Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
v 1.0 – создание fb2 – deann
Величезна трагедія, яку пережив український народ за весь період большевицького панування, ще й досі як слід не усвідомлена нами. Тілеві Уленшпіґелю попіл його батька Клааса бив у груди. Кожному українцеві, якщо він свідомий українець, а не малорос, повинен бити у груди попіл мільйонів невинно убієнних. І цей попіл волає про помсту, про новий Нюрнберзький процес, про те, щоб усі кати були названі поіменно.
Голодомор – це не єдина наша трагедія. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації. Кожне життя, звичайно, дороге, але коли знищується мозок нації, то це веде до жахливого занепаду. Класик японської літератури Акутагава Рюноске висловив досить жорстоку сентенцію: «Життя людське не вартує навіть одного рядка Бодлера».
Якби обмежилося тільки Голодомором, ми б зараз мали іншу Україну.
Якщо порівняти режим Гітлера і Сталіна, то однозначно злочиннішим був сталінський. Гітлер не убивав своїх. Хто був незгідний з його режимом, мав змогу емігрувати. Сталін убивав своїх і не тільки не випускав нікого, а ще й заманював повертатися «на Родіну». Та тільки для того, аби потім усіх тих поворотців убити.
Сталін убивав незалежно від того, чи ти співав йому осанну, чи проклинав. Майже усі розстріляні поети заявили себе, як щирі патріоти совєтської держави. Але це їх не порятувало. Знищено було 90 % усіх українських письменників, художників, науковців, не кажу вже про вчителів, сільську й міську інтелігенцію. На волі залишилася жалюгідна купка, а ті, що звідали сталінські концтабори і мали щастя вийти на волю перед самою війною, утекли потім на Захід. Інші ж, виживши після таборів, у переважній більшості замовкли і до літератури не повернулися: Олександр Корж, Борис Павлівський, Іван Шевченко, Петро Горбенко, Михайло Корсун, Петро Голота, Роман Дурбак, Володимир Лопушанський, Григорій Стеценко, Свирид Мусіяка та інші. Були й такі, що не звідали репресій, але воліли зачаїтися.
Сергій Кушніренко (народився 1913 року) близький товариш Олени Теліги, автор збірки віршів «Пружінь» (1938), не загинув у похідній групі ОУН, як то пишеться у всіх довідниках. У 1946 р. він оселився із сім’єю в с. Михайлівка на Рівненщині. Тут поміняв документи, знищивши паспорт, перервав усі стосунки з колишніми знайомими, спалив усі фотографії, листи і навіть власну збірку віршів. У всіх документах писав, що освіта у нього п’ять класів, хоча володів кількома мовами. Працював бухгалтером у колгоспі. Згодом купив будинок у с. Хотинь на Рівненщині, там і жив до кінця своїх днів. Тривалий час працював продавцем у магазині, потім робітником на місцевому цегельному заводі, де й трудився до пенсії. Писати він покинув, помер 5 грудня 1984 року. Через шістнадцять років після смерті Кушніренка його донька та онука виявили на горищі рукописи у старій коробці.
Дмитро Геродот (справжнє прізвище Івашина) народився у 1892 році, а не в 1882-му. З юнацького віку заявив себе талановитим журналістом. Анатоль Гак, з яким вони разом видавали газету, залишив про нього теплі спогади. Д. Геродот окрім гострих фейлетонів публікував і вірші. У 1920 році змушений був тікати від большевиків. Оселився у Румунії, працював на дипломатичній службі в посольстві УНР, дописував до паризького «Тризуба», був головою українського комітету. А далі у всіх довідниках пишеться, що його доля після 1939 р. невідома.
А тим часом Д. Геродот продовжував жити у Румунії. Знаючи, що його розшукують визволителі, він мусив ховатися – змінив ім’я, вигляд, відпустив собі бороду. Працював де попало, лише пізніше дістав посаду касира в аптеці, де й працював до пенсії. У січні 1975 року помер.
Таких незвичайних доль було багато. Більшовицький терор не обмежувався фізичним знищенням, а ще й духовним. Нація зазнала таких жертв, від яких не може й досі оговтатися.
Та було б помилкою усе спихати на одного Сталіна, адже репресії почалися задовго до того, як він прийшов до влади. Більшовики уже під час Московсько-Української війни (саме так її називала тодішня преса УНР) поводили себе в Україні, як гітлерівці: розстрілювали заручників, палили села, переслідували членів «Просвіти» і вбивали на місці.
Більшовики у 1918–1920 рр. убили композитора Миколу Леонтовича, художника Олександра Мурашка, історика Олександру Єфименко і її доньку, поетесу Тетяну Єфименко, літературознавця Володимира Науменка, автора історичних повістей Олелька Островського, дитячу письменницю Станіславу Корвін-Павловську.
Система не шкодувала нікого. Були розстріляні навіть віддані її рупори: Борис Коваленко, Іван Кулик, Іван Микитенко, Іван Кириленко, Самійло Щупак та інші. Та це й не дивно, бо ще з часів Французької революції відомо, що революція завжди пожирає своїх дітей.
Сергій Кокот, один із тих письменників, яким вдалося вирватися під час Другої світової на Захід, згадував:
«Большевики, винищуючи українських письменників, робили це безпринципно й не питали, від кого починати й на кім кінчати. Це явище дуже яскраво можна схарактеризувати на прикладі такого письменника, як Іван Микитенко. До 1936 року це була кара Господня на українських письменників, типовий совітський метр на зразок теперішнього Корнійчука, який давав тон у літературі, проголошував настанови, словом, був уповноваженим від партії і НКВД в українській літературі. Його п’єси такого ж зразка, як і Корнійчукові, ставилися по всіх театрах Совітського Союзу та були введені як обов’язкові для вивчення в середніх та вищих школах. Як і Корнійчука, його величали потай совітським вельможею і міліонером. Але йшли часи. Микитенко піднімався все вище й вище по драбині совітських чинів. Він представляє у Москві у ВОАППі (ВОАПП – всесоюзне об’єднання пролетарських письменників) українську літературу. І, нарешті, від українських письменників він бере участь у т. зв. світовому конгресі письменників у Мадриді. В той час, коли зовні карієра Микитенкова начебто росла, невидні кроти, що зв’язували партійний осередок письменників з НКВД, вже рили потай яму, щоб у ній закопати цього літературного достойника. В той час, коли Микитенко перебував у Мадриді і вирішував справи світового значіння, в Києві літературні щури меншого масштабу – Іван Кириленко й Іван Ле – вже гострили зуби, щоб одним махом покінчити зі своїм літературним конкурентом за багатим письменницьким столом.
Характерно, що вони були його найближчими „собутильниками“, говорили на „ти“, Ваньою називали і в той же час їх завидки гризли, що не вони, а він на вершку всесоюзної слави. Отже не без порад НКВД вони намовляють таку літературну гниду, як вічнопочаткуючий драматург Ю. Мокрієв, якому, до речі, також не давали спокійно спати драматургічні лаври Микитенка, щоб той поїхав на батьківщину Микитенка і там зібрав відомості та компрометуючі матеріали до чергової перевірки партійних документів. Мокрієв виявився найбільш підходящою кандидатурою для цієї мети. Він з літфондівськими карбованцями їде в село, де народився Микитенко, і сидить там цілий місяць. Не можна сказати, щоби роздобув він щось надто цінне за час свого довготривалого „відрядження“. Висуваючи на таку височину, як та, що припала Микитенкові, большевики в першу чергу розпитували про родовід, а в цьому відношенні Микитенко міг бути цілком спокійний. Але як і в кожної людини, у Микитенка на батьківщині знайшовся якийсь недруг. Він за пляшкою горілки змайстрував якусь небилицю, і Мокрієв приїхав з нею в Київ. Ми не знаємо деталів дальшого ходу справи, але досить того, що, повернувшись з Мадрида, Микитенко нюхом відчув, що його справи стоять нецікаво. Вже не було його меценатів – Панаса Любченка і А. Хвилі, а в повітрі запахло небезпекою. У Микитенка спочатку забрали партійні документи для перевірки, а потім одного дня він вийшов з дому рано і назад не повернувся.
Досі загадкове питання: з яких міркувань виходило НКВД, коли одну особу з партійних, наукових чи мистецьких кіл ув’язнювало, а іншу залишало на волі, при умові, коли на першу і на другу мало цілком достатню кількість компрометуючих матеріалів».
У 1929-му письменник Олекса Слісаренко виступає у судовому процесі над Спілкою Визволення України в ролі громадського обвинувача, гнівно таврує науковців та письменників, які опинилися на лаві підсудних. Але минає п’ять років, і Слісаренко сам опиняється за ґратами, звинувачений у тому самому, що й члени міфічної СВУ. Така ж доля чекала й на другого обвинувача – письменника Григорія Епіка.
Микола Куліш, натхненний процесом над СВУ, аби сподобатися владі, заходився писати музичну комедію проти буржуазного націоналізму. Головними діючими особами там були Грушевський, Петлюра, Винниченко і Тютюнник. То мало бути неабияке посміховисько. Грушевський співав у тріо з Петлюрою і Винниченком. При цьому роль видатного історика мав грати карлик з довжелезною бородою, яку виносили на сцену дівчата у «мазепинках» і розмотували її уздовж сцени. А два позитивні персонажі – комсомолець і комсомолка – цитували б історію України-Руси.
Ціле щастя, що цей фарс так ніколи і не втілився.
Володимир Сосюра у дні процесу над СВУ сотворив цілу поему «СВУ»:
А за кілька років поет змушений уже вдавати божевільного та переховуватися у психлікарні, щоб вижити. У грудні 1937-го він публікує в «Літературній газеті» вірш «Меч»:
Кость Буревій у статті «Літературний штаб українського фашизму» проклинає західноукраїнських літераторів:
«Підніжки, що живуть з ласки польської дефензиви, мають багацько гонору й пестять безліч солодких мрій. Ці мрії про самостійність, про виключну одиницю, про надлюдину Ніцшого, про „високу українську культуру“, за творців якої вони себе вважають, і нарешті – про велетня, героя а La Мусоліні, що виратує рідне міщанство від загибелі.
Про літературний штаб українських фашистів я говорю, шановні читачі, – про „Літературно-Науковий Вісник“, що став органом славетнього політичного паливоди Дм. Донцова».
Але цей памфлет Буревія не врятував. Як не врятувала самовіддана боротьба з українським націоналізмом Івана Микитенка. 1–2 жовтня 1937 р. на партійних зборах спілки письменників Іван Ле потрясав залу:
«До останніх днів у керівництві спілки письменників був висуванець і ставленик фашиста Хвилі, чужа, ворожа партії і радянському народові людина – куркульський синок Микитенко. Являючись зброєносцем підлого троцькіста Авербаха і надійною опорою фашиста Хвилі, Микитенко весь час шкодив радянській літературі, засмічував лави письменників ворожим мотлохом, активно прикривав і підтримував ворогів, що пролазили в спілку, заважаючи спілці очиститися від ворогів. Свою шкідницьку роботу Микитенко приховував удаваною „боротьбою“ проти націоналістів, на ділі злигавшись з ними.
Припертий до стіни незаперечними фактами, Микитенко „визнає“ один за одним свої злочини перед партією, перед радянським народом. Батько Микитенка був куркулем, мав власного млина, складні сільськогосподарські машини, орендував землю бідноти, спекулював, мав лавку, гнав самогон. Старший брат Микитенка – Грицько, запеклий куркуль і спекулянт, був в штабі куркульської банди і з зброєю в руках боровся проти радянської влади, пускав під укіс ешелони з червоноармійцями. Микитенко не тільки приховав від партії все це. Він пригрів брата свого бандита, протиснув його в радянський виш, допоміг йому стати лікарем, передав йому квартиру і дав змогу цьому бандитові приховуватися під чужим прізвищем – Дубовий».
Письменники каялися і били себе в груди, виправдовуючись перед примітивними звинуваченнями. Як приклад, можна навести промову Максима Рильського у грудні 1937 р… Поет уже встиг побувати в кігтях ГПУ і дивом врятувався. «Рильського на деякий час ув’язнюють, і цього було досить, щоб зламати особисту волю поета й змусити його працювати на замовлення совітської влади, – згадує С. Кокот. – Епоха пісні про Сталіна в творчості Рильського – то епоха найжахливіших моральних тортур, які від власного сумління зазнав поет. Поета в той час не пізнавали його найближчі. Опухлий від постійного заливання горілкою своєї совісти, він на очах найближчих приятелів плакав, як мала дитина, бив головою об стіл і в безпорадності гриз собі пальці. Це покутувалися творчі гріхи перед самим собою. Прийшло не заломлення, а насильницький перелім волі людини ззовні. Сталося те, що в Совітському Союзі прибрало масові розміри перед примарою невблаганної фізичної смерті. Діти вирікалися батьків, дружини чоловіків, матері дітей. Рильський, безперечно, жертва цього нелюдського жаху».
Тому й не дивно, що на черговому з’їзді письменників поет мусив каятися:
«Вчора тов. Савченко сказав приблизно таку фразу, що вороги народу щупаки і коваленки держали довгий час під дулом таких письменників, як Бажан, Яновський, Рильський, не давали їм творити в той час, як ці люди переживали творчу кризу. З цієї фрази тов. Савченка залишається враження надто ідилічної картини. От, мовляв, був собі, скажімо, Рильський, його під дулом держали вороги народу, а то б він собі прекрасно писав і т. д. На жаль, справа стояла інакше. Адже били Рильського не тільки вороги народу, а й чесні письменники, в тому числі й ви, тов. Савченко. А чи було варто бити? На мою думку, було варто. Хіба не було варто бити Рильського, коли він був членом неокласичної групи? Хіба не варто було його бити, коли він протиставляв „статичну“ творчість творчості „динамічній“?..
Так, об’єктивно говорячи, це, звичайно, була не служба трудовому народові; споглядальна „статична творчість“ – незалежно від намірів автора – лила воду зовсім не на радянський млин.
Отже, для мене тепер ясно, що мої колишні „парнаські“ тенденції були не тільки естетичні, а й ішли на пожиток ворогам народу, які хотіли використати в своїх брудних цілях оці моменти споглядальних настроїв…
Є у нас дві сили, які в правильне русло спрямовують нашу роботу. Перша сила – це ленінсько-сталінська партія, яка показує нам справжні шляхи, куди і як іти письменникам, коли вони хочуть бути справжніми синами радянської землі. І друга сила – це найбільший у всі віки критик – народ. Я повинен признатися, що коли мені доводиться вранці крізь вікно чути мою пісню про Сталіна, яку співають червоноармійці, то це варто для мене всіх критичних статей наших критиків».
29 січня 1937 року «Літературна газета» подає звіт про письменницькі збори під категоричним заголовком – «Нещадна кара ворогам народу». Тут мова про суд над троцькістським центром – заклики до пильності, до перегляду письменницьких лав, до викриття і справедливого суду. Тут же вірші Л. Первомайського «Вирок» та П. Усенка «Гримить наш гнів».
Були випадки, коли письменники дозволяли собі засумніватися у правильності лінії партії. Так Григорій Косинка у червні 1934 р. на письменницькій конференції не погодився із закликом Андрія Хвилі «стати інженерами людських душ» і у своєму виступі заявив: «Ми стаємо не інженерами, а міліціонерами людських душ». «Цей дотеп, – згадує Василь Гришко, – був сказаний у такому контексті, що його дійсний сенс спочатку „не дійшов“ до свідомості аудиторії, і вона навіть із сміхом аплодувала цьому дотепові. Але в стенограмі Косинчиного виступу у „Літературній газеті“ це місце не було наведено, і тоді всі зрозуміли, що Косинці кінець».
Дмитро Бузько на схожих письменницьких зборах сказав і зовсім невинні слова, що, мовляв, усі можуть помилятися, бо навіть товариш Сталін інколи помиляється. Після цього його стали немилосердно цькувати, доки не арештували.
Наведу ще уривок зі спогадів С. Кокота, оскільки вони публікувалися ще під час війни й не передруковувалися:
«В грудні 1934 року коротке інформаційне повідомлення сповістило про розстріл групи українців, між якими були письменники і поети О. Влизько, Д. Фальківський, Г. Косинка, Р. Шевченко, К. Буревій, І. та Т. Крушельницькі, Р. Сказинський, М. Лебединець та інші. Для всіх, особливо для тих, хто знав особисто страчених, було очевидно, що розстріл цей є ні що інше, як демонстрація. Що справа не в них персонально, а в тому, що процес фізичного нищення розпочався, і це ті перші, що під гарячу руку попали. Це було чорним знаменуванням! Так воно і сталося.
В тому ж році було проведене неперевершене по своїй цинічності цькування одного з кращих представників української культури, професора і поета Миколи Зерова. На прикладі Зерова вимальовується євангельський процес зради Юдою учителя свого Христа. Сірий, безбарвний студент, а потім аспірант Інституту, якого професор Зеров вивів у люди, Петро Колесник, спричинюється, як зв’язуюча ланка в процесі цькування і виживання з інституту професора. Колесник, якого потай гризли завидки на ту загальну повагу і любов, якими користувався проф. Зеров серед студентства і громадянства, не завагався, щоб підпрягтись і почати ту мерзенну роботу, наслідком якої було спочатку усунення ученого з Інституту, а потім арешт і заслання. Що робив Колесник? Він на загальних зборах студентів і викладачів Інституту тільки критикував „ідеологічні викривлення“, яких, мовляв, допускався у своїй роботі професор, а потім не завагався у совітській пресі помістити статтю, в якій розкритикував з позицій так званої марксо-ленінської методології усі праці Зерова. Чи було хоч за макове зерно у цій критиці послідовно наукових тверджень, об’єктивної аналізи, чи хоч би звичайного розуміння суті речей? Аніскільки! Це був просто матеріял для НКВД, на підставі якого можна було зложити справу проти вченого. І зложили. На катедру професора, після усунення Зерова, як воно завсіди робилося в Совітах, виліз той же таки Колесник. Отже, мета, принаймні для нього, була ясна. Але НКВД дивилося далі. Воно згодом і Колесника прибрало. Так нечистими руками, нечистих з нашого народу, провадилася послідовна робота що до винищення українських кадрів на Українській Землі!
Приклад Зерова – Колесника не поодинокий. Що це була система і то система глибоко продумана, твердить нам ще інший приклад. У Києві десь до 30-х років працював відомий мистецтвознавець і музичний критик Юрмас (Юрій Масютин, 1896–1942), редактор творів М. Леонтовича і член редакційної колегії журналу „Музика“. Десь у 30-х роках його заарештувало НКВД і пред’явило обвинувачення в перебуванні в контрреволюційній націоналістичній організації. Ця людина, що була далека від будь-якої взагалі політичної діяльності, рішуче почала заперечувати це. Тоді їй заявили, що є живі свідки, яким він, Юрмас, пропонував увійти в члени націоналістичної організації. Коли це Юрмас заперечив, тоді йому дали т. зв. „очну ставку“, наочне зіставлення з людиною, яка довгий час бувала у нього і провадила з ним всякі розмови, що ніяк до політики не стосувалися. Цією людиною був літературний критик П. (Леонід Підгайний. – Ред.).
Він на тій „очній ставці“, не моргнувши оком, заявив, що на одних таких відвідинах Юрмас запропонував йому вступити до націоналістичної організації, яка своєю метою ставила повалення радянської влади. І що він, П., в той же день заявив про це НКВД. Юрмасові через так зване „ОСО“ (Особоє совєщаніє НКВД) дали 10 років далеких таборів, де він і загинув. В тюрмі Юрмас обурювався тільки на те, як могла ця людина вигадувати неіснуюче, свідчити про неправду, переконувати в тому, чого не було? Юрмас загинув. Але крутою стежкою вгору пішла життєва карієра П. Ми сумніваємося, що йому її стелили за одного Юрмаса, чи, Боже борони, за великі наукові здібності. Досить того, що йому, П., в Москві доручили були репрезентувати своїми статтями усю новітню українську літературу в „Літературной Енціклопедії“, „Большой Совєтской енціклопедії“ та інших всесоюзного масштабу виданнях. Це він, П. на сторінках „Літературной Енціклопедії“ опльовував усю українську літературу, жонглюючи такими термінами, як „куркульські письменники“, „контрреволюційний націоналізм“, „контрреволюційна петлюрівщина“ і т. д. Цей приклад підтверджує нам ще раз, яких жахливих заходів імалися большевики для знищення української інтелігенції».
Чимало українських письменників побувало за кордоном, а Іван Микитенко навіть влітку 1937 року їздив до Іспанії та Франції як делегат II Міжнародного антифашистського конгресу письменників, але усі вони чесно поверталися в Україну, де на них чекала загибель.
Жоден радянський письменник навіть не спробував перетнути кордон, хоча це було можливо. Мій батько, який жив на Тернопільщині, розповідав, що він не раз з іншими хлопцями переходили на територію УРСР, займаючись контрабандою. Було багато випадків, коли українські селяни утікали до Польщі та Румунії, було чимало випадків, коли і з Буковини та Галичини переходили кордон в УРСР. Віталію Юрченкові не тільки вдалося утекти з Соловків, але також потрапити до Польщі, як і Юрію Горліс-Горському та Лютому-Лютенкові.
На жаль, письменники воліли тікати з України в Росію або в Середню Азію. Але й там їх досягала рука НКВС. Раїса Троянкер – рідкісний приклад успішної втечі. Ще у 1931 році вона виїхала з Харкова до Росії та одружилась із пролетарським письменником, колишнім чекістом Іллею Садофьєвим. До 1935-го живе у Ленінграді, бачить, що коло починає звужуватися, і раптом розлучається з чоловіком та їде до Мурманська, де уже пише російською і працює в російській газеті.
Були знищені майже усі письменники старшого покоління, які публікувалися ще до революції. Нічого подібного у Росії не було. Там теж декого розстріляли, але більшість вижила. Їм не давали публікуватися, але не вбивали. В той час, як жоден український письменник, який повернувся на батьківщину з еміграції, не вижив, Олександр Купрін, незважаючи на те, що в еміграції виступав із антибольшевицькими творами, повернувся у 1937 р. в Росію і помер через рік своєю смертю.
Під час війни сталінська машина винищення української еліти продовжилася. Замість того, щоб талановитих людей уберегти від неминучої смерті, їх посилають на фронт і кидають у м’ясорубку разом з сотнями тисяч ненавчених, неспоряджених, а часто й неозброєних бійців.
Долі багатьох письменників ховають у собі чимало загадок. Про окремих з них можна прочитати, що вони під час війни були у підпіллі, а навіть брали участь у партизанському рухові. Здебільшого це фантазії самих письменників, які таким чином намагалися пояснити своє перебування на окупованій території. І Василь Козаченко, і Юрій Збанацький ледве чи справді були у партизанах, бо їх бачили в окупованому Києві зайнятими зовсім іншими справами. Відтак інформація про те, що той або той поет загинув на фронті ще не означає, що так було насправді. Вже у наш час раптом виявилося, що Дмитра Надіїна розстріляв СМЕРШ, а Микола Черниченко загинув від рук німців не як комсомолець-підпільник, а як оунівець.
Жодним чином не применшуючи репресій, вчинених німцями, треба визнати, що їхні дії були зрозумілі і піддавалися логіці. Вони убивали поетів-націоналістів і поетів-комуністів з однаковим натхненням. Логіки у сталінських репресіях не знайде ніхто. Можна було жити тихо, не висовуючись, а все одно колись потрапити у лещата.
пробував оборонитися від комуністичних посіпак Євген Плужник. Намагався бути тихеньким і Володимир Свидзінський: «Три радості у мене неодіймані: Самотність, труд, мовчання». Або ще:
Йому вдалося пережити репресії 1930-х років, але на самому початку війни Україну захлиснула нова хвиля репресій.
Я нарахував понад півтисячі знищених письменників, біля сотні їх було розстріляно лише в одному 1937-му. Доля понад трьох сотень письменників, чиї твори були опубліковані з 1900 по 1944 рік, взагалі невідома.
До цієї антології увійшли твори, які за окремими винятками були невідомі сучасному читачеві. Жоден з прозових творів цієї збірки не перевидавався з 1920—1930-х років. Виняток становлять лише окремі поети, чиї вірші в різний час потрапляли в періодику.
У біографічних довідках я не подаю причин арешту та кримінальної статті, за якою судили письменників, бо всі вони однакові: якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д.
Найпопулярніші часописи подаються абревіатурами («ЛНВ» – «Літературно-Науковий Вісник», «ЧШ» – «Червоний Шлях», «ЖйР» – «Життя й Революція», «С-Г Пролетар» – «Сільськогосподарський Пролетар»), а також назва внз (ІНО – Інститут Народної Освіти).
Цієї книги б не було, якби не сприяння працівників Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, у стінах якої я почерпнув левину порцію презентованих текстів.
Упорядник висловлює глибоку подяку директорові бібліотеки Мирославу Романюку, завідувачам відділів Юрію Романишину та Костянтину Курилишину, які терпляче виконували усі мої забаганки і примхи.
Є. Плужникові
Диктова дощечка, прибита на дверях, промовляла: «Стукати у вікно».
І справді, Катерина, пооббивавши руки, два-три рази вдарила каблучкою в двері і вже збиралась йти, коли десь зарипіли іржаві завіси й хрипкий сонний голос прохрипів:
– Хто там?
Катерина:
– Тут живе Петро Сушня?
Відповіді не було; вона почула тупотіння босих ніг, біганину й балачки.
На дворі було тихо. Сонячний ранок гудів хмарами мушви, із близького кладовища долітало зелене цвірінькання птахів і солодкий запах бузку. Весна саме переходила в літо і вже тепер о восьмій ранку в цьому заводському селищі, що розташоване по цей бік Дніпра проти великого південного міста, було жарко й задушливо від порохняви й розпаленого каміння.
Катерина здивовано ждала – де ж пішов отой хрипкий бандит?
Через дві хвилини за дверима знову щось застукало і на поріг вийшов хлопець з розкуйовдженою головою.
– Зайдіть, – пробурмотав він і повів Катерину до хати. – Вибачте, – почав понуро він, але раптом якась сонячна зміна сталася з ним; обличчя йому зашарілося, і він радісно засміявся… Засміявся він, а Катерина байдуже:
– А! Й ви тут живете, Михайле? Я й не знала! Мені треба бачити Петра Сушню… Я прийшла, щоб побачити Петра Сушню.
– А… він зараз прийде.
– Я йому привезла листа з Києва, – додала, що вона, власне, й Петра мало знає, що коли б не лист, то вона не зайшла б. – Навіть, чудно, як це ми знову зустрілися.
Для Михайла – це теж несподіванка. Так. Але тут увіходить Петро й перебиває розмову.
Катерина:
– Якщо хочете відповісти, та завтра принесіть. Бухаринська, 10. Галині. Ви ж її знаєте? – вона уважно обдивилася кімнату й всміхнулася, глянувши на Петра.
– Добре, – пробурмотів той, а Катерина, кинувши «до побачення», енергійно на місці повернулась і вийшла. Вже в дверях знову зупинилася, оглянула сіни й до Петра:
– Дивіться ж, не пізніше 11-ї…
Петро не встиг і рота розкрити, щоб подякувати, як вже двері за Катериною стукнули надворі. Михайло схопив шапку й подався слідом за нею, а Петро замислено повернувся до кімнати.
В ту саму хвилину двері в сусідню кімнату прочинилися, висунулася білява голова Данила й запитала:
– Це до Михайла приходила?
– До Михайла.
– А він що, подався за нею? Як же ж так. Він же черговий сьогодні? – обурився бас Дмитра-завгоспа.
Всі хлопці здивовано переглянулись, ніхто нічого подібного за Михайлом не помічав, особливо щодо дівчат, і це був перший випадок порушення комунальної дисципліни з його боку.
– Фю-ю, – засвистав Іван, – засипався й Михайло.
– Весна, – відповів Андрій і почав скептично крутити козячу ніжку з махряку й заялозеної газети.
– Н-да, – позіхнув Іван, – однак, немає води й умитися. Принеси Петре, за нашою конституцією маєш ти вартувати замість Михайла, а Михайлові ми якусь кару вигадаємо.
– Дійсно, чому то я? Завжди чомусь я!
Петро почав сперечатися, але йому загнули «салазки» і він скорився.
Вмивалися над тазом (в тазі лушпиння картоплі, недокурки, ріжне сміття), хлюпали на піваршина навколо себе, на підлогу, на стінку.
Петро, як черговий, зливав і лаявся, що вони вмиваються, як свині, що вони багато води марно тратять: не наносишся на них. Хлопці «прийняли до відома», а що він сам робив так само, коли не чергував, то ніхто не звернув на його слова потрібної уваги.
Втиралися сірим-сірим, колись давно білим рушником. Потім стали ваксити чоботи. Ваксили вони щонеділі, бо була це єдина розкіш, яку могла собі дозволити комуна.
Поснідавши хлопці швидко розбіглися. Зостався один Петро наварити обід.
Наваривши обід, він поклав ключ від хати під струхлявілі східці й подався вулицею, прямо до степу. Як завжди він ішов, про щось думаючи, і то задирав голову догори й усміхався до безхмарого неба, то уважно додивлявся до кожного камінчика, що траплявся йому дорогою. Йшов швидко, натикався на людей, прохав вибачення і знову біг далі з таким виглядом, ніби у нього боліли зуби.
Сьогодні думки турбували Петра. Такі химерні думки! І він ішов усе далі й далі, не помічаючи, що минув свою вулицю і вийшов у степ.
На ньому були «штаніровані» кальсони й синя матроска, а в руках кепка без козирка (козирок десь забіг), кепка ще виконувала обов’язки портфеля, а коли сонце дуже вже припікало, то недбало валялася на потилиці, як зім’ятий шмат паперу серед трави.
Костюм іноді доповнювала люлька, а по весні квіти. («Вони ростуть, за другою балочкою на п’ятнадцятій верстві, де шлях на Сандорівку».)
Була в нього хустка, якою він користався виключно в гостях, не тому, що вважав за гігієнічніше залишати зайве на вулиці, ні, цьому причиною були економічні міркування (мило) та лінь.
Було в нього ще й нерухоме майно, килим, на якому він спав і вкривався, певніш обгортався. Нерухомим же він звався тому, що все інше було завжди при нім і на ньому.
Травневий степ вже колосився, стрункий та високий, і Петро, розгортаючи обома руками зелені хвилі, плив прямо на обрій, за кряж, на могилу. Там він любив сидіти й дивитися на той бік Дніпра, униз, де за коліном кінчалися димарі й туманів рівний степ…
От іде він степом, а назустріч йому дівчина з чорною косою, очима сірими: підійде, обів’є тою косою чорною, в очи зазирне, спитає так тихо:
– Кого ти шукаєш?
А він так сміливо обгорне її, притулиться червоними губами до уст запашних, степових і скаже:
– Так це ти? Чому не приходила так довго?
А далі… а далі розпливалося все…
Чудно. Може, там десь в Америці, чи то в Австралії, на хуторі, чи в місті є дівчина, а може, вона от зараз там майнула за рогом спідницею, а він і не знав. Не знав! А можна було б підійти до неї так просто, простягнути руку, вона зрозуміла б… Буде жити він з нею поруч, будуть бачитись, може, з нею щодня, а потім непомітно щезне вона, а він і не відчує, що так близько була вона… А комуна сміється.
– Хиря така, а ще й вередує: та дурна, а в цеї слоняча шкура… Тьху, хоча б пику причепурив, лісовик малахольний.
І справді, ходив він з рудою бородою, волосся росло на голові буйно й весело, знайомлячися з гребінцем лиш тоді, коли вся комуна на пленарному засіданні ухвалювала надати Петрові належного порядній людині вигляду.
Тоді: довготелесний Дмитро сідав на нього верхи і, не зважаючи на протести та згоду сидіти вже смирно, витрусював з кишень бички, махряк і цілі фунти віршів. Його держали за шию і примушували ваксити й терти до блиску його поруділі за місяць черевики.
Потім його зачісували й брили, неодмінно лаючи за жорстку, як дріт бороду, а коли він починав сперечатися, то Дмитро, що вважався за спеца в справах обдирання шкури, нахабно й глузливо кричав: «Мовчи, зараза» і напихав у рота мила й волосся з щітки. Вся комуна іржала й була страшенно задоволена з тієї процедури, а Петро завжди намагався якнайшвидше скінчити з цим вибухом товариських турбот і як надалі одтягнути цю неприємну дезінфекцію, бо бритва була щербата, скарги ж на це викликали лише правдиву відповідь, що він сам собі винен, бо не треба ж бути ідіотом і застругувати олівці нею!
Сьогодні Петро ще з ранку помітив, що комуна дивилася на нього пожадливим оком, і через те повертався додому, коли зовсім стемніло (при каганці чорта пухлого побриють!).
Він ішов, заносячи до блокнота якусь цікаву риму, весело наспівуючи пісню собі під ніс, чи то «Яблучко» чи то «Чу-ра-ра».
Він поставив крапку і вже підніс до рота олівця, щоб поссати його трохи, як наскочив на щось. З-за краю зшитка він побачив жовті черевики, а потім і всю дівочу постать. Певно й вона читала йдучи.
– Петре, – закричала дівчина й обурено замахала руками, – що це ти, вбити мене хочеш?
Петро зупинився, понуро підвів голову і запитав, не відповідаючи:
– А що то за тьотя зупинилась у тебе, на Бухаринській?
– А? Катерина Ласко. А що, вже закохався? – запитала Галя й засміялася заливчасто й зелено.
Вона була на зріст невелика, чорна жакетка вигідно стягувала стан, а жовті черевики обгортали сильні швидкі ноги якось задьористо й весело. Неспокійна вона була й непосидюща і при зустрічах завжди безсоромно командувала Петром. І тепер вона обхопила його рукою й швидко потягла вулицею.
– Проводь!
– Та п-почекай же, – бурмотів той… – На вулиці видно, а ти обнімаєшся.
– О?! Обнімаюся! Опудало ти чортове… Ет, та тебе можна…
– Гм. А хто ж знає, що це я… й чому як мене, так можна, – образився Петро.
– Хе! Всякий тебе одразу впізнає, хоч би поголився, рижоїд нещасний (вона саме вчора здала залік з хемії), і не соромно? Страховище яке, коні непритомні попадають, як побачать тебе такого великого й дурного. Не я – твоя сестра… – закінчила вона вже суворо.
Петро хотів був щось відповісти, але глянув на її усмішку, змовк і задумався над тим, що він таки справді занехаяв себе, але в кожному разі він в цьому винен менше всіх. І справді, може тайна такого неуважного ставлення до одягу була в тому, що він якось боявся дівчат. Потрапивши в їхнє коло, він не знав куди подіти свої довгі руки та ноги, сидів мовчки і потім раптом (ніби: чорт його забери, пропадать, так пропадать!) починав незграбно рухатися й, як він висловлювався, триматися «пікантно» або, як казав Іван, просто «по-ідіотському»: сміявся, голосно говорив, безладно жестикулював, а потім знову затихав, не знаючи, що робити й казати далі.
Тому дівчата ставилися до нього трохи насмішкувато («як старші» «халера на їхню голову?» – це Петро).
Та й він, здавалося, мало думав про них. От і тепер радий був утекти, але Галя міцно тримала його руку й тягла за собою.
Петро не смів сперечатися, але його непокоїло одне: що, як він зустріне кого з комуни? Буде тоді історія, засміють його до смерти. Ще подумають, що він закоханий! І Петро од цих думок аж спітнів.
Рішуче зупинився:
– Я не можу… я дуже поспішаю, Галю… у мене важливі справи…
– Не бреши, не бреши, будь ласка. А чому ти не був на зборах?
– На яких?
– От! Сьогодні ж вівторок…
– Ах… чорт би мене розірвав, та чекай же… – злякався Петро.
– Чекай! – і Галя почала вичитувати йому…
Він і такий, і сякий, і голова в нього капустяна, і путящого з нього нічого не буде… а коли він, вже каючись, почав п’ятірнею чухати потилицю, вона призналася, що сьогодні свято і зборів ніяких не було. Петро розсердився:
– Що я дурень, чи що?..
Але Галина не дала договорити.
– А що я знаю, ну?
– Що ж ти можеш знати, нічого не знаєш.
– Ні, знаю, тобі відмовили вчора останні два учні.
– Де ж ти про це довідалася?
– Довідалася. Знаю й чому… Один забув табличку множення (поки ти не вчив його, то він хоч це пам’ятав!), а другий сів на іспиті з історії, бо сказав, що Батиїв похід був 1613 року. Ага! Хто сказав йому цю дурницю?
– Дурницю? Я…
– Ти? Ах ти… певно якогось вірша робив.
– Не робив, а писав.
– Однаково.
– Ні, не однаково, то чоботи роблять… м… м…
Помовчали.
Петро:
– А знаєш, я, врешті, радий, що скінчив з цими бельбасами. Залишилась в мене ще одна ідіотка, ну така дурна, аж крутиться. Знаєш, що вона мені сказала вчора: «Платон дуже вродливий мущина». – Чому? – запитав я. Вона бачила його фотографічну картку! Розумієш? От дурепа. Я спитав, чи не бачила вона у нас в музеї гравюри Юлія Цезаря з автографом українською мовою? Вона обіцяла піти подивитися… О-ох, морока мені з нею. А тут ще заліки треба здавати… Е… куди ж ми зайшли? М… м…
– У сад.
– А мені додому треба, – сказав Петро, обтираючи кашкетом спітніле чоло. – Ти не боїшся, Галю?
Галина нічого не відповіла, подала руку і сказала сердито:
– Бувай, – і пішла.
Петро подався просто додому, але місячна ніч так хитро обдурила його, що він довго ходив вулицями, усміхаючися сам собі, і лише коли вже місяць лизнув білим язиком хрести на цвинтарі, потрапив додому.
На дверях був замок; це вартовий не витримав літньої ночі і втік з хати. Тихо. А на цвинтарі шелест, і сміх, і тіні під кам’яними хрестами.
Знав Петро, що там і Андрій, і Дмитро, і Іван – вся комунія. Може, Михайло де в читальні сидить. О, цей Михайло витримає і не таку ніч. Завжди один, сам, понурий і мовчазний. Правда, були якісь чутки, що він залишив на фронті якусь Катерину, цю саму, здається, але Михайло нічого не казав, і хлопці лише догадувалися.
Чекати не було чого: все одно повернуться не швидко і, хоч це проти правил, доводиться лізти вікном.
Не спиться Петрові, чи тому, що місяць срібним ґудзиком око жмурить, а за плечима двадцять років лише, чи, може, тому, що Галину зустрів. Може.
Довго думав Петро про щось, вже вдарило дванадцять і місяць сідав.
«І де їх чорти носять? А завтра рано вставати!» – Заснув.
Хлопці прийшли додому аж під ранок, Михайла й Дмитра ще не було. Вже й полягали, коли хтось постукав.
– Стукають, – сказав Іван. – Хто вартовий. Ти, здається, Андрію. Піди відчини.
– Дрихне, – озвався Данило, що спав з Петром на одному ліжкові, – дрихне, чортова перечниця.
– Бреше, вставати не хоче, ану стукни його по черепу.
Данило штовхнув Андрія.
– Вставай відчиняти.
Андрій образився.
– Ач, наказувач знайшовся, я черговий, доки не заснув, а вночі чергових немає. Та вже й більше дванадцяти.
– А хто ж відчинить?
– А я знаю? Хай відчинить, хто завтра вартує.
На завтра мав вартувати Андрій, а тому він пірнув у юридичні тонкощі, доводячи, що він може спокійнісінько спати собі цілу ніч, хоч би там бандити у хату лізли… До семи годин ранку.
Поки хлопці сперечалися, знадвору почали ламати двері.
– Та відчиніть же, – почулося.
Нарешті Петро, згадуючи предків і проклинаючи нащадків, відчинив. Увійшов Михайло, скинув шапку і запитав:
– Курити є?
– Ти іноді задаєш на диво ідіотські питання, – звичайно немає, – відповів Петро.
– Ну так у мене є! Вставайте!
Вмить усі хлопці були біля Михайла.
– От і гаразд, а то всі бички попалили, Андрій навіть під ліжком підмів і під скринею шукали, – гомоніли радісно хлопці, але Михайло їх обдурив.
– Та немає в мене, то я нарочито, щоб ви в інший раз швидше відчиняли.
Лаялись:
– Коли покликав, то хоч роди, а дай закурить!
– Ну й життя. Я всі кишені повивертав і хоч би тоді крихтонька, – зідхнув хтось жалібно.
Коли доводилося сидіти без хліба і в холоді, хлопці не піддавались одчаєві, але не палити зранку це було справді над силу.
В таких випадках їх охоплювала якась нудьга, якийсь неспокій, що потім перетворювались на чорну меланхолію і, нарешті, все скінчувалося сваркою з-за якої-небудь дурниці.
Петро справді перевернув ранком усе догори ногами. На біду Дмитро десь завіявся, а всі гроші завжди були в нього. Лежали тихо.
– Не штовхайся, – крикнув раптом Андрій, – я тебе як штовхону. Посунься, бо я лежу з самого краю.
– І що в тебе за звичка придушувати мене до стіни.
– Ну-ну. Курити нічого, так вже й лаються, – озвався Михайло.
Хвилини дві тяглася мовчанка.
– Миша, а Миша… може, в тебе є хоч трохи витрусити. А? – це Іван. – Бичок, може, де заховався.
Всі напружено чекали.
– Ні, немає…
Зітхнули. Тоскно пробивався світанок через брудні шибки на темні стіни, почорнілі ще з зими.
– Ех, коли я був малим, то кізяки курив і були вони такі смачні, як первосортний тютюн.
– Кинь, Петре, – озвався Андрій.
Петро сів і, мрійно дивлячись у вікно, казав далі:
– Так. Первосортний. Дрібна крошка і запашний.
– Та кинь же!
– Шкода, що борошна не можна палити…
Хлопці обурилися. І що за свинство справді: цей Петро завжди не до речі жартує: палити кортить, аж у середині болить, а він жартує. Теж знайшов чим жартувати!
Знов стало тихо, і не було ніякої надії закурити, але Михайло вдруге обдурив хлопців; він насипав на стіл махряка, й хлопці з рекордною швидкістю скрутили товстелезні цигарки…
– Сьогодні приходила Дашка й гроші за місяць правила… Я пообіцяв, – сказав Петро.
Хлопці щиро здивувалися.
– Пообіцяв? Це цікаво. А де ж ти візьмеш, хто ж платити буде?
– Це вже не моє діло. Дмитро – завгосп.
Саме в цю хвилину увійшов Дмитро і відразу ж почав лаятись.
– Ви чого двері не зачиняєте? Хочете, щоб, як той раз, чоботи вкрали. Спите як кури, а двері настіж.
Ніхто не відповів. Дехто вже спав, а декому ліньки було сперечатись, – все обійшлося тихо.
Десь кричав півень. В кімнаті було спокійно, лиш Петро бурмотів крізь сон і свистів носом.
Далеко-далеко, за широкими ланами, за високими лісами, кувала зозуля.
Стоїть Катерина, стоїть прислухається.
Вже й небо впало чорне-чорне, і далеко десь кинувсь рибальський вогник угору. Налетіли співи з села, переплутались, затремтіли над водою і погасли в хвилях.
І знов тихо, тихо.
Катерина проста селянська дівчина, з бровами сонцем випаленими, з очима вітром степовим навіяними.
– Чудна дівка, і заміж не іде, і з хлопцями не гуляє, а прийде ранком: де була, не говорить, та не чуть, щоб гуляла з ким на селі.
А вона ходила до Дніпра, прислухалася до співів, невиразно мріяла. Іноді тихою ходою дряпався Дніпром пароплав. Це з міста.
Там життя цікаве, зовсім одмінне, нове і люди там справжні люди. Справді, у великому місті воно має бути новим, не таким, як тут, де ще й досі панує дяк, а дядьки по-старому пиячать, – тільки не горілка вже, а самогон.
Минав час, падало жовте листя, все прозоріше ставало небо, і ранком туманіла земля.
В повітрі метушилися постріли, злякано дивилася економія розбитими вікнами, – це білі тікали.
Потім приїздили з міста, роздавали книжки, щось казали. Селяни уважно слухали, за книжки дякували – «пригодяться на цигарки» і знали й без городських, що тепер земля вже їхня. Катерина книжечки прочитала (може, тому, що не курила?).
А дні, як помах крил, летіли над степом, знов горіло село, знову йшли то ті, то інші.
Нарешті, на Різдво прийшли червоні.
– От і твої, Катерино.
Нічого не сказала, а ввечері тихо двері відчинила.
– Я йду, мамо.
Плакали вицвілі очи, а рот кривився в зморшках старечих. Трохи сумно дивилися молоді, сірі очи. Пішла.
А коли остання батарея виїздила з села, лютий вітер рвав на вигоні одиноку, темну постать матери.
Далі – бої.
Темна ніч обгортала огнем і снігом. Переходи, кров, лайки.
Вона – будувала майбутнє життя.
Коло Перекопу лічила трупи: сотні, тисячі.
І за кожним одним боліло серце, і за кожною смертю тут біля моря знала вона, там по селах, по містах, по робітничих селищах, простягає журба свої руки. Схопить матернє серце і здушить, вицідить кров усю…
Тут і Михайла зустріла.
Спокійний був. Курив люльку. Сердило.
– І невже вам байдужа ця кров?
– Ні-ні. Може, й я завтра теж…
І от останній штурм. Перші пішли… Телеграма:
– Відбито.
Пальці в дерево (у начштабу).
– Хай іде Новосибірський полк.
Чорний вітер з півночі, ріже, січе, червоні огні з півдня.
– Скоро ранок?
– Не знаю. Мабуть ніколи не буде цього ранку.
Телеграма:
– Друга атака відбита…
Майнула думка: «Ще тисячі».
Вийшла з штабу: Михайло.
– Тепер ви?
– Зараз. Це третій штурм і коли відіб’ють, і коли проб’ємося, останній.
Обгорнула і кріпко в губи:
– Побачимось?
– Мила…
Забули все…
А вітер чорний з півночі ріже, січе і червоні огні з півдня.
Пішли курсанти.
Подумала: «Ну, ці хоч не жонаті».
На ранок поїхала в Харків. Поїхала і Михайла вже не бачила.
Не писала, не розпитувала. Знала – живий.
І от тепер, коли зустріла його знову, прокинулась туга за чимсь невідомим, чи за степом ласкавим, чи за мрійно-ніжним обрієм.
А він розпитував, де була, де пропадала, що ні слова, ні рядка, ні привіту?
– Дома була, на селі, поховала брата.
– А тепер?
– А тепер… на осінь у школу. Хотіла в Київ – не вийшло, літо хочу тут почитати, повчитись…
Не звикла вона ще до міста, та боялася признатися Михайлові, що іноді її, котра нічого не боялася там, у степах, в боях, під Перекопом, лякали люди, високі кам’яні гроби і лише іноді ритмічне дихання заводу і праця в робітничій околиці будили щось рідне, але так стомлювалась вона за вісім годин праці, що все пропадало марно.
Як їхала сюди, здавалося, що тут всі розумні такі, хороші, а придивилася, то такі ж сами, як і всюди.
Сказала Михайлові раз і здивовано, і ображено, що й тут от вчора на збори Іван п’яний прийшов.
– Прямо так, як у нас на селі, – а він всміхнувся й відповів якось спокійно.
– Ти б хотіла, щоб усі були святими, такими, як ти хочеш, а не такими, як вони є. Е… нічого – все перемелеться. От почнемо кампанію…
Махнула рукою:
– Ет, що там кампанію. Геть треба таких от і все.
Знову всміхнувся Михайло, всміхнувся як старший, а вона подумала: і звідки в нього така певність і спокій?
А вона читала, линула думками вперед і бачучи де-не-де свіжі, ніби нові паростки, раділа, як по весні першій квітці.
І здавалося життя їй старим, тільки перешитим на новий фасон; важко було, що мало в цьому житті того, від чого груди ширші стають і таким легко-прозорим здається життя. Хотілося писати про схід, про пробуджену силу, про жорстоку минулу зиму.
Чому ж мало сонця і квітів? Хай вся земля буде в квітах, щоб радість гаряче дихала пахучим повітрям на землю.
Почуває: от малою-малою іде вона. За спиною в неї торба. Життя все більше й більше кидає в торбу ту, а вона приходить в оазу, розкладає скарби свої, що позбирала за довгу путь, відшукує там між намулу й болота самоцвіти. Мало їх.
А дорога все вужчає, а дорога все важча стає, а по боках прірви… Там на горах сонце кидає золото на все, а тут у проваллях темно.
Важко йти, а коли глянеш в безодню, голова крутиться і тягне стрибнути вниз. Треба йти тихо-тихо і боляче, що не можна швидко і вільно вгору побігти, там, де сонце і синє небо.
І часто всю ніч до ранку нерухомо лежала вона і думала-думала.
Так потік, вбираючи в себе струмки, не може через вузьку щілину прогнати всю воду. Рветься до моря, зриває берег і біжить далі не чистий вже, замутнений, темний.
І скаржиться він, що не дав йому час іншого шляху, широкого, де б міг текти струмком кришталевим, відбиваючи радісно і берег зелений, і далекий обрій.
І здається їй іноді, що мало сили в неї, життя йде три кроки вперед, два назад і не може інакше йти.
Вона знає це, знає, але, як мати, що дивиться на свою хвору дитину, що палає й горить, як хворий, що в довгу безсонно-томливу ніч чекає ранку й сонця, не може бути вона спокійною.
Буде день. А поки що заздрить вона навіть свині, що спокійно лежить собі в теплому болоті, і немає в неї ні думок, ні сумнівів.
Здається їй, ніби вона впала в глибоку криницю… темно і вогко там, а на горі вітер квітками грає.
І нащо поїхала вона з села? Жила б собі, як мати, що цілий свій вік далі як за десять верстов у сусіднє село на базар не виїжджала.
Росла в неї якась тривога, що не знала її на фронті, в селі. Хотілося побалакати з кимсь про це. Та коли вона розповідала про свої думки товаришам, ті сміялися, обізвали її замороченою, а дехто, ніяково всміхаючись, казав: скучно.
Лише Михайло завжди уважно слухав її і захищав: беріг, а Петро й Галя лаялися з-за неї, сперечалися.
Якось перед зборами, коли знов спалахнула суперечка про побут новий і хтось, захищаючи себе, сказав:
– А що ж мені… онанізмом заніматися, чи що?
Катерина відповіла:
– Дурниці ви, хлопці, говорите. Просто до рук прибрати себе не можете. Розперезалися. Когути ви непманські. У вас ще двадцятий рік говорить; крой і все, а там розберемось. Ні, тепер вже час і тут на неп переходити, а ви непманщину розвели. Раніш на фронтах то, може, й думати про це ніколи було, а тепер…
– А, ти хочеш, щоб ми до старого повернулися. Любов «до гробовой доски»? Не віримо ми в неї тепер. А сім’ю заводити? Ми полюбовно… Хочеш? Хочу. Ходім. Все на товариських началах.
– Ну, звичайно, а з ким ви гуляєте? З баришнями всякими радянськими та з покоївками.
– У всіх однакове…
– Розумно сказано.
– Та й комсомолки не від того, щоб погуляти.
– Це ще гірше. А з клубу, що ви зробили. Тільки й чуєш. Та аборт зробила, та вчора з Іваном, а завтра з Степаном.
Хтось здивовано спитав її:
– Чого ти власне казишся? Чого ти хочеш?
Катерина:
– Гармонії.
– Двохрядки? – засміявся хтось.
– Дурні, – сказала, а один із хлопців безнадійно махнув рукою.
Андрій:
– Переказиться.
– От ви то переказитеся, і женитеся потихесеньку. Ще й візьмете яку-небудь гуску дурну… Так щоб могла для вас затишний куток створити. Щоб не заважала, та дома сиділа, а ви будете політикою займатися, справами всякими. Не вам шукать нових форм…
– Шукали. У всіх дівчат однакові форми, – крикнув Іван, – а ти тільки дівчат спантеличуєш своїми теоріями.
Сьогодні справді розбила усіх на два ворожі табори. Коли вона відходила, то чула, як одні казали, «а що ж, воно правильно», але хтось крикнув: «когутка чортова».
– Ну, чому ж вони? – питала в Михайла і Петра, – я ж правду казала; в карти грають, пиячать… А пішла на Гантке[1], в кіно, так не можна й пройти: лізуть… Та мене ще знають, то не дуже, а якусь там дівчину оточили, сіпають, регочуться, насилу одбила… Та й то так штовхнули в груди, що й досі болять. Чому вони; я ж правду казала.
Михайло посміхнувся: наївна.
– Ну, нічого. Отже, привчаємо потроху, вже в залі цигарок не палять і не лаються.
А Петро намагався:
– Хто вдарив? Хто вдарив, халєра на його голову! От зараз повернуся й морду наб’ю.
Але Катерина сказала, що й сама з ними впорається.
– Вони в мене ще затанцюють, – і стиснула кулаки.
Справді, її таки трохи побоювалися. Ніколи вона нікуди не скаржилася, але вміла сказати влучне слово і згадати те, або інше саме тоді, коли це було найбільш неприємним.
Та й зачіпати її було небезпечно, – захищали.
– В неї пів посьолка закохано, – казала шпана… – Королева яка!
А найбільше боялися, як причепить вона яке прізвисько, так уже і прилипне.
Якось охрестила одного опудалом, а другого ходячим свинушником.
І від глузування тепер їм проходу немає. І комуну вдарила таки раз, сказала, що це павіянська комуна.
Тому із-за неї все частіше й частіше вибухали сварки та лайки. Хлопці вовком дивилися на Петра й Михайла, все закидали їм, що вони підпали під вплив Катерини. Ті лаяли хлопців, що вони вже надто розбешталися: вже й так слава пішла про комуну на весь посьолок.
– Це Катерина розпускає, – казали Іван і Андрій.
– Та дуже ви їй потрібні!
Наслідком постійних сварок дисципліна впала. Кімната вже не підміталася, а підлога не милася, з самої зими. Здавалося, що героїчні дружні часи, коли все було загальне, коли жили, ні про що не думаючи, минули назавжди.
Все частіш і частіш виявлялося розходження в поглядах; все ясніш і яскравіш хлопці ділилися на два ворожі табори, але ще часто в часи примирення вони згадували минулу, важку зиму.
А зима справді була знаменна.
Тоді кімната підміталася щотижня. Петро, правда, завжди протестував проти такого безглуздого витрачання часу, підлога милася перед вечірками, або перед приїздом матерів, хлопці одержували 12 пайків на п’ять чоловіків. Палити теж було чим: жили напроти цвинтаря.
Коли догорали останні дрова – робили наскок на хрести. Правда, комуна не соромилася і менш почесної здобичі, як-то огорожа, паркан, що траплявся по дорозі, ворота, що їх хазяїн-дурень не встиг здійняти, але це була випадкова пожива. Хрести ж були основою добробуту.
В їхньому ж дворі усе було ціле, і коли іноді чувся підозрілий тріскіт, хлопці вискакували з поліняками обороняти свій двір. Вони щиро обурювалися на людське нахабство; хазяйка їхнього двору могла спати спокійно. Правда, нічні походи хлопців непокоїли її і вона їх страхала, що вони таки покутують колись свій гріх.
Для наскоків вибирали завжди глупу, бурхливу ніч. П’ятеро тіней виходило на вулицю, озиралися; нікого немає. Сиротливо вищала рейка, потім тріщали дошки і четверо щезали, а п’ятий вартував. Поверталися довгою шеренгою з хрестами на плечах і з завзяттям в серці. Ці походи звалися хрестовими походами.
Здобич складалася в кухні і вкривалася білизною та всяким дрантям. На ранок увесь двір знав, що комуна ходила на влови. Даша (хазяйка – Дар Петрівна) хитала головою, а останні мешканці заздро зазирали до дверей, і, певно, зі злості приходили лаятися і загрожували подати скаргу…
Тоді виходив Петро, закладав руки в кишені і казав:
– Заховайте вашу скаргу в кишеню і катісь…
Хлопці вискакували з грізним тюканням, і хоробрий оборонець громадської доброчинності зникав до найближчого такого ж випадку.
Це звалося антирелігійною пропагандою.
Але дужий ворог роду людського, і сьогодні вночі Даша розбудила хлопців.
– Швидше, швидше, там зовсім розбирають…
Коли хлопці вискочили на вулицю, юрба чоловік на п’ятдесят бігала, лаялася, навіть билася. Міліціонер, не знаючи, що робити, просив лише не дуже сильно кричати. Але хлопцям це не сподобалося.
– Що за нахабство. Так за одну ніч усе рознесуть. А варити їжу треба ще буде місяців два-три.
Вирішили гуртом піти до міліціонера.
– Що ви дозволяєте державне майно розтягувати?
– Але що я можу зробити? Не стрілять же.
Андрій:
– Ет, все одно. Ходім на той бік, може, хоч там бабів менше.
Але тільки вони звернули на ріг, як назустріч юрба.
– Стій!
– Міліція, ет, чорт.
Ті підходили з рушницями за плечима.
– Що ви тут робите?
– А ви що?
– Ви хто такі?
– А ви хто такі?
– От ми вам покажемо, хто ми такі! Дошки ломать?! Забирайтеся зараз же додому!
– Це не міліція, – шепоче Андрій, – це своя хевра. Міліція прямо бере, а ці балакають.
– Ша! Бачили ми й не таких! Давайте союз; там унизу баби ламають. Ми дом-комуна номер первий. А ви?
– А ми з військової школи курсанти.
Виявилося, що в них за плечима рейки прив’язані: військові хитрощі, пояснювали ті.
З диким голосом побігли усі разом униз. Юрба почала розбігатися, і хлопцям на цей раз довелося працювати до ранку.
Коли кімната була вже повна, звернулися до Даші, й вона з половини поступилася кухнею.
Петро в цьому нальоті участі не брав.
Петро повертався додому пізно.
Петро тої ночі не ночував.
Нарешті, Петро навіть чоботи ретельно ваксив і сам причісувався. Ґудзики пришив до ширінки і бензином вивів плями.
Хлопці хитали головою й казали:
– Петре, Петре, пропаде твоя головонька. І з ким-то ти крутиш, з ким ночі ночуєш?
Але Петро нікому нічого не казав і тепер, коли прийшов ранком, хлопці підняли галас: це свинство, нарешті. Десь ходить, а ніхто нічого не знає! До кого латаєшся?
– Ні до кого я не латаюся.
А, так він так, добре-добре, вони все знають. Дурень він от що. Галька сама на нього падає, а він як тютя мокра ходить. О, якби на когось на них, то той показав би.
– Холява!
Петро щось відповів і знялася лайка. Хлопці називали Петра ідеалістом, а в комуні це слово було за лайливе. Нарешті озвався й Михайло:
– А вам що до того, що він робить?
– Як що? – здивувалися щиро хлопці, – що ж ми за товариші, коли він нічого не говорить.
– Дурні ви, а не товариші.
– Краще бути дурнем, аніж малахольним катаринщиком, – сказав Андрій і сів писати щось.
За хвилину він вивісив таку «сводку».
1. Андріївський фронт прощупування ворога й перші заходи.
2. Дмитрівський фронт без змін.
3. Іванівський фронт вчора вночі зроблено напад, що перейшов на багнетний бій.
З інших – відомостей немає.
Хоча ні для кого не було секретом, що Іван вчора з якоюсь постаттю білою всю ніч на цвинтарі був, а Андрій з Варкою десь вештався, що Дмитро щезає «законно», бо одружитися збирається, та Петро чомусь образився й назвав усіх свинями.
– Та чорт би вас забрав з вашими забобонами, – кричав Іван, – що там матерій всяких шукаєте! Знаємо! Вам грішним потрібно те, що під матерією. От!
Петро кипів, Михайло спокійно.
– Ну, то що?
– Як що? На біса ж ви на нас нападаєте? Дурень ти, – мовив Михайло з жалем, – можна й з гарного зробити погане.
А Іван:
– Коли ти щось гарне побачив там, то поцілуй…
Але Петро перебив.
– Ти слухай, скотина. Дурень ти. От-що!
Знявся галас. Нарешті Михайло зупинив.
– Та годі. Скоро все одно роз’їдемось, це ж даремна річ сперечатися.
Згодом Петро питав Михайла:
– Як ти можеш бути таким спокійним?
– А чого б я хвилювався? Мені просто іноді шкода їх…
– Їх? Ану їх під три чорти, але ж ти розумієш, це ми така – грядуща зміна.
– Ну, не всі ж на їх схожі, – підвівся Михайло, – я працюю сьогодні на вночішній, буду ранком.
Підвівся і Петро, почав шукати пальто.
– І ти на вночішній? – іронічно спитав Іван. Петро нічого не відповів, а тільки грюкнув дверима.
Чекав Галину він довго. Нарешті, побачив її – підбігла засапана і зараз же потягла.
– Ти не боїшся тепер ходити зо мною?
– Ні.
– Слава богу!
Ні, тепер йому нічого боятися її, бо вона вже не буде сіпати його на вулиці й кричати на все місто, як різана. Правда?
– Ого! Пугало ти турецьке. Я ж тебе… А сам. Усіх собак стрічних лякаєш своєю гривою.
– Буза.
– Що? А хто («ну й логіка»), коли я забула в комуні парасоля, взяв його й пішов в дощ не розчиняючи. Я? Може я, скажеш? – і вона так енергійно наступала на нього, що він визнав усі свої провини в минулому і в майбутньому.
Йшли весело балакаючи… йшли… йшли… Вибилася з-під хустки коса чорна, розгорілися щоки від вітру весняного і незчувся Петро, як поцілував Галину. Поцілував прямо в вухо, спікся і радий був крізь землю провалитися.
А вона скрикнула сердито. Але побачивши Петрове обличчя з переляканими очима намистом, як рветься разок, засміялася дзвінко.
А той зрадів, від радощів аж дух захопило.
Так вона не сердиться? Зовсім? І все забуде? Нічого не буде казати. Хай це мине й забудеться.
– Забудеться?
Ні, вона, мабуть, не забуде… І сміялася дужче й дужче.
– Ні-ні, то вітер пролетів.
А він таки справді поцілував її? Та то він помилився! Та то йому так здалося!
І була вона така безтурботно весела, ласкава, що Петрові подумалося:
«А може, й справді я помилився?»
Додому пізно проводив її. Вже й ліхтарі яскраво горіли й трамваї бігли порожні. Говорили про Катерину й Михайла.
– Гарна ця Катерина, – сказав Петро. Галина глянула скоса.
– Нічого, – раптом, – вона тобою не цікавиться зовсім! Ти не думай!
Але Петро (дурень) не звернув уваги на це. Його мучили такі думи: 1) як він їй стисне руку і 2) чи не сердиться вона таки на нього. Не встиг Петро стиснути їй руку «з натяком», як підійшли Михайло й Катерина. Гукнули здаля.
– Петре, Галино, заждіть!
Озвалася Галя.
– От ми зустрілися з Петром випадково, а він не хоче мене проводити.
– Та я ж, – обурився було Петро на брехню, але Галина сіпнула його за руку, і він почервонів, і замовк, з радости ледве не подавився слиною і заіржав, а ті все розпитували… Тоді Галя:
– А ви як тут зустрілися?
– Ми теж випадково зустрілися… – сказала Катерина.
– Гм… – це Галя. – Ну й добре, гуртом мене проведете.
Упросила Катерину, щоб та заночувала в неї. Не хотіла спочатку.
– Мені треба тобі сказати щось, – шепнула Галя, – щось важливе, важливе.
– Весна! – сказала Катерина й погодилася.
Хлопці повернулися мовчки. Кожен думав своє. Петро знав, що Михайло після довгої розлуки знову зустрівся з Катериною. Йому кортіло спитати щось у Михайла, та, глянувши на його суворе обличчя, він закрив рота.
В комуні вже лягли.
Петро, не роздягаючись, ліг на ліжко і заснув веселим, молодим сном, а Михайло не спав. Важкі думи впали на нього знову, знову Катерина, як камінь; зустрілися – вона ніби й байдужа.
Коли він прийшов до неї – читала.
– Підемо, я прийшов, як умовились.
– Я не піду.
– Чому?
– Так, не хочу.
Розсердився.
– Знову балакати з тобою не можна.
Катя:
– Не балакай.
– Ну, й чого ти така?
– Яка? – всміхнулася.
– Слухай, Катерино, ми ж повинні з тобою до чогось добалакатись. Чи ти не хочеш говорити.
– Я вже добалакалась давно.
– Ти мене любиш? – Узяв за руку, погладив ніжно. – Ну, скажи?
– Ти знаєш.
– Так для чого ж ти так робиш?
– Як? Що приїхала тоді з фронту, тобі нічого не сказавши? Що не роблю й тепер так, як ти хочеш? Що не хочу з тобою жити?
– Хіба люблять так, як ти?
– Ну, а як же? Чудний ти. Ми так довго не бачилися, а ти знову прийшов з вимогами. Ти власник. Розумієш? Ти хочеш, щоб з тобою жила, по-твойому думала. Я люблю тебе, але дечого в тобі ненавиджу.
І знову він запитав в-двадцяте.
– Який же я?
Відповіла:
– Такий як усі.
– Чого ж ти хочеш? – запитав сердито вже.
– Може, неможливого.
«І справді, чого вона хоче?» – думав він, лежачи на канапі й здивовано знизував плечима. Ранком його розбудили голоси.
– Я казав йому не берись за доповідь: сядеш. Так ні. Проморив збори дві години. Андре! Треба було, сукин син, з короля гуляти.
– А де він у мене візьметься у чорта.
– А ми вашу даму по…
Хлопці грали в очко. Грали з азартом.
– Очко!
– Перебор!
На столі стояв ящик з махоркою, і дим товстим шаром лазив під стелею. Враз Іван крикнув до Михайла в сусідню кімнату:
– Щось Катерина на тебе дивиться.
Той мовчав.
– Грубая. Є за що подержатися? Ти там не того, Миша? Га?
Але той скочив з ліжка, підбіг.
– Чуєш ти, я як тобі дам…
– Тю на тебе, – почав було Іван, але, побачивши Михайлове зле обличчя, змовк.
Михайло схопив шапку й вийшов.
– Да, – почав було знову Іван.
– Та кинь, – перебив Дмитро. – Може, то вона справді його баба. Смачна.
– Та заткніть свої пельки. Не можете як про дівчат, так зараз же. Сволочі, – сам не знаючи чому, за Галю образивсь Петро.
Вийшов. Михайла не було видно. Усередині було так погано, ніби хтось туди плюнув.
«Куди його йти!» – Подався до клубу з надією побачити там Кузьму, думав: «Ага, побачу Кузьму та розпитаю докладно, що вони там мені за навантаження дали? Тай репетиція там, здається. До речі й Галя там…»
В клубі було весело. Всі бігали, здавалося, без мети, кричали, заважали одно одному, насилу знайшов Галину. Вилізла вона з лаштунків уся в борошні, сердита й розтріпана.
– Галино, здорова, а я до тебе.
– Бачу. Ніколи.
– А скоро ти?
– Зараз.
Вийшла через п’ять хвилин.
– Години три вже провадимо ревізію майна. Зараз ти знаєш, яке свинство. Хведько завжди пустує. Догрався. Коли ми перевіряли майно, він мене всю борошном обсипав. Ну й показала я йому: тепер сидить і промиває носа. І чому вони завжди зо мною пустують?
Петро співчуває. Петро цілковито співчуває їй, але хай вона відкладе цю справу, бо сама бачить, що сьогодні нічого не буде. Йому треба сказати їй щось.
Галина зробила страшні очи й сказала категорично, що він баламута, волоцюга і ледащо, але вона все ж таки задля нього справи не кине, і Петро зажурено побрів до залі.
Тут вже збиралися до чергового сеансу, і його, як безбілетного, витурили.
Довго чекав він Галину на вулиці, але вже й після третього сеансу вийшли, а її не було. Побачивши, що гуляти вже пізно все одно та й їсти хотілося дуже, пішов додому.
Хлопці ще грали в очко, бо Данило мав їхати завтра на село, до матері, а з ним Іван і Андрій, а їм треба було одігратися…
Петрові було прикро, чи тому, що день змарнував, чи тому, що не пішов з Галею на цвинтар. Петрові видається негарним, що його тягне на могилки і там з якоюсь чужою дівчиною, зовсім не нашою, так, як хлопці, качатися по траві. От і Данило часто приходить з хлопцями туди, а прийде, починає розповідати про все, як, хто, з ким і коли.
Коли ж Іван зачіпав Данилову Марійку, то сердиться Данило, а Михайло каже:
– Бачиш, Данило, як про всіх, то можна, а як про Марійку, то ні. Вона ж така сама, як і всі. Хлопці більше додержують логіки, аніж ти: всі дівчата – баби і кончено.
Данило з Петром радиться, як Марійку з села вивезти.
– Знаєш, я все вперед іду, а вона там репаною зостанеться.
– Сам ти репаний.
Ні, справді таки, не даремно Катерина не любить хлопців. І зве їх павіянами. А може, й ні? Ну, чому б і йому не піти було сьогодні з Галею. Може, й справді це забобони міщанські і чому, коли він питає Михайла, той лиш осміхається і нічого не каже на це. Ніби знає щось певне.
Ні, Галина таки не пішла б, вона хороша. А що ж там поганого?
Так і заснув Петро, не додумавши до кінця.
Прокинувся, вже світало. Хлопці зачиняли вікно й лягали спати. Було душно й нудило від махряку. Вийшов Петро на вулицю. Вже молочниці молоко розносили, й перші трамваї загули.
«Гарний ранок», – подумав, засміявся, потім згадав Галину. «А-а». Мотнув головою, озирнувся злякано, чи не помітив хто думок його?
Незчувся, як опинився коло Галиної хати. Вікна були зачинені. «Спить», – подумав і здивувався чого він тут, махнув рукою.
– Ну, тепер вже канка.
А сонце рожево сходило, і день був молодий і зелений.
В комуну повертатися не хотілося.
– Ану їх. Прийду пізніше, коли вони вже поїдуть.
Де там не чути! Чула добре й голос, що від нього в грудях болить. Була, як коло перелазу скрипіло. Чула все.
Ет! Клята дівка не відгукнулася та ще й на нічку звертає. А ніч таки зовсім не страшна. Така тиха, така ясна. А листя на тополі білою стрічкою грає й перегукується срібними дзвониками.
– Чого там боятися справді? Вийди, ой вийди.
– Знаємо ми. Знаємо, чого хочеш, а що не зрадив нікого, так певно пригодоньки не було ще. А чому вдень не приходиш, ночі темної ждеш?
Так-таки й не вийшла Марійка вчора й даремно чекав її Данило до півночі. Марно й тепер виглядає її серед натовпу, що зібрався послухати лекцію.
– Чи давно я тому Данилові ляпасонів давав, щоб воно кавунів не крало, а тепер диви – студент, в пансні приїхав, – здивовано каже дід Юхим і крутить головою.
– Та що й казати, чи давно покійний Левко, ще як у місто збирався їхати, по тому-таки місці, де ноги ростуть, давав синові березової каші.
– Чи давно той Данило горобців без штанців драв, а стара Левчиха плакалася, жалілася на ввесь світ білий, що дав її Бог такого розбишаку?.. Ніби вчора було, а тепер…
Стара не знає, де й покласти сина, чим нагодувати, як посадовити, – он лекція ще не почалась, а стара вже чекає на хлопців.
Хлопці ж розташувалися на сцені Сельбуду.
Похідний чарівний ліхтар ілюстрував Данилову лекцію, Андрій і Іван були за асистентів. Їм нестерпно хотілося туди, за стіни, де літня ніч і дівчата.
Глядачі слухали уважно. Інколи подавалося репліку й робилося критичні уваги.
– Американська машина жне, одразу й молотить та одвіває; так що прямо із степу до амбарів везуть збіжжя.
– Ловко придумана, от чортові німці, – зауважив хтось, а дядько Кіндрат (той, що коло Семена кривого над балочкою сидить), відомий безбожник на ціле село, вів тут-таки серед бабів антирелігійну пропаганду. Він підвівся й запитав доповідача:
– А правда, їдять його мухи з комарами, що мириканці впразнили Бога і дощ сами роблять?
Данило почав був розповідати про це, але на дверях зчинився галас і метушня.
– Що там таке?
Та пусте: дівчат парубки не пускають.
– Чого ж не пускають?
– А навіщо їм? Все одно нічого не розуміють, – крикнув голос з юрби; а комсомолець Семен сказав Данилові:
– То парубки їх на вулицю тягнуть, от і не хотять, щоб ходили сюди на збори. Ми тут з ними по цій роботі агітацію повели. Та й справді кінчайте, бо пізно… – додав він несподівано.
Скінчилася лекція опівночі, розходилися, жваво розмовляючи.
– Хай так, коли й так. Але ні.
– Трахтор… От в Миколаївці потрахкав півроку, а потім тпру… – казали старі, сумнівно хитаючи головами.
– Чорт би тебе подрав, Данило, затяг до світу, – сказав Андрій. – Саме піти б погуляти з дівчатами.
– Не можна. Тутешні хлопці з вулицею якраз боротьбу провадять.
– Ет, боротьбу. І тут від кампаній спокою немає. Це ж дурниця бути на селі і з дівчатами не поспати.
– Ходім краще чай пити, мабуть, стара вже приготовила.
А вулиця ще гула.
– Той білявий Іван, що ліхтарем наводив, все ліз до мене вчора.
– Я йому показала.
– І-і-і, брешеш!
Їй же богу!
– А Данило вчора гуляв, гуляв та й подався додому, а ще рано було.
– Додому? Якраз, він до Марійки пішов.
– Не даремно ж очи на неї пулить.
– Та вони вже давно гуляють.
Юрба посунула на край села. Знову зірвалися співи вгору. Голосно плакав голос дівочий, спів тулився до теплої землі.
Боялися тої ночі матері за дочок своїх (самі колись дівували). І справді, чого тільки не буває в ясні місячні ночі.
А місяць доліз до середини неба і спіймав білою рукою дві постаті.
Гай-гай, забула ти, певно, дівчино, що в піснях співається? Притулилася до парубка, вже й коси розплелися. А той відшукав своє, припав поцілунком, ніби хто його голову цвяхом прибив. П’є. Загорнувся хмаринкою місяць, згадав – краще буде… Ай, ні. Зовсім темно стало і нічого не розбереш, чи одна там постать, чи дві.
А коли ранком вітер злякано (чи не проспав?) розкидав хмари, щоб сонце ясніше зійшло, лише тоді переліз Данило загату й майнув Кирячковими городами, а друга постать подалася саме туди, де жила Марійка.
Для Данила місяць швидко минув, а хлопцям через дівчат були неприємності. Почали парубки на них скоса дивитися, навіть бити збиралися, а осередок нарікав, що Андрій і Іван усю їм роботу нанівець звели, бо вулиця тепер гула, аж ревла.
Данило в місто листа писав.
«Петре, через два тижні їдемо додому, побалакай з Катериною, з Галею, чи не може Марійка зупинитися в них, бо я хочу, щоб вона поступила до робфаку. Приїду я через два тижні, а Марійку випишу потім. У нас посуха, певно, що хліб погорить… Хотіли було ще на місяць залишитися тут, та хлопці чомусь не ладять з осередком. Чекай. Данило».
Петро, прочитавши, сказав Михайлові:
– Треба перебиратися, бо коли приїдуть хлопці, поб’ємося.
– Ну, тепер, буде легше, Дмитро ж перебрався.
Було літо. Листя біле, як мертве, лише ввечері було трошки легше дихати. Дніпро лисинами вкрився і ховався від спеки в піски. Хто не виїхав, ходив, як сонний, в клубі відбувався ремонт. Зрідка забігав Дмитро. Він такий зайнятий. На посаді з самого ранку. Прийде додому, попоїсть і знову туди, приходить лише ввечері, навіть не висипляється. А роботи-то скільки. Ну, то правда, він сам себе навантажує, бо гадає на осінь бути за секретаря в газеті.
– Кар’єру, виходить, робиш, – спитав Петро.
– Ну, яка там кар’єра. Одружився, то й треба якось жити.
– А портфель в тебе гарний…
– Да, брат, діловою людиною став, – сказав Дмитро. – Нужною людиною.
– Нужник, значить, – спитав Михайло.
– Ну, як сімейні справи?
– О, нічого. Добре. По столовках бігати не треба. Женися, Петре, не прогадаєш.
– А як з потомством? Чи не розгубив козацької сили по могилках?
– Я? Якби тобі стільки абортів зробили, як Ніні, то ти б знав. Біда мені з нею; мені вже й нецікаво, а вона всю ніч спати не дає.
І Дмитро розійшовся; а як вона його пестить, ого-го…
– Сволоч ти, – сказав Петро.
– Чому ж то?
– Навіщо ти мені оце розказуєш.
– Коли тобі не цікаво, то я… – образивсь Дмитро й пішов.
– А даремно ти не дав йому добалакати до кінця, – сказав Михайло, – цікаво було б послухати.
– Послухаєш такого типуса і здається – сам робиш щось погане.
– Ну, то невідомо, як ти будеш робити. Всі ми врешті в старому болоті борюкаємося.
– Ех, правда… Знаєш, мені часто уявляється така картина, свинушник. Ми всі стоїмо там по коліна в болоті. Є десь сонце… Є… Бо пробивається крізь щілину й навіть болото золотить, а навколо в теплому багні лежать свині і задоволено хрюкають. Їм добре, немає у них ніяких думок і сумнівів. Почнеш їх розбуркувати, так вони тебе ідіотом назовуть. Ти не думай, що вони за старе тримаються. Це невелика б біда була, але вони нюхом добре чують все нове й свіже, переможне і лізуть туди, несучи за собою свій свинушник.
– А, чорт з ними. Ти вже користуєшся термінами Катерини.
– Катерини. Вона каже, що в наші часи якщо хочеш бути незламаним, не треба себе зв’язувати ні любов’ю, ні дружбою, бо однаково це стягне тебе у свинушник. Чудна вона, бентежна така, самотна, та здається мені, що вона когось любить.
– Справді? – жваво спитав Михайло.
– Вона нікому не скаже.
– Ех, Петре!
– Що?
– Нічого, то я так.
Встав, а Петро більше розумів, аніж Михайло думав.
– Чудаки. Тільки мучать себе.
– Тут до тебе Галина заходила, цидулку принесла, – сказав Михайло, подаючи записку. – Там Галина кликала іти в степ «бо в степу вітри буйні-буйні», а «літо таке хитре».
Осміхнувся Петро й заховав у кишеню.
– Ну, Михайле, я пішов.
– Куди?
– Та в читальню.
– Гм… угу… Коли прийдеш?
– Пізно. А ти будеш вдома?
– Мабуть, ні. Я піду до бібліотеки.
Подивились один на одного… Петро не витримав і розсміявся, але Михайло подивився строго.
– Чого зявище розчепірив?
– Ми часом не зустрінемось, я теж піду в бібліотеку, – але Михайло:
– Ну, тоді я піду в читальню.
– Іди куди хочеш, а я піду до Галини.
На цвинтарі Галина сказала Петрові:
– Забігти не міг раніш. Я бачила тебе у вікно, кудись летів, як бізон?
– ?
– Шию вниз і гривою мотаєш. Була в Катерини – вирішили відкласти на осінь це.
– Та це вона вирішила. А я?
– Ти? Ого! Ще скажи мені слово. Ні, справді, куди поспішати.
Змагався Петро. Йому так хочеться жити з нею, він так сумує по ній.
А в ту ніч місяць сходив пізненько таки, а вони й не помітили. Лише півгодини посиділи (а може, й менше), як вдарило другу.
– Ну, от знову до ранку, – жалібно Галя. А Петро (ой, Петре!) нахиляється ближче, стає, як криця, рука ближче, ближче, як дві блискавки, швидко зійшлися вуста; важко, жарко дихнув на малинові перса. Припав. І враз згадалися слова Іванові: «Те, що під матерією».
Боляче стало. Гладив очи тихенько рукою. Схилились дерева. Тихо.
– Не правда.
– Що Петре?
– Нічого.
Усміхнулася, шию руками, тонкими пальцями стиснула, нахиливсь.
– Що ти?
Мовчала. Потім:
– Катерина нічого не розуміє. Сьогодні знову з Михайлом полаялась, а потім всю ніч біля вікна просидить і спати не буде… Ми більше розуміємо. Правда, Петре?
А ніч майнула крилом, як ластівка над водою. Сонце ясно зійшло. Вів Галину Петро обережно.
– Такий хороший ти, – всміхнулася.
А він зазирав в темні тепер, глибокі очи. Думав:
«І чого у неї очи такі темні стали».
А як прощалися, порожньо було всередині.
Галина до Катерини пішла. Ввійшла. Мовчки сіла. Та вже знала. Ех, серце жіноче. Заспокоїла (як мати дитину):
– Спи!
Спить Галина, вві сні обгорнула подушку, Катерина уважно вдивляється в неї.
– От рахуба, – сміється вісні… А далі що ж буде? Може, справді зроблять щось? А мрії у них хороші.
Забурмотіла щось Галя, встала Катерина, накрила пальтом. Читати не читалося, роздяглася, зібралася спати.
Лягла, під голову руки поклала, довго в стелю дивилася.
Михайле… Михайле… не може вона так любити.
Зве він її твердою, залізною, а не почуває, як іноді залізо те дзвенить і кличе, але як доторкнутися до нього, то завмирає і знову стає холодним і байдужим.
Так було й сьогодні.
Петро застав Михайла вдома, як увіходив, помітив, що той заплющив очи, прикинувся, що спить.
«Ну, хай, – подумав, – от чудаки!»
Михайло лежав, обернувшись до стіни, і все про Катерину, про Катерину, таку ніжну й хорошу, думка.
Здавалася всім вона такою спокійною, але знав він, – опалена вона тим вогнем, що ніколи не дає заспокоїтись, завжди жене чогось шукати: все далі й далі і робить життя радісно отруйним і гарним до болю. Знає він, чого вона така біла і очи чого такі темні стали. Казала:
– Ти єдина людина, якої я не соромлюся. Все я тобі скажу. У мене душа злиняла, була вона запашна і ясна, як день весняний, а стала вогка й темна. Іноді я і тебе ненавиджу, і себе, бо погані ми, не такі, як я хочу, не такі, якими будуть колись люди, коли настане та гармонія. Просто дихнути нічим. Але, видно, далеко той час, що я й уявити собі не можу, хоч роблю, будую її, ту гармонію сонячну… Я жити хочу. Жити хочу повно, не для майбутнього, а для сучасного. Знаєш, так гарно мені з тобою, а раптом буває, що станеш чужим ти, та й не тільки ти… Дома, на селі батько й мати здавалися мені іноді зовсім незнайомими, чужими. Так, ніби я в гостях була. І от після фронту, де багато зосталося таких хороших і рідних, я тепер часто почуваю себе в гостях, ніби я маю скоро піти кудись до нових людей, до нового життя. От, я щира з тобою зараз, а потім буду себе лаяти за це, бо здається мені, що й ти не розумієш мене.
Михайло:
– Я тобі допоможу.
Вона:
– Я зовсім не хочу твоєї допомоги. Я просто хочу, щоб ти знав, чому я іноді така ворожа тобі і щоб ти тоді не балакав зі мною.
– Добре, як хочеш.
І почував Михайло:
– Хороша… Ех, Катю, погано, коли думки стрибнуть за межу, яку життя встановило.
І згадав знову темні очи й слова вперто бентежні.
– Не зігнуся, а зламаюся – туди й дорога. Значить, слаба я і ранок далеко…
– Михайло, – перебив Петро його думки, – та кинь придурюватися, я ж знаю, що ти не спиш. Ти б одружився з дівчиною, яку любиш?
– Просто, любив би і все… Не знаю.
Петро одягся й вийшов, а Михайло думав далі.
«Чудні вони всі, сами собі роблять перешкоди, а потім б’ються. От і Катерина… Роби найкраще, наскільки життя дозволяє. Вище голови не стрибнеш все одно. Не треба своїм почуттям давати волю. Треба для себе самого партдисципліну завести. Щоб якби Губком дозволив всякому робити, що він схоче?»
Степи мої, степи мої, такі хороші, хороші, зелені.
Чи дума на вас впала, чи татари прийшли ордою знов, чи огнем вас попалено, пожежею спепеліли, що сумні ви такі, невеселі? Чому квітками ви не ряснієте, чом річкою-стрічкою не вітаєте? Повсихали річки ваші блакитні, погоріли байраки зелені, а вночі вітер не віє, а ранком птахи не кличуть…
Чи тебе не орано, не сіяно, чи тебе кинуто напризволяще, що не видно ні жита, ні пшениченьки, що не струниться колос.
От туга впала, впала, сповила, немає ні билини. Лише могили стоять та сумують, хмар виглядають, дощів чекають. Хліба не вродило. У декого ще було, а в декого і хата сіріша стала, і сонце йому не світить. Ґавенятами роти дітвора розкриває. Просить.
А степ чорним сумом вкрився, а степ загорнувсь в сіру спеку, скам’янів, застиг.
А небо біле, біле, хмари лише з-за обрію носа показують, хмари не хочуть обтерти промінястий піт на сонці, і він спадає окропом на плечі й спини. Здається, що все заснуло. Земля парує, чорна й суха. Між килимами вузька стежка, по ній суне хмара й звідти долітає монотонне й сонне.
Ходить по селі нужда нужденна, здушує порожні шлунки костистою рукою, ходить по селі, виглядає…
– Гей-гей, цоб-цобе.
На селі розмова:
– Ой, ще й хліб погорить.
Не співає молодь увечері, не сидять на призьбі старі, спльовуючи гіркий махряк, навіть плачу не чути вже.
Сірим порохом вкрите зелене листя, жовта вода болотом стала.
Не виходить молодиця хату мастити й квітками квітчати.
Ех, не виходить.
Виряджала стара Палажка доньку Марійку. Виряджала, казала:
– Іди, доню, шукай долі, а нам, старим, тут загибати. Іди, може, чим допоможеш.
Пішла. Узяла адресу тітки Горпини й Данилову, зав’язала у хустку, заховала.
Місто. Ніч. Вітер. Туман і вогні.
Як поглянеш згори, огненною стрічкою лягло воно рівно, намистом огні над Дніпром розпустило. З неба зорі попадали долі, по землі.
А Марійка все ближче підходить. Чутно вже дзеленчить, дзвенить, диха… Величезний млин. Хапає, засмоктує, меле.
Гей, бережися, Марійко. Між колесами руку одірве.
І боязко їй.
Місто. Ніч. Вітер. Хмари. Туман і вогні.
Зупинилась. Адресу шукає. Злякалась. Загубила Данилову й з двох бумажок одна тільки баби Горпини адреса.
Як же знайде Данила: місто велике. Пішла. Хоч недобре про бабу Горпину казали в селі, але більше йти нікуди.
Харківська вулиця, 8.
Відчинила, спізнала, зраділа та: очи швидкі такі, хитрі.
– От добре, добре зробила, що приїхала, в нас тобі легше буде. Дунько, Дунько, а йди, принеси чаю…
Принесла та, – велика, дебела дівка.
– Ти вдома сьогодні, – потім до Марійки: – У мене дівчата наймають кімнати, ти будеш з ними жити.
Заснула Марійка швидко; дівчат не було, ранком прийшли.
– Де були, – запитала.
Сміялися:
– Взнаєш потім.
Скоро тиждень минув, а роботи ще не знайшла Марійка.
Жили втрьох в одній кімнаті.
Дівчат майже не бачила; ранком йшла шукати роботи, а тих цілу ніч не було вдома… Тітка казала, що вони роблять на вночішній зміні.
Швидко дні пролітають у місті. От раз увечері каже їй тітка:
– Нічого їсти. Десять день вже минуло, а ти ніде нічого. Мені й самій важко. Будь, як хочеш.
Голод з села стрибнув, на вузлових станціях зупинився, а там поїхав залізницею, в місто приїхав. Ліг по вулицях і хапає то того, то іншого…
І Марійка боязко спитала:
– А дівчата? Чи могла б і я з ними ходить на роботу?
Подивилась гостро Горпина:
– Побачимо.
День і другий минає. Ходила, шукала роботи, прийшла стомлена… А ввечері баба знов підійшла (хліба дала) і улесливо каже:
– Дурна ти, Марійко, та й годі. Якби я була молода. У шовках би ходила, а не то що без хліба. От хочеш, то я… Єсть один тут і гарний…
Відштовхнула Марійка. Вийшла.
Ходила вулицями довго. Ніч холодна загнала до хати… Куди йти? Місто велике, тисячі, тисячі, а Данило один, десь там… Горпина чекала вже, знала: повернеться.
– Ну, так краще, голубонько, куди підеш? Куди… Знай, я їсти не дам, бо немає… – і всміхнулася криво: – Жалію тебе я… А то б я давно… І не панькалася з тобою; родичка ти…
Вечір. Вітер. Свистять зморшками вкриті уста й гадючаться пальці старечі.
– Ну, не бійся, дурна, як хочеш. Харч мій, кімната, а жити будеш гарно. Не бійся, зроблю так, що нічого не буде. Ну?
Відвернулась мовчки Марійка. Ще ніч, іще день.
– Слухай, слухай, Марійко… Не їла ти нині, я й кімнату віддам: тут одна сама проситься. Ти ж вродлива: багато даватимуть. Ну?
В голові не було ні думок, ні бажання.
– Все одно… Ах, все одно.
Сталося…
Билася, рвалася, та, як звір, важким тілом на неї впав.
Залишив на столику гроші.
Не впізнала спочатку, а коли вже виходив, згадала; той, здається, що з Данилом приїздив у її село. Хотіла гукнути, спитати про Данила. Злякалась. А може, він не впізнав? А може, вона помилилася…
А вітер хрястів залізним дахом, і билася ніч чорним крилом у вікно.
Головою в подушку впхнулася.
– Даниле, Даниле, – плакала.
Цілий день ходила з кутка в куток, а над вечір тітка Горпина:
– Ну, Марійко… – та глянула мовчки. – Як хочеш, Марійко, губити вже нічого, а з тебе карбованця вдень. На завтра ще хватить. Як хочеш…
Знову ходила, шукала роботи. Не знайшла.
– Ти розміркуй: будеш десь там робити за дванадцять, п’ятнадцять карбованців в місяць, і робота важка. А в мене, сама знаєш… На дівчат подивись, як живуть… Розпитай…
І приводила знову.
Знову плакала Марійка, а подруги байдуже дивилися. Так було колись з ними.
Звикне.
І звикла Марійка: людина до всього звикає, та скоро пішла від Горпини, бо взнала, що та три бере, а на неї один витрачає; не вигідно.
Так.
А вчора Марійка зустріла Івана, обминути хотіла, та той підійшов, все казав, як побачить Данила, щоб нічого тому не казала: обдурити його можна. Він її, якщо хоче, приведе і скаже, що стрів, а вона хай приїхала вчора й шукала його… Карбованця дати хотів, не взяла. Повернулася злісна й кинула в вічі брудну лайку.
«Ого», – подумав…
Пішов у столовку обідати й все міркував, як би йому виплутатися. Здибав там Петра й Галину.
– Чому не заходиш, Петре?
– Ніколи.
Виходячи, спитав Іван:
– Вам куди?
– До Катерини. Ліворуч.
– На поклон ходите? Вже й Данило туди бігає, і чим вона вас приворожила так?
Ті нічого не відповіли; пішли, не попрощавшись.
Галина й Петро в сінях шепотілися довго, нарешті увійшли.
– Ти скажи, – почала Галя.
– Ні, ти.
– Ні-ні, ти спочатку, а потім я.
Тоді Катерина сама ласкаво:
– Знаю, знаю. Швидко ж ви.
А Петро поважно:
– Що там швидко? – Потім до Галі: – Ну, вилазь. Чого за мене сховалася, що ж я сам? – обгорнув, але та викрутилася.
– Спіймай спочатку.
Почалась біганина. Довго кружляли вони, потім разом сіли й зробили поважні обличчя, а сміх з-під куточків вуст струмком б’є.
– Ми з тобою прийшли побалакати.
– Ну, вже в цьому я не порадник. Казала, куди поспішати? Набридне ще білизну латати.
Ні-ні… У них все буде інакше. Вони з Петром житимуть добре. От вона побачить.
Не вірить Катерина. Буде Петро на посаду ходити, а вона дома кухню вивчати. Житимуть же разом.
– Я їй не дам.
– А хто ж буде?
– Я.
– Ти ж не вмієш.
– Я не вмію?
І вони знову почали сперечатися. Хто, що буде робити…
– А діти хто робитиме? Ти? – Катерина спитала в Петра.
– Я… я не знаю, як то?
Галина аж сіла…
– То вже я. То вже я. Не дозволю, – знову почали бігати коло столу, стілець поламали.
– Та стійте, а що ти позавчора казала, Галю?
– Я? Ну да, – потім підбігла, почала шепотіти. Катерина тільки головою покрутила:
– Знаю, – додала: – По очах бачу, – а Галина почервоніла по сами вуха.
А Петро, ніби це його не обходило, розглядав малюнки по стінах.
– Колись я гадала, що Петро серйозний хлопець.
– А тепер, Катю?
– А тепер бачу, що такий дурний, як і Галя.
– А от побачимо, хто розумніший, чи ми, чи ви.
– Добре, добре, якщо так, зваріть мені щось. Зробимо бенкет. Ех, подружжя мікроскопічне ви.
Як виходила Катерина, чомусь Михайла згадала й шкода стало чи себе, чи Петра й Галини; задумливо спускалася східцями вниз.
За дверима чутно було сміх, і біганину веселу, і галас.
«Наварять», – подумала. Повернула за ріг і якби Петро й Галина не були так заклопотані обідом, то у вікно вони б побачили, що Катерина повернула не ліворуч до заводу, а праворуч, до Михайла.
– Я до тебе… Побалакати хочу. Залишила вдома Галю й Петра варити обід, – сказала й тривога засіріла в очах: – Біда мені з ними, що й робити, не знаю, а треба їх якось до ладу довести…
А Михайло подумав: «І всіх їх треба до ладу довести», – і від думки цієї в серці забуяла така радість і ніжність, що схотілося взяти її на руки й понести кудись далеко-далеко, сказати: «Бідна моя, хороша дівчинко, кинь, відпочинь хоч трохи», – подивитися в очи темні…
Схопив за руку її:
– Ходім, ходім.
Вітер рве скиби голої землі: це перший день осінньо-бурхливий хмари жене. Ідуть вони без дороги просто на ту могилу, що туманіє в імлі.
Холодно й порожньо навколо. Чорна земля, і вітер, і небо хмарне. Шляху немає. Просто полем, шкутильгаючи, перечіплюючись за скиби зораного степу. І немає кінця цьому степові й цим чорним килимам набухлим. Нахиляється, каже Михайло:
– Катю, ну справді ж не можна так… Сили останні вже губиш, голодуєш.
– Ет, кинь.
– Що там кинь, будемо вмісті жити…
Коли б не любила, то, може, й жила.
Вітер бивсь і плакав осінньо.
– Михайло!
– ?
– Подивись, які хмари. Ніби який палац старовинний.
Налетів знову вітер, розбив, розламав старовинний палац той, закашляла Катерина. Зігнулася. Кров…
– А, нічого, це так…
– А Галина казала, що по ночах не спиш. Як так можна?
– Нічого мені не буде, до самої смерти.
Взяв за руку, боляче злісно сіпнув:
– Що ж мовчала ти, Катерино?
Глянула холодно й плечима знизала.
– Ну?
– Що там – ну? Свинство це, – одвернувся, мовчав. – Душу вивертаєш всю, а кажеш, любиш…
– Та ну-у? – ласкаво рукою по руці: – У, гарячий. Ще не одружилися, а кричиш. А далі що буде?
Глянув, – сміється.
– Як ти можеш так? Не розбереш, чи жартуєш, чи справді.
– Я правду кажу. Будемо жити разом. Тепленька кімната, коло ліжка килимчик. А ліжко широке, на двох. Ти будеш на посаду ходити, а я кашку варити дітям… Ну! Ближче сідай. Поцілуй. Так. Ну, не вмієш, отак треба.
Вітер бився, заплутавшись в хмарах, а по небу летіли шматки сірої вати. Сходилися на хвилину в жагучих обіймах і знову летіли.
А вітер буйно кучері крутив на ріллі і, аж заходячись, кликав.
– А-а-а-а!
Як прощалися, глянув у вічі:
– Ну? – спитав.
– Нічого, – відповіла, а потім, як дитина, рукою закрилась і, крутнувшись, побігла. Повернулася швидко.
– Стій, – задихалася.
– Я тебе проведу.
– Ні-ні, послухай, – засміялася; сонце з-за хмар золоте, а хмари темні – це очи, сказала: – А як буде дитина, кашку варитимеш?
І стояла бліда, очи темні, чекали відповіді, як на важливе питання. Відповіді не почула, втекла.
Вже було темно, коли постукала в двері.
– Відчиніть.
Вийшла Галя, розтріпана, зі збитим волоссям, Катерина подивилась:
– Наварили?
Потім побачила, – долі лежав розбитий глечик, на столі розкиданий хліб і лушпиння з картоплі.
– Так!
– А як він лізе.
– Я? Я ліз? Ах ти, кішка, – скрикнув Петро (він сидів на лаві з перев’язаною рукою). – Дивіться на неї. Роздряпала мені руку, а потім на мене звертає. Правда і я трохи винний, а нащо вона танцювала, нащо у неї ямочки на шиї.
– Ех, ви. Ну хоч картоплі зварили? – і спробувала виделкою в каструлі. – Та вона ще сира. А коли ви вкинули?
– Я хотів давно вкинути, так Галя не давала.
– Ну, ну, – сварилася та ложкою.
Їли хліб, поки не зварилася картопля.
Ввесь вечір Катерина мовчала. У Галини й Петра своя розмова. Осіння ніч заглядала до хати. Петро все хотів щось сказати, та не наважувався. Він сидів поруч з Галиною і штовхав її ліктем; та швидко оберталася й робила страшні очи, але видко й вона не слухала спільної розмови.
– Галю, ходім гуляти.
Галя показала язика.
– Ходім же!
– Е, ні, – запротестувала Катерина, – що це ти хочеш її заморити зовсім, дві ночі десь пропадали і сьогодні до ранку.
Вона почала випроваджувати Петра. Той сперечався, лаявся, називав її лялькою крижаною з серцем дубовим, закликав Галю скинути тиранство людей, що нічого не розуміють в деяких делікатних справах… Але все ж мусів піти.
Галина заснула на колінах у Катерини.
Довго сиділа та, потім роздягла, перенесла її на ліжко, ніжно всміхнулася.
– Ех ти, Галю, моя комсомолочка!..
Нічого. Вона біля неї буде… Підійшла до вікна. Знову гостро стисло серце й потекли далекі-далекі спогади.
Забалакала Галина уві сні. Кликала Петра. Катерина підійшла, поцілувала, а та сердито.
– Ну?
– Нічого.
– А коли нічого, так не цілуй! – Потім розкрила очи: – А це ти, Катерино, а мені здалося, що це Петро. Що я казала?
– Нічого, спи.
– А ти коли ляжеш? І сьогодні не будеш спати?
– Не знаю.
– Петро завтра переїздить до мене, – казала Галя, – бо тепер вже не можна…
– Та що вам дурним зробиш?
Ранком Петро й Михайло переносили речі. Саме виносили перший і останній пакунок з килимом, як на воротях здибали хлопців.
– А, здоров, герої. Куди це ви?
– Я переїжджаю.
– Ге! І ти! О боже! За Дмитром?
– Думаю, що ні.
– Ну, чорт з вами. Ми лягаємо спати, бо сьогодні ж треба ще погуляти й самогон розпити.
Коли хлопці прийшли до Галі, вона сказала, показуючи на Катерину:
– От, про любов говоримо… Катерина й думати про неї боїться, а нам віщує страшне та сумне.
– От, ви, Галю, добре живете тепер з Петром, а потім побачимо, що далі буде.
– А чого хочете, – запитав Петро.
– Не знаю й сама. От в роботі я не боюся себе розгубити, а в любові так здається, що розгублюся, трудно уникнути закисання. Любити хочеться якось по-новому…
– Ну любіть собі по-новому, – нервово перебив Михайло, – хто вам не дає. От Петро з Галиною думають же щось нове створити. Правда, Петре, ви ж не думаєте зробити свинушника?
– О ні, – в один голос.
– Ах, ви не розумієте нічого… До любові ми по-старому підходимо. Чому Петро й Галина хочуть жити разом, чому? Тому, що весь світ ворожий їм, і я їм чужа (не протестуйте) і всі. От тому теперішня людина й шукає, й будує сім’ю, бо не може жити одиноко. А які щасливі будуть ті люди, коли не треба буде любити так мізерно, так егоїстично, коли всі будуть близькими… І так буває боляче іноді.
– Боляче. А яка користь з того болю?
– Ви, Михайле, завжди шукаєте користі?
– Завжди. Ми повинні себе в сталевий панцер закути. Не дуже мріяти, а робити більше, а то ми ніколи нічого не зробимо, ніколи не знищимо цей свинушник.
– Що?
– Свинушник, кажу.
– Ну-да, але ж треба якось робити. Треба довбати, довбати, бо весь світ, всіх людей не переробиш разом, якось пристосовуватися треба…
Катерина:
– Не хочу я пристосовуватися до свинушника.
– Ну, калоші взувати на болото, скажемо, треба… А вам, Катерино, партнавантаження треба більше дати.
– А йдіть ви… Чого ви всі мене сьогодні цілий день мучите.
Замкнулася, заховалася, мовчала. А потім сказала Михайлові:
– Таки обдурили мене чорти… Вже й пацана соорудили… На весну. І коли вони встигли? – сказала і всміхнулася чудно, а Михайло подумав:
«Чого так всміхнулася? Вона біля Галини так і падає», і відчув раптом якусь злість. «Я ревную її. І справді, я – власник. І яке мені діло, що вона робить. Ех, Катю!»
Чудно якось вона до нього ставиться. То щодня з ним бачиться, то зникає десь надовго, а зустрічаючись, дивиться ворогом, – каже:
– Ну от слухай, я люблю тебе, але коли б полюбила тебе, як ти хочеш, то зненавиділа б. Ти сам винен, як що я зламаюся. – І раптом. – Мені ніхто не може зіпсувати життя…
А прийде весела, косу розплете, сміється, пустує, от як вчора. І раптом засумує і здається вона тоді йому такою маленькою, і хворою.
…Знає він її ще з фронта, – як криця. Скільки, бувало, як гарний товариш, темної ночі ходила вона з ним пости вивіряти. Так і зійшлися вони… Вона не знає, а він нарочито зробив так, що він на її заводі в осередкові працює. Тут вона по-старому спокійна, і її тут бояться, навіть, бо не звикла вона вибачати собі й іншим.
– Строга баба, – кажуть.
Всміхнувся: може, саме через це й самотня вона така, – мовчала вона, а все ж помічав він, що болить десь там далеко всередині. Сьогодні сказала вона:
– Життя це – картина в картині.
– Як то? – не зрозуміли всі.
– А так. Намальована картина, а на картині теж картина, а в другій картині теж картина і так без кінця. І всі однакові. Це дуже неприємно. Зо мною так часто буває і тоді здається, що брехливо ставишся до всього і хитриш сама з собою; це тому, що ми всі наскрізь старі, що в нас мало любові.
І не знав Михайло, що відповісти їй. Що він скаже? Що у неї надто великі бажання, що життя за це покарає її. Порадити застигнути. Бути байдужою? І від злости, від почування безсилля певно сказав:
– Ти інтелігентка.
Лютий вже позбивав почорнілі сніги в яри. В комуні життя йшло своїм чередом. Тепер тут живе тільки троє – Данило, Іван і Андрій. Михайло кудись перебрався.
Раз Іван пізно прийшов. Якось чудно подивився на Данила, сів коло нього, спитав:
– Знов до Марійки листа пишеш?
– Угу.
– Дурень ти.
– Що так разом рішив?
– Так. Любиш її ще й досі. Все Петрові видумки не йдуть з голови. А давно від неї листа не мав?
– Вже два місяці.
– Слухай. Ну що, якби вона проституткою стала?
– Дурниці. Що видумав?
– Що дурниці? Голод там на селі. Пішла в місто шукати роботи. І знайшла собі легку. Оттак як у нас на суді свідки будуть казати. А щоб ти зробив?
– Не знаю.
– Любив би по-старому.
– Ат, кинь.
«Справді, може що сталося (тільки не це). Немає ж листів вже давно».
А Іван думав: «Та ну його к чорту, не буду нічого казати. Ще дурниць наробить».
– То я шуткую, Данило. Чого б вона була тут. Ти ж залишив їй адресу.
– Знаю, та листів щось давно немає.
– А може, по хліб поїхала де.
– Я й сам про це думаю. Тиф. Може де хвора лежить. Як не буде відповіді ще два тижні, поїду шукати.
Мовчки шапку накинув і вийшов, а Іван подивився вслід, тільки свиснув.
«От так історія! І штовхнув його чорт мати діло з нею. Треба було б обминути. – Скрутив цигарку, сплюнув на підлогу, розтер ногою й подумав: – Навряд чи побачить скоро, а побачить, – обминати буде, а все ж треба ще побалакати з нею, щоб чого не вийшло…»
Данило поспішав до Катерини: і де вона взялася така хороша. І про Марійку побалакати треба, щоб у неї жила, треба неодмінно поїхати, бо справді щось там трапилося.
Були якраз холодні дні, випав сніг білий-білий, місяць світив весело, а по дорозі попадалися обідрані, знесилені люди. Вони простягали руку й жалібно казали щось.
«Погано, як Марійка попаде в місто».
Голодом зачепило й Катерину. Дома кімната в неї мала. По стінах акварельні малюнки. Ліжко, стіл, стілець. Вдень в напівзабите вікно ледве пробивається світло, ввечері сумно блимає каганець.
Маленький вогник злякано дивиться у ніч, що гуде за вікном, потім раптом легковажно починає перемигуватися з тінями. Сидить Катерина на ліжкові, ноги під себе підібгала, обгорнулась хусткою. Стукає живчик, встають знайомі обличчя, ціла повість, ціла поема.
Закашляла, кинула олівець. Встала, в люстро глянуло бліде обличчя з далекими очима, – це все голод наробив. Стукають.
– Хто там? Ти, Галю?
– Ні, це я, Ніна, – відчини.
Вбігла та.
– Що така бліда? Була в лікарні? Записалася на обід? Ні? А ти й не просила. Що, значить другим більше потрібно, коли не записали. Ех, ти!..
– Що, ех я?
– А я дуже рада, що з Дмитром живу. Що б я робила в такий голод.
– У нього гарна посада?
– О, він у мене молодець, багато заробляє. Погано, що не хоче дітей мати. Обуза каже. Робила знову аборта. Ну, нічого, він за це обіцяв повезти мене літом у Крим… – А далі: – Ну, чом ти не пришила оборки до плаття. Я забігла сказати, що завтра о дванадцятій збори. – Таємничо: – Він буде чекати…
– Дмитро?
– Ні (досадливо), він – Семен.
– А. Ти і з ним вже?
– Він такий гарний.
– А Дмитро?
– Ну, що за мораль? Він же без мене десь певно гуляє, коли я не можу.
– Так, для чого ж ви живете вкупі.
Засміялася Ніна і враз серйозно:
– Ну, мені так добре, і йому зручно. Так прийдеш? Звичайно, Дмитрові нічого невідомо. Доповідь буде про Леніна.
Майнула хвостом, побігла.
«Яка нудьга. Оборка на платті і поруч Ленін. – Засміялася: – Як чудно іноді все перемішується». Прийшов Данило. Довго балакали і, як завжди, коли вдавалося когось заспокоїти, був у Катерини спокійний і веселий настрій. Одяглася, вийшла.
«…А чудна ця дівчина – певно когось чекає, а він спізнився ракалія…»
«…Цей непман солодко пообідав. Руки в кишенях, а пальці ледве ворушаться…»
стає легко, як у степу після дощу. Вдома писала увечері допізна.
Кинула олівця, слухала. Десь унизу гудів натовп і гомонів трамвай. Здавалося, що життя це точка з тисячами ниток у всі боки, таке різноманітне, таке хороше. І досадно було тільки одно, що прожити можна тільки по одній ниточці. Яку не візьми, а все по одній. Чому не можна бути разом і чоловіком, і жінкою, і цією зсохлою мухою, що жила літом. Ну, чому не можна жити хоч два рази. І почувається великий сум за життям незнаним і недосяжним чужим життям. Почувається нове щось, а мусить гинути серед старих, перешитих наново поглядів і не може вирватися. Не може.
Несила людині стрибнути за обрій…
Ах, цей Михайло… Бачить вона море широке, ясне, а крил немає щоб перелетіти це море.
Пожити б на всі заставки. Хоч хвилину пожити, як житимуть люди потім, колись, досадно все ж таки бути угноєнням для майбутнього.
В кімнату блідо зазирав місяць. Почала роздягатися та щось заворушилося біля дверей. Відчинила.
Засунувши голову між коліна, сидів чоловік. Покликала. Голову сонно підвів, подивився каламутними очима.
– Їсти.
– Зараз, заходьте обігрітися.
Але він дивився немигаючим поглядом.
– Їсти.
Прибігла, принесла, в руку поклала, почала кликати знов:
– Зайдіть, зараз буде чай, супу зваримо, – за плече взяла.
Той схопив кусень і, вирвавшись, вибіг на вулицю. Пішла до себе, хотіла начистити картоплі, але згадала, що на обід тоді не стане. Закипів чай, налила в шклянку, кинувши таблетку сахарину. Полізла в ящик, щоб узяти хліба, але згадала, що більше немає. Випила так.
Почувала, як болять ноги і голова крутиться, але перемогла себе й пішла на роботу. Було вже дванадцять і вулиці були тихі.
Зустріла Михайла.
– Ти сьогодні на вночішній, я теж.
– Ідем разом, – а в самої голову колом стисло. Похитнулася. Піддержав.
Додому привів. Як ішла – не пам’ятає, вдома краще стало… Михайло докоряв, а їй соромно було за слабість.
– А тобі що? Всі ви хороші, всі пиляєте: і Галя, і ти, а що з ваших слів.
А Михайло думав: «Ну, що з нею робити? Вперта така і ніяк її не переконаєш. Знаю, коли б схотіла, – могла б жити й краще, але всі голодують, то й вона не може про їжу думати».
Був злий на Катерину за те, що всякий, хто схоче, може тягнути з неї соки.
А весна владно будила землю. Ішла Марійка вулицею й побачила проти себе об’яви…
Показовий суд над проституткою.
Цікаво. Треба зайти. Проходили – Данило, Катерина, Петро; убік шугнула, а серце застукало… Не змінився він майже.
Зайшла усередину. Сіла. Шукала очима.
– Суд іде.
Встали всі. Витягнула й собі шию. Ледве не впала: і він в суді. Що він буде казати про неї? Злякалася, – ніби від слів його залежало все… А як покарає? Вибігла.
Опинилась наприкінці міста, знов сила якась тягла туди, де судитимуть її. Як повернулася, скінчився допит свідків. Почалося обговорення.
– Слово належить прокуророві.
Встав Іван, почав. Кожне слово кололо у саме серце. І хто ж! Він – Іван.
– Ах ти, сволоч проклята! – Встала, стиснула руки. – І вбити тебе мало.
– Тихше, тихше, – закричали на неї. Сіла. Скінчив той…
Підвівся Данило. Напружилася Марійка: «А що скаже він. Те ж саме? Ні». Той почав ще здалека, як ішла вона в місто, з села, як голодувала, як перше там, на задвірках, віддалася і як…
– Правда, правда, – шепоче Марійка.
Він все знає. Радісно підійде вона до нього і все-все розкаже, а він допоможе…
Суд скінчився і присуд був: «Ні, не винна». Коли виходили, за руку Данила.
– Чекайте!
Озирнувся здивовано, впізнав.
– Ти?.. Марійко! – За руку взяв, незрозуміло подивився на нафарбовані губи й на капелюшик.
– Ходім.
– Як, коли ти приїхала?
– Ходім, розкажу все, – потягла вбік.
– Що ти? Чому не зайшла?
– Так, – і заплакала.
У садку розповіла все. Як адресу його загубила, як шукала спочатку його й роботи, як потім виглядала та боялася, а тепер знає, що він все-все (як сонце після дощу) розуміє…
– Ти ж сам сказав, що не моя це вина.
– Про тебе не знав я, – гостро, суворо.
– А Іван?
– Що Іван?
– Він перший був, – схилилася.
Землю гриз, а уста її рани криваві викидали, здавалося, звичайні слова.
Голод. Тітка Горпина. Противилась. Не пам’ятає. Потім далі засмоктувати стало. Чекала… Його згадувала, як їхати вчитися кликав. На суді він казав, а вона побачила…
Капелюшика скинула, губи витерла, знову глянуло рідне знайоме обличчя, лише дві нові зморшки коло уст… Болючі такі.
Почуває Данило, як меншає злість, як зростає щось ніжне, яскраве. Все покрили минулі старі спогади. Зелено, зелено стало навколо. Чує, – каже тихо довірливо:
– Багато боліло.
– Рідна, бідна Марійко.
І запнувся знову (як там на селі) хмаринкою місяць на небі і злилися дві постаті в одну велику, промінясту хвилю.
Пробіг вітрець по кущах, прислухавсь, шугнув по алеях і сповістив щось гарне тополям.
Заграли тополі над річкою, а річка зорям, що з нею розмову вели, сповістила, що тут на землі сталося ще раз безконечне, нове й хороше. І задзвеніла вода внизу радісно, в скелі вдарила, в бік пішла, а хвилі: що? що?
Вітер знову і знову тополям на вуха дурниці казав, а ті головами лукаво хитали: ну! Ну!
А Данило й Марійка не чули тих слів.
А Данило й Марійка не чули кроків.
У Данила й Марійки вуха лише для любощів відкриті широко.
А решта все, то байдуже.
І враз скрик розірвав повітря:
– А, ти знову тут? Ти вже ловиш по клубах?.. Казав, щоб сюди не водила… Ану, забирайся, суко.
Данило скочив:
– Товаришу, ми…
Але той перебив:
– А вам сором, студент ще, – за руку Марійку взяв. – Ну, ходім.
Та стояла, нічого не розуміючи, потім дико скрикнула, почала рвати кохту, ніби їй було боляче…
Збиралася юрба.
– Проститутку спіймали з студентом…
Хе-хе…
Вирвалась. Підійшло ще троє. Почалась боротьба. Натовп гудів. Хтось крикнув:
– Тю, троє бабу одну не розложать.
Скрик почувся і відгук удару.
– А!.. ти, стерво, кусатися.
Потягли. Розплелася, розхристалася коса, сіпнула, вирвалася. Побігла. Мотнулися слідом.
– А-го-го (як звірюку)!
Бігла садом. Блиснула вода. Далі нікуди, не встигла як слід обпертися ногою, посковзнулася й покотилася вниз.
Данило біг прямо, ліз, продираючись через кущі, та загубив і її, і погоню.
Десь далеко вгорі, нічого не відаючи, грав веселий оркестр, а внизу було тихо, тихо. Зорі знов перемигнулися між собою, а місяць світив байдуже.
Данило вночі вваливсь в кімнату, збудив усіх, як божевільний.
– Що сталося?
– Ну, як з своєю принцесою балакав?
– Зустрівся нарешті? Варто, мій друже, більшу увагу звернути. Одне лиш погано, дав би карбованця в зуби і все, а так… Немає рації турбуватися… Все одно була вона… такою і залишиться.
Не скінчив Іван, схопив Данило стільця і вдарив по голові. Вибіг. Упав той, а на підлозі почала рости червона пляма.
До Катерини прийшов блідий.
– Я, здається, Івана вбив, – бурмотів безладно, нарешті розповів про все. Спитала, чим вдарив.
– Стільцем.
– Треба було чимсь важчим.
Залишила Данила в себе, а сама пішла до району.
Не хотіли спочатку пускати, питали. Ви теж з їхніх будете?
– Ні, – і пояснила все.
Відпустили, але сказали, коли ще раз спіймають, тоді вже…
Тільки вийшли, Марійка сказала:
– Не хочу я. Не піду.
Довго вговоряла її Катерина. Згодилася лише на те, що не буде бачити Данила з тиждень.
– Не можу… соромно.
– Ну, й добре, я його й близько не пущу.
– Що то буде?
А в Галини народився син.
Було 23-го – 24-го, Галина мусіла першого йти до лікарні, бо вдома допомоги ніякої й колотнеча. Лежав собі Петро, спав. Коли прокидається, – стоїть Катерина, сіпає.
– Ходім, – каже, – до лікарні, вже борсається.
– Куди в чорта вночі йти до лікарні, коли лікарня аж біля станції, а на дворі вітер і сніг, – протирав очи Петро.
– Ну, йди за «швидкою допомогою».
Катерина за акушерку.
Ходить Петро по вулиці, цигарку одну по одній кидає, курить, 25 хвилин здалося віком, аж ось «швидка допомога».
– В хату, в хату!
Зайшов лікар, але виявилося, що спізнився на одну хвилину. Родила Галина геройськи, без зачіпки.
Тепер йому два тижні.
На кого він схожий? Іноді здається, що на Петра, іноді, що на Галину, а іноді на Михайла скидається. Чорт його розбере. Ніс і підборіддя ніби Сушнівський, голос Петрів, а очима повертає, як Галька.
Тепер Катерина й Марійка цілі дні поралися коло малого Павлика.
Петро спочатку хотів його «Нуреси» назвати, та всі запротестували, і він, плюнувши, пішов сьогодні ранком продавати штани на товкучку, бо ні на що було купити малому пелюшок. Та хтось стягнув ті штани в Петра з плеча.
– Задививсь на якусь дівчину, – пояснював він, коли прийшов додому без грошей. Це зірвало цілу бурю захвату у Галини, а Катерина подумала:
«І таке цуценя хороше має сина…»
Хлопець був з мідяною горлянкою. Товстий і важив, як народився, 10 фунтів. Катерина цим чомусь задавалася, ніби це родила вона. Вона його й важила.
– Коли б він не був такий здоровий, то ви б його втрьох давно в могилу загнали, – казав Петро і був за це битий.
Він поважно ходив, заклавши руки в кишеню, і тільки іноді підходив подивитися на свого пацана.
Галина зовсім не вміла поратися коло дитини. Вона лише червоніла, ніяково посміхалася, коли Катерина зручними й сильними руками купала Павлика.
– Іще родять такі, – я б заборонила.
Заздро дивилася на Галину, коли та годувала хлопця… Потім брала його до себе на руки і, коли в хаті нікого не було, соромливо притуляла до грудей. Вона якось інстинктивно почувала, чого він кричить, що йому потрібно.
Тепер, перебравшись до Галини, вона щоночі вставала разів зо три й дивилася, як воно спить, будила Галю годувати хлопця й читала їй лекції, як це треба робити.
Разів з десять кликала лікаря й вела жорстоку боротьбу з Петром, бо той часто дражнив Галину, перевертав дитину догори ногами і взагалі (так здавалося Катерині) ставився до всього цього надто легковажно. Часто він показував, якою качкою була Галина, коли була вагітна, і як тепер плаче, годуючи дитину, а Галина кричала:
– Що ти смієшся, от примушу годувати тебе. Будеш годувати? Ти гадаєш, що це легко… Бо-о-ляче це.
Але Петро не звертав ніякої уваги і, коли Галя годувала, перешкоджав їй своїми (ідіотськими) порадами, смикав мале, щоб воно кричало й радісно запевняв, що у нього бас.
Нарешті, коли він раз попросив Галину погодувати заразом і його, Катерина витурила його й ніколи вже не пускала під час годування.
Він лаявсь, але за Галину заступилася й Марійка, і Петро пішов, кажучи:
– Де три матері у однієї дитини, там для порядної людини місця немає.
Михайло казав Катерині:
– Ти завжди когось на шию собі посадиш.
– Аби не тебе, – відповіла вона й подумала: «Сам сів би».
Забігала часто й Ніна. У неї з Дмитром все було гаразд.
Дмитро поставив собі за мету заробляти не менш, як три карбованці в день, і таки досяг свого.
Ніна була цілком задоволена. Цілі дні за допомогою Марійки вона шила чепчики, укривальця, міряла, примірювала й вираховувала, що в неї на зиму буде дитина.
Дмитро був чоловік куди кращий за Петра. Він розумів, що тепер треба бути солідним. Став твердою ногою на посаді і мріяв незабаром посісти місце секретаря в місцевій газеті (17-й розряд).
Ніна почувала себе більш упевнено і тепер вона питання поставила руба.
– На два місяці поїду на відпочинок. Ти ж обіцяв тоді, пам’ятаєш? Ну, а тепер, то вже й говорити нічого.
Дмитро погодився і вона щомісяця брала у нього тридцять карбованців і ховала в найдальший куток.
Крім всього цього, у них була ще одна новина: купили гарну обстанову, а Дмитро спромігся влаштувати в себе телефона.
Погано було лише одне. Ніна мусіла вийти з комсомолу, бо Дмитро хотів, щоб у нього була гарна, здорова дитина.
– Нам тепер потрібні здорові діти, – казав він.
На Ніну трохи нарікали за те, що вона відійшла від громадського життя, але це нічого, бо зате Дмитро в партії був активістом.
Марійка вже чотири місяці живе в Катерини. Стала вона тепер мовчазна й сувора. Приходить з роботи й удома сидить. Данила уникає, не говорить з ним, а коли не приходить довго, – нервується. Той забігав частенько, але теж ніби боїться залишатися з нею на самоті. Катерина тривожно стежила за ними й сказала раз:
– Що ви, Даниле? Вас Марійка чекає, болить вся, а ви не гаразд робите.
– Та я ж забігаю до вас.
– Треба прийти, а не забігати.
– Я, – почав Данило і заговорив швидко-швидко, – я не знаю… Хочеться іноді поцілувати її, а потім вийняти гроші, на стіл покласти: на, за труди. Я боюся себе… Це паскудство, я знаю.
– Ех, ви, а що на суді казали?
– Що суд? От мені суд, – вдарив себе в груди.
– Як урочисто… Ви себе любите, а не її.
– Може.
Ввійшли Галя й Марійка.
– От і купили. А!.. Данило!
Данило підводиться і вклоняється до всіх. Марійка мовчки дивиться вслід, а Катерина:
– Де були?
– До Ніни ходили.
– Як живе вона?
– Добре, здається, – каже Галя, а Марійка підводить очи і говорить злим, тремтючим голосом:
– Де там… Аборти й аборти, а Дмитро до проституток ходив, – і запнулася.
Катерина загладила:
– Ну, час годувати дитину, вже й так спізнилися на півгодини. Дивись, Галю, не буду пускати, – ти ж тепер Соропкоп ходячий…
А Марійка вперто:
– До проститутки ходив, а Ніна знає й сміється: «А що йому робити, коли я не могла». От, Ніна гадала мати на зиму дитину, а тепер знову…
– Кинь, Марійко!
– Ходив. А Ніна вираховувала, що на ті гроші цілий місяць на курорті можна жити… – і заплакала…
А Катерина знов балакала з Данилом. А Данило:
– Ви не знаєте, Катю, а я… я в Івана подробиці всі розпитав. О, він добре усе пам’ятає, а я все розпитую, розпитую.
– І ви йому досі й шиї не скрутили: треба вам від Івана перебратися, а ні, то хай Марійка знову на вулицю йде, як не хочете жити з нею: нащо мучити даром.
– Не можу я.
– А не можете, – розсердилася, – тоді забирайтеся… Я скажу, що ви виїхали.
– І виїхати не можу…
Подивилася суворо:
– Ех, що з вами балакати.
А Марійці в той вечір сказала:
– Слухай, думала довго я. Краще вирвати разом. Данила не вернеш. Та й вертати не варто.
– А! Я так і знала. Хорошим прикинувся. Знала. Тепер знову на вулицю…
– Можна якось інакше буде влаштуватися.
– Ну, вас, – вилаялася Марійка, – всі однакові.
– А Галя?
– Ет, вони ще діти. Яка там любов, коли забути старого не можуть.
Хустку схопила, хрьопнула дверима й вибігла.
– Що там сталося? – спитала Галя.
– Нічого, – сказала Катерина й вийшла на вулицю. «І як вона не побачила, що не час так ще балакати з Марійкою». Повернулася аж о десятій.
А на другий день Данило з Катериною радився, як би йому з Марійкою разом приміщення десь знайти.
– Тепер, може, що й вийде, але ж стукніть ще раз Івана… Ви почали виправлятися.
А сама марніла. Видно, вивіявся дух степовий. Казала Михайлові, блідо осміхаючись:
– От останнє листя впаде й умру.
– Що з тобою?
– Так. Холодно мені…
– Холодно?
– Уяви собі, революція по всьому світі пройшла, і залишився десь шматок, де все по старому… Ну, звичайно, ми б збройного силою зробили там все… А тепер у побуті нашому революція захопила маленький клаптик, а останнє липко й вогко обгортає цей невеличкий, маленький шматок, – не можна ж всього разом зробити.
– Ну що ж, можна й повільно: камінчик до камінчика. Навіщо ж даремно втрачати сили на тривогу й на сум.
– Який-бо ти. Хіба ти завжди робиш так, щоб не витрачати даремно сил?
– Намагаюся.
– А коли б потопала людина… Що б ти зробив?
– Не кричав би, і коли б плавати не міг, то побіг би й приніс пояса.
– Ну, а якби сам потопав… Спокійно чекав би, поки принесуть того пояса.
– Ну, я цього вже не знаю.
– А я себе так почуваю, ніби потопаю, і знаєш, – враз суворо й гостро, – що ти винен. Ти. Ти не любиш мене.
– Чудна ти. Здається, що якби земля в сто разів швидше крутилася, то й того тобі мало було. Ти то весь світ перевернула б, а то раптом така маленька й хвора здаєшся… Що з тобою? Скажи, що з тобою?
Відповіла Катерина:
– От, останній сніг стане й умру.
– Кинь дурниці.
– У тебе одна відповідь: кинь дурниці. Не хвора я й не дурниці це, а просто нервова я, бо вагітна…
– Жартуєш ти.
– Ні, справді. Чому так здивувався? – Нахилилася: – Ти радий?
Всміхнувся ніяково. Радий…
Глянула, а він враз засміявся, заклопотано в вічі дивився, обгорнув.
«Як свою», – майнула думка.
– Ну, радіти нічого. Дитини не буде.
– ?
– Не хочу.
Чутно було, що нервується знову.
– Що ж ти зробиш?
– Те, що роблять усі.
І чекала відповіді. Може, скаже він, що це неможливо, що він не хоче… Ах, він не хоче.
Але Михайло сказав:
– Ще більше будеш киснути… Не краще ж, коли вже так трапилося, то хай буде. Як сказати правду… Мені байдуже, як хочеш… Але це небезпечно – аборт той, та й недобре якось… Хворіти будеш.
– Ну, будь же щирим. Порадь мені, що зробити. Ех! Тобі ніяково просто… Тепер ніяково… Бо ти ще не звик до мене… Піди, повчись у Дмитра й Ніни… Що так дивишся? Ну?
– Якась нервова ти…
– Ні, я не нервова… Я хочу тепер до кінця добалакатись. Ти ж не хочеш дитини, сам сказав.
– Я не казав.
– Так… Я тебе не виную… Ти – нічого. Коли буде дитина, то ти так просто не кинеш мене. І от вже тепер ти психологічно не можеш від мене піти. От чого ти боїшся? От як в тобі старе говорить. Ну, чого дивишся так? Чому мовчиш?
– Я й не хочу від тебе йти.
– А якби схотів?..
– Теж не кинув би.
– Тепер? Дурень…
– Ну?
Замовкла, схилилася.
«І найжахливіше те, що це для кожної жінки. От, і мені в перший раз неприємно, а далі звикну…»
– Так будеш робити? Я не хочу тебе ні в той бік, ні в інший штовхати, але знай, що я проти цього… Принципово проти, хоча всякі обставини бувають. Ти твердо вирішила?
– Твердо, – сказала й чекала все, що він скаже щось, знайде якесь слово, скаже, скаже неодмінно. Але він мовчав.
– Роби, але я б, коли не хотіла, я б нічого не сказав, а…
– А з радістю переніс це нещастя?
– Ні. Не роби тепер… Знайду гарного лікаря і щоб я про все знав, а коли гроші…
Глянула мовчки. Пішла. Підбіг.
– Ну, чого ти?
– Іди геть від мене, – руку вирвала…
Довго чекав Михайло, чи не вернеться, а вона йшла, чекаючи, що дожене.
Михайло не здогнав її. Вона не повернулася.
Ввечері запалила світло. Знов думки почали стрибати. Якби він схотів. Сьогодні так у нього визирнуло рило свиняче. Злякавсь. Злякавсь, що прив’яже. Боїться за неї, значить, хоч трошки любить. Якби він сказав щось… Хоч слово одне… Вона б не робила нічого. Не хоче вона… Не хоче. Можна б кинути все і Михайла, і самій жити з дитиною. Ні, коли вже так, то краще б вона мала її від незнайомого зовсім. Ех, Миша! Стиснула руки.
– Любий, не можу, – шепотіла тихо, і здалося, що він просить її, а вона посміхається: – Ти справді гадав, що зроблю? Дурний!
Але було порожньо й тихо навколо й Михайло не приходив.
«…Коли так… Не буде». – Заспокоїлась. Пішла до Галиної кімнати, а там Петро запитав:
– А скажи, Катерино, хе, хто зробив так, як ми? Велике діло, коли гроші є, то й дурень може дитину спорудити. А так, як ми. Ого!
– Знов сидите без хліба?
– Порожньо. От Петро одержить завтра, а сьогодні порожньо. Так ми читаємо, а Павликові я ганчірочку чистеньку в рота заткала, щоб не кричав. Ссе, ракалія, і нічого йому не робиться: не панська дитина… А в тебе, Катерино, немає монети.
– Є. А скільки вам?
– Та хоч карбованця.
– Можу й три.
– О?! А де ж у тебе?
– Сьогодні одержала.
– Скільки ми вже винні тобі?
– Не знаю.
– П’ятнадцять, чи що?
– Може й п’ятнадцять, – пішла до себе. Ранком вийшла, сказала Галині: – Повернуся через три дні, чотири.
– Де ти будеш?
– Піду до тітки.
Ідучи по вулиці думала: «Три Галині, десять стане».
Було неприємно й соромно, але йшла, твердо ступаючи по брукові.
Сонце, розкидавши хмари, весело стрибало по калюжах, вночі був дощ, цвірінькали жваво горобці.
«Гарно», – подумала. Коли проходила повз Михайлову хату – тихше йшла, але Михайла не видно було. Жевріла надія, що зустріне його й скаже він щось… скаже. Жевріла таки надія.
Але коли вже пройшла мимо, смикнула себе.
– Що там! Прямо та прямо.
А сонце сміялося по калюжах (вночі був дощ), горобці цвірінькали жваво. Ввечері забіг Михайло.
– Де Катерина?
– Пішла до тітки.
– Щось не те…
Взяв адресу, а на ранок знову питав тривожно:
– Де ж Катерина?
– А що таке?
– Та нема її там, – казали, що й не приходила зовсім.
Так минув день і другий. На п’ятий повернулася.
– Де пропадала?
– У тітки була. Я ж казала.
– Чудно. А Михайло ходив туди. Там сказали, що тебе не було.
– Він шукав? – помовчала. – Я казала, щоб нікого не пускали до мене. Що це ви, билися знову?
– Та він таке каже, що й купи не держиться, вже й бити не допомагає…
Увійшов Михайло:
– От нарешті спіймав вас.
– Погано ловили.
Сказала йому в своїй кімнаті:
– Спізнився ти.
Сказала, що невдала була операція.
– І нащо робила ти?
– Не знаєш. Ну й пояснювати не хочу.
Тихо стало. Далеко загуло на заводі, і чутно було, як, прорізаючи весняну тишу, відходив дачний робочий поїзд.
– Іди, Миша!
Мовчки держав руку.
Умовились, якщо все буде гаразд, то побачаться завтра…
А вечір весняний швидко падав.
На завтра вона не прийшла на умовлене місце. Довго чекав Михайло біля бетонного паркана… Сумно брів день. Пішов у читальню, повернувся додому. Почував щось непевне. Поспішав. Відчинила Галина.
– Де Катя?
Мовчить. Пішла в хату. Ні слова.
– Що з Катериною?
– Погано.
Як увійшов, ворухнула пальцями.
– Гадала, що не прийдеш. Сідай.
Гладив руку, а вона:
– Хороший…
– Ні.
– Поганий?
– Поганий.
– Дурний. Поклич Марійку. Вийди, Михайле, на хвилинку.
Недовго чекав, Марійка швидко вийшла.
– Про що ви балакали?
– Радила їй кинути Данила.
– Ти?!
– Я. Чого здивувався? Данило все старого не може забути. Він ще глибше її втопить. Коли б ти міг допомогти їй, а то Данило й так з неї повію робить. Всі ви однакові.
– Ні, Катю.
– Що, Катю? Там вона продавала тіло лише, а він душу в неї купити хоче.
– Я не про те. Навіщо зробила ти це?
– О, знову своєї.
– Скажи.
– Не хотіла дитини мати.
– Ти не зрозуміла… Чому ти не пішла до гарного лікаря?
– А, от про що ти турбуєшся… Як це схоже на тебе… Іди.
– Не сердься.
– Іди, кажу. Завтра прийдеш…
Ніч минула. Прийшов ранок, і вранці прибіг Данило.
– До Катерини пустіть.
– Не можна, – сказала Галина. Відштовхнув, вскочив.
– То ви казали Марійці, щоб пішла від мене?
– Я.
Лаявся, ногами тупав, загрожував, а Катерина лежала бліда й сказала Галині:
– От устану, може, тоді все влаштую, а Данила треба провчити трохи. Хай помучиться, а Марійка поживе в моєї тітки. Покличте… й лікаря позвіть.
Прийшов лікар. Подивився.
– Погано. Надії зовсім мало… Зайду ввечері.
Увечері сказав Катерині:
– Швидко ми вам полагодимо.
Головою мотнула:
– Ні.
Коли людина вмирає, то почуває себе самотньою, бо найкращий приятель скаже тоді, що поганий в неї шлях, і не піде за нею.
А Катерина знала, що вмирає. Вечір темним оком дивився знадвору. Іноді ловила Михайлову руку й шепотіла.
– Не хочу я, ой, не хочу…
Нахилився Михайло, питав:
– Чого не хочеш?
Як від сну прокидалася й казала своє.
– Так. Нічого. Поклади свою руку. Холодна вона… Гарно піти зараз степом, вітер там, а пам’ятаєш, як той рік ходили, як золото спадало з дерев і яка я була дужа тоді. Як мій гурток на заводі?
– Приходили хлопці вчора, питали, то ти не веліла пускати нікого. Нічого-нічого, будеш скоро героєм. Підемо в степ знову.
– А будеш любити, як я схочу?
– Буду… Лише скажи як…
– Ну, – безсило рукою махнула.
– Ну, що ж…
– Ну, що ж, коли ми інакше любити не можем ще. Галю, ти не будеш проституткою? А ти, Петро, не зробиш її такою?
– Що? – здивовано.
– Так. То Марійка казала. Михайле, ти знаєш, чому я зробила це. Аж до останнього, коли вже сиділа в лікаря, все думала, що цього не буде, а потім рішила з тобою порвати, а дитина б зв’язувала, я сама у всьому винна.
Катерина просила залишити її одну, а потім Галину покликала.
– Ці спали, а ці прочитай, а потім Михайлові колись віддаси. Поклич Михайла.
– Це ти? Зламало таки. Кинь. Все буде гаразд!
– Ну-ну, не дури. Я сама знаю, – знайшла сили жартувати: – Не цілуй нікого так міцно, ніколи: губи боліли… Миша, більше уваги звертай на ту, що любиш, силкуйся зрозуміти кожну маленьку думку її і вмій чути те, про що не кажуть, про що іноді мовчать.
Лежала вона така біла, струнка, а очи темні.
– Михайло, скажи щось гарне.
Що скаже він? Що вже осінь голубим небом задивилася у снігову воду? А вона сказала, очи світилися тьмяним блиском:
– …Надворі весна. Я скоро встану вже і ми підем з тобою у степ… по волошки. Як море він розкинувся… степ… мабуть, маки цвітуть? Що ти кажеш? Мені говорити не можна. Осінь на дворі. Всі ви злі, я не хочу мовчати…
А Михайло казав про весну, про блакить, про весну, що прийшла після зими, про степ. Вона слухала й вірила така бліда, струнка, а очи темні. Через дві години почала задихатися. Заспокоював. Подивилась з докором.
– Не бачиш хіба, що конаю?
Петро айстри приніс.
– Квіти перші хороші, – гладила їх.
А лікар казав: коли б ще не сухоти, то, може, і витримала би, а так організм надто слабий і багато крови загубила.
Почала в непритомності марити, казала, що скоро вся земля покриється квітами і буде так гарно, так сонячно і всі люди, як квіти. Потім знову дивилася ясно. Турбувалася про Марійку.
– Приходила, та ти спала.
– Скажи ж, Михайло, що весною, весною вмираю.
І Катерина знову почала бурмотіти блудними словами. Говорила, що скоро встане, що то нічого, що її не любили хлопці колись: адже приходили провідати її, значить і вона зробила щось…
А ранком її не стало.
Ховали на другий день. Випав перший сніг.
Як виносили, то здавалося, кудись поспішають ці. Не люблять люди, коли їм про смерть нагадують довго.
Михайло йшов осторонь, як чужий. Здавалося йому, що на всіх обличчях була радість, що то не вони вмерли, а Катерина. Ніби смерть така вже страшна…
Зовсім незнайомі зупинялися, питали, далі йшли, хто куди – в своїх справах… Так байдуже. Ніби Катерина вмирає щодня.
– Така молода…
– Ну, чому вони жаліють її так, ніби вона боялася смерти. Була Катерина, а буде земля внизу, там… – і лише тепер відчув Михайло, що вона – це весна… Увесь світ, а світ увесь новий – це вона. Відчув і одразу зрозумів її біль, що не давав їй злитися з життям… Пізно. Коли б хоч на тиждень раніш, не вмерла б вона. Він їй сказав би щось.
– І зовсім неправда це, – запевняв він когось. – Коси її стануть листям на дереві, а очи хмарами, що по небі линуть. – І стало так легко, був лише біль, що раніш не взнав він її…
А здається, що був коло неї так близько…
Коли грудки стукали об дошки й додому ішов з похорону, – був спокійний. Спати ліг рано й заснув міцно. Засипаючи, поставив як завжди будильника на шість.
Ранком прокинувся якось увесь зразу і відчув, що не побачить її ніколи. І це маленьке «ніколи» здавалося тепер таким страшним і безнадійно незрозумілим.
– Як так ніколи? Що за дурне слово?
У голові виникала певність, що от він зараз піде туди в степ, де ходили вони, й неодмінно зустріне її там.
Було сонячно й гарно надворі. Хотілося всміхнутися хмарам і сказати:
– А, здоров, Катерино, – потім до землі припасти, поцілувати її. – От я знов з тобою!
І така радість впала на нього, що в комуну прийшов, усміхаючись. Там Андрій подивився здивовано.
– Де Данило? – аби щось сказати.
– Не знаю… Ну, до побачення, мабуть, їду (саме в цю хвилину вирішив Михайло, що їде).
Дома речі склав, пішов спочатку брати відпустку, а потім до Петра.
Галя саме білизну полоскала. Мовчки сів, глянув на двері, що вели в кімнату Катеринину, і знову відчув себе самотнім: «ніколи».
І знову стало страшно, схотілося завити, по підлозі з криком полізти: «І як Галя може білизну полоскати». Сидів мовчки, не рухаючись, щоб не сталося чого. А нудьга, як біль у зубі, охопила все тіло.
– Поїзд в тридцять на дванадцяту…
Галя головою хитнула, ніби знала вже все.
Почала колисати колиску.
– А-а-а!
Позіхнула, уважно подивилася.
– Скоро приїдеш?
– Не знаю.
Знову головою хитнула, ніби так і треба. Посиділи тихо. Дитина плакала. Підвівся:
– Прощай! – Ще раз обдивився кімнату, глянув на двері Катерининої кімнати: – Можна туди?
Пішов. Сів там, голову на руки поклав… Постукала Галя:
– Час вже до поїзду.
Підвівся, схопив за руку, всміхнувся якось криво, спитав:
– Пам’ятаєш: ех, ти, Галю моя, комсомолочка! – Хотів ще додати щось, та рукою махнув. Галя повернулася мовчки й витягла щось з шухляди:
– Це вона залишила.
– Ні, не треба…
Пішов. Надворі темно було… По дорозі зустрів Петра. Той, як завжди, кудись поспішав.
– Виїздиш зовсім?
– Не знаю.
– Зустрів Данила, знову сьогодні пішла від нього Марійка…
– Та-а-к.
Йшли мовчки. Пройшли два квартали. Розмова не в’язалася. Тоді Петро почав прощатися.
– Ну, повертайся швидше.
Розійшлися – Михайло просто, а Петро повернув за ріг, додому.
Туман. Десь блимає зеленою зіркою трамвай. Над заводами ліворуч догорає сяйво. Було вогко й темно. Перехожі лаялись, потрапляючи в болото ногою. З неба сіяв дрібний, нудний дощик. Лише струмки дзвеніли так, ніби прийшла весна.
Михайло поспішав на поїзд. Враз якась темна постать виринула з імли.
– Підемо?..
Вдарило в голову. Подивився, скрикнув здивовано:
– Марійка!
Відскочила та:
– Я… я не впізнала.
За руку взяв, казав радісно:
– Ходім, ходім зо мною, – і потягнув з собою.
– Не хочу… Не піду з тобою.
– Та не бійся, не те…
Йшла покірливо. Привів на вокзал. Став до каси й міцно за руку тримав, ніби боявся: втече.
Вийшли на перон. Чекати довго не довелося. Сіли.
Марійка забилася в найдальший куток, вдарив другий дзвінок, поліз вбік вокзал.
Ось стоїть дівчина і комусь рукою махає: прощайте, прощайте.
Михайло вискакує до присінку вагона й кричить:
– До побачення!
Та здивовано дивиться, але Михайло, сміючись, іде в вагон і сідає поруч Марійки.
Порожньо. Майже нікого немає, і верхньої полиці підіймати не треба…
Закурює. Тягне в себе синій дим і дивиться спокійно на вогні міста, де було так багато гарного. Дивиться на Марійку і чує, як вона плаче.
Поїзд летить. То вище, то нижче дріт. Перша станція, друга, третя. Встала Марійка й пішла вмитися: фарбу зітерла; подумала: «Чи надовго ж».
– Ляж краще, тобі так незручно.
Слухняно, ніби боязко ноги простягнула.
Вкрив пальтом. Сів коло неї, а вона притулилася мовчки. Проходив кондуктор, подумав: «Закохані». Тихо розмову вели…
Коли Петро повернувся додому, Галина лежала, головою в подушку ховаючись. Він стомлено скинув пальто, стомлено сів коло неї.
– Чого ти, Галю?
– Тоскно. Приходив Михайло. Чекав на тебе…
– Знаю. Зустрів дорогою.
Сиділи мовчки. Надворі вітер шугав і гудів під стінками.
– От тепер ми з тобою зовсім самі: й Михайло покинув нас, – сказала Галя.
– Нічого, якось буде.
Закричала дитина. Галя скочила, почала гойдати. Петро ходив з кутка в куток, щось думав. Раптом повернувся до Галі:
– А ти знаєш, Галю, у нас якось справді не те…
– Гармонія, – насмішкувато шепнула Галя з темного кутка.
– Якось самотньо стало.
Галя кинулася до нього й заридала на плечі. Він пригорнув її й тихо гладив… Гладив і не казав нічого…
Коли ж на село прийшла вістка, то мати Катерини заплакала, а потім, згадавши, що час годувати свині, пішла виносити помиї, шморгаючи носом…
Батько мовчки сидів і довго в той день не лягав спати, а комсомол зробив вечір спогадів: це ті, що з нею на фронті були…
Дмитро з Ніною згадували часто. Згадували, казали:
Ніна:
– Гарна була дівчина, трохи з фантазіями, але…
Дмитро:
– Розумна дуже… Ми краще робимо, так, Ніно?
Ніна замахувалася рукою… Іван і Андрій:
– Таки та Катерина гуляща баба була… Хе-хе! Й вона согрішила, значить. А яка строга була на вигляд… і не підходь. А Михайло не дурень.
Петро мовчки ходив на посаду, а Галина перечитувала зшитки, вночі вдивлялася в чорний морок і шукала відповіді.
IV
Дзвеніла знову весна. Знову голуби світилися в небі, а за заводським парканом хлопчики грали в цурки.
Галину Петро розважав:
– Ет, кинь журитися, ще будуть…
– А Павлика не вернеш.
– Спорудимо.
Стали прощатися, як щось постукало.
– Хто там? Це Михайло, – побігли вдвох.
– Звідки? Чому не писав нічого?
– Та пустіть же, шию одірвете… От які… – За ним стояла Марійка.
– Марійко! Одружилися ви, чи що? – почав Петро.
– Ні, – відповідала та.
– От, чому стоїте, заходьте.
– Ні-ні. Хай до мене ідуть. Тут зовсім недалеко, за рогом.
– Хіба ви розійшлися? – здивувався Михайло.
– Галинина фантазія, так краще, – каже.
Галина схопила під руку Марійку, і вони швидко пішли вперед. За ними рушили хлопці.
– А чому б нам у степ не піти.
Погодилися всі. Михайло сказав, що швидко їх дожене.
– Тут на хвилину, в одне місце.
Коли всі сховалися за рогом, на цвинтар побіг, серед зелені ледве розшукав. Могила завалилася вже, і чудно стало, що там під землею вона, – Катерина.
– Катю, Катю! – покликав.
Сів на могилу, зірвав квітку обережно сховав.
Наздогнав аж за містом. Сміялися, про щось змагалися.
– Про що це ви?
– Та от надрукував він, Петро це, свою поему і носа тепер угору дере.
– Та кинь, у мене зуби болять.
– Нічого. У великих людей завжди або зуби болять, або голова хвора.
– А ви зовсім не змінилися, – сказав Михайло.
– А ти зовсім інший став, Михайло, ніжний якийсь…
Далеко внизу блакитною стрічкою біг Дніпро. Сіли.
– Як же ви? Розказуйте. Коли я їхав, мені здавалося, що не все було гаразд… А Павлик де?
– Вмер… – тінь пройшла, а Петро:
– Не біда, як ми нового назвемо, Галю?
– Ще не закаялися?
– Ні.
Надвечір сиділи в Галини.
– Що роблять хлопці?
– А… нічого, по службовій лінії пішли. Митя вже секретар газети, а ті непогані теж посади мають.
– Так. А Данило?
– А Данило одружився.
– Що ти, Марійко?
– Нічого. – Пішла Галина й принесла щось.
– Це дала мені Катерина… Отой синенький зшиток тобі передати наказувала, а це на, прочитай, Михайле.
Михайло розвернув перший зшиток. Там було:
Гармонія і свинушник (Повість).
Комсомолу з тривожною любов’ю.
– Читай, читай!
Михайло почав:
«Я омочила перо своє в кров, любов’ю й зненавистю на папір дихнула я. Я люблю людину, коли стоїть вона просто, бентежлива й непокійно-буйна. Коли вона каже:
– Що з того, що тут стіна? Я мушу пройти, я мушу вперед пройти.
І проходить або вмирає…
Я ненавиджу тебе, людино, за те, що ти ходиш крадькома… Зупиняєшся часто і вклоняєшся на всі боки.
Я не люблю, коли ти прислухаєшся до бурчання шлунка й запевняєш, що то найкраща музика.
Я гукаю на всіх, хто відчув відблиски проміння й бачить світло:
– Розбийте ці стіни, болото засмоктує нас.
Вже сонце сходить і золотить обрій!
Тобі, жінко, й тобі, мужчино, співаю я нині. Всім, хто задихається в багні, не хрюкає задоволено там. Всім, хто вміє прагнути до смерті, співаю я: і тим, хто впав і бачить своє падіння, і тим, хто міцно стоїть на ногах, і навіть свиням кажу я:
– Хай пітьма губить перші проліски, хай тумани покрили зелень, а земля все ж таки крутиться.
– Товариші, земля крутиться. І всім вам, – і не-свиням, і свиням, невільний чи вільний рятунок буде. Допоможіть же тим, хто заслаб в дорозі.
Ніч темна. Вітер буйний суворий, але вам кажу я. Кажу я вам:
– Добре зробили ви, що кинули берег той спокійний і тихий.
Хай з вас глузують. Хай руки ваші іржа роз’їла солона, а вітер очи сліпить. Хай! Ви – прагнете.
Зустріньте ж сонце вартими сонця.
Руйнуйте саж!»
Михайло закрив зшиток. Було тихо.
Весняна муха вдарилася об скло, зашуміла, а потім вилетіла.
Михайло перегорнув кілька сторінок.
«Іноді восени починає розцвітати акація, але морози вб’ють той цвіт і, може, лише людина, яка бачила його, відчує, що тут вчора завітала в гості весна».
Михайло взяв зшитка, обережно сховав у кишеню, а руки дрижали.
А дома взяв другий зшиток і почав перегортати сторінки. Там було:
«Петро й Галина вже одружилися. Вони мені подобаються, боротися думають. Може, вони більш праві, ніж я.
Певно тому, що немає ритму єдиного між людьми, то іноді немає ладу всередині самої себе. Гарно, що хоч боротися можна.
Поки є боротьба, значить є рух, поки є рух, значить нічого не страшно.
Через те так і не хочу бути твоєю, Михайле, бо любов швидко тускне, заспокоюється, загниває.
Я хочу любити так, щоб увесь світ став вогненний… Чи зможеш ти, щоб не було міркувань. Тепер всі в любові живуть мозком, а не любов’ю.
Ніч надворі. Вітер гуде. Каганець ледве блимає. Здається, другу ніч не сплю. Голод страшний.
Михайло все сердиться, все втручається в мої справи: то я дуже багато роблю, то в порваних черевиках ходжу на завод і через це чомусь неминуче захворію.
Погано те, що і я за ним слідкую. Я знаю, що він теж голодує, і мені боляче за нього, але не так, як за чужу людину. Це, мабуть, тому, що всі люди чужі ще один одному, а так хочеться тепла.
Як багато у нас таких, що гадають, нібито все досягнуто. Як багато обмежених і задоволених цілком.
Балачки, балачки. Іван казав, що комсомолка, яка „береже свою невинність“ (яке слово паскудне), – міщанка. Яка хоче мати дитину – теж. А Михайло каже: читай Леніна.
Читаю – і тому, що читаю, тому, що слухаю, тому, що люблю його – тому й хочеться іноді голову об стіну розбити.
Так багато думок, а зловити важко.
Вчора запитала Михайла: чи пішов би він за мною на край світа. Відповів, коли б дали потрібну для цього відпустку, то може й пішов би. Я, врешті, дуже рада, що у нього є щось інше, крім мене.
Сталося те, що мусило статися. Мені було лише неприємно… Більше цього не буде.
Знов нападає на мене Михайло за „песимізм“. І як він не розуміє, що той, кому байдуже, кому не болить, лише той може бути спокійним… Ох, як ненавиджу я цей оптимізм казьонний. Тих, що робітників пастушками роблять, і так на зневірених та на „песимістів“ гримають. А самі не вірять, а самі брешуть, а в самих не болить, бо все це чуже їм і нерідне.
Знов він не розуміє мене, каже, що в мене надто велика любов до далекого й немає любові до ближнього. Я просто задихаюся. Хіба може істота, яку труять хлором, почувати себе спокійною?
Марійка живе в мене. Данило – дурень, вона хороша дівчина.
Так весело дивитися, як у степу перші проліски глянули і дерева вже розпускаються. Я не люблю акації, вона зеленіє, коли весна проходить.
У Гальки народився син. Я страшенно рада. Я хочу, хочу, але цього навіть в щоденникові написать сором.
І любов є, щоб любити, і сили є, а життя примушує любити сіро… Хоч круть-верть, хоч верть-круть, а в наші часи треба любити, як личить, з усіма подробицями, бо не мала ж я й добре розумію все… Так іноді хочеться кричати від болю.
Стіна. Хіба можна спокійною бути, коли знаєш, що обійти не можна цю стіну, а зруйнувати, ще не зруйнуєш. Так часто уявляється мені наша любов.
Михайло радить підкопуватися – загинеш ти, пройдуть інші, прокопають далі, заб’ють динаміт і зірвуть.
Зірвуть цю сім’ю, цей побут проклятий.
Знаю я, що буде так. Але ж хочеться, хочеться глянути туди за стінку, Михайле, та тут темно… Так дивує мене іноді твій спокій. Невже тобі байдуже?
Відсвяткували перше травня. Ішов натовп, і я розпускалася в ньому і разом робилася все більшою й більшою, а ноги мої йшли в такт з усіма. Я була тим бруком, над яким маяли прапори, я була зеленим листям, котре зірвав якийсь хлопець і начепив на свого кашкета.
Порожньо. Ходжу в степ і відпочиваю там.
Здається, що повинен от-от десь загусти бубон і в єдиному такті повинні злитися люди, земля і небо.
Я шматок життя, а життя не хоче, щоб я злилася з ним. Закрутилася я з особистим життям.
Знов ходили у степ з Михайлом, повернулася пізно вночі. Михайло тримається тихо, а я напружено чогось чекаю.
Коло дитини доводиться ходити й мені, бо Галина не вміє. Михайло сердиться, мені здається, тому, що я йому мало часу віддаю через це.
Зараз можу спокійно писати. Як вихор вдарив у груди й ніжність розлилася по всьому тілі. Чудне почуття: так ніби я за щось була йому вдячна.
З Михайлом балакала. Я нарочито сказала, що не хочу мати. Він, здається, зрадів. Він боявся, боявся, боявся…
Як я можу мати від нього дитину? Коли б він про гроші на аборт мовчав.
Здається, кінець…»
Михайло скінчив читати. Перегорнув ще раз сторінки. Потім запалив у грубі. Ярким полум’ям спалахнули дрова.
Думав про щось хвилину, і раптом кинув зшитки у вогонь. Лизнуло червоним язиком, листки здригнули, ніби їм було боляче, почорніли й разом загорілися.
А він понуро дивився й здавалося, що з цими листками відходить з життя щось рідне. Відходить спокій, з яким він жив 24 роки.
По старій звичці контролював свої думки. Чудно стало. Не впізнав себе… Коли очутився, то відчув, що тепер не буде йому спокою, що тепер і в ньому кожний рух, кожний біль, кожний гострий кут в життю озиватися буде болем. Почув, що ніби весь світ він прийняв у серце своє і не зможе тепер байдуже ховатися від нього.
У хаті було темно, й відблиск грав на стелі й на стінах.
Ще раз забився вогонь, хотів стрибнути з одчинених дверець, але вмер: то він, прочитавши рядки, схотів вирватися зі своєї в’язниці…
Сильним протягом розривало останні шматки паперу, і нарешті від Катерини Ласко нічого не залишилося…
А на дворі була весна. Теж така весна!
…І точилася боротьба нового життя…
Присвячено Головному Отаману
Дуже прийшовся мені довподоби Сун-Тан-Сен, багатий Ляоянський крамар. Пізналися ми тоді, як у його фанзах[2] пробувала щось коло двох місяців наша рота під час російсько-японської війни.
Опріч того був я тієї думки, що й він мав до мене таке ж тепле, щире почуття. Я вже до значної міри розумів китайську мову і він інколи говорив до мене:
– Ходя![3] Знай, що моє серце – чистий струмок і готове завжди заспокоїти спрагу цілющою водицею, аби тільки ти притулився до нього смажними устами!
Як наша рота кидала Ляоян, то в ознаку братерської любові ми навіть помінялися з ним своїми люльками. Тому легко собі уявити мою радість, коли я одного разу, приїхавши по службових справах до Ляояна, зовсім несподівано зустрів серед вулиці Сун-Тан-Сена.
На йому була маленька чорна шапочка, з хвостиком набік, а з-під тієї шапочки висіла аж до пояса чорна заплетена коса. Убраний він був у довгий синій халат, з широкими рукавами, мов у рясі, та з розпоріхами з боків; обутий був у полотняні черевики на дерев’яних підошвах. З одного боку був у його причеплений на довгому шовковому мотузку кисет з люлькою, а з другого – віяльце. В руках він держав олеандрові квітки.
Моє серце затрепеталось радістю, і ми, як щирі товариші, дали одно-одному руку, зустрівшись. Потім стали розмовляти. Було про що побалакати… Ще б пак! Адже ж ми з ним не бачились цілих чотири місяці і він думав, що мене давно вже вбили японці!
– Коли ти їдеш з Ляояна? – спитав мене Сун-Тан-Сен.
– Мабуть, завтра вдосвіта, – відповів я. – У нас же таки війна і я повинен бути там, – на поліції. Сьогодні наш полк поставили в ар’єргард і ото мене закортіло ще раз побути у вашому Ляояні та попоїсти добре пельменів. А ти ж куди се йдеш з квітками?
На очах у Сун-Тан-Сена засвітився розлюбований вогник і він усміхнувся, відповідаючи:
– Я іду до Тай-Цзи-Хеї, дочки нашого дзян-дзюна.[4] Чи не хочеш познайомитися з нею?
Я сказав, що був би дуже радий, але, на жаль, не маю на те часу.
– Ой, ходю! Коли захочеш заспокоїти після позиції свою душу, то йди до неї. Твоє серце знайде в тій фанзі, багатій на чари й квітки, тимчасове забуття. Треба знати Тай-Цзи-Хею!
– Невже ж вона така гарна на вроду? – спитав я, дивуючись.
Сун-Тан-Сен захитав головою; в тому хитанні дуже виразно було показано все його кохання до Тай-Цзи-Хеї і радість.
– Тобі належить півжиття мого! – з захопленням промовив він, прикладаючи до грудей руки. – І я люблю тебе, як рідного брата! Я не можу думати, що в тобі з’явиться нечиста думка до Тай-Цзи-Хеї… Ходім же, ходю, я познайомлю тебе з нею. Вона, бідна, мабуть, нудьгує того, що минув уже той час, коли я завжди буваю в неї.
Вечоріло. Ми швидко йшли по кривих, вузьких вулицях, переходячи іноді через китайські дворища; переходили й через сіни скількох фанз.
– Ще далеко? – спитав я.
– Зараз прийдем, ходю, зараз! Вже зовсім близенько! – одказав Сун-Тан-Сен.
Ми завернули в якісь темні суточки. Мабуть, там справляли якийсь бенкет, бо в повітрі заносило особливим китайським пахом, і чути було жалібні згуки китайської музики.
Заквітчані жінки-китаянки, мов живі вінки ясмину й тубероз, сиділи коло вікон, підсунених угору, і проводили мене тим своїм поглядом чорних, палких очей. Мені не хтілось вірити, що се ті самі нехупаві, півплазовиті жіночі істоти, що в маленьких синіх черевичках на товстих білих підошвах без закаблуків дрібненько дибали вдень по городських вулицях.
На вулицях скрізь попід фанзами сиділи, підобгавши під себе ноги, чоловіки і, гуторячи, смоктали люльки з довгих в аршин чубуків.
– Ось ми й коло фанзи Тай-Цзи-Хеї! – раптом спинив мене Сун-Тан-Сен.
Мене опанувало якесь мимовільне хвилювання й боязкість. Я ждав чогось незвичайного. Ми увійшли у фанзу.
– Все щастя й радість піднебесної країни тобі, моя богине! – промовив Сун-Тан-Сен, вдаючись до своєї красуні. – А це мій товариш…
– Фанза Тай-Цзи-Хеї, – сказала Тай-Цзи-Хея, – радо відчиняється перед тим, в кого серце налите щирістю і кого Сун-Тан-Сен носить у своїх думках!
По тій мові, вона повела рукою, запрошуючи нас сідати на долівці, встеленій килимами. Ми сіли, а вона звеліла слузі подати нам наргіле[5].
Сун-Тан-Сен почав розповідати якусь пригоду, що спіткала його сим ранком при зустрічі з місцевим священиком, а я любував надзвичайно гарною вродою Тай-Цзи-Хеї, – в той час, як вона напівсиділа, напівлежала на узорчастому килимі.
Вона була вбрана в широкі шовкові штани синього кольору, в жовтяву сорочку з широкими рукавами; поверх сорочки була надіта вишнева безрукавка. Волосся було заплетене в дві довгі коси, переплетені червоними кісниками. Покрас було зовсім не багато: тоненький золотий цепок, з якого спускався на груди самоцвіт завбільшки з горобине яйце, і золота наручниця на правій руці.
Тай-Цзи-Хея кинула на мене пильний погляд, од котрого я почервонів. Тим часом вона не зводила з мене очей, і мені здавалось, що з їх темної глибочини лилась на мене якась чаруюча сила, палюча й захоплююча. Той погляд мовби обгортав хвилею божевільної насолоди, гріха і злочинства.
Отже, щоб сховати своє збентеження та розвіять те почуття, що обгорнуло мене, я почав водити очима по фанзі, спиняючись на її обстанові. Завіси золотосяйного шовку з затканими драконами закривали вікна; зі стелі звисали червоні, зелені й жовті ліхтарики, з них лилось якесь чарівливе світло і грало на шкляних орнаментах з розмальованими по них німфами, всякими пташками та квітками.
На стінках з малюнками ліхтарів та драконів стирчали ріжки лосів та інших рогатих звірів, а на них були повішені вузенькі та довгі червоні папері, списані зверху донизу віршами китайського поета Ла-Кіу-Фенга; на кані[6], застеленій узорчастим килимом, стояв низенький столик, а на йому скринька з цигарками, оздоблена емальовими квітками, пташками та строкатими метеликами, і маленькі білі чашечки до чаю. Ліворуч у кутку на чорній, полискуватій поличці стояли межи слоїчками з усякими пахощами маленькі глиняні й воскові божки.
Але раптом моє серце щось стисло, мов обценьками, і воно затремтіло з остраху: на чорній вишиваній хустині, простеленій на поличці, що висіла у фанзі, в правому кутку, я побачив великий шкляний слоїк, а в йому була мертва людська голова! Вона ніби дивилася на хату широко розкритими очима. Можна було розібрати й обриси лиця – ніби молодого типового українця з чорними вусами. Я жахнувся, але почав заспокоювати себе думкою, що тут нема ніякого злочинства, що се, може, просто, якісь китайські забобони – держати в хаті мертву людську голову; може, по-їхньому, се для чого-небудь годиться… для яких-небудь чарів, абощо. Хіба мало в їх звичаях дивного, непевного!.. Одначе ся думка не помогла, і мене охопило якесь таємне, тяжке почуття.
Розпитуватись же я чогось не зважався… Тільки очи мої все нишком, самохіть, з острахом верталися до того слоїка… Я ворухнувся, бажаючи підвестись, але якесь обморочення оповило мій мозок. Пахучий, чаруючий дим од якоїсь смолки, що жевріла в червоній глиняній посудині, мішаючись з пахом від опіума, якось дивно дурманив мені голову, плутав думки…
Коли я наостанку знайшов силу одірвати очи од шклянки з головою, то побачив, що Сун-Тан-Сен припав ницьма до маленьких ніжок Тай-Цзи-Хеї і лежав немов у нестямі…
Тай-Цзи-Хея дивилась на мене, – просто в обличчя, – якимсь страшним і разом з тим чарівливим поглядом, О, цей погляд! Він був братом тієї таємної голови. Я боявся його. В голові в мене морочилося все більше, почуття плутались, сумління туманилось. Я тремтів. Схотілося зробити ще зусилля і вголос засміятися, щоб показати, що я нічого й нікого не боюсь. Але замість того сміху вихопились якісь хрипкі згуки. Тим часом я знов глянув на голову – і мені здалося, що вона жива… так, жива… очи в неї наливались кров’ю і дивились на мене так, ніби вони хотіли вирвати мою душу з грудей…
Боже! Які страшні хвилини пережив я тоді!
Але я не губив притомності до останку, я виразно бачив і розумів значіння всього того, що робилось навкруги мене: за вікном було чути крик павичевий, що змішувався з криком ішаковим і навівав на душу якийсь віщовливий жах.
А голова! Я не зводив з неї очей, і в чаду опіуму мені вже мріявся цілий клубок злочинств…
Я з огидою випустив з рук наргіле і в ту ж мить почув над своїм вухом тихесенький мелодійний голос:
– Що з тобою, ходя?
Я озирнувся. Тай-Цзи-Хея стояла, схилившись до мене. Вона поклала на моє плече свою маленьку ручку з нігтями, нафарбованими червоною краскою.
Мене обхопило якесь незвичайне, невимовне почуття, якийсь нестям; я любував палким промінням напрочуд дивних очиць Тай-Цзи-Хеї, але разом з тим мені було якось нестерпно боляче!
– Збуди Сун-Тан-Сена, бо мені час уже йти! – насилу промовив я.
– О, ні, я тебе не пущу! Сун-Тан-Сен нехай ще трохи поспить. Твоя присутність така мила мені… Ти схожий на Андрія, того капітана, що я кохала!.. Ох, які були пестощі, які поцілунки там за фанзою, в садочку серед пахучих дерев у квітках! О, я ніколи сього не забуду!.. Але його вирвала з моїх обіймів заздрісна смерть… Його нема вже! Нема… Але ти так схожий, так схожий на його, що мені здається, мовби се він ожив і прийшов знов до мене!..
Уста Тай-Цзи-Хеї наближались до моїх… Я одіпхнув її, але не було сили підвестись і я знов упав на килим.
Тай-Цзи-Хея, посміхаючись, міцно стисла мене в своїх обіймах, шепочучи:
– Не турбуйся даремне! Тобі однаково не вдасться втекти… Я підмішала арабського гашишу тобі в опіум.
Мої думки закрутились, мов вихор серед степу. Я промовив:
– Тай-Цзи-Хея!.. Слухай, Тай-Цзи-Хея… Нащо ти обіймаєш мене?.. Що буде, як Сун-Тан-Сен побачить нас?
– Не бійся! Він спить, бо я йому щось підмішала до опіуму, як він курив. А ти краще не протився мені, бо під фанзою сидить дужий слуга, тобі його не здолати. Це колишній хунхуз[7] із Цицикарі, і він робить все, що я накажу. Ось я скажу тільки одно слово до його і він, як обух на ковадло, зведе свій міцний кулак на твою голову і ти вмент повернешся в «ніщо», і те «ніщо» мій слуга уночі віднесе за північні ворота й кине геть у рів… Але я тебе кохаю, як не може кохати ні одна жінка з вашого племені, і хочу хоч на мент, – чуєш! – на один мент забутися в міцних стисканнях твоїх обіймів!
– Тай-Цзи-Хея, заспокойся. Що ти кажеш? Невже ти можеш зважитися… зрадити Сун-Тан-Сенові? Він же без міри кохає тебе!.. Адже ж він, ще йдучи до тебе, казав мені, що для його фанза Тай-Цзи-Хеї – фанза чар, квіток і меду!..
Я раптом перевів свій погляд на голову і… завмер. Тепер ця голова уявилась мені ознакою нелюдського злочинства. Тепер тільки я зрозумів, чого вона зробила на мене таке тяжке вражіння.
Я підвів руку і сказав, показуючи на голову:
– Скажи, Тай-Цзи-Хея! Ся голова – ся голова…
Тай-Цзи-Хея випустила мене з своїх божевільних обіймів і, живо опанувавши собою, спокійно відказала:
– Так, ти вгадав. Я розкажу тобі все докладно… Се було напровесні. В мене був коханець, Андрій. Він був з вашого краю… Гаразд. Слухай далі. Я знала, що в його була жінка, він казав «Маруся», але вона не заважала нашому коханню, бо жила там далеко, у вас за морями, коло якоїсь річки. І ото ми з ним кохалися. Одного разу він прийшов до мене схвильований і, показуючи листа, сказав, що його дружина з нудьги за ним заслабла на сухоти і кличе його до себе, і він мусить, він повинен уволити її волю. Я не могла йому суперечити, але не могла теж і відпустити його… І коли наступав час розлуки, я гукнула свого слугу; він левом наскочив на Андрія і встромив йому в серце ніж. Андрій мав ще сили усміхнутись до мене й промовити: «Я думав, кохана, що ти чаруюча зірка маньчжурської ночі, а ти підступний вогник, що привабить своїм сяйвом безневинного метелика, а потім спалить його! Але я тобі прощаю…» Та й замовк, на віки замовк. Тоді я одрізала ножем йому голову, поклала її в оцю шклянку, налила пахучим, міцним гашишем, і ото любую тепер нею. Андрієва голова проганяє від мене злих джинів і приваблює добрих, щирих джинів. Але смерть Андрієва розбуркала в мені хижацьку жадобу крови, таку жадобу, що несила моя залити її ніяким потоком крови! Мій слуга зарізав уже стількох чоловіків, але я хочу ще крови! Сьогодні вранці я поклала собі, що звелю вбити Сун-Тан-Сена, як тільки він переступить поріг моєї фанзи. Але твоя присутність змінила мою думку: вона перетворилася з бажання смерти – в кохання. Я певна, що на твоїх устах я знайду ніколи незабутні поцілунки Андрієві… О, не протився ж!.. Дай їх мені, ті поцілунки! Даруй!..
В цей мент в моїй голові зробилась якась порожнеча, а тіло налилось чимсь гарячим і важким, мов оливо… Пам’ятаю тільки якось не виразно палкі слова Тай-Цзи-Хеї та її пекучі обійми…
Коли я очумався, то ні Сун-Тан-Сена, ні шклянки з головою Андрієвою вже не було у фанзі, а Тай-Цзи-Хея сиділа насупроти і дивилась на мене розлюбованими чорними очима.
Я вмер. Умер звичайним робом, як умирають всі люди, все живе створіння. І вмер якось несподівано, раптом. Ішов собі до редакції за авансом, зустрівся з якимсь товаришем, котрий, не кажучи ні доброго, ні лихого слова, стрільнув мені в голову, витрусив мої діряві кишені та й зник. І я, розумієте, я, що за скілька хвилин перед тим випадком сидів у себе в хатині та складав оповідання «Про грім та блискавку», під котре мав просити в редакції авансу, тепер лежав з восковим обличчям задубілою колодою і вже зовсім не думав про те оповідання та про аванс під нього, а вже коло мене порались якісь чужі люди, жалкуючи хилитали головами, як то я невчасно вмер. «Молодий, кажуть, ще б жити та жити і ось, мовляв, нещастя!..» Я чув, як з осередку мене, щось раптом поповзло, а з ним разом повз, мовби, і я сам. І дійсно. Згодом я почув, що то виповз я, виповз з самого себе й набрав якогось туманного невидимого вигляду, одділився од свого тулуба, що тепер був схожий на порожню мумію, на якийсь футляр з затхлою внутрістю, й підлетів на скілька аршин угору. А коли понесли мій футляр до моєї квартири, то я теж посунувся за ним. Видно було, що я ще не міг зовсім одділитись од нього.
Коло нього мене тримала якась сила, але ж я й не сперечався з тією силою. Тепер мені було багато краще, ніж попереду, коли пробував у тім футлярі, у тій мумії, а через що було мені краще – я не знав, знаю тільки, що потім було мені краще, багато краще! І такечки, в тім хорошім настрою, я всунувся вслід за своїм футляром в своє помешкання й розплився по під стелею. Родичі, товариші, «самостійники», «щирі», «умірковані» і просто українці нашого міста (вони вже всі були тутеньки) побивалися за мною і жалкували, що не зробив я що хотів. Услід за ними я пригадав усе своє життя і виявилось, що й справді я не зробив, що хотів. Не скінчив на-віть свого оповідання «Про грім та блискавку», що все тільки лагодився робити, лаштувався жити, будував плани діяльності і поки що нічого не робив, бо все одкладав на завтра. І такечки за тими клопотами минали тижні, місяці, роки, минало юнацтво, щезав запал, підупадала сила, аж доки не зустрівся з тим «товаришем», що перервав моє життя.
З кладовища я ще на якийсь час повернувся до своєї квартири. Мабуть, так треба було, бо сталося це мимо моєї волі.
В господі було прибрано, мов на якесь велике свято. В їдальні, добре освіченій огнями лампи, свічок та лампади, великий стіл тісно заставлений тарілками ріжноколірних закусок і між ними – батарея пляшок з самогонкою, вишняком, брагою та варенухою (вже встигли наварити). Посеред стола стояло коливо, тільки не з рижу, а з куті, і не з родзинкою, а зі сливами.
Всі гості як один були в чорному вбранні. Їх було так багато, що ледве знайшлися для всіх місця, хоч хата була дуже простора. Вони сиділи похнюпившись, мов круки під дощ, круг стола і скрізь по хаті, і, неохоче балакаючи про те та про се, пожадливо позирали на стіл з їствами.
Дружина клопоталася на всі боки, так наче вона була мати й ждала з-під вінця свою дитину, або збиралася заміж сама. Вона вже не плакала, і хоч мала зажурене обличчя, але була така жвава та гарна, як колись було перед нашим весіллям. Різниця була тільки в одному вбранні. Під столом сидів, облизуючись, кіт і спокволу байдуже поглядав на гостей; можна було думати, що він допіру повернувся з пекарні, де обгриз не один маслак і тепер пробував у самім найкращім котячім настрою.
