспішну вправність. Цього разу у Карло теж калатало серце, адже пеніс йому завжди здавався ніби загадкою: в’ялий, як годиться для того, хто, по черзі з іншими двадцятьма, вдається до послуг повії. Отож Карло вдався до всіх хитрощів любовного мистецтва, котрі опанував за ці кілька місяців, визнаючи, що кожен член по-своєму особливий. Цей він брав у рот сильно, неспішно й глибоко або ж смоктав швидко, беручи в рот лише голівку й одночасно пестячи його язиком. Разом з ротом він використовував і руки. Але Клаудіо наче й не думав збуджуватись. На мить перервавшись, щоб сплюнути, Карло глянув на хлопця. Він стояв, трошки нахилившись, але нібито зовсім не збентежений чи збайдужілий: його очі досі були сповнені простої співучасницької іронії, повної надій. Підбадьорившись, Карло завзято продовжив свою справу; власне, не забарились і перші наслідки його старань: пеніс почав наливатися й затвердівати. Утім, навіть цей етап трохи затягнувся. Знадобилося трохи часу, щоб він став, як колись казали, «незгірший». Ось де Карло почав неабияк радіти. Адже боявся, що Клаудіо має один з тих маленьких членів, через які трапляється стільки розчарування й горя. Утім, аж ніяк. У Клаудіо пеніс був величенький, завбільшки майже як у Сандро чи Серджіо. Може, не такий пухкенький, але натомість довший. Аж поки цілком не затвердів і тоді несподівано став твердий, як камінь чи як булава. Й справді, невдовзі стало очевидним, що Клаудіо вважав свій член ніби зброєю. Він вставляв його в рот Карло грубо, запихаючи мало не в глиб піднебіння. Він знов і знов повторював цей рух, щоразу висовуючи пеніс до кінця й знову шукаючи ним рот Карло, ніби спостерігаючи згори за насиллям, яке вчиняв. Він безжально заштовхував увесь пеніс до кінця у рот Карло, від чого той починав задихатися й відчувати позиви до блювоти. Певна річ, що Карло, не опираючись, покірно дозволяв йому так чинити. Але потім, почасти через те, що вже зайшло надто далеко, а частково заохочуючи Клаудіо зробити ще гірше, Карло уперся обома руками у розведені стегна Клаудіо, намагаючись завадити тому проникнути ще глибше. Різким нервовим рухом Клаудіо відчепив руки Карло від своїх стегон, далеко їх відштовхнувши, майже за спину, а потім трохи потримав їх так, ніби показуючи, що їхнє місце саме там. Потім, стуливши долоні одна до одної на Карловій потилиці, знову почав вивіреними рухами таза заштовхувати член усередину. Голівка члена впиралася в стінку піднебіння з такою силою, що той навіть трохи згинався. Раз чи двічі Карло мало не знудило, а очі сповнилися пекучими слізьми; а ще кілька разів попри його власну волю з рота долинули стогони відрижки чи позиви до блювання настільки голосні, що решта хлопців, певно, це чули, тим паче, що тоді дійсно чувся їхній сміх. Клаудіо повторював такий збудливий для нього рух стільки разів, що, зважаючи на обставини, це здавалося нескінченним. Потім Клаудіо раптом на крок відійшов від Карло, притримуючи пеніс рукою так, щоб Карло майже не мав змоги бачити його, а потім хрипло й різко наказав: «Повернись». Карло блискавично збагнув і слухняно й мало не розпачливо повернувся, удаючи, що не зрозумів, що йому робити далі. Й справді він незабаром відчув, як Клаудіо обома руками нервово, майже роздратовано намагається стягти йому штани зі стегон. А тоді пробурмотів, ніби покірна жертва: «Зачекай», і, розстебнувши ремінь, завовтузився, опускаючи собі штани. Клаудіо вже був зверху й попри те, що зробити це йому було непросто, адже він не хотів, щоб Карло допоміг йому сам, почав входити в нього. Він зробив два чи три несамовиті поштовхи, а потім, зробивши ˂ ˃, захотів його витягти повністю, утім, спробувавши, потім не зміг увійти знов. Отож тоді гаркнув до Карло: «Ляж рівно долі». Карло сліпо послухався. Клаудіо вмить був зверху. Потім, трохи допомагаючи собі руками, врешті, увійшов й розпочав вервечку частих поштовхів, які, здавалось, ніколи не закінчаться. Карло відчував, як приголомшливо пахне трава, але кілка й груба стерня тим часом колола йому живіт та шию. Якщо дивитися на космос очима, які майже на одному рівні з землею, Всесвіт здається ще безмежнішим: навколо була суцільна рівна широчінь, яка у самому кінці відділена від сяйливої смуги неба майже бездоганною лінією. За спиною висів місяць. Ось про що розмірковував Карло, коли Клаудіо, знаходячись зверху, поводячись так, ніби його взагалі не існувало, намагався робити те, що так йому до душі. Наразі, на додачу до різких та глибоких поштовхів, Клаудіо вигадав ще один спосіб отримувати насолоду: хапаючись за сухі стебла трави перед самим обличчям Карло, Клаудіо взявся запихати свій член у жіноче лоно настільки глибоко, що далі вже було нікуди, хіба тільки вдатися до чогось надзвичайного; і дійсно, Клаудіо примудрився зробити так, що Карло просунувся по стерні на голому животі на кілька дециметрів. Це тривало довше, ніж можна собі уявити. А коли Клаудіо тихенько, як і попередні, нарешті кінчив і розтріпана та очманіла парочка підвелася, місяць ніби стояв вище, а світло його наче змінилося, стало більш блискучим та чистим. Клаудіо усміхався. У нього був винуватий вигляд, ніби він хотів попросити вибачення за свою надмірність, але рівночасно з тим він ніби насміхався зі своєї жертви: кпив по-дитячому й упереджено, як міг поводитися у присутності людини, з якою за інших обставин мав змогу^b[145] поводитися, як злочинець. Тим часом Карло досі з виглядом жертви продовжував марудитися, витираючи пеніс Клаудіо, коли той мовив: «Бери в рот». Карло, не сказавши нічого, підкорився. Й почав із задоволенням смоктати член, який ще кілька хвилин тому завдавав йому такого болю. Член Клаудіо, котрий не був надто в’ялим, поки той його облизував, почав наливатися. Цього Карло геть не чекав, адже перед тим, першого разу, так багато часу згаяли. Одначе пеніс у Клаудіо незабаром знову став твердим, і хлопець вийняв його з Карлового рота, ніби бажаючи знову ним полякати. «Не треба, досить», — мовив Карло. Цих слів вистачило, щоб Клаудіо, цього разу схопивши Карло спереду за чуба так міцно, що тому аж стало зле, знову почав шукати членом рот Карло, встромляючи його туди так сильно, що з його горлянки почувся такий звук, ніби їжа ось-ось повернеться назад. Двадцятеро хлопців, що стояли гуртом, почали гиготати; хтось навіть почав нетерпляче свистіти; почулося чиєсь веселе: «Ну ж бо!» Але Клаудіо безкарно продовжував справу. Аж поки раптом наказав: «Ану давай руками». Зітхнувши майже з полегшенням, хоча парубок досі тримав його боляче за чуба, Карло, взявши член Клаудіо в руку, почав його пестити. І цього разу також усе відбувалося несказанно довго. І цього разу місяць зі своєю маленькою подругою, що журливо світила згори, ніби помітно змістилися на небосхилі. Врешті, Клаудіо погрозливо наказав: «Бери в рота» — й стрімко упхнув член Карлові аж до самого горла, тримаючи його за волосся настільки боляче, що Карло мало не закричав. Впорснувши у рот Карло всю сперму до останньої краплі, Клаудіо угамувався, але не настільки, щоб рішуче не скомандувати: «Витри». І Карло поспішив старанно виконати наказ. «Бувай», — мовив Клаудіо, перш ніж піти геть. Його хитра усмішка знову стала ласкавою й майже приємною, а наостанок, перш ніж повернутися до Карло спиною, хлопець по-дружньому схвально поплескав його по щоці. А тим часом весело біг згори вниз земляними гірками ще один хлопчина з Неттуно, звали його Джанфранко: судячи з імені, був він трошки буржуазійненьким. І справді, він був перукарем, та ще й жіночим. Хлопець був дуже гарний: гарної статури, обличчя мав дещо занадто кругленьке, але на тому обличчі був гарний м’ясистий рот, рівний ніс, великі чорні очі з густими бровами, висока чуприна, блискуча, кучерява й м’яка, схожа на гребінь, яка спадала назад, повертаючись на вуха довгими, неслухняними хвилями, які трохи кучерявились на потилиці, як у школярика. У нього були чисті й акуратні штани та сорочка (натомість Клаудіо був одягнений у штани, геть укриті пилюкою, й смугасту біло-червону сорочку, яка ледве діставала йому до пупа). Та незважаючи на всі його принади, Джанфранко не надто сподобався Карло, і, може, саме тому — адже хлопець справді того був вартий — він привітався з ним лагідніше, ніж з рештою, більш вирізняючи його: «Любий» та «Гарний хлопчик, ходи сюди». Недарма він теж був з Неттуно. Поза тим, він, ймовірно, здалеку спостерігав за тим, що робив тут його друг. Тому, попри якесь по-жіночому миловидне обличчя, щойно опинився поруч Карло, хлопець скомандував: «На землю, давай». Хай як скептично Карло до того ставився, він зазвичай був ладен коритися. Він відчув, як Джанфранко завовтузився на ньому. А коли він, ймовірно, таки вмостився, Карло відчув, як хлопець на нього наваливсь і як Джанфранків пеніс прилип йому до живота, адже вони були у позі, як казали його друзі, «по-собачому». Однак Джанфранко, вочевидь, було незручно. Він руками уперся в землю: гарна поза для віджимань, але не для спокійного перепихону. Джанфранко різко й нетерпляче скочив, і, як зауважив Карло, примружуючи очі, хлопець спустив штани аж до щиколоток; та одночасно з тим Карло ще й переконався, що внизу білісінького Джанфранкового живота, у гущавині кучерявого волосячка пеніс був ледь помітним. Утім, Карло, як і у випадку з рештою клієнтів, покірно погодився, щоб вони робили, що заманеться. Джанфранко знову трохи метушливо ліг на Карло й почав несильними круговими рухами тертися об Карлову плоть своїми геніталіями. Він мовчав, метушливо мовчав, намагаючись зосередитися. «Чому ти не даєш збудити його ротом?» — насмілився запропонувати допомогу Карло. Та замість відповіді Джанфранко лише штурхнув того у плечі, ніби щоб зручніше розташувати його під собою, а потім почав ще палкіше тертися об нього. За кілька хвилин, попри те, що Карло здалося це зовсім неймовірним, член Джанфранко став твердим, і він почав тицяти ним поміж Карлових стегон, наосліп шукаючи отвір, як це роблять собаки. Зрештою, Джанфранко й заволодів ним по-собачому. Поштовхи були швидкі-швидкі, збуджені й водночас розмірені, але геть усі одноманітні; нарешті він навалився на Карло й потім, першим з усіх, кінчаючи, ніби застогнав чи принаймні вдихнув-видихнув глибше й протяжніше. Якийсь час не рухався, ніби щоб зібрати сили докупи; врешті підвівся, передовсім переймаючись своїми штанами. Натягнув їх, обдивившись, чи вони не зім’ялись чи не забруднились, а потім зосереджено почав застібати мудровану застібку на своєму ремені. Тим часом Карло вже звичною хустинкою витирав хлопцеві пеніс, тож нарешті чоловікові відкрилася його таємниця. Це був добрий довбень середнього розміру, стоячий і пропорційний, а через те, що починав в’янути, теж здавався товстим, важким і дужим. Милуючись ним отак, Карло несподівано сповнився любов’ю до нього, ніби вона дощем упала на чоловіка із Всесвіту, змішуючись з кисло-забродилими пахощами польових трав і теплим літнім вечором. У цьому такому звичайному пенісі, що вже почав в’янути, але ще був набухлий і масний від сімені, Карло побачив ті, що вже навіки втратив: пеніси, які були у Клаудіо, Сандро, Серджіо, і в ці хвилини його зборювало болісне жадання тих, які ще попереду. Він ніби лише зараз знову прокинувся від сну чи від якогось різновиду неприродного гіпнозу чи збайдужіння. Нарешті його бажання перетворилося на жагу низького, непристойного, крайнощів. «Відливай», — мовив він до Джанфранко. «Не хо’», — відповів той. А потім швиденько додав: «Пожди». Здавалось, ніби він якусь мить приохочувався, а тоді почав відливати спочатку цівкою, і згодом з його ще набряклого пеніса полився нестримний струмінь. Карло непорушно милувався, торкаючись потім губами темної шкіри Джанфранкового члена, який, зі свого боку, поспішав знов заховати його в піхви своїх ошатних, вузьких у стегнах штанів з високою талією, вже повернувшись обличчям до товаришів. Ледь вичавивши для Карло сором’язливу усмішку, хлопець дременув геть, не насмілившись — через слабку вдачу, яка заважала йому розкритись — сказати Карло бешкетливе «Бувай», як його друг та зверхник, який, на відміну від нього, міг собі дозволити певне дружнє панібратство. Назустріч йому біг не третій неттунець, а смаглявий юнак, який був місцевим: «Ми з другом маємо йти, поки не пізно», — повідомив він Карло, наблизившись (оскільки він теж ішов до Карло, не було потреби кричати це, на бігу). «Хто твій друг?» — спитав Карло, у якого ця сердечна й ефектна дружня фамільярність зовсім не збавляла лихоманкової і, так би мовити, брудної жаги, яка вже перетворилася на манію. «Се той з проділом набоку», — відповів неясно хлопець, утім зрозуміти його можна було відразу. Вдалині, серед двадцятки — хтось уже присів — ураз, з першого погляду вирізнялася у вже наразі величному сяйві місяця, що вже стояв ˃ у зеніті, — це річ прикметна ˂ — білява голова. «Якщо вернемося після півночі, мамка нам натовче», — додав смаглявий на ім’я Фаусто (а його товариша звали Ґустарелло, тобто Аугусто). Фаусто теж був у спецівці. «Пожди», — привітно мовив Фаусто у доброму гуморі. Обережненько він спустив «заслінку» й так само обережно розстебнув легенькі штанці ніжно-небесного кольору, під якими груба, свинцева опуклість його члена дорослого чоловіка настільки виділялася, що у Карло ххх серце вистрибувало з грудей. «Почекай, — мовив Карло, — почекай, не виймай». Він хотів помилуватися цією шаленою опуклістю під тоненькими, легесенькими літніми штанцями, які трошки чи то вицвіли, чи то пожовкли саме на місці опуклості. Фаусто був саме тим хлопчиком, якого можна про таке просити: покірний, слухняний і по-справжньому до всього цікавий, принаймні настільки, як сильний та мужній. Він був кучерявчиком. У нього було кучеряве-кучеряве волосся, але він, мабуть соромлячись, постриг його коротко й зачісував із широким та прямим проділом з одного боку. У тих густих кучерях, з яких на чолі збирався доволі зухвалий чуб, хоч і коротко стрижений, ховалося чесне обличчя, юнацьке — парубка, який має веселу вдачу, але навмисно хоче здаватися серйозним. «Що?» — питає, всміхаючись. Він питально дивився на Карло, який у цей час витріщався на ту опуклість у його штанях, як ххх. Вона була дуже помітна, й зазвичай хлопчина її дуже соромився, видаючи так свою наївність та силувану юнацьку цнотливість, а ще свою стидку слабкість, через яку він отак просто збуджується за найпершої ж нагоди. То, мабуть, від найперших хвилин, ще коли вони прийшли на це поле, він ховав цю опуклість у поганеньких штанцях з тоненького сукна. Було у ній щось звіряче, навіть сороміцьке. Насправді Фаусто був не надто високий: у тому дрючку, що вип’ячувався зі штанів, — які тепер, коли їх розстебнули, стали просторішими, — мало не розтинаючи їх, було щось надмірне, пріапове. Карло споглядав його, наче ххх; потім поволі, не бажаючи гайнувати жодної хвилини цієї захопливої нагоди, він почав самотужки витягати його зі штанів. Це було нелегко, адже той прутень був надто великим для маленької розстебнутої шпарини. «Ой, не смикай за волосся», — буркнув недоладно Фаусто; та що цнотливіше він поводився, то сильніше Карло млів, аж до знемоги перед цим страшенно великим, загрозливим, темним «звіром» у його лоні. Нарешті пеніс Фаусто вирвався на волю зі штанів і випростався просто неба, обласканий тепленьким пахучим літнім повітрям. Він був, як висловлюються друзі Фаусто, геть-чисто «непокритим» і ніби теж пахнув польовими травами. Карло милувався ним, не зводячи очей і жадаючи, щоб ця мить ніколи не минала. «Що таке? Закляк?» — спитав так само весело Фаусто. «Так», — відповів Карло. І стояв непорушно, витріщившись на хлопчачий пеніс, такий сильний та чистий. «Ну, ми так до ранку стоятимемо?» — мовив Фаусто, всміхаючись. «Любий», — тільки й відповів Карло, котрий, ніби вже не маючи сил витримати ту нескінченну муку, стис у руці член Фаусто й притулився до нього щокою, потім припав губами. Але Фаусто, взявши свій пеніс у руки, на яких залишився запах майстерні, забрав від нього руки Карло. Той глянув на хлопця, питаючи. Проте відповідь була проста. «Дай відпораю!» — мовив Фаусто. Від цих слів Карло знову сповнився болісною вдячністю, він знову поцілував той орган і почав смоктати. «Дозволь, я спочатку отак». Фаусто не противився. Але потім знову став наполягати: «Дай відпораю!» Карло ліг на землю. Пахощі сухої трави у цьому Всесвіті пройняли його дужче, ніж будь-коли. Фаусто нахилився над ним, потім заліз на нього: він самотужки почав шукати отвір, знайшовши одразу. Він помалу увів свій величезний член, мабуть, боячись, що увійти не вийде, а коли, до його радості, таки увійшов, блаженно розтягнувся над Карло, шукаючи, як буде найзручніше, міцно тримаючи його в обіймах. А потім навіть торкнувся губами шиї, нижче вуха, й поки «порав», обіймав чимраз дужче й сильніше влипав губами в шию. Його наче захопила насолода, й він кінчив у лоно Карло, запліднюючи, можливо, чи не уперше у своєму житті. «Гарна в тебе задниця!» — врешті сказав він, підводячись. Хлопець дозволив витерти свій орган, не поспішаючи. Потому він повернувся обличчям до гурту й оглушливо свиснув, устромивши пальці в рот. Почувши свист, «блондин» скочив на ноги й помчав до друга. Фаусто не сходив з місця. «Заплати спершу нам, — мовив, — щоб ми потім зразу пішли геть». Карло зрозумів і, витягши з кишені чотири тисячі лір, дав дві тисячі Фаусто, а решту — Ґустарелло, який саме підбіг до них, свіженький, як огірочок. «О, дякую», — відповів Фаусто, йдучи геть і поступаючись місцем другові. Важко було збагнути, яке з його почуттів було глибшим та «природнішим», те, що він розділив з другом якесь задоволення чи корисну справу, чи все ж глибшою й «природнішою» була пошана, яку він до нього відчував, знаючи, що ˃ так само, як і його друг ˂ вчасно виконає свій чоловічий обов’язок. У Ґустарелло голова була — просто диво природи. Його біляве волосся відливало золотом, ясним та дуже блискучим. Корені волосся були темнуватими, але зверху волосся було сліпучо-світлим. У нього теж був проділ з одного боку, але волосся у нього було набагато довше й густіше за волосся, яке мав кучерявчик. Дві купки волосся по обидва боки були ніби два пшеничних снопи, розвіяні вітром і ледь-ледь освітлені призахідними сонячними променями. Голова у нього була завдовжки з ті снопи волосся, які, неслухняно завиваючись, спадали з вузького чола на вузьку потилицю, що трохи видавалася вперед — як часто трапляється серед вихідців з півдня, особливо у сицилійців, виставляючи напоказ усю їхню красу. Теплий нічний вітерець трошки їх скуйовдив і на двійкові щільних німбів по обидва боки від рівненького проділу, що спадали з чола на потилицю, утворилося щось штибу пушка чи пуху, де золотавість була просто-таки білою, справляючи враження світла, що сяяло з більш густих вихорів та жмутів кучерявого волосся, яке було таким диким і водночас таким безцінним. Утім, відверто кажучи, більше ніщо у цьому хлопчині не могло зрівнятися з його головою. Ґустарелло мав грубе обличчя, широкі вилиці, ніс, трохи схожий на картоплину, м’ясистий та очі незбагненно-світлого кольору; чоло та щоки у нього розчервонілися від сонця, зважаючи на те, що він білявий, та й має таку будову тіла, у нього, мабуть, мала б бути ніжна шкіра; але натомість робота у нього була важка. Він теж був різноробом, працював на будівництві. Хлопець мав кремезну, грубу, як і його обличчя, статуру, але у Карлових очах це зовсім не було вадою, радше навпаки. Не так весело, як його друг, втупивши мутний погляд, трохи збентежений погляд у Карло, хлопчина дав розстебнути собі штани, ніби на автопілоті. Як і його друг, він уже був напоготові. Твердий, мов камінь, член його вискочив із штанів і випростався. Він був не надто великим: нормального розміру. Але натомість був незвично твердим, вузлуватим та густо помережаним судинами, які, втім, зовсім не псували його досконалої форми: крайня плоть укривала голівку, спадаючи на його рожевуватий ˂ ˃, який радше був сухим, ніж висохлим. Карло оголив його, а потім, як завжди, ним милувався на тлі полів та неба, сповнений непогамовним бентежним очікуванням. Ґустарелло стояв мовчки, отож Карло мав змогу споглядати пеніс, трохи рухаючи його рукою, стільки, скільки заманеться; втім, вистачило його ненадовго, адже його пожирала ще більш невиказана жага, ніж хвилювання, яке він відчував, споглядаючи той орган. Карло почав цілувати його, смоктати, відчуваючи й порівнюючи його справжність, повноту із твердістю, вагою, розміром, у якому втілювався увесь стиль життя; це був дарунок, котрий, одначе, у нього скоро відберуть. Ґустарелло був таким мовчазним і відчуженим, що Карло справді міг поводитися з хлопцевим членом так, ніби, власне, самого хлопця не існувало. Але жага не відступала. Тоді Карло випростався на землі й мовив до Ґустарелло: «Нумо, до роботи». Хлопець, уже в стані готовності, без зайвих слів заліз на Карло. Замкнувшись у собі й вирішивши завершити справу, незалежно від того, хотів того вже тепер Карло чи ні, він був таким само повносилим, як і його друг Фаусто, обоє загартовані працею: для них заволодіти Карло вправно й без метушні, стискаючи його в обіймах, наче соломинку, злізши на нього, мов звір на злучці, — було завиграшки. Хоча Ґустарелло дійсно був, як висловлюються його товариші, «важкий на віддачу». Одначе попри тривалий коїтус, у нього не виникло ніякої задишки. Незважаючи на те, що літня ніч була теплою, білявець і трішки не упрів. Він робив свою справу спокійно, зосереджено-пристрасно й нав’язливо-розмірено, і здавалося, що ніщо в світі його не відволіче. Кінчивши, він так міцно стиснув Карло в своїх руках, руках різнороба-підлітка, що Карло майже почув, як захрустіли його кістки. Хлопець ще трохи лежав непорушно, у ще непроникнішій тиші, ніж перше. Потім мовчки встав, розставивши широко ноги, й чекав, поки Карло витре. Це діло Карло зробив так дбайливо й шанобливо, як дружина поводиться зі зрілим чоловіком. «Звідки ти?» — спитав Карло наприкінці, бо його зацікавило те біляве волосся, а ще він гадав, що хлопчина походить з півдня. «З Рима», — відповів білявий. «А твої батьки, дід з бабою?» — «З ххх ххх», — знову відповів Ґустарелло, та й по всьому. Хлопець хвильку вагався, ніби чекаючи на прощання, а потім мовчки показав спину й пішов геть. Тим часом уже наближався той, кому прийшла черга («Наступний, бігом!» — чувся вже звичний веселий крик з гурту). А Карло стояв і дивився, що робитимуть Фаусто та Ґустарелло, які казали, що мають вже йти додому. Та де там, вони й досі були в юрбі, дехто з хлопців сидів навпочіпки, хтось просто стояв на верхівці земляної гірки! Двадцятеро! Це було невеличке військо, і навіть якщо дивитися на них здалеку, кожен з них був по-своєму мужній, по-своєму цнотливо приховував у здебільшого американських штанях свій тваринний секрет, до якого вони ставились лише як до веселого й інстинктивного дарунка. Вони й справді теревенили, жартували по-своєму, ніби стояли під дверима шинку на першому поверсі дому чи на громадських зборах. Вони, сміючись, дивились у бік того, до кого дійшла «черга», а потім знову продовжували свою часом захопливу, часом спокійну чи навіть добродушну бесіду. Й у їхній «товариськості» облудно розчинялося їхнє сексуальне життя, ніби то була річ другорядна. Але навіть між собою для них було дуже важливо похизуватися силою своїх твердих, здавлених, майже цнотливих членів, що заховані в американських штанях: чи нав’язливу й неоднозначну опуклість на легких світлих чи навіть білих штанях, опуклість, яку видає трохи бліда й непристойно вицвіла тканина. Дарма вони вдавали один перед одним, що на їхніх штанях нема такого місця, це цілком звична річ, настільки звична, що непомітно зникає в «особливій» атмосфері, яка притаманна їхньому спілкуванню з однолітками, теж біднотою, які так чудово вміють вдавати із себе хитрунів. Вони всі чудово знали, що кожен із них несе за ті кущики посеред широких пахучих полів, де на них уже чекають. Їхній кпинливий настрій дійсно був частиною їхнього стилю життя, такого легкого, невимушеного, позбавленого якоїсь визначеної долі, але це частково було також і лицемірство, усвідомлюючи існування котрого, вони б сміялись по-іншому, сором’язливіше, винуватіше. Хлопчина, який був наступним, отже, це був вже шостий, — а попереду було ще чотирнадцять! — був третім неттунцем. Його романтичні сільські батьки назвали сина Ермініо. Цей був перший, хто йшов, не поспішаючи. Та й хлопчиськом він не був. Крім того, на ньому була куртка та штани одного кольору; а замість звичної майки — сорочка. Та й був він повнотілим та кремезним, сповненим загрозливого достоїнства. Певно, йому було не більше дев’ятнадцяти. Це через свою вдачу він здавався дорослішим. У ньому була якась непохитна рішучість, яка, можливо, з’явилася лише рік чи два тому: що він має бути парубком, чоловіком, а не хлопчиком. У нього було густе рудувате волосся, хоча не можна було назвати його шевелюру «рудою» левовою гривою, хіба що «білявою». Руденьким було й ластовиння, чи то пак веснянки на сільському обличчі: його краса не кидалася в очі з першого погляду, як у Фаусто чи Ґустарелло. Це була чоловіча краса, напівприхована, таємнича, неправильна. Передовсім те обличчя виражало злість та погрозу, відразу було зрозуміло, що ніхто навіть трішки не намагався йому щось нав’язати. Здавалось, ніби його сила з’явилася раз і назавжди, ще у ранньому підлітковому віці, а може, й раніше, ще коли він був маленьким хлоп’ям. Відверто кажучи, я сказав, що його міць проявилася ще раніше, кілька поколінь тому, коли виник його рід. Погляд він мав потухлий, тобто при сміхові ххх: вони мали золотаво-карий відтінок, теж рудуватий, ніби туди впорснули крові. Й голова у нього була такої форми, яку здатні оцінити лише реалістичні художники, позбавлені нахилу до маньєризму чи естетизму: ніс, широкий у ніздрях, добре окреслене підборіддя, а над ним — досить яскраві щоки й підступні, трохи жорстокі очі. Він був каменярем. Мабуть, відколи він пішов працювати, ніхто й ніколи не дратував його; і він, певно, ніколи не дратував інших. Він і справді був серйозний, але добрий, майже ласкавий. Прийшовши до Карло, він не сказав ані слова. Проте поряд з ним Карло почувався радше захищеним, ніж у небезпеці. Зупинившись на краєчку майданчика, чоловік сором’язливо відвернувся у бік полів і почав відливати. Тим часом останні рази затягувався цигаркою, від якої вже лишився лише маленький недопалок, майже непомітний між товстими пальцями. Потім, різко, майже грубо викинувши недокурок геть і не запихаючи довбня назад у коричневі брюки, попростував до Карло: він із зухвалістю на межі байдужості лише трусив яйцями. У ту мить його лютий погляд ніби промовляв до Карло лиш одне: «Давай, до роботи». Карло це враз втямив і покірно мало не впав до його ніг: від хвилювання у нього перехоплювало подих. Член, — про який Карло мріяв, починаючи ще з перших, які давали йому хлопці, які вже приходили до нього, мріяв, як про щось відірване від дійсності, що воно аж саме є дійсністю, несамовитою, плотською, грубою, яка геть уся зосереджується у нерівній циліндричній формі та еластичному мішечку, вкритому волоссям, — постав перед його очима у всій повноті своєї очевидності. Пеніс, який висів із штанів у Ермініо, вже був набряклим, але набряк той був геть особливий; навіть його червоно-коричневий відтінок був неповторним, особливо звірячим. Карло взяв його в руки, щоб трішки попестити, потім обхопив губами, щоб збудити. Він мав виконати свою справу дієво й без надмірної чуттєвості. У нього шалено калатало серце, й від того він мало не зомлів, але про це повинен знати лише він і мовчати. Зрештою, Ермініо теж мовчав, може, навіть так само ххх. Невдовзі прутень хлопця налився й встав. Може, він і не був більшим за пеніси, які були у Серджіо чи Сандро, але цей здавався удвічі більшим. Він був прямим, повним венозних вузликів, але разом з тим щільним, напруженим аж до самої напіввідкритої голівки, а ще — пахучим: він пахнув не лише сечею, яка нещодавно струменем вилилася на поле, але й висохлим сім’ям: хоч, мабуть я помиляюсь, бо Ермініо не з тих, хто мастурбує, й, мабуть, він давненько не перепихався, таким сильним та налитим був у нього член; певно, то пахло сім’я, стримуване всередині, аромат якого поєднувався із запахом теплого, сильного, майже пахкого пеніса і який підсилювали повносилі й напружені яйця, сховані під вкритою волоссям шкірою. Саме волосся й пахло. Це пахнув член дужого й здорового чоловіка, який має настільки сповнений мужністю пеніс, що у ньому не лишилося вже ані краплі дитячої ніжності. Він був саме таким, яким мав стати: величезний, сильний, гарячий та пахучий. Карло й далі працював, хоч його обов’язок уже було виконано. Якби вирішував Карло, то він би міг продовжувати свою справу всю ніч та ще й увесь завтрашній день. Але нетерпляче жадання й надалі пожирало його. Саме тому частина його єства була болісно вдячна за те, що Ермініо дозволяв йому продовжувати далі, нічого не кажучи й фактично потураючи його слабкості, а інша мало не з істеричною жагою чекала, поки він віддасть хоч якийсь наказ: утім, наказати він міг лише одне — коритися. І справді, саме зараз, у слушну мить Ермініо взяв Карло під пахви, майже з ніжністю трошки піднімаючи його, й, розвернувши, поклав рівно на траві. А потім, повністю розперезавшись й опустивши штани трохи нижче, зліз на Карло. Перш за все, Ермініо спокійно й міцно обхопив Карло руками, шукаючи для себе й своєї жертви якнайзручнішої пози. Його руки, навіть попри те, що наразі він хотів стискати ніжно, майже з любов’ю, все одно мали дужу й грубу хватку. Хватку, від якої Карло не мав ніякої змоги звільнитися. Потім Ермініо почав шукати своїм членом піхву Карло. Й він би відразу знайшов, що треба, якби бажав, ніби сильно й швидко засовуючи засув у отвір. Але перш ніж перейти до цього, Ермініо захотів, щоб Карло добре відчув, який цей засув, ковзаючи ним між стегон та тицяючи у ніжну плоть сідниць. Потім помалу підвів до піхви й штовхнув. Якби він хотів, то зробив би це з такою силою, що вона б зламала слабкий фізичний опір, на який здатна шкіра Карлової піхви. Але він не бажав вдаватися до такої сили. Натомість він розімкнув нездоланні й тісні обійми, які, здавалось, зімкнулися навічно, а тоді заговорив уперше, відколи прийшов до Карло: «Змочи його». А потім повернувся до Карло, голова якого лежала на землі, своїм членом, що стирчав у заростях у низу оголеного живота. Карло послухався, повертаючи голову, мов бідолашна розчавлена змія: і знову відчув сильний та чистий аромат поту, як у спортсменів. Він сумлінно наслинив пеніс Ермініо, і той неспішно став у попередню позу. Найперше, знову ще сильніше обійняв Карло, мало не душачи його в обіймах, потім, схрестивши руки у Карло на животі, несподівано грубо схопив за груди й, знайшовши отвір, сильно й різко встромив туди свій довбень. Карло застогнав від болю, й це, мабуть, зворушило Ермініо, бо тоді він ще міцніше стиснув його груди між своїх дужих пальців і почав поволі рухатись угору-вниз. Карло враз усвідомив, що Ермініо думав не лише про те, як самому отримати насолоду, втішити свій член, про те, як стрімко кінчити. Ермініо, безперечно, зважав ще й на задоволення, яке отримує Карло. І дійсно, хлопець проникав у нього ніжно, занурюючись настільки, що, на його думку, Карлове лоно мало приймати його із ххх ххх задоволенням. А заглибившись, він знову поволі витягував член майже повністю, так, щоб Карло відчув його розмір; а потім знову занурювався усередину, роблячи це із ще більшою силою, чудово знаючи, що жіноча плоть слабка, а тому він має зважати на цю слабкість. Тоді Ермініо почав робити колові рухи всередині Карлового лона; а потому знову почав рухатись угору-вниз, повільно занурюючись вглиб на цілісіньку п’ядь[146], що відповідало його гарячому й напруженому засуву. Тепер він настільки повільно, що це майже дратувало, витяг його повністю, звісно, для того, аби й він сам і Карло знову насолодились відчуттям проникнення. Потім він підвівся вище, розташувавшись над Карловою спиною, й дістав губами до його вуха. Почав навіть покусувати його. За такої пози член проник у піхву Карло більш прямовисно, тож рухи уперед-назад були болючими. Карло знову застогнав, але цього разу Ермініо був безжальним. Навпаки, він прагнув солодко й деспотично завдавати болю, знаючи, що в цьому теж частково є його насолода. Та, ймовірно, він уже дійшов до межі своєї витримки: він знову зайняв початкову позу, так, щоб пеніс проникав у Карло під звичним кутом й почав рухатись вперед-назад розміреніше й швидше. Він кінчив, ніби уві сні, продовжуючи свій рух вперед-назад. Карло відчував у своєму лоні, як швидко пульсує, скорочуючись, його член і як після кожного скорочення це лоно наповнювалося пекучим потоком сперми. Коли випорснулась остання крапля, Ермініо відразу не вийшов, а якийсь час залишився всередині, щоб Карло зміг відчути й щоб насолодитися тепер уже самому тим, як глибоко він проник у ту довгу та вузьку розщілину, адже раніше через палке прагнення оргазму він, вочевидь, не мав змоги цим насолодитися, ясно й до кінця все усвідомлюючи. Наразі вже саме він отримував задоволення від того, що оті півтори долоні плоті, які утворювали його гарячий засув, що вже трішки зм’як, терся об такі ніжні й ласкаві стіночки. Він вийшов різко, мабуть, вирішивши, що вже все позаду. Потому Ермініо зосереджено чекав, поки Карло теж підведеться й очистить його. Та Карло робив це не поспішаючи, адже, знову побачивши цей уже похнюплений член, але саме через те знову такий невимовно великий та сильний, Карло знову мало не зомлів від бажання. Покидаючи Карло, Ермініо, поборовши легке зніяковіння, кинув йому: «Я до тебе наступного пришлю». У Карло майже забрало подих від болісного відчуття через те, що йому один раз за все життя було дозволено розділити з Ермініо таку природну насолоду, а отже, для нього таку вражаючу, яку дарує його пеніс: природну для Ермініо, втім, якщо вона й була природною для Карло, то лише у тому сенсі, що Карло зазнав її, наче покірний раб, приречений на це, але Ермініо навіть трошки про це не замислився. І ось він йшов геть, зробивши те, що хотів, не відчувши жодної завади для здійснення свого бажання, скориставшись Карло, як річчю. Повернувшись спиною, Ермініо віддалявся, крокуючи поважно й упевнено, Як ходять трохи жорстокі люди. «Кому там черга, вперед!» — почувся звичний веселий, трохи різкуватий голос, володар якого, щойно час було йти наступному, не міг стриматися від обов’язкового жарту; та й решта хлопців були не в змозі стриматися від сміху. Відірваний від компанійського та глумливого (хіба що вони розводять якісь серйозні чи запеклі балачки) тісного кола товаришів, «наступний», вийшовши з гурту, попростував туди, де чекає на нього людина, завдяки якій можна втілити своє бажання, яке чинить кривду й насилля, абсолютно не зважаючи на неї, втілюючи по суті абсолютно невинне, неуважливе прагнення. Оцей наступний відгукувався на звичайнісіньке ім’я Джанні й був саме таким, як і його ймення. Тільки от саме у цій звичайності й полягала його надзвичайна привабливість. Відверто кажучи, він навіть був найгарніший з усіх. Перш за все, він був набагато вищим і мав тонкий стан, широкі плечі, довгі й дужі ноги, як у футболіста чи просто у спортсмена. І коротесеньке волосся: воно було як густий чорний пух, але на потилиці й на лобі були маленькі жмутики прямого колючого волосся. Обличчя у Джанні було настільки засмаглим, що він здавався кольоровим: його шкіра мала жовтуватий відтінок, як у бразильців. Годі й казати, що очі в нього були великі й чорні, блискучі, крупні, як намистини; рівний і тонкий ніс, дуже великий рот, у якому зуби світилися так само, як і очі. Та якщо придивитися ближче, здавалось, ніби він бритоголовий, як новобранець (якось принизливо пострижений, як стрижуть у колонії чи в інтернаті); а якщо він побрився так через заняття спортом, то через те був трохи схожий на буржуа. В обличчі, а надто підборідді, хоч і по-дикунському засмаглому, була якась слабкість; й очі та зуби світились якимсь штучним блиском. Він йшов спортивним кроком, зодягнений у сірі штани у маленьку клітинку та білу майку, а потім став, як укопаний, перед Карло, всміхаючись і широко розставивши кривуваті спереду ноги. Як і у випадку з Джанфранко, саме через те, що Карло його не надто уподобав, він звернувся до хлопця чемніше, ніж до решти: «Привіт, любий, — мовив. — Яке у тебе гарне тіло. Скільки тобі років?» — «Дев’ятнадцять», — відповів Джанні. Коли Карло почув цей голос, серце у нього закалатало: голос був глибокий, мужній, хлопець говорив майже на цілковитій грубій говірці. Осатаніло, навіжено й безчуттєво закалатало серце, пройнявши Карло до самого єства, ніби хтось міцно тримав його в кулаці, щоб викласти хлопцеві на тарілочці. «Скоро йду служить», — додав Джанні невимушено. «Коли саме?» — спитав Карло, просто щоб бути чемним, хоча єдине, що його вже цікавило наразі, — це пеніс Джанні, від якого Карло вже майже втрачав тяму, уявивши той орган, судячи з голосу його власника. «Не зна ’мать візьмуть на півгода…» — спробував розтлумачити Джанні те, що з одного боку видається непростим, а з іншого — надзвичайно природним. Він ніяк не заперечував проти того, щоб Держава покликала його на службу у військо, ніби тими роками нічого не трапилось і наразі нічого не відбувалось. Служба в армії, як частина життя, переважувала й знищувала будь-яке інше політичне виправдання, чи то новітнє, чи то прадавнє. Отаке думав Карло, в очах якого така «праведна» простота робила пеніс Джанні ще принаднішим. «Ну, давай», — мовив Карло ніби через обов’язок, фактично стаючи таким самим, як і ті, хто ще чекав у полі своєї черги. У Джанні штани в паху тісно прилягали й були геть без плям, ніби в тому місці була сама цнотливість. Трошки тремтячи, Карло розстебнув їх. Втім, щойно він розстебнув штани, стало враз зрозуміло, звідки та утягнутість чи ж надмірна цнотливість. Адже труси, у яких Джанні ховав своє достоїнство, були спортивними й страшенно потертими. За невеликої, навіть люб’язної, допомоги Карло насилу витяг член зі сховку. Унаслідок усіх цих маніпуляцій, які якраз і здійснювались, щоб вивільнити член, він знову став «підв’ялим», але за кілька секунд знову встав. Тим часом з трусів, які так важко зсунули, вийшла хмарина пахощів: пахло геть так само, як від Ермініо. Й попри те, що цей пеніс був меншим за пеніс Ермініо, він теж був одним із тих, які мають різкий, але приємний запах, запах поту здорового чоловіка, непомильно теплий та інтимний, так би мовити, що йде з пор, шкіри та волосся дорослого й сильного чоловіка. І справді, живіт у Джанні був плаский, майже ввігнутий, худий і пружний, а нижче — мускулясті стегна. Спершу, коли запах, який не виходив звідти тривалий час, тільки-но вирвався з білизни, він був надто різким, навіть їдким. Але згодом перетворився на аромат здорового поту, поєднаного із запахом сімені, яким, певно, член був переповнений.

Джанні поклав свою вправну велику долоню на голову Карло майже ніжно чи шанобливо й почав легенько тиснути, ніби запрошуючи. Карло знизу вгору дивився йому в обличчя. Ніби зрозумівши питання у тому погляді, Джанні погідливо подивився на Карло у відповідь, злегка кивнувши головою, мовляв: «Так, так, давай». А потім сильніше натиснув рукою на Карлову потилицю. Карло майже зворушило чесне, серйозне, ображене удавання із себе жертви, — настільки чоловік уживався у роль, яка, і він цього зовсім не приховував, була для нього лише частиною гри, — притаманне жіночному єству, яким він керувався, опираючись тій руці. Адже чудово знав, що Джанні був, чи принаймні міг виявитися, настільки наївним, що повірив би у його удавання жертви, а тому через це дійсно міг повірити у власну дещо гідну осуду деспотичність. Карло зворушувало у Джанні те, що цей хлопчина не міг нехтувати голосом совісті, яка підмовляла його перестати тиснути й не наполягати на тому, чого він хоче: іншими словами, його розчулювала слабкість Джанні перед власною плоттю. Але Джанні продовжував тиснути, чудово вміючи використовувати власну силу й права, якими наділяє його юність. Він із силою натискав на голову Карло, штовхаючи її до свого непохитно стоячого члена, крайня плоть на якому вже скраю навіть почервоніла від жадання. Певна річ, Карло не міг вдавати, що надто цьому противиться, тож схилив голову. Проте він лише дав можливість притиснути член до своєї щоки. Кілька хвилин Джанні, спочатку вдовольнившись і цим, просто терся об щоку, сильно притискаючи до себе голову Карло. Але потім, і це не було несподіванкою, знову розпочав маніпуляції, щоб отримати те, чого хоче. Він відхилив голову Карло, а потім знову наблизив її до свого члена, направляючи його в рот. Але Карло не відкривав його, ніби це був останній відчайдушний спротив, який чинила «дівчина, що упала в розпусту», але противиться тому, щоб дійшло аж до такого. А Джанні справді простодушно вірив, що мусить по-справжньому долати цей опір. І робив він це, застосовуючи силу, але водночас люб’язно, навіть спантеличено, хоча, безсумнівно, він би ні за що в світі не відмовився від того, щоб змусити Карло дати те, чого він щосили бажав. Двічі чи тричі спробувавши впхнути член у рот Карло, який чоловік міцно стулив, Джанні вирішив допомогти собі й другою рукою, яка досі була вільна. Цією рукою він схопив Карло за щелепу й так сильно, майже розлючено, намагаючись запхнути в рот свій член, стискав ту щелепу, що Карлові стало боляче. Карло раптом піддався і роззявив рота. Член увійшов йому до самого горла. Але Карло не ворушився, ніби, покорившись, не знав, що робити, як ошелешене дівча, яке взяли силою. Тепер уже Джанні рухався вниз-угору. Карло не ворушився, ніби, загіпнотизований підкоренням, приголомшений новизною; хоч насправді так воно й було. Саме так він почувався. Він справді мав коритися волі Джанні, й насправді корився. Поза тим, цей ніжний і водночас налитий член, що так ненаситно наповнював його, був ніби першим, котрий він взагалі пізнав. Зрештою, не було б ніякої різниці, якби замість двадцяти хлопців була тисяча. Той дужий засув із гарячої, ніжної й разом з тим затверділої до краю плоті, який зайшов у нього, був справжнісіньким дивом; і те, що він знову бачив підтвердження цьому на власні очі, здалося Карло безмежно новим відчуттям. Та Джанні не зробив навіть і десяти повільних та, так би мовити, зосереджених рухів угору-вниз, як Карло відчув, що член хлопця почав стрімко танути, випускаючи, скорочуючись, рідину, теплу, солодку й в’язку, і цю в’язкість неможливо сплутати ні з чим іншим. Відчуваючи спазми, які віднімали у нього цю масну життєдайну речовину, Джанні обіперся руками об плечі Карло, бо у хлопця підломлювались ноги, немов не лише його сперма з його пеніса, а й він сам випорскувався усередину Карло. Потім, тихо простогнавши, Джанні різко вийшов. У місячному сяйві показався ще дуже налитий член, з якого капали крапельки. Перш ніж піти, після того як Карло, сповнений смутку, витер йому орган, Джанні теж відчув, що повинен на знак прощання, яке пригнічувало його, грубо погладити по голові людину, яка прислужилася й допомогла втілити його бажання. Він швиденько по-спортивному побіг до решти хлопців.

З гурту вийшов уперед П’єтро. Карло впізнав його за спецівкою. На ньому була одна з тих широчезних темно-синіх спецівок, яка стала ще темнішою від плям мастила. У тій спецівці П’єтро був ніби у чувалі, хоча «заслінка» була розстебнута аж до пройми й з-під спецівки виднілася червона майка, яка теж була замащена машинним мастилом. П’єтро йшов дуже повільно, випалюючи цигарку. Підійшовши до майданчика, на якому навколішки на нього чекав Карло, хлопець востаннє кілька разів затягнувся й як завжди, майже знервовано викинув недопалок. Він розстебнув штани під спецівкою: застібка на ремені блищала просто у нього між ногами, саме там, де П’єтро наразі простодушно вовтузився, щоб витягти орган назовні. Те, що зробити це було не дуже легко, адже вже майже стоячий член був стиснутий (і в цьому була головна причина клопоту) у тісних трусах, які були в штанях, а на них зверху спецівка, трохи збило П’єтро з пантелику; втім, хлопець не хотів цього виказувати, тож надалі стояв з блідим, насупленим та відчуженим обличчям. Водночас те, що робить хлопчик наодинці — коли хоче попісяти на кущик, стіну чи десь в усамітненому місці, як годиться за ххх ххх ххх, — він зробив з надзвичайно природною старанністю. Тисячі разів цей жест був потаємним, прихованим від цікавих необізнаних очей, подалі від поглядів незнайомих чоловіків та жінок: і наразі, коли обставини були зовсім іншими, все було достоту так само. Карло помітив, як біліє край спортивної майки на тлі темної у сутінках шкіри, й ось нарешті з’явився член, який хлопець тримав пальцями. Для того, щоб дістати його, П’єтро нагнувся й втягнув живіт: наразі він стояв, широко розставивши ноги й розслабивши живота, пеніс здимався вгору. А через те, що він додатково був прихований ще й спецівкою, оголеність члена, що стирчав з-під неї, ставала ще оголенішою. Цей був одним з найтовщих, які Карло довелося побачити цього вечора. Шкіра крайньої плоті не зсунулася до основи голівки, відкриваючи її повністю: із кільця зі шкірних складок виглядав лише свинцево-яскраво-рожевий краєчок. Та голівка, прихована під шкірою, вузликувата й товста, видавалася уперед^c[147], наче маленький кулачок. Карло знову ніби зачарувало це видовище. Але цього разу він би ніяк не насмілився гратися у непокірного. П’єтро був не такий привабливий, як Джанні, з погляду, так би мовити, соціального. У нього було бліде, майже зеленувате обличчя, може, він занадто багато працював наприкінці цієї літньої днини. Низьке чоло й взагалі трохи неправильні риси обличчя. В очах була ворожість, здавалося, що навіть його рот неспроможний на усмішку. Волосся густе, чорне, брудне, нечесане, давно нестрижене. Та Карло знав, що причиною такого невдоволеного, єхиднуватого вигляду була хіть. Так у цьому блідому та трішки нещасному юнакові проявлялося бажання кінчити. Усе те незначне насилля, яке чинили з Карло, принаймні досі, попередні хлопці, було нічим у порівнянні з оцим мовчазним бажанням. Карло був певен, що П’єтро навіть рукою не ворухне, щоб примусити його робити те, чого хоче. Однак Карло відчував, що його сила саме й є у тій непорушності, нетерпінні, сповненому ненависті за те, що змусили його отак оголятися та ще й змушують чекати. Карло, відчуваючи, що така сама жага того члена, як кілька хвилин тому, коли тут був Джанні, душить його — достоту так само, — Карло не змусив себе просити й зразу нахилився до П’єтрових геніталій, беручи в рот голівку члена, вкриту щільною шкірою, від якої оголеним був лише краєчок, рожевий, синюшнюватий, ніби зроблений з якоїсь іншої речовини, ніжної, мов шовк і вже зволоженої масною спермою, яка вже виділилась із маленького отвору над натягнутою вуздечкою. Карло тільки-но встиг відчути губами та ротом такі переповнені ххх форми й відчути, окрім майже ароматного запаху сперми, запах заліза та машинного мастила, яким просяк пеніс, як П’єтро кінчив Карлові в рот, як і Джанні кілька хвилин тому. П’єтро навіть не ворухнувся, навіть не зітхнув, не подарував Карло анінайменшого задоволення, якого той так сподівався. Карло, здивований та розчарований таким стрімким фіналом їхньої зустрічі, чекав, поки тривала еякуляція скінчиться, намагаючись, наразі це буде саме до слова, насолодитися нею до останньої краплі. Скінчивши, П’єтро зовсім не був таким люб’язним, як Джанні, витягуючи член із Карлового рота, він мало того не штурхнув. Тоді Карло, стоячи навколішки, після того, як його відштовхнули, перед П’єтро, який випростався перед ним, кинув з-під лоба на П’єтро незадоволений, благальний, але покірний погляд. Утім, П’єтро на нього не дивився: він зосереджено споглядав власний масний член, невдоволено скрививши своє білувате обличчя, на якому виднілися сліди бруду з майстерні. Поволі він витер його руками, лівою рукою притримуючи його рівно, а шорсткою долонею правої руки витираючи кільце голівки члена, яке виднілося з-під крайньої плоті, що вкривала її не до кінця. Між тим, член і не думав стухати. «Давай я», — мовив Карло. І П’єтро погодився віддатися у Карлові руки. Карло повільно витер його вже звичною своєю хустинкою. Він робив це довше, ніж зазвичай потрібно, час від часу цілуючи його. Як не дивно, П’єтро терпляче чекав. Член у нього був лиш трошки стухлим, порівняно з тим, яким був тоді, коли він тільки витягнув його зі штанів, але у Карлових руках, які витирали його, орган демонстрував, що збирається стати таким самим, як спочатку. Карло з-під лоба кинув на П’єтро ніби обожнюючий погляд, сором’язливо усміхаючись і для того, щоб крадькома глянути на нього. На обличчі П’єтро не було жодних емоцій: як і перше, він зосереджено й вороже дивився вниз. Отож, цілуючи пеніс П’єтро, наче щоб віддячити, він почав ще брати в рот, знову відчуваючи із цілковитим, мало не набожним самозабуттям ті важкі й крупні форми: вузликувату голівку, вкриту товстою шкірою, ніжний відкритий краєчок із напруженою вуздечкою, легкий аромат засохлої вчорашньої та сьогоднішньої, свіжої, сперми, змішаний із запахом змазки та заліза з майстерні. Потім почав рухати вниз-угору ротом, наче все лише починається. Карло повсякчас боявся, що П’єтро відштовхне його, прожене; але натомість хлопець грубо поклав йому долоню на потилицю, спершу одну, потім другу, склавши їх одна на одну й щосили притискаючи до себе голову Карло. Так він виявляв, що згоден почати все з початку, навіть не просто що згоден, а що вимагає цього. Ніби підкоряючись його волі, Карло сумлінно став до праці: він робив свою справу, але цього разу вже саме він робив усе нишком. Що сильніше його серце стискалося від щастя, немовби від туги, то більш старанно й неспинно Карло мав виконувати те, що вимагав від нього П’єтро.

Отакі думки снували в голові Карло, поки він, стоячи навколішки, вдовольняв хлопця: якщо вони кохають лише за гроші, то я кохатиму лише у цю годину. Та, можливо, думав він сластолюбно, що, однак, не ставало на заваді іншій насолоді, від якої він саме силкувався не відволікатися, — це неправда. Може, він покохає їх навічно. Година — це діра. У ній збирається час, який не має послідовності. Адже він любив П’єтро не лише за шмат плоті, який тримав у роті, лискучий і твердий, ніби вилитий з форм, хоч був настільки болісно-справжнім, новим, ніколи раніше не баченим: з нього сочилося таке тепло, такий аромат і стільки майже бридкої, — а не наївно властивої тваринам, — синюшності. Карло кохав цього хлопця ще й за те, чого він не давав йому й не здатний був дати: наприклад, за те, що не давав можливості отримати цілковиту насолоду, не відволікаючись на якісь інші думки, шукаючи підстави для цієї насолоди. За перебування поруч лише протягом того часу, який потрібен, щоб отримати таке важливе для хлопців задоволення, проти якого вони неспроможні встояти. За те, що він неминуче залишить його, зникаючи назавжди й забираючи з собою все те, що подарував. Щойно той шмат плоті, який досі був налитим і з якого досі крапало, забрали з Карлового рота, навкіс запхали в труси, потім знову сховали в штанях, знову тісно їх застебнувши, він, від природи недоторканий і таємничий, став таким за рішенням суспільства. Тим, що П’єтро незабаром повернувся до свого життя, він підписався під суспільною угодою. У світі, куди повертався П’єтро, існували злидні й праця. Саме тому Карлові у ньому до вподоби був не лише насилу витягнений, оголений член, а й запах автомайстерні, яким він просяк, цілковита, простодушна недбалість у його одязі, надзвичайно виразна спецівка, а надто те, що він був поряд зовсім недовго, й те, що він завжди був готовий зникнути; адже все це, попри всю свою очевидність та незначущість, природну химерність, насправді було символом глибокої соціальної різниці світу, де живе інший клас, а це майже означає, що це світ, де існує інше життя. Саме через це П’єтро та всі решта ставали милими; їхню любов до грошей, навіть коли ці гроші були лише приводом, цілковито породжував їхній стиль життя, їхнє матеріальне становище. На додачу, вони зовсім не мали можливості якось по-іншому дати собі волю, — у такий час чи взагалі у своєму злидарському житті, — як тільки за гроші сходити до повії. Приблизно так розмірковував Карло, намагаючись якнайкраще відволіктися від надзвичайно сильного задоволення, яке він отримував, стискаючи рукою та губами пеніс П’єтро, коли хлопець майже раптово кінчив, настільки щедротно виливаючи сім’я, що навіть не подумаєш, що те саме він робив п’ять хвилин тому. Для П’єтро це була ніби якась слабкість, і він соромився. Він швидко витягнув член з Карлового рота й дозволив витерти себе, поспішаючи. Він не хотів, щоб на його обличчі проявилось якесь інше почуття, крім того, яке виникає по завершенні якоїсь справи. Він не забарився навіть для того, щоб застебнути «заслінку» на штанях. Застібався він нашвидкуруч, коли біг до невеличкої юрби, де були його друзі. Він вправно біг у своїй спецівці по грудках та ямках на сухій землі, встеленій вицвілим трав’яним пушком, по широких луках, майже люто заллятих незміренним місячним сяйвом. П’єтро нагадав Карло про його Пенатів[149], про його Ларів, де багато пилу, сухого дерева, небагато меблів, ліжко чи розкладачка, постелені просто на кухні чи біля вхідних дверей. Та разом з цими Божествами, мало не ведучи з ними священну запеклу боротьбу за панування цієї ночі, відчувалася присутність Богів підземелля, Бісів; зрозуміло, що ця ніч, котра так глибоко просякла пахощами польових трав та кмину, сповнена місячним промінням, що проникало глибоко в землю й здавалось невичерпним, котра спустилася з небес, щоб стати літньою й вічною, належала бісам; утім, не тим, які у Пеклі для грішників[150] приречено покутують вину, а тим, які приходять з Пекла, де всі ми будемо. Загалом, бідолашні Божества, які вештаються навколо, лишаючи по собі собачий сморід, хитрі й грубі, зловісні й товариські, що зійшли зі своїх туф’яних ххх ххх, чи дерев’яних образів, випалених сонцем та роз’їдених дощем, перетворюючи нічний світ й увесь космос на сумний та гнітючий. Утім, у цьому не було ані жалоби, ані горя, адже гнітючість була першоосновою пахучого, безмовного, яскравого, страшенно спокійного й щасливого вигляду нічного міста, полів та небес. Безсумнівно, тиняючись тієї зовсім позбавленої будь-якої вологи, сухої, пахучої, як у полудень, ночі, ті пекельні Біси найперше зацікавилися гуртом собі подібних, що стояв на півметровій земляній гірці на полі: вочевидь, вони влилися у цю юрбу, це вже напевне, як Примари чи Духи-охоронці, які мають божественну природу, але водночас є простими, покірними й вірними, як цуцики.

Арабський Схід насправді був подібний до Італії. Було лише шістнадцяте чи сімнадцяте березня 1972-го, а весна вже буяла, ніби стояло літо у розпалі. Пагорби сирійської пустелі чи облізлі ліванські пагорби, порівняно із шаленим світлом, що заливало Італію, видавалися блідим тлом мало не північного краєвиду, які колись споглядали німецькі чи французькі хрестоносці; і я маю на увазі Центральну Італію, а навіть не Неаполь чи Сицилію. Карло зійшов у Мілані й до Рима дістався машиною. У Мілані й справді попри спеку, від якої впріваєш у машині, було похмуро. Але там «схід» мав зовсім інші вияви: кілька днів тому між поліцією та позапарламентськими угрупованнями відбулася сутичка (у той час як фашисти спокійнісінько проводили свої збори, гадаю, за участю Бірінделлі та Альміранте). Позапарламентські угруповання організували те, що згодом назвуть першою справжньою «міською партизанською війною» в Італії: все, що було до того, було випадковістю й аматорством. Молодики з «Комуністичної боротьби» мали технічне спорядження, й їх поставили у лави, ніби маленьке військо тощо. У Мілані досі залишилися докази тієї сутички: дим із патронів зі сльозоточивих бомб, здавалося, ще не розсіявся. Потім прийшла звістка про те, що помер Фельтрінеллі^{39}: образ риштування, біля якого помер Фельтрінеллі, поглинав будь-який інший образ дійсності, який, ніби утішливу альтернативу (й, зрештою, успішно^a[151]), пропонував плин життя. Але того дня, коли Карло повернувся із Сирії, ніхто ще нічого не знав про подробиці смерті Фельтрінеллі: знали лише, що то було його тіло. Тут-таки з’явилося поспішне комюніке, підписане кількома інтелектуалами, у якому йшлося про те, що видавця убили фашисти, — чи краще сказати, мабуть то діло рук не італійської організації, йдеться про ЦРУ, — аби створити сприятливі умови для правих на виборах незабаром. Карло враз у глибині душі вирішив, що Фельтрінеллі вбився сам, беручи участь у партизанській війні: якби він був бідний чи просто пересічний дрібний буржуа, то вже б кілька років доживав віку в лікарні чи навіть у божевільні, й що він, врешті-решт, насправді був навіженим і скінчив, як справжній ідіот; й у цьому тлумаченні немає ні краплі зневаги, навпаки, навіть якесь співчуття, хоч, звісно, ніякого жалю. Отже, саме завдяки смерті Фельтрінеллі Італія ставала подібною до східних країн, на палестинський манір, ставала подібною у подіях, речах, тілах, сторонах життя, атмосфері; але разом з тим освітлювала її шаленою новизною; і Карло враз відчув, що неспроможний опиратися цій новизні, що його переможено.

Однак я хочу перейти до квіточок. Це була пора року, коли протягом однієї ночі все вкрилося квітами: це великі маргаритки, перші квіти у новому році, білі, майже сіруваті, які цілком справедливо не мають ніякої комерційної цінності, так само як і не мають поетичної цінності, властивої речам, якими знехтували, речам не для продажу. Й жовті квіточки, які теж вважаються настільки малоцінними, що ніхто навіть не знає їхньої назви, попри те, що вони обов’язково щороку густо й яскраво вкривають жовтою ковдрою італійські луки, котрі теж аж занадто по-дурному зелені й які сонце освітлює своїми безжальними, сліпучими променями, позбавленими будь-якої поетичності, й де все залляте світлом однаково. До майже фіолетово-бузкових барв якихось фруктових деревець (гадаю, то мигдальні), що ростуть рядочком на тих неподобно зелених луках, додаються вже посохлі дерева, кілки та загороди, свідчення вже наразі безнадійної праці, якою зайняті лише старі.

Карловому серцю, — позаяк ми вже поринули у справжню «sensiblerie»[152], — яке, мабуть, гордість за власний успіх обернула на камінь, — освяченому в минулій подорожі й відкритому перед майбутнім, яке наразі було таке ж чітко визначене, як стала математична величина, — це непідробне сонце, ті луки, та сільська місцевість Центральної Італії, така акуратна, упорядкована, де кожен закуток доглянутий, проти сумних пагорбів, уздовж балок, оточених сіро-червонуватими тінями вербових прутиків, над якими простягається непроникно-ясне небо, у якому стоять декілька давнішніх, уже непорушних хмарин, — усе це завдавало нестерпного та безпричинного болю. Під цим сонцем лише й можна було, що зауважувати найболючіше, від якого майже хотілося померти. Позаяк, хоч усе було таким незмінним, насправді все було різним. Навколо відчувався кінець світу: принаймні, світу сільського господарства; й у кожному старому селі був рядок нових бридких хаток із несправжньої червоної цегли чи з голими жовтими стінами, через які всі вони мали однаковий вигляд. І люди на вулицях теж були бридкими; молодь носила зачіски, як у путан, заплітаючи хвостики та завиваючи кучері, а на обличчях — незмінна задоволено-зарозуміла осмішка; дівчата позагорталися у довгі плащі й були схожі на жебрачок, майже на лесбійок, що чекають принизливих нагод. А навколо, ніби химери, відокремлено, мовчки, ув’язнені у власному болісному відчуженні стояли літні люди.

Всі знають, що сонячні промені о третій пополудні — журливі й що ніколи не варто виходити на прогулянку о цій порі; отож нема чого дивуватися, коли все завдає болю, все у горлі застрягає й живеш ніби у засланні, де телепні вважають себе вільними й проживають своє життя ніби за правом. Але ж вечір? Як же приємний вечір? Час, коли жорстокі занадто яскраві хмаринки погожої днини починають рожевіти, зелень на полях, гидко вкрита брудно-жовтими чи білими плямами, починає тьмянішати, скупчуючись, ніби великі грудки надвечірньої ˃ вати ˂, коли сонце тихо розкривається настіж від одного обрію до іншого? Коли села на краєчку згірків чи на верхівках пагорбів знову набувають своїх прадавніх форм, змішуючи недавню темряву з новими формами, що їх нівечать^b[153]? І люди ніби знову оживають, принаймні, якщо дивитися на них здаля, впускаючи у себе свою колишню душу, яка перетворювала кожну місцину на «іншу», де пізнавали всю її виняткову безмежність, неповторність, яка звеличувала кожного, хто, хоч не був її частиною, пізнав її, чи хотів пізнати, чи просто відчував серцем?

Так само й той вечір, вечір вісімнадцятого березня 1972 року завдавав Карловому серцю лише страшних, нестерпних болісних ударів. Невже такій людині, як Карло, багато важить те, що світ змінився? Чи немає його особистого внеску у цю зміну? Чи якщо він вплинув на цю зміну знехотя й нещиро, хіба він не боровся за володіння цим світом, яким би він не був? Ба більше, хіба така зміна не забезпечувала йому роботу й процвітання?

Але ж ні, позаяк те, що все навколо вже не таке, як колись, здавалось йому трагедією.

Цей жалюгідний світ прогресу, достатку, сексуальної свободи, боротьби з утисками, світ, де церковна влада сходить нанівець, де немає більше споконвічних панів, світ реформ, світ тривоги, завдяки якій безнастанно ведеться боротьба за свободу, не був зневагою його гарного смаку; й це не була лише гнітюча ностальгія за минулим, яка породила так багато чудового, таких прекрасних людей; це було справжнісіньке відчуття трагедії.

Карло хотів заночувати по дорозі у Флоренцію чи принаймні в Орв’єто; та його настільки нажахав цей світ, саме такий, яким він побачив його того пообіддя, при заході сонця, що чоловік поїхав у Рим, летячи щодуху на поганенькій автівці, винайнятій у «Ґерц» в аеропорту Мілан-Мальпенса. Була ніч. Попри втому, він радів одній думці: він побачиться з Карлом, попросить його, як завжди, піти гуляти вночі задля нього, щоб хоча б насолодитися усією самотністю, яка лиш можлива. І він, — добрий і ласкавий, такий, якими колись були люди, так само високоморальний і так само, як вони, здатний порушити закони лише з душевної чи нагальної необхідності, — послухається. Й ту самотність він вип’є до дна, без краплі жалю й без відчуття провини за своє сп’яніння, позаяк якби він відчув почуття провини за це сп’яніння, насправді б це прислужилося йому, аби зробити це сп’яніння ще сильнішим та болючішим, єдиним справжнім благом у житті.

Його гарна й багата оселя у кварталі Касіа, котрий став модним серед багатіїв на початку шістдесятих, стояла приємно безлюдна. Ніхто не знав, що він приїхав. Йому так кортіло сховатися у своєму барлозі, що він навіть не поставив машину в гараж. У вітальні було тихо й прибрано і все ж таки Карло відразу відчув, що щось не так.

Карло протягнув без Карла кілька місяців, ніби нічого не сталося. Кожна форма, бік, образ життя насправді досі самі по собі викликали у Карло біль. Дивно, що він почувався, ніби стікає кров’ю, коли бачив, як відчиняються скляні двері у ххх, чи обличчя кількох робітників у ліфті, чи ряд автомобілів, що зупинилися біля світлофора, під літнім сонечком у неділю. Втім, це природно на «уявному» етапі життя дрібнобуржуазійного інтелектуала. Це невроз. З ним можна прожити, як і з рештою всього, що існує в житті. Й, можливо, Карло жив би так безкінечно довго, якби так ніколи й не зустрів, не підкупив та не використовував Карла, бідолаху, який хтозна-куди подався бродяжити. Приводом для того, щоб ситуація, яка, зрештою, була приречена на зникнення, зникла, були обставини, що склалися: службове становище, якого досяг Карло в ЕНІ ххх

його влада ххх

протягом кількох місяців зійшли нанівець, звісно, Карло сам у тому винен, через те що сам створював собі неприємності, через насолоду від болю, якого заподіювало йому все на світі, але перш за все й, за даних обставин, через несподівану конкуренцію, яка стала очевидною лише кілька місяців тому, між ним та колегою-фашистом (чи принаймні таким він несподівано виявився), якого, ймовірно, «Італійський соціальний рух» запропонував як політичного опонента, який тепер неодмінно посяде місце того лівого католика, прокомуніста, яким був чи здавався дотепер Карло. Натомість чоловікові справді запропонували іншу посаду ххх ххх, але це було, аби відволікти увагу: навіть якщо його впливовість (з практичної точки зору) була майже тотожна тій, яка спостерігалася у Карло раніше, вона не була тією владою, якої він досяг «per gradus»[154], а отже не мала тих незворушних рис, що необхідні для справжньої влади. Це почало вимальовуватися й конкретизуватися у житті Карло, коли з’явився сіромаха Карл, і почало нікчемніти зі зникненням того ж таки Карла. Й це цілком об’єктивно. А те, що згодом Карло з власної волі захоче, щоб усе знікчемніло й зникло, наразі є лише ймовірністю, яка обернеться на дійсність після тривалого прихованого процесу, який відбуватиметься у його житті набагато пізніше.

Та повернімося у 18 березня 1972 року, коли Карло ˂ ˃.

Сповнений розпачу, вимушений жити, радше ніж переживати очікування на другого Карло, завжди сподіваючись, що рано чи пізно він покажеться живий-здоровий, Карло зібрався прожити вечір так, як уже й забув, коли востаннє так робив. Як вчинити? Так, як він робив, коли довіряв своє справжнє життя Карлові? Але то мало сенс лише як слушна нагода, як практичний спосіб заповнити порожнечу. Хай там як, а щоразу, коли в життя приходять новини, якийсь час ти ще віриш у те, що їх можна скасувати й повернутися назад, щоб сміливо зустріти їх уже готовим; і саме тому відразу не проникаєш у їхній справжній сенс, на якийсь час відгороджуєшся від них чи навіть ставишся скептично, майже з усмішкою; ще й тому, що нове, — навіть найбільш розпачливе, — завжди несподівано збагачує життя, це щось, що стає дійсністю, відкривається. Карло розумів, що немає сенсу сподіватися на повернення Карла, що з ним назавжди покінчено, але одночасно з тим відчував, що попри все те, що наразі було трагедією, обов’язково надасть його життю іншого значення. Себто він ураз зрозумів найсуттєвіше з того, що слід було зрозуміти.

Біль, якого він зазнав, зустрівшись того пообіддя березня місяця 72-го року зі звичайнісінькими сторонами життя, надзвичайно легко було пояснити власне самим болем: він був чужим цьому життю; патологією; як це завжди трапляється, він виник і набув остаточних обрисів саме у мить надзвичайного щастя чи навіть тріумфу буття. Це було не що інше, як передчуття, що Карл зникне, власне, це й було зникнення Карла.

Перше рішення, на яке Карло спромігся, було найбільш природне: набратися хоробрості, знову відчинити двері, вийти, повернутися в машину, завести двигун і поїхати.

Можливо, саме через те, що все це було для нього «новим», Карло був сповнений рішучості; його підбадьорювало й те, як швидко він прийняв рішення. Він переносив зі свого суспільного життя у життя приватне хоробрість і здатність діяти! Завдяки своїм суспільним досягненням він уже давно більше не почувався провінціалом з околиць Рима, що переїхав у місто й неодмінно, майже за призначенням посяде керівні посади, але йому все-таки було трохи гидко за свою католицьку сором’язливість, за незграбність благонаміреної людини, за інтелігентську легковірність.

Настала мить, коли він мав змогу робити ті вчинки, які довіряв робити рабу, слухняній душі. Ба більше, тепер йому здавалося, що те, що спершу здавалось непоправним лихом, було правильним задумом долі. Та читач уже знає, що він помилявся, був приречений відразу розчаруватися.

Коли спала ніч, весна знову повернулася до своєї погоди: повітря було свіже, але не шпарке; досі було тепло, як і вдень, але, як це не дивно, тепло було лише на газонах, вкритих травою, та великих алеях, затінених деревами.

