В історії Стародавньої (Київської) Русі багато руських князів залишили значний слід. Ярослав Володимирович, що прозивався Мудрим, серед них по праву займає провідне місце. Він, продовживши справу свого батька Володимира Великого, зібрав воєдино землі, що відпали після його смерті, відновив територію держави, укріпив державний апарат, заклав основи судової системи, провів дуже значні культурні перетворення. При ньому Київська Русь стала найбільшою державою Європи. Все це дало підстави історикам стверджувати, що за часів правління Ярослава Мудрого (1019(20) – 1054 рр.) Київська Русь досягла найвищого розквіту.

Літописи нічого не розповідають нам про дитинство Ярослава. Більше свідоцтв є про зрілі роки життя і діяльності князя. Проте часто вони суперечать одне одному. «Повість минулих літ», що збереглася у ряді пізніших літописних зведень, говорить про те, що Ярослав любив церковні статути і книги. Згодом московський літопис тільки повідомляє, що «був же Ярослав кривоногий, але розумом досконалий і хоробрий у бою, християнин, сам читав книги». Скандинавська «Сага про Еймунда», написана на рубежі XI—XII сторіч, малює Ярослава хитруном, здатним на братовбивство і схильним покласти відповідальність за скоєне на інших. Характеристика ця суперечить традиційному образу благочестивого і освіченого правдолюба, але зближується з глузливою зневажливістю до князя з боку київської дружини.

Ярослав народився від шлюбу князя Володимира Великого і полоцької княжни Рогнеди. Нестор, укладач «Повісті минулих літ», не вказує рік народження Ярослава. Історик В. М. Татищев, у результаті аналізу даних, які збереглися в літописі (наприклад під 1054 роком Нестор записав: «Помер великий князь руський Ярослав… Жив же він усього років сімдесят і шість»), приходить до висновку, що Ярослав народився в 978 році. Інший видатний дослідник С. М. Соловйов датою народження Ярослава вважає 988 рік. Цієї дати дотримувалася більшість радянських та і сучасних істориків.

Ярослав, четвертий син Володимира Великого, в кінці 90-х років X сторіччя відправляється на правління в Ростовську землю. У цей час Володимир розсадив своїх старших синів, як співправителів, по різних містах. «І посадив Вишеслава у Новгороді, Ізяслава у Полоцьку, Святополка у Турові, а Ярослава у Ростові», – писав літописець. Ростов, як свідчить літопис, у ті часи був «славним і багатонародним містом». У Ростовській землі отрок швидко мужнів, формувався його характер. Ярослав налагодив добрі взаємини з місцевим населенням, жив у злагоді з боярством і вірно служив батькові. До кінця свого княжіння в Ростовській землі він заснував місто Ярославль – при впадінні до Волги річки Которость (або Которостль).

У 1010 році Ярослав приїжджає до Києва (можливо, на похорон дружини Володимира, царівни Анни). Цими днями до Києва прибувають новгородські посли з сумною звісткою про кончину його старшого брата Вишеслава і просять князя Володимира дати їм на княжіння одного з синів. Батько відправляє Ярослава до Новгорода Великого.

На ту пору Новгород був уже великим (для свого часу) економічним і торговим центром. Через нього велася активна внутрішня і зовнішня торгівля. У місто приїжджали купці з різних куточків Русі, а також з іноземних держав. Особливо багато було німців, шведів, норвежців. Звідти новгородські й іноземні купці відправлялися до Візантії по давно відомому шляху «з варяг у греки».

У 1014 році Ярослав – можливо, з відома новгородців і новгородського посадника – відмовився платити батькові щорічну данину Новгорода. А вона складала чималу суму – 2000 гривень (одна гривня = 170 г срібла). По суті, це стало першим в історії Давньої Русі відкритим протистоянням, першою спробою відособлення Новгорода від єдиної держави, перетворення умовного правління Ярослава в безумовне. Літопис повідомляє: «Коли Ярослав був у Новгороді, давав він за умовою до Києва дві тисячі гривень із року в рік, а тисячу роздавав у Новгороді дружині. І так давали всі новгородські посадники, а Ярослав не давав цього до Києва отцеві своєму. І сказав Володимир: “Розчищайте шляхи і мостіть мости”, бо хотів йти на Ярослава, на сина свого, але розхворівся».

Ярослав, дізнавшись про похід Володимира до Новгорода, «послав за море, привів варягів, оскільки боявся батька свого», і почав готуватися до битви. Він був у повній готовності до бою з батьком. Але той зволікав. З одного боку, почати похід не дозволяла хвороба, а з другого – Володимир отримав звістку про виступ на Київ печенігів і був вимушений направити проти них свою дружину на чолі з улюбленим сином Борисом.

Володимир помер в 1015 році. Проте, відзначає літописець, «втаїли смерть його, оскільки Святополк був у Києві». Святополк – старший брат Ярослава. Літописи повідомляють, що він був сином гречанки й Ярополка – брата Володимира. Після смерті Ярополка Володимир узяв вагітну гречанку за дружину. Літописець, який явно негативно ставився до Святополка, повідомляє, що той, укріпившись у Києві, почав думати: «Переб’ю всіх своїх братів і стану один володіти Руською землею». Незабаром він убив Бориса, улюбленого сина Володимира, потім Гліба і Святослава. Відсутність Бориса і батькової дружини в Києві (як ми пам’ятаємо, Володимир послав його проти печенігів) дозволили Святополку зайняти київський стіл.

Стародавня скандинавська «Сага про Еймунда» повідомляє, що Ярослав на початку 1016 року зібрав близько 3 тисяч новгородців (руський літопис називає фантастичну цифру 40 тисяч) і тисячу варягів. Наприкінці літа об’єднаний загін рушив на Київ. Святополку стало відомо про похід війська Яро слава. Він зібрав дружину зі всіх підвладних йому земель, найняв печенігів і виступив назустріч. Супротивники зустрілися біля Любеча і розташувалися по різних берегах Дніпра. Вночі Ярослав послав лазутчика в стан ворога, де знаходилася його людина, щоб дізнатися, коли краще наступати. Відповідь прийшла швидко. Наступати необхідно було негайно, оскільки Святополк цієї ночі, не чекаючи нападу, безтурботно бенкетував зі своєю дружиною.

До світанку військо Ярослава переправилося на другий берег Дніпра і вишикувалося в бойові порядки. «Була січа жорстока, – записав літописець, – і не могли із-за озера печеніги допомогти; і притиснули Святополка з дружиною до озера». Кияни ступили на лід, що не окріпнув, і зразу ж багато хто пішов під воду. Святополк врятувався і з невеликою дружиною втік до свого тестя – польського короля Болеслава I Хороброго. Ярослав зайняв київський стіл. «А було йому тоді, – свідчить літопис, – 28 років».

Проте княжіння Ярослава в Києві виявилося недовгим. У 1018 році Святополк і його тесть Болеслав I Хоробрий оголосили йому війну. Одночасно на Київ вони навели печенігів, які завдали величезних збитків місту. Вигорів майже весь посад. Ярославу довелося спішно зібрати військо і в кровопролитній битві здолати печенігів. У цьому бою Ярослав був поранений в ногу, що підсилило його кульгавість. Але війська польського короля і Святополка, підтримані найманцями-німцями (300 чоловік) і угорцями (500 чоловік), становили серйозну небезпеку для Києва.

Супротивники зустрілися на річці Буг і стали по різні сторони річки. Ярослав не встиг приготуватися, був переможений і втік до Новгорода, а Болеслав I Хоробрий зі Святополком пішов до Києва і штурмом оволодів містом.

Поки Святополк княжив у Києві, Ярослав дістався до Новгорода і хотів уже звідти втікати за море. Але посадник Костянтин, син Добрині, з новгородцями знищив його човни, сказавши: «Хочемо ще битися з Болеславом і Святополком». Вони почали збирати гроші: «від чоловіка по чотири куни, від старости по 200 гривень, а від бояр по 18 гривень». На зібрані гроші покликали варягів і роздали їм платню. Таким чином Ярослав зібрав значне військо і рушив до Києва. Святополк, дізнавшись, що на нього знов іде Ярослав із значними силами, втік до печенігів.

Наступного року Святополк, найнявши печенігів «в силі тяжкій», знов рушив на Київ. Ярослав також зібрав велике військо і вийшов назустріч братові. До вечора третього дня Ярослав здолав свого ворога. Святополк під час втечі загинув десь на кордоні між Польщею та Чехією. Ярослав знов сів на київський стіл, «утер піт з дружиною своєю, показавши перемогу і працю велику». У руках Ярослава опинилися Київ, Чернігів, Переяславль, Ростов, Муром, Смоленськ, Новгород.

Утвердження Ярослава в Києві, ще не зовсім означало, що він став єдиновладним правителем в Руських землях. У далекій Тмутаракані сидів його молодший брат Мстислав. Цей мужній воїн, що прозивався Хоробрим, ніколи не знав поразок, був побожний, довготерпеливий і милостивий до всіх. Більше всього на світі Мстислав любив свою дружину, для якої нічого не жалів.

У 1026 році Мстислав, незадоволений братом Ярославом, який не поділився з ним батьківським спадком, а дав лише далеку і дику Муромську землю, зібравши підвладних йому печенігів і касогів (черкесів), пішов на Київ. Біля міста Листвен, за 40 верст на північ від Чернігова, на березі ріки Рута, між братами відбулася кровопролитна січа. Літописець оповідає: «Мстислав же з вечора ополчив дружину і поставив сіверян прямо проти варягів, а сам став з дружиною своєю по обох сторонах. І настала ніч, була тьма, блискавка, грім і дощ. І сказав Мсти слав дружині своїй: “Підемо на них”. І пішли Мстислав і Ярослав один на одного, і схопилася дружина сіверян з варягами, і трудилися варяги, рубаючи сіверян, і потім рушив Мстислав з дружиною своєю і почав рубати варягів. І була січа сильна, і коли виблискувала блискавка, блищала зброя, і була гроза велика і січа сильна і страшна. І коли побачив Ярослав, що терпить поразку, утік з Якуном, князем варязьким, і Якун тут втратив свій плащ золотий. Ярослав же прийшов до Новгорода, а Якун пішов за море. Мстислав же, як тільки трохи посвітліло, побачивши посічених своїх сіверян і Ярославових варягів, сказав: “Хто тому не радий? Ось лежить сіверянин, а ось варяг, а дружина моя ціла”. І послав Мстислав за Ярославом, кажучи: “Сідай у своєму Києві, ти старший брат, а мені хай буде ця сторона Дніпра”», тобто Чернігів. Брати уклали мир і розділили Руську землю по Дніпру. «І почали вони жити мирно і братолюбно, – відзначив літописець, – перестала усобиця і заколот, і була тиша велика в землі». Мстислав залишався цілковито самостійним государем своєї землі, допомагаючи старшому братові боротися з ворогами Русі.

І лише в 1034 році, після смерті Мстислава, Ярослав став одноосібним правителем Київської Русі і залишався ним до своєї кончини.

Багато істориків звинувачують Ярослава Мудрого в тому, що його зовнішня політика була нерішучою і він не приєднав до Русі нових територій. Та варто відмітити, що заслуга правителя полягає не так у тому, скільки нових територій він приєднав, а в тому, що він зробив для розвитку власної держави.

І в цьому сенсі в історії Київської Русі, мабуть, рівних Ярославу ми не знайдемо. Ярослав добре пам’ятав звинувачення, які пред’явили кияни його дідові Святославові: «Ти, князь, шукаєш чужої землі і про неї піклуєшся, а свою покинув», і всю свою енергію направив на повернення втраченого і зміцнення власної держави.

Ярослав, правлячи величезною територією Київської держави, як і його батько, продовжував укріплювати державний лад Русі. Він підсилює свою владу в Новгороді, давши новгородцям «грамоти», але вигнавши ще в 1019 році впливового і небезпечного для нього намісника Костянтина Добринича, очільника верхівки новгородського суспільства. Намісником у Новгороді він садить свого сина Володимира (раніше там сидів якийсь час малолітній Ілля). Під 1035 роком літопис повідомляє: «Ярослав ходив до Новгорода і залишив там на княжінні старшого сина свого Володимира». Володимир виявився надійним помічником батькові у всіх його справах. Можливо, цьому сприяла дружина Ярослава і мати Володимира Інгігерда, яка часто відвідувала сина і жила у Новгороді.

Свою діяльність щодо об’єднання руських земель в єдину державу Ярослав прагнув закріпити і кількома церковно-політичними актами. Першим кроком в цьому напрямі стало прагнення Ярослава створити Руський пантеон святих. Вже в перші роки утвердження його в Києві він направляє в Константинополь патріархові й імператорові прохання про канонізацію (приєднання до лику святих) княгині Ольги, Володимира Великого, варягів-християн (батька і сина), убитих язичниками в Києві при Володимирі, і своїх братів Бориса і Гліба. Канонізація Ольги, Володимира і варягів-мучеників була рішуче відхилена Візантією, але наполегливість Ярослава відносно Бориса і Гліба зломила затятість імператора. Ярославу вдалося добитися канонізації своїх братів, князів Бориса і Гліба. Одночасно і на Русі Ярослав робив все можливе, щоб прославити і звеличити братів, показати їх беззаперечну слухняність і підпорядкування старшим.

Таким чином, Ярослав, добившись канонізації Бориса і Гліба, не тільки поклав початок пантеону святих русичів, але тим самим увінчав ореолом святості і свою власну княжу владу.

М. М. Карамзін в «Історії держави Російської», даючи характеристику правління на Русі Ярослава Мудрого, пише: «Нарешті, блискуче і щасливе правління Ярослава залишило в Росії пам’ятник, гідний великого монарха. Цьому князеві приписують якнайдавніші зібрання наших цивільних статутів, відомі під назвою «Руської правди». Ярослав першим видав закони, писані на слов’янській мові… Цей [закон], подібний до дванадцяти дек Риму, є вірне зерцало тодішнього цивільного стану Русі і дорогоцінний для історії».

Поява подібного юридичного документа за часів Ярослава Мудрого цілком закономірна. У ці роки все більшого значення набуває князівська адміністрація. Органи влади, що виросли з первіснообщинного родового ладу, поступово перетворюються на знаряддя князівського правління. Тисяцькі, сотники, десяцькі перетворюються на «князівських мужів», тоді як раніше вони очолювали давню слов’янську міську десятницьку (тисячну) організацію. Тепер же вони стають представниками князівської адміністрації, і їх активна участь в князівських бенкетах, що носили політичний характер, свідчить про нові цілі, які поставив перед ними історичний розвиток Київської Русі.

Велике значення в житті Руської держави мали монастирі. При князеві Ярославі поблизу Берестового, на Печерському узвозі, постає Печерський монастир, який з часом став найбільшим і впливовим православним монастирем на Русі.

Вище ми вже говорили, що Ярослав, будучи князем Ростовської землі, заснував місто Ярославль. У Новгороді Великому він збудував князівський палац. Ставши великим князем, заснував місто Юр’єв (сучасний Тарту), а також було споруджено ряд фортець на південному кордоні держави. Але більше всього будував князь у Києві.

На новому місці, поряд з градом свого батька, відзначає літописець, «заклав Ярослав місто велике Київ, у нього ж граду суть Золота брама». Ярослав зводить своє місто, що перевершує за площею «отче». Територія нового міста в сім разів перевищувала кремль Володимира і складала більше 70 гектарів. Навколо міста насипали оборонний вал, довжина якого становила 3,5 км. Висота валу досягала 11 (разом з дерев’яними огорожами до 16 м) і ширина до 25 м. Перед валом, там, де він проходив по рівній поверхні, вирили глибокий рів, а вал доповнювала могутня стіна з дубових колод. У нове місто можна було увійти через Золоті, Лядські і Жидівські ворота. Центральним, парадним в’їздом до Києва і його символом стали Золоті ворота. Саме через ці ворота прагнули увійти всі завойовники Києва.

Ярослав також ознаменував своє правління будівництвом багатьох храмів. Найважливіший з них – храм Святої Софії. Ярослав, розгромивши в 1036 році під стінами Києва печенігів, «подякувавши Богові, на тому місці заклав церкву святої премудрості Божої і поле те приєднав до міста, велівши всьому війську обнести його стіною». Будівництво храму символізувало народження нової православної держави, адже таку саму назву – Софійський собор – мав і головний храм Константинополя. Храм Святої Софії був копією Софійського собору в Константинополі, але за розмірами був менший. Будівництво собору продовжувалося більше десяти років. Для спорудження храму Яро слав запросив майстрів з Візантії та Русі.

Софійський собор справляв виняткове враження. Розташований на високому березі Дніпра, виблискуючи свинцевими куполами, він наче панував над околицями. Відкриті арки галерей пов’язували храм з навколишньою природою, а декоративні ніші, півколони, шиферні карнизи й інші прикраси у поєднанні з кольоровою гамою стін і загальним виглядом будівлі залишали слід в пам’яті і серці людини. Не менш прекрасним і багатим був храм усередині.

Софійський храм у Києві, як тільки був закінчений, став митрополичим кафедральним собором. Впродовж декількох століть Софія Київська була центром спільноруської митрополії, осереддям політичного і культурного життя країни. Тут «ставили» на велике княжіння і приймали послів, проводили собори російських єпископів, правили молебні на честь блискучих перемог руських дружин над половцями і приносили присягу вірності.

Услід за Софійським храмом Ярослав спорудив кам’яну церкву на Золотих воротах, що знаходилися на захід від собору. Ця церква поставлена була на головних міських воротах на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці. У наступні роки, вже після споруди Софії Київської і церкви на Золотих воротах, Ярослав у Києві будує ще дві кам’яні церкви. Одна ставиться на захід від Софійського собору у напрямку до Золотих воріт – це храм Святого Георгія Побідоносця. Інша церква споруджувалася на південь від Святої Софії і носила ім’я Святої Ірини (покровительки дружини Ярослава).

При Ярославі отримує свій розвиток і літописання. Дотепер історики сперечаються про час початку російського літописання. Але, без сумніву, впродовж першої половини і середини XI сторіччя літопис, що виник в кінці X або на початку XI століття, доповнювався новими матеріалами київського, новгородського, чернігівського й іншого походження. Працями Нестора на початку XII сторіччя він придбав свій завершений вигляд і отримав назву «Повість минулих літ».

Розповсюдження писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Князь Ярослав був відомий не тільки тим, що сам «до книг проявляв старанність, часто читаючи їх і вночі і вдень», але і тим, «що зібрав книгопереписувачів премного, які перекладали з грецького на слов’янську мову». Ці книгопереписувачі написали і переклали безліч книг, що поклали початок бібліотеці при соборі Святої Софії, таким чином, заснувавши першу на Русі бібліотеку. За підрахунками істориків, у бібліотеці налічувалося до 950 томів рукописних книг.

Ярослав Мудрий перед смертю розділив землі Київської Русі між своїми синами: «Ось я доручаю стіл мій у Києві старшому синові моєму і братові вашому Ізяславу; а Святославові даю Чернігів, а Всеволоду – Переяславль, а Ігорю – Володимир, а В’ячеславу – Смоленськ. І так розділив між ними міста», – записав літописець. Одночасно Ярослав зробив їм і батьківське повчання: «Ось я покидаю світ цей, сини мої; майте любов між собою, тому що всі ви брати, від одного батька й однієї матері. І якщо житимете в любові між собою, Бог буде у вас і підкорить вам ворогів. І мирно житимете. Якщо ж у ненависті житимете, в розбратах і сварках, то загинете самі і погубите землю батьків своїх і дідів своїх, які добули її працею своєю великою; але живіте мирно, слухаючись брат брата». Ярослав заборонив дітям «переступати межі братів і зганяти з їх столу» і сказав Ізяславу:

«Якщо хто захоче образити брата свого, ти допомагай тому, кого кривдять».

Ярослав помер у Вишгороді. Всеволод, що знаходився при батькові, перевіз тіло до Києва. «Плакали після нього люди; і, принісши, поклали його в труну мармурову в церкві Святої Софії. І плакали після нього Всеволод і весь народ», – записав літописець.

Безсумнівно, роки правління Ярослава Володимировича Мудрого є найвищою точкою в розвитку Давньоруської держави: в одне ціле були об’єднані всі руські землі, припинені усобиці. Значно зміцніла Руська православна церква. Держава стала сильною, розцвіла руська культура. І, напевно, тому Ярослав отримав прізвисько Мудрий. Саме таким він і залишився у вдячній пам’яті нащадків.

Про початок життєвого шляху Богдана Хмельницького відомо небагато. Існує безліч легенд, дум, оповідей, але точні біографічні дані вельми мізерні. Більшість дослідників вважають, що Богдан (Зиновій) народився в Чигирині (хоча деякі називають Черкаси, Жовкву, Суботів) у родині дрібного православного українського шляхтича, що мав, як і будь-який шляхтич, свій фамільний герб. Початкову освіту Богдан здобув у братській школі в Києві, а потім пройшов повний курс (8 років) в єзуїтській колегії у Львові. На той час ця освіта була вельми солідною. Він знав польську мову і латинь, а вже знаходячись в турецькому полоні, оволодів татарською і турецькою, потім і французькою. Його батько, Михайло Хмельницький, служив у польського магната Жолкевського, потім у його зятя Даниловича. Він був підстаростою і чигиринським сотником, за службу отримав хутір Суботів. Подорослішавши, в реєстрове козацьке військо поступив і Богдан. У 1620 році в битві з турками під Цецорою батько загинув, а Богдан потрапив у полон і пробув два роки в Константинополі, поки не був викуплений матір’ю і побратимами батька. Після звільнення він виїхав на Запорожжя, де брав участь у морських походах на турок. У 1629 році козаки під його керівництвом побували під самим Константинополем і повернулися з багатою здобиччю. Авторитет його серед запорожців був вельми високий.

Після довгого перебування на Запорожжі Богдан повернувся до Чигирина і незабаром одружився (йому вже було за 30 років) на сестрі ніжинського полковника Сомка – Ганні. Від неї він мав кількох дітей, але достовірно відомо тільки про трьох синів і двох дочок. В антипольських козацьких повстаннях, що розвернулися в той період, ім’я Хмельницького не зустрічається. Він був лояльний до Польщі, і поляки призначили його чигиринським сотником. Після придушення повстання Острянина і Гуні поляки провели «ординацію», що різко обмежувала права реєстрових козаків. Тоді козацька рада в Києві вибрала посольство до польського короля, яке повинне було вітати монарха, виявити йому вірність і просити зберегти за козаками їх землі і призначити платню. Одним з чотирьох учасників посольства був Хмельницький.

Для поляків десятиліття, що передувало повстанню в Україні, стало часом «золотого спокою». Для поляків – але не для українців, що відчували важкий національний, соціальний і релігійний гніт. Польська шляхта отримувала від короля землі в Україні, обертаючи селян на робочу худобину. Нелегко жилося і міщанам. Навіть реєстрові козаки відчували гніт і користувалися своїми урізаними привілеями тільки по закінченні служби. Не дивно, що багато хто тікав у Московську державу, і природно, що на їх стороні були симпатії багатьох українців. Польща програла Москві битву за Україну ще задовго до Визвольної війни українського народу.

Тим часом на польський престол вступив король Владислав I V. Почалася війна з Московською державою. Хмельницький воював проти росіян і отримав від короля золоту шаблю за хоробрість. Він не раз входив до складу депутацій для пред’явлення сейму і королю скарг щодо насильства, якого зазнавали козаки.

У 1645 році до Польщі прибув папський нунцій, схиляючи короля до війни проти Туреччини. Це відбувалось таємно від сейму. Серед вузького кола посвячених у план був і Хмельницький. Він щойно повернувся з Франції, де радився з графом де Брежі, призначеним послом до Польщі, про доставку до Франції 2500 козаків. Вони потім брали участь в облозі Дюнкерка принцом Конде. У 1646 році король почав таємні переговори з козацькими старшинами Ілляшем, Барабашем, Нестеренком і Хмельницьким, що був тоді військовим писарем, про допомогу у війні з Туреччиною, давши за це королівську грамоту про відновлення козацьких прав. Грамота ця зберігалася в Ілльяша. Про переговори стало відомо сейму, і це викликало страшне занепокоєння. Король від своїх планів вимушений був відмовитися. Але Хмельницький від відстоювання козацьких прав відмовлятися не став і зумів хитрістю виманити у Ілляша королівську грамоту. Проте драматичні події в особистому житті Богдана різко змінили його ставлення до польського двору.

Хутір Хмельницького дуже сподобався польському шляхтичу підстарості Чаплинському. Якось під час відсутності господаря Чаплинський напав на Суботів і розграбував його. Ці події прискорили кончину недужої дружини Богдана. Спроби Хмельницького знайти правду в суді викликали у поляків тільки насмішки. Звернення до короля теж ні до чого не привело, правда, той висловив подив, чому козаки, маючи зброю, не захищають своїх прав. Загалом, насильство виявилося безкарним. Ось тоді, повернувшись з Варшави, Хмельницький і вирішив удатися до зброї.

Він таємно зібрав козаків (до 30 чоловік) і почав з ними радитися, як скористатися королівською грамотою, відновити привілеї козаків, права православної церкви і захистити народ від свавілля польської шляхти. Збуджені цим, козаки проголосили Хмельницького гетьманом (від чого він тоді відмовився) і погодилися з його пропозицією почати переговори з татарами, щоб схилити їх до союзу проти Польщі. Один з учасників зібрання, сотник Роман Пешта, доніс про це коронному гетьманові Потоцькому, і той наказав заарештувати Хмельницького. Але чигиринський полковник Кричевський, що наглядав за в’язнем, звільнив його, і той утік, прибувши в грудні 1647 року разом із сином Тимофієм у Запорозьку Січ.

Незабаром Хмельницький відправився до кримського хана Іслам-Гирея і розповів йому про плани польського короля відносно Туреччини. Хан був злий на короля, бо не отримував вже декілька років з Польщі грошей, які поляки називали подарунками, а татари вважали даниною. Тепер у татар з’явився пристойний привід для придбання здобичі. Сам хан не зважився на відкритий виступ проти Польщі, але наказав перекопському мурзі Тугай-бею (у якого було 4 тисячі вершників) йти разом з козаками, не оголошуючи формально війни Польщі. Тим часом козаки, переодягнуті то жебраками, то богомольцями, ходили по містах і селах, підбиваючи народ на повстання. 18 квітня Хмельницький повернувся на Січ, залишивши заручником в Криму сина Тимофія. Козаки вибрали Богдана старшим Війська Запорозького (гетьманом він почав називатися пізніше). До нього, за словами сучасника, стікалося «все, що лише живе».

1648—1649 роки були найвдалішими в полководницькій біографії Хмельницького. 22 квітня десятитисячне військо (включаючи татар) виступило із Запорожжя і, обійшовши фортецю Кодак, підійшло до урочища Жовті Води. Коронний гетьман Потоцький, не чекаючи зосередження всіх своїх сил, відправив по суші проти Хмельницького чотиритисячний загін під командуванням свого сина Стефана і реєстрових козаків по Дніпру. «Соромно, – говорив він, – посилати велике військо проти якоїсь ганебної зграї безрідних хлопів». Реєстрові козаки тим часом збунтувалися, перебили вірну полякам старшину і під керівництвом Филона Джалалія приєдналися до Хмельницького. 6 травня вони розгромили польський обоз і відрізали поляків від води. За видачу гармат Хмельницький клятвено пообіцяв відпустити їх, але коли поляки, віддавши гармати, відходили, на них напав Тугай-бей із татарами. Розгром був жахливий. Помер від ран Стефан, багато шляхтичів потрапили в полон. 16 травня відбулася битва при Корсуні, де зійшлися козаки і польські війська під командуванням коронного гетьмана Потоцького і польного гетьмана Калиновського. За наказом Хмельницького шляхи можливого відступу поляків були перекопані глибокими ровами, завалені зрубаними деревами. Крім того, Хмельницький підіслав до них козака Галагана, який, зголосившись стати провідником, завів поляків у лісову гущавину і дав можливість Хмельницькому винищити польське військо. Обидва гетьмани потрапили в полон і були віддані татарам для отримання викупу.

Ці перемоги викликали загальне повстання в Україні. Селяни і міщани почали масово стікатися до Хмельницького або, утворюючи партизанські загони, захоплювали міста і замки з польськими гарнізонами. Гетьман литовський Радзивілл так описував те, що відбувалося: «Не тільки козаки підняли бунт, але і всі наші піддані на Русі до них пристали… і чим далі, тим більше прибуває до них росіян-хлопів». Почалася різанина. Не було пощади польським шляхтичам, католикам і навіть українським шляхтичам, що не приєдналися до повстання.

Після перших перемог військо Хмельницького розташувалося коло Білої Церкви. Його дії почали відрізнятися крайньою нерішучістю: адже тепер мова вже не йшла про особисту помсту. Розвиток подій поставив Богдана на чолі широкого народного руху, результатів якого передбачати ніхто не міг. Хмельницький вимушений був іти за рухом. Але він хотів помиритися з поляками і з цією метою навіть відправив посольство до Варшави з вибачним листом до короля. Але посольство вже не застало Владислава IV живим. Тоді ж почалися і переговори з поляками, що виставили заздалегідь нездійсненні умови. Під тиском козацької ради, незадоволеної його зволіканням і переговорами, Хмельницький почав рухатися на Волинь, не припиняючи, проте, переговорів про мир. Але, мабуть, невіра в успіх цих переговорів, а також хиткість власного положення змусили його вже тоді звернутися до російського царя Олексія Михайловича з проханням про приєднання України до складу Московської держави.

Період затишшя Хмельницький використовував для організації влади на контрольованій його військом території. На чолі стояв гетьман, при ньому – дорадча «рада» з вищої козацької старшини, в містах управляли виборні полковники, сотники й отамани, також було міське самоврядування з виборних від міського населення – магістрати і ратуші. У селах, де проживали разом козаки і селяни, самоврядування було роздільним: у козаків – отаман, у селян – війт.

У цей час у Польщі після смерті Владислава IV до виборів нового короля наступило «безкоролів’я». Шляхта була зайнята передвиборною боротьбою. Проте поляки зібрали 40-тисячне військо, яке рушило на Волинь. На чолі війська стояв тріумвірат: зніжений князь Заславський, учений воєвода Остророг і 19-річний князь Конєцпольський (за влучним виразом Хмельницького – «перина, латина, дитина»). Упевнені в легкій перемозі над «рабами, що збунтувалися», поляки йшли як на прогулянку, але під великим замком Пилявка 21 вересня були повністю розгромлені і, кинувши гармати і обози, втекли. На скликаній Хмельницьким раді йому запропонували гетьманство, але він відкинув цю пропозицію, заявивши, що прийме це звання тільки з рук польського короля. Він все ще вважав себе підданим короля Польщі. Сам же Хмельницький на раді почав проводити думку про повернення назад, на відпочинок. Рада не погодилася, і було вирішено йти на Варшаву розоряти Польщу. Козаки неспішно підішли до Львова. Хмельницький брати його не став, обмежившись контрибуцією, і рушив далі, до Замостя. Почалася довга облога міста. Все це викликало невдоволення керівників козацьких загонів. Але Хмельницький чекав результатів виборів. Обложивши Замостя, він послав на сейм послів з обіцянкою припинити війну, якщо на польський престол буде обраний брат Владислава IV – Ян Казимир. Коли це відбулося, Хмельницький зняв облогу і відступив. Козаки і татари були вражені. Але не тільки вірнопідданські подчуття змусили Хмельницького піти на цей крок: в Україні лютувала чума, що не пощадила і козацьке військо; той рік був неврожайним, що сильно утрудняло постачання армії; стало відомо про сепаратні переговори поляків з татарами, і не виключалася можливість їх відходу до Криму; розраховувати на допомогу Москви не доводилося, оскільки вона до великої війни з Польщею була не готова.

На початку січня 1649 року під гуркіт гармат і дзвін дзвонів відбувся урочистий в’їзд Хмельницького до Києва. Тут його чекав єрусалимський патріарх Паїсій, що їхав до Москви. Від імені всього православного світу він привітав Хмельницького з перемогами, розгрішив його і благословив на нову війну проти «латинства». Потім Хмельницький відправився до Переяслава. Сюди до нього почали прибувати посли сусідніх держав, що шукали вигоди від союзу з козаками. Був укладений договір з Туреччиною проти Польщі, за яким козакам надавалося право вільного плавання по Чорному морю і безмитної торгівлі. Семиградський князь з (Угорщини) Д’єрдь Ракоці, претендент на польський престол, пропонував спільно піти на Польщу, щоб добути корону йому. За це він обіцяв свободу православ’я, а Хмельницькому – удільну державу в Україні з Києвом. Пропонували дружбу волоський і молдавський господарі. Дізнавшись, що у молдавського господаря є дочка, Хмельницький просив її руки для свого сина Тимофія. Посол російського царя привіз у подарунок хутра і побажання успіхів (цар, як і раніше, ухилявся від відкритого розриву з Польщею). Прибули посли і від польського короля. Вони привезли Хмельницькому грамоту на гетьманство, булаву, усипану сапфірами, і червоний прапор із зображенням білого орла. І це в той час, коли сейм вирішив створити армію і скликати ополчення для утихомирення України, оскільки народне повстання продовжувалося. Королівську місію Хмельницький прийняв холодно, сказавши: «Я вас, усіх ляхів, переверну догори ногами і розтопчу так, що всі будете у мене під ногами… Раніше за свою образу і збиток воював, тепер воюватиму за нашу православну віру…» Він вже готувався до нової війни. Його посол у Москві Мужиловський просив у царя надати допомогу у війні з Польщею і дозволу донським козакам діяти разом з українцями. За винятком відкритого втручання, Москва погодилася надавати будь-яку допомогу.

Навесні польські війська і ополчення під командуванням Лянцкоронського, Фірлея і Ієремії Вишневецького з’явилися на Волині. У відповідь Хмельницький видав універсали із закликом до війни, в селах залишилися лише люди похилого віку, каліки, жінки і діти. Прибули татари з ханом Іслам-Ґіреєм, донські козаки і загони українців, що проживали в межах Московської держави. Хмельницький в липні обложив Збараж, де знаходилися польські війська. До обложених на допомогу з 20-тисячним військом відправився сам Ян Казимир. Римський папа прислав королю освячений прапор і меч. Залишивши піхоту під Збаражем, Хмельницький з кіннотою і татарами поспішив назустріч. 5 серпня при Зборові відбулася битва. Тільки на другий день козаки і татари увірвалися в польський табір. Раптом Хмельницький припинив бій. Для поляків це було порятунком. Річ у тому, що напередодні хан отримав від короля 200 тисяч талерів і обіцянку платити щорічно 90 тисяч. Тому Іслам-Ґірей вийшов з бою і пригрозив Хмельницькому напасти на нього, якщо той не зупинить битву.

Після цього відбулася особиста зустріч короля і гетьмана, а потім, 8 серпня, був підписаний Зборівський мирний договір. Хмельницький присягнув на вірність Речі Посполитій, але на дуже вигідних умовах: війську надавалася широка автономія, реєстр був збільшений до 40 тисяч, з Гетьманщини (Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства) виганяли шляхту, єзуїтів і євреїв, Митрополит Київський мав засідати в сенаті, унія ліквідовувалася. Але договір мав бути затверджений сеймом, і гетьман чудово розумів, що цього не буде, бо поляки не потерплять на своїй території православну козацьку область. У виграші від цього миру були тільки татари. У цілому договір опинився неприйнятний для виконання ні Хмельницьким, ні поляками. Митрополита в сенат не допустили. Коли ж гетьман почав складати реєстр, то виявилось, що кількість його війська перевищувала норму. Ті, що залишилися поза реєстром, повинні були знов стати селянами і стати під владу панів. Це викликало хвилювання в народі, особливо після того, як польські пани почали повертатися в свої маєтки і вимагати від селян виконання колишніх повинностей. Знов почалися повстання, а гетьман, що твердо вирішив виконувати договір, почав пригнічувати ці виступи, не зупиняючись навіть перед крайньою жорстокістю: вішав, саджав на палю. Все це вилилося у відкрите повстання проти самого Хмельницького, яке насилу вдалося придушити. Призвідників на чолі з Худолієм стратили. Польські війська, тим часом, не соромлячись порушили кордони козацького краю.

У листопаді 1650 року сейм не утвердив Зборівський мирний договір і ухвалив почати війну з козаками. Хмельницький опинився в скрутному положенні: потрібно було відновлювати в народі підірваний авторитет і знайти надійних союзників. До війни з Польщею спонукала гетьмана і православна церква. Митрополит Іосаф, що приїхав з Греції, підперезав його мечем, освяченим в Єрусалимі. Схвалив війну і константинопольський патріарх.

Щоб заспокоїти народні хвилювання, Хмельницький дозволив йти в козаки всім бажаючим. У той самий час він переконував Москву в необхідності взяти Україну «під високу руку» московського государя і вести сумісні дії проти Польщі. Тільки у лютому 1651 року Земський собор дав принципову згоду. Успішніше проходили переговори з Туреччиною: султан наказав кримському ханові всіма силами допомагати Хмельницькому як васалові імперії Османа.

Весною 1651 року військові дії поновилися. 19 червня польські і козацькі війська зійшлися під Берестечком (Волинь). І знову в самий розпал бою хан вийшов з нього, оголивши свою ділянку фронту. Хмельницький погнався за ханом, сподіваючись його зупинити. Але той затримав його в своїй ставці під Вишневцем і протримав до кінця липня. Тим часом козаки десять днів під командуванням полковника Івана Богуна оборонялися в укріпленому таборі. Але в ніч на 29 червня Богун із старшиною і частиною козаків таємно, через болото, втік. Вранці в таборі почалася паніка, люди, що залишилися, кинулися бігти хто куди, гинучи в болоті. Поляки завершили розгром, після чого рушили в Україну, даючи волю помсті. В той самий час гетьман литовський Радзивілл зайняв Київ.

Наприкінці липня повернувся Хмельницький і зупинився в містечку Паволоч. До нього почали стікатися полковники із залишками своїх полків. Народ хвилювався, звинувачуючи гетьмана і в поразці, і в потуранні полякам, і в союзі з татарами. Пішли навіть розмови, щоб вибрати нового гетьмана. Насилу Хмельницькому вдалося змінити становище і заспокоїти народ. Тоді ж тіснішими стали зв’язки з Москвою, але нерішучість царя змусила гетьмана виступити із погрозою, що якщо цар не прийме його під свою руку, то козаки мимоволі підуть з поляками і кримчаками на Московську державу. І ще одна подія відбулася в ті дні: на подив багатьох, Хмельницький знов одружився. Його дружиною стала Ганна Золотаренко, вдова корсунського полковника.

Почекавши півтора місяця на допомогу з Москви і не отримавши її, Хмельницький 18 вересня 1651 року підписав з поляками Білоцерківський мирний договір. Реєстр скорочувався в два рази, і козаки тепер могли жити лише в межах Київського воєводства. Це викликало нове повстання в Україні. Переселення в межі Московської держави стало масовим.

Польський сейм відмовився затверджувати Білоцерківський мирний договір, вважаючи, що і 20-тисячний козацький реєстр дуже великий. Знову запахло війною. Весною 1652 року Хмельницький відправив сина Тимофія із загоном до Молдавії, щоб одружити його на дочці молдавського господаря. Цей шлюб давав йому можливість поріднитися з гетьманом литовським Радзивіллом, одруженим на сестрі нареченої Тимофія, і заснувати династію. Сам же Хмельницький з головними силами рушив услід. Польний гетьман Калиновський перегородив Тимофію шлях. Хмельницький тоді направив головні сили, і 22 травня при урочищі Батіг відбулася битва. Польське військо (20 тисяч чоловік) було розгромлене, загинув і Калиновський. Шлюб Тимофія виявився недовгим. Вже наступного року, захищаючи свого тестя в усобній війні, він помер від гангрени після отриманого поранення.

Весною 1653 року поляки вторглися в Поділля. Восени на березі Дністра під Жванцем відбулася остання велика битва в цій війні. Становище поляків через холоди і брак продовольства було важким, але остаточна перемога вислизнула з рук Хмельницького: знов зрадили татари. Хан таємно уклав з поляками договір на умовах одноразової виплати 100 тисяч червінців і щорічних виплат на підставі Зборівського миру. Крім того, по дорозі назад до Криму татари могли розоряти Україну і брати скільки завгодно полонених протягом 40 днів. Уклавши такий договір, хан пригрозив Хмельницькому ударити в тил козакам, якщо вони не припинять бойових дій. Той не зважився воювати на два фронти. 16 грудня поляки пішли. Розуміючи неможливість продовжувати поодинці боротьбу, Хмельницький з військом повернувся до Чигирина. Він знову звернувся до Москви і почав наполегливо просити царя прийняти його в підданство.

Москва побоювалася не тільки війни з Польщею, але і бунтівної козацької сили, а також союзу Хмельницького з Туреччиною – своїм одвічним ворогом. Проте 1 жовтня Земський собор остаточно вирішив прийняти гетьмана з військом у підданство. 8 січня 1654 року в Переяславі зібралася Рада, на якій були присутні не тільки старшини, але і козаки, духівництво, міщани і селяни. До них з промовою звернувся Хмельницький, запропонувавши вибрати, до кого відійти в підданство: до турецького султана, кримського хана, польського короля або російського царя. Народ кричав: «Воліємо під царя московського!» Прочитані були договірні статті, за якими Україна під назвою Малої Росії приєднувалася до Московської держави. Після цього на вірність цареві присягнули гетьман і полковники. Правда, вони почали наполягати, щоб і московські посли присягнули за царя, як це робили польські королі. Ті відмовилися, стверджуючи, що самодержавний цар завжди на слово вірний. Старшина та й гетьман присягали неохоче. Адже вони мріяли про незалежність України і про свої шляхетські вольності, як це було в Польщі. Неохоче присягало і духівництво. Услід за цим в березні були підписані «Статті Богдана Хмельницького», відомі як «Березневі статті», що надавали Малоросії широку автономію.

Весною 1654 року почалася війна Росії з Польщею. За Польщу виступали татари, проти – шведський король Карл Х, який хотів стати і польським королем. Поляки стояли на межі загибелі. Король Ян Казимир спробував вступити в переговори з Хмельницьким, але зустрів відмову. Проте в 1656 році росіяни раптом уклали з поляками перемир’я, не повідомляючи Хмельницького. Причинами цього були війна між Росією і Швецією, що почалася, і обіцянка поляків після смерті Яна Казимира вибрати королем царя Олексія Михайловича.

Надія Хмельницького на приєднання за допомогою Росії українських земель, що залишилися у Польщі, не справдилася. Тоді він уклав союзні договори з ворогами Польщі Карлом Х і угорським князем Д. Ракоці і послав їм на допомогу 12 тисяч козаків. Гетьман і старшина відкрито звинуватили царя в зраді і порушенні Переяславської угоди. У своєму листі до царя Хмельницький писав: «Шведи – люди честі: пообіцявши дружбу і союз, вони дотримуються слова. А цар, підписавши перемир’я з поляками і маючи намір повернути нас в їх руки, вчинив з нами безсердечно». Щоб спинити його (подібне було порушенням «Березневих статей»), цар направив до Чигирина послів. Вони застали гетьмана вже хворим, проте накинулися на нього з докорами. Через два місяці Хмельницький скликав раду, щоб ви брати свого наступника. Обраним став його син – Юрій. 27 липня 1657 року Богдан Хмельницький помер від апоплексії. Він був похований у церкві, яку побудував сам гетьман, у Суботові.

З усіх українських гетьманів Хмельницький – найвидатніша постать. Рівного йому талантом і авторитетом продовжувача не знайшлося. Після його кончини в Україні почалася Руїна – боротьба за владу, що принесла народу розорення і незліченні лиха.

Михайло Сергійович Грушевський народився в місті Холм (що нині входить до складу Польщі), свого часу заснований князем Данилом Галицьким. Але родина Михайла Сергійовича не мала коріння на Холмщині. «Я походжу від старовинної (відомої з ХVІІІ століття), але бідної родини Груш, пізніше Грушевських, яка вгніздилася в Чигиринському повіті», – писав він в автобіографії.

Батько Михайла, Сергій (1833—1901), виріс у родині диякона. Він закінчив Київську духовну академію, але після закінчення навчання не прийняв сан, а почав працювати вчителем. У Холмі батько майбутнього лідера України опинився в 1865 році як викладач греко-уніатської гімназії. У цей час у місті відкрилися педагогічні курси, і Сергій Грушевський став їх директором.

Через рік, 17 (29) вересня 1866 року, у нього народився перший син – Михайло. Хлопчика охрестили в православній церкві Св. Іоанна Богослова. Мати Михайла – Глафіра Захарівна, була для нього психологічно близькою людиною, що вплинула на розвиток його розуму і характеру. Михайло признавався: «Я думаю, що я дуже багато набув від матері, що стосувалося складу розуму і психіки – хоча завжди відчував себе ближче з відвертішим і експансивнішим батьком… Потреба в сильних почуттях, не стільки радісних, скільки болісних, – які моя психіка витворювала навіть з маловажних приводів, коли не було важливих, – в цьому я теж пізнаю психіку матері».

Згодом, з різних причин, Сергій Грушевський почав шукати можливість служити на Кавказі, і йому запропонували місце вчителя гімназії в Кутаїсі. Він вирішив залишитися на Кавказі, коли незабаром з’явилося місце інспектора народних шкіл у новоутвореній Ставропольській губернії. Грушевський поїхав за родиною і перевіз рідних до Ставрополя.

Мати учила Михайла за російською «Граматикою» Блінова, яка потім довго зберігалася серед сімейних реліквій, заяложена, потріпана і зшита нитками. Батько також зіграв велику роль в становленні Михайла як особистості, він був щирим патріотом і виховував у синові національну свідомість. Хлопчик рано навчився читати, і книжки замінювали йому спілкування з іншими дітьми. Михайло уславився як мрійник і фантазер і рано почав пробувати свої сили в написанні прози і віршів. З великим бажанням він читав твори з історії літератури й етнографії України.

Михайло добре вчився. У тифліській гімназії він був одним з кращих учнів. Понад усе хлопець цікавився історичними творами, які спонукали його до роздумів про долю рідної України. Саме в цей час він познайомився з історичними творами Миколи Костомарова, прочитав «Записки о Южной Руси» П. Куліша, збірки пісень Г. Максимовича і А. Метлинського, «Історію Січі» Скальського, «Історію слов’янських літератур» О. Пипіна.

У шістнадцять років Михайло записав у своєму щоденнику: «У ці дні задумав я, що добре було б зробитися предводителем суспільства українського, зробитися, як то кажуть, передовим борцем всіх людей, що люблять свою Україну. Що ж, може, Бог і допоможе мені стати предводителем, працюватиму для цього, скільки зможу».

Хто б міг тоді подумати, що з часом у нього з’явиться така можливість…

У 1884 році були опубліковані перші твори Михайла Грушевського: оповідки «Страшний свідок» і «Остання кутя». У пошуках власного стилю він написав декілька сатиричних оповідань, які вдалися йому краще, ніж перші літературні спроби.

Настав час, і мрія Грушевського про Київський університет збулася. Дідусь благословив його, оскільки сам свого часу вчився там на історико-філологічному факультеті. Батько довго не погоджувався відпустити сина, але врешті-решт дав згоду, правда, тільки після обіцянки Михайла не вступати ні в які студентські гуртки.

Першою історичною працею Грушевського стала робота «Південно-російські господарські замки в середині XVI століття». Після декількох історичних та історико-літературних статей і рецензій у журналах і газетах на третьому курсі університету Михайло взявся за велику роботу на запропоновану своїм керівником, професором Антоновичем, тему: «Історія Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття». Ця «Історія…» отримала золоту медаль, оскільки була вже досить серйозною, «дозрілою» – як говорив про неї сам Грушевський. У 1891 році її видали в Києві, а молодий учений став професорським стипендіатом на кафедрі російської історії.

Грушевському поталанило з науковим керівником. Володимир Антонович був одним з головних представників українського національного руху другої половини XIX сторіччя. Не дивлячись на численні тактичні компроміси, основний напрям суспільної діяльності Володимира Антоновича був завжди послідовним, адекватним і патріотичним.

Наступним важливим етапом у житті Михайла повинен був стати магістерський іспит, без успішного складання якого мрія про кафедру української історії залишилася б тільки мрією. Це були найважчі зі всіх студентських років Грушевського. У 1893 році він склав магістерський іспит, а в травні 1894 року захистив дисертацію на ступінь магістра. Цього року «рескриптом цесаря» у Львівському університеті була заснована кафедра «Всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи». Михайло Сергійович був засмучений тим фактом, що змінили первинний план заснування кафедри української історії, і це йшло врозріз з його планами. Ця зміна була мотивована тим, що українська історія нібито не може вважатися конкретною наукою…

Під час своєї викладацької діяльності Михайло Грушевський проявив себе як блискучий педагог. Він умів заохочувати молодь до роботи, давав поради у важких питаннях, підтримував своїх учнів. Гурток слухачів Грушевського був спочатку невеликим, але з року в рік число їх росло, і через двадцять років професор навчив більше сотні учнів, які допомагали йому в науковій роботі.

Насиченим було й особисте життя Михайла Грушевського. 1896 рік став для нього роком створення власного родинного гнізда. У травні Грушевський одружився на перекладачці і педагогові Марії Вояківській – дочці священика. Свій шлюб молодята зареєстрували в церкві Св. апостолів Петра і Павла.

21 червня 1900 року народилася єдина улюблена дитина Михайла Сергійовича і Марії Сильвестрівни – Катерина, Кулюся, як її з теплотою називали батьки і родичі.

Після народження дочки Михайло Сергійович прагнув створити якнайкращі умови для розвитку дитини. Тому в 1901 році він купив землю на Софіївці (тепер це верхня частина вул. І. Франка). Коштів вистачило і на спорудження будинку, адже саме тоді професори входили до числа заможних людей Львова. Нині в цій будівлі діє музей М. С. Грушевського.

Тим часом наукова діяльність видатного історика розширювалася: все літо 1903 року Михайло Сергійович присвятив публічним курсам у Львові, на яких слухачами були представники української молоді. Грушевський був одним із засновників львівського «Академічного будинку».

У 1908 році Грушевські купили садибу на Паньківській вулиці в Києві і почали будівництво великого прибуткового дому на шість поверхів. У мансарді цієї будівлі влаштувалася майстерня самобутнього художника Василя Кричевського.

Саме він прикрасив фамільний будинок Грушевських і приміщення історичної секції на Володимирській, 35.

Окрім цього, Михайло Сергійович значну увагу приділяв рідній галицькій школі. У 1908 році за його ініціативою у Львові створюється організація українського учительства середніх шкіл «Вчительська громада». Грушевський стає першим її головою і редактором її журналу «Наша школа». У 1910 році з’являється «Українська шкільна спілка», що ставила за мету розвиток української приватної середньої освіти. І знову професор Грушевський стає першим головою нової організації.

Якщо підсумувати діяльність М. С. Грушевського до 1914 року, можна нескінченно дивуватися з її широкої багатогранності. Українці вважали його символом всеукраїнського єднання і дійсним очільником українства. Навіть його опоненти не могли закрити очі на авторитет Грушевського. Наприклад, ідеологічний супротивник Дмитро Дорошенко говорив, що Михайло Сергійович – це голова українського національного руху в Російській імперії, а «його слово було для нас в ті часи законом».

Літом 1914 року почалася Перша світова війна. У цей час Грушевський відпочивав на Гуцульщині, в селі Криворівні, де він побудував собі невеликий будинок над Черемошем і виїжджав туди кожне літо.

Михайло Сергійович мав намір переїхати до Києва, оскільки цього хотіли багато представників українського руху, зокрема, «Товариство українських поступовців». Але воєнні події розвивалися так швидко, що не було ніякої можливості перетнути російський кордон. Не в змозі виїхати ні до Києва, ні повернутися до Львова, Грушевський виїхав з родиною до Відня, де тоді збиралося багато українських утікачів з Галичини і Буковини. Відтоді ніхто з родини Грушевських не повертався до Львова і не бував у рідному будинку.

У Відні Михайло Сергійович відчував себе неспокійно. Він все-таки був російським громадянином, і австрійські власті могли його заарештувати у будь-який момент. Тому в листопаді 1914 року він виїхав до нейтральної Румунії, звідки послав телеграму до Києва. Незабаром прийшла відповідь, в якій однодумці просили його негайно повертатися в Україну, оскільки з початком Першої світової війни власті імперії почали активну кампанію проти українства, і присутність лідера була просто необхідна.

Коли далекою кружною дорогою Грушевський з родиною дістався до Києва, він негайно був арештований російськими властями. Будинок Грушевських обшукали, цієї процедури не уникнув і будинок у Львові, який з вересня 1914 року окупували російські війська. Поліція забрала всі цінні папери і книги. Перш за все поліцейські намагалися знайти докази, що Грушевський брав участь у формуванні загонів Українських січових стрільців (УСС) для боротьби з Росією. Але вони нічого не знайшли.

Після обшуку Михайло Сергійович опинився в одиночній тюремній камері на Лук’янівці, під дуже суворим наглядом. І хоча при обшуках нічого не було знайдено, що могло б скомпрометувати Грушевського, його доля була вирішена заздалегідь: у лютому 1915 року Михайлу Сергійовичу визначили заслання етапом до Сибіру. Лише клопотання його друзів допомогло пом’якшити вирок, як говорили в ті часи, «вставити букву М»: замість Сибіру Грушевського вислали до Симбірська.

У Симбірську Михайло Сергійович пробув до осені, а потім, на прохання деяких членів Академії наук, восени його перевели до Казані, міста, більш пристосованого до університетських занять. Через рік Грушевський вже опинився в Москві, під «явним наглядом поліції», що позбавляло його права педагогічної діяльності.

Заслання Грушевського перервала революція. Саме у той час, 4 березня 1917 року, за ініціативою Товариства українських поступовців була створена Українська Центральна Рада (УЦР), яка повинна була представляти політичні інтереси України. Михайло Сергійович був заочно обраний головою Центральної Ради (тимчасово його заміщав В. Науменко), оскільки ніякий інший політичний і господарський діяч не володів глибшими знаннями історії українського народу, його проблемами й інтересами.

В Україну з Москви Михайла Сергійовича викликали телеграмою, і 14 (27) березня визнаний лідер нації прибув до Києва. За п’ять днів до його приїзду Центральна Рада видала свою першу відозву «До українського народу».

Відразу після скликання Всеукраїнського національного конгресу була вибрана нова президія УЦР. Головою став Михайло Сергійович Грушевський, а його заступниками – С. Єфремов і В. Винниченко. Потім Рада перетворилася на своєрідний парламент, що складався зі 150 чоловік, обраних від українських політичних партій, професійних і культурних організацій і делегатів від губерній.

Досягнення автономії України не було легким – від Тимчасового уряду Грушевський дістав відмову в розгляді і вирішенні цього питання Установчими зборами. Тоді на селянському з’їзді голова УЦР заявив, що український народ повинен сам вирішувати свою долю.

Врешті-решт на Всеукраїнському військовому з’їзді оголосили I Універсал УЦР. Цей документ містив наступні положення: Україна проголошується автономією у складі Росії, джерелом влади в Україні є український народ, при цьому висловлювалася надія, що інші народи, які проживають на території України, разом будуватимуть автономну державу. Після проголошення І Універсалу 28 червня 1917 року був створений Генеральний Секретаріат – виконавчий орган уряду. Таким чином, в Україні були сформовані окремі гілки законодавчої і виконавчої влади.

3 липня на пленумі Центральної Ради, після того, як було зачитано II Універсал, Грушевський заявив, що фактично отримана автономія України, і тепер вона володіє своїми законодавчим і виконавчим органами – Радою і Секретаріатом.

Поступово Михайло Сергійович все більше розходився в поглядах з ліберально-демократичним напрямом українського руху. З часом він і зовсім перейшов на сторону Української партії соціалістів-революціонерів. Ця партія разом з есерами складала більшість в УЦР.

У відповідь на загарбання більшовиками влади в Росії і відставку Тимчасового уряду 7 (20) листопада 1917 року УЦР видала ІІІ Універсал, що проголосив Українську Народну Республіку (УНР), яка формально не поривала федеральних зв’язків з Росією. III Універсал містив наступні демократичні принципи: свободу слова, друку, віросповідання, зборів, союзів, страйків, недоторканність особи і житла.

Тим часом політичне становище не поліпшувалося. Молода Українська держава повинна була наново будувати свої взаємини з Росією. Нова більшовицька влада не сприймала Центральну Раду як орган державної влади, і Україну як державу взагалі.

Після невдалого повстання в Києві уряд більшовиків 17 грудня 1917 року висунув УЦР ультиматум, який був знехтуваний, що послужило приводом для наступу на Україну.

25 грудня 1917 року більшовики створили в Харкові альтернативний УЦР і Генеральному Секретаріату Народний Секретаріат УНР.

З тієї самої хвилини починається складний і дуже суперечливий період багатовладдя на українській території.

27 січня (9 лютого) 1918 року Українська Центральна Рада підписала Брестський мирний договір між Німеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і УНР, згідно з яким Україна як незалежна держава була визнана державами Четверного союзу і РРФСР. Тим часом відповіддю на ІV Універсал, в якому 9 (22) січня УНР була проголошена «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», стала агресія військ Радянської Росії на чолі з есером Муравйовим.

Пізно увечері того самого дня, коли Радянська Росія оголосила війну УНР, частини червоних обстріляли будинок Грушевських у Києві. Але втрата книг, килимів, портретів гетьманів, колекції фарфору, зібрання європейського і східного мистецтва – все це не мало значення в порівнянні з тим, що цього не перенесла мати Михайла Сергійовича, Глафіра Захарівна. Її винесли напівживою з будинку, що горів, і, не витримавши потрясіння, вона через два дні померла в Тарасівській лікарні.

Під час підписання Брестського мирного договору Центральна Рада на чолі з Грушевським була вимушена покинути Київ, декілька годин опісля про це дізналася українська делегація на переговорах. Здавалося, надій відновити владу вже не було і прийшов час визнати своє безсилля. Але Михайло Сергійович в нескінченній боротьбі за українську незалежність став, як здавалося його оточенню, зовсім залізним. Згнітивши серце і подавивши всі свої сумніви щодо успіху і доцільності операції, він пішов на великий ризик: 3 (16) лютого було підписано відозву делегації Центральної Ради до німецького народу з проханням військової допомоги.

Додому члени Центральної Ради поверталися під прикриттям німецьких військ, які відтепер окуповували Україну, що стало для українців справжнім потрясінням…

Грушевський пояснював своєму народу, що це на користь Німеччині допомогати Україні стати самостійною і сильною. Він запевняв, що німецькі війська залишаться ненадовго, лише очистять Україну від більшовиків і повернуться додому, бо Німеччині самій потрібні ці частини.

УНР переживала кризу. По суті, головною проблемою України в той момент була відсутність централізованої влади. Рада не змогла оволодіти ситуацією, скрізь були хаос і анархія, що не влаштовувало і німецькі окупаційні власті. Тому німці почали готувати державний переворот, який і відбувся в ніч на 30 квітня 1918 року.

На засідання 29 квітня, де вирішувалися важливі питання, увірвалися німецькі військові. Прозвучала команда: «Руки вгору!» Всі члени Центральної Ради, не розуміючи, в чому справа, підняли руки. Всі, крім Михайла Грушевського. Після цього мужнього вчинку Михайло Сергійович високо виріс в очах як своїх прихильників, так і ворогів.

Багато істориків дивував той факт, що після гетьманського перевороту Грушевський заради власної безпеки не виїхав за кордон, а залишався в Києві інкогніто. Якийсь час він ховався в передмісті Києва, потім в самому місті у знайомих.

Хоча Михайлу Сергійовичу доводилося часто міняти місцеперебування, він не припиняв літературної і наукової роботи, знаходячи в ній заспокоєння від всіх важких переживань, що навалилися на нього впродовж останніх років. За цей період він написав 4, 5 і 6 частини «Всесвітньої історії», а також книги «Стародавня історія. Античний світ і «Середні віки Європи».

З 1919 року Грушевський вирішив «перевести свою роботу за кордон», щоб далі служити Україні. Почалися роки еміграції. Родина Грушевських кочувала до Швейцарії, а звідти – до Австрії. Катерині, дочці Михайла Сергійовича, довелося покинути Київський університет, в який вона поступила і де вже почала свою наукову діяльність, опублікувавши свої перші статті з літературної критики. Навчання вона продовжила в Женевському університеті.

У 1924 році Грушевський повернувся в Україну, куди його тягнуло весь цей час. Він нарешті отримав дозвіл на створення кафедри історії України і секції методології і соціології при ній. У Радянській Україні повним ходом йшла українізація, українська мова була визнана державною мовою республіки.

При безпосередній участі ученого в 1926—1927 роках починає свою діяльність Асоціація культурно-історичних досліджень при Київському інституті народної освіти. Грушевський читає тут курси «Сучасна соціологія. Примітивне мислення і його еволюція» і «Соціальна і культурна течії в Україні». Проте в недалекому майбутньому соціологія в СРСР надовго потрапила під заборону.

Незабаром наступив період жорстокого переслідування українства тоталітарним режимом, в гуманітарній сфері вводилася марксистсько-ленінська методологія. Радянська влада почала фабрикувати справи проти діячів української науки. Першою в цьому списку була справа «Союзу визволення України». Почалося цькування і переслідування українських діячів, людей науки і мистецтва. Грушевського намагалися змусити свідчити проти деяких обвинувачених, але він не погодився, після чого Михайлу Сергійовичу наказали покинути Україну.

Так Грушевський знову опинився в Москві, де прагнув продовжувати справу свого життя – історичні дослідження української історії. Він працював в московських архівах, писав історію української літератури. У цьому йому дуже допомагала дочка Катерина, яка була для батька «другими очима», – здоров’я ученого вже було слабким, він втрачав зір.

Тотальний контроль більшовицьких спецслужб нарешті досяг свого логічного фіналу: 23 березня 1931 року в Москві Михайла Сергійовича Грушевського заарештували у справі міфічного «Українського національного центру».

Трапилося так, що Грушевському допоміг високопоставлений більшовик Григорій Ломов – далекий родич Михайла Сергійовича, тому при зустрічі 15 квітня 1931 року з начальником таємно-політичного відділу ОДПУ Яковом Аграновим Грушевський категорично відмовився від своїх «зізнань», заперечував версію про існування УНЦ і свою керівну роль у цій «організації». Всі свої попередні показання він пояснював «хворобливим станом».

Підготовка відкритого політичного процесу була зірвана. Тепер, коли Михайло Сергійович відмовився від всіх показань, старання чекістів виявилися марними, тому на вищому рівні було ухвалено рішення – Грушевського звільнити. У 1932 році, коли відбувся процес над «членами» «Українського національного центру», обвинувальний вирок був ухвалений стосовно п’ятдесяти чоловік – всіх, окрім Грушевського, якого називали керівником цього «центру»!

Всі ці події підірвали здоров’я Михайла Сергійовича, і дружина, рятуючи чоловіка, вивезла восени його на лікування до Кисловодська. Можливо, вона сподівалася на цілющі кавказькі води, але марно – здоров’я чоловіка тільки погіршувалося.

Невідомо, чи могла допомогти Грушевському операція – але вона його убила. 25 листопада 1934 року Михайло Сергійович Грушевський несподівано помер, не витримавши операції. Поховали його на Байковому кладовищі в Києві, де вже знайшли спокій видатні українські діячі: Антонович, Лисенко, Грінченко, Нечуй-Левицький, Леся Українка.

Сумна звістка сколихнула галичан, і вони в своїй газеті «Рідна школа» так висловилися в некролозі: «На Байковому кладовищі в Києві виросла нова могила. У ній знайшов спокій найвидатніший історик України, великий учитель і духовний вождь покоління Всеукраїнського руху, президент Української держави в 1917—1918 роках, в’язень царизму під час світової війни і в’язень Червоної Москви в останні роки свого трудового життя Михайло Грушевський».

На могилі встановлений надгробний пам’ятник з лаконічним написом: «Михайло Грушевський»…

«Подиву гідно, скільки добра зробив він Російській землі», – писав автор «Повісті минулих літ» про князя Володимира Святославича. І дійсно, час його княжіння – це розквіт Давньоруської держави, зміцнення її міжнародного становища. При ньому розвивалися землеробство і ремесла, почала розвиватися і руська культура. Ну а прийняття християнства стало справжнім переворотом, що відновив Київську Русь і укріпив центральну владу князя.

Володимир був незаконнонародженим сином войовничого Святослава, київського князя, який здійснив похід на хазар і по дорозі назад з Болгарії в Русь був убитий печенігами.

Матір’ю Володимира, згідно з літописом, була ключниця княгині Ольги Малуша. Ймовірно, Ольга була незадоволена любов’ю сина до рабині, нехай навіть і знатного походження, тому і відіслала Малушу в село Будутино, де у неї і народився син. Малолітній Володимир виховувався при дворі Ольги, під наглядом свого дядька Добрині, оспіваного в билинах під ім’ям Добрині Никитича. У сім років батько посадив Володимира намісником Великого Новгорода, де він провів близько восьми років, навчаючись тонкощам правління.

Після смерті Святослава між його дітьми почалися усобиці. Старший син Ярополк, посаджений на княжіння в Києві, обурився тим, що брат Олег не виявляє йому належної пошани і не присилає данину. У 977 році Ярополк пішов на брата війною й убив його. Дізнавшись про вбивство Олега, Володимир, як стверджує Нестор-літописець, злякався і втік до Скандинавії, а Ярополк оволодів і Новгородським князівством. Проте через рік Володимир, найнявши за морем дружину і, ймовірно, пообіцявши воїнам багату здобич, повернувся до Новгорода, вигнав намісників Ярополка і наказав їм передати господареві: «Володимир іде на тебе, готуйся до бою з ним». Новгородський князь зібрався воювати з Ярополком, опираючись на союз з полоцьким князем Рогволдом. На це ж розраховував і його брат. І кожен з суперників прагнув для зміцнення союзу посватати половецьку княжну Рогнеду. У цій справі успіх супроводив Ярополка – законного київського князя, а Володимиру відмовили в досить образливій формі, що прискорило розв’язку конфлікту. Володимир блискавично зібрав військо і негайно рушив на Полоцьк. Напад був несподіваним для Рогволда. У результаті полоцький князь і його дружина були убиті, а Рогнеду Володимир узяв собі за дружину, тим самим позбавивши Полоцьку землю самостійності і навіть автономії у складі давньоруської держави. Згодом від цього шлюбу у Володимира народилося шестеро дітей.

Підкоривши Полоцьк, молодший Святославич потім оволодів Києвом і розправився з Ярополком. Тепер ніщо не заважало йому зійти на престол. Вокняжіння Володимира в столиці Русі, згідно з Іаковом Мніхом, відбулося 14 червня 978 року.

Свою державну діяльність молодий князь, як і його попередники, почав з приєднання до Києва східнослов’янських союзів племен, які або ще не увійшли до складу держави, або відпали у зв’язку із смертю попереднього київського князя. Першою військовою акцією Володимира став похід проти дулібів і хорватів у 981 році. Потім були придушені повстання в’ятичів і радимичів у 982—984 роках. Одночасно були підкорені Закарпатська Русь і Тмутаракань. За часів Володимира Великого всі основні східнослов’янські союзи племен були включені до складу держави.

Утвердившись на престолі, князь провів у своїй державі адміністративну, судову і військову реформи. Військова реформа Володимира замінила племінну організацію війська на феодальну, коли власники земельних наділів з прикріпленими до них селянами були зобов’язані виступати в похід у повному бойовому озброєнні на першу вимогу князя.

А воювати тоді доводилося багато. Впродовж майже всього свого правління Володимир вів уперту боротьбу з печенізькими ханами, орди яких кочували в Північному Причорно мор’ї. Важка битва Київської Русі з печенігами в роки правління Володимира відобразилася в «Повісті минулих літ». Нестор згадує про три великі набіги (у 992, 996 і 998 рр.), які закінчилися повною перемогою російських воїнів.

Не забував староруський уряд і про ідеологію. Першочерговим завданням для Володимира стала реформа язичницьких вірувань і культів. Згідно з тією-таки «Повістю минулих літ», зійшовши на престол, Володимир наказав поставити на горі поряд з княжим замком пантеон і помістити туди язичницьких ідолів на чолі з Перуном – богом грози і блискавки. Можливо, інтуїтивно князь відчував, що одноосібному способу правління повинен відповідати єдиний верховний бог. Проте спроба ввести єдиний для всієї країни культ не принесла бажаних результатів. Тоді погляди Володимира Святославича звернулися до християнства, вже відомої на Русі монотеїстичної релігії, яка поступово розповсюджувалася серед слов’ян завдяки політичним, економічним і культурним зв’язкам з Візантією.

Після довгих роздумів Володимир остаточно схилився до нової віри. Ухваленню важливого рішення сприяла і міжнародна ситуація. У Візантії спалахнула громадянська війна, війська повсталих феодалів наближалися до Константинополя. Співправителі – імператори Василь II і Костянтин – по слали до Києва посольство з проханням про допомогу. Володимир допомогу пообіцяв, але натомість просив руки сестри імператорів Анни. Візантійці вимушені були змиритися з перспективою такої спорідненості, але зі свого боку висунули вимогу, щоб Володимир перейшов у християнство і хрестив свій народ. Ця умова відповідала бажанням самого князя, тому в 988 році російські війська розгромили повсталих змовників у битві під Хрисополем. Проте візантійські правителі не поспішали виконувати обіцянку і віддавати принцесу Анну в дружини київському князю. Тоді, щоб змусити візантійців дотримати слова, Володимир відправився до Криму і обложив Херсонес (на Русі його називали Корсунь). Хитрістю взявши місто, Святославич міг диктувати Візантії умови миру. Імператор Василь II негайно відіслав Анну до Володимира у Херсонес, де вони урочисто пошлюбилися.

Відразу після повернення Володимир почав повсюдно на Русі вводити християнство. У Києві руками грецьких майстрів була поставлена церква Пресвятої Богородиці, названа пізніше Десятинною, оскільки на її утримування Володимир дав десяту частину своїх доходів.

Останні 15 років життя князя в джерелах не висвітлено. Лише незадовго до його смерті, у 1014 році, літописець згадує Володимира у зв’язку з бунтом його сина Ярослава, який, будучи новгородським князем, відмовився платити щорічну данину, тобто фактично заявив про свою незалежність. Володимир Святославич збирався покарати непокірного сина і наказав «розчищати дороги і мостити мости», але несподівано захворів і помер 15 липня 1015 року. Поховали його спочатку за язичницьким обрядом, а потім тіло Володимира перевезли в Десятинну церкву.

Володимир Великий – видатний державний діяч і полководець, головний засновник Київської держави. Після смерті він був канонізований церквою, отримавши ім’я святого, а в народі його величали Красним Сонечком.

Володимиру Мономаху вже виповнилося 60 років, коли він сів на київський престол. Все життя він провів у війнах – як у міжусобних, так і зі зовнішніми ворогами. Ставши великим князем, Володимир зміг припинити розбрат між удільними князями, а набіги кочівників взагалі перестали турбувати руську землю. За життя Володимира в державі встановився відносний порядок.

У 1053 році, за рік до кончини Ярослава Мудрого в родині його сина Всеволода і грецької царівни Марії, дочки візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, народився син. Батько назвав його Володимиром на честь свого діда – Красного Сонечка.

Володимиру рано довелося виконувати складні й явно не дитячі доручення. Вже в 13 років він був відправлений батьком на княжіння до далекого Ростова (Ростово-Суздальська земля). Через п’ять років хлопцю довелося надавати допомогу батькові, обложеному кочівниками-половцями в Переяславі. Після цього він ще п’ять років княжив у Смоленську, до якого згодом приєднав Чернігів. Жив він там щасливо зі своєю першою дружиною Гітою, дочкою загиблого при Гастингсі короля англосаксів Гарольда II. Тікаючи від нормандського герцога Вільгельма Завойовника, дівчина потрапила до Фландрії, потім у Данію до короля Свена Естрідсона, одруженого на Єлизаветі, дочці Ярослава Мудрого і тітці Володимира. Вона-то і посватала принцесу своєму племінникові. Гіта народила чоловікові синів Мстислава, Ізяслава, Святослава, В’ячеслава, Романа, Юрія (майбутнього Долгорукого) і дочок Євпраксію, Агафію, Марію, Софію.

У 1093 році помер Всеволод. Кияни бажали бачити своїм князем Володимира, тим більше що батько заповідав йому велике княжіння. Але закони престолонаслідування тоді були іншими. Тому, дотримуючи черги старшинства і не бажаючи відновлення міжусобних воєн, Володимир поступився Київом двоюрідному братові Святополку II Ізяславичу.

У 1097 році Святополк і Володимир зібрали всіх руських князів у Любечі. На цьому з’їзді було вирішено припинити розбрат, а також постановлено, що кожен князь володіє тільки своєю вотчиною. На цьому князі цілували хрест, присягнувшись: «Якщо тепер хто буде замірятися на чужу волость, то буде проти нього хрест чесний і вся земля руська». Фактично ж з’їзд у Любечі утвердив розпад єдиної держави на самостійні землі при формальному верховенстві київського князя. Але не встигли князі роз’їхатися по своїх уділах, як знов почалися усобиці.

Разом зі внутрішніми неладами Русь постійно зазнавала набігів половців. Володимир тоді виступив ініціатором ударів у відповідь і постійно підштовхував інших князів до того, щоб вести щодо половців наступальну, а не оборонну політику. Серед численних походів проти половців найвдалішим виявився похід 1111 року, коли за ініціативою Володимира князі пішли до Дону. Звідти руські війська повернулися з величезним полоном і багатою здобиччю. Цей похід виявився останньою значною подією в княжінні Святополка Ізяславича. 16 квітня 1113 року він помер. Велике княжіння тепер мало відійти до синів другого сина Ярослава Мудрого Святослава. (Батько ж Володимира був третім сином.) Але кияни і чути про це не хотіли. У Києві почався заколот, викликаний утисками лихварів і тисяцького Путяти. Їх двори і майно були розграбовані. Кияни вдруге попросили Володимира прийняти київський престол, і Володимир дав свою згоду. Він швидко зумів навести порядок у Києві, значно пом’якшив положення городян, упорядкувавши стягування відсотків лихварями і регламентувавши запис у холопи.

Русь знов стала сильна, як і при дідові Володимира. Вторгнення ззовні припинилися. Тепер руські війська ходили походами в інші країни. У 1116 році син Володимира Ярополк розбив на Доні половців, інший син, Мстислав, завдав поразки чуді й узяв їх місто Оденпе, внук Всеволод зробив похід до Фінляндії і переміг плем’я ям. У 1116 році Володимир послав свої війська в грецькі володіння, щоб захистити права дочки Марії, вдови царевича Леона, загиблого в Константинополі під час усобиці, і внука Василя. Дізнавшись про цей похід і бажаючи примиритися з Володимиром, імператор прислав до нього митрополита Неофіта і багатьох знатних людей з дарами. Серед дарів був і царський вінець імператора Костянтина Мономаха, діда Володимира. Поклавши вінець на голову Володимира, Неофіт вперше назвав його царем.

Укріплюючи християнство, Володимир, як і його дід, будував церкви і монастирі. Як і раніше, руською мовою перекладалося багато грецької літератури, підтримувалося літописання. Сам великий князь володів неабияким письменницьким даром. Ним було створено «Повчання», в якому він дав приклад служіння князя Батьківщині, і «Лист Володимира Мономаха Олегу Святославичу».

1124 рік на Русі був багатий на страшні прикмети і біди: сонячне затемнення, засуха, пожежі. Внаслідок пожежі згорів Київ. А 10 травня 1125 року після 13 літ великого княжіння закінчив на р. Альті свій земний шлях Володимир Мономах. Тіло його було перенесене до Києва і покладене в Софійському соборі поряд з батьком, князем Всеволодом, і дідом – Ярославом Мудрим. Діти ж його не змогли продовжити політику батька, що привело до нових усобиць і розпаду Київської Русі.

Пам’ять про святу Ольгу (у різномовних інтерпретаціях Хельга, Хальга, Алогія) шанують донині всі християни, адже вона віддала своє серце Христу за два покоління до хрещення Русі. Вона не боялася проголошувати серед язичників свою віру в єдиного Бога, Господа Всевишнього, Царство Господнє і також Спасителя світу. Саме за це Ольга була не тільки приєднана церквою до лику святих, але і канонізована як рівноапостольна (апостол – посланник Христа для проповіді Євангелія). Тим часом життя «праматері всіх царів руських» було далеко не безгрішне. Мстивість, жорстокість і підступність – не ті риси, які властиві святим людям. Але Ольга в першу чергу була правителькою, і в історію вона увійшла як велика улаштовувачка державного і культурного життя Київської Русі.

Про походження Ольги й її дитячі роки невідомо практично нічого. У 903 році дівчинку, імовірно в десятирічному віці, привезли до Києва, щоб обручити з 25-річним Ігорем, сином Рюрика, який пізніше прийняв великокняжіння і почав повновладно правити з 912 року, тобто після смерті Олега. Шлюб цей, видно, був справою великої політики, хоча й існує красива легенда про одруження княжича на малолітній простолюдинці. Княгиня володіла рідкісним розумом, і чоловік виділив під її начало князівство Вишгорода.

Подружнє щастя Ігоря й Ольги закінчилося восени 945 року, коли великий князь, обходячи руські землі для збору оброків і данини з підвладних племен, став жертвою власної пожадливості. Древляни, що жили на території сучасної Волині, незадоволені надмірною вимогливістю повелителя, збунтувалися. Вони полонили Ігоря, прив’язали його ноги до двох молодих дерев, пригнутих один до одного, і відпустили стовбури. Таким чином князь був розірваний навпіл. Язичницькі звичаї вимагали від Ольги, що залишилася одна з сином Святославом, помсти. Ще не освячена законом Божим, вона дала волю своєму гніву і використувала кмітливість не на благо.

Широко відома легенда про помсту Ольги жителям древлянської землі. Незважаючи на те, що вони хотіли мирно вирішити конфлікт і навіть запропонували їй вийти заміж за князя Мала, вдова суворо покарала їх. Вихована в традиціях вікінгів, вона легко пішла на обман і підступність, безпристрасно віднеслася до кровопролиття і смерті, щоб утвердити свою владу.

Разом з тим княгиня зробила правильні виводи і за довгі роки правління заслужила звання «мудрої з людей». Одним з головних діянь Ольги було встановлення першої на Русі системи збору данини – «статутів» і «уроків», тобто постійної величини податків.

Княгиня всіляко прагнула укріплювати централізовану форму влади і роль своєї держави в зовнішній політиці. Вона зуміла зрозуміти, що шлях до майбутньої величі і можливість на рівних спілкуватися з такими пануючими імперіями, як Візантія і саксонська Німеччина, лежить через відмову від язичества. У свій час Ольга вагалася, чи не прийняти їй християнство за західним обрядом, але перемогла прихильність до візантійської культури.

З цією метою і відправилася княгиня до Константинополя до імператора Константина VII Багрянородного, спорядивши флот і пишне посольство чисельністю близько двохсот чоловік (а з обслуговуючим персоналом – більше тисячі). Точна дата цього історичного візиту не збереглася, учені відносять його до періоду між 946 і 957 роком. Ольга планувала домовитися про відкриття митрополії в Києві, як це було при Аскольді, і посватати своєму синові імператорську дочку. Константин визнав це зухвалістю, підкресливши своєю відмовою перевагу імперії над Руссю.

Існує легенда, нібито він запропонував Ользі руку і серце, але дістав відмову. Насправді Константин був одружений, а Ользі, хоч вона і славилася красою, було вже за шістдесят. Княгиня зустрічалася в Константинополі з патріархом Феофілактом і прийняла хрещення, а хрещеним батьком був сам Константин. Але цей факт залишається спірним. По-перше, імператор ніде про нього не згадує. А по-друге, відомо, що в цій поїздці правительку Русі супроводжував священик Григорій, який був або наставником, або духівником, що могло означати – Ольга вже була хрещеною. Хоча можливо, що для додання особливої важливості візиту вона вирішила повторно здійснити обряд у самому Константинополі. Княгиня завжди трималася гордо, з гідністю. І за моменти приниження вона розквиталася, коли візантійському імператорові згодом довелося просити у неї військо. Ольга відповіла послам: мовляв, нехай приїде і почекає так, як я чекала у нього в порту, тоді і дам. Відбуваючи додому, княгиня, наречена у вірі Оленою, отримала благословення патріарха: «Благословенна ти в жонах руських, яко полюби світло, а тьму остави…»

Після прийняття християнства Ольга передала управління державою Святославові, а сама зайнялася вихованням внуків – Ярополка, Олега і Володимира – у дусі православ’я. Пройшли роки, і князь Володимир, названий в билинах Красним Сонечком, покінчив з язичеством і охрестив Русь, знищуючи залишки святилищ давньої віри. Знаменитий історик С. М. Соловйов відзначав, що після прийняття християнства на Русі виникло також і нове ставлення до жінок. Завдяки княгині Ользі вони включилися в процес освіти, не поступалися чоловікам в «книжності», а також мали «в жіночому єстві чоловічу фортецю», інакше кажучи, займалися державними справами – освітою, культурою, будівництвом, лікуванням, воювали і приймали послів. Прикладом такого характеру була сама княгиня, яка фактично до самої смерті (11 липня 969 року) управляла Руссю, тому що Святослав майже весь час проводив у походах.

Княжіння Ольги стало поворотом в історії Київської Русі, яка увійшла до політичної системи християнського світу. Завдяки її мудрості держава не потрапила в залежність ні від Візантії, ні від Німеччини. М. М. Карамзін писав, що Ольга «оволоділа стерном держави і мудрим управлінням довела, що слабка жінка може іноді дорівнювати великим чоловікам».

Павло Петрович Скоропадський народився 3 травня 1873 року і належав до відомого козацько-гетьманського роду, в якому було немало видних державних діячів: від уманського козака Федора Скоропадського, учасника Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, і до Івана Скоропадського, що став гетьманом України після І. Мазепи. По материнській лінії Марії Міклашевської родовід брав початок від Великого князя Литовського Гедиміна. Нащадок славного козацько-гетьманського роду після смерті батька був прийнятий в Петербурзький пажеський корпус, який успішно закінчив у 1893 році. Потім служив у гвардійському кавалергардському полку, командував ескадроном і був призначений полковим ад’ютантом.

У 1898 році Павло одружився з Олександрою Дурново – дочкою генерал-ад’ютанта П. Дурново і княгині М. Кочубей. У цьому шлюбі народилося п’ятеро дітей: дочки – Марія, Єлизавета й Олена, і сини – Петро і Данило. З початком російсько-японської війни Скоропадський добився переведення в діючу армію.

Кінець війни застав Павла на посту ад’ютанта головнокомандувача російських військ на Далекому Сході генерала Ліневича – родом також з українських козаків, – а повернувшись з фронту, полковник Скоропадський став флігель-ад’ютантом імператора Миколи II.

Весною 1912 року Скоропадському було присвоєно звання генерал-майора і зараховано до почту Його Імператорської Величності. Незабаром ввірений йому лейб-гвардії Кінний полк, в якому служили сини російської аристократії і який носив неофіційну назву «Полк російських шевальє», перетворився на один із кращих в армії. У першому ж бою 6 серпня 1914 року полк розгромив німецьку бригаду, а його командир одержав вищу бойову нагороду – орден Святого Георгія.

Лютнева революція застала генерал-лейтенанта Скоропадського командиром 34-го армійського корпусу. Зречення царя привело до того, що, на думку багатьох українських громадських діячів, втратив значення Переяславський договір. Розрив династичної унії Росії й України пожвавив український національний рух, і весною 1917 року в Києві виник власний представницький орган – Центральна Рада. Хоча Скоропадському була чужа соціалістична орієнтація Тимчасового уряду і Центральної Ради, він був військовою людиною і виконував накази командирів. Одним із таких наказів йому доручалося «українізувати» свій корпус.

У жовтневі дні 1917 року, знаходячись в Генеральному військовому комітеті, Скоропадський отримав телеграму з Чигирина, де проходив Всеукраїнський козачий з’їзд. У донесенні повідомлялося, що він одноголосно вибраний отаманом Вільного козацтва. Незабаром Скоропадський скликав опозиційну Раді організацію – «Українську громаду», у керівництві якої стояли офіцери частин, що «українізувалися», лідери Вільного козацтва і представники української інтелектуальної еліти. Ідеологія її була доступна будь-кому: Україна в анархії, Центральна Рада безсила змінити ситуацію на краще і має бути замінена твердою владою, такою, що користується довірою народу, Найкращою формою влади, враховуючи історичні традиції, може стати гетьманство.

29 квітня в Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд хліборобів, 6,5 тис. делегатів якого висловили незадоволеність політикою Ради, зокрема її соціалістичними експериментами і націоналізацією землі. З’їзд ухвалив: «Для порятунку країни нам необхідна сильна влада, нам необхідний диктатор, згідно старовинним звичаям – гетьман». Без жодного опору влада тут же вибраного гетьмана розповсюдилася за кілька днів по всій Україні. Лідери Ради залишалися на волі й активно засуджували переворот, відкидаючи заклики про співпрацю. Коли до осені 1918 року супротивники Скоропадського погодилися з фігурою гетьмана як тимчасового Президента України, було вже надто пізно – шанс укріпити національну владу і зберегти країну був упущений…

Недовгі 7,5 місяців правління Скоропадського проте залишилися в пам’яті українців як період відносного благополуччя. За цей час уряд прийняв близько 400 законів. Першими з них стали два – про відновлення права приватної власності на землю і вилучення за ринковою вартістю частини землі у великих землевласників з метою наділу нею малоземельних селян, а також про поліпшення правового стану й умов праці робітничого класу. Найближчим часом був складений і прийнятий збалансований державний бюджет, забезпечена стабільність національної валюти, відновлено нормальне залізничне сполучення, впорядкована фінансова система. Гетьман сприяв перебудові системи української освіти, під його патронатом була створена Українська академія наук. Проте якраз всі ці успіхи в побудові незалежної держави перетворили Скоропадського на лютого ворога вождів як «червоної», так і «білої» Росії.

Трагічна розв’язка настала в листопаді 1918 року. Терміново заклавши основу майбутніх армійських корпусів, Скоропадський спробував створити силу, здатну протистояти розпаду держави. Одночасно гетьман зважився на крок у бік природного союзника, 14 листопада 1918 року проголосивши федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією. Але саме ця заява і стала початком кінця кар’єри Скоропадського.

У цій ситуації Скоропадський, все ще володіючи величезним авторитетом у військах і серед козацтва, міг узяти верховне командування армією в свої руки. Але побоюючись звинувачень в диктаторських замашках, він хотів покласти край братовбивчій сварці політичними методами. Французький консул з Одеси запропонував озброєну допомогу Антанти, але Скоропадський уже тверезо оцінив ситуацію. І він, і українська державність були приречені…

Виїхавши за кордон, Павло Петрович мав намір завершити політичну кар’єру, проте обставини знову змусили його зіграти важливу роль в українській еміграції. Навколо Скоропадського об’єдналися інтелектуали, які розробили концепцію українського монархізму, а гетьманський рух в Європі був настільки могутнім, що викликав побоювання державного Центру УНР, який претендував на те, щоб поодинці представляти інтереси України.

При Гітлері Скоропадський не користувався особливою довірою націонал-соціалістичних властей. Його впливу вистачало, щоб врятувати від репресій ряд українських діячів, зокрема, він добився звільнення німцями С. Бандери, А. Мельника і Я. Стецька. В кінці війни Павло Петрович з дочкою Єлизаветою намагався виїхати із зони можливої радянської окупації. Але потрапивши в Баварії під бомбардування, колишній гетьман був важко поранений і 26 квітня 1945 року помер у госпіталі католицького монастиря міста Меттен. Потім тіло його перепоховали на кладовищі в Оберсдорфі, де пізніше були поховані всі члени родини.

Так закінчилося життя величного аристократа і генерала, що вибрав у важкі роки братовбивчої війни шлях служіння рідній землі і став певною сполучною ланкою російських і українських громадських кіл на новій політичній основі.

Народився Микита Сергійович 17 (5) квітня 1894 року в селі Калинівка Курської губернії в родині шахтаря. Після здобуття початкової освіти в церковно-парафіяльній школі з 14 років працював слюсарем на заводі, чистильником казанів, слюсарем на шахті. У 1918 році вступив у ряди ВКП(б). Брав участь в громадянській війні.

Починав свою кар’єру М. С. Хрущов зі знайомства з Лазарем Кагановичем, який на початку 1920-х років очолював Компартію України. У 1925 році Хрущов зайняв свій перший пост – партійного керівника Петрово-Мар’їнського повіту Сталінської губернії. З 1931 року перебував на партійній роботі в Москві, в 1935—1938 роках – перший секретар Московського обласного і міського комітетів партії. У 1938 році М. С. Хрущов стає першим секретарем ЦК КП(б) і кандидатом в члени Політбюро ЦК ВКП(б), а ще через рік – членом Політбюро.

Під час Великої Вітчизняної війни Хрущов входив в управління військових рад Південно-Західного напряму, Південно-західного, Сталінградського, Південного, Воронезького і 1-го Українського фронтів. Закінчив війну в званні генерал-лейтенанта.

З 1944 року Хрущов знов перебуває в обоймі вищого керівництва України – спочатку він зайняв пост Голови Ради Міністрів УРСР, а з 1947-го – першого секретаря ЦК Компартії України. Смерть Й. В. Сталіна в березні 1953 року ініціювала боротьбу за владу в СРСР. У цей момент, коли Голова Ради Міністрів Г. М. Маленков залишив пост секретаря ЦК, Хрущов став фактичним керівником партаппарату, хоча аж до вересня 1953 року офіційно не був першим секретарем ЦК. «Боротьба за Кремль» досягла свого апогею. З березня по червень Л. П. Берія за підтримки вірних йому сил МВС зробив спробу захоплення влади. Щоб усунути суперника, Хрущов пішов на спілку із Маленковим. У вересні 1953 року Микита Сергійович був призначений першим секретарем ЦК КПРС.

У липні 1955 року відбувся черговий Пленум ЦК, головним питанням якого була підготовка до чергового XX з’їзду партії, призначеного на лютий наступного року. В цей час одна з комісій ЦК займалася реабілітацією необґрунтовано репресованих під час сталінських «чисток». Ознайомившись з її доповіддю, Хрущов на засіданні Президії ЦК запропонував створити ще одну комісію – з розслідування діяльності Сталіна. Ця пропозиція зустріла різку відсіч з боку партійних «зубрів» – Молотова, Кагановича і Ворошилова. Проте «молоді» члени Президії (деякі з них опинилися в Політбюро завдяки Хрущову) – Булганін, Сабуров, Первухін, Кириченко, Суслов – підтримали генсека. Хрущов пообіцяв їм, що діяльність комісії буде секретною і що розслідування стосуватиметься «порушень соціалістичної законності», основна частина провини за які лежить на Берії.

XX з’їзд КПРС почав свою роботу 14 лютого 1956 року. Спочатку все йшло у заздалегідь наміченому і звичному руслі. Звітна доповідь, промови членів Політбюро і делегатів зі всіх куточків Союзу. 1436 учасників з’їзду голосно аплодували, вставали з місць і висловлювали вірність ленінському курсу. І мало хто знав, яка боротьба велася навколо доповіді про діяльність Сталіна. До останнього моменту не було ясно, чи буде ця тема взагалі обговорюватися на з’їзді.

З’їзд фактично завершився. Більшість іноземних і вітчизняних гостей з’їзду і журналістів вже роз’їхалися. Й у цю мить до порядку денного з’їзду була включена доповідь «Про культ особи і його наслідки». Хрущов не дарма зволікав. Він чекав, коли делегати з’їзду підтвердять його повноваження першого секретаря ЦК.

«Товариші! У звітній доповіді Центрального Комітету партії XX з’їзду, у ряді виступів делегатів з’їзду, а також і раніше на Пленумах ЦК КПРС немало говорилося про культ особи і його шкідливі наслідки…» – так Микита Сергійович Хрущов у ніч на 25 лютого почав свою історичну доповідь. А далі була 4-годинна промова, що глибоко шокувала всіх присутніх у залі. Деякі делегати, не соромлячись, плакали, а дехто навіть знепритомнів. Чому так відбувалося, зрозуміти неважко. Ще недавно всі молилися на «світлий образ мудрого вождя». І раптом… Це була не просто констатація і критика окремих недоліків. Сталін, «геній радянського народу», був названий відповідальним за всі біди, що відбувалися з народом. Повна зневага принципів колективного керівництва і демократичного централізму, вбивство Кірова, катастрофічний економічний стан країни, масові репресії і терор 1930-х років, «розстрільний» XVII з’їзд партії (70 % учасників цього з’їзду були знищені під час «чисток»), депортація кавказьких народів. І багато іншого… Але, мабуть, найжахливішим було звинувачення Сталіна в страшних поразках Червоної армії в початковий період Вітчизняної війни. Був розвінчаний міф про Сталіна як про мудрого воєначальника, завдяки якому Радянський Союз розбив гітлерівську Німеччину.

Дебати по доповіді вирішили не відкривати. Це й зрозуміло – дуже вже неймовірним здавалося те, що почули делегати з трибуни з’їзду. Не зважилися видавати і повну версію доповіді. За вказівкою ЦК на підприємствах і в установах були проведені збори, на яких мільйони радянських громадян були ознайомлені з основними положеннями доповіді.

Звичайно, висновки доповіді Хрущова на XX з’їзді були неповними. Все зводилося, по суті, до ролі однієї людини, при цьому замовчувався незаперечний факт, що винна була вся система, уособленням якої є Комуністична партія. Існувала в доповіді і відверта брехня, на зразок того, що Сталін під час війни планував кампанії, користуючись тільки глобусом. І все-таки доповідь досягла своєї мети. Суспільство, навіть не знаючи всіх подробиць, сколихнулося.

У червні 1957 року була організована змова з метою усунення Хрущова. Після повернення із зарубіжної поїздки він був запрошений на засідання Президії ЦК КПРС, члени якої сімома голосами проти чотирьох зажадали його відставки. Хрущов скликав Пленум ЦК, що відмінив рішення Президії. Після цього керівники «антипартійної групи» – Молотов, Маленков і Каганович – дістали відставку. У березні 1958 року Микита Сергійович зайняв пост Голови Ради Міністрів, зосередивши в своїх руках всі основні важелі влади.

Перемога Хрущова, з одного боку, остаточно звільнила країну від небезпеки повернення сталінізму, але з другого – стала стартом згортання демократичних змін. Багато в чому це стало і причиною Карибської кризи 1962 року, яка ледве не призвела до початку атомної війни. І це ж стало причиною примусової відставки Хрущова в жовтні 1964 року – єдиного подібного випадку в історії СРСР.

На пенсії Микита Хрущов, ім’я якого було фактично викреслене з історії Радянського Союзу, писав мемуари. Помер він 11 вересня 1971 року в Москві.

Леонід Кравчук народився 10 січня 1934 року в с. Великий Житин Рівненської області. До приєднання західноукраїнських земель до УРСР Кравчуки мали всього 1,5 га землі, яка повинна була годувати всю родину. Доводилося наймитувати у заможних селян, тому родина пішла в колгосп, сподіваючись врятуватися від злиднів. Батько, Макар Олексійович, став агітатором, а матір, Єфимію

Іванівну, вибрали в місцеву раду. З приходом німців батькові доводилося тривалий час ховатися від переслідувань, потім він пішов на війну і загинув. Мати все життя працювала в колгоспі.

У 1942 році Леонід поступив у початкову школу, яку закінчив через п’ять років. Потім Кравчук вчився в Городищенській школі-семирічці, у випускному класі вступив до комсомолу. Школу Леонід закінчив з відзнакою і в 1950 році пішов на бухгалтерське відділення Рівненського кооперативного технікуму. У 1953 році Кравчук, також з відзнакою, закінчив навчання в технікумі. Вищу освіту Леонід Макарович здобув в Київському державному університеті. Вчився він добре, отримав спеціальність «економіст». З третього курсу Леонід почав займатися громадською роботою і подав заяву про вступ до партії. У травні 1957 року його прийняли кандидатом в члени КПРС, з 1958-го він став членом КПРС.

В університеті Леонід Макарович познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Антоніною Мішурою з Сумської області. Дівчина була сиротою, добре вчилася. У 1959 році у молодого подружжя народився син Олександр.

Після закінчення університету в 1958 році вони були направлені на викладацьку роботу. Наступним кроком в кар’єрі стала постійна робота методистом-консультантом в Будинку політосвіти, потім завідуючим відділом пропаганди й агітації Чернівецького обкому КПУ. У 1967 році Кравчука направляють на навчання в Академію суспільних наук при ЦК КПРС, де він захищає дисертацію. У 1970—1989 роках Л. М. Кравчук працює в апараті ЦК КПУ в Києві. У головному партійному органі України Леонід Кравчук пройшов шлях від завідувача сектором до другого секретаря ЦК КПУ.

У 1990 році відбулися перші демократичні вибори у Верховну Раду. Вони були відкритими і таємними, проходили за новими, відносно ліберальними законами. Леонід Макарович був вибраний по 39-му округу Ямпільському (Вінниччина), в який входили два райони – Ямпільський і Піщаний.

Ця кампанія мала велике значення для подальшого становлення Кравчука як політика. Голова Верховної Ради України В. А. Івашко подав заяву про відставку. Було названо 27 кандидатів на пост, що звільнився, почалася «спікеріада». Леонід Макарович, виступаючи перед депутатами, відразу підкреслив, що головною програмою для нього є прийнята Декларація про суверенітет, яка житиме тільки тоді, коли кожна теза, викладена в ній, буде підкріплена відповідним законодавчим актом. Кравчук закликав якнайскоріше почати роботу над новою Конституцією.

За кандидатуру Кравчука віддали свої голоси 239 парламентаріїв. Пропозицію про обрання Леоніда Кравчука Головою Верховної Ради України підтримали 292 депутати.

У зимку 1991 року Кравчуку вдалося переконати більшість депутатів Верховної Ради в тому, що Україні слід прилучитися до проведення організованого Москвою референдуму з «бюлетенем Кравчука», який містив би таке питання: «Чи згодні ви з тим, що Україна повинна бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на основі Декларації про державний суверенітет України?». Під час республіканського опитування 80,17 % відповіли «так», що насторожило Москву. Відбувався процес поступового розвалу імперії.

Сказати, що ситуація, яка виникла в Україні після серпневого путчу 1991 року, була складною, значить, не сказати нічого. Леонід Кравчук як керівник країни розумів, що будь-який різкий рух в ту або іншу сторону може вивести ситуацію з рівноваги, і тоді наслідки будуть непередбачуваними. Кравчук вичікував… І лише потім, зваживши всі обставини, він ініціював ухвалення доленосного для України рішення. Звичайно, не варто переоцінювати роль Леоніда Кравчука в тому, що 24 серпня 1991 року Україна отримала незалежність, але не варто її і недооцінювати. Головна заслуга Кравчука в тому, що відбулося це без кровопролиття і мирним шляхом.

Позачергове засідання Верховної Ради України 24 серпня 1991 року проходило дуже бурхливо. Питання обговорювалися різні, але всі розуміли, що головне, для чого зібралися депутати, – це незалежність України. В ході засідання Леоніду Кравчуку кілька разів надавали слово, а в кінці засідання він зачитав текст «Акту проголошення незалежності України».

1 грудня 1991 року, на перших в історії країни відкритих президентських виборах, Леонід Кравчук з кількісною перевагою був обраний Президентом України. Першим кроком президента Кравчука стало підписання документів про створення Співдружності Незалежних Держав. СРСР припинив своє існування. За короткий термін вдалося отримати відгуки від 120 країн, і з 87-ма з них були встановлені дипломатичні відносини.

У той самий час економічний стан у країні погіршувався. Негативно вплинув на вітчизняний господарський комплекс односторонній розрив економічних зв’язків, ініційований Москвою. Розвал фінансової системи в 1992—1993 роках привів до інфляційного шоку. В результаті гострої політичної боротьби Верховна Рада восени 1993 року ухвалила рішення про дострокові парламентські і президентські вибори.

Вибори президента були призначені на 26 червня 1994 року. Більшість населення України вірила в перемогу Л. М. Кравчука. Дійсно, в першому турі Леонід Макарович переміг, він отримав 37,68 % голосів виборців проти 31,25 %, отриманих Л. Д. Кучмою. Але в другому турі Кравчук набрав 45,1 % голосів, а Л. Д. Кучма – більше 52 %.

Діставши відставку з поста президента, Леонід Макарович активно займається політичною і громадською діяльністю, кілька разів він обирався депутатом Верховної Ради України.

Л. М. Кравчук назавжди увійшов до історії України. З його ім’ям пов’язано здобуття незалежності, ухвалення атрибутів держави, утворення Співдружності Незалежних Держав і створення умов для дистанціювання від СНД, початок інтеграції в європейські структури.

Революції, що дарують народу свободу, – це святе. Але революції не можуть бути вічними, жодна країна не стане державою і жоден етнос не стане Народом з великої літери, якщо постійно знаходитиметься в революційному стані. Україна в середині 1990-х років втомилася від революцій. Саме тому люди і віддали свої голоси Леоніду Кучмі, політикові-практикові, який відрізнявся від своїх суперників з президентської гонки саме своєю спрямованістю на наведення економічного ладу.

Майбутній Президент України народився 9 серпня 1938 року в селі Чайкине Чернігівської області, на поліських болотах.

Коли вибухнула війна, Данило Прокопович Кучма пішов на фронт і в 1944 році пропав безвісти десь під Новгородом, а решта родини (мати Парасковія Трохимівна і троє дітей) пережила гітлерівську окупацію. У 1955 році Леонід покинув рідні пенати і відправився поступати до інституту. Тоді ж він вперше в житті узяв в руки гроші, дбайливо накопичені матір’ю-колгоспницею.

Юнак, що виріс у бідності, насамперед з’ясував, що на фізтеху Дніпропетровського університету – кузні кадрів для промисловості, що бурхливо росте, – найбільша стипендія. І не роздумуючи, поступив саме туди. Леонід з дитинства мав здібності до точних наук, тому вчився непогано, проявивши себе і в громадській роботі. Компенсуючи невеликий зріст, самолюбний хлопець завжди і у всьому прагнув бути першим. Кривдників притискував по комсомольській лінії, зате друзям допомагав усім, чим міг. І взагалі був, як то кажуть, душею компанії, не пропускаючи жодного студентського «заходу».

У 1960 році Леонід успішно закінчив Дніпропетровський державний університет і отримав спеціальність інженера-механіка. Протягом 15 років він працював у ракетно-космічному конструкторському бюро «Південне» інженером, потім старшим інженером, провідним конструктором, помічником головного конструктора. Молодий фахівець відразу ж почав наглядати супутницю життя, і незабаром після приходу в КБ на очі йому потрапила миловидна Люда Талалаєва, що співала в самодіяльному хорі. Людмила, хоч і була росіянкою, родом з уральського міста Воткинська, чудово виконувала українські пісні, добре готувала і взагалі стала ідеальною подругою Леоніда. У 1962 році вони одружилися, і незабаром у молодят народилася дочка Олена.

У той час 28-річний Кучма вже був провідним конструктором КБ «Південне» і возив розробки заводу для випробувань на космодром Байконур. Під час підготовки до чергового пуску на стартовому майданчику сталося ЧП – загорілася ракета. Військові і цивільні чини, присутні на старті, кинулися врозтіч: всі пам’ятали про недавню катастрофу, що погубила десятки людей, включаючи Верховного маршала артилерії Недєліна. Не втратив самовладання лише Леонід Кучма, який і організував гасіння готової вибухнути ракети. Незабаром після цих подій він був висунутий на Державну премію, але ті, хто вирішував це питання, сказали: «Молодий ще, нехай попрацює».

З 1975 по 1982 рік Леонід був секретарем партійної організації КБ «Південне», потім чотири роки працював першим заступником генерального конструктора КБ, а з 1986 по 1992 рік – генеральним директором виробничого об’єднання «Південний машинобудівний завод». У 1990 році Кучма захистив кандидатську дисертацію, а через два роки отримав звання професора. Нині він – член ряду Академій наук, що має немало урядових нагород, серед яких найпрестижніша в СРСР Ленінська премія за розробку ракет СС-18 і СС-20 і Державна премія України у сфері науки і техніки (1993).

Професійна політична діяльність Кучми почалася з обрання його народним депутатом Верховної Ради України в березні 1990 року. Він був серед тих депутатів, які наступного року ухвалили доленосне для України рішення, проголосивши її незалежність.

У жовтні 1992 року Президент України Леонід Кравчук призначив Кучму прем’єр-міністром нового реформаторського уряду молодої республіки і доручив йому проведення грошової реформи. Проте майже за рік його «прем’єрствування» «прориву до ринку» так і не відбулося. Вже через пару місяців інфляція в Україні підскочила в три рази, рвонули вгору ціни на енергоносії, почали зупинятися заводи. А прем’єр все кидався між президентом і Верховною Радою, вимагаючи додаткових повноважень, і погрожував відставкою у разі невиконання цих вимог. Проте незабаром не тільки ліміт надповноважень, але і ліміт довіри главі уряду був повністю вичерпаний.

Хитрий Кравчук все розрахував правильно: Кучма ніколи не зважиться на серйозні зміни. Який «риночник» з людини, яка все життя була упевнена, що «економіка» і «держзамовлення» – синоніми? До того ж президентові було дуже зручно перекласти відповідальність за неминуче погіршення становищя в країні на вже «відіграну» фігуру. В той момент ніхто не міг собі навіть уявити, що саме ця фігура через рік переграє самого Кравчука.