Скоро ввійшов до хати панотець, всі підвелись, мов по команді, помолились Богу в куток, посідали за стіл, випили по чарці і взялись до їдження. Спочатку їли мовчки, уважно дивлячись в тарілки і мовби кохались в прозорім смачнім холодцю з хріном, але іноді дячок, чоловік високого зросту, сухорлявий, з довгою половою бородою і маленькими неспокійними очима, не в силі був отримати панування плоті, еротично стогнав. Його рябе обличчя сяяло радістю, святом, здавалось, що він от-от буде плакати од насолоди і щастя. Мої товариші – поет Микола Болящий і поет-реформатор Грицько Довгоніс сіли, насурмонивши брови, серйозно вдивляючись в холодець, мовби в ньому було сховано якийсь чудодійний талісман, або таємницю їх особистого життя, і в їх очах горіли вогники упевненості, що та таємниця буде знайдена іменно тут, на дні тарілки з холодцем. Дами їли теж мовчки; їх рожеві підфарбовані обличчя були покриті дрібними краплинами поту, вони раз у раз утирали їх білими, з червоними ініціалами хусточками. Голова «Просвіти» Хведір Володимирович не жував холодець, як то робили всі інші, а ковтав його, мов устриці, разом з кусенями пирога з капустою, кривився, кашляв і глухо мугикав: «У! Який хрін міцний!..» Белетрист Патріотченко, публіцист Шолудивенко й артист Товстопупенко дружно плямкали губами, смоктали маслаки, спльовували в тарілки, потопаючи в насолоді. Дружина була вже напідпитку. Вона сиділа, одкинувшись на спинку дзиґлика, прикладала хусточку до сухих очей, дивлячись на вогник лампади і, тяжко зідхаючи, намагалась заплакати. Це не виходило в неї. Згодом почали балакати, спочатку несміливо, мляво, але потім, як випили по скілька чарок, заговорили всі разом, мов гуси на току з просом. Про мене згадували тільки тоді, як випивали по чарці, та й то мовби не з щирого серця, а так, ніби вони хотіли цим зробити приємність не мені, винуватцю цієї тризни, а моїй дружині, навіть більше, здавалось, що вони були вдячні мені за те, що я вмер. Дружина хитала вдячно головою, втирала очи й випивала з ними чарку вишняку. Але я постеріг, що вона сьогодні була якоюсь незвичайною; перш за все здавалась значно молодшою, потім дуже вже часто кидала свій гарний погляд на Грицька Довгоноса. Такими поглядами вона мене не дуже пестила. Я їх бачив лічені рази, та й то на початку нашого сумісного життя. З іншими гостями вона була тільки привітна.
Микола Болящий читав свою останню віршу, що по розміру була довга, мов киргизька верства, і коротка по змісту, мов німецька цаля; читав з великим захопленням, але, здавалось, його ніхто не слухав, тільки панотець, що сидів на моїм місці і їв смаженину з таким захопленням, як Болящий читав віршу, – раз у раз спиняв поета на словах «взагалі», «навіть», «чекать», «єднать» й інших, прохаючи пояснення «що сіє означає в переводі на шевченковський язик». І ось саме в той час, як Микола Болящий літав десь високо в блакитних просторах і розбивав «мисливими крилами срібні хмари», раптом підвівся голова «Просвіти» Хведір Володимирович і поважним голосом запропонував гостям вислухати його рукопис на тему «Уход за канарейками». У кімнаті залунало «Просимо, просимо!» Болящий спинився, люто знизав очима Хведора Володимировича й ніяково сів на стілець; він хотів щось сказати, але йому перехопило горло і він, махнувши рукою, забігав по столу очима, шукаючи пляшку з самогонкою.
Читання скінчилось обмороком моєї дружини. До неї підскочив Грицько Довгоніс, обережно взяв її на руки і з виглядом голодного хижака з смачною здобиччю – поніс до спочивальні. Я хотів було вмішатись в цю неприємну для мене справу, але мене раптом якась сила витиснула з кімнати на двір і я вмент опинився коло якоїсь залізної брами з бляхою вгорі: «Без дзвінка не ввіходить». Далі стояло ще якесь слово, але воно було викреслене й його ніяк не можна було прочитати; проте, як добре придивитись, перші три літери можна було розібрати: вони складали «Соб». Але це, розуміється, мені нічого не казало.
Отож, щоб не опинитись в якомусь неприємнім становищі, я почав уважно розглядати браму та мур: чи нема, мовляв, ще яких спостережень. Виявилось, що нема. Була тільки та бляха з написом та висів поіржавлений телепень до дзвоника.
Я подзвонив і став спиною до брами (я вже мав вигляд людини). Перед мене розстелялась безкрая пустеля без жадної ознаки життя, не було навіть рослини: гола, як черінь. Од брами починались (а може, й кінчались) скілька великих і малих шляхів, що тікали віялом геть у степ і щезали в ньому.
На середнім шляху раптом десь взялась старезна бабуня і швидкою ходою пішла сюди, до брами.
В брамі зашкряботів ключ, повагом прочинилась хвіртка на ланцюжку, і перед мене з’явився сивий дідок з великою в’язкою ключів коло широкого ремінного пояса.
– Ви хто такі та й звідкіль? – неприязно спитав дідок.
– Я Ївга з Горбова, панотчику! – попередила мене бабуня, яка була вже тутеньки й стояла побіч мене з ціпком у руках. Я постановив підождати.
– Жуки… Виблі… Горбов… Так, знаю. Коли вмерла?
– Вчора, надвечір…
– Гаразд. Які ж ти заслуги принесла нам з того світу?
– Я стара дівка, панотчику.
– Це не заслуга.
– Як-то так – не заслуга! – нагострилась бабуня.
– Авжеж ні.
– Та ви ж слухайте краще. Я стара дівка… Прожила на світі дев’ять десятків і два роки і прийшла до вас такою, як народила мати…
– Тобто?
– Не розумієте! Ну, от, прожила я на світі дев’ять десятків і два роки і не знала зовсім мужчини… Вмерла незайманою, чесною!.. Тепер розумієте?
– Розумію. Тільки… гм!.. таких ще не було в нас!.. це закарлюка… Мабуть, треба спитать у Бога… гм!.. Посидь-но отам, на горбику, доки спитаю… А ти хто такий? – звернувся він до мене.
– Малорос.
– Таких не знаю.
– Ну, українець.
– Це інша річ. З якого села чи міста?
– З Хракунівки, що під Черніговом.
– Так. Ймення.
– Юрко.
– Гаразд. Що ж ти, чоловіче, робив на землі і за які заслуги хочеш до раю ввійти?
– Крав усе. І од неба крав, і од землі крав, і од минулого крав, і од майбутнього крав, і од чоловіка крав… Словом, таємне робив явним і оддавав усе хазяїнові життя. Опріч того, любив женщин і ніколи не ввіходив до них безплідно… Завсігди робив так, аби кожне сім’я моє сходило і розцвітало, і таким робом продовжував волю свою на землі. От і все.
– Виходить, той… і наш, і не наш! Проте… Гм!.. Ступай!
Дідок зняв ланцюжок і впустив мене за браму. Тим часом, десь далеко залунала пісня: «Вдоль по бережку крутому сизий селезень пливьот…»
Дідок прислухався.
– Знов москалі!.. От морока мені з ними, скоро весь рай засядуть, – мовив дідок і, зоставивши мене коло брами, пошкандибав у глибину саду.
Пісня змовкла, й я вже почув голоси:
– Ох, соколики мої рідні! Я вам не заважу, візьміть!..
– Нащо нам стара кочерга!
– К чорту стару відьму!..
– Нехай іде, вона нам не заважатиме.
– Авжеж – ні.
– Так, так, – хай іде!..
З саду біг заклопотаний дідок.
– Одкривай ворота, салдати з війни! – гукнули під брамою.
Дідок швиденько одчинив наостяж ворота, і в них ввійшла ціла рота салдат. За ними шкандибала знайома мені бабуня.
– Стій, куди лізеш! – Вхопив її за плахту дідок.
– Ряту-уйте, люди добрі! – закричала мов несамовита бабуня й кинулась до москалів.
В руках у дідка зосталася криса од бабиної плахти.
– Не зачіпай, хай іде, вона наша, полкова! – в один голос крикнули салдати.
– Га! Полкова, кажете?
– Полкова.
– Вибачаюсь. Я не знав. Я думав, що це та «чесна»… Будь ласка, прошу! – І дідок вклонився перед бабунею, подаючи їй крису од плахти.
Бабуня зневажливо глянула на дідка, смикнула з рук у нього крису, щось забубоніла й подибала услід за салдатами.
Дідок замкнув браму й показав мені стежку до земляків. Я вмент перенісся до них.
Під гіллястим старим дубом за столом, покритим доброю переяслівською скатертиною, сидів кремезний чоловік в короні і пив мед з поставця, що стояв під великим барилом з дерев’яним чопом у дні, закусюючи пампушками з часником, які лежали на величезній тарілі чернігівської роботи. Коло стола стирчав спис, а високо на ньому розвівався жовто-блакитний прапор з написом: «Король Данило».
Перед чоловіком в короні стояли якісь три добродії в апостольськім убранню: старий дідок з високою бучкою і два середнього віку – з товстими зшитками в руках.
Десь у саду чути був веселий чоловічий та жіночий гомін, співали вкраїнських пісень, і весело грала бандура.
Я несміливо підійшов до стола і низько вклонився перед чоловіком в короні.
Він зміряв мене очима, жорстоко насупив брови і спитав поважним голосом:
– До якого кодла належиш?
– Малорос, ясновладичний пане.
– Малорос, кажеш? – перепитав мене чоловік в короні.
– Так, ясновладичний пане, малорос.
Чоловік в короні удруге знизав мене своїм жорстоким поглядом і допитливо глянув на дідка в апостольськім убранні. Той копирсанув у землю скілька разів своєю довгою бучкою й винувато опустив очи перед чоловіком в короні, два других добродії уважно подивились в свої зшитки і, замахавши ними, щось проміж себе загомоніли.
– Такого кодла нема на землі, – мовив до мене чоловік в короні. – Ти, мабуть, прийшов сюди задля того, щоб голову морочить мені… З яких ти міст родом, ну?!
– З під Чернігова, ясновладичний…
– З під Чернігова, значить, українець!
– Авжеж, авжеж, українець, ваша ясновладичність!
– Так би й казав, а то й почав крутить світом так, наче він не на небі, а на землі.
– Вибачаюсь, ясновладичний пане, але…
– Що – але?
– Я думав, що й тут так, як на землі…
– Як?
– Українців звуть малоросами.
– Не вигадуй. Розкажи-но краще мені, які тепер новинки на Україні. Тільки розказуй своєю рідною, українською мовою, бо якась інша мова у нас не вживається.
– Будь ласка! Новинок тепер на Україні дуже багато, тільки, всі вони невеселі, сумні, – починаю розповідати йому новинки, що перед смертю вичитав у газетах.
– Ось вам, ясновладичний пане, чутка про Віталія, як він закликав вбивати людей…
– Чекай. Хто ж цей Віталій? Якийсь, мабуть, розбишака!
– Ні, ясновладичний пане, він чернець-архимандрит.
– Чернець та ще й архимандрит?! Пху! Непорядок який на землі. Не треба про нього, кажи про щось інше.
– Ну, ось Шульгин… Цей панок мало з шкури не лізе та галасує, аби знівечити український народ та його мову. Він каже, що вкраїнська мова – не мова, а вигадки, «наречіє»…
– Чекай. А сам же він хто такий буде? Мабуть, хозарин!
– Ясновладичний пан помиляється. Він з діда-прадіда українець.
– Українець?! Оце так штука!
– Так, ясновладичний пане, українець.
– Пху! Непорядок який на тім світі.
– Він хоче, щоб…
– Цур йому, пек!.. Не треба про нього. Кажи мені про щось інше, розумніше!..
– Гаразд. Але ж майте на увазі, ясновладичний пане, що оцей самий Шульгин ввійшов було в спілку з Анатолієм та комісаром тимчасового правительства у Києві…
– Досить! – грізно спинив мене він. – Не розказуй більше мені про таку гидоту! Не хочу я навіть і слухати тебе!
І чоловік в короні витяг чопа з барила. В поставець забулькотів пинявий мед.
Десь далеко, так, мовби по той бік брами, почувся знайомий мені жіночий голос:
– Нема муки, нема хліба, нема цукру, нема солі, нема гасу, хазяїн з квартири випирає, я в «хвосту» ноги поодморожувала, а він спить, наче який цукровар, спи-ить!..
Я здригнув і прокинувся. То був голос моєї дружини. Вона сиділа в їдальні й пила чай в «наглядку»…
– Ось і весна… Нарешті ми діждались її, Маріє Павловно. Правда?
Молода білявка з світло-блакитними очима глянула на свого супровідника, нерішуче всміхнулась і спинила свій погляд на його стрункій постаті в студенчеськім убранні. Трішки подумавши, вона злегка схилила голову і тихо промовила:
– Сядьмо… я втомилась.
Вони підійшли до ослона, що стояв під старим осокором і сіли.
В саду було тихо. Студент, уважно подивившись на панночку, зауважив, що вона рожева, мов маківка, свіжа, і в очах у неї сяє щось таке, чого неможна висловити одразу якимсь одним словом. Він постеріг, що Марія Павловна сьогодні друга; навіть її мовчазність сьогодні не така, як завсігди, але якась інша.
– Петре Івановичу, – мовила панночка, – чого ви раз у раз дивитесь на мене так, що доводиться червоніти?
– Я любуюсь вами, Маріє Павловно.
– Це не виправдування: од вашого погляду мені ніяково.
– Хіба?
– Ну, звичайно! Я не можу, коли ви так дивитесь!
– Вибачайте… Я одвернусь.
– Ні, цього робить не треба. Я не проти того, щоб ви дивились на мене, навіть люблю, коли на мене дивляться, але тільки не так.
– Ви вередуєте, Маріє Павловно.
– Ні, ні… без жартів… Од такого погляду мені завсігди робиться ніяково: я хвилююсь, червонію…
– Дивно!
– Нема нічого дивного! Невже ви на собі не спробували такого ж почування, коли якась женщина…
Петро Іванович, перебивши панночку, рішуче мовив:
– Ні, мені це почування ще не знайоме. Я не знаю, що я почув би, як би ви, Маріє Павловно, подивились на мене допитливо і напружено… Але, як ви ніколи не пестите мене довгим поглядом, то…
– Годі, Петре Івановичу, до чого все оце?.. Будемо говорить по-звичнішому, як завсігди.
Панночка кинула на студента короткий погляд і перевела його на протилежну липу, верхів’я котрої було покрите бісером молодої зелені; тоді як широкі криві гілки стояли ще зовсім чорними.
– Наші відносини, Маріє Павловно, повинні змінитись… Я вас кохаю й був би дуже щасливий, як би ви…
– Ні, ні! Не вигадуйте хтозна чого, – з свідомістю свого значіння спинила його Марія Павловна й подивилась на годинник.
Раптом з дерева на садову стежечку впав розкушланий горобець.
Прищулившись грудкою до землі, він скілька ментів просидів нерухомо, мовби очуняючи од несподіванки, потім заворушився, якось незвичайно закричав, лицарськи підвів закинуту назад голівку й сердито зацвірінькав, здіймаючи круг себе клубки куряви своїми маленькими крильцями. Хвіст йому, судорожно сіпаючись, заходив ходуном, доводячи, що горобець дуже збентежений і розлютований.
І справді! На гілках дуплястої липи, що стояла над стежечкою, крутився, збиваючи зелений бісер, коло його коханки-горобчихи його щасливий суперник. Стежучи за ним і слухаючи його нахабне цвірінькання, його ображене горобине серце невимовно страждало, і лютість, і рвія розпирали муками маленьку настовбурчену голівку.
– Ців!.. ців!.. ців!!! – задихаючись од рвії та безсилого гніву, цвірінькав горобець, кружляючи на землі і сердито повертаючи голівку, щоб подивитись ще раз на його кохану, але легковажну, зрадливу горобчиху. – Ців!!! Іди до мене!!! Залиши його!!! – здавалось, вимагав він усім своїм розлютованим виглядом.
Зрадниця, комизничаючи й ухиляючись од нового коханця, нарешті почула його страждання. Боляче клюнувши в тім’я нахабного кавалера, вона скочила на нижчу гілку і звідсіля з цікавістю почала дивитись на землю, мовби любуючись стражданнями, що були викликані її поведінкою.
– Ців! ців!.. – закохано й слабо, скілька разів писнула вона, піддаючись, нарешті, жалощам до пригнобленого і набитого коханця і, мовби, кажучи йому в утіху: «Не гнівайся! Я кохаю тільки тебе! Але що ж я можу зробити?! Я слабенька, а він дужчий од тебе! Поборися ще… не піддавайся! Хто сильніший, той миліший… Ч…ік!..»
Подоланий горобець так, мабуть, і зрозумів її писк. Настовбурчивсь опукою од образи та рвії, він раптом стрілою скочив на липу і щез в її густих гілках. Зараз же звідтіля почулось незвичайне чирикання. Герць між суперниками почався з новою силою.
З радісним писком горобчиха негайно перемінила своє місце.
– Ч…ік! Ч…ік! – підбадьорююче пищала вона, скачучи по гілці перед бійцями.
Розлютованим лицарям зробилось тісно на дереві. Впавши на доріжку, в клубках куряви бились вони, затуманені злосливістю і рвією, наскакуючи й одлітаючи один од другого й пускаючи вгору цілі водограї дрібних перінок. Горобчиха, на своїй наглядній гілці, нерухомо й уважно завмерла, зачарована і захоплена тією бійкою.
– Ч…ік! Ч…ік!.. – кликала вона в страстнім забутті й її голос робив бійців ще більше кровожерними. З новою силою люто схопились вони знов, нічого не бачучи в своїй злосливості, запалені бажанням узаємного знищення.
Тим часом. до горобчихи підлетів третій горобець і зразу ж почав залицятись до неї.
Горобчиха жваво заскакала круг свіжого коханця, якось тоненько зачилікала і враз почала оддаватись йому, за кожним разом одлітаючи все далі й далі од бойовища й закликаючи за собою нового коханця.
Обличчя Марії Павловни замарилось, і плечі починали здригатися. Вона хрупнула пальцями й перевела свій погляд на Петра Івановича.
Петро Іванович взяв її гарячу руку і теж почав дивитись на неї.
Під його палким допитливим поглядом вона ледве не втрачала притомності од спазмів, що раптом здушили їй горло, од необхідності стримувати незвичайне скорочення м’язів, од страшного внутрішнього зусилля, щоб прикидатись спокійною.
Петро Іванович однією рукою держав руку Марії Павловни, а другу положив їй на тремтячий стан. Панночка хвилювалась, червоніла, блідла, але мовчала. Тишина саду і повне безлюддя благословляли їх випадкову близькість.
Пройшла хвилина втомної павзи.
– Нам уже треба йти звідсіля… – нарешті мовила якимсь схвильованим, мовби не своїм, голосом Марія Павловна й одкинулась, потягаючись, на спинку ослона.
– Так… Підем… Але попереду я вас поцілую…
– Цілуйте… – прошептала Марія Павловна і схилилась до нього.
Шановні товариші!
Цього року у березні я видрукував у № 3 Червоного Шляху своє «Оповідання про гніду кобилу». Багато товаришів і кілька редакцій нашої періодики закинули мені через цей твір обвинувачення у правому ухилі і далі – в контрреволюції. Вважаю за свій обов’язок об’яснитися з радянською суспільністю й зокрема з тими товаришами, що інкримінують мені тяжке обвинувачення. Перше: мій твір – звичайне оповідання епічного характеру, і ніяка байка. Нікого я ні алегоризував, ні символізував під гнідою кобилою; справжнім героєм цього твору є звичайна собі шкапа, що в рабстві своєму промовляє до людини надірваним трагічним голосом. Ці слова мої про істотний зміст твору стверджуються хоч би поверховою формальною аналізою оповідання. Пишучи його, я мав на увазі виключно гуманну настанову – захистити тварину, яка, на мою думку, посідає в природі цілком законне місце, від надмірної експлуатації та знущання бодай до того часу, коли наші соціяльні здобутки дозволять нам користатися лише з праці коня сталевого. Очевидно й редакція, уміщуючи мій твір, так його розуміла й саме в такому сенсі поділяла мої думки.
Оформлюючи це оповідання, я вжив старого прийому «поновлення», того прийому, що ним користувався ще Толстой, пишучи приміром свого «Холстомера». Передаючи тваринну психіку, я мусів скористатися з людської мови, бо, на жаль, ні я, ні хтось інший не придумав ще якогось способу для формулювання безперечно існуючої тваринної думки. Та проте це аж ніяк не говорить за те, що кожне таке оповідання обов’язково мусить бути байкою.
В одному я признаю свою помилку, навіть провину: я вжив для розгортання теми незвичайного матеріалу. Хоч і був це тільки літературний прийом – зробити кріпкий наголос, так би мовити звернути увагу на злиденну долю тварини, викривши тим деякі протиріччя у взаємовідносинах усього живого в природі, – та проте цього ефекту можна було б досягти, оперуючи іншим і звичайнішим матеріалом. Ця моя перша помилка потягла за собою й другу, а саме – вживання від імени гнідої слова «соціялізм», що стало для неї марінням і що так і не набрало реальної форми.
Визнаючи цю свою помилку й уникаючи надалі прикрого для мене трактування цього твору, я зрікаюся його і забороняю, де б не було, його передрук.
Привіт!
Над містом пролітають шматки сірих хмар з постряпаними молочними краями. Їх гонить чередою холодний вітер. Інколи, коли небо набирає рівного брудно-сірого кольору, йде сірий, неврастенічний дощ-осінь.
На перехресті Пушкинської і Комсомольської, якраз на холодному, вогкому протягові, стоїть одинока візницька хурка. Візник Самсон сховався у затишок шкіряної халабуди й дрімає, а рухач хурки, гніда кобила, дивиться вперед – туди, де за гранітним монументом, потім ще десь далі, стоїть її дім. Власне не її дім, лише так вона думала, не відокремлюючи себе від візника Самсона. Гніда кобила змерзла; їй дрижать груди і передні ноги, і тому вона не дрімає, як її господар, а тоскно вдивляється у далекий кінець вулиці.
Підійшли два громадянина в сірих макентошах і зупинилися біля передніх коліс, візник Самсон прокинувся й витягнув на дощ заспану голову.
Гніда повела боками й насторожила вуха; але громадяни не зійшлися в ціні. Тоді вона переставила ноги на друге місце й мотнула головою. За вухами їй муляла мотузяна поворозка від шаньки й боляче в’їдалася у недавній виразок. Вона вже не їла; їжа була несмачна – пшенична різка з межисіткою, крім того, у неї боліли щелепи. Шаньку слід було б зняти давно, але Самсон зледащів через негоду й боявся вилазити на дощ.
Рвонув вітер. Хурка задрижала, як порожній ящик на труській гарбі, а гніда поточилася на праву оглоблю й інстинктовно притиснула хвоста. Їй стало ще холодніше. Гострий вітер пронизував немічну шкіру й заганяв вогке повітря в найдальші куточки конячих грудей. І будь гніда чутлива й легкодуха, як то є сентиментальні люди, вона давно б пожаліла себе, і гістерично заплакала б. Справді вона гідна жалю. Ребра її виразно напружились під шкірою, поміж ними темніють глибокі рівчаки. Хребет зігнувся, згорбився. З-під сіделки лисніє сукровиця з виразки, що не гоїться вже на протязі двох зим. Тонкі, як цівки, ноги пообростали на суглобах великими наростами – знак давньої хвороби. Шия повисла з хомута, як намочена линва. Над очима і по боках перенісся чорніють ями. А хвіст, колись пружинистий і багатий на чорне волосіння, упав імпотентний уподовж закаляних ніг і звис над оглоблями, як зметений віник.
Вірна річ – вона найхудіша коняка у світі!
Імпонує їй убір її, як і вся хурка. Вуздечка, наритники, ліхтарі по боках передка, шкіряна халабуда – усе обідране, полатане, як строкате лахміття безпритульного, що знає не одні плечі, не одного господаря.
Проте гніда байдужа до цієї вбогості, як байдужа і до своїх нечепурних широких копит, що, ніби непомірно великі постоли, закінчують тонкі ноги. Вона лиш думає про затишне стійло; думає вперто, без слів, як думає й в’язень про бажану волю.
Але ось хурка похитнулась на лівий бік, і Самсон зійшов на брук. Над дахами будівель повисли пасма пухнатого туману; ішов дрібний, як із сита, дощ, і на вулиці стояли строгі сірі калюжі. Самсон подивився на небо й вилаявся. Потім для чогось цвйохнув батогом і збирався знову ховатися в хурку, коли з-за рогу вулиці вихопилась жінка з дитям і, обходячи калюжі, пішла у напрямку низової частини міста. Тоді він випустив з рук залізні бильця передка, кинувся навздогін і почав умовляти її поїхати додому на його хурці.
Хіба вона того не знає, що у місті гуляє пошесть грипу, і що застудитись у таку годину, тим паче ще дитині, дуже легко, легше, чим вона думає. Хурка ж у нього знаменита! У свій час на ній їздили неабиякі пани, а ще зовсім недавно, днів два-три тому, він возив на ній голову страхової каси. Хай дама дасть йому шість гривень, та ба, він згоден уже на п’ятдесят, бо у неї дуже мила дитина, і він одним духом приставить її, куди вона скаже.
Він довго ще циганив, поки нарешті жінка пристала на його пропозицію.
Через хвилину ремінні віжки торкнулися худих боків гнідої. Вона напружила груди і шию, щоб рушити з місця, але здеревілі ноги відмовилися коритись її намірам. Тоді в повітрі просвистів батіг, і по ребрах гнідої пробіг гострий вогник. Вона рвонулась уперед, і, слухняна віжкам, повернула ліворуч, за ріг.
Тепер вітер дме у лису обідрану потилицю шкіряної халабуди. Гніда поволі зогрівається. Хоть ноги і болять у суглобах, але приємно пробігтися, ще краще було б пройтися поволі, після довгого стояння на холоді й трохи збунтувати собі кров. Шкода тільки, що на вулиці багато холодних калюж. Їх треба обходити, бо інакше біль у суглобах збільшиться і тоді – не задрімати всю ніч!
Вона біжить лінивим підтюпцем, збиваючись час від часу з продавленої у брукові колії.
Самсон лається:
– П’яна баба! Сором їхати на такій клячі!
Але за містом, коли дорога пішла вгору, гніда починає шкодувати за стійкою на перехресті двох вулиць.
Де це видано бігати на гору? Адже їй нічим вже дихати, і ноги не хотять підніматися з землі. Не побіжу! Годилося б самому тягати свій драний візок.
Але «сам» не поділяє її думок і ганьбить її ім’ям ледащиці. Замашний батіг знову свистить у повітрі.
По дорозі до стійки щасливий Самсон зустрів ще одного пасажира. Треба було їхати на вокзал. Гніда хотіла запротестувати: вона дуже зморилась, і їй треба спочити, хоть би п’ять хвилин. Але згадала за батога й покірно напружила стомлені м’язи. Ніщо її не врятує від далекої путі!
А по вокзалі вона спочила. Хурка виїхала з метушливої площі й зупинилась біля великої крамниці. Самсон зник за широкими скляними дверима й довго там барився.
Вона стояла і важко дихала. З її слини здіймались випари й мішались з туманом; голова похилилась набік, майже звисла на повідок; великі чорні очи вкрилися сірою поволокою, а по сухому переніссю збігали сльози.
Згодом вона втишила дихання й знову стала думати про свій дім.
Нарешті вийшов Самсон. Лице йому було червоне, і очи блищали.
Гніда гірко подумала: «Випив і зігрівся, хоть би загубив батога».
Але Самсон дістав добру платню від пасажира, і був лагідний, навіть ніжний. З незвичайною рухливістю він скочив на передок і сказав:
– Торкай, манушко! Ідемо додому!
І тоді гніда зідхнула з полегкістю й рішуче налягла на віко хомута.
Два горобці пролізли в щілину над дверима й, цвірінькнувши, зникли в теміні, на бантині.
Гніда підвела голову й кліпнула повіками, ніби сказала: добрий вечір! Справді, вона мала рацію так сказати: горобці – її добрі знайомі. Уже кілька років, зимою й восени, вони залітають до неї у житло, щоб переночувати в теплих сідалах. А може то не ті, що прилітали минулого року, може інші? Невідомо! Але вона гадає, що ті сами, бо всі роки, саме в цей час вона незмінно чує одне: рівне привітне цвірінькання. Звичайно так поводяться тільки старі друзі.
Надворі вже вечір, темінь – і дощ не вщух ще й досі. Над солом’яною покрівлею лютує вітер. Гніда прислухається до губатого свисту й думає про горобців. Вони пурхнуть зараз у глибокі солом’яні нори й заснуть. І хай собі дме вітер, йому не розвихрити стріхи! Їм буде затишно й тепло.
Проте вона й сама в доброму теплі. Під ногами суха солома; вікно в стіні затулене старою сірячиною, а повітря невеликої стайні давним-давно зігріте її диханням. У гнідої незлобива душа, і вона забула вже всі кривди, що зазнала на протязі дня. Та й для чого їх пам’ятати? У яслах ще багато мішаниці, та – цур! – решта лишається на ранок. Вона не голодна й тішиться з затишку. Чого ще треба? Задрімати, як і горобці, тихо й спокійно.
Вона заплющила очи.
Але біль у суглобах заважив їй дрімати стоячи. Тоді вона зігнула ноги в колінах і лягла на м’яку солому. Проте й лежати довго не довелося. Заболіли десь ребра, особливо одно ребро, колись перебите залізними вилами. Давно тому, коли гніда працювала ще на селі, один з її господарів, у великому гніві, покалічив їй бік. Виразки швидко загоїлись, ребро зрослося, але в осінню, лиху негоду, під товстими рубцями прокидався біль і нагадував про людську жорстокість.
Вона знову стала на ноги й знову лягла. На цей раз їй штрикнуло в груди. Це була нова їй хвороба; раніш чогось подібного з нею не траплялося. Вона потягла повітря у ніздрі і раптом почула, що не може дихнути. Щось тверде посунулось з грудей й стиснуло їй горло. Так продовжувалось хвилину, півтори. Нарешті вона зідхнула; біль минув і повіки поволі зімкнулись. Одначе, лиш устигла вона задрімати, як увиділось перехрестя Пушкинської й Комсомольської, затим – хурка, Самсон; вона напнулась, щоб поцупити на гору жінку з дитиною, і прокинулась. І знову десь штрикнуло в грудях.
З весни гнідій пішов лише сімнадцятий рік, та проте вона вже зовсім стара. Важка праця й злиденні харчі виснажили її передчасно. Колись чітка біла пляма на лобі тепер злилася з сивиною і загубила свої береги.
Найшлася вона в сільській загороді, від чорної робочої кобили і невідомого жеребця. Її мати погуляла в череді, і на другий день уже забула, хто був її коханець. У тій же загороді вона виросла й зазнала втіхи, що дає молодість. Її господар був хмура людина і не звертав на неї уваги, аж поки не пішов їй третій рік. Аж тоді вона впала йому в око і він взяв її, разом з матір’ю на осінню оранку.
Незабаром мати зійшла з двору, і відтоді гніда сама почала обробляти господарство. Так продовжувалось чотири роки. За цей час вона вматеріла, з лошати стала чепурною кобилою, і помирилась на тому, що праця – це її обов’язок і що в усьому треба коритися господареві. Але на п’ятий рік її господар, за старим хижим звичаєм: торгувати на гроші абсолютно незалежною в природі твариною продав її своєму сусідові.
Як на думку гнідої, великих змін від цього не трапилось. Хіба що стайня стала трохи більша та новий господар був трохи веселіший.
У цьому дворі вона працювала два роки, поки, одного разу, не підірвалась на возовиці. Тоді її знову продали; і хоч по справедливості вона належала тільки самій собі й природі, нею став володіти й тиранити якийсь міський візник.
Що й говорити, праця стала значно легша; гнідій уже не доводилось тягати важкої борони, чи їздити під далеку хуру. Але за те її примушували ввесь час бігати. До цього вона не звикла. Бувши селянкою, вона добре розуміла помірну ходу й вважала, що ходити повагом корисно для здоров’я. Іншої думки був візник; йому треба було, щоб його раб, гніда кобила, ходила підтюпцем і погоджувала свій конячий світогляд з його людськими потребами. І щоб перевиховати її з мамулуватої селянки на культурну візницьку коняку, він купив спеціяльного батога з помірними, круглими ґузами.
Приймаючи цю науку, гніда часто згадувала село й шкодувала за розхряпаним возом. Візник був п’яничка; у дні його веселощів, він був особливо лютим і щедрим на свій батіг. Їй хотілось тоді бігти кудись у степи й сховатися від свого господаря й міського грюкоту у розлогій балці. Та на її щастя він скоро збанкротував і перепродав її візникові Самсонові – останньому господареві гнідої.
Як сказав колись Самсон – а гніда навчилась розуміти людську мову ще змалку – вона годує всю його сім’ю. Він в міру лагідний і строгий. Правда, інколи він б’є її й зневажає, але вона розсудливо ставиться до цих кривд і не гнівається на нього.
У його дворі вона живе вже сьомий рік; тут же знемічніла й стала шкапою, що оце лежить на прим’ятій соломі.
Раптом вона стала на ноги. Їй знову ввиділись широкі скляні двері й червоне господареве лице. Але притамований свист вітру нагадав їй, що вона в стайні; вона знову підігнула коліна й незабаром заснула.
Ранком Самсон посварився з дружиною, і був у дражливому настрої. Він прийшов у стайню, коли гніда ще лежала. Лишок паші в яслах став причиною його гніву. Він пхнув гніду в бік і вилаявся:
– Ич, стерво, перебирати стала!
Але та не образилась. Буває ж людина не в собі! Інколи слід дарувати образу. І хоч він тиран і насильник, але він кращий за трьох попередніх господарів, і вона його любить. І замість лихої думки, вона лиш з гідністю ляснула вухами.
– Ні, Самсоне, стара вже я – лишила ту пашу на ранок, та не здужала встати.
Старість, у всіх обставинах, повна трагічного змісту. Невідомо відкіль приходять хвороби і невпинно, як шашелі, розточують тіло.
З тої ночі в гнідої вже не переставало боліти в грудях. Працюючи, вона щохвилини відчувала свою хворобу і прикладала всіх зусиль, щоб згадати за її первісну причину. Але дарма, у минулому не було нічого такого, як то наприклад залізні вила, на які вона посилалась в думках, коли починало боліти ребро.
З того ж часу вона стала нездатною до швидкої їзди. Дивись, перебрала двічі-тричі ногами, а в грудях вже шпигають голки й упоперек горла виростає тверда ґуля, що заважає зідхнути. І бувши з природи щирою до праці, вона стала віддавати перевагу стійці.
Одного разу вона везла двох пасажирів. Як і звичайно, вона ледве хапала в ніздрі повітря, і їй туманилось в очах. Пасажири розмовляли між собою, і один з них сказав:
– Ми поспішаємо до соціялізму.
Саме тоді Самсон цвйохнув батогом і шарпнув віжками. Гніда зрозуміла, що соціялізм десь близько, за трьома-чотирма поворотами й напнула шию, щоб поспішити до цього благословенного місця, бо їй таки кортіло зідхнути на повні груди і спочити.
Справді, незабаром Самсон зупинив її й пасажири встали. Зупинка була до речі, бо в гнідої вже заніміли ноги в суглобах, і хай той соціялізм трохи далі, вона упала б на брук.
Радість річ умовна; її завжди треба розглядати на тлі лиха. Гніда стояла, вільно дихала й думала, що в цю хвилину вона найщасливіша коняка в світі. Перед тим вона була дуже зморена, у спочинкові їй убачався порятунок, і коли вона його дісталась, зазнала радости чи не найбільшої за все своє життя.
Тоді вона полюбила слово соціялізм і в його звуках відразу об’єднала всі приємні речі, стійку, смачну пашу, стійло, привітливі Самсонові слова.
У слушний час, при точному збігові думок і обставин упало те слово в вуха гнідої, і скоро до його берегів стали прибиватися усі її бажання та явища в природі й поміж людьми, що на її конячу думку були корисні, чи давали радість тим, кого вона знала. Невдовзі по тому дневі, Самсон віз пасажирів на вокзал. Та скоро, на другому кварталі гніда стала приставати в бігові. Пасажири нервувались і штовхали Самсона в спину, бо їм треба було поспішати до поїзда. Той ляскав батогом, але візок просувався уперед із скорістю гончарської кучі. Нарешті, пасажири зустріли другого візника, і пересіли на його хурку. Тоді лютий Самсон зліз з передка й почав бити гніду сукуватим пужалном. Але вона вже не думала, як то було раніш, коли він скінчить катування, коли батіг йому випаде з рук? – а лиш зідхала: незабаром я дістануся до соціялізму! І коли Самсон не в міру розгніваний на пасажирів, що пересіли на іншу хурку, продовжував її бити більше того, що було передбачено візницькою етикою, вона тужила: і коли вже буде той соціялізм! Так само вона думала тепер і про горобців; солом’яні нори під бантиною були для них уже не затишною ночівлею, а пахучим, теплим і радісним соціялізмом.
Звичайно, її господар, візник Самсон, не помітив цієї зміни в її думках та світоприйманні, як і не помітив її недавньої хвороби. Тут бракувало мудрості читати конячі думки. Проте гніда не шкодувала; їй відома була його звичка втручатись до її справи, і вона боялась, що він примусить її думати по старому. Що ж до хвороби, то він думав, що гніда хворіє лиш на ледарство, і саме з тої ночі, коли їй уперше штрикнуло в грудях, він став злим до неї, і мало не щодня зневажав її брудною лайкою та нелюдським побоєм.
Одначе, ці його заходи не вплинули на гніду; їй не побільшало сил і хода її не стала швидша. Він сам признав це, і одного разу сказав своїй дружині:
– Годі! Продам хурку й піду в партію, бо ця шкапа незабаром нас зрадить.
Гніда виїхала з свого двору й повернула в вузький провулок передмістя, що веде до залізничного переїзду. За десять хвилин вона була вже в місті.
Випав перший сніжок. Вулиця, що нею їхати з вокзалу до центру міста, побіліла й змінила свій звичайний вигляд на вигляд чепурно прибраної дівчини. Повітря було чисте від пилу й насичене ніжною вогкістю перших сніжинок. Голе гілля каштанів знову прикрасилось у багаті білі шати й злегка тремтіло від вуличного руху.
Гніда йшла поволі. На дузі у неї калатав срібний дзвінок.
Незабаром, назустріч стали попадатись селянські підводи, що поверталися з базару. Більшість їхало на санках, дехто ж, обачливо – возом. Коні були брудні, нечищені, в обідраних мотузяних наритниках, проте – ситі й бадьорі.
Минаючи їх, гніда стала згадувати свою молодість, вузькі вулички з наметами снігу, загороду й колодязь на майдані, куди її гонили взимку на водопій. У протилежність людям їй стало радісно від спогадів про минуле, і цю радість вона прилучила до соціялізму.
На розі площі Комунарів їй перетяв путь великий людський натовп, що йшов у напрямку металевого заводу. Поперед усіх важно виступали двоє робітників, тримаючи в руках високе дрюччя з широкими червоними прапорами.
Тоді Самсон поспішно зупинив її і виліз з саней, щоб затулити їй очи.
Гніда не любила й боялася червоного кольору. За перших днів революції, коли вона була ще на селі, її господареві випав жеребок везти нову власть до міста. Щоб відзначити в якийсь спосіб цю урочисту подію, йому порекомендували вплести в гриву гнідої червоних кісників. Він пристав на це й, бувши нерозсудливим, уквітчав її мало не половиною доччиної спідниці. Та один з кісників, що був вплетений в чілку, впав їй на чоло, і всю дорогу до міста й назад у село болюче мулив їй в око. Потому, мало не два тижні вона недобачала зовсім.
Другого разу – Самсон найнявся їхати у весільному поїзді й прибрав її боярськими покрасами. І на цей раз червоний колір завдав їй лиха. Покраси були зав’язані туго, біля самої шкіри, і у гнідої цілий вечір, а потім і ніч щеміла шия.
Відтоді вона думала, що в червоні стрічки, прапори – загалом у все червоне втілилась якась жива сила, що здатна коїти їй лихе.
Нарешті натовп пройшов і Самсон знову сів у сані. Гніда сторожко підвела голову й підозріло глянула вбік маніфестантів. Та раптом їй здалося, що один з прапорів випростав свої крила і стрімголов повертається назад. Тоді вона, повна остраху, збочила на пішоход, перевернула хурку і впала на передні ноги.
Незабаром Самсон полагодив свій повіз, і гніда знову простувала по широкій вулиці. Тепер вона трохи шкандибала. Той прапор, безперечно, притаює в собі щось вічно кривдне, коли й на віддаленні поранив їй йогу. Проте вона здатна відразу забути про червоне, хай би тільки занишкнув їй біль у коліні! Але подерта шкіра не вгавала щеміти.
Вона притишила ходу й пішла обережно, уникаючи підставляти пошкоджену ногу під вагу всього тіла. Їй було відомо, що ніхто – ні Самсон, ні хтось інший – не захоче клопотатися біля її ніг. Адже нема тієї думки в людей – пожаліти коняку. Ще вчора тільки вона підслухала розмову поміж візниками, де говорилося, що в одного з них ситий чорний кінь, що ходив у його в хурці, зламав собі ногу. Усі журилися лихом візника, усі боліли за нього, висловлювали йому своє співчуття, хоч він був цілком здоровий і нічим не ушкоджений, і ніхто не спромігся сказати ані слова жалю про безщасного чорного коня. Що й казати, люди – погордливі й самолюбні; їм образливо прирівняти до себе тварину, і гніда, як і їй подібні, мусить удовольнитися лише ніжністю свого власного серця.
Та Самсон і справді не помітив її каліцтва, йому таки добре дісталось, коли він падав з хуркою на пішохід, і власний біль у плечі заступив все інше. Лютий з конячих дурощів, він частував гніду добірною лайкою та бачучи ще, що вона притишує ходу, зовсім оскаженів і почав управлятись замашним батогом.
На стійку вони приїхали запізно. Вже кілька візницьких хурок вишикувались у довгу вервечку і чекали на заробіток. Самсон і гніда стали у чергу восьмими.
Та проте довго відпочивати не довелося. Поки Самсон привітався з товаришами та полагодив шаньку, черга зменшилась мало не наполовину. Невдовзі потому вони вже дісталися чільного місця.
У той день гніда багато працювала. Спочатку вона возила товстого громадянина на базар, потім того ж громадянина й довгі залізні прути – на околицю міста; пізніше – перекупку з битими птахами, знову двох товстих громадян, бабу в чорному плисовому салопі, що їздила до страхової каси одержувати допомогу, і наприкінці сердитого міліціонера, що справляв у район п’яного задираку.
Вона тюпала тоді по знайомих вулицях і завулках міста і не пізнавала їх. Їй боліло коліно, боліло в грудях, пересохло в роті. А найбільше її мучила спрага. На цей раз тихе її серце мало уразливу причину обурюватись на Самсонову легковажність; той забув ранком дати їй води.
По обіді став танути сніг, брук оголився, і вона зовсім знесиліла; натоді потреба соціялізму стала пекучою.
Та аж над вечір Самсон дав їй спочинок і, підобідуючи втретє, згадав, що вона й досі не пила води. І вони поїхали ще до водоперегінної будки.
Там, біля корита, гніда здибала вороного жеребця. Він стрів її покликливим іржанням, що, правда, відразу ніяково вщухло, коли він добачив її старість і вбогість. Та вона не звернула уваги на гаряче залицяння, як і на раптову образливу мовчанку. Їй перед очима був уже соціялізм; їй хотілось пити, пити, пити. Лиш удовольнивши спрагу, вона глянула в слід биндюгові й згадала, що ні замолоду, ні пізніше їй не пощастило зазнати радощів кохання. Одного разу, коли вона перебувала ще в дворі свого першого господаря, її так само стріли інтимним покликом. То був стрункий жеребець, з розкішною золотою гривою й бистрими очима. Вона побачила його на громадській леваді, спопелила собі серце, і від того дня перестала їсти, пити.
Та втрутився до цієї справи її господар і заборонив їй побиватись далі. Він якось ткнув її ногою в бік і промовив:
– Не дурій! Он, по весні, у мене сіянки чотири десятини. Не рада тобі з черевом ходити.
І вона скорилася, пригоїла своє кохання, бо у всьому залежала від свого господаря.
Цей спогад, певна річ, прокинувся випадково, і не зустрінь вона того жеребця біля корита, ніякі думки про любов не завіялись би в її старечий мозок. Їй давним-давно принишкли всі побудники, що замолоду бунтували кров.
Незабаром Самсон відчув утому, і поклав собі негайно повертатися до передмістя. Ця його ухвала втішила гніду, бо та дуже змерзла після холодної води і воліла зігрітися в своєму стійлі.
Вона лежить у стайні зовсім немічна. До старих хвороб приєднався ще й кашель. Це вона застудилася три дні тому біля водоперегінної будки.
Їй здається, що скоро вона одубіє, що вже не вздрить більше ні двору, ні хурки, ні міста. І тому думки рясними купами поспішають ще раз пройтися по її змученому мозкові, улаштувати останній парад. Інколи вони гублять свою етерну прозорість і набувають потворних форм реальних речей; інколи, ясні й слухняні, плинуть рівно одна за другою, мов би наполохані, мовчазні діти.
Ось до неї підступилися сумніви, і вона собі проказує:
– Я багато чула про революцію. Усі, хто сидів тільки в моїй хурці, вимовляли це слово. У одних воно вихоплювалось з піднесенням, з великою радістю, у других – з сумом, а інколи й зі злістю. Але мені так і не пощастило дізнатися – що саме вони взивали тим мінливим словом? Я ще часто чула, як Самсон говорив своїм товаришам: о, дивіться, революція іде! Я піднімала тоді голову, щоб роздивитись на неї добре, але крім людського натовпу, що без діла сновигав по місту, я ніколи нічого не бачила. Проте, звірюся на Самсона – революція існує, і я її недобачила. Я маю тільки двоє очей, і хай буде так, як він говорить. Та, однак, я ніколи не пристану на його думку, що наче б то від тої революції поширився світ, помножилось радощів і стало красніше життя. Я нічого про те не знаю. Навпаки, саме з того часу, коли стали твердити те слово, моє життя позлиднішало. Я почала старіти, хурка стала важкою, а Самсон загубив свою звичайну привітність до мене і обернувся на тирана. Чи мо’ я знову чого недобачила? Мо’, революція то є річ виключно людського споживання? Га? Я б хотіла це знати.
І вона припинила на якийсь час думки, підвела голову і, вдивляючись у тоненьку пелюстку сірого світла, що ледве пробивалася в затулене вікно, чекала відповіді.
Але раптом над головою закалатав срібляний дзвінок, що за останні роки змучив їй вуха. Потім заіржав жеребець раз, удруге, і вона побачила себе біля водоперегінної будки. «Як я сюди дісталася? – промайнуло їй. – Їхати додому, в стайню!» Та однак будка вже зникла, натомість перед її очима замаячили червоні прапори; і вона настовбурчила вуха, сіпнулася назад і, як три дні тому, упала на пішохід. Тоді несподівано десь узявся Самсон. Він зняв з дуги срібляний дзвінок і почав калатати над її вухом. Від цього знявся неймовірний галас; він полонив собою голову, груди і здавалося от-от порве її тіло на дрібні шматочки.
Та згодом зник і Самсон, поволі ущухав і галас.
Тоді вона вдруге підвела голову, побачила вже знайомий промінь світла у вікні і здивувалася, що вона знову в стайні. Проте, інак не могло й бути. Адже і Самсона немає в дворі. Він ще ранком заходив до неї в стайню і сказав їй, що через неї – саме через те, що вона не хоче вставати – він іде до кума на весь день, щоб там запити своє горе. Нема тут і дзвінка; він разом з дугою й хуркою стоїть десь у повітці. Очевидно, це були чиїсь жарти; хтось надіслав оті страхіття, щоб пополохати плоху коняку.
І вона знову взялася за старе:
– Що правда, я дістала від революції кінську облікову карту. Але вона мені без діла, і від того світ мені не покращав. Проте, сподіваюся, що і в цьому вбачалася людська користь; мені ж бо добре відомо, що моє життя так до картки, як і після неї було однаково рівне – тяжке. Ні, я не знаю революції!
І в цій хвилині їй здалося, що вона не так прожила свої сімнадцять років. Їй спала на думку неповоротна юність. То був час, повний золотих радощів. Здавалося, що таким мусіло б бути й усе життя. Так де ж там? Незабаром на її ніжному писку замуляла обротька і поневолила всі її бажання; вона стала наймичкою, невільною в своїх вчинках конякою, рабом.
І десь, у глибокому закутку її конячої душі заворушився запізнілий протест і, уже безсилий чинити, вилився в першу жалісливу сльозу.
Але скоро вона вгамувала цю нудьгу й, стривожена спогадами про далеку юність, почала мріяти про соціялізм. Однак на цей раз він не набирав тої конкретної форми, як то бувало раніш, коли вона тюпала по вулицях міста. Тоді вона знала, що соціялізм то – спочити на стійці, чи напитись води, нині ж – у неї безліч принадливих образів, що ледве оформлюються в невиразні бажання. Їй увижається зелене поле, росяна трава, товариство подруг і добрий вітер, що чеше їй гриву. Тут же їй хотілося думати, що вона вільна ходити по степу, як їй того здумалось би, і що на кожний її подих озивається сонячний соціялізм.
Так вона мріяла довго, поки підступився кашель і струснув її тіло. Тоді у неї випали всі думки з голови і вже більше не поверталися назад. За мить їй потемніло в очах і закрутилась голова. Їй здалося, що вона піднеслась на гребінь високої хвилі, потім гойдливо спустилась униз, і коли дісталася того гребеня вдруге, то вже побачила перед собою глибоку чорну прірву. Вона пірнула туди стрімголов, і від бистрого лету їй завмерло дихання.
По годині вона одубіла.
А надвечір до стайні знову зайшов Самсон. Він ткнув ногою холодний тулуб і сказав:
– Несовісна коняка, здохла таки!
Потім нахилився, зняв з неї вуздечку, і голосом, повним розпуки, додав:
– Тобі тепер лиха мало, мені ж – хоч на гілляці вішайсь!
Глупої грудневої ночі літня сіра сука привела п’ятеро цуценят. Породілля дуже стомилася й не звернула ніякої уваги на останнього новонародженого, рябого щенюка. Той лежав поодаль своїх побратимів і, мокрий ще від материного черева, дрижав усім маленьким тулубом – очи йому кріпко злиплися, і він не знав, що в цю хвилину почалося його життя.
Надворі йшов сніг з вітром. Дерев’яна будка, притулок сірої, ледве витримувала люті подуви й сливе переверталася набік, погрожуючи лишити породіллю без покрівлі на милість лапатого снігу. Будку цю побудував хазяйновитий і гуманний тесля Мокій, що в дворі його слугувала сіра, однак, і він не знав, що стрінуться вітри сильніші за його добрі наміри. Цієї зими зачастила хуга з північним подихом, і сьогодні був її звичайний напад, хіба що показніший трохи за попередні.
Нарешті, рябий щенюк тихенько заскавчав; його зморшкувате ніжне тіло не витримало холодних вітрових дотиків, і витиснуло з себе це жалісне скавчання, як перший прояв інстинктивного життя. Сука стривожено повернула голову й гострою мордою прилучила рябого до гурту, що вже ссав материну грудь.
Густий вітер продовжував своє буянство. Він розганявся десь із-за паркана, налітав на садок і нищив там верхів’я обмерзлої яблуні. Потім діставався й суччиної будки; лютий на цю перепону, він кресав по вістрю гострого дашка, розсікав, щоправда, трухляві таки дошки, стрімкий і невдержний летів далі, співаючи страшної переможної пісні.
Але рябому годі тепер змерзнути! Він умостився під материною пахвою й пив молоко, що будило в ньому свідомість і зігрівало його тіло.
Ранком тесля Мокій вийшов з хати й покликав сіру до порога. Та згадала за сніданок і швидко вихопилася з будки; але на півдорозі їй спало на думку, що хтось там покривдив її дітей, і вона швидко повернула назад.
Тоді Мокій підійшов до її кубла й заглянув усередину. Там він стрівся очима з гордим суччиним поглядом і побачив купу маленьких тіл. Сіра привітно мотнула язиком, намагаючись лизнути Мокієве лице, і задоволено пискнула. Він обернувся до хати й гукнув:
– Жінко, йди-но лиш, сіра привела щенюків.
За дверима почувся дитячий голос:
– Ой, леле, несіть сюди їх, тату!
Аж ось на поріг вийшла теслина дружина.
– Радости мало, – сказала вона. – Якби ж то ягнята…
Тесля почув докір у дружининих словах, бо й справді йому бракувало в господарстві корови, чи то хоч би вівці, щоб годувати велику ораву дітей. Він сказав винувато:
– Як бачиш, не ягнята – щенюки… У наш двір що не завітає, то все й не до пуття.
Вона казала далі:
– Подушити! Харчів он і для сірої не стає.
– Твоя правда, – погодився тесля і нахилився до кубла. Він простяг руку у вікно з наміром вигребти на сніг увесь собачий приплід, коли раптом почув, як у його долоню вп’ялося щось гостре. Він сахнувся назад і від несподіванки сів у сніг, а сіра вистромила голову з будки й, вишкіривши зуби, погрозливо загарчала.
Тесля поспішив підвестися і сказав до жінки:
– Ну от, як підростуть, то ти їх і подушиш!
Потім подивився на поранену руку й доповнив розгублено:
– Поки що ж хай живуть. Однак, яких харчів там треба – їм досить буде й материного молока!
Таким способом щоправда ненадовго, сіра вберегла своїх дітей.
А вдень до будки підійшла теслина дочка, маленька дівчинка. То вона кричала з хати, щоб принесли їй щенюків. Сіра зустріла її довірливо й дозволила їй пестити малих цуценят. Дівчинка витягала їх по одному з будки, тулила до свого лиця й приказувала їм ніжних дитячих слів. Сука, бачучи прихильність до своїх дітей, і сама лащилась до дівчинки. Вона відразу пізнала в ній друга й воліла, щоб та прилучилась до її материних гордощів і поділила її радість. Та скоро теслина дружина прогнала дівчинку від будки й тим засмутила суччине серце.
На дев’ятий день у щенюків прорізались очи. Ще напередодні рябому мерехтіло щось сіре крізь тонку плівку, що з’єднувала його повіки. На той час він дійшов уже первісної свідомості й намагався розплющити очи, щоб обізнатись цілком з тим дражливим світлом. Нарешті ранком він побачив багато незвичайного. Це трапилось саме тоді, коли він держав у роті материну грудь. Раптом його повіки посунулись на лоба, і перед ним несподівано виросла висока гора. То було суччине черево. Він знав його вже по дотиках, воно було тепле, кругле й м’яке, але воно здалось йому страшним, грандіозним. Волохаті кучми наїжачились лякливою необізнаністю й справляли вражіння чогось такого, що мусило посягнути, зажерти життя рябого. Він не міг признати в цій високій горі черева, що дало йому зір, дихання й що надалі було йому джерелом розвитку притулку і захистом у широкому світі поневірянь, лиха й жалісного скигління. Потім він побачив своїх побратимів. Всі вони були сірі, у матір, з круглими мордами й короткими покарлюченими хвостами; всі вони, як і він, смоктали ту високу гору й, ростучи з материного молока, вдоволено зідхали. Він якимсь інстинктом признав, що всі вони йому подібні, й зрадів тому, бо покарлючені хвости скоріше навертали погратися, ніж лякали, як то материні волохаті груди.
Проте, ця купа зорових вражінь пригнобливо вплинула на рябого й переплутала нескладний хід його думок. Він навіть випустив грудь із рота й притаїв дихання. Справді, скільки навкруги необізнаного й дивовижного! Он у віко будки біліє щось неосяжне, сліпуче й манливе. Щоб то могло бути?
Він зіп’явся на передні ноги й, плазуючи, дістався віка. Білий простір панував від самої будки й аж до воріт. Рябий злякався; йому вперше свідомо промайнуло щось подібне думці: і як його жити у великому світі? Чи не загубиться він, малий щенюк, десь на тих неосяжних просторах? Він утовкмачив очи в білий, пухнастий сніг і закам’янів. Але раптом від воріт посунули холодні, невидимі пасма і мов би тисяча гострих голок, пронизали тіло рябого. Він злякався ще більше й заскиглив.
Сіра сука, що ввесь час спостерігала свого сина, похапцем підвела голову. Їй здалося, що він напоровся на щось гостре, поранив себе, і від цього серце її болісно тьохнуло. Вона сіпнулась уперед і взяла рябого в зуби; потім сховала його під черево й ніжно облизала йому спину.
Щенюк відразу зігрівся й перестав боятися високої, волохатої гори. Тоді ж він поклав собі назавжди оселитися під затишною пахвою й не підходити ніколи до круглого віка.
Та скоро він забув про цю свою ухвалу. Поволі йому став прокидатися смак до життя, і він відшукав багато нового, далеко принаднішого за теплий материн притулок. Одно за одним робив він чудесні і, очевидно, нікому невідомі відкриття. Приємно підігнути під себе лапи й дивитися вперед, на сірі трухляві дошки. Там прекрасні темні плями, і одна з них дуже нагадує материне око. Воно то збільшується то зменшується, однак, у всіх випадках привітно йому підморгує. Чи то ще краще погратися з братами. Обернутися до найближчого, взяти в рота його вухо й на хвилинку затиснути в яснах. Брат тоді замурчить від задоволення й переверне рябого на спину. Той простягнеться на ввесь зріст і, почувши на череві приємний лескіт, б’є свого партнера лапами по пискові. Інколи ці вдари бувають дошкульні, партнер скавчить, і тоді справу вершить сіра. Вона розбороняє їх, і винуватця, безчинника, що не вміє по доброму гратися, скубе за поперек. Та звичайно материне втручання, до того ж і не часте, аж ніяк не зменшує привабливості цього спорту.
На цей час він перестав сахатися й білого простору. Боятися нема чого, – он його мати, сіра сука щодня швендяє по ньому і з нею й досі не трапилося ніякого лиха. Він сам скоро підмовить братів своїх і піде туди, он як прийде тільки слушний час.
Але невдовзі рябий загубив усіх своїх партнерів, побратимів і разом з ними втратив, звичайно і багато забавок.
Одного разу, перед вечером, у віко будки просунулась суха жилава рука. У кублі було вже темно, і вона помацки стала шарити під черевом сірої. Та кинулася на захист свого дріб’язку. Їй напружинились усі м’язи, заклекотіло в горлі й очи налилися кров’ю. Метким рухом вона вп’ялася в жилаву руку, і як тоді, коли ще Мокій робив замах на щенюків, погрозливо загарчала. Але цього разу її героїчність зійшла нанівець. Рука та належала теслисі, а теслиха була жорстокої вдачі й мало зважала на материне лихо. Вона витягла сіру з будки й побила її за спробу відстояти своїх дітей, а щенюків забрала в пелену і понесла в садок. Там вона вигребла яму й затоптала їх у сніг.
Сіра дуже побивалася, кілька разів вона бігала в садок і розгрібала сніг, але її знову били, а щенюків, уже мертвих, затоптували ще глибше. З покраяним серцем вона повернулася нарешті до будки і зустріла рябого. Той виглядав з-під соломи трохи злякано й здивовано і давно вже чекав на матір. Жилава рука, що шарила по кублі, не дістала в куток під солому, і він випадково лишився жити.
Сіра кинулася до нього й радісно пискнула. Їй спала була думка, що й решта десь сховалася по кутках, щоб наполохати її материне серце, і вона поспішно взялася розгрібати солому. Але в кублі більше нікого не було, і коли зійшов місяць, вона вистромила з віка гострий писок і, закривши очи, трагічно завила.
Що ж до рябого, то він поставивсь до цієї розлуки спокійніше. Йому ще ятрились перед очима образи його братів, але куди вони поділися, він не міг пригадати. Його слабка пам’ять не вдержала цього епізоду, і коли він мав оце взяти в рота пружинисте братове вухо, то несподівано ставав мов перед темним проваллям: ні вуха, ні братів; не було й згадки, за яких обставин вони щезли з будки. Так він і забув про них, не зв’язаний з ними любов’ю, бо серце його ще не розквітло.
Тепер сіра віддала йому всю любов свою й пильніше взялася за його виховання. Її підбите серце затиснуло в собі біль по скривджених дітях, і він, той біль, поступово перетворювався на велику любов, що припала на долю щасливого одиначка, рябого. Вона до блиску вичісувала його вовну, берегла його від холоду й потроху стала привчати до звичайної страви. По обіді, коли Мокій кликав її до порога, вона навмисне вдавала, що нічого не чує, й тим примушувала його приносити черепок з об’їдками до самого кубла. Там вона штовхала рябого до пахучої рідини й, ставши проти нього, показувала йому, як треба вправлятися язиком, щоб страва попадала до рота. Інколи, з недогляду теслиної орави, у рідині траплявся невиразно малий шматочок м’яса. Тоді сіра, недалека від того, щоб проковтнути його, раптом себе стримувала й, лизнувши ті ласощі, підсувала їх рябому. Той жував і облизувався, а у сірої текла слина через губу й радісно сяяли очи.
Так само й у забавках вона була ніжною й обережною, намагаючись заступити рябому його побратимів. Та, як правду казати, їй тут мало щастило, бо була вже стара, і її надуманість у тих забавках впадала в око навіть рябому. Вона була доброю матір’ю, але в неї не було вже молодечого запалу, що був би під стать задумам рябого. Вуха її, надто слухняні, не чинили ніякого опору, а вдари лапою, обережні й позбавлені будь-якої експресії, натякали, що сіра робить це не з власного бажання, а лиш на втіху щенюкові. І рябий лиш в окремих випадках великої нудьги звертався до матері за розвагою. Він бо міг гратись і з соломинкою, поставивши її сторч поміж лапами, чи то й з темною цяткою на стіні будки, тут була його ініціятива, і що цінне для справжнього спортсмена – досягти наміченої мети без будь-чиєї допомоги.
Пізніше рябий подружився з теслиною дочкою. Коли дні подовшали й сніг пом’якшав, вона частіше стала приходити до будки. Рябий завжди чекав на неї нетерпляче. Вона брала його на руки, гойдала й говорила:
– Ти рябенький – дурень, великий дурень! Але ти хороший, як мій тато!
Той скиглив від задоволення й намагався облизати їй лице. Дівчинка, не розуміючи того скиглення, заспокоювала:
– Не плач, маленький! Ти вже будеш у нашому дворі… Тато сміявся з мами, що вона не знайшла тебе в будці, коли душила щенюків, але мама більше сюди не прийде; вона боїться сірої, бо та їй покусала руки… Ну от і цить, дурнику!.. А як виростеш, тато побудує тобі другу будку.
У таких випадках рябий підводив угору свій круглий писок і уважно дивився в дівчинині очи, ніби розумів, що слова ті мовлять за його долю.
Інколи дівчинка приходила з меншим братом. Але той мало зважав на рябого і більше копирсався в снігу, намагаючись виліпити собі білого коня. Їй так і не пощастило приєднати його до своїх радощів. Але пізніше вона не шкодувала об цім, бо брат її був забіякою й міг покривдити щенюка.
Одного разу вона перебирала пальцями чорну щенюкову губу й приказувала:
– Брунь… брунь… брунь!..
Їй подобались ці воркотливі звуки й з дитячою сміливістю вона оформила їх на слово – Брунька. Потім вона віддала його рябому, і відтоді щенюк став прозиватися рябим Брунькою.
Незабаром прийшла весна. Сніг почав танути й у садок прилетіла синиця. Сонце стало показуватись надовше й пригрівало дашок будки. Ночами схоплювався невеликий морозець, але на ранок він здавав, поступаючись перед косим, теплим промінням. У дворі засіріли каламутні калюжі. Час від часу по небу пролітали вервечки гусей і розривали пообідну тишу пронизливим ґерґотанням.
Починався квітень.
Брунька давно вже окріп і вільно ходив по всьому двору. Він не без підстав думав тепер, що життя повне радости й, ширяючи по закутках, вишукував чогось нового, ще незнайомого й цікавого. Інколи це нове глибоко його вражало; але лякливості перших днів його життя вже не було. Навпаки, нова зустріч, нове відкриття надавало йому бадьорості й множило енергію. Зустрівшись перший раз із сонцем, він не втік, як то він зробив би ще кілька днів тому, а лишився на місці, поклавши собі ближче обізнатися з великим жовтожарим покотилом, і коли є у нього вуха, то неодмінно поскубати їх, погратися з ними. І хоч воно сліпило йому очи, але він терпляче чекав, коли воно почне рухатись. Але сонце, здавалось, заснуло, чи може загрозливо притаїлось, чекаючи й собі на слушний час, щоб напасти на Бруньку. Тоді він розгнівавсь і скочив на ноги. У цю хвилину йому щось підкотилось до горла, і він гавкнув. Голос його був подібний до голосу спасівського півника, але Брунька не зважав на те й дуже зрадів, бо він давно вже намагався за прикладом матері викидати з рота ляскливі звуки. Це був перший прояв його мужності, і він забув сонце.
З того часу він став широко користати з нової йому властивості. Того ж дня в теслин двір зайшов чужий пес. Він уважно обнюхав ворота й сів поодаль будки. Брунька підбіг до нього й, заглядаючи йому в очи, почав гавкати. Цим він хотів злякати пса й прогнати його з двору, як то часто робила мати з усіма чужими собаками. Але пес приплющив очи й не звертав ніякої уваги на Бруньчине цвірінькання. Тоді замовк і, обійшовши пса ззаду, почав гратися з його хвостом. Але пес був гордий з природи і не схотів віддати свого хвоста на посміх і поталу рябому блазнюкові. Він швидко обернувся назад і, клацнувши зубами, вхопив Бруньку за поперек. Той заскавчав від остраху й болю й кинувся тікати. На його щастя підоспіла сіра, що десь блукала на городі, і сама вже взялася за чужого пса.
І того ще дня Брунька довідався, що радість чергується з болем і печаллю. Йому щеміла шкіра від псових зубів і цей біль він ув’язував собі з молодечим гавканням. Хто знає, чи підійшов би він до того пса, якби не лескіт у горлі, не бажання похвалитися своїми достатками. Нині ж болить йому ввесь поперек, і вся радість, що годину тому тремтіла в кожній його лапі, кудись поділася. Як на те ще сіра не звертає на нього ніякої уваги. Чи може вона не помітила його болю, чи гнівається на нього за неслухняність. Однаково йому сумно й болісно!
Він поліз у будку й розчарований заснув кріпким сном.
І лиш під вечір до нього прийшла Христя, теслина дочка, й втішила його журбу. Він дуже любив її й охоче підставив її пестливим рукам свою зранену спину. Радість йому повернулася і, безжурний, він знову гавкнув спасівським півником.
Якось ганяючись за гускою, він вийшов з двору. Теслина обора стояла край міста, де протікала річка. Злякана гуска спустилася з крутого берега й кинулася до води шукати порятунку. Крига на річці вже зійшла і лиш береги по нічній наморозі вкрилися на кілька метрів зеленою блискучою плівкою. Брунька не зважив на крутий берег і впав з розгону, покалічивши собі писок. Але в запалі він не звернув на це уваги й побіг слідом за гускою по тонкій кризі. Та раптом крига провалилася, й він упав у воду. Спочатку йому здалося, що він знову попав у зуби чужого пса; потім він занурився ще глибше у воду, і замість повітря дістав у ніздрі холодної крижаної рідини. Інстинктивно орудуючи лапами, він дістався поверхні й, нарешті, прибившись берега, побіг таким погоном, що й незчувся, як опинився біля своїх воріт. Лиш тут він зупинився на хвилину й, прищуливши вуха, крадькома глянув у бік річки. Йому здалося, що звідтіль і досі сваряться мінні чорні руки, що тягли його на дно, і він закаявся на все життя близько підступати до води.
В середині літа, як узялася спека, сіра частіше й частіше стала відлучатися з двору, лишаючи Бруньку самого на цілий день, а інколи й на ніч. Щоправда, вона шукала собі холодок і їжу, бо харчі в теслиному дворі були неабиякі добрі, та правда й те, що її ставлення до Бруньки різко змінилося. Він був уже байдужий їй, а інколи вона вбачала в ньому навіть свого ворога, що зазіхає на її частку страви. Ще вчора тільки вона покусала його за спробу виловити в черепкові шматочок м’яса, що в свій час вона сама б його поклала в Бруньчин рот. Проте, ця холодність з боку матери мало обходила Бруньку. За її допомогою він навчився їсти, ходити, пізнав світа і вбився в силу, і подальші її турботи й втручання в його життя були б йому на заваді. Він хотів бути вільним і незалежним, і сіра добре робила, не надолужуючи більше материною любов’ю.
Він також навчився від неї, як стерегти теслину обору, і, коли не було сірої, добре справлявся з цією службою. До всякого, хто не належав до теслиної родини, хто не жив у його дворі, Брунька був злий і грізно наїжачений. Це був наслідок його прихильносте до Мокія, любові до Христі, свого двору і войовничий прадавній інстинкт нападати й захищатися від усякого чужинця, що наближається до його житла.
Ростячи й матеріючи, він став пожадливим на харч. Того, що перепадало з теслиних черепків, було мало, і він почав полювати ще на випадкову поживу. Інколи йому щастило потрапити десь необгризеного маслака; тоді він приносив його в двері і ховав за повіткою, щоб поласувати потім, як буде дозвілля. А інколи він робив запаси й з пайки сірої. Для цього він відкликав її від черепка полохливим гавканням і, коли та відходила, він хапав шматки розмоченого цвілого хліба й ніс їх у схованку.
Одначе, думка за їжу не тримала його повсякчас у своєму полоні. Правда, голод інколи дошкуляв йому, але, перехопивши з своїх запасів цвілого сухаря, чи лизнувши десь недоїдків, він забував уже про нього і віддавався ввесь спогляданню життя. Блукаючи по двору й поза оборою, він радів кожній бур’янині, комашці, любив сонце, бистрий льот птахів, подих вітру і часто, прижмуривши очи, він чув ще якийсь невиразний шелест-пісню, що наче б то й він брав у ній участь. У такі хвилини йому здавалося, що він не живе, не існує окремо, а лиш розпилився в чомусь невиразно великому, що дзумить оце й дихає довгими гарячими пасмами.
В одне з таких блукань він наткнувся в бур’яні на чоловіка. Той лежав горілиць і, розтуливши рота, спав. Руки йому широко, були розкидані, а горбата горлянка вип’ялася вперед і, спечена сонцем, почервоніла. Брунька насторожився; десь у глибині його істоти прокинувся пращурів норов, і йому запахло кров’ю. Він нахилився ближче до того чоловіка й почув з його рота гострий, кислий дух, з яким він не зустрічався ще ні одного разу. Він хотів тікати від нього, бо йому занудило, але вип’ята горлянка тримали його на місці, ніби запрошуючи вп’ястися в неї гострими зубами. Нарешті, чоловік прокинувся й махнув рукою. Тоді Брунька втратив своє хижацтво і став звичайним псом. Він навіть злякався різкого помаху й наполоханий втік у двір.
На осінь він зовсім уматерів уже й виріс. У нього були широкі груди й круглий плямистий тулуб. Зріст його далеко перевищив Христині сподіванки й не відповідав розмірам будки. Взагалі йому було там тісно з матір’ю, і вони часто гризлися. Другої будки, як обіцяла Христя, не побудували. У теслі було багато клопоту, бо він таки придбав у господарство пару кіз і, пораючись біля них, мало зважав на житлові умови своїх псів.
Та серед зими сіра несподівано зійшла з двору й Брунька лишився сам у теслиній оборі.
Він був тепер повним господарем будки і мало побивавсь за матір’ю, бо любов його давним-давно належала Христі.
Прийшло друге літо.
Одного разу теслиха з Христею зібралися до міста. Брунька, що перед тим бавився з Христею, ув’язався за ними й пішов назирці. Та на метушливій базарній площі він загубив їх і, скільки не нюхав повітря, не зміг відшукати їхнього сліду. Він поклав собі повернутися додому, як несподівано почув, що на шиї в нього зашморгнулася вірьовка. Він сіпнувся вперед, але вірьовка затяглася ще дужче і йому потемніло в очах. Далі він почув, що його потягли по брукові, і незабаром він опинився в холодку. А коли розплющив очи, то побачив себе вже прив’язаним до колеса й забрудненим у пил.
Спочатку він не зрозумів, що з ним трапилося. Адже ще хвилину тому він вільно бігав поміж людей і відшукував Христин слід. Нині ж він прип’ятий і його горло стискує петля.
Він знову сіпнувся вперед – і побачив перед собою дядькове бородате лице. Той дивився на нього трохи злякано, трохи з цікавістю і тримав напоготові ремінного батога. Тоді Брунька збагнув, що його полонили.
Невдовзі дядько спродався й зібрався додому. Полагодивши сіделко на чорній шкапі, він поліз під воза й накинув на Бруньку широкого лантуха. Потім положив його на воза й вони поїхали по труському брукові.
На першому ж кроці Бруньку підкинуло вгору й, падаючи назад, він боляче вдарився об залізний шворень. Далі підстрибування й удари повторювались через кожні півхвилини, коли постряпана розточина на правому колесі попадала на брук. Бруньці не вистачало повітря й кружляло в голові, але віз їхав сумирно, не поспішаючи, й здавалося, що кінця тим мукам не буде.
Та за містом дядько витрусив його з лантуха й прив’язав до полудрабка. Брунька зідхнув на повні груди й, оглянувшись назад, побачив свою обору. Йому враз промайнули перед очима Христя, його будка, двір, і він уперся передніми лапами в землю. Але віз котив далі, мало зважаючи на Бруньчине борсання. Тоді він почав гризти прядив’яний мотуз, що так несподівано втрутився в його життя. Одначе, й мотуз був кріпкий і не піддавався його зубам.
Скоро вони спустилися в долину, і як Брунька не оглядався, він не міг уже побачити ні теслиної обори, ні всього того, що нагадувало йому минуле дитинство. І йому болісно защеміло серце.
Він ще раз кинувся на вірьовку; але саме тоді бородатий дядько перегнувся через полудрабок і, помітивши його буянство, ударив його замашним батогом.
Тоді він притих і покірно потеліпався за возом.
Під полудень вони повернули в село, що розташувалося в розлогій балці. Того дня була велика спека, і Брунька ні на одну хвилину не дістався холодка. Вони їхали рівним степом щось біля трьох годин і ні разу не спочивали. Дорога була курна, гаряча, а про вітер не довелося й згадати.
При в’їзді в село на нього зразу накинулися собаки з усіх дворів; але він мало зважав на них і лиш час від часу ліниво огризався. Йому-бо сіпало в скронях від довгої спеки, і всі думки його були десь у місті.
Нарешті, вони повернули поза буртами у вузьку вуличку й приїхали додому.
Дядько розпріг свою шкапу й, розібравши поклажу на возі, відвів Бруньку до сажа. Там він прип’яв його до стріхи, і похвалився дружині.
– Дістав таки цюцька! Мабуть, добрий буде, бо он мало не перетяв налигача.
А Брунька заплющив очи й стомлений поточився на зруб.
По годині небо вкрилося хмарами й потемніло. Раптом засвітила блискавка, ударив грім і з-за сажа повіяло вогкістю. Потім ударило вдруге, втрете, і на Бруньчин писок впали дві холодні краплі. Він підвівся на ноги й охоче підставив своє зіпріле тіло під холодні струмені; йому пашіло з рота, у вовні, над самою шкірою, здавалося, лежало гаряче залізо.
Та скоро дощ обернувся на зливу й примусив Бруньку ховатися під сажем. Він умостився там на торішньому гноєві й заснув. Спав він довго й кріпко. Уві сні йому ввижалися його будка, бур’яни поза теслиною оборою й Христя. Ось вона підійшла до нього й гладить йому спину. Рука у неї, як і завжди, ніжна, пестлива. Вона щось приказує йому й сміється, а Брунька норовить облизати їй носа. Та раптом приходить теслиха й проганяє Христю. Тоді Брунька йде до шопи, що править теслі за майстерню, і грається з стружками. Він бере в рота довгу білу стьожку й підплигує – раз, вдруге, потім затримується на якийсь час у повітрі й сливе летить… Та знову десь узялася теслиха й пошпурила в нього якимись цурпалками.
І він прокинувся.
Надворі вже було темно. Дощ ущух, але блискавиця ще й досі освітлювала небо. На селі десь валували собаки. Голоси їх були незнайомі Бруньці й чужі. Тоді він підняв писок угору й завив.
Згодом з хати вийшов дядько і, вчувши Бруньчине скиглення, підійшов до нього й ударив його під бік. Брунька замовк і знову заснув.
На цей раз йому приснився чоловік у бур’яні з вип’ятою горлянкою. На ньому була розстібнута червона сорочка, що він уже колись бачив її, і сірі заялозені дьогтем штани. Але лице його було як у дядька, що вчора полонив його мотузком. Як і тоді, коли то було увіч, Бруньці запахло кров’ю й прокинулось бажання розчавучити горбату горлянку. Він, не роздумуючи, кинувся вперед і несподівано затиснув у зубах свою лапу…
Ранком прийшла до нього висока, ставна жінка в чорному очипкові й поставила перед ним круглу кавратку з моченими висівками. Брунька нюхнув їх і відвернувся. Він був голодний, але страва пахтіла чимсь терпким, неприємним, і він не міг її їсти.
Та скоро голод узяв своє й кавратка спорожніла.
Потім білявий хлопчик, безштанько, приніс йому холодної води. Він – поставив її перед Бруньчиним носом і почав з ним гратися. Але той не приділив йому ніякої уваги й, напившись, знову заплющив очи.
І лиш по обіді він трохи оклигав і почав цікавитись новою оселею. Йому повернулися сили й разом з ними здоровий настрій. Десь ще боліли ноги після вчорашньої ходьби й щеміло серце по теслиній оборі, але безліч живчиків, прихованих по всьому тілу, виступили вперед і, розбуджені новими вражіннями, новими місцями, пом’якшили згадку за вчорашні події.
Він вийшов на причілок сажа, скільки тому дозволила вірьовка, й оглянувся навкруги. Сонце сливе сторч повисло над головою й купало в своїх променях дядьків Трохимів двір. Ліворуч від сажа біліла хата з сірою солом’яною покрівлею й присадкуватими дощаними сіньми. Навпроти хати – повітка, поруч загорода з луб’яною ворітницею, а трохи поодаль погрібник, дуже схожий на степовий курінь з рогозовою запоною. Просторінь між хатою й повіткою густо заросла зеленим шпоришем, і на ньому гралася купа Трохимових дітей.
Навпроти сажа, за кілька кроків від Бруньки, стояв колодязь з чотирикутною вербовою цямриною, а далі зеленів садок, обгороджений низьким терновим тином.
Праворуч був тік, уставлений кількома прикидками соломи, серед яких визирав невеличкий половник. А за половником ішла левада, потім город, що й закінчував Трохимову оселю, приховуючи невидиму межу десь у повітрі.
Брунька, нарешті, ворухнувся й, забувши за свої кривди, солодко позіхнув. Йому безперечно все це подобалось, але час уже зняти з нього вірьовку й відпустити додому. Він бо занудився по Христі, і тесля, мабуть, уже гнівається, не бачучи його в дворі.
Але ніхто не підходив до нього, щоб уволити його бажання й покінчити, нарешті, з невеселими жартами.
І він знову накинувся зубами на вірьовку.
Та незабаром прибігла висока жінка й, розмахуючи ціпком, загнала його під саж.
Увечері його перевели від сажа у двір і прив’язали біля загороди. Тут він мав стерегти чорну Трохимову шкапу й муреньку корову.
Як і ту ніч, валували на селі собаки й, слухаючи їх, Брунька кілька разів поривався вити. Денні вражіння приховалися десь у чорній пітьмі, і йому знову стало сумно. Поруч з цим і його злоба до Трохима зростала. Прислухаючись до кожного шелесту, він вбачав у ньому його кроки й починав шалено гавкати. Він ладен був справдити свій нічний сон, якби оце бородатий дядько наблизився до нього.
А в той час Трохим, його новий господар і господар двору, прислухаючись до цього гавкання й лаючи бліх, що заважали йому спати, по своєму оцінював достатки нового пса.
– Ну чистий тобі вовк, – говорив він дружині. – Тепер ми можемо спокійно спати!..
Другого ранку подружжя поїхало в поле брати просо й лишило Бруньку біля загороди пектися на сонці.
День на диво випав гарячий. Ще тільки тінь від димника зійшла з луб’яної ворітниці, як у Бруньки вже пересохло в роті. Потім йому знову розболілась голова й під вовною запашіло вогнем. Але ні води, ні холодка поблизу не було.
Так він і промучився аж до пізнього снідання, поки в двір не повернулася Трохимова дружина й не відвела його під саж.
Ублаганий, він почув до неї вдячність і з цього часу перестав шкірити на неї зуби. Та скоро він обізнався й з рештою Трохимової родини й почав до неї привикати. Хтось із дітлахів приносив йому пити, хтось шматок хліба, прихований у пелені, і звичайно прип’ятий Брунька не міг байдужо ставитись до цих послуг і не відповідати на них вдячністю, що полягала – ну хоч би й у несміливому помахуванні хвостом. Призвичаївся він також і до нової обори, а сам Трохим став уже йому любий і не лякав його своєю бородою.
Тижнів через три його звільнили від налигача й пустили погуляти. То була щаслива хвилина! Попервах він не повірив собі, що можна йти й далі причілку сажа, та ступивши кілька кроків, почув бажану волю й почав гасати по двору. Від бистрого бігу йому залоскотало в горлі, і він радісно гавкнув. Де ж пак – йому вже не муляє шиї, не тисне горла вірьовчана петля, ніщо не затримує його ніг! Він ладен гасати й гавкати ввесь день, аби тільки знову не дістатися петлі!
Скоро двору йому стало замало й він побіг у садок. Там він зустрів руду кішку й, не вагаючись, загнав її в гілля гостроверхої груші. Удоволений з цієї перемоги, він кинувся ще на леваду, потім на город і, зробивши кілька стрибків, раптом зупинився. Перед ним, з крутого берега, чорніла річка; то й була та межа Трохимової оселі, що раніше Брунька не міг її бачити.
Він подивився вниз; чорна глибінь і тихий плюскіт нагадали йому той випадок, коли він ганявся за гускою й мало не втопився. Йому стало страшно. Слідом за цим спали на думку старий двір, Христя. Десь вона ходить оце коло будки й дарма заглядає у віко, викликаючи Бруньку погратись! Знову прокинулись старі болі, і знову защеміло його собаче серце, і він ухвалив собі тікати додому.
Але за селом він збився з шляху, і його охопив розпач. Кругом нього синів обрій і десь там було місто й теслин двір, та як туди дістатися – він уже не знав. Перед ним сизів рівний неосяжний степ. Лячно було загубитися на ньому й потім не знати шляху й до нової оселі. І він знову повернувся в Трохимів двір.
Відтоді він став добрим сторожем у його оборі й уже ніколи не згадував за минуле. На вірьовку його більше не брали. Трохим переконався в його покірності й дав йому волю. Тепер він сам собі вибирав притулок і користався з дозвілля, як йому хотілося. Більшу частину часу він віддавав на полювання за поживою, бо на харчі у Трохима було ще сутужніше, ніж у теслинім дворі. Спочивати ж він любив у садку. Тут не було давучих запахів і сливе зовсім не турбували мухи. Інколи він ще ховався за половником, у холодку, але далі левади не ходив, боячись потрапити в річку.
Невдовзі він зовсім урівноважив свій настрій. Пережите відбило лиш у його характері деяку обережність, та ще більшу наїжаченість до тих, хто наближався до його двору.
Про ім’я своє він скоро забув, бо тут його ніхто не згадував. Другого йому не придумали, він так лишився під звичайним назвиськом рябого.
Проте, тут і не було кому ніжно промовляти – брунь, брунь! – бо друзів у Трохимовій родині він не придбав. Цього разу його вибір упав на муру корову. Вони зустрілись якось біля озрізка, коли та прийшла напитися води. Брунька заглянув їй у великі смутні очи, і його спустошене серце, покірне якимсь то вередливим законам, враз узялося ніжністю й любов’ю. З того часу вони привітно зустрічали один одного і, коли було дозвілля, або не надолужав хтось з Трохимової родини, починали гратися. Інколи Бруньчині боки боліли від коров’ячих рогів, але він мало зважав на те й завжди йшов за нею ще й у хлів, щоб підставити рябу свою спину під шорсткий коров’ячий язик.
Восени, як узялися дощі й холод, він перейшов з садка в двір на піддашки. На ті дні Трохим уже обставив свою хатку, і Брунька вирив собі під вікном тепле кубло. Там він днював і ночував, вилазячи звідти тільки для того, щоб вдовольнити голод, прогнати чужого від обори та інколи забігти до хліва провідати муру.
Так минали тижні, місяці.
Потім знову прийшло літо, осінь і вже побігли вперед – роки.
Брунька постарів.
За цей час він кілька разів уберіг Трохимову обору від злодіїв і на цій службі позбувся одного ока, що йому вибив його п’яний Трохимів сусід.
Якось пізньої осені Трохим повіз хуру до міста, й Брунька пішов за ним слідом. Але біля вокзалу він трохи забарився й знову загубив свого господаря. Власне, він міг би його й наздогнати, та якраз тоді підійшов поїзд і перетяв йому путь. Коли ж промайнув перед ним останній вагон і Брунька вискочив за переїзд, то Трохимової підводи вже не було видно. Він побіг уперед прямою вулицею, але скільки не оглядався, вже не міг уздріти ні бородатого дядька в полатаній сірячині, ні розхряпаного воза, навантаженого лантухами. Потім він знов повернувся до вокзалу й почав обнюхувати шлях. Але за той час встигло проїхати кілька чужих підвід, і вони розпорошили знайомі йому запахи. Тоді він вдруге побіг прямою вулицею й через якийсь час опинився біля великого парку.
Так він і пробігав цілий день, заглядаючи під чужі вози й зупиняючись біля кожного дядька в полатаній сірячині.
Надійшов вечір. Небо вкрилося густими хмарами й повітря стало сизо-чорним. Почався дрібний дощ.
Брунька вийшов на базарну площу, де вже одного разу зазнав подібного лиха, і вперше за весь день сів на мокрий брук. Він ще й досі не втратив надії знайти Трохима й час від часу нервово повертав голову, ширяючи одним оком по відлюдних базарних провулках.
Та скоро зовсім потемніло й годі було щось побачити.
Тоді він ліг на тому ж брукові й задрімав.
Але невдовзі він прокинувся від страшного грюкоту, що наче йшов з-під землі, і розплющив – своє око. Просто на нього їхала хурка й загрожувала потрощити йому кістки. Кругом неї танцювало пухнате повітря від ліхтарів і освітлювало брудні калюжі.
Він підвівся й пішов шукати притулку. Мжичка не вгавала. Вовна йому намокла й вогкість пробиралася до самих кісток.
Нарешті, в кінці вулиці заманячили дерев’яні переходи через рівчак і він поліз під них з наміром перебути там ніч. Але рівчак залило водою й не було там жодного ступня сухого місця, де Брунька зміг би вмостити своє зморене тіло.
Тоді він знову опинився на базарній площі й заліз під порожні ящики, що стояли біля рибної крамниці.
Спочатку йому хотілося спати. Та незабаром заболіло в суглобах і сон відлетів. Потім йому заманулося їсти. Гострі рибні запахи лоскотали ніздрі й дражнили. Десь під грудьми стиснувся порожній шлунок, і слідом за цим його рот наповнився тягучою, клейкою слиною. Він виліз з-під ящика й нюхнув повітря. Але дарма було шукати поживи! Крамниця була замкнена на кілька замків, а покидьки, що тут бували вдень, давним-давно підібрали інші собаки.
Він повернувся назад і почав слухати дощове шарудіння. Раптом в його уяві промайнула Трохимова постать. Вона побула з ним одну хвилину й щезла.
– Де це він тепер, і як його шукати?.. Чи може він кинув його напризволяще, доживати віку в мандрах?..
Згодом біль у суглобах знову розійшовся й нагадав йому про старість. Крутило в кістках, стискувало у грудях, і ноги, що раніше не знали ніякої втоми, дрижали, як у пропасниці. Справді, він нікчемний уже пес, бо не здолає навіть дістати маслака, щоб вдовольнити свій шлунок!
Він крутився всю ніч з боку на бік, прикриваючи хвостом свої ноги й намагаючись заснути. Дощ забивав під крила ящика й мочив йому спину.
Ранком він облизав дінце з оселедчаної діжки й знову взявся шукати Трохима. Дощ, нарешті, вщух і на якийсь час виглянуло сонце. Базарна площа залюдніла й укрилася гамором. Обабіч вулиці шикувалися селянські підводи. Запасні баби злазили з полудрабків і розкладали біля коліс свій крам. Він побіг туди й обійшов з кінця в кінець усю вулицю, але господаря свого не зустрів. Він побував ще раз біля вокзалу, і вже потім став бігати по всьому місту, покладаючись на щасливий випадок, що приведе його до розхряпаного Трохимового воза.
Та опівдні його переміг голод, і він припинив те гасання. Тягуча слина бігла вже пасмами й він ледве встигав облизувати губи. Йому ще ніколи так не хотілося їсти! Треба було негайно щось проковтнути, бо ось зараз піде обертом голова й знемічнілі ноги відмовляться ходити.
Тоді він згадав за вчорашні рибні запахи й удався до своєї ночівлі. Базар уже порідшав; вози пороз’їжджалися, а перекупки ладналися полуднувати.
Брунька підійшов до одної з них і вперся оком у шматок хліба, що лежав край ятки.
Перекупка гримнула на нього й шпурнула цеглиною. Одначе, він не рухнувся. Його дарма було злякати побоєм, бо голод заступив йому всі інші інстинкти. Він чекав довго, поки, нарешті, йому не пощастило підібрати крихти навколо ятки. Потім він відшукав ще пару оселедчаних хвостів, обгризених щурами, й закачану шкоринку хліба. Він з’їв ці покидьки й вперше за два дні кріпко заснув.
З цього часу він і став звичайним бойовим псом, що їх сотні ширяє по місту, відшукуючи собі поживи. Згадка про Трохима і його двір скоро вивітрилися з його пам’яті, бо зранку до вечора надолужав голод і не було часу думати про щось інше. За кілька днів перебування в місті він схуд, охляв і ще більше постарів. Вовна йому настовбурчилась, кульші повипинались з-під шкури, а задрипаний хвіст сливе волочився по землі. Він обернувся на брудну огидну тварину, і людина обходила його з презирством, побоюючись торкнутися вовни й закаляти свій чистий одяг. Він і сам зрозумів уже, що він нікому непотрібен, зайвий тут серед людської метушні, і що ті часи, коли він розпилювався в природі і її чув її пісню, давним-давно минули. Годувався він з покидьків, що відшукував їх у рівчаках, ямах, під возами. Часто йому доводилося відстоювати їх грудьми, бо на кожному кроці бродили голодні пси й кожен з них норовив загарбати відшуканий харч. Інколи він звертався до людей, просячи жалісним скигленням поділитися їжею. Але завжди його проганяли, а інколи навіть били. Ночував він на смітниках, під ворітьми, ятками, а частіше під голим небом. Йому ніколи не доводилося дві ночі поспіль перебути в одному місці. Затишні ящики кудись щезали, а дивись – у кублі, що він переспав там ніч, уже заліг інший і шкірить йому зуби.
Незабаром він звик до цих поневірянь і героїчно помирився з своїм безталанням.
Якось, блукаючи провулком, він зайшов у якийсь двір і несміливо зупинився біля воріт. На ґанкові стояла маленька дівчинка, вбрана в зелену сукню. Кругом неї, по двору ходили білі голуби. Вона кидала їм крихти з рукава й сміялася – Брунька задивився на неї і йому вперше за ці роки навідався давно забутий образ Христі. Справді, десь і вона вбиралася в зелену сукню й так само весело сміялася. Він наблизивсь до ґанку й сів поодаль табуну голубів, чекаючи, що ось вона підійде до нього й полащить йому спину. Але дівчинка, не помічала його. Він замурчав стиха, щоб звернути на себе увагу, й напружив лапи, збираючись зустріти її привітним стрибком. Тоді вона повернула голову, глянула на нього й злякано поточилася до дверей. Ні, то була не Христя! Та ніколи не тікала від нього й не затуляла руками лиця!
Одначе, дівчинка скоро заспокоїлась і кинула йому шматок хліба. Брунька проковтнув його, навіть не перекусивши надвоє. Тоді вона, бачачи його голод, винесла з хати ще кілька шматків і шпурнула їх насеред двору. Він з’їв їх пожадливо й почув у тілі солодку втому.
А по годині вони були вже друзями й Брунька ухвалив собі лишитися в цьому дворі. Йому бо знову закортіло зігріти десь у затишку свої старечі кістки й забути поневіряння. Він плекав цю думку й ходив слідом за дівчинкою, аж поки її не покликали в хату.
Потім він узявся за досліджування двору й знайшов собі за шопою притулок. Там у кутку між стіною шопи й парканом стояв старий триногий стіл; під ним лежало якесь дрантя, що вже вибуло з господарського обіходу, і він зробив з нього кубло.
Нарешті, він згорнув своє тіло в клубок і спокійно заснув. Сухе ганчір’я зігрівало його й навіювало йому приємні сни. Він знову бачив Христю й багато різних страв.
Прокинувся він над вечір. Надворі йшов дощ і десь поза столом віяв рвучкий вітер. Але це його не засмучувало. Груба покрівля столу захищала від холодних струменів, що збігали з даху шопи, а вітер, переп’ятий парканом, не досягав його кубла. Навпаки, було приємно слухати, як десь над головою барабанили важкі краплі й навівали дрімоту.
Згодом він підвівся й обережно заглянув у двір. Там було відлюдно й тихо. Лиш одинокий кіт, не зважаючи на дощ, лазив по краю ринви й полював за горобцями.
Тоді він повернувся до зігрітого місця й знову ліг.
Але раптом прокинулися всі хвороби, що він дістав їх на базарі, і він не міг уже заснути. Боліло в спині, в ногах; почалася різачка в шлункові, що прикинулась йому від довгого недоїдання. Він підводився й знову лягав, крутився, і коли вже біль ставав нестерпучим, тихо скиглив. Проте, затишок і теплі ганчірки перемогли недуги й під ранок він заспокоївся.
Другого дня він зустрів дівчину в зеленій сукні біля шопи й повів її до свого кубла. Вона знову принесла йому хліба і несміливо торкнулася пальцем Бруньчиного писку. Він подякував її кількома стрибками й на ознаку вірності облизав їй руку. Потім відшукав ще помийну яму і за харчі вже не турбувався зовсім.
Невдовзі він оклигав і призвичаївся до думки, що живе в своєму дворі. Болі потроху минали й незабаром зовсім принишкли. Вовна йому знову прилягла й узялася в звичайну масть.
Якийсь час він знався тільки з дівчинкою в зеленій сукні, але згодом став показуватись на очи й іншим мешканцям двору. Проте, ніхто не звертав уваги на приблудного пса й він з власної ініціятиви заступив до обов’язків сторожа.
Одного разу він напався на присадкуватого товстого чоловіка, що ввійшов у двір і обірвав на ньому штани. Та, як виявилося, то й був господар ції оселі. Він дуже розгнівався, що в його двір ходять бойові пси, й вигнав Бруньку в провулок. Той перестояв якийсь час за ворітьми й, соромлячись своєї помилки, переліз через паркан у садок і тихо пішов до свого кубла. Але присадкуватий чоловік, здається, стеріг його й знову вигнав з двору.
Тоді Брунька похнюпив голову і зі збитою оскоминою пішов шукати нового притулку.
Та того дня здибало ще одне нещастя, і на цей раз уже останнє.
Йдучи провулком, він стрівся з тічкою, що вела за собою мало не десяток псів. Один з них перетяв йому путь і без усякої причини почав шкірити на нього зуби. Брунька хотів обійти його, але пес раптом кинувся на нього, збив з ніг і вп’явся йому в горло. Кілька разів він підводився на ноги й наважувавсь тікати, але його знову підбивали й калічили далі. Він був найслабший між ними, а зграя дужа своєю кількістю, і через те йому не було пощадку.
Нарешті, тічка рушила далі й розлючені пси облишили пораненого Бруньку на дорозі. Він підвівся на передні ноги й раптом почув у спині гострий, пронизливий біль, і слідом за цим його задні ноги перестали ворушитись. Пси перекусили йому хребет і в кількох місцях понівечили тіло.
Він ще раз зробив спробу витягти свій тулуб з мокрого багна, але дарма було й ворушитись. Тоді він опустив голову на землю і знеможений заплющив око. З пащі йому юшилася кров і все тіло горіло мов у вогні.
Та незабаром вогонь той обернувся на задушну спеку й Брунька втратив ясність думок. Йому здавалося, що оце тільки сьогодні Трохим піймав його на базарі й веде в село. А то він знову сидить на прив’язі біля загороди й умирає від спеки. Інколи жар спадав, і тоді до нього приходили Христя, Мокій, мура корова й по черзі пестили йому спину. Але вони завжди кудись поспішали й знову лишали Бруньку самого пектися на сонці.
Він пролежав у провулку чотири дні. Часами його око розплющувалося, і він з здивованням оглядався навколо себе. Не було ніякої спеки, ні Трохима! Йшов рівний густий дощ, і в калюжах здіймалися бульби. Поблизу нього валялися пасма вовни, а поодаль бігала юрба краснощоких, життєрадісних хлоп’яків і, пустуючи, кидала в нього грудками мокрої землі.
Ранками до нього приходила якась жаліслива жінка й приносила йому шматки хліба. Але він не з’їдав їх, бо раптом десь бралися пси з сумежних дворів і віднімали той харч.
Потім думки його знову прояснилися і він почув свій кінець. Як і людині, йому промайнуло в уяві його життя, невідомо для чого прожите й обрямоване радощами й горем. І напослідок він засмутив собі серце. Проте, це тяглося недовго. Десь несподівано взялися волохаті материні груди й обвіяли теплом, що вкрило пеленою його мозок. Скоро все щезло й обернулося в ніщо – в темну, вічну ніч.
Маркові Вороному присвячую
«До свиданья, друг мой, до свиданья»
В. К.
Орехта колючою бородою ліг Ганні на груди, а залізною рукою притягнув до себе за стан. Ганна слухняно притулилася, та коли від вітру стукнула кватирка, встати хотіла.
За руку Орехта:
– Хай. Чорт з ним…
Кватирка знову стукнула, а Ганна лежала.
Увечері Орехта – інший. Твердий, мовчить більше. Це тому, що робив, як кінь в степу (жнива). А вночі з Ганною. Кличе щось. Ганна ж удень по хазяйству. Корова. Обід. Мало хіба бабі роботи?
А Орехта все неспокійний. Через те й завелося так.
Лежала покірно і мовчки, а Орехта колов дротяною бородою груди і стискував так, що хрускотіло в попереці.
Вітер дмухнув – знову хотіла встати, але встала тільки тоді, коли чоловік сам потяг з ліжка за плече, пустив.
Встала, зачинила і знову лягла. Шорсткою рукою Орехта по нозі погладив, литку стис. Губами в губи. А Ганна боялася сьогодні Орехти. Після того, як він казав, приглядалася нишком до його рухів, ловила слова і міркувала. Сама ж збентежена, як ніч глупа, пострілом. Хрусне тріска – страшніше. Тиша – страшно. Голосу хочеться.
Клала кирпичі в купи. Дитині, що носила, казку складала. Купа тут, а кирпичі по двору. Ходити – мріяти. А сама. Все в голові: «Ладки, ладусі».
А воно, як живе, рученятами. Кирпичі кладуться рівніше.
– Сорока-білобока на припічку сиділа…
Сонце не пече дуже. Немає сонця. В попереці не ломить.
– Цьому дала, цьому дала… А цьому не дала. А то ще коза. Ухватила кленовий листочок, тілько пила, тілько й їла.
Саме вгадувала чи хлопець, чи дівчина. Коли Орехта з-за клуні несподівано. Глянув на ноги червоні, пужалном на живота показав. Торкнув так, наче на стінці показував що.
– Щоб не було цього… – сказав.
А Ганна не знала, чи засміятися, чи ні. Може, жартує Орехта. Пужалном же до живота.
– Чуєш? – спитав і пішов.
Кольнуло всередині, хтось смиконув і погналися сполохані думки. Живіт помітив Орехта ще місяць тому, та мовчав усе. Вгадувала – чи радіє чи ні, мучилася, а тепер зразу випалив. Вдачу ж чоловікову знала. За волосся смиконе – тільки скривиться, в руках тіпається, дужою рукою звалить на ліжко, вдаре важко як об сніп. Вдень це. А вночі обгорне тілом волосатим, обніме, бороду на груди покладе, візьме, наче вишню зірве. Ганна лежала так, щоб не випинався живіт. Орехті щоб не нагадувати. Щокою терлася об бороду, але Орехта взяв та й поклав руку прямо на живіт. Затремтіла. Вкрала подих. Холодними губами поцілувала Орехтину руку.
– Спи, Орехто… Спи… Вставати рано, – прошепотіла тихо, а сама не знала, що сказати ще. – Спи… Ну…
Орехта надушив на живіт так, що боліло.
– Коли робитимеш?.. – спитав.
– Що коли?
– Щоб не було.
– Навіщо?.. – притулилася близько, шию Орехтину рукою обвила, голову до грудей притулила. – Пізно вже… Вже не можна… Кинь…
– Шпилькою або як-небудь. Сашка нагуляла он, з бантини стрибнула – і все. Оце понімаю.
Ганна тремтіла.
– Замовчи… То ж Сашка… Лучче…
Одсунулась од Орехти, але знову притулилась… Хай все… Хай цілує Орехта, тілько хай не говоре про це… Хай! Тягнула і ссала шию.
Незграбно ковтаючи сміх, навалився на Ганну і затулив щокою рота.
Потім Ганна лежала холодна, спітніла і перелякана. А Орехта сидів на краю ліжка і матюкався, що відсиріли сірники. Коли закурив, щось зрозумів, захіхікав зле, над Ганною нахилився.
– Що ж ти, сволоч… Обдурювать? Щоб завтра мені пуза не було. Слиш? Пуза, говорю, щоб не було завтра. От.
Ганна заплакала сама собі у темноті, а Орехта одвернувся, ліг зручніше боком, до жінки спиною, бухикнув роблено голосно і з головою вкутався у ліжника.
Ніч волохату і погрозливу Ганна не спала.
Надвечір, видоївши корову, мила водою холодною ноги Ганна. Вода холодна, кринична, аж тьохкає, коли хлюпнеш. Через те ще більше ноги холодні, червоні. Тіло було наче побите і трохи боліла голова. Лице жовте (ніч волохата). Коли підійшла Сашка, Ганна засоромилась, бо злякалася. Думала, що Орехта, а тому живота підібгала, меншим щоб був. У вічі Орехті не кидався б. А Сашка реготалася голосно як дурна і очима облапувала Ганнин стан.
Яка Ганна! І спутався ж Орехта! Смішно було і весело.
Орехта застав у Падзеґунів у клуні. У Падзеґунів машина. У Падзеґунів Сашка біля віялки. На обід ішли.
Застав одну у клуні і повалив на полову. Сашка ледве вирвалася, бо день, застукати могли, а Орехта лишився з носом. Цього Сашка вголос не сказала. Вона так просто зайшла. Скучила за Ганною та й подумала: «Дай зайду».
Подумала і забігла оце… Отак… У Ганни, мабуть, новини. Балакали недовго, але Сашка таки звела на Ганниного живота. Так розіперло її і так сміється він, живіт Ганнин, що не змовчиш.
І в Оришки таке. До акушерки сьогодні ходила, у город. Ще піде.
Коли і Ганна піде до тієї самої акушерки, то Сашка передасть Оришці, щоб зайшла. Разом веселіше.
Ганна слухала і запалилася. Зразу почула, що Орехта Сашку підіслав. Але крикнути так, щоб вигнати Сашку, не хватило сили. Під стукіт серця сказала:
– Іди, Сашко… Не треба. Не хочу я. Зла ти…
А сама сльози здержала. Солоні.
Сашка засміялася, але – нічого не сказала. Пішла – у вічі одна другій не глянули…
Ганна ж вбігла у хату і, сховавши голову у подушку, плакала довго, так, що трусилися плечі. Потім лежала, м’яка, із заплаканими очима, бліда.
Вечір блакитний. Цвіркун мантачкою дер об терпуг пісню, нудну таку, як вчора. Сама. Виходило все якось по-собачому. Орехта приходив з чубом спітнілим, рудим, бородою дротяною, куцою, сонцем засмаженою. Місив Ганну і нічого не казав.
Думала, що Орехта хлопця хоче мати так, як вона, до болю хоче, як іноді хочеться води в спеку, або живого завтрашнього дня. Тоді молилася. І як робила, і як спала. Коли тремтіла од Орехтових поцілунків, скандзюбившись, просила, зціпивши зуби так, що боліли очи. Кров’ю і серцем, розумом, всім:
«Хай буде!.. Хай буде цей раз дитина. Хай візьметься… Хай!»
Але потім, коли живіт почало випинати – Орехта зсупив брови. Брови зсупив Орехта і не дивився вдень на Ганну. Тільки вночі тягнув до себе. Але ж вночі не видко постаті…
Тоді почала затягувати живота рушником. Трохи тілько. Щоб не так видко. А вчора Орехта ткнув пужалном у живота і сказав:
– Щоб не було цього.
Сказав як відрубав. Коли так говорив Орехта – мусила коритися Ганна. Так само Орехта відрубував:
– Давай їсти! – Клала на стіл хліб. Так само Орехта відрубував: – Лежи… Тихо! – І мовчки лежала Ганна.
А вдень чужа Ганна. Орехта вдень чужий. Мовчки все. Сіра вдень Ганна. Що з Ганни вдень, коли ноги в кізяках і червоні. Заробиться, чорт – волосся розпатлане, піт на морді. Не вмиється.
Орехта йшов з комнезаму. Зупинився біля Сашкиної хати і патиком постукав об тин. Собака загавкав і кинувся до Орехти через тин. Викликає Сашка ходою. Коли йшла, ноги порівнював Сашчині та жінчині. Очима у вічі пильно.
– Була? – спитав.
– Була, – відповіла, очи великими зробила. Кепкувала наче з Орехти. – Вицарапав ти собі жінку.
– Погана?
– Не погана, а якась дурна. І поговорити не дала. Ха! Ха! Ну й жінка! Хоче Орехтиного заводу оставити! – кінцем хустки бавилася манливо.
Орехта вус вкусив.
– Значить, не вийшло? – спитав.
Сашка солодко губу скривила і махнула рукою.
Орехті в груди вкусило. Думки чирконулись одна об одну. Мовчав і дивився на Сашку, а вона очима сірими бісиків пускала.
– Зайдеш увечері? – спитав. – Коли світло погасне, сховаєшся за клунею, може, помогти прийдеться. По-домашньому зробе сучка, коли у город не хотіла. Будеш?
– Буду, – відповіла Сашка.
Ганна боялася заговорити до Орехти. Скажи слово, коли такий він – по пиці лясконе. Лясконе – боляче буде, а може, ні. Дивлячись, на думці було що. Іноді було так, що вдаре, а не болить щока. В грудях тільки пече дуже. Плакати не від болю хочеться, а того, що жалко себе якось…
Сама насипала їсти і сіла біля краєчка стола. Вечоріло. Хтось спутав ноги вітром. Тому тихо. Знала, що Орехта мовчить-мовчить, а потім скаже страшне. Скаже, у вічі зелено як змій гляне, не моргне. Візьме за руку і поведе. А вона піде слухняно, наче коняка за поводом. Піде і вилізе на бантину по драбині. (Орехта ще зранку драбину налагодив.) Очи заплюще, стрибне. А завтра не буде дитини. Може, і вдруге не буде. І може, ніколи не буде. Не буде. А тепер є. Є! Є! Жива! Є так само, як є серце в грудях, в жилах кров, мозок у голові. Є, як повне зерно в колосі, в літо з дощами майськими соковитими, цілющими. І стало шкода її, як самої себе. Хай вдарить. Ну да, хай вдарить! Боляче хай. По носі, по щоці, все одно, може, перекипить і змовчить. Слова не скаже. Вдарить – перегорить, а вона заплаче так, що буде багато сліз солоних баб’ячого життя – муки втіха гірка. Тоді пожаліє, може.
Одсунулась, так, щоб захистити живіт, а обличчя близько до Орехти. Надувалися жилки на лобі і шиї, обличчя червоніло. Не дихала навмисне. А коли не було сили держати повітря у грудях, із зусиллям останнім процідила:
– Ти нащо підіслав? Га?..
Орехта не чекав. Скреготнув зубами. Щелепи зціпив, аж гульки на щоках. Що робити, не знав. Тоді Ганна підвела ближче обличчя і сказала голосно:
– Нащо Сашку підіслав, питаю? Чого за спідницями бігаєш? Бабій! – кинула в вічі, а сама очима жерла.
Орехті «бабій» – по щоці рука мокра баб’яча. Щосили вдарив Ганну в лице. Голову Ганна – на стіл, крови каплі коралами на спідниці полотно. За косу крутнув, головою до стола притулив міцно. Сказав:
– Смотри. Гавкатимеш, голову об піч розвалю. Знай…
З хати вийшов. Коли стемніло, Орехта був надворі, аж поки у вікні не побачив світло. Виплакалася Ганна.
У садку за клунею майнула постать, зашаруділа м’яко. Знав хто. Свиснув, тихо підійшов. У темінь.
– Ти – Сашка?
– Я, – пошепки, злякано.
– Посидь.
При Сашці не можна було осоромитись. Увійшов у хату, до Ганни тихо, мов звір підійшов. Ганна дивилася і вгадувала, чи жаліти йшов, чи до бантини гнати. Бо в плечах – камінь, у вічі не дивиться, а за руку легко взяв, м’яко, наче до ліжка вести.
– Ходім, – сказав холодно.
– Куди? – спитала, хоч знала.
– Ходім, – сказав.
– Куди? – спитала.
– Ходім! – ревнув.
– Ляжем спати, Орехта. Ляжем, – попросила, а очи на жменю Орехтову дивляться. Руки повисли над животом. В очах жах – з глибини синій.
Скипів. Ногою тупнув, аж стулилась Ганна.
– Ходім, говорю.
Руку крутнув. На коліна стала. Ойкнула.
– Болить, – простогнала. – Болить… Ой, болить же…
Дужче крутнув і поволік за собою. Тоді Ганна борсатися почала.
– Не піду. Ой, не піду… Мамо.
– Не підеш? Га?
– Не піду.
Ногою по ногах вдарив. З сіней – батіг. Пужалном по голові, животі, ногах. Застогнала, встала, пішла.
– Дитина, моя, любая. Мамочко, моя рідная. Ох, матінко, якби я знала…
У клуні Орехта сказав:
– Лізь по драбині.
Ганна полізла. Орехта каганця засвітив.
– Може, злізти… – прошепотіла. Тремтіла так, що зуби цокотіли.
– Стрибай, чорт…
Очі заплющила. На бантині, нікчемна, зібгалась. Спідницею голі ноги затуляючи судорожно. Стрибнула, ойкнула, на землі розпласталась, розхристана. Зігнулась потім, перевернувшись із стогоном. Руки – до живота. Орехта бачив, що падала спиною.
– Ну, от і все. Виплюнеш завтра. Іди.
Але Ганна встати не могла.
На руки підняв і одніс у хату.
Коли увійшла Сашка, Ганна лежала жовта із заплющеними очима і ледве дихала.
«Одсапається», – подумав Орехта і глянув на Сашку.
Сашка, замислившись, дивилася на Ганнину голову розпатлану, і вгадувала, чи бачить її Ганна.
– Високо бантина? – спитала.
– Як в клуні.
– Покаж… Може, дуже високо.
Коли увійшли у клуню, Сашка рукою хотіла торкнути бантини.
Орехта світло потушив. Рука у Сашки тремтіла. Звалив на солому.
Ганна лежала у хаті жовта. Волосся злізло на око. Живіт випинався великий. По спідниці лазили сонні мухи.
Коли одного разу я побачив на Хрещатику собаку без ошийника, я витріщив очи і зразу ж спитав себе: чи в Києві я, чи в моєму старому, сіренькому городі Валках із дошками замість тротуарів, із скрипучими возами, схожими на тарганів і тисячами валківських бджіл на базарі, біля бергамоту, меду та житників.
Чорт бери, я був у Києві!
«От тобі й на, – подумав я, – значить, у Києві теж єсть на вулицях собаки та ще й проти Губвиконкому…»
Я дивувався й знизував плечима. Потім я пішов за собакою. Ясно, що собака мене не помічав, бо біг він собі повз тротуару, а я йшов між людьми.
Думав я так: я буду йти за ним до поста міліціонера; коли в Києві дійсно собака на вулиці – явище незвичайне, то міліціонер вживатиме заходів, щоб її зловлено. Побачивши на розі міліціонера, я зупинився і став чекати. Але міліціонер байдужно глянув на пса, а пес собі повернув за ріг вулиці.
– Товаришу міліціонере, ви бачили – собака… побіг вулицею… – звернувся я до нього.
Він повернув голене обличчя до мене, глянув, придивився і спочатку посміхнувся, а потім витяг свисток…
Викрутився я тим, що я валківський простак і думав про Київ, як про Париж. Тепер я знаю, що в Києві собак на вулицях чимало. Багато їх, мабуть, і в Парижі.
Трапилося так, що я опинився без кватирі. Я проблукав до двох, стомився, обрид людям, але ніде не знайшов і поганого кутка. Спочиваючи в парку, я дочитав «По огонь» Роні Старшого. Потім, думаючи про твір і про кватирю, я пішов на Інститутську. І хоч вже знав, що собаки вулицями бігають, – здивувався знову, побачивши як ціла турма псів, чорних, білих – до десятка – накинулися один на другого за суку так, що один кудлатий рудий цуцлай там і здох. Сука ж постояла, флегматично глянула на «ухажорів», задоволено помахала хвостом і побігла геть. Люди, махаючи руками, з гиком, свистом, реготом розігнали псів, а я згадав про міліціонера й про Валки. Собаки заспокоїлись і побігли за сукою.
– Що ж, тьотю, собаки у вас на вулицях, га?.. – звернувся я до незнайомої мені жінки з кошиком.
Тьотя глянула на мене чорними стомленими очима й слабким надірваним голосом сказала:
– Собаки?.. Собаки – животне царство… Що собаки… Тут не таке єсть.
Мені здалося, що у цієї жінки щось болить у грудях – такий слабкий був її голос, – що вона нещасна, і я не хотів її розпитувати. Але коли я пішов і озирнувся, щоб глянути на чудні очи цієї жінки, то побачив, що вона йде за мною.
– А ви що ж, собак не бачили? – спитала вона, нагнавши мене.
Ми розговорилися. Жінці цікаво було знати, звідки я, чого без кватирі. Розповівши докладно про себе, я в свою чергу розпитав про неї. Виявилося, що живе вона за Шиянівською біля старої дороги. Живе бідно, заробляє тим, що ходить банити білизну робітникам; п’ять карбованців щомісяця вона мала за кімнату, що її здавала, але тепер ця кімната вільна. Їх – троє… власне, двоє: вона та чоловік ніби її, інвалід.
– Слухайте, – зрадів я, – може, я найму цю кімнату, можна мені глянути?
Жінка згодилася і я пішов за нею.
Шиянівська була за печерським базаром, а провулок перетинав кінець її. Я вгадував, куди заверне жінка, але щоб не випереджати її, ішов за нею. Жінка йшла не поспішаючи, і їй, мабуть, було дуже важко йти, бо вона часто зупинялася, набирала в груди повітря і брала кошик то лівою, то правою рукою.
Їй було років тридцять. Чорне схудле обличчя, з великими темними очима, вражало схованим болем і було схоже на обличчя чужоземки. Тонкі, чисті пальці наче нічого не робили, але я згадав, що вона миє. Постать виснажена роботою.
Завернула вона у ворота, обмазані жовтою фарбою, старі, зроблені з якимсь залізничним смаком із казенних рейок. «Невже вона живе в цьому будинкові?» – подумав я, побачивши чепурний будинок із цегли, вибілений глиною, на дві кватирі.
Я помилився. Жінка увійшла в подвір’я, що в кінці його стояв мазаний сарай. Вона глянула мені в обличчя, силкуючись вловити в ньому щось, а я стояв, нічого не розуміючи. Другої хати в дворі не було.
«Ага! Певне, вона поведе мене зараз через чорний хід в цю білу хату», – знову подумав я і сказав:
– Сюди, мабуть? Це ваш дім?..
– Ні, не туди, то – чужа хата, – сказала жінка й підійшла до сараю.
То була хата жінки. Одчинивши ставню, вона силкувалася влучити якоюсь залізною карлючкою по рейці, що була замість гачка. Маленьке віконце з латаними шибками, двері зробили сарай схожим на хатину, але все ж це було погане житло.
«Довго жити я тут і не думаю, – заспокоював я себе, – крім цього, не можна ж судити про хату зокола».
Я увійшов у сіни. Середина халупки була дуже вбога. Кімната була з окремими дверима, просто з сіней, більше схожа на кладовку. Порожня.
– Я буду жити у вас приблизно з місяць… можна так? І коли можна, то скільки ви візьмете? П’ять карбованців? От і чудесно…
Я дав жінці 10 карбованців і сказав, що за місяць платню вона одержує наперед. Як зраділа ця жінка! Їй до зарізу потрібні були гроші. Її чоловік кинув лікувати свою руку тому, що немає чим заплатити за електрику.
Вона побігла до себе в кімнату, щоб принести мені решту грошей. Її не було так довго, що я подумав, чи не трапилося чого з нею. Але хвилин через п’ятнадцять жінка прийшла й висипала на стіл лишок. Я здивувався і не знав, що робити.
Що це значить?! Я ніколи не одержував так багато самих мідяків. Це справді були мідяки в 1, 2 й 3 копійки на всі 5 карбованців! І жодного п’ятака. «Де вона набрала цієї міді? – спитав я сам себе й зразу ж зрозумів: – Мабуть, вона торгує насінням, ірисами або просто собі жебракує».
Герасим звав жінку Любиною. І мені чомусь здавалося, що це вигадане ім’я. Його ж таки справді звали Герасимом. Од нього було дуже погане враження.
Це була жорстока, з великим тілом людина, з паралізованою од рани – він був на війні – рукою, з маленькими, швидкими, як у кнура, очима. Коли я вийшов, він уже підкотив маленький візок у сіни й поставив його так, щоб він не заважав ходити.
Любині він сказав:
– Приготов чоловеку мебель… і поли, щоб под виший сорт. Во! А то кабак.
І чогось мені здалося, що Герасим знущається над нею. Глянувши на його велике тіло, я рішив, що коли б не рука, він був би портогрузчиком: може, він був ним до війни.
– Хвамилію і документи… – кинув він холодно мені.
Я дав посвідчення. Він поглянув на папірець, на мене, на Любину й, очевидно, лишився незадоволений. Але мені було мало діла до цього.
Годині о дев’ятій вечора я повернувся з міста й приніс свої речі. Герасим і Любина вже спали. Принаймні я так гадав. Я ліг, щоб заснути, але несподівано почув шепіт. Хтось з опаскою гукнув у темінь: «Хома!..» – і знову змовкло. У вікно я побачив, що Любина притулилася до людини в сорочці без пояса. Я приглянувся й побачив, що це був не Герасим, а хтось інший, високий, без однієї руки. Вони пішли в ніч.
Мені снилося.
Блакитна ніч. Все наче з бірюзи. Вона, ніч, майнула швидко галереєю схожих одна на одну картин. А потім був дуже ранній ранок. Такий молодий, сіренький і м’який як котик, – напудрений ранок. В незнайомому мені місці, – воно випливло з давнього дитячого сну, – дерев’яний, вицвілий міст, мокрий од густої роси. Корчань мосту пахне мокрою шальовкою.
Я біжу. Жах гонить мене; стогін гонить як стріла. Це не безпідставний жах. Ах! – Це не стогін. Я тікаю од плачу натовпу голодних, здичавілих людей, чорних, бородатих, з блискучими як чорне шкло очима, з тілами міцними й м’язистими, як тіла Нама, Нао й Фаума[8].
«Дай огонь», – кричить мені Герасим і лице в нього як у Леопарда. Тільки ж я не брав їхнього вогню. А жінка біжить за мною. І в неї одяг, чоло, очи, як у дикунки Гамлі.
Така тиха хода в цієї красуні Гамлі. І навіть тоді, коли волосаті руки улямрів схоплять мене й її, вона буде шепотіти, складаючи свою примітивну молитву зорям. Але я – стрибаю з мосту. Я не вбиваюся. Як це я втрапив на траву, на скелю, що за нею паща прірви?..
А Гамля не думає й трохи. Гамля плигає до мене. Вона летить на мене й кричить: «Тут не собаки! Не собаки! Не в собаках діло!»
От дурний, от дурний! Ти думав, що це Гамля? Це не Гамля. Хто ж це з чорними як горе очима. Очима, мокрими від сліз, з болем, як у лошиці, що вмирає з простреленим в собі лошам. Хто!? Хто?..
Очі Любини дивляться на мене, як дві головки чорних гадюк.
Любина! «О-о-й-і-і!»
Це її несамовитий скрик ріже ніч один раз. Один раз, бо потім вона стогне жалібно, тонко. Я прокидаюся…
Я ще не був певний того, що я дійсно прокинувся. Коли б я не спав, я не чув би цього стогону Любини, що й досі чувся і пік груди. Не може бути, щоб була така сильна слухова галюцинація. Я знаю, що уві сні буває, ніби ти прокидаєшся, а справді спиш. Проте ясно почуваю, що очи мої торкаються холодної темені. З того боку, де дерев’яна стінка, я чую стогін, якого я ще ніколи не чув. Це був стогін, що вражав до краю безнадійним тоном. Хтось когось благав одним звуком і вже знав, що те, чого просить, йому не дадуть. Стогін тонкий, як струна.
Я схопився на ноги й простяг руки до стогону. Перше, на що натрапили мої руки, був стіл. Я хотів дійти до стінки. Постукавши пальцем, щоб взнати, де стінка найтонша, я занімів, а по тілу посипав холодними голками мороз. Стогін стих. Од того, що я постукав, він стих…
Я принишк біля стінки.
Було, мабуть, під ранок, бо десь коло Лаври цокотіли вози. Я став і напружено прислухався, чи не буде ще цього страшного стогону за стіною. Враз я зідхнув так, наче з мене звалилася непосильна вага. Я посміхнувся, я зрозумів, що це.
Це – вітер. Мені нагадався примітивний механізм Еолової арфи, вичитаний у якомусь старому журналі. Мабуть, десь дошки, стінка, бляха утворюють цей механізм, що зараз приймає щонайменші хвилі повітря. Я заспокоївся і ліг.
Ще могло бути, що кричав пугач, або якийсь із тих нічних птахів, що раптом лякають людину то плачем матері, то холодним скигленням божевільного, то зойком переляканої смертю дитини. Це відпало. Стогін чувся, виразно чувся не згори, а збоку, з дерев’яної стінки.
Я згадав холодний блиск очей Герасима, його випнуті наперед щелепи, товсті губи. Вперше, коли я побачив його обличчя, воно здалося мені якимсь незвичайним.
Тоді я пояснив це тим, що в нього прострелена рука, що він, людина з силою, мусить задовольнятися нікчемною роботою: возити дрібниці возиком. Але тепер я згадую різні характерні риси облич усяких жорстоких деспотів, убивць і в думці порівнюю їх з лицем Герасима. Я навіть перебільшую.
Товсті губи Герасима – раз, – малий рівень розумового розвитку, «інтелектуально нерозвинений індивід». Випнуті наперед щелепи – два, – жорстокість натури. Розріз ока – надто малий, порівнюючи з віддаленням від одного ока до другого, й товсте перенісся, як лоб у бугая – три. Товсті вуха, мавп’ячі руки – чотири, п’ять…
Тепер я думаю: або стогін – звук повітря (чого вони замовкли, коли я постукав?), або Герасим проробляє екзекуції, – можливо, він садист, – над своєю жінкою Любиною.
Очі з виразом пригніченої, майже ненормальної людини, що були в Любини, потверджували це.
Аж несподівано мої думки перервав стогін. Він знову – тонкий, страшний і безпомічний, що зразу ж викликав острах, – почувся з кімнати.
– Це Еолова арфа, – заспокоював я себе, але сам не вірив собі. Яка в біса Еолова арфа, коли людський стогін. Знову притулив вухо до стінки. Стогін був такий тихий і складався із таких звуків, що я не міг добрати, чи йде він із кімнати чи ні. Це струна, це пугач!..
Коли я силкувався знайти положення кімнати й віддалення од звука, де він починається, до мене, я мав такий незанотований акт. Стогін чувся із-за стінки. Починався він наче із землі. (Льох…) Таким слабким він міг бути тоді, коли він далеко схований. Стогін – ті звуки, що бувають тоді, коли людина вмирає од болю, але коли цей таки біль не дозволяє стогнати дужче. Тут – ідіотська середина.
«Коли я зараз пошкрябаю і він замовкне, як вперше, це буде свинство», – подумав я і, як тільки міг тихо, пошкрябав глину нігтем…
І стогін щез… Я перестав шкрябати – знову почувся стогін і враз замовк. Я чекав хвилин із п’ять і ще раз, наче гукаючи до нього, постукав. Стогін з’явився…
Переляканий, вже нагадавши різні дурниці, я постукав дужче. Стогін дужче застогнав. Стогін щось молив, він озивався до мене.
Украй вимотаний цією сигналізацією, я ліг, заплющив очи і обмотав голову сорочкою, щоб нічого не чути…
Уночі пройшов дощ. Дерева стояли з мокрим зеленим листям, а земля напилася води й була свіжа, як по весні. Мокра, вона пахла травою.
Я хотів побачити Герасима, щоб побалакати з ним. Можна було поговорити й з Любиною, але мені чомусь здавалося, що сьогодні її не побачу. Проте не було дома Герасима.
Це видко по слідах від маленького возика й від ніг, що тягли його до воріт. Любина підійшла до мене. На її лиці немає ні синяків, ні шрамів, тільки глянула вона так, наче хотіла зрозуміти, чи не взнав я чого вночі.
Я постановив їй сказати все.
– Любино, з вашої кімнати вночі весь час було чути якийсь стогін. Скажіть мені, що це було? Я майже не спав. Такий страшний стогін, що мені здалося, ніби хтось конав.
– Стогін? – перепитала вона пошепки. – Я не знаю, що це… Може, це здалося так. Ви спокійно спите?.. І вигадають же…
Лице її зблідло, і вона помітно хвилюється. Вона піднесла руку до губів, ніби стримуючи якесь слово.
– Я не знаю, що це… Що ж би це було? Хм…
Вона говорила неправду. Я насмілився сказати свою думку:
– Мені чомусь здавалося, що ваш чоловік… що Герасим бив вас… і я так і рішив… Ви ж знаєте все…
Вона швидко глянула мені у вічі й натягнуто посміхнулася.
– Ні… Герасима цю ніч дома не було.
Це вже дурниця. Вона думає одурити мене.
– Не було?.. Хм… Як же це? – дивуюся я і дивлюся на слід від возика й Герасимових ніг. А через мить, коли я дивився на неї, її очи дивилися на цей же слід.
Почервонівши, вона одвернулася од мене й швидко пішла до хати.
– Ні-ні, – на хвилинку визирнула вона з дверей, – Герасима цю ніч дома не було, – майже крикнула вона.
Несподівано вона підійшла до мене. Я не розумію її, очи в неї горять. Вона дивиться гостро, наче перевіряючи мене й каже:
– Герасим цю ніч був дома… Ви нічого не скажете йому?.. – і очи в неї гаснуть, бо сила її надломлюється. Враз опускаються куточки губів.
– Ні… нічого не скажу, кажіть мені…
Але говорити вона вже не може. Вона тільки одмахується рукою, наче од своєї дитини, що кидає її.
У вікно я бачив, як вона сіла на табуретку, проти вікна, заплакала, закривши лице руками, схопилася й сховалася далі од вікна, щоб плакати на подушці.
На роботі до третьої я думав про свою нову кімнату. Я не бачив ні очей, ні обличчя Хоми; він поки що загадкова для мене особа, але він симпатична людина. Чого симпатична – не знаю…
Це був дуже малий візок; швидше для забавки дітям, ніж для того, щоб щось возити. Він уже стояв біля дверей. Коліщата, зроблені сокирою з дюймової дошки й оббиті бляхою, були лише трохи обмазані в мокру зрання землю.
На ньому трохи соломи, з гніздом посередині, наче звідти тільки-но встала квочка. Це од мішків, макітер, кошиків. Мені відчинила Любина.
– Невже ваш чоловік возить оцим возиком? Ним багато не повезеш, – промовив я, – якийсь пуд та й годі… Важко заробити багато.
Любина махнула рукою.
– Який вже там заробіток. Ну, що ж він, одвезе корзинку яєць, якийсь мішок… Одна ж рука нікудишня, три рани – шутки? Вимучиться – пити кортить. От і зараз… п’є…
З вікна білої хати Любині щось показує пальцями однієї руки й мотає головою інвалід. Любині в очах блиснув вогник. Вона знизала плечима, не розуміючи його.
Він одчинив кватирку й вона підійшла до нього. Це був безрукий Хома.
Увечері я вийшов на вулицю. Мене весь час непокоїв стогін, що чувся вночі. Я знав, що Герасим і Любина тепер удома. Я гадав, що він удома.
Несподівано я побачив його з якоюсь жінкою. Він голосно про щось розповідав їй своїм хрипким, як у алкоголіка голосом. Він був п’яний.
Я не дійшов до нього, повернув на другий бік вулиці й чекав. Герасим повів жінку до своєї хатки. Вона роблено хіхікала й пручалася. Вона не хотіла скандалу.
Тоді Герасим сказав їй:
– Ет, чудачка ти… йди. Що ж ти на сам дєлі дрофиш. Варка!.. Коли я говору, знать, ти можиш довєрица. Какий такий розговор, що жінка? Какая вона жінка? Нє, Варка…
Він притягнув її до себе. Вони трохи постояли нерухомо й увійшли у ворота. Мабуть, почувши голос Герасима, Любина визирнула у вікно, сховалася й загасила світло. В чорну дірку дверей він штовхнув Варку й погано вилаявся на Любину.
А через кільки хвилин із хати вибігла Любина. Вона йшла, наче тікаючи од чогось страшного. Я не хотів зачіпати її, вона ж не помітила мене, пробігши швидко, як чорна омана. Біля зруйнованого будинку вона зупинилася, глянула навколо, зазирнула в кущі дрібної акації і сіла в тіні під стіною. Вона сиділа, поки до неї не підійшов Хома. Вони лягли.
Я рипнув дверима. Вийшов Герасим. Він був дуже п’яний і в одній білизні без сорочки. Він точивсь на коротких кривих ногах і від того живіт йому трусився, наче то був мішок з живої шкіри, в якому вода.
– Кватирант!.. Ідіть до себе, ідіть… Де Любка?.. – враз грізно спитав він. – Нема? Не нада, Варка! Слиш, Варка, вонючка ти, топай суди, – гукнув він і вдарив ногою об двері.
Те, що я побачив у кімнаті, примусило мене одступити од дверей. Варка в одній спідній сорочці, розідраній од колін у кількох місцях, з голими грудьми, п’яна до того, що не в силі була сидіти рівно, грудьми лежала на шкоринках хліба й калюжі горілки на столі й робила руками так, наче хотіла щось піймати в повітрі.
З кімнати несло потом, гарячим, нечистим, аж важким повітрям і чимось кислим.
Герасим показав на неї рукою.
– Варка… Ги-ги… – він спіймав мене за руку з наміром потягти в хату. Він був дужий і рука його була тверда, наче точена з кизилю, але він був п’яний.
Мені неважко було вирвати руку. Тоді він став осторонь, щоб не затуляти собою дверей і показав рукою на Варку так, наче з балкону показував краєвид.
– Пустіть мене в мою кімнату, – сказав я йому твердо і, подумавши, додав: – Пустіть, або я іду зараз по міліцію… Я маю деякі факти… за які вас по голівці не погладять…
І раптом Герасим потверезішав, він наче здригнувся й, ніби одсапуючись після фізичних зусиль, промовив:
– Ідіть… а фактів нікоторих… Я тільки шутку хотів пустити для сміху… – Він пропустив мене, обережно притулившись до стінки, наче боявся, що я торкнуся його живота.
Через хвилину він, дико ревучи, співав.
Закривши двері своєї кімнати, я почув, що спів чувся не через дерев’яну стінку. Крізь неї чувся стогін… Той самий стогін, що був і вночі. П’яний спів Герасима було чути крізь двері, що виходили надвір. Здивований, я вибіг із хати.
Та кімната, де живуть вони – переділена стіною. Там дві кімнати. В одній із них щось єсть…
Надворі, за кілька кроків від порога, мене зупинила рука Герасима. Тепер він був одягнений як слід.
– Моя баба спить, Любина… і ви лягайте спати собі… слиште.
Од нього несло, як од розкупореної пляшки, але я бачив – він силкувався володіти собою.
– Пустіть… – сказав я.
– Ідіть спати, – сказав він мені.
Я знову налякав міліцією. Його рука пустила мене, як залізні лещата.
Вийшовши на вулицю, я швидко пішов просто до Любини.
У тіні за деревами нікого не було видко, але я знав, де вона. Любина лежала на траві, наче дівча, й плакала. Голова її була на колінах Хоми.
Вони злякалися мене. Вона стулила плечі, і все тіло її наче чекало, що ось-ось хтось вдарить по ньому нагаєм.
Але Хома ворухнувся. Враз він дико захрипів і підвівся. Я бачив, як метнувся його порожній рукав того, що він розмахнувся здоровою рукою. В цій руці був камінь.
Я одскочив убік.
– Це не Герасим… Чорт… Чужий.
Любина встала, очи її блищали, як чорні краплі. Хома притулив її до себе. Я чув, як колотилося йому серце. Він, плутаючись, неслухняними словами розказував мені, що думав, ніби я – Герасим. Хома хотів розсадити голову Герасимові цією штукою. Ще одна секунда й він пустив би камінь мені на череп, бо він думав, що за Любиною прийшов Герасим. Тепер він навіть пізнає мене і дуже радий, що череп цілий.
Хома хоче забрати Любину – й завтра вона вже не Герасимова.
А зараз у нього ця штука, бо вічно той гад, після Варки і всякої сволочі, шукає Любину, а Хому одгонить, як голодну собаку. І слухається Хома і йде, як слухняний пес, бо у Герасима як-не-як – дві руки, а в Хоми – ось що. Він мотнув порожнім рукавом сорочки й ковтнув біль. Чогось було шкода цього гіганта з дитячою душею. Він мені подобався. Я взяв те, що він держав у руці. Це був важкий, фунтів у сім-десять, гострий шматок якоїсь породи, вроді залізної руди.
– На, дура, на – монатки… Провалювай, хі-хі… і не появляйся. Чортові собаки.
Герасим цинічно сміється, і цей сміх котиться в пітьмі, як важкі свинцеві кульки.
Мені хочеться встати, повалити його, звернути йому шию як волові і бити прямо по морді.
Він стоїть кілька хвилин, аж поки щезають на вулиці лайливі слова ображеної Варки. Потім на вулицю іде й він. Він точиться, балакає з собою. Його хода і він сам нагадують орангутанга.
Хтось легко сіпає мене за сорочку. Розплющивши очи, я побачив Любину. Це вона будила мене на роботу.
– Вставайте… Вставайте… Герасима ще не було з ночі.
Вона говорить це з радістю в очах. Але через хвилину – очи її так само чорні і ховають все наче завіса. Ці слова, незнайомий мені вогник в очах, і те, що вона будить мене – примушують чекати чогось од Любини.
Через хвилину – я у сінях.
Надворі був Хома. Він радий, але в кишені в нього грудка руди. На вусах, бороді такого ж кольору, як і ця порода, – проста одверта посмішка.
Герасима не буде днів зо три; тепер він п’є. А тим часом він забирає все Любинине й тікає з нею. Любина буде його жінкою. І знову – щаслива посмішка на все лице.
Так посміхаються люди, що не ховають своїх переживань.
Герасимові вона була за жінку не по закону, бо жінка в нього єсть…
– Єсть?! – здивувався я. – Значить, Любина не жінка? Варка?..
Любина потягнула мене за рукав.
– Ні, не Варка… – говорить вона мені, й губи її тремтять… – Ви кинули б кватирю і Герасим би замучив мене. Ви гляньте… – тут вона не в силі сказати й слова. Мовчки, швидко розстібнула ґудзики на блузці й показала плече, вкрите синяками.
Ураз вона заплакала. Хома підійшов, хотів узяти за руку, але лише махнув жменею.
– Брось ти… от охота… Ну брось, Люб… Чудачка: сміяця тепер, а вона – сльози… Ех ти…
– Гляньте, дивіться, – сказала вона ще раз і закотила рукав на одній руці. Вся рука була в синяках.
– Так все тіло… Що ж це – пустяки?..
Любина повела мене в свою кімнату. Я не помилився: там були двері в другу кімнату. Вона одчинила їх. Я нічого не бачив, але вже відчував, що там щось страшне.
Було зовсім темно. Несло прілою соломою, кислим немитим тілом, брудною, ніколи не митою одежею.
У кутку щось сиділо на соломі й стогнало. Я ще не міг нічого побачити. Що це? В кімнаті, схожій на порожній ящик, не було вікна. Любина широко одкрила двері. Сніп слабкого світла впав на куток, але його було досить, щоб побачити все.
Я зупинився й захолов. Я хотів тікати, але хвилину не міг ні сказати слова, ні рухатись. Там на соломі сиділа людина, жінка, схожа на великого павука…
Це був один із тих феноменів, про яких я чув, але яких ніколи не бачив.
Голова цієї жінки була завбільшки з велику картоплину, довгобраза з поколупаним жовтим обличчям, як у горбатих. Вона вся важила, мабуть, не більше як двадцять фунтів, і все тіло, од шиї до ніг, не переважало однієї чвертки аршина.
Сиділа вона нерухомо, трохи звісивши набік голову – вона наче не могла вдержати її рівно – й дивилася вниз.
І більш усього мене здивували руки. Вони за розміром мали нормальні долоні й пальці, тільки одна, ліва, була в крові. І ця нормальність їх до гидкого не в’язалася з розміром павукового тіла. Від пліч же тяглися не руки, а якісь кістки, обтягнуті в шкіру прутики. Вони були довгі, як у павука-косарика. Такі ж непотрібно довгі були й ноги. Держала вона їх, як луговий коник.
Павук глянув на мене й простягнув руку, щоб я щось дав. На обличчі був вираз абсолютної безнадійності. Другу закривавлену руку жінка держала на коліні.
Я щось хотів спитати, але Любина швидко потягла мене геть.
– Це його жінка… У нього документи на неї… Вінчані у церкві…
Любина була бліда й розповідала коротко. Він возив її на базар і збирав багато грошей. Гроші пропиває. Мотьці – так звали каліку – давали багато. Ніхто не пропустить, коли не злякається. Любина ж племінниця йому… Але це не вдержало Герасима. Одного разу він зборов її і потім жив з нею весь час.
– Ця Мотька балакати не може, ходити не може. Він запре її з очей, дасть води, сухариків, хліба житнього, а вона й стогне.
– Але вона думає? Думати вона може? – спитав я.
– Думати?.. Не знаю… Мабуть, вона думає, – скінчила про Герасимову жінку Любина.
Хома дивився в землю. Враз він сказав:
– Звєр Герасим… Несовісно він живе з цієї калічки. Кров! Ви думаєте, чого кров? Шкіра на руці заростає, а він обмотає полотном, воно присохне; тоді він і оддере, оддере, бо з кров’ю страшніше…
За Бессарабкою, біля кам’яного муру, жовтого, старого, збудованого з дрібних цеглин; біля маленької кривобокої хатки одноногого Мелентія єсть будинок Лідії Вікторівни з дверима на вулицю з одного боку і в садок – із другого. Біля залізних воріт фіртку одірвано невідомо коли, і вона стоїть під капітальною стіною сусіднього, двоповерхового будинку лікаря Шварца, ніби одсуваючись од великої купи грудок битої цегли недорозібраного фундаменту. На місці грудок був також двоповерховий будинок, але вже не Лідії Вікторівни, а Інни Ричардівни, дочки її, що колись була вийшла заміж за художника Данила Васильовича Шидловського. Цей, невідомий широким колам, художник умер, лишивши жінці двоповерховий будинок і дитину – хлопчика.
– Ми зробимо так, – сказала тоді Інна Ричардівна. – Його ми назвемо Тарасом, а коли буде дівчина, то її назвемо Лідою… хай її ім’я буде жити в твою честь… Ти в нас найбільша, найцінніша і ми з Даньою знаємо, що значить ти… що значить мати.
По цих словах Інна Ричардівна заплакала і притулилася до матері; заплакала й Лідія Вікторівна і трохи неясно, але так, що зрозуміли й Інна Ричардівна і Данило Васильович, обіцяла одписати на Тарасика другий будинок і садок, а коли вмиратиме і коли до того часу Бог подарує дівчину, то вже на її ім’я і на Інночку одпише вона всі чотири сотні і п’ятдесят десятин землі з сінокосом, лісом і ліщиною, що в Канівському повіті.
Данило Васильович в знак найбільшої поваги, любові й щирості родинних почувань поцілував мопса Рафаеля, якого в інших умовах штовхав носком у бік, до грудей своїх притулив голови дочки й матері, поцілував спершу руку Лідії Вікторівни, потім – сиве волосся, а вже за цим – жінку спокійним поцілунком у лоба. Проробивши все це, він запер двері, витяг пляшку «Мадери» і всі вони випили по разу зі старовинних зелених бокалів.
– З цього дня, – розповідав мені й Чижикові Мелентій, – посунуло лихо за лихом на цей дім. Почалося з мопса Рафаеля. Цей статечний собака захворів на другий же день. Через тиждень, на очах у всіх, він здох. Це була середа. Лідія Вікторівна впала непритомна. Інна Ричардівна зблідла і за допомогою Мелентія підіслала під тіло мопса чисту простиню, а Данило Васильович метнувся до професора Ветеринарного Інституту… Та що міг зробити хоч би й професор? Нічогісінько.
– Професоре, ви пізно прийшли; тепер медицина безсила… – продекламувала, слідкуючи за матір’ю, Інна Ричардівна.
Чоловік її дав професорові дві троячки і промовив:
– Я, власне, бачив, як він здихав, а вийшло, що ми спізнилися, – подумав трохи Данило Васильович і замислено додав: – Я, власне, думав, що він здихає, а виявляється, він здох. Чорт його знає, як воно вийшло.
Але тут, із криком «Не здох, а вмер», Лідія Вікторівна впала на канапку, вкриту перським килимом, і ледве не вмерла. Піднялося таке, що Мелентій втік. Інна Ричардівна з домашньої аптечки принесла камінець од мігрені, валер’янових капель і нашатирного спирту; все це вона всунула в руки розгубленому Данилові Васильовичу, сама прожогом вибігла до спальні, щільно-щільно зачинила за собою двері й заридала…
Після сліз була всім радість, а після радости – знову сльози. Радість і горе чергуються в житті. Знала Лідія Вікторівна це і тому боялася і радости великої, і горя великого. Загалом вийшло так: у середу 14-го липня 1916-го року рівно о 12-й годині дня всією сім’єю в присутності і найближчій участі Мелентія було в садку під старим волоським горіхом поховано Рафаеля. В середу через тиждень Данило Васильович привів тільки-но куплених, білих як сніг шпіців Буца і Вегу, сина й матір, а Мелентій у цей таки день привіз із Дніпра велику каменюку на пам’ятник Рафаелеві, що вибирати її їздила сама Лідія Вікторівна. Ще через тиждень і знову у середу от розриву серця вмер Данило Васильович Шидловський. І його також було поховано в садку. В садку між двома каштанами.
Відтоді тихими, сумними днями, під вечір у свято, Лідія Вікторівна вбирається в білу або навпаки, зовсім чорну одежу, піде в садок, посидить то на камені над Рафаелем, то на лаві біля могили Данила Васильовича. Відтоді середа – нещасний, проклятий день. Не дурно в середу збираються члени партії комуністів. Лідія Вікторівна в середу не починає тепер аніякої роботи; не радить її починати й Інні Ричардівні і всім добрим людям.
У середу, наприклад, Інна Ричардівна не купає Тарасика, не ходе на біржу праці, не продає букіністові книжок.
Ми, я і Чижик, демобілізувалися восени.
Я досі пам’ятаю кожне перше число місяця, коли ми з «каптьорки» брали Чижикову, або мою, порцію хліба за місяць (нам вистачало на день однієї порції), несли його на Бессарабку, продавали, купували удвічі дорожче білий сьогодні спечений і їли його з молоком. Там ми познайомились із Мелентієм. Тепер він був сторожем не на чотири будинки, як колись, а на всю вулицю. Але толку з роботи було мало. Мусив Мелентій скуповувати у червоноармійців хліб та робити квас.
Майже завжди хліб у нас купляв він, бо найдешевше продавали ми. А восени Мелентій за п’ять карбованців, як знайомим, обіцяв нам знайти кімнату. Мелентій не одурив. Через два тижні ми жили в Лідії Вікторівни.
Прожили ми з Чижиком там три місяці, але за ці місяці ми всі так остогидли один одному, що іноді не балакали днями. Чижик мав дурну звичку сердитися за дрібниці.
Про Інну Ричардівну можна розповісти багато дуже цікавого. Те, чого не бачив сам, я знаю з оповідань Лідії Вікторівни та Інни Ричардівни. І та і друга люблять побалакати про минуле. Багато не менше цікавого встиг побачити і я сам, уже живучи на кватирі в цих чудних хазяйок разом із Чижиком. Цей гігант, що в 24 роки мав розкішну русяву бороду, схожу на бороду капітана Гранта, тіло літом кольору міді й міцні м’язи, як у борця, в останні дні багато перетерпів од хазяйок. Він – людина спокійна – ледве не забив Інну Ричардівну. Одна мить і був би кінець життю цієї людини. Але, дякувати, мабуть, Рятуйці, цього не трапилося. Скінчилося все добре.
Інна Ричардівна прокинулася бадьорою. Я пам’ятаю, як ласкаво, поривчо вона поцілувала в біле вухо Вегу, що сиділа на канапці, як не по літах швидкою ходою підбігла до Буца, схопила його за передні ноги, підняла їх так, що той аж точився на задніх лапах і тричі поцілувала його в ніс. Цього ніколи не бувало. Цілувала вона тільки Вегу; Буца ж ігнорувала як пса.
А сьогодні поцілувала Буца!
– Чижику, – сказав я, – ти поглянь, які штуки викидає Інна Ричардівна. Вона тричі почоломкалася з Буцом.
Чижик байдужно глянув у вікно на садок і нічого не відповів. Йому немає ніякого діла до Інни Ричардівни.
– Довго ми будемо пропадати? – спитав він і вставився у мене своїми сірими очима.
– Сьогодні знову вони будуть мішати. Осточортіло це. Я скоро буду гнати їх у шию.
Я нічого не відповів Чижикові, бо почув за дверима кроки Інни Ричардівни. Так, це вона. Вона була в білому й трохи рожева чи то од пудри, чи од свіжого, ранішнього повітря. Очи в неї блищали; мені здавалося, що вона трохи закохано дивилася на Чижика.
Ми вже знали що це. Це – ранішній візит. Знали також, про що вона зараз скаже. Так і єсть:
– Я йду в уборну… – сказала вона й швидко метнулася у вихідні двері. Це для нас було звичайним, щоденним явищем, що уникнути його не було ніякої можливості через погане місцеположення нашої кімнати.
Чижик, як і раніш при такого сорту повідомленнях, зробив на носі зморшки, неначе почув негарний дух. І таки дійсно щоранку повторювані ці слова викликали огиду й ніяковість.
І сьогодні, як щодня, ми думали, що на цьому скінчиться її візит, але ми помилились. В кімнату ще з мокрою допіру зачесаною головою увійшла Лідія Вікторівна. В руках у неї книжка в чорній обкладинці з ініціалами на корінці.
– Сьогодні середа, Чижику? – запитала вона.
– Середа, – відповіли ми разом.
Вона забула зачинити за собою двері і в кімнату вбіг Буц. Скочивши на Чижикове ліжко, він глянув на нас своїми червоними, як у трусика, очима.
– От бач, Інно, і Чижик каже, що сьогодні середа, – сказала Лідія Вікторівна, коли та раптом зупинилася в кімнаті, – значить, тобі не можна йти на біржу.
Інна Ричардівна глянула на Чижика незрозумілим для мене поглядом і промовила:
– У мене якось странно коле в спині… Мамо, Чижику, що буде, як я вмру? Ви будете, Чиж, плакати?
І мати й дочка говорять дурниці, щоб почати балачку. Вони не знали, що думали ми. Тому в словах – непевність. Вона збільшилася тоді, коли Чижик одкрив вікно, щоб побавитися з Рятуйкою – собачкою звичайнісінької породи, що її годували задля Буцових потреб.
Кімната наша – нижче рівня землі; лутка у вікні майже нарівні з землею. Іноді, коли двері заперто хазяйками, – ми лазимо у вікно, як у двері.
Лідія Вікторівна пропонує Чижикові книжку.
– Ви таки прочитайте «Дело Бейлиса»… тоді ми будемо говорити про жидів. Що балакати так? Прочитайте, потім я дам вам «Сіонські протоколи» – відтіля ви побачите, що таке жиди і їхня організація. Ет, що з вами балакати? Ясно – всі деталі цієї революції обговорені цадиками давним-давно. Чули це?
Чижик нагнувся над книжками, хоч Рятуйка всіма засобами силкується звернути на себе увагу.
Я бачу, що шкіра йому червоніє, наче хтось потроху підливає в обличчя червоного.
Мене трохи дивує і тон Лідії Вікторівни, і поводження дочки, й мовчанка Чижика. Він повинен тікати та й годі. До дванадцятої йому обов’язково треба вивчити по наміченому плану з математики. Години у нас розраховані, після дванадцятої ми йдемо рубати дрова лікареві Шварцу, а тут ці нудні балачки.
Ніби прохаючи вибачення за якусь провину, Лідія Вікторівна звертається до мене:
– Вони вчора сиділи вдвох страшенно пізно і Чижикові хотілося почитати «Дело Бейлиса» – увесь процес. Це моя улюблена книжка, по якій я бачу долю людей, як на долоні.
Чижик нагнувся й почервонів ще більше. Я побачив, що йому не дуже хотілося, щоб Лідія Вікторівна говорила далі, і згадую, що Чижик справді прийшов пізно вночі.
Помічаючи, що ми вперто мовчимо, Інна Ричардівна починає жартувати.
– Ах, мамо, за віщо тільки цю дубину прозвано Чижиком?! Це ж личить йому, як слонові. Уявляю, ви підійшли до слона, до туші й шепчете на вухо: «Моє ти колібрі…»
Вона глянула на нього м’якими очима й по-дитячому, що аж ніяк не личило її літам, крутнулася з кімнати. За дверима вона співає «Чижика»: «Випіл рюмку, випіл двє, зашумєло в галовє…»
Лідія Вікторівна Чижикові каже:
– Середа – нещасний день. Сьогодні Інна не піде на біржу і я, Чижику, не хочу йти продавати книжки, бо в середу я їх не продам. Доведеться, серце, піти вам. Ви підете, Чижику. Це, звичайно, не забобони, але…
– Піду, – глухо бовкнув Чижик.
І він справді встав, щоб іти.
Весела, безтурботна, знову вбігла Інна Ричардівна. Вона показала нам ясна, що наче почервоніли за якусь ніч. Просто перед Чижиковим носом вона простягла свої руки, долонями вниз, і защебетала:
– Подивіться. Ви бачите тут що-небудь? Тільки добре-добре придивіться… Ну?
– Руки як руки, – відповів Чижик, глянувши на пальці.
Інна Ричардівна трохи образилася.
– Ну, положим… Ви нічого не розумієте, – промовила вона вже не з таким запалом і сховала руки в кишенях спідниці.
– Гляньте ви, – простягла їх вона до мене.
Я глянув на руки й нічого не помітив. Тонкі чисті пальці, сухі; трохи наче порізана мініятюрним різцем, вкрита зморшками шкіра, з синіми жилками; підрізані, дуже куці нігті. Рука, колись викохана, рука, що її не роз’їдало мило, сода, літепло, що не мила підлогу, не держала сокири, пилки, лопати.
– Я не бачу нічого. Що таке?
– Як же ви нічого не бачите?.. Ну гляньте ще раз.
Я знову глянув. І знову, нічого не розуміючи, стис плечима.
– Чижику, пригляньтеся краще. Це має величезне значення.
Майже разом ми промовили:
– Руки як руки…
І лише встигли ми це сказати, як Інна Ричардівна нервово скрутила нам дві «комбінації» й, демонстративно гримнувши дверима, вискочила од нас геть у свою кватирю. А звідти виглянула перелякана голова Лідії Вікторівни, похиталася на жовтій, наче не вимитій від крону шиї, з докором глянула на Чижика і сховалася.
– У чому справа? – спитав я Чижика.
Чижик нічого не відповів, бо сам нічого не розумів. Але враз він підвівся.
– Ні, це свинство, – спокійно, ніби доводячи мені, почав він, – ти тільки зрозумій: вчора ця нахаба продержала мене до 12 години ночі і розповідала про медовий місяць, Кавказ, голоси оперних співаків, про всяку гадость. Ти як хочеш, а я довше, ніж до кінця місяця, жити тут не буду. Здичавієш! – помалу Чижик червонів.
Щоб переконати мене, він навіть вилаявся. Кінець. Ми шукаємо іншу кімнату і віднині не робимо для хазяйок нічого. Але через півгодини ми виходили разом із кімнати і в обох руках Чижик ніс книжки в чорних палітурках – лишки книгозбірні Данила Васильовича. Біля воріт ми зустріли Мелентія. Прижмуривши око, він поздоровкався до нас.
– Книжечки несете? – в’їдливо спитав він і засміявся крізь жовті зуби, – несіть, несіть. А ті, котрі перед вами жили, виносили золото, перстеники усякі, брошки, так сказать. Да-с… Всьо барахло, котре цінніше, витаскали, а ви, значить, книжечки. Ну-ну…
Чижик зробив енергійний крок до Мелентія, наче хотів обняти його й задушити.
– Мелентій, – сказав він, – товаришу Мелентій, ганчірки нам не потрібні; плювати на них. Місце – кімната, де живе людина, має величезне значення. Погана кімната – це те ж, що вонючий оселедець, риба, прілий хліб, червиве м’ясо. Коли ви знаєте, де єсть вільна кімната, за яку можна платити не більше, ніж за цю, то скажіть нам, а ми вам заплатимо. Ви ж наградили нас цією каторгою?..
– Посмотримо, – сказав Мелентій – може, й найдемо. Зайдіть сьогодні на всякий случай…
Ми пішли в ріжні боки. Чижик – на Володимирську до букініста, а я – на біржу праці. Я думав про нашу кімнату. Ні! Нам конче треба тікати.
Не знаю, як Чижикові, а мені остогидли і ця Інна Ричардівна, і Лідія Вікторівна, і Буц, і паскудна Вега. Треба забирати Рятуйку і тікати. З якої речі ми повинні ставити самовара, бігати продавати книжки, рамки, недомальовані ескізи й ріжне сміття. Годі! Сьогодні ж повідомляємо їх, що ми кидаємо таку кімнату. Я уявляю собі: ми у іншому помешканні, робимо, скільки хочемо, не бігаємо на базар, Чижик не веде вночі Буца надвір!
Я навіть твердіше ступаю, почуваючи міць в ногах. Зараз я прийду додому, застану Чижика; зразу ж ми йдемо шукати кімнату.
Йдучи вулицею, я вдивляюся в обличчя, приглядаюся до одягу, ходи, рухів людей. Мені здається, що іноді можна вгадати, що переживає людина, куди, навіть за чим вона йде. Може, це й дурниця, але робити так подобається. По звичці я роблю це. У 17–18 роках я силкувався по обличчю взнати, наприклад, до якої партії людина належить й іноді виявлялося, що я таки вгадував.
Зараз я – демобілізований червоноармієць, що в першу чергу має одержати протягом місяця посаду, – вгадую, хто де працює, скільки одержує грошей, вгадую, якої спілки цей чоловік, або ця жінка.
Люди йдуть заклопотані й безтурботні, сумні й веселі, русяві й чорняві… Несподівано очи мої зупиняються на другім боці вулиці. Серед людей я бачу йдуть: Чижик й Інна Ричардівна.
Але як вони йдуть! Невже я помиляюся? Може, це не вони? Але ні, вони, знаю ж я Чижикову шинелю, бороду, знаю ж я жакет Інни Ричардівни. Він підняв коміра ніби боїться, щоб його не впізнали. Це – вони.
Приголомшений, я зупиняюся і бачу, що Інна Ричардівна почепилася на Чижикову руку й що йдуть вони, як люди, що мирно собі балакають про відоме лише їм. Вони про щось радяться.
Мені закортіло оббігти вулицю, вийти їм назустріч і глянути несподівано їм у вічі. Але я не зробив цього. Я побіг додому. Підозріння збільшувалося.
Усі мрії про нову кімнату щезли. Я відчув, що нашому товаришуванню щось загрожувало.
Вечоріло. Я запалив немудро влаштованого з пляшки, білої бляхи і повісма м’яких ниток каганця і сів з наміром читати. Чижика ще не було. Але читати я не міг тому, що був голодний. Шістнадцять карбованців, що ми одержували із страхкаси, було витрачено нами три дні тому. В останні дні місяця їли ми переважно м’яту картоплю з підсмаженою на олії цибулею. Потроху на Бессарабку виносили ми з наших сундучків усе, що можна продати, починаючи з білизни.
Поклавши книжку, я знову ліг. Але ось я згадую зустріч і починаю копирсатися у відносинах, що безумовно єсть між Інною Ричардівною й Чижиком.
Навіщо Інна Ричардівна показувала руки? А як вони сьогодні любенько балакали вдень. Певне, Чижик дурив мене весь час.
Я беру «Дело Бейлиса» й перегортаю сторінки. Перечитую заголовки розділів, читаю по кілька рядків. Помалу книжка захоплює мене. Читаю й перегортаю одну, другу, третю сторінку. Перегортаю ще раз і бачу вкладений, очевидно дуже давно, вже жовтий од часу шматок паперу.
Синім чорнилом на шматкові написано:
«Люба Інно! Я знаю, як Вам тяжко жити з цією людиною. Киньте свойого Данила. Замість муки з ним я пропоную Вам свою любов і багатство». А внизу підпис: «Леонід». Прізвище розібрати не можна.
Я перечитую цю нісенітницю раз, вдруге. Що за дурниця?! Що за роман? Мені здалося, що я вже раз десь читав ці слова. Дивлюся уважно на папір. Він старий, але на ньому свіже чорнило. Я знаю, що цю книжку дочка і мати читають щодня. Лист цей мусить бути схований десь. І коли він у книжці, значить, його покладено туди навмисне. І враз мене душить сміх. Я знаю все. Разом з тим я згадую, що так само я вже одного разу сміявся з цього таки листа. Напружено думаю і ледве стримую сміх, щоб чого не подумала Лідія Вікторівна.
Це було на Хрещатику в кіно № 1. Ми з Чижиком, маючи неплатні квитки, дивилися картину «Всадник из пампасов».
Наче перед очима на екрані миготить напис:
«Люба Розіто! Я знаю, як Вам тяжко жити з цією людиною. Киньте його. Замість муки з ним я пропоную Вам свою любов і багатство».
Підпис – граф з англійським ім’ям, що важко запам’ятати.
Я б’юсь об заклад на що вгодно, що Інна Ричардівна записала цей дурацький лист з метою. Тепер я розумію все. Я кладу лист у книжку. «Невже вона вкрутила Чижика?» – думаю я.
Буц гавкає і біжить до хвіртки: це йде Інна Ричардівна. Підводжусь, дивлюся у вікно і бачу як швидко, одганяючи зраділого Буца, вона йде до дверей і ховається у сінях. Вона йде через кухню. Це або до мене, або в уборну. Сідаю й чекаю.
– Чижика не було? – питає вона, швидко глянувши по кімнаті й зупинивши на мені стурбований погляд.
– Ні, – відповідаю, – не було, – і бачу розгублене обличчя, місцями вкрите на носі й щоках ластовинням, що відразу робиться червоним.
– Мені так треба було його бачити, – кидає вона вже стомлено й щезає.
Я прислухаюся, як вона за дверима шепоче щось матері.
Цілу годину я чекаю Чижика. Певне, я б заснув, коли б у кімнату не увійшов Мелентій.
Він усміхається до мене лукавою бородою і питає, чи не було ще Чижика.
– Немає? Жалко, що немає, хм… Как же так, що їх немає. От тобі й на. Нікада не думав, щоб його не було, – говоре Мелентій до стіни, мнеться так, ніби він заважає своєю присутністю. – Тоді я ізвіняюся, – перепрошує він і щезає так швидко, наче що вкрав. Я навіть не встигаю спитати, навіщо йому Чижик.
Гудок на Арсеналі гуде раз – Чижика немає. Хто його знає, коли він прийде. Я залишаю ледве причиненим вікно. Гудок гуде двічі. Мені вже обридло чекати.
Утретє гудок. Надворі тихо. Люди сплять. Одинадцять годин вечора.
Прокидаюся я дуже рано. Чижик лежить на канапці, що її колись подарувала йому Лідія Вікторівна за те, що він програв їй дві партії у шахмати.
Ще тільки починає сіріти. Я не бачу справжнього кольору Чижикового обличчя, але лежить він незручно; голова йому майже звисає з ліжка, рука висить і від крови фіолетова.
Згадую: крізь сон я бачив як він влазив у вікно. Силует його постаті був схожий на великого орангутанга. А зараз він лежить, як тяжко стомлений або забитий.
Нишком я вилажу у вікно й лізу по кислиці, що ростуть у сусідньому садку. Це не була крадіжка. Нам хотілося їсти, а кислички падали додолу й гнили. Їх ніхто й не думав збирати.
Сонця ще немає, але на сході червоніє: наче працюють велетні-ковалі в казковій кузні. Ось-ось сонце вигляне краєчком нагрітого лемеша, ось-ось бризне золотом.
Кожен сучок, кожну гілку дерева я знаю. Я вже можу лазити по ній уночі. Ще тоді, як кислиці були зелені й терпкі, ми вдвох лазили і їли їх. Тепер їх досить на землі. І я не лізу на дерево. По кілька штук я збираю їх, кидаю за комір у сорочку, знову збираю і знову кидаю. І тоді, коли сорочка надувається від кислиць, я обережно пролажу крізь дріт, що в три ряди протягнутий між стовпцями.
Мені немає чого ховатися в кімнату і я іду до могили Данила Васильовича. Аж несподівано, од хати до мене, летить Буц. Він лащиться, треться мордою об ноги, стрибає, хоче лизнути мене в обличчя, раптом мов скажений біжить між деревами, знову лащиться, настирливіше лізе до носа, знову жене. Він сьогодні здається ще білішим; ноги в нього міцні, жилаві, прудкі; очи великі, свіжі, як у людини після доброго спочинку.
Ось із ящика, збитого Чижиком з іржавих листів бляхи, вилазе Рятуйка. Бідна Рятуйка! Яка ж вона плоха в порівнянні з Буцом. Яка несмілива.
Вона трохи помахала хвостом, ніби вітаючись до нас, і ніяковіючи сховала його. Він не такий пишний як у Буца. Буц ганяє, сміється, показуючи білі зуби. Рятуйка сіла, мабуть, тому, що їй також треба було щось робити.
– Рятуйка, – кажу я, – ну йди сюди, хороша. Іди ж, іди, хороша собачко.
Рятуйка не йде. Рятуйка не йде, бо боїться Буца, а Буц насторожився, побачивши, що на нього не звертають уваги.
– Не підеш? Ну, то я піду до тебе… Чого ж ти не така смілива, як Буц? Ех ти… Ну, йди ж бо до мене. Цюку, цюку, цюку…
Але чого це Буц надворі? Певне, уже хтось вставав і виходив, – думаю я, – не міг же Буц ночувати надворі. Міркуючи над цим, я мало не наскочив на Інну Ричардівну, що сиділа на лаві. Я ніяковію. Моє становище просто паскудне. Стою як йолоп; заспаний, невмитий. Кислиці під сорочкою висять, наче груди в товстої жінки.
– Добридень… – каже, кепкуючи, вона. – От не сподівалася… на таку зустріч.
Перед нею, біля колін, купа листів. Вона перечитує старі листи. Не поспішаючи я відповідаю:
– Добридень… Да, день буде чудовий. Повітря якесь свіже… холодок вроді…
Дивлюсь вгору на небо, на вершечки тополь, каштанів. Дивлюсь у землю з краплинками сивої роси на траві.
Очевидно, частину листів вона вже прочитала, бо вони складені купкою й лежать трохи збоку. Хвилину ми дивимося один на одного. Вона регочеться, зловивши мене з кислицями:
– Ха, ха! От комедія, а мене питають: «Яка це дрянь краде кислиці?» А я, дурна, говорю: «Буц, мабуть, жере», а це ви, значить, соколики. Доведеться в домком жалітися. Обов’язково. Слухайте, ну й вигляд же у вас… Де ваші штани?..
– Нам дозволив хазяїн, – кажу я, ховаючись за листя бузку.
– Цей дім націоналізовано, сеньйор, і ви не брешіть, – вона радіє, що зловила.
Я мовчу, мені ніяк пройти до вікна. Слідкую із-за листу. Ранок поклав свою волохату, м’яку лапу й на неї. Вона ніби краща. Обличчя у неї спокійне, трохи рожеве. Враз вона аж бідніє від люті. Крізь зуби:
– Ви довго мені будете мішати? Довго, я питаю? Га? Марш звідси зараз же.
– Ну, Інно Ричардівно, ви дурно на мене гарикаєте. Я ж не винен, що так виходе у вас…
Вона встає і робе крок до мене. Вона тремтить. «Гарикати» – це ж її слово.
– Що не виходить? – аж захлинається вона, – я вас питаю, ну?! Відповідайте, кажіть, а то я вам… ізцарапаю рожу.
Вона гнівно дивиться зеленими від злості очима.
– Я нічого не знаю.
– Відповідайте! – категорично наказує вона.
– Я нічого не хотів сказати… це просто так вийшло…
Похапцем Інна Ричардівна збирає листи, складає їх у скриньку і, ображена, швидко йде до хати.
Чижикові до вечора я рішив не казати нічого. Мене цікавило, що вийде з цього. Чи скаже він мені що-небудь. Я рішив стежити, щоб врешті зрозуміти їх.
Але коли я не розумів нічого, то це саме в цей день.
Лідія Вікторівна не заходила до нашої кімнати зовсім. Так я її більш і не бачив. Інна Ричардівна ходила жовта, аж зелена з сірими плямами на щоках та шиї. Була зла, як здичавіла кішка. Грюкала дверима як буря і проходила через нашу кімнату безліч разів, не дивлячись на те, що був другий хід. Чижик на обличчі зробив «ребус», не балакав ні до кого і поводився так, наче йому найменше було діла до всього. Я лежав на шинелі й силкувався щось зрозуміти в етюдах про природу людини Мечникова і хотів їсти.
Щось мусило скоїтися. Навіть Буц, наче відчував щось, бо не бігав за напівдохлою Вегою, а сидів перед нашим вікном, флегматично дивлячись на всіх.
Ураз серед дня, коли Чижикові треба було йти, Інна Ричардівна просто таки примусила його нести цілий пуд книжок букіністові. Мені вона запропонувала законопатити дірочку у водопровідній трубі, – вода капала на підлогу в самісінькій кухні. Кінчилося все гидко, – нечесно, жорстоко. Вона покликала Мелентія і звеліла винести дерев’яну койку, на якій спав Чижик, стіл і два стільці – всі меблі, що були в кімнаті. На моїх очах койку самою Інною Ричардівною було облито гарячою водою. А через півгодини двоє чужих забрали все це на возика і одвезли. Вслід за Мелентієм заклопотано побігла кудись й Інна Ричардівна. Я залишився сам, нічого не розуміючи. І подумав я на Чижика: «Чи не хотять вони втекти вдвох?..»
Годині о четвертій Чижик увіходе стомлений і похмурий. Він нітрохи не дивується з того, що в кімнаті порожньо. Йому ніби все відомо.
Через десять-п’ятнадцять хвилин з’являється й Інна Ричардівна.
Чижик – голодний. Він дужчий за мене, тому голодування відбивається на ньому помітніше. Лице йому робиться блідим, ніби зробленим із воску, а на лобі з’являються білі плями, наче хто душив тіло пальцями.
– Як діла, Чижику? – обережно, щоб викликати його на балачку, питаю я.
– Їсти хочеться… – каже він. І голос йому слабий.
Більше я не можу видавити з нього ні слова. Мені також хочеться їсти. Я заходжуюсь чистити картоплю; запалюю, згодом, примус і чекаю, поки закипить вода.
З’являється Інна Ричардівна й гнівно дивиться на мене. Кілька хвилин дивиться на мене. Зараз вона буде казати щось. Дійсно, вона строго, одрубуючи слово за словом, каже:
– Я прошу вас винести примус на подвір’я і палити його там. Прошу не робити воні в моїй хаті. Дим крізь щілини увіходе в кімнату, де живемо ми. А в нас, вам відомо, – дитина і хора Вега.
Не хочу нічого. Досить цих сварок, досить вибриків цієї скаженої жінки. Хай буде спокій.
Мені цікаво дивитися на все це тоді, коли ти, одверто кажучи, наївся. А коли ти голодний, коли голова болить од голоду – тоді до біса ці «номера»! Не кажу їй ні єдиного слова. Кепкуй, навіжена, задерикувата, ненормальна.
Вилажу у вікно й влаштовую примуса на цеглинах. Засмажена цибуля так б’є у ніс, викликає такий апетит, що, здається, проковтнув би все разом із казанком. Їмо ми швидко. Кожен із нас турбується, щоб хтось не з’їв більше. Чижик притрушує намочений у воді хліб сіллю й ковтає майже не розжовуючи. Сидить він долі на ногах.
Не встигаємо ми з’їсти й половини картоплі, як двері трохи відчиняються, а потім, одштовхнуті ізсередини ногою, одчиняються зовсім. Інна Ричардівна несе казан гарячої води. Щоб не облити нас, вона ставе казан долі, проходе між стіною й нами, обертається й переносить казан майже через Чижикову голову.
В уборній вона виливає воду у ванну. Потім вона вертається. Ми переносимо картоплю ближче до вікна, щоб не заважати їй. Через хвилину злим голосом вона каже крізь двері:
– Заплющте очи, або вийдіть к бісам, я йду купатися. Ну. Будь ласка, закрийте баньки, я боса і… прошу закрийте глаза…
Її голова, розпатлана з блискучими очима, з’являється у дверях. Я думаю, що буде відповідати Чижик, а Чижик надіявся на мене. Ми мовчали.
– Я йду, – гостро кидає вона.
Я заплющую очи й враз нишком дивлюся на Чижика, – він роблено-байдуже дивиться у казанок і їсть. Він схожий на Буца, що гризе кістку й чекає на Рятуйку.
Наївшись, він кидає на плечі шинелю, натягає на голову тісного кепа, закурює і, нічого не кажучи, вилазе у вікно.
У кімнаті я сам. Помалу мною опановує спокій. Зараз я можу поміркувати, спокійно почитати етюди Мечникова, менш помріяти про майбутню нашу кімнату. І я читаю, читаю.
Я так зачитався, що не почув, як у кімнату вбігла Вега.
Це була стара, невдало обстрижена Мелентієм і дуже вонюча собака. Вона скоро мусила здохнути. Лідія Вікторівна помилялася, кажучи, що Вега вмре після неї. Де там! Лідія Вікторівна ще буде жити, а от Вега скоро простягнеться.
Я не дихав, коли мені траплялося проходити через кухню наших хазяйок, тому що поганішого духу, ніж од Веги, часу, якихось ліків і цілий тиждень невинесених помиїв, бути не може.
– Пішла геть, Вега! – говорю я голосно. – Чуєш, Вега, од тебе погано несе? Пішла геть. Ти – собака, не розумієш мене. Так от знай: я не голодний, а тому не лютий зараз. Так, так… годину тому я дав би тобі по потилиці та й годі, а зараз балакаю з тобою, як… у всякому разі ти культурніша за Рятуйку…
Але мого лагідного тону Вега не розуміє. Понюхавши шинелю, вона мляво йде в куток і лягає на мою одежу.
– Ну, це вже свинство з твого боку так поступати, – запевняю я її і чую, що вже пече злість на це падло. – Пішла геть! – кричу я на неї й не дуже штовхаю її чоботом.
Вега лежить, ані ворухнеться. Я штовхаю дужче; вона лежить. Тоді я знімаю ремінь і боляче б’ю її по старій шкурі один раз. Вега жалібно скиглить. Не встигає вона дочвалати до дверей, як у кімнату мов вихор влітає Інна Ричардівна.
– Хам! – кричить вона несамовито. – Ах, ти ж хам! – наступає вона на мене…
Я знаю, що вона битися не буде, і не розумію, чого тоді так несамовито підводе свої скажені очи вона до мене.
– Навіщо собаку б’єш, невинну собаку? – аж розривається вона. – Па-адлєц!!!
Її очи вилазять із лоба, вона стискує жмені так, що пальці робляться білими. Вона силкується знайти потрібні слова, ковтає слину і враз випалює:
– Вона свята проти вас хамів!
І зразу ж стигне, помітивши, що сказала дурницю.
– Не пускайте цю смердючу здохляку в кімнату, де живуть люди… і потім я… не так вже боляче вдарив Вегу.
Чи від люті, чи від чого іншого на очах у Інни Ричардівни сльози. Вона нахиляється до Веги, що лежить так, наче їй, старій, статечній собаці, що багато побачила на своєму віку, собаці, що поважає себе, вихованій собаці, – соромно дивитися на нас, людей, – і цілує її безліч разів у ніс. Потім, вона тягне за ноги напівпаралізовану Вегу до себе в кімнату.
«Погана кімната – те ж, що зіпсоване м’ясо для людини», – згадую я слова Чижика. Будь проклята кімната за Бессарабкою біля кам’яного муру!
Я вдягаюся і також виходжу з хати.
Без мене Чижик зв’язав книжки, склав сорочки, онучі й білизну в один вузол і десь щез. Мені лишається розіслати шинелю і лягти спати. Лежу я із заплющеними очима з півгодини. Надворі уже темно.
Чижик увіходе через кухню. Це чує Інна Ричардівна. Вона зразу ж з’являється. Мені здається, що вони змовилися зійтися хвилина в хвилину. Вона веде Буца.
– Ви прийшли, Чижику? – ніжно питає вона, але так тихо, що я ледве чую.
– Раз балакаєте зі мною – значить, прийшов, – відповідає Чижик.
– Поведіть Буца пісяти в садок… – каже вона так голосно й роздратовано, що я здригаюсь.
Чижик силкується вдати з себе спокійного. Він, мабуть, зціпив зуби. Але враз він підводиться й умокаючи гукає Буца.