Карло досить добре знав усі мандрування Карла; частково це було цілком очевидно. Він ходив одним проспектом, уздовж одних червонуватих мурів, на яких тьмяне світло зірок, здавалось, відбивалося краще, ніж місячне сяйво. Вдень цим проспектом їздило море машин; і навіть незважаючи на те, що зараз він не був настільки безлюдним, ніби не належав до цього світу, як колись, ще пару років тому, цей проспект досі був місцем, де повії мали змогу спокійно чекати на своїх клієнтів. Карлу все це було знайомим; він добре знав високий червоний мур, тьмяно освічений ніччю, просякнутою болісним теплом, іншого людського роду; знав маленький насип, порослий травою за муром, на іншому боці алеї, яка виходила на неоковирно обгороджене поле, що провалювалося у морок біля канавки, уздовж якої проходила бозна-яка залізнична колія; знав вогнища, які запалювали путани[156], навколо яких юрмилися юнаки та чоловіки, що майже всі мали автівки, бо вже кілька років хлопцям не потрібні були такі жінки; знав гірлянди вуличних ліхтарів, що звисали на тому боці поля й освічували мовчазні естакади та гущавину житлових комплексів. І хоч Карло добре знав ці місця, це все було для нього нове. Й ось знову страшенний біль, який він відчував, бачачи речі такими, якими вони були; не стільки ті, які завдяки темряві ставали такими самими, як і в минулому, як ті, які непомильно можна було назвати сучасними; автомобілі, одяг та зачіски, які носила молодь, їхні жести, їхні слова, їхній неугавний рух, їхня присутність, власне, саме життя.

Першою жінкою, на яку він наштовхнувся, — це була одна з трійці, що обрала собі за робоче місце цей насип, до якого вони героїчно й уперто прилипли, приймаючи із тихим смиренням, бідолашні, що клієнтів у них дуже поменшало, — була дівчина у коротенькій шкіряній спідничці, яка ледве прикривала жінці пах, та червоній сорочці з високим коміром; вона стояла й кричала комусь щось нерозбірливе; це була водночас дівчинка й стара бабця: кульші широкі, черево, уздовж якого вона простягла руки, тримаючи торбинку, відвисає; це було саме те, що було до смаку Карло та Карлу. Однак підійти до цієї дівчини, заговорити, попросити сісти в авто, як один із старих простодушних розпусників, Карлових однолітків, котрі кружляли місцями, які вже остаточно полишили хлопці, виявилося справою нездійсненною.

Гострий різкий біль, що цілісінький день пронизував йому нутрощі, став, якщо це взагалі можливо, ще сильнішим; та хай там як, а він перетворився на нудоту, тому Карло був змушений поспішити за ріг, схований у невеличкій тіні, біля муру, де він, вдаючи, що мочиться, — а це порушувало всі його принципи, більш того, він чинив таке уперше в житті, — виблював; чи радше сказати силкувався виблювати, але все намарно. Певна річ, він не був створений, щоб стати на зміну людині іншої вдачі чи принаймні присилувати себе пізнати інший досвід. Безперечно, «приватне» життя для нього слід вважати скінченим. Тож йому нічого не лишилось, як зробити вибір (?) на користь «суспільності», а отже, «святості».

Смерть Фельтрінеллі вкупі із заворушеннями позапарламентських угруповань, уже наразі відмежованих від решти народу, якому погрожували повторенням подій 68-го, а тому більш схильний згадувати про них лише з ненавистю, у подальшому сприяли посиленню фашизму, котрий, не зважаючи ні на що, попри відчайдушні намагання декількох чесних та наївних політичних сил, настільки зміцнився завдяки кровопролиттю у Мілані та ще двом сотням бомб, які не підірвались і не стали терактами[157], але були частиною одного задуму. На всіх можновладних посадах фашисти йшли в контрнаступ, починали комбінації своїх тактичних ходів тощо… З Церквою покінчено, лишалась Курія, і цього було достатньо, аби знову з’явилось духівництво, яке сприйматиме фашистів за своїх імовірних союзників; і підвалинами їхньої домовленості — котра починалася зміною людей на головних можновладних місцях, — була проста «влада», влада у чистому вигляді, без будь-яких особливостей; бо духівництво без Церкви, яке прагне церковної влади, — немислиме; як немислимий і фашизм, який, не наслідуючи традиції, прагне традиційної влади. Це були ті самі люди, які — за таких бридких і типових тоді обставин, — того березневого дня 1972-го[158], — на очах у Карло мчали на автівках по Аврелієвій дорозі з Мілана в Рим; достоту ті самі; вони вже не дотримувалися давніх цінностей Церкви чи спотворених цінностей консерваторів; дурні, грубі, несмішливі, порожні, невротичні, неспокійні, недбалі, збайдужілі; молодь прагне лише одного: безкінечного наслідування одного стандарту, завдяки якому все мало однаковий зміст; прийшов час культури, зосередженої не на окремій людині, а на гурті людей; існування постаті героїчної, яким тоді^a[159] трішки був Карло, наразі вже було немислимим, хіба тільки для людей певного віку, які досі відчувають повагу — повагу навіть до тих, хто на неї не заслуговує, але яка сама по собі була шляхетною річчю, що надавала життю шляхетності.

Й незважаючи на те, що Карло, як і решта дрібнобуржуазійної інтелігенції, знав про це, — знав завдяки здоровому глузду, — виказував свій осуд не лише, як зазвичай, «опозиційного екстремізму», за допомогою якого старі брехуни в італійській політиці намагалися увінчати себе ореолом популярності, а відчайдушно засуджував усіх, — відчував у собі щось, що корилося, як вугор у косяку з іншими вуграми вміє віднайти на дні океану шлях, який приведе його додому у маленьке джерельце гірського потоку, поклику десь глибоко всередині, про який я навіть не насмілююся казати.

Що має значення, навіть якщо залишилось таємницею не лише в очах суспільної думки, для близьких друзів чи колег і навіть для свідомості Карло?

У відтинку існування між тим, як приходять зміни (у нашому випадку це зникнення Карла), і дійсно їхнім впливом на життя того, у чиє життя вони прийшли, є певна мить інерції, коли все знову відбувається так, ніби нічого не сталося, й голова працює як слід.

Немає нічого більш невинного, ніж запрошення на вечерю; навіть у хвилину, коли ця вечеря починає здаватися сповненою вини, удавану невинність можна легко й цілком справедливо розтягти до безкінечності. Тим паче, що на цій вечері нічого не скажуть, нічого не запропонують, не дадуть ніякої відповіді й ні на що не натякнуть: вечеря лишиться лише вечерею, і квит.

Я лише можу зауважити, що перш ніж віддати хоч дещицю влади у руки безпосередньо фашистів (які безсоромно вже такими називаються), найбільш клерикальна частина християнських демократів, скажімо, Андреотті, — звісно, все трішки обміркувала; і не стільки через докори сумління чи фізичну відразу, яку може викликати фашист (котрому, певна річ, замало двох десятиліть, щоб відмити свої руки від крові), а через звичайну непевність, яку може відчувати навіть найобізнаніша і найметкіша людина, передбачаючи майбутнє; у майбутнього є історія, а історія — це безладність: хоч думка про це видається дурницею, та у недалекому майбутньому завжди може трапитися щось непередбачуване, що позбавить фашистів успіху, який їм передрікають і на який ці нахаби сподіваються.

Врешті-решт, краще підштовхнути до правих уже перевірену людину, яка в будь-якому випадку влаштує лівих, аніж поставити на її місце людину непохитно правих поглядів, яку запропонував (а радше нав’язав) Альміранте.

Отож повечеряли (це сталося за багато місяців до того, як Карло муситиме скоїти «велике зречення»). Зрештою, як ми всі знаємо, Карло не вперше намагалися підкупити. Більше того, він уже був підкуплений. Але не про людські очі. А от на цій вечері ніяк не можна було уникнути певної прилюдності підкупу. Навіть попри те, що це була лише вечеря, та й по всьому.

Це була лише вечеря, та й по всьому. Більш онтологічної вечері за цю ніколи не траплялося. Їли мамалигу із печенею, трохи схожу на альпійську, запивали чудовим трентинським вином, бо депутат, у якого відбувалася вечеря, був родом саме звідти; а серед гостей, окрім Карло, було двоє римлян та четверо з півдня (один з них сицилієць). xxx. xxx.

Таким чином було втілено в життя перехід Карло в табір правих. Прилюдно він ніколи не казав про це, не визнавав цього й на це не зважав; він казав, визнавав і зважав на це далеко від чужих очей: але вважаючи це кроком лише миттєвим, дипломатичним, тактичним, макіавеллівським.

Та все-таки в глибині його душі, і не так уже й глибоко, лишався той невимовний поклик, що поєднував його свідомість із косяком свідомостей інших.

Я зробив невпевнену спробу «описати» вечерю християнських демократів правих поглядів (чи радше схильних до всіх) та неонацистів, змовчавши про гостей, про яких як завжди не надто годиться говорити й чия присутність приховує таємничий натяк, про депутатів із сицилійської мафії.

В описі вечері є кілька сором’язливих натяків (певної страви, марки вина). Мінімум, що потрібен для роману, аби він не видавався зовсім нереалістичним. Насправді я анітрохи не знаюся на таких вечерях, і мої натяки — це лише припущення. Інші могли б написати «уривок» про так звану «вечерю» краще за мене, перелічивши не лише наїдки та вина, але й вбрання, яке було на запрошених, а також докладно розказати про їхню зовнішність та суспільне становище (про краватки, персні тощо); й навіть спромоглися б написати короткий екскурс у їхні кар’єри (зрештою, я сам цього не уникну в романі пізніше). Я не кажу, що всі ці особливості, чи радше «дрібнички», є непотрібними або є лише естетичними. Аж ніяк. Більше того, я волів би мати змогу їх описати, аби створити ілюзію правди замість правди умоглядної (яка б збагатила її). Але я на таке не спроможний, бо мені гидко не лише бути присутнім на таких вечерях, але й питати когось, які вони. Іншими словами, вчиняти так, як вчиняє письменник, яким я прагну бути. Та найбільше мене цікавить одна суттєва річ, і я хотів би обмежитися тільки тим, що лише коротко означу її. І саме через ощадливість мистецтва.

Що ж трапилось на вечері, яка відбувалася безмаль за місяць до виборів 7 травня 1972 року?

Перш за все, як читач уже зрозумів, а тому у мене немає жодної потреби вдаватися у надто детальні^a[160] уточнення (які, втім, щойно їх прояснили, пояснили й спростували, врешті-решт стають фальшивими), стався підкуп, хай навіть внутрішній і невизнаний, або ж його визнали, виправдавши всіма старими-добрими виправданнями, якими послуговуються, аби наглухо заглушити сумління.

Але суть не в цьому, принаймні стосовно подій, які відбуваються в цій історії. Сутність в іншому. Поза тим, йшлося про суто «чоловічу» вечерю, себто вечерю, де були присутні лише особи чоловічої статі.

Гадаю, це є проявом найістотнішої ознаки звичаю первинного підкупу по-південному (по-сицилійському) за структурою та виглядом, який перенесено у бюрократичну столицю завдяки роздаванню посад за політичні послуги.

Через те, що не було жінок, не було неоднозначності. Навіть не було господині, хоч би провінціалки чи невиразно оберненої на римлянку, яка б стала таємничою виразницею його ідей й надала б невисловленим домовленостям певної вишуканості, якої вони чудово набувають завдяки натренованому лицемірству.

Де там, ніякої огрядної провінційної дами, яка побралася з депутатом з Тренто ще в роки його молодості, коли від нього ще тхнуло ризницею, а то й семінарією, але він вже тоді був сповненим тієї звірячої енергії, яка є рушійною у блискучих політичних кар’єрах; провінціалки, що вже перетворилася на приземкувату бабу, яка тепер не рівня своєму чоловікові, але яка теж сидить там поруч з ним, як еринія[161], що всміхається, як католички з Венето; навіть не було дружини шляхетнішого роду, трішки інтелігентної, яку чоловік взяв за дружину ще перед початком кар’єри. Жодних дружин.

До всього, за столом прислужував офіціант, теж виходець з альпійських гірських хребтів, котрий, мабуть, колись був карабінером, досі мав чорні вуса й чоло, як у травоїдної тварини.

І трентійці, й сицилійці почувалися в атмосфері чоловічої змови ніби у своїй тарілці; й лише Карло довелося зробити над собою досить болісне зусилля (востаннє чоловік відчував щось таке задовго до появи Карла), аби триматися на висоті за таких обставин.

Присутність жінки чи навіть кількох жінок заспокоювала його не лише тому, що все ґрунтується на цій статі: вона робить усе добре знайомим та екзистенціально неважким; крім того, завдяки безмежному вмінню жінок брехати чи не виказувати правди, — угоди (якими завжди керується ділова людина) стають майже непорушними.

Дивлячись у всі ті обличчя чоловіків, яким від тридцяти п'яти до п’ятдесяти, розточені життям, розтрачені на інтереси, по суті своїй гидкі, й тіла, котрі, зокрема, на собі ті інтереси переживали, — відразу ніби деградували, Карло почувався ніби дитина між дорослими. Він мусив грати в їхню гру (на якій ті так добре розумілися), наслідуючи їхній добрий гумор, оптимізм, їхню ненажерливість — і те, про що ніхто не знав, — їхню відворотну грубість (що проявлялася в їхніх носах, салові, зморшках, товстій шиї, у їхніх ротах, блідості, поту).

Завдяки Карлу Карло надбав собі глибоку, безкорисливу, безневинну дружбу із власною статтю.

Він був у постійному контакті з нею, слідував за нею завжди, ніби за ниткою, що крізь життя вела (мабуть) його у вимір, непередбачений життям. Це була безоплатність, воля, яку було отримано живосилом, без його на те згоди, без поблажливості. Гарантія таємниці, що оберігає, внутрішнього «прихистку». Тому, й Карло завжди це відчував, його член завжди був живим втіленням мужності, яку завжди можна було відчути фізично.

Десь посеред вечері (коли подавали тушковане м’ясо та кукурудзяну кашу), Карло раптом перестав відчувати, що член є частиною його плоті. Втратив зв’язок між собою та членом, штани та труси враз ніби втратили свою здатність бути безжитніми посередниками. Хоч би що, а вони не вип’ячувались і не опадали; й краплина насолоди, що завжди трошки розжарена на голівці під плоттю, — бульбашка насолоди, яка вимагає, навіть коли немає такої можливості, стискання, рятівного здавлення, — ніби випарувалась, наразі він уже загубив її, як і перші, повні почуття провини, шалені задоволення юності.

Ані протягом вечері, ані після неї Карло, сидячи серед приятелів та можновладців, так і не насмілився піти в туалет і подивитися, що з ним трапилося. А читач добре пам’ятає, що Карло був не закомплексованим чуттєвим інтелігентом, а людиною дії, людиною влади.

Маю страшенне небажання зупинятися через фантазію, щоб мати змогу описати про квартал, де мешкав Карло, що звався Вінья Клара, нову частину Паріолі, чи то радше Ольджати. Навіщо? Від думки про неї у мене стискається серце. Й не через моралізм чи соціальне чи класове почуття. Уже протягом багатьох років я належу до світу людей, які мешкають у таких кварталах. І справді, вже (майже) стільки ж років я до нього не навідуюсь. Але я не можу матеріально відмежуватися від нього. Я не жив у ньому. Я його втратив. Охоче, радо, відчуваючи визвольне задоволення, невимовне полегшення, але я його втратив. Може, тому це мучить мене. Укупі з цим відчуваю жаль, але це жаль до чогось, що викликає відразу.

Стрімко відвертає мене від того середовища ось що: відсутність аури, у якій воно розсіюється та викривляється, чи нестача вільного місця, звідки його можна спостерігати й аналізувати. Все воно тут, не приховане ані від очей, ані від почуттів: жодного ідеалізму. Саме так, повторююсь, жодного ідеалізму, ніякого горезвісного ідеалізму. Це абсолютність, яку робить дійсністю дещиця, а виражає більшість: фасади будиночків та багатоквартирок (трошки убогіші), будівлі, де розташовуються посольства, сади, які насправді є жалюгідними, але все одно є прикметами розкоші посеред того моря бетону, тиша «усамітнених куточків», добренько запечатаних у поважних оселях із мармуру та зі скляними дверима (загалом, вони теж жалюгідні), довгі стрічки блискучих латунних дзвіночків і ще більш непорушна, майже дика, тиша гаражів. Усе це було «формою» без жодної надмірності — із цілком визначеним змістом, який головним чином полягає в безмежності та відсутності місця для «будь-чого іншого». Цим «іншим» могла б бути класова боротьба, неспокій класового безладу, яким шкодять самі собі, релігійний містицизм або чи навіть література чи любов до культури. Але ж ні, нічого з переліченого, анічогісінько. Від одної лише думки про це мені перехоплює подих; моя уява нажахано тікає від неї. Та я, навпаки, змушую себе лишитись і навіть написати щось на кшталт поеми, де йдеться саме про таке середовище. Слід зазначити, що є дещо, що хоч і є огидним для мене, я не розумію; й не лише той факт, що я не пізнав той світ (і надзвичайно охоче), а відтак він втрачений для мене; може, я не помічаю певної форми (хоч і помилкової) ідеалізму, яка полягає в тому, щоб піднятися над світом, який я не розумію. Без такого визволення фізичне життя було б неможливим. Але ж там, на Вінья Клара, у Новому Паріолі, чи в Ольджаті, живуть так, я знаю; збавляють цілі, нескінченно-справжні, життя. Я припускаю, що наскільки ідеалістичним є ненависть до влади, достоту настільки ж ідеалістичним є жадання влади. Й, можливо, засуджувати беззастережне прагнення до влади з власної волі — це поверхово. Це форма ідеалізму, яка викликає у цілого цілком однорідного міста багатіїв, чи принаймні маєтних буржуа, які мають свою власну ієрархію, снобістську клієнтелу, маргіналів, до яких ставляться терпимо, аж до справжніх чинів, банкірів, впливових керівників фірм, незмінних бюрократів та міністрів, природно, — маю написати саме так, — невинне прагнення до влади.

Ті ж, хто, як у моєму випадку, ненавидять владу у той чи інший момент свого життя, на його початку любили її, бо це природно й саме це викликає у подальшому справедливу, ще й майже святобливу, ненависть!

Наш герой, пройшовши через усі перетворення, — неоднозначні й незбагненні, якщо хочете, навіть небезсторонні, — був людиною, чиє життя визначалося «природним і невинним прагненням до влади».

Я таки справді полюбляю говорити про рослинки та травичку. Близько одинадцятої ночі повітря стало по-дивному теплим, хоча день був досить холодний і навіть трошки дощило, — як і протягом усього квітня та травня 1972 року.

Посеред саду, у реалістичному кріслі з лози, які саме ставлять у садках, сидів його старенький батько. Світло у садку було не електричне, помірне й журливе через свою елегантну стриманість. Та яке є майже обов’язковим у світі, що керується правилами, які рідко порушуються, і таким годиться освітлювати садок у глибині багатого кварталу, беззахисний перед нічним безгомінням стародавньої весняної ночі. Це було світло передовсім галактичне, яке йшло просто від зірок.

Старий сидів мовчки, ніби все вже було сказане чи говорити було зайве. Оскільки я створив і вигадав це видіння, маю зазначити, що Анахронізм може віднайти своє втілення та актуальність, але це трапляється не випадково. Саме завдяки необхідності, щоб Минуле залишилось у зухвалому теперішньому, він стає балакучим. Дійсно, йдеться про повернення назад та ефемерний перегляд по-новому; втім, це трапляється, коли трапляється. Поруч із батьком, на траві Саду, що повернувся у далекі часи, — які теж були ефемерними, хоч і були наділені усталеністю, яка наразі вже неможлива й про яку вже й думати годі, — сиділа Завбачливість. На додачу до безсоромності, притаманної снам, вона була вдягнена зовсім не за модою Епохи, що добігає кінця, тридцятих чи двадцятих, — але, я б сказав, навіть не сорокових чи п’ятдесятих! Де там! На ній була римська тога.

Рядочком перед нею стояли четвірко маленьких Божків, — і через те, що вони були там, певна річ, не у Карло, який бачив їх у видінні, а у мене, — на очі наверталися сльози.

О, це були Божки простої Італії, котрих селяни, уздрівши колись витісували з дерева, роблячи ці недолугі й дитячі вироби, які, однак, були чарівливо-безцінними витривалими, чого ніколи не зазнавав жоден освічений поет!^a[162]

Вони не світилися Розумом чи Розсудливістю, це справді так: але мене зворушує не людський Розум чи Розсудливість. Справа була лише у їхній Реальності, й у тому, як вони невинно призвичаювались бачити її, виражати її, поки не досягнуть її витонченості, котру жодна мова описати не в змозі, не сказавши про них те, що вже втрачене, те, що лишилось невисловленим, не успадкованим від предків, бідолашні створіння, котрі жили так жваво, сповнені такого бажання, такої цнотливості. Перший божок тримав серп, другий — плетений наплічний кошик, повний винограду, третій — сокири, четвертий, усміхаючись, — гілку з налитими бруньками.

Позаду батька стояла Вихованість та троє її доньок. Попри те, що вони, звісно, були витонченими й лагідно всміхалися, не було в них нічого напускного. Вони щиро вірили у доброту інших та у безсторонність добра; щиро вірили у правила, які керують життям; втім, їхня віра була інстинктивною, запізнілою, доньчиною, успадкованою, але саме тому, — хай це й видасться нісенітним, — досконалішою та захопливішою. У гарних манер було ідеальне прадавнє джерело, завдяки якому в сьогоденні вони були природними. Стриманість, розсудливість, слухняність, радість, повага, смирення, героїзм — усі ці риси були ніби другою натурою. У них зовсім не було ворожості, яка буває у тих, хто, в якусь історичну мить, створив джерело цих норм; вони приймали їх, старанно послуговувались ними в житті, саме завдяки їм набуваючи своєї вихованості; дочки були достоту як матір, усі четверо однаково готові до жертв, яких вимагають природа та влада, що сплелися між собою, але не через ідеологічну хибу, а через реалізм: той реалізм, про який не думають, а проживають власними тілами, лагідними очима, усмішками убогих, у дивовижному, але слухняному волоссі, ніби рослини чи шерсть тварин; заледве обтесаною зовнішністю з приплюснутим носом, втім, достоту такою, як і в тих, хто подібний до гарних та бездоганних батьків і матерів.

Поряд з Ґраційністю стояла її сестра Ощадливість. Сестри були викапаними копіями одна одної. Ощадливість мала двійко синів, котрі бавилися поруч. Гралися у м’ячики, але то були м’ячики не куповані, а ті, які діти часом роблять з чогось іншого, наприклад, колись їх робили з пляшок з-під газованої води (хтось, певно, ще пам’ятає): це було двійко нормальних, невинних діток, вони широко й кумедно посміхалися, мали чубчики трохи в пилюці, гарно поголені потилиці й тендітні тільця.

Колом, повернені обличчям одне до одного, стояли Слухняність, Терпіння, Смирення, Жаль, Радість, Добра Воля, Здоров’я, але поруч також були Непослух, Нахабство, Грабунок, Жорстокість, Гнів, Насилля, Хвороба — усі вони були сестрами й усі мали однаково смішкувато-дикий погляд, однаково плавно й по-простому рухалися й усі відчували те саме почуття легкого й майже радісного сорому за те, що присутні тут.

Всі вони були Божествами. Ймовірно, батьковими. Проте їхні стосунки з ним були позбавлені владності, навпаки, здавалося, що вони прийшли не для того, щоб направляти чи командувати або взяти життя батька, який сидів поруч мовчки, під своє покровительство, а щоб прислужитися йому. Дивовижна святість та проста реальність були їх другою натурою.

Поруч стояв Кінь, він теж був Божеством, тільки не скажу, чи то був племінний огир, чи тягловий кінь, чи кінь для верхової їзди; він був знервований, полохливий та блискучий, він уперто пасся, трясучи часом хвостом, а часом довгою гривою, час від часу, тварина підводила голову й нюхала вітер. І ця дивовижна, нечистокровна тварина була тут задля того, щоб захищати батька, служачи йому.

Поруч, тримаючи в руці квітку акації, що мала їдкий, майже непристойний запах людського сім’я, стояв Квітень. Він стояв у лляних штанях, напнувши на чуба зухвалого кашкета й насвистуючи пісеньку, яку хлопчаки співають хором.

Був там і Бог Первоцвіту, він був сивий і старючий-старючий, на спинці, майже як у дитини, вип’ячувалися лопатки; він тримав келих і, дивлячись з іронією (певна річ, не як старий буржуа, а як трохи пришелепуватий селянин), читав вірша, слова якого годі було розчути, розібрати можна було лише інтонацію (вимову).

Й інші Боги теж були у садку, але перелічувати їх було б довго й нудно: усі вони були приятелями, мали величний і покірний вигляд водночас, вони втішалися зі свого ˂ покровительства. Та в самій глибині саду, по двох протилежних кутках, — звісно, майже досконало симетричних, — стояли дві інші групи Божеств.

Ліворуч, у півтемряві, знехтувані, поопускавши голови, а дехто навіть із зв’язаними зап’ястками, стояли Диявол, Юнак, Такет^{40}, Син, Гермафродит, Анархіст та Ерос: ˂ вони всі були голі, прекрасні, але не мали статі. Можливо, їхні послуги були непотрібними, а про заступництво ніхто не просив, і все ж вони теж були частиною цього Небесного кола.

А от праворуч стояли Божества зовсім іншої природи. Це були Праотець, Держава, Лад та Шаленство: ці Божества зовсім не були схожі на люб’язних створінь: навпаки, здавалося, що вони прагнули мовчання та молитви. Й годі було передбачити, чи схильні вони обдаровувати. Треба, щоб щось, — настільки ж непередбачуване, — відволікло їх від справи, якою вони зайняті. Праотець, стиснувши, ніби округле руків’я, тримав у руці грудь Шаленства, й від того вона збудилася: він дивився вдалину палким поглядом, а його волосся куйовдив вітер. Та досвідчені очі Карло й автора зауважили, що це не в романському стилі[163], а у стилі liberty. Лад захопився читанням книжки, написаної на початку XX століття. Держава зарозуміло перечитувала грецькі тексти, тільки вони не належали до класичної літератури. Шаленство зосереджено чухало чуприну одному Божеству, така дрібнота, що спершу навіть непомітне; мало воно дуже велику голову й високе чоло, під ним — кирпатий ніс. Це була Влада.

Батько не дивився у бік цих Божеств, мабуть, не насмілювався. А якщо випадково звертав свій погляд до них, у тому погляді була цілковита й безмежна покора, по суті, то була любов.

Під час усього цього Видіння, немов музичний супровід, ширяла пісня: це було щось між національним гімном та повільною мелодією на основі літургійних мотивів, це було багатоголосся пілігримів. Стоячи у три рівненькі ряди: попереду — найнижчі, на наступному щаблі — середні, далі — найвищі; співали Початки.

Ось я й описав майже все Видіння. Я описав його старанно, у якнайпростішій формі, мало не на межі з кокетуванням, і я це добре усвідомлюю. Але на те є підстава. Цей опис є лише другорядним, підготовчим; єдина його мета: якнайощадливіше використовуючи всі можливі засоби, — лише вкрай необхідне, аби бути дохідливим, хоч би й натякаючи, цитуючи чи не зважаючи, — підвести до того, що насправді істотно для розвитку сюжету.

Між усіма цими Божествами, які я — хоч я й не такий письменник, як-от Піццуто чи Тостао, — зобразив дуже загально, було одне, яке я назвав би аномалією чи порушником правил. І саме тут я мушу, якщо взагалі повинен, додержуватися вимог стилю: стосовно Божества, яке навіть не має свого місця в гармонії Середньовічного саду й яке, можливо, навіть не є Божеством, а простою, надзвичайно юною людиною, подібною до Божества. Чи, може, то пропаще Божество, котре зійшло з постійного місця, на яке поставила його Ананке[164] — Божество ненадійне, мандрівне, бродяжне, неспокійне; можливо, воно більше прислужується богам, ніж людям: чи навпаки, боги відправили його на службу людям, тож воно служить спочатку одним, потім — іншим. Слуга для всіх, а значить, ні для кого. Істота, створена служити Богам за допомогою людей. Отож це безпосередній слуга людей й опосередкований прислужник Богів, який, таким чином, має право вважати людей другорядними хазяїнами, обдурюючи богів, що насправді прислужує людям (а насправді так воно й є), а не їм, Богам. І таке інше.

Божество, котре блукає, сховавши руки в кишені, потроху позіхаючи, поміж тих небесних Кіл та Півкіл, у яких сидить батько, не знаходячи собі серед них слушного місця через нудьгу, нетерплячість, зневагу до всіх чи через те, що не годний, — не годний, можливо, саме через те, що підлеглий, — це молодик з нормальною, не надто розумною зовнішністю, у ньому зовсім немає нічого відразливого.

Коли батько з цим хлопцем, він не має того шанобливо-пригніченого вигляду, який має при Божествах, що стоять праворуч (проте він не дає цьому виявитися аж занадто сильно, як поважний фахівець, якому немає чого їх боятися, адже його покора та вірність їм є вже давно незаперечними ab aetemo е sine die[165]), а поводиться довірливо й просто, як з Божествами-Прислужниками. З ним і красномовне мовчання потребує й виказує взаємодовіру, надійність їхнього зв’язку, упевненість у тому, що можна розраховувати на задоволення і власних потреб, особистих, і, в першу чергу, суспільних, направлених на суспільне благо.

Проте у чомусь цей молодик докорінно відрізняється як від Божеств, що прислужують, так і від тих, що володарюють, і різниця ця, вочевидь, є соціальною. Божества-Володарі, безперечно, походять з буржуазії чи, принаймні, мають шляхетне коріння тощо; у них тупі носи, недолугі підборіддя, винуваті очі тощо, це боги-бюрократи, боги-академіки, боги-купці, чи боги-промисловці, їхня цілковито соціальна агресивність (бо навіть якщо вони й атлетичні, все одно кволі фізично) поєднується з почуттям провини, яка ту агресію спричинила тощо. Й навіть там, де їхня кволість є романтичною, а їхній непевний і тому нещирий спосіб життя породжує через споконвічне сімейне виховання, яке було б нерозумно й нелюдяно не брати до уваги й навіть не відчувати певної ніжності, — безформну, зужиту, невикорінну вульгарність, вона затьмарює зовнішність, на якій уже позначилася огидна старість.

Але й Божества-Прислужники, по суті, теж до них належать: у них дійсно краще проглядаються сільські й вони не настільки забуті, а отже, їхня безвідповідальність та ґрунтовна й нетривала освіта, старанність, якій притаманна обмеженість інтересів тощо… зберігають у їхніх тілах простоту, здоров’я та люб’язність, властиві народу. Кажучи, що всі селяни потенційно можуть стати дрібною буржуазією, Ленін мав на думці саме цих наших Божеств, котрі, незважаючи на те, що живуть, як буржуа, зрештою не втратили здатності втілюватися в людей: людей, що мають очі, які сміються, рум’яні щічки й, кажу ще раз, не втратили здатності мати зовнішність лише трошки обтесану, але прекрасну.

Але на відміну від Божеств-Прислужників та Божеств-Володарів, «аномальний» молодик, що був там у прекрасному товаристві, Сальваторе Дульчімасколо, саме так звуть того Бога, зовсім не належав до буржуазійства.

Безперечно, цей хлопчина — з народу; а оскільки з першого ж погляду навіть недосвідчених очей постає вихідцем з півдня, — він є люмпен-пролетар. Саме через це він настільки відособлений у тому товаристві, не маючи можливості злитися чи змішатися з іншими Божествами, позаяк на ньому «знак» відмінності, якої неможливо позбавитися тощо.

Його просто прийняли між своїх як Божество, — котрі найняли його, — так і отець людський: і він навчився обертати це собі на привілей. Він цього не приховує. Навпаки, відкрито показує своїм поглядом, у якому чи то погроза, чи то нудьга, своєю хуліганською поведінкою, все одно сповненою вишуканості, якою він був обдарований (може, іншими Божествами?), народившись у бідній оселі у самому серці якогось давнього, брудного, безнадійного південного міста. Ймовірно, як я гадаю, це було Палермо, бо якби він походив з якогось іншого великого міста, у якому немає мафії, можливо, дрібнобуржуазійна зараза змінила б його набагато глибше, наділивши його лакейськими рисами, яких він зовсім наразі не має. Він ні на мить не втрачає своєї гідності. Якщо його й прийняли у цей світ, то він, у свою чергу, погодився на те, щоб стати його частиною. Він не найманий убивця (як, наприклад, поліцейський, який, переконаний у тому, що служить багатіям, покірно й без жодного вибору несе свою службу за мізерну зарплатню). Божество на ймення Сальваторе Дульчімасколо приймав, але він і віддавав теж; він приймає, але й віддає: у його випадку це обмін, угода. Людини честі, певна річ. За інстинктом він вишукано підкреслює свої чесноти: син-первісток, мати якого з Палермо, яка пишається ним. Для багатіїв, котрі підкуповують його, — робить це пічіотто[166], що знається на підкупі, — він для них є чимось, без чого вони ніяк не можуть обійтися. Отож хоч бери, хоч дивись. Ви мені стільки-то, я вам стільки-то — й ми квиті. У Небесному колі він поводиться так само вільно, як і в місцевості серед немаєтних молодиків, які ходять на роботу чи стають злодіями, вирішуючи власну долю, або ж миряться з нею, як із чимось безальтернативним: як з особистої точки зору, так і з суспільної, а отже, трагічним. Крім того, за споконвічним досвідом розбещеного, він чудово знає тих, хто розбестив його, він знає, що їхній найтяжчий гріх полягає саме у вчинкові, яким вони з ним пов’язані: розбещенні (здебільшого таємному, а тому самому по собі незмінному, доленосному).

Іншими словами, Божество Сальваторе Дульчімасколо матеріально залежний від Божеств, які його до себе прийняли, але вони теж у його руках: зрештою, їх би завжди, будь-коли й під будь-яким приводом можна шантажувати.

Він не знає вагомих приводів, смертних гріхів, але знає про їхні дрібні злочини, за кожен з яких у кримінальному кодексі передбачено суворе покарання, він чудово про них знає, адже скоював їх особисто за їхнім дорученням.

Та як же таке трапилось, щоб батько Карло, старий противник фашизму, прихильник християнської демократії Де Ґаспері, який досить гідно зустрів старість, пізнавши, цілком невинно й необтяжливо, буржуазійний гріх, вважав присутність цього юнака такою природною?

Коли його очі зупинялися на юнакові, обводячи поглядом присутніх, сидячи у центрі Видіння, він не виказував ніякого надзвичайного здивування чи спантеличення. Складалося враження, що він завжди бачив його, був з ним знайомий і приймав його як одного з багатьох постатей, які були звичними для його щоденного оточення.

Від життів, якими живуть батьки, завжди віє загадковістю: й у ту мить той молодик здавався однією з найзагадковіших частинок тієї таємниці. Позаяк, якщо говорити про Карло, він би НІКОЛИ не затримав уваги на такому персонажі. Може, саме так виявлявся його вроджений буржуазійний расизм. Він не відчував, власне, ненависті, зневаги, огиди, жалю чи нерозуміння до таких представників людства: річ не в тім, просто він би ніколи не затримав погляду на такому представникові. Й це дивно, адже він був освіченою людиною, науковцем, хоч присвятив себе не стільки науці, скільки прикладній її стороні, а отже, він хоч раз у житті мав би відчути цікавість, принаймні як людини розумової праці чи з практичного боку, до таких людей, як Сальваторе Дульчімасколо, як їхні батьки, матері, брати й люди його штабу. І нагод для цього йому не бракувало — й саме завдяки тому, де він працює; він лише недавно^b[167] повернувся із Середнього Сходу, був в Ірані, Іраку, де все його оточення, за винятком кількох десятків людей, техніків, робітників та двох-трьох міністрів, були такої ж породи, як і Сальваторе Дульчімасколо, хоча в той самий час і покірніші й жорстокіші за нього. Але погляд Карло ніколи серйозно не зосереджувався на цих людських створіннях. Мабуть, для того була якась вагома причина: щось заважало його очам побачити й усвідомити, що існують братні йому люди люмпен-пролетарі (я кажу, що вони йому братні, бо Карло — католик). Дійсно, він знав, що вони є. І знав, у чому їхня проблема: перш за все, поглянувши з точки зору лівих, позаяк для нього протягом всього життя ця проблема здавалась абстрактною, й жодного разу влада, частиною якої він був, не поставилась до цієї проблеми як до конкретної, аби розглянути й вирішити. Саме тому це була проблема комуністів, гошистів, а разом з ними й демократа, лівого католика Карло, який не міг не зарахувати себе до їхнього числа. Повторюю, він жодного разу не пов’язав усвідомлення цієї проблеми з людиною, яка, живучи в його тілі, глибоко переживала цю проблему. Насправді ж саме від цього тіла він відводив очі.

І саме це тіло наразі привертало його увагу.

І поки Карло намагався усвідомити все це, поки до його свідомості доходило, що ось воно, тутечки, тіло Сальваторе Дульчімасколо, живе-здорове, з плоті й крові, яке має свій запах, а може, смердить, воно має власну вагу, воно тепле, має змогу нападати й нападати можуть на нього, жадати чи бути жаданим, ніби ось-ось дозрілий фрукт, який уже прийшов час зривати, або ж ним нехтують, не торкаються, залишаючи для того, про що пересічний буржуа може мати лише несміливе уявлення, Героїзм та Смирення завели свою пісню. Їхня пісня, пронизливо-солодка, у народній манері, навіть дещо чудна через те, що в ній суворо додержуються визначальних для неї музичних канонів, але водночас вона — болісна, як коли (ще кілька разів) вихлюпується на вулицю уздовж морського берега, чи на вузеньку вуличку поміж обшарпаних будинків, чи на ниву, у гущавину дерев, уздовж канав, що тонуть^a[168] у сонячному спокої, — раптом змушує замовкнути нудний монотонний хор.

Початків, які безугавно й незворушно співали у безвісті, слідуючи культовому багатоголосому канону, мабуть, якусь забуту народну пісеньку, перероблену за наказом якогось міністра (а я б ще додав, може, один з можливих варіантів національного гімну, якби Видіння досягло розлогості) якимсь наслідувачем штибу Хіндеміта.

Ця пісня перенесла в інше місце й в інший час. Воскресила дійсність забуту настільки ж міцно, наскільки глибоко вона переживалася свого часу. О, нічого певного: може, якесь село в околицях Турина, а може, якась інша сільська місцина на Паданській[169] рівнині, — сонце сідає, вечір є таким, як він є, безкінечним і незмінним, — обряд, у якому бере участь увесь Всесвіт, разом з сотнею, двома сотнями чи тисячею чоловіків та жінок, які мешкають у тому куточку світу, — серед будиночків, що стоять окремо від інших, обнесені тином, червонуватих стародавніх церков, де сонячні промені втрачають свої барви, зорі здіймаються з морських вод чи із-за рядочка блакитних гір у далечині, облямованих білим покривом снігу, що відділяє їх від блакиті неба. У цю мить дзвенить дзвін і чи то журливий, чи то веселий материн голос, чи голос друга нерозбірливо чується з-за хатніх стін, чи з-за парканів чи городніх тинів, адже завжди хтось загулюється на вулиці, коли повітря вже стає неласкавим, а травичка посмучено вкривається росою.

Поки Карло, легка здобич для тієї пісні, відчував, як у нього стискається серце, — і не без задоволення помітив, що на його очах виступила убога сльоза, — молодик на ім’я Сальваторе Дульчімасколо задрімав. Позіхав він не сильно, але було помітно, що він чи то втомився, чи то знудився, тож пісенька, яка так добре зігрівала серце Карло, була для нього лише колисковою, й саме тому він заснув.

Він ліг на святій травичці, трошки подалі, упершись ліктем у землю й підперши потилицю рукою, пережовуючи щось, мабуть, довге й тоненьке колоскове стебло, а потім поволі випростався увесь, поклавши голову на передпліччя; він віддався сну, як чинять хлопчики, сподіваючись, що зможуть переробити більше роботи чи кохатися довше, а потім жалюгідно-невинно за першої ж нагоди звалюються з ніг.

Спів Смирення та Героїзму — це одноголосий, однострофний спів, який виконують в унісон пара друзів, хоч насправді кожен співає по-своєму, — цей спів припинився так само раптово, як і почався, а з ним розчинилися у безвісті й химерні видіння про світ, схоронений у пам’яті, а з ними й гіркота укупі з пахощами сіна, ґрунтовими чи вкритими білою пилюкою вуличками, садками, де спокій ллється через край, сонцем, яке сходить чи сідає, голосами, галасом, сміхом чи плачем людей, які є його частиною.

Залишилось лише те спляче тіло.

Уві сні воно, так би мовити, було ще більш тілесним. Впали обладунки, що захищали під час неспання, — назвімо їх культурними, —. залишивши лише плоть.

Навіть Карловим очам тепер було легше його роздивитися. Йому тільки й треба було, що подолати сором перед самим собою, але справа це була нелегка: попри все, хоч і почуваючись винувато, користуючись нагодою, що ніхто його не бачить, він уперше в житті не лише насмілився подивитися на створіння штибу Сальваторе Дульчімасколо, але навіть зупинив на ньому погляд, щоб глянути на нього й навіть пильно роздивитися. Певна річ, він вчиняв так, не усвідомлюючи, який у цьому зміст, незважаючи на те, що відчував глибокий біль: і виявлявся він у тому, що у грудях почало давити, а в череві відчувалася порожнеча, як під час запаморочення.

Саме завдяки силі сну властивій видінню, речі набували перебільшених якостей: незначні й звичні дрібниці набували страхітливого змісту. Вперше in corpora vili[170], над тілом цього люмпен-пролетаря Карло не відчував політичного чи ідеологічного інтересу. Звісно, у нього не було на думці, як вирішити південне питання чи, наприклад, як перебудувати зв’язки підприємств, які є частиною ЕНІ, із сицилійським регіоном, чи про щось таке; а якщо він і думав про такі речі, то, так би мовити, у другій колоні, яка гуркотіла й двигтіла в його пропащих і по-дивному важких грудях.

Сплячий Сальваторе Дульчімасколо був у змозі привернути увагу Карло саме як тіло, зовнішня оболонка.

Карло роздивлявся чорне волосся хлопця: його корені були настільки густими, що нагадували всевладне море трави, що переливалося через край, трави, яка того травня місяця відродилася до життя ніби вперше за час існування світу; у парубка було пряме чоло, неправильні риси обличчя, що трохи скидались на звірячі, майже бридкі, але у той же час пашіли красою та здоров’ям і чуттєвістю, успадкованою, наче добро; трошки закарлючкуватий ніс, занадто товсті губи, худі щоки; мав занадто довге тіло, як на вихідця з півдня, але довготелесим не назвеш; наділений котячою й кремезною міццю, яка притаманна засмаглим хлопцям, яку в старості зжере худорба чи, що ймовірніше, спотворить бідняцька опецькуватість; ось його черево, лоно; спрямовуючи туди погляд, Карлові очі, звісно, найбільше його не слухались, навіть мимохідь, і куди наразі, більш винувато, адже потайки, витріщалися. У тому лоні була цнотливість та недоторканість, яку марно приховують штани бідних парубків, ніби їхній пеніс ближчий до творчої благодаті чи принаймні подібніший і ближчий до первісного взірця, ніж будь-який інший; досконала копія права, дару, який так нехотя подарували буржуа (а щойно отримали, він став вимученим, чахлим, його стали вважати незаслуженим, зіпсованим, споганеним). Досконале відтворення механізму, не здатного на помилку, вартого^b[171] самої природи, яка таким його створила й таким його хоче бачити. Між чуттєвістю, якою наділила культура й яку приховували у собі штани, — застебнуті простою застібкою-блискавкою, ніби це якась таємниця, — й природною чуттєвістю, властивою тілові, форми якого, попри те, що саме штани позбавляли їх природності, можна було вгадати, — була цілковита гармонія: ніщо у цьому не нехтувало почуттям сорому й не присоромлювало, безсоромність була цнотливою, а цнотливість — безсоромною, диво було недбалим та грубим, а недбалість та грубість — дивовижними. Тепер, уві сні, лежачи на твердій землі, вкритій священною травичкою, може, через якийсь молодецький сон чи через нестримну чуттєвість молодого тіла, член у хлопця встав: теоретично недосвідчені, але обізнані на практиці, як у повії, Карлові очі відразу це зауважили, і в його уяві миттю без жодного слова, несвідомо, як годиться, постав образ, як і розуміння, що цей орган більший і сильніший за той, який, на думку Карло, був середніх розмірів, а отже, це не йшло врозріз з уявленням, яке, не зізнаючись собі, мав будь-який нормальний буржуа про пеніс пролетаря. На трошки потертих у тому місці штанях, уздовж застібки, — потертість була трошки тьмяна, трошки синювата, хоч і ледь помітна — позаяк тіло лежало голічерева, але водночас було розслаблене від сну, — не було невиразної опуклості, яка буває, коли тіло стоїть прямо, на ногах, — котра повсякчас переливається й рухається, яка дозволяє лише здогадуватись про силу члена, залишаючи сумніви щодо форми та справжніх розмірів; і не мала вона форми майже геометричної фігури, яка з’являється, коли людина сидить, тоді вона схожа на трикутник, чи нахиляється, коли вона набуває форми горизонтально витягнутого циліндра; наразі опуклість була безформна, а тому беззахисна: форма того, що вона приховувала, чудово проглядалася, обеззброюючи своєю невинністю. Я повторюю, що все це Карло проаналізував й усвідомив за одну мить, несвідомо. Він лише ще гостріше, майже не маючи сил стерпіти, відчув тягар, який стискав йому груди, й пустоту, безпідставний спазм десь далеко у череві. Гадки не маючи про все це, найманий душогуб Божеств-Володарів, на ймення Сальваторе Дульчімасколо, блаженно спав, поклавши голову на траву, обличчя його, облямоване розстебнутим комірцем його чорної сорочки, трохи зблідло, й засмагла шкіра на ньому тепер здавалася прозорою^c[172].

У попередньому розділі я згадав, що у батьків бувають таємниці. Помітити таке — це невелике діло. Але саме тому хочу розповісти вам про кілька ймовірних варіантів^a[173]. Життєва таємниця батьків — у їхньому існуванні. У світі існують речі, які можна пізнати лише власним тілом. Позаяк пізнані завдяки чужому тілові, вони вже не будуть такими самими.

Те, що зазнали тіла наших батьків, ми не в змозі пережити завдяки нашим власним. Ми силкуємося це повторити, уявити, розтлумачити: ми пишемо про це історію. Але історія саме тому принаджує нас (певна річ, сильніше за будь-яку іншу науку), бо найвагоміше, що є в ній, безповоротно від нас вислизає.

Таким чином^b[174] ми не спроможні пізнати підліткові проблеми власним тілом; наші тіла відрізняються від їхніх, і дійсність, яку вони пізнали, пізнати нам не дано. Ми відтворюємо її, уявляємо, розтлумачуємо, але не проживаємо її. Отже, у житті дітей теж є загадка, й звідси випливає, що існує безперервність таємниці (тіло, яке пізнає дійсність), безперервність, яку обриваємо ми.

Нам відоме це явище, адже ми теж живемо у своєму тілі, проживаємо дійсність у всій нескінченності її втілень, але усвідомлення тлінності такого досвіду у нас настільки потужне, що воно спотворює та знецінює його. Ми сприймаємо її лише як досвід, який треба пережити, аби зрозуміти подібний досвід, якого зазнають інші; вони наділені властивістю, у якій нам відмовлено: абсолютною цінністю.

Певна річ, ми розуміємо, що й життєвий досвід інших людей також є тлінним, жалюгідним, безладним — ще не почавшись, він вже проминає. Але це відчуття тлінності стає лише складовою, однією з багатьох незмінних й абсолютних складових цінності тілесного досвіду батьків та дітей.

У тому, що ми переживатимемо в майбутньому, теж приховане відчуття тлінності, й через те нам дійсно здається, що цей досвід уже в минулому (позаяк в ідеалі, за своєю природою вони й є такими). Таким чином таємниця екзистенціального досвіду є насправді таємницею Минулого: й не лише того Минулого, яким воно здається нам у Теперішньому (таємниця батьків), але й Минулого, яким видасться воно нам у Майбутті (таємниця дітей).

Неперервність складової тлінності ототожнюється з неперервністю Минулого і його тілесної таємниці.

Цією неперервністю просякнуте усе життя, вона невпинно його регулює.

Утвердження Теперішнього, Установ та Влади, яка стоїть на Їхньому захисті, ґрунтуються саме на цьому відчутті Минулого, таємничість якого хочеться відчути знов. Якщо ми не обманюватимемо себе, сподіваючись пережити той самий екзистенціальний досвід, що й наші батьки, нас охопить нестерпна туга, ми втратимо відчуття самих себе, усвідомлення себе; й тоді ми абсолютно втратимо орієнтацію. Тим паче, що загадка батьківського життя така сама, як загадка життя їхніх дітей.

У найпростішому й найпервіснішому вигляді втіленням усього цього є фашизм, тому висуває на чільне місце ірраціональну філософію та дію, котрі є фактичними й логічними втіленнями тілесної Таємниці. Серед нас немає жодного, кого б це не стосувалося, хто б був перед цим невразливим чи вільним від цього. Навіть попри нашу волю Минуле визначає форми життя, які ми уявляємо, задумуємо на майбутнє.

Фашизм — це ідеологія сильних, а комуністична революція — ідеологія слабких. Певна річ, тимчасово сильних та слабких. У той історичний момент, коли все це актуально. Сильні — це ще й кати, а слабкі — ще й жертви.

Коли сильний думає, що може утвердити Минуле, у цій думці є щось всеосяжне, тоді як у думці слабкого, котрий вважає, що може це Минуле знищити, відчувається тимчасовість.

У силі немає неоднозначності; як і в людях, що стверджують, ніби підкоряються сильному, й натомість можуть отримувати вигоду від влади. А от жертви — вони глибоко неоднозначні: їхнє прагнення відцуратися від влади, до якої їм лише руку простягти, задля того, щоб перетворити її на іншу, у непевному, малоймовірному, часто ідеалізованому, утопічному майбутньому, не може не викликати підозр.

Сильного можна осуджувати (за зловживання владою, за насилля, за ворожість, за грубість), як можна засуджувати й молодь, які, ставши перед вибором, роблять крок назустріч сильним, згоджуючись бути їхніми слугами, маючи на меті стати частиною влади й помалу, може, навіть стати справді могутніми; але у всьому цьому немає нічого підозрілого, я б сказав, що це природно. А от подумати про те, що комусь може вдарити в голову зробити інший вибір, — це важко, себто подумати, що хтось надумає відмовитися від усталеного плину життя, яке, зробивши з нього прислужника влади завдяки його впевненості у своїх силах, гарантує йому в похилому віці й на старість владу та авторитет; обравши натомість життя, яким живуть жертви, яких вигнали з батьківського бенкету влади: гордого відтворення життя, ніби Минуле, що увіковічує себе.

Розповім у кількох словах, чим усе скінчилось.

Зайшовши у свою кімнату, Карло роздягнувся, напівп’яний (це дозволили йому серйозні люди). Видіння вже залишилося позаду, там, у Саду, що провалився у вологу тієї Травневої ночі, яка наразі, як видавалось, узялася кригою. Божества та решта Небожителів, спрямувавши погляд на шлях та на хвіртку, стоячи непорушно й повернувшись обличчям, наразі залишали за спинами будинок, у якому Карло тремтливими руками знімав із себе одяг. Його серце, котре поглинуло сп’яніння^a[175], десь у брудних і темних глибинах схвилювало незнане, — й визнаю, що, можливо, саме тому, — радісне й дивовижне почуття. У Фашизмові є свої чари, які ніхто й ніколи не наважувався пояснити.

Роздягнувшись догола, Карло подивився на своє віддзеркалення, котре показувало йому люстро; й ось раптом стало цілком зрозуміло, що то за тягар тиснув йому на груди й що то за порожнеча, від якої геніталії у штанях здавалися по-гидкому легкими.

На його грудній клітці стирчало двоє страшенно великих грудей, поміж ніг, там, де був пеніс, зараз була пустота, вкрита жмутом волосинок, — то була вульва. Та коли Карло усвідомив, що він тепер особа іншої статі, у його голові пролунали інші слова — ті, які вживає народ і до яких жоден буржуа не знає синонімів, принаймні пристойних.

Протягом травня — жовтня 1972-го не трапилось нічого такого, чого варто було б очікувано назвати Подією. «Італійський Соціальний Рух» отримав на виборах чимало голосів: як читач уже знає навіть краще за мене, це варто й справді назвати величезним успіхом. Соціалісти разом з Лібералами вийшли зі складу Уряду, який перейшов у табір правих й Головою Уряду став Андреотті. Попіднімали голови старі клерико-фашисти, тож над Італією, ніби сироко, дмухнув вітерець реставрації. Та все, принаймні наразі, обмежилося лише цим. Проте в цьому не було нічого нового. Життя, йдучи далі своїм порядком, як того вимагали закони природи, за допомогою нових проявів свавілля ˂…˃ перетворювало італійців: певні ˂…˃ здобутки, котрі соціалісти з Уряду називали Реформами, наразі стали вже незворотними. Італію поставили на шлях Споживацького Гедонізму [якщо читач дозволить мені поспіхом дати цьому таку назву], — й, певна річ, святинею їхньою була не Церква. Фашист-гедоніст — це була термінологічна суперечність. Через таку суперечність Влада зайшла в глухий кут. Яким би шляхом наказав іти Розум, зійшовши у даному випадку в Голову Уряду Андреотті? Ще більш рішучий поворот управо, — поверхневим свідченням якого був моралістичний revival старих клерикофашистів у корчах, котрі були частиною Прокуратури чи Поліції? Чи більш реальний поворот управо через тривалий шлях терпимої демократії?

Влада — вічно молода, поступлива, нерідко має сумніви й перебуває у кризі [як і все людське]. Наразі її леми були сумнівними.

Опозиція перебудувалась, віднайшовши певну традиційну єдність, в основі якої лежить риторична думка про те, що Влада традиційно «старомодна, недоумкувата, тупа й дилемами не мучиться». Гошизм розгубив масовість, оскільки протистояння протестувальної субкультури та субкультури владної — це суперечність, яка може завершитись лише поразкою перших. Маси молоді знову дивовижно стали звичайним явищем, хоч і досі містили болісні ознаки повстань, що відбувалися кілька років тому. Втім, усе це повернулося проти них. Безкомпромісно й без розбору осудивши всіх батьків, через це вони тепер не могли мати з батьками наставницьких стосунків, завдяки яким могли б, перевершивши їх, іти вперед. Щира відмова — це бездушність та підступ. Отак, відмовляючись, виявилося, що молодь у течії історії стоїть непорушно. Й саме це доленосно стало причиною регресу. У них знову з’явилися психологічні риси, які виявилися також і в їхньому тілі, — нещасної старої буржуазії: риси, яких їхні батьки принаймні трошечки позбавились; знову замелькали обличчя знайомих священиків, провинних адвокатців, нікчемних суддів, корумпованих сержантів тощо…, й проявилося все це, звісно, у найменш захищених та найбільш юних. «Маса» тільки й знала, що невдоволеність, неврози, неуцтво, агресивність: надбавка не стала гідною платою за зраду.

Те, що околиці стали ближчими до центру, провінція наблизилася до великих міст, призвело до зруйнування різноманітних і неповторних народних культур. Околиці Рима чи бідні землі Півдня країни, маленькі традиційні містечка й сільська місцевість Півночі (Італії) більше не народжували властивих лише їм взірців роду людського, які сформувалися саме завдяки їхній стародавній культурі; таких взірців людського роду, які були б противагою представникам цього роду, народженим у центрі, які були б ніби формами опору та свободи, — хай навіть старомодними та убогими. Наразі такий взірець був одним-єдиним: той, якого мляво нав’язував центр завдяки телебаченню та пресі. Але позаяк за взірець правив дрібний буржуа, то безліч молодиків, які прагнули йому відповідати, почувалися розчарованими^a[176]. Більше не існувало народної гордості, яка правила б за альтернативу. Ба більше, тисяча лір, на яку потовщали кишені молодиків з народу завдяки достатку, перетворила цих молодих пролетарів на дурних, претензійних, хвастливих та злих людей. Адже лише у злиднях, хоч і тільки примарно, виявляється людська доброта. Більше не було жодного простого молодика, який би ще не нап’яв на себе самодостатню усмішку, не дивлячись більше в очі людям, чи не йшов, опустивши очі долу, ніби монастирська послушниця, виявляючи гідність, сумирність та моральність. Ніщо вже не здавалось цікавим. Усі вже про все знали в обов’язковому порядку. Лишилося тільки знервоване нетерпіння, — від якого ці молоді люди ставали безбарвними й гидкими, — зжерти власний кусень пирога. А на додачу — довге волосся, чи краще сказати — добре зачесане волосся, ніби на бридких масках, з вирівняним волоссям, хвостиками, гривками, завитими чубами: нестримне спотворення, яке здавалося наслідком невимовних зусиль і яке навіть замінило слово… Путани зі стажем, повії, що були такими ще у двадцятих, чи бездумні Святенники, прості хлопці з народу наслідували студентам у маскараді, через який вони мусили проживати найкращі роки свого життя як блазні, соромлячись блиску безбородої шкіри, що була світлішою завдяки колишнім гордо-цнотливим чубам, мужнім та сумирним голеним потилицям часів Бідності.

Серед освічених людей не було нікого, хто б насмілився голосно висловити свій протест проти цього. Ризик стати непопулярним переважав давнішній ризик сказати правду. Зрештою, навіть вузькопрофільна культура була гідна свого часу, наразі вже навіть її внутрішня структура стала прагматичною — витвори інтелекту стали такими самими, як і будь-які інші: їх оцінювали, спираючись на успіх чи невдачу, й їхні евристичні методи полягали у самому їхньому існуванні, ніби річ чи факт: виграному чи програному парі. Облуда стала частиною ідеології, ніби елемент стилю життя освічених людей чи навіть поетів. «Групи», які теж тілом і душею були подібні до ніби навічно побореної фальшивої буржуазії, перетворювали «силу літератури» на свою неприховану й безпосередню мету, роблячи це не лише без краплі сорому, але в той самий час навіть виконуючи моралістичну, залякувальну функцію, яка з нечуваним нахабством випливала з патетично збореного гошизму.

Єдина реалія, у якій, з властивим правді задушливим калатанням, ще пульсувало життя, була безжалісна реалія виробництва, захисту кожної копійки, підтримка старих інституцій, які досі були важливими для нової влади, але, звісно, серед них не було ані шкіл, ані лікарень, ані церкви.

Карло, як можновладець та, певна річ, людина публічна, прожив ці місяці так само втаємничено, як і Уряд, котрий він підтримав як технічний спеціаліст, хоч про те, що він отримає натомість, не було ані сказано нічого, ані тим більше записано. Але наразі він перебував у підвішеному стані. Слідом за фашистською несамовитістю — як-от Велика Новизна — прийшла обережність, яка підказувала чекати, й не стільки для того, щоб щось зробити, а радше для того, щоб не робити нічого: наприклад, не припуститися помилки, переоцінивши фашизм, щоб влада знову взяла його на свій розгляд. З іншого боку, Карло гарненько ховав свої груди та інші дітородні органи, що видавали в ньому жінку, в одязі поношеному з гризайлю чи твиду, що, маючи останніми роками дещо непристойний вигляд, наразі набував класичного крою, навіть попри те, що волосся тоді вже не було зістрижене високо на потилиці й на скронях[177]. Після спроби «лише запропонувати» змінити чи посилити владу, після якої дороги назад вже не було, що мала місце у тому неспокійному травні місяці, Карло так і залишився на своїй посаді: на тій, до якої він дослужився завдяки своїй подорожі до Сирії та інших арабських країн (де ЕНІ здавна мала перевагу перед Державою). Насправді зовсім нічого не трапилось, звісно, якщо не зважати на невідворотний факт, що мовчазну пропозицію було зроблено.

Й саме як наслідок підвішеного стану (який зовсім не означав зречення) та (повсякчас відкритого) посибілізму[178] Першого факту, — ніби цілком випадково, невимушено й сердечно, вільно й по-товариському, культурно, — трапився Другий факт. Ще одна невеличка вечеря. Цього разу до депутата з Тренто прийшов депутат із Півдня (неаполітанець), на прізвисько Горлиця, який виконував під час вечері роль гостинного хазяїна. Решта «тісної компанії» лишилася незмінною. Пропозицію було зроблено жартома, випадково, під час зустрічі ххх ххх ххх. Незначуща пропозиція, пролунавши, виявилась одностайним жагучим бажанням усіх присутніх. Хтозна, які думки роїлися у головах четвірки сицилійців, двох депутатів та пари можновладців, про яких відомо лише ім’я. Безперечно те, що Горлиця запросив їх завітати якось жовтневим теплим вечором, коли у небі прямовисно висіли тремтливі, вже готові до найгіршого, зорі, до ресторану «Тула»^{41}.

Горлиця практично завжди замовляв у «Тула» столик, отож компанія опинилася за столиком, накритим білою скатертиною, усівшись важкими задами, обтягненими темним сукном, на стільці, котрі замовили для сильних світу земного, які, втім, схильні до надзвичайно скромних земних вечер. Тем для розмови було безліч, але про таке, як, наприклад, Рестіво^{42}, ніхто й словом не прохопився. Пізно ввечері всім уже було весело, й сицилійці стали виявляти ласку до сусідів за столом, легенько ляскаючи їх по щоках, показуючи своє добре ставлення. Коли ляскали Горлицю, на його округлому обличчі, що ховалося за хитрими окулярами, яскравіше проступав паламарський вираз. А от трентійського депутата ніхто не насмілювався ляскати по щоці чи гладити, навіть як слуги гладять хазяїна; правду кажучи, так не насмілювалися вчиняти й з Карло, з його крижаним, трохи білявим волоссям, що обрамляло похмуре чоло, під яким були не менш похмурі очі, й великими зубами, що вип’ячувалися з рота, з якого лунали сухі слова, що ними він висловлювався через звичку вживати технічні терміни. Ані Бушетта[179], ані Васало, ані Буттіта[180], ані Ґаліна ніколи б навіть уявити не могли, що за цим сухим та ясним обличчям людини з півночі, під цим бездоганним чоловічим вбранням ховається жіноче тіло, тіло жінки!

Зрештою, ця «Тула», настільки пишно-урочиста й присвячена виключно прийому високих політичних гостей, насправді не була таким уже божественним місцем, у трохи старомодній атмосфері відчувався смуток, усе навколо було якимсь напханим: офіціанти, чепурненько зодягнені у чорні костюми та краватки, бар у ніші, що простяглася праворуч від входу, охайно накриті столи; завдяки всьому цьому, звичайно, відчувалася розкіш та привілейованість; та, як би це мовити, у тому низькому фойє, куди спускаєшся, увійшовши крізь двері, майже як у бюрократичних закладах, зійшовши вниз двома чи трьома сходинками, де навколо, трохи вище за залу, розташовуються маленькі «séparés»[181], рівночасно з тим проступало все убозтво того, що належить державі, а, отже, й тих місць, де збирається її влада. І гардеробна була тісна й мізерна: пальта вішали просто у комірчині поряд з маленьким письмовим столиком у коридорчику, затісному навіть для трьох чи чотирьох осіб. Полишаючи заклад, Карло разом з рештою відвідувачів став у чергу перед тією маленькою гардеробною, де прислуга помпезно виказує свою пошану у скупому мовчанні й майже із зосередженістю (у той час як у їхніх занадто виразних зіницях світилася комічність іронічного змовництва). Коли під жваві балачки мафіозі, які вже вдягли свої важкі, лискучі від шкіри та хутра пальта, до Карло дійшла черга вдягати своє, він зауважив молодого слугу, який мав йому в цьому допомогти.

Передовсім, погляд того слуги вже втупився у Карло, коли той помітив хлопця: це був погляд людини, «яку вже знав»: власне, він ще не був змовницьким, але потенційно міг стати ним негайно чи назавжди. Це був вияв готовності стати змовником. Але він не був догідливим. Це був лише погляд людини, яка, добре усвідомлюючи свою соціальну нижчість, пропонує свої послуги на цілком рівних умовах, за яких вона, одначе, не переступить через своє становище підлеглого, який, наприклад, дбає про вищу за себе особу, котра певним чином тепер перебуває під його захистом. Наче дитина, яка перебуває під захистом матері. Матері, яка хоч і має на думці не надто добрі, неоднозначні, думки, все одно заради любові свого дитяти готова поринути у задоволення його найнижчих потреб: посадити на горщик, прати труси… Саме так, погляд того слуги — який через товариське ставлення решти вже пройнявся до нього довірою, а тому просив називати його Кармело, — був материнським поглядом, власне, як і його жести: просовуючи руку в рукав пальта, Карло ніби поринав у його обійми, ласкаві, але водночас деспотично — владні: саме таку покровительську ніжність відчуває кат до своєї жертви. Звісно, він не був дуже молодим, бо вже, певно, прослужив кілька років в армії, тіло, яке колись стане огрядним, наразі досі було у розквіті, як у ранній юності, геть усе воно було сповнене ніжності та сили; обличчя у нього було вже не дуже молоде, як у звичайного парубка, лише звичайного парубка, не більше; його молодість, що виявлялася у силі, слугувала для того самого, що й поведінка матері, яка своїм мовчазним примусом нав’язувала свою покровительську любов. Таким чином молодість, звісно, майже попри свою волю, погоджуючись мовчки, ніби хотіла стати прислужницею тому, хто її потребує. Єдиним недоліком, який мав цей молодик, що поводився так по-материнському, було те, що спереду у нього вже почало випадати волосся, тож здавалося, що його чоло вже досягає середини черепа, але волосся у нього досі було гарне, довге, густе та кучеряве, як у маміїв, що походять з найпростішого люду, із самого дна люмпен-пролетарської бідноти, у яких, оповиті мимовільним та болючим відчуттям трагізму, поєднуються їхнє призначення у сексуальних стосунках та смерть, служба в армії та злочинність. Посміхаючись майже надокучливо, Кармело допоміг Карло вдягти пальто, дивлячись на чоловіка так, ніби вони знайомі чи ніби він знав щось про Карло, зрештою, дивився так, ніби вони мали б бути, — якщо вже не перебували, — у якійсь дружній та приємній змові.

У ті хвилини Карло геть втратив голову. Його північно біляве волосся, якщо взагалі таке можливо, стало ще жорсткішим і тьмянішим, і він майже із незадоволенням і злістю, які він погано стримував, висмикнув товстий рукав із руки Кармело: він відчув, що була вона великою, несміливою, гарячою, твердою й догідливою.

Попри те, що дотепер Карло не був їхнім клієнтом, він почав ходити до ресторану «Тула», й відразу стало ніяково. У «Тула» не ходять поодинці й не приходять сюди лише аби попоїсти. Знайти столик надзвичайно важко. Депутат Горлиця тут як удома, й непередбачена зустріч з ним спантеличує: як можна показати йому, що ти можеш бути сам-один — загубився у великому місті — поза межами залізного кільця політичних хитрощів, які вимагають невимушеності, доброго гумору, войовничості, а над усе вимагають, щоб ти був у компанії — сидячи над якоюсь відомою у всьому світі стравою, куркою чи вареною яловичиною? Депутат Горлиця сидить у цій ресторації у гурті своїх галасливих товаришів, політиків, християнських демократів, провінціалів, які за столом виказують галасливе почуття впевненості, що є ще однією подобою обережних спроб, розподілу сил тощо у владних колах: якщо все закінчується невдачею, тоді за накритим столом у «Тула» все погордливо применшується й висміюється; а якщо перемогою — тоді нею по-хуліганському втішаються, і якщо вислів «ми їм вставили» й не лунає за столом, то за тоном розмови саме це мають на увазі. Депутат Горлиця може навіть беззастережно, від надмірної упевненості, вийняти на стіл жовтий конверт з Ватикану, можливо, він навіть прийшов від особи, наближеної до Папи, від імені (імені не пишуть) самого Папи, у якому він вітає його та інших керівників християнських демократів зі сміливою боротьбою за моральність і, скажімо, за придушення сексуального свавілля, що невпинно поширюється тощо.

Прийти туди самому — це ніби прогорланити: «Роздеріть мене». Та, звісно, депутат Горлиця і всі решта пропускали все крізь свій агресивно-переможницький добрий гумор і, вражені п’янкою сліпотою, не визнавали геть нічого.

Природно, що зв’язок між Карло та Кармело міцнішав, а над усе ставав більш виправданим: наразі рух, яким Кармело допомагав Карло вдягнути пальто, став ніби обрядом, і тепер уже словами вдячності, з якими Кармело брав великою рукою товстезний рукав Карло, були радше не «Амінь», а «Увійди»; та догідливу мужність чесного молодика, котрий схилявся й плазував перед можновладцем, не можна було ні в чому звинуватити, адже вчиняв він так тому, — і я кажу це ще раз, — що на терези, які рано чи пізно зважуватимуть те, що він дав, і те, що він отримав, він мав змогу покласти стільки ж гідності.

Якось увечері Кармело, простягнувши руку, щоб мовчки взятися за рукав, швидко й нишком, хоч для того це був зовсім незвичний рух, простягнув до Карло й другу руку. Карло механічно схопив те, що йому давав Кармело. Папірець. Він, нічого не второпавши, поклав клаптик паперу в кишеню; таким самим швидким і потайним жестом, який він вивчив тієї ж миті, як науку, яка відразу може прислужитися. Поглянувши мимохідь, поглядом ділової людини, яка лише поспіхом вдягає пальто, поспішаючи піти геть і, певна річ, не звертаючи на гардеробника жодної уваги, Карло встиг зауважити на обличчі Кармело дещо зовсім несподіване: молодик трохи зашарівся. Втім, можливо, завдяки вправності Кармело, котрої він набув через свою прадавню філософію бідняка, той, певно, сором’язливий рум’янець, здавалось, проявився не від сорому, а від задоволення чи, краще сказати, від радості.

Виходячи у розхристаному пальті, яке розвівав вітер, Карло не стримався й озирнувся. Кармело вже розгублено прислужував іншому відвідувачеві, й та розгубленість раптом виказала таємничість його єства, загадковість глибоко іншої людини; та щойно він зауважив погляд свого Пана, на його обличчі знову засяяла дитяча люмпен-пролетарська усмішка і його по-сицилійському смаглява шкіра трошки зачервонілася, адже, щойно почавши заробляти добрі гроші, він позбавився понурості ката чи блискучої усмішки робітника сірчаних копалин на Сицилії^a[182], котрий сміється без причини; він враз став по-чоловічому чемним, як бувають увічливим з багатієм, ніби багатство за своєю природою може лише ожіночнювати; ця чемність була вочевидь вихованою, лицемірною й натякала^b[183] на материнську ласку, якою обдарували б, щойно про це попросять.

Щойно опинившись на вулиці, Карло несамовито втупився у цидулку. Там був записаний лише номер: номер телефону.

Нелегко чоловікові, який пробув чоловіком з чотири десятки років, раптом поводитися, як жінка. Отож наступні дні були для Карло жахіттям. Телефон перетворився на страхітливий апарат, просвіт у пекельному, космічному мороці. Він тисячу разів поривався набрати номер і тисячу разів, немов у любовних романах, відмовлявся від цієї думки. Тоді як — і це цілком зрозуміло — любові у всьому цьому не було й близько. Те, що секс та кохання є одне й те саме, — неправда; навпаки, зазвичай ці дві речі ніяк між собою не пов’язані. Хоча й справді у цьому завжди є краплинка кохання. Навіть у ті пару хвилин, що потрібні, аби у полі, вкритому паперовим сміттям та гівном, навстоячки відпорати повію. Не кохання із роздумами та нестерпним хвилюванням утримувало Карло від дзвінка. Це був елементарний сексуальний сором, сильний страх визнати, що в низу живота все звело так, що аж подих перехоплює, що хочеться бігти, нехтуючи будь-якою небезпекою, навіть смертю, аби втішитися хоч на однісіньку мить; щоб стражденну порожнечу заповнив цілющий бальзам, манна, божественний дар; член Кармело, звісно, налитий мужністю, сліпо^c[184] зорієнтований на запліднення (хоч і ігноруючи через юнацьку легковажність та егоїстичність таку функцію^d[185]).