У вересні 1993 року чергове прохання прем’єра про відставку задовольнив Кравчук, а потім і парламент України. Після відставки Кучма керував Українським союзом промисловців і підприємців, удосконалював збирання тролейбусів у колишніх ракетних цехах на рідному «Південмаші». Постати з попелу «відіграному прем’єрові» допоміг його колишній прес-секретар Д. Табачник, що запропонував шефові в 1994 році стартову програму для майбутньої президентської кампанії. Розрахунок був зроблений на електорат Сходу і Криму: виборці цих регіонів у той час вже «наїлися» нав’язливої кравчуківської українізації й інтриг навколо автономії півострова на фоні безробіття, що росло.

На відміну від Кравчука, Леонід Данилович виявився для виборця простим і зрозумілим. І працю в полі знає, і пісні під гітару співає, і дружину без потреби «в телевізорі не показує». До того ж на фоні фінансово-кримінальних скандалів, в яких по самі вуха загрузла тодішня київська еліта, провінціал, що «хотів багато зробити», насилу говорив по-українськи і мав репутацію «скривдженого владою», виглядав дуже непогано.

У результаті Кучма переграв свого опонента. Він хоч і поступився Кравчуку в першому турі, проте в другому турі виборів отримав 52 % голосів. 19 липня 1994 року Кучма дав урочисту присягу Президента – третього в українській історії після Михайла Грушевського (у 1917 р.) і Леоніда Кравчука. У 1999 році Леонід Кучма був переобраний на другий термін.

Десять років президентства Леоніда Кучми – дуже неоднозначний період в історії України. Країну, особливо під час другого терміну його перебування при владі, стрясали гучні політичні скандали, акції протесту, звинувачення перших осіб держави, у тому числі і самого Кучми, в тяжких злочинах. Але все ж таки при ньому в Україні зберігалася хай і відносна, але стабільність, була прийнята Конституція, проведені грошова і ряд інших важливих реформ. При Кучмі країну покинула остання боєголовка, що стало юридичним підтвердженням без’ядерного статусу країни, встановленого Декларацією про незалежність.

Перед президентськими виборами 2004 року Конституційний суд надав голові держави, що діяв, можливість балотуватися на третій термін, проте той відмовився. Після приходу до влади Віктора Ющенка Леонід Данилович подав у відставку і зараз займається громадською і добродійною діяльністю.

Улітку 1520 року Рустем-паша, всесильний візир молодого султана Сулеймана, прогулювався по невільничому ринку. Серед виставлених на продаж виснажених людей його погляд привернула молода дівчина сяйливої краси. Рустем-паша вирішив купити її і подарувати султанові. Таким чином, дівчина могла претендувати на високе положення, оскільки не вважалася рабинею. І вона скористалася своїм шансом сповна…

Точний час і місце народження жінки, що згодом впливала на найважливіші історичні події, невідомі. Згідно з найпоширенішою версією, Анастасія (або Олександра) була дочкою священика Гаврили Лісовського з невеликого містечка Рогатин (нині – Івано-Франківська область). На той час ця територія належала Речі Посполитій і постійно зазнавала набігів кримських татар. При одному з набігів 15-річна дочка священика була захоплена і потрапила в рабство. Її, очевидно, спочатку переправили в Кафу (Феодосію), де знаходився найбільший невільничий ринок, а потім вона опинилася в Стамбулі.

Потрапивши в гарем, русоволоса дівчина звернула на себе увагу султана Сулеймана. Її прозвали Хуррем, що в перекладі означає «Та, що сміється». Нам же вона більше відома під європеїзованим ім’ям Роксолана, тобто «русинка». Незабаром проста наложниця, яких у султана була велика кількість, стала його дружиною. Вона була не тільки досвідченою коханкою, але і цікавою співбесідницею, що добре зналася на мистецтві і державних справах.

Не слід вважати, що становище першої й улюбленої дружини, радника у всіх справах, прийшло до Роксолани само по собі. У художній літературі і в кіно її образ часто ідеалізується, але насправді їй доводилося постійно інтригувати, бути жорстокою, іноді віддавати накази про вбивство неугодних людей. Але для тих часів все це було типове, і Роксолана-Хуррем, щоб вижити, мала приймати «правила гри» султанського двору.

Первісток Сулеймана і Роксолани, Мехмед, народився в 1521 році. У них було чотири сини – Мехмед, Селім (що згодом успадкував трон після батька), Баязид, Джангир – і дочка Міріам. У 1530 році відбулося пишне весілля правителя імперії і Роксолани (звичайно, перед весіллям вона прийняла іслам). Після цього Хуррем отримала статус «баш-кадуні» – головної (а по суті єдиної) дружини султана. Роксолана вважалася однією з найбільш освічених жінок свого часу, вона приймала послів, відповідала на листи іноземних правителів, була в курсі подій, що відбувалися в імперії Османа і за її межами. За її наказом в Стамбулі побудовано декілька мечетей, лазень і медресе. Ця незвичайна жінка, що чудово розбиралася в політиці і цінувала мистецтво, по праву зайняла своє місце в історії. Вона померла в 1558 році і, після оплакувань невтішного чоловіка, була похована зі всіма належними почестями.

Майбутній гетьман народився, ймовірно, близько 1570 року в селі Кульчинці поблизу міста Самбора (нині – Львівська область) і був вихідцем із занепалого шляхетського галицького роду православного віросповідання. Він закінчив один із кращих на той час польських учбових закладів – Острозьку академію на Волині, а потім відправився «за пороги», де під керівництвом Самійла Кішки пройшов військову школу.

Починаючи з 1590-х років Сагайдачний вже брав участь у козацьких походах. З початку XVII століття він постійно знаходився в Запорозькій Січі і брав участь у походах на Молдову і Лівонію у війнах (1600—1601 рр.). У 1605 році він був обраний кошовим отаманом Січі і очолив ряд вдалих походів на Оттоманську Порту і Кримське ханство.

Сагайдачного вибрали гетьманом на початку 1610-х років. Він відразу ж узявся за реформу війська, щоб не перетворилося вільне козацтво в звичайні зграї розбійників. У своїх частинах гетьман підтримував жорстку дисципліну, бо, як свідчили сучасники, без палиці зовсім відвикли від слухняності козаки. Покарання за провину були нечувано жорстокими, але кращі воїни не нарікали, вони розуміли, що гетьман таким чином зміцнює їх бойовий дух.

Історики відзначають, що в гетьманській діяльності Сагайдачний керувався прагматизмом, тверезим розрахунком, твердістю і одночасно схильністю до компромісів. У 1618 році Польща звернулася до нього з проханням допомогти королю Владиславу, що рушив на Москву. У гетьмана на цей час були зовсім інші плани, він якраз вів переговори з французьким послом Марконетом про союз проти турок, проте, оскільки в справі брав участь сам Владислав, козаки не могли відмовитися. Запорозьке військо в 20 тисяч шабель оволоділо Лівнами й Єльцем, розбило ополчення Пожарського і Волконського, проте Москву узяти не змогло. В результаті укладеного миру Владислав і його прихильники програли, але на військовій славі Сагайдачного ця поразка аніскільки не позначилася, бо самі запорожці не потерпіли жодної поразки у відкритому бою і до того ж повернулися додому з багатою здобиччю.

Сагайдачний переніс столицю козацтва до Києва. Разом з усим Військом Запорозьким він записався до Київського Богоявленського братства, а в 1620 році переконав єрусалимського патріарха Феофана, що повертався з Москви, відновити на Україні православну ієрархію, знищену Брестською унією 1596 року. Патріарх висвятив Іова Борецького на митрополита Київського, а також ще чотирьох єпископів для Київської митрополії. Тоді ж гетьман надіслав до царя спеціальне посольство з проханням прийняти українських козаків на московську службу. Польща примирилася з цим, тому що знову потребувала козаків: турки завдали їй страшної поразки під Цецорою. Польський король прохав у запорожців допомоги, і в серпні 1621 року Сагайдачний з величезною армією – 41 тис. вершників і артилерії з 22 гарматами – був уже на берегах Дністра.

Більше місяця билися козаки з турками, здійснювали зухвалі набіги на ворожу територію, доходили до шатрів турецьких воєначальників. Але бої не дали вирішальної переваги жодній із сторін, і, не дивлячись на чисельну перевагу турецького війська, султан Осман II забажав миру, який був укладений 8 жовтня 1621 року на умовах, вигідних Польщі. У цьому поході, під час однієї з сутичок під Хотином, Сагайдачний був тяжко поранений.

Польський король щедро нагородив запорожців за подвиги під Хотином, але козацького гетьмана це не радувало – йому вже недовго лишалося жити. Після тривалої хвороби Петро Конашевич-Сагайдачний помер у Києві 20 квітня 1622 року на руках у своєї дружини Анастасії від ран, отриманих у Хотинському бою.

За переказами, родина Паскевичів походила з українського потомственого козацького роду полтавського полку, який бере свій початок від Паська, старшини в армії гетьмана Богдана Хмельницького. Іван Паскевич народився 8 (19) травня 1782 року в Полтаві. Його батько посідав посаду голови Верховного земського суду. Разом з другим сином, Степаном, він віддав Івана в Пажеський корпус. Серед інших учнів корпусу Іван був представлений імператорові Павлу I, в 1798 році дістав звання камер-пажа, а потім – лейб-пажа. Здібний хлопець сподобався імператорові, і при випуску з корпусу був зарахований в поручики лейб-гвардійського Преображенського полку.

Після правління Олександра I кар’єра Івана Паскевича дещо сповільнилася. Шанс проявити себе молодому офіцерові випав в 1806 році, коли почалася Російсько-турецька війна. Іван потрапив в розпорядження генерала Міхельсона, який був призначений командуючим армією південного напрямку і вступив до Молдавії. У березні 1806 року колона військ вночі збилася з шляху. Паскевич самостійно зміг знайти дорогу, за що згодом був нагороджений орденом Святого Володимира IV ступеня.

У червні 1809 року Іван Паскевич отримав звання полковника і став командиром Вітебського мушкетерського полку, а в листопаді 1810 року він уже генерал-майор і командир 26-ї піхотної дивізії.

Коли війська Наполеона вторглися на територію Російської імперії, дивізія входила до складу Другої армії під командуванням П. І. Багратіона. Перед Смоленською битвою на початку серпня 1812 року Паскевичу вдалося переконати вищих начальників дати бій не у відкритому полі, де росіяни явно поступалися супротивникові і були б швидко розбиті, а в самому місті. Нав’язавши французам важкі міські бої, російські частини змогли перегрупуватися і виграти так необхідний на той момент час. У Бородінській битві Іван Паскевич зі своєю дивізією відчайдушно захищав (під час бою під ним було убито двох коней) редут на Курганній висоті, що увійшов до історії під назвою «батареї Раєвського». З шести полків 26-ї дивізії в строю залишилося близько 1200 чоловік – одного полку. Потім Паскевич воював під Малоярославцем, Вязьмою, Красним, був нагороджений орденом Святого Володимира II ступеня. Під час закордонного походу російської армії 1813—1814 років дивізія Паскевича відзначилася у Битві народів під Лейпцігом 4—7 (16—19) жовтня 1813 року, після якої її командир отримав звання генерал-лейтенанта і був нагороджений орденом Святої Анни I ступеня. У січні 1814 року Івана Федоровича призначили командиром 2-ї гренадерської дивізії, разом з якою він брав участь в узятті Парижа в березні того ж року. Саме там, в Парижі, на одному з прийомів імператор Олександр I познайомив Паскевича зі своїм молодшим братом – тоді ще 18-річним Великим князем Миколою Павловичем, а згодом – імператором Миколою I. Ця зустріч переросла в дружбу, що визначила не тільки подальше життя генерала Паскевича, але і багато в чому хід історії Росії в другій чверті XIX століття.

У 1817 році Іван Федорович одружився з Єлизаветою Олексіївною Грибоєдовою, троюрідною сестрою О. С. Грибоєдова. Через вісім років, після повстання декабристів, він вступився за автора «Горя з розуму» перед царем і зумів відвести звинувачення від свого родича. Треба сказати, що заступництво генерала стосувалося не тільки людей з вищого світу. Коли в 1816 році спалахнув так званий Смоленський бунт, Паскевич зумів розібратися в справі і встановив, що головна причина бунту – безконтрольне хабарництво місцевих чиновників. Після цього звинувачення з переважної більшості селян були зняті.

В часи правління Миколи I Паскевич став однією з найбільш довірених осіб імператора. У 1826 році він був направлений на Кавказ як помічник (фактично контролер) головуправляючого А. П. Єрмолова. Ставши в 1827 році замість Єрмолова командиром Окремого Кавказького корпусу і намісником на Кавказі, І. Ф. Паскевич здійснив ряд блискучих перемог спочатку в Російсько-перській (1826—1828 рр.), а потім Російсько-турецькій (1828—1829 рр.) війнах.

У червні 1831 року Паскевич замість померлого І. І. Дібича був призначений головнокомандуючим військами, надісланими на придушення Польського повстання. За неповних три місяці він розбив сили повсталих і 26 серпня штурмом узяв Варшаву. За це імператор подарував йому довічний титул князя Варшавського.

У 1849 році І. Ф. Паскевич був призначений головнокомандуючим військами, надісланими до Угорщини для придушення антиавстрійських виступів. Після початку Кримської війни він прийняв командування військами на Західному кордоні і Дунаї (т. з. Дунайська армія). Під час одного з боїв воєначальник отримав важке поранення уламком снаряда і був змушений покинути армію. 20 січня 1856 року Іван Федорович Паскевич помер у Гомелі.

У науці іноді буває, що над тією чи іншою проблемою безуспішно б’ються знамениті учені, а рішення знаходить який-небудь «вискочень». Так було і в XIX столітті, коли провідні хіміки і біохіміки намагалися штучним шляхом отримати сечову (уреатну) кислоту. Лібіх, Веллер, Фішер, Розен – ці імена були відомі всім, хто хоч би поверхово був знайомий з хімією і біохімією. А ім’я Івана Горбачевського до 1882 року було, по суті, нікому невідоме. Але саме він першим здійснив синтез сечової кислоти з гліцину, зробивши, таким чином, найважливіше наукове відкриття. І цим його внесок у науку не обмежився…

Син греко-католицького священика, що народився в селі Зарубинці (нині Збаразького району Тернопільської області) 5 (17) травня 1854 року, після закінчення Тернопільської гімназії в 1872 році поступив на медичний факультет Віденського університету. Закінчивши його, молодий учений декілька років займався науковими дослідженнями в хімічному і фізичному інститутах Відня.

Ще в 1838 році знаменитий хімік Юстус Лібіх писав: «В органічній хімії немає речовини, яка приковувала б до себе більше уваги, аніж сечова кислота». Відкриття Іваном Горбачевським способу синтезу сечової кислоти стало найбільшим успіхом у сфері органічного синтезу від часу першого синтезу органічної речовини (щавелевої кислоти) Ф. Веллером у 1824 році. Учений, якому на той момент ще не виповнилося тридцяти, був запрошений професором медичного факультету Празького університету (з 1920 року він почав називатися Карловим). Згодом Іван Якович кілька разів обирався деканом медичного факультету цього університету, а в 1902—1903 роках був його ректором. Весь цей час учений не припиняв свої наукові дослідження. Зокрема, він одним з перших указав, що амінокислоти входять до складу білків, і запропонував нову методику визначення змісту азоту в сечі й інших біологічних об’єктах. Його підручником «Медична хімія», написаним у 1904—1908 роках, досі користуються студенти чеських вузів.

У 1906—1917 роках І. Я. Горбачевський був членом Вищої санітарної ради, в 1917—1918-х – міністром охорони здоров’я Австро-Угорщини – першим у світі міністром охорони здоров’я. Він став одним з ініціаторів организації Українських університетських курсів, які в січні 1921 року були перетворені в Український вільний університет. У 1924 році Іван Якович був вибраний ректором університету, згодом він п’ять разів переобирався на цю посаду. Все своє життя учений прагнув до того, щоб українська наука була дійсно українською. Він опублікував декілька робіт, присвячених українській хімічній термінології, підготував два томи підручника «Органічна хімія» українською мовою (перший був виданий у Празі, другий, на жаль, так і залишився в рукописі).

Про величезний авторитет І. Я. Горбачевського серед колег-учених свідчить той факт, що в 1900 році 46-річний учений став головою Міжнародного лікарського конгресу. Іван Якович був дійсним членом академій наук декількох європейських держав. Його знали і цінували і в Радянській Україні, в 1925 році учений став членом Академії наук УРСР, йому було запропоновано місце професора в Харківському університеті, але за станом здоров’я Іван Якович не прийняв цю пропозицію. У 1941 році було ухвалено рішення про відкриття медичного факультету Львівського університету, і планувалося, що 88-річний учений займеться організацією учбового і наукового процесу. Але планам цим не судилося було збутися: 24 травня 1942 року Іван Горбачевський помер у Празі, де і був похований на кладовищі Святого Матея.

Кар’єра Івана Гудовича, уродженця села Розузкачечельке Подільської губернії (нині Ольгопіль Вінницької області), розвивалася стрімко. Здавалося, що перед сином таємного радника, генерального малоруського підскарбія[1]Василя Андрійовича Гудовича, відчинені всі двері. Він здобув блискучу освіту, вчився в університетах Кенігсберга і Лейпціга. У 1759 році Іван поступив на військову службу прапорщиком Інженерного корпусу, потім був флігель-ад’ютантом у графа П. І. Шувалова, одного з впливових вельмож єлизаветинського часу.

Коли в кінці 1761 року на престол зійшов Петро III, брат Івана, Андрій Гудович став одним із прибічників імператора серед офіцерів. Потягнувся було за братом і Іван, призначений у той час генерал-ад’ютантом дядька Петра ІІІ, принца Георга Шлезвіг-Гольштинського. Але влада в Росії має властивість мінятися, і далеко не завжди передбачено. Петро III процарював 186 днів, після чого був позбавлений влади і через тиждень помер при загадкових обставинах. Катерина II, що зайняла престол, явно не полюбляла тих, хто піднісся при її «гаряче любимому» чоловіку. Потрапили в опалу і Гудовичі. Іван був заарештований і поміщений під охорону суворого караулу.

Навіть після того, як через три тижні Іван Гудович був відпущений, здавалося, що на його кар’єрі, що добре починалася, можна ставити хрест. Проте в наступному, 1763 році, він уже командує Астраханським піхотним полком. По-справжньому ж талант воєначальника Івана Гудовича розкрився під час Російсько-турецької війни 1768—1774 років. У битві під Хотином 11 липня 1769 року частини Гудовича спочатку відбили декілька атак переважаючих сил противника, а згодом розбили турок, що засіли в Рачевському лісі. Потім були Ларгська і Кагульська битви, узяття Бухареста 14 листопада 1770 року, битва при Одалунах. У 1772 році Іван Васильович тяжко захворів і покинув армію, але як тільки дозволило здоров’я, повернувся у військо.

Після завершення війни і підписання Кючук-Кайнарджийського мирного договору Іван Гудович командує дивізією, розквартированою в районі Очакова і річки Південний Буг. У 1785 році указом імператриці Катерини II він призначений тамбовським і рязанським генерал-губернатором, із збереженням посади інспектора армії по інфантерії і кавалерії. Коли в 1787 році почалася чергова Російсько-турецька війна, Іван Васильович проситься на фронт, де командує корпусом. У ході війни корпус Гудовича відзначився узяттям Хаджи-бея, фортеці Килія і, особливо, штурмом Анапи в червні 1791 року, коли 7 тисяч бійців під командуванням Івана Гудовича зламали опір 15-тисячного гарнізону. За часів цієї війни Іван Васильович не тільки успішно командував військами, але і влаштовував особисте життя – в 1788 році його обраницею стала Парасковія Кирилівна Розумовська, дочка останнього гетьмана Малоросії Кирила Розумовського.

У 1796 році із-за чвар з фаворитами старої імператриці Катерини II Іван Гудович покинув службу. В часи правління Павла I він знову в армії, у фаворі у нового імператора, отримав титул графа, в 1798 році призначений київським, а потім подільським генерал-губернатором. Проте за критику прусських порядків, що запровадилися в армії, в 1800 році він дістав відставку.

Утретє Іван Гудович прийшов на державну службу в 1806 році. Знаходячись на посаді головнокомандуючого в Грузії і Дагестані, він не тільки енергійно керував військами в ході чергового протистояння Російської імперії й імперії Османа 1806—1812 років, але і доклав немало зусиль по боротьбі з епідемією чуми, що охопила Кавказ. У 1809 році Гудович був призначений головнокомандуючим у Москві, наступного року його введели у Державну раду. Відзначитися у війні з Наполеоном немолодий воєначальник вже не встиг (це за нього зробив його син Андрій Гудович) – у 1812 році він остаточно подав у відставку і 22 січня 1820 року тихо помер в рідному Ольгополі.

Чи добився б Кирило Розумовський неймовірних висот, якби він не був братом Олексія Розумовського, а той, у свою чергу, не зачарував своїм голосом і красою майбутню імператрицю Єлизавету Петрівну? Напевно, ні. Але навряд чи Кирило Розумовський увійшов би до історії, якби всі його заслуги обмежилися тим, що він був молодшим братом фаворита цариці. Адже брати Розумовські – і Олексій, і особливо Кирило, – піднісшись, відстоювали не тільки свої інтереси (хоча про них вони ніколи не забували), але й інтереси своєї батьківщини – України. А робити це було дуже непросто…

Кирило Розум народився 18 (29) березня 1728 року в селі Лемеші Козелецької сотні Київського полку (нині Козелецького району Чернігівської області) в родині простого козака. Через три роки його брат Олексій потрапив до придворної капели в Петербурзі і, звернувши на себе увагу Єлизавети, став її фаворитом. Коли Єлизавета стала на престол у 1741 році, Олексій був камергером, а в наступному році імператриця і син козака таємно повінчалися в підмосковному селі Перово. У 1742 році Олексій викликав до Петербурга молодшого брата.

У 1743 році у супроводі ад’юнкта Академії наук графа Григорія Теплова Кирило був відправлений на навчання за кордон. Хлопець побував у Берліні, де вчився у відомого математика Ейлера, слухав лекції в університеті Геттінгена, відвідав Францію й Італію. У 1745 році Розумовський (прізвище він, як і його брат, змінив у 1744-му) повернувся до Петербурга.

У 1746 році Кирило Розумовський був затверджений президентом Імператорської академії наук. Навряд чи призначення на цю посаду відповідало вікові, досвіду і можливостям 18-річного хлопця, але в указі Єлизавети було відзначено, що зроблене це «з міркувань особливої здібності, що вгледілася в ньому, і придбаного в науках мистецтва», і охочих заперечити думку імператриці не знайшлося.

Після смерті в 1734 році гетьмана Данила Апостола Україна управлялася тимчасовою колегією, що складалася з 12 чоловік. У травні 1747 року Єлизавета, що благоволила до України (багато в чому, звичайно, завдяки братам Розумовським), видала указ «Про обрання в Малоросії гетьмана за колишніми правами і звичаями». У лютому 1750 року на раді в Глухові Кирило Розумовський був обраний гетьманом Війська Запорозького.

Треба сказати, що спочатку новий гетьман без особливого ентузіазму поставився до свого нового призначення. Тільки у 1751 році, та і то після того, що не залишилось можливості для заперечень наказу Єлизавети, він відправився в Глухів – тодішню столицю Гетьманщини. Проте згодом ситуація змінилася.

Указом імператриці була відновлена автономія України, спостереження за українськими справами було передане від Сенату в Колегію закордонних справ, як це було при колишніх гетьманах. За час свого правління К. Розумовський прагнув перетворити Україну на самостійну (наскільки це було можливо) державу європейського зразка. Були проведені прогресивні судова і військова реформи, прийняті заходи щодо розвитку української торгівлі і промисловості, гетьман мав намір розвивати освіту, зокрема, відкрити в Глухові перший український університет.

На жаль, більшість благих намірів Кирила Розумовського так і залишилися нереалізованими. Програма модернізації України і активізація української старшини, що послідувала за нею, не входили в плани царського уряду, і ще при Єлизаветі, в середині 1750-х років, політичні і економічні права української автономії були твердо обмежені. Катерина II прихильно ставилася до Кирила Розумовського, оскільки той брав активну участь у двірцевому перевороті 1762 року, внаслідок якого вона зайняла престол. Але коли в 1764 році козацька рада подала їй петицію з проханням зробити гетьманську владу спадковою, імператриця розгнівалася, викликала Розумовського до Петербурга і змусила зректися гетьманства. Кирило Григорович був «обсипаний» нагородами і почестями – йому дали чин генерал-фельдмаршала, призначили величезну пенсію, подарували маєтки. Але більше в Україні гетьманів не обирали…

Останні роки життя Кирило Розумовський провів у своїй резиденції в Батурині. Тут він і помер 9 січня 1803 року і був похований в склепі на території побудованої за його наказом Воскресенської церкви.

Життя Дмитра Прокоповича Трощинського – це ще один яскравий приклад того, як людина, не маючи «стартового майданчика», зуміла піднятися на державний олімп і увійти до історії. Син військового писаря, що народився 26 жовтня 1749 року в Глухові (нині Сумська область), вчився грамоті у парафіяльного дячка. Такий початок «кар’єри», здавалося, мало що обіцяв. Але хлопець був наполегливий, розумний і кмітливий не за віком. Після закінчення духовної семінарії Дмитро потрапив в Малоросійську колегію, потім став полковим писарем. Завдяки своїм якостям Трощинський припав до душі генерал-аншефові князеві М. В. Рєпніну, який узяв його секретарем, а потім зробив управителем своєї канцелярії.

Не втрачаючи зв’язку з Рєпніним, на початку 1780-х років Дмитро працює разом з іншим вельможею, що швидко набирав силу у той час, – своїм земляком О. А. Безбородьком. У відсутність свого покровителя Дмитро Прокопович часто докладав про справи особисто імператриці, чим і заслужив її прихильність. У 1793 році Катерина призначила Трощинського своїм статс-секретарем і одночасно членом Поштового департаменту.

Як і багато його сучасників, при Павлові I Трощинський спочатку ще більше піднісся – він став сенатором і президентом Поштового департаменту, але потім потрапив в опалу і був звільнений зі всіх посад. Проте його кар’єра на цьому не закінчилася…

У ніч на 12 березня 1801 року відставний чиновник був викликаний в імператорський палац. Саме Дмитру Прокоповичу було доручено написати знаменитий маніфест про сходження на престол Олександра I, в якому цар відмовлявся від політики Павла I і урочисто присягався «управляти Богом нам врученим народом по законах і по серцю в бозі спочилої найяснішої бабці нашої государині імператриці Катерини Великої». Трощинському було повернене звання сенатора і відділи поштового відомства. Незабаром він став членом Державної ради і головою міністерства уділів, яке управляло землями і майном імператорського двору.

Незважаючи на благовоління Олександра, Дмитро Прокопович не підтримував реформ молодого царя і в 1806 році вийшов у відставку, поселившись в полтавському маєтку в с. Кибенцях. У 1812 році Трощинський був вибраний предводителем полтавського дворянства. Через два роки він зустрічав імператора, що повертався з-за кордону. Досвідчений сановник знову потрапив у поле зору Олександра, який призначив його міністром юстиції. На цій посаді він пробув три роки, після чого знову і на цей раз остаточно покинув службу. Помер Дмитро Прокопович 26 лютого 1829 року.

Крім свого внеску в справи державні, Д. П. Трощинський був відомий своєю добродійною і просвітницькою діяльністю. Зокрема, він був другом і покровителем багатьох українських письменників і художників – В. Капніста, В. Боровиковського, П. Коропчевського, безпосередньо сприяв першому виданню «Енеїди» Котляревського, мав домашній театр, яким керував за допомогою Василя Гоголя-Яновського, син якого Микола – в майбутньому видатний письменник, також за участю Трощинського був улаштований в Ніжинську гімназію.

Те, що Петра Завадовського балувала доля, це безперечно. Але не підлягає сумніву і те, що він умів користуватися благоволінням долі і сильних світу сього. Причому не тільки заради свого блага, але і на користь іншим.

Родина Завадовських була хоч і знатною, але небагатою. Через це Петро, що народився 10 січня 1739 року на Чернігівщині, був спочатку відправлений до діда по материнській лінії, а потім на навчання в єзуїтське училище до Орші (яка тоді знаходилася у складі Речі Посполитої). Закінчив своє навчання Петро Завадовський в Київській духовній семінарії, звідки був направлений на службу в Малоросійську колегію. Здібний і працелюбний хлопець звернув на себе увагу графа П. О. Рум’янцева, який в 1765 році був призначений генерал-губернатором Малоросії. Незабаром Петро став управителем секретної канцелярії Рум’янцева, разом зі своїм покровителем брав участь в Російсько-турецькій війні, відзначився в декількох битвах.

У 1775 році Рум’янцев представив Петра Завадовського імператриці. Привабливий і красивий юнак справив враження на Катерину і став її фаворитом. Це явно не входило в плани іншого повіреного цариці – Григорія Потьомкіна, і він зумів добитися віддалення Завадовського від двору. Втім, віддалення це пройшло тихо і мирно – Петрові, ще недавно синові бідного офіцера, були подаровані обширні маєтки в Чернігівській і Могильовській губерніях. При Катерині Завадовський займав різні відповідальні пости – управителя Санкт-Петербурзьким дворянським і Міським позиковим банками, голови комісії законів, керівника спорудження Ісаакіївського собору в Санкт-Петербурзі й ін.

В день воцаріння Павла I – 5 квітня 1797 року – Петро Васильович отримав звання графа, але так само швидко потрапив у немилість і був відправлений у відставку. Здавалося б, доля вже далеко немолодого сановника – доживати свій вік у маєтку, але через чотири роки Петра Завадовського знов було покликано на державну службу – цього разу Олександром I. 8 вересня 1802 року імператор підписав указ про права і обов’язки Сенату і маніфест про утворення міністерств. Того ж дня П. В. Завадовський зайняв пост міністра народної освіти – першого в історії імперії. Під керівництвом Петра Васильовича були утворені учбові округи (1803), відкриті університети в Харкові, Казані, Дерпті (нині Тарту), Вільно (Вільнюсі) і затверджені їх статути (1802—1804), інші вищі учбові заклади, гімназії і школи. Граф вважав, що освіта повинна зближувати різні соціальні верстви і бути безкоштовною, і, по можливості, керувався цими принципами в довіреному йому міністерстві.

В останні роки життя Петро Васильович працював у Державній раді Російської імперії, очолював Комісію зі складання законів. Людина, що побачила за своє життя п’ять царювань, померла рівно через 73 роки після свого народження – 10 січня 1812 року. Похований Петро Завадовський в Санкт-Петербурзі, на Лазарівському кладовищі Олександро-Невської лаври.

Від шлюбу з Катериною Іванівною Наришкіною останній гетьман України Кирило Розумовський мав шість синів і п’ять дочок. Первісток, Олексій, народився 12 вересня 1748 року в Санкт-Петербурзі. Разом з молодшими братами він вчився в спеціально створеному для них «інституті», де їм викладали ад’юнкти Санкт-Петербурзької академії наук. Потім, в середині 1760-х років, продовжив навчання в Німеччині, Англії, Італії. Після чотирьох років навчання Олексій повернувся до Росії, як камер-юнкер служив при дворі Петра III, потім Катерини II.

З дитинства звиклий до привілейованого стану родини, Олексій Розумовський пишався своїм походженням, проте не поспішав просуватися по кар’єрних сходах. У 1775 році він був підвищений в дійсні камергери, але вже в 1778 році вийшов у відставку і поселився разом з дружиною і дітьми в своєму підмосковному маєтку Горенки. Проживши вісім років як не дуже обтяжений турботами поміщик (як згадували сучасники, його головним захопленням були оранжереї, в яких росли екзотичні рослини, зібрані зі всього світу), Олексій Кирилович повернувся на державну службу, в 1786 році став сенатором і таємним радником і знову переїхав до Санкт-Петербурга.

У 1795 році граф Розумовський знову подав прохання про відставку. Що послужило причиною такого кроку, достовірно невідомо: за однією з версій, Олексій Кирилович відмовився підтримати один із запропонованих імператрицею Катериною законів і його «попросили» піти, за другою – він розраховував зайняти пост міністра комерції, проте цей пост віддали іншому, і відставка стала формою протесту і образи, згідно з третьою ж версією Розумовському довелося піти через сімейні нелади.

Хоч би там як, Олексій Кирилович знову поселився в Горенках, де перечекав останній рік Катерини II і неспокійне царювання Павла I. Важко сказати, чи розраховував він в черговий раз повернутися на службу, тим більше, що Олександр I спочатку не звертав на нього своєї високої уваги. Але в 1807 році Олексій Розумовський призначений на посаду опікуна Московського університету (ця посада мала на увазі і опікування над Московським учбовим округом). З помітних нововведень, упроваджених О. К. Розумовським на цій посаді, можна відзначити указ про обрання ректора не на рік, а на три (як було раніше), а також організацію товариства дослідників природи і експедицій по вивченню природи Московської губернії.

Вершиною кар’єри Олексія Кириловича Розумовського стала посада міністра освіти, на якій він в 1810 році змінив ще одного вихідця з України П. В. Завадовського. У перші два роки діяльності О. К. Розумовського на посту міністра в країні були відкриті 72 парафіяльні школи, 24 повітових училища, декілька гімназій та інших учбових закладів, вжиті заходи щодо поліпшення якості викладання, відкрито декілька наукових товариств; при Московському університеті установлено першу кафедру слов’янської словесності. При особистому сприянні графа Розумовського був розроблений статут Царськосельського ліцею і відбулося його відкриття. Цікаво, що Розумовський, в молодості вольтер’янець і вільнодумець, будучи міністром, радикальним чином поміняв свої погляди і виступав за обмеження впливу іноземців на процес навчання і введення богослов’я як основної дисципліни. У 1816 році О. К. Розумовський подав у відставку, цього разу остаточно, і до самої смерті жив у своєму маєтку в селі Почеп Чернігівської губернії, де і помер 5 квітня 1822 року.

Треба сказати, що питання: «Хто перший український космонавт?» – є предметом суперечок. Ще 28 квітня 1960 року харків’янин Валентин Бондаренко був зарахований до першого загону космонавтів. З 31 травня він проходив підготовку до космічного польоту на кораблі «Восток». У кінці лютого 1961 року Валентин проходив десятидобове випробування в сурдо-барокамері. В кінці експерименту в камері сталася пожежа, Бондаренко був ще живий, коли його витягнули, але врятувати його життя лікарям не вдалося.

Першим українцем, що побував у космосі, і четвертим серед усіх радянських космонавтів, став Павло Попович, уродженець міста Узин Київської області. З 12 по 15 серпня 1962 року він зробив на кораблі «Восток-4» перший в історії груповий космічний політ спільно з А. Ніколаєвим, який пілотував «Восток-3». Іншим разом у космосі П. Попович побував з 3 по 19 липня 1974 року як командир космічного корабля «Союз-14» (разом з бортінженером Ю. Артюхіним).

Всього з 1961 по 1991 рік космічні польоти здійснили близько тридцяти українців. Не виключено, що при певних обставинах серед них міг опинитися і Леонід Каденюк. Але доля розпорядилася інакше. Саме він (якщо вже дотримуватися точних формулювань) став першим космонавтом – громадянином незалежної України.

Народився Леонід Каденюк 28 січня 1951 року на Україні в селі Клишковці Хотинського району Чернівецької області. У 1967 році Леонід поступив в Чернігівське вище військове авіаційне училище, закінчив його в 1971-му, після чого працював у ньому ж льотчиком-інструктором.

У 1976 році Леоніду Каденюку повезло – його зарахували в «дев’ятку», четвертий після знаменитого «гагарінського» набору загін радянських космонавтів. У 1977 році, не перериваючи тренувань в центрі підготовки космонавтів, Леонід закінчив школу льотчиків-випробувачів при Науково-випробувальному інституті імені В. П. Чкалова ВПС СРСР, отримав спеціальність «військовий льотчик-випробувач».

У кінці 1970-х років Радянський Союз почав розробку нового напрямку своєї космічної програми – польоти на кораблях багаторазового використання «Буран». У 1978 році Леоніда Каденюка відібрали в число тих, хто повинен був стати командиром радянських космічних «човників». У 1978—1983 роках він проходив інтенсивну підготовку до польотів на кораблях типу «Буран». Свій перший і єдиний політ «Буран» в автоматичному режимі (у цьому, до речі, була його істотна відмінність від американських «човників», які могли сідати тільки в ручному режимі) зробив 15 листопада 1988 року. Проте незабаром, в 1990 році, програма була згорнута. Після цього Каденюка як командира космічного корабля «Союз-ТМ» «перекинули» на підготовку до польотів на станцію «Мир».

Про те, що між Україною і США підписана угода про розвиток космічної співпраці, Леонід Каденюк дізнався по телевізору. Він написав листа в Національне космічне агентство України, і його включили в число 30 претендентів на одне місце, «заброньоване» за українським космонавтом в космічному кораблі «Коламбія». Виявилось, що американці шукали «суперпілота», людину з великим льотним досвідом, більше того, Каденюк проходив підготовку саме як пілот корабля багаторазового використання. У 1996 році НАСА і Українське космічне агентство зробили свій вибір – у космос від України полетить Леонід Каденюк.

У липні 1996 року Леонід прибув у США для проходження підготовки. 19 листопада 1997 року космічний корабель «Коламбія», на борту якого, окрім Леоніда Каденюка, було шість американських астронавтів, стартував з мису Канаверал. Однією з головних цілей польоту і експериментів, що проводились українським космонавтом на борту «Коламбії», було дослідження впливу невагомості на розвиток рослин у космосі.

5 грудня 1997 року «Коламбія» благополучно приземлилася. Так закінчився політ першого космонавта незалежної України, першого і, хочеться сподіватися, далеко не останнього.

Троцький – одна з найбільш суперечливих постатей не тільки вітчизняної, але і світової історії. Для когось він – герой, створена ним ідеологія – троцькізм – досі має масу прихильників у всіх куточках світу. Для інших же – кривавий кат, на совісті якого дуже багато життів. У будь-якому випадку, і ті, й інші визнають: Троцький – це особистість величезного масштабу, і він завжди, що б не сталося на цьому світі, буде особою історичною і легендарною…

Лейба Бронштейн народився 26 жовтня (7 листопада) 1879 року в селі Янівка Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині село Береславка Кіровоградської області). П’ята дитина в заможній єврейській родині землевласників, Лейба з семи років відвідував хедер – релігійну школу, проте навчання так і не закінчив. У 1888 році батьки відправили хлопчика до Одеси, в реальне училище, потім він переїхав до Миколаєва.

Опинившись поза родиною, хлопець швидко проникся революційними ідеями, зблизився з «народниками», брав участь у створенні в Миколаєві Південноросійського робітничого союзу. У 1898 році Лейба був арештований і за вироком суду на чотири роки засланий до Сибіру. У 1902 році, залишивши дружину (з революціонеркою Олександрою Соколовською він познайомився під час слідства у своїй справі), утік за кордон. У підроблений паспорт він вписав прізвище старшого наглядача Одеської в’язниці Троцького, яке і стало його псевдонімом на все життя.

Троцький влаштувався в Лондоні, в тому ж, 1902 році, він познайомився з В. Ульяновим (Леніним), працював у революційній газеті «Іскра». У 1903 році Лев одружився з Наталією Сєдовою. У 1905 році, коли в Росії спалахнула революція, Троцький нелегально повернувся на батьківщину, був обраний заступником голови, а потім головою Петербурзької ради робітничих депутатів. В кінці року був арештований і засуджений до довічного поселення в Сибіру, але знову зумів утекти з етапу і виїхати за кордон.

У 1908—1912 роках Троцький видавав у Відні газету «Правда», потім переселився до Франції, звідки в 1916 році був висланий до Іспанії, а вже іспанськими властями – до США. У травні 1917 року Лев Давидович повернувся до Росії, де вже відбулася Лютнева революція. Але в липні 1917-го, тепер уже за наказом Тимчасового уряду, Троцький знову зазнає арешту, правда, не довгого – у вересні того ж року він вийшов на свободу.

Коли Ленін запропонував захопити владу силою, Троцький, який до того моменту був вибраний головою Петроградської ради робітничих і селянських депутатів, гаряче його підтримав. Після Жовтневої революції Лев Давидович увійшов до першого більшовицького уряду, зайнявши пост наркома закордонних справ. Незабаром виявилися його розбіжності з Леніним. На мирних переговорах у Брест-Литовську з державами Четверного союзу, очолюваного Німеччиною, Троцький відхилив ультиматум німецького командування, оголосив про вихід Росії з війни і демобілізацію на всіх фронтах. Це розпорядження було скасоване Леніним, і незабаром Троцький покинув пост наркома закордонних справ.

Невдовзі, втім, послідувало нове призначення, не менш значне, – у вересні 1918 року Лев Давидович зайняв пост голови Реввійськради й очолив роботу з формування Червоної армії. У березні наступного року Троцький увійшов до першого складу Політбюро ЦК РКП(б) (партії більшовиків). Він брав участь у створенні Комуністичного Інтернаціоналу, був автором його «Маніфесту».

З 1920 року, коли Ленін через хворобу вже не міг повністю контролювати хід подій, в РКП(б) загострилася внутріпартійна боротьба. Троцькому протистояв тріумвірат Й. В. Сталіна, Г. О. Зінов’єва і Л. Б. Каменєва. Після смерті Леніна 21 січня 1924 року Троцький опинився практично в ізоляції і в січні 1925-го був усунений від керівництва Реввійськрадою. Вже через рік Лев Давидович вступив у союз зі вчорашніми супротивниками – Зінов’євим і Каменєвим, але боротьбу за владу знову програв. 7 листопада 1927 року він був виключений із партії, а на початку 1929-го висланий за межі СРСР. Родина Троцьких жила в Туреччині, Франції, Норвегії, з 1936 року влаштувалася в Мексиці. У той самий час в СРСР його заочно засудили до страти. У травні 1940 року за наказом Сталіна була організована перша спроба замаху на Троцького, але вона провалилася. Проте вже 20 серпня Троцький був смертельно поранений іспанським комуністом і агентом Москви Рамоном Меркадером і наступного дня помер у лікарні міста Койокана.

Котовський – особа неоднозначна і незвичайна. Це була людина, яка «зробила себе самого». Певна річ, хтось може заперечити: мовляв, Котовського зробила революція, і коли б не вона, то був би він відомий хіба що завсідникам одеської «малини» і поліцейським приставам, у кращому разі – читачам бульварної преси. Так-то воно так, та не зовсім так. Непересічність Котовського визнавали навіть ті, хто, здавалося б, повинні були ненавидіти його лютою ненавистю.

Народився Григорій Котовський 12 (24) червня 1881 року в Бессарабії, в селі Ганчешти (нині місто Хінчешти, Молдова) у родині заводського механіка. Його батько – обрусілий православний поляк, походив із старовинного польського аристократичного роду, який колись володів маєтком недалеко від Кам’янець-Подільського.

Приблизно з початку 1904 року ім’я Григорія Котовського все частіше починає мелькати в поліцейських зведеннях і розмовах обивателів, що приписують йому уявні і дійсні «розбійницькі подвиги». В кінці 1905 – на початку 1906 року Котовський та його поплічники особливо «старалися»: десятки нападів і нальотів викликали жах і одночасно навіть якесь захоплення обивателів. Так тривало до 18 лютого 1906 року, коли Котовського заарештували на одній із конспіративних квартир у Кишиневі. 31 серпня він утік з Кишинівського тюремного замку, що добре охоронявся, проте пробув на волі менше місяця. 24 вересня його ловлять і знов поміщають у камеру.

13 квітня 1907 року почався суд над Котовським і його спільниками. Незабаром був оголошений вирок – десять років каторги. У лютому 1908 року Котовського відправляють у Миколаївську каторжну в’язницю. Після «екскурсії» по каторжних в’язницях імперії він опинився в Забайкаллі на золотих копальнях, а пізніше його перевели на будівництво Амурської залізниці, звідки 27 лютого 1913 року він утік.

25 червня 1916 року хутір Кайнари, де ховався Котовський, оточили півсотні жандармів. Григорій намагався втекти, але, отримавши дві кулі в груди, був схоплений.

Цього разу з Котовським не церемонилися, і за свої діяння він отримав, як кажуть, по «повній». Вирок суду був короткий і ясний. «Підсудного Григорія Котовського, 35 років, як уже позбавленого всіх прав засудити до страти через повішення». У Котовського залишався один мізерний шанс на порятунок, і він його використав. Котовський написав лист Надії Брусиловій, дружині командувача Південно-Західним фронтом Олексія Брусилова (того самого, чиїм ім’ям був названий знаменитий прорив, що увійшов до всіх підручників військової науки). Чому саме до неї? Річ у тому, що чоловік Надії Брусилової у той час, крім іншого, утверджував смертні вироки. Якимись неймовірними шляхами лист Котовського дійшов до адресата. І серце генеральші тьохнуло! Жінка була вразлива і, як багато хто, вірила у безкорисливість вчинків Котовського, тому вона умовила чоловіка відмінити смертний вирок.

«Котовський з’явився, буржуй сполохався!» – цією репризою молодий Леонід Утьосов вітав звільненого з в’язниці в травні 1917 року Котовського.

У квітні 1919 року, після того, як в Одесі й околицях встановилася Радянська влада, Котовський отримав посаду воєнкома Овідіопольського військового комісаріату. Не така вже значна посада, проте це був тільки початок. Уже в червні Григорій Іванович стає командиром 2-ї піхотної бригади 45-ї стрілецької дивізії. А ось це вже серйозно: під керівництвом Котовського, що не має, до речі, ніякої військової освіти, знаходяться три полки. Повоювати Котовському довелося немало – і проти білих, і проти махновців з петлюрівцями, і проти поляків, у бою з якими він був важко поранений і дивом вижив.

Громадянську війну Григорій Котовський закінчив командиром 2-го кавалерійського корпусу – пост дуже високий. І отримав його Котовський завдяки своєму другу, другій людині в керівництві Радянської України Михайлу Фрунзе. Також за допомогою Фрунзе в 1924 році Котовський добився утворення Молдавської автономної республіки у складі УРСР і став членом відразу трьох ЦВК – Союзного, Українського і Молдавського. Григорій Іванович був сповнений планів, адже разом із Фрунзе, який на той час став наркомом оборони, вони представляли серйозну силу. І раптом…

«У ніч на 6 серпня в радгоспі Цупвійськпромгоспу «Чебанка», в тридцяти верстах від Одеси, передчасно загинув член Союзного, Українського і Молдавського ЦВК, командир кавалерійського корпусу товариш Котовський». Це коротке повідомлення «Правди» від 7 серпня 1925 року потрясло всю країну.

Це вбивство було і залишається однією із загадок радянської епохи. Вбивця, якийсь Мейєр Зайдер, з яким Котовський був знайомий ще до війни, не ховався від слідства. Паралельно із справою Зайдера суд розглядав справу якогось нальотчика, що убив зубного техніка. У цій справі вирок був однозначним – вища міра покарання – розстріл. Зайдеру ж, що убив «героя революції товариша Котовського», дали всього 10 років. Більше того, вже в 1928 році, не відсидівши і третини терміну, він вийшов на волю. Втім, уже в 1930 році Зайдер був убитий, за офіційною версією – трьома ветеранами дивізії Котовського.

Все це дає підстави припускати, що смерть Григорія Котовського не була звичайним побутовим вбивством. Очевидно, в Кремлі почали припускати, що Котовський, набираючи силу з дня на день і дуже популярний у народі, та ще в тандемі з Михайлом Фрунзе, не менш популярним в армії, може скласти «небажану конкуренцію». Утім, чи був наказ прибрати Котовського, ми, очевидно, так ніколи і не дізнаємося…

Іван Кожедуб народився 8 червня 1920 року в селі Ображієвка Чернігівської губернії (нині Сумська область) в небагатій селянській родині. Після закінчення школи в 1934 році поступив у Хіміко-технологічний технікум міста Шостки. І тут же, у Шостці, Іван зробив свої перші кроки в авіації, займаючись в місцевому аероклубі. З 1940 року він у рядах Червоної армії, наступного року закінчив Чугуївську військову авіаційну школу льотчиків, у ній же почав службу на посаді інструктора.

Життя льотчика-винищувача на війні дуже коротке, і бойові частини постійно потребували поповнення. Саме тому інструктора Кожедуба після початку війни відправили не на фронт, а у тил, до Середньої Азії, куди він був евакуйований разом зі всією авіашколою. Іван проситься в діючу армію, але тільки в листопаді 1942 року він отримує призначення в 240-й винищувальний авіаційний полк 302-ї винищувальної авіаційної дивізії, що формується в Іваново. У березні 1943 року у складі дивізії І. Кожедуб вилетів на Воронезький фронт.

Перший бойовий виліт Кожедуба ледве не став для нього останнім – його Ла-5 був прошитий гарматною чергою ворожого «мессершмітта», а при поверненні літак був обстріляний радянськими зенітниками, в нього потрапили два снаряди. Ла-5 відновленню не підлягав. Івана навіть хотіли відправити на пост оповіщення, але за нього заступився командир полку, який розгледів у не дуже удачливому пілотові майбутнього аса. Тільки сороковий виліт Кожедуба закінчився результативно – 6 липня 23-річний льотчик на Курській дузі збив пікіруючий бомбардувальник Ю-87. Наступного дня він збив ще один «юнкерс», а 9 липня отримав перемогу відразу над двома «мессершміттами».

До жовтня 1943 року Іван Кожедуб, на той час вже командир ескадрильї, зробив більше 100 бойових вильотів і збив 20 літаків супротивника. 4 лютого 1944 року йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу. У травні льотчик отримав новий літак Ла-5ФН (бортовий № 14), побудований на кошти колгоспника-бджоляра із Сталінградської області Конєва. У серпні Кожедуб був призначений заступником командира 176-го гвардійського полку і почав воювати на новому винищувачі Ла-7. 19 серпня за 256 бойових вильотів і 48 збитих літаків ворога він був удруге представлений до звання Героя Радянського Союзу.

В кінці вересня 1944 року до Прибалтики для боротьби з винищувачами-«мисливцями» супротивника була направлена група льотчиків під командуванням Кожедуба. Їй належало діяти проти групи асів майора Хельмута Віка, за яким числилося, якщо вірити німецькій пропаганді, 130 перемог. Протягом всього лише декількох днів боїв радянські льотчики збили 12 літаків супротивника, втративши тільки два своїх. Три перемоги були на рахунку Кожедуба. Зазнавши такої нищівної поразки, німецькі аси були вимушені припинити активні польоти на даній ділянці фронту.

Останню свою перемогу у війні Іван Кожедуб отримав 17 квітня 1945 року, в п’ятому за той день вильоті збивши два «фокке-вульфа». Вже після перемоги над Німеччиною, 18 серпня 1945-го, він був нагороджений третьою «Золотою Зіркою».

За роки війни льотчик зробив 330 вильотів, в 120 боях збив 64 літаки супротивника – більше, ніж будь-хто в авіації антигітлерівської коаліції.

Серед перемог Кожедуба є дві, що стоять осібно. 17 лютого над Одером він збив винищувач Ме-262, ставши таким чином першим у світі пілотом, що збив реактивний літак. А незадовго до закінчення війни його «Ла» був атакований двома американськими «Р-51». Можливо, Іван Микитович і бачив, що перед ним союзники, проте часу роздумувати не було, і у результаті американські літаки були збиті.

У 1945 році американські пілоти просто помилилися, прийнявши «Ла» за німецький «фокке-вульф». Але вже через чотири роки вчорашні союзники стали супротивниками. Незабаром після закінчення в 1949 році Військово-повітряної академії Іван Кожедуб був направлений до Кореї, де прийняв командування 324-тою авіаційною дивізією. З квітня 1951-го по січень 1952 року підлеглі Кожедуба отримали 216 перемог, втрати ж становили всього 27 літаків.

У 1956 році І. Кожедуб закінчив Академію Генерального штабу, з 1964 по 1971 рік був заступником командувача ВПС Московського військового округу, з 1971 по 1978 рік служив в Центральному апараті ВПС, потім у групі генеральних інспекторів Міністерства оборони. У 1985 році Івану Кожедубу присвоїли звання маршала авіації. Помер знаменитий повітряний ас 8 серпня 1991 року в Москві.

Родіон Малиновський, позашлюбний син одеської куховарки, народився 11 (23) листопада 1898 року. Коли почалася Перша світова, 15-річний хлопець умовив солдатів узяти його на фронт, де його зарахували піднощиком патронів у кулеметну команду. У вересні 1915 року він був важко поранений і отримав свою першу бойову нагороду – Георгіївський хрест IV ступеня. У 1916 році Родіон знаходився у складі Російського експедиційного корпусу. Після закінчення війни служив у Французькому іноземному легіоні, відтак повернувся на батьківщину тільки в жовтні 1919 року, де відразу вступив до лав Червоної армії.

Під час громадянської війни Малиновський воював у Сибіру, був командиром взводу 27-мої стрілецької дивізії Східного фронту. У 1920—1927 роках він начальник кулеметної команди полку, заступник командира батальйону, командир батальйону 81-ї стрілецької дивізії. У 1930 році Родіон Якович закінчив Військову академію ім. Фрунзе, після чого посідав посади начальника штабу кавалерійського полку, начальника сектора штабу округу, начальника штабу 3-го кавалерійського корпусу.

У 1938 році Р. Я. Малиновському присвоїли звання комбрига. Велику Вітчизняну війну він зустрів командиром 48-го стрілецького корпусу, розквартированого в молдавському місті Бельці. У перші дні війни Малиновському, незважаючи на плутанину і кількісну перевагу німецьких військ, вдалося зберегти боєздатність корпусу. У серпні 1941 року він був призначений командуючим армією, а вже в грудні того ж року прийняв командування Південним фронтом. Але в травні 1942 року стрімке зростання кар’єри Родіона Малиновського урвалося. Війська Південного і сусіднього Південно-Західного фронтів зазнали нищівної поразки під Харковом. Родіон Якович був знижений на посаді – його призначили командуючим 66-тою армією, що воювала під Сталінградом. З листопада 1942 року Р. Я. Малиновський командував 2-гою гвардійською армією, яка в грудні у взаємодії з 5-шою ударною і 51-шою арміями зупинила і потім розгромила війська групи армій «Дон» фельдмаршала Манштейна, направлених фашистським командуванням, щоб деблокувати оточене під Сталінградом угруповання.

Блискучі дії Малиновського дозволили йому повернути довіру Сталіна, який у лютому 1943 року знову доручив йому командувати Південним фронтом. Через місяць Родіон Якович очолив Південно-Західний фронт (пізніше перейменований у 3-й Український). Під його керівництвом була проведена Запорозька операція, в ході якої війська фронту стрімким нічним ударом оволоділи важливим вузлом оборони німців – Запорожжям.

З травня 1944 року Родіон Малиновський був призначений командуючим 2-м Українським фронтом. Через три місяці війська 2-го і 3-го Українських фронтів успішно здійснили одну з найбільших операцій Великої Вітчизняної війни – Яссько-Кишинівську. В результаті цієї операції були розгромлені основні сили групи німецьких армій «Південна Україна», була звільнена Молдавія. Радянські війська вийшли на румунсько-угорський і болгарсько-югославський кордони.

10 вересня Р. Я. Малиновському присвоїли звання маршала СРСР. У кінці війни спільно з іншими фронтами частини під командуванням Малиновського провели Віденську операцію, ліквідуючи фронт гітлерівців і з’єднавшись з військами союзників. За цю операцію Родіон Якович був нагороджений вищим радянським орденом «Перемога».

Після закінчення війни в Європі Р. Я. Малиновський був переведений на Далекий Схід, де прийняв командування Забайкальським фронтом. Під його керівництвом була проведена операція по оточенню і розгрому угруповання японських військ. На Далекому Сході воєначальник залишався протягом 11 років, керував військами Далекосхідного військового округу. У березні 1956 року Р. Я. Малиновського призначили заступником міністра оборони СРСР Г. К. Жукова. Коли наступного року Жуков був усунений від керівництва обороною країни, Малиновський змінив його на цій посаді. При Малиновському в Радянській армії був узятий курс на посилення бойової потужності, використовуючи перш за все ракетно-ядерні сили стратегічного напрямку. Помер Р. Я. Малиновський 31 березня 1967 року в Москві.

Так уже трапилося, що нині ім’я маршала Батицького відоме перш за все у зв’язку із справою Берії. Такий епізод дійсно був у його біографії. Але насправді Батицький – це не тільки «людина, що розстріляла Берію». Павло Федорович стояв біля витоків організації військ ППО, його називали «кращим командувачем ППО в історії», «головнокомандуючим-інтелектуалом», йому довелося воювати не тільки на фронтах Великої Вітчизняної, але і в Китаї й Єгипті…

Павло Батицький народився в Харкові 14 (27) червня 1910 року в родині робітника. Після чотирьох класів школи потрапив у фабрично-заводське училище при заводі «Серп і молот», в 1924 році – в Харківську військово-підготовчу школу (ці школи були прообразом суворовських училищ). Далі були кавалерійська школа, служба в Білоруському військовому окрузі, навчання у Військовій академії імені Фрунзе. З вересня 1939-го по грудень 1940 року Павло Батицький знаходився у відрядженні в Китаї (як виявилось, це була не остання його поїздка в далеку країну), був начальником штабу групи радянських військових радників.

Війну Павло Федорович зустрів на посаді начальника штабу 202-ї моторизованої дивізії. З липня 1943 року П. Ф. Батицький командував 73-м стрілецьким корпусом у 52-ій армії на Воронезькому, Степовому, 2-му Українському фронтах, брав участь у битві за Дніпро, у Корсунь-Шевченківській і Умансько-Ботошанській операціях. З квітня 1944 року Батицький – командир 50-го стрілецького корпусу в 40-й армії 2-го Українського фронту, а в травні того ж року він прийняв командування 128-м стрілецьким корпусом в 28-й армії на 1-му і 3-му Білоруських фронтах.

У березні 1946 року Павло Федорович став слухачем Академії Генерального штабу, яку закінчив у 1948-му із золотою медаллю. Після цього йому довелося змінити військову спеціальність – замість сухопутних військ він був направлений у війська ППО, які були організовані зовсім недавно, – в 1945 році. У вересні 1948 року Батицький стає начальником штабу Московського району ППО, а в лютому наступного року він знову летить до Китаю. Його завданням було формування китайських військ ППО, які повинні були протистояти нальотам гомінданівської авіації.

У вересні 1950 року Павло Федорович був призначений начальником Головного штабу – першим заступником головнокомандуючого Військово-повітряними силами. На цій посаді його і застали події 1953 року, коли в боротьбі за владу після смерті Сталіна зіткнулися два угруповання – очолюване Хрущовим, якого підтримувала армія, і Берії. Батицький брав участь в арешті Берії й особисто виконав вирок суду в бункері штабу Московського військового округу. Про це йде мова у відповідному акті, підписаному 23 грудня 1953 року: «Цього числа о 19 годині 50 хвилин на підставі присуду Спеціальної Судової Присутності Верховного Суду СРСР від 23 грудня 1953 року за № 003 мною, комендантом Спеціальної Судової Присутності генерал-полковником Батицьким П. Ф., у присутності Генерального прокурора СРСР дійсного державного радника юстиції Руденка Р. А. і генерала армії Москаленка К. С. здійснено вирок Спеціальної Судової Присутності по відношенню до засудженого до вищої міри кримінального покарання – розстрілу – Берії Лаврентія Павловича».

У серпні 1954 року П. Ф. Батицький був призначений командуючим військами Московського округу ППО. З березня 1965 року – перший заступник начальника Генерального штабу Збройних сил СРСР, а з липня 1966 року – головнокомандуючий військами протиповітряної оборони країни – заступник міністра оборони СРСР. 7 травня 1965 року «за вміле керівництво військами і особисту мужність, виявлену в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками», П. Ф. Батицькому присвоїли звання Героя Радянського Союзу, а в 1968 році вище військове звання – маршал Радянського Союзу. У 1970 році Павло Федорович брав участь в операції «Кавказ» – радянській допомозі Єгипту у війні з Ізраїлем.

У 1978 році, через незгоду з включенням ППО до складу прикордонних військ, П. Ф. Батицький покинув посаду головнокомандуючого ППО. Помер Павло Федорович 17 лютого 1984 року в Москві.

Син українського селянина, він народився 2 (14) жовтня 1892 року в селі Марківка (нині селище міського типу Луганської області), свою долю з армією пов’язав у 1913 році. Точніше, був змушений пов’язати – прийшов час призову. Через рік почалася війна, рядовий Єременко воював спочатку в Галичині, потім на Румунському фронті. Коли Луганщина була зайнята німецькими військами, Андрій організував партизанський загін, що боровся з окупантами. Згодом цей загін влився в Червону армію.

У роки громадянської війни Андрій Єременко служив у 1-й Кінній армії С. М. Будьонного, пройшов шлях від рядового червоноармійця до начальника штабу полку. Після війни були роки навчання – у 1923 році молодий командир закінчив Вищу кавалерійську школу, в 1925-му – курси удосконалення комскладу, в 1935-му – Військову академію імені Фрунзе. З серпня 1937 року А. І. Єременко командує кавалерійською дивізією, а з 1938 року – 6-м кавалерійським корпусом, разом з яким брав участь у поході Червоної армії до Західної України і Західної Білорусії, а потім до Литви.

У січні 1941 року Андрій Єременко був призначений командуючим 1-ю Червонопрапорною армією на Далекому Сході. Тут його і застала звістка про напад фашистської Німеччини на СРСР. Через вісім днів після початку війни Єременка викликали до Москви, де він був призначений заступником командувача Західним фронтом, на який припав один з найважчих ударів німецьких військ. У ході боїв Андрій Іванович був поранений, після лікування його перевели на посаду командувача знов створеним Брянським фронтом. Під час боїв частини фронту на чолі з командувачем були оточені, при спробі прорвати оточення в жовтні 1941 року він був серйозно поранений і евакуйований до Москви спеціально присланим літаком.

У грудні того ж 1941 року Єременко прийняв командування 4-ю ударною армією. Саме ця армія добилася серйозного успіху в зимовому контрнаступі під Москвою, за місяць відкинувши ворога на 250 км і оточивши з півночі Ржевське, а з півдня Великолуцьке угруповання німців. На початку 1942 року Андрій Іванович під час бомбардування знову був поранений, але відмовився покинути передову. Тільки майже через місяць він був доставлений у госпіталь, де лікувався до серпня 1942 року.

Надалі А. І. Єременко, призначений командуючим Південно-Східним фронтом (з вересня 1942 року перейменований в Сталінградський), вніс значний внесок до організації оборони Сталінграда. У листопаді 1942 року частини під командуванням А. І. Єременка прорвали оборонні рубежі німців на південь від Сталінграда і з’єдналися з військами генерала М. Ф. Ватутіна. Це дозволило замкнути кільце оточення навколо 6-ї німецької армії генерала Паулюса. Сталінградська битва і розгром німецького угруповання стали переломним моментом у війні і дозволили СРСР змінити її хід у свою користь.

З квітня 1943 року А. І. Єременко командував Калінінським, далі – 1-м Прибалтійським фронтом. Потім він знову був переведений на південний напрямок. Під його командуванням окрема Приморська армія ударом з Керченського плацдарму з’єдналася з військами 4-го Українського фронту, звільнивши таким чином Крим від загарбників. Перейшовши на посаду командувача 2-м Прибалтійським фронтом, Єременко очолив наступальну Режицько-Двінську операцію, в ході якої радянські війська завдали могутнього удару на білоруському напрямку. За цю операцію А. І. Єременку присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Закінчував війну Андрій Іванович на посаді командуючого 4-го Прибалтійського фронту (з березня 1945 року). Під його керівництвом була проведена Моравсько-Остравська операція, в ході якої були звільнені Словаччина і східні райони Чехії.

Після війни Андрій Іванович керував Прикарпатським (1945—1946), Західно-Сибірським (1946—1953) і Північно-Кавказьким (1953—1958) військовими округами. 11 березня 1955 року А. І. Єременку присвоїли звання маршала Радянського Союзу. З 1958 року він – генеральний інспектор Групи генеральних інспекторів Міністерства оборони СРСР. Помер А. І. Єременко 19 листопада 1970 року в Москві.

В’ячеслав Чорновіл народився 24 січня 1937 року в селі Єрки Звенигородського району Черкаської області в скромній родині вчителів української мови і літератури. Незважаючи на тяготи післявоєнного часу, голод, В’ячеслав добре вчився і в 1955 році закінчив школу із золотою медаллю. Своєю майбутньою професією він вибрав журналістику.

Вже під час навчання в Київському університеті ім. Т. Шевченка у Чорновола сформувалися «антиімперські та антикомуністичні переконання». Восени 1967 року В’ячеслав Чорновіл був уперше заарештований за звинуваченням у «розповсюдженні брехливих вигадок, які ганьблять державний і суспільний лад», і засуджений до 3 років позбавлення волі. Після звільнення В’ячеслав зразу відчув всю «красу» статусу колишнього ув’язненого. Чорновіл не боявся важкої роботи: був землекопом в археологічній експедиції, спостерігачем на метеорологічній станції в Закарпатті і навіть вагарем на Західній залізниці у Львові.

Паралельно В’ячеслав Максимович разом з Михайлом Косівом і Ярославом Кендзьором нелегально видавав журнал «Український вісник», який, як стверджують дослідники, став найпомітнішим явищем політичної боротьби в Україні того часу.

Державні органи нагляду не дрімали, і в 1972 році вже відомий у світі правозахисник був знов арештований. Тепер звинувачення звучало набагато серйозніше: «антирадянська пропаганда і агітація», що вважалося найнебезпечнішим державним злочином. І покарання за нього було відповідним: 6 років ув’язнення і 3 роки заслання. Під час заслання в Якутії Чорновіл був прийнятий в міжнародний Пен-клуб, а в 1979 році став членом Української Ґельсінкської групи.

Тільки через 15 років після засудження В’ячеславу Максимовичу вдалося повернутися в Україну. Вітер змін робив свою справу. В кінці 1980-х стало можливим створення першої опозиційної організації партійного типу – Народного руху України. Тепер у В’ячеслава Максимовича з’явився шанс проявити себе не тільки як громадський діяч, але і як політик. У 1990 році він став депутатом Верховної Ради України і головою Львівської обласної ради. Початковий етап роботи ознаменувався ухваленням декількох гучних політичних рішень. Але незабаром ейфорія перших місяців перебування на посту пройшла, і йому довелося впритул зайнятися економічними питаннями. Тут і виявилася відсутність досвіду і практичних навиків господарювання. Не чекаючи «оргвисновків», В’ячеслав Максимович вирішив піти сам.

Цей невдалий досвід «ходіння у владу» показав, що В’ячеслав Максимович був швидше теоретиком, аніж практиком. Це довели і президентські вибори 1991 року. Чорновіл був кандидатом від Руху і зайняв лише друге місце, оскільки деякі лідери Народного руху підтримали інших кандидатів.

Незважаючи на програні вибори, популярність В’ячеслава Максимовича і рейтинг національного руху не зменшувалися. У 1992 році він очолив Народний рух і був одним з ініціаторів переходу партії в опозицію до існуючої влади.

Для збереження опозиційної фракції в парламенті В’ячеславу Чорноволу доводилося домовлятися з соціалістами і партіями влади. І так трапилося, що навіть яскрава харизма лідера, якою, поза сумнівом, був наділений Чорновіл, не врятувала Народний рух від розколу. Самоусунення з політичної арени популярного національно-демократичного руху було на руку владі. Тому спроби В’ячеслава Максимовича вивести партію з кризи викликали в правлячих кругах тільки роздратування.

25 березня 1999 року В’ячеслав Чорновіл повертався зі службової поїздки до Кіровограда, де усував конфлікт у місцевому партійному осередку. Вже на під’їзді до Києва його «тойота» зіткнулася з навантаженим КАМАЗом. В’ячеслав Максимович і водій загинули на місці.

Міністр внутрішніх справ уже наступного дня після трагедії визнав те, що трапилася звичайна автокатастрофа, хоча проведені незалежні розслідування примушують засумніватися в цьому. Для самого ж В’ячеслава Максимовича було б великою нагородою знати, що і після його смерті справа останніх років його життя живе, але, на жаль, це не так. Після загибелі Чорновола Народний рух України прийшов до занепаду. Іншого такого лідера в партії не було і не буде. Адже В’ячеслав Чорновіл не просто жив, він марив Україною, умів запалювати серця і вести в бій. Він сам утілював Україну і віру в її щасливу долю.

Є люди, які своєю працею і талантом внесли особливо відчутний внесок до розвитку світової науки. Євген Оскарович і Борис Євгенович Патони, поза сумнівом, належать до їх числа. Унікальний масштаб їх особистостей виявився в наукових відкриттях, організаторському таланті, громадській діяльності. Досить сказати, що з 1962 року Борис Євгенович є беззмінним президентом Академії наук України. Є щось символічне і навіть містичне в тому, що дата народження великого ученого – 27 листопада 1918 року – збіглася з днем народження Української академії наук. Отже Борис Євгенович Патон і Академія, яку він очолює, є ровесниками.

Євген Оскарович і Борис Євгенович Патони – вихідці з відомого дворянського роду Патонів. Родинні перекази пояснювали походження такого рідкісного прізвища тим, що предків – корабельних майстрів – нібито вивіз із Голландії Петро І. Існували, правда, і інші версії, в яких фігурували Франція, Шотландія і навіть Німеччина. Самі Патони іноземцями себе ніколи не вважали, а їх родинною традицією було служіння Вітчизні і військова служба.

Батько Євгена Оскаровича, дід Бориса Євгеновича, Оскар Петрович Патон, народився 2 листопада 1823 року і вже в 15 років був зарахований на військову службу в Головне (Миколаївське) інженерне училище. За сімейним звичаєм, всіх хлопчиків Патони віддавали на військову службу, вони ставали офіцерами гвардії. Дружина Оскара Петровича, Катерина Дмитрівна Шишкова, подарувала чоловікові семеро дітей. Син Євген народився в Ніцці 20 лютого (5 березня) 1870 року.

Дитинство Євгена Патона складалося звично для аристократичного кола тих років: гувернери, домашня освіта з вчителями, що приходили для уроків в консульську віллу. Майбутнє сина Катерина Дмитрівна уявляла цілком зрозуміло: старші її хлопчики вчилися в Петербурзі в Пажеському корпусі, і Євгену також були уготовані еполети і служба при дворі. В крайньому випадку, «посада» поміщика в її родовому маєтку.

Але батько рішуче підтримав інтерес сина до точних наук, і Євгена віддали зразу в сьомий клас реальної гімназії в Німеччину, в Штутгарті. «Франція є Франція, – мовляв батько, – тут і учать грайливо». Після Штутгарта був Бреславль, куди Оскара Петровича перевели з Ніцци, також на посаду консула. А коли Євген перейшов у випускний клас, почалися сімейні баталії – мати наполягала на Пажеському корпусі, а син хотів проектувати мости. Батько був згоден з вибором сина, він сказав: «Я Євгену ставати на дорозі не стану». І Євген продовжив освіту на інженерному відділенні Дрезденського політехнічного інституту (у той час він іменувався Королівською Саксонською технічною вищою школою), де була серйозна мостобудівна школа.

Вибір Євгена Патона визначив не тільки його долю, але і долю його сина – Бориса Євгеновича Патона. Проте у той час, звичайно, ще ніхто і не припускав, яка доля уготована династії Патонів.

У 1894 році Євген Патон закінчив Дрезденський політехнічний інститут і почав працювати асистентом на кафедрі мостів та інженером-проектантом на будівництві залізничного вокзалу. З липня 1895 року він вже інженер на мостобудівному заводі фірми «Гуттегоффнунгсгютте» в Стеркраді.

На випускному курсі Євген Патон написав до Петербурга прохання про дозвіл захищати диплом у Росії, в Імператорському інституті шляхів сполучення. У Дрездені його завзятя у науках було винагороджено в 1894 році стипендією імені Платона – честь, якої рідко удостоювалися іноземці. І при цьому в Петербурзі для отримання срібного значка російського інженера йому запропонували знову сісти на студентську лаву на цілих три роки!

Євгену дуже хотілося працювати в Росії, де бурхливо розвивалося будівництво залізниць і мостів, тому він протягом одного року зробив неможливе: склав всі належні іспити і проекти. Євген працював на межі сил, щоб здійснити свою мрію – будувати мости на батьківщині.

Після закінчення інституту Євген Оскарович поступив на державну службу на Миколаївську залізницю інженером по розрахунках мостів. Потім служив начальником технічного відділу управління Московсько-Ярославсько-Архангельської залізниці, з 1898 року він – викладач, а потім екстраординарний професор Імператорського Московського інженерного училища. Тут Патон і почав займатися науково-дослідною діяльністю.

У 1904 році його запрошують на роботу в Київський політехнічний інститут (КПІ), де він з 1905 по 1929 рік працює ординарним професором кафедри мостів, а з 1907 року Патон – декан інженерного факультету КПІ. Діяльність Євгена Оскаровича в КПІ в дореволюційній Росії була відзначена орденами Святої Анни III ступеня і Святого Володимира IV ступеня.

У 1916 році Євген Оскарович одружився з Наталею Вікторівною Будді, що походила зі старовинного дворянського роду. Незабаром у них народилися сини, в 1917 році Володимир, а в 1918-му – Борис. Треба зазначити, що батьком Євген Оскарович став досить пізно. Первісток, Володимир, народився у нього, коли Патону було вже сорок сім. Але одруження, утворення дружної родини, народження синів – все це сприяло створенню міцного «тилу», який дозволяв Євгену Оскаровичу з головою зануритися в роботу.

Революцію він зустрів в Києві. У ті тривожні часи до дворян ставлення було особливе. Багато хто з його колег виїхав за кордон. А Патон залишився. На питання «Чому?» він відповідав: «Моя справа тут, в Росії». Політику він завжди вважав суєтою.

У 1918—1929 роках Євген Оскарович читав лекції у вузах Києва, підготував ряд фундаментальних праць по мостах, що вийшли кількома виданнями, створив свою школу в галузі мостобудування. У КПІ він виховав більше 180 молодих інженерів, які виконували дипломні роботи під його керівництвом. До роботи по проектуванню мостів учений привертав талановитих студентів і випускників: реальні проекти захищалися як їх дипломні роботи.

Євген Оскарович створив Мостовипробну станцію на інженерному факультеті КПІ, організував Київську мостовипробну станцію Народного комісаріат у шляхів сполучення і керував нею, займався відновленням зруйнованих мостів і випробуванням тих, що будувалися. Про масштаби робіт свідчить той факт, що під керівництвом академіка Патона було випробувано більше 150 мостів, а також розроблений проект відновлення Київського ланцюгового моста імені Євгенії Бош через річку Дніпро, зведенням якого він свого часу керував.

У 1926 році Євген Оскарович був призначений керівником науково-дослідної кафедри інженерно-будівельних наук Укрголовнауки при КПІ і керівником секції мостів цієї кафедри. А в 1928 році відбулося його перше знайомство з електричним дуговим зварюванням.

Тепер у це важко повірити, але засновник всесвітньовідомого Інституту електрозварювання побачив процес гарячого з’єднання металів, по суті, випадково.

Влітку 1928 року Євгеній Оскарович відправився у відрядження на маленький полустанок в степу, де мав прийняти капітально відремонтований міст. Ремонт був проведений вельми якісно, і об’єкт прийняли досить швидко. Патон, що очолював комісію з прийому моста, зробив тільки невелике зауваження, що стосувалося поручнів. Виконроб тут же відповів: «Ми все швидко виправимо». На що Євген Оскарович зазначив: «Е ні, фокуси не пройдуть. Акт я підпишу, коли все ліквідують». «У мене є нова сила! – з гордістю повідомив виконроб. – Професор, звичайно, знає про електрозварювання?»

Євгену Оскаровичу було ніяково признатися, що про дуговий принцип він знає, але електрозварювання бачить уперше. Короткими пострілами спалахувала вольтова дуга. Молодий робітник в робі приставив до очей фанерний щиток з темними скельцями. Іскри тріщали на сирій землі. Прикриваючи очі долонею, Євген Оскарович підійшов ближче – йому було дуже цікаво.

З цієї миті для 58-річного Патона почалося нове життя, яке принесло плодів більш, ніж всі попередні роки. Оцінюючи після відвідин полустанку в степу перспективи зварювання, він, звичайно, думав перш за все про мости. Як інженер із безпомилковою інтуїцією Патон розумів, що клепані конструкції вже стають гальмом в розвитку мостобудування. А як учений – шукав в тупиковій ситуації нові, неординарні рішення. Але він зовсім не кинувся відразу за зварювання мостів, оскільки процес ще не доріс до цього. Треба було спочатку революціонізувати його, з простого підручного засобу перетворити на механізований процес з надійною науковою основою.

У 1929 році Євген Оскарович створив лабораторію електрозварювання і комітет електрозварювання, а в 1934-му на їх базі з’явився Інститут електрозварювання АН УРСР. В основу роботи інституту був покладений принцип поєднання науково-дослідних і інженерно-прикладних завдань, що дозволяло в найкоротші терміни вирішувати проблеми народногосподарського застосування зварювання.

У 1939—1940 роках в інституті було завершено створення високопродуктивного дугового автоматичного зварювання під флюсом, і нова технологія була впроваджена на 20 заводах. Вона використовувалася у виробництві вагонів, казанів, балок для мостів і інших конструкцій.

На початку Великої Вітчизняної війни Інститут електрозварювання був евакуйований на Урал, в місто Нижній Тагіл, і розміщений на Уралвагонзаводі імені Ф. Е. Дзержинського. Тут вже було впроваджено автоматичне зварювання у виробництві вантажних вагонів з конструкційних низьковуглецевих сталей. Проте технологія дугового автоматичного зварювання високоміцних легованих броньованих сталей, з яких в основному виготовлялася військова техніка, ще не була розроблена ні в СРСР, ні за кордоном. Цю задачу ще належало вирішити.

Про воєнні роки Євген Оскарович так писав у своїх спогадах: «Нас у родині було спочатку четверо: я, моя дружина Наталія Вікторівна, її сестра Ольга Вікторівна і син Володимир. (До листопада 1943 року Володимир працював технологом на металургійному заводі, куди його направили після закінчення Індустріального інституту в Свердловську, а потім перейшов до нас в інститут.) З січня 1942 року нас стало п’ятеро: молодший син Борис, що закінчив Київський політехнічний інститут вже у дні війни, був переведений в Інститут електрозварювання із заводу «Красное Сормово».

Борис за освітою електрик. Щоб його спеціальні знання могли принести користь у нашому інституті, йому належало перш за все оволодіти основами зварювання. З перших же днів я віддав Бориса в «науку» до вже досвідченіших наших товаришів. Я привів сина в лабораторію і сказав йому: «Вчися варити. Ось – дріт, ось – шматки металу, флюс у відрі. Товариші допоможуть, розкажуть. А через деякий час доведеться тобі самому учити інших. Пам’ятай про це». Борис не був винятком, той же шлях тоді проходив багато хто».

Коли брати закінчили школу, то, за порадою батька, обидва поступили в Київський індустріальний інститут (нині Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут») на електротехнічний факультет. Борис завжди був цілеспрямованим, більшість його інтересів лежали у сфері науки, а ось у Володимира були й інші захоплення.

За три місяці до початку війни Євгену Оскаровичу дали Сталінську премію І ступеня. Для самого лауреата це була повна несподіванка, оскільки Академія наук України його кандидатуру не висувала. В інституті всі бурхливо поздоровляли Патона, по радіо звучала постанова: «За розробку методу і апаратури швидкісного автоматичного зварювання нагородити…»

Але Сталінська премія скоро перестала бути такою значущою – почалася війна.

Так трапилося, що випускний диплом Борис Патон захистив 22 червня 1941 року. Він хотів працювати в Ленінграді. У перший день війни Патон отримав путівку на пітерський суднобудівельний завод. Йому подобався Ленінград – білі ночі, романтика. Але почалася блокада міста, і тому Борис спочатку відряджався на суднобудівельний завод «Красное Сормово» в Горький, де випускалися підводні човни, а потім був направлений до Нижнього Тагілу.

Саме у Нижньому Тагілі евакуйований з Києва колектив Інституту електрозварювання під керівництвом академіка Євгена Оскаровича Патона створював кращий середній танк Другої світової війни Т-34. Патонівці розробили таке устаткування, щоб будь-яка дівчина (адже чоловіки воювали на фронті) могла варити непохитну танкову броню.

В жодній країні, окрім Радянського Союзу, автоматичне зварювання під флюсом броньованих сталей не було ще розроблено, і лише в останні місяці війни за прикладом СРСР у США почали освоювати зварювання під флюсом при будівництві бронекорпусов танків і самохідних артилерійських установок. У Німеччині ж автоматична зварювання танків так і не було створено до кінця війни.

За досягнення в механізації й автоматизації зварювальних робіт при виготовленні бойової техніки в 1943 році Євгену Оскаровичу Патону присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці СРСР, а Борис Євгенович Патон в цьому ж році був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

З приводу урядових нагород Євген Оскарович писав: «Звичайно, така увага і така щедрість уряду мене радували і глибоко зворушили. Але разом з тим я був збентежений. Кажу це без фальшивої скромності і без всякого хизування. Адже я і мої товариші тільки чесно виконували свій обов’язок, і все, що ми робили, не могло зрівнятися з мужністю і героїзмом рядового радянського піхотинця, що йде в атаку, або танкіста, що таранить ворожу машину. Я думав, що багато років мені ще треба трудитися, щоб хоч якоюсь мірою виявитися гідним такої високої нагороди».

Свій внесок у перемогу над ворогом вніс і Борис Євгенович Патон, який трудився поряд з батьком і, незважаючи на величезну завантаженість роботою в цехах, багато займався наукою. За два роки він провів ряд важливих досліджень статичних властивостей автоматів для зварювання під флюсом. Він запропонував найбільш просту і наочну методику аналізу роботи автоматів за статичними вольтамперними характеристиками.

Своїми працями Борис Євгенович заклав основи теорії автоматів для дугового зварювання. За створення напівавтоматів для зварювання під флюсом Борису Євгеновичу Патону і його співробітникам, а також працівникам ленінградського заводу «Електрик» в 1950 році була присвоєна Сталінська премія СРСР в області науки і техніки.

Євген Оскарович був радий успіхам сина. Сам же він ще на Уралі почав переорієнтовувати роботу колективу на вирішення завдань по відновленню зруйнованого війною народного господарства. У 1946—1953 роках Євген Патон досліджує проблеми зварного мостобудування, очолює роботи по проектуванню і виготовленню перших суцільнозварних мостів, в яких широко застосовувалося автоматичне зварювання. Він очолив також дослідницькі, проектні, заводські і монтажні роботи, пов’язані із спорудою найбільшого в світі суцільнозварного шосейного моста через Дніпро в Києві.

За життя Євген Оскаровича цей міст і в проектній документації, і в інститутському побуті називався просто Київський міський. Він з’єднав не тільки два береги великої річки, але і два поняття, які до Патона вважалися несумісними, – мостобудування і зварювання.

Це була дійсно унікальна споруда, але тільки через 40 років після смерті Євгена Оскаровича, в 1995 році, цей міст отримає визнання Американської асоціації зварювання (AWS) як видатна зварна конструкція, і інституту імені Патона буде вручений пам’ятний знак AWS.

Євген Оскарович дуже хотів завершити почате, побачити результат своїх багаторічних праць. Але час минає – жити і працювати ученому залишалося тільки два роки.

У червні 1953 року всі прольотні будови були змонтовані і всі зварювальні роботи на мосту були успішно завершені. Це була перемога. Перемога всього многотрудного життя Євгена Оскаровича Патона.

Коли почнуть випробовувати міст – по ньому пустять бронетанкову колону. Для цього виберуть ті самі знамениті «тридцятьчетвірки», які були зварені на Уралі, – його ж, патонівським, швом.

Пізніше, коли Євгена Оскаровича не стане, мосту присвоять його ім’я.

Євген Оскарович Патон помер 12 серпня 1953 року на 84-му році життя. Він похований на Байковому кладовищі Києва. В останню дорогу його проводжали тисячі людей.

Син продовжив справу батька. У 1950 році Борис Євгенович Патон був призначений на посаду заступника директора Інституту по науковій роботі, а з 1953 року, після кончини Євгена Оскаровича, він став директором Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона Академії наук УРСР.

У 1958 році Борис Євгенович був обраний дійсним членом Академії наук Української РСР. А в 1962-му він став дійсним членом Академії наук СРСР за фахом «Металургія і технологія металів». У цьому ж році вчені Академії наук УРСР обрали його президентом Академії наук УРСР (нині Національна академія наук України).

Глибоке розуміння ролі науки в суспільстві, її цілей і завдань, високий міжнародний авторитет ученого, відданість науці, невичерпна енергія і високі моральні якості, суспільно-політична діяльність, досвід керівництва великим науковим колективом стали вирішальними аргументами при обранні Бориса Євгеновича на пост президента Академії наук України.

У 1963 році Б. Є. Патон був вибраний членом Президії АН СРСР. Робота на цій посаді дала можливість ознайомитися з роботою інститутів АН СРСР, вивчити досвід роботи Президії академії й її відділень. Між Борисом Євгеновичем і президентом АН СРСР академіком Мстиславом Всеволодовичем Келдишем встановилися довірчі ділові взаємини, творчі зв’язки, що переросли в дружбу і взаємну пошану.

У 1960-х роках Б. Є. Патон був єдиним президентом з усіх республіканських академій, що зумів протистояти безвідповідальному рішенню першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова про передачу більшості науково-дослідних інститутів всіх академій промисловості. Саме тоді знаменитий академік П. Л. Капіца, висловлюючи думку провідних академіків країни, сказав Хрущову: «Не робіть цього! Це все одно, що свиню стригти – виску багато, користі мало!» Але незважаючи на бунт академіків, Хрущов наполіг на своєму рішенні і вивів з системи АН близько 100 інститутів. І лише Б. Є. Патон устояв – умовив секретаря ЦК КП(б) України П. Шелеста перейменувати технічні інститути, з тим щоб підкреслити фундаментальний, а не прикладний характер академічних досліджень, внаслідок чого з АН України були передані в підпорядкування міністерств всього три інститути.

У 1979 році Академія наук України виступила проти будівництва другої черги Чорнобильської АЕС, тобто 3-го і 4-го блоків. Академік Борис Патон звернувся до Володимира Щербицького з попередженням про можливі катастрофічні наслідки концентрації в районі Прип’яті і Дніпра, в басейні яких проживають десятки мільйонів людей, нових атомних станцій і розвитку тих, що вже діють.

День 26 квітня 1986 року назавжди залишиться трагічною датою в історії всього світу: аварія на Чорнобильській АЕС стала першим грізним попередженням людству про ту небезпеку, яку таїть «мирний атом», що вийшов з-під контролю людини.

Вже 3 травня 1986 року за ініціативою Бориса Євгеновича Патона була створена оперативна комісія президії з боротьби з наслідками аварії. Робочий день президента Української академії все літо 1986 року починався рано-вранці і закінчувався пізно вночі.

За літо Борис Євгенович тричі виїжджав до Чорнобиля, щоб самому розібратися в обстановці і погоджувати дії академії з урядовою комісією. У чорнобильській зоні активно трудилися більше півтисячі співробітників академії, і десятки тисяч працювали в 30 інститутах АН над вирішенням проблем, поставлених перед наукою аварією на ЧАЕС. І лише на початку осені, коли найважче було позаду, Борис Євгенійович Патон дозволив собі відпочити.

У цьому ж, 1986 році, була створена загальносоюзна система Міжгалузевих і галузевих науково-технічних комплексів (МНТК і НТК), яким була доручена організація науково-технічної діяльності по закріплених за ними напрямах у масштабах всієї країни. Б. Є. Патон, за порадою М. В. Келдиша, організував Наукову раду при Президії АН СРСР з проблеми «Нові процеси отримання й обробки металевих матеріалів», яка об’єднала вчених академічних установ з фахівцями інших відомств і сприяла розвитку науки про матеріали. Багато учених-матеріалознавців і металургів, що активно працювали в цій раді, за рекомендацією Бориса Євгеновича було обрано в Академію наук СРСР і Російську академію наук. Вони внесли великий вклад у розвиток матеріалознавства.

Борис Патон – один з ініціаторів створення і збереження спільного наукового простору в рамках Співдружності Незалежних Держав. У 1993 році була створена Міжнародна асоціація академій наук (МААН), що об’єднала національні академії 15 країн Європи й Азії. Борис Євгенович є беззмінним президентом цієї асоціації. Під його керівництвом працює Наукова рада МААН з нових матеріалів. МААН організовує значні міжнародні форуми учених, безвалютний обмін періодикою і монографічною літературою, науковою інформацією. Одне з перших місць у діяльності цієї авторитетної міжнародної організації, підтримуваній ЮНЕСКО, займає видавнича діяльність, пропаганда досягнень учених.

Борис Патон безмежно відданий науці, Інституту, Академії, Вітчизні. Громадяни України, Росії, інших країн СНД і далекого зарубіжжя, науково-технічна і творча інтелігенція багатьох країн світу ставляться до нього з величезною пошаною.

Сьогодні не можна представити Інститут електрозварювання і Національну академію наук України без Патона. Його життєва мудрість, величезний досвід, міжнародний авторитет у науці і суспільстві дозволили зберегти науковий потенціал України.

У 1998 році на святкуванні вісімдесятиліття Академії й її президента величезний зал палацу «Україна» овацією зустрів повідомлення про присвоєння Б. Є. Патону, першому в державі, звання Героя України.

Багатьох дивує, як Борису Євгеновичу в його роки вдається зберегти працездатність і інтерес до життя. У цьому плані він дотримується поглядів знаменитого лікаря Амосова, його ідей омолоджування.

Борису Патону довелося працювати при багатьох вождях, близько спілкуватися з Хрущовим, Брежнєвим, Андроповим, Горбачовим, Путіним, Кучмою. Життя вберегло його від репресій, – як і батька. «Може, власті розуміли, що ми робимо для держави щось корисне, – зазначив якось Борис Євгенович. – Я з 1953 року працюю директором Інституту електрозварювання, а з 1962-го – президентом академії. Так от, питають: як же це так, що при всіх радянських вождях я залишався на своїх посадах? А відповідь проста: я працював. Разом, звичайно, зі своїм колективом. І вожді розуміли, що я шкоди їм не приношу, а користь від мене є. Якщо ж мене кудись вигнати, то справа розвалиться. Немає науки, немає держави… Про це керівники люблять говорити, але дуже мало роблять для зміцнення і розвитку науки».

Патон вважає, що політика – це не та сфера, в яку треба йти. Щастя творчості – головний стимул його життя.

Він відчував свою необхідність справі науки завжди, навіть в ті важкі дні 1991 року, коли натовп, чи то збуджений свободою, чи то з чиєїсь намови, кричав під вікнами кабінету президента Національної академії наук України: «Патона з трону!»

Сам же Борис Євгенович в одному з інтерв’ю того часу так відреагував на нападки натовпу: «Я не щур, щоб тікати з корабля, що потопає»

Той час запам’ятався українським ученим і академікам холодними неопалюваними кабінетами і лабораторіями, електроживленням, яке подавалося за розкладом, непрацюючими ліфтами, відсутністю засобів не тільки на нове устаткування, але і на канцтовари, багатомісячними затримками заробітної плати.

Ціною величезних зусиль президія Академії й її президент добилися правового забезпечення існування академії як самоврядної наукової організації, причому вирішальну роль у цьому зіграв високий авторитет Бориса Євгеновича Патона. Саме він став ініціатором і основною рушійною силою в реформуванні Академії стосовно нових умов. Уже з другої половини 1990-х років почалося відродження науки і підвищення її ролі у вирішенні найважливіших завдань, що стоять перед економікою, політикою, культурою.

Патон звик жити у стрімкому ритмі і вміє цінувати час: «Навіть важко уявити собі, як багато ми втрачаємо через затягування термінів розробки, узгодження, освоєння, та і взагалі реалізації будь-якої справи. На проект, який потрібно зробити за місяці, у нас йдуть роки; підготовка до виробництва машини, яка могла б зайняти рік, у нас займає десять років; те, що можна оперативно вирішити за декілька годин, погоджуємо місяці. При цьому ряд організацій має досвід вирішення аналогічних завдань в стислі терміни. У нових умовах господарювання потрібно в багато разів – саме в багато разів! – скорочувати терміни досліджень і розробок, і це повинно стати керівництвом до дії».

Коли автор книги «Академік Борис Патон – праця на все життя» Б. Малиновський запитав Бориса Євгеновича: «У чому для вас полягає щастя?», він відповів: «Творча людина, отримавши цікаві, оригінальні результати, щаслива. Вона заглиблена у власну творчість і отримує справжнє задоволення від своєї праці, що іноді виснажлива, але так захоплює. У цій творчості і полягає сенс її життя. Щастя – це творчість, любов, здоров’я. Це відчуття того, що твоє життя, твоя діяльність необхідні людям».

У цьому сенсі Борис Євгенович Патон, безумовно, щаслива людина!

«Яка насолода «питати природу», “випитувати її”»! Який рій питань, думок, міркувань! Скільки причин для подиву, скільки відчуттів приємних при спробі обійняти своїм розумом, відтворити в собі ту роботу, яка тривала віки в нескінченних її царинах! І тут вона [людина] піднімається з праху, з брудненьких тваринних відносин… Тут вона розуміє, що вона зробила і що може зробити. Моя мета – пізнання всього, що можливо людині в даний час і згідно з її силами (і зокрема моїм) і часу. Я хочу, проте, збільшити хоч частково запас відомостей, поліпшити хоч трохи стан людини». Ці слова з щоденника, гідні навченого досвідом філософа, належать 19-річному Володимиру Вернадському. З юних років і до останніх днів життя він жив наукою, але не «зробився яким-небудь ученим щуром», і діяльність найвидатнішого ученого XX століття здійснила величезний вплив на світогляд багатьох людей. Академік О. Є. Ферс ман так писав про свого вчителя і друга: «Десятиліттями, сторіччями вивчатимуться і поглиблюватимуться його геніальні ідеї, а в працях його – відкриватимуться нові сторінки, які послужать джерелом нових пошуків; багатьом дослідникам доведеться вчитися його гострій, наполегливій, викарбуваній, завжди геніальній, але важко зрозумілій творчій думці; молодим же поколінням він завжди служитиме вчителем у науці й яскравим зразком плідно прожитого життя».

Народився Володимир 12 березня 1863 року в Петербурзі в ліберальній родині Івана Васильовича Вернадського, який після закінчення філософського факультету Київського університету став його професором. Переїхавши потім до Москви, а пізніше – до Петербурга, Іван Васильович займався аналізом економічних проблем і виданням економічних журналів, викладав політекономію в Московському і Петербурзькому університетах. Володимир був сином від його другого шлюбу з Ганною Петрівною Костянтинович, дочкою українського поміщика, що була в молодості хоровою співачкою і педагогом вокалу. А загалом, родове коріння Вернадських сягає середини XVII століття, коли литовський шляхтич Верна боровся проти Польщі на боці Богдана Хмельницького; пізніше його нащадки осіли в Києві.

Дитинство Володимир провів у Петербурзі, а потім у Харкові, де поступив у гімназію, а влітку з родиною виїжджав до численних і гостинних полтавських родичів. На все життя він зберіг прихильність до мови, історії і культури рідного краю, спеціально ними займався і в «Замітках з історії України» зараховував себе до «рідного племені Українського». Найближче сімейне оточення сформувало культуру і суспільні переконання юного Володимира. Особливий слід у його душі залишив старший звідний брат Микола, син рано померлої від туберкульозу першої дружини батька, чудового російського публіциста М. М. Шигаєвої. Улюбленець родини, надзвичайно обдарований юний художник і поет, Микола був першим учителем Володі з читання і письма, ввів його в скарбницю світової культури.

З 13 років Володимир почав вести докладний щоденник, який виявив несподівані сторони його особистості. Виявляється, з раннього дитинства він був наділений дивними, такими, що лякали його самого, якостями. Разом із спадковим лунатизмом в ньому проявилася здатність уві сні і наяву вступати в контакт з образами дорогих йому людей, причому в яскравій галюцинаторній формі. Але «через страх» (його власне пояснення в пізніх щоденниках) Володимир рішуче заглушив у собі такого роду «містичні» рецептори, свідомо закривши для себе цю царину: «Я щось зупинив в своїй природі. Іноді жалкую, що погасив, а не розвинув цю здатність… Твердо і ясно усвідомлюю, що якась сторона бачення мною в моїй особі зупинена». Але витіснені здібності поверталися до нього в екстремальних ситуаціях. А свідоме самообмеження, гранична дисциплінованість і цілеспрямованість стали основою всього його наукового і особистого життя.

Після переїзду родини до Петербурга Володимир закінчив гімназію і в 1881 році поступив на природознавче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету, де під впливом видатного ученого В. В. Докучаєва зайнявся мінералогією і кристалографією. Але його інтереси не замикалися на цих вузьких областях науки. Вернадський серйозно займався грунтознавством, фізичною географією, мерзлотознавством, природними водами, біологією, історією розвитку наукової думки, філософією, історією і літературою. Для читання художньої та наукової літератури він вивчив усі слов’янські мови, а також англійську, французьку, німецьку і багато інших, що допомагало йому в спілкуванні з іноземними ученими під час численних наукових відряджень по Європі.

Не залишався Володимир і в стороні від громадського життя. У 1883 році він став одним із засновників студентського науково-літературного товариства і керував його науковою радою. Теплі стосунки і схожість поглядів (за винятком терору) пов’язували його з одним із членів товариства Олександром Ульяновим. Але близькими друзями Вернадського на все життя стали брати С. і Ф. Ольденбурги, Корнілов, Гревс, Шаховський, Ушинський, Краснов. А в створену ними групу по вивченню народної літератури увійшла і Наталія Єгорівна Старицька. У 1886 році вона стала його дружиною і дала йому щастя і ту підтримку, яку Володимир Іванович після смерті батька не отримував ні від матері, ні від молодших сестер, Ольги і Катерини. Подружжя прожило разом більше півстоліття, виховало двох дітей – Георгія (1887) і Ніну (1898), а тисячі листів, написаних ними, стали свідками їх не згаслих з роками почуттів і повного взаєморозуміння.

Після закінчення університету в 1885 році Вернадський був залишений при ньому хранителем мінералогічного кабінету і вів активну науково-дослідну роботу в області мінералогії, кристалографії і суміжних наук. Замах на життя государя і арешт О. Ульянова (1887) трохи не обірвали успішно почату кар’єру ученого. Щоб уникнути звільнення Вернадського, Вільне економічне товариство відправило Володимира Івановича досліджувати поклади фосфоритів у Смоленській губернії. А ранньою весною 1888 року університет відрядив його на стажування до видатного фахівця в області кристалографії П. Грота до Мюнхена і до Парижа – до Л. Ле Шателье і Ф. Фуке. Протягом двох років молодий учений працював у різних наукових установах Німеччини, Австрії, Італії і Франції і до тем, що цікавлять його, додав органічну і неорганічну хімію.

Відразу після повернення Вернадський був призначений керівником кафедри мінералогії фізико-математичного факультету Московського університету і разом з Докучаєвим займався ґрунтознавчими дослідженнями на Полтаві. У 1891 році він уже приват-доцент, через сім років потому захищає докторську дисертацію «Явища зсуву кристалічної речовини» і стає професором мінералогії і кристалографії Московського університету. До цього періоду відносяться і його перші роботи з геохімії – нової науки, яку Вернадський розвинув з генетичної мінералогії, – а також геологічні дослідження на Лівобережній Україні, в Польщі, на Уралі, в Криму. Лекції, обширні наукові дослідження, робота над фундаментальними проблемами не віддалили ученого від громадського життя. Під час голоду 1895 року він активно брав участь у кампанії по збору засобів для селян і був одним з організаторів і діяльних членів так званого «Приютинського братства». Протягом семи місяців разом з друзями і однодумцями Вернадський не покладаючи рук рятував селян від голодної смерті. У 1890-х роках він неодноразово обирався земським гласним Моршанського повіту Тамбовської губернії, де розташовувався родинний маєток Вернадівка. Ця ж громадянська позиція змусила Володимира Івановича на знак протесту проти репресивної антистудентської політики Міністерства освіти та поліцейського свавілля вийти у відставку разом з іншими професорами і викладачами, залишивши пост помічника ректора.

Для Вернадського 1911 рік був ювілейним – 25-ліття наукової, педагогічної діяльності, а також сімейного життя. Учні підготували і випустили збірку своїх статей з посвятою вчителеві, а палеонтолог Г. Б. Міссуна назвала в його честь відкриту нею діатомову водорість. На той час син Георгій, історик за освітою, готувався стати професором історії. І в цьому ж році Вернадський переїхав до Петербурга, де незабаром був обраний академіком і завідував мінералогічним відділенням Геологічного музею. Йому доводилося постійно курсувати у справах між Петербургом і Москвою, але незважаючи на громадське навантаження щорічно в спеціальних журналах з’являлося по 10—15 статей. Різноманітні були і маршрути наукових відряджень Вернадського: Скандинавія, Франція, Ірландія, Англія, Італія, Греція. А для студентів він організовував мінералогічні екскурсії на Урал.

Усвідомивши значення радіоактивних речовин як джерела енергії і засобу створення нових хімічних елементів, Вернадський активно взявся за практичну роботу по картуванню родовищ радіоактивних мінералів і збору зразків. Володимира Івановича вважають творцем радіогеології як самостійного наукового напряму. Проблемами радіоактивності він займався з 1908 року. Вже в червні 1911 року ним була організована перша експедиція за радієм. Відкриття радіоактивних руд у Фергані, пошуки їх на Уралі і в Забайкаллі дозволили створити власну сировинну базу. Зібрані у Ферганській долині зразки досліджували в лабораторії, і з мінералу тюямуюніту вперше отримали російський радій. У 1909 році стараннями Вернадського була створена Радієва комісія, в січні 1912 року запрацювала перша в Росії радіохімічна лабораторія.

Перша світова війна виявила необхідність створення сучасної мінерально-сировинної бази. У 1915 році за ініціативою Вернадського була створена і очолена ним Комісія з вивчення природних продуктивних сил Росії (КЕПС), що про працювала до 1930 року. Вона об’єднала відомих учених з 16 інститутів: геологів, хіміків і економістів. Вперше були відкриті боксити (Тихвинське родовище), дана оцінка залізняку Уралу, досліджені фосфорити Центральної Росії тощо.

Ще з 1912 року Вернадські на літо переїздили в Україну, де придбали ділянку землі в Шишаках під Полтавою і на високому лівому березі Псла побудували двоповерховий будинок. Саме тут з начерків біогеохімії виник новий біосферний світогляд. Істотна корекція наукової картини світу, де дотепер не було місця життю, з’явилася ученому як осяяння літом 1917 року, в природничій лабораторії в Шишаках. Власне, все його вчення про живу речовину – біосферу, нові, введені ним поняття-терміни, такі як «всюдність» життя, тиск життя, його швидкість і згущування, були ним розроблені цього літа.

Дивовижно, як у цій низці наукових досліджень Володимир Іванович знаходив час активно брати участь у громадському житті Росії: підтримував земський і конституційно-демократичний рухи, був одним з організаторів ліберальної партії конституційних демократів (кадетів) і беззмінним членом її Центрального комітету. У квітні 1906 року він був запрошений в Державну раду від академічної курії (вийшов з ради після розпуску Думи в липні 1906 року, знов увійшов до її складу в 1907-му). У 1907 році працював в редакції кадетської газети «Новина». Свою діяльність у Державній раді відновив у 1915 році, і останнім його актом стала телеграма государю в Ставку з пропозицією відректися від престолу. Вернадський також очолював учений комітет при Міністерстві землеробства, Комісію з підготовки реформи вищої школи, а восени 1917 року увійшов до складу Тимчасового уряду як товариш міністра народної освіти, що ним був його друг С. Ф. Ольденбург. На цій посаді він піднімав питання про створення академій наук Грузії, України і Сибіру.

Жовтневу революцію Володимир Іванович рішуче не прийняв, бо вважав, що «соціалізм неминуче є ворогом свободи, культури, духу, науки» і «завжди боявся, що соціалізм дасть дисципліну казарми». Після приходу до влади більшовиків залишатися в Петрограді стало небезпечно, і Академія наук задовольнила прохання Вернадського про відрядження в південні райони країни за станом здоров’я (туберкульоз). Володимир Іванович переїхав в Україну для продовження робіт з живої субстанції.

У травні 1918 року при гетьманові П. Скоропадському він почав роботу з організації Всеукраїнської академії наук.

Незважаючи на думку М. Грушевського і деяких його колег, що академія, створена росіянами, не забезпечить чисто національний український характер її діяльності, Вернадський 27 листопада 1919 року провів перші загальні збори академіків. На його бік пристали такі видатні учені, як С. Тимошенко, А. Кримський, М. Петров, Д. Багалій, М. Кащенко, М. Туган-Барановський, і Вернадський був одностайно вибраний президентом Академії. Він був упевнений, що «справа зростання української культури є не тільки справою українців, але і росіян, що історичним фактом є сумісне співжиття і участь українців у створенні російської культури за останні два сторіччя»… «І я так вірю в майбутнє української культури і української мови!.. З часом у цих рамках, не ворожих російській культурі, українська мова і українська культура виростуть…» У той же час Вернадський не вірив в те, що незалежність українському народу можуть принести німецькі, австрійські або інші іноземні багнети: «Враження від української влади знову колишні – безсилля і бездарність… Вони грають сумну роль маріонеток, що привели в свою країну іноземців-поневолювачів».