– Ходім, Буц… на, на, на! Ідемо!..
Він вилазе у вікно і за ноги витягає в садок Буца. Вони в тіні. Раптом Буц починає несамовито верещати. Я чую, як Чижик рукою б’є по ньому, як по подушці. Буц, наляканий незрозумілим поводженням, верещить дико, видно виривається, ним опанував жах.
Інна Ричардівна підбігає до вікна й збентежена нервується; вона зла, як вовчиця. Чижик у садку свистить і грудкою шпурляє в дошки сараю. Через хвилинку він з’являється у вікні і майже кидає у хату Буца. Буц, одсахнувшись од Чижика, лащиться, жаліється Інні Ричардівні на щось, скиглить.
– Ви пороли Буца?.. – голос її тремтить. – За що ви били його?
– Я?! Що ви… Я не бив його…
Мені робиться смішно. Це вже Чижик перебрав. Що це він?
– Ви били, дурень бородатий, Буца. Дурню боро-да-тий!
– Коли ви, Інно Ричардівно, не розумієте, то мовчіть. До Буца прийшла якась сука, вся у язвах… я одігнав її…
Коли вже немає Інни Ричардівни, Чижик забирає вузол, але лишає шинелю й кепку, і виходить. Я дивуюся. Що вигадав Чижик?
Але не більш як за п’ять хвилин він з’являється, одягає кепку, шинелю, бере мою зелену скриньку і знову щезає.
Вертається він швидше, ніж вперше і нагинається до мене. Жменею він штовхає мене в бік.
– Ти, тезко… от розіспався… Вставай.
Я вдаю ніби тільки-но прокинувся. У Чижика проривається сміх. Він стримує його.
– Ходім, – каже він мені.
– Що таке? – питаю я.
– Ходім… зовсім… на другу кватирю…
– Та ну?
Я встаю і дивлюся на нього.
– Ти серйозно?
– Серйозно.
У цей момент із темряви з-за вікна чути голосне скавучання собаки. Воно тонше за Буцове, але сильніше. Чути також удари ремінцем.
– Рятуйку б’є… – схвильовано каже Чижик.
Ураз дихання йому робиться важким. Я боюся за нього, держу його за руку. Та руки в нього ніби з заліза. Рятуйка верещить, захлинається.
Чижик штовхає мене і біжить до вікна. Саме цього я й боюся.
У такому стані Чижик може одним махом вбити таку людину, як Інна Ричардівна.
– Кинь, ти чорт… – силкуюсь вдержати його, – кинь, дурню.
Голова його одвернулася до вікна, ніби він побачив там примару. Одна мить і він щезає в пітьмі.
Стихає скавучання Рятуйки. Я чекаю на щось жахливе… В одну хвилину в голові промайнула сила всяких страхів, що можуть впасти нам на голову після злочинства. Я навіть певний, що без арешту, без слідства, без суду не обійдеться. Я вже тільки чекаю, щоб це швидше минуло.
Холодний піт раптом виступає у мене на лобі. В одчаї роблю кілька кроків по кімнаті.
І тут у вікно, як дикун, стрибає Чижик. На руках у нього Рятуйка. Обоє тремтять. Він підходить до мене і пошепки, наче хтось може підслухати його, каже:
– Ти знаєш… я чуть не вбив її. Їй-бо… ще секунда і було б хто знає що…
– Де вона?..
– Пішла… Я тільки так узяв її за руку, що вона впала на коліна. Я не поламав їй кістки? На руці… Га?
– Ні, не поламав. Ходім… Іди спереду.
Чижик, як школяр, що його виводять із класу, йде.
Біля грудок битої цегли чекає нас Мелентій; коло нього речі. Чижик тремтить і посміхається. Я беру од нього Рятуйку, а його веду під руку.
Мелентій веде нас. Біля ліхтаря я вдивляюся в Чижикове обличчя. Він ніби хворий, – таке воно бліде. Щоб дати йому заспокоїтися, балакаю з Мелентієм.
Він знає все. Справа в тім, що отак, як зараз, Мелентій одводив на нові кватирі багатьох. Така вже вона вдалася, ця Інна Ричардівна. Ото собаки заводити, спродувати все.
– І щоб тобі стєрва подохла, – не втерпів, згадавши щось, Мелентій, – обязательно закохається… Дохтор Шварц через неї хотів дом продати. Даже у мене, представте, закохувалася… – Він, наче нагадавши про минуле, спитав: – П’ятнушка вона показувала вам?
– Які п’ятнушка? – питаємо ми разом.
– На нігтях. Уб’є собі в голову, що щастя од тих п’ятнушок, і ходе як малохольна… Да-с, а старий їхній землі до чорта імів, да, землі багатувато… – задумливо каже він і закурює.
Ми йдемо через Бессарабку, через Хрещатик, проходимо повз інститут і завертаємо в широку зелену вулицю. Надворі повітря холодне, але собачка – Рятуйка – своїм тільцем нагріла мені груди й живіт.
Мелентій увів нас у нову кватирю…
Про Інну Ричардівну й Лідію Вікторівну, що живуть за Бессарабкою біля кам’яного муру, можна розповісти багато цікавого. Не менш цікаве – можна розповісти й про Чижика.
Тепер ми живемо не в однім місті. Я дуже часто згадую Чижика.
Колись скрізь його можна було пізнати по зросту й по русявій, заплутаній бороді, кучерявій, як у капітана Гранта… Він вищий на голову од усіх. На Трухановім острові, що проти Аскольдової могили, через Дніпро, його легко було пізнати по м’язах: од найменшого руху вони надуваються під шкірою так, наче там ворушаться вужі; Чижик добрий спортсмен.
Голий, він схожий на якогось героя старих часів, зробленого з бронзи. Хочеться надіти йому на голову мідяний шолом.
А зараз Чижика не пізнати, бо він поступив до інституту, а бороду, пише мені, зняв геть усю…
Сьогодні ввечері, коли я сидів за письмовим столом і хотів уже братись до пера, в кімнату раптом постукали.
– Зайдіть… – сказав я, мало вдоволений з візити, хто б не дарував мене нею, й неохоче повернувся разом із кріслом до дверей. В двері входив мій давній приятель, ба навіть, колишній друг, художник П.
– А… – хутко зірвався я з кріселка й майже не побіг йому назустріч, – де ж ти пропадав, друже, яким тебе вітром?
– Вибач, Линику (так мене кликали колись товариші), що я забрів до тебе нежданий-негаданий, та ще й з оцим…
Тут я побачив, що в мого друга під пахвою біліє якась велика дошкувата річ, завинута в біле полотно.
– А що це має бути? – запитав я, тиснучи приятелеві руку.
Художник хитро посміхнувся, ніяково струсив із себе й з білої намітки краплини дощу й замість відповіді сказав:
– Дозволь роздягтись, чи що?
Доки П. роздягався, я пригадав своє останнє з ним побачення. Яскраво пам’ятаю, було це на пероні років п’ять тому – він від’їздив. Я востаннє помахав йому рукою, і поїзд рушив. Власне, нічого такого особливого в цім прощанні й не було, але тепер воно виплеснулось чомусь, як риба на тихій дзеркальній поверхні ріки, свіжо й недавньо…
– Де можна поставити оцю мою, коли хочеш, скажу так – таємницю?
І він, зашарілий на лиці з осіннього надвору, вже зовсім роздягнений, показав на невідому мені річ, завинуту в біле полотно.
– Став отут у кутку… і сідай, і кури, коли куриш, і розказуй.
– Знаєш, Линику, я приїхав до тебе не для розказувань і я не курю вже більше… Я маю удатись до тебе з надзвичайно серйозною справою, що має надалі визначити для мене бути чи не бути, життя чи смерть…
Признаюсь, ця заява мого друга схвилювала мене трохи й сповнила одразу ж неусвідомленою тривогою.
– Життя й смерть?.. Бути чи не бути?.. Слухай, друже, я переконався, що в житті не кожному чоловікові доводиться ставати перед такою дилемою, а ти, певно, розхвильований чимсь, ну й перебільшуєш, як завжди…
– Як завжди?.. – перебив мене, посміхаючись П. – Ні, я не помиляюся, і не перебільшую, і я таки стою перед такою, як ти кажеш, дилемою, і знаю, що ти мені не ймеш віри.
– Голубе, я не це хотів сказати, – в свою чергу перебив я П.
– А ти зовсім не говори… Ти тільки обіцяй, що слухатимеш мене півгодини і ні про що не будеш розпитувать.
– Буду, – твердо відповів я.
– Дякую… Отже, перш за все, я мушу сказати тобі кілька слів гіркої правди, – говорив П., вмощуючись у кріселко, – ніколи не вважав я тебе за значну індивідуальність, завжди ти видавався мені за людину середню, сіреньку, підстрижену під гребінець пересічності, й поважав я тебе більше, як громадянина, ніж як одиницю творчу, як горючий матеріял. П’ять років тому, пам’ятаєш, ми з тобою роз’їхались. Вірніш, я поїхав, а ти лишився тут, тоді я думав, що от я їду – і зі мною може трапитись яке хоч нещастя… Поїзд може піти під ухил, в дорозі я можу заслабнути на тиф, я можу померти з голоду, але ти… О, за тебе я не боявся – ти виживеш! Власне, як по правді, то я тоді про тебе зовсім не думав… не думав аж до вчорашнього дня, і тільки вчора згадав… Згадав про те, що в мене ж є знайома пересічна людина, до якої, при нужді, я можу вдатись.
Признаюсь, мене почало морозити від цинічного тону мого приятеля, але я вирішив бути терплячим і покірним. Єдиною ознакою нервовості, що я дозволив тоді, – це вузлуватим рухом потягтись рукою за папіросою й запалити її, більше нічим я не виказав себе.
– Але ти не сердься, – казав далі П., розглядаючи нігті, – я не маю спеціяльного наміру ображати тебе, та й не до образ мені зараз. Я маю до тебе надзвичайно важливу, коли хочеш, фатальну для мене справу, яка, справді, межує з тим чи бути мені, чи ні, чи жити, чи годі.
Він поволі встав, пішов у куток, де кілька хвилин тому поставив свою, як він сам її охрестив, «таємницю», завинуту в біле полотно, і задумливо спинився перед нею. Потім повернувся до мене й хитро примружив очи.
– Нехай уже все буде, як у пристойному геньолі… дозволь, Линику, виключити світло.
Підсвідома тривога почала опановувати мене все більше і більше, але я вирішив не викривати її й, позіхнувши, із хриплиною в голосі, удавано байдуже відповів:
– Гаси, коли цього тобі обов’язково треба…
– Обов’язково, чуєш ти, пересічна людина, ти розумієш значення слова – оббббов’язково?..
Клацнув виключувач, наївно, як собачка в нагані, і прострілив очи. Я сидів у своєму кріслі зовсім темний і тільки вухом ловив, як П. знову йшов у куток і порпався коло своєї «таємниці». По звукові я чув, що він поров зметане нитками полотно й видобував звідти свій скарб, як видовбує дзьобом квочка з яйця недолуплене своє курчатко. По правді, з цього моменту потроху мене вже починало нудити, вся ця історія мені почала набридати, і я цілком уже щиро, без будь-якого удавання, позіхнув у темноті й іронічно заплямкав губами.
– А тепер дивися сюди, – почув я з кутка голос мого химерного приятеля.
– Ні, друже, – відповів я йому, ледве стримуючи сміх, – я не кажан і в темноті не бачу.
– Дивися сюди, – знову почув я з кутка голос, і в ньому прозвучали кумедні й претензійні на демонізм нотки, достоту, як у провінціяльного трагіка. Мене буквально душило сміхом, але все ж я дивився в куток і, клянусь честю, – я нічого там не бачив.
– Ще не бачиш? – почулося з темноти «владне» запитання мого приятеля.
– Ні, серце, не бачу… Включи світло, може й поб… по…
Але я не докінчив… я побачив, і те, що я побачив, не дало мені докінчити…
А побачив я чудо. Воно стояло в кутку моєї кімнати і було справжнім чудом.
Мені в житті доводилось бачити надзвичайні фізіологічні досліди. Я спостерігав, як під рукою вправного професора одна жаба вростала в другу, і ця нова, химерна істота з двома головами з чотирма парами ніг – жила… крім того, я був свідком, як рушилися держави й царства…
Але те, що я побачив зараз, було диво, ще не знане світом… Уявіть собі глибокий темний льох, куди вдивляються ваші очи, як у ніщо, як у порожнечу, очи ваші терпнуть від напруження, але нічого не бачать, і поволі вас починає обгортати тривога, чи не осліпли ви?
Але ось раптом, ви починаєте помічать, як десь із глибини зажевріло дві, чотири маленьких цяточки, які щодалі яскравішають і запалюють довкола себе силу манісіньких мікроскопічних світлових цятинок, що, здається, рухаються, танцюють, формуючи абриси якихось знайомих уже вам площин і контурів. Дедалі потік світлових порошинок стає все більший і більший і, нарешті, вони утворюють молокасте, як Чумацький Шлях, тло, а по ньому починають жевріти зорі першої й другої й третьої великості. Контурні зорі мають свій рівнозначний розмір, напливають одна на одну і утворюють суцільну лінію, сила світлового напруження окремих груп і світлових площин утворює світлотіні… Коли ви уявите це собі яскраво, як дійсність, ви наблизитесь до уяви про те чудо, що я його побачив у кутку своєї кімнати, де за хвилю перед тим нічого не бачив.
Я дивився, як зачарований, і починав домислюватись, що переді мною картина, виконана ще незнаними досі технічними засобами, – витвір і винахід мого приятеля, художника П.
Дедалі чудо ставало все більш незмірним і неймовірним, ставлячи під сумнів чистоту мого розумового сприймання, паралізуючи контрольні центри, беручи під гіпнозу усю суму моєї свідомості. Я став свідком того, як рівне, однотонне, типу електричного світла, мерехтіння контурів і площин поволі набрало фарбів, зацвіло й заясніло всіма кольорами соняшного спектру, і переді мною виявився, нарешті, й зміст картини. Довго зупинятися на ньому я не буду. Бувають у житті парадокси й абсурди, що їх, здається, і пояснити нічим не можна. Вони часом становлять під сумнів чистоту логічного мислення, закономірність явищ і функціональність системи. Ці абсурди звучать дисонансами в симфоніях, гальмами в звичайному побуті людини, а проте, чи не виконують і вони певної функції, підкреслюючи велич і силу основного. Не даром же кажуть, що винятки для того й існують, щоб існувало правило.
Зміст цього твору-винаходу був наївний і смішний… На двох смарагдових великих листах водяної лілеї сиділо по чималій фіялковій жабі з коралевими очима й бірюзовими відбитками в темно-блакитному перламутрі води… І більше нічого… (Тифозна воша на коштовному оксамиті, під хрусталевим ковпаком…) І, все-таки, це було чудово, це було надзвичайно, понад мої сили й уяву.
Мій друг, видко, відчув свою перемогу, зрозумів, що я навчився вже бачити його твір, бачу його, весь під його владою й гіпнозом, і тому – мовчав. Мовчав і я, переможений украй, збитий із рейок звичайної для себе розважності й поміркованості, як стать, вільно й щасливо подолана другою статтю.
– Ти переміг мене, галілеянине, – тихо й примирено послав я в темінь кімнати своє перше привітання другові… – Хоч і вважаєш ти мене за людину пересічну, та здібний я зрозуміти й оцінювати твій багатющий винахід, твій внесок у скарбницю людських досягнень. – І раптом мені захотілось побачить свого друга при світлові, вдивитись у його обличчя й зрозуміти, де, в якій саме рисочці закладено ознаку його надзвичайного, своєрідного талану, і де та рисочка заховалася, що я й досі не помітив її, хоч завжди вважав себе за фізіономіста.
На моє прохання П. знову повернув виключувача коло дверей і серед мертвої тиші він прозвучав тепер уже, як стріл із револьвера, й кімнату знову обполоскало срібним холоднуватим електричним світлом…
Мій приятель художник П. стояв у кутку коло свого твору, глибоко заклавши руки в кишені, й ледве помітно посміхався кутиками своїх тонких нервових губів. Для мене це вже був зовсім інший, досі незнаний, новий чоловік.
– Линику, – звернувся він до мене, – тепер, гадаю, ти мусиш визнати за мною право на увагу до себе, бо коли не сам я, як один, так принаймні моя каторжна праця, недосипані ночі, прокурені дні – мають на це право… Чи знав хто про те, що я роблю, чи підтримав мене хто в хвилини сумнівів і зневіри?!. Тепер, коли я досяг свого, ти визнаєш, що я «переміг» тебе, але тоді?.. Ого!.. Тоді ти намагався б перемогти мене, ти, мила людино, бо я знаю твою психологію, ой, як я її знаю… Ти кажеш, – краще робити просте, але корисне для всіх діло, виконувати маленьку функцію, серед трудових буднів, ніж шугати в емпіреях. Ми ще не вміємо, як слід двері зачинити, не навчилися цілком користатися з носової хустки, а про такі речі нам зовсім рано думати, це культурне гурманство й епікурейство. Так кажете ви, типові культуртреґери й пересічні люди, здібні своєю байдужістю пригасити кращий порив, вихолостити будь-яку ініціятиву. Зате, як же ви швидко й пасуєте перед дужою індивідуальністю, коли вона досягає свого… У вас типова психологія натовпу, що завжди на боці сильного, на боці переможця, але, зустрівши його словами – «ти переміг мене, галілеянине», зустрівши «осанною», – ви здібні за півгодини кричати: «розіпни його!».
Я перебив потік думок і слів свого приятеля, художника П.
– Коли так, – озвався я до нього, не приховуючи свого обурення й злости в голосі, – чого ти прийшов до мене, чи не тлумити, чи не дратуватись? Чи шляхетно ж з’являтись із такою шаленою неповагою до чоловіка, примусити його увіровать у щось, захопитись, щоб потім плюндрувать цю віру, розвінчувати це захоплення. Це вже, любий товаришу, патологія і достоєвщина, ба навіть – єзуїтство… Не кивай головою, це так, тричі так. Ти мене кличеш пересічною людиною тому, що мій батько добре примайстрував мені голову до плечей, що всі п’ятеро моїх почуттів працюють як машини, що мій шлунок травить, як сірчаний окис, і зіньки мої не вилискують сухотним хоробливим блиском. Якщо тільки так, то я дуже радий, що я тільки пересічна людина, а не неврастенічний геній. Коли ти торочиш мені про «верхів’я духу», набренькуєш стару, заплутану музику про «юберменша», об’єкт роздумів, мрій і надхнення заїдкуватих непманчат-онаністів із хореографічної студії, що крадуть у мамаш червінця. Я аж надто радий, що я тільки пересічна людина і що мій син знатиме більше про футбол, ніж про Фрідріха Ніцше…
– Ну, досить… – криво посміхнувся художник П., – я знаю, що заговорювати людей стало вашою професією і я мусів би вже звикнути до того, що ви оперуєте не глибиною думок, не блискаєте безжальною аргументацією, а просто довго говорите. І це хоч і єдиний, зате вбивчий ваш аргумент. А говорите ви справді довго, говорите зі смаком, ходите взад і вперед і говорите… І часом здається, що разом із вами говорить увесь світ, хитається з боку на бік, як у вагоні, і говорить. Говорять люди, говорять коні, говорить торішня висохла таранка над вікном роздрібної крамнички – усе хитається й говорить… І от тоді хочеться спать. Цим я, любий друже, пояснюю те, що на більшості ваших доповідів і референцій публіка куняє, бо що їй більше робить, коли ви говорите?
– Дозволь мені ще раз перебить тебе, – звернувся я до П., – ти сам же сказав, що досить, а коли досить, так справді досить, – я згоден. Давай зробимо павзу в нашій суперечці. Гадаю, що нам іще не раз доведеться вертатись до неї. А зараз слухай… Думаю, що, навіть, визнаючи мене за людину пересічну, в тебе все ж найшлися якісь підстави вдатись саме до мене, а не до когось іншого… Інтересно було б довідатись, які такі таємні пружини керували тобою, коли ти робив так, а не інакше. Іще я хотів би знати друге, – чому вся ця справа має визначити для тебе життя чи смерть, бути чи не бути, – хоч я цьому й мало вірю – вибач тільки за одвертість. Найбільшою ж мірою мене цікавить третє питання – секрет твого твору, і що ти маєш робити надалі зі своїм винаходом, як ти думаєш прикласти його до життя, зробити його, так би мовити, реальною цінністю.
– Я так і знав, – відповів мені П., – все йде, як по-писаному… Але на мою думку, ти зараз ще й надто ліберальний, коли не ставиш питання просто – як то роблять часто й густо більшість із ваших борзописців. Яке, мовляв, соціяльне замовлення виконували ви, шановний громадянине П., коли працювали над цією вашою річчю? Ха-ха-ха… Але, вибач, я знову нервуюся й порушую нашу умову, це тому, що мені важко говорити з тобою, надто ми ріжні люди… «Они сошлись – вода и камень, Стихи и проза, лед и пламень…» Мені дивно, Линику, як ти ще можеш бути письменником із такою холодною, черствою вдачею, коли кожне своє найінтимніше почуття, кожен свій легенький емоціональний дих ти перепускаєш через призму раціо, – як тільки вистачає на це у тебе сил і терпіння? Але годі… Буду відповідати по суті твоїх запитань. Отже, перше з них, – чому я вдався до тебе, а не до когось іншого. По правді кажучи, вдатись до когось іншого це теж, що вдатись і до тебе, тільки там мені довелося б шукати знайомства, а тут воно вже є. Але така відповідь не розв’язує справи: чи до когось іншого, чи до тебе, але я вдався і чому? Чому все-таки я вдався саме до тебе, – тут є маленький секрет, який дозволю собі поки що не розкривати, а чому взагалі я вирішив витягти світло денне свій твір, гадаю, ти розумієш?..
– До речі, – перебив я свого приятеля, – на денному світлі, коли розуміти його буквально, твій же твір не твір, при денному світлі він, як кажуть музики, «не звучить»…
П. глянув на мене такими очима ніби піймав за руку злодія, що заліз йому в кишеню і вже тягне звідти гаманця. Мені навіть здалося, що хвилева тінь пробігла по його обличчю, як часом хмаринка по сонцю і в ту ж мить пропливла на бік. Без перебільшення скажу, що я вловив у виразі мого приятеля якесь болісне тремтіння, так, ніби нащупали його болюче місце, оте одно з одвічних «проклятих питань», що червоточило і його. Але наступної хвилі він уже продовжував, здалося мені, спокійно, але з напруженням.
– Звичайно «світло денне» треба сприймати не в буквальному розумінні, і це «світло денне» обмежується поки що тільки тобою… Ніхто інший, крім тебе та ще одної особи, – тут П. ледве помітно зашарівся, – про мою працю не знає. Але та третя особа остільки ж третя, як і я – це мій приятель, мій життєвий друг, мій співтворець, що братись на карб ніяк не може. Це той, хто давав мені надхнення, хто підтримував мене в хвилини зневіри й сумнівів, це…
– Твоя дружина, або коханка… – навмисне закінчив я речення мого приятеля з іронією в голосі, одначе він іронії не піймав і цілком щиро відповів мені на мою репліку.
– Як ви всі прості і, коли хочеш, цинічні люди! По-вашому, кожна жінка мусить бути для чоловіка або дружиною, або коханкою, але ні в якім разі не чим іншим, і не ким іншим. Ви багато говорите про жінку, забиваєте їй баки, будуєте для неї повітряні замки, творите ілюзії, а насправді маєте її в кращому разі за дружину, пересічно за коханку, а то і просто за хатню робітницю. А хитрі ви й вивертливі, як вужі… Ви їй кажете: працюй, моя жіночко, мій товаришу, цілий день, пери пелюшки, мий посуд, латай мені панчохи, а вечером іди на збори – балакай…
Жінка, про яку я перед цим говорив, – вона не дружина мені й не коханка, це товариш в первісному розумінні цього слова. Досить буде сказати, що я в житті не цілував її, хоч вона й частина мене, як творця, і невід’ємний елемент мого твору. О, я передбачаю твоє наступне питання, я марксист за кожного з вас, коли мені треба розшифровувати вас… Хто вона, її соціяльне походження, її місце серед громадянства? Тут з роздратованням мушу відповісти, що не знаю, не питав, не цікавився цим і не поцікавлюсь… Це індивідуум сильний і творчий, вартий мене, як і я її. От і все. Ми разом горіли, разом творили і разом вирішили звернутись до тебе, хоч вона тебе й не знає, бо звернутись до когось ми ж мусіли, хоч би й не хотіли. Наш витвір, нашу роботу повинен побачити світ, як ще небачене досі явище, бо задля власного тільки задоволення, для втіхи своєї ми вже попрацювали, ми втішені й задоволені. Але як його мусить побачити світ, де й хто, ми сами не знаємо й через те звернулися до тебе, як до представника загалу, найбільш типового й найменш вульгарного. Коли ти приймеш, то прийме й загал, може умовно прийме, з застереженнями, але прийме, бо ми боїмося не мало, що нашого твору не зрозуміють, назвуть його навіть буржуазною виграшкою і цим уб’ють і мене і її. Ось чому це для мене питання життя й смерті, бути мені після цього, чи не бути. Так ти маєш відповідь і на друге своє запитання. Нарешті – третє – секрет мого твору. Бачиш, за вашою клясифікацією мій твір треба віднести або до науково-дослідницьких або до винаходів, в той час, коли це щира творчість, поема людського духу, гімн творчих сил, органічний патос талану двох людей, процес творчого випромінювання… Це те, чим мало помітний наш сучасник, захоплений винаходами патент гуталіну й найдосконаліших, найгігієнічніших гумових презервативів для юнаків.
Наш твір співзвучний лише творцям антики, органічним творцям від народження. Не лякай мене й не лякайся сам, бо ти знаєш, що я чоловік не релігійний, але мушу для характеристики себе й свого твору вжити слова «іскра Божа», так, так… без цієї метафоричної «іскри Божої» мені б не створити того, що стоїть зараз у кутку твоєї кімнати.
– Невже ти гадаєш, – запитав я свого приятеля, – що ніхто інший не досяг би цього, не будь тебе, що так би світ і лишився навіки без цього відкриття?
– Так, я це потверджую. Навіть більше, я кажу, що й сам я без відомого тобі співробітництва не написав би цієї картини.
– Гаразд, – відповів я, – не будемо сперечатись. Гадаю, що коли не на цій самій роботі, так на чомусь іншому життя доведе тобі хибність твоїх тверджень. Зрештою це справа світогляду, розуміння життя й законів, що рухають цим життям, людськими масами й окремими людьми, як порошинками в шалених смерчах. Нашою розмовою сьогодні не вичерпати всіх протиріч, не засипати прірви, що лежить межи нас, навіть важко перекинути легенького мостика через неї від твого світогляду до мого. Я не буду спростовувати багато хибного й перекрученого, що дозволив ти сьогодні відносно мене й тих людей, що мислять так, як я. Залишу й особисті образи, що, на жаль, мали місце тут. Скажи тільки коли це не секрет, – якими фарбами і як досяг ти такого колосального ефекту, зробив винахід, що коли його продовжить, він може стати багатющим покладом в людській культурі, скарбом не лише для малярства, а й для інших галузів людської творчості. А головне, як ти гадаєш і чи думаєш провадити далі роботу над тим, щоб це своє досягнення зробити реальною й корисною для людини цінністю. Я не говорю корисною лише в утилітарному розумінні, хай воно не дасть обов’язково і тільки практичних речей, хай воно стане приналежністю мистецтва, хай впливає на емоціональні дані людини, але хай же впливає, хай вражає не як кунстштюк, а як певна зброя в руках, не як фокус, а як знаряддя до глибших людських проявів.
– Все… все… буквально все так, як я думав і як казав… Як я, голубе, знаю твою думку і відповідаю тобі без найменшого напруження просто й одразу. Картина написана раз, повтореною бути не може. Робити копії з картини – це профанація, навіть репродукція з неї – ганеблення художника. Як я робив цю картину, як змішував фарби, як клав їх на полотно, – ось про що ти мене питаєш. А хіба я знаю? А хіба, ти думаєш, я запам’ятав, занотував це все, хіба б я дозволив профанувати своє творче горіння. Нічого я не пам’ятаю, нічого не знаю. Це є закінчений твір, що його вдруге вже не повторити. Ти скажеш фокус, але фокус, якого вдруге нікому й ніколи не зробити. Я пам’ятаю, що брав фарби, що був під рукою фосфор, що я їх мішав, що в творчому процесі я накладав на полотно фарби так, ніби хтось із боку стояв і шепотів мені, як творити. Чому вийшов такий зміст, а не інакший, теж не знаю, – так вийшло і, видко, інакше вийти не могло. Коли б я почав малювати щось інше, певно нічого не вийшло б. Часом мені здається, що хтось водив моєю рукою, коли я працював…
– Друже, – перебив я П., ніяк не чекавши від нього такої відповіді, – та ти ж – містик, даю слово – чистої води містик… Ти знаєш, мені здається, що ти просто боїшся викрити переді мною свій секрет. Так зрозумій же, що я не художник, використати твого секрету не зможу і, надіюсь, ти не вважаєш мене за жулика…
– Досить, – відповів мені П., дивлячись кудись у куток. – Ми досхочу вже наображали один одного і якраз я винен у тому, що почав ці образи. Я знав, що трапиться воно так, як і трапилось, і нічого несподіваного від тебе я не почув, ти мене не розчарував, я готувався може ще до гіршого. Але скажи, які шляхи вбачав би ти для мого твору, коли б його можна було повторити на іншому матеріялі, як він може набрати отієї «реальної» цінності, про яку ти говорив.
– Як же його можна повторити, любий П., коли ти сам запевняєш, що це річ сама в собі, що тут справа не в винаході, що те, що є – є і більше нічого бути не може?
– Ну, а коли б не так. Коли б я справді боявся викрити свого секрету, а він у мене лежить точно записаний, навіть з формулами, у боковій кишені мого піджака?
– Навіть, коли й так, одразу сказати важко, треба подумати, але перспективи, на мою думку, широкі… і, перш за все, в малярстві… Та ти розумієш, які можна дати картини, такі картини, що від них можна буде приходити в екстаз… Уяви собі домни заводів, що пашуть справжнім вогнем, Дніпрельстан, що випромінює світло, дощ розплавленого металу, і живу фігуру владаря цих див і творця їх – робітника не в плякатній, набридлій формі Наполеона, а просто й скромно, як воно є, – за станком… А як ширше використати твій винахід, я поки що навіть вагаюсь тобі сказати. Треба звільнитись від першого вражіння, яке завжди буває або найвірнішим, або найхибнішим, треба холодно й тверезо поміркувати над цим, прикласти найсуворішу, критичну оцінку, і тоді вже говорити.
– Гаразд, – відповів мені мій приятель, підвівся з місця й пройшов через кімнату. В кутку біля картини він спинився, затарабанив пальцями по полотну й заговорив до нього, хоч насправді слова було кидано просто в мій бік.
– Не дарма я казав, що ти, єдина моя дитино, принесеш мені життя або смерть… так воно й буде. Я любив тебе і люблю, хоч і ненавиджу, відколи скінчив тебе, і знаю, що мати, породивши мене, завдала мені тим менше горя, ніж ти, відколи вийшла з-під моїх рук. Я не знаю, чи буду я писати заводи, домни й робітників, але писати буду, доки мій твір не привалить мене своєю вагою. Ти знаєш, що робить скорпіон, коли його обкладають довкола вогнем, – він сам ранить себе своїм отруйним жалом і гине. Це, здається, поодинокий випадок самогубства серед тварин. Іди, Линику, поцікався хоч, як вона виглядає при світлі…
Я підійшов. Зблизька – це було полотно середнього розміру, вкрите смугами фарб, як струпами, без жадних контурів, однотонне й мертве…
Мій приятель залишився в мене й додому не поїхав. Цілими днями він ходив із кутка в куток рівний і замкнений, як маятник, і думав. Бували дні, коли ми не перекидались із ним навіть стороннім, порожнім словом, – в одній кімнаті кожен із нас був сам по собі. А вона, кімната, перетворилася в типову мансарду художника, моя мила кімната, що звикла до порядку й охайності. Куди поділись тепер її порядок і охайність? По кутках біліли недокурки від папірос і гори цих недокурків прикрашали мій письмовий стіл. Біля вікна в кутку стояв мольберт із натягненим полотном, а на лутці валялись тюбики з-під фарбів, слоїки з якоюсь рідиною, шматки пемзи й пензлі. Тут же, просто на лутці, мій приятель розтирав фарби, змішував їх і перетворив лутку мого вікна на величезну палітру. По всій кімнаті, – по підлозі, на письмовому столі, між паперів і книжок, – скрізь, – порошився попіл від папірос, сірий, він лягав усюди, навіть затяг легеньким шаром моє незграбне люстерко.
Художник П. знову почав курити, та ще як курити, – не випускаючи папіроси з рота. В своїй кімнаті я став людиною другорядною, гостем, випадковим мешканцем, справжнім же хазяїном її відтепер став мій приятель. Щоранку й щовечора він сідав за мій стіл, продував на ньому невеличке, чисте від цигаркового попелу місце, ліз до шухляди, виймав звідти кілька аркушів білого поштового паперу й писав. Писав він довго, запоєм, ворушив пальцями чуба на голові, курив і писав. Потім знову ліз до шухляди, перекидав там усе догори дном, знаходив куверта, вкладав листа, заклеював, надписував зверху адресу й передавав мені. Передавав часом мовчки, без одного слова, а я вже розумів, що листа треба вкинути до поштової скриньки, і вкидав. Вертаючись додому, я стукав у двері своєї кімнати боязко, стиха, як чужий і, бувало, не діставши відповіді, поволі прочиняв двері, просовував голову і заставав приятеля на моєму ліжкові в черевиках, одягненого, в глибокому сні.
На ті листи, що я їх кидав у поштові скриньки, у відповідь поштар незабаром почав приносити гарненькі невеличкі кувертики, які мій приятель розривав із таким виглядом, ніби в кожному з них, власне й був записаний секрет його твору.
Так минали дні, похмурі, мовчазні дні, заколисуючи нас щовечора й прокидаючи щорана, породжуючи межи нас якусь незрозумілу, мовчазну ворожнечу, певно, так починається ворожнеча межи вірного подружжя.
Я певен, що так могло тягтися й без кінця, коли б не трапилось події, що вщент перевернула заведений порядок, і мене зовсім вибила із життьової колії й довела до логічного кінця існування мого друга. Тепер, коли я перебираю в пам’яті все, що відбулося тоді, я мимоволі запитую тебе, мій безталанний друже, нащо ти приїхав до мене, який демон погнав тебе у цю подорож, щоб потім так зле посміятись над тобою…
Але облишу суб’єктивні свої почуття, стану на бік, як третя особа, й безстороннє – факт за фактом – розповім про те, як утратив я свій спокій і як зів’яв мій друг.
Напередодні того дня була субота. Вечером до мене забрів мій знайомий і ми заговорились із ним допізна на якісь випадкові й незначні теми. П. участи в розмові не брав, попрохав вибачення й рано уклався спати, посилаючись на нездоров’я. Звичайно, він лягав у ліжко пізніш за мене, але тепер я не надав цьому особливого значення, щиро повіривши, що приятелеві справді негараздиться. Проте, коли пізніше я вийшов посвітити своєму знайомому в коритарі, і знову повернувся в кімнату, – П. демонстративно крутився на ліжкові й ще не спав.
– Вибач, – сухо озвався я до нього, – здається, ми тобі не дали спати…
– Гаразд, – перервав мене з роздратованням П., зірвавшись на лікоть, – невже в тебе нема цікавішої теми для розмови зі мною?
Безцеремонність П. дедалі дратувала мене все більше й більше… Навіть моє чемне поводження починає вже його дратувать…
– Ну, друже, – відповів я йому, – з тобою важко говорити на будь-які теми.
– В такім разі – добраніч, – роздратовано кинув він мені, – і звикни, будь ласка, до думки, що хазяйські права на кімнату не дають права на приниження гідності другої людини… – з останнім словом він рвучко повернувся на ліжкові.
– Господи, – мимоволі зірвалось у мене з вуст, – до чого тільки може довести буйна фантазія людину?
– До чого може довести, любий мій?.. – Він демонстративно повернувся обличчям до стінки і так продовжував: – До того, що людина та зайвий раз переконається у вашому страшному лицемірстві й скрайній брехливості…
– Я хотів би пояснень, – вже досить суворо озвався я до П.
– Хотів би пояснень? А за яким таким правом? Але… Будь ласка… будь ласка… слухай… Ви стільки розмазуєте про усуспільнення громадських цінностів, а спробуй-но людина, – як от я, – попросити притулку у вашій кімнаті, і ви стаєте власниками, кімнатними владарями і ніякими комуністами…
– Ну знаєш, надто примітивно розумієш ти комунізм, щоб провадить із тобою на цю тему суперечки. Ти мені нагадуєш одного комсомольця, який, думаючи, що про це ніколи ніхто не довідається, пропонував дружині мого приятеля на основі такого от «комунізму» співжиття із ним.
– Звичайно, бо цей комсомолець куди послідовніший за вас.
– Значить, по-твоєму, дружині мого приятеля треба було погодитись на його паршивеньку пропозицію, так, чи що?
– Ну да, так… – піднявся на лікті П. і з хоробливими вогниками в очах глянув у мій бік, – як же інакше, коли він, той комсомолець, подобався їй?
– Але, в такім разі, їй треба було б раніш пірвати зі своїм чоловіком…
– Ні… Її чоловік їй може теж подобатись, а може до того у них лишилась дитина.
– Так у неї з комсомольцем теж могла бути ще одна дитина?..
Простеньку музику проповідуєш ти, друже, і опреділюється вона ще простішим словом – розпуста. Хотів би я побачити тебе в становищу мого приятеля, щоб ти тоді заспівав, цікаво?
– А заспівав би я те, що й зараз співаю – вільний добір статі, а не шлюбне ярмо, не попівська фразеологія…
– Гомо сапієнс… ти говориш безвідповідальні речі…
– Я не «відповідальний»… фарисей для того… Проте, вибач, я ж сам дав тобі зрозуміти, що не спав. А це для того, щоб зайвий раз переконатись, які ви всі балакучі, як багато у вас ріжних знайомих і приятелів для того, щоб перемивати їхні кісточки, як ви любите «теплу хату» и «щиру розмову»… А тепер уже, справді, – добраніч. Люди з великими почуттями з послідовним світоглядом – вони безсоромні люди. Для них цінний лише той, хто може йти, не відстаючи, пліч-о-пліч, не кульгаючи, а решта, коли й гине, – її не шкода, вона тільки прочищує шлях для сильних. Все в житті треба брати навіть не революцією, а «явочним порядком»… Ось я поселився в тебе в кімнаті і ти мене мусиш терпіти, бо виселити мене можеш лише з міліцією…
– Тобто теж «явочним порядком», – перебив я П.
– Так… «явочним». Але ти цього не зробиш, бо для цього ти надто «порядний», ти будеш сам мучитися і мучить інших, але не виселиш. А я, коли хочеш, крім себе, можу вселити в твою кімнату ще кого-небудь, і мені байдуже, що ти будеш думати про мене. Для вас питання сьогоднішнього дня та ще, що скажуть сусіди, стільки важить, скільки для мене все це нічого не важить.
– Ради бога, не роби хоч цього, – перейшов я на жартівливий уже тон, бачучи, що сперечатись із моїм приятелем зайво й не доцільно.
– А може, і вселю, по чім знати, – відповів мені П. і, з ноткою суму, зідхнув. І в цьому зідханні піймав я навмисність усіх його попередніх тверджень, певний розрахунок на щось і якусь небезпеку для себе. Мені здалося, що П. намислив щось учинити і зарані обґрунтовує всі положення для цього нового свого божевілля.
– Добраніч… – вже щиріше побажав я йому, кутаючись у ковдру. Мені раптом стало його шкода. – Як посувається твоя робота? – запитав я, щоб згладити вражіння від попередньої балачки.
– Дякую… Мені бракує дечого, але не буває становища, із якого не можна, коли не вийти, то принаймні виплутатись. Я готуюся до нового іспиту, про який говорити зараз іще рано, якщо тільки вже не пізно. Тому добраніч, Линику, – хай твій сон не зрадить тебе…
Мій сон мене справді не зрадив. Рано я прокинувся від холоду й помітив, що ковдра моя лежить коло ліжка на долівці. Першим ділом моїм було натягти на себе ковдру. Яке ж було моє здивовання, коли, нахилившись за ковдрою, я вздрів, що П. на ліжкові нема і одежа його із стільця зникла…
«Де він міг подітись? – промайнуло в голові, – невже після вчорашньої розмови покинув мене. А це з ним може статись. Зрештою ж він типовий інтелігент і вся його велемудра гомілетика про брехню й безсоромність великих натур – є найбезсоромніша брехня, яка тільки зіходила з його ж власних вуст. Він міг наговорити сто чортів, а під кінець образитись і втікти ганебно, як тікає струсь під власне крило. Не дарма ж він учора почав цю нудну й міщанську балачку про кімнату, про велетнів духа, певне, ця кімната давно вже йому мулить. Тільки чому він не забрав своїх речей? Фарбів? Полотна? Мольберту? Нарешті, своєї картини? Хоч, коли розмислити, – це теж у його натурі, – анархіста й ексцентрика».
І раптом мені стало соромно того, що я так грубо обійшовся з ним учора. Я мусів би обійтись терпиміше, педагогічніш, як людина розміркована й не зла, а замість того… Я картав себе за своє поводження з П., і з цими думками поволі вдягався. Більмом дивилося на мене з кутка біле полотно мого друга, більмом і докором…
– Ну, як я так міг?
Стук у кімнату перетнув потік моїх покаянних думок. На ходу пов’язуючи краватку, я підбіг до дверей і прочинив їх…
На порозі моєї кімнати стояв мій приятель, кумедний, розхристаний, червоний, з посмішкою на вустах і тримав по сакві в кожній руці.
– Вибач, друже… я потім тобі все поясню… – кинувся він до мене, – а зараз не дивуйся і сприйми все, як тобі відоме, ніби на це ти дав свою згоду… Будь щирий, будь веселий і привітний… благаю тебе. Я викликав до себе, вірніш до тебе, свою приятельку, свого друга, про якого, пам’ятаєш, оповідав тобі… На сакви, а я зараз… побіжу… вона там, на візникові. – І він, кинувши мені на руки сакви, вихорем подався назад по коритару.
Я стояв, як опудало на вгороді з саквами в руках, від несподіванки не промовив навіть півслова, стояв і забув навіть подумати, чим все це пахне для мене, що з цього буде, як скінчиться?
І, однак, за хвилю я вже бігав по кімнаті, очманілий, загрібав ногами під шафу недокурки від папірос, застеляв ліжка, пхав під подушку панчохи, розчиняв по вікнах кватирки… На обличчі я видушував милу, страшенно милу посмішку і думав про те, що одна анархістична, безтолковна голова, коли тільки їй потурати, може зарядити десяток нормальних голів безтямством і божевіллям. Вона візьме тебе не то «явочним порядком», а терором, наскоком, нахрапом і ще й видушить у тебе назустріч якійсь сороці милу й привітну посмішку. При одній думці про цю посмішку, обличчя моє скривилося в злісну гримасу, але… по коритару вже чітко цокотіли кроки, і мені в ту мить здалося, що то тесля заганяє цвяхи в труну для мене.
Кроки спинилися коло дверей кімнати і я, як ідіот, застиг у позі, з прикутими до дверей очима, з «привітною» посмішкою на вустах.
Двері поволі прочинились і в мою кімнату впливла «вона»… Я хотів зустріти її милою посмішкою на вустах і шаленою зненавистю в серці, але замість того… Але тепер уже пізно говорити про «замість того»… Тоді було у стократ краще, ніж я можу розповісти про це тепер… Тоді – було несподівано й чудово, так наче в зимну кімнату влетів свавільний вередливий метелик і сів просто на аркуш паперу, який ви допіру картали незграбними рядками. Я чоловік без особливого нахилу до фантазії і не перебільшую.
– Знайомтесь… це мій приятель, про якого я не раз говорив тобі, письменник, зветься Лиником, а це, – коли можна сказати так, – моя мистецька дружина… В повсякденному житті та для ближчого кола друзів, – вона ще може називатись Абрикосом або Абриком, що одне і теж… знайомтесь.
Юнка, зашарівшись, простягла мені руку, а я, незграбно хіхікнувши, піймав її на льоту і, пригадую, потис так, що юнці певне стало боляче.
– Ну, Абрик, тепер будемо розташовуватись… – заметушився П.
– Роздягайтесь, – спохопився і я, і помітив, що тільки тепер наші з нею погляди розітнулись. Уявіть собі, як заведений на початку шипить грамофон – це я сказав: «роздягайтесь», але далі мембрана починає викристалізовувати чистий принадний голос співачки – це Абрик сказала:
– Дякую… не турбуйтесь, я й сама… – і пройшлась по кімнаті до вікна – це, в’явіть, як, хвилюючись, пливе на флаґшток судовий прапор і потім затримується… Це Абрик спинилася коло мольберта.
– А зроблено от мало, зовсім мало… менше, ніж навіть про це в листах було писано, – прошумів на флаґштоці прапор.
Мій приятель підбіг до мольберта і почав довго й марудно пояснювати й виправдовуватись. Я не можу зараз переказати його слів, бо я їх не чув. Я вже сидів у протилежному кутку кімнати в кріслі, поклавши на поручні руки і спершись на них підборіддям. І переді мною чомусь умить перебігли уривки з мого дитинства, школа, революція – увесь я – до цієї хвилини. І мені здалося дивним, як уві сні химерним, що оце я, такий собі, як каже П. – пересічний чоловік – і мені доводиться нарешті зустріти…
– Товаришу, а ви хіба не цікавитесь новою роботою П.? – перетнула плин моїх думок Абрик. – Ах, правда, ви ж мали можливість бачити її щодня, хоч бачити її зараз – це ще не значить «бачити»…
Я не мав що їй відповісти, коли б на виручку не підоспів П. Він затараторив, забігав коло неї, як дитина; почав кидатись в усі кінці кімнати, шукаючи вільного стільця, і це дало мені можливість стямитись, передихнути і взяти себе до рук.
– Вибачте мені, товаришко, – звернувся я до Абрик, – я почуваю себе дуже винним… Я так ганебно заспав, що до вашого приїзду не встиг навіть прибрати кімнату, хоч П. мене точно попередив про годину.
Вона проспівала щось у відповідь, а П. глянув на мене з таким захопленням, ніби я став його другою «мистецькою дружиною». А сам я, признатись, подумав у цю мить, що не кожну свою теорію П. зможе перевірити на цьому молодому людському індивідуумі.
Рештки дня пробігли непомітно для всіх і навіть у щирому захваті. Ми з П. один поперед одного, вертіли по кімнаті шахву, як пачку з-під сірників, наші ліжка мандрували з кутка в куток, як трами по рейках, і все це для того, щоб одно із ліжок примостилось за шахвою і щоб не визирало звідти ні краєчком. Там мав розміститись покій «мистецької дружини» мого приятеля. Доки ми займались цим, дівчина доп’яла десь ганчірку й, високо засукавши рукава, протирала вже порох з мого люстра, з письмового столу, стільців і вікон. Наприкінці П. зняв віником у кімнаті нечувану куряву й на наші з Абрик протести зауважив, що на житловій площі він не дозволить панувати нахабній антисанітарії.
Цих кілька годин були для всіх нас трьох святом теплих відносин і щирої приязні, як буває між кількох, навіть зовсім чужих людей довкола якоїсь спільної, хоч би й маленької праці.
Так і вечір заповз у кімнату непомітно й розвішав по стінах химерні, довгі тіни.
– Ви гляньте, – озвалась до нас Абрик із своїх «покоїв», – якими огромами поклались квадрати тіней на брук вулиці, яким монументальним спокоєм дихає місто…
Я мимоволі глянув у вікно, а П… – о, істотне джерело заперечень! – П. не витерпів і тут…
– Я малий прихильник дешевого захвату і бутафорської елегіки, – відповів він. – Такий уже закон фізики, що навіть палець над вечір кидає від себе тінь, рівну телеграфному стовпові, а тінь від халупи дорівнюється будівлям Нью-Йорка… Але, чи справді вони такі великі? Чи справді мертвий спокій тіней на брукові перекаже нам спокій міста і чи є він? Чи не метушаться в цій монументальності тіней дрібні людські істотки, шаркаючи тротуарами, хто куди? Там письменник бочком протискається в казино, шукати сюжетів і вивчати «побут»… Там жінка «відповідального», розкидаючи пахощі Теже, іде на побачення зі студентом із незаможників, що «підтягся» весь, аж до пояска на животі, й манячить на розі… А там і сам «відповідальний» втискає в ресторан дружину свого приятеля, що лишень годину тому «відбув» у службову командировку… І всі вони кидають на брук «монументальні» тіні. Але… – то тільки вечір…
– Не розумію все-таки, – не витерпів я, перебивши навіть Абрик, яка теж хотіла щось відповісти П., – я ніяк не розумію, про що ти тут говорив. Чи про те, що тіні, покладені на брук, – не є тіні, чи що над сучасним письменником ще тяжить «богема», що не кожен «відповідальний» – відповідальний, не кожен студент ситий і не кожна непманка вірніша своєму чоловікові більше, ніж він сам їй вірний. Не можна ж мішати все докупи, колотить чорне з білим, а потім говорити, що все сіре. Я так зрозумів товаришку, що їй сподобалась монументальна вечірня гра тіней на брукові міста, що від них дихає зоровим спокоєм і… тільки. Ну в якому ж конкретному зв’язку стоїть це із НЕПом чи ДОПРом. Скажіть, товаришко Абрик, чи не так я вас зрозумів?
– Тільки так, – відповіла з-за шахви Абрик. – Але ви «їх», певно, мало знаєте… А я вже звикла до таких «узагальнень»… Це здебільшого буває од поганого «їхнього» настрою, чи не так, мій любий П.? – спробувала Абрик перевести розмову на жарти.
Але не тут воно було. П. раптом зірвався з місця й гарячкова забігав по кімнаті.
– Це неможливо, – несподівано для нас обох і якимсь істеричним голосом вигукнув він, – ви просто змовились сьогодні дратувати мене своїм блюзнірством.
В кімнаті нависла павза…
Мене, признаюсь, кинуло в краску від образи і не стільки за себе, скільки за Абрик. Що, властиво, було такого в жарті дівчини, щоб обзивати його блюзнірством. На мою думку, П. просто губить межі й починає вже не володіти собою. І я, щоб тільки порушити гнітючу павзу, почав стиха насвистувать. Але жах жахний! Я ніколи не гадав, що це моє добронамірене свистіння ще більше сказить мого приятеля.
– Кинь свистіть! Ти думаєш, я не розумію, для чого це робиться. Мені, мовляв, незручно за свого приятеля, ну, от я й насвистую… Досить заялозений прийом. Колись личив він двом бурсакам, претендентами на одну єпархіялку, і зовсім не личить, особливо зараз, нам… Для чого нам грати в піжмурки.
Признаюсь, я нічого не розумів і як реагувати на поводження П. ума не прикладав… Але в цей час з-за шахви вийшла Абрик. Вона повільно підійшла до П., плавким рухом поклала йому на плечі руки і довгим поглядом зупинилась на його очах. З подорожнього свого вбрання вона передяглась уже в іншу сукню і в смеркові кімнати, проти вікна, вони обоє вирисувались тонким, темним силуетом. Здавалось, сам спокій вийшов з-за шахви й запанував у кімнаті.
– Слухай, П., – стиха прозвучав її голос у вечірньому смерку, – ти забув, що крім непманів і їх жінок, крім торгівлі й зрад, є ще ми, мій любий друже, і є наша робота…
Кохання й відданість пригасили її слова, породивши їх на початку. Я бачив, як П. так само поклав їй на плечі свої довгі руки й покірно замовк. А я сидів і чомусь моє обличчя посупилось.
«Ви забули, – думав я, – що крім вас, є прекрасні трудівники, велика маса їх – щирих і захоплених, справжніх творців життя, що працюють і не носяться з собою…»
Дощі перестали йти, вода постікала і земля підсохла. Настала славна осінь, пора бурштинових днів, золотого листя й ранкових приморозків… Ви, певно, спостерігали, як у такі дні мозок яснішає, ноги пружиняться й тіло сповняється бадьорістю. Хочеться мислити, робити, співать…
Осінь немолода, легковажна весна, з темними очицями й дивовижними снами, осінь і не пристрасне літо з буйним волоссям і жагучими бажаннями, осінь тиха, мудра мати з найміцнішим у світі коханням – з коханням до своїх дітей…
Тому-то я люблю осінь.
Я люблю в неділю ранком знести в руках по сходах, як на ресорах, свого велосипеда й вирушить кудись за місто.
Легенький вітер за околицею починає обвівать вас, – ви їдете й співаєте. І ніхто вас не чує, і нікому до вас немає діла. Ви відпочиваєте, після тижневої праці, ви почуваєте себе молодо й бадьоро. Пригадуєте дитинство, як ви колись були малим, бігали й лазили по деревах – і ще дужче, натискаєте на педалі свого вело…
Ви навіть починаєте розмовляти сами з собою. І цікаві, щирі, зворушливі слова злітають із ваших уст. Часом ви забуваєте про свої літа, про свій стан, про свою «поважність» і, як пустотливе дитя, кричите на всі легені… Вам хочеться спинити велосипеда, зіскочить, кинутись на землю, впасти на неї, притиснутись грудима й проказати їй щось ласкаве, ласкаве, таке, як ви нашіптували колись своїй матусі… Ви кажете собі вголос:
– Дурню, нащо ти сьогодні рано голився? Для чого ти вчора дві години, в прокуреній кімнаті, програв у шахи? Який ти такий буржуй, що можеш красти в себе години й дні життя, тратити своє здоров’я, прокурювати й пропивати його у колі своїх приятелів? Ти не вмієш жити – відповідаєте ви. Ти вигадуєш турбот і дріб’язкової метушні більше, ніж треба, ти транжириш життям, просипаєш, пропиваєш, проїдаєш і пробалакуєш його. Тут ви згодні з моїм приятелем, художником П., а я згодний з вами.
Ах, як мені хочеться крикнути звідси туди, у місто, до вас, щоб і ви негайно ж кинулись у поле до мене, розбіглися, і хто перший добіжить он до того ліска…
– Горі… горо… гори, – співаю я і танцюю на велосипеді, і з грудей мені мало щось не вискочить… – Але що ж я співаю?.. – пробігає в голові, а вітер шумить і я жену якомога швидше свою машину…
І от я вже на узліссі, поставив під куща велосипеда й ногами згрібаю цілу гору жовтого, лапатого, кленового листу. Це буде для мене постіль. Не вузеньке кімнатне ліжко, рипуче й мульке, а широке й безмежне ложе.
Як я люблю ліс за те, що він дужий, за те, що шумить… Корпусами пішов угору кремезний дубняк, струнким підмурком ліг під ноги йому молодий сосновий ліс і зеленим дахом хитаються над усім крони високих, старих, жилуватих сосон.
Тут колись лежали праліси… Звідси починалось життя й розтікалось у поля й степові безмежі, тут і зберігалось воно, ховаючись по хащах і яругах, коли займались блискавиці, гриміли громи, смерчі гнули в обіддя тисячолітні дерева і проливався над землею доісторичний дощ. Тепер ти не той, що тоді, але все ж дужий і шумиш… Шуми… Шуми…
Товариші, не дивуйтеся! Мені сьогодні весело… не кепкуйте з мого настрою, я не пив. Все як слід, все в порядку… Сьогодні ж день відпочинку, сьогодні я маю право відпочивати, як тільки хочу. Ти, товаришу з фабкому, стань мені в обороні, а ви, товаришу з адміністрації, не робить такого суворого обличчя – це ж смішно, як ви цього не помічаєте.
Шановний професоре з катедри міжнароднього права, вибачте, що я не помітив вас. Але, коли ви вже тут, одверніться, будь ласка, на хвилинку і протріть носовою хусткою свої великі окуляри й не дивіться в мій бік, бо я мушу трохи подригати ногами… Клянусь честю, шановний професоре, я почуваю в цім фізичну потребу. Що? Вам це не подобається. В такім разі насуньте знову на носа окуляри, простеліть на пенькові хусточку, сядьте обережненько і не одмовте послухати од мене кілька слів.
– Дорогий ювіляре. Року тисяча дев’ятсот двадцятого, жовтня дня чотирнадцятого заарештували мене в Білій Церкві поляки і під час трусу відібрали в мене фотографічну картку одного письменника з написом і справжню англійську бритву з білими колодочками. Військовий польовий суд, на чолі з капітаном Квятеком, засудив мене тоді до розстрілу, а тепер мене цікавить, яким чином я можу повернути назад свою англійську бритву з білими колодочками і портрет українського письменника з написом? Га?
Мені дивно, що ви смієтесь, вельмишановний професоре, дуже дивно. Іще більше мене дивує те, що ви встали, забрали з пенька свою хусточку і, навіть не попрощавшись, ідете…
Що ж? Коли мають пропадати моя бритва й фото письменника – хай пропадають, – я не буду плакати й удруге вертатись, до цього питання теж не буду… Прощайте…
А тепер, ви, шановна товаришко Абрик. Я хотів поцікавитись, чи реєструвались ви у мистецькому загсі, коли ставали мистецькою дружиною П. і, коли реєструвались, то за яким, вибачте, нумером… До речі, хотів нагадать вам, шановна товаришко, що ви забуваєте закручувати крана у ванній, коли виходите звідти… Справа, бачите, в тім, що мені немає діла до ваших почуттів і вашої розгубленості. Хе-хе-хе… і, за одно, радив би вам не снитись мені… це, між іншим…
Тепер, шановний професоре і ви, люба моя товаришко Абрик, бувайте здорові. Більш нічого такого цікавого не буде. Ви ще можете дивитись, як я розгрібатиму своє ложе з листя, як покладу наспід під себе велосипеда, як завалю його зверху лапчатками клену і розтягнуся проти осіннього сонця на листі. Тепер уже рішуче все… Мені тепло і м’яко… А ви, Абрик, наженіть за кущами шановного професора і він поведе вас на береги річки Недотечі і викладе вам історію її правого берега порівняльно до історії лівого берега, що вже дослідив його професор геологічних наук і навіть академік П. Але нащо ви крутите перед моїми очима червоними парасольками?.. Абрик, Абрик. Вони сліплять мене й наганяють сон… ну… гаразд…
Дихало вечором, коли я прокинувся. Кілька годин короткого осіннього дня сплили і захід пишався, як намальований. Похапцем розгріб я кучугури сухого листя й видобув звідти велосипеда. Прохолода пересмикувала тіло під одежею й лоскотала нерви, – треба було поспішати.
Півверстви зігріли мене.
Захотілось їсти і пригадалося, що я ж сьогодні не обідав. Але, зате, як я славно відпочив. Як повно й глибоко дихають груди, як напружуються й відпускаються м’язи, як ясно і легко працює голова.
Вранішній настрій не кидає мене. Щохвилі все швидше й швидше котяться колеса, з грудей вириваються уривки з невідомих пісень, невідомих мотивів на незнані слова.
…Слава життю і радости життя і невпинному рухові слава. Живи, життєдавче коло гори над одвічним обрієм і не лисій так швидко, як лисіє той професор, що вивчає тебе…
Коротшає шлях до міста і жвавішають і старішають думки: вже не бавляться в голові, як веселі, безжурні діти, не бризкаються водою на березі залитої сонцем ріки, не заливають сміхом зеленого узлісся, не ловлять на квітах необережних метеликів…
Бадьорими групами, трудовими колонами поспішають вони на мітинг, стають, завмирають і слухають…
Місто. Ти вирисовуєшся з-за обрію… Вже нижуться гірлянди ліхтарів на твої рамена, позначаючи численні пульси твого життя. Товпляться, громадяться плечі будівель, виходять задимлені голови фабрик, труби заводів, мережива проводів і геометрії вулиць. Я поспішаю до тебе, місто, я боюся, що ти зачиниш переді мною ворота. Стій, великий воротарю, не спускай шляґбаума, твій син запізнився трохи в полі й поспіша додому…
В кімнаті світиться, це я бачу ще з вулиці, значить, Абрик і П. дома. І мені стає радісно, що в мене хтось є, що я не один у кімнаті, що з сьогоднішнім своїм настроєм я потраплю не в чотири порожніх і мовчазних стіни, а в коло людей, більш чи менш близьких мені…
Підхоплюю на руки велосипеда й легко виношу його на третій поверх. Рука голосно й бадьоро стукає в двері.
– Прошу, – доноситься з-за дверей голос Абрик, милий голос такої близької й такої далекої сусідки. Я чую, як вона швидко і, здається мені, схвильовано йде назустріч. Рвучким рухом прочиняю двері й голосно вітаюся:
– Здрастуйте, друзі, як ся маєте?
– Ах, це ви!.. – зустрічає мене Абрик якось аж ніби невдоволено й починає чепурити зачіску. – Вибачте, я лежала і моя зачіска…
– Не дратуйте мене цим… – весело відповідаю я Абрик, непевний того, що вірно визначив її настрій, – скажіть краще, де це наш шановний П.?
– Я не знаю… – відповідає вона і тепер уже мені здається, що Абрик каже нещиру правду… – Зрання ми пішли із ним у картинну ґалерію, а потім разом обідали. По обіді я вернулася додому, а він пішов у справах і де він зараз, я дійсно не знаю…
У Абрик такий тон, як у учня, який запевняє вчителя, що у нього вчора «боліла голова». Настрій у неї, певне, після якоїсь нової сутички з П. зовсім не пасує до мого сьогоднішнього настрою. Мені хотілось увірватись у кімнату між веселих, радісних людей, а попав я, здається, на кращий випадок у непорозуміння.
Я вирішую не зачіпать Абрик і ні про що її не розпитувать. Замість того, беруся до готування вечері, бо йти обідать уже пізно, а зголоднів я, як вовк. За хвилю на вікні гуде примус, шкварчить на сковорідці сало, а я видобуваю з пакетика яйця…
– Товаришко Абрик, ви не хочете їсти? Може, й на вашу долю розбити пару яєць?
– Ні, дякую, я нещодавно обідала… А от, коли буде чай, то чаю шклянку, з вашої ласки, я вип’ю. Скажіть, прошу вас, яка зараз година?
Я поглянув на годинника і відповів Абрик, що вже після семи.
– Дякую…
І знову в кімнаті запанувала павза. Кожен зайнявся своїм ділом: Абрик, здається, читає, а я з небувалим апетитом нищу смашну яєшню, заїдаючи її великими шматками пахучого, чорного хліба. На примусі тоненьким голосочком пищить чайник…
– Линику! – раптом озвалася з-за перегородки Абрик. – Чи не знаєте ви де-небудь вільної кімнати?
– Нащо це раптом вам кімната? – здивувався я.
– Мені кімната зараз якраз дуже потрібна, – відповіла з ноткою роздратовання Абрик, – бо я маю на меті лишитися й надалі у цьому місті, а відтак кімната мені сами розумієте, потрібна.
– Ну, звичайно, – поквапився я погодитися, здивований із її дражливого тону, – але, на жаль, я вільних кімнат не знаю. Проте, я обов’язково завтра ж попитаю товаришів у редакції і взагалі буду мати це на увазі.
– Дякую…
І знову павза… Чайник почав уже пускати із носика пару… Ах, яка шкода, що так не пасує настрій Абрик до мого настрою!
Я зняв з примуса бурхливого чайника й поставив на стіл шклянки. Абрик мовчки вийшла з-за перегородки, трохи винувато посміхнулась до мене, одкинула з лоба пасмо волосся і, дивлячись кудись мимо мене, з робленою веселістю сказала:
– Будемо пить, Линику? – й натиснула на слові пить.
– Ого!.. – продовжив я жарт дівчини й розсміявся.
– А знаєте, Линику, я заздрю вам, – сказала Абрик, сідаючи край столу. – Не дивуйтесь. Я, справді, заздрю вашій ясній вдачі, вашому вмінню одбирати явища в житті… Повз одні ви проходите мимо, не помічаючи їх, на інших ви, чомусь, зупиняєтесь довше, а деяких для вас ніби й зовсім не існує. Я не згідна з думкою П., що ви «пересічна» людина, я б швидше опреділила вас, як людину примітивну… даруйте… от бачите, я вже й сказала не те, що хотіла сказати… Ви не дуже складна людина – я так хотіла сказати – у вас є якась аритметика, чи альгебра, якась формула, за допомогою якої ви собі й живете. Я от недавно знаю вас, проте, я спостерігала, і, мені здається, що у вас на всі питання є кілька відповідів, і всі вони влучні й до речі, звичайно, як стати на вихідну точку ваших поглядів. І через те у вас так: раз-два – і є відповідь. Мабуть, це дуже зручно й набагато полегшує життя?
– О, ні… – відповів я здивований заведеною темою. – Не все так просто, як воно здається на перший погляд. Я протестую проти тієї «механічності», яку часто приписує мені ну, хоч би той же наш товариш П. Мені тільки життя видається значно простішим, ніж його часто й густо робимо ми в процесі цього ж самого життя. І простішим не «взагалі», а в деталях його сприймання, в його побутових проявах. Ми через свій надзвичайний індивідуалізм часто й густо неймовірно засмічуємо життя особистими своїми маленькими справами й справками, мозольками на своїх душах, бородавочками у своїх мізках. А від коріння цих «мозольків» і «бородавочок» виростають уже й цілі болячки, великі ґулі, що щемлять і дошкуляють. А по суті, кому яке діло до наших мозольків і бородавок. Що це? Суспільне явище й стихійне лихо, чи тільки ґудзик од штанів, чи рукава від жилетки?
От, наприклад, я вчора брів вулицею і побачив якогось громадянина, що зайшов до «бюра похоронних процесій»… Я одразу ж подумав, що в цього чоловіка трапилось величезне нещастя, – хтось з його родини помер. Подумать тільки – п о м е р… Когось не стало, хтось жив, прожив і більше жити не буде. Це ж з усякого погляду найстрашніше, що може бути для чоловіка, бо самого чоловіка – нема. І в одну хвилину мозок мій побудував силу комбінацій для становища людини, що зайшла до бюра похоронних процесій.
Уявіть собі… Могла померти його дружина, мати кількох дітей. Міг померти хтось із його батьків. Міг померти брат його, чи сестра. А може, помер його єдиний син, надія і втіха. Одначе, міг померти його великий друг, або приятель. Нарешті, може, дожив віку хтось із співробітників тієї установи, де він працює і… «засмучений місцевком уповноважив…» і т. д. Буйна фантазія намалювала в уяві навіть ориґінала, що ще за життя вирішив замовити собі труну і зайшов до бюра покинути з себе мірку…
Так чи так, але погодьтесь же, Абрик, що до бюра похоронних процесій не заходять замовляти оркестру на бучне весілля і до дня народження вінків там не купують. І от, уявіть собі… мій мозок виключив одну з найпростіших комбінацій, про яку й подумати навіть смішно… Коли я підійшов до вітрини бюра й заглянув у середину цього сумного «магазину», я побачив через ряст залізного дубового листя вінків, як невідомий громадянин весело вітався з касиркою бюра і, може, якраз запрошував її на «парті де плезір» по Дніпру. Я почервонів перед холодним шклом вітрини й похапцем одійшов на бік…
Тепер я вас питаю, Абрик, що ми знаємо з особистого маленького моря бур і незгод і радости окремого чоловіка, та чи й можемо що знати? Отак і ви знаєте про мене, так і я знаю про вас. Абрик, я, коли вперше побачив вашу картину, сказав П., що перше вражіння буває або найбільше вірним, або найбільше хибним. Це, звичайно, не норма для опреділень, але вона ще мені не зраджувала. Після першого вражіння бувають хитання, але, наприклад, відносно вас я лишаюсь при своїм першім вражінні…
– А яке воно? – оживившись трохи, запитала мене Абрик. І я б сказав, що це запитання не було для мене несподіванкою. – Думаю, – продовжувала вона, – що не таке, як від того незнайомого громадянина, що зайшов до бюра похоронних процесій.
– Як вас розуміти? – запитав я Абрик і пильніше приглянувся до неї.
– Я жартую просто… – відповіла мені дівчина, раптом посмутнівши, – скажіть краще ще раз, яка зараз година?
– Година зараз восьма, а три чверті тому, як я вже вам казав, було після семи.
Абрик глянула на мене колючим поглядом і прикусила губу. Цим без слів було сказано багато з того, чого не хотів би я почути від Абрик. Я неприпустимо помилився. Зніяковівши, я поглянув у вікно, а коли знову повернувся до Абрик, устиг тільки перехопити щойно одведений від мене той же непривітний погляд.
– Ну, і що, ж, дорогий товаришу, – кололась далі Абрик, – чим же закінчилась ваша пригода з громадянином. Ви пішли підглядати далі. – Вона так і сказала – підглядати.
– Не «підглядати», а «спостерігати», люба товаришко… На жаль, письменник інакше не може набути собі матеріялу.
– Значить П. був правий… – відповіла Абрик.
– В чому саме, прошу вас?
– Коли казав, пам’ятаєте, що сучасний письменник спостерігає не тільки на вулицях, а й по казино…
– Абрик, ви мститеся. Але даремно. Я до вас ставлюся багато краще, ніж ви думаєте.
– Я питала вас півгодини тому, як ви до мене ставитесь, але ви не відповіли, зате ви кілька хвилин тому на ділі довели, як ви до мене ставитесь… Тепер я не хочу, щоб ви виправдувались тому, що це вже матиме нещирий характер.
– Виправдуватись я не буду, я лише дозволю собі вернутись до випадку з невідомим громадянином у бюрі похоронних процесій. А ви вислухайте мене.
– Я буду слухать, – відповіла мені Абрик і зівнула, – час у мене вільний. – Вертайтесь до вашого випадку.
– Уявіть собі, що я не «підглянув» би і замість йти своєю дорогою дочекався б повернення невідомого громадянина з бюра, підійшов би до нього і висловив йому своє співчуття. Ви в’являєте, щоб тоді могло бути? В кращому разі він би глянув на мене, як на неврівноваженого, а то ще й послав би куди-небудь подалі. Чи не це саме трапилося і з нами зараз? Ви весь час питали мене про те, яка зараз година, а я почав метикувати з приводу цього, дошукуватись, втручатись у логіку ваших запитань, одним словом, цікавитись вашим особистим. А до чого це призвело? До нікому непотрібної, а для мене й просто болючої сутички, до звичайнісінької побутової історійки. То чи не краще ж мені й надалі бути «примітивним», як ви сказали, чоловіком, тобто одні явища сприймати, повз інші проходить мимо, а третіх і зовсім не помічати? Але чи примітивізм це? Не знаю. Знаю тільки, що така особлива «цікавість» до других людей, втручання в їхнє особисте призводить до всіх пльоток, брехень і непорозумінь, от як і зараз.
– Гаразд… По правді сказать, шановний товаришу, я над цим мало думала. Але, даруйте мені, і ламати голову над цим усім не збираюся. Тут уже я сама буду примітивною… Скажіть, будь ласка, ще раз яка година?
– Дев’ять без чверті, – відповів я, дуже невдоволений з обороту, якого набрала наша розмова.
– Вже?.. – протягла Абрик і замовкла. Між брів лягла їй темна глибока зморшка, така неприємна й недоречна на її ясному, майже дитячому обличчі, що я й собі посупився. Долонями рук од лоба провела вона собі по обличчю, випросталась, трухнула головою, ніби звільняючись від сторонніх настирливих думок і, глянувши просто в очи мені, сказала:
– Я на вас не сердюся, Линику. Ви маєте рацію: кожен носить щось своє і не тільки носить, а й носиться з ним… Проте, ви не маєте рації там, де переводите це на рейки сухості й холодного ставлення до другого чоловіка. Мені здається, що в душі своїй ви думаєте: ага, робиш дурниці, так тобі і треба, роби… я тобі й слова не казатиму, а потім побачимо. Мені здається, що так, наприклад, ви ставитесь до П…
– Ні, Абрик я ставлюсь до П. не так. Ви на початку нашої балачки сказали, що заздрите моєму вмінню відбирати явища, що в мене є якась формула в підході до життьових фактів… Хоч це трохи й не так, але буду з вами зовсім щирий. Ви думаєте, я не розумію, чому ви весь час питаєте – котра година? До речі, мушу вам сказати, що зараз чверть на одинадцяту. Я ж знаю, товаришко, що ви занепокоєні відсутністю П., що межи вас щось скоїлося. І от я просто хотів відтягти вас трохи від ваших думок, розвіяти ваш настрій, щось розповісти і дати відповідь на ваше запитання. В обстанові буднів ми часто й густо губимо пульс суспільного життя, відриваємось від нього, воно шумить навколо нас, як чуже, стороннє, а ми в ньому, як людина в шерезі, що йде не в ногу. І йому тоді здається, що всі до нього байдужі, черстві й сухі, що в нього стільки свого, наболілого, а ніхто не відгукається і не звертає уваги. Оттоді він починає злитись і віддалятись од життя. Він клене його, творить із себе мученика, рве із сучасністю, сичить на неї, або ниє. Мені здається щось подібного робиться і з П.
– А ви, Линику не так уже й примітивний, – відповіла мені в роздумі Абрик. – Тільки ви все ж надто спрощуєте явища. Пам’ятаєте, я вас сьогодні спитала про кімнату. Беру з вас слово, що балачка лишиться тільки межи нас. Уявіть собі, П. ревнує. Не говорячи вже про те, що він взагалі не має права на такі почуття, він тим паче не має приводів до цього. Та, нарешті, жадних освідчень в його почуттях до себе я не чула. І незважаючи на це все, – він все ж уперто ревнує.
– А ви гадали, що людина з його характером, з хоробливим самолюбством візьме та й освідчиться вам? Навпаки, він буде запевняти вас в противному, бо він людина з вивихом, з вивертом, з психологічним викривленням, – він стихія, анархія, індивідуальність і глибоко трагічна в своєму єстві натура. Критична частина його мозку працює аж надто, вона відкидає, рушить, руйнує, а натомість друга частина його мозку не в силі нічого поставить. Тому-то він і скептик, і опозиціонер, і вічно невдоволений, чорний песиміст. Він не творець і зрештою навіть і не руїнник. Цей постійний його протест, повсякчасна капризливість, невдоволеність, невіра й недовіра до людей, безкінечне здирання й задирання – кращі ознаки того.
– О! Як ви помиляєтесь!.. – з блискучими очима перервала мене Абрик. – Ви не знаєте, як він може захопити, буквально поглинути вас, примусити робити так, як він захоче, думати й почувати так, як і він. О, в такі хвилини він ніколи не здається.
– Але, чи надовго стає цих хвилин. Він просто заражає вас, хвилевим, надзвичайно сильним, але і надзвичайно коротким гіпнозом. Він не любить постійного тривалого, однакового напруженого току, він любить короткі замикання електричної іскри, спалахування болотяних вогників. А вже наступної хвилини він осідає, як мішок, ненавидить людей, ненавидить життя, бурчить і злиться. Він людина не нашої доби, хоч не все, що він говорить і проповідує, не має рації і зараз. З його деструктивним світоглядом, глибоко конструктивна доба наша його не прийме. Я в цім переконався. От візьміть ви цю його, чи спільну вашу з ним картину. Це ж, по суті, цінна й потрібна спроба чи винахід. Випадок допоміг йому створити її, він це знає, а система вимагає вже від нього повторення й узагальнення випадку. Але він безсилий, я почуваю це – він спасував і розгубився. Жити ж поза системою й прожити вік теж не можна. І звідси випливає глибокий трагічний конфлікт його з сучасністю. У нас же не безлюдний острів і вічно молитись на ікону ніхто вже не буде. Оце от і губить його. Він весь запас своєї творчої енергії сконденсував і витратив на цей твір, він уклав у нього все, що міг, і вимагає зараз неможливої, неприродньої для сучасної доби уваги до себе. Він хоче, щоб спинились поїзди, заніміли радіо, завмерли динамо і всі рушили дивитись на його картину – автодафе, крематорій, у якому спопелився він сам. Може, це виглядає й не по товариському, може, для вас це виглядає й просто, як провокація, але я не сантиментальний чоловік й не дозволю собі… Ет, що там!.. Справа починає набирати небезпечного характеру, і я скажу по щирості, боюся я за вас, Абрик. Я не маю права не попередити людину, коли вона йде по принадному зеленому килиму трясовини. Не думайте, хороша моя, що я, як боягуз, чи шкурник, користуюся з нагоди чи відсутності П. й наклепую вам на нього, – я ще більше був би радий сказати це в його присутності, бо я не боюсь дивитися небезпеці просто в вічі. На мою думку, не треба говорити хворому, засудженому на смерть, що він ще буде жити сто літ, коли він сам знає, що кінець за плечима. Тоді бо він ще більше буде мучитись, перестане вірити людям, навіть своїм близьким, стане підозрілим і всюди бачитиме зраду… Мила Абрик, звідси виросте і хороблива ревність… Ревність тих людей, що хотять ще жить, і до тих людей, що будуть жить. Живий бо живе і бореться за життя за своє і всяке життя, що не йде в шкоду другому. Через те я вас і перестерігаю, Абрик. Я зрозумів, що межи вас сьогодні трапилось якесь серйозне непорозуміння; якась серйозна подія, якийсь зрив і злам у ваших відносинах, – я це передбачав. Більше того, я знав що П. виб’ється із своєї, хоч і не глибокої колії, і накоїть неможливих дурниць. Оскільки ж ви не маленька дитина, я сигналізую небезпеку і простягаю вам руку допомоги, колись ви скористаєтесь. Свого товариша я не ошукую й не зраджую його, бо не переслідую жадної егоїстичної мети, а лише виконую обов’язок там, де я переконаний, що не помиляюся…
– Ви просто жорстокий і сухий чоловік, а може, ще й заздрісний, – раптом перебила мене на півслові Абрик, – скажіть іще раз і востаннє, яка зараз година, і я лягаю спати!
– Ви помилились, одначе, у моїх намірах, – досить спокійно відповів я дівчині, – зараз пів на першу і лягати справді пора. Я тільки з вашого дозволу почитаю трохи…
– Будь ласка. Але… Не вважайте, що П. ревнує мене до вас, – це мені здалося… Або, в усякім разі, – це не ревність.
– Глибоко в цім переконаний…
Ми більше не перемовилися й словом. Виспавшись удень на кленовому листі, – я спати не хтів і ще довго читав. Абрик, здається спала, а П. не з’являвся цілу ніч.
О земле, велетнів роди!
Нас було троє: всі веселі, жартівливі, хоч наше поводження часто вимикало в сторонніх глузливі дотепи. Хазяйка, жінка з великими м’якими грудьми й ще більшим і іще м’якшим животом, казала сусідам: «Бодай зони крізь землю провалились!» Вона мала право так висловлювати свої почуття, бо за кімнату, де ми жили, плати їй не доводилось одержувати, крім анекдот та недоречних євангелійських притч. Коли хазяйка дуже обридала, то тоді ми обережно й тихо, ніби нас хто підслухав, оповідали казку. Вакула, найстаріший і найтовщий з нас, рудий, як пил на нашій вулиці, одкашлювався і починав. Слова в нього були повільні і важкі, він раніше працював молотобойцем, і через те мабуть, вони падали на голову спітнілої і трохи зляканої хазяйки, як удари молота. Він навмисне оповідав казку довго. А наш обов’язок був стежити за тим, щоб хазяйка не втекла.
– Сідайте, сідайте! – запрошував я її. Я б заплющивши очи міг сказати, коли вона сіла. Ліжко тріщало, ніби йому велетень одним ударом переламав усі ребра. І після цього воно довго стогнало, як безнадійно хворий.
– В далекій країні, – починав Вакула безглузду казку, – є місто, а в тім місті – Змієвська вулиця, а в однім будинку на ній – студенти. Грошей у них не було, через те вони нічого не платили своїй господині, що, між іншим, була дуже похожа на вас. От, одного разу господиня і приходе: «Геть звідціль! Зараз міліцію покличу!» А один студент, от вроді мене, починає оповідати казку: «В далекій країні…»
Вакула погордо повторював слово в слово, все, що сказав досі. Хазяйка жодного разу не висиджувала більше за три рази, хоч ми й намагались затримати її подовше. Щодо міліції, то ми певні були, що вона її не покличе.
– Хай живуть! – махала вона рукою.
І для стороннього в цім жесті було багато добрості, любові й святості. Але причиною було не це, а ті співи, що вночі долітали до нас крізь стіни, ті жарти, що дозволяли собі жінки з чоловіками на ліжках, і худі, з пергаментовими обличчями люди, які ходили до улюбленця хазяйки, провізора, од якого брали маленькі пакетики і, коли було літо, йшли з ними на город, де вночі крім них і собак нікого не було.
Ми жили осторонь од усіх. Кімната мала окремий вхід; до неї треба було пройти смердючою галереєю, де два вірмени влаштували цілу фабрику гребінців. Біля наших дверей підлога нагадувала трясовину, правда, в ній провалитись зовсім не можна було, але поламати ноги зумів би всякий. Єдина людина, крім нас, поночі могла знайти серед цієї трясовини вірну стежку – це Наташа. Приходила вона до нас мало не щодня і ми вважали той день сумним, коли її не було.
– Здрастуйте, хлоп’ята!
Відразу ж після цих слів вона кидалась прибирати, в кімнаті справді чистішало, а ми всі, закохані у це прудке гнучке тіло, дивились на ті оголені руки, пухнасті кучеряшки на шиї, міцну рожеву литку стрункої ноги, – і нікого на світі ми не знали тоді прекраснішого.
– Ну, вже годі! – Вона кидала в куток віник і сідала біля нас оповідати або про новини на фабриці, або про довгов’язого монтера Ваську, що, зідхаючи, ходив за нею, як вірний пес. Він знав, що його кохання залишиться в нім і що жодна крапля його не впаде на почуття Наташі. Дівчині подобався хтось із нас, хто саме невідомо було, бо з усіма вона поводилась однаково, обдарювала всіх однаковими поглядами, й всі ми з однаковим правом могли надіятись…
Монька, син слюсара з якогось поганенького містечка, був найхитріший. Коли заходили суперечки про місце жінки в суспільстві, він підтримував Наташу.
– Жінка має на все однакові права! Коли б у нас і досі була диктатором жінка, як за часів матріярхату, то, ви уявіть собі, яким би прекрасним здавався світ. Скільки краси, скільки смаку, скільки почуття мала б така чудесна держава!
– Юренда… – перебивав хитрого Моньку Вакула. – Жінці місце біля дітей і на кухні – от і все. Випусти її далі, вона порве віжки. Її більше не загнуздаєш, а що тоді станеться зі світом? Все піде шкереберть, нікому й дітей буде родити, бо для цього ж таки треба жінки, а жінці – час. Природа одібрала право це у скопців та гермафродитів.
Од кожного слова Вакули язик лямпи хитався, і ми всі не раз просили, щоб він тихше говорив і менше дихав.
– В тебе, Вакуло, голова така легка, як тіло важке, – ти дурень, – Монька єхидно поглядав на засоромленого товариша й близько присувався до Наташі. Але, щоб не допустити такої близькості, я діставав з-під матраса стару засмальцьовану колоду карт, куплену, приблизно за п’ятак на теперішні гроші, в одного хлопця.
Потім Наташа йшла додому, їй треба було рано встати, щоб поспіти на роботу. На прощання вона простягала нам малу теплу руку. Ми проводили її до воріт, щоб ніхто не зайняв нашої дівчини з тих чоловіків, які ходили до хазяйки. За Наташею за кроків десять од неї плентався високий і тонкий монтер.
– Чого ти ходиш за нею? – спитали ми раз у нього.
– Це діло моє… – гордо промовив він.
– Вона ж тебе не любе.
– Побачимо… – йому далі, напевно, розмова подобалась, бо він виймав коробку папірос, пропонуючи кожному взяти не більше однієї, але й це була велика щедрість. – Побачите, хлопці, нічого у вас не вийде. Дівчині скушно, а ви студенти, вона любе всякі розговори, через те й ходе до вас. Та їй вже двадцять років. І вона хоче вийти заміж, а за кого вона з вас піде?.. Щоб жити з жінкою, треба гроші.
Монтер був не такий дурний, – як ми думали.
– Ми її не оддамо!
– Вона вас не питатиме.
В її присутності ми ставали дітьми, ніби це нас дужче прикрашало. Монька горів і щоразу пропонував дівчині поглядіти, яка йому гаряча рука. Я дивився мовчки, бо в той час забувались усі слова – з мене був тоді більший мовчазник, ніж з німого. Один тільки Вакула намагався сховати од Наташі свій справжній стан тим, що завжди суперечив їй, удаючи надзвичайно байдужу людину. Та коли Наташа несподівано виявляла прихильність до когось із нас, він, ніби між іншим, виймав з кишені мідну копійку, а їх завжди було там кілька, і перекушував її пополам… Після цього ми незадоволено брались за підручники, а Вакула тихим і теплим голосом щось оповідав, мабуть, казку, але якусь особливу, бо, як ми не прислухались, жодного разу нам не пощастило розібрати її змісту.
– Нас тут троє! Не ти ж один з Наташею в кімнаті!.. – казав сердито Монька.
Але це рідко коли помагало, бо він нас не хотів помічати, немов навмисне робив нас свідками нашої поразки. Та Наташі, мабуть, не хотілося нікого з нас втрачати: вона одходила од нашого товариша, як тільки він простягав руки, щоб її обійняти.
Кожен з нас мріяв про Наташу, щоб стати її чоловіком.
…Жили ми впроголодь. Поганий обід, що коштував дуже дешево, попадав у наш шлунок на тиждень раз і то не завжди. Гроші нас не любили, часто ні на віщо було купити чорного хліба й ми ходили тоді похмурі, лаючи Мончиного дядька, що барився десь у Америці з присипкою солодкого густого молока у жерстяних коробках.
В такі часи кожного з нас можна було зустріти на толкучці, де ми продавали найновіше, що мали.
– Новое суконное… дешевка… раз в жизни случай… – кричав по-російському щосили хтось, із нас…
Іноді траплялось, що й купували. І тоді із свіжими грошима, ми жили, забувши про вчорашнє й не думаючи про завтрашнє. Стіл увесь був заставлений рум’яними паляницями, які ми купували заразом на всі гроші, ніби боялись, що завтра буде голод. Найбільше хліба з’їдав Вакула, тому ми під кінець, коли його зоставалось зовсім мало, замикали у скриньку надрізану паляницю. Здебільшого ми пробивались роботою. Коли хтось із товаришів кликав нас викидати вугілля з вагонів або рити канави, ми йшли… але кому подобається така робота? Два-три дні, тиждень найбільше, ми гнули спину, а потім встромляли лопати і йшли за «рощотом». Взимку найгірше приходилось.
В кімнаті однаковий холод, що й на дворі, газету, що затуляє у вікнах розбиті шибки, оддуває пронизливий вітер, павутиння в кутку вкрите памороззю, – і ми всі цілий день ходимо, де попало, а ввечері збігаємось, нетерпляче чекаючи темряви, щоб поламати цілі паркани, курятники та інші місця, обшиті сосновою шальовкою. Ми навчились одривати дошки так, щоб вони не рипіли. Для цього Вакула ніс обценьки й поночі пальцем намацував цвях… А щоб заплутати сліди, ми йшли до чужого двору, переходили глухий провулок, а там через паркан кидали дзвінкі заморожені дошки на цеглу, що стояла тут, ще не за нашої пам’яті. Полум’я осяювало кімнату, в кутку на наших очах втрачало свою красу павутиння, стіни парували, ставало тепло, а червона розтулена паша круглої залізної пічки робила нас радісними.
– Коли кінчу, – починав розмовляти Вакула, млосно потягаючись усім широким і важким тілом, – і буду інженером, в мене у кімнаті завжди буде тепло. Тоді і одружусь. Ляжу на канапі і скажу: «Жона, подай папіросу, там „посольські“ на столі лежать, а сама, коли хочеш, їж шоколад», – він це говорив вдоволеним басом, ніби й справді лежав на канапі з «посольськими» в зубах.
– А я справлю собі костюм і знімусь у ньому, – казав Монька.
Ситі, одігріті теплом, ми балакали ліниво, не чуючи, як трясеться стіна од танців на хазяйчиній половині і забувши про те, що вранці всі переберемось до Вакули на ліжко.
Заснувши, ми не помічали, як згасала пічка. Нап’яливши ковдру, я прокидався ще вдосвіта. Було холодно. Мертве світло ліхтаря заморожувало ще більше кімнату. Даремно пробувати гріти руки біля холодного заліза!
– Посувайся, Вакуло.
Він слухняно і, мені здавалось, не прокидаючись, одлазив до стіни, а я, як дитина до батька, притулявся до його м’ясистого теплого тіла. Монька не барився. Через хвилину чулась його лайка, наполовину перемішана єврейськими словами, бо він ніколи не вспівав встати раніше за мене, – а з краю було спати найхолоднішє.
…Наприкінці зими в нашім дворі сталась переміна. До флігеля, з якого переїхав кудись у інше місце м’ясник, переселився провізор, але на цей раз не сам. Опівдні біля хвіртки спинився візник, а з драного, обшматованого фаетона встала висока і трохи повна жінка. Вона була дуже вродлива. За нею ніс дві корзини провізор. Він був такий радий, що з кожним охоче спинявся на розмову і знайомив усіх із своєю дружиною, яка незнайомому дивилась спокійно в очи, ніби казала: «От бачите, яка я».
На вікнах флігеля з’явились мереживні занавіски, при всій охоті ніхто не міг роздивитись, що там робиться. Молода жінка не виходила нікуди, іноді вдень, коли занавіска одсувалась, крізь шкло виднілась її голова, нахилена над книжкою.
– Чи ти ба яка вчена! – говорили між собою жінки, спочиваючи після кухні за балачкою на ґанку.
– Таким усякий зуміє бути. А от угоди чоловікові, вдягни, обмий, нагодуй дітей, винеси їсти свиням… Чи піде тобі тоді книжка в голову?
Вони сердиті були на жінку провізора, може, тому, що самі не були такі вродливі, а може, заздрили її білим пухким рукам, яких не псувала робота.
– Що пані та…
– А ви бачили, як він біля неї: «Варусю, може, тобі того? Золотце моє, може, тобі цього?» – перекривляла провізора суха, з гострим носом, бліда жінка.
– Так, а за те ж вона до нього, що той лід. Мовчить, мовчить, а потім, як крикне. А він переляканий перед нею, як стовп…
– Вони й не вінчались.
Увесь двір розмовляв тільки про цю жінку. Чоловіки, що досі зовсім не помічали сухорлявої низької постаті провізора, тепер перші простягали йому руку. Він трусив зморщеним обличчям, показував золоті зуби, намагався теж бути таким розв’язним, як і вони. В нього навмисне випитували до дрібниць все інтимне, а він нічого не помічав, одурманений щастям.
– Де ти її взяв таку?
– З Парижа виписав.
І більше нічого од нього не добились.
Де йому, такому старому й такому нікчемному пощастилось дістати таку красуню – він не казав. Жили вони інакше, ніж усі: обіди їм носила відкілясь стара служниця, в крамниці молода жінка не ходила, а їздила на візниках, про яких тут, на околиці, згадували тільки на Різдво та на Великдень. Провізор, мабуть, дуже любив свою дружину, бо щоразу, вертаючись із служби, ніс під пахвою пакунки, зав’язані червоними або голубими стьожками, ми знали, що там цукерки.
Ввечері, як і до шлюбу, приходили люди за «порошками». Про це, мабуть, не знала Варя. Раз вона, пішовши на город, побачила одного дідка, що, «нанюхавшись», як тут казали, щось бурмотів, лежачи на снігу. Це мабуть, був якийсь безпритульний старець, бо взимку ніхто не ходив на город з його одвідувачів. Варя підвела і потягла його за собою, хоч він і одбивався. Вона була дуже сильна, коли дідок не схотів сходити по східцях, вона штовхнула його і викинула на ґанок, як подушку.
– Що це? – одчинив двері стривожений провізор.
– Він замерз би на дворі.
– Варусю, що з тобою? Куди ж ми його в хату? Він же брудний, нечесаний…
Справді, шапка злетіла з дідка, а без неї в нього став ще гірший вигляд. Він стояв, дивлячись тьмяними очима на жінку, яку він бачив уперше. Варя тупнула ногою і крикнула:
– Веди в хату!
Цього було досить. Провізор обережно, пучками, взяв за рукав старця, що на цей раз був слухняний.
Всі чули суперечку, яка кінчилась перемогою жінки, бо після цього провізор уже кокаїну не продавав.
– Добрість свою показує, – промовила жінка, що йшла од басейну з цеберкою.
Я, побачивши таку, по-моєму, «смішну історію», оповів товаришам, про чудну долю дідка, що мав би замерзнути на городі.
– Яка вона красива! – задумливо сказав Вакула. – В неї сірі великі очи…
Підібгавши ноги і схилившись на бильце ліжка, що стояло найближче до пічки, сиділа Наташа. Вона холодно примружила очи і спитала:
– Яка це провізорша?
– Прекрасна така, шкода тільки, що досталася такому дурневі! – патетично прокричав Вакула.
Недовго після цього сиділа Наташа. Прощаючись, вона сумно і застережливо промовила:
– Глядіть, хлоп’ята!
Що вона хотіла цим сказати? Невже ревнощі… Я вловив погляд, яким вона немов хотіла погладити Вакулу.
Цього разу Наташа, вийшовши з хвіртки, перша покликала до себе монтера, той не вірив своєму щастю.
Жвава, бадьора балачка поточилася між парою, яку ми ніколи собі не уявляли.
Книжки лежали на столі біля лямпи, нам треба було готувати зачот, одна з них навіть була розкрита, але ні в кого не простяглась за ними рука. По паперу, на якім почато було проєкта парового возика, лазив тарган, безглуздо махаючи чорними шелестливими вусами. Соснові дошки, зірвані напередодні, з пострілами викидали жарини на брудну підлогу. Ми дивились на пічку так, ніби там взялась попелом остання надія. Велике руде волосся впало Вакулі наперед, затуливши мало не наполовину обличчя, розмашливим жестом він завжди одкидав його назад, але тепер, мабуть, забув про це. Його навіть не приваблював запашний свіжий хліб, що лежав недалеко од лямпи. Чорні закопчені стіни одбивали непорушні розпливчасті тіні. Чайник на пічці парував, – був і сахарин, мені хотілось пити, але сором було порушити задумливість.
– Хто йшов останній? – раптом крикнув Вакула. – Ти, Монька, завжди кидаєш двері, без лакеїв не обійдешся. – Потім він погасив лямпу і ліг на ліжко. Доводити йому, що нам треба світло, даремно було, Вакула дуже не любив, коли з ним сперечались.
В темряві ми теж постелились.
– Хлопці, – почули ми голос нашого товариша, – виходить, що Наташа когось із нас любить. Це ясно! Чому б вона тоді ходила і… ревнувала навіть до слова. Ти, Монька, єврей, а Наташа хоч і каже, що не вірить ні в якого Бога, проте ходить на Великдень не в синагогу, а до церкви…
– Це брехня! І я до синагоги не ходжу, і вона до церкви ні…
– Не перебивай… Хай це брехня… Та воно таки справді брехня. Відкіль це я взяв? Але вона тебе не схоче однаково: не через те, що ти дурний, а просто ти не робочий чоловік…
– Мій батько слюсар.
– А ти слюсар?
Монька змовк.
– А ти, – продовжував Вакула, звернувшись до мене, – дуже молодий, не виспів ще… Тобі треба соку набратись… Отже, випадає жеребок мені. А я, їй-бо, не хочу женитись, хоч мені вже й тридцять. Що ж робити, хлоп’ята, га? А оженитись би треба комусь. Тоді б іншим двом легше жилось; дивись: нема їсти, прийшов пообідати, – вона одержує шістдесят карбованців, а і це ж гроші! Шкода дівчини, коли попаде тому придурковатому монтерові. Навіщо вона йому? Живе ж без неї…
Ні до чого ми не дійшли.
Наташа не прийшла і на другий, і на третій день. Вона немов забула нас зовсім. В кімнаті стало брудно. На долівці наросли цілі бугри грязі, а в чашках та блюдцях, що стояли немиті на столі, цілий день лазили жуки.
– Може, вона захворіла?.. Може, вмирає… – це сказав мрійливим тоном Монька. Він був сумний і через відсутність Наташі, і через те, що не витримав зачот.
– Пішов би одвідати, може? – насмішкувато промовив Вакула.
– Звичайно, треба піти.
– Та чого ж ти баришся? То ж вона он ходить.
Хоч було темно, бо ліхтарі ще не світили, проте, ми впізнали у парі, що здавалась закоханою, монтера і Наташу.
– Забудьмо її хлопці! – промовив Монька, але в його словах чулось, що сам він дуже нудьгує.
В тім, що трапилось далі, я нічого не розумів. Ще вдосвіта я прокинувся, бо Вакула, який обережно переліз через мене, придавив своєю ногою Моньці живіт, – розпачливий крик і збудив мене. В кімнаті засвітилась лямпа, почувся стук і шум, курява стала така, що я, хоч і вкрився з головою, увесь час чхав. В руках Вакули опинилась лопата, потім мітла, він щосили бив ними підлогу, лаявся і посміхнувся тільки тоді, як улігся пил. Наш товариш зник на цілий день і прийшов увечері, обмазаний вугіллям, як кочегар, але він не сів з нами балакати, а сердито крикнув, щоб ми змовкли. До пізньої ночі він сидів над розбитим, замацаним підручником механіки, одриваючи очи, щоб глянути на стіну, де немовби написано було усі формули… Ми з Монькою жаліли за тим життям, що було досі. Нам бракувало жінки, її голосу, рухів, погляду, але піти на поклін до Наташі ми не наважувались, бо вважали такий вчинок негідним нас. Розвіювати нудьгу роботою не було рації, це довів нам Вакула, що удавав з себе сердитого і ні з ким не розмовляв.
Коли я й Монька побачили, що Наташа не дуже дорожить нами, – ми мимоволі звернули увагу на Варю, що своєю красою зменшила наше нещастя. «Їй нудно самій, – так думали ми. – Провізор цілий день на посаді, нікого біля неї нема, хіба ніхто з нас не зуміє її розважати?» Тому і я, і Монька сами напрохувались бігати їй за папіросами до крамниці чи за хлібом до хлібні, коли зустрічали Варю з кошиком. А це траплялося дуже часто, бо Варя палила багато. Непомітно ми познайомилися ближче, задоволяючи своє нове кохання цими дрібними послугами.
– А чому ваш товариш ніколи не покажеться мені на очи? – спитала раз вона. Це запитання вразило нас, ми досі були такі щасливі без Вакули.
– По правді кажучи, він, як вовк… Нічого особливого в ньому немає… Я це по-товариському… Бо то він зовні тільки такий, а справді він не дуже й розумний…
– Та я це спитала, аби спитати, – посміхнулась Варя.
Вакула помітив, хто нас зацікавив.
– І охота вам, хлопці, лакеями бути… – сказав він, показуючи цим, що глузує з нас.
– Ти заздриш, голубе, – от і все!
– Заздрю? Ну, побачимо…
– Навіщо ти сказав йому так? – спитав я Моньки, коли Вакула заснув.
– А хіба я його боюсь?
…В суботу, коли мешканці нашого двору прийшли з роботи, приїхав продавець вугілля. Під навісом, недалеко од флігеля, стояла іржава вагівниця. Тільки тепер про неї згадали, бо кожен, хто купував паливо, хотів зважити сам, не довіряючи розвозчикові. Звичайно, в цій події не було нічого особливого, коли б вона не мала несподіваних наслідків. Завжди після того, як порожній важкий віз торохтів по снігу в напрямку до воріт, чоловіки з двору сходились позайматись гімнастикою, як вони казали: підіймати пудові та двопудові гирі, щоб показати свою силу. Кожен удавав із себе найсильнішого, але зрівнятись з візником, що міг однією рукою підіймати двопудовика вище голови, ніхто не міг. Цих розваг цурався Вакула. Він навмисне вголос казав щось презирливе до гурту, а коли пропонували і йому показати свою силу, він повертався спиною. Нам сором було, що нашого товариша небезпідставно називають хвастуном. Але на цей раз прийшов і він. З його вуст не сходила мовчазна і зневажлива посмішка, – вона тільки змінювалась залежно од того, хто брався за гирі. Провізор спробував підійняти вище за голову пудовика, але не осилив і його – всі зареготали. А Варя, що стояла осторонь, почервоніла і стала кусати губи.
– Не задавайся, браток, коли не вмієш, – сказав Вакула, дивлячись в обличчя провізорові, що безглуздою посмішкою хотів змити сором.
– Ти не вмієш, так і не берешся… – зухвало кинув візник.
Всі, крім нас, глузували ще дужче з нашого товариша, ніж з провізора. Варя, примруживши очи (вона була трохи близькозора), дивилась на спокійного Вакулу, що й досі стояв на місці. Це була ганьба для нас, що Вакула боявся візникової сили. Монька штовхав його під бік, але він одводив поволі його руку набік. Коли я випадково глянув на Вакулу, то побачив, що він упертими і трохи ласкавими очима, дивиться на дружину провізора. Жінка почервоніла ще дужче… І тоді наш товариш труснув головою і сміливо підійшов до вагівниці.
– Ну, дивись же, чахотко нещасний! – крикнув він на візника.
Вакула взяв по двопудовій гирі в кожну руку. Він спочатку поторсав їх, ніби хотів розпалити цікавість жінок та чоловіків, що й без того ожили.
– Нічого він не покаже, ходім додому! – сказав провізор дружині, нарешті помітивши, що й тепер на неї дивиться Вакула.
– Іди, як хочеш, а я постою, – відповіла вона.
«Хоч би не осоромив», – думалось мені. Але даремно я боявся. Гирі, слухняні в руках Вакули, піднялись на рівень плечів, підскочили ще вище, – почулось, як хруснули кістки та м’язи. Одна гиря впала, а друга залітала круглою чорною кулею з руки в руку щодалі швидше, – на наших очах у повітрі розтали дужки. Натовп поточився назад, Вакула стояв, трохи схилившись наперед і якось зігнувшись у плечах. Шапка упала, догодливий хлопчик враз підійняв її, – і в цю хвилину, я певен, на його місці це зробив би кожен.
Витираючи чоло рукавом та пригладжуючи волосся, що горіло на сонці, Вакула посміхався.
– От і студент… – сказав хтось з натовпу.
– Не думав і я, – промовив візник. – Страшна, брат, у тебе сила.
Провізор узяв за руку свою жінку і пішов до флігеля. Інші теж розійшлись. Зостались ми сами.
– Молодець ти! – промовив весело Монька. – Хай наших знають.
Можна було подумати, що він сам так грався з важкою гирею.
– Не радій, бо, може, я й справді тобі заздрю, – одповів Вакула.
Після цього дня поведінка його круто змінилась. Робота забулась, книжки припали пилом, в кімнаті став бруд, тільки він сам тепер щодня голився. В понеділок, коли провізор був на роботі, Вакула сміливо і не вагаючись зайшов до флігеля.
– Бач, що надумав! Стривай, як його зараз виставлять відтіль! – сказав Монька.
Але ждати довелося довго. Ніякого сердитого голосу, що його ми чекали з хвилини на хвилину, не виходило із сонного флігеля…
– Як ти думаєш, чого він туди пішов?
– Може, його кликано?
– Навіщо він кому здавсь…
Через години три Вакула вийшов. Коли ми його спитали, за чим ходив, він весело одповів:
– А яке вам діло, хлоп’ята?..
Ці чудні візити не припинялись і в наступні дні. Часом нам здавалось, що Наташі не існувало зовсім, що жартівлива мрія молодості принесла нам її уві сні. Монька хотів і на цей раз схитрувати, побіг був до неї таємно од усіх. Я потім взнав, що він злорадісно оповів їй про чудне поводження Вакули, але вернувся з гіршим настроєм, ніж ішов, бо дівчина сказала йому:
– Не терплю донощиків.
Вакула, хоч і вибирав ті часи, коли в дворі було пусто і в вікна ніхто не виглядав, але всі знали, коли він буває у Варі. Знаходились самовидці, які заприсягались, що бачили, як він її цілував. Ця чутка тепер і мене і Моньку обурила, ми ніколи не сподівались, що хтось з нас зрадить Наташу.
Почав танути сніг, у рівчачках трамвайних рейок заблистіла вода. Цілими днями наш двірник ломом одбивав важкі, міцно спресовані ногами, грудки снігу, які забирали підводи ломовиків. У кімнаті стеля набрякла, як грозова хмара, і не барилася з водою: шпаруни, м’які, брудні, падали нам, сонним, на голову.
І в такий весінній день, коли кожен проклинав погоду, хвіртку одчинила низька баба. Вона ще раз подивилась на ворота, де було прибито номер, потім, не вагаючись, зайшла у двір. Я сидів на ґанку, зашиваючи комір, який мені підчас боротьби порвав Монька.
– Тут живе провізор?
Війнуло огидливим смородом горілки. Баба це спитала хрипким голосом, хитро дивлячись на мене. Вона була вже стара, але на старість груди її стали ще товщі, ніби їх хтось навмисне вивернув. Сиве, попелясте волосся випадало з драної хустки на плече, облямовуючи брудне вухо, яке їй надавало ще хитрішого виразу. Вона була п’яна, але до горілки, мабуть, звикла здавна, бо стояла на ногах міцно, вгрузши черевиками без панчіх глибоко в землю. Видно було опухлі ноги із синіми і товстими, як мотузки, жилами.
– На біса тобі провізор? – сердито спитав я.
– Хе-хе… – спробувала вона засміятись… – Не лайся синку, скажи мені і я піду.
Щоб одв’язатись од цього огидливого створіння, я показав на флігель. Вона пішла, насилу витягаючи ноги з багна, і щось бурмотіла про себе. «Справжня відьма!» – подумав я.
Біля ґанку вона поставила свій ціпок, по-хазяйському об нього обчистила грязь і тоді тільки застукала у двері. Чекаючи поки одчинять, баба сіла на східці, задумливо перебираючи бахрому ганчір’я, що звисало з кофти.
– О боже! – простогнала Варя, показавшись у дверях.
– Хе-хе… Не лякайся, голубонько… люди свої… Ти тут баринею живеш, а про мене й забула… – Стара глянула на Варю, що зовсім зблідла. – Хе-хе.
Зубів наполовину в роті не було, тому це «хе-хе» свистіло, шипіло, глузувало, лякаючи Варю.
– Чого вам треба од мене?
– Нічого, нічого, голубонько! Прийшла на тебе подивитись, порозмовляти, а ти втекла, не сказавши куди і в гості приходити… Хе-хе… Боїшся ти мене.
З хати вийшов Вакула. Він сказав щось на вухо Варі, яка була дуже стурбована, забувши, що вони не сами, вона назвала його на ти:
– Покинь мене, іди!
– Так ти тут зовсім добре живеш… Не нудьгуєш… Вже і провізор тобі не до серця, – прошипіла баба. – А я була на кладовищі… По ділу зайшла туди… І на могилу подивилась…
– Мовчіть!
– Та й боязка ти яка… А я й досі згадую. Ловка ти: так усе чисто й пальців не знати.
– Може, ви б зайшли в хату? – вже спокійніше сказала Варя.
– Та де там! У тебе чисто: грязі нанесу… Ти мені винеси трохи грошиків… я й піду собі… Не рада ти такій гості, по очах бачу.
– В мене грошей нема. У чоловіка.
Варя говорила тихо, її ледве можна було розібрати, вона кидала на мене збентежені погляди, немов просила, щоб я пішов у кімнату. А я навмисно нахилився над сорочкою, удаючи, що нічого не чую. Бабі моя присутність, мабуть, була до речі, кожне слово вона вимовляла якнайголосніше.
– Ну, тоді підожду, посиджу: спішити нікуди.
Вона сиділа мовчки до приходу провізора. Баба писала щось по грязі ціпком і була зовсім спокійна, а Варя кусала губи, інколи з ненавистю зиркаючи на свою гостю. Коли хвіртка рипнула, і в ній показався провізор, по обличчю баби пробігла якась єхидна думка. Він розібрав мабуть ще здалеку, хто до нього прийшов: неголене обличчя, хоч і скривилось, але за п’ять кроків до флігеля знову стало радісне.
– Драстуйте… – Він протяг жебрачці руку перший. – Ходімте до хати. Поїсте, вип’єте трохи.
– Ти хитрий! – сказала баба. – Їсти я не буду… хіба тобі довго…
Вона думки не доказала, бо провізор силоміць потяг гостю до флігеля.
Ввечері я оповів Вакулі слово в слово підслухану розмову. Тоді і він став щиріший.
– Варя, хлоп’ята, нещасна жінка. Вона була і в «домі», і по вулицях ходила…
– Та що ти? Хіба б провізор, такий чистенький і гидливий, оженився б на ній?
– Це зветься коханням, хлоп’ята… Але ж вона була заміжня… Вона часто оповідала мені про свого першого чоловіка, який взяв її просто з вулиці. Вона показувала мені шрам на руці од ножа, який раз кинув на неї чоловік. Ох, і бив же він її!
– Хіба вона з ним розвелась?
– Та ні, – якось неохоче сказав Вакула. – Він помер. Захворів, чи що… І добре зробив, хлоп’ята.
Отже, в цій шаблонній історії, що ніби мала з’ясувати все, що досі для мене неясно було, я побачив ще більше таємниць. «Як так помер чоловік?» – думав я, задаючи собі це безглузде запитання, немов досліджував смерть безсмертного.
Яке право мала баба вимагати грошей? Жебрачка у моїй уяві ототожнювалась з образом хазяйки «дому». Чому Варя живе з провізором, якого зовсім не любить? Ці всі питання мучили мене, але через те, що я в той час все огортав таємницями і в усьому їх шукав – моїм словам ніхто не надав значіння. Коли Вакула оповідав неохоче життя Варі, я почував, що він щось од нас ховає. Мої думки перебив Монька.
– Що ти, Вакуло, робитимеш, як провізор довідається?
– Та він, мабуть, і зараз знає… Він, брат, Варки боїться, як чорт ладану.
– А Наташу ти забув?
– Яке мені діло до неї, – але, сказавши це, він поквапливо додав: – тільки знайте, хлопці, що я Варі не люблю… дуже розпутна вона.
Події сами викрили ту таємницю, яку мені хотілось так узнати. Жебрачка прийшла знову через день після першої візити. На цей раз вона ледве стояла на ногах. Хустки на голові не було, кофта розстебнулась, спідницю, мабуть, хтось хотів обірвати, і вона волочилась по землі, вбираючи грязь. Був святковий день. На ґанках сиділи, лущивши насіння, всі мешканці нашого двору. Вони, як червоні весняні жучки, повилазили зі своїх нір погрітись на сонці.
– Як живеш, голубонько? – крикнула баба до Варі, що сиділа біля провізора. – Не одкупилась ти од мене, – бачиш, прийшла… Пропила я грошики…
Провізор швиденько зняв пенсне, заморгав очима, ніяково зиркаючи на сусід.
– Зайдіть, тьотю, до хати, – насилу промовив він.
– Не проси, не кланяйся… Обридло мені моє життя. Увійду хіба до тебе хазяйкою. Не показуй мені золотих зубів – не залякаєш!
Баба стояла посеред двору, з гордістю поглядаючи круг себе, немов усі люди тут залежали од неї. Візник, що завжди любив утручатись у чужі справи, підійшов до неї.
– Ви, тітко, не кричіть, а розкажіть, що, як і до чого.
– Не слухайте її – вона п’яна! – пронизливо крикнув провізор.
– Правда твоя, п’яна я. Коли б твереза була, духу не хватило б.
– Геть! – крикнула в розпачі на стару Варя і відразу затулила обличчя руками. Вона захлиналась од сліз, плечі сіпались, її стало шкода не тільки мені самому, бо і чоловіки, дарма, що їхні жінки сиділи тут же, не розуміючи її хвилювання, підійшли втішати. Вакула похмуро, міцно стиснувши губи, дивився на бабу. Чомусь він учора не пішов до Варі.
– Так кажіть же, тітко, – сказав візник.
– А ти хто такий? Чого тобі од мене треба? – Баба ткнула його палицею в живіт, забруднивши чисту святкову сорочку.
Всі дивились на Варю. А вона раптом випросталась, одірвавши руки од обличчя. Провізор, передчуваючи щось недобре, спробував її тримати біля себе.
– Не муч хоч ти мене, – почули ми. – Ну кажи ж! Кажи, – звернулась вона в розпачі до старої. Але баба, витріщивши очи і не сподіваючись, мабуть, цього, мовчала. – Не хочеш. Тоді я сама скажу.
Зляканий провізор скочив з ґанку і стурбовано побіг до дружини.
– Господи, що з тобою, Варю? Вона збожеволіла. Покличте лікаря. – Але ніхто не повірив йому. Тоді він, стурбовано озираючись, забігав круг жінки. – Ви не слухайте її! – раз у раз казав він.
– Ходімте хлопці! Нам нічого тут слухати! – промовив Вакула.
Неохоче ми пішли за ним. Серце мені стискалось од плачу Варі, що, захлинаючись, намагалася щось сказати. Вже в кімнаті ми чули, як вона щось кричала, але через стіни не можна було розібрати жодного слова. Та я б сам не впізнав її голосу…
– Рано чи пізно це мусило статись! – сказав Вакула.
– Що?
– Подивись у вікно.
З воріт, розкидаючи грайливі весняні бризки, вийшли: баба, Варя і провізор, що закотив комір і насунув низько на очи шапку, щоб його ніхто не впізнав. Вони йшли окремо один од одного, як чужі, і не оглядались на двох міліціонерів, які йшли слідом за ними просто через калюжі.
Варя сховала руки в кишені пальта, ніби їй було холодно. Вона й досі схлипувала, здригаючись усім тілом. Дійшовши до стовпа, баба почала одбиватись і лаятись, але міліціонери взяли її під руки і потягли за собою силоміць.
– За віщо це її? – спитав Монька.
Але Вакула не відповів нам, хоч ми бачили, що він знає. Потім у дворі злорадісно мені розказали, що Варя отруїла свого першого чоловіка. Вона виказала і провізора, що дістав їй миш’яку. Спочатку для всіх неясно було, яке відношення мала до них жебрачка, але потім виявилося, що самої отрути хворому чоловікові, що лежав на ліжку, не хотів давати ні провізор, ні Варя.
…Спорожнів флігель. Жінки не підглядали у вікна і вечорами в нім було темно. На дверях червоніли великі печаті, бо ніхто з хазяїнів не вертався.
Того ж дня до нас прийшла Наташа. Монтер тепер знову ішов за нею оддалік, зідхаючи, як і раніше.
– Ну, що перебісились, хлоп’ята? – спитала вона, дивлячись на Вакулу.
І в кімнаті знову стало весело, тепло – ми сміялися і дивилися на її дрібні кучеряшки, коли вона підмітала підлогу.
На прощання Наташа простягла, як і колись, теплу невелику руку, але просила нас, щоб її провів сам Вакула.
– Пам’ятайте, що я вам казав, – промовив він.
І тієї ночі ми не спали, думаючи про те, чому Наташа вибрала Вакулу. Він був дуже гордий з цього.
– Я ніколи не помиляюсь, – казав він. – Доведеться женитись, нічого не зробиш! Тільки я вам по секрету скажу, хлопці, – я кину її, коли кінчу, – захлинаючись сміхом і ковтаючи слова, сказав, повернувшись, Вакула. Не подобавсь він нам тієї хвилини.
Монька і на цей раз доніс на нього.
– Він задається і бреше! – відповіла Наташа, посміхаючись. – Бо я ж знаю, що він мене любить!
Через три дні Вакула забрав од нас свою корзину, торбу з книжками і з того часу став жонатим чоловіком.
…Так кінчається молодість.
Мій друже, Ромо! Чи пам’ятаєш ти, як ми з тобою зустрілися на селі? Я мав їхати вчитися. Ти сказав моєму батькові, що залізницею зараз не проїдеш. Була возовиця. Батько запряг єдину конячку, посадовив на передок брата, а мати зав’язала у вузлик і пшона і соли; крім всього іншого, навіть дала маленький казанок. Виїхавши за порога, я довго ще чув, як голосили мати. Ми закурили. Запалив і брат, що йому скуб за це батько вуха. За возом біг маленький пес, висунувши блискучий малиновий язик. Я до того часу ще не був у великому місті. Ти мені оповідав про Харків, твої слова підпалювали мій мозок, що на тремтливому вогні фантазії малював надзвичайні мрії. Ти своїми оповіданнями, часто цікавими, скорочував подорож. Дороги ми не знали, через те блудили і їхали аж три дні.
На піскуватій непривабливій рівнині я вперше побачив місто, закутане димовим, легеньким, синюватим серпанком. Вперше мені затремтіло серце, захопився дух. Що ж буде далі? Ти лише посміхався, поцілував брата, дав йому махорки на дорогу, а сам з тобою з торбинками за плечима рушив вперед. Ти згодом дав нести свою корзинку, щоб вільніше було оповідати. З мене котився піт, але я мовчав і слухав. Коли ми дійшли до міста, коли тобі зустрілася якась невеличка крамничка, ти взяв мої п’ять карбованців, щоб у мене не витягли їх злодії. Але їх незабаром, здається, витягли в тебе, встиг ти купити коробку гарних цигарок та плитку шоколаду, об яку я ледве не поламав зубів.
Було ще рано, принаймні для міста. Мені з цього трохи дивно було, бо в нас встають, коли ще сонце не сходить, а тут, як ми проходили базар, то й там не було людей.
Підійшли ми до невисокого червоненького будинку. Дві годині сиділи, чекаючи, поки прокинуться твої знайомі. Ти встав із клунку, де лежав мій хліб, коли побачив, як якась жінка вийшла з хвіртки відчиняти віконниці.
– Мадам Торгакова! Це ж ви? Здравствуйте.
Ромо, Ромо! Як на тебе подивилася m-me Торгакова. Я б злякався на твоєму місці. Але ти здивовано скрикнув:
– Хіба не впізнаєте? Шановна, дорога m-me Торгакова.
– Пізнаю. Чого вам треба? В мене й без вас три роти на моїм сумлінні.
– Ах, мадам, – ти тоді, Ромо, захитав головою, – ви ж дивіться! – Ти показав великим пальцем на мене. Далі ти говорив пошепки, нахиляючися до вуха своєї знайомої. Я помітив, що вона почервоніла, посміхнулась. А зрадник вітер доніс на своїх крилах до мене кілька слів. Ти брехав, Ромо, кажучи, що я привіз із собою багато грошей і що в мого батька є свинячий завод.
– Здравствуйте. Як вас звуть? – звернулась до мене m-me Торгакова. – Мартин?! Ну, нічого, заходьте до хати.
Зайшли. M-me Торгакова повела нас через брудну, смердючу кухню, в якусь кімнату не кімнату, сарай не сарай, де не було жодного вікна, а єдині двері були забиті паличками, на яких сушилися ковдри з шматками бавовни та ганчірки; внизу дверей були маленькі дверці. Ввечері того ж дня я довідався, що тими дверцями входила коза з козенятками, вони так жалібно й ніжно мекали! Я поклав свої речі в куток, ти свою корзинку примостив десь у справжній кімнаті. Цілий день було нудно сидіти, і я пішов гуляти. Спинявся біля кожної вітрини, з жахом дивився на автомобілі, що налітали немовбито зовсім на мене, з острахом оглядав гарно одягнених людей, які й мали тільки роботи, як я вирішив, що гуляти чи, правдивіш, бігати цілий день, зідхаючи я проводив терпким поглядом кожну жінку.
Серце мені щеміло. «Люди нічого не роблять, одягаються в шовки, блищать золотом! Ех, якби їх в’язати, косити під пекуче сонце, коли аж шкіра тріскає! Яка неправда. Чого наші селяни, що на їхніх руках цілий вік ростуть мозолі на мозолях, не одягнуть такої розкішної одяги? Якби нашу дівчину закутати в м’який шовк та на її струджені порепані ноги взути лакові черевики». Я так замріявся, що на когось наткнувся. Коли я глянув на того чоловіка, то я побачив, з якою він гидливістю дув та махав руками на те місце, що торкнулося об мене. Він обминув мене. Я більше не схотів ходити, мені сльози наверталися на очи, мене доти ще ніхто так не ображав. Уже недалеко від дому я став біля одного свічада, що було просто коло тротуару. Справді, який я гидкий. Мої чоботи були великі, й проклята онуча витикалася із холяви. Моя куртка, перешита з батькової чумарки, кидалася навіч своїми ріжнокольоровими латками, як ковдра, зшита з лоскутів. На моїй голові був широкий бриль, яким я так гордував у себе на селі. Я сам його сплів навесні. Із сумом я залишив свічадо.
Коли я прийшов додому, ти, Ромо, мене вилаяв, бо ласі кози прогризли торби й над’їли хліб. Потім ти став ласкавіший і попрохав у мене останні три карбованці, сказавши, що ти мені їх віддаси, поступивши на посаду; а посад першого ж дня, за твоїми словами, запропонували тобі чи не цілий десяток і лише черга була за тобою, треба було часу, щоб подумати, яку краще взяти.
Того ж вечора вилаяла мене й хазяйка. Я, якщо ти пригадуєш, лягаючи спати, побачив під стелею сіно. Я думав, що гостинна m-me Торгакова це спеціяльно для нашої постелі там повісила. Не довго думаючи, я сіно зірвав і постелив. Було приємно лежати. Я заснув. Розбудив мене гомін. Наді мною стояла хазяйка, од серця їй аж живіт сіпався, а трохи позад неї стояв ти, Ромо, в тебе сіпалися безгучно від сміху губи. Не сміялася тільки коза зі своїми дітками, вона чудно висмикувала сіно з-під мене й інколи задоволено мекала. Сіно це, як мені з’ясувала хазяйка, вона купила на базарі, купила недавно і заготувала на зиму. Як цього кози не знали?
Другого дня мені вранці хазяйка дала дві цеберки наносити з басейну повну діжку води. Я почував себе так бадьоро, що побіг до басейну й майже бігом приніс цеберки. Але ця моя поквапливість розгнівала хазяйку. Річ у тому, що я її застав біля моєї торби. Звичайно, я не сказав нічого. Лише коли вона пішла на базар, я найголовніше з харчу поховав у сараї між дровами.
Несучи останні дві цеберки, я нагнав білявеньку повненьку дівчину. Вона була в білих черевичках, в тендітних білих панчохах, що красили так ноги. У двір ми ввійшли разом.
– А ви хіба в нас живете? – спитала вона.
– Тут, – почервонівши, промовив я.
Дівчина презирливо оглянула мене з ніг до голови. На обличчі вона спинила довгенько свій погляд, і я помітив, як презирливість зникла; вона навіть посміхнулася.
– Учитись приїхали?
Я кивнув головою. Вона пішла, а я дивився услід. Потім ми випадково зустрічалися, вона щось питала у мене, а я щось відповідав. А одного разу, як ти, Ромо, стомлений від шукання посади, заснув, я взув твої ботинки, почистив їх, надів твою блузу, зав’язав твою краватку, зачесав своє чорне густе волосся й вийшов на двір через козячі дверця.
На щастя, в твоїй кишені були дрібні гроші з моєї троячки. Білява повненька дівчина чекала мене біля хвіртки. Ми пішли в сад, де росло лише три сухотних осики. В саду було багато людей, вони ходили по двоє і в темних закутках цілувалися. Моя знайома була цікава людина! Як ми проходили біля буфету, вона з приємним сміхом питалася, чи мені подобаються пирожні. Ромо, на другий день ти здивувався, що твоя кишеня за ніч спорожніла. Ти лаявся, а мені весело було. Зося (так звали ту дівчину) тієї ж ночі пестила моє волосся, цілувала мої губи, подовгу дивилася в очи. Вона, мовчазна й жадібна, притискала мою голову до своїх грудей. Сиділи ми тоді, мабуть, над кімнатою, де ти безтурботно спав з милими козенятами. Батьки Зосі жили влітку на дачі, за містом, сестра старша поїхала до тьоті. В трьох кімнатах з килимами, з калачиками на вікнах, із старенькою, але чепурненькою меблею, ми були вдвох. Моє піднесення зробило мене розумним, веселим, сміливим. Я, до нестями регочучися, притискував м’який стрункий стан дівчини. Ромо! А який світ у кімнаті був гарний! Тоді я догадався, що елексиру ніякого не треба шукати, елексир – повітря. Воно живило мене, його я набирав повні груди.
Як потім виявилося, Зося мала на другий рік теж вступати до інституту. Через кілька день приїхав її батько – вусатий інженер, він не міг фрази сказати без «дескать». Я його відразу зрозумів – він захотів, щоб я готував його доньку. Мене запросили нагору, до інженера. Зося підійшла й таємниче сказала:
– Це все я.
Важко стукаючи підборами, крутячи однією рукою вуса, ввійшов батько. Він почав спочатку екзаменувати мене. Іспит я витримав, від задоволення інженер витер свою лисину хусткою. Потім почали торгуватися. Я виторгував снідання й обід. А хіба цього мало?
Але заняття мали початися через два тижня, бо батько хотів, щоб доня погуляла. Він попрощався зі мною, не подаючи руки. Говорили ми з ним в кухні; він, напевно, був іншої думки про мене, ніж доня, і, мабуть, боявся, щоб я своїми чобітьми не зіпсував килимів.
Але до занять, за ці два тижні, хазяйка m-me Торгакова зовсім іншими очима стала на нас дивитися. Попервах, вона до мого прізвища додавала «господін», а коли сердилася – «товариш», потім вона ці знаки пошани забула. Вона навіть стала в’їдлива, обридала, нагадуючи про порося, що нібито мав прислати мій батько із свинячого заводу. А одного разу обізвала при тобі, Ромо, мене злодієм за те, що я взяв окраєць хліба. А що ж я мав діяти? Мені хотілося їсти. Не міг же я прохати милостині в Зосі. Соромно. Розмовляючи зо мною, m-me Торгакова заплакала. Мені шкода її стало, перед тим я бачив, як вона несла на базар кофту. Ти, Ромо, від жалю теж її втішав, ти говорив, що озолотиш усіх, як нарешті тобі дадуть стільки утримання, скільки ти захочеш. M-me Торгакова почервоніла.
– Дурите ви мене, – вона була харків’янка, через те додала, – ракли!
– Навіщо лаятися? – сказав ти, мій друже, образившися. – Чого ж ви хочете? У твого батька є свинячий завод?
Це питалися в мене. Звичайно є, хіба б я став брехати. Але хазяйка презирливо захитала головою.
Вона свої наміри здійснювала чудово. Раніше я щодня прибирав нашу кімнату, вичищаючи «все» лопатою. Але після цієї розмови лопата зникла, а кози, яких раніше на ніч прив’язувалося, гуляли всю ніч по нас і по нашій постелі. Я дуже розсердився, прокинувшися серед ночі: козенята, біленькі й гарні, жували мою сорочку, а стара коза, шукаючи хліба чи чогось іншого, розкидала мої книжки.
На другу, на третю ніч ми не могли спати. Сон боявся заходити в кімнату, де жили рогаті істоти.
Ти, Ромо, сердитий встав уранці. Ти цілу ніч не спав. Твої очи позеленіли, на бороді, що давно вже не голилася, почіплявся пушок, що невідомо відкіля взявся, бо ми спали не на подушках. Ти довго думав. Я кілька разів озивався до тебе, але ти не відповідав. Потім ти вдарив себе по лобі, і в твоїх очах відбилося сонце. Ти не сказав мені нічого; мовчки, але бадьорий і радісний, ти пішов до m-me Торгакової. Через стіну я чув:
– З усіма святими, m-me Торгакова.
M-me Торгакова щось нерозбірливо пробурчала.
– Нарешті ми звільнимо вашу квартирю. Сьогодні перший день моєї служби інтересам держави. Я лише вчора навмисне мовчав про це. А моєму товаришеві вже батько вислав справжнє йоркширське порося. Да, да!..
Потім ти вийшов і пішов нагору.
Крім сім’ї інженера на другому поверсі жила кондукторша. Її чоловік помер ще задовго до нашого приїзду. У неї було двоє дітей, що з них одно вперше сказало «татко», коли побачило дешеву дубову труну, а в ній свого батька. Кондукторша цілими днями бігала клопотатися про пенсію, яку їй кінець кінцем призначили щомісяця по сім карбованців. Жила вона в одній світлиці з трьома поверхами ікон у кутку та ще мала кухню. Я бачив цю кімнату, коли мене посилала m-me Торгакова за сіллю. Стіни були вибілені і в двох місцях оздоблені листівками різдвяними та великодніми з жовтими курчатами, що вилуплювалися з яйця, та з зимовими дідами морозами. Над вікном висів вид Києво-Печерської лаври з Богородицею на небі. Біля дверей стояло чисте ліжко, застелене ковдрою з сатиром і німфою. На ліжкові ніхто не спав, воно стояло в світлиці для краси.
– Іди сюди, – покликав ти мене згори. Коли я підійшов, ти поклав палець на вуста, а потім посварився.
З цього дня почали ми жити в кондукторші. Спали ми на підлозі в світлиці. Я й досі не знаю, яке сказав ти чарівне слово цій довірливій жінці. Я знав, що ти чарівник. Ти виходив пів на десяту на посаду, а приходив рівно пів на п’яту. Цікаво, де ж ти ходив сім годин? Мені сумно було одному, я з нудоти перечитав засмальцьовані «житія святих», єдину книжку, що була в кондукторші. Зосю забрав батько на дачу, приїхати вона мала лише через тиждень. Ми з нею попрощалися ніжно, заразом сказавши, що одне одного кохаємо. Кожний день приносив сумну звістку. Прокляті гроші давно вже зникли. Мій шлунок незадоволено бурчав щоранку. Лише коли повертався з гулянки ти, Ромо, я непомітно, взявши сала та пшона, виносив казанок на пустир, що був за нашим двором. Твої спритні руки діставали десь картоплі, і ми варили куліш. На паливо йшли задні стінки сараю та сусідські паркани. Та незабаром вийшло все пшоно. Два дні я не їв нічого, а на третій день непомітно взяв з кошика m-me Торгакової хліба, коли вона повернулася з базару. Але я не крав, я думав при першій нагоді повернути їй вдесятеро більше. Хліб – а його було чимало – ми з’їли за раз.
– Ну, як далі? – спитав я, коли знову захотілося їсти.
Ти, Ромо, проспівав уривок із шаблонної непристойної пісні. Мене це образило. Я розсердився.
– Ти моє все проїв. Гроші подівав десь мої. Я тебе привіз сюди. Де ж твоя совість?
Ти мовчав. Я встав. З тобою більше не хотілося говорити. Вирішив їхати додому. Навіщо мені інститут, коли я здохну з голоду. Я ясно уявляв нашу хату. Тепер вечоріє, напевно, привезли останній віз снопів і вивершили скирту. Сестра простеляє рядно за хатою. Сідають вечеряти.
Я йшов вулицею, де смердів дим перегорілого вугілля з паровозів, що сновигали на станції, мені вчувався смачний запах борщу, що переслідував і гонив до вокзалу. «Може, кого побачу знайомого та позичу на квиток», – думалось мені. Обшукав увесь вокзал, навіть зайшов до першої класи, відкіля мене вигнав чоловік із мідними ґудзиками. Він дуже настрахав мене, коли довідався, що й квитка в мене немає. Я сів біля баку з окропом. Мене цікавили люди, що брали на чай воду, вони зовсім не були подібні до тих чоловіків та жінок, що я бачив у місті. До кранту протягалися чорні, брудні маленькі й великі руки, що тримали жерстянки з консервів; деякі поприроблювали ручки до коробків – я знав, що то хазяїнуваті селяни. Коли в них хтось сторонній прохав жерстянку, вони давали, але вороже стежили, щоб не пропало їхнє добро. Я думав правильно, що до баку підходять усі, які покотом валялись у залі третьої класи. Але моїх земляків не було.
Ноги отерпли. Довелося погуляти перед вокзалом. В місті миготіли ліхтарі, освітлюючи коло дрібних порошинок. Вечір втихомирив стук і грюк, згуки стали тендітніші й лякливіші. Я стежив, як під’їжджали автомобілі, візники, як з екіпажів вставали люди, ситі, з грошима. Як я їх тоді ненавидів! Я помітив одну жінку, товсту таку, що коли вона озивалась до візника, то чулось, як белькотів у середині жир. Яка вона огидлива була!
Перед вокзалом обезлюдніло. Вона вийняла з гаманця цілий червінець. Візник їй давав здачу. Гаманець був напевно туго набитий, бо п’ятьорка впала на брук, її зовсім жінка не помітила; як вона одвернулася, а візник од’їхав, я мерщій підняв гроші. Я тремтів, неймовірний холод огорнув мене. Нарешті, я ще трохи поживу! Нарешті я доїду додому!
«Невже я злодій?»
Я закам’янів і безтямно дивився на жінку, що задумавшись стояла. Вона одчинила гаманець. Хоч би не помітила, що в неї не стало грошей! Але вона просто дивилася на себе в свічадо. Попудрила ніс, поправила волосся… Потім пішла повільно, важко дихаючи.
Моя рука стискувала чужий папірець.
«Невже я злодій? Ні. Я не злодій». Я наздогнав жінку на східцях.
– Це ваші гроші. Ви загубили.
Ткнув їй папірець у руки й хутенько втік. Коли жінка зайшла у вокзал, я вголос скрикнув:
– От дурень. Я знав, що в’язільниці у нас на селі за два тижні заробляють такі гроші.
– Мартене, – почув біля себе голос. Я відразу догадався, що це Зося. Тільки вона одна так ошляхетила моє ім’я й вимовляла його з французьким прононсом.
Я щиро їй зрадів: хотілось обійняти дівчину. Вона врятує мене від голодної смерти! Я простяг руки, але Зося сердито хитнула головою.
– Почекай. Прийдемо додому.
Я йшов осторонь, немов випадковий знайомий. Але мій голод дався в знаки: коли довелося переходити високий узенький місток, що повисав високо над залізницею, мені закрутилася голова. Я схопився за поруччя й знесилено сів. Перед очима пропливали в неймовірному русі сині колеса.
– Що з тобою? – в голосі Зосі прозвучала тривога.
Я мовчав. Мені кинулися на вічі мої бліді, мертві руки. В грудях стала порожнеча, що її давила з усіх боків вага.
– Мартене, Мартене, що з тобою?
– Підведи мене.
Зося взяла мене своїми пухкими руками й поставила.
Я навмисне замружив очи. Коли розплющив я їх, колеса зникли; я бачив перед собою перелякану Зосю, а далі, в світлі ліхтарів, – вагони біля депо.
– Люба моя! Мене за цей час спіткало нещастя, – кволим голосом сказав я. – В мене вирізали гроші й украли пальто. Я три дні не мав і рисочки в роті.
– А багато грошей?
– Карбованців сто.
Зося вже не соромлячися взяла мене під руку. Ми безпечно дійшли додому. Ромо! Те, що тоді я їв, напевно, тілько снилося тобі. Але ж я не забував про тебе. Я прийшов додому тоді, коли холодне ранкове небо чекало сонця. Я розбудив тебе. Ти, мій друже, сонний поїв пиріжки й, помилившись, намазав один шматок хліба гірчицею замість масла, вранці ти прокинувся здивований, що тобі їсти не хочеться; не довіряючи собі, ти помацав свій живіт. Бувають чудеса на світі! Кондукторша через кілька день сказала, що я поправився, а ти, Ромо, дивувався, де я, провінціял, пропадаю кожної ночі. Твої підозріння були такі великі, що ти став шпигуном. Треба було лише мені вийти ввечері, як ти, нахиливши вперед голову, слідкував за мною, нюхаючи повітря своїм великим носом. Але не пощастило тобі вловити мене. Бо розумна Зося одчиняла вікно, що якраз біля нього стояв худорлявий бересток. Я лазив по дереві, як мавпа. Зосі подобалася така таємничість. Можливо, що це нагадувало сцену якогось роману, можливо, що її чутливі вушка вчували під вікном серенаду, й для неї був лицар.
Наше кохання принаджувало її. Я гадаю, що тут велику вагу мало те, що ми завжди говорили пошепки, ходили навшпиньках.
Кохання – пошесне. В нашому невеличкому будинку на тебе й кондукторшу напали бактерії кохання. Ти, Ромо, одного разу ледве не опинився в районі. Ми гуляли вдвох по вулиці. Біля нас проходило багато жінок. Твої прудкі очи оглядали кожну. Нарешті вони зайнялися вогником рожевого нічника. Ти побачив якусь надзвичайно товсту, низьку жінку. На мій смак, вона зовсім була невродлива. Але ти сказав патетично:
– Як ви мені подобаєтесь!
Жінка, напевно, не розуміла української мови, а може, просто не звернула уваги. Тоді ти крикнув по-російському й по-французькому:
– Як я вас люблю!
Ромо! Людей немає героїв – це ти довів. Жінка з розпачем крикнула:
– Міліціонер!
Ти з ляком хутенько побіг і зник у великому будинку. Я довго чекав тебе. Нарешті ти висунув свій ніс із дверей під’їзду.
– Її нема?
Ти легко зідхнув.
Дома нас чекала новина. Кондукторші наговорила m-me Торгакова ріжної нісенітниці. Вона довела наївній укінці, що ми нічого не маємо. Ти легко переконав кондукторшу, що ми – люди статечні, порядні. Наговорив їй багато компліментів, а на m-me Торгакову висипав лайки зі свого рогу достатку, як перекупка на базарі. Кондукторша всьому повірила. Перед сном вона чепурилася перед свічадом.
– Я, Ромо, і дітей вирядила на село до баби, хай вони там поправляться.
Я захріп, заплющив очи, але не спав. В кухні заскрипіло ліжко: кондукторша кілька разів перевернулася.
– Ви, Ромо, не спите? Мені щось не спиться, – обізвалася кондукторша. – Нудно.
– Та теж не спиться, – відповів ти.
Я почув, що ти сів на постелі й подивився на мене.
– Ти спиш?
З мого носу вилітав ще глибший свист. Ти, Ромо, встав і дійшов до дверей. Я голосно чхнув, теж устав, чухаючи очи.
– Снилось мені, Ромо, немов би то я падав, падав, страшно так було… Все нижче й нижче…
– Краще було б, якби ти зовсім упав та й не встав, – сердито перебив ти мене, лягаючи біля мене.
Іноді живеться на світі білому весело. Я вже не сумував, мій шлунок був спокійний. Я почав підготовляти Зосю. Вона часто переривала мої лекції, вигукуючи славу моєму розуму. Все було прекрасно.
Але поволі наближалося п’ятнадцяте число. Це число, ти це добре знаєш, трагічне: воно непаристе й гірше, ніж чортів тузінь, бо службовці саме тоді одержують платню, а статечні квартиранти платять за помешкання. Для нашої хазяйки це число було надійне, як веселка для християн. Вона з охотою оповідала, що саме має купити на ті гроші, що ми заплатимо. Коли вона мріяла, її обличчя набирало молитовного вигляду. Ти, Ромо, прийшов веселий з посади. Ти, потираючи руки, ввійшов у кімнату і, між іншим, спитав у кондукторші:
– А що б ви сказали, Маріє Микитовно, якби в нас не було грошей заплатити?..
– Господи, – очи Марії Микитовни звернулися до ікони, – це ви пустуєте.
– Ні, немає грошей.
– А коли ж будуть?
– Бог його знає, – побожно промовив ти.
Хазяйці очи заблистіли, скотилася одна сльоза, впала на кофточку й розтала чорною плямою. За нею друга, третя, десята… Я одвернувся. Я не можу дивитися на сльози.
– Я – негідник! – вигукнув ти. – Признаюсь перед вами. Я брехав, я не служу. Проклинайте мене, я рву на собі волосся. – Твої руки били тебе в груди.
Двері відчинилися. Смуга сонячного світла раптом пронизала денні сутінки кухні, в дверях стояла m-me Торгакова.
– Що це у вас таке? – Колишня хазяйка глянула на теперішню хазяйку. – Це цей халамидник Рома? І терпить світ таких людей! Хіба вам очи повилазили, – звернулась вона спочатку до тебе, а потім до мене. – Кого ви оббираєте, кого ви об’їдаєте?
– Мадам Торгакова, ви за свої слова одвічатимете, – озвався ти. – Ви мовчіть, я про вас знаю чимало. Це цей чудак може думати, що ви свої кофти носите на базар. Я знаю ваші ґешефти. Ви берете під заклад за копійки те, що коштує карбованці. Людей ви оббираєте, а не ми. У вас у середині плити куб самогонний стоїть.
– Спасителю наш, ізбави нас віт такої напасті, – m-me Торгакова побожно перехрестилася, тихо залишила кімнату й обережно зачинила за собою двері.
– Не плачте, Маріє Микитовно. Не плачте. Всі ми, я, він і ви, нещасні, ні в кого у нас немає за душею копійки. Не сердьтесь на нас. Ми, як станемо людьми, дамо вам багато-багато грошей. – Ти ці слова сказав, як дитина, щиро, з вірою. Кондукторша навіть підвела голову. – А поки що давайте жити комуною. Я завтра візьму мої книжки й понесу на базар.
– Де вони? – спитала кондукторша.
Ти, Ромо, підійшов до моїх підручників і ласкаво, як козак любимого коня, похлопав по книжках рукою.
– Це ж мої, – крикнув я.
– Хіба неоднаково, що значить мої, твої?
Я засоромився. Я нічого не сказав, коли мої підручники другого дня ти, мій друже, взяв під пахву, хоч вони мені дуже були потрібні. Та й що я міг сказати? Ти, Ромо, володів надзвичайним даром переконувати людей. Книжки ти звичайно тоді продав, але де гроші ділись? Їх кондукторша не одержала. Вона плакала цілих три дні підряд. Мене той плач так знервував, що я ні з того, ні з сього сердився три дні на Зосю. Кондукторша хотіла нас виселити. Вона прохала, вклонялася. Але куди ми могли дітися? Я взяв свою нову куцину. Я згадав про m-me Торгакову. Вона якраз доїла козу, коли я до неї зайшов.
– Купіть у мене куцину!
Мадам Торгакова недовірливо повернула голову. Вона напевно боялася, щоб я її не підвів. Круглі очи зацікавилися, але дивилися сторожко, вивіряючи. Потім вона встала, витерла об фартуха руки, мовчки взяла мою куцину й пішла в суміжну сонячну кімнату. Обдивлялася довго.
– На селі може б хто й купив, а тут навряд… – про себе пробурмотіла m-me Торгакова. – Не треба мені її.
Я взяв куцину й хотів виходити.
– Куди ви? Стрівайте. Вам же грошей треба, – далі вона красномовно мені доводила, що на світі дуже багато нещасних людей, але й добрі є. Наскільки я зрозумів, вона себе зараховувала до останніх. Вона, мовляв, жаліє мене, вона знає, як скрутно жити студентам. – Два карбованці візьмете?
Два карбованці? Може, мені почулось? Спересердя я вирвав куцину.
– Не можна ж так гарячитися, – порадила m-me Торгакова. Нарешті ми зійшлися на трьох карбованцях. Я вирвав із рук перекупки зелененький папірець.
В кімнаті кондукторші застав тебе, Ромо, з хазяйкою. Вона прохала, щоб ми залишили її світлицю. Я знав, що кондукторша боялася йти до міліції. Ти ж, Ромо, всіх у цьому невеличкому червоненькому будинку налякав, тебе боялася навіть інженерова собачка. M-me Торгакова переказала кондукторші, що ти працюєш сищиком. Та й ти, Ромо, сам не раз натякав на щось страшне, велике, чого, мабуть, і сам боявся. У розмовах, де згадувалося ім’я якоїсь великої особи, ти авторитетно казав, що недавно з тією особою довго говорив про контрреволюцію. Ти тоді, Ромо, сердито дивився чи на кондукторшу, чи на m-me Торгакову. Ці жінки в такий момент, напевно, почували себе великими контрреволюціонерами. Я кілька разів помічав, як зніяковівши жувала губи m-me Торгакова. А ти іноді, коли насмілювалася m-me Торгакова заперечити, підносив палець на рівень вуха, сварився ним.
– Ви не забувайте, шановна m-me Торгакова, що ваш небіжчик чоловік, хоч унтер, але офіцер. – Це завжди пригноблювало унтер-офіцершу, хоч істоту її наповнювала радість, що вона шляхетна, що її чоловік був офіцер.
– Маріє Микитовно! – сказав я, ввійшовши в кімнату. – Нате – ось вам гроші.
Кондукторша взяла й знову заплакала.
– Що ви мені в насмішку даєте, чи що? – крізь сльози питала вона.
– Дурень. Дав би мені і сліз би не було, – сказав ти тоді, Ромо.
В кімнаті було сумно. Я лише тепер помітив, що на ліжкові не стало ковдри з німфою й сатиром. По кутках висіло чорне павутиння. Підлога давно не вимивалася. Кондукторша більше вже не прибирала свою світлицю. День за днем посуд, одяг ішов на низ до m-me Торгакової. Грамофон із блакитним рупором німо перейшов до перекупки. На моїх очах відбулася руїна господарства маленького, бідненького, але збираного роками.
Ромо, Ромо! Цьому винуваті ми. Може, якби ми не піддурили хазяйки, вона взяла б якогось квартиранта із грішми.
Мені здавалося, що тебе мучить сумління. Ти став задумливий, тихий, перестав патетично говорити. А одного ранку, прокинувшись, я не побачив тебе біля мене. Ти не ночував вдома. Я ревнивий: одівшись на скору руку, побіг до Зосі. Вона вийшла мені назустріч з сонно-тьмяними очима, в легенькому капоті. На повненьких ногах без панчіх, взутих лише в невеличкі, оторочені хутром, черевички, гралося цікаве сонце, що заглядало крізь занавіску; воно золотило ледве помітні золоті волоски на рожевій шкірі. Зося, помітивши, що я дуже пильно дивлюся на ноги, соромливо сіла на крісло, опустивши поділ, але одночасно ширше відкрила груди. Вона щойно встала з постелі, почувши мій стук.
– Чого ти прийшов?
– Ти сама?
– Сама.
Справді, який я дурень. Я тепер лише згадав, який ти, Ромо, некрасивий, та крім того ж Зося не знайомилася з тобою.
Я сказав Зосі, що прийшов заніматися. Якраз випав день перших лекцій в інституті. Зося умилася, вдяглася, потім ми з нею поснідали.
– Завтра приїдуть мої батьки. Будь розумний, то й далі буде добре, – порадила Зося. – Гляди, не смій закохуватися, а то твої блискучі очи викажуть. А я не хочу обіжати папу й маму, вони думають, що я ще зовсім маленька дівчина: недавно лише одучила папу садовити мене на коліна.
Вона засміялася й сіла мені на коліна. Я боявся опізнитися на лекції. Швиденько позанімався й вийшов на вулицю.
Місто мене вже не так ображало. Може, я звик до нього, а може, воно подобрішало, стало гостинніше. Принаймні люди дивилися звичайно, і я йшов по вулиці міста так твердо, як і на селі. В інституті мені повезло: через одного знайомого мені пощастило взяти роботу, що мала одібрати цілий тиждень, сім день і ночей, які тепер були вільні, бо мали приїхати Зосині батьки.
Радісним я йшов з лекції додому. У моїх ухах співало місто пісню, ні, не пісню, а гімн радости, щастя. Я сам дивувався, відкіля взявся такий настрій. Зустрічним я ні з того, ні з сього говорив: «пробачте», підіймав папірець і з галантним поклоном повертав назад, одній бабусі запропонував донести даремно до дому важкий кошик, але вона образилась і мала мене за підозрілу особу, як говорив це її сердитий погляд.
Прийшовши додому, я оповідав цікаві анекдоти кондукторші. Навіть вона сміялася.
– Чи не достали ви грошей, часом, що такі веселі? – спитала вона. На жаль, грошей я не добув. Але що гроші, коли в мене є ось робота. Кондукторша махнула рукою.
– Що мені з вашої роботи? Знаєте що? Мені трапляється квартирант. Може, ви десь у якого товариша зможете жити?..
– А Рома?
– Його нема вже другий день.
Де ж дівся ти, Ромо? Я думав, що ти опинився під автомобілем. Я взяв у Зосі газету, моє серце боліло, я не дихав, коли почав читати «нещасні випадки». Але про Рому, мого друга, там не згадувалось. Я з того часу стежив за газетами, нарешті вирішив, що ти пропав «без вісти».
На другий день після розмови з кондукторшою, мені один товариш запропонував жити з ним і разом учити лекції. Я слізно попрощався з кондукторшою, вийшов з осиротілої світлиці, що була брудна й неприваблива, забравши невеличке своє майно. На щастя мій товариш жив недалеко. Я занімався із Зосею й далі. Зося мене познайомила зі своєю мамашею, що була в однаковій мірі й дурна, й горда, й товста. Мамаша мала кілька підборідь, що круглими м’якими складками нависали одне над одним, вона чванилася з того, що її чоловік інженер. Взагалі в тому районі бідному, некрасивому з сірими будинками, перекупками, якимись людьми, що я їх частенько й тепер зустрічаю на базарі, де вони кричать, вперемішку з непристойностями: «чорна програйоть, біла виграйоть», «інженер» було магічне слово. Воно багатьом нагинало голову й надрізувало язика, а ріжним «мамашам» давало волю експлуатувати прислуг, годувати їх іржавими оселедцями за п’ятак, бити, – всього не перелічиш. Зосина мамаша, коли я приходив, наказувала мені витирати ноги, в кімнаті не курити й не кричати, коли я захоплювався, з’ясовуючи біном Ньютона. Вона не залишала своєї доні зо мною на самоті. Вона добре пам’ятала свою молодість. Але стара, знана істина, що молодість не вертається. Інженерша не хотіла, щоб її донька роз’ятрювала ніжні, пекучі рани. Вона спочатку уважно слухала, потім куняла, голова її нахилялася настільки, наскільки дозволяли численні підборіддя. В такі моменти ми з Зосею цілувалися. Найгірше для мене був обід. Я розучився їсти виделкою та ножем, я сидів напружений до тремтіння. Я слідкував, як хто бере м’ясо, як хто тримає виделку. Напевно, через мою напруженість я проливав борщ на скатертину. Інженерша вважала обід таїнством, ні словом не обзивалась, але після обіду вона одводила мене в безлюдний куток і читала цілу лекцію з настольної книги «Як поводитись у вищому світі». Сама вона строго додержувалася звичаїв, дарма що релігійна була, проте не христилася по обіді – це вважалося за кепський тон. Погано мені жилося, я почував себе не вільно, боявся за свої рухи, не можна навіть було тепло глянути на Зосю. Бідна Зося. Вона теж нудьгувала. Вона лаяла свою мамашу поза очи.
У суботу я з’явився до інженера оновлений: я купив собі одяг та новенькі ботинки на гроші, що я одержав за роботу. Замість похвалити інженерша сказала:
– Їсти нічого, а теж…
– Що теж? – скрикнула Зося. – Ти ніколи незадоволена. Ти недовірлива. Ти от сидиш тут, як печериця. Тобі, може, заздро, що мені двадцять років?
Зосю я непомітно сіпав за рукав, але це не допомагало – вона «розійшлася». Мамаша спокійно встала, взяла своє мереживо, лише на дверях спинилась обізвати свою доню дуркою. Серце своє зігнала на прислузі, з кухні чувся крик інженерші та плач прислуги. Ми цим гармидером скористалися і обмінялися поцілунками безліч разів. Зося притягла вухо до свого ротика з підсмикнутою вгору губою:
– Мартене! О, мій любий Мартене! Завтра наші підуть до театру. В мене завтра болітиме голова, я залишуся вдома.
Я швиденько попрощався із Зосею, швиденько збіг по східцях. Я був такий веселий, що ледве не збив з ніг m-me Торгакову, вискочивши з хвіртки. Вона несла кошик, що в ньому боязко задзвеніло скло.
– Куди це ви?
– Додому.
– Що це не видко вашого Рому? – єхидно запитала m-me Торгакова.
Ромо, Ромо! Я про тебе забув. Пробач, друже! А коли перекупка з хіхіканням оповіла про твоє нещастя, називаючи тебе моїм другом, я відрікся від тебе. Я запевняв перекупку, що ти мій випадковий знайомий. Я согрішив перед тобою більше, ніж апостол Петро перед своїм учителем.
Ромо! Я уявляю після слів перекупки, як тебе спіткало нещастя. Була ніч осіння, тепла, ясна. Ти примружував очи й дивився на небо. Зірки горіли на чорно-синьому небі, як далекі вогники в пустельному степу. Твої думки десь були поза тобою, ти їх виразно бачив, як своє обличчя у свічаді. Ти забув і про злиденне життя, про недоїдання, ти мріяв. Ти йшов, гордо закинувши голову. На дорозі стояв ліхтар, не зоря, а ліхтар із неживою електрикою. Ліхтар висів на стовпі, де хтось наклеїв невеличку афішу приблизно такого змісту: «Громадяни, допомагайте селу! Місто – селу книгу». Мабуть на плакаті більше нічого не було. Звичайній голові це нічого не лає. Але ти, Ромо, геніяльний. Ти забув про зорі і всмоктував очима чорні великі літери. Дві зорі стали тобі замість очей.
– О, люди, які ви мізерні! Ви щодня ходите, бачите цей плакат і обминаєте його, як і мене! – крикнув або подумав ти. – Але ми з цим живим папірцем рідні. Ми обидва маленькі, непомітні, не варті уваги. І цей папірець почув у мені братню кров, він став живою істотою, він заговорив своїми літерами, він переказав мені справжній зміст.
Допіру ти продав мої підручники. На гроші ті ти купив у крамниці пляшку або дві вина, шоколаду, може, ще цукерків. Ти не їв їх, ти беріг їх, як Плюшкін свою плісінь.
Ти навіть боявся додому йти ночувати. Лише коли всі спали в нашому будинку, ти переліз через ворота й заснув із козами, обнімаючи пляшку, як прекрасну жінку. Прокинувся ти раніше, ніж твої сусіди-кози. Денне світло мучило, сліпило твої очи, – ти нетерпляче чекав на вечір. Ти виходив усе місто, твої очи презирливо одсікали погляди прохожих, що непорозуміло позирали на вино. Потім ти зайшов до якоїсь установи, де сидів на витертому стільці твій знайомий. Ти добув там чистенький бланк із печаткою установи. Як це тобі пощастило, я не можу придумати. На бланкові ти щось написав і за когось підписався. Твої руки чудово володіли ріжними почерками.
Я пам’ятаю ще з гімназії, як ти виставляв собі п’ятьорки та підписувався за всіх учителів у своєму щоденнику так гарно, що їх, коли викрився підлог, узяв сумнів, що розписувалася не їхня рука. Підвів тоді тебе класний журнал, де стояли стрункі одиниці, двійки. Ромо! Ти, читаючи це місце, не сердься, я знаю, що тобі ставили їх здебільшого за неуважність та за те, що ти іноді влучав у вчителеву лисину папірцями, пускаючи їх із гумки.
З бланком ти сміливо ввійшов у театр. І в антрактах ти зворушливо промовляв до публіки:
– Американський авкціон. Прекрасний старий портвейн із княжеських льохів, – кричав ти щосили. – Громадяни, на користь селу!
Авкціони тоді не були шаблоном, і громадяни набавляли по гривенику. Успіх тебе не покидав того вечора. Ти заробив на поганенькому винці чимало. Ти захопився авкціонами. Ромо, ніколи не треба захоплюватися надміру. Тобі повезло на другий і на третій вечір, але на четвертий чи на п’ятий ти звернув на себе увагу якогось чоловіка, що стояв біля входу. Він стояв і нічого не робив. Коли ти показував контролерові свій документ із підписом і печаткою, чоловік, що нічого не робив, витяг голову з коміра, як їжак. Якщо цей чоловік був у окулярах, то він їх зняв, протер хусткою, бо очам здалось, що на папері була печатка його установи.
– Ви з нашої установи? – спитав він.
Ти, Ромо, позеленів, поблід, язик твій онімів. Контролер хутко зиркав то на тебе, то на цього цікавого чоловіка, то на папірець. Біля вашої трійки збиралися люди, що питали один одного «що», «як»?
– Разойдісь. В чом дело? – З цього окрику ти почув дух міліціонера й затремтів.
– Що ви скажете, товаришу, относительно цього типа? – спитав службовця міліціонер.
– В нашій установі такого нема.
Публіка загуділа, зашушукалась.
– Пайдьом зі мною. В районі разберьом.
Ти сидиш у кімнаті з маленькими віконцями біля самої стелі. З нудьги ти стежиш за ногами ріжної форми, ріжного взуття, що проходять біля віконець.
Я думав, Ромо, про тебе довго, я довго не міг заснути, але поволі твій образ обволікав туман, а намість нього ставало Зосине обличчя. Я також нетерпляче чекав свого вечора, як і ти.
Цілий день я прибирався, щоразу я дивився на годинник. Коли догоріли на високій сірій дзвіниці рожеві промені заходу, я стояв уже на пустирі. Тут було найбезпечніше чекати. Біля мене никали собаки, одкидаючи від себе великі тіні. Вони крутилися біля мене, інколи гавкали, але близько не підходили. Нарешті я крізь дірку в паркані побачив, як вийшла пара з будинку: присадкуватий інженер обережно тримав руку своєї дружини. До мене долітали уривки їхньої розмови. Вони йшли до театру. Почекавши, поки вони зайшли за хвіртку, я вискочив прожогом зі своєї схованки. Скільки в мені було щастя! Скільки в мені було сили! Я скакав по східцях, як спритний клоун. Зося чекала мене. Вона тихенько пропустила мене в кімнату.
Зося теж нарядилась і причепурилась. Цей вечір для нас був святий. І ми обоє теж були святі. Ми кохали ввесь світ, нам здавалися люди добрими, щасливими, але ми найщасливішими.
Зося погасила в інших двох кімнатах лямпи, а у своїй залишила маленьку лямпку з рожевим абажуром. Маленька кімнатка видавалася розкішною. Ми мовчали, цокав ритмічно лише годинник. Зося сіла на ліжко, що стояло біля глухої стіни.
– Мартене, ти ніколи не забудеш мене?
– Ніколи.
– Йди сюди, скинь мені черевики.
Я сів на підлозі, застеленій килимом. Зосині ноги були красиві. Вона це добре розуміла. Вона навмисне наділа сьогодні коротеньку сукню й взула шовкові панчохи, що привабливо одтіняли литки, які здавалися при рідкому світлі лямпки надзвичайно рожевими й пружними.
– Що ще робити, – скинувши черевички, спитав я.
– Сідай на крісло.
Зося встала з ліжка й пішла до високого трюмо. Вона посміхнулася у свічадо, повернулася перед ним спочатку на один бік, а потім на другий. Потім запустила свої довгі пальці в густе волосся. Вона виймала шпильки і, тримаючи їх у зубах, зверталася до мене. Коса впала довгими хвилястими пасмами на плечі, на спину. Зося погасила лямпку. Кімнату наповнила густа темрява. Я не бачив нічого, але чулось, як легенько раптом стріскували кнопки, гачки.
Зося трохи одсунула занавіску, в кімнату зазирнуло лагідне живе світло місяця. Я побачив Зосю. Вона стояла біля вікна в одній сорочці й пильно дивилася кудись на низ.
– Зосю, чого ти задумалась? Може, схотіла чогось?
Вона пильно дивилася на свої пальці, що обривали й терли листя калачиків. Відчував, що думки якісь настирливі заволоділи нею. Часто буває в кожної людини раптова зміна настрою. Її тяжко з’ясувати; іноді впливає звичайна постать, що того часу проходить біля будинку й поза своєю свідомістю збуджує приховані глибоко почування, доти ще незнані. Із Зосею трапилося щось приблизно таке, вона перемінилася, навіть її брови, що завжди бували безтурботні і служили лише для того, щоб яскравіше відтінити й підкреслити веселі очи, тепер погрозливо роз’єдналися кількома рисочками і з’явилися маленькі ямки на щоках, що виявляли сумний біль.
– Чого задумалася? Може, схотіла чогось? – після довгої павзи спитала вона. – Завжди мені кажуть: «може схотіла чогось, цукерок». Обридло. Ще коли я була мала, годуючи цукерками, думали, що крім них я нічого не хочу. І вчили навіть так, щоб не пошкодити здоров’ю і вчили через те, що мої подруги вчилися. Якби вони не вчилися, то… Я здатна була; це дало привід говорити, що я розумна. Згодом я себе стала вважати й за красиву, а одного разу, коли фотограф, знімаючи мене, розсипав компліменти моїм плечам, шкірі, прохаючи ще на один ґудзик розстібнути кофточку, я переконалася, що я справді красива. Мені тоді навіть неогидливі були дотики старих, зеленуватих зморщених пальців… Ну, а як людина довідається, що вона найкраща, на чорта тоді вчитися, робити… – Зося захвилювалася, в місячному світлі її плечі сіпалися. Вона на момент схопила своє волосся й затулила ним очи.
– Перестань, Зосю, – намагався я заспокоїти.
– І от я, – продовжувала напружено Зося, зовсім незважаючи на мої слова. – Я покохала тебе першого, дуже покохала. Моїм вередам немає краю. Раз я захотіла, то не буде ніякої перепони. Я цілі вечори, цілі ночі обнімала тебе, і коли ти йшов, як сонце сходило, від мене, моє серце нило, боліло. Після твого відходу я плакала. – Зося здригнулася; видно було, що вона себе досі стримує, вона зняла ковдру і вкуталася нею. Але її бив холод, вона стукала зубами; інколи тяжко проривався плач. – Мені хотілося тебе собі залишити, залишити назавжди. Мені боляче було, що ти напевно думав про мене, як про розпусну жінку. Мені хотілося, щоб ти став моїм чоловіком. Ти б узяв мене за жінку? Кажуть же, що я непогана. Але я знала, що ти бідний, що мене, коли я вийду за тебе, батьки проженуть із дому, ми житимемо у злиднях, спочатку не зважатимемо на них, а далі станемо підозрілі, сперечатимемося. У такій обстановці я тобі хутко набридну, ти вважатимеш мене за шматок м’яса, інколи битимеш, а потім кинеш. А я або повішусь, якщо вистачить сили, або ж плюну на все й піду зухвально курити цигарки, говорити непристойності. Яка гидота!
Замовкла Зося, мовчав і я.
Раптом Зося кинулася до мене, як дитина, сіла мені на коліна й обняла мою шию руками.
– Ти ж не думаєш про мене погано? – Вона не дала мені часу відповісти. Хутко, в муці скрививши обличчя, вона заговорила. – А справді відкіля я взяла, що про мене мусять думати гарно? Я гидка, балована. – Зося схилилася мені на плече. У неї настрій нагадував біг хвиль: то підіймався високо з шумом, тривогою, то падав зовсім низенько, тихо, лагідно. Я Зосю такою бачив уперше. – Я ніколи б не вийшла за такого тебе, – знову заговорила вона. – Я не хочу працювати, я хочу, щоб я жила, як захотіла, щоб увесь час був мій. Якщо я вийду заміж, так тільки за такого чоловіка, що був би в мене під підошвою і щоб мав гроші.
– Продаси себе! – через щось знервувавшись, кинув я.
Хтось задзвонив. Ми обоє здригнули. Зося прислухалася.
– Хто ж це?
Знову протяжно й погрозливо протремтів дзвінок.
– Ховайся куди-небудь.
Я оглядав кімнату, але не знаходив підходящого місця.
– Ну, сховайся під ліжко або що.
Зося накинула щось на плечі, вже під ліжком я почув, як вона відчиняла двері.
– Чого ти так довго не відчиняла? – сердито проговорила мамаша.
– Я заснула, в мене боліла голова.
Інженерша зайшла в Зосину кімнату. Мені здавалося, що вона все пильно оглядає. В кімнату зайшов і інженер із донькою.
– Чого ви так рано прийшли?
– Та, дескать, квитків не дістали, а потім, дескать, погуляли… і вернулись додому.
– Я хочу спати, – промовила Зося.
Батьки залишили кімнату, з кроків можна було знати, що вони перейшли їдальню, середню кімнату й пішли до своєї спальні.
В кімнаті лямпи не світили. Я з-під ліжка бачив, що Зося сіла на кріслові проти мене. Вона не озивалася, напевно, чекала поки батьки ляжуть спати. Крізь напіводчинені двері падав вузенькою смугою жовтий світ. Інженерша підійшла до дверей, одчинила їх. Вона теж уже розділась і видавалася мені ще товстішою.
– Надобраніч, – поцілувала вона Зосю, що кинулася їй назустріч. Потім мамаша ще перехрестила доньку. Вона, скінчивши свої обов’язки, не одходила від кімнати.
– Ти молилася Богу? А то я щось не бачу ні вранці, ні ввечері, щоб ти хрестилася.
– Мила моя! – перебив її голос чоловіка, що, мабуть, лежав уже під ковдрою. – Іди спати.
За матір’ю Зося замкнула двері, а другі защіпнула.
– Ну, іди вже до мене, – прошепотіла Зося.
Я виліз з-під ліжка обережно, щоб не зробити шуму. Мені було все те, що я бачив, що я відчував, огидливе, брудне. Зося лежала на ліжкові, повернувшись до мене обличчям.
– Ну, іди до мене, – повторила вона. Я захитав головою.
– Я зараз піду від тебе назавжди.
Зося схопила міцно мене руками.
– Я тебе не пущу, не пущу. Я тебе залишу в себе до ранку. Хай тоді остовпіє мамаша.
Я обережно звільнився. Мені здавалось, що Зося збожеволіла. Я боявся далі залишатися в кімнаті. Я хутенько поцілував і хотів вийти, щоб потім зовсім не заходити в цю кімнату, щоб ніколи не бачити Зосі, її огидливої мамаші…
– Якщо ти не підійдеш до мене зараз, я почну кричати.
Довелося підійти. Я спокійно почав доводити Зосі, що вона загубила розум.
– Хіба ти сама не знаєш, що краще нам розлучитися зовсім?
Зося почала плакати щодалі, то голосніше. В спальні хтось зашушукав. Я, скориставшись, що Зося не дивилась на мене, мерщій вибіг із кімнати. Коли мої руки взялися за защіпку вихідних дверей, інженер крикнув:
– Мила моя, студент, дескать, тікає.
Я озирнувся. Двері із спальні були відчинені. Інженер стояв коло дверей блідий. Я насилу знайшов защіпку.
Лише на вулиці я почув себе вільно. Більше я не піду до Зосі, – це була велика жертва, бо пропадали уроки із сніданням та обідом.
Місто було в тумані, ліхтарі виднілися жовтими кволими масними плямами. На станції одноманітно маневрували паровози. Я повернув назад голову, щоб ще раз глянути на вікна інженерової кватирі. По всіх вікнах горіли лямпи, інколи по занавісці перебігала чиясь покваплива тінь. Мені тяжко було одійти від будинку. Я Зосю кохав. Я злився на себе, що я, здоровий чоловік, з недурною головою, з міцними руками, не маю нічого, не можу навіть, якби і схотів, одружитися. Бідна Зося, що їй казала мамаша?
Потім, коли мені довелося ходити до інституту, куди дорога йшла повз цей невеличкий червоний будинок, я обминав його. Знову доля моя ставилась часом дуже суворо до мене, часом пестила й тоді життя мені всміхалося. Взимку я вже постійно добував собі роботу. Одержавши за одні рисунки багатенько грошей, я згадав про кондукторшу. Коли стемніло, я, одягшись в товаришеве пальто та кепі, вийшов із дому. Падав лапатий сніг, йому немов раділо кожне обличчя. Діти зі сміхом спускались з гори, зустрічні весело, безтурботно розмовляли, сіренькі старі будинки посвіжішали, підчепурилися сніжною пудрою.
Ромо! Того вечора я зустрів тебе. Ти був блідий, інколи кашляв. Твоє пальто безсоромно виставляло на вітер шматки клоччя, одірвані латки. Твій правий ботинок перев’язаний був товстою шпагатиною. Я насилу тебе впізнав, обличчя заросло некрасивою нечісаною бородою, ніс загострився. Шию ти закутав якоюсь старою порваною хусткою. Під лівою пахвою ти ніс афіші, що, напевно, їх треба було тобі розклеювати завтра, а права рука тримала цеберку, відкіля витикався великий держак віхтя.
Ромо, Ромо! Я не підійшов до тебе. Чи, може, через те, що не хотілося, щоб ти мене бачив чисто одягненого й червонощокого, чи, може, боявся розплакатися, бачучи таким мого друга. Я стояв на другім боці вулиці. Ти зайшов у парикмахерську, де, напевно, дав афішу. Я почекав, поки ти вийшов, в думці попрощався з тобою й побажав тобі всього найкращого.
Дорога моя вела до кондукторші, і я щасливо стискував у кулаці гроші, що мав віддати. Пішов я через пустир, щоб не зустріти нікого з інженерової родини. Проліз через проламаний паркан. На подвір’ї було пусто. Вийшов на другий поверх. Тихо постукав у двері кондукторші. Ніхто не відповідав. Але із середини долітали веселі звуки: од чиїхось танків гуділа долівка, хтось приспівував, хтось натринькував на балалайці. Я вдруге постукав скільки сили.
– Хто там? – спитав голос кондукторші, що став хрипкий, немов його застудили.
– Це я…
Двері відчинилися. У світлиці біля столу мені кинувся навіч стіл без скатертини, з багатьма порожніми й повними пляшками. На табуретці сидів чоловік з балалайкою й з перев’язаним оком, проти нього стояла в бідній коротенькій сукні незнайома жінка з цигаркою в зубах. У кімнаті було накурено, смерділо горілкою. Мені тяжко було дивитися на все це. Я знав, що я дуже, дуже винуватий…
– Маріє Микитовно, нате вам ваші гроші.
Кондукторша хрипко засміялася.
– З тебе б могорич.
– Клич його сюди, – удавано дитячим голосом пропищала незнайома жінка.
Я не чекав, поки мене силоміць посадять за стіл. Я не попрощався, з важкою головою вибіг із невеличкого червоного будинку.
Ромо! Я спочатку мучився, обвинувачував себе. Але час покривав забуттям невеликий червоний будинок, заносив його мулом у моїй пам’яті. Лише, пишучи листа, я, як дбайливий археолог, розкопав цих людей і, наскільки мав сили, одухотворив їх. Принаймні для мене вони зовсім ожили. Все, звичайно, перемінилося з того часу. Я одірвався од того кола й більше вже не зустрічав ані m-me Торгакової, ані кондукторші. Зустрів я лише Зосю. Вона йшла під руку з якимсь повним русявим чоловіком у кашкеті з молоточками. За ці три роки Зося трохи поповніла, але залишилася так само приваблива й гарна. Вона помітила мене раніше, ніж я її.
– Здрастуйте. Знайомтеся, це мій чоловік.
– Інженер Гусаков, – пробасив інженер, ввічливо простягаючи мені руку.
Мені незручно було стояти, я не знав про віщо розмовляти. Ми недовго побалакали про те, відкіля я йду та де були подружжя.
– Так ви ж заходьте до нас. Наша адреса… Напиши, Мусю, нашу адресу й дай Мартену.
Інженер почав писати в блокноті. Зосини очи сміялися.
– Заходьте до нас у середу.
Інженер подав мені папірець.
– Да. да. Заходьте в середу, щоб Зосинька не нудьгувала.
Денна спека поволі спадала, і сонце, немов розпечена набіло велетенська чара, котилося вже на спочинок за зелені гаї, туди десь далеко аж за Кирилівку, де прозора блакить небосхилу стикається з бронзовими ланами спілої пшениці та жита. Того року жнив’яні дні були особливо сухі й висмаглі. Сонце немилосердно пражило все. На ланах передчасно вистигли жита, і пани почали жнивувати раніш, аніж минулого року. Люди, вигнані на жнива, днювали й ночували на лану. До села верталися навідуватися тільки ті, що мали дітей, чи постояльців-салдат. Кирилівка цими днями порожніла й завмирала, бо всі молоді й працездатні йшли жнивувати, а дома залишалися подекуди тільки малі діти, старі, нінащо нездатні баби, діди та ще салдати, що цілими днями нічого не робили, були завсіди голодні, сердиті й крали в своїх господарів цибулю, огірки та всяку іншу споживу.
Тарасів батько й мачуха теж на панщині, а він із маленькою сестричкою Яринкою та братом по матері Стьопкою, злим, злодійкуватим хлопцем, залишився на господарстві. Йому наказано нікуди з двору не відходити й дивитися за москалем. Тарас ретельно виконує наказ. Він глядить курчат, годує сестричку й слідкує за салдатом. Салдат, що в них квартирував, був великий, старикуватий та сердитий. Він люто й багацько лаявсь і посилав то Тараса, то Стьопку куди йому забагнеться, сам же лежав у холодку під яблунею й тільки й мав роботи, що люльку палити. Стьопка не став довго потурати салдатові й утік десь у садки, чи до ставка купатися, залишивши Тараса самого.
Як сонце впірнуло у вишники, з лану прийшла мачуха. Вона щодня навідувалася додому, бо треба було малих дітей доглядати та постояльцеві їсти варити. Батько ж приходив додому тільки раз на тиждень, у суботу, щоб до церкви піти. Тарас ніколи не бачив його веселим, навіть коли, бувало, вип’є. Завсіди похмурий, сумний, він мало коли пестив малого Тараса. Хлопець ріс без теплого слова, самотою. Його часто зобіжав Стьопка-зведенюк, била багато й болюче мачуха, а пожаліти не було кому.
Якось пробував Тарас батькові поскаржитися на мачуху, що набила його. Батько погладив по білявій голівці сина й, зідхнувши, мовив:
– Товще буде, Тарасе…
Мачуха любила найбільше своїх дітей. У неї їх було аж троє. Тарас не злюбив Стьопку зразу ж, як прийшла мачуха до них жити, і на кожному кроці намагався його осоромити перед батьками. За це його не злюбила мачуха.
Як прийшла додому мачуха, Тарасові руки розв’язалися, бо було вже, урешті, на кого хату й салдата залишити. Він узяв за руки мачушині діти та свою сестричку Яринку й подавсь за ворота на вулицю до своїх товаришів гратися. Діти гралися просто на шляху в поросі, якого за літо натерлося так багацько, що рука в ньому тонула, немов у пухові. Їх було п’ятеро малих, замурзаних, у довгих десятчаних сорочечках. Кожне з них мало свою забавку.