Неймовірно, що, відчуваючи таке жадання, настільки болісне, що змушує навіть прагнути смерті, може не втрачати своєї сили холодна розсудливість, та, яка стоїть на сторожі нашої гідності і яка за будь-яку ціну змушує інших повірити, що деякі речі не завдають нам страждань, що ми нізащо в світі навіть на думці не маємо через це страждати.

Таке, здається, траплялося в часи, коли Форстер писав «Моріса»^{43}, в Англії 1914 року, але не в Італії, коли добігав кінця 1972 рік. Але для Карло (якщо читачу взагалі потрібні такі виправдання) все починалося спочатку, адже він геть нічого, анічогісінько не знав про такі стосунки, як тоді, коли повненький, трохи немічний хлопчина залишав рідну Алессандрію, щоб поїхати в Турин, де він уже про це нічого нового не дізнається. Зателефонувати Кармело означає визнати своє непристойне бажання не лише перед самим собою, але й віддатися в руки незнайомцю: може, він убивця, може, шантажист чи, принаймні, людина іншої породи, яка має свій власний секрет, й у цьому було горе буржуазії.

Все, досить. Певна річ, Карло таки зателефонував до Кармело тоді, коли він ймовірно був удома, — під час сніданку. Карло вперше почув, як лунає голос Кармело: у ньому було набагато більше сицилійського акценту, ніж він гадав, а ще він говорив дуже по-розмовному. Силкуючись заговорити італійською, він спромігся лише вимовляти слова по-сицилійському розбірливіше та повільніше: наприклад, замість того, щоб сказати «сі»[186], майже галантно казав «gni», а замість італійського «divertire»[187] він дещо поспішливо, певно, відчуваючи, що щось було не так, казав «divèrtere». У Карло, як пишуть у романах натуралістів, голова йшла обертом, і він «відчував, як падає в прірву», у той час як той інший незворушно, без жодної непристойності та вульгарності, у дрібницях домовлявся про побачення.

Вони опинилися в «куточку», який для Кармело ˂ ˃ був найвідкритішим і найбезневиннішим місцем на світі: куточок утворювався з мурів, які простягалися уздовж місцини, яка колись була широкою алеєю, а наразі її поглинуло місто, й яка, за словами Кармело, вела у місце, яке називають Казаль Бертоне[188]. Що розташовувалось за стінами муру, зрозуміти було неможливо, чи то був якийсь склад, чи покинута фабрика, хтозна. Ніч поглинула геть усе. За рогом стояв світлофор: у цьому місці колишня алея перетиналася точнісінько з вулицею, що називається Віа Пренестіна. У ту годину рух транспорту на цій дорозі годі було й описати. Перед світлофором стояла нескінченна низка машин. Ніби канава зі стічними водами, що починалася у центрі міста (у центрі, який, як Карло здавалось, знаходився на космічно далекій відстані). За світлофором обабіч дороги з одного боку простягалися невеличкі чорні поля, на яких виднілися руїни якихось халуп, а за ними обмазані смолою стіни багатоквартирок, що губилися у сповненому холодними й синюватими випарами небі. На майданчику перед тими будинками, на непевній землі, де напнув своє шатро Цирк (саме так, Цирк), подалі від усього стояла маленька рожева будівля — це був бар, він яскраво світився, бо поряд розташовувалась трамвайна зупинка, там юрбилися старигани та літні люди, котрі чекали на пересадку, бо були у цих місцях мимохідь, а також невеличкий натовп молодих «завсідників», із бридким довгим волоссям, що спадало на плечі рахітиків чи на жирні плечі товстунів. Позаду розташовувалась кінцева станція, де було повно автобусів, кінотеатр, коротше кажучи, пекло.

Карло спинив машину біля тротуару, де, вочевидь, зупинятися було заборонено, адже поряд стояв світлофор. Та що вдієш? Поряд стояв пісуар, продавали квіти та газети, не кажучи вже про ще одну, менш важливу автобусну зупинку, що розташовувалась під старим деревом, котре вціліло тут ще хтозна з яких часів, отож коло автівки Карло туди-сюди сновигала купа народу. Надзвичайно слушне місце для людини, яка прагне самоти й поринути у центр землі. Жадання Карло, щоб ним володів Кармело, було для нього питанням життя й смерті; але незважаючи на те, що ймовірність того, що це здійсниться дуже скоро була досить великою, Карло наче ціпенів та увесь холов: його уява надзвичайно бідно малювала те, як ним володітимуть. Однак щойно Кармело з’явився, чи ліпше сказати, показався перед ним на тому боці вулиці, все знову стало таким загадковим та заплутаним, таким страшенно розкішним, що Карло мало не знепритомнів. А для Кармело все це видавалося ніби цілком природним. Хто знає, скільки разів він прослизав у автівки, які чекали його за якимсь рогом. Хто знає, скільки разів йому доводилось робити ці еротичні жести, розстібаючи собі штани й дістаючи його тощо, жести, які наразі здавалися Карло такими надзвичайними.

— Привіт, — мовив він, сідаючи в машину. Він звертався на «ти». — Де їдемо? — додав він, припиняючи говорити своєю зворушливою сицилійською, котра по тому, як її було підправлено його зовнішністю та дещо улесливою усмішкою, здавалася вже не такою чистою. — Куди їдемо? Та ж Карло гадав, що Кармело сам укаже дорогу. Те, що Кармело ладен іти в будь-яке місце на землі, у будь-яку будівлю, яка лише спаде на думку його Панові, було ще одною дивовижею для Карло, котрий гадки не мав і ніколи не підозрював про те, що у світі трапляється така готовність. Незважаючи на те, яких покровителів мав та як улаштувався цей імовірний пічіотто, здавалось неймовірним, щоб у ньому досі залишалася недоторканою притаманна злидареві, ладному на будь-що, бадьорість. Йому не треба переборювати ані організаційні труднощі, ані долати психологічний опір. Він ішов за Карло, ніби тварина, молода худобина, якій світ людей настільки нецікавий, що навіть якби її вели на бойню, їй, певно, й до того було б байдуже: вона цілковито ввіряє себе людському розуму. Якщо це можна так назвати.

Карло, як жінка, вважав, що Кармело візьме ініціативу в свої руки. Що він чудово знає, куди відвезе його: може, щоб убити чи щоб шантажувати, й ще бозна-що з ним зробити.

Та де там, Кармело віддавався у його руки. Хіба що Карло гадки не мав, куди можна поїхати (читачу, пробач мені те, що я знову звертаюся до невласне-прямої мови). У готель? У нього від самої думки про це волосся сторчма ставало: заходити на очах у швейцара, чергового, у реєстратора, у носія… Треба буде показати посвідчення особи! Поїхати у низькосортний готельчик? Карло таких не знав, та й, зрештою, його охопив простий страх, котрий заважав йому розглянути таку можливість. Відвести молодика до свого помешкання означало б автоматично й безнадійно перетворити Кармело на вбивцю чи шантажиста (незважаючи на сусідів). Надтріснутим голосом, який раптом набув сильнішого південного акценту, ніж, як він гадав, чоловік був спроможний, — деякі слова він вимовляв карикатурною п’ємонтійською вимовою, як насмішкувато кажуть у цій місцевості, — Карло спробував пояснити все це Кармело.

Кармело враз упорався з цими труднощами. Відповів: «Я сам найду місце, тобі понравицця!»

Усе ніби заволокло поволокою. Вона збиралася навколо вогнів світлофора, у центрі й у нескінченній вервечці ліхтарів обабіч доріг, що перетиналися у цьому місці. Та навіть кожний з червоних чи білих вогників у щільних рядах автівок був ніби оточений ореолом, плямою тієї поволоки. Вогні у вікнах будинків, що стирчали рядами проти неба, зовсім закриваючи панораму, скупчені ряд на рядові по досі темних та багнистих кутках, часом надзвичайно високі, часом низенькі-низенькі, були геть усі запнуті мороком. Ніхто з людей на це не зважав. Поволока їх поєднувала, поглинала у єдиний світ, де вони, упевнені й нахабні, безпорадно метушилися. І незайманка Карло цим аж ніби нажахана. Та «натуралістичне» тріпотіння серця, що скажено пульсувало у її мізках, заливаючи їх кров’ю, було сильнішим за страх, що здіймався навколо, ніби височезна стіна поволоки. Її погляд упав на Кармелове тіло. Той, виймаючи з кишені цигарку, трохи пом’яв одяг, сяйливо-новий плащ, білий та строгий, довжиною до колін і з великим спортивним коміром, що обрамляв його сицилійську шию: пола плаща елегантно загорнулася, відкриваючи одне стегно (туго обтягнене по-шотландському картатими штаньми), а друга пола, натягнувшись, і надалі закривала іншу ногу аж до коліна. Тепер, коли плащ розкрився таким чином, можна зауважити те місце, де сходилися стегна Кармело, втім, усе поглинула глибока, непроникна темінь. Плащ білів на стегнах, тісно обліплених чоловічими штаньми, які, відверто кажучи, були надто яскравими, аби бути справжньою шотландською клітинкою, на стегно, що було менш прикрите, падали лише слабкі промінчики світла, а от член залишався в тіні, захищений пекельним мороком, про який Кармело цнотливо й гадки не мав. Але щойно машина рушила, відірвавшись від тротуару, де журливо стояв пісуар, ледве помітне світло прошило темряву, й невеличку опуклість на шириньці, від якої відбилося світло, — про що Кармело зовсім не здогадувався, — на мить осяйнуло тоненьким промінчиком світла, котре не знати як проникло у порожнину, де Кармело ховав цнотливу природність своєї мужності, сидячи з розставленими ногами, час від часу опускаючи велику, сильну, важку руку посередині, тримаючи цигарку між пальцями.

Вони проїхали довгою, не старою й не новою дорогою, уздовж якої тяглася нескінченна нитка гірлянд із кольорових вогників^e[189], схожих на оздобу, на котрих посередині були намальовані контури хреста чи інших релігійних символів. Вони доїхали до наступного світлофора; він був таким самим, як і попередній, тільки цього разу дорога, що простягалася з центру, мала з’їзд, була рівнішою і вщерть забитою машинами. Проїхали цим шляхом у протилежний бік від центру, повз старі хати, упереміж з якими виднілося кілька нових будівель, що височіли прямовисно й у порожніх кімнатах яких ніби горіло світло, і старовинні вулички обабіч ліворуч та праворуч, що губилися в темряві, ніби руїни села, від якого залишилось лише багнисте болото. Трохи під гору шлях ширшав, а уздовж просторих доріг, що перпендикулярно розсипались навколо у темноті, виднілися невисокі мури чи металеві загорожі. Хати було обмазано старою штукатуркою коричневого чи блакитнуватого кольору. Й над усім цим тьмяніла поволока.

— Вперед, вперед, — спокійно підказував Кармело, махаючи рукою так, як ніколи не спромігся б жоден буржуа; й цього жесту неможливо було ослухатись. Дорога, затягнена поволокою, перетворилася на широкий шлях; ліворуч, нечисленні, оповиті темрявою, вип’ячувалися великі будівлі, пансіони, квітники, а праворуч відкривалася неозора пустка тьмяних луків, над якими поволока розходилася й вдалечині попереду виднілася щільна низка багатоповерхівок, — це була інша частина міста. І там, над цими лаштунками, схожими на височезну стіну зі світлого бетону й червонуватих віконець уздовж обрію, у продовгуватій прорісі, що утворилася у поволоці, показався місяць. Краї проріхи були ніби побіленими; й сяйво молодика виділялося на тлі землисто-фіолетових та свинцевих барв. У глибині безлюдної вулиці, що простягалася уздовж луків, тьмяні, усипані ледве освітленими віконними шпаринами, виднілися обриси вже іншого, ще старішого, кварталу; торохтячи залізяччям, наближався трамвай, що, за не дуже втішним контрастом, був новим-новісіньким. Напроти бетонної платформи з навісом, де зупинявся той трамвай, котра ніби висіла у порожнечі між старою дорогою, якою вже не користувалися, та щойно прокладеною новою алеєю, Кармело поглядом, хоч і трохи розпачливим, показав, що слід зупинити авто тут.

На схилі напроти безмежного тьмяного лугу, що просотувався під ковдрою пекельної памороки, простягався довгий ряд маленьких сосен; навіть на землі, на асфальтовій дорозі, їх було десь із дюжину. Поміж цих занедбаних деревець, сповнених смутком своїх гір і ще більш нестерпною^f[190] журбою убогих помешкань тих кварталів — де їх обвішували гірляндами та кольоровими кульками, — світився вогник; він миготів слабко-слабко, як вогники проституток, що купчаться на таких самих узбіччях доріг. Навколо вогника стояли діти: брудні обідранці, чумазі, як вугільники. Вони стояли непорушно, вдивляючись на дорогу. Один з них уже був майже підліток, і, можливо, саме тому, пізнавши життя з усіма його образами й дізнавшись про місце, яке кожен займає в цьому житті, він стояв трішки осторонь, маючи відчужений вигляд, як людина, зайнята своїм ділом. А от решта двоє були ще геть маленькими, вони були ще дітьми. Й тому вони спрямували свій погляд на шлях, не приховуючи своєї цікавості та нетерпіння. Вони були вдягнені у лахміття, легесенькі літні штанці ˂…˃ й лляні сорочки, з-під їхніх високих, послаблених комірців виднілися брудні, тоненькі, немов у найкволіших тваринок, шиї. Через спадкову хворобу їхні обличчя були прозорими, а от у третього в очах полискував мужньо-розбійницький вогник, через який він, певно, стане крадієм чи злочинцем', а інший мав розгублені очі, як у дитини з буржуазної родини, котра намагається врятувати свою гідність. Вони дивилися на машину Карло, не відриваючи погляду, не рухаючись, у тій самій позі, у якій стояли, коли озирнулися. Миготливий вогник освітлював їхні чорні від диму обличчя, на яких блищали тьмяні, непорушні та безживні очі. Серед них був ще й четвертий, який не показувався відразу. Власне, він простягся на купці каміння неподалік вогню, на вогкій траві, він був загорнутий в укривало. З його лігва виднілося лише обличчя, воно було кругленьким та блідим, майже жовтим. Він теж дивився у бік Карлового авта, однак його зборював сон і повіки закривали йому зіниці, котрі затуманювались, ніби засліплені.

— Повертай, — промовив з водійською впевненістю Кармело, заклопотаний іншими думками, уважно роздивившись і вирішивши, що це не слушне місце й треба шукати інше поле. Карло, слухняний, мов турист, так і зробив. Він знову завів машину й, сліпо підкоряючись, розвернувся на алеї, поїхавши тим же шляхом у зворотному напрямку. За кілька сотень метрів Кармело знову наказав: «Вертай ліворуч». І Карло, наче задихаючись від бажання сліпо коритися йому, слухняно повернув на вуличку, що за купкою зовсім однаковісіньких будиночків повертала у темінь, мабуть, простягаючись уздовж іншого краю неозорих луків, поздовж якого тягнеться алея. Ось воно як було: двічі чи тричі круто повернувши, цілком змінюючи напрям, дорога йшла через міст, проходила вздовж купи халупок і потім йшла прямо, крізь шпилястий квартал, де видавався великий купол, а над обрієм виднілася довга розщілина у густих хмарах, — який показався ще раніше праворуч, а потім углибині поля завбільшки зі злітний майданчик.

Уздовж узбіччя поля, над колючими горбами, вкритими зимовою травою, над купами сміття та перегною тут теж світилися вогнища. Вони були далеко один від одного, ніби сигнали, які подають вартові. Біля першого, оточена безбарвним світлом та хмариною чорного диму (палили покришки), показалася повія у червоній короткій спідничці, що трохи прикривала стегна, тримаючи маленьку чорну сумочку. Поруч, спиною до нас, стояв її клієнт, одягнений у бідні старечі лахи, що мішкувато висіли на його покрученому тілі. Й поряд з іншими вогнищами, якщо гарно придивитися, виднілися поодинокі темні постаті.

— Зупини отут, — спокійно мовив Кармело.

Вони знаходилися між двома вогнищами, біля темного й піднесеного відрізка узбіччя, за яким на полі займалися мокрі горби. Карло зупинив машину біля напіврозчиненої хвіртки у довгому заборі. За огорожею був пустий спортивний майданчик. За ним стояв пліт з надламаними краями, який понівечила зима, але він ще досі був вкритий листям, а за плотом — ще один квартал. Будівлі у цьому кварталі були низенькі, як бараки, на три чи чотири поверхи, голі, сірі, облуплені, побудував їх якийсь прораб. Та цей район теж був величезним, його вікна меланхолійно світилися, він височів проти неба, на якому сонце, що зайшло вже давненько^a[191], лишило свій таємничий, ледве помітний слід.

Кармело вийшов з машини із розбійницьким виглядом, поправляючи свій елегантний білий тренч зі стоячим коміром. Він майже усміхався очима. Карло пішов слідом, почуваючись так, ніби він голим занурився у несподівано тепле повітря кварталу, який нагадував йому Середній Схід, Дамаск чи околиці Каїра, саме ті місця, де він почувався чужинцем, приреченим бачити у кожній речі, що оточує його, екзотику, відірвану від історії. Він пішов за Кармело через нешироке узбіччя, углиб поля, що простягалося скільки сягають очі, аж до вогнів удалині. Сліпа насолода від покори взагалі позбавляла його неспокою, властивого буржуа, який знав про цей світ лиш те, що він існує; та він добряче стережеться того, щоб у будь-який спосіб поглибити про нього свої знання. З іншого боку він бачив у Кармело таку саму таємницю більшої мужності та наповненості життя яку він через расистські погляди приписував якості життя у кварталах, де мешкають бідняки, а тому почувався у його присутності нижчим за нього (тієї миті він був від того щасливим). Але ось Кармело повернувся до нього й галантно подав йому руку, допомагаючи Карло підніматися й спускатися по брудних земляних буграх, вкритих колючим камінням та жмутами бридкої трави. Після цього несподіваного галантного і дещо хвастливого вчинку, який мав на меті допомогти й захистити, Карло ніби впав у транс: покора мала бути сліпою, безмежною. Ґречність Кармело — це лише доказ його сили. Для того, щоб ще більше підкорити свою згідливу жертву, його жага володіти використала цей лицарсько-церемоніальний жест, за яким, насправді, ховалася справжня народна ввічливість: захищаючи свою жертву таким чином, він втішав та приборкував її. Через усе це Карло відчував настільки нестримні емоції, що затремтів й майже розплакався, це був ніби радісний вияв якоїсь дивної вдячності. Він слухняно йшов за своїм поводирем, що радо вів його за собою, — сильно стискаючи його руку своєю великою рукою й навіть цього не усвідомлюючи, у випадково обране місць, яке він уже добре знав і куди Карло прийшов уперше.

За вервечкою вогнищ, розпалених повіями, що поодиноко хиталися у напрямку нового кварталу, сяючи у поволоці, ніби великий шпичастий мур прадавнього міста, узвишшя згладжувались, і далі поле ставало рівнішим. Кармело, відпустивши руку Карло, далі покрокував прудкіше. За кілька сотень метрів вони дісталися великої металевої сітки, яка була то тут, то там розірвана. У цьому місці на землі з'являлися канавки, встелені густішою й чистішою травою. Це була майже середина того неозорого простору землі, а навкруги, вдалечині, проти щораз відмінних небес, блищали вогники різних кварталів (показалися також Кастельські гори: це були ледь темніші за чорно-синє небо, адже наразі місяць тіні, що проглядав з найтоншого й найдовшого просвіту у хмарах, яскравіше, майже переможно сяяв над поволокою, що вкривала землю).

— Отут, — мовив Кармело й простягся, підперши голову ліктем, збоку у траві. Він спостерігав за Карло з іронією, але то була ласкава іронія, частково вона стосувалася і його самого.

Карло, поспішно й без жодного слова, простягся поруч з ним, опустивши голову. Серце калатало у нього всередині, ніби гуркіт водоспаду: порожнину у самому низу живота стискало майже до спазму, та Карло волів би, щоб це тривало вічно. Одначе Кармело мав щодо цього іншу думку. Й від того серце Карло знову наповнилося радістю. Ця радість була майже нестерпною; і не було жодного її вияву. Треба було суворо дотримуватись тиші. Кармело, одначе, не мав наміру дозволяти Карло мучитись очікуванням. І справді, ще ширше усміхаючись своєю іронічною посмішкою, за якою цього разу, мабуть, ховалося незначне зніяковіння, він узяв руку Карло, майже відчуваючи страх виявити неповагу до нього, з почуттям ніжності, яке зазвичай мають до своєї жертви, поволі наближаючи до себе, аби не виказати силу та рішучість свого вчинку, засунув її собі під білу ділянку тренчу, яка досі приховувала його збуджений член, між розставлених ніг у тій позі, як зазвичай розлягаються, лежачи в полі. Спочатку він засунув туди руку легенько, міцно стискаючи у своїй руці, повсякчас ніби боячись вчинити щось неподобне — він теж почувався слабким перед своєю жагою. Потім розслабив руку, втім, досі притискаючи затилля Карлової руки своєю гарячою долонею. Спочатку він притискав легко-легко, ніби невпевнено, хоч і наполегливо. Все Карлове тіло пройнялося цим контактом, контактом, який ніхто не мав наміру зупиняти, навпаки, він поволі ставав усе сильнішим, згодом майже раптово й силою змушуючи Карло притиснути рукою шмат плоті, який тісними штаньми притисло до члена. Стискання, яке він відчував затиллям руки і яке розливалося усім його тілом, наразі стало настільки сильним, що розпалило його хвилювання до межі терпіння: від напливу щастя та вдячності все його тіло тряслося (хоч мовчання було незворушним), ніби від епілептичного удару. Очі затягло, вони майже нічого не бачили; та Карло боявся звести їх на Кармело, котрий, звісно, іронічно посміхаючись, — наразі він уже був більш схвильованим і менш спроможним приховати своє цілком відмінне чоловіче почуття, — не зводив з нього очей. Притискання, яке він відчував на затиллі своєї руки, викликало навіть сильніше захоплення, ніж те, як він сам через це мусив притискати член Кармело. Він уперше торкався чоловічого пеніса, але пристрасть, яка примушувала його до цього, була навіть захопливішою за шаленство, яке він пізнав сам; і Карло знову зажадав, щоб ця мить ніколи не минала. Але Кармело знову, — певно, дотримуючись розрахунку, який він добре знав, — показав, що хоче зробити інакше. Він розтиснув Карлову затерплу руку, яку тримав на своєму члені, розпрямив пальці, аби він мав змогу стиснути в руці плоть, яку тісно обліплювали штани. Випадково стискаючи її, ще неможливо було визначити її природну форму: мабуть, наразі Карло стискав у руці корінь пеніса, між яєчками. Тоді Кармело, неспішно й тепер упевнено, допоміг Карло, відсуваючи його руку від того потаємного місця, про яке лише він добре знав. Спочатку він зсунув руку своєї жертви глибше, на калитку, вона була волога й ніби трошки набухла через те, що штани тісно обліплювали її, потім помалу він потягнув її вгору, так щоб пальці притисли затверділе місце. Карло від подиву ніби провалювався у землю: його пальці стискали зовсім не те, що він сподівався. Він гадав, що цей член буде таким самим, як і його власний, чи як пеніс в одного його однокласника, який він побачив якось крадькома у туалеті чи в роздягальні на спортивних майданчиках. Але цей був набагато більшим і зроблений був ніби з чогось іншого: це був зовсім інший дружок, саме такий, який він, звісно, абстрактно, а не конкретно, уявляв завдяки народним оповідкам.

Крім того, цей масивний хоботок, водночас ніжний й твердий, як камінь, виділяв сильне тепло, яке через Карлові пальці, що тримали його, знову наповнювало все тіло Карло, накочуючись хвилею радості, що жадала смерті. Але це ще було не все. Кармело, без упину переможно рухаючи руку Карло, зараз тягнув її вгору, щоб можна було відчути, якого насправді розміру його член, так наказувала йому радше його чоловіча потреба, а не плотська насолода, яку він відчував завдяки тому, що піддатлива рука стискала його орган. Щоб дійти до кінця, знадобилося, вочевидь, кілька митей; але вони здалися Карло цілою вічністю, адже й цього разу його розмір перевершив Карлові сподівання. Якщо прості хлопці з народу й справді мають більший та могутніший член за своїх, далеких від природи панів, то ось він, саме такий член, — доказ звичайної й поширеної думки, хоча доказ цей здивував набагато більше, ніж тоді, коли б ішлося про доведення несподіваного відкриття, позаяк, як відомо, у реальності все завжди більше за наші уявлення. Тим часом, край тренчу опустився вниз, аж до коліна лівої ноги, яку Кармело трохи підняв угору, і з густого мороку, яким він щойно був оповитий, показався Кармелів дружок. Місячне сяйво, заливаючи поле, дісталося й сюди: ноги з довгими стегнами були елегантно розсунуті, а посередині Карло міг побачити власну руку, яку притискав Кармело, руку, яка торкалася недоторканного, лишаючи його якимсь дивно недоторканим та непорочним. Раптом, цілковито опанувавши себе, Кармело прибрав свою руку з руки Карло, тепер на його пенісі лежала лише одна рука. Кармело уперся рукою об землю і, вмостившись зручніше, ще дужче розставив ноги. Він ніжно й по-змовницькому іронічно усміхнувся, дивлячись на Карло, й від тієї усмішки цілком зникло зніяковіння: тепер його бажання було грубо-очевидним. Карло мав робити все самотужки. І він знову слухняно й покірно, зовсім не виявляючи власної волі, переповнений почуттями настільки, що хочеться плакати, опустивши голову, пестив його. Він сам почав рухати рукою вгору-вниз уздовж теплого члена, затисненого у штанях. Машинально він продовжував робити те саме, що змушував його перше робити Кармело: вимірювати пеніс від кореня до голівки. І щораз він відчував те саме, що й на самому початку, — його незмірність. Більш того, повторюючи цей рух знову й знову, усвідомлюючи, що він намагається виміряти те, що здавалось йому незмірним, Карло відчував, що жага в ньому лише наростала: його лоно вже було геть змучене, й він поринув у вир, сповнений болю.

Та ось Кармело несподівано скочив на ноги, й Карло злякався: чоловік майже люто відсахнувся. Карло пройняв жах, що йде хтось, хто їх побачив; чи що Кармело, не знати з якої невідомої причини, вирішив припинити їхню гру; чи що він навіть намірився заподіяти йому лихо, повалити його додолу, забрати гроші, убити його. Але ні, Кармело так раптово й нетерпляче скочив лише для того, щоб розстебнути штани. Він обережно розстебнув шириньку до кінця, розстебнув пояс й одним рухом стягнув білі короткі труси, зовсім оголюючи живіт. Карло саме встиг побачити на власні очі, як Кармело витягнув член, що гордо здіймався догори, шалено стирчав, дістаючи хтозна-куди, — через збудження витягши заразом вихор волосся, що губився десь у штанях. Може, він був трошки менший, ніж здавався на дотик у штанях, але все одно він був величезний, абсолютно бездоганний, ніби вирізьблений якимсь дивовижним майстром-ремісником; під місячним сяйвом він здавався білим, навіть підрум'яненим до свинцево-яскраво-червоно-коричневого відтінку, голівку було добре видно, вона мала майже такий самий колір, хіба була трохи рожевішою, а крайня плоть, та, яка вкриває її, коли член не ерегований, геть обтягувала член, чудово підкреслюючи його форму; він здавався не просто щойно вимитим — бо це вже було б принизливо й буденно, — а завжди чистим та бездоганним. Я повторюю, Карло саме встиг зауважити, як він виринув на світ, коли Кармело поклав йому руку на потилицю.

Отже, знову будуть тиснути. Себто до частини Карлового тіла прикладатимуть чужу силу. Ця сила означала панування та володіння. Означала, що Кармело не збирається дати втекти своїй жертві, яку наразі тримає в руках, на те є його воля, і він, хай ласкаво й шанобливо, ба навіть галантно, не прийме ніяких заперечень.

І якщо тоді, коли Кармело притискав руку Карло, це викликало глибоке хвилювання, яке мало не паралізовувало, — так, притискаючи рукою, поводиться хазяїн з домашньою твариною, — то від натиску на потилицю Карло майже втрачав свідомість. Чого треба було тій широкій, масивній руці, що лежала на тендітній шиї буржуа, котрий завжди був слабким і здавався смішним самому собі через свої комплекси та обов’язки? Здавалось, його життя більше не існує: сила якогось тіла, до якої вдалися з такою владною ніжністю, впливаючи на нього за допомогою мозолястої долоні, і його самого перетворювала лише на звичайне тіло, тіло, яке набуло вагомості завдяки тому, що може стати, хай і зовсім незначущим, джерелом насолоди. Поза тим, потилиця виявилася безмежно чуттєвішою за руку, викликаючи у Карло святобливість, яка так збуджувала, що Карло переповнювався відчаєм при одній лише думці, що все скоро скінчиться, і вже тужив за цим, ніби за чимось, що навіки втрачено…

Конче потрібно зазначити, що Карло постійно боровся з болісними природними почуттями, жертвою яких він об’єктивно став, бо не мав вибору. Він радше нагадував не героя пізнього романтизму, про якого йшлося у «листі 1880», а персонажа маркіза де Сада, — ймовірно, саме де Сада, — у якого слабка, але нездоланна жилка іронічної легковажності позбавляє сакральності найжорстокіший статевий акт, який перетворюється лише на раціонально передбачуване втілення плану: втілення настільки передбачуване, що робить акт навіть трохи нудним, спричиняючи певну іронічну спокусу зробити щось не так, відмежуватися, тобто^h[192] відійти від буденності та банальності, властивих розсудливо складеному плану.

Насправді ж наразі нічого з того, що переживав Карло того вечора, сидячи у заглибині в землі, встеленій травою та перегноєм, поруч надламаної по краях сітки, у сяйві місяця, який сяяв тим яскравіше, чим більш мертвотно-блідим ставало його сяйво, він передбачити наперед не міг. Зрештою, у всьому цьому було щось більше за те, на що була спроможна його уява.

Однак Карло ніколи цілковито не покидало відчуття, що в цьому є крапля іронії, майже відчуваючи комічність усіх драматичних та надзвичайних подій, які наразі переживав.

У ньому одночасно вживалися комічне задоволення, дивовижний одур та відчай покірного раба, який викликає у Карло рука Кармело на його потилиці (1)[193].

Отже, Кармело, тиснучи на потилицю Карло, штовхав його у сум’яття, яке, якби тривало й надалі, могло б викликати стан гіпнозу чи марення. Карло гадав, що має сприйняти це як знак того, що Кармело хоче, аби він зараз торкнувся його оголеного й живого члена. Тож він простягнув руку й схопив його. Незграбно, себто вводячи в оману, підсвідомо схитрувавши, вдаючи необізнаність жінки у тому, які відчуття з’являються в чоловічому члені, позаяк сама його не має; натомість, як жінка, й, звісно, цілком несвідомо, Карло удавав, що воліє зробити те, що просить чоловік, але не для того, щоб отримати від цього насолоду самому, а для того, щоб її отримав він.

Проте рука, що лише через просту покору, за звичкою, стискала член Кармело, це могла не відчути, якою є реальність. І він знову занурився у дивовижну муку. Тепер він тримав у руках нічим не прикритий пеніс, отже, диво здійснилося цілковито. Більше не існувало нічого, що б відділяло Карло від того, що він дотепер вважав нездійсненним. Священні штани Кармело розстебнуто, труси, хоч і насилу, але все-таки стягнуто аж під калитку, а член уже нічого не приховувало, він був надворі, на свіжому, але водночас теплому вечірньому повітрі, у понурому місячному світлі: нагіший за саму наготу.

Тепло від плоті відчувалося ще сильніше: воно було майже палюче. І ніжності в ньому виявилося ще більше; й більше твердості. Але над усе приголомшувала, аж змушуючи тремтіти, його нагота.

Карло вчинив з цим голим членом так само, як робив, коли його ще ховали штани: пестив його згори вниз, щораз оцінюючи його розмір, ніби це було щось таке, чим не можна було пересититисяⁱ[194]. Врешті-решт, ненаситність здавалася ще сильнішою від того, як притискав Кармело його потилицю, притягуючи Карло до себе.

Рука Кармело невблаганно тисла, змушуючи Карло сидіти з опущеною головою, ніби й надалі продовжуючи демонструвати свою волю, яку боялася виявити відкрито.

Голова Карло опиралася натиску, що притягнув його до черева Кармело, але, звичайно, притягував ніжно, ніби це лише сила, до якої вдаються несвідомо-наполегливо, ознака володарювання, яка не визнає спротиву. У цьому притисканні гарячою рукою, що лежала на Карловій потилиці важко й непорушно, вже було щось машинальне. І, мабуть, він машинально, — ніби замінюючи цим щось інше, що заважало йому зробити якесь дивовижне піклування з боку Кармело, — почав рухати рукою вгору-вниз по Карловій потилиці, пестячи його. Спочатку це були цілком звичайні пестощі, майже інстинктивні, послабляючи та посилюючи вже звичний натиск. Але згодом це перетворилося на часті й невпинні справжнісінькі пестощі, які однаково й важко пестили бідолашну потилицю Карло.

Вони були машинальними, бездіяльними, поспішними: безсумнівно, вони були заміною чогось іншого.

Карло захопився, цього разу він справді мало не втратив свідомість і ледве не впав на землю, ніби закохані у «Тисячи й одній ночі». Насправді, Карло й надалі, незважаючи на тремтіння, яке, здавалось, губить коріння його єства, продовжував, майже широко всміхаючись подумки, аналізувати обставини, що склалися. Він питав себе, якої природи були ці пестощі, й відповідь наразі вислизала йому з голови, наче добре знайоме ім’я, яке не виходить згадати, хоч воно вже настирливо топчеться на порозі пам’яті.

Отож Кармело гладив голову Карло, як гладять голову псу, точніше — сучці.

Карло кілька хвилин, якщо так можна сказати, споглядав цю сцену збоку: як Кармело пестить його, як сучку. А потім не втримався, він дозволив своїм почуттям вихлюпнутись назовні, його ніби підхопив несподіваний потік і поніс у вир: в очах виступили дві величезні, ніби краплини дощу, сльози, смужками стікаючи по щоках, а слідом за ними градом, нестримно й рясно покотилися й інші, він страшенно обливався, та де там, умивався ними. Але ридав він тихо, опустивши голову. Ніби затверділий протягом століть віск почав розтавати. Карло сподівався, що Кармело нічого не помітить, але врешті йому довелось шморгнути носом (мимохіть удаючи жінку), й по-батьківському поблажливий Кармело все зрозумів. Проте він не кинувся його втішати; навпаки, саме в ту мить він, напруживши сили, надумав учинити те, що, певно, збирався, але відкрито не виказував свій намір. Різким та стрімким рухом, він грубо притягнув до себе Карло; тримаючи його рукою за потилицю, він притис Карло обличчям до свого члена настільки сильно, що тому майже забракло дихання й він мало не задихнувся. Та Кармело, здається, зовсім цього не помічав, ймовірно, гадаючи, що коли йдеться про те, що він має по праву отримати від когось задля власного задоволення, то немає нічого неможливого.

І коли Карло безмаль задихався, мокрий від сліз, що продовжували котитися обличчям, висихаючи, Кармело, хоч і ледве шепочучи від шанобливого остраху, владно наказав: «Відсосіть» («відсмокчіть»). Він звертався на «ви».

Карло поспішливо послухався: поспішаючи, як жінка, гадаючи, що коли не послухається, йому ж гірше. Відкрив рота і взяв величезну голівку: вона пахла, як дитина, й не лише голівка, а й свинцево-коричнева шкіра під нею була наче шовкова.

Як завжди незграбно, — певна річ, цілком природно, але в той самий час продумано вдаючи недосвідчену жінку, — Карло так і застиг, непорушно тримаючи в роті той величезний пеніс. Та Кармело, звісно, цим не вдовольнився. Різко смикнувши Карло за шию, чоловік змусив його заковтнути якомога більше того палаючого й ніби знавіснілого від власної твердості органа; він увійшов до самої Карлової горлянки, й той, відчувши нудоту, відсахнувся. Але Кармело різким рухом знову змусив Карло заковтнути член майже до самого кореня. У Карло на вирячених очах знову виступили сльози, заливаючи йому цілком усе обличчя. Не вдовольнившись, Кармело, схопивши голову чоловіка обома руками, почав рухати її вперед-назад, лякаючи Карло, що трясся від безперервної нудоти, своєю жорстокістю. Він був ніби соломинка, що здалась на волю урагану, яка, втім, збиралася зраджувати наказу коритися. Але й це було ще не все; знову ж таки обома руками тримаючи голову, Кармело витяг пеніса з рота Карло й штовхнув чоловіка на землю, горілиць, потім став над ним навколішки на рівні грудей і знову всунув йому члена до рота, роблячи сильні поштовхи тазом, туди-сюди, заштовхуючи пеніса у самісіньку горлянку Карло, що звивався, задихаючись. Ураган знову підхопив його. Кармело володів ним так шалено, але ж до якої межі він хотів дійти? Уже й так було нестерпно, але він, певна річ, на те не зважав, вважаючи, мабуть, досягнення власного задоволення найголовнішою змогою, яку подарувала людині природа, але несподівано, майже люто, він грубо наказав: «Не робіть мені зубами боляче». Це ошелешило Карло, але він миттю покірно ще ширше роззявив рота, впускаючи шал, що рухався знизу вгору, ще глибше у свою горлянку, хоч витримати його було поза межами людської спромоги; і, звичайно, Карло, мабуть, задихнувся б чи мусив би порушити умову цілковитої своєї пасивності, якби Кармело ще грубіше й нетерплячіше знову не загорлав: «Не робіть мені зубами боляче!», а потім, схопивши за плечі, підіймаючи його із землі й тягнучи за собою, не обіперся спиною об металеву огорожу.

Карло саме встиг вихопити поглядом, як Кармело стояв у легкій майці у місячнім сяйві, що падало на його живіт, від чого вихор волосся навколо члена, що стирчав з розстебнутих штанів, ще більший та бездоганніший, як маленька скульптура, здавався ще похмурішим, коли той, схопивши його за голову, знову почав запихати свого дружка йому в рота, знову душачи Карло, силкуючись запхнути його увесь, ніби в жіночу вагіну чи в анус, штовхаючи його вперед-назад ще несамовитіше, ніж раніше. Та потім, знову ж таки цілком несподівано, схопив Карло під пахви й притис до себе, наче то була дитина, й, понуро всміхаючись, зазирнув йому в очі. На мить: потім притис його до себе, до самих грудей, стискаючи його у своїх обіймах, можна було відчути обидві долоні великих, дуже напружених рук, які захоплювали стільки спини, скільки були в змозі, притискаючи Карло так міцно, що він знову майже задихався, але водночас з незміренною й натренованою ласкою: ласкаво, по-батьківському й з любов’ю, ніби материнські обійми.

˃ Звісно, найбільш романтичним кроком ˂ було б ˃ залишити ˂ цю пару в обіймах отак, у чистому й неозорому полі (коли щілина між хмарами уздовж усього обрію розійшлася, відкриваючи блакитні, ніби море, небеса), коли все навколо було видно, ніби в яскравому маренні.

Проте мета у моєї розповіді зовсім інша, й вона вимагає не відхилятися від теми. Потримавши трохи Карло коло своїх грудей, схопивши долонями геть усю його спину, ніби обережно оцінюючи її, як оцінюють коштовність, яку довірили вашій опіці, увесь обшир плоті, що викликає почуття любові^k[195], — після тривалих материнських обіймів, Кармело поклав руку на одне Карлове плече й як завжди владно, але ніби обережно стримуючись, почав розвертати Карло спиною до себе. А оскільки Карло досі нічого не міг зрозуміти, як дитина, яку треба вести за собою, Кармело кілька разів поспішно штовхнув його у плече, щоб той втямив, що зараз почнеться щось нове й що він має стати в іншу позу й робити дещо інше. Так само штурхають у турецьких лазнях у Дамаску чи Каїрі масажисти (якось Карло з товаришами хотів туди сходити), коли, закінчивши розминати м’язи на грудях, показують клієнтові так само поспішно й механічно, що прийшов час перейти до спини й треба перевернутися на живіт. Була у тому Кармеловому штурханцеві якась жага, вияв оргазму, який він був неспроможний стримувати: коритися треба було негайно, безперечно, негайно. А позаяк Карло не розумів (чи просто, несвідомо поводячись, як жінка, вдавав, що не розуміє), Кармело, нетерпляче намацавши пояс на штанях, почав його розстібати, а розстебнувши, обережно стягнув штани аж до колін. Потім, як він гадав, ніжно, але насправді то було грубо, майже як звір, що не відчуває власної сили, перевернувши, жбурнув Карло на землю, зліз зверху й, сповнений сліпого шалу, почав намацувати членом його вульву. Поки шукав, відчув Карлові груди, тож почав відчайдушно їх гризти.

Все відбулося швидко. Карло навіть не встиг пізнати страшенний біль, котрого заподіяв йому член, який навіжено встромляли йому в плоть, і подумати про те, що він би ніколи не спромігся встояти, як Кармело вже непорушно звалився на нього, навіть не зробивши й одного поштовху, ніби для того, щоб він випустив сім’я, розтавши, мов воскова свічка, було достатньо, щоб його пеніс стиснуло у вагіні. Кармело витяг член, з нього ще капала сперма, він був ще більшим, хоч був уже не надто збудженим і трохи висів, — забув про Карло й почав витиратися.

Отже, все скінчено. Карло постав перед цим доконаним й у певному сенсі трагічним фактом зовсім до нього не готовим. На щастя, умова про мовчання та розпачливу покору була ще ніби в силі. Отож наче бідолашна жінка, що не встояла перед гріхом, неспроможна суперечити сильнішому за себе чоловікові, він знову застебнув штани й знову причепурився.

Ставши майже чужим, далеким, знову замкнувшись у своїй таємничості, вишуканим рухом і з вишуканим виглядом Кармело запалив цигарку й так само витончено викинув геть сірника, а потім, затягуючись уперше, загорнувшись у свій білий плащ, попростував полем до дороги.

А Карло йшов слідом, як пес. Радше, як сучка.

Вогнища, котрі палили повії, досі меланхолійно й жваво палахкотіли; тим паче, що місяць знову потьмянів і приземні чорні випари пощільнішали. Ті вогники один за одним через майже однакові проміжки часу, оповиті хмаринами чорних випарів, зникали за поворотом дороги, котра йшла у бік кварталу з куполом, що височів удалині, вип’ячуючи свій купол, який був ніби зробленим з латуні. Вони були ніби вогники, які запалювали вартові, тихі й прадавні знаки, що провіщали буденні й звичні події пізньої ночі, несвідомі того, що сповнені трагічності:

Наразі, далеко в морі, ніби на острові чи на півострові, поєднаному із сушею тоненьким невидимим перешийком (чи це Остія? Чи Ф’юмічіно? Чи Анціо? Чи ще віддаленіші місцини, тосканські чи калабрійські селища, що розташовуються найближче до моря?), показувались перші сонячні промені. Але вони були настільки далеко, що здавалось, ніби то один-єдиний промінь, нескінченне мерехтіння далеко у морі чи на закрайку неба. Дивно, та попри те, що повітря було білувате від вологості, та грудка світла мала чи то рожевуватий, чи то червонуватий колір. Ніби його відфільтрувало сутінкове повітря. Але зараз, попри далекий-далекий, можливо, примарний, провісник світанку, ще стояла глупа ніч, вона була саме в розпалі, загублена в собі самій та у своєму безгомінні. Те далеке мерехтіння було єдиною ознакою життя у всьому світі: отам вирувало життя, там були оселі, шляхи, мовчання та сни, їхали автівки, може, грали музику, кохали: все незначуще, сіре, все меланхолійне, все вже трапилось, усе безперечне. Одначе ті щільні червонуваті промені далеко у темряві засвідчували, попри все це, що життя існувало. Але тоді чому ж, якщо це справді так, у них не було нічого, що радувало б, дарувало б хоч найменшу втіху, що вабило б до них; але натомість, здавалося, прагнули попередити: «Не приходьте сюди», навіть коли відчуваєте незбориму жагу побачити свідчення того, що вже безповоротно минуло, як-от лампадки на кладовищах?

Виконавши свій обов’язок, завершивши своє завдання, двійко чоловіків, які супроводжували тіло Кармело аж до цього місця, здиміли. Саме тут, на понурій жаровні, якою була ця місцина далеко в морі, вони знайшли собі прихисток. Обидва Духи, як і решта їхніх братів, ледве помітно затремтіли в одному з тих маленьких промінчиків, які мізерно перетворювали їхнє тремтіння на слова, які мали одноманітний та жахливий сенс, хоч нашіптували їх ледве чутно й з такої надзвичайної далечини. ˂

— Посадка на маленький моторний човен

— Троє Старців

— Екіпаж — сицилійські прізвиська

— Подорож триває один день та ніч — ˂…˃ легкий на морі

Надвечір, прибуття в порт (у Палермо)

прогулянка містом — цвинтар (кладовище Палермо)

[процитувати Данте — човен Харона[200]]

За кущами ххх ххх, що розповзлися по піску, у високому стовпі піни, що висіла над хвилею, був маленький навіс, якого не видно з дороги. Попереду здіймалися дві чи три халупи й, може, ще рядок напіврозвалених кабінок, поруч була ще й бетонна будівля, у якій, мабуть, розташовувались нужники. Посередині, між двома бетонними причалами, які, як годиться, були теж роз’їдені та облуплені, протікав канал, вода в якому була надзвичайно мутною, як у стічних канавах чи клоаках. У каналі, під довгими лебідками рибальських вудок та ххх, стояли судна. Вони були дуже маленькі: розламані човни, баржі, кілька катерів, які, певно, не використовувались ще з минулого літа; лише в кінці каналу, неподалік відкритого моря, стояв великий, неначе новий, моторний човен. Він ледве колихався на воді. Саме до нього, зійшовши з дороги, повели Кармело Андрі та ххх. Там, зрештою, їх чекали й інші, не менш вірні, ніж вони самі: чотири чи п’ять парубків — однолітків Кармело і троє Старців. Кармело заліз у моторний човен, стрибнувши просто з причалу, поруч з яким стояв човен, і зник на борту судна разом з рештою. Дуже повільно, не галасуючи, без ніякого поспіху, моряки почали відшвартовуватись: вони майже пошепки перекинулися кількома словами, й загалом лише ці кілька слів, сказаних на діалекті, засвідчували їхню присутність на борту. Їхніх тіл не було помітно: один з них був піднявся на палубу біля носа судна, але відразу ж зник. Як завжди, відчалювання було тривалим та важким і відбувалося дуже спокійно й ретельно додержуючись порядку: хтось почав посвистувати, а дехто — грізно бурчати, мабуть, то був хтось зі Старців. Здавалося, що на тому човні, не знати через які-такі міркування, снували туди-сюди лише для того, щоб убити час. Тож, коли запрацювали двигуни й їхній гул злився з шумом прибою, це здалося дивом. Незважаючи на це, човнові знадобилося ще трохи часу, щоб він нарешті відійшов від маленької бетонної пристані й, надзвичайно обережно, повільно трусячись, поплив у відкриту воду. Його маленький прожектор на верхівці щогли ще довго колихався на воді, у тій ххх ххх, аж поки не зник за завісою білих випарів, що висіли вздовж усього узбережжя.

Та за кілька сотень метрів від берега повітря вже було прозорим і чистим. Місяця видно не було, але зорі були яскравими, надзвичайно чітко розділяючи темінь у небі й на морі. Утім, море було гладеньким, а на його поверхні здималися таємничі яскраві масні плями, які ніби відбивали сяйво розсипаних небом зірок. Моторний човен дійсно плив повільно; й якби хтось спостерігав за світлом на верхівці щогли, зацікавившись тим, як воно віддаляється, то мав би дратівне відчуття, що воно майже не рухається. Та де там, за кілька хвилин моточовен гойдався вже далеко від берега, діставшись відкритого моря, гублячись у напрямку цятки на небосхилі, до якої пролягав його курс.

Саме у мить, коли ніч була найглибшою, вже якийсь час не полишало відчуття, що вона добігає кінця. Наразі над сушею — на сході, що лишався позаду човна, котрий відходив звідти все далі, — небо вже змінювало забарвлення. Замість блакитного чи насиченого темно-синього кольору ночі з’являлася жаска сірина, що піднімалася аж до зірок. Настільки ж повільно, але водночас і так само хутко, як човен усе далі губивсь у відкритому морі, сірина в небі набувала рожевого відтінку.

У човні ніби всі поснули. Лише один зі Старців, що був на човні кермовим, як годиться, виказував ознаки життя. Але він теж наче поринув у марення, ледь торкаючись рейки своєю темною й сухокостою рукою. Хтозна, що він мав на думці. Лише очі, що позападали на кістлявому обличчі, порослому сивою бородою, світилися чорним, ніби пара вугликів, вдивляючись у далекий обрій, де вже почало благословлятися на день.

Незабаром настав світанок і зійшло сонце.

Днина була погожа, майже тепла. Ближче до опівдня море та небо стали настільки блакитними, що здавалося, ніби стоїть розпал літа чи щонайменше весна. А що блакить була трошки блідою та вицвілою, то здавалось, ніби це через спеку, а не через те, що сонце взимку слабке.

На неозорих голих морських просторах було чутно лише потужний, надійний, повносилий двигун, і від того ставало ще спокійніше й тихіше. На борту кожного полишили самого на себе, й кожен, незважаючи на такий обмежений простір, знайшов можливість усамітнитися. Може, хтось заснув. Двоє грали в карти, час від часу гучно сперечаючись, кумедно називаючи один одного за прізвищем: одного звали Анелі, а іншого — Скафілі. Наймолодший парубок, чорний, як марокканець, який, мабуть, не мав ще й вісімнадцяти, згорбившись, сидів сам-один на палубі, за чимось спостерігаючи: він пильно роздивлявся своє свідоцтво про особу, а саме розглядав свою світлину, біля якої було записане його ім’я — Сап’єнца[201] Capo. Потім один зі Старців покликав наступного з наброду, як зазвичай роздратовано й владно: «Агатіно!» — прогорланивши так, що здавалось, ніби це вже не людське ім’я, а якийсь вигук чи залякування. І справді, потім лунало настільки ж роздратоване й докірливе: «Пуцька! Ххх ххх ххх».

Обідали десь о першій, збираючись принагідно усі разом на палубі (лише троє Старців обідали в каюті, й за обідом їм прислужував той Сап’єнца Capo, наймолодший з гурту), всі їли з великим апетитом, обідали паляницею, начиненою якимись масними овочами, від яких замащувались круг рота, всі трохи звеселилися й заговорили своєю простою, зловісною й нерозбірливою мовою: «Пуцька! Ххх ххх ххх».

По обіді, знову так само примарно-неспішно, як і сонце, яке зійшло, розсіявши своє проміння, спустилися перші тіні. Саме з першими тінями, що кинули в море свою холоднечу, показалася земля. У серпанку з’явилися обриси гір, схожих на цукрову голову, й на них проступали темніші контури маленьких острівців та узбережжя із рівнинами неправильних форм й обсіченими пагорбками. Потім показалося величезне місто, воно височіло півколом, але у місті виднілися довгі розгалуження навколо доріг, які йшли все далі вздовж узбережжя й у глиб міста. Це було нероздільне скупчення будівель, зліплених докупи надвечірніми випарами. Лише наблизившись трохи ближче, можна було розгледіти у тому ххх ххх якісь форми. Праворуч від моторного човна багряніли призахідні вогні; але саме в останню мить, перш ніж сховатися за морем, сонце вигулькнуло з-за випарів, вражаючи своїми сяйливими променями місто, — саме в цю мить показались багатоповерхівки блідо-коричневого кольору із сірим відтінком, з варварськими ххх, із вікнами зі стрільчастим склепінням, хоч і заокругленими, як в екзотичному східному світі, що занепадає; поміж пальм ніби висіли важкі куполи та лоджії сімнадцятого століття; а в садку, що зеленів, мабуть, апельсиновими деревами, сонце осявало маленьку церквичку романського стилю з ясно-червоними маленькими куполами. Втім, дуже скоро сонце затулив важкий зимовий туман і замість сонячних променів на місто й море, що розлилося перед ним, впала сіра напівтінь.

Коли човен дістався порту, всюди вже горіло світло. І нагорі його щогли теж світилося. Зблизька постало все занепадницьке убозтво будиночків, котрі тулилися навколо маленького округлого порту; і не лише нових, але й старовинних, що, втім, уже були руїною і від яких залишилися лише вигрібні ями та нужники, де теплої днини, оточені смородом, гралися дітлахи. Окрім гівна, у порту тхнуло залежалою рибою та гнилими овочами; але ще й померанцями та жасмином. Човен заходив у порт, як і зазвичай, нескінченно довго. Коли пришвартувалися, стояв уже пізній вечір; а це означало, що стояла глупа ніч.

Троє Старців, слідом за якими йшов гурт, серед них був і Кармело, вийшли на берег і попростували в центр вуличками, що простягалися крізь старовинні будинки, на місці яких були лише вигрібні ями та сральники. Але відразу за ними виявилася гарна дорога, вимощена великими ххх з ххх, на узбіччі яких, окрім старих будинків, подекуди здіймалися церкви та невеличкі маєтки з дивовижними парадними дверима з ххх; трохи далі був невеличкий майдан, де, певно, розташовувався рибний ринок, але наразі навколо все було впорядковане й вимите; бруківка, на яку вилили відра води, що досі не висохла, вимивши її, вилискувала всіма своїми ххх неправильної форми, які тепер можна було чудово розгледіти. У провулку, що розташовувався у глибині майдану й куди звернули Старці та їхні супутники, була вузенька дорога, — вузькі східці, що їх теж гарненько вимили, біля скинії[202] у бароковому стилі, статуї в якій уже не зосталось, — котра вела на вищий рівень міських вулиць.

Наступного дня Карло підвівся рано. Світло, що просочувалося крізь щілини у жалюзі, було ще сірим. Наче флоберівський герой, він згадав про вечір напередодні й про те, що з ним трапилось. Безсумнівно, з ним трапилось диво. Ніби блаженство, воно наповнювало його життям. Йому хотілось підвести голову й здійняти очі до неба, щоб подякувати Господу: щастя, якого він, як він гадав, зазнав, було сильнішим за того, хто подарував йому його. Воно існувало незалежно ні від чого, як у атеїстів, які не вбачають іншого обрію, як своє власне життя.

Від жадання побачити Кармело увечері в «Тула» Карло тремтів. Почався новий розділ його життя. І його треба було прожити день за днем. І щоб здійснити це, тільки й треба було, що той номер телефону (який досі записаний на зім’ятому клаптикові паперу), один дзвінок, який уже зробити було легко й який уже став майже буденним, і зустріч у тому пекельному місці, що стало символом дивної прихильності долі.

Усе, що відділяло його від миті, коли він знову побачить Кармело — молодого, майже юного, незважаючи на чоло з облисілими скронями, за допомогою якого хтось чи щось вирішив зробити його вразливим і заздалегідь завдати йому болю, відкриваючи його неминуче майбутнє — можливо, як покарання за його невинність, — адже у майбутньому йому годі було чекати чогось, окрім злиднів, позаяк єдине його багатство — молодість, й іншого багатства у світі він не здобуде, — усе те, що відділяло його від нової зустрічі з Кармело, було для Карло порожнім. Вчинки й слова, якими він мусив заповнити цю порожнечу, були для нього бридкими. Настільки відворотними, що він не міг їх стерпіти. Можливо, до нього прийшла taedium vitae[203], яка поволі, а часом раптово, змінює життя? Кар’єра, ˂ його прагнення, влада (й читач про все це знає) видавались йому цілковитою дурістю, що взагалі не має ніякої цінності.

Можливо, тут мав місце «епохе», саме «епохе»[204].

Навіть кохання не могло поставити під сумнів і раптом зробити непотрібним усе те, що донині, наче для Безіменного[205], було реальним та цінним. Або ж і справді була крапелька кохання (у поезії Кармело, яку, втім, буржуа Карло не розумів): та по суті йшлося лише про секс. Секс мав змогу сам по собі наповнити життя й надати йому сенсу; слова й вчинки, пов’язані з сексом могли не мати кінця, бути завжди новими, завжди сповненими нетерпіння та нездоланного страху; Кармелів член міг налитися («Дружок стоїть», — казав він так само, як і «Пане, надворі дощ» чи «Спекотно, пане»), й щоразу це було ніби диво, яке спантеличує, змушуючи жити — спочатку подумки, а потім у спогадах — із перехопленим подихом. Бо рана, якої той збуджений член мав — з такою для нього природністю — завдати Карловій плоті, щоразу була смертельною: і тоді як для Кармело йшлося лише про миттєве бажання позбавити життя, затихнуши після впорскування свого білого й пахучого сімені того дня, для Карло відбувалося щось цілком протилежне — це була постановка, удавання смерті, якої він прагнув. Він прекрасно пам’ятав, як колись сам був чоловіком і мав такий самий пеніс, як Кармело. Він чудово пам’ятав цей стрімкий механізм, якому передувала наділена казковістю легенда про жіночі принади. Але все те було нічим, порівняно з його жіночою нетерплячою жагою, адже володіння кимось — це ницо у порівнянні з тим, щоб володіли тобою, силувати — це ніщо порівняно з тим, щоб бути присилуваним. Отож якщо усвідомити, що таке секс, й організувати його, він може чудово наповнити життя. Але щоб здійснити це, він потребував самотності, найабсолютнішої самотності. Самоти, для якої навіть Кармело був малозначущим й у певному сенсі ставав на заваді, принаймні тоді, коли його тіло не було просто засобом. Самотність, яка подарувала Карло, вже досвідченому в тому, що тільки-но почав опановувати як пасивний учень, безмір часу для насолоди.

Та вже час підводитися, незабаром треба йти в Евр[206], у багатоповерховий будинок ЕНІ! Це був чужий, білий, холодний, незворушний світ, як Полюс; від цієї думки Карло хотілось розреготатися. Він би так і зробив. Проте Карло швиденько підвівся. Тремтячи, він поглянув у люстро на свої груди та піхву, відчуваючи, що помирає від жадання, лише подумавши, що всім цим знову тішитиметься Кармело, котрий з нетерпінням прагне випустити сім’я, простодушно гадаючи, що лише задовольняє свій розбухлий член. Помившись та вбравшись, Карло опинився біля статуї Сальваторе Дульчімасколо. «Отакої, таж чи Кармело, — спитався, — насправді не викапаний Сальваторе Дульчімасколо?»

Буржуа не спроможний по-справжньому оцінити невинність, якщо вона відрізняється від тієї, про яку пишуть у шкільних підручниках чи яка є частиною неписаних правил поведінки в суспільстві. Більш того, він відчуває до простодушності расистську огиду. Обов’язок вигадали для того, щоб засуджувати простодушність, яка з ними не обізнана. Тим паче, що вона часто пов’язана зі злочинністю, а отже, якщо вона є чужою для культури, вона є поза законом. Завбачивши простодушність, буржуа завжди жахається й у найліпшому випадку вважає її нікчемним плодом власного способу життя, не знаючи й не бажаючи знати, яким може бути інший спосіб життя, частиною якого вона є. Й у такий спосіб, поєднуючи її зі своїм життям, має змогу позбавитися її, умити руки, втекти від неї, обрізати нитку, що поєднує його з місцями, до яких вона має стосунок.

Наразі, позаяк, навіть якщо вона позбавлена символізму, у житті кожного все підпорядковується задуму нашої незбагненної волі, прийшов час відкрити все це Карло.

Наприклад, частиною задуму незбагненної Карлової волі було те, що неподалік його оселі у Паріолі, чи в Ольджаті, це вже за бажанням нашого читача, розташовувалась школа-ліцей.

Ця школа-ліцей уже кілька років була місцем, де продовжувались напади, сутички, її досі часом хтось захоплював. Навіть цими днями у школі фашисти влаштовували каральні заходи проти учнів-демократів, хтозна-чого зробивши їх показовими, хоч, певно, мали на те вагомі підстави.

Вийшовши з дому, Карло, відчиняючи дверцята свого авто, саме й побачив гурт цих фашистів. Чи ліпше б сказати, побачив краєм ока. Вони показалися в кінці вулиці, враз повернувшись до нього спинами, майже бігцем прямуючи на вулицю, котра йшла паралельно цій, вони були у такому запалі, що, хоч як уявляй щось інше, сторонньому спостерігачеві все одно постійно здавалося, що це вияв блаженної радості.

Він на кілька секунд побачив їхні обличчя. За таких обставин поганці — грубі кудлаї, одягнуті й чепурні, як і їхні вороги з лівого табору, зі засмаглими й довгобразими італійськими обличчями, на яких мерзенно поєдналися голод та нечисте сумління, — мали пробігти хутчіш або лишитись непоміченими в тіні; та тієї листопадової днини сонце сяяло, наче в тропіках. Тож на якусь мить, фактично залишившись відрізаними від інших, зостались лише красені (завдяки незабарній дії можна зробити таку блискавичну схематизацію, яка, втім, цілковито правдива). Вони теж були італійцями, сімнадцяти-, вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічними італійцями, ніби аж занадто італійцями, наче їх створили в лабораторії за розрахунками. Певна річ, хлопці були не надто високими, але й не були куцоногими чи з обвислим задом, їхня статура не дуже нагадувала середню, але вони були вищими саме настільки, щоб бути схожими на молодих спортсменів. У них були по-спартанському широкі плечі. Штани, надзвичайно тісні у стегнах, але широкі в штанинах, особливо широкими були вони внизу, із широкими, товстими закотами внизу халяви, над черевиками, підкреслюючи їхню статурність, як у ставних молодиків. Вони також мали довге волосся, та оскільки прадавня стриманість не дозволяла їм, щоб волосся огидно теліпалося по плечах, як у хвойд, і як наразі вони теліпаються у молодих люмпен-пролетарів з периферії, їхні чорні, кучеряві, густі, ніби буйні весняні трави з густим та міцним корінням, гриви навіть не прикривали потилицю.

Вони стискали в руках поперечки або засуви, на які було намотане чорне сукно; чи то була зброя, чи хоругви, розгледіти було важко, й у тому була частина, хай і зовсім малозначущих, таємниць міських партизанських воєн. Коли вони бігли, їхня мужність, якою наразі нехтували, як і власним пенісом, розпалившись від неймовірного громадянського завзяття, виявлялася майже непристойно. На них були настільки тісні у стегнах штани, що їхні члени були геть-чисто на видноті, і пеніси й мошонки, але вони були сплющені в одну м’яку масу загадкової форми, що то тут, то там вип’ячувалась під блискавкою на штанях, ніби член той не мав набути^a[207] своєї звичної звірячої форми, а був лише ношею, якістю, прикметною рисою, набагато функціональнішою за своє призначення, врешті-решт, дуже простою. Але вони не звертали на все це уваги. У цю мить ця думка не лише була далекою для них, вона, можливо, ніколи навіть не приходила їм у голову. Вони несли величезну ношу власної мужності, приплющену тісними штаньми, ніби незбагненну загрозу, щось, що в ту мить було лише додачею, але водночас було всім, центром їхнього тіла, а отже, й світу, над яким вони хотіли панувати.

На мить груди Карло налилися, ніби вим’я у корови, яку не доїли кілька днів; він волів годувати, відчував жагуче, несамовите, нестримне бажання: годувати, аж допоки не вигодує себе всього й не помре від виснаження просто там на землі, на тому мерзенному асфальті. Оці володарі землі, що зійшли на неї невідомо звідки й уже так рішуче налаштовані на ній лишитись, так добре знаючи її, мусять виссати його, бо мають на це право, мають право навіть на те, щоб позбавити його життя. Та ця маячлива жага, яка охопила його груди, була нічим у порівнянні з таким подібним і водночас протилежним жаданням унизу живота. Там таїлося інше бажання молодих володарів, яке потрібно задовольнити, те, яке у свою чергу відчувають вони: бажання давати й помирати, навіть коли вони того зовсім не усвідомлюють, бажаючи відчути лише їм відому насолоду. А те, що бажання зазнати цієї насолоди було настільки ж швидкоплинним свавіллям, наскільки жорстоким, а усвідомлення всього цього було не вагоміше за подув вітру, це зовсім не зменшувало, а навпаки, посилювало бажання віддатися їхній волі, вдовольняти їх, віддатися їхній безжальній, грубій волі, дозволяючи чинити, як вони самі захочуть. Найбільше зачаровувала саме їхня недбала природність, поспіх, навіть незважаючи на те, що вони — буржуа. Зрештою, навіть їхній вибір у політиці був недбалим, поспішним, природним і свавільним.

Карло дивився на них, як на Ієрофанії[208]. Звідки вони? Що змусило цих молодих італійців стати фашистами? Через яку сукупність подій — і з якими місцями вони пов’язані? — вони з такою точністю з’явилися на цій дорозі (а також на інших)?

Яка Евристика сформувала їхню поведінку, що видавалась настільки безпомильно організованою?

Хай там як, а одне було напевне: вони здавалися володарями й отримали права, властиві володарям. Вони б заволоділи й запліднили, лише якби самі того забажали. Та їхнє прагнення було таким же нестримним, як і їхній біг: його неможливо було вдовольнити.

Як і зазвичай, Карло прийшов у «Тула» дуже рано, коли там ще нікого не було, коли глибока загальнодержавна печаль у тому ресторані проступає найбільш неприховано, освітлена вогнями, що вже викликають нудоту. У галереї гардеробної він не побачив вузькочолого обличчя Кармело з облисілими скронями, з пухкими губами та всезнаючими очима, що усміхався б змовницькою усмішкою непідлеглої людини. Мабуть, він усередині марудиться з пальтами пари відвідувачів, іноземців, що сидять за столиком. Сідає і їсть, а за ним приглядає ватага офіціантів з півдня, які ставляться до нього з іронічною недовірою, як ставляться до самотньої й незахищеної людини, людини поза правилами, але водночас і з добротою, адже вони з ним мають спільні корені. Та ось заклад помалу залюднюється, й ось неминуче-фатально, ніби Еринії, з’являється депутат Горлиця з однією зі своїх звичних любок, геть-чисто по-аристократичному увічливий і культурний. Поївши, Карло розплачується й прямує до комірчини, у якій розташовується гардеробна. Кармело немає. Натомість працює нова неемоційна й миршава офіціантка з вимовою, як у провінції Венето. Карло стає зле. У ту хвилину він, аби приховати свою прикрість та трагедію, машинально повертається у бік ресторанної зали — й саме цієї миті він мимохідь зустрічається поглядом з Горлицею. Він і справді саме розмовляє із сусідом по столу, котрий сидить далеко від нього, на чільному місці за іншим столом, тож він майже криком розповідає свій адвокатський дотеп, приділяючи всю увагу застіллю; одначе ніби відірвані від його обличчя й від дійсності, що наразі оточує його, чоловікові очі, котрі наразі мали б сяяти радістю чи хоча б виказувати захоплення, втупилися в нього та у віконце гардеробної, ніби чужі очі, що існують самі по собі, тьмяні, без жодних емоцій. Природно, що в ту мить він промовив: депутат Горлиця знову прийшов сюди й теревенить зі своїми товаришами, що прибули чи то з півночі країни, чи то з півдня. Як роблять деякі дівчата, коли, жваво базікаючи з подружкою, умудряються дивитися просто в очі тому з присутніх, хто їх зацікавив так, ніби ця людина прозора, продовжуючи свою розмову й залишаючись абсолютно й цілковито далекою від того, на кого дивиться. Кармело розуміє це й запам’ятовує цей погляд. Але водночас з тим чоловік усвідомлює, що те, що Кармело немає, — це не мука, це звільнення. Раптова самотність, що охопила його, насправді є саме тим^a[209] необхідним для нього станом, щоб світ став належати йому.

Що ж утримувало Карло від того, щоб пройнятися глибоким болем, який логічно можна було б передбачити після втрати Кармело? Що завадило йому впасти у відчай та розридатися через таку «космічну» втрату?

Аналіз його внутрішнього світу не входить у завдання, яке я на себе взяв (правду кажучи, воно навіть не передбачає, що такий світ існує). Все, до чого я можу вдатися, — це змінити поведінку. Почати моралізаторський аналіз замість того, щоб аналізувати психологічну складову. Адже я всезнаючий провідник цієї історії. Ніхто й ніколи не в змозі розповісти геть усе чи бути цілковито чесним^a[210]: адже існує ще й структурна мафія^b[211], яку за мовчазною згодою визнають у всьому світі. Тим, про що можна казати, керує те, що замовчується; свідченнями керують недомовки, громадянським обов’язком — кругова порука. Лише те, що ґрунтується на тому, що не є формою, створює форму, як таку. Позбавлення форми завжди проектується, розраховується. На жаль, я протиставляю «мовчазній згоді» словесний стиль мого гріха: я не вмію вдавати, що створив тему, загадку. Та сподіваюсь, що уява мого читача, якого я саме зараз прошу повірити моїм звірянням, відтворить її.

Карлові завжди було властиве почуття власності: його прадіди-п’ємонтійці, які спочатку були землевласниками, близько 1850 року створили ткацьке підприємство, використовуючи як працівників дітей, яким не було ще й дванадцяти років, вони, певно, були сиротами і вже хворими, тож їм, звісно, призначили мізерну платню. Але ця прадідівська «ницість» (дід Карло був добродумним католиком), як добре поміркувати, є дрібницею^c[212], адже задовго до того, ще до наполеонівського вторгнення, до Французької революції, за сивої буржуазійної давнини, у численних поколіннях уже заможних пращурів, а може, ще злидарів, завжди вбачали сенс існування лише у власності. Це почуття власності (хай навіть стосовно малесенького наділу, а не земельного угіддя чи ткацького підприємства) було матеріально викарбуване на зовнішності Карло. Його пухке дитяче обличчя, обрамлене білявим, уже поріділим волоссям, що ніби отупіло від хитрого прагнення уникнути нерозсудливих вчинків, формально дотримуватись правил виховання, яке йому дали в дитинстві; незграбне тіло, наче у людини, яка хоч досі пісяє під себе, як дитина-інвалід, але приховує це за вправністю та обізнаністю бойскаута, яка у скрутному становищі вміє вийти сухим із води краще за мужнього й простого пролетаря — загалом, це була зовнішність, яка перетворювала Карло на «телепня» — грубого холопа, вдягненого у занадто широкий для нього сірий костюм та дорогу й якісну сорочку нікому невідомого виробника, — усе це було не чим іншим, як запоною простоти, чесності та дурості, якою огорнули Карло, щоб зберегти й приховати в ньому власницьке єство. Власника, який керує та володарює завдяки привілею, який так глибоко вкорінився у ньому, що він навіть не усвідомлює його. Обов’язок захищати себе, замовчувати почуття провини, як би це мовити, пообрізало всі Карлові почуття. Світ його почуттів був недорозвиненим, скаліченим.

А інший Карло — його сумирний близнюк — був цьому протилежністю. Для того, щоб перейти до крайнощів, йому не потрібна була поступовість, перехід, який втілив би Кармело. До крайнощів зась тим, хто, маючи обтяті та атрофовані почуття, спочатку стають теоретиками, потім шантажистами на практиці, що вимагають «посередніх почуттів», філософії «золотої середини» й, внаслідок цього, — «поступовості».

Я чудово знаю, що в «Містерії», в «Ауто Сакраменталь»[213] поступовість є неприпустимою, як дрібнобуржуазійний елемент, елемент, у якому немає визначеності; не може бути відхилень від головного, які, отже, можна відкласти на потім, розв’язавши згодом. За таких умов причина призводить до наслідку, наслідку логічного й очікуваного. Й у цьому полягає вся велич долі. Помилки, яких припускається заклякла душа, не є трагічними. Як і її сумніви та здатність відчувати в їхній фатальності, хай трагічній, але передбачливій, нагромадження подій, які з нею трапляються.

Карло познайомився з тілом і завдяки йому пізнав, яким буває плотський бік життя. Гаразд. Але справа в тому, що це тіло, тіло, що належало Кармело, жило іншою «якістю життя», у відмінному соціальному всесвіті. Отже, пізнаючи це тіло, вочевидь, він мав ˂ пізнати — у його історичній конкретності — й те життя. Й вочевидь, кохаючи те тіло, мав би любити також і його світ.