Займався Володимир Іванович і формуванням академічної бібліотеки (нині – Центральна наукова бібліотека ім. В. Вернадського НАН України), намагаючись у хаосі, що почався, і калейдоскопічній зміні влади врятувати цінні колекції книг і рукописів. І навіть після переходу влади до більшовиків у лютому 1919 року він поривався налагодити роботу академії. У кінці серпня Київ зайняли війська генерала Денікіна, який і чути нічого не хотів про щось українське, і академія була закрита. Але коли до міста підійшла Червона армія, Вернадський виїхав до Ростова, а потім перебрався до Криму. Він був запрошений на посаду професора мінералогії Таврійського університету в Сімферополі, де читав курс геохімії, а у вересні 1920-го став його ректором. Вернадський зустрічався з П. Врангелем і просив його про сприяння університету. Незважаючи на брак коштів, учений намагався налагодити мінералогічні і геохімічні дослідження. Володимир Іванович збирався емігрувати до Великобританії, проте залишився на наполегливе прохання викладачів.

Найімовірніше, Вернадський все ж таки виїхав би до Лондона, якби не захворів висипним тифом, що ледве не коштувало йому життя. Цікавим є щоденниковий запис, зроблений Володимиром Івановичем у цей час. У ньому учений розповідає про дивовижний стан, пережитий ним у напівмаренні, коли він «відчув у собі демона Сократа», сповнився усвідомленням справді епохального значення свого вчення, і більше того, як у фільмі, перед ним пройшли його можливе майбутнє і головна справа життя – організація Інституту живої речовини. Йому навіть було дано знання граничного терміну земного буття.

З приходом більшовиків до Криму в січні 1921 року Вернадський був звільнений з університету і ледве не став жертвою «червоного терору». Завдяки своєму учневі М. Семашку, що став наркомом охорони здоров’я, Вернадський разом з родиною ученого-сходознавця С. Ф. Ольденбурга окремим вагоном, причепленим до санітарного поїзда, був відправлений до Петрограда. Але уникнути біди не вдалося. У липні Володимир Іванович був арештований ЧК у так званій «справі Таганцева». Приниження, бруд, переповнена камера і абсурдне звинувачення в шпигунстві. На подив охоронців, Вернадський був звільнений. Трохи пізніше з’ясувалося, що учені О. П. Карпинський і С. Ф. Ольденбург надіслали телеграми Леніну і Луначарському. Семашко і помічник Леніна Кузьмін розпорядилися звільнити Вернадського з ув’язнення. Не чекаючи нових неприємностей, Володимир Іванович разом з дочкою відправився на біостанцію поблизу Мурманська. Повернувся він до Петербурга восени і зайнявся спільно з В. Хлопіним організацією Радіологічного інституту при Наркоматі освіти, очолив Комісію з історії науки, філософії і техніки, свою радіохімічну лабораторію і КЕПС, а також посів посаду завідувача метеоритним відділом Мінералогічного музею. Вернадський завжди цікавився проблемами космосу. В кінці 1930-х років учений очолював Комітет з метеоритів і космічного пилу, і йому вдалося організувати експедицію Л. Кулика до Сибіру, на місце Тунгуського метеорита, що впав у 1908 році.

Вернадський, обраний за свій внесок в науку професором Паризького університету (як, утім, і багатьох інших), прийняв його запрошення і на початку літа 1922 року виїхав разом із дружиною і дочкою через Прагу (де залишилася вчитися дочка) до Парижа. Він читав лекції з геохімії і радіогеології в Сорбонні, випустив французькою мовою книгу «Геохімія» (російською мовою вона вийшла в 1927 році під назвою «Очерки геохимии»). Володимир Іванович працював у лабораторії М. Склодовської-Кюрі, а отримавши грант від фонду Розенталя, підготував звіт «Живі організми в біосфері» і статтю «Автотрофність людства».

І хоча Вернадському пропонували залишитися у Франції, в 1926 році він повернувся до Ленінграда за наполяганням свого учня А. Ферсмана і президента Академії наук С. Ольденбурга, спонуканий почуттям обов’язку «перекинути міст між старою російською культурою і пореволюційною». Як і багато інших учених, що пішли на компроміс з радянською владою, Володимир Іванович був переконаний у швидкому краху більшовиків і вважав своїм обов’язком зберегти те, що ще залишалося від російської науки і культури після більшовицького погрому. В кінці 1926 року вийшла в світ його праця «Біосфера», і згодом Вернадський заглибився в створення нової науки – науки про живі організми, яку назвав біогеохімією. При КЕПСі він організував Відділ живої речовини, а потім Біогеохімічну лабораторію (БІОГЕЛ) (1928 р.).

Проти біогеохімії з’являються розгромні статті. У Малій Радянській енциклопедії, що вийшла в 1934 році, про Вернадського писалося: «За своїм світоглядом – прихильник ідеалістичної філософії. У наукових працях проводить ідеї «нейтралізму» науки, виступає на захист релігії, містики, одвічного життя і «живої матерії» і ряду віталістичних і антиматеріалістичних концепцій, заперечуючи матеріалістичну діалектику». Багато хто, бачивши Вернадського на волі, дивувався: як він уцілів у роки репресій? Ученого рятував колосальний практичний і теоретичний досвід в геології (зокрема радіогеології), а надра – це валюта і оборона. І навіть у ті трагічні часи у нього знаходилися заступники. Гоніння Вернадський сприймав як «насильство над людською особистістю», «винятковий моральний і розумовий гніт». Він намагався, наскільки можливо, матеріально і морально допомагати засланцям, проявляв велику особисту сміливість, протестуючи і клопочучись за них перед можновладцями.

Вернадський часто виїжджав за кордон – до Німеччини, Чехословаччини, Франції, Англії та інших країн, читав лекції і працював у наукових центрах. Скрізь він зустрічав шанобливий прийом. Вчення про біосферу мало хто розумів у повному обсязі, але багато хто відчував його перспективність. Починаючи з 1930 року виїзди за кордон вимагали подолання все більших перешкод, проте відмовити ученому зі світовим ім’ям було неможливо. І напевно, цей «кочовий» спосіб життя допоміг йому вижити. Останній раз він виїхав за кордон у 1936 році на лікування. Цей час Вернадський використовував для роботи над книгою «Наукова думка як планетне явище» (видана тільки в 1977 році), в якій, сприйнявши ідеї Е. Леруа, він впритул підійшов до створення вчення про ноосферу як логічного продовження генетичної мінералогії, біогеохімії, радіогеології, вчення про біосферу. Вчений вважав, що біосфера під впливом наукових досягнень і діяльності людини поступово переходить в новий стан – сферу розуму, або ноосферу. Останнім його дослідженням стала праця «Декілька слів про ноосферу» (1944).

Надії на крах більшовиків поступово згасли, академія зазнала чистки і радянізації. Крок за кроком «стара російська культура» заміщалася «новим варварством». Проте Вернадський не намагався виїхати за рубіж, хоча його запрошували син (професор кафедри історії Йєльського університету) і дочка (лікар-психіатр; вийшла заміж за археолога М. П. Толля), що влаштувалися в США. Володимир Іванович продовжував наукову роботу, яка, згідно з його поглядами, одна могла врятувати Росію. Дослідження ученого охоплювали все більш широке коло проблем природознавства: історію природних вод і значення важкої води, роль живих організмів у геохімічних процесах, синтез алюмосилікатів, геологічний час.

У 1934 році Вернадські поселилися в Москві у зв’язку з переїздом Академії наук з Ленінграда до столиці. У червні 1940 року Володимир Іванович отримав від сина Георгія із США вирізку з газети, де повідомлялося про роботи над «новою ядерною енергією». Лист дуже схвилював ученого. Ще два десятиліття тому він піднімав це питання, але не отримав на ці роботи ні копійки. Володимир Іванович один з небагатьох зрозумів сенс відкриття, і вже в липні ініціював створення Комісії з проблем урану при Президії АН СРСР, фактично поклавши початок ядерному проекту в СРСР. Комісію, в яку увійшли І. Курчатов, С. Вавилов, Д. Щербаков, П. Капіца, очолював В. Хлопін.

З початком війни Вернадський з дружиною евакуювалися разом з Академією наук у Борове (Казахстан). Тут протягом двох років він працював над своєю найбільшою, підсумковою працею «Хімічна будова біосфери Землі та її оточення». Задум роботи досі вражає своїм розмахом. Після смерті автора над цим рукописом працювала Г. Шаховська, а після її смерті – К. Флоренський. З його передмовою і під його редакцією книга вийшла в 1965 році.

Повернувся Володимир Іванович до Москви тільки в кінці серпня 1943 року. Він склав хроніку свого життя, історію зародження і розвитку своїх ідей і практичних справ, немов свідомо готувався до відходу з життя. Але його ще чекало тяжке особисте випробування: 3 лютого 1944 року раптово померла Наталія Єгорівна, з якою вони прожили душа в душу 56 років.

Вернадський починає працювати і над проектом інституту під Москвою, веде боротьбу з цензурою наукових журналів, сподіваючись на більшу свободу після війни. Цінного для країни фахівця влада «не кривдить» і до 80-ліття нагороджує Сталінською премією в 200 тисяч рублів (половину якої Вернадський відразу ж передає на потреби оборони) і орденом Трудового Червоного Прапора за видатні заслуги в області науки і техніки і за розвиток геохімії та генетичної мінералогії.

Помер Володимир Іванович у Москві 6 січня 1945 року від крововиливу в мозок. У повному обсязі праці вченого не публікувалися аж до 1990-х років. Але його ідеї не втратили актуальності і практичного значення і в наші дні, адже характерною рисою його досліджень є фундаментальність. Із понад 700 опублікованих праць 100 присвячено мінералогії, 70 – біогеохімії, 50 – геохімії, 43 – історії наук, 37 – організаційним питанням, 29 – кристалографії, 21 – радіогеології, 14 – ґрунтознавству, останні – різним проблемам науки. Багато ідей Вернадського виявилися пророчими, хоча у сучасників не знаходили розуміння. Він передбачав глобальні екологічні проблеми, про можливість яких на початку ХХ століття ніхто не замислювався: «У геологічній історії біосфери перед людиною відкривається величезне майбутнє, якщо вона зрозуміє це і не вживатиме свій розум і свою працю на самовинищення».

В. І. Вернадського справедливо називають «Ломоносовим XX століття» за рідкісну синтезуючу здатність, всеосяжність творчого генія. Великий природодослідник-мислитель створив не тільки цілий комплекс наук про Землю, але і залишив у спадок нащадкам цілісне бачення світу і завдань людини розумної, передбачивши майбутні шляхи його розвитку. Недаремно говорили, що Вернадський в одній особі може представляти цілу академію. Тому цілком справедливо і природно виглядає зліт посмертної слави геніального ученого. Його ім’я носить кратер на зворотному боці Місяця, пік у басейні річки Підкам’яна Тунгуска, гора на о. Парамушир (Курильські острови), підлідні гори в Східній Антарктиді, підводний вулкан у Атлантичному океані, мінерал вернадит, діатомова водорість, копальня в районі озера Байкал, науково-дослідне судно НАНУ, українська наукова станція в Антарктиді. За видатні наукові роботи в області мінералогії, геохімії і космохімії АН Росії і НАН України присуджуються премії ім. Вернадського. Академією наук Росії установлена золота медаль. У 2000 році на всеукраїнському шоу «Людина року» Вернадського назвали «Людиною століття»! І це справедливо, адже поставлене в молодості завдання «приносити найактивнішу користь тим, хто його оточує», Володимир Іванович виконав повністю.

Микола Амосов – один із піонерів радянської та української серцево-судинної хірургії – залишив людству тисячі врятованих життів, декілька десятків книг і свою знамениту гімнастику. Хірург-кардіолог і фахівець в області кібернетики, провідний фахівець з операцій на серці, за роки своєї діяльності він зробив понад шість тисяч операцій, вперше в країні здійснив протезування мітрального клапана серця, створив і першим у світі почав використовувати штучні серцеві клапани з покриттям. Широку популярність Амосову принесла розроблена ним оздоровча програма «Три тисячі рухів на день» – комплекс оздоровчих процедур: тригодинні піші прогулянки, біг і вправи з гантелями. Микола Михайлович написав також чимало науково-популярних книг. Його твір «Голоси часу» перекладений понад 30 мовами світу.

Микола Амосов народився 6 грудня 1913 року в небагатій селянській родині в селі Ольхове Череповецького повіту Новгородської губернії – за 25 км від Череповця. Як пізніше писав він сам в автобіографічній книзі «Голоси часу»: «Всі предки були селянами. Мама була акушеркою в північному селі, недалеко від міста Череповця. Жили дуже бідно: мама не брала подарунків від пацієнток. Так вона і залишилася для мене прикладом на все життя. Батько нас залишив, тому вся родина для мене була в мамі. Найідеальніша людина: на все життя».

У 1909 році земство надало матері Миколи – Єлизаветі Никаноровій – місце акушерки фельдшерського пункту у Вільховому. Вона самовіддано трудилася багато років і там же, у Вільховому, закінчила свої дні. Батько Миколи, Михайло Амосов, з початком Першої світової війни пішов на фронт. А через півроку перестали приходити від нього листи – «пропав безвісти». Але після восьми місяців мовчання прийшла звістка – з Німеччини, де він був у полоні. Двічі намагався втекти, але невдало. З Німеччини Амосов-старший повернувся тільки на початку 1919 року, допоміг Міжнародний Червоний Хрест. Незабаром після повернення Амосов-старший покинув родину.

Можливо, обтяжливе розлучення батьків або підсвідомий страх матері втратити молодшу і хворобливу дитину призвели до того, що дитинство маленького Миколи Амосова було незвичайним для села: тримався він замкнуто, спілкувався тільки зі своїми двоюрідними сестрами, та й то рідко. Так Микола і пішов у школу, самотній, без друзів, адже він навіть сусідських дітей бачив лише здалека: «Просто – панич! Читати-писати не вмів. Пам’ятаю тільки, що багато малював, фантазував».

Спочатку школа не подобалася: багато шуму, хлопці всі незнайомі, пустують, контакту не було, навіть на змінах Амосов прагнув не виходити з-за парти. Але до зими освоївся. А в перше шкільне літо «панство» остаточно злетіло: всі дні він проводив з новими товаришами, вони бігали босоніж, ловили рибу – одне слово, усі радощі сільських хлопчаків незалежно від епохи. Коли Амосов пішов у другий клас, відкрили нову школу – за кілометр від їхнього села. Дістатися туди було складніше, але хлопці сприймали це як нову гру з пригодами: взимку – завірюхи, замети, навесні, в повені – на човні.

У 1926 році закінчилося дитинство – як визнавав Амосов, щасливе, – і почалося доросле життя – за його ж словами, досить сумне. Щоб учитися далі, треба було після закінчення початкової школи їхати в чуже місто – Череповець і вступати до школи другого ступеня. Туди Микола приїхав разом із матір’ю – тримати іспит. Амосов згадував, що був спокійний, упевнений і не хвилювався. Опісля повернулися у Ольхове і чекали повідомлення про прийом. Амосов писав: «Думалось:

хоч би не прийняли. Але тут же: треба! І так пішло на все життя: треба! треба!» Він поступив.

У 1928 році Амосов перейшов у восьмий клас. Як він сам записав, «на межі 15—16-ти років я сам і життя, і країна змінилися». Закінчився неп, почалася колективізація: приватні господарства ліквідовували, організовували колгоспи.

У 1930 році закінчилися шкільні роки. Замість 9 класу учнів розподіляли: або в Череповецький механічний технікум, або до Ленінграда (в Оранієнбаум) – у лісний. Череповецький механічний технікум був заснований ще в ХІХ столітті, тоді він називався Олександрівським технічним училищем і випускав механіків. Тепер, коли індустріалізація країни вдихнула нове життя, в його стінах почали готувати техніків для лісової промисловості й електростанцій. У цей технікум і поступив Амосов. Із вчорашніх школярів створили окремий клас, зарахували на другий курс.

У 1932 році Микола Амосов був розподілений до Архангельська на лісозавод імені Молотова. Як він сам підводив підсумки: «Юність закінчилася. Щаслива? Мабуть – так».

У березні 1933 року раптово важко захворіла мати. Амосов терміново виїхав до Череповця, потім до Ольхового. Єлизавету Кирилівну довелося покласти в лікарню, їй стало краще, виписали її приблизно через місяць. Удома вона пробувала навіть працювати, але не змогла. Єлизавета Кирилівна майже щодня ходила в медпункт – на той час відкрили пологовий будинок, де була молода акушерка. Збулося те, про що вона мріяла все життя – приймати пологи в лікарні, – але вже не для неї. Прожила Єлизавета Кирилівна ще рік і навіть устигла познайомитися з невісткою Галиною.

Зі своєю першою дружиною Галиною Соболевою Микола Амосов зустрівся в Архангельську. Вона приїхала з Вологди після технікуму, почала працювати на електростанції бухгалтером. У 1934 році вони одружилися. Шлюб спочатку був щасливим.

Галина і Микола дуже хотіли вчитися далі. Весною 1934-го Амосов склав іспити у ВЗІІ – Всесоюзний заочний індустріальний інститут у Москві, на енергетичний факультет. Але це був компромісний варіант, Амосова спокушала не інженерія, а теоретична наука з ухилом у біологію. Цього разу Микола вибрав МДУ. Але коли він приїхав у приймальну комісію, його засмутили: він службовець і зможе поступити, якщо всі вступні іспити складе на відмінно. Проте повної упевненості в успіху в Амосова не було, і він забрав документи. Після повернення до Архангельська він вступив до медичного інституту, склавши всі іспити на п’ятірки.

Молода родина Амосових переїхала в гуртожиток інституту: Галина – у жіночий, Микола – у чоловічий. Можливо, саме це і стало причиною того, що сімейне життя Амосових тріщало щодалі, стосунки з Галею періодично погострювалися – позначалося роздільне життя і бідність. Молоді обговорили становище і вирішили пожити окремо. Микола Амосов з Галиною розійшлися після шести років шлюбу.

1 липня 1939 року Амосов отримав диплом лікаря з відзнакою, поступив в аспірантуру з військово-польової хірургії. Микола Михайлович згадував, як це було – майже випадково: «Перед закінченням інституту директор Раппопорт (з військових лікарів) запропонував аспірантуру з військово-польової хірургії на своїй кафедрі. Місце було єдине – погодився. Так прозаїчно потрапив у хірургію».

У 1941 році М. М. Амосов був призваний у ряди Червоної армії. Протягом усієї Великої Вітчизняної війни він служив на Західному, Брянському, 1, 2 і 3-му Білоруських фронтах, а також на 1-му Далекосхідному фронті. Амосов був провідним хірургом польового пересувного госпіталю (ППГ-2266) від початку і до кінця війни.

Було дуже багато поранених, Амосов працював майже цілу добу, освоював нові хірургічні методики. Якось з резерву в госпіталь прислали нову групу медиків. Серед них опинилася Ліда Денисенко. Згодом вона стала дружиною Миколи Амосова і була з ним до самої смерті – вони прожили разом майже 60 років.

Ліда Денисенко, ледве потрапивши в госпіталь, захворіла, і Амосов був настроєний вельми скептично по відношенню до неї як до працівника – він завжди був дуже вимогливим до своїх співробітників. Але як тільки новенька одужила, Амосов із задоволенням відзначив, що працює вона чудово – робота горить в руках. 23 липня 1943 року Микола Амосов і Лідія Денисенко розписалися в загсі білоруського міста Речиця. З війни повернулися як чоловік і дружина.

Фашистська Німеччина була розбита, і війна закінчилася. Майже. Адже і після переможного салюту були ще різні події в історії ППГ-2266. Госпіталь розформували тільки в листопаді 1945-го. Поки була війна, всім здавалося, що як тільки переможуть Німеччину, відразу всіх демобілізують, і почнеться щасливе мирне життя. Але були ще півроку роботи в Японії. Амосов писав, що півроку ці були нудні: зник головний зв’язок між людьми – робота, велика загальна мета – перемогти! Але і до цієї роботи він ставився дуже відповідально, адже про сто не міг інакше.

В середині вересня госпіталь вивезли в район Владивостока – на станцію Седанка, лікарі роз’їжджалися, Амосов з дружиною були направлені в інший ППГ.

Після кількох років роботи на Далекому Сході, а потім в Брянську Амосови в листопаді 1952 року переїхали до Києва. Микола Михайлович дуже не хотів виїжджати з Брянська, але він мріяв про нову роботу, наукове і хірургічне зростання, яких в області не було, до того ж дружина Лідія поступила в Київський медінститут, в якому давно хотіла вчитися.

У листопаді 1951 року в Києві проводилася вельми значуща хірургічна конференція. Амосов зробив доповідь у Київському інституті туберкульозу і грудної хірургії ім. Ф. Р. Янковського, продемонстрував результати своїх операцій – рентгенівські знімки, гістологічні зрізи. Директор інституту туберкульозу Олександр Самойлович Мамолат був приголомшений побаченим і почутим, він зразу ж запросив Амосова до Києва для керівництва спеціально створеною клінікою торакальної (грудної) хірургії. Так Київ зустрів Миколу Михайловича з розкритими обіймами. За наказом міністра охорони здоров’я Л. І. Медведя в госпіталі для інвалідів війни було створене торакальне відділення. Тут з особливою повнотою розкрився різносторонній талант хірурга і дослідника, фізіолога і інженера Амосова, стала особливо плідною його наукова, організаторська, педагогічна і громадська діяльність. У Києві робота Миколи Михайловича була пов’язана з двома інститутами – туберкульозу і пульмонології й інститутом удосконалення лікарів.

У березні 1953 року Амосов захистив докторську дисертацію. Його обрали на кафедру в Київському медінституті. Була робота в новій клініці, складні хворі, виступи в товаристві хірургів – одне слово, почалась інтенсивна робота. Амосов одним з перших проводить широкі операції на легенях, що дозволяє повертати до нормального життя десятки хворих людей.

У січні 1955 року Микола Амосов зробив доповідь по хірургії легенів на з’їзді в Москві, яка мала величезний успіх. Він їздив з доповідями на конгреси до Румунії і Чехословаччини. Тоді ж Микола Михайлович почав робити прості операції на серці – його цікавить не тільки легенева хірургія, він на цей час дуже захоплюється кардіохірургією. «Весь 1955 рік пройшов під прапором серцевої хірургії», – підводив підсумок року Амосов.

Поступово легенева хірургія зійшла нанівець, розвивалася фармакологія, упроваджувалося все більше ефективних препаратів, що борються з туберкульозом, і залишилися операції на серці. «Понад усе були операції, які ніколи не відкладалися, і, звичайно, дочка. Їй належали вранішні і вечірні години», – писав Микола Михайлович. У 1956 році в житті Амосова відбулася знаменна подія: народилася дочка Катерина.

У 1955 році М. М. Амосов уперше в Україні почав займатися лікуванням пороків серця. Восени приступили до операції вроджених вад у маленьких дітей. Звичайно, це був успіх, але проблеми залишалися – не було ще знань з реанімації і найнеобхіднішої апаратури. Особливість оперативного лікування пороків серця полягала в тому, що внутрішньо-серцеві маніпуляції потрібно виконувати на «сухому серці», тобто на зупиненому. Для цього потрібні апарати штучного кровообігу для підтримки функцій життєво важливих органів. У той час такі апарати тільки починали створювати. Професор М. М. Амосов як хірург-інженер з ентузіазмом включився в цей процес, спираючись на свої інженерні знання. Разом зі своїми співробітниками – лікарем І. Ліссовим, інженерами-конструкторами О. Мавродієм і А. Трубчаніновим – він створив надійний, придатний для широкого використання апарат штучного кровообігу «серце – легені» і одним із перших у СРСР упровадив його в практику.

1961 рік став для Миколи Михайловича щедрим на нагороди: йому була присуджена Ленінська премія, він був нагороджений орденом Леніна і обраний членом-кореспондентом АМН СРСР.

З 1962 року почався зріст науково-медичної кар’єри Миколи Михайловича відразу по кількох напрямках, причому, як визнавав він сам, «без усяких зусиль з мого боку: я свято слідував правилу М. А. Булгакова: ніколи нічого не проси». На початку року Амосова обрали членом-кореспондентом Академії медичних наук. Пропозицію вніс президент академії О. М. Бакульов. Потім у той самий рік нагородили Ленінською премією – Амосова і ще чотирьох легеневих хірургів.

Коли Миколі Михайловичу запропонували висунути свою кандидатуру в депутати Верховної Ради СРСР, він вельми здивувався: «Вже зовсім несподіваний чин, от як це було: викликали в обком і сказали: “Є думка висунути вас у депутати. Народ підтримає”». Я делікатно відмовлявся, мені справді не хотілося, але наполягати побоявся: всі під партією ходимо! Потрапиш у немилість – працювати не дадуть». З того часу Микола Амосов стає помітною постаттю радянської еліти, уособлюючи досягнення радянської хірургії. У депутатах професор Амосов пробув чотири терміни, його регулярно переобирали у Верховну Раду – в 1966-му, 1970-му, 1974-му. У його обов’язки входило приймати громадян і допомагати в їх труднощах. І Амосов ставився до них з повною серйозністю.

У 1963 році професор Амосов першим у Радянському Союзі здійснив протезування мітрального клапана серця. Проте в ті роки ще не було досконалих матеріалів для його виготовлення, а ті, що були, провокували утворення згустків крові усередині серця. Коли на Заході з’явилися протитромбні пластмаси, деякі інженерні винаходи Амосова були використані для створення штучних серцевих біоклапанів (у 1998 році такий клапан ушиють у німецькій клініці Reiner Korfer в серце самого Миколи Амосова).

Вже в 1965 році Амосов придумав і вперше в світі упровадив у практику антитромботичні протези серцевих клапанів.

З 1968 року професор М. М. Амосов став директором знов створеного Київського НДІ серцево-судинної хірургії Мінохоронздоров’я УРСР і працював на цій посаді до 1989 року. Ним було створено і вдосконалено ряд нових методів хірургічного лікування пороків серця, оригінальні моделі апаратів штучного кровообігу.

На початку 1970-х сталася одна подія, здавалося б, на перший погляд, дріб’язкова. Лідія Василівна взяла собаку, «доберман-пінчер, сука, вісім місяців – не собака, а картинка», – відзивався про неї Амосов. Назвали Чарі. Але собаку потрібно вигулювати двічі на день по годині. Лідія Василівна узялася сама, але скоро відмовилася, і вранішні прогулянки перейшли до Амосова: «Щоб краще використовувати час, я почав бігати, перед тим книжка з’явилася «Біг заради життя». Сподобалося, відтоді бігаю 30 років з перервою на хворобу в 1996—1999 роках. Так Чарі «зробила внесок» до моєї системи навантажень».

У 1980 році у видавництві «Молода гвардія» вийшла книга Амосова «Роздуми про здоров’я», де червоною ниткою проходить думка, що потрібно берегти здоров’я змолоду. Її надрукували в журналі «Наука і життя» і скоро видали окремою книгою, передрукував її і журнал «Фізкультура і спорт». Книга написана жвавою цікавою мовою і розрахована на читачів різного віку і професій. Особливу турботу лікар-письменник виявляє до молодих. Він говорить, звертаючись до молоді: «Зрозуміло, ви здорові, і рано вам морочити голову думками про майбутні хвороби. Але… час швидкоплинний. Незчуєшся, як відсвяткуєте тридцятиліття, і почнеться перша декада, коли потрібно буде думати про майбутнє… Крім того – на жаль! – і нині уже не всі ви маєте здоров’я».

До 1982 року справи в клініці йшли успішно, проводилися планові операції, але були і проблеми. Амосов визнавав, що хотів переламати долю. Він оперував по вісім разів на тиждень, тільки найскладніші випадки, але результати діяльності, на жаль, не радували, настрій був поганий. Хоча на Всесвітньому конгресі кардіологів і кардіохірургів, що пройшов весною 1982 року в Москві, в доповідях була представлена статистика така ж, як і в клініці Амосова, і навіть гірша, але Миколі Михайловичу цього було недостатньо.

В останню п’ятницю липня він оголосив, що йде у відпустку на все літо. Це літо 1982 року було трьома місяцями очікування, Амосов немов прислухався до себе – як воно без хірургії: «Найщасливіші дні? Ні, душа ще не відхворіла, комплекси були присутні. Але найспокійніші – точно. Був при справі. Рано-вранці бігали з Чарі по лісу, далеко, привільно. Думав не про хворих, а про високі матерії – розум, людина, суспільство. Робив гімнастику, обливався водою».

На початку осені Амосов у наукових справах повинен був їхати до Москви, і в поїзді він опинився разом з академіком Патоном. Останній рішуче не схвалив намірів Миколи Михайловича націлюватися повністю на кібернетику і висловився досить різко: «Та ви з глузду з’їхали! Хіба можна кидати операції! Що вам дасть кібернетика? Там більше слів, аніж діла».

Напевно, це і стало останнім поштовхом для Амосова, адже в душі він дуже сумував за хірургією – справою свого життя. І у результаті він все ж таки вирішив повернутися до улюбленої справи.

Улітку 1983 року відбулася знаменна подія: клініка Амосова перетворилася на самостійний Інститут серцево-судинної хірургії, відокремившись від Тубінституту. Для цього, правда, Амосову довелося піти в ЦК Компартії України, до В. В. Щербицького, за його ж наполяганням академіка Амосова призначили директором інституту.

Всі біди, як відомо, приходять несподівано: на фоні звичайного режиму 8 грудня 1984 року в суботній ранок у знаменитого кардіохірурга раптом почалися перебої в серці. Амосов довго чинив опір діагнозу, але розвинулася гіпертонія, назріла необхідність установити кардіостимулятор. Його Амосову поставили взимку, операцію провів у Каунасі професор Юргіс Юозович Бредикус. В середині лютого 1986 року Амосов повернувся до роботи – операції, директорство, фізичні навантаження. Він був настроєний по-бойовому – питання, щоб залишити клініку, зняте: «Ми ще повоюємо». І за два з половиною роки існування інституту на 50 % зросла кількість операцій і на 23 % – працівників.

Та все ж інтенсивна робота і навантаження – Микола Михайлович, як і раніше ставився до себе без поблажливості – поставили знову питання руба. Амосов вирішив передати справи по інституту наступникам. 1988 рік він назвав останнім роком свого директорства. 6 грудня 1988 року видатний «серцевий лікар» на вранішній конференції оголосив, що складає з себе повноваження директора інституту, 75 років – чималий вік, «давно я чекав із страхом і надією: скинути ношу відповідальності за чужі життя».

А життя продовжувалося. У 1989 році в країні почалася виборча кампанія, обирали народних депутатів. Коли колеги-лікарі висунули Миколу Михайловича в кандидати – він погодився. Амосов пройшов перший тур виборів, випередивши п’ятьох конкурентів. Як депутат він працював не менш добросовісно, аніж як директор Інституту серцево-судинної хірургії і хірург, хоча оперувати не кинув, обмеживши свою професійну діяльність до двох операцій на тиждень. Амосов відмовився від найважчих випадків, тим більше що нова робота забирала багато сил.

Подальша діяльність Верховної Ради бачилася Миколі Михайловичу досить безрадісною. Як людина дії, він розумів ціну словесної лузги, демагогії, якої ставало все більше. Амосов скористався своїм діагнозом серцевої хвороби і взяв відпустку в політиці, знову повернувся до медицини, оперував.

А в 1991 році накотилися події путчу, розпад Союзу. Верховна Рада СРСР перестала існувати. Незалежність України Амосов вітав. Раз є народ, є мова – повинна бути країна. Здавалося, наступає нова ера. На жаль, надії на загальне процвітання не виправдалися…

У 1992 році Амосов підсумував свої філософські ідеї і написав статтю «Мій світогляд». Її надрукували в «Питаннях філософії» і ще в декількох виданнях. Розширення і вдосконалення цієї праці Микола Михайлович продовжував до останніх днів.

У тому самому році Амосов остаточно перестав оперувати. До цього його підштовхнув випадок із смертю хворої. Вона померла не на операційному столі, а через два місяці після операції, від інфекції, але хірург все одно вирішив, що в 80 років вже не слід оперувати серце. В інститут він почав ходити раз на тиждень, займався викладацькою діяльністю, консультував. У ці місяці Микола Михайлович назавжди залишив скальпель. Але операції снилися йому ночами.

Після прощання з хірургічною практикою М. М. Амосов присвятив час, що звільнився, новому захопленню – власній системі гімнастики, яка знову принесла йому всенародну популярність.

Восени 1993 року серцевий стимулятор відмовив, і його довелося замінити на новий. Операція пройшла успішно. Амосов відчував себе бадьорим. Йому виповнилося 80 років. Але незабаром після ювілею він почав помічати, що самопочуття погіршало, з’явилися труднощі при ходьбі.

Тоді-то Микола Михайлович і вирішив провести свій знаменитий експеримент: збільшити навантаження в три рази.

«Ідея була наступна: генетичне старіння знижує мотиви до напруги і працездатність, м’язи детренуються, це ще скорочує рухливість і тим самим посилює старіння. Щоб розірвати порочне коло, потрібно змусити себе дуже багато рухатися. Що я і зробив: гімнастика 3000 рухів, з яких половина, – з гантелями, плюс 5 км бігу».

Амосов став і дослідником, і піддослідним одночасно. Хто з-поміж людей, та ще з «водієм ритму» серця, що мінявся кілька разів, здатний на таке? Певне оновлення прийшло, і він знову оволодів силою долі. Саме плоди експерименту дозволили Миколі Михайловичу протягом декількох місяців у думках пройти по дорозі життя, щоб відобразити її на папері. Так виникла книга спогадів «Голоси часу».

Благополуччя продовжувалося близько трьох років. Але потім з’явилися задишка і стенокардія. Серце значно збільшилося в розмірах. Як фахівцеві академікові Амосову було ясно, що у нього розвивається прогресуючий порок серця. Була потрібна операція, відкладати вже не можна. Микола Михайлович знав: треба замінити аортальний клапан і накласти шунти на коронарні артерії. Але таких одночасних операцій ні в його інституті, ні в Москві, та ще у такому віці – після вісімдесяти, не робили. Сподіватися було практично ні на що.

І раптом Анатолій Руденко, хірург з амосівської клініки, його учень, поділився своїми враженнями про відрядження в клініку професора Керфера поблизу Дюссельдорфа. Там оперують у будь-якому віці. Смертність 1—3 %. «Я захопився, але навіть не подумав: «От би й мені!» – пише Амосов. – Так далеко. Та й чи варто?»

29 травня професор Керфер ушив академікові Амосову біологічний штучний клапан і наклав два аортокоронарних шунти. Гарантія клапану давалася на п’ять років.

Через три тижні Амосов з дружиною і дочкою, що супроводжували його в цій поїздці, повернулися додому. Серце не турбувало, проте слабкість і ускладнення ще два місяці утримували його в квартирі. З дня повернення він робив легку гімнастику, а восени повністю відновив свої 1000 рухів і ходьбу. Не бігав і гантелі в руки не брав. «Експеримент завершений», – написав він у закінченні до спогадів. Книгу видали до дня народження – в грудні Миколі Михайловичу виповнилося 85 років.

Весною 2002 року академік переніс інсульт, але не втратив бадьорості духу. В останній день життя, 12 грудня 2002 року, він почував себе непогано, і смерть до нього прийшла несподівано. Життя ученого увірвалося від обширного інфаркту. Він не дожив до 89 років усього 6 днів.

«Якби можна почати життя спочатку, я б вибрав те ж саме – хірургію і на додачу – мудрування над «вічними питаннями» філософії: істина, розум, людина, суспільство, майбутнє людства», – написав М. М. Амосов в «Автобіографії».

Микола Михайлович належав до тих обдарованих людей, хто завдяки цілеспрямованості і працьовитості за своє довге і нелегке життя зміг зробити дуже багато корисного. Це був один із найвидатніших і успішних хірургів; новатор, що проклав нові шляхи в хірургії легенів і серця і створив нову науку – біокібернетику; вчитель багатьох хірургів; глибокий і оригінальний мислитель, названий в Україні людиною сторіччя; невпинний пропагандист здорового способу життя; талановитий, цікавий письменник; громадянин, захисник Вітчизни і просто хороша людина, чесна, щира, добра…

Він хотів летіти в космос сам, його ім’ям названі кратери на Марсі і зворотній стороні Місяця, але про особисте життя двічі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської премії, академіка Академії наук СРСР Сергія Павловича Корольова відомо дуже мало. Коли Нобелівський комітет запитав у керівництва країни, кого можна представити на премію за перший супутник, Хрущов відповів: «Весь радянський народ!» Об’єднати спогади матері Сергія Павловича, його дружини, дочки, колег, підлеглих, товаришів по туполєвській «шаразі» можуть тільки ракети – від зовсім маленьких, таких, що стартують з візка, до величезних, в декілька десятків тонн, які він учив «літати». Ракети і були стрижнем цієї людини, завдяки якому він не загинув у сталінських таборах і який допомагав йому бути почутим там, де його чути не хотіли. І якщо розглядати в цілому життєвий шлях Сергія Павловича Корольова, то це – дорога від планера до космічних кораблів «Восток» і «Восход», але при цьому пряму лінію між Коктебелем і Байконуром провести не вдасться. І не тільки тому, що доля випробовувала його золотою копальнею, голодом на Колимі, аваріями в повітрі і вибухами на стартових майданчиках. Вже якщо вимірювати її ракетами, то Корольов, створюючи одну, вже замислював іншу, задовго до роботи над супутником він думав про те, як пошле в космос людину, і весь цей час накопичував знання, гуртував людей, які допоможуть йому це зробити. Він завжди був Головним Конструктором…

Майбутній конструктор космічних кораблів народився 30 грудня 1906 року (12 січня 1907 року) в Житомирі в родині вчителя Павла Яковича Корольова. Коли хлопчикові було близько трьох років, родина перебралася до Києва і незабаром після цього батьки розлучилися. Мама, Марія Миколаївна, відвезла Сергія до бабусі і дідуся до Ніжина, а сама здійснила своє давнє бажання – поступила на Вищі жіночі курси і стала вчителькою. У 1916 році вона знову вийшла заміж і разом з сином і новим чоловіком – інженером-механіком Григорієм Баланіним – переїхала до Одеси. Наступного року Сергій поступив у гімназію, проте почалася революція, гімназію закрили, і він почав займатися самостійно під керівництвом матері і вітчима.

У 1922—1924 роках Корольов учився в Одеській будівельній профшколі, здобувши після її закінчення середню освіту і спеціальність каменяра-черепичника. Ще в дитячі роки він відрізнявся винятковими здібностями і непереборним потягом до нової тоді авіаційної техніки – одного разу Сергій поблизу побачив гідролітак і «захворів» повітроплаванням, що згодом привело його в планерний гурток. У 17 років він уже розробив проект літального апарата оригінальної конструкції.

Зимою 1923 року Сергій почав працювати над своїм першим планером. Він поставив собі мету: його планер повинен бути не першим, а кращим. У липні проект був готовий. Свій планер Сергій назвав просто і коротко – К-5. Захист проекту відбувався в ТАПУКі – Товаристві авіації і повітроплавання України і Криму. Корольову були зроблені незначні зауваження. На засіданні ухвалили: проект утвердити в Харкові і будувати по ньому планер.

Поступивши в 1924 році в Київський політехнічний інститут на механічний факультет, Корольов за два роки освоїв у ньому загальні інженерні дисципліни і став спортсменом-планеристом. Восени 1926 року стало ясно, що авіаційне відділення при факультеті відкрите не буде, і Сергій перевівся на вечірнє відділення МВТУ ім. Баумана. Одночасно він працював рознощиком газет, столяром, а потім влаштувався на завод Всесоюзного авіаційного об’єднання ім. Менжинського. До цього часу хлопець здобув популярність як здібний авіаконструктор і досвідчений пілот, що закінчив Московську школу льотчиків-планеристів. Деякі з його планерів уже тоді звертали на себе увагу знавців, відрізняючись підвищеною міцністю і мало не удвічі більшим питомим навантаженням на крило. Недаремно на планері СК-3 «Червона зірка» відомий льотчик В. А. Степанченок уперше в світі зробив три «мертві петлі» Нестерова. Треба зазначити, що Сергій відразу готував свої планери для установки на них реактивного двигуна. Свій дипломний проект у МВТУ – розробку легкомоторного двомісного літака СК-4 талановитий студент виконав під керівництвом майбутнього академіка А. М. Туполєва.

Спроектовані і побудовані літальні апарати Корольова – планери «Коктебель», «Червона зірка» і легкий літак СК-4, призначений для досягнення рекордної дальності польоту, – показали його неабиякі здібності як авіаційного конструктора. Проте хлопця більше захоплювали польоти в стратосфері і принципи реактивного руху. Познайомившись з роботою К. Е. Ціолковського «Реактивний аероплан», він простудіював всі його книги, які тільки зміг дістати. Ідеї калузького мрійника про польоти на інші планети глибоко проникли в душу Сергія і оволоділи їм на все життя.

У вересні 1931 року разом з талановитим ентузіастом в галузі ракетних двигунів Ф. А. Цандером Корольов добився створення в Москві громадської організації – Групи вивчення реактивного руху (ГИРД) при Центральній раді Тсоавіахіму, яка вже через рік стала державною науково-конструкторською лабораторією по розробці ракетних літальних апаратів. У ній були створені і випробувані перші вітчизняні рідинно-балістичні ракети ГИРД-09 і ГИРД-10.

У серпні 1931 року Сергій одружився зі своєю шкільною подругою Ксенією (Лялею, як її звали удома) Вінцентіні, яка після закінчення Харківського медінституту працювала в Алчевську. Молоді почали жити в Москві, і через чотири роки у них народилася дочка Наталка.

У цей час Корольов працював начальником відділу ракетних літальних апаратів у Реактивному науково-дослідному інституті (РНД). Він керував польотними випробуваннями перших вітчизняних рідинних ракет «09» (конструкції М. К. Тихонравова) і «ГИРД-Х» (конструкції Ф. А. Цандера), підготував до друку книгу «Ракетний політ у стратосфері» і експериментував з крилатою ракетою «06/1». У 1936 році молодий учений створив конструкцію ракетоплана «318-1», обґрунтувавши технічні вимоги до літака з ракетним двигуном.

Після розстрілу маршала Тухачевського і групи командирів Червоної армії літом 1937 року деякі співробітники РНД були арештовані як «учасники троцькістської шкідницької організації». Сам Сергій Павлович більше року перебував під секретним наглядом, потім був виключений з лав ВКП(б) і понижений на посаді, а 27 липня 1938 року, після аварії під час стендового випробування ракети, – заарештований. Судили Корольова 27 вересня того самого року. Сергій Павлович не визнав себе винним, від колишніх свідчень відмовився. Знав би він, скільки людей у залі суду вчинили так само. Корольова засудили до десяти років тюремного ув’язнення. Вирок остаточний, оскарженню не підлягає… Місцем відбування покарання була визначена Колима, золотодобувна копальня Мальдяк.

Улітку 1940 року Особлива нарада при НКВС СРСР відмінила попередній вирок і засудила С. П. Корольова на 8 років виправно-трудового табору, замінивши ярлик «члена антирадянської контрреволюційної організації» на «шкідника в галузі військової техніки». Через декілька місяців міра покарання була переглянута, і на підставі особистої заяви з проханням використовувати його за фахом ув’язнений Корольов був переведений у Центральне конструкторське бюро – спецпідрозділ НКВС. Там, у стінах ЦКБ-29, під керівництвом ув’язненого А. М. Туполєва вже повним ходом велися серйозні розробки нового покоління літальних апаратів з реактивними двигунами.

Чотири роки перебував Корольов у закритих конструкторських бюро, або «шарашках», як називали подібні заклади самі арештанти. «Шарашки», як і сам принцип використання дешевої, але вельми кваліфікованої робочої сили, були винаходом наркома Л. П. Берії. Сюди вважали за щастя потрапити розсіяні по в’язницях і таборах ГУЛАГу, виснажені морально і фізично інженери, технологи, конструктори, учені…

Під керівництвом А. М. Туполєва Корольов брав участь у створенні і виробництві фронтового бомбардувальника Ту-2 і одночасно розробляв проекти керованої рідинної аероторпеди і нового варіанту винищувача-перехоплювача. Це послужило приводом для переведення його в 1942 році в іншу організацію такого самого табірного типу – ОКБ НКВС СРСР при Казанському авіазаводі, де велися роботи над створенням літакових двигунів нового типу. Там Корольов приступив до втілення ідеї використання ракетних двигунів в літакобудуванні.

У липні 1944 року конструктор був достроково звільнений і після закінчення війни у складі Технічної комісії відряджається до Німеччини для знайомства з німецькою трофейною ракетною технікою. У травні 1946 року було прийнято секретну ухвалу уряду про створення в СРСР галузі по розробці і виробництву ракетного озброєння. Незабаром всі радянські фахівці були відкликані з Німеччини для роботи в знову створених НДІ і ОКБ. Серед них був і Корольов, який після повернення до Москви приступив до виконання обов’язків головного конструктора балістичних ракет дальньої дії і начальника відділу НДІ-88 по їх розробці. На той час він уже розлучився зі своєю дружиною, провідним хірургом-травматологом Боткінської лікарні, яка відмовилася грати роль домогосподарки при чоловікові, що віддавав себе без залишку роботі. У травні 1947 року Сергій Павлович одружився на 26-річній Ніні Котенковій, що працювала в НДІ в бюро перекладів, і щасливо прожив з нею до кінця своїх днів.

Першим завданням, поставленим урядом перед ним і всіма організаціями, що займалися ракетним озброєнням, було створення копії німецької ракети Фау-2 з вітчизняних матеріалів. Але вже в 1947 році учені отримали завдання на розробку нових балістичних ракет з більшою, ніж у німецького прототипу, дальністю польоту – до 3 тис. км. Наступного року головний конструктор приступив до льотних випробувань балістичної ракети Р-1 і в 1950 році успішно здав її державній комісії. У ті самі роки Корольовим були розроблені ракети Р-2, Р-5 і Р-11, згодом прийняті на озброєння.

У 1956 році під керівництвом Корольова була створена перша вітчизняна стратегічна балістична ракета з ядерним бойовим зарядом Р-5М, що стала основою ракетно-ядерного щита країни. У цей період ОКБ-1 стало самостійною організацією, головним конструктором і директором якої призначили С. П. Корольова. Наступного року під його керівництвом були створені перші мобільні балістичні ракети наземного і морського базування.

Перші задуми щодо Р-7, ракети, якою призначено було почати космічну еру, Корольов зробив ще в 1946 році. Він замислював її не просто як міжконтинентальну, але і як космічну ракету. Спочатку потрібно було вирішити, якою вона буде: двоступінчаста балістична ракета з рідинними ракетними двигунами, або ракета, у якої перший ступінь – звичайний рідинний, другий – крилатий з прямоточним двигуном? Корольов думав над обома варіантами і у результаті зупинився на першому. Далі йому треба було визначитися з схемою ракети: як з’єднати два ступені? Поставити один на один, зробити пакет, нарощуючи не у висоту, а в ширину? Як їх краще запускати – все відразу або по черзі? Знову ж таки, двигуни, як бути з ними? Це були тільки перші питання, одні з багатьох. В ОКБ Корольова було розглянуто близько шістдесяти варіантів схем компоновки Р-7. Це був довгий і наполегливий пошук. Корольов повинен був оцінити сильні і слабкі сторони кожної схеми і вибрати одну. Крім інженерних рішень, Сергію Павловичу слід було подумати і про те, як доставити ракету на полігон: цілком таку махину не затягнути ні в поїзд, ні на літак, ні на корабель. Ракети ще не було, але всі розуміли, що полігон Капустин Яр малуватий для неї – потрібно створювати новий. Як збирати ракету на полігоні – горизонтально і піднімати, або відразу вертикально? Перед головним конструктором стояли десятки питань, на які він повинен був знайти відповідь. Корольов працював з конструкторами, двигунниками, балістиками, гіроскопистами, майстрами-виробничниками, фахівцями з найрізноманітніших областей техніки. Об’єднуючи їх зусилля, він створював нову ракету.

На одному із засідань Політбюро вирішено було будувати полігон у казахському степу, на роз’їзді Тюратам. Перші будівельники там з’явилися на початку 1955 року. На роз’їзд потягнулися склади з лісом, склом, цеглиною, цементом, вантажівки, трактори, бульдозери. Вперше Корольов приїхав у Тюратам у вересні 1956 року. Будівництво полігона було пов’язане із строгою секретністю. Рядові солдати не знали, що вони будують. Листи перевіряла військова цензура. Заборонялося писати не тільки про котловани, але і про те, що навколо піски, про тюльпани навесні, про ховрахів і скорпіонів. Один із будівельників поцікавився у Корольова, що ж тут буде. Сергій Павлович розсміявся і відповів, що буде тут найбільший стадіон у світі.

Перший старт на полігоні Тюратам був призначений на 15 травня 1957 року. О 19 годині 01 хвилина ракета плавно пішла зі старту. Почала набирати висоту, ось-ось повинні відділитися ступені. Раптом у повітрі спалахнув рудий факел, прозвучав вибух. Ракета розвалилася на шматки. Корольов після невдалого пуску прагнув виглядати веселим, жартував, що із старту ж ракета пішла, значить, літати буде.

Послідували ще декілька невдалих спроб. Над Корольовим почали нависати хмари. Черговий пуск відбувся 21 серпня 1957 року о 15 годині 25 хвилин. Ракета пішла зі старту. У вогненному вихорі ракетного хвоста тремтить повітря, спотворюючи контури ферм, що відкрилися, перші секунди Р-7 рухається незвичайно плавно, немов даючи намилуватися собою перед тим, як піти в зеніт. Це був перший вдалий пуск на новому полігоні. Наступний пуск «сімки» відбувся 7 вересня. Успіх був закріплений – ракета навчилася літати. Корольов вирішив, що наступна полетить із супутником.

Супутник стартував 4 жовтня 1957 року о 22 годині 28 хвилин за московським часом. У автомобільному фургоні біля радіо приймачів, налаштованих на частоти передавачів супутника, співробітники Сергія Павловича чекали сигналу. Як тільки почули знайомі «біп-біп», відразу подзвонили Корольову в командний бункер сказати, що сигнал є. Чекали повідомлень з наземних вимірювальних пунктів (НВП), розкиданих по всій країні. Супутник зробив перший виток навколо Землі, і через півтори години на Байконурі знову почули «біп-біп-біп».

Наступної ночі Корольов полетів до Москви. З кабіни пілотів вийшов командир корабля і сказав йому, що по всіх радіостанціях світу на всіх мовах звучить: «Росія, супутник»…

Пізніше Корольов, обраний у 1958 році дійсним членом Академії наук, говорив: «Він був малий, цей найперший штучний супутник нашої старої планети, але його дзвінкі позивні рознеслися по всіх материках і серед всіх народів як втілення відважної мрії людства». Коли про перший запуск стало відомо президентові США Ейзенхауеру, він вигукнув: «Якби в Росії відбулася ще одна Жовтнева революція, я ще повірив би, але в те, що росіяни запустили супутник, – ніколи!» Але найглибшу оцінку події, на думку Корольова, дав Ф. Жоліо-Кюрі: «Це велика перемога людини, яка є поворотним пунктом в історії цивілізації. Людина більше не прикована до своєї планети…» Згодом Р-7 була модифікована і перетворена на триступінчастий носій для виведення «місячників» і польотів з людиною.

Згодом геніальний учений розробив досконалішу компактну двоступінчату міжконтинентальну ракету Р-9, прийняту на озброєння в 1962 році, і почав першим у країні розробляти твердопаливну міжконтинентальну ракету РТ-2, яка була освоєна військовими вже після його смерті.

Весь час, займаючись бойовими балістичними ракетами, Сергій Павлович мріяв про підкорення космічного простору людиною. Тому він ще в 1949 році почав регулярні експерименти по вивченню параметрів ближнього космічного простору, сонячних і галактичних випромінювань, магнітного поля Землі, поведінки високорозвинутих тварин у космічних умовах, а також відпрацьовування засобів життєзабезпечення і повернення тварин на Землю з космосу – було проведено близько 70 спеціальних запусків ракет. Цим Сергій Павлович завчасно заклав серйозні основи для штурму космосу людиною.

12 квітня 1961 року люди Землі дізналися про те, що в СРСР здійснений перший запуск ракети з людиною на борту. Весь світ із захопленням вимовляв по-російськи слова, які стали відразу знаменитими: «Гагарін», «Восток», «космос». У редакційній статті «Нью-Йорк таймс» писала, що політ пілотованого корабля-супутника – «найбільший подвиг в історії одвічного прагнення людини підкорити сили природи…»

За життя Корольова на його космічних кораблях у космосі побувало ще десять радянських космонавтів, а 18 березня 1965 року О. А. Леонов здійснив вихід людини у відкритий космос.

Продовжуючи розвивати програму пілотованих навколоземних польотів, Корольов приступив до реалізації своїх ідей про розробку довготривалої орбітальної станції. Її прообразом став принципово новий, досконаліший, ніж попередні, космічний корабель «Союз». До складу цього корабля входив побутовий відсік, де космонавти могли б довгий час знаходитися без скафандрів і проводити наукові дослідження. В ході польоту передбачалися також автоматична стиковка на орбіті двох кораблів «Союз» і перехід космонавтів з одного корабля в інший через відкритий космос у скафандрах. На жаль, Сергій Павлович не дожив до першого старту «Союзу», що став реальним втіленням його геніальних ідей.

Для реалізації пілотованих польотів і запусків автоматичних космічних станцій Корольов розробив на базі бойової ракети сімейство досконалих триступінчастих і чотириступінчастих носіїв. Таким чином, його внесок у розвиток вітчизняної і світової пілотованої космонавтики є безсумнівним.

Паралельно з бурхливим розвитком пілотованої космонавтики велися роботи над супутниками наукового, народногосподарського і оборонного призначення. У 1958 році були розроблені і виведені в космос геофізичний супутник, а потім і парні супутники «Електрон» для дослідження радіаційних поясів Землі. Наступного року були створені і запущені три автоматичні космічні апарати до Місяця. Надалі Корольов приступив до розробки досконалішого місячного апарата для його м’якої посадки на поверхню Місяця, фотографування і передачі на Землю місячної панорами.

Сергій Павлович був генератором багатьох неординарних ідей і прародителем видатних конструкторських колективів, що працювали в галузі ракетно-космічної техніки. Можна тільки дивуватися багатогранності його таланту і невичерпній творчій енергії. Наприкінці 1965 року Корольов писав: «Те, що здавалося нездійсненним упродовж століть, що ще вчора було лише відважною мрією, сьогодні стає реальним завданням, а завтра – звершенням. Немає перешкод людській думці!» У той момент Сергій Павлович вже дав згоду на хірургічну операцію на прямій кишці, не підозрюючи, що діагноз «кровоточивий поліп» насправді є запущеною саркомою. Помер він за два тижні, 14 січня 1966 року, на операційному столі московської лікарні – серце не витримало багатогодинного навантаження.

Легенда про безіменного Головного конструктора радянської ракетної техніки була розвіяна вже наступного дня. З урядового некролога весь світ дізнався про того, хто ховався під ім’ям таємничого «Головного». Урна з прахом С. П. Корольова була урочисто похована в Кремлівській стіні. У 1966 році Академія наук СРСР заснувала золоту медаль імені С. П. Корольова «За видатні заслуги в галузі ракетно-космічної техніки» і іменні стипендії для студентів вищих учбових закладів. У Житомирі, в Москві, на Байконурі, в інших містах були споруджені пам’ятники ученому і створені меморіальні будинки-музеї. Його ім’я носять авіаційний інститут, вулиці багатьох міст, два науково-дослідні судна, високогірний пік на Памірі, перевал на Тянь-Шані, астероїд і гірське утворення на Місяці.

У роду Мечникових були відомі державні діячі і навіть сенатори. А ось батько майбутнього ученого, Ілля Іванович, офіцер гвардії, більше цікавився балами та дорогими розвагами, але через банкрутство був вимушений покинути Петербург. Разом з красунею-дружиною Емілією Львівною і чотирма дітьми він виїхав у родову Панасівку, недалеко від Харкова. Тут 15 травня 1845 року і народилася наймолодша дитина в родині, яку назвали Іллюшею.

У 1856 році Ілля поступив у другий клас приватного пансіону «для вихованих дітей» Карла Шульца, а потім в 2-гу харківську гімназію. Навчання давалося легко, і після першого року навчання він був першим по всіх предметах. Правда, понад усе його цікавили природничі науки.

Ще гімназистом Ілля потайки відвідував лекції Харківського університету і одного разу, набравшись сміливості, виклопотав дозвіл у молодого професора І. Щелкова попрацювати в його лабораторії, де і провів свої перші експерименти з фізіології. Закінчивши в 1862 році гімназію із золотою медаллю, Мечников вирішив вивчати структуру клітки у Вюрцбургському університеті, згодом поступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету, а потім три роки займався вивченням ембріології безхребетних у різних частинах Європи: спочатку на острові Гельголанд у Північному морі, потім у лабораторії Р. Лейкарта в Гісені біля Франк фурта.

У 1867 році молодий учений повернувся до Росії, захистив магістерську дисертацію про ембріональний розвиток риб і ракоподібні і був обраний доцентом Новоросійського університету (Одеса). Рік потому, коли його однокашники тільки закінчили університет, він став доктором зоології і продовжив викладання зоології і порівняльної анатомії, але вже в Петербурзькому університеті.

У 1869 році Мечников одружився з Людмилою Василівною Федорович, від щирого серця полюбивши цю скромну жінку. Проте сімейне щастя було недовгим: у Людмили Василівни відкрилися швидкоплинні сухоти. Не допомагало навіть лікування за кордоном. У цей самий період у Іллі Ілліча загострилися відносини з колегами по університету, і він був змушений відправитися працювати ординарним професором зоології в Новоросійський університет (1870—1881 рр.), який, з його відгуків, відрізнявся «надміром неприємних чвар».

У 1873 році Людмила Василівна померла. Це стало великою трагедією для Іллі Ілліча. Навіть нові антропологічні дослідження в калмицьких степах не могли вивести його з важкої депресії. У 1875 році він зблизився з сусідами по будинку – багатодітною сім’єю Білокопитових. Дізнавшись, що одна з дочок, 15-річна Ольга, цікавиться природничими науками, Мечников почав давати їй уроки, а потім вирішив «виростити» з неї майбутню дружину. Відчувши, що батьки почали з підозрою ставитися до його візитів, 30-річний професор поспішив зробити пропозицію. З Ольгою Миколаївною Мечников щасливо прожив до самої смерті. Коли Ольга захворіла на тиф, Ілля Ілліч був настільки засмучений, що прищепив собі це жахливе захворювання. На щастя, обидва залишилися живі.

Поїздка в 1883 році з дружиною і молодшими Бєлокопитовими до Мессіни (Італія) стала для Мечникова зоряною годиною.

Пізніше він згадував: «У Мессіні здійснився перелом у моєму науковому житті. Дотепер зоолог, я відразу зробився патологом». Відкриття, що круто змінило хід його життя, було пов’язане з дослідженнями прозорих личинок морської зірки. Спостерігаючи за ними, учений помітив, як рухомі «блукаючі клітини» оточують і поглинають чужорідні тіла, подібно до того як це відбувається при запальній реакції у людей. Він назвав їх фагоцитами – «кліттинами-пожирачами» (від грецького phageos – пожирач). Звідси учений зробив висновок, що лейкоцити, подібно до фагоцитів, насправді виконують захисну або санітарну функцію. На з’їзді російських природодослідників і лікарів у Одесі у 1883 році Мечников виголосив знамениту промову «Про цілющі сили організму». У ній він виклав свої погляди на явища імунітет у – несприйнятності організму до заразливих хвороб. Ця теорія отримала назву фагоцитарної теорії імунітету. Відкриття захисних клітин у тілі тварин і людини послужило Мечникову основою для створення теорії основного патологічного процесу – запалення – як захисної реакції організму в боротьбі з хворобою.

У 1888 році Ілля Ілліч знову покидає батьківщину, щоб «знайти собі тихий притулок для наукової роботи». У Генетичному інституті Коха (Відень) він не знайшов ні розуміння, ні підтримки і тоді виїхав до Парижа. Прославлений Луї Пастер не просто «поселив» Іллю Ілліча, але і запропонував завідування новою лабораторією в його інституті (а з 1903 року пост заступника директора). Нарешті Мечников почав працювати в таких умовах, про які мріяв все життя, і розгорнув подальші дослідження фагоцитозу.

Після того, як досягнення Мечникова були визнані за кордоном (Нобелівська премія 1908 року з фізіології і медицини спільно з П. Ерліхом «за праці з імунітету», медаль Коплі Лондонського королівського товариства, ступінь почесного доктора Кембриджського університету, членство у Французькій академії медицини і у Шведському медичному товаристві), він став пророком і в своїй вітчизні, і його приїзд на батьківщину в 1909 році вилився у потік вшановувань і демонстрацій.

Але тепер, коли його теорія про роль фагоцитозу і функції лейкоцитів отримала широке визнання, Мечников впритул зайнявся проблемами життя, старіння і смерті. Цим питанням він присвятив безліч статей («Закон життя», «Виховання з антропологічної точки зору», «Вік вступу до шлюбу», «Нариси щодо поглядів на людську природу», «Боротьба за існування в загальному сенсі», «Етюди оптимізму») і книгу «Сорок років пошуків раціонального світогляду». Вивчаючи проблеми довголіття, Мечников увів у медичний обіг термін «геронтологія», ставши основоположником однойменної науки. В основу геронтології Мечников у першу чергу ставив необхідність змін фізичної й етичної природи людини, щоб вона змогла здійснити повний фізіологічний цикл життя з нормальною старістю, що приводить до втрати інстинкту життя і появи інстинкту смерті.

Але поступово вік брав своє і в ученого, що мріяв про продовження життя. Багаторічна боротьба з відсталістю і забобонами в науці – «все життя хвилювався, прямо кипів» – виснажила серце. За п’ять хвилин до смерті, яка настала 15 липня 1916 року після декількох інфарктів, Мечников повторив прохання, щоб його тіло розрізали і зробили кремацію, а урну з прахом поставили б у Пастерівському інституті. Там і зберігається шкатулка з червоного з прожилками граніту з сіруватим попелом на дні.

Про значення внеску Мечникова в науку дуже добре сказав видатний мікробіолог М. Гамалія: «Минуть десятки років, людство навчиться перемагати рак, проказу і багато інших невиліковних нині хвороб, і люди завжди з вдячністю згадуватимуть світле ім’я великого російського природодослідника І. І. Мечникова, який поклав блискучий початок справі боротьби за здоров’я людини».

У себе на батьківщині він був менше відомий, ніж на Заході. За кордоном його краще читали і розуміли освічені інтелектуали, Бердяєва називали «російським Гегелем ХХ століття», «однією з універсальних постатей нашої епохи». Це був мислитель, що зумів зв’язати воєдино дух культури, історію двох систем – Сходу і Заходу, – котрий сказав про необхідність людської свободи більше, ніж будь-хто з філософів усього світу.

Микола Бердяєв походив із старовинного роду. Батько майбутнього філософа, штаб-ротмістр у відставці, предводитель дворянства, голова Київського земельного банку Олександр Михайлович Бердяєв був одружений з княжною Аліною Сергіївною, вродженою Кудашевою, француженкою по материнській лінії. Їх первісток Сергій згодом став відомим поетом-сатириком. А друга дитина, Микола, народилася на п’ятнадцять років пізніше, 18 березня 1874 року.

Здобувши домашню освіту, 14-річний Микола був відданий у престижний закритий навчальний заклад – Київський кадетський корпус, після закінчення якого поступив у Київський університет, на природничий і юридичний факультети одночасно.

Початок навчання в університеті збігся з виникненням у Росії марксистських гуртків. Членом одного з них – Центрального гуртка саморозвитку – Бердяєв став у 1895 році. Незабаром послідував перший арешт Миколи за участь у студентських демонстраціях. Удруге його заарештували весною 1898 року – за приналежність до київського «Союзу боротьби за визволення робочого класу». У цей період Микола написав першу серйозну статтю про німецького соціаліста Ф. Ланге і критичну філософію.

В основу своєї оригінальної філософської системи Микола Бердяєв поклав свободу. Він вважав, що «весь світовий процес є споруда теми про свободу, є трагедія, пов’язана з виконанням цієї теми». Трагедія походить від того, що тягар свободи не кожному під силу. Ці думки прозвучали в його першій книзі «Суб’єктивізм та індивідуалізм в суспільній філософії», яка, ледве вийшовши з друку, відразу ж принесла досі невідомому літераторові майже всеросійську славу.

Правда, сам філософ-революціонер у цей момент вже знаходився під явним наглядом поліції у Вологодській губернії, куди був висланий на три роки за вироком суду. Після закінчення заслання Микола поселився в Петербурзі і в 1904 році одружився з Лідією Трушевою, дочкою відомого петербурзького адвоката, що прожила з ним довгі роки в любові і злагоді.

У цілому 1900-ті роки були бурхливими в житті Миколи Олександровича: редагування журналу «Новий час», робота в «Союзі визволення», участь у петербурзьких релігійно-філософських зборах. 1909 рік ознаменувався виходом у світ збірки статей під назвою «Віхи» про російську інтелігенцію – книги, що так або інакше розбурхала всіх мислячих людей у Росії. Величезному на ті часи тиражу відповідала безпрецедентна кількість відгуків у періодичній пресі (250 заміток за рік). Для спростування основних думок збірки публікувалися замітки, статті і навіть цілі книги, у тому числі і далеких від філософії авторів, які нещадно критикували Бердяєва.

У ці роки Бердяєв був тісно пов’язаний з релігійно-філософським товариством у Москві, де робив доповіді і виступав опонентом інших філософів. На початку 1910-х років він на деякий час відійшов від справ, пов’язаних з релігійною і видавничою діяльністю, цілком присвятивши себе книзі, яка по праву вважається однією з вершин філософської думки в Росії. Праця, що вийшла в 1916 році, називалася «Сенс творчості. Досвід виправдання людини». У ній автор стверджував, що людина створена за образом і подобою Творця. І виправданням людського життя, основним змістом її і шляхом до порятунку є творчість: «Творчість… є виявлення надмірної любові людини до Бога, відповідь людини на Божий заклик, на Боже очікування».

Лютневу і Жовтневу революції 1917 року Бердяєв зустрів у Москві. У перші пореволюційні роки філософ повернувся до громадської діяльності. Восени 1918 року він організував у Москві Вільну академію духовної культури, де читали свої курси А. Бєлий, В’ячеслав Іванов, С. Франк, влаштовувалися семінари, публічні збори з дебатами.

Діяльність Бердяєва, що став помітною фігурою в більшовицькій столиці, почала привертати увагу нової влади. У 1920 році він був арештований у зв’язку із справою «Тактичного центру», допитаний особисто Ф. Дзержинським і звільнений без будь-яких наслідків. У 1922 році стався другий арешт, а у вересні – вислання за межі РРФСР з ідеологічних причин у числі 160 представників інтелігенції, опозиційно настроєних до нового ладу.

Першим місцем проживання родини Бердяєвих в еміграції став Берлін, а з літа 1924 року вони влаштувалися в робітничому передмісті французької столиці – Кламарі, де спочатку знімали квартиру, а потім переїхали у власний будинок, отриманий у спадок від друга родини англійки Флоренс Вест.

У Парижі Бердяєв відновив діяльність заснованої ним ще в Берліні релігійно-філософської академії. З 1925 року він видавав «орган російської релігійної думки» – журнал «Шлях», постійно брав участь у міжнародних конгресах і симпозіумах, організовував зустрічі представників католицької, протестантської і православної релігійно-філософської думки.

1940-ві роки виявилися для родини Бердяєвих надзвичайно важкими: війна, німецька окупація, брак палива і продуктів, хвороби, серйозна операція, перенесена Миколою Олександровичем у 1942 році. Бердяєв не надто приховував своє ставлення до фашизму, але, як з’ясувалося після війни, хтось з вищого німецького командування вважав себе знавцем і покровителем філософії, і лише це врятувало Бердяєва від переслідувань гестапо.

Через декілька місяців після закінчення війни Бердяєв пережив велике горе – у вересні 1945 року він поховав дружину, яка впродовж майже сорока років була для нього єдиною коханою жінкою. Її пам’яті присвячена одна з останніх книг філософа – «Екзистенціальна діалектика божественного і людського». Під кінець життя він отримав учений ступінь доктора Кембриджського університету, був навіть представлений до Нобелівської премії, але отримати її не встиг. 23 березня 1948 року Микола Олександрович помер.

Як нелегко буває нам визначитися на життєвому шляху і зрозуміти, щó є наше покликання на все життя, а що є плевели і нікчемність. І можна тільки позаздрити людям, які замолоду знають, чим вони займатимуться, і можуть сказати собі: «Я буду тим-то і тим-то». І ніщо не може змусити їх звернути з обраного шляху, і дитячі мрії, що здаються нереальними й ефемерними, утілюються в реальність.

Ось і Микола Пирогов (він з’явився на світ 13 (25) листопада 1810 року), молодший син у великій багатодітній родині, з самого дитинства бачив себе «великим лікарем». І не було для нього перешкод. Не стала перешкодою непередбачена бідність родини (батько Миколи довірив шахраєві 30 тисяч казенних рублів і вимушений був розплачуватися з казною власним майном). Що ж, як кажуть, студент має пройти випробування бідністю, щоб із нього вийшов справжній учений. Проблемою міг стати і вік, оскільки за законами студентом могла бути молода людина, що досягла шістнадцятиліття, адже Микола вже в 14 років був готовий поступити в Московський університет. Довелося піти на хитрість – батько Миколи виправив синові паспорт, по якому той «подорослішав» на два роки. Були й інші проблеми і випробування, але Микола Пирогов цілеспрямовано йшов до своєї мети. І добився її…

Дерпт, Ревель, Париж, Гейдельберг, Берлін – Микола Пирогов учився і працював у кращих університетських клініках Європи. У Ризі, де Пирогов опинився загалом випадково (повертаючись з Європи додому, він важко захворів і вимушений був там затриматися, а після одужання вирішив на деякий час залишитися в Ризі), про його операції ходили легенди. А як інакше, якщо він робив те, що раніше просто неможливо було собі уявити. Ми сприймаємо пластичну хірургію як явище сьогоднішнього дня, принаймні недавнього минулого. Ти м часом ще в 1830-х роках Микола Пирогов робив пластичні операції. У Ризі, наприклад, зробив безносому перукареві новий ніс, що в ті роки сприймалося не інакше як диво.

У 1846 році відбулося перше випробування ефірного наркозу. І хоча першість тут належала Ф. Іноземцеву, саме Пирогов, відшліфувавши методику на тваринах, зробив наркоз надбанням широкої хірургії. А беручи участь у воєних діях на Кавказі, він першим в історії медицини почав оперувати поранених на полі бою з ефірним знеболенням. Пирогову також належить ідея внутрішньовенного наркозу, яка згодом була запроваджена в життя.

Коли почалася Кримська війна, лікар Микола Іванович просто не міг залишитися осторонь. До приїзду Пирогова до Севастополя на перев’язувальних пунктах панував повний хаос. Дезорганізація і відсутність необхідних лікарських кадрів приводили до того, що поранені не отримували необхідної допомоги і догляду. А отже, люди, які могли вижити, вмирали. Пирогов розумів: люди гинуть не тільки від ворожих куль і снарядів, але і від жахливої антисанітарії, байдужості і плутанини. І тому перш за все поставив завдання – організувати роботу перев’язувальних пунктів, яке виконав у найкоротший строк, і безлад був усунений.

Здавалося, що заслуги лікаря Пирогова перед Вітчизною такі великі, що його чекають виключно нагороди і почесті. І так воно, напевно, і було б, коли б не отой «громадянський обов’язок», який для Миколи Пирогова був святим поняттям не тільки в медицині, але і в інших справах. Після повернення з Севастополя Микола Іванович був прийнятий імператором Олександром II, що зовсім недавно посів на трон. Інші вирішили б: ось він, шанс – проси для себе, роби кар’єру, не думай про інших. Але лікар вважав за краще замість звичайного придворного лизоблюдства висловити цареві убивчу правду про все, що він бачив у Севастополі: командування бездарне, медицина в армії і у всій країні знаходиться нижче за нижній світовий рівень, бюрократія і хабарництво вкрили виразками все російське суспільство поспіль.

Правда про те, що твориться в його державі, розлютила царя. 3 жовтня 1856 року послідував імператорський указ, що назавжди пов’язав Миколу Івановича Пирогова з Україною, – він був відправлений із столиці в «почесне заслання» до Одеси, отримавши пост опікуна Одеського навчального округу. Незабаром Пирогов був переведений до Києва, де продовжував «шукати правду», намагався змусити бюрократію хоч би трохи попрацювати на народ, а не тільки на себе. У результаті, не витримавши цькування і загального нерозуміння, в березні 1861 року Микола Іванович був вимушений подати у відставку.

Ще в 1856 році Пирогов придбав маєток «Вишні» під Вінницею і тепер, після своєї відставки, міг вести спокійне розмірене сільське життя, писати мемуари і займатися домашнім господарством. Але лікар Пирогов не був би Пироговим, якби став просто поміщиком, нічого не роблячи для поліпшення життя людей, що оточуювали його.

У 1862 році Пирогов відправився до Гейдельберга керувати групою молодих учених Росії, що стажувалися в місцевому університеті. Під час цієї поїздки Пирогова запросили як консультанта до хворого, що отримав кульове поранення ноги. Кращі медичні уми Європи не могли виявити кулю в нозі і тому в один голос твердили: «Тільки ампутація». «Ампутація – остання річ», – відповідав Пирогов, що був вірним ним же проголошеному принципу «хірургії зберігання». І зумів-таки витягнути кулю, врятувавши ногу пацієнтові. А пацієнт цей був вельми незвичайний, ім’я його знала вся Європа. Звали його Джузеппе Гарібальді. Пізніше герой італійської революції не раз згадував Пирогова як чарівника, що врятував його від інвалідності.

Востаннє Микола Іванович Пирогов на широкій публіці з’явився в травні 1881 року в Москві під час святкування 50-річного ювілею його лікарської діяльності. Миколу Івановича вибрали почесним громадянином Москви, вітальні слова на його адресу говорили кращі лікарі країни і світу. Це був тріумф лікаря Пирогова, тріумф із гірким присмаком прощання. Микола Іванович вже тоді знав, що він смертельно хворий, що рак не залишає йому жодного шансу…

Життя добігає кінця. І більше він, всесвітньовідомий учений і лікар, нічого не зробить для науки. Хоча… Лікар Давид Виводцев на сімдесятирічний ювілей надіслав йому свою монографію «Бальзамування і способи збереження анатомічних препаратів». «Адже це цікаво, ось би поставити експеримент по бальзамуванню», – подумав Микола Іванович, уважно вивчаючи працю свого колеги.

Микола Іванович Пирогов помер 23 листопада 1881 року в своєму маєтку «Вишні». Відразу ж після звістки про кончину Пирогова до Вінниці прибув лікар Виводцев, що погодився забальзамувати тіло покійного колеги. На четвертий день після смерті у присутності фельдшера і місцевого священика Давид Виводцев провів бальзамування, заповнивши вени покійного спеціальним розчином, що містив спирт, гліцерин, тимол, дистильовану воду і деякі інші компоненти. Потім тіло Миколи Пирогова було перенесене в невелику дерев’яну церкву села Шереметки, що знаходилося за кілометр від садиби «Вишні».

Хто знає, що було б із тілом Миколи Пирогова після 1917 року, коли б не інтерес більшовиків до проблеми бальзамування. Питання про створення музею вперше було поставлене на початку 1920-х років Вінницьким медичним науковим товариством. Проте тільки в 1939 році Наркоматом охорони здоров’я УРСР було ухвалено рішення про створення меморіального комплексу пам’яті М. І. Пирогова. Згідно з первинним планом, основні роботи в садибі були заплановані на літо 1941 року…

Німці, що окупували Вінницьку область у 1941 році, влаштували в пироговському будинку стайню, зламали огорожу навколо склепу, вирубали велику частину чудового фруктового саду. Проте тіла Пирогова все ж таки не чіпали. Вже в 1945 році у «Вишнях» почалися ремонтно-реставраційні роботи. 9 вересня 1947 року відбулося урочисте відкриття Вінницького музею-садиби імені М. І. Пирогова. Декілька років він мав статус філії Військово-медичного музею, поки в 1956 році не став самостійним підрозділом, підлеглим Міністерству охорони здоров’я УРСР.

У 1997 році музею-садибі імені М. І. Пирогова привласнений статус національного. Щорічно музей відвідує більше 200 тисяч чоловік, причому не тільки українців, але і жителів інших країн. Що ж привертає цих людей, що примушує подолати тисячі кілометрів і приїхати до Вінниці? Можливість побачити, як жила і працювала людина, ім’я якої золотими літерами вписане в історію світової науки? Старовинна обстановка, природа, що дарує умиротворення і спокій від суєти повсякденного життя? Або ж якась причетність до таємниці, можливість своїми очима побачити хай поки що не повну, але все-таки перемогу людини над, здавалося б, непорушними законами природи? Хтозна, хтозна… Так або інакше, люди їдуть у «Вишні», а великий експеримент, початий сто двадцять з гаком років тому, продовжується…

Літаки «сімейства» Ан у світі називають «елегантними» і «породистими». У них відчувається стиль їх творця – Олега Костянтиновича Антонова, який любив повторювати, що «непривабливий літак не полетить». Людина, що вдихнула життя в українське літакобудування, народилася 7 лютого 1906 року за тисячу кілометрів від Києва, в Підмосков’ї, де його батько, інженер-будівельник, споруджував Канатчикову дачу. Костянтин Костянтинович Антонов і його дружина, Ганна Юхимівна Бікорюкіна (вона померла, коли синові виповнилося дев’ять років), спочатку і жили там же, на території психіатричної лікарні, що будувалася. А в 1912 році родина переселилася до Саратова, де проживали численні родичі.

Почувши одного разу від двоюрідного брата про легендарний переліт Луї Блеріо через Ла-Манш, Олег назавжди «захворів» небом. Він підійшов до своєї мрії ґрунтовно – збирав і систематизував все, що так чи інакше стосувалося авіації: фотографії з журналів, малюнки, книги, моделі. Згодом ґрунтовні знання історії літакобудування в світі стали йому в нагоді.

Креслення і загальний малюнок свого першого планера «Голуб» ОКА-1, розфарбовані для більшої переконливості акварельними фарбами, 17-річний Олег направив на московський конкурс. Він виявився єдиним молодим ентузіастом, що ризикнув представити на суд фахівців своє дітище, і був премійований пробним польотом на німецькому гідролітаку «Юнкерс-12». Як активіст і керівник авіамайстерні, в 1924 році Антонов поступив у Саратовський університет. Рік потому він уже був студентом відділення гідроавіації в Ленінградському політехнічному інституті.

У 25 років Олег став відразу головним конструктором КБ московського планерного заводу. Всього серійно випускалося близько тридцяти типів його планерів, і серед них: «Упар», «Рот-Фронт-7» (на ньому в 1939 році О. Клепикова встановила світовий рекорд дальності – 749 км за 8 год. 25 хв., багато років не перевершений), БС-3 («Буксирний серійний»), «Масовий-4» і експериментальний мотопланер ЛЕМ-2.

Наступним місцем роботи Олега Антонова стало КБ О. С. Яковлева, який у 1938 році запропонував йому посаду провідного конструктора. А в 1940 році Антонов отримав власне КБ у Ленінграді, де через вісім місяців блискуче сконструював, побудував і випробував дослідну модель літака зв’язку. Його серійному випуску перешкодила війна. Олега Костянтиновича знов запросили до Москви. Тепер він випускав для фронту свій знаменитий транспортно-десантний планер А-7, що забезпечував живленням, зброєю, боєприпасами партизанські загони і скидав десанти в глибокий тил супротивника.

У 1943—1946 роках Антонов як перший заступник головного конструктора в ОКБ Яковлева брав безпосередню участь у створенні винищувача Як-3, але мріяв про самостійну роботу. Це здійснилося, коли в Новосибірську було відкрито нове КБ, яке і очолив Олег Костянтинович. Війна була позаду, і конструктор розробив проект одного з найпопулярніших і масових літаків вітчизняної авіації – унікальний багатоцільовий Ан-2, який прозвали в народі «кукурузником».

Коли уряд вирішив почати серійний випуск Ан-2 (за розробку якого Антонов був удостоєний Державної премії СРСР) на Київському авіазаводі, Олег Костянтинович погодився на переїзд. Днем народження «сімейства» Ан вважається 6 вересня 1949 року, коли в небо злетіла перша серійна «Аннушка». Навряд чи в світі є ще така невибаглива й універсальна машина, що «оволоділа 18 професіями», випробувана в Африці і Антарктиді, яка випускалася протягом 30 років.

Наступний літак Антонова – Ан-8 – став першою в транспортній авіації машиною нового зразка. За широкий фюзеляж її прозвали «повітряним дельфіном» і «китом, що літає». Треба сказати, що практично не було жодної машини, випуск якої Антонову не довелося б відстоювати з боєм. Директор заводу Шелест не полюбляв незалежного конструктора. Устромляв він палиці в колеса і коли зайняв пост секретаря ЦК КПУ. І хоча «міністерські ігри» відняли у Антонова багато сил і нервів, в небо злетіли: Ан-12 (Ленінська премія), Ан-22, Ан-26, Ан-32 (Державна премія УРСР), Ан-72, Ан-124, що вирішували завдання військово-транспортної авіації, повітряно-десантних військ і забезпечення вантажних перевезень Аерофлоту; багатоцільові Ан-14 і Ан-28, які відрізняються здатністю базуватися на непідготовлених майданчиках завдовжки до 550 м; пасажирські Ан-10 і Ан-24, які володіють високою економічністю перевезень; суцільнометалеві планери А-11, А-13, А-15, мотопланер Ан-13 і дельтаплани «Славутич».

Олег Костянтинович любив підносити сюрпризи. Одним із них став крилатий гігант «Антей» – Ан-22, який приголомшив відвідувачів Усесвітнього салону авіації в Ле-Бурже. «Літаючий собор», «поїзд у повітрі», «мегалітак», «нова епоха в літакобудуванні» – яких тільки епітетів не придумували журналісти. Таке ж враження справив у світі і «Руслан» – Ан-124 (1985), останній літак, який був створений під керівництвом Антонова. Цьому велетневі тільки стоянка потрібна розміром з футбольне поле. Усередині кожного з чотирьох двигунів чоловік може стояти в повний зріст.

В останні роки життя здоров’я все частіше підводило генерального конструктора. У 1979 році він переніс складну операцію по видаленню пухлини кишечника, в 1982-м різко погострився застарілий туберкульозний процес у легенях. Але не це підкосило Олега Костянтиновича, а людська заздрість і підлота. Хтось після першого випробування «Руслана» написав анонімку, почалися розгляди «у верхах». Емоційний, він завжди хворобливо сприймав несправедливість, 4 квітня 1984 року Антонов помер від інсульту.

Ім’я видатного конструктора продовжує жити не тільки в літаках, створених при його безпосередній участі: його носить і «молодша сестра» «Руслана» – «Мрія» – Ан-225, розроблена генеральним конструктором П. В. Балабуєвим. На авіасалоні в Ле-Бурже цей супергігант з’явився, несучи на спині космічний корабель багаторазового використання «Буран». Французькі журналісти з захопленням писали: «У Антонова з’явилися талановиті послідовники, цілком гідні покійного конструктора. Це вже не школа – це справжній університет конструювання…»

Незабаром після закінчення Другої світової війни один із журналістів запитав на прес-конференції Уїнстона Черчілля: «Сер, яка зброя, на ваш погляд, була краща в минулій війні?». – «Англійська гармата, німецький літак «мессершмітт» і російський танк Т-34. Проте якщо у перших двох випадках мені зрозуміло, як це зроблено, то я абсолютно не розумію, як з’явився цей танк…»

Т-34 – найкращий танк Другої світової війни. Це визнавали всі – і свої, і вороги. Як «мессершмітт» був основою панування німців у повітрі в перші роки війни, що дозволило Німеччині добитися значних успіхів на початку кампанії проти СРСР, так і Т-34 забезпечив Червоній армії перемогу на Курській дузі і на багатьох інших полях битв. Але радянські авіаконструктори зуміли дати гідну відповідь «мессершмітту», а ось німці «протиотрути» від Т-34 довго не могли знайти. Важко переоцінити роль знаменитої «тридцять-четвірки» у Великій Вітчизняній війні. І також неможливо собі уявити появу Т-34 без Михайла Ілліча Кошкіна…

Він народився 21 листопада (3 грудня) 1898 року в селі Бринчаги Углицького повіту Ярославської губернії (нині Переяславського району Ярославської області Росії). Родина жила дуже бідно, батько помер, коли Мишко був ще зовсім дитиною, мати була вимушена наймитувати, працювати з ранку до ночі, щоб якось прогодувати трьох дітей.

Після закінчення парафіяльної школи Михайло виїхав до Москви, з 1909 по 1917 рік працював на кондитерській фабриці. Прийшов час призову, і в лютому 1917 року Кошкін опинився в діючій армії, воював на Західному фронті, в серпні того самого року був поранений і незабаром демобілізований. З квітня 1918-го Михайло знову надів форму, тепер уже червоноармійську. Якийсь час він був політпрацівником, а в 1921 році остаточно демобілізувався і поступив у Комуністичний університет ім. Свердлова, який закінчив у 1924 році. Після декількох років роботи в районних і губернських партійних органах у 1929 році за особистим розпорядженням С. М. Кірова, як «перспективний ініціативний працівник», Кошкін був зарахований до Ленінградського політехнічного інституту на кафедру «Автомобілі і трактори». Після закінчення інституту Михайло отримав розподілення в танкове КБ Ленінградського заводу імені С. М. Кірова. У Ленінграді він займався проектом середнього танка Т-46-5, першого в СРСР танка з протиснарядною бронею. І хоча цей танк не пішов у серійне виробництво, Кошкін в числі інших конструкторів був нагороджений орденом Червоної Зірки.

28 грудня 1936 року наказом наркома важкої промисловості Г. К. Орджонікідзе М. І. Кошкін був призначений головним конструктором танкового КБ заводу № 183, колишнього Харківського паровозобудівного заводу.

Восени 1937 року КБ отримало розпорядження від Головного автобронетанкового управління (ГАБТУ) Червоної армії розробити новий колісно-гусеничний танк. Для виконання завдання ГАБТУ М. І. Кошкін організував новий підрозділ – КБ-24, в яке особисто відібрав 20 найкваліфікованіших конструкторів.

Менш ніж за рік КБ-24 виконало замовлення, представивши ГАБТУ колісно-гусеничний танк А-20. На ньому був встановлений дизельний мотор В-2, розроблений харківськими конструкторами К. Челпаном, І. Трашутіним, Я. Віхманом, І. Бером. В-2 став першим в історії дизельним двигуном, сконструйованим спеціально для танка. Цей двигун був економічнішим і надійнішим у порівнянні з бензиновими моторами, легше переносив перевантаження, до того ж застосування дизеля робило танк більш пожежостійким.

У ті часи перспективнішою вважалася колісно-гусенична схема двигуна танка. Проте досвід громадянської війни в Іспанії показав, що така схема при всіх своїх перевагах має серйозні недоліки в порівнянні з чисто гусеничною. Розуміючи це, Кошкін і його колеги вирішили паралельно з А-20 розробити проект аналогічного танка, але із застосуванням гусеничного двигуна. Крок, треба сказати, досить сміливий для тих часів. Конструкторів могли звинуватити в тому, що вони займаються не тим, чим треба, і зробити відповідні «висновки». Проте час показав, що харківські конструктори мали рацію. Так народився проект танка А-32, якому призначено було стати попередником легендарної «тридцятьчетвірки».

4 травня 1938 року в Кремлі відбулося розширене засідання Комітету оборони СРСР, присвячене розвитку танкобудування в країні. Вів засідання В. М. Молотов, а були присутні на ньому Й. В. Сталін, К. Є. Ворошилов, інші вищі керівники держави і воєначальники, а також танкісти, що недавно повернулися з Іспанії. Після ознайомлення проектів танків А-20 і А-32 на засіданні виникла дискусія про те, який тип двигуна є перспективнішим. Але Сталін несподівано підтримав проект гусеничного танка. Звичайно, після цього думка присутніх у залі змінилася на прямо протилежну. Було вирішено паралельно побудувати і випробувати обидва види танків, а потім на підставі випробувань ухвалити остаточне рішення.

У травні 1939 року були побудовані дослідні зразки А-20 і А-32. Через чотири місяці вони успішно пройшли всі державні випробування, проте так і не була отримана відповідь на головне питання: який же танк має бути взятий на озброєння Червоної армії? Державна комісія ухвалила дивне рішення, не зробивши певного висновку про те, який проект рекомендувати до виробництва. Ситуація вийшла абсурдна: виходило, що держкомісія рекомендувала поставити на озброєння два фактично ідентичні зразки. Врешті-решт, щоб припинити вагання, нарком оборони К. Є. Ворошилов наказав провести випробування нової бронетанкової техніки у присутності вищих чинів військового керівництва країни. У вересні 1939 року на полігоні під Москвою було випробувано шість нових танків, у тому числі і Т-32 (так почав називатися А-32). І тут гусеничний танк показав себе в усій красі: Т-32 без зусиль подолав ті перешкоди, де інші танки зазнавали серйозних проблем.

Випробування показали, що Т-32 має великий запас міцності, і масу машини можна збільшити на декілька тонн, що дозволить підсилити бронювання і озброєння. Модернізований проект Т-32, з бронею 45 мм на лобовій частині і 40 мм на бортових, отримав назву Т-34. 19 грудня 1939 року вийшла ухвала Політбюро ЦК ВКП(б), що зобов’язувала виготовити два дослідні зразки середнього танка Т-34 і, у разі вдалих випробувань, прийняти танк на озброєння Червоної армії.

До лютого 1940 року дві перевірені машини були готові. На полігоні заводу № 183 почалася посилена апробація Т-34, проте до березня, терміну урядового показу, завершити весь цикл випробувань заводчани не встигали. І тоді було вирішено відправити танки з Харкова до Москви своїм ходом і «накрутити» таким чином відсутні кілометри. У ніч на 6 березня колона з двох Т-34 і двох тягачів супроводу узяла курс на Москву. Очолив пробіг головний конструктор Михайло Кошкін. Це було нелегке випробування і для людей, і для машин. Але, незважаючи на люті морози, снігові замети (маршрут з міркувань секретності був прокладений в обхід основних трас), несправності, вночі 17 березня обидва Т-34 стояли на Іванівській площі Кремля. Новий танк так сподобався Сталіну, Ворошилову і іншим членам Політбюро, що незабаром було прийняте рішення про негайний початок серійного виробництва Т-34 на заводі № 183.

У квітні 1940 року обидва танки Т-34 відправилися назад у Харків. Під час цього переходу, під Орлом, одна з «тридцятьчетвірок» перекинулася в річку. Головний конструктор, застуджений, разом з іншими кинувся в холодну воду рятувати танк. Після повернення до Харкова хвороба загострилася, і Кошкін був госпіталізований. Незважаючи на свою недугу, Михайло Ілліч продовжував керувати підготовкою Т-34 до серійного виробництва. За його життя боролися кращі фахівці з легеневих хвороб, хворий переніс декілька операцій, йому було видалено легеню. Але зусилля лікарів виявилися безрезультатними. 26 вересня 1940 року Михайло Ілліч Кошкін помер у санаторії «Занки» під Харковом. Талановитий конструктор так і не встиг довести до кінця справу всього свого життя, не побачив тріумфу свого дітища на полях війни. Але саме Михайло Кошкін розробив основу Т-34 – танка, який, за словами одного з провідних західних фахівців з танкобудування Д. Орджилла, «заслуговує бути відзначеним золотим написом на робочому столі конструктора – за успішне вирішення основної проблеми максимальної відповідності ефективності озброєння і мобільності танка, його здатності завдати нищівного удару, залишившись невразливим від удару супротивника… Танк Т-34 був створений людьми, які зуміли побачити поле бою середини ХХ сторіччя краще, ніж зумів це зробити будь-хто на Заході».

Список нагород і премій, яких за своє життя був удостоєний Віктор Михайлович Глушков, дуже обширний: тут і звання Героя Соціалістичної Праці, і три ордени Леніна, дві Державні премії СРСР, дві Державні премії УРСР, Ленінська премія і премія Ради Міністрів СРСР, членство в Академіях наук СРСР, УРСР, НДР, Болгарії, Польщі, і т. д. і т. п. Але є ще одна нагорода, яка, мабуть, найяскравіше відображає внесок Віктора Михайловича в науку. У 1996 році Інститут інженерів електротехніки і електроніки (IІEE) – міжнародна організація, яка об’єднує більше 400 тисяч фахівців і яка є світовим лідером в області розробки стандартів в радіоелектроніці і електротехніці, нагородила ученого медаллю «Піонер комп’ютерної техніки». І це дуже символічно. Глушков належав до досить нечисленної кількості радянських учених, хто не боявся випереджати час, його ідеї працювали на майбутнє. І саме тому вони отримали визнання не тільки на батьківщині, але і далеко за її межами.

Народився Віктор 24 серпня 1923 року в Ростові-на-Дону в родині гірничого інженера Михайла Івановича Глушкова. Батько, що закінчив Дніпропетровський гірничий інститут, був родом із станиці Луганської, розташованої на межі між Україною і Росією, мати, Віра Йосипівна Босова, робітниця ощадкаси – із станиці Каменської. Як згадував сам Віктор Михайлович, «перед школою я вже прочитав Уеллса, Жюль Верна й іншу науково-фантастичну літературу, але все-таки яскраво виражених схильностей у той період у мене не було».

Навчання в місцевій середній школі давалося легко. Звідси – маса вільного часу і найрізноманітніші захоплення. У третьому класі Віктор захопився зоологією, прочитав знамениту книгу Брема «Життя тварин». Потім хлопчик зацікавився мінералогією і геологією, чому сприяв батько. Він же залучив Вітю до радіотехніки, в п’ятому класі юний радіоаматор збирав приймачі за власними схемами.

Математикою хлопець почав займатися самостійно, в основному, влітку – під час канікул. Між п’ятим і шостим класом він освоїв алгебру, геометрію, тригонометрію за курс середньої школи, а між шостим і сьомим вже займався за університетською програмою.

21 червня 1941 року Віктор Глушков із золотою медаллю закінчив школу № 1 міста Шахти. Він збирався поступати на фізичний факультет МДУ, але цим планам перешкодила війна. Хлопець подав заяву про прийом в артилерійське училище, проте через поганий зір його не взяли.

Літом 1942 року німецькі війська прорвали фронт під Воронежем, і незабаром Шахти опинилися під владою окупантів. Віктор разом з матір’ю, яка до війни була депутатом міськради, ховалися в підвалі у знайомих, що жили на околиці міста. 13 жовтня 1942-го Віра Йосипівна пішла на квартиру, де Глушкови жили до війни, щоб узяти деякі речі, але назад не повернулася…

Після визволення Шахт Віктор по мобілізації брав участь у відновленні вугільних шахт Донбасу, а вже в січні 1943 року став студентом теплотехнічного факультету Новочеркаського індустріального інституту. Проте провчившись чотири роки, він усвідомив, що його більше цікавить не теплофізика, а науки математичного напрямку. У 1947 році Віктор вступив на п’ятий курс фізико-математичного факультету Ростовського університету (для цього треба було здати академрізницю за 4 роки – майже півсотні іспитів). Наступного року Віктор Глушков паралельно закінчив обидва вузи і отримав дипломи про вищу технічну і вищу математичну освіту.

При розподіленні молодий учений потрапив на Урал, де познайомився з професором С. Черниковим, деканом математичного факультету Свердловського університету, і за його рекомендацією влаштувався на викладацьку роботу в Лісотехнічний інститут. У 1949 році Віктор Михайлович вступив в заочну аспірантуру Свердловського університету, де підготував і в жовтні 1951 року захистив кандидатську дисертацію, а ще через чотири роки став доктором наук.

У серпні 1956 року Віктор Михайлович рішуче змінив напрямок наукової діяльності. Від теорії він перейшов до практики, пов’язавши свою роботу з кібернетикою, прикладною математикою і обчислювальними машинами. Молодий доктор наук переїхав до Києва, де став завідуючим обчислювальної лабораторії Інституту математики АН УРСР. Для тих, хто займався створенням перших комп’ютерів, це було особливе місце. Тут, у лабораторії, заснованій на початку 1950-х відомим ученим С. Лебедєвим, була створена перша в СРСР електронно-обчислювальна машина МЕОМ. У грудні 1957 року на базі цієї лабораторії був створений Обчислювальний центр АН УРСР, а через п’ять років вже на основі ОЦ АН УРСР був створений Інститут кібернетики АН УРСР, директором якого став В. М. Глушков.

На той час головною проблемою в конструюванні ЕОМ була слабка теоретична основа. Так звана теорія автоматів, що слугувала базою для проектування ЕОМ, знаходилася в зародковому стані. В. М. Глушков, швидко розібравшись у причинах цієї проблеми, вирішив перетворити проектування машин з «мистецтва й інтуїції в науку». Віктор Михайлович побудував необхідні математичні докази і показав, як компоненти ЕОМ можуть бути представлені алгебраїчно. Інша його ідея була пов’язана з можливістю трансформації алгебраїчних виразів з тим, щоб це відображало процеси роботи інженерів і програмістів над схемами ЕОМ і програмами. Саме це дозволило знаходити адекватні моделі компонентів машин і регулювати їх у процесі проектування і виготовлення. Результатом цієї роботи стала монографія «Синтез цифрових автоматів» – знаменита книга, видана не тільки в СРСР, але і в США, Британії й інших країнах. До речі, всього на рахунку В. М. Глушкова більше 500 друкованих праць.

Серед інших проблем і завдань, якими займався В. М. Глушков і очолюваний ним колектив: розробка ЕОМ для інженерних розрахунків, створення універсальних машин, що управляють, контролюють роботу різноманітних технологічних процесів, роботи по алгебрі регулярних подій – одній із основ теорії програмування та ін. Фахівці (у тому числі і західні) відзначають, що на той час, і багато в чому завдяки Глушкову, Радянський Союз практично ліквідував своє відставання від США в області комп’ютерних технологій, а в деяких областях навіть перевершив «потенційного супротивника».

Ще одним дітищем Віктора Михайловича була ЗДАС (Загальнодержавна автоматизована система) – що не має аналогів і по сьогоднішній день і яка, за задумом творців, повинна була управляти всією економікою країни. Грандіозний і, можливо, утопічний проект насправді був дуже чітко продуманий і пророблений. За розрахунками самого Віктора Михайловича, на створення і експлуатацію ЗДАС протягом 15 років було б потрібно 20 млрд крб. Але за цей самий час прибуток від використання системи склав би більше 100 млрд. На жаль, проект, спочатку схвалений на самому верху, був прийнятий в багнети «конкуруючими» організаціями і установами на зразок Держплану або Центрального статистичного управління й у результаті так і не був реалізований.

На жаль, плідна робота ученого була підірвана важкою хворобою. Симптоми почали проявлятися вже на початку 1980-х років, але Віктор Михайлович не звертав на них уваги і продовжував працювати в звичному напруженому ритмі. Численні консиліуми, у тому числі і лікарів з Центральної кремлівської лікарні, так і не змогли встановити причину хвороби. Нарешті, в січні 1982 року в Москві Глушкова обстежував відомий нейрохірург з ФРН професор Цюльх, який і встановив страшний діагноз – запущений рак довгастого мозку. Шансів на одужання не було ніяких, але Віктор Михайлович до самої смерті продовжував диктувати на магнітофон власні ідеї і спогади. Він помер 30 січня 1982 року і був похований на Байковому кладовищі в Києві.

Старанність, працьовитість, бажання добитися поставленої мети – цього, напевно, достатньо, щоб стати хорошим лікарем. А ось щоб стати лікарем геніальним, лікарем-новатором, внести такий вклад до науки і практики, про який завжди пам’ятатимуть нащадки, потрібне щось більше – талант, дар від Бога. Таким даром, без сумніву, володів Ілля Васильович Буяльський – один із найвидатніших хірургів і анатомів XIX століття.

Цікаво, що Ілля, який народився 26 червня 1789 року в селі Воробйовка Чернігівської губернії, в дитинстві мріяв займатися кресленням і малюванням. Але батько, парафіяльний священик, що походив із запорозьких козаків, наполіг на тому, щоб син присвятив своє життя медицині.

Здобувши середню освіту в чернігівській семінарії, в 1809 році Ілля вступив на Московське відділення Медико-хірургічної академії, а через рік перевівся в Санкт-Петербурзьке відділення цього навчального закладу. Після закінчення академії молодий лікар був залишений при ній на посаді прозектора анатомії. Одночасно з цим він отримав хірургічну практику в клініці І. Ф. Буша, куди був запрошений у 1815 році на посаду ординатора. У березні 1823 року Ілля Васильович захистив дисертацію «Про патологію і терапію аневризм» і отримав учений ступінь доктора.

У 1831 році І. В. Буяльський був обраний ординарним професором академії, потім став консультантом Маріїнської лікарні, оператором Царськосельського ліцею (1833), лікарем кадетського корпусу (1835), академіком (1842) і членом численних науково-медичних товариств. З 1829 року він займав посаду керівника хірургічним інструментальним заводом. Тут він провів величезну роботу по удосконаленню хірургічного інструментарію, зокрема, запропонував використовувати інструмент для розсовування тканин без їх пошкодження. Ця зігнута неширока лопатка овальної форми отримала назву лопатки Буяльського.

Новим розділом не тільки у вітчизняній, але і в світовій хірургії стали видані І. В. Буяльським в кінці 1820-х років «Анатомо-хірургічні таблиці» – перший в Російській імперії атлас з практичної хірургії. До появи класичного твору М. І. Пирогова «Хірургічна анатомія артеріальних стовбурів і фасцій» робота Буяльського вважалася кращою роботою з оперативної хірургії і топографічної анатомії судин. Ілля Васильович був основоположником вітчизняної урології, він особисто провів більше 200 операцій по видаленню каменів з сечового міхура, а в 1852 році видав ще один атлас – «Анатомо-хирургічні таблиці, що пояснюють проведення операцій видалення і подрібнення сечових каменів».

Буяльський став одним з перших хірургів у країні, що застосовував загальне знеболювання, задовго до відкриття патогенних мікробів він передбачав можливість передачі інфекції повітряно-краплинним шляхом і для запобігання цьому використовував для дезинфекції розчин хлорного вапна. Ще в 1831 році Ілля Васильович був запрошений в Академію мистецтв, де протягом 35 років читав лекції. Будучи хорошим художником (все-таки юнацьке захоплення не пропало марно), він чудово знав і розумів пластичну анатомію, зроблені ним препарати вважалися класичними і з них робили свої зарисовки багато великих художників і скульпторів.

Говорити про досягнення Іллі Васильовича Буяльського можна дуже багато. Але один факт стоїть осібно. У січні 1837 року друзі Пушкіна привели саме Буяльського до поета, що вмирав, розраховуючи на лікаря, як на останню надію. На жаль, було вже пізно, і навіть Ілля Васильович вже не зміг нічим допомогти. Але, незважаючи на невдачу, це є яскравим свідченням того, який авторитет мав великий хірург у своїх сучасників. Помер І. В. Буяльський 8 грудня 1866 року і похований в Санкт-Петербурзі на Великому Охтинському кладовищі.

«Ми розшукали маленьку непримітну книжечку, видану в Росії відразу ж після революції. Автор її, Юрій Кондратюк, обґрунтував і розрахував енергетичну вигідність посадки на Місяць за схемою: політ на орбіту Місяця – старт на Місяць з орбіти – повернення на орбіту і стиковка з основним кораблем – політ на Землю», – Джордж Лоу, один з керівників проекту «Аполлон-11» – першого пілотованого польоту на Місяць, – після того, як космонавти успішно повернулися на Землю, не приховував, звідки американські учені черпали знання для розв’язання такого грандіозного завдання. На батьківщині ж ученого на ім’я Юрій Кондратюк знали одиниці. І ніхто не знав справжнього імені цієї людини…

9 (21) червня 1897 року в Полтаві в родині Ігнатія Шаргея, єврея, що перейшов в католицтво, і обрусілої німки баронеси Людмили Шліппенбах народився син Олександр. Після закінчення гімназії Олександр Шаргей вступив на механічне відділення політехнічного інституту Петрограда. Навчання продовжувалося недовго – в листопаді того самого року він був призваний в армію і зарахований до школи прапорщиків. Після укладення Брестського миру в 1918 році Олександр повернувся з фронту додому, до Полтави, але вже через місяць знову опинився в армії – цього разу в білій.

Воювати у Олександра не було анінайменшого бажання, і він дезертирував при першій же нагоді. Коли прийшли червоні, він зрозумів, що служби у Денікіна, хай і дуже короткострокової, йому не пробачать. Врятувала Олександра Олена Петрівна Кареєва – мачуха, яка ще з дитинства замінила йому матір. Вона не тільки сховала прийомного сина у себе, але і роздобула йому документи на йм’я Юрія Васильовича Кондратюка. Під цим ім’ям він і жив до кінця своїх днів…

З 1921 по 1927 рік «новоспечений» Юрій Кондратюк працював на Південній Україні, Кубані і Північному Кавказі, був зчіплювачем вагонів, механіком на елеваторі. У 1927 році на запрошення об’єднання «Хлібопродукт» він переїхав до Новосибірська. Саме тоді під керівництвом Кондратюка був споруджений «Мастодонт» – елеватор на 13 000 тонн, при будівництві якого не було використано жодного цвяха, що в умовах тотального дефіциту було унікальним досягненням.