Старшенький з них, чорноголовий хлопчик, старанно з пороху робив чумацький табор, накладаючи купки пороху великим колом, а серединку запліскуючи долонею. Другий, карапузкуватий, баштан садив. Решта дивилася, поприсідавши просто на поросі. Тарас довго дививсь на їх забавки, а далі не витримав і вмішавсь між діти. Він дістав патичка й тут же почав малювати. Патичок йому спритно бігав по заплесканій гладенько землі, і його товариші бачили, як на сірому тлі з’являлись якісь півники, собаки, коні, чорти. Діти, притамувавши дух, жадібно слідкували за всіма його рухами.
Тарас був пронирливий і жвавий хлопчина. Сам маленький, опецькуватий, із білявою голівкою та спритними великими очима, завсіди проявляв велику зацікавленість до всього, що б не побачив. Любив сам дітям своїм розповідати те, що від свого діда та батька чув, але ще більше любив слухати інших. Гарним оповідачем, що захоплював малого хлопця своїми оповіданнями, був рідний дід Іван. Наслухався Тарас від нього про все, а найбільше про Січ Запорізьку, Коліївщину та чумакування.
Одного разу він похваливсь товаришам, що чув від когось, ніби за могилою стоять стовпи залізні, які підтримують небо, і, якщо вилізти на ту могилу, так можна ті стовпи бачити. Діти повірили, але коли запропонували побігти туди, злякалися й відмовилися.
Тарас побіг сам. Видерся на могилу, аж на самий шпиль, глянув навколо й був здивований: ніяких стовпів ніде не було, тільки виднілося якесь село, гаї та далекі панські лани.
«Мабуть, стовпи ті десь далі, – думав Тарас. – Сьогодні вже не встигну до них дійти, нехай краще взавтра піду з Катрею».
Зліз із могили, але не попав додому та просто в степ і заблудив…
Хутко Тарасові набридло малювати собак та коней і він сказав до товаришів, запліскуючи долонею порох у іншому місці:
– Я вмію й чоловіка малювати.
– Бре? – перепитав чорноголовий хлопець.
А той, що баштан садив, запитав цілком серйозно:
– А так, щоб було багацько людей, намалюєш?
– Намалюю! – похваливсь Тарас.
– І дівчат, і хлопців намалюєш?
– Намалюю…
– А москаля?
– От, злякав! І москаля намалюю…
– Тільки вашого москаля, з вусами й сердитого, – замовив чорноголовий.
Тарас замисливсь. Завдання було трудне, та проте хлопець довго не вагавсь, – узяв свій патичок і почав на поросі їм водити. Діти з захопленням стежили за роботою Тараса й бачили, як на поросі щоразу з’являлись очи, ніс, далі виросли великі колючі вуса, рот – ціла голова. Потім появився мундир з ґудзиками в два ряди… Колеги дивуються його вмілості, а Тарас, захоплений творчим ентузіазмом, далі малював. Тут же коло нього, заклавши пальця в рота, стоїть сумирно Яринка й теж стежить за братіком. Малюнок виходив великий, упоперек усієї дороги: москалева голова була на одній колії, тулуб ліг між коліями, а ноги опинилися за другою колією.
Тарас відрачкував із дороги й присів був, щоб ноги москалеві домалювати, та в цей час із хати вийшла мачуха, за нею вибіг Стьопка, а згодом вийшов і салдат. На ній лиця не було, немов би то вона чого злякалася.
– Тарасе! – гукнула вона, ставши на подвір’ї. А голос був сердитий, жорстокий.
Хлопець ураз підвівсь. Побачивши коло мачухи її сина Стьопку, Тарас догадався, що, певне, знову щось набрехав на нього зведенюк. Йому стало нараз так страшно, що він ладен був забігти безвісти, аби тільки не попасти до рук мачухи, але замість того спитав, не зрушуючи з місця:
– Чого вам?
– Йди-но сюди, чортів лобуряко!
Салдат стояв коло сінних дверей також похмурий і злий. Він недобрим поглядом зустрів Тараса, й хлопцеві стало від того погляду ще страшніше. Оглянувсь назад – товариші залишилися біля воріт, а за ним слідом ішла лише одна Яринка.
– Ти взяв у служилого гроші? – накинулася на нього мачуха, тільки-но він підійшов ближче.
Тарас від здивування й несподіванки не знав, що казати.
– Чого балухи витріщив?
– Я грошей ніяких не брав, – тихо промовив Тарас.
– А хто ж їх украв? Святі, чи що?
– Я не знаю, може Степан, а я їй-бо не брав.
Мати на нього вищірилась ще більше.
– Ще на кого другого зверни… Степан тільки-що вернувсь, а ти ввесь час тут був.
Салдат уважно слухав мачушин допит, спокійно покурюючи люльку.
– Ій-бо, мамо, я не брав грошей… От вам хрест святий, – заприсягнувсь хлопець.
– Та ти, чортове опудало, не божися мені, а краще кажи, куди гроші дів! – приставала з допитом мачуха.
Тарас чув, що буде знову біда. Раз мати вчепилася, то вже не відчепиться, аж заким не наб’ється його. Йому навернулися на очи сльози. Він знав, що його ніхто не оборонить, ніхто за нього не заступиться. Куди його підеш і де заховаєшся. Як він доведе мачусі, що він грошей не брав. Він пригадав, що тоді, як салдат, загорнувши в ганчірку три великі мідяки, заховав у ранець, у хаті був і Стьопка, але хіба можна сказати на нього, що він украв, раз не бачив. Тарас знає, що його не помилують. От стоять вони, мачуха й салдат, коло нього, такі великі й злі. І Тарас починає тихо плакати.
– Мамочко, я не брав злотого в салдата, – каже він благанно крізь сльози. Але серце в мачухи, як з каменю…
– Він ще плакатиме?! Усе одно не повірю, шибенику! – затупала нараз вона ногами коло хлопця, а далі спіймала за чуба й давай товкти по голові.
– Кажи, де гроші дів! Кажи, сто сот чортів на твою голову!..
Тарасова велика балухата голова ходором ходить на тоненькій та худій шийці. Мачуха нею кидає, немов гарбузом, то в один, то в другий бік. Хлопець зціпив зуби, мовчить, а сльози гарячим струменем котяться по лиці.
– Ну, скажеш, де дів гроші?.. – питає мачуха, покинувши бити.
– Я не брав, – схлипуючи, каже тихо Тарас.
– Їх ніхто не взяв, крім тебе. Ти отам якихось чортів малюєш, то вони твоїх рук не втекли!
Салдатові надокучає вся ця історія, і він грубо заявляє:
– Тьотка, када через час не отдаш пятнадцать капеек, заявлю старшому, а он востребует. – Крутнувсь на місці та й пішов вулицею.
Мачуха заплакала.
– От, бідна моя головонько… Що я робитиму? Де я в світі Божому стільки грошей візьму тому салдатові…
І раптом її як прорвало. Вона з усією злістю схопила Тараса за чуба й почала знову рвати, як кібець курча. Хлопець не своїм голосом верещав. На крик прийшов Тарасів дядько Павло. Розпитавши, у чому справа, він почав і собі до нього приставати, спочатку лагідно, а далі грізніше.
Тарасові товариші, що стояли за ворітьми й здалеку дивилися, як мучать їхнього товариша, підійшли нарешті ближче й стали табунцем збоку. Дивляться на заплаканого Тараса, суворого дядька Павла, що не перестає допитувати хлопця за гроші, та на оскаженілу мачуху, – і жаль їм стало такого славного й розумного товариша, але чим ти йому допоможеш?
Починало сутеніти. Ясна блакить далекого неба щоразу темнішала й тужавіла, а по ньому хтось став забивати срібні цвяшки, які то там, то там повитикалися блискучими цяточками. Вулицею поверталися з пасовиська попові корови та йшла, покашлюючи, отара овець. Хтось десь доклепував косу.
Ні дядьків, ні мачушин допит ні до чого не призвели. Тарас не признавався й твердо стояв на тому, що він грошей не брав. Це так розізлило дядька та мачуху, що вони з усього того зв’язали малому руки й ноги й почали знову бити. Діти, його товариші, повтікали. Страшно було слухати дитячий лемент. Дядько з мачухою били Тараса без ніякого жалю, з якоюсь неймовірною, нелюдською жорстокістю й насолодою. Від кожного вдару хлопець, немов опечений, звивався та борсався, перекочуючись то до дядькових, то до мачушиних ніг.
– Уб’ю, холеро головата! – кричав оскаженілий дядько Павло. А мачуха, як роздрочена квочка, лупцюючи дитину, бігала навколо й повторювала лише одне:
– А скажи, де дів гроші!.. А скажи, де дів гроші!..
Яринка втекла була разом з іншими дітьми, потім вернулася й, сівши за калиною, плакала за братом, промовляючи крізь сльози собі нищечком:
– Братіку, голубчику, як же вони тебе зобіжають…
До тину підійшла сусідка.
– За що ви ото хлопця так катуєте? – гукнула молодиця.
Запитання опам’ятало мачуху й дядька. Вони, б’ючи, утомились і засапались. Дядько так ледве дух переводить.
– Гроші холера вкрало в москаля нашого! – відповіла мачуха.
– Ну, їх не бий, то що з них, чортів, і було б, – промовила сусідка й пішла собі, задовольнившись з відповіді мачухи.
Відпочивши, дядько Павло знову пристав з допитом.
– Не признаєшся, де дів гроші? – питає він.
– Не брав я грошей, – плаче Тарас.
– Не впирайся, бо гірше буде!
Тарас мовчить. Він нічого їм не може сказати про ті осоружні гроші, нехай що знають, із ним роблять. Мачуха з дядьком Павлом про щось радяться. Тарасові нічого не чути, але він знає, що вони вирішують його долю. Попробував розборсатись із мотуззя, та дарма, не так його в’язано, щоб розв’язатись, і хлопець принишкує. Він починає думати, як би його втекти. І от у дитячій голові несподівано виникає смілива думка, яку здійснити буде дуже легко.
– Мамо! – гукає він до мачухи.
– Ну? – повертається мачуха.
– Я вкрав гроші, – тихо каже Тарас, коли дядько Павло з мачухою підходять до нього.
Дядько з мачухою задоволено переглянулися.
– Де ж ти їх дів? – питає мачуха.
Хлопець думає щось, а потім каже:
– У садку закопав.
– А знайдеш ти їх?
– Знайду!
Його розв’язали. Мачуха взяла Тараса кріпко за руку й пішла з ним у садок. Дядько Павло йшов ззаду. Він був радий, що племінник урешті признався.
– Який ти, Тарасе, дурний хлопець!.. Уже й великий, а дурний, як баран, – каже, навчаючи, дядько Павло. – Нащо було тобі критися й мовчати. Усе одно нічого не допомогло. Ми тільки набили тебе, як того гамана. Тобі боляче, та й нам з матір’ю не солодко від того, бо ти ж її якийсь син щитаєшся, а мені племінником доводишся. Дядько ж я тобі, а не дідько…
У садку від дерев зовсім темно, і вони всі троє йдуть помалу, обережно ступаючи між патлатими вишнями та яблунями. Перепалена трава ріже ноги й плутається між пальцями своїм сухим бадиллям.
Тарас веде їх, а сам думає: «Куди його краще завести?» І нарочито вишукує місця, найбільш кущуваті й густі.
«Заведу їх на город під спасівську яблуню. Там грядки маку, а за маком соняшники, а за соняшниками чужа левада… Заставлю їх копати, а сам вирвусь, утечу». Йому дають нараз штовхана.
– Довго ти нас водитимеш? – питає незадоволено мачуха.
– Ні, ось тут під цією яблунею я злотого закопав, – показує рукою хлопець на грядці місце навмання.
Йому вірять. Дядько Павло хутко йде до вказаного місця. Мачуха й собі нахиляється. Починають щось шпортати. Тарас чує, що мачуха не так міцно тримає його за руку, і він, вибравши зручну хвилину, раптом виривається і мчить просто до грядки маку. Але несподівано заплутується в гарбузиння й летить сторчголов. Хлопця ловлять. Він стоїть невеселий і чекає.
– Так ти тікати?! – рве його за вуха мачуха.
– Я грошей не брав, – каже Тарас, увесь ізігнувшись, і починає плакати. Йому було й жалко, і досадно, і страшно. У дитячій голові хлопця не могло ніяк укластися те, що йому доводилося переносити за сьогоднішній день. Ні рідного, ні близького, хто б пожалів…
– На що ж ти нас обманював? – питає грізно дядько.
– Не брав я грошей, – знай одно повторює Тарас, бо іншої відповіді він не мав.
Це до останку розпекло дядька й мачуху. Вони раптом, немов очманіли, кинулися на хлопця, звалили з ніг і почали бити й топтати ногами, немов то була не дитина, а заміс глини.
Отямивсь Тарас аж уночі. Він лежав між вишнями просто на спаленій жорсткій траві. Навкруги було тихо. Полежавши трохи, Тарас одліз у бур’ян, припав до сирої землі збитим тілом і заплакав. Йому жаль було на мачуху, на дядька Павла й на салдата, що, не пожалівши його, збили гірше за худобу через якихось п’ятнадцять копійок. Повернувсь горілиць. Вгорі десь високо й далеко синіло небо з блискучими зорями. З городу пахло кропом і м’ятою. Вулицею ще хтось їхав із степу. Немазана мажара порипувала, а парубочий голос співав журну якусь пісню, і від того стало малому сумно й боляче ще більше. Нагадав про своє сирітство, матір рідну пригадав, що так його пестила й гляділа. О, коли б вона жила, над ним ніхто б так не знущався. Він ніяк зрозуміти не міг, чому такі злі, жорстокі й нерозумні люди.
Йому боліло все: ноги, спина, груди, голова. Де не доторкнеться, – скрізь тіло немов попечене. Іти було нікуди. У хату страшно повертатись через мачуху, до тітки далеко. Побіг би він до батька на панські лани й поскаржився б йому, батько рідніший, може б, пожалів, але не знає, де саме той лан. Він вирішив заночувати на городі. На ніч ставало холоднувато, і Тарас, що мав на собі одну тільки десятчану сорочку, починав мерзнути. Пробував був зогрітися, лігши калачиком, але то нічого не допомагало: нагріє собі груди, коліна, а спина мерзне. Пролежавши так з півгодини Тарас устав і пішов шукати затишного місця десь далі. Зайшов у своє обійстя. У хаті вже не світилося.
«Мабуть, сплять, і Ярина, і Степан, і мачуха, і салдат», – подумав він і раптом почув себе таким одиноким, одірваним і чужим отут, на цьому обійсті, що йому боляче від туги серце стисло. От зараз усі сплять. Їм тепло, добре, а він ходи сам серед ночі та бійся… Оглянувся навкруги – скрізь пустка.
Зайшовши з причілку до хати, Тарас хотів крізь вікно заглянути. Він обережно став колінами на призьбу й уже був зібравсь глянути в нижчу шибку, але в цей момент усередині хати хтось нараз теж устав біля вікна в білій сорочці й припав лицем до шибки. Крізь блискуче скло він побачив чужі йому очи. Він одсахнувсь і щодуху подався знову на город, заліз у щілину, збив із бур’яну собі кубло й уклався спати.
Та заснути зразу не міг. У боки муляло товсте бадилля з бур’яну та кусали комарі, що десь набрались і тоненько, немов далеко грала ліра на одній струні, бриніли одноманітно, довго й нудно цілим роєм над головою. Він намотав на себе більше бур’яну, а голову просто заховав у пазуху сорочки, натягнувши її, наскільки це можна було зробити. Дихаючи сам собі в груди, зогрівсь. Йому щоразу ставало тепліше й до всього байдуже.
І от раптом чує Тарас, що поблизу нього хтось іде, важко ступаючи, і просто звертає до нього. Все ближче й ближче чути кроки. Він підводиться – і очам не вірить: уже день. Сонце підбилося геть-геть над ним і пече немилосердно йому в голову.
«От так штука: і не спав, і розвиднилося!» – думає він.
Але ще більше здивувався хлопець, коли пильніше роздивився навколо. Неначе й город не їх.
– Ні, город не наш, – вирішує Тарас. – Тут усе цвіте, усе дуже зелене, а на нашому городі так почали вже маківки та соняшники достигати.
Глянув у той бік, де жовтою плахтою послалися головаті соняшники, і обомлів од радости. Доріжкою, відхиляючи набік важкі соняшники, ішла мати, така привітна, добра. Іде й посміхається.
– Мамочко! – кинувся Тарас до неї. Схопив десь за руку, заглядає в очи, не надивиться. Мати погладила його по голівці.
– Чого ти так далеко, Тарасику, забіг від дому? – питає вона.
І Тарас їй усе розповів. Коли скінчив, глянув на неї. Стоїть мати зажурена, голову схилила. Не порадував її малий Тарас.
– Не глядить вас мачуха, та й батькові байдуже. Ходите ви обірвані, немиті, голодні… – каже мати й, нахилившись, цілує.
А Тарас їй:
– Дуже велике нам горе в цієї матері.
– Знаю.
– Мамо, а ви вже з нами будете? Нікуди не підете?
– Побачу, сину…
– А куди ви оце підете?
– До батька.
– То й я з вами до тата піду.
– Ходімо.
Але в цей час між соняшниками з’явилася мачуха, розчіпчена, чорна, з чудними нелюдськими очима, а за нею нараз виринув салдат. Він зареготавсь, вищіривши гнилі зуби, і ткнув у бік Тараса пальцем. Хлопцеві зробилося страшно, страшно. Хотів заховатися за матір, хватнув ручками, а матері й немає. Салдат же й мачуха страшними привидами насуваються на нього. Він закричав із одчаю й кинувся тікати, але ноги хтось обплутав у гарбузиння й він упав на землю. Чує, як до нього наближається розлютована мачуха, а встати не може. От кроки ближче чути, от уже й зовсім близько.
«Ну, тепер уб’ють мене», – думає Тарас.
Але його ніхто не б’є. Розплющує очи й нараз дивується. Коло нього Яринка. Уже розвиднилося. На нього та його кубло впала роса. Ранок теплий і радісний.
– Я тобі їсти принесла, – каже Яринка й дає Тарасові кусок хліба й тільки що нарваних ягід. Вони сидять обоє на зібганому бур’янові, такі маленькі й близькі. Їм обом хочеться щось одне одному гарне розповісти, одне одного розпитати.
– Мені мама снилася, – хвалиться Тарас, уминаючи жадібно хліб та ягоди.
– І мені снилася, – каже Яринка. І починає розповідати.
– Мачуха пішла вже на лан? – перебив її нараз Тарас.
– Уже давно, ще вдосвіта.
– А салдат дома?
– Удома. Спить. Учора він п’яний-п’яний прийшов. Мачуху лаяв, тебе лаяв, із тата сміявсь. Ударив за щось Стьопку, так мачуха його з хати вигнала.
Тарас нічого не відповів. Згодом Яринка щось подумала, а тоді до Тараса:
– Гроші, мабуть, Стьопка вкрав.
– А може, салдат збрехав, що пропали гроші?! – спробував не повірити хлопець.
Сестра подумала ще трохи.
– Їх украв Стьопка. Я бачила в нього новенький батіжок і цукерки, які він учора десь узяв, – мовила вона розважливо.
– Ну, я все одно взнаю, хто гроші вкрав…
Три дні Тарас не показувався мачусі на очи.
Удень, коли мачуха на лану, він грається коло дому, але тільки почне вечоріти – так зараз же й пішов од хати в бур’ян. Спати було йому добре. Сестра для нього дістала десь старого кожуха й шматок запаски, запаску стелив під боки, а кожухом укривався. Салдат усе ходив сердитий, часто лаявсь і посилавсь Тарасом та Стьопкою, куди йому забагнеться. До Стьопки Тарас ставився вороже й підозріло. Він уже почав здогадуватися, що злотого Стьопка вкрав, і чекав, коли батько з поля приїде, щоб йому про все розповісти. Не менш вороже ставився до Тараса й Стьопка. Двоє хлопців ходили, не розмовляючи один з одним. Якось Тарас не втерпів і сказав до Стьопки:
– Злодіяка! – і показав язика.
– А ти – Тарас-торботряс! – відказав Стьопка.
– Злодіяка – скажений собака!..
– Тарас-торботряс!
– Злодіяка!..
Стьопці від злости аж сльози на очи навернулися.
– Їй-бо я мамі скажу, що ти прозиваєшся… – промовив він застережливо.
– Ти матері, а я батькові… Батько старший, – похвалився Тарас.
Між ними зчинилася сварка, а далі й бійка.
Хлопці, як два молоденькі півники, нагогошившись, кинулися один на одного й зчепилися. Тарас усе намагався схопити зведенюка попідсилки, але той спритно вислизав із-під рук і в цей час товк Тараса стусанами, куди влучить: під бік, по голові, по обличчю… Тут же стояли їх товариші. Діти дивилися на бійку двох хлопців та радили то Тарасові, то Стьопці.
– Тарасе, хватай за ногу, за ногу його та об землю!..
– Стьопка, не піддайсь… – підбадьорювали інші.
– Тарас, держи кріпше, кріпше!.. Та підчепи його…
Стьопка раптом якимсь чином обійшов Тараса, ударив його по голові й звалив. Діти всі кинулися до них.
Тарас, що було сили, борсався під Стьопкою. Він намагавсь устати з-під ворога за всяку ціну й повз у всі боки, котивсь клубочком, але зведенюк добре його тримав. Допомогли товариші. Чорноголовий хлопець разом із Яринкою, підбігши до них, спіймали Стьопку за ногу й зволікли на землю.
Тарас вихопився назверх нього й загецав на животі зведенюка.
– Наше зверху! Наше зверху!..
Стьопку майже ніхто з сусідських дітей, товаришів Тараса й Яринки, не любив і хлопець шукав собі компанії аж на другому кутку. Справа ж із краденим злотим ще більше посилила нелюбов до нього. Звільнившись од Тараса, Стьопка одбіг й, отріпуючись, почав нахвалятися, що на Тараса й усіх його товаришів приведе колись своїх товаришів і вони їм віддячать за нього… Діти сміялися й кривилися з нього.
Третього дня ввечері до мачухи прийшов дядько й розповів, що злотого вкрав її Стьопка. Мачуха не повірила і розгнівалася на нього. Але дядько довів їй, що таки справді гроші в салдата вкрав її син, а Тарас не винен, його дарма вони побили.
– Ну, не вхватить вашого Тараса! – відказала йому мачуха.
– Ухватить, не вхватить, а все ж таки хлопця шкода. Безневинно ми його побили…
– Так що з цього?..
– Та нічого. Тільки шкода дитини мені, – племінник же.
– О, як шкода, то цілуйтеся з ним…
Дядько подивився на молодицю скорбно, а далі плюнув та й вийшов.
«Не мати ти, Оксано, Григоровим дітям, а настояща ябеда… – думав він, ідучи додому. – Ще й я, дурень, у це діло втрутився… збили хлопця, а за що, щоб мене хто спитав! Приїде Григор, усе розкажу. Нехай її до рук трохи прибере… Тож соромно від людей за нього та за дітей».
Випадок із злотим привернув його серце до Тараса. Йому було шкода свого поганого вчинку і він вирішив задобрити хлопця якимось гостинцем і ніколи в обиду не давати.
Тарас уже звик за три ночі до своєї схованки. Йому було зовсім добре: затишно, тепло й не страшно. Чи довго буде отак ховатися від мачухи, – він не знає. Коли б батько приїхав із лану швидше, так можна б і повернутися до хати. Але батько ввесь час на лану, там днює й ночує. Лежить горілиць хлопець і марить. Чого він тільки не передумав за цих три дні! Яких планів не навидумував! У його дитячій голові наодинці дуже багато ріжних думок, цікавих питань виникає. Його дитячий розум безсилий дати всьому пояснення, і він від того страшенно мучиться. Не один раз Тарас сам себе запитував про такі речі, як сонце, небо, зорі, місяць, день і ніч. Де воно все те взялося й що на небі? Чи далеко до сонця, і чи правда, що як ото гримить у грозу, так то ніби тільки горшки везуть по небу.
Над Кирилівкою стояла тиха й тепла ніч. Зник вітер. Небо ясне, зоряне. Дивиться на нього Тарас і здається йому, що отам десь далеко-далеко хтось по синьому жупанові розпустив золотих павучків. Вони розлізлися у всі боки такі маленькі, маленькі… Лазять і вусиками поморгують.
Прибігла захекана Яринка.
– Тарасику, тато прийшли. Ходімо… Тепер мачуха не зачепить, а ти все татові розкажеш… – говорила хутко й радісно сестричка до брата, нахилившись над ним.
Тарас підвівсь і почав хутко збирати постіль.
На моє прохання розповісти що-небудь про Шевченка, дід Шепель тільки знизав плечима.
– Що ж я тобі, синашу, про нього розкажу?
– Те, що чули й знаєте, про те й розкажіть, – кажу я йому.
Дід думає. Він сидить на лежанці, підмостивши під плечі й під себе якесь дрантя, чи то старі рядюжки, чи то мішки – не розібрати. Хата в діда маленька, стародавня, на двоє віконець і на половину затушкованих знадвору, щоб не так вітер хату настуджував. У кутку під почорнілими образами старий варстат із недоробленою рядниною. На варстаті робить його баба – третя йому жінка, ще міцна баба, а він їй тільки цівки сучить. Дідові без мала сто років, а бабі на тридцять менше. Старий дід Шепель, дуже старий. Увесь висох, зморщився, голова облізла, лице, немов перепечене в золі яблуко, чорне й порепане. Проте він ще тримається рівно й бадьоро, хоч літа своїм тягарем, як брилою тисячопудовою, тягнуть його до землі. У хаті тепло й затишно, як у гнізді, незважаючи на те, що надворі мороз і хуртовина.
Баби немає, й ми з дідом тільки вдвох. Мене до нього справили ще з Звиногородки, як до людини, що знає чимало про минувшину, а особливо багато про Шевченка. Мені так і сказали, що, мовляв, поспішіть побачити вікову людину – свідка далекої минувшини. Спочатку дід прийняв мене непривітно. У розмову не встрявав, а тільки відповідав, і то неохоче, на мої запитання. Як зараз пам’ятаю: увійшов до хати, щасливо поминувши в манюсіньких, зовсім темних сінцях, що разом були й за комірчину, якісь боденьки, відра, перекинуті старі жорна, санки-ґринджоли та клуночки з пашнею, і привітався.
– Здоров! – сказав дід, прищулюючи очи, що сиділи десь глибоко під товстими острішками сивих брів.
– Насилу вас найшов, – кажу йому. – Ви дід Шепель?
– Я, а хіба що?
– Та так… Навідатись прийшов.
– А хто ж ти будеш за оден?
Мені довелося дуже обережно й дипломатично йому пояснити, хто я, звідки приїхав, та чого мене до нього в таку пору лихо принесло. Знаючи, що між отакими старими є чимало потайних і недовірливих людей, я нарочито похвалив його, виявивши притому своє захоплення від його такої глибокої й мудрої старости. І я не помилився. Шепель урешті мені довірився, став привітний і балакучий. Багато з того, що він знав і бачив колись, забув. Літа беруть своє. Проте, чимало ще з того, що бачив і пережив, залишилося в його тямкові.
Шевченка він бачив тільки раз, але коли – так і не пригадає, тільки від людей чув багато про нього дивного, як людину надзвичайну, чулу й безмірно правдиву. Вірив сам, що Шевченко міг усе зробити, бо Тарас – син мужицький та до того ж ще й був характерник, і лицар.
Пани мали від нього багато лиха, але ніяк не могли його здихатися.
– От я тобі, синашу, розповім про те, як цей самий Шевченко за бідний люд заступався та як панів обдурював, – промовив дід Шепель після хвилинної мовчанки, – не я це видумав, а люди так оповідають. Великий він, кажуть, штукар був…
Він зручніше вмостився й почав.
– У одному селі, а в якому саме – не знаю, може, й у самій Тарасівці, жив тоді якийсь дуже багатий пан. І був він такий лютий та жорстокий, що трудно й сказати. Тяжко було бідному людові в нього. Дехто не видержував і безвісти тікав од такого пана. Бодай той час не вертався ніколи, – зідхнув дід Шепель. – Хто каже, що колись було добре, а тепер зле, не вірте. Брешуть, сучого сина діти. Добре жили і тоді тільки багаті, а бідні горювали он як… Скажений був той пан. Бив, катував та знущався з бідного християнина, чи було за що, чи ні, гірше од татарина. Не в одного з кріпаків до самої смерти рубці залишилися на спині та задові, звиніть на слові…
Йому, чортові, кажуть, було, ніяк не догодиш. Рано виїдеш на роботу, б’є. Каже, чого так рано. Запізнишся – теж б’є, щоб ледачим не був. Непокірних до салдатів здавав, а колись у салдатах двадцять п’ять років треба було служити, не так, як тепер. Ну, а як пішов у салдати, то й вік твій там пропав – підеш молодим, а вернешся дідом.
До жіноцтва був ласий, як кіт до сала. Найкращих дівчат собі брав до двору, в покоївки там чи няньки, а потім, натішившись, віддавав їх заміж за своїх конюхів, собарників, поварів та лакеїв. Одне слово, був він у себе і цар, і бог. Що хотів, те й робив із бідним людом. Не було йому ні впину, ні заборони ні від кого. І люди терпіли отакого, бо куди ж ти його підеш жалітися, коли право скрізь одне було. Ох, зазнали люди горя! – зідхнув Шепель. – Кріпацьке право, то не легка штука. До всього можна звикнути, усе можна стерпіти й простити, а от до панщини ні звикнути ніхто не міг, ні прощати знущань над собою не навчився, хоч і терпіли. Ярмо для всіх однакове. Віл – худоба, а й то радіє, коли з ярма шию виймає…
Якось у жнива, раптом приїздить до того пана великий начальник, ніби аж від самого государя. Усі груди в того начальника в хрестах та медалях, на плечах палєти золоті, остроги срібні, одежа дорога з аглицького сукна.
Сам грізний-грізний. І привіз той начальник сувору бамагу від государя. Не з порожніми руками, значить, їхав. У бамазі ж тій було списане все, що пан робив кріпакам своїм. Государ ніби писав, що, мовляв, мені, цареві руському, звісно стало, як ти знущаєшся з християн, з мого народу. Не полагається так робити, а ти от робиш, ідеш супроти мене, свого володаря. Довго я мовчав, але вже терпець увірвався і через це наказую тобі: передати свій маєток через мого післанця в мою державу, тебе ж, дітей твоїх і жінку закувати в кайдани й заслати на острів Сахалін на довічну каторгу…
Як прочитав пан такий наказ, та так і впав до ніг начальника.
– Не губіть, – каже, – мене, дайте на білому світі ще пожити. Я виправлюся…
Начальник був невблаганний. Скільки пан не просив, нічого не допомагало.
Зажурився тоді пан так, що мало не плаче. А начальник тим часом ходить між кріпаками та розпитує в них, як їм живеться, що з ними пан їхній витворює. Кріпаки, почувши, що приїхали за них заступитися, все розповіли й просили на пана якоїсь управи. Діло було саме в жнива, кріпаки, зайняті польовими роботами, спішно панський хліб убирають, щоб не обсипався. Роблять як каторжні, ні віддиху, ні спочивку. І от начальник наказує покинути роботу й піти додому відпочивати. Пан на собі волосся рве, лютує, лається, а зробити нічого не може.
Поза очи він ладен його в ложці води втопити, у вічі ж старається бути лагідним, добрим і ласкавим.
І от почав пан думати, як би це свойому лихові запобігти, чим грізне начальство задобрити.
Улаштував пан багатий обід: понаварювали та понапікали всяких страв для дорогого гостя, що хватило б для цілої двірської челяді. Думав придобритися. Дістав для такого случаю дороге столітнє ще прадідівське вино, пшеничну горілку, настояну на дивних лісових корінцях, вишнівку та слив’янку. П’ють по чарці, закусують, а в цей час їм грає музика з кріпаків та співає хор дівчат. Любили пани гарно й солодко розважатися…
Коли випили добренько та закусили, пан і каже до начальника від царя:
– А чи не можна б так зробити, щоб мого маєтку не відбирати?
Думав, начальник п’яний і піддасться на просьбу.
– Ніяк не можна, – відказує начальник.
– А ви подумайте! – і суне в руки гроші.
Хабара, значить, хотів дати. Як не схватиться тоді начальник, як не закричить на нього.
– То ви мене за хабарника маєте? Як ви смієте! Зараз же донесу государю!..
Перелякався на смерть пан і давай просити:
– Ей, ваша величність, не губіте! Усе зроблю, що накажете, тільки не розоряйте мене.
Задумався начальник. Довго думав, ніби й справді шкода йому стало пана, а сам вигадував, що б таке зробити панові, як би його провчити.
– Добре, – каже начальник. – Маєток залишу вам, і государеві не донесу за ваш хабар для мене, але щоб я й государ ніколи більше не чули скарг на вас від кріпаків, бо тоді ще гірше буде.
– Даю слово, що не зобіжатиму більше кріпаків, – радо погоджується той.
– Але це не все, – знову каже начальник. – Маєток залишаю вам із такою умовою, що ваші ж кріпаки та вас же виб’ють різками на моїх очах. За таке добро не страшно й потерпіти…
Панові шкода було маєтку та страшно й совісно за себе. Довго думав, радився навіть із жінкою й нарешті погодився. Кажуть, пана тоді добре вишмагали лозиною. Того ж вечора начальник, мило попрощавшись із паном, поїхав. Другого дня пан, гуляючи по саду, побачив на одній доріжці такого написа:
«Отак сами себе дурні б’ють – я не начальник, а Шевченко». Пан остовпів од несподіванки. Як, його колишній кріпак та так над ним познущався!
Гукнув конюхів, лакеїв і дав наказа догнати самозванця. Кинулись вершники по дорогах, але Шевченко як крізь землю провалився. Так таки його тоді й не знайшли.
Дід Шепель відкашлявся й поправив під собою дрантя. Наївна леґенда розворушила його. Він зашарівся на виду й пожвавів.
– А то ще розказують про Тараса, як він уже тоді людей рівняв, – мовив дід Шепель після хвилинної мовчанки.
– Як це так рівняв? – перепитую я.
– Волю народові віщував. Одверто йому не можна було виступати, так він на хитрики пустився. Ось слухай-но, що я тобі розкажу, а тоді побачиш сам, який то чоловік був хитрий та справедливий. Кажуть, якось заїхав він у гості до пана в Зелену Діброву. Село таке тут недалечко, – пояснив дід. – Про цього пана народ говорив, що він теж був характерник і вмів одводити грім та блискавку якоюсь залізною паличкою. Шевченко не признався йому, хто він за один справді є, а назвався малярем і штукарем із Петербурху. Не можна було тоді йому признатися, бо пани його дуже ненавиділи за те, що за мужиків він ото дуже стояв, і скрізь шукали його. Так от… Пан Зеленодібровський дуже радо його прийняв, угостив добре, показав йому свій маєток та похвалився своїми достатками. Тарас слухав та на вус мотав. Другого дня ранком пан поїхав собі на лан навідатися, як ідуть жнив’яні роботи, а Шевченко дома залишився. Згодом, вивідавши, що в палацові нікого немає з панського кодла, гукнув на покоївку. Дівчина прийшла.
– Чого вам, пане? – питається вона в Шевченка, низько вклонившися.
– Принеси мені, дочко, усякої пашні по жмені й склич сюди челядь двірську, – сказав він ласкаво.
Не посміла дівчина не послухати пана й уволила його волю: за якийсь час принесено по жмені всякої пашні й скликано двірську челядь до покоїв. Шевченко зняв скатертину з того стола, що пани на ньому обідають, і почав насипати купками одна коло одної пашню: пшеницю, гречку, жито, ячмінь, просо, овес тощо. Дивиться на все те челядь, що прийшла до покою й обступила його, і дивно їй з такої роботи чудного пана. Дивно було якось бачити літнього, здається, розумного чоловіка, за такою незвичайною роботою. А Тарас розклав на купки все та й каже:
– Бачите, що я зробив?
– Бачимо.
– Отож, дивіться сюди, – і тикаючи своїм товстим пальцем у кожну купку, говорив: – оце – купка жита, оце – проса, оце – ячменю, оце – гречки, а оце – вівса. Купка од купки окремо й вам легко відрізнити їх і впізнати. Зараз аж шість окремих купок, а от я зроблю отакого.
І Тарас почав рукою змішувати все докупи, далі розгорнув по столові тоненько й знову питає:
– А тепер ви бачите окремі купки?
– Ні, – відповідає челядь.
– Отак, діти, буде з людьми колись. Зараз усякий народ є: руські, українці, євреї, татари, поляки, англійці, хранцузи, бідні й багаті, вільні і кріпаки. Живуть вони собі окремо отакими купками, але прийде час, що вони всі змішаються та зрівняються. Не буде тоді ні бідного, ні багатого, ні пана, ні раба. Ми до цього не доживемо, але ті, що після нас будуть, доживуть…
Накрив пашню скатеркою й сказав уже дівчині, коли челядь розійшлася:
– Нехай так буде. Як приїде пан і спитає, то ти йому все розкажеш. А тепер я піду собі до свого покою.
Приїхав пан та не сам, а з другим паном, своїм сусідою. Увійшли до кімнати. Зеленодібровський пан у веселому настроєві, бо зостався задоволений зі своїх кріпаків. Вони вже встигли поговорити про гостя Зеленодібровського пана, і сусіда з нетерплячкою чекав побачити цікавого маляра й штукаря. А тим часом подали сніданок, і вони сіли до столу. Але вони були дуже здивовані з того, що під скатертиною оказалась пашня, чого ніколи не бувало в господі. Покликали покоївку.
– Що це за зерно? – питають.
– А це пан таке наробили.
– Який пан?
– Ваш гість. – І розповіла все чисто, як просив Тарас.
– Це Шевченкова робота!.. – промовив зблідлий сусіда Зеленодібровського пана.
– Де він? – запитав у наймички Зеленодібровський пан. – У себе?
– Атож.
Але в покою вже не було Тараса. Він непомітно зник. Відрядили гонців за ним. Обидва пани сами теж виїхали. Коли виїздили з брами, то здибали старця з лірою. Старий дідуган сидів собі коло панської хвіртки й грав. До нього вже підійшли діти та молодиці послухати.
– Не бачили, тут не проходив ніякий пан? – спиталися в лірника.
– Аякже, проходив.
– Куди пішов? У який бік?
– Отуди. – І старець махнув рукою в бік Тарасівки.
Коли верхівці поїхали, старець забрав хутко ліру, сакви й пішов собі до села. То був сам Шевченко.
Проте його все-таки заарештували. Де він попався, ніхто не знає. Привели до Корсуня закованого в кандали й посадовили до тюрми. Усі знали, на що здатний Тарас, а через те до нього поставили велику стражу і посадовили в кімнату з маленьким віконечком та з товстелезними мурами. Нікуди його не пускають, гулять не дозволяють. Їсти дають хліб та воду крізь віконечко в дверях. Боялися за нього. Дуже вже насолив панам Тарас. Велике горе й муку терпів він у тюрмі, а проте не падав духом. Сторожа завжди чула його спів у каморі. А співав Тарас, кажуть, дуже гарно та все пісень козацьких, старих. Так минуло кілька день. Начальство впевнилося, що Тарас скорився й не втече. Нагляд був послаблений. Але одного разу чомусь не стало чути співу. Відчинили камору, аж там немає в’язня. Тарас утік, а на мурові залишив тільки свій патрет і надпис…
Дід Шепель замовк. У хаті починало сутеніти. Я думав: якою все-таки велетенською постаттю стоїть Тарас Шевченко, цей найкращий народній трубадур, на скрижалях нашої історичної минувшини. Скільки світлого й радісного залишив він по собі в наших серцях.
У степу було порожньо. Чорним казковим птахом припала жнив’яна ніч до стиглих пашень, уся напоєна сторожкою тишою й мовчанням. Було так темно, що скільки не напружуй зору, як не силься, а далі крайніх полукіпків не побачиш, бо залився чорною смолою ночі степовий обрій.
Іван Пупчик, що їхав своєму братові Зотю по снопи, турботно поглядав на вкутане густими хмарами небо. Йому не хотілося, щоб був дощ, бо в нього на покоси тільки-но сьогодні поклався ячмінь. Жаль буде, коли приплеще його до землі. Іван, як досвідчений господар, знав, що коли сльотою переб’є ячмінь, то зерно загубить сонячну смуглявість свою й буде темним, а на темне зерно й покупця трудно знайти.
Їхали межою. Вона була вузька, в напівурослих споришем борознах, що зосталися від торішньої оранки. По боках густими кущами стояли напіввисохлі бур’яни. Маточини щоразу чиркали по стовбурах будяків та бугили, струшуючи гіркий пил. Пахло чомусь в’яленим буркуном, зіноваттю та недостиглою гречкою. Тихою ходою посувається віз. Їдуть – як човном пливуть. Нудно так їхати. Від одноманітної їзди починала хилити дрімота (бо возом колихало, як колискою). Щоб прогнати її, Іван часто курив.
Іван і Зоть – два брати. Іван старший, Зоть менший. Іван уже материй чоловік. Має дочку на віддані, сина в червоній армії. Хоч літа покраяли смугами чоло, зібрали в зморшки широке обличчя і вплели заздалегідь, не впору, до чорної бороди срібні ниточки, але проте був ще у силі. Він завиграшки ще брав по п’ятипудовому мішкові під пахви й легенько виносив на третій поверх млина. Інший молодий так не зробить. А коли ненароком біля машини, або так де в закутку зловить до рук молодицю, то вимне, як чинбар шкурку. Не раз за це від старої йому перепадало. На селі казали:
– Добрий дідора ще…
А ті, хто побував у нього в руках, лаялись:
– Нехай він сказиться… Стара собака, а ще обрік грає…
Зате Зоть, хоч був і молодший, але на вигляд показував багато старішим. Його встигло більше пошарпати життя й зарані спило всю силу. Взагалі він був не досить то дужим, а ще коли німці дали пити за економічне добро, так зовсім зачах. За яких два роки, як молоко сивий став. Одні тільки очи були молоді й бадьорі.
Колихається віз, лінивою ходою йдуть коровки. Іван стиха погукує:
– Гей-гей, малі, гей!..
Далеко ще їхати – аж за могили, що вартують перехрестя двох шляхів. Аж там їхня нива. Як наділила сільська земельна комісія ще в двадцятому році, так і по сей час вони її не кидають.
І ліворуч і праворуч, попереду й позаду, заліг розлогий степ у темних шатрах. Зіперся підборіддям Іван на крижівницю й ловить зором усе, що надибається йому. І здається, що вони оце не в себе на степу, а десь гойдаються в якомусь таємничому просторі. Казкою здається така тиха й така порожня ніч. Фантастичними візерунками сплітається дійсність в його уяві. То здається йому, ще при дорозі хтось присів і чекає – темний та великий, а коли порівнялися – кущ бадилястих будяків. І знову темні плями полукіпків, а між ними чимале чорне плесо, ліс не ліс, а пашня не така. Навсправжки ж – то пліш бугили, що вродила на чийомусь полі. Раптом коровки стали. Іван прогнав дрімоту.
– Гей-гей, малі, гей!
Але коровки нерухомо стояли. Зліз, придививсь, а вони мордами вперлися в чийсь полукіпок. Зблудили. Відшукав дорогу, надавав бичів коровкам і далі поїхали. Зоть давно спав. Іван разів із шість встиг уже закурювати. Ніч ставала ще темнішою. Обрій зовсім залягли дощові хмари. Де-не-де ненароком у небі блисне золотою цяточкою зірка і сховається. Десь позад них тихо воркотало небо, а далекий обрій чуть-чуть полихався блискавками. Від хуторів потягло свіжим вітром. Кілька разів вихрився шлях. Мав бути дощ.
Іван уже й каявся, що виїхав з дому. Пропаде даремно труд, тільки худобу намориш. Та хіба знаття було.
Виїжджали – все було гаразд.
«В таку ніч тільки злодіям добре, – подумалося Іванові. – Аби встиг тільки взяти та до дощу сховати, а там шукай вітра в полі. Темна нічка не вижене доброго чоловіка на двір, а дощик сліди заплеще і кінці у воду».
Намотувались далі думки. І нагадався чомусь минулий сільський сход, на якому між іншими справами розбиралися скарги про крадіжку снопів з полів. Майже щодня надходять заяви від потерпілих, в того взяло копу, в того півкопи, а в іншого – десять-п’ятнадцять снопів не стало. Беруть, не гидуючи, все, але перевагу віддається озимині: пшениці та житові. Найбільш крали сортове збіжжя: червону пшеницю, «банатку» та чотирьохгранне жито «крицьке». Вбачалась тут досвідчена рука й певний смак. Не можна було запідозрити, що краде той, хто голодний. Тут відчувалася господарська дбайливість.
Так іде з року в рік – скільки Іван пригадує… Починаються жнива – починаються й крадіжки хліба. І, здається, всі чесні, а люди не долічуються полукіпків. Пробували слідкувати. Настановлювали вартових, ланових. Вартові й ланові є, а полукіпки зникають. Мало це помагає. Бо чоловік не камінь: приїде – спиниш, не дозволяєш їхати, а він проситься, божиться, клянеться, цілу історію тобі вигадає, і так розжалобить, що вартовий махне рукою, мовляв, а ну вас під три чорти. А як трапиться кум або так хороший хлопець – ну, як ти його не пустиш. Зроби чоловікові вигоду раз – він оддячить вдесятеро. Правда, є такі, що не звертають жадної уваги на заперечення вартових: нажме на коні і поїхав.
На минулому сході знову дебатувалося питання, як краще захистити поля від злодіїв, і все одно, крім вартування, нічого іншого не вигадали. Тай взагалі мало було інших пропозицій. Кожному до живого допекли крадіжки, кожний не певний був, що в одну з ночей не піде в чуже подвір’я копа власного збіжжя, але мовчали. Боялись висловлюватися. Чорт його знає – скажеш що проти, а він стоїть поруч тебе й ніби піддакує – ніччю ж візьме тай пустить за димом обійстя. І скільки не намагалась президія розворушити сход – толку не добилися. Ще в усіх утямку були недавні пожежі на селі та вбивство Пархома Чухрая, що спробував відверто боротися із злодіями. Було так, що одного вечора він виступив на сході, а на ранок знайшли його забитим у лозах із запискою: «Дураку – дурацкая смерть. Держав би язик за зубами, то був би їв борщ із грибами, а так собаки тобою наїдяться».
І підписалися: «Подпольний комітет самоохорони». На сході насмілився тільки один Пимін Телесь. Він сказав тоді:
– Один спосіб од злодіїв збавитися – це впіймав на місці й рішив. Коли б одного-двох пустити в земельний комітет – не бійсь, припинилося б… А то бачать, що ми вівці, а не громада, ну й їздять по нас!
А хтось із громади:
– Не дуже лякай-но!..
Казали, що то гукнув був Мартин Скибенко.
У самого Івана торік, якраз саме в оцю пору, теж було взято півкопи дорідної пшениці «банатки» (а її всього було дві копи). Посіяв на насіння. Заким дістав тих два пуди посіяти, то находився та напросився, бо тож кожному хочеться. Мусів пообіцяти вже рукавиці виплести голові комнезаму Аркадійові, аби-но дав. Посіяно було тих два пуди на найкращому клаптеві пару. Глядів, як ока в лобі. Вимучив нею і дітей і себе. Як достигла, то не на грабки брав, а на серпи, стебло до стебла приганяв. За його розрахунком, копа повинна була дати до тринадцяти пудів, а з двох – було б пудів із двадцять сім. Іще й не барився із возкою: в п’ятницю та суботу зжав, а в неділю взяв у Зотя другу корову, бо мав одну, і поїхав. Приїхав, а півкопи пшениці, як вода змила. Мало не заплакав із теї досади. До того злости набрався, що впіймай він тоді коло пшениці злодія, вже не пустив би з рук живого. По слідові простежив аж до села. Дехто вказував на Мартина Скибенка. Але ж не впіймав – не кажи злодій.
Пожурилися вдвох із старою, покляли, і на тім справа закінчилась.
Темними ночами через вишники, минаючи шляхи, межами, стернями їздив Мартин Скибенко, добрий господар, на людські поля. Додому вертався також плутаним шляхом, зав’язуючи свої сліди у замисловиті петлі, щоб ніхто не довідався й не прослідив…
Він з досвіду своєї професії знав, що аби до подвір’я, а там пиши пропало. В нього клуня велика з густим заметом. Засторонки – по десять кіп улазить.
Мартин такий: вже коли очи нагляділи – руки зроблять. Не доїсть, не доп’є, ночі не доспить, а до рук допне. Такій сильній вдачі можна б позаздрити. Щоб усю ту велетенську енергію й силу волі, що її щоразу він витрачає на злодійство та перевести на корисну громадську працю, з нього непоганий би вийшов громадський діяч, а так він тільки злодій – карний елемент на селі.
Багато перевели його руки ріжного добра. Через це й зажив смачно, а був колись бідним. Батько жебракував, бо своєї землі було чортма. Сам до салдацької служби поневірявся по економіях у строках. Не бачив він для себе, як кажуть, просвітлої години.
Тяжка праця, мордобої, брехня та підлабузювання до старших, – ось що він бачив замолоду із самих дитячих років. Салдаччина була не кращим учителем: там тільки він дістав підтвердження своїх життьових висновків і остаточно оформив свій погляд на життя, як на категорію, що дає розкоші найхитрішим і найсміливішим. Спробу зробив на товаришових чоботях у казармах. Другого разу очистив у «підфебеля» сундучок. Відтоді він узнав ще, що гроші дають можливість простому рядовому робити те, що за військовим статутом суворо заборонялося. Мартин переконався у великій силі грошей: за них можна було купити і пошану, і довір’я, і любов, і честь. Прийшовши додому, почав і на селі пробувати, бо жити треба було, а заробітки пішли сутужні і взяти немає де в своєму господарстві.
Почалося і тут з малого. Коло городів була пшениця поміщика Драгуновича. Цілий лан. Не раз у думці зароджувалося бажання хоч п’ятнадцятку взяти. «Хіба в замітку буде, – думалося. – По снопові, по два з полукіпка, і хватить, а п’ятнадцять снопів дадуть три-чотири пуди…»
І одної ночі з жінкою переносили ряднами через вишники цілу півкопу. Потім якось магазинер з економії запропонував йому з половини сорок пудів пшениці спродати. Попробував – зійшло. Закортіло ще. Найшлись компаньйонщики.
Завелась лишня копійка і краща одіж. Через півроку прикупив землі і мав корову. Він пригадував і не раз любив повторювати недвозначно народню мудру приказку не одному: «Вовка ноги годують, голубчику».
І справді, почав жити по-вовчому. Робота злодійська увійшла в звичку. Чим більше брав – тим більше хотілося й кортіло. За революції не кинув красти. Ніхто не вмів так брати з економії, як Мартин. Коли не стало економії, почав у своїх селян красти: в жнива – збіжжя, а взимку – що до рук пливло.
– Хитра собака, як сто чортів, – говорили про нього на селі.
Та злодіїв, крім Мартина, іще було в селі, бо ж яке село не має їх?! Першим злодієм звичайно був Мартин Скибенко, другим – Матвій Сотник, третім – Гришка Стратій. Це королі, а за цими було до десятка дрібних злодійчиків. Вони знали один про одного. В них своя організація була скріплена мовчазною порукою. Кажуть – ворон воронові ока не виклює – отак і в них.
У них добрі будівлі, тини з загатами, злі собаки на прив’язях, що не приступити. Подвір’я запирається від шляху на чорні брами. Що в них робиться – не підглянеш. Коли їде хто з них, так ні в кого з селян немає таких коней і таких з дзвоном фургонів. Мчить який з них по селу – віжки в натяжку, дзвонить бричка лихим дзвоном, а вид чванливий, і чванливий погляд з-під насуплених брів. Мовляв, ось ми які. А на селі гомоніли:
– Брат, без чужої воші в коморі – своїх не матимеш.
– А-а так, із своїх рук та чесно, чортову маму отаким зараз станеш, не розживешся швидко…
У них, як і в усіх односельців, було по одній десятині на душу. На двір припадає пересічно від чотирьох до десяти десятин. І господарювали вони не так дбайливо, щоб можна було думати, що вони від цього так розжилися. На заробітки їздили, як усі, а проте жили, аби кожному так довелося жити. І така вже церемонія стала, що ні приступу. А компанія – все такі, як сами… Любили когось обсміяти, поглузувати… Чуже, як кажуть, бачили під лісом, а свого не добачали під носом…
Учора звечора Мартин зайшов до нової комори. Гребнув із сипанки зерна і розгорнув на долоні. Лягла круглянками, як горошини, на долоні загнічена «банатка». Підкинув її, любуючись, зжав у кулакові, і знову вкинув до діжки. Приємно відчувати свою статечність. Любив «банатку». Як в молоді роки парубочі солодко мліло в грудях за дівчиною, так зараз тягнула до себе своїм наливним золотом пшениця. Особливо «банатка». Вона дорога і хліб гарний з неї: пампушки, вареники, корж – усе, як сніг, як сонце ясне. Лишній пуд – лишній карбованець, а карбованець – теж гроші, на шляху не валяються. І полічив: «Сто пудів по руб двадцять – сто двадцять карбованців. А двісті – двісті сорок карбованців. От тобі й пів жниварки». Він давно мріяв про жниварку.
А вночі запріг коней тихо, по-злодійському в лютерний віз, щоб їхати знову. Меланка, його жінка, поганою була помічницею в справах Мартинових. Вона сердилася, лаялася. На її думку вже пора було б і покинути. Того, що настаралися – на вік хватить. Молодиця по своїй простоті міркувала, що нехай вони брали зразу, ну так тоді бідними були, а тепер все ж є… Непокоять її отакі нічні виїзди Мартинові, а вговорити, не можна.
І біллю переболить та перескнить душа, заким чоловік вернеться. Все частіш і частіш думалося молодиці: «І що то за життя, коли соромишся чоловікові в вічі глянути, коли сам він ховає свій занепокоєний погляд, коли кожної майже ночі сама, хоч бери та других приймай». В жнив’яні ночі сухі й млосні, особливо перед неділею або перед яким святом, на селі гудом гуде вулиця співами, сміхом, жартами далеко за північ. В такі ночі Меланці не спиться. Мартин завжди в поїздках, а вона сама на самоті чого тільки не передумає. І ниє та болить серце за себе.
– Ні одної ночі тобі вдома не переспиш, – казала молодиця, поправляючи на конях наритники. Мартин сидів на возі мовчазний і зосереджений думкою на чомусь. У відповідь жінці нехотяче промовив:
– На спання зима буде… Вже?
Вона відступила від коней і підійшла до нього.
– А може б, ти таки не їхав сьогодні? Нехай воно сказиться. Хоч проти свята залишися вдома, – сказала вона, нахилившись ласкаво до нього.
– Ет, дурна. Відчини ворота краще. – Махнув по конях батогом і поїхав. – Та не дуже розлягайся спати! – кинув їй, виїжджаючи з воріт. Вона вже добре знала, що це значить: знову привезе чужі снопи, і їх до ранку треба буде скласти при строці[9]…
Зачинила ворота, і зіпершись на них, отак довго стояла укляклою постаттю. Через вишник на поля подзвенів Мартин крицевими втулками. І здалося Меланці, що вирядила вона оце свого Мартина в дуже далеку путь, звідкіля або повернеться або й ні, і стало ясно молодиці, що дурне в них життя, хоч і сите. Мартин необачно грається з вогнем, а в неї серце неспокій сушить щодня… Встало втямку дівоцтво, пригадався й Мартин парубком з чубатою чуприною над широкими бровами. Ніхто б не сказав, що він міг колись так лагідно сміятися, що це була тоді найвеселіша натура на селі.
А отже було так. Жила Меланчина мати за селом у старшого сина. Була й Меланка коло неї. Як ще парубкував Мартин, вона дівчуком була, і з іншими, навіть, прозивалась з нього. Засядуть було де-небудь за тином тай гукають:
– Торботряс. Торботряс свиней пас!..
Потім же закохалась. Якось приїхав з війська Мартин батька навідати. Сам стрункий, чистий та веселої вдачі, і заполонив дівоче серце… На вулиці впіймав її, вже не дівчука, а повногруду карооку дівчину, що пробувала вже пестощів парубоцьких.
– А я й не знав, що в нас на селі є такі гарні дівчата, – сказав тоді Мартин, сміючись, і тепло-тепло пригорнув…
Коли знову від’їздив – нишком плакала. Через рік вернувся й вони побралися. «Не вгадаєш, де найдеш і де загубиш. Тепер від Мартина тільки й можна почути, що дурна та пришиблена», – зідхнула Меланка.
З грядок пахло розпареним кропом. Як з провиною, стояли із похилими головами поодаль високі соняшники, та біло-білою скатеркою розстелився мак попід яблунням. Прошумів горою якийсь птах. У Гапки на перелазі чутно, як хіхікає придушено молодь. У неї завжди цілі ґерелиці збирається хлопців та дівчат. Гапка – молода вдова, вона ще не забула вулиці й лине до молоді, віддаючись відверто гульні.
Нараз від вулиці хтось заспівав густим баритоном:
До нього приєднався другий голос, і поволеньки полинула тужлива пісня над селом:
По голосах Меланка впізнала Степана й Петра, сільських парубків-студентів. Вона стояла зачарована піснею, що нагадувала багато такого, чого звичайною мовою не скажеш. І подумала сама про себе «ой, надокучило мені теж».
На широке з оборою, добре впорядковане подвір’я мертво витріщилася вікнами нова хата. На клуні несподівано застогнало повудькало.
– А здохло б ти. На свою голову! – сказала тихо молодиця.
Ходить повір’я між людьми, що не на добро цей птах сідає на оселю. Віщує він горе й лихо. І хоч не вірить Меланка в таке повір’я, але чомусь тоскно стисло в грудях. Хтось кинув турботу і зле передчуття…
В степу, в тому місці, де круто стикаються два битих шляхи, стоїть великий дубовий хрест, що його поставив багатій Очкуркін по заповіту свого батька на спасіння душі. Ще здалеку впадає його розмаїте перехрестя в вічі подорожнім. І всі знають, що аби до хреста добратися, а там уже відомо, куди скільки залишилося. Чи має душа Очкуркіного батька райське життя за цього хреста, невідомо, але що в пригоді він стає подорожнім, так це кожний знає. В зимовий час, коли по білій рівнині заграє холодна віхола дикою музикою з сипучими сніговіями і коли так дуже легко зблудити і закружляти в смертельному жахові, тоді очи подорожнього пожадливо ловлять усе, що може допомогти зорієнтуватися, а коли на цім шляху, то шукають хреста. Стоїть він, як рештка пережитих стародавніх мужицьких традицій. Облиняв він, обліз, потемніли лики образків, вітром зірвало бляху з нього, і ніхто вже його не вквітчує у вінки з васильків, чебрецю та материнки, бо все то стало зайвим і непотрібним. А за хрестом поруч випнулися круто, як дівочі нем’яті груди, дві могили. Коли вилізти на їх пипчаки – ой, далеко видно степову рівнину, на скільки око в силі сягнути. Чимало ходить легенд про них. Одні кажуть, що ці могили насипали в часи, ще коли орда татарська ходила на Україну, щоб з цих могил можна було вартувати. Другі розповідають про якихось ватажків козацьких чи турецьких, що загинули в цьому місці, і над ними ото на спогад віків залишило їхнє військо таку пам’ятку. Ще була версія про двох братів, які загинули в цьому місці в одноборстві. А вже під час війни пішла чутка, нібито в цих могилах та багато золота заховано. Приїхали люди з міста, повертіли в них довгими свердлами та поїхали ні з чим. І ще могили стали постійною ознакою польового клина. Вже коли скажуть вам, що, мовляв, його поле за могилами або коло могил, то відомо де це.
Знає Іван і хреста, і могили. В пору, коли ще пастушив, не раз дер горобенят у перепльоті хреста за образками, й не одну ніч спав біля нього, як водив коней на ніч. А могили… Він ніколи їх не забуде. Він затамував глибоко свою легенду, свою життьову казку. Про неї ніхто не знав і нікому він не розкаже. Один він іноді згадає про те, що було, і заболить тугою душа, хоч літа вже й стирають, зарівнюють прожите. Кожного разу, коли він проїздить мимо оцих могил, завжди випливає з минулого давня історія… Ярина… Скільки спогадів викликає в ньому це слово, і він не знає, чи то справді так було, чи то, може, хтось інший пережив і переніс оту сумну історію, а йому лише розповів. А було то таки з ним. Служив він на економії. Серед строкових надибав дівчину Ярину, що зразу ж привабила до себе, бо ніхто з дівчат не мав такої вдачі веселої, глибоких карих очей, темних брів, стану гнучкого в парубочий обхват та спритних на все рук. На хазяйку її мітив Іван. Радів і гордився. В те літо коло могили пшеницю збирали панську. Днювали й ночували строкові в степу. Не було тоді жниварок, а все косилося на грабки. Один косар, а дві в’язальниці. Вдень не робили, а тільки звечора та ранками, коли падала роса. Ночами хлопці ходили до дівчат, і зробивши затишки із снопів, спали з ними… Іван мав Ярину. Одного разу, пам’ятає добре, в суботу, майже всі пішли до економії, а вони вдвох та ще дехто залишилися в таборі. Іван жалів дівочої чести. Бувало припаде до пахучих грудей Ярини, казиться від пестощів, грає конем добрим, а не чіпає. В ту ж ніч чомусь зомліли в любощах обоє, і одно одному віддалися. Взяв Іван Ярину просто, але молодо й любовно. А на ранок найшов її під мажарою: почепилася дівчина. І шкода робиться її, як нагадає, душа і досі болить. Стоять могили темними масивами постійні свідки минулого. Як зараз бачить Іван: отак до половини могили стояла лавою недоношена пшениця в ту ніч, за могилою, коло шляху, були мажари, далі полукіпки…
Коровки притомилися. Часто збочували. Іван їх підбадьорував то покриком, то батіжком. У других гонах уже мало бути їхнє поле. Припавши до полудрабка, він поглядав наперед. Охоплений спогадами, Іван не помітив, як минули одні гони і як коровки повернули на другу межу. Але що це? Чи сниться, чи дійсність? Він протер очи й підвівся. В темряві ночі він побачив маняк чиєїсь хури на своєму полі і якийсь рух. Шарпнув за рукав Зотя. Той, не кваплячись, піднявсь.
– Що, приїхали?
– Хтось бере снопи на нашому полі, – відповів Іван…
Та Зоть нічого не бачив, скільки не дивився в той бік, куди показував брат.
– То так тобі здалося.
Але в цю мить виразно фиркнула десь поблизу коняка.
– Чув?
Іван весь напруживсь і насторожився, а Зоть, як і не спав. Голова працювала ясно й логічно. Скочили з воза, коровки завернули з межі, а сами, взявши ґаблі[10], пішли навмання до свого поля. Старались іти тихо, але перепалена стерня, як навмисне, лущала, і вони примушені були робити зупинки: їм не хотілося, щоб чоловік той почув. Щоб краще роздивитися, іноді присідали до землі.
Потім вставали й знову шли. Минули Антоненкову смугу, ось уже й Сивакова півдесятина. Через три десятини їх поле. Вже виразно чулося сухе шелестіння снопів, хрупання коней. «Мабуть, харчує коней теж пшеницею», – подумав з болем Іван. Не було ніякого сумніву – підвода стояла серед гонів на Івановім полі, і хтось брав його власну пшеницю. Коли підійшли до Зотьової півдесятини, так побачили вже й хуру, що клалася…
– Ну? – притишено промовив Іван.
В цю мить збоку нараз блиснула блискавиця і освітивши степ білим світом. Іван потяг Зотя за сусідній полукіпок. Прилягли на колюче перехрестя півкопи й почали чатувати.
Ось від воза відділилась чоловіча постать, зупинилась, послухала, чуть чутно відкашлялась, і почала знову мостити снопи на драбиняка. Чоловік був сам. На возі клалась третя верства, а це значить, що добирає до копи. Шелест стиглої пшениці, як розряд електрики болюче бив по нервах. Чув Іван, що в грудях зайшлося скаженим стуком серце, а в голову вдарили кров’яні шуми.
– Що робити? – вагався Зоть.
– Йдемо до нього, – рішуче сказав Іван.
Він бачив і знав, що і цього року в нього знову крадуть пшеницю, і серце наливалося важкою, як металевий розчин злістю.
І двома тінями, поза полукіпками, вони пішли до чужого воза. Чоловік так захопився роботою, що не чув, як сторожко захропли коні, побачивши таємничі постаті, не звернув уваги на підозрілий хрускіт сухої стерні, і тільки тоді раптово й злякано оглянувсь, коли Іван махнув ґаблями над його головою.
– Ох… – гукнув чоловік з острахом, згинаючись до самої землі.
Розрахований без жалю удар залізних ґабель зі свистом вгруз йому в голову. Немов п’яний, чоловік випустив свої вилка і побіг, угнувшись до недобраного полукіпка. Новий удар збив його з ніг.
– Ах ти, сукин син!..
В чоловікові пізнали Мартина. Він лежав ниць на землі, і від болю скреготав зубами. Ніч слухала. А степ був, як могила мовчазний і темний, тільки коли-не-коли моргне в небі фосфоричним сяйвом здалека блискавка.
– Давай мотузку! – гукнув Іван до Зотя, не відходячи від Мартина.
– Хлопці! – промовив тихо Мартин і підвівся на руки. – Чуєте, хлопці?..
– Ач, покаявся як. А ти ж казав нам, що більше не будеш красти. Га? Ти ж клявся! – лаявся Іван, не слухаючи його.
І ще тише Мартин попросив:
– Простіть, хлопці… Дітьми клянуся, що більше не буду…
Зоть робив нашвидку петлю. Мартин вгадав по рухах Зотьових, відчув по жорстокому голосові Івановім, що йому готується відплата, і в твариннім жахові зірвався на ноги.
– Іване, Зотю… Братці… Дітей пожалійте! – заскиглив він.
– Ну, сволоч злодійська… – залаявся Іван і відпихнув ногою укляклого коло них Мартина. – Вмієш красти – вмій же, гаде, і вмерти.
Тоді він встав і, як привид, хилитаючись, закричав щосили на весь степ без слів і тоскно. Луною відгукнулась балка. Іван розмахнувся і ще раз вдарив.
– Не кричи! Правда, страшно? Болить? А нас хіба не болить? – промовив суворо Іван.
Витягли на межу і поклали впоперек.
– Їдь! – сказав до Зотя рішуче Іван.
І придушеним дзвоном заграли в стерні колеса. Рипіла снасть під тягарем золотої пшениці. Кректав віз, коли потрапляв у борозну, бо то цього року налило добре пашню. Мартин перекинувся на бік. Хотів скотитись, але Іван його знову поперек поклав.
– Лежи, бляхо, а то їй-бо приколю.
– Іване… Братіку… За батька рідного матиму… – застогнав, благаючи, Мартин, і заплакав у безсиллі.
А земля вже гула так близько. Хляпала підкова в котрогось коня.
– Помилуйте, хлопці.
Мовчанка.
Рвуть копитом коні шпориш і так ясно, так виразно й до болю моторошно дзвонять колеса. Зоть веде його коні за недоуздки і прямо керує на Мартина, що обкручений мотуззям лежить нерухомо, як колода на землі.
Іван спокійно чатує, щоб Мартин не скотився, щоб влучно по ньому колеса проїхали.
Мартин перестав плакати. Однаково не поможе. Він лежав покірливо й тихо. Щеміла голова від побоїв на тім’ї та муляла бік ключка від шнуровального мотузка. Над ним раз по раз спокійно в теплій височині літнього неба хтось бавився, розстеляючи золоту позлітку далеких блискавиць. І нагадав Мартин, що забув він Меланці сказати, де гроші заховано – коли загине, даремно пропадуть. Збоку чорним привидом стояв Іван.
– Іване, не помилуєш? – промовив востаннє Мартин.
– Ні…
Над головою захропли коні і стали. Буланий рвонув копитом затужавілу межу. На обличчя впав теплий подих коней.
– Буланий, красавчик… Коники мої… – заговорив ласкаво до коней Мартин. І нараз коні на весь степ заіржали, почувши голос господаря. Чорна постать Іванова раптом переломилась і на коні ліг удар ґабель.
– Но!
Мартин в безсилі рвонувся й злісно вилаявся. Ех, жаль, що зв’язаний, а то б він показав, як скотину бити. Коні обережно переступили його. Мартин повернувся на бік, намацав очима блискуче лезо тонкого колеса і піджав голову. Віз трохи зупинився, немов у задумі, коли наїхав на Мартина, наїжився на один бік, а потім зразу ж осів. Щось хрупнуло, як висушена тиква. Мартин витягнувся й ущух.
– Готовий! – сказав Іван, шпорхнувши ногою в розміжчену на м’якиш голову Мартина. Потім взяв за ноги і зволік зі шляху.
– Тепер уже не будеш красти…
Перекинули снопи на свій віз. Мартина прив’язали за ноги до його «лютерняка» і справили коней на хутір, сами рушили до села.
Із-за обрію вилазив кривавим колом ополосканий місяць. Падала роса, заводили свою пісню, суху й нудну, деркачі. Дощу так-таки й не було.
Мав швидко бути ранок, бо вже біліла витертими латками голуба крайка ночі там, де темніла смуга акації.
Люблю Тебе, мій Народе великий, – великий на біль і доброту, великий на терпіння. Люблю Тебе за Твій гарт душі, з яким переносиш від віків удари недолі і «братів», і за Твоє м’якосердя люблю Тебе.
І за любов до рідної землі, до Твойого минулого, за вибухи Твойого завзяття, за вічну борбу, хоч би пасивну, але тверду, уперту, – люблю Тебе.
І за Твоє сліпе довір’я до Бога і долі, за Твій спів, тихий голосом та могутній чуттям і за любов до рідного слова, котре Ти зберіг в скарбниці Твойого наболілого серця, мов дорогий алмаз.
Люблю Тебе за Твій труд, Твій піт, за Твої мозолі, за Твою журбу, тоску без краю, як Твій степ.
Люблю за Твої блудні стежки і за ті прямі шляхи, политі Твоєю кров’ю.
І за байдужність на власну долю, за Твою дитячу наївність та безпорадність, за Твоє недовір’я до власних дітей – провідників, за тверду руку, котрою бив їх в саме тім’я, за те каміння, що кидав під їх криваві стопи, і за оту муку, яку Ти, мов дитина молодій пташці, завдаєш своїм борцям.
За все і все люблю Тебе.
І тоді днем, коли з камінним обличчям йду шляхом життя без сміху і сліз; і тоді, коли душу пече – пропалює жар тої пекучої грані – сорому, яку щедрою рукою кидаєш в моє лице.
Люблю і тоді, коли близький до божевілля, ловлю дрожачими руками голову, розпалену розпачливими думками, коли грізним богом хочеться кидати громи над Твоєю головою, щоб розбить олов’яну хмару Твоєї байдужости.
Люблю і тоді, коли у пітьмі ночі, непомітно для людей, великі, тихі сльози котяться по мойому обличчю задля Тебе.
Люблю Тебе і об цім лиш молю:
Не будь, мій Народе, тим, що губить перли своєї народньої краси по чужих смітниках, бо душа Твоя стане убога, як без дощу пустиня, від якої тікає життя.
Не будь тим косарем, що байдужою рукою косить найкращі квіти своєї левади.
Не будь тим, з кам’яним серцем, що випалює очи солов’єві, щоб примусити його до співу.
Хай сини Твої не співають Тобі з болю, бо такий спів пекучий і важкий.
Хай вони співають Тобі так, як співає пташка, що чує радісним серцем весну, – бо лиш така пісня чиста і могутня.
Світлій пам’яті М. Т.
Світлій пам’яті Мері Тріор
Тобі, Тату, як привіт з України.
Світлій пам’яті її…
Над глухими асфальтами пішоходів замислилась важка
Нерухомість кам’яниць.
А між стоокими огромами був Рух.
Асфальтами пішоходів, дрібно ступаючи, йшла жебрачка.
Важкий оберемок дров нахиляв постать і нівечив ходу.
Але на обезбарвленому буднями обличчі, з глибини одцвілих очей било джерельце Світлого.
На дні погаслих очей жеврілося лагідне тепло.
…Жебрачка дивилася на двох білоголових хлоп’яків, що ступали їй услід.
Діти несли маленькі оберемки трісок і постаті їх хилилися, як у матері.
Вони удавали що несуть важкі дрова і раділи хорошою дитячою радістю – вони працювали!
…І розгадалося таємне світло на дні погаслих очей.
У глибині очей било прозоре джерельце Вселюдської Надії на Майбутність.
У кинутому будинкові хтось ткав тонко павутинне зойків.
Там десь під землею у вогкій пітьмі льоху, під вагою семиповерхового будинку невимовно боліла чиясь душа.
Там у темному важкому повітрі зотлівало чиєсь серце і навіки одцвітала чиясь Радість.
Що ж то за сила споріднила мою душу з невідомою душею?..
…Я дізнався чиє страждання кривавилось у тих зойках – конала маленька схудла больонка…
Вона тягла тоненьку нескінченну ноту повну невимовної розпуки.
А коло неї плазували сліпі цуценята, шукаючи матернього лона.
Та мати не могла нагодувати дітей, вона була достоту виснажена голодом…
Вона конала тілом і зотлівала душею на огнях матернього горя…
…Зрозумів я, що споріднило мою душу з темною душею пса…
…Птиці і комахи без угаву строчили бісером і шовком спітнілу вечірню тишу.
Степ промок пітьмою і парко дихав тисячами запахів.
З півночі насунулись хмари і небо почорніло, як рілля. Тільки на заході остання світла цяточка змагалася з чорною повіддю їх та й та незабаром розтала, як крижинка у теплій воді.
Вдалині загуркотіло, і степ прижукнувся в тривожному очиканні…
Професорові Бергену ця картина навіювала, видимо, не дуже приємні думки, бо з прихованим роздратуванням у голосі він промовив, звертаючись до свого асистента Деменка:
– От поллє дощ і ми будемо мокнути, як безпритульні пси… Ви, мій друже, можете радіти з цієї нагоди – ненависні вам культурні надбання не зіпсують обстановочки цієї ночі…
Перспектива мокнути під рідким шатром не тішила професора, а винуватим в цьому він вважав Деменка, що одмовився взяти подвійного шатра.
Асистент байдуже подивився на професора через багаття. Той сидів на розкидному стільчику і задумливо копирсав ломачкою у вугіллі.
Професор був високий худорлявий мужчина з добре виголеним обличчям і одягнений у вигідне і разом з тим елегантське вбрання. Його біла, добре випрасувана сорочка, з вишуканими застіжками на чохлах, була кокетуючи розхристана, а з-під штанів визирали панчохи модного кольору.
«Ич, боїться галантерею свою підмочити!..» – усміхнувся Деменко в пітьму.
Вони приїхали сюди на розкопки старовинної степової могили, в якій професор сподівався знайти речові докази своїй теорії про культурні впливи грецької колонізації за скитсько-сарматського розселення на українськім півдні. Могила стояла в глухій частині степу, найближче село за добрий десяток кілометрів, і професорові з асистентом довелося жити під рідким шатром, нап’явши робітникам курені.
Сьогодні напередодні свята робітники пішли в село, а Берген і Деменко зосталися коло могили.
– Ні крихти не жалкую за тими «надбаннями»… – сказав асистент, ніби плюючи словами і на «надбання», і на красиві описи степу, і на професора, і на все те, що канонізувала людськість, як досягнення. Ніби чогось поспішаючи, він казав далі: – Ваші «культурні надбання» запаскудили природу, сплюгавили людське життя, зробили людину невільником комфортабельного клозета…
Такі розмови точилися між ними щовечора і погляди асистента вже не дивували Бергена.
З видимою насолодою, напівлежачи, Деменко простяг босі брудні ноги в драних штанях і скуйовдив без того вже скуйовджене волосся. І недбалим одягом, і неголеним обличчям, що заросло вовною невиразного кольору, він маніфестував свій протест проти ненависних йому «культурних надбань», що їх так вихваляв професор. І в той час, як професор виходив на роботу вранці старанно одягнений, мов манекен з крамниці модного одягу, Деменко мав вигляд людини, незнайомої ні з парикмахером, ні з чистою білизною…
Про професора асистент думав не дуже поштиво: «Ну, хоч би тут кинув свою галантерею!.. Парикмахер!»
– Навіщо ж нарікати на комфортабельного клозета? Це ж гігієна…
Деменко мовчки дивився в чорне небо. Грім пройшов стороною і вгамувався. Чай було допито, професор пішов собі до шатра і засвітив лямпу.
«Так… Його гіпотеза про культурні впливи має блискуче підтвердження… Оця зброя, посуд, прикраси, здобуті зі старовинної могили, усувають жодні заперечення професорових тверджень…»
Незабаром і Деменко зайшов до шатра з твердим наміром негайно лягти спати. Він стомився за день, і очи йому самовільно злипалися.
– Ми безперечно надибали на погребище сарматського вождя, – ніби сам собі говорив професор, – слід звернути особливу увагу на цього меча, а головне на його держало… Цікаво, – дикун, що, певно, мився раз на рік, і то тоді, коли купав коні, мав зброю, зроблену найкращими майстрами Греції… А от князівські прикраси та відзнаки напевно кували некультурні сарматські ковалі, вбого малпуючи грецьких майстрів…
Професор, не турбуючись про слухача, говорив далі про культурне убозтво степовиків, про їх примітивне господарство, про недосконалі форми державного ладу та суспільну неорганізованість, через що всі ті племена врешті були винищені дужчими та організованішими народами. І що далі говорив професор, то більше накипало у Деменка злосливе почуття до нього. Нерви заворушилися, як гадюки, і наляканий сон одійшов у темний куток шатра.
Нарешті він, стримуючись, перебив професора:
– Ви закидаєте колишнім кочовникам некультурність, економічну, як на ті часи, відсталість, примітивність державного і суспільного устрою… Нехай все те так… ми про це знаємо… Але скажіть, будь ласка, що придбала людина, вигадавши залізницю, аероплан, радіо і зробивши добрий десяток соціяльних революцій?
І, не даючи професорові змоги відповісти на запитання, він, з якимось невластивим йому піднесенням, казав далі:
– І чи не подібні ми до тієї курки, що, риючись в гною, погорджує орлом, мовляв, некультурний?.. – Деменко перевів дихання. – Пробачте, але я не можу всіх ваших хвалених надбань розцінювати інакше, як не через призму духовного визволення людини з під влади обставин… Звичайно, залізниця нам де в чому допомогла, але не треба забувати й того, що разом з цим вона зробила нас і своїми рабами… Вона одняла у нас частину свободи, примусила коритись собі, а дикун той своїй волі підпорядковував коня чи буйвола. Людство в шуканні свободи, як миша, поласившись на шматок сала, потрапляє в пастку. Ми, поласившись на електрику, – зробили з неї собі тирана, вигадавши годинника, – попали до нього в неволю…
Деменко чи не вперше так багато говорив, і професор слідив за ним з зацікавленням лікаря, що спостерігає незвичні симптоми у хворого.
– Хіба ви, професоре, не відчуваєте, як вас тиранить отой маленький механізм на вашій руці? Людина проміняла рештки своєї свободи на машину, долю орла – на долю курки, хай це так, але немає чим хвалитись…
Професор пильно дивився на Деменка. Це ставало цікавим, бо асистент досі так повно не декларував своїх поглядів.
– А хвальна суспільна організованість? А сучасна держава? Досягнення, кажете? Киньте, професоре, дурити себе й інших! Ми перемогли буржуазію з її анархією і взялися до соціялізму, комунізму… Ну, то що з того? Здобула людина хоч крапельку внутрішньої свободи? Ні, й тисячу разів ні! Коли машина ще не зовсім обікрала нас, так сучасна держава, буржуазна чи пролетарська – все одно, докінчила ганебне діло… Мене, людину, примушують робити те, що мені органічно противно, настирливо лізуть у найдрібніші шпаринки мого життя, плюють мені в душу… вимагають, щоб я думав так, як і всі, і все це во ім’я визволення! Хіба це не вдосконалене знущання, коли во ім’я свободи мене роблять гірше за раба?.. Я заздрю рабам отого сарматського князя, що ми його кістки викопали, я заздрю отим дикунам, що не милися роками… Вони вірили в грім, в блискавку, в сонце, а ми віримо в годинника, швацьку машину і в удосконалену каналізацію…
Деменко замовк і тремтючими руками натягав на себе ковдру. Він, видимо, сподівався, що професор сперечатиметься, але той мовчав. Тоді Деменко одкинув ковдру, що був натяг на голову, і підвівся на ліжкові:
– Сучасність гидка, як проститутка, вона мені чужа – ця сіра і убога сучасність… Тільки там – в тому житті, що лежить нині в могилах під грубим шаром землі, була свобода, дійсна, не книжна свобода, була краса життя, героїзм, захват, яких не знає сучасність, що ту красу і захват перевела на мову статистики, і мацає її брудними руками, і підраховує на бухгалтерських рахівницях…
Ще довго б виливав свою тугу за минулим Деменко, коли б професор не перебив його.
– Мій друже, давайте спати… Ви занадто експлуатуєте свою фантазію замість… знання… Весь той захват, вся та краса, про яку ви так красно говорите, не варта шини сучасного автомобіля, бо і їй ті дикуни молилися б як богові…
За день стомилися ноги і важчала голова. Сон білим молоком заволікав уяву і в нитках її плуталися, як мухи в павутинні, думки Деменкові і завмирали знесилені. Нарешті він полетів у м’яку безодню сну, а там десь вгорі над прірвою ще лунали слова Бергена, закоханого в сучасності.
– Минулі епохи… розвиток людства… тисячоліття… класові суперечності…
Падали чіткі обдумані професорові слова, такі чепурні, як англійський проділ на його голові, й солідні, як його ім’я, відомого на всю Європу вченого археолога.
А Деменко вже давно не слухав. Його засипала чорна лава сну, все вище й вище… як над сарматським князем підносилась могила, легка як пух і заспокоююча…
«Певно й мене одкопають через тисячі літ нудні люди…» – промайнула остання чудернацька думка…
Сонце вже розливало над обрієм кіновар і кармін, як професор сказав останню кінцеву фразу, елегантську і беззмістовну фразу, якими завше кінчають дисертації та вставляють в політичні промови, коли нема вже чого сказати путнього…
Шатра не було над головою, а золотаво-синє ранкове небо дзвеніло жайворонками. З боків нахилилася прим’ята трава і тихо кивав ковиль білими стьожками на тлі неба.
Голова боліла, немов у потилицю було забито гарячого цвяха. Хотілось поворушити руками, помацати голову, але марні зусилля, – руки не рухалися, їх немов одтято.
«Параліж!» – промайнула палахлива думка, і все тіло охопила млость.
Посовав ногами – вони важкі, як чавунні.
Тоді, напружуючи всі сили, він підвівся і сів. Небо розсунулося ширше, але висока трава заважала оглянутися навколо.
Голова нестерпимо боліла, а перед очима гойдалася трава і небо… Сидіти було дуже незручно, і тільки тепер він зрозумів, що його руки були зв’язані за спиною.
«Так от воно що! Мене ограбовано, зв’язано і кинуто… Але руки?..»
Поволі в руках з’явилося почуття болю, і він поворушив пальцями.
«Ясно, перележав!» – подумав він і почав, скільки можна було, ворушити руками.
Коли вже отерплі руки одійшли, він вислобонив їх з вузла. На щастя, вони були зв’язані сиром’ятним ременем, що ослаб од нічної вогкости.
Аж тепер він оглянув себе, і здивування прикувало його очи до ніг. На них були озуті коротенькі шкіряні напівпанчохи-напівчеревики, зав’язані плетеним ремінцем коло кісточок поверх коротеньких холявок. В холявки вправлено ногавиці чудернацьких штанів з грубої рядюги, а до колін спадала сорочка з такої самої рядюги, тільки вибійчаної. І все те брудне і засмальцьоване…
Сорочка в багатьох місцях роздерта, так само як і штани, а на лівому боці грудей засохла кров…
Ці реальні речі привели його до пам’яті.
Він боязко озирнувся навколо, але ніщо не підтримало його непокою. Він усміхнувся сам собі.
«Не бійся, Бісарте, твої вороги далеко!»
Але за цією радісною думкою його почала мучити жадоба. Степ сухий, а в повітрі не почувалося вогкої близькості води.
Тоді, попереджаючи сонце, охоче на степову росу, Бісарт сів навколішки і почав злизувати роси з довгих шерстких листочків…
Од напруження та незвичної пози в очах йому потемніло, і він упав непритомний на столочену траву…
Князя Барцілу кусали воші.
Вождь метався на ліжкові і щоразу кликав свого улюбленого знахаря – ворожбита Бісарта, що не кидав князівського шатра ані на хвилину.
От уже місяць, як князь не встає з вишиваних шовкових та єдвабних подушок, засмальцьованих потом багатьох власників. Їх горою накидано в напівтемному повстяному шатрі, і могутній владар численних сарматських орд видається на тій горі таким немічним та мізерним.
Барціла висох і схуд, а сива борода, підкреслюючи його неміч, скуйовдилася, як овече руно.
Часом хороба морозила немічне тіло старого князя, і його вкривали тоді кожухами, кінськими попонами та килимами. Численні слуги і раби метушилися, як тіні, коло ліжка владаря і робили, що їм не накаже Бісарт.
А то раптом князеві стає душно, його починає пекти гарячка, і тоді всі ті кожухи і килими скидаються з князя, і він велить підняти вище поли шатра. Та коли жар у тілі спадає – вкривається він потом, і тоді нестерпимо смердить брудним спітнілим тілом старого вождя Сарматів, і Бісарт, щоб заглушити неприємний запах, палить пахучу смолу з грецьких колоній…
Навколо шатра розташувалася вірна сторожа князя, трохи далі шатра вождів сарматських. Ще далі в степ розсунулися поодинокі орди могутнього племені, що от вже століття як перейшло велику річку Танаїс і тримає в покорі розгромлені скитські орди та орди дрібних кочовиків. Тільки плем’я Саїв довго не хотіло коритись Сарматам. Воно осмілювалось навіть ходити походами на сарматські становища, і не завше ті походи були нещасливі для Саїв…
Нарешті князь Барціла розгромив їх орди і тисячі людей повернув у неволю. Разом з усіма попав у неволю і Бісарт. От вже кілька років, як він невільник могутнього Барціли. Спочатку йому, жерцеві ворожбитів Саїв в сарматському полоні, довелося тяжко працювати, та його ворожбитство і лікарська умілість наблизили його до князя, що на старість став часто хворіти.
Це наближення сталося несподівано для Бісарта. За два роки його взнали в орді за вправного ворожбита, що лікував якимись настойками та травами, і от, коли одного разу, років десять назад, захворів князь і ніхто з найвидатніших сарматських ворожбитів нічого не міг вдіяти, – покликали Бісарта.
Чи ліки його, чи випадок, але тяжко хворий Барціла видужав, і Бісарт став у нього за першого жерця і ворожбита.
Та тільки на дванадцятому році неволі Бісарт цілком примирився зі своїм становищем. Він майже зрівнявся в правах з сарматськими вельможами, за великі послуги вождю сарматів його обдаровано було рабами і кіньми…
Та трапилася несподівана пригода. Князь Барціла, до того дебелий, весною, йдучи з походу, попав під повідь, і холодна вода Танаїсу остудила тіло князя, і він занедужав. Яких тільки ліків не перепробував Бісарт, – нічого не помагало. Хворого мучила гарячка, а коли сонце було на сході, трясці тіпали дебелим князівським тілом, як вітри степовою билиною.
Збився з ніг Бісарт і, врешті, зневірившись у своїх засобах, скликав знахарів головної сарматської орди. Знахарі були незадоволені на Бісарта, що багатьом зіпсував кар’єру, і сказали:
– Князю, твій лікар з чужого племени, він хоче погубити тебе і наслав люту хворобу… Тільки руда з серця Бісартового може прогнати демона хвороби, бо од зла та хвороба, а злоба у серці Бісартовому…
Це сказав старий Ціба, ворожбит, що мав силу зупиняти хмари і викликати дощ, але не зумів допомогти хворому князеві десять років тому.
Князь кволим голосом відповів, угадавши таємні думки Ціби:
– Брешеш, Цібо, брешеш, старий собако…
І казав Ціба далі:
– Коли ти, князю, більше покладаєшся на чужоземців, так не буде тобі щастя, і нужа перед смертю вип’є останні краплі твоєї крови.
Це злість говорила устами Ціби, злість на Бісарта, що заступив його при особі князя, і злість на князя, що допустився до того.
Здригнувся вождь, схопився за те місце, де в його завше висів меч, і, не знайшовши держала зброї, знесилений злобою упав на ліжко. Хвороба стрясла його тіло, як тисячі вихорів билину, а коли піт виступив на крейдяному чолі Барціли і руки обвисли з ліжка, як стремена, ненатягнуті ногами верхівця, він ледве чутним голосом покликав свою вірну сторожу і наказав:
– Розстеліть кожухи за шатром, заставте килимами од вітру і винесіть мене туди…
Так і було зроблено.
Лежачи під вечірнім небом на кожухах і чухаючи тіло, що його непокоїла нужа, князь покликав свого джуру і пошепки наказав йому одрубати голову Цібі, що явно мстився на князеві і наслав на нього і трясці, і гарячку, і воші…
Підійшов джура до Ціби, взяв його за руку, одвів на бік, так щоб бачив князь, і одтяв йому голову широким ножем.
Як перестала голова блимати очима, тіло корчитись, воїн схопив за волосся голову жерця і підніс до князя. Решта жерців і ворожбитів стояли скам’янівши, а Бісарт дивився на них глумливими очима.
– Кинь собакам, – наказав князь воїнові, а жерцям-знахарям гукнув: – Підійдіть до мене!
І коли ті наблизились, мовив:
– Ви чародії і ворожбити. Ви вважаєте себе сильнішими за свого князя, та я маю найвищу силу над вашими чарами. У кожного, хто буде мати в серці злобу на свого князя і насилатиме на мене трясці, гарячку й нужу, я виточу з серця руду і одрубаю голову, що белькоче закляття…
Він знесилився і знаком покликав Бісарта:
– Ціба помстився на мені й наслав хворобу, тепер же, коли він мертвий і злосливе серце його не б’ється, чари його втратили силу… Тобі ніхто не буде заважати вилікувати мене… Я дарую тобі п’ятсот лисичачих смушків і сто найкращих коней з моїх табунів і вірю, що не встигне тричі зійти сонце, як я поскачу до Танаїсу приборкувати Галатів…
Бісарт на знак покори хитав головою.
– Так, князю, так. Не встигне тричі зійти сонце, як ти поскачеш перед своїм військом приборкувати нахабних та жорстоких Галатів…
Того ж дня, пізнім вечором, князь Барціла помер…
За довгий час неволі Бісарт відчув себе дійсним невольником. Ворожбити розповіли всім, що князь наказав розтерзати тіло Бісарта між п’ятьма степовими кіньми, і хоч ворожбитам ніхто з близьких князю не повірив, Бісартові скрутили руки і кинули в глибоку яму.
Молодий князь наказав:
– Не можна чинити кару над трупом вождя. Це буде наперекір прадідівським звичаям. Найближчий раб мусить бути похований живцем в одній могилі зі старим князем…
Бісарт знав це і очікував смерти. З ями він бачив відблиски од багаття степовиків. Далекі зорі блищали небесною красою, але тиша була у таборі, тільки коні стиха іржали. В становища далеких кочових орд сарматських поскакали вісники жалоби, а в шатрі над трупом князя ридало сорок найкращих дівчат сарматських.
Їх голосіння нагадувало скавуління собак в передсмертній агонії, коли важким колесом видавлено кишки, поламано ребра і немає вже порятунку і надії на життя…
Призначених на похорон невільників зв’язували і кидали у яму, де сидів Бісарт, і вони, падаючи, били його руками, ногами і головами. Він приткнувся в кутку з розбитою головою і почував, як кров цівкою цебеніла з лівого виска на плече…
І коли вже в ямі невільники сиділи один коло одного так, що й просунутись не можна було, і стогнали од болю, а в переддосвітній час табор сарматський затих, і навіть ридальщиці тихше скиглили своє голосіння, в голові Бісарта з’явилась думка про втечу…
Він вірив у незламність долі, яка записана для кожної людини зоряними знаками на небі, та неминучість смерти затулила собою ту віру, і він шукав виходу, і знайшов його.
Бісарт сказав невільникам, що коли він вибереться зараз з ями, то вживе свого впливу, щоб урятувати їх од смерти, і просив у них допомоги…
Бісарт вірив, що щастя одних будується на нещасті других, а тут він може збудувати своє щастя на нещасті, яке створено не його руками. Од того не буде більше нещастя…
Спільними нелюдськими зусиллями висадили невільники Бісарта, а він виліз з ями.
Відчувши себе на свободі, тихо поповз Бісарт поміж сонними воїнами, аж доки не опинився в безлюдному степу. Тоді він підвівся на ноги і побіг.
Біг не стежками диких табунів, широкими кочовими шляхами, а диким степом, в якому легше було сховатись од погоні…
Огняний самовидець тисячоліть байдуже видибав з-за степового обрію і, не побачивши значних змін на землі, спокійно почав виконувати обов’язки, покладені на нього законами небесної механіки.
По-перше приколов золотою шпилькою день до зеленої степової дошки, і цей мізерний шматочок часу затріпотів крильцями, як метелик, і залишився умирати серед мережива полів повільною смертю мученика…
Дальші обов’язки були ще дрібніші, такі мізерні, що ніяково ставало за космічного велетня.
От мимохідь треба полоскотати у ніздрях людини, що висунула сонну голову з-під шатра, і хоч не личило це статечному представникові космосу, та сонце ретельно і з незмінним задоволенням виконувало цей обов’язок протягом своєї тисячолітньої практики…
Ну, а ріжні там біохімічні процеси, то вже нудна буденна робота.
Уява Бісартова дивно подвоїлась по тому, як він двічі чхнув з таким коротким інтервалом, що в протязі нього він не встиг навіть піднести руку до носа.
Те, що трапилося вчора, якось дивно одсунулось на тисячу років назад, і одна половина подвоєної свідомості почала бліднути і одсихати…
Через піднятий край шатра повійнув свіжий вітрець, знесилений невільник провів рукою по обличчю і глибоко зідхнув.
Кухоль з водою притяг увагу, він схопив його обома руками і припав спраглим ротом до вогких вінець.
Він пив і пив, а живі струмочки котилися по тілі і падали свіжою росою на свідомість.
Нарешті Бісарт поставив порожнього кухля і тепер уважно розглядав свої руки і ноги. На ногах були брудні шкарпетки, надіті од комарів, а на руках жодних слідів од ременю… Мацнув голову – й вона ціла і крови ніде не видно.
Він глибоко зідхнув з такою полегкістю, що професор кинув свого чайника і зайшов до шатра:
– Заспалися, вставати час!.. Я вже держало меча замалював і чай готовий… Вставайте, пити будемо!
Професор був, як завше, виголений і випрасуваний, і так само вправно порався з походним посудом та чайником, як і з речами великої історичної вартості. Він ніби не покладав ріжниці між зав’язуванням краватки та пунктуальним замальовуванням викопаних з могили речей.
Деменкові згадувалась вчорашня розмова і нічні примари. Нові і незвичні думки теплими течіями шумували в мозку.
За чаєм професор довго і докладно розвивав свою теорію про культурні впливи, і в потоці наукових висновків, формулювань і термінів зауважив:
– Диких сарматів, не дивлячись на всю їх військову могутність, притягала грецька рафінована культура і, коли вони воювали Ольбію, то не тільки за її матеріяльні багатства…
Після чаю Деменко попрохав у професора бритву та дзеркало і довго голився, старанно намилюючи щоки, а впоравшись з незвичною роботою, почав умиватись. Помив ноги, помочив голову водою і уламком гребінця акуратно причесався. Далі витяг зі свого драного чемодана пом’яті парусинові штани і сорочку і, випрасувавши їх руками, переодягся.
– Здається, таки набрав культурного вигляду? – спитав він професора.
Тепер він нагадував ляльку, яку щойно витягли зі скриньки, де крім неї було багато речей, що своєю вагою пом’яли її вбрання.
Помітивши насмішкуватий погляд Бергена, Деменко зніяковів, але удавши, ніби нічого не трапилося, взявся до фотографування викопаних речей.
Про вчорашню розмову не згадували. Перекидалися потрібними діловими словами. Професор був переконаний, що то його вчорашня промова так вплинула на юнака, і тішився своєю перемогою.
Як уже лягали спати, Деменко спитав, ніби згадавши ненароком:
– До речи, професоре, де можна придбати… пристойний одяг?..
О, Харків – курна столиця-полустанок. Особливо так у серпні о 4-й дня на вулиці Лібкнехта. Це ж і видовисько… Якщо настав би апокаліптичний кінець світу й засурмила б сурма легендарного архангела, то мерці, вставши з трун, пішли б, певно, отаким самісіньким походом, як отой на вулиці Лібкнехта о 4-й дня в серпні чи в липні – все одно коли, аби спека й засуха, і цей химерний потік людей, що допіру видерлись із столичних канцелярій.
Це ж і видовисько! Особливо коли приїдеш ізвідта, де простір і море, пляжно-бронзові тіла й здорова смага на обличчях. Ну, просто б плюнув і на цей потік гемороїдальних облич, і на курну столицю і головне на те, що полустанок усе тоте… Коли ж далі рушимо?
– Джим! А!
Ця зустріч ураз увірвала хід моїх журних думок. Не подумайте тільки, що Джим то – негр, або щось інше з екзотики. Нічого подібного. Джим – український собі «хлопець» (хлопець у лапках, бо йому вже за тридцять). Екзотичний він тільки з одного боку. З якого саме, про це – далі. А поки що наш діалог:
– Ти тут?
Це були мої слова. Але щоб зрозуміти їх, треба було почути той наголос, ту експресію у вимові, що стисло мали сказати: «Ти, Джим, – жива людина, шалапут, пройдисвіт, і ти тут, у курній столиці в той час, коли мухи, певно, пляжаться, не те що Джим – король пляжу і улюбленець пляжних паній!»
Джим відповів тьмяно й банально:
– Як бачиш…
Я пильно придивився до нього.
– Що тобі сталося?
– Нічого особливого…
Тон відповіді був такий, що враз підтвердив мою догадку. Лише щоб перевірити її, я коротко запитав:
– Знов оженився?
Джим хитнув головою. Так, мовляв.
Я зовсім не збираюся узагальнювати відомого народного афоризму, що той, хто оженився, обов’язково скорчився, зморщився ще й зажурився. Але ж Джим – це, бачте, окрема історія. Тут ходило про руїну цілої «філософії», і я пропонував йому:
– Пиво питимеш?
Джим заклопотано зиркнув на свій годинник, щось розміркував і після цього не зовсім твердо відповів:
– Так. Трошки… Якщо не довго.
Ми попростували до «Нової Баварії» і за пару хвилин уже смоктали свіже золотаве питво, а Джим, спочатку мляво, а що далі, то жвавіше, оповідав:
– Пам’ятаєш, як я торік утік із дому?..
Я мимоволі посміхнувся. Ще б пак не пам’ятати!
Уявіть собі:
Хлопець тягав за собою з міста до міста своє нещасне сімейство. Нещасне саме через те, що воно зв’язалося з такою джек-лондонською натурою, як Джим. Йому б шхуну чи інше приладдя, щоб по світу шалатися. А сімейство ж, відомо, не шхуна. На ньому не поїдеш!
Переконавшись у цьому, Джим вирішив… Що б ви думали? Та нічого особливого: вирішив кінець кінцем сісти чи принаймні своє сімейство посадовити.
Джим – людина радикальна. Як сісти, то вже сісти. І замислив він не більш не менш, як купити в Києві край міста власну хатинку й сімейство в ній отаборити.
Джим палко взявся до цієї ідеї. Бігав, клопотався, возився з маклерами. Ми, його товариші, вже готувалися до бучного новосілля.
Коли раптом приїжджаю до нього на дачу, – зустрічає мене його дружина: схвильована, сумна… Джим зник!
Виявилось, що йому до смерти осточортіли всі ці клопоти, всі маклери. І одного чудового літнього ранку поїхав він до міста, забрав з ощадної каси ті гроші, що на хату й помешкання якимось чудом зібрав, купив собі гарний чемодан, одіж, білизну. Ну, словом, усе, щоб додому не завертати, та й поїхав до моря, на пляж…
Щоб виправдати свій вчинок, написав дружині: беру розлуку з тобою. Ще й додав: не шукай мене, бо все одно не знайдеш: навмисно буду від тебе ховатись…
От до чого довели Джима сімейні клопоти, а головне – ідея власної хати!
Ми не дуже гудили Джима за його безпутній вчинок. Про людське око лаяли його за легковажність. А по суті кожний з нас заздрив йому. Бо ж кожному хотілося отак плюнути на все та й до моря, під сонечко, на пляж! Але ж сміливості не вистачало отак узяти та й розірвати життєве павутиння…
– Так от, – оповідав Джим. – Приїхав я до моря… Як же то мені гарно було! Перший день приїзду дощ ішов. Я навіть трохи занудився. Згадав дружину. Але вже другого ранку засяяло ясне серпневе сонечко. Я зараз же побіг у крамницю, купив собі чудові трусики і – на пляж. Вода в морі була, як нарзан: надзвичайно прозора й цілюща. Вимитий пісок весело хрумтів під ногами; теплий, золотавий, він вабив до себе, як лоно гарної жінки.
Я заплив у море так далеко, що люди на пляжі обернулися в дрібні ріжнобарвні комахи. Я ниряв, полоскався, гойдався на хвилях, що співали гімн сонцю й літу, світлий гімн життю.
Повернувшись до берега, пластичними рухами тягнувся до сонця, бігав, як молодий звір. Піймав на собі кілька зацікавлених поглядів пляжних паній. Цими поглядами я тішився другий, третій, четвертий день. Але нічого конкретного з того не виходило.
Спочатку я ставився до цього байдуже. Мені досить було сонця, моря й такого – далекого, на відстані – флірту. Далі це мене почало дратувати. Ці кляті жінки! Не розуміють того, що кохання треба давати так само щедро й просто, як сонце дає своє світло. Обов’язково – складний обрахунок, плутані життєві міркування.
Ну, я розумію, – ми, чоловіки, протягом тисячоліть привчили жінку дивитись на свої жіночі чари, як на певну економічну категорію – джерело свого добробуту.
Але ж я чудово знав, що ці пляжні панни вже, так мовити, «одобробучені», бо щоб мати змогу їхати на курорт, жінці треба свою «економічну категорію» реалізувати, і то пак із добрим прибутком у вигляді багаторічної ренти, яка зветься в нас одруженням.
Так ні ж бо! І тут, на пляжі, ніяк не можуть з ґрунту суворої економіки зійти. Обов’язково тебе розглядають із точки зору вигіднішої або, принаймні, додаткової ренти.
А в мене, розумієш, є один банк. От вважаю себе не таким старим та поганим, щоб за кохання, акт обопільний, ще й приплачувати!
Джим аж розхвилювавсь, ізгадавши цей основний пункт своєї «філософської системи». Я глибоко співчував його обуренню, але своїх поглядів не висловлював, бо зацікавлений був його дальшими пригодами. Хоч був певний, що особливих пригод не буде, як не було їх і досі. Джим усе ж був чесний хлопець і це в значній мірі заважало йому пити повним келихом радости легкого кохання.
– Тільки саме того дня, як я зібрався вже їхати до Харкова, – казав далі Джим, заспокоївши себе повним келихом пива, – в ресторації готелю, де я обідав, досить гарна русява пані по-перше зробила мені око, по-друге написала кілька слів на клаптику паперу й кинула мені цей клаптик, по-третє категорично запропонувала мені за всяку ціну лишитися хоч на один вечір.
Мені сподобалась така енергійна атака. Я дуже шаную таких жінок, які зовсім не бажають у справі кохання й формально й фактично віддавати ініціативу чоловікові.
Але ж лишитись я не міг ніяк. З причини дуже простої й поважної: я вже витратив майже всі свої гроші й мусив був поспішати до столиці на зарібки.
Отже, довелось мені поїхати ні з чим!..
І от у вагоні… Ти вже посміхаєшся, – звернувсь де мене Джим, сам засяявши, як липневе сонце.
– Справді, яка то радість, ці подорожі, а особливо – ці подорожні романтичні зустрічі! – вигукнув він, захоплений світлими спогадами. – Я певний, що саме ці зустрічі, хоча б сподівання на них, роблять такою чарівною річчю «командировки». Видертись із лабет сімейних буднів, випурхнути на волю! Ну, хіба ж можуть із цим змагатися найсуворіші інструкції РСІ та вимоги режиму ощадності?! Не з того кінця починають вони боротьбу з накладними видатками. Зглянулися б краще на родинне життя наше…
– Чекай-но, – спинив я філіппіку Джима, знаючи вже, що він скоро дійде до декрету про обов’язкову розлуку для всіх подружжів, де нема бази економічного співробітництва. – Що було у вагоні?
– Звичайно – зустріч! Як завжди, з легким хвилюванням я увійшов до вагона, пильно позираючи на всі боки, чи є цікаві жінки? Виявилось, що є, хоч і не дуже цікаві. Знайшовши своє місце, я сів, і знов-таки, як завжди, почав обмірковувати стратегічний план, що мав визначити, по-перше, об’єкт атаки, по-друге спосіб її.
Об’єкт скоро визначився: сумірна пані в куточку коло вікна. Обличчя її, правда, було трохи підтоптане, але ж – очи! Великі сині очи, що два тихі озера в гущавині лісу…
– Ти знаєш, – захопився Джим, – я божеволію від таких очей. Це моя мрія з юнацтва, такі очи, сумірні й лагідні, безмежно спокійні, ну як…
– Баюри, – підказав я.
Він трохи образився на таке порівняння. Я попросив його не гніватися. Я ж бо розумію, що йому, бурхливому, сонячному Джиму, можуть припасти до вподоби, – закон бо ж контрасту, – отакі лісові очи.
– Ну, і що ж? – цікавився я його дальшими стратегічними заходами.
– Та нічогісінько, – посміхнувся втихомирений Джим. – Тільки я намірився якось викурити її сусіда, щоб заволодіти його позицією, як зрозумів, що цей мовчазний пентюх є її чоловік. Ну, а розпочинати з жінкою флірт у присутності її законного власника не є моїм принципом. Я людина м’якосерда й не люблю будь-кому чинити прикрості…
Я посміхнувся на таке пояснення, однак не заважав Джимові розповідати далі.
– Спересердя на таку невдачу, я встряв у модну дискусію про українізацію, коли ця дискусія саме загорілася у вагоні. Невідомо звідки виринула пані чи панночка, – я її раніше не помітив, – і потрапила мені просто в зуби. Ну, й дісталося їй за її спробу сперечатися зі мною! Я на ній не лишив живого місця. Весь вагон реготав на мої кепкування з неї.
Але, на диво, вона зовсім не ображалася. Вона весело приєднувалася до реготу з неї, а потім підійшла до мене, стала поруч коло вікна і, лукаво блиснувши очима, грайливо сказала:
– У, злющий…
А потім, мені на диво, почала розмовляти зі мною досить доброю українською мовою. Ти ж розумієш, що вона враз підкупила моє серце відсотків на сорок. І я почав пильно роздивлятися її.
Насамперед зауважив дуже стрункі ноги з гарно сформованим коліном. О, друже, – завжди дивись жінці на ноги! Гарні жіночі ноги, так само, як у коней, є першою ознакою доброї породи, тобто – здоров’я, шовкової шкіри, запашного тіла, темпераменту й таке інше.
Моя чорноока знайома в повній мірі виправдувала цю теорію, Виявилося, що її батьки євреї, хлібороби, колишні багаті орендарі з-під Мелітополя. І то не сучасні колоністи, а на землі вже три чи чотири покоління. А ти знаєш, що це значить? Чи ти бачив коли-небудь євреїв-хліборобів хоча б у другому поколінню?
Словом, біцепси вона мала такі, що завзятий спортсмен міг би їй позаздрити. Це не заважало її невеличкому тілу бути струнким та гарним…
Коротко кажучи, ми майже всю дорогу простояли з чарівною мелітопольською колоністкою коло вікна, бо її місце було далеко від мого, це перше, а друге те, що, стаючи коло вікна, можна було непомітно пригорнутися, фліртуючи, одне до одного.
Коли вже під’їздили до Харкова, вона дала адресу, розповівши, що живе з чоловіком, що чоловік її – банківський службовець, дуже добрий хлопець і буде радіти спізнатися зі мною, що в них збирається веселе товариство, цікаве для мене.
Я слухав це все досить кисло, лаючи в душі чорнооку колоністку: чому ж вона аж перед Харковом сказала, що одружена та й ще в Харкові її чоловік? Я ж бо, дурний, розмріявся, думав, що вона самостійна жінка. Стільки енергії, бадьорості й чому б їй не бути вільною, незалежною, мешкати в своїй окремій кімнаті, щоб в осінню мжичку темним вечором можна було б знайти в неї привітний куточок для інтимної розмови удвох, цієї чарівної «самоти вдвох», як казав Ніцше. О, як потрібні нам такі жінки-товариші, приятелі, друзі! Та ба, все, що є цікавого, поквапилося прикріпити собі сторожа.
– Чекай-но, чекай, – спинив я Джима, бо ще пара хвилин і він дійшов би до декрету про обов’язкову розлуку для всіх цікавих жінок. В нього це швидко, – раз, раз і готово: суспільні інтереси вимагають. І так обґрунтує, що й комар носа не підточить.
– Що ж, пішов ти у Харкові до неї?
– Ні. От іще, не вистачало мені цих візитів, коли сидиш і караєшся, що ти ж хатній злодій, і не знаєш, як поводитися з людиною, що не має на тебе найменшої підозри. Як не крути, а це обдурювання. А мені воно гидке.
Це Джим казав щиро. Хоч і чудно було, – як же ж так? Ну, а коли той самий чоловік далеко?
– То інша річ, – підхопив Джим висловлену мною думку. – Тоді я його не бачу, ще краще – коли й не знаю. Уявляти собі його я не хочу, бо для фантазій є далеко привабливіші теми.
Ну, так у Харкові, притулившися в кімнаті товариша, що ще не повернувся з Криму, я ретельно взявся до праці. Треба було якнайскорше щось написати й загнати, бо ж – скрута. Отож, жив собі ченцем, проходками у великому саді, що був у дворі того будинку, де я мешкав, нагнічуючи собі надхнення.
Коли одного вечора – тук, тук! – вона! Я зрадів, почав запрошувати її до кімнати. Але, незважаючи на моє запрошення, дуже палке внаслідок згаданого вище чернечого життя, вона нізащо не згоджувалася лишитися в хаті. Надворі чудовий вечір, – гайда гуляти!
Це мені не дуже сподобалося. Терпіти не можу цих проходок шкілками. Це добре, коли маєш під двадцять віку. А коли тобі вже за тридцять перейшло, ясно, що шукаєш такої обстановки, де можна було б обійтися без зайвих розмов. Отож я потягнув її до саду – джерела моїх надхнень. Там, принаймні, можна було сподіватися, що не буде зайвих свідків переведення в життя тих замірів, які, натурально, спалахнули у моїй голові тільки-но я побачив свою несподівану гостю.
– Ти не посміхайся, друже, так єхидно, – раптом звернувся Джим до мене. – Хотів би я знати, щоб ти робив на моєму місці?
Я зашарівся, бо й справді робив би на місці Джима те самісіньке, що й він хотів робити: така вже паскудна наша чоловіча вдача, – йде тобі жінка назустріч, хапай!
– Нічого особливого того вечора не сталося, коли не вважати на палкі поцілунки. Але Софа – її ім’я – взяла від мене слово, що назавтра я завітаю до них.
Тепер я вже мусив був піти. Бо хоч і між двох поцілунків видерли в мене слово, а все ж – слово.
Тобі часто траплявся в літературі вислів: кімната, як бонбоньєрка? Ніколи й не відчував так реально це порівняння, як того дня, коли завітав до Софочки та її чоловіка. Здавалося, не було в кімнатці й квадратового сантиметра, що не зазнав би дбайливої руки господині, її бажання все оздобити, все прикрасити, всьому надати затишку й привіту.
І ти знаєш, я зовсім не здивувався тому, що чоловік її такий блідий та виснажений, незважаючи на прекрасні сніданки, обіди й вечері, які вона власноруч йому готувала. Вона казала, що це через його надмірну працю в банку – тяжко ж бо заробити стільки, щоб жити «цілком по-людськи».
Але я гадаю, що бідний хлопець просто задихався від надмірної тишливості його сімейного кублечка.
Я подивився на Софочку. Вона рухалася по кімнаті, готуючи стіл до обіду, – сьогодні зовсім розкішного з нагоди моїх відвідин, – так повільно й непомітно, ніби й не вона понаробляла оті рушнички, серветочки, мережива, гаптовані малюнки та тисячу інших жіночих виробів, що дерлися у вічі зі всіх боків. І я зрозумів, скільки життєвої енергії вона здобула у спадщину від своїх батьків, і шкода мені стало такого нерозумного вжитку тієї земної сили.
Ії чоловік був і справді дуже симпатичний хлопець. Стриманий, досить культурний і дотепний, він жваво розповідав мені про своє минуле. Особливо мені сподобалося, як він змалював ту огиду до крові й до зброї, що навіяли йому з дитинства його батьки, ортодоксальні євреї-купці.
– Узяв я, малим хлопцем, дерев’яний трикутник до креслення й націлююся ним, ніби револьвером, на мого брата, – розповідав він.
– Облиш, – сполошився мій батько.
– Та чому ж, – питаю, – з нього ж ніяк не станеться пострілу.
– Облиш. Хто знає? Все може трапитись…
І досі я не можу в руки взяти будь-якої зброї…
…Того ж вечора Софочка знову прибігла до мене. Тепер уже вона залишилася в моїй кімнаті, тільки взявши з мене наперед слово, що й узавтра я прийду до них на обід.
Використавши стовідсотково її ласкаве перебування в мене, я за прикладом того злодія, що, взявшися до сала з торбини забитого ним чоловіка, раптом згадав про піст, почав розпитувати Софочку, чого ж вона зраджує своєму чоловікові, він бо ж такий лагідний та хороший.
– Розумієш, любий, – казала вона просто, не соромлячися, – я ж не винна, що він кволий. Це наше загальне жіноче лихо. За ці часи завірюхи майже всі чоловіки поробилися нікчемними. Я маю багато подруг. І всі скаржаться. Ти знаєш, значно збільшилась кількість збожеволень серед жіноцтва. І усе це на цьому ґрунті.
Я глянув на дуже Софоччине тіло, згадав тільки-но зазнаний її ніжний запал і мусив був визнати її рацію. Я тільки сумнівався щодо її подруг. Адже ж завірюха позначилася на жіноцтві не менше, як не більше.
– Ну, добре, хочеш, я тебе познайомлю з моїми подругами. Сам побачиш. От позавтра в одної з них буде вечірка. Підемо вдвох. Добре? – запропонувала вона.
Я охоче згодився. О, я встиг уже собі розвинути цілу систему! Виходило ж бо, що такі, як я, гульвіси, тепер виконують важливу функцію, втішаючи безпорадних жінок.
Я вже неуважно слухав Джима, бо зрозумів кінець його нескладної історії. Надто тому, що він знову одійшов від теми, розвиваючи новий наступ на сучасний шлюб. Та я не спиняв його, задивившись у вікно, де вже важніли сутіні від високих будинків, позначаючи близькість вечора. Сновигали перехожі. Раптом мою увагу притягнула до себе постать одної жінки. Я дуже шкодував, що побачив лише її спину. Щось надзвичайно знайоме нагадала мені ця спина й чітка хода. Ось жінка стала коло якоїсь вітрини. Я аж нахилився наперед, сподіваючися, що вона повернеться в профіль.
Джим помітив мою неуважність і машинально простежив за напрямком мого погляду. Потім зиркнув на годинник і заметушився.
– Та це ж скоро мені й додому час. Це ж я мав досі сидіти в редакції замість цієї бесіди з тобою, – заспішив він. – Ну, добре. Я тобі коротко докінчу свою історію. Вже мало лишилося…
Другого й третього дня я ласився смачними Софоччиними обідами і в павзах між змінами їжі та після обіду з годинку, як це належало заради пристойності, балакав з її чоловіком.
Він дуже був привітний зі мною і, мені здалося, аж надто привітний та бала-кучий.
«Він уже розуміє», – думав я підозріливо й почував себе, ніби піді мною на м’якому кріселку лежало не ніжне Софоччине мереживо, а їжак та ще й крицевий.
Я поклав собі змінити Софочку на будь-яку з її численних, казала вона, подруг, що має не такого вже надто чуйного чоловіка. Отож і пішов із нею охоче на згадану вище вечірку.
Ну, знаєш, я ніколи не сподівався, що побачу таку гидоту. Уяви собі, – досить велика кімната. В ній більше півдюжини жінок і стільки ж приблизно чоловіків. Кімната вбрана привітно, навіть із претензією на розкіш. На обличчях жінок виразно написано бажання знайти собі коханця. Але це бажання марно намагаються приховати машкарою ніби світської жартівливості! Те самісіньке уявляють із себе обличчя чоловіків. Обидвом сторонам досить нудно, бо ж головне й цікаве буде не тут. Тут лише нагода спізнатися.
І через це в кімнаті панує задушлива тупість. Її терплять, бо скоро – вечеря, а з нею – випивка. Тоді буде легше. По-перше, туман настелить мізок, по-друге, можна буде сп’яна дещо й дозволити собі в рахунок майбутніх пригод.
Міщанство безмежне! Всі чоловіки – службовці, переважно канцелярійні. Вони повиринали з далеких провінційних кутків і, хоч мешкають у столиці вже кілька років, але ж ні на рисочку не змінили свого виразно містечкового обличчя. І незрозуміло, чому це. Певне, саме тому, що отакі вечірки заміняють їм усі форми громадського життя. Служба, жінка й ці вечірки, тобто нагода підкотитися до чужої жінки. От їхній обрій!
Мене почало фізично нудити. Випадково я опинився якраз усередині всього цього безмежно вбогого внутрішньо й ніби пристойного зовнішньо товариства. Моя злісна мовчанка мимоволі заражала всіх, бо я був ще й у центрі уваги, – Софочка встигла поінформувати всіх про мене. Мовчанка ця згущувала нудь до болю. Їли цукерки й вже почали грати в карти.
Раптом я підвівся й зробив вигляд, що згадав про невідкладну працю. Я мав силу попрощатися тільки з господинею, потім – швидше, швидше до дверей, коритаром на двір. На вулиці, друже, я просто таки побіг, ніби рятуючися від отруйних газів, що, здавалося, неминуче мали поповзти з тої кімнати, де зібралося Софоччине «веселе товариство». Дійсно – веселе!
«Та й сама вона, по суті, недалеко пішла від них», – розміркував я, критично пригадавши наші з нею розмови, і поклав собі увірвати всю цю історію.
Тут я посміхнувся: я надто добре знав Джима, щоб повірити в таку легку розв’язку. Він бо ж дуже любив жінок, ще й до того надто ніжно. А коли цієї ніжності в серці стільки, що її на кожну коханку вистачає, лихо власникові цього серця: мало буде в нього коханок, бо перша-ліпша зуміє ту ніжність добре використати.
– Другого дня, – казав Джим, – я бачив Софоччиного чоловіка. Він був похмурий, розгублений і одночасно якась одчайдушна рішучість позначалася на його обличчі, що промайнуло повз мене: він навіть не помітив мене.
Мене це зацікавило. Невже сімейна драма? Я пішов слідом за ним. Моє підозріння підтвердилося: він зупинився коло спортивного магазину, постояв трохи в глибокій задумі, потім рішуче зайшов усередину. Крізь вітрину я бачив, як він купував револьвер.
Я вже хотів почекати на нього й щиро, приятельськи поговорити з ним. Навіщо криваві драми?
Ми ж бо культурні люди.
Коли раптом я побачив за квартал од мене Софочку. Я кинувся їй назустріч, сподіваючися від неї дізнатися про все. Але ж, на диво, вона була спокійнісінька, як завжди, весела й радісна, що зустрілася зі мною. Я нічого не розумів. Сказати їй про свої підозріння було смішно. Я тільки жартівливим тоном запитав:
– Чого це ваш чоловік, що так гидує зброєю, раптом надумав собі купити револьвер?
– Він там, у магазині? – сполошилася вона. – Ходім швидше за ріг, щоб він нас не побачив. Сьогодні мій день відпочинку, я обіда не готую, чоловік піде собі до ресторану й я хочу бути вашою увесь день, – безжурно сміялася вона, коли ми завернули в провулок.
– Чекайте, а револьвер? – нагадав я.
– Та ні, не револьвер, – сміялась вона далі, – це він програв моїй подрузі парі, і вона, знаючи, як це йому тяжко, примусила його купити їй за подарунок пістолет «монтекристо»…
Я подумав, що, може, і справді помилився. Що ж до Софоччиного програму про цілий день, то, по-перше, я поклав собі, що це ж – востаннє; отже – можна; а по-друге, хто його знає! Може, він, користуючись нагодою, таки справді револьвер купив, готуючи криваву драму. Я ж бо виразно бачив бравнінґ у нього в руці. Отже, нехай краще Софочка побуде в мене.
Побула вона до пізнього. Наприкінці я їй признався в своїх підозріннях і хотів її провести додому: вона цього не дозволяла, боючися, щоб хто зі знайомих не побачив нас пізно вдвох і не доповів чоловікові.
Софочка реготала з мене. Її чоловік? Та він мухи боїться! Ні, я мушу облишити ці дурниці.
І вона сквапно зникла за дверима.
Я зачекав пару хвилин і обережно пішов слідом, здаля стежучи за нею. Але ж, біс його знає, – вона, певно, перелетіла три квартали до її помешкання, бо на вулиці я її не здогнав.
Та коли я обминав ріг її вулиці, вона трохи не збила мене з ніг, бігши мені назустріч.
– Ходім до нас! Швидше, швидше! – схвильовано вигукнула вона й потягла мене за руку.
Я взявся в ноги. Так і є: нещастя! Зараз я побачу його, бідолаху, з пристріленою головою чи серцем, це все одно. Мені перехопило дух, – не від бігу, а від огиди до себе. Справді ж паскудство: заради своєї примхи довести до самогубства таку лагідну, хорошу людину.
Ось блимнули зловісно вікна їхньої кімнати. Хапаючися, ми перейшли коритар.
– Та тихо! – вигукнула Софочка, коли я загуркотів, на щось спіткнувшися.
«Чудна жінка! – подумав я. – Все одно зараз поназбігаються зі всіх боків сусіди. Дивно, як це досі вони не вчули пострілу чи що?»
Я нишпорив очима по їхній кімнаті. Де ж він? Що це? Невже вона сховала мертве тіло? Збожеволіла, чи що?
– Та куди ти дивишся, ось! – вона схопила зі столу клаптик паперу.
«Ага, – подумав я, – самовбивця, бувши дуже коректною людиною, поклав собі десь поза межами цієї затишної кімнатки вчинити своє жахливе діло».
І вп’явся очима в його записку. Софочка, не давши дочитати, палко обняла мене зі стогоном щастя:
– Тепер я зовсім твоя!..
«Бідний Джим, – подумав я, – це все ж тяжко для його чутливої вдачі – носити в собі думку, що був причиною смерти людини».
Я й не став розпитувати про подробиці драми. Навіщо? Неприємно про це слухати. Я не люблю бути свідком нещасних випадків і старанно обминаю на вулиці натовп, коли вчую, що цей натовп зібрався заради звірячої цікавості до чужого лиха.
Аж ось Джимове обличчя скривила саркастична посмішка.
– Знаєш, що в записці було? – сказав він. – Цікава записка. Я навмисно заховав її й ношу при собі, як яскраве свідчення про моє йолопство, як хоч і запізнену пересторогу… На, перечитай, – витяг він із гаманця потертий аркушик.
Я неохоче розгорнув його. Що там може бути цікавого? Але, прочитавши, аж зареготав з несподіванки.
«Моя люба Софочко, – писав самовбивця, – тепер я можу спокійно лишити тебе. В тебе є щирий приятель. Він мені дуже сподобався і я гадаю ти будеш із ним щаслива. Звичайно, я додому не повернуся.
Речі мої надішлеш на адресу, про неї я тебе повідомлю, як тільки дізнаюся стороною про твоє одруження з Джимом. Поки що я взяв службу банківського артільника. Служба приємна, – весь час роз’їзди, а я надто засидівся був. От тільки треба мати при собі револьвера. Так належить. Але бажання бути вільним переважило навіть мою огиду до зброї. Цілую востаннє, ще сьогодні вранці твій чоловік, а тепер – вільний птах!»
– Ну, що ж, ходім до мене обідати, покажу тобі мою чорнооку долю, – сказав Джим, ховаючи записку.
Я згодився. Все ж цікаво побачити таку енергійну жінку.
– Так відразу після того й подружилися? – запитав я дорогою.
– Та ні, – відповів Джим. – Я ще трохи пручався. Але, знаєш – осінь, нема своєї затишної кімнати…
Я остовпів, побачивши Софочку. Але не встиг я слово сказати, привітавшися з нею, як Джим зник, побігши до Церобкопу по вино до обіду. Тоді я, скориставшися, що ми з нею віч-на-віч, запитав її:
– Саро! Ти який раз це взяла шлюб?
– Десятий! – щиро сміючися, відповіла вона і казала далі вже поважно, навіть похмуро: – Ну, а що ж таким, як я, робити! Ви ж бо забили нам усі шляхи до життя, залишивши єдину службу: хатньої господині, як це в моїй анкеті значиться. Я чесна й порядно виконую цей обов’язок. Я не винна, що мені часто доводиться міняти посаду. Такий метушливий, несталий час!.. І хіба я Джимові не пара?
Вона мала рацію: вона з мелітопольських степів, а Джим, ну – з пляжу! Обидва вони потрапили в потік гемороїдальних облич і захлинув він їх, цей потік, особливо гидотний так у серпні чи в липні, коли задуха й спека…
О, Харків – курна столиця-полустанок. Коли ж до станції доб’ємось?..
Так як же, дійсно, це сталося, що я покохав її? І що це таке було: чи справжнє кохання, чи скороминучий захват? Чи просто природний вихід для свойого суму знайшла душа? Я досі не знаю.
Був такий мент у мойому житті, коли все здавалося занадто обридлим, зайвим, непотрібним, – все, починаючи з оточення і кінчаючи власною істотою. Співупав він із великою політичною зміною, при котрій щохвилини могла округи поллятись кров, і, лягаючи звечора, не був певним, чи встанеш уранці. Потім було багато таких змін і більш страшних, але тоді це творилось вперше і тому так шарпало нерви.
Уже десь близько надірваним та непохитним голосом про щось кричали гармати, ніби переконуючи переляканих людей у своїй швидкій перемозі, а вечорами місто наповнялось незгідним гамором рушниць. Хитро причаївшись, вони чекали менту, коли натомлені довгою промовою гармати переводили дух, і тоді, раптом знахабнівши, починали свою суху гавкотню. Одного разу навіть, як зірвана з місця зграя галок, схвильовано загомоніли кулемети, намагаючись розповісти про щось, таке важливе й негайне. Але зараз же й змовкли, немов спіймані на недозволеному й покарані.
Багато днів тяглося це і чим далі, тим важче був тягар у душі і тим більш прагнулось Великого Спокою і… ласки. Еге, так, хорошої м’якої ласки. Хотілось зробитись маленьким затурканим киценятком, скочити на коліна і, задоволено муркотячи, тертись об ласкаво схилені груди. А хіба киценяткові не все одно, об чиї груди тертись? Аби теплі та м’які!
А я вже давно не мав любої жіночої ласки. Може, тому ця жінка прийшла й узяла мене зо всією моєю бажаючою кохання істотою, як належну їй. Вона не була вродливою, але я кохав її; не вміла, не була спроможною дати мені щастя, але я був щасливим. Був щасливим і кохав, бо і тоді, і ще довго потім, прокидаючись уночі, шепотів її ім’я. І на вулиці почасту мимохіть і не до речі власним думкам зривалось воно. А одна лише гадка про неї наповнювала душу спокоєм.
І тепер мені не дуже хочеться поратись у цьому почутті та означати його якоюсь конкретною назвою. Не однаково хіба, як воно зветься: кохання, захват, зненависть? Душа бажала ласки і спокою – вона їх досягла.
Я кохав її. Іноді не міг навіть дивитись на інших жінок.
Але весь час не кидав шукати. Шукав її, Справжню.
Відколи почав жити, шукаю. Відколи став на шлях життя, знаю, що десь є Вона, яка мусить доповнити мою істоту, оплодити її вогнем творчого духу; Вона, без котрої цілком безцільне моє існування, а все пережите і передумане ніколи не виллється на поверх тремтючою хвилею; Вона, яка тільки мусить дати мені Великий Спокій… Іноді здавалось, що от-от уже знайшов; серце завмирало, прислухалось до незнаного, та завжди то був лише осліп неспокійної шукаючої душі, гірка самоомана, що тільки надавала зайвого болю мойому буйному духові.
Мусив шукати далі й далі, бо повинно ж було коли-небудь початись моє справжнє життя. А без неї початку не могло бути. І Великого Спокою теж.
Кохаючи цю, упевнено знав, що то не Вона. Але кохав, бо ця давала хоч тимчасовий спокій. А він мені так потрібний був, той спокій, для мойого шукання, хоча і не був довго бажаним Великим Спокоєм.
І раптом це сталося. Висока, струнка постать, чудові очи на тонкому обличчі, ясний розум і чиста душа. Ах, ця душа. Вона не була наївною, або не дізналою життя, навпаки: вона знала все, все життя з його брудом. Та цей бруд пройшов повз душу, не залишивши жодного сліду, не відбившись на ній; і душа її зоставалася чистою й непочатою, як у дитини.
Безперечно, це була Вона! Так, бо її присутність наповняла душу і солодким болем і невимовним спокоєм – спокоєм не таким, як раніш, з тою, а новим та бажаним, що утопляв душу в безодні небуття. Це був мій Великий Спокій. Я нарешті спіткав те, чого шукав досягти стільки років.
І врода… Я чомусь ніколи не вважаю на жіночу вроду, шукаючи своєї Справжньої по душі її. Вродливу жінку рахую лише вдалою формою для повного змісту, якого б гарною не була та форма, вона ніколи не привабить мене до себе, як нема мені потрібного змісту. Я не люблю оздобних дрібничок, котрі здатні тільки на прикрасу віталень – хай, мовляв, випадковий гість побачить, який в мене художній смак, а до змісту тої оздобної витребеньки він не встигне, допорпатись.
Та ця була остільки вродливою, що я мимоволі помітив, як у моїй уяві та, ранішня, блідла поруч з нею і відступала кудись далеко, в якомусь тумані зникаючи. А до того й душа… Ну, я переконався, що нарешті спіткав свою Справжню. Надовго прийшло це нове кохання, мабуть, назавжди.
Побачивши її, відразу відчув, що вона буде моєю. Відчув і схотів. І ще знав, що чого б мені в житті не забажалося, але дуже сильно, те виконувалося.
І це сталося так швидко – на протязі місяця. Кілька шпацірок у гай (ми обидва обожнюємо природу), кілька дотиків, від котрих ніби нове життя вливалось у мою істоту, дві-три випадкові зустрічі на вулиці лише з обмінюванням поглядом. Яко дві доповнюючі себе істоти, ми тяглись одне до одного. Я це почував тоді весь час, і вона теж.
До неймовірного просто й швидко сталося це. Я ошукав її – не сказав, що кохаю другу, але власне це ж не була ошука – я ту і тоді, і раніш ніколи не кохав, як Справжню… Та про те, що вона була моєю коханкою, я не наважився розповісти – може, боявся відштовхнути від себе, а може, соромно було, що в мене така негарна, невродлива коханка.
Треба було порвати з тою. Гадалось, що це так просто – сказати відразу правду, а як не стане сміливості, то просто втікти. І я мав рішучий намір це негайно зробити, тим більш, що, на моє здання, так легко це було.
Та, перша, належала до жінок, що в своє кохання вкладають все життя, що раді задля коханої людини позбавитись власного морального обличчя. І вона жила тільки моїми думками, моїми словами. Став я для неї авторитетом, ідеалом, богом. А той бог уріс у велетенський розмір, заполонив усю душу її, так що навіть я почав над собою почувати його тягар.
І ото, коли я з таким рішучим наміром підійшов до неї, щоби сказати правду, вся ця рішучість розбилась об її кохання. Почулось, що правда для неї над силу. Оцей самий бог візьме правду та й вб’є нею.
Але як же? Залишитись назавжди з нею? Брехати? Загубити Справжню?..
Спробував брехати. Вигадав якусь таємничу історію – що я далі не можу продовжувати старих відносин… Боже борони подумати, що я не люблю її… ні, я тільки чомусь не можу зоставатись її коханком. А чому саме? – це таємниця, цього не можу сказати.
А вона пішла на це. Вона може бути без таких відносин. Аби я кохав її. Аби не кохав іншої. Адже я іншої не кохаю? Вона певна, що якби так, то чесно й одверто сказав би про це.
І ми умовились, що зостаємось добрими приятелями-однодумцями, не більш. Ми не продовжуємо інтимних відносин, але ж справа не в них… Головне, аби душею кохати, справді? От коли я перестану душею кохати, привернусь до іншої, тоді мушу сказати про це, і вона… ну, вона знатиме, що робити з собою.
Ні тоді, ні тепер у мене ані жадного сумніву, що вона покінчить із собою, коли дізнається про ту.
О, якою ганебною ціною купується Спокій!
Але я знав, був певним що бог уб’є її.
У, проклятущий боже, як зненавидів тебе! Ставши на дорозі мойому коханню, ти загрожував зруйнувати той будинок щастя, який я змурував з такими труднощами. Почекай! Ти – не бог, ти – мара, ти – проста мильна булька, котру навіть не варт протикати, бо вона незабаром сама лусне! Але мені вже несила зносити далі твоє нахабство. Я повинен знищити тебе.
Я повалю тебе, нахабний боже!
Досі не знаю, кого вона більш у мені кохала: чи слабу людину з хорими нервами, чи чоловіка, який перший увів її в рай ярливого кохання, чи може політичного діяча. Отой проклятущий бог мав потрійне обличчя. Всі їх треба знищити.
Яко чоловіка, вона не могла мене забути, бо я був першим для неї. І марні були б тут усі мої заходи заслонити в її душі думку про того, хто перший дав їй кохання. Але я перестав бути вже її коханком, і вона почувала, що ніколи ним більш не буду. Їй залишились тільки спомини, і якби вдалось плюнути тому богові в його два остатні обличчя, вона б тільки повік пам’ятала мене, але не кохала б. А як ще влучно плюнути й заліпить тим плювком всю його морду, – може б і зненавиділа.
А самий бог повалився б зі свойого п’єдесталу назавжди.
Я звалю тебе, боже, з твоєю мордою, що нахабно посміхається до мене трьома обличчями!
Чи є в мене самолюбство?
Гадаю, що так. Із самим собою, перебираючи в думковій самоті пережите і зроблене, знаю: багато творю через самолюбство, задля нього. Воно, може, із головних чинників моєї творчої роботи.
Ну, то як же плюнути собі самому в обличчя, приземлити власне самолюбство?
Адже самолюбство така штука, що коли навіть якій-будь сволоті подобаєшся, то воно задоволене… Аби ти подобався… То як же плюнути на його?
Але треба, треба!
Крок за кроком, мент за ментом – у невпинній боротьбі з самим собою (самолюбство), з її обожнюванням. Низка дрібних фактів, випадків, ніби помилок. Брехня і брехня. Якесь посування в безодню та до того ще й щохвилинний заклик:
– А подивись-но, який я брудний!
Важко. У розпучливій боротьбі розуму з почуттям винайдено вихід, але який важкий! Та краще це, ніж ще одним життям притягчити свій шлях.
Що все від того, що вона тебе кохає? Так розбийте кохання! Примусь зненавидіти!
І розбив. І примусив.
Крок за кроком, мент за ментом. На кожному кроці, у кожний мент показував їй свою нікчемність, повну нездатність до якої-будь роботи, дрібну гидоту своєї смердючої душі. Кожним вчинком підкопувавсь під авторитет підлого бога, бруднив ідеал.
Коли помітив з її боку якусь сторожкість та хитання у відносинах, ухопивсь ще на одно – останній удар.
Пустив його на третє богове обличчя. Вона ж кохала в мені політичного діяча (може – найбільш). От і узявсь за велику політичну роботу, аби остаточно скомпрометувати себе.
І я це робив з болем і радістю. Слухайте: як вам треба буде валити свого бога, робіть це обережно, щоби вона не знала, яку ролю в цьому грало ваше бажання. Якби навіть їй сказали, що це ви примусили її на зненависть і образи, вона не повірить вам. Так треба робити.
Виривав од свойого самолюбства криваві шматки, з насолодою пхав самого себе в грязюку. Я губивсь не тільки в її очах, а й перед усіма, бо хотів, щоб її постереження перевірялись словами інших. Я свідомо псував ту роботу, яка колись ввижалась мені найголовнішою в житті.
З великою насолодою робив це, бо там, попереду – зіркою стояла Справжня й Великий Спокій.
Ах, дайте мені нарешті Великого Спокою.
Кінець. Бога повалено. Сьогодні вона плюнула мені в обличчя. Ага, нахабнющий боже, я таки знищив тебе! Я – вільний! Що ти тепер? Тільки попалений бог!..
Ти коли це сталося, коли в грязюку носом заривсь отой нікчемний бог, я несподівано для самого себе зашкодував за ним, поваленим. Як вона посміла? Яке вона мала право розлюбити мене й образити, хоч я й хотів того? – повалити бога? – плювати йому в обличчя?
І з небувалою силою схотілось привернути отому поваленому його міць і авторитет, поставити знову на незміряну височінь; любовно омити грязюку з його обличчя і по-рабському тертись об його п’єдестал.
Я кинув усе: і Справжню, і Великий Спокій… Я знову женусь за коханням тої, першої – і я матиму її.
Повалений бог помстивсь за себе.
Я виїздив Туреччину майже всіма залізничними шляхами. Пам’ять на пейзажі в мене чудова, кожну місцевість можу списати в подробицях (облич, навпаки, ніколи не пам’ятаю). Але який пейзаж між ст. Абрікей, звідки ми від’їхали о 8.45 ранку і Анкарою, де скінчилася наша поїздка о 4.15 дня, – не знаю. Ці майже 300 кілометрів шляху і майже 8 годин подорожі жодного сліду не лишили в моїй пам’яті.
Мустафа-ефенді був мій попутник протягом однієї доби. Ми виїхали разом зі спаленого сонцем Мерсіну на Середземному морі, де люди смоктали цукор з довгих, ніби бамбукових, палиць і, поглядаючи на термометра, говорили:
– 28 в затінку… Почалися холоди!
На ст. Єнідже хамал Дуран переніс наші речі до багдадського поїзда, і ми знову потрапили до одного купе. В мене був один маленький чемодан, в мого попутника аж три. Я дав Дуранові 50 гурушів, і той зробив незадоволене обличчя. Але, коли мій попутник заплатив тільки 20, Дуран аж нічим не виявив якого-небудь незадоволення, уклонився ввічливо, покликав Аллахове благословіння на нашу подорож і пішов геть.
Я подивився на свого попутника. Був це підстаркуватий чолов’яга з сивим волоссям, просто одягнений. Він вийняв з кишені пляшку дузіко і просто з шийки трохи ковтнув. Горілка була найпоганішого ґатунку – і на все купе пішов важкий пах тміну. 20 гурушів за три місця вантажу! Я згадав, що турки надзвичайно ощадливі і не витрачають зайвого там, де можна не витратити. Я пригадав, як директор величезного банку в Стамбулі, дуже багата людина, ніколи не жене свого авта з банку додому підчас перерви, а їде тунелем, і то не в першій класі за 3 гуруші, а в другій – за 4.
І для хамала Дурана ця ощадливість закон. Але чужинці – хіба їм належиться бути ощадливими?
Аж до вечора ми їхали горами Тавра. Величезне спорудження оця багдадська залізниця! Горами, перевалами, тунелями ми піднеслися аж на самісінькі верхів’я, де снігові гори іронічно поглядали на нас, немов нахиляючися до колій і посміхаючись із безпорадної одчайдушності людей, що вдиралися в саме серце гір, а втім не спромоглися подолати снігові корони.
Тунелі заступали місце тунелів. Було місцями лише кілька метрів між ними.
Поїзд винирне з кам’яної імли, блисне в просвітлі суворий пейзаж – безладно накопичені скелі, снігові гори, самотні сосни, шалені струмки – і знову втопаємо в скелястій норі. Там була станція Чіфте-хан – Подвійний Дім. Між двох тунелів на майданчику в кілометр довжиною, а завширшки тільки в дві залізничні колії перон, сумовитий вокзал, монотонний телеграф і несмілий тоненький дзвоник. Коли поїзд спинився, ми бачили вихід з одного тунелю і вхід до другого. Люди там живуть од поїзда до поїзда. Піде поїзд – і знову на цілу добу їх відрізано од усього світу.
Я дивився на грізні, суворі скелі, на дим од паротяга, дим підносився вище хмар, бо надто глибоко знизилися хмари… Важко було щось говорити. Та мої сусіди, офіцери з Адани, люди звиклі до цієї суворості Анатолії, весело балакали, весело пили горілку й весело їли баранячі ковбасні обрізки, потрохи втягаючи мене в кумедну франко-німецько-турецьку балачку.
Надвечір, коли гори, захекавшися, лишилися позаду, з правого боку потяглася безнадійно-нудною і безперервною биндою соляна пустеля. На ст. Конія наш вагон одчепили, веселі аданські офіцери перейшли до Стамбульського поїзда, а ми з мерсінським попутником почали чекати, поки причеплять вагона, що привезе нас впрост до Анкари, до столиці. Коли подали вагона, мого попутника не було біля речей, і я змушений був сам впаковувати його обдерті чемодани в своє купе. За кілька станцій він з’явився, очевидно потрапивши в Конії десь до іншого вагона. Він дуже зрадів, побачивши свої речі, і моя послуга спричинилася до щільнішого знайомства.
Всю дорогу ми приязно розмовляли. Я не знаю турецької, Мустафа-ефенді не знав французької, але розмова точилася досить жваво. Спочатку Мустафа-ефенді щось оповідав мені – очевидно, про свою країну, бо показував у вікно на станції, де ми проїздили уже в темряві, та про свою родину, раз у раз повторюючи «Анкара». Я слухав і похитував головою. Потім уже і я викладав свої подорожні вражіння, висловлюючи все захоплення з прекрасної Туреччини – і Мустафа-ефенді так само повчаюче й схвалююче похитував головою.
Отак приємно побалакавши кілька годин, ми зібралися спати, і мій попутник почастував мене своїм дешевим дузіко. Пити горілку мені довелося так само з пляшки, як і він це робив, але попросити склянки я не наважився. Хто його зна, які там східні звичаї! Може, Мустафа-ефенді виявив надзвичайну симпатію до мене, запросивши пити просто з шийки, а я, відмовившися, ображу його? Надто обережним треба бути чужинцеві-мандрівникові в східних краях.
На ранок ми привіталися дружніми жестами, а потім поновили нашу розмову. Не знаю, на чому спинився вчора Мустафа-ефенді, але певен, що продовжував він як раз з того самого місця. І я так само, спинившися вчора на описові Ізміра, розповідав далі свої пригоди на Егейї.
Потім Мустафа-ефенді дістав з-під полиці найобдертішого зі своїх чемоданів, розв’язав мотузки й неймовірно схвилював мене. Таких розкошів у подібному чемодані я не уявляв!
Монети старовинні, ассирійські печатки, якісь голівки, ціла ваза дуже майстерного виробу й дуже давнього походження… Кожну річ загорнено в папірці й розкладено по бляшаних коробочках з-під цигарет. Окремо в кількох папірцях загорнено золоту монету, і Мустафа-ефенді похвалився мені, що коштує вона десять тисяч англійських фунтів… Знавши, як вимовляється турецькі числа, я так зрозумів його. А пашпорт мого знайомця – він отаким чином вирішив зміцнити знайомство зі мною – довів мені, що Мустафа-ефенді аж 6 місяців мандрував Сирією, відвідавши Алеппо, Багдад, Дамаск та інші міста, що слід свій лишили в його пашпорті у вигляді французьких і англійських віз.
Коли я донесхочу намилувався прекрасними антиками й не лише з увічливості кілька разів промовив «машаллах!» – вираз найбільшого, побожного навіть, здивовання і захоплення, – мій попутник старанно зав’язав подертими мотузками подертого чемодана, недбало сховавши його знову під полицю. І того самого моменту з великим галасом вдерся до нашого купе кондуктор.
Кондуктор несамовито кричав на Мустафу-ефенді. Спочатку у мене було вражіння, що то зустрілися два запеклі вороги з надто солідним стажем ворогування. Але коли Мустафа-ефенді здивовано й без усякого хвилювання почав щось відповідати кондукторові, раз у раз підводячи голову догори на знак негації, я зрозумів, що йде про щось сучасніше.
Кондуктор лютував, Мустафа-ефенді здивовано промовляв «хаїр» (ні) та «йок» (нема). Говорилося, очевидно, про якийсь великий злочин, і свою співучасть у ньому Мустафа-ефенді рішуче заперечував.
Тоді кондуктор накинувся на мене. Поки він викладав своє обвинувачення та використовував увесь арсенал лайки й образ, я мовчав, покурюючи цигаретку. Коли ж кондукторові схотілося взнати мою думку з цього приводу і він зробив павзу, недвозначно дивлячися на мене, я, подібно до Мустафи-ефенді, почав доводити, що я – «хаїр» та «йок». Кондукторові довелося звернутися до мого попутника. Але той рішуче заступився за мене, доводячи, що не тільки він, Мустафа, «хаїр» та «йок», але я, приятель його, теж, дійсно, – «хаїр» та «йок».
Така відповідь не задовольнила кондуктора – злочин, очевидно, був надто великий, і злочинець не мав права сховатися за «хаїрами» з «йоками»… Кондуктор кричав своєї далі.
Почавши прислухатися до його обвинувальної промови, я спіймав кілька слів, що найчастіше повторювалися, і до того ж – близько одне від одного. Ці слова нагнали на мене моторошний жах.
– Джамі рюс, гяур… – кричав кондуктор.
Я почав підозріло дивитися на Мустафу-ефенді. Звідки він дістав оці антики й монети? Чому він тримає їх у подертому чемодані та ще підкидає на вечірній станції випадковому попутникові?
Хто проживе в Стамбулі хоч один день уже знає, що таке «джамі». До назви кожного мечету додається це слово: Єні-джамі, Валіде-джамі, Сулейманіє-джамісі… Воно-бо мечет і означає. Я рюс? Надто зрозумілі були ці чужі слова…
Так, Мустафо-ефенді! Значить, ви зневажили мечет? Значить, ви обідрали якісь сельджуцькі храми – і от де джерело ваших антиків? А потім ви ошукуєте довіру наївного чужинця і скидаєте свою провину на нього? Адже ви можете навіть свідків поставити, що це я приніс подертого чемоданчика з грецькими монетами й ассирійськими левами до нашого купе. Я ще підозріліше подивився на свого попутника.
Та Мустафа-ефенді так щиро й простодушно захищав мене, що мої підозріння зникли. Але в чому все ж таки річ?
Незабаром до купе вдерлося ще кілька кондукторів, галас збільшився, і мені довелося одверто заявити:
– Тюрча бельмас.
Точного змісту цієї фрази я не знаю, але мені здавалося, що це мусить бути заява про те, що я не розумію турецької мови. Тоді кондуктори, так само хвилюючися далі, запросили мене до коридору.
Довелося скоритися. В коридорі при виході з ґанку мені показали велике вікно з розбитою шибкою. Я нічого не розумів. Кондуктори й далі оперували трьома жахливими словами – джамі, рюс, гяур – і мені ставало ще моторошніше.
Хитнувши головою на знак цілковитого нерозуміння змісту жахливої події та якого-будь зв’язку між розбитим склом і зневаженим мечетом, я повернувся до купе і запалив нову цигарку. Кондукторів моя поведінка, очевидно, не задовольнила. Я вийняв з чемодану французько-турецького диксіонера і почав порпатися в ньому.
Словник зробив вражіння, подібне до масла на бурхливій хвилі. Кондуктори вмить замовкли і почали стежити за моїми рухами. Я зідхнув з полегшенням.
От зараз знайду якесь потрібне мені слово і остаточно доведу, що жодних мечетів підчас всього перебування в Туреччині я не зневажав!
Дивна річ переляк! Я вже написав цілу книжку про Туреччину, я вже робив про цю країну доповіді та завжди доводив, що релігійний фанатизм винищено тут дощенту. Але досить було почути сполучення «джамі» та «гяур», щоб поновилися в моїй свідомості старі розуміння, старі уявлення про Схід, як вогнище жорстокого фанатизму. Хтозна, може, тут за споганення мечету призначають довгорічну тюрму, а може, тільки висилають з країни? В обох випадках мене чекала велика неприємність, бо порушувалися всі мої плани та всі надії на цікаві вражіння.
Можливо, що і в тюрмі турецькій цікаво посидіти, але я волію обійтися без подібних вражінь. І раптом випадкова сторінка в словнику штовхнула мене на справжнє розуміння події: «рюзгіяр» – вітер… І не знаю, чому саме, але раптом по цьому я згадав, що скло турецькою мовою зветься «джам»…
Джам, а не джамі! Який сором! Адже в мене, в моїй власній книжці на відповідній сторінці розповідається про скляра, як той щоранку проходив повз моїх вікон та вигукував свій крам. Я не споганив мечету. Я тільки розбив шибку. Очевидно, було так: я вийшов на станції, а потім не причинив щільно за собою двері, вітер («рюзгіяр», а не «рюс гяур») тріпонув, – і скло розбилося.
Я вийшов ще раз на ґанок і подивився на розбите вікно. Тепер у ньому була величезна дірка. Очевидно, кондуктори обдивляючися й роблячи експертизу, з великої старанності видавили здоровенний шматок скла.
Я повторив кілька раз знайдені мною слова, і кондуктори переконалися, що я визнаю свою провину. Але галас од цього не зменшився. Почали збігатися не лише кондуктори, але й пасажири зі всього поїзда, всі докірливо дивилися на мене, і кожний читав мені нотацію. Нарешті, прийшов поліцай і виголосив довгу промову. Я не зрозумів жодного слова окремо, але ввесь зміст цієї громадської догани був надто зрозумілий. Поліцай говорив, очевидно:
– І як вам не сором, а? Ми вас, як людину приймаємо в своїй країні, даємо змогу за ті сами гроші, що й наші громадяни платять, їздити чудесною багдадською залізницею, а ви шибки розбиваєте! Хіба ж можна так?
Спочатку я мовчав. Але потім лють мене взяла. Ну, припустімо, розбив, шайтан вас забирай зовсім з вашим джамом!.. Ну, заплатю. З поїзда не втечеш, чи не так? Чого ж ви тут мені мораль начитуєте? З кожним може таке бути! І я вголос висловив свою лють і образу моїм учителям доброї поведінки.
Справа, очевидно, була не в цьому. Одної моєї згоди заплатити було мало. Може, це зветься в Туреччині хуліганством? Може, ще штраф якийсь належиться?.. Турки далі начитували мені мораль.
– Куди ви їдете? – спитав поліцай.
Це я зрозумів і відповів, що їду до Анкари.
Поліцай знову виголосив прекрасну промову, яка, очевидно, мала означати, що в Анкарі, мовляв, ми з вами як слід поговоримо. Після цього всі пішли, але протягом всієї дороги аж до самої Анкари раз у раз підходили до мого купе пасажири й з огидливою цікавістю дивилися:
– Оце він? Так ось він той, що розбиває шибки на багдадській залізниці? Ці-ка-во!
Мене раптом пройняла одна жахлива думка. А скільки коштує отой джам? Я подивився. Грубе, дуже грубе скло, таких я не бачив у нас. А вгорі було зроблено прекрасний півмісяць з гарною зіркою. Мені здавалося, що той півмісяць з зіркою має коштувати дорожче за цілий джам.
Я перерахував свої гроші. Їх у мене залишалося вже не багато, а в майбутньому було кілька день перебування в Анкарі, та ще тижнів зо два у Стамбулі… А подарунки друзям? Прощай, Туреччино! Доведеться голому і обдертому зайцем їхати в трюмі.
Я виїздив Туреччину майже всіма залізницями, пам’ять на пейзажі у мене чудова, але який пейзаж між ст. Абрікей і Анкарою – не знаю. Чомусь отой пейзаж не зробив на мене найменшого вражіння і найменшого сліду не лишив у моїй пам’яті.
Коли поїзд остаточно спинився, поліцай суворо підійшов до мене і суворо сказав щось, очевидно, таке:
– Ну, ходімо, такий-сякий! Ось ви взнаєте, як джами розбивати!
Та привів він мене не до караколу, а до якогось добродія на вокзалі.
Вислухавши жахливу пригоду з розбитим джамом, добродій ввічливо запросив мене сісти й подібно до своїх попередників почав начитувати довгу мораль. Говорив він французькою.
– Мені нема часу, – перебив я його, – скажіть краще, скільки коштує отой джам.
Добродій зідхнув.
– Мушу вам зробити неприємність, – відповів він: – Це дуже дороге скло. Вам доведеться чимало заплатити. Воно коштує…
На столі з’явився великий реєстр, і добродій почав поволі водити пальцем по числах. Я бачив: 65, 69, 73…
В мене лишалося тільки 100 лір. На ці гроші я мав прожити ще більше двох тижнів, купити подарунки й забезпечити себе квитком на пароплаві… Прощайте, вражіння!.. Їхати мені зайцем.
Добродій раптом підвів голову і докінчив:
– Воно коштує… дві ліри п’ятдесят!
Тобто – два! Два карбованці!.. Я раптом згадав і Дурана-хамала, і багатія – директора банку, раптом пригадав все, що я чув про турецьку ощадливість, економність і розрахованість… Вийнявши п’ять лір, я сказав звичайною українською:
– Беріть п’ять і покажіть, де у вас ще один такий джам!
Але добродій не зрозумів української мови й повернув мені дві з половиною, ліри… А шкода!
Вінницькій Єрусалимці
Впали стрільчатії тіні на воду, місяць розлив свій напиток-отрую, дихання ночі пронеслося, й затремтіли у йому бажання…
Сни прийшли до тих, хто спав, життя наступило для тих, хто хотів… Стомленим – сон, серцю – биття, радість – бажанню, вбогим – кайдани й пута…
Не спиться їй… Душно…
Підвелася і сіла.
Нерівно й звабливо зіклалися зморшки тонкої, як павутиння, сорочки; вирізуване мереживо закрило груди і тільки місяць тонким хитрим промінням заглядав у очка дорогих мережанок.
Руки впали на коліна, попустились виточені плечі, а голівка закинулась назад… очи закрились і в темряві бачили щось…
По устах пробігав вираз скорботного жадання. Вони іноді журливо напіводкривались і вирізувався з-під них тоді рядок тонкого блиску якогось…
Ох, як душно! Душно як!..
Від білого ліжка мов полум’ям дише. Тихо в блакитно-темних кутках кімнати. Гострі тіні квіток пробігли від вікна геть по долівці й одна з них збігла на ніжку дівчині, круглий листок із стебельцем відмалювала на сніжно-білому тлі. Хитнеться нога – щезне листок, знов стане – і він, закоханий, знов припаде до того ж самого місця.
Вона стала ніжками на долівку й злегка стрепенулась усім тілом. Ліниво ступаючи, підійшла до вікна, обіперлася на нього…
Місяць усе своє світло кинув тільки на неї; залив, засріблив найменшу складочку сорочки, безліч разів і безліччю променів цілував усе тіло, кожний пальчик на ніжці, кожну пушинку оксамитових лиць…
Ох, як живлюче ллється прохолода в пожадливі груди! Хвилями… Як без кінця, без кінця п’ється аромат ночі й одно зідхання попереджає друге!
Солодко потягнулась вона усім тілом… Вигнулись гордою стрільчатою дугою груди; мов мокра, обмалювала їх сорочка, руки високо-високо уверх простяглися, – вся вона була стрілою до неба.
А ніч, все шепочучи, манила до себе, тихо говорили листки у садку, падала крапля з трави й грала діямантом між промінням місяця…
Тиха, тепла ніч… Тепла, тепла… Обіймає, обгортає все тіло ніжною втіхою і втомою… розніжує, підіймає очи, млосно й пожадливо тріпоче серцем…
…І мов у півсні, мов заворожена, вся скоряючись одному якомусь всесильному бажанню, ступила вона на підвіконня й легенько зістрибнула в сад.
Бузок бризнув на неї зо всіх своїх квіток холодними крапельками, – вона тільки радісно здригнулася й жартівлива, лукава усмішка промайнула у неї на пишних устах.
Не ховаючись, розкішна, в білій сорочці йшла вона по росяній траві, хвилюючи станом. Увійшла у тінь верб і сховалася там…
Тільки місяць заздро стежив за нею й ловив кожен момент, щоб обняти її промінням і грав на білому тлі сорочки плямами з світла і тіней.
От ізнов вона вийшла з-під верб – і як похопливо блиснув місяць до неї, як радісно заблискав і засяв!
Зігнулися й переломилися тіні від гілок і все бігли кудись назад…
…Тихо над річкою…
Прибігла хвиля, сказала щось до берега, до стеблини очерету і знов рухливо побігла; плещеться все підо дном човна і тихо його все хитає.
Шепотіння таємні якісь носяться над берегом… темно і моторошно під вербами: мабуть, холодно там.
А посередині річки, ввесь блискучий у сяйві кутої з срібла луски, простягся тонкий дракон. Далеко, аж у темряву комишів кинув він свій гострий і вузький хвіст.
І лежить на хвилях, і тихо колишеться і тремтить блискучим пером…
А викинеться десь із води безсонна риба, то ввесь стрепенеться дракон, зав’ється пристрасно-чудовими вигибами і суне все далі та далі свій хвіст у темноту берегової трави.
А потім знову заспокоїться на свойому широко розісланому зірчастому плащі, і тільки іноді по ньому, як і по небу, повагом проповзе неспокійна хмаринка…
О, як тихо! Як божественно тихо!..
Плескоче, плескоче хвилька у човен одноманітним, дивно прекрасним звуком – і слухаєш довго її, а вона тільки плескоче, тільки говорить краплею до краплі…
І під тихий акомпанемент того плескоту хвиль, в глибоких душевних акордах і мельодіях, не розкриваючи уст, заспівала вона гімн ночі…
Солодко полився він палючим струмком з її душі, полетів над вербами і навіть срібний дракон серед річки перестав ворушитись і, припавши до хвилі, заслухався гімну того…
Вона співала!
О, фантастичная ніч, як люблю я тебе!
Розвиваєш свій пишний стяг, малюєш дивне на ньому – й знову звиваєш його у велику-велику просторонь темряви.
Вся одразу дишеш прохолодою, підіймаєш тим холодом груди, а потім… потім обпалиш безсердечно – і загориться кров, заб’ють, затуманяться її джерела.
Дивовижні, невидані ніким і ніколи образи малюєш ти в своїх чарівних, стрільчастих тінях, в свойому невірному вибагливому світлі!
Там, де звикло байдуже око бачити буденну, сіру площу, там, де сама найбистріша летюча фантазія не збудує ні одного достойного образу, – там в момент один твориш ти пишно-прекрасні чарівні фантоми, загадуєш загадки, що їх ніколи не розрішити пильному розумові – о, фантастичная ніч!..
Ти, ти!.. Це ти кидаєш безліччю звуків у звикле лиш до гуркоту вухо і вражаєш його тисячею невідомих чар. Ми важимося – важимося розгадати твій символ таємний – і падаємо в безпоміччі!.. А ти знов смієшся і плачеш, знову здалека вієш тихим диханням, сиплеш астрологічні гієроґліфи – о, фантастичная ніч!..
І міцно все засипляє в тобі, все сіре і мляве. А те, що живе – збуджується раптом і просить життя… Вогонь пристрасті бурхливим потоком ллється в істоті, пробігають блискавкою палючі жадання, і мозок безсилий кидає даремну боротьбу свою… І в буйних сплесках дикого танцю, орґіях скриків і звуків, божевільне тремтять і б’ються нерви… В тобі це, в тобі – о, фантастичная ніч!..
А як блищать в тобі очи!
А яким гарячим полум’ям дишуть уста – і немає тих холодів, що змогли б загасити вогонь той: він запалює навіть арктичні льоди.
І в твою темряву, – о, фантастичная ніч, – в твої чорнії хвилі простягаються тремтячі руки, лоні пишно-палючо розкриваються назустріч… Припасти, припасти до них і висмоктать отруту тую, що влила ти туди, ти – о, фантастичная ніч!..
І вся наповнена жадливою сумішшю всяких бажань з палаючим від таємних огнів обличчям, сідає вона в човен, бере весла й дужою, зміцнілою рукою відштовхується від берега.
Зашепотів човник, сповзаючи з трави, хлюпнув дном на груди хвилі і швидко виплив на середину…
Забилося, заграло, тремтячи, проміння місяця на воді, розтопленим сріблом зливалася з весел вода, гордо вирізувався човен з дивною, мармурово-білою фігурою на собі.
Упаде весло на воду, замовчить під нею на мить, потім вискочить із звуком і з другим знов упаде, знов упаде.
Іноді чорною підійметься з веслом цікава низка трави водяної, гляне понад хвилями раз у житті і знов навіки сховається в своє темнеє царство на дні.
А за човном біжить і піниться вода і спішно-спішно гомонить щось…
Що?.. Що говориш ти, холодная хвилько?
Що знаєш ти?
Чи палилась ти хоч один раз отак коли-небудь?
Чи прилітало до тебе відкілясь незмірне полчище страшних і солодких якихось бажань і чи кидалось воно коли на тебе – і чи падала ти коли під тією вагою і натиском?
Ох!.. Як палиться мозок і як горять вогнем лиця!
І ти, о, недобрая ніч, навіть ти не дишеш і не обвиваєш прохолодою, а мов ще більше кидаєш розпаленого вугілля в гарячі виски…
І дужче, дужче все б’ється серце, кудись виривається воно…
А хтось міцний закоханий вже нахилився до неї, вже дише… і ворушиться волос на чолі у неї від гарячого дихання того…
Близько-близько притулився він і глянув своїми бездонними очима їй у самую душу. І страшно дивитися у ті очи – і вічно дивитися хочеться, бо в кожний момент сиплеться з них щось нове, якісь вогні, образи, бажання…
– Хто ти? Хто ти?.. – несміливо й тихо шепоче вона, кинувши весла, і тремтить у неї сорочка на грудях…
Відкілясь із ніжок, з самих пальчиків на ніжках поповзло щось гаряче-гаряче і залило жаром усе тіло…
Човен зашелестів осокою і торкнувся легко та тихо об берег…
Вона здригнулась і… і щез кудись він. В лице їй ударила, мов жартуючи, китиця очерету, бризнуло крапельками аж за спину. Дихнула прохолода з берегової мряки.
Сумно-сумно зідхнула вона, з болем узялася за весла і знов випливла на середину річки…
Падають весла, хвилька говорить, дракон срібний хвилюється і вигинається спереду, очима тайни дивиться темний берег – а думи знов обсідають, летять звідусіль… Гонить їх хтось лихий на безсилу дівочу душу, панами приходять вони туди, женуть все супротивне…
От ізнов кинуті весла притулились до човна і, зіклавши промінясті руки на колінах, схиливши голову, задумалась красуня… про нього вона задумалась…
Хто він – не знає вона. Знає тільки, що мусить бути прекрасний, як ця ніч, як цей сніп тонкий світла від місяця над сонною річкою…
Царевич молодий, ввесь у шитому золотом убранні, з пишними кучерями до плечей, ставний і гнучкий, мов промінь…
Лицар дужий, в залізо закутий увесь, чесний до фанатизму оборонець і захисник краси. Прийде він, могутній, і схилить коліно і здійме шолом важкий, прикрашений струсовим пір’ям…
Великий геній, що перед ним схилиться світ увесь, співаючи пісні й гімни прославні, геній з піднятим, як у бога, чолом і всесильним поглядом закоханих, чудово-глибоких очей…
А може сам цар морський… ввесь обвішаний зеленими травами, дивовижними перлами, з сивою бородою і з жагою юнака… Він пестити як дитинку буде любку свою, убиратиме в коштовні діяманти, колихатиме на прозорих, дивно пахучих хвилях і примусить підвладних йому чарівливих сирен розважати кохану веселими співами…
…А ніч все колише й колише величним покровом своїм, а хвилі все дзвенять срібними голосами під човном, безконечне щось розказують одна одній.
Запитливо дивляться, зігнувшись над річкою, цікаві верби; іноді сердито, мов гад, вигляне з-під води чорний камінь, крикне спросоння й замовкне знов птиця в гілках, а комиш, сумний хранитель берегових таємниць, радиться про якусь новину…
– Заспівати… заспівати…
О, як хочеться голосно-голосно заспівати, всю далечінь наповнити звуками, одразу вилити ненаситиму, таємну жагу з глибини, виплиснуть гіркість сліз із душі…
Може спів він учує і, прекрасний, світлий, жаданий, прилетить на поклик.
Прилетить!.. О, він прилетить, коханець дорогий… дасть зрозуміти всю чарівну розкіш любові, і вони вкупі знесуться на верх буття… Туди… в вічно прекрасні сфери, в гармонію.
– Прилинь!.. Прилинь!.. Ждуть тебе, щоб розкритися, пишні лоні мої… Губи рожеві чекають уст твоїх… Ще нікого, нікого не цілували вони… Всі скарби дорогоцінні, вони берегли для тебе і тільки для тебе… Ніхто не осквернив ще моїх очей своїм палким зором, ніхто не держав ще за руку мене і вона не тремтіла ще в жодній руці… На тебе, на тебе чекають усі розкоші і сили й принади… Прилинь!.. О, прилинь!.. О, жаданий і милий, і милий…
І простерла вона до небес тонкі руки свої, мов відти чекала коханця.
Широкі рукава округлим рухом ізсунулись на плечі і лінії мармурових, виточених рук забились, запалали промінням.
Закинулась голова, вискочив гребінь, розсипались свавільно коси…
Груди скоро-скоро підіймались, тріпотіли – і вся вона, розкрита, зворушена, поклик жаги кидала в просторонь, в далеке зірчастеє небо:
– Хто ти?! Хто ти?!
І… ніхто, окрім комишу, не відгукувався на поклик жахливий той…
І ніхто, окрім місяця, не цілував її гордо-піднятих грудей і палаючого лиця…
Холодно відбивала вода свою глибину і загадувала таємну загадку…
І з розпачем крикнувши аж до хмар: «Хто б не був ти! Хто б не був ти!» – впала вона, ридаючи, на дно човна… Човен загойдався, загомоніли незадоволено весла, хвилька бризнула вбоки – і знов через момент все також тихо і таємно заговорила, несучись все вперед і вперед…
Впали стрільчастії тіні на воду… Місяць розлив свій напиток-отрую, дихання ночі пронеслося, і затремтіли у ньому бажання… Сни прийшли до тих, хто спав, життя наступило для тих, хто хотів… Стомленим – сон, серцю – биття, радість – бажанню, вбогим – кайдани і пута.
Довелось мені якось бути на музичному soiree у одного видатного місцевого діяча. Народу було багато. І всякого. Бородатого, вусатого, патлатого, лисого. Але не дивлячись на деякі відміни, весь той люд мав щось спільне – це вираз ситості й якогось масного задоволення. Білі пікейні й чорні оксамитові жилети солідно колихалися від мірного реготу; вина й усякого їжва було подостатком. Ба! – навіть про пищу духовну подбав господар, бо на вечір був закликаний відомий віолончеліст N.
Я вперше бачив його отак, зблизька. То все доводилося дивитись на нього «з публіки», при скриках захоплення студентства і скромно-жадібних поглядах жіноцтва та дівоцтва. І мушу признатися, я з певного роду зацікавленням придивлявся до цієї, все ж як не як трохи вище поставленої людини. А коли все признаватися, то ще раз мушу признатися, що чим більше придивлявся, тим більше… розчаровувався.
Я не був запальним юнаком і зовсім не малював собі артистів в виді якихось надземних істот в сяйвах німбів та блискучих авреолях божественних променів; я добре знав, що вони такі ж самісінькі люди, як і ми грішні, з такими ж потребами, болями й радощами. Словом, я це все знав, але… все ж почув якесь розчарування, коли придивився, як добре N осушує чарку, як запихається дорогими закусками, І як сміхом відповідає на досить таки тупенькі гостроумства якихось «гласних».
Потім це почуття розчарування якось пройшло само. Скажу більше: деякий час довелося мені сидіти поруч із N, між нами зав’язалася досить цікава розмова і в результаті – я почув навіть симпатію до нового свого знайомого.
Всі були веселі, голосно балакали, голосно сміялися, ляскали іноді по плечах один одного купецькою рукою. Кімната, не дивлячись на добру вентиляцію й на всілякі пахощі, набиралася якогось духу передбанника – і от в цій атмосфері попросили N грати.
Признаюся, мені було образливо, коли N одразу згодився. Я собі думав: чому за це вино, шпроти й т. д. ніхто з гостей не платить, а от артист за те, що його покличуть на вечерю, має платити своїм талантом?
Грав N досить багато; акомпанувала йому господиня (я тоді зрозумів, чому це в сучасній дівочій школі грі на роялю відводиться таке почесне місце). Дешеві захоплення, аплодисменти, коли ще тягнеться словом затихле ррр, – ввесь звичайний антураж був на лице. Нудно.
В якійсь голові виникла ідея – прохати N заграти «Caprice» Шуберта. Річ популярна, всім відома, й тому ідея подобалася. Скоро всі причепилися до N безвідступно, як то кажуть – в одну душу.
Я бачив, що коли згадали цю річ, по лиці N пробігли якісь судороги. Він відмовлявся, але гості настирливо докучали.
– «Caprice» Шуберта! «Caprice» Шуберта!
N відніс уже інструмент до другої кімнати, але й це не помогло. Дехто намагався відговорювати.
– Панове! Та чому ви причепилися до цього пустячка? Коли вже просити, то най шановний N покаже нам чудеса еквілібристики, останнє слово жонглерства, словом «висшую школу парфорсной єзди» на своїм інструменті, – гукнув якийсь цінитель музики.
– Е, пустячок! А ви послухайте, як шановний N грає цей пустячок.
– Талант з усього може зробити щось варте.
– О!.. Талант – велике діло!
– Талант – це дар богів.
Словом, як прицілилися… а вже – «если толпа захочет, то поставит на своем» і – N згодився.
Услужні цінителі кинулись за інструментом: один тягне віолончель, зачіпаючи інструментом за стільці й промовляючи при тім: «нічого, нічого». Другий ухопив смичок прямо за волосся сальною рукою й розмахує ним, як дубиною, покрикуючи: «Дорогу! Дорогу!» Третій тягне крісло, четвертий…
N грав, але якось в перші моменти я не відчув нічого особливого в тім виконанні. Заграно добре, говорить нічого, але щоб стільці ламати – я до того не охотник. А от чомусь уся оця товпа прямо божеволіла, коли можна вжити тут це слово. Невже я, людина з більш-менш тонкою організацією, не зрозумів того, що розуміє оця товпа біложилетних добродіїв? Пригадалися мені слова одного музиканта; він сказав, що товпа може складатися з найневідповідніших елементів, але в сумі все ж може відчути щось недоступне індивідуумові.
Потім була вечеря, пили, потім ще пили. Пили на брудершафти, пили так. Одна компанія, голосно перешіптуючися, змовлялася їхати кудись; друга вимагала вина, якого не було на столі. Словом, усім було весело…
Ми знову сиділи обіч – я й N, але про що говорили, того я не знаю, як не знаю й того, яким побитом я опинився у N. Щось неначе мріється, ніби він говорив, що йому чогось страшно їхати самому додому, а я визвався його проводити. Якимсь побитом ми попали до його приміщення, там іще про віщось балакали, а потім я рішив, що далеко краще буде лягти спати, й ліг на тому самому предметі, на якому сидів.
На ранок мене збудили звуки. Я вслухався – це було «Caprice» Шуберта.
Я розкрив наполовину очи й дивився на N. Він сидів на ліжку ще в кальсонах і грав зовсім ненатягнутим смичком, вироблюючи staccato біля самої колодочки. Звуки були тихі (грав під сурдину), з характеристичним сипінням, але – щось мене вдарило, коли я вслухався в них. Я зачув у тих коротких, наче беззмістовних нотах якийсь біль, якесь укрите страждання. Початкові такти – то був неначе початок якогось сумного оповідання: хтось розповідав при заході сонця в тінях, що впали від високих дерев, розповідав про розбите життя, про гіркі, бо не виплакані, сльози, про гибель найкращих надій; розповідав – і старався зробити це в жартливих формах, надаючи вигляду пустяковині… Але того не вкриєш: сльози виривалися з-під кожного слова. Хоч у тих декількох шістнадцятих, які йшли вниз, і чувся неначе здавлений смішок, але він був силуваний, вимушений. Так сміються тільки старі одставні чиновники, коли їм купецька компанія маже пику гірчицею, дає пити горілку з оцтом, сіллю й карболовою кислотою… а він сміється, і його дрібненький із сльозами смішок непевно тремтить проміж масних октав купецького реготу.
Я лежав і вслухався в оті шістнадцяті. Очевидно, й сам N надавав їм якогось особливого значіння, бо старанно відтіняв і вироблював; у нього навіть губи якось кривилися, коли spiccato легко й скоро, але все ж ніби захлипуючись, збігало вниз.
Я не ворушився на свойому дивані. Якось навіть аж неловко було: немов підслухуєш чиюсь самотну скаргу. Вікно було одчинене. Воно виходило у маненький садочок. Там зацвіли маслинки й наповняли запахом повітря. У дворі шаруділа собака, бігаючи по ланцюгу. Штора була піднята до половини. Якийсь вертлявий горобець стрибнув був на підоконня, але перелякався й шурнув геть.
N скінчив ледве чутним pizzicato. Підняв голову й подивився просто на мене.
– Ну, чого ж ви? Я ж бачу, що ви не спите.