Те саме мало статися (а насправді саме так і трапилось) і з другим Карло, для котрого навіть не існувало проблеми крайнощів, і він не вагаючись усвідомлював, до якого неминучого наслідку призведе та чи та причина.

Й наразі для буржуазійного Карло, — котрий хоч і не був тим, кого варто найбільше зневажати серед буржуа, адже він, як ми добре знаємо, був прогресивним католиком, по суті мав мирський склад, був відкритим до емпіричних підходів у просунутій та безсторонній роботі, на відміну від своїх колег, цікавився культурою чи, принаймні, соціологічним боком своєї роботи, — ця проблема постала: нездатність кохати Кармело не давала йому можливості полюбити світ, в якому він живе, чи все було навпаки й неможливість відчувати любов до світу простих людей позбавляла його можливості кохати Кармело?

Якби, наприклад, Кармело був одним із фашистів, які, ніби у видінні, пробігали неподалік з його оселею озброєною ватагою, що вигулькнула з темного кутка району, який раптом здогадався про її існування, побачив цю проблему дійсно реальною, оновлено-актуальною, визрілою й цілком сформованою, тоді — ймовірність того, що Карло покохає його, була б більшою? Природа його соціального світу, позаяк вона така сама, як у Карло, не стала б на заваді вияву жорстокості з боку молодого парубка до чоловіка, який став жінкою?

Саме через те цілком непотрібно досліджувати тупе, негативне, агресивне тіло інженера Карло, його йолопкувато-буржуазійне обличчя з ознаками фізичної кволості, боязким поглядом, що світиться страхом, лицемірством та рішучим бажанням не втратити одного зі своїх панських привілеїв, жалюгідного блондина із сальним, нездоровим волоссям, яке він зачісував на спортивний манер достоту так само, як і в часи студентства у П’ємонті, його понуре тіло, хоч він цього навіть не усвідомлював, адже все найважливіше працювало як слід, а решта — то були марення та ідеологізм, котрі треба залишити для пролетарів-нарцисів та недієздатних буржуа. Позаяк Карло виявляв досить гострий розум у розумінні чужої психології й швидко бачив суть, хай і керувався він нездоланними расистсько-класовими упередженнями, — припускаю, Карло швидко розкусив Кармело, але це зовсім не означає, що він виявив це раціонально й у словесному вигляді. Карло був радше не розумним, а хитрим, а таким дуже легко досягти свого за допомогою докору.

Але це вже тема для іншої розмови. Карло добре пам’ятав, хоч наразі вже лише окремими поняттями, часи, коли у нього теж був пеніс. Зміст, який мало його володіння, зазвичай називають «генерал-басом», чи краще назвати це «остінато»: головною була безперервність. І саме завдяки цій безперервності існували перерви й зміни напрямку, які іноді були тривалими, саме через цю впевненість він мав змогу віддатися іншому. Отож його життя було нормальним. Статевий акт був втіленням швидкого володіння, яке кілька разів штучно подовжувалось. Хай там як, але це був епізод, що мав початок і кінець. Цей кінець, хай навіть і подібний він до смерті, «відкривав» цей епізод назустріч всеосяжності, так би мовити, космічному виміру. Але прикметність акту була зовсім в іншому: це було лише підосновою. Акт так і лишався епізодичним; це були несамовиті відчуття, невимовно потрібні, незміренні, але часткові.

Володіння тілом означає обмеженість цього тіла. І його оцінку майже з економічної точки зору: воно постає як «підсумок» (дивовижно, навіть коли йдеться про пересічну, дешеву й низькосортну жінку). Певна річ, кохання як потреба у захисті, прихована за бажанням захищати, схильне розширювати «обмежений» зміст статевого акту як проникнення пеніса у тіло, яким володіють, на короткий проміжок часу, потрібний для того, аби сталася еякуляція. Але, по суті, межу подолати неможливо. Тіло, яким володіють, це лише плоть в обіймах; його можна осягнути поглядом. Це інструмент, який, використавши, відкладають до наступного разу.

У житті Карло, як нормального чоловіка, окрім «басо остінато»[214], що полягало в наявності у нього пеніса, було ще одне «басо остінато», себто одержимість жінкою. Але це було зовсім інше, ніж справжнє злягання. Зрештою навіть чоловік має право на власну дотичну, яку креслиш за межі кола й продовжуєш до нескінченності! Й цією дотичною був жіночий статевий орган, що ототожнюється з місцем, де губишся, помираєш і задля якого живеш.

Я знову кажу, що справжнє злягання, себто момент сам по собі subiecti, більш значущий за кохання, — якщо ми говоримо про володіння, це володіння чимось неминуче обмежене. Зрештою, за визначенням, не можна володіти Всесвітом.

А от коли тобою володіють — це річ у космічному сенсі зовсім інша, ніж володіти самому.

Одне з іншим ніяк не пов’язане. Це не просто протилежні речі. Той, хто володіє, лише примарно пов’язаний з тим, ким він володіє, позаяк те, чого зазнає той, ким володіють, з досвідом володаря не зрівняти, бо воно іншої природи, між цими речами, повторюю, космічна відстань.

З іншого боку й людина, якою володіють, не пов’язана з тим, хто володіє нею, бо володар постає не як втілення обмеженого, не як індивід. Не можна ж мати зв’язок із Всесвітом! Бо володар — це Всесвіт, що володіє за допомогою пеніса та його сили. Людина, якою володіють, втрачає свідомість від форми пеніса, від його обмеженої довершеності, відчуваючи в ньому безмежне й безформне знаряддя, за допомогою якого Хтось чи Щось володітиме нею, перетворюючи її на річ, на нікчему, яка не має іншої волі, як загубитися у тій іншій Волі, що знікчемлює її.

Отже, в очах того, ким володіють, той, хто ним володіє, є втіленням Добра, навіть якщо він вимагає пожертви, страждань, приниження та смерті. Поштовхи, що ґвалтують плоть, поширюються по всьому тілу, а не залишаються в одному місці. Геть усе тіло, свідомість якого внутрішньо обмежена, адже збігається із свідомістю Всесвіту, стає задіяним у цьому завдяки насильству, в якому виявляється той, хто володіє, не знаючи ані жалю, ані середини, ані шани, не дає відстрочок: його бажання володіти не визнає обмеженості за тим, ким володіють, він має бути сліпо пасивним, має коритися, і, навіть попри страждання й приниження, йому щонайбільше дозволено лише виказати свою вдячність.

З іншого боку, не підлягає сумніву, що Володіння — це Зло, ба більше, це є ВСЕСВІТНЄ Зло за визначенням: тобто коли тобою володіють — тоді Зло найвіддаленіше, чи, краще сказати, це єдиний вияв Добра, як Благодать, життя у чистому, космічному вигляді. Але навіть ця примха — дивовижна, невинна й залишає того, ким володіють, в очікуванні, знову ж таки, наповнюючи його вдячністю й змушуючи розридатися очищувальним плачем.

Карло дійшов до Колізею пішки. Він дістався майже до самісінької споруди на трамваї, що йде туди з Пренестинської дороги. Зимова ніч (стояв 73-й чи 74-й) віддала вулиці на поталу крижаному північному вітру.

Широкі шляхи на околиці, оточені безладними багатоквартирками, здаються порожніми коридорами: вітер ганяє по них лише кілька брудних папірців.

Вітер уже вичистив маленькі й старі вулички між брамою Сан Джованні та Колізеєм: ними вже навіть брудний папір не літає.

І якщо випадково поворухнеться якесь людське створіння, загорнене у стареньке пальто, здається, що робить це тихцем, мирячись зі своєю невідомою долею.

Навколо Колізею майже без упину їздять автівки, втім, пересуваються вони майже безшумно, поспіхом прямуючи у свій далекий кінцевий пункт.

Вітер дмухає косо, кружляючи на широких асфальтних просторах, змушуючи ледь тремтіти риштовання коло арок.

Обабіч пагорбів Опіо та Челіо спускається тінь, падаючи на ті освітлені асфальтні простори. На пагорбі Челіо мерехтить самотній вогник, запалений хвойдою, котра стоїть непорушно поруч, бозна про що розмірковуючи й не зважаючи навіть на пару клієнтів, мабуть, солдатів, які, врешті-решт, рушають далі своєю дорогою, зникаючи на бульварі, що простягається у бік Каракали, як тіні двох дезертирів. А в цей час хвойдівський вогник криво звивається, ніби у ручному млині, адже з усіх боків дме північний вітер, не даючи йому ані миті спокою.

Колізей оперезаний залізним риштованням та неперелазною сіткою. Та попри це усередину проникла невеличка групка відвідувачів, вони сидять ніби у металевій клітці, поруч з невеличким муром Вулиці ххх, що підіймається вгору наче колова бігова доріжка.

Один чи двоє відвідувачів відійшли вбік. Один з них зовсім лисий і має орлиний профіль, котрий гордо підставив під північний вітер.

Він майже побілів від холоду, і на його тлі різко виділяється тверда чорна щетина на його підборідді, хоч і нещодавно поголеному. Пальто у нього було розстебнуте, руки стулені; одне плече у нього було трохи вище за друге, збоку, й саме з-за другого плеча можна було побачити його безпристрасне обличчя, коли він кидає очима горді, холодні й нахабні погляди навколо.

Той, хто відійшов разом з ним, був нижчий і кругліший; і значно молодший; усе його кучеряве волосся було на місці й спадало аж до плечей, і вочевидь він неприховано ним пишався.

Він слухняно й спокійно стоїть випроставшись, теж зімкнувши руки; через це здається, що він замерз, ніби бідна жінка, що, полишивши дім, уперто розглядає безлюдний світ навколо, де січе шпаркий вітер, то якийсь обов’язок змушує її зустрітися з небезпекою.

А як і пройде перехожий, дивлячись змореним, ніби недобрим чорним поглядом, вороже, підозріливо, мимохідь оцінюючи його, й від того у перехожого починає крутитися думка: «Хто цей незнайомець?^a[215]»

Але решта відвідувачів навпаки, сміючись, купчаться по п’ятеро чи шестеро. Сміючись, вони широко роззявляють роти, які стали від холоду яскраво-червоними, на щоках і щелепах мають вони чорну щетину, у них широкі вилиці, а на обидвох скронях уже немає волосся.

Регіт у них був довгий, смердючий та занадто гучний, як у спокійних і самовдоволених людей. Тим паче, що коли хтось бувало вдалечині проминав їх чи якась машина трошки уповільнювала хід, вони не припиняли реготати й розмовляти між собою, лише звертаючи на непроханих гостей порожні погляди, які вони випадково нап’яли на себе, адже їхні обличчя світилися радістю, вихваляючись добродушною, але водночас цілковитою зневагою до життя, яким уже на повні груди надихались, насолодилися, вивчили до цятки, аби в ньому залишилось для них ще щось значуще.

Поміж цих безсоромних сміхотунів, одначе, була одна виснажена людина, хоч і силкувалася вона того світського вечора веселитися, триматися на висоті соціальної легковажності. На його обличчі застигла маска людини, яка якось раз і навічно піддалася на шантаж: «Хто не кепкує, той не з нами». Тож і ті жалюгідні риси обличчя теж корчилися в гримасі; глибоко-глибоко у сяйві розпачливих очей ховалося блаженне щастя.

Хтозна-звідки взялися гидкі папірці та навіть солома: північний вітер несамовито ганяв їх по асфальту, немилосердно освітленому непотрібними вогнями.

Йдучи за шаленим льотом сміття, що часом надовго завмирав, Карло сором’язливо підійшов до гурту людей, де його знали в обличчя, й приєднався до них, влаштувавшись трохи на стороні.

Незабаром він теж розреготався. Коричнюваті зіниці, приховані широкими зморшками зрілого віку, на його опецькуватому обличчі п’ємонтійського селянина — ніби на обличчі хворого онука, що скидається на свого сповненого здоров’ям діда чи на батька, який помер від серцевої хвороби, — світяться майже заплаканим блиском, але він сміявся, сміявся хитро, вдаючи непохитну впевненість, нездоланний оптимізм людини, яка в усьому бачить лише добре. Його закривали трохи зім’яті поля капелюха, хоч він і зсунув його з чола аж занадто високо, як перекупники на базарі: вилиці обабіч гачкуватого носа були червоні, й та червоність була якоюсь штучною, з відтінком фіолетового. І саме вони видавали, особливо своїм блиском, вдячність, яку він безкінечно щораз відчуває за ту дещицю — а правду кажучи, то справді був дріб’язок, — яку завжди дарує життя, навіть у періоди голоду й нестатків.

Його знайомі переповідали історії своїх життів, ніби місто охопила чума й тільки в цьому цирковому кінському манежі безлюдної ночі, коли дме шпаркий вітер, залишилась надія на спасіння, хай і звелася вона лише до знань та спогадів.

Слухаючи розповіді цих нещасних створінь, Карло побачив Видіння.

На початку я вжив такий вираз: «матеріали, за допомогою яких створено сцену», але радше слід було б сказати «перероблено». Насправді, за допомогою стилістики — матеріалів та світла, як я вже казав, — у сцені відтворено дійсність: а саме перехрестя Казилінської дороги та Торпіньятарської й власне самою Віа Торпіньятара з першими її двадцятьма перехрестями, розташованими ліворуч і праворуч, якщо йти від перехрестя, а потім повернутися у напрямку Тусколанської дороги.

У першому розділі Видіння усю сцену дії можна охопити поглядом цілком. Вона вся зроблена з легкого металу та інших прозорих і небитких речовин, принаймні це стосується головних споруд; але й інші матеріали теж там є, серед них, певно, кришталь, гіпс та ххх ххх ххх, може, навіть пластик. Однак попри свою твердість та міцність, усі ці матеріали — прозорі. Власне, на сцені зовсім немає світла. Воно йде зсередини, просвічуючись крізь матеріали, з яких зроблене місце дії, забарвлюючись таким чином відповідно до того, який колір має та чи інша речовина. Отож місце дії пройняте світлом, воно світить рівно, заливаючи геть усе, не створюючи ані тіней, ані півтіней, але має різні тони, залежно від насиченості барви, яку мають матеріали, що через них просвічується світло; звісно, це світло поліхромне. Якщо докладніше, то Сцена Видіння порівну розділена на низку допоміжних сцен чи то поворотів, кожен з яких має відмінне забарвлення.

У другому розділі Видіння з’являються головні дійові особи, рух яких буде грати провідну роль у власне Видінні. Це парубок на ймення Мерда та його наречена, яку, здається, звуть Чинція. Коли починається Видіння, ця парочка саме переходить на світлофорі перехрестя Казилінської та Торпіньятарської доріг, простуючи якраз у район Торпіньятара. Спостерігаючи за ними, Карло бачить, як вони йдуть просто на нього: він, власне, сидить посеред Торпіньятарської дороги у возі, який має колеса з коркового дерева, просто як режисер на режисерському візку. А оскільки, як я вже зазначав, головні герої наближаються до Карло, аж поки майже не доходять до місця огляду, віз тягнуть назад уздовж Торпіньятарської дороги з тією ж швидкістю, до слова, дуже повільно, з якою наближається пара. Ще раз скористаємося кінематографічною мовою й назвемо це повільним відкочуванням назад. Віз, який теж зроблений з легкого матеріалу, що світиться, де Карло сидить на задньому бортику, обіпершись спиною об кермо, тягнуть троє Божеств, яких Карло не бачить.

Мерда має років з двадцять п’ять, не більше, отже, він ще жовтопузик: він невеличкої статури, широкий у крижах. А от плечі натомість у нього неширокі. Він не товстий, але, як кажуть на селі, має невеличке пузце. Обличчя у нього все у веснянках, чи, як кажуть його приятелі, «коноплясте» чи у ластовинні, він червонолиций та рудуватий, усе обличчя в нього червонувате, але веснянки та волосся мають коричнюватий відтінок. Волосся він має надзвичайно рідке, слабке й ніби масне, але довге. Ззаду воно спадає аж на плечі; ці куделі виглядають з-за вух, котрі, втім, затуляють такі самі масні косми, схожі на шпинат, як і те, що спадає на плечі та на спину; й замість баків теж вони. У Мерди трикутна голова: згори широка (якось товариші сказали йому: «Ану покрутися, хай до нас воша задом повернеться». У наш час уже так не кажуть) й вузенька внизу, там, де підборіддя; натомість підборіддя у нього трохи гостреньке, а рот широкий. На губах у нього застигла усмішка, й видно його жовті зуби; у цій усмішці — упевненість та пересичення, а отже, й певна зневага до всього теж. Водночас вона натякає на певні обнадійливі й поважні події в його житті, про які нічого не свідчить під час цієї прогулянки й які зовсім не мають нічого спільного із його прізвиськом — Мерда[216]. Й очі в нього теж пожовклі, але то радше у переносному, ніж у прямому сенсі: вони жовті від пересичення та зневаги, силувана й невиразна усмішка, що застигла на його губах надає незмивного відтінку заздрощів, гіркоти, болю та убогості. Мерда всього цього не визнає, а тому час від часу, кліпаючи очима, починає легенько позіхати, а потім неодноразово ніби «клацає» язиком по піднебінню. Наразі це вже виражальна старожитність минувшини, яка зараз набула інших значень та натяків.

А його наречена, Чинція, була звичайною сракастою дівчиною у синіх джинсах та сорочці, придбаній у недорогому супермаркеті «Зтанда».

У цій Яві важливим і визначним є те, що вони йдуть, обійнявшись. Мерда, йдучи поряд з Чинцією, обхопив її за стан так, що притис рукою інше її плече. А позаяк Мерда трохи нижчий за дівчину, вона тепер вимушена нахилитись над ним, тож у того, хто за ними спостерігає, може скластися враження, що він підтримує хвору чи паралітичку.

Пара простує вперед мовчки, якнайрозкутіше та ххх ховаючи незручності такої ходи: вони йдуть, не розмовляючи, бо між ними — раніше, на що наразі лише натякається, — все вже давно сказане, а що ж до решти людей, то, щоб усе зрозуміти, їм досить лиш глянути на них.

У третьому розділі увагу буде приділено Справжній Сцені, яка відтворюється у Сцені Видіння: перша лишається всередині другої, наче «копія», що цілковито вкрита своєю репродукцією, це дійсно так, але з невеличким зсуванням, завдяки якому її можна впізнати й увесь час бачити перед собою. Ця «копія», чи то пак Справжня Сцена, не є сучасною хронологічно, з точки зору теперішнього, чи то пак Сцени у Видінні.

Іншими словами, перехрестя Казилінської та Торпіньятарської доріг, яке лежить «в основі» перехрестя цих доріг, у Видінні є роздоріжжям, яке «було колись давно», себто шість чи сім років тому.

Саме тому виникає бажання «запровадити» можливість безперервного порівняння. Без такого порівняння розтлумачити те, що відбувається у Сцені Видіння, було б неможливо збагнути ні вчинки, ні події, ні погляди, ні поведінку, ані зрозуміти, де відбувається дія чи що то за людина.

Роздоріжжя у Видінні геть усе зроблене з величезних прозорих металевих та гіпсових блоків, крізь них лине несамовите й рівне червоно-гранатне світло, усередині предметів (стіни будинків, тротуари, жалюзі, деревця, стовпи ліхтарів тощо) воно яскраве, майже біле, як від розжарювання, а по краях воно тьмяніє, стаючи майже кривавого відтінку. Це монохромне світло дійсно оптично неправильно виділяє предмети та різнобарвне світло: наприклад, жовтий чи зелений колір у світлофорі чи барвистий одяг, у який зодягнені люди, їхні куртки, шоломи, джинсові жилети, тенісні черевики.

А перехрестя у Дійсності натомість, завдяки легкому зсуву, видніється на тлі розгілки у Видінні — хоч погляд зосереджується на ньому майже випадково, примарно, непевно, — у всьому своєму загубленому, безбарвному, споконвічному безладді: будиночки обшарпані, білуватого чи жовтуватого кольору (на задньому плані ˃ виринають ˂ лише кілька висотних новобудов), занедбані маленькі ворота ведуть на брудні й темні алеї, тротуари пооблуплювались, жалюгідні й брудні деревця чергуються зі стовпами ліхтарів. Люди, одягнені у сіре вбрання, майже в лантухи, там снують безладно, лише молодь має по-харцизькому білі чи яскраво-смугасті сорочки. Дме легенький вітерець, здіймаючи вихори важкої й брудної пилюги (а все-таки вона повна старезних та вже забутих законів, що споконвіку, відколи виник світ, живить історію та Всесвіт).

У четвертому розділі Видіння спостерігаємо за тим, як Мерда та Чинція, — міцно обіймаючись, чоловік тримає свою жінку, «ніби вона хвора чи паралітичка», сказати б, як чувал картоплі, — сходять угору на ххх ххх дорогу, яка першою праворуч іде прямовисно до Торпіньятарської дороги.

Забарвлення, що ніби з глибини еврезису[217], яке в цьому місці називається «Околицями» й є частиною Міських Підмостків, яскраво й шалено вибухаючи монохромністю, — попри те, що воно незмінно яскраве, як від розжарювання, здебільшого посередині, а не по боках чи на стиках великих прозорих блоків, — цього разу було червоно-рожевим. Одначе наприкінці короткої й вузької ххх ххх вулиці, де повсюдно натикано убогими муніципальними будинками, збудованими п’ятдесят чи шістдесят років тому, це червоно-рум’яне забарвлення блякне, стає безбарвнішим та одноріднішим, майже перетворюючись на рожево-полуничний пил, що здіймається в небо. А внизу, оповиті рожевим світлом, вишикувались скажено великі нові багатоповерхівки, які на око видавались порожніми.

«Копія» має звичайне забарвлення давнішнього життя: тьмяне, сіре, убоге й безладне: пряма кишка, що простягається вдалечінь, з покошеними віконними рамами, облізлими дверцятами, іржавими жалюзі, вивісками від старих шинків та ковбасно-м’ясних крамниць, кілька крамничок, де у парових пічках випікають хліб; а внизу, просто у задушливому тумані височіють нові багатоповерхівки.

Утім, оточений цим жалюгідним краєвидом — облупленими тротуарами, на яких немає нічого окрім цоколю та втрамбованої землі і порозбиваних кам’яних берегів обабіч, — тупцює чудовий контингент: розтріпані товстуни у темному й брудному дранті, старці з осатанілими пиками чи то через грубість старих злодюг — п’яничок, чи то, власне, це те саме, через сором’язливість людей, котрі нікого в житті не скривдили; а за ними — ватага галасливих та жвавих напіводягнених дітлахів з неприкритими животами, всі у шмарклях, але однаково сповнені якоїсь дивної, як тоді казали, сексапільності, вони були теплі й ніжні, як пампушки, — а вже волоцюги; а над усе юрби реготливої молоді, яка кепкує, викрикує жарти — хто їдучи на поламаному велосипеді у фартусі, а хто сидячи, наче жебрак біля входу в будинок, у штанях у пилюці й смугастій сорочці, так, як є, не ховаючи кістлявої спини чи пупка; а деякі, знявши штани, заспано сиділи на високих стільцях у придорожньому барі, який прозвали Кальтелата чи ххх, поклавши руки на цюцюрку, ніби ось-ось почнуть звиватись, як вужі на сонці.

Але найкраще, що було в їхніх тілах, — це голови. У того, що їде на велосипеді, голова чорна як дьоготь на довгій шиї — волосся стрижене до потилиці, на якій видно продовгувату ямку, але густе на чолі, з хвилястим чубом з неслухняних та неоднакових кучерів, мов трава, що пролізає, як заманеться, у стіні навесні; чуб, який, зробивши широке й урочисте коло по лобові, ніби крилом хижого птаха, ховається за вухами у довершеному безладі, упокоєний вередливою красою.

Ті, що сидять на сходинках біля дверей, мають короткі біляві патли, темні на коренях та світлі на кінчиках, утворюючи щось на кшталт німба, що стає гладеньким та акуратним ззаду на теж довгій шиї, добре окресленій на вигині плечей.

Ті, що сиділи з опущеними штаньми на високих стільцях у барі, усі мають голівки, які геть усі є взірцями древньої, майже неаполітанської, витонченості: сімейні красені, дар та знак шляхетності синівського роду. Дехто має густі-густі чорні хвилі, які легко тримаються на голові, як у статуї, відкриваючи їхні прекрасні солдатські потилиці; а в когось навпаки, густе й довге пряме біляве волосся, яке повсюдно спадає, коли вони крутять головою, але воно неодмінно спадає витончено й легко, ніби шовкове (за вухами, на потилиці, що виблискує мужністю, неодмінно добре поголено); а хтось наче постригся машинкою для стрижки й має коротке-коротке, але недавно помите, чорне як смола, але таке повітряно-легке та блискуче на маківці, що здається світлим: потилиця бездоганно поголена, всюди за довжиною волосся однаковісіньке, утворюючи за вухами та на потилиці майже жорстоко-досконалий та ххх обідок з густого й короткого волосся.

Але у Видінні все не зовсім так. Відкочуючись назад нашим візочком слідом за Мердою та його дівчиною, Карло довго спостерігає за Вулицею ххх ххх, заллятою палким карміновим світлом: на тій вулиці він фактично бачить музей жахіть.

Випроставшись, усі вони стоять обличчям до нього, ніби воскові фігури: жести, вчинки, посмішки, дії, слова — усе це неістотне чи неважливе. У цьому Колі важливим є проста людська зовнішність.

Жінок, дебелих та розпатланих, хоч замість фартухів дехто з них тепер одягнений у сукні, оздоблені штампованими квіточками, огортає^a[218] щось схоже на легку поволоку, у якій розгледіти їх неможливо; а разом з ними й старі, і затяті п’янички й пенсіонери, які вже однією ногою в могилі; літніх людей теж огорнула кармінова поволока, через яку вони перетворюються на незначущих тіней, котрі через силу хочуть виставити себе напоказ, силкуючись бути на висоті. Й дехто з цим упорався: приміром, «товстун» у незапнутій сорочці з оливковою шкірою та густими вусами, які висять як у татарина. Чи довготелесий з водянистими очима та пикою, як у старого сутенера, що видає себе за службовця, має вже напівпосивіле волосся, як у святого, яке в’ється по спині, хоч спереду все вже облисіло й блищить, мов кришка на каналізаційному люкові. А парубки та підлітки стоять, пречудово залляті металевим червоно-карміновим світлом, у яке забарвлене це Коло.

Усі вони схожі на Мерду, який, виходячи з-за рогу вулиці, кидає на них заохочувально-заспані погляди (хоч насправді він має демонстративно вдивлятися вдалину, у далекий небокрай перед собою, туди, де розташований квартал Тусколано, — так само заспано й відсторонено, разом з тим пересичено посміхаючись), як кузини та рідні брати. Та хай яким поганим і бридким є Мерда, що має куделі на баках та на потилиці, й зубки, як у миші з канави, масне обличчя, повне ластовиння, ніби його пообкакували мухи, та зухвалості, сповненої ненавистю до всіх і всього навколо, хоч видно хвилювання (яке він чудово приховує), з яким він канючить до себе увагу — але «такі ж самі, як і він», його «однолітки», які «виставили себе на показ» у карміновому світлі ххх ххх дороги, ще гірші та огидніші за нього.

Що ж вони не сміються, не обіймають дівчат за плечі, не поводяться, як годиться за цих обставин, не дивляться вперед, не втуплюються очима долу, як монастирські вихованки, не базікають між собою, не поворухнуться, взагалі не мають наміру робити щось: бо вони там стоять лише задля того, щоб показати, які вони потворні та гидкі.

Позаяк саме тепер починається справжнє споглядання, — інтелектуальне споглядання, — Божественна трійця, яка тягне за собою віз, у якому сидить Карло, починає стоячи за його спиною, розтлумачувати йому те, що він бачить; втім, це лише внутрішній голос, який перескакує від думки до думки, наче уві сні. Насправді розмовляють з ним лише двоє. Третє божество німе. Але Карло їх не бачить. Лише «дізнається» від них, їхня внутрішня розмова проникає йому всередину, наче світло, — те, що йому потрібно, аби зрозуміти, що коїться перед його очима.

Перше, про що він «дізнається», — це що кожне Коло[219] втілює якийсь окремий Різновид, а отже, кожна Ява є неповною: вперед виступає певна окрема Складова нового Еврезису на ххх ххх Дорозі. Друге, про що він «дізнається», — це що всі Складові, які Показ час від часу висуває вперед, — ніби непохитні й майже застиглі, — наповнюються життям і рухаються лише у поєднанні з усіма іншими чи з переважною їх більшістю. Отож (це третя річ, про яку розповідають Карло) — всі ці окремі Показові Складові співіснують у справжніх людях, які час від часу демонструють їх на собі, на своєму тілі. Врешті, хай там як, — і це третя річ, про яку йому попередньо повідомили, — у Показі обов’язково є хтось, у кому якась окрема Складова виявляється у бездомішному вигляді. У даному випадку на ххх ххх Дорозі Складовою є потворність та відраза.

А та особа, у якій немає нічого, окрім як потворності й огиди, є Взірцем.

Та Взірця не видно, адже нікому не сила стерпіти того, який він має вигляд.

Він похований у глибині Кола, усередині маленької мармурової могили, що утворює скинію, на якій стоїть Бовван (вона різнобарвна, колір залежить від Кола, у цьому вона кармінова), що відтворює статуру Взірця, але й на нього накинуте укривало, адже обличчя у нього теж нестерпне.

«Могила» чи «Скинія» розташовані у кінці вулиці, там, де кармінове забарвлення поступово переходить у полуничний пил, хоч здалеку, він видається бляклим, можна сказати білуватим.

Страшенну нестерпність Взірця та його Боввана легко доводять ті, хто, розсипавшись по всій вулиці, обличчям до Карло, який за ними спостерігає, намагається удавати ту страховизну. Удавання (за словами Божеств) — це «формальне» підґрунтя «правил, за якими ці люди живуть». Отже, наразі у Колі потворності й відворотності вони удають потворність та відворотність, що — і це слід постійно мати на увазі — є лише одним з численних Взірців, котрих вони удають, наче послідовники якогось Культу. Власне, всіх їх вони удають одночасно. А місця, де розташована Скинія, Взірця Взірців досі не знає ніхто. Набагато точніше висловились Божества про особливий та актуалістичний сенс Взірця із Кола, що на ххх ххх Вулиці. Сказали вони таке: позаяк первісний Взірець, принаймні у матеріальному плані, є потворність та відворотність, звідси випливає, що люди, наділені від природи якимсь каліцтвом чи бридкою рисою, займають у житті місце, яке колись належало «гарним», «обдарованим принадністю»; отож саме яскраві «взірці», існування яких підтверджено документально, у якомусь сенсі стають ближчими до Первісного Незримого Взірця, який так жагуче прагнуть втілити у власній культурі. Якщо людина дещо захиріла, чи навпаки, товста, чи у неї одне плече трохи вище за друге, якщо має кістляві чи криві ноги, куца чи худорлява, має ніс довгий чи кощавий або ж сплющений чи кривий, якщо очі в неї невиразні або ж сповнені ідіотизму, страху, злості, безособистісності, себто їхню виразність знищив неспокій чи ххх самоствердження, якщо вона криворота чи зловісно, чи підступно, чи гидко всміхається, чи навпаки, обридливо й безпричинно регоче на всі тридцять два зуби тощо, тоді у своєму колі, на своїй вулиці чи в улюбленому барі вона постає ймовірним взірцем, що є найближчим до Первісного Взірця, який сховано у Скинії.

Задля того, щоб підкреслити, підправити, посилити, зробити ціннішим, а над усе надати «значущості» усім фізичним вадам тих, кому поталанило отримати у дар від природи якусь дещицю потворності й гидотності, надзвичайно важливим є волосся: у вигляді вусів, борід, баків, гривок, прядок, хвостів й інших втілень, яким попередні цивілізації не придумали назви. У кого обличчя повне, опасисте, корені волосся густі біля чола та на скронях, а саме волосся дістає до низу шиї, на кінчиках маючи довгий ххх, останній штрих до густої завивки, завдяки якій воно піднімається, як у бездоганній укладці чи «перманенті», що його носили пані у сорокових; загалом, з такою зачіскою обличчя не здається таким незугарним чи бридким, навпаки, набуває доволі правильних рис; але воно стає сірим, безособовим, таким приниженим від того, що цю зачіску «повторюють», наслідуючи часи, про які вони зовсім нічого не знають, що досягає такої потворності, що аж серце стискається. А хтось взагалі, навіть не здогадуючись про те, повторює ще давнішу моду: двадцятих чи початку тридцятих років; зазвичай він дуже засмаглий, волосся у нього пряме й спадає з обох боків чола, а уздовж власне чола спадає довга й акуратна гривка. Найчастіше так стрижуться брюнети, й, мабуть, вони з півдня; не те, щоб він був негарний, але через наслідування, сповнене «зів’ялого» кокетування, про яке він, як кінь, навіть гадки не має, теж стає почварою. Часом замість гривки роблять капризні завитки. А дехто, маючи неживе волосся, відпускає собі його, щоб росло як попало: та воно чорне-чорнюче, розпатлане й усе в клоччях — чисто тобі неореалістична[220] мандрьоха з п’ятдесятих. Тим паче, що зазвичай цей тип товстий, коли взагалі не опецьок, блідощокий та гачконосий, дупа достоту як віолончель, та ще й вузькі штани крикливо її підкреслюють. Навіть у цьому випадку наслідування несвідоме, а потворності й відворотності досягають так невинно, що стають ще потворнішими й гидкішими. Є купа інших, які наслідують чоловіків, замість того щоб повторювати за жінками; вони наслідують Великих людей Минулого, про яких ніхто з них й гадки не має, — хто Христа, а хто Кавура[221], хто інтелігента-реакціонера з вісімнадцятого століття, а інший — суддю, написаного невідомим художником-неокласицистом тощо… Наслідують здебільшого парубки, вже немаленькі, років двадцяти п’яти чи двадцяти шести. І бороди, дуже різноманітні, вони, здається, теж побачили ххх в останніх: густі й короткі бороди, які ростуть від самих очей, цілком вкриваючи щоки; чи довгі, густі й широкі бороди, але волосинки у тій бороді жорсткі, тому борода ніби дерев’яніє; а інший — білявий, має тонке волосся, й борода в нього спадає хвилями, як у апостола в стилі ліберті (звісно, від тих несвідомих наслідувань і надалі жахливо стискається серце). А хтось відпускає собі довге волосся й бороду, додаючи до свого образу таким чином, крихту культового «екстремізму», скидаючись на святенників, що належать до релігії, якої він не знає, як от індуїсти чи старі ковтальники вогню; тим паче, що найчастіше ці екстремісти мають жалюгідні тільця й одягнуті у джинси та сорочечку, як у неаполітанського підлітка, коротше, як кажуть у Римі, «світять голою сракою». Є й такі, що «змайстрували» собі зачіску; зазвичай це ті, що, маючи від природи кучеряве чи надто густе й хвилясте волосся, запобігають цій прикрій халепі, відпускаючи волосся, а потім вистригаючи його фактично на рівні шиї чи навіть на маківці, а то ще й на чолі, тож посередині вони майже голені, а навколо вух вип’ячуються два величезних стирчаки, нагадуючи — й цього разу несвідомо, вражаючи серце й майже рвучи його на шматки — зачіски певних первісних посвячених, які нівечили собі обличчя, перетворюючи його на невпізнанну маску. За таких умов, здається, найліпших результатів досягають ті, хто мав нещастя народитися з густющим та кучерявим волоссям (яке колись було «кучерявеньким»), але випрямили його, а тому могли утнути зі своєю штучною шевелюрою все, що заманеться, геть-чисто руйнуючи свій природний вигляд і, так воно видається, якнайбільш задовільно відповідаючи Первісному Взірцеві зі свого Кола, саме тому, що і є Взірцем Потворності та Відворотності. Залежно від того, наскільки близько вони наблизилися до такого Взірця, у них формується два більш-менш задовільних різновиди поведінки (хоч цілковита задоволеність переважала набагато частіше). Перший різновид — це поведінка святенника, яка виражалася у тихому сяйві очей та помірності у жестах, яка трапляється, коли людина цілковито здійснила свою мрію, а через це не має більше за що докоряти долі, не має чого просити чи чекати від неї. Він цілковито реалізувався й перебуває у мирі із суспільством, перед яким хизується своєю^a[222] наближеністю до Взірця, принаймні соціальною, яку він вважає майже ідеальною. Більш того, така досконала імітація Взірця викликає у ньому звичайний «переворот», завжди притаманний цілковито конформістським поглядам, а потім ця людина стає агресивною й жорстокою. Загалом, цілковите прийняття Влади обертається на жорстокість до меншості, яка з тих чи інших причин цю владу не приймає чи не стає на її бік. Отож укупі із блаженним та застояним світом, притаманним людині, яка ладна всім своїм єством у власному Тілі втілити всі Вказівки Влади, у нім співіснує ще й зловісне світло злості, люті, шаленства, завдяки якому надмірна Покора обертається мало не на Анархію, а бездоганна правильність — на неподобство.

А другий різновид поведінки, яка виникає внаслідок наближеності до Взірця, — це мовчання. Слово стало мовою зовнішності та міміки: вислови опустилися до Плотськості, а надто — до зачіски; це спосіб стати породженням беззаперечного Взірця, наслідування якого вже саме по собі про все свідчить.

Принаймні, про таке Карло дізнався від тих двох Божеств.

У п’ятому розділі Видіння бачимо, як Мерда та його дівчина, — котрі досі так незвично приклеїлися одне до одного й мають такий вигляд, наче ні за що в світі не розчепляться, — підходять на висоту Вулиці ххх ххх, до другої вулиці, яка йде поперек Торпіньятарської дороги. Цього разу Сцена у Видінні розташовується праворуч від Карло, який споглядає за ним, відкотившись у візочку назад. Навколо рубіново-червоне світло. Так само надзвичайно яскраве посередині й притьмарене по краях. І так само попереду, у кінці убогої вулиці на околиці, в густому тумані воно перебіжне й у рубіновому світлі видається лише блідим спомином. Одначе у майже безбарвному світлі не височіють вочевидь незалюднені багатоповерхівки, навпаки, там стоять халупки, будмайданчики, мури Акведука. «Це все, що залишилося від колишнього плебейського мегаполіса», — ось яку думку навівали Карло двоє Божеств за спиною. І він старанно вдивляється. У копії — у маренні, в якому все відбувається із зсувом (майже як помилка на письмі), — бачить, як комашиться прадавня чернь: у дранті, у сірих штанях, білих сорочках та барвистих кофтинках, якійсь ненормальній одежині, із червоною хустиночкою, у «морпіхотському» береті, начепленому на лоба так, що потилиця лишилася зовсім гола.

Але зараз, залляті рубіновим світлом Видіння, люди наче щойно вийшли із крамниці одягу. Насправді у цьому не було нічого стидкого чи болісного. Але досить лише трошки придивитися: до того, що промовляють штани, від яких ще наче й цінника не відірвали: вони зовсім нічим не поступаються тим, які носять буржуа, — ані своєю абсолютною сучасністю у тому вигляді, в якому вони є, ані гарним смаком, ані вдаваною «убогістю» й «латаністю», ані кольоровою гамою від запилено-небесного, бірюзового, блакитнуватого, сірого з раптовими переливами жовтого й червоного; вони такі самі невинно-вузькі й обліплюють талію та матню й так само невинно-широкі нижче колін і таке інше… — мова, якою промовляють ті штани, сповнена не меншого сенсу, аніж їхні тіла та зачіски. Вона теж спричиняє в очах та жестах спокійне світло блаженства пересиченої та реалізованої людини, а з ним і несамовите сяйво того, хто поєднує нечисте сумління, яким воно стає від цілковитого поневолення Взірцем, та єретично-революційний неспокій людини, яка натхненно вдягається, керуючись смаком, який вона вважає принаймні настільки ж анархічним та неподобним, як цілком законним і таким, що відповідає правилам. Певна річ, що через первісну простоту, яка допомагає у здійсненні всього цього, потворність стає ще потворнішою, а відразливість ще відразливішою. Втім, у цьому Колі виділено й відокремлено не Складову потворності та відворотності, а стиль одягу та його конформізм. Розповідаючи про різноманітні Складові на різних Колах, я не в змозі невідступно дотримуватися теми, а тому зазвичай усе закінчується тим, що я інстинктивно зображую їх такими, якими вони є в реальному сьогоденні. Я не спроможний говорити про зачіски, не згадавши про дупи, й говорити про дупи, забувши про те, як хто зачесаний. До речі, про конформізм в одязі: двійко Божеств сказали Карло про це приблизно таке. Насправді річ у тім, — звісно, якщо не зважати на барсетки, які тримають між великим та вказівним пальцями або під пахвами, дурнуваті хвойдівські торбинки, які здатні принизити й перетворити на посміховище навіть найбільш гідного молодого парубка, — усе це вбрання, якщо подивитись на це безстороннім оком, не досягає такого самого рівня огидності, як, наприклад, зачіски та носіння бороди; хай там як, а завдяки вбранню з якнайсильнішою та ххх ясністю виявляється той факт, який, завдяки бородам і зачіскам, проявляється надто різко й відразливо, аби це помітили: я маю на увазі інтеркласовість[223]. Це вже не злидарський одяг, це ключ до того, щоб розтлумачити Видіння, яке показують Карло Божества, але він перестав бути таким не через те, що бідні боролися, щоб досягти у цьому (в одязі) соціальної рівності, а тому, що їм дозволили у цьому бути рівними. Загалом, навіщо повторювати свої слова знову? Йдеться про принизливе та сороміцьке явище інтеркласовості, і цим усе сказано. Отож коли спостерігаєш за людьми, надто молоддю, які з’являються у Видінні, саме через це стискається серце й з’являється глибока та непогамовна туга. Отам, у переливчастому світлі далечі та надвечір’я, де рубінове сяйво блякне, перетворюючись на білувате сяйво марення, ніби поза часом (пізньої весни чи дуже теплої зими) усе це стає доленосним. І далеким від очей та від свідомості. І непоправним.

У шостому розділі Видіння Мерда та його дівчина, міцно обійнявшись, проходять повз Вулицю ххх ххх, що знаходиться ліворуч від Карло, який і надалі поволі відкочується назад. Отже, ця Вулиця ххх ххх простягається до вервечки багатоповерхівок, що височіють у безбарвній поволоці спеки чи надвечір’я. Важко зрозуміти це за допомогою часу, в якому відбувається марення. Великі плити з металу чи гіпсу, які у Видінні відтворюють низенькі будиночки чи крамнички, що тягнуться далеко вперед до низки муніципальних хмарочосів, наразі мають вишневе забарвлення: лискучі посередині та тьмяні, майже бузкові скраю. У цій бузковості є щось зловісне. Коло, що на Вулиці ххх ххх якось різниться від решти: через його могильну атмосферу відразу починаєш це відчувати. Божества пояснюють Карло, у чому річ. У цьому Колі відсутня Скинія: звична Скинія здіймається над підземним склепом, де ховають Ідола! А немає Скинії, то немає й боввана, який втілює Ідола! Отож потайний та відлюдькуватий спосіб життя, який ведуть у цьому Колі, не ґрунтується на Взірці, завдяки якому він стає справжнім, сучасним, конкретним, Взірці, який пропонують як зразок для Наслідування замість того, який був колись, який передував йому протягом багатьох минулих століть і яким користувалася ще за кілька років до цього. Після того, як він кинув погляд на «копію», глибинна справжня сцена, яка залишилась у ˂ ˃ Видіння, — воно вже пожовкло, як стара світлина, — у нього не залишилось сумніву, щó саме Наслідували та Цінили у минулі часи й що наразі, здається, історія вже лишила далеко в минулому. Навколо панує щаслива й святкова атмосфера, сонце та убозтво. Зловісна година та сама, що й у маренні. Знов-таки, кінець весни чи надзвичайно тепла зима. Ніякої прив’язки нема. Але все ширяє, ніби воно безсмертне. Літні жінки та дівчата розмовляють між собою; дівчатка-підлітки ходять тишком, але вони сповнені очікуванням того, що, безсумнівно, чекає на них у житті. Їхні барви сповнені здоров’ям, а злидарське вбрання — гідністю. А старі вже втратили віру в те, що на них щось чекає, та, сидячи у шинку чи на лавках у садочках, що починають виднітися вдалині, вони знають, що вони, принаймні, прожили життя, життя неповторне, життя, яке ніщо не замінить. Їхні обличчя непроникні, мов у статуй. У них зовсім немає ані зіпсованості, ані спаплюженості. Вони прямують до кінця, до смерті, але не розкривають таємниці, що насправді відчувають. Вони ніби завжди знали, як старіють і як воно — бути старим. Парубки та хлопчики теж сповнені цієї гідності. Вони неуважно відбувають це сонячне пообіддя, хто за працею, а хто в байдикуванні, але їхні серця сяють упевненістю, що те, що вони зараз переживають, це саме те, що й потрібно прожити. Воно вічне в їхньому маренні, як вічне й у дійсності, частиною якої вони є. З часом цей спокій проглядається в їхніх очах, сповнених сильним та радісним почуттям. Можливо, у цих очах є й інші вирази: бандитські, лихі, загрозливі або ж прості, невинні й радісні. Але єднає всіх усвідомлення, що всі вони є втіленням єдиного Взірця — свого шляху, свого кварталу чи свого Всесвіту. Одного-єдиного Взірця, котрий, хоч і пов’язаний з бідністю, є найкращим та найприємнішим у світі. Знову ж таки, це підтримує їхню внутрішню міць, згуртованість, а отже, й здоров’я.

Але у Сцені з Видіння все зовсім навпаки: молоді й літні персонажі, які почали показувати свою фізичну й соціальну подобу на попередніх Колах, — наразі доводять, що не мають свого Взірця, а отже, вони спантеличені й хворі. Старим та людям у літах це можна пробачити: хоч вони втратили його, та принаймні він у них був. Але молодь страшенно від цього страждає: вони не знають, кого наслідувати, власне, вони не знають, втіленням якого Взірця їм бути. Певна річ, як ми вже бачили у попередніх Колах і як дізнаємося з наступних, вони мали й матимуть інші взірці, але цього, Взірця переконаності у вічних життєвих цінностях, себто у здоров’ї, саме цього — немає. Тому й мають їхні обличчя хворобливий колір. Усі вони хворобливо бліді, а часом блідість та була свинцевою чи мертвотною. Очі погасли чи блищать, як у гарячці, чи світяться лише природним блиском, навіженим, як часом світяться очі у деяких тварин, які крутяться навколо своєї осі знов і знов, ніби скажені, бо досі відчувають жагу, хоч давно вже не знають, з якої причини. Така бліда шкіра, відчай та збайдужіння ххх — це беззаперечні симптоми недуги, яку загалом називають Неврозом. Випадки цієї хвороби різняться від цілком звичних та легких до мало не жаских випадків божевілля: бліді, ніби примари, очі незглибимі, а в куточках зігнутих синюшних ротів слина крапає маленькими крапельками.

У сьомому розділі Видіння ми дісталися четвертої дороги, яка простягається поперек Торпіньятарської — у цьому місці стоїть невеличкий світлофор. Сцена у Видінні розташовується ліворуч від Карло. Сяйво кольору черешень. Плити, з яких виходить це світло, відтворюють звивисту вуличку, яка біжить до хижок удалині, що скупчилися, як курники біля мурів Акведуків. Відразу за рогом стоїть невеличкий супермаркет з кав’ярнею просто неба. Горить червоне. Мерда зі своєю ясочкою чекають на краєчку тротуару. Наразі наче все свідчить про те, що у цю мить Мерда хоч би на мить ослабить хватку, якою, зігнувшись у три погибелі, тримає свою ношу, свою дівчину, щоб трошки перепочити, розім’яти руку, яка, мабуть, заніміла, затекла чи, принаймні, затерпла. Та де там, нічого такого й близько нема. Мерда й надалі не порушує своєї пози, яку, на його думку, певно, ніяк не зміниш. Ба більше, спокійно, мало не насмішливо, усміхаючись, щоб приховати ніжність, яка в таких випадках є звичним ділом, ще міцніше хапає свою дівчину, яка у відповідь, аби не пасти задніх, хворобливо йому посміхнулась (хоча насправді мала чудове здоров’я, сповнена сил, скидалася на циганку, й якби їй довелося запустити у Мерду піцою, летів би бідолаха аж на той бік вулиці).

У цьому місці, й Божества звертають на це Карлову увагу, у черешневому світлі Декорацій є Скинія — а як же без неї. Але навіть тут не все як слід. Взірець не в могилі, а повалений надгробок лежить серед дороги. Він сидить поруч, вмостившись по-турецькому, та ще й тримає власного Боввана й звідти роздає поради, ніби якась ворожка, всім тим, хто посвячений у Культ його Наслідування. Взірець поводиться ніби якийсь Святий, отож, ніби пророк, «проповідує» нове Слово. У цю мить він стоїть просто отут — поряд з розкритою могилою, під черешневою Скинією, маючи замість обличчя сукуп усіх попів на світі, попри свій строгий мирський костюм, як ми вже бачили у II Колі, балакаючи зі своїми прихвоснями, які теж мають бридкі пики та костюми, й мовить він їм таке: «А що, є ще такі, що досі ходять з гомиками?» — він промовляє це саркастично, переможницьким, сповненим ненависті тоном, як говорить людина, яка впевнена, що за нею майбутнє. Слово, яке проповідує Взірець на IV Колі — це (за словами Божеств) Слово — Зречення.

У восьмому розділі спостерігаємо за V Колом — Вулицею ххх ххх. У цьому Колі сяйво має червоно-малиновий колір. Застава з багатоповерхівок наприкінці вулиці вже скінчилася, й тепер видніються стовпи електростанції. Що ж до Скинії, то цього разу вона таки є: отам, біля молочарні. Могила, на якій здіймається Скинія, акуратно закрита, а на надгробку під сукном стоїть Бовван.

Мерда проходить повз поворот на Вулицю ххх ххх, рішуче не відпускаючи своєї хватки, котра завдяки такій сильній довірі й щирій підтримці ніби пов’язана із привітним світом навколо, в якому приймуть радо й підбадьорливо. Та його обличчя, на якому сяє привітна усмішка, починає між ластовинням укриватися блискучим потом.

Складова, яку втілює в собі похований Взірець і котрий цього разу, безсумнівно, матиме зовсім нестерпний вигляд, а отже, саме його буде показано у цьому Колі — це Удаване Благочестя[224], принаймні так це називають Божества. Отже, підсумуймо: ці еталони потворності та відворотності, інтеркласисти за зовнішністю, неврастенічно-бліді почвари, які мерзенно-несвідомо присвятили себе зреченню всього, чим вони були, молодики та підлітки у цьому Колі, навіть з певною чванливою неуважливістю демонструють чергову свою рису — удаване буржуазійне благочестя. Вони розмовляють про серйозні речі, тримаючись на відстані від випадкових свідків, не звертаються до людини, з якою не знайомі, явно дають зрозуміти, що спосіб життя сповнений гідності, франтують в анічогенькому та випраному вбранні, не дають засумніватися в тому, що не зважають на кожного, хто не дотримується правил, яких дотримуються вони, статечні люди, поважно й серйозно поручаються за своє майбутнє, ясно натякаючи на цілковиту самодостатність їхнього життя, що освітлює їх ізсередини, наче виявнене сяйво. Вони й на мить не зупиняють свого погляду на тому, хто на них дивиться.

У дев’ятому розділі Видіння Складовою, яку втілює Взірець й яку запропоновано Наслідувати Втаємниченим, до слова, всі вони були молодими, є Гідність. Проте не людська Гідність, а буржуазійна. Про це чесно й відверто кажуть Карло, який знову відкочується назад, його Божества, чи то пак Провідники. Разом зі своєю жінкою Мерда простує вперед: вони обоє пречудово знають, що це воно за гідність така, хоча серед удавальників, безсумнівно, є й не надто вправні, ба навіть ххх. Натомість люди, котрі з’являються у Колі на Вулиці ххх ххх, на якій чітко проступає її візіонарність і яка заллята потужним ясно-червоним світлом, — прекрасні наслідувачі свого Взірця, що похований у щойно збудованій Скинії. Ця Гідність була б жалюгідним різновидом Складової з попереднього Кола, Удаваного Доброчестя, якби вона не втілювалася у плоті, замість того щоб лишатися достатньо хвастливою поведінкою через мляве й мертвотне почуття вищості. Та де там: втілена у плоті, буржуазійна Гідність стала у певному сенсі чимось на кшталт чоловічого достоїнства. У даному конкретному випадку зречення обернулося цілковитим забуттям. Взірець, від якого відступилися і який втілював чесноту людської Гідності й чоловічого достоїнства як її добре означена винятково народна форма, було замінено на Взірець, який навіть не спромігся пізнати свого попередника: він на нього взагалі не зважає. Через свою незміренну неуважливість, що відвертає цих чоловіків, яких тепер краще годують і які краще вдягаються, навіть гадки не маючи, що до них можуть ставитися як до простих та як до нижчих; вони навіть не мріють про те, щоб виявляти свою мужність за допомогою хитрості та розбою, гордості за власний довбень та власною цнотливістю, бідністю та простою зовнішністю, свавіллям злочинного життя та його Сімома Містами[225]: геть не так, навпаки, вони абсолютно й щиро впевнені, що своєю мужністю треба вихвалятися, — не задумуючи цього наперед — поводячись мало не по-інтелігентному, одягаючись, як мамії, маючи якусь манірність у поведінці, маючи якусь ххх спортивних ххх, навіть певною сором’язливістю та стриманістю, які якось по-дивному пов’язані з більшою фізичною силою та чарівнішою зовнішністю. Як ми зрозуміємо наприкінці Видіння й про що поспішають попередити Карло Божества за спиною, оця така завчена Гідність — шлях до досягнення нового виду військового високодумства. У жалюгідній, білуватій сцені Дійсності, під потужною машинерією декорацій сцени Видіння, залитого ясно-червоним світлом, насправді виднілося «гарматне м’ясо». Бідолахи мали стати військовими. Зараз ніхто ні від кого не вимагає стати військовим. (А ондечки в кінці Вулиці ххх ххх, де ясно-червоний колір починає вицвітати й блякнути, йдуть двійко солдатиків у звільненні: з-під головних уборів стирчать чуби, берети з солдатської форми вони пустотливо нап’яли на потилиці, мундир носять, наче розхристану й затаскану піжаму.) Та якщо вже наші солдати мають бути такими, як ці, то вже нехай будуть, як американські солдати. А ще краще, — як вочевидь нашіптує своїм Наслідувачам Взірець, похований у Скинії, — справжній мілітаризм, який уже підсвідомо прийняли, — це есесівський мілітаризм. Зрештою, з кого складалися «загони» СС? Ймовірно, з хлопців з народу, котрих індустріалізація трошки збуржуазила, як ось оцих двох.

У десятому розділі Видіння спостерігаємо за тим, як Мерда та його жінка проминають Вулицю ххх ххх. Мерда, удаючи, що анічогісінько не сталося, вільною рукою витирає своє маленьке зморшкувате, змокріле від поту чоло.

Божества кажуть Карло, що наразі вони на Колі Боягузтва (чи то пак Слабкості чи ще краще сказати Зречення, Непридатності). Бо світ, який роїться за їхніми спинами, — це світ, у якому хлопець вирішив, може, навіть того не свідомий, бо так наказував йому його Взірець, що буде сильним і ладним на все. Якби хтось сказав йому йти слідом, він би пішов, попрощавшись із рідною домівкою, аж на край світу: принаймні, допоки не набридне. Будь-яка зміна чи хоч-яка подія радо віталися. У нього було просте, бездоганне життя, але воно не було самодостатнім, адже було злиденним. І саме тому кожен з тих, хто комашився на тій убогій вулиці, був схильний і ладен зажити іншою долею, попри те, що мав таку бездоганну долю.

Наразі Взірець, якого поховали, бо страшно огидний у склепі, власне, під склепом, і чийого Боввана двічі загорнули сукном, говорить до своїх поборників, що треба всіх і всього боятися, нікому не довіряти, хай там що, а дбати лише про свої справи, але не так, як то було колись — тоді це був нахабний та ххх вислів, — а саме у буквальному значенні: не вилазити із власної черепашки. Не полишати свою родину, гарнесенько оздоблений будиночок, коло найближчих друзів, роботу (це для тих, хто на неї ходить, а хто ходить красти, так то один грець), увечері раненько йти до ліжечка (єдиний виняток з правила — це ті, хто йде щось поцупити). Не говорити до чужинців, а як хтось подивиться у твій бік, то чимчикуй своєю дорогою, дивлячись лише вперед, а ще ліпше — опустивши очі долу, як слухняна послушниця, адже у тебе янгольські кучері та білісінька шкіра.

У цьому Колі світить пурпурове світло. У глибині, де будиночки при дорозі змішуються з новими багатоквартирками, виступають останні стовпи електростанції, пурпурне забарвлення обертається на прекрасний рожевий пил, ніби створений морозивником.

В одинадцятому розділі Видіння, як читач, котрий уважно рахував^a[226] раніше, ми дісталися VIII Кола. Мерда простує вперед. Безсумнівно, через те, що він постійно вимушений докладати зусилля, аби втримати об’єкт свого поклоніння, притиснувши до себе, в одному положенні, йому вже бракує повітря. І, безсумнівно, руки він уже не відчуває.

Світло помаранчеве: вибухаючи несамовитою сліпучістю посередині скляних блоків чи плит, у тому місці скло, певно, трохи тонше, жовтогарячий колір світлішає, перетворюючись на якийсь дивний лимонно-жовтий із вкрапленнями жовтогарячого. Цей відтінок, як і зазвичай, поступово вицвітаючи, дістається помаранчевого світла й у самісінькому кінці, де більше немає ані частоколу багатоповерхівок, ані стовпів електростанції, а лише звичайне чисте небо. Земля ніби провалюється, певно, перетворюючись на якусь широку долину, помережану стоками.

Вулиця ххх ххх, власне, й є VIII Колом, посередині вона розширюється, утворюючи округлий майдан, майже як у селищі. Посередині майдану стоїть Скинія — вона священного кольору, жовтогарячого. Але й у ній є дещо новеньке чи, принаймні, небачене раніше. Взірець не похований у могилі, а сидить по-турецькому перед своєю Скинією, але, на відміну від Взірця, який втілював Зречення, цей Взірець, взірець Терпимості, безликий. Замість обличчя у нього величезне яйце. Балакуче. Адже він теж пророк — проповідує власне Слово. Й попри те, що його прибічники дужі, упевнені в собі, відкриті перед прийдешнім, попри те, що він говорить про сучасність та свободу, вони нестерпні, мають кволі та женоподібні тільця, мало не трусяться від хвилювання, не можуть слухати уважно й мають такий знуджений вигляд, наче зніжені недоторки. Вони не бажають знань, вони прагнуть існування. Те, що проповідує Взірець, — це вже Правила, а вони, народившись під цією чудовою зіркою, з нетерпінням очікують, щоб здійснити те, що цього пообіддя, цього вечора й протягом усього їхнього подальшого життя є для них нормою.

У дванадцятому розділі Видіння Мерда проходить повз Вулицю ххх ххх — це IX Коло. Міцно обіймаючи Чинцію, тільки б вона від нього не чкурнула, Мерда, через втому блідий, як полотно, поволі-поволі йде вперед, поглядаючи на гурт своїх товаришів, що юрмляться^a[227] на дорозі.

У ясно-жовтому світлі, яке просвічується крізь масивні стіни Сцени Видіння, ті «товариші» через своє переважно блакитне вбрання виділялися надзвичайно добре. Такого самого ясно-жовтого кольору була й Капличка у глибині вулиці, в якій стояв Взірець із цього Кола: він втілював Вільне Кохання. І як видається, те Вільне Кохання було досить самозакоханим. Їхні попередники, які, ніби химери, з’являються у «Дійсності», що похована за Видінням, не жартували з самозакоханості, але це зовсім не суперечило їхній синівській природі, вони враз запишалися, завдяки власній матері, своїм перчиком. Фактично, своїм одягом та поведінкою вони намагалися виділитися серед своїх, таких самих, як вони: виряджалися так, як мали змогу чепуритися кілька років тому, у часи, які ще не довершувала світсько-люмпен-пролетарська нікчемність. Штани-дудочки та шикарні майки чи справжні «костюми», темні, з білою сорочкою, існували лише для того, щоб виставляти напоказ свої принади (сім)[228] та достоїнства перед іншими чоловіками. Провулок, як і всі неокраї околиці, був лише великою ˃ тичинкою ˂. Місце, де чоловіки тренувалися поміж собою, змагаючись у тому, як якнайххххх втілити прадавній Взірець.

А зараз усі, хто є частиною Видіння у IX Колі, насправді змушені вихвалятися своєю мужністю перед жінками. Ось з якої причини їхня самозакоханість є ненормальною складовою, вартою жалю.

Вони стоять випроставшись чи обіпершись об стіну, чи сидять на стільчику у барі, але всі вони непевно виставляють напоказ свою стать, і я кажу це не метафорично. Я маю на увазі саме їхні члени та яйця. Штани у них дійсно надзвичайно тісні в талії та в паху, і що б там під ними не ховалося, воно набуває справді непристойних обрисів, хоч завдяки звичайній «дикунській» простоті все це стає якимсь трохи гидко-ніяковим. У тому місці, де рельєфність на штанях зовсім не загадково ххх свою опуклість, одежина потерта, зношена, має вицвілий, свинцево-роз’їдений колір. Це підкреслює виставляння. Часом видно, що у когось цюцюрку, таку саму, як іноді діти малюють у вбиральнях, геть-чисто приплюснуло до стегна. А в іншого обриси менш розбірливі: з одного боку ширіньки, мабуть, яйця, схожі на пару картоплин, а з іншого — пеніс, що скидається на огірочок чи маленький кабачок. Декому таки вдається трішки вберегти свою таємницю, показуючи неоднозначну, блідо-вицвілу здутість: як завжди занадто нудотно й цнотливо. Божества звертають на це Карлову увагу, розповідаючи, що це гідне Пріапа виставляння ніби принесло^b[229] у Видіння Новизну.

У тринадцятому розділі Видіння шлях Мерди та його коханої, який простягається уздовж Торпіньятарської дороги, приводить їх до Вулиці ххх ххх, де розташовується Коло X. Тут Карло на мить примружує очі, бо його до болю засліплює несподівано нове сяйво. Цього разу Коло залите зеленим, світло-зеленим кольором, наче навмисно. У цьому новому світлі, що сяє з глибини Видіння, Вистава теж зовсім нова. Чоловіків немає, натомість є жінки. Спочатку ця відмінність нечітка, мабуть, через те, що світло змінилося, але згодом це стає очевидним, принаймні через те, що видно жіночі груди.

У цьому місці, як кажуть Божества, одна з постійних Складових припиняє свою дію: йдеться про Складову, яка виражає Потворність та Відворотність, хоча решта Складових досі більш-менш мають сенс.

Наприклад, навіть Складова Вільного Кохання й надалі співіснує з іншими Складовими; і дійсно, майже всі юначки й дівчата одягнені у сині джинси, котрі не менш тісні, ніж чоловічі, власне, настільки тісні, що у самому низу живота видніється шпарина вульви. Це явище не настільки різноманітне, як подібне явище у чоловіків, — загалом усі шпарини однаковісінькі. Хоч невеличке різноманіття досягається завдяки тому, що джинси мають різну тканину: у тих штанях, що пошиті з тоншої тканини, навколо вертикального розрізу вульви утворюються дрібні поперечні зборочки. А ті дівчата, що не вдягнені у джинси, мають настільки коротку спідницю (Божества соромляться вживати таке слово, щоб називати її поширеною назвою), що майже видно труси, а під ними — неабияку опуклість. І Складові, які є в Жіночих Колах і які втілюють їхні Взірці, так само актуальні й для чоловіків й існують одночасно з іншими Складовими у Видінні. Під Скинією, добряче зачинений усередині свого склепу в X Колі, знаходиться Взірець Сучасного Мислення. Це брат-близнюк двох попередніх Взірців — Взірця Терпимості та так званого Взірця Вільного Кохання. Отож сперечатися даремно. Тіла усіх цих жінок і так голосно кричать, що вони модернові.

У чотирнадцятому розділі бачимо, як Мерда доходить до Вулиці ххх ххх. Тут усе забарвлене у смарагдовий колір. Скинія присвячена Взірцю Наслідування буржуазійного способу життя. Й на цьому етапі дівчачий одяг, поведінка, їхні тіла та вирази облич надзвичайно промовисті. Божества за спиною згоджуються з Карло. Цей Взірець наслідують не тільки дівчата, які поринають у свій Культ лише трошки більш ніж по-особливому віддано, але й чоловіки. Якщо казати зовсім відверто, то дівчата наслідують трохи більш фанатично, й у стосунках з чоловіками (й мають чудові докази, щоб їх переконати) вони палкі прихильниці цієї справи. Я знову повторюю, якщо вікове гуртування таки дієве, то гуртування за статтю — абсолютно не діє.

У п’ятнадцятому розділі Видіння Мерда, набравши надзвичайно стриманого вигляду, підійшов до XII Кола, до Вулиці ххх ххх. Мабуть, у нього вже так болить рука, що він ледве стримує зойк болю: ба ж ні, він досі всміхається, він гарний, спокійний, привітний, майже вдячний, настільки він почувається в мирі з усіма й усім навколо — лише глузлива усмішка на губах, за якою він, як зазвичай, усе це приховував, була трошки кривою по куточках. У Колі блакитно-зелене світло: вулиця знову йде вглиб, туди, де блакитно-зелене світло стає ясно-зеленим, до скупчення багатоповерхівок відразу за Казилінською дорогою, які, втім, були набагато вищими за попередні. Це справжні хмарочоси, зведені з великої кількості скла й металу. Там Скинія присвячена Взірцю Світського Духу. Врешті, й так чудово помітно, що у цьому Колі дівчата вже цілком світські й щосили переконують хлопців повести їх абикуди, тільки б не на Недільну Месу. Невігластво Ватикану століттями було зразком невігластва народу. За словами Божеств, які розповідають про це Карло, це невігластво — суцільна практичність. Практичність, якій «відсмоктують» американський прагматизм та навіть найфанатичніший провінційний біхевіоризм. Нехай, Ватикану гаплик, але невігластво лишилось, тож Взірцеві Світського Духу, завдяки його абсолютно нерелігійній практичності, зі своєї Скинії легко вселити Слово гедонізму й американського матеріалізму чи, принаймні, того, який наразі властивий усій новітній культурі. Навіть у цьому разі німа Проповідь, здійснена Взірцем із цього XII Кола, є дієвою і для чоловіків, і для жінок. Ось тільки жінки за своєю природою більш незворушні перед його запевняннями, позаяк переважно менш схильні до компромісів із старими Взірцями Минулого, які ще зовсім нещодавно на Торпіньятарській дорозі були всемогутніми, а зараз уже хтозна-де й поділися.

У шістнадцятому розділі Видіння Мерда наближається до Вулиці ххх ххх. Тут його іронічна посмішка стає хитрою та задоволеною, попри те, що його руку, ймовірно, проймає такий гострий біль, що він аж чманіє. Ми на ХІІІ Колі, де схиляються перед культом Нової Родини (й чоловіки теж схиляються). Сяє оливкове, дещо зловісне, світло.

У кінці, де світло яснішає й трохи скидається на сепію, панують хмарочоси з Нового Кварталу. Цілком ясно, що Нова Родина, дух якої ххх Культом і Наслідуванням Взірця з ХІІІ Кола не має зовсім нічого спільного з християнською родиною, себто з родиною дрібнобуржуазійною, що утворилася на основі селянської родини, яка їй передувала: родини як клану, лігва, прихистку від ощадливості злиднів (таке кажуть Божества). Усі ці дівчата мають такий вигляд, ніби чудово знають, що не слід поєднуватись у шлюбі задля того, щоб боротися із злиднями, а брати шлюб треба, щоб досягти достатку й показати його в суспільстві. Поза тим, убогу родину благословляла Католицька церква, яка зробила цю родину носієм свого звичайного злочинного невігластва, а от нова родина у достатку, як ми бачимо, відділяється від Католицької церкви, котра за довгі роки лишила їй у спадок лише вище згадане невігластво (знову ж таки, це за словами Божеств).

У кінці Вулиці ххх ххх, Вулиці, де розташоване XIII Коло, є невеличкий Майдан[230], що обрисами нагадує півколо. Там стоять невисокі будиночки, пофарбовані в яскраві кольори, які ще з десяток років тому звели власними руками власники цих осель, а за ними — городчики; деякі з цих будиночків дуже старі й облуплені. Це садиби, зведені ще у дев’ятнадцятому столітті, а може, й раніше, вони облицьовані вулканічним туфом, мають двері з архітравами й аркові вікна. Майдан не заасфальтовано, але вглибині видніється стара бруківка, трохи поросла травою. Перед низенькими портиками нових будинків поставлено навіси із благенького квітчастого сукна. А от старі садиби, із туф’яних цеглин з трохи нечіткими краями, подекуди вкритими іржавими плямами моху, мов маленькі сільські твердині, вже не мають своїх старих, міцних товстих дверей. Дощані огорожі, які теж занепали, ххх в одвірках проти вкритих пилом вікон, що дивляться у темінь кімнат. За однією з таких огорож, про яку багато років уже ніхто не дбав, на клаптику перегною пробився трояндовий кущик, що зараз саме розцвів. Великі м’ясні мухи та бджоли без упину кружляли в тому випаленому сонцем куточку. А ще там була бабця, вся в чорному, вона схилилася над якимись ящичками, які, мабуть, смерділи рибою чи автомобільним мастилом.

У сімнадцятому розділі Видіння Мерда проходить повз Вулицю ххх ххх, але якщо, коли він проминав Вулицю ххх ххх, його іронічна посмішка була хитрою й задоволеною, то наразі він почав широко, щасливо, захоплено посміхатися, так, що навіть показалися всі його жовті та сточені зуби, але він враз викручується, вдаючи простачка^a[231], починаючи знуджено позіхати й дивитися вгору ліворуч від себе (тобто на інший бік Вулиці ххх ххх); втім, згодом він не забуває міцніше обійняти Чинцію, ніби підбадьорюючи її та запевняючи, що він її захистить. Мабуть, від цього він відчуває страшенний біль, якщо взагалі ще здатен відчувати свою руку. Вулиця ххх ххх — це XIV Коло. На цьому Колі Взірець утретє не лежить у могилі, а сидить поруч зі Скинією, доповнюючи свій вчинок ххх завдяки проповіді та виголошенню правил. Як уже за звичкою пояснюють Божества, це — Взірець Конформізму. Хлопці й дівчата всі слухняні й обстріляні, мають такий вигляд, ніби добре знають, чого хочуть, і пильно дослухаються до проповіді Взірця, навіть коли поводяться, як стерво, чи роблять мінет. Що за проповідь, питаєте? Про створення правил, унормування, упорядкування, зізвичаювання, фанатизацію всього, що є нового й революційного у порівнянні з нещодавнім Минулим, усього, чого можуть забажати й що можуть мовчки нав’язати (а часом, як ми вже бачили, завдяки недвозначному втручанню) попередні Життєві Взірці. Божества без упину торочать Карло: попри те, що Взірець Конформізму перебуває серед товариства, яке лише примарно складається із самих жінок, дух, який він поширює та втілює, чоловікам теж не чужий. Складова Конформізму співіснує з іншими складовими в кожному, незалежно від того, чоловік це чи жінка. Але саме жінки мають особливі повноваження пройматися духом цього Взірця й поширювати його: якби не жінки, чоловіки проймалися б ним безладно, залишаючи їм навіть ілюзію новизни й революційності — а це річ непростима, зрештою, навіть немислима.