Але саме «Мастодонт» став причиною арешту Юрія Кондратюка влітку 1930 року. Він начебто спеціально побудував елеватор, який повинен був незабаром зруйнуватися і погубити народне зерно (насправді «Мастодонт» простояв до середини 1990-х). Вирок, на щастя, був досить м’яким – три роки, до того ж замість таборів Юрій був направлений в спеціалізоване конструкторське бюро № 14 для ув’язнених інженерів. Тут він займався проектуванням вугільних шахт, а пізніше підключився до роботи із створення Кримської вітроелектростанції (ВЕС).

Проект Кондратюка, визнаний кращим, був розрахований на 12 тисяч кВт, тоді як зарубіжні аналоги могли видати всього лише декілька сотень кВт. Будівництво ВЕС на горі Ай-Петрі було почате в 1937 році, проте воно, через низку обставин, так і не було завершене.

Що ж до досліджень космосу, то ще в 1919 році в роботі «Тим, хто читатиме, щоб будувати» Юрій Кондратюк запропонував цілий ряд ідей, які були реалізовані вже в космічну еру, що почалася через півстоліття. Він, незалежно від Ціолковського, вивів основне рівняння руху ракети, запропонував використовувати опір атмосфери для гальмування ракети при спуску з метою економії палива, при польотах до інших планет виводити корабель на орбіту його штучного супутника, а для посадки на них людини і повернення на корабель застосувати невеликий злітно-посадочний корабель, розрахував траєкторію руху ракети до Місяця (так звана «траса Кондратюка») і т. д.

Через десять років на власні кошти тиражем 2000 екземплярів Юрій Кондратюк видав книгу «Завоювання міжпланетних просторів». У цій книзі були детальніше розглянуті питання, про які йшла мова в роботі «Тим, хто читатиме, щоб будувати», крім того, було запропоновано використовувати для постачання супутників на навколоземній орбіті ракетно-артилерійські системи (в даний час це реалізовано в транспортній системі «Прогрес»), досліджені способи теплового захисту кораблів.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Юрій Кондратюк записався в народне ополчення. На початку липня загін Кондратюка пішов на фронт. Останній його лист знайомим датований 4 січня 1942 року. Довгий час про його долю нічого не було відомо. За деякими даними, Кондратюк загинув 25 лютого 1942 року біля села Кривцово Калузької області.

Після історичного польоту на Місяць група американських космонавтів і конструкторів побувала в Новосибірську. Біля будинку, де жив і працював Юрій Кондратюк, Ніл Армстронг набрав у жменю землі. Людина, що перша ступила на поверхню Місяця, сказала: «Ця земля мені так само дорога, як місячний грунт…»

Антон Макаренко з’явився на світ у місті Білопілля Сумського повіту Харківської губернії 1 (13) березня 1888 року. Батько його, Семен Григорович, був маляром у залізничних майстернях, мати, Тетяна Михайлівна, займалася домашнім господарством і підробляла де могла. Родина була небагатою, але, за розповідями самого Антона Семеновича, батьки його були людьми веселими, життєрадісними. У 1901 році молодий Макаренко вступив до чотирикласного училища в Кременчуці, яке в 1904 році закінчив лише з п’ятірками. Після закінчення училища Макаренко поступив у тому ж Кременчуці на річні вчительські курси.

До 1914 року Антон Семенович викладав в залізничних училищах малювання, російську мову, креслення. На початку Першої світової війни вступив (витримавши неабиякий конкурс) до вчительського інституту, що відкрився в Полтаві. Навчання в ньому Макаренко перервав у 1916 році, коли його призвали до армії. Там він, правда, не затримався, і вже в березні 1917 року був звільнений у запас у зв’язку з короткозорістю. Антон Семенович повернувся в інститут і закінчив його в тому самому році із золотою медаллю.

У 1920 році на Макаренка чекало призначення, яке змінило його життя і зробило його знаменитим: він став завідувачем Полтавською колонією для малолітніх правопорушників. Осиротілі діти, що огрубіли під час довгого безпритульного життя, практично не піддавалися перевихованню – вони продовжували красти, хуліганити, тікати з-під нагляду. Тут спершу була потрібна тверда рука. Але однієї жорсткості було мало. Це і зрозумів Макаренко після перших невдач на новому педагогічному тернистому шляху. Так почала народжуватися знаменита Макаренківська система – максимум вимогливості, але і максимум пошани до людини.

Перша колонія Макаренка отримує ім’я М. Горького і незабаром перетворюється на зразкову. У 1926 році колонія перебралася під столичний Харків – у Куряж, де об’єдналася з іншою подібною установою, що славилася у всій Україні підбором найбільш важких дітей. Проте, спираючись на вихованців із Полтави, Макаренко швидко наводить лад. У 1928 році колонію відвідав сам Горький і відзначив: «Величезного значення і вражаюче вдалий педагогічний експеримент ваш має світове значення».

Горький же допомагає Макаренку на його літературній дорозі. Перші статті Антона Семеновича про життя колоністів вийшли в 1923 році в полтавській газеті «Голос праці» і в журналі «Новими стежками». У 1927-му з’явилися перші розділи «Педагогічної поеми». Горькому Макаренко ще в 1914 році надіслав на рецензію своє перше оповідання «Дурний день», а з 1925 року педагог уже вів постійне листуванні зі своїм літературним кумиром.

У грудні 1927 року Антону Семеновичу доручили організувати зразково-показову колонію імені Ф. Е. Дзержинського, для чого на околиці Харкова було виділено простору будівлю з приміщеннями для спалень, класів, майстерень і так далі. Макаренко прийняв колонію ще до того, як пішов з поста завідувача Курязькою колонією, а в 1928 році повністю переключився на роботу з федівцями. Тут трудова система Макаренка досягла свого логічного завершення.

Продовжувалася і літературна діяльність Макаренка. У 1932 році він опублікував перший великий художній твір «Марш 30 року». Про свою роботу в колонії ім. Дзержинського він написав у повісті «ФД-1» (уціліла частина рукопису була надрукована лише в 1950 році). При активній допомозі Горького в 1933—1935 роках була видана «Педагогічна поема».

Останні місяці свого життя Антон Семенович провів у Підмосков’ї. 1 квітня 1939 року він сів в електричку, тримаючи в руках перевірений ним сценарій художнього фільму «Прапори на баштах». У поїзді йому стало погано, і він раптово помер від серцевого нападу. Останніми його словами були: «Я письменник Макаренко».

Знаменитий філолог О. О. Потебня вважав, що його схильність до мовознавства була спадковою рисою. Опанас Єгорович Потебня-старший, коли служив на Кавказі, досконало оволодів турецькою, перською, добре знав вірменську мову. А його брат Харитон займався арабською, перською мовами і кількома горськими наріччями. Після відставки Опанас Єгорович повернувся в свій скромний маєток – хутір Манево поблизу села Гаврилівка (нині Полтавська обл.) і одружився з молодшою дочкою сусіда-поміщика, Марією Іванівною Марковою. 10 (22) вересня 1835 року у них народився син Олександр. Згодом всіх дітей сімейства відразу після народження батько записував у кадетський корпус, але первістка було вирішено віддати в гімназію в польському місті Радомі.

У 1851 році Олександр вступив на юридичний факультет Харківського університету, а через рік, захопившись українським фольклором, змінив його на історико-філологічний. І хоча в університеті було заборонено викладання рідної мови, випускну роботу на тему «Перші роки війни Хмельницького» Олександр написав на основі українських літописів, народних пісень і інших фольклорних матеріалів. Так він став «кандидатом університету» (1856) і отримав право викладати російську словесність – спочатку в 1-й міській гімназії, а потім в університеті.

Робота молодого ученого «Мисль і мова» (1862) дала йому можливість очолити кафедру порівняльного мовознавства. Але перш ніж приступити до нових обов’язків, ад’юнкт Потебня відряджався університетом за кордон. Свої заняття в Німеччині, Чехії, Австрії він підпорядкував підготовці до викладання індоєвропейських мов. Проте нові знання далеко від батьківщини не радували його, і, «на подив чиновників міністерства», через рік він самовільно повернувся до Харкова.

У 1874 році Олександр Опанасович Потебня захистив докторську дисертацію «Із записок з російської граматики». Ця робота поставила його в ряд провідних філологів свого часу і забезпечила авторитет у науці. У ній на величезному фактичному матеріалі він пояснював безліч різних мовних явищ, простежував історію і становлення окремих граматичних категорій (іменник, прикметник, дієслово) і показував історичні зміни в структурі української, російської й інших слов’янських мов. Багато уваги автор приділяв і питанням словотворення. Він досліджував цю тему впродовж всього життя.

У 1880—1890-х роках О. О. Потебня знов зосередився на питаннях поетики, історії літератури, етнографії і фольклору. Відомий Олександр Опанасович і як видавець, редактор і перекладач. Він відредагував і підготував до друку твори в чотирьох томах Квітки-Основ’яненка (1887—1890), написав вступ і обширні примітки до «Слова о полку Ігоревім» (1887), редагував і опублікував фольклорні матеріали і поезії І. Манжури (1888). Останньою роботою Потебні-видавця стали «Малоруські домашні лікарські порадники» (1890).

У 1890 році здоров’я Олександра Опанасовича різко погіршало, і він був вимушений спочатку скоротити кількість лекцій, а потім і взагалі запрошувати студентів додому. 11 грудня 1891 року Потебня помер і був похований на харківському міському кладовищі. Дослідження Олександра Опанасовича Потебні в галузі взаємовідношення мови і нації, мови і мислення, походження мови, філософії мовознавства, а також його погляди на міфологію, фольклор і літературу отримали подальший розвиток і, як і раніше, викликають величезний інтерес філологів, філософів, етнологів і лінгвістів.

Сикорський – дивовижна особа. При вивченні його біографії здається, що він прожив не одну, а декілька життів. І в кожнім добився дуже багато…

25 травня (6 червня) 1889 року в родині Івана Олексійовича Сикорського, відомого психотерапевта і професора Київського університету Св. Володимира, з’явилася п’ята дитина, яку назвали Ігорем. У 1903 році, пішовши стопами старшого брата, він вступив у Петербурзький морський корпус, потім якийсь час учився за кордоном, в Парижі, а в 1907 році повернувся до Києва і став студентом Київського політехнічного інституту.

Авіацією Ігор захопився ще в дитинстві, в 12 років він самостійно побудував свою першу модель вертольота. А в липні 1909 року двадцятирічний студент у дворі свого київського будинку закінчив складання першого в Російській імперії вертольота, який був готовий для випробувань. Ця машина в повітря так і не піднялася – не було двигуна, який зміг би забезпечити потрібну підйомну силу, але ця відносна невдача Сикорського не зупинила. Він хіба що змінив напрям і зайнявся конструюванням літаків.

Разом зі своїм товаришем Ф. І. Билинкіним на околиці Куренівського аеродрому в Києві Сикорський будує невелику майстерню. 3 червня 1910 року на літаку власної конструкції С-2 Ігор вперше піднявся в повітря. А вже в 1912 році студента, що недовчився, запросили на посаду конструктора повітроплавного відділення «Російсько-балтійського вагонного заводу» (РБВЗ). Саме тут Сикорський будує свої багатомоторні машини, які прославили його на весь світ. У травні 1913 року в повітря піднявся «Російський витязь» – перший у світі чотиримоторний літак. А в кінці того самого року перший політ зробив «Ілля Муромець» – літак, на якому були встановлені кілька світових рекордів вантажопідйомності, тривалість польоту і т. д.

У березні 1918 року Ігор Сикорський емігрував за кордон, спочатку до Франції, а потім до США. У цей момент закінчилося, так би мовити, його перше життя. Починалося інше – на чужій землі, де він міг розраховувати тільки на свої сили. Протягом декількох років Сикорський читав лекції, а в 1923 році разом з кількома російськими емігрантами організував компанію «Сикорський аероінжиниринг», яка в 1928 році увійшла до складу корпорації «Юнайтед ейркрафт». На початку Другої світової війни Ігор Іванович створив півтора десятка літаків, зокрема, займався гідропланами. Спочатку це був перспективний напрямок, проте до кінця 1930-х років стало ясно, що час «літаючих кораблів» минув.

Сикорському знову довелося шукати свою нішу. І він вирішив повернутися до того, з чого починав. 14 вересня 1939 року в повітря піднявся перший експериментальний вертоліт конструкції Ігоря Сикорського. Після випробувань і доведення в 1942 році в серію пішов вертоліт S-42. Ця модель стала єдиним вертольотом, що застосовувався в бойових діях країнами антигітлерівської коаліції. Цей успіх дозволив фірмі Сикорського звестися на ноги. Надалі машини його конструкції стали еталоном вертольотобудування. За запропонованою схемою Сикорського – один гвинт з так званим автоматом перекосу і хвостовим рульовим гвинтом – будувалося 90 % всіх вертольотів у світі.

У 1958 році Ігор Іванович пішов з поста керівника своєї фірми. Тепер у нього з’явилося значно більше часу, щоб зайнятися своїм «третім життям». У Сикорському дивовижним чином поєднувалися і досить жорстка ділова людина, і керівник, і філософ, що писав праці на богословські теми. Окрім цього, він входив у правління різних фондів (Толстовського, Пушкінського та ін.), надавав допомогу православним організаціям, виступав з лекціями і доповідями. Помер Ігор Сикорський 26 жовтня 1972 року в Істоні, штат Коннектикут.

Георгій Гамов народився 20 лютого (4 березня) 1904 року в Одесі. Батько, вчитель російської мови і літератури, заохочував захоплення сина точними науками, і завдяки його підтримці в 1921 році після закінчення школи Георгій зміг вступити на математичне відділення Новоросійського (Одеського) університету, а рік потому – на фізико-математичний факультет університету Петрограда, який став центром радянської фізичної науки, що зароджувалася.

У 1926 році Георгій достроково, за три роки, закінчив університет. У тому самому році його рекомендували для поїздки на стажування за кордон, але всі необхідні документи були готові тільки через два роки. Для Гамова це був щасливий квиток – в університеті німецького міста Геттінген він потрапив у групу Макса Борна, який по праву вважається одним з основоположників квантової фізики. Георгій займався проблемою альфа-розпаду, одного з видів радіоактивності. Він сформулював квантово-механічну теорію альфа-розпаду, давши перше успішне пояснення поведінки радіоактивних елементів. Ця робота зробила Гамова знаменитим у науковому світі. Після Німеччини Георгій рік пропрацював у Копенгагені у Нільса Бора, побував у знаменитій Кавендишській лабораторії Кембриджського університету, де зустрічався з Ернстом Резерфордом.

Після повернення додому в 1931 році Георгій Гамов працював старшим науковим співробітником Фізико-техничного інституту АН СРСР і старшим радіологом Державного радієвого інституту в Ленінграді. У березні 1932 року учений, якому було всього 28 років, був вибраний членом-кореспондентом Академії наук – наймолодшим за всю її історію.

Здавалося, Гамов був приголублений радянською владою, про його успіхи писала «Правда», а «головний пролетарський поет» Дем’ян Бєдний складав вірші. Але з кожним днем Георгій Антонович бачив, що радянська наука все більше і більше ізолюється від західної, і це, на його думку, був шлях у нікуди. «Першою ластівкою» для Гамова став Міжнародний конгрес з ядерної фізики в Римі в 1931 році, на який ученому так і не вдалося поїхати – влада не дала дозвіл на виїзд. Відтоді Гамов почав шукати шлях, щоб залишитися за кордоном назавжди. Відповідна нагода трапилася в 1933 році. Георгій Антонович був запрошений на VII Сольвєївський конгрес у Брюсселі. Ученому вдалося пробитися на прийом до В. М. Молотова, тодішнього глави радянського уряду, і добитися візи для себе і дружини.

Пробувши якийсь час у Європі, в 1934 році Георгій (з того часу його ім’я зазвичай вимовлялося на англійський зразок – Джордж) Гамов емігрував у США. Він був запрошений на посаду професора в університет Вашингтона. Працюючи в США, Гамов зробив ряд найважливіших відкриттів: створив першу послідовну теорію еволюції зірок з термоядерним джерелом енергії, спільно зі своїм другом Едвардом Теллером запропонував теорію будови червоних гігантів, розробив теорію утворення хімічних елементів шляхом послідовного нейтронного захоплення і модель «гарячого Всесвіту» (розвиток теорії Великого вибуху), в рамках якої передбачив існування так званого реліктового випромінювання і оцінив його температуру. З літа 1948 року Гамов також брав участь у створенні американської водневої бомби.

У середині 1950-х інтереси Джорджа Гамова досить несподівано перемістилися в область біології. Він запропонував концепцію генетичного коду, припустивши, що в його основі знаходяться триплети нуклеотидів. Подальший розвиток науки показав, що Гамов мав рацію в своїх припущеннях. У 1968 році американські учені Холлі, Коран і Ніренберг, що розшифрували «за підказкою» Гамова генетичний код, були удостоєні Нобелівської премії.

Крім чисто наукових досліджень, Дж. Гамов приділяв багато уваги популяризації науки. Він є автором десятка науково-популярних книг, які видавалися багатьма мовами. У 1956 році ЮНЕСКО нагородила ученого премією Калінга – найпрестижнішою нагородою, яка вручається за популяризацію науки. Помер Джордж Гамов 19 серпня 1968 року в місті Боулдер (штат Колорадо).

Американці вважають Карла Сагана своїм героєм, і для цього є безперечні підстави, оскільки народився і виріс він у США. Але і ми маємо всі права на знаменитого ученого, адже його предки, як по батьківській, так і по материнській лінії, походили з України. Батько Карла, Самуїл Саган, народився в 1905 році в Кам’янець-Подільському. Дід ученого, Лейб Грубер, був човнярем на Бугові біля Львова, тут же пройшло дитинство і матері Карла Рейчел Грубер, яка на початку ХХ століття разом з батьками переїхала до Сполучених Штатів.

Карл Саган народився 9 листопада 1934 року в Нью-Йорку. У 1951 році він вступив до університету Чикаго, в 1954-му отримав ступінь бакалавра, в 1960-му став доктором астрономії і астрофізики. У 1960—1962 роках молодий учений працював асистентом в Йоркській обсерваторії університету Чикаго, Каліфорнійському університеті в Берклі і Стенфордському університеті.

З середини 1950-х років Карл Саган активно включився в наукову діяльність. Проблематика його робіт присвячена походженню життя і можливості його існування поза нашою планетою. Саган припустив існування на Марсі великих перепадів висот, тлумачив сезонні зміни контрасту між світлими і темними областями перенесенням пилу з високогірних областей в низини і навпаки. Карл Саган є творцем так званої «парникової моделі» атмосфери Венери, яка пояснює факт високої температури на поверхні планети. Крім того, в своїх роботах він відзначав, що глобальне потепління – це штучна небезпека, причиною якої є діяльність людини, і провів паралель між цим явищем і перетворенням Венери в жарку, непридатну для життя планету внаслідок дії парникових газів. Учений брав активну участь у програмах космічних досліджень Венери, Марса, Юпітера і Сатурна.

Усесвітню популярність Карлу Сагану принесли його книги і телесеріали, присвячені космосу й іншим областям науки. Учений, на відміну від багатьох своїх колег, був переконаний, що розкрити таємниці Всесвіту можна, об’єднуючи вагомі дослідження з діяльністю щодо їх пропаганди серед «необізнаних». Створене в 1979 році Карлом Саганом Планетне товариство до кінця ХХ сторіччя стало найбільшим об’єднанням людей, що цікавляться космосом. Книга Карла Сагана «Космос» англійською мовою стала найбільш масовим науково-популярним виданням в історії, а знятий за нею телесеріал з автором у ролі розповідача подивилося більше півмільярда жителів планети. У 1978 році інша книга Сагана – «Дракони Едему: Міркування про еволюцію людського мозку» була удостоєна найпрестижнішої американської нагороди в галузі літератури – Пулітцерівської премії.

Плідна діяльність ученого і популяризатора була, на жаль, підірвана важкою хворобою. Карл Саган помер на 63-му році життя 20 грудня 1996 року в Сіетлі.

Династія Струве – явище унікальне не тільки в астрономії, але і в науці взагалі. За 120 років її представники збагатили світову науку блискучими ідеями і відкриттями. Родоначальником династії є академік Вільгельм Якоб (Василь Якович) Струве (1793—1864) – засновник і перший директор знаменитої Пулковської обсерваторії під Санкт-Петербургом. Продовжив справу батька Отто Васильович Струве (1819—1905), очоливши Пулковську обсерваторію в 1862—1889 роках. Деякі з його синів (у нього було 18 (!) дітей) за сімейною традицією також стали астрономами. Один із них – Людвіг Оттович Струве (1858—1920) в 1894 році переїхав до Харкова. Тут 30 липня (12 серпня) 1897 року і народився останній представник «зоряної» династії – Отто Людвігович Струве.

У дитинстві й юності Отто проявляв блискучі математичні здібності, і тому після закінчення гімназії в 1915 році поступив на фізико-математичний факультет Харківського університету. У роки Першої світової війни в суспільстві були сильні анти-німецькі настрої, говорити німецькою мовою було заборонено навіть у лютеранській церкві. Проте все це не вплинуло на патріотичні почуття представників родини Струве. У червні 1916 року за порадою батька Отто перервав навчання в університеті і поступив у Михайлівське артилерійське училище в Петрограді. У лютому 1917 року прапорщик легкої артилерії Струве відправився на Турецький (Кавказький) фронт. Після підписання в березні 1918 року Брест-Литовського мирного договору вже поручиком Отто Струве демобілізувався і повернувся до Харкова.

Склавши іспити за повний курс навчання, в 1919 році Отто отримав пропозицію залишитися в університеті для підготовки до професорського звання. Проте навчання знову довелося перервати. Коли в червні 1919 року до Харкова увійшла Добровольча армія генерала Денікіна, поручик Струве визнав своїм обов’язком записатися в її ряди. У боях з більшовиками він був поранений, разом з білою армією відступив до Криму. У листопаді 1920 року Отто Струве емігрував до Туреччини.

Восени 1921 року Струве перебрався до Нью-Йорка. Працюючи асистентом Йоркської обсерваторії, він одночасно вчився і в 1923 році отримав ступінь доктора університету Чикаго. У 1932 році Отто Людвігович стає директором Йоркської обсерваторії і одночасно очолює «Астрофізичний журнал», який він незабаром перетворив з другорядного спеціалізованого в загальнонаціональне видання.

В середині 1930-х років Отто Струве очолив роботи із створення обсерваторії Макдональд (за іменем банкіра, що заповів Техаському університету величезну на ті часи суму – 800 тисяч доларів). Обсерваторія, розташована в горах Техасу на висоті 2000 метрів, була обладнана телескопом діаметром 2,1 метра – на той час другим за величиною у світі. Обсерваторія Макдональд стала національним астрономічним центром США, який очолив Отто Струве.

Крім організаторської, Отто Людвігович займався, звичайно, і науковою діяльністю. Його праці в основному стосуються зоряної спектроскопії і фізики зоряних атмосфер. Спільно з колегами він розробив метод визначення швидкості осьового обертання зірок, знайшов швидкості обертання великої кількості зірок, підготував чотиритомну серію збірників «Зоряна спектроскопія».

У 1947 році Отто Струве перебрався до Каліфорнії, де керував астрономічним відділенням університету в Берклі. На цей час почала розвиватися нова галузь астрономії – радіоастрономія. У 1959 році Отто Людвігович очолив Національну радіоастрономічну обсерваторію, що стало ще одним підтвердженням його видатних заслуг. Помер О. Л. Струве в Берклі 6 квітня 1963 року.

Тамм – унікальний учений, і ця унікальність – не тільки в його, без сумніву, геніальних наукових досягненнях. Ігор Євгенович завжди був еталоном ученого – інтелігентний, але при цьому твердий і рішучий в тому, що стосувалося його поглядів і переконань. Тамма дуже поважали за кордоном, в стані «вірогідного супротивника». Провідна американська газета «Вашингтон пост» писала про нього, що це не пропагандист, який «володіє словом, або дипломат, який уміє постояти за себе, не самовдоволений міщанин, а висококультурний учений, заслуги якого дозволяють йому мати широту поглядів і свободу їх виразити, недоступні для багатьох його співвітчизників». І це дійсно так, Ігор Євгенович був одним з небагатьох, хто відкрито відстоював свою точку зору, і тих, з ким влада, хоч і мимоволі, змушена була рахуватися…

Ігор Тамм народився 26 червня (8 липня) 1895 року у Владивостоці, в родині інженера-будівельника Євгена Федоровича Тамма, німця за походженням, і його дружини Ольги Михайлівни. Незабаром родина переїхала в Україну, в Єлисаветград (нині – Кіровоград). У 1913 році, після закінчення місцевої гімназії, Ігор виїхав до Единбурга, де провів рік в університеті. Після повернення до Росії він поступив на фізичний факультет Московського університету, який успішно закінчив у 1918 році. Будучи старшокурсником, Ігор як вільнонайманий медичної служби брав участь у Першій світовій війні.

З 1919 року Тамм викладав фізику спочатку в Кримському університеті в Сімферополі, а пізніше в Одеському політехнічному інституті. У 1922 році Ігор повернувся до Москви, працював в Комуністичному університеті ім. Свердлова, а з 1924-го почав читати лекції в Московському державному університеті, де з 1930 по 1937 рік був професором і завідувачем кафедрою теоретичної фізики. Кар’єра молодого ученого розвивалася дуже швидко: у 1933 році він отримав ступінь доктора фізико-математичних наук, тоді ж став членом-кореспондентом Академії наук СРСР. У 1934 році академія переїхала з Ленінграда до Москви, і Ігор Євгенович став завідувачем сектором теоретичної фізики академічного Інституту ім. П. Лебедєва; цей пост він займав до кінця життя.

Наукові інтереси ученого були багатогранні, його дослідження присвячені класичній електродинаміці, квантовій механіці, теорії твердого тіла, фізичній оптиці, ядерній фізиці, теорії елементарних частинок, проблемам термоядерного синтезу. Одним з найбільших досягнень Ігоря Тамма стало пояснення, спільно з І. М. Франком, ефекту Вавилова – Черенкова. У 1934 році Павло Черенков, працюючи в лабораторії Сергія Вавилова і спостерігаючи заломлюючі середовища, під дією гамма-випромінювання, виявив випромінювання. Хоча Черенков описав дане випромінювання і довів, що це не люмінесценція, його походження він зрозуміти не зумів. Тамм і Франк припустили, що це дія електрона, який рухається швидше, ніж світло в середовищі, і за допомогою цієї моделі змогли пояснити ефект Вавилова – Черенкова. У 1946 році за своє відкриття Тамм, Франк, Черенков і Вавилов отримали Сталінську премію, а в 1958-му вчені (вже без Вавілова, він помер на той час) були удостоєні Нобелівської премії з фізики.

У післявоєнні роки Ігор Євгенович займався проблемами термоядерного синтезу, розробив так звану каскадну теорію потоків космічних променів, у 1950 році разом з Андрієм Сахаровим запропонував метод утримання газового розряду за допомогою могутніх магнітних полів – принцип, який дотепер покладають в основу бажаного досягнення контрольованої термоядерної реакції. Величезне значення мала і педагогічна та організаційна діяльність ученого. Він перетворив фізичну лабораторію Московського університету на провідний дослідницький центр, за його ініціативою квантова механіка і теорія відносності були введені в навчальні плани з фізики на всій території Радянського Союзу. Ігор Євгенович створив школу фізиків-теоретиків, серед його учнів – В. Гінзбург, М. Марков, Д. Блохінцев, Л. Келдиш. Помер видатний учений і педагог 12 квітня 1971 року в Москві.

Відомий письменник і журналіст Ярослав Голованов сказав про Михайла Янгеля: «Так трапилося, що при його житті про нього взагалі нічого не писали, а після смерті – куди менше, ніж він того заслуговував…»

Михайло Янгель народився 25 жовтня (7 листопада) 1911 року в селі Зирянова Іркутської губернії. Багатодітна родина Янгелів (дванадцятеро дітей) – жили, ясна річ, небагато, і молодшому поколінню змалку доводилося заробляти собі на хліб. Після закінчення 7-го класу Михайло виїхав до Москви, де вже був його старший брат Костянтин, працював на ткацькій фабриці, одночасно вчившись у фабрично-заводському училищі.

У 1931 році Михайло Янгель вступив до Московського авіаційного інституту, який закінчив у 1937-му з відзнакою за фахом «літакобудування». Далі була робота в конструкторських бюро Полікарпова, Мікояна, М’ясищева, відрядження в США.

Після закінчення в 1950 році Академії авіаційної промисловості Михайло Кузьмич був направлений в НДІ-88 – за цією абревіатурою ховався Науково-дослідний інститут ракетної техніки. У 1951 році Янгель стає одним із заступників головного конструктора С. П. Корольова, а ще через рік – директором інституту.

Янгелю були підпорядковані сам інститут, дві його філії, експериментальні цехи і десяток конструкторських бюро. У тому числі і КБ С. П. Корольова. Яка б не була велика людина, вона ніколи не буває ідеальною. Сергій Корольов, при всіх його заслугах, дуже ревно ставився до своєї «монополії» в галузі ракетної техніки, а у верхах цю монополію вирішили порушити. У результаті Корольов фактично був підпорядкований Янгелю.

Відносини між двома «головними конструкторами» були дуже непростими. Корольов просто ігнорував роботу НДІ-88, Янгель же, людина м’якша, навіть написав заяву з проханням звільнити його з посади директора НДІ. У 1954 році ситуація розв’язалася таким чином: у Дніпропетровську, де під будівництво ракет Корольова був перепрофільований споруджуваний автомобільний завод, було засноване і Особливе конструкторське бюро № 586 (ОКБ-586), яке очолив М. К. Янгель. У завдання ОКБ входила розробка нового типу ракет, що використовують так зване висококипляче паливо і мають автономну систему керування.

Конкуренція між двома «космічними фірмами» продовжувалася. До 1957 року в ОКБ-586 підготували до випробувань свій перший проект – балістичну ракету Р-12. У неї був конкурент – ракета КБ Корольова Р-7, перший старт якої був запланований на квітень 1957 року. Але перший її пуск пройшов невдало – ракета вибухнула, другий – те ж саме… А 22 червня в небо вперше злетіла Р-12. Старт пройшов успішно. Одна за одною ракети Янгеля стартували в небо і відпрацьовували без зауважень намічену програму. З 1959 року Р-12 була прийнята на озброєння ракетних військ.

Паралельно з розробкою Р-12 ОКБ-586 отримало нове завдання – розробити першу двоступінчату ракету на висококиплячих компонентах палива. Терміни встановили дуже стислі. Перший запуск ракети мав відбутися 24 жовтня 1960 року. Коли виникли неполадки в системі керування, прис у тній на космодромі Байконур командувач ракетними військами стратегічного призначення (РВСП) маршал М. І. Недєлін дав указівку усунути їх. Прямо на заправленій ракеті… Близько 18.00 відбувся несанкціонований запуск двигунів, а потім могутній вибух. Вибух і пожежа забрали життя 78 чоловік, у тому числі і маршала Недєліна. Янгель, що знаходився на пусковому майданчику, врятувався буквально дивом…

Не зважаючи на катастрофу, роботи по Р-16 продовжилися. 2 лютого вона вперше піднялася в небо. А незабаром Р-16 стала базовою ракетою для створення угруповання міжконтинентальних ракет РВСП.

У Радянському Союзі грошей на космос не шкодували. Але навіть для наддержави витрати ставали непідйомними. У цій ситуації Янгель прийшов до простого і при цьому геніального рішення – потрібно створювати бойові ракети так, щоб їх можна було використовувати і для цивільних запусків. За цим принципом на базі бойових ракет були створені космічні носії «Космос-1», «Інтеркосмос», «Циклон-2», «Циклон-3».

В останні роки життя Михайло Янгель займався проектами ракет Р-36 і Р-36М. Остання, що отримала назву SS-18 і яку на Заході називали «Сатаною», була наймогутнішим у світі ракетним комплексом. Сам Михайло Кузьмич не дожив до того моменту, коли стартувала перша Р-36М (серце не витримало в день його 60-ліття – 25 жовтня 1971 року), але його учні довели його замисли до реального втілення.

Дмитро Чижевський – один з найоригинальніших мислителів українсько-російської еміграції XX століття, гуманітарій-енциклопедист, учений зі світовим ім’ям, що здійснив значний вплив на західноєвропейську і американську славістику. Його роботи насичені масою приміток, виносок, доповнень, в яких указується вельми широке коло літератури з досліджуваної проблематики, що перетворювало деякі з них в довідкові посібники з даного питання. Яскравою ілюстрацією вищесказаного можуть служити, наприклад, роботи узагальнючого систематизуючого характеру – такі, як «Філософія в Україні. Спроба історіографії питання» (1926), «Нариси з історії філософії в Україні» (1931), «Гегель в Росії» (1933), «Філософія Г. С. Сковороди» (1934), «Історія української літератури від витоків до епохи реалізму» (1956) та інші.

Дмитро Іванович Чижевський народився 4 квітня 1894 року в Олександрії, над тиховодною річкою Інгулець в степовій Україні, в колишній Херсонській губернії (нині Кіровоградська обл.). Доля спочатку благоволила до Дмитра. За Олександрійською класичною гімназією послідували Петербурзький (1911—1913) і Київський (1913—1917) університети. Захоплення математикою і астрономією змінилося стійким інтересом до філософії, індоєвропейської лінгвістики і слов’янської філології.

Винісши з родинного оточення ідею служіння народу, Чижевський-студент прагнув реалізувати її у досить модних у той час серед молоді захопленнях – викладанні мовознавства на Жіночих курсах Жакуліної, марксизмі, РСДРП, членом якої він став. «Я був соціал-демократом, – згадував учений, – і, врешті-решт, поліція заарештовує мене в 1917 році». Звільнила його Лютнева революція, і в 1921 році він міг би вже приступити до викладання в Київському інституті народної освіти, оскільки отримав там посаду доцента. Але життя розпорядилося інакше: після нового арешту (тепер уже більшовиками) і втечі з табору для інтернованих Чижевський разом з молодою дружиною Лідією Ізраїлівною Маршак нелегально перебрався до Польщі.

З 1924 року Дмитро повністю присвятив себе науковій і педагогічній діяльності: спочатку в Німеччині, а потім тривалий час – у Чехословаччині. З 1926 року Чижевський став професором Українського педагогічного інституту ім. М. П. Драгоманова, був учасником Празького лінгвістичного гуртка і співробітничав з науковим центром українознавства – Українським вільним університетом. З 1932 року він знову працював у Німеччині, вів, пройшовши за конкурсом, курси славістики в Галльському університеті. У 1933 році йому був присуджений вчений ступінь доктора філософії.

Після переїзду в 1945 році в західну частину Німеччини Чижевський, подібно до багатьох емігрантів, був позбавлений життєвої стабільності. Жив він у Марбургу і як професор співробітничав з кількома німецькими університетами. Потім у 1949 році приїхав у США і на прохання Гарвардського університету вів курс на факультеті славістики.

В Америці його зустріли без особливого ентузіазму, тому учений почувався там не в своїй тарілці. У результаті в 1956 році він знову повернувся до Німеччини. Там, в Гейдельбергу, Чижевський провів останні роки життя. У 1962 році він був обраний дійсним членом Гейдельберзької академії наук, там же і завершився його життєвий шлях. Дмитро Іванович помер 18 квітня 1977 року в повній самоті (з дружиною він не жив ще з початку 1940-х років) і був похований на Бергфрідгофському кладовищі. Згодом його дочка Тетяна Чижевська продала архів і унікальну у своєму роді бібліотеку, яка на той час налічувала вже 12 тис. томів, за символічну суму в 20 тис. марок Гейдельберзькому університету, в бібліотеці якого вони зараз і знаходяться.

Великий Гете одного разу сказав, що той, хто був добрим громадянином своєї епохи, має більше прав і шансів бути сучасником всіх епох майбутнього. Це твердження якнайкраще підходить до Михайла Петровича Драгоманова – одного з видатних громадських діячів України XIX сторіччя. У цій талановитій людині вельми органічно поєдналися політичний діяч і учений-політолог, дослідник вітчизняної і всесвітньої історії, соціолог, економіст, етнограф, фольклорист, публіцист і літературознавець.

Михайло Петрович народився в 1841 році в місті Гадячі Полтавської губернії, в дрібномаєтній дворянській родині. У 1853 році він вступив до полтавської гімназії, де із захопленням почав вивчати римську історію, латинь і німецьку мову. Величезне враження справили на Драгоманова уроки історії, на яких один із молодих викладачів гімназії прагнув прищепити своїм учням гуманістичні і ліберальні ідеї, роз’яснював причину тих або інших політичних подій у Російській імперії. Восени 1859 року Михайло почав навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету і відразу потрапив у гурток студентів, що організовували перші недільні школи в Росії. Свої педагогічні досліди Драгоманов продовжив, викладаючи російську історію в Педагогічній школі в Києві.

Після закінчення університету в 1863 році Михайло Петрович почав роботу над дисертацією і одночасно викладав географію в 2-й київській гімназії. Через рік він з успіхом захистив свою роботу «Імператор Тиберій» і став доцентом на кафедрі всесвітньої історії.

У 1870 році Драгоманов виїхав за кордон. Протягом трьох років він подорожував по Німеччині, Польщі, Австрії. Повернувшись на батьківщину, видав збірку українського фольклору, почав активно співробітничати в київському Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства.

Літом 1875 року Драгоманов поїхав в Галичину на перше українське віче. Ця поїздка принесла Михайлу Петровичу багато неприємностей: ученого несправедливо звинуватили в тому, що нібито він настроював галичан об’єднатися з Польщею, і звільнили з університету за «неблагонадійність». Драгоманов був вимушений покинути батьківщину і виїхати до Женеви, де прожив майже 15 років. Тут він видавав журнал «Громада», який відразу ж привернув до себе увагу передових людей Європи. За словами І. Франка, «Громаду» згадувала, «то сперечавшись, то хваливши або прямо черпаючи факти, преса французька, німецька, польська і російська і не тільки в конституційній Європі…» Драгоманов вважав, що увагу Європи до проблем України можна привернути і за допомогою повного видання «Кобзаря» і народних пісень. Не жаліючи ні сил, ні грошей, він працював не покладаючи рук і здійснював ці проекти.

У травні 1878 року Михайло Драгоманов виступив у Парижі на літературному конгресі із сміливою доповіддю «Література українська, поскрибована російським урядом». «Членам конгресу, – сказав учений, – можливо, важко буде повірити в те, щоб ціла література в Європі була заборонена, і щоб така нечувана подія могла відбутися в середині XIX століття». У кінці доповіді Михайло Петрович звернувся до конгресу із заявою від імені всього українського народу, в якій висловив надію, що конгрес не залишиться осторонь і знайде спосіб допомог ти Україні в ситуації, що склалася. Це були дійсно сміливі слова, сказані на захист української мови. Отож, Драгоманов став першим, хто звернувся з українським питанням до Європи.

Велику увагу в своїх брошурах Михайло Петрович приділяв проблемі рідної мови. На його думку, тільки справжня українська школа, «яка не може бути живою без української мови», і розвинена національна культура можуть прищепити підростаючому поколінню любов до України, виховати гідних громадян, які зможуть з часом захищати інтереси своєї держави на міжнародній арені.

У 1889 році Драгоманов на запрошення болгарського уряду переїхав у Софію, де очолив кафедру всесвітньої історії Софійського університету. Досконало оволодівши болгарською мовою, Михайло Петрович зачарував слухачів своїм красномовством і ерудицією. Сучасники відзначали, що його лекції пролітали, як одна мить.

Незважаючи на те, що Драгоманов довгі роки провів за кордоном, думки про Україну ніколи не покидали його. В останньому листі до своєї племінниці і послідовниці Лесі Українки учений писав: «Невже я так і помру, не побачивши українського неба і верб над водою?..» Він помер 20 червня 1895 року і був похований у Софії.

Інтерес до точних наук в уродженця Львова Станіслава Мартіна Уляма (він народився 13 квітня 1909 року) виявився дуже рано. У десять років він вже читав Ейлера і Пуанкаре, цікавився теорією відносності Ейнштейна. У 1927 році талановитий хлопець поступив у Львівську політехніку (нині Національний університет «Львівська політехніка») і незабаром став учнем видатного математика, одного з творців сучасного функціонального аналізу Стефана Банаха.

У 1929 році тоді ще студент Станіслав Улям опублікував свою першу статтю, в 1932-му він захистив магістерську, а рік потому – докторську дисертацію. Незабаром він познайомився з Джоном фон Нейманом – видатним американським математиком, що зробив величезний внесок у розвиток квантової фізики, теорії множин, інформатики та ін. Між Нейманом і Улямом зав’язалося листування, а в 1935 році Нейман запросив свого молодого колегу на роботу в Принстонський університет. Для Станіслава почалося життя між двома континентами. Йому гірко було розлучатися з батьківщиною, проте він розумів, що фашизм неминуче розповсюджується по Європі, і залишатися далі удома просто небезпечно для життя. Востаннє Станіслав Улям відвідав Львів у серпні 1939 року, за тиждень до початку Другої світової війни, після чого разом з молодшим братом Адамом (він, до речі, став професором Гарвардського університету і одним з найвідоміших на Заході совєтологів) остаточно переїхав до США.

У 1943 році за протекцією фон Неймана Станіслав приєднався до «Манхеттенського проекту» – програми створення американської атомної бомби. Звичайно, Улям, як і інші учені зі світовими іменами, що брали участь в цьому проекті, чудово розуміли, що працюють над зброєю, яка водномить здатна знищити десятки і сотні тисяч життів. Але потрібно враховувати і те, що, по-перше, Друга світова війна була в самому розпалі, а по-друге, з погляду фізики робота над атомною бомбою дозволила зробити просто неймовірну кількість блискучих відкриттів.

Після створення атомної бомби С. Улям прилучився до роботи над проектом термоядерної зброї. Цікаво, що в роботі над водневою бомбою і в СРСР, і в США склалася приблизно однакова ситуація: основні ідеї лідерів створення водневої бомби – Зельдовича і Теллера відповідно, показали свою повну неспроможність. Станіслав Улям перевірив розрахунки Теллера і переконався, що вони не працюють. Теллер, людина дуже амбітна, скаженів, коли виходець зі Львова стверджував, що його підхід не дозволяє генерувати достатньо тепла для початку реакції синтезу, тобто термоядерної реакції. А незабаром Улям, використовуючи новий могутній на ті часи комп’ютер, знайшов потрібне рішення: необхідно використовувати дві атомні бомби, висаджуючи одну вслід за другою, і тоді почнеться термоядерна реакція. Теллер використав ці результати для розробки надійного термоядерного пристрою. Внесок Уляма був настільки вагомим, що Едвард Теллер був просто змушений включити його ім’я в патент на винахід водневої бомби.

Хоча Станіслава Уляма найчастіше згадують як одного з винахідників водневої бомби, сам учений вважав своїм найбільшим винаходом так званий «вибуховий», або «ядерний космічний двигун внутрішнього згорання». Улям описав цей пристрій у 1947 році, надихнувшись романом Жюля Верна «Із Землі на Місяць». Цей проект, здавалося, відкриває просто фантастичні перспективи – недаремно у команди учених був девіз: «Марс – до 1965 року, Сатурн – до 1970-го!». Але проект виявився дуже дорогим, і всі сили США були кинуті на випередження СРСР у «космічній гонці».

Коли проект ядерних космічних двигунів був зупинений, Улям переключився на абсолютно інше завдання – досягнення біології, перш за все відкриття ДНК, надали цікаві перспективи використання математичних методів. Практично до найостанніших днів життя Станіслав Улям працював над створенням мови програмування для вирішення біологічних завдань. Крім того, він написав декілька книг, так би мовити, математико-філософського характеру, а також автобіографічну книгу «Пригоди математика». Помер Станіслав Улям 13 травня 1984 року в місті Санта-Фе.

Аристократичний рід Могил був одним з найвідоміших і наймогутніших у Молдавії і Валахії (на той час володіння імперії Османа), і деякі історики припускають навіть, що своїм корінням він сягав часів Римської імперії. Історикам вдалося більш-менш точно встановити день народження Петра Могили. В одному з присвячених йому панегіриків сказано, що він «народився незадовго до свята Різдва Христового, а саме 21 грудня [за ст. стилем], в день пам’яті київського митрополита св. Петра, на честь якого йому і дано ім’я Петро». А ось рік, в якому він народився на світ, учені трактують по-різному. Більшість дійшли висновку, що це 1596-й, але існують версії, в яких називаються і 1597-й, і 1590-й, і навіть 1574 рік, що додає митрополитові двадцять років життя.

Про дитинство Могили відомо тільки те, що ріс він у Молдавії з п’ятьма братами і рано залишився сиротою – у жовтні 1607 року його батько був отруєний політичними суперниками. Через декілька місяців через негативне ставлення до їх родини нового молдавського воєводи мати з дітьми переїхала до Польщі, де у роду були зв’язки. Опікуном юного Могили став коронний канцлер і гетьман С. Жолкевський. Під заступництвом цієї патріотичної і релігійної людини Петро перебував аж до битви під Цецорою (1620). Жолкевський загинув у програному туркам бою, а його протеже, який тоді вже був старшиною польської армії, дивом залишився живий. Тепер протектором Могили став гетьман Хоткевич, з яким він брав участь у 1621 році в битві під Хотином.

Наприкінці літа 1627 року Петро відійшов від мирських справ і надів чернечу рясу. Ця дата стала межею між двома періодами його життя – світським і релігійним, молдавсько-польським і українським. Простим ченцем Могила пробув недовго. Вже 16 вересня 1627 року на провінційному сеймі Печерського капітула в Житомирі він був обраний архімандритом Києво-Печерського монастиря. У листопаді того самого року прийшов високий дозвіл від короля Польщі Сигізмунда III, і на день народження (за іншими даними – на Різдво) відбулося посвячення його в сан архімандрита.

Особливу увагу Петро Могила приділяв розвитку культури і науки. Під його опікою була заснована орієнтована на Європу школа латино-польського напрямку при Лаврі (1631), яка пізніше, об’єднавшись з братською школою на Подолі, отримала назву «Могилянської колегії» і стала найзнаменитішим освітньо-науковим центром у Східній Європі. Пізніше цей навчальний заклад був перейменований в Києво-Могилянську академію і став одним з найбільших у світі.

Після кончини Сигізмунда III в 1632 році польський трон зайняв його син Владислав. У прийнятих на сеймі «Пунктах заспокоєння народу руського» серед іншого промовлялось і про призначення нової церковної ієрархії. 3 листопада 1632 року Петро Могила був обраний митрополитом Київським.

Петро Могила пробув у сані митрополита 14 років, і ці роки по праву вважаються українським Ренесансом. Він активно займався реформацією церкви: ввів дисципліну і строгу мораль у монастирях, заборонив двошлюбність серед священиків, заснував церковний суд і повністю підпорядкував метрополії розрізнені християнські братства. При Могилі Київ, який недаремно називали другим Єрусалимом, досяг рівня відомих центрів християнського світу.

Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Петро Могила почив вічним сном 1 січня 1647 року. Сучасник митрополита, письменник Лазар Баранович, писав: «Могила приховала від нас Могилу. При цьому пастирі піднялася у нас добра нива…»

«Історія – це не опис життя вождів і ідей, а опис прагнень, дій і почуттів народу» – таким було кредо Миколи Костомарова, якому він прагнув слідувати впродовж усього свого життя.

Знаменитий історик народився 4 (16) травня 1817 року в слободі Юрасовка Острогозького повіту Воронезької губернії. Після непоганої домашньої підготовки, якою займався його батько, колишній суворовський капітан, великий поклонник ідей французьких енциклопедистів XVIII століття, Микола був відданий до Москви в приватний пансіонат. Там відразу ж виявилися блискучі здібності хлопчика, який заслужив від учителів прізвисько «enfant miraculeux» (чудова дитина).

Закінчивши курс у Воронезькій гімназії, в 1833 році Костомаров поступив у Харківський університет. Після завершення навчання в університеті в 1837 році Микола вступив на військову службу в Кінбурнський драгунський полк в Острогозьку, проте незабаром зрозумів, що військова служба йому чужа. Під враженням повістей Гоголя Костомаров сам узявся за перо. Вже в 1838 році він видав під псевдонімом Ієремія Галка свій перший літературний твір – драму «Сава Чалий», написану українською мовою. Наступного року вийшла збірка віршів «Українські балади», трохи пізніше – «Вітка».

13 січня 1844 року Миколі Костомарову присвоїли ступінь магістра історичних наук. Незабаром молодий учений приступив до написання роботи про Богдана Хмельницького, що стала найважливішою в його житті. Бажаючи ближче дізнатися про місцевість, де відбувалися описувані ним події, він влаштувався на роботу вчителем – спершу в гімназії в Рівному, а потім у Києві.

У 1846 році вчена рада Київського університету одноголосно обрала М. І. Костомарова ад’юнкт-профессором кафедри російської історії. Він продовжував працювати над книгою про Хмельницького, підготував і опублікував уривки зі своїх лекцій окремою книгою під назвою «Слов’янська міфологія».

У Києві Микола Іванович зблизився з представниками української інтелігенції М. Гулаком, О. Марковичем, В. Білозерським, П. Кулішем, Т. Шевченком. Незабаром в їх середовищі зародилася і окріпнула ідея створення товариства, метою якого було б здійснення ідей слов’янської єдності на принципах рівноправ’я народів, ліквідації кріпосного права, релігійної і соціальної свободи. Такою організацією і стало Кирило-Мефодіївське братство. Костомаров розробив його основні програмні положення. У березні 1847 року Кирило-Мефодіївське братство в результаті доносу зазнало розгрому, учений у числі інших його членів був арештований. Після річного перебування в Петропавловській фортеці Костомарова відправили до Саратова в адміністративне заслання.

Весною 1859 року Петербурзький університет запросив Миколу Івановича очолити кафедру російської історії. Після викликаного студентськими заворушеннями 1861 року закриття Петербурзького університету декілька професорів, у тому числі і Костомаров, влаштували в Міській думі систематичні публічні лекції, відомі як Вільний університет. Сам учений читав лекції із стародавньої історії Російської держави.

Покинувши Петербурзький університет, з 1861 по 1865 рік Микола Костомаров написав і видав більше 200 робіт, серед яких такі значні дослідження, як «Північноросійське народоправство», «Лівонська війна», «Смутні часи Московської держави», «Останні роки Речі Посполитої», «Руїна», «Мазепа», три томи «Російської історії в життєписах її найголовніших діячів», а також численні повісті, оповідання, нариси, дослідження в області фольклору. Він підготував до видання і відредагував твори Т. Шевченка (1866), брав участь у публікації «Російської історичної бібліотеки», журналу «Вісник Європи», у багатьох історичних з’їздах.

У січні 1875 року Костомаров важко захворів. Турботи про його здоров’я взяла на себе Аліна Леонтіївна Крагельська, давня учениця Костомарова і його колишня наречена. Багато років тому вони були розлучені долею. І лише тепер самотній «старий», що так і не оженився, і овдовіла мати трьох дітей змогли поєднатися. Повінчавшись 9 травня 1875 року, подружжя переїхало з галасливої столиці в село Дідівці на Полтавщині. Трохи видужавши, історик повернувся до улюблених занять. Але хвороба і роки брали своє. М. І. Костомаров помер 7 квітня 1885 року в своїй петербурзькій квартирі на Васильєвському острові і був похований на «Літературних мостках» Волковського кладовища.

Іван Харитоненко, селянський син з багатодітної родини, вчився в церковнопарафіяльній школі, працював конторником у бакалійних лавках. У 1850 році разом з партнером, заручившись кредитом московських купців, відкрив власну справу, спочатку торгував цукром, брав в оренду невеликі цукрові заводи. Справа росла, і до кінця життя Іван Герасимович володів сімома цукровими заводами, 40 тисячами десятин землі в Харківській і Курській губерніях. Представництва торгового дому «Харитоненко і син» працювали не тільки в Російській імперії, але і за її межами. Головна ж контора знаходилася в Сумах – місті, яке в другій половині ХIХ сторіччя жило й розвивалося і завдяки діяльності родини Харитоненка.

Продовжувачем справи батька став його єдиний син Павло. Він народився 5 січня 1853 (за іншими джерелами – 1852) року, здобув домашню освіту і з юних літ прилучався батьком до справ цукрової імперії Харитоненка. Він не просто успадкував заводи і землі батька (Іван Герасимович помер у 1891 році), але і всіма силами прагнув розширити сімейний бізнес. Павло Іванович орендував і купував нові землі, але основну увагу він приділяв модернізації виробництва на всіх його етапах. Для підвищення продуктивності бурякових плантацій Павло Іванович розпорядився щорічно проводити в своїх маєтках наукові семінари для агрономів і фахівців цукрових заводів. Він засновує декілька дослідних полів, а в 1897 році на базі Парафіївського дослідного поля виникла дослідно-селекційна станція. На заводах товариства «Харитоненко і син» використовувалося тільки найсучасніше устаткування.

Крім безпосереднього управління своїми заводами, Павло Іванович був постійним членом об’єднань російських цукрозаводчиків, заступником голови Товариства цукрозаводчиків, входив у ради директорів багатьох підприємств, керував Бєлгород-Сумською залізницею, Сумськими машинобудівними майстернями і тому подібне.

Особливе місце в житті родини Харитоненків займали добродійність і меценатство. Іван Герасимович свого часу пожертвував 90 тисяч рублів на спорудження дитячого притулку, 100 тисяч – на будівництво гуртожитку для студентів Харківського університету, багато жертвував на інші учбові заклади і добродійні установи.

Його син пішов ще далі – Павло Іванович був одним із найбільш відомих меценатів Російської імперії. Його колекція живопису вважалася однією з кращих у країні, він очолював московське відділення Російського музичного товариства, був почесним членом Петербурзької академії мистецтв, першим головою Товариства друзів Румянцевського музею в Москві (нині – Музей образотворчого мистецтва ім. О. С. Пушкіна), фінансував зведення пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві. У Сумах на гроші П. І. Харитоненка був побудований кадетський корпус ціною в півтора мільйона рублів, міст через річку Сумку, за рахунок мецената студенти-українці вчилися в Московській консерваторії. У 1899 році Павло Іванович був удостоєний чину дійсного статського радника, а також йому надали потомствене дворянство. Він власноруч обрав гаслом свого дворянського гербу «Працею звеличуюся». Помер П. І. Харитоненко 13 квітня 1914 року і був, згідно із заповітом, похований у Сумах, на кладовищі при Петропавлівській фортеці, поряд з батьком.

Відомі українські підприємці Терещенки увійшли до історії як великі цукрозаводчики і землевласники: перед революцією 1917 року їм належало 11 цукрових заводів, а також 150 тис. десятин землі. Деякі представники династії успішно займалися й іншими видами бізнесу. Особливий інтерес представляє особа Миколи Артемійовича, підприємницька діяльність якого принесла сімейству широку популярність і славу.

Микола народився 14 (26) жовтня 1819 року в Глухові Чернігівської губернії в родині дрібного крамаря Артемія Яковича Терещенка. Вже замолоду Микола почав займатися власною справою – торгівлею зерном. Оскільки місцевий глухівський ринок був обмежений і давно поділений, молодий Терещенко вирішив купити волів, навантажити на вози хліб і відправитися до Криму. Вигідно збувши товар і домовившись з місцевими купцями про наступні постачання, він повернувся в Глухів, але не з грошима, а з сіллю і рибою, які швидко продав на місцевому ринку.

До цієї справи приєдналися і молодші брати, Федір і Семен. Поступово їм вдалося накопичити чималий капітал, і на початку 1870-х років Терещенко придбав Тьоткінський цукровий завод у Курській губернії. За ним послідували інші заводи: Старо-Осетинський у Чернігівському повіті і Андрушівський у Житомирському. На початку 1880-х років у володінні «Товариства цукробурякових і рафінадних заводів братів Терещенків» були найбільші підприємства цукрової галузі Російської імперії.

Слід зазначити, що, прагнучи до скорочення витрат на переробку і виробництво цукру, модернізуючи заводи, брати Терещенки чималі засоби витрачали на забезпечення необхідних умов праці і побуту для заводських робітників. При кожному підприємстві були лікарні, аптеки, школи, житлові приміщення.

У 1900 році на цукробурякових заводах Терещенка вироблялося 28 тис. тонн цукрового піску, на винокурних заводах – близько 4 млн літрів спирту-ректифікату, а на млинах – 12 тис. тонн муки різних сортів. До кінця життя Микола Артемійович отримував чистий річний прибуток у розмірі 10 млн крб і вважався одним з найбагатших людей у Російській імперії.

Завдяки старанням цукрозаводчика в країні фактично була заснована «друга Третьяковка» – 30 грудня 1904 року відбулося освячення Київського музею зарубіжного мистецтва, основу зібрань якого склали твори з сімейної колекції Терещенка. Крім участі в створенні першого публічного музею, він передав частину своєї колекції Музею російського мистецтва. Але особливо багато зробив Микола Артемійович для підтримки освітніх установ. У Києві важко було знайти навчальний заклад, який був би заснований або розвивався без його матеріального сприяння. На спорудження Політехнічного інституту він пожертвував 150 тис. крб, фінансував будівництво Комерційного училища, чоловічої торгової школи, створення Народної аудиторії, Народного будинку товариства письменності, Мар’їнського дитячого будинку, Рубежівської виправної колонії для малолітніх злочинців, чоловічої і жіночої гімназій на Подолі, Першої київської гімназії.

Знаменитий цукрозаводчик і меценат помер у Києві 19 січня 1903 року і був похований поряд з батьками, братом Федором і дружиною Пелагеєю Георгіївною в Глухові, в побудованій ним Трьох-Анастасіївській церкві. У 1909 році на міській площі Глухова жителі міста встановили чудовому земляку бронзовий пам’ятник: Терещенко сидить у кріслі з високою спинкою в спокійній позі людини, що задумалася. Під час революції пам’ятник був знятий з п’єдесталу, розбитий і до нашого часу, на жаль, не зберігся, та зате досі димлять по Україні труби цукрових заводів дореволюційної споруди. Хіба це не гідний пам’ятник їх засновникові – видатному промисловцеві Миколі Артемійовичу Терещенку?

Олексій Кирилович Алчевський народився у Сумах в 1835 році в родині власника бакалійної лавки. Від батька Олексій успадкував в першу чергу заповзятливість, освіту ж здобув досить слабку – закінчив два класи місцевого училища. Розвернути активну економічну діяльність він вирішив у Харкові, куди і переїхав у 1860 році. Тут Олексій відкрив скромну чайну фірму. За книги про фінанси і торгівлю засів самостійно, як і просто за книги. Потяг Алчевського до знань був виключно великий – недаремно він через деякий час почав активно трудитися на просвітницькому терені, очолював місцеву «Громаду», спонсорував проекти своєї дружини Христини Данилівни.

Справи Олексія Кириловича йшли в гору в міру розвитку в Росії капіталістичних відносин. Він сам і рухав їх вперед. У 1868 році Олексій Алчевський заснував у Харкові перший в Україні банк комерційного кредиту (Харківський торговий банк), через три роки він же створив перший у всій імперії Земельний банк. Незабаром Олексій Алчевський був обраний головою Харківського біржового комітету.

Олексій Кирилович шляхом купівлі земель у поміщиків, укладення договорів з селянами придбав мало не половину всієї нинішньої Луганської області. Тут він заснував Донецько-Юр’ївське металургійне товариство (ДЮМТ), тут же провадило основні роботи також засноване Алчевським Олексіївське гірничо-промислове товариство. Він був категоричним супротивником проникнення на російський ринок і російські заводи іноземного капіталу – бельгійців, французів, англійців. Кілька разів представники зарубіжних компаній робили Алчевському спокусливі пропозиції з продажу контрольного пакету акцій його підприємств (наприклад, гірничопромислового товариства, акції якого спочатку коштували п’ятсот рублів, а потім – по дві тисячі), але йшли ні з чим.

У Харкові (вище про це вже говорилося) Алчевський особисто брав участь у ряді просвітницьких проектів – створенні публічної бібліотеки (нині ім. Короленка), товариства розповсюдження письменності серед народу. Комітет цієї організації в Сумах очолив брат Олексія Микола. У Сумах же брати Алчевські відкрили жіночу недільну школу, публічну бібліотеку. Слід зазначити, що Алчевські дуже цікавилися саме українською культурою, ратували за її розвиток. У збірці «Що читати народу» були окремі розділи, присвячені українським письменникам, насамперед Шевченкові. Перший у місті пам’ятник Кобзареві був установлений на території садиби Алчевських у 1899 році. Олексій Кирилович активно працював у «Громаді» (у тому числі і тоді, коли їй довелося піти в підпілля). Син Іван, працюючи у Большому театрі в Москві, заснував музично-драматичне товариство «Кобзар».

У 1900 році в країні почалася економічна криза (у 1900—1903 роках нею була уражена вся світова економіка), зростала кількість банкротів, закривалися найбільші заводи, товари не знаходили попиту. Якийсь час підприємства Алчевського продовжували працювати, наче і не відбувалось нічого – на підтримку виробництва і зарплат Олексій Кирилович почав використовувати не доходи від продажів, а резерви Земельного банку. Врешті-решт банк розорився. Весною 1901 року Алчевський вперше відправився «на поклін» до імператора: він просив про розміщення на його заводах державних замовлень. Уряд харківському підприємцю відмовив – чи то тому, що мстив йому за попередні відмови, чи то під натиском іноземного лобі. 7 травня 1901 року Олексій Кирилович загинув під поїздом на Царськосельському вокзалі. Дотепер обставини його смерті залишаються нез’ясованими. Версії такі: нещасний випадок, самогубство підприємця, що розорився і зневірився, або… Акції підприємств Алчевського скуповувалися французами і бельгійцями за лічені місяці після його смерті. У той самий час дослідники стверджують, що фінансове положення Олексія Кириловича було далеко не таким плачевним, він ще мав у своєму розпорядженні декілька мільйонів рублів. Втім, інші історики доводять, що борг Алчевського складав 19 мільйонів рублів, і без продажу підприємств виплатити його він не міг би…

Хоч би там як, працівники ДЮМТ зберегли пам’ять про свого добродійника. У 1903 році на їх прохання станція Юр’ївка була перейменована в Алчевськ, а слідом за станцією так само було назване і селище, що знаходиться поряд.

Майбутній творець марки «Davidof» – символу буржуазної респектабельності і розкоші – народився в Києві 11 березня 1906 року в родині дрібного тютюнового торговця Генріха Давидова. Коли в 1913 році в Києві почалися погроми єврейських кварталів, родині Давидових довелося рятуватися втечею. Через три місяці, після неприємної і незручної подорожі з гонитвою, бійками і незаконним перетином державних кордонів, емігранти дісталися до Швейцарії. Тут, у Женеві, Генріх за пару місяців відкрив таку ж тютюнову крамницю, як і на батьківщині.

Після закінчення в 1924 році середньої школи Зіновій, що почав іменуватися на західний зразок – Зіно, відправився до Південної Америки примножувати знання, необхідні для успішного ведення бізнесу. За декілька років він пройшов шлях від хлопчика на побігеньках у тютюновому магазинчику до закупника тютюну для великих фабрик. У Гавані Зіно став одним із перших європейців, що викурили справжню кубинську сигару. Спробувавши її, він загорівся бажанням відіслати партію таких же сигар батькові: той з кожним новим листом все частіше натякав на те, що улюбленому чаду пора самому окупати витрачені на його освіту гроші. У 1931 році Зіно повернувся до Швейцарії.

Давидов ніколи не став би Давідоффим, якби не мав комерційного дару. На початку Другої світової війни він за безцінь скупив у французької тютюнової монополії величезну партію кубинських сигар, які підлягали неминучій німецькій реквізиції. Залишається тільки здогадуватися про те, за яку шалену ціну Давідофф продав цю партію після падіння фашистської Німеччини.

Бізнесмен наполегливо робив ставку на елітарність і ексклюзивність свого продукту – сигари «Davi dof» зав жди робилися тільки вручну. Промисловець Давідофф у спілці зі своїм давнім другом і великим любителем сигар Ернстом Шнайдером, главою великої швейцарської фірми з імпорту тютюну «Оттіньє Імпекс компані», зробив ставку саме на ручне виробництво. Сигара за 15 доларів, коньяк за 150, сигарниця вартістю 2 тисячі й інші дорогі «ілюзії», якими, за визнанням Давідоффа, він «торгував усе життя», повинні були обдарувати покупця частиною його душі.

У 1970 році Зіно об’єднав капітали зі Шнайдером, який серйозно взявся за маркетинг і виробив філософію компанії «Давідофф оф Женева». Філософія ця проста: «Фірма проводить найкращі в світі сигари незалежно від того, в скільки їй це обходиться». Незважаючи на «молодість», ці сигари встигли заслужити любов найвпливовіших і найзнаменитіших людей у всьому світі. Їх палять Арнольд Шварценеггер і Вупі Голдберг, Рокфеллер-молодший і Лорен Хатон, Джек Ніколсон і Лінда Євангеліста.

У 1986 році Давідофф познайомився з Жілем Хеннессі, представником родини, що з 1765 року займається виробництвом прекрасних коньяків, і, мабуть, тоді у них і зародилася ідея створення коньяку, що відповідає запаху сигар. Через декілька років містична витівка втілилася в реальність.

«Я все життя торгував мріями й ілюзіями, – говорив Зіно на схилі віку. – Батько міг би мною пишатися, адже саме цього він хотів». Пишатися, до речі, є чим. В усьому світі прізвище київського емігранта носять 39 престижних магазинів. Зараз одна тільки лондонська філія фірми «Давідофф оф Женева» продає за один рік більше 400 тисяч сигар 220 видів. І всі вони, звичайно, зроблені вручну. Під маркою «Davi dof» виробляється безліч елітних товарів: сигари, люльки, коньяк, вироби зі шкіри, модний одяг, духи, аксесуари.

Незадовго до смерті, в 1995 році Зіно признався, що жалкує лише про одне: його справа переросла сімейний бізнес, а єдина дочка Софія відмовилася його очолити. Вона з дитинства страждала сильною алергією на тютюн…

Чи важко заробити багато грошей, стати мільйонером або навіть мільярдером? Напевно, нелегко. Але, як це не дивно, ще важче витратити великі гроші. Ні, в тому, щоб скуповувати найдорожчу нерухомість у найдорожчих містах світу, накупити золота, діамантів і дорогих машин, нічого складного немає. Але хіба залишаться в пам’яті людей ці будинки і машини? Звичайно ж, ні.

Колись Україна була славна своїми меценатами: Харитоненко, Терещенко, Алчевські – ці люди уміли витрачати гроші не тільки на себе, але і на інших, і тому їхні імена увійшли до історії. Потім традиції меценатства були надовго забуті, але, на щастя, у наш час знайшлися люди, які змогли їх відродити. Один з таких людей – Віктор Пінчук.

Він народився 14 грудня 1960 року в Києві. Батько Віктора, Михайло Аронович, був металургом, листопрокатником, а мама, Софія Йосипівна, працювала науковим співробітником в Дніпропетровському металургійному інституті. У 1983 році Пінчук з відзнакою закінчив Дніпропетровський металургійний інститут, а в 1987-му захистив кандидатську дисертацію.

У 1990 році Віктор Пінчук разом з родичами заснував приватну компанію «Інтерпайп», основним завданням якої було впровадження інноваційних розробок у сфері технології виробництва труб.

У 1998 році молодий бізнесмен прийшов у велику політику. Він стає депутатом Верховної Ради третього скликання, працює в комітеті економічної політики, а з серпня того ж таки року очолює підкомітет з питань підприємництва, інвестиційної політики і антимонопольного законодавства Комітету з питань економічної політики, управління народним господарством, власності й інвестицій. Своє рішення зайнятися політичною діяльністю Віктор Михайлович коментував таким чином: «Я, як і інші, з того покоління бізнесменів, які балотувалися до парламенту, сподіваючись щось змінити. Адже ми були просунутими людьми, першим поколінням успішних, і ми хотіли реалізувати себе».

З 2006 року Віктор Пінчук фактично йде з політики і концентрується на підприємницькій і добродійній діяльності. У ході реструктуризації групи «Інтерпайп» на її базі було створено ряд самостійних бізнесів. У 2007 році Пінчук заснував «East One» – міжнародну інвестиційно-консалтингову групу, інвестиційний портфель активів якої включає більше 20 бізнесів і широкомасштабних проектів в Україні і за кордоном – зокрема компанію «Інтерпайп» і засоби масової інформації: телегруппу Star Light Media, що об’єднує телеканали «Новий», ICTV, CTБ, а також супутниковий телеканал QTV і музично-розважальні канали М1 і М2; газету «Факти і коментарі»; видавництво «Економіка»: журнал «Інвестгазета», газету «Справа», ТОП-100 та ін.

З 1992 року Віктор Пінчук підтримує різноманітні добродійні проекти в Україні і за її межами. У 2006 році він об’єднав цю діяльність у Фонд Віктора Пінчука, який визнаний найбільшою добродійною організацією в Україні.

Мета Фонду – надати новим поколінням можливість стати творцями свого майбутнього, для чого Фонд реалізовує проекти в Україні і по всьому світу. Серед найпомітніших акцій Фонду Віктора Пінчука – створення центру сучасного мистецтва PinchukArtCentre, який почав свою роботу в 2006 році. На сьогоднішній день цей центр визнаний найбільшою і динамічною арт-установою в Україні і Східній Європі. PinchukArtCentre робить значний внесок у становлення нових художників в Україні і світі. У 2008 році при підтримці центру була встановлена премія для молодих українських художників, в 2009-му – всесвітня премія Future Generetaion Art Prize. Завдяки підтримці Віктора Михайловича українські глядачі могли бачити і чути виступи легенд світової музики: Елтона Джона, Пола Маккартні та ін.

У 2010 році він зайняв 37 місце в щорічному рейтингу британського журналу «Art Review» «100 найбільш впливових людей у світі сучасного мистецтва».

У 2009 році Віктор Пінчук став першим в історії українським громадським діячем, що увійшов до списку «100 найвпливовіших людей світу» за версією американського журналу «Тайм». 8 жовтня 2010 року в Нью-Йорку на дев’ятій щорічній церемонії «Погляд у майбутнє» Віктор Михайлович і його дружина Олена Пінчук отримали нагороду Фонду Елтона Джона за вагомий внесок у боротьбу зі СНІДом. Вперше за дев’ять років з моменту встановлення цієї престижної і почесної нагороди її володарями стали представники Східної Європи.

Про Тараса Шевченка, мабуть, найзнаменитішого з діячів української культури, написана велика кількість наукових праць і статей, романів і повістей, знято немало художніх і документальних фільмів. Ім’я Великого Кобзаря увічнене в тисячах назв міст і сіл, вулиць, вузів і театрів. Проте його людська суть, як і раніше, залишається в тіні, як і багато подробиць біографії. Навіть прізвище поета у деяких шевченкознавців викликає сумнів. Згідно з їх розшуками, Шевченко – вуличне прізвисько Тараса Григоровича. Є. Маланюк у «Нарисах з історії нашої культури», зокрема, писав: «А що Тарас Шевченко мав прізвище також Грушевський, на це вперше вказав (1898 р.) Олександр Кониський у своїй і досі цілісній монографії. Проте і нині, на жаль, проблема справжнього родового прізвища Шевченка не прояснена…»

Впродовж багатьох десятиліть найрізноманітніші культурно-політичні сили намагалися створити потрібний їм образ Шевченка. «Якийсь символ просто затуляв людину. Більше того – повнокровна, жива, складна особистість заважала створенню цього самого символу. Тому і трапилося те, що трапилося: Шевченко забронзовів настільки, що перетворився на бога. А хто особливо замислюється про долю богів?» – писала про це Ганна Соболевськая.

Слова «Т. Г. Шевченко – перший національний поет і слава України», на жаль, давно стали штампом. І вимовляються вони найчастіше не з гордістю, а з деяким навіть відстороненням, що граничить з байдужістю. Небагато пам’ятають, що Т. Г. Шевченко не тільки Великий Кобзар, але перш за все людина, якій, як будь-кому з нас, були властиві свої бажання, пристрасті і прагнення.

Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії у родині кріпосних селян поміщика В. Енгельгардта. Через два роки родина хлопчика перебралася в село Кирилівку, де і пройшло дитинство поета. Убогим і смутним було життя батьків Тараса. Мати Катерина Якимівна, надірвавшись від непосильної праці, часто хворіла. Її, як писав сам Шевченко, «ще молодую у могилу нужда та праця положила». Вона померла на сороковому році, коли Тарасу не було і десяти. У тому самому році батько одружився удруге на вдові з трьома дітьми. Мачуха ставилася до Тараса суворо. А коли через два роки помер батько хлопчика, його життя стало зовсім безрадісним. Кріпосний, та до того ж круглий сирота, Тарас з 11 років був вимушений мандрувати з одного місця на інше, наймаючись у служіння. У свій час він був кухарчуком, потім пастухом овець, майже рік наймитував у місцевого священика. Дитячі враження залишили глибокий слід у свідомості Шевченка і, ймовірно, неабиякою мірою вплинули на формування його особистості і творчості.

Ще за життя батьків Тарас був відданий «в науку» до вчителя-дячка П. Рубана. За два роки хлопчик навчився читати і писати, а можливо, освоїв і деякі основи арифметики. Вже тоді у нього виявилися здібності до малювання. Він сам говорив, що ще в дитинстві мріяв «зробитися коли-небудь хоч посереднім маляром». Все, що відоме про дитину і підлітка Шевченка із спогадів і автобіографічних творів, свідчить про те, що він був по-справжньому художньою натурою, людиною, яка «не задовольниться тяжко заробленим шматком хліба, а прагнутиме до чогось вищого». Риси «незвичності» хлопчика відмітив ще батько, Григорій Іванович. Вмираючи, він говорив родичам: «Синові Тарасу з мого господарства нічого не потрібно; він не буде абиякою людиною: з нього вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; для нього мій спадок або нічого не означатиме, або ні в чому не допоможе».

Наприкінці 1828 року Тарас потрапив у служіння в будинок поміщика Павла Енгельгардта (позашлюбного сина В. Енгельгардта), який отримав у спадок маєток у селі Вільшани.

Весь цей час пристрасть до живопису не покидала юного Шевченка – у вільні хвилини він перемальовував лубочні картинки. Виявивши у хлопчика явні здібності до малювання, Енгельгардт вирішив зробити з нього домашнього живописця і відправив його в 1832 році на навчання до Петербурга, до «живописних справ цехового майстра» В. Ширяєва. До того, як потрапити в столицю, Шевченко якийсь час жив у Вільно разом зі своїм господарем, ад’ютантом литовського військового губернатора. Деякі дослідники вважають, що після цього він встиг побувати й у Варшаві, де навчався азам живопису у Жана Батіста Лампі-молодшого або у Яна Рустема. Цей період життя Шевченка – один з найзагадковіших, оскільки ні спогадів, ні свідчень про те, що відбувалося з ним протягом трьох років до появи в Петербурзі, немає.

У Петербурзі Тарас разом з учнями В. Ширяєва брав участь у розписах міських театрів. Незабаром після приїзду він подружився з учнем Академії мистецтв І. Сошенком. Ця людина дуже допомогла художнику-початківцю, познайомивши його з Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, з дозволу якого Шевченко почав відвідувати малювальні класи Товариства заохочення художників. 21 травня 1838 року Тарас був зарахований учнем Академії мистецтв. Він починає навчатися під керівництвом чудового художника Карла Брюллова – «Карла Великого», як називали його не тільки студенти, але і колеги. Шевченка ж в академії почали називати російським Рембрандтом, за існуючим тоді звичаєм давати найобдарованішим учням імена геніальних художників, з манерою яких роботи цих учнів мали найбільшу схожість. Один з улюблених студентів Брюллова, в живописі Шевченко досяг чималих успіхів – за картини «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці» (1840), «Циганка-ворожка» (1841), «Катерина» (1842) він був нагороджений срібними медалями. Успішно працював він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди та ін., автопортрети). В цей саме час прокинувся і поетичний талант Тарас а.

Шевченко почав писати, ще будучи кріпосним, – за його власними свідченням, в 1837 році. З перших поетичних проб відомими стали балада «Причинна» і «Чого мені тяжко, чого мені нудно…». Декілька своїх творів у 1838 році Шевченко віддав Є. Гребінці для публікації в українському альманаху «Ластівка». Але ще до виходу «Ластівки» (1841) 18 квітня 1840 року побачила світ перша, тоді зовсім невелика за об’ємом, збірка віршів Тараса Шевченка – «Кобзар». Традиційно вважається, що вихід «Кобзаря» – це подія в історії української літератури, за значущістю якій практично немає рівних. «Поява шевченківського «Кобзаря» в 1840 році в Петербурзі має вважатися епохальною датою в розвитку української літератури, – писав про це І. Франко, – другою після «Енеїди» Котляревського. Ця маленька книжечка відкрила немов нове світло поезії, вирвалася, як джерело чи стої, холодної води, засіяла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову».

Хоча перше видання «Кобзаря» складалося всього лише з восьми віршів («Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тарасова ніч», «Тополя» та ін.), багато хто побачив у них підтвердження того, що в українську літературу прийшов поет великого таланту. Враження, яке справив «Кобзар», посилилося, коли наступного року вийшов найбільший з творів Тараса Шевченка – історична поема «Гайдамаки». Проте далеко не всі зустріли нове творіння поета із захопленням. Один з найвпливовіших критиків того часу В. Бєлінський назвав Шевченка графоманом. «Поема наповнена викрутасами і замашками, властивими всім поганим піїтам… – писав він у рецензії. – Тут добре лаються, п’ють, б’ють, палять, ріжуть, ну зрозуміло, в антрактах кобзар (бо без кобзаря яка вже малоросійська поема!) співає свої натхненні пісні без особливого сенсу, а дівчина плаче, а буря гомонить…» Таким чином, ставлення до літературного таланту поета було неоднозначним. Негативну оцінку його творчості давав і російський поет А. Фет.

Проте були у таланту Шевченка і поклонники. Один із них – поет і перекладач В. Жуковський, якому на знак особливої прихильності і глибокої вдячності Шевченко присвятив знамениту поему «Катерина». У долі Тараса Шевченка В. Жуковський, так само як і К. Брюллов, зіграв значну роль.

З їх безпосередньою допомогою молодий Шевченко зміг позбутися від кріпосної залежності. От як писав про це сам поет: «Змовившись заздалегідь з моїм поміщиком, Жуковський просив Брюллова написати з нього портрет, з метою розіграти його в приватній лотереї. Великий Брюллов негайно погодився, і портрет у нього був готовий. Жуковський, за допомогою графа Вієльгорського, влаштував лотерею в 2500 рублів, і цією ціною була куплена моя свобода, 22 квітня 1838 р.».

Вже вільною людиною, студентом Академії мистецтв, автором «Кобзаря», в 1843 році Шевченко приїхав в Україну, здійснивши свою давню мрію. Майже рік він подорожував по містах і селах, відвідував рідних, знайомився з численними представниками української інтелігенції і освіченими поміщиками (М. Максимовичем, П. Кулішем, князем М. Рєпніним і його дочкою – письменницею В. Рєпніною та ін.). У подорожі Шевченко багато малював. Підсумком цієї поїздки став створений ним альбом офортів «Живописна Україна», який художник задумав як періодичне видання. Єдиний випуск цього альбому вийшов у 1844 році в Петербурзі.

У тому самому році Тарас Григорович закінчив Академію мистецтв зі званням «некласного вільного художника» і через деякий час знову виїхав в Україну. Він знову подорожує, відвідуючи Полтаву, Чернігівщину, Київщину й ін. За дорученням Київської археографічної комісії записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам’ятники, портрети і пейзажі. Повернувшись до Петербурга, Шевченко під враженням від подорожі багато пише. З жовтня по грудень 1845 року він переживає надзвичайний творчий підйом, створюючи один твір за іншим – «Єретик», «Сліпий», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Холодний яр», «Як умру, то поховайте…» («Заповіт») та ін. У 1846 році поет створює балади «Лілея» і «Русалка». Він планує нове видання «Кобзаря», куди повинні були увійти твори 1843—1847 років. Друзі і шанувальники почали збір коштів на видання, проте плани їх не здійснилися, оскільки в 1847 році Шевченко був арештований у справі про Кирило-Мефодіївське братство.

З групою опозиційно настроєних інтелігентів, з яких і складалося це таємне товариство, Тарас Григорович зійшовся ще в період роботи художником у Тимчасовій комісії з розбору стародавніх актів у Києві. У цьому гуртку схвально сприймалися його «волелюбні поезії», зокрема написана ще в Петербурзі поема «Сон», де в карикатурному вигляді зображався не тільки Микола І, але й імператриця Олександра Федорівна:

Деякі біографи вважають, що саме цей твір зіграв фатальну роль у житті Шевченка. При розгромі Кирило-Мефодіївського братства екземпляри тексту поеми разом з іншими його творами були виявлені у багатьох членів організації і представлені імператорові. Автор був покараний Миколою I з усією суворістю тодішніх законів і «за написання обурливих і надзвичайно зухвалих віршів» засуджений до заслання рядовим солдатом в Оренбурзький окремий корпус з вироком: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати». Місцевому начальству було доручено встановити за поетом «найсуворіший нагляд, щоб від нього ні в якому разі не надходили обурливі і пасквільні твори». Нез’ясована суворість царського вироку Тарасові Шевченку дотепер залишається однією із загадок у життєписі поета, адже більшість членів таємного товариства відбулися вельми м’якими покараннями і навіть не втратили права робити кар’єру на державній службі. Чому ж такий суворий був імператор до Шевченка, невблаганно відхиляючи всі прохання про помилування засудженого? Деякі дослідники вважають, що відповідь на це питання потрібно шукати в біографії самого поета. Річ у тім, що до часу проведення слідства про Кирило-Мефодіївське товариство Шевченко був уже відомий Миколі I. Адже саме царська родина кількома роками раніше придбала в лотереї портрет пензля Брюллова, викупивши таким чином майбутнього великого поета і художника з кріпосної неволі. Не останню роль зіграла в цьому імператриця, так характерно зображена в поемі. Монарх не міг пробачити Шевченку нанесеної дружині образи. Тому-то Т. Г. Шевченко «за проявлену ним невдячність одностайно не заслуговує ніякої милості».

8 червня 1847 року Шевченка привезли в Оренбурзький край, в Орську фортецю, де він мав проходити солдатську службу. Перше враження від побаченого пізніше відіб’ється в повісті «Близнюки»: «Так от вона, знаменита фортеця Орська! – майже промовив я, і мені зробилося сумно, нестерпно сумно, неначе мене бог знає яке нещастя чекало в цій фортеці, а страшна пустеля, що її оточує, здавалася мені розверстою могилою, готовою поховати мене живцем…» Так у житті поета почалася «похмура монотонна десятирічна драма» солдатчини.

Незважаючи на царську заборону, Шевченко продовжував крадькома писати вірші, ховаючи їх. Поеми «Варнак», «Марина» (1848) і ціла серія ліричних віршів були написані у фортеці. У 1849—1850 роках у Оренбурзі він переписав ці «невольницькі поезії» в саморобну книжечку, яка потім отримала назву «Захалявна книжка». У 1848 році Шевченко як художник був включений до складу експедиції по обстеженню Аральського моря, де він багато малював і створив 350 акварельних пейзажів і портретів. У 1850 році Шевченко був арештований за порушення царської заборони писати і малювати. Після слідства його перевели в Новопетровську фортецю на півострів Мангишлак у Каспійському морі. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка: з обережності він був вимушений припинити писати і відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення. Але Тарас Григорович продовжував малювати, ліпив із глини і алебастру, написав декілька повістей російською мовою, в яких є немало «оренбурзьких» сторінок («Княгиня», 1853; «Музикант», 1854, та ін.). З негласного дозволу безпосереднього начальства в роки заслання Шевченко створив сотні малюнків і ескізів пейзажів, портретів і жанрових сцен. Серія його малюнків «Притча про блудного сина» є одним із найвищих досягнень в мистецтві живопису середини XIX сторіччя.

1 травня 1857 року було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка від солдатчини. 26 червня того самого року Тарас Григорович записав у щоденнику: «Впродовж десяти років я писався і підписував: «Рядовий Т. Шевченко». Сьогодні я вперше написав це звання, що радує душу, – “художник Т. Шевченко”». На початку серпня 1857 року поет покинув півострів Мангишлак.

Повернувшись до Петербурга, Шевченко дуже захопився гравюрою. Кроком вперед стали офорти, створені за фотографіями, які у той час були новинкою. Як графік він прославився майстерним відображенням світлотіні, вільним і точним рухом штрихів. Саме за офорти в 1860 році в Академії мистецтв «під мідь труб і литаврів» Т. Г. Шевченку було присвоєно звання академіка по класу гравюри.

За рік до цього Тарас Григорович побував на батьківщині. У нього виникла думка купити садибу над Дніпром. Він навіть вибрав мальовниче місце під Каневом, бажаючи поселитися тут із жінкою, про яку він якось особливо сильно мріяв останніми роками свого життя. Мріям цим, на жаль, так і не судилося справдитися… Будучи натурою чутливою і емоційною, Шевченко, як і кожен поет, закохувався часто. Але ща стя сімейного життя він так і не зазнав. Дворянки і княжни, що обдаровували його своєю увагою, не по спішали ввіряти поетові свою долю. Про любовні почуття Т. Г. Шевченка біографи пишуть дуже мало, приділяючи більше уваги його творчості. Проте в житті поета було немало муз, що надихали його, дарували йому радість і навівали смуток, кохали його і яких кохав він сам. Однією з них була княжна Варвара Рєпніна, якій поет присвятив такі рядки:

35-річна княжна була захоплена талантом і поезією Шевченка і, закохавшись у нього одного разу, зберегла це почуття на все життя. Поет з величезною шанобою віднісся до трепетного почуття Варвари, але не міг змусити серце відповісти на її щиру любов. Врешті-решт між ними зав’язалася тепла довірча дружба, що не уривалася майже до останніх років життя Т. Шевченка. Рєпніна надовго пережила свого кумира і померла в похилому віці в 1891 році.

1857—1858 роки в житті поета пройшли під знаком любові до юної красуні-актриси Катерини Піунової. Наступного року йому подобалася Харитя Довгополенкова, кріпосна дівчина, служниця в будинку двоюрідного брата В. Шевченка, яка відмовила йому. Пізніше, зустрівши чимось схожу на неї дівчину, поет знову виплекав надію на щастя. Закоханий, він у листах до друзів він вже називав її своєю майбутньою дружиною: «Наречену мою звуть Ликера». Як же він, самотній, мріяв про своє тихе житло в Україні, про щастя з коханою жінкою, коли сватався до двадцятирічної Ликери Полусмакової, покоївки пані Варвари Карташевської! Це їй, юній дівчині, присвячував Шевченко проникливі ліричні рядки, розкриваючи своє серце: «Моя ти любо! усміхнись,/ І вольную святую душу,/ І руку вольную, мій друже,/ подай мені…»

Але і це сватання поета виявилося невдалим і затьмарило останні півтора року його життя. Щиро закоханий у Ликеру, Шевченко вже перед самим вінчанням зрозумів, що в серці дівчини немає любові і вона просто обдурює його. «Щира душа повірила душі лукавій і обманулася в своїй вірі», – коментувала пізніше Наталка Полтавка, українська письменниця Н. М. Симонова – дочка Н. Забіли, на дачі якої в Стрільні Шевченко вперше зустрівся з Ликерою.

Самота і глибока печаль вилилися в його гірких рядках:

Останніми роками життя Шевченко мало писав і мало малював. Його охоче приймали в світському товаристві, де він заводив численні літературні і художні знайомства. У поїздках по місту його майже завжди супроводжував М. Микешин – «не тільки як друг, але і як охоронець», оскільки часто траплялося, що Тарас Григорович непритомнів, і доводилося «відвозити його додому в екіпажі як хворого». Його здоров’я погіршувалося з кожним днем, хоча Шевченко ніколи не скаржився. За спогадами О. Я. Кониського, він «не любив розповідати про свою недугу, взагалі не любив він свої печалі і біди розносити по чужих будинках. Навпаки, прагнув заховати від людей своє горе…» Тим часом хвороби його прогресували. У 1861 році день свого народження Шевченко зустрів тяжкохворим (розлад печінки, серця, водянка). Вранці 26 лютого (10 березня) Великий Кобзар помер.

Життя поета було важким, повним самоти і знегод, але воно не було марним. Кажучи його ж словами, Т. Г. Шевченко зумів

Булгаков не тільки один із найбільш читаних письменників сучасності – він особистість неймовірно приваблива і цілісна, що виявилося у всій його творчості. Звідки ця привабливість для людей різних поколінь? Оскільки всі ми родом з дитинства, то, можливо, в дитинстві Михайла Булгакова і криються ті джерела, які дозволили йому стати саме таким?

Дитинство письменника пройшло в красивому місті із славною і незвичайною історією – Києві, і навіть ім’я йому дали на честь хранителя Києва – архангела Михаїла. У своїх творах слово «Місто» Булгаков часто писав з великої букви, маючи на увазі Київ.

У романі «Біла гвардія» картина Міста намальована так образно, що бачиш кожен його будинок, кожне дерево його садів, кожен камінчик його бруківки і одночасно несподівану перспективу, де «сиві пороги, Запорозька Січ, і Херсонес, і далеке море».

Ось воно, Місто дитинства і юності Булгакова: «Як багатоярусні щільники, димило, і шуміло, і жило Місто. Прекрасне у морозі і тумані на горах, над Дніпром…Сади стояли безмовні і спокійні, обважнілі під білим, незайманим снігом. І було садів у Місті так багато, як у жодному місті світу. Вони розкинулися всюди величезними плямами, з алеями, каштанами, ярами, кленами і липами. Сади красувалися на прекрасних горах, навислих над Дніпром, і, уступами піднімаючись, розширюючись, інколи пістрявіючи мільйонами сонячних плям, інколи – у ніжних сутінках, царював вічний Царський сад. Старі чорні гнилі, балки парапету, не перегороджували шляхи прямо до обривів на страшній висоті. Прямовисні стіни, заметені завірюхою, падали на нижні далекі тераси, а ті розходилися все далі і ширше, переходили в берегові гаї над шосе, що вилися берегом великої річки, і темна скута стрічка текла туди, в імлу, куди навіть з міських висот не сягає людське око…»

У цьому Місті 3 (15) травня 1891 року в родині Афанасія Івановича Булгакова і його дружини Варвари Михайлівни, в дівоцтві Покровської, народився їх первісток Михайло. Всього ж у цій родині виросло семеро дітей: вслід за первістком Мишком народилися на світ погодки Віра і Надія, за ними Варвара, Микола, Іван, Олена, у яких різниця у віці складала півтора-два роки. Афанасій Іванович – батько Булгакова, статський радник, професор Київської духовної академії по кафедрі історії західних віросповідань – був людиною неабиякою. Величезна працездатність поєднувалася в ньому з яскраво вираженою обдарованістю. Він знав мови – і стародавні, і нові, у нього був жвавий, легкий стиль, він багато із захопленням писав. Він був добрий до людей по-справжньому, без усякої зайвої сентиментальності. Судячи з його роботи «Французьке духівництво» та інших статтей, Афанасій Іванович був прихильником християнських ідеалів братерства, рівності і свободи, мріяв про устрій суспільства згідно з моральним законом.

Вихованням дітей займалася перш за все мати, яку Михайло називав «світлою королевою». У будинку вільно говорили французькою, стежили за культурним життям, вчилися музиці, мали серйозні захоплення. Батько, наприклад, був пристрасним садівником і дуже любив квіти. Миша досить рано проявив літературний хист (перше оповідання він виніс на сімейний суд у сім років), був хорошим оповідачем, грав на роялі, малював. А ще захоплювався ентомологією і колекціонував метеликів настільки грамотно, що його колекція в 1919 році була передана в Київський університет. Крім того, хлопчик мріяв про подорожі в далекі країни і збирав географічні карти.

Особливого достатку в будинку не було, але в ньому завжди панувала атмосфера любові. Родина, що швидко росла, часто переїздила і міняла адреси. У різний час Булгакови жили на Госпітальній, Ільїнській, Прозорівській вулицях, в Діонісієвському провулку, на Андріївському узвозі. Особливо теплі спогади зберіг письменник про квартиру на Андріївському, 13, де він жив з 1906 по 1913 рік, а вилетівши з гнізда, по можливості його відвідував.

Діти Булгакових отримали початкову домашню освіту, а продовжили навчання в 1-й Олександрівській гімназії. Миша провчився в ній вісім років, а потім цілком свідомо обрав медичний факультет Київського університету Св. Володимира. Річ у тому, що троє братів матері були лікарями. Через сім років і Михайло отримав спеціальність лікаря з відзнакою.

Ще будучи студентом, М. Булгаков повінчався 26 квітня 1913 року з дочкою поважного чиновника Тетяною Миколаївною Лаппою (він називав її Тасею). Але через рік почалася Перша світова війна, і Михайло як майбутній медик почав працювати в госпіталях, після закінчення університету добровольцем пішов на фронт і пройшов там хорошу хірургічну практику. Тася слідувала за ним і теж працювала – сестрою милосердя. Звістка про революцію застала їх у Вяземській земській лікарні. Весною 1918 року вони виїхали додому. На жаль, згоріла дача Булгакових, де так недавно безтурботно відпочивала численна рідня і ставилися п’єски й інтермедії Михайла. Булгаков не мав ніяких звісток від братів (вони опинилися пізніше в Парижі, де і залишилися жити). Кожна нова влада оголошувала свою мобілізацію, у тому числі й медиків. Так, за наказом денікінського командування Михайло відправився на Північний Кавказ, де вже йшла громадянська війна.

В одній з автобіографій Михайло Афанасійович пригадував, що саме тоді, в 1919 році, «їдучи в розхитаному поїзді, при світлі свічечки, вставленої в пляшку з-під гасу, написав перше маленьке оповідання», а потім опублікував його в газеті «Грозний». На початку 1920 року у Владикавказі Булгаков переніс важкий тиф, а коли видужав, госпіталь розформували, а сам лікар опинився без роботи. Тетяна Миколаївна розповідала, як вони тоді голодували. І Михайло Афанасійовича вирішив зайнятися літературною працею: співробітничав у російському театрі, що відкрився у Владикавказі, де зарплати не давали, але підкидали дещо з продуктів, і писав у російськомовні газети. Два роки пройшли в активному пошуку. Перші проби пера виявилися вдалими: п’єси драматурга-початківця «Глиняні женихи», «Самооборона», «Паризькі комунари» були відзначені, а останню Головрепертком навіть рекомендував до постановки в московських театрах. Булгакову стало ясно, що це його шлях.

У 1921 році, погостювавши декілька днів на батьківщині, подружжя виїхало до Москви. Звідти Михайло Афанасійович вже через півтора місяця напише: «Шлях пошуків праці і спеціальність, намічені мною ще в Києві, виявилися абсолютно правильними». Не похитнули цю упевненість і труднощі – не було ні грошей, ні речей, ні житла, ні роботи. Першу квартиру Булгакови отримали після того, як звернулися за допомогою до Н. К. Крупської. Це була кімната на Садовій, 10, куди в «Майстрові і Маргариті» Булгаков поселить своїх героїв.

Занурившись у літературне життя столиці, М. Булгаков працював спочатку секретарем літвідділу Головполітосвіти, а потім влаштувався фейлетоністом у газету «Гудок», де зібралася напродив талановита братія: Олеша, Катаєв, Ільф, Петров, Паустовський. Писав він ще для берлінської російської газети «Напередодні». У додатку до неї, а також у журналі «Рупор» вийшли у світ «Дияволіада», «Записки на манжетах», «Пригоди Чичикова», «Сорок сороків», «Фатальні яйця», «Дорожні замітки», «Багряний острів» та інші. Всього за рік Булгаков написав роман «Біла гвардія» про події громадянської війни на півдні країни; у журналі «Росія» вийшли перші 13 розділів, але повністю він був надрукований тільки в 1966 році. «Роман цей я люблю понад усі мої речі», – зізнавався Булгаков. На його основі він незабаром створив п’єсу «Дні Турбіних», яку прийняв до постановки Московський художній театр.

Весною 1924 року, коли закінчувалася робота над «Білою гвардією», Булгаков розлучився з дружиною. В їхніх відносинах багато що змінилося: один із знайомих побачив Тетяну Миколаївну «мовчазною і сумною жінкою», а Михайло Афанасійович переживав злітну пору. Він був «стрункий, широкоплечий, вище середнього зросту. Світле волосся зачесане назад, високий лоб, сіро-блакитні очі, хороше, мужнє, виразне обличчя, що привертає увагу». Так описувала його одна з сучасниць. Місце Тасі зайняла Любов Євгенівна Білозерська, що недавно повернулася з еміграції, якій закоханий автор присвятив «Білу гвардію». Вона була яскравою індивідуальністю, талановитою, високоосвіченою і упевненою в собі, знала кілька іноземних мов, перекладала для Булгакова матеріали про Мольєра, записувала під його диктування і редагувала. За роки їх шлюбу були створені «Дні Турбіних», «Багряний острів», «Зойчина квартира», багато сторінок п’єс «Кабала святош», «Адам і Єва», а також перша редакція книги «Майстер і Маргарита», в героїні якої не можна було не побачити рис Білозерської.

Починаючи з жовтня 1926 року «Дні Турбіних» тріумфально йшли на сцені МХАТу. Цю виставу давали 250 разів. «Багряний острів» поставив О. Таїров у Камерному театрі. «Зойчину квартиру» побачили москвичі і кияни. М. Волошин, а також В. Вересаєв порівнювали блискучий початок творчої біографії Булгакова з Львом Толстим. Проте такий могутній прорив у літературу в офіційних колах викликав спочатку вичікувальну, а потім негативну реакцію: різко критикувалася повість «Фатальні яйця», а з приводу «Собачого серця» Головліт дав висновок: «Річ у цілому недопустима». Відношення до Булгакова різко змінилося і перетворилося на справжнє цькування, його стали звинувачувати в співчутті білим, у контрреволюції, а прихильники письменника отримали ярлик «підбулгачники». Нову п’єсу «Біг», що завершувала тему громадянської війни і утілювала крах білогвардійського руху в образі Хлудова, затримали на стадії репетицій і не допустили до постановки. Спектакль «Мольєр» («Кабала святош») після п’ятирічної роботи над ним і всього лише семи вистав зник з афіш. Загалом, спектаклі знімалися Головреперткомом, а нові твори ніхто не наважувався друкувати. Хоча за межами СРСР – в Англії, Франції, США – твори Булгакова мали успіх. Але автора туди не випускали. У вересні 1926 року його вперше викликали на допит в ОДПУ. Пізніше на квартирі письменника провели обшук і вилучили записи з щоденника і повість «Собаче серце». Документи, що зберігалися до недавнього часу під грифами секретності, свідчать про те, що Булгаковим і його творчістю займалися пильно. Ось один з них, датований 29 січня 1929 року: «У Політбюро ЦК ВКП(б). Тов. Сталіну. З питання про п’єсу Булгакова «Біг» повідомляю, що члени комісії ознайомилися з її змістом і визнали політично недоцільною постановку цієї п’єси в театрі. К. Ворошилов».

Позбавлений роботи і коштів для існування, раніше гордий і сильний, поза творчістю існувати він не міг, в дні відчаю Булгаков носив у кишені пістолет і готовий був накласти на себе руки. Сімейне життя теж дало тріщину, у Булгакова з’явилося нове захоплення – Олена Сергіївна Шиловська, дружина відомого воєначальника, що захоплювалася творчістю письменника. Чоловік знав про це захоплення, але, вважаючи, що воно скоро мине, не загострював відносин. Характер у Булгакова був нелегкий, він не підкорявся зовнішньому впливу і важливі рішення ухвалював сам. Ось і тепер, не зважаючи на те, що у Шиловської двоє маленьких дітей, їх відносини, що тривали протягом трьох років, завершилися шлюбом. У жовтні 1932 року Олена Сергіївна з молодшим сином переїхала до Булгакова. До речі, для обох це був третій шлюб. На той час хмари над головою письменника розійшлися, але пережити весь жах, що відбувався в попередні три роки, Михайлу Афанасійовичу допомогли обидві люблячі жінки – і дружина, і «таємний друг» Шиловська.

Безвихідь, в якій тоді опинився опальний письменник, змусила його зробити божевільний крок – звернутися особисто до Сталіна і, пояснивши весь жах свого становища, попросити «про вигнання за межі країни». Лист був відправлений 28 березня 1930 року, а 18 квітня в квартирі Михайла Афанасійовича пролунав громом телефонний дзвінок – вождь сам побажав говорити з ним. Після цього гнів змінили на милість: Булгаков отримав роботу режисера у МХАТі. Важко сказати з упевненістю, що вплинуло на хід подій. Багато хто вважав, що певну роль зіграло самогубство В. Маяковського, що трапилося за декілька днів до цього (14 квітня). Готовий до такого ж кроку Булгаков міг істотно зіпсувати престиж країни і репутацію самого «батька народів».

Михайло Афанасійович, що буквально відродився, отримав новий творчий заряд і був нескінченно вдячний Сталіну за турботу. У подяку з’явилася п’єса про юність вождя, що отримала остаточну назву «Батум». Але Сталін висловив сумнів у необхідності такої постановки, і репетиції були згорнуті.

1930-ті роки були для письменника, драматурга і актора Булгакова дуже нелегкими. Коли на сцену МХАТу повернулися «Дні Турбіних» і після закінчення спектаклю завісу давали 20 разів, Булгаков написав другові, що «авторові цієї п’єси повернена частина його життя». Але подальшу частину життя йому безбожно отруювали, бо все, що було створене, виходило за рамки звичного: не всі могли мислити по-булгаковськи. Непросто складалися взаємини в колективі, де творили реформатори театру Станіславський і Немирович-Данченко, а грали актори, імена яких ми вимовляємо тепер з благоговінням: І. Москвін, О. Кніппер, А. Тарасова, А. Кторов, М. Яншин, О. Грибов, О. Андровська… Не було кінця зауваженням і переробкам готових речей, їх то дозволяли, то забороняли, затягуючи строки постановок. На чию тільки думку не доводилося зважати авторові! Дуже характерна в цьому сенсі історія створення інсценізації романа Сервантеса «Дон Кіхот». Цю роботу запропонував зробити М. Булгакову режисер театру ім. Вахтангова В. Куза. Драматург справився з нею: 3 грудня 1937 року уклав договір із театром, а 8 жовтня (менше ніж через рік) інсценування було готове. Йому належало дістати схвалення Комітету у справах мистецтв, але П. Керженцев, що очолював цю установу, в своїх зауваженнях зажадав: «Треба зробити так, щоб відчувалася сучасна Іспанія!» Дозвіл Головреперткома був отриманий у січні наступного року. У квітні вахтанговці почали репетиції, але незабаром через якісь причини припинили, тому автор відправився в Ленінградський БДТ і уклав договір з ним. Відзначимо, що це відбулося в листопаді 1939 року, коли Михайло Афанасійович уже був серйозно хворий і навіть склав довіреність на ім’я дружини на ведення всіх своїх справ, а також заповіт. Театр Вахтангова відновив роботу над «Дон Кіхотом», але в строки не уклався, прем’єра спочатку планувалася на січень 1940 року, а відбулася тільки 8 квітня 1941-го, коли Булгакова вже не було в живих.

Булгаков мав величезний творчий потенціал. За якісь десять років він створив стільки п’єс і інсценувань для драматичних театрів, лібрето для оперних постановок, літературних шедеврів! Це була пора розквіту його обдаровання, коли з’явилися блискучі твори: біографічна книга про улюбленого драматурга Мольєра для горьківскої серії «Життя видатних людей», п’єси «Кабала святош» (або «Мольєр»), «Блаженство» («Іван Васильович»), «Олександр Пушкін» («Адам і Єва»), а також чудовий памфлет «Театральний роман» з присвяченням «Таємному другу, що став явним, дружині моїй Олені. Ти здійсниш зі мною останній мій політ».

У 1934 році Булгаков став членом Спілки письменників. У 1936-му, після конфлікту з режисером МХАТу М. Горчаковим, відмовився працювати там, де, як він висловився, робили замах на його творчість, і поступив у Великий театр лібретистом-консультантом, пообіцявши робити одне лібрето в рік. Він устиг створити «Чорне море» про події на Перекопі, «Мінін і Пожарський», «Мадам Фіфі» (або «Рашель»), «Петро Великий», серед задумок були опери «Війна і мир», про князя Володимира – хрестителя Русі – і багато чого іншого. Михайло Афанасійович не раз пропонував свої твори столичним театрам (Сатири, Красному, Робітничої молоді), а також Великому драматичному в Ленінграді, Харківському театру російської драми, Бакинському робітничому. Він не тільки писав, брав участь у постановках, але і грав на сцені, наприклад у «Турбіних» або «Піквікському клубі», де виконував роль Судді. Ще одним напрямом його пошуку були кіносценарії для студій «Союзфільм» і «Укрфільм». З поміж багатьох робіт він хотів зняти «Пригоди Чичикова». Не зміг утриматися Булгаков від участі у виданні зібрання творів Мольєра і зробив переклад п’єси «Скупий». Він спеціально займався італійською й іспанською мовами: першу вивчав як мову опери, другу – Сервантеса. І найголовніше: протягом 20 років М. Булгаков безперервно і болісно створював головну працю свого життя – роман «Майстер і Маргарита».