Я підвівся на ліжку й сів, закриваючися ковдрою. На хвильку мені здалося, що ми нагадуєм у своїх костюмах двох божевільних.
Я не знаходив що сказати. Мовчав і N. Одною рукою тримав віолончель, друга безсило, мов перебита, повисла зі смичком. І вся його фігура була наче зламана; аж дивно було думати, що це той самий музика, що з гордо піднятою головою виходить на естраду й володіє масами.
– І навіщо вони змусили мене грати цей «Caprice»?
Я мовчав.
– Ні, навіщо я згодився грати його на чиюсь потіху?
Я хотів було озватися, що не даремне його просили, бо він грає цю річ, як ніхто, але мені це здалося банальністю, і я знову промовчав.
Він обіпер інструмент об своє ліжко, смичок поклав на подушку, а сам пересів до мене. Як видно, йому хотілося щось сказати мені, може, навіть звіритися в чому. Бувають такі хвилини й у цілком дорослих мужчин.
Я рішив помогти йому й спитав.
– Мабуть, ця річ щось значила в вашім житті?
– О, ще скільки! Якби я міг її забути!
Він скорботно попустив голову. Потім слово по слову почав оповідати своє життя. Бідне й сіре воно було, не дивлячись на талановитість. І ця сірість, видимо, була лейтмотивом, клала печать на всі відчування, на ввесь світогляд.
– Зробити життя прекрасним… як легко сказати це. А я – чого б я не віддав за один день такого життя. Я й тепер не можу байдуже бачити живих пахучих квіток, бо чомусь власне вони найбільше мені говорять про прекрасне життя. Як увійдеш до кімнати, де вони, то так і кинуться вони до тебе – і запахом, і фарбами, і чистою свіжістю. А в серце вдарить мимоволі думка – а що якби ти увійшов отак до своєї тихої, ласкавої кімнатки, стомлений від потрібної корисної праці, з потом на чолі й веселими очима? І кинулась би тобі так само назустріч люба людина, усміхнулась би так, як ці квітки усміхаються, і такою ж радістю, такою ж чистотою повіяло б від неї і… забув би всі дріб’язки й каміння під ногами, малими й нікчемними тобі б здалися нерівності оточення. А замість того, – приходиш у свою смердючу халупу, засвічуєш свою смердючу лямпу й зі скреготом зубів берешся за книжку або за обридлий інструмент та починаєш байдуже виводити пошлі мотиви, глупі акорди, ідіотські звуки.
Мене, признаюся, це здивувало. Я аж не втерпів.
– Як ви говорите так про музику, найзмістовніше з усіх мистецтв?
Він тільки махнув рукою.
– Оце знаєте, доводиться, вже думати й про старість. Іноді й оглянешся – не все ж дивитися вперед та вперед. То часом оглянешся й спитаєш самого себе, пощо жив? І – нема що відповісти. «Що зробив? Що зробив? Що зробив?» – невідступне, як краплі з даху після дощу, все капає на мене питання. А я знову не маю що відповісти.
Хто я справді? Служитель мистецтва? Жрець перед олтарем величної музи? Ні… Я просто усладитель буржуазії. Ціле життя, ціле життя грав тільки для тих, хто за гроші приходив мене слухати. Ціле життя грав лише те, чого вони хотіли, а вони за те ляпали долонями. Скільки разів я грав тоді, коли мені властиво кричати хотілося! І завжди я грав те, чого мені не хотілося грати. А музика – це ж така річ, що стає нічим, коли її насилувати.
– І от так доводиться брехати ціле життя. Нарід… але нарід і не чув мене ніколи. А якби й почув, то не слухав би, бо те, що я граю, йому нецікаве. Та й що, справді, я міг би заграти для народу? Які-небудь Aires variees – а йому однаково нецікаво. Чим же я можу підняти його у високі сфери музики? Чарка горілки, фарс в балагані, житіє якогось святого, – це переносить його в інші сфери, але в ті сфери не треба підійматись, варт тільки переступити, а тут… тут треба злетіти й то так високо. А я в цілому світовому репертуарі не знаю підходящих до того речей.
Він устав і почав машинально одягатись.
– Іноді хочеться боротьби, небезпечностей. Заздриш людям, що ходять по краях безодні, живуть під вістрями дамоклових мечів, але зате кожну хвилю й кожним фібром своїм чують себе і свою душу. Хотілось би іноді хоч трохи й собі пожити таким життям – але як? Контрабандою зайнятись? Укротителем звірів стати? Цирковим гімнастом? В злодійські притоки йти? Все це штучно, неприродно, а тому – так і йде все колесом… Приходить ранок, з ним приходить щоденщина, якісь дурацькі обов’язки, що їх порвати, потрощити нема сили. І не те, що сил не ставало, а просто думалося – невже це, іменно це і є мій ворог? Невже власне з оцим я мушу боротись? І я не боровся, вважав таку боротьбу нікчемною, а ті дрібниці тим часом обплутували мою душу, точили, мов шашіль, і скоро там замість твердого дерева зосталася труха і гниль.
А зрештою… Я знав теоретично, що єсть десь на землі люди боротьби, люди-герої, але бачити їх не бачив зроду. Часом зустрінеш людину, здасться тобі – от! Підійдеш ближче – а воно таке саме, як і всяке інше. Нудно стане – і вертаєшся знов до своєї проклятої кімнати, пересяклої якимись запахами гидкими, хоч я голову собі скрутив, шукаючи за джерелом тих запахів. Сядеш, спустиш голову на руки і замреш… Тихо цокає годинник, муха на вікні дзизчить… У стотисячний раз обведеш ту кімнату очима, оглянеш кожну до огидливості знайому дрібницю – і все те набридло, все це настогидло до стосоткрат чортів. Душить, давить ця обстановка, рухів хочеться, розумної бесіди – а де її взяти? Повалишся, як роздавлений, на оцю остобісілу тигрову шкуру і скрипиш зубами від безсилості, від злоби на всіх і вся, а на себе самого насамперед.
І з острахом думаєш – як же пройде кінець сьогоднішнього дня? Чи зайде до мене хто-небудь, чи сам я піду куди, а, може, стане сили пересидіти дома за книжкою чи за музикою? Як нема нікого – хочеться, щоб прийшов, а прийде та заведе обивательщину – хоч тікай з хати, до того нудно. Чи, може, то у мене знайомі такі? А воно таки так. Якісь вони усі… нікчемні, полохливі. Нема їм ні до чого діла, ні до засад там якихось, боротьби. Спробуй з ним завести розмову не на цілком обивательську тему – він або відповість тобі якоюсь ідіотично-байдужою фразою, або позіхне, або запропонує післати краще за півквартою. Іноді аж наголос хочеться крикнути: «Та падлюки ж ви, мерзавці! Та невже ж немає нічого вищого на світі?» А потім прийде в голову думка – а чим же ти кращий? – і ця думка вбиває все. То я йду й п’ю. Я горілки не люблю, мене до неї не тягне, але я п’ю, п’ю, як останній швець, як… негідник.
А підеш до кого – ще гірше. Ото наслухаєшся! І як вони можуть? Цілими вечорами, часом аж до ранку переливати ото з пустого в порожнє, базікати, белькотати всякі дурниці – і зоставатися задоволеними? Раніше то я, було, не втерплю й крикну їм в розпачі яке слово але що ж… Розрегочуться, почнуть жартувати і, забувши шапку, тікаєш, мов несамовитий, геть з дому, здивувавши слугу.
А на вулиці вже живе робочий нарід, вже йдуть на працю, вже готовляться боротись за насущний шматок. Хмарки порожевіють, з-за них уже блискає проміння – і хочеться дзвону церковного, тихого віяння молитовних мелодій, світла свічок крізь прозорчастий туман ладанових хмар. А власне життя здається вже таким гидким, таким осоружним, що вбить себе й то було б гидко.
Взагалі – повна невідповідність реальних даних до розумових вимог. От був один такий час, що я… ну не знаю до чого мучився, що не можу створити чогось великого. Саме тоді я прочитав «Крейцерову сонату». Як мені хотілось утворити щось подібне. І то не від заздрощів, не від дрібненького позіхання комашки на славу велетня – ні… А мені хотілося зайняти думи людей, змусити працювати їх мисль і відчувати, що це зробив я, я!.. Значить твоє життя потрібне, значить твоєї праці ждуть… О, чого б я не віддав за наявність такого почуття!..
– Але того нема, не було й не може бути. Встаєш ранком, не квапишся нікуди, бо нема пощо. Дляєшся над кожним моментом одягання – аби протягти час. Іноді побринькаєш на отому своєму одороблі годину-дві й тоді кажеш собі: «от поробив сьогодні – аж їсти хочеться». Ох, і ненавиджу ж я це інтелігентське бездільне прозябання, цю розпусту мускулів і розбещення тіла!.. І так стане гидко, що захочеться зробити якесь паскудство, внести якийсь заколот у звичайний хід речей. І крикнути на ввесь світ про брехливість людей, про ілюзії праці, бо от вам велике слово – не бачив я смислу ні в одному ділі. Я придивлявся – я жадібно ловив деталі життя ріжного стану людей. Моя професія дає змогу входити до ріжних верств; отже знав я й громадських діячів, і літератів, і бюрократів, і свою братію пискливу; часто подовгу жив де з ким, їв з однієї миски, отже мав повну можливість придивлятися до сокровенних струн душі. І що ж бачив? Одне й те ж: всюди самообман або просто обман, ілюзії праці й замилування до неї.
І не думайте, що це односторонність моїх уваг говорить з мене, не відповідайте загальником: «та невже ж нема на землі людей, що любили б своє діло й віддавали б себе йому цілком?» Я твердо і певно скажу – немає. Основне тло – лінь фізична й моральна, а вже на нім ріжні узори, форми й кольори, а ми оті малюнки вважаємо за щось самоісне, коли то тільки продукти одної загальної первопричини. Це правило – без винятку. І всі наші судороги працьовитосте, потуги на творчість – все те тільки бажання утекти кудись від тієї страшної влади лінощів.
Але це не зло, це – підвалина. Що таке велика скорбота навіть не людей, а таких абстрактів, як Демон, Манфред і т. д.? Що це, як не сум від усвідомлення обмеженості, кінечності? Що це, як не печаль за тим моментом, що вже минув і не вернеться як би ви його не кликали? І я вірю, що жодні муки не порівняються з тим жалем, але… але не знаю, чи ви розумієте мене.
Сказать правду, не дуже. І не з усім в його промові був я згоден, але він так цікаво говорив, що мені ще й ще хотілося його слухати. І я почав запевняти, що зрозумів, що… – словом усе, що говориться в таких випадках. Він подивився на мене сумно.
– Оце я вивертаю перед вами свою душу, як баба панчоху, а внутрішній голос не перестає говорити: «Ну, і пощо ти це робиш? Все одно ж ти не підійдеш ні під одну з фарб, в які завгодно буде йому тебе розмалювати». І все це я розумію, і все це я ясно бачу, але… але чомусь сьогодні моє убоге життя постало передо мною в такій страшній наготі, що я перелякався. Голе життя – ви розумієте що це значить? Ви ж бачите життя в одягах і прикрасах, а якби хоч раз побачили отак голим, як я, ви здригнулися б – такий то огидливий смердючий кістяк. Тому, хто бачив його голим хоч раз, вже навіки не захочеться тратити кольори й квіти на вбирання того трупа. Бо в які б розкішні одежі його не вбрав, в складах їх повно буде гною й пліснявини. І як смішно тоді дивитися, що люди гають час і енергію, осліплюють себе й інших, аби тільки хоч як-небудь прикрасити наготу свого паскудного життя, суєтяться, вигадують собі «діла», мету, убивають той безщасний час тисячами найрізнородніших засобів – а все ніяк не можуть убити, все він безконечний, все зостанеться його хоч дрібочка, хоч півгодинки – і ці півгодинки так вимучать, витріплють їм душу, що раді вони хоч за отрую вхопитись! Знаю я це, добре знаю!..
Він був уже одягнений, а я ще сидів так. Я боявся, що коли почну одягатись, це він буде вважати за моє бажання закінчити розмову. Так само, думалось мені, він зможе перестати говорити, коли я вперто мовчатиму. Тому я рішив час від часу подавати репліки. Хоч, може, й не до діла, але аби тягти розмову.
Так і тепер. Коли він замовк і почав ходити по хаті, я перечекав трохи й сказав:
– А література? А вона вам не давала усолод?
– Ні. Те, що варте уваги, те читалося й перечиталося, а решта… Убогі вони, наші літерати. Ще коли малюють негативні типи – ще сяк-так; бачиш, що намальовано живих людей. А вже як діло доходить до чогось позитивного – лишенько, яка мертвота й скука. Тільки й бачиш: учительку народньої школи та лікаря, що не бере грошей з бідних пацієнтів. А потім знову учителька й знову лікар – і так до безконечності. Прочитаєш таку штуку раз-два – і так тобі це остобісіє, що тікаєш від книжки, як від зарази. Погані психологи наші письменники. Вони ніколи не можуть піднятися до того, щоб зуміти змалювати цілого чоловіка. Так, візьме який-небудь моментик, якусь картинку, якусь дрібненьку ситуацію – і давай розмусолювати на десятках, а то й на сотнях сторінок. А якби вони, оті письменники, зуміли заглянути в душу хоч би отих своїх лікарів та учительок – страшно б їм стало від тої порожнечі, яку почувають у своїй душі оті літературні козлища. Бо коли у них, у тих лікарів та учительок, знайдеться вільна хвилина, що не збігається з моментом максимальної фізичної втоми, ними заволодіває таке страшне розчарування, що дорого вони заплатили б тому, хто зумів би їм доказати, що вони не даремне живуть, що їх праця комусь потрібна. Бо бути задоволеним із своєї праці, бачити в своїх ділах пуття можуть тільки генії та посередності; решта людей – то духові павпери, навіки засуджені на муки сумнівів. Скажете мені, що не ці моменти упадку енергії, побіди сірого кольору складають центр ваги гарного життя, а власне ті високі хвилини, в котрі й т. д. І на сонці, мовляв, є плями, але не вони дають життя людині, рослинам і всьому світові. А я думаю цілком навпаки. На мій погляд, власне в них, в тих життєвих плямах, більше змісту, ніж в самому сонці. Вони ясно показують, що в сфері духових потреб, вигаданих для себе чоловіком, існують якісь провалля, котрих чоловік не може нічим загатити, бо не знає, яку жертву треба принести цьому роззявленому богу. Коли чоловікові хочеться їсти, він ніколи не роздумує, чи треба чи не треба вкусити оцей шматок хліба: він просто жує. А от коли перед ним стоїть питання, чим задовольнити свої духові потреби – скільки боротьби, скільки вагань починає переживати він! Бо насамперед йому доводиться вирішати – чи є ще вони у нього, оті духові потреби. А потім, коли він рішить, що вони є і що треба їх чимось задовольнити, – скільки найпідліших сумнівів, несподіваних рішень і тяжких мук!.. Ні, поки оті так звані духові інтереси не здобудуть собі ясності й невідступності фізичних потреб – доти я не повірю в їх задоволення. Звідки я знаю, що оцей суб’єкт не бреше? Тому я в людях ціню лише ту більшу чи меншу зручність, з якою вони вдають той або інший тип. І, знаєте, іноді трапляються чудові актори! Є такі, що доходять навіть до самогіпнозу й починають сами вірити у власні достоїнства. Але навіть і в тих бувають хвилини, коли серединка, серединка, нутро виступає наверх. А більшість так просто ниє під тягарем самонакладених на себе обов’язків, але почуває себе так, як оті кавалери в трамваю: уступить місце дамі, а потім бурчить цілу дорогу.
Взагалі тільки дивуватися доводиться – скільки то бруддя можна знайти в найкращих почуваннях чоловіка. Всі вони побудовані на болоті, й те болото час від часу дає себе знати зловонними випарами й гнійною росою. Візьміть до аналізи все найвище, що має людина, переверніть на інший бік найкращу медаллю – і ви перелякаєтеся.
Я починав потроху розуміти цей психологічний тип, повний прикмет морального лінивства, недбальства при сильно розвиненім інтелекті – і мені стало жаль його, як йому самого себе. А він плів далі сіру повість сумного свого одинацтва.
– Вічна самотність. Важка і така глибока, що страшно у неї заглянуть. Немає години в дні, немає дня в році, немає року в житті, коли б вона, та самітність, не давала себе знати. Мені кажуть про діло, роботу, обов’язки. Але жодна робота та й ніщо у світі не відбере у вас всього часу. Все одно щось зостанеться між двома працями, все одно щось буде відділяти скінчене від непочатого – і от досить одного такого моменту, щоб почути холод смерти в душі, щоб страшно стало жити. А я ж увесь свій вік не виходив з тих моментів. І не дорікайте мені, що я нічого не зробив: я не хотів шукати праці, раз вона сама мене не знайшла.
Іноді до того стане тяжко, що схопиш себе за волосся, вилаєшся круто і… тоді вже пропало все. Наплюєш тоді на всі приписи, на всі моралі, на всю нашу брехню вселюдську і закрутишся в безоднях самого яскравого паскудства. І нема такої ями, в яку не лазив би в такі хвилини; нема такої погані, якої не обмацав би й не покуштував би на язик. І чим більше пакості з погляду вічно-коректних людей, чим здивованіше підіймаються брови глядачів – тим невідступніше почувається бажання зробити власне так. Ох, чого тільки не довелося пізнати в такі хвилини!..
А потім – протверезіння. Найчастіше це траплялося ранком. Сидиш, було, в якому шантані або просто в шинку нижчого розбору, горять побронзовані дешеві люстри й світло від них дивно переплітається зі світлом приходящого ранку; на столі повно недоїдків і недопитків, долівка липка від розлитого пива, горілки, вина. Ввесь розхристаний, руками ледве витертими від блювотини, хапаєшся за яке-небудь яблуко чи виноград і смокчеш без смаку. Доокола, мов трупи, валяються собутильники й собутильниці; дехто показує ще ознаки життя, бо намагається співати захриплим голосом, обіймає сусіду й плаче; за стіною чутно хропіння вкрай стомленого лакея – а у вікна вже прокрадається благословення ранку. Одна половина віконниці освітилася нашою люстрою, а на другій уже тремтить і радіє рожевий промінь сонця… перший, дорогий, милий промінь. Тихий ще він, але вносить уже тривогу в роботу ресторанної люстри; сам божественно-чистий – він наївно освітлює й намазані висмоктані обличчя куртизанок та інші частини оголених тіл, ледве прикритих шовковим руб’ям. На хрусталі вазонів, на склі вже грають провісники кінця мряки, весело міняться веселкові кольори – і так радісно на те все дивитися.
І от тоді одразу біль, такий біль стисне серце, що не знаєш, що з собою почати. Одчай якийсь заволодіє душею, страшно стане, зуби цокотять, увесь тремтиш. Затуманена голова ще не може в усім розібратись і тільки збільшує той жах, яким і так ввесь переповнений. З надзвичайною ясністю почуваєш усю свою брудоту, хочеться вити, як вовкові, і впасти перед кимось на коліна і голосити, б’ючися головою об долівку. Ох, які то важкі хвилини, як би ви знали!..
Потім він став лицем до стіни й довго стояв. Так довго, що я вже почав боятися, чи не перестав він взагалі говорити. Я рішив викликати його на дальші балачки й почав:
– І невже ви не пробували якось позбавитись тої самотності своєї?
– А як же його пробувати? Пробував я, було, раз жити з однією… економкою. Думав, нехай буде сурогат, коли нема чистого продукту. Ну, і що ж? Через тиждень я уже відіслав її від себе, віддавши все, що у мене було.
– Чому?
– Стидно було їй дивитись в очи. От устаємо ми вранці; вона з хазяйським видом запарює чай, а мені в цей час приходить у голову: але я від тебе власне не того вимагаю, твої функції починаються з ночі. І так мені стидно стане, що я ховаю очи вниз, а вона ловить цей схований погляд і усміхається, знаєте, так по-жіночому. А потім теж жіночим розпусним голосом запитає: «Чого це ви завстидалися?» А мені крізь землю хочеться провалитися, бо почуваю себе рабовласником, покупцем живого товару, що його для мене власне готують на життєвому ринку. Ой стидно, стидно…
– Так чому ви не женилися?
– Я? Женитися? Ви серйозно мені це кажете? Ви справді думаєте, що це радикальний спосіб позбутися одинацтва? Та що ви, добродію! Я вже не кажу про те, що шлюб, це – найбезчельніша з форм лотереї, де число виграшів у мільйон разів менше числа програних. А брехня? Скільки безглуздої, безсмисленої брехні повинен я вжити й повинні вжити для мене, аби підтримати родинне вогнище в належній ясності! Скільки даремних жертв! Скільки безплідно згаяного часу!..
Правда, ви маєте право сказати мені, що на брак потрачених даром хвилин я не можу поскаржитися, але я вам скажу, що коли я сам винен у своєму ледарстві, то сам я й карайся за це; коли ж я повинен гаяти час ради чогось, що знаходиться не в мені – це інша річ.
Що ж до оженіння, то бачив я їх, бачив на свойому віку досить. В цьому акті одна біда – це, що оженіння доконче мусить відбуватися з женщиною, а женщина, навіть найкраща женщина – деспот, невмолимий деспот. Ви не можете навіть собі уявити, скільки у неї шляхів для проявлення свого деспотизму! І женитися для того, щоб почути на своїй шиї тиск чиєїсь ноги – слуга покірний! При першій же родинній сцені, цього доконечного атрибуту подружнього життя, я розбив би голову або собі або… кому іншому. НІ! Шлюб – не засіб проти одинацтва. З двох зол треба вибирати менше.
Знаю, що ви осудите мене. Озлоблений старий холостяк – такий звичайний тип. А мені навіть не було причин обізлитися на женщину, бо я не терпів від неї жодного болю. Та все ж ніколи не буду женитися, бо знаю, що як тільки женщина почує коли не вищість то бодай рівність, – вона небезпремінно зробить тобі боляче, небезпремінно! Та ще так паскудно, під оксамитовою лапкою, в позолочених пілюлях. Під позором піклувань про твоє здоров’я тобі не дозволять іти, куди ти хочеш, робити, що ти хочеш; будуть змушувати тебе лягати спати тоді, коли тобі хочеться працювати, робити дозволять тільки тоді, коли це комусь не перешкоджає. А насильство любові – хіба це не найгірше паскудство? І так день за днем, година за годиною приносиш огидливі жертви, опускаєшся все нижче й нижче, аж поки настане час, коли ти, глянувши на себе, не пізнаєш, що це ти, той самий, що так радісно йшов до шлюбу.
– От ви все про жертви…
– Підождіть. Хочете сказати, навіщо їх приносити? Ех… Так і видно зразу, що ви іншим радите женитися, а сами цього блага й не закоштували. Та як же можна в родинному житті обійтися без жертв? Та вас же заклюють, коли ви захочете опертися хоч на одно з найзаконніших своїх бажань. Вас назовуть деспотом, кровопивцем, сльози, ридання. «Я хвора!.. У мене нерви…» О, це таке пекло, якого ви собі й уявити не можете. І це не раз, не два… Нерви тріплються, розхитується організм. А коли ще зважити, з-за яких дрібниць це робиться, то кулю собі в лоб хочеться пустити.
– Та невже ж не буває щасливих подружжів?
– Чому? Десь вони, кажуть, єсть, а де – точно не знаю. Але й там не обходиться діло без жертв, тільки там жертви перестають бути жертвами, а являються ніби відблиском взаємної любові; там за щастя вважають не панування над другою істотою, а бажання самого щастя. Буває, кажуть, буває… І там не гинуть морально, не проклинають безплідно прожитого дня – там жаліють, що він скінчився, щасливий. Там чоловік і жінка доповнюють одно одне, творять атмосферу щастя доокола себе і в тій атмосфері легко дихається всякому, хто прийде. Але таких шлюбів буває на мільйон один, а решта – мерзота, паскудство, брехня й підлість.
А що найбільше досадно, так це те, що йдучи до шлюбу, намарить собі чоловік і блакитного неба і білих голубів і співу райського. Сяє в надіях. А не проходить і десяти день, як він починає зобачати, що щось воно наче не так, щось починає скрипіти. Він зараз підмазує, підтесує – думка така, що то тимчасовий непорядок механізму. Підлив смальцю, підкомпромісився трошки – кілька день все йде начебто й нічого. Але то тільки кілька день, а потім, дивись, уп’ять щось скавучить. Отуди к чортам!.. Так оце знову підтесувати, підмазувати? А там ще, ще – і так увесь вік у смажчики записатися? А де ж життя? А надії? А мрії?.. І обізлиться чоловік, що не туди повезла клята фортуна, але чорт її тепер виправить.
І це я не з книжечок знаю, а з живого життя. Бо ні до чого в світі я так не придивлявся, як до родинного життя. Я ж думав, що у ньому змисл, що воно сіль землі. А як придивився добре – вийшов пшик. Я хоч дурний так хитрий, бо коштував то все не на власній спині. Я для таких спроб непідходящий: уже давно або гнив би в землі або десь на землі, кайдани тручи.
І я довго, знаєте, вірив, що подружжя це – продукт волі, а не лотерея. Так довго, що аж сором тепер згадати. А потім, дивишся – одне подружжя сквернота, друге паскудство, третє сморід. Та що ж це таке, думаєш собі? Ну, випадок – що ж ти проти нього, капосного, подієш. Але сьогодні випадок, завтра випадок та як посипалися сами «випадки»!.. Та вже як зобачиш хоч не яке там щастя, а хоч згоду поганеньку, то аж сам наче зрадієш. Тільки вп’ять-таки: як придивишся добре, то всі ж тобі, усі оті щасливі пари без якоїсь клепки, їй-богу не брешу!.. Або мономани якісь, або старосвітські поміщики, або щось уже там та є. Ну звичайно – хто мало просить, той скоро задовольниться. Коли ж хоч одна сторона має більші якісь вимоги – амінь! В чортову яєшню обернеться тоді родинне життя. Коли ж, не допусти Святителю, обоє мають так звані «свої інтереси» – в проституцію обертається спільне спожиття. Так як же при цьому женитися? Я й близько ніколи не був коло цієї думки. Раз, один тільки раз у житті…
– І це зв’язане з «Caprice»? – не втерпів я.
– І це зв’язане з «Caprice», – сказав він і низько попустив голову. Видимо, це було найболючіше місце.
Я вже не смів питати далі. Але він сам, помовчавши трохи, розпочав говорити.
– Я ніколи нічого подібного не відчував. Коли я її побачив тільки вперше, я внутрішньо якось увесь затрясся. Це було щось нове, щось незглибиме. Знаєте легенду про половинки душ? Так от, мабуть, я відчув, ніби знайшов свою половинку. Яка вона була, як її прізвище – я не буду вам розповідати та, зрештою, це й непотрібно. Вона жила з матір’ю на окраїні міста, скромно, я сказав би, навіть бідно, але коли я хотів був чим допомогти, мати так ґречно подякувала, що я вдруге сказати щось подібне не насмілився.
Вони попросили мене приїхати з інструментом. Рояля у них, само собою, не було, а наша ж література мало пристосована до solo. Та й потім – звуки віолончелю в таких крихітнісіньких кімнатцях… Мусите згодитися, що воно якось, як то кажуть, не пасує. Але як вас просять такі очи, то, очевидно, ви згоджуєтеся.
Я приїхав з інструментом. Вдячності не було кінця. Цілий вечір я грав і сам чув, що грав добре. А оце «Caprice» викликало сльози на чудових очах. З мене взято слово, що я нікому й ні при яких умовинах цієї речі грати не буду. Я згодився з радістю, з внутрішнім почуттям повноти життя – я ж музикант…
Ну, що ж іще вам розказати? Ви бачите, я ввесь тремчу, нелегко мені це оповідати. Говорити вам про те, що я потім часто їздив туди з інструментом, що за кожним разом я грав це «Caprice» і навчився справді його грати гарно – це все для неї…
А потім… потім я рішив одружитися. Коли я освідчився, вона якось аж ніби затрусилася вся… Я це витолкував по-своєму – ми ж завжди маємо охоту витолковувати події так, як нам хочеться. Вона попросила декілька часу на роздумування. Я згодився, бо це ж справді такий серйозний крок.
А тимчасом я вже ніби на правах жениха ходив до них щодня. Я й не помічав тоді, що особливого захвату моє освідчення не викликало. Мати, правда, була рада, але дочка… обдумувала.
Ну… скінчилося все занадто прозаїчно. Я носив їм читати книжки. Приніс, між іншим, «Крейцерову сонату». Ах, скільки ці обидві «Крейцерові сонати» наробили лиха на світі. Не хочеться оповідати… Вона прочитала ту «Крейцерову сонату» і вернула мені книжку. Цілий вечір ми балакали про цю річ… Я вернувся додому й захотілося мені ще самому прочитати деякі місця. Я взяв книжку, вона сама розгорнулася й звідти випав лист…
З краскою стиду я почав читати… і прочитав, що вона от має освідчення… що мама її наглить іти за мене… що вона вже падає під тягарем нужди й більше не може… що, певно, дасть згоду… І все це можна було б зрозуміти й простити, але… але там була фраза… що вихід заміж нічого не змінить в їх відносинах… що… навпаки… буде легше бачитись і… свобідніше сходитись…
На ранок, я тільки що встав, прибігла вона із смертельним жахом в очах. Вона ще не встигла спитати – я мовчки простягнув їй листа. На лиці моїм вона прочитала все. Тихо скрикнула… закрила очи й вибігла… От вам і кінець. Тепер розумієте ви, чому я такий?..
Він страшно схвилювався, весь тремтів. Схвилювався й я. Повість звичайна, не така, мабуть, що рідко й трапляється, але щось було в тім оповіданні з великого трагізму – і власне це хвилювало.
Я думав, що вже кінець оповіданню, але показалося – ні. Стільки вже наболіло у цього чоловіка, так давно, або, може, й усе життя він ні з ким не говорив, що йому треба було вилитися всьому. Трохи заспокоївшися, він почав говорити знову.
– От вам і все… Один раз життя могло стати чимось, і не стало. Чи варто ж було намагатися ще якого повторення? Та не трапилося й нагоди… І от – життя кінчається. Без радости, без найменшого світлого спомину. Радості ж, як плоди, – вони хочуть бути зірваними, їх треба зривати, інакше вони згниють, не принісши нікому жодної користі. І стою перед закінченням свого шляху й думаю – кому від того стало легше, що я прожив життя без любові? Навіщо згинула безслідно поезія душі, може, не цілком і скупо наділена мені природою? Ось вона, осінь моя… Всі люди мають щось тепле згадати в дощовий осінній вечір – а я? І так щемить, так щемить серце, якби ви знали…
Пройшло десь життя коло мене, може, світле, може, й співуче. Десь тут же, обіч, за деревами йшли женщини й кликали мене: «іди до нас! зірви нас!.. Дай нам радість і наш біль» – а я боявся… не смів… І вони, женщини, проходили далі. І знаходили відклик у других душах, любили інших мужчин і були вдячними тим, хто давав їм радість і сльози, бо власне з того сплітається життя. А я того не знав, я все був гордий з того, що от через мене не пролилася ні одна сльоза на світі. А яка це дурниця – я тепер тільки бачу. Тепер, коли однобоко й безглуздо прожилося життя, коли стою от із холодним серцем над трупом своєї молодості – і не знаю, що сказати. Мов на похоронах чужої людини. От уявіть собі, що вас змусили сказати промову на похороні зовсім чужої людини. Що ви би зуміли сказати? Отак і моє життя. Чуже мені й нічим його пом’янути.
Іноді безумно, безумно захочеться вернути, хоч знаєш добре, що ніщо не вертається. Біль такий схопить серце, що не знаєш, куди діватися. І так же порожньо стане в грудях, так холодно…
– Але чого ви так зарані вже себе ховаєте і сами над собою служите панахиду? (Це вже я кажу.) Ви ще не стара людина, ваше життя ще може дати вам багато радостей.
– Цебто, так звана, «друга молодість»? Ні – більше жахливого я нічого не знаю. Нехай буде вже так, як є, нехай буде ще гірше – тільки не кохання другої молодості, коли любиш до самозабуття, коли тремтиш на мисль одну, що може прийти хтось і от так, без усякого права, з одним тільки правом молодості вирвати у тебе з серця твоє останнє щастя. Ревнивим оком стежити за кожною мужською постаттю, із страхом приймати себе молодь, умирати тисячу разів на день, нічому й нікому не вірити. Фальшиво сміятись, коли хочеться скиглити, як собаці; жартувати, коли в серці скребуть залізні пазурі, вислухувати приятельські жарти знайомих і робити добру міну, коли кожне слово ранить тебе, мов отруєний стилет… Ні, ні, ні… Не дай, Боже, нікому отої другої молодості!.. Ліпше я так умру, не зазнавши радости, «витримавши стиль». Ліпше най я з гордістю скажу сам собі на смертній постелі: «і все ж через мене не пролилася ні одна сльоза на світі». Нікчемна втіха…
Нікчемна потіха… нікчемне геройство… анахронічний, нікому й ні на що непотрібний аскетизм. Навіщо він серед розпусти й моральних «вигребних ям» наших культурних центрів, нагого танцю п’яних розібраних женщин, дщерей Вавілону, Содома і Гоморри? А зрештою, – хто знає? А може людство хоч і в відмінних формах, хоч і в одиницях, але все ж прагне повернути до аскетизму? А може, й я, й моє безглузде, гідне ідіота життя – це не lapsus природи, не боягузтво перед життям, а об’яв нової моралі, несвідомо утвореної мною і ще якимсь чоловічком десь у Лондоні або Новій Гвінеї? А може хтось, як у закинутому на горищі монастирському папірусі, побабравшися в убогих записах мого життя, скаже людям: «Дивіться – бачите? Он ще у якому столітті жили люди так, як ми тепер, дійшовши до того свідомістю». І підкреслить червоним олівцем і знайде цінність там, де бачив я лише муку мою, а моє оточення лише глупоту мою.
Смішно… Я фантазую, бо кожна воша теж має свою фантазію. Потішай себе царством небесним, отим зібранням всіх деґенератів, мономанів і усяких інших дефективностей, а живе життя пливтиме крізь пальці, бо ти мрець, тебе убив твій критицизм. Ти ще в дитинстві стратив уміння чимось захопитися наївно, а на сурогат наївності – підлоту – теж тебе не стало. А може, просто ти родився не тоді, як тобі було треба. Треба б тобі було перед 60-ми роками родитися або оце тепер. Родившися під 60-ті роки, ти з безсмислено-радісною усмішкою стояв би перед піврозваленою селянською хатою і в сотий раз повторяв би: «Милі пейзанчики! Як я радий, що ми от-от-от скоро, скоро-скоро зможемо скинути з вас один ґатунок ланцюгів та приміряти вам інший». А родившися під наші часи, може, дійшов би до того, до чого вже доходять деякі сучасні «передові люди», тобто – не вірити ні в що й нікому, а в той же час з піною коло уст кричати про якусь «ідею». І сміло при тім дивитися усім у вічі й брехати, брехати, брехати перед самим собою, перед людьми, перед будучиною навіть. Як це весело мусить бути!
Ах… Навіть у цім я міряю все ще міркою наївного світогляду будучини, сам не вірячи в раціональність цеї мірки. Треба перестати, забути – треба бути сучасним… А я не можу. Чим була би моя радість, коли б десь через неї мусів хтось перейти? Якої підлоти треба на те, щоб говорити собі: хоч… але ж зате… І нехай я буду боягуз, нехай я буду мрець, нехай сміються з мене ті, хто виграв ставку життя, а я на це те тільки скажу: доніс свою свічку додому, не запалив свого прапору! Не був чиновником, що бере хабарі за життя. Я не брав! Як той гуцул, що до кобили своєї говорив: «Здихаєш ти, – каже, – сарако, але ти знаєш і я знаю, що жмінки псєнки[14] не взєли ми з тобою з-під чужого оборогу». «От де, люди, наша слава», слава отаких нуждарів, як я. Покажіть мені того, хто заволодів своєю радістю чесно, я поклонюся йому, але не вам, злодюжки-горобці, що прилетять до чужого застеленого білою скатертю стола, украдуть крихітку хлібця з тарілки, замість дяки капнуть своїм добром на скатертину й відлетять пріч, хіхікаючи: «Чик-чирик! Vive la vie!.. Бери-лови! Цілуй її! Еще раз, еще раз, тисячу раз!»
Ні! Убога моя психологія, але й ваша не з тих, щоб гордитися нею. Правда, ви їхали експресом, коли я плентався з дубцем у руках по осінніх калюжах; ви оббризкували мене болотом з-під шин ваших авто, але в моїх очах горить щось, чого немає в ваших. У мене є з чого бути гордим!
Він дивно й незрозуміло оживився. «Маніяк?» – пролинуло у мене в голові питання. – «Ні, – сам я собі відповів, – але дуже схожий». І мов підкреслюючи мою думку, N нараз пальнув ні з того ні з сього:
– А все ж женщина любить тільки переможця.
Я аж здивувався. Подав репліку.
– Але чому ви всі радості життя ідентифікуєте тільки з образом женщини?
– А з чим же ще? Все останнє я знаю і можу певно сказати, що там немає щастя. Як хтось казав про діточі літа – «пам’ятаю радости, але не пам’ятаю щастя». От так і тут. Без женщини можна мати задоволення, моменти втіхи, але щастя без женщини нема. Щастя тільки коло неї. При ній – все може бути щастям, без неї – ніщо щастям не стане. Ах, Галю, Галю, Галю!..
Він заломив руки. Потім ухопив нараз віолончель і заграв. І в цю малу, навіть, я сказав би, маловартісну річ вливав він стільки змісту, що я не пізнав речі. Слухав, мов зачарований. Це була справжня мова богів, їх дивні слова, що нараз від чогось розшифровуються, стають зрозумілими й наповняють людську душу нез’яснимим блаженством.
З тих пір і я не можу байдуже слухати «Caprice» Шуберта. Вже багато літ пройшло, а все хвилюють і непокоять мене ці звуки: нагадують наболілу душу.
Коли тепер у моїй уяві встає сад, що в нього старезна веранда виходила дерев’яною різьбою похилих поручнів, сад, оточений високим парканом, де з цілини можна цілими годинами спостерігати крамничку напроти, свиней серед запорошеної вулиці повітового міста та випадкових подорожніх, – то він малюється мені безмежно великий, глибокий у мудрості старезних лип та крислатих кленів. Пташиний голос у ньому не змовкає від світанку до заходу, сповнюючи бур’янові нетрі й зворушуючи буйне мереживо гілок таємним незбагненним життям.
Пташиний голос був і в дідовій кімнаті, але тут на літо лишалися сами канарки. Дід вечорами розкладав пасьянси, наспівував під вуса якоїсь далекої пісні й підморгував мені ласкавими блакитними очима крізь блискучі окуляри. З дідом було легко й приязно. Життя, здавалося, розкладається картами правильно й нехибно. Спокій такий ішов від його далекої пісні, від блакитних очей, від блискучих окулярів. Але це вечорами – вдень був сад сповнений тривогою таємниці.
Край саду, де єдине овочеве дерево – сухотна дичка чорною примарою заломила посохлі руки, – де крізь мереживо її хворих гілок розлягався діл, укритий баштанами й городами, тут, на майданчику, збиралися всі діти. Мені здається тепер, що їх було дуже багато, а ще пригадується – всі були старші від мене. Десь осторонь дорослі діти акцизного урядовця, що теж тут жив, грали в крокет, але нас туди не пускали. Ми гуляли під дичкою. Гулянки вигадувала найстарша з нас – кучерява Катря з синіми очима, дівчина деспотична й криклива. Так, вона завжди була за Ручай – найцікавіша роля в грі її власної композиції. Хтось, за чергою, підходив до неї, благаючи:
– Ручаю, Ручаю – дай водички.
– Нащо тобі водичка?
– Водичка, Ручаю, щоб жити.
– Нащо тобі жити?
– Жити, Ручаю, щоб не вмерти.
– Піймай мене.
А піймати її ніхто не вмів. Піймати її не можна було.
До гри мене майже ніколи не приймали. Я злізав на зеленого ослона, й, бовтаючи ногами, спостерігав інших, глибоко дивуючись із мудрих слів нескладної гри, а навколо сад розкидав свої літні обійми й дзвонив пташиною жагою.
А ще серед дітей була Льоля. Мати її багатим дітям шила платтячка. Льоля несподівано з’являлася серед гри й гостро, визивно дивилась на присутніх. Мала вона довгасті зелені оченята, що завжди світили іскорками чи то радости, чи то гніву. Рухлива була й рвучка. Слова сипалися з її зігнутих, ніби в посмішку, вуст так швидко, які швидкі й рученята в неї були, що рухи їх мали доповнювати її мову.
Вона з’являлася несподівано й довго мовчала. Тільки сердито поглядала на веселі забавки інших. Коли ж її помічали й зустрічали кепкуванням, вона спускала долі довгі шовкові вії, але тільки на мить. Далі оживала й, розводячи рученятами, сповіщала:
– А мені тьотя червону стрічку купила.
– Ану ж, покажи, – войовничо виступала скептична Катря й навколо, мов горобці на тік, сипалося:
– Покажи, покажи.
Льоля виступила в бій, вона не здасться відразу. Оченятами, зеленими, як у лісової тваринки, креше навколо ненависть.
– Мама сховала в золоту скриньку.
– У золоту?
– У скриньку?
– Чули? Її мама має золоту скриньку.
– Має. Татко заробив учора сто рублів і ще сто заробить.
На мить усі вщухли. На мить кільканадцятеро оченят з повагою дивляться в одкрите зело її гордого зору… Але раптом Катря скрикує:
– Онде її мама білизну розвішує, – і кидається блискавкою туди.
Тихо стоїть Льоля серед мовчазної дитячої юрби, спокійно й гордо чекаючи неминучого присуду. Але Катря вже мчить назад. Біжучи, ще здалеку вона вигукує:
– Твоя мама сказала, що знову тебе навколішки на горох поставить. Брехуха погана ти. Геть, – ми з тобою не гуляємо.
Льоля мовчки повертається, вона гордо й поважно проходить повз усіх нас і, аж дійшовши бур’янів, під нестримні вигуки: «брехухо, брехухо» – кидається бігти, бігти…
Коли тепер я згадую пташиний, літній сад, здається тіні між товстелезних дерев залягали сині-сині. У торішнім сухолисті мурашки й москалики сновигали, творили своє нескладне й мудре життя. А між тим нескладним і мудрим, між перехрестям синіх тіней, пташиних злетів і дитячого гамору станув перед мене живий сумнів, як перша мука.
– Бабко, – спитав я, коли вона, добра й старенька, ввечері вкладала мене до ліжка, – а чого Льоля завжди бреше?
Від свічки по хаті нервово стрибали хаотичні акорди тіней. Вони чіплялись за грубу, що своїм виступом нахабно порушувала правильний прямокутник стелі.
– Льоля бреше, бо вона погана… а ти гарний хлопчик і ніколи не брехатимеш. От засни, я тобі завтра яблучко…
Тіні стрибали, з тріскотом миготіла свічка. Бабка щось латала. Я вдивлявся в танець тіней по стінах, я довго заснути не міг, я з жалем думав про погану зеленооку Льолю, а на стіні дзьобасті, червоні чортики підморгували мені, кривили, дразнючи, обличчя, показували язика.
Вона погана, але вона сама. І глибоко десь невиразний інстинкт, синій, як тіні в саду, тягнув мою уяву й думки до Льолі, оганьбленої й караної грішниці…
– Бабко, а то боляче – на горох навколішки?
– А ти ще не спиш? Звісно, боляче. Та тебе ж ніхто не поставить, бо ти слухняний і не брешеш. От спи лише.
Який мені, який мені жаль був, що я слухняний, що я не такий, як вона!
Коли з дідом вертали з базару, несподівано насунули руді й кошлаті хмари. Вітер погнав небрукованими вулицями їдкий пісок і першу прозолоть осіннього клену. Дід купив два щиглики й чижа. Я ніс їх у маленькій дерев’яній клітці, й вони з жаху трепихалися під моїми руками. А під ноги, назустріч летів кленовий лист і пісок бив у обличчя.
На воріттях нас зустріла Льоля, її зелені оченята з-під волошкової хусточки заздро спинилися на клітці.
– А в мене папуга є, – ледве чутно прошепотіла вона. Вітер розмаяв її простеньке платтячко. Я не перечив. Як міг я перечити, коли кожна вигадка її зеленоокої уяви співзвучно зростала в моїй на прекрасні легенди? Як міг я перечити їй, що нічого не потребувала, бо мала все, що тільки-но забажає червоного й золотого, їй, що радісно й гордо про те червоне й золоте всім оповідала мимо глузувань, лайки, кари?..
– Я люблю твого папугу… він балакає? – запитав я після довгої мовчанки.
– О!.. – Вона розвела своїми блідими рученятами, й зелені очи засвітилися фосфоричними вогниками… – Він такий великий і гарний…
Вона розказала б мені дуже багато, але сипнув рясний дощик, прибиваючи до землі розбещений золотий лист і порох… Ми розбіглися нарізно.
Дідова хата сповнилася пташиним щебетанням. Він, високий та суворий, задумано стояв серед хати, хусточкою протираючи шкельця окулярів, а я зліз на лутку і, дивлячись на бурхливі дощові потоки, що раптово вкрили, скільки оком сягнути, спорожнілу вулицю, – мріяв про такого великого й гарного папугу.
У хаті щебетала пташня, щось наспівував за моєю спиною дід, а за шибами скаженіли ринви.
– Слухай, – обізвалась із свого ліжка моя сестричка. Помовчала й декілька разів гукнула. – Ти спиш уже? – промовила трохи недовірливо, але вже більше до себе.
– Спи, спи, – десь із глибини обізвалася бабка, – спить і добре – вже не рано…
Я не спав… Але хіба міг я обзиватися, коли я був зовсім не тут, зовсім не з ними… Голову я вкутав ковдрою щільно-щільно й у цілковитій, глупій темряві, притиснувши коліна до грудей, розкошував своєю самотою.
Я зовсім був не тут. Уночі я висковзнув з ліжка й повз діда, що розкладав довічні пасьянси, повз дрозда, що заклопотано перелітав з дверей на лампу, а з лампи на двері через старезну веранду з дерев’яною різьбою похилих поручнів, – нишком добувався до саду, сповненого таємниць та тривоги.
У розкошах пожовклих бур’янів я мав непомітний хід під землю, де нікому не знані тяглися безмежні переходи чорних печер. Тут є все – і ліжко, і столик, і коптюча лампа, що навколо роздає довгасті кола жовтого світла.
Тут, непомітно для всесвіту, таємно від денного світла, живемо ми з Льолею. Я вкладаю її спатки до ліжка… Ні, – вона вкладає мене, вона сідає поруч, до моїх рук кладе свою тонку, перламутрову й холодну, та швиденько говорить про червоне й золоте…
Тут можна говорити про свою таємну радість, і мати не ставитиме її навколішки на горох… Край столу в стіні маємо ми чарівний крантик, і коли його відкрутити, з нього посиплеться все, чого зажадаєш – довгасті медяники, зеленуваті шкляні яєчка, олив’яні солдатики, метелики й пташки… Тепло й любо. Весело й затишно.
День був золотого сонця. Воно, не гаряче, але яскраве, блукало між оголених дерев, розчиняючи на самоцвіти решту гарячого листу, й нишпорило стежками, шепотливими й сухими.
Ще з їдальні я почув вигуки й крики дітей, що галасували десь у саду. Недопивши свого молока та вибігши на ґанок, я зразу зрозумів усе; стежкою, що вела до нашої покаліченої дички, бігла Льоля. Її обличчя зашарілося червоними маками, а очи сповнені були гнівними слізьми… А здалеку, з-за кущів зойкало й лунало:
– Брехухо!
Я кинувся наперед, я перейняв її біля хвірточки, що вела до двору… Вона спинилася й сміливо, з погордою глянула перед себе, але не на мене дивилися її хризолітові оченята… Вони слали зір у якусь незнану, повз мене, далечінь.
Я відчув, що треба щось сказати, що треба чимсь скріпити нашу таємну спілку осторонь тих, що кричать. Я ступив крок наперед і торкнувся її плеча. Чогось стало лячно й ніби соромно. Я відчув, що почервонів, почервонів так, що якась куля твердо підкотилась десь із середини й стиснула горло, а на очи наверталися пекучі сльози. Щоб не дати їм сплисти з очей – став дивитися вгору, в глибоку блакить осіннього неба, й пам’ятаю, – білі голуби високо-високо маяли сріблом, мов клаптики паперу за вітром…
– Чого тобі? – перебила вона моє вагання…
– Ти… підземна, – видушив зрештою я.
Вона раптом, немов дика тваринка, одскочила крок назад і… плюнувши мені в обличчя, зникла за зеленою хвірточкою.
– Брехухо, – в нестямі кинув я їй навздогін…
Коли, одридавшись досхочу в пожовклих розкошах лопухів та бур’янів, я лежав горілиць і бездумно дивився в неосяжну блакить осіннього неба, тоді раптом відчув, що безмежно великий сад, глибокий у мудрості старезних лип та крислатих кленів, тисне на мене невимовною вагою…
Напосіла невиразна печаль на кімнату, липуча й тяглиста, як бабине літо. А через ту тяглистість уколе й прониже неспокій, тоді – душно й місця немає. На кімнату так: дубова шахва з виточеними ґронами та листям – вона напосідає незграбна й запорошена. Від її рогів очкастий павук снує тенета. Ліжко під грубу залізне. За ліжком колиска. Стіл дерев’яний під вікном. Вікно. Воно чотирикутником, прорубаним у простір, завжди народжує неясний день та стирає хворобливі присмерки вечорами.
Оленка протирала його, мила, вставляла подвійну раму. Вона лаялась, що накидав під вікно багато недокурків.
– Хто прибиратиме?
А Діодор мовчав. Він повз її плече дивився в далечінь. І погляд його слався над зомліле гарбузиння, над оголені верби, що край рудки – туди, де млин, як поранений птах, зняв скалічене догори крило. І такий він на осіннє тло, ніби сепія, і ще – ніби деталь японського панно.
Коли Оленка закінчила з вікном, іще дивився. Крізь подвійну раму цей тужний, задумливий краєвид ще більше на панно скидався. І тоді відчулося – що ціле життя шиється на тло, що кожна думка, кожен рух є втілення реальної творчості, що заносить слід свій на світове шитво.
– Дорю, що ти думаєш?
Він здригнувся з несподіванки. Оленка сиділа на ліжку й дивилася на нього очима тужними й стривоженими. Сів поруч. Дивився на неї, розглядав, ніби бачив уперше, ніби два роки спільного життя в цім шкільнім домі одірвалися, як непомітна деталь. Синяві кола під очима, заламана зморшка між брів, босі ноги. Він нахилився, взяв несміливо за плечі й поцілував просто в уста. Оленка відхилилась.
– Про що ти думаєш?
Сутінки повзли в хату, мов злидні в натовп, мов обдерті жебраки, і потайки ховались за роги й улоги, шкірячи в посміх звідти свої синяві обличчя… Вони обертали кожну річ на тінь велетня, що розпливалася в рух, а рух застигав, як краплі, що зі стріхи спадають на морозі.
Сиділи мовчки. Діодор їй голову поклав на коліна, а вона свої теплі долоні йому на щоку. Від неї тепло було й тривогу ніби вколисувало.
Так сиділи вони тієї осені, рівно два роки тому, коли в хаті не було колиски. Тоді десь розказував зі шпари своє цвіркун, а з болотяної рудки тяглися пахощі тлінного життя. Тоді світляна дорога, осяяна осіннім сонцем, стелила їм шлях на схід. Оця верба, покалічена осіннім спогляданням, була реальна мрія. Вони пізнали одне одного й думали, що до краю. Вони пізнали глибінь споглядання й вірили в свою примітивну силу.
– Дорю, коли нам гроші платитимуть?
Вона промовила це тихо, майже пошепки, але ці слова зірвали його з такої стрімчастої височини, що він здригнувся. Одкинув рішучим рухом чуба й пройшовся по кімнаті. Він не відповів, бо заплакав тоненько й тяглисто Васильок.
Оленка міняла пелюшки, а далі, поклавши пискляве й тепле на ліжко, засвічувала каганця, що аж ніяк горіти не хотів. Гнучка береза кістлявими бусами – цілим разком – ударила в шибу, вітер засвистів у димарі.
– Васильку! – підійшов до ліжка. Довго дивився в блакитні оченята опецькуватої дитини. І так глибоко було на душі – що це твій відбиток.
Посміхнувся й вийшов.
Тихо було на селі. Тільки вітер зривався і в нестямі ганяв покручену вовну роздертих хмар.
Учора вернув із округи. Друга комісія констатувала сухоти – посилають на курорт. Для кого це потрібне? Але в душі прослалися широкі краєвиди, де море під гори стеле зелену мудрість невтишних просторів, де можливість прагнути вперед, де світовий корабель проти вітру напинає свої пружні вітрила… Коли Оленці сказав – вона зраділа:
– Ти видужаєш. Ти будеш, ти повинен бути дужий! Для мене, для Василька…
Мовчав і бачив широкі синяві круговиди.
Це пригадалось не окремими місцями, але закінченим полотном. Пригадалося, як хлібним ножем розрізав свій останній етюд – млин, ніби з японського панно. І тоді, поставивши поруч себе чемодана, замилувався з пейзажу.
Перед ним з твердо-сірого каменю здіймався стрімчастий мур, що лягав широкою тінню на безмірно синє тло моря, а сонце сіло за мур той, роздаючи навколо золоту корону свого гарячого проміння.
Ліворуч купчились гори; знизу – довічна зелень лягала їм у зморшки темними плямами, а геть вище, геть далі вони свої мудрі думи тулили в біле хутро зимового снігу. Сірий мур колись слугував на палац якогось герцога з російським походженням, але німецьким прізвищем. Тепер – це була санаторія. Саме як Діодор стояв перед муром, розглядаючи чудову обробку його вічно живої прикраси, з-за брами, з-за білої вивіски з червоними літерами раз по раз залунали удари по рейці, що нагадували звуки дикого ґонґу в гарячих степах дужих кочівників. То кликали хворих на вечерю. Глянув ще на сірооке море, що по його безмежних просторах виринали марева роздертих полотен і вщухали сполохані фарби музичними акордами, глянув тривожно, мов спійманий птах. Далі, хапаючись, як злодій, витяг із шкіряного гамана вчетверо складеного папірця і пальцями, що тремтіли, розідрав: раз, раз і ще двічі. Вітрець запашний та лагідний підхопив, мов прозорі метелики, білі клаптики й, граючи ними в проміннях вечірнього сонця, погнав офіру південному морю.
Легко зробилося так, як тоді, коли розрізав вітряка. Ніби зачарованим ножем одрізав тінь свою в місячну ніч. Вона більше не тягтиметься за його стомленим тілом, відтягаючи душу до вчорашніх днів.
Ішов дорогою. Ліворуч – кам’яниста скеля звисала дикими заломами, праворуч – вечірнє море розіслало спокій вод. І в них була таємниця віків. Дорога, брукована й цупка, вилася спіралями, мов біла стрічка за вітром. Час від часу пролітали зі свистом закурені автомобілі, ліниво тягли свої гарби незграбні й помучені буйволи, а галасливі абхазці викрикували незрозумілі слова, кутуваті й крикливі, мов нічні птахи.
Коли ніч закутала у вогке простирало гарячу землю, вщухло скрізь. Тільки море десь плескало, промиваючи в піні, поліруючи плескуваті камінці та геть на далеких узгір’ях, мов немовлята, плакали голодні шакали.
Зрештою, тіло стомилося. Кожен м’яз тремтів, немовби під електричним струмом, а коліна все частіше підгиналися. Тоді Діодор зупинився. Розіслав пальто й, поклавши чемодана під голови, ліг горілиць, погляд утопивши в безмірне шатро, що на нього спижові туркені гнучкими руками гаптували килими на намета могутнішому з султанів і ватажків.
Сон був важкий, як звисла скеля, й вимірів не мав, як чорний океан. У ньому виблискували живі фарби й розбивалися скалками акордів. Десь із гірської глибини виглядало чуле чоло, а з-під нього мружились довгасті очи смуглявої вірменки й зір її був потойсвітній, що кликав у віки…
Ранок прийшов ясною зморою й відразу розпрозорив неясність. Море казало довічні казання, а гори встромили шпилі свої в патлаті хмари. У долині, вкритій серпанком туману, прокидалося гірське селище. Метушилося воно, валувало собаками.
Пішов туди…
Сонце вже десь зійшло, але Гудаути ще не бачили сонця, – воно з-за східної гори кидало в глибінь спокійного неба гострі шпилі ясної корони.
Гудаути – селище кольорове й шумливе. Азіятська глибінь, європейське сміття…
Що ближче Діодор підходив до базарного майдану, гамір суперечок та сміху ставав яскравіший. Перед брудним духаном, де смугляві люди з башликами замість шапок однотонно й похило пересували чорні платівки доміна та шашки нардів, зібралася галаслива юрба. Вона вимахувала руками й гукала, вона безладно коливалася й зростала, як сніжна куля, що її вітер зірвав з верховини…
Діодор змішався з юрбою і хоч нічого не розумів з вигуків тих, шал гніву обійняв його душу. Посередині старенький, але кремезний абхазець кидав на всі боки іскри зі своїх очей запальних, кидав хрипкі слова зі старечого горла, але юрба напосідала на нього і глушила криком його слова. Хтось іззаду одтягав, умовляючи старого, але той одмахувався дужим рухом руки й відступати не збирався.
Тоді стрункий, чорновусий юнак, що стояв перед Діодором, плечем одкинув сусідніх і, кинувшися наперед, кулаком ударив у лице старого:
– Нах уца вара кягуак!
Чорною змійкою кров побігла йому з ніздрів.
Діодор скрикнув. Він почув, що повітря не стає, він не опам’ятавсь, як схопив за плече юнака, перекинув його, кинувши йому в обличчя:
– Ти – поганець.
Юрба розступилася відразу. Хтось схопився за кинджала, але з іншого боку, помітивши чемодана, зауважили:
– Комісар. Портфель.
Юрба швидко розтанула.
– Я казав, що не треба, – пошепки казав старому, що мозолястим кулаком утирав кров, юнак з малярійним обличчям і переляканими очима спостерігав Діодора.
Старий не вгавав:
– Ти зміркуй, товаришу, – взяв за лікоть Діодора, точучи слово за словом поганою російською мовою свої скарги: – Ти зміркуй! Я бідний. Я живу край моря. Єсть буйвіл, єсть трохи кукурудзи. Я хотів відгородитися, бо чужі буйволи мою кукурудзу їдять. Єсть люди багаті, вони кажуть – не смій! Тут дорога, щоб люди ходили – кажуть вони. Ти зміркуй – яка на березі дорога? На березі – море! Але я всіх багатих заріжу! Я всіх заріжу – хай судять.
– Але ж ти маєш дочку, – вставив юнак, – май до неї жалість. Не хочуть, не городися.
– Доволі! – обурився старий. – Що дочку? Мене душать – я заріжу, як овець!
Помовчав трохи, втираючи кров кінцем башлика.
– Але ти – хороша людина. Ходімо до мене, спробуй мого вина. Воно молоде й несолодке, але воно моє…
– Швалишт! Заходьте…
Терпке та іскристе вино подавала смуглява Марія. Босонога дівчина, стан якої легке платтячко обтягло, ледве позначивши пружні маленькі груди. Вона долі спустила довгасті пишні вії, що під ними тремтіли швидкі оченята.
– Маєш гарну дочку! – з захватом сказав Діодор.
– Дочка й не дочка, – зідхнув старий, – пий вино. Воно несолодке, але своє.
Марія зникла, залишивши одкритими двері. Халупка старого – напівпечера, вросла в скелю над берегом, і в одкриті двері видко саме море безкрає – спокійне. Заобрійні солоні вітри лагідно пестили всі закутки злиденної хатини.
– Пий вино. Дочка й не дочка. Я ніколи не мав дітей. Жінки не мав ніколи. Марію взяв до себе – їй було три роки. У санаторії її мати померла. У Сухумі. Я був за сторожа. Умерла, – красива була. Вірменка була. Була акторка – співала. Узяв за хазяйку Марію. Три роки мала. Мене – татко зове. Тепер має п’ятнадцять. Віддасться й буду сам знову. Хто піде жити до мене? Я – бідний… Пий вино. Камбалу їж. Хто спробує камбали, той не кине Апсни.
Іскристе й терпке вино пили, а море крізь двері сонячні шляхи золоті проклало кудись у глибінь – до Царграду заморського.
– Ти гість і ти друг мій.
– Я хочу з тобою працювати.
Старий не здивувавсь, але глибока зморшка лягла йому межи брів.
– Апсни – нещасна країна…
Пили вино.
Діодор залишився в старого абхазця. Щільний ланцюг похмурих гір провів надійну лінію між ним та колишнім.
І от – вітер має їхніми сорочками, а не по зимовому гаряче сонце пестить їхні спижові, спітнілі, порохом укриті обличчя. Звільняють землю від кам’яних пут. Натрудженими руками – камінь за каменем витягають, оббивають землю, котять теє каміння та мурець із нього складають навколо.
Мовчки працюють. Хіба закрекче з натуги старий, чи кашлем зайдеться молодший. Лагідно море шепоче бурлацької пісні та солоний вітрець пестить їхні тіла.
Стежкою, що в’ється, мов засохла гадючка, між звислих куп каміння, сходить Марія. Вона на плечі несе тонкий кухоль, сповнений холодної гірської води. Вона йде струнко та легко, ніби в просторах пливе, ніби ноги її й не торкають зовсім гаряче каміння.
Усміх лягає працівникам на вуста, усміх ллється по ледве помітних хвилях, усміх цілує верховини.
Спраглими вустами прилипає старий до кухля, зростається з ним у єдину кам’яну фігуру, а очи Діодора сплітаються з її очима, сплітаються на величну радість. Радість праці й спочинку, жагучої спеки й прохолоди…
Раптом старий одривається, передає кухля Діодорові, широким рухом руки обіймає терен своєї праці:
– Друже, тут має бути тютюн!
Діодор стискає мозолясту руку, цілує її й сміється… Дідові? Морю?..
Алеї струнких кипарисів, кошлатих пальм, червонуватих криптомерій та запашних лаврів довгастими струнами прорізають буйну зелень кедрів, ріжноманітних сосен, зразки яких зібрано тут зі всього світу. Кам’янистим узгір’ям плазують м’ясисті кактуси, наїжуючи свої пожовклі колючки, а крислаті агави повитягали, мов велетенські свічки, свої одинокі квіти, щоби, виплекавши плід, негайно померти…
– Вони цвітуть тільки раз на життя, Маріє?
– Раз на життя.
– Але яке це красиве життя – півстоліття збирати солодкі, п’яні соки, щоби світові дати чарівний, поодинокий плід; ціле життя мати нехибну, святу мету!
Вона дивиться на нього повними пестощів, повними моря очима. Іскристими очима сіє він радість – до моря, до сонця й, картавлячи мову, напружуючи пам’ять, каже:
– Бара сара бзей ізбоїт![16]
Вона легко всміхається, маленькі пружні груди хвилюють під тонкою тканиною, спускає долі вії, – вони ледве здригаються, – й шепоче:
– Сара бара бзя ізба![17]
Різнокольор зелені, японської та африканської, чилійської та парагвайської – від дебелих листів хамеропса до тендітних голочок ніжної хвої творять дивний калейдоскоп відтінків та пахощів. Буйним цвітом цвітуть троянди та камлії, а перелітні пташки, до вирію простуючи, лишившися тут зимувати, сповнюють повітря голосами українських садів.
– Маріє! Це наші пташки!
– Я люблю їх.
Довгими алеями йдуть вони до контори сухумського парку – по насіння.
На своїй руці він чує дотик її живого плеча. На щоці своїй почуває вона його гарячий подих.
– Біля нашої хатинки ми посадимо святу аґаву!
– І чекатимем цвіту!
…Кам’янистим шляхом повертали стомлені й щасливі й час від часу озиралися: з-поміж одностайних кольорів зимового пейзажу – тьмяних та невиразних – на південь від міста залягла широкою смугою зелена пляма й буйною хвилею від самого моря збігала на гору, встромивши в її верховину гостроверху баню білого замку.
День згасав по дню. Холодні, морозяні ночі покривали цупким простиралом спекотні, гарячі дні. Від гори – за море перекочувалась розпалена сонячна куля й знову від гори за море…
Після цілоденної праці вечір стояв лагідний і тихий.
Старий по буйвола пішов у гори, а вони гралися кам’янцями й спостерігали білі гребінці на безкраїх водяних просторах.
– Маріє! Я змалюю тебе…
Вона не зрозуміла.
– Я зроблю другу тебе, тобою оживлю бездушний клаптик ганчірки. Ти й море!
Він уперше розкрив свій припорошений закинутий чемодан.
Відтоді щовечора сідали край моря, й Діодор хапливими рухами руки наносив свіжі фарби на полотно, поспішно стирав їх і знову наносив. Вона сиділа спокійно і, вдивляючись у морські простори, світилися їй очи. Вона мовчала, відчуваючи святодійність його руки.
Потім він складав чемодана й мовчки йшов у гори. Там прислухався до казань гірських водоспадів. Спадала холодна ніч, і в її таємних лабетах десь незримі плакали шакали, мов голодні немовлята.
Від часу почував себе кепсько. Дух безсилля ввійшов у тіло й отруїв душу.
День по дню минав, стершися в рівну смугу неминучих подій. Але лишали його сили. Вже не міг так зухвало повертати важезне каміння, й дід не раз поспішав йому на допомогу.
Коли закінчив малювати – дивилась Марія: очи світились їй, дивився старий довго й похмуро, а далі сказав:
– Ти заховай, а то… порох тут. Заховай…
Потім довго дивився на Діодора й додав:
– Але ти згасаєш…
Діодор ліг у свій куток. Розпалене залізо пекло зсередини всі м’язи й боляче било в гарячі скроні. Сили лишали його з кожним днем.
Він думав про свою роботу – віддав їй усе.
Думав про море, про довічну, неосяжну людським духом глибінь, про цвітіння аґави – раз на життя.
До свідомості дійшли пошепки сказані слова старого:
– Бог… Малярія…
…По скелях на очах зростали жовтими свічками велетенські аґави. Крислате та колюче листя своє розпинали навкруги, ламаючи скелі. Скелі падали з грюком і свистом, а вони зростали без упину. Без упину зростали – впинали жовтяві мітли квітів своїх у сталеві хмари.
Він дерся на гору, бо мав дістати бодай зернятко плоду. Гора хиталася, рушило каміння, змітаючи по дорозі все, розбещений вітер на бурю обертався, а гори божевільно гули й стогнали.
Червона заграва насувала. Де оком кинути – аґави – нерушимі й велетенські.
Він дерся й падав. Здіймався й дерся знову.
Нараз гуркотіння невимовне струсило всю гору, й вона похитнулась.
– Страшно! – скричав Діодор і підскочив. Піт обілляв усе тіло, а ним термосила незнана сила.
Холодна рука лягла йому на чоло:
– Заспокойся, друже. Це шторм. Це ніч і шторм, а ти хворий трохи. Дивися на бога!
Двері рвала буря, і чорна, незрима хвиля била в них пружними грудьми страшної навали.
Глянув навколо бездумними очима й упав знову.
І знову гарячі й могутні зростали страшні аґави.
Коли надійшов ранок, море раптом ущухло, вдалині тільки переливаючи тьмяні хвилі, – мов дівочу спідницю напинає пустун-вітрець. З-за гори бризнуло яскраве сонце. Крізь одкриті двері пахло мокрим піском.
– Маріє! – ледве чутно покликав Діодор.
– Я з тобою.
– Покажи мені картину – здалеку покажи.
Вона трохи помовчала, тоді тендітними пальцями провела по його чубові:
– Ії більше немає…
Він раптом сів:
– Як немає?
– Не сердься, – сказала й ніжно поцілувала в чоло, – не сердься! Уночі тобі було дуже погано. Татко сказав, що портрет поганий. Він сказав, що моляться тільки на бога. Він сказав, що тебе бог карає й хотів спалити. Жаль стало – я плакала. А потім… Потім пішла з хати й подарувала його гнівному морю.
Діодор тихо ліг, заплющив очи.
– Не діждемось плоду?
– Діждемось! – скрикнула вона й цілувала його руки.
Пригадався вітряк, немов з японського панно – розрізаний хлібним ножем.
Коли ввечері прокинувся, – старий сидів біля нього й тихо казав:
– Апсни нещасна країна. Апсни країна жорстока.
– Розкажи мені про Апсни, – попросив.
– Апсни – країна горя. Вона бере свої жертви. Золото в нас під ногами, але взяти його не сміємо. Доля всміхається з гомінких гір і тікає в морські простори. Апсни. Була Росія – казав: «ти руский». Була Грузія – казав: «ти грузин». Апсни… Апсни! Він має свій виноград, своє вино. Він має перший тютюн! Він має багато. Але Апсни – жорстокий і нещасний… Як зветься твій край?
– Україна зветься.
Вечір сутенів. Сонце сіло в море.
– Ти згасаєш, друже…
Марія хапливо вибігла з хати…
На кімнату дубова шафа з виточеними ґронами й листям напосідає незграбна й запорошена. Від її рогів очкастий павук снує тенета. Вікно чотирикутником, прорубаним у простір, стирає хворобливі присмерки. Вечір.
У вікно постукали. У двері ввійшли й передали чотирикутник з паперу.
З Васильком на руках розірвала й очи вдивлялись у чорні, неминучі й незмінні рядки.
– «Діодор Васільєвіч Романюк в Гагрскую санаторію нє поступал».
– Мамо! Дай, – схопив обома ручками папірець і тяг до рота.
Напосіло невиразне на кімнату, липуче й тяглисте, як бабине літо…
З приводу бенефісу Зоринського трупа влаштовувала дружню вечірку після закінчення «Огнів Іванової Ночі».
Коли останні оплески горохом прокотилися від оркестри до галерійки, коли спустилася подерта, важка від кількарічного пороху, завіса й масні пальці звичними рухами стирали фарбу з дочасно потертих облич, зробилося тихо в порожній залі, й від її порожнечі снувалася таїна порожніх помешкань. На сцені тяглися д’горі й зникали під темною стелею безконечні шворки. І здавалося, що там, попід стелею, немов велетенський павук, причаївся хтось завішений, що життя не зміг подолати.
Нагорі, у колишнім чиновничім клубі лаштували вечерю. З убиралень чулися голоси товаришок:
– Предгубревкому в другім ряді сидів.
– І зовсім то не пред.
– Кому ти кажеш? Яка порожнеча…
Юра сів на суфлерську будку й чомусь пильно розглядав свій чобіт, розглядав настільки уважно, що, здавалося, в кінчику його лівого чобота купчилося майбутнє людства.
Нагорі голоси робились дзвінкі та заздрі.
Юра підвівся. Вийняв з кишені чверть хунта соли – тижневий пайок і посміхнувся. Як мало треба – золотниками міряється настрій, настроєм внутрішній лад – так зване щастя.
Ну й хай! А хіба не золотники, прикладом, людські очи, що перевертають життя?
Юра глянув скоса на шворки, до стелі не зважився перевести погляд, зробилося моторошно від самоти та від хворого відчуття порожнечі. Він поволі зійшов нагору.
Трафаретним патосом проголошувала тост Зоринському Таня, шепотіли щось осторонь, розбігалися тіні від гасових лямп, по кутках точучи змову, а за великими тьмяними шибами – Заріччя мружило далекі тихі вогники на болоті.
То рибалки чи не востаннє готувалися рибу ловити, то хазяї вартували останні копиці болотяного сіна, а може – то й без людей, може, так – огні. Вогні, що людську душу тягнуть у далечінь, не питаючи про мету та свідомість…
За столом балачки набували жвавості.
Юра притулився чолом до спітнілої шибки й слухав.
– Модесте, ви прийняли оте чорняве дівча, що десь із Містечка, чи що?
– У неї прекрасне сопрано, соковите!
– По-перше – прийняв, по-друге – голос непоганий, а що до третього, цебто її дівочості, то відомостів не маю, – пробубонів, немов рапорт начальству, дебелий Модест.
За столом знявся регіт.
– То я можу вас поінформувати, – помреж, – себто я чув…
Регіт затулив помрежеві вуста.
– Мовчи, мовчи! Ми знаємо тебе!
– На хунти цукру – недаремно взявся пайки ділити!
– Ну, а чому ж ми не бачимо між себе чудового сопрано? – гугнявив герой Зоринський.
– Ще встигнете, друже, і наслухатись і надивитись! – Модест.
А далі знову тихе болотяне Заріччя мружило холодні вогники й закликало до невідомих подій, до темної таємниці, що снує свої тенета під солодкуватим бузником і мандрує вогким груддям, колом і колом, а здається тобі, що простуєш вперед…
А внизу в паркові грала військова оркестра, неприємно ріжучи осіннє повітря ржавими голосами.
Ліхтарі, шкодуючи світла, неначе ховаючи його, магаючись за довше існування, тьмяними смугами намацували зворушений мурашник люду, що ґерґотав, гомонів, лузав насіння.
Там, де колом позначилася ясніша пляма, дрижачи від коливання ліхтаря під різким вітром, Юра побачив Миколу. Його серце нараз стрепенулося, неначе вчитель раптово піймав його, маленького Юру, на класнім злочині.
Микола!.. Ясне-ясне волосся, безладно закинуте назад, довгасте зеленувате обличчя з рисами, сміливо вибитими на блідім камені, а в синявім тьмянім оточенні – надкрай ясні блакитні очи завжди з докором і тихою мукою. Нижня губа нервово відстає, творячи різку смужку на гострім підборідді. Рухи нестримані й чудернацькі, постать надто висока й гнучка, завжди хиляється й не знаходить зручної пози.
Микола… Юра відхиливсь від шиби й прикладав холодні руки до зчервонілого обличчя. Далі побіг сходами, стрибаючи через кільки щаблів. Ззаду кричав щось Модест.
«Йому б пономарем бути в сільській церкві», – чомусь здумалось, і від цієї думки пробігла усмішка, вспокоюючи раптову нервовість.
У паркові холодно було й тривожно… Чорні дерева хиталися мовчки, в розпуці ламаючи чорні пальці, намацуючи свою душу в чорних блискучих калюжах.
Щоб заспокоїти себе, Юра згадував смішні випадки, нервово стрибаючи кумедними асоціаціями у підсвідомі згадки. Руки засунув у кишені й байдуже підійшов до Миколи.
– Здрастуй!
– Здоров, артисте!
Микола був не сам. Біля його, спершися на стовп ліхтаря, стояла якась панна.
– Прийшли на тебе дивитись. Ти, безумовно, талант! Бенефіціянт тобі й у підметки не годиться…
Миколине кепкування не зачепило Юру, – увесь перебував у якімсь внутрішнім полоні.
– Ну, не сердься, я жартом.
– Я й не чув, про що ти…
– Пробачте, я не познайомив: моя давня приятелька Галина Кирилівна до вашої трупи вступає, маючи надзвичайний голос і хист узагалі. Славнозвісний… і так далі.
«Вона», – подумав Юра, але не подивився.
Балакаючи, Микола картавив, від чого мова його завжди світилася гумором, незалежно від думок, що вона їх освітлити хотіла.
– Так ви, справді, до театру хочете? – щоб щось сказати – Юра.
– Та хочу, – якось засоромившись.
Юра глянув на Галю. Нижня частина обличчя ховалась за піднятим комірцем, з-під біленької шапочки розвивалися за вітром пасма кіс. З-під тихої тіні світили сумні оченята.
Микола дивився кудись у далечінь.
– Дивіться – за Заріччям неначе займається пожежа.
Вони глянули. За темним, якимсь ущухлим обрієм справді червоний язик розтирав фіялкові хмари, неначе змагався за колір із самим бажанням схопити все небо в свої криваві лабети. А тут вітер зірвався, хитнув ліхтарі, закрутив чорний шепіт стежками, хитав замучені, розпучливі дерева.
Своїм ліктем Юра торкався Галиного ліктя. Усі троє мовчали. Промайнула, може, мить, а може, хвилина. Юра відчув, що щось треба сказати, й слова не міг знайти. Стрибали зворушливі асоціації десь підсвідомо й мертво.
– Так відчути, щоб до кінця, – здумалось безладно й загубилось чорними стежками.
– І так всю жисть! – зідхнув Микола і розсміявся тихим сміхом, яким у храмі сміються, боячись образити.
– Ти завжди з жартами, – образилась Галя, одвернулась і тихо пішла.
Юра розгублено дивився слідом.
– Галочко, зачекай! – зупинив Микола. – Юро, ти мусиш Галину Кирилівну провести додому, а то ще заблудить боронь Боже. Вона ж города не знає.
– Не турбуйтеся, я не маленька, але коли товариш Юра хоче, то хай проведе, – додала згодом.
– Я б пішов із вами, та треба йти на засідання.
Юра пішов за Галею.
– Юро, – почулося здалеку, – приходь завтра до мене!
– Чому він вам наказує?
– Він не наказує, я сам хочу його бачити.
– Але ж у нього неможливий тон щодо вас.
– Це вам здається, Галино…
– Звіть мене просто Галя. Це Микола вигадав.
– Ну, Галю.
Далі йшли мовчки. Повітове місто, порожніючи, ховалось у затишну ніч. Знайти відповідні слова – зайве було й гадати. Юра підняв з тротуару великий золотий кленовий лист і нервово м’яв його в холодних руках.
– Знаєте, – рятувала становище Галя, – я так давно хотіла жити в городі. Я дуже люблю село, я в ньому виросла, але хочеться завжди кудись далеко-далеко.
Від того, що вона «рятувала», – слова здавалися пустими й надуманими. Юра починав на себе сердитись, що пішов, і разом так солодко й затишно було відчувати цю тендітну незайману дівчину так близько й так далеко.
Коли перейшли Чортів Міст, з-за рогу Київської вулиці раптом винирнула чорна постать і зупинилась біля них.
– Здорова, Галко!
Галя вся стрепенулась.
– Коли ти?
– Тільки-що прийшов. До партшколи вступатиму.
Щось далеке й припорошене зворухнулося в Юриній душі.
– Знайомтеся! Павлик Гаюн… Товариш Юрко Гілецький.
Обидва юнаки простягли руки й впилися один одному в очи. Чорні очи Павла, розмаяні вітром вороні пасма й рівний тонкий ніс блискавицею прорізали коридори осінніх страждань.
– Пам’ятаєш семінарію? – тихо та подолано, але безмежно байдуже промовив Юра.
Павло вдивлявся, не відпускаючи руки.
– Юро! – скрикнув радісно. – Хоменко! Чому – Гілецький?
– Це по сцені, – стомлено й тьмяно.
Юра з дитинства не любив Гаюна, котрого з третьої класи виключено було за те, що він підчас оголошення війни розповсюджував якісь таємні відозви серед новобранців. Не любив Гаюна за його відчуття моральної переваги й гордої самоти. Тепер зворушилося щось нове в душі. Кожне слово, промовлене Галею до Павла, било немов бичем по роз’ятреній рані.
– Вибачте, мене чекають у театрі, – навмисно грубо обірвав Юра й підкреслено чемно, здійнявши капелюха, мовчки повернув до мосту.
– Він завжди був якийсь кумедний… Ну, та чорт із ним, ходімо, Галко, додому. Я тобі листів-листів навіз.
Галка мовчала. Чомусь було боляче. Вона насупила брови й скривила вуста. Такі вони в неї тонкі та соковиті.
Павло не помітив її мовчанки, а може, не хотів помічати й говорив-говорив про село, про сині краєвиди, про роботу в комсомолі…
Вітер спочив десь. Місто вкутав важкий туман, колючи обличчя гострими, як голочки, вогкими крапинками.
Десь прогув смутно-смутно запізнілий гудок.
– До чого ведеться, до чого воно ведеться? – червонів та нервувався Юра. – Ваша Наросвіта ігнорує український театр, газета виходить російською мовою, місцева влада складається з чужих людей! То де, питаю вас, де здобутки цієї волі, за яку тисячі головами полягли, до якої тяглися віками в ланцюгах та покорі?
Тихий та ласкавий на самоті, Гаюн на людях робився завзятий та дикий. Він бігав по хаті, розмахуючи довгими та незграбними руками, час від часу енергійним рухом одкидав чорні пасма, що лізли в очи, червонів і вигукував:
– То де тих людей набрати, щоб їм не чужі були наші українські театри, коли наші патріоти полякалися грому боротьби й поховалися в свої широченні штани або бабам під плахти? То це ж наші патріоти ладні б були задушити ненависну їм революцію, що відібрала їм хуторянський спокій! У час, коли світами народжується молодий день, коли святою ходою між полів простує молода епоха, ти щось цвірінькаєш про нехтування вашого балагану! Працювати йди, а не ховайся по закутках!
– Хіба справа лише в тому, – перебиває Юра, і очи йому блищать, – хіба лише про те? Не піду я працювати з тими, для кого людська кров за гріш не йде. Щоночі повз моє вікно з острогу проїздить ваговіз, щоночі я в зморі прокидаюся, обливаючись холодним потом від страшних криків. Я питаю – це потрібне? Для кого це потрібне, питаю я, – ці десятки-сотні…
– Чорт побери, – не стримується Павло, – для мільйонів потрібно, для десятків мільйонів, що стогнали віками, а ваші тендітні вушка позакладано було… Ти, Юро, відчуваєш, як кожен нещасний інтелігентик, ти думаєш так, бо тебе випещено з дитинства, бо в тебе панська кров.
– Це ж абсурд!..
– Не перебивай, це не абсурд. Ти інакше думати й не можеш. Ти на зорі нового світання, мов тінь самогубця, що не відіб’є молодого світла. Ти є анахроніст, то ж одійди набік і не псуй повітря там, де будівники простують до царства комуни.
Молодь ділиться на два табори. Здіймається галас, суперечки. Зі стіни іронічним, стомленим поглядом поглядає старий Франко крізь їдкі шари тютюнового чаду.
Це в Просвіті. Вона існує ще в місті, допіру прийнявши радянський статут, та відновивши діяльність. Тепер до Просвіти пішла сама молодь. На чолі ради – Микола. Закладено хорову секцію, що нею керує театральний диригент Модест, драматичною керує Юрко, лекційною – Гаюн. Працює бібліотека. Але ж праця посувається якось кволо, усе життя просвітянське зійшло до імпровізованих дискусій на теми сьогоднішнього дня.
Сперечаються завжди Гілецький з Гаюном, одразу поділяючи громаду на два табори прихильників.
Микола до розмови не встряє. Він сидить у куточку за шахвою, тягне люльку, пахкає зеленим димком і мовчки наслухається.
– Хто мовчить – той двох навчить, – виправдується він.
Микола слідкує за Юрою й пахкає зеленим димком.
Юра розійшовся. Дим стелеться химерами йому перед очима, обличчя спливають в довгасті плями і серед них – в кутку за шахвою він відчуває лише зеленувате обличчя з безладно закинутим назад русявим волоссям. Його немов магнетом тягне у той куток. Він борсається й сперечається, сперечається.
– Іншим – то все, а чому нашій Просвіті хоч би гасу не дати, чи там чого…
– Тому, що цю Просвіту вже давно до архіву здати треба, тому, що тут працюють такі мастодонти, як ти, що єдине їм ім’я можна дати – вороги революції.
– Це питання, хто вороги! Це як хто революцію розуміє…
– Революція не потрібує, щоб її панські синки розуміли! Це не прекрасна красуня фея, як ви, патріотики, малювали собі неньку Україну, – революція – то занесені вгору руки! То м’язи й кров, то м’язисті тіла, проїдені потом та ранами!
Ці суперечки якось ближче звели Юру з Гаюном. Один одного вони ненавиділи й любили разом, як щось потрібне, без чого чогось не стає…
За глибоку ніч тяглася бійка між ними, а, повертаючися, Юра проводив їх – Павла і Галку, що вже жили разом у тихому двоповерховому домі.
Коли повертав уже сам до театру й далеко мружило очи болотяне Заріччя, плутались думки, снували старі боління:
– Де правда? Чи, може, їх, тих правд, є дві?..
А далі виринала перед очима постать Гаюна, а за ним чорнява та жвава Галка.
Зелений дашок на електричній лямпі робить химерними всі обриси хатніх речей, тихими та легкими. Здається, вони живі – етажерка ця незграбна й похила, цей подертий шкуратяний фотель…
Юра лежить горілиць на твердому ліжкові. Микола сидить за столом, головою схилившись на руки, й розглядає якийсь журнал.
Довго мовчать. Під канапою в дикій розпуці проверещала миша, зашаруділа й замовкла. Холодний дощ б’є гострими нігтями в холодну шибку. Юра дивиться в стелю. Тоді голосно зідхає й, не повертаючись, тихо каже:
– Миколо, розкажи мені про Галину.
– Про Галину? – питає Микола, не підводячи очей від журналу. – Що ж я скажу тобі?.. Славна дівчина. Тиха така. Зросла на селі, немов лісова сіра квітка. Знаєш – такі є квітки, що десь між папороттю ростуть непомітним цвітом, аж подивишся десь на провесні й здивуєшся, яка краса! Влітку ці квітки нецікаві, ти не помітиш їх серед буйних запашних бур’янів!
– Але напровесні…
– Напровесні, Юро!..
Знову мовчанка й тиша. Микола перегортає пом’яті сторінки журналу…
– Павлика немає. Партшкольців по селах повиряджали.
– Ну, то я до вас, як не проженете.
– Чого там… – засоромилась Галка, – сідайте!
І сама сіла на канапу, підібгавши ноги і, немов лялечка, кутаючись у широку хустину.
Юра чомусь також зніяковів. Він сів до столу й, розглядаючи якийсь природничий альбом, не знав, де діти руки, – кожна поза йому здавалась театральною. Зрештою, вийняв цигарку й запалив.
– Я вам покажу, тут є чудові метелики, зовсім наче живі, – підійшла до столу й сіла на поруччя фотелю.
– Ось! Вони так нагадують мені наші містечкові луги, оці очкасті з мережаними крильцями. А ще ці…
– Подивіться, Галю, яка краса й поруч яка гидота – м’ясиста, слизька. Чому, Галю, зроблено так у природі, що метелик лише з гусені буває? Чому зроблено так, що до хорошого шлях тільки через гидке й від прекрасного знову один тільки крок до гидкого?
Галя слухала мовчки, а, здавалось, дуже уважно. Чорні брови насупились над перенісся, тонкі вуста заломились в упертій напрузі.
– Чому сперечаюсь я з Павликом завжди? – тихо продовжував Юра. – Хіба буває на світі дві ріжні правди? Хіба правий він, що я панська дитина й що в мені батьківська кров? Це ж єрунда. Батька свого я не знаю, до класи жадної належати не можу, бо в мене нема класових інтересів. Я служу лише мистецтву.
– А мистецтво? – майже пошепки вставила Галя.
– Мистецтво? Хай Україні, хай народові, я люблю його не менш за Павлика.
– У вас ріжні шляхи. Він бореться, а ви спостерігаєте…
– Кожен робить своє, Галю… Я теж боровся колись, але я загубив шлях.
– Через гусінь?
– Гусінь, Галю!
Надворі падав перший сніг і зараз же танув. Його патлаті порошинки, немов кульбабине насіння, кружляли легко та м’яко в вечірнім повітрі, липли до теплих шибок, немов далеким поцілунком.
Юра закрив альбом. Зробилося тихо.
– Галю!
– Що, Юро?
– Та я не про те – гусінь. От хочу сказати вам, та думаю, що не повірите, і ще думаю – чи потрібне це?
– Кажіть! Взагалі, треба менше думати…
– Ну, от. Я хочу вам сказати те, що, мені здається, ви повинні знати.
Він, докуривши цигарку, від неї запалив другу. Галя повернулась на канапу і в куточку знову хустиною зап’ялася.
– Мені здається, я йшов довгим-довгим шляхом, де обіруч спали посохлі та покалічені верби. І поля навколо були – посохлі, мертві. Обрії – без дощу, дерева похилі, небо жагуче, земля спрагла. Довго йшов я, – падав, підводився… знову падав і знову підводився…
На хвилинку замовчав, затягся димом, і почав далі:
– Я почуваю, Галю, що кажу єрунду, але я так, іменно так відчуваю! Коли побачив я вас тоді під театром у жовтім колі ліхтаревого відблиску, мені здалося, що я вже пройшов той шлях, що я можу спочити… Вам, може, дивно чи смішно, але ваш образ, вашу душу, не знаючи й не бачучи вас ніколи, я несу через ціле життя, через цілу оту посохлу дорогу… Скажіть, що ви не вірите мені, проженіть мене геть від себе, але це не відмінить нічого, бо я вас, Галю, люблю…
У хаті зробилось напружено тихо й чути було, як відбиває миті старий кутуватий годинник.
Галя кашлянула несміливо й тихо, подивилась кудись у вікно й тихо-тихо промовила:
– Не треба цього, Юро! Не треба робить когось нещасним…
– Кого? – перебив він.
– Нікого…
Кутуватий годинник знову чітко-чітко відбивав миті…
Довго мовчали.
Далі Юра встав, одягся й, підійшовши до канапи, сказав:
– Простіть мене, Галю. Бувайте!
Вона мовчки стиснула йому руку. Коли він зачиняв двері, Галя сказала:
– Заходьте.
Гарячою щокою лягла на холодну ручку канапи й слала тихий погляд повз лямпу на столі в мутні шибки вікна, що на них цілунками липло патлате кульбабине насіння.
Ранок був сірий.
Коли Юра прокинувся в своїй вузенькій і високій, мов тюремна камера, кімнаті, він не зразу пригадав, де він. Невиразні хворобливі сни притупили думки і все звертали до якихось моментів, що їх позбутися було надкрай важко.
Нашвидку одягнувшись, Юра виліз у вікно й поспішним кроком рушив до міста.
У ранковім тумані дзвінко відбивали по цеглі його кроки. На міськім годиннику пробила сьома. У місті було порожньо й заспано. Зупинившись біля маленького рудого будинку, він подзвонив.
Десь за дверима, неначе злякавшись несподіванки, зірвався й надміру голосно розплакався припорошений дзвоник. Юра схопився за ручку, немов хочучи заспокоїти зірваний звук. Далі нервово ходив до воріт і назад до дверей.
Боляче довго тяглася хвилина. Старечий голос за дверима хрипів:
– Хто це?
– Пробачте, Микола Степанович ще спить?
– Товариш Микола ще вчора вдень поїхав до Києва.
– Але ж… – хотів заперечити Юра та передумав, – він мені нічого не переказував?
– Може ви, товариш Гілецький?
– Так, так…
– То панич, то пак товариш Микола вам листа зоставив. Ось я зараз.
Знову чекання. Серце стукає під свиткою, неначе з ребер вирватись хоче.
Біля дверей розчинилося вікно й стареча рука з-за фіранки простягла білого конверта. Юра вирвав його й тремтячими руками намагався розірвати дебелий папір. Зрештою це вдалося. М’ятий папірець було недбало складено. На папері стояло: «Юрко, прости, що не побачив на прощання, їду в справах на місяць чи два. Тобі дещо розкаже Модест. Усе, що він скаже, так є. Ти мусиш мені вірити. М.».
Це й усе. Що спільного між Модестом та Миколою може бути? У що він, Юра, мусить вірити?
Дебела жінка, що гнала кудись корову, спинилась проти нього і з цікавим спочуттям розглядала його.
Юра опам’ятався. Посміхнувшись, тихо пішов назад до театрального парку.
По дорозі він знову й знову перечитував таємного папірця, й перед ним повставала з хворобливою яскравістю вся чудернацька постать Миколи та його глибокі блакитні очи.
Модест зустрів Юру біля паркового водограю. Підійшов до нього і якось надміру сильно стиснув його руку.
– Мені треба вам, Юро, дещо сказати.
Юра впився очима в пухке й червоне обличчя Модеста.
– Микола Степанович казав вам?
Юра, потакуючи, хитнув головою.
– Ну, от… – здавалось, Модест кепкує й умисне розтягає своїм пропитим басом те, чого з такою нетерплячкою чекає схвильований Юра.
– Ну?
– Та я не знаю, чи слухатиметесь ви?
– Ви глузуєте? – не стерпів Юра.
– Ха-ха-ха, – розкотився демонським реготом Модест, – чого б, любчику, я мав глузувати? Ну, ха-ха, – не ображайтеся. Ха-ха-ха!
Юра одвернувся й шукав гарячим зором відпочинку десь далеко в туманнім Заріччі.
Модест раптом зробився поважний і строгий, що зовсім не до лиця було цій дурацький фігурі.
– Пане Юро! Сьогодні об одинадцятій, себто за три години, ви сідаєте на поїзд, щоб завтра о сьомій, рахуючи час на 20 верст пішки, бути в Блискучому. Дорога вам відома. Маєте гроші.
– Це Микола? – з недовір’ям Юра.
– Микола Степанович, – поважно ствердив Модест.
– Що я маю робити в Блискучому?
– Стрітися зі мною в школі.
– Слухайте, Модесте! Або я божеволію, або ви знущаєтесь з мене, або я чогось не розумію. Для чого маю я їхати чортзна-куди? Для того, щоб мати таке приємне побачення! Для чого тут у піжмурки грати, що – я дитина, чи що?
– Голубе мій, – забубонів Модест, – ніхто вас не силує! Не хочете, ніхто й не попросить. Я передаю вам бажання Миколи Степановича і про мене, – хоч ідіть і втопіться.
Юра мовчки взяв гроші, що їх досі тримав у руці Модест, і, перепросившися, міркуючи про загадковість обставин, пішов до своєї вбиральні.
На порозі його стрів помреж – молодий говіркий хлопець.
– Гілецький, а Гілецький! Ви чули? – почав він таємничо. – Чи правда, що наша Чапська не додому поїхала, а лягла до лікарні?
– Іди к чорту! – несподівано гаркнув Юра й грюкнув дверима своєї вбиральні.
Влетівши до хати, він схопив голову в холодні кістляві руки, впав на цупке ліжко й довго-довго лежав, уткнувши обличчя в подушку.
Далі підвівся, видер із зошита листок і написав олівцем:
«Галино Кирилівно (або Галю), пробачте за те, що було вчора. Я так негарно зробив… Вітайте від мене Павла. Мушу на якийсь час виїхати з города.
Далі подумав трохи й приписав ще: «Хотілося писати вам ще багато-багато… Та те не вийде, про що хочеться. Так, знаєте, мені самотньо».
Покликав Хведька, сина перукаря, і попрохав передати.
Далі забрав найнеобхідніше й пішов на вокзал.
Коли йшов, несподівано по-осінньому м’яке сонце розірвало де тонші хмари й бризнуло тихим світлом по блискучих від талого снігу тротуарах.
Таке воно – осіннє сонце.
Микола й не думав виїздити. Він був дома.
Цілий день, доручивши себе охороні свого «любого цербера» – старого господаря Калістрата Калістратовича, він лежав у ліжку, нещадно нищив зелену вогку махорку, пильно розглядаючи пухке від пороху павутиння по кутах безладної хати.
Самотнє глибоке вікно в товстому мурі справляло вражіння чогось середньовічного, чернечого й таємного. Такий вигляд мала ціла кімната. Склянки з рудою рідиною, дротики, папірці, товсті книжки – все це в якімсь гармонічному хаосі доповнювало безладну постать Миколи.
Думки його плутались божевільно. Та чи були це думки?
Якісь окремі моменти, незарисовані ескізи, що зростали до велетенських розмірів, неначе під склом мікроскопа, але, не позбавляючись своєї тьмяності, розпливалися в чорному космосі колосальним фіялковим колом, що зростало… І моторошно якось робилося, що меж цього дикого росту встановити не можна. Тихим німим переляком розчинялася душа у фіолетових дугах… І потім знову спокій і сама самота, що чатує під зеленими шибами вікна в осінніх сутінках, вибиваючи мить за миттю дощовими краплями – там за вікном.
Осінь, ця осінь, що якось несподівано обірвала листя з дерев, розпрозорила морозними голочками спраглу спеку, яка ще допіру розливалась золотою стернею, – ця осінь була якась незвичайна й закінчувала собою всю змору подій минулого літа. Але вона не зривала накупчених мук.
Важким туманом, немов мокрим простиралом, вона нерозв’язані збіги зап’яла, що божевільними кутами в роз’ятреній душі гніздилися.
Микола, борсаючись в безвихідних, диких площинах, завжди силою духу свого досі знаходив тихий спочинок, що й усім навколо радо зичив світлом своїх блакитних очей.
Микола схопився з ліжка. У кімнаті було зовсім темно. Лише тьмяною плямою виступав чотирикутник вікна. Здавалося, з темряви зовні хтось причаївся й пильно слідкує за кожним рухом, за кожною думкою… Нервовим рухом зап’яв вікно. Засвітив лямпу. Далі витяг зі столу товстий зошит у шкіряній палітурці й, одкривши посередині, спинив свої очи:
«…Прощайте, гранітні хижаки! Чи стрінемося колись із вами? А все ж лишаюся самотній».
– Далі, далі… Тут. Трохи раніше…
«20-го січня.
Чи сніг полонив сонце, чи воно його? Вони разом виїдають очи в своїм чарівнім поєднанні… Чорна ворона заглядала зі стежки своїми скляними, мов ґудзики, очима в мої очи, і я балакав з вороною!
Рішуче цей хлопчик, „театральний хлопчик“, витворений перегорнути лад моєї душі. Це цікаво – почувати остільки гнучку душу в своїх руках! Я відчуваю себе скульптором, що тонкими рухами мне м’яку глину, примушуючи лягати її в бажану форму. Він полюбив мене зразу й полюбив якось по-собачому, він ладен лизати порох з моїх ніг і шукати мого сліду, де б я не пройшов.
Кожне слово моє він леліє, як святощі й вірить, як богові. Чи кажу йому правду? Чи не роблю злочину, брешучи?
Та, зрештою, чи є якийсь критерій між правдою та брехнею? Усе, в що віриш, до чого стремиш, – є правда!
Допіру він слухав так мої думки про надлюдську довершеність, що, здавалося, робився прозорий, а я з хижацьким задоволенням глибше й глибше впинав свої пазурі…
Його душу я полюбив, як первісну дівочість…
18-го лютого.
Дивився в припорошене свічадо…
Щоб не забути дня – горобці скаженіють! Вітер горою літає, свистить голими березами. Сніг посірішав та якось осівся, неначе драну ковдру на сонце викинула вбога господиня.
А в небі золоті, гнучкі, широкі граблі. Згрібають білий дим, неначе в сіножать…
То день такий. Прийшов Юрко з баранчиками вербочок і пхикав: – Хочу, каже, боротися… Дитина! А я: – З собою, кажу, борися! Послухався – зробився серйозний та тихий.
Пішов, полишивши вербочки. Ось вони – пахнуть на столі…
Дивився в свічадо. Воно крізь порох та скло відбило нараз цілі покоління, цілі віки.
Мені нагадалося; батько мій був п’яниця та дрібний урядовець у акцизі, дід мій був теж п’яниця, але не урядовець, а швець. Прадід – не знаю. Можливо, за сторожа на кладовищі.
Протягли свої кістки через людський день, думали, що страждали… Думали, що любили. О, це вже певно, бо якби не „любили“, то й мене б не було. Не було б мене, що дошукується таїни та природи в цих побитих склянках та припорошених дзбаночках.
Дивлюся в свічадо – крізь порох у ньому віки, крізь сивину – моє обличчя…
Дивився в свічадо, коли нараз рипнули двері. На порозі тупочеться в крайнім збентеженні Калістрат Калістратович.
Питаю: – Що сталося?
Мовчить та червоною хусткою спітнілі руки витирає. І вже коли переконав його, що все, в порівнянні з безмежністю єрунда, він скривив обличчя, набрався духу й сповістив:
– Ваша, Миколо… жабка, Степановичу, подохла…
Я засміявся. Він розсердився й швидко утік, а мені соромно зробилось. Він годував цілу зиму цю жабу й робив це для мене.
Та хіба, справді, смерть жаби не є подія, хоч би й у космічному масштабі!
Дивлюся в свічадо й кажу:
– Товаришу лікарю, запевняю, що я цілком здорова людина…
Калістратович приніс чай із сахарином та сухарем і пішов мовчки, а я хочу ще про Юрка.
Він – це моє свічадо припорошене. Моя душа відбивається в його душі, мов тіло подвоюється на дві волі. Фізично відчуваю його пориви та бажання. Душу його беру на пінцет, розглядаю в мікроскоп і бачу свої очи, немов у маленькій кулі живого срібла.
Дзвонять… Калістратович за стіною щось мимрить, певно, черевика шукає… Знаю – то Чапська. Юрко в неї закохався.
19-го лютого.
Юрко на неї молиться, а вона зі мною живе. Вона мені гидка – самиця жагуча й хижа!
Коли Юрко прийшов, кажу йому: – Іди від мене, я гидкий. Я не вартий тебе!
Він чути не хоче. Він, здається, у пекло за мною піде.
Підемо й у пекло!
3-го березня.
Сьогодні мені снилося:
Кам’яниста дорога з гори збігає жовта й цупка. Навколо дерева з достиглими овочами, важкими й м’ясистими. Падають яблука на камінь, і камінь немовби стогне. Немовби з-під кожного каменя скиглить жива істота, немов ворушиться каміння…
Коли доказав до цього місця Юркові, він мовив:
– Постій, постій! – схопився, забігав по хаті, вимахуючи руками та втираючи чоло, далі спинився й казав: – Потім з того цупкого й жовтого полилися ручаєм сльози, з каменя, й обливали мені ноги, був босий. Так. Далі…
– Мовчи, – кажу, – звідки ти можеш знати?
– Це бачив я, – каже.
– Далі не треба!
Він дивився порожніми очима на мене. Раптом знесилено сів на стілець, затулив лице руками й мовчав…
11-го квітня.
…Узяв з вікна свою рожеву мушлю й притулив до гарячого вуха. Холодок пробіг тілом. Люблю слухати її шуми полонені. Це шумує самотня душа, полонена в її лабіринтах, і такого говорить!
Колись, закручуючи тіло слизьке та гнучке, в ній ховався перед віками гробачок, під безмежними шарами чорних океанів пересуваючи свою оселю. Хробачок оджив, хробачок одмер, а оселя його лишилась. Цілі віки вона густиме таємну казку чорних океанів. В їхніх невідомих безконечних просторах цілий всесвіт, ніким недосліджений!
Отак і людська душа.
Моя душа – мушля. Її тягає моє тіло гидке, гнучке й слизьке, а коли воно гнистиме між чорних корінців струхлявілих дерев, десь полишиться шумовиння, десь полишиться в просторах моя гаряча, моя божевільна думка, мої прагнення, моя любов та енергія…
Прийшла Чапська й сіла на канапу.
– Таню, – кажу, – послухай, що говорить мушля!
Вона здригнулась від дотику холодного й розсердилась: „Ти вічно дурня валяєш“.
Я розсміявся й цілував її пухкі, жагучі уста, її запашну шию. Розщібнув блузку. Вона присунулась близько до мене, своїм гарячим тілом притулилась, пестила гнучкими долонями. Я стиснув її гаряче тіло сильно-сильно, а потім відштовхнув. Мене до сказу доводять її нахабні пестощі…
Вона впала на лікоть і великими, повними ненависті очима одну мить дивилась. Потім, як кішка, кинулась на мене й укусила за плече, її гнів я погасив поцілунками. Я м’яв її гаряче тіло. Я мучив її, й вона стогнала, зціпивши зуби…
Коли я піднімав з підлоги мушлю, що покотилася з канапи, вона, защібаючи блузку, прошепотіла: „дякую“, встала й пішла.
Я знову слухав мушлю.
27-го квітня.
Були з Юрком на кладовищі. Сиділи на могилі Андрія. Ми завжди восени та напровесні відвідуємо її, як нашу жертву на вівтар революції.
Старезна береза з потрісканою корою схиляє над ним свій дебелий стовбур і маячить павутинням оголених та гнучких гілок. Справжньої зелені ще нема, але сірий димок вже зайнявся з глибини березових душ, оживив їхню білу жалобу, закосичився горобиним щебетанням.
Юрко скаржився на театральний бруд, на жорстокість Чапської, на беззмістовне життя.
– Тобі треба полюбити, – сказав я, – хорошу славну дівчину! Твоя душа така чиста.
– Я люблю…
– Вона не для тебе!
Він подивився з-під лоба й пройняв мене німим докором.
– Вона для тебе? – видушив ледве чутно.
– Я кажу, вона не варта тебе! Тобі треба не таку. Тобі треба ніжну чайну троянду. Знаєш таку, що в прозорих пелюстках дрижать крапельки росяні. Щоб обійняла твою душу.
Його чоло просвітлішало й заіскрили очи. Я бачив, як в їхній глибині народилася римована краса.
Він зірвав з Андрієвої могилки жовту квітку кульбаби й підніс її росяну корону до уст.
У траві заклопотано прогув кошлатий джміль.
14-го липня.
Саме як порався з трусиком, обгидивши руки його кров’ю, вбіг Юрко, розпатланий та блідий, кинув капелюх у куток і з розпачем зойкнув: – Миколо, я був у проститутки!
Дитина – я надав своєму вигляду якнайбільше байдужості, витер руки подолом халата й узяв свою мушлю:
– Послухай її шумовиння…
Він вколисав свою муку.
– Ти не зробив нічого поганого…
27-го жовтня.
Я довів його до того стану, коли на простороні можу передавати його волі свої бажання, але й сам відчуваю кожне коливання його бентежної душі. Лікувати треба, а я лише роз’ятрюю рани.
Учора приїхала Галка. Така незаймана й чиста. Я умовив її йти співати до театру. Хай вилікує мого хлопчика. Він її полюбить, бо так треба!
29-го жовтня.
Другого ж дня після „Іванової Ночі“, після літнього знайомства під таємним освітленням далекої пожежі, зайшов до мене чулий, мов натягнена струна. Зачервонівся й сказав: „Я хочу тобі вірша прочитати“.
Прочитав і залишив на столі зібганий папірець:
4-го листопада.
Гаюн став на перешкоді. Щодня в Просвіті відбуваються їхні герці. Чи відчуває вона ролю „прекрасної дами“?
Стрів Модеста й радився з ним, як би влаштувати Юркові спочинок. Його неврастенію я довів до краю. Він за малим не божевільний.
А тут іще Чапська до лікарні лягає. Ну що, як він довідається?
Модест обіцяв його послати в якійсь справі на село. Може, ця скотина допоможе».
Узяв перо і, вмокнувши в чорнило, дописав:
«27-го листопада.
Юрко виїхав. Наче камінь звалився з рамен. Полонених шумів не визволиш з кам’яних рамок. Хіба розбивши на скалки саму мушлю!»
Коли Юра, стомлений запорошений, підходив мовчазною вулицею до Блискучанської школи, що своїм зеленим дахом випиналася, мов непрошена зайда, серед убогих стріх селянських хат, – вечірні морозяні сутінки вже обгортали змертвілі простори.
На його стукіт відчинила двері розхристана дівчина зі збентеженими очима.
– Кого вам треба?
– Мені треба Модеста Сапуна.
– Такого тут немає…
– Та що ти, Надю, – перебив десь із темряви низький жіночий голос. – Заходьте, товаришу, заходьте! Ви з міста? Сапуна ще нема, але він має тут бути.
Юра увійшов. Незрима рука протягла його довгими рядами порожніх класів, де з темряви, мов таємні потвори, виглядали шкільні таблиці та світляними плямами позначилися мапи. Зрештою, потрапили до освітленої хатинки.
Юра сів біля столу й оглянув оселю. Над чистеньким ліжком висів, прикрашений простеньким рушником, портрет Шевченка, над дверима з виразом ката на обличчі – гетьмана Дорошенка. На столі лежала розгорнута мапа та кільки купок книжок. Відразу чомусь спала на очи Олесева «З журбою радість».
Ідучи на всякі несподіванки та вирішивши не дивуватись нічому, Юрі лишалося тільки спостерігати, й тому він не турбував зайвими питаннями своїх несподіваних хазяйок.
Дівчина зі збентеженими очима, що перша стріла його, прихилилась до холодної грубки й пильно розглядала гостя, ніби хочучи в виразах його обличчя віднайти відповідь на найпекучіші питання, що, здавалося, роз’ятрювали її тривожну душу. Та ж, що низьким голосом запросила до хати, мала мужню поставу, і русява довга коса так недоречно бовталась між її кремезних рамен, мовби рибальська вудка в руках Зевса. Вона широкими кроками кільки разів виміряла маленьку хатину, далі спинилась проти Юрка й пробубоніла:
– Може, товариш хоче чаю? Надю, настав самоварчика, поки батько прийде!
Юра хотів запротестувати, жаліючи тендітну Надю, але тон цієї амазонки був настільки рішучий, що він не наважився перечити.
Мовчки гортав «Журбу та радість». Амазонка зосереджено міряла куцу просторінь, заповнюючи своїм мускулястим тілом усі її закутки.
Коли Юра втягав гарячий струмінь морквяного чаю, десь по порожніх кімнатах пролунали гучні кроки. Нараз двері широко розкрилися й на порозі став бравий юнак, завинений у широку кирею. Він зміряв орлиним поглядом усіх присутніх і, немов команду віддаючи, кинув:
– Слава Вкраїні!
– До віку, – луною відізвалися дівчата.
– Ви від Сапуна? – звернувся до Гілецького.
– Так.
Потис руку.
– Приємно! Отаман Перепелиця.
Він одразу приступив до діла:
– Ви, друже, як я бачу, людина інтелігентна. Це дуже добре. Нам бракує таких людей. Сили в нас хоч одбавляй, а от розуму не вистачає. На вас ми покладаємо великі надії!
Гілецький мовчав. Думки плутались з об’єкта на об’єкт, мов сонячні зайчики з-під рук дівчинки, що грається свічадом.
Перепелиця перейшов до ширших тем. Він намагався Юркові викласти цілу лекцію з міжнародного становища безталанної України та її внутрішнього стану, а коли він дійшов висновків про ганебну недоцільність існування жидівської влади, Юра несподівано перебив:
– До чого ви це говорите?
Амазонка розсипалась басистим реготом.
– До того, – провадив далі після короткої мовчанки Перепелиця, – щоб ви були свідомі тієї великої ролі, тих великих обов’язків, що на вас хочуть покласти козаки.
– Скажіть, будь ласка, а до чого тут Микола Степанович?
– Який Микола Степанович?
– Рутний!
– Я такого не знаю.
– Хіба не він мене прислав сюди?
– Ви ж допіру казали, що вас прислав Сапун?..
– Так, але ж…
– Але ж для чого ми губимо час на зайві балачки? Кажу вам – ніякого Рутного я не чув, – почав дратуватися отаман.
– Тоді чого вам треба від мене?
– Лише служіння нашій спільній справі.
– А звідки ви знаєте, що в мене є щось спільне з вами? – не витримав Гілецький.
– Надько, – спокійно промовив Перепелиця, – поклич хлопців.
Далі поклав на стіл наган:
– Іменням повстанських загонів ви заарештовані. Допит буде знято завтра.
Мовчки й покірно поплентався Юра порожніми класами, тихою сільською вулицею, оточений озброєними хлопцями, що жартома перекидалися найобразливішими лайками.
Було тихо й порожньо на селі. Морозяна ніч короткою луною відгукалася на їхні розсипані кроки. Холодний місяць кутався в хмарне дрантя, скупим молоком обливаючи чорне картоплиння на городах, розбиті верби по вулиці, занімілу баню дерев’яної церковки.
Його зачинили до якоїсь похмурої клуні, що стояла змертвілим кістяком край села. Холод від току костянив усю істоту, темрява виїдала очи. Помацки рушив у куток, щоби бодай купку гнилої соломи віднайти, коли раптом ногою наштовхнувся на щось м’яке й здригнувся. Десь із темряви зашамотів притишений старечий смішок:
– Хе-хе-хе. Хе-хе… Укупі лучче буде…
Юрко присів до стогу колючого сіна:
– Що ви тут робите, діду?
– Хе-хе-хе… Питаєш… Те, що й ти. За комнезію страждаю. Свої ж хлопці. Я їх колись за вуха тягав, щоб яблука не крали. А тепер – «комнезія» кажуть. Ну-ну…
Дід замовк. У порожнечі всесвітньої ночі було тихо. Тільки час від часу клацало шамотіння беззубого рота та десь далеко-далеко валували собаки…
Думалося про росяні чайні троянди, про шумовиння мушлі.
– Оце сиджу, синку, – не втримав довгої мовчанки старий, – та й думаю, скільки багатств має земля в собі захованих. Скажемо – залізо, потім – золото… потім ще – отой вугіль. Люди це все витягають та портять її… Усе витягають… А як це їй? А?
– Кому? – не зрозумів Юра.
– Та ж землі! Це ж їй шкода? Це ж їй має боліти? Це ж якби з животини кишки вимотувати. А вона, дивись, живе, плоди дає, дощі п’є, на сонці вигрівається. Значить, болить? А?
– Болить, – машинально відізвався Юра.
Дід зрадів цій підтримці, з його беззубого рота потекли невпинні скарби чорноземної філософії. Він усе хотів якоїсь правди, такої, щоб була правда й для людини, й для дуба, й для птиці піднебесної.
Дідова балачка заспокоїла тривогу та якось уколисала Юру. Не хотілося ні про що думати й він настирно відкидав думки, що точилися навколо гарячого мозку: Микола, Чапська, Модест… до біса!..
Нараз воріття зі скрипом одчинилися й різкий голос покликав діда. Той, крекчучи, підвівся.
– Прощай, синку, піду, – кличуть старого. Зададуть йому за яблука та ще й за груші. А про землю ти таки поміркуй.
– Поворачуйся там, шкапино!
Юра лишився сам… Згадав свою стареньку няню, що кожного ранку йому під подушку яблуко клала й казала, що це приносить дядя Сон, щоб він був слухняний. Обличчя в няні було все в зморшках, немов печене яблуко, й кольору такого самого, а усмішка добра й ласкава. Тепер кістки ті десь покірно лежать під зогнилими дошками, під пухкою та соковитою землею повітового цвинтаря. Влітку кропива та лопухи буйно зростають з цієї могили, а восени вітер хлеще гнучким березовим віттям.
Вона казала казки й уколисувала.
Перед очима простягся безмежний луг, укритий запашними медвяними квітами…
Раптом згори, зверху стога щось зашелестіло, закуйовдилось. Луг зник. Холодок від току струсив тіло. На мить усе змовкло, в безодню ночі кидаючи іскри уяви. Далі шамотіння проступило крізь морозяну тишу з наявною реальністю.
Юра широкими очима вглядався в чорну порожнечу, а від цього жовті, червоні, відтак – електрично-білі кола та дуги різали очи. Сіно угиналось під чиїмось легким та гнучким тілом. Далі воно з’їхало долі й легко присіло поруч. Ледве чутним дотиком хтось торкнувся його плеча й теплим подихом – його обличчя.
– Ну, от, – шепоче, – моєї весни вже не зацвітуть каштани. Не питиму роси з жовтявих троянд.
– Хіба мене вб’ють? – питає, а може тільки думає Юра. І ще: – За що?
– Мене не вб’ють, – провадить той так тихо, ніби звуків ніяких і нема, ніби думка лише народжується й відразу розчиняється сіном, током, холодком… Мене не вб’ють, бо мерців не вбивають, і що з того, що я люблю дівчину – це тихий шум. Що з того, що я страждаю, – це загублене в віках коливання. Я вмер, я оджив, я одійшов.
– Ти хто? – Юра.
– Я – я.
– Я – ти? – скрикує Юра й руками хапає свою голову.
Божевільний жах, відчуття подвоєності пекучим вогнем розпирає свідомість.
– Ти – я?
А той міцно держить його за лікоть:
– Ходімо до Галі!
Б’ючися в передсмертній тривозі, Юра напружує останню волю й добуває з холяви ножа.
– Гілецький, ви збожеволіли!
Ніж м’яко випав з рук.
– Я – Надя! Хіба ви не чуєте? Та, що вчора вас стріла у школі. Вовкова Галя з підводою чекає вас за городом. Вони з Гаюном під Містечком переховуються. Ходімо негайно, бо буде пізно. Уже світанок займається. Тут ззаду є шпара в плоті. Швидше бо!
Він подивився долі – нікого, помацав ногою – нема… Лише дівчина тягне за лікоть і крізь безодню темряву жаринками печуть її бентежні очи…
По замерзлих вибоях підскакував рипучий візок, гнали в безмежну темряву незримі коні, а назустріч обіруч летіли патлаті постаті живицею сповнених сосен. Угорі курілися хмари, все ясніше визначаючи свої обриси перед лицем недужого світанку.
– Галю!
І ще раз:
– Галю…
– Я… – Вона зап’ялася чорною хусткою, так як і тоді на канапі, мов тиха лялечка.
– Я!
Сіра постать спереду пугою свистіла по конячих ребрах.
– Галю, куди ми вперед? Я спочити хочу. Я стомився – моя голова! Галю…
Візок підскакує на замерзлих вибоях, трусить і зриває слова.
– Галю, забери мою душу! Вона без тебе пустий звук… Вона без тебе порожня, мов пустоцвіт! Галю, забери мої страждання, забери мою муку. Темними ночами, коли закатований стогін гніздився в моїм жагучім мозкові, я жив твоїм тілом! Тиснувши холодну подушку, я цілував твої очи…
Назустріч летіли патлаті сосни, курилися вгорі хмари, вирізьблюючи обриси на хворім тлі.
– Галю, за тобою до пекла піду! Галю, скажи мені слово, глянь на мене, подаруй єдиний погляд, зітри єдину сльозу…
– Стій! – гукнуло з морозяних присмерків, і жовтяві ліхтарики позначили скуйовджені гриви та чорну дугу.
– Хто їде?
Мовчанка.
Один ліхтарик, похитнувсь і поплив назустріч, скалками розтікшися по холоднім багнеті. Ліхтарик підскочив і врізався в очи.
Спершись на воза ліктем і спустивши багнета, їх глузливо розглядав Модест.
Мовчанка тяглася, як вічність. Дерева прошуміли й ущухли.
– Що там? – спереду.
– Пропусти! – пробасив Модест.
І коли коні рушили знову, ззаду розлігся демонічний регіт:
– Хо-хо-хо! Похіщеніє Европи! Хо-хо-хо! Ох-хо-хо-хо!
Змовкло. Галя, важко дихаючи, жувала соломинку. Ранок розлився неясним серпанком, окресливши тихі риси її блідого обличчя. А назустріч летіли сосни.
– Галю…
– Юро, ми приїхали.
Коні стали. Рипучими сходами вони зійшли на зогнилий ґанок напівзруйнованої лісової хатини.
– Лягайте, відпочиньте!
– Я не стомився, я не хочу спочинку… Я, Галю, на грані життя хочу вам, хочу тобі сказати до кінця, хочу сказати до краю…
Вона скинула хустку, її волосся безладно розсипалось на груди. Вона сіла на лаву.
– От, Галю… – сів поруч неї Юрко.
Нараз під дужою рукою широко одкрилися двері.
– Галько! Денікінці місто беруть. Ми маємо повернутись до міста й негайно. Там є нагальні діла!..
Кинув кудись у куток картуза.
– А хто тут іще?
– Гілецький.
– А! – скрикнув Павло. – Цей мерзавець і сюди вже добрався! Шпигун! Дійсно, по-різному можна революцію розуміти! У той час, як золотопогонники, мов сарана, сунуть по радянських землях, він з бандитами по закутках підточує!
– Павле!.. – хотіла заперечити Галя, але він кинувся наперед і, розмахнувшися, вдарив Юрка по обличчю.
– Павле!..
– Геть, бандитська сволоч! Я все знаю, нічого там виправдувати. Геть, мерзавцю, бо зараз же розчавлю твою паскудну башку!..
Юра похитнувся, мов зранений звір, тихим докором глянув у сповнені слізьми Галині очи і, вийшовши з хати, повернув зо шляху до густих сосен.
Сосни шуміли над його головою.
Він простував без мети та думок, шелестіла під ногами пожовкла торішня хвоя, стрибали шишки. Між сосен м’яко спадали білі метелики снігу.
Коли Юра вийшов з хати, Галя кинулась до Павла:
– Павле, що ти зробив? Я ж тобі казала! Павле!..
– Та чого там з ним нюні розпускати! Панська наволоч він! Його б убити, як вошу, треба…
– Павле! Я ж його привезла сюди, я його врятувала. Його Перепелиця заарештував, мене Надя вночі сповістила.
Гаюн одну хвилину дивився на неї великими чорними очима, далі одкинув назад чуба й, витягти з кишені, мовчки подав їй зібганого папірця.
Вона піднесла його до блакитного вікна й тремтячи всім своїм маленьким тільцем, прочитала:
«Юрко, прости, що не побачив на прощання. Іду в справах на місяць чи два. Тобі дещо розкаже Модест. Усе, що він скаже, так є. Ти мусиш мені вірити. М.».
І ще пригадала: «Мушу на деякий час виїхати з города. Гілецький». Тоді сперлася ліктями на лутку й довго дивилася на верхи чорних патлатих дерев, що поволі вкривалися білою наміткою.
– Треба поспішати, Галю!
Блакитне вікно жевріло фосфоричним ранком.
Город, здавалося, сьогодні не міг заснути.
Різкий, надірваний вітрець зірвався, колихав у розпуці, немов конче зірвати хотів ліхтарі, – зірвати й у темряві поховати.
– Ой, не світіть, не світіть сьогодні! Сховайтеся!
Закручував порошинки безладного снігу, хитав і поскрипував віконницями обідраних домів.
На Думі чітко й упевнено вдарила друга година. Порожні вулиці снігом заміталися й натягнулися, немов струни, чекаючи тривожного кінця. А тривога зростала. Вона, ця тривога, зростала у вітрі, в ліхтаревім коливанні, в душах мовчазних домів, вона з порожніх кубел гайвороння, що темними плямами майоріли в тополях, простягала свої кістляві лабети і сталевими пазурами торкала натягнені струни вулиць…
З-за рогу з’явилася тінь. Затремтіла довга та неясна й, коливаючись, рушила далі. Вітер сміявся й бігав. Вперед і назад, вперед і назад – навперейми:
– Місто, не спи сьогодні!
За піднятий комір щирою рукою сипав і сипав різкі порошинки.
Раптовий постріл струсив морозне повітря. За вітром постріл, а з вітру стріли в струни вулиць! Розбіглися мов зайчики від сонця… мов зайчики в дитинстві…
Юра стояв під таким знайомим будинком. Він тепер був сірий непривітний, неясний і мовчазний. А навколо вітер усе бігав, віконниці рипіли, за воріттям скавчав собака, та усе вітер кружляв, а ліхтар на тамтому кварталі коливався, роздаючи фіолетові кола між снігом, немов на воді від каменю.
Задубіли ноги, пучки на руках не відчували дотику, щеміли щоки й ніс… Здавалося, застигла думка, а щось (не думка, а щось інше) нишпорило в дальшому куті душі, лоскотало холодними блискучими перами…
Дзвін острог з-за рогу й п’яні голоси не перервали концерту причинних збігів. Вони – за вітром, за снігом…
Довго вишукуване речення, проказане пошепки тисячу разів, стануло в горлі, як на іспиті з латини.
– Господін офіцер…
Дві постаті спинились проти. Обережно намацавши зброю, вони зміряли Юру й мовчки чекали слів.
А слів не було. Їх вітер розметав, порозтикував за кожну віконницю. Юра озирнувся, неначе шукаючи свідків, тоді рушив крок наперед і випалив, як заучене закляття:
– У цьому домі, на другому поверсі живе комуніст Гаюн…
Чи то дріт зашумів під морозом, чи то стовпи шумлять і дротами розносять розмаяну ніч?
Друга постать ворухнулася наперед, і пахнуло в обличчя перегаром алкоголю:
– А у нєго єсть бріліанти?
– Да.
– Как пройті?
– Сюдою.
Юра метнувся, глянув на те вікно. Як колись, за тонкою фіранкою темно-жовте світло десь павутиння кутами намацувало. І десь в Галчиних очах гніздило тіні первісної таїни.
А далі – далі дихати несила… Зривається; дзвоник. Ще й ще.
А може, то телеграфним дротом розбещений нервовий вітер гонить думи диких просторів…
Юра сховався за ріг, схопився закляклими руками за ринву, й руки прилипли. Він одірвав їх і змертвілими очима стежив за відчиненими навстіж дверима.
Зойкнуло щось нагорі. Далі вдарило. Мабуть, стілець перевернувся.
Ціла Юрина істота задубіла, а вітер все літав, і шуміли дроти.
Павлика витягли без кашкета в одній сорочці. Вороні кучері безладно маяли за вітром, чорну сорочку було розщібнуто. Нагорі щось зойкнуло вдруге і звірячим стогоном одізвалося в Юриній душі.
– Два бріліанта цена вашему мєрзавцу!
Павлик коливався, як п’яний. П’яні офіцери тягли за руки, розмахуючи в повітрі наганами.
Минули ріг. Серце одлягло, уся кров кинулась в обличчя.
Від стовпа до стовпа, від будинку до будинку, стежив, перебігав і ховався, як кіт чатує мишу.
Ось минули освітлений льох – «Бакалейня Орона» і крізь розбиті двері розірвалося прокляття:
– Бога!.. Мать!..
А у відповідь прокляттю розляглось нечуване і різке крізь морозне повітря єдине слово:
– Маме! Маме…
І це «маме» підхопив вітер, він закрутив угору крізь снігові танці, крізь фіолетові кола у вагітні надірвані хмари те слово з дівочих уст:
– Маме!
Юра бачив, як рвонувся Павлик, кинувся набік, якось комічно зігнувся, схопив камінь:
– Убивці!
Шарахнув постріл, одбився в мертвих шибах, хитнулися кучері вороні… і тихо пестили замерзлі тротуари…
Дві постаті подалися геть, по-п’яному лаючись.
…Вітер літав, і шуміли дроти… Це не змора нічна душила горло, це реальна справжня ніч зап’ялася чорним оксамитом, шуми вколисала, захмарила думки.
Над ранок вітер стомився. Вулиці відпустили струни. Хмари розірвались, а в блідому заході кривава рука свої кістляві пальці простягла над заспаним містом: де б уп’ястися своїми пазурами?
Він все ходив цілу ніч – крізь вороні кучері, як через гілля в маю, рвалося нестримано й дзвеніло-дзвеніло:
– Маме…
Пом’яте, хмільне місто протирало безсонні очи. Поодинокі верталися з грабунків та оргій, а небо було свіже-свіже, по-морозному.
На Катерининській Юра зайшов до пивниці, душила спрага. Попросив пива.
– Гілецький! – гукнув хтось з дальнього кута.
Юра підійшов до столика, над яким зігнулися сірі постаті в погонах.
– Хто кликав?
– Не пізнаєш?
– Модесте!
Раптом перед душею повстав цілою істотою велетенський поплутаний, нерозгаданий кошмар…
– Яким чином? Ти… офіцер… білий?..
– А яким чином ти провокатор? – пробасив до жаху знайомий голос. Голос, що за спиною ганявся і, здавалося, сховатися від нього даремно.
– Ти, любчику, не пізнав мене вночі, а я ображатися не звик. Тільки брехати погано – ніяких бриліянтів у цієї голоти нема й не було!
Прокляття застигло в Юринім горлі. Якесь величезне, чорне тіло впало на душу, борсалось і душило.
– Ти! Ти…
– Я зробив тобі послугу і вбив твого ворога, а тая тут за стінкою бриліянти заробляє… Ха-ха-ха!..
Перше бажання – накинутись і розірвати цю потвору – народилося й розтануло в світанковій сутіні…
По сходах Юра кинувся в сусідню хату.
Чорна й тонка постать непорушно стояла перед вікном з заламаними руками.
Це ті причинні очи втопилися в Юриних очах, це її причинні очи чекали порятунку й утіхи.
Обличчя Галки було страшне й строге, немов із білого мармуру вибите, коси розсипались безладно на груди й рамена, а очи, ті очи, очи Галчині запали глибоко-глибоко й світилися божевільним вогнем.
Вона пізнала його не зразу. Далі впала долі до його ніг і цілувала його чоботи. З риданням вирвалися слова, ясні, немов цей морозний ранок:
– Гілецький! Дістаньте мені бриліянти!
Далі чув, немов вітер знову зірвався і вдарив у зелені шиби, перейнятого тютюном і димом шинку:
– Маме!..
Чорний оксамит, м’який, як літня з липою ніч у містечку, закутав душу. Юра зомлів…
– Миколо Степановичу, а Миколо Степановичу! – добивався в двері Калістрат.
– Заходьте, – відповів Микола, поклавши ручку на стіл та одхилившися на спинку фотеля.
І той увійшов блідий та постарілий, тягнучи за собою непокірні капці.
– Миколо Степановичу, голубчику, може, й ми теє… на деякий час підемо…
– Куди?
– Та з городу. Усі ж, голубчику, тікають. Армії вже за мостом, а з червоними, кажуть, сами китайці, всіх, кажуть, ріжуть – і дітей, і жінок, усе палять! Город спорожнів, аж сумно стає – ні тобі душі живої.
– А вам ще довго жити б хотілося?
– Та ви не смійтеся, Миколо Степановичу! Я знаю – ми ж нічого… та хіба ж вони розбиратись будуть!
– Калістрате Калістратовичу, ви ж єрунду мелете!
– Таж кажуть… всі ідуть. Ходімо-бо, – просив жалісно та слізливо. – О! Чуєте?
Десь недалеко бахнув вибух і луною відізвався в далині.
– Ідіть, я не піду. Я не піду, Калістрате Калістратовичу, я маю роботу…
– Ну, тоді прощавайте, – підійшов старий до столу, – не згадуйте лихом.
Нахилився й поцілував у голову, а гаряча стареча сльоза впала Миколі на щоку.
Пішов. Довго вовтузився за стіною, далі рипнули двері й усе стихло. Тільки десь далеко-далеко музично та чітко співали кулемети.
Хвилинку Микола дивився на таємничі морозяні ялинки по шибах, що вигравали правдивими бриллянтами під скісним парусом зимового сонця, далі взяв ручку й писав:
«9-го грудня.
Учора на мості стрів Юрка. Коли окликнув його, він увесь здригнувся, зблід, як полотно й кинувся тікати від мене. Я теж пішов у інший бік. Мені не було боляче. Цього й треба було сподіватися. І хіба цікаві факти, що призвели його до зневіри, до недовір’я, до ляку переді мною? Важно те, що він знайшов сили пірвати рабський ланцюг, що в’язав його до мене.
Ну, й добре. Може, йому й краще буде. А що мені? Я – руїна, я – мрець.
От. Як чітко, як завзято, немов живі, співають кулемети червоних переможців, косячи, вимітаючи віджиле сміття, чистячи павутиння, що в ньому налипла одмерла комашня – от як Калістрат Калістратович.
Вони, мабуть, з піснями, з усмішками героїв ідуть наперед, наперед!
Справжня весна по серцях. І сонце по-весняному грає, бриллянти вплітає в їхню непорочну, білу дорогу.
Чому ж у душі моїй не збудиться радість, чому не сколихнеться кров моя гарячим потоком, чому юнацьке завзяття не збудить до шумовиння, до чину, до боротьби!..
Я поховав свою душу в холодних дзбаночках, від моїх жовтявих пальців тхне ефіром, а від думок – порохом.
Як то важко, як незмірно важко загубити віру в людину, в її майбутнє…
Юрко – остання втрата. Я нічого про нього не знаю й не хочу знати. Я знаю лише, що я, його згубив, а він для мене був – остання підтримка.
Мушля? Полонені шуми? Ні, я не хочу лишити по собі бодай якоїсь тіні, хай не шумлять над трупом моїм журливі берези!
Протягну своє життя й сконаю. Мушлі не треба…
Господи, Чапська іде!..»
Микола встав зі столу й зустрів її на порозі.
– Більшовики прийшли! Такі веселі та радісні, я їх перша стріла, Миколо!
– Таню, чого б ти як найбільше хотіла?
– Я не розумію питання.
– Ти б хотіла зі мною одружитися?
– Хотіла б… – протягла недовірливо вона, – але… – й пильно вдивлялася в його змарніле обличчя. – Але що тобі? В тебе жахливий вигляд! очи повпадали…
– Нічого, я тільки стомився. Значить, ми одружимось?
Вона пригорнулась до нього, гнучкими руками, мов гадюками, обвинула його шию й дивилася просто в вічі.
– Постій-но, постій одну тільки мить…
Він підійшов до шахви, зняв з неї чорний молоток, далі до вікна й несподівано ударив по чімось дзвінкім.
– Що ти робиш? – Здригнулася.
– Це я мушлю. Не треба, Таню, нам більше її шумів! Адже ж вона не сама шумує – вона ловить відгуки всього, що робиться навколо. Вона полонить наші звуки!
І далі бив настирно й рішуче, поки вся вона не розсипалася з дзвоном на плескаті черепки.
– Готово! З рештою, – він обвів рукою спорохнявілі скляночки по полицях та столиках, – ми ще впораємось! Ми, Таню, спробуємо жити без них. Добре? – простяг до неї руки й посміхнувся.
– Добре, любий, – кинулася до нього і злилася з ним в теплім поцілунку.
За вікном прогарцювали вершники.
Коли перші червоні загони вступали до міста, Юра саме був на околиці. Він сперся спиною на поруччя вітрини якоїсь крамнички й бездумними очима стежив за рухом вулиці.
Зима, мов кошлатий сибірський кіт, вигрівалася на сонці, мружачи свої довгасті, зелені очи. Повітря було чисте й легке, а сонце щирою рукою розсипало навколо самоцвіти.
Весела та гаряча прогарцювала повз нього кавалерія, коні пирхали на льоту й важкими копитами скопували жмутки пухкого снігу.
Далі довгими, безмежними лавами простяглася стомлена піхота з потріпаними клаптями червоних прапорців, продзеленчали важким металом задимлені гармати…
А ще далі загрюкотіли тачанки обозу, вгрузаючи величезними колесами в біле, м’яке.
Раптом чорні, мов іскорки, очи збудили зі скам’янілості Юру. Ці очи світилися такою безмежною радістю з-під білих завоїв марлі, що, здавалося, простори розлягалися під їхнім гарячим поглядом, і танути сніг хотів, танути й бігти всесильними, весняними потоками… Юнак сидів на тачанці, а за плечі його підтримувала дівчина, зап’ята, мов лялечка, чорною хусткою… Мов змійки, брови збігались на тонке перенісся… Пухкі вуста посміхалися.
– Небо! – схопився за голову й гарячою долонею провів по очах Юра. Дивився довго-довго. Йшов за валкою і все вдивлявся…
Десь іззаду затягли завзяту пісню молоді голоси… А він ішов.
На душі зробилося світло та легко. Спинився на розі й холодний сніг прикладав до гарячих скронь. Обоз з грюкотом та піснями давно обігнав його.
Він тягся вдалині, мов весільний похід, заквітчаний сірими шапками, оздоблений блискучими багнетами…
«Най їм щастить!» – промайнуло в його голові, що навіки стратила відчуття всесвітньої радости, що навіки втратила життьове прагнення.
Він ішов… Навколо похмурі й буденні будинки маячили віконними рамами, мов сліпими баньками, а всесильне сонце колисалося в гнучких обіймах блакиті. Усе навколо – морозяне й чисте – приймалося, як щось осторонь, як далека, в степах загублена пісня.
Проходив повз такий знайомий двоповерховий будинок. Тепер він не видавався похмурим та сірим, а своїм зеленим кольором творив яскраву пляму на безмежно-білім тлі.
На мить спинився і глянув нагору. Чиясь дбайлива та ніжна рука поправляла зібгані фіранки.
Скільки раз одкривав ці зогнилі двері, скільки раз рипучими сходами через два щаблі летів угору, скільки раз дивився на ці зібгані фіранки…
Посміхнувся й пішов наперед… Ось і Дума. Чітко й упевнено пробила третя година… Далі, далі…
Вулицями роз’їздять озброєні патрулі всесильних переможців, а між голих каштанів невпинно горобці цвірінькають…
Далі, далі! Яка краса, яка полегкість. Далі! Удалині з-за сірих заламаних гілок спорожнілих дерев вирізався своїми нудними обрисами дерев’яний театр…
Тільки не туди! Тільки не туди, де за порожньою залею підноситься мертва та вічно брехлива сцена, що над нею поплуталися шворки й, здавалося, вгорі причаївся таємний шибеник, вовтузиться, мов хижий павук, чатує на твоє життя!..
Тільки не туди!..
Крутою горою спускався долі… Чіплявся руками за колючі чагарі і йшов далі…
Місто кінчалося тут. Мертва річка, скована першою кригою, одкривала безмежні снігові простори.
За нею безмежна, блискуча долина Заріччя виблискувала, проти сонця, грілася, як сибірський кіт, мружила довгасті зелені очи…
На душі було визвольно тихо… На душі було радісно, легко.
Сів у м’який замет і, одхиливши голову в м’яке ложе, дивився просто в небо. Десь цвірінькали горобці… Тоді видобув з кишені маленьку плесковату пляшечку й, одіткнувши корок, всипав снігу. Довго дмухав на ню, грів долонями, заклав під сорочку на груди. Коли врешті посірілий сніг обернувся на руденьку грудку, а далі на рідину, побовтав у повітрі й підніс до вуст…
Пекучою блискавицею пройняло його радісне, його, мов струна натягнуте, тіло… Коліна стягло залізним дротом і підсунуло до підборіддя… Мука міцна й жагуча протяла цвяхами кожну цятку змученої істоти…
Хтось термосив за плече… Востаннє підвів наболілі, важкі, мов із заліза, вії і глянув на срібно-блакитні простори… Чорна постать схилилась над ним, щось кричала й розпачливо термосила плече…
Напружив усю свою волю, всі сили й пізнав… то був Модест.
Жахнувся й гарячим лицем зарився у мертвий сніг.
– Павлику, тобі не погано?
– Мені добре, Галю…
– Ти бачиш – наші старенькі, вірні тополі? Вони на варті…
– Я дивлюся на них…
Безмежними просторами розбіглися мільйонові сніги й на їхньому тлі чорним муром тяглися до неба тополі…
Санки рипіли блискучим снігом.
Блакитне, безконечне склепіння міцними лабетами стягло далекі обрії…
«Валяється тіло
солдатськеє біле
на чужій стороні».
Моїх сестер, братів веселих я бачу. Сміються, під сяєвом сонця весняним, радіють вони.
Немов ожили мої сестри й брати, немовби воскресли вони.
А сліз я не бачу на очах: не видко. Геть висохли сльози, втомилися плакати люди. Хоч день, хоч на час одпочити хотять мої сестри, брати.
І чудно мені: я звик до сумних їх очей, до сліз цих жінок і дітей. Од батьків і синів я чув лиш прокляття сами, прокляття стражданням, борні за той хліба шматок. Сьогодні ж я бачу: сміються, радіють і кажуть: «воскресе Христос!»
Я бачу веселі обличчя… і вітер доносить до мене той радісний дзвін по церквах. Сам вітер, і дзвони, і сонце, здається, говорять – співають: «воскрес Він, Христос».
Але придивляюсь я краще і слухаю пильно – і бачу, і чую, що радість не щира… Брати мої, сестри сміються – це правда, але ж подивіться! Які вони втомлені – схудлі, нужденні, а очи горять яким хворим огнем! І видко в очах тих бажання – благання:
«О, коли б же ти, земле, воскресла! Коли вже ти справді воскреснеш, Христе? Коли?!»
Я чую виразно… В повітрі несеться сполучений стогін. Це прагне весь світ, вся голосить земля: «воскресни, воскресни!».
Он вітер легенький, мов хвилька на морі, пливе так лагідно. Він будить рослину, він сіє життя, він каже всім, кличе: «воскресни, воскресни, живи!».
Встає-оживає рослина. Травиця підносить головку, квітки вже первісні цвісти почали. Струмок гомонить кришталевий. На дереві видко життя. І чути, здається, що царство рослинне живе – оживає, встають голоси: «воскресни, воскресни, цвіти!».
А птаство щебече, а птаство співає так голосно, красно. Я чую виразно в повітрі співання пташок: «Воскресни, земле, оновися, життя!»
А річка, як море, широка, прозора! Купається сонце в воді кришталевій. Легенькі там хвилі встають. Мов з небом обнявшись, до сонця вода промовляє: «коли ж, ясне сонце, коли вже ти справді нове засіяєш на небі? коли?».
А сонце спокійно сіяє, горить. Свій промінь розкішний спиняє на закутку в полі. Багато-багато могил! І разом із вітром до їх нахиляється промінь, їх гріє, пестить. Це братерські могили, могили борців, що найбільше бажали життя оновить і упали в упертій борні…
О, як їх багато! Їм краю нема. Скрізь, подивіться, посіяно їх. Звідтіль з могил тих, до вітру, до сонця, до всього життя доносяться, чую я добре, міцні голоси: «Брати наші й сестри! Живіть для життя! Оновіть своє серце, воскресніть душею, а з вами воскресне життя! Живіть! Хай воскресне!»
І вітер, і птаство, й струмок кришталевий, і сонце – почули цей поклик…
Я чую гармонію дивно прекрасну, я чую величний, сполучений спів:
«Живіть… Хай воскресне життя… Хай сміливий дух оживе… хай воскресне, воскресне життя, оновиться воно».
Я чую… Я вірю…
Як стогне вітер! А завірюха скаче в танку казковім. Вся ніч оця, холодна ніч, страшна, як смерть!
І кров холоне. Мороз все кригою моє проймає тіло. Я хочу так тепла, вогню і рідних втішних слів… та ніч, і завірюха, й сніг моїх благань не вчує, ні! І страшно, брате мій, мені! Твої я очи, страднику мій, бачу, твої прокльони чую я виразно, твоїх дітей, жінок, сестер, братів, батьків – я чую дужий стогін… «О-о-о»… Від нього кров холодна стала, а він гуде, лунає криком серед ночі, і в’ється з снігом разом цей дужий стогін твій, народе мій…
І слухати не сила… Я б вуха затулив, але задубли пальці, не можу затулить.
«О-о-о»… «О-о-о»… Я чую, чую, брате мій! Я чую, мій народе!
Чи може то так вітер скиглить-плаче? Чи може, брате мій, не ти це стогнеш? Ні, твої я бачу очи, твої уста страшні, а слів не чую, і тільки стогін, стогін, стогін…
Ридає вітер, плаче ніч і плаче все. В моїй душі холоне і так болить, болить! Я мерзну, дубну. От-от холодна смерть мене обійме… От-от уже… Тепла і сонця хочу я!
Болить моя душа, мій страднику, народе, брате мій.
Я плачу…
І ти?! В твоїх очах я сльози бачу?
…Минула ніч і зникли ті страшні примари. Зирнуло сонце з неба. Горить промінням чистий сніг. Не чути танку смерти. І кров моя нагрілась. Тепліше стало. Всміхається, як день оцей, життя і разом з Ним моя сміється вже душа. Як гарно навкруги!
Народе, брате мій, а ти? Ми ж подолали ніч? Дивись, який став сніг хороший: яке повітря стало чисте. Я бачу – ти не стогнеш, ні! Ти сміливо і певно йдеш на працю, смієшся над життям? Ти не боїшся ночі, брате мій?
Так. Вона минула – ніч страшна. Настав погожий ранок і буде довгий-довгий день. Він дасть нам силу і ми зустрінем знову ніч, та не жахнемось – ні!
Нехай ідуть вони, холодні ночі, нехай заводить буря танок смерти і похоронний спів – ми будем жить і насміємося їй в вічі: ми доживем до теплих днів!
Брате мій, на очах в тебе бачу сміх веселий!
І сам сміюсь!
Як вмивається промінням сонця весняного вся природа, – проходить це свято, одвічний, одвічний символ невмирущого життя і каже: Воскрес Христос.
І ця давня звістка щоразу входить нам в душу, як нове гасло відродження, як привіт од нового життя, що кличе до себе пахощами весняних квіток, ясно-зеленим чистим листом помолоділого дерева.
«Воскрес Христос!» – чуємо споконвіку і раз у раз з цими словами щось нове, молоде, надійне озивається в нас на серці, легенько, несміливо бринить і каже: «Жити, жити…»
Заплакані очи – всміхаються. Напружені руки – бадьоро випростуються. Нужденні, недужі груди – вдихають в себе цю звістку радости і легко їм бідним стає хоч на мить.
Хоч на мить, – а радісним акордом заграє сіре, буденне, немиле життя. Хоч на хвилину, а надію подасть звістка про перемогу живого над мертвим. А надія зцілюща, вона животворящою росою вмиє наші рани, і ясніше небо стане, і повірять неймовірні, що дні радости прийдуть і легко зітхнуть сини землі.
Нехай ввійде животворяща надія в наші сумні дні, коли молоді дужі люди радо кидаються в пітьму смерти, накладають зневірені на себе руки ті, од кого край рідний жде порятунку. Нехай свято весни і життєва перемога над смертю оновить душу людині і скаже: «не вмирати, а жити, не хилитись травою, а дубом могутнім стати нам треба супроти смутку життя».
Тільки дужим дається перемога, тільки перед вірою і певністю одкривається завіса і яскраве світло нових днів цілим снопом весняного проміння осяває землю.
Віри в свої сили молоді, надії і певності дай нам, свято перемоги над смертю. Любови до живого, любови до краси і аромату весни життя.
Я беру з життя уламки, найгостріші скалки й кажу: страшно жити!
Уламки життя говорять мені:
В повній силі, нагло вмирає одна за одною так пекуче потрібна моєму рідному краєві, народові моєму скривдженому людина. Умирають орачі, а нива стоїть незорана, невижата, стоять сиротою колоски – до землі похилились, ронять зерно в землю, вже змочену осінніми дощами. Нива плаче, сльозами вмивається, а орача немає, забарився; орача покрила вже собою холодна земля. Це ж смуток тяжкий, це ж жах, бо гине нива, гине без орачів!
Гинуть мої друзі, один за одним, ідуть собі в царство вічного супокою, в царство тиші; а я самотою стою посеред невижатого поля, посеред народу мого великого й в одчаї взиваю:
Друзі мої! Любі мої мерці, як же мені трудно без вас на світі тинятись. Один по одному кидаєте мене, рвете квітку за квіткою з душі моєї, радість за радістю несете з собою туди, в те незнане царство темряви, цвіт любови моєї до вас збиваєте з душі моєї. А без цвіту душа моя убожіє, душа моя сіріє…
Любі, хороші мерці мої, горе мені без вас!
Он гляньте з осель своїх мовчазних, що діється там, де ви мене самого покинули. Тут вже зовсім умирає любов.
Тут в безглуздій братовбивчій війні не милують навіть діточок безневинних; тут, озброєні всіма здобутками культури народи несуть жах і смерть туди, де прагнуть культури; тут в жертву неситому хижацтву комерсантів ведуть на смерть і несуть смерть тисячам кращих синів народу. Цілі села без шматка хліба пухнуть з голоду, просто, спокійно ждуть смерти, так наче так і треба, так наче інакше й не можна…
Друзі мої, хіба це не жах?
А ви кидаєте мене самого…
Такі теплі, навіть гарячі дні…
Час повзе так поволі, наче безжурна черепаха. Повітря тремтить під вогнянно-ясними проміннями сонця.
В саді, під тінистим деревом, сидить молода жінка і любується малим. А він бігає і бігає з місця на місце, качається по шовковій траві, ловить ріжнокольорових метеликів, трав’яних коників, що високо підстрибують біля його, наче граються з ним… Часом забіжить мале над озеро і цікавими очима слідить за хвилями, що раз у раз котяться до берега. Ах, як швидко воно росте. Обсмалилося наче африканець і тільки оченята горять, як дві горючі іскри. Таке мале, дороге циганятко.
Над вечір, коли починає злегка темніти, бере мама малого до себе на коліна, гладить шовкове волосся, отак ніжно-ніжно, качає в кріслі-гойдальці і співає йому давні колискові пісні. Вся ніжність, любов, смуток переходять на малого, він дивиться на маму довго-довго, переводить напівсонний погляд на озеро і так задивлений на воду, під ніжними звуками пісні, що пливуть з хворих грудей мами – засипає.
Кілька легеньких поцілунків матері і надходить солодкий, дитячий сон…
В такі хвилини вона наче успокоєна. Забуває про прикрі години, спомини, сідає на веранді і віддається мріям…
Так довго, а потім чути музику, що пливе так тихо, так успокоюючо, так м’яко. Це він, брат її, грає. Він для неї грає, не ворушить її з мрій – хиба, коли цілком знепритомніє, бере, як малу дитину і вводить у хату…
Сьогодні напрочуд гарна ніч. Давно вона не почувала себе такою розніженою.
Сивий туман пливе з ярів і обкутав собою озеро, аж ген до білого шляху і м’яко сунеться по землі. Розлилось місячне срібло по горах, виноградниках, садах. Ніжний аромат розходиться довкола – зідхають в зільниках перед домом – рожі, лілеї, мірти.
Але надто довго, вона не може спокійно сидіти. Спомини вертають з якоюсь силою, захована надія ворушиться у її душі, а з серця пливе і жаль, і недоспівані пісні.
Вони починають ятритись. Нічого, нічого не треба їй…
З кімнати, через відчинені вікна пливе мелодія успокоєння. Брат хоче загоїти рани, напоїти краплинами з чаші забуття…
Добрий він… Наче стара нянька піклується.
Звуки вальса пливуть так маєстатично, то знову летять шалено у вир життєвий, де стільки кривавих цяток, то спиняються в бігу наче утомлені і лагідно завмирають вдалині.
Вона проходжується і прислухається до всього. До шелесту і молитов дерев, до хлюпотіння хвиль озера, до сну дитини, до нашіптувань гір. Наче забувається, а потім дивиться на білий шлях, по той бік озера. Їй стає тяжко, тіло тремтить, нема чим дихати. Вона плаче, і падає в крісло.
Так сидить довгий час, а потім знову перед очима шлях, спогади – він… і тремтіння тіла, конвульсії…
У цім захованім куточку, де рідко можна подибати нараз велику отару людей, яких вона так не переносить, минає день за днем спокійно, і вона почуває себе ліпше. Еге, це певно нерви так розгулялись, бо вона ж здорова, цілком здорова.
Вона бере малого за ручку і йде під скелі, у виноградники, або над воду, сідає з малим у лодку і пливуть далеко, аж по той бік озера.
Але найчастіше йде до старого Жака у парк, в альтанку, яка має вигляд старої католицької каплиці.
Старий Жак ще досить жвавий. Він завсіди радо вітається, грається з малим і частує гостей своїх гарним вином.
Він швиденько витирає стіл, ставить склянки, пляшки, закуски. Він дуже, дуже радий дорогим гостям, вибігає з альтанки і вертає з пишним букетом рож. Це дарунок добродійці від Жака.
Його очи бігають швидко, лагідна усмішка грає на обличчю поморщенім, і ввесь він крутиться, рухається, не находить собі місця.
Він дивиться серйозно на добродійку і питає, як вона себе почуває тепер.
«О, любий мес’є Жаку, дякую, дуже гарно себе почуваю, між вашими садами, горами… Що? Мій брат казав? Ні, ні, я вже здорова, та я навіть не хвора була».
Мес’є Жак йде вперед і показує свої оранжереї, квітники обсаджені кактусами, пальмами, олеандрами.
Він пояснює все докладно, з любов’ю розповідає про отсе місце, отсей великий запущений напівсад, напівпарк.
Колись тут було незвичайно гарно – коли ще жили старі пани. Все пройшло – лишилась ще одна контеса, і Жак тепер сам всім порядкує: отсим старим, великим будинком – він і садівник, і сторож, і управитель.
І Жак з захопленням говорить про старі часи, коли ще його батько служив тут. А тепер не то. Коли приїздить часом контеса, Жак переміняється. Постава його робиться штивна наче у ляльки, нахилена вперед, зголені вуса, чорний фрак та рукавички і Жак готовий до послуг своїй пані.
Сухорлява дама мовчки вислухує рапортів старого управителя, хитає головою, запитає кілька слів, і знову слухає і хитає головою. А потім:
– Бувай здоров, любий Жаку!
– Найнизший слуга контеси!
І Жак з пошаною цілує руку графині. По такій візиті, проходить рік, пів, коли пані приїздить на пару днів.
А Жак знову стає з управителя садівником і сторожем.
Коли надвечір гірське око перестає сильно моргати і успокоюється, а криваво-золоті плями пересуваються швидко по шпилях гір і зникають в вечірніх туманах, коли виноградники і трава набираються теплої, м’якої роси, коли чим далі концерт монотонний мешканців озера стихає, і коли по той бік води миготять світла в кам’яних хатах – вона бере кілька найкращих пурпурно-червоних, ароматних рож і йде до озера.
В такі хвилини вона молиться до Неба, до зірок, до нічного срібла, розлитого по горах, деревах, траві, до вогнів, що палають здалека, до подиху нічного, до цілої Природи.
Сідає в лодку і пливе по хвилях. Вода облизує боки лодки і щось хлюпоче. Їй здається, що довкола, не вода, а пустиня, або запущене кладовище, на якім стоять плакучі берези, верби, тополі.
Або ні. Їй здається, що це велика-велика пустиня в нічну добу, освітлена космічними тілами. Пустиня, по якій йде людина, яка шукає щастя для себе. Нехай йде. Пустиня велика, широка. Людина блукатиме, шукаючи вічних тайн душі, загадкових сфінксів, яким довіряє свою душу, свою надію…
Людина йтиме довго; піде і руками своїми, твердими, ловитиме мряку, повітря, тумани. Вона, утомлена, йтиме щораз дальше, в ніч ясну по широкій пустині.
А сфінкси стоятимуть тут же близько неї, але вона їх не догляне, і коли врешті цілком знесилена, але ще з краплинами надії йтиме ще дальше, то від спраги побачить може тільки фата-моргану… – «Я кидаю пурпурно-ароматні рожі у ясну, срібну пустиню – йому кидаю! І доки цвістимуть у моїх садах ароматні квіти, цілуватиму їх і посилати йому, мому коханому!»
«Прийміть ці квіти і запах їх, ви духи, боги нічного дозвілля, ви заховані сфінкси. Ви чуєте пісню мою?
Занесіть йому і дайте напитись аромату отсього, з якого і я пила гарячими устами. Скажіть, нашептайте йому, що я кожної такої літньої ночі, посилаю йому дарунки-вінки сплетені з рож пурпурних, аромату кохання і смутку болючого.
Ночами цілими виглядаю його, співаю тихо пісні кохання на прихід його.
О, ніч благословенна, свята! В твої обійми віддаю всю свою надію, любов, всю пісню молодості моєї!..»
Цілий ряд днів гарячих, осліплюючих… і повітря хвилює перед очима. Перелітають мушки, метелики, повилазили на розпечене каміння зелені ящірки і ліниво дрімають на сонці.
В сліпучо-білий день, наче все заснуло. Хлоп’я грається і щебече до старого Цезаря, чорної, кудлатої собаки. Тягне за вуха і регочеться, коли Цезар великодушно жмурить очи, ляскає язиком і махає хвостом.
Стежкою, яка біжить з садів до озера йде старий мес’є Жак з братом. Вони їй кланяються. Певно пробували вина старого, бо оба сперечаються. Мес’є Жак йде до добродійки, щоби висказати свій жаль, на мес’є, який так насміхається над його переконаннями і не вірить йому.
Вона сміється і успокоює Жака. Се певно жарти, хто ж би смів не вірити мес’є Жаку?
Так, так. Се ж відомо, що його пани, графи, правдиві графи, а отсей старий будинок, це гніздо графське. От прошу, прошу піти з ним, з Жаком і він покаже, які там скарби, яка слава захована в цім домі. Правда, цього не видко знадвору, а й часи тепер перемінились.
І старий Жак держить цілу промову про старих графів, контес, про часи Великої Революції, про страшні події, які мали місце перед десятками і десятками літ.
Жак запрошує подивитись. Нікому він сього не зробить, а от для добродійки яка так його розуміє, він хоче зробити приємність…
Через квітники, виноградники Жак веде гостей до старого будинку-палати.
Кам’яні сходи. Коридор, двері і двері.
Жак наче довіряє якусь тайну, про яку тільки він знає.
Сама старовина. Дубові, старої роботи шафи-креденси, старі фаянсові фігури, мідні хрести, напівчорні портьєри. Чути давню вогкість. Симетрично розставлені фотелі, столики, шафи. Перед великими дзеркалами статуетки Венер, Амурчиків, Бахусів.
В великих, позолочених рамах висять портрети старих матрон-контес, ґрафів. В чорних, червоних, зелених плащах з нашивками коло шиї і на зарукавках.
Добрий Жак з захопленням пояснює їх генеальогію.
От старої роботи канделябри, дорогі гаптування, килими і подушки східньої роботи, ящики виложені слоновою костю, вази з рисунками азійських народів, годинники середньовічних мудровань.
Жак перескакує з місця на місце, наче хотів би за одним разом все показати, розказати про кожну річ окремо.
А от, прошу, що це за портрет! Правда? Яка постава, сила, смілість. Се славний граф, який згинув в часі Революції, коли не хотів поступитись юрбі. Ах, які то були страшні часи!
І любий мес’є Жак малює часи Революції. Се були часи! Се були часи Чорта – коли юрба під його властю і проводом руйнувала все, що було панське. Вбивали на вулицях, вривались в палати вельможних панів, мучили їх на смерть, знущались з їх дочок і дам, а потім пускали все з димом, а добро пропивати по шинках!
Жак, з якоюсь злістю говорить про ту юрбу, про червоних чортів. Наче і його батьків спіткала та сама доля, що і магнатів.
Жак має ще і ще охоту показувати старі меблі, матерії – от бібліотека, за склом в великих шафах лежать спокійно в шкіряних оправах книги – од мініятюрних до великих фоліантів. Давні видання, з яких йде запах вогкості і старого збутвілого паперу.
Це все мало свідчити в очах Жака про славу старих ґрафів.
Ах, симпатичний, любий мес’є Жаку!
І як би не те, що одного дня, вона зустріла людину, з якою ніяк не бажала зустрічатись, яка завдала їй стільки тяжких хвилин, яка була одною з тих істот, що стають іншим на дорозі, то вона – жила б трохи спокійніше, з дитиною, разом з братом, чекаючи з болючою надією на поворот Романа.
Чекала б серед цеї святої тиші, садів, виноградників і скель.
Вона не помилилась. Се був він, отся звіряча усмішка, самовпевнені рухи, гидотний погляд, ніби погляд хижака, що чигає на здобич. Що робить він тут, серед цієї тихої околиці? Шукає жертв, здобутків?
Вона пригадує собі… а, ті прикрі спомини. Вона вже тоді все зрозуміла І відчула. Усмішки публіки, її лукаві погляди, смакування, хитання головами. І їй треба було великої сили, щоби видобути з себе кілька слів.
А потім її вже не обходив світ. Що їй до його, його вірувань, справедливості, етики.
Вона знала тільки одно, що стоїть коло свого Романа і більш нічого. Ні шепіт, ні шелест паперів, ні телячі похитування головами, ні обвинувачення.
На хвилину вона опритомніла, коли прочитано присуд. Останній поцілунок на устах коханого і, як каже брат її, вона попала в гарячку. Може, це і так…
Вона пригадувала… Насмішки і уїдливі докори, які виявляла отара людей, по присуді. Отсі сами люди, для яких він прагнув краси, кращих думок і свіжості – раділи з цього, що його позбавлено свободи. А найбільше вдоволення розливалось у шановного доктора, сторожа громадської моралі і етики.
За кілька гарячих виступів, за кілька нових думок – громада карає помстою сліпою, під проводом старих дідів думки.
«Публіко весела, вдоволена! Ти, що бажаєш насолод, ігрищ, що вічно біжиш, як хвилі моря під вітром. Біжи як нічні мухи до вогню! Нехай кермують тобою ті, що уміють морально випивати з тебе пожиточні соки. Нехай поганяють тобою, це їх право, закон, їх воля, бажання. Нехай так давлять тебе, щоби кров капала з твоїх тіл, щоби ти не знала і не мала ні дня, ні години спокою, щоби моральні, фізичні батоги і нагаї свистіли вічно над твоїми хребтами, навіть в ті дні, коли ти п’яна і розбещена, забуваєшся на хвилину і звертаєш не туди, де тобі приказано, гни спину так довго, аж коли упадеш напівмертвою і тоді затуманеними очима побачиш себе у своїх власних очах.
А поки що… бажай, вимагай батогів, моралі»…
«Брате, – говорить вона, в гарячці, лежачи при відчинених вікнах, – ти бачив, коли от з цеї високої скелі, що там за виноградниками – гори? Ні? О, яка шкода! І я не бачила, а я думала, що ти мені розкажеш. Мені казали, що там така небесна краса, яку тут у долинах ніхто не побачить. Там і сонце інакше сходить і заходить, і вітер холодний віє інакше, а гори білі, білі обсипані перлами, пурпурою і золотом. Там в нічну годину, духи гірські і гноми, взявшись за руки, виходять з підземелля, щоби подивитись на отсе царство краси; їх часом можна застати в нічну пору, як сидять на гострих, діямантових шпилях ледників і про віщось гомонять. Або йдуть по стрімких скелях і розбивають їх золотими молотками на дрібні шматочки; шматки скель котяться в долину з гуркотом, свистом і скочуються аж до осель, а гноми дуже радіють з цього.»
«Еге, – так кажуть деякі гірняки, – коли ніч зустрічається з днем, то тоді найбільше і найкраще капає з голів гір – пурпура».
«Що я кажу тобі? Ага, я зустріла недавно, а ні, я бачила мумію, яка мене хотіла налякати. Я бачила тінь чоловіка, що крадькома наближалась до мене, але я не обернулась.
Романе, ти чуєш мене? Я простягаю руки до тебе, щоби обняти тебе. І чи ти ще довго стоятимеш так далеко від мене, я ж не можу досягти тебе.
А отсей чоловік сміється так погано до мене, в той час, коли я гартую мій біль, коли я задержую віддих у грудях, щоби зміцнити надію свою, на поворот твій – га? Се ти? Так, так. Я вже йду спочити. Я, знаєш, зустріла того, що стояв на сторожі громадської моралі…»
Вона лежить ще і дивиться на свого малого і вогкими, запалими очима цілує здалека свою дитину.
Брат виходить, то знову заходить, ставить лікарства і доглядає за малим. Вона хоче йому сказати: «Мій добрий брате, як вимучила я тебе своїм життям».
Так, вона хоче йому отсе сказати, бо більше не знає. Але уста не вимовляють слів, бліді, лице гарячкою налите, і тіло горить. Мале щось щебече мамі, заглядає в очи затуманені, тягне за руку і дивиться на маму і дивується, чому вона нічого не говорить до його.
А потім підходить дядько, дає ласощів і тихо, тремтяче цілує малого, а воно здивованими очима дивиться то на маму, то на дядька, то на ласощі.
«Коли стихає весняна пісня і під тягарем понурих думок, з глибини душі проривається кілька напівчутних акордів – коли пориви і захват молодих літ леденіють і настають огидні дні животіння, а все, що раніше видавалось прегарним, чудовим, солодким, тратить поволі свою принаду і вартість, а на зустріч віє холодом і жорстокістю – я згадую тебе!
Я згадую тебе і тоді, коли чую силу боротьби, коли руки мої нервово тримають дитину нашу, щоби я могла цілувати її головку, оченята, в яких я тебе там бачу.
Я згадую тебе і в дні погідні, в дні відпочинку. Що робиш ти, мій укоханий, дорогий? Коли настане хвилина, в якій я зможу віддати тобі нашу дитину, і пригорнути хоча б ще раз до грудей своїх?
Я плачу. Я співаю тобі, коли заколисую дитину до сну солодкого. Як лагідно, як цікаво, як невинно дивляться очи її на свою маму. Романе, Романе!
Я тут далеко – і згадую тебе кожної хвилини, кожної місячної ночі – і шлю тобі мій привіт – мій смуток і жаль. Ти певно відчуваєш, мій смуток, бо мені стає легше, по таких сумних поздоровленнях.
Здоровлю тебе ще раз і ще раз – з сеї хатини під скелями, над великим зеленим озером, разом з горами, квітками, разом з нашою дитиною.
Вона дивиться мені так ніжно в очи і кладе свою головку мені на коліна. Я знову плачу, бо не можу, не в силі переносить таких днів.
Цитьте, ви там на шляхах, нехай панує свята тиша. Нехай притихає гамір, прокльони, і нехай пливе аромат з садів і трав і наближаються вечірні мелодії.
Нехай пливе Вечірня Симфонія над отсим тихим, захованим шматочком землі.
Я благословляю тебе. Душа моя при тобі. Думки мої розсипались, як дороге намисто на шляху перловім, думки мої, швидкі як блискавиці, думки мої утомлені і спочивають, наче поснули.
Дорога моя тверда і біла – ховається в туманах…»
…Пам’ятаю: кулемет виплюнув останню кулю й гарячий, блискучий, раптом змовк. Коло мене лежав комроти з розкраяним «дум-дум» черепом. Його мозок оббризкав мені обличчя, шматочок мозку прилип до вух, мене занудило, я увесь здригувався від гидливості, але вже вистрілявши усі набої, не міг відірвати рук від держална кулемета, ніби вріс до моторошної машини інженера Максіма. І лише коли чийсь дикий, повний розпачу, голос вигукнув:
– Спасайся, хто може, – я зрозумів, що усе вже скінчилося, що славетний Богучарський полк закінчує своє існування і невеличка юрба людей зі спорожнілими набійницями, – рештка від 2000 молодих, сміливих бійців гине.
Тоді я висмикнув кулеметний замок, закинув його. І задубілий, байдужий, навіть не звертаючи уваги на посвист куль, на гарматні вибухи, – пішов геть.
Під березою сидів начальник кулеметного загону. Обличчя йому було скривавлене і праве око моталося на тонісінькому нерві, а рука в судорогах тиснула наган.
– Ось і все… – кам’яно говорив він невідомо кому, – ось і все…
Загибіль.
Я кинувся був до нього, хотів видерти нагана, але майже біля мене щось вибухло, щось підкинуло мене в повітря, шваркнуло об землю. Зразу закрутилося усе перед очима і в голові задзвеніло: «От і все… усе… загибіль…»
Потому все затихло, істота розтанула в мороці…
…Коли розтулив очи – була ніч. Рудий місяць біг по небі, розсікаючи кострубаті хмари. У роті висохло. Напруживши усі сили, я підвівся на лікті. Кроків за п’ять від мене лежав начальник кулеметного загону. Мертве обличчя його скривлено жахливою посмішкою, зуби тьмяно виблискували, і скрючені пальці лівої руки міцно затиснули сухі стеблинки трави.
Мені стало моторошно. Моторошно від цього мертвого, беззвучного сміху, від цих вищірених блискучих зубів. Навкруги ще лежали мертві. Вони, як і начзагону, були роздягнені до білизни. І тут я помітив, що й з мене здерто одяг.
Неясно проповзла думка:
«Значить і мене мали за мертвого. Д-да…»
І несподівано хтось у кущах простогнав:
– Водички… О-о-о… Водички…
Голос був знайомий, але й до болю напружуючи мозок, я не міг пригадати, чий саме це голос. І знову мене обхопило важке, хоробливе забуття.
Прийшов до пам’яті я ясного, серпневого дня. Мене трусило й кидало з боку на бік. Лежав я у двоколці поруч з перев’язаною брудним ганчір’ям людиною. Людина спльовувала й майстерно матюкалася. І лише по лайці пізнав я у перев’язаній людині кулеметника Другого загону – Стьопку Горбунця.
Синє обличчя, заліплене кривавою, жахною машкарою. Але очи виблискували блиском живим, розбишацьким.
– Стьопка… – хрипко сказав я. – Що?.. Значить… – і запитливо зупинив погляд на вершникові у червоних лампасах, з погонами й царською кокардою на кашкеті, з-під якого вибивався величезний, рудий чуб.
Стьопка плеснув у долоні:
– Вичуняв? А я вже думав, Левку, що ти дуба дав… Диви… Контузило? А мене, брате, шашкою рубанули двічі… Та шкет якийсь рубав – двічі тяпнув і не відправив до «штабу Духоніна». – З презирством і розчарованістю сплюнув: – Рубаки! А ще козачня… Навіть зарубати не вміють… – І додав: – А полкові нашому – кришка… Амба. – І приплющив очи. – Безісходная амба… Н-да… Втяпалися ми з тобою… Гірш, ніж губернатори.
Ззаду грюкало ще кілька двоколок з пораненими.
А далі, брудною, роздягнутою юрбою йшли полонені богучарці. І юрба ця мала єдине чорне, виснажене, страждальницьке лице.
По боках їхали вершники.
Проходили повз сояшники. Декілька розтерзаних кігтями голоду полонених кинулися ламати сояшники, але козаки нещадно полосували їх нагаями, били тупими боками шаблюк, кричали:
– В строй, босячня…
І лише козак, що їхав побіч нашої двоколки, хитнув головою, хитнув журливо і напівголосно сказав:
– Яке ж звірство велике у людях… Ну й катюга в кожного з нас сидить.
Стьопка зціпив зуби і тремтячи усім тілом, люто шепотів:
– Б’ють… бачиш… б’ють і немає змоги… відплатити за це… о-а…
Рипнув зубами й заплющив очи.
Як крізь сон пам’ятаю: пригнали, нарешті, до Кантемирівки.
Величезні довгі бараки. Раніш це були залізничні пакгавзи. Нашу партію полонених приєднали до других партій і тисячі дві голодранців виладнались коло довгих, жовтих будівель. Поранені й хворі лежали просто на вогкій після дводенного дощу землі.
Маленький, рябий вахмістр ходив уздовж лав і, тикаючи то одного, то другого, полоненого у живіт кулаком, викрикував:
– Ладнайсь! Ну, ви, зануди! Це вам не в червоних мітингувати.
Ладналися: – голодні, виснажені, чорні.
– Смір-рна!!!
З’явилася довгонога людина з холодним, по-англійському голеним обличчям, в англійському ж убранні з штабс-капітанськими погонами.
І кинулися мені відразу ж його очи. Такі прозорі, мертві й порожні, такі крижані і безбарвні, що нагадали вони мені вікна давно покинутого безлюдного будинку.
Ступав поважно, трохи припадаючи на поранену, ліву ногу. Підійшов штабс-капітан до люду, довгим байдужим поглядом обвів полонених і, не хапаючись, витягнув з золотого портсигара цигарку. Надтріснутим голосом, не підвищуючи ні на одну ноту тону, Знаменський почав:
– Смірно… Названих людей прошу виходіть…
Пройшовся вздовж ладу й покурюючи цигарку, вигукнув байдуже, ніби виконуючи нудний обов’язок:
– Євреї, латиші, фіни, кітайци – вийді із строя…
Таких не виявилося. Цигарка пересунулась у другий куток рота, вільна половина якому закривилася у ледве помітну посмішку.
– Нєт такіх? М-г… Ладно…
Знову вигукнув:
– Командіри частей, комісари, командіри бронєчастей, матроси… вийді…
З ладу вийшла кремезна, струнка людина з обвітреним, ніби викуваним вдалим майстром, обличчям, очи були великі, сірі і спокійні:
– Кто? – коротко кинув Знаменський.
– Моряк… – відповіла людина.
І також байдуже, казенно, певно для формальності, не виявляючи ані лютості, ані хвилювання Знаменський сказав:
– Д-да… матрос… Ну, что ж… Революції, значіт, захотєлось?.. Мг… Биваєт… биваєт… Повісіш тепер на верьовочкє… Случаєтся, братєц… Да рукі по швам, когда с тобой разговаріваєт офіцер… нє у красних ето тєбє на мітінгє…
Не витягуючи «руки по швам», матрос з посмішкою презирства позирнув на штабс-капітана і в тон йому відповів:
– Ну, що ж… Сьогодні я, а завтра ти… от і поквитаємося на тому світі вуглями… Так то… биваєт, братєц…
Офіцерові вуста пересмикнулись.
– Гм… однако ти, братєц, очєнь смєл… Однако, хотя смєлость і красівая вещ, но єслі она неумєстна, то кроме повєшанія у нас єщо дають і по мордє… Получі-ка, братєц, вперьод.
І розмахнувшись, ударив моряка по обличчі. Той не затулився, не відступив, лише в очах йому пролетіло щось подібне до прощання – прощання з молодістю, з життям, з міцністю м’язів і стрункістю тіла.
І сказав моряк:
– А в нас отак б’ють, братєц…
І Знаменський покотився по землі. Матрос вибив йому два зуби й розчавив щелепи. Зразу ж до офіцера підскочили конвоїри і допомогли йому підвестися. Знаменський відпихнув їх і, витерши хусткою кров, звернувся до матроса з до божевілля спокійною посмішкою:
– Смєло і нагло… – і розстібнув рукою кобуру.
Блиснув бравнінґ. Лад затаїв дихання.
– Война жертв іскупітєльних просіт… – з холодною іронією сказав офіцер, – і, хотя ти мнє нравішся, но…
Лад загомонів.
– Не смійте!
– Убивця!
– А-а-а!
– Смірно! – вигукнув офіцер. – Ви что? Бунтовать?.. – і до конвою: – По бунтовщікам пальба взводом! Взвод!
Павза. Дула гвинтівок грізно вп’ялися у полонених. І раптом обеззброєні люди замовкли.
– Не треба, братство, – вигукнув матрос, – мовчіть…
Ляснув постріл. Змахнувши руками, матрос упав у багно. Його мізок оббризкав офіцерів мундир і, витираючи його носовиком, Знаменський процідив:
– Нізшая раса… Даже умєрєть красіво не умєют.
Загнали у касарні – пакгавзи. Були ці пакгавзи з продірявленими дахами, темні, задушливі. Люди валялися просто на землі – дужі з хворими, мертві з живими. Людей, людей, що оселедців у діжці. Хворих полонених навіть до шпиталів не брали: не було вільних ліжок.
Коли ми увіходили, довелося ступати мало не на голови тим, що лежали. Ніхто на нас не звернув уваги і, лише, хтось з кутка вигукнув:
– Рязанскіє землякі єсть?
Але суворо й насмішкувато прозвучала відповідь:
– Усі ми земляки… у землю всі підемо…
Тоді людина з білявим, довгим волоссям надтріснуто крикнула:
– Не треба… не треба у землю! Мовчіть! Чуєте? Мовчіть, бо й без вас моторошно… чорно… – і заплющивши очи, білявий простогнав: – Ніно… Ніночко… Ніно… згадуй мене… я салдат… і гину по-салдатському… Ні…
Замовчав. Міцно стиснув зуби, і ще більш запалало худорляве лице. Ми зі Стьопкою потрапили у куток. Там лежала мертва людина з синім, запухлим лицем. По губах, залазячи в розтулений рот, лазили мухи.