У вісімнадцятому розділі ми разом з Мердою дісталися ххх ххх Вулиці. Тут знову світлофор — горить червоне. Отож Мерда, посміхаючись та ніби захищаючи свою дівчину своїми обіймами, спиняється. Віз, у якому котиться Карло, теж спиняється. Божества, які тягли Карло, користаються нагодою, щоб переказати йому від самого початку все, що він побачив, і поставити у пригоді крапку. Вони потворні й відворотні; їх пожирає неспокій інтеркласовості, через який вони скочуються вниз (згадайте їхні шльондрівські барсетки); зблідлі невротики, які через свою болячку пускають слину та стають гидкими почварами; мерзенно готові зректися всього, чим були вони самі чи їхні побратими; трохи роздратовані, зі шкіри пнуться, щоб здаватись поважними чоловіками, граючи в одну дудочку з багатим класом; вони зовсім розучилися посміхатися просто ˂ й ˃, як підлеглі, бо вони є втіленням гідності, але зовсім не людської, а осоружної буржуазійної гідності; безнадійно введені в оману, що окрім їхнього власного життя все є підозрілим та жаским; із болючою непристойністю вільні користуватися сексуальною ˃ свободою ˂, яка насправді виявляється лише у виставлянні напоказ убогості власної плоті та їхньої ххх вульгарності. До всього, нову молодь ще й чудово мілітаризує той самий Конформізм — невдатний, але той самий Конформізм, який століттями створював писані й неписані закони на захист Прадавніх Цінностей, який уже створив загони СС і який довірили особливій турботі молодих дівчат, котрі отримали право зробити так, щоб усе, що спроможні привнести в життєві звички нового й «сороміцького» нове сучасне мислення, наслідування вищих класів, матеріалістично-світський світогляд родини тощо…, знову стало непохитною нормою, якої фанатично додержуються.

Але й це ще не все; є і гірше. ˂

На світлофорі горить зелене. Божества, які тягнуть віз, продовжують свою справу, а Мерда, хвацько зійшовши зі сходинки на тротуарі, переходить через дорогу, обережно підтримуючи свою бідолашну паралітичку.

Декорації на Вулиці ххх ххх змінюються: звичні вже прозорі плити наразі журливо світять несамовитим світлом, яке забарвлене у щось середнє між кольором сепії та іржі. Божества навіть не в змозі вигадати ім’я, яким наректи Взірця, котрий лежить у Скинії; цього разу він, до всього, ще й оздоблений гірляндами з квітів (пластмасових — майже напевно цю культову старанність виявили жіночі руки). Не знайшовши імені для Взірця, Божества все-таки поспішили надати Карло пояснення, конче потрібні для розуміння того, що відбувається у XV Колі. Як ми бачили раніше, Складова Потворності та Відворотності у попередніх чотирьох колах, де перебували лише жінки, не діяла, ніби відійшла вбік, але у XV Колі вона знову в ходу, ба більше, попри те, що у Колі є жінки, вона надзвичайно активна й дієва.

Насправді, по Вулиці ххх ххх ходять виключно пари. Певна річ, молоді. Літні пари, зазвичай напівпрозорі в іржаво-сепієвому світлі, не впадають в очі, а як і помічаєш їх, то вони лиш виконують роль глядачів, чи краще сказати — шанувальників. Пари тут зібралися на будь-який смак, але всі поводяться однаковісінько, дотримуючись таких правил: 1) ними захоплюються всі присутні, попри те, що вони умудряються, та ще й радісно посміхаючись, навіть на одненьку мить не кинути ні на кого погляд; 2) однозначно виявляють власну самодостатність та абсолютну незацікавленість у будь-чому, що не стосується їхніх ххх стосунків; 3) як годиться, не порушуючи заведеного правила ні на хвилину, вони всі міцно обіймаються: або він обіймає її за стан чи за плечі (як Мерда), чи вона обіймає його (за талію), чи, врешті-решт, вони за власною згодою тримаються за руки, навіть коли це він тримає її за руку за її мовчазної згоди; 4) мовчать через показну несказанність їхніх стосунків, якими вони зухвало хизуються (перед сотнями інших пар, які вчиняють так само); 5) а коли таки розмовляють, то балакають дуже швидко й тихенько, мов розмовляють на ледве зрозумілому жаргоні втаємничених, настільки миттєво вони розуміють одне одного; 6) ніколи не втрачають нагоди кілька разів поцілувати одне одного, хоч жодного разу це не мало бажаного впливу на їхнє оточення (а він мав бути шаленим).

Я знову наголошую, що всіх цих та ще кількох менш важливих правил додержуються беззастережно, коли пари гуляють вулицею. А от якщо вони стоять біля стіночки чи біля лавки у садку, з безлічі правил залишається лише одне — перше.

Часто трапляється й по-іншому. Зрештою, Вулиця ххх ххх є звичним до того прикладом. На невеличкому майдані сидять усі члени родини (цього разу на старших падає світло): три чи чотири лавки, на яких сидять дружини родичів, стара мати у квітчастій сукні, молодик, неодружений, блідий та опецькуватий, над носом-картоплиною — пара блискучих оченят, «витворена» зачіска, яка стоїть у нього на маківці, наче величезна шишка, а під пахвами — вже звична барсетка. Посеред товариства, на чільному місці сидять він та вона. Обоє сидять мовчки, ніби заховались та усамітнились, але мовчать вони, бо так годиться, як людина, що має успіх і знає, що наразі настала година, коли їй виказують шану та величають. Дівчина у тісних-тісних джинсах, таких тісних, що аж впиваються в сцикуху, сидить тихо й зажурено, як колись годилося за звичаєм, про який ще не до кінця забули. А ось він — витончено-модерновий, аж до очманіння віддався мистецтву зробити так, щоб ним захоплювались. Він високий та худий, у дуже простій сорочці в обліпочку із темного турецького шовку, недбало тримає в руках свою барсетку; має довге, ніби в дикуна, волосся, одначе за кольором воно витончено пасує його обличчю, яке, навпаки, аж ніяк не можна було назвати дикунським: худе, точене, гладеньке; червоні губи під добре, акуратно окресленими вилицями й, зрештою, так само добре окреслені щелепи. Втомлені очі. Він мовчить, бо засмучений і через той смуток непривітний та відчужений. Можливо, це через невроз — той самий, від якого стає гидко й шкода. Та він прикривається трохи вередливою усмішкою привабливої, успішної людини, котрій усі заздрять і перед якою відкрите ціле життя в суспільстві, перед яким він запобігає й неприховано сподівається в ньому ствердитися як, звісно, надзвичайно сучасний наречений та батько. Він сперся білим та худим, тендітним, як у інтелігента чи жінки, ліктем на стіл у піцерії. Він не буржуа й не студент, він мешкає саме тут, на Вулиці ххх ххх, на перехресті з Торпіньятарською дорогою.

Хвастливе виставляння напоказ усіх цих любовних почуттів, котрі пов'язують пари, — фатального й явно плотського кохання, як дозволяє, чи то пак вимагає, вседозволеність, — доводить, що ці стосунки^a[232] наскрізно нещирі. Й саме через це навіть у цьому Колі, де є Жінки, також панує Дух Потворності та Відворотності. Окрім пар, у Колі повно хлопців та дівчат, що перемішалися разом, хоч останніх набагато менше. Перебуваючи серед хлопців, яких більшість, вони й у цій більшості започатковують манеру поводитися утаємничено та з шанобливою самодостатністю, властивою парам. Сміються, жартують. Наразі жінки трохи знітилися, намагаючись бути на висоті за обставин, до яких вони ще не зовсім призвичаїлися, а тому приховують своє зніяковіння, строячи перед парубками вихиляси та викрутаси, прикидаючись дурепами, кривляючись та регочучи, а часом спантеличуються чоловіки, усміхаючись мляво й напружено, або тримаються на відстані, як цуцики, підібгавши хвоста, загнані на слизьке вторгненням та зухвалістю жінок, котрі взяли ситуацію в свої руки й забирають на себе всю увагу. Але це крайнощі. Здебільшого такі змішані гурти хлопців та дівчат, як оце у кінці Вулиці ххх ххх, що юрмляться поряд з хирлявими та вкритими пилом садовими огорожами, поводяться так, ніби товаришувати між чоловіками та жінками на Торпіньятарській дорозі повелося давним-давно, ще за царя Панька, й усі від того радісінькі й щасливі. Насправді присутність жінок у чоловічому гурті приборкує їх — не лише у фізичному сенсі, коли вони біжать, жартують чи виявляють несамовитість, — а й навіть у розмові, а над усе — у думках. Вчаться вкупі; безперечно, що в таких речах жінка сильніша, адже конформізм сильніший за будь-яке інше почуття, — й насправді виховання вигадали жінки. Котрі, до всього, ще роблять чоловіків схожими на себе. Ось вони, споконвічні хвастуни та хитруни з Торпіньятарської дороги, які вважають, що своєю худорбою, тендітністю, витонченими манерами, стоянням, трохи здійнявши плечико вгору й випнувши одне стегно трохи вперед, потрібно хизуватися. Їхні старші брати, чиї сильні, убогі й несамовиті тіла були на їхньому місці ще кілька років тому, або ж усіх їх відпорали від першого до останнього, або ж попідпалювали. Та, мабуть, не повірили б своїм очам і подумали, що в них глюки.

У двадцятому розділі Видіння Мерда нарешті дістається Вулиці ххх ххх. Це вже не Коло, а Пекельний Рів[233].

Отже, розпочинається друга частина Пекла (1)[234].

Всього Ровів п’ять, відповідно до п’ятнадцяти Кіл, їх характеризують різні будови Взірця. Власне, він «подвійний» чи то «дволикий». Він має два тіла, а отже, два сенси. Він неоднозначний, але два єства, які складають його неоднозначність, — це ніби олія та оцет: кожне з них, розвиваючись незалежно від іншого, зберігає та утверджує свою незалежність. Один обернений спиною до іншого.

Зрештою, Взірці з Пекельних Ровів — це Суперечність, яка не хоче вирішуватись, але й Протиставленням воно теж ставати не бажає. Це єдине ціле з Двома Обличчями, поєднаними, як зазвичай, однією шиєю, а тому вони ніяк не можуть бути знайомими чи просто глянути один на одного.

Хай там як, а ці двоє сіамських близнят, утілених у гермі Януса, ще мають дві риси.

Перша: вони корчаться в смертельних корчах — ось-ось мають померти, розчинитися, припинити існувати. Історія зажадала, щоб вони були такими, бо наразі не могла вчинити краще й мусила вдовольнитися існуванням двох, може, й одночасних втілень, але не суперечливих між собою.

Коло ніг Богів з п’ятьох Пекельних Ровів, окрім уже звичного боввана, в якому, так би мовити, «застигають» їхні обриси, є ще й сокира. Саме сокирами за якийсь час, за кілька років, Дволикі Взірці розколють надвоє, й побачимо, яка з двох половинок, що залишиться, переважить, позбавившись суперника.

Друга прикметна риса: Боги з п’ятьох Пекельних Ровів не мають ані імені, ані опису. З тих самих причин вони дедалі кволішають та існують тимчасово. Історія створила їх, розставивши на шляхах ˃ Народу ˂, але поставила їх, як би це мовити, валятися під ногами. Це Непередбачуване й Непов’язане. Можна просторікувати про тисячі їхніх характеристик та значень; або ж про них можна розповісти описовими висловами й загальними фразами, та одне неспростовно: те, що вони пов’язані й одностайні із Взірцями з попередніх Кіл. От тільки останніх уже ніби якоюсь мірою раніше вже прийняли, а тому вони цілком зрозумілі, а от інші — тільки визначаються, а то ж досі незбагненні. Отже, прийняття — це перетворення, — хай навіть у ньому не один, а два сенси й відбувається воно одночасно, — яке вони спричинили у способі життя, у якості життя та в тілах тих, хто їх наслідує.

Утім, перейдімо до першого Рову.

У цьому Рові Дволикого Бога можна було б назвати Богом, що є володарем запахів. Та, вочевидь, сказати, що це запахи, — це не сказати нічого: так, метафорична підказка, поетичний приклад. Проте за браком чогось ліпшого, підемо цим шляхом.

Зі сцени Дійсності (це Вулиця ххх ххх, якою вона була кілька років тому), яка, як завжди, маячить, як тло, за Сценою з Видіння, добряче повіяло різними запахами, якщо точніше, запахами від тіл молодиків та дівчат, які гуляють тротуарами та сидять у маленьких барах (як і завжди, старі поза грою). Тхне потом та пилюкою, себто злиднями та простотою. Ними просякли штани (хай вони жалюгідні, рвані, придбані на руках на Вулиці Саніо, але носять їх вишукано) й бавовняні сорочки за пару лір; ними просякли чуби на головах і прекрасні, добре окреслені, відкриті потилиці.

Хоч і справді черевики трохи смердять, надто якщо вони гумові. Та цей сморід чудний, старий, як світ, і його можна пробачити. Крім того, ще пахне майстернею, мастилом з домішкою запаху іржавого заліза, від якого трохи нудить. Пахне свіжим хлібом чи навіть хлібним тістом. Певна річ, це пахне з якоїсь пекарні. А про пахощі з ятки, де продають фрукти, взагалі годі й говорити. Ще відгонить рибою, й попри те, що сморід риби, що в’ївся, — убивчий, він не бридкий, навпаки, здається приємним.

Від м’ясникового нагрудника пахне кров’ю; правду кажучи, від нього теж трохи нудить, але він не менш приємний. Це запах праці. Мало не пахощами видається запах від розсильного з ковбасної крамниці, від якого пахне перцем та пакувальним папером. І так далі: я б міг переповідати безліч сторінок.

А ще відчувається запах члена, хай і не дуже чистого, а часом абсолютно точно не ххх — пахне сечею, чи тим, що сучасні хлопці називають «молочком», але він не гидкий, адже це запах природи, запах народу.

А тепер погляньмо, що відбувається у вищезгаданій Сцені Видіння. Між тим, на своєму маленькому п’єдесталі випроставшись стоїть Взірець, обидва його обличчя прив’ялі й обидві голови мовчать. Але їхня дволикість відбивається та ххх буквально на всій Вулиці ххх ххх. Обабіч стоять молодики й хлопці, які наслідують одне з двох Втілень Бога, а з іншого боку — ті, що наслідують друге Втілення. Але вони лише Наслідувачі, вони не Адепти й не Втаємничені. Дволикий Дух Бога спускається на них, розділяючись надвоє й розділяючи їх на дві лави не лише не за їхнім бажанням, а навіть несвідомо для них. Уже не «первісна» простота, а цілковита пасивність, мало не як у роботів, якими цілковито керує власна доля, — ось через що тут особливо потрібен Взірець з першого Кола — Взірець Потворності та Відворотності.

Всі хлопці та чоловіки, які з’являються у цьому Колі, мають між собою одну прикметну рису: вони всі, й ті, що ліворуч, і ті, що праворуч, надзвичайно потворні й гидкі, розрізняючись поміж себе подібністю до одного чи до іншого обличчя свого Пана.

Спочатку роздивимось тих, хто стоїть праворуч.

Вони надзвичайно картинно, хоч світлини знімай, стоять уздовж дороги, розділившись на юрби та невеличкі купки. В обличчя нікому не дивляться. Балакають, мабуть, тільки якщо мають серйозний привід; або по-дружньому теревенять, іронічно й насмішливо всміхаючись. Кожен з них — це просто показний екземпляр: на штанях блискучі зіркоподібні латки; сорочки, мов «двосторонні» жилети — середина синя, а назовні попелясто-сірі з відтінком бірюзи; штани довгі й страшенно вузькі в талії, внизу у кльошах; і, звісно, «пухлятини» у всій красі (чи то пак картоплиноподібні опуклості членів). Решта, яка не має до них стосунку, викликає лише гидку нудьгу та мало не відразу^a[235]. Поза тим, на них не було ані краплі засмаги, й вони не були підтягнутими завдяки заняттям якимось спортом. Одначе на кожному з них ніби відчувався медальний блиск: чи то пак блиск захоплення тих дівчат, котрих вони у кварталі чи поза ним тримали за руки чи обіймали за плечі. Вони стоять там, щоб ними захоплювались; зарозумілість спотворює їхні обличчя не менше, аніж патлаті та «змайстровані» зачіски, змагаючись у тому, який стиль найбільш спотворливий. Видовище доповнюють барсетки, які вони бридко стискають у руках, маючи такий вигляд, ніби звикли, що їхнє життя сповнене манірності, яка розпещує й якось кумедно перетворює їх на людей зажурених та замкнутих у самих собі.

Отож від них усіх — не забуваймо, що вони потворні й відразливі, навіть попри те, що, можливо, за інших історичних обставин могли б бути миловидні й гарні, — відгонить зовсім однаковісінькою цирульнею та погано вимитим тілом.

Сморід, який огортає їх, спроможний відчути лише дуже чутливий ніс; але, якщо його таки відчули, він обертається на безжальні й нетерпимі моральні переконання. Це запах робітника-фашиста чи адвоката-клерикала, власника крамниці, який виходить із лазні поголеним, чистим і засмаглим; молодого та діяльного директора фірми, який користується французьким одеколоном.

А ще це запах членів, які або ж погано помито й через те, коли мило змішалось із запахом сечі, останній перетворився на сморід; чи запах присипки з молочком, через яку спускачка, хоч би як небагато ххх, стає ядучою. А як і добре помилися, то через цей стерильний запах пеніси гидко починають тхнути убогою плоттю та слабкими й повислими анатомічними органами.

Але перейдімо до тих, хто стоїть ліворуч.

Світло, яке сяє з величезних плит, які, мабуть, зроблені з ххх й відтворюють у Формалістському стилі Видіння Вулицю ххх ххх, має синюватий колір: брудно-синій ˂ відтінок, яким зображають ніч у декораціях до оперети, чи, як хочете, — темно-синя фарба з простеньких ілюстрацій. Отже, стоїть ніч. Ймовірно, місячне, а може, електричне світло за звичаєм розділяє вулицю точнісінько надвоє. Праворуч усе залляте світлом, ліворуч — стоїть темрява. Темрява «нетрів», старезних міських околиць, які колись, потонувши у мороці ночі, лишалися відокремленими від цілого світу, й мешкали тут лише ті, хто знав цю місцину, як себе самих: небагацько люду, який ххх ххх. Отож на лівому боці, у темряві, на сходинках маленьких крамничок з опущеними жалюзі чи товплячись навколо вуличних ліхтарів, симетрично до тих, які стоять на іншому боці вулиці, де все залите світлом, теж стоять гурти хлопців.

Утім, напруживши око й пильніше вдивляючись у жахливу напівпітьму на тих парубків, врешті робиш приголомшливе відкриття: це ті ж самі хлопці, що стоять на другому боці вулиці. Це їхні близнята, чи, краще сказати, «двійники». Коротше, їхня копія: інше втілення їхнього можливого єства.

Божества за спиною Карло попереджають, що це явище спостерігатиметься й у решті Пекельних Ровів. Двоїстість Взірця — це не лише кумедний факт, це — драма; чи то краще назвати це драмою без дії, це мертва Вистава.

Хлопці, що повсідалися на сходинках зачинених магазинів чи навстоячки купчаться навколо ліхтарів, як на картинці з дев’ятнадцятого століття, — чекають на щось, вони до чогось готуються: сторонній спостерігач-буржуа не помічає цього «чогось», бо воно ніяким боком не пов’язане з його життям. Це — інакшість. Ніби за усталеним порядком, який снує в повітрі завдяки таємним знакам та нечутним паролям, керуючи їхнім вечором та ніччю, вони стоять якісь по-дивному спокійні й мовчазні. Єдиною ознакою, що якоюсь мірою жваво видає життя, — це невеличке вогнище, що палахкотить біля тротуару неподалік зачиненого бару на розі з вулицею, яка йде впоперек. Багаття сіпається й мерехтить, але витріскування й диму немає, ніби воно теж кориться правилам стриманого мовчання.

Хлопці, які стоять ліворуч у тіні, — чи ж то «двійники» тих тихих добропорядних парубків, які стоять праворуч, — жахливі, охоплені деградацією, через яку вони перетворюються мало не на тварюк: обличчя спотворені мертвотною блідістю та ще й від зачісок іде мороз поза шкірою. З рота крапає слина. Очі позападали, як у старих, і дивляться очманілим поглядом, певно через якийсь наркотик.

Від них смердить найдавнішою та найогиднішою мерзотою. Зодягнуті вони у так само новенький одяг, але, вочевидь, це єдине вбрання, яке у них є, й вони носять його тижнями, тож воно просякло потом і пилюкою та ще тим смородом, яким тхне від людини, яка лягає спати й спить усю ніч не перевдягнувшись, а вранці, звісно, не помившись. Звісно, цей сморід сильніший за смердючі роти та ноги.

Найсильніше просмерділися члени, від яких тхне найбільше: це вже не запах давнішньої сечі чи ххх, що його стримують труси, від котрих лишилася сама ганчірка, цей сморід годі визначити: суміш газу, цибулі, пожованого тютюну та блювотиння.

У другому Рові (на Вулиці ххх ххх) ще стоїть глупа ніч. Хоча вулиця так само ніби розрізана світлом навпіл. По-зловісному темно-бузкова тінь і так само зловісне світло-фіалкове світло.

Дволикий Взірець стоїть на своєму п’єдесталі отам, де розділяється світло й тінь, мов дорожній загородний стовпчик глибокої ночі. Пара облич дивиться у безвість звідси й звідти.

У цьому Колі двозначна Складова, яку втілює Взірець, є щось на кшталт «нової злочинності», що тепер має нові закони й нові прикметні риси, які, здається, ще перебувають у процесі творення й поки що залежать від випадку та потреби, котрі з’являються раніше за свідомість (вона завжди з’являється останньою, фатально запізнившись) (1)[236].

Та зупинімось ненадовго на тому, якою колись давно була Вулиця ххх ххх, ще перш ніж явитися у вигляді теперішнього Пекельного Рову за номером два. Цей образ то з’являється, то зникає, ніби світло, що безладно мерехтить, перш ніж погаснути навіки. Образ, який наразі вже важко спіймати. Осьдечки вони, колишні лиходії, ворушаться.

Скажу кількома словами: вони ліпше за всіх втілюють ідеал бідолахи з великого плебейського мегаполіса. Наскільки бездоганно, настільки ж несвідомо вони використовують жаргон та шифр стосовно себе самих, стосовно свого власного тіла. У самісінькому серці своїх околиць вони живуть за традиціями Семи Міст Злочинного світу, й мораль їхня якщо не кохання — то честь. Їхні матері навчили їх, що таке людяність та повага. Попри своє цілком міське виховання, вони є частиною величезного світу мес та скиній, священних садків та рабства, повернення пір року та злиднів. Їхня сільська простота має мирський характер, але навіть раціоналізм, який заперечив існування Богів (для чоловіків, але не для жінок), — теж сільський, як у Стої чи Епікура. Вони надзвичайно важко сприймають те, що скрута в житті без справедливості поступається лише радості. Цуплять майно у панівного класу в суспільстві, а коли конче необхідно, то часом убивають когось із тих, хто до нього належить. Що ж до решти — то вони на них зовсім не зважають: ба більше, вони фактично гадають, що тих не існує. Цей клас живе у незначущому іншому світі, керуючись у житті іншими (придуркуватими) правилами, які настільки підірвали до себе віру, що в дійсності не мають жодного сенсу.

Злочинці з Видіння — то зовсім інша справа. Взірець на дорозі — ані пари з вуст. Але цілком зрозуміло, й наразі прийшов час про це сказати, що його було туди поставлено задля вбивств та знищення. Хтось поставив. І цей «хтось» може вважати себе задоволеним. Геноцид доведено до щирцю. Усіх, хто був раніше, більше немає.

Ті, що зараз стоять на їхньому місці, не знають законів Злочинного світу, не знають ані що таке честь, ані що таке людяність. Навіть їхні тату запозичені.

Спочатку роздивимося тих, хто стоїть ліворуч.

У їхніх тілах більше не залишилось ані краплі далекості від класу багатіїв. Тісто, з якого вони були зроблені, й замісила те тісто саме далекість від офіційної історії, дійсно стало жалюгідним, від нього стало відгонити убогістю та інакшістю. Якась нова доля, укупі з колишньою, вже безсилою, взяла на себе клопіт зробити заміс із цієї плоті. Замість того, щоб по-звірячому уколошкати її й стерти з лиця землі за допомогою жорстокого геноциду, вона знайшла набагато простіше (остаточне) рішення — зробити новий заміс. І ось маєш. Блідо-синюшна, з порожнім, потухлим поглядом. Глузлива усмішка — ніби скалічене від народження благання про милосердя. Вирази облич, що ледь проступають на блідо-жовтій шкірі й уже не бурливих очах, наче останнє здригання цілком придушеного життя, якого так старанно позбавили інших, що заразом придушили й у самих собі. І пояснення, що ця крадіжка відповідає тому, що потрібно приховувати власну злочинну діяльність, недостатньо, щоб розтлумачити, звідки у них та цілковита природність, з якою ці злочинці умудряються поводитися, як ідеальні професіонали, як очкасті зарозумілі, коли не розгульні, службовці. Зневажливий, пихатий вигляд, що спотворює їхні обличчя, заховані під довгими шевелюрами, які спадають до плечей, чи за гривами на червонуватих чолах, — це усвідомлення того, що вони досягли у суспільстві більшого успіху за інших, від котрих вони, зрештою, зовсім нічим не відрізняються. Фахівці чи службовці, які обкрадають та грабують, — ось їхній життєвий ідеал. Пустоту, яку залишило по собі життя, що покинуло їхні тіла, наче вода, що, висохнувши, залишає на березі повно смердючого сміття, заповнили буржуазійною, професійною гідністю, гідністю фахівців та організаторів, і від їхньої Вульгарності та Убогості, які досі за хай яку ціну чіпляються за їхні Тіла, смердить тілом, над яким познущалися й жорстоко вбили.

Їхні близнюки, чи то пак двійники, що стоять у Рові праворуч, загубили навіть видимість того, що «наділені здатністю мислити», хоч вона й тяжіє до ххх й є звичайнісіньким втіленням Навіженого Звірства (якщо мені зовсім трошечки дозволять звернутися до негативних явищ Минулого та Культури, які вже не мають жодного зв’язку з реальністю). Я маю на увазі Навіжене Звірство, яке теж, як і решта, стало новинкою. Адже ті, кого винищив геноцид, забрали все, що було раніше, із собою. У цих Звірах з потворними пиками, в яких з носів капає, вилиці слабкі, очі запалі, з огидними пащами, скривленими по краях в оскалі, сповненому ненавистю (та передовсім, вони невиразні), організована злочинність, як різновид професійної діяльності, повторюю, оця злагодженість, згуртованість перетворюється на розділення. Річ у тім, що для злочинців ця організованість — це підтвердження беззастережно правильно обраної для себе ролі та незмінності роду їхнього заняття. Колись вирішивши обкрадати та грабувати, надалі все обертається навколо цього вибору, ідеально йому підпорядковуючись. Спраглі до крові убивці зумисне, ніби наркомани, вчиняють свої лиходійства. Посеред ночі вони повертаються у своє лігво зі шматком людської плоті в оскалених зубах, і, виплюнувши його, витирають рота об передпліччя, але їхні губи все одно замазані кров’ю, а очі дещо комічно палають від збудження.

Мерда дістається Вулиці ххх ххх, третього Рову. Світло блідо-чорне. Скоротивши розповідь Божеств якнайбільше, маємо: у кінці вулиці, як завжди, стоїть Дволикий Взірець, якого поставили туди Винищувачі, аби він за допомогою перетворень спричиняв смерть.

Від його облич по обидва боки, один бік освітлений, а другий — у темряві, розходяться щільні лави Двійників, що створюють подвійну Виставу. Ліворуч стоять вразливі та чуттєві юнаки, які, окрім уже звичної Огиди, від якої вони вже нікуди не подінуться, викликають ще й щирий жаль. Вони корчаться у нападах горьованої поетичності та неврозу, кидаючись на пошуки «чогось» культурного та революційного, завдяки чому вони зможуть прислужитися. Наслідки цих пошуків провальні, адже на їхні голови знов сипляться банальності, беззаперечні істини, запекле поклоніння, емоційний шантаж, припущення, до яких вдаються через невігластво, що буйно розрослося завдяки дещиці здобутих знань. За таких обставин з’являються осмішки, погляди, на які ніхто не відповідає, зневага, пиха, самовдоволеність тощо… й від крихти щирого жалю у сторонньому спостерігачеві, а з ним і від розгубленості та трохи бридкої поетичності, які були в них, поволі залишаються лише тіні.

З іншого боку на оповитій ніччю дорозі стоять тільця, ніби привиди, вони схожі на тих, хто взагалі відмовився шукати, вони геть-чисто захопилися тою дрібкою революційності й культури, якою їх наділили вкупі з псевдокультурою та бандитським конформізмом, якими щедро обдарував їх Взірець-Убивця, допомагаючи їм не відставати від дітей буржуа та багатіїв. Усе це вже стало звичним, укорінилося в їхньому тілі. Вони спілкуються з усіма навколо, як з рівними: вони неспроможні ні в кому зі свого оточення побачити таємницю, оскільки, втративши простоту підлеглих людей та людську гідність, не мають і в собі самих нічого загадкового (1)[237]. Діставши рівність (хоч їм і невтямки, що вона зовсім оманлива) та зрікшись людської гідності на користь правильності, яка чудово пише «прозу» буржуа, вони абсолютно й неминуче позбавились поетичності.

У двадцять третьому розділі бачимо, як Мерда доходить до Вулиці ххх ххх, де розташовується третій Пекельний Рів.

Мерда, певно, вже не витримує. Він білий як мрець. Але він і надалі обіймає рукою моцну Чинцію, ніби приклеєний до неї. Всі мають зауважити, як гуляє ця фатальна та саме у такий спосіб поєднана парочка.

Наголосивши на цьому, тепер розповімо, яким постав третій Рів.

Світло в ньому дуже темного, криваво-червоного кольору. Посередині ліхтарів кров неначе засохла, а по краях — погано відмита кров, розбавлена водою.

Обидва обличчя Дволикого Взірця посміхаються. Наш Душогуб, якого послали сюди Володарі, щоб він позбавляв життя, може широко-широко посміхатися, напнувши посмішки на обидва своїх обличчя, й навіть потирати руки, адже досконаліше вбивство скоїти неможливо. (Благаю мого читача пробачити мені, якщо я «залишу напризволяще» свою мову, не слідкуючи за нею так, як годиться, передаючи, як я сам відчуваю «внутрішній діалог» між Божествами, що лунає усередині Карло, котрий приголомшений через травму, якої зазнав.)

Ліворуч на вулиці, де погано вимили кров, юнаки та молодики живо спілкуються (у наступному рові побачимо, що ж то у них за різновид мови такий). Втім, «живо» — не надто вдалий прислівник. Зрештою, такого прислівника взагалі не існує. Власне, розмова точиться частково дружня, частково світська, під час якої на буденних обличчях застигла цілком звична зневажлива посмішка; тож тема їхньої розмови й те, якими аргументами кожен користуватиметься, були мало не визначеними заздалегідь і вже не спричиняли емоцій, адже тих, хто так говорить, й тих, хто бажає, щоб так говорили, пов’язує глибоке порозуміння. Загалом, відчувається порозуміння й злостива, трохи млява зневага до тих, хто, можливо, не приймає цієї згоди чи, на своє лихо, не перебуває на достатньому інтелектуальному та соціальному щаблі, щоб прийняти її, тож його не допускають. Утім, водночас це «люта» розмова (а не «жива», бо це означало б, що в ній є певна, до слова, нестерпима простота). А «лють», безсумнівно, з’являється не завдяки простоті, а завдяки упевненості. І той, хто так поводиться, ніби сповнений почуття обов’язку, який взяв на себе з власної волі; і виконуючи його, ця людина вкладає туди всю вульгарність, яку б вона, приміром, укладала у фашистські гасла. А те, що її гасла зовсім перекручені порівняно із власне фашистськими, лише посилює її впевненість, її вульгарність.

Хай там як, а розмова, яка точиться уздовж тротуару, є цілком «comme il faut»: всі думки збігаються з тими, які мусить мати просунута та сучасна людина, щоб приховати задоволення від того, що вони настільки прогресивні й сучасні, трохи нудьги чи навіть відрази на обличчях не завадить. Добре науку вивчили, ніде правди діти. Тому й шкіриться одне з облич Дволикого Взірця, якого поставив туди далекий Володар.

Та перейдімо на інший тротуар, той, що в темряві з відтінком застиглої крові. Двійники, які розмовляють на цьому тротуарі, «нікудишні зніжені баби» (як зневажливо називають їх Божества), розмовляють не про соціальні та політичні проблеми; навпаки, вони відчувають до цього незбориму огиду, й це видно на їхніх обличчях. Вони навіть заплющують очі, скривлюючи рот у гримасі стражденного: як людина, в якої уві сні болить живіт. Вони не хочуть чути, не хочуть говорити. І це — найкращі з них. Решта, а їх більшість, навіть гадки не мають, що існує проблема замовчування політичних проблем чи взагалі хоч якої в ній обізнаності. А от те, від чого їхні стривожені нервовим хвилюванням чи хвилею «невербальних виразів», як от сміх чи пердіння, обличчя запалюються цікавістю — то зовсім інша річ. Це викликає усмішку на другому обличчі Дволикого Взірця.

Перш ніж покинути третій Пекельний Рів, треба хоч би кинути оком на Сцену Дійсності, яка ще майорить, перед тим, як їй зникнути навіки.

На вулиці, названій на честь ххх ххх, уже майже на околицях кварталу Торпіньятара, поруч з кварталом Мандріоне, з його відомими мурами, які, коли йдеш цими бідними кварталами, розділяються надвоє, розчахуючи широкі простори, в яких спадає доземно небо (за будиночками, обнесеними огорожами, вкритими зеленню, дво- чи триповерхівками, халупками та хижками), комашиться люд; у цьому рої геть усі: жінки, старі баби та діди, літні люди, дітлахи, шмаркачі, підлітки та юнаки.

У юнаків на шиї зав’язані червоні хустки, котрі ˃ виділяються ˂ на тлі їхніх дешевих штанів та копійчаних сорочок і беретика чи кашкетика, якщо, звісно, вони їх мали, які хлопці так нап’яли на самі очі, що для того, щоб спромогтися щось побачити, треба було трохи задирати голову. Над худенькими плечима мужньо видніються коротко стрижені й вкриті густими кучериками потилиці, які, втім, видаються тендітними, коли у хлопця плечі дужі й широкі.

Це комуністи, вони, мабуть, саме повертаються з якихось виступів у центрі. Вони радіють. В очах палає вогонь. Веселий південний вогонь. Вони борються проти злиднів та несправедливості, але не бояться їх. Глибоко в серці вони насолоджуються життям таким, яким воно є, ще й тому, що колись настане день їхньої звитяги, і тоді увесь, всенький світ належатиме їм.

Вони розмахують червоними стягами. Комуністична партія — це не велика партія чистунів. Це чималенька партія замазур, але вимащені вони у бруд від майстерень, заліза, іржі, замазані борошном, таранькою, кров’ю, мелісою, потом та пилюкою. Той, хто дає, є не менш величним за того, хто приймає. Той, хто передає стяг, і той, хто його несе, — то справжні товариші, навіть попри те, що вони різняться один від одного, як можуть різнитися інтелігент від робітника чи робітник від жебрака.

У четвертому Рові, який розташовується на Вулиці ххх ххх й якого Мерда дістався, напружуючи всі сили, ми не можемо не зважити на те, що розгортається у Сцені Дійсності.

Тіні живих, які з’являються через короткі проміжки у розпалі одного з днів, що вже минув без вороття, — які ось-ось кануть у забуття не дня вчорашнього, а тисячоліть, — прийшли сюди, обдаровані величною можливістю говорити. Те, що вони вигадали, й справді нововведенням не назвеш. Ці їхні вигадки порушують кодекс поведінки за певними правилами, які існують у тому кодексі для того, щоб його порушили. Та мовленнєвий шал невгамовний: через тих, що стоять поряд і несамовито то роззявляють, то закривають роти, створюючи гармонійний чистий звук, що перериває тривале завивання: «Надіааааа», в якому «На» звучить у ніс, а «іааааа» — тужливе й роздратоване; лайки між беззубими сенаторами, котрі, поставивши поруч бутля, чи то пак півлітровку, з вином, на новий лад переспівували старі урочисті промови^a[238], які принесли їм стільки слави, тисячу раз на день протягом тисяч і тисяч днів, — до різких та гримучих «вигуків» молодиків, хайку, навіяних якимсь древнім Духом, що не сконав за поступової італіїзацїї, до яких замість приспіву щораз додають «щоб ти здох» та «щоб тебе цюцюрка грала». Кожне словосполучення — це вірші, кожне посилання на факт — це художня проза. Безсумнівно, тоді ще укладальником жаргону був Гермес Трисмегіст; адже рука крадія досі краде так само, як і дві тисячі років тому. Але ж читач мені пробачить, що розмова між Божествами, яку я переказав, наразі скидається на мадригал чи на прозовий твір: «je ne fais pas d’ouvrage, je fais seulement des essays en comptant toujours prelude…» (1)[239]

Незабаром уже Видіння закінчиться. Як же важко й тривожно мені було описувати його, то вже я й переповідати читачеві не хочу; варто лише нагадати, настільки нестерпно, спізнавши його, жити у світі, у якому очі вже не здатні не те щоб з любов’ю глянути, а навіть зацікавлено чи привітно. І хай би як я не «вдовольнився пусткою», коли я про це згадую, то мені так заціплює, що я стаю просто неспроможним говорити культурно: лише людина, яка кохає, страждає, коли бачить, як змінюються кохані люди. А той, хто не кохає, навіть не помічає нічого. Політикам бідняки по цимбалах; як і інтелектуалам — молодь, їм не лише не болить така зміна, вони цього навіть не усвідомлюють. Але ж ідеться не про якусь там, хай і болючу, зміну, коли людина деградує. Як я вже згадував, йдеться про справжнісінький геноцид (1)[240].

Мерда прийшов туди, де Pattern, котрого нав’язали бідній молоді, яка наразі, певно, вже не така бідна, стояв на чолі знищення Мови. Оскільки логіка ххх цього мого простого Видіння передбачає, що Складові, які утворюють Життя, а отже, й Живих, мусять хххво бути знищені одна за одною. ˂

Уздовж заповненим блідим глибоко-надвечірнім чи нічним світлом тротуару ті, що «посіли місце тих, хто мав бути», направду, балакають. Отже, не позбавлені мовленнєвої здатності. Хоча їхні теревені були плавними, невимушеними, сказати б, безперешкодними, як коли гадають, що говорити можна про все. Втім, незабаром стає цілком зрозуміло, що вони повторюють неконтрольовану свідомістю дію, яка призвела до того, що вони стоять «на іншому місці». Їхня афазія виявляється в тому, що вони механічно послуговуються виражальною системою мови, в якій було розширено лексику лише задля того, щоб вона навіки застигла у такому вигляді; це задерев’яніння стосується й пізнавального збагачення, для якого конче необхідне було збагачення лексики. Але гадати, що пізнав увесь світ, а отже, вмієш говорити, — це омана. Через це виникає підсвідома непевність, яка, зазвичай, є джерелом потворності та відворотності, і зарозуміла упевненість, — аж ніяк не бідніше джерело потворності та огидності. Отож на одному з облич Взірця сяє задоволена усмішка, адже він спромігся поширити таку національну мову, яка, збільшуючи потребу^a[241], пропорційно з тим збіднюється, зводячи свою виразність нанівець. Людина, яка нею розмовляє, уникає почуттів (а надто не виражає наївності, здивування, поваги, зацікавленості), суворо дотримуючись безбарвності, властивої людині, яка цілковито пізнала себе, інших та людські взаємовідносини (2)[242]. Праворуч уздовж тротуару, де сутінкове чи нічне світло тьмяніє, дехто, звісно, якщо ще не забув, розмовляє діалектом. Але й ця говірка — безкровна й ці слова лише несуть інформацію, уподобившись цій мові. І більше, ніж лише у вимові. Вона стала зовсім невиразною, з її тонесенького гілля, ніби посохле листя, попадали додолу жаргонні слова. І якби хтось із старих співвітчизників, які мешкали тут ще кілька років тому й у яких вони ххх вкрали їхнє місце, завдяки вивертам долі знову з’явився серед нас, розмовляючи своєю мовою, то, мабуть, його б зрозуміли лише зі словником, у якому є глосарій жаргонних слів. Та більшість із тих, хто наразі стоїть на цьому тьмяному тротуарі, навіть не вміють розмовляти sic et simpliciter[243]. Вони насилу бурмочуть, штовхаються, вимовляючи якийсь гортанний звук; якщо їм треба показати своє здивування, вони починають надмірно горланити і з показовою вправністю наслідувати вівцю, курку чи пса^b[244]; якщо треба показати свою радість, вони починають розсипати різкі й образливі кпини, які згодом переходять у рохкання чи хрипіння, як при нападі чорної хвороби, від яких стає не жалко, а страшно.

Наразі Божества, люб’язно й докладно, як добродій Верґілій, саме пояснюють Карло, у чому полягає сенс у черговому Рові (у ньому чується галас, до речі, саме час назвати його «пекельним»), заразом наперед розповідаючи, яким буде це Пекло, коли вони проминуть П’ятий Рів, на тому боці смердючої ями, що розділяє Торпіньятарську дорогу надвоє, коли раптом Мерда спиняється.

Він стоїть на розі, за яким саме й має починатися V Пекельний Рів, хоч таблички з позначкою про це ще видно не було; здалеку виднілися ряди мотоциклів, автівок, мопедів, двигун у всіх було ввімкнено, і всі мали ххх глушник, а на них — кляті мотоциклісти у шоломах. Та, певна річ, на все це не Мерда дивився. Очі в нього мутні, сказати б вирячені так, що майже видно білки; обличчя бліде як у мерця і вкрите потом, він, певно, замерз. Рука, якою він обіймає, втримуючи на собі, як мішок, свою жінку, мабуть, уже знову стала нестерпно боліти. Він намагається спокійно й байдуже усміхатися, але ж потім раптом здається. Шатаючись, з гримасою нелюдського болю на обличчі він забирає руку від своєї лади й, позбавлений сил, зомліваючи, Мерда «впав, неначе той, хто нагло вмер»[245](1)[246].

Щойно Мерда упав на землю, Карло підвівся. Земля ніби розійшлася у нього під ногами. Торпіньятарська дорога запаморочливо витяглася у безкінечність; попереду, у самому кінці з’явилася Казилінська дорога, а за нею — безкінечні скупчення багатоповерхівок і купки простих хатинок, що чергувалися з неозорими луками чи долинами, помежованими глибокими рівчаками; не маючи чітких обрисів, усе біліло у брудній імлі під непорушним сонцем.

Кермуючи возом, Божества посміювалися, і не припинили вони цього робити аж до самого кінця Видіння.

Коли Карло засмоктав вихор, що здіймався догори, чоловікові перехопило подих, і він злякався. Саме в ті миттєвості у його голові промайнули, закарбувавшись там навічно, певні думки про те, що він щойно бачив на вулицях у Видінні. Найперше, що заснувало в його голові, — це що серед усієї юрби юнаків та парубків, які товпилися на Колах та у Пекельних Ровах на Торпіньятарській дорозі, НЕ БУЛО НАВІТЬ ОДНОГО-ЄДИНОГО, який би подивився на інших не те що з любов’ю чи приязністю, а навіть просто зацікавлено. Другим, що він усвідомив, було те, що якщо ці парубки та юнаки стали такими, то, значить, вони мали таку змогу, а отже, через те, що вони скотилися, деградувало також і їхнє минуле, тож геть усе було оманою. Третя річ, яку відчув Карло, — це те, що за свою деградацію ці парубки та хлоп’ята заплатили кров’ю: у бійні, яка перетворила їхню бундючну ілюзію добробуту на страшенне посміховисько.

Божества так само неугавно гигикали, коли Карло, якусь мить пробувши нерухомим, дістався якнайвищої точки й полетів над землею — безсумнівно, він летів до Центру Міста. Майже задихаючись від запаморочливого польоту, Карло почав роздивлятися, як унизу; що ближчим ставав Центр Міста, то краще з безформного нагромадження хмарочосів та старовинних будівель починали вимальовуватись чіткі обриси. Карлові очі пекли від сліз, і він бачив, що всі куполи, оббиті по-новому, абсолютно ясно почали скидатися на жіночі груди з анатомічно досконалими сосками, наче «trompe l'œl» так само всі, й великі й малі, майдани змінилися настільки, що набули ледь зауважних обрисів величезних піхв. Зрештою, навіть усі дзвони, яких у Римі небагацько, та й невеличкі вони, таким же штабом перетворились на безліч прутнів усіх розмірів, які лишень можуть бути. Діставшись свого зеніту, у Центрі, Карло зупинивсь — тепер геть усе місто можна було охопити поглядом: воно, безперечно, було подібне до величезної свастики.

Попри те, що наприкінці все завершилось мало не салютом, у Видіння має бути зовсім інша кінцівка. Вочевидь, у ньому залишилося ще щось про запас, що має ще виявитись, хоч, як ми згодом побачимо, у досить неоднозначний спосіб.

Через те, що я, як і зазвичай, поводжуся чесно, я мушу застерегти читача, нехтуючи правилами неоднозначності, яких маю суворо додержуватись, що те, що лишилось наостанок, має ще й метафізичний сенс: його значення важливе й для «Mysterion», достоту тоді, як про нього йдеться, але він також важливий для загального задуму автора (зрештою, не менш неоднозначного, ніж у романі).

Коли Карло сором’язливо попрощався з людьми, що теревенили під арками Колізею (хоч вони навіть не помітити його й ніякового прощання, на яке він наважився, перш ніж покинути їх), була вже глибока ніч. Здавалось, ніби зима ще була у розпалі, хоча вже дмухав не північний, а південно-східний вітер. Було безлюдно. Ніби вітер здув не лише папірці та неймовірне сміття, якого назбиралося на асфальті, бо ж там навіть солома була, а навіть людей та їхніх привидів.

Утім, хай там як, а скрипучі, яскраві й абсолютно порожні трамваї досі ходили. Карло побіг за ним і наздогнав біля зупинки коло кількох барів з опущеними жалюзі та кіоску з газетами. Він саме встиг зауважити, що на тому боці Колізею, на загороді, яка забороняла заходити під арки, сиділо двоє чи троє юнаків. Та це були лише далекі тіні, І незабаром вони лишились позаду, а з ними й їхні таємні наміри. Карло доїхав трамваєм до вокзалу, де, чимало почекавши, він пересів на інший трамвай, який довіз його до Тускуланської дороги, неподалік кіностудії «Чінечітта», а саме — у район Квадраро, де він мешкав. Карлове помешкання розташовувалось далеко від трамвайної зупинки, тож аби дістатись додому, він мусив пройти чималенький шлях безлюдними вулицями, якими гуляє вітрюган.

Район Квадраро — це старий, бідний район, у якому стоять будиночки, зведені власними руками їхніх хазяїнів, та невисокі багатоквартирки, заввишки два чи три поверхи. Будинки були не штукатурені, а якщо штукатурка десь і була, то або стара, або зовсім пообсипалася. Тротуари теж більше скидалися на протоптані стежини уздовж будинків, розділених поламаною кам’яною плитою з потрісканого асфальту на вуличках.

Між будинками стояли пустки, які використовували або як безладно розкидані городи, або як комірчини просто неба, з купою загород, навісів з листового заліза й безліччю інструменту, покинутого просто так на затверділому перегної, від якого неприємно тхнуло. Всі старі віконниці було позакривано, як, зрештою, й дверцята обшарпаних під’їздів чи жалюзі у крамницях. Лише вуличні ліхтарі розсипали жовтувате світло.

Як ми переконаємось, помешкання, яке винаймав Карло, було одним із тих напівзаконних убогих осель на вулиці, що йшла рівнобіжно з головною вулицею Квадраро, котра простягалась уздовж залізничної колії, за якою здіймалися старезні мури Мандріоне, зведені у сімнадцятому столітті. Для того, щоб дістатись потрібної вулиці, Карло мав обійти невеличкою вуличкою, де якраз і було повно городиків та маленьких складів і яка у певному місці розширювалась, утворюючи округлу площу, що скидалася на майдан у маленькому містечку (вдалині, де виднілися цяточки блідого світла, височіли павільйони «Чінечітти»). Саме коли Карло проминав цей округлий майданчик, зовсім поряд зі своєю домівкою, — де на нього чекало ліжечко з матрацом із кінського волоса й убогі меблі у кімнатці, гірші за ті, які є у робітників, — місце, де так прекрасно кохатися, — він побачив останню, запізнілу Сцену зі свого Видіння.

Раптом вітер ущух. Десь понуро прохрипів гудок якогось потяга, й якоїсь миті почувся плач немовляти.

Будиночки навколо раптом здалися ніби повищерблюваними й запліснявілими, а над ними стелилося зоряне безмісячне небо, яке ніби стало ближчим, могутнішим, яскравішим — як у пустелі.

Будинки зникли, натомість з’явилася величезна Скинія. П’єдестал був цегляним, цегла на ньому теж стерлась від часу, ніби це було уві сні — вона була дрібною й червоною, як у сільських будівлях, а от Скинія була дерев’яною: вона складалася з чотирьох високих і надзвичайно гнучких стовпів, сточених червами й майже зогнилих, які утримували навіс — він теж був, як у селі, але разом з тим був надзвичайно цінним, як, наприклад, садова хвіртка в якомусь східному царстві. Черепиця, що виднілася над архітравом із маленькими різьбленими постатями та свинцевим стічним жолобом, була чорною, теж дуже ххх від часу.

У Скинії, яка, до слова, мала дуже нечіткі обриси, що розпливалися у сяйливому небі, зберігалася велика статуя Божества, зроблена з різного матеріалу — з нефриту чи туфу[247]. (?) Назвати статую гігантською не можна було, хоча вона була вражаючою — щонайменше втричі вищою за людину середнього зросту. Сказати, що то була жінка, було б не дуже правильно, хоча перше враження було саме таким. Це було радше страховисько жіночої статі, котре мало дві досить дебелі ноги, а в паху замість вульви, — тим паче, що її лінія збігалася з лінією підборіддя, — була чималенька жіноча голова. Волосся на голові було прибране, як у селянок на святі: їх притискали пара кілець (неможливо було розібрати, металеві вони чи матер’яні), тому одне з них прикрашало чоло, а друге утворювало посеред голови щось подібне до шиньйону. Правою рукою це женоподібне страховидло тримало довгу палицю, заввишки із себе: безсумнівно, це була не палиця, а довгий вузлуватий чоловічий член^{44}.

Перед цією величезною ніздрюватою статуєю з темного туфу, яка зливалася з усипаним зірками небом удалині, стояв невеликий чи то неуважливий, чи то апатичний натовп, усі були надзвичайно серйозними,' майже ошелешеними. Хай там як, а це були, як би це мовити, юрба небіжчиків, які вже збайдужіли й втратили цікавість до будь-чого, що могло з ними трапитись у цьому темному й покинутому куточку реального світу.

Статуя стояла ногами на чомусь, що скидалось на ще одну нефритову сходинку (?), на якій була табличка з написом.

Карло нахилився й прочитав таке: «Я звів цю статую для сміху».

Я знову повторюю, що цей опис є лише описом пам’ятника, який на даному етапі «Mysterion» є важливим і цікавим. Та окрім цього: А) він наперед показує чи моделює «містичну» подію, яка трапиться наприкінці роману; ця подія принесе розгадку, буде вкрай важливою, позитивною і оргіастичною, завдяки їй життя знову стане безхмарним і відновиться плин історії; Б) він є ніби епіграфом до всього твору від початку до цього місця (справжній «monumentum»), але в такому разі цей пам’ятник має не той сенс, про який говорилося вище, а зовсім протилежний — він дійсно глумливий, дошкульний, оманливий (хоч від цього не менш божественний!).

Італійська буржуазія поділяється на дві частини — на переважну більшість та нечисленну меншість. 0,06 % (принаймні, про це свідчить статистика) читають книжки час від часу; тих, хто постійно читає, а значить, їх можна було б назвати освіченими людьми, має бути десь зо 0,02 %, але до цього числа входять традиціоналісти та університетські викладачі й ті, хто має посади в університеті; отож, врешті-решт, лише 0,01 % серед італійської буржуазії насправді є интеллигенция![251]

Теоретично, вона мала б чітко відмежуватися від суспільства, в якому діє. Але насправді цього не відбувається.

Багато хто з тих, хто належить до цієї интеллигенции, насправді консерватори, помірковані, які дійсно беруть на себе роль тих, хто заперечує, — а це краще від звичного спротиву, — світ у тому вигляді, в якому він існує. Культура — це, передовсім, дух критики та раціоналізму. Але буржуазія теж критична й раціональна. Та оскільки практична царина (використання науки, суспільний лад, виробництво, споживання) — це культура, то не можна стверджувати, що ця буржуазійна культура, у процесі свого становлення, не є раціональною та критичною.

Отож справжньої интеллигенции, яка дійсно не погоджується з буржуазією й дійсно протиставляє себе їй, ще менше: кілька тисяч осіб, розкиданих то тут, то там країною по сотні гетто (надзвичайно відкритих), у Мілані, Турині, Римі й у різній чисельності по провінційних містечках. Але коли неодмінно критична й раціональна консервативна чи поміркована опозиція нічим не відрізняється — власне, хіба що тільки теоретично сильнішим прагненням добра — від буржуазного суспільства, тоді чим же вона відрізняється від прогресистсько-революційної опозиції? Відповім кількома словами: революційна интеллигенция відрізняється від просвітленої интеллигенции своїм прагненням вирватися із буржуазійного Всесвіту (їхні цінності змінюються незалежно), щоб стати частиною світу, який ще не існує, який тільки у планах і який є прообразом демократичного суспільства трудящих. Через це вона постійно перебуває у стані природної неоднозначності. Вони всюдисущі: у реальному світі, світі буржуазійному й у світі ідеальному, який ще потрібно створити й який стане протилежністю реальному світові і, певна річ, знищить його.

Коротше кажучи, ось що я мав на увазі: більш передова интеллигенция втішається тим, що вони діють підпільно, по-фрондерському[252], й завдяки цьому вони примудряються відділитися і від решти поміркованої (а отже, фашистської) интеллигенции, і від смердючої жирнючої туші фашистської буржуазії tout court. Найперше, що вони відчувають, — це що вони мають рацію. Втім, це насправді так. Та разом з цим відчуттям вони носять у собі звички, які вже заражені, адже вони народилися у буржуазному світі, від якого відкололися.

Перш за все, я маю на увазі їхній моралізм, той, який лунає і в їхніх пишномовних висловах, і в найбільш тривіальних (недаремно ж задум про «вільне кохання» у комуністичному суспільстві цілком викорінили).

Моралізм створює можливість вибору, канони, чи то пак створює конформізм, який, на жаль, не має своїх принципів (адже, теоретично, зовсім нехтує ними), хоч від того він не стає менш суворим.

Насправді його принципи можна точно виразити, а звичаї — описати. Досить лише відвідати якесь культурне зібрання лівих, де збирається якийсь окремий вид интеллигенции: всі імена, які там будуть, про які книги говоритимуть, кому симпатизуватимуть, кого підтримуватимуть, кого критикуватимуть — усе це від початку до щирцю можна точно передбачити.

Культурно значущий витвір — який ця меншість обрала як втілення свого духу й для того, щоб отримувати зиск від дивовижно некритичного його «використання», — захищатимуть так само завзято й категорично і з такою самою відчайдушною банальністю, з якою стануть на захист посереднього витвору на нижчому чи навіть найнижчому рівні культури, що її мають решта.

Наш головний герой, Карло, пройшов увесь шлях становлення буржуа поступово, позаяк теоретично у ньому завжди жила здатність стати одним із тих, хто належить до верхівки. І не формально, а по-справжньому. Його туринська родина, родина, у якій він виріс і сформувався як особистість, належала до величезної буржуазійної більшості: дід, як ми знаємо, був промисловцем, батько — дипломований спеціаліст тощо, з материного боку теж були і сільські угіддя, й промисловість, і дипломованість. У цьому буржуазному світі теоретично, навіть попри його глибоку й цілковиту природність було власне критичне мислення, яке існувало задля того, щоб розвивався їхній власний критично-раціональний, винятково практичний дух.

Дорослішаючи, Карло так чи інакше ставав частиною интеллигенции, яку я називаю «просвітленою»; він переможно увійшов до провідної меншості, до еліти, яка про владу знає не лише з етичного, а й з прагматичного боку; й саме завдяки своєму критичному ставленню до Карло вона захищає його, приховуючи його несамовитість.

Зрештою, не могло не трапитись так, щоб у цій еліті не було зародків еліти, яка з’явиться згодом, яка буде більш передовою й навіть революційною, адже критичний дух, який уже почав ширитись, не зупинити (хіба штучно, з чиєїсь доброї волі).

Отож Карло потенційно входить ще й до другої еліти, еліти вищого рівня, еліти прогресистської та революційної. І навіть попри те, що він фактично не є її частиною (адже він, певна річ, несвідомо став частиною штучного добровільного втручання), безперечно, він пізнав її.

Завдяки усьому цьому Карло був міцно зв’язаний з буржуазією, отож він був приречений на те, щоб стати частиною влади. Але водночас саме завдяки цьому він був людиною, яка приносить у світ буржуазії та у свою владу радикальну критику (й знання на додачу): ба навіть більше, саме завдяки йому влада та буржуазія стають ніби відкритішими до крайніх лівих поглядів, без яких сучасну владу взагалі не можна уявити. Саме таке «удосконалення» Карло, а воно відбилося й на його зовнішності (здорове, підтягнуте й засмагле обличчя обрамляло дивовижне, біляве, ідеально чисте, не надто коротко стрижене волосся, у блакитних очах, які від звички до влади набували металево-сірого кольору, було трошки благальне й п’янке смирення), оце «удосконалення», якого зазнав політик, що не має ілюзій, а отже, позбавлений простодушності, яка властива практичній людині, яка має про владу застарілі й зовсім дитячі уявлення, — мало захистити його від найменшої розбещеності, що є у житті, забезпечити йому цілковиту бездоганність толерантної людини.

Тим часом другий Карло, Карло Тетіс, одного весняного ранку того ж таки 1973 року цілком ясно відчув, що його пригода добігла кінця. Він щойно прокинувся. Сонце вже стояло високо. Карло Злидар не животів, як злидарі, й спав допізна, адже, аби бути поруч з бідними, спати лягав дуже пізно. Він повертався додому, ще не втомившись, а отже, ще не почуваючись щасливим, коли на вулицях було вже безлюдно, у нічний час за мить до того, як знову з’являться люди, які поспішають на роботу. О цій порі темнота сумна, пройнята всесвітнім смутком, тим паче, якщо ніч випадає ясна й здаля можна розрізнити обриси інших кварталів міста, осяяні даремним світлом, чи контури пагорбів; чи раптом, коли вітер ущухне, залишаться пахощі липи або гліцинії, непорушні на сухому тротуарі, на втоптаній землі; і (на якомусь кущі, що росте на залізничному насипі чи на розкопаній землі, з якої так ніколи й не зробили будівельного майданчика) співає, ніби знов оживши, соловейко, якого, на диво, ніхто не чіпає.

Поза тим, цей день, 21 травня, був днем незвичайним: усе було сповнене світлом, але небо було затягнуте щільними хмарами, біле. Сонце проступало крізь хмарини, ніби ледь світліший диск. Уже багато-багато років на дорогах не було пилу. А сьогодні був. Збурений поривчастим вітром, він, ніби запона, нависав у кінці вулиць, над майданами, площами, де повно будмайданчиків: здавалось, ніби знаходишся на околицях якогось арабського міста, неподалік пустелі, там, де пісок перетворюється на брудний пил, від якого стає боляче. Навіть неподалік залізничного вокзалу Терміні, куди Карло дістається за годину трамвайчиками, які йдуть з околиць, висіла дивна пилова запона. Життя, від якого лишився сам пил, стало жалюгідним. Транспорт ходив, наче химери, але вулиці навколо вокзалу пустували. Саме на цих вулицях одного дощового вечора 1969-го все розпочалося. Карло пригадав усе так докладно, як уміє людина, яка має пам’ять, як у поета. Чи все було правильно? Певна річ, правильно. Людина найбільше має право на відпочинок, втечу, зникнення та самотність, отак. Першооснова, яка віддала останні плоди краси, зогнила. Осьдечки пара бовдурів з капелюхами за плечима, в обидвох на шиї мотузки, завдяки яким ті капелюхи тримаються на потилиці. То були старці, їх уже ніхто не цікавив, вони бродили, як останні з Могікан. Проте їхнє існування повільно добіжить свого кінця, а нове, із заразами, безладом, відступами та випередженнями, так само повільно візьме свій початок. Річ у тім, що для Карло кінцем однієї доби й початком нової було саме 21 травня 1973 року, день, який було обрано навмання. Карло повернувся у свою оселю, що на вулиці, що в районі Паріолі, яку авторові гидко описувати й навіть називати, «захоплений» новим духом, у якому кумедно поєднувалися цілковита новизна, себто абсолютно безтурботний погляд на світ, та старезне відчуття повернення й відступу. Мабуть, мудрість неодмінно приходить, неодмінно призводячи до усвідомлення та прощення. Але через свою безтурботність ця мудрість стає спотвореною і даремною, а усвідомлення та прощення зводяться до простої гри.

Помешкання в Паріолі було порожнім, Карло, який мешкав тут, уже не було, хоч усюди був лад. Ніби наперед було відомо, що настане черга другого: один повертається, другий — іде. Одні й ті самі причини одного звуть назад, а другого виганяють геть. Втім, якщо повернутись — це змиритись із негативними, гнітючими обставинами, то від’їзд зовсім не означає, що їх не прийняли, — навпаки. Читач абсолютно правильно зауважив у цій гармонії гармонію несправжню. Той, що повернувся, покинув оману, змирившись із дійсністю, яка у свою чергу була оманою для того, хто пішов геть. Безсумнівно, у першому випадку омана була надзвичайним благом, а в іншому, попри свої чари, — гріхом. Та безмежна мерзенність, яка була в її прийнятті, перетворювалась мало не на неповинність, коли її пізнаєш. Святенник приймав її, а грішник — пізнавав. І, вочевидь, помінятись обов’язками зовсім неможливо. Святенник (так би мовити) залишався святенником, а грішник — грішником. Колись одного разу, склавши свої визначення, історія може суперечити їм, але ніколи не змінить: вона безсила перед своїми законами й рішеннями, які вже прийнято, як Аллах.

Карло заходить у своє спорожніле й покинуте помешкання через садок, у якому відбувалося Видіння. Йому однаково легко в грудях і в животі, хоч в обох випадках це й не має жодного сенсу. Він біжить у кімнату, стає перед дзеркалом і роздягається догола. І дійсно, на грудях ніяких грудей немає, а нижче черева висить чоловічий пеніс. Він знову вбирається, телефонує до клініки неподалік від свого дому, поряд з майданом Муз. Домовляється, щоб можна було повернутися додому того ж вечора. Головний лікар не потрібен, з цим упорається будь-який лікар-початківець. Власне, операція, на яку наважився Карло, є однією з найдавніших і найпростіших, — він мав на думці кастрацію. Свобода варта пари яєць:

Існують люди, які зневірилися, відколи прийшли на цей світ. Звісно, це не стає на заваді їхнім діям, вони щось роблять у житті, мають якусь справу, створюють щось. А от інші люди, навпаки, мають ваду — вірити; перед їхніми очима обов’язки втілюються в ідеали, які конче потрібно втілити в життя.

І якщо приходить день, коли такі люди вже зневірюються — чи то поволі, чи то через низку логічних, а може, й нелогічних розчарувань, — отоді вони раптом дізнаються, що існує «порожнеча», яка для решти існувала споконвіку, та де там, — була такою звичною річчю.

Одначе відкриття того, що існує «порожнеча», для цих людей є новиною, яка спричиняє й інші речі: не лише подальші вчинки, втручання, активність (до яких тепер ставляться не як до Обов’язку, а як до даремних вчинків), а й радісне відчуття, що все це було лише грою (1)[253].

Певна річ, я маю на увазі не тих, хто дізнається про філософську чи космічну «порожнечу». У такому разі йшлося б про перетворення, яке тісно пов’язане з попередніми ілюзіями та сподіваннями, і тоді б зупинилося геть усе: був би відхід від світу, самітництво. Я не про те, я про тих, хто, якоїсь днини підбиваючи підсумки, раптом усвідомив, що відкрив соціальну «порожнечу». Втім, ніхто не збирається відходити від світу: навпаки, що більшою була омана, то активнішою стає участь, яка стала необхідною через відсутність вибору й задумана як пародія.

Ніякого самітництва: зацікавленість у знецінених соціальних питаннях, новим підґрунтям яких стали прагматизм та незалежна оцінка чеснот; це тішить, як ніщо інше (2)[254].

Знову стати енергійним, наповнитись життям завдяки ототожненню соціальної царини із порожнечею; не вірити у цінності, які були у світі, знищеному критичним розумом та гумором, перед якими жоден факт чи доказ не встоїть, а тому ще з більшим розумінням та завзяттям взятися за впровадження цих цінностей у щоденне життя, — усе це неминуче призводить до занепаду й того, що суспільство сприймається по-новому консервативно чи помірковано, певна річ, якщо людина, яка пережила це на власному досвіді, спочатку була трохи революціонером чи бунтарем (достоту як Карло Сумирний). Але який же сенс повертатись до порядку? Чи можна визначити його по-новому за допомогою класичних понять, які для цього використовуються! Висміювання — ось як налаштована людина, яка на власному досвіді пізнала світ, нарешті усвідомивши, що це — порожнеча, й, спокійно, знявши з очей полуду, по-новому прийняла це у своє життя.

Людина, яка висміює соціальну складову світу, скажімо, буржуа-конформістів, які, геть нічого не розуміючи, переходять від одного етапу до іншого, від миру до війни, від добробуту до масової різанини, від звичаїв до цілковитого винищення, не може не висміювати одночасно того, кому все це відомо. Висміювання обов’язково стосується всієї дійсності.

Й справді, коли висміюється вся дійсність, у ту мить її сприймають по-новому. Дійсність не поділяється, з одного боку, на конформістське суспільство, яке надалі еволюціонує у капіталістів, а з іншого — на тих, хто протидіє цьому за допомогою класової боротьби; вона складається, взаємопоєднуючи їх у собі, з обох частин, адже у дійсності є не лише чорне та біле, вона не знає, що таке перервність. За допомогою висміювального погляду на дійсність вдається поєднати неминуче підкорення її порядку та його найрадикальнішу й найреволюційнішу критику. По суті, це нагадує відточені до машинальності дії робітника, який робить свій внесок у виробництво, як справний ˃ гвинтик ˂, але водночас у його жесті — революційна загроза; у цій двоїстості жесту й полягає неподільність дійсності. Буржуа ніколи не спроможеться на таку дію. Але буржуа може дійти розуміння соціальної дійсності, як порожнечі й ототожнення життя з висміюванням такої дійсності. Висміювання — це та сама дія робітника: у ній є взаємопоєднання, але воно геть беззмістовне.

Утім, висміювати слід і будь-яке передчасне уявлення про майбутнє; ба більше, якщо й існує щось таке, чому найщиріше подумки усміхаєшся, то це саме майбутнє. Думка про те, що хтось сподівається на майбутнє, стає нестерпно смішною. Потому полуда падає, цілком позбавляючи світ його чар. Але, повернувшись у нього, ніби наново народжуєшся: в очах, які дивляться на речі, людей, старих притеренів у владі, молодь, яка вірить у те, що спроможна хтозна-що там започаткувати, блищить іронія (3)[255]. Страшенна рана, якої люди завдали, загоїлась і затяглася; наразі серед них з’явився новий помічник та друг, який із дивною радістю цікавиться їхніми проблемами, без жодних викрутасів допомагаючи їм вирішити їх; їм невтямки, що у його веселих очах вони розсіюються, як заблудлі примари. (Принаймні, все це стосувалося Карло Сумирного у травні 1973 року.)

90 Карло Перший у Пізі.

91 Карло Перший приїхав у Турин. 30 оповідань дзен на світському гулянні (12 ˂ жовт., 1973).

92 Двадцятка та інші. Фашистські духи (у пансіоні Сицилія?) призводять до

93 теракт: вибух на Туринському вокзалі, який постає у вигляді

94 ВИДІННЯ: жертв розглядаємо й аналізуємо, наче вони — живі люди, у всій їхній дріб’язковості, дурості та вульгарності.

95 Наприкінці Видіння Туринський вокзал ніби стоїть відокремлено посеред світу. Крізь дірки та відбиті краї, які з’явилися після вибуху, навколо видніється порожнеча (схожа на море чи на пустку). Пустка — це поросла бур’янами рівнина у П’ємонті — яка, загинувши, повернулась до своїх початків, — Карло йде звідти, прямуючи через пустку, аж поки не дістається сучасного Турина (вірш Одена).

96 У цьому розділі виступ палких прибічників правих. Сторінка громадянської лірики. Праві постають без прикрас: історія влади зборола їх. Як зборола й того, хто пов’язаний з ними ненависно-любовними почуттями («чари», про які ніхто ніколи не розповідав, і звичаї руху Опору).

Усвідомлюючи, що фашисти зазнали поразки й що з’явилася нова форма влади, яка по-новому упорядковує не лише суспільство, але й існування, Карло відчуває, що він поза грою, що він грає в іншу гру.

97 Повернення додому: Карло знов став чоловіком. Прозріння (дзен).

98 Вибір на користь святості. Святості аскетично-прагматичної. Прозріння та активність.

99 Іронічне знеохочення та болісне очікування. Допомога іншим, ніби у маренні, а потім повернення у стан прозріння, де знов і знов виникає думка про порожнечу тощо. Подорож до Едо.

Карло увійшов до Вітальні у ххх близько четвертої по обіді. ˂

Він був не єдиним «впливовим» гостем, якому треба було прилаштовуватися до такого офіційного свята серед кар’єристів, снобів, другосортних персонажів, чиновників та бюрократів (з дружинами). Як не один він робив гарну міну при поганій грі. Він був зосереджений, ніби хижак, але водночас спокійний і усміхнений, мало не вдячливий, як священик, — перетворюючи своє мовчання одночасно на захисний щит і на незворушний стяг своєї влади, — він розтинав натовп співвітчизників, які святкували День Республіки, неспішно, так, щоб чи не кожен (а чому б і ні?) принагідно побув його випадковим співрозмовником. Там унизу, наче вимкнений двигун, стояв Сараґат^{47}. Але Карло міг і мав зайняти місце у вужчому колі Троянди[256].