Час початку роботи над «Майстром і Маргаритою» Булгаков у різних рукописах датував то 1928-м, то 1929 роком. У першій редакції роман мав декілька варіантів назви: «Чорний маг», «Копито інженера», «Жонглер з копитом», «Син В.», «Гастроль». Перша редакція «Майстра і Маргарити» була знищена автором у березні 1930 року після отримання звістки про заборону п’єси «Кабала святош» («Мольєр»). Про це він повідомив у листі уряд: «І особисто я, своїми руками, кинув у піч чернетку роману про диявола…»

Робота над «Майстром і Маргаритою» поновилася в 1931 році. До роману були зроблені чорнові накреслення, в яких вже з’явилися Маргарита й її тоді ще безіменний супутник – майбутній Майстер, а Воланд обзавівся почтом.

Друга редакція, що створювалася до 1936 року, мала підзаголовок «Фантастичний роман» і варіанти назв: «Великий канцлер», «Сатана», «Ось і я», «Чорний маг», «Копито консультанта».

Третя редакція, почата в другій половині 1936 року, спочатку називалася «Князь тьми», а потім, у 1937 році, з’явився знаменитий тепер заголовок «Майстер і Маргарита».

Булгаков поспішав завершити роман, оскільки відчував, що здоров’я його стає все гірше і гірше. На одній із сторінок рукопису «Майстра і Маргарити» зроблений короткий запис: «Дописати, перш ніж померти!» Найбільш активна робота над романом йшла весною 1938 року.

Роман «Майстер і Маргарита» став для Булгакова Реквіємом, який увібрав у себе всі ідеї і помисли письменника, що так або інакше звучали в ранніх творах. Він насичений складною філософською і етичною проблематикою, охоплює широке коло тем. У романі гостро поставлені питання про сенс людського життя, про істину, справедливість, про призначення мистецтва, про добро і зло – загальнолюдські проблеми гуманізму. Оригінальна філософська концепція роману поєднується у Булгакова з гострою політичною сатирою.

Останні виправлення до тексту «Майстра…» письменник диктував дружині 13 лютого 1940 року, а 10 березня його не стало.

Коло ліжка чоловіка, що вмирав, Олена Сергіївна дала клятву надрукувати роман. Книга пролежала в архівах вдови 20 років і дочекалася свого часу. Вона перетнула межі СРСР і увійшла до «десятки» кращих творів літератури ХХ сторіччя в багатьох країнах світу. На основі булгаковського роману створені п’єси, кінофільми, балети, мюзикли і навіть симфонія. З’явилася величезна кількість досліджень, в США випущена міжнародна булгаковська бібліографія. Загалом, ця книга захопила уми людей, що читають і мислять. Ціною величезних зусиль О. С. Булгакова дотримала слова, аж до дрібниць – наприклад, віддала гонорар за роман першій людині, яка після публікації поклала квіти на могилу автора на Новодівичому кладовищі.

Сучасні тиражі книг Булгакова обчислюються мільйонами екземплярів. Об’єм дослідницької і мемуарної літератури про письменника величезний, сотні книг присвячені аналізу його творчої спадщини, випущена спеціальна «Булгаковська енциклопедія», створені булгаковські сайти в Інтернеті.

Булгаков стає для нас все ближчим і доконче потрібним. Про нього можна сказати словами, що були звернені до його улюбленого драматурга Мольєра: «Для його слави нічого не по трібно, він потрібний для нашої слави».

Григорій Савич Сковорода народився в ніч на 22 листопада (3 грудня) 1722 року в сотенному містечку Чорнухи на Полтавщині. Через багато років, 3 грудня 1763 р., філософ, прочитавши лекції з грецької мови в Харківському колегіумі і покінчивши з іншими справами, повернеться додому на тиху Чистоклітівську вулицю і згадає про свій день народження. Він напише: «Я почав роздумувати про те, як переповнене знегодами життя смертних. І мені здалася зовсім не дурною чиясь думка, що нібито дитина, яка щойно народилася, відразу ж починає плакати саме тому, що вже відчуває, з якими бідами їй рано чи пізно доведеться зустрітися. Думаючи про це наодинці, я вирішив, що не гоже мудрецеві ту ніч, в яку він, народившись, почав плакати, відзначати здравицями або іншими дурощами. Навпаки, я і зараз трохи заплакав, думаючи про те, яке ж це нещасне створіння – людина, якій у цьому кіммерійському сутінку мирської дурості не зблиснула іскра тепла Христового…»

Сковорода походив з небагатого, але відомого своїми чеснотами козацького роду. Його батьки – Сава і Пелагея – були звичайними міщанами з відповідним достатком, людьми чесними, гостинними і побожними. Є свідчення, що і сам хлопчик вже в ранньому віці відрізнявся побожністю, любов’ю до музики і навчання, а ще – чималим терпінням. Коли йому виповнилося сім років, його віддали в парафіяльну школу, яких у Чорнухах на ту пору було три на півтори сотні дворів. А восени 1734 року Григорій відправляється вчитися в прославлену Києво-Могилянську академію, що в ті часи перебувала в порі свого розквіту.

Перший клас – фара. Тут ієродиякон Веніамін Григорович навчив Сковороду і його однокласників читати і писати на латині, польській і церковнослов’янській мовах. У трьох подальших класах: інфіми (етимологія, синтаксис латини, арифметика і катехізис), граматики (складні питання синтаксису, твори Цицерона і Овідія) і синтаксими (стилі латинської ораторської прози, латинська поезія) – його вчителем був Амвросій Негребецький. Сковороді дуже легко давалися всі шкільні премудрощі і він швидко переходив з одного класу в інший.

Наступний клас – риторики – Григорій успішно пройшов в 1739/40 навчальному році у Сильвестра Ляскоронського, що читав чималий за об’ємом курс під назвою «Основи ораторського красномовства». У своїх лекціях Ляскоронський, спираючись на грецьких і римських класиків, перш за все, на Цицерона, детально розглядав вчення про поетичні тропи і фігури, про те, як складати і оповіщати різні урочисті промови, як будувати композицію і так далі.

А потім Сковороду чекали два останні класи: філософія і богослов’я. Філософію (діалектика, логіка, фізика, метафізика й етика) хлопець почав вивчати в 1740—1741 роках під керівництвом префекта академії Михайла Козачинського – прекрасного поета і філософа, який до того був префектом і викладачем поетики і риторики Карловацької слов’яно-латинської школи в Сербії і вже встиг прославитися своєю «Трагікомедією» про смерть останнього сербського царя Уроша V, – твору, з якого починається сербська драматургія. Тепер же Козачинський читав курс під назвою «Синтагма всієї аристотелівської філософії».

Правда, навчання в класі філософії Сковороді довелося перервати, оскільки восени 1742 року, пройшовши конкурсний відбір у тодішній столиці Гетьманщини Глухові (екзамен з церковного співу і співу на «італійський зразок»), хлопець став співаком-альтистом придворної капели імператриці Єлизавети Петрівни. З того часу і до кінця серпня 1744 року він житиме в Москві і Санкт-Петербурзі.

У кінці літа 1744 року, прибувши до Києва у складі пишного почту імператриці Єлизавети, Сковорода звільнився з капели в чині «придворного уставника», тобто регента, і відновив своє навчання в класі філософії Київської академії. Проте рівно через рік генерал-майор Федір Вишневський (той самий, який колись запримітив Олексія Розума) запропонував Сковороді, як людині, обізнаній з музикою та іноземними мовами, відправитися разом з ним до Угорщини. За наступні п’ять років Григорію довелося побувати і в Австрії, і в Словаччині, і в Польщі, і, ймовірно, в Італії (у своїх роботах філософ згадував, окрім іншого, Венецію і Флоренцію), Чехії і Німеччини.

У жовтні 1750 року, переповнений новими враженнями, але без копійки за душею, Сковорода повертається на батьківщину. Якийсь час він жив у своїх приятелів і знайомих, поки в кінці 1750-го або на початку 1751 року переяславський єпископ Никодим Сребницький не запросив його на посаду вчителя поетики в місцевий колегіум. Сковорода з радістю погодився, оскільки любив і поезію, і викладацьку роботу. Але тут його чекало гірке розчарування. Його розуміння поетичної творчості не задовольнило владику, оскільки, швидше за все, дуже сильно відрізнялося від звичних для старої української школи основ поетики.

Після звільнення з Переяславського колегіуму Сковорода опинився в надто важкому становищі. У той час з майна у нього не було нічого, окрім двох старих сорочок, камлотового каптана, пари черевиків і одних чорних гарусних панчіх. Восени того самого року Сковорода знову повертається в свою alma mater і починає слухати курс «Православне християнське богослов’я» у префекта академії Георгія Кониського – відомого поета, філософа і богослова. Втім, навчання в класі богослов’я Сковорода не завершив: пізньої осені 1753 року за рекомендацією київського митрополита Тимофія Щербацького він став вихователем Василя Томари – старшого сина бунчужного товариша Степана Томари – і відправився в село Каврай, за 36 верст від Полтави.

Кажуть, що хлопчисько був украй розпещений матір’ю – Ганною, дочкою полтавського полковника Василя Кочубея і Анастасії Апостол. Очевидно, зарозуміла пані дозволяла своєму первістку робити все, що душа забажає. До вчителя вона ставилася дуже прохолодно. Втім, ще холодніше зустрів його сам господар – людина розумна, освічена, проте без міри горда своїм походженням і багатством. Але філософ скрупульозно виконував передбачені контрактом обов’язки. Він навіть зумів полюбити свого неслухняного вихованця, який виявився обдарованим, кмітливим і жвавим хлопцем.

Хлопчик теж полюбив свого вчителя, хоча той йому ніколи не потурав, а іноді навіть дозволяв собі на його адресу уїдливе слівце. Одного разу юний Томара відповів якоюсь дурістю на питання Сковороди. Вирок учителя не змусив себе довго чекати: «Друже мій, так думати може тільки свиняча голова». Юний пан почервонів, як мак, і нічого не відповів. Проте слуги відразу ж донесли про це своїй господині. Ганна просто закипіла від обурення, коли дізналася, що її улюбленого синочка охрестили «свинячою головою», і негайно пішла до чоловіка вимагати, щоб той покарав учителя за таке нечуване нахабство. І хоча Томарі дуже не хотілося це робити, оскільки він вже встиг оцінити вчителя, але відмовити своїй дружині він побоявся. У результаті він звільнив Сковороду, а прощаючись, уперше звернувся до нього зі словами: «Пробач, мені справді шкода тебе!»

Таким чином Сковорода знову залишився «без місця, без утримання, без одягу і без надії». Якраз у цей самий час його давній приятель ієромонах Володимир Каліграф (Василь Крижанівський) був призначений на посаду префекта Московської слов’яно-греко-латинської академії. Він збирався до Москви на початку січня 1755 року і серед інших запросив у столицю імперії і Сковороду. Філософ прийняв пропозицію. Правда, у самій Москві він надовго не затримався, а пішов у Троїце-Сергієву лавру, настоятелем якої у той час був Кирило (Федір) Ляшевецький. Той з радістю прийняв Сковороду як свого найкращого друга – спокійна келія, прекрасна бібліотека, де можна було читати праці і святих отців, і грецьких та римських класиків, дружні бесіди про поезію, філософію, врешті-решт, про сенс життя.

Через деякий час Сковорода покидає гостинну Троїце-Сергієву лавру і повертається до Переяслава. Але не встиг він ще доїхати до міста, як Степан Томара почав просити своїх знайомих, щоб ті будь-що умовили філософа знову узятися за виховання його старшого сина. Цього разу пан Томара немов переродився – він, як міг, пригрів філософа, просив, щоб той став його синові другом, благав його залишитися в садибі і жити тут на всьому готовому скільки захоче і як захоче, без будь-яких договорів і умов. Серце філософа завжди було чуйним до добра, і він залишився в маєтку Томари.

Тут, у селі Каврай, Сковорода напише близько десятка віршів, які згодом увійдуть до циклу «Сад божественних пісень», невеликий, але дуже яскравий вірш «Про свободу» («De libertate»), пару віршованих фабул, перекладе з латині послання французького поета XVI сторіччя Марка-Антуана де Мюре «До Петра Герардія», «священний гімн» того ж автора «На Різдво Христове».

Сковорода жив у селі Каврай до літа 1759 року. Його вихованець зробив блискучу кар’єру. Він виконував важливі дипломатичні доручення на Кавказі і в Ірані, був надзвичайним послом і повноважним міністром Російської імперії в Константинополі, дослужився до чину дійсного таємного радника… Сенатор Василь Томара – ця у минулому неслухняна дитина – до кінця своїх днів з удячністю згадуватиме Сковороду.

У серпні 1759 року білгородський і обоянський архієрей Іоасаф Міткевич запросив Сковороду посісти посаду викладача поетики в Харківському колегіумі. Прибувши до Харкова, філософ відразу ж опинився в центрі уваги місцевої публіки. Сковорода, як завжди, був ні на кого не схожий ні своїми думками, ні своїми манерами. Дійсно, одягався він зі смаком, але дуже просто; їв тільки зелень, фрукти і молочні страви, та й то тільки після заходу сонця; не вживав ні м’яса, ні риби; спав не більше чотирьох годин на добу; вставав до схід сонця, і якщо погода була хорошою, обов’язково відправлявся за місто, щоб прогулятися на свіжому повітрі серед розкішної зелені… Ця людина – завжди весела, бадьора, рухлива, любитель поговорити, однаково шаноблива до людей різного стану, була «побожна без марновірства, розумна без пихастості, шаноблива без лестощів».

Перший навчальний рік підійшов до кінця. Почалися канікули, і Сковорода відправився до Білгорода, до свого давнього приятеля Гервасія Якубовича, який був настоятелем тамтешнього Миколаївського монастиря і консисторським суддею. Тим часом єпископ Іоасаф Міткевич, маючи на увазі і подальшу роботу Сковороди в Харківському колегіумі, і можливість його духовної кар’єри, попросив Якубовича, щоб той запропонував філософові постригтися в ченці. Батько Гервасій так і зробив. Він почав говорити про те, які величезні переваги обіцяє цей крок: честь, слава, достаток, шана, – одним словом, все те, що люди називають «щасливим життям». У нього і в думках не було, наскільки чуже все це для Сковороди. Було ясно, що друзі не зрозуміли один одного. І філософ вирішив розрубати цей гордіїв вузол. Через два дні він прийшов до Якубовича попрощатися: «Ваше високопреподобіє, благословіть мене в дорогу». Батько Гервасій, не дивлячись на Сковороду, благословив. Отже – знову мандри…

Весною 1762 року Сковорода відвідав Харків, де йому довелося познайомитися зі студентом класу богослов’я Михайлом Ковалинським. Відтоді цей хлопець став його найближчим другом і найулюбленішим учнем. Їх дружба, навіть більше – свого роду «духовний роман», те, що стародавні греки називали словом «філія», і листування триватимуть більше трьох десятиліть. Власне кажучи, саме заради Ковалинського філософ повернувся в Харківський колегіум, коли Іоасаф Міткевич запропонував йому посісти посаду викладача, яку він сам побажає.

З вересня 1762-го по червень 1764 року Сковорода читав тут курси синтаксими і грецької мови. На той момент, коли Сковорода узявся за його виховання, синові священика Михайлу Ковалинському було близько вісімнадцяти років. Забігаючи наперед, слід сказати, що після того, як Ковалинський закінчить Харківський колегіум, він упродовж 1766—1769 років в ньому ж викладатиме поетику, а восени 1769-го відправиться у пошуках щастя до Санкт-Петербурга, де стане вихователем синів останнього гетьмана України Кирила Розумовського – Льва і Григорія. Незважаючи на те, що цей дуже освічений, вихований, благородний і елегантний чоловік, як згадував його праправнук по материнській лінії Сергій Соловйов, «був наближений до Потьомкіна, спілкувався в колі вихованців «Енциклопедії» Дідро і навіть їздив у Ферней до Вольтера, його погляди завжди перебували під впливом філософії Сковороди…» Ковалинський стане і першим біографом великого філософа. Одне слово, наука Сковороди «доброго виховання» дала свої плоди.

Так чи інакше, але коли недруги Сковороди почали цькування філософа, говорили Ковалинському, що Сковорода мало не богохулить, що вони забороняють слухати його бесіди і про сто бачитися з ним, хлопець, не сумніваючись ні секунди, став на бік свого вчителя. А історія була така.

У кінці червня 1763 року в Троїцькому Охтирському монастирі помер Іоасаф Міткевич, і вже в жовтні того самого року бєлгородським і обоянським архієреєм став Порфирій Крайський. Цьому владиці Сковорода відразу ж не припав до душі. Дуже вже різними вони були: пишний архієрей, що накопичив за своє життя безліч золота і велику кількість всякого майна, і філософ Сковорода, чия життєва доля завжди була «з обідранцями». Зі свого б ок у, Сковорода також не був д у же високої д умки про владику. Коли в кінці листопада 1763 року Крайський прибув до Харкова з інспекцією, і керівництво колегіуму влаштувало йому пишну зустріч, Сковорода на неї не прийшов. Він залишився наодинці, споживаючи скромне снідання і заради розваги складав латинські вірші про істинну мудрість.

Окрім єпископа Крайського, неприязно до Сковороди ставився і вчитель риторики Михайло Шванський, який недавно прибув із Києва і трохи згодом зайняв місце Лаврентія Кордета на посаді префекта колегіуму (а отця Лаврентія призначили настоятелем Святогорського монастиря). Та і новий ректор Іов Базилевич не дуже симпатизував філософові.

Інтриги, чутки, доноси… Ситуація помалу ставала просто нестерпною. Принаймні в листах Сковороди все частіше помітні тривожні нотки.

Після завершення 1763/64 навчального року він був змушений удруге покинути Харківський колегіум. Надворі стояло гаряче літо. У той час Сковорода, напевно, багато розповідав Михайлу Ковалинському про своє життя в Києві, про історію цього міста, яка сягала в таку сиву давнину, що свого часу ходила легенда про те, що Київ – це і є оспівана Гомером Троя, про пишну красу київських храмів, про Могилянську академію, про Печерську лавру й її святих – недаремно у Києва була слава «другого Єрусалиму». Не дивно, що хлопцю захотілося побачити все це своїми очима. Він запросив із собою і свого улюбленого вчителя. Сковорода з радістю погодився, і в серпні друзі відправилися до Києва.

Через пару місяців Сковорода повернувся до Харкова. Здебільшого саме тут він житиме найближчими роками. Ми не багато знаємо про те, що саме робив філософ з осені 1764-го до червня 1768 року. Звичайно, він, як і раніше, піклується про своїх вихованців, читає книги, тішиться музикою, пише вірші. Власне кажучи, це були останні роки, коли він писав поезію. Згодом Сковорода звертатиметься до неї рідко, створивши не більше десятка віршів.

Коли в 1768 році при Харківському колегіумі були відкриті так звані «додаткові класи», де готували інженерів, топографів, архітекторів, особистим указом генерал-губернатора Євдокима Щербініна Сковорода був призначений на посаду викладача катехізису. Таким чином філософ знову опинився в стінах колегіуму.

Проте зі Сковородою і цього разу відбулося те ж саме, що і колись у Переяславі. В кінці весни або на початку літа 1769 року єпископ бєлгородський і обоянський Самуїл Миславський звільнив Сковороду з роботи. З того часу і до самої смерті Сковорода вже більше ніколи не братиметься за будь-яку службу. Почалися вічні мандри…

Як пише Михайло Ковалинський, незабаром після цієї історії Сковорода «занурився у глибоку самоту». Він поселився недалеко від Харкова, в Гужвинському лісі під Дергачами. Цей ліс належав відставному підпрапорщикові Василю Земборському – батькові студента Харківського колегіуму Івана Земборського, який відвідував, зокрема, і додаткові класи (математика, французька мова), а у Сковороди слухав курс катехізису. Тут, у хатині, що стояла на березі Лопані біля пасіки, Сковорода і знайшов собі затишний куток, насолоджуючись розкішною природою, музикою (філософ «приємно і зі смаком» грав на скрипці, флейті, бандурі), роздумами, читанням-тлумаченням Святого Письма. Недаремно він сам себе називав «Варсавою», тобто «сином світу». А ще він пробував висловлювати свої думки на папері. Тим більше що на дворі грало всіма барвами розкішне літо…

Треба сказати, що бажання писати приходило до Сковороди здебільшого тоді, коли надворі було тепло. Принаймні зимова пора для цього не годилася. Філософ писав без будь-якого поспіху, акуратно виводячи кожну букву. А ще йому був потрібний спокій душі, бо він писав, і в думках не маючи заробити на цьому якусь копійку, потішити себе славою, надрукувати потім книгу… «Люди питають, – говорив філософ, – чим займається в житті Сковорода? Чим тішиться? Я ж радію в Бозі. Веселюся в Бозі, Спасі моєму… Утіха… це маківка і квітка, і зерно людського життя. Вона – його осереддя. Будь-яка справа будь-якого життя прагне саме сюди, немов те стебло, яке потім перетворюється на зерно». Заради цієї «утіхи», що розуміється як непідвладне прагматику розуміння природи речей, філософ і писав свої твори, усамітнившись у Гужвинському лісі.

Через деякий час, літом 1774 року, коли Сковорода жив уже в Бабаях, він у своїй присвяті циклу «Харківські байки» Панасу Панкову пригадає наступне: «Відійшовши від учительства і усамітнившись в лісах, полях, садах, селах, хуторах і пасіках, що знаходяться недалеко від Харкова, я навчав сам себе чеснотам і вчився у Біблії, а крім того, розважаючись благопристойними утіхами, написав півтора десятка байок…» Отак наш мандрівний філософ став «батьком» української байки.

Звичайно ж, байка була добре відома в Україні задовго до того, як Сковорода усамітнився на лоні чудової слобожанської природи. Але до цього байка існувала всього лише як вкраплення в інші твори, тоді як Сковорода зробив її, так би мовити, «незалежною». Байка для Сковороди – це розумна забава, щось подібне до картинки, «зверху смішна, але всередині прекрасна».

Байки Сковороди – філософські. Про це свідчить хоч би те, що їх епіфімій, або, як говорив сам Сковорода, «сила», нерідко за об’ємом перевершує власне фабулу. Особливо це помітно в пізніших творах, наприклад, «Бджола і Шершень» або «Соловей, Жайворонок і Дрізд», що більше нагадують невеликі філософські трактати, ніж власне байки. Виникає враження, що Сковороді стає тісно в прокрустовому ложі байки, що його думки йдуть кудись далі, ламаючи межі жанру. Врешті-решт, і основна тема пошуків Сковороди-байкаря теж філософська – «спорідненість». Значна частина всіх «Харківських байок» присвячена саме їй: «Жайворонки», «Колеса годинникової машини», «Орел і Пес», «Голова і Тулуб», «Брусок і Ніж», «Орел і Черепаха», «Собака і Кобила»…

У Гужвинському лісі Сковорода написав і перший свій великий твір – філософський діалог під назвою «Наркісс. Бесіда про це: пізнай себе». Цей діалог, охрещений Сковородою своїм «первородним сином», згодом історики філософії назвуть першим пам’ятником оригінальної філософської думки у східних слов’ян.

Безпосереднім продовженням «Наркіса» стала «Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе», яку Сковорода написав тут же, в Гужвинському лісі.

З Гужвинського лісу Сковорода навідувався до Харкова, бував у Бабаях в гостях свого учня Якова Правицького, а також у місцевого поміщика Петра Щербиніна. Але, мабуть, найчастіше він відвідував Розальйон-Сошальських, що славилися своєю гостинністю. Таким чином, на початку 1770 року Сковорода живе вже в Гусинці, яка відтоді стала одним із його найулюбленіших притулків.

Поживши якийсь час у Троїцькому монастирі, Сковорода знову повернувся в милу його серцю Гусинку, а в 1771—1772 роках прийняв дружнє запрошення колишнього острогозького і харківського полковника Степана Тев’яшова і поселився в Острогозьку і в Таволзькій слободі. Тут, на берегах Тихої Сосни, «чисті музи» були до нього особливо прихильні – за відносно невеликий час він зумів написати відразу шість філософських діалогів: «Бесіда перша», «Бесіда друга», «Діалоги, чи Розмова про стародавній світ», «Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті», «Кільце», «Алфавіт, чи Буквар світу» – рівно чверть з написаного за все життя. Персонажами цих діалогів філософ зробив і самого себе, і своїх тамтешніх приятелів, зокрема, колезького реєстратора Панаса Панкова і художника Якова Долганського.

Тим часом мандри продовжувалися. З берегів Тихої Сосни Сковорода відправився в Бабаї, звідти далі і далі… Харків, Валки, Великий Бурлук, Гусинка, Ізюм, Куп’янськ, Липці, Моначиновка, Охтирка, Таганрог… Подорож до Таганрога – філософ ходив туди в гості до Григорія Ковалинського – продовжувалася близько року… Зупинявся Сковорода зде більшого в маєтках слобожансько-української шляхти: Донець-Захаржевських, Земборських, Каразіних, Квіток, Ковалевських, Меч никових, Розальйон-Сошальських, Тевешових – або в келіях Курязького, Святогорського, Синянського, Сумського й інших монастирів.

За час своїх подорожей він написав ще багато різних за жанрами творів: «Дружина Лота», «Бесіда, названа двоє…», «Боротьба архістратига Михаїла з Сатаною», «Пря біса з Варсавою», «Зміїний потоп», «Вдячний Еродій», «Убогий Жайворонок». Крім того, Сковорода досить багато займався перекладами.

У безупинних мандрах минали роки. А з часом подорожувати ставало все важче і важче. За плечима філософа вже стояла старість, а з нею хвороби і неміч. Звичайно, друзі пропонували Сковороді який-небудь тихий притулок. Скільки разів запрошував до себе свого улюбленого вчителя лише один – Михайло Ковалинський! Восени 1784 року він писав Сковороді: «Мені дуже хочеться купити землю де-небудь в українській стороні… Якби це вдалося, то, відійшовши від всього, просив би Вас прожити решту життя разом». Ковалинський покинув розкішну столицю імперії і жив самотою в своєму маєтку Хотетово, що за 25 верст на південь від Орла. «Але Бог, – писав він пізніше, – таки звернув на мене свою увагу і послав мого старого мудрого вчителя». Сковорода, якому на той час вже перевалило за сімдесят, незважаючи на старечі болячки, на далеку дорогу, на негоду і ще на «постійну відразу до цього краю», відправився до свого найдорожчого друга, щоб дати його серцю відраду. Перед цим вони не бачилися майже два десятки років. Це була остання подорож великого філософа…

Довгі розмови про сенс життя, про те, що воно більше схоже на сон, а то й на галюцинацію обпоєної опієм людини, що найстрашніше покарання за зло – робити зло… Читання книг, привезених Сковородою… Зустрічі з тими, хто прийшов у маєток Ковалинського, щоб зустрітися з філософом… Так непомітно минуло близько трьох тижнів. Але негода, безперервні нудні дощі давали про себе знати – старий Сковорода кашляв все частіше, сили його танули на очах… І нарешті філософ попросив свого друга «відпустити його в милу Україну, де він до цього жив і хотів би померти».

Прибувши до Курська, Сковорода через сильні дощі був вимушений на якийсь час зупинитися в тамтешньому Знаменському монастирі, де його привітно прийняв архімандрит Амвросій Гиновський. Але як тільки розпогодилося і на небі засяяло сонце, філософ негайно подався туди, звідки він і їздив до Ковалинського, – у слободу Пан-Іванівку. Закінчити свій життєвий шлях він хотів саме там. У Пан-Іванівці Сковорода прожив ще близько місяця. «Дух бадьорий, та от тіло немічне», – усміхаючись, говорив він Андрію Ковалевському, коли той питав його про здоров’я. Ковалевський, розуміючи, що сили філософа закінчуються, запропонував йому виконати обряд приготування до смерті. І хоча Сковорода не бачив особливого сенсу в зовнішніх проявах благочестя, він, щоб нікого не спокушати, зробив все як годиться. Смерть наздогнала його удосвіта 9 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1794 року.

Народна легенда свідчить, що напередодні до Андрія Ковалевського прибуло чимало гостей, які за обідом із задоволенням слухали Сковороду, – старий філософ був на подив говіркий, веселий і доброзичливий. А після обіду він пішов у сад і довго не повертався. Коли ж ближче до вечора господар будинку вирішив покликати його, то раптом побачив, що той під крислатою липою копає собі могилу. На питання, що він задумав, Сковорода відповів: «Час, друже мій, закінчувати мандри. Хай тут і буде мій останній притулок». Після цього він пішов у свою кімнату, вмився, перевдягнувся в чисту білизну, помолився Богові і ліг спати, щоб більше вже ніколи не прокинутися…

На своїй могилі Сковорода заповідав написати загадкові слова: «Світ ловив мене, та не впіймав».

Життя Павла Загребельного завжди було непростим – на його долю випало немало випробувань. «Павло Архипович багато чого пережив: ще зовсім юним побував на війні, потрапив у полон, зазнав утисків з боку тодішньої влади, і це проситься на папір – дай Боже його перу не зупинитися! – сказав колега Загребельного, письменник Юрій Мушкетик. – Знаю Павла Архиповича багато років і в різних іпостасях. Це людина виняткової пам’яті й енциклопедичних знань. У моєму житті трапилося двоє таких – ще академік Глушков. Коли розмовляєш із Загребельним, його ерудиція вражає, хоча я теж багато чого вивчав і бачив. Здається, немає на світі такого, чого б мій колега не знав, особливо якщо це стосується літератури і мистецтва. І все це вкладається в його твори. Ось що означає селянська працьовитість».

А тяготи селянського життя письменникові були знайомі з дитинства – адже народився він у звичайній сільській родині. Його батьки Архип Опанасович і Варвара Кирилівна жили в невеликому селі Солошино на Полтавщині, де Павло і з’явився на світ 25 серпня 1924 року. Хрестили його 29 серпня. «Відкрию вам секрет: у той час у селах вже практично не відзначали дні народження, – згадував Павло Архипович на схилі віку, – і навіть не знали, хто і коли народився. Річ у тому, що з приходом більшовиків насамперед зруйнували сільські кладовища, на них паслися кози. І ця зневага до пам’яті розповсюдилася на сільські родини, батько мій знав дату свого народження тільки тому, що у нас у господарстві була кобила з… паспортом. Селянам паспорти не передбачалися, а ось кобила повинна була мати документ, оскільки числилася у фонді Червоної армії. Батькові видали зелену книжечку з п’ятикутною зіркою. І там було написано: день і рік народження господаря кобили. У мене, на щастя, була церковна метрика, видана сільським попом, з датою хрещення – 29-го, і народження – 25 серпня… Подарунків дітям у дні народження тоді вже не дарували. Але ще за традицією святкували Різдво, Великдень».

З дитинства хлопчик любив читати і віддавав цьому заняттю весь свій вільний час. «Народився і ріс у глухому селі, де книжка була рідкістю, – згадував письменник. – Тому читав тоді все, що міг «дістати». Закінчую життя в «суперцивілізованій» державі, яка має навіть Інтернет, але якось «забула» про книги. І тепер, щоб прочитати щось нове, мені знову, як в дитинстві, доводиться “діставати книги”». Не випадково книги стали для Павла Архиповича хобі на все життя. Він володів унікальною особистою бібліотекою, в якій зібрані книги різними мовами. «Книжки збирав, як бджола збирає нектар: крапелька за крапелькою – книжка за книжкою. Сто, тисяча, десять тисяч, двадцять тисяч… Не знаю, скільки у мене книг і на скількох мовах (я читаю на 10—15), але все, що необхідне, завжди знаходжу в своїх «завалах», лише зрідка звертаючись до послуг великих національних бібліотек».

21 червня 1941 року на випускному вечорі в селі Озери Павло Загребельний отримав свідоцтво з оцінками «відмінно» по всіх предметах, від першого – «українська мова» до двадцять першого – «воєнізація». А 22 червня о 12 годині дня по радіо він, як і вся країна, почув промову Молотова. Це була війна…

Уранці 23 червня 1941 року вчорашній десятикласник Павло Загребельний у віці 16 років 10 місяців вистояв чергу добровольців і призовників у райвійськкоматі райцентру Кишиньки. Із запечатаним сургучною печаттю розпорядженням учитися на артилериста він відправився в незвідану путь. Добирався до Києва декілька діб серед жахливих картин перших бомбардувань і пожеж: Кременчук, Ромодан, Гребінка…

Після боїв на річці Ірпінь Київське артилерійське училище, до якого був зарахований Павло, перевели до Харкова і об’єднали з Харківським артучилищем. Далі – Суми і об’єднання з Сумським артучилищем. Восени училище евакуювали до Фергани.

Для укріплення з’єднання між Брянським і Південно-Західним фронтом з 20 серпня формується 40-ва армія. У неї влився загін із 1500 курсантів-артилеристів. Перший бій загону відбувся 8 вересня коло села Волокитине на Сумщині.

Потім було поранення, Саратов, куди Павла відправили на лікування, далі – Середня Азія. У травні 1942 року червоний командир лейтенант Загребельний прибуває в 61-шу армію Брянського фронту (з 29 липня 1942 року – Західного фронту). З травня 1942 року становища Червоної армії катастрофічно погіршується. Впала Керч, в операції «Фрідерікус» супротивник розгромив радянські війська в Ізюмському котлі під Харковом. Німці літом 1942 року успішно наступають на Кавказ і Сталінград.

18 серпня 1942 року під час чергового бою Павло був важко поранений і потрапив у полон. «Мене, вмираючого, підібрала німецька трофейна команда – немолоді, як мені тоді здавалося, фрици, років сорока. Напоїли кавою з солдатської фляжки, переправили у Болхов, потім в Орел. Там у колишній в’язниці був величезний табір, – згадував багато років потому Загребельний. – Не помер я тільки тому, що був молодий і досить міцний. У рані в боці завелися черв’яки, ніхто мене не лікував. Санітар із наших, що добровільно здався, приходив у палату-камеру з металевим планшетом, на якому розсипом лежали невідомо які пігулки. Ті, хто міг рухатися, накидалися на ліки, а лежачі просили: «Дай мені синю», “А мені жовтеньку”…»

Після Орла був Гомель, потім Кальварія і табори Німеччини. Кальварія – тихе литовське містечко, назва якого у католиків означає «голгофа» – місце, де Спаситель прийняв смертні муки.

У травні 1943 року в Кальварії в таборі для полонених радянських офіцерів Павло Загребельний пройшов через децимацію – страта кожного десятого. За напад на охоронця табору комендант зі своїм почтом з’явився на плац і наказав вишикувати двісті-триста полонених. Стрій завмер, ніхто не виявив малодушність, не здригнувся, не почав перескакувати з місця на місце. Уздовж шеренги пробігав зондерфюрер з трьо ма автоматниками і помахом короткого стека закінчував рахунок на кожному десятому. Того хапали, передавали іншій трійці головорізів із зондеркоманди, озброєних «шмайсерами», і вони тут же впритул стріляли червоноармійця. Загребельний чує: «зекс», «зібен», розуміє, що він восьмий, і його товариш, лейтенант Сорока, родом теж з України, з Одеської області, дев’ятий. Імені десятого вони не знали. Його обличчя Загребельний пам’ятатиме вічно…

Весною 1945 року Павло втік з полону і став бійцем загону французьких партизанів, «макі». З приходом військ США він потрапив на декілька днів до Парижа, потім вернувся в Північно-Рейнський регіон Німеччини, де з квітня по листопад 1945 року служив офіцером зв’язку при радянській військовій місії в британській окупаційній зоні і при 1-й армії США.

Повернувшись на батьківщину в 1946 році, Загребельний вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету. 2 вересня 1946 року він зайшов в аудиторію № 54 філологічного факультету і побачив Еллу Михайлівну Щербань. Вона стояла в білій сукні, тримаючись за спинку стільця. «Ми разом вчилися, я закохався в неї і залицявся п’ять років, що нині не модно», – згадував Павло Архипович. Вони одружилися в листопаді 1951 року, в 1952-му у них народилася дочка Марина, а в 1957-му – син Михайло.

Отримавши диплом з відзнакою, але без розподілу на роботу – «вільний», Загребельний з 1951 по 1953 рік оббивав пороги редакцій у Дніпропетровську. І вертався ні з чим, бо «сидів у полоні», неблагонадійний. Тільки після смерті Сталіна в 1953 році Загребельного взяли в дніпропетровську газету «Дніпровська правда», де доручили складати статті за підписом партійних вождів області. Одночасно він пише розповіді, збирає матеріали для майбутніх романів. Відтоді Загребельний привчив себе до жорсткого робочого графіка.

Майже півтора десятка років Павло Архипович присвятив журналістській роботі, поєднуючи її з письменницькою працею. На початку 1954 року його прийняли в Спілку письменників України (СПУ). 28 травня 1954 року він отримав трудову книжку, де в графі «професія» значилося – «письменник». З 1957 року Загребельний почав вести відлік шляху романіста, що виснажує, як марафонський забіг. Того року вийшли в світ його повісті «Дума про невмирущого», «Марево», збірка оповідань «Учитель». Тоді ж, у 1957-му, з’являється його перший роман «Європа 45».

У 1957—1984 роках Загребельний видав 19 романів, з них шість – історичних. Роман «Первоміст» (1969) оповідає про те, як Батий прийшов підкорити Київ. Захисники міста марно чекали його наближення по тому самому шляху, по якому орда вже йшла на Переяслав і Чернігів: кочове військо ніколи не рухається однією і тією самою дорогою, поодинці і тому самому сліду. Світ широкий, шляхів не порахувати. Кожного разу коням потрібна нова трава. Несуть вони своїх грізних вершників від трави до трави. Життя їх тече від трави до трави. Літа обчислюють не роками, а травами. Загребельного чекали 27 трав, до 1984 року, до романа «Вигнання з раю». Після цього в Радянській Україні його видавали «зі скрипом», а в Україні незалежній, до початку 2000-х, до зустрічі з харківським видавцем Олександром Красовицьким, про бібліографію Загребельного нічого сказати.

У березні 1961 року Павла Архиповича призначили редактором київської «Літературної газети». Він вступив до КПРС – безпартійному керувати пресою не належить. За участю нового редактора газету перейменували в нинішню «Літературну Україну». Вперше він підписав номер як редактор 3 березня 1961 року. Через два роки Загребельного зняли, не повідомивши його, коли він лікував відкритий тубер кульоз в Криму, в Алупці: «Літературна Україна» дуже дозоляла тодішньому главі українських комуністів Підгорному та іншим чиновникам.

Приблизно в цей самий час з’явилися чергові романи письменника – «Європа, Захід» (1960) і «Спека» (1960). У 1964 році Павло Архипович став секретарем, а в 1979-му – першим секретарем (до 1986 року) правління Спілки письменників України. Впродовж 1960—1970-х років Загребельний написав велику частину своїх романів, зокрема такі значні, як: «День для прийдешнього» (1964), «Шепіт» (1966), «Добрий диявол» (1967), «Диво» (1968), «Розгін» (Державна премія, 1980), «Левине серце» (продовженням його став роман «Вигнання з раю», 1985), «Переходимо до любові» (1971), «Євпраксія» (1975), «Південний комфорт» (1984).

Одним із найвагоміших досягнень української прози став роман «Диво», в якому автор органічно об’єднує далеке минуле і сучасність. Головна героїня роману Софія Київська – символ української державності і духовності. Пізніше був створений цілий цикл романів про історичне минуле батьківщини. Найпопулярнішим серед історичних творів Павла Загребельного є роман «Роксолана» (1980), присвячений подіям української історії ХVI сторіччя. На думку самого автора, краще всього національні риси відбиваються в жіночому характері, і на сьогоднішній день українська нація тримається на жінках. У романі «Роксолана» Павло Архипович оповідає про дивовижну долю української дівчини Анастасії Лісовської, украденої в XVI столітті з України і проданої на стамбульському невільничому ринку в рабство. Володіючи блискучим розумом, незвичайною силою волі і привабливою зовнішністю, вона з безправної рабині стала дружиною султана Сулеймана Прекрасного (Завойовника) – наймогутнішого володаря імперії Османів. Оволодівши вершинами тодішньої східної і європейської культури, ця знаменита жінка під ім’ям Роксолани увійшла в історію і грала значну роль у політичному житті свого часу. «Роксолана стала символом українки, яка ніде не пропаде, не загине ні за яких обставин, – говорить письменник про свою героїню. – Вона гідна пошани. Вона страждала все життя. Я написав у романі, що вона померла не від віку, а від страждання…»

Окрім Роксолани, ще однією чудовою героїнею Павла Загребельного стала Євпраксія. За словами самого автора, роман про неї – це оповідь «про трагедію розлуки з рідною землею, про трагедію втрати любові». Роксолана і Євпраксія, як говорив Павло Архипович, є найвидатнішими жінками минулого. Третьої такої жінки, про яку варто було б написати роман, Загребельний так і не знайшов.

У 1983 році виходить роман «Я, Богдан». Про цей твір Павло Архипович висловлюватиметься не один раз. «У своїх романах мені хотілося не просто показати часи Ярослава Мудрого або Богдана Хмельницького, не просто зробити спробу реконструкції тієї або іншої епохи. Мова йшла про більше. Хотілося показати нерозривність часів, показати, що велика наша історична спадщина не існує самодостатньо, а входить у наш день насущний, впливає на смаки наші і відчуття, формує в нас патріотичну свідомість, відчуття краси і величі, ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до минулого з належною пошаною… Так, історія жива! Ось сенс всіх моїх писань на теми історичні. І я нескінченно вдячний читачам за підтримку, розуміння і віру».

У романі «Південний комфорт», який був опублікований у 1983 році в журналі «Вітчизна», події відбуваються в Києві в 1970-х – на початку 1980-х років. І ще в якомусь санаторії «Південний комфорт» – у чеховскій «Палаті № 6» епохи радянської української літератури.

«Цей роман – не документ. Єдине, що автор прагнув зобразити якомога точніше, – це Київ, його вулиці, пагорби і долини, його вічну красу і чарівність, – пояснював Загребельний. – Останнє належить уяві. Тому марно шукати, з чим би ототожнити описані тут події, ідентифікувати місця роботи героя і героїні, звести все до вгадування прототипів і фактів, вимагати від автора найдрібнішої правдоподібності, відмовляючи йому в праві на художню вигадку, яка є неодмінною передумовою будь-яких художницьких думок про людей, про життя і про світ».

Серед персонажів роману – прокурорські працівники. Постійна співробітниця Павла Архиповича в Спілці письменників України Валентина Запорожець розповідала, що до людей цієї професії у Загребельного не було ні краплі упередження. Просто його як посадову особу, парламентаря буквально завалювали скаргами, у тому числі і на співробітників правоохоронних органів.

Те, що відбувалося на сторінках «Південного комфорту», радянським вельможам припало не до смаку. У 1984 році в особняку в центрі Москви в Генеральній прокуратурі СРСР була скликана конференція з приводу виходу в світ цього роману. Головував особисто Генеральний прокурор Радянського Союзу. Не знайшли продуктивнішого заняття, ніж у 1984 році скликати конференцію з приводу роману, який навіть російською не переклали! У відрядження викликали прокурорів з Києва і областей України, запросили за спеціальним списком декількох журналістів із центральних московських видань… Роман «Південний комфорт» до кінця 1980-х не видавали.

У 1983—1984 роках Загребельний відчув, що надірвався в протистоянні вітрякам, в тяганинах зборів і кабінетів – від ЦК до Спілки письменників. У жовтні 1983 року він, похитуючись, встав і вийшов прямо посеред чергового засідання. У сусідній кімнаті колеги напоїли його кавою. «Я вийшов, щоб не впасти зі стільця, – розповідав він пізніше, – відчувши, що твориться щось недобре. Напередодні удома впав і розбив скроню».

У 1984 році, до свого 60-ліття, Загребельний зібрався розпрощатися з суєтою канцелярської присутності і столоначальників. Він вирішив вперше в житті сам розпоряджатися своїм часом, читати тільки те, що вважає за потрібне. Формально Загребельний залишив пост голови письменницької Спілки за власним бажанням на з’їзді 7 червня 1986 року.

«Сьогодні, – говорив Павло Архипович в 1991 році, – я вважаю, що вся моя адміністративна робота – це втрачені для творчості роки. Так трапилося, що я трудився для якоїсь ідеї, щось хотів зробити (і я, до речі, дещо зробив, вважаю, що багатьом талановитим людям допоміг), а з другого боку – я жив у якомусь світі абсурду».

Бібліографія останньої чверті століття життя Загребельного до кінця 1990-х заплутана. Деякі його нові твори не видавали взагалі. Інші зрідка виходили такими сміхотворними тиражами, що їх долю неможливо прослідкувати. Тільки у 2000 роках харківське видавництво «Фоліо» видало п’ятитомне зібрання творів Загребельного, почало постійно перевидавати і друкувати його нові книги. Всього за останні 25 років свого життя він написав 11 романів і повістей, близько 20 оповідань. Його інтерв’ю, статті, виступи постійно публікували майстри української журналістики Дмитро Гордон і Олександр Швець.

Загребельний продовжував свої улюблені теми – пригоди, детектив, фантастика: «Безслідний Лукас» (1989), «Ангельська плоть» (1993), «Попіл снів» (1995). Він досліджував, як хірург препарував і сучасність: «Гола душа, або Сповідь перед диктофоном» (1992), «Брухт» (2002), «Стовпотворіння» (2003).

Останніми роками, коли вік і хвороба не дозволили Павлу Архиповичу активно працювати над новими книгами (залишилися незакінченими історичні романи «Зограф» та «Імперський заручник»), він продовжував так само багато читати, як і раніше, був у курсі не тільки новинок української літератури.

Павло Архипович помер 3 лютого 2009 року. Як це завжди буває, газети і телебачення вустами багатьох відомих осіб поспішили розписатися в своїй любові до письменника. Хтось, можливо, робив це щиро, хтось – «тому, що так належить». Але це й неважливо. Головне, що Майстер залишив нам свої книги. «Для мене особисто кожен читач – це дзеркало, – писав Павло Архипович. – Ти йдеш серед дзеркал, відбиваєшся в кожному і в кожному неоднаково. Для одних ти, може, цікавий, для інших – нудний, для третіх – смішний, для четвертих… Різноманіттю сприймань немає кінця, і це завжди потрібно мати на увазі.

Як це зробити?

Ніхто не знає! Ми пускаємо свої книжки в світ і повинні бути готові до всього – до добра і зла – рівною мірою. Але головне бажання письменника – щоб тебе зрозуміли, для цього варто і потрібно жити».

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Східній Галичині (нині Львівська область), в родині селянина-коваля. Батько хлопчика помер раніше, ніж той встиг закінчити дрогобицьку школу. Мати вийшла заміж удруге, і вітчим, теж селянин, поклопотався про продовження освіти пасинка. Незабаром померла і мати Івана, так що на літо він приїжджав у чужу сім’ю, яка здавалася йому раєм – за зізнанням поета, ненависть до утиску однієї людини іншою він виніс з перебування в школі. Як тут, так і потім в гімназії, Іван був першим учнем, а влітку пас худобу і допомагав домашнім у польових роботах.

Восени 1875 року хлопець став студентом філософського факультету Львівського університету (пізніше, в 1891 році, йому вдалося закінчити і Чернівецький університет, а в 1893-му захистити у Відні докторську дисертацію). Опинившись у Львові, він занурився не тільки в студентське, але і в громадське життя і увійшов до складу редакції студентського журналу «Друг». Його друзі Павлик, Белей, Левицький та ін. під впливом Михайла Драгоманова почали міняти напрям журналу, демократизувати його, виступати за заміну штучного «язичія», на якому він друкувався, живою українською мовою. З цією метою Франко публікував у журналі статті, в яких об ґрунтовував необхідність створення літератури, що спирається на народність.

Активна громадська діяльність стала приводом для арешту групи студентів у червні 1877 року. А в січні наступного року влада організували над ними суд. Дев’ять місяців ув’язнення стали для Франка великим випробуванням на громадянську стійкість. І під час слідства, і на суді він тримався мужньо, викриваючи соціальну несправедливість.

Коли молоді революціонери вийшли з в’язниці, від них відсахнулися «доброчесні» керівники всіх львівських громадських організацій. Проте Іван не опустив рук: розуміючи значення демократичного друку для суспільного прогресу, він разом з Михайлом Павликом створив новий журнал «Громадський друг» (у 1878 році вийшли тільки два числа). А після його заборони в тому самому році видав дві збірки журнального типу – «Дзвін» і «Молот», які були своєрідним продовженням часопису. Саме тут були надруковані знамениті його «Каменярі» і повість «Boa constrictor» (1879).

У 1881—1882 роках Франко друкує повість «Борислав сміється», за нею послідувала історична повість «Захар Беркут» (1883). У ній виразно прозвучала тема патріотизму, самопожертвування в ім’я народу і його майбутнього, що стала письменницьким кредо Франка.

Його поетичний дар зі всією повнотою розкрився вже в першій збірці «З вершин і низин» (1887), прологом до якої служив «Гімн» («Вічний революціонер»). Тут ліричні описи природи, автобіографічні зарисовки, сонети сусідують з творами революційно-визвольної тематики.

У 1890 році за ініціативою Франка і Павлика була створена Російсько-українська радикальна партія – перша політична партія на українських землях. Протягом восьми років Іван був її беззмінним головою і одним із головних ідеологів. На сторінках партійного органу – двотижневика «Народ» – Франко публікував свої просвітницькі статті.

У 1886 році тридцятирічний поет одружився. Його обраницею стала 23-річна Ольга Хоружинська, освічена, розумна, щира, але трохи екзальтована дівчина, з якою Франко познайомився в Києві. Подружжя мало четверо дітей: трьох синів і дочку Ганну. Постійні переслідування Франка австрійськими властями, бідність, важка праця, фізична і психічна слабкість Ольги незабаром перетворили цей шлюб на нестерпне випробування. А нерозділене кохання поета до красуні Целіни Журавської ще більше підсилило його страждання. Відгомонами цієї особистої драми проникнута одна з кращих поетичних збірок Франка – «Зів’яле листя» (видана у 1896 і 1911 рр.).

Активну участь в політичному житті Франко припинив у 1904 році. Частково це було викликано зайнятістю справами Наукового товариства імені Т. Шевченка. З 1898 по 1913 рік письменник з перервами очолював філологічну секцію і етнографічну комісію товариства; був редактором багатьох його видань, зокрема, разом з М. Грушевським і В. Гнатюком редагував «Літературно-науковий вісник».

Бідність, ув’язнення, безперервна і важка праця, родинні негаразди постійно підривали його здоров’я. А потім прийшла убивча недуга – ревматоїдний артрит. Письменника переслідували неймовірні болі, руки паралізувало і викрутило, мучили галюцинації. Франко мужньо переносив хворобу, до кінця не втрачаючи інтелектуальних здібностей. Неправильний діагноз і лікування ртуттю стали, по суті, «об’єктивним вбивством»…

26 травня 1916 року Іван Франко помер. В останню хвилину поряд із вмираючим не було нікого з близьких: сини служили в армії, дочка жила в Києві, а дружина знаходилася в лікарні… Труну поета супроводжував 10-тисячний натовп, по дорозі на Личаківське кладовище співав хор під керівництвом композитора В. Барвінського. Україна сумувала, як після програної битви, на кривавому полі якої впав повергнутий життям і людьми Воїн…

Йозеф Рот – постать складна і трагікомічна. Характер його був немов витканий з суперечностей. Таким було його життя, таким був і його похорон. Вінки на його могилу принесли австрійські комуністи, республіканці і монархісти. Рота навіть не змогли поділити ті, хто повинен напучувати людину в останню дорогу. Католицький священик наполягав на християнській молитві, але достовірних доказів переходу Рота – єврея за походженням – у католицтво не було, що і викликало заперечення рабина. Священики зуміли все ж таки домовитися, але деякі друзі Йозефа, переконані, що він до кінця життя залишався іудеєм, відмовилися приєднатися до католиків і, підійшовши до могили, почали читати єврейську молитву…

Йозеф Рот народився 2 вересня 1894 року в Бродах, місті, яке нині є районним центром Львівської області, а тоді було провінційним містечком на околицях Австро-Угорської імперії. «Моє рідне місто було прихистком приблизно для 10 тисяч чоловік, – писав Йозеф Рот про місце, де він народився на світ. – Три тисячі з них були ненормальними, хоча і не дуже небезпечними ненормальними. Середній рівень божевілля нависнув над ними, як золота хмара…»

У цих словах – перша трагедія маленького хлопчика з єврейського містечка. Його батько, Нахум, прогорів на фінансових операціях, з’їхав з глузду і помер, коли синові було п’ятнадцять. Вихованням юного Йозефа займалися мати Мір’ям і дід Ієхієль Грюбер.

У 1913 році, після закінчення місцевої гімназії, Йозеф вступає до Львівського університету, на відділення германістики. Університет у той час був осереддям українсько-польсько-єврейського протистояння. Але ні націоналізм, чи то український або польський, ні ідеї сіонізму Рота зовсім не привертали. Власне, в університеті майбутній письменник і усвідомив свою приналежність до австрійської культури. Саме тому, провчившись рік у Львові, він перевівся у Віденський університет. І з цієї ж причини в 1916 році пішов добровільно на фронт воювати за Австро-Угорщину.

Після закінчення війни він робить вельми успішну кар’єру журналіста, спочатку у Відні, а з 1920 року – у Берліні. У 1922-му Рот одружився з Фредерікою Райхлер. Дівчина з простої сім’ї галицьких євреїв була скромною і навіть трохи відлюдькуватою. Як виявилося згодом, це були ознаки шизофренії, яка з кожним роком прогресувала. Врешті-решт, Фредеріка опинилася в психіатричній клініці. Йозеф, цілком природно, тяжко переносив те, що відбувається, і намагався знайти забуття в алкоголі. Це зрештою призвело його до передчасної смерті. І одночасно – до становлення як великого письменника…

Літературний агент Рота одного разу написав йому: «Йозефе, тобі потрібно більше сумувати, ти набагато краще пишеш, коли вдаєшся до смутку». Перший роман Йозефа «Павутина» описував коло украй правих і ветеранів війни, які готуються до захоплення влади і встановлення тоталітарного режиму. Цей роман, в якому з дивовижною прозорливістю називаються імена Гітлера, Людендорфа і Гіндербурга (нагадаємо, що до приходу фашистів до влади в Німеччині було ще десять років), публікувався частинами в австрійських газетах і особливого успіху не мав. Що, можливо, і не надто турбувало Йозефа – він молодий, сповнений сил, успішний журналіст, газета «Франкфуртер цайтунг» відправляє його кореспондентом до Парижа, потім він їде в Радянський Союз. Та і книги його виходять вже не в газетах, а окремими виданнями: «Готель “Савой”», «Циппер і його батько», «Бунт». Але з 1928 року починається криза – жорстока і безнадійна. І в цей час Рот пише свої найкращі речі – «Іов» і «Марш Радецького».

У романі «Іов» описується життя штетла (єврейського містечка) в Радянській Україні 1920-х років. Традиціям приходить кінець – головний герой роману меламед (учитель Тори) з невимовним смутком дивиться на те, що відбувається з його дітьми: один син пішов в армію, другий з’їхав з глузду, дочку спокусив козак. Утім, кінець роману порівняно щасливий, що незвично для Рота. Можливо, саме тому «Іов» був екранізований у Голлівуді.

Роман «Марш Радецького» – це ностальгія за Австро-Угорщиною, що канула в Лету. Авторитетний критик Марсель Райх-Райницький включив «Марш Радецького» в список двадцяти кращих романів, написаних німецькою мовою. А лауреат Нобелівської премії Елі Візель, рецензуючи «Марш Радецького», відзначав: «На відміну від релігії, деякі письменники вірять, що світ може закінчитися більше, ніж один раз, – він закінчується кожного разу, коли люди і нації вбивають одне одного – і Йозеф Рот досліджує цю віру краще аніж будь-хто».

«Наближається війна. Не спокушайте себе. Пекло прийшло до влади», – так у 1933 році Рот у листі до Стефана Цвейга коментував нацистський переворот. Він хоч і покинув Німеччину за день до приходу до влади Гітлера, чудово розумів, до чого це все приведе. Рот подорожує по Європі, у 1937 році разом зі своєю супутницею, австрійською письменницею Ірмгард Койн, востаннє побував у Львові. А в цей час у Німеччині і Австрії на площах палять його книги. У Парижі, де поселився Йозеф, він більше часу проводить у кафе і барах, де наодинці пише свої твори. Він чудово розумів, що такий спосіб життя для нього згубний, але міняти нічого не збирався. 22 травня 1939 року Йозеф дізнається про самогубство свого друга, німецького письменника-антифашиста Ернста Толлера. Він п’є до безпам’ятства і, після чотириденної агонії, 27 травня вмирає. Поховали письменника на кладовищі комуни Тіє, в південних передмістях Парижа.

Тиражі, що обчислюються десятками мільйонів екземплярів, твори, перекладені більше ніж на 40 мов, всілякі нагороди і премії, всесвітня слава і визнання – небагато письменників-фантастів можуть похвалитися такою кар’єрою. Починалася ж ця кар’єра так: «У чотири роки я навчився писати. До ладу, правда, це уміння використовувати не міг. Першим листом, який я написав батькові зі Сколе, куди їздив зі своєю мамою, був невеликий опис моїх пригод у справжньому сільському нужнику. Авжеж, саме там – з діркою в дерев’яній підлозі. Дещо я, правда, згадувати не став. У цю саму дірку я викинув в’язку ключів нашого господаря…»

Станіслав Лем, що народився 12 вересня 1921 року у Львові в родині відомого лікаря-отоларинголога, був дитиною дуже захоплливою і писати любив змалку. Втім, щоб стати письменником, особливо не мріяв, та і життя складалося так, що думати доводилося про інші речі. У 1939 році, після закінчення львівської гімназії, Станіслав збирався поступати у Львівську політехніку, але Львів, як і решта Західної України, якраз у цей час став частиною СРСР, і плани довелося змінити. «Іспит здав успішно, – згадував письменник, – але, як представника «неправильного соціального класу» (батько – заможний ларинголог, тобто буржуа) мене не прийняли… Батько використав свої зв’язки і за допомогою професора Парнаса, відомого біохіміка, мене влаштували вивчати медицину, без щонайменшого ентузіазму з мого боку».

Коли ж місто окупували німці, навчання, хай і на не найулюбленішому медичному факультеті, довелося перервати. Під час війни Станіслав працював зварювальником і автомеханіком, був членом антифашистської групи, брав участь в опорі нацистам. У 1944 році, коли Радянська армія знову зайняла Львів, Лем продовжив вивчати медицину, а коли в 1946-му Львів перестав належати Польщі, він у рамках акції репатріації переїхав до Кракова, де поступив в Ягеллонський університет. Коли ж прийшов час складати іспит, Лем відмовився це робити, і диплом лікаря так і не отримав, обмежившись сертифікатом про здобуття медичної освіти. Він не хотів ставати військовим лікарем, оскільки, як згадував Лем, «армія забрала всіх моїх друзів, причому не на рік або на два, вони залишилися там назавжди…»

З 1948 по 1950 рік Станіслав працював асистентом професора Мечислава Хойновського в «Наукознавчому гуртку». Знайомство з Хойновським змінило життя Лема, саме під його впливом він зрозумів, що його покликання – бути письменником. Перші твори Станіслава були опубліковані в 1946 році, через два роки він почав працювати над романом «Госпіталь Трансфігурації». Початкуючий письменник приносив фрагменти роману у видавництва, у відповідь отримував розгромні рецензії, в яких «Госпіталь Трансфігурації» іменувався «декадентським і контрреволюційним». Станіслав переробляв роман, але цензура так і не пропустила його (він був опублікований тільки в середині 1950-х років).

Невдача з реалістичною прозою буквально штовхнула Лема «в обійми» наукової фантастики. У 1951 році він написав роман «Астронавти» (як згадував Лем, він написав назву на першій сторінці, ще не знаючи, про що буде книга), який практично відразу ж опублікувало одне з провідних польських видавництв. Успіх, природно, надихнув молодого автора, і з того часу він практично щороку видавав «на-гора» нову книгу.

Науково-фантастичні твори Станіслава Лема можна (звичайно, вельми умовно) розділити на дві категорії. Перша – серйозні новели, написані згідно з традиціями жанру, які сам письменник розширив і істотно поліпшив. До них відносяться «Едем» (1959), «Повернення із Зірок» (1961), «Соляріс» (1961), «Непереможний» (1964), «Голос Господа», «Розповіді про пілота Піркса» (1968). І друга – гротескові роботи, наповнені характерним «лемівським» гумором і за стилем традиційні літературні жанри, що часто нагадують байки, мемуари, історії з філософським сенсом: «Зоряні щоденники» (1957) і інші твори про Ійона Тихого, «Рукопис, знайдений у ванні» (1961), «Казки Роботів» (1964), «Киберіада» (1965), «Огляд місця події» (1982), «Мир на Землі» (1987). Особливе ж місце в творчості Лема займають його філософсько-футуристичні есе («Сума технологій», «Діалоги», «Фантастика і футурологія» і ін.). У цих творах письменник дає прогнози з приводу майбутнього людства, і багато з цих прогнозів, що стосуються як культури, так і технологічного прогресу, збуваються з вражаючою точністю.

Уже на початку 1960-х років Станіслав Лем стає майстром наукової фантастики, безперечний талант якого був визнаний не тільки на батьківщині, але і за її межами. Підтвердженням стали численні нагороди і премії, членство в академіях і інших престижних організаціях. Втім, сам пан Станіслав ставився до цього без особливого пієтету, для нього на першому місці завжди стояли любов читачів і власна точка зору. У 1973 році він став почесним членом Американської асоціації письменників-фантастів (SFWA). Можливо, американські діячі від наукової фантастики думали, що польський письменник буде на сьомому небі від щастя після такого визнання. Проте Лем без тіні сумніву критикував американську фантастику за непродуманість сюжетів і надмірну зацікавленість у комерційному успіху, на шкоду якості творів. За що і був виключений з Асоціації в 1976 році. Очевидно, що представники SFWA вишмагали самі себе – після вигнання Лема добровільної «відставки» зажадали і деякі інші розсудливі і дуже популярні письменники (Майкл Муркок, Урсула ле Гуїн і ін.), на популярності ж Лема цей факт жодним чином не позначився.

У 1982 році, після введення в Польщі воєнного стану, Станіслав Лем покинув батьківщину, жив у Відні. Коли ж наприкінці 1980 років стало ясно, що дні комуністичного режиму визначені, він повернувся жити у Краків, почесним жителем якого став у 1997 році. У 1990-х роках Лем займався в основному футуристичними прогнозами, співробітничав з провідними польськими газетами і журналами. Станіслав Лем помер у Кракові 27 березня 2006 року. Вже після смерті письменника, літом того самого року вийшла в світ його остання книга – «Раса хижаків. Останні тексти». У своїй післямові редактор Томаш Фіалковський так визначив жанр цих есе: «Це швидше спроба поставити діагноз світу при всій його складності, переплетіння різнорідних ниточок, сусідство яких ча сто дивує, але завжди є чітко обґрунтованим».

Анна Горенко народилася 11 червня 1889 року в Одесі, вірніше, в дачному передмісті Великий Фонтан. Але стати корінною одеситкою їй не довелося: батько, відставний інженер-капітан 2-го рангу, був прийнятий на службу до великого князя Олексія Михайловича і в 1891 році перевіз родину в Царське Село.

Свій перший вірш Анна написала в 11 років і з того часу складала їх у величезній кількості. Батькові це захоплення дочки не дуже подобалося. Він називав її «декаденткою» і вимагав «не ганьбити» його імені. «Той не треба мені твого імені!» – сказала горда Анна Горенко, раз і назавжди вирішивши обрати собі псевдонім. А чим погане прізвище прабабусі – Ахматова? Ну й що, що татарське – так навіть романтичніше!

24 грудня 1903 року Анну вперше побачив сімнадцятирічний Микола Гумільов. Він зовсім недавно приїхав з батьками з Тифліса і був вимушений доучуватися в гімназії. В очах друзів-гімназистів він був уже «майже поет» – ним опікувався сам Інокентій Анненський. Але цей факт не допоміг Миколі Гумільову завоювати серце Анни Горенко. У 1905 році він, що вже випустив свою першу збірку, попросив руки Анни. І дістав відмову. У цьому самому році батьки юної поетеси розлучилися, і вона разом з матір’ю відправилася в дорогий серцю Крим. Річ у тім, що хворобливій Анні загрожував туберкульоз.

У 1907 році Анна приїхала до Києва. Тут вона поступила на юридичний факультет Вищих жіночих курсів, але навчання, на жаль, не цікавило її. На той час серце поетеси жило нерозділеною любов’ю до Володимира Голенищева-Кутузова, студента з Петербурга. «Я отруєна на все життя», – писала вона С. Штейну, чоловікові сестри і (що найголовніше!) другу тієї загадкової коханої нею людини. Тоді, напевно, вперше вона подумала про шлюб з М. Гумільовим. Навіщо їй був потрібний цей шлюб? Може, хотіла знайти в ньому розраду або таким чином думала насолити Володимиру? «…Гумільов – моя доля, і я покірно віддаюся їй, – писала вона. – …Я присягаюся вам всім святим, що ця людина буде щаслива зі мною». Проте в 1908 році Анна знову відкинула пропозицію Гумільова.

Микола виїхав до Парижа і… організував там творчий дебют Анни. У столиці Франції він заснував російський тижневик «Сіріус», де вперше опублікував її вірш («На руці твоїй багато блискучих кілець…»). Анна назвала всю цю гумільовську витівку «затьмаренням від Господа».

Число «три» в житті Миколи виявилося щасливим. Коли він утретє попросив руки коханої, та сказала: «Так». 25 квітня 1910 року в церкві Никольської слобідки під Києвом вони повінчалися.

На початку березня 1912 року вийшла перша збірка Ахматової «Вечір». Тут уже навіть чоловік, що сумнівався в її дарі, переконався: «Вона – справжній поет». Адже колись він побіжно зауважив: «А може, ти краще танцюватимеш? Ти гнучка».

Весною 1912 року Ахматова і Гумільов відправилися в подорож по Італії. А 18 вересня у них народився син Льова. Анні здавалося, що вона дуже мало уваги приділяє своєму чаду. Адже так і було: Льова виховувався у бабусі, Г. І. Гумільової, в Слепневі під Твер’ю. А геніальні батьки жили в Петербурзі, де кипіло літературне життя. Ім’я Ахматової було вже визнане серед акмеїстів. Ще в 1911 році вона була введена до складу організованого Гумільовим «Цеху поетів». Їй присвячували вірші. Її малювали. Бліде обличчя Анни – на полотнах Модільяні, Соріна, Альтмана, Бруні, Судейкіна…

У березні 1914 року вийшла друга збірка Ахматової «Чотки». А в серпні Гумільов пішов на війну. Саме тепер починалося нове, некалендарне XX століття. Микола повернувся до Петрограда весною 1918 року. А незабаром Гумільов і Ахматова розлучилися…

Революцію Анна не прийняла. «Все розкрадено, зраджено, продано», – писала вона. Проте намагалася якось «втягнутися» в це дивне життя напівзруйнованої країни. Ще у вересні 1917 року вийшла її третя збірка «Біла зграя». Вона не мала такого успіху, як дві попередніх, але хто тоді цікавився поезією? Восени 1918 року Анна Ахматова вийшла заміж за Володимира Шилейка, ученого-ассиролога. Шлюб цей був недовгим.

З 1921 року почалася низка втрат у житті Ахматової. 7 серпня помер Блок. 25 серпня був розстріляний Микола Гумільов. Анна навіть не знала, де його могила, і в її пошуках блукала «островом Голодом і дивними гаями».

Одні друзі вмирали, інші виїжджали, а життя продовжувалося. Ахматова влаштувалася працювати бібліотекарем в Агрономічний інститут, видала ще дві збірки («Подорожник» і «Anno Domini MCMXXI»). У 1922 році вона вийшла заміж за Миколу Пуніна, відомого мистецтвознавця, в ті роки комісара при Російському музеї і Ермітажі, заступника наркома освіти А. В. Луначарського. Але високе положення Пуніна не позбавило подружжя від квартирного питання: їм довелося жити в одній квартирі з його родиною.

Після 1924 року Анну змусили замовкнути: її перестали друкувати, запрошувати на літературні зустрічі. Ахматова писала: «Тоді я вперше була присутня при своїй цивільній смерті. Мені було 35 років…» Анна не опустила рук: що ж, не поезія, так улюблений з дитинства Пушкін! Її дослідження з пушкінознавства були високо оцінені в літературних колах. Але скоро її позбавили і цього. У травні 1934 року на очах Анни був арештований її близький друг – Осип Мандельштам. 27 жовтня 1935-го «чорний воронок» відвіз її чоловіка і сина. Ахматова кинулася до Москви, за допомогою Булгакова написала лист Сталіну… Вже 3 листопада Анна знову обійняла Пуніна і сина. Але Лев пробув на волі недовго: у березні 1938 року його знову забрали… 17 місяців Ахматова провела в тюремних чергах, «трьохсота, з передачею» стояла під Хрестами. Саме тоді вона почала писати гнівні, гіркі вірші, з яких склався на початку 1960-х років знаменитий «Реквієм».

У 1941-му прийшла війна. Як не дивно, але поетеса, що потрапила в немилість до Сталіна, все ж таки опинилася в підписаному генсеком списку тих, що підлягають евакуації. Ахматова виїхала до Ташкента. Її вірш «Мужність» став гімном непереможному народу. Він був опублікований 8 березня 1942 року в газеті «Правда». А в травні 1943 року вийшла ташкентська збірка віршів Ахматової. У 1944 році Анна виїхала на Ленінградський фронт, де читала вірші.

Після війни життя, здавалося б, налагоджувалося. Один за одним слідували творчі вечори Ахматової. Вона змогла говорити після такого довгого затишшя! Повернувся нарешті син (він був звільнений ще в 1943 році і добровольцем відправився на фронт). Ахматова була щаслива. І ось, як грім серед ясного неба, в серпні 1946 року вийшла ухвала ЦК про журнали «Звезда» і «Ленинград»: творчість Ахматової та Михайла Зощенка було визнано ідеологічно чужою радянській державі. Дві майже готові збірки так і не потрапили до друку. Ахматову виключили зі Спілки радянських письменників. А в 1949 році був знову арештований син.

Льва Гумільова звільнили тільки через три роки після смерті «батька народів». Ахматова тоді сказала: «Тепер арештанти повернуться, і дві Росії глянуть одна одній в очі: та, що садила, і та, яку посадили. Почалася нова епоха».

У цій «новій епосі» знайшлося місце і для поетеси. Її вірші охоче друкували; у серпні 1962 року вона була висунута на Нобелівську премію (не отримала), а в 1964 році їй присудили Міжнародну літературну премію «Етна-Таорміна». У тому самому році Оксфордський університет присвоїв Ахматовій ступінь почесного доктора літератури. Урочиста церемонія відбулася в Лондоні. Віддаючи данину визнання поетесі, англійці вперше в історії Оксфордського університету порушили традицію: не Ахматова сходила по мармурових сходах, а ректор спускався до неї.

Померла Анна Ахматова 5 березня 1966 року після четвертого інфаркту. На відміну від багатьох її друзів і однолітків, вона прожила довге життя, яке, здається, увібрало в себе всю епоху з її нечисленними радощами і багатьма бідами…

Майбутній великий єврейський письменник, кровно пов’язаний зі своїм народом, народився в Україні в місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) 2 березня 1859 року. Дитячі роки він провів в єврейському містечку Воронково, де його батько, Нохум Рабинович, вважався багачем, а мати торгувала в лавці. У родині було 11 дітей. Життєрадісний Шолом ріс веселуном і пустуном.

Безтурботне життя незабаром минуло. Батько практично розорився і знову повернувся до Переяслава, де відкрив заїжджий двір. Шолому виповнилося тринадцять, коли епідемія холери забрала матір. Мачуха була жахливо сварливою, її лайки «крутилися, вилися, лилися, як олія».

У 1873 році хлопчик почав навчатися в Переяславському повітовому училищі. Єдиним утрудненням на початку навчання було майже абсолютне незнання російської мови. А першою книгою, прочитаною російською, був «Робінзон Крузо», і, недовго думаючи, Шолом написав «Єврейського Робінзона Крузо». Тепер ніхто вже не сумнівався, що з хлопчика виро сте справжній письменник. Але познайомившись зі скарбами російської і єврейської літератури і закінчивши в 1876 році з відзнакою училище, Рабинович насилу міг знайти собі заняття. Мрія поступити у вчительський інститут не здійснилася: царський уряд заборонив прийом євреїв. Шолом був вимушений ради прожитку давати приватні уроки, перебираючись від одного господаря до іншого, поки не познайомився з сином багатого орендаря маєтків Елімелеха Лоєва, і той умовив батька узяти його домашнім учителем до сестри Ольги (Голд). Маєток у Софіївці здався знайденою батьківщиною. Тут же Шолом знайшов і щастя всього життя. За три роки дружба між ученицею і вчителем переросла в любов. Він читав Ользі всі свої «романи, що роздирають душу, кричущі драми, заплутані трагедії і комедії», написані (але не опубліковані) староєврейською. Але одного разу вранці Шолом виявив, що господарі покинули будинок, а йому дали повний розрахунок. Заміжжя улюбленої дочки із славною, освіченою, але бідною людиною не входило в плани її батька.

Після трьох років самоти і відчайдушних листів без відповіді (Лоєв-старший перехоплював усю кореспонденцію) він зу стрівся з Ольгою в Києві, і, незважаючи на батьківський опір, 12 травня 1883 року вони одружилися. У їх щасливій «республіці» народилися два сини і три дочки. Перші два роки, проведені в Білій Церкві, родина зазнавала значних матеріальних труднощів – робота письменника приносила мізерні доходи. Але в 1885 році Ольга Михайлівна після смерті батька отримала великий спадок і вони переїхали до Києва.

На початку 1890-х років Шолом-Алейхем ненадовго виїжджає за кордон – до Франції і Австро-Угорщини, а повернувшись на батьківщину в 1891 році, оселяється в Одесі. У одеський період життя (1891—1892 рр.) він багато писав і російською мовою («Вірші у прозі», «Роман моєї бабці», «Типи малої біржі», «Сто тисяч»). І кожен новий твір ставав класикою єврейської літератури «не тільки як прекрасний художній твір, але і як історичний пам’ятник життя єврейського народу в царській Росії…» (П. Маркіш).

Після погромів у Києві в 1905 році письменник був вимушений виїхати за кордон. Почалося мандрівне життя: Львів, Рига, Женева, Берлін, Лондон, Париж, пізніше він навіть, як героїня роману «Блукаючі зірки» (1909—1911), емігрував до Америки. Щоб якось поправити матеріальне становище, Шолом-Алейхем виступав з читанням своїх творів і скрізь знаходив щирий відгук.

У 1907 році письменник повернувся до Росії, де також багато роз’їжджав, виступав перед читачами і завжди зустрічав гарячий прийом. Мабуть, кочовий спосіб життя і привів до різкого спалаху туберкульозу. Протягом шести років Шолом-Алейхем жив і лікувався в Швейцарії і Італії. Шанувальники його таланту, знаючи про тяжке становище «майже єдиного письменника, який подобається всім», збирали для нього кошти. Але головне – свою любов вони висловили викупом у приватних видавців всіх його творів (1909), які Шолом-Алейхем був вимушений продати буквально за безцінь, щоб прогодувати родину.

Багато зробив Шолом-Алейхем і для становлення репертуару єврейських театрів. На відміну від «драморобів», він відшліфовував драматичні твори так само, як і прозу, починаючи від одноактної комедії «Лікаря!» (1887) і різкої сатири «Якнегоз» (1892) до розгорнених картин з життя євреїв у п’єсах «Урозбрід» (1903), «Остання жертва, або Криваві дні» (1905), «Скарб» (1908), «Важко бути євреєм» (1914), «Крупний виграш» (1915). Драматург створив також прекрасні інсценізації своїх романів «Стемпеню» і «Тев’є-молочник».

Перша світова війна застала Шолом-Алейхема на одному з курортів Німеччини. Не маючи можливості повернутися в Україну, він був змушений емігрувати з родиною до Америки, де, незважаючи на погіршене самопочуття, продовжував працювати. Він жив у Нью-Йорку, лікувався у кращих лікарів, але здоров’я тануло. Шолом-Алейхему не судилося повернутися ні до Києва, ні до Переяслава, які він любив з якоюсь особливою ніжністю. Письменник говорив друзям: «Якби знайшовся який-небудь божевільний, який би запропонував мені: «Ось тобі три Нью-Йорки і шматочок Переяслава, вибирай! Що візьмеш собі?» Я подумав би і відповів: “Дозволите поліпшити Переяслав на свій розсуд, і я вам по ступлюся всіма вашими Нью-Йорками”». Останньою волею (на жаль, не виконаною) Шолом-Алейхема, який помер 13 травня 1916 року, було, щоб його поховали на київському кладовищі: «Де б я не помер, хай мене поховають не серед аристократів, багатіїів і знаті. Хай мене поховають там, де покояться прості робочі, євреї, справжній народ, щоб пам’ятник, який потім поставлять на моїй могилі, прикрасив прості могили навколо мене, а прості могили щоб прикрашали мій пам’ятник – як простий чесний народ при моєму житті прикрашав свого народного письменника».

Наприкінці літа 1769 року, 29 серпня, в Полтаві в родині чиновника міського магістрату народився син Іван. Вчився він у місцевого дячка, а потім вступив до Полтавської семінарії. Учнем син полтавського чиновника виявився вдатним, і йому, з-поміж чотирьох кращих вихованців, запро понували продовжити навчання в Петербурзькій Олександро-Невській семінарії. Але церковного владики з Івана не вийшло, доля розпорядилася інакше. Коли Котляревському не було і двадцяти, помер його батько, й Івану довелося перервати навчання. Він повернувся до Полтави і почав служити в полтавських канцеляріях.

Не досягнувши високого соціального становище на цивільній службі, Котляревський вирішив випробувати себе на військовій. У 1796 році він вступив в Сіверський карабінерний полк, сформований на основі українських козачих сотень, і в його складі брав участь в російсько-турецькій війні 1806—1807 років. За відвагу Котляревського відзначили декількома нагородами. Вважаючи, що це достатньо для отримання прибуткової посади, письменник у 1808 році вийшов у відставку в чині капітана і відправився до Петербурга. Але через відсутність знайомств і зв’язків спроба влаштуватися на хорошу службу виявилася марною.

Над своєю знаменитою «Енеїдою» Іван Котляревський почав працювати в 1794 році. Узявши за основу сюжет великої поеми Вергілія, імена головних героїв і їх «звання» в пантеоні римських богів, він помістив їх у сучасну йому українську дійсність, перемішав реалії античного і сучасного йому світів. Через два роки були завершені перші три частини поеми.

Перше видання «Енеїди» було підготовлене в 1798 році якимсь Максимом Осиповичем Парпурою – завідувачем друкарнею Медичної колегії в Санкт-Петербурзі. Треба сказати, що видання «Енеїди» було зроблене без відома і згоди Котляревського. Іван Петрович навіть намагався переслідувати видавця в судовому порядку, консультувався з юристами із цього приводу, але далі розмов справа не пішла.

Друге видання «Енеїди» було здійснене в 1808 році книговидавцем І. Глазуновим. І знов автор популярного твору опинився ніби ні при чому. Врешті-решт Івану Петровичу набридло, що на ньому безсовісно наживаються всі кому не ліньки, і він вирішив узяти справу в свої руки. У 1809 році Іван Петрович підготував третє видання свого творіння.

Загалом Іван Котляревський працював над «Енеїдою» близько 30 років. На додаток до третього видання була надрукована четверта частина з додаванням «Словника малоросійських слів, виправленого, примноженого і доповненого словами для четвертої частини». П’яту і шосту частини Іван Петрович писав більше десяти років. «Енеїда» принесла йому популярність всеросійського масштабу, і він був прийнятий у кращих поетичних колах.

На жаль, за життя Котляревський так і не побачив повного видання своєї «Енеїди». Незадовго до своєї смерті (Іван Петрович помер у жовтні 1838 року) він передав права на «Енеїду» харківському видавцеві Волохінову. Повна версія поеми вийшла в світ у 1842 році під назвою «Віргілієва Енеїда, на малоруську мову перекладена І. Котляревським».

Звичайно, не тільки «Енеїдою» жив Іван Котляревський.

Завдяки йому провінційний Полтавський театр став одним із кращих в Україні. Будучи в 1818—1821 роках одним із директорів театру, Іван Петрович спеціально для його репертуару написав дві п’єси – «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», що стали класикою українського драматичного мистецтва.

Цікаво, що Іван Котляревський – один з небагатьох авторів в історії російської і української літератури, чиї твори, скажімо так, «благополучно» відчували себе при будь-якій владі. За часів правління Романових «Енеїда» і п’єси Котляревського видавалися десятки разів. Відомо, що в бібліотеці Олександра I була «Енеїда» з дарчим написом автора. За радянських часів Котляревський був шанований як «зачинатель і класик української літератури» (що, без сумніву, абсолютно вірно). У 1952 році в Полтаві був відкритий літературно-меморіальний музей поета, а в 1969-му, в роковини 200-ліття автора безсмертної «Енеїди», в його садибі був заснований меморіальний комплекс.

Микола Васильович Гоголь народився 20 березня 1809 року в селі Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії. Його батько, Василь Опанасович Гоголь-Яновський, володів тисячею десятин землі і двома сотнями кріпосних. Мати письменника, Марія Іванівна, що походила з небагатого роду Косоровських, була жінкою екзальтованою і побожною. Здобувши удома початкову освіту, Микола два роки провів у Полтавському повітовому училищі, а в 1821 році поступив в Ніжинську гімназію вищих наук. У 1829 році, вже будучи в Петербурзі, Гоголь (під псевдонімом В. Алов) надрукував на свої кошти написану в гімназійні роки повість «Ганс Кюхельгартен». Але прочитавши розгромні рецензії у «Северной пчеле» і «Московском телеграфе», молодий письменник зібрав нерозпродані екземпляри і спалив їх.

Після невдачі «Ганса Кюхельгартена» Гоголь приходить до думки про необхідність пошуків іншого літературного шляху. У 1830—1831 роках в «Отечественных записках» і «Литературной газете» з’являються «Вечір напередодні Івана Купала», «Сорочинський ярмарок» і «Травнева ніч, або Утоплениця», а в альманаху «Северные цветы» за 1831 рік – розділ з історичного роману «Гетьман». Талант Гоголя високо оцінили В. Жуковський, А. Дельвіг і так любимий ним О. Пушкін, з яким Микола Васильович познайомився в травні 1831 року на вечорі у поета і видавця П. Плетньова.

У молодого письменника визрівало безліч грандіозних задумів. Восени 1833 року він виношував ідею створення «Історії України». На жаль, цей гоголівський задум, як і почата за порадою О. Пушкіна «Історія російської критики», залишився нездійсненим. Зате інші теми, що також підказані Гоголю великим поетом, отримали блискуче втілення. Прохаючи Пушкіна дати йому «який-небудь сюжет, але російський чисто анекдот», письменник дійсно отримав історію анекдотичну і перетворив її на твір смішний і дотепний, якого ще не було в Росії, – комедію «Ревізор». Вона була написана в 1835 році всього за декілька місяців.

Наступного року письменник, стомлений напруженою роботою останніх років і моральними тривогами, які приніс йому «Ревізор», вирішив відпочити від усіх проблем далеко від батьківщини. Перед від’їздом за кордон Гоголь востаннє зу стрічався з О. Пушкіним, з подачі якого почав роботу над «Мертвими душами», що стала відтепер головною в його творчій долі. Чим далі вона просувалася, тим більш грандіозними уявлялися Гоголеві її масштаби і більш спірними – завдання. До літа 1841 року перший том «Мертвих душ» був готовий, а наступного року він вийшов у світ у Москві з деякими купюрами, після чого письменник знову виїхав за кордон.

Це останнє перебування в Європі ознаменувалося остаточним зламом у душевному стані Гоголя. Проявом обтяжливої зміни в світогляді письменника стало спалювання ним у середині 1845 року, в хвилину тяжких роздумві, початкової редакції другого тому «Мертвих душ».

У 1848 році Гоголь остаточно повернувся до Росії. Останні роки життя він довго жив у домах друзів – О. О. Смирнової, С. Т. Аксакова, О. П. Толстого, родини Вієльгорських.

Тим часом у Гоголя продовжувалася болісна боротьба «між художником і пієтистом». Він багато разів переробляв написані розділи другого тому, піддававшись то одному, то іншому настрою. На початку 1852 року ним оволодів страх смерті, він проводив ночі в молитві, постив. Одного разу лютневої ночі серед релігійних роздумів ним оволодів жах і сумнів, що він не так виконав обов’язок, покладений на нього Богом. Тоді він звелів відкрити трубу каміна і спалив рукопис готового другого тому «Мертвих душ». Відтоді Гоголь поринув у похмурий смуток, не приймав їжі, відмовлявся від лікування. 21 лютого 1852 року він помер.

У родині Лесі Косач панувало художнє слово. Її батько, Петро Антонович, усебічно освічена людина, дуже любив і знав літературу, а до талановитої дочки ставився з особливою ніжністю. Його дружина, Олена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова), відома письменниця, етнограф, була людиною діяльною як у сімейному, так і у громадському житті. Народження шістьох дітей не перетворило її на матір-квочку. Всі свої сили вона поклала на те, щоб молодші Косачі виросли людьми освіченими, такими, що люблять Україну і рідну мову, людьми, «потрібними» товариству.

Леся народилася 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському. Дівчинка до п’яти років навчилася читати і свій перший лист до улюбленого дядечка Михайла Драгоманова свідомо підписала ім’ям Леся. Перший вірш дівчинка написала в неповні десять років під враженням гіркої звістки про арешт і заслання її тітки О. А. Косач.

Перший сплеск таланту був ліричним і одночасно мужнім, як і вся творчість поетеси. А через рік трапилася біда. Захоплена фольклором дівчинка багато годин простояла, спостерігаючи за обрядом хрещення води на річці Стир, і сильно застудилася. Промерзлі ноги, запалення суглобів, висока температура, як виявилось, були злими передвісниками «тридцятирічної війни» з туберкульозом, який услід за кістками уразив легені і нирки, довів до недокрів’я. Змучене болями, зранене операціями, витяжками, гіпсом, милицями тіло – а в ньому незломлена, чиста душа.

Коли Лесі виповнилося 13 років, у журналі був опублікований її вірш «Конвалія». Відтоді і розповсюдилися по всьому світу прекрасні поетичні рядки, підписані гордим і красивим ім’ям Українка. Леся Українка стрімко увійшла до світової плеяди поетів як геніальний лірик, чиї відчуття загострені по стійним стражданням і неможливістю звичайного людського щастя.

За свої нещадні і волелюбні вірші, на які часто посилалися революціонери в своїх відозвах, Леся Українка довгі роки знаходилася під негласним наглядом поліції, а в 1907 році навіть була арештована. Вона жила з вірою в справедливу соціальну перебудову суспільства, в якому український народ і його мова будуть вільними, але з презирством ставилася до тих політичних діячів, які далі свого носа нічого бачити не хотіли і вважали його центром всесвіту.

З Климентом Квіткою Леся Українка познайомилася весною 1898 року. Климент вивчав народну музику і записував українські пісні і мелодії. Леся з дитячих років теж цікавилася фольклором. 25 червня 1907 року Климент і Леся повінчалися у Вознесенськії церкві в Києві. Основний прибуток молодій родині приносили переклади. Українка, яка прекрасно знала 10 мов і світову літературу, з 13 років працювала в цій царині. Завдяки їй побачили світ українською мовою вірші і проза Г. Гейне, В. Гюго, В. Шекспіра, Дж. Байрона, А. Негрі, М. Метерлінка, Р. Гауптмана, М. Гоголя, І. Тургенєва, а також давньоіндійська «Ріг-веда», поеми Гомера і Данте, давньоєгипетська лірика. Левова частка перекладів, як і оригінальних творів, друкувалася на Західній Україні.

Значне місце в творчій спадщині Л. Українки займають дивовижні за складом і поетичним сприйняттям поеми. Епічна форма оповіді «Роберта Брюса – короля шотландського», «Одного слова», «Вілли-посестри», «Старої казки» і «Ізольди Білорукої» дозволила поетесі з граничною ясні стю передати події, настрої, глибину відчуттів і психологію своїх героїв дивовижно витонченим стилем.

Вершиною поетичного генія Лесі Українки стала драма-феєрія «Лісова пісня». Леся, що жила далеко від рідних місць, сумувала за Волинню, чиї живописні місця часто вставали перед її очима. Одного сумного періоду за 10—12 днів, за її словами, вона створила чудовий поетичний сплав, де краса незайманої природи, чудовий світ наївної народної міфології протистоять людській грубості, убогості і безкрилості. Важко назвати іншу п’єсу, в якій би природі, що вічно відроджується, відводилася така значна роль.

19 липня 1913 року Леся Українка померла в грузинському місті Сурамі. Похована вона на Байковому кладовищі в Києві. Її світла і мужня душа покинула змучене хворобами тіло, але навіки залишилася серед людей, хвилюючи серця поетичними рядками.

Іван Франко писав про творчість Марка Вовчка: «Краще в її творіннях – це, без сумніву, її мова. При всій своїй простоті і популярності вона дуже багата лексично і незрівнянно мелодійна… З простою красою і ніжністю її мови і стилю нерозривно поєднується її ніжна любов до всіх нещасних і страждущих, а особливо до найбідніших серед бідних – до жінок…» Марія Олександрівна Вілінська народилася 10 (22) грудня 1833 року в селі Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії. Із смертю батька, відставного підполковника, закінчилося щасливе дитинство: новий чоловік матері не злюбив дітей від її першого шлюбу, і Марію поспішили відправити до Харкова, в приватний пансіон мадам Мортеллі. Дівчина, що через декілька років подорослішала, опинилася в Орлі, де зустрілася з Опанасом Марковичем – молодим українським етнографом, висланим в Орел у справі Кирило-Мефодіївського братства. У 1851 році Опанас і Марія одружилися.

Чотири роки подружжя провело в Києві і Чернігові – Опанас служив дрібним чиновником, а у вільний час збирав фольклор. Марія займалася господарством і допомагала чоловікові в його етнографічних пошуках. Здібна до мов, вона швидко освоїла «малорусское наречие» і незабаром почала спілкуватися з Опанасом виключно українською. Цією ж мовою були написані і перші оповідання, які Марія спочатку писала виключно для розваги.

У 1857 році Опанас послав декілька творів дружини своєму другу, відомому письменникові і критикові, що мав добрі зв’язки в літературних колах, Пантелеймону Кулішу. Куліш прийшов у захват і загорівся ідеєю видати твори молодої письменниці. Тоді ж з’явився і псевдонім Марко Вовчок. За однією з версій, він постав від слова «Марковичка», як іменувалася Марія Маркович в українському середовищі, за іншою – від прізвища чоловіка і назви села Вовчок, що недалеко від Немирова, де тоді жило подружжя.

Оцінив «Народні оповідання» Марка Вовчка, що вийшли в Петербурзі в тому самому 1857 році, і Тарас Шевченко. Кобзар назвав Марка Вовчка «своєю духовною спадкоємицею» і єдиним українським автором, здатним відобразити красу народної мови. Петербурзька публіка зачитувалася оповіданнями Вовчка, які на російську мову переклав сам Іван Тургенєв.

«Русский вестник», «Современник», «Русское слово» та інші літературні журнали і альманахи відкрили свої сторінки молодій письменниці. У 1859 році Марія поселилася в Петербурзі, а потім, залишивши чоловіка (він помер в 1867 році), разом із сином виїхала за кордон. Здебільшого письменниця жила у Франції, бувала в Італії, Швейцарії, Німеччини. За сприяння Тургенєва Марія познайомилася з О. Герценом, Л. Толстим, Жюлем Верном, який саме їй довірив перекладати свої романи російською і українською мовами.

Найпомітнішим твором Марка Вовчка, написаним в Петербурзі, стала повість «Інститутка». У перші роки перебування за кордоном створені оповідання «Пройдисвіт», «Два сини» (1861). Письменниця звертається до різних жанрів: психологічної повісті («Три долі»), історичної повісті і оповідань для дітей («Кармелюк», «Невільниця», «Маруся»), соціально-побутової казки («Дев’ять братів і десята сестричка Галя»). Пише вона і російською мовою: «Жили да были три сестры», «Червонный король», «Тюлевая баба», «Глухой городок». У 1867—1868 роках, вже після повернення з-за кордону, Вовчок створює романи «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши», а також повісті «Теплое гнездышко», «Сельская идиллия», перекладає російською мовою безліч творів з французької, англійської, німецької, польської.

У 1880-х роках письменниця вдруге вийшла заміж – за чиновника середньої руки, у минулому морського офіцера Михайла Лобача-Жученка. Останні роки життя Марія Олександрівна провела в Нальчику (Кабардино-Балкарія), де і померла 10 серпня 1907 року.

Буковинською орлицею назива ли Ольгу Кобилянську. Карпати, Буковина – дивовижний край, чарівливий, таємничий, той, що будить фантазію. «Чуєш, модрини говорять!» – ча сто повторювала Кобилянська. І сама справді чула цей дивовижний світ природи, з його сили народжувалися її твори, що повертають читача до землі, як до джерела життя.

Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року в містечку Ґура-Ґумора в Австро-Угорській імперії (нині – Румунія). Її батько, Юліан Якович, був родом із Тернопільщини, але ще підлітком у пошуках роботи з’явився на Буковині. По материнській лінії в ній змішалися німецька й польська кров, а виховувалася Ольга в родині українського поета Устияновича.

На Буковині жили німці, румуни, українці, поляки. У родині Кобилянських розмовляли німецькою, польською, українською. Світова культура приходила до письменниці через книги німецькою мовою (і оригінальні, і перекладні). Література, яка формувала погляди Ольги, – це практично вся європейська класика (Гейне, Шіллер, Гете, Шекспір, Ібсен), а також прогресивна філософія, включаючи популярного вже тоді Ніцше. І звичайно, російські романи.

У 14—15 років Ольга почала записувати «новели», йдучи до цього «інстинктивно, на дотик, як сліпий до світла». Перші твори написані німецькою мовою: «Гортенза», «Доля чи воля», «Вона вийшла заміж» (у останній редакції – «Людина»). Тут Кобилянська почала розробляти одну з основних проблем своєї творчості, яку в «Царівні» сформулювала так: «Вільна людина і розумна – ось мій ідеал».

Перший твір українською мовою – «Людина» (1894), потім з’явилася «Царівна» (1896), в якому молода письменниця намагається вирішити проблему становища жінки в суспільстві. В українській літературі про це писали Панас Мирний, І. Франко. Але світу інтелігентної жінки ніхто ще не розумів так глибоко, як Кобилянська. Героїня повісті «Людина» Олена Ляуфлер самостверджується в особистому житті, відстоюючи свої права і людську гідність. Наталя з «Царівни», вольова, цілеспрямована, реалізує свій ідеал, вступаючи в єдиноборство з відсталим навколишнім середовищем: «…Неможливо, щоб я не перемогла або щоб мною управляло щось інше, окрім самої краси життя… Я ж – царівна».

Після цього роману Кобилянську не просто визнають, її називають «царівною української літератури». «Ненавиджу відчуття покірності», – писала Кобилянська. Ця ж думка пронизує і подальші новели письменниці («Покірність», «Жебрачка»).

Ольга Кобилянська зверталася і до теми життя буковинського села («Банк рустикальний», «У св. Івана», «На полях»). Особливо виділяється в творчості письменниці повість «Земля». Вона дуже тонко відчувала красу в будь-якому прояві: музика, велич людських вчинків або природа. Проблема гармонії людини і природи розроблена в новелах «Природа», «Битва», «Під блакитним небом».

Перша світова війна знайшла відбраження в оповіданнях «Юда», «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Зійшов з розуму». «Апостола черні» Кобилянська писала, грунтуючись на історії декількох поколінь свого роду, аж до Першої світової війни.

Період 1920—1930-х років для Кобилянської був особливо складним. Опинившись після Першої світової війни у складі Румунії, Північна Буковина фактично була ізольована від Радянської України, зв’язки з якою категорично заборонялися. Але Кобилянська підтримувала відносини з українською інтелігенцією, друкувалася в українських виданнях. У харківському видавництві «Рух» у 1927—1929 роках вийшли дев’ять томів її творів.

У 1940 році, коли до Чернівців увійшли радянські війська, Кобилянську відвідали українські письменники Ю. Яновський, А. Малишко, М. Бажан та інші. 27 листопада 1940 року було організоване святкування 55-ліття творчої діяльності Ольги Кобилянської. Прикована до інвалідної коляски, письменниця не могла бути присутньою на урочистому засіданні в театрі, і їй створили можливість слухати пряму трансляцію з театру і звернутися до присутніх по радіо. Померла Ольга Юліанівна Кобилянська 21 березня 1942 року.

Дивне на перший погляд питання: навіщо письменник пише книгу? Проте при глибокому осмисленні відповідь на це питання не така вже й однозначна. Можна, звичайно, сказати, що у всі часи для людини, що пише, головним було пробитися до серця читача. Але слава і гроші часто, дуже часто беруть гору. І лише деяким вдавалося подолати в собі славолюбство і писати, не виставляючи себе напоказ. До таких людей, безумовно, належить і Панас Якович Рудченко, він же Панас Мирний…

Він народився 13 травня 1849 року в Миргороді, в родині бухгалтера повітового казначейства. Коли Панасу було всього чотирнадцять, хлопець вже йде на службу і вісім наступних років працює в повітових містах Полтавщини.

Кар’єра чиновника не спокушала юнака, але він справно і старанно виконує свої обов’язки і просувається по кар’єрних сходах. І лише найближчі люди знали, що у Панаса є справжня пристрасть – література. Тим паче, що був приклад – брат Іван вже видавав свої фольклорні дослідження, перекладав українською оповідання Тургенєва. З фольклору починав і Панас – перші його дослідження були видані у збірці «Народні південноросійські казки», що вийшла під редакцією Івана в 1869 році.

У 1871 році Панас Рудченко переселяється до Полтави, працює в рахунковій палаті. Він багато пише, але пробиватися до читача вдається важко: над літературною українською мовою все більше і більше нависає меч цензури. І тому перший твір, підписаний псевдонімом Панас Мирний, виходить за кордоном – вірш «Україна» і оповідання «Лихий поплутав» опубліковані в 1872 році у львівському (місто тоді входило до складу Австро-Угорщини) журналі «Правда». У 1875 році Панас та Іван закінчують роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і передають його на розгляд цензорів, проте цензурні утиски сягнули межі – в 1876 році Олександром II був виданий так званий Емський указ, в якому література українською мовою остаточно потрапляє в розряд забороненої. Але роман все ж таки побачив світ, але тільки в 1880 році і в Женеві.

Панас Якович провадить активну громадську діяльність, він підтримує відношення з багатьма видатними діячами української культури – Коцюбинським, Карпенком-Карим, Лесею Українкою, Старицьким та ін. Він як член комісії міської думи бере безпосередню участь у створенні у Полтаві пам’ятника І. Котляревському. Але про те, що респектабельний чиновник продовжує писати, знають, як і раніше, небагато. Навіть після того, як його твори все ж таки пробиваються в українські видання – в 1883 році перші розділи роману «Повія» з’являються у видаваному Михайлом Старицьким журналі «Рада». Через три роки в Києві виходить збірка «Збираниця з рідного поля» і комедія «Перемудрив».

Напередодні революції 1905 року громадська діяльність письменника посилюється, в пресі під псевдонімом Панас Мирний з’являються відозви про необхідність змін, зокрема, рівноправність жінок. Революційні події письменник описує у ряді своїх творів: «До сучасної музи», «Сон», «До братів-засланців». А коли в 1914 році влада заборонила святкування 100-річного ювілею Тараса Шевченка, Панас Мирний висловив обурення подібними діями. Тоді поліція навіть почала пошуки підозрюванної особи, що підписувалася «Панас Мирний», але так нікого і не знайшла – письменник умів зберігати інкогніто.

При більшовиках Панас Якович прожив недовго. Він, незважаючи на вік, продовжував працювати в полтавському губфінвідділі. Тут же, в Полтаві, Панас Мирний і помер 28 січня 1920 року.

Михайло Коцюбинський народився 15 вересня 1864 року у Вінниці в родині дрібного чиновника. Батько хлопчика, чоловік добрий і працелюбний, відрізнявся, проте, небажанням миритися з несправедливістю начальства. Це змушувало його часто міняти роботу, переїздити з одного міста до іншого. Разом з ним «подорожувала» і родина.

У 1874 році Коцюбинські переїхали у місто Бар. Тут Михайло вступив до останнього (третього) класу початкової школи, після закінчення якої продовжив освіту в Шаргородському духовному училищі. Проте схоластична наука нітрохи хлопця не цікавила. Порятунок від нудних лекцій і повчань наставників він шукав у книгах.

У 1881 році Коцюбинські повернулися до Вінниці. Сімнадцятирічному Михайлу довелося звалити на свої плечі тягар клопотів про родину: батько залишився без роботи, мати осліпла. Хлопець почав давати приватні уроки, а весь вільний час присвячував творчості. У Вінниці з’явилися перші твори Коцюбинського: «Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884), «Дядько та тітка» (1886).

13 квітня 1890 року у львівському журналі для дітей «Дзвінок» було вперше опубліковано вірш Коцюбинського «Наша хатка». У цьому ж таки році письменник поїхав до Львова, де познайомився з редакторами багатьох видань, зустрівся з І. Франком. З того часу Коцюбинський став постійним співробітником західноукраїнських журналів і газет і часто посилав до них свої вірші, оповідання, науково-популярні статті, зарисовки і переклади.

Продовжуючи активно працювати, в 1890-ті роки Коцюбинський створив свою першу повість «На віру», а також оповідання «П’ятизлотник», «Ціпов’яз», «Помстився», «Хо», «На крилах пісні», в яких чітко простежується становлення творчої манери письменника: незважаючи на розмаїття чисто описових моментів і пейзажів, все більше уваги він приділяє психологічному аналізу героїв, підкреслює їх протест проти прогнилої моралі і бажання бути щасливими.

На початку 1890-х років Михайло Михайлович був призначений на посаду розпорядника Одеської філоксерної комісії. Декілька років він працював у різних областях країни, багато часу провів на Південному березі Криму. Робота у філоксерній комісії не приносила письменникові задоволення: йому здавалося, що це даремна праця, а сам філоксерист уявлявся одним із паразитів на винограді; тому при першій же нагоді Михайло Михайлович подав прохання про відставку.

Зиму 1894/95 року письменник провів у Чернігові і Вінниці. Тут він познайомився з Вірою Устимівною Дейшею, яка стала його дружиною, надійним товаришем і помічником у всіх справах. Любов дружини підтримувала його в скрутні часи, які незабарилися: після весілля він серйозно захворів.

У 1898 році Коцюбинські переїхали до Чернігова: Михайло Михайлович отримав посаду діловода при Чернігівській земській управі. Через деякий час він почав завідувати відділом народної освіти і редагувати «Земську збірку». З переселенням до Чернігова пов’язаний новий етап у житті і творчості Коцюбинського: тут були створені його найкращі твори.

Революція 1905—1907 років сколихнула прогресивну інтелігенцію. Не залишився осторонь і Коцюбинський. Він з головою занурився в громадську роботу: складав тексти листівок, виступав на зборах. Зображенню революційних подій присвячені його твори «Сміх», «Він іде!», «Невідомий», «Persona grata», «В дорозі», «Коні не винні».

Активна громадська і літературна діяльність помітно підірвала і без того слабке здоров’я письменника. Восени 1911 року він виїхав на Капрі до Максима Горького, де йому були створені всі умови, необхідні для праці і відпочинку. 20 березня 1912 року письменник повернувся додому і через декілька місяців ліг у лікарню. Друзі і численні шанувальники ні на годину не полишали його. Наприкінці січня 1913 року Коцюбинський повернувся до Чернігова, а 25 квітня великий письменник помер. Поховали Михайла Коцюбинського на Болдиній горі – його улюбленому місці відпочинку.

Мальовниче село В’юнище, де 10 вересня 1894 року народився Олександр Довженко, знаходилося поряд із старовинним повітовим містечком Сос ниця (Чернігівська обл.), але свій день народження він завжди святкував 12 ве ресня. З 14-ти дітей козака-хлібороба Петра Семеновича Довженка вижили лише двоє: Сашко і Поліна. І мати, Дарина Єрмолаївна, що «народилася для пісень, проплакала все життя, проводжаючи їх назавжди…». Після закінчення парафіяльної школи і Сосницького училища Олександр вступив до Глухівського учительського інституту, який закінчив у 1914 році. У 1917-му він переїхав до Києва, щоб одночасно з роботою продовжити навчання в комерційному інституті і в Академії мистецтв.