Двоє полонених богучарців відтягли трохи далі мерця до купки хворих, і ми розмістилися на брудній, захарканій підлозі. Стьопка оглянув касарню і сказав:
– Нічого собі поміщєніє… Краса. Помирати не треба. Але, братішки, плюньмо. Не журіться. Ачей і нині видеремось. У яких лише перепльотах не були?.. Нічого…
Корнієнко, червоноармієць з кінної розвідки, похмуро почухав тім’я:
– Ні, хлопче… Тутечки нам і лабець… Кришка нам у цій ямі…
Дашковський, лежачи горілиць, перев’язував поранену руку й усміхнувся:
– Так, уже й «кришка»? А наші хіба не прийдуть?
– Поки прийдуть – ми десять разів встигнемо здохнути.
– А ніг хіба немає?
Мовчанка.
На вулиці багно, калюжі. Висне нудний вечір. Пливуть незграбно-фантастичними табунами величезні, сірі хмари.
Тоскно.
Тоскно.
Тоскно.
На вокзалі – метушня, брязкіт, свистки паровозів, лайка, іржання коней.
Ешелон за ешелоном ідуть на північ поїзди… Ідуть донці, кубанці, терці, їдуть калмицькі й чеченські орди – туди, на Москву, на Москву, де напружуючи усі сили, відбивається напівзруйноване, червоне військо.
І далі, ще далі – у Сибіру, на Уралі триває жорстока боротьба.
І ось тут, на невеличкій станції, у пакгавзі кілька тисяч людей, завмираючи чекають: хто переможе?
І коли переможуть свої – знову воля, прекрасна, велика воля. А якщо…
Ніби крізь сито пропущений, падає на землю холодний, дрібний дощ.
Осінній дощ.
Що буде? Що буде далі?
– Ноги маємо… – говорить Стьопка, – та, на жаль, трохи поганенькі ноги… Почекаємо поки відпочинуть…
Почекаємо.
Кожного дня до нашого приміщення заходила сестра Віра. Була вона з полонених і, як фахівець, правила за сестру у медичному відділі при штабі Н-ського добровільницького корпусу.
Пам’ятаю: худорлява, бліда, ходила тихою ходою, довго сиділа, певніш простоювала навпочіпки біля тяжкохворих. І на обличчі її лежала печать муки, якоїсь надлюдсько важкої безпорадності…
Полонені її дуже любили, особливо після такого вчинку: сестра Віра якраз обходила хворих. У кутку самотній, обшарпаний лежав полонений Зощенко. Вже другий день, як він заслаб на тиф.
Прийшли брати полонених на роботу. На чолі конвою був хорунжий Зотов, завжди п’яна, пиката, з волячою шиєю людина. Величезна людина. Така, що дивлячись на неї, думалось: «для чого це так пожартувала природа? Обтягти це кремезне, міцне тіло офіцерським мундиром, замість того, щоб поставити його вергати каміння, крутити приводи, тягати багатопудові вантажі?..».
Підійшли конвоїри до Зощенка.
– Цей… – коротко тикнув пальцем Зотов і пішов був далі. Але полонений не підводився.
Розпалений спекою, він лише встромив у стелю блискуче провалля очей і, намагаючись щось сказати, ворочав пересохлим язиком.
– Ну, живо, – підштовхнув його прикладом старий козак-конвоїр. Зощенко, навіть, не ворухнувся від стусана. – Не хоче, падло, – злісно крикнув козак.
Зотов круто повернувся. Товаряче обличчя йому налилось кров’ю, у руці швидко й погрозливо закрутилась козацька «куцка» – нагай з олив’яним грузенем.
– Что-о-о? – заревів він. – Кто не хочєт? Кто?
«Куцка» підвелась ще вище. Ще хвилина і зміюкою уп’ялась би вона у тіло хворого, але коло Зотова опинилась сестра Віра, бліда, тремтіла вся схвильована. Гнівно скрикнула:
– Не смійте! Не смійте! Він – хворий…
– Вон!!! – люто шарпнув її Зотов. – Сама із такіх же.
– Не смійте… – не випускала офіцерової руки сестра, – я скаржитимусь. Я корпусному лікареві скаржитимусь… навіть дикуни милують хворих… а ви… ви…
Зотов устромив пильний, повний ненависті погляд у сестру, з хвилину повагався і потому просто в обличчя їй просичав:
– С-сволоч… повія червона.
Круто повернувся. Вийшов.
Тоді сестра впала головою на ліжко, плечі її затремтіли і я почув, як крізь ридання, вона шепотіла:
– Боже мій… боже мій… як важко. Як важко це все…
Коли сестра пішла, ми довго сиділи мовчки.
Потім Стьопка сказав:
– Гарна людина… і душа в неї інтеліґенська, у роді висока душа і уся за нашого брата стоїть.
Корнієнко глибоко затягся цигаркою.
– Да… Бувають такі… Ось вона, узяти… Могла б собі спокійно з офіцерами тягатися, красива, молода, жила, працювала б десь у чистому місці, а вона тут від п’яної офіцерні матюки вислухує.
– За нашу партію, стало буть…
– Треба нам таких людей шанувати і відрізняти їх від усякої наволочі… А ми, бувало, мало хіба як не зустрінемо таку так: «анті-лігенція, туди-розтуди!.. Стерва…»
– Що ж… більш бачимо, більш пізнаємо…
Іноді приходила сестра Віра до нашої групи. З нами вона охоче й довго розмовляла. Їй дуже вподобався Юринець, – жвавий, безтурботний, веселий – часом, а часом – задумливий, зажурений, тихий.
Був у нього м’який, приємний тенор і Юринець іноді співав тоскних, стародавніх пісень, встромивши свої великі, сірі очи кудись в одну крапку. До Віри ставився Юринець просто, по-товариському і говорячи про неї, мружив очи. Згадував з сумом:
– Там… на Донбасі була дівчина в мене… Тих же років, що й Віра й разюче подібна до неї… – Стискував зуби. Вилітало хрипко й здушено: – Забили, мерзотники… У підпіллі була. Перед смертю зґвалтували… п’яною юрбою… калмичня… офіцерія… Уранці ми захопили місто. Висіла вона на ліхтарі… страшна з виколотими очима…
Стогнав, не маючи ні сили, ні слів продовжувати. Тоді Стьопка підсаджувався до Юринця, легенько похлопував його по плечах і м’яко заспокоював:
– Те, те-є, братішка… не згадуй… Усякого буває на світі білому. Не давай волі лихові, нехай, краще, ми його, сукиного сина, давитимемо, аніж воно нас. Кинь, братішка… Давай-но, краще заспіваємо… Воно, хоч і в животі теж співає, але нічого…
У животі, дійсно, співало.
З тиждень тому з’явився Знаменський. Нас поставили в шереги і штабс-капітан вигукнув:
– Рєбята! Кто хочєт служіть в нашей вєлікой, нєпобєдімой бєлой армії? Кто хочєт сражаться за освобождєніє отчізни от іга жидов-комісаров – отдєлісь направо.
Знайшлися й такі «освободітелі». Якось нерішуче, ніяково, звісивши низько голову, вони відділилися від нас.
Тоді з ладу хтось вигукнув:
– Сволота продажня! Золотопогонні попихачі!
– Кто викрікнул? – холодно оглядаючи лад, спитав Знаменський. Мовчання. – Ну, кто єщьо хочєт ісправіть віну пєрєд родіной? – Більш нікого не знайшлось. – Отдєлівшієся за вахмістром Семьоновим – шагом марш! Хорунжій Зотов! Остальних как слєдует загнать назад в казарми.
Замиготіли приклади, свиснули нагаї, хтось упав з проламаним черепом, хтось присів, заливаючись кров’ю і широко розтуленими, повними жаху очима, дивився на конвоїра, що нещадно бив його плазом шаблі, дивився, навіть не маючи сили ухилятися від ударів, і лише стогнав:
– О-ох… о-с-споді, помогі… ох… да што ж ето такояча? За што жа?
Загнали.
Від того дня ще гірше стало. Хліба давали ще менше, обіду майже не привозили, ганяли на важкі роботи. Били нещадно й люто. Особливо старі козаки – донські куркулі. Навіть молодь з конвою дивувалася:
– Ну і лютиє ж старічкі наші! Єнті могут…
Кубанці-конвоїри були більшою частиною революційні. Похмуро дивилися на офіцерів, ненавиділи погони й бійки. Стиха говорили:
– С-сволота. Ич, як вислужуються…
– Найшли з ким воювати – з голодними, змореними бідолахами. Дослужитесь ви, гадюки…
Пам’ятаю одного: великого, рябого кубанця, що завжди якось вибачливо всміхався, роздавав полоненим хліб і тютюн і, навіть, захищав від бійки. Ходив він низько звісивши голову, рушницю носив, як величезний тягар, навіть горбився від тягара цього.
Він конвоював нас – мене, Стьопку, татарина Хабібуліна та Дашковського. Ми копали могили для полонених товаришів, щодня мерло їх усе більше та більше. Кожного дня по обіді з ріжних кутків касарень витягали трупи, кидали їх на тряский віз, і сліпа коняка везла цей моторошний вантаж до останньої зупинки – на цвинтар.
Кубанця звали Андрій. Він часто, навіть ризикуючи потрапити на гавптвахту, водив нас по селянських хатах, – «стріляти», як казав Стьопка. Ставилися селяни до нас дружньо, давали хліб, сало, тютюн, що ми складали у «комунальні» цехгавзи (теж Стьопчина вигадка) – у холошу викинутих колись кальсонів. Потому, повернувшися з праці, ділили здобич. Робота під конвоєм Андрієвим мала для нас велике значіння, і хтозна? Може, через цього рябого кубанця, цього «білого більшовика» я зараз пишу ці рядки, замість лежати жовтим кістяком у ямі на Кантемирівському цвинтарі.
Розійшлися трохи хмари. На коротенький час сонце визирнуло, непривітне, якесь тьмяне, мізерне, осіннє сонце. Скупо кинуло на землю жмут непривітного проміння. Ні земля, ні істоти земні цим промінням не зогрілися, знову, буцім засоромившись своєї непривабності, заховалося сонце за хмари.
Не посвітлішало й у душах чотирьох полонених, що копали могилу для своїх товаришів, копали не знаючи, чи за годину й сами вони не затрусяться в лихоманці, чи не вкриється тіло синюватими плямами і чи не запалає вогнем мозок. Викинувши лопату мокрої глини сідали, витираючи спітніле, обтягнуте жовтою шкірою чоло, глибоко встромивши лопату у землю.
– Спочинемо…
Видерлись нагору. Сіли. Задимилися цигарки. Дашковський похмуро всміхнувся:
– Весела роботьонка, га, хлопці?
Відповіли сумним мовчанням. Павза була довга, як ніч перед стратою. Першим вибрався з своєї похмурої думки наш конвоїр-кубанець. Струснув головою і роздумливо протяг:
– Н-да-а-а…
Куйовдив волосся, простими, часто недомовленими словами, висловлюючи все тяжке, викидаючи з душі ненависний вантаж, що душив істоту, позбавляв сну, спокою:
– Та-аке стало буть… дике діло… думаю усе, думаю… і ніяк зрозуміти не можу… от, наприклад, – світ… люди народжуються… не питають нікого, хотів би він народиться, – чи ні? Зроблять тебе й годі… живи, як знай… І мусить жити, бо життя така гарна штукенція, що народившись, умирати не хочеш. На поле от виїдеш – світ. Божечку, який же гарний. Повітря, небо яке, ех! А Кубань – річка яка, ідрі ж її в корінь! Широка, рибна яка! Сидиш уночі у човні, рибку ловлючи і, здається, що не виліз би з комишів… Одружишся… діти матимеш… віриш… Просто як, здається… Але чорта лисого! Хто-небудь таки скрутить життя, зімне його, жбурне тебе… не дасть усього, нехай і до сьомого поту, але спокою, миру, щоб усе гаразд, без ненависті, по правді було… – Подумав трохи: – Казав мені колись один учений студент… на дохтора вчився… Каже, таких земель, як наша земля – може, тисячі тисячів… І буцім на кожній з них люди є… істоти живі, значить. Говорив, що мудра природа, як у машині в неї усе до місця… – Сплюнув. Сердито копирснув ногою глиняну грудку. – Брехня… Погана уся машина… Моя двоприводна молотілка й та краща… Де моє місце зараз? На Кубані. Що я повинен зараз тримати у руці? Держачки плужані, землю на озимину орати. А що примушує ця машина тримати? Ось оцю (злісно вдарив прикладом гвинтівки об землю), оцю сволотну штуку… Треба її мені? Треба мені стерегти таких же, як і сам я, людей, щоб вони викопали яму для таких же мучеників, як і я, як і ви? Та хіба ж ви мені вороги? Хіба ви шкоду мені зробили? Хіба мало землі, світу, щоб усі були ситі, щоб не мучили один одного, щоб як вовки-звірі, не терзали одне одного? Чому ж це я маю усього 10 десятин землі і нічого б не хотів, лише обробляти її кров’ю та потом… І не було б у мене зненависті ні до кого… Потому зібралися якісь люди: пани, офіцери, дукачі, станишні, вдарили у дзвони. На коней! Хто багатіший – сів на коней. Бідніших, що нічого не хотіли, крім того, щоб возити снопи на своїй парі, під фурою – марш. І подумати не дали, – в чому справа. Мало не на вірьовці таких, як я, погнали «боронити рідну Кубань за віру православну від жидів-комуністів, від китайців та грабіжників»… А що мені боронити? Хати моєї не вкрадуть, на шкап моїх не позаздрять, полотняний мій одяг нікому непотрібний… Але мусів іти… і опинився отут, ось тут, стережу й не знаю за що й нащо не злодіїв, і не вбивців… І церков «поруганих», і «распятої Росії» не бачив. Замовк. Потому з незвичайною лютістю процідив: забивають памороки… – Злісно, але нагадуючи роздратовану дитину, скрикнув: – І нехай. І нехай. А я знаю, знаю, сам дійшов до цього, ось знаю, хто мені ворог. Не ви, ні! А той, хто відірвав мене від сім’ї, від землі чорної… Он хто! Он!
І кивнув головою на офіцера, що проходив повз цвинтар. Очи Хабібулінові чомусь зблиснули. Він усміхнувся.
– Карашо твая говорить… очинь.
Але думав, видно, щось друге. А може, зрозумів Андрія. Дашковський уважно глянув на Андрія і сказав:
– Ходім убік, поговоримо… – І почав щось розказувати козакові.
Татарин, забачивши, що до цвинтара під’їздить жахний віз, побіг відчинити ворота. Стьопка шепнув:
– А від цього… Андрія… легко було б утікти… га?
Пильно зазирнув мені в вічі:
– Так… Але це було б гидко з нашого боку… Хлопець простий, бідняк, він вірить нам, нас шкодує і тікати від нього… Ні… я ніяк не згоден.
– Дурень… Війна… Він конвоїр… кон-во-їр… А на війні користуйся з усього… Ех, шкода, що одяг нас викаже… Я б не подивився – гарний він чи поганий… Краще чи гірше за червоноармійців-бійців? Чу-удак!
Під’їхав віз. Верхи на коні сидів донець.
– Ну, голопузі, за діло, – скомандував він, – спроваджуйте до чортів ваших товаришів…
У яму полетіли трупи.
Поверталися похмурі й сумні. Знову 18 трупів. За одну ніч 18, ще декілька днів тому – дужих, правда, виснажених, голодних, але повних віри у визволення, майбутнє життя, яке «зміниться ж таки»… Це майбутнє кожному здавалося лісовим вогником, до якого і рветься зимової, завирюшної ночі самотній мандрівник. І до останнього подиху вірилося: наздоженем те, що гине зараз. Будуть і жіночі пестощі, і материні несамовиті поцілунки, і теплощі, і відпочинок. Відпочили.
Милі, милі товариші! Брати мої! Я схиляю голову перед вашою вірою. І… шкодую, що не з вами… Бо я вже постарів і щасливого для себе у майбутньому вже не шукаю. Але хоч за одно я спокійний: я вірю у майбутнє для людей майбутнього.
Проходили через базар. Крамниці були повні ріжного краму, випиналися товстенні черева, тинялася білогвардійщина біженці «от звєрств комуністов» – у шовках, капелюшках, котьолках, англійських костюмах, сміливо виставивши захоплене золото. Були радісні, задоволені. Чулося:
– Гонім, гонім жидопродавцев!
– Поздравляєм: Воронєж взят!
– Газета «Вєдомості». Войска красних окружени. Попиткі прорваться через Черноземную Область отбіти. Аттакующіє Воронєж часті красних в паніке… «Новості».
Дама у капелюшку старанно тре хусткою обличчя:
– Господі, нєужелі? Нєужелі скоро ми снова возвратімся в нашу мілую, такую поетіческую усадьбу? Костік! Мілий!
Штабний офіцер (граючись стеком):
– Через мєсяц, Лілі, Москва будєт наша.
– А гєрой-то, гєрой наш Мамонтов? А?
– Сокол!
Висіли плакати. Пам’ятаю добре три: на одному – павук величезний випиває кров з замученої жінки. Жінка – Росія, павук – комунізм. На другому: знівечені трупи, черепи, відірвані руки, ноги. Зверху в овалі портрет Скрипника (тепер Наркомосвіти, а тоді першого голови Укр. Ради P. C. В. Депутатів) з обличчям лютим, з посмішкою садистичною. Унизу: «Ужаси Харковской Чрезвичайкі». На третьому Л. Д. Троцький: теж, садистично сміючись, величезним батогом жене Христа на Голготу. Троцький іде по трупах. «Талановитий бард» і вірші сльозоточиві надряпав: «Чєрєз гори трупов шагая, Чєрєз морє крові ідя, Посилаєт вновь внук Іуди Распінать на Голгофу Хріста». Дрібними літерками: «Міністєрство пропаганди»? Читачу: а знаєте, хто був тоді «міністром пропаганди»? Хто відав друком таких плакатиків та «віршів»?
Леонід Андрєєв. Той самий, що колись, ще не сутикнувшись зі справжнім «народом» та революцією, написав «Рассказ о сємі повєшенних». Я взнав це з білогвардійської газети і от, дивлячись на плакати, мало не заплакав від болю за нашу Революцію, що гине зараз. Оточена білими ордами, голодна, змучена… Гине, навіть, покинута співцями, творцями слова, що за гроші, сите, спокійне життя, почали оспівувати тих, хто жене нас, колишніх героїв творчості цих співців, копати могили для бійців Революції, але не інтелігентської, а справжньої, пролетарської Революції. Поділився думками з Дашковським, що як і я, увесь вільний час віддавав самоосвіті, багацько читав. Дашковський сказав:
– Так і мусіло бути… Бо ці співці, – любили нас лише «заочно». Знали про нашу братву лише з книжок, бачили хіба на сцені і «шестьорку» трактирову вважали за пролетара. А про революцію гадали: хтось щось пересуне, раптом усе засяє, щастя манною з неба посиплеться й нічого не зміниться: ні їхнє життя, ні спокій, нічого… А вийшло інакше… Ось і кинули нас…
Дійшли до офіцерського клюбу. З дверей, розриваючи туман диким зойком, вибігла напівгола розтріпана жінка. За нею з шаблею наголо гнався п’яний, розхристаний офіцер з налитими кров’ю очима і кричав:
– Стой, блядь, твою разедак. Я т-тє, каналья, покажу, как с защітніка отчізни деньгі за… трєбовать.
Зникли за рогом.
– «Защитник», – гірко всміхнувся конвоїр.
Дійшли до таборів.
І, нарешті, несподівана річ: нашого захисника конвоїра Андрія заарештовано. Довго допитувалися, доки не визнали, що сидить він за «більшовицькі розговори срєді воєнноплєнних».
Здивовані були, спантеличені… Розмовляв на цю тему Андрій лише з нами. І усього раз на цвинтарі. Хто ж міг донести? Хто? І, взагалі, хто майже систематично робив доноси на полонених, через кого мало не кожного дня когось брали до контррозвідки за одне лише слово обурення? Стьопка відвів мене на бік і шепнув:
– Чекай… я, вже, дізнався… Шпигуна незабаром… приберу.
І очи Стьопці блиснули холодним, крицевим блиском. І я знав, то цей «прибере». А другого дня по касарні пролетіла команда:
– Смір-рна!
Увійшло двоє: Знаменський і офіцер з триколіровою нашивкою на рукаві – офіцер з контррозвідки. Гомін стих. Усі застигли на своїх місцях, лише сестра Віра спокійно обходила хворих.
– Ну-с, начньом… – звернувся офіцер до Знаменського. Попрямували просто до нашого кутка. Зупинилися. У кожного з нас стиснулося серце: що буде? Що? Яку таку мерзоту творитимуть ці люди? Знаменський витяг записну книжку і, запаливши цигарку, голосно кинув:
– Вецваніс – виході…
Тимчасом підійшло декілька конвоїрів.
– Юринець! – вигукнув штабс-капітан. Юринець тихо підвівся.
– Я!
– Ето? – запитливо кинув контррозвідник.
– Ето – одін із вреднєйшіх. Вот: (зачитав) во время пєрєхода плєнних большевіков в нашу армію, он викрікнул із сарая нє пожелавшим служить у нас: «Мєрзавци! Нєгодяї», чєм визвал нєкотороє волнєніє срєді сотоваріщєй. Убєждєоннєйшій комуніст. Хітрий і осторожний пропагандіст большевістских ідєй. Пропаганду питался вєсті і срєді конвоя. Послє тщатєльной работи удалось узнать, что он – комуніст-красний офіцер. Достовєрно. Вот єго запіска к пріятєлю, находящємуся в карцерє. Кєм хотєл пєрєдать – к сожалєнію, нєізвєстно.
Юринець на мить зблід, очи йому заволоклися тугою, але випростався і на офіцерів запит відповів майже спокійно:
– Так! Комуніст!! – Криво посміхнувся. – Шкодую лише, що дуже ще молодий комуніст, не маю досвіду і поганий конспіратор… якось забув, що навіть і поміж нас могла бути яка-небудь паскуда, шпигун, що за зайвий шматок хліба та панську копійку піде на таке брудне діло. До ваших послуг, панове!
Погляд мій упав на сестру. Повернувши зблідле, майже сіре обличчя до нас, вона не відривала від Юринця свого зору, повного розпачу, болю, знесилля. Вона, тремтячи внутрішньою дріжжю, стримуючи з надлюдською силою це тремтіння, усією істотою чекала. Ще мала якусь надію на краще, благала цього кращого.
– Ну? – звернувся Знаменський до офіцера.
Той деякий час вагався, на мить людське, жалібне щось ковзнуло по його обличчі, але витягав срібну шухлядку і понюхавши пучку білого порошка, він знову став «людиною у мундирі». Металево виніс вирок:
– Как уполномочєнний контрразвєдкі по дєлу воєнноплєнних, об’являю вам, Юрінєц (і кивнувши головою на всіх) і вам всєм: за нарушеніє дісціпліни, за подстрєкатєльство к возмущєніям і пр. проступкі, повєдшіє к антідісціплінарності лагєр, визвавшіє нєпослушаніє, дєрзкіє виходкі і пр… Юрінєц подвєргньотся показатєльному наказанію плєтьмі в кол. 50… нєт, 40 ударов… Послє етого, как комуніст, будєт отправлєн в контрразвєдку для слєдствія і суда. Постановлєніє суда в назіданіє всєм будєт привєдєно в ісполненіє прі воєнноплєнних.
Юринець підвів голову і трохи тремтячим, але дзвінким голосом сказав:
– Добре… пане… (звернувся до полонених). Прощайте, хлопці! Бажаю вам кращої долі, товариші. Вона таки буде…
– Іді… – підштовхнув його конвоїр.
– Одну мить… (і вже йдучи). А хто дбає не за себе лише, – вислідіть шпигуна і…
– Мовчать!
– З дороги… щоб не було… гірше.
– Заткнуть єму глотку!
У повітрі майнув приклад, і Юринець замовк. Проходячи повз сестру, він тепло й ніжно вимовив:
– Прощайте, сестро… Дякую вам за все і за ласкаві слова, і за турботи про нас… Спасибі, сестро Віро…
Пішов далі. Усією істотою Віра шарпнулась уперед до Юринця. Руки її, ледве помітно для інших, підвелися і простяглися, губи болісно тремтіли напіврозтулені. Кам’яна, вона з божевільною тоскністю, уся застигла в бажанні востаннє (і, може, вперше) стиснути в обіймах засудженого, припасти до його обличчя сірими вустами, крикнути йому якесь слово, зупинити, повернути його. І рвалася, і не мала сили зійти з місця. І вже, коли Юринця вивели, вона впала навколюшки коло якогось хворого, й низько звішена голова її смикалася в судорогах. «Обхід» тривав…
– Ето? – запитав офіцер контррозвідки, кивнуши на викликаного Дашковського.
– Такой же… Єму-то і пісалась в карцер запіска…
– Д-да… Что ж… взять в контрразвєдку. Бєз плєтей…
Дашковський, смертельно блідий, метнувся, очима почав когось шукати і зупинивши шукання на мені, з нелюдським болем, надтріснуто сказав:
– Лев… Лев… Як мені жити хочеться! Коли б ти знав, як люблю я жити…
Я ж молодий… я не жив ще… я…
По обличчі полилися сльози, підборіддя затремтіло. Дашковський хитнувся, але втримався на ногах і, відштовхнувши конвоїра, що хотів підтримати його, закричав:
– Геть! Геть! Втримаюсь! Сволота! Гадюки ви! Я жити, жити хочу!!! Я боюсь смерти, але умру, тремтючи від жаху, а прохання про помилування від мене ви не почуєте… Ходімте! Ведіть! Ведіть! Ведіть! Але буде час – і вас також поведуть. Поведуть! Поведуть!..
І вже з-за дверей долітали до нас його хоробливі, гістеричні викрики, повні зненависті, бажання помститися.
У третьому місці, вказавши на чотирьох, Знаменський сказав:
– Подготовка к побєгу… – І розсунувши полонених, підвів офіцера до стінки: – Вот здєсь оні спалі… Ей, Петров, раздвінь-ка солому… Вот-с половіца… д-да… поднімаєтся… а вот начатий подкоп. Об остальних соучасніках нєізвєстно.
– Ім? – лаконічно запитав уповноваженого.
– Д-да… здєсь ясноє дєло… – знову понюхавши порошка, відповів офіцер, – смертная казнь бєз суда… Наказаніє плєтьмі… Но пусть посідят, пока с тємі нє покончім… Дня два-трі… Дальше…
Викликали ще з 6–7 чоловік. Але цих викликано за дрібниці – хто на роботі щось «дєрзкоє» сказав конвоїрові, той грубо відповів «делікатному» Зотову. Лише одному вирікли 35 батогів. На «молитві» веселий, атеїстичний хлопець замість «Отче наш» заспівав… «в бога отца і в матер божію». Це почув Зотов, але тоді не дізнався, хто співав. Вирікаючи порку, контррозвідник зауважив:
– В другой раз – за такую виходку жізнью заплатіш.
І несподівано якось тепло й простодушно всміхнувся, дивлячись на засудженого:
– А скажі, всьо-такі, пареньок, ну на кой чорт тєбє нужно било сморозіть такую діч, да єщо в строю?
Усміхнувся і полонений:
– А чому ж я повинен дерти горло за для такого доброго «Отця Небесного», що навіть чвертки хліба не дасть, як його не прохай про «насущний»… Набридло вірити в Бога, хліба вимолювати, бо все рівно не зійде з неба і не накаже давати біленький пайок… От і вилаявся, – мо, думаю, хоч це на нього вплине… По-доброму не хоче, давай по-земному пославословлю тебе Господи.
– Боїшся поркі?
– Нічого, пане офіцере… За кожним канчуком молитиму в Бога здоров’я… на п’ятому – для когось іншого… не для себе. Не послухає, може, інше щось краще допоможе…
– Що? Наприклад, «товаришу»?
– Ріжні є… З заліза роблять і хрести, і держаки для нагаїв, і нагани гарні… Усе можна із заліза зробити.
– Да ти, я віжу, развесьолий парєнь… Ну-с, с табой пагаворім єщо, a пака прібавім єщо п’яток…
– Спасибі…
– Нє стоїт…
Нарешті горніст заграв збори.
Виладнались. Уже сутеніло, важкий туман розповзався по землі, в’їдався в усю істоту, душив. Низько літали чорні ґави, хрипкими криками ріжучи туман.
На вокзалі видко чекав відправки якийсь ешелон. Переливаючись одноманітністю, непрудко й дерев’яно через паркан доносились штучно-бадьорі слова пісні, яка безнадійно й тупо запевняла, що салдатові, мовляв, гвинтівки замінюють жінок, «бєлиє палаткі» – матерів, шаблі – сестер і т. інш. І якось незграбно, дивно було чути цю пісню, під мотив якої зараз жорстоко битимуть людей, людей, з числа яких шестеро після бійки підуть за ґрати, а звідси у зашморг.
Почали з Юринця.
Після перших ударів він скрикнув. Потому лише глухо, здушено стогнав, гризучи зубами мокру землю. Козаки били вміло. Вдаривши, якось особливо тягли по тілі нагаї… Летіли скривавлені шматки мізерного одягу. Потому з-під нагаїв водограєм бризкала кров. Шкіра глибоко розсікалася, чорна, страшна спухлість вкривала тіло. І цю спухлість знову й знову розсікали нагаями. І жахливо врізувався у серце кожний новий посвист нагая. Стискувалися груди. Дихання вилітало хрипке. Усі ніби задубіли, впершись очима в землю. Коли Зотов нарахував тридцять, уповноважений контррозвідки припинив бійку на дві хвилини. Юринцеві підвели голову і почали звільняти рот від землі. Коли ж звільнили, з його горла чорним потоком полилася кров. Тіло судорогою затремтіло.
Мені потьмарився мозок. Не знаю, дійсність чи примари хворого мозку: з купки засуджених вибіг молодий безвірник, що вилаявся на молитві. Упав навколюшки перед офіцером, цілував йому руки, ноги, благав:
– Не можу. Не можу, пане офіцере! Мені, мені, додайте зайвих 10 нагаїв… слабий же він… я – здоровіший… Змилуйтесь, пане… Я витримаю 50 нагаїв… Слово чести… Не мучте його.
І тоді офіцер гримнув:
– Годі! На місце… Оставіть етого… Довольно… Достаточно трідцаті і… Слєдующій.
Юринця понесли на нари. У цей час з касарні виходила сестра. Забачила Юринця, сплеснула руками, кинулась до нар, але впала на землю, гістерично захльобуючись частим, дрібним сміхом.
– Понесли… скривавленого… безпомічного… а я… не маю… можливості… допомогти йому… знесилена… о-о-о!
І вже остаточно упевнився я, що змучена важкою працею у неволі, сестра закохалась у Юринця і було це кохання глибоке, болісне й тяжке, як і її неволя. Кохання у неволі – солодка, але жахна отрута. І таїла Віра свою любов, хоч і знала, що вона красива, ніжна, розумна, могла б бути коханою і таке сильне було це кохання, що, розуміючи увесь жах любові в неволі, Віра не хотіла, щоб мучилася близька істота і мовчала… Була самотня, не мала приятелів, бо сестри «білі» її цуралися, як і вона їх, офіцери дивилися похітно, усі були чужі, ненависні. Хворіла й стоїчно переносила самотність.
Поверталися мовчазні. Ні єдиного лютого викрику, ні лайки, ні єдиним рухом чи словом не виявляли пережитого.
Мовчання. Але було це мовчання страшне, бо вже на кожному обличчі, у кожних очах відбивалося щось поламане, на руїнах якого збуджувалося нове. І це нове було не страшне, ні. Хіба можна назвати страшним: надлюдську холоднечу, мовчазну як пустеля, але глибоченну, врівноважену зненависть, свідомість, що він не може вмерти, не помстившись.
Дерев’яна, суха, стримана, але глибока зненависть, що зробилася майже органічною частиною людини – щось таке, чого не висловиш.
Ледве дотягся до свого кутка і впав…
Задубів. Скільки лежав так – не знаю. Над вухами почув шепіт:
– Лев… Лев… чуєш? – говорив Стьопа. – Лев… Чекай трохи… Зараз перевіримо…
Була ніч… З півгодини лежали мовчки. Нарешті рипнули двері й хтось увійшов. Стьопка насторожився. Темна постать прямувала до нашого кутка…
– Та-ак… – протягом прошепотів Стьопка і очи йому хижо блиснули. Він нагадав мені мисливця, що довго й настирливо висліджує якогось звіря. Постать лягла. Стьопка штовхнув мене ліктем і почав сонно хропти. Захропли. Лежали довго. Напружені, сторожкі. Нарешті Стьопка підвівся. Повів головою. Шепнув.
– Спить… – І голосно звернувся: – Є курить? – Шепотом: – Кажи немає…
– Немає, – голосно відповів я.
Стьопка (навмисне ще голосніше):
– Треба пошукати в Хабібуліна… Може, в нього є… Чортячо холодно…
Пішов, обережно ступаючи поміж і через полонених. Зупинився біля Хабібуліна.
– Хабібулін, є курить, братішка?
Коротка мовчанка. Потому тривожно скрикнув татарин і замовк. Стьопка заходився біля нього. Нарешті Хабібулін захрип, з грудей видерся глухий, переляканий зойк… Заборсався. Знову захрип. Хрипів і корчився. Через хвилину – замовк. Тихо було в приміщенні. Лише одноманітно дріботів по даху дощ. Повзком поміж полонених ліз Стьопка. Упавши коло мене, важко дихав. Тримався за руку. Крізь важке дихання зашепотів:
– С-сволота… Мало не відкусив пальця… Амба! Розправився, як кухар з картоплею.
– Що ти зробив?
– Позбавив усіх від шпигуна… Звільнив світ від зайвої стерви…
Я сказав:
– Стьопка, не помилився часом? Може??
– Нічого не «може». Він доніс… Увесь час він шпигував. Його мали за придуркуватого, думали, що він слів не розуміє нашої мови, а він цим користувався. Помітив я випадково – щез вночі: вкрив барахло своє мішком, ніби він на місці. А повернувся години через півтори. Днів через два випороли Кузьміна. Сплю я погано і таки визнав: як лише щезне Хабібулін, за кілька днів когось або порють, або до контррозвідки. Щез він і перед тим, як Дашковського заарештували. Іноді вночі, ніби шукаючі запалити, лазив по кишенях. І нарешті після Андрія я впевнився, що Хабібулін шпигує. Сьогодні остаточно запевнився, бо до «обходу» він щез, щез і нині, але вже за грішми. Але бовдур, так жлоб знахабнів, що навіть грошей не заховав. Я спершу бахнув йому по кумполі. Очманів він, а я обшукав його. Знайшов три пачки керенок. Ось вони. І, вже, тоді – ясне діло за дихало і… як гадюку з мішка витрусив… Борсався… кусався… мало не пощастило йому скрикнути… Але впорався…
І засипаючи, він радісно промимрив:
– Амба… Не піде вже… Замів, падлюку…
Спав спокійно й солодко.
Бринів світанок.
Лежав татарин синій, з перекривленим від жаху обличчям, і вилупленими, шкляними очима. І язик висолопив майже до підборіддя, а з вуст тоненькими, бридкими ниточками звисала слина. Але не було ні жалості, ні остраху.
Тільки гидливість.
Тов. Андрій протер пенсне, хмуро глянув і встав.
Два плакати на стінах та барвисті обкладинки журналів у кіоскові болюче томили око.
До поїзда рівно дві годині. Заля спала. Розмова непманців за столом непомітно втихала, мов кволе дзижчання самовару; всі вони дрімали, куняючи. В проході на великій корзині простягся студент.
Тов. Андрій пройшовся раз, другий.
– Прошу шклянку чаю. І цитрини! – звернувся він до буфетника.
В цей час з жіночого відділу виглянула Бела. Великі лякливі очи несміливо спинились на тов. Андрієві, губи всміхнулися нерішуче.
– Бело! – підійшов тов. Андрій, – кинь дурниці. Я хотів би, щоб ти заснула: до поїзда дві годині. Не вигадуй.
– Ах, André, – і це, як завжди, прозвучало вогко, ніби вона вимовляла: Andrlé. – Я просто так. Я не хочу спати. Ти… ти не гніваєшся на мене? Тобі нічого?
– Ще раз, Бело, – з суворою ніжністю кинув André, – кинь дурниці. Що за вигадки? Ну, йди, дорога, засни.
Бела глянула вірною собачкою, постояла й нехотя зачинила двері.
Глухо било в голові. Тов. Андрій вийшов надвір.
Плив здаля низький вітрець і тонко різав крижаним вістрям обличчя й руки. Страшенно багато неба! Ціла зоряна півсфера закреслювалась обрійною смугою.
Тьмяно червоніли вуличні вогники, але нігде жодного руху, зорі й вітрець!
Тов. Андрій спинивсь на краї перону й машинально глянув угору.
Волосожар, коливаючись, уперто брав крутий перегін. Гостро впиналась у небо полярна зоря.
«Все в порядку», – сіро пробігла думка.
Крізь призму апатичного споглядання – зорі і небо – все здалось чимсь миршавим, мов пилюка в повітрі.
В залі з’явився новий пасажир: хлопчина з ціпочком у руках, з торбинкою на плечі.
Тов. Андрій знову пив чорний чай і слухав радісно-спокійну балаканину хлопця.
– Корова? – перепитав тов. Андрій.
– Да, – каже, – корова… зайшла в повітку, і вона не може її вигнать, бо корова б’ється. Я вдягся, засвітив ліхтаря, узяв лозину, пішов. А ніч – темна… перша година! Думаю, хоч подивлюсь, що воно за руда така корова. Одмикаю повітку, придивляюсь обережно, мацаю лозиною. Нема нічого. І тільки тоді я змикитив, у чому справа. «Ну, що? – питає жінка, як вернувся в хату. – Бачив рижу корову?» – і сміється. «Корови, кажу, не бачив, а дурня бачив». Так вона оддячила мені за курицю.
Хлопчина дивився просто в вічі, ніби запрошував тов. Андрія подивуватися разом з ним, яка то розумна та дотепна жінка з його дружини, і як любовно граються вони вдвох у спорт на дурня.
– Такої! – засміявся тов. Андрій. – Слід за це цукерок їй купити.
– Е-е, обіцяв, як буде ярмарок, набрати на кохту; хай одного жде.
Тов. Андрій, прижмурюючи очи, приглядався до свого партнера в розмові й із цікавістю міряв мілизну його радощів.
Поруч з хлопчиною, світлою овечкою, його постать вікінга з важкою і густою кров’ю визначалась могутніми рельєфами. Тов. Андрій ніби знаходив самого себе; і йому не хотілось уставати, коли підійшов поїзд.
В купе тов. Андрій підняв середню поличку й улаштував Белу: укутав ноги шаллю, зверху накинув плед і витяг книжку й шоколад.
Крім них зайшли ще студент і три дами.
– Ну, тов. Бело, – пригладжуючи їй зачіску, нахилився Андрій, – лежіть смирно. На мене, прошу, не дивіться: не варто псувати очей. Гризіть собі шоколад, читайте книжку. Але краще, якби ви заснули.
– Andrlé, – озвалась тихо Бела, – ти помилуй мене.
Лякливі очи широко розкрились, і вона винувато всміхнулась…
– Що-о? – пригрозив тов. Андрій. – Ти забула? Es ist nicht schön – прилюдно.
Він здавив їй ручку й підніс до губів.
– Але ж… ах, Andrlé, – втомно зашепотіла Бела, – це так довго до Туркестану… Мене втомили вагони, станції. Ми спинимось у Харкові?
– Так, спинимось. Там моє хороше дівча спочине. Воно ще любить мікенську скульптуру в пенсне?
І всміхнувшись очима, тов. Андрій несподівано припав до розкритих Белиних губів.
– Ну, тепер спи.
– І ти ж спи, – наказала Бела.
Поїзд рушив. Тов. Андрій попросив дам посунутись, і сів, щоб видно було Белу.
Здавалось, погойдування вагона на рейках розхитувало поволі інерцію сірої, невиразно-тривожної мислі, і яскрава лінія думки про Белу різко позначилася в голові тов. Андрія.
Ще раз він не розумів парадоксу фатума, який поклав на ніжні плечі його дружини цілу гору любові до нього, рокової, безповоротної. І на хвилю почув у собі тов. Андрій тверду, гранітну волю щодо власних зобов’язань перед Белою. Рука напружилась і намітились горді слова: «І хоч би океан став на мене…»
Бела ламала шоколад і, одсуваючи книжку, мрійно задивлялась на т. Андрія, стріваючи крицю його очей. Так, переповнена щастям поцілунку, вона й заснула повільно.
Дами сонно розмовляли. Колеса, мов молодиці на возі, весь час тарабанили між собою й гомінко бігли… бігли, певні, що наженуть того, за ким гналися. Купе дрижало.
Тов. Андрій поглянув скоса і твердо вставив погляд у вікно.
Надворі – тьма. «Тьма… тьма…» – весело цокотіли про те саме колеса вагона.
Тов. Андрій дивився, й поволі скло його пенсне зменшувало радіус кривизни, ламалось, напружувалось, збираючись у гострі, блискучі лінзи. Він потер лоба. Гостро позначилось роздвоєне підборіддя, й губи глухо замкнулись. «Тьма». Чоло тов. Андрія знову похмарилось.
В купе стало душно й тісно: давили невидимі силові лінії, що напружувались безмірно.
Тов. Андрій важко встав і, похитуючись на ногах, не оглядаючись на Белу, вийшов з купе.
В коридорі шуміло. За чорним вікном швидко пливла безконечним ременем чорна смуга. Хитало ще дужче.
Тов. Андрій, почуваючи себе незвичайно важким, намагався несвідомо ступати обережніше, так наче від нього залежала рівновага вагона.
На площадці проворні сірі гадючки зі свистом мчали в протилежному напрямкові. Скакали зорі.
Тов. Андрій здавив рукою холодний залізний прут.
Думка напинала опуклий парус і, розганяючись, перекреслювала межу за межею.
«Кавказ – зелений. Зеленолісий». Це лишилося в голові. «Крим – синьо-білий». А в Туркестан тов. Андрій їде того, певно, щоб скляними очима подивитись на халати та чалми тубільців. Так само, як він дивився на татар та черкесів. Чи може інтересно побачити, як росте бавовна?
«Хіба в Індію, на Цейлон?» – враз промайнула думка блискучим пером.
Ультрамаринові водяні простори зі сліпучими сонячними переливами, і буйно-зелений тропічний пейзаж всміхнулися золотим просонком і втомно заколивались під свіжими подувами солоного бризу.
Але зразу ж усе посіріло, ніби припало попелом. Простягся нудний, безконечний, сірий проспект.
В купе зчинився галас: товстий джентльмен з саквояжем і золотим ланцюжком убрався за поміччю купленого провідника сюди й гостро сперечався з дамами, очищаючи собі поличку.
Бела прокинулась.
– Andrlé!
Тов. Андрій увійшов, сірий і важкий, як граніт.
– Was? – одривчастим фальцетом звернувсь він до джентльмена. – Встать!
І непман, придушений важкою крицею Андрієвих очей, підвівся… сів, устав…
– Геть! – коротко ляснув наказ.
Тов. Андрій побілів, і губи затремтіли. Бела злякано дивилась на нього. Студент і дами заніміли, мовчазно тулячись до стінок. Джентльмен вилетів ураз…
Бела ніжно голубила хмуре чоло Андрієве.
– Andrlé… моя любов… – шепотіла вона, – що з тобою? Ти ще ніколи не був такий… страшний. Ну, скажи своїй Белі… Скажи все. Я бачу, що тебе щось непокоїть, мій єдиний!
– Дурниці, Бело, – глухо одповів тов. Андрій. – Трохи голова болить, і я теж стомився, як і ти. Заспокойся.
– Е, ні, Andrlé… Чого ти не дивишся на мене?
Тов. Андрій глянув. Бела не витримала тягару каламутного погляду, одвернула очи, міцно стиснула тов. Андрія за шию.
– Чуєш? Не йди нікуди, не ходи. Я тебе не пущу… Чуєш, Andrlé? Я боюсь.
Кавказ. Число неважне.
Аули й гори. Все як слід. Але найвища гора – гора моєї апатії, нудьги.
Навколо – повний жанр, а я дивлюся холодними, ніби чужими очима.
І сухо позіхаю. З «височини кавказьких гір» ще раз оглянув я «гони свого життя»… для того, щоб побачити, що вже бачив.
Чудно. Скільки кілометрів має в собі всесвітній радіус? Але в усій цій безмежності людині призначено топтати одну тільки стежку. Чудно те, що людина задоволена: суб’єктивно відчувається повнота.
Ще виразніше факт стверджується способом від супротивного. Зразу я собою експериментую на всі п’ять трюїзм саме в цей спосіб.
Силоміць я зігнув траєкторію – тепер «хтось» гне мене. Поволі мене вивітрює й розпорошує. В очах пісок, мигтіння нудьги… щелепи аж стріляють… І ходжу я важко, ніби на ногах піраміди.
Один дивак колись сказав мені: «Легко жити з важкою ідеєю». Я одповів: «Віл цю ідею носить на шиї».
Тоді здавалося, що я виконую тільки «перший номер програму», далі стелються обрії, гідні наполеонівських походів. Я вірив у можливість многозначного перифразу самого себе.
Ясніше й конкретніше: я легковажив значення історичної хронології.
Тепер я – «лишний человек». В мені стільки порожнечі, як за межами земної атмосфери: в ній вміщається всесвіт.
…Цілий комплекс фактів спричинився до виходу й розриву з партією. З РКП. Гонор і гордість – гордість провінційного короля (як мене звали) – вели вперед.
– Що таке ваша партія? – питав я. – А не хочете побачить, що таке «я»?
Фаустівська проблема – розгорнути многозначність життя – була повна сенсу. Я думав, що перенести ставку на інші номери зовсім не значить ще втеряти шанса, навпаки – поглибити й відсвіжити його. Тому легко я повернув білета.
– Тов. Андрій – або товариш Андрій (тобто щось подібне до диктатора), або – нам з вами не по дорозі. Компроміс – чуже для нього поняття.
– Але ж подумайте, товаришу, – попередила одна з товаришок, – що примхи річ несерйозна. Ви ж повернетесь іще…
Тоді я, привселюдно, одрізав чітко й коротко:
– Що я роблю – роблю р-раз і назавжди. Будьте певні.
Вийшло по-королівському. На цім – початок кінця.
Але, дійсно, я довів цим «щурам», що тов. Андрія недурно прозвали вікінгом. Перш за все я дістав собі Белу. Говорили – рабин рвав пейси. Всім на диво, широко розгорнув я свої матеріяльні бази. І як американський «король», сідає зрештою на яхту й їде на тропіки, так і я в експресі рушив оглядати республіканську екзотику.
Південь манить концентрацією фарб.
Два роки я шумував… Життя пінилось. Але третій рік застає, коли «шклянку з-під вина розбито», кольори притерто, а мене раптом вивіяло. Я почув порожнечу, потім спізнав нудьгу. І трагічно побачив, що, власне, сталось. Інстинкт жахнувся над безоднею, де я опинився, й прижмурив очи; а потім – те, що зразу.
Звичайно, ніхто не знає нічого. Навіть Бела.
…Коротко, «суть» можна сформулювати так: зі своїх пліч я скинув вагу сучасності.
В цих словах стільки трагізму, як в океані води. Жити – значить творити свою епоху. Доля небагатьох! Масове життя – перевидання попереднього. Тому стільки тут безнадійності і нудьги, і дійсної нісенітниці.
Творити епоху – реалізувати вкладений у нас потенційно сенс, звільнити, розвинувши, багатотоннажну динаміку живої в собі – в крові й нервах – енергії, для цього варто народитись. Народження викупає себе.
Колись бачив я малюнок: senator romanus часів пізньої імперії. На обличчі – могутність розпусти. В набряклих віях, в очах, повних, мов болото, гнилих блисків і чорного, демонічного спокою; в безвладних губах сенатора, п’яних і цинічних, проглядала така страшна сила бруду, що я почув… заздрість до сенатора. Стиль абсолютно неповторний… Щось подібне можливе тільки раз в історії, коли сама епоха готує тріумф розбещеності. Сенатор вражав силою смислу, своєю історичною доцільністю.
Раніш «його» не було й більше ніколи не буде. Він був прекрасний могутністю повної реалізації себе самого, як історичного феномена. Тепер я все це зрозумів, коли пішов упоперек до своєї епохи.
Власне, я вбив себе. Тепер я – тінь.
Гордість і сила «короля» обернулись проти нього.
«Страшний як Комінтерн», – так десь сказав якийсь поет. Незначному поетові вдалося в двох словах підважити вагу нашої епохи.
Комінтерн і страшний! Страшний концентрацією величезних в собі сил, що наростають грізно, щоб ударити в бетон капіталу й знести його.
Наша епоха дає широчезні розрізи контрастів; шумливі й рясні зсуви мас потрібують чітких і в сміливих мірилах закреслених планів: революції й комунізму. На черзі дня – ряд грандіозних вибухів, щоб потім скувати землю в один залізобетон. Комінтерн знаменує наш день. Саме тим, що він страшний.
Часто я спиняюсь перед портретом Леніна й задивляюсь на нього.
Фігура проводиря метнулась у гострім патосі напруги. Погляд з магічною силою надхнення пронизливо ріже далі. Винуватою й побитою собакою стою я перед ним, і радий, що він не дивиться на мене. І думаю про мілкі води, куди скерував я свою путь; думаю довго, а потім важко відходжу.
Сакраментальні слова: «р-раз і назавжди» я сказав товаришам так різко, що вони й досі дзвенять у голові й болюче ляскають по ногах коня моєї гордості, що ладен уже впасти додолу.
Скільки серед громадян СРСР свідомих і несвідомих прихильників дурнуватої благодушності, що готові вже перейти на стан задоволеного спокою і вмоститись так, щоб не різало під боках!.. Ніби червоний тигр обважнів, зледачів, став сантиментальним і дає себе гладити й розчісувати!
Я стріваю їх, цих веселих і ситих, на кожнім… на кожнім кроці. І що дико – серед партійців навіть. Коли доводиться розмовляти з такими, я хмурюсь і завжди хочеться роздавити їх силою свого презирства…
Завтра рушаю з Криму в Туркестан… Заверну в Харків…
– Pardon! Дозвольте припалити.
Тов. Андрій кинув барабанити пальцями по шибці й обернувся.
– Прош…
Згорда він глянув. Фігура в кепі прикурювала й з цікавістю приглядалась до тов. Андрія, похапливо кліпаючи очима. Зустрівши погляд тов. Андрія, «кепі» враз здав назад, одвернувся й, не подякувавши, швидко вийшов з коридору.
Тов. Андрій напружив лоба. «Що за притча?» Асоціяції швидко заворушили лапками в пам’яті. «Невже?.. Гм! Оригінально! Романтика в експресі!»
Хвильку тов. Андрій вагався. Потім твердою ходою теж пішов зі свого вагона. Тов. Андрій став високо на дверях, і скло його пенсне весело блиснуло.
«Кепі» сидів «готовий», ніби на найближчій станції він мав висаджуватись: комір пальта піднятий, на колінах – жовтий чемоданчик. Пара чорних очей бистро зиркнула на тов. Андрія й ураз завмер, наче не було точки опору, поривчастий рух.
Тов. Андрій прижмурив очи.
– Вибачте, сеньйор. Це має означати, що ми розлучимось, ледве стрінувшись? Ш-ш-кода! Пізнали?
І сів навпроти, звівши блискуче пенсне до «кепі».
– Чому ж не пізнав? – з нежданою розв’язністю в голосі й фізіономії одповів «кепі», скидаючи кашкета й разом з чемоданчиком кладучи його на поличку до вікна. Чорні очи в лад тов. Андрієві хитро звузились і заграли, ховаючи в глибині сполохану метушню.
– Тов. Андрій, прошу? «Король»?
– Так, король, але без королівства, – всміхнувся тов. Андрій.
– В такім стані королі бувають найнебезпечніші.
– І… найпомічніші.
Тов. Андрій «хитро» придивлявся до «кепі» і, ніби павутину ткав своїми очима по його обличчі. Це ледве помітно непокоїло того. Він був захоплений несподівано, певна річ, розгубився, але, як добрий генерал, не виявляв збентеженості, напружено збираючи докупи свої думки й разом з тим вивчаючи сили супротивника.
Тов. Андрій знав гаразд цю кмітливу бестію, і його бавили фізіономічні маневрування, що проробляв цей стріляний птах. Він вирішив погратися й проіспитувати трохи «кепі».
– Прошу, – запропонував «кепі» коробку з сигаретами.
– Да-a! – обізвався тов. Андрій. – Приємно, чорт забирай, несподівано стрінути давнього знайомого. Доводиться визнати рацію існування старих друзів. Хоч би для того, щоби десь колись зійтися неждано. На п’ять хвилин. І згадати про се, про те. Ви як думаєте?
Останні слова було сказано з притиском. «Кепі» одкинувсь на спину.
– Безумовно, в контакті з вами, хоч, – загострив він погляд, – мушу признатись, що у цім разі я з більшою б приємністю зустрів… ну, свою бабушку чи що.
– Маєте рацію! – загадково кинув тов. Андрій і скосив з-під лоба оком.
Губи «кепі» на хвилину здригнули кривою гримасою; в очах метнулась паніка. Бистро він опанував собою.
– Ну, це все дурниці, – добродушно торкнувся колін «кепі» тов. Андрій. – Et voilà! По традиції згадаємо старовину… Цікаво, як реагувало начальство, коли ви замість тов. Андрія розстріляли «привиди темної ночі»?
– Як? – перепитав «кепі», придавлюючи сигаретку. – Звичайно, нагороди я не дістав. – Очи «кепі» глянули на тов. Андрія просто й твердо: він переходив у наступ. – Взагалі, ефект був незначний… Саме якась банда заворушилася в районі, і всю метушню було справлено туди. Генерал, захоплений новим клопотом, обмежився машинальними запитаннями, коли я повернувся з нещасливого полювання: «Король? („кепі“ імітував інтонацію генерала) Утік? Бестія. Ворона не спіймала короля… Est modus in rébus». Це на мою адресу. І зразу ж узявся за трубку телефону, а мені дав нове доручення. C’est tout, як бачите, кон’юнктура обернулася для мене, та й для вас, щасливо.
– Дійсно, – всміхнувся тов. Андрій, – ефекту мало. Не більше, коли б вам пощастило розстріляти мене…
– А даремно, – задумливо додав тов. Андрій, – ви проґавили, пане поручнику.
– Що-о? – засміявсь «кепі». – Я? Винуватьте своє нещастя, щодо мене, то будьте певні, що тоді я й кульку визначив, яка мала погратися з вашим життям. Ідея й спорт сходились у мене в одно.
– Та-ак! Pardon, пригадуєте? Тієї ночі, коли соловейко мав рішуче перестати співати для мене, у нас з вами точилась інтересна розмова.
– Ну, як же? Розуміється! Здається, тема була: ріжні форми coitus’a. Ви переконували мене в привабливості природніх положень… обстоюючи style naturel; я визнавав культурну вишуканість. Тоді ж я почув од вас розкішний анекдот. Пам’ятаєте?
«Кепі» задумавсь, і мрійно, скільки це було в його змозі, додав:
– Quel diable! Проминули блискучі часи. Минулість – ретроспективно видається багатою й кольоровою. Чарує ота мішанина стилів…
– Ну, а тепер? – придушив слова тов. Андрій.
– Е-е, тепер… – зморщивсь «кепі» і потер руки. – Нуднувато, тов. Андрію… Життя модулює на середніх нотах. Монотонність… Vinum et feminas є, але третього інгредієнту – найважливішого в кодексі дійсного caballero – бракує.
– Власне, чого? – з цікавістю запитав тов. Андрій…
– Бракує азарту. За вісім років війни змисловий центр життя пересунувсь, принаймні в мене, в цей бік… Кіно, література, фізкультура й виставки мене не задовольняють.
– Ну, ми ще з вами поговоримо, – раптом устав тов. Андрій. – Тема цікава. Ви хоч і тривіальний, вибачте, але інтересний тип. Ви до Харкова?
– Jawohl! – кинув «кепі».
– Значить, там стрінемось. Я запишу свою адресу. Так?
– Звичайно, звичайно, – підвівсь і «кепі». Він хотів був подати руку, але, спам’ятавшись, замаскував свій рух.
Тов. Андрій іронічно глянув. На прощання вдарив «кепі» по плечі.
– А все-таки треба визнати, що чемний офіцер перелякався. Тоді, як припалював цигарку. Зле, коли грошей так багато, що немає копійки на сірники. Да, перелякався азартний офіцер. Наука, щоб справно стріляти, а не затягати боргу… Своєчасно ви не закінчили рахунків зі мною. Правда ж? Усього!
І тов. Андрій вийшов з купе. На площадці спинився й закурив. Поїзд розганявся сильніше, й гнав різкий вітер.
Між буферами ненастанно точилась бійка: звідти доходили й скарги, і довгі зойки.
В купе не варт було лишатись довше – міг затертись офіційний відтінок розмови. Та й інтерес до дальшого обміну компліментами з колишнім агентом контррозвідки спав у тов. Андрія: думка знову зсукувалась у важкий, сірий канат, і знайома апатія спорожнила очи й груди.
Тов. Андрій курив і дивився у темінь. Прийшла суха реакція втоми, відома й традиційна, після бурхливих, теж для тов. Андрія звичайних, навалів рефлексії.
«Тип у купе здрейфив, – байдуже подумав тов. Андрій, – але до Харкова він, безумовно, доїде. Кокетування бахвальством – у натурі блискучих дегенератів».
Тов. Андрій стояв і похитувався в такт коливанням вагона. Навколо свистів різкий шум, що поспішав кудись під вистукування гомінких коліс.
«Дивний занепад енергії й волі до фактів життя!» І гостріше, ніж звичайно, тов. Андрій почув тягар порожнечі – свою непотрібність, зайвість.
«Туркестан – востаннє. Досить».
Враз здалося, що двері вагона відчинились, і свідомість небезпечного, страшного, вдарила його в плечі. Тов. Андрій швидко обернувся. Ситуація не давалася враз розглядіти її, але момент підказав податись уперед. Тов. Андрій підняв руку, ніби обороняючись, і крикнув:
– Чекайте… Це дурниці!
Але скочити вперед йому не пощастило. Черкнув огник, і разом з сухим тріском револьверного пострілу тов. Андрій хитнувсь на ногах і важко впав додолу.
Одна думка, швидко і з незвичайною ясністю майнула в голові: «До смерти лишилось менш ніж хвилина».
І слідом за цим, лежачи вже долі горілиць, тов. Андрій глянув під новим, безмежно-широким, простягненим у нерухомі й холодні простори кутом на своє життя. Образ Бели майнув розпачливою, заплаканою постаттю.
Раптом свідомість смерти, безповоротного – ні завтра, ні колись у віках – кінця здвигнула жахливий страх та божевільне бажання перебороти факт. Вирватись, щоб розплутати плутанину; дійти вершин, куди йшов!
А насподі чітко сформувалась фраза: про строгу додержаність і послідовність розв’язки: глупа смерть від руки поганця.
«Все».
Напруженим зусиллям, зціпивши зуби, тов. Андрій ще розплющив очи, задививсь на чорний дах вагона.
«Кепі» чомусь не квапився.
Потім мовчки підійшов, приставив револьвера до грудей і вистрілив просто в серце.
Потім одчинив дверці й скинув тов. Андрія з площадки.
Поїзд ішов твердо й рішуче.
«Кепі» повернувсь у вагон.
Існують, крім парикмахерського, два способи голитися: спосіб Шамрая – якщо немає мила; другий спосіб – Щічка – дозволяє поголитися без бритви.
Але можливі цілі тисячі модуляцій, коли треба познайомиться з випадковою панянкою. Тут, що не кавалер, то й свій кодекс.
Один мій товариш, наприклад, вжив методу нахабства. Загородивши собою парадні двері, він заявив рішуче й остаточно:
– Ну, а тепер – робіть зі мною, що хочте. Коли бажано, я можу спуститись у лабіринти каналізації, пролізти через найпотайніші ходи її і відшукати для вас чарівний амулет тихого божевілля. Але ж ви мусите дозволити поцілувати себе…
Мій товариш завжди починав із кінця, а кінчав, полишивши місце для запитань. Цей спосіб принаймні оригінальний.
Моє знайомство з Варею було репродукцією найзвичайнішого шаблону. У Всенародній бібліотеці я переживав черговий припадок тоскної розпуки за другим томом «Початку всіх початків»… і от, до мене всміхнулось таке собі паненя: черепашка, але губки з карміном; замазане пудрою; манікюр і хитрі карі очи з інтрижкою й цікавістю.
Я похмуро глянув…
– Вибачте, ви не знаєте, який у нас… – звернувсь я до черепашки, коли вона сіла одного разу за одним зі мною столиком.
– Час? – усміхаючись, забігло вперед паненя і одсунуло вже рукава з годинничка.
– Прошу – який у нас сьогодні день? Мій календар зіпсувався, – і я строго й серйозно подививсь їй у вічі.
Так сталося моє знайомство з Варею.
Із Всенародньої бібліотеки я повинен був ходити в бібліотеку середньовічного стилю: там – склепіння, камінь, похмурі фоліянти і суворий холод.
І на розі вулиці, де повертати додому, ми завжди спинялись із Варею – чим раз довше, перш, ніж розійдемося.
В світлі цитринової ночі не зимної зими поміж нас плелась легко й невтомно нехитра канітель у стилі рожевих бантиків і за кожним разом у розмові все помітнішим ставав позалаштунковий сенс.
Правда, йшов восьмий рік революції… Але в той самий час, міщаночці Варі, що колись скінчила чотири класи приватньої гімназії, а тепер жила в оточенні мамаші, подруг, «madame» Лірман і з установкою на бюджетне майбутнє, незабаром мав розплющитись вісімнадцятий рік. А це щось значить. Хоч поруч із розмовами про манікюр, про фасони сучасних шубок та про інтересних дам і кавалерів ми вплітали й Леніна, і новий побут, і комсомол…
На око я означив Варю так: аргонавт у Аргентину; маленька авантурниця в поході за набитим портмоне та пригодами, що ведуть до ЗАГСу.
Клацали об панель візники, екранно пливли пішоходи, сяяла електрика… А ми стояли, сміялись і сперечалися, в кого кращі руки…
Варя спершу боялась мене, і говорив я сам…
Потім – насмілившись, вона виявляла страшенно милу ініціативу, розповідаючи мені про здоров’я своєї Норочки та про «добренькую бабушку» і, взагалі, всю нескладну хроніку минулого дня…
І от раз вона так розійшлася, так заграла оченятами і замодулювала своїм тембром, що я – р-раз! – і поцілував її.
Варя враз присмиріла, закрила очи віями й прошепотіла:
– Пустіть…
Але на другий день ми базікали по-давньому, я поцілував її вже двічі, почув знову таке саме «пустіть» і «пустив». Стало ясно, що цього хочуть.
І між нами встановилась «любов».
Це була чудна, ніби сімейна, любов.
Не бідкаючись тим, чи любить Варя ріжні фрази, я «скользіл», не зачіпаючись за гілля любовного красномовства, а коли бачив, що черепашка чогось ніби чекає, я ще більше старався подратувати її неясністю. Я говорив:
– Ах, Варя, любить той, хто страждає…
Вона запитливо зиркала на мене й, нічого не розуміючи, кривилась, крутилась, виявляла нетерплячість, але, не чуючи більше нічого, старалась усміхнутись.
Що до гарантій, я був мовчазний, як камінь…
Зрештою, для Варі я був явище ірраціональне. Говорити по-французькому, вживать такі слова, як «аспект» і т. д. не визначало цілком моєї приналежности до іншого світу…
І, врешті-решт, Варя, не мігши пристосувати до мене тактики, що її наказала їй бабушка, здалась, махнувши на все рукою…
– Хай буде, як є, а що є, побачимо…
І визнавши факт, одкинула, до якогось часу, надії на «dejure»…
Рівночасно ж, вона жваво снувала кокетливе павутиння з ріжними шмендриками з технікумів, профшкіл, вузівниками та іншими. Кожне читання в бібліотеці давало їй з подругами нові знайомства…
Невпинно Варя намагалась затягти мене до себе додому.
– Ну йдемо!.. Так підемо? Ви йдете?
Я відповідав:
– Коли Норочка здорова, мені немає у вас діла.
Просто я ухилявся від «западні»: оперувати в кімнаті під яструбиними поглядами мамаші мені трудно. Тоді моя увага завжди й фатально зосереджується на собачках та котиках…
Але одного разу в суботу, під мряку й мокрий сніжок, Варя, вхопивши за рукав, втягла мене на другий поверх і з тріумфом привела до себе:
– Ось він!
З-за блискучого самовару блиснула хижо – так мені здалося – мамаша: перед нею лежав розгорнутий том Тургенєва.
Я мусив познайомитися з нею, з одною з подруг, з братом Шурою, мадам Лірман, з Норочкою, і сісти до чаю…
Я озирався…
Рештки комфорту офіцерської сім’ї: «вагон» міщанства в запаленій лямпаді, в червоних і потертих портьєрах, у дешевих меблях, фотографіях, грамофоні… вишиваних кругленьких полотнах – справляли недвозначне вражіння.
Мамаша – розмовою й злим, вимученим лицем, доповнювала картину…
– А тепер – полюбуйтесь, – знервованим фальцетом доводила вже мені, хоч я зовсім не суперечив, – їсти нічого – а плати… Продала речі – оддай фінінспекторові… Ти… ти… і давай… давай… А де взяти? ріжні хлопчаки позаймали посади… от і Шура…
Шура сидів мовчки й палив махру.
Все зло було від фінінспектора, і злидні сьогоднішнього дня рішуче закликали до портмоне швидкої допомоги.
Бо коли Варя, – почервоніла й з огоньком у очах – поклала, забувшись, зайву ложку цукру в чай, мамаша грізним поглядом застерегла свою Варюшу: «Варко».
І вже я повинен був перекинути свою шклянку, щоб припинити дискусію.
Потім Варя пересунула мене в свою кімнату, і тут ми при одкритих дверях і під пильним контролем мамаші, що ніби читала Тургенєва, ворожили.
Упираючись рівно стільки, скільки треба, Варя поділилася зі мною всіма своїми секретами: записочки та листи від Мік та Нік; фотографічні стьожечки й розетки на пам’ять. З дна шухлядки я витяг картку з мандолінним лицарем перед дамою, виявилось, що лицар – ідеал чоловічої краси, і що Варя хотіла б мати такі сами довгі, витончені пальці, як і в дами…
Варя соромливо всміхалась, я плів нісенітницю.
Потім, маючи весь час на увазі ухо мамаші, я, пробуючи бережні, легенькі штрихи, накреслив перед Варею можливі червоно-макові перспективи для молодої дівчини нашого дня. Трудно було сказать, чи я всерйоз, чи сміюсь…
Але ж карі оченята зачаровані прозорились мені назустріч, і тільки губи несміло заперечували неймовірною посмішкою. Проте, було тихо, тепло й рука, ніжної, покірливої Варі м’яко піддавалась. І тому я закінчив так:
– Зрештою, це – ідеалізація, і для вас я хочу того ж, що й ваша мама… – Ці слова сказано було голосно.
Надворі, погравшись у поцілунок, я розповів Варі секрет своєї адреси і замів сліди за собою: хай ходять сюди оті Ніки, Міки та інші.
З цього часу я – тільки випадковий гість у Варинькіному житті. Початки всіх початків все більше всисали мене, і я залазив в невилазну куширяку мілійонів слів, ріжні секретні справи почали настирливо заважати і мені, похмурому й сердитому, було ніколи на витребеньки. Часто я й не привітався до Варі.
Одного разу Фріда, піймавши мене на неправильнім перехресті двох вулиць, урочисто, надхненно і разом розгублено оповіла новину: «Варя йде заміж!»
Але це не справило жодного ефекту.
– Ну що ж? – кисло відмовив я. – Бажаю і т. д. Вітайте.
Моє життя, очевидно, поверталось поволі під новий знак зодіяку. І моя фігура починає тут затуманюватись на екрані подій.
Майбутнє одруження Варі мало статися інтересним із тих невеличких суперечностів, що наївно закреслились ще спочатку.
Він – наречений – був хлопчина двадцяти двох років, учень із губпартшколи, Кім – так звався. Чорноволосий, стрункий, серйозний. Серед ріжних теорій, робот, книжок, лекцій, що в суворім порядкові розміщались у нього в голові, знайшов чільне й блискуче місце собі Варін образ, і з прямолінійністю партійця Кім вирішив, що Варя – його майбутня дружина. Серйозно він освідчився, а як Варя одповіла нерішучо «не знаю», попросив руки в мамаші.
Майбутність Кіма, як партійця, і той факт, що й тепер він, крім помешкання й повного утримання, лічивсь десь на посаді, вирішили справу. Кіма було прийнято за сина, а проти Варі мобілізовано цілу систему умовлень, впливів та роз’яснень…
Варя слухала й не йняла віри: вона – наречена! І перед нею скоро стала така антиномія: Кім, безумовно, хороший хлопчик. Тільки ж чи любить вона його? Ні… ні трохи. Зате в них буде своя кімната, канареєчне господарство, будуть ходити подруги і заздрити. Приємно… Але ж… І Варя вагалась. Мамаша бачила, що Варя не серйозно ставилася до діла й цілими ранками то вмовляла ніжно, то сичала. Потім діло дійшло до бойкотів, навіть Варю почала обминати ранкова чашка чаю з повітряним бутербродом. Тоді Варя виходила було з дому, блукала годинами попід вітринами, розглядаючи дитячі цяцьки і не знала, що їй робити. Зрештою, історія набирала докучливого характеру і закликала до сліз.
А Кім – регулярно, щосереди й щосуботи – заходив до їхнього помешкання, за чаєм детально розповідав про шкільні та службові справи, а як залишався з Варею тет-а-тет говорив, наївно й серйозно, про свої погляди на одруження, про чесне й робоче життя, про дні впорядковані за НОПом та раціонально. Він звертався до Варі на «Ви» й не насмілювавсь поцілувати їй ручку…
Тут я врізався частиною своєї орбіти в заплутаний космос Варіних нерозумінь.
– Е, дурниці, – безжурно затарабанив я: – звичайно, виходь… А то – можна й почекать. В чому справа?
Був вечір синє-льодистий, немов підсніжник угорі притишеною ракетою, і лився часом журний передзвін журавлів. І ми ходили довго, довго… На другім поверсі терплячий Кім чекав Варю додому, а вона за моєю допомогою, декорувала його молодими, ніжними ще й ніби золотими ріжками. Певне, я не думав, про що говорив, бо на прощання Варя, усміхаючись, одповіла мені: «Ну, звичайно, я піду заміж. Що значить?» Але при цьому так задиркувато-весело підморгнула мені, що розшифрувати все це можна було тільки так: «хоч ти й дивак і ексцентрик і майстер „заливать галоші“, але я розумію тебе чудесно».
І вона бадьоро злетіла на другий поверх… Ну, а я… я поволі посунув собі додому, шукаючи в лунких вулицях порожнього міста срібного мотузка прийдешніх днів. Про Варю не думала в мене жодна розумна клітина.
Вдарила весна! Вулиці зашумували портативними костюмами й легкими черевиками. Червоношиї піонери, вистукуючи в барабани, пішли стрункими поточками, перерізуючи вулиці магістраллю красивого майбутнього.
Визначились «види» на врожай.
«Початки всіх початків» дочитав я до краю, але, здивований, побачив, що, дійшовши кінця, я стою на тому ж місці, з якого й починав.
– Е-е, – голубчики!.. Так он як?
І я рішуче здав книжки… І мене з непереможньою силою потягло на виробництво. І я купив собі патинки-джімки (гостроносі), скинувши колишні фордзони (салдацькі). Саме в цей час розв’язалась справа з одруженням Вариним, і то цілком несподівано й під найрізноманітнішими аспектами для всіх її учасників.
Кім – поїхавши на село – застудив собі, дивак, легені; почався процес запалення, і хлопчина не видержав – умер…
– Тю, – бухнув я, коли Варя спіймала мене коло бібліотеки. Вона була в жалобі і з провокаційною міною. – Як же?..
– І головне, – пускала далі вона лицемірство додолу, тихо, наче з слізкою, – і головне, що я не змогла бути навіть на похоронах.
Я пильно глянув на «вдову» і не витримав:
– Ну, Варю, вітаю. Тільки не журись. Адже Кім краще знав, як розпорядитись собою… а може, справді, він хотів лише позбутися тебе.
Варьок глянула, й ніби зненацька, втомно, страждально й разом з тим хитро, всміхнулась:
– Ах…
Мої діла пішли бурхливим темпом. Я взяв установку на фізкультуру і остаточно перебрався жити у воду.
Повертаючись вечорами з Дніпра, мені в голові цокотіли моторки й стояв гомін пляжу. З азартом я шукав ключа: як би перепливти Дніпро? Це стало мені за ідею фікс. З ентузіязмом неофіта, зачарований дивився я на червоні зав’язки, що розмірами погойдувались на середині блакитного Дніпра, і так, під вражінням плавального спорту, в мене спершу з’явились загальні тільки передумови симпатій до спортсменок; а скоро потім діло дійшло до цілковитої конкретизації.
Це була хоч і «водяна», але ж палка любов, а за мого партнера стала одна смуглява, з синіми мазками в очах, юнка – що не більше, не менше брала Дніпро туди й назад, не перепочиваючи. Звичайно, Варя, яка боялась лізти в ванну, лишилася збоку… Само собою…
Проте, мимохіть траплялось її бачити. Воно похорошіло, засмалилося на декольте, стало сміливе, метушливе: все кудись поспішало. Пам’ятаю, мене дивувало те, що в неї появився цілий асортимент нових туалетів. Звідки й нащо?
Якось я бачив її в маркізеті; другий – у баядерці, а іншим разом воно майнуло повз мене, мов рожевий кущ: все в рожевім.
Розгадка не забарилася. Коли одного вечора я несподівано сидів, невідомо чого в потертім фотелі у Варі і своїм звичаєм гладив Норочку, хтось чемний постукав у двері, і Варя, раптом, забувши про мене на півслові схопилась на зустріч: до кімнати вступив, з букетом конвалій молодий і на червінець модний політехнік, з КПІ, тов. Андрій…
– А-а-а!
І більш мені не довелось бачить Варі…
Тип, у якого бриль був, як у наших молодих письменників, розпрощався зі мною, і далі я пішов сам.
«Під таким брилем не родиться ніяка думка», – подумав я про типа…
Навколо стояв гармидер дванадцяти годин дня. Гриміли по брукові биндюги, візники; грузовики гуркотіли, і лящав трамвай… Як у чортовій кузні.
Публіка сунула тротуарами й через вулицю ясною проти сонця плямою і була спіховита, – кожне за ділом…
А над усім миле осіннє сонце лило липкий, червоно-золотистий світ, і – блакитна, холодна твердь неба. В якімсь солодкім екстазі жовте листя втомно згорало в синім…
Мені було легко, але трохи сумовито…
Я чув на собі ласку сонця і йшов поволі, розглядаючись і в той самий час роздумуючи.
«Це вже – осінь; червоне літо – фіть!»
«Напружена бурхливість літніх моїх днів, – думав я, – спланувала в осінь плавно й легко, і я зліз зі свого енергійного „літуна“ – цілий і один».
І ще:
«Я лишився сам; але це добре – надалі багато роботи, знову треба братися за діло».
Дійсно, сьогоднішній день повинен був покласти початок, і сьогодні я мав намір одвідати вперше після літньої перерви бібліотеку.
Це бадьорило… Але було трохи сумовито…
На блискучій від сонця площі, де сплутуються головні трамвайні лінії, я задивився на панночку в червоній хусточці, що переходила сліпучі рейки.
Чимсь вона мені нагадала… нагадала ту, яку мені враз захотілось побачити, через яку, може, і ця моя печаль…
«Цікаво, чи вона вийшла заміж?» – подумав я.
Нагадала Варю.
Мені хотілось, щоб не вийшла…
Чого? – не знаю, але, думаючи як зустріну її сьогодні в бібліотеці, мене кортіло задоволено потягнутися.
У Варі було те, що відповідало мойому «сьогодні»: сьогодні жевріло останнім жарком червоно-бурхливе вчора, і твердо вставало діловито-енергійне завтра.
«Перелом, а на переломі капризні бажання».
Жмурячись проти сонця, я мріяв про Варю, уявляючи, як ми побачимось…
А зразу в мене було не вирішено, куди йти: чи просто в бібліотеку і з кар’єру братись за «Початки всіх початків» (на пляжі я довідався з газети, що вийшов новий том), чи піднятись у парк.
Думка, що це останнє сонце й тепло, і бажання ще раз оглянути з гори свій курорт – Дніпро й пісок – привертали до парку…
На повороті, в юрбі замаячило щось знайоме.
Фріда!..
– А-а…
Фріда жваво, трохи почервонівши від несподіванки, почала розмовляти зі мною. Я потяг її в тихий провулок. Те… се… Потім:
– А Варя?
– Варя? Варя давно вже вийшла заміж. Хіба ви не чули? – одповіла Фріда і незрозуміло подивилась мені в вічі.
– За Андрія? – коротко кинув я.
– Да… А ви його знаєте?..
Далі довідався я, що Андрій – «хороший хлопчик»… Переліз на другий курс політехнікуму, а це недавно йому пощастило пристроїтись на службу.
Що ж до Варі, то – як оповідала Фріда – вона страшенно змінилась… Стала діловита й розсудлива і потрохи забирає дома «гору». Навіть над мамашею. Про Андрія нема що й казати.
Звичайно, всі «глупості» вилетіли з голови, і тільки інколи вона згадує про мене: де він, що його не видно?
– Дякую, – одповів я на це Фріді…
Перед наявністю невідомих, але, певна річ, величних обов’язків жони свого мужа одійшли на бік всі колишні інтереси. Ніде тепер Варя не буває, навіть у церкві, бо це може пошкодити Андрієві, як службовцеві й студентові…
І рішучо задоволена зі свого стану…
– Так… Ну, а далі ж що? – поставив я невинне питання.
– Як що? – здивувалась, не зрозумівши мене, Фріда. – На майбутнє літо проектують поїхати в Крим…
– Ага-а… в Крим? – зрозумів я. – Це цікаво.
Як прощалися, мені якось ненароком кинулась у вічі здорова повнота Фрідиних червонуватих щік і легкий пушок на верхній губі, яка, здавалось, увесь час нервово тремтіла. В очах – приглушена жага…
«А чому раніше я не звертав на це жодної уваги?» – ще промайнула зальотна думка. Промайнула й вилетіла разом із образом Фрідиним. Я повернув у парк.
Алеї були чисті, прозорі й просторі, і золотилось павутиння. Незграбними групами лежало на траві сухе, широке листя, і пахло звідусіль гострим і осіннім. Як гниличкою.
На віддалених лавках сиділи рідкі одвідувачі: дами, зігнуті кавалери з газетами в руках.
Я пройшов нагору. На однім із поворотів, на траві, проти сонця лежачи й сидячи, розташувалась купка молодих і повних дам із одкритими шиями, і шиї від літньої спеки були кольору помаранчів.
Дами провели мене мовчанкою й поглядами. В одної з них, у бузковій сукні, я помітив в очах тайну голубої глибини, на момент пірнув туди м’яко й страшенно глибоко, стало страшно, але пройшов теж мовчки. «Те» було вже не «по сезону», й мені хотілось віддатися плинові своїх думок і настроїв, стоячи на горі й дивлячись на Дніпро й пісок…
Дніпро врізавсь у даль – сюди й туди – гострим синім ножем, до неможливого синім, і чітко біліли в далині церкви далеких сел.
Піді мною покинений і самотній Дніпро гнав води на південь і віяв синім холодком. Мабуть, того, що його покинули й був сам. Пляж голий і змокрілий з краю, дрімав, спочиваючи, проти сонця, одна тільки біло-чорна жіноча постать, мала, як цятка, непомітно пересувалась накоченою дорогою… в шелюги… геть далі… до Слобідки.
Погойдувались самітні кольорові човни, строчила моторка за водою, і пнулась гордовито блискуча, дурна ковбаса. У світлі ласкаво-бурливого сонця й обвіяна синім, холодкуватим вітерцем думка моя була сумовита й кисленька. Того, що осінь – раз; по-друге – чудернацька й неждана річ! – Варя…
«Так… Варя, значить, замужем».
Від цієї думки, признатись, мені було якось ніяково: чи розчарування, чи очарування; печаль, чи досада. За душу, про яку колись я висловився, що вона теж саме, коли не менше, що й пар, щипало, і вона тоненько скиглила, ніби поводили гвіздочком по склу. Журною мелодійкою крутилась і не відходила думка, що Варя – заміжня.
«Але чого тобі? – нарешті спитав я себе. – Ти б хотів, щоб Варя заради стрінутись і поплести канітель з тобою, одмовилась вийти заміж?»
І мамаша?.. Чи..? Але ще недавно ти ж заявив смуглявій із синіми мазками в очах юниці, що для одруження тобі бракує ерудиції!
Була година перша, і мені було сумовито.
Імпозантно ревли сирени на виробництвах, я все стояв.
І враз став я собі смішний і далекий і дивно незрозумілий.
«Ах, ти ж, недодимлене стегно міщанства!..»
Я випнувся бадьоро і озирнувся. Захотілось гомону, шуму, галасу.
«Варя! – нахабно стала в мені груба думка. – Сміття! Вісім років минуло революції для всіх, для неї, а воно одгородилось кісейною ширмочкою проблематичного „сімейного щастя“, і більш нічого не хоче. І не буде їй нічого! Хіба що Крим».
Я уявив її і її кімнату до найменших подробиць і себе:
«А ти теж… Теж знайшовся імпресаріо для міщанської ляльки… З якого дива? Назад! Дайош бібліотеку! Досить!»
Було радісно й енергійно. Я уявляв роботу сильну й бадьору, галас, гомінкі сонячні вулиці, новий шумливий побут.
Я ще раз глянув на Дніпро і за цим разом знайшлось те, для чого власне я й прийшов сьогодні в парк.
«Битіє омрачаєт сознаніє», – рельєфно, чітко, ясно враз одбилась у моїй голові думка.
«А правда!»
І, потенціяльний я, рішучо повернувся. Примружившись до сонця, пішов веселим кроком із парку.
«Вітаю могутню реалістичну ілюзію. Allo!»
Цим разом у мене з Варею покінчено було все.
В кімнаті рівно й ясно горить велика, чиста лямпа, і за столом, повернувшись спиною до Васі, Паша розмотує зубами клубок ниток.
Ще рано – тільки восьма година вечора.
Вася лежить на ліжкові, заклавши руки за голову, і тупо дивиться в той проміжок стіни, що між стелею й дверима.
Ліворуч – вішалка з акуратно навішаною одежею, праворуч – плакат. Чисто, світло, тихо, і… нестерпуча нудьга.
За чорним вікном полосує дощ.
Дощі йдуть тиждень без перерви.
Щодня сірі, мокрі хмари низько пливуть над землею, набухають аж до вікон, голий вітер гонить їх на хмуру північ. Вітер рве змиршавілі, присохлі вже бур’яни й без краю полоще дощами. Безпомічні кущі й дерева тремтять перед ним здрібнілим, переляканим листям і, хитаючись, постійно струшують з себе дощові води.
Тиждень, як мокрий і непривітний панує хаос, ллють потоки з труби, тарабанять по шибках косі краплі дощів… Страшенно мокро, все тече, навіть у галошах не пройдеш, і кудись вийти майже неможливо.
…Тиждень, як цілковита нуда опанувала Васю.
В кооперативі, де він служить прикажчиком, торгівлі в ці дні майже нема. Крамниця зачиняється рано, і в три годині Вася приходить додому весь блискучий у своїй намоченій шкіряній тужурці.
По обіді, дома робити абсолютно нічого. По обіді він, за звичкою, лягає на ліжко й засинає під «Известиями» на 2–3 години. Потім, прокинувшись з червоними рубцями на обличчі й припухлими очима, ляпає галошами по кімнаті, дивиться в вікно на безконечну нуду, що січе, рве, полосує на дворі. Спиняючись перед дзеркалом, він подовгу видавлює угрі й прищі на носі, позіхає широко, страшно, аж щелепи лущать.
В голові якийсь сірий прес, і щось гнітить, мов обухом потилицю…
Паша подає й прибирає обід швидко та акуратно.
Впоравши мужа, вона знов сідає за свої шитва.
Іноді цокотить машиною, а то шиє кольоровими нитками, і обзивається до Васі тільки, коли треба чимсь їй допомогти.
А то – мовчить. Вася відчуває в цій мовчанці й діловій скупченості щось нарочите, надумане, але теж мовчить, бо боїться. Боїться одвертого погляду сірих, вакхічних очей колишньої чекістки й почервонілості на щоках. І він поділяє свою нудьгу з плакатним портретом на стіні, позираючи на нього бездумними, осклілими очима, не знаючи куди себе діти.
Вечір приходить раніш, ніж звичайно. Тоді Вася проворно ставить самовар і п’є чай, теж мовчки й сам, бо Паша п’є після нього; потім знов лягає на ліжко і тупо дивиться на білий проміжок в стіні між стелею й дверима…
За цей тиждень, коли йдуть ненастанні дощі, утворилась майже неможлива атмосфера скучного, кімнатного життя.
Період, що Паша була нездержливо весела і цілими годинами лящала своїм круглим, мов горішки, смішком, ніби хто лоскотав її, і вона не давала Васі спокою, при чому сірі очи дивилися п’яно й ставали липкі, масні, вакхічні, минув якраз саме напередодні дощів. Прийшли дні погорди, зневаги, мовчазного презирства та владного понукання…
Вася давно вже призвичаївся до цих змін у поводженні своєї дружини. Коли Паша «одгороджувалась» і була неприступна, він, боячись чимсь зірвати мовчанку і викликати на себе шпаркий дощ обвинувачень та закидів, а то й одвертих погроз зразу ж покинути його, тікав зі своєї кімнати; але тепер нікуди було йти. З сусідами Паша перегризлась, нічого й думати було, щоб посидіти в сусідній кімнаті, десь повіятись у місто – не давав дощ. І почуваючи себе невільно, під якимсь невидимим тиском, Вася одлежувався на ліжкові, бистро виконуючи Пашині накази, і мовчки зносив причіпки й гострі шпички критики.
За вікном дощ напирав з більшою силою і, здавалось, кожен його приступ все більш і більш звужував клітку поневолення. Можна пропасти…
Але сьогодні в Васиній голові полізли мислі.
Коли він лежав на ліжкові й дивився тупими очима перед себе, почали одвалюватись сірі уламки того пресу, що гнітив мозок. Вони важкими, неповоротними масами розходились у всі боки, і з-поміж них проривались гарячі, кольорові плями…
Чомусь цей вечір сприяв споминам, потроху розхитуючись, Вася поринав у них, і картини минулого вияснювались з-під мли сірої нудьги…
Раптом густа, важка кров закипіла, мов смола, її гарячий плин нездорово вдарив у голову.
Було це чи не було? «Било ето ілі нєт?» – неймовірно задививсь перед себе Вася.
Що було? Образи рвались на уривки, і тільки дзвінка, бісерна, заливчаста мелодія блискучим струменем лилась ненастанно і, пронизуючи, в’язала їх, загострювала пристрасне чуття в грудях, владно щось викликаючи…
І враз, день той – безповоротно-минулий і неможливий, яскравий, як дикий глід на тлі злото-синього осіннього дня, розгорнувся перед збентеженим і зачарованим поглядом Васі і в’ївся в його серце гострими зубами червоного жалю й божевільної пристрасті. Подзьобане обличчя густо зачервоніло, злиняло-блакитні очи заграли переблисками. І хижо роздулись ніздрі.
– … Так, це було…
Коли?
Тоді, як сонце палило степи, але вставало марево над ними, в лихорадковій хапанині згорали страшенно довгі дні, і давила горло вічна спрага… А весільна душа, п’яна й розхристана, червона, спітніла й оскаженіла, ходила наопашки, виставляючись, мов подражнюючи чорні, серйозні кольти…
Вони – матроси, що для степів покинули осиротіле море, та їхній панцирник «Авангард Революції» – творили тоді одно залізне тіло, і воно сталевою гусеницею бистро лазило спаленими степами, несучи смерть і паніку.
В той день «Авангард Революції» затримавсь на хвилинку на торішнім степовім полустанку на невеличкий ремонт. Команда висипала на перон. Братва нашвидку без картузів, у білих матросках з широчезними червоними бантами, збилася в веселе коло. Вася з «товаришкою», під ніжне подзвонювання мандоліни і приглушений ритм бубона, танцював морський танок.
Потім став танцювати другий. Вася втирав своє зчервоніле «решето» – так звалось його поколупане віспою обличчя, як показавсь димок: на полустанок летів поїзд.
– Брааа!.. – простяглося з панцирника.
– Веселєй, шпана ідьооо!..
Братва оглянулась, і ніжна мандоліна, ніби веселіючи, прискорила темп… Знявся галас, присвисти.
Умлілий танцюра вигинавсь близько землі, кінчаючи нашвидку складний номер…
І зразу ж без передишки:
– Пісню! – крикнули.
– Вась… сюда!
Мандолініст кивнув головою, стукнув стиха бубон, і Вась, опинившися знову в колі, високим і заливчастим тенором почав:
Кароокий Шверцель, ставши проти нього, йому вторив. Шверцель дививсь у вічі Васі і, б’ючи злегка долоня об долоню, одзначав такт. Його м’який баритон мусів давати уривчастий, складний фон…
Поїзд прошумів і спинився. Це була кавалерійська частина, що поспішала на фронт, і з тепляків купами нависали кавалеристи, розглядаючи матроську групу на пероні.
Але матроси не звертали на поїзд жодної уваги. Їхній Васька всередині «забирав висоту», і в цей момент «брашка» вважала за недостойне цікавитись чимсь іншим…
Перон заряснів злиняло-зеленими фігурами кавалеристів, що з казанками поспішали за станцію до колодязів, групи їх проходжувались, розминаючи ноги, оточували матросів… Зачервоніли малинові галіфе на високих і статних командирах, і червоні денця кубанок… Брязнули остроги, станція загомоніла криками…
Серйозне Васьчине обличчя пружилось, червоніючи, він глянув проти себе —
Він закінчив, лупаючи очима перед себе, ніби ніяк не міг роздивитись, що там таке.
І знов бренькнула мандоліна, чемно задзвонив бубон; на Ваську налягли, щоб танцював.
– А ну вас к чортам…
– Вась, мотрі ж, – крикнули зі сміхом над ухо Васі ті, що тягли його в коло.
Але Вась, одбиваючись, і так уже «мотріл» у всі очи.
Проти нього по діаметрові за спинами матросів стояла біля командира, спершись йому на руку, «кавалеристка». На плечі недбало був кинутий англійський френч, сліпуча біла шия виглядала з одкритої матроски, в блискучих очах танцював промінистий сміх, і губи клалися в обережну усмішку; свіже біло-рожеве обличчя світилось.
І зразу пам’ятає Вася: ніби бистрий, червоний ніж полоснув у груди, і розгорнувся там блискучий жар. Він почув, як десь далеко, глибоко, щось солодко вщипнуло його, легко, але страшно сильно, здвигнуло і підкинуло десь.
Братва з геготом розступилась, Ваську жбурнули всередину; як очмарілий тигр він повів бурхливий танок.
Попереду танцював бубон, матроси рушили шумливою юрбою: панцирник давав різкі, сигнальні свистки.
Васька, ставши на платформі, гостро мучився, напружені очи пильнували перону. Позад нього налягла братва, братва визирала з вікон, майоріли руки, кричали.
А «кавалеристка», проходжуючись на пероні і слухаючи командира, ввесь час поглядала на панцирника і соромливо посміхалась.
Враз родився план.
З криком матроси, один за одним шугнули з вагона.
– А-а-а! До-о-о!
В руках зачорніли кольти. Матроси несамовитою чередою подались на той бік станції, залящали постріли. Слідом повалила кавалерія.
– Що-о?
Але матроси, стріляючи вгору, мчали назад, один за одним, на ходу вскакуючи в вагон. Панцирник поволі рушав.
Хтось посилав останні постріли поверх станції… махав на прощання кольтом з площадки, а в вагоні колисався нездержливий, прибойний гамір.
– Фахт той, що «кавалеристка» була тут: одбили і везуть з собою.
– Ге-о-о!..
…А командир у малиновім галіфе похопився, як доносив той останній, що вскочив у поїзд, пізно: дурак стріляв з нагана в утікаючий панцирник!.. Панцирник, покурюючи ріденьким димком, розгонисто врізався в сонячно-степовий простір – ішов на велику вузлову станцію, шалено танцювало круглий танок поле за вікнами і мигтіли копи, в вагоні ні чорта було розібрати за прибойним галасом… Вагон шарпало, сіпало, коливало на боки; братва качалась на ногах як п’яна. А всередині стояла «кавалеристка»: френч загубивсь на полустанку, в самій-но матросці – тільки крив’яна зірка на грудях. Злегка зчервоніла, змішавшись, соромливо й з цікавістю оглядалась навколо. Позирала на кожну спітнілу, що налазила, морду. Усміхаючись, мовчала і одмахувалась…
– … Конфетка золотая! – летів угорі ззаду красивий комплімент.
– … Океанський корал…
– … А як ваше ім’я? – граючи ролю «перєводчика», серйозно приступав до неї, чорний, як сажа, Кирило…
Васька скочив на лаву і, надуживаючи запасними силами легенів, попер:
– Нє орі-і-і!.. Распро… Ша-а!
І стало тихо.
– Товариші! – почав було, б’ючи себе в груди, Васька серед непевної тиші, але «кавалеристка» легким скоком стала з ним поруч, і він, посунувшись, замовк. Дививсь на неї.
«Кавалеристка», мотнувши підстриженою головою, ще раз усміхнулась до всіх і заговорила. Вона поводила перед себе рукою, ніби дитина. Так і говорила.
– Товариші! Ви даремно старались. Це вийшла помилка. Я не така!.. Розумієте? Я – агітаторка кавалерійської частини, що йде на фронт, і повинна бути там. Гадаю, що на дальшій станції ви мене пустите… От і все. Ви не маєте права та й не можете і не будете мене держати: не нужно й нецікаво. Я рада вашому геройському товариству і дякую за виявлену до мене увагу, але не можу… Бачте, ви помилились.
Вона замовкла.
– Ні, колего, ми не ошіблісь. – Це виступив з «реччю» брюнет Кирило з одним скляним оком, він повів набік рукою. – Вас нам і треба. У нас нєт агітатора. Ви будете просвіщать. У нас веселєй, кавалерія – чепуха, морськой народ понімає дєло! Ми – авангард революції і защітнікі трьох інтернаціоналів, і хто вас займьот – п’ять смертей. Правда, товаріщі?
Сипнули страшні оплески і божевільні крики:
– Бра-аво!
– Рєж далі…
– Правильно, брюнет…
Здвигонули вагоном.
Братва сказилась… «Кавалеристка» хотіла ще говорити, але їй не давали вимовити слова…
– Дозвольте, баришенька, ілі товаришка, – «різав» Кирило далі, уперши скляне око в поличку, де стояла «кавалеристка». – Ви розберіть діло. От посмотріть хоч на етого, – він ткнув рукою на Васю – у нас його називають решетом за фізіономію, да ви такого нігде больш не найдете. Він хорошо співає… Ви будете говорить, він співать. А то – нєт пари. Не дивіться, що он парень такой, ви только погладьте його за ворсою…
– Ілі… – хтось ззаду пустив «гадость».
«Кавалеристка» густо почервоніла…
– Ето кто? – бистро озирнувсь назад Вася, і обличчя в нього напнулось…
Мент тиші… і враз Вася, махнувши вгору ножиком, з розгону, як дикий бик, скочив з полички і подрався назад.
Зчинивсь ґвалт.
Васю затримали, схопивши під руки, він виривався.
«Кавалеристка», прискочивши, благала, що це дурниці, не варт.
Спинений, Вася тяжко одсапувався…
…Вагон розгойдувався все дужче, ніби йому ставало веселіш і він танцював веселий танок. Залізні стукоти, радіючи, примішувались до вагонного галасу… У степ врізався панцирник залізною гусеницею і ніс смерть і паніку…
…«Кавалеристка», сидячи на лавці, курила папіросу і говорила до брашки:
– Мені це все страшенно подобається… Я теж люблю море: воно виховує буйний дух; і побачити море – це моя мрія. От тільки, що Денікін… Ну, та ми його розіб’ємо. Правда ж? Тоді знов ми десь побачимось. Напевне побачимось. Я б хотіла стрінуть Васю!.. – І вона повела оком в Васин бік і ворухнула тонкою бровою. – Заспівайте, Васю, те, що на станції… Ви співаєте з почуттям…
Звичайно, Вася співав…
Стояв і одбивав долонями такт проти Васі кароокий Шверцель і бринчала мандоліна. Вася туживсь у всю і чув, як надувається синя жила в нього на лобі і лізуть, як у барана, очи…
Васю «качали»… І от…
Наближалась станція. «Кавалеристка» скромно сміялась, одержуючи побажання зі всіх боків. З усіх боків налазила братва.
– А на прощання, баришенька… – невдало і не «в цель» підморгнув скляним оком Кирило, – Васю…
Буйним криком братва піддержала резолюцію.
– А чому й ні! – браво махнулась, сміючись, «кавалеристка». І не встиг Вася здвинути кашкета на потилицю, як до його губів хтось міцно притиснув дикий глід: червоний і гостро-колючий.
Панцирник ще не спинивсь зовсім, а од станції до нього бігла з винтовками наперевіс розстрільня чекістів.
«Кавалеристка» струнко зскочила з східця і спинила розстрільню. Оглядаючись, вона посилала рукою останній привіт. Чекісти з цікавістю дивились.
Панцирник недовго стояв на станції й поліз далі. Пускаючи ріденький димок, він розгонисто врізався в степовий простір – мчав на фронт. Залізний стукіт сердито гриз вагонну тишу.
Вася дививсь у вікно балдою, і колючка, що встромилася в його серце, простягалась довга й тонка, мов вечірня тінь.
Але не тільки боліло.
Щось пронизливо-солодко лоскотало на самім дні, і була гостра печаль. На губах дикий глід: червоний і колючий, і переливавсь десь далеко бісерний переливчатий струмінь: «Золотую поставлю кровать».
Вася гаряче потягся й оглянувсь на вікно.
Шпарив дощ.
Груди й голова у Васі прочистились, дзвонила в середині кров, таж сама гостро-колюча радість-пєчаль, що й тоді, після того, як панцирник одійшов з узлової станції, де лишилась «кавалеристка», стреміла й різала серце.
Безумно захотілось натягтись і лопнути струною, і він схопився з ліжка, приступив до Паші і, розставивши руки, як артист, заливчасто пустив:
В дружині, в Паші, йому вбачалась частка, іскорка «кавалеристки»… в неясну далину одходив маревний степ…
Паша звела на нього здивоване, незрозуміле обличчя:
– Ты с умом? Чего орешь?
Але Вася не вгамувався.
Червоний, з блискучими очима, з блудною посмішкою, Вася хотів обняти і міцно притиснути до себе Пашу, але вона одгородилась шитвом і кинула брутальну фразу:
– Ну, ну – оставь; не лезь, свиня!
Внутрішній напор круто здав назад, Вася спинивсь і збентежено глянув на Пашу. Потім:
– Ти сумашедша!
І страшенно ображений, мовчки пішов до вікна; опершись спиною, з якимсь жалем дививсь на Пашу.
– Ты сам сумасшедший. Хіба мислімо так орать?
– А тобі що? – озвавсь Вася запитливо-незрозуміло.
– Як – що?
Паша одкинула шитво. Раптом щоки в неї почервоніли, крильця на носі стали білі. Тоді Вася стиха жбурнув:
– Коли не вгодно, можеш на дощ.
Він не докінчив, бо не знав, що говорити далі. В голові все змішалось. «На дощ, то й на дощ».
Паша з силою стрималась і, удаючи з себе спокійно-веселу, взялась за шитво. Розгортаючи вишивку, сказала:
– Ла-адно. Запомни, що ти мені сказав. Я буду пам’ятати. Хорошо!
Вася важко сопів, ледве дочуваючи її слова, і одно було ясно для нього, що він зопалу скочив у яму і вийшло так, що буде щось небажане й дурне.
Стало страшенно огидно – безвихідно й безрадісно і почуття боягузтва заворушилося в нім. Мовчки він одійшов од вікна і почав взуватись.
Паша теж мовчала, не звертаючи на нього уваги.
Насунувши картуза й піднявши комір, Вася вийшов з кімнати…
Дощ бив просто в лице і забивав дух. Надворі була страшенна метушня, нерозбериха, дерево буйно шуміло, темінь одбивалась од дощової води, і од цього летіла пиляка.
Одноокий на вулиці ліхтар сумно гойдавсь, переможений і вщент забитий переможним дощем, і плакав не втираючи сліз…
Вася лихорадково перебирав у голові, що може бути завтра, і з досадою і переляком думав, що Паша його покине.
«Дура!» – усовіщував він її і не смів виправдуватись.
Дійшовши від рогу вулиці до ліхтаря, Вася глянув на хаотичну самоту чорних вулиць і повернув назад…
«Дура!» – ще раз обережно подумав він про Пашу.
Паша сиділа, як він покинув її – шила.
Озираючись, Вася роздігсь і ліг спать. Він укутався з головою. Було важко, сумбурно незграбними колодами думки все перекладалися в голові, й нічого з цього не виходило. Щулячись, кілька разів визирав Вася з-під ковдри, чи не вкладає Паша речей.
Пов’язана білою хусткою, Паша шила собі; на плечі плаття злазило, і видно було сорочку.
«Чорт з нею, покине – хай покине!»
Під ковдрою одкрились простір і світ, і блиснула синя даль.
«Через неї викинули з партії; мотаєшся як… ще, гад, угрожаєт…»
Він уявив себе вільним машиністом, компанію в Харкові, «прикалабок».
«Хай іде, спробує».
В «прикалабку», про який мріяв Вася, переливались брязк і сміх, весело цокало скло, і перед такою ж самою як «кавалеристка» красунею, Вася з жагою співав: «Золотую… поставлю…»
Він заснув.
За густою, соковитою вранішньою тінню від дому, стояв рівний напружений сліпучий блиск. Тверда синь без хмаринки випнулась проти вікна. Дощ пройшов за ніч.
Вася глянув на годинника і поспішно схопився з ліжка. Ледве не заснув. Бризнув в обличчя водою, пригладив перед дзеркалом голову.
– Паша, а Паша!
З коридору неслось жваве розмовне цокотіння і лящав Пашин кругло-горішковий заливчастий смішок, ніби хто лоскотав її.
– Паша!
З розбігу Паша одхилила двері і, червоніючи своїм оживленим обличчям, грайливо запитала:
– А що? Самовар? Готовий! За-а-араз! – і, наспівуючи це «за-а-араз», подалась назад.
Стукаючи каблучками, вона моторно поставила на столі блискучого самовара і відгорнула сніжно-білу серветку, під якою все було наготовано: сяюча шклянка, варення, цукор, білий хліб.
Вася швидко пив чай.
Паша крутилась перед дзеркалом, поправляючи червону хустку на голові. З нападами лоскотливого смішку вона розповідала про тьотю, що зайшла до неї, йдучи на базар…
– А ти… пізно прийдеш?
– О п’ятій.
Вася натягав тужурку.
– Гм… – скорчила Паша плакливу гримасу. – Чому так пізно?.. Я не хочу так пізно… Мені буде ску-учно.
– Прийдеш в магазин за газетою… Пока! – ділово сказав Вася.
– Ну, прощай!
Війнувши руками, Паша зручно й легко обкрутнулась навколо Васі, щільно припала до його губів, потім одкинулась і, пригнувшись, розсипала додолу бісерний смішок.
На її сірих, майже немигливих очах золотої гадючки (і колишньої чекістки) тремтіли хмільні вогники, і навколо очей було липко, масно, п’яно.
Свіжий вийшов Вася з дому, одна по одній вставали ділові думки про магазин.
Те вчорашнє, що на гірший випадок обережно і з острахом держалось напоготові, було непотрібне. Вася, радий, не хотів повертатись до нього. Сяяв, ніби полірований день, гострі й свіжі пронизували повітря тонковинні запашки твердо-золотої осені…
І тільки голий колючий кущ шипшини з яскраво-червоними кривавими перлинами неясно нагадав про щось далеко і безповоротно минуле.
Я розплющую очи й бачу: дружина заснула… Як і завжди, прилігши на часинку одпочити, так, нероздягнена, в непосланім ліжкові й заснула. В головах на столику скромно, як дівчинка, горить лямпа…
Тоді я обережно-обережно встаю і навшпиньки переходжу кімнату: треба взяти лямпу, поставити на стіл, але ні в якім разі щоб не збудити дружини…
Лямпа на столі… Нечутно роблю я все потрібне, щоб заслонити з боків світло, дістаю з полички книжки, пера й папір – свій заповідник – і сідаю… Стиха тру чоло…
Тиша… абсолютна тиша… Глибока ніч встановила могутні, хоч нечутні двигуни тиші, і вони напружено працюють… чую, як гудуть…
Певне, за другу вже годину. Кам’яне місто мовчить як сфінкс. Навіть гудків, навіть далекого цокання підків об брук не чути.
Кімната поринула в тіні; тільки край столу – де я – німий острівець блискучого світла. Я не спішу розпочинати роботу… Запалюю цигарку й спираюсь на лікоть.
І от мої очи поволі поширюються – в золотім світлі лямпи встають і починають товпитись нечутно привиди блискучих видовиськ…
Яка розкіш! Ще недавно щось мучило мене: невиразні сумніви, хоробливі вагання. Цілий день, цілий довгий день так зване життя, як сонце в хворе око, било в мене, і було боляче, кривилась душа. Тепер – ні.
Тепер моя мисль, окрилена дерзанням, шугає туди й сюди, і – слухняні – шикуються перед нею товпища блискучих видовиськ; вона, погордлива, мовчки дає розпорядок. І, змірявши поглядом німу закономірність рядів, мовчки розгортає над ними свій прапор…
…«І здійнялись міста і села», – урочисто шепчуть губи, – «мов повінню, мов бурею підхопило, і закрутились вони в метушливім „ісході“…
Невеличка, чітка постать великого завойовника встає перед зачарованими очима; бачу: стоїть замислений на грані своїх розрахунків і зживає останнє вагання. Враз жест… майже непомітний жест… І зрушились поля!
Ave Caesar! Привіт тобі, одинокому, серед снігів холодної Галлії, коли, мовчазний, ти подовгу сидів перед огнем убогої галльської хатини, знов і знов замислившись на полум’я: „або Цезар або ніщо?“. А залізні й терплячі стояли поруч. Ти думав: „час – серйозний патрон, тут: або-або?“. Коли, напруживши сталеву зморшку на чолі, ти ще раз пильно вслухавсь у ніч, де в лісах темної Барбарії легіони… Твої? Й там – сон і надія… На тебе? На Цезаря? Дитяча любов до тебе? Холодний, чи переміг ти вже їх запальною своєю сміливістю, і вони полюбили вже тебе сліпо, довірливо?.. Коли, підвівшись, ти ходив по хаті, і пухкі хутра замість тоги обкутували тебе, і перед очима, як міраж, як марево, як сяйво далеке, вставав Рим, великий і далекий, принадний, розпусний, отруйний, красивий Рим… Тоді ти тер руки і казав собі: „Щоб бути до чогось ближче, треба стати від нього далі!“
Могутня тиша… Навіть гас не сичить у дешевій моїй лямпі. Все – мов загіпнотизоване. А в моїй голові – ясність і міць; вщерть налило мене силою, що глухо бунтує. Загадково усміхаюсь: „завойовник – ще не готовий…“. І сліпо працюю.
Розстилаючи пальто на постіль (долі), чую – дзенькнуло й покотилось… —?
А-а – це мій злот, один, що тільки й залишився від останнього заробітку.
І коли дістаю його, мимоволі мене тягне заглянути до шаховки – що там є на завтра?
– „Wenig“, – одповідаю сам собі, оглядаючи „miserabilis“: – трохи булки, трохи цукру, і зовсім трохи, елегантно трохи, масла. Це плюс злот – увесь хліб мій щоденний на завтра і тим часом і надалі, „до віку“, – сміюсь я. Дружина, йдучи на посаду, не снідає.
Але зараз мені остільки гарно, як ніколи, що суворі думки якось соромляться турбувати; стелючись далі, я посвистую, легкий і безжурний, увесь захоплений тим шаленим горінням нервів, що ось чекає мене в ліжкові. Інерція недавнього піднесення тепер перейшла в екзальтацію.
І справді, скоро лягаю, скоро в ухах починаються кров’яні дзвони, а перед розплющеними в темряві очима повстають якісь червоні переблиски – мої мислі займаються білими вогниками і горять, і летять нездержні…
„Хто такий я? – сміючись, питаюся самого себе. – Я – підпільник життя… з певних причин. Так, на це є певні причини. А мої друзі і знайомі зовуть мене… чудаком на тлі енних роковин непу…“
Їм незрозумілий, дивний, чудацький видається мій modus vivendi. Я ніде не служу. Делікатно, але завжди рішуче відхиляю ріжні пропозиції про якісь там посади, що походять од друзів чи знайомих. „Тепер вже не звертаються“, – з захватом констатую я, – одучив… Крім того, я не „член“, не студент, не вчитель, не робітник, не селянин, не кустар… навіть не кооператор. І наївність моя в питаннях сучасного побуту часом феноменальна. Я не знаю, хто старший: завком чи парт’ячейка на заводі; ведійська темнота огортає мене, коли почну мислити про можливі функції та істотність місцевкому…»
«Ха-ха-ха!»
Мої мислі несуться далі й далі…
«І ходжу я по місту в грубих ботинках з виглядом нужденніший за нужденного: худий, зелений, як тютюн, що палю. Як вода ходжу: часом – швидко, весело; іноді – темний та важкий. Не досипаю, не доїдаю, хоч це й непомітно мені…»
«Значить, тебе щось гризе? – любовно питається соромлива думка, – коли ти не хочеш бути ні службовцем, ні інженером, ні студентом…»
«Гризе…» – сміюсь я до неї.
«Що саме?.. І що збираєш ти в своїх шпаргалках ночами?»
«Це неважно, що збираю… Може, то конденсовані рецепти соціяльних утопій, може, я розв’язую теорему Ферма. Чи там фрагменти геніяльного твору, безумні фантазії нової релігії. Мене гризе лихоманка ентузіязму; життя інтригує безмірно, щоб помиритись на ролі інфузорії. Душить жадоба широти, я готую силу…»
«І прекрасно… ти бачиш своє призначення у вищому. Але тяжко боротись… от, дружина, мабуть, не спочуває тобі. Ти зважив?»
«Тяжко, але захватно», – говорю я з запалом… І думаю вже про дружину; але тут у думки вплітається стрічка суму.
Дійсно, тут – Ахіллесова п’ята. За всіма моїми знайомими дружина теж починає підозрювати мене, що я ледащо й фантазер. Зрозуміло! Посада дає дружині тільки тридцять п’ять на місяць; зодягти її за модою повинен би я. Але я, запалений гарячковим фанатизмом ідеї, згоджуюсь лише на випадкову поденщину, що забезпечила б мені мінімум; час від часу дружина ще сама, шкодуючи, фінансує мене срібним дріб’язком. Але наостанку мовчазний терпець їй увірвався. Були вже сльози, докори, темпераментні сцени; тепер стали – презирство й погорда; тепер вона поводиться зі мною, як із своїм нещастям. Моє становище в кімнаті можна уявити, як обвести всю її кімнату широкою лінією, вилучивши лише незначний куточок: ото моє. Вся решта – в повній промоції дружини (вона ж платить за кімнату), і я мушу терпіти всі «прийоми», що з мовчазною метою вживаються проти мене. Наприклад, увечері дружина читає тільки в ліжкові, тому лямпу забирає собі на столик, це страшенно незручно мені. Я терплю й мовчу: тільки жаль, що мій ангел переводиться на звичайну жінку – їсть…
«Терпи й мовчи, – чути мені голос, – цим перемагає світ…»
Я згоден. Я на все згоден; світло-сизими соколами – все крутіш і вище мої думки забирають стрімчасту височінь, розгортаються знов і палахкотять білі вогні – ніч безумно грає на нервах…
Коли вранці умиваюсь, у мисці повно сонця, вода здається металевою. Примружені зайчики переливають на стіні, і через усю кімнату – широкі паси сизуватого проміння. Занадто світло, по-святковому, весело. Але, похмурий, я мовчу, і в мені тільки незрозумілість і здивування, коли намагаюсь пригадати, що було вчора. З усього того тепер лишився сам попіл, жменька сірого холодного попелу, я не розумію, що могло так пишно, захватно горіти… «Боже, які химерні…»
Дружина нервово, похапливо вбирається на посаду. Вона теж мовчить, але в цій мовчанці – напруженість; майже фізично я відчуваю від неї тиск. Мимоволі вловлюючи кожен рух дружини, суворо жду вибуху.
Нарешті…
– Ти вже, коли не хочеш служити, так хоч так… – нарешті говорить дружина тоном, що наче плівка, яка, ледве стримуючи великий внутрішній тиск, там і там коротко рветься, – хоч би роботи якої шукав. Скоро вже за кватирю платити нічим – повинен знати… – і потім: – До N би пішов, може, в нього є робота… Я думаю, це не тяжко.
N – один мій знайомий, персона ґрата, у його я зміг може б щось випросити: колись він давав заробити.
– Учора був, – хрипло відповідаю неправду. – Нема нічого.
– Подлєц! Мєрзавєц… Стидно так! – раптом вибухає дружина, і то з таким жаром, що крильця на носі їй побіліли, в очах стали пекучі, злісні сльозинки, і, зачудований, бачу – вона б знищила мене в цю мить, аби була змога.
Двері грюкають, дружина вилітає. Холодно й не поспішаючи я замикаю двері, але в думці ф’ю! – здивований посвист. «От тобі, Юрку, й бабин день…»
Дійсно, так ще не бувало; цього я не ждав – так, моя хризантемо, не можна, ні. І в мені закипає, як кров, ненависть до дружини.
– Ах ти ж, стрижена курочко! А розводу не хоч!..
Але як, утершись і причесавшись, я сідаю коло грубки й ножем починаю одколювати скалки на розпал, мої мислі потроху охолоджуються, здають назад і скоро, мов розбиті, розходяться в ріжні боки, і от уже полинули сумовитими смугами голубими…
Розвод… Але вона – моя дружина. Не вона, була б інша. Між нас снувалось щось подібне до любові. І далі думаю: в своїм капелюсі, шубці, рукавичках, і з портфелем під рукою вона – моя дружина – інтересна: струнка, подекуди «мініятюрна» блондинка з голубуватими очима; здається, й досі любить мене.
І ще: розвод. Але одружіння однаково не розв’язує проблеми ероса остаточно, навіщо клопіт? Це дурниці.
Промахом з мого боку було те, що я з недбальства довірився якось на жіночу витривалість, легковажно гадаючи, що моя дружина, розуміючи мене, спроможеться офірувати заради якихось фантазмів – звичайними вигодами «сьогодні». От де помилка!
Дійсно, тепер ясно мені, що дружина інакше не могла. Чи припустимо, щоб дівчина могла вмістити проблему мужності, проблему, що її задумано на всю глибінь, де всі розрахунки зведено в одно, де гру робиться на таку непевну карту, як «талан», «доля», «зоря», коли одвага згоджується вибирати між двома або-або, або, коли кожну силу ощаджується з погляду її значення для майбутнього? В умовах сучасності, в очах цинічних фігурантів сучасного паскудства – який це нонсенс!
У грубці злегка гогоче, чайник зненацька починає щось заводити…
«А ти сам віриш у зорю?»
Я хмурюся; замислюючись кудись, бачу – ниточка, чи й того тонше, майже невловиме щось – така надія в’яже мене з прийдешнім.
Смішно… сумно… Зате факти, прості, рельєфні, безцеремонні в своїй оголеності факти – як виразно, фізично лежать вони перед очима…
Я – ніщо, мрійник… бездара… Що за дурниці писав учора? Соромно перепитувати… І старець – тільки дружину зводжу. Куди піду шукати роботи? От і поснідати нема чим. Інстинктовний порух мене схоплює при цім з місця, мерщій я заглядаю до шаховки: чи хліб хоч лишився для мене?.. Нема! Дружина забрала все. «Блокада голодом», – мимоволі кривиться усмішка.
І як сідаю і чекаю, поки закипить чай, і напружено думаю, зростає, невиразно оформлюючись, картина: сині, сизо-сині громади високо – аж до неба – купчаться десь далеко, перед них – попелясто-синя рівнина і смутні безконечні примари рухів… і на ній – я, один, маленький такий… То – життя…
За вікном – сонце аж грається. Сонце спорснуло вже з вікон моєї кімнати, і тут серйозний, синьо-сірий холодок…
«Піду до тої… сволоти», – раптом вирішую я.
Одинадцята година.
Тільки ще почавши спускатися сходами, вже чую специфічний, чимсь мені страшенно одворотний запах, і, мабуть, цей факт незмінності запаху формує в мені безнадію: навряд щоб пофортунило у N. Як і завжди! А від цього встає до N глуха ворожість і безмежне презирство.
Але сходжу. Чемно стукаю в двері.
Поки одчиняють, у голові пробігає світла паркетна кімната, тепло, від нього пилом пахне – жовтий кіт на піяніно. Душна атмосфера комфорту.
«Порадити б завести мавпу… так, мавпу цьому бурбонові», – їдко іронізує думка.
«Да! – одчиняються двері. – Прошу…»
Поки я сідаю на стільці, трохи поодаль бюра, перед яким робоче крісло мого «патрона» – сам він стоїть. Бачу – за пенсне біжать у нього якісь сторонні думки, поколовши обличчя тоненькими зморшками; він дивиться десь. Це – його манера; потім він теж сідає.
– Палити можна? – починаю я.
– А ви й досі ще… махру? – мимохіть зиркнувши на мою цигарку, зауважує N.
– Так… в цім моя привілея, поки що, звичайно. Але в тютюн я вкладаю душу справжнього курця, це його красить, – одповідаю. – У вас душно.
Дійсно, в кімнаті аж давить. Надворі в цю мить прояснюється, і на паркет падають тремтячі, світлі смуги – вражіння таке, ніби вже літо. Ще недавно, мабуть, прибирали – чути запах пилу, кота нема. Зиркнувши на вікно, бачу розбурхане синьо-блакитне море з бурунними, як гнівні коні білі, хмарами – мчить, але доводиться стиснути раптове хвилювання, що ладне вже знятися в мені.
– Да, – раптом закінчує свої думки й відповідає мені на зауваження N, – трохи душно. Багато палять… Гм. А от чого ви не заходили на минулім тижні? Була робота, якраз для вас (він уже знає, чого я тут), були б заробили. Тепер узяв її Р.
Патрон говорить мляво, ніби вишукуючи цю роботу десь перед своїм, од сонця скривленим, обличчям. А я, погладжуючи свою зарослу щоку і пускаючи дим убік, стежу за ним запитливим зором.
В мені вже сміх: ах, мила бестія… хоч би посоромився ти так безцеремонно вживати все того самого прийому… я й без тебе знав, що «була»… завжди «була» і завжди я запізнююсь. Ніби справді ти такий доброзичливий.
– От.
– Перепрошую, – обережно перебиваю я і враз брешу сьогодні вдруге вже, – бачте, мені було ніколи на тім тижні – я закінчував одну роботу; тепер знову вивітрився. Як у вас тепер, нічого нема?
– Тепер? – патрон мляво думає…
Це дає мені можливість дивитись на нього, я занотовую: застиглість підборіддя, що робить новий малюнок на обличчі – з молодого перероблює його на мужнє; проділ – теж ховає в собі незримі риски солідності; затвердлі, врівноважені очи. «Що його старить? – думаю. – Комфорт? Чи свідомість своєї солідності?»
Тиша, тільки розбіжний вуличний гомін. На N м’який костюм, але комірець зношений.
– Тепер… немає, – повертається до мене і жмуриться N, – щось проектується там… але нічого певного – може, потім.
– Ну, нічого… Десь найду, – удаю я безжурного… і вирівнююсь. – Ясно, – тема про мою роботу аж надто мало дає приємності патронові, і думав він тільки так… задля фасону. Він і радий би, може, підтримати мене, але стережеться моєї «установки» – було б необережно постачати таку абсолютно сторонню людину, як я, роботою з цілком громадської установи: вже був клопіт. Та й шукати. Я це знаю і хочу йти. Але патрон тепер, коли своїм тоном я сам зняв із нього неприємний обов’язок допомоги, щоб чимсь компенсувати мене, пробує розіграти люб’язного господаря… Він дістає газету.
– Ви читали? Як вам подобаються наші?
Наші, радянська делегація за кордоном, злободенна тема.
– Наші? – скептично говорю я і весело думаю: «постій же». – Бачите – брак стилю, відсутність оригінальності. На мій погляд, найколоритніша фігура політичного сьогодні – Чемберлен. Тут яскрава аристократично-розбійницька традиція, чути певність, силу…
І кажучи це, спостерігаю, як слова мої, видимо, не до душі патронові, цього й треба.
– Ви непоправний… тільки могила таких, як ви, виправляє, – бубонить патрон, самітно любуючись з газети.
– Можливо… А ви… вас справді захоплює нове будівництво, серйозно? Не бачу нічого інтересного…
– Як?
Патрон встає і не на жарт, бачу, хоче розмахувати руками; і потім триває п’ять хвилин підробленого патосу та шаблонового апломбу. Я чую: «Ленін… Ленін… Ленін… фашизм і комунізм – дві світові сили… всесвітня революція перемагає: Китай. А господарство? А культуризація села, масове піднесення свідомості? Це можливо тільки в наших умовах, і ми повинні пишатися за свою епоху, не то що вагатися взяти участь у цій роботі для майбутнього… як ви».
– Все таки, я думаю, – навмисне перебігаю я рівне шосе патронової мислі, – далеко інтересніш обстоювати було червоне держално з гвинтівкою в руках. Колоритніше і, знаєте, безпосередніш. Праця на платформі – річ розпливчаста, многозначна.
– Це ви так думаєте, – обриває мене N. – Бо у вас немає ні досвіду, ні бажання.
Моя репліка, бачу, досягла свого: патрон надимається, в нього гасне охота говорити. От.
Мені добре відомо, що цяця, яка стоїть перед мене – один з тих, що враз прозріли на жовтень і революцію, скоро видано було останній пайок з пшона і явилась можливість стабілізованого утримання; і, ставши на платформу, подались до центрів та позаймали відповідальні паркетні помешкання.
В громадянську ж війну патрон, як і я, сидів собі на провінції та їв дядьківські паляниці з салом; події могли якими хоч смерчами проходити, в нього була стріха. Але я, вчителюючи тоді, свідомо держав себе на прив’язі перед лицем подій – мій час не прийшов. А патрон хвалився своїм умінням влаштуватись. А тепер – о, тепер навіть в зносинах з дружиною він уживає діалектики… і робить, тільки жаліючи, поблажливий вигляд до моїх заяв, що жовтень – що ж? – звичайне, в історичних аналах нормальне явище, задля якого, може, й не варто ламати всіх стільців… і думає, що я – контрреволюціонер, вихований на інтелігентстві та ідеалізмі.
Все сміється в мені, ввічливо-обережно я дивлюсь на патрона, ввесь час стримуючи своїх іронічні вогники. Патрон не хоче говорити. Поглядає збоку на годинника.
Але мені хочеться дати ще кінцівку. Тримаючи в руці картуза, скромно зазначаю:
– Бачте, я не боюсь щось проґавити. На мій погляд, кожен день виглядає свого героя; зробити щось гідне – не пізно ніколи. Звичайно, це я не про себе, але це почасти виправдує мою, як ви кажете, одірваність від сучасності, моє «laisser passer» (принцип невтручання. – Ред.) щодо відбудування 100 %; потім у мене, пробачте, хвороба: mania oryginalis.
Сонце так і пустує в кімнаті. Примружившись, у сліпучім трюмо бачу на мить себе: трохи розкуйовджений, злегка почервонілий; від того, що неголений, обличчя наче світиться.
Виходжу…
«Ах ти ж, бурбон… пиховита з сережками папуга, – енергійно думаю про патрона, спускаючись східцями, – і та тільки виймає „щастя“… а ти пропонуєш мені цитати з газет. Лекції читати смієш. Мавпу б тобі… до кота».
Я на виході, свідомість того, що «порожнеча» так і лишилась незасипана, і мені треба якось рятуватися, раптом збурює в мені одчайну злість – проти всіх і вся, і я примушений стримувати в собі порив, щоб не зосереджувати всієї злости на N. «Бурбон» не винен; не підрядився ж справді він визволяти мене – з якої речи? Піду ще до К, думаю бігом, і мчу, при чім жене мене не гадка про непорозуміння з дружиною; ні – якась сліпа, збурена упертість – на зло комусь – дійти свого: дістати роботи.
Мабуть, четверта чи п’ята година. Я повільно йду по бульварові.
Після патрона був у двох подібних, але один почав розпитувати мене, що нового.
– Получена свєжая хна, – одповів я на це, і скоро він розпрощався, поспішивши когось зустрічати.
Другому ж моя справа здалася легша за легшу; і він такого намолов, що, мовляв, зачекай я ще місяць мінімум, то зароблятиму – він так оберне – приблизно, як Мері Пікфорд… «Буде, буде», – з безсумнівною певністю повторив він про роботу і, обійнявши мене, повів показувати склади…
Але зараз в мені ясність хороша, навіть трохи пустотлива. Хочеться легенько побешкетувати; поборотися з ким чи що. Може, розвіяв я весняними вулицями свою тугу й невдачі, і це стало за причину бадьорості.
Чи заспокоїла й піднесла мене та неясна постанова про посаду, на яку після довгих міркувань довелось пристати; «оповіщу вдома, – рішив я, – про згоду шукати посаду». Я знав – це повинно зробити ефект, дружина враз защебече.
Так, я пристав на це. Дипломатично ухиляючись конкретно думати, я задовольнявся загальником, що зрештою, можна, якось погодити бога і мамону.
«Компроміс не є поразка», – говорив я. І не запитуючи «з приводу» глибин душі, щиро пив з насолоди свого втихомирення.
«Ех ти ж», – граючись, докоряв собі за ранок «паяц слабкодухий. Терсіт в образі Цезаря». І, свіжий, брав безжурно-повними очима – все, що йшло назустріч. На бульварі дивно порожньо. Знизу – по центральній вулиці повний рух, згори – теж саме; тут майже я один іду, і розташовується між величезними будинками надвечірня тиша.
Надходить вечір. Притомлений галас мусить втихомиритись, думаю, скрізь ляже спокій. Тоді просторіше літати фантазіям, день деренчить і заважає.
«І де ти є, – зривається піднесена мисль, – благословенне джерело сили, що поїть мене день у день, день у день?»
…Іду, сміюсь очима і мну свого злота, що непорушний лежить у кишені мого пальта…
В моїм становищі злот – сума, для якої важко знайти надто дорогий товар. Мій план, почитавши в бібліотеці, витратити п’ятнадцять копійок мудріше, ніж це б зробив сам – даруй мені, Велика Революціє – сам Держплан. Обід, вечеря і ще обід… etc… – обраховую.
Проміння од вечірнього сонця красить в червоне верхню половину залізного парканчика коло парку. Там товсто вдягнена тьотя, біля неї корзинка з чимсь.
Дама в блакитнім капелюсі з вуалеткою нахилилась і перебирає в корзині.
Група мене інтригує, переходжу вулицю. Власне, мене зацікавила дама, в якої капелюх, як і в моєї дружини, і яка, я помітив, теж блондинка; з якихсь невідомих мені ознак я вгадую хороші сині очи і той втомно-ніжний жіночий тип, що красиво хвилює мене, хочеться подивитись.
Дама перебирає в корзині букетики пролісків, тьотя, дивлячись згори, мовчки стоїть, і тонюсінька насмішечка вібрує на верхній губі – певно на адресу «моєї» дами.
Я помилився. Бо коли проходжу поуз, і дама, розчервоніла й ніби злякана, оглядається, бачу – великі, сірі, блискучі з поверхні очи, і ця сірість, мов ширма, застує далину. Але мило зворушлива ця дитяча розгубленість.
– Чому так дорого в вас? – чую за собою вібруючу незадоволеність. – Такі букетики я бачила на базарі по десять.
«Ф’ю», – щось бистро приходить у голову мені, я повертаю до групи.
В корзинці – десяток менших букетиків, одного ж, більшого, дійсно привабливого, одкладено. Але дама вагається, очевидно щодо ціни.
– Прошу, скільки за цей? – показую я на відкладений букет.
– Дасте злота, то й забирайте, – готовно відповідає тьотя. – Гарний букет, паничу, не сором і баришні понести…
Мить – і я вагаюсь; але потім звитяжний приступ безумства хоробрих покликає на сміхотворний учинок. Виймаю злота й беру букет. Спершу думка – подарувати його дамі, але вона не дивиться в мій бік, втративши момент, одходжу з букетом.
«Ха-ха-ха! – весело сміюсь із себе. – Радянський безробітний в ролі благородного гідальго: на останнє купує квітки!»
Та поза всім – історія з букетиком безумовно задовольняє мене.
«Кай Юлій, – тішусь я, – вміє витрачати гроші. Це не дешевше viveur-ство (жити в своє задоволення. – Ред.) тих, що обідаючи в ТПОЮЗі (театр юного глядача. – Ред.) за 40 копійок і обважнівши від шклянки пива, покурюють з виразом задоволеного епікурейства „Комінтерн“, при чім солодко позирають в бік якоїсь чепурної службовки, що десь у куточку скромно ламає хліб манікюрними пальчиками. Тут, принаймні, стиль. Тисну руку,» – звертаюсь сам до себе і, перейшовши вулицю, життєрадісним кроком прямую до бібліотеки.
Бібліотеці: «О жовтостінна, в казарменнім, грубої монархії, стилі, моя „Франконія“, на якій Ібаньєс об’їхав навколо світу. Але ні… Що об’їхати навколо світу? Можна об’їхати і розчаруватись, що світ такий маленький: ось уже й приїхав!..
Я люблю тебе глибше, аніж Гарун-аль-Рашід любив нічні квартали свого великого Багдаду, таємніше, ніж Сакія-Муні загадкову глибінь блискучої порожнечі тропічних небес, в яку вдивлявся він делікатно-замисленими очима… І загадкова величність Notre Dame de Paris не остільки дивна, як твоя побудова, що її складено з тендітних цеглинок – клітинок мозку народів. Щодня, як Колумб до галеонів, приходжу я до столика й стільця в тобі; і шумить вітер, і в мені, як парус, починається одважна мужність сміливого мореплавця. Привіт тобі!»
На колінах у мене томик новелок.
Бібліотечна заля переживає той саме час, коли в надвечірнім присмеркові читається найпильніше; повно, панує абсолютна тиша; здається, вся заля, що до самозабуття вп’ялася в книжку, тихо одходить кудись, односиться нечутними струмками під рівномірне гудіння вентилятора.
І я теж, озирнувши побіжно оком столики, розчиняю свій томик, і потроху загальна інерція течії затягає й мене.
Читання – я читаю… Читаю… і мені стає вже душно, і кров починає глухо нагріватися й бунтувати.
Але запойно я п’ю з нечутного джерела, і, здається, можна бачити, як жива сила сходить з мене. Нечутно розсуваючись, переміщаються якісь площі і от – спершу невиразно, потім ясніше – вогненно вже переливаються якісь невідомі кольори, і в далекій перспективі враз народжується чудесне, барвисте життя. Йдучи одна за однією, картини розвиваються в дивній послідовності. Але чомусь обрій затуманюється синім; в моїх очах губляться, розпливаючись, рядки, і – чую – глухий неспокій в мені насторожується. Що це?
Невиразні, примарні потоки линуть один за одним… Вони поспішають, вони товпляться, вони налазять один на один, і йдуть, і йдуть, і йдуть… Скільки їх? Куди вони, такі безжурні переді мною, так захоплені своїм, такі рішучі? От і я: в чорнім з пером капелюсі і в плащі. Я – збоку, дивлюся на похід веселих та похмурих примар… без краю… і невимовний сум безнадійним запитанням тремтить у моїх очах… Я Фауст. Перед мене проходить життя. Туга нерозуміння мене давить, кривить безконечна мука страждання. Я знаю: це мука маленького бога, що хотів би бути богом великим, щоб, розлившись безмежним всесвітом, виповнити собою верх і низ, в кожну форму увійти і у всемірній напрузі вияву знищити початок і кінець… Що з собою несуть і понесли вони, оті безконечні юрби минулого, сучасного, прийдешнього… кожен з них?.. Ах, я – тільки я, обмежена нерозривною оболонкою самітності людина, для якої вічною тайною будуть інші. Я, яка ніколи й нікому не зможе передати саму себе, до краю… до дна… Я маленький бог, не можу стати великим всесвітом, того й болію.
Але сухо ляскають штепселі, і струнка електрика заливає залю. Очи у всіх жмуряться, і всі – ніби прокидаються…
«Вернулися…» Фу. Та це ж просто; ось заля з колонами і столиками, за якими звичайні собі щоденні читачі, з залі можна вийти в коридор і зійти вниз по сходах. Там – звичайна вечірня вулиця, рух і вітрини… публіка, а вгорі, може, зорі чи місяць, і все.
Чари спали… Заля потягається, усміхається, розглядає саму себе. Зсовуються столики, встають, виходять, входять: світло й оживлено.
Зі мною теж метаморфоза відбувається враз і несвідомо: враз, наче й не було нічого; і стомлений читанням, я, щоб одпочити, починаю розглядати столики.
«Того» ще немає. «Той» – це один у ленінці й піджакові. Коли входить до залі, завжди прищурливо зводить брови і жмурить очи: ніби не добачає. Мені хочеться порадити йому справити пенсне. За одним столиком помічаю «справжнього мужа», сидить, закинувши на потилицю руки, білявий профіль показує самовпевненість і гордовитість.
«Цікаво б з цим помірятись поглядами», – думаю і бачу кострубату постать незмінного читача.
«А-а… безмежна доброта, мій милий прототип – він уже тут».
Мій прототип сидить нерухомо в стільці і мовчки переживає муку Христа, якому не призначена Голгота. На нім пом’ята «шинелішка» салдатська, виглядають онучі з ботинок, незагребена копиця переплутаного волосся. Але скільки доброти в зів’ялих очах світиться?! Вона затоплює йому все сіре, порізане борознами обличчя; вона болить йому, ніде діти, ні на кого вилити – тому й вираз очей – безконечна печаль… і мріє вона про маленьку пляшечку спирту…
За вікном – у голубій темені почепились дві зірки. Не хочеться читати. «В повноті акції більш чудес, ніж у болісних мріях Фауста, – коротко зауважую собі, пригадавши недавні переживання… – Мефістофель зник – досягай сам…»
Треба йти, народжується свіжий апетит: я ж не обідав… Але що робити з букетиком, що лежить ось поруч на столі – не принесу ж його додому? Оглядаю сусідніх панночок, і в голові блиснула раптова ідея – еврика!..
Поспішно одриваю клаптик паперу з блокнота і, схвильований образами, що налинули, мерщій, похапцем пишу:
«Тобі, невідомій, з голубими (я вгадую!) очима, незнайомці, що прийдеш сюди – цей букетик синіх камертонів. Перші ніжно прозвучали вони серед дзвінкої переливності ранньовесняної, порожньої ще ночі, пробившись крізь крижану плівку назустріч сріблистим струменям небес…
…І коли нагадують вони тобі про щось безповоротно загублене – співчуваю: я теж багато днів назавжди загубив… Або як радісна наївність твоєї молодості, ще тільки готуючись сприйняти меси життя, таємно хвилюється – теж і я маю на нього, на життя, неоплатні векселі… Хай продзвенить душа твоя тугою радости, відчувши неповторність моменту. І зрозумій прекрасну трагікомедію того, хто, не зробивши до 26 років нічого, задивляється ще на свою зорю, при чім – в екстазі сумнівної віри – болісно хоче забути, що він сьогодні ж не… обідав.
Скінчивши, бгаю папірець і вкладаю в щілинку, збоку столу. Букет кладу на стільці, підсовую під стіл і, взявши книжку, виходжу.
…Наближаючись додому, я сходжу вниз по вулиці.
Вже пізно, десь біля години, і на вулиці можна гратись: я один, тільки з інших кварталів міста доходять порожні дзвінки трамваїв.
Невидимий місяць виповнює повітря й передміську далину тихострумчастою прозір’ю, що ніжно мерехтить і переливає, як луска. І пахне молодим. Угорі веде тремтячий танок малюсінька, хистка весняна зоря.
І коли я задивляюсь на неї, згадую мої давні, провінціяльні фантазії – як колись я уявляв весну в образі молодої дівчини з грудним і переливним голосом, і що вії в неї, вщерть напоєні тривожною втомою, спущені. І зразу це хвилює мене, викликає в пам’яті неможливе: мою загублену велику любов.
Взагалі ж, мені більш ніж чудесно. Здається, я б літав. Багато передумано, і все ясно, все вкладається в могутню закономірність вищої математики фактів; а одгуки згадки про записку до синього букета – переплітають фантазії хвилюванням хорошого, молодого авантуризму…
Ось і дім. Бачу: № 85 світиться тихо, скромно серед ночі.
Мої кроки притишуються… і – о, немічність людини!.. – «Все таки, – вертається думка до конкретного, – неприємна ця історія з посадою. Це ж… я втрачу, – з тихим сумом думаю, – свою свободу, свободу вільних мандрівок безпорочної своєї мисли… І по чім знать? – думаю далі. – Може, атмосфера службового кар’єризму викличе до життя в мені „розумні“, „здорові“ здібності і мене захопить скепсис ділової людини, і я охолону, і все забуду, і – заквітчаний всіма чеснотами цехової пристойності – переведусь на статистичний тип…»
Рішучість щодо посади надломлюється, зростає впертість проти неї, якось не хочеться й додому заходити. А моя робота, і весь звичний розпорядок дня?
Увійшовши в двір, бачу в вікнах нашої кімнати тихе світло: дружина дома, але, певно, спить, прикрутивши лямпу.
І уявляючи до найдрібніших деталів усю нашу кімнату з її сірими пошарпаними шпалерами, з грубим «антуражем», з вірьовками, де висить білизна, холодну, ще непривітнішу через суперечки та ворожнечу з дружиною за мої невдачі, жаль до себе і слабкодуха розпука враз стискають мені серце. Досадно і огидно. Я терплю тепер за свою несміливість розв’язати якось цей заплутаний клубок відносин.
«А ти, дурню, ще в букетики бавишся», – похмуро говорю до себе, обережно одмикаючи двері; перед перспективою голодного сну гра в проліски видається нерозважним дитинством.
Дійсно, моя дружина спить, укрившись шубою, нероздягнена і в непосланім ліжкові. Як і вчора, в головах стиха жмуриться прикручена лямпа.
Я повертаюсь навшпиньках. Але в кімнаті – чую витоплено, і груба ще не прохолола. Пахне чимсь приємним. Не розуміючи, дивлюсь на стіл, де навалено ріжних закупок, і широкі листи рудого паперу недбало вкривають їх. – ?… Підходжу, і…
Уявіть голодного, і тому – песимістично злого – вовка, що десь серед мовчазності арктичної ночі натрапив ураз на табор подорожніх. Все спить; лише стиха дотліває вугілля ватри. Всередині бачить вовк недбало кинено щось поживне, розкішне, прекрасне поживне.
І от, як вовк, пильнуючи найсвятішої обережності, починає сторожко підлазити, а потім підійшовши й озирнувшись, нечутно припадає і завмирає в найвищім блаженстві злиття з життєдайними шматками знахідки, так і я…
Так і я…
Забувши, що є гонор, що є честь, витриманість, твердість, etc, я поспішаю ламати білий хліб, масло, і хапаючи тонкі шматки шинки, похапцем пхаю все в рот. І картуза не скинув, і пальта не роздяг.
«Apres nous le deluge (після нас хоч потоп. – Ред.), – цинічно сміється звіряча думка, – завтра будемо відчитуватись».
Тільки обережність, щоб не збудити дружини, примушує мене до тиші.
В пакунках, що лежать зав’язані, щось дороге й делікатне, але голубі шворки не спинять мене. Ні… навпаки, свідомість, що я роблю гріх, що це ж – падіння, і я замазуюсь – кличе зухвальство і грубе насильство. «Доберусь і до пакунків», – тріюмфує в мені варвар.
Враз, чую, дружина ворушиться, і мимоволі завмираю. «М-м-м… – мрійно-сонно воркоче дружина, не розплющуючи очей. – Це ти, Юро? Там на столі… бери… я купила… Нам утримання… заплатили… І табак там… „Piccolo“, що ти казав…» – І проворкотавши знову «м-м-м…», повертається – і бачу – засинає з мрійно-щасливою усмішкою на затінених губах.
?
Я перестаю їсти, очи мені поширюються, здіймаються брови. Апетит десь зникає.
«Але в чім річ? Що сталось? Я нічого не розумію»… Перед мене виникає мій двійник. «Te Deum laudamus» – готові прозвучати хвилею до невідомого бога його губи, на яких пробігають вже перші рефлекси веселого сміху.
Знаходжу «Piccolo», кручу цигарку й підходжу до лямпи припалити. Мимоволі очи шукають навколо розгадки.
На столикові шкаралупки з мандаринів, букетик пролісків, шухлядка і…
«…О, маца преподобна! Позолочений ріг освяченого бика!.. О, прекрасні боги чорної Полінезії!.. О, мій ангел безкрилий!» – летять мислі до дружини… З-під шухлядки визирає краєчок папірця, на нім хемічним олівцем слова – я читаю:
«…І зрозумій прекрасну трагікомедію то… задивляється ще на свою зорю… він сьогодні ж не… обідав…»
Море, цілий океан сміху заливає мене; інстинктовно беру лямпу, вертаюсь до столу… і коли через чверть години стою надворі, а на дні небесного колодязя між високих будинків трембітно сяє моя зірка, що вона щоночі в цей час соромливо усміхається до мене, як сестра, з недосяжної далини, і місто, мов, видресоване, покірно й запобігливо мовчить, переливним радіо-хвилюванням тремтить моя душа, і я, екстазний, сигналізую зорі – «Привіт з землі… Ти ведеш Юрія і його щастя!»
Над моєю посадою – чорний хрест…
P. S. Тепер, читачу, декілька слів про те, що спричинилось до появи цих нотаток – ви ж помітили, що це – «нотатки минулого»? Дві слові.
В день Паризької Комуни цього року я й моя дружина пішли на вечірку, що її ad hoc влаштував Комунгосп, і вертались додому пізно.
На мою милу дружину вечірка вплинула безподібно; радісно схвильована, вона ввесь час сипала бісери смішку, мило базікала і, пустуючи, будувала ріжні фантазійки. Я назвав її: «Ти – моя хорошая Паризька Комуна» – і щоб одзначити цей вечір якимсь сувеніром, купив по дорозі букет пролісків… Надходила ж весна, і нічне небо голубіло!
І от дома вже, ніжно щебечучи се-те, дружина раптом заокруглила очи на букет, зняла догори брови і, випнувши губки, таємничо сказала:
– А знаєш?! – і – Ха-ха-ха! – розлилась вона сміхом, – це ж майже рік тій історії з букетом… знаєш з букетом Кая Юлія Цезаря. Ха-ха-ха…
Я теж засміявся, і ми почали згадувати.
Дійсно, майже рік минув з того вечора, коли дружина, мимохідь забігши в бібліотеку, натрапила на мій «подарунок».
– А ти тоді… був інтересний, – з граціозною мрійністю проговорила дружина, – знаєш такий суворий, оригінальний… Мабуть, жінки задивлялись тоді на тебе, було?
Я осміхнувся…
– Було задивлялись, крім тебе… Може, повторити ролю? Pour vous (Для вас. –
– Ха-ха-ха…
Дружина послалась і лягла, мені ж треба було підготувати дещо з паперів на завтрішнє урядування. Я заслонив електричну лямпочку і сів біля столу.
Лямпочка горіла, дружина вже, певно, спала, я думав. А як стала надійна тиша, я, висунувши з-під ліжка саквояж, дістав свої торішні папери.
Розіклав перед себе і знов думав.
«Як все змінилось, – дивувались серед тиші мої мислі, – як закон, що його призначено нам, рано, пізно, а настигає нас з залізною конечністю… Настиг і мене». І це мене дивувало. Трудно якось було згодитись, що тут не моя свобідна воля значила, а закон.
«Тепер, – думалось далі, – я службовець у Комунгоспі. Моя репутація найкраща. Дружина, яку я забезпечую над її сподівання, вселила любов до мене; цими днями вона кидає служити. В нашій кімнаті – комфорт і блиск нових речей. Але… але я піддався… От. Надійшов гострокритичний момент, і я не витримав».
Тоді я спробував відновити пам’ять про мене минулого. Але це трудно було. Я не знав тепер, чого, власне, хотілось тоді мені.
«Справді, чого я хотів? Грошей, слави, могутності? Над чим мусіла бути моя перемога? Не ясно. Певне, – одповів я собі, – в мені буяли молоді апетити, але, не пробуючи задовольняти їх, я перебільшував їх силу. Так, як з любов’ю було; колись здавалось – у мене невичерпане й бурхливе джерело почуття, а прийшов час, я цілком заспокоївся одруженням. Після нього жінки не цікавлять мене. Так і тут: я не знав, що посада в Комунгоспі може щасливо розв’язати проблеми і честолюбства і, взагалі, цілу проблему повноти життя».
Перегорнув і перечитав деякі листочки з торік написаного. Їхня сила вразила мене.
«Невже це писав я? – дивувавсь незрозуміло. – Тепер щось подібне неможливе для мене».
Брови суворо зійшлися, я читав далі й далі. І тоді прийшла думка зафіксувати щось з минулого: все-таки цікаво; і я спинився на пригоді з букетиком.
Мушу признатися – в задумі, що найшла на мене, був невиразний якийсь жаль, мовляв, потримайся я ще тоді небагато, я блиснув би чимсь незвичайним. Я б міг…
«Е, друже, – забрала раптом слово скептична думка, – кинь дурниці. Коли б щось могло бути, будь певен – було б… Заспокойся».
«Може, й так», – згодився я; і мені пригадались слова суворого мужа: «Він показувався вищим у становищі приватної людини – поки був нею; і за спільною думкою – був здатний панувати, коли б не діставав влади».
Все.
Було на світанку.
Сіріла темна блакить неба, гинули чудні істоти, тіни, що блукали в ночі по небу, полях і лісах і обгортали міцним сном землю, людей, трави й дерева.
Наче налякані тим світлом, що приносив з собою найближчий день, вони бігли з стежок, шляхів, з жахом кидались по сторонах, зникали десь невідомо.
Гасли в далекій блакиті срібні зорі, що надсилали тишу і спокій на землю, охороняли її сон, дивлячись ясними очима з високости.
Займався схід. Там далеко здіймалось рожеве сяйво і поволі пливло по небу. Спочатку ледве помітне, воно ставало все більше яскравим, блискучим, а знизу здіймалось друге, бігло в далечінь, доганяло перше, торкалось до темної блакиті, розсипало по ній срібло.
Воно впало в гайок, стрибнуло по верхів’ях.
Таємний і мовчазний до того гайок прокинувся наче від глибокого сну і зашелестів.
Тихе, одноманітне шепотіння прокотилось по зелених молодих листочках і зникло десь за гайком.
Здавалось, воно говорило про те, що ніч скінчилась, а з нею темрява й сон, що ранок починається, сонце сходить, людей будить, кличе їх до праці, життя.
Знов шепотіння прокотилось по верхів’ях, як хвиля, раз, вдруге. І все прокинулось загойдалось, зашелестіло. Закричала іволга, затьохкав соловей, розлилася пісня його мелодійними згуками в холоднім, ранішнім повітрі.
Будівничий Марко з Кам’яного нічого не кохав за своє життя так глибоко й постійно як один зі своїх витворів, передостанню будівлю свою.
Вона справді була неабиякою. Не такою звичайною, як всі ті інші, що стояли колом понад майданом чи тяглися всюди по вулицях Кам’яного. Її завітне можна було й порівнювати поміж себе. Бо що спільного можна було винайти в отих одноповерхових, присадкуватих хатинах, однотонних по своїх фарбах і одноманітних по конструкції з його витвором?!
То була єдина будівля на все Кам’яне.
Вона стояла посеред розлогого майдану, що виявляв з себе досить значну горбину. На вищій точці її. Висока, в три повних надземних поверхи й четвертий льоховий; розлога, на кілька десятків сажень довжини, немов цілий квартал з незчисленною кількістю однотожніх невеликих вікон, з гуртом димарів, хаотично розкиданих по плоскому дахові; огороджена високими мурами з залізними воротами в них, пофарбованими в чорний колір. Вся кремезна, міцна, непохитна. Бо з цеглини якої складалась! Не з покиді там якоїсь, а з першого сорту. Цеглина в цеглину подавалась з тої, що готувалась на особливе замовлення й комісією ще приймалась. Та й цементом зв’язана добре. Немає ані щілини в стіні. Солідна робота. Для неї ніщо буйні вітри, що віють зимою над Кам’яним, як і бурхливі весняні заливи. Вона не то, що оті нікчемні оселі, розкидані навкруги, зложені з ріжного хламіття, стиснуті наче чимсь дуже важким. І які швидко розваляться під руйнуючою силою часів. Ні, його, Маркова робота, не така! То єдина на все місто. Вона триматиметься непохитно проти ворожих сил природи. Її вистарчать на довгі віки! Він це знає добре, бо він ходив по мурах, доглядав за роботою, турбувався про те, щоб усе вийшло міцно, солідно, якнайкраще.
Висока й розлога, розрахована на багатьох мешканців, пофарбована в білий колір, стояла вона завше спокійна, уперто-мовчазлива, дивилась численними вікнами своїми на всі чотири сторони, що стелилися перед нею. Вона стояла немов на охороні спокою та порядку всього людства Кам’яного й шляхів, що йшли понад ним.
І сягала далеко з вищої точки горбини. За кілька верст уже дивилася на тих подорожніх, що прямували шляхом до міста чи проїжджали оддалік залізницею. І своєю незвичайністю свідчила їм, що і тут у місті є те що має кожне місто великої держави.
Особливо вона кидалася в очи тих, хто, вперше увійшовши в Кам’яне, розглядає його вулиці та майдани. І зрозуміло. Бо тільки цей витвір не губився в масі, а кидався людям прямо в вічі. Тільки він опукло виділявся своєю незвичайністю.
Всі мешканці Кам’яного і навіть селяни близьких і далеких сел добре знали його. Не тільки дорослі, але й юнаки. Коли б який подорожній запитав би на вулиці юнака про те, де знаходиться той самий Марків витвір, він негайно дав би вичерпну відповідь. Без вагання справив би його на майдан. Коли селянам доводилось бувати по якихсь справах у Кам’яному вони ще в дорозі умовлялися зупинитись там, на майдані, унизу проти неї. Якщо з батьків хто посилав у місто своїх малих до крамниці тощо, то казав що треба йти через майдан повз неї самої.
Часто згадували її мешканці Кам’яного, як єдину ознаку на майдані, хоч чимало було там ще й інших.
Це добре знав Марко, це його втішало. Давало йому задоволення й упевненість, що його витвір дійсно ж не такий звичайний, як ті інші, що губляться поміж себе і про існування яких ніхто і не згадує.
Так! Його, Марків, витвір єдиний у Кам’яному, відомий для людності. І він кохав його тихо, постійно. Коханням щасливим і рівноважним, без бурхливих поринань і болючих сумнівів чи страждань.
Щоб ясніше можна було бачити всі риси його, Марко оселився якраз проти нього у найманій кімнаті внизу на майдані. З вікна оселі відкривався у повній силі його витвір, кремезний, похмуро-величний, зо всіма подробицями.
Він любив дивуватися на нього зі своєї кімнати. Ставши біля вікна уважно вдивлявся в нього. Спочатку кидав зір на весь фасад, далі переходив до частин його, спинявся на мурах, кутках, дахові й трубах, що сходили додолу кількома рівнобіжниками. Мисленно уявляв собі величезну роботу, силу людської енергії й матеріялу, що довелося витратити на нього. Потім ще раз спинявся на фасаді. І вдоволений, з усмішкою закоханого повторював в кількасотий раз.
– Славна робота! Чудесна робота! Вистарчить її на кілька поколінь людства. Будуть вони довго згадувати будівничого Марка. Ім’я його довго буде жити. Не замре швидко, як тих, що майстрували нікчемні хатини, розташовані по місту.
Часто любив він дивуватися у пізній вечірній час. Коли місто, огорнуте густими сутінками ночі, засипало поволі й навкруги гасло світло в оселях – там, на вищій точці горбини все ще світилося. З ліхтаря, що стояв біля кремезних воріт, як і численних вікон виходило бліде світло, падало в найближчі хвилі сутінок і, змагаючись з ними, надавало оточенню таємничого вигляду.
В той час будівля видавалась ще більш високою, кремезною, похмуро-суворою.
– Так! – з погордою казав тоді Марко, – то вона лише єдина не спиняє життя, не знає втоми, невпинно пильнує над повитим сном містом.
В своєму коханні він знаходив не лише втіху, вдоволення. Споглядаючи на величність і кремезність свого витвору, він відчував, як росла міць в його руках, наче вливалася в жили з світловими вражіннями, як мозок працював жвавіше, як сміливіше малювалися пляни, швидше вкладалися в пічні закінчені форми.
Це відбивалося в рухові його тіла, в ході, поважній, спокійній. Надавало певності думкам, сповіщало віру в задумане, віру в свої власні сили. І тому, коли часом йому доводилося чути від мешканців Кам’яного скарги на життя, на труднощі, він мислив, що Будівничого Марка це ще не дуже обходить, не дуже турбує. Його не злякають ті труднощі, бо він може творити не абищо…
Раз з Марком зчинилася несподівана пригода, яка порушила його спокій, рівновагу. Увесь склад його життя.
Він повертався з міста до своєї оселі. Йшов через майдан, і там на горбині, недалеко од муру, стрілася йому купка людей, що прямувала до брами. Незвичайна була та купка. Не така, як от часом можна стрінути де-небудь на вулиці. Маркові наче такої не доводилось ще бачити. Принаймні не кидалось йому в очи. То було кілька чоловік озброєних, у солдатському одягу, з яких двоє на конях, один спереду гуртка, другий позаду, а посеред них один беззбройний, оточений першими. Це був чоловік, може, його літ, так років за тридцять, з маленькою русявою борідкою. Він йшов без шапки на голові, з розкуйовдженим волоссям, у зверхній сорочці, підперезаний ремінцем. І босий. А руки йому було звернуто на спину й зв’язано мотузком.
Коли Марко порівнявся з гуртком, очи його стрілися з очима того чоловіка. Цей звів угору задумане обличчя й глянув на нього блискучим зором, повним суму й страждання. І наче докору. Марко опустив свої очи, але відчув, як щось наче упало йому в душу й запекло.
«Невже ж це він, – подумав, глибоко вражений несподіваним явищем. – Невже ж це Середа, вчитель з-під Кам’яного, той самий, з яким він разом, ще хлопцем, вчився тут у початковій школі. Невже ж таки він», – не насмілюючись запевнити себе в тому, що то справді був «він», міркував Марко. І якось несамохіть спинився. Хотів наче щось крикнути та не крикнув чомусь. Не повернувся язик, не розкрилися губи, увірвалося наче щось у горлі. Зупинившись, озирнувся. І почув як клацнув замок на воротях, заскрипіла важка хвіртка кремезної брами та відчинилась. Як беззбройний переступив через поріг і зник десь за брамою. Як хвіртка знову заскрипіла, клацнула зубами, замкнулася. Як повернули назад озброєні, пішли у місто.
Нерішучими кроками дійшов він до своєї оселі й звалився на ліжко, наче тяжко втомлений. Намагався забути зустріч, перемогти враження іншими спогадами.
Надвечір був піднявся й хотів приступити до праці, до складання плянів. І не міг. Не міг зосередити думок на задуманій праці. Вони двоїлись, розбігались.
Його приваблювало подивитись на свій витвір, як це завше робив, будучи дома. Хотілося дістати надхнення для праці. Його штовхало до вікна, але разом з тим щось заважало зробити крок, щоб кинути зір на майдан. Він вагався. Але врешті переміг, зважився. Став коло вікна й пильно поглянув.
Сонце ховалось за обрій. Внизу розійшлись передвечірні, ледве помітні сутінки й поволі повзли вище. Дістали навіть горбини. Обгорнули вже собою перші поверхи будівлі. Лише на верхніх грало ще проміння. Пасмами падало на дах. Чудними, ріжнокольоровими іскрами відбивалося в склі, золотом, сріблом обливало його. Здавалось верхній поверх був огорнутий полум’ям, що стрибало по дахові й мурах, – вилося по вікнах, не руйнуючи їх.
– Чудесна робота, – проговорив захоплений Марко, але раптом відвернувся од вікна з перекрученим обличчям. Його погляд упав був на одно з вікон і зустрівся з тою ж самою людиною, що зустрів на майдані. Вона стояла коло вікна третього поверха, схиливши голову до шибки. Наче очима шукала когось.
Марко ухилився, зрозумівши, що можливість зустрітися з зором цієї людини й була тою причиною, яка відбирала у нього бажання поглянути у вікно.
Тихо ступаючи по підлозі, якось крадькома, зігнувшись, забрався у куток кімнати. Хотів позбутися враження, і не міг. Перед ним малювалась сама картина. Висока будівля, огорнута знизу передвечірніми сутінками, згори залита мільйонами іскор. А в третьому поверху її людина, з зором, устромленим на нього.
Щоб уникнути того зору, не бачити зовсім картини, він затулив руками очи й сидів довго, мовчазливо. Але чим довше залишався в такому стані, тим більшої яскравості набирав малюнок. Спочатку будівля видавалася без оточення й ґрунту. Наче пливла у повітрі, тихо та рівно. Потім спинилась. А разом з тим з’явились білі кремезні мури, залізна брама, високий ліхтар біля неї і людина з гострим, пронизуючим поглядом, повним суму й докору.
Марко відвів руки від обличчя, струснув головою, змагаючись розвіяти вражіння. Підвівся, швидким рухом дістався до вікна, спустив штору. Вперше за весь час свого перебування в оселі.
– Дурниці! – промовив штучним голосом. Чому власне приймати це все так близько на себе. Хіба він в цьому винний. Нехай дивиться… Він нічого не зробив шкідливого…
Засвітив світло. Порився у скриньці з ріжними речами, знайшов ілюстрований журнал «Ниву», почав перегортати. Розглядав малюнки, але мало розумів їх, бо не міг скупчити уваги. Тому через кілька сторінок не міг пригадати, що було на перегорнутих. Він бачив виразно лише високу будівлю з кремезними мурами і людину у третьому поверху. І як не змагався, щоб вона щезла з його уяви, скільки не перегортав сторінок журналу – нічого не міг зробити. Вона стояла перед ним непорушно, в незмінному стані, пронизуючи його своїми гострими очима.
Марко з ненавистю шпурнув журнал, підвівся з-за столу, почав швидко ходити з одного кутка кімнати до другого, повторюючи невпинно: раз, два, три. Потім зменшив кроки, став тихше ходити, наспівуючи ріжних пісень, молитов, то промовляючи вірші, які спадали йому на пам’ять. Спочатку проспівав нерішучим голосом, прислухаючись до згуків «Реве та стогне Дніпр широкий», після цього переказував молитву «Отче наш, коли є на небі – дай нам хліб». Потім раптом перейшов до арії «Он слишит райскіє напєви», промовляв «Вірую». Проспіване знову повторював, добавляючи нових пісень і молитов. Все це тяглося одно за одним. За молитвою – пісня, за піснею – вірш, потім молитва. Усе це зливалося в одну безперервну гаму згуків і слів. А Марко все ходив і в якомусь нестямному захваті механічно повторював слова, викидав тисячі згуків, наче змагався звільнитися разом з ними од чогось стороннього, що ніби застряло йому в горлі. Наче хотів заглушити якийсь чужий голос, що не давав йому спокою.
Утома поволі приборкала його. Спочатку вступила у ноги, сплутала їх, розійшлась по тілу. Опанувала його. Голова стала важкою, ноги кволими, згуки переривались частіше, робилися більше тихшими, недоладними. Нарешті спинилися зовсім.
Марко безсилий повалився на ліжко.
Дрімота змінило утому. Великими шматками густого павутиння спускалась згори, зо стелі кімнати. Падала на ліжко стелилась по підлозі, заволікала увесь простір. Врешті зовсім обступила Марка. Сховала його.
Але швидко, розтулюючи павутиння, з’явилась знову будівля. Марко вже побачив її.
Висока, кремезна, знизу в передвечірніх сутінках, зверху залита ріжнобарвним промінням. Сповзла наче з горба й стала унизу проти його оселі. Тільки на цей раз мала одно вікно. Замість численних вікон, що тяглися довжелезними рівнобіжниками від одного кута до другого – він бачив лиши одно – посеред фасаду. В ньому той самий чоловік. Випростав одну руку з мотузка до того довгу й тонку, що Марко наче ніколи не бачив такої. Простягнув її уперед, дістав аж до вікна його оселі. І якось швидко, несподівано підняв штору, опущену було з вечора. Став над вікном, очи у нього блищали, як дві свічки, засвічені серед мороку. Устромлені в Маркове обличчя – вони падали йому в душу, палили її. Він скорчився, підібгав ноги, натяг на голову ковдру. Причаївся. Хотів заховатися. Але з-під ковдри бачив блискучі очи, відчував пронизуючі погляди. Не міг довше лежати. Тоді висунув голову і тремтячим голосом запитав:
– Чого хочеш?
– Не знаєш? – докірливо промовив той. – Хіба не бачиш, де я? А коли б не ти, якби ти не будував її – я був би вільний.
Ще дужче затіпалось тіло Маркове, і він ледве чутним голосом знову запитав:
– Чого хочеш?
– Не розумієш хіба? Чи прикидаєшся? Щоб вона не стояла на майдані, щоб люди не знали її. Позабули. Ти мусиш її зруйнувати. Розумієш?!
Марко схопився.
На столі блідо горіла, засвічена з вечора лямпа. На стіні хиталася смуга соняшного проміння, що продерлося в кімнату крізь незакритий шторою шматочок вікна.
Погасив лямпу, схопив в руки картуз. Не вмиваючись, швидко вийшов з кімнати. Майже бігом перейшов через майдан, опустивши додолу очи. Зупинивсь був в задумі на розі двох вулиць, наче міркував кудою йти, потім махнув рукою й попрямував на базар. Там довго тинявся, роздивлявся на ріжний крам, торгувався за гребінці, за мило, хоч не мав в них нужди. І, не купивши нічого, пішов геть. Надумав був піти подивитись на роботу, що провадилась в одному помешканню. Та вернувся з дороги й зайшов до приятеля. Намагався бути веселим, багато говорив, сміявся. Але часом його увага спинялась на чомусь іншому, і він не до речі вимовляв: «Ти мусиш, каже, зруйнувати. А хіба ж можна це зробити». Коли ж співрозмовник, не розуміючи цих слів, перепитував його, він ніяково усміхався й відповідав, що то йому згадується, як одного разу на базарі сперечалися батько з сином. Заховуючи од стороннього ока щось йому одному відоме, продовжував штучно перервану розмову.
Увечері вертався до своєї оселі. Знесилений внутрішньою боротьбою. Але трохи вгамований денними вражіннями й неперестанною балаканиною з приятелем, яка притягала до себе увагу, зменшуючи яскравість картин минулої ночі.
Він був тепер навіть трохи невдоволений на себе за те, що так легко міг віддатися грі хворобливої уяви, стати сміховищем для привидів.
«Ні, треба взяти себе в руки, – думав він дорогою. – Не можна піддаватися впливу усяких дрібниць, брати їх близько до серця. Бо що тоді буде за життя, коли так хвилюватися з кожного випадку. Тим більше, що нічого власне не сталося незвичайного, Стрілися… повели… а хіба ж він винний…»
Заспокоюючи цими міркуваннями, увійшов у свою кімнату. І, не засвічуючи лямпи, почав був лагодитися коло ліжка, аби вкластися спати. Але раптом спинився.
– Стрілися… повели… – мимоволі промайнули ще раз ці слова, а затим з’явилась ціла картина.
Побачив того самого чоловіка з розкуйовдженим волоссям на голові і зв’язаними руками, побачив, як відчинялася залізна хвіртка кремезної брами, як той переступив через поріг і сховався за мурами. Як поглянув перед тим на нього своїми очима сумними, вогненно-вразливими, немов кинув у душу йому жаринку.
І щось урвалося в Марка. Прискорено забилося серце, щось стиснуло груди, замиготіло в очах. Мимоволі зробив крок од ліжка, спустився на стілець. Став кивати уперто головою, раз вгору, другий – вниз і пальцями потирати собі лоб, аби розвіяти уяву. Але швидко серед тьмяної тиші розітнулось шамотіння, а потім почувся далекий, все ще виразний голос:
– Ти мусиш її зруйнувати!
Наче йшов з-за вікна кімнати, з майдану.
Страх обгорнув його. Він схопився зі стільця та й застиг був на мент. Ноги немов прилипли до підлоги, руки опустилися безвладно, очи стали нерушимо-скляними. Потім тіло затремтіло, наче мороз пронизав його. Щось штовхнуло його дуже. Він подався до дверей, вибіг з кімнати.
Швидкою ходою, немов втікаючи від переслідування, проминув майдан і спинився на центральній вулиці Кам’яного. Між людьми в загальному русі гадав найти заспокоєння. Зменшивши ходу й тяжко дихаючи, потягся вперед по вулиці слідом за іншими. Зробив небагато кроків, як несподівано спинив його знайомий. Відділився з гуртка, що посувався назустріч, підійшов до нього і напівголосно, якось таємниче, взявши його за ґудзики, промовив:
– А чули, Марку, новину? Середу, вчителя вчора того… знаєте… туди…
І, не доказавши, заблимав очима, наче натякаючи, що це ще не все, що йому ще щось відоме.
Марко рвонувся вперед, вимовивши тремтячим ледве чутним голосом:
– Пусти, поспішаю.
– Тікає, – хтось зауважив ззаду й нагло засміявся.
Він зробив вид, що не чув, і перейшов на другий бік, щоб не стрітися ще раз з цим гуртком. Убгав голову в плечі, якось холодно стало, опустив очи додолу й посунув далі. А щоб забутися, почав рахувати свої кроки. Налічив був до сорока, як до його слуху дійшли слова:
– Он іде, бачиш, зігнувся.
– Той самий, що, знаєш…
Вражений підвів очи й поглинув наперед, звідкіля почулися ті слова. Проминувши його, віддалялися дві чоловічі постаті. Одна з них обернулась, підвела руку, щось показуючи на нього, а друга захитала головою. Він ухилився вбік з пішоходів, щоб не так видко було. А коли ті зменшили ходу, спинився зовсім аби не наближатись до них. Спершись об паркан, простояв, аж поки чоловічі постаті зникли в темряві.
Тоді насунув капелюха на лоб, ще дужче втяг голову в плечі, поплівся вперед. І недалеко завернув у театр-кінемо. Купивши квиток на перше місце, сів за останній стілець в куток, де найменше було світла. Натомленими очима дивився на полотно. Як мінялись картини одна за другою під легковажно-веселі згуки музики.
Бігли швидко автомобілі по шляху, обсадженому, гіллястими дубами велетнями, неслися човни блакитними водами лісної річки, зникали десь в пишно-зелених берегах. Майдан розстелився широкий. Показались маленькі будинки розташовані колом понад майданом і один великий, в кілька поверхів, посеред нього, з довжелезним фасадом до глядачів. Виросли кремезні мури з баштами, залізні ворота з ліхтарем. Показалась постать в одному із вікон, наче схилилась до шибок, виглядаючи когось. Змалювалась велика будова зо всіма дрібницями й стала нерушимою, освітлена мільйонами іскор ранкового сонця…
Але в ту ж мить в театрі розітнулись незчувано істеричні вигуки. Марко, який сидів був в тупій задумі, схопився з місця й закричав диким голосом:
– Не треба! Що глузуєте – залиште мене! Чуєте, я невинний, невинний. Я той самий, розумієте… невинний. Одчепіться од мене, геть усі, чого придивляєтесь, я невинний…
Зникла картина, спинились музики, загомоніли глядачі, а Марко все кричав, вигукував ті ж сами слова, як виводили його з театру й садовили на візника, як везли його в участок за порушення громадського спокою та порядку в прилюдному місці.
Неспокійно, нервово, із сторожкою чутливістю перебув Лука Матвієвич ніч.
Часто, на кілька хвилин заснувши, розплющував очи, перевертався з боку на бік, раз у раз підводив голову й зиркав на вікно з настирливою думкою, з гострим бажанням: чи швидко мине ніч, чи швидко розвидниться, настане день?
В його потьмареній уяві снувалися уривки ріжних картин і подій, без початку й кінця, без логічного зв’язку між собою. Химерні видива сонної людини, такі незвичайні своєю вигадливістю, солодкі марення, примхливі, таємничі, нікому ніколи не висловлювані епізоди з реального життя, – усе перепліталося між собою, творило якийсь дивовижний світ, повний дивацтв і загадковостей.
То він, Лука Матвієвич, був начебто десь за начальника і справляв свої іменини. Багато було гостей у просторій, прекрасно прибраній залі. Було шумно і весело. Усі пили й довго кричали: «За здоров’я Луки Матвієвича! За здоров’я нашого дорогого начальника!» То він босий, у пошматованій сорочці, закачавши рукава, з залізними вилами ганявся по городу за поросям. Усе ціляв штрикнути його в бік, а воно, капосне, не давалось, кричало, мов навіжене, а то ховалося у картоплиння. То блукав по спорожнілому приміщенню великої пекарні з горами білого хліба на полицях, заздро косився на прикажчика за прилавком і смоктав беззубим ротом твердий, як камінь, з довгими остюками чорний кавалок хліба.
З кожним новим привидженням Лука Матвієвич плямкав губами, здригував плечима, прокидався. Вставивши очи у темну, низько над головою навислу стелю, намагався розгадати таємний зміст привидженого, знайти зв’язок з долею, що чекає його наступного дня.
Мимохіть пригадувались тоді оповідання колишніх товаришів по службі, їхнє тлумачення снів. Усе ніби виходило гаразд, не заперечувало сподіванок, викликаних минулого дня після одержання листа. Навпаки, усе, навіть епізод у пекарні, виходило, був добрим знаком, віщував про щасливе закінчення його турбот і сподіванок.
Звичайно, за начальника його не призначать, та він, правду кажучи, про це ніколи й не мріяв, а вже старшим конторщиком чи бухгалтером він міг би, безперечно, бути, і певно буде; ось тільки б ранок швидше надійшов!
Він підвівся з ліжка з першим відблиском світанку, ледве засіріло в кімнаті. Якась млявість спочатку відчувалася в його обважнілій голові, скопувала усе його тіло, робила його безсилим, паралізованим. Він позіхав, кліпав очима, натомлено водив ними по кімнаті. Та свідомість важливої в його життю події перемогла. Він згадав недавно покинуті фізкультурні вправи й враз зробив напружений рух головою. Заклав руки назад, міцно уперся долонями в потилицю, став навшпиньки й потягся вгору усім своїм тілом.
– От і добре! – промимрив вдоволено, обливаючись холодною з-під крана водою і зовсім розвіюючи млявість безсонної ночі.
Потім швидко зняв з бильця свого ліжка штани, швидко натяг, старанно почистив за дверима старий піджак у плямах, з витертими на ліктях рукавами, зав’язав краватку. Зав’язуючи, трохи був затримався, кільки разів розв’язував, коли вузол не добре виходив, хмурився, нервувався і з полегкістю зідхнув, коли врешті зав’язав як слід.
Закінчивши туалет, виглянув за вікно. Порожній спокій лежав ще на вулиці, в подвір’ях і в повітрі. Вранішній спокій, пойнятий легким туманом перших вересневих ночей. Тільки там, у місті, з протилежного боку, чути було заводські ранні гудки, та вбік, де залізниця, ліниво й рідко лунали паровозні сигнали. Відходив останній нічний чи то перший поранковий?
– Ого, іще рано! – подумав. Встигне. Не запізниться. Можна було б чогось і перекусити.
Він підійшов до шаховки, що стояла в кутку з чайним посудом на ній, і тихо, обережно, щоб навіть не шарудіти, одкрив дверці. З тою ж обережністю помацав рукою по полицях. Витяг дерев’яну тарілку з окрайком житнього хліба й урочисто поставив його на шаховку. Взяв уже ножа в руки, коли за ширмою скрипнуло ліжка, а за тим почулось і сонне бурмотіння. Насторожився. За хвилину знову почулося ритмічне дихання, порушуване сонним хрипінням.
Тоді знову взяв ножа й очима зміряв окраєць.
– Що ж лишиться для них? Це ж, здається, усе на сьогодні?
Довге гурчання розійшлося у шлункові, мов забулькотіла вода по трубах. Він схопився за живіт, здавлюючи рукою порожні кишки, коли відчув у роті приємний, подражливнй запах житняка.
– Сьогодні ж можна буде чогось дістати, – міркував заспокоєно, – так не лишаться тепер. Сьогодні ж все піде на гаразд. Можна буде десь і позичити.
Він урізав хліба і смачно, дрібненькими шматками – з якоюсь насолодою жував його. Упоравшись, поставив миску у шаховку й благодушно, в доброму настрою, провів рукою по підборіддю.
– От добре, – мовив задоволено, – тепер можна й за ділом.
Поправив біля дзеркала краватку й підійшов до ширми. Перехилився через неї й замиловано глянув на сонне лице дружини та на розкуйовджену голівку дівчинки, що лежала поруч неї, на одному ліжкові.