Тим часом, щойно він увійшов, побачив навколо справжнісінький хаос. Шалено комашилися «ніхто» — ті, хто живе прихованим, звичайним життям. Чичикови, Передонови, перші радники (третій розряд знизу серед чотирнадцяти у царській ієрархії), як от Яків Петрович Голядкін, чи навіть служки, як Смердяков^{48} — з дозволу моєї «буквальної» розповіді. А ще кілька літераторів. Тут Карло Валетті має заплатити демократії за рахунками. Очі присутніх палали очікуванням цього. А він і не відмовлявся. Однак «fata trahunt». Суть представництва в тому, щоб «представити людину, яка була б ними всіма» (здається, це Томас Ґоббс). Втім, «демократія не зводить пам'ятників, не карбує медалі. Не зображає нікого на монетах. Її справжня роль полягає в іконоборництві» (той-таки Ґоббс, «Левітан…» чи Лок, «Трактат про управління»). Однак навіть за демократії тривають «священні королівські ігри», а життя з по-королівському величним церемоніалом поширилося під вивіскою буржуазії…

Але, діставшись Емпірею, він уже побачив зовсім інше комашіння. У тому місці ти — актор, а не глядач. Тут «не виймають власну душу з тіла, щоб для певності заховати її у таємній схованці» (як зазначає Фрейзер, говорячи про вище зазначених первісних людей, додаючи ще й таке: «Якби вони знайшли такий цілковито безпечний сховок, то могли б з радістю залишити там свою душу назавжди»). Ліпше ще раз недоладно нагадати, що там ти — серед акторів, з якими бідолашні глядачі (1)[257] фізично себе ототожнюють, для них це «methexis», а не «mimesis»[258]. Що ж стосується акторів, то вони виставляли геть усе своє єство про людські очі, ніби то був пеніс, та як відомо, через виставляння кастрованість впадає в очі. Отож вони були ніби відрубаними головами Медузи[259]. Тому й обертались на камінь. Карло пішов між закам’янілостями, щоб зіграти свою роль: щоб стати ексгібіціоністом, що виставляє свої статеві органи (у живому театрі напівкастратів). Так само недоладно, як і раніше, й аж ніяк не засмутившись через неправильне буквальне тлумачення, додам, що коли геніталії цих можновладців (власне, кастратів) були виставлені напоказ, то решту було гарненько приховано; та якщо хтось щось і приховував, то це було таємницею для всіх, окрім ЦРУ. Я знаю, що від безживної метафоричності такої звістки чи, я це цілком визнаю, через її жалюгідну посутність читач зіщулиться. Ніби концентричними колами навколо Голови Держави ворушився гадючник часом лисих, часом сивих, часом волохатих, часом рідковолосих голівок, проте переповнених почуттям власної гідності. У нашій Алегорії саме ці й піднесуться до справжнього сану оповідачів. Але наразі «реалістично» вони — душі, що піднеслись на небеса й у Квіринальському палаці[260] водять хороводи, від яких у мого читача запаморочиться в голові, хоч не через це я не бажаю все це описувати, адже, зрештою, у певний момент кожен епічний поет відчуває обов’язок по черзі розповісти про всі війська, які беруть участь у параді. Це топос[261], якого, здається, уникнути неможливо. Першим, на кого цілком випадково наштовхнувся Карло, був Манчіні^{49}, його огрядне обличчя, ніби надгробок, приховувало те, що його непокоїло у цю мить: наразі він надзвичайно переймався «реструктуризацією ЕНІ» й подальшим створенням холдингу, що є частиною групи, який мав узяти під контроль різноманітні виробничі сектори ЕНІ. Згодом він би зажадав, щоб одну з президентських посад посів представник СПІ, хоч був не проти того, щоб, можливо, віддати посаду професору Валетті, чи то пак нашому герою, віддавши його теперішню посаду якомусь іншому соціалісту.

Саме тому професор Валетті призупинився у тому невеличкому колі, й це місце правило йому за пункт спостереження.

Поряд стояли Де Мартіно та Рафаеле Джиротті, а з ними кілька їхніх неаполітанських товаришів^{50}. Саме з цими неаполітанськими друзями наразі по-дружньому пошепки теревенив Де Мартіно. Та професору Валетті неважко було здогадатись про зміст їхньої розмови. Певна річ, наразі він жалівся, що ЕНІ не просто не допомагає йому перемогти на з’їзді СПІ, а робить усе, що тільки можна, аби цьому завадити. Він стверджував, що деякі газетярі, які мають стосунок до ЕНІ, були запрошені для того, щоб нападати на нього. Втім, говорив чоловік про це досить обережно, адже (і про це проф. Валетті чудово знав) не був певний, чи наказ давав особисто Джироті, а чи якесь «цабе з групи».

Ще один представник соцпартії — Енріко Манка^{51}. Очерствілий та мстивий, він стояв мовчки. Кілька днів тому на з’їзді партії він звинуватив ЕНІ в тому, що вона не справдила передвиборних обіцянок, які було дано під час передвиборної кампанії в Умбрії, а от завдяки таким обіцянкам християнські демократи набрали собі голосів. Манка наполягав, що інженер Джиротті не впорався із завданням звести новий завод «Леболе», який мав компенсувати закриття линвової фабрики, і новий завод, де виготовляли б пластикові труби. Ніби інженер не лише вирішив закрити линвову фабрику у Терні, але й закрити завод у Папіньйо, який давав роботу 540 робітникам. За словами Манки, він і гадки не мав про програми «Терні Кіміка», яка теж перейшла під контроль ЕНІ. А ось у сірих південних очах шановного Даніло Де Коччі^{52}, на відміну від Манки, який мав «переможений і сповнений бажанням помсти» вигляд, світилася неабияка радість, хоч він і силкувався придушити це в собі. Власне, він у римських колах збирав інформацію про таємні угоди між ЕНІ та представниками різноманітних відгалужень ХД. За словами Де Коччі, не одне, а геть усі відгалуження християнських демократів отримують гроші з фондів ЕНІ та ІРІ[262] тощо. З якою метою народовець з парламенту «провадив своє розслідування», ніхто не знав. Через те й був таким задоволеним.

Поряд з Де Коччі стояв Рікуччі^{53}. Навіть Вінченцо Рікуччі мовчав. Він був генеральним директором Італійської компанії нафтогонів «СОІ» (теж належить ЕНІ), тими днями вирішив укласти гроші у Чивітавек’я (з огляду на запланований нафтопереробний завод, який належатиме ЕНІ) — ліву течію СПІ, адже наразі триває кампанія перед з’їздом партії. Час від часу Манчіні на нього поглядав. Не міг утриматися. Власне, він намагався визначити, чи таке рішуче субсидіювання було особистою ініціативою Рікуччі, чи це була частина ширших «безпосередніх інтересів» ЕНІ.

Відверто кажучи (2)[263], наразі маю попередити пересічного читача, котрий, може, має бажання, як то кажуть, перескочити всі ці сторінки обома ногами й перейти до наступного розділу. Оця моя доповідь, до речі, досить старанна, про один з численних «кипучих джерел» у нещасній Італії загалом для Алегорії не є істотною: вона може зацікавити лише читача, наділеного глибоким громадянським почуттям або ж надзвичайною зловтішністю.

Через те, що святкували День Республіки, комуністам на свято було зась. Хоча, удавши, ніби переймаються лише своїми справами, й тримаючись подалі від товариства, що зібралося за такої нагоди, з водночас рішучим та приязним виглядом, нечисленне їхнє представництво таки було^{54}. Між іншим, сама верхівка. Власне, був той-таки Берлінґуер, нап’явши на себе «обличчя чесної людини»: на той час надзвичайно спокійний і трохи насмішкуватий. Того самого ранку, недарма сподіваючись на те, що добрі результати не забаряться, він наказав відділу друку партії, переглянувши всі номери тижневика «Буржуа», надруковані від 1 січня 1976-го й пізніше, відзначити всі схвальні примітки та статті про ЕНІ, а також усі рекламні оголошення ЕНІ та «Монтедісон», які з’явилися на його сторінках. Із не менш чесним виглядом стояв поруч з ним ще один дрібний діяч партії — Евдженіо Педжіо. Йому теж ЕНІ була небайдужа. Як члену економічної комісії об’єднання комуністів Флоренції, йому було доручено слідкувати й доповідати про «нерухомісні» справи ЕНІ в районі Прато. А надто про купівлю земельної ділянки площею десять гектарів, яку здійснила ЕНІ, й подальший продаж іншої ділянки, на якій наразі здіймалася ткацька фабрика, що була частиною групи ЕНІ. Тим часом до гурту комуністів, потискаючи руки товаришам та колегам^{55}, підійшов Де Мартіно. Попри своє закрижаніле серце, професор Валетті добре знав, що ховалося за такою сердечністю. Під час нещодавніх партійних зборів Де Мартіно висловився проти того, щоб уряд прийняв запит доктора Чефіса. За словами Де Мартіно, принаймні таке було враження, «Монтедісон» мали добровільно відмовитись від того, щоб лізти у хімічну промисловість, цілком залишивши цю галузь для ЕНІ та інших «активних у цій сфері» підприємств. До речі, саме тими днями такий собі інженер Ніно Ровеллі, який працює у групі «Італійська Компанія Полімерів», влив «значну» грошову допомогу в агітацію перед партійним з’їздом за партійну течію депутата Де Мартіно у Кампаньї.

Професору Валетті, — й у цьому ми безпосередньо зацікавлені, — усе це було чудово відомо, адже він добре знав, що Альберто Ґранді, який нещодавно перейшов з ЕНІ у «Монтедісон», націлився на те, щоб доктор Чефіс віддав йому посаду виконавчого директора компанії «Монтедісон». Це відкривало для Карло нові можливості у просуванні виконавчою гілкою ЕНІ: тим паче, що він напевно знав, що у серці доктора Чефіса й надалі панувала ЕНІ, а не «Монтедісон».

Доктор Чефіс, якого, звісно, на святкуванні не було, щонайбільше міг би навести кілька епізодів, з життя Задіґа чи Кандіда[264].

«Це не оповідка, а притча, — повів чудний балакучий цвіркун, — а позаяк її сенс криється саме в тому, який стосунок має автор до свого творіння, мені здається намарним казати якесь переднє слово про те, що я вам повідаю. Андреа Фаго (отож це людина, яка їсть[273]), як зазвичай, цілком звичайного весняного пообіддя року минулого сів на рейс ДЧ9 авіакомпанії „Alitália“, який прямував з Рима у Кейптаун. Летів він у те місто у своїх справах, що ніяк не стосуються розповіді, в якій йому відведено головну роль. Я не розповім ані про те, низенький він чи високий, чорнявий чи білявий, римлянин чи міланець, дрібний він чи крупний буржуа, інтелігент чи працює у промисловості: зовсім нічого про нього не розкажу, і не лише тому, що це неістотно, а ще й тому, що це лиш усе заплутає, та й по всьому. Рейс ДЧ9 нормально злетів і, зробивши коло над безкраїм Ф’юмічіно, полетів на Південь. У літаку почали палити, пити апельсиновий сік та чай; що ж до Фаго, то ніякого шампанського він не пив; одначе лише з практичних причин цього разу уявімо нашого героя на останньому сидінні в ряду. Отже, він не в першому класі. Та не робіть^a[274] із цього висновків. Перший раз літак сів у Каїрі, і все пройшло звично. Каїрське летовище — найгнітючіше у світі, й там нудно до смерті. Та спокійно. У місті затримались на дві години, які згодом неминуче перетворяться на три, але врешті вони спливли, транзитних пасажирів позвали на борт, і ДЧ9 вдруге благополучно здійнявся в повітря. Дяка Богові, не треба було робити посадку в Хартумі, а летіти просто в Кампалу. Отож випало кілька годинок спокійного й чудового польоту — спочатку пролітали над Єгиптом з Нілом, що зеленів завдяки пальмовим деревам та нивам, засіяним зерновими, а також темно-вохряними скупченнями сіл, а потім летіли над суданською неозорою південною пустелею, яка геть уся була дивовижного рожевого кольору. Я й надалі переконаний, що ця червона пустеля справді вражає, але ще більш вражаючою є її безкрайність. Вона простяглася від самого Хартума за озеро Туркана мало не до самого Найробі (у напрямку Кампали ліси видніються раніше). Я втямки не візьму, чому таку безмежну пустелю (а також її червоні барви) не помічають чи недооцінюють. Я кажу це не тому, що це є конче важливим (для мене особисто чи для моєї розповіді), а просто тому, що я правдолюб. Насправді, вона вражає більше за Сахару. Я не бачив амазонських дощових лісів (тобто я не літав над ними), та, мабуть, саме з ними можна порівняти пустелю ідилічного, по-райському рожевого кольору, яка простяглася між Суданом та Кенією. Насправді (і це головне) мова не про власне пустелю, а про край, чи навіть справжній маленький материк, створений із нескінченного переплетіння непрохідних гір і рожевих долин без одненького деревця. Й блакитне небо без жодної плямки теж здається безкрайнішим, ніж зазвичай. Воно космічне. Це небо майже прямовисно спадає на безмежні обрії (трохи тьмяніючи від жаских барв, які мають відтінок десь між блакитним та рожевим) пустелі, на якій один за одним безкінечно височіють гори й простягаються долини, ніби їх створила неймовірно метка на вигадку уява, найвинахідливіша й найхитромудріша, ось тільки неспроможна створити барву, яка б не була, щонайбільше, відтінком рожевого. Одначе те, що у тій пустелі жахає найбільше (хоч страх цей і не назвеш неприємним), — це усвідомлення того, що це не пустеля, а безмежна місцевість, покинута напризволяще Богом і людьми. Отож саме мало не посеред цієї пустелі рейс ДЧ9 авіакомпанії „Alitália“ упав на землю. Коли Андреа Фаго знову розплющив очі й, відчувши таку радість, яку я навіть і не прагну описати, усвідомив, що вижив, він ніби опинився посеред сюрреалістичної картини. Він сидів на сидінні із піднятою спинкою, випроставшись, міцно пристебнутий паском безпеки на животі, а перед ним була обвуглена голова, що насмішкувато осміхалася. Завдяки кокетливому беретику, який так само сюрреалістично тримався свого місця, Андреа Фаго вгадав, що то стюардеса.

Метрів за сотню далі — на гребенях з добре окресленими складками, на тлі чудернацьких верхівок, які нагадували то цукрову голову, то жіночі груди, дивно утворюючи ідеальний ряд, що йде вдалину, висічені у бездоганних цукрово-металевих формах, — догоряв уже зовсім чорний ДЧ9. Лише шматок хвоста не згорів у вогні. Уламки ˂ ˃, що здавався дешевим листовим залізом, були жовтими із синьою смужкою: нарешті хоч якийсь інший матеріал та ще якісь барви у морі величного рожевого.

Утім, досить жартів. Передмову завершено. Я б міг розпочати свою розповідь із цього місця. Якби не мав показати соціальний зв’язок між героєм моєї розповіді та рештою людей. Для вас він настільки очевидний, що майже межує з банальністю: й саме через те я міг говорити, лише трошки пересипаючи свою розповідь жартами.

Врешті-решт, повторюся. Насправді я розповідаю вам не про це. Моя розповідь про абсолютну незалежність законів, які встановлюють одну форму, від законів, які лежать в основі решти форм, які існують. Те, що неперервність поєднує всі закони, які у більш загальному сенсі створюють Всесвіт (особливістю якого є те, що він взагалі є неперервним), — це факт, у чому немає сумнівів, це даність. Та вступаючи у взаємозв’язок із даністю, яка суперечить їй і заперечує її, себто заперечує відсутність неперервності взагалі, — мить самостійності, — вона, принаймні на „ідеальну“ мить, зовсім зникає. У неперервності та самостійності форми полягає її суперечність. Але разом вони не співіснують, просто не можуть співіснувати. Існує або одна, або друга. Суперечність — це не що інше, як переривчасте співіснування. Отже, Гегель припустився хоч і дивовижної помилки, але все-таки він помилився. Єдина справжня безкінечність — це та, яку він називає „лихою безкінечністю“[275] (отже, він знав про її існування!). Таким чином, обидва поняття [неперервність та самостійність форми] абсолютно не долають цю суперечність, продовжуючи й надалі існувати у безкінечності, визнаючи одне за одним право на існування з такою швидкістю, яка, незважаючи на те, що вона є надприродною, не стає на заваді, щоб два ці поняття, які співіснують одночасно, розглядалися почергово, а отже, відокремлено одне від одного, й, таким чином, щоб їх аналізували лише самих у собі. Саме так. Наша розповідь відокремлює й аналізує у самому собі момент, коли форма є самостійною.

«Так само, як і щоранку, закінчивши зміну в лікарні, лікар Томоо Цушима вийшов із шпиталю, збираючись у місто. Вже протягом кількох місяців те, що поставало перед його очима, щойно він полишав стіни лікарні, було щораз однаковим: зрештою, навколо ніколи не було нікого й нічого, що з будь-яких причин спромоглося б щось змінити. Колись на самому початку вже був „кінець світу“, й ось цього разу це був ще один „кінець світу“.

Як передмову до моєї розповіді додам, що, врешті, третій „кінець світу“ (а про це лікар Томоо Цушима ще знати не міг) почнеться після цього десь за три десятки років.

Отож три складові, які могли^a[276] призвести до „кінця світу“, трапилися, й їхня симетричність була майже обґрунтованою, одна за одною в історії людства у найзрозуміліший та найпростіший спосіб. Ось ці складові: небезпечність природи, небезпечність людини та, врешті (цього лікар Томоо Цушима ще був неспроможний усвідомити), кінечність природи. Цілком начебто очевидно, що остання особливість передрікає остаточний „кінець світу“. Щодня, роками, століттями, природа здається людині другом: себто батьківською, материнською (а тому вже навіть і прихильність є небезпечною); хай там як, але людина несвідомо сприймає її як друга: ласкавою, вічною та звичною. Сонце сходить, сяє, росте трава та квіти, звір та риба завжди готові пожертвувати життям, щоб стати їжею; ми їмо, спимо, кохаємось, співаємо, працюємо тощо. Час від часу таємничий оповідач нашої історії „вносить“ складову смертельної й неухильної небезпеки, використовуючи для цього відносні небезпеки (урагани, тайфуни, землетруси, чуму, війни), допоки абсолютна небезпека не постає у подобі того, чим вона є насправді: „кінцем світу“.

Під час „кінця світу“, який трапився на початку часів, як усі знають, людина спромоглася врятуватись: їй стали в нагоді вправність, терпіння, завбачливість, її перші зворушливі вміння і засоби. Відтоді й надалі „небезпечність природи“ як складову, яка може стати ймовірною причиною „кінця світу“, начебто здолали й назавжди позбавились від неї.

Та ось (вона теж „внесена“ нескінченною кількістю відносних прообразів самогубства) друга складова — „небезпечність людини“. Видовище, яке бачив перед своїми очима лікар Томоо Цушима, ось-ось мало засвідчити, що „небезпечність людини“ може справді стати причиною „кінця світу“. Тими днями не існувало нічого, що залишало б надію, що це не так. Що ж стосується третього „кінця світу“, який не має до нашої розповіді жодного стосунку, адже ще не настав, і який, як ми знаємо, спричинить „конечність природи“, незабаром дізнаємось… Певна річ, я не заздрю тим, кому зараз двадцять, а тим паче не заздрю й їхнім первісткам. Лікар ххх ˂ ˃».

«Передмова, яка конче потрібна для моєї розповіді, — почав звичним понурим тоном другий оповідач, мало не куняючи, — буде такою: всі події, про які я вам розповім, трапилися не на підмостках світу, а на підмостках у моїй голові, не в обширі дійсності, а в обширі моєї уяви, й зрештою, все закінчилось не за суперечливими правилами гри життя, а за суперечливими правилами гри мого власного розуму.

Перший персонаж і, скажімо, родоначальник був один. Я назву його, бо маю на те особисті причини: Бог Савло[277]. Його єдність була непомітною просто тому, що його всього не можна було охопити оком. Звідси й загадковість його особи. Безсумнівно, він був добрим, він був заступником, завжди був поруч, був безкінечно люблячим, завжди був щедрим на їжу, тепло та сон.

Я повернувся з того світу. Весь у сльозах, я щойно увійшов до прекрасного Саду. Мало-помалу завдяки Богові Савлу я заспокоївся й почав пізнавати радощі, що є в Саду, до якого я потрапив. Отож я вже звик до мого нового становища, гадаючи, що відтепер усе залишиться так назавжди. Але уявіть, саме Бог Савло вигнав мене й з того місця.

Саме цієї миті я перетворився на оповідача, себто того, хто розповідає цю історію. Втім, щойно я знову перестав ридати через те, що мене вигнали вдруге, я почав роздивлятися навкруги й тільки зараз уперше побачив його. Це було жалюгідне страховисько (принаймні таким він мені згадався, коли я вже мав змогу згадувати): нещасний, убогий, жалюгідний страшко, який цілком поринув в обов’язок залишитися живим, мати їжу самому й забезпечити нею решту, а також забезпечити їм змогу працювати, ґарувати, очікувати милосердя, віддячувати, робити до пізньої години, поринати у завжди такий короткий сон, потім знову пробуджуватись і починати все спочатку. Спостерігаючи за тим, як він живе, мені захотілося написати Роман.

Проте для роману замало було одного-єдиного головного персонажа, якого я знав, йому був потрібен хоч би противник. Тому я вчинив так, як зазвичай чинять письменники-романісти: з одного героя створив двох.

Уже не вмію вам описати першого героя, Бога Савла, адже, повторюся, спочатку він постав переді мною могутнім та лагідним (щось між богатирем та годувальницею), потім він перетворився для мене на ворога й каральника, безпідставно вигнавши мене з невагомого Місця, яке майже висіло в повітрі й у якому мені було так добре, за провину, якої я навіть не знав. І врешті, я побачив його як водночас владику й благодійника, могутнього й безпорадного бідолаху. Коротше кажучи, не вмію я описати такого персонажа.

А от про парочку героїв, на яких перетворила його моя уява письменника-романіста, я розкажу.

Першому років сорок п’ять, може, п’ятдесят, маленький, кістлявий, але має завзяття більше, ніж парубок, наче дитина чи „дворовий хлопчисько“ (у мене родина була бідна, з півдня країни). Погляд у нього жвавий і очі завжди ніби трохи радістю світяться; волосся посивіле, майже біле, яке, втім, юнацьким пасмом спадає йому на вуха та чоло. Вуха стирчать, завжди напіввідкритий рот (на якому застигло щось між дурістю, люб’язністю та такою самою радістю, як в очах) випинається. Загалом, чудило, якого ніби джміль ужалив і від того він завжди бігає й ніяк не знайде собі місця. Він широко й ласкаво посміхається, досі як дворовий розбишака, чи краще сказати ххх (я ж кажу, моя родина походить з півдня, а точніше — з Калабрії); а коли він буває серйозним, це для всіх стає несподіванкою, адже від нього завжди чекають люб’язно-радісного настрою, як у комічної маски. Попри те, потай, як і всі вихідці з півдня, попри своє так безсоромно подібне до різнороба чи маляра обличчя, він шанує свою честь і є радше трохи уразливим, аніж тонкосльозим.

Другий персонаж цієї історії — це жінка. Вона теж низенька та куцонога. Але на відміну від чоловіка, попри те, вона, що старша за нього лише на рік чи два, — жінка пишнотіла: пампушечка, яка випадає із простої сукні із шовку-сирцю, які тоді одягали на святкування. Вона не була огрядною, а мала якраз таку моложаву пишноту, яка не обтяжує. На її обличчі теж ніби завжди є якась кумедна усмішка, яка так чарівно ледве торкається аж надто виразних очей (вони такого самого коричнево-рудого кольору, як і в чоловіка). Вона білява, ніс, рот та вилиці випинаються, типова зовнішність для вихідців з півдня. Вона також трохи схожа на маску, від якої завжди чекаєш, що вона сама засміється чи когось розсмішить… Приміром, своєю прадідівською грубістю чи афазією, через які вона багацько незвичайних імен вимовляє надзвичайно кумедно; ба більше: проживши чимало років далеко від Калабрії, вона змогла вивчити якусь дещицю слів італійською, а ті, які вміє вимовляти правильно, вона проказує надзвичайно люб’язно та ґречно; це дуже смішно, так само, як коли вона, наприклад, перекручує ім’я „Клаудіо Вілла“. Та хай би там що, а ця жінка, як і чоловік, за всім цим приховує сильне почуття власної гідності, невідступність у своїх переконаннях та непересічну розсудливість.

Отож коли двоє вигаданих мною персонажів, які насправді так різняться між собою, постали переді мною, я усвідомив, що ці двоє — одне ціле й що коли вони й були противниками, то їхня боротьба точилася лише всередині їх самих.

І саме через те, що вони були одним персонажем, як Дон Кіхот та Санчо Панса, їх неухильно тягло до їхньої первісної єдності.

Тому, аби не поєднатись, їм доводилося стати двома протилежними символами дійсності, хоч вона одна й та сама для обох. І все-таки, навіть попри це, їхнє протистояння могло бути лише нескінченно повторюваним: повторюватися у низці ситуацій, які за своєю суттю однаковісінькі.

Розділивши одного персонажа на двох, які стають частиною мого власного досвіду й моїх інтересів, я забезпечив драматичність, але це символічна драматичність, себто вона надто сильно підпорядкована розуму. Порядку.

Отож я знову змішав їх в одне, втім, тільки й отримавши знову туманні обриси вже легендарного першого персонажа — Бога Савла. Його вже одного разу було незворотно знищено, а тепер, знову ставши одним цілим, він ніяк не міг позбавитись відбитка, який залишило на ньому знищення (руйнація), якого він зазнав.

З іншого боку, як писав Мелвілл: „Батьки не звикли розкривати дітям про себе геть усе…“ Ба більше, передовсім, я б додав, „родоначальники“.

А щойно я знову відтворив Бога Савла, я взяв і повідтинав йому кінцівки. Як у деяких міфах, а пізніше й у певних обрядах, які зазвичай називають дикунськими. А потім розкидав відтяті частини тіла навколо, закопавши їх у землю, як сім’я. Невдовзі це сім’я проросло; й незабаром мене оточила справжнісінька юрба персонажів, кожен з яких унаслідував щось від „першого“. І хоч це „щось“ було частковим, кожен з них все ж таки створив із цього цілісність. Я хочу сказати, що попри те, що вони всі були однаковими частинами, мізерними, потворними покручами (як, зрештою, більшість людей), у них усе одно містилася потенційна неподільність, така сама загадкова й нескінченна, як і в „Бога“.

Тепер увесь цей натовп персонажів, яким наразі могла розпоряджатися моя уява письменника-романіста, не можна назвати лише „символами“. Вони були довільними частинами одного цілого, які дивовижним чином злилися в єдине ціле, чи то пак людство. У безладді вони були частиною дійсності й підпорядковуватись могли лише розуму-упорядковувачу, та й то за умови, що він абстрактний та узагальнюючий. Загалом, вони були Безладом.

Вони зібрались навколо мене, надзвичайно яскраво й незаперечно доводячи мені, що на практиці реальна дійсність не збігається з особистим досвідом.

І тут у мене виникла інша нагальна потреба. Що ж я маю протиставити цьому живому безладові? Якщо зробити оцей натовп, хай він навіть загадковий та сповнений людської гідності, але попри те все одно ненадійний, порожній та божевільний, головним героєм, то хто ж тоді стане його антиподом?

Все просто. Ним стану я.

Та тієї ж миті, коли я уявив себе ймовірним антагоністом, себто лише теоретично, я усвідомив, що на практиці я гадки не маю, хто я такий. Я не мав змоги осягнути власну винятковість, а через те вона фактично перетворювала мене на невидимку (пригадуєте, як у Бога Савла); і внаслідок цього моя власна особистість лишалась для мене таємницею.

Утім, моя письменницька голова виявилася страшенно вигадливою. Що вигадала? Від усього того, що я, так би мовити, назбирав усередині себе, я частинку відітнув. Точно не скажу, що правило мені за мірило. Певна річ, принаймні на око та надто не заглиблюючись у суть, це була зручність: мірила, які мені подобались. А як наставала мить, коли я переставав отримувати задоволення від цього діла, я вже не міг продовжувати. Врешті-решт, мій антагоністичний образ постав більш-менш чітко та викінчено. І осьдечки я тут. З’явився перед ваші очі. Дрібний, опівнічнений виходець із півдня, плюгавенький, низенький, із чималеньким носом, чимось середнім між орлиним та приплюснутим (як іноді трапляється в арабів), з гидкувато-червоними м’ясистими губами, надто жвавими очима у двох зморшкуватих мішках, лисочолий із довгим, наче у митців, волоссям, що спадає на не таку вже й чисту шию. Та, зрештою, щось безкінечно підліткове поправляє мою зовнішність, і від того я стаю майже миловидним: я сміюся дзвінко, трохи по-навіженому, але щиро, і я користуюсь неабиякою прихильністю оточуючих, особливо жінок, з якими мені страшенно не таланить; та мені трошки пощастило мати благальний вигляд, який я так гарно вмію приховувати за своєю покірною усмішкою, і ця благальність допомагає вибачити мені мій секрет. Але й це ще не все, за мене грає ще й те, що я належу не просто до світу злидарів, а до світу тих, хто пухне від голоду.

Гаразд, але ж це лише частина моєї особи. Як наслідок, я навіть себе самого розколов, зробив двоїстим. Те саме, що я зробив з Богом Савлом. Савло теж розколовся надвоє. І кожна з його частин врешті стала символічною. Упорядковуючи світ (і роблячи розбірливим мій майбутній роман).

Ет, ні. Саме цього мені й не хотілося.

Мені не потрібний цей зручний донкіхотсько-буржуазійний антагонізм. Я не хотів створювати суперечність, яку зручно подолають за допомогою короткого переказу, і спокійного, хай і „нанизаного“ однолінійного продовження ходу історії. Знову повторююсь, що історія ніколи не співпадає з пережитим на власному досвіді, хіба що воліємо обманювати себе самих.

Отож я взяв стій образ і повідривав собі кінцівки. Так само, як я вчинив із Богом Савлом, я вчинив із Савлом. Відтворивши себе, я згодом повідривав собі кінцівки. Я мав стати всіма, а не двома. Не двома частинами „мене самого“, які протистоять одна одній, як світло і тінь, як незакінчене і викінчене, невігластво й мудрість, нескінченність та обмеженість, те, що зовні, й те, що всередині, не тим, хто що більше їх має, то більше їх створює, зрештою, захищаючи завжди одне й те саме.

Мої розкидані кінцівки породили ще одну юрбу. Я вам не описував натовп, який утворився із розкиданих кінцівок Бога Савла, й так само я не описуватиму для вас юрбу, яку породили кінцівки Савла. То було б даремно. Був би простий перелік. Визирніть із вікна, й ви побачите натовп, який утворився після розпорошення Володаря, Бога Савла: натовп людей суне вулицею чи стоїть на місці, як нерозв’язний гордіїв вузол; вони високі і низькі, старі й молоді, якийсь заправник з бензоколонки, двадцятеро водіїв, п’ятнадцятеро молодиків у барі, маленький супермаркет, у якому ходять жінки з дітлахами, двійко поліціянтів на мотоциклах; навколо сутінки, вечоріє, повітря прозоре, як у видінні, починають запалювати вогні, бігцем, приносячи із собою радість, вриваються дітлахи, час вечеряти…

А як хочете побачити натовп, який утворився від розпорошення сина, себто Савла, озирніться й подивіться туди, всередину. Певна річ, уявлення ваше буде лише дуже приблизним. Усе набагато більш упорядковане (заплановане) й заплутане (задум вищий за себе самого), якщо дивитися на них таким чином.

Мій „роєподібний“ роман, а не роман-„рожен“, готовий. Я почав з того, що створив персонажів. Обидві антагоністичні юрби дійсно були двоїстими. Але ця двоїстість була реальною, а не символічною. Я б, наприклад, не взявся стверджувати, що юрба персонажів, які з’явилися після розчленування Бога Савла, — це „об’єктивність“, ви ж розумієте. Й не міг би сказати, що натовп, народжений від кінцівок Савла, — то „суб’єктивність“. І одне й інше складали обидва натовпи персонажів. Принаймні, що стосується окремо взятого життя чи внутрішнього світу. Втім, із соціальної точки зору, це теж було одне й те саме. Чи маю я змогу стверджувати, що роздрібнення Бога Савла породило натовп убогих пролетарів? Ні, адже Бог Савло — це Володар у повному сенсі слова. А чи міг би я стверджувати, що розпорошення Савла дало початок юрбі буржуа? Аж ніяк, адже Савло за визначенням є Підлеглим. Крім того, і Бог Савло, як Володар, і Савло, як Підлеглий, обоє були злидарями. Зрештою, у класовому досвіді, пов’язаному із зовнішнім світом, зберігається така сама плутанина, що й у досвіді внутрішньому. Обидві мої юрби існують у дійсності: їх дві, але водночас вона одна.

Це стало підґрунтям моїх подальших дій. Саме таких, про які я вже вам казав: я складав мозаїку з персонажів, яких забирав з рою, лише для того, щоб знову туди повернути. Приміром, ось від розпорошення батька народився світловолосий молодик із змученим і трошки радісним поглядом чорних очей: він наче належить до люмпен-пролетарів і час від часу підробляє тим, що полірує машини. А отам, від розпорошення сина, з’явився сухоребрий, трохи горбатий темноволосий молодик, очі в якого покірно сміялися, вони у нього блакитні: скидався на студента, у якого політична пристрасть сплелася з незбагненним вузлом внутрішніх страхів та переживань, котрі він приховує за своєю посмішкою, як у підлітка. Отже, я змішую цих молодиків, обертаючи білявого на чорнявого, чорноокого на блакитноокого, хлопця, охопленого політичною жагою, на люмпен-пролетаря (отож у мене виходить постать абсолютно виняткова й дивовижна у поетичному сенсі цього слова) й залишаю студентові (який став низеньким та вгодованим) його вузол страхів та переживань, не давши нічого натомість і нічому їх не протиставивши (ось вам ще один романтичний персонаж).

Отже, мій роман набирав форми… Форми, ой леле, ось слушне слово. Ця форма мала свої власні внутрішні закони, за якими вона встановлювалась та зберігалась незмінною^a[278]. І все це наново створювало новий порядок. Якщо історія не збігалася з пережитим досвідом, хіба що через лицемірство, ось коли пережитий досвід нахабно волів стати на місце історії.

Для мене це був шах і мат, розвіяння ілюзії свободи.

Зізнаюсь вам, що я б пристосувався й змирився, я б і надалі писав свій роман якнайвільніше, керуючись філософією „меншого зла“, якби одночасно з тим не усвідомив, як то кажуть, ще один факт.

Власне, два факти.

Перший полягає ось у чім. Задумуючи й пишучи свій роман, я насправді не лише задумував та писав його, а ще й внутрішньо оправив сенс та роль дійсності, а зробивши це, я враз спробував заволодіти дійсністю. Заволодіти нею хоч би у скромному інтелектуальному, понятійному чи виражальному плані, та попри це, все одно зробити це по суті грубо, силоміць, як трапляється за будь-якого заволодіння чи підкорення.

Другий факт такий. Одночасно з тим, як я задумував та писав свій роман, намагаючись віднайти сенс дійсності й заволодіти нею, саме під час творення, якого все це вимагає, я ще й волів звільнитись від себе самого, себто померти. Померти у своєму творінні: як, зрештою, помирають від пологів, як, зрештою, помирають, еякулюючи у материнську утробу.

Насправді це загадкове, несвідоме бажання, яке я відчував протягом усієї напруженої, заплутаної, нескінченної постійної праці, про яку я вам розповів, поволі звитяжно вийшло назовні й ясно й чітко вималювалось у моїй свідомості. І враз усі бажання, які я відчував одночасно з цим, було знищено.

Залишивши рукопис на столі (це вже була чималенька купа нотаток та уривків), я поїхав у Калабрію.

Думаючи про це місце, я, ніби у мареві, пригадував море, яке бачив ще малим, Різдво, на яке мене привезли туди батьки, не знаю вже, як вони подужали по копійчині назбирати на ту єдину поїздку у своє рідне містечко.

Хоч насправді то був радше хутірець, у якому всі будиночки були маленькі, схожі на кубики, грубуваті від вапна, яким мазали по сирому, як часом трапляється в арабських країнах. Він стояв посеред узбережжя між понурих та диких гір. Біля їхнього підніжжя пролягала залізниця, а на тому боці, за невеличким кам’янистим білим пляжем, над яким вип’ячувалися маленькі гострі скелі, простяглося море.

Коли підійти просто до води, спустившись з містечка, воно поставало переді мною саме таким, яким я бачив його в дитинстві. Ніби блакитна перепона, яка, здавалось, висіла на трохи світлішій небесній блакиті. Було тепло й тихо. Навіть пташиного співу було не чутно.

Я зняв із себе всю одежу й зайшов у воду, насилу обминаючи каміння та малесенькі гострі скелі, я хотів дійти туди, де вже не торкався дна, й там померти.

Я був спокійний і непохитний у своєму рішенні, можливо, через те, що прийняте воно було в якомусь сенсі ззовні. Я насправді не відчував ані радості, ані страху від того, що втоплюся у морі: це було єдиним, що мені лишалось, обов’язком, який я маю виконати, жодним чином не відчуваючи жалю.

Я дійшов місця, де мої ступні вже не торкалися дна, і позаяк не вмію плавати, мені досить було лише трошки підстрибнути й опуститися у воду. Я так і вчинив, потому відчувши, як мене всього покрило водою.

Яке ж неймовірно гарне видіння постало переді мною! Світло під водою було розсіяне й водночас ніби сповнене надзвичайних відлисків та вихорів, а ще прозорих тіней, які утворювали навколо неозорий райський краєвид. Отож я був не за кілька десятків метрів від берега, як гадав перше, а просто у морській безодні: дно, яке виднілося завдяки грі світла й тіні, було недослідженим океанічним дном. Все навколо мене було теплим і заллятим м’яким блиском; дихання було навдивовижу легким і неглибоким; у тій неозорій безодні я опускався й підіймався, повільно крутячись навколо своєї осі, відчуваючи блаженство: я не можу сказати, що я плив, бо те, як мене колихало під водою, було радше подібне до польоту без крил… Ось і вся моя історія. Вона, й наразі сказати це цілком доречно, „desinit in piscem“[279]; та попри її химерність, не треба думати, що вона менш правдива».

«Нехай наша розповідь, — ˃ знову завів ˂ оповідач, — відбувається отут, на околицях Рима. Власне, нас займе історія про чоловіка із римської знаті, яку ще називають чорною. На той час, коли розпочалася наша історія, цьому чоловікові було сорок і він мав двох дочок років вісімнадцяти-двадцяти. Вони мешкали усі вкупі (його дружина вже давно була покійна) у замку чи у фамільній садибі десь у центрі містечка у Альто Лаціо чи у Тушіа. На той час ця місцина (сплив уже десяток років, хоч здається, що навіть більше) була ще незайманою. У містечку уздовж понурих провулків, які закінчувались біля стіни, що прямовисно височіла над сяйливою долиною, здіймалися будиночки з туфу із високими стінами та маленькими віконцями. Не бракувало там і великих палаців із сходами з фасадного боку у вигляді перевернутої літери „V“, що височіли вздовж тих місць, де шлях ширшав, старовинної бруківки, мініатюрної романської церкви, старішої за яку годі собі навіть уявити, що стояла віддаля, а вглибині — недобудована сіра церква сімнадцятого століття. Навіть будинок, що в ньому мешкав наш головний герой, якого ми не без жартівливої шпильки назвемо Агостіно, був зведений у сімнадцятому столітті. Його затисло між міськими будиночками з одного боку, а з другого — зеленим від виноградної лози та оливкових дерев пагорбом, що біля самого маєтку закінчувався кам’янистим муром, на якому якийсь скульптор у „стилі художника Бамбоччо“ вирізьбив фонтан, оточений міфічними персонажами „trompe l'œl“, деякі з них були дуже маленькі, інші навпаки, величезні, але всі, як один, — чудні. Одначе пористий ххх, з якого їх було зроблено, надавав цим фігуркам якоїсь дивної величі. Вимучений провінційний антиреформізм був зіпсований народним духом, для якого міф — щось справжнє. Добре. Агостіно проживав свої дні у тих величезних, добре доглянутих кімнатах (попри їхню удавану безладність та декадентську порожнечу). Він був інтелектуалом. Читав, опановував науку, приймав у гості друзів.

Він був змушений заховатись у цьому сховку одразу по війні. Власне, цей чоловік був фашистом. Однак слід відразу ж зауважити, що його фашизм був зовсім необ’єктивним і, як би це мовити, неправильним. Ба більше, він був цілком хибним. Він ґрунтувався на помилковій думці, що він^a[280] є великим Правим Крилом. І лише коли він зазнав поразки (а це трапилось у роки, коли наш герой був уже повнолітнім), озирнувшись назад по стількох роках, набувши знань, він утямив, що все це виявилось просто дурною жартівливою витівкою. Втім, Агостіно був людиною заможною, тож міг дозволити собі жити стилізовано, у вигнанні із провокаційною педантичністю розплачуючись за свою помилку. Навіть світ, від якого він намагався триматись якнайдалі, по суті своїй був не чим іншим, як помилкою. Фальшива демократія була не більшою й не меншою клоунадою, ніж його фашизм. Справжнє велике Праве Крило було як ніколи далеким від втілення у дійсність, ба більше, від нього явно відмовились. Центристи удавали, що мають прогресивні цілі навіть у тому, у чому були жахливими реакціонерами (мафія, тіньовий уряд, тіньовий ринок, війна конкурентів). Утім, ви про все це знаєте краще за мене. Агостіно дуже любив своїх доньок, але разом вони проводили дуже мало часу, тож мало-помалу вони врешті стали для нього чужинками, до яких він лише вдавав — не надто це приховуючи — батьківську любов. Вони разом сідали за стіл, а коли приходили гості, знову збиралися у вітальні біля каміна, оце було й усе їхнє спілкування. Саме друг Агостіно на ймення Тертуліано (цілком очевидно, що це теж вигадане ім’я) звернув увагу чоловіка на те, що коїться. Надворі стояв кінець п’ятдесятих. Йшлося не про дійсність, а про внутрішній світ, і стосувалося це обох дівчат.

Одну з дочок, Лауру, зовсім не вдовольняло її теперішнє життя з батьком на острові Борґезе[281]. Отож ніхто й гадки не мав, що все пішло шкереберть. Це було надзвичайно: тишком-нишком земля під ногами провалилася, вже розкрилася прірва, й нічим тепер не зарадиш. Якби йшлося про чиєсь життя, нема чого турбуватися. Але, як я вже казав, мова йшла про виставу; передовсім про виставу, сказати б, майже жестову. Агостіно налагодив своє життя у стилі деяких поетів (на гадку відразу спадає Ґодфрид Бен), які переконують себе у тому, що вони нацисти, тож „удавав“, що пише нацистські віршики (втім, у випадку Бена нацизм був не чим іншим, як витонченою та небагатослівною декадентською свідомістю). Агостіно віршиків не писав. Але так само, як і більшість людей, він виражав себе за допомогою власного тіла, власної поведінки, чи то пак сценічною грою на підмостках власного життя. Августин Блаженний так про це каже: „Не єднайтеся словами, а єднайтеся словом, що втілилося“ („De spiritu et lettera“, „Про дух та лист“), вочевидь згадавши слова святого Петра: „Ви показуєте собою, що ви — лист Христа, через служіння наше, написаний не чорнилом, але Духом Бога живого, не на кам’яних таблицях (скрижалях), але на тілесних скрижалях серця. Таку певність ми маємо у Богові через Христа“[282] („Друге послання до Коринтян“, III, 3).

Чому ж дочці Лаурі не подобалося жити разом з батьком у палаці-монастирі на острові Борґезе? За словами Тертуліано, причина цього була цілком проста й, сказати б, цілком природна. Лаура мала заледве двадцять років, отож цілком нормально, що нудне життя у тому відлюдному скиті на височинах Лаціо їй не подобалося. Дівчина мріяла про життя у столиці й про все те, що таке життя пропонує. Її життєве покликання непереборно тяжіло до світськості, оце й уся причина.

А от трохи молодша сестра Лаури, Адріана, через це ображалася, натомість виказуючи підтримку, скажімо так, стилістичному задумові батька, який перетворив їхнє життя, хоч це й було необхідним, на витвір маньєристів. Крім того, дівчина зайшла ще далі за батьківські межі „стилістичності“, і в цьому ми переконаємося трішки згодом.

Агостіно позбавився клопоту з Лаурою, як йому здавалося, і наразі так назвати це буде цілком доречно, „несподіваним сюжетним ходом“. Зрештою, він не мав жодного сумніву в тому, як слід учинити. Із самого початку він вирішив, що буде владним батьком, отож він і зараз мав бути таким. Покликавши до себе Лауру, втім, зробивши це так, як годиться людям освіченим, він повідав їй своє пригноблююче рішення. Ніякого Рима, ніякого світського товариства, жодних прагнень і компромісів з італійським суспільством. Вочевидь, Лаурине світське покликання мало за підґрунтя ту саму батькову „театральність“ (вони були приголомшливо подібні одне до одного); отож вона мала всі психологічні й ідеологічні риси, які потрібні для того, щоб змиритися з пригнобленням, а тому мала змогу здійснити той героїчний вчинок, який вважався надзвичайною чеснотою протягом сотень і тисяч років людського існування: беззаперечно скоритися своїй долі й внаслідок цього загнати всередину власні несправджені сподівання.

Утім, щойно минув клопіт з Лаурою, чи принаймні скидалося на те, як несподівано виринула проблема, пов’язана з Адріаною. Про неї Агостіно, який і цього разу ні про що не здогадувався, розповів усе той-таки Тертуліано. Саме тими днями Адріана відчула у своєму серці нестримне релігійне покликання. Для себе вона вже навіть вирішила стати черницею-затворницею. Дівчина не сумнівалася, що батько пристане на її бік, але все-таки їй лячно було про таке з ним поговорити. Ба навіть більше, лиш при думці про таку розмову дівчину охоплював незбагненний жах.

Але й у цьому Агостіно вдався до крайнощів: ніякого затворництва, ніякої чернечої ряси, жодних компромісів з Церквою, яка не спромоглася стати підґрунтям великого Правого Крила (!), й більш того, останніми роками, принаймні на словах, ударилася в дурну прогресистську маячню (вирощуючи у своєму лоні не лише підстаркуватих кардиналів, котрі були такими ж невігласами, як скотники, а ще й нестерпних католиків з лівими поглядами, які були не меншими пієтистами[283] та підлабузниками).

Агостіно саме збирався позвати дочку для коротенької упокорюючної розмови, на кшталт тієї, що він мав з Лаурою. Коли раптом зробив про себе відкриття, яке перевернуло все догори дриґом і яке стало для нього просвітленням. Був червень; стояла дивовижна днина — на небі було кілька важких хмарин, вщерть повних води від припізнілого дощу, — й саме цього дня несподівано пробудилося літо. А коли із сірого небесного безкраю падала якась краплинка дощу, то здавалось, ніби то впала крапля поту. Втім, пориви гарячого вітру частенько розганяли хмари, створюючи ясно-блакитні плями, і косе сонячне проміння (було вже пізно по обіді) надавало глибоким долинам, простим гаям та дубовим лісам такого сяйва, на яке завжди таке жалюгідне теперішнє, здавалось, зовсім було не здатне. Агостіно вийшов з дому й пішов погуляти за місто, де стояла ще більш безмовна тиша й з часів Середньовіччя зовсім нічого не змінилось. Над глибокими джерельцями, над півколами скошеної трави на тлі густо-зелених середземноморських лісів віяла дика, аріостійська[284] благодать. Агостіно, на відміну від усіх представників римської знаті, невігласом не був. Навпаки, він був надзвичайно освіченою людиною: це аномальна річ, настільки незвичайна, що, можливо, через неї моя розповідь здаватиметься необґрунтованою. Річ у тім, що Агостіно не лише мав чудову класичну освіту, але й непогано знався на сучасній літературі. Крім того, хоч і по-любительському, він ґрунтовно вивчав історію Церкви та релігій. Тому він мав змогу проникнути у сутність чернечих поривань своєї доньки: визначити, до якого саме виду святості вона прагнула (Адріана теж була викапаний батько, отож, відчувши релігійне покликання, вона неминуче й обов’язково дійде до крайнощів, себто саме до святості).

Тому чоловік вирішив витратити на розмови з дівчиною стільки часу, скільки знадобиться. Саме так він вчинив наступного дня й щодень потому.

Розпитуючи Адріану, чоловік водночас ставив питання й собі самому, позаяк завдяки відкриттю про свою особу, яке похитнуло його впевненість (а потому відразу розвіялося), він постав у власних очах у новому й „сповненому неоднозначності“ образі.

Розпитавши дівчину, Агостіно дійшов певною мірою схвальних висновків. Доньчин містицизм мав високодуховний характер, а отже, був цінним з наукового погляду. Християнські „кліше“ були ххх добрими прообразами. Адріана була в полоні справжньої регресії[285], яка, лише завдячуючи її культурі та певній загадковій застиглості її ідей, відрізняє шизофренію у святих від шизофренії у божевільних, і не стала симптомом, через який варто було б турбуватися. Вона переживала несвідоме „повторення“, яке пізнала завдяки читанню найкращого з містицизму святого Павла (невинно забуваючи про фобію, передусім, що стосується сексуального життя, яку у нього підозрювали, та те, що він був противником жіноцтва). На високодуховність Адріаниної відмови від мирського зважили. Проте це знову повертало до проблеми, яка виникла з Лаурою. Отже, слід було заглибитись у причини її прагнення до світськості. Агостіно старанно це зробив. І щодо Лаури висновки були втішними, навіть надзвичайно втішними. Лаура зовсім не прагнула увійти до вищого товариства лише через дівчаче марнославство та легковажність. Вона мала намір по-справжньому стати частиною цих людей: певна річ, на соціальному рівні, який, одначе, у тих колах вважають культурним рівнем.

Проте, що ж то було за відкриття про власну особу, яке зробив Агостіно, коли у дівчат стався злам? Чому, — спитав себе Агостіно, — він стільки років уникав світу, перебуваючи у стані добровільної немочі? Відповідь, яка блискавично з’явилась у нього, — ось що стало прозрінням стосовно себе самого: „Я так довго уникав світу й перебував у стані добровільної немочі, бо прагну цього світу й маю жагу влади“. Такі питання й відповіді, які він дав самому собі, стали зразком питань та відповідей, які Агостіно тепер був вимушений поставити стосовно проблем з обома своїми дітьми. „Чому Лаура зажадала підкорити світ? Ймовірно, тому, ні, цілком певно тому, що боїться його й зневажає“.

„А чому Адріана рішуче відмовляється від світу? Бо цілком очевидно, що вона відчуває до нього любов і він спокушає її“.

„Жага влади“, яку Агостіно відкрив у собі, — котра залягала у ньому, як поклади коштовних матеріалів, ніким не торкана, — була настільки ж потужною, наскільки несамовитою була його жага до немочі. Щойно він пізнав її й прийняв, вона враз розбурхалася в ньому із нестримністю, вартою його пращурів.

Він миттєво все розрахував. Треба повернутись у світ і підкорити його, утверджуючи там свою владу. Але як це зробити? Йому випала слушна нагода, кращої годі було уявити. Він спочатку відправить своїх дівчат: двійко надзвичайно вродливих, шляхетних жінок, ба більше, які наділені справжніми культурними прагненнями та інтересами. Й тієї миті, коли вони досягнуть успіху, який, безсумнівно, чекає на них, на одну, як на світську левицю, а на другу — як на святенницю, ось де постане він, їхній батько. Особисто він не муситиме ступити й кроку задля того, щоб знову повернутися у плин втраченого часу. Він уже твердо стоятиме на найкращому з усіх постаментів чи трамплінів, які лиш можуть бути. Й немає сенсу в тому, щоб точно окреслювати, які він має задуми, коли матиме справжню владу. Це започаткування великого Правого Крила, яке він — ймовірно, це єдиний випадок у такому суспільстві, як італійське, — так ясно й чітко уявляв у своїй голові. Навіть попри те, що неминуче доведеться пов’язати себе з неофашистами, яких він зневажав, але якими за такої стратегії нехтувати не можна.

Отож чоловік знову покликав до себе дочок і вдруге нав’язав їм свою батьківську „упокорюючу“ волю. Насправді його непохитне й сповнене рішучості бажання полягало ˂ в тому, щоб дівчата помінялися ролями: Лаура, яку ˃ охопило ˂ відчайдушне бажання ˂ світськості, мала одягти рясу й стати черницею, а Адріана, яку ˃ полонило ˂ щире й нездоланне релігійне покликання, мала поїхати й осісти в Римі, аби втілити у дійсність найамбіційніші ххх плани задля досягнення успіху в світському товаристві.

Й Адріана, й Лаура погодились із батьківською вимогою, покірно схиливши перед ним голови. Зрештою, для Адріани цей вчинок був лише прикладом її щирої святості; для Лаури ж у цьому був розрахунок, у якому вона виявилась гідною свого батька, адже вгадала його наміри.

Спливло безмаль десять років (а отже, вже майже настали наші дні). Передбачення Агостіно цілком виправдались. Духовна Адріана стала впливовою світською дамою. Наразі без неї годі було собі уявити розкішне й культурне життя римського вищого товариства. У свою чергу легковажна Лаура стала черницею настільки благочестивою, що вище товариство, яке за ці роки неабияк розрослося, враз звернуло на неї свою увагу й зрештою почало вважати цю жінку святою. Насправді довести протилежне було б неможливо. Помалу Агостіно вийшов з тіні доньок на світ божий; і його авторитет поволі став незамінним саме через те, що був не афішованим та обріс легендами.

Настав день, коли Агостіно, придушивши в собі жагуче бажання відкритися й зажити шани, скористався нагодою полишити свій сховок, у якому він наразі прожив двадцять років, і вийти на світову сцену. Все було підготовано. Звісно, все мало мати такий резонанс та призвести до наслідків, які Агостіно собі напланував, але водночас треба було ретельно уникати будь-якої зухвалості.

Але саме вранці того визначного дня наша розповідь обривається. Чи, краще сказати, повертається у себе, у внутрішнє забуття, з якого вона почалась, навіть попри те, що наразі це внутрішнє забуття вже докорінно й невимовно інше».

--------

«Дозвольте мені зробити невеличку передмову, — мовив третій оповідач, — кілька застережних вступних слів, сказати б, навіть дотепів… Як ви знаєте, насправді вони потрібні для того, щоб приховати місце, з якого все бере початок, завжди є, так би мовити, автотомією[286]. Поза тим, розповідання наражає на небезпеку, а отже, перевертає догори дриґом суть. Людина, якій доводиться вигадувати фразу, з якої розпочати, стає вкрай розгубленою. Йдеться про справжню розгубленість, яка виникає, коли торкаєшся священного. Розповідь обнесена священною огорожею. Й для того, щоб наблизитися до цієї огорожі, завжди потрібні трохи силувані церемонії. І дурні. Неуки дотепно іронізують щодо їхнього наближення, яке суворо підпорядковане тому, де розташовується Дух. Вони потроху блазнюють та клеять дурня. І я не пастиму задніх. У моєму „блискучому“ вступі йтиметься про роль прямої кишки^{63}. Я маю на увазі роль прямої кишки протягом усього людського життя, у всій його цілісності. Між тим, і ви про це чудово знаєте, й як я ще раз помпезно повторю:

„Пряма кишка вчить сечовий міхур берегти, а той у свою чергу вчить кишку бути щедрою“.

Гарненько закарбуйте у своїй пам’яті ці слова й використовуйте їх хоч би як епіграфи до своїх майбутніх особистих історій, якщо, звісно, вам не забракне крихти громадянської хоробрості, яку для цього потрібно мати.

Отож не існує уретрального еротизму, який не мав би відтінку задньопрохідності, як немає анального еротизму, який не віддавав би уретральністю. Це закладає основи для формування характеру. Хай там як, а разом з тим було помічено, що „пряма кишка“ (себто срака) та сечовий міхур (себто яйця) — сутності, які формуються й означуються пізно. Припущення, зроблене евристичним шляхом, полягає в тому, що вони грають провідну роль не лише під час злягання, але й протягом усього існування (як окремої особини, так і цілого виду). А наділивши їх таким значенням, ми, щоб не бути багатослівним, зустрічаємося із спокусою позбавитися й пеніса, й кишкового вмісту, які, хоч і примарно, ототожнили між собою через те, що й те й інше ототожнюється з дітьми. Наш член — це наше Его у стані дитини, але ж і наші випорожнення теж є цим станом. Загалом, аби підсумувати, хочу нагадати вам про феномен сексуальності пологів, себто задоволення, джерелом якого виступають пологи. Задоволення, через яке чоловіки заздрять жінкам і намагаються відчути його, звісно, наслідуючи, коли какають (завдяки всім примарним церемоніям — або ж затримуючи в собі через запор, чи через надмірне очищення, себто пронос). Усе це є вступним словом до моєї розповіді. Втім, ви можете не зважати на мої слова, наче це якесь гіпнотичне белькотіння. Загалом, для того, щоб захопити вас, я ˂ ˃ й розпушив хвоста. А зараз я дістанусь суті розповіді.

Частина італійських буржуа досі ходять на полювання, перетворюючи його на світську церемонію. Багаті промисловці, спеціалісти, що вже зробили собі кар’єру, серед них навіть є декілька інтелігентів, — усі ці люди збираються разом у заміській хатинці когось зі своїх спільних друзів і достоту як колись шляхтичі (які досі часом між них трапляються й яких навіть^a[287] чекають у своєму товаристві) змагаються у полюванні. А їхні дружини — слідом. Усе це, й, гадаю, я цілком можу таке стверджувати, може здатись вам уже саме по собі потенційно кумедним. І, гадаю, я знаю чому. Через такий опис ці пані та панове, які є частиною поважної італійської буржуазії (яка за мізерним винятком майже вся складається з вихідців із півночі країни), постають у вашій уяві безтілесними й узагальненими, завдяки чому вони мають стереотипні пики — маски. Певна річ, ці маски смішні. А коли потім звертаєш свою увагу на інженера Джанні ххх, одну, конкретну маску, то всередині ще дужче лоскоче від бажання розреготатися, мабуть, через трошки шибеницький гумор, що стриматися майже не стає сил. Добре ж відомо, що у витоках кожного представника італійської буржуазії є щось карикатурне. Так-от, цей інженер Джанні ххх був точнісінько таким, яким ви його уявляєте: мешкає в Мілані, народився у провінції Варезе, має засмагу^b[288], як у лігурійця, у чорних очах та чорному, трохи побитому сивиною волоссі має щось від римлянина (та не знати чому у тій сивині було щось блюзнірське, не варте прощення, до того вона була неусвідомлено-вульгарною). Хай там як, цілком зрозуміло, що цей інженер, зазвичай, міг бути абсолютно не таким, яким я його описав. Утім, для моєї ідеологічної розповіді не має ані найменшого значення, ким він був. Отож інженер Джанні ххх брав участь в одному із виїздів на полювання, про які я вам розповідав. Його компанійка отаборилася на одній з найпрекрасніших вілл, яка належала графині С. На око вілла була зі скла, дерева та бетону. Вона здіймалася над округлим, зеленим-зеленим, трішки згористим лугом. Обрамлена огорненими випарами, сухими лісами під вирубку, які вже стояли майже голі, вкриті останніми криваво-червоними плямами, а земля була встелена шаром свіжого перегною з листя, яке щойно позлітало й зогнило. Десь далеко в глибині цих лісів протікав ніби величезний лабіринт із води, який утворювали притоки річки Ольо; вузенькі, звивисті, сірі, начебто аж занадто прозорі канальця. Вони губилися поміж дерев, які мали вирубувати, переплітаючись, наче в екваторіальних лісах Африки. А потім несподівано поверталися у головне русло ріки, яке у цьому місці було глухо закритим. Темно-зелена гребля, поросла найрізноманітнішими рослинами й від того ніби важка, вона наче прямовисно нависала над глибоким темно-смарагдовим потоком. Уздовж греблі, поміж голих ххх, кількох вічнозелених кущів, укритих краплинами роси, що сяяли на сонці, оповиті пахощами кори, котра повідлуплювалася від стовбурів, бігла стежинка. Вона вела туди, де ліс поволі ставав рідшим, аж поки раптом взагалі не закінчився. Ольо, вихлюпуючись зі своєї глибокої западини, розлилася тисячами зарічок на обмілині, встеленій галькою, яка простяглася до перлиново-туманного обрію. Вона стала світло-бірюзовою, божественно прозорою. Поміж обмілин ще подекуди траплялися рідкі червонуваті кущики з лісу. У цій патриціанській пустелі співали пташки.

Ось у цьому місці „непотрібна вигадка“ закінчується й починається справжнісінька вистава, в якій події та вчинки промовляють, а інженер Джанні ххх, як відлюдник святий Памво: „On sighè retòs epaìdeuse“ — перетворився на повчальний взірець, говорячи у тиші^{64}.

Та щойно він вийшов з лісового розтоку до просторої обмілини, Джанні ххх відчув перші напади гострого й сильного болю. Він не хотів брати собі це в голову й легковажно попростував далі, стискаючи в руках свій безцінний ххх ххх ххх. Та було не до жартів. Незабаром кишки йому пронизав новий приступ гострого, невблаганного болю, який цього разу перейшов у затяжний біль, від якого чоловіка скрутило. Із блідим, розчарованим через таку неприємність обличчям, яке вкрили краплини поту, інженер Джанні ххх поклав руки на живіт і притиснув його. Даремно. Напади гострого болю ставали частішими й нестримнішими. Отож інженер водив поглядом, але обмілина навколо була гола, не було за що оку зачепитися. До крайнього з кущів було далеко, а на тому боці біг стрімкий струмок із бірюзовою водою, що взялася брижами. За спиною… А за спиною ріс ліс, а в тіні виднілась поросла зеленню висока гребля. У пильних інженерових очах промайнув ледь помітний вираз спокою та полегшення. Він бігцем пішов у ліс, розстібаючись на ходу, й там сховався. Місцина була справжнім усамітненим сховком. Зелень у краплях роси аж жалила рогівку, а навкруги, ніби огорожа навколо каплички, росли густі кущі ххх. Майже зазнавши щастя, від якого він почав бурмотіти сам до себе й навіть підспівувати (щастя від батьківства!), він роздягнувся й на відміну від поквапливості, яка гнала його сюди, тужачись через запор, звільнився від „кишкового вмісту“. Вчасно й благополучно здійснивши акт автотомії, який зазвичай творчим назвати можна лише у символічному сенсі, інженер почав знову водити очима навколо. А от паперу для таких випадків навколо ніде не було. Зате було прекрасне, гладеньке й чисте листячко. Та поки інженер пильно й трохи недовірливо вдивлявся в нього, обираючи якнайгодящі для такої справи, десь позаду себе, ніби крізь сон, він почув, як хтось слабко й різко стогне. Він різко повернувся, й від того руху розлилася надзвичайна луна; на якусь мить інженер заспокоївся, убезпечившись від гостей, непроханих навіть для такого, спортивного та практичного чоловіка, як він. Та це тривало лише мить. Позаяк незабаром той непевний, віддалено-нереальний стогін перейшов у наполегливий крик немовляти.

Через слово „інженер“ мені спав на гадку Ґадда, й саме від цій згадки виник такий собі стиль цієї картини.

Наразі із міркувань родоводу, та й не без того, що треба закруглятися, переходжу до Фальделли[289]…^{65} Ми разом з ним перебуваємо у Паданській Рівнині; у такому ж місці, чи місці, яке я вже описав. Хіба та місцина була трохи більш сільська й острівна. Але ж цілком зрозуміло, що ця історія трапилась у північній частині Італії, тому інакше й бути не могло. Вона розгортається у контексті буржуазійного прогресизму, частиною підґрунтя якого є фемінізм: не ідеологічний фемінізм, а — хоча це й замовчують, але він уже давно сформувався й діє, — фемінізм, що змінює дійсність. Поки інженер робив те, про що ми з вами вже знаємо, дещо, що має таку саму історичну вагу, відбувалося не так уже й далеко, у невеличкій долинці у Монферато[290], регіоні з мандрівним народопереселенням.

На руїнах одного міста, яке в часи етрусків та римлян заслужило назву Індустріс, розрослося (це говорить сам Фальделла) мляве й убоге селище, під назвою Пассаб’яґо, яке простягається від укритих пагорбами околиць південного Монферато до правого берега По.

На нерівній і глибокій долині, майже так само недослідженій, як незаймані ліси, стояли надзвичайно цінні руїни стародавніх пам’яток християнства; капличка, яку було зведено ще за триста років після різдва Ісуса Христа.

Кажуть, звів її святий Евтицій. Вона пережила набіги сарацинів. На старому камені зберігся уривок кимось видряпаного напису: „XI Kal. Nov. Rolandus“, й якийсь непевний звичай дозволяє припустити, що згодом сюди знов явився закоханий Роланд, жадаючи повернути собі утрачений розум. Та, звісно, на цю нехитру споруду наклалися кілька шарів пізніших будівель, остання з яких датується XV століттям (1)[291].

Отже, у глибині долини, майже похована під заростями ожини та шипшини, лежала гема цієї маленької каплички. Її стіни були зведені із сірих кам’яних цеглин і виходили в густий ліс, у якому росли столітні горіхові дерева і по всій території якого руїни, вкриті килимом сухого листя, займали настільки ж священне місце, хоч, певна річ, і були вже набагато старовиннішими. Втім, церковку затисло у папороттєві лещата, а до них ще й ожиною та кущами шипшини. Гадаю, така папороть є дивовижно рідкісною в природі: вона була майже як невеличкі деревця. На землі навколо руйновища, яка, певно, колись була церковним цвинтарем, вона була настільки густою, що здавалась геть непролазною мало не до самого церковного приміщення, від якого залишились неушкодженими лише чотири тримальні стіни. Від піддашшя та решти будівлі не лишилося й сліду. Отож людині, яка, зігнувшись у три погибелі, знаходилася всередині церкви, у ще більш переплетеній, якщо таке взагалі може бути, гущавині кропиви та кущів, які люто колються, задля того, щоб дістатися у те місце, довелося, мабуть, зробити диво. Та ніде правди діти, цей чоловік сидів там. Кажу вам, він зігнувся там калачиком, спустивши штани й показуючи геть усю сраку, опустивши голову поміж ніг, щоб краще бачити, погляд навіжений, як у проклятого, а навколо рота зібралася піна. Обличчя йому перекосило, адже через гострий біль, який пригнав його усередину, він тепер мусив сидіти, опустивши голову од відчаю. За ним, майже як живий, трохи зухвало повчаючи „навчати, говорячи безслівно“, стояв блаженний Святий — єдина постать, що збереглася на фресці п’ятнадцятого століття, на якій решта блаженно позбулися голови. Наш Святий, котрим, певно, був святий Евтицій, був одягнений у ясно-червоний жилет, рукави, що йшли з-під жилета, були у білу й ясно-зелену смужку, відтінку вилинялої зелені Гіньє. Штани у нього були чорні, втім, вони були майже безсоромно розкриті (майже так само, як у його далекого праправнука, що зігнувся під фрескою, пускаючи слину, наче пес). Вишуканим рухом святий Евтицій показував усім свою рану^c[292] на нозі, просто трохи нижче паху. Отож рука, якою він показував на рану, відтягуючи штанину, завмерла над членом: у даному випадку, безперечно, личить говорити про член, маючи на увазі ту падлюку, сільського вуличного співуна частівок, якого невідомий художник, мабуть, узяв собі за натурника для фрески. Чоловіка, який унизу згинався в корчах, аж втягуючи шию й мало не випростовуючись на землі, звали Роландом. Нетутешній хлопчина, з Півдня. Ніхто не знає, як він заблукав^d[293] у цю долинку неподалік Пассаб’яґо, у руїни церкви Святого Евтиція. Відомо лише, що, переїхавши з Півдня, пройшовши через чималу низку перипетій, він опинився у Монферато завдяки дружбі, яку зав’язав у Турині зі своїми „земляками“. Тут він знайшов собі місце тимчасового працівника на фабриці, яка виготовляє печиво, якщо так його взагалі можна назвати. Власне, це були „Крумірі“[294] — кукурудзяне печиво, коронна страва містечка Казале Монферато, яка виникла у 1886-му; засновником фабрики та автором рецепта був такий собі Россі. Справжній „Россі“, якому на зміну прийшов теперішній власник Е. Портінаро, проте, нічого нового він не вигадав (принаймні що стосується готового товару, а щодо решти, то хто ж його знає?). Власне, „Крумірі“ досі носять знак якості „В. о. Його Високості Короля Італії та королівських князівств Аоста та Генуя“. Наш Роланд, якого ми так несподівано заскочили, був тридцятирічним молодиком. Колись його вважали б селюком чи скупим недоумком, який, втім, мав опецькувате обличчя, яке вселяло довіру, солдатську зачіску, відстовбурчені вуха та вузесенькі, приголомшливо блакитні, майже як у незрячого, оченята. Наразі ж він був майже бридким виродком: через непогане харчування й трохи надмірну самоповагу^e[295] (не плутайте зі справжнім почуттям гідності) здавалось, ніби він удає здорового, що ніяк не в’язалось із справжнім станом його здоров’я. Він був трохи подібний на американця італійського походження. Зрештою, це був бездоганний взірець наскільки вдалого, настільки й опущеного наслідування. У ньому не було ані крихти від буржуазійного туринського молодика. Замість волосся — перука, що сповзла до самих плечей, в очах застиг вираз тупої зухвалості, втім, не без усвідомлення того, що він подібний до блазня (конче потрібне для того, щоб тебе прийняли). Поза тим, у товстій руці, яку зазвичай не назвеш надто красивою, він за краєчок тримав надзвичайно кокетливу барсетку. Що ж до його нападів різкого болю, таких самих, які відчував інженер ˂ ˃, то вони також були водночас і „мукою“, і „задоволенням“, що втілились у боротьбу між бажанням утримати й бажанням позбавитися. Як, зрештою, і його акт автотомії, коли він нарешті здійснив його, відчувши ˃ певне ˂ задоволення, яке ставило бідолашного бовдура, — що був расово нижчим за своїх товаришів-буржуа, але завдяки своїй масці був для них цілковитою рівнею, — на один щабель із інженером Джанні ххх. Він також, як і інженер, породивши те, завдяки чому зазнав щастя батьківства, почав озиратися, боязко шукаючи щось навколо. Але там була лише кропива з колючками завдовжки з палець. Та спокійно. Чоловік саме збирався натягнути свої штани-кльоші з пряжкою завбільшки з долоню, коли теж почув за спиною розпачливо-настирливий крик немовляти.

Отож і інженер Джанні ххх, і Роланд, ххх Роланд, обоє за однакових обставин стали свідками явища, яке можна назвати „проявом священного“ у теперішньому, що увіковічило себе. Одкровення. Те, чого визнавати не хочеться. Те, що над усе не можна визнавати, те, що слід визнати, бо нічого іншого не лишається.

Обоє озираються, дивляться навсібіч, пильно роздивляються, промовляють „Ну ж бо!“ (а може, „Нумо!“), втягуючи голову в плечі, починають шукати: аж поки не мусять визнати, що явищем, у якому вони мають розібратися, є їхнє гівно. Позаяк то саме воно кричало, як немовля».

«Ви коли-небудь хотіли полетіти в космос і роздивитися все з висоти, з Місяця чи з Марса? — розпочав трішки нападницьким тоном оповідач і з іронічним блиском у широко розплющених очах повів далі: — А мені таке наснилося. Враження від цього у мене досі дуже сильні, пригадую все до дрібничок. Ніби я дійсно туди літав.

Ви, мабуть, питаєте себе, чи не зібрався я, отак почавши, розповісти вам науково-фантастичну оповідку. І близько не збирався. Ніколи б такого не вчинив. Гадаю, оповідач не повинен творити свою розповідь на подіях, які не пережив особисто. Те, про що я маю намір вам розповісти, трапилось насправді. Хоча моя розповідь буде дійсно легковажною та дурнуватою, це вже ніде правди діти. Та хіба ж наші оповідки не дуркування. Хоча за своєю натурою я можу бути лише маньєристом. Отож в основі моєї розповіді події, які трапилися уві сні. Якби мені не явився уві сні політ у космос, мені б ніколи й на думку не спало розповідати вам саме таку історію. Решта, як ви згодом зрозумієте, теж ґрунтується лише на реальних подіях. Та я з вами кокетуватиму під час розповіді (чому я так робитиму, ви зрозумієте наприкінці). У даному випадку трошки гумору чи, скажімо відверто, несмішних заяложених жартів каші не зіпсують, тим паче, що вони є частиною багатостороннього ефекту відчуження[296]. Та досить. Моя історія розпочинається на борту космічного корабля. Якщо дивитися на нього із землі, то він може здатися летючою тарілкою. Але він зовсім не округлий, цей корабель має сферичну форму. Й саме через те він крутиться на запаморочливій швидкості, яку лише науковці здатні визначити й ажніяк не я, хоча, якщо дивитись на човен здалеку, він здаватиметься плескатим, як диск. Усередині сфери, яка вихором крутиться з такою, сказати б надприродною, швидкістю, є ще одна сфера, вона на кілька міліметрів менша. Ця сфера геть-чисто нерухома: вона висить усередині сфери, яка запаморочливо крутиться, наче вихор у просторах Всесвіту. Корабель відлетів кілька хвилин тому з ххх ххх й наразі розташовується за кілька сотень кілометрів від земної поверхні. Точнісінько на тій висоті, з якої я споглядав землю у своєму сні. Наразі зовнішня сфера набрала такої швидкості, що здається, ніби вона випарувалася й стала прозорою: завдяки цьому з ілюмінатора у нерухомій сфері, яка була всередині, можна було спокійно за всім спостерігати. Земля внизу. На дні космічного мороку, забарвлена у небесно-темно-сині барви. Звідси добре можна роздивитися її форму: одне скупчення — Франція, потім два півострови — Іспанія та Італія у чарівних обрисах чобітка тощо. Та коли бачиш, наскільки все це матеріальне, перебуваючи у справжньому польоті із більш ніж захмарної відстані, яка лякає, усе це здається бентежним і загадковим. Незабаром Земля зникає й лишається лише бездонна порожнеча, без жодних ознак живого. Це теж наснилося мені, я глибоко це пережив уві сні.