Після революції Довженко працював секретарем губернського відділу народної освіти Києва, завідував відділом мистецтв, виконував обов’язки комісара театру ім. Т. Г. Шевченка. Він не залишав мрію стати художником і навіть почав так звану «Строкату книгу» карикатур, коли його перекинули на дипломатичну роботу до Харкова (у той час столиця України). Але дипломатом Довженко так і не став. Повернувшись до Харкова, він працював художником-ілюстратором у газеті «Вісті ВУЦВК», але його влучні карикатури і дружні шаржі за підписом «Сашко» часто з’являлися в інших виданнях. У 1925 році Олександр почав працювати у Всеукраїнському фотокіноуправлінні як рекламний плакатист і перекладач титрів.

Рік потому Довженко представив на Одеську киностудію свій перший сценарій «Вася-реформатор». Він у кіно мав намір працювати виключно в комедійному жанрі. Але зняв тільки два таких фільми за своїми сценаріями – «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання» (обидва в 1926 році). І лише після пригодницької картини «Сумка дипкур’єра» (1927), яка у глядачів мала великий успіх, почалося справжнє довженківське кіно, позначене зарядом геніальності, новаторством і темпераментом. З фільму «Звенигора» веде відлік український національний поетичний кінематограф. Це був перший український фільм, з тріумфом показаний за кордоном – у паризькому кінотеатрі «Studio-28» і в Сорбонні.

Довженко став і родоначальником авторського кінематографа, виступаючи у фільмах «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Іван» (1932) як автор сценарію і режисер. «Земля» була визнана одним з 12 найкращих фільмів світу.

Та все ж на фоні масових репресій доля його щадила: Олександру Петровичу з-поміж інших творців українського Розстріляного Відродження зберегли життя. Але головне – Довженко зумів зберегти свою душу. І хай фільми «Аероград» (1935), «Щорс» (1939; Сталінська премія), «Мічурін» (1949; Сталінська премія) носили явно замовлений напрям і «спокутний» характер – їх режисер піднявся над дешевою пропагандою «ідей комунізму». У центрі його уваги як і раніше залишаються особистість і народ.

У 1940 році, вже будучи художнім керівником Київської кіностудії, Олександр Петрович зняв художньо-документальний фільм «Буковина – земля радянська» і документальну стрічку «Визволення» (Сталінська премія) про приєднання до СРСР західних територій України і Білорусії. Як першокласний документаліст-хронікер Довженко проявив себе в роки війни. Біль розтерзаної української землі й її народу виплеснувся з екрана в документальному фільмі «Битва за нашу Радянську Україну» (1943; Сталінська премія). Ця картина була продубльована 26 мовами і широко демонструвалася в Європі, США, Канаді, але ні вона, ні документальний фільм «Перемога на Правобережній Україні і вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель» (1944) на екрани Союзу випущені не були. Дуже страшна була правда про ціну перемоги.

Такими ж неповторними були і твори Довженка («Мати», «Перемога»), кіноповісті («Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна»), п’єси («Життя в цвіту», «Нащадки запорожців»). Літературна спадщина режисера, написана рідною мовою і ним же перекладена на російську, звучить як музика, слова ллються легко і вільно, породжують зримі образи. А ось знаменита «Автобіографія» і особливо «Щоденник» і тексти записників б’ють по нервах оголеною правдою, надривом і болем.

Йому було так багато дано, а він устиг, як вважав, так мало. Вже важко хворий, Довженко приступив до підготовки сценарію (1954, Ленінська премія) і зйомок фільму «Поема про море». Але приступити до зйомок Олександру Петровичу не довелося. Роз бите інфарктами серце перестало битися 25 листопада 1956 року Довженко був похований на Новодівочому кладовищі в Москв (всупереч його заповіту поховати на рідній землі), і весь світ дізнався про смерть видатного російського режисера. Навіть у цю гірку мить йому було відмовлено у праві бути українцем.

Доля творчої спів дружності Ільфа Петрова вельми незви чайна. Вони пропра цювали разом всього десять років, але за цей короткий час встигли зробити значний вне сок до світової літера тури, а створені ними персонажі давно стали прозивними. Пригадаємо Остапа Бендера, Паніковського, Кісу Вороб’янінова, Еллочку-людоїдку… «Дванадцяти стільцям» вже більше 80 років, але сьогодні, як і в 20-ті роки минулого століття цей роман користується серед читачів широкою популярністю заслуженою любов’ю.

Ілля Ільф народився в 1897 році в Одесі, в родині банківсько го службовця. У 1913 році він закінчив технічну школу і з того часу послідовно працював у креслярському бюро, на телефонній станції, на авіаційному заводі і навіть на фабриці ручних гра нат. Після цього був статистиком, редактором гумористичного журналу «Синдетикон», в якому писав вірші під жіночим псев донімом, бухгалтером і членом президії Одеської спілки поетів У 1923 році Ілля переїхав до Москви, де став літератором і пра цював у різних газетах і гумористичних виданнях.

Євген Петров також народився в Одесі, але на шість років пізніше Ільфа. У 1920 році він закінчив класичну гімназію і став кореспондентом Українського телеграфного агентства. У 18 років він уже служив в кримінальному розшуку, у відділі боротьби з бандитизмом, що лютував на півдні. Пропрацювавши декілька років у карному розшуку, Петров за наполяганням брата, знаменитого письменника Валентина Катаєва, приїхав до Москви. Слід сказати, що Валентин Катаєв зіграв знаменну роль у долі не лише Євгена, але і майбутнього творчого дуету Ільф – Петров. Саме він підказав друзям сюжет «Дванадцяти стільців».

У Москві Петров не тільки продовжив освіту, але і зайнявся активною літературною діяльністю: працював у гумористичних газетах і журналах, випустив декілька книжок гумористичних оповідань. У 1925 році Євген перейшов у газету «Гудок», де нарешті познайомився з Ільфом. Молоді люди, що мали справді невичерпні запаси сміху, пожвавили своїм завзяттям найсерйозніші відділи газети. Особливо привертав друзів жанр фейлетону, що став популярним в 1920-ті роки.

Майже одночасно обидва відчули, що газета стає для них дуже тісною. Все частіше молоді літератори почали замислюватися про створення роману, в який можна було б вміщати всі свої напрацювання. Ідея Валентина Катаєва прийшлася дуже до речі, і вони зі всім запалом молодості взялися за роботу. Через деякий час на світ з’явилися «Дванадцять стільців» із головним героєм Остапом Бендером.

Автори, завершуючи роман, довго не могли прийти до єдиної думки, як вчинити з головним героєм – «убити» Остапа або залишити в живих. Суперечка була вирішена долею. З цукорниці вийняли папірець, на якому був зображений череп і дві курячі кісточки. Але незабаром Ільф і Петров зрозуміли, що зробили помилку – образ Бендера здався їм незавершеним і таким, що вимагає подальшого розкриття. Тому письменники знову повернулися до свого героя – в 1931 році вийшло в світ «Золоте теля», в якому і продовжилися пригоди Остапа Бендера. Обидва романи мали приголомшливий успіх і відразу прославили авторів, які, втім, не зупинилися на досягнутому.

У 1935 році Ільф і Петров здійснили подорож до Америки. Нариси про поїздку лягли в основу книги «Одноповерхова Америка», в якій автори розповіли про життя середнього американця, а також ближче познайомили радянського читача з побутом невеликих американських містечок і селищ.

Без сумніву, цей творчий дует міг би дати ще немало прекрасних творів, але доля розпорядилася інакше – 13 квітня 1937 року Ільф помер від туберкульозу.

Залишившись один, Петров продовжив писати і прагнув працювати за двох: створював кіносценарії, статті, нариси, вів значну редакторську і організаторську роботу в «Литературной газете» і в журналі «Огонек», збирав матеріали для книги «Мій друг Ільф». Проте багато планів письменника не здійснилися. Він пережив свого друга всього лише на п’ять років – в 1942 році літак, в якому Євген Петров повертався з обложеного Севастополя, був збитий.

Прості читачі оцінили повість Віктора Некрасова «В окопах Сталінграда», але діячі Спілки письменників уже готували прочухан вискочню, який надумав «неправильно» писати про війну. І раптом «В окопах Сталінграда» прочитав Сталін, і все обернулося на 180 градусів. Вождеві повість дуже сподобалася, і він особисто дав розпорядження дати авторові Сталінську премію. Здавалося б, доля благоволить тобі, пиши собі й пиши «як потрібно», а там будуть слава, гроші, чергові премії і нагороди. Але для Некрасова головними були інші критерії: правда і совість. І вони не дозволяли йому «підстроюватися під генеральну лінію» і плисти за течією…

Віктор Некрасов народився 4 (17) червня 1911 року в Києві, в родині лікаря. Після закінчення середньої школи він вступив на архітектурний факультет Київського будівельного інституту, одночасно вчився в театральній студії при Театрі російської драми. Згодом Віктор працював актором і театральним художником у театрах Києва, Владивостока, Кірова і Ростова-на-Дону.

Коли почалася війна, Віктор Платонович міг уникнути призову, проте він добровільно відмовився від броні і пішов на фронт. На початку 1945 року, після поранення в Польщі, капітан Некрасов був демобілізований.

Саперний інженер і командир батальйону Некрасов, що пройшов через пекло Сталінградської битви й інших битв, знав не з чуток, що таке війна, і що вона «робиться», перш за все, в брудних окопах, а не на картах у кабінетах високих начальників. Саме тому, коли в 8—10 числах журналу «Знамя» з’явилася правдива, наскільки це взагалі було можливо у той час, його повість «В окопах Сталінграда», то вона зробила Некрасова знаменитим, але при цьому викликала роздратування офіційної критики. Як ми вже знаємо, книгу високо оцінив Сталін, після чого вона була перевидана тиражем в декілька мільйонів екземплярів і перекладена 36 мовами. У 1956 році за її мотивами і за сценарієм самого Некрасова був знятий фільм «Солдати», за сценаріями Віктора Платоновича були також поставлені стрічки «Місто запалює вогні» і «Невідомому солдатові».

Поки у письменника була «охоронна грамота» у вигляді Сталінської премії, його не чіпали. Але з часом лінія партії і погляди Некрасова стали все більше і більше розходитися. У 1959 році він опублікував у «Литературной газете» ряд статей про необхідність увічнити пам’ять радянських людей, розстріляних фашистами в Бабиному Яру. І хоча пам’ятник дійсно поставили, Некрасова звинуватили в «організації сіоністських зборищ». Після подорожі в 1960-ті роки до Італії, США і Франції Віктор Платонович опублікував збірку дорожніх нарисів. Посипалися нові звинувачення – цього разу в «ідолопоклонстві перед Заходом». Подейкують, Некрасовим був незадоволений сам Хрущов. Микиту Сергійовича незабаром змістили, що, проте, абсолютно не змінило відношення письменника до Радянської влади. Він продовжував відкрито висловлювати свої ліберальні погляди, наприклад, підписав лист на захист В’ячеслава Чорновола.

Розв’язка наступила в 1973 році. Віктор Некрасов був виключений із КПРС, в його квартирі був зроблений обшук з вилученням всіх друкарських і фотоматеріалів. У вересні 1974 року письменник отримав дозвіл виїхати за кордон. Віктор Платонович поселився в Парижі, писав для газет і журналів, виступав на радіо, продовжував творчу роботу: роман «Сталінград», «Як я став шевальє», «Маленька сумна повість». Некрасов жваво цікавився змінами, що відбувалися в середині 1980-х років у СРСР, але повернутися або хоч би просто побувати на батьківщині він не встиг: 3 вересня 1987 року письменник помер у Парижі.

Іван Айвазовський – яскравий приклад точного «попадання» у власну долю. Йому таланило у всьому – у творчості, у наукових дослідженнях, у дружбі, з учнями, у громадській діяльності. Він був приголублений при дворі, але вважав за краще жити в рідній Феодосії; він міг вести дозвільне життя багача, але займався археологічними дослідженнями і допомагав величезними коштами місту. Його творча спадщина налічує близько шести тисяч полотен, а за кількістю виставок – 120 – йому досі немає рівних у світі.

Картини Айвазовського були у великій ціні ще за життя майстра, що вже казати про наш час. А підроблювати його почали ще в Італії, коли він тільки удосконалював свою майстерність, та і зараз купують копії, чудово усвідомлюючи, що це підробки. Справжні ж полотна художника прикрашають багато музеїв світу, і добре, що він, працюючи по 10 годин у день, створив їх так багато. Творчою спадщиною Івана Костянтиновича пишаються три держави – Україна, Росія і Вірменія, і він по праву вважається майстром планетарного масштабу.

Стародавні греки з Мілета в VI столітті до н. е. заснували свою торгову факторію на березі прекрасної бухти і назвали поселення Феодосією, що означає «Дар богів». До XIX століття Феодосія перетворилася на невелике провінційне містечко. Сюди й і перебрався з Галичини (тоді територія Польщі) торговець Геворг Гайвазян – нащадок старовинного вірменського роду, що виїхав з рідних місць (Турецька Вірменія) ще в XVII столітті, рятуючись від геноциду, розв’язаного турками.

17 (29) липня 1817 року священик Мкртич вірменської церкви Феодосії зробив запис про те, що народився «Ованес, син Геворга Айвазяна» – майбутній художник зі світовим ім’ям Іван Костянтинович Айвазовський, який свої листи вірменською мовою завжди підписував «Ованес Айвазян».

Досі у Феодосії переказують легенду про хлопчика, що малював самоварним вугіллям на білених стінах будинків вірменської слобідки. Сучасник і відданий друг І. К. Айвазовського Микола Кузмін писав: «Невпевненою дитячою рукою почав він олівцем перші спроби і намалював у 1829 році, 12-річною дитиною, ряд морських картинок, портретів військових героїв Греції і сцен з повстання в Греції, а також змальовував види турецьких фортець, прославлених подвигами російської зброї».

Градоправитель Феодосії О. І. Казначеєв почув про талановитого хлопчика і не залишився байдужим до долі юного таланту: насамперед він подарував Ованесу пачку справжнього малювального паперу і коробку з першими в його житті акварельними фарбами, а потім запропонував брати уроки малювання разом зі своїми дітьми у архітектора Коха. Так настінний малюнок змінив весь хід життя вірменського хлопчика.

Олександр Іванович і надалі брав найактивнішу участь у долі Ованеса. За черговою щасливою випадковістю, коли в 1830 році хлопчик закінчив вірменську парафіяльну школу, Казначеєв був призначений губернатором Тавриди і, відбуваючи до Сімферополя, узяв його з собою і добився прийняття Ованеса в Сімферопольську гімназію. З життя зникла нужда – Іван (так почали називати Ованеса) більше не ходив узимку в старому одязі і в дірявих черевиках.

Незабаром успіхи молодого художника сталі такими помітними, що на нього звернули увагу представники вищих міських кіл. Так Айвазовський отримав право користуватися прекрасною бібліотекою в будинку Н. Ф. Наришкіної і робити копії з вподобаних ілюстрацій. Наталія Федорівна була настільки упевнена у винятковому обдарованні хлопчика, що, володіючи великими зв’язками, почала клопотатись не тільки про прийом Івана в Петербурзьку академію мистецтв, але і доводила необхідність відправити його для навчання живопису до Рима. Наришкіній вдалося добитися бажаного результату, незважаючи на те, що хлопчик ще не досяг приймального віку. Відіслані до Петербурга малюнки справили враження, але в закордонному навчанні Івану було відмовлено.

21 серпня 1833 року в кареті, що належала Варварі Аркадіївні Башмаковій (онучці самого О. В. Суворова-Римнікського, князя Італійського), Іван Айвазовський прибув до Петербурга. Він потрапив у клас професора Максима Никифоровича Воробйова, талановитого педагога і відомого представника російського пейзажного живопису на початку століття.

Іван із легкістю переносив напівголодне існування в академії. Він працював ще старанніше і вражав своїх учителів незвичайними успіхами в живописі. Про ці успіхи прочув навіть сам президент академії О. М. Оленін. Зустрічаючи Айвазовського в коридорах академії, він хвалив його і говорив, що покладається на нього.

Успіхи Айвазовського були такими значними, що вже через два роки навчання, у вересні 1835 року, за картину «Етюд повітря над морем» йому була присуджена срібна медаль другого ступеня.

Професор академії Карл Павлович Брюллов взяв активну участь у долі Івана і ввів молодого художника в коло «братії», членами якої були композитор М. І. Глінка, знаменитий історичний романіст Н. В. Кукольник і його брат Платон, поет В. А. Жуковський, художник Я. Ф. Яненко. Брюллов вже при першій зустрічі обдарував Івана щирим компліментом: «Я бачив ваші картини на виставці і раптом відчув на губах солоний смак моря».

У березні 1837 року за високим велінням Айвазовського зарахували до класу батального живопису професора Олександра Івановича Зауервейда. Для занять морським військовим живописом в академії йому була надана майстерня. А в квітні він був офіційно прикомандирований як художник на кораблі Балтійського флоту і відправився в своє перше плавання по Фінській затоці і Балтійському морю. Разом із дев’ятирічним великим князем Костянтином Миколайовичем і його наставником адміралом Ф. П. Літке він здійснив плавання на військових кораблях, що відпрацьовували практичні заняття.

Іван був ще учнем академії, двадцятирічним хлопцем, але його картини свідчили, що він не поступається відомим мариністам свого часу. Карл Павлович Брюллов висловився за скорочення терміну навчання Айвазовського в академії на два роки і надання йому можливості самостійно працювати. Всі його останні картини отримали високу оцінку публіки і ради Академії мистецтв, а за дві з них – «Штиль на Фінській затоці» і «Великий рейд у Кронштадті» – молодий художник був удостоєний золотої медалі і звання «художник». У лютому імператор Микола I придбав шість картин Айвазовського для Академії мистецтв за 3000 рублів.

Золота медаль давала Івану право як академічному пенсіонеру протягом шести років працювати за кордоном для вдосконалення живописної майстерності. Але за молодістю років йому було запропоновано на два роки відправитися до Криму, «перебуваючи під особливим наглядом академії». Поїздка до Італії відклалася, але Айвазовський не надто переживав, адже у нього з’явилася можливість відвідати рідних, яких він не бачив п’ять років, і почати працювати самостійно. Весною 1838 року живописець відправився до рідної Феодосії, щоб із захватом писати переважно морські пейзажі, що урочисто оспівують природну стихію.

Айвазовський писав з натури види Феодосії, Керчі, Ялти, Севастополя, Гурзуфа. У цих речах художника відчувається прагнення відобразити типові особливості описуваного місця, бажання створити соковите, образне уявлення про природу узбережжя Криму. Першою картиною, написаною художником за натурними ескізами, стала «Ялта» (1838), що зображає вечірній пейзаж. На передньому плані представлені рибалки, що спо стерігають розвантаження щойно прибулого човна. Проте головне місце в композиції належить темним морським хвилям, що б’ються об берег під блакитним небом. З чітким опрацьовуванням кожної деталі місцевості збудована і картина «Стара Феодосія» (1839). Така ж топографічна точність характерна і для інших кримських робіт («Керч», 1839).

Спокійне споглядання прибережних видів було несподівано перерване. До Феодосії прибув командувач військами кавказької прибережної лінії, прославлений герой війни 1812 року генерал М. М. Раєвський. Миколі Миколайовичу, що побував у майстерні Айвазовського, дуже сподобалися його марини, і він запропонував художникові взяти участь у військово-морському поході до берегів Кавказу. Іван одразу загорівся бажанням відправитися в подорож, під час якої мріяв побачити «те, чого ще жодного разу не бачив і, хто знає, чи побачить коли-небудь…»

У травні 1839 року Айвазовський на кораблі «Колхіда» відправився в морський похід. На борту він познайомився з флотоводцем Михайлом Петровичем Лазаревим і молодими офіцерами, майбутніми героями оборони Севастополя Володимиром Олексійовичем Корніловим, Павлом Степановичем Нахімовим (капітаном флагманського корабля «Силістрія» в цьому рейді), Володимиром Івановичем Істоміним, братом О. С. Пушкіна Львом Сергійовичем. Він зберігав з ними дружні відносини впродовж всього життя, як і з розжалуваними в солдати декабристами О. Одоєвським, М. Наришкіним, М. Лорером.

Після повернення до Петербурга у літку 1840 року художник представив полотна військово-морської тематики, багато інших марин і пейзажів, як звіт за два роки роботи в Криму. Він творив самостійно, без оглядок на авторитети, без примушування, і це сприяло його швидкому становленню як живописця. В академії залишилися задоволені результатами кримського відрядження, Айвазовський отримав атестат, і йому було присвоєно звання «художника 14 класу». І тепер, відправляючись до Італії, молодий живописець точно знав, якою дорогою йому потрібно йти.

20 липня 1840 року Айвазовський разом зі своїм другом по академії В. І. Штернбергом, що також отримав золоту медаль, але роком пізніше, відправився в далеку дорогу. Василь Іванович був прекрасним художником (жанрист, пейзажист) і веселою людиною, і тривалий переїзд із короткими зупинками в Берліні, Дрездені, Відні, Трієсті пройшов непомітно. Через місяць друзі влаштувалися у Венеції, що полонила серце не одного живописця своїми каналами, гондолами, лагуною, прекрасною архітектурою.

Щойно прибувши до Венеції, Іван поспішив на острів Св. Лазаря, щоб зустрітися з братом Габріелом, духовну близькість з яким він зберіг до кінця життя. Габріел придбав на той час певне становище в конгрегації мхитаристів. Ще у «маленькій Вірменії» брати домовилися злегка змінити прізвище, щоб воно було ближче до вірменської. Габріел розповів, що розшукав фамільне коріння, й їх справжнє прізвище Айвазян. Але іменуватися Айвазяном Іван не захотів. Куди краще звучало «Айвазовський».

Це був одночасно важкий і щасливий період у житті Івана Костянтиновича. У чужій країні в перші місяці він зазнав відчутного браку коштів, адже значну частину покладеної йому академічної пенсії він відправив матері до Феодосії, а ще оплата майстерні, придбання матеріалів і мандри по Італії вимагали суттєвих витрат. Проте досить швидко його становище змінилося – у Айвазовського з’явилися шанувальники, і картини його почали активно купувати. Це трапилося після того, як художник повністю прийшов до усвідомлення свого суто індивідуального творчого методу, що остаточно склався лише в Італії.

Іван Костянтинович зрозумів, що особливості його сприйняття природи, зорової пам’яті, уяви і, нарешті, темпераменту не поєднуються з характером роботи на натурі. Він не міг годинами сидіти з мольбертом і пензлями на березі моря і спостерігати, копітко переносячи на полотно рухливість хвиль, стан атмосфери, мінливість освітлення. Його виняткова пам’ять зберігала безліч ефектних і єдиних у своєму роді миттєвостей з життя природи, а вигострена техніка і тонка професійна майстерність дозволяли безпомильно відтворювати створену уявою природну картину природи. Надалі Айвазовський працював тільки «з пам’яті».

Популярність молодого художника швидко росла, і незабаром про талант Айвазовського вже говорили по всій Європі. У такій стрімкій славі ховалася і серйозна небезпека – перетворитися на модного художника, що працює тільки на потребу публіки і пише полотна, які тішать око. Звичайно, не завжди швидкість роботи йшла на користь картині, але Айвазовського рятувала його непідробна, безмірна любов до мистецтва, вражаюча працездатність, щирість відчуттів, які виражалися в його картинах. Саме тому його творіння викликали захоплення не тільки звичайних глядачів, але і професіоналів – художників і справжніх знавців і цінителів мистецтва.

Європа визнала за Айвазовським право називатися кращим художником-мариністом.

У 1841—1842 роках Іван Костянтинович поперемінно жив у Неаполі і Римі. Рим потряс Айвазовського: «Я бачив творіння Рафаеля і Мікеланджело, бачив Колізей, церкви Петра і Павла… Тут день вартий року», – писав він до Петербурга. Гучний успіх, що супроводжував кожен новий твір художника, міг би декого занурити в атмосферу постійного свята, спокусити богемним життям. Але внутрішнє єство Айвазовського відкидало подібний життєвий стиль. Головною пристрастю художника назавжди залишилася творчість, якій все було підпорядковане. Іван Костянтинович не знав перерв у замовленнях, що принесло йому матеріальне благополуччя, дозволило багато подорожувати, а значить – творити.

У 1841 році художник створює неймовірне за своєю потужністю полотно «Хаос. Створення світу». Іван Костянтинович, незмінно удосконалюючись у своїй майстерності, постійно шукав свіжі теми для морських пейзажів, нові відтінки для води і неба, але більшість його полотен носили все ж таки романтичний характер. І раптом його майстерність вибухнула могутнім акордом в нетиповому для нього містичному жанрі.

Картина привернула увагу папи Григорія XVI. Він забажав побачити художника, але спочатку творіння Айвазовського було уважно і прискіпливо оглянуте багатьма прелатами і кардиналами, які цілою комісією з’явилися в його майстерню. І навіть при всьому упередженні до російського мистецтва вони не знайшли вад. Папа Григорій XVI придбав полотно для картинної галереї Ватикану і нагородив художника золотою медаллю.

Популярність принесла Івану Костянтиновичу непогані прибутки, що дозволило йому не залежати від скромних сум, які надсилала академія. Матеріальна незалежність дала можливість Айвазовському здійснювати тривалі подорожі по Європі. На початку 1842 року він через Швейцарію і Німеччину по Рейну попрямував до Голландії, потім відвідав Лондон і Париж, Іспанію (Кадіс і Гранаду), Португалію. Картини подорожували разом зі своїм творцем і експонувалися в найбільших містах Європи, де публіка і критики аплодували майстрові морського пейзажу.

Його картини «Море в тиху погоду», «Ніч на березі Неаполітанської затоки» і «Буря коло берегів Абхазії» були нагороджені в 1843 році Великою золотою медаллю, а сам живописець був прийнятий у члени Паризької Королівської академії. Критики писали, що ніхто раніше не зображав світло, повітря і воду так живо і переконливо. Айвазовський став єдиним російським художником, якого французький уряд переконливо запросив експонувати картини на міжнародній виставці, організованій у Луврі. Забігаючи наперед, відзначимо, що в 1857 році Іван Костянтинович першим серед іноземних художників став кавалером французького ордена Почесного легіону.

У 1840 році з Петербурга до Італії виїздив молодий художник, який подавав надії, а через чотири роки повернувся визнаний усією Європою живописець. Айвазовському всього 27 років, в його творчому доробку близько 50 великих картин, і він уже член кількох європейських художніх академій, людина з ім’ям. В першу чергу повернення Івана Костянтиновича урочисто відзначили у Брюллова, де зібрався майже весь літературний і художній бомонд.

Для всієї Росії повернення Айвазовського стало тріумфом вітчизняного мистецтва, і йому виявили належну шану, удостоївши безліч регалій. Першою нагородою, врученою художникові в липні 1844 року, став орден Святої Анни III ступеня, який у той час вручався тільки офіцерам за конкретний подвиг або участь у відомій битві. Потрібно відразу зазначити, що будь-яка діяльність в галузі мистецтв у дореволюційній Росії вважалася приватною справою, а тому отримання орденів художниками в ті роки було явищем рідкісним. А от створення живописних полотен за замовленням уряду розглядалося як вид державної служби. Але в той момент Іван Костянтинович на службі ще не перебував. Тільки наприкінці вересня того самого року він був зарахований до Головного морського штабу в званні першого живописця з правом носити мундир Морського міністерства «з тим, щоб звання це вважати почесним…», а рада Петербурзької академії мистецтв одноголосно присвоїла йому звання академіка «щодо живопису морських видів».

Восени 1845 року Айвазовський звернувся в Головний морський штаб і Академію мистецтв з проханням продовжити йому відрядження до Криму для завершення початих ним картин з видами причорноморських портів і сюжетів з подорожі до берегів Малої Азії і Туреччини. Художник отримав дозвіл залишитися там до травня наступного року. Ніхто в Петербурзі навіть не підозрював, що Іван Костянтинович остаточно вирішив оселитися в рідній Феодосії з тим, щоб вона стала основним містом його життя. У 1845 році він придбав ділянку землі на околиці міста, біля самого берега моря, і вже при будівництві передчував, як йому тут комфортно буде жити і працювати. Іван Костянтинович досяг слави і такого матеріального благополуччя, що міг дозволити собі жити в будь-якому куточку світу, але він вибрав місто дитинства.

1840—1860-ті роки були для Айвазовського щасливою творчою порою. З художника-початківця він перетворився на метра, геніальному пензлю якого була підвладна мінлива морська стихія. Але за ці роки художник пізнав не тільки міцну дружбу, романтичну любов, смак слави і благополуччя, але і заздрість, і гіркоту втрати. Єдине, що залишилося без зміни, це саме розуміння мистецтва Айвазовським і його світосприймання. Він був останнім найбільш яскравим представником романтичного напряму в російському живописі і дотепер залишається ним.

Кращими романтичними творами Айвазовського цього періоду є картини «Буря на Чорному морі» (1845), «Георгіївський монастир» (1846), «Вечір у Криму. Ялта» (1848), «Венеція» (1849), «Вхід у Севастопольську бухту», «Морський берег. Прощання», «Судна на рейді», «Севастопольський рейд» (всі 1851 р.), «Місячна ніч у Криму» (1859), «Море» (1864), «Буря на Північному морі» (1865). Художник завжди прагнув і в житті, і в явищах природи виділяти не типове, а виняткове, незвичайне, рідкісне. І перераховані вище полотна відрізняються особливою звучністю, мажорністю колірного рішення. У них з великою майстерністю зображені тріумфуюче в сонячних променях море, захід сонця, що виблискує всіма кольорами і тихі місячні ночі.

Бурхливе море давно стало улюбленим мотивом пейзажистів-романтиків. Але лише небагато з них зуміли утриматися від хибного пафосу. Бездоганне знання моря врятувало Айвазовського від фальшивої надуманості. Саме такою стала нова картина художника, так з’явився на світ пронизаний духом епічної героїки «Дев’ятий вал» – вершина першого, романтичного періоду в його творчості. І хоча полотно повністю написане за спостереженнями і з уяви, воно є одним із найбільш вражаючих творів російського пейзажного живопису.

Услід за «Дев’ятим валом» ціла серія «бур» народжується на полотнах Айвазовського: «Бурхливе море вночі» (1853), «Вівці, що заганяються бурею в море» (1855), «Буря вночі» (1865), «Бурхливе море» (1868), «Буря» (1872), «Буря коло скеля стих берегів» (1875), «Буря біля мису Айя» (1875). До кінця днів художник був поглинутий ідеєю створення образу схвильованої морської стихії. З-під його пензля вийшов ще цілий цикл картин, що зображають бурхливе море: «Обвал скелі» (1883), «Хвиля» (1889), «Буря на Азовському морі» (1895), «Від штилю до урагану» (1895) та інші.

Значне місце в творчості Айвазовського займають героїчні перемоги російського флоту, які відбувалися безпосередньо за життя художника. Він мав можливість поговорити з учасниками морських битв і навіть побувати на місцях бойових дій. Художник відобразив епізоди морських битв: битву при Гангуті, Чесменський, Наваринський, Синопський бої, Севастопольську оборону.

У жовтні 1853 року Туреччина оголосила війну Росії, а в березні 1854-го на її боці виступили англійський і французький флот. У тому ж таки місяці в Севастополі Айвазовський відкрив виставку своїх батальних полотен в Севастопольському морському зібранні. До його картин неможливо було пробитися.

Абсолютно особливе місце в мистецтві Айвазовського займає Севастопольська епопея, їй присвячено чимало картин. Коли восени 1854 року над півостровом Крим нависла реальна загроза його захоплення, художник був вимушений виїхати з родиною до Харкова, але там він не знаходив спокою. Незважаючи на протести дружини, Іван Костянтинович повернувся в обложене ворогом місто. У перший же день його бачили на Малаховому кургані разом з Нахімовим і Корніловим. З болем у серці дивився живописець на верхівки щогл затоплених кораблів Чорноморського флоту, які перегородили своїми корпусами вхід у Севастопольську бухту ворожому флоту, що виднівся в морі. Він упізнав щоглу лінійного корабля «Силістрія», на якому провів незабутні дні під час десанту у Субаші. Цей образ він відобразив у картині «Облога Севастополя» (1859).

До останніх днів свого життя Айвазовський служив флоту, прославляючи його славні перемоги і героїзм моряків («Захоплення пароплавом «Росія» турецького військового транспорту «Мессіна» на Чорному морі 13 грудня 1877 року»; «Бій пароплава «Веста» з турецьким броненосцем «Фехтібуленд» на Чорному морі 11 липня 1877 року», обидві в 1877 г.; «“Канаріс” спалює турецький флагман», 1881 р.).

Художник устиг у житті дуже багато зробити. Слід зазначити, що в поглядах на соціальне значення мистецтва у Айвазовського і художників-передвижників, що прийшли після нього, було багато спільного. Задовго до організації пересувних виставок Іван Костянтинович почав влаштовувати виставки своїх картин у Петербурзі та Москві. Протягом життя ним було відкрито більше 120 персональних виставок. Вони проходили не тільки в російських столицях, але і в багатьох губернських містах – Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві, Керчі, Феодосії. Для тих років це було явищем абсолютно незвичайним. Так, він отримував від цього величезні прибутки, але витрачав їх доцільно і за велінням серця на добрі справи. Добродійна діяльність – це окремий розділ у житті художника.

У 1880 році Айвазовський відкрив у Феодосії першу в Росії периферійну картинну галерею. Багато сучасників при цьому дорікали йому в «надмірній активності», а художник все своє життя творчо підходив не тільки до роботи живописця, але і до методів просування себе на ринок. Фактично, Айвазовський у той далекий час створив свій «бренд» і уміло його «розкрутив», говорячи сучасною мовою.

Більшу частину його художніх робіт, звичайно, становлять марини, проте він пробував себе і в не властивих його даруванню жанрах: портрет і побутовий живопис. Відомо близько десятка автопортретів художника, датованих 1874, 1881, 1889, 1892, 1898 роками, а також привертають майстерністю виконання і психологізмом портрети бабусі художника і його старшого брата Габріела, католикоса Хрімяна, новонахічеваньського міського голови А. Халібяна. Властивим маринам майстра легким артистичним диханням позначений портрет його дружини – Анни Бурназян-Айвазовської. Художник одружився вдруге в 1882 році з вдовою комерсанта Феодосії Анною Микитівною Саркизовою. Про почуття вже немолодого художника свідчить її портрет, виконаний Айвазовським під час їх весілля.

Осібно стоять українські пейзажі Айвазовського, яким властиві поетичність, розуміння побуту простих людей. Поступаючись у майстерності виконань маринам, вони привертають увагу м’яким, ліричним настроєм, звучним колоритом. Доречно зауважити, Айвазовський першим серед художників почав малювати степові пейзажі, зокрема українські. «Очерет на Дніпрі» (1857), «Чумацька валка» (1862), «Український пейзаж» (1868), «Під час жнив на Україні» (1883), інші роботи художника віртуозно відображають місцеві колорит і звичаї.

Виконані вони невимушено, без якогось перебільшення, з любов’ю до краю і його людей. Руку великого майстра особливо видно в невеликій картині «Весілля на Україні» (1891).

Уже згадувалося, що Айвазовський був першим російським художником, що почав влаштовувати персональні виставки. За їх загальною кількістю (більше 120) Айвазовський – абсолютний рекордсмен не тільки у вітчизняному, але й, мабуть, в світовому живописі. Причини, що спонукали його до цього, носили суто матеріальний характер. Айвазовському, що жив вельми скромно, були потрібні значні кошти – щоб допомагати співвітчизникам і співгромадянам; він вважав це своїм обов’язком і майже щорічно влаштовував виставки у великих містах Росії й Європи. Всі виставки Айвазовського носили добродійний характер. Кошти від них йшли студентам, що потребують допомоги, на створення бібліотек, вдовам художників, інвалідам війни.

З величезною самовіддачею Айвазовський працював і в останній день свого життя. 19 квітня (2 травня) 1900 року на мольберті стояло полотно з початою картиною «Вибух корабля» – це полотно єдине зі всієї спадщини майстра залишилося незавершеним. Можливо, ця картина також стала б шедевром, адже недаремно живописець говорив, що кращою своєю роботою він вважає «ту, що стоїть на мольберті в майстерні, яку я сьогодні почав писати…»

Айвазовський помер раптово, вночі, від крововиливу в мозок. Велика людина, художник і громадянин, він був похований з військовими почестями, місцевий гарнізон поклав на труну адміральську шпагу. Феодосія осиротіла. Місто одягнулося в траур. Життя зупинилося: магазини закрилися, в навчальних закладах припинилися заняття; замовк ринок, що вічно вирував.

Дорога до вірменської церкви Сурб Саргіс (Святого Сергія), де Айвазовського хрестили, вінчали і біля якої його поховали, була усипана квітами. На мармуровому саркофагу художника викарбувано старовірменською: «Народився смертним, залишив по собі безсмертну пам’ять». Про Айвазовського можна також сказати словами його улюбленого поета: «Він був, о море, твій співак». Біля фасаду створеної ним картинної галереї спорудили бронзовий пам’ятник з лаконічним написом: «Феодосія Айвазовському».

Ілля Юхимович Рєпін належить до тих відомих живописців, чиї картини приходять у наше життя з дитинства. Він був художником від Бога, художником по долі, художником за покликанням. Колись одна з його учениць запитала: «Чи задоволені ви, Ілле Юхимовичу, що ви художник, і якби повернувся ваш юний час, чи пішли б ви знову по дорозі художників?» Рєпін відповів: «Я такий задоволений і радий, що якби мені давали генерала, ні, якби – митрополита, ні – міністра, ні – у пекло а чи в рай, я б захотів бути художником…»

Але життя його не було легким і гладеньким, йому багато що довелося пережити, він знав про тяготи і знегоди не з чуток.

Народився Ілля Юхимович Рєпін 24 липня (5 серпня) 1844 року в місті Чугуєві Харківської губернії, в родині військового поселенця Юхима Васильовича Рєпіна і його дружини Тетяни Степанівни, вродженої Бочарової.

На початку ХIХ століття Чугуїв був маленьким провінційним містечком. Це був центр військових поселень у Східній Україні – як Красноград, Куп’янськ, Балаклія і П’ятницьке. І хоча коштів для військових поселень царський уряд виділяв немало, козаки у військові поселенці йшли неохоче, оскільки не особливо шанували муштру, із-за чого, власне, і збунтувалися в 1817 році. Серед непокірних поселенців був і дід Рєпіна. Художник неймовірно пишався цим фактом і порівнював себе з Тарасом Шевченком, дід якого брав участь у Коліївщині.

Батько майбутнього великого художника, Юхим Васильович, служив рядовим Чугуївського уланського полку. Він виконував обов’язки фуражира і квартирмейстера – розміщував військових на квартири, забезпечував провіантом. У складі Чугуївського полку Юхим Рєпін об’їхав Персію, Туреччину, Молдавію, Кавказ і Крим, отримав бойові нагороди. А коли після 27 років військової служби пішов у відставку, то почав торгувати кіньми, за якими їздив на Дон.

Його син Ілля народився в будинку бабусі. Коли Сіверський Донець змінив своє русло, будинок цей затопило, і Рєпіни переїхали на Микитинську вулицю (сьогодні це музей-садиба великого художника). Взагалі будинки військових поселенців були настільки однаковими, що Ілля Юхимович, згадуючи своє дитинство, жартував, що навіть голуби часто помилялися і залітали в сусідні двори.

Коли батько надовго виїжджав у справах служби, клопоти про благополуччя чотирьох дітей (двоє померли в ранньому віці) брала на себе мати, Тетяна Степанівна. Ілля був напрочуд допитливим хлопчиком, але в школі вчитися йому не довелося. Грамоті Іллю навчив сільський паламар, а арифметиці – дячок. Отримавши в семирічному віці набір фарб, він з таким захопленням і завзятістю малював, що у нього почала йти носом кров. Всі сусідки вважали, що хлопчисько не виживе. Але він видужав і знову повернувся до фарб, щоб уже ніколи з ними не розлучатися.

Проучившись декілька місяців в Корпусі топографів, Ілля в 1858 році пішов в учні до художника-іконописця І. М. Бунакова. Він швидко освоїв складну техніку розпису, а в іконах давав волю своїй уяві. Священикам подобалися їх яскраві барви. Особливо вдалася Іллі «Марія Магдалина» – палаючі промені і заплакані очі страдниці на іконі справляли сильне враження на віруючих. Юний художник отримував багато замовлень на розписи церков і портрети городян. У 19 років у рідному місті він був визнаним майстром.

До 1859 року у хлопчика була одна мрія – поїхати до Петербурга в Академію мистецтв: «…мене охоплювали знову і знову мрії про Петербург… Хотілося навіть плакати від туги… Та дарма, чи є він на світі, цей Петербург? Можливо, це все лише небилиці». Він витратив багато сил, щоб вирватися з бідності і завоювати собі право вчитися далі. Заробивши гроші на дорогу до Петербурга, в 1863 році Ілля покидає батьківщину, щоб здійснити свою мрію. Але назавжди, на все життя зберіг художник любов до тих місць, де він народився і виріс. Пізніше в листуванні з Львом Толстим Рєпін напише: «Тут, у Чугуєві, – я так насолоджуюся красою природи! Що за диво!! І я ніколи не припускав, що народився і провів дитинство, отроцтво і юність серед такої незвичайної і грандіозної природи!»

Досвіду провінційного живописця було недостатньо для вступу. Рєпіна підвело штрихування. За порадою художника-архітектора Петрова, у якого він знімав кімнату, Ілля поступив у вечірню рисувальну школу на Біржі. Вдень він тинявся по столиці у пошуках заробітку, а ввечері успішно освоював злощасне штрихування. Отримавши перший номер у школі, Рєпін справився з іспитом в академію і в 1864 році був зарахований вільним слухачем. Щоб заплатити 25 рублів за перший рік навчання, Ілля пішов на поклін до мецената, генерала Прянишникова, і той вніс необхідну суму.

Зо всім запалом юності Рєпін осягав ази творчості. Але йому не вистачало загальноосвітніх знань, і він з вражаючою завзятістю вивчав історію, літературу, анатомію, математику, фізику, хімію. Ілля навіть подумував на чотири роки відмовитися від живопису, щоб наздогнати «інтелектуальних багатіїв». Товариші по навчанню – В. Полєнов, М. Антокольський, О. Шевцов, М. Мурашко – відрадили його і намагалися добувати йому замовлення на портрети, щоб він міг заробити на життя. Подолавши всі перешкоди, вже через рік і вісім місяців навчання Рєпін отримав Малу срібну медаль за ескіз «Ангел смерті винищує первістків єгипетських» (1865). Це було для Іллі не просто визнанням його успіхів, але і дозволило звільнитися від податного стану і тілесних покарань, отримати звання художника і більше не оплачувати навчання.

Обов’язкові академічні роботи на біблейські сюжети Рєпіна не хвилювали. Його другим вчителем з 1863 року був І. М. Крамськой, а близьким другом і радником став В. В. Стасов. Проникнувшись ідеями артільників і передвижників, орієнтуючись на реалістичну творчість В. Г. Перова, Ілля успішно виконував завдання, але душу в них не вкладав. Він шукав свою тему. І вона відкрилася йому погідного дня 1868 року на Неві. Постаті бурлаків, доведених каторжною працею до стану тяглової худоби, їх змучені обличчя і нескорені погляди затулили весь горизонт. Рєпін водномить захворів сюжетом і закохався в своїх героїв. Він задумав складну, побудовану на контрасті композицію: виснажені фігури бурлаків, яскравий сонячний день і зграйки панночок у барвистих сукнях на березі. Але за порадою друга Ф. Васильєва Ілля відмовився від «повчання» в картині, а канікули 1870 року провів з друзями і братом на Волзі, «полюючи» за бурлаками, проникаючись їх життям і звичками. Ескізи літніх робіт, розкидані по підлозі конференц-залу, були особисто розглянуті великим князем Володимиром, і він залишив за собою майбутню картину.

Рєпін так захопився бурлаками, що друзі насилу переконали його брати участь у конкурсі на Велику золоту медаль і право пенсіонерської поїздки за кордон. Ілля довго не знав, як підійти до чергової біблійної теми «Воскресіння дочки Каїра» (1871), поки не пригадав про своє велике горе – смерть се стри Усті. Він уявив, як до їх будинку, що закляк від горя, увійшла людина і повернула сестрі життя. Після чотирьох місяців безплідних пошуків Ілля переписав картину за декілька днів, отримав медаль і успішно закінчив академію.

Молодий художник не зміг відразу відправитися в пенсіонерську поїздку: його затримали незакінчені портрети, «Бурлаки» і величезне замовлення на картину «Слов’янські композитори» (1871—1872), яку Тургенєв назвав «холодним вінегретом з живих і мертвих». Картина мала величезний успіх, хоча в ній все надумано, а серед видатних майстрів Рєпін, виконуючи волю замовника, не відобразив ні друга Мусоргського, ні Бородіна, ні навіть Чайковського.

Ще однією причиною затримки стала зміна незатишного холостяцького життя на сімейне. Наречена, Віра Олексіївна Шевцова, на його очах з незграбної дев’ятирічної дівчинки, сестри друга, перетворилася на ніжну і вдумливу дівчину. 11 лютого 1872 року молоді повінчалися в академічній церкві, а в листопаді раділи народженню дочки. Поки маленька Віра підростала, щоб осилити подорож, щасливий батько представив глядачам полотно «Бурлаки на Волзі» (1870—1873), на якому самі за себе говорять «11 постатей – 11 гірких доль на гарячому піску під пекучим сонцем роздольної російської річки». Рєпінська майстерність поєднала тут спокійну мудрість, богатирську силу, сувору доброту, тяжкі думи і відсутність некрасовської покірності. «Не можна не полюбити цих безталанних… не можна не подумати, що дійсно винні народу… Адже ця «партія» бурлацька снитиметься потім уві сні, через 15 років згадається. А не були б вони такі натуральні, безневинні і прості – не справляли б враження і не склали б такої картини…» – писав Ф. М. Достоєвський. «Бурлаки» були з захопленням сприйняті глядачами і критикою в Петербурзі і на Всесвітній виставці у Відні, а потім на довгих 44 роки сховані від очей публіки («щоб не думали») в більярдній князя Володимира.

За кордон Рєпін виїжджав уславленим майстром. З 1873 по 1876 рік художник побував у Відні, Венеції, Флоренції, Римі, Неаполі, Альбано, Лондоні. Довгий час він жив з родиною в Парижі, де народилася друга дочка Надя. Їх будинок став рідним і для дев’ятирічного Валентина Сєрова, а Ілля Юхимович був його першим і улюбленим вчителем. Художник знайомився із західним мистецтвом, написав багато пленерних пейзажів, етюдів, портрети Тургенєва і дочки Віри, «Дівчинку-рибачку», картину «Паризьке кафе» (всі в 1874 р.) і алегоричне полотно «Садко в підводному царстві» (1876). За останню роботу Рєпін отримав звання академіка живопису.

Але в Росії від творця «Бурлаків» чекали чогось більшого. Паризькі роботи нічого не додали до його славетного імені. Здавалося, він накопичував сили, щоб після повернення до Чугуєва виплеснутися своєрідним літописом післяреформеної Росії: «Під конвоєм» (1876), «У волосному правлінні», «Повернення з війни», «Мужичок із боязких», «Мужичок з лихим оком» (відравлено на Міжнародну виставку до Парижа), «Хресний хід у дубовому лісі» (все 1877 р.). Однією з дійових осіб «Хресного ходу» став чугуївський соборний протодиякон І. Уланов. Його ж монументальну фігуру темпераментно, вільно, з винятковим багатством живописних прийомів зобразив Рєпін в картині «Протодиякон» (1877). «Та це ж ціла огнедишна гора», – сказав про портрет Мусоргський. Ці й інші роботи художник створив за один рік життя в рідному місті. Йому було жаль розлучатися з Україною, але дуже хотілося бути в центрі російського живопису.

Проживши п’ять років у Москві, Рєпін з родиною, що поповнилася сином Юрієм і дочкою Тетяною, переїхав на постійне місце проживання до Петербурга. У своїй живописній майстерні художник працював відразу над кількома полотнами. Його творчий темперамент був величезний. Він постійно удосконалював композиції, створював десятки ескізів навіть не до основних фігур, шукав виразну натуру. Так, образ гордовитої «Царівни Софії» (1879) художник знайшов, обєднавши воєдино ескізні портрети Бламберг-Апрелєвої, кравчині і матері В. Серова. Критичне ставлення до своїх робіт у Рєпіна бувало надмірним. Він постійно щось виправляв у вже готових картинах, а іноді заново переписував їх на тому ж полотні. Так, над «явленою іконою» художник працював з 1877 по 1924 рік. Довгі роки створюючи в картинах «Відмова від сповіді» (1879—1885), «Арешт пропагандиста» (1880—1892), «Не чекали» (1884—1888) образи революціонерів-народовольців, Рєпін оспівував тип людини, що віддає життя за вищі ідеали.

Нікого не залишив байдужим багатоликий натовп «Хресного ходу в Курській губернії» (1880—1883), який мірно напливав на глядача. У картині немає ніякого благоговійного і релігійного екстазу – тільки прихильність, тупість, жорстокість, біль і убогість. Десятки фігур, але немає жодної зайвої. Кожен образ, продуманий і десятки разів переписаний, міг би стати окремою картиною: від хлопчика-горбаня і жебрачки до огрядної жінки і урядника з нагайкою. Навіть на прохання Третьякова Рєпін нічого не змінив у картині, хоча дуже часто піддавався умовлянням. «Краса – це справа смаків; для мене вона вся в правді», – відповів художник знаменитому меценатові.

Такою ж страшною за своєю правдивістю і реальністю злочину і смерті стала картина «Іван Грозний і його син Іван 16 листопада 1581 року» (1882—1885) – найбільш драматичний твір Рєпіна. «Відчуття, переобтяжені жахами сучасності», дозволили відтворити на полотні «живу смерть», дітовбивство. Художник відобразив момент, коли в тиранові Грозному прокидається людина і батько, що усвідомив свій звірячий вчинок і горе. Слабка усмішка прощення освітлює обличчя вмираючого. Колір на полотні співзвучний трагедії: сірий фон, криваво-червоний килим, чорне вбрання Грозного і рожево-золотий одяг царевича підсилюють загальне враження. Але саме миттєва зміна душевного стану людини, що б’є з очей царя, приголомшує глядача більше, ніж кров, що хлинула з рани.

Картина написана «так майстерно, що не видно майстерності», і так правдиво, що Третьякову, котрий купив її, від імені царя наказали не виставляти цей твір у галереї.

Праця над «Грозним» забрала у художника багато сил і душевної енергії. Та і в сімейному житті у Іллі Юхимовича давно не було тиші і щастя. Його часті захоплення, неврівноважений палкий характер доставляли немало горя дружині, зайнятій домівкою і вихованням чотирьох дітей. Вона не могла бути світською господинею рєпінського салону. Друзі бачили «приховане страждання» цієї жінки. Віра Олексіївна зажадала розриву. Старші дочки залишилися з батьком, а Юрій і Таня – з матір’ю. Але контакту з дітьми у Рєпіна не було, вони не пробачили йому грозової атмосфери дитинства і скандали. Тихе сімейне щастя не задовольняло його бурхливу натуру. Художникові був потрібен стан юнацької закоханості, яскрава і сильна пристрасть. У 44 роки він пережив це почуття до своєї обдарованої учениці, Єлизавети Миколаївни Званцевої, але дівчина не могла відповісти взаємністю обтяженому родиною художникові.

Після душевної і сімейної кризи Рєпін повністю занурився в роботу над задуманою ще в 1878 році іскрометною і соковитою картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1878—1891). У ці роки Рєпін писав Стасову: «Ну й народ же!! Де тут писати [листи], голова обертом йде від їх гамору і шуму… І ось тижнів два з половиною без відпочинку живу з ними, не можу розлучитися, веселий народ… недаремно про них Гоголь писав, усе це правда! Диявольський народ!.. Ніхто у всьому світі не відчував так глибоко свободи, рівності і братерства! Все життя Запорожжя залишалося вільним, нікому не підкорялося…» Проникаючись старизною, художник кілька разів їздив в Україну, зустрічався з істориком Дмитром Яворницьким (він зображений на картині писарем). Яскрава зовнішність, реготливі обличчя, упевнені в своїй моці постаті, що злиті в єдиному пориві веселості, на картині стали символом козацької вольності і братерства.

«Запорожців» за 35 тисяч рублів купив цар. На ці гроші Рєпін придбав маєток Здравнево в Білорусії і перетворився на справжнього поміщика, зайнятого посівами, худобою, наймом робочих. Малює він мало («Осінній букет» – портрет дочки Віри), тому що дуже болить і поступово відмовляє права рука. Ілля Юхимович сумує: «Як мені тут хотілося до Малоросії, до Чугуєва… Хочеться бачити білі хатини, залиті сонцем вишневі садки, ставки, мальви всіх кольорів і чути дзвінкі голоси засмаглих дівчат і мужні голоси гарних парубків; волів у ярмі, ярмарки…» Можливо, на цьому і закінчився б великий художник, якби Рєпін не спробував помиритися з родиною. Але сумісне життя знову не вдалося. Художник залишив маєток дружині і виїхав, але не в Україну, а в Петербург, де занурився в життя вищого світу, з представників якого писав портрети. Поступово він засвоїв їх погляди, почав соромитися своїх юнацьких поривів і шукань, перетворюючись на світського, салонного живописця.

Друзі по Товариству передвижників, у правлінні якого він то перебував, то виходив з нього, не визнавали його. Рєпін з властивою йому різкістю і непередбачуваністю думок і оцінок постійно наражався на конфлікти. Часто він безапеляційно піддавав критиці те, в чому ще і сам не розібрався, а потім щиросердо каявся. Але обрáзи залишалися. Друзів-художників ставало все менше (хоча із Стасовим, Полєновим, Суриковим дружба майже не уривалася), а ось знайомих серед знаті – все більше. Якась роздвоєність поселилася в душі і творчості Рєпіна. Він більше не міг зупинитися на жодному цікавому сюжеті, переживав почуття спустошеності. У цей період художник навіть відійшов від реалізму: «Триматимуся тільки мистецтва і навіть тільки пластичного мистецтва для мистецтва», – писав він з Італії Стасову в 1893 році, і той поспішив зарахувати його до ренегатів. Все частіше на мольберті Рєпіна з’являлися картини на раніше нелюбимі біблейські теми: «Голгофа», «Ранок Воскресіння», «Невіра Хоми», «Отрок Христос у храмі».

Зіткнення з супротивниками повернули живописця до реалізму, і його «Дуель» в 1897 році на Міжнародній виставці у Венеції здивувала, як писали сучасники, всю Європу. Але Рєпіну хотілося «хоч би що-небудь для стерпного фіналу зробити». І всю свою майстерність портретиста художник вклав у величезну, замовлену Миколою II, картину «Засідання Державної ради» (1901—1903). Грандіозне багатофігурне полотно, у виконанні якого Рєпіну допомагали Б. Кустодієв і І. Куликов, заблищало пишними мундирами більше 80 сановників на чолі з царем. Використовуючи манеру односеансного письма, працюючи в стилі імпресіоністів, він створює етюдні портрети, що за силою враження перевищують навіть само полотно. Картиною всі були задоволені. Очевидці засідання вважали, що вона стала дзеркальним відображенням урочистої події, такі «життєві були обличчя, такі характерні пози, так точно відтворена обстановка».

Рєпін недаремно вважався одним із кращих портретистів. Найкраще вдавалися йому образи тих людей, яких він щиро любив і поважав. Живописець створив портрети цілої плеяди учених: Пирогова, Сєченова, Бехтерева, Менделєєва, Павлова; російських письменників: Тургенєва, Л. Толстого, Писемського, Горького, Короленка, Маяковського; композиторів: Мусоргського, Бородіна, Римського-Корсакова; художників: Крамського, Сурикова, Куїнджі, Ге, Васнецова, Сєрова; портрети Стасова і Третьякова, а також всіх своїх рідних. За словами самого живописця, навіть в «найбільш порожній портрет» він «вкладав душу».

Можна тільки дивуватися, як такий художник, що тонко відчував людину, непокірний і примхливий, міг у 1900 році пов’язати своє життя з вигадницею банальних романів Наталією Нордман-Сєверовою і повністю підкоритися її устрою життя. Вона в різний час була то палкою суфражисткою, то войовничою феміністкою, потім проповідувала вегетаріанство і самообслуговування. Про її обіди з сіна ходили анекдоти. Все, що вона робила, було безглуздо, пихато, гучно, але водночас і щиро. Ілля Юхимович зносив усі навіженства дуже терпляче, хоча життя у фінському маєтку дружини «Пенати» було більше схоже на буфонаду, аніж на творчість. Але Нордман протиставила ворожості рєпінської родини культ художника, підкупивши цим Іллю Юхимовича. За 15 років сумісного життя світ для Рєпіна звузився до розмірів однієї садиби у фінському селищі Куоккала. Він припинив викладання в академії, із подивом і образою усвідомивши, що тепер «виявився поганим педагогом», хоча для багатьох був великим учителем – Рєпін виховав Грабаря, Малявіна, Кустодієва, Остроумову-Лебедєву, Білібіна і Сєрова.

Художник продовжував працювати в звичному для нього режимі, і коли в 1907 році відмовила права рука, писав лівою, закріпивши палітру спеціальними ременями на тілі. Коли йому зовсім заборонили малювати, він ухитрявся за допомогою недопалка і туші на клаптиках паперу створювати самобутні портрети відвідувачів і друзів. Рєпін часто приймав гостей, але вільно зітхнув тільки після смерті Нордман. А вона своє безкорисливе ставлення до Іллі Юхимовичеві довела тим, що, захворівши, покинула маєток, виїхала до Швейцарії і там померла в лікарні для бідних, відмовившись звернутися до нього за допомогою. У «Пенатах» були створені: «Йди за мною, Сатано!», «Чорноморська вольниця», «Фінські знаменитості», «Гопак».

Після революції в Росії 1917 року Фінляндія стала окремою державою. Рєпін відчував себе людиною, якій «піти нікуди». Його звали до Росії, але, заляканий розповідями про зруйновані музеї і розправи над його друзями-художниками, Ілля Юхимовича спочатку боявся їхати, а потім його підвело здоров’я. Рєпін помер 29 вересня 1930 року і був похований в парку «Пенат», в садибі в селищі Куоккала (нині селище Рєпіно Курортного району Санкт-Петербурга).

За кілька років до смерті художник писав: «Так, я відчуваю, що успіх мій був надмірний, і я маю бути покараний забуттям». Але замість забуття Іллю Рєпіна чекала величезна слава. Живуть його картини, декілька видань пережила написана ним книга спогадів «Далеке близьке».

Ілля Рєпін дав нащадкам неповторний приклад величезної працездатності й уміння долати багато знегод. Долати в ім’я творчості саму долю.

Біографи А. І. Куїнджі дотепер не можуть назвати точну дату його народження, але найчастіше фігурує січень 1841 року. Архип народився на околиці Маріуполя в родині бідного шевця – Івана Христофоровича Еменджі (з татарської – «трудова людина»). Прізвище Куїнджі було дано йому за прізвищем діда – Золотар. Рано осиротівши, хлопчик жив у родичів, але на хліб заробляв сам.

Грамоті Архип навчився у знайомого вчителя-грека, а потім ходив у міську школу. І постійно малював… на стінах будинків, огорожах, обривках пакувального картону. Іноді вдавалося навіть отримати замовлення. Досконало оволодівши майстерністю ретушера, що в той час давало пристойний заробіток, Куїнджі вирішив відправитися до Петербурга, щоб поступити в Академію мистецтв. Після показу на академічній виставці картини «Татарська сакля» рада академії визнала Куїнджі гідним звання некласного художника, і в 1863 році він був прийнятий в академію вільним слухачем.

Куїнджі відразу ж увійшов з головою в атмосферу художнього життя. При цьому він розумів, що йому необхідно шукати свій шлях у живописі. На виставці передвижників 1873 року художник представив полотно «На острові Валаам», яке Достоєвський назвав «національним пейзажем». Картину придбав для своєї галереї П. Третьяков, і тепер некласний художник дістав можливість ознайомитися із західноєвропейським мистецтвом. Він відвідав Німеччину, Бельгію, Францію, Англію, Швейцарію й Австрію.

У 1875 році художник став членом Товариства пересувних художніх виставок. Проте головною подією в його житті стало довгождане вінчання з Вірою Кетчерджі-Шаповаловою. Молоді відправилися у весільну подорож на острів Валаам. У осінню негоду на Ладозі піднялася буря, пароплав напоровся на камінь, і вони ледве встигли врятуватися на човні. Все художнє приладдя потонуло, але пережиті враження пізніше знайшли своє відображення в картині «Північ». Разом із двома іншими («Після грози», «Березовий гай») вона увійшла до трилогії – підсумок роздумів автора про величну красу суворої природи.

Поезія і краса українських земель була наймиліша серцю художника. І він зумів чудово виразити її в полотнах «Степ увечері», «Степ у цвіту», «Дніпро вранці» і інших. Публіка і критика незмінно виявляли цікавість до всіх робіт Куїнджі.

Влітку і восени 1880 року Архип Іванович Куїнджі працював над новою картиною. Про неї складали цілі легенди. Майстерню Куїнджі відвідали І. С. Тургенєв і поет Я. П. Полонський, великий хімік Д. І. Менделєєв, відомі на той час художники І. М. Крамськой і П. П. Чистяков. До картини прицінювався видавець і колекціонер К. Т. Солдатенков. Але прямо в майстерні, ще до виставки, «Місячну ніч на Дніпрі» за величезні гроші купив великий князь Костянтин Костянтинович і, за свідченням Тургенєва, не розлучався з полотном, навіть відправляючись у кругосвітні подорожі.

А потім відкрилася незвичайна експозиція, подібно до якої ще не було в Росії – виставка однієї картини. «Місячна ніч на Дніпрі» була розміщена для огляду в Товаристві заохочення мистецтв, і успіх перевершив всі очікування. Чутка про неї пройшла по всій Росії. Прагнучи побачити незвичайне полотно, люди шикувалися в довгі черги, годинами чекали на вулиці.

Висловлювалися навіть припущення про якісь незвичайні фарби і дивовижні художні прийоми, які нібито використовував художник. Деякі намагалися викрити його у фокусах, навіть у зв’язку з нечистою силою. Насправді секрет полягав у чудових людських якостях художника: його зворушливій любові до природи, відвертості і прямоті, невгамовній творчій фантазії, наполегливих пошуках нових технічних рішень, незвичайній працездатності. У публіки викликала захоплення ілюзія натурального місячного світла, і люди, за словами Рєпіна, що в «молитовній тиші стояли перед полотном А. І. Куїнджі, йшли із залу із сльозами на очах».

Після «Місячної ночі на Дніпрі» жодне з полотен Куїнджі вже не викликало такої бурі захоплення. І художник «замовк». Після 1882 року він не тільки не влаштував жодної виставки, але не показував нових робіт навіть друзям. Погострене почуття відповідальності, властиве Архипу Івановичу, сподвигло художника на глибоке творче експериментування. Він писав етюди на натурі і в закритому приміщенні, робив досліди всіляких поєднань фарб, розробляв вирішення різних мотивів, шукав нові сюжети для великих полотен… Експеримент затягнувся більш ніж на двадцять років. Майже всі картини, написані в цей період, були представлені публіці тільки після смерті художника. Більшість з картин-етюдів дуже незвичайні за колоритом, в них відчувається якась містична значущість і загадковість («Плями місячного світла в лісі. Зима», «Ефект заходу», «Сутінки», «Ельбрус. Місячна ніч», «Ельбрус увечері»). Останнім твором Архипа Івановича стала картина «Нічне», сповнена величної і урочистої краси.

Не менш цікавою і важливою сторінкою біографії художника була і викладацька діяльність в Академії мистецтв, куди А. І. Куїнджі, тепер уже професор, був прийнятий у 1894 році як керівник пейзажної майстерні. Учні обожнювали вчителя. З посивілими кучерями, хвилястою бородою, він чимось нагадував доброго Зевса. У кожному з учнів Архип Іванович бачив перш за все індивідуальність і всіляко прагнув виключити яке б то не було наслідування.

На жаль, існування майстерні було нетривалим. У 1897 році в академії спалахнули студентські зворушення. Куїнджі, який завжди ставав на захист справедливості, підтримав студентів, за що був поміщений на два дні під домашній арешт і відсторонений від викладання, хоча і залишився членом академічної ради. Майстер продовжував заняття, але тепер уже приватно. Він не брав з учнів платні. Архип Іванович був дуже багатою людиною. Художник уміло вкладав отримані за картини кошти. Але багатство не було для нього самоціллю. Так, 30 учнів Куїнджі не тільки довів до диплома, але і влаштував їм за свій рахунок стажування за кордоном за маршрутом: Берлін – Дрезден – Дюссельдорф – Кельн – Париж – Страсбург – Мюнхен – Відень. Він утвердив 24 премії різної гідності для Весняних виставок академії, виділивши на це 100 тисяч рублів. А коли в 1890 році учні задумали створити своє об’єднання – товариство імені А. І. Куїнджі, – художник передав у його власність всі свої картини і грошові кошти, а також землі, що належали йому, і великий маєток Сара-Кікінеїз в Криму (все це оцінювалося майже в мільйон рублів), залишивши дружині лише невелику пенсію.

Останніми роками Архипа Івановича дуже турбувало серце. Але лікуватися він категорично не хотів. Працював як завжди, а влітку відпочивав у Криму. Чергова поїздка до Ялти закінчилася сильним запаленням легенів, а переїзд до Петербурга відняв останні сили. 11 липня 1910 року Архипа Івановича Куїнджі не стало. За труною на Смоленське кладовище йшов великий натовп. У ньому безвісних простих людей, яким А. І. Куїнджі був дорогий і як художник, і як великої душі людина, було значно більше, аніж живописців і діячів культури…

Казимир Малевич належить до того покоління художників, чия творча спадщина дотепер не отримала і навряд чи коли-небудь отримає якусь однозначну оцінку, причому як у фахівців, так і у простих любителів живопису. Творчість Малевича невіддільна від часу, в який вона створювалася, його картини з’явилися саме тоді, коли цього зажадав час. У себе на батьківщині художник відомий перш за все як автор «Чорного квадрата», за кордоном же він став символом революційного мистецтва. На батьківщині його творчість довгий час знаходилася під негласною забороною, а на заході твори Малевича виставлялися і виставляються в кращих галереях світу і продаються за десятки мільйонів доларів…

Він народився в Києві 11 (23) лютого 1879 року. Батько, що походив з польської шляхти, був управителем цукрового заводу відомого промисловця Терещенка, мати, Людвіга Олександрівна, займалася домашнім господарством. Родина була багатодітною, у Малевичів народилося 14 дітей, але тільки дев’ятеро дожили до зрілого віку.

Казимир, первісток у родині, почав вчитися малюванню після того, як у віці 15 років мати подарувала йому набір фарб. У 1895 році він поступив у «Рисувальну школу Миколи Мурашка». Наступного року навчання довелося перервати – батька перевели до Курська, разом з ним переїхав і Казимир. Тут юний художник продовжив займатися живописом, одночасно працюючи креслярем в управлінні Курсько-Московської залізниці. Життя в Курську було немов поділене навпіл. З одного боку – спрага творити, спілкування з соратниками по духу, з якими він організував художній гурток. З другого – рутинне життя провінціала, нудна і нецікава робота креслярем.

Отак збігло десять років, поки нарешті в 1905 році Казимир не вирішив круто змінити своє життя. Він переїхав до Москви, навіть незважаючи на протести дружини, Казимири Іванівни Зглейц, з якою Малевич одружився в 1899 році. «Підкорення Москви» виявилося дуже нелегким. У серпні 1905 року Казимир подав прохання про прийом у Московське училище живопису, скульптури і архітектури. Проте його не прийняли, повертатися ж до Курська Малевич категорично не хотів. Він поселився в так званій «художній комуні» в Лефортово. «Комунари», що жили в будинку купця Курдюмова, платили за кімнату дуже дешево за московськими мірками – по сім рублів, але незважаючи на це, до весни 1906 року гроші закінчилися, і Казимир був все-таки змушений повернутися до Курська. Літом 1906 року він зробив другу спробу пробитися в художнє училище, але і цього разу йому відмовили.

Пошуки свого стилю продовжувалися. Малевич знову приїхав до Москви, пройшов шлях практично через всі художні напрями того часу – від живопису у дусі передвижників до імпресіонізму і містичного символізму, а потім до постімпресіоністського примітивізму. Молодий художник виставляв свої картини на виставках «Бубновий валет» і «Ослиний хвіст», а в 1913 році взяв участь в оформленні декорацій футуристичної опери Михайла Матюшина і Олексія Кручених «Перемога над Сонцем». За спогадами самого Малевича, саме під час роботи над постановкою опери до нього прийшла ідея «Чорного квадрата».

Здавалося б, простіше і не придумати: будь-яка людина, навіть дитина, може намалювати таке. Але простий на вигляд, чорний квадрат на білому тлі досі притягає до себе і дослідників, і любителів живопису. Кажуть, що Малевич, написавши «Чорний квадрат», довгий час не міг ні їсти, ні спати і при цьому сам не розумів, що ж таке створив. Художник, як і дослідники його творчості, згодом багато думав про свою картину, у своїх теоретичних працях пов’язував його з космічною свідомістю і вважав, що «Чорний квадрат» – це вершина всього.

«Чорний квадрат», вперше показаний на публіці 1 січня 1916 року, став свого роду маніфестом супрематизму. Придуманий самим Малевичем термін походить від латинського кореня «suprem», від якого в рідній польській мові художника утворилося слово «супрематія», що означає в перекладі «перевага», «верховенство», «домінування». Таким чином, Малевич цим словом і своїми першими картинами в жанрі супрематизму прагнув закріпити верховенство кольору над рештою всіх компонентів живопису.

Революційний час вимагав дій, і Малевич, на той час вже дуже відома в творчих колах особа, не залишається обіч подій. У травні 1917 року Казимир Северинович був обраний у раду професійного Союзу художників-живописців у Москві, в серпні він стає головою художньої секції Московської ради солдатських депутатів, займається проектом Народної академії мистецтв, а в листопаді того ж таки року розпорядженням московського Військово-революційного комітету Малевич призначений комісаром по охороні пам’ятників старовини і членом комісії з охорони художніх цінностей. У березні-червні 1918 року Казимир Северинович пише два десятка статей для московської газети «Анархія», в яких славить «нову планету мистецтва авангарду». Він брав участь у роботі по прикрашенню Москви до свята 1 Травня, а в червні був вибраний членом московської художньої колегії Наркомосу (Народний комісаріат освіти).

Незабаром між Малевичем і іншими членами колегії намітилися суперечності, і влітку 1918 року художник переїхав до Петрограда. Тут він оформив петроградську постановку «Містерії-Буфф» Володимира Маяковського в режисурі Всеволода Мейєрхольда, а також створив полотна «білого супрематизму» – останньої стадії супрематичного живопису.

У грудні 1918 року Малевич повернувся до Москви, а в листопаді 1919-го переїхав до Вітебська, де посів посаду керівника майстерні в Народному художньому училищі, очолюваному ще одним знаменитим художником Марком Шагалом. У грудні того ж таки року в Москві пройшла перша персональна виставка художника.

З 1922 року Малевич у Петрограді, тут він викладає в Інституті цивільних інженерів, а з 1924-го очолює Державний інститут художньої культури (ДІНХУК). Здавалося б, така посада забезпечить художникові умови для нормального життя і плідної роботи, але погляди Малевича і партії на мистецтво все більше і більше розходяться. В кінці 1926 року Казимира Севериновича знімають з посади, а ДІНХУК роз формовують. Наступного року художник отримав можливість виїхати до Варшави, де організована його персональна виставка, а потім – до Берліна, де його роботи виставлялися в окремому залі щорічної Великої берлінської художньої виставки. Несподівано Малевич отримує розпорядження негайно виїхати до Москви, він підкоряється, залишивши в Берліні всі свої роботи. Після приїзду в СРСР він був арештований без пояснення причин і три тижні провів в ув’язненні.

Відносини майстра з радянським режимом у цей час нагадують синусоїду, власті, здавалося, то попускають віжки, то знову натягують. У 1927 році за сприяння Миколи Скрипника, тодішнього наркома освіти Радянської України, Казимир Северинович переїздить до Києва, де викладає в Художньому інституті. Здавалося, йому створені нормальні умови для роботи, але в Україні починаються репресії, і Малевич знову їде до Ленінграда. Його виставки з великим успіхом проходять у Цюріху і Відні, його картини експонуються і на батьківщині, але восени 1930 року Малевича вдруге заарештовують, цього разу по звинуваченню в «шпигунстві на користь Німеччини».

У грудні 1930 року Казимир Северинович виходить із в’язниці, займається розписом Червоного театру в Ленінграді, потім, з 1932 року, керує Експериментальною лабораторією Російського музею.

У 1933 році Казимир Северинович тяжко захворів – рак не залишав надій на одужання. На початку 1935 року пізні портрети Малевича експонувалися на Першій виставці ленінградських художників. Наступного разу радянські глядачі змогли побачити його роботи тільки в 1962 році. 15 травня 1935 року Казимир Малевич помер в Ленінграді. Згідно із заповітом, після смерті тіло художника віддали на кремацію в супрематистській труні, а урну поховали під улюбленим дубом художника поблизу підмосковного села Немчиновки.

Марія Башкирцева народилася в маєтку Гавронці біля Полтави 11 листопада 1860 року (за іншими даними – 1858-го). Її батько, Костянтин Павлович Башкир, досить освічена і не позбавлена літературного дару людина, довгий час був предводителем полтавського дворянства, мати, вроджена М. С. Бабаніна, належала до старовинного роду, який походив від татарських князів. З п’яти років Маша вчилася танцям, але мріяла не про бали, а про акторську кар’єру. У 10 років вона почала малювати, і успіхи були очевидні, але бажання співати виявилося сильнішим. Одночасно Марія займалася хімією і мовами: російська була «для домашнього вжитку», думала і писала вона по-французьки, добре володіла італійською, англійською, німецькою, а пізніше давньогрецькою і латинською. Чим більше Марія вчилася, тим глибше розуміла, як багато їй треба встигнути. Відтоді (1873 рік) всі свої думки, кожен вчинок, будь-яку цікаву фразу вона заносила в свій щоденник.

Нарешті, Марія вирішила не розпорошувати свої здібності і самостійно зайнятися малюванням. Восени 1877 року вона вступила до приватної Академії Р. Жюльєна (Жуліана). Надолужуючи упущений час, дівчина працювала по 10—12 годин у день і досягла успіхів, яких зазвичай не чекають від початківців (семирічний курс вона освоїла за два роки).

У 1880 році під псевдонімом «Mademoiselle Mari Constantin Russ» вона взяла участь в паризькому Салоні. Перша картина «Молода жінка, що читає “Розлучення” Дюма» була відзначена і схвалена критикою.

На 1883 рік припадає основна частина творчої спадщини Башкирцевої: «Жан і Жак», «Осінь», серія «Три усмішки» («Немовля», «Дівчинка», «Жінка»), «Парижанин», що вражають своєю добротою і правдивістю. Ці полотна вже говорили про зрілу майстерність художниці. Картина «Дощова парасолька» (1883 р.) зображає тремтячу дівчинку, закутану в полатану спідницю. Написана на пленері, під дощем, вона так само реальна, як і прогресуюча хвороба художниці. І тепер лікарі категоричні – туберкульоз повністю уразив праву легеню і є осередок у лівій. Марія усвідомлювала, як мало їй відпущено: «Мене ще вистачить на деякий час».

А ще вона мріяла відбутися як письменниця. Свій щоденник Башкирцева хотіла доручити Гі де Мопассану, що так багато писав про жінок у своїх книгах. Але листування з ним, затіяне Марією, розчаровує її: «Ви не та людина, якої я шукаю…» І Башкирцева 1 травня 1884 року сама пише передмову до свого феноменального і щирого «Щоденника» (її заповіт був написаний ще в червні 1880 року). Можливо, вона була така щира тому, що підсвідомо знала, що для життя їй відпущений малий термін. Не доживши 12 днів до свого дня народження, 31 жовтня 1884 року Марія Башкирцева померла і була похована на паризькому кладовищі Пассі. На плитах великого білого пам’ятника, що нагадує російську капличку, завжди лежать скромні фіалки.

Через рік після її смерті французьким товариством жінок-художниць була відкрита виставка робіт М. К. Башкирцевої, на якій було представлено 150 картин, малюнків, акварелей і скульптур. У 1887 році на Амстердамській виставці картини російської художниці миттєво розкупили найвідоміші галереї світу, у тому числі і представники музею Олександра III. У цьо му ж таки році був виданий (у скороченому варіанті)

«Щоденник», яким «перехворіли» І. Бунін, А. Чехов, В. Брюсов, В. Хлєбников, Марина Цвєтаєва, що присвятила Башкирцевій свій «Вечірній альбом».

У ряді блискучих майстрів, що розвивали в XVIII сторіччі портретний жанр, не останнє місце займає талановитий і своєрідний художник В. Л. Боровиковський. Він вніс до портретного мистецтва уважне ставлення до світу людських почуттів і елегійний настрій, такі характерні для розквіту сентименталізму.

Володимир народився 24 липня 1757 року в Миргороді на Полтавщині. Його батько, Лука Боровик, належав до місцевої козачої старшини, володів будинком і двома невеликими ділянками землі. Наслідуючи традиції, четверо його синів служили в Миргородському полку. Але Володимир у чині поручика вийшов у відставку і присвятив себе живопису.

Долю Володимира Лукича докорінно змінили дві алегорії, виконані для прикраси кременчуцького палацу. До цієї роботи його навернув друг, поет В. В. Капніст, засланий за сміливі твори з Петербурга на рідну Україну. Будучи предводителем дворянства Миргородського повіту, а потім Київської губернії, він складав проекти «Потьомкінських сіл» для урочистих зустрічей Катерини II. Картини Боровика сподобалися імператриці. Царська похвала відкрила Володимиру дорогу до Петербурга, куди він і відправився разом з Капністом у вересні 1788 року.

До Академії мистецтв 30-річний живописець-початківець поступити не міг, хоча і надав своєму простонародному прізвищу дворянське звучання. Він брав приватні уроки у прославленого земляка Д. Г. Левицького і австрійського портретиста І. Б. Лампі.

Поступово художник проникся ідеями символізму. Він був цілком поглинутий мистецтвом, і його майстерність, що швидко росла, оцінили замовники. До 1790-х років Боровиковський став одним із найвидатніших художників-портретистів, у 1795 році отримав звання академіка, а через сім років став радником Академії мистецтв.

Поряд із портретами знатних дворян Боровиковський виконував і численні замовлення царської родини. Серед кращих – «Портрет Павла I» (1800), картина-портрет «Катерина II на прогулянці в Царськосельському парку» (середина 1790-х років) і портрет великого князя Костянтина Павловича, за який він удостоївся звання академіка.

І саме тоді, коли його творчість була оцінена двором, 37-річний художник, замість того щоб зосередитися на парадних зображеннях, захопився портретною мініатюрою. Особливим ліризмом і інтимністю пронизаний «Портрет В. В. Капніста». Вершинами ж мистецтва Боровиковського стали жіночі камерні портрети. У незабутніх роботах, написаних у 1790—1800 роках, утілилася гармонія м’якої і ліричної натури самого художника (портрети Філіпової, Скобєєвої, Арсеньєвої). А вишукано-витончений портрет Марії Іванівни Лопухіної, написаний у 1797 році, став високим зразком сентименталізму в мистецтві.

До 1810 року в творчості Боровиковського намітився поворот до романтичного напряму («Портрет М. І. Долгорукої»). Але в душі самотнього художника давно поселилися втома і байдужість. Він сумував за батьківщиною, з радістю відкривав свій будинок землякам, що приїхали до Петербурга, і надавав їм посильну допомогу.

Удачливий художник постійно перебував в духовному і інтелектуальному пошуку. Завжди схильний до релігійності, він знову звернувся до іконопису. Володимир Лукич писав образи´ для іконостасів церкви Смоленського кладовища і Казанського собору, ікони для Покровської церкви в Романівці (Чернігівська губернія). Рідкісні замовлені портрети того часу виконані сухо і прозаїчно жорстко, їх фарби зблякли. Немов щось надломилося в людині: віру він почав поєднувати з випивками і каяттям. 6 квітня 1825 року В. Л. Боровиковський помер і був похований на Смоленському кладовищі, для церкви якого так і не встиг написати всі задумані ікони…

Історія Росії в особах – так можна коротко сказати про творчу спадщину Д. Г. Левицького, живописця рідкісного дару, чий пензель дзеркально відобразив на полотнах епоху XVIII століття. Царі і царедворці, філософи і світські леви, холодні красуні і письменники, промисловці і дипломати, аристократи і купці, чиновники і військові, батьки і діти – їх портрети свідчать про минуле набагато вагоміше за будь-які слова. Сотні обличь – розумних і дурних, злих і добрих, чутливих і холодних – і за кожним людська доля. Це не просто представники катерининського століття – вони його уособлення, вони його творці. Художник виконав сповна свою місію живописця історії (хоча не створив жодної історичної картини), і за це сучасники спочатку піднесли його на п’єдестал, а потім благополучно забули, поглинуті своїми справами, інтригами і розрахунками. І невідомо навіть, під яким горбком на старому Смоленському кладовищі похована людина, що зуміла обезсмертити їх óбрази.

Життєвий шлях Дмитра Левицького почався в невеликому українському селищі на Полтавщині в старовинному попівському роду Носів. Його батько Григорій Кирилович, освічена і талановита людина, тринадцять років провів у Польщі, де досконало освоїв граверну справу і став великим українським графіком. З-за кордону він повернувся з новим прізвищем Левицький і поселився в Києві, а свій церковний приход здавав по найму іншим священикам. Його творче життя часто перепліталося з діяльністю Київської духовної академії і Києво-Печерської друкарні. У родині Григорія Кириловича і його дружини Гафії, уродженої Левицької, росли четверо синів і дочка. Старший Дмитро успадкував від батька своєрідний дар композиції, досконалість малюнка і упевнену роботу з натури.

Вирісши в колі української художньої інтелігенції і духівництва, він був добре освічений, начитаний, упевнений у своїх здібностях і, безперечно, дуже обдарований.

Можливо, ще в 1752—1755 роках Левицький познайомився з відомим художником О. П. Антроповим, який тоді розписував Андріївську церкву в Києві. І, приїхавши в 1758 році до Петербурга, він не тільки став учнем прославленого майстра, але і жив у його родині впродовж майже шести років. Як помічник Антропова в 1762 році Дмитро виконував розписи Тріумфальних воріт з нагоди коронації Катерини II. Через два роки він вже самостійно реставрував цю споруду, а в 1767 році спільно з В. Васильєвським створив два іконостаси і 73 образи´ для Катерининської і Кіро-Іоаннівської церков і добився дуже високої оплати своєї роботи.

Невідомо, чи були інші вчителі у художника-початківця, але вже в перших портретах стиль Левицького в корені відрізняється від антроповського. Його манера самостійна і більш співзвучна західноєвропейській своєю невимушеністю, гамою півтонів, лесуванням, що пом’якшувало інтенсивність кольору, і характерним світлоповітряним середовищем. За портрети історичного живописця Г. Козлова і його дружини Левицький у 1769 році отримав звання призначеного в академіки, а наступний рік став для нього роком майже неймовірного, запаморочливого злету. Серед 39 робіт, представлених на ви ставці в «Імператорській академії трьох знатних мистецтв», шість належали «вільному малоросіянинові» Д. Левицькому, який затьмарив вже іменитих художників – Гроота, де Лап’єра, Лосенка і Бєльського. І особи, зображені на портретах, зовсім не рядові. Вишукано-галантний граф Строганов, трохи непривабливий і простакуватий серед парадної обстановки кабінету, але напродив людяний і розумний. Ось таємний радник і майбутній сенатор Теплов – дипломат, хитрун і зрадник, прекрасний перекладач, музикант і композитор, професійний живописець. Його владний оцінюючий погляд, вольове підборіддя, презирливо викривлені губи дивно поєднуються з неабияким розумом і вразливістю з відтінком мрійливості. На третьому портреті зображений колезький радник і опікун імператорського московського виховного будинку Умський – як вважали сучасники, побічний син імператриці Єлизавети Петрівни. А поряд з ним хитрий кмітливий мужик, відкупник графа Шереметєва, ділок і меценат Сеземов – дуже неприємна особа з одутлим жовтим обличчям. Тут же портрет штаб-лікаря Х. Віргера «102 роки від народження». Але «окрасою виставки» стала програмна робота на звання академіка «Портрет архітектора О. Ф. Кокоріна», ректора Академії мистецтв. Зовнішня мішура дорогого парадного костюма, написана до найдрібніших подробиць і колірних нюансів, не затьмарює, а акцентує увагу на привітному, простодушному обличчі, на погляді розумних очей, ледве помітній усмішці і виразних руках творчої людини.

У 1772 році Левицький отримав звання академіка, а через рік йому доручили портретний клас в академії. Протягом 17 років «чудово ерудований у питаннях мистецтва пан академік» три рази на тиждень поспішав до учнів. І тут він ні в чому не був схожий на інших викладачів. Своїм підопічним Левицький давав дуже різноманітні і обширні професійні знання і для копіювання пропонував зовсім не рядові твори, а картини А. Ван Дейка і Рембрандта, А. Лосенка і «персонних діл майстра» І. Новикова. Вихованців Левицького цінували за професійну ерудицію і майстерність.

На таку висоту художника підняв не тільки його незрівнянний дар, але і заступництво наближених до Катерини II сановників Бецького і Теплова. Це вони забезпечували замкнутому за вдачею Левицькому високопоставлених замовників, таких, як віце-канцлер князь Голіцин (1772 р.), фельдмаршал Прозоровський, директор придворної капели Полторацький, князь Орлов, статс-секретар Катерини II Храповицький і її фаворит Ланський. Всі парадні портрети цих персон, виконані в 1772—1782 роках, відрізняються, як їм і належить, блиском нагород, мерехтінням коштовностей, багатством одягу. Головне для тих, з кого пишуть портрет, – демонстрація знатності, багатства, дворянських достоїнств, влади і шани, але за цим «натюрмортом» око художника не бачить людину і її внутрішній світ.

Серед парадних зображень різко виділяється портрет «російського дивака XVIII сторіччя» П. Демидова (1773 р.). Цей портрет-картина – немов одна з його «витівок». Звільнений від зовнішніх ознак багатства, в нарочито простому домашньому одягу, цей садівник-любитель з лійкою і квітковими горщиками виглядає велично і помпезно на фоні колонади. Портрет давав ускладнену характеристику особи, позбавлену ясності духу і внутрішньої гармонії.

Живописна майстерність Левицького була настільки досконала, що парадні портрети імператриці Катерини II, написані на основі затверджених нею «еталонів», набагато перевершили всі наявні зразки. Особливо знаменитий портрет-алегорія «Катерина Законодавиця в храмі богині Правосуддя» (1783 р.). На полотні все охоплено рухом: оксамитова завіса, клуби жертовного диму, стрімко легка і святкова постать Катерини, задрапірована в блідо-жовту лискучу атласну сукню. Сам Державін відгукнувся на прекрасну картину в оді «Видіння Мурзи». Так само на основі чужого портрета, без єдиного натурного сеансу був виконаний художником один із найкращих портретів філософа Д. Дідро (1773—1774 рр.).

З геніальною живописною силою Левицький передав одну із сторін дворянської культури XVIII століття у ансамблі з семи портретів вихованок і випускниць Смольного інституту шляхетних дівчат. Картини, побудовані як костюмовані вистави, зачаровують чітко продуманою декоративністю і різноплановим зображенням чарівних юних героїнь, розкривають сценічні дарування дівчат. Художник не намагається приховати від глядача надмірно загострений ніс Хованської, хлоп’ячі риси Хрущової і дитячу незграбність Ржевської. Немов лялечка на музичній шкатулці з іскристими од сміху очима стоїть Нелідова. Дивовижні бальні сукні Алімової і Молчанової, переливаючись багатством білих, жовтих і перлових відтінків, сяють матовим блиском, підкреслюють граціозність фігур і жестів. Впадає в око абсолютна живописність прийомів, які служать Левицькому для передачі всіх проявів життєвої краси.

«Хіба не поет Левицький? – скаже пізніше художник К. Коровін. – Які і як у нього передані жінки!» Вони дуже різні за віком, суспільним становищем і зовнішністю: від крихкотілої з порожевілим носом, і недбало одягненої поміщиці Бакуніної (1782 р.) до світського левиці У. Мнішек (1782 р.) в блиску атласу і переливів шовкових мережив.

Серед безлічі офіційних замовлень Левицький завжди знаходив час для зустрічей з близькими йому людьми для створення їх портретів. У його дружнє оточення входили брати Бакуніни, родина Полторацьких, літератори Долгоруков і Новиков та інші. Художник був тісно пов’язаний з родиною графа Воронцова і створив парні зображення подружжя й їх чотирьох дочок. З особливою теплотою ставився Левицький до друга юності архітектора Львова і його дружини. Він добре знав романтичну історію їх шлюбу, сильні характери і добрі душі, що допомогло йому створити на полотні привабливі і гармонійні образи.

Життя Левицького протікало в основному в академії і у величезній майстерні, де в роботі одночасно було до півсотні полотен. Вона вражала великою кількістю багатих нарядів (одяг малювався після натурного сеансу), тканин і всіляких аксесуарів. Сам же художник був дуже простий і в особистих потребах скромний. Облаштувавшись у власному будинку, Левицький познайомився з миловидною дівчиною, що жила по сусідству, дочкою сенатського службовця Настасією Яківною і знайшов у ній доброго друга і вірну дружину. Разом пережили вони велику втрату – їх двоє синів померли в дитинстві. Дочку Гафію вони ростили не в розкоші, але і не бідували (маленька академічна платня цілком компенсувалася гонорарами). Часто приймали друзів – художників і літераторів. Не забував Левицький і родичів, допоміг братові Павлу здобути столичну освіту інженера, на свої кошти одружив його, а потім прилаштовував племінників. У будинку ж самого Левицького постійно жили учні.

Благополучний період життя художника закінчився на початку 1790-х років, коли в опалу потрапили його покровителі Бецький, Безбородько, Воронцов, за «мартиністські» погляди (масон) на 15 років у в’язницю потрапив Новиков. Можливо, відчувши хисткість свого становища в академії, в 1787 році Левицький попросив про відставку, мотивуючи свій відхід «слабкістю здоров’я і зору». Прохання було вмить задоволене, причому «пенсія» керівникові портретного класу, що виховав плеяду видних портретистів (Боровиковський, Щукін, Дрождін), була призначена мізерна. Правда, в 1807 році він був відновлений клопотанням друзів у званні члена ради академії з гідною його багаторічних праць платнею.

За свідченням сучасників, в останні 25 років життя Левицький, завжди релігійно настроєний, цілком віддався релігії. Цьому сприяв і настрій безнадійності, що панував в освічених колах. У числі багатьох інтелігентних людей того часу художник піддався містичним настроям і увійшов до таємної масонської ложі «Вмираючий сфінкс», на чолі якої стояли його друг Новиков і секретар Академії мистецтв Лабзін. Можливо, там художник шукав духовного і емоційного притулку. Але його тривожні думи, відчуття розгубленості і розчарування не відбилися в творах останніх років. Майстер портретного живопису, що присвятив всю свою творчість радісному прославлянню людини, залишився вірний собі і коло мольберта молодів душею, проникаючись вірою в кожну людину і радість буття. Скільки міг, він продовжував працювати: «Портрет молодої людини з сфінксом», чотири портрети дочок Павла I, портрет брата Павла, «Портрет молодої людини», дванадцять незакінчених портретів Володимирських, портрети купців Білібіних. Останнє полотно датоване 1812 роком. Це портрет молодшого брата художника, священика Прокофія. І все… Жорстокий ревматизм і майже повна сліпота навіки скували творчі сили живописця. Дмитро Григорович Левицький, слава і гордість вітчизняної культури, з чиїм ім’ям пов’язані високі досягнення російської школи живопису, помер 7 квітня 1822 року. Його відхід був оплаканий тільки родиною. Запис у церковній книзі став єдиним відгуком про те, що пішов із життя художник, якого швидко забули сучасники. Але, як і раніше, спалахують казковими перлинами його портрети, вражають соковитими світлотіньовими ефектами, виблискують парадними мундирами і бальними сукнями, проте цей блиск не затьмарює істинного героя мистецтва Левицького – реальної людини.

Визнання не тільки на батьківщині, але і за її межами, картини, які купували провідні галереї Європи, слава і популярність – все це було в долі Олександра Мурашка. Але було й інше – життя впроголодь і без даху над головою, постійні пошуки і трагічна і водночас безглузда смерть, життя одного з кращих і найяскравіших художників України, що передчасно обірвалося…

Народився Олександр 26 серпня (7 вересня) 1875 року в Києві. До семи років він жив у бабусі, простої селянки з містечка Борзна на Чернігівщині. Після одруження матері, Марії Крачковської, хлопчик переїхав до Чернігова, де у його вітчима Олександра Івановича Мурашка була іконописна майстерня.

У кінці 1880-х років Мурашко-старший отримав вигідне замовлення на малярні і позолотні роботи і виготовлення церковних меблів для споруджуваного Володимирського собору. Родина переїхала до Києва. Соромливий хлопець, що трохи заїкався, якого вітчим залучав до робіт, своїми очима бачив, як народжуються прекрасні розписи і як творять великі Васнецов, Нестеров, Врубель. Відтоді сенсом життя для Сашка став живопис. Але у вітчима були інші плани – йому потрібні працівники в майстерні. Ніхто не хотів поступатися, і Олександр пішов з дому, намагався заробляти на життя самостійно. Грошей не вистачало, ночувати доводилося в баржах, а то і просто на схилах Дніпра. Хлопець серйозно захворів, але і це не змінило рішучості вітчима. Тільки втручання Миколи Івановича Мурашка – рідного батька вітчима і засновника Київської малювальної школи, Васнецова і професора Адріана Прахова – керівника робіт з розпису Володимирського собору, змогли зломити опір Мурашка-старшого.

Провчившись якийсь час у Малювальній школі М. Мурашка, в 1894 році Олександр відправився до Санкт-Петербурга. З ходу поступити в Академію мистецтв не вдалося, але при академії було відкрито Вище художнє училище, куди Мурашка все-таки прийняли. А через два роки талановитий хлопець став слухачем академії, поступивши в клас до знаменитого Іллі Рєпіна.

Після закінчення випускники представляли на конкурс картину. Олександр показав «Похорон кошового», тема якої, без сумніву, була вибрана під впливом знаменитих «Запорожців…» Рєпіна. Це полотно виявилося єдиною картиною художника на історичну тему. Мурашко випередив своїх друзів-суперників, згодом також відомих художників Б. Кустодієва і Ф. Малявіна: йому дісталася золота медаль і право навчання за кордоном за рахунок академії.

Молодий художник відвідав Рим і Венецію, а потім надовго влаштувався в Мюнхені і Парижі. У 1904 році на батьківщину повернувся вже зрілий живописець. Свого роду підсумком учнівства і початком становлення справжнього майстра стала картина «Карусель». Сюжет нехитрий – дві юні селянські дівчини, що вперше потрапили в місто, катаються на каруселі – але те, як майстерно його передав художник, здивувало навіть досвідчену європейську публіку. Невипадково на Мюнхенській міжнародній виставці 1909 року «Карусель» отримала золоту медаль. У перші ж дні роботи виставки «Карусель» була придбана Королівською галереєю Будапешта, а її авторові надійшли пропозиції про проведення персональних виставок у Мюнхені, Кельні, Дюссельдорфі.

Після повернення з чергової поїздки за кордон Мурашко написав такі шедеври, як «Сонячні плями», «Благовіщення» (єдина картина на релігійну тему), портрети Віри Дитятиної і Віри Єпанчиної і одну з найвідоміших і значних картин – «Селянська родина». У 1916 році Олександр Олександрович став одним із засновників «Товариства київських художників», на базі якого його учасники мали намір заснувати Українську академію мистецтв. Незважаючи на неспокійні часи і зміну властей, восени 1917 року Мурашко і його однодумці свого добилися. Крім того, здійснилася ще одна давня мрія майстра – відкрити свою художню студію. Восени 1918 року «Художня студія О. Мурашка» розкрила двері для молодих любителів живопису.

На жаль, життя талановитого художника і педагога трагічно обірвалося. 14 червня 1919 року Олександр Олександрович, повертаючись пізно увечері додому, був убитий бандитами. Викладачі і студенти його студії пронесли на руках покриту червоною тканиною труну з тілом художника від академії до Лук’янівського кладовища, де він і був похований…

Володимир Орловський народився 20 січня (1 лютого) 1842 року в Києві. Батько, київський поміщик, на літо вивозив родину в маєток, де хлопчик і полюбив мальовничу українську природу. Він із задоволенням намагався малювати чудові пейзажі Київщини, і незабаром це стало улюбленим заняттям Володимира, а потім і професією.

Здобувати початкову освіту хлопчика віддали в 2-гу київську гімназію.

І тут живописцю-початківцю неймовірно поталанило – малювання в гімназії викладав Іван Максимович Сошенко, відомий художник і педагог, один із найближчих друзів Тараса Шевченка. Недивно, що після закінчення гімназії Володимира без іспитів прийняли в Петербурзьку академію мистецтв: допомогли прекрасні малюнки, представлені Орловським на суд членів академії, а також клопотання Шевченка, у якого він узяв кілька уроків у Петербурзі.

У 1868 році Орловський закінчив Академію мистецтв із званням класного художника 1-го ступеня, а за серію кримських пейзажів отримав золоту медаль і право поїздки за казенний рахунок за кордон. Три роки Володимир провів в основному в Німеччині, Італії, Франції і Швейцарії, відвідував інші країни, удосконалюючи майстерність живопису і вивчаючи як картини старих майстрів, так і живописців-новаторів.

Рада академії, розглянувши привезені з Європи картини Орловського, продовжила йому на три роки утримання, запропонувавши вивчати природу і живопис тепер уже в Росії. Художник, звільнений від необхідності думати про хліб насущний, сповна використовував надану можливість. Картини «Захід сонця», «Перед бурею», «Болото», «Лісовий зруб», «У степу», «Вечір», «Піски», «Жнива» свідчили про формування ще одного видатного художника-пейзажиста, гідного слави провідних майстрів. Роботи Орловського мали попит у знаті, його картини купували у тому числі й члени імператорського роду.

За популярністю його роботи були цілком порівнянні з полотнами таких корифеїв пейзажного живопису, як Айвазовський, Куїнджі, Полєнов.

У 1878 році за картину «Сінокіс» Володимир Донатович був удостоєний звання професора Академії мистецтв. Однією з улюблених тем робіт художника завжди були види рідної йому української природи. Він часто приїжджав в Україну, а в 1886 році, після чергової тривалої поїздки, остаточно переселився з Петербурга до Києва. Тут він не тільки малював, але і займався педагогічною діяльністю. Володимир Донатович допомагав Малювальній школі Миколи Мурашка, був одним з організаторів Київського художнього училища.

У 1914 році художник відправився в чергову закордонну поїздку, до Італії. Тут, у містечку Нерві, 19 лютого він раптово помер. Тіло Володимира Донатовича було перевезене до Києва і поховано на Лук’янівському кладовищі.

«Тільки той, хто був у Києві, хто дивився з високої кручі Видубицького монастиря на широкий Дніпро, тільки той зрозуміє, чому для киянина немає нічого дорожчого за Київ з його Дніпром, який з дитинства входить у серце. І навіть прекрасний Париж не зміг змусити мене, киянина, забути мій Київ і мій Дніпро…» – так говорив Серж Лифар. Той, хто, проживши 64 роки у Франції емігрантом, до останнього подиху залишився в душі українцем, хоча на своїй улюбленій батьківщині побував лише один раз…

У хлопчика, що народився на світ 2 квітня 1904 року (знайдені документи вказують саме на цей рік, а не на 1905-й, як вважалося раніше), були всі умови для зоряного майбутнього: краса, талант і забезпечені люблячі батьки, чий родовід сягав корінням з часів Запорозької Січі. Сергій був сином колезького реєстратора Михайла Яковича Лифаря і Софії Василівни Марченко, дочки багатого поміщика-українця. Батьків він дуже любив, але прив’язаний був більше не до батька, людини, яка «уміла поважати юність» і поводилася з сином як із маленьким другом, а до своєї «матусі».

Хоча Лифарі-старші не завжди приділяли вихованню Сергія належну увагу, він здобув хорошу освіту в Київській Імператорсько-Олександрівській і 8-й гімназіях. Уроки хлопчик не любив, але після занять з явним задоволенням занурювався в світ музики, протягом року відвідуючи в Київській консерваторії ім. Лисенка заняття по класу скрипки у професора Ф. Воячека. А потім перейшов у клас фортепіано, тому що «любив спів, оркестр або оркестр в мініатюрі – рояль». Йому пророкували кар’єру якщо не відомого піаніста, то співака: у хлопчика, що співав у хорі Софійського собору, був прекрасний голос. Величезний вплив на формування смаку і таланту Сергія мали і щорічні канікули у діда в маєтку під Каневом: він любив сільські свята з колядками і щедрівками, з народними піснями і яскравим одягом для гулянь, запальним танком. На все це він дивився не відриваючись, в думках полинаючи до часів Запорозької Січі, про яку так багато чув від батька і діда, бачив потерті гетьманські грамоти, дані Лифарям.

У балетну ж Центр-студію Броніслави Ніжинської 16-річний Сергій потрапив випадково, абсолютно не цікавлячись цим мистецтвом: друг потягнув його займатися танцями просто тому, що в студії було «багато гарненьких дівчаток». «Я став танцюристом, ще не вміючи танцювати, не знаючи техніки, але я знав, що оволодію нею, і ніякі перешкоди не зупинять мене на цій моїй дорозі», – говорив про свою юність, про те, як він прийшов у чарівний світ балету, сам Лифар.

Втім, Ніжинська спочатку не взяла Лифаря в свою студію – надто «дорослий». У 16 років багато хто вже закінчує навчання і починає професійну кар’єру, а Сергій тільки збирався вчитися. Він все ж таки з часом потрапив у групу Ніжинської, але знаменита балерина незабаром емігрувала з країни, охопленої громадянською війною.

Після від’їзду Ніжинської Лифар немов прийняв обітницю відлюдника, він абсолютно відмовився від навколишньої дійсності і гаряче займався тільки однією справою – балетом. «Ця п’ятнадцятимісячна аскеза, – згадував Серж Лифар, – п’ятнадцятимісячна келія неначе була послана долею перед вступом до нового життя, неначе мене хтось готував для цього нового життя».

Йому допоміг випадок. Вже перебуваючи в Парижі, Броніслава Ніжинська шукала п’ятьох танцівників для балету Сергія Дягилева. Чотирьох знайшли швидко, а з п’ятим вийшла затримка. І тоді Лифар, через друзів дізнавшись про це, запропонував себе, доводячи, що він – кращий. Родина повністю підтримала Сергія, вважаючи, що так «хоч би хтось втече від убозтва радянського життя».

У коротких біографіях Лифаря мовиться, що він «з великими труднощами дістався до Франції». Насправді в «труднощах» були драма і трагедія, авантюрний сюжет, сценарій, з якого вийшов би прекрасний пригодницький фільм. Причому в кіно невдалий дубль можна перезняти, у Сергія ж подібної можливості не було… Він довірився провідникові-авантюри-стові, який його обдурив, на кордоні його заарештували і кинули в камеру з тифозними хворими. Потім була втеча, гонитва з кулями над головою, стрибок на повному ходу з поїзда. У результаті Сергій знову опинився в Києві, його викликали в ДПУ, запропонували стати донощиком, він, звичайно, відмовився. Через деякий час Лифар знову намагається піти за кордон, на санях, прориваючись крізь зимовий прикордонний ліс. Йому вдалося схопитися за потяг, що йшов на Варшаву, і п’ять годин до столиці Польщі він на морозі провисів на підніжці останнього вагона.

«Соціалістичне щастя» залишилося позаду. Але до слави і визнання було ще далеко. Варшава в ті часи була ще ситим буржуазним містом, але у нього, обідранця, у якого практично не залишилося грошей, не було можливості скуштувати це «солодке життя». Лифар знову в дорозі, він нарешті дістався до Парижа, куди так прагнув.

Його зліт був стрімкішим, ніж у будь-кого. Сім років, проведених у складі трупи, зробили Сергія визнаною в світі зіркою російського балету. Його вчителями були також неперевершені Чекетті і Лега, партнерками – Карсавіна і Спесивцева. Лифар вражав у дягиливських балетах «Блудний син» і «Аполлон Музагет», «Жар-птиця» і «Жізель», а в 1929 році спробував себе як балетмейстер, поставивши «Байку про лисицю». І всі повеличували самобутній талант Сергія: і критики, і друзі, і колеги. Ось лише деякі з висловів про Лифаря в пресі того часу: «Лифар не схожий на свого попередника [Вацлава Ніжинського], чекає власної зоряної години, щоб стати новою легендою, найпрекраснішою з легенд балету»; «І ось помах крил, і на сцену вилетів небачений диво-птах… Птах – Лифар. На сцені запанував чоловік… Сергій Лифар. Фавн – Лифар… Це не танець, не пластика, – це чаклунство»; «Назвати Лифаря улюбленцем публіки було б неточно. Це не любов, а якийсь культ…» Нестримана, одержима балетом, екзальтована людина, до кінця своїх днів із темпераментом, що нагадував юнака, була «богом танцю», «добрим генієм балету XX століття» і загальним улюбленцем.