– До побачення, мої любі! – прошепотів молитовно, почуваючи доплив ніжності і якоїсь нової радости. Спіть спокійно, сьогодні він вернеться з доброю вісткою.
Глибоке зідхання за ширмою сполохнуло його почуття. Він зніяковів, навіть нахмурився і відступив назад, неначе невдоволений з того, що його підслухано.
– І чого ти товчешся із самого досвітку, не даєш і поспати? – з тихим докором спитала дружина.
Вона підвела голову, відхилила планку в ширмі й сіла на ліжко, простягнувши ноги впродовж, щоб не турбувати малої.
– Коли не доїдаєш, то треба, кажуть, хоч сном надолужувати, бо зведешся нінащо, а він блукає, як сонна мара.
– Дуся, мамуня, – залопотів, виправдуючись. – На сьогодні ж мене викликають, хіба забула? Сьогодні ж прийшов і мій день. Як же ж! Викликають! Треба ж поспішати, щоб не спізнитись. Дочекались таки, слава Богові, як же ж!
Вона витягла вперед голову. Бліде світло від вікна лягло на її змарніле, з гострими рисами, обличчя.
– Дочекались, – перебила скептично, – там, може, нічого ще й немає, а він уже носиться…
– Що ти там кажеш? – відказав ображеним тоном. – Як то нічого немає? Будь ласка, – став нишпорити по кишенях у піджаці й, витягши папірця, махнув весело, тримаючи його двома пальцями: – Будь ласка, ось: кличуть, запрошують.
– Отож-то і є, що запрошують, а для чого, хто знає? – не міняла жінка скептичного ставлення.
Лука Матвієвич подивився тоді згори з виглядом переможця і кинув упевненим тоном, що не попускав дальшої дискусії.
– Говори з бабою! А раніше, я спитаю, присилали? Запрошували? Ні, і ще раз ні. І говорити не хотіли, а чого? Зрозуміло, бо не було ніякісінької в тобі потреби, не було ніякісінького діла, а тепер пишуть: «просимо з’явитися». Це щось то значить. Еге ж, я добре знаю!
– Побачимо, – буркнула й додала замислено: – Коли б то це сталося!..
Заворушилася ковдра на ліжкові, зсунулась набік. Підвелася дівчинка, озирнулась сонними очима й знову лягла.
– Мамо, – проказала мов у забутті, згорнувшись клубочком.
– Спи, дитино, спи, ще рано, – заспокоїла мати.
Лука Матвієвич навшпиньки відійшов, засунув листа у кишеню, подивився іще раз на ліжко, любовно промовив: «ось я щось принесу» і вийшов з кімнати.
Сонце тільки вихопилось із-за обрію там десь за околицями, за приміськими цегельнями. Стрибнувши по верхів’ях дерев, ударилось у вікна, подалося геть пішоходами.
Лука Матвієвич прищуленим оком позирнув з-під козирка на схід сонця, вдихнув на повні груди свіжого повітря і розміреними кроками пішов вуличкою.
Було легко і приємно на душі. Усе важке, злиденне, що стопудовим і тягарем душило його останніми місяцями, наче звалилося з пліч, втратило свою вагу. В його сірих очах світилася радість, радість далекого мандрівника, що ось швидко дістанеться щасливого краю.
Скільки разів проходив він цими вуличками й завулками, вимірював пішоходи в один кінець і в другий, уздовж і впоперек? Не один раз і не два! Цілі роки, ціле десятиріччя, щодня, влітку і взимку, на весні і восени, у ясну, погожу днину і в негоду ходив із околиці на роботу, бачив ці ж саме будинки, крамнички, ці ж саме обличчя, стрічав їх уранці і вдень, і ніколи все це не здавалося йому таким близьким і разом новим, наче небаченим досі.
Цікавими очима озирався навкруги, придивлявся, зауважував. Паркану біля садиби Заховаєва і досі немає. Як розібрали у 20-му році на паливо, так і не поставили. А пора б уже, ой, пора. Та й тротуари нікудишні, легко й ноги поламати, і коли вже їх полагодять! Околиця, нікому тут турбуватись, що ж поробиш, міркував діловито.
Привітно, з лагідною посмішкою стрічався із знайомими. «Доброго здоров’ячка, Опанасе Йвановичу, – хитав головою, – куди це ви так раненько? До пекарні? Так, так, – за свіженькими булочками, значить!» А проходячи повз нову будівлю, риштуванням, мов павутинням усновану, задирав голову на мури, де комашились люди, і підморгував: «Будуєте? Працюєте? Ну, ну, працюйте, от і ми…»
Його дорога вела через базар.
Від самого краю понад дорогою тягся довгий ряд селянських підвід, навантажених городиною й садовиною. Сині, наче трохи припудрені, сливи, жовтасті, чисті, а то червонобокі, мов кармазинка, яблука, ніжно-рожеві баклажани привабливо лисніли на возах. А на землі цілими горами, мов чорні кабани, лежали кавуни. Червоно-гарячі, як огонь, нарізані на показ, лежали зверху й своєю соковитістю манили покупців.
Він замилувано дивився навкруги.
– От розкіш! Де воно береться? Хто його поїдає?
Його увагу особливо притягли м’ясні ряди. Цілі туші молодої телятини, підвішені на гаках, спускались униз, випинаючись чисто виготовленими задами.
Жирні шматки яловичини, кров’яні вирізки – викликали вчуття приємного посмаку. Він навіть спинився проти однієї крамниці. Масними очима пильно стежив, як м’ясник раз у раз рубав сокиркою, як другий важив тут же на боці, і як рука тої чи іншої жінки ховала шматки собі в кошика.
– Смачненьке буде, бий його сила Божа, – похитував головою Лука Матвієвич, не без заздрості дивлячись на кошики покупців.
Своєю уявою він переносився тоді наперед, до того недалекого дня, коли він, влаштувавшись, матиме нарешті копійчину в кишені. Він конче, передусім побуває тоді на базарі, отут у м’ясницях і вибере жирненький шматок яловичини.
Він думав, як вернеться зі служби на обід, зробивши доброго моціона. Відчиняє двері, увіходить до кімнати й раптом приємний, лоскотний дух м’ясного борщу! Ого-го! На столі, застеленому новою чистою газетою, стоїть каструля й парує, ціла каструля запашного борщу, а тут же на примусі шкварчить печеня з цибулькою. От буде обід, бий його сила Божа!
Міркуючи, незчувся, як опинився за базаром, як підходив до «Біржі». Біля самих дверей витяг з кишені папірця, прочитав його, неначе хотів іще раз переконатись його реальності! «Біржа Праці просить Вас з’явитися на біржу 16-го вересня від 7-ої до 3-ої години дня». «Від 7-ої до 3-ої», повторив, надаючи цьому неначе головне значення і з легким тремтінням у серці зайшов у розчинені двері.
Знайома картина непривітної біржової залі розгорнулась тепер перед ним. Усе було, як і тиждень тому, коли востаннє відвідав її. Ніщо не змінилось. На глухій стіні колишньої комори Цинделівської мануфактури висів великий, пожовклий від часу й тютюнового диму плакат. У центрі його велетенський паротяг. Чорний, на високих колесах. З димаря вилітають іскри. Він мчиться по колії, проведеній, видко, крізь заметений снігом степ. Під ним напис чіткими літерами:
«Наш паровоз летит вперед – в комуне остановка…»
Ближче до дверей – другий, трохи свіжіший, так само у фарби. Якась кухня з кількома пічками й казанами, чоловіки у білих ковпаках на голові пораються біля них. «За новий побут, за здорове колективне харчування» – пояснював малюнок короткий текст.
А внизу на лавах і просто долі, по-турецьки підібгавши під себе ноги, сиділи люди, а то стояли гуртками серед залі, або довгими хвостами тяглися до того чи того віконця, чекаючи своєї черги. Чоловіки й жінки, молоді й літні, зі зморшками на лиці й безнадійністю в очах. Кепі й картузи, капелюші й хустки.
Глухий, невиразний шум, мов гудіння бджіл, набридливий, безнастанний, стояв у залі, повитій густими звоями тютюнового диму, сповненій вщерть душного повітря й випарів спітнілого тіла.
Лука Матвієвич пройшовся по залі. Минаючи хвости, тиснувся ближче до віконця, зробленого у віддаленій бар’єром будці. З гурту хтось крикнув невдоволено: «не пускайте без черги», хтось торкнувся його плеча рукою, затримуючи біля себе.
– Я за нарядом на роботу, – пояснив спокійно протестантам, – мені недовго.
– Ах, так, – вирвалось довге зідхання. І сотні очей враз вп’ялося у нього. Неначе пронизували його, бажаючи щось запитати, чогось дізнатись.
– Що ви кажете, Лука Матвієвичу? – промовив сусіда спочутливо й заздрісно. – От щасливчик.
– Та вже ж дочекався. Та й пора, – пояснив, почуваючи мовби якусь провину перед іншими. – Скільки вже часу минуло! Тепер, мабуть, і вам черга швидко вийде, – звернувся до сусіди, що не раз із ним стояв у черзі.
– Хто й знає, хіба ж тут добереш? Чекайте, кажуть. А вас же куди? – запитав знову, уникаючи розмови про себе, – куди посилають?
– Зараз дізнаємось, – підморгнув Лука Матвієвич. – Та все одно куди, – додав, – тільки б робота, бо знаєте ж, докозакувався вже нікуди.
Протиснувся до бар’єру, зазирнув у віконце на урядовця. Потім витяг з кишені листа й подав у віконце.
– От і я, Полтавець, прошу.
Заклопотаний урядовець механічно, не підводячи очей від столу, звиклим рухом пальців схопив у віконці листа. Скоса, одним оком черкнув по його краєчку й повернув назад.
– На перекваліфікацію, – кинув коротко, байдужим тоном, – до п’ятого вікна зверніться.
Говір, суперечки, нервові вигуки, що ввесь час сповнювали залю, задушливість повітря, заглушили слова урядовця.
Лука Матвієвич знизав плечима, невдоволено махнув рукою, даючи зрозуміти, що нічого не чути, потім просунув голову аж до самого віконця, напружив слух.
– Куди кажете? На яку роботу? – запитав, притуливши руку до вуха.
– На перекваліфікацію, – голосно відповів урядовець так само байдуже, Лука Матвієвич здригнувся, неначе пронизаний електричним струменем, осів. Якусь секунду стояв непорушно, тільки тупими очима водив перед себе. Нарешті тремтячим голосом, неначе чужим, насмілився:
– Я ж… робота… викликаний. Полтавець… прошу.
Урядовець підвів свої очи, глянув з якоюсь іронією.
– От чудак! Кажу ясно: на перекваліфікацію – значить, ніякої роботи немає. Зрозуміло? Хто далі? – звернувся до черги.
Лука Матвієвич відчув, як раптом кров ударила в голову, як на скронях затремтіла набрякла жила, а в потемнілих очах замиготіли метелики – один, другий, третій, цілий рій. Він крикнув сердито, хрипким голосом, де бриніли страх і обурення, благання і розпач:
– Що ви мені голову морочите, я п’ятнадцять літ працював, а тепер на перекваліфікацію посилаєте! Дурість одна, от що!
Але в ту ж мить витяглося байдуже лице урядовця й знову почувся спокійно-діловитий вигук: «Хто далі?»
Лука Матвієвич підвів руку, хотів щось сказати, коли ззаду хтось кинув нетерпляче: «Та не заважайте ж іншим, кінчайте швидше, а то зранку тут торчимо». Розгублений, похиливши на груди голову, відійшов від віконця, важко зідхав, несміливо водив по залі очима.
– Нічого не поробиш, такий уже порядок, – співчутливо зауважив сусіда з черги. – Он туди на перекваліфікацію, – показав рукою в бік.
Лука Матвієвич постояв, серед залі, подивився туди, де тягнулася інша черга, махнув безнадійно рукою. «П’ятнадцять років працював», – промимрив докірливо й трохи похитуючись, нерівними кроками, наче почуваючи під ногами хисткий ґрунт, вийшов із біржі.
Вулиці міста були сповнені невгавучого руху, безкрайньої метушні, ріжноголосих звуків і шумів, ніби приглушених, як зідхання стурбованої людини, та веселих, гомінких, як радісний вигук.
Дзенькіт трамвайних вагонів, швидкий біг авто, гра сигнальних ріжків, стукіт об камінь кованих коней, посвист паротягів із залізниці, – усе то воднораз розтиналося, то виривалося окремими тонами із цілої гами звуків. Лунаючи над пішоходами, ці звуки та шуми розбивали зосередженість думки, притамовували болі, відчування. Це добре знав і Лука Матвієвич, коли не раз проходив було містом у цей час.
Але тепер усе це здавалося йому чимсь далеким, глухим, нецікавим, що байдуже пролітало повз нього. Зосереджений, нахмурений, притишеними кроками плентався пішоходами й знав лише одно: «Нічого немає. Нічого немає», – бриніло у вухах, коротко, голосно й настирливо.
Прибрані вітрини магазинів і кав’ярень, принадні, ріжними солодощами вставлені вікна цукерень, усе те, що притягає зголоднілу уяву й на що любив задивлятись колись Лука Матвієвич, втратило тепер свою привабну силу. Він думав тепер про те, з чим вернеться додому, як стрінеться з дружиною, що скаже вона йому після його вранішніх запевнень? Мов спійманий птах у сільцях, бився думкою, накреслював ріжні плани та відкидав їх, як нереальні, безґрунтовні. Він думав піти ще по установах, надіючись так швидше дістати працю. Притишував ходу, побачивши вивіску над дверима, але згадував, як ще недавно тижнів зо два тому, марно ходив по установах, трестах, профспілках і безнадійно махав рукою. Він спинився біля окружного відділу праці, зійшов навіть на другий поверх і, розгублений, швидко спустився вниз з трафаретною відповіддю: «Ідіть на біржу».
Знесилений, ледве переступаючи з ноги на ногу, доплентався додому. Крадькома, потупивши очи, пройшов двір і тихо зайшов до кімнати. Глибоко зідхнув і несміливо присів на стілець.
– Осінь іде, а так парко, – буркнув ніяково, витираючи спітніле чоло.
Біля вікна сиділа дружина – мовчки, заклопотана. Поралася з білизною, щось латала, зашивала. Не міняючи пози, глянула допитливо й знову вставилась у роботу.
Потяглися хвилини мовчання. Було хмуро й непривітно. Легенька сутінь снувалася в кутках темнуватої кімнати й побільшувала непривітність, навівала сум, холодок. Ставало ніяково, навіть ворожко.
Лука Матвієвич скоса поглядав на дружину й чекав. Він чекав її слова, запитання, як неминучого, конечного і разом з тим боявся, хотів відтягти хвилину. Він думав попередити, пояснити, самому щось сказати, тонко, дипломатично, але вагався, не міг добрати відповідного слова, хвилювався.
– Ух! – зідхнув важко, – ну й теплинь! – розстібнув ґудзики на піджаку. – Це ще так було, пригадую, у чотирнадцятому році, – додав, щоб виграти час і розрядити атмосферу.
Його думка обірвалась, і напружена тиша запанувала в кімнаті. Чути було, як шелестіла нитка, як дзижчала десь під стелею муха, як раз у раз здіймалися груди, вбираючи то випускаючи повітря.
– Як же ж там, чоловіче? – запитала нарешті дружина холодним тоном, усе ще пораючись над білизною. – Похвались, чим тебе нагородили?
Гострим ударом розійшлися слова, в яких почувалась, здавалось, і прихована іронія, і зневага, і загроза.
Мов ужалений, зайорзався на стільці Лука Матвієвич. Потім підвівся, заходив по кімнаті, морщив чоло, міркував. Але думка не працювала, слова не родилися. Біль і тривога натомість з’явились на лиці: «Що він скаже тепер? Що відповість?»
– Ну, – почувся короткий звук, повний нетерплячки. – Чого розходився?
Він знову присів на стільця, несміливо кашлянув, неначе видобуваючи слово. Настала хвилина напруженого чекання.
– Я тебе питаю! – гримнула сердито жінка. І поклавши на коліна роботу, вставилась у нього пронизливим зором. – Позакладало, чи що?
В цю хвилину в коридорі хтось завовтузився, скрипнули двері і в кімнату, засапавшись, вбігла маленька, років п’яти дівчинка. Підійшовши до матери, протягла соромливо:
– Мамо! Мені їсти. Їсти мені, я хочу їсти!.. Жінка погладила її по голівці й кинула нахмурено:
– Піди он до татка, він тобі щось приніс.
– Нічого в мене немає, дитино, – винувато сказав, коли дівчинка запитливо глянула на нього.
– Падлюка ти! От що! – вибухнула враз жінка і, шпурнувши додолу роботу, скочила на ноги. – А хліб злопати вмів? – блиснула очима.
Лука Матвієвич підвівся й собі. Щось промимрив. Схопився руками за голову і, простоволосий, як стояв, вилетів з кімнати.
Опинившись за ворітьми, Лука Матвієвич озирнувся. Куди йому подітись? Де перебути якийсь час? Чи зайти до котрогось знайомого, поговорити з кимсь близьким, щиро, по-товариському, чи втекти світ за очи, геть від людського галасу й метушні?
Близько за ріжком, через квартал, лежало кладовище. Велике, за місто виходило, з широкими, мов у парку, алеями між могил. Низькорослі кущі, бузок, акація і клен, розкинувшись по кладовищі, переплітали своїм гіллям могили, пам’ятники й хрести. А старезні ясени розлогими шатрами розкидали сутінь і прохолоду. На весні і влітку недільними днями околишні мешканці цілими гуртками з кошиками та пляшками сходились на кладовище спочити й погуляти.
Часом на весні і влітку, в дні спеки й задухи Лука Матвієвич також шукав прохолоди під крислатими шатрами ясенів. Спокій алей, сумирність якась урочиста, що панувала там у будні, поманила його й тепер.
Він пройшов квартал і сховався за кладовищенськими ворітьми. Звернув з головної алеї на бічну й сів на лавочку.
Із заходу крізь віття дерев пробивалося сонце, лагідне, м’яке. Торкнувшись пожовклого листу на кленах, невпійманими зайчиками стрибало по землі. Було чисто, прозоро в повітрі і тихо в алеях. Тільки десь поблизу каркала галич та раз у раз зривався лист і повільно, кружляючи, спускався додолу.
Лука Матвієвич дивився на сині ланки неба, на барвисті, ріжнотонні дерева, мовчазливі, зажурені, осіннім сумом притрушені. Перебирав сьогоднішні події. І тужливий настрій опановував його, колючим болем стискував серце.
Перед ним повставали прожиті дні. Спочатку давні. Скупими датами, як щось призабуте, вривалися в його пам’ять окремі епізоди. Село і станція. Високі тополі навколо, мов вартові. Переїзд до міста. Городська школа й смерть батькова. Служба на залізниці після закінчення школи. Одруження і далі служба. Народження доньки і далі служба. Усе це швидко, мов крилом, майнуло в його свідомості, ні радісної посмішки не викликало, ні нарікань. Усе це, здавалось йому, було тим звичайним і неминучим, що входить у життя кожної людини, само собою, непомітно. Жив, працював, робив своє діло і мав шматок хліба для себе і для сім’ї.
Швидко пробігли і революції дев’ять років, що лишилися позаду, що по них цілі класи й особи виміряють свою долю й недолю. Туго довелося, пригадав, як на пайках сиділи, нічого, витримали, до НЕПу дотягли.
Він спинився на подіях останнього року, що так владно, жорстоко змінили увесь попередній біг його життя. Ясно, з дрібними деталями пригадав останній день своєї праці. Звичайно, він просив, доводив, він же мав право й перевагу перед іншими лишитись на праці – п’ятнадцять літ стажу, – та байдуже. «Він швидше знайде роботу, ніж інші», – сказав комусь начальник служби, даючи розпорядження про скорочення. А далі тринадцять карбованців місячно на безробіття й поневіряння. Скільки разів за ці сім місяців ходив по роботу? Зранку, ледве сонце з’явиться на обрію, як він плентався містом на біржу, з надіями, з тремтінням, з побоюванням. Довгі години вистоював, слухав коротку, невблаганну фразу: «нічого немає», і безсилий вертався додому. А там голодні зідхання, докори, сварки і сльози: «Ну їжте мене, їжте!»
Сподівався сьогодні і знову – «нічого немає».
Свідомість заподіяної йому несправедливості й безпорадності глибокою тугою відбилась на лиці. Він зазирнув у наступні дні, і темною безоднею, без просвітку, без надії, показались вони.
«Що робити? Як жити?» – думав зажурений.
Хотів був пройтися, але непереборна кволість почулась у ногах, в усій його істоті. Він опустився на лавочку й порожніми очима повів перед себе. Його зір спинився на чорному, мармуровому надмогильнику. Міддю витиснені слова впали йому в очи: «Спи, дорогий».
Буваючи і раніше на кладовищі, він любив читати написи. Скільки їх ріжних! Короткі, сухі, з самими датами й прізвищами, і довгі, з цитатами біблійними, часом туманні, містичні, церковною мудрістю пройняті. Ходив від могили до могили, читав, забував. Вони ніколи не справляли на нього вражіння, не притягали його уваги, як тепер.
«Спи, дорогий», прочитав удруге. І замислився. Дрібна іскорка, якась невпійманна, блимнула в очах, поклалась на лиці. Знову пригадалися прожиті дні й наступні, але якось не вразили уже його, мов туманна завіса стала між ним і його життям. Навіть болі, страждання втратили свою гостроту, зробились нереальними.
– Так-так, – пробурмотів стиха. – Спи, дорогий…
Потім зняв з себе ремінний поясок і підвівся з лавочки.
Українському славетному війську
«… і пам’ять ніжних на землі».
Вогневий шквал революції прокотився на південь.
У запіллі після бурі на перший час настала тиша екстазу.
Тоді Сергій Шарий вклонився революції.
Видавалась тим вогнем, що палить на весні гниляччя, фільтрує життя від вікового отруйного намулу.
Мусіли зрости весняні памолодки здорової культури. Він бачив уже образ прийдешнього, гармонійного, й почав виображувати на полотні.
Це був величний монумент індустрії, що спектрально заповняв простір радіохвилями. На тлі його – постать дужої, вродливої жінки, що вітає глядача ясними очима й чистим усміхом. Довкола – квіти, зелень…
Сергій замилувався з свого твору. Він захоплено розроблював акорд ріжнобарвних нюансів, як раптом – дисонанс: кіновар та білило – вийшли. Сергій знав, що фарб він не добуде, бо того ж дня вранці віддав квартирній хазяйці вільну пару білизни на харчі.
Картина домальовувалась у думках до того моменту, поки хазяйка остаточно не одмовилась харчувати.
Вечірні сутінки – улюблений час Сергія. Тоді в затишну кімнату до його спадало надхнення, зліталися мрії, – і тепер Сергій мріяв, що добре б продати картину в який-небудь клуб – вона майже закінчена. Можливо, цим він собі зробить рекомендацію на постійну посаду з харчами, а то й з одягом.
– Ні, товаришу! Ваша прийдешня соціялістична культура не що, як добре вихована панянка. Подивіться, які в неї ручки, личко…
Такої думки був про картину завклуб.
Сергій гарячивсь:
– Ви значить вузько розумієте майбутнє. Невже ви думаєте, що й у майбутньому люди будуть з порепаними руками? Помиляєтесь! Наш ідеал – матеріяльне забезпечення людини, а з ним гармонійний розвиток – фізичний, естетичний і моральний, коли хочете знати.
– Ну, того що ми не знаємо, чи буде прийдешнє подібне до вашої жінки. Зараз нам плакатів, лозунгів – от!
Розчарований Сергій ніс свого ідеала на базар.
Зголоднілі нерви загострювали думку: мусить підтоптати в багно душу, щоб самому вилізти живим… Інстинкт життя… Інстинкт.
Біля нього стояв продавець вакханки.
– Ми з вами, товаришу, подібні до проституток.
– Да! Естети – проститутки.
– А здається, так небагато треба сили, щоб лишитися чесним!..
– Попробуй – здохнеш.
До них підходив селянин з клунком борошна в руках. Голова йому була гордовито піднесена, а в очах світилась певність естетичного смаку.
– Що ви баришень продаєте?.. Як на тому тижні я виміняв – то понімаю картина. Там така оліндерська корова – прямо жива тобі.
Критик зміряв поглядом митців-нездар і відійшов.
Обидва лишились на місці маленькі, пригнічені.
Того дня вечірні сутінки важким тягарем налягли на Сергієві чуття й думки.
В кутку потьмарився образ прийдешнього, а в голові уїдливим димом вихрилось: тільки б наїстися – тоді все проясниться.
Сергій випив води, кинув суху кришку в рот, довго плямкав, затягаючи процес їжі, а сам ліг, щоб утікти від себе.
Ранок кинув у вікно зжовклою гілкою: тікай, бо загинеш.
Сергій зібгав лишок речей в клунок, глянув безнадійно на свій твір і вирушив з міста.
Вже підряд кілька днів Сергій мандрував. Поснідавши в одному селі, він зупинявся в іншому аж на вечерю. Він став практичний і на кожний перехід зберігав шматок хліба. Присутність хліба підіймала йому настрій, надавала певності.
Сергій виходив за село, розхристував груди, а іноді й співав.
Він заздрив сам собі, що нема в його ні родини, ні багатства, що зв’язувало б його. Вільний, як вітер, глибокий у думках та почуваннях, як пророк.
Він любовно озирав широкі поля, зупинявсь у золотому лісі, шукав лишків кислиць… Все те було його й для нього.
Сергій жалкував, що культура пішла в хибний бік, а могли б залишитись степи й ліси в їх природній незайманій красі.
Жалкував, що витравились на Україні звичаї гостинності, а так запашно-романтично було б почувати себе бажаним гостем усієї цієї великої родини. Так усе-таки прикро, – жебрацтво.
Так. Недавно він принципово був проти всякого жебрацтва.
– Гм, принципово! – посміхнувся й зловив себе: тоді ж, як обминув жебрака, дав ті гроші швейцарові в ресторані.
Зрештою, що його принципи були? Була б монархія – він лишився б з почесним ім’ям художника і носив би в голові ліберальні ідеї, – тепер більшовизм – він блудний інтелігент. Його ідеї – плювок на вітрі.
Тоді твердо постановив, що візьметься до педагогічної діяльності, щоб реально проводити в життя загальнолюдські ідеї.
Шлях близивсь до повітового міста.
Село Манівці, що туди Сергій одержав призначення на вчительську посаду, – було звичайнісіньким селом, а зблизька видалося ще гіршим за ті села, що через них проходив.
В інших хати мальовничо визирали з золотої гущавини садків, а тут вихрясті покрівлі затуляли рідку деревину; лише в одному кінці гайком виривалась бувша панська садиба.
Сергій міг вважати себе щасливішим за інших мешканців, бо в панському будинкові містилась школа й там же йому одведено помешкання.
Сергій пошкодував, що на газоні поламано трояндові стебла, але в цілому картина була захоплююча.
«Вавилонське стовпотворіння» – охрестив її Сергій. Мури ріжних будівель здебільшого лежали повалені, а між ними, немов молитовні черниці над гробовищами, стояли тополі. Сергій вслухався в їх шелест – переповнявсь містичним екстазом.
Головний будинок, що в йому оселився Сергій, був типовим «дворянським гніздом», з колонами й диким виноградом. Окрім школи тут ще містивсь клуб і театр. Дві сумежні кімнати розламали між собою стіну й утворили чималясту залю. На стінах сажою та ультрамарином були накарлючені ріжні лозунги, стіна за сценою була заповнена хатками російського типу.
Сергій егоїстично зрадів. Це добре, що така вбогість, – він їм напише чудову декорацію, з цієї сцени лунатиме його культосвітня праця.
День за днем одиноко перешіптувались тополі, мури лежали мовчазно, немов закляті скарби. Сергій дорівнював себе до пустельного чарівника й щохвилини очікував до себе експедиції. Врешті в очах його зріс крик самотності й він пішов одного вечора до завідувача школи на село.
Хведір Степанович тільки що приїхав з поля. Одіж, руки й обличчя його були в землі. Нашвидку вмившись, він взявся до пісної вечері й запросив Сергія.
Сергій зразу ж почав з лірики:
– Я мало не здурів з нуду… Тут же є театр, є клуб, є молодь – чому не збираються? Що вони роблять?
– Що роблять? – перепитав Хведір Степанович. – Мабуть, те, що й я. Ось кілька день підряд орю на зяб, то сіяв, то молотив на продналог… Одне слово – прийде вечір: ні рук, не ніг не чуєш. Я зовсім не дивуюсь, що зараз ніхто не йде в той клуб. За ціле літо сам не прочитав ні одної книжки. Батько старий, все самому приходиться…
– Хіба ж не можна розподілити час?
– Нічого не виходить. Ось недавно було так спланував, коли – як піде дощ день, другий – замість одного дня тиждень сіяв. Ну, а вдома сядеш, почитав би, – то там десь порося зав’язло, там корова загрузла, там тин обвалюється, там стріха тече… В неділю навіть нема часу. То солі, то мила, то ременю…
Сергієві, здавалось, паморочилась голова від цього безоглядного коловороту, він на хвилину затулив рукою очи, тоді в його уяві стала чітка й проста картина: колектив, машина, розподіл праці.
Підряд дві неділі, на паркані Манівецького куркуля Малая, з’являвся плакат: «Клуб – Доповідь про колективне господарювання». Малаїв паркан від того не валився, а клуб таки нічого не побачив. Сергій зробив нараду з активом села; це був організатор і секретар місцевого осередку К. С. М. – Марчук Степан, та його підручний товариш, доморослий режисер Макуха.
На паркані з’явився ще один плакат з написом «Бувальщина».
Увечері на терасі колишнього панського будинку рипіли музики, й перед терасою на газоні тупцювали пари з парубків та дівчат. Будинок оточував натовп. За музиками в залю посипалась лава людських голів.
Сергій промовляв:
– Наш добробут залежить не тільки від того, скільки ми маємо землі, але в великій мірі й від того, як ми обробляємо цю землю й чим. З питанням, як обробляти землю, тісно зв’язане й питання про форму землеволодіння…
– Полапай за мене там Домку! – різнуло з авдиторії.
Сергія щавила образа. Його голос упав на півтона; коли говорив про форму землеволодіння – сам думав про те, оскільки ще загрубіле наше селянство, не дивлячись, що минув уже мільйон років з початку життя людини.
І злісно закінчив:
– Тільки колектив нас зможе вивести зі злиднів і того озвіріння, в якому ми тепер є.
Після нього щось говорив Марчук. Сергій його не чув. Він прийшов в авдиторію зосереджений в собі.
– Ви партєйний? – хтось сіпнув ззаду.
– Я? Ні… – і щоб одмахнутися, Сергій вийшов на терасу. Але той йому наспівував, як ґедзь у спасівку:
– Хіба ж камунія може бути? Тут у сім’ї та рідний син батька обкрадає й робить так, як йому примандюриться, а то ж всякий народ… Приміром: злодій, ледачий… Та й скажемо ще те: от у мене біля могили справлений деньок як на городі, все їдно, а тут який лежень забере… Воно в мене споконвіку, батьківське…
– Для пролетаря – ввесь світ батьківщина, – махнув механічно Сергій, і трапив так влучно, що ґедзя як батогом злизало.
Сергієві було ясно: мистецтво – великий діючий фактор; але який розвиває смак оте грубе рипання? що дають для душі актори з наліпленими носами в «Бувальщині»? І що, врешті, може зробити один в замуленому морі?
Через декілька день Сергій в сусідній Крученецькій школі доводив:
– Силами інтелігенції нашої волості слід організувати путній драмгурток, хор, видавати, принаймні, писаний журнал…
У його авдиторії розтягались іронічною усмішкою губи. Врешті один з присутніх, що держався досі руками за скули, люто блимнув і скочив:
– Що ви єрунду порете! На чорта здався мені ваш драмгурток, як я з голоду пухну. Нам дихать не дають, а ви тут з своєю філантропією… Попробуйте двадцять років провчителювати, а потім хай вам дулю покажуть – що ви тоді заспіваєте? Я – бувший есер, я моливсь на село. Я віддав йому все своє здоров’я, я організував їм і хори, й читальні, й кооперативи, а тепер цей скригна шматка хліба для тебе жаліє. Він краще пастухові заплатить, бо йому свиней потрібно випасати, а не вчити дітей…
Очі інших так само лізли рогами на Сергія, неначе виною цього всього був тільки він.
Сергій оторопів. Враз йому в вічі скорботний погляд молодої вчительки, що, здавалось, промовляв: «Шкода мені тебе, голубе… Не в ту компанію ти потрапив»…
Сергій мужньо стрепенувсь:
– Тоді лізьте живцем у яму, не загноюйте світа.
Вилаявсь і грюкнув дверима.
Тієї безсонної ночі в Сергія чорною трояндою розцвітала зненависть до мертвої інтелігенції.
Невже і йому завмерти тут?
Холод пліснявого ставу просякав нутро, осіння ніч тарабанила мжичкою в вікно.
Жах самоти підіймав на голові волосся. Або роздмухати вогнище культурної праці, або… повіситись!
Другого дня ввечері Сергій роздавав ролі місцевому драмгурткові. Він був наелектризований.
Раптом Макула:
– Я не буду грати, – й майнув за двері.
Сергієві очи розширились:
– ?!
– Та… йому хотілося пана грати.
– Але ж йому ця роля не підходить…
– То що? Зате Параска підходить…
– Ну, то грайте сами, як вам Параска сидить поперек горла, – спалахнула дівчина й рушила слідом за Макулою.
Сергієві одібрало мову. Він тільки скригнув зубами й пішов зганяти злість на Хведорові Степановичеві.
– Це чорт знає що. Гірше обломовщини. Коли бере ролю такий, як Самойло, що має четверо дітей, то вам же соромно одмовлятися.
– Ну, єй-богу ж, немає часу. Ви знаєте?.. Та може якось… – раптом змінив він тон, уздрівши Сергіїв погляд.
Сергій погодивсь на «може якось» і побіг в Крученці до вчительки.
– Ради бога, візьміть ролю. Ви розумієте, яка морока…
– Думаю, що розумію, – сміючись зустріла його. – Ви тільки перший рік на селі, а я вже другий.
Була розважлива, погодилася взяти ролю.
Сергій відчув рівновагу.
Після цього, мало не щовечора проводив Ольгу Миколаївну з репетиції в Крученці.
Вона його розуміла й тоді Сергій, жестикулюючи, ділився з нею думками.
– Манівці може найдикіше село в окрузі. Дарма. Ви побачите, як скоро звідси бризне культура на сусідні села, й тоді скажете, що можна зробити при бажанні. На селах інтелігенції у нас нема. Є міщани, обивателі… Горами можна вернути в дружній спайці. Ви побачите, як скоро я зроблю з оцих Данилів та Денисів культурників. Хто з нас ще так захоплювався роботою, як вони? Як не кажіть, а пролетаріят таки виб’ється на культурну дорогу й тільки сплюне на нас, анемічних інтелігентів. Ви придивіться, які потенціяльні багатства в маси! Як грає Самойло! А він же перший раз на сцені… Ви уявіть, скільки в нас розвинеться талановитих артистів, музик, поетів, художників…
Сергій горів. Ольга Миколаївна не сміла йому перечити. Його дотик до руки запалював у ній віру.
Проходили в темряві згуслими осінніми полями, а перед очима ввижався пожежний ореол майбутньої культури.
День вистави. Заля розгортала завісу сотнею очей.
На сцені чепурно прибрана кімната.
Все завмерло, вслухаючись в інтимну розмову закоханої пари.
– Так-так, брат, горни…
– На ліжко коти її…
– Ш-ш… позакладає вам…
І знову очи прошпилюють сцену.
Врешті буйний дощ оплесків закінчив дію.
Гамір. Суперечки.
– Ну й Самойло, так Самойло!..
– А Крученецька!.. прямо тобі апікіс.
– Куди вона, – перечить Параска, – їй зовсім не підходить ця роля. Тут треба сільську дівчину, а вона така цепка…
– Говори!..
Поруч стояв Макула. Йому не подобалась ані постановка, ані гра самого вчителя, та він ні одним рухом не виявляв свого невдоволення. Навпаки, він пішов за лаштунки, давав поради й розпорядження, як досвідчений театрал.
Отже, в другій дії, в момент драматичного напруження, несподівано загорнулась завіса.
Публіка невдоволено замукала, а по сцені вихром шугав Сергій:
– Сволочі! Хто сказав завісу?
– Макула.
– Де він? Рило розтовчу. Підіймай!
Знову йде гра, і публіка забула про перерву.
Актори щасливо дотягли п’єсу до кінця. Схвилювалася повідь й зашуміла в двері, немов у лотоки.
Раптом голос:
– Ніхто не прись. У Левка Ковалишиного пропали гроші й документи. Ми повинні обшукати…
Біля дверей стояв з револьвером агент чека – Грабар.
Повідь заходила коловоротом. Напруження зростало:
– Хто вкрав, а ми повинні страждати?!
– Він же роздягавсь за сценою, може де впали.
– Або актори вкрали.
– І то правда… Артистів обшукайте…
– Артистів! Артистів!..
Грабар з Левком рушили за сцену.
Артисти рачкували на сцені й під сценою.
Сергій зблід, як Грабар підійшов до Ольги Миколаївни. Вона, посміхаючись, підняла руки. Левко облапав і підійшов до другої. Грошей не знайшли.
Коли проходив Сергій з Ольгою Миколаївною, різонув вигук:
– Ну й артисти! Прокралися. Ха-ха-ха!
Ольга Миколаївна вже була забула про виставу, як надвечір до неї ввійшла незнайома жінка.
– Оце я мати того Левка, що гроші пропали. Бачите, я ходила до Гапки, до ворожки, що то в нас на кутку… То вже така, така!.. До неї й з Забіли, до неї й з Моргунів… півсвіта до неї сходиться. Вона мені ото кинула на карти, та й каже: «Гроші твого сина забрала русява женщина, що на схід сонця, а живе вона в казьонному домі…»
Ольга Миколаївна лагідно перебила:
– Чи не думаєте ви часом, що я ваші гроші забрала?
– Та ні… я б зроду не подумала, але ж карти…
– Повірте краще мені на слово, аніж Гапці на карти. Не брала я ваших грошей.
Жінка ображено замовкла. Раптом вона нестримано зарепетувала:
– Та що ви мені, баришня, забиваєте баки? Гапка як сказала? Русява женщина, на схід сонця, в казьонному домі. Та й хлопці добре бачили, голубонько, як ти в тому триятері терлась коло його штанів. Ти думаєш, я з тобою тут буду довго воловодитись? Та я тебе, лярвуго, зараз на призвичайку! Голодранці! Вчителі нещасні! З рук видерли б, не то з кишені…
Ольга Миколаївна оторопіла. Вона тільки хотіла промовить, як жінка, мов шуляк, налетіла на неї:
– Оддай гроші. злодійко, оддай! Коси повириваю!..
В цей момент у дверях з’явився Сергій, а в другий – жінка лише бемкнула язиком і затихла за дверима.
Ольга Миколаївна впала лицем у подушку й заніміла.
– Ольго Миколаївно, облиште. Ви дивуєтесь якійсь бабі…
Тоді здригнулися плечі, й голосний стогін вирвався з грудей…
За вікном снував вечір глибоку синю тугу. На дні її іскрились зорі, сплітались ефірно-мелодійні згуки жури.
Сергій відчув лоскіт волосинки на своїй щоці, перейнявся ясною радістю.
Оля таке ніжне, чуле дівча! Як музика, бриніли прозорі згуки.
– Коли мені було ще тільки вісім років, я прийшла була до своєї маленької подруги на іменини. Саме, як ми бавилися, в кімнату до нас увійшли жандарі з револьверами, шаблями… Як ми полякались! Ми не знали, чого їм треба. Вони сами шукали, перекидали все. Потім Нінин батько нас поцілував і вийшов з жандарями. Надія Іванівна стояла як скам’яніла. Ми тільки залякано дивились на неї… Ніколи не забуду цього моменту. Вже потім нам Надія Іванівна розказувала про правду й кривду, про бідних і багатих… Як гірко ми плакали часом з Ніночкою, що її батько може ніколи не повернеться… Так от. Коли Ніна виїхала з матір’ю до батька на заслання, я вже не найшла собі більше подруги. Я самотньо шукала правди, думала, читала. З своїми думками я ховалась навіть від батьків. Коли настала революція – я думала: оце та правда. Всі революційні партії для мене дорогі, всі революціонери святі. Тільки дивуюсь, чого ж вони сваряться, чому не зіллються в одну – то ж одна правда. Більшовиків я не любила.
Я знала, що інші партії не визнають смертної кари, а Ленін визнав. Коли прийшли більшовики, я була про них одної думки з батьками – розбишаки. Та батько мій ішов далі: «Це називається – дай свині роги, – казав він, – ні, ти держи гада на ланцюгу, бо то звірина. Кротові призначення – тільки ритися в землі, арештантові возити тачку, а шмаровозові бути шмаровозом…» В таких випадках я вже не змовчувала.
«А Шевченко не з кротів? Ви дайте тільки кротові освіту…»
Але не любив батько ані Шевченків, ні кротів – «ми русскіє».
Одного разу в таких дебатах я притисла батька фактами. Привілейована кляса, і навіть такі урядовці, як він – визискували темного бідака, я на його місці соромилася б казати таке про бідних.
Тоді батько визвіривсь:
«А ти не соромишся експлуатувати мене? Ти хоч раз почервоніла за ті грубощі, що кажеш мені? Це мені дяка? Я тягнувся, як каторжний»… – «Що ж, – кажу, – я не винна, що мене привчили до ледачого хліба…» Тоді батько осатанів: «Марш з мого дому! До різунів! Вони любіші за батька. Дорізуйте…» – «І піду!» – відповіла я.
– Сергій, ви не зрозумієте, як страшно жити людині, що не вміє самостійно ходити. Мені було вісімнадцять років. Перед більшовиками тільки що закінчила гімназію. Я нігде не була, нічого не бачила, нічого не вміла… Я пішла в цю школу. Пішла. Принцип не дозволив вернутись, хоч й батько нічого не мав проти. До того злякалася життя й батьківських прокльонів, що мало не дійшла до самогубства.
Дали мені групу. Не знаю ні педагогіки, ні методів… Як же я зраділа, коли мені пощастило пригріти дітей. Любов моя до них стала за все. Працювала до шалу, до самозабуття. Думала, що нічого в світі не затьмарить моєї радости.
А побачила найгірше. Я побачила що нема правди ні поміж багатими, ні між бідними. Її треба створити, а може й добути. Я почала була ходити в наш сельбудівський хор. Співали майже сами комсомольці. Диригент хотів поширити хор і набрав дівчат з села… То що ви думаєте? Яка-небудь Ониська як почне штурхати та цькувати «безпартійних»… Хор розпався.
Така досада мене взяла… Думаю, помирю якось, як зумію, а прочитаю лекцію… Вже й зібрались. Але почати ніяк не можу. В кутках хлопці з дівчатами все регочуть над якимись картками… Підходжу. Хлопці лукаво всміхаються, показують. Коли ж глянула – мало не згоріла від сорому. Закрила очи руками й вибігла, як ошпарена. Потім чула на вулиці на свою адресу: «Пани в закутках тішаться та знімаються, а на людях очи затуляють». Просто сором пройти селом. А тепер ще ця…
Вона замовкла й схилила голову. На обличчі промінь місяця заграв щирим сумом.
«Мадонна!» – хотів сказати Сергій.
Дихнуло холодом. Земля закоцуліла, а ранки обсипалися крупою та білим морозом. В один з таких ранків, як граки на весні, до школи позліталися школярі. Крик. Галас. Їхні обличчя ще мали сліди пекучого літа – засмалені, облуплені. Їхні рухи позначалися впливом поля та лісу: нестримні, мов вітер, крикливі, як зграї птиць, обшарпані, немов дикуни в шкірах, з запахом диму.
Борня. Міна.
– Дайош коржа, дам гнилиць!
– Ти, а в його сало!..
– Ах, ти ж кабан халєрний, дай трошки!
– Дай!..
– Дай!..
– Умгу… на!..
– Ти ж, куркулівська твоя морда…
– Пусти, комеза нещасна…
– Ей, ви! Разойдісь, таку вашу мать…
– На призвичайку його…
– На призвичайку!..
– Дайош торбу!
– Кантрибуція…
У деяких місцях шарпалися, граючись, а в других товклися насправжки.
– Це вже знов на цілу зиму морока! – дивлячись у вікно, казав Хведір Степанович.
Сергій думав своє: «Яке почесне завдання – з оцих дикунів виховати людей соціяльно-етичних, людей розуму й волі».
Гордий своєю місією, він ступив у кляс. То була третя й четверта група.
– Що ж, нагулялись за літо, попрацювали руками, попрацюємо тепер і головами. Руки без голови ніщо…
Раптом:
– А він б’ється…
– Ні, ні, він бреше… То він мене…
– Дозвольте я скажу! – встає третій. – Як ви сказали «попрацювали руками» – то він його кулаком – каже «отак», а як ви сказали «головою» – то цей його лобом «отак»…
– Ну, діти, так же ж не можна! Забудьте вже про свої дикунські звички. Ви ж прийшли сюди, щоб заніматися, щоб вийти в життя людьми, а не звіриною. А чим людина відрізняється від звірини? Розумом…
– Дозвольте вийти.
Сергія починало дратувати.
– Слухай, хлопче, чого ти прийшов до школи?
– Щоб учитись!..
– Чого вчитись?..
– Читати, писати, щитати.
– І бігать срати… – доказав хтось у риму.
Всі зареготали.
– Порося! – нестримано вдарив Сергій по столі. – Отже, коли прийшли, щоб учитись, то й учіться. Нічого бігать. Третя група, вийміть свої зошити, а ви свої читанки.
Зашаруділи з одного боку зшитки, ручки, оливці, дехто рвав клапоть паперу, а дехто розгортав сало й пристосовував прозору обгортку до писання. З другого боку з’явилось кілька книжок, а решта перешіптувалась, або жувала гнилиці.
Сергій нервувався. Не знав, з чого почати.
– Напишіть твір на таку тему: «Як я провів літо». Читай! – звернувсь до дівчинки.
Та, зашарівшись, швидко стала водити пальцем між рядками, часто зовсім не там, де читала; заїкуючись щось вимовляла, але ні вчитель ні вона сама – нічого не розуміли.
– Ти ж чому не пишеш?
– Я… Я… – шморгав носом школяр. – Я не знаю як?..
– А чого ж от він знає?
– І він не пише. Він так собі водить…
– Ану, дай сюди.
– От і Матвій не пише…
– Я теж не знаю…
Виявилось, що ніхто не писав. Сергій розкричавсь:
– Ну, як вас можна було переводити в третю групу, як ви не вмієте записати того, що робили влітку?!
– А-а!.. Що робив?! – відкрив уже один «Америку». – Я напишу!
– І я напишу…
Поки Сергій пояснював третій групі, дівчинка, що читала, відчула, як її кілька разів ззаду нестерпуче вщіпнули. Вона заплакала.
Сергій розлютувавсь:
– Та чорт би вас забрав; діти ви чи звірі?
Його сильний голос враз утворив дисципліну; вже до кінця лекції мав змогу вичитать мораль.
Вийшов невдоволений. Казенщина, поліцаїзм. Мусить мати більш інтимний підхід. Такий, напевне, в Олі. А в його не те, не те… Не знає школи, не знає методів… Профан!
Сергій довго був пригнічений: він зайва людина. Проте, жадоба життя примусила впевнитися, що він набуде досвіду й розів’є громадську й педагогічну працю. Справді, як поставилася б до його Оля, що починала йому вірити. Він не смів тепер заходити до неї.
З якоюсь нервовою інтенсивністю переглядав літературу, щовечора засідав з активом клубу, розробляв плани. Своєю рухливістю захоплював і інших співробітників. Навіть Хведір Степанович погодився керувати співочим та бібліотечним гуртком. Решта ж гуртків (щось біля десяти) припадала на самого Сергія. Потребу існування кожного гуртка він довів. Адміністрація клубу дивилась на його, як на чарівника, що мав перевернути Манівці догори дном.
Завклубу Марчук майже щодня жилив голову ревкому: «Давай підводу!» Добра половина села кляла і «косомол», і «триятр». Марчук не зважав. Його захоплювали реальні наслідки праці. По ордеру добута піяніно, книжки, люстро, дошки, дикт, фарби… Члени клубу – столярі робили для залі стільці, перебудовували сцену.
Під грюкіт молотків, немов під впливом найвитонченішої музики, Сергій розмальовував декорації, плакати… В роботі йому чимало допомагали школярі; вони були по-дитячому цікаві й Сергій радо пояснював, відчуваючи, як між ним і школярами протягується спільна нитка інтимно-товариських відносин. Селом ходила слава: «Це ділок. Такого в нас ще не було».
Сергій робив висновок: варто вік попрацювати для громади, аби відчути одну хвилину такого морального вдоволення. Відчув таку повідь утіхи, що хотілося ще далі десь пориватися, хотілось малювати ще ясніші перспективи на майбутнє. Перед кимсь, хто зрозуміє й привітає їх.
В шаленому екстазі Сергій рушив до Олі. Приморозкуватий вечір молодив рухи. Над мутними полями темно-синє небо розсипало зорі, як мрії над буднями.
Надійно вступив, у гущавину парку. Роздирав оголені віти, уп’явши очи в освітлене вікно: там Оля, ясно, затишно…
Раптом збентеживсь: у вікні мигнула подвійна тінь. Утрьох їм ні про що говорити.
Кинувши оком на присадкувату ялинку, Сергій швидко став підійматись між її густими вітками. Позиція підходяща. За вікном червонів кашкет волосного комісара, що брав його на учот. Комісар розмахував руками, сміявся. Проти нього була, мабуть, Оля.
– Їм весело! – щавило Сергія.
Даремне чекання. Минула година, друга. Напруження дійшло вищої точки.
Комісар зник за стіною. Через хвилину він вийшов з Олею, тримаючи її за руку. Нахиливсь і знову обоє зникли.
Як підбитий птах, Сергій зсунувся з ялинки. Підбіг до стіни. В грудях затихло. І раптом, як пострілом:
– Ха-ха-ха! – веселий Олин сміх.
Захищаючи вуха, втікав, як божевільний. Його затримували і глузливо стьобали віти, але рвавсь і рвавсь на поле, на простір.
Це та наївна, щира Оля, що любить дітей, любить правду… Брехня… брехня… Ах, яка безсоромна брехня.
Біг, зупинявся, скручувавсь від обурення й болю, знову біг…
– Куди ж? Не втечеш!..
Повернув до своєї школи. Відчинив вікно, розхристав груди, впав на ліжко… Який благодатний рятунок – смерть!
У вікно засміявся ідіотом місяць.
Другого дня Сергій увійшов у кляс стомлений, анемічний. Учні це відчули й принишкли. Тоді подумав: «Для чого ці повинні страждати через нього?..»
Хотів почати лекцію бадьоро, весело, але видобути сили не міг. Утворилось між ним і учнями якесь пригнічене непорозуміння. В згусклому напруженні тратив свідомість.
– Йди, відповідай! – викликав учня, маючи надію тим часом зібрати думки.
– У нас учора Анелька каганця розбила, то я не виучив…
– А ти завидка робив?
– Тато загадали дрова рубати…
– Нє-нє – він бреше. Він ходив з Ониськом ставити сільця на синиці.
Спалахнув Сергій, але до учня – ласкаво мов кішка.
– Так це ти що, га? Скільки тобі років?
– Десять!
– І ти вже починаєш брехнею жити? З пуп’янка? Брехнею? Ти смієш мені ще в вічі дивитись?
Хлопчик опустив очи.
– Ні, – роздратовано кричав Сергій. – Йди сюди насеред клясу. Любуйтесь, які в нас брехуни ростуть.
Кляс зареготався в тон саркастичній усмішці Сергія.
«І нащо ця комедія?» – майнула думка.
В цей момент учень хотів сісти на місце, та Сергій наздогнав, стис за шию й потяг назад:
– Стій, я тобі кажу!
Учень, зашарівшись, заплакав сип’ю.
Сергія кольнуло. Ладен був провалитись крізь землю. Схопив голову в руки й осоромлений схилився на стіл.
Запанувала тиша непорозуміння.
– Йдіть додому. Я зле себе почуваю…
Як стогін прорвався діточий галас. Сергій зачинився у своїй кімнаті. Сором, образа й розпач спліталися в один вихрястий клубок. Свідомість не встигала за його стихійним льотом. Враз блимнула метеором і шугнула в чорну безодню, звідусіль, ураганом просторів:
– Ха-ха-ха!.. Ха-ха-ха-ха…
Як промінь свідомість: Гістерія… Гнила інтелігенція… І вже ледве чутким сарказмом душі:
– Ха-ха-ха!..
Десь глибше закричав переляк: рятунку, рятунку, опертя…
Гнилий? Романтика?! Доба осуджує? Що стає імпульсом життя? Ідеал! Що оздоблює життя? Романтика… Так-так-так…
В цей момент увійшла перелякана людська потвора.
– А мій малий прийшов, каже, що ви заслабли?!
– Це ви, Самойло? Ха-ха-ха… – не вдержався Сергій.
Самойло стояв з вилупленими очима й відкритим ротом, як у риби. Там, де була борода й вуса – синіла циратова шкіра.
– Та що з вами?
– Ой, що ж я наробив! – застогнав Самойло. – То це в неділю грати не будем? А я, вибачте на слові, з морди зробив…
Сергій реготавсь.
– Дурниця!
– Добра мені дурниця, як люди пальцями показують… Думаю собі: це ж у неділю прийдеться грати, а там же батько без бороди… Коли це як чорт шепнув: «Зріж уже й вуса, – як артист, то артист…»
– Правильно! – захоплено обійняв Сергій Самойла, – як артист, то артист. Оце я розумію – романтика! Вже заради ваших вусів я готовий перерватися, а в неділю таки поставимо…
– І справді?! – неймовірно перепитав Самойло і стішився, як дитина.
Сергій теж розваживсь; радий був нагоді продовжувати свою думку.
– Вас турбує, що поголили вуса, мовляв, що люди скажуть. А що ті сами люди скажуть через років десять, двадцять, як увійде це в моду? Може ще більше тикали б пальцями, коли б побачили вас з вусами… Нічого нема на світі сталого. Те, що було вчора правда, сьогодні – брехня. Все на світі відносне, умовне. Скажемо, ви знаєте, що це за штука? Ні. Хіба ви знаєте, яка його субстанція? Ні. То, що ми бачимо – це просто ефірне дратування нервів нашого ока; твердість чорнильниці – це опертя якоїсь енергії… Значить, ми нічого не знаємо, що воно за річ. Це є просто «комплекс представленій». Значить, чорнильниця – «комплекс представленій», стіна – «комплекс представленій», он той ліс – «комплекс представленій», палець – «комплекс представленій».
– Ну, а я?
– Теж – «комплекс представленій».
– Що ж воно таке? – знову роззявив рота Самойло.
Довелося зробити чималий екскурс в ріжні науки. І після того, як Сергій переможно підняв своє чоло, Самойло вийшов очмарілий, збентежений.
Увечері в Самойла були сусіди. Він доводив:
– От ти думаєш, що це лямпа, а це просто комплекс приставлєній: тобі світ ріже око і все. Ти думаєш, що я Самойло? – а я комплексє приставлєній. І ви для мене приставлєніє. Все на світі приставлєніє. В тіятрі – тоже приставлєнія. Жизнь! Так само, як і на дворі. От коли пішов у тіятр – я прямо горю. Романтика, ви понімаєте?! Жизнь це така філософія, така… В голові не вміщається, в хаті не вміщається… Я сам не знаю, на якому тепер світі…
Він метушивсь по хаті, жестикулював, а жінка на його злякано позирала.
Сусіди, переглянувшись, мовчки вийшли.
– Да-а… В Самойла щось не всі вдома.
– Я аж злякався, як побачив його голеного.
– А яке городить!..
– Та… Це можна було знати, ще скоро він пішов у той тіятр.
У неділю вдало пройшла вистава. Сергій був подвійно задоволений. В антрактах на сцену із залі долітали згуки піяніно. «Грає Крученецька!» – переказували актори.
Присутність Олі схвилювала Сергія. Проте, ні в антрактах, ні після вистави не підійшов побачитися з нею. Яке йому діло до всяких міщанок. Він чоловік праці й ніколи йому займатись фліртом.
Задоволений собою, що видержав характера, він був тієї думки, що й надалі в його буде тільки справа.
Пізніми вечорами й ночами, коли над Манівцями розлягались дикі вигуки пісень разом з димом самогонних апаратів, у клубі відбувались бесіди, репетиції. Отже, через деякий час немов поза Сергієвою волею трапилось інакше.
В клубі мала відбутись співанка, а поки що Хведір Степанович виконував свої обов’язки бібліотекаря. Поруч Сергій відчинив свою музейну шафу і впорядковував експонати. Поволі сходились співаки та читачі. Раптом у дверях – Оля:
– Добрий вечір!..
Її розчервоніле обличчя впекло Сергія. Чого їй треба? А десь глибше мелодійно: невже небайдужа до його?
Недбало подав руку. Глянула просто в очи.
– Що з вами? Ви хворий?
Сергій зніяковів:
– Та-а… Трохи!..
– То-то й до мене не заглянете. А так хотіла з вами поговорити.
В Сергія прорвалась лють:
– Чого саме зі мною? Думаю, у вас було з ким балакать.
Оля посумніла.
Сергія дратувало. Маскує. Ні, він її одріже раз назавжди.
– Ходім, я теж маю вам дещо сказати.
Вона слухняно пройшла до самої алеї.
– Товаришко, – офіційно звернувся Сергій, – про що ви хотіли зі мною говорити?
Оля спантеличилась.
– Та-а… Навіть незручно якось… Ви хворий… Дрібниця.
– Товаришко! Не люблю я крутійства. Кажіть прямо: чого ви прийшли?
Оля зальодяніла:
– Я?! Мене Хведір Степанович просив… Я маю акомпанувати на співанці…
В Сергія гадюкою скрутнулись ревнощі, а разом і засоромився грубіянства:
– Вибачте… Я нервовий… Я сам не знаю, що зі мною.
– Так, Сергію Петровичу, я справді вас не впізнаю. Що з вами? Вам потрібно відпочити… У вас, мабуть, підвищена температура…
Сергій відчув, як її ніжна рука торкнулась чола. Його враз зігріла тепла хвиля, хотів без кінця просити в неї вибачення. Проте, так само грубо промовив:
– Хочете, щоб я заспокоївся, скажіть мені просто, про що мали зі мною говорити?
Оля випросталась і ображено заговорила:
– Я думала по-людськи побалакати. А коли вам просто потрібно знати для якоїсь колекції – то прошу. Недавно в нашому селі ночував комісар. Зайшов до мене. Признавався мені в любові, а за те, що я розреготалась йому в вічі – другого дня в моїй групі найшов непорядок. Обіцяв провчити. От і все. Заспокоїлись?
Вона повернулась і швидко рушила до клубу.
Момент Сергій був приглушений, потім як іскра метнувсь навздогін.
– Ради бога, вибачте…
Стиснувши їй руку, з інтимною щирістю почав оповідати про свої переживання…
Оля безжурно розреготалась на ввесь сад. В цей момент з тераси її покликав Хведір Степанович.
Весело забігали Олині пальці по клавішах. І такими ж веселими очима стежив за нею Сергій. Загула пісня. Глухо. Мертво.
– Хведор Степанович, дозвольте мені…
Сергій усміхнувсь, енергійно махнув, – і бризнула повідь співу. Хор радо виконував пісню за піснею. Раптом тенорі зачепились і на три верстві розтягли:
– Ге-е-ей!..
– Стій!.. У вас же восьма. З початку.
– Ге-е-ей!..
Хор розреготавсь. А дячок аж очи заплющив і замилувано виводив. Біля дячка Сергій помітив Макулу.
– Ну, останній раз.
Не зводив очей з тенорів. Аж Макула знову нахабно:
– Ге-е-ей!..
– Лір-ни-ки!.. – проспівав Сергій у тон. Як раптом: на тлі співу грубезний матюк, а перед Сергієвими очима викотилось двоє Макулиних більм.
Немов пороховий вибух підкинув Сергієві руку. Вже садистично смакував, як прошпинить гострий кінець камертона білі пухирі…
Але тут хор обірвавсь… Від несподіванки Сергій відступив. Назустріч йому благаюче кинулись перелякані очи Олі. Безсило брязнув камертоном, зблід, і колихаючись, немов п’яний, вийшов. Здавалось – неодмінно впаде за дверима.
Оля побігла слідом.
Він упав на ліжко мов мертвий.
Чорна тиша.
Поворухнувся, застогнав. Хотів провести рукою по чолі, але зустрів її руку й жадібно стис, пригорнув до грудей. Нестримно билось серце. Раптом щось гаряче затисло йому вуста.
Шугнула кров. Блиснули вогні.
Сергій прокинувся від урочисто-святного хвилювання.
Підвівсь до вікна, а назустріч кармінно-пожежний схід – ефірно-золоті обійми. Голубить хмари, голубить землю, ліс і поле… Земля припорошилася сніжинками й «неначе ляля в льолі білій» усміхається рожево-синіми світотінями. Згучить кантата ефірно-сяйна, квітне вогнями, перлами, рубінами…
Любов. Весілля!..
Й занімів у чарівній країні.
Любов – краса, любов – правда, закон…
Одначе після лекцій відчув утому. Брав гору аналіз. Десь у глибині скимліла туга. Він, що вільний був як вітер, буде прив’язаний чуттям до цієї людини. Буде мати обов’язки…
Та, лише сонце стало на обрій, Сергія потягла непереможна сила. Вони ніколи не будуть полонить одно одного. Їхня любов буде вільним льотом за грані буднів у країну втіхи, в країну недосяжної мрії, де правда й краса; їхня любов розквітне промінням дивного сонцецвіту, і назустріч йому вони підуть радісні, чисті…
Променисто привітали і завмерли в німому екстазі.
Здавалось, розбивались у вечірній заграві, у зірці. Було лиш одне космічно-величне й прекрасне: любов!
– Люба! В цій хвилині я був на таких верхів’ях щастя, що про них, мабуть, ні один міліонер не має уяви. Ми повинні поставити за мету – закріпить ті далекосяйні верхів’я в стале, вічне життя. Це не мрія, це не сон… Я реально бачив ті верхів’я… Туди людство мусить скерувати свою культуру. То буде апогей культури…
– Любий мій! Хороший… Ми будем берегти, як найцінніший скарб наше кохання… Ми завжди будемо між собою щирі й правдиві…
– Так, люба! Наша заповідь: правда, щирість і любов…
У клубі робота потроху завмирала. Сергій щовечора бував у Олі, жив думками та мріями. Нарешті його ідеї стали добре засвоєним програмом, і ні про що стало говорити. Оля ж була захоплена працею в школі, і в вечірній час без упину оповідала про життя своєї групи.
Сергій хотів бути захопленим разом з нею, але почував, що в ньому це брехня, ніколи ще не відчував того великого вдоволення від своєї педагогічної праці. Його діти зовсім не ті… Ні, власне, він не той. Це розумів, і якась образа муляла в грудях. Оля краща, Оля щиріша й чесніша. Оля говорить те, що переживає, й робить те, що думає.
– Що з тобою? Ти такий сумний…
– Так, люба, я сумний… – От сказав «люба», а й це неправда, – хіба я почуваю значення цього слова? Так собі, механічно… І все механічно… Я банкрут, пустомлин… Скільки набалакав, а справді що зробив?..
– Любий, заспокойся. Ти ж працюєш. Ти стомився. Ляж, відпочинь.
Сергій справді відчув утому. Покірливо ліг, а вона колихала в обіймах, немов дитину. Був маленький, безвільний. Раптом свідомість: Оля ж його кохана. Він вільно може пити насолоду. Стрепенувсь велетнем. Веселим поцілунком зустріла його запал, як умить – в її зорі зріс переляк:
– Не треба… Я не хочу…
Її хвилювання Сергієві здалися за поклик. Був буйний, як звір, і здавалось ніщо не зупинить його шалу. Аж раптом скуливсь осоромлений: він – скотина.
Оля конвульсійно здригалась від плачу.
Не вартий Олі. Банкрут. В річку, або… Презирливо посміхнувсь і зірвався до дверей.
– Любий! Не пущу… – оповили благаючі обійми.
І Сергій знесилів.
Після цього кілька днів не приходив. Коли ж нарешті підійшов до Олиних дверей, там басив знайомий голос. Комісар!
– Я нікого ще в жизні так не любив…
– Ну й любіть собі на здоров’я!..
– Так мені шкода вас, що марнуєте жизнь в цій глуші. У нас, у містечку все-таки компанія, весело… Переходьте! Вам же треба наслаждаться жизню. Треба, щоб ці губки цілували.
Лясь! – і все затихло.
Сергій схвильовано рванув двері.
Закривши обличчя руками, припала до стіни Оля, а кілька кроків від неї стояв комісар. В перший момент він розгублено водив очима, зустрівшися з диким, прошпилюючим поглядом Сергієвих очей, але раптом отямився, розщібнув кобура й блиснув револьвером:
– Вот она, контрреволюція! Я вас виведу на чістую воду… – Поточивсь і зник.
Оля впала Сергієві на груди. З очей її бризнули сльози безпомічної дитини. Коли ж відчула захист його залізних рук, глянула в вічі ясною вдячністю.
Сергій зрозумів свою владу над нею, якесь зухвальство заговорило: «Я доведу: я й раніш був правий. Я завжди був дужчий за неї». Завчасно втішаючись своєю перемогою, жадібно цілував. Була в руках слухняним воском, що він його розігрівав вогнем свого тіла.
Коли ж був знесилений, в його затуманілій свідомості снувало невдоволення. Це була не та гостро-жагуча насолода, що плекав у мріях. Десь підсвідомо муляв сором від цієї грубої фізичної втіхи, одначе, спокушений можливостями, йшов назустріч інстинктові.
Відчув цілковите спустошення. Був сірий, безбарвний, мов та шкарлупа, викинута на смітник. Скимліла туга за втраченим почуттям, зрозумів красу незримо далекого споріднення й надій…
Вперше забрело питання: чи ж любить Олю?
Була тихо-покірлива й боязко читала правду на його виду.
– Про що ти зараз думаєш?
– Я?! – злякався запитання. Хотів одмахнутись. Раптом помітив, що в Олі неправильний ніс. Тоді пригадав умову: «правда, щирість»…
– Я не знаю, чи я тебе кохаю.
Вона стисла болісно вуста.
Сергій був задоволений собою. Нехай гірка, але правда. Одягнувся й муркнув: «Бувай»…
На дворі пітьма закрутила завірюхою. Зразу щось йокнуло в грудях: чи мав право так казати? Ні, він не може нести з собою цієї провини. Втішить, а потім розбере…
Вже з якоюсь полегкістю повернувсь до Олі. І раптом: пустка! Жах охопив при уяві самогубства.
Нервово кинувсь оглядати коридор і кляси.
Пітьма. Лиш блимає світло, де сплять прихожі школярі.
Сергія вмить обілляла гаряча хвиля радости, отруєна їдким соромом: схилившись над сплячими головами дітей, тихо плакала Оля. Мов іскра скочив до неї.
– Прости… Я збрехав… Ти найдорожча для мене.
Його душили спазми. Оля мусіла вивести, щоб не розбудити дітей…
Був нерозважний. Він – профан, банкрут, безпринциповий, безвільний… Але відповідь була:
– Ти хороший, щирий… Я сама винувата, що не втримала себе. Більш цього не буде… Ти будеш працювати. З тебе гарний робітник, тебе хвалять… Треба тільки хотіти…
Тоді Сергій стишивсь, немов уздрів перед собою човна, що врятує його.
«Хотіти! Іменно хотіти… Я розумію… Коли нема цього – нема нічого, нема життя. Пустка. Я ніколи не хочу повернутися до неї. Я загартую волю. Я стану собою…»
– Любий мій!
Глянув їй у вічі. Була прекрасна!
В Манівецькому клубі було затишно, гостинно. В грубах полум’я погрозливо тріщало на мороз, світло великої лямпи одбивало тіні ріжних людських постатей. Сиділи парубки, дівчата, школярі й навіть поважні дядьки. Вже давно в Манівцях увійшло в звичку збігатись на світло в клуб. Одні на співанку, другі на репетицію, треті просто послухати, подивитися або й погомоніти в гурті. В останні дні відбувалась інтенсивна підготовка до новорічної вистави-ялинки. Готувались дорослі разом з дітьми. Сергій не мав відпочинку, але не знав і втоми. Тепер з Марчуком складав кошториса на витрати.
Навкруги галас, співи, коляди… Раптом все вщухло:
– Гдє учітєль?
Сергій підвів голову. У дверях стояв міліціонер.
– Я… А що?
– Пожалуста сюда до комісара.
В Сергія очи виправилися від здивування, але ще більше здивувався, як у бічній кімнаті комісар гаркнув:
– Арестований!
Два міліціонери стало пообабіч. Представники місцевої влади лише скоса поглядали на Сергія.
– В чім справа?
– Молчать! Там розберемся… – припечатував комісар і одвернувсь до своєї справи.
Розглядали списки дезертирів.
В клубі захвилювались. Вчитель заарештований. А репетиція? А вистава?
За дверима зчинивсь галас.
Сергій ступив до комісара:
– Скажіть, будь ласка, чого я тут стою? У мене робота…
– На мєсто!
Сергій спалахнув:
– Я не скотина, а ви не губернатор. Я прошу сказати мені причину мого арешту.
Комісар зміряв поглядом і, здавалось, уже був готовий розірвати Сергія, – як у дверях з’явився натовп.
– Скажіть, пожалуста, нащо це ви арештували? Ми зібралися на репетицію…
Тоді запас люті вибухнув на гостей:
– Шкурнікі! Ви собрались, штоб шкурниє пєсні пєть? І ето в присутствії? Всє арєстовани!
Зчинилась паніка. Міліціонери кинулись заганяти. Лемент, крик.
– Товаришу комісаре! Що ви паніку підводите? – підступив з зубами Марчук.
– Ви кто такой?
– Я завклубу…
– А-а! Завклуб! Вмєстє с учітєльом церковь устраїваєтє!
– Я влаштовую клуб, а ви нам руйнуєте! За що ви людей арештували? За що ви вчителя арештували?
– За то, что учіт шкурних пєсєн!
– Я сам їх не знаю! – наступав і Сергій. – А що вони співали, то позаарештовуйте краще їх дідів.
– Та ми так співали, для голосу.
– Ви дітей поперелякували. Я взавтра ж напишу на вас заяву в партком, – не вгавав Марчук.
– А я сєгодня же напішу рапорт, какіє здєсь учітєля і завклуби…
– Пишіть! Тільки не заважайте нам робити зараз репетицію!
– Можете расходіться! Завтра я вас всєх на учот!
Всі понуро посунули. З ріжних кутків підходили з запитаннями люди, що поприбігали з села.
– Ну, виходьте на сцену! Почнем репетицію! – оголосив Сергій тремтячим від знервування голосом.
– Яка там репетиція! Добре й так підрепертирував.
Ще кілька реплік – і клуб спорожнів.
– Ну, що тепер? – підійшов Сергій з запитанням до Марчука.
– Обов’язково заяву.
Другого дня в Манівцях тільки й мови було, що про комісара.
Вночі заарештували декого з дезертирів – і тепер батьки розносили славу:
– Як мого, то забрали, а як Зануда завіз хуру пашні, то його ще малий… Це правда така?
– Еге, як у Макулів пили до ранку, то він його синка забере?
– Адже кажуть, що на призвичайці вже служить…
– Нема вже потягу з тіятру?!
– Мені все, як усе, але Зануда!
Марчук з Сергієм натрапили на слід. Терешко пив на Покрову з Занудою в Жольки. Тоді Зануда хвалився Шумівському кумові:
– От як бояться цеї власті, а мені вона десь. Мій син не служив комезі й не буде служить. – Він одвів Шумівського кума й навчав, що треба зробити, щоб його зять залишився вдома.
Терешко підслухав, бо мав зуба на Зануду, ще відтоді, як Зануда сіяв його поле з половини. Тепер Терешко посвідчив усе своїм підписом на заяві, що склав Сергій. Задоволений, що поставив справу на колеса, Сергій рушив до Олі. Не привітавшись, Оля тикнула папірця.
«Під час ревізії, переведеної в вашій школі волкомісаром Таранюком – у другій групі, яку веде О. М. Ярова, в учнів знайдено часословці та „ветхій завєт“ закону божого та інші конфесійні книжки. Волкомісаром т. Таранюком ще установлено, що О. М. Ярова здобула симпатії куркулівського населення навчанням слав’янської мови та закону божого. Вважаючи вищенаведені явища неприпустимими в радянській школі, колегія повітнаросвіти в присутності волінструктора т. Чухрая від 13/ХІІ ц. року – постановила: Вас, як відповідального адміністратора, усунути з посади завідувача; О. М. Ярову усунути з посади культробітника без права вступу ні в яку установу Наросвіти».
Затаївши дух, Сергій моргав очима, силкувався збагнути істину:
– Викладала?!
Оля допитливо глянула. Вмить її пальці зламали стебло лілеї, що плакала в вазоні: пелюстки одна за одною летіли, мов білі птиці.
– В ирій! – подумав і завагавсь: – Що, він справді в тебе знайшов?
– Так. Знайшов закон і часословці. Минулого року. Я їх десятками одбирала в учнів. Нема ніяких книжок, так вони й беруть на горищі в старій школі, мовляв, аби книжка…
Вона заломила руки…
Сергія прострілило болем жалю: він нізащо її не зречеться. Стиснув в обіймах немовби востаннє:
– Не бійся! Я виведу на чисту воду Таранюка. В цю неділю у нас з’їзд волосний… Ми доб’ємося.
Неділя. Ранок. В Кутянській церкві дзвін бевкав, неначе бичок, що заблудив між запорошених инеєм садків. Мороз позапинав вікна, позаганяв у закутки живу тварину, а сам погуляв Кутянськими вулицями.
Пустельно. Лиш зрідка проскрипить подертими черевиками посиніла вчителька, поцибає, мов заєць від гончих, довготелесий, в демісезонному пальтечку, вчитель. Збігалися на з’їзд.
У школі хекали, хукали, жестикулювали, палили махорку, й потроху кімната зогрівалась людською парою та розважливою гутіркою.
– Ну й мороз, аж чуть дух не виперло…
– А ти б приперся за двадцять верстов, як я, тоді і лоб змокрів би.
– А який тобі чорт винен, було осідлати голову…
– Хіба що самого голову, бо підводи не дає…
– От у мене голова, так голова! Якось я до нього: «Вези дрова, бо діти подубнуть». А він помирив там двох, та з судцями могорич запиває: «Тобі холодно? На, погрійсь!» Ну, і гріли мало не до ранку…
– Ти запропонував би, щоб голова ще й школярам по чарці давав… Веселі заняття були б!
– А я оце сам чарчину випив би! – промовив учитель, що вистукував жіночими туфлями в такт з власними зубами…
– А ви б помінялися з Параскою Григоровною!
– Ні, я не згоджуюсь. Для мене добре й моє. – Посміхнулась стара вчителька, що була в чоловічому пальті й чоловічих чоботях.
Серед усієї маси вона була, здавалось, найбільш задоволена.
В кутках було чимало похмурих блідо-анемічних та жовто-саркастичних облич.
«Морлоки» – виникла в Сергія асоціяція за Уелсом.
– Он бачите того, що курить… Он той надутий, – знайомив Сергія Степан Хведорович, – то анархіст. Був у Махна, а це сидів півроку в чека. А той-о! Блідий, блідий… – той був інспектором у Петлюри. А той другий біля нього – есер, був у Гритор’єва. Он той – толстовець, а ці-о два – боротьбисти, тепер укапісти…
Сергій силкувався у кожній постаті вловити характерну рису, відповідне назвисько, але всі вони сходилися до одного типа вчителя-морлока.
Лише інструктор став за стіл, усі замовкли, немов школярі з приходом учителя-грози.
Багато справ у вчителів. Поліпшувати методи викладання без ніяких до того засобів, поширювати програми, вести культосвітню працю в клубах, сельбудах, в хатах-читальнях, вести громадську працю в ревкомах, комнезамах, у ріжних комісіях, провадити ударні кампанії, статистику, учоти… До цього всього ухвалили на з’їзді ще кілька пропозицій інструктора, потім ще заслухали інформацію профуповноваженого, що пайків за останні два місяці ще не одержано, але є надія… І з’їзд мав розбігтись.
Раптом Ярова:
– Товариші, я прошу розглянути мою заяву.
– Ваша справа розглядалася в колегії повітнаросвіти і вчительські збори тут ні до чого, – заперечив інструктор.
– Я апелюю до волосних зборів нашої спілки…
Затяглася суперечка між Яровою та інструктором. Кінець кінцем збори більшістю голосів ухвалили прочитати заяву.
«Півтора роки я ретельно виконувала обов’язки культробітнка другої групи. Доказом цього можуть бути ті знання, що придбали мої учні за цей час. Але видно, це не має значення для деяких урядових осіб. Волвоєнком т. Таранюк…»
– Товариші, – злісно перервав читання інструктор. – По-моєму, збори плямують себе вже тим, що слухають таку контрреволюційну заяву. Ви тільки прислухайтесь, що це за тон: «деяких урядових осіб». Урядових. І хто ж ці урядові особи? – Комуніст-воєнком. Хватає ж нахабства у людини. Тепер я вас питаю, кому ми можемо більше довіряти, чи комуністові, що обґрунтував свою заяву фактами, чи Яровій, що на протязі року навчала закону Божого?
– А скажіть, будь ласка, – перебила Ярова, – коли ви на цьому пересвідчились і скільки разів ви бували в моїй групі?
– Доволі того, що воєнком був у вас два рази.
– Думаю, що воєнком і педагог – велика ріжниця.
– Щоб розпізнати конфесійну літературу – досить бути воєнкомом. Ми не можемо не довіряти комуністові. Справа остаточно вирішена. Обов’язок кожної урядової інституції гнати в шию контрреволюцію. Сором, ганьба вчительству, що береться захищати таку темну справу.
– Прошу слова! – скочив Сергій. – Тов. інструкторе, краще ганьбіть себе за свій бюрократизм. Я вас питаю, який це рік самодержавства? Коли це у вас виросли роги – страшити дітей? Розглянути справу товариша – наше професійне право. Товариші, я вношу пропозицію: обрати комісію й результати на розгляд до правління спілки. Справа ясна. Ставлю на голосування… Хто?
– Більшість.
Всі дні до святкування новорічної ялинки Сергій був бадьорий, працьовитий. Не менш завзято йому допомагали й школярі. Від ранку до ночі вони вештались, готові інсценувати, співати та чепурити.
Їхньому шалові не було впину, як побачили в залі ялинку: біготня, зики, танці, борня… Одні надійно позирали на пундики, другі на шкільне приладдя та книжки. Все це зумів придбати Марчук.
– Сергій Петрович, – підбіг школяр, – а йдіть подивіться, як Параска вбирає…
– Що там?
Сергій став за лаштунками. Параска разом з іншими дівчатами чепурила ялинку. Була, як усі. Раптом повернулась до стіни й кілька цукерок тикнула в пазуху. Так повторилось кілька разів.
Тоді Сергій підійшов:
– Параско, краще йдіть собі звідціль.
– А чого це я піду? Ви тут пан чи що? Або я не така, як усі?
– Того ж бо, що не така. Ніхто цукерок не ховав, а ви ховаєте.
– Я ховаю?! – спалахнула. – А щоб вам повилазило.
– Отже не повилазить, отже не повилазить, – пританцьовував на сцені школяр. – Бо я бачив, скільки ти напхала в пазуху…
– Жабеня ти! – погрозливо ступила Параска до школяра, але через мить вона роздумала, сплюнула й гаркнула демонстративно дверима.
За кілька хвилин Сергій повернувся до праці й забув цю сутичку. Однак Параска не могла забути прилюдної образи. Ввечері, як зайшов по неї Макула, щоб іти на виставу, Параска розповіла, що вчитель ніпрощо вигнав її з залі.
– Як?
– Отак, підійшов та й каже: «Геть звідціля…»
– Ну, не я буду, як не посаджу його в чека. Думає, це йому старий режим, командувати?!
З лихим серцем увійшов Макула в залю. Тут було урочисто, чепурно. Перед сценою по один бік іскрилась вогнями ялинка, по другий – лунала музика: всюди звисали гірлянди, пишались плакати та лозунги; нічого цього Макула не помічав, – його очи шукали вчителя.
Врешті, після «Інтернаціоналу» Сергій вийшов з промовою.
– Товариші, є давній звичай на Україні під новий рік викликати долю, ублагати її піснями, стравами та молитвами. В цьому звичаї позначається вся вдача українця: «А може Бог дасть», «а може вродить», «а може мине лиха година»…
Як протилежність, Сергій узяв німця з його критичним світоглядом, з його надією на власні руки. Далі порівняв благання робітників в 1905 р. з непримиренною боротьбою й завоюваннями в Жовтні.
– Цей рік ми зібралися не благати долю, а з’ясувати якою вона повинна бути, спільною працею і боротьбою добути її. – Так кінчав промову Сергій.
Тоді виступив Макула:
– Товариші! Кому це плескаєте? Ви розбираєте, що він говорить? Каже: «німець бореться, німець працює, німець перемагає, німець і має». Знаємо, як німці з нами боролись! Вибороли нам гетьмана. А хліба мало забрали? Диво, що мають! Так бачите вчителеві шкода, що ми не піддержали німців та й скинули гетьмана. Де ж пак! Він тоді паном був би. Знаємо, чого шкода німців! Німці вже царизну заводять, а в нас нема долі. Якої долі – спитайте його? Петлюри? Самостійності? І це називається вчитель? Просвіщає народ? Контрреволюція! Таких вчителів треба загнати туди, де Макар телят не пасе.
Знову оплески, галас. Знову виступив з спростованням Сергій, після нього завклуб Марчук, потім знов Макула…
Привітання перейшли на мітинг. З залі вже кричали: «Та ну вас к чорту. Починайте приставлєніє!» Поки дійшло до «приставлєнія» – діти потомились, а деякі й поснули. Дитячі номері, грані на репетиціях з захопленням – тут пройшли мляво, непомітно. В комічній ролі, що грав Сергій, виявилось дуже мало комізму, й кінець кінцем уся програма зійшла на ніщо.
Сергій був роздратований, стомлений.
В кімнаті він затулив уші, заплющив очи й, здавалось, летів у якусь темну безодню. Від того зроджувалась болісна захоплююча втіха: далі… далі… швидше…
Після Нового року комісія відвідала Крученецьку школу. Виявилось, що конфесійну літературу розкурювало все село, хоч ніхто нікого не обвинувачував за вмисне ширення її.
Комісія висловила лише догану завідувачеві школи, що не підшукав належного місця для цієї спадщини старої школи. Завідувач змовчав комісії, зате другого дня в Наросвіті знали, що завідувач нічого не винен; він з самого початку бачив буржуазний ухил Ярової й тому був проти її призначення; останній же час Ярова так уміло маскувалася під революційність, що він зважився довірити їй групу. Комісія визнала невинною Ярову, але це тільки через те, що один член комісії – сам автокефаліст, другий – петлюрівський старшина, а третій – колишній меншовик.
Наросвіта надіслала нову постанову, погоджену з праці: завідувачеві повернутись до виконання своїх обов’язків, а щодо Ярової – попередня постанова лишається в силі.
Оля, як одвернулась від папірця – так і захолола. Перспективою для неї тепер була остання цятка в вікні, що й її замуровував мороз. В серці зростали холодні снігові візерунки. Оля не повернулась навіть тоді, коли ввійшов Сергій. Він прочитав мовчки і так само зальодянів: крах!
Довга задума. Два німі крижані полюси.
– Олю! Ти поки перейдеш до мене, а там побачимо.
– Ні, я до тебе не піду…
– Де ж ти дінешся?
– Піду!.. або… або…
– Чи ж знаєш ти життя? Загинеш. А мені… тяжко без тебе.
– А я не хочу бути жінкою й куховаркою.
– Олю! Нащо так говориш?
– А що я в тебе буду робити?
– Ну, я допоможу як товариш, а там…
– А там зав’язнем у злиднях і довіку будем купатися в помиях за шматок хліба.
Сергій замислився: справді, він ледве стягав собі одному на харчі… Хай іде… І враз від цієї думки скочив, немов ужалений:
– Олю, не бійся, ми вирвемось!
Вона, здавалось, сягала задумливим зором у безмежну глибінь, і докази були для неї чужими. Мовчання. Раптом стрепенулась і рішуче підійшла до Сергія, аж йому якось боязно стало:
– Добре. Я піду до тебе. Пам’ятай, що я вирвусь.
А ранком, чуть світ, щоб не бачити дітей, Оля прощалася з парком. Дерева уквітчалися инеєм та журно схилилися віти; серце точило розпуку.
Хруснули кроки; з-за кущів вийшов Сергій. Розбійник! – уявила, а вона одинока в лісі – тривожно захвилювалися груди.
– Ходім.
Покірливо пішла, розуміючи, що змагатись даремне.
Холодна кімната похмуро глянула замерзлими вікнами. У Олі на серці так само замерзло, заніміло.
Сергій розважав, цілував її в той час, як думка була: добути зайвого пуда пашні…
Коли стрівся на вулиці з Макулою – вперше зросла тривога: він може нашкодити.
Сірі дні, німі вечори. Клуб завмер. Десь на селі йшла підготовка до виборів у сільраду. Сергій весь вільний час працював у ревкомі та комнезамі, – тлумачив декрети, налагоджував діловодство, філософував. Вертався пізно – веселий, гомінкий, соковито цілував Олю. Думав, що й вона повинна бути задоволена з його праці та заробітку. Вона приймала поцілунки з обов’язку коханої, а сама ховалась у свою мушлю: він чужий їй, не розуміє. Безконечними вечорами вона одиноко пряла свій чорний кужіль думок. Для чого живе? Нахлібниця! Жінка-наймичка принаймні послугує, пере, варить… А вона – коханка!
Свідомість етичної загибелі проймала серце ножами, в кривавій розпуці затоплювала волю. Знищить себе.
Робила огляд пережитого. Нічого світлого там не було, єдиний теплий спогад: на дворі тьма, хуртовина, страхіття, а в кімнаті вона притулилась до матері; в материних обіймах – затишно, любо; кожний поцілунок – гарячий, ясний промінь, а обійми – найміцніший захист від усяких страхіть. В Олі тоді певно билося серце, вона сміливо дивилась у пітьму…
І все. Немов для цього тільки народилась, тільки це понесе з собою.
Оля писала:
«Люба матусю! В цю хвилину мені безмірно хочеться тебе гаряче поцілувати і подякувать за ту щиру ласку та піклування, що мала від тебе. Від щирого серця бажаю тобі щастя й долі. Прости свою Олю за всі неприємності, що мала в житті від неї. Бувай щаслива. За мене не турбуйся. Я сама влаштую своє щастя. Зі мною мій любий. Він багатий. Я тікаю за кордон…»
В цей момент відчинилися двері й з’явився Сергій, Оля похапцем ховала листа за блузу. Сергій ураз зблід і зупинив пронизливо лютий погляд:
– Що ти ховаєш?
– Листа до матері, – відповіла, як оволоділа собою.
– Не мути! Хіба лист до матері така таємниця? Я би не читав, коли ти маєш секрети від мене…
Утворилась напружена мовчанка.
– Ти можеш дати мені листа? Я ніколи не думав бути твоїм контролем…
– Можу!
Вона твердою ходою підійшла й подала. Була біла, мов крейда.
Через хвилину Сергієві руки затремтіли, рознялись, а лист упав перед ним, як смертний вирок…
– Так… Я думав… ти… чесна… Їдь!
Величезна скеля тяжіла над головами. Ледве чутним шепотом промовила:
– Відішлеш листа матері. – Рушила в двері.
Вмить хропнула скеля, Сергій упав застогнавши.
Оля повернулась на мить й припала гаряче йому до руки. Жорстоко рванув руку, але відчув як вирвав власне серце.
Бурею зашуміла чорна пустеля. Тоді, мов божевільний, кинувся за двері, наздоганяючи тінь. Стис, заридав. Оля спалахнула одчаєм і напівпритомна скорилась обіймам.
Знов у Манівецькому клубі відродився рух. Співи, доповіді, вистави. Сергій з шалом захопився культосвітньою працею – в ній глушив той докір за збочення до вузького практицизму. Оля ж відчула в ній своє відродження й піднесення свого «я». Тепер вечорами вона була на репетиціях, на співанках… Сергій допоміг їй організувати групу неписьменних, і вона охоче провадила навчання, бесіди…
Була праця, були прагнення, горіння.
– Любий, я вірю в радість життя, – щиро казала Сергієві.
І він її розумів.
– Хіба ж не радість – любов і праця. Я люблю життя, люблю людей…
Тоді написала матері: «я щаслива».
Горючими метеорами пролітали дні в космічні простори.
Оля пізно закінчила працю. Мала довгу інтимну розмову з своїми ученицями. Була надхненно-радісна. З повною щирістю хотіла поділитися з Сергієм. Він був схвильований. Показав оповістку.
– Завтра їдемо з Марчуком на суд… Таранюк заарештований…
Оля глянула допитливо в вічі. Було ясно. Таранюка заарештували за доносом Сергія. Сергій непевний своєї правоти й перемоги.
– Сергію, ти будеш безсторонній?
– Добре. Я буду безсторонній. Але уяви, що той самий комісар виправданий?!
– Що ж… тобі нічого боятися. Факти не твоя вина.
– Так. А які факти були проти тебе?
Сергій нервував. Оля зважила за краще затерти розмову.
Другого дня була під штурмом разючих думок. Сергія можуть обвинуватити в наклепі. Він опиниться на лаві підсудних… Ні, Сергій мусить бути рішучий у своїх доказах. Таранюк відомий.
Ще через день у безсилій розпуці ламала руки. Ах, чому вона дратувала його своїми порадами! Можливо, він уже заарештований…
Ввечері з’явився Сергій.
– Що? – кинулась до його, затаївши тривогу.
– Комісара до розстрілу.
І вмить в Олиній уяві бризнула кров. Її лице зблякло, зір затуманивсь. Сергій убивця. Вона зняла з його шиї руки і, не привітавшись, відійшла, стискаючи в грудях хвилювання.
Сергій гостро глянув їй у слід. В йому зросло підозріння.
– Мабуть, краще було б, щоб мене розстріляли?
Оля мовчала.
– Виходить так. Мені слід було обернутися в блаженну овечку, та й хай би мене Таранюк угораздив…
В Олі очи налилися тугою, як осінні озера.
Сергій брязнув саркастично:
– Ха-ха-ха!.. Нам серце болить за комісаром… Поздоровляю вас, товаришко комісарша.
– Сергію! – скрикнула розпачливо. – Нащо так говориш?
Благаючи – страдницьким зором глянула йому в вічі, оповила, й бризнули сльози як дощ.
В перший момент Сергій з ненавистю хотів одіпхнути. Раптом, як грім:
– Нащо?.. Нащо кров у нашому житті?..
Сергій притис до грудей, немов хотів затамувати кров власної рани. Від болю занімів.
– Олю! – промовив тихим мінором, коли ущухли ридання. – Я довго над цим думав. Боротьба і вбивство в самій природі матерії. Ми не кращі й не гірші за інших. Нам так само потрібно нищити припони, щоб досягти перемоги своїх ідей. Так само, як біолог мусить убивати живих істот, щоб досягти безсмертя…
В Олі зростала в очах задума.
На новому волосному вчительському з’їзді товариші зустріли Сергія тріумфом, як героя. Одні тисли йому руку, вітаючи за перемогу над «драконом», другі вгощали «добреньким» домашнього хову тютюном, треті застерігали від напасті комісарових прибічників, четверті одводили в бік і конспіративно висловлювали свій погляд на справу: так їм і треба…
Шараївський учитель вивів навіть на двір Сергія і, озирнувшись на всі боки – почав:
– Ви мудрий дипломат. А це найважливіше в наш час – уміти плавать. З вами можна робити діла. Діла ж у нас – непочатий край. Ви подивіться, яке насильство! Та що вам розказувать… Треба боротись, ой треба! Ми вас маємо на увазі…
– Хто це «ми»?
– Бачите, у нас є гурток… Не думайте, що ми сами. Ми зв’язані… Ви зайдіть, будь ласка, в Шараївку, там ще дехто буде… Побалакаємо.
Сергій зрозумів, у якій справі його запрошують, він сміявсь у душі з наївності цього вчителя, хоч разом з тим йому імпонував комплімент «мудрого дипломата», – тому дипломатично відповів:
– Мабуть, мені буде не по дорозі.
– А ви зайдіть, побачимо.
– Ну-ну! – муркнув Сергій, будучи певний, що в Шараївку він ніколи не загляне.
В залі був уже інструктор. Наперекір іншим, інструктор не помічав Сергія.
– Це поведінка заляканої кішки, що пирхає ворогові в вічі, – так розцінював Сергій. – О, злякається! Сергій ще не так себе покаже.
Інструктор запропонував таку методу: щоб трудова школа була дійсно трудовою – усунути всяких сторожів, а щоб сами вчителі з учнями дрова рубали, воду носили і т. інш.
Сергій розреготався інструкторові в вічі й довів, що це той самий метод, що його добре засвоїв дяк, який учив Шевченка.
Вчительство зухвало підтримало Сергія й пропозиція провалилась.
Зате, коли Сергій вніс свою пропозицію, щоб для більшого об’єднання вчительства заснувати волосний клуб і видавати журнала, тоді інструктор засудив цю ідею на небуття.
Сергій заповзявся відстояти своїх позицій:
– Коли наша адміністрація потурає розпорошеності й пасивності вчительства, тоді я особисто беру на себе всю працю по складанні журнала. Думаю, що товариші мене підтримають матеріялом.
– А хто дасть вам на це дозвіл? – іронічно запитав інструктор.
– Буде журнал, буде й дозвіл.
– Побачимо.
І на цьому наелектризовані заряди розрядились.
Скоро після цієї сутички в Манівці під різними псевдонімами посипались матеріяли. Одна розвідка про національне питання за Драгомановським принципом: «Космополітизм в ідеях і цілях – національність в ґрунті й формі культурної праці», «Про У. К. П та економічні центри», побутові нариси з учительського життя: «Голод», «Божевілля», «Вішальник», – сатири на урядових осіб, та безліч безнадійної лірики.
В той час, як у літературних колах говорили про ліричну кризу в поезії – у Сергія гора лірики з кожним днем помітно зростала, але від неї повівало запахом братської могили.
Сергій і Оля, що взяла на себе обов’язок секретаря журналу, жили надією на доплив життьових матеріялів.
Весняно зазеленіли вруна. Тоді в манівчан збільшились прибутки з експлуатації корів та їхніх телят. Збанки з молоком робили двадцятиверстові прогулянки до міста й стільки ж спорожнілими назад, зате їхні хазяїни мали змогу солити прозору юшку на синьо-фіялкову цибулю.
В один з таких біржових днів Параска вийшла з міста на довжелезний битий шлях. Пустельно. Тривожно дзвякала лійка об збанок. Раптом десь ззаду суперечливо захамаркали колеса. Параска повернула надійно зір. Скоро перед нею окреслилася знайома постать погонича.
– Сідай, підвезу!.. Це манівська, – промовляв до пасажира. – Ще як виїмка біля нас строїлась – були разом на роботі. Пам’ятаєш, як тоді? – І для ілюстрації «як тоді», погонич обійняв Параску.
Параска вдячно горнулась, почуваючи, як відпочивають у неї ноги.
Не змигнулось, коли наблизились до Шараївської дороги. Тут погонич обіймав востаннє Параску, а пасажир пригадав, що нею можна передати «оту штучку». Заклеїв папірця в конверт й разом з погоничем взяли з Параски «хресменебоже», що передасть учителеві.
Далі Параску понесли мрії, як вона розповість дівчатам про веселу подорож з Шараївським парубком, як буде радий Макулів Михайло глянути на вчителевого листа.
Ще до приходу Макули Параска препарувала коверта. Одначе те, що вона там найшла, зовсім не задоволило її цікавості. Переписана пісенька. На «злість» вчителеві вже хотіла кинуть у трубу, як несподівано ввійшов Макула й став жадібно ковтати кожне слово… «Це твір селянина-самоучки. Якщо Ваш журнал виходитиме конспіративно – думаю, що він вам вдасться…»
– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха… – бризнув сміхом Макула в здивовані Паращині очи: – Дурна! Це те, що мені треба…
Припали пилом Манівці, посіріли. Пекучі дні, голодний час. Тиша. Хіба де вибіжить з воріт плескувата замурзана свиня, за нею обшарпане хлоп’я, хлоп’яті на допомогу кудлатий, задрипаний собака – заженуть свиню й розходяться обоє понурі, лихі.
До економської садиби шпоришем зеленіє стежка. В наелектризованій тиші занімів перецвілий сад, камінно мовчать руїни.
Перед лисим газоном, між двома білими колонами, стояла Оля. Хіба потрібний селу інтелігент з своїми повітряними ідеями, коли село прагне хліба?
Лезом гільотини розсікала серце свідомість зайвого існування.
Оля втретє розгорнула материного листа.
«Приїжджай на літо. У нас часто буває Шура Концов, розпитує про тебе… Такий красивий, стрункий».
– К чорту! – скрикнула Оля й зім’яла дорогого їй листа.
Вона була між Сцилою та Харибдою. Поїхати до батьків, де мати нав’язуватиме своїх женихів, чи лишитися в Манівцях у злиднях, в бездіяльності. За цілу весну Сергій не одержав ні одного фунта.
Розгублено дивилась і нічого не бачила перед собою. Раптом в уші вдарив надзвичайний гаркіт.
Мов Deus ех Machina – перед очима зоріє автомобіль.
– Грамадянин Шарий є вдома?
Щось тьохнуло в Олі, як побачила між приїжджими й Макулу. Вона збрехала:
– Він пішов у волость…
– Проведіть нас у його кватирю…
Постіль перетрушено, дописи до журнала разом з давньою пилюкою ретельно складено в автомобіль, біля Олі стала рушниця:
– Вас заарештовано!
До вечора посиділа Оля заарештована в своїй кімнаті. Щохвилини вона тамувала болісне побоювання, що з міста може повернутися Сергій, хоч і казав їй, що повернеться не раніш пізнього вечора, а то й завтра.
Врешті під’їхав знову автомобіль і забрав вартового.
Оля вийшла на двір, де, здавалось, світ назавжди почорнів. Вона бігла в село шукати поради.
Сусіда, побачивши Олю, згадав, що він балакав колись з учителем про «комуну» – та й зачинивсь мерщій у сінях.
Всі вулиці гомоніли про арешт Шараївської «гарнізації» та про свого вчителя, що переховував «бамаги».
У Самойла Оля довідалась, що Макула перейняв важливого документа з Шараївської «гарнізації» до Сергія. Коли Оля була вже за дверима, Самойло, згадавши й свою кривду, додав:
– Видно, що бандитський… Два місяці обідали, так і не заплатить.
В Олі зросло вагання: Сергій, певно, таївся від неї. Коли ж уявила втрату його – криваво обкипіло серце. За всяку ціну мусить врятувати. Він не винуватий. Він не таївсь…
Хведір Степанович пораяв Олі попередити як-небудь Сергія, бо Макула напевне підстерігає, але він сам нікуди не може йти з Олею, бо треба голодні коні вести на пашу.
Поминувши вулиці, Оля одиноко вийшла за село між чорні лави житів. В білому, неначе фосфорична істота, стала на шляху під вербою. Чорний простір, здавалось, проковтнув живий голос, розбавив у собі живих істот, зупинив час, і лише билось одне серце, билось тривожно.
Щось шерхнуло. Напружила зір. Тим боком посувався силует.
– Сергій! – гукнула навмання.
Сергій круглими очима глянув у її переляканий вид.
– Чекісти… Макула…
– Що ж, хай арештують. Я доведу.
– Ти не доведеш. Ти мусиш тікати, мусиш… – розпачливо благала.
Сергій поволі проймавсь її заляканим настроєм.
Сутінки густіли над його головою, чорна запона затуляла ясну перспективу, ще мить – і його стихійним подувом підійме на вітер мов ту порошинку.
– Ах! – заломив у розпачі руки…
– Любий, ти не один… Я ніколи тебе не забуду.
Тоді відчув маленьку-маленьку надію. Переповнений вдячності казав:
– І я тебе не забуду… Я знайду тебе… через рік, через десять…
Глухі ридання розбудили ніч. Вона, прихильниця тиші й сну, невдоволено підіймалась у глиб просторів.
Сергій і Оля відчули, як ллялась гарячими потоками туга з їхніх розітнутих грудей.
Парою світ затьмарило.
– Прощай…
– Прощай… Чи ж зустрінемо ще весну?
Обернув на хвилину зір, де стояла осяяна постать.
Болюче розривалася спільна артерія. Рванув.
Світ закривавивсь.
Камінним гіпопотамом ревіло місто. Величезна гідра, що розпластала свій тулуб на базарній площі, хижо гарчала, втягуючи й витягуючи щупальці в лабіринті вулиць. Постаті церков та монастирів, стиснуті камінним натовпом, диким зойком дзвонів рвались у простір. Довкола комашнею – людські істоти. Кожна з них – центр життя.
Ось прошмигнув з портфелем відповідальний адміністратор. Брови насуплені, в очах свідомість: не розпорядиться – життя загальмується, стане.
Ось зразковий голова родини, розриваючи натовп, поспішає з своїми комерційними планами: не вигорить – крах!..
Селянка розбила яйця на продаж – її серце обкипає кров’ю.
Когось б’ють, когось обікрали… Каліки. Голодні. Камінь кричить настирливим зойком. Десь вереснув під колесом автомобіля собака. Стурбований міліціонер поспішає начавити кнопку санітарії.
Все в порядку.
За мурами скриплять пера, підшиваються папірці, зводяться рахунки. Хто плаче, хто сміється, хто молиться… Добросердечні хазяйки патрають курей, заправляють криваві шматки ягнят добрим тоном кулінарії…
«Од сирого стерва до заправленого – шлях цивілізації жінки», – з сарказмом думала Оля, що потрапила до професіоналок останньої категорії.
Вже кілька місяців Оля живе в родині свого батька й послугує за куховарку та прачку. Послугує як рабиня, таячи зненависть до своєї праці й до своїх експлуататорів.
В родині Миколи Васильовича Ярового причаїлися дві ворожі сили. Межа позначилася вже з першого моменту приїзду Олі.
– Ах, як шкода, – привітала з щирим жалем Поліна Павловна дочку, – тільки що Шура пішов од нас…
Оля сумно глянула в далечінь і не відповіла. Увесь час жила осторонь, тиха, мовчазна.
Шура приходив майже щодня. Це колишній офіцер, тепер біржовик-спекулянт та ініціятор ріжних легальних комбінацій. Поліна Павловна знала, що грошей у Шури – тьма, та це й видно по його бриджах. Ласкава доля хоче зробити щасливою дочку Поліни Павловни, розвівши Шуру з його попередньою жінкою.
Сьогодні Поліна Павловна ненароком підійшла до Олі.
– В твої роки я вже мала двох дітей, а ти й посивієш у дівках.
На відповідь, Оля енергійно помішала кашу. Вона не зрозуміла актуального значення материних слів.
Увечері ж Шура, коли залишився віч-на-віч, промовив діловим патосом:
– Олю, я вас люблю.
Мовчання.
Шура взяв за руку.
Оля позволила:
– А я не люблю вас…
Шура примружив око:
– Так знайте, я хочу з вами одружитись.
– Це не аргумент, і цього не буде. Будь ласка, залишіть мене раз назавжди з своєю любов’ю! – скрикнула роздратовано.
Шура, обдавши презирством Олю, вийшов.
За хвилину вихром влетіла Поліна Павловна.
– Паршивко! Як ти сміла йому одмовити? Що ти за персону з себе корчиш?..
– Це не твоя справа й прошу, дай мені спокій…
– Ах! – скрикнула Поліна Павловна, націливши бунтівничі очи. Та у відповідь рівносильний бунт: погляди на мить схрестились і рознялися німим рокотом.
З бічної кімнати виглянув Микола Васильович, обдав Олю льодяним поглядом і з того моменту остаточно окопався на своїй німій позиції.
Оля самотня лишилась у кімнаті. Взяла паперу й почала писати листа. Писала з запалом, а, написавши, відчинила вікно, пустила пелюстки на вітер, сама забилась у куток і довго ридала, глухо, безвідрадно, простягаючи руки в далечінь.
По хвилі задуми, вона рішуче підвелась.
З-під дверей зникло двоє шпигунських очей молодшої сестри Зої.
Другого дня Оля стояла в черзі чорноробочих на біржі праці. Навкруги кишить людом ріжноманітного фаху й вигляду. Елементи поліських мод комбінувалися з паризькими, етикет демосу з етикетом бомонду. Зацементовані глиною та вапном юхтові чоботи, наступаючи на шаврові, з незлічимими вентиляторами черевички, – виголошували удосконалений революцією «мат», а на відповідь було солоне «пардон», «мерсі»… Повітря сизе, стисле від випарин та тютюну. Рев. Лайка.
– За що я воював? За вас, буржуази, мать…
– Два роки ходила. Пропустила явку – виключили…
– Яку ще вам справку, щоб ви ноги виправили…
Задуха. Млосно. Нестерпуче штовхають, тиснуть, але очи й думка Олі до віконечка: зареєструватись.
Враз позад неї скрикнула жінка й упала, зомліла. Оля кинулась допомагати. Коли ж повернулась до свого місця – її зустріла солдатська фуфайка на жіночих плечах:
– Куди лізеш? Стань в очередь…
– Я тут стояла. Всі бачили.
– Було стоять, як стояла. Тут не бульвар – бігать на шпацір.
– Правильно.
– Та яке «правильно»? Вона он жінку виводила.
– Ну й нехай водиться, – скрикнуло роздратоване жовте обличчя з рудими вусами. – Баришням нічого сюди лізти між пролетарії. Хіба ж не видно, яка тонкошкура. І колись за ними життя не було. Й тепер преться, щоб вихватити з-перед тебе сухаря…
І далі, згадавши з десяток матерів, він затяг монолог на півгодини.
Оля стала в самому кінці. За дві години вона наблизилась до віконечка.
– Довідку з попереднього місця служби, – кинув сухо й просто реєстратор.
Все пропало. Оля схилила безнадійно голову й повернулась, як несподівано їй навздогін:
– Почекайте, товаришко, я звільнюся, – тоді з’ясую в голови…
Оля стала під стіною, де стояли ще сотні люду з похиленими головами.
Враз голови стрепенулись, загорілися очи як на бій – оголошували працю. Натовп збився в один клубок. Руки з картками схрещувались, немов списи. Зісподу вереск, стогін…
Нomо homіnі lupus est. І впала в Олі надія. У неї ніколи не стане ні фізичної, ні моральної сили завоювати в цьому коловороті місце.
– Ходім, товаришко, – лагідно промовив реєстратор.
Вийшли на вулицю. Оля з перших слів відчула якусь симпатію до цього незнайомого. Одверто розповіла про своє нещасливе вчителювання, про безпорадне становище в родині. Вона хоче бути незалежною, працювати.
– М-да! – зі співчуттям промовив реєстратор. – Сьогодні ввечері буде нарада правління, я там буду й посилкуюсь дещо зробити… Може як-небудь на завод пощастить.
Умовились зустрінутися після наради.
Оля поверталась додому окрилена надією.
О, безперечно реєстратор їй допоможе. Вона відродиться до життя, стане справжньою пролетаркою…
І дійсно. Реєстратор зустрів з радісною вісткою:
– Я перебалакав. Завтра оформлю реєстрацію й пошлемо вас на цукроварню. Справа певна.
Оля була безмірно вдячна й щаслива. Того вечора вона реготалася вперше за довгий час.
І реєстратор радів з Олиної радости. Він підбадьорував Олю стисканням її руки в своїй. Довго гуляли міськими вулицями, оповідаючи одне одному найкумедніші пригоди з свого життя. Врешті зайшли запросто до реєстратора в кімнату відпочити. Реєстратор оповідав тоді про те, як через біржу він спас одну аристократку від голодної смерти…
Оля слухала зі співчуттям, заглибившись в себе.
– Її батько колись мав п’ятнадцять тисяч десятин землі… Все життя купалась у розкошах, у вині і от – уявіть собі, отут, в оцій кімнаті вона стояла переді мною на колінах і благала, щоб дав їй хоч будь-яку посаду… Н-да! Була надзвичайно красива. Струнка як фея, блондинка, блакитні очи й руки, як мармур… Я отак підвів її за талію: «Не треба сліз, не треба благань… Кожна жінка має цінність купити право на посаду».
Оля здивовано глянула в вічі реєстраторові. Він її обіймав, а очи пожадливо наближались. Не встигла відкинутись, як наздогнав похабний поцілунок.
– Нащо це? – скрикнула, вирвавшись з обіймів.
– Завдаток! – відповів, дивлячись нахабно їй в очи.
Оля опустила погляд.
– Не будьте ідеалісткою. – Він знову торкнувся її стану.
Оля відскочила, мов опечена.
Реєстратор став урівень і почав тоном офіційного відчиту:
– Хоч так, хоч так, а ви мусите продатись.
Оля здригнула.
– А інакше не будете мати ні найменшої посади. Я для вас можу зробити багато. Нарешті міг би влаштувати ще вашу сестру, чи хто там у вас є…
– Пустіть! – враз скрикнула Оля в руках реєстратора так, що в бічній кімнаті стих гомін.
Реєстратор налився кров’ю, сіпнув за руку Олю і, відчинивши двері, піняво прошепотів:
– Марш, мерзавка!
Оля винувато збігала вниз засміченими й запльованими східцями, відчуваючи на собі прошпилюючі погляди з відчинених дверей мешканців:
– Мерзавка. Вулична.
Ліс чорний, змокрілий. Брудні хмари спадали імлистою мжичкою. Мертве листя вкривало землю, немов трупом після побоїща. Сергій немилосердно топтав його, змішуючи з гряззю. Холод, дощ і грязь всмоктувались йому в обуття, в одіж, в саму душу. Вовком хотілося вити в дикому лісі.
Позад Сергія простягалися сотні верстов поневірянь. Від села до села, від міста до міста. Ні притулку, ні привіту. Всюди допит, анкети, рекомендація партійних, виправдуючі документи. Вже з кількох міст Сергієві довелось тікати. Став до того зацькований, що звичайний погляд людини наводив на його жах, а мусів іти до людей, мусів боротись за життя.
Тепер Сергій досягав стодвадцятиверстової мети. В цьому містечку, що доходив, жив його давній товариш – лікар.
Сергій ніколи ні з ким особливо не приятелював, але тепер хапався за соломинку.
Коли сутінки згускли, Сергій стояв уже біля порога лікарської кватирі. Перед ним була незнайома жінка й ретельно інформувала:
– Я тут лікарка замість Осницького. Осницький вже давно перевівся…
Сергій зблід, поточивсь і ледве затримався за одвірок.
– Що з вами? Ви хворий?
Вона посадила Сергія на стілець і заклопотано почала розпитувати.
Сергієві було байдуже. Край! Розказати, хай заявить…
– Я – зацькований заєць…
Лікарка уважно слухала. З початку здивовано, потім щораз її обличчя темніло від суму…
Нарешті вона сягнула до шухляди й подала йому папери:
– Якщо вам вони можуть допомогти – візьміть.
Сергій глянув: «Атестат. Виданий цей Мироненкові Константину Яковичу… Метрична випись…»
Невже ця жінка, що вперше його бачить, довіряє йому?!
– Візьміть, візьміть!
Сергій був безмірно вдячний. Він здавалось, цілком одужав і здатний був пройти ще десяток верстов до ближчого села, але лікарка запротестувала. Він мусить відпочити в неї.
Трохи згодом Катерину Яковну одвідали режисер драмгуртка з цукроварні та начальник районової міліції. Катерина Яковна познайомила обох їх зі своїм братом Костем Яковичем.
Цілий вечір був заповнений сміхом, дотепами та політанекдотами. Під кінець режисер обіцяв написати Сергієві довідку, що він був декоратором їхнього театру, а начальник міліції – про те, що Сергія пограбували бандити і тоді пропав його диплом вільного художника, та всі інші документи.
Сергій розваживсь. В очах засвітивсь вогонь життя.
Скоро Оля одержала від Сергія першого листа. Сергій був, як і раніш, надхненний ідеаліст. Він, що пройшов довгий шлях поневірянь, вірить у високу шляхетність людини, вірить у самовіддану її жертву…
Оля скорботно посміхнулась. Її очи запливли сльозами. Проте пригорнула листа.
– Мій хороший, мужній. Він найкращий з людей.
А справді вже тоді й Сергій був не той.
Він одержав посаду декоратора й керівника гуртка малювання в одному клубі провінціяльного міста. Це давало йому разом заробітку на хліб та на воду. Жив у нетопленій норі, спав на холодній підлозі і для постели тільки й мав, що дране пальто – в ньому ж ходив і на працю.
Праця тепер не захоплювала Сергія. На засіданні гуртка, коли затверджували план, комсомольці вилаяли Сергія за ідеалістичний ухил. Сергій побачив насмішкуваті погляди своїх опонентів: «інтелігентик». З біллю відчув, що втрачає авторитет, втрачає ініціятиву, стає технічним виконавцем волі гуртка та замовлень завідувача.
Навколо буяв клуб рухом: фізкультура, радіо, співи, драмгурток, в бібліотеці товпища молоди, робітників, – очи жадібно впиваються в літери… Але Сергій тут лише службовець. Він приходить сюди з єдиним бажанням позбутися скоріше насмішкуватих очей, позбутися гамору й забутись на самоті.
Але самота не давала забуття.
Сергієві кості, омиті осінніми дощами, тепер стогнали від нестерпучої ломоти. Проте, запобігти цьому не було ніякої можливості – Сергій не був ще членом профспілки й не міг користуватися державним лікуванням.
Незабаром навернулася ще одна халепа. Оголошено переоблік військовозобов’язаних. Сергій зовсім не був на обліку. Він з’явився.
«Заарештувати й навести справки на місці, де жив», – черкав військовий комісар у блокноті.
Сергій збентеживсь. Хотів щось довести комісарові, але наперед його ввірвався якийсь гарячий пацієнт. Сергій охоче уступив йому свою чергу, а сам, зібгавши документи, врізавсь у натовп.
З того часу вже не знав спокою. Його лякала кожна папка міліціонера, кожний стук у двері… Тільки пізніми вечорами, як вертався з клубу, розважавсь.
Поодинокі прохожі, загледівши обідрану постать, переходили від неї на інший бік. Сергієві пригадувалась байка з дитячої читанки про зайця та жаб – він реготавсь: «Є такі, що й мене бояться».
Проте, з часом його стала ображати така поведінка прохожих. Самотність розривала йому нерви. Тоді безмовний крик одчаю був схожий, здавалось, на нявчання безпритульного кошеняти, що, обмерзле й голодне, на вулиці пронизливим писком розрізує глупу ніч. Сергій повертавсь до своєї нори, здатний був божевільно кричати, лізти на стіну.
Після однієї такої безсонної ночі він одержав першого листа від Олі. Він так само хороший, дужий, любий Сергій. Те «дужий» – майнуло в його уяві миршавим кошеням. Сергій болісно розреготавсь.
Лящали стіни. Пацюки здивовано визирнули на веселий настрій свого сусіди. Та через хвилину він схопив голову в руки і буйно ридав. Ридав над тим, що загубив своє «я», свою мужність, ідеал, мету. Його любов – пустоцвіт. Він хороший тільки для Олі, – в житті він непотрібний.
Рівновагу Сергій відчув лише тоді, коли за добру половину своєї плати дістав військову картку.
Гроші все – і спокій, і добробут. Грошей, грошей – за всяку ціну.
Сергій чітко бачив перед собою образ Олі, свіжо відчував її ласки, барви інтимного споріднення. Мусить стати певно в життя, мусить вирвати її з лабетів міщанської зайди.
Родина Миколи Васильовича Ярового засідала за вечірнім чаєм. Самовар награвав свою монотонну мелодію, а навкруг сьорбали солодкувато-нудну розмову.
Після довгої перерви, знову з’явився Концов. Поліна Павловна трималась статечно, намагаючись підкреслити свою увагу гостеві:
– Налий, Олю, Шурі. Вам якої конфітури? О, чом ви не берете тістечка?
– Я дуже дякую, Поліно Павловно.
«Пульхерія Івановна», – потай виправляла Оля, але була мовчазна, слухняно розносила чай. Врешті атмосфера взаємної поваги згусла до того, що гість і господарі взаємно набридли одно одному. Замовкли.
Раптом виразно почувся стук у двері. Зоя побігла відчиняти.
– Скажіть, будь ласка, тут живе Ольга Миколаєвна Ярова?
Всі здивовано озирнулись на Олю. Вона вся зашарілась, очи їй іскрились. Коли ж увійшов гість – стала смертно-бліда. Проте підійшла:
– Здрастуйте, Кость Якович. Ви так змінилися. Знайомтесь – мій батько, мати. Мій колишній колега по школі.
Всі неохоче простягували руку, озираючи Костя Яковича з ніг до голови. Це був сухорлявий чоловік, середнього зросту, з лахмітною, русявою бородою, пальто на йому мало вигляд шкіри напівоблізлого верблюда й викликало на обличчях спостерігачів вираз презирства.
Кость Якович розгублено водив очима. На щастя, скоро всі від нього одвернулись, сіла навпроти лише Оля. Руки їй тремтіли, в горлі душила спазма.
– Ви давно приїхали?
– Тільки що з вокзалу.
– А посаду лишили?
– Ні, на день лише.
І замовкли, споглядаючи одно одного страдницькими очима.
З боку ж проймав Олю ласим поглядом Концов. Відчував сік її малинових губів, жагу пругких форм її тіла.
– Ви ж це у якій справі приїхали? – запитав він діловим тоном, підсуваючись до Олі.
– Я?.. та я колись учителював тут. Тепер перевівся, але потрібно забрати деякі документи.
– Останнє діло – вчителювання, скажу я вам.
– Що ж, не всім же й спекулювати, – відповів незлосливо Кость Якович.
Концов спалахнув. Повернувшись до Поліни Павловни, він промовив улесливо:
– Дивуюсь, що у нас і досі не вивелись орангутанги.
– Як? – в свою чергу здивувалась Поліна Павловна.
– Це я про наших грамотіїв-учителиків.
– Ха-ха! – зайшлася робленим сміхом Поліна Павловна, а за нею й Микола Васильович хіхікнув у вуса.
Оля, здержуючи ридання, вибігла в темну кімнату. Кость Якович підвівся:
– Бувайте здорові.
– Прощайте, джентльмене, – відповів нахабним сміхом Концов.
Враз його погляд занепокоївся. Поруч Костя Яковича стояла одягнена Оля.
– Ти ж це куди проти ночі? – скрикнула Поліна Павловна.
– Я мушу поговорити з Костем Яковичем.
– Не смій виходити. Можеш поговорити тут. Подумаєш, секрети!
– Так. Секрети, – владно кинула Оля крізь плече і, стиснувши руку Костя Яковича, вийшла.
– Ти чуєш? – ревнув у слід Микола Васильович.
Кость Якович затримав Олю:
– Вернись!
– Сергію, – скрикнула благаючи Оля й, стримуючи ридання, припала йому до грудей.
– Ми завтра зустрінемось. Я все одно не зможу тобі нічого розказати. Я втомився.
Оля лишилась покинута під темною стіною. Тільки ж повернулась у кімнату, мати зустріла.
– Щоб я більше не бачила таких вибриків. Я не дозволю водитися тобі з усякою мерзотою.
– А ви краще придивіться, де мерзота.
Оля виразно показала очима в бік Концова.
Вмить громом тарахнув по столі кулак Миколи Васильовича.
Все втихло.
Оля зникла в темну кімнату. Пітьма глухо застогнала, як буря.
В той час Сергій безсило плентався міськими вулицями.
Зашерхлі калюжі ламались лунким криком надій, що відлітали, струмки збігали тихим квилінням наруги й каламуту. Весна була в струпах і бруді.
Підійшов до кватирі свого єдиного доброго знайомого в цьому місті.
– А-а!.. – захлинулась на порозі жінка. – Це ви? А знаєте, скільки ваших розстріляли? Я так боюсь за свого Колю!.. Якраз його вдома немає зараз. Може, ви зайдете коли інше.
Сергій криво посміхнувсь і побрів ночувати на вокзал.
– Тікаймо, – сказала Оля Сергієві, – за мною стежить Зоя.
Вони швидко зникали з одного рогу за другий. Дощ зі снігом спадав на них розпорошеним морем, загородні вулиці обкидали грязюкою. Здавалось – нікуди втекти і ніде заховатися. Їх гнала земля і небо. Зупинились на кладовищі під дахом каплиці. Груди заніміли, просякши отрутою болів.
Плакали чорні дерева, хрести, вітер розносив стогін могил. Як капля за каплею, тихо спадали слова скарг у мертвому царстві.
Сергій мовчазно слухав. Вони загинуть як комашинки в потоці. Навіть не крикнуть.
– Не крикнуть! – зідхнули могили.
Оля підвелася:
– Тікаймо звідціль. Страшно цих могил.
Пішли, як вигнанці Едема. В грудях любов і безнадія. На шляху перед ними зашумів струмок.
Сергій іронічно посміхнувсь:
– Тепер кінець. А-ну? Р-раз!..
– А що?! – зареготала Оля, перескочивши. Вона повернулась до струмка: – Співаєш?
І враз зросла надія. Весело рушили до вокзалу.
– Побачиш, – казав Сергій, – до осені я буду мати гроші.
– До осені! – поцілувала Оля Сергія перед поїздом.
Сергій нашвидку відповів і рушив у натовп до вагона. Видалось, що розлучилися надто холодно. Хотів повернутись.
Бемкнув дзвоник. Поїзд рушив.
Оля повернулась до виходу, голублячи в грудях щось тепле й разом тоскне.
– Моє поважання! – несподівано вдарило по нервах.
Оля здригнулась. Біля неї був Концов.
– А ви ж чого тут?
– Випроваджував товариша.
В очах видно було його нахабну брехню.
– М-да! – продовжував іронічним тоном. – Значить і ви випроводжали. А ваша мама так турбувалась, щоб не промокли та не застудилися. Я, звичайно, вас виправдую цілком. Варто, варто було йти, щоб поцілувати любого.
– А вам що до того? – спалахнула Оля.
– Звичайно, нічого. Я тільки хочу повіншувати вас з люмпен-нареченим.
– Цього люмпена ви не варті й мізинця.
– О, куди нам грішним? То ж, напевне, якийсь лицар. Хіба ж не видно по латах?
– Мерзота! Я з вами не хочу й слова говорити! – викрикнула з серцем Оля, повернулась і пішла в протилежний бік.
Її наздоганяв жовчно-яхидний смішок.
Вдома Оля сподівалась нової бурі. Але відносини до неї стали в образі загадкового грізного сфінкса. Ні батько, ні мати жодним словом не закинули про її поведінку.
Концов видимо беріг таємницю до слушнішого моменту, і, може, йому просто набридла гра з Олею. Він знову став бувати мало не щодня, але на Олю не звертав жодної уваги, навіть перестав ручкатись. Тепер у Концова знайшлися спільні інтереси з Зоєю, хоч тій був усього шістнадцятий рік. Вони часто відокремлювались у куток для секретних розмов, ходили на прогулянки, в театр, тощо.
Оля в глибині своїх почувань шкодувала сестру, хоч разом раділа егоїстично за себе – їй дали спокій.
Раптом від Сергія лист.
«Невже цьому правда? Ти зрадила? Ти давно маєш полюбовника? Ти хочеш мене видати? Але для чого запитувати? Як можеш ти виправдати цей факт: твій полюбовник знає мою адресу, знає, що я під чужим прізвищем… Він загрожує тюрмою від твого імени. Я не можу збагнути, не можу вірити. Невже сльози твої у мене на грудях – то сльози Іуди? Він пише: „Нащо здався обірванець красивій жінці?“
І це вже твоя віра? О, тепер зрозуміла мені твоя поведінка. Ти примусила мене очікувати тебе під дощем, в надії, що я піду і не відбудеться побачення, ти втікала зі мною від свого полюбовника, ти, врешті, так холодно мене поцілувала, мовляв – їдь і ніколи більш не вертайся…»
Оля вся зблідла, руки дрижали, зір розгублено блукав. Враз запримітила, як Зоя лукаво посміхнулась і швидко зникла в другій кімнаті.
Блискавкою здогад. Оля відчинила шухляду. Кількох Сергієвих листів не було.
– Зоя, ти забрала в мене листи?
– Що?! – глянула через губу Зоя.
– Так, так. Я знаю. Поверни, бо я тебе розірву.
– Божевільна! – скрикнула Зоя, злякано відступаючи.
Оля вмить скочила, як дика кішка, і щавила Зоїну руку:
– Віддай!
Зоя, вереснувши, схопила ножиці і вдарила гострим кінцем супротивницю в руку. На допомогу ще вискочила з кухні Поліна Павловна й теж штурхнула Олю в груди.
– Ти парш… – але на півслові запнулась.
В Олі зажеврів рукав, – по руці пробіг кривавий струмок. Оля хитнулась. До вечора вона вже стала в домі героїнею дня. Рука спухла, підвищувалась температура. Поліна Павловна з розгубленим виразом на лиці – клопоталась. Боялись затруєння крови.
Микола Васильович покликав лікаря.
Ще кілька разів Оля з диким криком поривалась на Зою. Зоя мусіла втікати з дому. Під кінець Оля бліда, знесилено впала на ліжко й заснула. Прокинулась лише тоді, як почула в домі голос Концова. Концов підійшов до ліжка й лагідно запитав:
– Що з вами, Олю?
Оля мовчала.
– Хіба ж я вас чим образив, що навіть не заслуговую відповіді?
Оля несподівано скочила з ліжка:
– Ви ще будете наївність корчити? Хто листи викрав? Хто писав Сергієві? Падлюка, спекулянт…
Вона хижо націлила ненависні очи в Концова. Коси їй були розвіяні, груди розхристані. Була страшна, як божевільна.
Поліна Павловна водила переляканим поглядом то на Олю, то на Концова. Концов гордо випростався:
– Це ви про свій роман з отим пройдисвітом? Прошу не згадувати мого імени у вашій брудній історії. Я вам не злодій і не шантажист… я…
– Злодій, шантажист! – викрикнула Оля. – Геть з-перед очей, геть, мерзота!..
Концов зніяковів. Змінивши дурнувату міну на кислу, він вийшов.
Сергій не знаходив собі місця. Невже і вся любов її була обман? Ті поривчасті обійми, ті вогнисті поцілунки? Щоб знав тоді – убив би. «Нащо здався обірванець красивій жінці?» Ха-ха! Ось він – життьовий погляд практичного віку. І вона ще могла так нагло брехати? «Я нікого не зможу більше любити. Я згоріла для тебе».
Поїхати і плюнуть їй в обличчя, а там – хай тюрма, смерть… Але жах зупиняв; невже він побачить руїну своєї святині?! Та ніжна, щира Оля скаже йому: «Не люблю?!»
Десь у глибині ще жевріла надія. Та дійсність розбивала її.
Оля більш не писала. Сергій запив. Пив мстиво. Колись він дав обіцянку Олі не пити. – «Алкоголь бруднить, озвірячує людину» – а сама вона не бруд, не тварюка?
І Сергій зловтішно пускав свої заробітки на самогон. Нехай віються. Йому ні для кого зберігати, йому нічого не треба, в його нічого нема. Нема любові, нема мети, нема творчої праці. Коли ще в селі Сергій був ідеологом і творцем, то тут став звичайним ремісником: малював плакати, вивіски… Вся мета його існування стала в тому, щоб заробити копійку. Сергія підносив у сферу забуття чад алкоголю та галас загородніх шинків.
Того дня Сергій силкувався якомога більше випити. Випити стільки, щоб уже ніколи не протверезитися. Дико кричав, співав, щоб заглушити крик одчаю. Пропивай, Сергію честь, продавай сумління, душу продавай!
Його компаньйон, колишній адвокат, стукав по столі:
– Тобі з честі хліба не їсти. Маєш за честь – пляшку, за сумління – пляшку, за душу – дві.
– Дві! – командував Сергій.
– Увесь світ бордель, а люди… – десь в одному кутку синтезував п’яний, хриплий голос.
– До чого ми дожілі, о росіянє? – застогнала в другому бородата постать.
«До чого ти дожив?» – як крізь туман, дійшло до свідомості Сергія. Диким поглядом обвів присутніх. Видалось, що він давно вже в домовині. Його посідає черва, копошиться, точить йому серце… Він ніколи вже не народиться, ніколи вже не побачить Олю…
– Оля, Оля! – застогнав, заридав буйно, невтішно.
Хтось розважав. Комусь оповідав:
– Я любив… любив її…
Враз нахабно в саме вухо:
– Любові нєту – дайош монєту! Ха-ха-ха… Вот!
Сергій відчув, як йому затисло вуста слинявим поцілунком. З ним була п’яна, розкуйовджена жінка. Вихилялась, пестила. Сергієві шугнула кров. Мстиво стис в обіймах і, немов наново відроджений, втішно закричав:
– Любві нєту… Правильно! Дайош, дайош…
Повернувся додому пізно, з жінкою. Всю дорогу повторяв слова нової для нього істини: «Любві нєту – дайош монєту». Такий звичайний і легкий сенс життя: гроші, горілка й жінки… З цього часу він легко покотиться по цій похилій площині.
Несподівано в кімнату постукала хазяйка. Подала листа. Як крізь туман дивився Сергій на білу пляму. Враз, знайомі кривульки літер, немов зірвалися з паперу і зграєю шугнули в груди. Застогнав і ридаючи схилився на стіл.
– Дурак! Ідіот! – скрикнула презирливо компаньйонка.
– Що? – скочив несамовито. – Геть, шлюхо!
І не встигла компаньйонка опам’ятатись, як бахнув нею крізь зачинені двері в протилежну стіну коридора.
Тільки другого дня зміг прочитати листа Сергій. О, якою скотиною видався сам собі! Оля прислала йому величезного листа. Була хвора, їй боліла рука мало не протягом цілого місяця. Тепер рука її здорова і вона змогла з’ясувати все непорозуміння.
Того ранку Сергій ретельно вимився, неначе хотів змити намул минулих днів. Це був його перший день весни. Цвіла черемшина, зелено пишались дерева, розсипалося сонце золотим водограєм. Сергієві цвіла душа. Бачив чисту красу жіночих облич, бачив братню душу в очах.
І того ж чудового дня, завклубу сказав Сергієві:
– Можете більше не приходити на роботу. Вас я звільняю.
– Як?
– Отак. Ви вже більше тижня не приходили.
– Та я… Я хворий був.
– «П’яний був», дозвольте виправити.
Сергій сидів на вузловій станції й очікував поїзда. Апатично дививсь у натовп. Враз із гущі виринула знайома постать. Сергій поточивсь від здивування, мов від вибуху. Галюцинація?
Але за хвилину він уже твердо бачив на пероні Концова. Той ішов у компанії другого виразного непмана. Очевидно, були заняті діловою розмовою. Сергій слідкував, як тінь.
Обидва пройшли до товарових вагонів – звіряли накладні. Коли вертались до залі, Сергій зупинивсь, щоб пропустити перед себе Концова. Концов кинув летючий погляд на Сергія і продовжував розмову без найменшої павзи.
Не впізнав. Чи тому, що був заклопотаний справою, чи тому, що Сергій тепер був виголений і по-людські зодягнений.
Підбадьорений, Сергій рушив слідом через залю до ресторану, що був за вокзалом. Однак не посмів піти в глибшу кімнату. Сів перед портьєрою, з-за якої видно було лише руки над столиком обох спільників. Руки Концова відрахували червінці й прийняли з рук спільника накладні. Після цього зблизились прозорі келишки, забряжчали об тарілки ножі. Розмова голоснішала.
– Будьте певні, що за кілька тижнів я зможу для вас заготовити вагонів зо два.
Концов:
– Зерно для мене – риск. Мука – інша справа.
– А чому б вашу інвалідну хлібопекарню не перейменувати, ну, просто в сільськогосподарську артіль? Ви розумієте, скільки б ми мали на убій товару?
Через кілька часу спільник Концова сидів у бричці, а Концов щиро тис йому руку. Навкруг стояли посильники, станційні службовці й по-блюзнірському пряли очима на важну особу.
– Хто він такий? – запитав Сергій.
– Завідувач культгоспу… Тут є такий, кілька верстов звідціль.
Коли бричка рушила, Сергій ступив униз по східцях назустріч Концову.
– Доброго здоров’я, товаришу.
– А-а! Моє поважання! – скрикнув Концов по хвилі здивовання. – Константин Якович?
– Не зовсім так. Оскільки вам відомо, я листи підписую – «Сергій».
– Ні, вибачте, я цього не знав. Як пам’ятаю, то ви, здається, так одрекомендувались?
– Рекомендація рекомендацією, але ж ваше викриття її анулює…
– Ви про що це?
– Про анонімку.
– Не розумію.
– Так зрозумійте, що ваш анонімний лист у мене в кишені. Ви дивуєтесь, ну-да. Ви й Олі казали, що не брали моїх листів, однак, Зоя кінець кінцем призналась, що викрала їх для вас.
– Зоя? Ха-ха! – надто штучно зареготався Концов. – Це цікаво. Мені дуже хотілося б з вами про це поговорити. Ви маєте час?
Обидва опинились за портьєрою, що перед цим відбулася за нею торговельна умова. Концов замовив пива. Сергій приготувавсь уже викривати Концова, але, на диво, той зразу ж почав діловим тоном:
– Н-да, пане-добродію, мусимо з вами договоритись остаточно. Справа з Олею. Ви, значить, продовжуєте переписуватись з нею в старому дусі?
– Діла вам до цього, здається, аж ніякогісінького.
– Діло до цього у мене є. Оля мені подобається.
– А через те, що ви Олі не подобаєтесь, то…
– Це ще питання.
– Питання? Так дозвольте вам довести. – Сергій вийняв останнього Олиного листа й почав цитувати: – «Мені здається, що квінтесенція всієї підлоти, яка тільки в людях – це Концов. Я так ненавиджу цю падлюку, що сама, здається, різала б його на шматки без найменшого жалю».
– Як од великого до смішного, так і од ненависті до любові – один тільки крок, – відповів Концов зніяковілим смішком. Але зараз же почав поважно: – Справа не в цьому. Ви обоє надто наївні. Ви бороните з мужністю Дон-Кіхота карточні замки. Одружитесь ви, і вони розлетяться вам як на вітрі. Ви тільки гляньте тверезо й чесно. Гаразд. Ви художник. А для кого потрібне мистецтво, раз нема капіталу? Для кого й що ви будете творити? Плакати? На цьому багато не заробите.
– А я посилкуюсь придбати марку якої-небудь інвалідної артілі…
Концов допитливо глянув, але так само продовжував рівним голосом:
– Не з вашою вдачею. Ви пропащий чоловік. Мені шкода Олі. Якщо у вас стане совісті вести її до загибелі, то я…
– Дивлячись, що називати загибіллю.
– Я називаю вас.
– А я вас.
– Це відомо. Божевільні вважають тих за божевільних, хто не поділяє їхніх думок. Я досі думав, що ви чоловік з тверезим розумом. Коли ж ви не здібні логічно мислити, то запам’ятайте: я не допущу, щоб Оля була ваша. Для цього мені треба сказати на станції тільки одно слово співробітникові ДПУ – й квита.
– А друге слово лишається сказати мені – і з вами й вашими вагонами – квита.
– Ви про що це?
– Про те, що ви розумієте.
– Ви стежите? Думаєте підкопатись? Пане-добродію, не раджу. Програєте. У мене факти, у мене капітал. Краще – мир. Дайте слово, що з цього часу ви не пишете Олі жодного листа, – і я гарантую вам спокій і добробут.
– Живіть краще сами в своєму добробуті, а до нас з Олею не втручайтесь. Такого роду спекуляція складніша, й ви нічого не виграєте. Я й зараз можу з’явитися в ДПУ. Нас будуть судити обох, – хоч, по суті, я не винуватий – ну й що ж? Все одно Оля буде любити мене.
– Ну, ще побачимо, кого вона любить, – зухвало промовив Концов.
– Побачимо!
За півгодини Сергій уже їхав поїздом до нового міста. На чолі йому снували думи важкими хмарами, перед очима – жодної перспективи.
– Скажіть, ви перший раз їдете в це місто? – Несподівано розбила Сергієву задуму елегантна сусідка, що сиділа біля вікна візаві.
– Так, перший.
– І у вас там нікого нема? Ні родичів, ні знайомих?
– Нема.
– Ви думаєте влаштуватись на посаду?
– Думаю.
– Так я й знала.
– Як це ви могли знати? – добродушно посміхнувся Сергій.
– Отак, дивилась на вас і читала.
– Он як! Ви значить – фізіономістка?
– Так. До певної міри я можу нею бути.
– Цікаво мати таку сусідку. Так ви прочитайте, що взагалі доля пише для мене.
Фізіономістка охоче погодилась. Вдивлялася в обличчя, розглядала руку.
– У вас лагідна вдача. Кохаєтесь у мистецтві. Маєте якийсь мистецький хист, навіть здобудете славу. Між іншим, ви переживали, чи то, ще маєте пережити в своєму житті якусь катастрофу, а поза цим життя пройде тихо й щасливо. Жити будете довго, одружитесь тільки раз…
Сергій посміхнувся. Він не вірив у ворожбу, але тут випадково збігалося так, як було і як мусило бути. Безперечно, він одружиться з Олею. Й життя їхнє буде щасливе. У його є хист, буде слава. Катастрофу він уже пережив. Перспектива стала чіткою й прекрасною. Відчув такий прилив енергії й утіхи, що вже замало стало весело балагурити з сусідкою. Він мусить поділитися з Олею. Розклав для писання папір.
– А я знаю, кому ви хочете писати? – промовила фізіономістка.
– Кому?
– Їй.
– Правильно.
– Цікаво, яка ж вона?
– О, вона найкраща з усіх людей і з усіх жінок.
Перше Травня. Шумливо-весняні потоки розлялися міськими вулицями. Прапори, як натовп червоних вітрил, пливли над хвилястою поверхнею. В повітрі співи, музика. Небо раздирав клекіт залізних орлів. Все стреміло до якогось центру, кружляло, кипіло, як у коловороті.
Сергій пригадав маніфестації перших днів революції. Тоді й він плив у бурхливому морі, повний віри й ентузіязму; тепер – відкинутий хвилею на засмічений беріг. Протискався попід стінами поруч зі спекулянтами, люмпенами та всякими іншими покидьками революції. Не то з докором, не то з іронією дивився на робітничі лави.
Нема неба святного, немає див чарівних, – відкрились простори холодної матерії для розуму й серця людського. Кожну промову тепер Сергій розцінював, як дипломатичний хід до кар’єри, або вислугу перед начальством з-за шматка хліба. Механічно вигукували сотні «хай живе», механічно покривало їх тисячне «ура».
Навіть серед молоді він не бачив того революційного запалу – був лише спорт. У спрощенні цієї молоді Сергій вбачав деморалізацію.
Ось миршавий юнак на правах товариства обійняв товаришку-красуню. Його зір плотоядно-масний, він забув маніфестацію й світову революцію, – а в її вицвілих очах – утома, байдужість.
Он дівчина, з обличчям кольору гороб’ячого яйця, фамільярно спирається на плечі двох товаришів і голосом гермафродита оповідає про роботу серед піонерів…
Червоні прапори, червоні стрічки, червоні вбрання… «Я боюсь, що червоний колір у нас скоро стане анахронізмом», – хотів сказати Сергій, але, обвівши поглядом своїх сусідів, не зваживсь.
Він був абсолютно самітний.
Коли розплився в гирла вулиць натовп – на сірих тротуарах лишались потоптана зелень, лушпиння, недокурки… Тоді зустрівся Сергій віч-на-віч зі своєю творчістю: «Пиво б. завода Шульц», «Ресторан Ренесанс – вечорами циганський хор»…
Поодиноко блукали, як сновиди, власники та одвідувачі цих закладів. Золоті зуби, фарбовані коси, губи, обличчя – або висмоктані як цитрина, або оздоблені товстим шаром лою…
– Мої пани! – посміхнувся Сергій і відчув, як до краю спустошилась його душа.
Для чого йому життя? Колись вірив у кантовську вищу мораль, потім сам знайшов був мету в громадській праці, а тепер – carte Blanche.
«Carte Blanche»? – вловив себе й посміхнувся. Власне, для нього тепер два ходи; або лишитись наймитом на послугах у непманів, або ж… вийти за межі буття.
Сергій серйозно задумався над останнім ходом. Враз метеором – нова ідея. Він може ще відродитись. Стати перед судом і відкрити до глибини своє єство. Невже він не заслуговує на право громадянства? Дайте працю, здорову творчу працю – він буде тягти її як каторжний.
І ввечері Сергій рішуче ступив до вокзалу. Він попрощається з Олею й піде.
Несподівано назустріч.
– Кость Якович, ви?!
– Катерина Яковна? А ви як сюди?
Привітались, як найближчі приятелі. Катерина Яковна приїхала, щоб закупити деякі медикаменти та приладдя. Коли довідалась, що Кость Якович збирається їхати, щоб віддатися в руки суду, вона занепокоїлась.
– Не бійтесь, Катерино Яковно, – заспокоював Сергій, – я буду вам вдячний все життя й ніколи не дозволю собі вас видати. Я хочу, нарешті, бути самим собою. Прошу, ось ваші документи.
– Для чого це? Я зовсім не боюся за себе. Але ж чи усвідомлюєте ви цей крок? Давайте поміркуємо тверезо. Ви загнаний, ви в одчаї, але хіба це вихід?
– Так, Катерино Яковно, – вихід. Я йду цілком свідомо й спокійно.
Він дійсно був спокійний. Катерина Яковна нервувалась, упрохувала – нарешті на її очах заблищали сльози.
Сергія шпигнуло це співчуття. Вирішив одклясти виїзд та й з’ясувати доцільність такого кроку.
Обоє приїхали з вокзалу в готель.
– Костю Яковичу, це не ексцентричність. Ви мені дорогий. Ви тільки зрозумійте, ви носите ім’я мого брата. Його розстріляли денікінці. Єдиного брата. У мене нікого немає більше. Мого чоловіка розстріляли більшовики, нізащо! Після розстрілу його виправдали… Виправдали!..
З очей її бризнули сльози. Вся здригалася в конвульсійних риданнях і як крізь бурю прорвалось:
– Стьопа!.. Мій Стьопа…
Вона підвелась:
– Костю, дорогий! Ви хочете піти, щоб після смерти вас виправдали? Не йдіть, благаю. Я хочу думати, що в мене є брат. Я зовсім самітна.
Сергій чуло взяв за руку. Його нерви були напружені. Враз щось, як струна, йому обірвалось і затремтіло болісним скимлінням.
– Бідна! Мені шкода вас. Я розумію. Я може ще більш самітний… Мене не приймає ні земля ні небо. У мене – ні кляси, ні родини, ні ймення, ні сестри…
– Брате!
І вмить вона втішила його братерським поцілунком.
…Коли ж за вікном дрімала вулиця, Сергій у затінку ночі голубив Катерину Яковну, як мрію. Вкипали горюче вуста, нечутним шепотом розливався екстаз:
– Стьопа!
– Оля!..
Оля кілька день кипіла ненавистю, як довідалась про нові підступи Концова. Вона мусіла десь розкидати вогонь, щоб не спопелити саму себе.
Концов не з’являвся. Тоді Оля написала йому листа.
«Якщо ви привикли купувати любов по ціні коров’ячих туш, то я вам раджу змінити лише марку вашого підприємства – й ви будете її мати. А щодо загроз проти Сергія – то я застерігаю – вони стосуються більше вас самих. Зараз же поверніть мені його листи».
Оля відчула заспокоєння, лише як її малий браток Вітя зник з листом за дверима. Вона була певна своїх сил, – її загрози – не іграшка. Вона спокійно віддалась на волю почуванням. Нехай рік, нехай ще два, а Сергій нарешті виб’ється на широкий шлях, і тоді в щасливому житті вони винагородять себе за всі попередні прикрості долі.
Оля зважилась терплячи ждати, поки випогодиться на її обрії. Взагалі, вона звикла терпіти. Її тепер не зачіпало льодяно-мовчазне ставлення батька, не дошкуляли докори матері – хоча з часу відомого інциденту з ножицями ці докори стали більш механічні аніж злосливі. А після того, як Оля прошпилила матір очима, як блискавкою, Поліна Павловна перестала глузувати з її нареченого «орангутанга».
Навіть Зоя прикусила язика, а малий Вітя цілком перейшов на Олин бік. Вони спільно робили лекції, читали книжки, бавились, а під час своєї відсутності Оля мала адвоката – Вітя огризався за Олю перед батьком, матір’ю, Зоєю. Оля дуже полюбила цього маленького приятеля, бо крім його у неї не було нікого в цілому місті.
– А Шура дуже розсердився, – конспіративно сповістив Вітя. – Зразу порвав твого листа, а потім поклав шматочки на столі й став писати тобі.
Оля розгорнула чималястого аркуша.
«Дуже дякую за попередження. Звичайно, я й без цього знав, що ви оголосите мені війну. Але, дозвольте повідомити, ваші набої рвуться „за полем поражения“. Я тут неповинний. Вас кепсько поінформовано. Як хочете мати дійсне уявлення про стан речей – треба поставитися критично й до слів того, кому ви так безмірно довіряєте.
Коли хтось хоче вас вигідно продати, то не називайте це „купівлею любові ціною коров’ячих туш“. В ту хвилину, як і зараз, мені тільки шкода вас. Ви жертва. Я трохи більше за вас знаю життя і знаю людей. Вашого „товариша“, чи як ви його називаєте, я зрозумів з першої зустрічі, а остання сутичка тільки ствердила справедливість моїх спостережень. Я міг би багато дечого вам викрити, але бачу, що моя послуга стає на перешкоді вашого „щастя“. Даю слово, що від цього моменту найменшого втручання мого у ваші справи не буде. Тепер я хочу тільки попросити у вас пробачення за попереднє втручання, й з’ясувати його природу.
Досі я вас знав за надзвичайно хорошу, скромну й справедливу людину, і тим ви мені стали дорога. Я вас дуже поважав. І от, я побачив вас на краю прірви. Я сказав собі: „Твій моральний обов’язок за всяку ціну врятувати її. Вона ще наївна, молода, вона не бачить…“
З цієї причин і у мене його листи, його адреса й моя пропозиція йому виявити перед вами його дійсне обличчя. Повертаю вам листи й шлю вам своє тисячу-тисяч – вибачте!
Від душі зичу, щоб ви були дійсно щаслива, а в нещасливу годину не забувайте, що є на світі готовий до ваших послуг – Ол. Концов».
– Ну, за це вже дякую! – проказала собі Оля, сміючись, але поруч з цим відчула, як просякло їй у груди якесь роздратовання на саму себе.
– Вітя, підемо на город? – перекричала свій внутрішній голос.
За чверть хвилини вона вже обливалась потом, підсипаючи картоплю на батьківському клапті города. Вся увага була в процесі роботи, і зденервований організм вбирав як живний нектар – сонце, відмолоджувалась кров, росли м’язи.
Вже сонце, підпаливши край неба, склало офіру робочому дневі, як Оля поверталася з города. Повз неї проходили зі струментом теслярі, заляпані мулярі, вантажники… І Оля почувала себе спорідненою з цією робочою сім’єю. Вона має святкувати відпочинок разом з ними, вона має право на життя… Безперечно, вона відродиться.
Незабаром стануть певно в життя, горді своєю вірною любов’ю.
Неначе вранішнє сонце – розцвіла Оля щастям, коли вдома застала листа…
І раптом:
«…Ми сиділи одинокі, вигнанці світу. Були щирі й близькі, як брат з сестрою. Я не стямився, як наші вуста зіллялися в братній поцілунок… А потім… вона стала мені за жінку…»
Оля швидко відкинула листа. Зблідла, як висохлий степ. За завісою братерства – Сергій розпутник? Сергій зрадив?
Це та страшна хвилина, що її Оля інтуїтивно сподівалась. Вирок вже давно був у неї випечений хрестом на руці. Дві пилюлі морфію зберігались, як емблеми, що повинні уквітчати їхню любов.
Як з-під удару ножа, криваво бризнуло з грудей:
– Навіки втеряла любого, хорошого Сергія.
І руки рефлекторно простягалися до отрути. В цей час, підстрибуючи, в кімнату вбіг Вітя.
– Бачиш, скільки для тебе в полі нарвав квітів!
Здержуючи ридання, Оля вибігла на двір. Тікала міськими вулицями від камінного натовпу, від крику, від життя…
Скам’яніло зупинилась над кручею.
Сонце згасло. Насували примари. На синьому небі зірка запливала туманною поволокою.
Сергій був під перехресним вогнем. Він втеряв рівновагу, сон. Між ним і Олею повстало щось чорне, болісно-гнітюче, якийсь упир, що висисав йому кров і почуття. Сергій втеряв мужність. Він не договорював.
Оля догадувалась.
«…Благаю, хоч момент будь щирий. Чи ж любиш ти мене?..»
«…Ти не розумієш, яка я покинута, самітна. Ти може ніколи не зрозумієш…»
«…Ах, як хотіла б я, щоб хтось могутній стер цю чорну сторінку наших відносин, щоб, повернув мені давнього, хорошого Сергія…»
А поруч Катерина Яковна.
«Любий Костю! Ти завжди в моєму серці залишишся рідним братом. Ти надзвичайно хороша і щира людина…»
«…Я живо відчуваю твій подих, твою ласку…»
Сергій сам ще свіжо відчував солодкий сік її вуст, гарячий тиск її оголених рук. Марив нею самітними ночами.
І от однієї ночі Сергій побачив їх обох. Він лежав безвільний, а Катерина Яковна хірургічним приладдям витягувала йому серце з грудей. Поруч стояла Оля, бліда, з жахом в очах.
На ранок Сергій рішуче розірвав листи Катерини Яковни, а Олі написав одверто. Він зараз нічого не почуває до неї – стомився від переживань. але знає, що незабаром прийде хвилина, коли готовий буде добути її крізь ножі, крізь полум’я.
Написав і заспокоївся. Нарешті він одігнав чорну потвору. З певністю очікував хвилини, коли виправдає любов’ю слова.
Тим часом щовечора Сергія заїдала самотність. Тікав на людні вулиці, на бульвари, в кафе… Всюди тинявся одинокий, непомітний, безідейний, безбарвний. Заздрив на тих, що мали громадської нагрузки на двадцять чотири години, заздрив на ті білі пари, що зогрівали прохолоду ночі жаром грудей, проймали пітьму блиском в очах.
Він самітний.
Одного вечора, після кількагодинної прогулянки бульваром, Сергій сів на лавку. Не було опертя ні для думки, ні для ока. Враз на сусідній лавці проти ліхтаря помітив на диво знайоме обличчя. Наблизивсь до лавки й лише вловив усмішку очей – скрикнув:
– Фізіономістка?
– Фізіономістка. Ну що, справдилось моє пророцтво?
Така була зав’язка, а потім Сергій прогуторив цілий вечір. Щоб розпізнати ближче фізіономістку, він прикинувся ловеласом. До кінця вечора Сергій уже грався її косою, брав за талію… І в той момент, як мав остаточно кваліфікувати її, наблизившись до вуст, – фізіономістка раптом випросталась тигрицею:
– А та, найкраща з усіх жінок? Ех ви, мужчини… Або ви поцілуєте й ми більше не зустрінемось, або будемо хорошими знайомими.
Сергій засоромивсь. Він з’ясував мету свого поводження й запевнив:
– Я ніколи не полюблю другої…
– Полюбите! – жагуче шепнула йому в уста фізіономістка й зникла.
Сергій відчув, як той шепіт збурив йому кров, як раптом він зненавидів фізіономістку…
Другого вечора Сергій уперто шукав фізіономістку по всіх вулицях і бульварах. І знов несподівано вгледів її на тій самій лавці.
– А ви знаєте, що я приходив до цієї лавки вже кілька разів?
– Я знала, що ви будете мене шукати, й вийшла.
Сергія обурила така впевненість.
– Так знайте, я шукав вас для того, щоб поцілувати.
– Ви можете мене поцілувати тільки раз. Раз назавжди, – промовила романтичним патосом.
Сергій безцеремонно підступив. Враз фізіономістка закрилась руками й голос їй упав:
– Хіба й ви легковажний? Невже заради паскудного поцілунка ви здатні проміняти добрі товариські відносини? Ах, якими можна бути друзями! Це ж прекрасніше за любов. Так мало в житті прекрасно-чистого. Люди такі легковажні. Крихту волі, крихту свідомості – й можна викристалити прекрасніший перл, якого ще ніколи не знало життя. Його ніколи не породжувало кохання. Один необачний крок – і вже ніколи не відродити чистоти відносин.
Вона підвела надхненне обличчя й захоплено промовляла, вдивляючись широко-відкритим зором у глибінь ночі.
Сергій зачарувавсь: пророчиця Тірца…
«„О, як я хотіла б, щоб хтось могутній зітер цю чорну сторінку наших відносин“, – пригадав з аналогії: – Але, чи ж знає Оля цей кришталево-прекрасний ідеал дружби? О, безперечно, фізіономістка вище Олі. Вона пророчиця людського щастя, художник прекрасного ідеалу… Ніколи не сподівався зустрінути в ній таку високоідеальну жінку. О, божественна Тірца!»
Той вечір вони сиділи одно поруч одного повні екстазу, мрій, поривань до зоряних світів, і не ворухнувся жодний нерв стати.
Вранці Сергій не пішов на працю. Як же підло було б після надхненного піднесення внизитися до ілюстрування тексту: «Щоденно свіже м’ясо з міської різниці»…
Сергій побрів назустріч сонцю, вітав волошки й пахучі медові гречки. Радий був обійняти всесвіт, затопити повіддю рожевих мрій…
Коли ж повернувся, місто зразу закричало тисячами голосів ріжноманітних потвор цивілізації, вітрини магазинів презирливо дивились на його маленького, сірого…
Враз перед Сергія з магазину вийшла Тірца. Пішла вгору в супроводі сивого інженера. Тірца граціозно балансувала в білих капчиках, в білій шовковій сукні й білому брилі. До неї не по-батьківському притискався інженер. Він ніс галантерейні пакунки, й Тірца вдячно схиляла в його бік голову.
– Наволоч! – вирвалось у Сергія. – Так ось чому вона не хотіла, щоб я її проводив?
Зате тепер провів мстивим поглядом до самого будинку, де Тірца зникла разом з інженером.
Увечері Сергій зустрів Тірцу на місці де умовились. Взяв грубо попід руку й мовчки повів. Коли опинилися в глухому місці, промовив:
– Сьогодні я вас поцілую.
– Я певна, що ви цього не зробите.
– Ні? Ось вам. Що ви після цього скажете?
– Нічого я вам не скажу. Це тільки гра.
– Гра?
Він пожадливо впивався в губи, в очи, груди… Тірца поривчасто дихала, вгиналась тремтючою лозиною, шепотіла:
– Це нічого…
Була чаруючи приваблива, як сон. Вона безмірно краща за Олю. Правильний ніс, еластичні гадючі обійми…
Солодкий гріх! І вони сплелися, впившись одно в одного, як двоє зміїв.
– Ну, а тепер ми розійдемося назавжди.
Тірца мовчала…
– Прощавайте!
– Пожди… Я хочу ще сказати.
– Краще мовчи. Я все одно не повірю тепер ні одному твоєму слову.
– Ти й раніше так ставився до моїх слів?
– На жаль, я учора повірив тобі, а сьогодні я зневажаю тебе разом з собою.
– Я не брехала. Я так думала…
– А я так думаю, що це були дипломатичні віхи по дорозі в соіtus.
Тірца мовчала, потім схилилась лицем у траву й заридала.
– От. Я думаю, що й твій плач – штучна гістерія, яку ти не раз учиняла своєму інженерові.
Тірца злякано підвелася.
– Взагалі, з сьогоднішнього дня ти для мене – плювок. Більш ми не зустрічаємось.
Тірца стала навколішки, цілувала Сергієві руки:
– Костю! Котику!.. Вийди взавтра… Я благаю… ти про все довідаєшся…
– Добре! – принизливо кинув Сергій, вирвав руку і зник у пітьмі.
Але другого вечора він вийшов.
– Скажи, ти хоч крихотку мав доброго почуття до мене?
– Мав. Багато мав. Я навіть починав вірити, що ви морально мене підіймете, а вийшло, що ви сама мерзенна торговка душею й тілом. Від дотика до вас я став гидкий сам собі. Я не можу простити собі, що був момент, коли я протиставляв вас їй.
– Ви їй напишете про це?
– Я написав. Я завжди їй пишу про все.
– І вже послали?
– Ні, лист у мене.
– Ви зможете прочитати мені це місце?
– Це для вас не дуже приємно буде.
– Це буде для мене остання приємність.
– Гаразд! – згодився Сергій.
Вони зайшли в окремий кабінет кафе.
«…А виявилось, що ця свята женщина – звичайнісінька полюбовниця якогось інженера, – кінчав Сергій. – Я певен, що ти не надаси цьому такого значення, як попередньому інцидентові. Після тієї віри в дружбу – це була звичайнісінька гра, щоб виявити обличчя цього типу…»
– Падлюко! – скрикнула обурена Тірца. – Ви хитросплетінням хочете замаскувати свою підлу істоту?! Ви називаєте це грою? У кого загорілися очи божевільним упоєм? Хто кусав мені груди? Я б доказала їй – вашій любові. А він ще величається своєю щирістю. Мені противно дивитись на вас.
Сергій, загорнувши листа, встав.
– І ви пошлете?
– Пошлю.
– Ви не маєте права, – скрикнула Тірца з новим приступом люти. – Ви ображаєте мене. Ви мусите зараз же повернути мені цього листа. Плюгавити мене перед якоюсь міщанкою?! Не смій!.. Порви, або я перегризу тобі горло. Ти не мужчина, ти не маєш свого «я». Я буду кричати, я покличу мужчин – хай розсудять.
Сергій озирнувся. Вже й так біля їхніх дверей стояло чимало людей. Роздробивши листа, Сергій кинув Тірці в обличчя його, й кулею врізавсь у натовп.
Через день Сергій уже сміявся з цієї пригоди. Він відновив листа й дописав останнього інцидента. Тільки ж повернувся від поштової скриньки, як біля ганку до нього підійшов хлопчина:
– Ви товариш Мироненко?
– Я – Мироненко.
Хлопець ткнув пакета й вибриком зник за ріг. Пакет був товстий, загадковий. Глянувши на підписа, Сергій іронічно посміхнувся: Тірца.
Лист починався тоном закляття пророчиці. Любов – не вічна. Настане хвилина, коли він буде покинутий і тоді відчує себе обікраденим до дна душі. Він не має власної скарбниці, не має власних таємниць. Мусить їх берегти. Її останнє прохання – зберегти в таємниці чистий спогад про їхні відносини. Щоб зрозумів її – вона розкаже про себе. Це мала йому переказати вчора.
Так, вона полюбовниця інженера, навіть двох інженерів, вона вже з останніх років гімназії – полюбовниця, бо вродилася красива й бідна. Вона все життя своє – полюбовниця, але їй дано розуміти й відчувати життя глибше. Вона плекала в своїй фантазії велику дружбу, велику любов, – хоч ніколи її не знала. Тоді трапився він – закоханий ідеаліст. І перше її бажання було вкрасти чужого раю. Вона вкрала…
– Гістеричка! – промовив Сергій і, недочитавши листа, злісно затопив його шматки в помиях умивальної миски.
«Ти не надаси цьому такого значення… це була… гра…»
Там «братерське почуття», тут «дружба», «гра»… Хто ж, нарешті, Сергій?
«Я міг би вам багато дечого викрити», – пригадався лист Концова.
І Оля, приголомшена, знечулена, шукала зустрічі з Концовим. Кілька разів вона його бачила в компанії ділових непманів, раз з елегантною жінкою. Врешті зважилася зайти до нього на кватирю.
Концова не було. Оля лишила записку. Другого дня вже одержала відповідь: «Буду очікувати о 7-й вечора».
О 7-й Концов очікував на Олю разом зі столиком, збагаченим фруктами, пундиками та парою чарочок. Оля одмовилась од угощення й зразу перейшла до питання, що її цікавило.
– Що ви знаєте про Мироненка? Що він за людина, на вашу думку?
Концов озвався ображеним тоном:
– Мироненка? Я не знаю, чи варто мені говорити про його після того, як мені висловлено повне недовір’я… а врешті, коли вас цікавить – я скажу. Я в цьому не зацікавлений, а вам, можливо, буде на користь. Мироненко. Так. Я певен, що й ви не знаєте його дійсного прізвища. На мою думку – це тонкий дипломат, шантажист вищої марки. Я інтуїтивно відчув його істоту. І от уявіть собі… ми зустрілися з ним на вокзалі. Зараз почав про вас… Як живете, як виглядаєте, чи не зраджуєте…
– Так запитав?
– Так, так, так. Думаю, – помилився. Він щиро її кохає. Коли раптом: «Ну, а як вона вам?» Кажу: «Оля мені дуже подобається. Це незвичайного розуму людина, це втілена наївність і чистота». – «Так, – каже, – такий крам на ринкові ідеалістів дорого цінується». Я обуривсь… «Як ви можете так цинічно висловлюваться про людину, що її любите?» Він зареготавсь: «А ви з чого це взяли, що я її люблю? Я тільки думав любити». – «Тоді для чого ви переписуєтесь, для чого дурите дівчину?» А він нахабно: «Ви ж людина комерційна. Власне, я й думав серйозно про це з вами поговорити. Я приручив одну з дикіших арабську коняку. Вам це не вдалося – прошу купити. Ваша ціна?» Я нестямився від обурення. Я схопив його за груди: «Або ви припините з цього моменту листуватися з Олею, або я зараз же вас одправлю в ДПУ, як шантажиста». І він, мерзота, в той же момент вигадав на мене історію зі спекуляцією. «А Оля, – каже, – то така наївна овечка, що щоб ви їй про мене не казали – то піде на гірше тільки вашій репутації… Запевняю, про це я потурбуюсь…»
Оля під час монологу Концова то блідла, то зеленіла. Потім тремтючими руками закрила обличчя й прожогом кинулась до дверей. Раптом ударилась головою в одвірок і впала на долівку в конвульсійних риданнях.
Концов перелякався. Він розбив карафку, поки зміг налляти шклянку води. Врешті йому пощастило посадити Олю на ліжко. Тоді він так само, як і воду, майже силоміць, влив їй чарку вина.
Гостро-зворушливий струмінь розбігся по тілу. Голова наллялася оливом. Оля не плакала.
– Дайте мені ще. Ще…
За кілька хвилин Оля відчула, як плинна маса пов’язала їй ноги, руки, а груди зчавили отруйно-тяжкі випарини. Хотілося скоріше задихнутися, захлинутися в плині. Оля жадібно пила щось нудно-солодке поруч з задушливо-гірким.
А навкруги тіні, тіні, вогні… Хаос…
Другого дня Оля прокинулася розбита, безвільна.
Мати стримано картала:
– Ну добре, що це в Шури… А якби це в когось? Хіба ж можна дівчині так поводитися.
Трохи згодом з’явився й Шура. Він турбувався про здоров’я й самопочуття Олі.
– Тепер тільки одно може мене прив’язати до життя, – казала Оля, – але почуваю, що цього ніколи не буде. Я хотіла б вчитися.
Шура серйозно замисливсь.
– Я вам допоможу. У мене є деякі зв’язки…
Оля вдячно глянула Концову в вічі. На цю тему вони говорили одного дня, другого й десятого.
Тоді Оля одержала від Сергія:
«Я певний, що ти нічого не будеш мати проти моїх розваг. Це переважно – тупоумні міщанки. Граючися з ними, я щораз упевняюсь у твоїй інтелектуальній і моральній величі…»
В Олі, здавалось, не озвався жодний нерв. Здерев’янілими руками поклала листа до великої їх колекції.
Увечері знов був Концов. Щось багато говорив. Оля зрозуміла його лише тоді, як торкнувся вусами її руки.
– Станьте мені за дружину. Клянусь вам. Ви будете користуватися всіма правами незалежної жінки. Ми цієї ж осені переїдемо в Москву, ви будете вчитися. До ваших послуг моя рука товариша. Навіть більше. Я радий бути вашим підданцем – тільки ви б були щаслива.
Оля болісно посміхнулась.
Пригадався реєстратор з біржі праці. «Не продасися – не будеш мати посади».
Вона тихо кивнула. Звістка ця пробігла променем в очах батьків. Поліна Павловна од несподіваної втіхи розридалась.
– Доню моя… Олюсю!
Микола Васильович не до речі поцілував Олю в лоб:
– Ну, що ж… Живіть… З Богом… Благословляю…
Почалось інтенсивне готування до весілля. Од ранку до ночі в кватирі Ярових гарчала машиною швачка Поліна Павловна й Зоя валилися з ніг від утоми. А Оля ходила безучасна, анемічна, неначе все це не стосувалося її.
– Ось бач, які я для вас образи купила в нашої генеральші, – захоплено промовила Поліна Павловна.
– Я вінчатися не буду.
– Як? Ти знов за свої примхи?
Оля байдуже одвернулась і ніби не чула тих гістеричних вигуків, що бурею звихрилися за її спиною.
Примхи. Чи багато їх у неї лишилось? Усі вони розійшлися як омана. Це єдина з багатьох, що в неї Оля твердо вірувала: немає ні бога, ні чорта, ні душі.
Згодом Олю оточив цілий штат під’юдників з жінок. Оля роздратовано скрикнула:
– На чорта мені ваші святощі, ваша церква, попи, як життя – чорне, брудне, як та біржа.
– Ну, що ви скажете? – звернулась Поліна Павловна за підтримкою до Шури.
– На мою думку… Оля права.
Галас ущух. Поліна Павловна не могла не погодитися з авторитетним словом Концова.
Запис у загсі запивали вином. Було бучно, галасливо. Концов погордливо чокався з гостями й іскристими очима озирався на Олю.
Поліна Павловна масним поглядом благословляла заручену пару. Трималася статечно. Микола Васильович був говіркий, сміявся до речи і не до речи, майже після кожного свого слова.
Оля ж сиділа бліда, мовчазна, як мармурова постать. Потім від вина їй щоки поволі починали жевріти, на устах з’явилася крива посмішка. Її смішила церемонія чокання, тости «за вірну любов і щасливе життя»…
Враз, серед галасу в дверях побачила постать Сергія. Він обріс на виду, лахмітний, змучені очи злякано бігали, як у загнаного звіря.
Оля спалахнула стидом і опустила погляд, але все-таки вийшла з-за столу, й покірливо, як засуджена на кару пішла слідом за постаттю в двері. Вона обійняла порожнечу пітьми й заридала розпачливою безнадією смертника.
Того вечора, як і дальші вечори, Концов пішов холостяком ночувати додому. Щораз у його поводженні з Поліною Павловною пробігало роздратовання, а іноді й грубощі.
– Ви, Поліно Павловно, в своєму домі не мати, а яка-небудь безмовна судомойка Гапка, – чула за стіною такі вирази Оля.
Але з нею Концов був запобігливо-лагідний. Кожне Оліне слово, кожне бажання він попереджав улесливою усмішкою. Безперечно, вона вільна в своїх бажаннях. Кожне її слово – закон.
Проте, Поліна Павловна кожного дня нагадувала Олі, що вона жінка Концова й повинна подбати про свої обов’язки. Шура витрачається на обіди в ресторанах, на швачку, на прачку.
Оля затирала такі розмови. Нарешті Поліна Павловна рішуче заявила:
– Або переходь до Шури, або йди куди хоч. Ми не будемо годувати тебе до сорока років. Тут не знаєш, як утримати малих, а ще й ти на наші плечі. Шура на твоє утримання нам не дає.
Оля ще не вирішила остаточно – куди їй іти, як Поліна Павловна ввечері заявила Шурі:
– Оля хоче перейти до вас. Сьогодні скаржилась мені, що їй сумно сидіти цілий день без вас.
– Олю, правда? Я дуже радий. Ти побачиш, які я меблі сьогодні купив. Кажуть, надзвичайно вигідно.
На цю ніч Оля перейшла до Концова. Вона вже привикла до його ширшавих поцілунків, до важких обіймів. Сьогодні, на сімейному ліжку, з льодяною байдужістю зустріла його буйний запал.
Враз дикий рик розбудив її з омертвіння.
– Так ти йому віддалася?! Сволоч!
І з пітьми, з громовим блиском упали вдари Олі на обличчя, на груди… Оля хряснулась об залізо й висковзнула, немов ранений трусик з обіймів полоза. Але врятуватись було неможливо. Вона була в тісній клітці.
Причаїлася в темному кутку, вся тремтіла, сподіваючись кожного моменту наскоку, а з її розбитої брови спадали каплями чорні, криваві сльози.
З часу інциденту з Тірцою, Сергій почав шукати дружби з чоловіками. Блукаючи в ріжних закутках міста, йому не трудно було зав’язувати знайомства. Це були переважно плаваючі уламки старого корабля мистецтва: парикмахер – артист театру мініятюр, швець – колишній вихованець французької художньої академії, рахівник – поет Ероса, вантажник – колишній режисер мандрівного театру…
Скоро вся компанія перезнайомилась між собою і майже щовечора зустрічалась на богемські бесіди у кого-небудь на кватирі, або й у шинку під вивіскою «Їдальня». Тоді розгорались дебати, виносилися присуди недоречностям сучасного.
– Театр мініятюр, на мою думку, – найпопулярніша галузь мистецтва, я сказав би, найпотрібніша в наш час. Це був би свіжий струмок у нашій затхлій атмосфері. Публіка стомилась, а вони годують її політичною чортовщиною… Я пам’ятаю, як бувало виступаєш…
– Н-да! Сатира потрібна. Гостра сатира. Таких каторжних часів не знало й середньовіччя. Театр у загоні, література в загоні. У мене самого лежить уже дві збірки поезій, – а попробуйте видати.
– Візьміть ви наше сучасне малярство, оце шукання революційної форми… Та це – варварство. Вже коли європейське малярство далі Мане не пішло, то…
– Ну, ви забуваєте про сюрреалізм в Європі, – кинув своє слово Сергій і надзвичайно здивував товаришів.
Сюрреалізм? – такого не чули.
Вже першого вечора Сергій виявив свою широку ерудицію в малярстві й свій талант. Він написав надзвичайної глибини символічну картину «соціялізм», але варварство не змогло його оцінити.
Дальші вечори Сергій розмальовував приятелям сюжети нових своїх картин, які не жили на полотні тільки через те, що нема збуту.
– Так, так. Нема буржуазії – нема й мистецтва.
– Ні, я вірю – в потенції є мистецтво й буде мистецтво.
– Правильно. Воно виявиться нашими талантами. За талант Костя Яковича.
– За талант!
– За талант!..
– Товариство! Чи ж знаємо ми, хто такий справді Кость Якович? Він надзвичайно скромна й скритна людина. А це вже й є благородна риса характеру великої людини. Однак, мені ще пощастило витягти у Костя Яковича кілька мимовільних зізнань, і тепер я глибоко переконаний, що Кость Якович – зовсім не Кость Якович, а справжнє його ім’я красується на картинах паризької виставки…
– Слава! За успіх на паризькій виставці!
– Слава!
– За успіх!
Сергій завжди одмахувавсь од свого таланту й успіхів, але так скромно, що не трудно було переконатись, що справжнє його ім’я лунає по всій Європі.
В приятельській компанії ореол Сергія розцвітав. Це стало його рідною стихією й життям. Потрібно було готуватись на кожний день до диспуту, щоб перемогти опонентів, – вести тонку дипломатію, щоб лишитись на височині своєї слави.
Поволі Сергій став погордливо дивитись на приятелів. Таке поводження якраз личило генієві. Захоплення ним перейшло скоро й до жінок (законних і незаконних), що стали неодмінними атрибутами «богеми».
Тепер, після Тірци, Сергій знав ціну жінкам і ціну їхньої дружби – всі дороги ведуть до Риму. Сміючись в глибині з жіночої дипломатії, на практиці Сергій був сумлінним виконавцем їхніх жадань. Чому не поглумитися з нікчемних істот, які того варті?
О, як незрівнянно вище стояла від них Оля?
Сергій написав їй про це листа.
Він задихається в міщанській атмосфері. Тільки надія й тримає на світі. Скоро його матеріяльне становище окріпне, вона переїде до його й тоді по-людськи житимуть. А тепер він розважається з міщанками. Звичайно, хіба ж Оля могла інакше поставитися? Оля його розуміє, Оля його гордість.
«Ти вільний у своїх бажаннях і вчинках, усе, про що ти пишеш, ще недавно могло паралізувати мене жахом незрозумілого, але сьогодні я тебе всього розумію й не жахаюсь.
О, ти не знаєш, яка я тепер стала доросла. Тебе я не осуджую… Цілую мого хорошого, далекого Сергія, мою мрію. Прощай».
І Сергій ще погордливіш почав ставитись до жінок, ще певніше підкреслював, що він таїть у собі велику таємницю. Він – загадкова романтична постать. Ще більше схилялись до нього серця жінок, і більше ними жонглював Сергій.
Одного разу він зайшов до парикмахера, щоб спільно з ним одвідати «богему». Парикмахера не застав, але його радо зустріла парикмахерова дружина Лариса Григоровна.
Це була досить елегантна, як для парикмахерового заробітку, жінка. Сергій у її прищурених карих очах не раз бачив привабливі вогні, але він лишався завжди солідарним товаришеві. Сьогодні ж Лариса Григоровна була одважна, як пантера: лише Сергій ступив крок до порога, вона дико стрибнула й загородила собою двері:
– Як собі хочте – не пущу. Тепер ви в моїй владі. І не сором вам залишати мене одну? Він там цілу ніч буде грати у преферанса, а я повинна нудитись? – Вона стискала Сергієві руки, а погляд проймав безоднею чорного смутку й іскрами ласки.
Сергій докірливо глянув їй в очи. Враз спалахнув, схопив в обійми і, здавалось, летіли обоє з шалом горючого метеору.