Людьми, які майже навстоячки спостерігали з ілюмінатора внутрішньої сфери за тим, як Земля зникає з очей, були двійко чолов’яг років сорока, що пашіли здоров’ям. Одного звали Клаус Патера, а іншого — ххх ххх. Вони спостерігали в однаковій позі й з однаковим виразом в очах. Втім, екіпаж складався не лише з цієї парочки. Ба більше, правду кажучи, вони взагалі не належали до екіпажу космічного корабля. Вони були простими глядачами, такими самими, як і я, і вони й я одночасно спостерігали за одним і тим самим видовищем. Ось тільки їм спостерігати було дозволено. Внутрішня сфера досягала приблизно десяти метрів у діаметрі. Отже вона була завбільшки з велику залу. Усередині цієї „сфери у сфері“ розташовувався ще й великий скляний куб, який чотирма ребрами обпирався об внутрішню стіну, отже тримався міцно. Саме в цьому кубі й стояли двійко „допущених глядачів“, як, зрештою, й власне екіпаж (який складався з півдюжини технічних спеціалістів). Певна річ, куб було розділено на різні квадрати, кожен з яких утворював щось на кшталт кімнати чи клітки. Техніки, зосереджені й суворі, були розкидані по цих прозорих клітках. Кожен мав окреме завдання, в яке поринув із натхненням та старанністю. Єдиними, хто бив байдики, якраз і були ці двоє „допущених глядачів“.

Наразі я повідомлю вам лише загальну інформацію. І, маючи для цього добрі підстави, про які ви дізнаєтесь наприкінці, вона буде якнайбільш об’єктивною та сухою.

Цей космічний корабель, що так відрізнявся від тих, які ми звикли бачити останніми роками, був зроблений не державою, а приватними руками. Величезні технологічні потуги, в яких одночасно брали участь, працюючи майже як „équipe“[297], сотні тисяч людей у кількох десятках галузей виробництва, держава не підтримувала. Їх підтримувала велика Компанія на кшталт, приміром, „Ітт“^{66}, й називається „Ітт“ pour cause. Та це залишили поза увагою: починаючи з найперших років, коли Держава монополізувала виробництво космічних човнів, чимало приватних підприємств почали протестувати, вимагаючи, щоб їх наділили правом на „космічний простір“. А позаяк їхнє прохання було дуже демократичним, таке право їм таки було надано. Завдяки цьому тепер нікому не можна було заборонити випускати машини, аероплани чи кораблі, чи заснувати газету, чи запустити телепрограму. Повторюю, що громадську думку ніхто не оприлюднював. Зрештою, гадали, що „надання права на космічний простір“ — це річ лише абстрактна, теоретична. Аж ніяк, навіть попри те, що, як ми згодом переконаємось, для того, аби вважати, що приватна Компанія, яка створила оцей наш космічний корабель, не цілковито ˂ була незалежною від Держави, були вже звичайні вагомі підстави (повертаючись до нашого прикладу, так само, як Держава не могла залишатися осторонь „Ітт“, коли два чи три роки тому ця Компанія організувала у Чилі фашистські масові убивства). Одне було напевно: диво техніки, яким був космічний корабель, що літав у космічних просторах одночасно контролювали дві сили, чи то пак дві влади. Це химерний, неоднозначний корабель. У ньому існує різка дихотомія[298]. У ньому відбувалося зіткнення протилежних інтересів двох сил, які керували задумом та його втіленням, котре попри те, що відбувалось приховано, не було від того менш запеклим. А чи цими силами були з одного боку Держава, а з другого — приватна Компанія; чи це були дві фірми, що конкурували між собою; чи ж до останньої краплини крові за владу боролися дві групи вкладників з однієї Компанії; чи ж це протистояли дві влади, одна національна, а друга руйнівна, іноземна, — про це я вже не маю гадки. Чи, принаймні волію наразі запевнити, що про це нічого не знаю, щоб наприкінці ви стали мені за помічників.

Та, перш ніж я дам нову порцію інформації, висловлю одне міркування (яке виникло завдяки трохи маньєристичному оптимізму оповідача). Шпигуни завжди надзвичайно кумедні; й не лише у вигаданих історіях, але й у дійсності. Коли читаєш у газеті, що десь вловили справжнього шпигуна, показуючи його фото, зазвичай у душі тебе проймає така нестримна радість. Шпигун смішний. Можливо, через те, що він вимушений грати роль. Скажімо, йому доводиться вдавати із себе баронета чи майора британської армії. Та обоє, й баронет і майор з британської армії, самі по собі вже кумедні, а коли вони ще й удавані, то від сміху зовсім не стриматися.

Граючи свою роль, шпигун не має права на вигадки, адже йому треба когось наслідувати. Отож шпигун — це лише гіперболізована копія (бездоганний конформіст, порядний та лиш на грам справжній) того, кого він удає. Він стає ще кумеднішим і сміховинність його ще очевиднішою, коли врешті-решт його викрито. Дітки, які ще не навчилися розмовляти, вперше щиро посміхаються, коли хтось ховається, а потім показується знов. Впізнавання[299] — це найперший різновид будь-яких радощів.

Та продовжимо розповідь. Як ми вже переконались, дві сили, які складають двовладдя на нашому космічному кораблі, ведуть боротьбу між собою. Та сила, яка візьме гору в сутичці (а отже, цілковито заволодіє космічним човном і тим, що від нього можна отримати), фактично стане хазяйкою в Державі. Й справді, як порахували спеціалісти, прийшовши, ця сила, безперечно, набагато перевершить фінансові активи Держави. А отже та автоматично перейде до її рук. Хай там як, а одна сторона заволодіє всім. Отже, зважаючи на варіанти, які я вам описав, маємо таке: перше — приватна Компанія стає хазяйкою Держави (найімовірніше, за повного потурання цієї ж таки Держави); одна приватна Компанія знищить другу приватну Компанію, а потім захопить Державу; власник однієї частини Компанії прибере власника другої частини й тоді захопить Державу; партія, яку підтримує інша партія такого самого спрямування, яка вже прийшла до влади в іншій країні, захопить владу в своїй Державі.

Клаус Патера та Міша Піла — це двійко шпигунів (це остання по-справжньому „гола інформація“, яку я вам повідомляю). Відчуття комічного, яке охоплює вас, цілком виправдане. Обоє дійсно грають роль американців італійського походження. Й так старанно, що більших італійських американців за цих двох годі й шукати. Завдяки вітамінам та протеїнам з їхніх облич зійшли найочевидніші ознаки їхнього роду (ті, якими вони завдячували голоду, блазнюванню, настрою, властивому жебракам та нужденним), але найсуттєвіші риси все-таки збереглися: чорні очі та брови, приплюснуті носи, пухкі губи та натоптані й ххх тіла. Ці риси майоріли на безформних і потворних пиках пересічних американців, як незнищенні закам’янілості.

Наразі випадок звелів так, щоб цих двох персонажів закинуло в космос і вони літали у Всесвіті; цей факт не міг не посприяти тому, що вони стали ще кумеднішими, виокремлюючи їх так, як він завжди їх виділяв, одного від другого й обох укупі від усього Всесвіту (1)[300].

Але це ще не все. Я вже повідомив вам, хоч і ніби лише натякаючи, що Клаус Патера та Міша Піла — шпигуни. Один шпигує на користь сили, яку ми задля зручності назвемо „Сеча“, а другий — на користь тієї, яку ми назвемо „Кал“.

Ось ми й дісталися суті: Клаус Патера, шпигун „Сечі“, знав, що Міша Піла шпигує для „Калу“. Одначе Міша Піла, що шпигує для сили під назвою „Кал“, знав, що Клаус Патера шпигує для „Сечі“.

Чекайте, і це ще не все. Клаус Патера, котрий шпигував для „Сечі“, грав у подвійну гру, заразом шпигуючи на користь „Калу“.

Наразі Клаус Патера, який грав у подвійну гру, шпигуючи й для „Калу“ й для „Сечі“, знав, що Міша Піла теж грав у подвійну гру, позаяк він сам шпигував і для сили, яка звалася „Сеча“, й за тією, що зветься „Кал“. А от Міша Піла нічого не знав. Він не знав, що Клаус Патера грає у подвійну гру, він лише про це підозрював.

На схемі чи на графіку, який намалював би семіолог прагматичного чи навіть біхевіористичного складу, схемі чи графіку, цілковито непомильному за своєю типовістю та бездоганно симетричному, невпевненість Міші Піли стала б, так би мовити, Напівневідомістю. Яка набагато драматичніше за справжнісіньку Невідомість зробила б неоднозначність, саме ту неоднозначність, яку спричиняє дуалізм задуму та влади, котра існує на нашому космічному кораблі в особах Клауса Патери та Міші Піли, непідвладною для будь-якої схематизації, навіть для того, щоб зобразити схемою неоднозначність.

Під ногами цих двох розкрилася небесна прірва. Космічний простір не чорний, це неправда. Хоча, певна річ, у ньому немає ніякого справжнього світла чи проблиску. Одначе „те“, що отверзається під ногами й розтуляється над головою, коли дивишся в ілюмінатор, я маю на увазі безкінечність, має своє власне світло, яке вона сама випромінює. Не лише завдяки сильному холоду та тиші, але й завдяки величі створюється та неповторна глибока синява космічної безодні, яка в самісінькому обрії, куди лиш може сягнути око, поступово переходить у, якщо можна так висловитись, небесно-блакитні проблиски. Я знаю про все це, бо бачив уві сні-одкровенні. І коли споглядаєш вниз, і коли дивишся вгору, відчуваєш незвичайне запаморочення, яке, зосереджуючись у кишках та шлунку, майже спричиняючи непритомність, ясно доводить тобі, настільки воно нестерпне. Нікчемне людське тіло не пристосоване для того, щоб таке зносити; тому, відчувши, що його закрутило у вихорі так, що воно, так би мовити, ось-ось виблює^a[301] саме себе, воно усвідомлює, що настала мить, коли, моторошно посміхаючись саме до нього, йому підморгує безвість, у якій він народився. Але ти не лише витримуєш запаморочливі вихори, але й навіть у страху, який вони спричиняють, пізнаєш щось приємне й радісне, як від якоїсь події, яка трапилася в дитинстві. Побачивши уві сні це одкровення, я раз і назавжди усвідомив, що ми вийшли не з моря, себто з материного лона (до якого з усіх сил намагаємося повернутися), бо насправді нас породив космос. Саме там, у сфері Всесвіту, ми народились. А в морі ми, певно, народилися вдруге. Й саме тому воно так сильно вабить нас, але небесний простір приваблює нас безкінечно сильніше (2)[302].

Планету, на яку відправили наш неоднозначний космічний корабель із Клаусом Патерою та Мішею Пілою на борту, відкрили нещодавно. Посилаючись на довільну цитату слів святого Павла, наведених у творі „Лавсаїк, або Оповідання про життя святих та блаженних отців“ (який за збігом обставин тими днями читав відкривач планети), нову планету назвали „Та кай та“, яка за домовленістю відразу ж перетворилася на „Такайта“ (слова святого Павла, які він, оце збіг, промовляв до Небес, у цитаті з „Лавсаїка“ мали такий вигляд: „Autòs gar èleghe Paulos: O gar karpòs tou pneùmatòs esti’ tà kài tà“)^{67}.

Нова планета була надзвичайно далекою. Політ космічного корабля мав тривати точнісінько три роки, три місяці й три дні. Отож у Клауса Патери та Міші Піли було безліч часу, аби оглядітися навколо, а передовсім оглядіти один одного; відповідно до задуму у схемі того семіотика-біхевіориста, яка, от горечко, була б дійсно дивовижно бездоганною, якби не та злощасна Напівневідомість через те, що Міша не мав певності.

Одначе ніхто — хай і сказано це через велемовний, хоч і скромний, оптимізм — ані люди, які були частиною екіпажу, ані обидва головних герої, незважаючи на те, що важливі завдання, які дали їм у Компаніях і в які вони мужньо поринули, були понад усе, — не міг позбавити радості від занурення в космос, від повернення у простори, з яких усе розпочалося. Повторюю, це була радість, хай навіть жаска, але радість.

Три роки, три місяці та три дні спливли. Космічний корабель уповільнив свою запаморочливу швидкість й увійшов у стратосферу „Такайти“. Знову засяяло світло. Воно ніби сочилося з лійки, з якої клубочився дим: крижане, попільне, усипане синіми пролисками, які здавалися щілинами на ще одному небі, по-літньому синьому, ніби море, із широкими смугами та густим димом жовтуватого кольору, які стоять непорушно за сотні й сотні кілометрів, мабуть, оперізуючи планету. А ось і Такайта, планета у формі кулі, наполовину освітлена власним Сонцем (звісно, ми вже були поза межами нашої Сонячної системи). Захоплива, така знайома куля! Корабель наближався на запаморочливій швидкості, позаяк його швидкість завжди була запаморочлива. Ось з’являються обриси морів та материків, затягнених баговинням, розпливчастих, у пінистому, одночасно яскравому та рівному світлі (спостерігаючи за планетою з висоти, перебуваючи у космічному кораблі, на кулі за один раз можна було побачити часом світанок, полудень чи захід сонця). Незабаром корабель уже перебував над планетою, на такій самій відстані, як розташовується звичайний телесупутник, себто на цій відстані вже можна розгледіти обриси морів та суші. Й саме у цю мить вона постала такою, що годі було й уявити.

Поки космічний корабель наближався до земної поверхні Такайти, вона, певна річ, невпинно крутилася: за днем приходила ніч. І саме через це видовище, яке постало перед очима астронавтів та двох глядачів, було не лише неймовірним, але й настільки стрімким, що навіть виникли сумніви, чи воно справді реальне: ніби тримало на собі увесь сенс.

У чому ж була така несподіванка, настільки приголомшлива, що навіть не ймеш віри, як у стрімких снах? Усе просто; полягала вона в тому, що — хай і оповиті ненормальним, несамовитим світлом, просіяним крізь інші атмосферні шари, — на земній поверхні Такайти їхнім очам явились викапані, по суті, абсолютно тотожні, обриси земної поверхні нашої власної планети. Ось де неоковирні обриси Франції, а ось нижче так само незграбний іспанський півострів, а оце — італійський „чобіток“. Наголошую, це була досконала тотожність. Утім, враз усе проковтнув морок, і блискавичне видовище, яке видавалося таким яскравим, у мороці здавалось лише химерним видінням.

Корабель приземлився в темряві. І після трирічної перерви для свого ххх знову пристав на умови справжнього плину часу. Ніч тепер була лише ніччю. Й тривала вона, як і зазвичай, включно із сутінками, майже дванадцять годин.

Стояла непроглядна темрява. На Такайті не було Місяця, а якщо й був, то ця ніч була безмісячна.

Корабель довго пришвартовувався. Це, певно, забрало майже всю ніч. Немає нічого зворушливішого за здивованих техніків, як немає нічого героїчнішого за їхнє здивування та їхнє почуття обов’язку. Попри своє щире здивування вони, якнайуважніше взялися доводити свою справу до кінця. Я б не сказав, що, коли екіпаж уже мав змогу вийти з космічного корабля, ніч уже зовсім минула. Досі було темно, навколо були ледь помітні обриси чогось непорушного: може, то були дерева, а може, камені; лише на сході небо зробилось величезною, приголомшливою кришталевою брилою, крізь яку почало просвічуватись ще слабке світло, перетворюючи, без жодної градації відтінку, свій темно-темно-синій колір на мало не яскраву прусську лазур.

Космонавти виходять із корабля; і, як уже, зрештою, передбачили спеціалісти, для ходіння по землі їм не знадобилися ані важкі скафандри з купою баласту, ані шоломи та балони з киснем для дихання. Ходити й дихати там можна було вільно, як на нашій Землі. Тому екіпаж міг вийти з корабля у спецівці й простоволосими. Та щойно астронавти вийшли з космічного корабля, ще одна дивовижна річ ошелешила їх, і вони остовпіли, не вимовляючи ані слова, занепокоєно й пильно спостерігаючи: десь удалині, у глибокому мороці луною відбивалася солов’їна трель. Та, мабуть, — якщо це дійсно наспівував соловейко, — цієї ночі це востаннє. Крім луни розчути можна було лише останні питальні інтонації. Отже, навіть цей птах щез занадто швидко, щоб здаватися справжнім і щоб не залишити по собі враження, ніби це лише омана сну. Ніч стояла по-літньому тепла. Хоча й відчувався легкий холодок, який трапляється у передсвітанковий час: ноги й справді були в росі. А коли на сході небо із простого, ледь посвітлілого безкінечного листа кольору прусської лазурі почало перетворюватись на плямисте полотно з безліччю безцінних відтінків, більшу частину якого вкрила різко окреслена смуга рожево-кіноварних барв, у навколишній теміні почулося ще більше загадкового шуму, як то подихів, зітхань. Аж поки, й цього разу це цілком безсумнівно, заспівали жайворонки. І майже миттєво все навколо прояснилося. Світло вже сяяло, журливе світло кольору перлів, ще не прогріте. Але воно освітило геть усе навколо без найменшого обману, показуючи геть усю його сіру фатальність.»

«Якщо я правильно все зрозумів, — мовив той, кому на черзі бути четвертим оповідачем, наливаючи собі у келих кікеону, — у всіх цих розповідях прямо чи непрямо повторюється одне й те саме, воно є схемою, взірцем чи, якщо хочете, справжнім, історично-правдивим „дроменоном“[303], котрий ці вигадані історії, гапакси[304] наділяє символічним значенням і на нього посилається. Таку вперше розказану історію, на мою думку, можна назвати „Розповідь про невдалий Державний переворот“.

А зараз я розповім вам історію, яка не є символічною, переказаною чи неактуальною. Вона не посилається на „Розповідь про невдалий Державний переворот“, бо вона, власне, є нею. А щодо того, було це падіння миттєвим і остаточним, то я залишу на ваш суд. Вам судити, чи могло таке дійсно трапитись чи ні^a[305].

Ви, безперечно, спитаєте, хто я такий, невідомий оповідач, та ще й непитущий через жалобу, який спроможний розповісти вам таку не міфічну, а справжню, „вперше розказану історію“. Гаразд, я ніхто. Outis, як у Монтале^{68}. Випадковість зажадала, щоб я знав факти. От лише ці факти я й розповім. Між іншим, я в цьому навіть не мастак. Я живу на ренту й не маю ніякого фаху. Витрачаю час на любительські культурні дослідження. Саме завдяки цьому я випадково став обізнаним у тому, про що йдеться. Як, власне, й моє матеріальне становище, яке майже автоматично, за власною потребою, визначає стиль мого звітування фактів. Чому? Бо я багато чого втрачаю, адже я людина багата, й одночасно не втрачаю нічого, бо я не маю ніякої посади й на мене не покладено ніякої відповідальності. Звідси випливає, що як людина, якій є що втрачати, й багато, я не назву ані імен головних героїв цих подій, ані місць, де все це трапилось; а як людина, якій нічого втрачати, я переповім вам усі факти такими, якими їх повідали мені, не боячись їхньої жахливої істинності.

Та спочатку скажу кілька слів про „випадковість“, завдяки якій я дізнався про цю історію чи, ліпше сказати, про її сенс, що його можна звести до стислого переказу, якого вистачило на дві чи три сторінки друкованого тексту. Більше я нічого не дізнавсь (хоча, гадаю, й цього стане). Я саме був у Катманду, адже серед моїх „хобі“ є пристрасть до збирання народної музики. Я гадки не мав, що саме тими днями у Бгадгаоні[306] тривало народно-релігійне свято, яке приблизно відповідає нашому Великодню чи Різдву. Я випадково зайшов на один з невеличких майданів у Бгадгаоні, йдучи за туристичним путівником: замість того, щоб мати при собі кінокамеру, у мене був ˂ ˃, не такий популярний, але прекрасний „Наґра“[307].

Передовсім тому, що була вже ніч, від кінокамери не було б ніякої користі, а от для мого плівкового магнітофона настрій навколо був начебто пречудовий. Майдан був незвично жвавий. Вдалині чулися пісні та музика. Для надвечірнього Непалу це цілком звична річ, адже вечорами у маленьких храмових залах збираються люди, щоб співати пісні під музикування на одному-двох стародавніх інструментах. Але пісні та мелодії, які часом десь поряд, а часом далеко, лунали на майдані у Бгадгаоні, були якимись особливими. Незабаром на майдан посходилися гурти людей, несучи в руках невеличкі смолоскипи, трохи більші за сірники, та мідні тарілки зі своєю офірою: трошки потовчені червоненькі квіточки, присипані якимсь червоним порошком, мабуть, якоюсь спецією, півжмені рису, кілька гострих стручкових перчинок, а також щось ще нерозбірливе відтінку між помаранчевим та пурпуровим, усе якось дивно ніби прив’яле та гниле, але разом з тим коштовне. Люди тримали ті важкі металеві тарелі, не приховуючи захоплення, радості та поспіху. Це зібралися родичі чи друзі. Батьки та матері з дітьми чи ватаги хлопців. На шиї у всіх було червоне намисто зі скляних намистинок або мотузки, які спадали до грудей. На голові, а точніше на вусі, у них були квіточки помаранчевого кольору, який переходив у невловимий колір червоного кіновару. А на лобі — чималенька родимка того самого незбагненного кольору; це було барвисте місиво, яке нанесли на чоло пальцем. І дійсно, раптом до мене підійшов надзвичайно веселий стариган, у якого були очі-щілинки, оточені зморшками, та відстовбурчені вуха, а за ним — гурт молодиків, так само веселих, лиш сором’язливих та обережних, як діти; отож, наблизившись, він тицьнув мені в чоло своїм темним пальцем і намалював таку саму червонувату родимку, викликавши цим загальну радість. Їх це настільки звеселило, що один із хлопців, малий та грайливий, як підліток, на додачу почепив мені на шию ще й разок червоного намиста. Ось тепер я, безсумнівно, хоч і жартома, став одним з них. Як турист, і це спантеличувало. Та я не знітився: як для любителя збирати народні пісні, усе, що відбувалося зі мною, було для мене надто справжнім і надто захопливим. Поза тим, я зовсім не відчуваю расової, соціальної чи історичної відмінності. Від природи не відчуваю. Зрештою, із родимкою на чолі та намистом на шиї, а над усе поміж тих щасливих та приязних усмішок, мені було надзвичайно затишно, навіть попри те, що я майже тремтів від захвату та розчулення. Втім, мої випадкові товариші та господарі навіть на мить не надокучали своєю прихильністю, адже щойно перші хвилини радості від зустрічі, сповнені усмішок, минули, вони незворушно пішли геть своєю дорогою.

Уже стемніло. Маленькі хатки та кількаповерхівки з червоної цегли із кам’яними підмурівками й фризами із різьбленого дерева, особливо під підвіконнями та навколо рам, храмові силуети, що повторюються не один раз (на цьому майдані стояв один такий, дуже старовинний та невигадливий), по кілька скиній, розсипаних повсюдно на вимощених маленькими червоними цеглинками доріжках та бордюрами з каменю, як у нас у містах, у глибоких та широких нішах, оздоблених коштовними фресками та статуетками, у кінці кам’яних сходів — пральні для ручного прання, — усе це ось-ось поглине непроглядна безмісячна ніч. Юрби людей, тримаючи в руках свої вогники, сунули в кінець майдану, останнього у Бгадгаоні, за місто, завертаючи на дивовижну вулицю, де навколо стояли надзвичайні кількаповерхівочки з маленькими дерев’яними парадними дверима та дерев’яними балконами, перемежовані скиніями, де всередині стояли вишукані бронзові страховиська. Злившись із натовпом, я теж попрямував униз. Незабаром я опинився в кінці вулиці, яка виходила на невеличкий майдан, де була купа дерев’яних балконів, на яких на невеличкому виступі стояли ті самі скинії, а все навколо, зрештою, як і сусідні двори, що виднілися за дверима й у кінці вулиць, все було встелене стручками червоного гострого перцю та якихось золотистих зернових, які розсипали, щоб просушити. Майдан здіймався над полем, яке виднілося вдалині, у темряві, воно було неозоре, брудне та зелене. У натовпі почалася тиснява. Хтось зупинявся на вуличках, хтось стояв на балконах чи посеред майдану, хтось завертав на вулицю, вимощену бруківкою, яка вже схожа не на кладку „наче ялинка“ й замість якої вже були звичайні нерівні камені, вулицю, яка спускалася вниз, туди, де починались грузькі поля. Але найдивовижнішим та найзахопливішим для мене було те, що скрізь навколо стояли хлопці та дівчата, які грали на музичних інструментах одночасно: декотрі гурти були поганенькі й нечисленні, грали на неоковирних інструментах, серед яких неодмінно був сільський барабан. А інші навпаки, були багатолюдні, справжні духові оркестри. У них були сучасні інструменти, серед яких навіть скрипки та тромбони, хоча й грали вони свої старі мелодії. Втім, часом окремі наспіви мені здавались європейськими, либонь, вони були англійські, запозичені й вдосконалені під час колонізації. Одначе знову повторюю, що вже те, що стільки люду то там, то тут на майдані виграють на музичних інструментах одночасно, уже це було для мене надзвичайною дивовижею. Проте це були дрібниці, порівнюючи з тим, що незабаром чекало на мене. Усі разом, і ті, хто грав на інструментах, і ті, хто просто ніс офіри, бажаючи дати обітницю, трохи поварившись, посунули вниз, до полів. Я злився з натовпом. І цього разу мене буквально затиснуло у юрмищі, яке ставало дедалі тіснішим. Подекуди обабіч вимощеної дороги з’являлися канави, вщерть повні брудної смердючої рідини, яка різко відгонила свіжими людськими фекаліями. На тому боці канав виднілися останні мури й низенькі огорожі, якими були обнесені стодоли, вщент повні снопами сіна, підстилкою для худоби й реманентом та ххх. Згодом почалися поля, і рідина, якою вщерть були наповнені канави, почала виливатися на брудні узбіччя нив. Отож натовп, у якому, затиснений з усіх боків, я поволі дибав, геть увесь висипав на шлях, що губився в мороці навколишніх полів. Іти стало ще важче, коли незабаром мій натовп зустрівся з іншим юрбищем, яке саме поверталося (тоді я ще не знав, де вони були): у ньому люди теж несли слоїки для офіри (наразі вже спорожнілі) й грали на своїх інструментах. Навколо лунала вишукана сільська проста музика, яка більше скидалася радше на західні мелодії, ніж на мотиви якоїсь іншої східної країни; ніби завдяки якомусь диву ця жвава й по-святковому весела музика лилася поміж людьми. Звуки музики стрімко наближалися й так само стрімко, прогримівши луною у вухах тих, хто йшов на їхньому шляху, віддалялися у напрямку міста. Дійсно стрімко, хоч яким би дивним це не видавалося з огляду на те, як повільно просувався натовп в обидвох напрямках. Та це справді так. Тримаючи програвач високо над головою, я йшов у тисняві, зазнаючи штурханів то з того, то з іншого боку. Звуки музики наближалися, зустрічалися й зникали. Ще раз кажу, грали не лише молоді, а й старі. Хоча переважно музикувала молодь. Кожен сміявся, відчуваючи себе частиною загального щастя, як завжди молодь прагнула стати у цьому найнайкращою. Усі були дуже молодими, здавались підлітками з гладенькими обличчями та добре стриженим волоссям, частина з них були одягнені по-європейському, у звичайні білі сорочки, а частина вбрані у традиційне місцеве вбрання, яке складалося лише з туніки білого чи будь-якого іншого світлого кольору й таких самих штанів. Весело граючи, вони зустрічалися зі своїми однолітками, а потім зникали дорогою до міста без жодного вогника, хтозна, передчуття якого саме продовження святкування вони мали. Шлях ставав дедалі вужчим та залюдненішим, тим паче, що поля навколо перетворилися на справжнісінькі рівчаки, від яких часом тхнуло свіжим дитячим гівном. Йти у натовпі, який ставав дедалі несамовитішим, під оглушливу музику, було майже нестерпно. Нарешті я почав чіткіше розуміти (бо це вже постало у моїй уяві), що відбувається. Люди йшли на прощу до храму чи до великої скинії, яка вже бовваніла у темряві попереду, у самому кінці вулиці. Він анітрохи не здавався старовинним чи гарним. Так трапляється й зі святилищами, до яких прагнуть піти на прощу в Італії. Він здіймавсь унизу, на грузькій землі, на тому боці рову, через який було перекинуто убогий місточок. Несподівано поміж людей, які стояли у натовпі надзвичайно тісно, й здавалось, ніби пройти поміж них просто неможливо, ще й через те, що людей охопило щось на кшталт оргазму чи паніки, я побачив дивовижний образ божества; хоч насправді то була лише лялька, мабуть, ганчір’яна чи солом’яна, штибу тих, які європейці спалюють на Водохрещу чи травневі свята. Але на ній була прекрасна одежа, а обличчя закрите маскою. Та вся надзвичайна чарівність полягала в тому, як усе сприймалося, абсолютно по-народному. Це було повне капризів божевілля, розкішне, витіювате, чудне завдяки вигадкам народної фантазії, яке досягало настільки ж недосяжної вишуканості. Головними барвами у вбраннях були кольори, які зазвичай поєднують у високому маньєристському живописі, — зелений та червоний. Світло-червоний з відтінком фіолетового та кислотно-зелений, як паросток пшениці, який щойно проріс із землі. Передовсім цей колір був на смужечках, гофрованих облямівках та стрічках. Вони були зав’язані на бантики й на вузлики, які особисто мені нагадували бантики та вузлики, які були на надзвичайно елегантному Алківіаді, коли той у Платоновому „Бенкеті“ постає перед Сократом[308]. Той образ ніс гурт молодиків, але він лише ледь вигулькнув у мене перед очима, попри те, що навколо була така тиснява, що хлопці несли його над головою. Я зауважив лише, як він вигулькнув і зразу зник. Та невдовзі з’явився ще один бовван, подібний до першого, обвішаний вузликами й висульками, в обірвансько-чудній величі, у своїй рожевуватій незворушній масці. Його теж проковтнув захоплений і пройнятий релігійним почуттям натовп. Я помалу підходив до храму. Позаяк унизу дороги був доволі глибокий рів, я, як, власне, і решта людей, навпростець зійшов зі шляху й пішов уздовж слизького насипу. Так я дістався маленького місточка, прикрашеного дивовижними фризами ручної роботи, що вів до майдану, посеред якого здіймався храм, перетворений на святилище. Дійсно, у тому храмі не було нічого надзвичайного чи гарного. Люди розсипалися майданом, човгаючи у багнюці, й ходили навколо храму, зупиняючись коло статуй, які втілювали божеств, аби піднести їм свою офіру. Як і в решті храмів та капличок, у цьому також було повно маленьких бронзових дзвонів, які люди смикали, й дзвони видавали різкі й оглушливі звуки. Я теж кружляв навколо храму вкупі з паломниками. Поля навколо були похмурими, журливими й темними. Повернувшись на площу перед храмом, я не пішов зразу через місточок, а ненадовго зупинився обіч, поряд з обідраним кущем, навколо якого ріс височезний очерет. Я простояв там кілька хвилин, не опускаючи магнітофон вниз (пісні, які лунали одна за одною, поєднувалися з безладним гудінням дзвонів), коли це просто за спиною я ніби почув стогін. Я дужче нашорошив вуха, наскільки це можна було зробити в такому галасі. Це точно був стогін, людський стогін. Він лунав із-за куща, з очерету. Я повернувся подивитися у сплетіння кущів та очерету, у якому, між іншим, сморід від дитячого гівна був ще їдкішим, і побачив, як, розпластавшись у багні, лежить людина; глянувши на його одяг, я зрозумів, що то був європеєць. Я нахилився, й він підвів голову, страшенно брудну, у багні. Мені здалося, що у нього на губах — кров. Він промовляв до мене слабким-слабким голосом. Але саме тоді били дзвони, і я зовсім не мав змоги розчути його слова. Але невдовзі я схопив суть. Він говорив англійською. Мабуть, американець. Та коли, почувши мій акцент, він зрозумів, що я італієць, то почав говорити до мене майже досконалою італійською. У нього було продовгувате, жовте й жалюгідне обличчя. Волосся довге, як було модно серед молоді (але він мав десь із сорок років), бридко висіло аж до плечей. Він був схожий на наркомана, й не знати, шукав він в очах ближнього співчуття, прощення чи любові. На його губах було щось схоже на криву усмішку, яка не згасала, як у людини, що, отримавши прощення чи опустившись, стала безкривдною. Проте цей чоловік помирав. Усе, що я, дивлячись та відчуваючи у собі, дізнався про нього, було незабутнім; втім, ось-ось воно зникне з пам’яті. А хіба, зрештою, могло бути інакше? Як і решта, він до останнього лишився собою. Глухим голосом, як людина, яка відчуває всередині себе порожнечу від смертельного поранення, він переповів мені, як усе трапилось. „Оті“, тобто бідолашні мешканці Бгадгаона, яких так захопило їхнє святкування, „убили його“. Здається, гамселили по ньому палицею: власне, кілька годин, тому, коли ще стояв день, він прийшов сюди з кінокамерою (я помітив, що вона лежить неподалік у смердючій багнюці), щоб ще раз зняти приготування до свята, хоч вони й були поганенькими. У кадр постійно залазили хлопчаки, заважаючи зніманню. Він неодноразово просив їх відійти, але ті, мабуть, тому, що зовсім не могли втямити, чого від них вимагають, не рухалися з місць. Тоді чоловік, як він висловився, „прогнав одного копняками під зад“. Я витріщився на нього. Хіба міг чоловік, який, деградувавши, став сумирним, надавати комусь копняків? Питання без відповіді. Та річ у тім, що так жорстоко покараний малий побіг пожалітися старшим. Ті, мабуть, порадившись, обурено втрутились у справу. Певна річ, відповіли вони гуртом. Людна юрба підійшла, майже закипаючи від обурення. Вони прагнули, щоб винуватець став навколішки перед старійшиною й цілував йому ноги, благаючи прощення. Чи могли такі спокійні мешканці Бгадгаона дійти до таких крайнощів, це ще питання. Але й цьому питанню судилося зостатись без відповіді. Але у винуватця зовсім не було охоти ставати перед кимось на коліна та цілувати комусь ноги. Тоді натовп почав обкладати чоловіка палицями, зрештою, лінчувавши його. Наразі він, лежачи отут у кущах, під усе швидше та оглушливіше гуркотіння дзвонів помирає. Чоловік зрозумів, що має нагоду поспіхом повідати мені свою останню волю. Власне, йшлося не зовсім про останню волю, а радше про звіряння, яке він наважився зробити мені, бо я італієць. Він і чути не хотів, щоб йому надали допомогу чи повезли до лікарні. Для нього важило лише те, що він має змогу поговорити зі мною. Він відчув до мене нестримний жаль, дивлячись за тим, як я обманюю його, переконуючи, що у нього ще є крихта надії. У цьому він повівся, як справжній англосакс^b[309]. Лише згодом я дізнався, що він мав італійські корені (тільки його мати була англосаксонської крові) й він був мафіозі. Отож звіритися він мені хотів у тому, що він знав. Значить, він завинив у тому, що знав. Може, як і міщани, які відлупцювали його палицями, він теж вірив у Бога й хотів перейти на той світ, звільнившись від тягаря, Хтозна. Чи, може, хотів комусь помститися. Він розповів мені про короткий період з історії Італії (якщо точно, про шість років). Моя „Наґра“ увесь час була увімкненою. Саме тому його розповідь залишилась на моїй плівці, перемежована безугавними дзвонами та непальськими піснями, що й надалі розливалися у тій темній і холодній сільській місцині, над якою нависали гори».

Не знаю, чи формальна структура насправді здатна цілком охопити увесь зв’язок тієї чи іншої книги з дійсністю. На відміну від Шкловського, я б не мав такої певності щодо ототожнення форми та змісту, бо, як видається, будь-яка «єдність» завжди виявляється «ідеалістичною». Адже безсумнівно, що тотожність лінгвістичних форм завжди означає тотожність форм нелінгвістичних. Наприклад, увесь цей твір чітко розділений на два розділи (розділений структурно, я ще раз на цьому наголошую, адже я не пишу справжню історію, я створюю форму): перший розділ є «політичним блоком», у якому все зосереджено на боротьбі влади проти комуністичної опозиції; цілком реальної боротьби, напруга в якій теж цілком реальна; другий розділ — це «політичний блок», де влада протистоїть фашистській спробі скинути владу; це протистояння навпаки, було лише приводом, і напруга в ньому була штучною. Розподіл на форми достоту відповідає останній розповіді у творі, яку розповідає невідомий оповідач у колі освічених людей. Таке «переливання змісту» у творі з одного підрозділу в інший підрозділ, коли вони ˃ б мали лишатись непов’язаними один з одним, звісно, може заплутати читача. А я, як маркіз де Сад, гадаю, що «Le lecteur a le droit de se facher quand il s’aperçoit que l'on venut trop exiger de lui…» Саме тому я поставив перед ним дилему, яку висловив майже найпростішими словами.

Дві історії з «Епохе», цілком інший сюжет

1) Розповідь про те, як відкрили художні таланти (шляхтич відкриває талант у бідного художника, дрібний буржуа відкриває художній талант у дрібного буржуа (пропадає у таборі смерті); але ось знову розпочинаються Епохе, й більше жодного художника не відкривають)

2) Історія про батька й двох дочок (світську левицю та черницю): ось-ось мети буде досягнуто, але з’являється Епохе й цілковито змінює цінності

(далі коментарі оповідачів

та слухачів)

3) Розповідь дитини — Мерда ˂

1) Нова епоха («Комун» тощо)

2) Кінець Церкви

3) Кінець звичного фашизму тощо

» 104 — Повернення до Турина

» 105 — Туринський вокзал, пансіонат «Сицилія»: 20

» 106 — Уривок про двадцятьох

» 107 — Двадцятка зникає, вони зустрічаються з двадцяткою фашистських Духів

» 108 — Бомба

» 109 — Видіння про кровопролиття

У той час, коли навколо нього шуміло святкування Свята у кварталі Квіріно, трохи віддаля, й до його вух доносилися, ніби барельєф на великій брилі, що нависає, освічені бесіди, Карло відчув, як його пронизує біль від утрати Кармело чи будь-кого іншого, хто міг бути на його місці. Від бажання знайти його чоловік майже втрачав тяму, а цілком певне відчуття, яке ясно говорило йому про те, що він більше ніколи його не побачить, було ніби фізичний біль, який ˂ ˃ у ньому все те, що спроможне померти. У такому стані він був ніби в ямі, над краєм якої він мав змогу та час (ніби у маренні) визирнути і роздивитися світ навколо себе; він був свідомий цього, й це усвідомлення лише поглиблювало його відчай. Настільки ж сповненими життя були люди навколо, вони розмовляли, сміялися, шукали один одного й уникали у галасливих веселощах життя та старих протистоянь у політиці, яка, втім, кровоточила змінами, ніби з ран! Посеред усього того від самої лиш згадки про член Кармело, величезний, як гак на піратському кораблі, як на реманенті, що зберігають у сільських стодолах, як на возах, які тягнуть волами, і одночасно з тим майже шовковий, ніжний і твердий, Карло починав тремтіти і йому перехоплювало подих. І саме зараз я мушу зауважити, що за Карловим бажанням та болем зовсім нічого не ховалося: нічого, що можна було б назвати однаковим, нічого, що сталося б з ним раніше, ніяких прикладів, ніяких правил. Те, що поєднало Кармело та Карло такою міцною ниткою, що за цей зв’язок Карло був ладен, як кажуть, віддати життя, абсолютно не мало ніякої причини, було абсолютно безкорисливим; це було щось таке, чого не знайдеш ані в книжках з історії релігій, ані в книжках з етнології чи антропології, ані з психології, ні з психіатрії, немає цього навіть у романах чи мемуарах; у жодному із джерел знання, навіть якщо всі їх зібрати у величезній, безмежній бібліотеці, я б не міг навчитися того, як у кількох словах описати жадання та біль, котрі відчував Карло.

Наразі я відчуваю потребу, над усе для самого себе, зробити одне зауваження. Стилістичне упорядкування мого твору не дозволяє мені створити героя, чий остаточний від’їзд чи смерть розчулили б когось чи навіть (що я, ані краплі не соромлячись, вважаю цілком природним) викликати божественне^b[312] бажання ридати ридма, настільки ж безутішно, наскільки й утішливо.

[Джерела — Детективні додатки]

Наразі те, про що йтиметься у цій книзі, теж є «чимось писемним». Але наразі у цьому «чомусь із написаного» будуть посилання лише на те, що було у «чомусь із написаного» раніше.

Лише втаємничений читач, та ще й втаємничений у те, про що йдеться у цій книзі, можливо, буде спроможний зрозуміти послідовність знаків, котрі надруковані на сторінках, які він збирається прочитати.

У «чомусь писемному» раніше розповідалося про винищення, яке влаштувала Влада серед робітничого, бідного класу, впровадивши нові Взірці (котрі, докорінно змінивши бідноту та робітничий клас, буквально звели їх з лиця землі).

Наразі у «чомусь писемному» розповідатиметься про злочинні ініціативи Влади (точніше, Держави).

Наразі злочинна ініціатива Влади, яка втілюється у державну бюрократію, насамперед полягає в жорстоких засобах боротьби класу, який протистоїть робітникам, а точніше — комуністам.

Отож за таких обставин питання полягає в тому, який же у цій боротьбі сенс, коли ми в попередньому «поєднанні символів» бачили, що робітничий клас — бідняки, які насправді «зникли з лиця землі»? Хіба можливо, ба більше, збагненно, щоб хтось боровся з тим, чого вже не існує?

Певна річ, пояснення завжди існує. У даному випадку пояснення, яке я так вправно знайшов, буде таким: Влада завжди є, як кажуть в Італії, макіавеллівською, себто реалістичною. Вона виключає із своєї діяльності все, що можна дізнатись завдяки Видінням. Тоді Видіння, в якому йдеться про наглу смерть робітничого класу, котре міститься у цьому романі, і частиною того, що «належить цьому роману», отож саме на цих самих сторінках інтелект Влади має рахуватися з Видіннями.

Одначе позаяк вона, здається, нічого такого не робить, то показує себе слабкою, бездіяльною, тупою, боязливою, безжальною та злочинною. У той час як, і в цьому ми переконаємося далі у третьому «поєднанні символів», у третьому уривку «чогось писемного», вона такою не є. Дурна поведінка Влади (створення величезної машини, яка упорядкована у низку спільних злочинів з метою знищення чогось, що Влада вже й так давно знищила) насправді, принаймні за таких обставин, є загадкою. Світлові історії потрібен календар; трішки перетасуй хронологічний хід подій, хоч би розібравши його на складові, й ось світло історії гасне, не даючи більше жодних пояснень.

Якщо у Видінні розставити (справжні) злочини один за одним, глумлячись таким чином над логікою макіавеллізму чи політичного реалізму, перетворюючи її на страхітливо застарілу, то все-таки, і це цілком зрозуміло, — це обвинувальний акт. Саме тому політики, окрім того, що не мають бути убивцями, ще мають бути і спроможними бачити Видіння.

* Космічна криза (нафта, вода й повітря закінчились)

(Ця нотатка така сама, як нотатка 51а, про Кипуче джерело. Карло обдивляється молодих студентів, які б’ють байдики, розлігшись на великому лузі. За зовнішністю та мораллю, які цілком можна по них пізнати, вони зовсім інші, аніж молодь з Джерела. Час зробив величезний стрибок, але до свідомості Карло це ще не дійшло, тоді як другий Карло вже чудово пізнав це на власному досвіді тощо, — тому він спостерігає ніби болісне жахіття власної та їхньої немічності тощо.)

З Пізи Карло поїхав просто до Турина. Я заощаджу власний час на те, щоб описувати, й час читача, щоб цей опис читати, на розповіді про «непізнаний» біль. Він тягає за собою себе самого, як чувал, у якому заховано чоловіка з кляпом у роті, що стікає кров’ю. Його мучить бажання, яке, на його думку, здійснити неможливо. Про це він має один-єдиний спогад, лише один, відокремлений, безформний. Спогад про те, як колись ще підлітком разом зі шкільними товаришами дізнався, що існують «розпусні місця». Між собою вони говорять про це досить вільно, хоча він уже відтоді десь глибоко в собі ховав знання про існування такого явища. У подальшому все життя продовжуючи їх приховувати. Однак наразі, коли ця подія ховалася в ньому так глибоко, що він відчував розпач через те, що воно може більше ніколи й ні в який спосіб не показатися на світ божий, «спогад про подію», навпаки, був у його душі неймовірно живим, майже свіжим, палким. Він до найменших дрібниць пам’ятав ті «розпусні місця» й те, що там робили.

Він був дитиною млявою, незграбною, огидно-смішною та полохливою^a[314], носив якісь англійські підштаники до колін, які обтягували у паху, де нічого не було, як у жінки. У ньому, проте, зовсім не було вишуканої сором’язливості. Потай хлопець обома руками хапав те, на що мав право, як і решта. Він не був безнадійно «інакшим». Щоки у нього були безформні й пухкенькі, як у сільського хлопчиська, очі маленькі й невиразні (коли не були сповнені захисного чи ˃ ненависного ˂ виразу), рівну шию він втягував у безсилі кругленькі плечі, а зад мав великий та високий, товстенькі, криві, як літера «х», ноги, загалом мав достоту таку зовнішність, через яку підліток ставав незугарним, але цілком нормальним (1)[315].

Втім, подорослішавши, він не надто змінився. Навіть навпаки, якось кумедно був подібний до себе тодішнього. Він був жадібний, чуттєвий, сліпо вірив у те, що якщо про щось не скажеш, то це обов’язково залишиться непорушною таємницею: достоту, як тоді.

Гаразд. Отже, наразі він повертається до Турина, аби віднайти ті «розпусні місця», що були єдиними, про які він взагалі мав якусь гадку й які через те наділяв якоюсь надзвичайною справжністю, «непорушною», у певному сенсі «традиційною»! Знову ж таки, це були єдині місця, які він знав, а тому він вважав їх «розпусними місцями» у повному розумінні слова, єдиними, які існували в усьому світі.

І все-таки… хай як мені важко таке чинити й попри певні докори мого сумління щодо читацьких «невиправданих сподівань», я мушу наразі перервати траєкторію, яка так упевнено вела Карло до втілення (хай і незадовільно та умовно) його нових жадань, і почати креслити нову. Одначе це оповідальне поривання не стосується, принаймні наразі, власне Карло, адже воно має стосунок до «ще не введених у дію» персонажів, абсолютно нових, а тому цілком виправдано неприємних та підозрілих. А от власне розповідь про цих, нових, персонажів зовсім не нова. Це «переробка» за чужий рахунок, яку я взяв у іншого, використовуючи зовсім невідому оповідачеві техніку (яку вважали незрівнянною). Сказати, що Карло — Ставрогін, — це абсолютно, навіть недосяжно далеко від правди. Одначе безсумнівно, що він є саме тим Ставрогіним, якого Достоєвський задумав створити (але насправді не створив з тієї простої причини, що не спромігся б прожити мало не два роки життя (1868—1869) укупі з таким персонажем). Отож Карло є по-справжньому «теплим» персонажем. Ставрогін і справді, як називає його, власне, сам Достоєвський, не є ані «палким», ані «холодним». Він і те, й інше, але це зовсім не означає, що він «теплий». «Запал» та «холодність» укупі дають не «тепло», себто «посередність», а щось інше, як на словах показував Достоєвський. «Запал» та «холодність», поєднавшись, утворюють неоднозначність, котру переживають драматично, але без явного конфлікту. Неоднозначність, яка втілюється у подобу загадковості. У цьому романі я вже неодноразово зазначав, що тілесні гріхи Карло, саме через те, що він повторює їх нескінченно, навіть близько не стоять поряд із гріхами Ставрогіна.

Загалом, Карло — це Ставрогін, яким він мав би бути, себто по-справжньому «теплим» (жахіття як для Достоєвського, так і для мене), а якщо він живе подвійним життям, то це означає, принаймні у нашому випадку, що існують два теплих життя.

Як і Ставрогін, який вчиняв свої гріхи у столиці чи за кордоном, Карло також мав владну матір у establishment «нашого міста», себто в Турині. Й у неї, а її ще й звали Барбара, теж була подруга-суперниця, яка нещодавно оселилася в Турині й яка була геть-чисто викапана Юлія Михайлівна, котру я матиму нахабство ще й задля зручності назвати Джулія Мічелі. Певна річ, її «вічно жіночне начало» неабияк мене лякає, але я спробую позмагатися з ним, хоч і, скажу ще раз, на свій лад.

Барбара (Варвара Петрівна), мати нашого Ставрогіна на італійський манер (таке визначення, чи ідентифікація, зрештою, є неправильним або ж правильним лише частково), останніми роками майже остаточно залишила свій маєток «Скворешники» в Канавезе, маючи на меті назавжди оселитися у місті. Вона хотіла бути в гущі подій. Це (як ми знаємо) була жінка, яка переймалася політикою. Та ще й лівою. Певна річ, вона мала більш ліві погляди, ніж, скажімо, Сарагат, якого вона добре знала ще замолоду. Її створило ідеальне туринське оточення, безпосередньою першоосновою якого були Ґобетті та Ґрамші[316]. Жінка прагнула (хоч нікому в цьому не зізнавалась, і, можливо, це помітив лише я) «у великому масштабі» бути схожою на матір Паєтти[317]. Свого часу вона була добрим другом Павезе (втім, принаймні, як випливає з письмових свідчень, він про це навіть гадки не мав). Вона вирішила вкласти свої лівопрогресистські сили у Християнсько-демократичну партію лише тому, що там почувалася вільніше (мабуть, через свій лівий конформізм), а ще, і це головне, — кориснішою (доба папи Йоана та дисидентський католицизм були вже згодом). Хай там як, а в одному вона була непохитна: була проти фашистів та щиро вірила у звитяги руху Опору. Отож вона щиро плутала своє бажання бути на перших ролях зі своїм моральним правом. У той час, коли Карло повернувся до Турина (не так, як блудний син), нещодавно саме трапились певні події, які для Барбари були надзвичайно важливими. Її давня шкільна подруга саме переїхала з Рима до Турина, адже тепер вона дружина нового голови місцевої адміністрації (префекта). Та, як нерідко трапляється, а надто в романах, справжнім Префектом була вона (1)[318]. Вона побралася з чоловіком, нещасним бюрократом, який, втім, завдяки поступовому просуванню по службі зробив собі непогану кар’єру в Міністерстві оборони. Він був родом з області Марке, тож від природи був, з одного боку, невпевненим у собі невротиком, а з іншого — миролюбним, геть-чисто позбавленим честолюбних прагнень. Ось тільки випадково, під час війни він потрапив у П’ємонт і там, так само випадково, взяв участь у партизанській боротьбі. Здається, це була одна з визначальних причин для давньої Барбариної шкільної подруги, аби вона одружилася з ним, витягла його з бюрократичних буднів Рима й досягла того, щоб чоловіка призначили префектом Турина. Вперше людина, яка стала префектом великого промислового міста, була учасником руху Опору, а отже, він був перевіреного антифашистського віросповідання. Отже, здавалось, покладено початок новому порядку, у подальшому сподіваючись на терпимість, керування та управління. У цьому Барбара несподівано стала в авангарді, як досвідчений вояк передової. Але поруч є тінь. Це тінь Джулії Мічелі. Внаслідок цього між двома суперницями не міг не виникнути відданий союз. Саме так і трапилось.

Вихлюпнувши увесь нестримний потік інформації, яка, здається, конче необхідна у розповіді, я швидко дійду суті: тобто ххх фактів, інтриг, ххх ххх, у які Карло опинився затягнутим (абсолютно не маючи до цього цікавості) по своєму приїзді до Турина.

Карло пройшов у кінець вокзалу. Частина стін нахилилася, якісь ще стояли, але мали величезні пробоїни, від яких навкоси розходилися тріщини або ж зяяли глибокі дірки, що стали округлими; ці стіни скидалися на руїни. Там давно все вкрилося пилом, і ніби на доказ того, що вони обвалилися нещодавно, навколо були лише купи свіжих уламків. Але візерунки, які утворювали тріщини на цих стінах, зазубрені обриси ххх завдяки міцності будівлі, збудованої зі стародавнього матеріалу, котрий використовували ще на початку століття, дійсно перетворювали ці стіни на шляхетні руїни, як, наприклад, руїни якогось храму чи якоїсь церкви, зведеної у сімнадцятому столітті, що досі стоїть посеред селища у заростях кропиви, негустого плюща з блакитними дзвіночками, чортополохом, неприкритими арками під небесами й обрієм удалині… Відверто кажучи, навіть крізь пробоїни та дірки в стінах вокзалу в стилі ліберті дивовижним чином пробивається сказати б, щонайменше райське світло, як у селі, ніби місто за ними розчинилося. Ті пробоїни та дірки дивилися просто в небо, й саме звідти просочувалося світло, може, воно було вранішнім, коли воно щойно розгубило свою світанкову легкість і життя вже потекло, а може, це світло за мить до літніх сутінків, коли вечір прийде ще не скоро, але в його наближенні вже є щось водночас свіже й могильне. Доходячи сюди з ніби з дна блакитної безодні чи від обрію над морем, де моря не роздивитись, світло те набувало страхітливих обрисів пробоїн та дірок, крізь які воно проникало всередину, опускаючись, втім, додолу легко й втішливо: це справжнісіньке відновлення життя (яке, правду кажучи, ніколи не переривалось). Та де ж поділися червонуваті вулиці, які простягалися навколо, де височіли малоповерхівки часів короля Умберто І й високі галереї, по яких були прокладені щільно вмощені в бруківку трамвайні колії? Хіба, може, від вибуху зрівнявся із землею увесь квартал навколо вокзалу?

Карло нахилився, обережно, як зазвичай нахиляється людина, яка сидить на купі уламків, тремтячи, переліз через них, і нарешті йому вдалося підійти до пробоїни й визирнути на вулицю. Власне, міста вже не було. Будівля вокзалу здіймалася над безкрайньою пустелею, достоту як прадавня церква, від якої зосталась лише самотня руїна, поросла кропивою та заллята сонцем.

Карло насилу переліз через підвіконня величезного розтрощеного вікна, від якого лишилась лише велична убогість арки, яку зруйнували віки.

Пустеля перед очима Карло була ніби зеленим вересковим пустищем, де то тут, то там виднілися насипи чи невеличкі ліси під зруб, укриті тонкою вільхою чи обідраною жовтою акацією. Повсюдно все поросло вицвілою густою травою, не було й сліду доріг чи стежинок.

Роками нічого не жалося й не косилося; окультурена рослинність або ж зникла повністю, або ж була нечастою, а от дикі рослини, парості кмину, ххх, ххх, вижили й стали густими-густими, стебло у них стало твердим, ніби закам’яніло.

Карло пішов у глиб П’ємонтської рівнини, саме туди, де були гори, що заступали шлях, здіймаючись, сірі чи блакитнуваті, ніби хмари та небо. Лише біла смуга снігу окреслювала їхні обриси, відрізняючи їхні хмарні силуети від хмарного, трохи прозорішого літнього неба.

Карло поволі йшов уперед; земля перед ним ставала не такою убогою та сухою: можливо, десь неподалік знову виходила на її поверхню вода, яка тепер, не стримувана греблями, дійшовши сюди попід землею з льодовиків з молочнистих^a[320] гір, розливалася рівниною, й та вкривалася зеленню.

Одначе тією вкритою зеленню місциною було важче йти. Тепер це вже була не пустеля, а савана, закрайок лісу. Ноги плутаються у густій траві, за якою не видно ані землі, ані бруду. Навколо чимраз густішими стають невеличкі ліси під зруб: бузина із сухим, цупким листям та ламким гіллям, ожина, дика смоківниця; часом у низині, порослій травою, яка ще буйніше розрослася на драглистій землі, часом на якихось узвишшях, які мають такі правильні обриси, що здається, ніби колись вони були греблями. Незважаючи на те, що кожна травинка, кожен листочок були знайомі й навколо не було жодного дерева, яке б людина, яка жодного разу не ступила за межі Паданської рівнини, не знала все своє життя, сонце й тиша розсипали на все це щось дике й жаске. А там, де дерева росли щільніше, оточені сухими кущами, які ніби живилися не водою, а сонцем та повітрям, цикади просто навісніли, а не стрекотали. Стоголосся їхнє було дзвінким, одноманітним, оглушливим і величним, як у пшеничних полях чи на бережках струмків неподалік Афін, де тринадцять століть тому по обіді гуляли Сократ і Федр. Врешті-решт, пташки теж стали повноправними господарями небес та рослин. Часом їх було настільки багато, що здавалося, ніби небо перетворилось на мурашник. А наземні мешканці — на землі: плазуни, ящірки, равлики, скарабеї, мухи. За перепоною із огорож, які здавалися мармуровими, поміж кипарисами, обплетеними плющем із блакитними дзвіночками, та випадковими паростями низеньких чишкунів[321] була канава, що наповнювалась від глибокого зеленого джерельця, яке було прозорішим за кришталь; у тій гущавині сонячні промені падали навкіс, і на воді та по бережку з’являлися залиті світлом плями. До круглої калюжки з водою злетілися сотні бджіл, вони пили^a[322]. Ніби гомерівське джерело. А може, його бачили ще хитрі очі Салімбене Пермського[323]. Певна річ, колись давно якийсь мандрівник проходив тут, та пам’ять про нього вже давно минула, як і про безліч інших таких знайомих речей. Утім, жодного сліду, що хтось тут ходив, не було. Єдиними ознаками життя були оті золотаві бджоли над застояною й трошки смердючою калюжею.

Потім знову починалася савана, в якій росли колись культурні тополі, котрих ставало дедалі більше, аж поки з них не утворився цілий дикий ліс. Проте у цьому лісі поміж дерев можна було навіть бігати, адже трава там була низенька й негуста, а земля — тверда. Довгі гладенькі стовбури, огорнуті сонячними променями, які вже трохи стелились по землі, відкидали на килим сухого листя довгі й тонкі тіні, що ставали дедалі щільнішими.

Та щойно закінчився тополиний гай, осьдечки знову рівнина; але вже не така зелена, майже гола, як тоді скраю, біля руїн вокзалу. Трава стала жовтуватою й жорсткою, зате пахучішою: пахло кмином, ромашкою та м’ятою. Трав’яний покрив ставав дедалі рідшим, залишаючи лише тверду й кам’янисту землю.

Допоки на обрії, за скупченнями тих-таки дерев, з’явився, ніби пустка, рівнесенький простір під неозорим яскравим обрієм, що тікав під темне й огорнене хмарами підніжжя гір. Це була річка, чи, точніше кажучи, широчезний струмок, завширшки щонайменше кілометр, якась геть уся біла від яскравої чи білої, як яйце, чи рожевої або сірої гальки, яку щойно принесло водою з гір.

У тій усипаній галькою пустці текли струмки води, які часом розгалужувалися, а часом знову стікалися в один; вода в них була бірюзова, лише зрідка набуваючи темнішого відтінку на глибині чи у заглибинах, залишаючись, втім, ідеально чистою, настільки прозорою, що на дні можна було розгледіти камінці.

У безмежному кам’янистому просторі, облямованому удалині прозорою запоною з дерев та кущів, які здалеку здавались маленькими, поміж стрімких зелено-блакитних ххх росли кущі з різким ароматом: вербові прутики, вкриті прожилками, майже лискуче-червоні, в їхній тіні, на клаптику запиленої землі, росли жовтенькі квіточки, найубогіші та найцінніші з творінь літа, яке у цій безмежній обмілині завжди давало відчути на собі його хоч і останній цього року, але пекучий жар.

За обмілиною знову розпочалися магреди[324], які під низовими сонячними променями чітко підкреслювали лінію небосхилу на тлі далеких-далеких тьмяних прямовисних гір. Тиша, якщо взагалі це можна було назвати тишею через стрекотіння цикад, яке дратувало не менше за стрекотіння ластівок чи щебетання решти птахів, була непроникною. Не було жодної ознаки, що десь є жива людина.

Аж ось несподівано показалась прим’ята трава: безсумнівно, це були чіткі сліди від ніг та ххх ххх ххх колючки. Хай там як, але більше нічого, окрім хіба цієї безперечної вказівки, не свідчило про те, що у цьому місці супокій не такий, як у дикій природі, коли вона залишається на самоті сама з собою.

У фруктових дерев, які ніхто не обрізав десятки, а може, сотні років, гілля було покручене, з надто густим листям, на ньому висіли дрібні плоди, які ледве можна розпізнати; крім того, росло їх мало й абиде, у заростях ожини, й здавалось, ніби разом з кропивою вони намірились мало-помалу вкрити геть-чисто всю рівнину. Натомість, за заростями тієї-таки ожини, густої та твердої як залізо, за смугою низької зеленої трави, поміж якою, певно, ріс цикорій та овочева валеріана, виднілася друга вказівка, від котрої серце просто не могло не облитися кров’ю, а з очей не могли не потекти нестримні сльози: це було маленьке кукурудзяне поле, посеред якого рядочками ріс виноград, і на ньому непомильно відчувалася ˂ ˃ людської руки.

Незабаром у траві показалася ніби стежина, ба навіть утрамбована дорога.

Проходячи коли полем, порослим люцерною, а коли крізь зарості липи та жовтої акації, доріжка вийшла на ширший шлях, який, втім, теж був ніби з утоптаної сльоти, яка висохла за кілька днів, коли стояла гарна погода.

Уздовж узбіччя дороги протікала зрошувальна канава зі стрімкою, дивовижно прозорою зеленою водою.

Виднілися навіть найдрібніші листочки водяної зелені, що росла на дні, яку часом колихало течією, а часом вона була щільна та зелена-зелена, як мох.

Скоро над канавою, яка й надалі протікала уздовж дороги, оперезана липою та жовтою акацією, показався місточок.

По містку простяглася утоптана дорога, але під ним склепіння було аркове, цегляне. В арці в дивовижній прохолоді стрімко тік струмок; тепер він не був ідеально одиноким, адже і під містком, і біля надзвичайно зеленого краю берега плавали качки, поринувши у свої справи так зосереджено, що не збиралися ні на що від них відволікатися. Час від часу вони лопотіли незграбними білими, сірими з перлиновим відтінком чи мишасто-сірими крилами, й синє забарвлення на головах навколо маленьких оченят виблискувало, ніби сапфіри.

Вечір спустився майже раптово, чи принаймні сутінки, які тут, в оточенні густої рослинності, насиченої вологою, здавалися навіть ще темнішими. Уже був час, коли десь по сусідству мали б почати дзвонити у дзвони. За містком закінчувалася довга стіна з лип та жовтої акації, а за нею виднівся високий цегляний мур із широкими дверима посередині. Двері були причинені. Та як наближаєшся туди, з-за муру, із садиби чулися голоси, чи, принаймні, так здавалося. Слова були нерозбірливими, чулися лише інтонації. Говорила жінка, говорила дуже віддаля, мабуть, з протилежного боку будинку, який, певно, виходив на відкриту рівнину; вона щось прокричала, а потім заговорила спокійніше й замріяніше, ймовірно, жінка пішла з балкона, з якого виглядала, всередину будинку. Невдовзі, мабуть, не відповідаючи жінці прямо, але продовжуючи заведену нею розмову, почувся хлопчачий голос, одночасно голосніше гримнув владний чоловічий, то, безперечно, був батьків. Хлопець гигикнув і замовк. Заскавчав пес. Потому знову все затихло. У цей час селяни поверталися додому з полів, складали реманент, ішли митися й розчісуватися до насоса, що стояв біля великого чана, з якого поїли худобу, у той час як той, до кого сьогодні дійшла черга, йшов поратися у хліву, а решта розходилися по кімнатах, аби перевдягтися; може, вони збиралися піти в село, а може, не піти, а поїхати велосипедом, а можливо, посидіти у дворі увечері в компанії друзів, які живуть в інших садибах. Це була година, коли в давнину жінки о цій порі готували вечерю, у вікнах виднівся вогонь у темних пічках, розносилися сильні пахощі смажених злакових, а діти чекали саме цієї миті, аби додати роботи, змушуючи матерів чи сестер підзивати їх до себе чи влаштовуючи між собою сварку…

Досить було лише трішки штовхнути причинені двері, аби опинитись у садибі на тому березі, через місток. Але перед самими вхідними дверима, крізь щілину у масивних і потертих віконницях показалося дещо, що у певному сенсі було дивовижею: посеред двору росла величезна шовковиця, заввишки щонайменше у три чи чотири рази більша за маленькі шовковиці, які колись рядочком висаджували коло полів чи садили для того, щоб підтримувати ряди виноградної лози. Її густе листя, зібране у заокруглений ххх, мало таке насичене темно-зелене, яскраве забарвлення, що аж засліплювало. Можливо, на^a[325] тих ххх збиралося^b[326] надлишкове сонячне світло, освітлюючи собою двір навколо, його галереї, навіси, цегляну бруківку, котрі вже занурилися в темряву

Певна річ, ті голоси лише вчувалися; мабуть, то було пташине щебетання або голоси якихось тварин, адже в садибі не було жодної душі^a[327]. Так само, як і вхідні двері, решта дверей у маєтку теж були причинені, а деякі навіть було повибивано, й пороги здавалися тьмяними отворами. Кухня, — завбільшки з житницю, де проти стіни, що виходила на рівнину двома величезними вікнами праворуч та ліворуч, крізь які проникало всередину останнє зелене сутінкове світло, стояла плита, — була порожньою. Долівка, вимощена цеглою, нерівна й розбита; піддашшя — ххх. У горішні кімнати заходили ззовні, сходячи нагору дерев’яними сходами, які вели на довгий балкон, але сходинки на тих сходах уже повигнивали, й зійти нагору змоги не було. У самому кутку двору виднілася церковна стіна із гострокутним фронтоном[328], коштовними дверима п’ятнадцятого століття, а над ними — груба й коштовна розета. Тут теж віконниці були гнилими й розчиненими, а засувка просто висіла. Всередині було темно, проникало лише слабке зеленувате світло з рівнини, яка розташовувалася позаду двору, що, мабуть, виходив на захід.

Коли очі призвичаюються до темряви, — в якій ще трапляються бліді проблиски понурого світла від сонця, що заходить, котре марно — дорогоцінно-яскравим небом, яке ледь палахкотить на обрії, — обіцяє багато погожих днин, на стінах вдається розгледіти потерті залишки фресок. Їх уже давно понівечили, але після остаточного знищення ще залишилися поодинокі уламки: обличчя святого у ракурсі, видно високу вилицю, чоловік мав погляд смаглявого шляхтича, мабуть, приїхав із Півдня, як не походив звідти, то, принаймні, проповідував там безголове тіло мадонни, укрите мантією кольору прусської лазурі, яка вицвіла на колінах і то там, то тут спадала симетричними зборками. Вівці та пес на зеленому клаптику лугу, на тлі якого на передньому плані вимальовується обличчя вірянина: цього разу не з Півдня, але він сумирний, незграбний, з долини По. В абсиді виднілася лише запона чорного відтінку з крупними зірками й набалдашниками на спинці трону.

— Шукаючи місця, де переночувати, Карло (названий по-новому) бачить свіжі випорожнення (мухи допомогли).

Уранці все блищало від замерзлої роси; над літньою жовтою акацією навіть висів невеличкий туман. Йдучи утоптаним шляхом, спочатку чоловік дійшов до кількох кукурудзяних полів, а потім знову вийшов на нерозорану рівнину. Знову пустка: місце, куди ніколи не доходили люди чи яке люди вже покинули.

Останні окультурені рослини, здичавівши, утворили непрохідний ліс. Ще не всі земельні наділи заросли. Ще не всі рівненькі виноградники й акуратні тополеві гаї, не всі мережі каналів чи довгі греблі щезли. Але через це первісне спустошення колись, ще зовсім недавно, такої знайомої рівнини, яке стрімко знову заволоділо нею, здавалося ще гнітючішим.

Рослини, з якими людина протягом стількох століть успішно боролася, дозволяючи їм рости лише у місцях, які не могли прислужитися, де вони, тісно співіснуючи із запиленим сонцем, сутінками й брудом, увічнювали свою нездоланну життєздатність, тепер потихеньку зажили по-справжньому, повсюдно розрісшись, ніби злостиво тріумфуючи, й лише неозорі простори та тиша стримували їх ніби у величному спокої. Кропива, пирій, ххх та ххх простягалися довкола, куди сягає око, забиваючи колись фруктові та садові рослини: вони були настільки ж величними, як ранок та його ясне світло.

Безживний ліс, в якому росли лише старі рослини долини По, простягався до берегів річки неподалік чи до вервечки пагорбів, але, так само, як і в самому серці Африки, відчувалося, що далі все буде таким самим, навіть за обрієм усе буде настільки ж крижаним і бездоганно самотнім. Зловісно перепліталися рослини, які, цілком довільно, то там, то тут, наче залишки марення зберігають колишній образ: вишукана оздоба з виноградної лози, парасолька з дубової крони поміж горіхами, верба в очереті, чорний схил пагорба, порослий каштанами на тлі далеких схилів насичених, яскраво-яскраво блакитних гір, що здіймалися вервечкою, жовтий гребінь на тлі коричневих скель, густо порослих зеленню, й здавалося, що це переплетіння безкінечно простягатиметься перед очима, куди б вони не звернули свій погляд, шукаючи колишню дійсність. Не покидало відчуття, що ця пустка не закінчується пагорбами Вецолано[329] чи Монтільо, ані рівниною у Пойріно, Карманьолі, Кармін’яно чи Айраска, ані біля крайніх скель Альп, освітлених спереду пучком світла, чи над Джавено, Авільяною чи Віу, а незмінною розтягнеться на десятки й сотні кілометрів уздовж струмка Кісоне чи річечки Дора Ріпарія, аж до крижаних вершин чи уздовж притоки Вараїта чи річки Маїра аж до провінції Кунео, а тоді до річки Стура, далі у провінцію Лігурія і, врешті, до моря; а тоді, за Монферато, знов аж до тих місць, де колись здіймалася Алессандрія, Нові, Тортона, П’яченца, від річечки Борміда до струмка Стафора, захоплюючи в свої обійми хіба що кілька римських руїн, що існували за століття до цивілізації, яку поховала ця пустеля, котра відродилася, повернувшись до своїх першоджерел.

Хай там як, а помалу ця «waste land»[330], яка попервах мала обриси, врешті-решт стала безформною. Вона стала нічим. Це була лише видимість, речовина, розлоги. Невідома земля, вкрита травою, убогими обідраними деревцями, неспроможними через свою жалюгідність нести ˃ трагізм ˂; водойми, ніби ледве прокреслені, так, аби лиш ними могла текти вода; безмежні великі луки, які все одно ніби не мають широчіні, насип свіжих земель, покинуті ще до того, як вони отримали призначення; насипані греблі, зроблені до половини. Врешті, спочатку показалося безмежне звалище, яке було ніби ровом, викопаним у землі; звідти тхнуло різко, так, що несила було дихати; блищали скляні слоїки, а також пластикові ˃ тьмяніші ˂ баночки; чимало відходів спалили, залишивши спустошену просторінь, укриту попелом; а решта досі горіла. Вогонь потріскував, згасав чи несподівано знову спалахував від поривів смердючого вітру в цілковито непорушній тиші.

Згодом скраю цього безмежного звалища показався квадратний горб із вугілля чи жужелиці ˂, частина його була чорна, а частина — білувата, мабуть, це залежало від того, як падає світло; та хай там як, а це був колір смерті, повторюся, це були барви справжньої смерті, безформної.