Хороші відносини склалися у Сержа і з керівником «Російського балету». Він був дуже близький з Дягилевим, останні роки його життя вони провели разом, і помер славетний театральний діяч на руках у Лифаря. На згадку про друга за річну платню Серж викупив цінний дягиливський архів, що включав багато предметів, пов’язаних з О. С. Пушкіним. (Лифар відомий не тільки як танцівник, але і як один із найвидатніших пушкіністів свого часу, що присвятив декілька робіт дослідженню життя і творчості поета.) Пізніше його дружиною стала шведська графиня Ліллан д’Аллефельд-Лаурвіг, яка в 2000 році передала частину його колекції Україні для Музею історичних коштовностей. Ліллан стала для Лифаря доброю феєю, хоча їхні стосунки були швидше дружнім союзом, а не повноцінним шлюбом. Серж завжди байдуже ставився до грошей, він ніколи не думав про «чорний день». Це може здатися дивовижним, але великий танцюрист і балетмейстер, світова знаменитість, ніколи не мав свого будинку, а жив у готелях. Все, що він заробляв, Серж зазвичай віддавав на добродійні цілі і поповнення своєї колекції предметів мистецтва, і тому, коли він пішов зі сцени, то став мало не бідняком. Коли б не зустріч з Ліллан, можливо, останні роки життя Лифар прожив би безпритульним і в убогості.

Повернімося в 1930-ті роки. Лифар не намагався склеїти трупу «Російського балету», що розпалася, і коли в 1930 році керівництво паризької «Гранд-Опера» запросило його на роботу, Серж став прем’єром і головним балетмейстером своєї нової трупи і пробув на цій посаді 28 років з перервами. Про те, що зробив Серж для Опера, писали так: «Лише із запрошенням в Опера Лифаря балет досяг такого успіху, що йому почали надавати самостійні спектаклі. Балет перестав грати роль «доповнення» до опери…»

Це були найщасливіші роки: визнання не покидало його, кожен балет зустрічався бурхливими оваціями. Всього ж за час роботи в «Гранд-Опера» Лифар поставив більше 200 балетів і дивертисментів. Але якщо як танцівник він був представником класичної школи, то як хореограф проявив себе новатором. Серж знаходив нові елементи, зв’язки і позиції, тим самим вносячи свіжий струмінь до таких перлин класики, як «Жізель», «Ромео і Джульєтта» (балет на музику симфонічної поеми П. Чайковського), «Лебедине озеро», «Лускунчик», «Жар-птиця». Проте сам він без удаваної скромності називав видатними лише два своїх балети: «Ікар» і «Федра». Поставивши на сцені давньогрецьку трагедію про першу в світі спробу польоту, здійснену юним сином Дедала, Лифар став одним із перших хореографів, що поєднали в творчості суцільну урбанізацію суспільства і політ людської мрії. Партія Ікара, виконана самим Сержем, вийшла романтичною і такою, що вселяла надію. А «Федра» стала найскандальнішим його дітищем, яке він швидше готовий був прибрати зі сцени, аніж що-небудь у ньому змінити. Річ у тому, що в ній Лифар вперше застосував відкриту позицію внутрішньої частини стегон, яка нині повсюдно використовується. Але до часу перших репетицій «поза Б» (вірніше, «поза біде», як назвали її молоденькі балерини) вважалася вульгарною і неприпустимою для використання в балеті. Сержу вдалося відстояти горезвісну позу, і успіх «Федри» у котрий раз підтвердив право Лифаря називатися кращим хореографом Франції. Знаменита французька балерина Іветт Шовіре, «хрещеним батьком» якої став Лифар, згадувала про свого вчителя: «З майстрами працювати завжди складно, але з Лифарем було на подив легко. Мосьє Серж приходив в зал, говорив: «Мої друзі», і всім ставало добре. У нього була дивовижна здатність працювати одночасно над кількома постановками. Він міг попрацювати в одному залі півтори години, потім ішов у інший зал і давав вказівки там, легко переключаючись на інший сюжет і музичний матеріал».

Лифар зробив для Франції те саме, що колись зробив Маріус Петіпа для Росії: повернув світовий престиж французькому балету. Визнаючи його заслуги перед країною, президент Шарль де Голль вручив Сержу «Золоту туфельку», прикрашену діамантами (нині вона також передана його вдовою на зберігання в Український музей історичних коштовностей), – своєрідний балетний «Оскар». Але коли після присудження премії він запропонував Лифарю нарешті прийняти французьке підданство, той відповів: «Дуже вдячний, пане президенте, за цю пропозицію, але я ніколи не буду французом, тому що я був і буду українцем».

Проте на батьківщині Сержу довелося побувати лише один раз – у 1961 році. Він разом з дружиною як турист відвідав Москву, Ленінград, Тбілісі, Київ, побував на могилі батьків. Ніколи більше танцівник у СРСР не приїжджав, хоча мріяв поставити на сцені Большого театру хоч би два балети. Він навіть пропонував в обмін на цю можливість всю свою пушкінську колекцію, але власті залишалися невблаганні: емігрантові-буржуа нічого було робити ні на сцені «Большого», ні в країні. Всі гастролі «Гранд-Опера» в Союзі проходили без участі головного балетмейстера – то йому «забули» оформити візу, то перешкодила «безглузда» випадковість. Але сам Лифар з радістю приймав у Парижі ансамбль танцю України на чолі з П. Вірським, його щирим другом, хвилюючись за успіх виступу співвітчизників.

Окрім цього, Серж двічі пережив гіркоту поразки. Перша – ще в 1945 році, коли Франція, яка нещодавно звільнилася, звинуватила його в колабораціонізмі. Лифар вимушений був виїхати в Монте-Карло, за ним туди перебралася і більшість його зірок. У 1947 році відбулося його тріумфальне повернення в «Гранд-Опера»: всі звинувачення були зняті і, навпаки, доведено, що під час війни він сприяв порятунку цінностей мистецтва, продовжував працювати в тому ж ритмі. У ці важкі роки Серж не тільки відмежувався від співпраці з фашистами, відмовився від особистої зустрічі з Гітлером, але і зберіг в недоторканності портрет Ріхарда Вагнера пензля самого Огюста Ренуара із зібрання паризької Опера, який Геббельс хотів реквізувати і подарувати фюрерові.

Друга поразка була для Лифаря ще болючіша. Дирекція «Гранд-Опера» звільнила його, аргументуючи це необхідністю припливу нових творчих сил. Не врятував навіть вплив президента. Серж був розчавлений, все втратило для нього сенс. Про яке життя могла йти мова, якщо він не мав можливості займатися улюбленою справою, що була центром його існування як особистості? «Мрію повернутися до України. Але вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції забули», – говорив у хвилини відчаю Лифар. Але як будь-яка творча особистість він не міг сидіти без діла: присвятив всього себе теорії й історії балету. Серж читав лекції, писав статті про балет, вів активну пропагандистську діяльність. Його численні праці стали класикою викладання теорії балету. За свій внесок у розвиток мистецтва Лифар був удостоєний різних світових премій, він займав багато керівних посад, пов’язаних із культурою. У трьох автобіографіях викладений його життєвий і творчий шлях: від простого танцівника до зірки світового масштабу. А спогади про сучасників, зокрема книга «Дягилев і з Дягилевим», стали цінним матеріалом для дослідження їх життя.

Остання пристрасть прийшла до Сержа Лифаря, коли йому виповнилося 67 років. Нею був живопис. Лифар був знайомий із багатьма великими майстрами пензля: Пабло Пікассо, Жаном Кокто, Марком Шагалом, вони оформляли його спектаклі.

Треба сказати, Лифар і сам малював усе життя: ескізи для сценічних костюмів, декорацій, невеликі портрети, – але тепер колишній балетмейстер нарешті знайшов віддушину для палкої уяви. Живопис став для нього однією з нових форм творчого осмислення всесвіту, новим способом самовираження і самоствердження. Він малював олівцем, театральним гримом, гуашшю, але особливою його любов’ю користувалися акрилові фарби. Та і дивився на свої роботи Серж як балетмейстер, тому серед них більше всього малюнків з балету, де він легко передавав пластику танцівників і балерин. Утім, у його колекції можна відшукати і пейзажі, в основному міські, і навіть бій биків. Лифар завжди малював у пориві, і тому його картини були наповнені рухом. Серж говорив: «Після танцю моїм останнім прихистком став живописний образ», – і чи то жартома, чи то серйозно додавав: «…я не художник, а хореограф, який малює». Так або інакше, але і в живописі він – Майстер, і на його виставки стікалося стільки ж народу, скільки раніше – на його балети.

Ще одним пристрасним захопленням Сержа Лифаря були книги. Початок колекції поклав особистий архів Сергія Дягилева, що складався з більше тисячі предметів театрального живопису, декорацій і бібліотеки. Як уже згадувалося, Лифар купив це зібрання у французького уряду за гроші, отримані за рік роботи в «Гранд-Опера». Пізніше він жартував із цього приводу: «Гроші на покупку дягилівського архіву я заробив ногами».

Згодом Лифар зібрав одне із найбільш повних зібрань російських стародруків XVI—XIX століть. Особливе ж місце в його колекції займала «Пушкініана», перш за все десять оригіналів листів поета до Наталії Гончарової, а також рідкісні видання, інші пушкінські раритети. У 1975 році Серж був змушений продати більшу частину своєї колекції. Пояснюючи своє рішення, він писав: «Сьогодні я маю лише скромну пенсію від Паризької опери, тому не в змозі зберегти колекцію. Меценати обійшли мене увагою, я вимушений попрощатися з цією скарбницею російської культури, «відпустити на волю» всі книги і альбоми, щоб вони стали надбанням істориків, бібліотек».

Серж Лифар тихо помер у Лозанні 16 грудня 1986 року. Він похований на кладовищі російських знаменитостей у Парижі – Сен-Женев’єв-дю-Буа, а не на березі милого йому Дніпра, але на могильному камені написано: «Серж Лифар, киянин». Про видатного танцівника і балетмейстера пам’ятають у всьому світі. У Лозанні йому встановлений пам’ятник у вигляді Ікара, його улюбленого балетного персонажа. Поряд із пам’ятником – трикутна меморіальна дошка із словами: «Україна – своєму геніальному синові на честь сторіччя». Рідна земля воскресила пам’ять про Лифаря і в Міжнародному конкурсі балету його імені, і в Міжнародному фестивалі танцю «Серж Лифарь де ля данс». Гідна данина пам’яті українця, «громадянина Всесвіту», як називала його преса і який так і не став французом…

Є у вірменській мові таке сумне слово – «дард». Воно означає горе або печаль. «Що моя біографія? Дард – ось одвічна її форма», – писав про себе Сергій Параджанов. Мабуть, така доля тих, хто наділений талантом бачити і відчувати цей світ інакше, ніж бачать і відчувають його інші, кому Природою, або Богом, або кимось ще було сказано: «Ти будеш Генієм!». Генієм у всьому. «Параджанов – це унікум, – говорили люди, що добре знали його, – таких більше немає». Адже кіно було не єдиною його пристрастю. Параджанов чудово малював, знався на кераміці, склі, середньовічному мистецтві, зброї, антикваріаті. Найвідоміші ювеліри вважали за честь проконсультуватися у Параджанова, хоча він і не був професіоналом в ювелірній справі. І це ще не все. Археологія, історія, етнографія, культура і література Стародавнього Сходу – здавалося, немає в цьому світі чогось, чим би не цікавився Параджанов. Причому не просто цікавився, а глибоко і вдумливо розбирався.

Україні дуже поталанило, що Параджанов волею долі потрапив до Києва. Як це не дивно, але їй певною мірою дякувати роботу випускників вузів. Звичайно, майже завжди були варіанти, як уникнути примусового розподілу, а точніше, щоб тебе приизначили туди, куди ти хочеш. Можливо, такі варіанти були і у молодого випускника Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК) Сергія Параджанова. Але так чи інакше, в 1952 році, після закінчення інституту, Параджанов опинився на Київській кіностудії. Відтоді його життя, його геній надовго, точніше назавжди, були пов’язані з Україною.

Звичайно, у якогось обивателя може виникнути питання: «А хто Параджанов за національністю, хто він по духу, чия культура йому була найближчою?» І ось тут деякі джерела «радують» нас таким визначенням: «Параджанов Сергій Йосипович (1924—1990) – російський кінорежисер…» і так далі і тому подібне. Так і хочеться вигукнути: «Дозвольте, вірменин, що народився в Тбілісі, довгий час жив і працював у Києві, – російський кінорежисер?! Господи, дурість яка!»

Приписати Параджанова до якогось певного етносу неможливо. Народився в Тбілісі? Але це не означає, що Параджанов грузин. Довгий час працював і жив у Києві? Але це не дозволяє нам зробити Параджанова «власністю» України. «Для мене Вірменія – це мистецтво й історія, це мої друзі, мої радощі, наші творчі втрати», – говорив Параджанов. Вірменія – це його батьківщина, його біль і радість, в цьому немає і не може бути сумнівів. Але і це твердження, хай не здається воно комусь надто вже суперечливим, не робить Параджанова вірменином. Параджанов позанаціональний, він, його картини і фільми належать всьому світу, а не якійсь окремій нації. «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії», – писав він в автобіографії. Від себе додамо: три батьківщини – і цілий світ, що захоплювався його мистецтвом.

Сергій Йосипович Параджанов народився в Тифлісі (Тбілісі) 9 січня 1924 року в родині вірменських іммігрантів з Туреччини. Радість Йосипа Параджанова, тріумфування, що у його дочок Анни і Розанни з’явився брат, затьмарило настання в СРСР епохи терору. Один із знавців торговців художніми цінностями Тифліса вимушений був оформити фіктивне розлучення, щоб родина залишилася з коштами для існування у разі прийдешніх репресій і конфіскацій.

Про своє навчання в тбіліській школі № 42 Параджанов згадував: «1938 рік… Клас 6-Б… Потім прийшла дирекція школи і розсаджувала учнів на свій розсуд. Через чотири роки нас розставили на випускній фотографії. Отже, нас було 36.

Потім хтось сказав, що 36-й зрадник… І я, комсомолець, акуратно ліловим квадратом закреслював його на фотографії…

Через багато років… я броджу рідним містом не впізнаний ніким, не впізнаючи нікого… Але хтось різко зупиняється, бентежачись, проводжає мене поглядом… І все…»

У 1942 році Сергій закінчує середню школу: алгебра – посередньо, геометрія – посередньо, тригонометрія – посередньо, природознавство – відмінно, історія – добре, географія – посередньо, фізика – посередньо, хімія – добре, малювання – відмінно. З таким атестатом треба йти куди завгодно, але не в технічний вуз. Абітурієнт робить інакше – стає студентом Тбіліського інституту інженерів залізничного транспорту. Проте вже в січні розуміє, що вчинив необачно.

Сергій іде в світ мистецтва. У 1943—1945 роках вчиться по класу вокалу і скрипки в Тбіліській консерваторії і одночасно в балетній школі при Оперному театрі ім. З. Палеашвілі. У 1945—1946 роках він поглиблює свою майстерність вокалу в Московській консерваторії під керівництвом Н. Дорліак, дружини С. Ріхтера. У 1946 році присвячує себе кіно. У ВДІКу Параджанов здобув вищу освіту режисера під керівництвом корифеїв радянського кіно І. Савченка, О. Довженка. З червоним дипломом він приїжджає знімати фільми на Київську кіностудію, нині ім. О. Довженка.

У ВДІКу Параджанов учився на одному курсі з майбутніми режисерами Аловим, Мелік-Авакяном, Наумовим, Озеровим, Хуциєвим. Його перший учитель І. Савченко зняв фільм «Богдан Хмельницький» (1941), став у СРСР одним з першопроходців у зйомках повнометражних кольорових картин («Старовинний водевіль», 1946). Савченко довірив здібному студентові допомагати йому в створенні фільмів про Велику Вітчизняну війну, одного з «десяти сталінських ударів», «Третій удар» (1948) і про Шевченка – «Тарас Шевченко» (1951).

З 1952 року Параджанов трудиться на Київській студії, живе в студійному гуртожитку. Свій перший повнометражний фільм «Андрієш» режисер зняв у 1954 році за однойменною віршованою казцкою Букова. Ця стрічка про героя молдавських казок – пастушка Андрієша, що мріяв стати витязем, про чарівну сопілку, яку одного разу йому подарував казковий богатир Вайнован, і боротьбу із злим чарівником Чорним Вихором, що ненавидить все живе. Цю тему Параджанову підказав ще у ВДІКу Довженко.

У 1957 році Параджанов зумів зняти ряд документальних і науково-популярних фільмів – «Наталія Ужвій», «Думка», «Золоті руки». У 1959—1962 роках він знімає художні картини «Перший хлопець», «Квітка на камені», «Українська рапсодія». Існує думка, що початок зльоту Параджанова – 1964 рік, час, коли вийшов фільм «Тіні забутих предків». Але це не зовсім так. Фільм-портрет «Наталія Ужвій» (1957) про королеву тодішньої української драми ніколи б не довірили рядовому режисерові. Як і не погодилися б тодішні «важкоатлети» української літератури і автори сценаріїв О. Левада, В. Собко на рядового режисера.

Восени 1962 року на Київській кіностудії ім. О. Довженка заздалегідь дали добро на зйомки однойменного фільму за повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». 9 травня 1963 року сценарій у російському перекладі і письмові схвальні висновки республіканських інстанцій відправили на високе утвердження союзним столоначальникам. Звернення до української літератури було не випадкове. Ще з початку 1960-х років Параджанов написав сценарій фільму-біографії «Дума про Кобзаря». Пізніше він загориться ідеєю екранізації поеми Т. Шевченка «Марія».

Художник радісно телеграфує 15 травня з Москви, що «Тіні…» включили в план виробництва на 1963—1964 роки. Наказ про запуск у підготовчий період виробництва кінокартини датований 15 липня. Виділили 2400 метрів плівки і 375 тисяч рублів. «Тіні забутих предків» знімав зірковий колектив, від оператора, згодом режисера Ю. Іллєнка, виконавців головних ролей Л. Кадочникової, І. Миколайчука до художника Г. Якутовича і композитора М. Скорика.

Приз за кращу режисуру Міжнародного кінофестивалю в Мар-дель-Плато, Кубок Фестивалю фестивалів у Римі, премія Британської кіноакадемії і ще близько тридцяти призів і премій, отриманих у двадцяти країнах світу. Захоплені телеграми від Фелліні, Антоніоні, Куросави, Годара. І це було не просто визнання, це була констатація факту: відтепер Сергій Параджанов – метр, гідний слави майстрів світового кіно. І все це завдяки фільму, через який радянська критика називала Сергія Параджанова «формалістом».

«Тіні забутих предків» – це гуцульська історія любові пастуха Івана і Марічки, знята за повістю Михайла Коцюбинського. На перший погляд, такий матеріал не провіщав успіху. Що ми маємо на увазі? Перш за все – глядацьке сприйняття і уподобання. Глядач спочатку фільм Параджанова сприйняв, м’яко кажучи, прохолодно. Члени знімальної групи згадували, як під час одного з прем’єрних показів, як тільки згасло світло і фільм почався, в залі почувся сміх, дурні коментарі. Авторів і акторів прямо-таки обсипало жаром, коли вони почули за спиною: «Що за фільм такий поганий? Про дикунів він, чи що, про тих, які в XVIII столітті залишилися?» Особливо обурений був Іван Миколайчук. Коли показ закінчився, він вийшов на сцену і сказав, як відрізав: «Під час показу я почув розмову. Виявляється, наша картина про дикунів. Так от що я вам скажу: не про дикунів вона – про людей, що зуміли зберегти в душах своїх відчуття прекрасного. Те саме відчуття, яке у більшості присутніх в цьому залі геть відсутне». Здавалося б, глядачі мали б бути якщо і не ображені, то, принаймні, незадоволені словами молодого актора. Але тут, що називається, пройняло. Пройняло до самого серця. Миколайчуку аплодували. Стоячи…

Взагалі-то Іван Миколайчук на зйомках «Тіней забутих предків» опинився випадково. Адже Параджанов після кінопроб вже утвердив на роль Івана актора Миколу Юхтіна. Хто знає, як би він зіграв, яким би вийшов Іван у виконанні Юхтіна? Зрозуміло інше – Іван Миколайчук ще довго б пробивав собі дорогу в кіно. Адже коли Сергій Параджанов починав зйомки «Тіней забутих предків», Івану Миколайчуку було всього лише двадцять два, і вчився він на першому курсі Київського державного театрального інституту (до КДТІ він закінчив Чернівецьке музичне училище і театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської). Але у Івана був учитель. Учитель, який з першого ж дня їх знайомства розгледів величезний талант свого учня і якому була небайдужа його доля. Віктор Іларіонович

Івченко, в групі якого вчився Миколайчук, буквально за руку привів Івана на знімальний майданчик, де керував Параджанов. І вся знімальна група на чолі з Параджановим після першої ж кінопроби була вражена – настільки приголомшливим був Іван у виконанні Миколайчука. «Він воднораз перевернув наші уявлення про образ Івана», – згадував режисер момент знайомства з Іваном Миколайчуком.

Звичайно, знімали «Тіні забутих предків» там, де і відбувається дія фільму, – на Гуцульщині, на карпатських полонинах. І цілком природно, що при зйомках фільму відбулася неймовірна кількість цікавих випадків і виникло безліч непередбачених ситуацій. Розповідати про всі – не вистачить ні місця, ні часу. Наприклад, сцена похорону Івана – це класика кіно, один з найвеличніших епізодів світового кінематографа, що стоїть врівні із знаменитою сценою розстрілу на Потьомкінських сходах у фільмі Сергія Ейзенштейна, або, наприклад, з проходом зі свічкою у виконанні Олега Янковського у фільмі Андрія Тарковського «Ностальгія». Такі епізоди вкарбовуються в пам’ять раз і назавжди, побачене залишається, немов слід на піску, і вже ніщо і ніколи не змиє його.

«Тіні забутих предків» знімали довго, майже півтора роки, хоча повинні були укластися в рік. Кіночиновники загрожували з Києва Параджанову, що він зриває строки, а той відмахувався: «Історію кохання не можна знімати за графіком!» У вересні 1964 року «Тіні…» офіційно схвалили до прокату.

Параджанов не відразу повірив в успіх фільму «Тіні забутих предків». Йому хотілося визнання на фестивалях. І ось у 1965 році картина відправилася на кінофестиваль до Аргентини. Повинен був їхати і режисер. Але при оформленні документів Параджанов невдало пожартував, мовляв, мені замовляйте квиток в один бік. Хтось, звичайно, доніс, і керівництво кіностудії злякалося, що Параджанов може не повернутися. До Аргентини поїхали виконавці головних ролей Лариса Кадочникова й Іван Миколайчук. Перегляд влаштували в розкішному залі на тисячу місць. Коли картина закінчилася, весь зал в єдиному пориві встав і хвилин п’ять не відпускав артистів зі сцени. Вони не чекали такого прийому. Перед від’їздом актори почали думати, що ж привезти в подарунок Параджанову. Нині це видається смішним, але вони купили… кокосовий горіх. Їм здавалося тоді, що це дуже екзотичний подарунок. Режисер від душі розвеселився…

Параджанов, натхнений перемогою і тріумфом, не гаючи часу, приносить на студію сценарій фільму «Київські фрески». Зберігся протокол першого його обговорення від 24 березня 1965 року. Редактор Король: «Перед нами річ надзвичайно емоційна. Але після першого враження настає період роздумів. І ось після зрілих роздумів і аналізу моя оцінка сценарію ще вища». На наступному етапі, на художній раді студії 9 липня 1965 року Параджанов заявляє: «Це фільм про доброту, про гуманність, про турботи людей… Я нічого не можу додати до сценарію… Все це стане баладою про Київ, якщо розуміють, що необхідність для художника – сказати таке слово». Один з опонентів режисера зауважив, що незалежно від рішення худради директор студії ризикує партійним квитком.

Уже через декілька днів з «добром» українських відомств сценарій «Фресок» відправляють до Москви. Параджанов не вірить у своє щастя. Невже йому дозволять знімати? Москва спочатку включила зелене світло. Але, окрім московського начальства, є ще і київське, яке раптом вирішило дати задній хід. До початку 1966 року тривають спроби добитися дозволу знімати «Фрески». Безрезультатно…

У 1967 році Сергій Параджанов знімає в Єревані художньо-документальний короткометражний фільм «Акоп Овнатанян», про творчість вірменського художника кінця XIX століття. У 1968 році світ побачив фільм «Саят-Нова» («Цвіт граната» з 1972 року).

Інтернаціоналіст і екуменіст Параджанов не віддавав остаточної переваги жодному етносу, жодній релігії, жодній статі. Вірменина Саят-Нову грає грузинка Софіко Чіаурелі. Вона знялася в стрічці в ролях царівни Анни, черниці, музи поета, ангела воскресіння і самого поета. Фільм про Саят-Нову, якого вважали своїм вірмени, грузини і азербайджанці, нерідко називають апофеозом кінематографа Параджанова, і не кінематографа загалом, а рухомого живопису, архітектури і скульптури, колажа в стилі народного поп-арту.

Керівниками Держкіно «Саят-Нова» був сприйнятий вельми скептично: «Народу таке кіно не потрібне». І фільм майже чотири роки лежав на полиці. І лише в 1973 році його випустили в прокат, проте Параджанов до цього вже не мав ніякого стосунку. Він відмовився перемонтовувати картину, і за нього це зробив С. Юткевич. На сьогоднішній день існують дві версії фільму: авторська, яку майже ніхто не бачив, і фільм Юткевича, який вийшов у прокат.

Параджанов був нетрадиційний у всьому – в житті, в мистецтві, в любові. Життя Сергія Параджанова – це епос. А радянська влада не любила епоси, принаймні ті, які складені не на її честь, не любила людей, які не хотіли жити і працювати, як усі. А Параджанов не любив радянську владу. Отже, нелюбов була взаємною…

Владі не треба було великих зусиль, щоб засадити Параджанова. Він жив, як хотів, робив те, що хотів. Йому, наприклад, подобався антикваріат, він купував і продавав антикварні речі, особливо не ховаючись (при цьому міг подарувати людині, яка просто колись принесла йому у в’язницю торт, гарнітур XVIII століття, що коштував скажених грошей). А в ті часи це означало відповідну статтю за спекуляцію і строк. Але системі цього здалося мало. У 1973 році Параджанова судили, і серед іншого значилося звинувачення в гомосексуалізмі. Не потрібно бути знавцем тюремних звичаїв, щоб зрозуміти, що означала така стаття. Але в обвинувальному висновку зна чилося: «Підсудний Параджанов зґвалтував члена КПРС». Якимсь чином про це дізналися на зоні, і до Параджанова прийшла делегація впливових карних злочинців, що висловили своє якнайщиріше ним захоплення.

А на волі в цей час боролися за свободу великого режисера. Кремль буквально закидали вимогами звільнити його, за кордоном був навіть створений «Міжнародний комітет із звільнення Сергія Параджанова».

30 грудня 1977 року Параджанов отримав свободу. Суддя І. Кривуля згадував про свою бесіду після судового засідання: «Ми поговорили як вільні люди хвилин десять. На моє питання: «Чи дійсно він скоїв злочин?» Параджанов відповів твердо: «Ні. Мене судили за “Тіні забутих предків”».

Його звільнили, але знімати не давали, потім знову засадили. Коли почалася перебудова, здавалося, що ось тепер Параджанов може зробити все, що він хотів. Але доля відпустила йому зовсім небагато, в 1990 році Сергій Параджанов помер…

У 1991 році на ознаменування 100-ліття з дня народження нашого великого земляка в Донецьку вперше відбувся «Музичний конкурс молодих виконавців ім. С. С. Прокоф’єва», масштаби і рівень якого перевершили всі очікування. Рівень заходу, досвід його організаторів дали підстави перетворити в 1999 році всеукраїнський конкурс на повномасштабний міжнародний. Відомі музиканти з Польщі, Німеччини, Греції, Росії брали участь в роботі жюрі, яке очолював один з найвидатніших піаністів сучасності Микола Петров. За підсумками конкурсних виступів, що відбулися, можна констатувати, що Україна – батьківщина великого композитора – підготувала гідну зміну музикантів, які творитимуть вже в XXI сторіччі.

Сергій Прокоф’єв народився 11 (23) квітня 1891 року в селі Сонцівка Катеринославської губернії (нині селище Червоне Донецької області). Його батько Сергій Олексійович, агроном за освітою, служив управителем маєтку поміщика Сонцова, свого товариша по навчанню в університеті. Мати, Марія Григорівна Житкова, що займалася вихованням дітей, після смерті двох старших дочок всю свою любов зосередила на синові. Вона була хорошою піаністкою, і трирічний хлопчик із задоволенням прислухався до її гри і тут же, злізши на стілець, намагався повторити вподобану мелодію.

Коли Сергію було п’ять років, він записав одну зі своїх імпровізацій на аркуші паперу, на якому намалював не п’ять, а десять лінійок нотного стану. А потім плакав від обурення, що мама не може виконати його «твір». Але незабаром з її допомогою він почав правильно записувати те, що підказувало йому природжене музичне чуття. Свої музичні вправи 15-річний Сергій зібрав і назвав «Мої твори». Вже в 9 років юний композитор створив свою першу оперу «Велетень».

Окрім музики, батьки займалися і загальною освітою дитини: батько викладав йому російську мову, арифметику, географію й історію, а мати – іноземні мови, а також Старий і Новий Заповіт. Коли Сергію виповнилося 11 років, батьки запросили на літо в Сонцовку вчителя музики – талановитого молодого композитора Глієра, що саме закінчив консерваторію із золотою медаллю, а згодом став відомим композитором, автором балетів «Червона квітка», «Мідний вершник», Концерту для голосу з оркестром та інших творів. Глієр давав хлопчикові уроки гармонії і музичних форм. Під його наглядом Сергій написав першу симфонію. Наполеглива робота допомогла юному музикантові вступити до Петербурзької консерваторії.

На приймальних іспитах Прокоф’єва серйозно перевіряв сам М. А. Римський-Корсаков, який згодом, як і Лядов, став його вчителем.

Сергій губився на фоні тих, що поступали в консерваторію, адже вони були старші за тринадцятирічного хлопця. У когось було по дві п’єси, у когось – більше. І тут увійшов Прокоф’єв і вразив усіх: він буквально згинався під вагою двох тек, в яких знаходилися чотири опери, симфонія, дві сонати і доволі багато фортепіанних п’єс.

Весною 1909 року Сергію був офіційно присвоєний статус композитора, проте він продовжив навчання в класі Єсипової (фортепіано) і Черепніна (диригентський клас). Він зближується зі своїм однокурсником М. Я. Мясковським – хлопці мало в чому були схожі за характером, але обидва були закохані в музику, завдяки чому професійні відносини переросли в дружбу на все життя. Сергій і Микола багато грали в чотири руки, ходили разом на «Вечори сучасної музики», писали.

За роки навчання в консерваторії хлопець з невичерпною працьовитістю писав твори, що внесли великий вклад до світової музики ХХ століття. Всі ці твори були засновані на українському і російському фольклорі. У 1908 році молодий музикант вперше виступив на вечері сучасної музики зі своїми фортепіанними п’єсами, які були дуже тепло зустрінуті слухачами. У 1914 році Сергій блискуче закінчив консерваторію відразу з трьох спеціальностей – композитора, піаніста і диригента. На випускному іспиті він блискуче виконав свій Перший концерт, за що був удостоєний премії ім. А. Рубінштейна. До цього моменту він уже немало написав: Токкату, Другу сонату, Баладу для віолончелі і фортепіано, оперу «Маддалена» та ін.

Композитор, незважаючи на свій ще дуже юний вік, жадібно вбирав всі найсучасніші віяння музики, але не щоб наслідувати, а щоб знайти свій власний шлях музиканта-новатора. Виступаючи як піаніст, Сергій часто включав у програму і свої власні твори, які викликали хай і не завжди однозначну, але при цьому бурхливу реакцію слухачів. Вже тоді формувалося його життєве і творче кредо, яке згодом Сергій Сергійович висловив у наступних словах: «Кардинальною гідністю (або, якщо хочете, вадою) мого життя завжди були пошуки оригінальної, своєї музичної мови. Я ненавиджу наслідування, я ненавиджу зужиті прийоми…»

Марія Григорівна обіцяла синові, що як подарунок за успішне закінчення консерваторії вона сплатить йому поїздку до Лондона. Мати дотримала обіцянку, і весною 1914 року Сергій їде в столицю Великобританії. Там він зустрічається з Сергієм Дягилевим – організатором знаменитих «Російських сезонів» у Парижі. Це знайомство відкриває перед молодим композитором двері провідних музичних салонів Європи.

Перед самим початком Першої світової війни Прокоф’єв повернувся на батьківщину. Він багато пише, працює над балетом «Ала і Лоллій», яку потім переробляє в «Скіфську сюїту» для оркестру, пише фортепіанний цикл «Сарказми», вокальну казку «Бридке каченя» (за Г.-К. Андерсеном), оперу «Гравець» (за Ф. Достоєвським). Його творчість як і раніше не завжди викликає тільки овації, петербурзька публіка, наприклад, не прийняла «варварства» «Скіфської сюїти». Але було багато й тих, хто захоплено сприймає співзвучність музики Прокоф’єва з новим часом, що змінюється з калейдоскопічною швидкістю. Гарячими шанувальниками мистецтва Прокоф’єва були Максим Горький, поети-футуристи Д. Бурлюк і Б. Каменський, Володимир Маяковський, який називав Сергія «головою земної кулі від секції музики».

Перші роки після закінчення консерваторії були для Прокоф’єва періодом напруженої композиторської праці, швидкого зростання творчої самостійності. У 1915 році він написав Другий фортепіанний концерт і виїжджав до Італії для його виконання, а наступного року створив першу редакцію опери «Гравець». До часу революційних подій 1917 року Сергій Прокоф’єв був цілком сформанованим композитором, з чітко вираженою індивідуальністю.

Обстановка в країні стає все більш і більш напруженою, але Прокоф’єв продовжує творити. Літо 1917 року він провів в Єсентуках, оскільки заколоти на Дону відрізали його від Москви і Петрограда. За цей час були написані Концерт для скрипки з оркестром, Третя і Четверта фортепіанні сонати, фортепіанний цикл «Скороминущості» і «Класична симфонія», яка незабаром була виконана під керівництвом автора в революційному Петрограді.

Весною 1918 року з дозволу Радянського уряду Прокоф’єв виїхав на тривалий термін за кордон. Після недовгого перебування в Японії композитор попрямував у США і з 1929 року жив і працював поперемінно в Америці і Європі, переважно в Парижі, виступаючи як першокласний піаніст, інтерпретатор власних творів.

За кордоном композитор спілкується з блискучими представниками художнього світу – С. Рахманіновим, М. Равелем, А. Матіссом, П. Пікассо, з диригентами А. Тосканіні, Л. Стоковським, С. Кусевицьким. Продовжується плодотворна співпраця з Дягилевим. «Російські сезони» 1921 року відкриваються прем’єрою балету Прокоф’єва «Казка про блазня, який сімох блазнів пересмішив». Спектакль був прекрасний: його красою став портрет композитора роботи Матісса, декорації, костюми і постановка були виконані Ларіоновим.

Втім, роки, проведені Прокоф’євим на Заході, не були безхмарно щасливими. Він ніде не став повною мірою своїм, усюди залишаючись цікавим, але дивним чужинцем, прибулим з далекої і незрозумілої країни. Роки, прожиті на чужині, були забарвлені постійною тугою за Батьківщиною, що ніколи не припинялася.

За час еміграції композитор жодного разу не скористався сюжетами літератури і театру США, Німеччини або Франції. За кордоном були написані три оперні партитури – «Любов до трьох апельсинів», «Вогненний ангел» і капітально допрацьована версія «Гравця». Дві теми були взяті з російської літератури (Достоєвський, Брюсов), а третя надихана театральним рухом у дореволюційній Росії (журнал В. Мейєрхольда «Любов до трьох апельсинів»). З трьох прокоф’євських балетів, поставлених трупою Дягилева, два були засновані на вітчизняних сюжетах і на російському інтонаційному матеріалі («Блазень» і «Сталевий скік»). Живучи за кордоном, Прокоф’єв написав декілька творів на замовлення із СРСР, у т. ч. симфонічні сюїти «Поручик Кіже» і «Єгипетські ночі».

У той час Прокоф’єв говорив: «Повітря чужини не йде на користь моєму натхненню… Найбільш невідповідне для такої людини, як я, – це жити у вигнанні, залишатися в духовному кліматі, який не відповідає моїй нації… Тут я позбавляюся сил. Мені загрожує небезпека загинути від академізму». Композитор відверто визнавав, що «не може писати ніде, окрім Батьківщини». У 1927 і 1929 роках він був із концертами в Москві, Ленінграді, Києві, Одесі, Харкові, а в 1932 році приїхав із дружиною Ліною Іванівною Любера (іспанкою за походженням, у молодості камерною співачкою) і двома синами – Олегом і Сергієм.

Процес адаптації до нових радянських умов був для Прокоф’єва складним і затяжним. Він все частіше бував у СРСР, виконував замовлення радянських театрів і кіностудій, залишаючись поки що «парижанином». Лише у сезон 1935/36 років композитор отримав постійну квартиру в Москві і зміг перевезти туди родину.

Перші роки після повернення були наповнені напруженою працею. Прокоф’єв звертається то до славних сторінок рідної історії, створюючи величні картини, приголомшливі глибоким драматизмом, то до світової класики або тем сучасності, що хвилюють, трактуючи їх гуманістично, життєствердно. У цей час він написав знамениту симфонічну казку для дітей «Петя і вовк», музику до історико-патріотичного фільму С. Ейзенштейна «Олександр Невський». До 20-ліття Жовтня була створена кантата на слова Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна – свого роду комуністична літургія (грандіозна фреска для двох хорів і чотирьох оркестрів), побудована за принципом католицької меси. На 60-ліття «вождя народів» Прокоф’єв написав кантату «Заздравиця», виконання якої стало кульмінаційним пунктом ювілейних торжеств.

У 1935 році Прокоф’єв завершує роботу над балетом «Ромео і Джульєтта» – першим значним твором після повернення з-за кордону. І знову геніальне новаторство Прокоф’єва сприймається далеко не всіма, само звернення до шекспірівського сюжету було таким незвичайним, що деякі артисти називали прокоф’євську музику «незручною». Багато в чому через це постановка «Ромео і Джульєтти» розтягнулася на п’ять років.

Остання зарубіжна поїздка, яку власті дозволили зробити Прокоф’єву (при тому, що члени його родини залишалися в Москві фактично на положенні заручників), відбулася в 1938 році. Після цього у нього відібрали закордоннний паспорт і більше за межі СРСР не випускали.

Літом 1941 року на своїй підмосковній дачі Прокоф’єв працював над замовленим йому Ленінградським театром опери і балету ім. С. М. Кірова балетом-казкою «Попелюшка». Звіст ка про напад фашистської Німеччини і наступні події викликали у композитора новий творчий підйом. Він із Сергієм Ейзенштейном працює над історичним фільмом «Іван Грозний» (1942), створює грандіозну героїко-патріотичну оперу-епопею «Війна і мир». Композитор відчував нагальну потребу відгукнутися на трагічний і героїчний час: так виникла його монументальна опера за романом Л. М. Толстого – про непереможність великої Росії, про її героїчну військову славу. Ще над жодним твором він не трудився так довго і натхненно. У цей період шлюб Сергія Прокоф’єва розпався і композитор поєднав своє життя з Міррою Мендельсон, яка була його супутницею до самої смерті.

Тривожні відгомони воєнних подій і разом з тим нестримна енергія властиві музиці Сьомої сонати для фортепіано, створеної в 1942 році. Через два роки, коли неминучість перемоги була вже очевидна, в П’ятій симфонії постає велична упевненість, в якій Сергій Сергійович, за його словами, хотів «оспівати вільну і щасливу людину, її могутні сили, її благородство, її духовну чистоту».

Довгий час становище композитора було цілком благополучним, він навіть став лауреатом шести (!) Сталінських премій – в 1943-му, тричі в 1946-му, 1947 і 1951 роках. Чудово знаючи про терор, що панує в країні, Сергій Сергійович не вступав у конфлікт із властями, узявши за правило повне невтручання в політику і ратуючи лише за свою художню самостійність. Але в 1948 році вийшла постанова ЦК ВКП(б), в якій музика Прокоф’єва разом із творами інших авторів була оголошена «формалістичною», «чужою радянському народу». Потім послідував арешт його першої дружини, яка відсиділа декілька років у таборі. Прокоф’єв був вимушений написати покаянного листа в Союз композиторів і Комітет у справах мистецтв, в якому наївно намагався пояснити, що таке «мелодія», «традиції» і «новаторство».

Від цього удару майстер не відійшов до кінця життя. Майже всі його твори, написані в останні п’ять років (опера «Повість про справжню людину», балет «Сказання про кам’я ну квітку», ораторія «На варті миру», симфонія № 7), – мало вдалі, по значені спробами «спростити» і зробити «ближчою до народу» свою музичну мову.

Навряд чи є підстави оголошувати композитора «переконаним виразником радянської художньої ідеології», подібно до його друга Маяковського. Небагато «замовлених» творів Прокоф’єва начисто позбавлено офіціозу, характерного для творів сталінської епохи. Високий смак і духовна незалежність оберігали Прокоф’єва від тріскучого пафосу і дутого вірнопідданського захоплення. Тут варто згадати балет «Попелюшка», оперу «Дуенья», фортепіанні сонати або три останні симфонії. Були, звичайно, і менш вдалі твори – позначалася важка хвороба композитора, – а деколи і окремі стереотипи тодіш ньої естетики. У цілому ж його спадщина цих років засвідчила блискучий зліт дивовижного таланту – другий після «класичної» пори 1908—1918 років. Ні похмура атмосфера терору кінця 1930-х років, ні загибель друзів, ні тяжкі життєві умови воєнних років, ні образливі «проробки» властей не змогли перешкодити народженню цих шедеврів. «Я дотримуюся того переконання, – писав Сергій Сергійович, – що композитор, як і поет, творець, живописець, покликаний служити людині і народу. Він повинен оспівувати людське життя і вести людину до світлого майбутнього. Такий, на мій погляд, непорушний кодекс мистецтва».

Так уже сталося, що Сергій Сергійович Прокоф’єв помер 5 березня 1953 року. В деякому розумінні композиторові не пощастило: день у день з ним ховали Сталіна – тирана, в тіні якого зникло багато видатних людей. Але ніщо не в змозі затьмарити постать найвидатнішого композитора сучасності – Сергія Сергійовича Прокоф’єва, музика якого житиме у віках.

6 січня 1939 року полку Лобановських прибуло: у родині працівника київського мельзаводу Василя Михайловича і хатньої господарки Олександри Максимівни народилася друга дитина, син. Назвали його Валерій.

Незважаючи на тяготи війни, що вибухнула незабаром, Валера ріс, оточений любов’ю і турботою. Хлопчик вчився в київській загальноосвітній школі № 319, яку через шістдесят з гаком років назвуть його ім’ям. Шкільна наука Лобановському дається легко: з класу в клас він переходить з похвальними грамотами, не припиняючи радувати батьків своїми успіхами.

Незвичайний інтерес до футболу Валерій почав проявляти ще в молодших класах. Участь у футбольних баталіях не пройшла даремно: у 1952 році хлопчика, що безумовно подавав великі надії, помітив дитячий тренер Микола Чайка. Він запропонував йому продовжити тренування у футбольній школі № 1. Батьки дещо побоювалися, чи не позначиться подібна трансформація дитячого захоплення на успішності. Не позначилася: Валерій так само добре вчиться, багато читає і навіть починає задивлятися на дівчаток.

У 1955 році Валерія переводять у київську Футбольну школу молоді, а двома роками пізніше – він і сам не може в це повірити – запрошують у «Динамо». Кращий український футбольний клуб потребував в Лобановського як гравця дублюючого складу, але сам Валерій упевнений, що ненадовго залишиться в других номерах.

Школа тим часом закінчена. Хлопець отримує срібну медаль і серйозно замислюється про подальшу освіту. Незважаючи на те, що футбольну кар’єру він розглядає цілком серйозно, Лобановський вирішує поступати в політехнічний інститут. Недивно, що це йому вдається з легкістю. Починається довгий період, коли Валерій поєднує гру в «Динамо», що вимагає чималих зусиль, і тепер уже інститутське навчання.

Поступово Валерій стає відомим спортсменом, чиє ім’я на слуху навіть у тих, хто не цікавиться футболом. Молодий гравець викликає в уболівальників різні емоції, але тих, що заперечує його талант, знаходиться небагато. У 1960 році на рахунку Лобановського вже є серйозне індивідуальне досягнення: він стає другим у рейтингу «33 кращих футболіста СРСР», поступившись тільки Михайлу Месхі. Крім того, Валерій – кращий бомбардир київської команди: у сезоні 1960 року він забив у ворота супротивника 13 голів. Наступного року, провівши цього разу 10 м’ячів, Лобановський зробив свій посильний внесок до успіху «Динамо»: команда стала першим немосковським чемпіоном Радянського Союзу.

У 1962 році київський форвард повторив свій індивідуальний успіх і знову посів друге після грузинського спортсмена місце в списку кращих радянських гравців. Валерій стає одним із тих футболістів, без яких неможливо уявити радянський футбол тих років. І йому, для того, щоб зрозуміти, що його талант визнали остаточно, залишається тільки закріпитися в основному складі національної збірної. У команду Радянського Союзу Валерія запрошують, але виявляється, що конкуренція серед крайніх нападаючих дуже велика. Тому Лобановському вдається взяти участь всього лише в двох міжнародних матчах: проти Австрії і Польщі. Національні кольори Валерій захищає і в олімпійській команді, але розписатися у воротах супротивника йому так і не вдалося.

У 1964 році старшим тренером «Динамо» стає Віктор Олександрович Маслов. З перших же днів у Лобановського і тренера складаються зовсім не прості відносини. Маслов переконаний: зіркам, що зарвалися, в команді не місце. Недовго думаючи, він садовить Лобановського на лаву запасних і не звертає ніякої уваги на те, що в пресі Валерія деколи мало не ототожнюють з «Динамо». Конфлікт посилюється, і одного чудового дня Маслов виголошує: Лобановський більше не гравець «Динамо».

У Лобановського складний характер: в одеському «Чорноморцеві», куди він перейшов з «Динамо», він затримався ненадовго. Валерій був переконаний: тренують футболістів неправильно. На цьому ґрунті у нього виникає чимало негод з місцевим наставником. У 1968 році Лобановський покинув команду і подався грати в донецький «Шахтар». У «професійних мандрах» Валерія супроводжує Олег Базилевич. Талановиті нападаючі підсилюють донецьку команду: забивши в цілому 14 голів, Лобановський двічі ставав кращим бомбардиром клубу, а останній у команді гірників сезон провів на посаді капітана.

До літа 1968 року стає остаточно ясно, що футбольні переконання Лобановського йдуть врозріз із тією тренерською політикою, яка проводилася і триває в кожній із команд, які складають послужний список 29-річного форварда. Не в силах що-небудь змінити, він приймає важке, але, як йому здається, єдине вірне рішення – закінчити кар’єру гравця.

Покинувши донецький «Шахтар» і давши обіцянку більше не грати, молодий батько родини (у 1969 році дочці Лобановського всього 6 років) став безробітним. Рідні вважають, що ось тепер Валерій влаштується працювати за фахом: не дарма ж він закінчив політехнічний інститут і отримав диплом інженера. Але інженером Лобановському стати було не судилося.

Валерію запропонували очолити команду «Дніпро» з Дніпропетровська. Недовго думаючи, він погоджується і стає наймолодшим з 107 старших тренерів команд класу А (команд вищої, першої і другої ліг чемпіонату СРСР). У першому ж сезоні під керівництвом нового молодого наставника «Дніпро» зайняв перше місце в підгрупі і отримав право розіграти у фінальному протистоянні команд другого ешелону єдину путівку у вищу лігу. Вдалий виступ «Дніпра» дозволив журналістам і футбольним експертам зробити цілком справедливий висновок: дебют Лобановського відбувся. Складно відповісти, чи довів він перевагу власних ідей над традиційними тренувальними концепціями, але сумніви в їх неспроможності були розвіяні.

Молодий, завжди підтягнутий і охайний наставник «Дніпра» продовжує штурмувати нові висоти, відшліфовуючи свою тренерську майстерність, яка незабаром прославить його на весь світ. У дніпропетровській команді Лобановський отримав неоцінений досвід, який багато в чому і зумовив його майбутні успіхи. У 1973 році Валерію Васильовичу запропонували очолити іншу, сильнішу команду. З почуттям виконаного обов’яз ку Лобановський покинув Дніпропетровськ і відправився в українську столицю і своє рідне місто – Київ. Там його чекала команда, з якої він сам ще не так давно був виселений.

Пропозиція очолити київське «Динамо» надійшла Валерію Васильовичу восени 1973 року. На другу в командній ієрархії посаду був запрошений Олег Базилевич: йому запропонували стати начальником команди – тренером з виховної роботи, як тоді називали цей пост. Олег Петрович погодився, що привело багатьох футбольних критиків у замішання. Журналісти не розуміли, навіщо старшому тренеру донецького «Шахтаря» міняти місце роботи. Адже його тренерські досягнення були анітрохи не менші, ніж у Лобановського. Коли ж Базилевича запитали про те, що сподвигло його погодитися працювати під керівництвом Валерія Васильовича, він пролив світло на ситуацію, що хвилювала експертів. «Не під керівництвом, а разом із Лобановським», – уточнив Олег Петрович. «Але так не буває», – заперечили репортери. «Тепер буде так. Вважайте, що ми ставимо тренерський експеримент», – відповів після невеликої паузи Базилевич.

Молоді наставники встановили в команді залізну дисципліну. Особливо педантично до її дотримання ставиться Лобановський: вказівки тренера повинні виконуватися беззаперечно, вважає він, а порушення – каратися. Підопічні все частіше скаржаться, що новий порядок більше схожий на казармений, аніж на спортивний. Для визначення порядків, що склалися в «Динамо», журналісти винайшли новий термін – «лобановщина».

Проте в 1974 році чиновники, схвалюючи той тренерський курс, який Лобановський і Базилевич узяли в «Динамо», не тільки не втручаються в командні справи, але і пропонують молодим «тиранам», як їх встигла прозвати преса, посісти посади старшого тренера і начальника збірної команди СРСР.

Тепер динамівці, що складають основу національної збірної, вважають зайвими побоювання тренерів перед відбірковим матчем чемпіонату Європи зі збірною Туреччини. Після переконливої перемоги з рахунком 3:0 преса в цілому стає доброзичливішою до молодих, але успішних тренерів «Динамо» і збірної СРСР Валерія Лобановського і Олега Базилевича.

Серйозні випробування чекали і футболістів «Динамо». Їх супротивник у боротьбі за Кубок кубків – футбольний клуб «ПСВ» із голландського міста Ейндховен – один із найсильніших європейських клубів. 9 квітня 1975 року, незважаючи на рівну гру, динамівці в домашньому матчі півфіналу розіграшу Кубка кубків зуміли забити у ворота супротивника аж три м’ячі, при цьому жодного разу не допустивши відповідної «люб’язності». У відповідному матчі голландці зуміли узяти реванш – 2:1, проте для загальної перемоги їм цього було недостатньо, і у фінал Кубка кубків вийшли кияни.

Останній суперник «Динамо» – сильний і найбільш популярний угорський клуб «Ференцварош». 4 травня 1975 року відразу ж після першого свистка на стадіоні «Санкт-Якоб парк» стає ясно, що, як би добре не були підготовлені угорці, в боротьбі з київськими динамівцями виглядають вони не дуже упевнено. Вже на 17-й хвилині Онищенко, отримавши передачу від Блохіна, відправив м’яч до воріт угорського голкіпера. Тепер «Динамо» ще упевненіше диктувало умови гри супротивникові і на перерву пішло з перевагою вже в два м’ячі: дубль на свій рахунок записує все той же Володимир Онищенко. Остаточний розгром «Ференцвароша» завершив Олег Блохін: на 66-й хвилині фінального матчу він забив останній в розіграші Кубка володарів кубків 1975 року гол. Після фінального свистка стадіон вітав нових володарів однієї з найбільш престижних європейських нагород, що вперше досягли такого високого результату в міжнародних турнірах, – футболістів «Динамо» з українського міста Київ.

Утім, футболістам і тренерам недовго було призначено спочивати на лаврах: у серпні того ж таки року стало відомо, що керівництво УЄФА прийняло рішення провести матчі між володарем Кубка чемпіонів мюнхенською «Баварією» і київським «Динамо», що недавно прогриміло на весь континент, – володарем Кубка володарів кубків. Той, що переможе, отримає медалі УЕФА і Суперкубок. Матчі були заплановані на 9 вересня і 6 жовтня.

Коли на мюнхенському стадіоні прозвучав фінальний свисток, європейська футбольна громадськість була шокована: цілком природно, матч між такими сильними командами обіцяв бути непередбачуваним, але поразки «Баварії» на власному полі, мабуть, не чекав ніхто. У матчі розвернулася безкомпромісна боротьба, в якій з перевагою в один м’яч перемогли київські динамівці: одну з атак команди на 67-й хвилині успішно завершив Олег Блохін.

Перед відповідним матчем ажіотаж був неабиякий: вже за три тижні до матчу кількість охочих спостерігати його з трибун київського Центрального стадіону, згідно з офіційною статистикою, перевищила позначку в півмільйона людей. Щоб знайомі не відволікали футболістів «Динамо» нав’язливими проханнями дістати квиток, Валерій Васильович вирішив навіть відключити на тренувальній базі в Кончі-Заспі всі засоби комунікації.

Гості, пам’ятаючи про мюнхенський матч, особливу увагу приділяли опіці Блохіна та Онищенка. Але Олег був швидший за німецьких вартових: хвилин за п’ять до перерви він отримав м’яч з глибини оборони і точним ударом відправив його до сітки воріт. Зепп Майєр, голкіпер «Баварії», був безсилий. Відзначився Блохін і на 53-й хвилині: прориваючись до мети, він кинув виклик відразу п’ятьом захисникам німецького клубу. Завдання було дуже складним, але радянський форвард заробив штрафний, з якого і забив другий гол у матчі. Домашнє протистояння київських динамівців і футболістів мюнхенської «Баварії» закінчилося з рахунком 2:0.

Тренери не могли стримати радості: їх експеримент закінчився успіхом, і ні у кого не залишилося сумнівів, що на даний момент на континенті немає команди сильніше, ніж київське «Динамо», і тренерів талановитіших, ніж Лобановський і Базилевич.

Як це часто буває, після стрімкого злету послідувало не менш стрімке падіння. Сезон 1976 року для київської і національної команд став куди менш вдалим, аніж того чекали уболівальники і футбольні експерти, яких надихнули недавніми гучними перемогами «Динамо» і збірна Радянського Союзу в європейських турнірах. Спочатку динамівці поступилися французькому «Сент-Етьєну» в чвертьфіналі розіграшу Кубка європейських чемпіонів. Потім – пожертвували і Кубком Радянського Союзу, програвши колишнім підопічним Валерія Васильовича – дніпропетровському «Дніпру». Невдача спіткала національну збірну: з чвертьфіналу чемпіонату Європи її видворила команда Чехословаччини, не найскладніший суперник з числа європейських футбольних націй.

На XXI літніх Олімпійських іграх у Монреалі команда Радянського Союзу зайняла третє місце – результат загалом значний, але безумовно недостатній. Від олімпійської збірної сподівалися тільки золота, а тому в пресі знову з’явилася безліч критичних публікацій. Бронзові медалі іменують мало не національною ганьбою, а систему, що не так давно забезпечила європейський тріумф «Динамо», – нісенітницею.

Це і багато чого іншого зробило можливою безпрецедентну ситуацію: у команді стався бунт. Безпосереднім приводом для нього послужила кадрова чистка у виконанні Валерія Васильовича: будучи упевненим, що в монреальській поразці винні виключно гравці, декому із них він указав на двері. Але колектив виступив за спортсменів: набравшись сміливості, футболісти написали колективну скаргу на Лобановського і Базилевича, в якій зажадали звільнення старших тренерів. Команда навіть висунула ультиматум футбольному керівництву: якщо колишні тренери будуть присутні на наступному матчі, гравці не вийдуть на поле.

Футбольне керівництво, розуміючи, наскільки великим для радянського спорту є значення Лобановського, вжило особливих заходів. Нагору були викликані… дружини футболістів. Чиновники попередили, що у разі продовження безладів у команді вони будуть змушені позбавити родину «бунтівників» квартир і автомобілів. Дружини гравців прийшли до висновку, що київські апартаменти і новенькі «Волги», подаровані після завоювання Суперкубка, – достатня ціна терпіння їх коханих. Наступного дня, ймовірно, не витримавши важких родинних розмов, половина «войовничих» динамівців відкликала свої підписи під колективною скаргою. Втім, чиновники розуміли, що подібні дії внутрішніх суперечностей команди не вирішують, хоча і здаються достатньо ефективними. Тренерський тандем, що допустив подібні проблеми, – винен, і так або інакше, буде покараний. Вся тяжкість удару лягла на Базилевича: Олегу Петровичу довелося покинути київський клуб. Із збірної ж пішли обидва однодумці, передавши повноваження старшого тренера Микиті Павловичу Симоняну.

У наступних сезонах команда виступила в цілому не гірше, трохи здавши позиції тільки в 1979 році. Тоді «Динамо» на ранніх стадіях припинило боротьбу за Кубок СРСР і опинилося лише третім у національному чемпіонаті.

Лобановський, покинувши одного разу пост старшого тренера національної збірної, знову привернув увагу футбольного керівництва країни. Забувши про минулі незгоди і закриваючи очі на постійні напади в пресі, чиновники дали йому другий шанс. Цього разу від нього вимагається, очоливши збірну Радянського Союзу, привести її до перемоги в чемпіонаті Європи 1984 року.

Лобановський, накопичивши вже чималий тренерський досвід, використовує прогресивні методики підготовки і знаходить правильні слова, здатні як слід настроїти футболістів на нелегку боротьбу за право брати участь у фінальній частині чемпіонату Європи. Збірна без особливих труднощів зайняла перше місце в підгрупі, і від бажаної путівки до Франції її відокремлював один матч. Останній у відбірковом у т у рі с упр отивник – збірна Португалії, одна з дуже сильних команд чемпіонату, проте узяти верх над якою, як вважали футбольні експерти, радянським футболістам цілком до снаги. Упевненості в результаті додавало і те, що перемагати суперника в цій зустрічі було зовсім необов’язково: до Лісабона збірна СРСР прибула, випереджаючи португальців на одне очко. А отже, завдання потрапити у фінал буде виконано навіть у тому випадку, якщо матч закінчиться з нічийним рахунком. Проте підопічні Лобановського, хай і з мінімальним рахунком – 0:1, але програли.

На батьківщині невдачу команди, звичайно, не залишають без уваги. Підсумком протистояння тренера з чиновниками було рішення: «Вважати недоцільним подальше використання товариша Лобановського… у роботі із збірними командами». Валерію Васильовичу не залишалося нічого іншого, як повернутися в рідну команду.

Без Лобановського гра «Динамо» йшла абияк. Поправити справи йому вдалося вже в сезоні 1985 року, який для київської команди виявився особливо вдалим. Динамівці стали першими в національному чемпіонаті і всьоме в історії команди завоювали Кубок СРСР.

1986 рік став роком європейського тріумфу киян. Вже в першому турі розіграшу Кубка кубків підопічні Лобановського показали упевнену гру і незвичайну наполегливість: програвши в гостях голландському «Утрехту» 1:2, гравці не зневірилися і в домашній зустрічі узяли реванш. Розгром голландців з рахунком 4:1 став серйозною заявкою на майбутні перемоги. У подальшому «Динамо» буквально громить імениті європейські клуби. Його жертвами стають румунські «Університатя» (2:2, 3:0), австрійський «Рапід» (4:1, 5:1), чехословацька «Дукла» (3:0, 1:1). У фіналі ж киянам належало зустрітися з титулованим іспанським «Атлетико».

Динамівці не збиралися зупинятися перед останньою перешкодою: до вирішальної зустрічі на стадіоні «Жерлан» французького міста Ліон вони підійшли з тією самою рішучістю, яка відрізняла команду впродовж всього турніру. З перших хвилин матчу стало ясно: перевага динамівців очевидна, і забиті м’ячі – тільки питання часу. Втім, і його динамівцям багато не було потрібно: рахунок вже на п’ятій хвилині зустрічі відкрив Олександр Заваров, відправивши головою м’яч у ворота голкіпера мадридців Убальдо Філлола після того, як той парирував один з ударів форвардів динамівців. У першому таймі, який кияни провели, використовуючи контратакуючу тактику, команда позбулася одного зі своїх кращих захисників: травму отримав Сергій Балтача. Вимушена заміна оборону, втім, не ослабила: для супротивника вона залишилася все такою ж непрохідною. На перерву команди йшли з рахунком 1:0 на користь «Динамо». Другий тайм виявився результативнішим: в іспанських воротах розписалися Блохін і Євтушенко. Динамівці поховали останні надії футболістів «Атлетико» і стали повноправними володарями престижної європейської нагороди. Валерій Васильович у черговий раз довів спроможність своїх тренувальних концепцій, зайняв почесне місце в компанії кращих європейських тренерів.

Чемпіонат світу з футболу 1986 року, напередодні якого Лобановський вступив на посаду старшого тренера збірної команди СРСР, завершився для радянських футболістів не дуже вдало: поступившись в 1/8 фіналу бельгійцям 3:4, команда вибула з боротьби за найпрестижніший у світовому футболі титул. Футбольна громадськість результат сприйняла спокійно, розуміючи, що винити наставника, який підготовкою команди до турніру не займався, не дуже доречно. Надії уболівальників були пов’язані з чемпіонатом Європи, який двома роками пізніше мав пройти в Західному Берліні. Підопічні Лобановського вийшли у фінальну частину чемпіонату і почали готуватися до боротьби за звання найсильнішої футбольної держави Європи.

По ходу європейської першості, долаючи супротивника за супротивником, збірна Радянського Союзу стрімко наближалася до заповітної мети. Особливу увагу цінителів футболу привернув півфінальний матч між командами СРСР і Італії. Матч завершився з рахунком 2:0 – у воротах італійців по черзі розписалися Литовченко і Протасов. Журналісти назвали гру радянської команди «футболом майбутнього».

Не менш гідно виступила радянська команда і у фіналі, але опонент – збірна Нідерландів – виявилася все ж таки сильнішою. Втім, засуджувати команду за друге місце цього разу ніхто не збирався: на батьківщину футболісти і їх наставник повернулися героями.

Лобановський запанував на вершині футбольної слави: у пресі його більше не лають, партійні боси ставляться до нього з безперечною пошаною, а уболівальники мало не обожнюють всемогутнього тренера. Здавалося б, тепер-то Валерій Васильович може займатися улюбленою справою, не звертаючи уваги на обставини і купаючись у громадському визнанні. Але у Лобановського, схоже, інші плани: у 1990 році він заявив, що з роботою в «Динамо» і національній збірній покінчено. Численні пропозиції про перехід в імениті європейські клуби Валерій Васильович ігнорує. Він прийняв алогічне, як вважали більшість футбольних експертів, рішення – відправитися на схід, в Об’єднані Арабські Емірати.

Арабські футболісти про футбол, яким його бачив тренер, уявлення мали вельми віддалене, але Валерію Васильовичу не треба було позичати завзятості і терпіння. Він не сумнівався, що його підопічні зможуть незабаром грати цілком гідно, хоч би тільки і порівняно із збірними країн-сусідів, що недалеко пішли.

Результат не змусив себе довго чекати: вже в 1992 році збірна ОАЕ зайняла почесне четверте місце в розіграші Кубка Азії. Це було чимале досягнення для команди, участь якої в престижному турнірі досі обмежувалася груповим раундом.

У 1994 році Лобановському запропонували узяти керівництво над національною збірною Кувейту, і тренер погодився. Він, здається, знову намагався щось довести собі, можливо, піти з арабського футболу переможеним Валерію Васильовичу не дозволяла гордість. Тим часом його долею і професійними планами почало активно цікавитися нове футбольне керівництво рідного для Лобановського клубу – київського «Динамо».

Коли нове керівництво «Динамо» почало переговори про можливе повернення Валерія Васильовича до Києва, тренер явно підбадьорився. Рідні помітили, що він буквально світився від щастя. Але надмірно згідливим Лобановський бути не бажав: обговорення його професійного майбутнього виливалося в багатогодинні телефонні розмови і не менш довгі особисті зустрічі з представниками нового київського начальства. Втім, близькі іменитому наставникові люди розуміли, що, як би довго не тривали переговори, їх результат був вирішений наперед: Лобановський прийме пропозицію киян і повернеться в Україну.

З арабськими ініціативами було покінчено, і з 1 січня 1997 року він на посаді старшого тренера почав роботу в «Динамо». У перевазі київського клубу над українськими командами не сумнівався вже, мабуть, ніхто, а тому перемоги в національному чемпіонаті, які слідували одна за одною, мало кого дивували. Динамівці практично неподільно володіли і Кубком України, лише кілька разів поступаючись донецькому «Шахтареві». Але від київського клубу чекали міжнародних звершень. Вони прийшли в сезоні 1997/98 років.

Спочатку «Динамо» дісталося до чвертьфіналу Ліги чемпіонів, але поступилося італійському «Ювентусу». Це був перший серйозний успіх Лобановського після повернення на батьківщину. У наступному сезоні динамівці виступили ще успішніше: команда вийшла в груповий, а потім і у фінальний раунд розіграшу Ліги чемпіонів, де зіграла більш ніж упевнено. Сусідами киян по групі Е стали французький «Ланс», грецький «Панатінаїкос» і англійський «Арсенал». За підсумками двох матчів з кожним із суперників динамівці вийшли в лідери: вони взяли верх над французами (1:1, 3:1) і англійцями (1:1, 3:1), а з греками розішлися з рівним результатом (1:2, 2:1).

На цьому переможний хід не закінчився: у чвертьфіналі престижного європейського турніру кияни отримали переконливу перемогу над маститим мадридським «Реалом». Перший матч на чужому полі закінчився внічию 1:1, а вдома динамівці забили у ворота супротивника два м’ячі, не пропустивши при цьому жодного.

У півфіналі підопічних Валерія Васильовича чекала мюнхенська «Баварія» – давній супротивник киян. Але повторити успіх більш ніж двадцятирічної давності, на жаль, не вдалося: німці узяли реванш. Втім, незважаючи на програш, кияни продемонстрували в сутичці з німецьким клубом гру, гідну їх високого статусу.

Лобановський знову був на хвилі успіху. У 2000 році йому запропонували очолити ще і національну збірну. Валерій Васильович погодився. Але проявити свої тренерські здібності повною мірою у нього не вийшло: команда виступила посередньо, а сам тренер опинився на лікарняному ліжку. Діагноз невтішний – інфаркт. Незважаючи на рекомендації лікарів, тренер постарався щонайшвидше повернутися до роботи. Лікарі заборонили йому повітряні перельоти, а це означало, що на виїзних матчах «Динамо» і збірної, якщо ті проходили далеко від тренувальної бази, Валерій Васильович бути присутнім не міг. Як слід оцінивши ситуацію і зваживши всі «за» і «проти», керівництво національної команди прийшло до висновку, що від послуг Лобановського краще відмовитися.

Втім, історія великого тренера була вже близька до завершення. Останній матч Валерія Лобановського відбувся 7 травня 2002 року в Запоріжжі. В розпал футбольної боротьби «Динамо» з місцевим «Металургом» йому раптом стало погано. До машини «швидкої допомоги» він дійшов сам, відмовившись від нош. Лікарі констатували інсульт. Опритомівши, Лобановський почув: кияни перемогли. На його обличчі з’явилася усмішка. Через шість днів Валерія Васильовича не стало…

Віддати останню данину пошани тренерові Валерію Лобановському до Києва приїхали більше ста тисяч шанувальників. Видатний спортсмен і тренер став історією. Епоха великих звершень, названа на його честь «ерою Лобановського», завершилася. Але пам’ять про Метра надовго залишиться в серцях тих, для кого футбол – не гра, а життя, а людина – не слуга обставин, а їх повелитель…

Леоніда Бикова народ не просто любив. Щодо нього у людей назавжди залишилася особлива інтонація, яка співзвучна його творчості і найточніше визначається словами «ніжність» і «теплота». Друг Бикова І. Миколайчук у нарисі «Душа актора» згадував, як одна жінка, у якої той зупинявся на час зйомок, одного разу сказала: «У Леоніда Федоровича душа, як окраєць хліба, – хоч до рани прикладай!» Леонід народився 12 грудня 1928 року в селі Знаменське Слов’янського району Донецької області, через рік родина переїхала в робітниче селище Прокатка під Краматорськом. У 1943 році в Барнаулі, куди батьків евакуювали разом із заводом, Леонід з’явився у військкомат, додав собі три роки і попросив відправити його на фронт. Його тут же викрили – маленький зріст і обличчя вічного підлітка, так що довелося йому школу закінчувати. Але в 1945 році в Ленінграді Биков все ж таки поступив у 2-гу спецшколу для льотчиків. Провчитися йому довелося лише місяць – відрахували, знову ж таки – через маленький зріст. Тоді Леонід і вирішив стати артистом, маючи невеликий досвід на любительській сцені Палацу культури ім. Леніна. Конкурс у Київську школу актора він не витримав. А ось екзаменатори Харківського театрального інституту опинилися куди прозірливіші київських, і вже з першого курсу Биков грав Павку Корчагіна на сцені Харківського театру ім. Шевченка – випадок, що не має прецеденту. Після закінчення навчання, з 1951 по 1960 рік він був постійним актором трупи цього театру.

Паралельно з навчанням почалася і робота Бикова в кіно. Відомий режисер Ф. М. Ермлер, який першим зняв його в картині «Переможці», сказав Леоніду після декількох дублів: «Ти природжений бути кіноартистом. Є люди, які можуть приходити в кіно і йти. Ти вже нікуди не підеш». Глядацька любов прийшла до Бикова після комедії «Приборкувачка тигрів» (1954), де без нього просто неможливо уявити всі перипетії любовного трикутника. Коли ж у 1955 році на екрани вийшов «Максим Перепелиця», де Биков зіграв головну роль – такого собі молодшого, недолугого брата Василя Тьоркіна, – народ ви знав його кінозіркою. Запам’яталися глядачам і образи, створені актором у фільмах «Чужа рідня», «Дорога моя людина», «Добровольці», «Сварка в Лукашах», «Травневі зірки».

З театром у 1960 році Бикову довелося розлучитися: керівництво заборонило брати участь у зйомках гоголівської «Шинелі». Биков із дружиною Тамарою Костянтинівною і двома дітьми – Олексієм і Мар’яною – переїхав до Ленінграда, де на «Ленфільмі» йому дали можливість спробувати себе в кінорежисурі. Після сумісної з Г. Раппопортом короткометражки «Как веревочка ни вьется…» він зняв свій перший художній фільм – ліричну комедію «Зайчик» (1964), де виконав головну роль. Картина про наївного і боязкого гримера із зворушливою і делікатною душею більше року пролежала на полиці. Тема маленької людини була неактуальна в роки, коли був потрібний герой-оптиміст, переможець, будівельник комунізму. Керівництво «Ленфільму» до режисури Бикова більше не допускало, та і сам він туди вже не рвався і навіть відмовлявся від численних пропозицій зніматися в картинах. За дев’ять років, проведених у Ленінграді, глядачі побачили актора лише в кількох фільмах: «На семи вітрах», «Коли розводять мости», «У місті С.», «Розвідники», «Обережно, бабуся!». Проте в 1965 році Л. Бикову було присвоєно звання заслуженого артиста РРФСР.

У 1969 році Леонід Федорович з родиною переїхав до Києва. Але роботи до душі на кіностудії ім. О. Довженка талановитому акторові теж не знаходилося. Незважаючи на тривалі простої, він не дозволяв собі узятися за роль, яка, за його мірками, була антихудожня. Биков недаремно занурився в режисуру. Йому необхідно було виговоритися, виплеснутися, змусити прислухатися до найбільш для нього важливого – теми війни, дружби на війні, любові і молодості в суворий воєнний час. Створений у кінці 1960-х років разом з Онопрієнком і Сацьким сценарій фільму про льотчиків Леонід Федорович пробивав на студії декілька років. Кіноначальники вважали сценарій «не героїчним» і навіть видали для зйомки чорно-білу вузькоформатну плівку, згодом представивши це як авторський задум – подібність воєнної хроніки. Але для одного з кращих фільмів про Велику Вітчизняну війну колір – не головне. «У бій йдуть самі “старики”» (1973) – «реквієм солдатові, що не повернувся з війни». Він присвячений юнацькому бажанню режисера стати льотчиком і пам’яті кращого друга Віктора Щедронова (Смуглянки), збитого в Чехословаччині в квітні 1945 року.

Після виходу картини, яка тільки за один рік зібрала більше 40 млн глядачів, ставлення чиновників до Бикова не змінилося. Вони як і раніше не вважали його успішним режисером, а про «Стариків», що вийшли, відгукувалися приблизно так: фільм наївний і простий до смішного; поспішно склеєний, без особливих режисерських пошуків; сценарій легковагий. Такими самими були відгуки на картину «Ати-бати, йшли солдати» (1976, Державна премія УРСР). Але і цей фільм викликав у глядачів відчуття глибокого потрясіння, і навіть смішні епізоди викликали сльози спів переживання.

Леонід Федорович дуже любив свою родину, але там цього не цінували. Дружина-інвалід Тамара Костянтинівна, актриса театру, яка не відбулася, страждала уповільненою шизофренією, яка у спадок дісталася синові. Лесь завдавав батькові багато неприємностей. Його доводилося постійно «викупляти» з кримінальних справ. Можливо, тому свій останній фільм «Прибулець» Биков хотів присвятити темі боротьби за людську гідність, проти лицемірства, байдужості. Він мріяв зіграти дві ролі: колгоспника-землянина Тишкіна і прибульця з планети Рюм…

Через три дні після закінчення проб, 12 квітня 1979 року Леонід Биков загинув в автомобільній катастрофі під Києвом. З’явилося багато домислів, пов’язаних із цією трагедією, і значну їх частину породив «заповіт» Бикова, адресований друзям Івану Миколайчуку і Миколі Мащенку за три роки до смерті. Ось фрагменти з нього. «Дорогий Іване! Дорогий Миколо! Звертаюся до вас з проханням важким і не дуже вдячним. Ніколи і нікому не вірте, що я наклав на себе руки. Просто, якщо це трапиться, знайте, що я зносився…А зараз про зовсім смішне. Похорон – справа марудна… Ніяких оркестрів. Ніяких студій, Будинку кіно (спілка), боронь боже. З будинку прямо туди, куди належить. Це мій крик, благання… Тільки хтось із вас один, кому захочеться, скаже одне слово: ПРОЩАЙ. Це щоб якось поставити крапку, а то нас не зрозуміють. А потім хай 2-га ескадрилья вріже «Смуглянку» від початку і до кінця…»

Останню волю Леоніда Бикова, завдяки втручанню В. Щербицького, виконали. М. Мащенко згадував, що коли заспівали «Смуглянку», він «таких ридань ніколи не бачив, триматися не можна було…»

Історія музики знає немало імен прекрасних композиторів, справжніх майстрів свого жанру, творців безсмертних творів. Класикою ставали ті їх творіння, які переживали своїх творців на довгі роки. Але найбільш величні постаті серед композиторів – ті, чиї мелодії запам’ятовувалися на довгі роки найширшими масами населення, навіть тими, хто не розбирається в тонкощах музичного мистецтва. Такими мелодистами були, наприклад, Моцарт і Чайковський. Видатним мелодійним талантом володів і Ісаак Дунаєвський. Він творив шлягери з дивовижною швидкістю і легкістю, практично не повторювався. Його пісні, які багато хто вважав «зробленими на замовлення Політбюро», пережили і самого Ісаака Осиповича, і замовників, і критиків, бо пісні ці геніальні.

Ісаак Дунаєвський народився 30 січня 1900 року в родині банківського службовця Йосипа (Осипа) Дунаєвського, в невеликому містечку Лохвиця на Полтавщині. На жаль для Лохвиці і на щастя для Харкова, Дунаєвського не прийняли в Лохвицьке реальне училище. Родина переїхала до Харкова, де Ісаак поступив у гімназію, закінчив музичне училище і консерваторію по класу скрипки.

Дунаєвський закінчив консерваторію в розпал громадянської війни в 1919 році. Родина розорилася, і музикант вирішував свою долю вже абсолютно самостійно. Він поступив на роботу в оркестр Харківського російського драматичного театру, брав участь у музичному оформленні багатьох спектаклів, працював як акомпаніатор.

У 1924 році Дунаєвський переїхав до Москви. Якийсь час молодий композитор працював у московському естрадному театрі «Ермітаж». Потім – з 1926 по 1929 рік – у Московському театрі сатири. Тут були поставлені його перші оперети «Женихи» і «Ножі».

У 1929 році Ісаака Осиповича запросили до Ленінграда, де тільки-но відкрився Мюзик-холл. Одним із провідних артистів театру був Утьосов. Ця зустріч вплинула на подальшу творчу долю Дунаєвського. Утьосов був захоплений його талантом, його здатністю до імпровізації, відношенням до своєї справи. Незабаром композитор почав працювати для кінематографа, написав музику до фільмів «Перший взвод», «Двічі народжений», «Вогні». Через деякий час радянське кіно стало так само нерозривно пов’язане з ім’ям Дунаєвського, як з іменами Любові Орлової або Сергія Ейзенштейна. У 1931 році за наполяганням Леоніда Утьосова Дунаєвського залучають до роботи над кінофільмом «Веселі хлопці». Фільм вийшов на екрани в 1934 році і мав приголомшливий успіх.

Потім з’явилися інші кінороботи, які зараз не можна уявити без музики Дунаєвського: «Цирк», «Волга-Волга», «Діти капітана Гранта», «Світла путь». Ісаак Осипович перетворюється на визнаного майстра легкого жанру. Він отримує премії і нагороди. З 1937 по 1941 рік Дунаєвський очолює Ленінградське відділення Союзу композиторів, в 1941-му отримує Сталінську премію. Ім’ям Ісаака Дунаєвського навіть назвали пароплав – честь, якої за життя були удостоєні лише Валерій Чкалов і Любов Орлова.

У 1940 році Ісаак Дунаєвський стає художнім керівником ансамблю пісні і танцю залізничників. З цим колективом він об’їздив всю країну, проте його пісні воєнних років слабкіші за до– і післявоєнні. Ймовірно, справа була в тому, що Ісаак Осипович вважав недоречною в обстановці, що склалася, лірику… Але після війни Дунаєвський продовжує плідну роботу. Він пише оперети «Вільний вітер», «Біла акація».

У 1940-х роках змінюється сімейний стан композитора. Він закохується в 19-річну танцівницю ансамблю ім. Олександрова Зою Пашкову. Відразу після концерту за її участі Дунаєвський послав їй за куліси записку з освідченням в коханні з першого погляду. Пашкова відповіла на залицяння Ісаака Осиповича, вони одружилися. Від цього шлюбу у Дунаєвського народився син Максим, у майбутньому теж відомий композитор.

З’являються нові фільми з прекрасною музикою Ісаака Осиповича. Наприклад, «Весна» (з піснею «Звенят ручьи»). З грандіозним успіхом проходить по екранах фільм Івана Пир’єва «Кубанські козаки». Пісні Дунаєвського з цього фільму стають істинно народними. Шлягери на всі часи – «Каким ты был…» і «Ой цветет калина…». У 1950 році Дунаєвський отримує звання народного артиста РРФСР, наступного року його чекає друга Сталінська премія. Кажуть, що саме Ісаак Дунаєвський розглядався як головний претендент на роль автора Державного гімну СРСР, проте «перешкодила» національність. Під кінець правління Сталіна у Дунаєвського були певні неприємності – розгорталася боротьба з космополітами, під якими мали на увазі в першу чергу євреїв.

Ісаак Дунаєвський все життя був вимушений доводити, що те, чим він займається, є заняттям серйозного, професійного музиканта. Його спадщина – це 14 оперет, немало класичних творів, оформлення серйозних театральних спектаклів. Проте кіномузика, пісенні хіти затьмарювали собою інші твори талановитого композитора.

Наприкінці життя Дунаєвського в його мелодіях все більше смутку, думки про втрати. Композитор хворобливо сприймає родинні нелади, взагалі будь-які проблеми. Турбує його і хворе серце. (Дунаєвський не належав до людей, які піклуються про своє здоров’я. Цигарки він прикурював одну за одною.) Після чергового серцевого нападу 25 липня 1955 року Ісаак Осипович Дунаєвський помер.

Так часто буває: є слава, всенародна любов, у тому числі і тих, хто народом керує, а звідси – нагороди і премії, всілякі блага, недоступні простим смертним. Леонід Утьосов дійсно був героєм країни, кумиром мільйонів. Але сам артист все життя мріяв про інше, невипадково на схилі віку він із властивим йому сумним, непоказним гумором писав: «Тепер, проживши довге життя і набравшись досвіду, думаю, що не дуже точно вибрав собі дорогу – я б повинен був віддати моє життя симфонічній музиці, стати диригентом симфонічного оркестру. Якщо театр у моєму житті – тільки підступи до головного, якщо естрада – вірне, але не зовсім точне прикладання сил, то симфонічна музика – моя кришталева мрія. І в моєму лексиконі навряд чи знайдуться слова, які б з рівною силою висловили те потрясіння, яке я зазнаю, слухаючи симфонічну музику. Хіба що такий аргумент – не знаю, чи здається він вам переконливим: коли я помру, а це обов’язково повинно трапитися, і коли лікарі вже рішуче констатують смерть – зачекайте їм вірити. Приведіть до моєї труни оркестр, і хай він що-небудь зіграє – Баха, Вагнера або Бетховена. І якщо я при перших же звуках не схоплюся – значить, я дійсно помер».

Народитися в Одесі – це багато до чого зобов’язує. Лазар Вайсбейн народився на цей світ 9 (21) березня 1895 року в багатодітній єврейській родині. Син дрібного комерсанта і службовця одеського порту не відчував особливої любові до навчання – у 1909 році його відрахували з комерційного училища за погану успішність і низьку дисципліну, – зате просто обожнював музику. «Здається, що в Одесі всі діти вчаться грати на скрипці, – згадував Леонід Осипович. – Трирічні діти ще не знають заздрості, не то б я заздрив цим хлопчакам, що гордо крокували по вулиці з відстовбурченими музичними вухами й несли в одній руці скрипковий футляр, а в другій теку з нотами».

Він дійсно вчився грати на скрипці, після того як якийсь час попрацював гімнастом у мандрівному цирку. Проте не судилося, щоб Лазар Вайсбейн став скрипалем. У 1912 році молодий юнак опинився в театрі мініатюр. При цьому його керівник, артист Скавронський, поставив умову: «На сцені – ніяких Вайс бейнів!» З новим ім’ям хлопець визначився швидко, а ось з прізвищем вийшла заковика. Його думки крутилися навколо височин. Скалов? Але в Одесі вже був артист з таким прізвищем, були і Гористий, і Горев, і Горін. Холмський або Холмов? Якось сумно, навіває на думку про могильний горбок. І тут його осінило – є ж така височінь, як круча (російською утёс)! Утьосин? Ні, простакувато. Утьосов! Так-так, Утьосов! «Напевно, Колумб, – згадував Леонід Осипович, – побачивши після трьох місяців плавання обрис землі, тобто відкривши Америку, не переживав подібної радості. І сьогодні я бачу, що не зробив помилки».

Так з’явився знаменитий псевдонім. Втім, до «знаменитості» було ще далеко. Почалися роки поневірянь і пошуків, «присмачені» відважним часом громадянської війни. Утьосов грав в одеській трупі Розанова, Херсонському театрі мініатюр, пересувному театрі мініатюр «Мозаїка». У 1917 році Леонід переміг на конкурсі куплетистів у Гомелі і в тому ж таки році приїхав до Москви, де з невеликим оркестром виступав в саду «Ермітаж». Через два роки відбувся його кінематографічний дебют – він виконав роль адвоката Зарудного у фільмі «Лейтенант Шмідт – борець за свободу». Поступово Леонід стає відомим, він продовжує зніматися в кіно, грає в різних театрах: Театрі революційної сатири (Москва), Музичній комедії, Палас-театрі, Вільному театрі (Ленінград), «Маріне» (Рига). Його навіть випускають до Парижа за туристичною путівкою. І тут, в столиці Франції, Утьосов вперше дізнався, що є на світі таке явище – джаз.

В енциклопедіях, звичайно, можна знайти визначення поняття «джаз», проте джаз неможливо чітко охарактеризувати, адже основа джазу – це імпровізація. Це і вразило Леоніда, який, повернувшись на батьківщину, буквально відразу ж кинувся збирати свій джазовий ансамбль. 8 березня 1929 року на сцені ленінградського Малого оперного театру дебютував театралізований джаз під керівництвом Утьосова з програмою «Теа-джаз». Те, що показував Утьосов, було відкриттям для радянського глядача. На сцені музика поєднувалася з конферансом, танцями, співом, декламацією віршів, сценками між диригентом і музикантами. Вся програма, незважаючи на по стійну імпровізацію, була єдиним цілим, починаючи із знайомства з публікою і закінчуючи прощальною піснею, що транслювалася на кіноекрані і через репродуктори.

У 1934 році не тільки Леонід Утьосов, але і весь його оркестр відзначився у фільмі Георгія Александрова «Веселі хлопці». Звичайно, сучасному глядачеві музична історія про пригоди талановитого пастуха-музиканта Кості Потєхіна (його роль і виконав Утьосов) здасться наївною, але в ті роки це було попадання в ціль. Картина мала успіх не тільки в СРСР, але і за кордоном – на II Венеціанському кінофестивалі вона отримала премію за режисуру і музику і була включена в шестірку кращих у світі кінострічок. Пісні Ісаака Дунаєвського на вірші Лебедєва-Кумача «Сердце, тебе не хочется покоя» і «Марш веселых ребят» у виконанні Леоніда Утьосова стали всенародно улюбленими шлягерами.

У 1939 році була опублікована перша книга Леоніда Утьосова «Записки актора». У тому самому році на екрани вийшов «Пароплав» (у ньому Утьосов грав, співав і диригував оркестром) – можна сказати, що це кіноконцерт, який вважається першим радянським музичним відеокліпом.

Коли почалася війна, оркестр Утьосова в короткий час створює програму «Бий ворога!». Концерти улюблених артистів підтримують бойовий дух солдатів, стримуючих ворога. Тільки за перший рік війни оркестр Леоніда Утьосова дав понад 200 концертів. Пісні «Жди меня», «В землянке», «Темная ночь» та інші були популярні не тільки під час війни. Фінальним акордом став виступ Леоніда Утьосова і його оркестру при величезному святкуванні на площі Свердлова (Театральній) в Москві 9 травня 1945 року.

Після війни були нові програми і незліченні виступи. До 25-ліття ансамблю в 1954 році був підготовлений естрадний спектакль «Срібне весілля», в якому серед інших Утьосов виконав одну з останніх пісень І. Дунаєвського «Я песне отдал все сполна». Через п’ять років – нова дата: на початку 1960 року в Московському театрі естради була представлена програма «Тридцять років потому». Традиційний репертуар поповнився і складними класичними творами.

У 1965 році Леонід Утьосов став першим артистом естради, що був удостоєний звання народного артиста СРСР.

Через рік він вирішив покинути сцену, хоча продовжував зніматися в кіно і на телебаченні, писав книги, захоплювався фотографією. У грудні 1981 року відбувся останній виступ артиста. Через три місяці, в свій день народження, 9 березня 1982 року Леонід Осипович помер у Москві.

«У будь-якому колективному мистецтві повинен бути лідер. Чим він творчо сильніший, тим серйозніший і затребуваніший є продукт колективного мистецтва. Немає жодного успішного театрального колективу, на чолі якого не було б могутнього лідера. Найбільше досягнення театру ХХ століття – ансамбль, де збирається група людей і робить одну справу.

Всіх артистів можна поділити на дві групи: одні хочуть робити справу, а інші хочуть показати себе. Керівник повинен бути гнучким, лавірувати, шукати гармонію між психологічною конституцією акторської душі і режисерським завданням. Природа артиста така, що він думає про себе, а режисер ще і об’єднує трупу. На жаль, нині таке розуміння в основному втрачене, а я намагаюся його зберегти…»

У цих словах, сказаних в інтерв’ю газеті «Бульвар Гордона», – режисерське і творче кредо Михайла Резниковича. Режисер – фігура особлива в театральній ієрархії. З одного боку, він може, а іноді і повинен бути абсолютним диктатором, навіть тираном, артисти повинні беззаперечно підкорятися його волі. Але така позиція неминуче приводить до конфліктів. І тоді завдання режисера – знайти дуже вузький прохід між численними сциллами і харібдами, інтересами і амбіціями багатьох людей. І саме тому такі люди, як Михайло Резникович, який ось уже десятки років очолює свій театр, є унікальними і в чомусь навіть неповторними…

Михайло Резникович народився 26 квітня 1938 року в Харкові. Він з дитинства захоплювався театром. Перше незабутнє враження про сцену, як згадував сам режисер, він отримав у Львові, куди незабаром переїхала родина. Коли йому було п’ятнадцять років, в місто із спектаклем «Живий труп» за твором Л. Толстого приїхав Театр імені Лесі Українки. Михайло потрапив на спектакль, і побачене, за його спогадами, справило на нього незабутнє враження.

Мрія пов’язати свою долю з театром вже сиділа в юнакові, проте після закінчення школи в 1955 році він за наполяганням батьків поступив на фізичний факультет Львівського університету. Через півроку Михайло став актором допоміжного складу Львівського російського драматичного театру. Ще два роки хлопець поєднував навчання в університеті і гру в театрі, поки, нарешті, не зрозумів, що фізика хоч і «цариця наук», але вона його абсолютно не спокушає. І у результаті в 1958 році Резникович виїхав до Ленінграда (як він сам говорив через роки – просто втік) і поступив у Ленінградський інститут театру, музики і кінематографії.

Михайло витягнув свій щасливий квиток – він потрапив у майстерню Георгія Товстоногова. Товстоногов – це ціла епоха в театральному мистецтві. Протягом тридцяти трьох років Георгій Олександрович очолював ленінградський Великий драматичний театр, «естетичний оазис інтелігенції», як його називали в ті часи. Завідуючи кафедрою режисури Інституту театру, музики і кінематографії, він виховав декілька поколінь май стрів режисури. В їх число потрапив і Михайло Резникович.

Все йшло своєю чередою – п’ять років навчання, потім завершальний акорд – дипломний спектакль. Михайло для постановки вибрав повість Бориса Балтера «До свидания, мальчики», що з’явилася спочатку в журналі «Юность», а потім вийшла у видавництві «Советский писатель». Разом з автором він декілька місяців працював над інсценуванням повісті, щоб потім поставити її в московському Театрі імені Ленінського комсомолу. Все йшло добре, проте потім, з незрозумілих причин, постановка зависла. Режисер-початківець цілком міг лишитися при розбитому кориті, але, на щастя, допоміг Товстоногов. Якраз в той момент до нього звернулися з київського театру імені Лесі Українки з проханням знайти їм молодого режисера. Кияни зацікавилися темою дипломного спектаклю Резниковича, а потім і запросили його на постійну роботу. Ця ситуація влаштовувала Михайла, і він переїхав до Києва.

За перші три сезони в театрі Резникович ставить спектаклі «Хто за, хто проти?» за романом Павла Загребельного «День для прийдешнього» і п’єси «Насмішкувате щастя моє» за листами А. П. Чехова. Перший спектакль витримав більше тисячі вистав, «довгожителем» став і другий – він протримався на сцені 18 років.

Резникович ще молодий, але його ім’я вже відоме в театральних колах. У 1966 році його запрошують до Москви, причому відразу два театри – А. Ефрос звав до Театру Ленінського комсомолу, а Б. Львов-Анохін – у Театр ім. Станіславського. Михайло вибирає останній. Тим часом радянські танки, що увійшли в 1968 році до Праги, остаточно підвели риску під «відлигою». Влада узялася за інтелігенцію, «виховних заходів» зазнали Ефрос, Любимов, Єфремов та інші театральні діячі. Львова-Анохіна до певного часу не чіпали, але в 1970 році зняли і його. Театру ім. Станіславського нав’язали нового режисера, працювати з яким, як згадував Михайло Юрійович, було неможливо. І тоді він вирішив повернутися до Києва.

У 1970-му відбулося «друге пришестя» Резниковича в Театр ім. Лесі Українки. Відразу він ставить п’єсу за повістю Данііла Граніна «Хтось винен». Цю п’єсу в Москві заборонили до постановки, проте до Києва ця заборона, мабуть, просто не дійшла. Співпраця з Граніним на цьому не закінчилася – за його сценарієм Михайло Юрійович зняв на кіностудії Довженка фільм «Дощ у чужому місті», що отримав декілька призів на міжнародних фестивалях. Окрім театру і кіно, Резникович працював на радіо, з 1971 року викладав режисуру, а з 1976-го – театральну майстерність у Театральному інституті імені Карпенка-Карого.

У 1982 році Михайло Резникович став головним режисером Театру імені Лесі Українки. «У трупі театру було мало здібної молоді, – згадував Михайло Юрійович, – від оновлення колективу багато що залежало. Але деякі актори – і зовсім не люди похилого віку! – відчули загрозу своєму спокійному існуванню». Почалися інтриги з підключенням вищого керівництва, і у результаті в 1984 році Резникович написав заяву про звільнення. Він виїхав до Новосибірська, працював у місцевому театрі «Червоний факел», у 1988-му повернувся до Києва, викладав у Театральному інституті.

У 1994 році відбулося третє за рахунком «пришестя» Резниковича до Театру російської драми імені Лесі Українки. Здавалося, настали часи, коли режисери і актори можуть не озиратися на владу. Проте в 2005 році, після перемоги «оранжевої революції», над Резниковичем знову згустилися хмари. Провина режисера полягала в тому, що він на виборах 2004 року підтримав «не того» кандидата. Цього виявилося достатньо, щоб звільнити Михайла Юрійовича з його поста, завести на нього кримінальну справу. Тільки після численних протестів з боку колективу Театру російської драми, громадськості і діячів культури в грудні 2005 року він був відновлений на посаді. Втім, сам режисер вважає, що тодішня влада мала до цього конфлікту «двоюрідне відношення»: «Все це було типовою акторською інтригою із залученням людей із влади».

Фраза «незважаючи на вік, він сповнений планів і енергії» давно вже стала поширеною. Але стосовно до Михайла Резниковича інакше й не скажеш. У художнього керівника Театру російської драми не буває простоїв. Як тільки він закінчує роботу над одним спектаклем, відразу ж береться за інший. Він не може жити без театру, а театр – без нього. «Стіни цього театру мені допомагають, – говорить Михайло Юрійович. – Взагалі вони завжди допомагали хорошим спектаклям і здібним людям. У них витає дух успіху…»

«Технічна майстерність Ріхтера як піаніста настільки абсолютна, що публіка забуває про неї. Його величезні руки можуть брати децими і одночасно терції першим і другим пальцем. Його бравурні пасажі величні без натяку на ваговитість, його піанісимо – диво оксамитового туше. Його гнучкий ритм надає несподівано високу напругу навіть найпопулярнішій музиці». Так писав журнал «Тайм», коли Ріхтер приїхав на гастролі до Америки і тріумфально підкорював Нью-Йорк та інші міста.

Щоб бути великим, Ріхтеру цілком би вистачило його таланту. Але у нього була ще і гігантська працьовитість. Він, будучи і музикантом-початківцем, і вже великим піаністом, міг до трьох-чотирьох годин ночі репетирувати, а о десятій годині ранку вже знову сідати за рояль, щоб грати концерт. І ще одне – Ріхтер ніколи не слідував за «генеральною лінією». Його виганяли з консерваторії за те, що він відмовлявся вивчати обов’язкові предмети на зразок «історії КПРС», заради «додаткових пряників» він не вступав у партію, не боявся відкрито дружити з опальними діячами культури, такими як Пастернак або Прокоф’єв. Це довгий час коштувало Ріхтеру закордонних гастролей – що ж, проте його совість була чистою…

Гени спрацювали, що називається, за повною програмою – Святослав, який народився в Житомирі 7(20) березня 1915 року, був сином Теофіла Даниловича Ріхтера – викладача Одеської консерваторії і органіста міської кирхи. Втім, часи були суворі, зовсім не відповідні для розвитку музичних талантів. «До Одеси я переїхав, коли був маленький, – згадував Святослав Теофілович. – Проводив час у дідуся. З 1915 року до 1918-го встиг побувати в Житомирі, Одесі, Сумах (у Одесі в 17-му році), а в 18-му році я повернувся до Житомира і на три роки там застряг.

Перипетії з хворобами, громадянська війна. У 18-му році я захворів тифом, захворіла і тітка Олена (мамина сестра), і цього ж дня ми отримали телеграму, що тато теж захворів тифом, мама виїхала до Одеси до тата і зуміла приїхати, тільки коли мені було вже п’ять років. Я жив з молодшою сестрою мами тіткою Мері, а тітка Олена померла від тифу».

У 1922 році, коли родина Ріхтерів перебралася до Одеси, часи були вже спокійніші, і маленький Святослав почав вчитися грі на фортепіано. Але він ще не визначився, він ще невпевнений, що його покликання – бути піаністом. Святослав пише п’єси, бере участь у театральних постановках, думає і про те, щоб стати диригентом. У 1930 році він поступає на посаду піаніста-акомпаніатора в Одеський будинок моряка, потім переходить в Одеську філармонію. У 1934 році Ріхтер дає свій перший концерт, складений з творів Шопена, того самого року стає піаністом-акомпаніатором у знаменитій Одеській опері.

Перші успіхи очевидні, але Святослав не залишає надії стати диригентом. Проте на диригентське відділення його не беруть, і в 1937 році він поступає в клас фортепіано до Генріха Нейгауза. Нейгауз розуміє, що Ріхтер – талант, яких мало, одиниці, він не соромиться називати його «генієм». Коли восени того самого року Святослава відрахували, педагог переконав його повернутися і відновитися в консерваторії.

Ще під час навчання в консерваторії Ріхтера помітив Сергій Прокоф’єв. Він просить молодого піаніста виконати його П’ятий концерт, який, за визнанням самого автора, «не має ніякого успіху, коли він, Прокоф’єв, виконує його сам». У листопаді 1940 року Святослав Ріхтер тріумфально дебютує перед московською публікою, ще через місяць він вперше виступає з оркестром.

Тепер, будучи визнаним музикантом, він багато гастролює, навіть коли почалася війна, грає в Москві, блокадному Ленінграді, інших містах СРСР. У 1943 році Святослав познайомився із співачкою Ніною Дорліак, яка стала його дружиною.

Незабаром після війни, в 1945 році, Ріхтер перемагає на Третьому Всесоюзному конкурсі музикантів-виконавців (він розділив першу премію з Віктором Мержановим).

Незвичайна технічна досконалість і «фотографічна пам’ять» дозволяли Ріхтеру грати буквально все – його репертуар був величезний. До кінця життя Святослав Теофілович, не рахуючи камерних творів і незліченних опер, тримав у голові близько вісімдесяти різних сольних концертів і виконував їх напа м’ять. Основу його репертуару складала класика – Бетховен, Шуберт, Шуман, Брамс, сучасні класики – Скрябін, Стра винський, Прокоф’єв, Шостакович. Він любив грати в ансамблі, виступаючи разом з найвидатнішими музикантами-сучасниками – з Д. Ф. Ойстрахом, М. Л. Ростроповичем, з 1970-х років – з молодими тоді О. Коганом, Г. Кремером, Ю. Башметом та ін.

Перемога на конкурсі музикантів-виконавців висунула Ріхтера в число провідних піаністів країни. Він багато їздить по СРСР, виїжджає і в країни соціалістичного блоку. Але на захід його довго не випускають – перш за все через його характер, небажання прогинатися перед тими, «кому потрібно». Нарешті в травні 1960 року Ріхтер їде до Фінляндії, а в жовтні того самого року – в США. У Америці він дає вісім сольних концертів і концертів з оркестром, які справляють на музичний світ враження бомби, що розірвалася, – про Ріхтера вже знали на Заході, але ніхто не думав, що його гра настільки геніальна. Цього року Святослав Ріхтер за виконання Другого фортепіанного концерту Брамса став першим радянським виконавцем, що був удостоєний премії «Греммі».

Потім були Великобританія, Франція, Німеччина, Скандинавські країни, пізніше – Японія. Ріхтер не тільки виступає, він у своєму щільному графіку знаходить час, щоб організовувати музичні заходи – у 1964 році він влаштовує фестиваль у Франції («Музичні святкування» в Турені, в Гранж де Меле під Туром), потім фестиваль у Москві (Грудневі вечори в Пушкінському музеї). Про таке світове визнання і можливість їздити по всьому світу можна тільки мріяти. Але Ріхтер не тримається за славу і гроші, які приносять гастролі. Одного разу він, порушивши весь гастрольний графік і попередивши тільки найближчих людей, сів у машину, виїхав із Москви і повернувся… через півроку. За цей час він проїхав до Владивостока і назад і дав сотню концертів, деколи в найглухіших місцях Сибіру, в умовах, про які навіть страшно подумати. Але таким був характер великого музиканта, він відчував необхідність подібної місії, і для нього публіка в Кургані або Іркутську була не менш важлива, ніж у Нью-Йорку або Парижі.

В останні роки життя Святослав Теофілович часто відміняв концерти – підводило здоров’я, але якщо була можливість – прагнув виступати. Під час концерту на сцені була повна темрява, і лише ноти, що стояли на пюпітрі фортепіано, освітлювали лампою. Це, як вважав музикант, давало людям, що прийшли на його виступ, можливість концентруватися на музиці, не відволікаючись на другорядні моменти. Свій останній концерт він дав у німецькому Любеку в 1995 році. Через два роки, 1 серпня 1997-го, великий музикант помер у Москві.

Вже не один десяток років прихильники і супротивники боксу ведуть запеклі суперечки на тему, що ж таке бокс – благородний вид спорту, якому віддавали данину пошани ще стародавні греки, або жорстоке видовище на потребу публіки, прояв первісних інстинктів, що не має нічого спільного із спортом. Але при будь-якому ставленні до боксу навряд чи хтось сперечатиметься, що брати Клички – це феномен. Причому феномен не тільки спортивний, але й інтелектуальний, громадський, культурний. І, нарешті, що найголовніше – феномен український, такий, що змінив ставлення людей у всьому світі не тільки до боксу, але і до України.

Віталій Кличко народився 19 липня 1971 року в селищі Бєловодськ (Киргизстан). Через 5 років, 25 березня, в селищі Сонячний (Казахстан) на світ народився його молодший брат Володимир. Їх батько Володимир Родіонович був військовим льотчиком, мати Надія Улянівна – службовцем. Разом з батьками брати об’їздили більшу частину Радянського Союзу, батько служив і за кордоном, родина змінила 13 гарнізонів і в 1985 році переїхала в Україну. Клички поселилися у військовому містечку на околиці Києва.

З 14 років Віталій почав серйозно займатися кікбоксингом і став залучати до спорту молодшого брата. Володимир також не відставав. Правда, його більше привертав бокс, спочатку, звичайно, аматорський. Боксом він почав займатися в 13 років, провів на аматорському рингу 140 поєдинків, з них 134 виграв, а 65 закінчив нокаутом. Вже в 17 років Володимир завоював звання чемпіона Європи серед юніорів, потім п’ять разів ставав чемпіоном України з боксу, чемпіоном I Всесвітніх ігор військовослужбовців у важкій ваговій категорії.

Паралельно з кікбоксингом захопився боксом і Віталій Кличко. У період з 1992 по 1994 рік він тричі ставав чемпіоном України у важкій вазі, а в 1995-му виграв Усесвітні ігри військовослужбовців і став срібним призером чемпіонату світу серед любителів. Віталій у своїй ваговій категорії вважався одним із головних претендентів на перемогу на Олімпіаді-96 в Атланті, але на Ігри не поїхав: його запідозрили у вживанні допінгу. Згодом з’ясувалося, що український боксер застосовував для лікування травми звичайні ліки, що продаються в будь-якій аптеці, але містять заборонений препарат. На тій Олімпіаді за брата сповна «відпрацював» Володимир Кличко і завоював золоту медаль. Після цього Кличко-старший не чекав ще чотири роки, поки йому трапиться шанс виграти Олімпіаду, а вирішив перейти в професіонали. На любительському рингу Віталій Кличко провів 210 боїв, в яких одержав 195 перемог (80 – нокаутом).

У другій половині 1996 року брати Клички (Володимир після Атланти також вирішив стати професіоналом) отримали безліч запрошень у різні боксерські організації. Вони обрали німецький клуб професійного боксу «Universum boxPromotion», з яким і підписали контракт восени того ж таки року.

Дуже швидко стало зрозуміло, що в Європі для братів Кличків немає суперників. Проте було багато і скептиків, які говорили, що всі перемоги Віталія і Володимира продовжуватимуться тільки доти, поки вони не зустрінуться із справжніми бійцями, які зосереджені в Америці. Свій перший поєдинок як професіонал Віталій Кличко провів 16 листопада 1996 року, нокаутувавши в другому раунді такого собі Тоні Бредхема. Того самого дня і також успішно дебютував його брат.

26 червня 1999 року в Лондоні відбувся бій, що кілька разів відкладався, старшого Кличка з британським боксером Хербі Хайдом. Легко нокаутувавши Хайда в другому раунді, Віталій Кличко став чемпіоном світу. Втім, поки що тільки за версією WBO, не найпрестижнішої.

І раптом осічка… 1 квітня 2000 року в Берліні Віталій віддає бій Крісу Берду, який тоді вважався перспективним, проте далеко не видатним боксером. Кличко упевнено почав цей бій, ведучи по очках, проте отримав травму плеча і після дев’ятого раунду відмовився продовжити бій. Після поєдиноку йому зробили складну операцію. Пояснюючи свій вчинок, Віталій сказав, що міг би продовжувати бій, але була вірогідність, що після цього він ніколи б не вийшов на ринг…

Проте поразка Залізного Кулака в черговий раз викликала розмови про неготовність братів до зустрічей з елітою суперважкої ваги. Перша поразка в кар’єрі мало не поставила на ній хрест, оскільки відмову Віталія багато хто визнав проявом боязкості. За старшого брата незабаром помстився Володимир, у тому ж таки 2000 році, упевнено перемігши Берда і ставши чемпіоном за версією WBO.

Віталій швидко відновив репутацію, здобувши протягом 2001—2002 років чотири перемоги і завоювавши титул Інтернаціонального чемпіона за версією Всесвітньої боксерської асоціації (WBA). Ці успіхи висунули Кличка-старшого на провідні позиції в рейтингу Всесвітньої боксерської ради (WBC), чий чемпіонський пояс вважався на той момент найпрестижнішим, оскільки ним володів загальновизнаний № 1 важкої ваги британець Леннокс, «Лев» Льюїс.

Обидва боксери почали бій обережно, чекаючи активних дій з боку суперника. Було багато клінчів і, як наслідок, багато фізичної боротьби. На початку другого раунду Віталій правим прямим примушує Леннокса похитнутися. Льюїс явно приголомшений. Глядачі теж. До середини третього раунду Льюїс розтинає шкіру під лівим оком Віталія. У перерві катмен[2]Віталія Джо Сауза встигає зупинити кров і склеїти вельми серйозний розтин. Але до шостого раунду кров рясно заливає лівий бік обличчя Віталія. Проте кінцівка бою була за Кличком, який змусив Льюїса побігати по рингу і розітнув йому шкіру на переніссі. Після закінчення шостого раунду доктор Пів Уолліс наполягає на зупинці поєдинку. Льюїс святкує перемогу.

За великим рахунком, в бою з Кличком-старшим самовпевненому британцеві вдалося вийти сухим із води. Чемпіонові допоміг той самий найпотужніший удар, що спровокував глибокий розтин під лівим оком українця. Кличко, до речі, стверджував, що розтин був нанесений головою.

На думку суддів, Віталій Кличко виграв чотири з шести проведених раундів, і спільний рахунок складав 58:56 на користь українського боксера. Леннокс Льюїс не погодився на матч-реванш, а вирішив закінчити виступ у ранзі чемпіона. Але Віталій змусив весь світ засумніватися в непереможності Леннокса Льюїса. А цей бій був названий одним із найбільш видовищних за всю історію сучасного боксу.

Після перемоги 6 грудня 2003 року над Кірком Джонсоном Віталій Кличко знов почав претендувати на чемпіонський бій. Керівництво WBC вирішило, що новий чемпіон визначиться в бою між претендентом № 1 Кличком-старшим і екс-чемпіоном WBO південноафриканцем Коррі Сандерсом. Поєдинок Кличко-старший – Сандерс відбувся 24 квітня 2004 року в Лос-Анджелесі. Наприкінці восьмого раунду Віталій обрушив на Сандерса град ударів, і рефері ухвалив рішення зупинити бій. Цим боєм Кличко-старший знов помстився за брата. Так вперше за всю історію WBC чемпіоном світу в суперважкій ваговій категорії став білошкірий боксер.

На початок 2005 року був призначений бій Віталія Кличка проти американця Хасима Рахмана, що раніше вже був якийсь час чемпіоном WBC. Проте строки цього бою кілька разів переносилися через травму коліна Віталія. Остаточним строком мав стати листопад 2005 року, все було готово до матчу, але за три дні до поєдинку Кличко несподівано оголосив про завершення своєї боксерської кар’єри у зв’язку з травмою і відходом у політику, залишившись «почесним» чемпіоном.

Факти біографії братів Кличків підтверджують: знамениті боксери можуть ламати не тільки носи своїм суперникам, але і громадські стереотипи щодо спорту і спортсменів. Ці стереотипи сприйняття тих-таки боксерів як обмежених людей, у яких міцні кулаки, горбисті м’язи і тверді голови, насправді набагато сильніші, ніж найсильніший суперник на рингу. Розуміючи це, брати активно цікавляться наукою, культурою і мистецтвом, обидва успішно захистили кандидатські дисертації. Віталій пробує себе і в політиці. Головною метою Віталія були вибори мера Києва-2006. Шанси Кличка-старшого розцінювалися високо, проте він все-таки поступився, зайнявши друге місце. Проте, Віталій Кличко став чи не єдиним боксером в історії, кому вдалося стати політиком загальнонаціонального масштабу.

Після спроби проявити себе в політиці Віталій Кличко вирішив повернутися на ринг. 11 жовтня 2008 року відбувся його бій з чемпіоном за версією WBC нігерійцем Семюелем Пітером. Після перемоги Віталія Кличка над Пітером у професійному боксі вперше в історії склалася ситуація, коли титулами чемпіона світу у важкій вазі за версіями різних організацій володіють рідні брати – Володимир після перемоги в лютому 2008-го над Султаном Ібрагімовим став чемпіоном за версіями IBF, WBO і HBO, а в липні 2011 року відібрав чемпіонський пояс WBA у британця Девіда Хея.

Після цього брати кілька разів відстоювали свої пояси, вони і досі залишаються непереможними. Звичайно, рано чи пізно їх боксерська кар’єра закінчиться. Але очевидно, що Клички не підуть в нікуди. Вони дуже люблять життя, і тому можна не сумніватися, що Віталій і Володимир знайдуть своє гідне місце в ньому і після відходу з рингу…

Видатний спортсмен сучасності (за визначенням Х. А. Самаранча) народився 4 грудня 1963 року в провінційному Ворошиловграді (тепер Луганськ). Родина Бубки не мала ніякого відношення до спорту. Батько Сергія Назар Васильович – військовослужбовець, прапорщик, віддав армії все життя. Мама, Валентина Михайлівна, – сестра-хазяйка працювала в одній із міських поліклінік. Жили вони дуже скромно, вп’ятьох у маленькому двокімнатному будиночку бабусі на робітничій околиці міста. Сергія і його старшого брата Василя до праці привчали змалку. У будинку в дітей були свої постійні обов’язки, які вони виконували завжди разом.

Перше знайомство з «цивілізованим» спортом відбулося в басейні, коли Сергій прийшов записуватися в секцію плавання. Але монотонні тренування в обмеженому просторі не захопили хлопчика. Потім була секція спортивної гімнастики, але і там не розкрили його таланту. Ну а в стрибковому секторі Бубка опинився завдяки своєму другу Сергію Малахову, який у дворі розповідав захлинаючись, що за допомогою жердини він має намір навчитися стрибати «метрів на п’ять, а то й вище».

Восени 1974 року відбулася перша зустріч Сергія з молодим тренером Віталієм Панасовичем Петровим, який ще не підозрював, що приведе худого, незграбного хлопчиська до видатних досягнень.

На тренуваннях Сергій показував стандартний для свого віку рівень, тому тренер із спеціалізацією не поспішав, роблячи акцент на багатоборну підготовку легкоатлета. Але наполеглива праця, а також природні фізичні дані допомогли через пару років добитися перших результатів. Як не дивно, в стрибках у довжину. У 12-річному віці Бубка був чемпіоном області серед однолітків у цьому виді спорту.

Василь теж непомітно для себе захопився стрибками і почав відвідувати тренування. Дуже скоро він почав показувати кращі в групі результати. Мабуть, працьовитість і завзятість – їх родинна риса. До кінця спортивної кар’єри Сергій і Василь разом виступали на змаганнях. І хоча старший брат менш відомий широкій публіці, на його рахунку немало призових місць, завойованих у різних змаганнях як на батьківщині, так і за її межами.

Навіть їх спортивні успіхи почалися практично одночасно. У 1978 році Василь виконав норматив майстра спорту, а Сергій зайняв четверте місце на Всесоюзній спартакіаді школярів у Ташкенті, змагавшись з хлоп’ятами на два-три роки старшими за себе. Це була своєрідна тренерська хитрість. Бубка постійно повинен був до когось підтягатися і когось наздоганяти, щоб не стояти на місці.

У 1979 році в житті братів настав перелом. Услід за тренером вони переїхали до Донецька, де була солідна база для підготовки стрибунів з жердиною. Поступово хлопчики звикли до самостійності: жили в гуртожитку, піклувалися про себе самі.

У 1980 році Сергій став чемпіоном країни серед хлопців, виконавши норматив майстра спорту – 5 м 10 см. Після ще кількох успішних стартів наставники молодіжної збірної СРСР включили Бубку в команду для поїздки на турнір легкоатлетів соціалістичних країн, що проводився на Кубі. Так почався досвід міжнародних змагань знаменитого легкоатлета. Не завжди вони були успішними, як, наприклад, чемпіонат Європи серед юніорів у Цюріху, де Сергій зайняв лише 7-е місце через проблеми з жердиною. Страшно уявити, але спортивні функціонери збиралися поставити на ньому хрест, та тренер відстояв.

Самолюбство не дозволяло Бубці здаватися. Виконавши норматив майстра спорту міжнародного класу і зайнявши друге місце на дорослому чемпіонаті країни, він був зарахований до збірної СРСР. Після декількох перевірочних стартів у Ленінграді і Таллінні, де був установлений особистий рекорд – 5 м 72 см, – його чекав чемпіонат світу в Гельсінкі. Це був перший в історії чемпіонат світу з легкої атлетики, і суперники на ньому – всі як один досвідчені і титуловані: Т. Віньєрон, Б. Олсон, Д. Бекінхем, К. Волков і В. Поляков. Ніхто з керівництва збірної навіть не розраховував, що Бубка візьме медаль, на змагання його посилали «обстрілятися». Але зоряна година для спортсмена вже настала, і перше золото світу в 1983 році заблищало на його грудях.

Незважаючи на це, ще цілий рік Бубка змушений був доводити, що нагороду свою він заслужив. Крок за кроком Сергій наближався до підкорення світового рекорду – 5 м 83 см. Нарешті в США, під час участі в «Іграх під дахом» – серії турнірів, організованих Американським Атлетичним конгресом, – йому це вдалося. Тр и перемоги з чотирьох можливих, вище світове досягнення для залів, звання кращого зарубіжного спортсмена зимового легкоатлетичного сезону Америки – з такими підсумками повертався додому молодий стрибун з жердиною.

Природно, що після успішної зими 1984 року Бубка бачив перед собою тільки одну мету – Олімпійські ігри в Лос-Анджелесі. Проте із-за безглуздого бойкоту Радянським Союзом Олімпіади 1984 року в скарбничці у Сергія тільки одна олімпійська медаль – золото Ігор у Сеулі 1988 року.

А тоді свій перший світовий рекорд спортсмен встановив у Братиславі – 5 м 85 см. Через тиждень у Парижі вже було 5 м 88 см. Третій світовий рекорд за один місяць у виконанні Бубки побачив Лондон 13 липня – 5 м 90 см. Коли Сергій попросив встановити планку на 6 м, виявилось, що стійки стадіону «Крістал Пелес» на таку висоту просто не розраховані. Тоді ніхто не припускав, що відмітка «600» підкориться йому рівно через рік у Парижі.

1985 рік виявився нелегким. Через дуже ранній початок сезону і простуди спортсмен був не в кращій формі. Але вже до чергового турніру серії Гран-прі, за підсумками якого визначається кращий легкоатлет року, Бубка зумів відновитися і міг упевнено штурмувати 6-метрову висоту.

Того дня в Парижі він змагався швидше з собою, аніж із суперниками. Найбільш гідні з них зійшли з дистанції на відмітці 5 м 80 см. З третьої спроби раніше недоступна висота була узята. Ще довгий час ніхто із спортсменів-стрибунів з жердиною не міг перевершити або хоч би повторити цей результат. А Бубка не став довго спочивати на лаврах. Через рік на Іграх доброї волі в Москві він додав до світового рекорду ще сантиметр.

За одинадцять років Бубка підняв свій особистий рекорд на 43 см, а світовий рекорд – на 32 см, довівши його до фантастичної відмітки 6 м 15 см. Результат залишається неперевершеним до цього дня. Бубка дотепер єдиний спортсмен у світі, що перемагав на п’яти чемпіонатах (з 1985 по 1995 рік). Бували у нього і серйозні спади, які він все-таки долав. Сам Бубка стверджує, що його феномен – в колосальній завзятості і працьовитості, а секрет перемог – в трьох складових: сила, швидкість, техніка.

Як професіонал, він все звик планувати наперед. Тому, пішовши з великого спорту після невдалої для нього Олімпіади в Сіднеї, Сергій не відчув проблем з перекваліфікацією, як багато спортсменів. Адже його головний принцип – «завжди бути корисним людям і рідній країні». Ту ж мету він переслідував, створюючи в Донецьку в 1990 році «Клуб Сергія Бубки». Ця організація є постійним опікуном багатьох дитячих спортивних шкіл і засновником міжнародного турніру «Зірки жердини».

Іноді буває так, що спортсмен, навіть найвидатніший, після закінчення спортивної кар’єри розгублюється, не може знайти себе поза спортом. Але до Сергія Бубки це жодною мірою не стосується. Він добився неймовірних успіхів, будучи активним спортсменом, він успішний і нині, коли йому довелося змінити спортивний костюм на строгий діловий. Нині Сергій Назарович очолює Національний олімпійський комітет України, є членом виконавчого комітету Міжнародного олімпійського комітету, головою Комісії спортсменів МОК, займається бізнесом і політикою. Загалом, Бубка хоч і зачохлив жердину, але він, як і раніше, активний, як і раніше, робить для України стільки, що по праву може вважатися одним із символів країни, її національним героєм.

Андрій Шевченко народився 29 вересня 1976 року в селі Двірківщина Яготинського району Київської області в родині Миколи Григоровича і Любові Миколаївни Шевченків. Батьки Андрія ніякого відношення до спорту не мали. Мама – бухгалтер у дитячому садку, а батько – прапорщик на пенсії. Як тільки хлопчик підріс, його улюбленою грою став футбол.

Комусь може здатися, що до слави Андрій Шевченко йшов як по маслу.

Нічого подібного. В юності мало хто бачив у ньому наступника Блохіна. Навіть у Київський інститут фізкультури Андрія не прийняли: він не склав вступний іспит зі спеціалізації – футболу! Правда, на висоті опинилися тренери Володимир Онищенко і Валерій Зуєв, які узяли його в «Динамо-2» в 1993 році.

Вже в листопаді наступного року відбувся дебют Шевченка в основному складі «Динамо». Йожеф Сабо, у той час головний тренер збірної України, говорив про молодого футболіста: «Я ставив Шевченка, хоч загалом він грав погано, але я продовжував його ставити в гру, і він поступово ставав тим Шевченком, яким він є нині. Потім приїхав В. В. Лобановський, і у нього він вже повністю розкрився. На мою думку, Шевченко – це зірка світового класу, це футболіст, який може все».

Колись нашим фахівцям і уболівальникам здавалося, що українським командам ніколи не судилося на рівних боротися з грандами європейського футболу. Проте пройшло зовсім трохи часу, і українці серйозно заявили про себе на міжнародній арені. Першою ластівкою став матч «Динамо», що відбувся в 1993 році, з діючим володарем Кубка чемпіонів, «Барселоною». Абсолютно несподівано кияни вдома отримали перемогу з рахунком 3:1. Але в Барселоні каталонці показали, що «Динамо» ще рано думати про європейські вершини. 4:1 – і за сумою двох матчів перемога залишилася за «Барсою». Та і взагалі перемога в Києві поки що залишалася єдиним вдалим пострілом на фоні великої кількості невиразних і відверто провальних матчів.

Спочатку в розіграші Ліги чемпіонів сезону 1997/98 року був повержений знаменитий «Ейдховен», причому на його ж полі. Звичайно, не обійшлося без участі Шевченка, який буквально затероризував оборону голландців і забив переможний гол. А потім були два матчі з «Барселоною» і перемога над нею із спільним рахунком 7:0.

Власне, і до матчів із «Барселоною» мало хто з українських уболівальників сумнівався в тому, що Шевченко – великий форвард, а вже після тріумфальної перемоги «Динамо» про нього заговорила вся Європа. Ще б пак, зробити посміховисько з легендарного клубу, який завжди вважався одним із головних претендентів на перемогу в найпрестижнішому європейському клубному турнірі… Правда, до радості перемог домішувалася гіркота усвідомлення того факту, що Шевченко рано чи пізно (швидше рано) покине «Динамо». Всі розуміли, що Андрій все-таки вже переріс рівень «Динамо».

У 1999 році Шевченко перейшов до «Мілана». Мрії, які ще не так давно здавалися абсолютно неймовірними, збулися. У «Мілані» він нарешті отримав те, чого йому не завжди вистачало в «Динамо» і в збірній, – партнерів, які завжди забезпечували його точними пасами, півзахисників, які знали, куди і коли потрібно доставити м’яч, щоб потім Шевченко, впоравшись з одним або двома захисниками, відправив його до воріт. Це твердження може здатися комусь не дуже приємним, але факт залишається фактом.

У «Мілані» Шевченко добився всього, про що тільки може мріяти футболіст. Разом з «Міланом» він вигравав чемпіонат Італії і Лігу чемпіонів, ставав кращим бомбардиром «серії А» і, нарешті, в 2004 році був визнаний кращим футболістом Європи. І все-таки залишався один момент, який буквально отруював футбольне життя Андрія Шевченка…

Відомо, що у Олега Блохіна відносини з журналістською братією складаються не дуже гладко. І тому заява новопризначеного тренера збірної, що він виведе команду на світовий чемпіонат 2006 року, була скептично зустрінута журналістами. І справа тут навіть не у відносинах Блохіна з представниками ЗМІ, а в тому, що вже дуже сильною здавалася група, куди волею долі потрапила українська команда. І ось тренер безапеляційно говорить, що Україна поїде до Німеччини, мало того – займе перше місце в своїй групі.

З кожним матчем ставало ясно, що Блохін не кидав слів на вітер. Гра за грою українці перегравали своїх суперників, причому не тільки вдома, але і в гостях. І у результаті відбулося те, що і обіцяв Олег Блохін: збірна України зайняла перше місце в групі і отримала путівку на чемпіонат світу.

Жеребкування власне фінальної частини світової першості здалося українським уболівальникам вдалим. Так, у групі була дуже сильна збірна Іспанії, але два інших суперники – команди Тунісу і Саудівської Аравії – були цілком до снаги українцям. Проте дебют збірної України на чемпіонатах світу вийшов просто катастрофічним. Іспанці каменя на камені не лишили від оборони нашої збірної, забивши у ворота Шовковського чотири м’ячі. На щастя, первинні прогнози щодо двох інших суперників виявилися вірні. Україна легко виграла у Саудівської Аравії і не без зусиль, але все-таки впоралася з Тунісом. У результаті – друге місце в групі і можливість зіграти в 1/8 фіналу.

Гра Україна – Швейцарія, як і припускали фахівці, була не дуже видовищна, не балувала глядача великою кількістю небезпечних моментів. Було ясно, що в даному випадку найважливішим для двох команд був результат. І як підсумок, основний і додатковий час закінчився безрезультатно. Доля путівки в чвертьфінал вирішувалася в серії післяматчових пенальті…

Що творилося на вулицях Києва, Харкова й інших українських міст – важко передати словами. Коли Олег Гусєв забив вирішальний пенальті, країна буквально вибухнула. І хай у чвертьфіналі не вдалося обіграти італійців, все одно – це був тріумф, приголомшливий і беззастережний.

Що ж до гри Шевченка, то він, звичайно, виконував функції лідера команди. І хай блискучі ігри змінювалися не дуже виразними матчами, але можна сміливо стверджувати, що без Шевченка українська збірна навряд чи потрапила б на чемпіонат світу і навряд чи дісталася би до чвертьфіналу світової першості.

У тому ж 2006 році Шевченко перейшов у «Челсі». Лондонська «одіссея» Андрія виявилася не дуже вдалою – на жорстку конкуренцію за місце в «найдорожчому» на той момент клубі світу наклалися травми. У 2008-му нападаючий знову опинився в «Мілані», а у вересні 2009-го повернувся в рідні пенати – в серпні Шевченко підписав дворічний контракт з київським «Динамо». 8 жовтня 2010 року Андрій Шевченко провів свій 100-й матч за національну збірну України в домашній грі проти збірної Канади. Він став першим українським футболістом, що досяг цього феноменального показника.

Час летить невблаганно. Здавалося, ще недавно на полі з’явився короткострижений хлопчисько, що виглядав навіть молодшим за свої сімнадцять років, і який змусив таки всіх нас повірити в те, що український футбол швидше живий, ніж мертвий. І ось уже Андрію Шевченку тридцять п’ять, а в цьому віці будь-якому футболістові, хочеш не хочеш, а доводиться замислюватися про те, де, як і коли завершувати свою кар’єру. А тренери змушені сушити собі голову над проблемою, ким же замінити Шевченка. Але скільки не думай, а відповідь таки одна – заміни Шевченкові бути не може. За визначенням. Адже він такий – один…

Віра Левченко народилася 5 (за іншими версіями – 9-го) серпня 1893 року в Полтаві, в родині вчителя словесності місцевої гімназії. У 1895 році, після смерті дідуся Віри, родина перебралася до Москви. Тут, у Москві, з’явилося перше справжнє захоплення дівчинки – в десять років Віра вперше побувала у Большому театрі і відтоді буквально захворіла балетом і прохала батьків віддати її в балетне училище цього театру. Але актриси в ті роки вважалися людьми мало не аморальними, і через рік бабуся, жінка вельми строгих правил, наполягла на тому, щоб забрати Віру з училища. Але мрія виступати на сцені, дарувати свій талант людям все одно залишилася…

У вересні 1908 року Віра побувала на прем’єрі трагедії італійського драматурга Габріеле д’Аннунціо «Франческа да Ріміні». Головну роль грала Віра Коміссаржевська – відома театральна актриса тих років. І знову захоплення мало не стало хворобою – Вірочка Левченко була настільки захоплена грою Коміссаржевської, що декілька днів ходила сама не своя, немов уві сні. Відтоді вона почала грати всі головні ролі в гімназичних виставах.

У 1910 році, на випускному балу в гімназії, Віра познайомилася із студентом-юристом Володимиром Холодним. Незважаючи на опір родичів, причому з обох боків, молоді люди одружилися. У Володимира було своє захоплення, досить рідкісне і дивовижне в ті часи, – автомобілі і гонки на них. Ця пристрасть передалася і Вірі, але незабаром, після появи дочок, про неї довелося забути. Віра вдалася до нових захоплень, і серед іншого ще однією новинкою – кінематографом.

У ті часи «правилами хорошого тону» для кіноактрис були заламування рук, гримасування, закочування очей. Проте потім з’явилася Аста Нільсен – актриса, яка нічого цього не робила і залишалася природною на екрані. Віра Холодна обожнювала Асту, ходила на всі її фільми по кілька разів. Можливо, бажання бути схожою на Нільсен і привело Віру влітку 1914 року на Одеську кіностудію. Втім, були і прозаїчніші причини – чоловік пішов на війну, і родина, що залишилася вдома, зазнавала серйозних матеріальних труднощів.

Тоді, в 1914 році, режисер Володимир Бардін знімав в Одесі екранізацію «Анни Кареніної» Толстого. Віру запросили на зйомки, але Холодній Бардін дав тільки епізодичну роль. Проте на юну красуню звернув увагу співвласник майстерні Тіман, який дав їй рекомендаційний лист до Євгенія Францевича Бауера (Анчарова), режисера-художника конкуруючої фірми «Ханжонков і К°».

Бауер, на відміну від Бардіна, зумів розгледіти справжній талант Холодної. Він запросив її на одну з головних ролей у фільмі «Пісня торжествуючої любові» і був так захоплений грою Віри, що, не чекаючи виходу на екрани першого фільму з її участю, почав зйомки другого. Віра Холодна швидко стає знаменитою, вона не тільки «Королева екрана», але і законодавиця мод: її фото в розкішних нарядах друкують всі провідні журнали.

Зйомки йшли без перерви, Віра знімалася у фільмах Бауера, Гардіна, Петра Чардиніна, Чеслава Сабінського, В’ячеслава Вісковського («Міражі», «Життя за життя», «Тернистий шлях слави», «Забудь про камін, в нім згасли вогні», «Мовчи, смуток, мовчи», «Останнє танго» та ін.). Вона створювала образ жінки трагічної долі, яку не зрозуміли, обдурили. І це потрібно було глядачам, на прем’єри її фільмів вишикувалися величезні натовпи, а будь-яка її поява на публіці супроводжувалася бурхливими оваціями. Відомий випадок, коли в 1918 році в Єкатеринославі захоплені студенти підняли автомобіль, в який сіла Віра після прибуття поїзда, і пронесли на руках від вокзалу до готелю.

Смерть Віри Холодної була раптовою – вона померла 17 лютого 1919 року в Одесі. Офіційна причина смерті – грип-іспанка. Але цьому багато хто не вірив і не вірить дотепер. Віра ніколи не приховувала своїх симпатій до більшовиків і при цьому мала величезний вплив на начальника штабу союзних військ на Півдні Росії француза Анрі Фрейденберга, фактичного командувача силами, що протистоять червоним. Це нібито не сподобалося денікінцям, що також знаходилися в Одесі, і співробітники контррозвідки отруїли «Королеву екрана». Хоч би як там було, залишилися в пам’яті коротке, як спалах, життя і неймовірна кар’єра в кіно – чотири роки зйомок і п’ятдесят (а за деякими даними – вісімдесят) ролей. Спливли роки, а Віру Холодну – першу зірку кіно, пам’ятають і як і раніше люблять…

Коли в 1971 році Клавдії Шульженко нарешті дали звання народної артистки СРСР, вона скептично поставилася до цієї події. «Я і без всяких паперів – народна», – сказала вона і була абсолютно права. Співачку знали і любили у всьому Союзі…

Народилася Клавдія Шульженко в Харкові 11 (24) березня 1906 року. Коли Клаві було шістнадцять років, вона вирішила спробувати свої сили на сцені і прийшла в Російський драматичний театр, а в 1925-му перейшла на роботу в Червонозаводський театр. Паралельно з роботою в театрі Шульженко почала виступати в робітничих клубах, на літніх естрадних майданчиках.

У 1927 році композитор Юрій Мейтус пише спеціально для харківської співачки декілька нових творів – «Червоний мак», «Гренада», які стають популярними. У Харкові доля зводить Шульженко з корінною ленінградкою Єлизаветою Анисимівною Рєзниковою, яка стає акомпаніатором і на довгі роки вірним другом, своєрідним агентом співачки. Саме вона переконує 22-річну Шульженко показати себе досвідченій пітерській публіці – Єлизавета Анисимівна і Клавдія їдуть весною 1928 року до Ленінграда. Клавдія Іванівна співала на концерті, присвяченому Дню друку, в Маріїнському театрі. Публіка проводжала харків’янку зі сцени оваціями.

Тепер став можливим і вихід у столичний світ. Зимою подруги і соратниці прямують до Москви. У поїзді Шульженко знайомиться з одеситом, уже досвідченим артистом естради Володимиром Пилиповичем Кораллі (справжнє прізвище – Кемпер). Заочно вони вже були знайомі: Кораллі виступав у Харкові, і Клавдія із захопленням дивилася на блискучого танцівника чечітки, жартівника, куплетиста. Вона стала його дружиною в 1930 році. У травні 1932-го у них народився син Ігор.

У січні 1940 року Клавдія Іванівна організовує в Ленін граді власний джаз-оркестр. Незабаром почалася війна, яка стала для Клавдії Шульженко абсолютно особливим періодом, напевно, піком творчої біографії. Її оркестр був перетворений у Фронтовий джаз-оркестр, і почалися безперервні концерти. Тільки за перший рік війни Шульженко дала близько 500 концертів, вона сильно схудла, але артистичний пайок дозволяв якось виживати.

Солдати ж душі не чули в Шульженко. Під «Давай закурим» плакали витриваліші бійці. А в кінці 1941 року в репертуарі Клавдії Іванівни з’явилася знаменита пісня «Синий платочек», яка склала конкуренцію «Катюші» як окопний гімн радянських солдатів.

У лютому 1942 року співачка знялася у фільмі «Концерт – фронту». 12 липня того ж таки року їй вручили медаль «За оборону Ленінграда», а 9 травня 1945-го – один з найпрестижніших бойових орденів – орден Червоної Зірки. У вересні 1945 року Шульженко стала заслуженою артисткою РРФСР.

Фронтовий оркестр був розформований, а сама Клавдія Іванівна зазнала, ймовірно, певної творчої кризи. Розповідають, що в 1952 році Шульженко роздратовано відмовилася брати участь у новорічному концерті, а запрошення прийшло від самого Сталіна.

Утім, Шульженко опинилася у фаворі при Брежнєві, який давно був шанувальником її таланту. У 1965 році Клавдія Іванівна взяла участь у Першому фестивалі радянської естрадної пісні, продовжила регулярні виступи у найпрестижніших заходах. У січні 1971 року Шульженко дала чотири сольні концерти в Ленінградському концертному залі. У травні того ж року їй було присвоєно звання народної артистки СРСР.

У 1976 році в Колонному залі Будинку спілок відбувся останній великий сольний концерт Клавдії Шульженко. Потім була ще одна довгограюча платівка «Портрет» (1980), книга мемуарів «Когда вы спросите меня…», зйомки в телевізійному фільмі «Вас запрошує Клавдія Шульженко» (грудень 1983 року). 17 червня 1984 року видатної естрадної співачки не стало. Вона була похована на Новодівочому кладовищі.

Історію українського театру неможливо уявити без творчості Івана Карпенка-Карого, що став класиком світової драматургії й еталоном для майбутніх поколінь драматургів. «Ким він був для України, – писав про драматурга Іван Франко, – для розвитку її громадського і духовного життя, це відчуває кожен, хто або бачив на сцені, або хоч би читав його твори; це розуміє кожен, хто знає, що він був одним із батьків сучасного українського театру, видатним артистом і при цьому великим драматургом, рівного якому немає в нашій літературі».

І. Карпенко-Карий народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівка Бобринецького повіту Херсонської губернії (нині Новомиргородського району Кіровоградської області) в родині, яка дала Україні відразу чотирьох видатних театральних діячів. Іван про театр мріяв змалечку. Коли в Бобринцях, де він працював писарем, був створений любительський театральний гурток, він негайно записався туди і був одним з найактивніших його учасників. Хлопець захворів на театр, був готовий заради нього на будь-які жертви. Наприклад, пройти пішки півсотні кілометрів до Єлисаветграда, щоб подивитися в місцевому театрі «Наталку Полтавку» або «Отелло».

Утім, поки що йому доводилося думати про хліб насущний, театр же довгий час залишався захопленням. У 1865 році Іван переїхав до Єлисаветграда, працював у канцелярії поліцейського управління повіту, потім міського. У вільний же від роботи час юнак продовжував грати в любительських спектаклях, писав статті, був навіть членом народовольського гурт ка. У 1870 році Тобілевич одружився з Надією Тарковською (її внучатим племінником був знаменитий кінорежисер Андрій Тарковський) і отримав у спадок фамільний хутір Тарковських. Надія Карлівна померла в 1881 році, після чого Іван перейменував хутір на її честь.

У 1883 році в альманаху «Рада» з’явилася перше оповідання Івана Тобілевича «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий (пізніше з’явився псевдонім Карпенко-Карий – від імені батька і улюбленого літературного персонажа, героя п’єси Тараса Шевченка «Назар Стодоля»). 4 жовтня того ж таки року «за неблагонадійність» Іван Тобілевич був звільнений з роботи. Як сказав І. Франко, царський уряд втратив поліцейського пристава Тобілевича, а Україна придбала драматурга Карпенка-Карого. 1883 рік став дійсно переломним в житті Івана – він вступив до трупи М. Старицького. У 1884 році був заарештований і засланий до Новочеркаська, в засланні одружився з хористкою трупи Старицького Софією Дітковською і там же, в засланні, написав свою першу драму «Чабан». Одна за одною з’являються драми «Підпанки», «Наймичка», «Безталанна», комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн».

З кінця 1880-х років Іван Карпенко-Карий не тільки пише п’єси, але і сам грає на сцені. Він був зайнятий у трупі свого брата Миколи Садовського, а пізніше перейшов у трупу іншого брата – Панаса Саксаганського. У 1900 році була створена знаменита «Малоруська трупа Марка Лукича Кропивницького під керівництвом Саксаганського і Садовського за участю Марії Костянтинівни Заньковецької», а потім «Товариство малоруських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського за участю Івана Карпенка-Карого». Його акторський талант мав щонайширший діапазон – від комічних (Мартин Боруля, Терешко Сурма, Прокіп Шкурат) до героїчно-романтичних (Назар Стодоля) образів.

У 1906 році через хворобу І. Карпенко-Карий був змушений покинути сцену. Здоров’я його погіршувалося, залишалася остання надія на німецьких лікарів. В середині серпня 1907 року Панас Саксаганський відправив хворого брата до Берліна. Але німецькі фахівці змогли тільки підтвердити неминуче. Іван Карпович навіть не встиг повернутися в Україну – він помер у Берліні 2 вересня 1907 року.

Людмила народилася 12 листопада 1935 року в Харкові і була єдиною дитиною в родині. У 1941 році її батько, Марк Гаврилович, добровольцем пішов на фронт, пройшов усю війну з концертною бригадою. Шестирічна Люся залишилася з мамою, Оленою Олександрівною, в окупованому Харкові. Веселе безтурботне життя скінчилося. «Я все вбирала і нічого не забула. Я навіть розучилася плакати. На це не було сил. Тоді я росла і дорослішала не щодня, а щогодини», – згадувала Людмила Марківна. Голодна, вона крала з хлопчиськами на базарі, торгувала поряд з мамою тютюном, бігала з каструлькою за супом у німецькі ремонтні майстерні і чекала батька.

Восени 1944 року, після визволення Харкова, Людмила склала іспити в музичну школу ім. Бетховена в «клас охорони дитячого голосу». Влітку 1953 року, закінчивши школу, вона зібралася поступати в Харківський театральний інститут, але батько наполіг на поїздці до Москви. Гурченко подала документи в три вузи. Після двох турів вона передумала поступати на курс оперети в ДІТІС, зате пройшла одночасно в Щукінське училище і у ВДІК. Вибравши кіно, Людмила вчилася в класі С. Герасимова і Т. Макарової. На другому курсі знялася в невеликих ролях у фільмах «Дорога правди» і «Серце б’ється знов». А потім на неї обрушилася слава «Карнавальної ночі».

Режисер Е. Рязанов робив свою першу художню картину. Ігор Ільінський знімався після багаторічної перерви. А Людмила Гурченко з Юрієм Бєловим вперше потрапили на головні ролі. Постановкою фільму займався І. Пир’єв. Він-то і затвердив на роль молоду артистку, що провалила проби (а вона їх провалювала і згодом із дивовижною постійністю). Фільм удався на всі часи. З роллю Людмила впоралася блискуче. Запальна, талановита гра, чудовий голос, граційна фігурка «з осиною талією» підкорили глядачів – до Гурченко в одну ніч прийшла слава. І лише набагато пізніше насунеться гірке протверезіння: «Вона мене зламала і залишила розгубленою. Скільки разів потім, через дурість, в інших картинах я пробувала повторити Лєночку Крилову. Виходило жалюгідне повторювання самої себе», – згадувала актриса.

Інерція «Карнавальної ночі» була сильніша за бажання грати. Невеликі успіхи не змогли змінити долю Гурченко в той період. Вона багато працювала над собою, боролася з харківською вимовою, нарощувала в собі «блакитну кров». І весь запас творчої енергії спрямувала в пісню, на естраду.

У 1969 році їй було присвоєне звання заслуженої артист ки РРФСР, і її знов почали запрошувати в кіно («Білий вибух», 1970 р.; «Один із нас», «Дорога на Рюбецаль», 1971 р.; «Тінь», 1972 р.). Гурченко почала чітко прислухатися до режисерів, особливо в нетипових для її амплуа ролях. Ризикуючи своєю й її подальшою кар’єрою, В. Трегубович зняв актрису в головній ролі у фільмі «Старі стіни». Картина відкрила перед глядачами нові грані її майстерності і значно підняла акторський престиж Людмили Марківни. За роль директора ткацької фабрики в цьому фільмі Гурченко була удостоєна Державної премії РРФСР.

Людмила Марківна чудово виконувала складні, «життєві» ролі. Дитячі, але чіткі спогади про війну, характери і поведінка сусідок і знайомих допомогли їй знайти основні риси та індивідуальні штрихи для своїх героїнь у фільмах «П’ять вечорів», «Сибіріада», «Двадцять днів без війни», «Польоти уві сні і наяву», «Прохиндіада». А в стрічках «Небесні ластівки», «Вокзал для двох», «Любов і голуби» вона грала «різну себе».

На початку 1980-х років відкрився ще один талант Людмили Марківни. Вийшли друком її мемуари «Моє доросле дитинство», потім з’явилася і стала ще популярнішою книга «Аплодисменти».

У 1983 році відома кіноактриса отримала звання народної артистки СРСР. Окрім фільмів з її участю, великий попит мали платівки з виконуваними нею піснями. Вона була постійною учасницею найпрестижніших «вогників», прийомів, церемоній. 1990-ті роки принесли нові ролі, нові пісні, кліпи, гастролі, сміливі експерименти, компакт-диски, фотосесії. Були і театральні постановки. У 2009 році на екрани вийшов фільм «Строкаті сутінки», режисером якого була Л. Гурченко (спільно з Д. Коробкіним). Вона також написала до нього музику, виконала кілька пісень і зіграла в ньому свою останню, 96-ту за рахунком роль.

У 2011 році Людмила Марківна знялася в кліпі на пісню Земфіри «Хочеш?». Актриса співала пісню, а поряд танцювали її партнери по фільмах, що вже пішли з життя, – Андрій Миронов, Юрій Нікулін, Олександр Абдулов, Олег Янковський. Через місяць Людмили Гурченко не стало – 30 березня 2011 року актриса померла в Москві.

Михайло Жванецький народився 6 березня 1934 року в Одесі в родині лікарів. Ранні роки його пройшли в м. Томашполі Вінницької області, де батько був головлікарем лікарні. Коли почалася війна, батько пішов на фронт, а Мишко разом з матір’ю відправився в евакуацію до далекого Ташкента. Тут мама майбутнього письменника почала завідувати медпунктом у ремісничому училищі, а сам він пішов до школи. У 1943 році батько Михайла був поранений і приїхав до Ташкента.

Після Перемоги Жванецькі в 1945 році повернулися до Одеси. Закінчивши школу, Михайло поступив в Одеський інститут інженерів морського флоту на факультет механізації портів. У житті меткого, веселого хлопчини настав абсолютно новий етап. Жванецький цілком успішно поєднував вивчення премудрощів професії з написанням сатиричних скетчів і монологів для студентських естрадних спектаклів і сам брав у них активну участь, виконуючи свої ж твори.

Червоний диплом давав Михайлу право вибору місця роботи. І хоча юнака дуже тягнуло до Ленінграда, йому довелося через сімейні обставини залишитися в Одесі і влаштуватися в порт на посаду механіка ремонтно-будівельної контори. Незважаючи на роботу, яка забирала багато сил, Жванецький ще ухитрявся писати естрадні програми для знаменитого тоді в Одесі студентського театру «Парнас». Тоді ж він встиг і вперше одружитися. Шлюб виявився невдалим: молоді люди швидко зрозуміли, що абсолютно не підходять одне одному. Загалом, Михайло прийшов до висновку, що так жити далі не можна; кинув родину і Одесу, виїхав до Ленінграда. До Аркадія Райкіна.

«Абсолютно незрозуміло – чому до Райкіна. Райкін що, кликав? Не кликав. Запрошував? Не запрошував. Як це так: знятися і поїхати?» – Михайло Михайлович дотепер ставить собі ці питання. Очевидно, це була доля. Так або інакше, але декілька років Жванецький «сидів» без грошей і житла в Ленінграді «в спробах продати один твір, потім другий», поки в 1963 році Райкін не запросив його в свій театр на посаду завідувача літературною частиною. Протягом кількох років Михайло Михайлович написав багато монологів, широко відомих у виконанні Аркадія Ісааковича: «У грецькому залі», «Дефіцит», «Авас – доцент тупий» та інші.

У 1970 році Михайло разом з давніми одеськими приятелями Р. Карцевим і В. Ільченком, які також працювали в театрі Райкіна, повернувся до Одеси і створив при філармонії Театр мініатюр. Спектаклі Жванецького, сповнені іскрометних жартів – «Як пройти на Дерибасівську», «Зустрілися і розбіглися», «Щиро ваш», – незабаром набули широкої популярності. З того часу почалася його слава. У 1978 році він був прийнятий до Спілки письменників, а в театрі «Ермітаж» з його окремих мініатюр були створені цілі спектаклі «Коли ми відпочивали» (1980), «Вибрані мініатюри» (1982), «Браво, сатира» (1987).

У 1983 році Жванецький переїхав до Москви, а через п’ять років заснував Московський театр мініатюр, художнім керівником якого він є і дотепер. На основі його монологів і зарисовок були поставлені спектаклі «Пташиний політ» (1988), «Вибране» (1988), «Політичне кабаре» (1989), «Моя Одеса» (1994), «Бенефіс» (1995) та інші.

У 2012 році Михайлу Михайловичу виповнилося сімдесят вісім. Незважаючиь на вік, він як і раніше багато працює, активно пише і виступає зі своїми творами. До речі, як він пише? Чи немає в цьому якогось секрету? Це питання хвилює багатьох. Жванецький завжди готується до цього серйозно, закриває двері, зашторює вікна, вмикає настільну лампу і… пише.

Ось і весь секрет. Просто Жванецький – геніальний, тому він так і пише.

Своїми головними якостями письменник вважає уміння відчувати людину і талант. Роздумуючи про природу таланту, він вважає, що це «щось від Бога. Людині він непідвладний, а отже, нею не контрольований. Я інколи сам дивуюся, як це таке написав».

7 серпня 1947 року в молдавському селі Маршанці Чернівецької області в родині Михайла Федоровича і Олександри Іванівни Ротару народилася друга дочка. Чим дорослішою дівчинка ставала, тим більше її тягло до музики. Незабаром вона почала співати в художній самодіяльності і пішла в музичну школу. І тому після закінчення десяти класів вибір Софія вже зробила свідомо: вирішила поступати в Чернівецьке музичне училище. Закінчила вона його в 1968 році і відразу ж подала документи на заочний факультет Кишинівського інституту мистецтв ім. Музическу. А поки що працювала тут же, в училищі, викладачем сольфеджіо і теорії музики, виступала на конкурсах і оглядах.

У 1968 році свій день народження Софія зустрічала на IX Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Софії як учасниця фольклорного конкурсу. Софійка співала українську народну пісню «На камені стою» і молдавську «Люблю весну», а також «Степом» Пашкевича і «Валентини» Георгіце.

Але сама Ротару веде відлік своєї музичної кар’єри з 1971 року. Саме тоді Анатолій Євдокименко, заміж за якого Софія вийшла в 1968 році, відомий тоді як учений і автор багатьох статей, полишив науку, щоб цілком присвятити себе улюбленій дружині. І щоб Софія ні від кого не залежала в репертуарному питанні, незабаром після її зйомок у музичному фільмі про любов дівчини з гір і донецького хлопця «Червона рута» він створив при Чернівецькій філармонії (куди співачку запросили працювати) колектив з такою ж назвою.

За декілька років із маловідомої провінційної виконувачки Софія Ротару перетворилася на обожнюваного мільйонами слухачів кумира. Її ім’я швидко стало синонімом всенародно улюблених пісень: «Балада про матір» і «Лебедина вірність» Є. Мартинова, «Поверни мені музику» А. Бабаджаняна, «Лелека на даху» Д. Тухманова, «Очікування» Ю. Саульського, «Моє біле місто» Ю. Силантьєва і багатьох інших. У 1976 році співачка стала народною артисткою УРСР, в 1983-му – народною артисткою Молдавії, в 1988-му – народною артисткою СРСР.

Треба сказати, що репертуар Ротару весь час ріс як на дріжджах. Це пояснювалося і любов’ю композиторів та поетів-пісенників, які навперебій пропонували їй свої твори, і її легким характером, і її власною плідною діяльністю. На шість років (1978—1984 рр.) вона забула, що таке відпустка: постійне відшліфовування нових пісень, зйомки в кіно («Пісня буде серед нас», «Де ти, любов», «Душа», «Золоте серце») і безперервні гастролі.

Перебудова і незалежність країни, що наближалась, внесли до життя Софії Михайлівни чергові гіркі миті. Під час концерту у Львові в 1989 році її репертуар вперше потрапив під «обстріл» націоналістів. Цькування співачки в її рідній країні набуло таких масштабів, що через них виникли чвари в «Червоній руті», і Ротару була вимушена розлучитися зі своїм ансамблем. Вона пообіцяла ніколи більше не виступати на українських сценах…

Софія Михайлівна дотримала свого слова. Вона повернулася до своїх українських шанувальників лише в 1996 році, коли сам Президент України Леонід Кучма попросив її про це. Газети писали: «Президент країни зустрівся з президентом естради». Багаторічне протистояння закінчилося повною перемогою співачки: слухачі хотіли бачити і чути свою улюбленицю. У тому самому році перед концертним залом «Ювілейний» була закладена Зірка Софії Ротару.

У 2000 році Софія Ротару була визнана «Людиною XX сторіччя», «Кращою українською естрадною співачкою XX сторіччя», «Золотим голосом України», вона стала лауреатом премії «Прометей-Престиж», була удостоєна звання «Жінка року». У цьому ж таки році співачка стала лауреатом премії «Овація» «За особливий внесок у розвиток російської естради».

23 жовтня 2002 року, після чергового інсульту, в київській клініці помер Анатолій Євдокименко. Софія Ротару важко переживала втрату чоловіка і на якийсь час припинила активну концертну діяльність. Але час спливав, Софія Михайлівна повернулася на сцену, випустила нові альбоми: «Лаванда, Хуторянка, далі скрізь…» (2004), «Я ж його любила» (2005). Сьогодні вона як і раніше багато виступає, бере участь у збірних концертах і телепрограмах. Співачка перебуває у чудовій фізичній і вокальній формі, володіє величезним авторитетом у музичних колах. І, найголовніше, вона не просто зірка – вона легенда естради. Софія Михайлівна, Софа, Сонечка, як ласкаво називають її шанувальники, і досі продовжує радувати слухачів своїми піснями.

Батько – скромний управитель маєтку багатого поміщика в Херсонській губернії. Мати – селянка, викуплена з кріпацтва, на плечах якої лежали турботи про родину і домашні справи. І шестеро дітей, четверо з яких стали видатними театральними діячами, що визначали обличчя українського театру впродовж десятка років…

Що цікаво, Карпо Адамович, батько родини Тобілевичів, що проживав у селі Кам’яно-Костувате Бобринецького повіту, не дуже-то й полюбляв театр. Але він, як і його дружина, Євдокія Зінов’ївна, робив усе, щоб його діти з раннього дитинства полюбили красу слова, прищепив любов до читання і народної пісні. Не залишився осторонь від цього і Панас, що народився 15 (27) травня 1859 року.

Ще будучи школярем, учнем Бобринецького повітового училища, Панас влаштовував виставки, на які запрошував сусідських дітей. У 1883 році почалася професійна кар’єра артиста. Почалася, треба сказати, не дуже вдало. Панас, якого прийняли в трупу першого українського професійного театру, очолюваного Михайлом Старицьким і Марком Кропивницьким, мав зіграти в опереті Александрова «За Німан іду». Свій дебют артист згадував так: «Роль не блискуча, ні се ні те. Таку роль повинен був грати досвідчений актор, а я не умів ходити по сцені, крім того, ролі не знав, був безголосий і безнадійно провалився». На щастя, молодий актор не зламався, навпаки, невдача змусила його серйозно зайнятися оволодінням сценічної майстерності. І це дало результати: вже наступна роль – Назара Стодолі в п’єсі за однойменним твором Т. Шевченка – була набагато успішнішою.

Незабаром Панас, що узяв собі сценічний псевдонім Саксаганський, став одним із провідних акторів спочатку трупи Кропивницького, а потім свого рідного брата Миколи Садовського. Його гру із захопленням сприймала публіка не тільки в Києві чи Харкові, але і в російських містах, зокрема Санкт-Петербурзі. Репертуар актора був широкий – від комедійних до видатних історичних персонажів на зразок Богдана Хмельницького чи Івана Богуна. Особливо ж йому вдавалися ролі в комедіях брата Івана, відомого під псевдонімом Карпенка-Карого.

Створені Панасом Саксаганським образи Пеньонжки, Мартина Борулі, Бонавентури стали еталоном акторської майстерності і досконалості гри.

У 1890 році брати Іван і Панас заснували українську трупу під назвою Товариство українських акторів. Вони були вимушені думати не тільки про проблеми, властиві будь-якому театру – репертуар, підбір акторів тощо, – доводилося боротися за український театр, за його існування як культурного явища. У 1897 році в Москві проходив Перший Всеросійський з’їзд театральних діячів. До цього заходу брати´ підготували доповідну записку про переслідування українського театру, а потім Панас Саксаганський зачитав її з трибуни з’їзду.

У 1912 році П. Саксаганський разом з Марією Заньковецькою вирішили заснувати в Україні художній театр. Проте реалізувати ці плани вдалося тільки в 1919 році – під керівництвом Панаса Карповича почав роботу Український народний театр. Його робота була відзначена цілим рядом нагород: П. Саксаганський був удостоєний звання народного артиста УРСР і СРСР, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Останній його виступ на сцені відбувся в травні 1935 року. У 1939 році було широко відзначено 80-річчя великого актора і режисера, а наступного року, 17 вересня, П. Саксаганського не стало.

Кіра Муратова – без сумніву, культова фігура не тільки вітчизняної, але і світової кінематографії. Майстерність і унікальність цього самобутнього і яскравого художника очевидні. Не випадково Муратову названо серед ста кращих режисерів світу, а Україна і Росія сперечаються сьогодні за право вважати її «своїм» кінематографістом. Але Кіра Муратова не визнає національностей, іменуючи себе одеським режисером. Вже більше 40 років вона живе в Одесі, знімаючи свої картини тільки там – на рідній кіностудії.

Кіра Муратова народилася 5 листопада 1934 року в бессарабському місті Сорока (нині – Молдавія). Після закінчення у ВДІКу майстерні С. А. Герасимова разом зі своїм чоловіком Олександром вона приїхала до Одеси. У 1964 році вийшов їх фільм «Наш чесний хліб». Потім творчі і життєві шляхи Кіри і Олександра розійшлися, кожен пішов своєю дорогою: Олександр виїхав до Києва, а Кіра залишилася з дочкою в Одесі.

Через три роки Кіра зняла свій перший самостійний фільм «Короткі зустрічі» – розповідь про те, як зустрілися Вона і Він і полюбили одне одного. Але життя, нелегке, повне умовностей, розлучало їх, залишаючи для любові миті коротких зустрічей. Над фільмом прошуміли легкі «грозовиці»– його випустили в прокат не «тим» екраном, обмеженим тиражем.

А ось над наступною картиною Муратової «Довгі проводи» вибухнула справжня «гроза». Фільм назвали надмракобісним і надантирадянським, а також таким, що руйнує всі основи радянського суспільства. Кіра Муратова, що ніколи не вступала ні в які полеміки, не заперечувала, тільки сказала: «Фільм знятий. Дивіться». Але подивитися ні «Довгі проводи», ні «Короткі зустрічі» глядачеві не дали – на довгі 20 років картини поклали «на полицю».

У роки застою творчість Муратової переслідувалася передовсім через те, що ні вона сама, ні її герої ніяк не вписувалися в тодішні уявлення про те, які ж потрібні люди на екрані. Її фільми «Пізнаючи білий світ» (1979), «Серед сірих каменів» (1983), «Зміна долі» (1987), «Астенічний синдром» (1989) важко знаходили шлях до глядача. А потім, коли прийшли інші часи, були заслужені нагороди і премії. Так сталося, наприклад, з одним з найвідоміших фільмів режисера «Астенічний синдром». Цей фільм 1989 року викликав «традиційне» несхвалення партійного керівництва, був випущений в обмежений прокат, що означало показ у окраїнних кінотеатрах. А буквально через рік «Астенічний синдром» був нагороджений премією «Ніка» – найвищою кінематографічною нагородою на просторах тоді ще існуючого СРСР – і відзначений спеціальним призом Берлінського кінофестивалю. Нагородами були відзначені і подальші фільми Кіри Муратової: «Чутливий міліціонер» (1992), «Захоплення» (1994), «Три історії» (1996), «Настроювач» (2004) та ін.

Кіра Муратова – дуже працелюбний режисер. Вона завжди довго і ретельно шукає виконавців. «Я придивляюся до людей, порівнюю, пробую, ними надихаюся, відштовхуючись від їх особистості, придумую якісь драматургічні ситуації, епізоди». У неї знімалися Володимир Висоцький, Ніна Русланова, Зінаїда Шарко, Рената Литвинова, Сергій Маковецкий і багато інших. Вона уміє показати відомих акторів у найнесподіваніших амплуа. Вражає й її робота з фактурою (відомий критик Сергій Кудрявцев навіть назвав Муратову «приборкувачем фактури»): звичний світ немов відкривається по-новому, звичайні люди перестають бути «сірими» особами, а їх проблеми зростають до загальнолюдських масштабів. Актори, яким довелося попрацювати на знімальному майданчику з Кірою Георгіївною, обожнюють її.

Для Муратової кіно було, є і буде – це найважливіше. «Кіно – це радість! Ніяких інших справжніх радощів для мене не існує. Я знаю, що мені завжди на знімальному майданчику буде добре, неодмінно. А інакше цим дуже важко і болісно займатися», – говорить Муратова. Кіно для неї – не тільки найбільша радість, але і віддушина, «нематеріальне місце», де все відбувається за її законами – законами персональної, муратовскої естетики. І їй подобається робити кіно – створювати своє справжнє царство свободи і відчувати себе в цьому цар стві повністю вільною. Коли у Кіри Муратової запитали, чи є у неї як у режисера ідея фікс, вона відповіла: «Знімати, знімати і знімати».

Уславлені діячі літератури та мистецтва – Пуччіні, Леонкавалло, Штраус, Карузо, Шаляпін, Кардуччі, Дузе і багато інших були не тільки гарячими прихильниками величезного таланту Соломії Крушельницької, але й її добрими друзями. А диригенти Тосканіні і Муньоне навіть змагалися між собою за честь диригувати спектаклем за участю цієї примадонни. Народилася «чародійка сцени» 23 вересня 1872 року в селі Білявинці на Тернопільщині в родині греко-католицького священика. Музика увійшла до життя Соломії з раннього дитинства, з колискових пісень матері, Теодори Григорівни, яка дуже любила співати.

Будучи ще зовсім маленькою, дівчинка вчилася грати на фортепіано, а з 10 років виступала в хорі, організованому її батьком, і навіть якийсь час була його художнім керівником. Подмітивши великий потяг дочки до музики, батьки зайняли грошей і відправили її вчитися у Львівську консерваторію. У 1893 році Соломія закінчила консерваторію з відзнакою і відразу ж із великим успіхом дебютувала на сцені Львівської опери. Ставши солісткою оперного театру, вона вирішила не зупинятися на досягнутому і восени того самого року відправилася до Мілана, де збиралася продовжити музичну освіту. Своїм голосом і артистизмом Соломія відразу ж привернула до себе увагу педагогів і заслужила «звання» «найталановитішої і вихованої» серед всіх учениць міланської школи бельканто. Через рік молода вокалістка вже співала провідні партії в оперних театрах Італії.

Слава Крушельницької швидко покотилася по всіх країнах Європи і досягла Росії. Один із кращих у той час оперних театрів – Одеський – поспішив запросити примадонну на гастролі у складі італійської трупи. Після успішного виступу в чорноморському місті Соломія весною 1897 року рушила до Латинської Америки, а в сезони 1898—1902 років працювала у Великому театрі Варшави.

Виступаючи з тріумфом у Варшаві, Соломія також щорічно виїжджала на гастрольні виступи до Петербурга, де співала у складі італійської трупи в Маріїнському театрі разом з Карузо, Баттістіні, Арімонді, Пуччіні і Сильвестрі. Російська критика також високо оцінювала майстерність молодої співачки, називаючи її «жінкою-Шаляпіним», що було ледь не найбільшою похвалою на батьківщині знаменитого співака.

У середині літа 1910 року Соломія вийшла заміж за італійського адвоката Чезаре Річчоні, колишнього мера приморського міста Віареджо, де у Крушельницької був власний будинок. Весілля відбулося в Буенос-Айресі під час чергових гастролей.

Знаходячись у зеніті слави, Соломія Амвросіївна вирішила піти з оперної сцени і присвятити себе концертній діяльності. Встаннє вона виступила в «Ла Скала» в лютому 1915 року на прем’єі опери Піццетті «Федра», але свої концертні турне по Європі і Америці почала тільки в 1923 році, витративши роки на підготовку нового репертуару.

Гастрольні маршрути Соломії проходили по багатьох містах світу, завжди завершуючись на рідній землі Галичини. У 1939 році після смерті чоловіка Крушельницька вирішила назавжди повернутися на батьківщину і приїхала до Львова, якраз у той час, коли територія Західної України стала радянською. У 1944 році всесвітньовідома співачка стала педагогом Львівської державної консерваторії імені Лисенка, а через 8 років – професором.

Останніми роками Соломія жила і працювала на рідній землі, передаючи свій багатий досвід і величезні знання молоді. Незважаючи на похилий вік, співачка виступала і з сольними концертами, останній з яких відбувся, коли їй було 77 років. Вона померла від раку горла 16 листопада 1952 року і була похована на Личаківському кладовищі недалеко від могили свого друга Івана Франка.

У 2003 році, до 100-річчя Бориса Гмирі, ЮНЕСКО в своєму спеціальному посланні відзначало: «Гмиря відомий як Борис Великий і його величний бас визнаний унікальним феноменом, що належить не тільки Україні, але і світовій культурі в цілому… Його філософські та епістолярні праці також становлять величезну цінність для світової культури». Людина дивовижного і різностороннього таланту, Борис Гмиря заради кращого і більш ситого життя міг переїхати до Москви, а може навіть до Парижа або Нью-Йорка. На нього завжди був попит, його феноменальний голос знали у всьому світі. Але він залишався удома, тому що любив Україну не на словах…

Він народився 23 липня (5 серпня) 1903 року в Лебедині (нині – Сумська область). Родина ледве зводила кінці з кінцями, грошей, які заробляли батьки (батько – каменяр, мати – швачка), часто не вистачало, щоб прогодувати дітей. Коли Борис закінчив школу, попросив батька віддати його в училище, проте той, за спогадами Бориса Романовича, відповів: «В училищі потрібна форма, а мій заробіток – 11 рублів на місяць».

Вже в 11 років хлопчик самостійно почав заробляти собі на хліб. Був посильним, різноробочим, матросом, кочегаром. У 1930 році він вступив у Харківський інженерно-будівельний інститут, який з відзнакою закінчив у 1935-му. У тому ж таки році Борис поступив в аспірантуру Харківського науково-дослідного інституту споруд. Він написав декілька статей і навіть одержав премію за удосконалення конструкції бетономішалки. Проте будівельником Борис Гмиря так і не став…

Його приголомшливий голос візначили ще під час студентських концертів. Хтось порадив Борису піти на прослуховування в Харківську консерваторію. Члени приймальної комісії буквально обімліли, коли почули цей густий бас. Але за тодішніми правилами вчитися одночасно в двох вузах було не можна. За Гмирю замовив слово викладач вокалу і майбутній наставник Павло Голубєв. Він пішов на прийом до наркома освіти Миколи Скрипника і добився, щоб для Гмирі зробили виняток і дозволили вчитися одночасно в двох вузах.

З 1936 року Борис співав у Харківському оперному театрі. Через три роки він стає лауреатом Всесоюзного конкурсу вокалістів у Москві, після чого йому пропонують роботу у Большому театрі і Ленінградському оперному театрі. Але Гмиря залишається в Україні. У 1941 році йому було присвоєно звання заслуженого артиста УРСР.

Коли почалася війна, Гмиря опинився в окупованому німцями Харкові. Він співав у театрах (у Харкові, потім в Кам’янці-Подільському), як і інші артисти, що не встигли евакуюватися в тил. Пізніше це стало приводом для звинувачень його в зраді.

З 1945 по 1957 рік Борис Романович працював у Київському театрі опери і балету. У 1951 році, за особистим розпорядженням Сталіна, проминувши «проміжне» звання народного артиста УРСР, Гмиря був удостоєний звання народного артиста СРСР, в 1952 році артистові була присуджена Сталінська премія. В його репертуарі було близько 40 оперних партій, головними серед яких були партія Тараса («Тарас Бульба»), Кривоніс («Богдан Хмельницький»), Сусанін («Іван Сусанін»), Мефістофель («Фауст»).

Незважаючи на всі нагороди і премії, за кордон Бориса Гмирю випускали неохоче, тільки в країни соцтабору, західні країни були для нього закриті. На виступи Гмирі до Москви і Києва приходили заявки з кращих оперних театрів США, Італії, Великобританії, Голландії, але у відповідь незмінно йшли телеграми: «Гмиря хворий». У Київській опері, якій артист віддав стільки сил і енергії, продовжувалося його цькування. Головний «аргумент» був все той же – в роки війни Гмиря нібито співробітничав з німцями. Насправді це була елементарна заздрість, яка завжди є супутницею справжнього таланту. У результаті в 1957 році Борис Романович був вимушений піти з театру.

Воістину, немає пророка в своїй вітчизні – Гмирю знали і любили у всьому світі, його платівки розходилися величезними тиражами, в 1962 році його ім’я було включене в престижну музичну енциклопедію «Хто є хто». А на батьківщині великий співак не мав постійного місця роботи, заробляв на життя гастролями. Серце Бориса Гмирі не витримало цієї боротьби 1 серпня 1969 року. Він був похований на Байковому кладовищі в Києві.

Говорячи про Олександра Вертинського, дуже важко розставити всі крапки над «i», відповісти чітко на питання, хто він – співак, поет, письменник, актор? Вертинський настільки багатогранний у своєму таланті, що визначити чітко межі його таланту неможливо. Він – людина мистецтва у всій її повноті, і саме тому його так обожнювала публіка…

Олександр народився 9 (21) березня 1889 року в родині київського повіреного. Він рано втратив батьків: матері не стало, коли йому були три роки, батька – коли п’ять. Хлопчик залишився під опікою тітки, в дев’ять років на «відмінно» склав іспити в дуже престижну Імператорську Олександрівську гімназію, але через два роки за неуспішність і «погану поведінку» був відрахований. Його перевели в менш привілейований навчальний заклад. Тут він і захопився театром, та так, що родичі за це фактично вигнали його з дому, і він жив у своїх друзів – молодих київських письменників і акторів.

До цього періоду відносяться перші спроби Олександра зайнятися літературною діяльністю. Спроби небезуспішні: у газеті «Київський тиждень» з’являються його оповідання – «Портрет», «Цигарки “Весна”», «Моя наречена», а в тижневику «Лукомор’я» – оповідання «Червоні метелики». Окрім цього, він пише рецензії на виступи знаменитостей, того ж Федора Шаляпіна, наприклад, та ін. Ім’я Вертинського стає відомим у середовищі київської творчої інтелігенції.

У 1910 році, в надії знайти себе в творчості і зробити кар’єру, Олександр переїхав до Москви. Тут він виступав у літературних і театральних гуртках, намагався поставити п’єсу О. Блока «Балаганчик». На початку 1912 року він поступив у театр мініатюр М. Арцибушевої. Тут з’явився номер-пародія «Танго»: балетна пара танцювала танго, а він із-за куліс виконував пародійну пісню. Цей номер користувався успіхом у публіки, і Вертинський отримав перші, хай і невеликі, але похвальні рецензії в газетах.

У тому ж 1912 році збулася мрія Олександра – зніматися в кіно. На знімальних майданчиках він познайомився із зірками німого кіно початку ХХ століття – Вірою Холодною, Іваном Мозжухіним. Була й ще одна мрія – поступити в Малий Художній театр. Але іспити приймав сам Станіславський, якому не сподобалося, що юнак не вимовляє звук «р».

Від призову в армію Вертинський був звільнений, але, коли почалася Перша світова, добровільно пішов на фронт санітаром, працював у санітарному поїзді, який курсував між Москвою і передовою. Після легкого поранення в січні 1915 року він повернувся до Москви.

Улітку 1915 року Вертинський знову виступає в театрі Арцибушевої, тепер уже з новою програмою «Пісеньки П’єро». Дуже незвичайним був його сценічний образ: до рояля виходив високий співак, на ньому був короткий білий балахон, щільно застебнутий до шиї на чорні ґудзики, біле мереживне жабо і біла шапочка, що приховувала волосся. Обличчя було покрите товстим шаром білого гриму, довгі, різко зламані брови додавали акторові сумного виразу. Публіка із захопленням зу стрічала «Арієтки П’єро» – вірші Вертинського, покладені на музику: «Маленький креольчик», «Ваші пальці пахнуть ладаном», «Ліловий негр» (три пісні, присвячені Вірі Холодній), «Сіроока», «Хвилиночка», «Я сьогодні сміюся над собою», «За кулісами», «Панахида кришталева», «Дим без вогню», «Безніженка», «Бал Господній», «Пес Дуглас», «Про шість дзеркал», «Jamais». Окрім театру Арцибушевої, артист виступав у кабаре «Богема», в театрі «Мозаїка» на Тверській, у театрі-кабаре «Жар-птиця», в театрі мініатюр на Петровських лініях.

25 жовтня 1917 року в Москві проходив бенефіс Олександра Вертинського. Цього ж дня відбулася Жовтнева революція. Вертинський не приховував своєї схильності до білого руху. Пам’яті трьохсот загиблих московських юнкерів він присвятив романс «Те, що я повинен сказати», після чого був викликаний на допит в ЧК. У кінці 1917 року артист разом зі своїми колегами акторами і співаками вирушив на га стролі по Півдню Росії. Він виступав в Одесі, Ростові, Єкатеринославі, на Кавказі і в Криму. Біла армія відступала, разом з нею відступав і Вертинський. Наприкінці 1920 року він опинився в Севастополі, звідки на кораблі «Великий князь Олександр Михайлович» переправився до Константинополя (Стамбул).

Після Туреччини були Румунія, Польща, Німеччина. Артист веде активну концертну діяльність, видає збірки своїх віршів. Проте туга за батьківщиною нагадує про себе все частіше і частіше. Вертинський подає декілька прохань про повернення в СРСР, але більшовицькі власті кожного разу відповідають відмовою. У 1925 році артист переїздить до Франції, яка, за його визнанням, стала для нього другою батьківщиною. Французький період – час розквіту творчості Вертинського, у Франції він створює свої, мабуть, найкращі пісенні твори: «Пані Ірена», «Вінок», «Балада про сиву пані», «Концерт Сара-сате», «Іспано-Сюїза», «Божевільний шарманщик» та інші.

Через рік гастролей у США в 1935 році Олександр Вертинський переїхав до Китаю, до Шанхая, де тоді проживала велика російська колонія. Тут артист одружився з Лідією Циргвава, яка була молодша за чоловіка на 34 роки. У них народилися дві дочки – Маріанна і Анастасія, які згодом стали відомими актрисами.

Вертинський багато виступав, але при цьому вперше за роки еміграції він зазнав матеріальних проблем. Ще гірше стало становище родини після окупації Китаю японськими військами в 1942 році. Вертинський знову добивається дозволу повернутися до СРСР, і цього разу, після листа В. Молотову, йому вдається це зробити.

До Москви Олександр Вертинський прибув у листопаді 1943 року. Він виступає на фронті, коли війна закінчується, багато гастролює по країні, даючи по 20 і більше концертів на місяць, знімається в кіно. Проте комусь із вищого партійного керівництва здається, що ліричні пісні Вертинського «відводять трудящих від завдань соціалістичного будівництва». Починається кампанія якщо не цькування, то ізоляції. Газети і журнали жодним словом не згадують про його тріумфальні концерти, по радіо не звучить жодної його пісні.

21 травня 1957 року в ленінградському Будинку ветеранів сцени відбувся черговий концерт Олександра Вертинського. Цього ж дня, в готелі «Асторія», він помер від гострої серцевої недостатності. Поховали великого артиста в Москві, на Новодівочому кладовищі.

«Мені було три з половиною роки, коли батько приніс у будинок іграшкову скрипочку, «граючи» на якій, я дуже охоче уявляв себе вуличним музикантом… Мені здавалося, що немає і не може бути більшого щастя, аніж ходити по дворах зі скрипкою». Так Давид Ойстрах, маститий музикант, якого в Європі називали Цар Давид, згадував про своє дитинство. У його роду не було музикантів (батько – одеський купець другої гільдії, мати займалася дітьми і господарством), але в тому, що Давид ним стане, сумнівів не було ні в кого.

Він народився в Одесі 17 (30) вересня 1908 року, з п’яти років почав вчитися грі на скрипці і альті, спочатку приватно, а потім в Одеській консерваторії, яка тоді іменувалася музично-драматичним інститутом. Першим і єдиним учителем Ойстраха був Петро Столярський – чудовий педагог, творець цілої скрипкової школи – справжньої фабрики музичних талантів.

Гастрольні мандри молодого скрипаля почалися, коли йому ледве виповнилося шістнадцять. Давид виступав з Одеським симфонічним оркестром як соліст, в 1927 році в Києві виконав Концерт для скрипки з оркестром Олександра Глазунова під керуванням автора. Зустріч із Глазуновим – видатним композитором і диригентом, а в той час ще і директором Ленінградської консерваторії – стала знаменною для Давида. Олександр Давидович запросив молодого скрипаля до Ленінграда. Після року в «північній столиці» і серії блискучих концертів у 1928 році Ойстрах перебирається до Москви.

Шлях до слави лежить через важку щоденну роботу і конкурси, на яких метри оцінюють гру молодих дарувань. У 1935 році Давид Ойстрах переміг на Другому Всесоюзному конкурсі музикантів-виконавців. У тому самому році він зайняв друге місце на Міжнародному конкурсі імені Венявського у Варшаві. І нарешті в 1937 році в Брюсселі Давид блискуче виграє Конкурс імені Ежена Ізаї. Саме тоді по всьому світу рознеслася слава про «появу скрипаля світового масштабу».

З 1934 року Давид Федорович займається педагогічною діяльністю, він викладає у Московській консерваторії, в 1939-му став професором цього найпрестижнішого в країні музичного учбового закладу. Серед його учнів – син Ігор, що став гідним продовжувачем справи батька, а ще – переможець Першого конкурсу імені Чайковського Валерій Климов, Віктор Пікайзен, Гідон Кремер та інші музиканти, імена яких відомі у всьому світі. З 1958 по 1974 рік Давид Федорович беззмінно очолював жюрі по класу скрипки на Міжнародному конкурсі імені Чайковського.

У роки війни скрипаль не відсиджувався в далекому тилу, він виступав на мобілізаційних пунктах, у госпіталях, приїжджав до блокадного Ленінграда і на Північний фронт. У 1943 році Давид Федорович був удостоєний Сталінської премії.

Після війни музикант знову значну частину часу проводить на гастролях. Його виконання відрізнялося глибиною і вагомістю тлумачення музики, бездоганним смаком і відчуттям форми. Репертуар музиканта охоплював практично всі стилі і музичні епохи, особливо виділялися твори Баха, Моцарта, Бетховена, Брамса, Чайковського. Давид Федорович був першим у Радянському Союзі виконавцем скрипкових творів Я. Сибеліуса, І. Стравинського, К. Шимановського, П. Хіндеміта, Б. Бартока, У. Уолтона і інших композиторів XIX—XX століття.

Коли з’явилася така можливість, Давид Федорович почав виступати не тільки на батьківщині, але і за її межами. У 1955 році на перших гастролях в Нью-Йорку він тріумфально виконав присвячений йому Перший концерт для скрипки Дмитра Шостаковича. Його авторитет у музичному світі незаперечний: він був почесним членом Королівської академії музики в Лондоні, Американської академії наук і мистецтв, Національної академії «Санта Чечилія» в Римі, членом-кореспондентом Німецької академії мистецтв у Берліні, почесним доктором Кембриджського університету (Англія).

«На сцені Ойстрах справляє враження колоса. Він міцно стоїть на землі, він гордо тримає скрипку, він творить музику, що виливається в нескінченному потоці краси і витонченості». Так писав про Ойстраха видатний американський скрипаль Ісаак Стерн. Давид Федорович і з життя пішов так, як, напевно, має йти великий музикант – під час гастролей, через кілька годин після чергового концерту. Він помер 24 жовтня 1974 року в Амстердамі. Поховали Давида Ойстраха на Новодівочому кладовищі в Москві.

Батьки Еміля Гілельса, що народився 16 жовтня 1916 року в Одесі, не були музикантами – батько працював бухгалтером на цукровому заводі, мати була домогосподаркою. Але в будинку стояло фортепіано. І ця обставина зіграла чи не вирішальну роль у його долі.

Першим педагогом Еміля став Я. І. Ткач, який буквально з перших занять зрозумів, з яким обдаруванням він має справу. Коли його учневі було всього дев’ять років, Яків Ісаакович написав в його характеристиці: «У подальшому СРСР збагатиться піаністом світового масштабу». 11 червня 1929 року Еміль дав свій перший сольний концерт, в 1930-му вступив до Одеської консерваторії в клас Берти Михайлівни Рейнгбальд, яку вважав своїм музичним вихователем, через рік виступив на Всеукраїнському конкурсі музикантів у Харкові. Всесоюзна ж популярність прийшла до Гілельса в 1933 році, після перемоги на Першому конкурсі музикантів-виконавців, що проходив у Москві.

У 1935 році, після закінчення Одеської консерваторії, Еміль поступив в аспірантуру Московської консерваторії, в клас Генріха Нейгауза. У другій половині 1930-х років молодий піаніст вперше опинився за кордоном і відразу ж добився видатних міжнародних успіхів: він зайняв друге місце на Міжнародному конкурсі у Відні (1936), а через два роки виграв Конкурс імені Ізаї в Брюсселі.

У тому ж 1938 році Еміль Гілельс став викладачем Московської консерваторії (з 1952 – професором). Коли почалася Велика Вітчизняна війна, піаніст не відсиджувався в тилу, він грав у військових частинах і в госпіталях, восени 1943 року дав декілька концертів у блокадному Ленінграді. У 1945 році Гілельс виступив у Потсдамі на історичній конференції глав урядів СРСР, США і Великобританії.

У 1946 році Еміль Григорович був нагороджений Сталінською премією. Згодом він був удостоєний звання народного артиста СРСР (1954), Ленінської премії (1962), звання Героя Соціалістичної Праці (1973), крім радянських орденів і медалей, був кавалером іноземних нагород, зокрема французького Ордена заслуг в культурі і мистецтві (1967), бельгійського Ордена Леопольда (1968) та ін.

У 1947 році Гілельс став одним із перших радянських музикантів, кому було дозволено виїхати в гастрольне турне в капіталістичні країни, він гастролював в Італії, Швейцарії, Франції, країнах Скандинавії, а в 1955 році його виступ у США викликав справжній фурор. Еміль Григорович мав величезний авторитет у музичному світі, його постійно запрошували в жюрі найбільших виконавських музичних конкурсів. Він очолював жюрі по класу фортепіано на перших чотирьох міжнародних конкурсах імені Чайковського. Еміль Гілельс був обраний почесним членом Королівської академії музики в Лондоні (1967), професором Будапештської консерваторії (1968), академіком Римської академії «Санта Чечилія» (1980). Еміль Григорович виступав із найвидатнішими оркестрами світу, пластинки з його записами вийшли мільйонними тиражами не тільки в СРСР, але і в інших країнах.

Напружена концертна діяльність позначилася на здоров’ї піаніста. У 1981 році після виступу в Амстердамі у нього стався інфаркт. Еміль Григорович не здавався і продовжував радувати публіку. Останній його концерт відбувся у вересні 1985 року в Гельсінкі. Гілельс повернувся до Москви і перед черговим турне вирішив пройти медичне обстеження. «Йому зробили укол, – писав про події 14 жовтня 1985 року інший великий піаніст, Святослав Ріхтер, – і через три хвилини він помер. Це трапилося в Кремлівській лікарні. Вам відомо, що лікарів брали туди за ознакою політичної благонадійності. Через некомпетентність йому зробили не той укол і вбили його…»

Марія народилася 4 серпня 1854 року в дворянській родині збіднілих поміщиків Адасовських, які вели свій родовід від XVII століття. Маєток біля села Заньки, 25 кріпосних селян та садиба в Ніжині (Чернігівська обл.) – от і все, чим володів її батько, Костянтин Костянтинович. Дружина Марія Василівна народила йому трьох синів і чотирьох дочок (дві померли в дитинстві), але «мізинчик» Манечка була найулюбленішою. Марія, красуня з чудовою шкірою, хвилястим темним волоссям, мала багато поклонників, але серце її було німе. Проте в травні 1877 року дівчина повінчалася з молодим артилерійським офіцером Хлистовим, який «співчував» її мріям про навчання в консерваторії. Але після весілля він ясно дав зрозуміти Марії, що «призначення жінки – бути гарною дружиною, господинею і матір’ю, а не думати про консерваторію і театри». Єдиною втіхою Марії залишалися любительські спектаклі у військовому гарнізоні в глухій фортеці Бендери в Бессарабії. Тут же вона познайомилася з вродливим офіцером Миколою Карповичем Садовським (із славного театрального роду Тобілевичів).

Садовський не забув колосального враження від гри Марії, і весною 1882 року вона отримала запрошення вступити в українську трупу, яку очолював М. Л. Кропивницький. У трагедії і комедії, в оперних партіях і народних піснях, у танці вона вражала глядачів. Але на афішах стояло інше прізвище, не Адасовська і вже тим більше не Хлистова, а дзвінке – Заньковецька – за назвою рідного села. У 1887 році Марія добилася від Святійшого синоду розлучення й офіційно увій шла до трупи М. Кропивницького.

У 1907 році Заньковецька разом із Садовським створили в Києві перший постійний театр на основі молодіжної любительської трупи, яку вона організувала в Ніжині і Полтаві. Марія Костянтинівна була душею трупи, «Сонцем у складній сонячній системі театру», але в 1909 році з болем у душі вимушена була піти з нього через образу на Садовського. Гідність жінки і людини узяла верх над акторським потягом. Протягом шести років вона гастролювала з різними трупами, не приєднавшись до жодної з них.

Після революції Заньковецька активно брала участь у становленні нового українського театру. Вона очолювала Народний театр у Ніжині. Потім актриса разом із Саксаганським організувала Народний театр у Києві, на базі якого в 1922 році був створений Театр ім. Заньковецької (нині Львівський український драматичний театр ім. М. Заньковецької).

В останнє десятиліття її життя туберкульоз, що розвився, і хвороба очей, що перейшла в майже повну сліпоту, зовсім відлучили актрису від сцени. Останній спектакль відбувся 15 грудня 1922 року – це був 40-річний ювілей артистичної діяльності Заньковецької. Свій виступ вона обмежила 4-ю дією драми Кропивницького «Дві родині». 12 січня 1923 року Марії Костянтинівні першій в республіці присвоїли звання народної артистки УРСР, а ухвалою Раднаркому УРСР було вирішено «театр, колишній Троїцький Народний дім у Києві, іменувати надалі “Театром ім. М. К. Заньковецької”».

Останні роки Марія Костянтинівна жила в родині дочки свого брата Олександра і всю свою нерозтрачену любов перенесла на її дітей. 4 жовтня 1934 року Марія Костянтинівна Заньковецька померла уві сні і була похована на Байковому кладовищі в Києві.

Олександр Курбас народився 25 лю то го 1887 року в місті Самборі в акторській родині Ванди і Степана Яновичів (родинний сценічний псевдонім Курбасів). Ховаючись за кулісами, спо стерігаючи за грою акторів, Лесь (так його звали в родині) абсолютно забував про тяготи життя – постійні переїзди з місця на місце, дешеві готельні номери і невлаштованість акторського побуту. У 1907 році Лесь вступив на філологічний факультет Віденського університету, але провчившись рік, повернувся додому. У 1908—1910 роках Курбас продовжив освіту на філософському факультеті Львівського університету. До навчання він ставився дуже серйозно, відвідував всі лекції, крім того, вступив в один із кращих любительських театрів Львова, де брав участь у постановках «Арсена Яворенка» Б. Грінченка, «Ночі під Івана Купала» М. Старицького.

За те, що разом з іншими студентами Курбас боровся за викладання українською мовою, його виключили з університету. Усунення від навчання зіграло вирішальну роль в його долі. У 1911 році він отримав запрошення стати одним із режисерів «Гуцульського театру» – унікального у своєму роді колективу з самобутньою естетикою і власним репертуаром.

Весною 1916 року Лесь отримав запрошення від М. Садовського, який очолював Київський український театр. У Києві він відразу ж привернув до себе увагу театралів: стрункий, з красивим натхненним обличчям, він створював на сцені яскраві образи, неповторні індивідуальності.

Після Лютневої революції 1917 року у Леся з’явилося нове захоплення – створення молодіжної студії, яка незабаром перетворилася на «Молодий театр». Після встановлення в Києві Радянської влади молодотеатрівці вели культурно-просвітницьку роботу серед червоноармійських частин. Курбас із захопленням сприйняв новий лад, вбачаючи в ньому перспективу і щиро вірячи, що з партією йому і його театру по дорозі.

У березні 1922 року режисер організував студію «Березіль», якій призначено було стати одним із найулюбленіших його дітищ. До роботи в ній він привернув молодотеатрівців. Через короткий період художнє об’єднання «Березіль» вже налічувало 250 чоловік. Згодом «Березіль» як центральний український драматичний театр був переведений до Харкова (у той час столиці України). Більш ніж за 10 років «Березіль» під керівництвом Курбаса поставив 45 спектаклів, половину з яких склали його власні композиції й інсценування.

З часом курбасівська концепція світу і театру все більше вступала в суперечність з авторитарною владою. У 1930-ті роки режисер почав зазнавати репресій. Його постановки знімали з репертуару, від нього вимагали перегляду його позицій, визнання помилок.

Незабаром після прем’єри п’єси М. Куліша «Маклена Граса», 5 жовтня 1933 року Лесь Курбас був знятий з керівництва «Березолем», а 26 грудня – арештований за звинуваченням в участі в міфічній УВО (Українській військовій організації). Судова Трійка при Колегії ДПУ УРСР засудила Курбаса до п’яти років ув’язнення. Його заслали в Медвеж’єгорськ, де талановитий режисер почав працювати в табірному театрі над постановкою «Інтервенції» Л. Славіна. Проте прем’єра спектаклю не відбулася – в тому ж році Курбас був відправлений на Соловки.

Пройшли роки. Вже був березень 1953-го і похорон Сталіна, вже Микита Хрущов прочитав з трибуни ХХ з’їзду КПРС свою знамениту доповідь, поступово поверталися з табірного небуття люди, що провели за колючим дротом не один десяток років. А про Леся Курбаса не було ніяких звісток. І лише зимою 1957 року його дружина Валентина Чистякова, прийшовши додому після чергового спектаклю (а вона продовжувала працювати в «Березолі», який, правда, давно вже називався театром імені Шевченка), виявила в поштовій скриньці лист, де повідомлялося: «Визначенням Військового трибуналу Північного військового округу від 31 січня 1957 року справа відносно вашого чоловіка Курбаса Олександра Степановича подальшим судочинством у кримінальному порядку припинена через відсутність складу злочину». Лесь Курбас був офіційно реабілітований. Але де він і що з ним сталося? На жаль, влада хоч і виправдала Курбаса, але продовжувала брехати рідним про його долю. У 1961 році Валентина Чистякова отримала довідку про те, що її чоловік помер 15 листопада 1942 року від крововиливу в мозок. І лише через десятиліття з’ясувалося, що насправді Лесь Курбас був розстріляний 3 листопада 1937 року. Де він похований – досі невідомо…

Богдан Ступка народився 27 серпня 1941 року. Він – єдина дитина в родині, де його любили і пестили. Але його перші дитячі спогади забарвлені в основному похмурими барвами – адже це були воєнні і повоєнні роки. Вперше він згадує себе трирічним, коли радянські війська звільняли від німців його рідний Куликів під Львовом.

Бажання стати актором Богдан відчув у 9—10 років, коли на шкільному новорічному святі зіграв роль Діда Мороза. Через чотири роки відбувся його «майже справжній» сценічний дебют – режисерові Московського театру ім. Станіславського, що гастролював у Львові, потрібні були хлопчаки, які зуміли б виконати «особливо відповідальне» доручення: у спектаклі «Дні Турбіних» винести на сцену гетьмана Скоропадського.

Після школи Богдан подав документи в політехнічний інститут, проте не поступив і рік працював – спочатку слюсарем, а потім лаборантом-фотографом в астрономічній лабораторії Львівського університету. Коли ж він дізнався, що при Львівському театрі ім. М. Заньковецької утворена театральна студія, рішення прийшло само собою.

Студентом першого курсу театральної студії при Львівському театрі ім. Заньковецької Ступка став у 1960 році. Зоряний зліт львівського актора відбувся в 1971-му завдяки кінематографу, коли режисер Ю. Іллєнко запросив Ступку на роль Ореста у фільмі «Білий птах з чорною ознакою».

Всього за сорок років роботи в театрі і кіно актор створив десятки неперевершених образів, які вже належать історії українського мистецтва, – назвати хоч би головні ролі в «Королі Лірі» Шекспіра, «Дяді Вані» Чехова, «Майстрові і Маргариті» Булгакова, «Кар’єрі Артуро Уї» Брехта, «Тев’є-Тевелі» Горіна за Шолом-Алейхемом. Ступку величали спадкоємцем слави корифеїв української Мельпомени: Мар’яна Крушельницького, Дмитра Мілютенка і тих, кому він був вдячний за обраний ним шлях, – Наталії Ужвій і Амвросія Бучми.

Якщо Львівський театр ім. Заньковецької став для Ступки стартом, то справжній політ він відчув у Київському театрі ім. І. Франка, куди приїхав працювати в 1978 році, услід за своїм другом, режисером Сергієм Данченком. Друзів чекала нелегка справа – відновити з забуття і пожвавити головний театр республіки. Тандему Ступка – Данченко вдалося добитися багато чого. Театр ім. І. Франка зі своїм неповторним стилем виріс з тих спектаклів, які Данченко поставив із Ступкою в головній ролі. Тут був зіграний його Микола в «Украденому щасті», потім були «Дядя Ваня», «Вибір» Бондарєва, «Мерлін» німецького драматурга Танкреда Дорста, «Король Лір», «Енеїда», де Ступка зіграв Котляревського, і, звичайно, неперевершений «Тев’є-молочник»…

Життєвий шлях Богдана Ступки доводить, що він усього міг досягти, якщо хотів. Він був завжди далекий від політичного життя, але невгамовна життєва енергія, спрага нового і тут робили свою справу – в 1999 році Ступка «прийшов» у політику і став міністром культури. Сімнадцять місяців він перебував на міністерському посту і вважав, що займав цю посаду недаремно.

Нагород і премій, яких був удостоєний Богдан Сильвестрович, вистачило б на десяток дуже гарних акторів: народний артист України (1980), народний артист СРСР (1991); лауреат численних премій, зокрема: Державної премії СРСР (1980), Державної премії України ім. Т. Шевченка (1993), Міжнародної премії ім. К. Станіславського (1996), премії ім. І. Котляревського (1991), премії ім. А. Бучми (1994), премії незалежних критиків «Кришталева Турандот», премії «Прометей-Престиж» 4-тої загальнонаціональної програми «Людина року-99» в номінації «Актор року» та ін. За роль у фільмі «Водій для Віри» Ступка був удостоєний відразу двох премій: «Золотий орел» і «Ніка». А в серп ні 2011 року Богдан Сильвестрович став Героєм України.

Серед ролей Богдана Ступки було немало видатних історичних персонажів – Іван Брюховецький, Іван Мазепа, Богдан Хмельницький, Чингісхан, Борис Годунов, Олександр Керенський. У 2006 році в російському фільмі «Заєць над безоднею» він утілив на екрані образ генсека Бежнєва (Брежнєв без букви «р»), а в 2009 році на екрани вийшов фільм Володимира Бортка «Тарас Бульба», в якому Ступка зіграв головну роль.

У житті Богдана Ступки не раз траплялися моменти, коли йому хотілося все кинути, кудись виїхати, щось змінити в своєму до краю насиченому артистичному житті. Але він розумів, що від тих зобов’язань, які у нього є – Актора і Людини, – йому вже ніколи і нікуди не подітися.

На жаль, багато планів не було виконано, багато ролей не зіграно – через важку хворобу 22 липня 2012 року Богдан Ступка помер. Його поховано на Байковому кладовищі.

Подружжя Олександр і Олена Клочкови рано оформили свої стосунки. Вони могли б серйозно займатися спортом, але почалося сімейне життя. Довелося Олександру Васильовичу влаштовуватися на будівництво. Турбот молодятам додало народження 7 серпня 1982 року першої дочки – Яни.

Дівчинка народилася міцною, смаглявою, її часто дражнили «шоколадкою». Під час пологів їй зламали ключицю, але, на щастя, хрящики швидко загоїлися. Природну спортивність у дівчинки підтримували батьки. Батько качав з Яною прес, бігав на стадіоні. Вся родина брала участь і перемагала в конкурсах «Мама, тато, я – спортивна сім’я». Вперше на море Яну повезли в два роки, і її неможливо було витягнути з води.

У чотири роки батьки вирішили віддати дівчинку в секцію спортивної гімнастики. Вдома влаштували турнік, а в секції дівчинка показувала певні успіхи, але секцію закрили. Яну повели на художню гімнастику, але там сказали, що у неї дуже розвинена мускулатура на ногах. У сім років відбувся головний поворот у біографії Клочкової: на вулиці її помітило подружжя Кожухів, Ніна Федорівна і Олександр Омелянович – досвідчені тренери з плавання. Вони звернули увагу на дівчинку, яка мала, на їхню думку, ідеальну постать для плавання, і запросили її на тренування в басейн. Незабаром цей вид спорту почав займати основне місце в житті майбутньої чемпіонки.

Школу Яна закінчила з хорошим атестатом, а в 1997 році талановита спортсменка разом із родиною і тренерами переїхала до Харкова, де можливостей для подальшого зростання було більше. Яна вступила до фізкультурного училища, тренування продовжилися в басейні «Спартак». До цього часу у подружжя Кожухів не було вже ніяких сумнівів щодо славного майбутнього їх вихованки. У 1996 році в Данії на чемпіонаті Європи серед юніорів Клочкова стала срібним призером у комплексному плаванні на дистанції 400 м. Про Яну вже багато говорили і в Україні, і любителі спорту всього світу. Наступного року на такому ж змаганні в Глазго Яна взяла перші місця в комплексному плаванні на 400 і 200 м. У тому самому році взяла участь у чемпіонаті світу в Севільї, де стала другою на 400-метрівці і третьою на 200-метрівці. Комплексне плавання у Яни виходило особливо добре. Виявилось, що вона – спортсменка різносторонніх дарувань, тому і обходила своїх суперниць, коли треба було плисти по черзі різними стилями. Крім того, у неї був прекрасний вільний стиль. На чемпіонаті Європи серед юніорів, який проходив у 1998 році в Антверпені, Клочкова знову взяла два «золота» в комплексі. У 1999 році – теж два «золота», але вже на чемпіонаті Європи серед дорослих спортсменів плюс «золото» на дистанції 400 м і «срібло» на 200 м на чемпіонаті світу в Гонконгу. Додала Яна в свою скарбничку і три перші місця (зокрема на дистанції 800 м вільним стилем) на чемпіонаті Європи в 25-метровому басейні (той же 1999 рік). Стало очевидно, що молода українська спортсменка на рубежі сторіч є, мабуть, найбільш сильною «комплексною» плавчихою світу.

2000-й рік переконав у цьому навіть скептиків. Чемпіонат світу на короткій воді в Афінах – два «золота» в комплексному плаванні на 200 і 400 метрів і «срібло» на 400 м вільним стилем. Чемпіонат Європи в Гельсінкі в 50-метровому басейні – два традиційних «золота» в традиційних видах. Перед-олімпійські успіхи показали, що Клочкова просто зобов’я зана перемогти в Сіднеї.

Клочкова не дала засумніватися в своїй перевазі над суперницями. 200 і 400 метрів комплексом вона виграла так легко, що землякам не довелося навіть трохи похвилюватися. Комплексом справа не обмежилася. Ніби підкреслюючи свій олімпійський успіх, українська спортсменка взяла в Сіднеї ще і «срібло» на дистанції 800 м вільним стилем.

Після закінчення Олімпіади успіх Клочкової став ще очевидніший. Це ж не жарт – дві золоті нагороди з трьох на країну. (До речі, на Олімпійських іграх Сіднея Україну представляло 239 спортсменів.) Отже, на батьківщині на Яну чекав заслужений тріумф.

У 2001 році Яна закінчила Харківське училище фізичної культури. А незабаром після Олімпіади-2002 покинула Харків. У Києві Клочкова стала студенткою Національного університету фізичного виховання і спорту України, але головне було – продовження тренувань.

У наступні за літніми Олімпійськими іграми в Сіднеї роки Яна просто не знала собі рівних. Тому на Олімпіаді в Афінах від Клочкової сподівалися тільки двох золотих нагород. Ніколи шанувальникам Клочкової не забути її олімпійський заплив 2004 року на коронній дистанції 400 метрів комплексом. Уперше, мабуть, за Яну довелося так сильно переживати. Все складалося нормально, Клочкова вже незабаром після старту була першою, але якось не так, як було звично бачити прихильникам. Ось останній поворот, залишається 50 вільним стилем, і українці з жахом бачать, що Клочкову випереджає американка Кейтлін Сендено. Адже вона перегнала Яну саме по ходу вільного стилю, отже… Клочкова потім зізнавалася, що стежила за тим, як іде її основна суперниця з Угорщини, і просто не помітила, що до неї наблизилася представниця США. Побачивши попереду Сендено, Клочкова подумала: «Помру, але не віддам». І це, напевно, відчули всі її земляки коло телеекранів. Яна додала швидкості – було видно, як непросто їй це вдалося. Десь за 25 метрів до фінішу вона вий шла вперед, а ще через кілька секунд явно виснажена Клочкова була вже триразовою олімпійською чемпіонкою.

А ось на 200-метрівці Яна прийшла першою зі звичним відривом. Плисти окрему дистанцію вольним стилем на цій Олімпіаді вона не стала.

Яна планувала виступити і на Олімпіаді 2008 року в Пекіні, і навіть поїхала в столицю Китаю. Проте її форма не дозволяла сподіватися на який-небудь значний успіх, і тому в запливах вона участі не брала. 24 березня 2009 року в харківському басейні «Акварена» при вщерть заповнених трибунах відбулося «прощання з водою» Яни Клочкової і ще одного видатного плавця – Дениса Силантьєва.

В Україні популярність Клочкової можна порівняти з популярністю Андрія Шевченка. Вона – Герой України, це найвище в країні звання було їй присвоєне в 2004 році. Крім того, вона кавалер ордена княгині Ольги, хреста Слави МВС, ордена «За заслуги»; майстер спорту міжнародного класу.

Чим займатиметься після відходу з доріжок, Яна не знає, але упевнена, що залишиться в спорті. Нещодавно вона народила сина, так що клопоту у молодої жінки вистачає.

Ірина Дерюгіна завжди чітко знала, чого вона хоче і як цього добитися. За її власним твердженням, вона ніколи не впадала у відчай і не зазнавала розчарувань. І хоча йшла по второваному батьками шляху, але всього досягла сама. Майбутня чемпіонка народилася в Києві 11 січня 1958 року в родині професійних спортсменів. Для обох життя – це спорт, а спорт – це життя. Іван Костянтинович Дерюгін у молодості серйозно займався плаванням, а потім, «перекваліфіковуючись» у п’ятиборця, завоював у команді олімпійське «золото». Альбіна Миколаївна, навпаки, з п’ятиборства перейшла в художню гімнастику.

Альбіна Миколаївна згадувала: «Я завжди ставилася до Іри, як до інших дівчаток: прийшла – тренуйся. І дійсно, особливих планів щодо неї не будувала – дочка вчилася «на балерину», і педагоги говорили, що у неї велике майбутнє. А їй, виявляється, хотілося стати гімнасткою».

Остаточний вибір між балетом і професійними заняттями гімнастикою Дерюгіна зробила влітку 1972 року, коли її запросили в молодіжну збірну країни.

Спортивний характер Дерюгіної допомагав долати будь-які труднощі. У 15 років на своєму першому чемпіонаті СРСР спортсменка зайняла загальне 22-ге місце. Як справедливо вважала мама, Ірі просто не вистачило досвіду. Але перша невдача ніяк не відбилася на подальших планах.

Потім був дебют за кордоном, у Голландії. Ірина дуже хвилювалася, але цей виступ привернув увагу професіоналів світового рівня. Про її манеру виконання, артистизм і старанність багато писала преса, передбачаючи їй зоряний шлях. Юній гімнастці аплодували навіть судді, особливо за вправу із стрічкою, виконану під вальс Андрія Петрова з кінофільму «Бережись автомобіля». Так стрімко почалося воістину тріумфальне сходження до чемпіонського п’єдесталу.

У 1975 році Ірина стала абсолютною чемпіонкою України, вигравши при цьому і всі окремі види програм. П’ять років підряд вона була абсолютною чемпіонкою СРСР. До вітчизняних нагород вищої проби вона додала звання чемпіонки світу і Європи в окремих видах багатоборства 1975 і 1976 років, а потім титул абсолютної чемпіонки світу 1977 і 1979 років (Дерюгіна – єдина радянська спортсменка, що двічі ставала абсолютною чемпіонкою світу) і Європи 1978 року. За цими скупими статистичними даними – величезна праця і натхнення, майстерність і талант, але найголовніше – упевненість у тому, що, навіть покинувши поміст, вона ніколи не розлучиться з художньою гімнастикою. Ірина прагнула нічого не планувати – вона просто крок за кроком, послідовно, спокійно і упевнено йшла до поставленої мети. У 1980 році Дерюгіна закінчила Київський інститут фізичної культури, а через три роки вже була старшим тренером СДЮШОР. З 1988 року вона є віце-президентом Федерації художньої гімнастики України і суддею міжнародної категорії.

У листопаді 1980 року Дерюгіна вийшла заміж за «найкращого футболіста Європи», нападаючого київського «Динамо» Олега Блохіна. 15 січня 1983 року в їх родині народилася дочка Ірина. Останнім часом багато талановитих спортсменів з СНД виїжджають за кордон – просто заробити грошей або назов сім. Через це свого часу розпався і 19-річний шлюб Дерюгіної і Блохіна. Олег виїхав працювати до Греції – кращому форвардові країни тоді не знайшлося місця на батьківщині.

Ірину ж цілком поглинули турботи приватної спортивної школи в Києві. У результаті, як сказала гімнастка в одному з інтерв’ю, «стосунки перетворилися на нудний телефонний роман».

1990-ті і 2000-ні роки в житті Дерюгіної були суперечливими. З одного боку, перебуваючи на посту головного тренера національної збірної України, Ірина разом з матір’ю підготувала двох олімпійських чемпіонок, 11 чемпіонок і близько 30 призерок світової першості; вона є організатором і автором ідеї проведення в столиці України щорічного турніру з художньої гімнастики «Кубок Дерюгіної», згодом – Гран-прі «Кубок Дерюгіної-Нафтогаз». З другого боку, художню гімнастику стрясали скандали, Ірину усували від суддівства і тренерської діяльності. Але так чи інакше, Дерюгіна багато років захоплює і дивує своєю цілеспрямованістю, величезною працездатністю, витривалістю і непохитністю волі. Ірина завжди твердо стоїть на ногах. Колись вона вражала уболівальників спортивною майстерністю, умінням володіти своїм гнучким і пластичним тілом, зберігаючи впродовж всього виступу жіночність і красу, гідну пензля художника. А нині приваблива Ірина Іванівна випромінює упевненість у своїх силах, а за непохитний внутрішній стрижень вона з гордістю носить ще один титул – «справжня леді Сталь».

У родині Блохіних ніколи не говорили: «не бігай, не стрибай, сиди тихо»; навпаки – заохочували до руху обох синів, старшого Миколу і молодшого, що народився 5 листопада 1952 року, Олега. Це не дивно: адже їх мама Катерина Захарівна була багатократною чемпіонкою УРСР зі спринту, 68 разів вносила поправки в рекорди України, а батько Володимир Іванович, хоч і не досяг небувалих висот, але теж був прекрасним легкоатлетом і серйозно захоплювався футболом.

15 вересня 1962 року Олег Блохін, склавши вступний іспит – технічні прийоми і гру в міні-футбол, – заповнив облікову картку і став офіційним членом товариства «Динамо». Треба сказати, на іспиті він нічим особливо не виділився. Невисокий для свого віку, сором’язливий і досить непоказний хлопчик потрапив у команду Леонідова тільки завдяки надзвичайній швидкості реакції.

Після закінчення школи Олег був уже гравцем дублюючого складу «Динамо». Паралельно з постійними зборами і тренуваннями він заочно вчився в Київському державному інституті фізичної культури. У «дублі» Блохін пробув три сезони. Звичайно, він дуже хотів потрапити в основний склад, але сам розумів, що рано – багато футбольних елементів виявилися не закріплені, – і Олег відшліфовував техніку під керівництвом заслуженого тренера України М. Комана, весь час роздумуючи, кого ж із непереможних форвардів – А. Бишовця, А. Пузача, В. Онищенка або В. Хмельницького – зможе замінити. У листопаді 1971 року Блохін, уже повноправний гравець «Динамо», відстояв своє право бути членом збірної СРСР на ХХ Олімпійських іграх і влітку 1972-го разом із командою став бронзовим призером. Це був початок «ери Блохіна», який незабаром почав наводити страх на захисників і воротарів усього світу.

Щоб перерахувати всі перемоги і поразки Олега Блохіна, потрібно було б написати кілька книг (що і зробив у різні роки сам футболіст). Йому належать всі особисті рекорди в радянському футболі: за збірну СРСР він провів 112 матчів і забив 47 м’ячів, зіграв у чемпіонатах СРСР 432 рази і забив 211 голів. У п’яти сезонах Олег очолював список бомбардирів першості країни, 15 разів називався в трійках кращих гравців сезону (причому 13 – під першим номером), став семикратним чемпіоном СРСР, у різний час тричі був капітаном своєї команди, двічі входив у збірну команду Міжнародної федерації футболу (ФІФА).

Прощання Блохіна з київським «Динамо» відбулося в 1987 році. Відколи почалася перебудова, багатьох спортсменів стали запрошувати за кордон. Виїхав і Блохін. Протягом року він виступав за австрійську команду «Форвертс». Уболівальники побачили останній матч свого кумира в Києві 28 червня 1989 року: грали збірна ветеранів СРСР і збірна зірок світового футболу.

Легендарний форвард переїхав на Кіпр. Рік він грав там за «Аріс», але незабаром остаточно повісив бутси на цвях і сам почав «учити забивати голи» інших футболістів – став тренером у Греції. Впродовж двох з половиною років він очолював «Олімпіакос», слідом за ним ПАОК та «Іонікос».

Кілька разів Олег Володимирович вів переговори з українськими клубами, які запрошували його працювати тренером, але кожного разу щось не складалося. А сам титулований нападаючий вважав би себе просто щасливим, якби з’явилася можливість тренувати київське «Динамо» – збірну, до якої він прикипів усім серцем. І у тих, хто прагне до мети, бажання обов’язково збуваються: у вересні 2003 року Олег Володимирович був призначений старшим тренером національної збірної України з футболу.

Завдання, поставлене перед новим головним тренером, сформульоване було дуже просто – пробитися у фінальну частину світової першості і виступити там якнайкраще. Набагато важче було виконати це завдання. Але Блохін випромінював упевненість, і вона передалася футболістам. Збірна України зайняла перше місце в дуже непростій відбірковій групі, а вже в 2006 році в Німеччині створила справжнє диво – дійшла до фіналу. На даний момент це досягнення є кращим в історії української збірної.

Наприкінці 2007 року Олег Володимирович покинув пост головного тренера збірної і вирішив спробувати себе в клубному футболі. Рік він очолював тренерський штаб російського клубу «Москва», потім був спортивним директором одеського «Чорноморця». Тим часом йшли палкі суперечки про те, хто ж повинен стати тренером національної збірної. Називалися імена вітчизняних фахівців і зарубіжних наставників, при цьому Блохін серед головних претендентів не значився. І тому рішення Федерації футболу України про призначення Блохіна, опубліковане 21 квітня 2011 року, було досить несподіваним. Під його керівництвом збірна України виступила на Євро-2012 і хоча не змогла пробитися у чвертьфінал чемпіонату, проте зуміла продемонструвати видовищну гру.