Аж несподівано з кухні грюкнули двері. Не встигла Лариса Григоровна підвести голову, як два удари по лиці знову її схилили додолу.
Сергій схопив парикмахера й, здавалось, розітре, як гучний постріл одкинув йому руки. Лариса Григоровна несамовито крикнула. Око револьвера дивилось просто Сергієві в груди.
Увірвалась юрма людей. То були сусіди. Схиливши голову, Сергій вийшов під проводом погрозливих вигуків парикмахера:
– Пустіть, застрілю собаку!
Яка ж брудна історія! Сергій попрямував додому. З лівого вуха його капала кров. На душі гидко.
Кілька хвилин Сергій лежав скам’янілий у своїй кімнаті серед пітьми. Потім згадав про вухо, – засвітив електрику.
На підлозі біля порога лежав лист. Диво, як він не бачив його раніш – поштар, певно, ще з ранку всунув.
«26 вересня о 2-й годині ночі, в лікарні, моя дочка Оля вмерла. Перед цим за кілька тижнів вона вийшла заміж за Концова. Просимо не присилати більше листів. П. Ярова».
Сергій прочитав і глянув мертвими очима за вікно. Не міг збагнути жодного слова. Зупинилась думка, захолонула пітьма. Тиша. Тільки з вуха на білий папір: кап-кап. Враз в очи – кривава хвиля. Коловоротом заходила кімната, речі. З грудей Сергія вирвався глухий стогін смертельно раненого звіря.
Поліна Павловна, уздрівши Сергія, розридалась. Замість відповіді на його запитання – вона подала листа.
Почерк Олі. На конверті: «Як навідається до мене Сергій – віддасте цього листа, а коли ні – спаліть».
Затаївши дух, Сергій перебігав очима нервово списану сторінку:
«…Я вірю, що ти прийдеш, і тобі моя сповідь, найпершому, найвірнішому другові.
Я мушу вмерти, бо я зневажена, одурена, в тенетах, бо кохати можна тільки раз. Я вже ніколи не повернуся до тебе, мого любого, але я вирвуся з тенет…»
У кімнату ввійшов разом з Миколою Васильовичем – Концов.
Сергій похапцем заховав листа.
Концов, не привітавшись, крикнув до Поліни Павловни:
– Ви від мене таїли її листа?
– Це лист мій, – озвався Сергій, – і вам до його немає діла.
– Як, мені нема діла? Так запам’ятайте. Коли ви не повернете мені в найближчий час Олиних листів, – всі ваші листи підуть до прокуратури.
– Ваші листи Оля передала мені, – промовив Микола Васильович до Сергія, – і я їх вам віддам.
– Як? – скрикнув Концов, – так ви брехали? Вона не спалила? Ви мусите передати мені їх. Я віддам йому їх лише тоді, коли він поверне мені її листи. Оля моя жінка, я маю право…
– Коли Оля була ваша жінка – було берегти її. А ви загнали її в домовину, – гарячився Микола Васильович.
– Ось, хто загнав її, – показував Концов на Сергія. – Я думав, що вона чесна, а вона така ж потаскуха, як і він.
– Не смійте ображати! – з люттю в голосі підступив Сергій.
– Хоч би пам’яті її посоромилися! – заплакала Поліна Павловна, глянувши на стіл.
Всі озирнулись. На столі була фотографія. Оля лежала в труні. Її вуста на мертво-блідому обличчі біль перекосив у страдницьку усмішку.
Враз Концов прожогом накинувся на фотографію:
– І пам’ять к чорту! Розтопчу…
В той же час до його підскочив Сергій і Микола Васильович:
– Геть, падлюко!
– Мерзота… щоб я більше не бачив тебе в своєму домі.
Поліна Павловна, піднявши фотографію з долівки, плакала навзрид, цілувала обличчя мертвої.
– Я сама винувата… Я сама її загубила…
Випровадивши Концова за двері, Микола Васильович почав виливати своє обурення перед Сергієм:
– Вона мусіла через його отруїтись. І вмерла з синяками на тілі. А що він виробляв, коли вона перед смертю, вже непритомна, згадувала ваше ім’я…
Не багато могли батьки розказати Сергієві про Олю, але він зараз сам глибоко відчував її трагедію. Коли побачив паку власних листів, йому хотілось люто кинутись і всіх їх знищити, щоб і спогад зник. Це були обвинувальні документи в її смерти.
Сергій довго сидів за столом, де сиділа навпроти вона, придушений власним злочином, в напруженому чеканні. Здавалось, ось з’явиться в дверях і привітає його живим голосом. Вона десь є. Вона простить…
Вітя повів Сергія до неї.
Ось за цим рогом «вони» сховались від Зої, ось тут потоком збігав струмок. Висох. Не треба перестрибувати.
Кладовище. Урочисто. Сяє золотом як у храмі. Паленіють клени тисячами свіч. Тихим смутком спадають золоті платки. Барвистим килимом веде доріжка. Тільки шепіт:
«Тихше, тихше… вона спить…»
Як черниця між золотих барв, стояв одиноко чорний гранітовий монумент…
«Тут спочиває Ольга Миколаєвна Концова-Ярова. Народилась… померла…»
Ні, вона жива. Вона вийде зараз з-за тієї каплиці (там сиділи з нею) скорботно-тиха, як осінь, вся в прозоро-блакитному, як небо. Він мусить зустрінути її чистий, щирий…
Враз, немов з землі до нього безліч пожадливих голосів: «Костя… Котик… Кость Якович…»
Немов роблючи закляття перед тічкою темних сил, Сергій вийняв папери, розірвав на безліч пелюсток. Пелюстки відлітали з тихим шелестом і за ним, здавалось, зникали погрозливі голоси.
Він стане самим собою. Він повернеться в своє рідне місто, де лишив образ і віру в майбутнє соціялістичне життя.
Він створить їй свого монумента – він напише образ сучасної загнаної, безвільної, оббреханої, опльованої жінки.
Сергій рішуче підвівся. То був тяжкий сон. Він знову прокинеться в своєму рідному місті. Він має хорошого сюжета і стане великим.
А жовта гілка привабливо – шепотом:
«Мій хороший, любий Сергій…»
Дмитро, спакувавши в’язку гілля, глибоко зідхнув:
«Коли б хоч смерть…» – але в ту ж мить, пригадавши за асоціяцією героя з байки, посміхнувся.
Власне, Дмитро ніколи не бажав смерти. Він свідомий був того, що життям користуються тільки раз, і тому не хотів легковажити ним. Це були лише штамповані слова, що їх люди вживають у скрутному стані.
Дмитро глянув навкруги філософським оком. В напівзрубаному лісі – трухляві пні, а поруч випинають зелені памолодки.
«Добре б і собі тягти соки, встромивши ноги в землю», – жартома позаздрив Дмитро. Він ще раз кинув до памолодків любовний погляд і, напружившись, що аж жили виступили йому на скронях, підняв в’язку й поволі почовгав між старих стовбурів дерев.
Тут, у рослинному царстві, Дмитро сам видавався якоюсь рухливою рослиною. З-під засмальцьованого військового кашкета вибивалася гіллякуватими пасмами чуприна, що мішалася з диким волоссям на лиці. Це волосся густо вкривало краї випнутих щелеп і видавалось таким молодим і безладним, як ті пагінці навкруги, очи Дмитра під тягарем в’язки запливали потом, але все ж у них відбивалась думка, а моментами вони засвічувались блиском гумору. Дмитро в порваній полотняній сорочці не міняв своєї вдачі веселуна, що репутацію його придбав ще в гімназії.
Мабуть ніхто з гімназійних товаришів не впізнав би тепер колишнього «Дагона». Та й хто міг би сказати, дивлячись на його зовні, що ця людина була колись у гімназії?
– Ой, ця земля мені, – часом розважливо казав Дмитро своїй дружині Марті, – набиваєш її щодня і в вуха, і в ніс, а сіяти однаково ніде. Отак колись ще наберу повний рот, розсмакую, розсмакую, щоб не кортіло, та як сплюну!.. Піду світ за очи…
Звичайно, Марта мала рацію, коли відповідала йому приповідкою: «Підеш ти… носом».
Дмитро, відпочивши на роздоріжжі, замилувався на колосисту вусату пшеницю: «Прямо тобі фонтаном б’є з землі! Бачив Патруня, як угноїв…»
Коли б Дмитрові конячка та корова – він угноїв би так, що й цятки не було б вільної. Йому підтакували набряклі колоски.
Навколо мертві шляхи, зеленкувата повідь полів, а над усім – щедра долоня розсипає дзвоном пісень щиро-гаряче золото. Не хочеться рухатись. Забути злидні й турботи, полинути в країну багатства й краси.
Раптом Дмитра розбудили гупаві кроки по сухій стежці. Від села, як червоний мак над житом, наближався кашкет міліціонера.
Дмитро підвівся, гукаючи назустріч:
– Якраз отут ще бракує охоронця порядку зі свистком! Чуєш, як перепелиці розходилися?
– Порядкуй уже сам! Це ж твій тут район, – гукнув у відповідь міліціонер, а підійшовши, він подав привітно руку: – Ти-но не дуже так з народньої міліції, а то зараз повернеш зі міною за порубку ліса.
– Вибач – поломку, – виправдувався Дмитро. – Хай-но справлю воза й коняку – тоді займусь порубкою.
– А це буде, мабуть, тоді, як у мене клуня – після другого пришествія… Давай закуримо з того всього.
Обидва присіли на стежці біля в’язки сухого гілля, що дуже добре гармоніювала з виглядом їх зморшкуватих облич.
Пускаючи дим, Корній разом з тим оповивав ним свої скарги:
– Ані тобі хлівця путнього, ані хвоста худоби, а діти лізуть, як черва після дощу. Як не кажи, а нашим сільським жінкам ще багато треба вчитись, як запобігати злидням. Не заглядаєш же додому по тижню й по два. Що там, здається, тієї втіхи? Так ні ж, клята природа й крихти тобі не попустить набір.
Корній весь був під вражінням вигляду своєї жінки, що ходила вагітна. Він хотів знайти співчуття у Дмитра, але той, видимо зрадівши, що не самотній у своїх злиднях, глузував з кожної Корнієвої прикрості, радив найкумедніші запобіжники: з ременю, мотузки… І сам реготався з власних дотепів.
Кінець кінцем, Корнієві нічого не залишалося, як перейти на жартівливий тон і теж поглузувати зі свого розмовника. Обидва реготались, зло кпили одне з одного і з самих себе, затаївши смуток на дні душі. А звідти виповзали докорами марні сподівання.
Дмитро й Корній – це друзі дитинства і навіть молочні брати. Їх матері були сусідками, і бувало часто, коли Мотря йшла до міста, то лишала на Марину годувати свого Дмитра, а натомість, коли хворіла Марина, Мотря годувала її Корнія. Святкуючи, обидві матері сходились, пускали на землю своїх пестунів, плекали для них найрожевіше майбутнє. Обидва хлопці повзали поруч, зчеплювалися руками, пізніше спиналися на ноги, щоб дістати один одного за чуба, але в цьому герці міцніла їхня дружба.
У Дмитра й Корнія ціла нивка спогадів від кожної пори року, коли помирившись, вони та ще їх одноліток Іван Затула, паласували огірки, полювали на тічки собак, ловили снігурів, палили бадилля…
Це була найщасливіша доба дитинства, доба безоглядних дикунів-мисливців. Пізніше – скотарський період і період залучення до культурного життя – школа. До обох цих явищ хлопці ставились, як до неминучої кари, що її вони мусять покутувати за те, що колись дарма їли хліб та пили материнське молоко. Обов’язки, що їх з кожним роком набиралось все більше, отруювали хлопцям існування, виснажували їх грайливу дитячу вдачу й нахиляли до практичного розумування.
Так, закінчивши сільську школу, обидва товариші дійшли висновку: щоб досягти добробуту – треба бути вченими. Обидва намагались «вибитись в люди», але пощастило тільки Дмитрові. Він, завдяки тому, що батько його щороку возив картоплю директорові, вступив до гімназії, а Корній, що втратив батька, мусів залишатися вдома відповідальним господарем.
Дмитро добре почував, що серед гімназійного товариства він ґава в павиному пір’ї, дарма що йому прищепили ім’я бога-хлібороба Дагона. Але й Дмитро на всякі приклади був спритний і взагалі мав репутацію «крамольника»: гімназійний каптанець горло тисне, казав він.
Зате підчас літніх вакацій Дмитро розхристувався й разом з Корнієм намагався надолужити перерване безтурботне дитинство. Коли почалась війна і більшу частину хлопців на селі мобілізували, Дмитро з Корнієм стали першими парубками на селі. Тоді Дмитро ретельно одвідував досвітки й пропагував ідеї народництва.
На початок революції в селі Тишках був уже гурток активістів, що прийняв революцію, як романтичний епізод, і просвітянська сцена стала ареною вияву цих романтичних настроїв. Але незабаром Дмитро пересвідчився, що замало бути актором, щоб зберегти здобутки революції. В цьому гетьманські карні загони переконали багатьох скептиків. Щоб уникнути їх перекональних аргументів, тишківські активісти – Дмитро, Корній та Іван Затула рушили з села.
Це був шлях, затуманений безвістю. Всі три напружували мізки: куди йти, якої тактики дотримуватись?.. Дійшовши до роздоріжжя, де оце зараз сидять, всі троє пересварились. Корній рушив під ліс, де його коханка Параска жала жито, Дмитро пішов на роботу до свого багатого дядька, що жив за тридцять верстов, а Іван, що не мав ані коханої, ані родичів поблизу, попростував шляхом у безвість. За ним вітер швидко замів сліди на піску, і простори поглинули його, як води моря.
Корній оселився в лісі. Давно вже не знав він такого гулящого життя, як тоді. Навколо лісу – жнива, спека, а Корній лежить цілими днями в кущах над струмком, слухає пісень пташок, вирішує «проблеми». Ось з води піднесла голову жаба й застигла на сонці скляним поглядом.
«Про що вона думає?» – замислюється Корній, і питання набирає для нього такої «проблемної» глибини, що в нього він заглиблюється на цілий день, аж поки не звечоріє. Тоді Корній виходить на узлісся, де його чекає Параска з серпами. Оповитий вечірньою імлою ліс навертав Коржеві почуття до життя пралісу. Корній ставав безвідповідальним дикуном зо всіма його бажаннями. Вже пізно вночі повертався він вглиб лісу з виразом задоволеного самця, ладного все ламати на своєму шляху. Та незабаром Параска почала нагадувати Корнієві, що він походить з цивілізованого суспільства і що в тому суспільстві його і її репутація змінюється в міру того, як змінюється її дівочий стан. Вона чесна дівка, і якщо Корній не думає її брати, вона не буде більше з ним зустрічатись і носити йому їсти. Корній присягався всіма зворотами свого язика, що любить Параску, як самого себе, й що він не хоче залишитись без їжі.
Легалізувавшись, Корній дійсно додержав свого слова і в подяку Парасці за послугу привів її з музиками до своєї хати, де її зустріла Корнієва мати, два менші брати і три сестрі. До цього гурту Параска скоро вкинула і своє немовля, а за рік – друге. Хата перетворилась у содом. Кінець кінцем, Корній побив матір і жінку, перебудував на виселку з комори хату й почав жити незалежним господарем.
Вийде на двір – серце тішиться! Його власна хата, його кури, його жито. Ще б хлівця та клуню, та коня, та корову… Щороку Корній продавав жито, щовесни сидів без хліба, а клуні й досі нема. Цієї весни думав розживеться – став за міліціонера в районі, – коли на! Параска знову вагітна…
Корній жовчно сміється, спльовуючи гіркий пригар махряку.
Дмитрові стає прикро, але він не може признатись товаришеві, що теж у дурнях залишився. Дмитро регочеться. Що зробив, те зробив!
Опинившись у свого дядька, Дмитро кілька днів погостював, а далі став за звичайного робітника. Його роля нічим не відрізнялася від ролі дядькової наймички Марти. Він разом з нею жав, в’язав, возив снопи, а вночі разом спали в клуні. Дмитро не нарікав ані на гетьманський переворот, ані на службу в дядька. Медовий місяць буває приємний у всяких обставинах. Та й яких – привабливіших обставин міг бажати Дмитро? Пахуче сіно, що його місяць обсипав крізь щілини сріблястими світляками, і тоді вся постеля видавалася з коштовного шовку. Коли промінь місяця спадав на обличчя Марти – воно було таке казково прекрасне, яке могло воно бути тільки в давньої німфи Ехо. Він шепотів: «Люблю, люблю», – тим часом, як Марта, пригортаючи, казала: «Ти ж будеш колись багатий… Ти не забудеш мене?» І Дмитро раював до того часу, поки дядина не запропонувала Марті вийти з двору за сороміцьку поведінку. Дмитро запротестував. Тоді дядько показав рукою вслід за Мартою.
Ситуація вимагала спритності й завзяття. Дмитро виховувався на гуманістах і тому не міг залишити Марту напризволяще. Він подався до міста й за допомогою батьків своїх гімназійних товаришів влаштувався за писаря в одному з гетьманських полків. Марта була йому вірна й не відставала в його подорожі. Дмитро вже сподівався зробити кар’єру службовця, як несподіване повстання змінило напрям його думок.
Дмитро завіз Марту з бурхливого міста в затишок до батька, маючи намір кинутись у вир соціяльної революції, але батько зовсім інакше поставився до подій у синовому житті. Батько ніяк не міг погодитись, що його освічений син одружився з «простою»! В цьому була образа його надій і марнотратство покладених на вчення коштів. З помсти батько одрікся Дмитра, давши йому за селом десятину поля, де й сьогодні світить ребрами незакінчена хатина.
Соціяльна революція не прийняла Дмитра в рахунок. Його, як учасника гетьманської армії, позбавили права виборчого голосу й не дали й клаптя землі. Дмитро став на своєму виселку якимось відлюдьком, що, проте, ніколи, здавалось, не губив ясної думки й веселої вдачі.
– Ну, а як там Іван, скоро інженіром буде? – допитується Дмитро й глузливо акцентує на слові «інженір».
– Того чорт не взяв. Вже закінчив робфак, а на осінь, кажуть, переходить в інститут, – гірким пригаром спльовує Корній.
З лиця Дмитрові поволі зсовується іронія, воно сіріє, очи мутнішають. Дмитро глибоко затягається махряком:
– Та-а-к!..
– Н-да-а!.. – замислено відповідає Корній в унісон і раптом схоплюється: – Сиджу, а там варта жде. Бувай!..
Дмитро похмуро нахиляється до в’язки.
До лісу почервонів кашкет, а стежкою на виселки почовгала старцювата постать Дмитра, що раз по раз ховалась між житами, вгинаючись, чи від ваги, чи від думок, що морщили йому чоло.
Навкруги так само цвіло сонце, синіли волошки, співали жайворонки.
Тільки що Дмитро полегшено зідхнув, випроставши спину, як з хати на двір вибігла Марта, очи їй світилися лихими іскорками, звисали пасма волосся і все її жовтаве лице тепер зчорніло від люті, бліді губи здригнулися й з них вирвався верескливий крик:
– Де ти на мене вискіпався? Щоб тебе була земля завалила, щоб тебе грім прибив…
– Чого ти, навіжена? – підвів великі очи Дмитро.
– Скільки тобі казала, скільки просила: «полагодь хлівця»! Так ні ж, ледащо чортове! Тепер шукай вітра в полі. В безвість забігло.
– Порося? – здивовано перепитав Дмитро.
– А який же чорт ще в тебе вдержиться, як поросяти ніде зачинити?
– Тільки не кип’ятись. Не кип’ятись, я тебе прошу!
Дмитро починав сердитись. Він підійшов до хлівця й з виразом детектива почав оглядати діру, що крізь неї втік в’язень…
Безперечно підкоп. Порося рило вже не перший день. Хіба це не справа господині стежити за його поведінкою? Де її очи були? Чого вона репетує?
Дмитро мав відповісти їй належним тоном, але, пригадавши раду мудрого філософа порахувати до ста, посміхнувся. Власне тут і двісті не допоможе, коли не поставитися тверезо.
– Та чорт його не візьме! Десь, мабуть, лазить поблизу в житі, – мовив він спокійно.
– Бодай ти вже на стіну ліз, як я облазила всі хуторі, всі жита…
Справа серйозна. Дмитро замислився, але відчув, що в такому стані він не здатний до чогось домислитись. Йому пересохло горло й так же нестерпно пекло сонце. Дмитро переступив поріг, випив келих холодної води й тільки тоді помітив, що в хаті на долівці плаче мала Тетянка.
– Чого ти валяєшся? Встань…
Але Тетянка виривалася йому з рук і ще з більшим криком припадала до землі:
– Ї-і-сти!..
– Дай же їй що-небудь, – звернувся Дмитро до Марти, що невідступно вичитувала його.
– А якого рожна я їй дам? Хліба намолов, дров навозив, кабана вгодував… Була цілушка хліба то й ту вранці зжер…
– Та єсть же в тебе якась там картопля, чорт чи біс? – з серцем викрикнув Дмитро.
– Сам гризи її. Я мала коли варити? Цілий ранок бігала, як неприкаяна. Ріски в роті не мала, а він ще буде тут коверзувати! Замовчи, гадиня, замовчи, бо задушу, – осатаніло тупнула Марта до дитини, ладна розчавити її чорною порепаною п’ятою.
Тетянка стишила крик, але, схлипуючи, задихалась від плачу.
Дмитро не міг слухати цього болісного хлипу. Йому іржею в’їдався докір, що йдучи вранці до лісу, він їз’їв останнього сухаря.
Дмитро вийшов на двір. Хай угомониться Марта, а він тим часом пошукає поросяти. Пішов між житами. Пробував кликати, але власний голос видавався чужим і зайвим… Як непотріб, муляли очи волошки, коли тут мусіло бути порося.
Пішов до села. Переходив через річку міст з підсвідомою боязкістю, як заборонену смугу. Річка – це та межа, що відокремлювала життя села від його життя, вигнанця. З того часу, як сход більшістю голосів позбавив Дмитра права голосу, він рідко переходив міст. Тут кожний стрічний, здавалось, обдавав Дмитра льодовим поглядом.
На щастя, цей раз на вулиці люди зустрічались дуже рідко, тільки собаки часто кидалися до воріт, щоб не допустити обідранця.
«Собаки ніколи не змінюють своєї ідеології», – по-своєму філософував Дмитро. На Дмитрове вітання стрічні відповідали неохочим мурчанням, і здавалось, що кожний з них от-от загарчить і гавкне.
Біля криниці молодиця тягне воду. Це Горпина, що колись з нею гуляв Дмитро. Тоді вона була дуже приязна до нього.
– Доброго здоров’я, Горпино! Може, бачила, або чула, де порося приблудилось? Рябеньке, місяців півтора…
– Не чула! – муркнула Горпина, долляла відро й швидко пішла, не дослухавши Дмитрової розповіді.
Ще кількох душ перепитував Дмитро – даремне. Він уже хотів вертатись, але картина, яку уявляв собі вдома, затримала його ходу. Дмитро поминув ще кілька воріт і – злодійкувато заглянув у подвір’я, що на ньому зріс.
Від воріт на дорогу вели дві свіжі колії. Це була ознака того, що батько виїхав з дому. Дмитро певнішим кроком підійшов до перелазу. Назустріч люто кинувся чорний пелехатий пес, але, почувши голос Дмитрів, повернув назад, незадоволено мурмочучи, неначе хотів сказати: «теж родич».
Кущі бузку і ясмину так само запашно цвіли тепер перед хатою, як і колись за дитинства Дмитрового, тільки хата дивилась вороже чорним поглядом холодних вікон. Як і слід було сподіватись, вона його не пустила через поріг – двері замкнені.
Дмитро пройшов на отічок. Глянув господарським оком на реманент під шопою. Добрий саківський плуг, культиватор, нові борони. Все в порядку.
Було таке почуття, неначе він, Дмитро, прибув з міста на вакації й оце зараз, оглянувши господарство, має ввійти в обов’язки помічника.
В клуні ще досить паші. Під кулями – не молочені снопи жита.
Вдоволений із стану батькового господарства, Дмитро по-молодечому перескочив через тин і опинився за клунею перед темно-зеленою хащею конопель. В глибині над цим зелом здіймався червоний очипок матері й біла хустина сестри.
– Добридень, мамо! – весело гукнув Дмитро і, як бувало в дитинстві, пустотливо почав пливти на зелених хвилях до матері.
– Чи ти не сказився? Тобі стежки мало?
– Дарма! Після мене кращі виростуть, – не зважаючи на сердитий тон матери, прогрібався Дмитро.
– Е-е вже! – безнадійно махнула горсткою мати. – Після такого господаря хіба чортополох поросте. Розказував же батько, що ти замісць проса осоту посіяв… Ти мені тільки скажи, що твоя вирлоока робить, що ото не загляне на поле?..
– Та ж то весь час полола у Круця, а як прийшлось до свого, то там такий бур’ян виріс, що й не видно того проса. Та… чорт з ним.
– Все в тебе так. Ото як працюєш, так і маєш. Пропадеш з тією ледащицею, ой пропадеш! Адже, щоб воно було щось путнє, та прийшло коли допомогло, то вже б може й Ганя пішла який день. Так ні ж, чортова ледач…
Ганя, не зважаючи на брата, стояла в кількох кроках і мовчки, брала плоскінь. Дмитро задумливо дивився на неї, силкуючись недочувати материних докорів.
Все те він уже чув і знає, не перший раз. Марта ледащо, Марта йому не пара, Марта його згубила, він тепер нінащо неподібний, його люди сахаються, як пранцюватого, та й їм, чесним господарям, такий сором…
– Чи не чули, часом, може де порося прибилося? – раптом спинив матері мову Дмитро.
– Втекло? А бодай же ж вас земля на собі не носила! До такого допуститься! Сміх людям сказати! Скільки ж у вас тієї худоби, щоб ото не доглянути?..
– Скільки, скільки, – сердито вибухнув Дмитро, – я вас питаю, чи не бачили, а ви мені тут «скільки, скільки»! Втекло та й годі. Треба йти шукати.
Дмитро сердито повернувся, ладний відійти, не попрощавшись.
– Та пожди, – раптом розчулилась мати, – голодний же, мабуть, ходиш, як пес. Зайди хоч попоїж.
Дмитро завагався. Зайшов з матір’ю до хати, де одна стіна була завішана золотими образами в рушниках, а впродовж другої була полиця, заставлена буханцями хліба, та мисник посуду.
За цілу весну Дмитро вперше наївся вволю. Але його муляла якась думка. В очах світився несміливий намір щось сказати. Мати його зрозуміла без слів. Вона внесла з комори вузол борошна, зняла найкращу хлібину з полиці.
Дмитро повеселішав. На материні докори він уже жартівливо відповідав:
– Не турбуйтесь, якось проживемо…
Але, вийшовши на поріг, Дмитро зніяковів. У ворота, що відчиняв менший Дмитрів брат, під проводом батька в’їздила хура з мішками січки. Хура зупинилась біля порога.
– Добридень, тату!
Батько скоса глянув на вузол:
– Взяти так «добридень», а принести «бувай здоров». Навчу я тебе хазяйнувати разом з твоїм синком! – несподівано підняв він голос до матері разом з батогом.
– Подумаєш яке нещастя! Дала шматок хліба. Нищі ж!..
– Отому собаці дай! – гаркнув голос.
Обвисла постать Дмитрова враз випросталась. Хліб гупнув перед собакою, а вузол полетів під колесо до батька.
Собака злякано відскочив, але зразу ж, настовбурчивши вовну, осатаніло кинувся навздогін за своїм напасником.
Сонце цікаво заглядало вогнистим оком у хату, збільшуючи й так задушливу атмосферу. Воно ніби на глум перебирало промінням лахміття на ліжку, бігало грайливими зайчиками по голому столі. Обличчя Марти, облите потом і слізьми, що збігали їй по щоках разом з пасмами липкого волосся, перед сонцем кольорово мінилося, і голос її хрипко верещав.
В моменти, коли Марта затихала, з долівки підіймався крик дитини. Часом їх голоси збігалися дуетом, тоді Дмитро ще нижче схилявся на руки й сидів нерухомо, ніби закляклий, знечулений.
Марта підбігла до його з кулаками, але й тоді Дмитро не ворушився.
Він камінь. Ірод. Катюга.
Дмитро ж напружував усю силу волі, щоб стримати себе. Він розуміє, що Марта жива, вона голодна. Докори спадали в груди каплями отрути.
Чому було не доглянути йому поросяти й не нагодувати їх салом? Чому він не вдавив тим хлібом батька? Батьки…
Дмитра пориває вибухнути, він як бомба, що в ній догорає трут. Але, коли Марта накинулась з кулаками на дитину, Дмитро відчув, як дерев’яніють у йому нерви. Він ніби спокійніше почав міркувати.
Це ж так природньо. Гуманісти його загубили. Ще тоді слід було переступити через оцю покритку-наймичку.
І раптом обурено: чому не пішов разом з Іваном? Доки буде лякатися простору? Невже він хронічний інвалід, якому все життя судилося сидіти в оцій добровільній каторзі? Судилося? Хто судив? Який чорт примушував?
Якась нова істота прокидалася в Дмитрові й невблаганно картала за його вдачу. Дмитро ненавидів себе разом з усіма своїми ворогами. Як втілення їх усіх, він уже бачив перед собою Марту.
– Попанувала за гімназистом, аж живіт опух!..
Дмитро скочив, як облитий варом.
– Замовчи, гадино! Розчавлю!.. – прошипів він, люто випнувши очи, але постерігши, як здригнулися м’язи на лиці Марти, він швидко заходив по хаті, неначе намагався втекти від самого себе.
Враз Марта з розпачливим виглядом саможертви переступила йому дорогу.
– Убий на місці, убий, щоб я більше не мучилась з тобою!
– Одійди! – погрозливо скрикнув Дмитро й одвернувся від її розпанаханих пісних грудей.
На столі сонячний зайчик скочив на лезо ножа й заграв кольорово на давній захлібині. Дмитрові очи ненаситно вбирали промінь. Він намагався відірвати погляд, але хтось владно його держав. Була – якась садистична поєднаність між лезом ножа та пісними мийками її грудей.
А Марта шугала по хаті з криком, без перерви, як настирливий вітер:
– Як мала я йти за тебе, краще б була пішла в ополонку…
Майже перекосившись від напруження й болю, неначе одриваючи якусь органічну частку, Дмитро відкинув погляд від ножа. Він ще здатний на рішучу акцію. Він завжди почував у собі присутність сильної істоти. Героїзм і жорстокість не роз’єднані прикмети. Швидко підійшов до ліжка, витяг з лахміття стару гімназійну шинелю й твердими кроками рушив до порога.
Марта заніміла. Враз вона збагнула й в одну мить схопила Дмитра за рукав. Дмитро не озираючись рвонувсь, але Марта тримала його так міцно, що він не міг зробити далі ані кроку.
– Пусти, – озирнувшись через плече, промовив зі страшним спокоєм Дмитро.
Марта замішалась. Якась нова, невідома досі їй істота промовляла в Дмитрові. Але враз крик відчаю помутив їй очи. Обличчя перекосилося в гістеричну гримасу.
– А дитину забув? Через труп мій переступиш!..
І з несамовитим вереском кігті Мартини вп’ялися в очи й щоки Дмитра. В ту ж мить руки обох сплелись, замість людських голосів почувся рик, шипіння. Здавалось, зчепились два смертельні вороги, що давно шукали лютої зустрічі. Кожний з них мусить знищити другого.
Аж ось… Руки Мартини щораз млявішають. Її горло намацали два великі пальці обох рук Дмитра. Що більше синіло обличчя Марти, тим більше випиналися ненавистю очи Дмитрові, тим глибше вгрузали його пальці. Він нахилився до самого обличчя з перекошеним ротом. Його гострий погляд неначе хотів закріпити назавжди свою ненависть в помутнілих очах супротивника. І враз… відкинув обм’якле тіло.
Дитина, що перелякано верещала, замовкла, вражена несподіваною розв’язкою.
Дмитро, не озираючись, переступив поріг. Настала така цілюща тиша, наче він раптом переселився в новий світ. Озирнувшись, як крізь туман, побачив жінку з поросям на руках, що наближалась до хати. Жінка вражено зупинилась.
Не здаючи собі справи, хто ця жінка й чого їй треба, Дмитро повернув стежкою на луг. Його туманила тиша. Підсвідомо сприймав, як атрибути тиші, і тихий шелест м’якої трави, і жовтий цвіт латаття. Ішов швидко. Здавалось, що далі піде, тим глибше порине в тишу. Але поволі підіймався неспокій. Дмитро почав бігти. Біг довго. Неспокій щораз збільшувавсь.
Раптом Дмитро почув за собою погрозливі голоси. Озирнувшись, він помітив, що кілька вершників гналося за ним. Дмитро підсилив біг. Далі, далі, у спокій! Але повітря щораз густішало криками. Вони вже били у вуші якимись кошмарами, чорними тінями засліплювали очи.
Ось щось черкнулось голови – Дмитро впав непритомний.
Над містечком кажани тихим летом навівали сон. Ніч чорна, як забитий склеп. Хати – мертві гробовища. Тільки в канцурі біля райвиконкому крізь ґрати тече мляве світло. Кажан чиркнув крилом світла й зник у пітьмі, як чорний дух, злякавшись рухливих тіней.
На нари сіла постать у білому й, стиснувши в руках голову, заклякла. Біля дверей, спершись на рушницю, – міліціонер. Його здушений голос виривався глухим хрипом.
– Пропадеш тепер у Допрі нізащо. Хотів ти покинути її, кидай. Нащо було чіпати? Тут самому часом допече так, що не знати куди тікав би. Але ж щоб до такого…
Голова підвелась, з пітьми глянули докором великі, хворобливо-блискучі очи.
Корній вмовкає й ніяково ховає свій погляд за цівкою рушниці. Власне, він не знає, що призвело Дмитра до такого злочину. Його привезли з села геть побитого. Корній не йняв віри своїм очам. Невже це той колишній лагідний Дмитро?
Бувало, коли вже Дмитро приїздив на літо з гімназії, Корній ще старим звичаєм видирав пташині гнізда. Дмитро тоді вельми обурювався. Він забирав під свою опіку скривджених пташенят, а коли ті все ж через кілька днів здихали, він приносив з докором їхні трупи перед очи Корнієві. «А коли б тобі так довелось без матері вмерти – тобі добре було б?»
А тепер Дмитро видер матір у власної дитини.
Корній хотів обурюватись, але побачивши з-за цівки немощну постать, він уже ладен був визнати Дмитра за беззахисне пташеня в клітці, а себе – за колишнього екзекутора.
– Можна сказати з одного кореня виросли… Ти думаєш, легкий мені хліб оце біля канцури?..
Корній ще довго говорив винуватим голосом, намагаючись довести Дмитрові, що не він його стереже, а злидні.
Дмитро не слухав Корнія. В йому самому прялись настирливі думки, що перед ними навіть товкли болі синців. Лице Дмитрове почало перекошуватись якоюсь болісною гримасою й раптом у мертвій камері розлігся сміх. Хрипкий, настирливий сміх, як кашель сухотного.
Корній стурбовано глянув на заарештованого. Збожеволів чи глузує? Хотів уже грюкнути демонстративно дверима, щоб защіпнути їх знадвору, коли це з-за сухотного сміху почувся звичайний сумовитий Дмитрів голос:
– Не комедія? Не сміх? Товариство… До гроба. Ха-ха-ха! Федір Ткачик… Ночі просиджували… А сьогодні він прилюдно вдарив мене в обличчя… Ха-ха!..
– Класовоє самосознаніє, – промовив навмання Корній, щоб тільки обірвати цей саркастичний сміх.
Дмитро одмахнувся рукою й знову вмовк. Перед ним знову повстала картина, як його, вбивцю, із зв’язаними назад руками вели через село. Жінки, чоловіки, діти вибігають з воріт, кидають прокльони, погрожують руками. Нарешті він став перед столом, де сидів секретар сільради Федір Ткачик. Федір робив Дмитрові допит для протоколу, мав бундючно-офіційний вигляд першорозрядного слідчого: «Що вас примусило зробити такий вчинок?»
«Вас», – Дмитро посміхнувся й мовчки дивився кудись понад головами людей. Федір збагнув іронію і враз його кулак розчавив Дмитрові посмішку на зубах. З зубів потекла кров. Навколо прокинувся хижий інстинкт… Заревли, як звірі. Федір повернув Дмитра до дверей і мстиво штурхнув. Із зв’язаними руками Дмитро, як віхоть, покотився зі сходів сільради під ноги юрби… І враз круг нього стала страшна ревуча стіна. В цих ненависних криках його огорнуло млосне завмертя, і побої він радий був би прийняти, як зароблену кару. Та ось із натовпу над ним нахилилась, захищаючи руками, мати: «Ой сину! Нащо ж ти занапастив себе, нащо ж ти занапастив своє дитя? Ой як ми тебе учили та як ти допустився!..» – Сльози їй рясно котилися по старому спрацьованому лиці. Така несподівана жалість у цьому морі ненависті була смішною. Дмитро посміхнувся. Юрба знову заревла: «Він сміється! Матір задушив би… Породила гада… Убити на місці!» Раптом голоси покриває рідний голос батька: «Знать не знаю й відать не відаю. Одрікся я його вдома перед образами, тепер одрікаюсь перед громадою. Рішіть його на місці – мені байдуже».
Дмитро вже дивиться суворо на юрбу. Кожний з юрби відчув собі образу в цьому погляді, але ні в кого вже не підійнялась рука. Незабаром Дмитро рушив у дорогу з невеличким ескортом, а обурений натовп лишився біля сільради.
Тим часом Корній пригадував одмінні картини. Корній бачив Дмитра в товаристві хлопців і дівчат. Дмитро розповідає про якісь пригоди, він добирає таких зворотів і такої міміки, що вся вулиця лящить від реготу. В товаристві почувається буяння молодості й спорідненість.
Ось уже більшість розійшлась. Лишається кілька хлопців з Дмитром, тиша ночі та казкова гущавина розквітлих садків. Ніжнішають почуття, глибшають думки. Дмитро філософує. Він вірить, що іскра людяності, яку викресали тисячоліття, хай ще за тисячоліття, розгориться пломінню… Людство – це творчий дух, що народився з хаосу і мусить опанувати його, перетворивши хаос у світову гармонію…
Тоді вірилось у те щасливе майбутнє, а зараз жаль опанував Корнія за минулими щасливими хвилинами. Жаль до себе, жаль до Дмитра, що так швидко минулі юнацькі дні.
Дмитро сидів зігнутий, затуливши лице руками. Може, він плакав.
Корній покинув рушницю біля дверей, а сам сів на нарах поруч Дмитра.
– Не журись, ще може будеш так жити, що й ну!
Коли Дмитро одірвав руки від лиця – там була тільки презирлива сувора гримаса.
Корній почував себе ображеним, але не хотів так легко зректися своїх тверджень; він поклав свою руку на Дмитрову:
– Кілька років – це вже не так страшно. А там знов вийдеш таким, як удруге на світ народишся… Пригадуєш, як бувало…
– Пригадую, все пригадую, як перед смертю, – із смутком у голосі промовив Дмитро, – не було б кривди, коли б я дійсно ненавидів і тих батьків, і те село… Вони ж мене заїли. Вони вбили Марту. Хіба я її ненавидів? Коли б ти тільки знав, як я її колись любив!..
Дмитро в запалі підвівся з нар.
Корнія, як електричним током штовхнуло вслід за Дмитром, щоб загородити йому дорогу, але побачивши, що той захоплено розповідає, Корній стримав себе на місці. Спустив очи, удавши, що співчутливо слухає.
Дмитро, жестикулюючи, ходив по камері й, як бувало перед цілим товариством, філософував. Тепер, коли він стоїть перед перспективою бути замкненим на кілька років у чотирьох стінах, він так глибоко почував любов до життя й до людини, як може почувати красу вільного дихання людина, відлітаючи в безповітряні простори.
– Знаєш, і дитинство своє, і юнацтво, і подружнє життя я почуваю зараз тільки в тих моментах, де була приязнь, любов – чи то до батька, чи до товаришів, чи взагалі до людей. В цьому є якась незабутність. Може, навіть моменти довічньої цінності…
Дмитро говорив таким щирим підкупним тоном, що Корній забув про своє замішання від недоречного руху й, як бувало в парубоцтві, уважно слухав.
Здається розсунулись стіни, була тиха літня ніч, була юність, надії, був Дмитро такий близький, щирий приятель.
Аж ось Дмитро урвав свій довгий монолог і замріяно заходив по камері.
Корній кинув погляд на вікно. Крізь ґрати сірів досвіток. Звичайно це був час, коли все переговорено, й хлопці розходились по домівках, щоб через кілька годин взятися до буденної праці.
Корній встав, підійшов непевними кроками до порога, взяв рушницю. Він хотів вийти за двері, щоб бува вранці не мати неприємності від начальства, але, глянувши на Дмитра, не посмів. Сів на стільця біля порога, спершись задумливо на рушницю.
Дмитро так само ходив замріяний, не звертаючи уваги на Корнія. Лице йому світилося якимось фосфоричним сяйвом, очи в світлі каганця хворобливо блищали. Він почував себе закоханим до екстазу, закоханим у життя. Почував його юність, його бадьорий ранок, запах туманів і соковитих трав.
Його очи любовно повернулися до віконця. І враз зір вразили хрести ґрат. З’явище набрало для Дмитра глибоко символічного сенсу. На одному з цих хрестів він буде розіп’ятий багато років, щоб нарешті втратити надію на життя, навіки скліпити очи.
Дмитро тривожно озирнувся. Хотілося благати в когось порятунку. Підійти до Корнія й щирим каяттям виблагати ласки. Але підійшовши, Дмитро помітив, що Корній спить. Дмитро відчув на мить такий страх, який може відчути живий в царстві мертвих. Один у сонному світі.
Він скоро отямився. Глянувши ще раз на сплющені повіки Корнієві, тихо рипнув дверима.
Скочивши на ноги, Корній ще зупинився на мить поглядом у порожній камері, а за хвилину вже летів вулицею сонного містечка.
– Стій! – луною розлігся його голос. Вигук тільки підсилив біг утікача. – Стій, я тобі кажу, – вже грізно ревів голос міліціонера.
Але Дмитро, звернувши за ріг вулиці, вже стремів зором до жита, де в груди бив запах туманів.
Коли Корній вибіг за містечко, він бачив уже лише темний силует голови, що на мить зринала над житом, то знову зникала, спотикаючись. Ще момент – і Дмитро зникне в долині туману.
Кров шугнула в голову Корнієві. Він підкинув рушницю й спіймавши ненависним оком мушку, стрельнув у туман.
Голова спотикнулась.
Стурбовано побіг Корній росяною стежкою, не бувши певний, що він затримав утікача. Але раптом над долиною стежка обірвалась. Дмитро лежав ниць і з шиї йому, неначе з джерела, била кров. Квапливо затамувавши рукою рану, Корній почав повертати Дмитра й раптом вражено відсахнувся.
В очах Дмитра блукали тумани, а на вустах застиг скривлений посміх.
Корній безпорадно скинув навкруги очима, і в його скривавленій руці засюрчав свисток.
Свивая, славню обаполье сего времене.
І бистрокрилих орлів немає.
– І от, я став офірою свого власного мозку. Гадаю, що ти не віриш і не долюблюєш привидів і подібних чудовиськ? А радіо, а мозкові позарозумові станції? – запитав Наливайко, твердо рубаючи слова, через столик, позираючи на мене крізь хмари тютюнового диму. Видно, боляче було йому розговоритись, але пара пива, яка стояла перед нами, розв’язала язик.
Він налив кухоль, перехилив без передишки й, глибоко затягнувшись димом, – почав.
– І от, видерши з боєм у Комгоспі ордера на кімнату в будинку число 15 на Кузнечній, насвистуючи марша, я пішов у свій давно бажаний куток.
Кузнечна – копія провінційних вуличок, уся в каштанах, ч. 15 – на розі, де зупиняються завжди неспокійні трамваї. Краще й мислити не можна! – подумав я.
Ось тепер і почалася ця історія. Оця кімната з двома великими, готичного стилю, вікнами, м’якою меблею й пічкою в кахлях – зробила з мого життя якусь чудернацьку, трагікомічну поему. Орендар (колись власник) будинку, з якоюсь садистичною посмішкою одімкнув двері, чомусь боязко переступив поріг і фатально промовив:
– Гадаю, що ви тут виживете… а ось і ці крапки… кров… тут розстріляно дівчину у 1920 році… – і щез з кімнати.
Кинувши кілька рубаних, неясних слів, орендар щез, як сатана, коли заспіває півень.
«Машинку строїть, гад!» – подумав я і задоволено обвів очима стіни. Все говорило за нормальні умовини, де доведеться мені працювати. А на все інше, на орендаря поклав я…
Так пересипаючись думками, замкнув двері, роздягся й спокійно ліг на канапу.
Вечірнє сонце червоно й густо розлилося по підлозі. Лежав, згадував учорашню зустріч; ясно пригадував Ліду… «Яка жвава, енергійна комсомолка!»
Потім запалив цигарку, кілечками пускаючи до стелі дим. Спогади лилися цілим морем і… і щоб ти думав? – шматочками, контрабандно вривалися слова орендаря: «А ось і крапки… кров…» З презирством одкидав цю думку, як шкідливу для молодої людини, й ще дужче, діловито затягався димом.
От саме в цю хвилину… зараз…
Власне, я ніколи не вірив Едгару По, не романтик я з колиски, але того, що скоїлося за цей тиждень, ніяк не можу охопити ні за допомогою науки, ані логічно розв’язати.
Саме, коли кинув бичка, ясно пригадуючи, що роблю, схопився з ліжка й сторожко, як Пінкертон, підійшов до того місця, де орендар ткнув пучкою, схилився на коліна, приглядаючись до стіни. Так. Я побачив кілька рудуватих крапок.
«А людська це кров, чи хтось роздавив настирливу блощицю?» Погодившись на останньому, я запалив електрику, сонце вже зайшло, і сів за стіл, перегортаючи «Бухарина».
Години капали дуже швидко. Пам’ятаю, як за стіною пробило 12. Втома борола тіло. Тоді погасив світло, вкрився ковдрою, стуливши очи.
Стояла страшна тиша. Хтось пройшов коритарем, а на розі прошкварчав останній трамвай.
Я засинав, у думці підозріло поглядаючи на стіну з роздавленою блощицею. На столі шелестів годинник…
Раптом схопився з виряченими очима. Я почув ясно, як щось у куточку, де стояла шафа, тихо зі стогоном плакало. Моя рука полізла під подушку за револьвером, а вуха тонко сприймали тихе ридання.
Замок клацнув. Палець міцно ліг на цинґеля. Я чекав дальшого розв’язку.
Але нічого не було. Було так само темно й тихо.
Уже спокійно ліг, подумавши: «просто, міцних викурив цигарок…»
Аж ось легеньким холодком повіяло од дверей, щось тихо підійшло до канапи, і я з внутрішнім болем почув, як щось упало мені на груди.
Рука впустила револьвера. З криком запалив електрику і, ввесь спітнілий, побачив коло себе велику, пом’яту троянду.
Двері були так само замкнені, й ніщо не нагадувало, що тут була чужа людина. Обережно оглянув канапу, крісла, й трохи заспокоївшись, сів за стіл. Думати про сон було б просто таки божевіллям.
Якось пересидів до ранку, підозріло поглядаючи на двері.
З сонцем до мене прийшли хлопці – поздоровити з новою кімнатою. Я сумно розповів про минулу ніч і показав троянду.
Хлопці, стримуючи регіт, поглядали на мене, як на божевільного.
– От ще сомнамбула. Та це ж Лідина квітка, забув, що подарувала ввечері? Є закурить?
Я здивовано побачив, що не було ні одної цигарки. Але це не все! Не кінець моїм ночам!
– Дві пляшки!
«Обер» поставив пиво. Наливайко випив підряд два кухлі, запалив десяту цигарку і, вже не хвилюючись, казав далі.
– Орендаря – чомусь бачив частіше. Він уже не говорив про крапки на стіні, а одного разу, коли я одержав посаду у тресті – навіть зайшов увечері до мене покурити. Але що мені до нього? Я просто вивчав його – не більш не менш, як експоната од НЕПу.
Так ішли дні. Але перша ніч глибоко засіла в мою душу. Орендар зумів посіяти зерно непокою і якогось передчуття. Завжди ввечері мене тягло до себе, погасити світ, лягти і забавлятися тінями.
Може, скажеш перевтома, декаданс серед сучасної молоді? Нічого подібного! Було просто бажання поритись на самоті у своїх власних думках.
Одного разу ввечері лив страшенний дощ. Я не міг вийти з дому і лежав сам, перечитуючи газету. Раптом газета випала з рук. Щось забігало по підлозі і скрипнуло столом.
Я поволі встав і побачив на столі великого сірого пацюка. З ним упоратися було неважко. Але щось незрозуміло зарядило мої груди хвилюванням.
«Ну, що, як прийде?» – подумав я і мимоволі поглянув на стіну, де були рудуваті крапки од розчавленої блощиці.
Одкидав геть настирливі думки, але вони, як одрізані голови гідри росли, подвоювалися і вщерть заповнювали мозок. Було душно. У скронях стукало дзвінко.
Я пройшовсь по кімнаті, наспівуючи «Інтернаціонал». Потім поклав дві порції тютюну, закурив, і через те, що було пізно, погасив електрику.
Глухо стукав вітер віконницями. По шибках розмазувались краплини дощу. Моя цигарка догоріла. Кинув на підлогу бичка, перевернувся на другий бік, сонно стуливши очи.
От.
Не можу точно сказати, скільки часу я так лежав, але схопився од якогось таємничого шепотіння. Механічно підняв очи, і на своє здивовання – помітив темний силует жінки, яка сиділа біля мене на стільці, схиливши на груди голову.
Я не жахнувся, але тіло було налите оливом. Пильно вдивлявся в невідому постать, і що далі (помічав), то все ясніш вимальовувалося на темному тлі ночі бліде лице дівчини.
Не знаю чому, але твердо й ясно запитав з ноткою крайнього незадоволення в голосі.
– В чім справа?
Дівчина гойднулася, упала на мене руками і з болем заплакала:
– Що я тобі зробила? Нащо гониш?
Я чув, як шелестів годинник на столі, як тремтіли руки невідомої дівчини у мене на грудях, і мене взяв жаль. Уже спокійно встав, підняв її скорбне лице, пильно вдивляючись в очи. Але, що зі мною? Коло мене сиділа Ліда!
– Ліда? – радісно вирвалось з моїх уст.
Та біля мене сиділа все та чужа, бліда дівчина. Я тихо, м’яко спитав:
– В чім справа?
Її лице засвітилося радісно, губи заворушилися і полилися, полилися теплі, тихі слова.
Я узнав тайну… вона, молода дівчина, що її забили денікінці в оцих стінах… була разом з червоними… лице корчилось мукою, і великі сльози капали за груди.
Я дізнався, що її коханця забили чеченці, родину вирізано, а її… вона розстібнула комірчик, і я з жахом побачив на шиї дві глибокі криваві рани.
Вона шепотіла: «…звали – Аня… було тяжко вмирати… і тоді стояло весняне сонце…». Лице її світліло і врешті зовсім розплилося в сірому густому ранку, що вдерся в кімнату через, великі готичні вікна.
Я стояв біля столу, а електрика жовто гойдалась над столом – непогашена. На підлозі круг мене валялися недопалені цигарки. Так пройшла, коли можна так мовити, ніч.
Ясно, що день був переповнений спогадами й почувалось, що буде ніч знову з привидами й непорозуміннями. Чомусь нетерпляче чекав ночі.
Так, загіпнотизована очами гадюки, ласка непереможно стремить у одчинену пащу з отруєними зубами.
Відчував, що я хворий. Лікар приписав морфію, і от зараз коло мене лежить маленька коробочка сонного порошку.
Упала ніч. Але це була й остання переплетена чудернацькими витівками природи.
Я засинав м’яко. Морфій наливав жили солодкою, густою втомою. Вії важко падали на очи. В кімнаті стояла мертва тиша.
Я, ніби покалічений на операційному столику, жартома рахував до ста. Раз…
– сонно-м’яко – два… – рахував довго, аж коли по кімнаті розплилися гострі, весняні пахощі конвалій. Вони сповнювали мої ніздрі, бальзамували і споювали почуття молодими бруньками.
Радісно схопився на лікоть і здивовано побачив, як із темного кутка у якомусь сяйві до мене йшла учорашня дівчина. В куточках губів ховала усмішку. Рука міцно держала жмутик васильків.
Я сів на канапі, простягнувши до неї руки.
Щось незрозуміле шепотіли мої губи.
І от… зараз не пам’ятаю… – шматочки тільки… здається, вона наділа мені на лоба віночок з польових васильків, холодними, помертвілими губами торкнулась моєї шоки, а руками оповила шию.
Оце ті шматочки, що запам’ятав крізь густі хмари морфію. Потім – спав мертвим сном.
…Прокинувся од якогось шуму. Сонно обвів очима кімнату, і здивовано побачив коло себе орендаря і ще п’ятьох невідомих осіб чоловічого полу.
Орендар кричав, розмахуючи руками:
– Гражданин, годі вже цілуватися, пора в Загс, уже дванадцята, – і ткнув пучкою на канапу, за пів аршина од мене вбік.
Я, не розуміючи, оглянувсь. І, о земле!
На подушці, розкидавши в непритомності руки, в самій сорочці лежала донька орендаря.
Невідомі люди дегенеративно усміхались, позираючи на мене, як на злочинця…
…Наливайко змовк, винувато схиливши голову.
– Отак орендатор зумів піймати зятя з посадою в тресті! – швидко промовив я, щоб зам’яти цю балачку, і для ілюстрації замовив «оберові» пів дюжини пива.
Портфель у Василя Івановича… це ж прекрасний, крокодилячий портфель! Ви не вірите? Ви мали кращого портфеля, коли ще були головою Комгоспу і носили чорні окуляри? Тепер ви скептик, бо вас вигнали на вулицю за хабарі?
Так от же:
– Сорок карбованців! – піднімає пальця свого Василь Іванович. – Чешуя, бачте, – квадратами, до спини більшає і переходить у голову справжнього нильця.
Це значить – нильського крокодила.
Коли ж необережний, штукар скаже, що з Дніпрових крокодилів бувають куди кращі портфелі, Василь Іванович позеленіє, пристане до нього, як оса, і гаряче заперечить:
– Прошу, товаришу! А ви знаєте, що у них панцир пористий? Ви тільки уявіть собі, зажмурте очи і уявіть: – сорок карбованців! Це вам не ультиматум!
До чого тут «ультиматум» – так ніхто й не довідається, та й сам Василь Іванович напевно не зрозуміє, нащо він це говорить.
А портфель справді таки хороший. Чорний, з срібними ріжками і великим круглим замком.
Буває стане Василь Іванович перед дзеркалом, притисне до себе портфеля і посміхнеться… Чорт! – так колись сфотографовано було Петровського, старосту українського. Не важно, що Василь Іванович низький на зріст, з великою головою і широким лицем, наче хто його колись ляпнув лопатою по виду; має руде, як жар, волосся і сірі, маленькі, гострі, як буравчики, очи.
Василь Іванович, буває, гляне на свого портфеля… але це потім, таємниця портфеля нехай буде… словом, що таке сам Василь Іванович, як одиниця великої людської громади?
Нехай простить нас випадковий читач, за нашу короткомовність; нехай оглянеться круг себе і зрозуміє тоді, що єсть люди, що про них можна говорити дуже мало, все їхнє минуле можна вкласти у хвилин нормальної швидкості.
От: – до Жовтня був телеграфістом, носив форменого мундира й сіру краватку. Більше нічого сказати про будь-якого телеграфіста, всі на диво вони однакові, як ті близнята. Що відрізняло од них Василя Івановича – це те, що він надто був нестриманий, щоб знайомим своїм не переказати про всі таємниці нічних депеш. За це начальник пошти висловив йому догану, а через місяць він став листоношею.
Так тяглося до Жовтня.
Тоді став секретарем Ревкому, потім – Упродкому, Комнезаму, Міліції, а коли одружився й переїхав до міста, став секретарювати у філії Молочарської Спілки, аж до кінця нашої повісти.
Зараз він має дружину і двох немовлят, близнят. За місяць отримує платні – 80, половину з них кладе на свою ощадну книжку, а другу половину економить на «різні непередбачені витрати», куди входить (це все у блокноті червоним олівцем): харчі – 15, ремонт білизни – 2, дрова – 3, на взуття – 10 і останні 10 крб., підуть на театр, зельтерську воду і цукор дітям.
Головне ж, – ощадна каса.
– Хтозна, що далі буде! – буває, говорить він, прокинувшись серед ночі. – Копійку бережи раз, вона тебе…
– Спи! – сонно озивається дружина, перевертаючись на другий бік.
Василь Іванович уже не засне до ранку. Не дарма вже пів тисячі його лежить у касі, щоб він міг спокійно заснути. У кімнаті темно. Дружина спить, а він малює в уяві картину: – трапився крах, не важно який саме, а крах. Всі службовці метушаться, збувають з рук свій дорогий одяг на хліб, посилають дочок своїх продавати себе, одне слово – паніка. А Василь Іванович бере з каси свої пів тисячі і так, аби вколоти боляче голову Спілки, дає йому наче старцеві, червінця.
– Соню, ти не спиш? – тривожно запитує.
Тоді світить електрику, риється чогось у шухлядках і впевнившись, що його ощадна книжка лежить нерухомою, спокійно вкривається ковдрою.
Все ж таки не може заснути. Його мучить портфель, власне таємниця портфеля. Адже ж він ніколи не говорив дружині своїй…
– Не спиш? – повертається лицем до нього дружина. – Швидко ранок?
– Соню, як добре, що я не партійний! – озивається Василь Іванович – Щось про війну, того… говорили в канцелярії…
– Ну, й що тобі? Нехай говорять!
– Страшно, вбити можуть!
Дружина, чи то справді, чи в жарти, так, аби, говорить:
– Уб’ють? Ну, так і бути. Не тільки тебе?
Василь Іванович тулиться до неї, наче побачивши перед собою мару.
– Де ж ти з дітьми тоді подінешся, коли уб’ють мене?
– Піду до матери.
– А як і її уб’ють?
– Тоді служити буду, зароблю на хліб дітям, – мрійно говорить дружина, прислухаючись, як десь далеко прошумів перший трамвай.
– А як уб’ють і тих, хто міг би дати тобі роботу? – пристав до неї Василь Іванович.
– Тоді ти заробиш грошей?
– Мене ж не буде! – серйозно скрикує Василь Іванович, почуваючи, що серце йому б’ється, як у синиці.
Дружина не витримує і сміється.
– Тебе не вб’ють! – зазначає вона. – Війни не буде. Учора на базарі говорили, що китайський цар держить руку нам, щоб не було війни. А в Америці знову революція, така, як і в нас була. Не вб’ють тебе. Ну, спи! – закінчує, перевертається на живіт і свистить носом.
Василь Іванович почуває себе спокійним, наче тільки що прийшов з причастя, де поставив дебелу синю свічку.
Вранці, нашвидку п’є чай і, похапцем поцілувавши дітей своїх, іде на посаду, наперед глянувши у портфеля, чи все там так, як було звечора.
Він навіть припустити не міг, щоб таємницю його було порушено, або розгадано.
Все ж таки одного разу, це було увечері на велике свято, Василь Іванович помітив, що папери у портфелі були зім’яті, а один бланок із штампом Молочарспілки зовсім зник.
Він нікому про це не говорив, тільки допитливо глянув в очи дружині, але вона посміхнулася і взяла його за руку.
– Хочеш?
– Одв’яжись! – розгублено сказав він і знову погляд свій перевів на портфеля.
На другий день зникло два бланки із штампом, а ще через день – ціла книжка.
Василь Іванович остаточно перелякався. Він почав слідкувати за канцеляристами. Але кампанія його закінчилася досить невдало. Реєстратор, виявилося, навіть не помічав портфеля, а машиністка, що до неї Василь Іванович підійшов, досить хитро запитавши, чи не брала часом вона з його портфеля бубликів, упала без пам’яті, тоді – в сльози, нарешті накинулася на нього з досить таки безапеляційною гістерикою.
– Я чесна громадянка! – кричала вона. – І мене підозрівають у крадіжках! Мене! Та ви знаєте, що мій муж помер інвалідом революції! Як ви смієте? – підійшла близько до Василя Івановича. – Мерзотнику ви, я на вас до суду, до Москви, до… я очи вам видряпаю! – справді таки посунула на нього з нігтями.
Василь Іванович, помітивши, що не обійдеться тут без крови, схопив портфеля і зараз же пішов кудись «по службових справах».
Цієї ж таки ночі з портфеля зник американський олівець і трамвайна книжка.
Уже з місяць, як Василь Іванович слідкує за своїм портфелем. Він міг би його сховати, або викинути геть, але один випадок – і він уважно став слідкувати, хто міг би хазяйнувати у його портфелі?
Випадок досить таки простий. Одного разу, повертаючись додому, його перепинила циганка, очима своїми чорними прямо таки перепалюючи його душу.
– На долоню злот, срібло говорить, говорить біле срібло! – причепилася ворожка. – Не жалій злота, щастя твоє бачу на долоні!
Василя Івановича опанував жах. Він поклав на долоню циганці злота, глянув їй у смугляве лице й йому стало моторошно.
– Тобі смерть… смерть, коли ти не глянеш у саме лице ворога. Глянь йому в лице, він тут!
Василь Іванович майже знепритомнів. Циганка ясно таки показала рукою на його портфеля.
– Ти шукай… срібло говорить, що шукай вечером… ворог твій під руками…
Василь Іванович ще довго дивився на циганку, коли ж вона зникла за рогом, глянув у портфеля.
Панчішки, що купив сьогодні, і п’ять карбованців безнадійно зникли.
Вперше за життя своє він повірив циганці. Адже ж вона говорила правду: ворог під руками. Він мусить уважно слідкувати, він тонкою ниткою перев’яже портфеля, буде чути, коли вона порветься.
На другий день нитка лопнула, а в паперах лежав сухий дубовий листок.
– Це вже занадто! – уголос подумав Василь Іванович і зараз же рішив серйозно поговорити з дружиною…
Вона ще не приходила з базару. Годинник бив на вісім. Василя Івановича опанувало занепокоєння. Через годину він має йти на посаду, коли вона не прийде…
– Соню, слухай сюди! – різко крикнув, коли вона з великою корзиною зупинилася на порозі. – Я хочу довести діло до краю. Коли буде кінець усьому? – погляд кинув на свого портфеля.
Вона не розуміла.
– Що говориш?
– Те, що чуєш! Довго будеш лазити до мого портфеля, де лежить мій… – і прикусив язика. Ледве не сказав того, з чим так уперто ховався.
Дружина в плач.
– Василю, нащо ти думаєш, там же грошей немає? Я його й пальцем не торкнула, портфеля! – і скоса, хитро, так здалося Василеві Івановичу, глянула йому в лице.
Так і є! Коли не вона, то її любовник, так і є!
– Коли ще раз помічу, що все не гаразд у мене, буде лихо! – одрубав він. – Я не лякаюся твоїх любовників, вони нуль для мене, вони – ніщо!
– Що? – скрикнула дружина, підступаючи до нього.
Уже це не була затуркана, спокійна жінка. Зараз промовляла сама зненависть й образа. Запаленими зіницями вона колола, наче шилом, Василя Івановича, все ближче підступала до нього, і не встиг ще він вимовити слова, як йому в голову полетіла сковорідка, за нею – горщик і важка мідна ступка.
– Я тобі! – кричала вона вже за дверима на Василя Івановича, що несамовито збігав сходами на вулицю.
Тоді пішла до своєї сусідки, вдови, схилила голову свою у неї на стіл і голосно заплакала. Вдова гладила їй голову, вмовляючи не побиватися з якоїсь дурниці.
– У мене покійник був, не те що в тебе чоловік. Бувало, не так глянеш на вулицю – і вже під очима у тебе синьо і ребра болять. Він же не бив тебе?
– Гірше! Нехай би побив краще, коли б я заслабла од нього. Ах, який гидкий він! Нехай… нехай згадає, коли до нас приходили більшовики ховатися, а він передав їх гайдамакам, контрреволюція нещасна!
– Контрреволюція? – з жахом промовила вдова.
– Ні, то так… він гарний у мене… то так я… ми й не бачили в себе більшовиків. Ваш син комуніст уже?
– Ну, да…
– Прощайте!..
А Василь Іванович в цей час сидів за столом у канцелярії і беззмістовно дивився на руки машиністки. Вони були білі, наче з тіста, довгі тонкі пальці – з дебелим перснем золотим…
– Ніно Карпівно, скажіть будьте ласкаві, ви не купували ще авіалотерейного квитка?
– Ні, а що?
– Я так. Пробачте.
Реєстратор посміхнувся. Бухгалтер зупинив пальця на рахівниці і голосно щось вимовив, якийсь один примітивний звук.
Серце Василя Івановича потерпло і стиснулося, як порожній шкіряний гаманець. Лице його зблідло, на скронях надулися жили. Він не міг очей одірвати з газети, що лежала просто перед ним. Набравши повітря в груди, став по літері читати.
«Англійські шпигуни в Ленінграді…» – більше не міг дивитися, як відомий шпигун і провокатор X… був зловлений агентами ДПУ.
Василь Іванович зараз же схопив портфеля, вийшов у темні сінечки і, витягши маленький аркуш паперу сховав його у себе за пазухою. Тоді знову повернувся до канцелярії. Уже спокійний був, ніхто не міг залізти руками своїми йому за пазуху.
– На вас лиця немає, Василь Іванович! – узяв його за руку реєстратор. – Ви слабі, що з вами?
– Портфель, мій портфель! – скрикнув Василь Іванович, вискочив з-за столу і підбіг до розчиненого вікна.
Він побачив, як його портфель заворушився, знявся з місця і поволі, наче пір’ячко, полетів у вікно.
– Мій портфель! – простяг руки перед себе Василь Іванович і, зблідши, як стіна, упав, на підлогу.
Його облили холодною водою. До скронь поклали оцту й хрін. Машиністка схилилася над ним, намацала пульса, і, слова не вимовивши, сіла за машинку.
Бухгалтер у штрафній книзі до прізвища Василя Івановича добавив п’яту ластівку за «прогули», тоді понюхав тютюну і голосно, дико й нестримано чхнув.
На стіні пробило чотири години…
І найменшої уваги на Василя Івановича. Він лежав під стіною, як дровина, а його обминали службовці і, весело розмовляючи, розходились додому. Один тільки бухгалтер, вичекавши хвилину, коли був сам, похапцем порився у кишенях непритомного, за пазухою і на своє здивовання витяг звідти шифровану телеграму і авіалотерейного квитка під № 275 на два карбованці. Телеграму розірвав і вкинув до кошика, а квитка сховав собі до портфеля і, насвистуючи Марсельєзу, вийшов на вулицю.
На вулиці спалахнув ліхтар. До порожньої канцелярії увійшов сторож з мітлою, спокійно запалив цигарку, але, вгледівши під стіною Василя Івановича, скрикнув з жаху.
Василь Іванович підняв лице своє, рукою поманив до себе сторожа.
– Підведи мене, голова болить! – зміг вимовити, хапаючись за голову.
Сторож боязко підвів його і посадовив у крісло. На здивовання йому Василь Іванович обняв його за плечі і боляче, наче дитина мала, заплакав.
– Проведи мене додому, сам не можу! Ах, який сон страшний! – сказав він і, помітивши свого портфеля на столі, скрикнув!
Тоді схопив його під руки, зіперся на плече сторожеві і, голову низько схиливши, вийшов за двері.
На вулиці перед ними розступалися люди, вдивлялися у бліде лице Василя Івановича і голосно, наче вирок над злочинцем, говорили!
– Де він напився?
– Іди, я вже сам! – сказав сторожеві Василь Іванович. – Спасибі тобі!
Коли дійшов на ріг вулиці, чомусь, сам не розуміючи чому саме, руку сховав собі на грудях і трохи не повалився на камінь.
Його таємницю було порушено незграбною брудною рукою людини…
Можна тільки уявити, що стала б робити людина, бувши на місці Василя Івановича. Не обійшлося б тут без плачу, без крику. Міліція й інші керуючі органи влади були б поінформовані, на завтра у газеті було б уміщено петитом про неможливий, нелюдський вчинок або бандитський напад.
А Василь Іванович тільки зідхнув і поволі подався вулицею. Він уже не міг страждати. Все щастя його, вся радість його була украдена. Був, наче свіжий плід виїдений усередині, сама шкаралупа. Уже не знав, куди йде, – тільки ухо ловило тиху музику, що доносилася з темних кущів скверика.
Там сидів лірник сліпий, незрячими очима дивився на людей, розбитим голосом виводив якусь невідому пісню.
Василь Іванович зупинився перед ним і прислухався. Він не помічав збоку себе нічого. Не бачив, як зідхав спекулянт з Нарєжної, як плакав щасливий юнак, голову свою низько схиливши, і печальними устами посміхалася повія, прислухаючись до лірника.
Лірник співав.
«Колись, давно дуже, ще як не було зла на землі, жили двоє юнаків. Братерською любов’ю споєні, вони пройшли землі далекі, бачили чужі племена й народи, прислухалися до мудрого шелесту гаїв і говорили з вітром бистрим у темних, високих горах.
Так жили брати.
А як смерть прийшла – стали раду вести.
– Станемо, брате, деревами родючими на степу! – каже старший брат. – З наших гілок рясних людина зриватиме овочі пахучі і хвалитиме бога свого під затінком нашим синім.
– Ти старший і слово твоє мудре! – каже другий. – Вислухай же і мене, брате. Глянь кругом і побачиш, що на землі нема недостатку людям. Підніми ж лице своє і побачиш небо вечірнє, чорне й сумне, як вітер осінній у полі. Краще станемо, брате, зорями ясними на небі, вийде тоді людина з печери своєї і буде милуватися нами.
І стали брати на цьому.
На землі радости кінця й краю немає. Народи глянули на небо, з печер глибоких вилазили немічні діди й маленькі діти і дивились у небо, де переливались любов’ю святою дві зірки.
Минали віки, народи руками ніжними зривали стиглий плід з дерев і славили бога свого перед високим, білим огнем.
А в небі раділи брати. Уночі бачили вогонь на землі, бачили, як переходили племена з місця на місце і не було між ними злоби й зненависті.
Так ішли віки, кудись за сонцем.
Одного разу менший брат запитав у старшого:
– Чому сумний? Твоє проміння згасло, а лице змарніло, печаллю й тугою вкрилося?
– Брате, глянь униз, ти побачиш людину під скелею – у неї кров на лиці. Цю людину забила людина.
– Забила людина, брате? – тривожно перепитав менший.
– Так. Я неспокійний, я зійду знову до людей, щоб вернути їм загублену любов.
І бачили люди, що серед ночі глухої зірвалася велика зірка з неба, огнем синім оперезавши далекі обрії.
Ходив старший брат по землі, в розпуці чоло своє хилив над мертвою людиною і плакав дощами осінніми серед порожнього, німого степу, аж доки люди забили камінням його, за те, що він учив їх любити один одного.
Тоді менший брат упав зіркою кривавою на землю і в святій зненависті своїй почав пригноблені племена вчити повстати проти дужчих за себе.
І чорне небо тепер, і холодні зорі, і вітер осінній у полі журно хилить жовту траву до сирої землі…»
Уже давно лірник сльози витер з очей, давно вже люди скупо одійшли од нього, – один тільки Василь Іванович стояв, голову низько схиливши, здавалося, завмер він у якомусь напруженому чеканню.
Тоді тільки, коли лірник заграв щось веселе, він підняв голову і п’яною, розбитою ходою одійшов убік, сів на тумбі, беззмістовно поглядаючи перед себе.
Вулиця стала порожніти. Було тихо й сумно. На розі непорушно стояли вартові.
Десь промчалась карета «швидкої допомоги», і знову стало пронизливо тихо.
І ніхто не бачив, що над містом зірвалася зірка, спалахнула вогнем синім і швидко покотилася з неба. Василь Іванович почув, як фосфоричне сяйво різнуло йому по очах і щезло. Він знову байдуже голову свою вібрав у плечі і зараз же, наче хто його підняв за волосся, скочив на ноги.
– Караул! – встиг крикнути він, учепившися за свого портфеля. – Грабують!
Але дужа людина вирвала портфеля з його рук, швидко повернулася на закаблуках і за хвилину зникла у темному проїзді.
Василь Іванович підбіг до вартового міліціонера, підняв руки над головою й крикнув:
– Чому спите? Грабують, бачите? Шукайте його!
Міліціонер глянув йому в лице, одійшов убік, спокійно промовив:
– До чорта йдіть. Пізно вже! Марш!
Василь Іванович прожогом убіг під проїзд, де зникла людина з його портфелем, підійшов до високої стіни і злякано закам’янів на місці.
Він побачив, що той самий злочинець одімкнув портфеля, поклав перед собою і, сказавши якесь невідоме слово, посміхнувся. За хвилину з портфеля вискочив низький на зріст чоловік у високих чоботях і шкірянці, підійшов до стіни і стомлено хусточкою витер собі лице.
Василь Іванович похитнувся, упав на камінь і застогнав.
Над ним зупинилося двоє людей.
– Що з ним, Нарцисе? – тихо сказав вищий.
– Не жартуй, Геркулане! Ти ж бачив сам? Це його портфель!
Василь Іванович чув, як вони говорили, але з жаху не показав і виду, що був живий. Коли ж вони вийшли на вулицю, піднявся на руках і на чім світ стоїть гукнув:
– Банда, рятуйте!
Десь на вулиці весело зареготалося.
Нарцис і Геркулан були звичайнісінькими чортами. Вони безжурно, як справжні небесні скептики, виконували свою ролю, ніколи не замислювались над собою і долею свого чорного племені й рішуче не цікавилися справами землі, що була під пануванням царя їхнього, вічно п’яного – Дія.
Навіть тоді, коли Дій з п’яної руки образив Бога святого, навіть тоді Нарцис і Геркулан не подумали над тим, що з цього може виникнути якась велика неприємність, а спокійнісінько грали в шахи і краглі. Нічого таки й не трапилося поміж Дієм та Богом. Вони на похмілля випили удвох барило вина й заїли старим сиром.
Тільки тоді, як племенем пройшла чутка, що на Землі сталася якась велика подія, а страшний Дій з гарячої руки забив сина свого, який радо сповістив його, що люди ще не втратили смаку свободи, тоді тільки Нарцис довго щось радився з Геркуланом, зібрав гурт вірних друзів, вигукнувши перед ними:
– Вітаю вас, шановне товариство. Одтепер люди будуть нашими вчителями!
Усі мовчали, бо добре розуміли в чому справа.
І як же був здивований Нарцис, коли його й Геркулана було приведено перед глибокі очи царя Дія. Він був ще надто наївним. не знав, що на небі, так само, як і на землі, бувають шпигуни, провокатори й інші мерзотники, що їх так рясно може сплодити тільки висококультурна людська громада.
– Підданці мої! – не даючи їм отямитись, скрикнув Дій. – Я знаю, що мозок ваш отруєний поганою думкою проти мене.
Нарцис з Геркуланом вражено перезирнулись. Їх опанувала неймовірна зухвалість.
– Справді, нащо творити собі надію з якоїсь ганебної потвори? – спокійно сказав Нарцис.
– Ти також? – пильно глянув в очи Геркуланові Дій.
Той не встиг ще хитнути головою, як цар уже стукнув ногою на Нарциса.
– Геть же від мене! – І, коли Нарцис поплив в етері на Землю, навздогін кинув: – Моя любов безмежна! Будеш одурений – повертайся!
«Ніколи!» – подумав Нарцис, наближаючись до землі. Була вже ніч. За містом ходила якась людина. Нарцис помітив у неї портфеля і, недовго роздумуючи, прожогом упав у середину, сховавшися в паперах.
Геркулан лишився поміж своїм племенем. Він не то що не захотів з Нарцисом одвідати Землю і впевнитися, що там дійсно сталося щось велике, – просто, виникли обставини! – так дурив себе Геркулан.
Коли ж агенти Дія, що він їх надіслав на Землю слідкувати за Нарцисом, повернулися ні з чим і категорично заявили, що його й сліду немає, а в просторах між Землею й Небом плаває озброєна варта – Геркулан занепокоївся. Але це було один тільки день. На другий ранок він одержав пневматичну пошту, де на бланках Молочарспілки було рукою Нарцисовою написано:
«Дорогий друже. Ув’язнений. Але чую, що жити можна. Прибудь на землю. Твій Нарцис».
Через тиждень іще новий лист.
«Твій Нарцис. Рятуй. Здається повік сидітиму в цьому проклятому портфелі. Чекаю».
Не одкладаючи справи надалі, Геркулан зараз же рішив добутися Землі. Вичекавши, коли зостався сам і зайшло сонце, він склав руки над головою й просто упав у холодну, колючу синь.
Нарциса одшукати було легко.
Тепер, після ріжних неприємностей вони обоє разом ішли вулицею великого міста і голосно, не звертаючи найменшої уваги на вартових, розмовляли як давні друзі, котрі зустрічаються після довгої розлуки.
Василь Іванович до ранку блукав вулицями, навіть не думаючи піти додому, щоб заснути. Вранці пішов до каррозшуку. Там сказали досить-таки впевнено:
– Зараз ремонт. У вас портфеля викрадено? – заінтересовано запитав рудий міліціонер. – Ви злочинця могли б упізнати?
Коли ж Василь Іванович сказав, що злочинець високий на зріст, у пальті й черевиках, а на голові стриміла панама, міліціонер провів його до одиночної камери і, пошепки заявивши, що зловлено цю ніч, показав йому на двері.
Василь Іванович глянув крізь щілину всередину камери, помітив там у кутку на соломі молодого мужчину в пальті й черевиках, а панама зім’ятою валялася серед підлоги. Ув’язнений непорушно дивився у стелю – з карих великих очей його текли сльози на бліде, розумне обличчя.
– Це поет, каже сам! – шепнув вартовий. – Кажуть, п’яний був.
– Пробачте, друже! – крикнув у щілину дверей Василь Іванович.
– Дайте цигарку! – тихо просив поет. Василь Іванович подав йому свого портсигара.
– Не він, та взагалі нащо це все? – докірливо глянув Василь Іванович міліціонерові в очи. – Нехай пропадає портфель мій! – І вже легко, наче зробив якесь велике й добре діло, пішов на посаду.
Тут його ждала велика неприємність, коли можна так м’яко висловитись.
– Ви довго так будете?
– Як саме? – здивувався Василь Іванович, глянувши в неспокійні очи бухгалтера.
– Маєте шість ластівок!
– Ну й що?
– Вас скоротили, прогули на прогулах і прогулами поганяють! – жодним нервом на лиці не моргнувши, пожартував бухгалтер. – Вас викинули з посади.
– З посади? Викинули? І тепер я без хліба… на вулицю? – скрикнув Василь Іванович, наче зі сну.
Тоді зблід на лиці, похитнувся і, дико зареготавшися, упав на підлогу.
«Швидка допомога» констатувала смерть. Удар.
І помер Василь Іванович, як та муха. Помер так чудно, як тільки може померти ніжна, м’яка людина. Жахнувся дійсності, не міг уявити себе без посади і забув, бідний, що його чистих пів тисячі строго охороняє ощадна книжка.
Словом – помер секретар молочарської спілки, і тільки машиністка Ніна Карпівна одвела очи до вікна і, чи з огиди, чи то з жаху, промовила, затрусившись, наче в пропасниці:
– Брр…
Не встигли ще теплого трупа винести з канцелярії, як увійшло двоє людей, підійшли вони до реєстратора і, запитавши:
– Тут працює Василь Іванович? – запалили цигарки.
– Василя Івановича тут немає! Був, а тепер немає!
– Як немає, він же був учора?
– Учора був, а тепер не буде. Он він! – показав рукою реєстратор на сусідні прочинені двері, де над трупом метушилися санітари.
– Що я бачу, Геркулане?
– Це він, Нарцисе?
Вони схилилися над непорушним Василем Івановичем, щось пошепки сказали один одному, тоді повернулися назад і, гостро глянувши бухгалтерові в очи, мовчки вийшли.
Бухгалтер, сам не свій, виліз з-за столу; витяг авіалотерейного квитка і, порвавши його на дрібні шматочки, кинув через вікно на вулицю. Тоді заклопотано сказав:
– Ніна Карпівно, ви ще довго будете передруковувати мені відомості? Ах, ці машиністки!
У розчинене вікно влетіла оса, заплуталась у павутині над головою реєстратора і жалібно занила.
Реєстратор довго приглядався до полоненої комахи, поволі узяв лінійку і за мить на стіні був роздавлений павук і гостра оса. Тоді посміхнувся.
Машиністка вибила замість «О» літеру «А».
Бухгалтер замість «Кредиту» поставив у «Дебет» зайвих півсотні.
У сінцях тяжко позіхнув сторож.
На вулиці кричали газетярі: – «Повстання в Сирії!»
Нарцис з Геркуланом вивчали місто. Вони знали вже, де міститься виконавчий комітет, зупинилися перед високим будинком Біржі Праці і здивовано, не розуміючи просто, знизали плечима, глянувши на золоту вивіску міліції й розшуку.
Ввечері зайшли до ресторану, випили вина і спокійно стали розмовляти, зовсім не почуваючи, що над ними збиралася чорна хмара.
– Так, що Нарцисе…
– Я також думаю, Геркулане! – сказав Нарцис. – І уяви, нічого не вигадав такого, знаєш…
– Я розумію тебе, тільки лякаюсь, щоб не одвідало тебе розчарування або неспокій. Кинути свою батьківщину, плюнути на все, хоч воно й гидке надто, – це дуже серйозний і відповідальний вчинок. Здається, уловив мою думку.
– Правда. Перед нами одно з двох – чи лишатися на землі, чи повернутися назад і вічно бути ображеним, запльованим, попихачем. Страшно.
Геркулан довго щось думав, очима обвів усі столики, за якими уже п’яно розмовляли люди, тоді рішуче, з якимось одчаєм сказав:
– Повік між людьми. Невже я примушу себе знову глянути у п’яні очи царя свого? Ми тільки день на землі, ми нічого ще не бачили і повір – я почуваю великий сум. Безумовно, я певний у собі! – І пильно глянув Нарцисові в лице.
Той ніяково спустив очи.
– Я також… – тихо промовив він.
Геркулан нічого не сказав. Налив шклянку вина, випив його і став на ноги.
– Десь спати будемо!
І обидва не помітили, що за ними на вулицю вийшло двоє людей у сірому й широких брилях, щось тихо перемовились, тоді сторожко пішли за ними.
Нарцис мовчав, коли Геркулан сказав, що спати краще буде десь на березі річки.
– Ще обриднуть нам німі стіни. Ти тільки глянь! – рукою показав на темну річку, де проплив великий пароплав.
Вони полягали в кущах, голови поклали на сірий камінь, лицем повернувшись до неба.
Там спокійно гралися огнями синіми зорі.
Нарцис глибоко зідхнув. Геркулан посміхнувся з нього.
Десь за горбом грала музика.
Мазурка.
Геркулан стулив очи і враз же заснув. Нарцис ще довго ворочався, тоді сховав лице собі в долоні і собі поринув у глибокий, спокійний сон.
За горбом музика.
Мазурка.
Раптом Геркулан схопився на ноги, сіпнув за руку Нарциса і швидко побіг кущами до міста. Але Нарцис не біг за ним, його насіли якісь дужі люди, схопили за коміра й почали душити. Другий гурт помчався за Геркуланом.
Він чув за собою гонитьбу, перескакував велике каміння і, почуваючи, що серце йому зараз вирветься з грудей, ще дужче біг до сусідньої вулиці. На нього кинули камінь. Геркулан оглянувся, знову зігнувся і великими стрибками далеко за собою зоставив банду.
Банда не відставала. З диким ревом гналася вона за Геркуланом, кидала каміння, у темряві блискаючи білими ножами.
Геркулан ускочив у робітничий квартал, підбіг до низеньких дверей малого будиночку, де жовто горіли вікна, і сильно постукав. Не встигли бандити схопити його за коміра, як він уже стояв у сінцях перед високим мужчиною, який, зрозумівши, в чому справа, швидко замкнув двері.
– Вдячний… бандити! – шепотів Геркулан.
– Ідіть спочиньте! – увів його до кімнати господар, сам сів на стільця і пильними очима оглянув всю збентежену Геркуланову постать.
– Говоріть, як було діло…
Геркулан випив води, скрутив цигарку і зараз же рвонувся до дверей.
– Там товариш, Нарцис!
– Сидіть спокійно! Заб’ють вас!
– Але Нарцис! – зміг вимовити Геркулан, і безсило посунувся на лаву.
Нарцис, приголомшений сильним ударом, зігнувся, тоді, зібравши всю свою силу, одразу вирвався і, не розбираючи, куди саме, помчався берегом. Він не почував, що йому під руку встромили ножа, і кров густо полилася і змочила сорочку.
Перестрибнувши десь канаву, Нарцис несподівано улетів просто в обійми якоїсь невідомої жінки.
– Гетьте! – крикнула вона на бандитів, що вже ладні були кінчити Нарциса. – Це мій!
– А, Маруська! – хтось глузливо сказав, і темний гурт щез у густих кущах.
– У тебе кров? – скрикнула жінка. – Це вони? На, перев’яжи! – зірвала з себе білу хустку і подала Нарцисові.
Рана, виявилося, була легкою. Кров загусла й перестала сочитись.
– Підемо до мене! Як жаль тебе!
Ішли десь поза вулицями, обминали людей і, коли увійшли під вогкий проїзд сумного будинку, з вікнами на подвір’я, вона сказала:
– Нехай тебе не дивує, так живуть усі люди!
Він не розумів.
Увійшли в якусь маленьку кімнатку, де горіла лямпа і пахло пивом й одеколоном.
Стомлений, блідий, Нарцис упав на ліжко і стулив очи. Жінка сіла біля нього, перебираючи його м’яке волосся.
Коли б Нарцис глянув на неї, він би помітив у неї на очах великі блискучі сльози.
Над міським садом – музика.
Мазурка…
Більше Нарцис і Геркулан не бачились ніколи. Після такої страшної ночі Нарцис намагався одшукати свого приятеля, але даремні були його спроби. Геркулан, наче у воду впав. Увечері Нарцис дістав газету, де ясно говорилось, що вночі над річкою був знайдений труп невідомого високого мужчини, забитого камінням.
«Так і є, це він, Геркулан!» – подумав Нарцис, і ще дужче заболіла йому рана під рукою.
Він нікуди не виходив, сідав тільки у дворі на сонці і грівся, чекаючи на Марусю. Вона приносила йому гроші й завжди якусь новину.
Але його не обходили уже справи людей. Він думав тільки про себе й Геркулана. Був мовчазний, зблід на лиці, а на чистому його лобі з’явилася вперта й рішуча зморшка.
Одного разу, вечором, Маруся його не знайшла дома. Минула ніч, і другий ранок тьмяно прослався за вікном, – але Нарцис не повертався більше.
Він уже був далеко за містом, у високих горах, де один темний ліс шумів своїми забутими казками.
Нарцис зійшов на високий, голий шпиль гори, востаннє глянув униз, на землю і, руки простягши перед собою, тихо полинув у простір.
Він не забув останнього слова царя свого Дія. Нарцис зневірився в людях, він між племенем своїм зітре й забуде свою помилку, нехай буде боляче йому і гідність його нехай піде нанівець.
Все далі ставав од Землі, от вона вже згубила свої лінії, уже стала маленькою, синьою точкою, а він все далі посувався в холодному етері, губив вагу свою і раптом відчув, як ноги його уперлися в так знайому йому твердь.
Коли племенем пройшла чутка, що повернувся Нарцис, цар Дій на радощах побив шибки в кімнаті в себе, випив сотку горілки і зараз же покликав до себе Нарциса.
– Сідай, друже! – весело запросив його сісти в себе біля ніг. – Ну, говори, як і що. Може, вип’єш?
Нарцис ледве зміг пригубити шклянку вина. Він мовчки схилив голову. Дій уже рішуче, зовсім не бажаючи панькатися з ним, вигукнув:
– Ти був скарбником у мене, тепер же будь наглядачем над рабами моїми!
Нарцисові подали пучок різок і важкого нагая. Він узяв ці емблеми свого володіння і похмуро, наче каторжник, вийшов з палацу.
А Геркулан, опинившися в кімнаті робітника з заводу, ледве зміг дождати ранку. Він мучився всю ніч, думаючи про долю Нарциса. Адже ж на очах його було повалено Нарциса на землю.
Він палив без ліку цигарки, ворочався на лаві, а коли за вікном засіріло і почувся заводський гудок – піднявся іти на вулицю.
– Не йди, друже! – радив йому робітник, збираючись на завод. – Удень довідаєшся. – Коли ж Геркулан таки рішив піти, сказав: – Увечері будь у мене обов’язково. Я знаю, ти свій хлопець!
Весь день шукав Геркулан Нарциса. Кілька разів обходив кущі, де вони лягали спати, ходив над річкою і тільки тоді зупинився, коли один рибалка сказав, що за водою пішов труп якогось мужчини.
Геркулан перепитував рибалку, який з себе потоплений, який на ньому одяг, чи біле лице його. Рибалка просто заявив, що труп лежав лицем у воду, а був низький на зріст.
Геркуланом опанувало обурення. Він загубив на віки свого приятеля. Він так їм не дарує. Пізнього вечора повернувся таки до робітника. Був мовчазний і розлютований.
– Даремно нервуєш! – посміхнувся робітник. – Таке трапляється в нас часто.
– Але доки буде, коли кінець? – скрикнув Геркулан.
– Зачекай, голубе! Спершу сідай, будемо їсти, тоді скажу.
Геркулан тепер тільки відчув, як його мучив голод. Мовчки сів за стіл і, наче прибув з голодного краю, пристав до миски. Робітник йому сподобався з першого разу. Як батько.
– Тепер, слухай, пали! – подав Геркуланові кисета з тютюном. – Ну, от, слухай же!..
Геркулан розщібнув коміра. Було душно в кімнаті, а на стіні одноманітно й сумно бив годинник. За містом почувся гудок на другу зміну…
– Кажеш, здалека ти? Ну, от слухай. Не дивись, що я маю суху кімнатку і їм завжди свіжу страву. Це ж так недавно стало, я жив у вогкому підвалі, щоночі до мене приходили стражники з трусом, нас, таких, як я, вигонили з фабрик і заводів, цькували нас, гноїли по тюрмах! І от було зламане все старе. Ми легко зідхнули грудьми, хоч і чекали на щось лихе. Воно таки й прийшло. У цьому місті нас оточила сила панська, дощенту руйнували нам будинки й заводи, а ми одчайдушно боронилися, бо добре знали, що з допомогою нам ішла велика тьма кінних повстанців-селян.
Це було одного осіннього ранку. Густий туман вкрив усе перед очима. Раптом почувся десь далеко гарматний вибух і змовк. Це був сигнал. Це повстанці сповіщали нас, щоб разом кинутися на ворога. Небо, що було тоді, – тяжко уявити. Навколо трусилась і горіла земля. За пострілами нічого не було чути. Наче Страшний суд упав на землю. Надвечір до нас увійшли повстанці. Нас половина було покалічено або вбито. Завод наш був зруйнований. Але ми, в ознаку своєї перемоги… чуєш?
Геркулан почув різкий свисток і важке дихання машини.
– Це ми так його виправили. Цей завод буде вічно нам нагадувати про велике, криваве свято. І не дивуйсь, коли ще серед ночі буде хто пограбований або вбитий. Вся та наволоч, що ставала проти нас зі зброєю, тепер ховається десь, не хоче братися за чесний труд, а з-за кутка стромляє тобі ножа, щоб поживитись твоєю копійкою. Знаєш, після тифу тіло твоє сохне й падає маленькими шматочками. Так і в нас. Ми видужуєм, ми знайдемо по кутках землі нашої всю непотреб. Зараз… зараз ми ще видужуєм…
Геркулан мовчки слухав. Такі прості слова робітника його більш переконували, аніж великі сторінки якоїсь надхненої промови.
– Оце наче й усе. Мені ясно, я не хвилююсь ніколи, все просто, треба тільки робити, не покладаючи рук. Ну, а ти що робиш або що думаєш робити?
Геркулан ніяково знизав плечима. Йому стало соромно.
– Безробітний… знаєш…
– Розумію. І добре, що ти тут. На завод треба людей зараз, ти можеш там бути? Ну, ясно. Ти побачиш, що ми там зробили! Це ж просто тобі культура наша, ось глянеш.
На другий день Геркулан був на заводі кочегаром. Йому показали нового дизеля, зробленого тут на заводі.
– Ти тільки глянь! – як діти малі, раділи робітники перед велетенським дизелем. – Глянь, яка сила. Ти за кордоном не скрізь таке побачиш. Ми пускаємо його через місяць. Розкіш одна, а не машина.
– І це все наші мозолі! – показав Геркуланові свої долоні старий, згорблений робітник. – Ми його робили жартома, щодня по годині після зміни. Ти торкни ж його!
Геркулан приклав долоні свої до блискучого заліза і чомусь відчув, що заховане тепло машини перелилося йому в кров. Він одразу полюбив цього велетня, як дитину.
Робітники радо знайомилися з Геркуланом, а коли він незручно кинув вугілля в машину й обпік руки, ледве не засичавши з болю, – його сила рук підняла над землею і з криком «Уже хрещений огнем!» – стали підкидати все вище й вище.
Робітники були дужі й бадьорі, ніщо не могло нагнати суму в їхні світлі очи. Вони були щасливі і своїм щастям сповнювали й Геркулана радістю.
Він щодня приходив на завод, годував свою ненажерливу машину, а ввечері, вкупі з товаришами ішов до театру або в міський парк. Він був щасливий. Він нічого не міг уявити кращого, як цей труд, що має свою велику, конечну ціль.
Через місяць у велике свято пускали дизеля. Нічого великого за це не бачив Геркулан. Робітники всіх заводів прийшли в новому, святочному одязі глянути, як почне жити велетенська, ні з чим незрівняна машина. Екскурсії дітей були розміщені скрізь на машинах, щоб і вони могли побачити те, про що писалося у книжках.
Геркулан з товаришами стояв біля підойми. Він чомусь почував себе гордим, бо тільки на його заводі могло одбутися те велике, про що говорило майже пів світу. Нараз почувся дзвін. Всі змовкли. На корпус машини виліз старий білий робітник, скинув з себе шапку і тихим, розбитим голосом сказав:
– Любі товариші!
Стало пронизливо тихо. Голос промовця лунко одбивався од заліза.
– Я не хочу згадувати час той, коли в оцих стінах кров братів наших… – і не договорив. Схилив голову, тоді різко махнув рукою і, показуючи на дизеля, скрикнув:
– Нехай це буде вічною пам’яткою про наше велике незабутнє свято! – упав просто лицем на корпус машини й заплакав.
По людях пройшов здавлений гомін. Усі хотіли плакати разом із робітником або кричати так, щоб сама машина здригнулась і запрацювала своїми колесами. Почувалося якесь напруження, здавалося, усі ці робітники крикнуть на ввесь світ свою радість і щастя, щоб небо завалилося, щоб вічно горіло сонце й ніколи не було темної ночі.
Машиніст пустив ток. Дизель спершу здригнувся, засичав, тоді поволі змахнув колесом. Знову замовкли люди. Коли ж велике колесо змішало шпиці, а машина сповнилася ревом і хрипінням, – сила голосів злилася в один згук і далеко ще котилося над заводом величне й дуже «слава!».
– Слава! – кричав Геркулан.
– Слава! – кричали діти.
– Слава! – крикнуло щось над вухом Геркулана.
Він побачив, що до нього з обіймами підходив робітник. Вони обнялися, зійшлися в поцілунку і радісно один в одного на грудях – заплакали.
Машина ревла й стогнала, як той звір, котрого привчили любити й охороняти людей.
А на землю тихо сповзала ніч. У небі запалилася велика зірка, блимнула, тоді допитливо уставилася вниз, на землю.
Це занепокоєний, вічно сумний Нарцис спочивав на високій скелі, одійшовши од рабів, котрі ламали камінь на нового царського палаца. Нарцис довго дивиться на Землю, бачить, як вона весело міняє свою фарбу, – тоді схиляє Нарцис лице собі на коліна, плаче і згадує свого Геркулана.
Я спацирую стежечкою і боюсь ступити твердо. Мені шкода білих пелюстків вишневого цвіту, які я вчора споглядав із зачаруванням – сьогодні вони килимом білим дорогу мені встелили, я по них ступаю. Може, тому, що мій дикий любий вишнячок учора, два дні тому, був укритий суцільними шипахами цвіту – як иній узимку, коли гречці вродити наступного літа, – а тепер його пишна окраса встелила землю (чи не град визирає з трави!), встелила стежечку, що проробив її я поміж переплетених стовбурів вишневих (мій дикий вишнячок і я його не культивую). Може тому, що цілі згустки кисню просочуються через ніздрі, заполонюють рот (куди там, не схопиш усього), розпирають груди – я не можу спати, хоч уже північ.
Плинне повітря тьмянить легені, по жилах перекочується до голови, підхитує ноги, – я спираюсь на стовбура, сідаю на лавочку; вдивляюся в одну крапку, в гущавину вишневу – і так сиджу.
Ах, які перспективи!
Мій вишневий садок, пронизаний у кожній кісточці своїй, у кожній жилочці місячним сяйвом, – безмежний у далечінь (снилось мені? з кіно? чи справді – колись, десь, щось подібне бачив?) – на моїх очах перетворюється в австралійські прерії… далі… далі. Ах! це австралійські прерії – це наш поліський овруцький сосновий ліс…
– Бррр! – одна мить: сон? фантазія, дійсність? – вогкість нічна схопила за плечі – переді мною мій дикий, любий вишнячок.
Але викликаний уявою овруцький ліс!
Ось уже він розмотує давній спогад. Спогад? Ах, і знов він? Я схоплююсь, починаю швидко бігати вперед-назад, хочу затамувати його – не помагає.
– Він ще не злиняв, пелюстки його не обсипалися, – щось внутрішнє несподіване мені шепнуло, – ти його занотуй на папері, напиши про нього хоч коротко, схематично, тепер усі «бувші» пишуть мемуари, хай буде зайвий мемуар, може, й він стане за тему для майбутніх великих повістярів революції.
Так, рішуче так! Хоч уже з півночі звернуло, я сьогодні, не лягаючи спати, зараз же йду до хати й сідаю за свої мемуари.
«Ха-ха-ха-ха! В двадцять п’ять років пише мемуари сторож на верстві п./з. залізниці Іван Бабій!»
Коли сонце більшає й хилиться-хилиться на полудневий обрій, тоді на нього можна дивитися просто, тоді з заходу починають віяти пречистянські вітри.
Вітри летять по залізничних рейках, по телеграфних і телефонних дротах, обабіч вихитують молоденькими ялинками, летять на станцію, де їх затримують високі, струнко-густі тополі. Між ними починається боротьба: шугають вітри попід пахви тополів, розвівають їхніми верхів’ями, гнуть їх долу – зі скрипом, свистом, фугами, прориваються й летять далі на поля, просто на мою матір Бабіїху.
– От з ніг зіб’є, – випростуючи спину, зауважує мати, – не дасть докопати картоплі, дощу нажене.
Після Пречистої поля довгі, широкі – кінця їм і краю немає. Тоскні.
А ще тоскніше моїй матері одній копати картоплю: ця робота любить гурт. Вона чекає на поміч, на мене, на свого єдиного Івася, що має от-от надійти зі школи.
– Може, хоч у мішки поможе зібрати з куп. Ох-ох-ох! І так бідне натомиться – до школи чотири верстви та й назад стільки, не обідає ніколи, та висидиться там – аж позеленіло.
І дивиться на захід, на станцію, звідкіль має прийти Івась.
А вітер гасає по полях, по столочених стернях: його воля починається з Пречистої, коли тільки летові його заважають приплюснуті копи гречки бідних господарів, коли заважають йому тільки копальниці на картоплях.
Він тоді меткий, як заєць і не люблять його копальниці – спинами обертаються до нього. Зате він любить їх, та як підстрибне, та рване за спідницю, – навіжений, одчепись, – а потім підхопить пісню, то вже понесе й понесе, аж поки вона не впаде десь на рові.
Моя мати сама не співає пісень.
Моя мати, як вирівнює спину, то оглядає свою ниву й порівнює з нею своє життя.
Нива довга й вузька.
І на житті так, як на довгій та вузькій ниві – не родить.
Чоловіка, цебто мого батька, позбулась вона в японську війну…
Єдина надія – Івась, а може, виб’ється в люди й не буде знати цієї довгої та вузької ниви.
Іцько Ратнер, промисловець лісом, що живе на станції – людина розумна – про це всі кажуть і це є справді – так думає моя мати.
Іцько Ратнер – посилає двоє своїх дітей до школи: Клару й Абрама, вони зі мною навіть у одній класі.
Іцько Ратнер каже, що з Івана, цебто з мене, можуть вийти люди, якщо буду шануватися й не розледащію.
Минають осені, минають весни, рік за роком минають роки.
Поставлю крапку й тихенько, щоб не розбудити старої матери, відчиню вікно.
– Спи спокійно, моя ненько, хай тобі сняться рожеві сни! Спи під мелодійну колисаночку жаб з озера й соловейкове соло. Я сьогодні не буду спати. Я зіпруся на підвіконня й згадаю вісімнадцяту весну мого життя.
Пам’ятаєш ту весну, коли в почорнілі сніги, в березневу каламуть містечкову було кинуто слово – воля. Хвиля колом од нього пішла, така легітна хвилька, що школярі й урядовці збігалися дивитися на неї, радіти, радіти, хоч нічого й не розуміли. Я й Клара, кінчаючи вище-початкову школу, теж раділи, раділи радістю Клариної матери (батько був тоді на лісових розробках), яка нам сказала: «Ах, Родзянко, какая ето умная голова».
І ми з Кларою були раді, що Родзянко «умная голова», і виносили радість свою на залізничну путь, на поля, на шумні води, на ясні зорі.
А березнева каламуть тимчасом ізляглася – перетворилася на квітневу синь. А дерева набрякали бруньками і здавалось – от-от розвинуться буйним квітом.
Коли б уже швидше, коли б швидше!
І ми ж потім вітали прихід весни співами «Варшав’янки» й на вигуки начальника пошти: «Да здравствует Шевченко!» – виголошували таке дуже «ура-а», що в древніх хатах єврейських стіни обсипалися й калейдоскопічні вікна бряжчали.
І відповіла Клара:
– Так, Івасю, я бачу твою чорноземну міць і я… тебе кохаю!
І була радість вимріяного слова і була радість весни.
Як хороше слухати солов’я під акомпанемент жаб і пити місячні роси з довгастих чорних вій, коли вісімнадцяту весну – йно бачиш на житті.
Ах, я засентиментальничав! Зачиню вікно й затулю рядниною його, хай весняний плин пливе геть повз залізничну будку – мою хату, хай залишить у спокої мої хорі легені, щоб я міг прилягти спокійніше, згадати про осінь.
Бо скоро вже ранок і сонце засяє, і поведе мене до роботи на залізницю, а ще через день вишнячок мій зовсім обсипле цвіт свій і спомини свої я потопчу ногами.
Минають весни, минають осені, рік за роком минають роки.
Я оглядаюсь – і бачу:
Там десь, позаду, між поліських лісів, стоїть, як на долоні, глупа осінь дев’ятнадцятого року.
Ні, ви не знаєте поліської осені, коли сосни шумлять одноманітно, нудно, коли сосни давлять своїм шумуванням на вашу голову:
– Ш-ш-ш-ш-ш…
Пізньої ночі, од села до села, по грузьких поліських болотах і пісках, ти вгинаєш свою голову донизу й так ідеш.
Ах, так усе надокучило, таке все байдуже! Здається, споконвіку вже ходиш і кінця й краю нема тій ходні. І здається, щоб попасти в теплу світлу хату, лягти, вкритись з головою, щоб за вікном шуміли сосни, й заснути назавжди – то байдуже.
Але тобі не знайти теплої вже хати й не відомо, коли вона буде.
Щось схопило тебе невідоме тобі й шпурнуло в вир, до того часу не бачений, і ти бачиш, що ще довго тобі з нього не виплести.
Ось уже два дні й третю ніч наш залізничний полк імени гетьмана Наливайка не бачив спочинку.
Більшовики натиснули з Києва на Коростень; звідтіль на Овруч, і наш полк, що до того був на лінії Бердичів – Шепетівка, екстренно переправили на овруцький фронт.
Справді, становище цього фронту, чи певніше, самого опірного пункту, Овруча, було катастрофічне.
Війська майже ніякого не було. Поки прибув наш полк, то комендант міста, щоб хоч як урятувати становище, видав такого наказа:
«Ворог кожної хвилі може вдертися в місто, руйнуючи, грабуючи й насилуючи мирних людей. Усі, кому дорога рідна справа, хто не хоче попасти в більшовицьку надзвичайку – йдіть на захист рідньої батьківщини.
Надалі, щоб доводити до відому населення про небезпеку ворога, щоб таким чином усі, як один, могли взяти в руки рушниці й дати одсіч чужоземним варварам – буде дзвонитися в усіх церквах міста на сполох. Усі до зброї!»
Наш полк уважався за найбільш бойового в петлюрівській армії. Коли ми стали в бій, становище було врятовано за годину-дві. А через три годині ми не тільки оборонялися, а й почали наступати.
Більшовики відходили. На вечір ми зайняли містечко (не пам’ятаю, як воно називалося) за 15–20 верстов – од Овруча. З відомостей, які доносила нам розвідка, більшовицьке військо було від нас за сім верстов у селі. Після двох день дороги й третього дня бою, до безтями хотілося спочити. Але ж мені не судилося спати. З наказу полковника, на всіх заставах повинно стати по три козаки й по одному старшині (щоб не було зради). Я, яко сотенний командир, мусів лишити вимріяну думку про сон. Уже не думалося ні про теплу хату, ні про холодну клуню, тут під дикими грушами, в рові хоч би притакуватися.
А навколо така глупа осіння темрява – я ще в житті, здається, свому не бачив такої зловісної темряви.
О, як до розпачу сумно стояти на варті поліської ночі, коли тобі не світить навіть пеньочок!
Коли б хоч він, коли б хоч цей хробачок де-будь засвітив – і то, здається сили ввілляв би.
Сосни шумлять одноманітно, тоскно, сосни душать своїм шумовинням твою голову, хилять додолу, заколисують: – Ш-ш-ш-ш-ш-ш…
В унісон скаженому вітрові у верхів’ях дерев, у хмарах кошлатих – з містечка вививають собаки.
О, це ще мені виття собак! Бодай вас не чути!
Мої вартові товариші, як закам’янілі статуї; похилилися на рушниці. Я ледве їх бачу в темряві, а вони – хоч би слово який з них уділив. Про що вони думають?
Я мовчки ходжу: п’ять кроків уперед, п’ять кроків назад. Нарешті з заплющеними очима самотньо спираюся на ручного кулемета.
Мені хочеться їм сказати: «Давайте по черзі заснемо, хоч по півгодинки. Однаково ніякий більшовик не наважиться в таку тьму шукати нас», але ж я командир, мені треба давати приклад. Я зціплюю зуби. Кулемет під тиском підборіддя вгрузає в легкий поліський ґрунт. Намагаюся цим одігнати сон.
Згадалося оповідання батькове про те, як він, пасучи коней, дві ночі не спав. І що ж? Ідучи на третю ніч до коней, він, ходячи, заснув між копами. Прокинувся тільки на другий день, як сонечко геть-геть підбилося вгору. Мені здається, ще одна мить – і зі мною станеться теж. Сосни: ш-ш-ш-ш-ш…
Клара начиняє ковбасу. Така великецька ковбаса, що й не бачив Ні, це не ковбаса, це гадина якась, це удав. Але ж як хвацько вона випотрошує, геть усі утроби з м’ясом виймає. Лишається одна шкура, й ту шкуру Клара начиняє. Начиняна змія – ковбаса. Ах, як хороше! Я в себе вдома. Вдома на ліжку, чисто, тепло вкритий. У хаті нема нікого, я один… Хтось стукає у вікно. Це – я знаю, напевне, злочинець, душогуб до хати забирається. Я хватаю з-під подушки мавзера й стріляю просто, в вікно. Шибки розбиваються, але ж за вікном не злочинець, а батько, таким, як його запам’ятав маленьким, у військовому. За батьком багато залізничників, селян, усі знайомі. Вони починають стріляти на мене. Я хватаю в одну руку мавзера, в другу ручного кулемета й навздогін за ними. Хтось із них схоплює мене за руку й сміється: «Не фицайся!»
Я розплющую очи, механічно хочу схопити мавзера…
– Можете не безпокоїться, – чую незнайомий голос. Думка блискавкою прорізує мій мозок: «Попався».
– А тепер пойдьом із нами.
Їх було двоє, – це я побачив, як зовсім розчумрався, і нас двох вони повели темним лісом. Двох козаків десь не стало.
Йшли довго, мовчки. Мовчали вони, мовчали ми.
Нарешті, коли вибралися з лісу й наблизилися до села, один з них зауважив:
– Ех, ви, соні!
Од цих слів мене охопив такий сором, що я механічно схопився за те місце, де в мене мав висіти мавзер.
Поминули за паролем одну заставу, другу, нарешті привели нас до якоїсь хати. Надворі навколо хати поприв’язувані коні (в такі моменти запам’ятовується все), з хати б’є дуже світло.
Вводять. У хаті дві кімнати (багатий поліщук живе – промайнула в голові думка). Входимо зразу в другу кімнату: якийсь молоденький більшовик зашиває шинелю; другий – схилився на стіл, спить; троє про щось раду радять, по мапі пучками водять.
– Привели двох, – виголосили наші вартові.
Усі схопилися, молоденький покинув шити й підвів голову. Я отетерів. Переді мною (той молоденький) в червоноармійському вбранні – Клара.
– Еге, в нас сьогодні почесні гості, – зауважив один із тих, що розмовляли (видно, начальство, подумав я). – Це ще краще. Добродій сотенний чи чотовий, чи як його ще там, багато цікавого нам, напевне, скаже. Чи не так?
Я мовчав. Мовчав і козак.
– Ну, то що ж, таки справді скажете щось, чи ні, – звернувся він удруге до мене.
– Нічого ми не скажемо, можете й зараз розстрілювати, – відповів я.
– Ну, такої, так зразу й розстрілювати, ще ніч велика, встигнемо. І крім того, ви за добродія козака не можете говорити, він сам за себе скаже, ви от чи за себе щось скажете.
– Нічого я не скажу.
– Тоді що ж, поки що ви вільні. Громич, – звернувся він до одного червоноармійця, – зачини добродія в комору й постав варту. А козак хай ще зостанеться.
За цим мене вкинули в якусь вогку комору.
Мене так збила з пантелику зустріч із Кларою, що, може, я там просидів годину, може дві, – не пам’ятаю. Козака до мене не приводили, значить, напевне, все розкаже, думав я; коли нарешті за дверима почув знайомий голос Кларин, яка казала вартовому, що поведе мене «в штаб Духоніна».
Вартовий сміявся.
Нарешті відчинилися двері, й вона сказала до мене:
– Виходь!
Я вийшов із комори, випростався й запитав:
– Куди?
– Надвір, – відповіла вона, направивши просто на мене револьвера.
– А ти можеш поки поспати, – звернулась вона до червоноармійця, що вартував мене. – Я й сама з ним справлюся.
Уже почало світати, видно було стежечку за огороди, якою ми йшли. Йшли ми довго мовчки, аж поки не ввійшли в ліс до якогось провалля.
– Отут стій, – звернулася вона до мене. Я став, думав, що буде далі.
– Ну, що ж, не сподівався такої зустрічі, ворогами здибалися?
– Я вас більше не знаю, – відповів я, дивлячись у бік. – Взагалі, нащо цю комедію грати? Адже для вас, напевне, не першинка відправляти «в штаб Духоніна», коли так можете спокійно про це говорити. Можете стріляти, от я й коміра розщібну, потилицю наставлю, щоб легше було.
– Хоч, може, мені й не першинка стріляти, але цим ти мене, Іване, не вразиш. Мене вже вражено добре, як твої приятелі стріляли моїх батьків і брата, і я одна ледве переховалась у твоєї матери. Ти, мабуть, про це не чув? – Вона дуже швидко говорила, не давала мені відповісти, хоч як я намагався, бо справді, останнє було для мене новиною. – А більше я тобі нічого не скажу. Стріляти ж тебе я не виводила, а вивела, щоб тебе не розстріляли, бо через півгодини тебе справді розстріляли б. Йди от цим проваллям, там перейдеш через кладку й понад струмком вийдеш на дорогу. А там – куди хочеш. Тільки не раджу тобі вертатися до твоїх «наливайківців». Вони розбили ґуральню, і всі козаки й старшини так напилися, що, мабуть, не знають і не відають, що вони вже в наших руках (в голові в мене блискавкою – два вартових козаки, чи не там?).
Я остовпів і тільки встиг вимовити:
– Кларо!
Вона схопила мою голову, несподівано поцілувала й швидко одштовхнула.
– Йди! Я вистрілю в повітря, буцімто я стріляла на тебе.
Бахнув постріл угору, і я пішов, як після довгого тифу.
А як виплутався з лісу; то зі сходу з густих хмар вигулькнуло сонце, таке рідкісне в глупу осінь.
Від такої несподіванки я заплющив очи…
…Я здійму з вікна ряднину й відчиню його. Хай весняний плин пливе в хату.
Ах, уже розвиднілось!
Нічко-весняночко, яка ти коротка!
Ненька моя стара заворушилася на лежанці, вставати хоче, думає, що я вже встав зустрічати поїзд.
Так, час іти зустрічати поїзд.
А от і сонце.
– Добридень тобі, сонце!
Я п’ю горілку.
Мені подобається, коли переді мною стоїть повна пляшка, а в ній виблискує й гойдається. Я беру пляшку в руку, бовтаю, щоб у ній гойдалося мокре, й оглядаю її з усіх боків. Зелена етикетка наліплена на пляшці, має якийсь своєрідний вплив: «хлібне вино, міцність 40», посуд… Я дивлюся на червоний сургуч, махаю пляшку в руці й мені радісно – пляшка повна, важка, в ній блищить мокре й гойдається вечірнє золото електрики.
Чубатий репортер з сигарою в роті жадібно дивиться на пляшку, аж гризе свою сигару, а чорнявий, плечистий редактор у ковбойці сміється з того, що я любуюся пляшкою. Він бере її в мене і його долоня смачно ляскає в дно пляшки, як ото хтось когось по щоці – раз-раз, корок вилітає й мокре бризкає на стіну, на долівку… Я люблю, як вилітає корок, і як бризкає мокре. В чарку булькає і мені радісно. Я беру чарку в руку, підіймаю її вище голови й киваю товаришам головою. Потім я вихилив чарку, не скривився для скромності й понюхав житнього хліба. Потім я задумався. Завжди, як вливаю в себе горілку, мені хочеться трохи помовчати й подумати. Тоді я відчуваю, як мене перемагає горілка. Ось я задумався. Я слухаю, чи не дає про себе знати горілка, слухаю, як вона втілюється в мене, оселюється… Ось я п’ю. Що з цього? Хіба це новина? П’ють люди й пили…
Люди пили ще не за нашої пам’яті. Ще понад чотири тисячі літ тому східні народи виробляли з рису напій, який давав людині чудодійний, веселий настрій. Люди раділи з такого напою і звали його «вода життя», «ніжна рідина», а по-арабському «алькеґаль». Я задумався. П’ючи я завжди думаю проте, що я нітрохи не ріжнюсь від людини, що пила понад чотири тисячі років тому. Думаю так і п’ю.
Товариші наливають мені, й горілка вливається в мою душу, як злодій, що хоче викрасти в мене серце й розум… Потекла горілка в мою душу, як злодій, і намацує в ній кожний суставчик мого організму. Я п’ю, ще й почуваю себе так, наче зустрів свою першу кохану. Я радію. Справді, араби справедливо називали горілку «водою життя». Я живу. Мені весело. Я зараз могутньо й бадьоро себе почуваю. Я вигукнув товаришам:
– Крррасота! Хай живе Анатоль Васильович Луначарський. Він десь колись сказав, що красота це могутнє бадьоре життя…
– Хай живе! – гукнули товариші.
– Весело, – знов сказав я, – тай правду каже народня українська пісня:
– Крррасота! – гукнув репортер і проспівав:
Редактор додає:
– Цебто!
Я встаю з-за столу, танцюю й приспівую:
Ху… – Сідаю. Я стомився. Задумався: «п’ю горілку, як воду».
Це сказано давно, давно. Я уявив собі минулу, далеку Україну і прийшов до висновку, що мій далекий край наскрізь пройнятий горілкою. Я уявив собі моїх довговусих прапрадідів з оселедцями на головах, в рясних синіх штанах, підперезаних червоними, широкими поясами. Я уявив собі моїх прапрадідів у вишитих сорочках, з червоними жупанами наопашки і з довгими люльками в зубах. Ось вони сидять за столом, повідкидали на бік свої шаблюки, ноги в чоботях, повиставляли вперед свої широкі могутні груди й голосно співають узявшись у боки:
Замовкають. Один козак підіймає вгору кухля з горілкою, радий махає головою до друзів і крізь довгі вуса співає:
І мені вже сумно. І мені вже боляче. Я цокаюсь із товаришами і співаємо пісню про колишню голоту. І я вже плачу. Падаю лицем на стіл, так що брязнули чарки. Одна чиясь недопита чарка розлилась мені на руку. Горілка разом з цибулею тхне мені аж коло носа. Я плачу. Гірко мені, боляче. І чогось згадалося мені із десь прочитаного: «ти дужий і ти плачеш. О, ти плачеш. Плач дужого скидається на ридання лева». Звичайно, це до мене не стосується. Це тільки асоціяція думки з плачем, я не дужий. Не козак з мене. Не запорожець.
О, моя бідна голото. Вона гуртувалася біля корчми і пропивала останні копійки, зароблені в багачів… «Ой зібралася бідна голота, до корчми гулять». І пила бідна голота і «гуляла».
Мені хтось пом’яв чуба, і я підвів голову.
– Чого?
Цебто чого плачу.
– Пісня, – кажу, – трагічне минуле. Ціла картина із минулої України.
– А гей! – гукнув редактор. – В минулому хіба було тільки трагічне? Ось на. – Він почав гасати по хаті й приспівувати:
Потім він крутнувся так, що зачепив стола, звалив його, сам упав і все зі столу брязнуло додолу.
– Струнко-о-о-о!
У дверях з’являється постать журналіста. Він кинув свого кашкета десь аж у куток і свою п’ятірню з довгими, вичищеними нігтями засадив у свого чуба соняшного кольору. Зачесав його назад. Поставив на стіл пляшку й сів до столу. Репортер підходить до нього, бере його руку в обидві свої, тормосить і приказує:
– Дуже вдячний, дуже вдячний вам, товаришу чоботаре, що ви не відмовили мені пошити панталони. А того, що прийшов без жони, ми не думаємо вам простити…
Всі зареготали, а редактор затягнув:
– Сто-сто-стой! – перебив його репортер. – Не тютюн, а горілка… Ось ми йому (журналістові) за те, що він прийшов без жінки заспіваємо такої мінорної, що його аж за пупа візьме:
– Ну що?
Журналіст усміхається.
– Да. Прекрасний шматок побуту минулої України… Воно, правда, й тепер є, – сказав журналіст, ударивши долонею в дно пляшки. Поналивав чарки, став у позу Наполеона, затягнув, а всі підхопили:
Я сиджу похмурий і палю без кінця папіроси. Взяв одну цілу, пожував у роті й викинув її під регіт товаришів на долівку. Якась дурниця оце куріння… Просто глузування з людини…
– Дай сигару, – простягаю я руку до репортера. Запалив її й мугикаю сам до себе, махаючи товстою сигарою у себе перед очима, так наче балакаю до сигари: – А проте курили Вальтер Скотт, Дар… Дарвін. Дарвін курив і Ньютон курив…
Я підводжу голову до товаришів, що балакають собі голосно, а їхні чарки стоять, «стигнуть». І біля мене стоїть налита чарка.
– Товариші, – кажу я, – сам Дарвін курив, чому б не курити мені або тобі, репортере?..
– Правильно.
Я продовжую.
– Хай собі не курив Леонар… Леонардо да Вінчі, Данте і, здається, Вік… Віктор Гюго, не курив Ґете, так за те курив Дарвін… Дарвін курив, товариші… Ви знаєте, що це значить?
– Зате він ніколи не пив самогону, – сміючись, сказав журналіст.
– Як не пив самогону, то щось інше, – додав репортер.
– А я вам кажу, – тарначив журналіст, – що всі генії були поборники тверезості. О, ви думаєте, що пили Данте або Ґете? Ану попробуйте написати, будучи алкоголіком, «Божественну комедію» або «Фавста». Спробуйте написати, будучи алкоголіком, «Гамлєта» або «Ромео і Джулієту»? Ви гадаєте, що Шекспір вживав алкоголю?
– Слухай, голубчику, – перебив його редактор, – ніякого Шекспіра й не було. Власне, це й не автор згаданих творів… Автор цих творів Бекон.
– Нічого подібного, – вставив я, – автор цих творів лорд Ретленду.
– А я вам кажу, що Шекспір, – уперто стояв на своєму журналіст.
– А я кажу, що Бекон або Ретленду.
Редактор могутнім кулаком гехнув по столі, що аж хлюпнули чарки.
– А я запевняю вас, – сказав я, – що автор згаданих творів Ретленду. Може, й Бекон, а за Шекспіра не знаю… Це міт, фетиш…
Всі зареготали.
– Ну та чорт їх бери, – кричить репортер, – що ви із-за яких-небудь Шекспірів та Ретлендутів будете каламутити свої благородні голови. Он стоять чарки, ну й чого ж іще.
І ми вихилили.
– І як ти… я не розумію, берешся судити про те, чого не знаєш? – закусуючи цибулею сказав редактор. – Ти гадаєш, що Шекспір…
– Та ну вас… хлопці… киньте, – пропонує репортер, – у нас он уже горілки немає. Давайте краще зараз підемо в ресторан та послухаємо «Не іскушай» Глінки.
– Правильно!
Ми всі разом встали. Стільці наші з гуркотом попадали. Хтось зрушив з місця стола, на ньому все поперекидалося, попереливалося. Ми позапалювали цигарки й пішли тинятися по електричному місту.
Вранці мені важко й нудно. В моїй кімнаті безладдя. Та мені до всього байдуже. Коли я лежу, мені наче легше, а коли поворухнусь, встану, особливо, коли встану, мені робиться нудно так, наче мене закачало на морі. Я випиваю пів чайної шклянки горілки й тоді встаю. Підходжу до дзеркала. Похитав на себе головою й сказав:
– Що ти собі думаєш?.. Дурню ти!
І по щоках у мене рясно покотилися сльози. Покотилися сльози гарячі, великі. Течуть із моїх очей, наче шматочки чистої, срібної душі. Я сперся на лікоть, узявшись рукою за щоку, дивлюся на себе й думаю. У мене зараз нецікаве обличчя. Тому, що в мене погане обличчя, мені згадалося красиве Байронове. І мені стало лячно. Я знаю, що горілка вбиває в мені здоров’я, юність, свіжість, здібність… Отак потроху-потроху горілка-злодій викраде в мене моє серце, мою душу, мою пам’ять. Ось я хочу щось пригадати із Байрона й нічого не пригадаю. Он як лячно. Я ж знав. Невже це я вже гублю нею пам’ять? Але ні. Це просто так собі. Я ще колись пригадаю. Адже ж Вільям Аткінсон сказав, що: «багато речей, які здавалися нам навіки забутими і які ми часто намагалися пригадати, іноді нагадуються без ніякого напруження, наче це так потрібно».
Це так, але в мене колись була краща пам’ять. Безперечно горілка вбиває мою пам’ять. Це ж жах. Я це знаю і п’ю. Я тоді геть, геть не буду нічого знати. Я не в силі буду написати навіть два, три рядки гарного вірша. Я це знаю і п’ю. Я випив ще пів шклянки горілки й мені стало зовсім легко й гарно. Я відгорнув рукою з чола своє волосся й подивився на своє чоло. Я закидаю волосся далеко назад, щоб чоло було більше, і знов став думати про пам’ять. Десь я вичитав, що все наше знання цілком залежить від нашої пам’яті. І здається, Сікорський сказав: «люди, обладающие сильным умом, обладают вместе с тем й сильно развитой способностью внимания, памятью». Звичайно, я пам’ять свою гублю, а разом з нею і розум. Я ж добре знаю, що лишається в пам’яті все те, на що звертаєш пильно увагу, що дуже подобається, до чого є великий інтерес, але багато дечого такого я позабував. Ось, наприклад, я любив вірші Надсона й Бальмонта, а тепер не пригадаю ні одного їхнього вірша. Я колись без тями любив одну дівчину, звати її Ванда. Зараз ось ніяк не пригадаю її прізвище й не уявляю ні одної рисочки обличчя, ні навіть форми тіла. Власне, я не знаю, за що я її любив і що ж у ній мені подобалось. Я старію. В мене жовте обличчя. На чолі дві тонюсінькі складочки, під очима синьо, коло перенісся під бровами глибокі жовті ями й сам ніс довгенький і гострий. Я знаю, що поганий вигляд мого обличчя від горілки, проте п’ю. Я знаю, що горілка вкоренилась в мойому організмі, вбиває коріння моєї юності, свіжості, і не кидаю пити. Я накреслив плян однієї повісти, і не пишу її. Я пишу тоді, коли зовсім тверезий. Мені холодно. Я горілкою вбив у собі все соняшне. Я ллю в себе горілку, як воду, і гашу нею горіння своєї молодості. Навіть пирій випинається до сонця, а я затуляю його від себе всіма засобами, які тільки є для боротьби з сонцем. Мені стало сумно. Коли я дуже п’яний, я падаю в песимізм… Плачу. Гірко, боляче ридаю. Згадався Єсенін: «Я знаю, грусть не утопить в вине».
Ага, до речі Єсенін. Є смішні, наївні люди, що з легкої руки й з легкого розуму називають пияцтво, песимізм, гульбища – єсенінщиною. Глупо й наївно. Було б дуже забагато честі для Єсеніна, коли б богему називати єсенінщиною. Смішно. Якби не було Єсеніна, то Кнут Гамсун у свій час не пиячив би, як би не було Єсеніна, то Купрін, Арцебашев, Гюі де Мопасан не ходили б по притонах. Якби не було Єсеніна, мій батько не був би алкоголіком і не вбили б його п’яного… Якби не було Єсеніна, то певно мої родичі не улаштовували б гульбищ, не заливалися б горілкою і не заливали б мене тоді, коли мені ще було років 7–8. Мій чорнявий редактор у ковбойці узнав про Єсеніна тоді, коли Єсенін повісився. Але мій редактор у ковбойці дореволюційний богемщик і ображається, коли його тулять до єсенінщини. Смішно. Дуже забагато для Єсеніна честі, хоч будь-що звати єсенінщиною.
Я п’ю горілку. Я давно п’ю горілку. Я знаю, що вона мені шкодить, і п’ю. Я знаю, що я невихована людина. Я часто згадую слова Бехтєрева: «Можна бути людиною досить освіченою й разом з тим невихованою». Або ще, як він каже: «Виховання людини береже здоров’я як розумове, так і фізичне».
Я вірю в це, і п’ю. Я не бережу своє здоров’я ні розумове, ні фізичне. Коли я п’яний, я захоплено співаю. На мене, наприклад, справляють великий вплив українські народні пісні. Я від них п’янію. Коли я співаю «Ой зацвіла червона калина» або «Ой наступила та чорна хмара», «І пить буду, і гулять буду», чи іншу, мені зразу ж хочеться випити. Коли я співаю українські народні пісні про горілку, я бачу перед собою минулу п’яну Україну і почуваю себе її нащадком.
Ось тепер я похмелився, виплакався, поспівав і мені хороше. Я одягаюся, сідаю в трамвай і чомусь їду на базар. В трамваї в мене виник якийсь чудовий, художній образ. Його неодмінно треба записати, але в мене, як на гріх, немає ані паперу, ані олівця. До речі, в мене є папіроси, можна записати на коробці від папірос. А олівця немає. Ага, кондуктор щось пише. Пише силу силенну цифр. В нього можна попросити олівця. Я в думці добираю, як йому сказати. «Товаришу кондукторе, дайте, будь ласка, олівця». Ні. Олівець слово непрактичне. Власне воно мені й не подобається. Воно мені чомусь нагадує оливу, та й не життьове воно. Його можна вжити лише в письмі, в літературі, а в житті краще сказати карандаш. Я так і скажу: «товаришу кондукторе, дайте, будь ласка, на хвилинку вашого карандаша». Але це дуже довга фраза. Ось кондуктор порівнявся зі мною і я сказав:
– У вас часом немає карандаша?
В нього звичайно карандаш є, він же он ним пише, одмовити ніяк, і він дав мені олівця. На базарі я зіскакую з трамвая, підбігаю до дівчини, що торгує ліфчиками. Ця дівчина мене спокушає. На дворі був вітер і він не соромлячись тріпав спідничкою цієї дівчини, як хотів, зазирав, куди хотів, спідничка рельєфно й тонко прилипала до ніг оголюючи круглі коліна, вгиналася всередину й припадала до тіла так, наче ця дівчина щойно вилізла з води. Дівчина нічого не вживала для того, щоб поправити спідничку, вона була захоплена продажем своїх ліфчиків і тільки червоніла. Навішала собі ліфчиків на оголені по плечі руки, на шию, на груди, і це мене спокушало. Я купую ліфчика, кладу його до кишені, довго говорю дівчині якісь дурниці. Це її не цікавить. Вона навіть ні разу не усміхнулася, одвернулась від мене й пішла до своїх товаришок, що так само стоять з ліфчиками. Я надибав пивну й засів у ній топити свою свідомість.
Вийшов веселий і радісний. На базарі шарманка грає. Чоловік у жилеті грає, а дівчина пританцьовує. Я дивлюся на це все лише одним оком, бо через коло натовпу нічого не видно. Мене зло взяло. Я пробрався до шарманки, умовляюся з шарманщиком, беру ванька й везу шарманщика до себе додому.
– Ванько стой! – Я зіскакую. Треба взяти китайця, ач як його обступили. – Ходя! Їдем зі мною. Матимеш гроші.
Проте, шарманщик пояснив йому докладніше за мене. Сіли горою й поїхали.
Ось я вдома. У мене вдома безладдя. Стільці поперекидані. Скрізь валяються недокурки, поналивано, насмічено, важке повітря. Але дарма. Шарманщик у жилетці грає мені, дівчина танцює з бубном у руці, а потім стала, взявшись у боки й співає:
А потім Ходя розіклав свої таємниці й викидав ріжні коники. І мені здалося, що я оце все вже колись бачив отут у мене в кімнаті. Точнісінько так, як ось зараз, отакий самий лисий у жилетці шарманщик, така сама боса дівчина в червоній блюзці, підстрижена. Отакий самий Ходя з бронзовим обличчям, з великими вилицями й так само балака тоненьким дитячим голосом. І отакі сами білі пацюки, і кульки, і «магічні» палички й кільця… Колись оце все я бачив так самісінько, як зараз у цій самій моїй кімнаті. Я дивлюсь на рідюсінькі чорні вуса Ході й мені згадується роман Дельшея «Фарфорова Джонка». Шарманщик заграв «розлуку», і я попрощався зі своїми гостями.
Я прийшов до редакції й чекаю на аванс. Друкарка сміється.
– Я ніколи не бачу вас тверезим. Мені вас аж шкода. У вас дуже нещасний вигляд. Ви наче хворий.
– І мені, – кажу, – вас шкода. Певне аж у спині коле, – я показав кивком голови на машинку.
Друкарка образилась і нервово застукала літерами. Сидить біля машинки, як біля маленького роялю, і вистукує пальчиками трудовий марш. Справді, сидить, як біля роялю, грає, а в спині коле.
Я одержав аванс і йду собі. Йду й на умі у мене пісня:
І крутиться мені оця пісня, хто зна чого. Йду і вона мені на умі. Думаю щось інше, але ця пісня мене не кидає. Власне, ще я йшов по аванс і вона вже була в мене на умі. Балакав з друкаркою і вона була в мене на умі. Йду ось і ця пісня не кидає мене, як настирлива муха. На чорта вона мені оця пісня? Я аж серджуся, аж рукою махнув і сказав у думці: тьху ти, чорт би тебе побрав. На тобі: і причепиться така безглузда пісня: «базар балшой і народу много». Воно мені потрібно?
– А-а-а-а, моє поважання шановному редакторові!
– Як живуть пролетарські поети?
Тиснемо один одному руки.
– Ти обідав?
– Ні, – кажу.
– Пішли.
– Звичайно, пішли.
І ми пішли. Іду й мені пісня на умі. Я тепер не сам і аж заспівав тихенько вголос: «Базар балшой…»
Редактор навіть і не здивувався. Йому і в голову не прийде, що ця пісня мучить мене ще зранку. Редактор щось думав і мугикав наче сам до себе мотив моєї пісні разом зі мною. Ми за обідом багато пити не будемо, можна взяти кілька пляшок пивця і на цьому кінець… Бо на редактора чекає робота. Сьогодні верстка газети, а мені починати повість, план якої я накреслив уже давно й героїв уже переносив у собі.
П’ємо пиво. Редактор чухає потилицю і всміхається.
– Я, – кажу, – теж не проти, бо оцим пивом тільки дратуєшся…
Редактор голосно зареготав. Підходить офіціянт.
– Півпляшки гіркої…
Ми цю півпляшки розділюємо пополам у пивні шклянки, і ось я беру шклянку в руку, цокаюсь з традиції об шлянку мого компаньйона, схлюпнувши ненароком трохи горілки на хліб, вливаю її собі в душу, а вона, як злодій, в’їдається в мій організм і хоче викрасти моє серце.
Ми беремо ще півпляшки й розділюємо пополам, закушуючи пивом… І я вже почуваю себе так, наче я зустрів свою першу кохану, яку не бачив багацько літ. Мені радісно, а редактор розказує мені трагічні події свого життя і плаче. Власне, він не плаче, а так розповідає, що йому сіпаються куточки губ і в очах стоять і не капають сльози. Повні очи чистої, блискучої води і ось-ось ця вода зірветься й капне. В редактора стиснулись кулаки. Таке гірке оповідання. До його широких грудей і до важких великих плечей сльози зовсім не до речі й тому мені згадується: «ти дужий і ти плачеш. О, ти плачеш. Плач дужого скидається на ридання лева». В редактора з очей капнула велика сльозина. Ця сльозина зачепила жмут моїх нервів. У мені заворушилася жалісна скрипочка моєї душі і сльози одна за одною закапали з очей. Я знаю, то моїми очима виливається горілка. І знаю, що я, як і мій редактор, згодні зараз на все.
– В село?.. Чудово.
Ось ми потягом їдемо в якесь село. Ось ми вже за Харковом. Потяг бистро мчить, пронизуючи чорно-синю імлу пізнього вечора, а ми з редактором стоїмо в тамбурі й голосно співаємо:
Цю пісню я чув ще за часів імперіялістичної війни. Редактор співав її ще за царя хмеля і дивно, що ми проспівали всю до одного слова.
Перед нами блимають вогники хат якогось села. Нам треба Куряж, але хіба не все одно. Зіскочити неодмінно. Потяг мчить… І ми гряхнулися один за одним усім своїм єством у чорно-синю прірву пізнього вечора.
Я довго лежав у бур’янистому рові. В мене щеміло все тіло. Особливо голова. В голову повстрявало багацько шматочків бур’яну, я поколов собі ноги, розірвав об щось холошу й одірвав підошву від черевика. Здер об щось щоку. Пенсне десь залетіло, і я помацки виліз із рову. Виліз і пошкандибав по залізниці. В мене дуже боліло коліно. Редактора немає. Що це могло бути? Лячно мені. Навіть хміль пройшов. Що сталося з редактором? Може, попав під колесо? Може, вбився? Може, зачепило його потягом і потягло хтозна куди? Може, вже розбився редактор на шматочки? Але де це ми скочили? Передо мною блищать вогники. Доходжу до вогників: електричне освітлення. Багацько людей ходить, парочки прогулюються. Значить ще рано. Я вдивляюсь в місцевість і впізнаю Пісочине. В мене шумить у голові, як з похмілля. Я спішу до пивної. З пивної лунає:
В мене застукало серце. Я пізнаю голос редактора й радий вбігаю до пивної. Цілуємось.
Я в Пісочині колись був на дачі і зі своїм хазяїном часто випивав. Треба неодмінно до нього піти. Ідемо. Ось ми з редактором стукаємо у височезні нові ворота. Нам відчиняє чоловік з розкішною бородою на дві половини.
– Василь Євменович!
– Петро Іванович! Яким чином, яким вітром?
– Знайомтесь, – кажу, – рекомендую редактора.
– Очинь приятно. Василь Євменович Мартиненко.
Входимо в хату. Стара бурчить, але це нічого. Після деяких важких слів Василя Євменовича вона біжить по самогон. Василь Євменович сміється до мене голубими, добрими очима. Я люблю Василя Євменовича. Надто він моторний і добрий, як п’яний. Він побував у царській армії, на війні, скрізь їздив, знає багацько анекдотів, приказок і казок. Знаючи, що він жартівник і що до кожного слова щось докаже, кажу йому:
– Так, значить, будемо пить!
Він усміхається.
– Хіба ж ви не знаєте, Петре Івановичу, що я не п’ю? Хіба як дуже п’яний, то чайний стаканчик перехилю, – і сам регочеться від своїх слів. – Шкода, що ви оце в Харкові, Петре Івановичу. Я так і не зберуся переписати оте, що вам казав… Оте моє сочиненіє про діда Бидрія, як він свою кобилу шукав. Ото так, якби ви помогли, подивились, то щось би й вийшло… І все ж ніколи, бодай його, – чухає потилицю. – А воно, знаєте, всяка вещ… Колись напишу. Ви вже там у редакцію оприділете. Кажете, ще й заплатить можуть?
– Аякже, Василю Євменовичу. Гонорар обов’язково.
– Ну, що ж, нам, аби хватило на пляшечку… Да знаєте, всяка вещ… О, і стара… Ну, Дарочко, ти вже нам там закусочки, збігай до льоху, а я вже пляшки сам відкрию, – засміявся і поставив на стіл три пляшки самогону.
Каламутні такі пляшки, із паперових затичок тхне міцне й важке… Ось зараз у цій каламуті я втоплю свій розум. Ми п’ємо. Редактор починає: свою улюблену пісню, а ми підхоплюємо: «Ой вербо, вербо…»
– Сто-сто-стой! – гукаю я. – На вулиці гармонія.
– Сюди їх клич, Дарочко, – сказав Василь Євменович.
– Та що ти вигадуєш, Василю?.. Нащо вони тобі здалися.
– Сюди, я тобі говорю.
Василь Євменович тупає ногою, і стара йде. Входять парубчаки з гармонією. Парубчак із довгим, конячим обличчям наполіг вухом і щокою на дворядку, розтягнув її, вона заревла, а другий, вже на підпитку до гармонії приспівував:
Мені згадався лисий у жилетці, шарманщик і боса в червоній кофточці дівчина.
– Да, всяка вещ… – почав Василь Євменович, наливаючи парубкам горілки, – от хлопці, як я був молодий… Дарочко, – звернувся він до старої, – бери ж і ти… Ну, ну, без ніяких…
– Та що… Та я… – Підійшла до столу, взявшись двома пальцями за підборіддя, усміхнулась, перехристилась і випила.
– Так от, хлопці, як я був молодий… А де ж це наш гість? – Це про редактора. Він ліг у соломі біля печі й заснув. – А спить бідолага, шкода, шкода. Треба було б, щоб і він почув моє сочиненіє. Да всяка вещ… Це как пошол один руськой отставной матрос ув Англію. Пошол он в церкву при совершенії божественной літургії. Взял да й винул он колоду карт. Начал он іх розкладивать. Зритель тот час же приступіл к нєму і отослал його на гауптвахту. Вот і питають його:
– Для чего ти при совершенії божественной літургії розобрал карти? За такоє нарушеніє ти будеш строго наказан.
Матрос на ето отвєчал:
– Я, – каже, – отставной руськой матрос. За вислугу лєт своєму отєчеству получіл малий «пенсіон». Поетому із такого пенсіона купить Біблії не в состоянії, а сії карти куплени моїм отцом перед вступленієм моїм на службу і дани мнє не для вранья, а для познанія Бога…
– Та ти вже завів, – обізвалася стара. – Давай хлопцям по чарці, та кончайте. Он уже півні співають.
Хлопці випили, гармоніст заграв гопака, Василь Євменович почав танцювати й наступив редакторові на ногу.
– Еге-ге, – привстав і почухав потилицю редактор, – тут весело.
– Так точно, – сказав Василь Євменович. – Тут говорилося сочиненіє, – підніс редакторові чарку, – как пошол однажди отставной руськой матрос ув Англію…
– Та що ти, – обізвалася знову стара. – Оп’ять значала, чи шо?
– А на чому я зупинився… Ага – охвицер увспрашиваєт матроса: – А какоє ж, говорить, понятіє ти імеєш в етіх картах?
А матрос і кажеть:
– Первой туз, сей єсть Бог, кроме нєго нєт другого во всєй вселєнной. Двойка ето нєбо та земля. Тройка – означаєть воспомінаніє Святой Тройці – Бог Отєц, Бог Син та Дух Святой. Четвйорка – воспомінаніє четирьох євангелістов: Іоан, Матвій, Марко та Лука. П’ятьорка означаїть п’ять мудрих дєв. Шостака – ето сємєйство Ноя, оставшеєся послє потопа, от которого проізошлі люді. Семйорка означаєть, что Бог сотворил все в 7 днєй. Осьмака – ето снятіє со креста Христа Спасітеля нашєго. При положенії во гроб било восєм душ: Іоан Богослов, Нікодім старєц, Іосіф, Марія Магдаліна, Марфа, Лазар і двє сестри Лазаря. Девятка – ето дари Духа Святого: любов, радость, милосердіє, вєра, іскренность, кротость, воздєржаніє, милость і смиреніє. Десятка ето називається 10 заповедей, даних Мойсею на горє Сєнайской для познанія Бога і самого себя, а валєт – ето тот самий глупий, котрий привйол меня к вашему благородію. Краля – ето восточная роза, первая царіца, а король – основатель Росії. У всєх картах чотирі масті сіє означаєт – чотирі страни свєта: восток, юг, сєвєр та запад. В колодє 52 карти, ето показуєть 52 нєдєлі в году. В колодє 365 очков – ето 365 днєй в году, кромє високосного.
Охвіцер конешно удівілся такому острому отвєту, щедро награділ матроса і випустіл єго на свободу за такоє остроє понятіє в картах.
– Перепишіть і дайте мені. А тепер хлопці – грай, – гукнув редактор.
– Да… Всяка вещ… – сказав Василь Євменович, наливаючи чарки самогоном.
Сьогодні вранці мені болить голова. Ні копійки грошей немає. Нізащо похмелитися. Коли встаю, стає нудно і туманіє в очах. Я лежу. Біля мого ліжка на стільці куча листів від молодих поетів. Ці листи приходять, і я їх не розпечатую, бо завжди п’яний, а треба було б поодписувати. Назбиралося цих листів чимало. Ось я зараз почну їх читати. Я майже наперед знаю, що вони пишуть, але все ж таки треба прочитати. Ой, кольнуло в боку. Це я певно неправильно лежав. Та й у грудях щось болить, і в’язи. Де я вчора був? Пам’ятаю… Журналіст… Повії… А що як сифіліс? А де я ще був? Нічого не пам’ятаю. Я взяв найбільшого конверта, розірвав і читаю:
«Шановний тов. Голото, вибачте, що турбую. Я сам селянська дитина, зовсім неосвічений, прагну до сонця, до освіти. В мене надхнення, я б все своє життя віддав би за поезію. Прочитайте мої вірші і скажіть, чи годяться. Приділіть їх до якої-небудь редакції. Напишіть мені листа, укажіть на мої хиби, та як писати вірші, чи є в мене талан, надішліть мені літератури про поезію і якщо можете карбованців 5 грошей. Допоможіть мені, не заривайте мого талану в землю. Не вбивайте мого хисту. Читав ваші твори, дуже мені подобаються ваші твори. Я ніде кращих за ваші не читав. Глядіть же, видрукуйте мої вірші та вишліть грошову допомогу. Я закоханий у вашу творчість.
Читаю його вірша:
Розриваю другого конверта.
«Дорогий Петре, (на ти) це вже пишу до тебе десятого листа й ніякої відповіді. Ти не звертаєш уваги на мій талан. Це з твого боку не красиво. Я страдаю, я мучусь ночами пишу, а тобі навіть важко сказати пару слів, може моя праця і даремна. Чи годиться моє писання куди чи ні. Ти якби знав (мене коробить оце „ти“ зовсім незнайомої мені людини) як важко самотужки вибиватися в люди…»
Я дальше не читаю листа і читаю вірші:
Нічого собі талант! Не посоромився чорт переписати у Шевченка. Цього вірша Шевченко написав ще 1847 року. В Орській кріпості на Оренбурщині. Читаю ще одного вірша:
– Іди ти к чортовій матері! – вигукнув я вголос. – Що ти гадаєш, дурню, що я ніколи не читав Шевченка? Ідіот ти паршивий, плагіятор нещасний! – і лячно мені стало від свого голосу, і соромно. Якби хто з боку почув, то подумав би, що я збожеволів. Я трохи подумав, а потім прочитав кінець листа:
«Ти ж, Петре, пиши негайно відповідь. Як не даси відповідь й на цей раз, то я кидаю зовсім творити й вина паде на тебе, бо ти не схотів допомогти мені.
Читаю третього листа:
«Многоуважаємий Голота, вибач за безпокойство. Я сам син села і люблю поезію. Оце останнього листа пишу тобі, більше не писатиму. Як не одержу від тебе поради, то повісюсь або втоплюсь. Не можу я жити без творчества. Хочу бачити його напечатаним. Скоріше печатай і шли гонорар.
Читаю вірша:
Я в думці послав Огнечервоного к чортовій матері й розірвав четвертого конверта.
«Любий Петро Голота, я вже не маю сил писати вам листи, гадаю приїхати сам. Цими днями приїду».
Я далі не читаю листа й бистро пробігаю очима по віршах, щоб пізнати хто ж до мене приїде:
В мене ще більше розболілась голова. Читаю кінець листа:
«Всі в нашому селі кажуть, що в мене великий талан. Та й я так думаю. Дивуюсь, як ви не звернете намене уваги. Приїду, побачу, що ви скажете – чи писати мені, чи ні.
Я шпурнув усі листи, навіть непрочитані, додолу, вкрився з головою й лежу. Якось заснув. Сниться мені, що за мною хтось женеться. Ось-ось упіймає. Побачив річку з жабурінням, з гнилою водою і поринув у неї, щоб мене не побачили. Купаюся в тому багні з головою і дихаю, а воно ж таке зелене, з жабурінням, і противно мені. Хтось мене схопив за ногу, підняв і вже кидає з височезної скелі в безкрає море. Я замахав руками, ногами й полетів. Лечу, лечу над морем, але ось сідаю. Ось, ось море. Втоплюся. Ух…
Прокинувся я. Передо мною стоїть Василь Євменович і сміється своїми голубими очима. Яке щастя, який я радий… Та ще з пляшкою самогону.
– Дякую безмірно. Лийте швиденько, бо ніяк не встану. Наче хворий кілька місяців.
Випив я. І ось я вже сиджу за столом з Василем Євменовичем. П’ємо, співаємо, розливаємо в розмовах, у піснях річку радости.
– Я ось, Петре Івановичу, приніс оте сочиненіє переписане, що ото колись розказував. Насилу зібрався переписати. Все ж ніколи, бодай його… Сядеш, приміром, писати, а робота стоїть у подвір’ї, в полі. Всяка вещ знаєте…
Я беру його папірці в руки: «Путішествіе руського матроса» і «Як дід Бидрій свою кобилу шукав». В кінці обох творів підписано: «сочіненіє єто составіл Василий Євменович Мартиненко».
– Це, – кажу, – треба зараз до редактора. Гаразд?
– Гаразд.
І ми йдемо до чорнявого редактора в ковбойці й не застаємо його. Попадаємо до пивної і засиділись у ній до ночі. Потім я десь розійшовся з Василем Євменовичем і опинився в малюсінькій конурці-хаті якоїсь повії; вона взнавши, що в мене немає грошей, виштовхує мене з хати. Я огинаюся, вона б’є мене кулаком у лице і горланить, що є сили. Я схопив табуретку й жбурнув нею на повію, але вона відскочила, й табуретка полетіла кудись у темний куток, чи в сіни, чи на веранду у щось темне. Прийшли два міцні дядьки, надавали мені міцних стусанів, вивели мене у якийсь темний провулок, обшарили всі мої кишені, потім тусонули мене так, що я зарив у землю носом. Пішли. Згодом я підвівся. Я ледве йшов. Я почував себе хворим. Все в мене боліло, щеміло, наче по мені проїхало кілька автобусів. Я вибрався з темного провулка на освітлену електрикою вулицю. Зажурений іду вулицею. Мені важко й сумно. Ходять люди, сміються, радіють, розмовляють, оті щось обговорюють, ті йдуть і тихо шепочуться. А я наче тільки що виліз із того світу. І треба ото мені пити. Які щасливі люди, що не п’ють. Але й я міг би не пити. Я от візьму та й не буду пити. Я знаю добре, що горілка це злодій, що викрадає мою свідомість… Ось візьму й перестану пити. Я пізнаю, де я. Це я вулицею Революції іду додому.
Приїхав до мене із Зінов’ївщини молодий поет Голосний. Привіз кілька зошитів своїх віршів і ось вже кілька годин підряд читає мені їх, аж я стомився слухати. Всі вірші погані, не годяться, у поета ані крихти талану. Я серджусь. Мені хочеться сказати: кинь к чорту читати своє барахло і забирайся звідси під тринадцять чортів. Але нічого не кажу і слухаю його бездарну писанину. Слухаючи його твори, одягаюсь, готуюся йти з дому. Може, догадається і перестане читати. Але ось я вже одягнений, сиджу, а він далі читає. Я дивлюсь на його величезне лице, на жовтого сіряка, на чоботи, як два паровози, і мені нудно. Йому ще вчитись та вчитись, він навіть не закінчив сільської школи, і неписьменний, і бездарний, але я на кожний прочитаний вірш кажу, що вірш гарний і талановито написаний. Тільки от мова та…
– Та то нічого, то ви виправите, обробите, – сказав упевнено Голосний, розвертаючи п’ятого зошита.
«Та це він певне готовий читати цілий день і цілу ніч? Людина ні на крихту не подумає, що мені ж пора обідати, а я ще й не снідав, бо прийшов же він і зразу ж почав читати». Це я думаю і мене бере зло.
– Слухайте, я… мені треба йти, – нарешті сказав я.
Поет здивувався і нахабно повернувсь до мене своїм червоним, як перепічка, обличчям.
– Тут же небагацько, – сказав він, перегортаючи величезними порепаними пальцями товстого загального зошита з чорною цератовою палітуркою.
– Ні, мені треба йти.
Я встав. Поет мовчки встає, підходить до шафи з книжками, слинить свої пальці й перегортає книжки. Вибрав кілька книжок і сказав:
– Дайте мені ці книжки.
– Як, зовсім?
– Ну, да.
– О, ні. Я книжки нікому навіть читати не даю.
В поета лице стало ще червоніше. Маленькі, сірі очи заховалися за білими випаленими сонцем бровами. Я чомусь подумав, що коли б це було в його селі, то він би мене добре виматюкав би, або ще й каменюкою в мене пустив би. Він узяв у руки свою торбинку, став біля порога й сказав:
– Я тепер все зрозумів.
– Що ви зрозуміли?
– Ви не хочете дати мені ходу.
– Як це не хочу дати ходу?
– Ви не даєте мені книжок, бо не хочете, щоб я набрався освіти, бо як буду освічений, то краще писатиму за вас… І не хотіли дослухати мої твори, бо вони кращі за ваші.
– Слухайте, товаришу, я не бібліотекар і не доставник книжок всяким пройдисвітам. А те, що я не дослухав ваші дурниці, то вибачте мені, ви мене заморили, потім забули, що я людина й хочу їсти. Мені треба йти обідати.
– Ну, то йдіть обідати, а я вас підожду.
– Ні, ні… Так не можна. Я прийду дуже пізно. Несіть свої вірші до якої-небудь редакції.
– А де це ця редакція?
Я дав йому низку адрес і він вийшов.
Чув я про нього, що він обходив усі редакції і скрізь йому казали, що вірші нікуди не годяться, що йому треба багато читати, вчитись, а то прямо казали, що в нього немає хисту, що йому треба кинути писати. Але він і слухати не хотів цих порад. Він лишався з тою думкою, що йому заздрять, бояться конкуренції і тому не хочуть іти йому назустріч.
Я вже не п’ю кілька днів. В кімнаті в мене чисто прибрано.
Я пишу. Сьогодні я нікуди не йду й цілий день писатиму. Ось пишу. І ось без стуку в двері заходить поет Голосний. Він схуд. Кладе торбину коло порога й не вітаючись підходить до мене, вп’явшись очима у моє писання.
– Пишете? – таємниче спитав він.
– Пишу.
– Ану, як ви пишете? – починає розпитувати, допитуватися до дрібниць, бере писане в руки, слине пальці і перегортає.
Мені хочеться йому сказати, що він мені заважає, що краще було б, коли б він ішов собі геть, але це мені тільки хочеться сказати. Поет підходить до торбинки, виймає з неї пляшку гіркої, показує мені і всміхається.
– Що гарна? – каже. – Слинка не тече? Кидайте писати й ковтнемо.
Я обурився, але лагідно сказав Голосному:
– Ідіть собі, товаришу, і ковтайте десь сами, скільки вам завгодно.
Він помовчав, заховав горілку в торбинку і сказав:
– Купіть у мене вірші. Скільки ви дасте за всі мої вірші? Вони вам згодяться. Ви їх собі обробите і попечатаєте.
– Видати ваші вірші за своїм прізвищем?
– Що хочете, те й робіть з ними. Пишіть своє прізвище… Як хочете.
– Та ви, товаришу, обсипте мене золотом, щоб я чужий вірш, а тим паче поганий, видав за своїм прізвищем…
Поет помовчав подумав, а тоді тихим, бідним голосом промимрив:
– Дайте мені грошей, щоб я міг повернутися додому.
– Ви, товаришу, гадаєте, що це ви тільки один відвідуєте мене з торбою віршів. Це як усім давати на дорогу, то можна без сорочки лишитись.
– Так ви не даєте? – лице зробилось зле й червоне. – Значить ви не хочете допомогти мені? Значить ви мені заздрите.
– Друкуйте свої вірші, беріть гонорар і їдьте додому, не заважайте мені працювати.
Поет грюкнув дверима й вийшов. Я роздратований його горілкою шукав собі компанію і добре випив.
Дивлюсь на свою незакінчену повість і сумую. Невже я не переборю себе. Невже горілка сильніша за мене й поборе мене? Я дивлюся в дзеркало й бачу, як у моїх очах тремтять, виблискують срібні краплинки. Я відчуваю, що за мною ходить труна, я відчуваю, що хоч де я буду, хоч що робитиму, біля мене близько цвинтар. Я навіть уявив свою могилу, посипану жовтим пісочком. І нікого, нікого немає біля тієї могили. Самотня стоїть моя могила. Ніяк не можу уявити, хто відвідуватиме її. Мені ввижається смерть. Я беру олівця й пишу вірш:
Але я не дописав вірша. Прийшли товариші: репортер і журналіст. Пішли обідати. Багацько пити не будемо. Так трохи для веселості. П’ємо. Я знаю, що коли вип’ю одну чарку, то друга й третя сама увіллється в мою душу. Я це знаю – і п’ю. Ось ми п’ємо. До нас підходить безпритульний і простягає руку, щоб дати йому копійку. Я вдивляюся в босого, обірваного безпритульного й пізнаю поета Голосного.
– А де ж твої чоботи, сіряк, картуз, торбинка?..
– Вкрадено.
– Чого ж ти не їдеш додому?
– Нізащо.
– Скільки коштує квиток?
– 12 карбованців.
Я пояснив хлопцям, в чому річ, і ми скинулись йому по чотири карбованці.
Обідали ми до ночі й кожен із нас був п’яний, як ніч. Я підсів до столика, за яким сиділа парочка, і щось таке варнякав. Щось мені не подобалось. Я взяв з їхнього столика пляшку з пивом і брязнув нею по столику. Чоловік ляснув мене по щоці, тоді журналіст і репортер схопили його, скрутили вдесятеро, пхнули під столика, що звалився, і з вазочки з цвітами лишилися одні цурочки. Обід виллявся тому на спину, заляпавши його буряками, капустою, а тарілка розбилася об його голову. Пручаючись, зачепив ногою столика, й він одлетів на кілька кроків. Дама з офіціянтом топтались на одному місці, не знаючи, що почати, і говорили щось про міліціонера. Якимсь чином нам удалося втекти, навіть не заплативши за «обід».
Ми кудись їдемо потягом. І ось мої товариші кудись ділись, а я їду сам. До мене підійшли два червоноармійці з ДПУ.
– Куди ви їдете? Будь ласка за нами.
Кого? Мене будете брати, якесь там ДПУ? Я лаюсь на всі лади, одбиваюсь, пацаю ногами, плююсь і голосно викрикую прочитане колись у газеті:
– Ленін создатель, Дзержинский організатор ЦК ВКП(б) вождь, а рабочий клас опора чека ГПУ? Пустіть мене, бо буде вам горе! – кусаю їм руки, але вони не пускають. Вони були здорові парубки й тільки посміхалися з того, що я пручався й лаявся.
Я опинився в камері Люботинської райміліції. В одиночній. Беру табуретку й гачу нею об нару. До ранку я побив у цурочки нару й табуретку, шибки з рамою ґратового вікна й навіть кидав ними за ґрати, розбиваючи шибки на веранді, куди виходило вікно.
Мене відвезли до Харківського БУПРу. Я думаю покінчити з життям. Я нізащо не висиджу в БУПРі і три-чотири дні. Нізащо! Я вже переконаний в тому, що пити не кину. І так не легко, а як пити то краще… Я нізащо не буду жити. В мене нікудишнє здоров’я… О, я несерйозно ставлюся до своїх обов’язків. Я зробився розгублений, до всього байдужий. Мене вже не цікавлять політичні події дня. Мені вже все одно. Я навіть не читаю газет.
Я всосався в оточення, що було мені таке далеке… Мені зараз чудова пудра, духи пахнуть прекрасною жінкою. Мене тягне до ресторанного шуму, музики так, як колись тягло до невідомого, до далекого… Я стаю не громадською людиною. Колись я відчував боротьбу до сліз на очах. Так я тепер з завмиранням вислухую плач ресторанної скрипки й роялю. Колись я таких, як я тепер, звав гнилими, віджилими типами, колись я на таких, як я тепер, дивився з презирством. Колись я таких, як я тепер, вішав би, щоб не погнили нового молодого світу. Я почуваю, що гнию. Я почуваю, що падаю в прірву й нізащо вхопитися. В мене зовсім інший світогляд, в мене нікудишня пам’ять. Я починаю лякатися. Що читаю – зараз же й забуваю. Правда, може, це тому, що я читаю безладно, як попало, не стежу за собою, не працюю над собою. Треба ж читати розмірено, прочитав і подумав, перевірив у собі, засвоїв, а тоді ще… Так, здається, Антуан Альбала І сказав: «Одни желудки поглощают много и ничего не переваривают, другие поглощают мало и переваривают все». Так, я несерйозно ставлюся до своїх обов’язків. Кінець. Я не живу. Ось мені здається, що біля мене труна і близько-близько цвинтар. Я бачу свою самотню могилу, посипану жовтим пісочком і нікого-нікого немає біля неї. Я в думці погладив рукою по оббитій білій матерії всередині чорної труни. Ось тут я буду лежати. Стало мені моторошно і вчувається мені те, що я десь вичитав: «Самая жалкая жизнь в тысячу раз лучше самой красивой смерти».
А може, жити? Та ж мені треба багато зусиль покласти на те, щоб узятися серйозно до своїх обов’язків. А чи ж я зумію? БУПР. Ось іще й БУПР. Я почуваю себе в ньому так, як наче мені одрубано руки, ноги й велено бігати та робити руками якусь будівлю. Мені чогось згадався твір Шарля де Костера «Пригоди Тіля Уленшпіґеля». Син Клааса Уленшпіґель хоче в клітку посадити пташку. Клаас сказав йому:
«Що ти робиш?»
«Хочу зловити пташку й посадити в клітку, годуватиму її зерном і слухатиму, як вона мені співатиме».
Клаас сказав Уленшпіґелю:
«Посади її в клітку й нехай вона тобі співає. Давай і я тебе посаджу в клітку, годуватиму тебе, і ти будеш мені співати. Замкну тебе на залізного засова. Ти любиш бігати й не могтимеш побігти. Ти лежатимеш в холодку, коли тобі буде холодно. Лежатимеш на сонці, коли тобі буде душно. Колись у неділю ми поїдемо з дому і вернемось хтозна коли. І знайдемо тебе вмерлого».
Уленшпіґель відчинив вікно й випустив пташку. І пташка полетіла на волю. На волю! Воля! Яке приємне, кругле, гладеньке й миле слово: воля. Мені хочеться на волю!
А може, жити?
Мені хочеться жити.
Я вирішив не пити. Ось я в наркодиспансері. Я сам не в силі кинути пити. Надто глибоко втілився алкоголь в мою кров і тіло… Моя сила волі похитнулася. Я як раб падав перед катом-алкоголем на коліна та цілував йому брудні, гидкі руки й ноги. Я понижався перед ним, падав ниць і слухав його, як слухав свого володаря полонений. А він, мій володар-алкоголь, глибоко запустив свої зелені пазурі у фібри всього мого єства, пронизав наскрізь моє серце, виснажив його… І я не в силі боротися зі своїм катом сам. Я прийшов за допомогою до лікарні. Я відчуваю, що лікарка, яка ось зараз розмовляє зі мною, бажає мені добра. В її чорних, великих, круглих очах багато щирості, материнської любові й ще чогось такого доброго, теплого, що не можна зловити, хіба лише відчути. Коли вона з очей здіймає густі чорні вії і дивиться на мене, я опускаю свої очи вниз. Коли в куточках її тонюсіньких губ засяє усмішка, я почуваю себе на десятому небі, а коли вона сувора, мені робиться сумно. Вона пильно й глибоко подивилась на мене й виразно сказала:
– Прийдете завтра о 12-й годині дня.
І я спішив на цей час до неї. Я йду й чую: 12 година, 12 година. Я бачу очи круглі, чорні, єврейські очи. Вона дивилася вниз, потім густі вії звела вгору й на мене глянули великі, чорні очи. Вона сказала прийти о 12-й годині і я спішу. Я мушу бути о 12-й годині в лікарні. Мене зустрів один знайомий, що давно мене не бачив, він хотів щось розпитати й здивувався коли я замахав рукою, мовляв, вибач, спішу, мені дуже ніколи.
Я сиджу в кабінеті своєї лікарки, біля столу, за яким сидить вона, і почуваю себе ніяково. Вона поклала лікті на стіл, сплела руки під підборіддям, пірнула головою в маленькі плечі й дивиться в мою душу. Я слухаю докори своєї лікарки й розглядаю її. Чорне волосся ладненько згорнуте назад і від цього півкругле чоло стає світле. Брови чорні і так само, як чоло, півкругом лежать над очима. Трохи римський ніс пасував до її чорних очей, до туго стиснутих тонюсіньких губ, надавав її обличчю якоїсь серйозності й величності. Все її неї було до речі. Навіть велика брошка на грудях, з малюночком у кілька васильків і чорненький ніжний пушок над куточками губ і чиста, гладенька переконлива розмова. Коли лікарка говорила про велике зло алкоголю і застерігала мене від нього, в неї на переніссі збігалися брови, а коли вона говорила про моє майбутнє без алкоголю, її лице просвітлювала мила усмішка й мені було радісно. Звичайно, я ніколи не буду пити. Я готовий її слухати. Я буду робити так, як вона каже. Я відчуваю, що вона хоче мені добра… Я дивлюся на лікарку і кажу собі в думці, що на тлі моєї дійсності виринула людина, яка всім своїм єством бажає мені добра.
Так. Я глибоко в це вірю.
Вона мені сказала:
– Ляжте!
І я ліг на чорну канапу, вкриту білим простирадлом. Лікарка встала з-за столу й підійшла до мене. Коли вона йшла, я помітив, що в неї легка й струнка хода. Сама вона повна, кругла, в її рухові відчувається багато рішучості й мужності. Вона сіла біля мене, взяла мене за руку і звеліла мені закрити очи. Потім легенько торкнулася рукою до мого чуба. Я відчув у цій руці якусь відданість і жалість до мене. Мені хотілося плакати й вірити цій руці. Рука м’яко й тепло рухалась у мене на голові, торкалася мого чола, а я стиснув міцно губи і слухав лагідний, повний щирості й могутності голос лікарки. Вона запевняла мене, що алкоголь зводить людину нанівець, що коли я буду й далі пити, то дійду до того, що валятимусь під тином; ніхто на мене не схоче глянути. Вона казала мені, що я потрібен суспільству, що мені треба назавжди відмовитись від горілки й стати тверезим громадянином нової країни. Вона наказувала мені не пити. Я слухав її з заплющеними очима і здавалось мені, що це сниться, що це я уві сні чую таку чисту, прозору, могутню і надхненну промову.
– А тепер відпочиньте, – казала вона, – одпочивайте. Звуки, що навколо вас, вас не турбують, вони далеко, далеко, ви чуєте лише мій голос.
І справді шум хворих в почекальні зразу перенісся кудись далеко, я ледве чую їхню розмову. Мені чути виразно голос лікарки:
– Повіки ваші важчають, по всьому вашому тілі проходить приємна втома. Вас охоплює дрімота, вам хочеться спати. Засинайте. Вас нічого не турбує. У нас вам гарно-гарно. Засинайте. Засинайте.
І я засинаю. Мені щось невиразне сниться.
Я глипнув очима. Лікарка сидить за столом і щось пише. І потім, не міняючи своєї пози, вона лише зняла вії вгору й чорні, великі очи глянули на мене.
– Закрийте очи.
І я заснув.
Сьогодні я дізнався, що моя лікарка має міцне прізвище. Прізвище з приміткою каменя. Міцне і впливове прізвище. І вся вона впливова. Вона сказала мені не пити і я не п’ю. Я її слухаю і спішу до неї. Мене тягне до неї, як шматочок сталі до великого шматка магнету. Я спішу до неї, почути її лагідний і впливовий голос, відчути на собі силу її очей. Я спішу до неї озброїтися зброєю, тією зброєю, якою я мушу боротися з зеленим змієм алкоголем. Я відчуваю цю зброю і в словах своєї лікарки, і в погляді, і в рухові й навіть у прізвищі. Я подумав: як славно бути такою людиною, як вона. Вона має величезний успіх в житті. Я десь вичитав: «успех в жизни зависит исключительно от способности привлекать к себе людей или оказывать на них влияние». Я особисто відчув на собі й те, й друге. Вона і приваблює мене до себе і справляє на мене велике вражіння.
Зустрів поета Голосного. Він не поїхав додому. Він обшарпаний, лежить без пам’яті на базарі під гнилим рундучком. Ввесь мокрий. Все, що він їв, викидав на себе, біля себе. І не пізнати його.
Це щось навіть не подібне до людини, а якась копиця старого ганчір’я з приміткою брудного тіла, закиданого пережованою і неперевареною їжею. Запив хлопець. Шкода мені його стало. Я підійшов до нього, забалакав, але він щось промимрив і заснув.
Мені яскраво уявилася моя лікарка. Мені згадалися її слова, де вона каже, що коли я не кину пити, то дійду до того, що буду валятися під тином. Вона мас рацію. Я ніколи нізащо не буду пити. Я зараз працюю над одним великим твором. Починаю знову втягуватися в громадське життя. Мені розвидняється. Я дужчаю, я одужую. Кілька раз до мене приходили товариші, кликали «обідать» і я обманював їх, що ніяк не можу, бо в мене отакі й отакі справи. Такі справи, що аж ніяк не можу. Одного разу в їдальні бачив випивку. Мені кортило випити й тут же яскраво уявилася постать лікарки. Я чув її слова: «ви не будете пити. Ви не маєте права пити. Не маєте права. Ви не будете пити». Я відчуваю на собі круглі чорні очи й одвертаюся від горілки. І кожний раз, коли я мав нахил випити, мені здавалося, що я цим ображаю свого лікаря, що я цим зроблю їй боляче, що я після цього не зможу дивитися їй у вічі, що я буду негідний ступити ногою до її кабінету… А мені так хочеться в ньому бути. Я нетерпляче чекаю того часу, щоб іти до лікарки. Коли я в почекальні чекаю на прийом і завше, як відчиняються двері: вгадую, що йде вона лікарка. Вона виходить і ледве помітно киває головою на моє привітання. І я тоді особливо яскраво помічаю величність її руху, трохи римський ніс і міцно стулені тоненькі губи з ніжним чорненьким пушком над куточками. Коли вона проходить повз хворих, то наче нікого не помічає, а на сеансі розказує мені, що робив і що говорив я в почекальні.
Я дивлюся на лікарку, вивчаю риси її обличчя, форми тіла й мені все в ній подобається. Мені робиться сумно, коли сеанс кінчається, і мені треба йти додому. Я дивлюсь на неї, як закоханий. Вона кладе лікті на стіл, сплетає руки під підборіддям, уткнувши голову в круглі маленькі плечі, усміхається до мене й питає, як я себе почуваю. Я дивлюся на брошку з васильками й бентежусь. За кожним разом, коли я їй кажу, що не пив, вона радіє так, наче я їй роблю якусь велику послугу.
Вона мені подобається. Я питаю себе: чи люблю, чи гіпноз? Лікар-женщина і хворий поет. Це ж романтично. Я вже міркував. Як сказати їй про те, що я її кохаю. Може, зручніше написати листа? Звичайно, я її люблю. Я в цьому переконаний. Я тільки про неї й думаю. Хоч де б я був, що б робив – я ні на секунду про неї не забуваю. Одного разу вона мені навіть приснилась. Так: я її люблю і люблю свіжо, юно, як перший раз в житті. Буває ж так, що зустрічаєш на дорозі свого життя людину, яка вертає тобі першу юність, першу любов і ти юнієш. Вона освіжила мене. Вернула мені молодість, бадьорість, і я ожив. Коли я заходжу до її кабінету, то мені здається, що я перегортаю ще одну сторінку якогось французького роману, головними героями якого жінка-доктор і хворий.
Я приходжу до кабінету, сідаю біля столу й мовчу. Дивно, що я не находжу, що казати. Я такий колись веселий, балакучий, моторний сиджу й мовчу. Дивлюсь на брошку з васильками або на стіл і мовчу. Їй треба розповісти про своє здоров’я, чи не пив, чи не тягне пити, як я борюся з собою, чи не спокушав хто, чи думаю я про те, що мені треба змінити своє оточення? Все це мені треба розповісти, а я сиджу й мовчу. Так хочеться мовчати.
– Ляжте.
Я ліг на чорну канапу, вкриту білим простирадлом. Вона встає із-за столу з міцно стуленими губами, тримаючись однією рукою за брошку, дивиться кудись убік і йде до мене. Бере мою руку в свою і трохи думає. Вона дивиться кудись убік і думає. Я дивлюся на профіль її обличчя і з острахом думаю: ось зараз вона повернеться до мене всім своїм лицем, і я не встигну освоїтися з своїм становищем… Мені подобається її майже римський ніс. Вона з профілю велична й дужа. Ось лице повернулось. Чорні глибокі очи. Вона дивиться на мене, її рука поволі піднімається і торкається мого чуба. Я не міг довго дивитися в її очи і заплющив свої.
– Повіки ваші важчають. Згуки, що навколо вас, вас не турбують. Вони пішли від вас далеко, далеко. По всьому вашому тілі проходить приємна втома. Вас охоплює дрімота. Вам приємно тут відпочити, відпочивайте. Засинайте. Спіть. Спіть. Засинайте!..
Мені робиться легко й приємно. Мені хочеться взяти її руку, що тепло лежить на моєму чолі, ніжно любляче пригорнути до своєї щоки, до шиї, але я навіть не смію поворухнутися. Мені стало легко й приємно. Я засинаю.
Я себе яскравіше пізнаю. Я пізнаю де я. Я вулицею Революції йду додому. Я йду додому. І в моїй уяві виразно стоїть постать лікарки. Я люблю її, вірю їй і роблю так, як каже вона.
Вона сказала не пити.
І я не п’ю.
Гантке – завод фірми Гантке у Дніпропетровську.
Фанза – хата.
Ходя – господар.
Дзян-дзюн – щось як губернатор.
Наргіле – чубук од кальяна.
Кана – піл, довга, широка лава.
Хунхуз – розбишака.
Персонажі роману «По вогонь» Ж. Роні.
Строк – комора.
Ґаблі – вила з трьома гостряками.
Москалики – так у Європі називали тарганів.
Михайло Туган-Барановський (21.11.1902—5.10.1986) – син відомого ученого-економіста і члена Центральної Ради, з 1919-го до 1925-го жив на еміграції, з 1926-го – у Харкові, з 1930-го – у Москві. Писав українські вірші («Нова Генерація»). Був учасником війни, з 1950-го і до смерті жив у Волгограді, де видав кілька романів.
Молоч – молотьба.
Псєнка – найгірше сіно.
Походні – смолоскип.
Тебе – жінку дуже люблю.
Люби мене – жінку.
Балагола, балагула – єврейський візник.
Тут і далі у вірш вмонтовано імена українських отаманів з періоду Першої московсько-української війни: Кость Блакитний, Пилип Хмара, Яків Щириця, Орел (Яків Гальчевський), Євген Ангел, Гайовий (Іван Грисюк), Семен Заболотний, Михайло Брова, Юрко Тютюнник, Зелений (Данило Терпило).
Мир вам!
Судний день.
Свято Есфірі.
Служка в синагозі.