З цієї височини виднівся розлогий, безмежний Турин, який майже досягав підніжжя гір, що правили темним тлом для прадавньо-білуватих міст, котрі з’являлися одне за одним.

На безформній рівнині постали перші будинки; вони були величезні, білі, ідеально рівні, стіни, обпечені палючим сонячним промінням, засліплювали, а безкінечна низка зовсім однаковісіньких балконів заплямовувала її маленькими сухими, убогими, однаковісінькими тінями; стіни в тіні були чорні й блискучі, як величезні прямокутники. Ці великі багатоквартирки, розкидані неоднорідними, але рівномірними скупченнями навколо дворів, обнесених мурами, були ніби близнюки. Скрізь повторювалася одна й та сама форма; зрештою, вона, цілком тотожна, повторювалась й у всіх скупченнях поблизу. Ці скупчення осель були ніби сузір’я, які у спустошеній пустелі діставались сузір’їв, котрі розташовувались щільніше. Але тиша тут була не менш непорушна, ніж у пустелі. Величезні дворища, зроблені з неякісного матеріалу, — бетону, окропленого задля того, щоб він був подібний до мармуру, цегли, яка здавалась несправжньою, — були цілковито порожніми. У деяких лише стояли замислені жінки, тримаючи в руках білі напівпрозорі поліетиленові чували й виступаючи темною тінню на металевих стінах. Вдалині, здебільшого на тому боці дворища, між стінами огорожі та сухою зрошувальною канавою, вщерть повною сміття, за якою знову простягалася пустка, виднілися мовчазні діти.

Перш ніж остаточно щільно скупчитися одна біля одної у місті, яке вигулькувало у сірому сонячному світлі (яке поволі, що вище піднімалося, позбавлялося своєї яскравості та сили), серійні фортеці через певний час ставали не такими частими, й знову починалася пустеля. Правда, через цю пустку простягався асфальтований шлях. Але узбіччя його були облуплені, й почасти їх укривала земля з рівнини чи сміття. Час від часу цю пустку перетинав якийсь струмок із чорною та смердючою водою, а по їхніх бережках пливло сміття, яке ніби хто розклав певною рукою, аби надати йому незворушності, вічності: вона зухвала на обпалених сонцем берегах та журлива в тіні. На одному з місточків, який пролягав через останню широку смугу пустелі, схилившись над своїми мотоциклами, непорушно стояли підлітки, зодягнені у неприродно яскраві, ніби для свята, сорочки та штани. Потім вони зібрались у гурт, завівши свої мотоцикли, які розлючено загуркотіли, й піднявши передні колеса так, ніби намірились їх осідлати. Вираз на їхніх обличчях був відсутній, вони були бліді, погляд метушився або спрямовувався зовсім в інший бік. Через волосся, яке було коротко вистрижене на чолі й дуже довге на потилиці, спадаючи аж до плечей, у них наче був якийсь смішний та зловісний^a[331] жіночий фетиш. Незабаром вони зникли. Й на тому останньому відрізкові пустелі залишилася лише самотність, наповнена смородом нечистот, через який неможливо було дихати. Трохи далі, змішане з попереднім, розташовувалося ще одне сузір’я із старих сільських хат, яке було ніби зразками житлового будівництва з іншої галактики. Будиночки були пофарбовані у червоно-жовтогарячий колір, хоч штукатурка вже вицвіла й облупилася; дах був із жолобчастої черепиці, вкритий плямами моху, а біля внутрішньої стіни, що виходила на стодолу, від якої наразі лишився лише невеличкий лужок і де на білій засохлій землі росла дивовижно зелена трава, розташовувалися сходи, зроблені з дерева та заліза, які вели ізсередини на горішні поверхи, переходячи у балкон завдовжки на весь будинок. Двері, що виходили на цю галерею, геть усі були зачинені, але у тих старих будиночках мешкали люди. На траві гралося двоє чи троє дітлахів, а на балконі сидів дід. Він був темношкірий, а очі, як щілинки, блищали. Між чорнуватими, вкритими білим пушком зціпленими щелепами, виднівся чуттєвий рот. Чоловік був дрібнотілий, але тіло у нього було сухе й треноване завдяки праці. Очі його світилися ніби аж надто виразно, навіть тоді, коли він був на самоті; мабуть, вони світилися від радості, яку відчуває людина, котра вважає себе підлеглою, коли думає про нікчемність власного існування; а може, від чарівної усмішки, якою всміхається незваний чи зневажений гість, котрий не може прилаштуватися до звичаїв товариства, в якому перебуває, невеличким блазнюванням випрошуючи розуміння; або таке: світло тих очей гидке й жорстоке, як у молодого бандита, котрий раптово зістарівся, та, втім, не відмовився від свого тепер уже впливу, як у батька чи жалюгідного старійшини, який уже не розмовляє, своїм мовчанням замовчуючи речі, що їх світові знати не слід.

Показалася кінцева зупинка автобусів, наразі у світі річ дуже^a[332] давня. От лише водій та кондуктор, чекаючи своєї черги, не обмінюються жартами, як це зазвичай роблять прості люди. Вони стоять біля свого нового й блискучого автобуса суворі, наче чиновники. Вони не відчувають смороду сміття, що досягав аж сюди через засмічені бережки канави, яка протікала за старезним, жовтим будиночком застави[333], котрий наразі вже не використовувався й обвалювався; бліді й зосереджені чоловіки з довгим волоссям, яке закривало шию, видніючись з-під старих робочих кашкетів, палили. Вони ніби промовляли, що їхнє справжнє життя протікало десь в іншому місці. У ньому була своя вишуканість, амбіції й тривоги, які не мали нічого спільного з роботою. Навіть люди, які у натовпі чекали на прибуття чи відбуття автобусів, поводилися так само непривітно. Втім, те, що ніщо не могло порушити їхню зосередженість, можна пояснити завзяттям, з яким вони виконували свої щоденні обов’язки. Ця робота наділяла їх певною гідністю, до якої вони не були готові настільки, що це було навіть схоже на невинну зраду: слухняність найманих убивць переродилася в них у спільництво, через яке вони ставали зухвалими й знеохоченими. Прийшли в одному гурті молодь, чоловіки та жінки, як товариші, а з ними й трохи галасу та радості. Але все це були умовності, яких вони навчилися з телевізора. Дехто з них, стоячи поряд з блискучою, як дзеркало, малолітражкою, навіть намагався поводитись, як у рекламі чи то автівок, чи то одягу, чи то якихось аксесуарів. В очах було настільки всеосяжне щастя, що воно ставало на заваді будь-якому іншому почуттю, яке б не було частиною улюбленого й безальтернативного взірця; та через те, що це всеосяжне щастя було удаваним, неприродним, у глибині цих очей все одно проступала тінь сорому й страху. Слова, сповнені радості, насправді були силуваними. Але на це ніхто не зважав. Тому увесь загал грав свою роль бездоганно.

Люди, які стояли на цій зупинці, чекаючи на автобус, були ніби взірцем, який дорогою у місто повторюватиметься не десятки, не сотні і не тисячі, а десятки тисяч разів. Сузір’я багатоквартирок були щільно повпихувані одне в одне, і єдиним, що розтинало^b[334] ту щільну поверхню, були мости через вулицю, спостережні пункти над безладдям, по яких несамовито літали тисячі автівок та вантажівок. Вже стояла пізня ранкова година й сонце ніби зникло за завісою.

Майже всі ті люди (якби за ними спостерігала особисто не зацікавлена людина, з’являлися ніби у щойно відкритій дійсності) поспішали у центр міста, бо туди їх кликала робота, котра давала їм достаток і наділяла їх отим сонним виглядом. Якщо людина нікуди не поспішала, йдучи своєю дорогою, їй було б зручно спостерігати за тим, як насправді розвивається та діє те марево, частиною якого вона була. Власне, його дію та розвиток можна було описати, послуговуючись низкою заперечень: ці люди вже були не такими, як колись, ці люди вже не були по-бідняцькому чистими (хоч і не зі своєї волі), вони вже не відчували прадавньої поваги, вони вже не мали прадавньої жаги бути вільними, вони вже не створювали власну модель людини, більше не протиставляли власну культуру культурі тих, хто господарював, вони вже не розуміли, яким священним є смирення, вони вже не знали мовчазного прагнення до революції. Жодним з цих заперечень не можна нехтувати.

Усе це виражалося в їхній зовнішності, стилі життя, в їхньому тілі. Несподівано у зворотному напрямку з центру міста на околиці, чи то з одних околиць до інших, посунув потік людей, справжнє нашестя. Ці робітники поверталися з фабрик. Гуділи сирени; якийсь дзвін, що досі зберігся, дзвонив полудень. ˂

˃ Карло повертається додому. На другий поверх будинку на вулиці ххх. Мати та сестри, К’яра, Емілія та Наталія, видаються йому ніби застарілими химерами. Інцест, у який він з ними колись вступив, наразі здавався йому ніби сном, який майже повністю стер їх з реальності. Вони є частиною іншого, винятково соціального, порядку. Зрештою, у себе вдома Карло мешкає, ніби у готелі. Снідає, ночує. Йде (зараз він, не маючи жодних обов’язків, як і в юності, став вільним). Поспішає у кав’ярню, де збираються друзі (відтоді, як вони бачились востаннє, ті постаріли на тринадцять років). Він дістається туди, ніби сновида. Для оточуючих він — людина владна, яка досягла найвищих кар’єрних вершин. Його наділяють надлюдськими якостями. Він ніби божество, яке з’явилося у плоті і крові. Його друзі, котрі зробили собі скромні кар’єри у місті (хоча у масштабі міста вони стали людьми впливовими, шанованими; у певному сенсі вони були навіть більш шанованими за Карло, котрий досі не розлучився з думками про щось сповнене пригод, неспокійне, пов’язане з розбещеною столицею, що має соціально нижчий характер), зустрічають його, приховуючи своє шанобливе ставлення, не роблячи над собою ніяких зусиль, по-природному довірливо й щиросердно. Втім, їхній обмежений філософський життєвий досвід, зумовлений життям, у якому немає вибору, сам по собі був у чомусь бездоганним. Своїми культурними знаннями й поведінкою вони між собою були дуже подібні, але поєднує їх спільний живий та сердечний гумор, до якого Карло не звик. Політики, які роблять собі кар’єру, хай навіть вони походять з таких місць, як це, відвідують такі кав’ярні й мешкають на таких вулицях, як ххх, є безкінечно убогішими, дурнішими та провінційнішими. Між друзями зав’язується одна з бесід, які в Римі, у світі, який зараз уже став для Карло його світом, були б неможливі (хіба що вони були б лицемірними). Політик, велике цабе, завжди мусить займатися демагогією та брехати; по-справжньому впливовий політик, менш публічний, котрому не потрібно безугавно клянчити собі популярність, бігаючи по колу, як індик, ця холодна й цинічна людина дає собі волю й здитинюється лише коли займається своїм хобі. Його давні туринські друзі, які прожили все життя там, де й народилися, здається, досі спроможні отримувати насолоду не лише від смачної їжі й гарного вина, але й від безсторонньої інтелектуальної бесіди (завдяки яким пізніше з’являються практичні започаткування, котрі існують одночасно з ініціативами влади, але по-кальвіністському[335], — наскільки це можливо в Італії, а точніше, наскільки це можливо в Турині, не підтримують владу). У такій бесіді Карло послуговується поняттями, котрими не можна користуватися у світі політики, в якому для того, щоб реалізуватися, втілити свої задуми, потрібно послуговуватись винятково тими поняттями, які відповідають певним нормам, а тому зрозумілі, й такими, які можна безпосередньо, не суперечачи здоровому глузду, втілити у вчинки та справи. Для політика справжні бесіди — це пустопорожнє мудрагельство. Але Карло повернувся на той культурний рівень, на якому був раніше, від щирого серця користуючись з цього, як і його друзі, котрі звикли до цього більше за нього, а тому поводяться стриманіше (вони ладні перервати розмову звичним для свого товариства жартом або для того, щоб пообідати). Карло, цитуючи Вістена Одена[336], коли на кілька хвилин перервалася їхня бесіда про найближче майбутнє італійського суспільства (дивлячись ізсередини того, що відбувається навколо, тобто маючи краще буржуазійне розуміння), зітхнувши, певна річ, не як можновладець, сказав таке: «Благословенні ті, хто сподівається на краще, бо чекати на них, може, набагато гірше…»

«Що за насолоду, — процитував посипаний сивиною, майже сивий ххх, який випадково теж знав цей оденівський вірш, — що за насолоду маєте, виставляючи Єремію Ювеналом: стидайтеся своєї Schadenfreude![337]»

«Трясця, — мовив Карло, не обриваючи цитати: — Повчати мене будеш! Ти обиватель? Хай навіть так, хіба це важить, коли слова мої — то щира правда!»

У цю хвилину, посміхаючись, до них приєднується (він теж знав «Місто без стін». Мабуть, збірка щойно вийшла у видавництві «Ейнауді») третій друг: «Поснідаймо, на Бога! Бо ситим буде краще вам!» ˂

Їхні жарти — якщо не помиляюся, у цьому романі інших немає (окрім розповідей, які є його частиною), тієї ж таки миті спростувало дещо незвичайне в кінці вулиці, ніби порив вітру, від якого гепають віконниці й лементують жінки. Життя ніби призупинилось, і на всіх обличчях та на всіх речах навколо ніби з’явилося питання. Почулося ляскання; крики окремих людей ставали частішими, перетворюючись на стривожений, спантеличений шум голосів. Автомобілі почали зупинятися, й дуже скоро утворився затор, який простягнувся на всю вулицю. Звідти, де чулися голоси людей та їхні крики, почали прибігати люди; дехто з них, зупинившись, чекав у галереї на тому величезному майдані, який скидався на неаполітанський через розкішний просвітницький стиль, що поєднував їх. І нарешті в кінці вулиці показалися люди, які йшли в ряд, тримаючись під руки й з усіх сил утримуючи ˃ стяги, пов’язки; за першим рядом йшов наступний. Їх було море.

То була фашистська демонстрація. На плакатах великими літерами були написані гасла у стилі Нових лівих[339], які прославляли Альміранте та Бірінделлі[340]. На деяких рішуче вимагали звільнення такого собі ххх. Писали «ххх — волю». Можливо, демонстрацію дозволили й організували заради цього. Карло, стоячи високо в галереї, разом з невеличкою юрбою ˂ людей (це були звичайні мешканці міста, які всього цього не схвалювали), спостерігав за демонстрантами (які швиденько проходили бруківкою старої вулиці). Випала добра нагода поспостерігати. Завдяки випадку Карло перебував поза сутичкою. Він мав змогу спостерігати за людьми, ніби вони були чужинцями; чи так, наче він сам був чужоземцем. Та чи випадковим був той випадок? Чи можна звести цю подію до звичайного, будь-якого моменту, в який людина (без свого публічного образу, вмить перетворившись на невідомого) зустрічалася з рештою людей (які натомість привселюдно демонстрували, як головні герої, те, хто вони такі й чого прагнуть)? Можливо, йшлося про несподіване загострення та викристалізовування того, що вже тривалий час назрівало: остаточне розділення добра та зла, чи, ліпше сказати, відокремлення одного явища, яке не було ані злом, ані добром, від іншого явища, яке не було ні тим, ні іншим. Поміж демонстрантів були люди середнього віку (й навіть молодь) у чорних сорочках[341]; дехто (перед фотооб’єктивами) підіймав руку на знак вітання, як заведено у фашистів; хтось махав трикутними «прапорцями».

Утім, це не завадило Карло якнайясніше зробити «натхненні» висновки, які були приблизно такими.

Ні. Це не фашисти. Серед них були, звісно, «загальмовані», фашисти у класичному сенсі, але вони вже не враховуються (чи враховуються лише як останні, хто залишився серед живих, коли з’явилися нові історичні обставини). Розчарування було гірким. Кінець фашизму позначає кінець цілої епохи, кінець Всесвіту. Кінець сільського, народного світу. Тепер фашисти збирали ватаги своїх простих та мужніх найманців з найжалюгідніших його куточків. Зник середній клас, підвалинами буржуазійної культури котрих була народна культура (така сама, як у найманців): сільська, пасторальна, матроська, бідняцька.

Розрізнена (від регіону до регіону, від міста до міста, від центру до околиць). Не зосереджена в якомусь одному осередку, партикуляристська[342]. А тому — справжня. Нова влада (частиною якої Карло був безпосередньо) після війни опиралася на ці справжні види культури, але на виборах вони втілювали санфедистські[343] погляди. Тобто вона зробила те ж саме, що й фашисти. Але згодом, навіть цього не усвідомлюючи, ця влада поволі цілком змінила свою природу. Церква, яка увібрала в себе загальні риси різних партикуляристичних та справжніх народних культур (реакційних з точки зору виборців), остаточно стала на службу владі. Раптом Церкву здолали, покинули, вона стала завадою й непотребом. А різні справжні культури (особливі, народні) зовсім щезли (або до того йшло). Їх зруйнувала сама влада, зруйнувавши разом з ними й Церкву. Ця влада закликала жити життям (закликаючи щодня, щогодини, щохвилини життя) зовсім позбавленим релігійності. Протягом усіх тих років ніщо не вважалося настільки антирелігійним, як телебачення. Тоді й справді частково показували урочисті промови за участі якогось дурнуватого єпископа, а ще частіше передавали релігійні церемонії, на яких був присутній сам Папа Римський тощо. Але так влада лише захищалася, використовуючи для цього Державну релігію. Насправді ж телебачення щогодини закликало до гедонізму: вони кидали все на те, щоб добробут та споживання стали реальністю. А люди, завчаючи урок, дійшли до крайнощів. Переродившись (уперше за час свого існування). Вони мутували. Створили нові взірці людей, такі, які їм запропонувала влада. Вони покинули те, що традиційно правило для них за взірці. Екзистенціально вони жили за новими цінностями, які, втім, у свідомості були лише понятійними (номінальними). Життя обганяло свідомість. Терпимість, що стала необхідною в гедоністській ідеології споживання, наділяла новими обов’язками: тепер треба було гарненько впоратися з новими свободами, які ненав’язливо надавали зверху. Це неминучий невроз. З іншого боку, жити за новими цінностями, не знаючи, що воно таке, оце в свою чергу є гарною причиною заробити собі невроз. Світ простого селянства завалився. На полях (та в розсадниках) кишіло гадюками. Він втратив свої традиційні, справжні цінності, а разом з ними й цінності умовні, які нав’язала їм офіційна релігія. А що прийшло на заміну цих цінностей? Чи не такі ж цінності досі мала дрібна буржуазія? Ніхто з представників влади ніколи не сказав правди: про те, що нові цінності — це цінності поверхові, через які поверховими, а тому сповненим відчаю, ставало й власне життя. Отож усі вдавали, що ні про що гадки не мають. Карло спостерігав за фашистами, що йшли перед ним. Вони були лише справжніми людьми, які у ту мить були потрібні владі (історії). Їхні класичні ідеологічні гасла «За Бога, Батьківщину, Родину» були маячнею чистої води. Вони перші насправді у це не вірили. Можливо, зі старих лозунгів єдиним, який досі зберіг свій зміст, був «Порядок». Але для того, щоб стати фашистами, цього замало. Люди, які проминали Карло, були жалюгідними міщанами, яких уже закрутило у коловороті тривог за власний добробут, розбещені й знищені зайвою тисячею лір, яку «розвинене» суспільство поклало до їхніх кишень. Це були люди невпевнені, сірі, налякані. Невротики. Обличчя у них були змучені, спотворені, бліді. Молодики були довговолосі, як і всі молодики-споживачі із завитками на скронях та тонкими й короткими хвостиками, як у вісімнадцятому столітті, цапиними борідками, шевелюрами у стилі ліберті й у тісних штанях, що обтягували жалюгідні яйця. Від їхньої дурної й жорстокої войовничості стискалося серце. Вони викликали жаль, а ніщо не є паскуднішим афродизіаком, як жаль. Їхнє майбуття викликало їх на роботу, за яку платять краще, ніж у попередні десятиліття, й на трохи більш буржуазійний вікенд, а ця демонстрація була лише розвагою, яка відволікала від усього цього. Спіноли гірші за Каетанів^{70}. Найманці Каетано ще були здатні вірити у свої цінності, вони дійсно сповідували аскетизм та мужність на практиці. А це були лише химери, від яких було важко на душі, яким, ймовірно, право кружляти містом надало ЦРУ своїм рішенням. Наразі справжніми фашистами були противники фашизму, які тепер були владою. Карло мав владу, а не ті плаксиві дурні діти, які гадки не мали, звідки взялося їхнє страждання.

На обличчях отих літніх італійців, викоханих достатком, те, що не було неврозом, було вульгарністю: густі чорні брови над млявими очима, бліді щоки, ворожа й відворотна відгодованість, зади, як у тяглової худоби. Вульгарність теж страшенно не сприяє афродизіакам. Той натовп комашився на древній вулиці, не маючи й краплі принадності у зовнішності, ба навіть більше — ззовні вони були жалюгідні та бридкі. Це були безталанні дрібні буржуа, яких викинуло на задвірки світової історії в ту саму мить, коли вони ˃ уподібнились решті.

Коли останні гробарі пройшли повз, тягнучи за собою вайлуваті ноги, ххх хриплим голосом пісні, які перші лави вже доспівували, Карло несподівано відчув страшенний біль у череві, від якого він враз зблід, наче став знекровленим, як зазвичай трапляється після першого ˂ ˃.

Біль ніби на мить затих, але потім став ще сильнішим, перетворившись на нестерпний напад різкого болю. Карло не втримався, щоб не покласти собі долоні на живіт і не зігнутися вдвоє від болю. Все стало ясно. Затуманеними від болю очима Карло озирнувся довкола, шукаючи порятунку: згодився б навіть якийсь закуток за вхідними дверима. Але натомість він побачив у кінці майдану, за новеньким портиком[344], кав’ярню ххх, кав’ярню, куди навідувався замолоду. Не відриваючи рук від черева, Карло бігцем дістався кав’ярні й переступив її поріг. Народу було повно. Було й кілька його знайомих. Та він, зробивши, так би мовити, надлюдське зусилля, удав радість та неуважність і, проходячи повз касирку, замовив собі чаю, ніби нічого не сталось, а потому, неспішно, не приховуючи свій нібито якнайчудовіший настрій, попростував у нужник. Прослизнувши всередину, він замкнувся, відчуваючи нестримне щастя, настільки нестримне, що він почав тихесенько наспівувати собі під ніс, дякуючи Богові.

Ось лише ще дещо додалося, чи то краще сказати, наклалося на цей уже сам по собі сповнений романтики трапунок.

Складається враження, що вся історія людського існування — це лише повторення одного й того самого: відбувається лише те, що вже колись трапилося. Й дійсно, роздягнувшись, Карло побачив, що те, що з ним відбувається, наразі вже колись траплялося з ним. Швиденько завершивши самовиставляння своєї срамоти, він побачив у дзеркалі нужника, яке вже відбивало його зображення ще за часів, коли він був студентом, не Полігімнію, а Полігімнія, чи, якщо хочете, не Баубу, а Баубона^{71}. Втім, Полігімнія чи Полігімній, Бауба чи Баубон — відверто кажучи, різниця несуттєва. Це викликає сміх, може, навіть святобливий, хоч і з чорними нотками, як у дитини, так і в космічного божества, проте читач про це знає краще за мене. Втім, це не змінює того, що Карло був глибоко вражений, коли у старому дзеркалі нужника побачив, що у нього пласка грудна клітка без грудей, а знявши штани та труси, достоту як того вимагає обряд самовиставляння власної срамоти, хоч у даному випадку сміятися нікому, побачив, що у низу живота, під ріденьким волоссячком, висить старий добрий член.

«Не дивуйтеся, що я знаю всі мови, бо я знаю те, про що люди не говорять» (І)[345].^{72}

Або так: «Хто має очі, якими спроможний бачити, і вуха, щоб чути, може переконатися, що немає смертного на землі, який би вмів зберігати таємниці. Якщо його вуста мовчать, то він патякатиме кінчиками пальців: викриття таємниці сочитиметься з кожного отвору його тіла» (2)[346].

Карло з Неалегоричної Дійсності, звісно, нікому не розповідав про те, що з ним трапилось, через історичні обставини й з такою природністю («Verbum infans», «Dei dialectus solecismus’»).

У світі політиків певні історичні обставини не розуміють з принципу, а тим паче не збагнуть простої мови символів, які часто виражаються плоттю чи тілом. Сказавши таке, розповім, настільки просто, наскільки це можливо, як після «першого несподіваного повороту подій» (коли знову з’явився пеніс достоту так само, як у Карло Уві Сні; проте ця подія не стала знову значущою для сьогодення, це не було повторенням, сповненим святобливих почуттів, це було радше просте повторення за різних життєвих обставин), (3)[347] майже відразу трапився не лише «другий несподіваний поворот подій», а й навіть «третій».

Щойно Карло знов отримав свій член (певна річ, заплативши за це повернення своїми грудьми), чоловік враз захотів повернути собі своє місце у світі. А цей світ (як ми згодом переконаємось) був просто тут. Годі й казати, що він навіть не замислювався, щоб повернутися у цей світ на те місце, яке посідав раніше, а хотів дістатися вище, туди, де Влада є не лише джерелом сенсу всього, але й загартовуванням себе.

Одначе Карло добре усвідомлював, що ніколи не зможе продовжити з того місця, де зупинився. У його свідомість, місце, в якому зазвичай можна позбавитись усього, що викликає занепокоєння, увійшли не лише переживання, яких він зазнав у той відрізок часу, а й дещо нове. Проте він навіть не міг сказати, у чому полягала справжня новизна, та, яку він спізнав у безмірі свого підсвідомого життя: «Дао[348], якому можна дати визначення, не є нескінченним дао».

Але повернімося до великого розділу, наприкінці котрого визначаться чергові «повороти в сюжеті», про які я вже казав раніше й наслідки яких стануть основними для всієї нашої історії у подальшому.

Незважаючи на всю бентежність «гарячої» днини, що минула, свято все одно відбулося^{73}. Гадаю, навіть якби заступник губернатора Мічелі віддав Богові душу тієї-таки ночі, вранці свято все одно відбулося б: такою значущою вважала цю подію пані Джулія Мічелі. Те, як вона до останнього лишалася сліпою, не зрозумівши настрою людей, зворушувало. На той час ніхто не вірив, що такий урочистий день мине без якоїсь хвилюючої несподіванки, як казав дехто, без якоїсь «розв’язки» (на яких чекало неминуче розчарування, хоч вони про це чудово знали). Чимало з них дійсно силкувалися напнути на себе насупленого вигляду, якнайбільш «політичного»; та якщо говорити загалом, то всі ж знають, що італієць безмежно тішиться, коли у суспільстві трапляються якісь скандальні чвари. Окрім суспільної думки дійсно існувало дещо значно більше за звичайну жагу до скандалу. Увесь загал був роздратований, снувало щось невмолимо люте. Здавалося, що геть усе геть усім навколо страшенно набридло. Поширився якийсь незрозумілий цинізм, силуваний, ніби нав’язаний проти волі (це було останнє, що залишилось у спадок від 1968-го й що залишила молодь дорослим). І лише панянки, завжди незмінні панянки лише в одному не збивалися з пантелику — у безпорадній ненависті до «flatus focis»[349], яким у нашій поемі є Джулія Мічелі. Хоча бідолашна навіть близько нічого такого не підозрювала, до останнього була переконана, що має «оточення», яке й донині «беззастережно віддане» їй.

Я вже згадував, що в ті часи у високому товаристві набралося багато «черні». У темні часи змін та переходу до чогось іншого завжди й усюди з’являється така «чернь».

Я не маю на увазі тих, які, загалом, завжди намагаються бути першими, маючи у цьому свою мету, навіть коли вона часом страшенно дурна, але попри те логічна. Ні, я кажу, як казав Достоєвський і як я сказати не насмілюсь, про «недомірків». Будь-коли, спочатку в темні часи, а потім у перехідні вилазить на світ божий безліч «недомірків» зі страшенною здатністю до шантажу та тероризму, яких, певно, у кожному суспільстві потенційно (тоді вони чортзна-що коять) хоч греблю гати. Вони вилазять не лише без жодної логічної мети, у них у голові навіть тіні хоч якоїсь думки немає, вони лише щосили виражають свій всезагальний неспокій, нетерплячку та нетерпимість.

Перш за все, цей натовп «недомірків», які повискакували у тому-таки 68-му, навіть того не усвідомлюючи, майже завжди тільки те й роблять, що йдуть за гаслами якоїсь купки «першопрохідців», які керуються якоюсь логічною метою (хочу додати, що серед них є невідступні, чесні та шляхетні революціонери, навіть коли вони разом з тим і непередбачувані та наївні). Було цілком зрозуміло, що загальні настрої були саме революційними, ба навіть марксистськими, тож, що стосується нашого свята, то пані Джулію Мічелі надихала її марксистсько-революційна молодь. Як (і що) трапилось у той період, мало хто спроможний був сказати (а своєму читачеві я нагадую про нотатку 43-тю «Лівий Комунізм»). Та річ у тім, що ця юрба найнікчемніших «недоростків» (з густими баками, бакенбардами, волоссям по самі плечі) взяла гору й почала критикувати все, «що є найсвятішого», хоча раніше не сміли навіть рота роззявити; а люди, які до цього моменту були на перших ролях, так успішно тримаючи в руках владу, потроху почали, до них дослухатися, а самі анічичирк. А решта навіть «надзвичайно сором’язливо» насмішливо посміювалися. Натовп «недоростків»-революціонерів узяв гору не лише над поважними буржуа, спеціалістами, високопосадовцями, промисловцями, військовими (про це взагалі годі говорити), але й навіть дрібними буржуа, які завжди невгамовні, та впливовими політиками й бездоганними інтелігентами з лівих партій. Якщо вже навіть Барбара ххх Валетті, аж до самої катастрофи, яка сталася з її сином Карло, так би мовити, була на побігеньках у тієї юрби «недоростків», то решті туринських добродійок також почасти можна пробачити їхні помилки тих років. Наразі все приписують Екстремістам, а надто, з об’єктивних причин, зважаючи на події нашої історії, Комуністам. Безсумнівно, серед наших консервативних чи прогресивних поважних буржуа є трошки тих, які із самого початку усамітнились, замкнувшись на ключ. Але які засуви втримають перед законом природи? У найповажніших родинах виростають дівчата, яким обов’язково потрібно трошки потанцювати. Й ось, врешті-решт, усі підписуються за феміністок. Очікували на яскравий, людний бал, переповідали чудасії, балакали про те, що братимуть участь політики, яких породив рух Опору, десяток «святкувальників», які, за різким контрастом, усі шляхетного роду, організаторів з Рима; а ще про одного письменника Ф., який задля більшого прибутку погодився читати своє есе, що називалося «Мегсі» (двозначність у назві між французьким словом «тегсі», тобто «дякую», та італійським «merci», себто «товари»). Казали, що з’явиться «літературна кадриль», у якій різні вбрання втілюватимуть різні напрямки. Хіба ж можна не записатися? Всі записувалися. Незважаючи на те, що завдяки переселенцям з півдня країни Турин перетворився на метрополію, це місто так назавжди й лишилося маленькою провінційною столицею: селищем усередині мегаполіса.

Згідно з програмою, день святкування розділили на дві частини, спочатку, з опівдня до четвертої — літературний ранок, а пізніше, починаючи з десятої й до ранку — бал. Але у самому такому розкладі вже було посіяно сім’я безладу. Передовсім, у головах людей із самісінького початку вкорінилася чутка про обід, який відбудеться відразу по літературному ранкові чи навіть під час нього, під час перерви, яку саме для цього передбачено; певна річ, це був обід на дурничку, як частина програми, й, звісно, частуватимуть шампанським. Ще міцніше засіла ця чутка в головах завдяки непомірно високій ціні — тридцять тисяч лір. Отож усе здавалося цілком закономірним. Варто зазначити, що сама пані Джулія через свою легковажність приклалася до укорінення цієї чутки в головах товариства. Десь місяць тому, ще в полоні захоплення від надзвичайної вигадки, жінка написала в одну зі столичних газет (підскубуючи читача, який написав «листа редакторові»), що під час святкування виголошуватимуть тости. Отже, її принаджували ці тости (звісно, на політичну тему), вона сама бажала їх виголошувати, а тому часом і далі складала неполітичні. Але ж для того, щоб виголошувати тости (навіть політичні), потрібне шампанське, а оскільки його не п’ють натщесерце, то виникла потреба в тому, щоб влаштувати обід. А згодом, коли завдяки її зусиллям зібрали збори й розглянули питання ґрунтовніше, то їй враз довели, що коли маєш на думці бенкетувати, то для російських письменників-вигнанців лишиться дуже мало, навіть попри страшенно великий прибуток. Враз виникло два варіанти вирішення питання: невеличка гулянка у «Набабі» із промовами й майже дев’ятсот тисяч, мільйон для російських письменників у вигнанні чи зібрання значної суми коштів під час святкування, яке було б, так би мовити, задля проформи. Зрештою, учасники зборів хотіли лише налякати жінку, у той час як самі, звісно, мали на думці третій, спокійніший та розумніший спосіб — улаштувати досить непоганий бенкет, тільки без шампанського, й тоді залишилась би значна сума, набагато більша за дев’ятсот тисяч. Але пані Джулія Мічелі не вгамовувалася: через свою вдачу вона зневажала буржуазійне прагнення до золотої середини. Вона враз вирішила, що якщо перший її задум не можна втілити, то треба тут-таки стрімголов кинутися в іншу крайність: зібрати страшенні кошти й сенсаційно пожертвувати їх вигнанцям. У своїй промові перед учасниками зборів жінка переконувала, що спільнота має усвідомити, що досягнення політичних цілей є безмежно вищим за скороминучі тілесні задоволення й що бенкет по суті є потужним заходом, який просуває велику антифашистську ідею, а тому треба вдовольнитися «Four and All», коли вже так конче необхідно влаштувати цей нестерпний бал. До того він несподівано став для неї ненависним. Врешті-решт, жінку угамували. І саме в цю хвилину прийшла в голову старомодна, але кітчева думка, що треба влаштувати «літературну кадриль» і купу інших естетичних заходів, аби замінити ними тілесні насолоди. Й саме тоді той письменник остаточно погодився читати своє чи то «Меґсі», чи то «Мерчі» (хоча до того тягнув кота за хвіст і ніяк не міг визначитись), знищивши своїм читанням у головах нетерплячого товариства навіть саму думку про їжу. Отже, бенкет знову мав стати лише політичним святкуванням. Втім, щоб остаточно не потонути у серйозності й абстрактних поняттях, все ж таки вирішили, що на початку заходу подаватимуть спиртне й навіть солодке.

А для тих, хто завжди й усюди обов’язково хоче попоїсти, а надто — втамувати спрагу, у кінці коридору кімнат можна поставити спеціальний «буфет», яким опікуватиметься Пандімільо Фйоретто, кухар з господи Мічелі, якого пані Джулія відпускала в їхнє розпорядження: у цьому «буфеті», під пильним оком учасників зборів, подаватимуть, що душа забажає, але за гроші, а тому на дверях зали треба буде повісити спеціальну об’яву, в якій повідомлятимуть, що буфет до загальної програми заходу не входить. Однак ранком, перед святом було вирішено, що навіть буфет відкривати не будуть, щоб не заважати читанням, попри те, що він би розташовувався за п’ять кімнат від білої зали, у якій Ф. погодився читати своє «Мегсі». Чудно, що члени зборів та більш ніж просто розважливі люди надавали цьому заходові, тобто читанню цього «Мегсі», такого великого значення. Що ж стосується осіб вразливих, не враховуючи поціновувачів культури, то пані Казаленьйо, дружина заступника головного редактора газети «Стампа», казала панові Ф., що після читань варто наказати причепити на стіну зали мармурову табличку, на якій золотими літерами написати, що такого-то числа такого-то року отут, на цьому самісінькому місці, великий італійський та великий європейський письменник публічно читав твір, який на той час був його найновішим творінням. Напевне знаємо одне: що Ф. якнайясніше й якнайнаполегливіше зажадав, щоб того ранку, коли він читатиме, ні під яким приводом і хоч яким непогамовним буде бажання насититися, а надто втамувати спрагу, не було ніякого буфету.

Отакі були справи, коли у місті ще досі сподівалися на щедрі й ситні частування на бенкеті за рахунок зборів. Вірили в це до останнього.

Визначення точної першооснови, як свідчить саме поняття, якоїсь сцени чи якоїсь події, яке не може не знаходитися десь незмірно-далеко позаду, може виявитися дивовижним і не мати достовірності. Цей стародавній Турин буквально більше не має сенсу: він мало не лякає. Я це чудово розумію. Але я прагну саме приголомшити. Це абсолютно ненормальне, майже невиправдане приголомшення; воно тим паче дратує саме через те, що «невдале».

Я теж полюбляю провокувати. Я дозволяю собі так вчинити лише однісінький раз. У мене немає цілей, які я прагнув би втілити в життя, як у провокаторів (і лівих і правих), які оточують пані Джулію Мічелі. Я маю естетичну мету. Й справді, над усією моєю розповіддю нависає привид релігії. Отож цілком логічним є те, що її стилістичний відповідник матиме щось недостовірне, незграбне, позбавлене гармонійності та оманливе. Як скоро ми переконаємось, я не маю на увазі віру, яку хтось сповідує, або навіть взагалі таку, що існує. Я впорався з цим, відшукуючи події, які стали першоосновою, а тому відтворюючи Турин часів п’ятдесятих, не кажучи вже про сорокові, якщо навіть не тридцяті (1)[350]. У святкуваннях, яких наразі вже не проводять, є якийсь надприродний смуток. З іншого боку, зважаючи на замаскований початок бенкету, він не міг не призвести до лиха вражаючих масштабів: підпалу цілого кварталу, який вчинили екстремісти, вбивства жінки, яка, певно, була дружиною головного персонажа, бридке^a[351] убивство, взяте з кримінальної хроніки, і, внаслідок цього, спаплюження бенкету, який, зрештою, скінчився свинюшником: п’яні вихідці з півдня, які топчуть та бруднять паркет та штори, насцикаючи, накакуючи й блюючи, де тільки можна. Але кінець святкування у цій історії був зовсім не такий. Святкування у цій історії «definit in piscem». Скандал був усередині, але, зблиснувши кілька хвилин, він (як згодом побачимо) збентежив усе товариство. Отож невідповідність початку та завершення була безсумнівною. Але навіть таку невідповідність можна пояснити тим, що наша розповідь починає набувати релігійного характеру: завдяки цьому політична складова, яка безпосередньо їй передує, набуде відтінку цієї релігійності. Втім, хай там як, а відтепер і надалі я залишу свою модель без змін і замість того, щоб відтворювати її одне в одне, отримуючи внаслідок цього приголомшливі xxx, «підлаштую» її до реального часу, в якому відбувається наша історія, й до незмінних особливостей оточення. Отже, щойно префект Мічелі разом зі своєю дружиною посідали по своїх місцях в імпровізованому глядацькому залі, розбивши казку й віддаючи належне правді, публіка, здається, «розслабилася».

А ось, власне, сам префект, як видавалось, мав прекрасне здоров’я. До речі, багацько хто наполягав, що він мав якусь хворобу: саме через цю недугу він за кілька днів потрапив у санаторій, що у Швейцарії, тобто фактично у божевільню. Поза тим, геть усі вважали те, як він вчинив з учасниками фашистської демонстрації уранці напередодні цього, цілком нормальним, і загалом беззастережно його підтримували. Всі радше погоджувались, що слід було так чинити з самого початку, а зовсім не так, як на тому наполягали радикали, які навіть не усвідомлювали, що їхній принциповий демократичний легалітаризм, їхній романтичний формалізм призведе до того, що й те й інше повернеться проти них самих. Усі радше гадали, що префект, який не підтримує фашистів, має поводитися трохи холоднокровно (зрештою, нічого дивного, що саме так гадали старі туринські буржуа). З такою самою цікавістю очі загалу були прикуті до дружини-співучасниці, пані Джулії. Безсумнівно, навряд чи хтось має право вимагати від мене як від оповідача надто вдаватися в деталі стосовно цього питання: у справі є загадка, жінка. Втім, одне я знаю напевне: напередодні увечері вона зайшла до кабінету пана Франческо Паоло Мічелі й вийшла звідти вже після опівночі. Франческо Паоло це дуже лестило й тішило. Чоловік та жінка дійшли у всьому згоди. Не буду заглиблюватись у їхні нічні прилещування. Та безперечно те, що антифашистська пильність префекта була розтрощена вщент. Усі навколо бачили щасливу пані Мічелі. Вона вийшла у натовп щиросердна й вбрана у чудове вбрання (спідниця, схожа на циганську чи давіть трошки на мужицьку, й намисто, наче куплене у лахмітника чи «хіпівське», але все надзвичайно стримано, за розміром і, звісно, дороге). Здавалося, що справдилися всі її мрії: бенкет, який був метою й вінцем її політичної діяльності, відбувся.

Підходячи до своїх місць, просто перед підмостками, подружжя Мічелі кланялися й демократично віталися у відповідь. Багато добродійок, які були одними з найвпливовіших у місті і які «поводились як годиться» через присутність своїх синів, котрі мають вкрай ліві погляди, йшли їх зустрічати… Але в цю мить трапилося страшенне непорозуміння: «Four and All» несподівано заграли. І не сучасний шейк[352], а марші, які грали колись давно, мабуть, ще тирольські чи баварські, якщо не англосаксонські, які лунають під тости чи на Різдвяні свята або під час національних свят. Згодом виявилося, що за це відповідав письменник, який був другом письменника з провінції Венето, прізвище його має закінчення -он, і він, як ми вже переконались, за десять років, ставши схожим на вихідця з півдня, змінив його на -елі; це був такий собі Балестріні, досить привабливий чоловік, у якого волосся було ніби начесане, якогось відтінку між жовтим та рожевим. Певна річ, цей Балестріні завжди міг виправдатись, сказавши, що зробив це через дурість чи через надмірне завзяття… На жаль, дійсність була такою, що час для виправдань, принаймні, того дня, вже проминув, тож було вирішено йти до кінця. Ніхто так ніколи й не дізнався, чи це був вчинок проти антифашизму пана Франческо Паоло Мічелі та його дружини, пані Джулії Мічелі, себто за фашистів, чи то проти млявості такого антифашизму, себто за «червоних». Усе це так і залишилось непорозумінням, та ще й, до слова, досить по-бісівському, а за даних обставин й принагідно сказати, що до всього ще й страшенно витонченим. Цей письменник з Венето, в якого прізвище закінчувалось на -он і котрий згодом став сабінцем із прізвищем із закінченням -елі, мабуть, був надзвичайно примітною особою: і він, і його товариші. Зрештою, прикметною особливістю цього непорозуміння було те, що це не було непорозуміння, яке виникло через теорію опозиційного екстремізму. За таких обставин, коли організовується свято для письменників у вигнанні, які не підтримують фашистську ідеологію, екстремісти, безсумнівно, (втім, як і завжди), були б помітними й відмежованими від решти. Певна річ, і це є частиною екстремістського єства, вони завжди поспішають усім розповісти, якого вони кольору. Врешті, болісний та, напевно, лише «напевно», глумливий трапунок не завершився самим тільки маршем. Власне, укупі з дратівним зніяковінням й усмішками частини присутніх, несподівано у залі та у ложах почулися гучні оплески. Безсумнівним було те, що ці оплески були надто гучними, виходячи за межі просто жарту чи кпинів. Але жодна людина у цьому не заприсяглася б. Хай там як, але чи це плескали в долоні фашисти, чи їхні супротивники (які все одно явилися туди, щоб усе зіпсувати)? У пані Джулії запалало обличчя й заблищали очі. Доктор Мічелі став біля свого місця й, повернувшись у бік, звідки лунав сміх, велично й суворо огледів залу… На його обличчі засяяла якась небезпечна усмішка, за якою, хоч крихту розуміючись на психології, не можна було не спостерігати із жахом. Щось зловісне було в ній, але, що ще гірше, одночасно з тим чимось вона була комічною… Нахилившись, пані Джулія поспішним жестом показала одному з лівих хлопців, синові однієї з учасниць Зборів, щоб той чимдуж мчав до письменника Ф. і благав, щоб той якнайшвидше розпочав читати свій твір. Але тут трапилася ще одна підлота, набагато гірша за попередню.

У цей самий час до зали зайшов Карло: надзвичайно поважний та владний, як, цілком небезпідставно, і личить його персоні. Ніхто й гадки не мав, що з ним нещодавно трапилось. І якби лише до зали зайшов «staff» видавництва «Ейнауді», він мав би такий самий авторитет, поставивши себе вище сутички, і був би однаково шанований обома ворожими сторонами. «Підлотна річ», яка саме відбувалася, коли він увійшов у залу (тоді ще ніхто не здогадувався, що насправді цей чоловік був головною дійовою особою того «ранку»), була ось у чім. На сцені, що стояла порожня, очікуючи на письменника Ф. та пані Антонієтту Карінеллу, редактора відомого видання «Літературні середи», яка мала його представити панству, — так-от, на порожній сцені, де стояв лише стілець та стіл поруч і на ньому на маленькій срібній таці — склянка з водою, раптом постала величезна постать, котра цілком непомильно була із Сицилії, постать отця Памбо. Це справді був винятково наш знайомий, позаяк навряд чи його знали більш як один-двоє з присутніх у залі (безсумнівно, геїв). Отож це справді було явлення найвищої чистоти. Ніщо у ньому саме по собі не пов’язувало його із чимось сороміцьким і не натякало на це. Проте отець Памбо був настільки приголомшливим, що не потрібно було мати з ним знайомство заздалегідь, щоб враз втямити, хто він. Велетенський, наче норманська статуя, повнолиций, кругленькі очі блищать, шевелюра звисає, наче два чуба, по обидва боки голови, на маленькому м’ясистому напівроззявленому й обслиненому ротові — нестерпна задоволено-нарциська усмішка, як у первісної людини, він більше був подібний до циркача з кінного цирку, ніж до священика, та ще й єзуїта. Тобі здається, він ось-ось закотить рукави й покаже свої дужі біцепси, підкреслюючи своєю переможницькою усмішкою своє дитяче самолюбство, а потім підніме зубами скелю. Тому clergyman[353] якось по-дивному діяв на те тіло. Тим паче, що отець Памбо, вочевидь, був п’яний: він був настільки страшенно млявий, розтріпаний, ˃ заляпаний, обідраний і, мабуть, смердючий, якими зазвичай бувають п’яниці зранку. Все це, звісно, можна було б зауважити, маючи на те час, але ніколи ще доказ існування Бога не був настільки обурливим та скороминучим. Пара дужих рук, які вочевидь були тут саме для цього, змусили його забратися геть негайно, і він, хитаючись, сумирно скорився. Отож з’явившись, він лише промайнув, крутнувшись навколо своєї осі. Але на ту хвилину постать отця Памбо була незабутньою. Звісно, перед очима загалу там, де він щойно стояв, з’явився, хвилюючись і несучи перемир’я між табори супротивників, зніяковіло кривляючись та тремтячи від сорому, попри ледь помітний витончений вигляд змовника, якому співчувають усі присутні, — письменник з прізвищем, що закінчувалось на -тріні (саме той, що має начесане волосся кольору між жовтим та рожевим). На ньому була краватка, вузький у плечах піджак із широкими фалдами та кишенями ххх. Сором’язливо попросив тиші, нагадавши, що отець Памбо був єзуїтом, противником фашистів, другом жебраків, священиком-інакодумцем, який просто з’явився, щоб висловити свою думку. Випадок розпорядився так, що він, людина хворобливо сором’язлива, не читав особисто свій твір, а доручив це йому, письменнику, який має прізвище із закінченням -тріні. Він відкашлявся, дістав з кишені папірець, який, на радість присутніх, був наче одненький та маленький, й почав, сухо повідомивши назву вірша й якось зловісно вдивляючись у публіку, не зводячи очей, читати такі рядки, як на Панахиді:

Певна річ, що жодна людина у партері не втямила, що це один з тих дивних творів, які винятково Езра Паунд^{74} спроможний так природно цитувати у своїх поетичних творах, до того ще й намагаючись давати чудові повчання. А якби й був у залі хтось, хто зумів би розпізнати цей «непридатний для перекладу» вірш, безсумнівно гідний «Катуллової полум’яності»[355], то він би все одно не пізнав цього вірша за таких обставин через вимову, яку мав письменник з прізвищем, яке закінчувалось на -тріні, котрий, до всього, взагалі не знав англійської. Отож дуже дивно було почути з найдальшого кутка партеру, ніби від позаземної тіні, спочатку нерозбірливе гарчання, ніби гарчить пес, а потім слово, яке вже можна було збагнути: «Паунд!» Утім, ледве чутне «Паунд» нічого партеру не сказало. Але письменник із прізвищем, що мало закінчення -тріні, дивився у бік «молодика» (котрого можна було так через силу назвати), який озивався з невідомого сховку, з ідеальної гальорчини, звідти, де ххх ххх справжній, маючи «пекельний», заохочувальний вигляд. Налякані й сповнені сподівань очі всіх присутніх були прикуті до того місця. Проте той чоловік зовсім не був молодиком, йому було вже добряче під тридцять, здаля виднілася його несамовита борода й так само несамовиті бакенбарди, а також несамовита шевелюра, надзвичайно густа, підстрижена до шиї, а на червонуватому носі поблискували товстезні окуляри. Отож обличчя не можна було роздивитись: знов-таки ніби гарчачи, як пес, гучний і сильний жалісливий (звинувачувальний) голос лунав з рудої шерсті, врешті почулося щось збагненне, ніби Паунд написав ще й таке: «Від тисячі свічок утворюється сяйво. Але жодна з них не псує сяйво іншої. Як і свобода окремої людини в ідеальній, фашистській державі». Заголовок з уривка «Фашио». Чоловік, який втрутився, «багатозначно» підкреслив суть.

Але який сенс мала така «багатозначність»? Це було зроблено задля пропагування неофашизму, щоб вдихнути нове життя в духовну й фінансову велич, яку хотів висміяти Паунд? Тоді як же так трапилося, що саме отець Памбо та той письменник з прізвищем, що закінчується на -тріні, підставилися під удар, принісши цей дивний твір, який є частиною Паундового всесвіту, на бенкет, де зібралися противники фашизму? Можливо (і хай яким страшним не видається таке припущення, воно не позбавлене логіки), вони змовилися зі «студентом», який перервав читання вірша? Але могло виявитися й зовсім протилежне: «студент» «несхвально», а отже, з презирством навів слова Паунда, підкреслюючи безсовісну непереконливість антифашистських поглядів учасників цього зібрання. Втім, можливо, й у цьому випадку отець Памбо та той письменник з прізвищем, що має закінчення -тріні, — це змовники того чоловіка, що завадив читанню, надаючи йому змогу втрутитися тоді вже не як прихильникові фашизму, а як його противникові, власне, це очевидно. З поведінки письменника, прізвище якого закінчувалося на -тріні й котрий так і стояв там, мов скелет, тримаючи свій папірець у руці, спантеличений та водночас ххх. Його ніби лялькові очі світилися, як у людини, яка насолоджується ганебною невдачею: як у того, хто з радісним здивуванням спостерігає, як його викривають, роблячи винним. Отак письменник, чиє прізвище закінчувалось на -тріні й чиї очі світилися надзвичайно незбагненним вогнем, зійшов зі сцени. А чоловік, що завадив читанню твору, знову зник у сховку, де гніздилася молодь і міжкласова боротьба. Однак я знову повторюю, що жодна дрібниця в ньому не видала б маленької таємниці, чи то була провокація фашистів, чи тих, хто проти них. Зрештою, може, то не були ані ті, ані інші, а той червононосий найманець міг бути звичайним дослідником Паунда чи навіть поплічником Шайвіллера.

Незабаром сталася ще одна подія, яка затягувала читання. Пані Джулія Мічелі ще не встигла відійти від захоплення, натхненної цікавості, через яку вона не могла всидіти на своєму місці, пожвавившись, наче курча, різко переводячи очі з письменника з прізвищем, що закінчувалось на -тріні, на чоловіка, який перервав його читання, перебуваючи мало не в екстазі від несподіванок, які приховують у собі демократія та публічні дебати, коли це, як вона непорушно ххх (хоч насправді вона тремтіла, адже жінку охопила така сама паніка, як і її чоловіка, котрий безутішно впав на стілець); та ось на підмостках знову з’явився письменник Ф. та жінка, яка його представляла, Антонієтта Карінелла, яка наразі широко усміхалася.

Вони поставали на свої місця, притулившись до занадто маленького столика, тож склянка з водою, яка стояла на срібній таці, почала подзенькувати. Подзенькувала, певно, протягом усього читання «Мегсі». Зустріли оплесками. Та, мабуть, не на такі оплески чекав письменник Ф.; хоча й удавав, що нетерпляче на них чекає і вважає це лише недемократичною дрібницею, втім, він, безсумнівно, найперший хотів розвінчати культ своєї особистості. Чоловік сидів, чимдуж намагаючись бути якомога спокійнішим, а пані Карінелла у цей час дитячим голосочком читала невеличку промову, повну компліментів, утім, суть у ній була правильна: знайомити усіх з письменником Ф. немає сенсу, адже його й так усі добре знають. Потому письменник Ф. витяг свою паперову купу й почав читати.

У залі досі зоставалося, ніби літаючи в повітрі, передчуття якогось лиха. Відразу зазначу, що я схиляюся перед величчю геніальності, але чому ж це наші генії, доживши до похилого віку, котрий мав би стати віком, сповненим мудрості, поводяться наче діти? Хіба є хтось, хто не знає, що втримати увагу такої публіки, як наша (навіть якщо це туринці), протягом цілісінької години, читаючи якийсь уривок, неможливо? Я зауважив, що навіть якщо ти винятково геніальний, втримувати зацікавлення публіки своєю особою більш як двадцять хвилин безкарно не вийде. До всього, це була незвичайна публіка, як і всі інші слухачі у ті перехідні роки: якщо лобові атаки та висміювання 68-го нарешті стали спокусами, яким піддавалися час від часу, то реставрації, яка прийшла їм на зміну, стабільність взагалі була зовсім чужою. Я ж казав, що появу відомого письменника зустріли з неабиякою пошаною: навіть дехто із сенаторів виказував своє схвалення, а добродійки навіть виявляли захоплення, хоч і було воно самоіронічним. Втім, оплески були куценькими, якимись неодностайними, безладними. А в глибокій темряві, серед галерейної публіки хоч ніхто не плескав, але й не свистіли, й навіть коли розпочалося читання, не трапилось чогось дуже неприємного, та в цьому було ніби якесь непорозуміння. У письменника Ф. був різкий, трохи жіночий голос, і говорив він ніби якось занадто наївно. Та щойно він вимовив слово, як хтось раптом не стримався від реготу, ймовірно, то був якийсь неук-селюк, може, навіть з півдня, який гадки не мав, що таке публічні обговорення на культурну тему, й який мав вроджене нетримання сміху. Втім, це не стало приманкою, яка б запалила ґніт, навпаки, йому закрили рота. Тим часом незабаром стало зрозуміло, що слово «тегсі» — це не «дякую» по-французькому, а означає воно саме «товари», себто є множиною слова «товар». І що «товаром», виявляється, були всі літературні твори та мистецькі вироби загалом. Уривок, який почав читати письменник Ф., налічував сторінок з двадцять друкованого тексту, і був він страхітливо щільним; до всього, промовець ще й зумисне говорив глухо, суворо, не хотів здаватись, захопившись інтелектуальною винятковістю свого виступу, мало не «ображаючи» зумисно всіх слухачів; одначе «ображав» він, використовуючи стиль, який був зовсім протилежний провокаторам. Він «ображав» непохитністю культури, а не залякуванням субкультури. Це було цілком зрозуміло.

На яку тему… Та хто її второпає, цю тему? Аж ніяк не добродійки, безстрашні пані, які так непохитно стерпіли геть усе і які, сіромахи, ладні геть на все, навіть переглянути геґелівську логіку, як трапиться нагода. Й, певна річ, не крутії-бюрократи, політики й журналісти, хоч вони ніколи не зізнаються, що неспроможні збагнути й навіть згодом принагідно бовкнули б певні свої «слівця» (які вже загодя випробували), жалісливо й добродушно все зіпсувавши. Й, безсумнівно, не молодь, «яка активно живе суспільним життям», яка, щойно вилізши з-за парт, ще не схильна сумніватися у правильності та істинності того, що нещодавно вивчила, та ще й з таким запалом (приміром, ту саму геґелівську логіку, яка є основою прогресивності). Й, певна річ, не молодь, котра геть усе заперечує, зводячи навколо будь-чого такі захисні механізми, що більше не спроможні чути, тим паче, що глибоко в душі вона вже звинувачує будь-кого у недостатньому прагненні змінювати усталену думку (для Геґеля критика була лише реакційною маячнею у переглянутому марксистсько-ленінському контексті). Ані решта випадкових інтелектуалів, які були присутні в цьому товаристві, згуртувавшись і замаскувавшись серед молоді під такими самими борідками, вусами, баками, завивками на голові; саме вони, якби мали нагоду, скажімо, розкритикувати геґелівську логіку старого Ф., взялися б за це так, що «на ходу аж підметки зривали». Настільки, що старий Ф. своїм схвильованим і суворим голосом почав читати у нікуди свою енцикліку про концепції, протилежні тезиси та короткі перекази: енцикліку, в якій напівсерйозно-напівжартома, а отже, провокативно, спростовував можливість, переважно втрачену, існування будь-якої «двоїстої» логіки, за якою у світі все співіснує одночасно й не є «застарілим», а суперечності — це лише «протилежності», а тому історія не є однолінійною та послідовною, яка, як добре знаємо, виникла з реформістського тлумачення текстів Старого та Нового Заповітів, а не лише з Послань Святого Павла. На цьому ґрунтувався увесь сучасний західний раціоналізм, саме тоді, коли наука підтверджувала, що в основі часу ніколи не лежала однолінійність та послідовність, й навіть не існує, адже все співіснує у теперішньому (як уже давно вчили вірування дравідів[356]).

Приблизно у цей час із темряви, в якій зачаїлися люди, рятуючись, почулося громове, прямолінійне «Досить!». Цього вимагав народ, вимагав категорично й погрозливо: було в цьому щось космічне. Й справді, плин часу, навіть примарний, разом із закінченням історичної епохи визначає ще й кінець життя. Той, хто прокричав «Досить!», був свідомий цього: знав, що чинить недобре й що висловлює не лише справедливу політичну вимогу. Незрозуміло було лише одне: чи то викрикнув просто втомлений глядач, чи то був фашист, для якого Паунд чи навіть Евола[357] були більш ніж переконливими, чи то був червоний екстреміст, який просто вважав реакційним будь-який вислів, який підриває уявлення про історію. Хай би там що, а паніка, так би мовити, змінила забарвлення публіки, на кшталт того, як раптовий порив південно-західного вітру змінює колір моря, й воно стає блідим, небезпечним та занадто спокійним. Але це був лише перший знак. Помірковані слухачі, які наче мали невеличку перевагу за кількістю, взяли гору, закривши рота підбурювачу. Таємничим чином він наразі замовк. Урешті, старий Ф. був не таким уже й стариганом, навпаки, було в ньому щось молодецьке. Безперечно, після безкінечних сумнівів, поступившись лише перед умовляннями друзів, цей письменник прийшов сюди, щоб прочитати свій твір, хоч був неабияк збентежений і мав чималенькі пережиткові докори сумління. Він насмішкувато поглянув на чужинця: у тому погляді за змовництвом мерехтіло щось схоже на догідництво. Але потому він опустив погляд на енцикліку й продовжив читати. Витвори, позаяк вони є «товарами», переконував він, постають у вигляді невирішуваної двоїстості: «мовознавчому» не суперечить «не мовознавче» (маю на увазі етап, на якому «товаром» стає те, що за своєю природою не продається) відповідно до традиційних правил геґелівської логіки; між «мовознавчим» та «не мовознавчим» усередині твору не може існувати синтез. Отож правильніше було б говорити, що саме «протиставлення», а не «суперечність» утворює радше неоднозначну суміш, а не синтез (у творі). Все-таки проблему завжди вирішують, керуючись принципами ідеалізму, себто прагнучи наївної єдності твору. У будь-якому творі й справді є мить цілковитої єдності, а є — абсолютної непов’язаності, позаяк він є формою, яка сама себе створює завдяки, зрештою, самодостатнім формам. Але це в лабораторних умовах. Наприклад, у формаліста чи структураліста[358]. Поки невинної цілісності мистецтва прагне спеціаліст, який перевіряє, «як воно зроблене» та «як воно діє» тощо…, все гаразд. Але якщо прагнути невинної цілісності мистецтва починає філософ, тоді він заплямовує себе непростимим гріхом, гріхом нераціональності та ідеалізму. У матеріалістичній царині (у цю мить, а саме коли Ф. вимовив цей вислів, подекуди почувся свист, на який ніхто не мав змоги відповісти гідно, адже важко було збагнути, чи це свистіння було умовним рефлексом у фашистів, а чи протестом з боку антифашистських екстремістів, які вважали, що Ф. не має жодного права говорити про матеріалізм): отож «у матеріалістичній царині» з мистецтвом слід було зробити те саме, що марксизм зробив для людини, яка живе в суспільстві, а психоаналіз — для внутрішнього світу людини, себто розвінчати уявлення про цілісність та невинність. Марксизм показав людині, попри те, яку вона сама має про себе думку, що в ній немає єдності (з класової точки зору), й у тому її вина (одна людина корисливо використовує іншу). Так само психоаналіз відкрив людині, що її внутрішній світ (і в цьому разі суперечачи її власній думці про себе) розділений (на Я та Воно, на свідоме й несвідоме), й у цьому полягає її провина (через усі безкінечні, невимовні, страшенні гріхи, яких людина, в уяві, ніколи не припинить вчиняти чи прагнути). А що ж до мистецтва, то потрібно шукати Третього Єврея, який доведе, що воно не є ані «невинним», ані «єдиним»…

У цю хвилину знову почулося свистіння, й тепер уже на цьому прийшов кінець. Заодно, у дивовижному поєднанні^a[359] зіграли два фактори: політична критика (попри те, що вона була все ж малозрозумілою, та здається, слушною й на межі терпіння), а також обивательська втома через непростимо довге завдання. Обидві ці підстави, які діяли в такій чудовій гармонії, перш за все вилилися в те, що пані Карінелла розридалася (втім, вона особа тонкосльоза), й те, що негайно розгорілися «дебати», під час яких усі нетерпляче прагнули дійти до спільного, одностайного, непереборного осуду будь-якого персоналізму[360], патерналізму[361] настановам ex cathedra[362] чи репресивності. Непереконливий заклик Ф., який, маючи на увазі свист, пропонував висловлюватися раціональніше, ніж це роблять бовдури, наразі залишився поза увагою, викликавши лише легку усмішку крізь сльози у пані Карінелли, хоч було цілком зрозуміло, що вона не збиралася доходити згоди з паном Ф.

Він навчився чесності, поєднавши її з розрахунком, чим і вирив собі могилу (втім, не Аполлонію, тому, що Тіанський, ані тому ж таки Фройду). Мабуть, він лише частково змінив свої антифашистські погляди та стосунки з фашистами. Назвав лише деякі сторони чи складові того чогось непристойного, котрим була нова реальна Влада: він вчинив номінальний вчинок, хоч за своїм виглядом та складом він був ритуальним. З приводу розвитку та свого ставлення до прогресу, який розсудливо назвали «громадянським розвитком», ось уривки з його записів, у яких цілковито додержано «курсусу» катехізисного характеру[364].

Карло стояв посеред натовпу гостей (привілейованих), у тісному гурті добродійок, які обурено обговорювали вчорашню фашистську демонстрацію. Всі вони були надзвичайно вишуканими. І Карло теж. Високий, трішки роздобрілий, як людина, яка замолоду плавала, у ясних очах — якась незгасима блаженна усмішка, рот пухкий, верхня губа трохи видається вперед (через це він ще більше нагадував колишнього плавця), поводився він сором’язливо, трохи покірливо, як людина, яка нехтує відчуттям власної впливовості, що променіє з усього її єства, у світло-сірому костюмі, він слухав бесіду своїх товаришок; і хоч він тримав усе в собі, його мовчання спонукало й ˂ ˃ до якогось іронічного спокою: ця іронія либонь була наслідком виправдовування та уникливого обурення через тих фашистів, яке наразі вже було очевидним і майже неподобним. Раптом поряд з’явився старий офіціант із тацею, на якій стояло повно блискучих келихів, й Карло майже машинально потягся за склянкою віскі. Саме цієї миті він прокинувся.

Нерідко у Карлових снах (як ми вже зазначали) з’являвся німий (1)[371].

Тієї миті, коли Карло прокинувся, цей мовчун несподівано розговорився (певна річ, використовуючи для цього Карлів рот).

Він говорив швидко, не замовкаючи ні на мить, ніби водоспад, який нарешті може скинути свої води вниз, по-афазійному несамовито й надзвичайно радісно; власне, все, що ця людина казала Карло, — це були лише каламбури, гра слів, жарти про мову, неологізми, удавані ляпи та прогалини в пам’яті. У Турині досі жива пам’ять про той надзвичайно рідкісний exploit[372], сказати б навіть одкровення. Окремо варто згадати про надзвичайно потішні вислови про деяких осіб, які він склав, переставляючи склади у словах, перекручуючи трюїзми чи назви літературних творів (говорячи про власну особу, він згадав про «Вечірню кар’єру»[373]), що залишаться у пам’яті туринського товариства так само, як і деякі афоризми, котрі Карло зімпровізував того вечора, як-от «Поки живеш — ти мрець», «Хто входить у Царство Боже, має спершу увійти у матір свою і там померти», «Якщо матерія — це ніщо, тоді ми — матеріалісти», «Не марнославство, а натомість марність», «Опинившись у подобі людського створіння — я очистивсь» (ці слова нагадують про слова святого Павла, гадаю, з послання до филип’ян), «Маєте слухати мене, але не розуміти», «У тиші лише тіло не мовчить ніколи», «Цей йолоп король Лір питає дочок, наскільки сильно вони його люблять, але та, що насправді любить, мовчатиме», «На Ліфу, одному з островів архіпелагу Лоялті, статевий орган зветься його слово»,

«Ніде не будьте, як удома», «Наставляти — це не говорити, це не казати незбагненного»,

«Бог не вмів брехати, тож він не обманював земляків»,

«Якщо правда не нова, то її взагалі нема»,

«Не в речах зміст, а у засобах, а як він не скороминущий, то його не існує»,

«Сім’я треба сіяти марнотратно, коли його не забагато, то його не досить»,

«Повернути нікчемність словам»,

«Визнай порожнечу, покорися утраті навічно».

Але я, розповідаючи про все це, знаходжуся зсередини, на іншому боці. На іншому боці стосовно точки зору, якої дотримувався Карло, охоплений «громадянською об’єктивністю», котра «є непричетною свідомістю», «свідомістю ніби відчуженою, дуалістичною, далекою, описовою», на жаль. Я раб Словесності. Всі мої слова — буквальні, а отже, завжди визначають лише властивість: вони є частиною принципу реальності[374] та уречевлювання[375], а значить, вони — неправдиві, хибні. Хай там як, а я певен, — і я спроможний висловити це лише так, — що наприкінці свого словесного божевілля — й безліч поважних туринських буржуа, які бачили це особисто, можуть у цьому заприсягтись, — Карло не лише став «блискучим» співрозмовником, але й мав «блискучу» зовнішність та тіло. Присутні саме так і казали: «блискучий», але, мабуть, більш слушно було б сказати

˃ «шикарний».

Розпоряджаючись — як всевідаючий автор, який іноді поводиться як всезнайко, — оцим своїм «Гапаксом»[376] (хоч я, принаймні, почасти недбало, перестав ним перейматись, залишивши йому грубу подібність до «Дроменону»), наразі я мушу відійти якнайдалі від мого власного твору, щоб трішки скептично викласти факти, що дозволить мені не надто компрометувати себе через крихту віри у чудодійні наслідки моїх слів та вчинків, яку віднині й у подальшому читач може зауважити.

Поза тим, раджу читачеві перечитати Нотатку 37-му, яка називається «Щось писемне», а також принаймні такі нотатки, як Нотатка 22f («Продовження пазлу»), Зс («Відстрочена післямова, ІІІ») та 103b (Передмова до «Другого політичного блоку»), саме ті нотатки, де я пишу про своє прагнення створити форму, яка має власні закони, які самі розвиваються й є самодостатніми, а не написати розповідь, яку можна розтлумачити за допомогою більш-менш «зашифрованого» узгодження з надзвичайно небезпечною дійсністю. (Принагідно нагадаю читачеві, що до цього має стосунок Нотатка 98-ма, яка зветься «Епохе: оповідка про чоловіка та його тіло»). Звісно, я пропоную читачеві звернутися до тексту цього ж таки мого твору, трошки пишаючись собою. Моя мета саме й втілюється у тому, щоб мій твір створювався сам і розтлумачувався, відсилаючи, часом навіть буквально, сам до себе, до того, що вже міститься в ньому самому.

До такої крайності, свідченням якої вже є Нотатка Зс, де великий уривок твору записано прадавніми грецькими чи новогрецькими літерами, які майже неможливо прочитати й які саме й є втіленням «чогось писемного», незабаром я знов удамся. Цього разу це будуть японські ієрогліфи. У цьому разі справжні нефонетичні писемні знаки та показову неможливість прочитання, ймовірно, виражено навіть краще.

Але в той час як перший «винятково писемний» (новогрецькою мовою) додаток — хоч якою крайністю і відхиленням від суворих норм твору, за який я взявся, він не є — цей додаток був усе-таки виправданим, то оцей, другий, додаток, написаний японською, виправдати можна набагато менше: навіть більше, є небезпека, що він взагалі буде нудним та непотрібним.

Але читач, безсумнівно, чув, що існує така річ, як симетрія. Оце тому я й не зміг встояти перед спокусою звести другий архітектурний корпус «симетричним». Зрештою, і в Соборах, і в Алегоріях в основі лежить симетрія, навіть якщо згодом виявляється, що вони химерні, непропорційні й зовсім неправильні (1)[377].

«Німий», відділившись від Карло, отримує власне тіло. — Й ім’я теж, кумедне за своїм походженням з точки зору науки про назви речей та явищ, Корнеліо. — Звична іронічність цього імені така сама неоднозначна та «грайлива». Він спостерігає за тим, як Карло, тепер у по-справжньому, «прокинувся», але буквально не знає, що його робити. — Як завжди, прозріння сходить, коли йому заманеться. — У випадку з Карло, воно явилося до того, хто зовсім його не прагнув, а тому виявився до нього не готовим. — Якось отримавши в дарунок рішення, він зовсім не знає, як поводитись. — Він, себто Карло, не є одним з тих страшенно набридливих ченців, які ладні чекати прозріння хоч би все життя, а коли воно, врешті, сходить на них, вони напевно вже знають, як вчинити. — Корнеліо та Карло посміхаються (ці посмішки священні?) — Карло потрібне нове виховання та нова модель поведінки. — У словах Корнеліо більше немає логіки. — Преобразившись, але досі з посмішкою на обличчі, чи то краще сказати, так само привітний, він показує пальцем туди, де цієї миті сходить сонце. — У Турині шоста ранку. — Корнеліо промовляє слово «Едо». — Корнеліо зникає. — Карло в задумі. — Він у паскудному гуморі. — «У відповідь» з’являється враження, що Корнеліо схожий на обкуреного і йолопкуватого «хіпі». — Е, та він неабиякий невіглас, та ще й італієць на додачу.

Коли Карло повернувся на Батьківщину, йому по суті нічого більше не лишалось, як узяти на озброєння цінну науку, яку він пізнав в Едо, використовуючи її до щирцю. Тим часом, він наказав звести у Канавезе, на березі річки Адда (?), дно якої у тому місці було вистелене галькою, й навкруги не було ніде нічого, віллу, що своїми обрисами нагадувала б скит і була б точною копією японської каплички; він гадав, що таке обрамлення було, безперечно, конче необхідним. Для усамітнення, медитації, сховку: