Початок усім цим моторошним подіям, які тривали в житті родини Левшиців близько двох тижнів, поклав переїзд на нову квартиру. Але, якщо точніше, перші ознаки викликали кілька ненавмисних ударів викруткою по трубі центрального опалення — Назар постукав і йому відповіли.

Темноволосий хлопчик із карими очима і щирим веснянкуватим обличчям на ім’я Назар Левшиць стояв посеред великої кімнати, безладно заваленої розібраними меблями та картонними коробками, і дивився у вікно. Із висоти другого поверху йому відкривався незнайомий двір із незнайомим майданчиком, на якому бавилися незнайомі діти. Хтось із них, мабуть, буде його майбутніми друзями. Родина щойно переїхала з іншого району міста, хоча й не дуже віддаленого від нового помешкання, — просто, коли тобі щойно виповнилося вісім, навіть така зовсім коротенька подорож нагадує переїзд до іншої країни.

За його спиною нагромаджувалися речі, перевезені в першу чергу, решта мала прибути незабаром — другим рейсом великої вантажівки. І хлопчику нічого не залишалося робити, як чекати одному в новій квартирі на приїзд батьків, цілком поглинених турботами, і нудьгувати. Усе це відбувалося якраз посередині серпня, був ранок сонячного, але не жаркого літнього дня.

На широкому підвіконні Назар помітив велику стару викрутку з дерев’яною відполірованою ручкою, швидше за все, забуту в метушні старими господарями. Зважив у руці і, знову повернувшись до вікна, без будь-якого наміру постукав масивним руків’ям об чавунне ребро радіатора опалювальної батареї, що була розташована у неглибокій ніші під підвіконням, яке навряд чи сягало Назарові до грудей. Тунн… тунн-тунн… тунн…

Величезний чорний доберман із палицею у зубах вискочив на дитячий майданчик…

І цієї миті по трубі передався стукіт у відповідь — здавалося, наче хтось навмисно чекав на сигнал, щоб відповісти. Хлопчик від несподіванки здригнувся й випустив викрутку.

Він простояв у розгубленні кілька секунд, але, вже нагинаючись, щоб підняти викрутку з підлоги, вирішив: напевно, це йому причулося. Тому що насправді ніхто не міг так швидко відгукнутися — всього за одну чи нехай навіть дві секунди. Однак його серце чомусь закалатало ще сильніше, коли він оглянув ребристий радіатор батареї. Біла олійна фарба, якою той був пофарбований, пожовкла і місцями облупилася; подекуди Назар помітив темні плями, які залишає розплавлений узимку пластилін. У проміжках між колінами батареї зібрався залежаний пил, що місцями звисав з поперечних планок і колихався від непомітного протягу. Здається, звичайна батарея. Чому ж тоді…

Назар повільно підняв викрутку і з якимось дивним передчуттям знову постукав: тунн… тунн… тунн-тунн-туннн…

…Тунн!.. тунн!.. тунн-тунн-туннн-н!.. — одразу відповіла труба. Звук, без сумніву, став значно голоснішим, ніж першого разу, немов той, хто подавав ці сигнали у відповідь (до того ж точнісінько повторюючи ритм ударів Назара), наблизився.

І знову: тунн… тунн… тунн… тунн-тунн…

…Тунн!.. тунн!.. тунн!.. тунн-туннн-н!..

«Хто ж це може бути?» — подумав Назар та, незважаючи на те, що просто перед ним виднівся дитячий майданчик і яскраво світило сонце, йому раптом стало моторошно.

Потім він припустив, що, можливо, де-небудь через два чи три поверхи (або, наприклад, у сусідній квартирі — чому б ні? — до того ж, це легко пояснювало різке посилення звуку: перехід із однієї кімнати до іншої) так само перед вікном стоїть інший хлопчик і стукає у відповідь.

Логічно.

Але… У тому-то й заковика — він чомусь не міг уявити собі цього іншого хлопчика — немов щось у ньому безпідставно, але категорично протестувало проти такого припущення.

Поки Назар ламав голову над цією дилемою, викрутка в його руці раптом вивернулася — і важке руків’я вдарило по радіаторі: тунн-н!..

…ТУНН-Н-НН!!! — миттєва відповідь. Цього разу, здавалося, звуки лунали вже зовсім близько — ледве не в сусідній кімнаті. Назар відступив на кілька кроків від вікна: ліворуч радіатор батареї з’єднувався тонкою трубою з вертикальним стояком, що зникав у підлозі і стелі, а праворуч — через ширшу трубу йшов у стіну, де мав зливатися з радіатором іншої кімнати (всього кімнат у квартирі було дві) — майбутньої дитячої. І, схоже, звук долинав саме звідти, з правого боку. Назарові вперше сяйнула химерна думка, що в квартирі він не сам.

Цієї миті у двері подзвонили, він здригнувся і вже вдруге за ранок випустив викрутку.

Однак, було б занадто несправедливо назвати його за це боягузом — річ у тому, що думки про те, хто міг відповідати йому, відвернули увагу хлопчика від вікна, і він не зауважив, як у двір повільно в’їхала велика машина з останньою партією меблів зі старої квартири. Дзеленчання дзвоника вхідних дверей було для нього несподіванкою.

Ідучи до передпокою, Назар усе-таки зазирнув у меншу кімнату.

Але там, ясна річ, нікого не було.

— Ну, куди поставимо твоє ліжко? — поклав велику долоню Назарові на плече батько, кремезний і дуже високий чоловік із виразними рисами широкого вилицюватого обличчя, що років через п’ять-шість почне повторюватися в синові з дивовижною точністю, створюючи омолоджену копію Левшиця-старшого.

— Тепер у тебе є власна кімната. Давай, вирішуй сам.

Усе це відбувалося близько дев’ятої вечора, коли руки нарешті дійшли і до дитячої. Основна частина меблів у більшій кімнаті на той час була вже зібрана й розставлена. З кухні доносилося брязкання посуду, де Валерія Левшиць облаштовувала своє кухарське царство на новому полігоні каструль і сковорідок.

Узагалі-то для Назара цей переїзд був зовсім неочікуваним. Виявилося, що батьки вже давно підшуковували житло з більшою площею за помірну доплату. Адже Назар підростав, і настав час виділити йому окрему кімнату. До того ж справи на роботі в Михайла Левшиця йшли непогано, і йому вдалося взяти позичку. Втім, переїзд був якоюсь мірою несподіваним для усіх, і ще три дні тому ніхто б не подумав, що це трапиться так скоро — так склалися обставини, як казав потім Левшиць-старший.

Звісно, Назар ще не встиг змиритися з думкою про те, що йому доведеться відірватися від усіх старих друзів і почати ходити в іншу школу. Але все ж нова квартира йому сподобалася, а головне — у нього буде тепер власна кімната.

Він збирався було показати батьку, куди слід поставити ліжко, та цієї миті на кухні скрикнула Валерія.

Обоє кинулися до неї.

— Тарган… — зніяковіло посміхаючись, Валерія продемонструвала ганчірку з розчавленим прусаком; довгі вусики ще трохи ворушилися. — Такий величезний… брр!

Чоловіки поглянули один на одного з розумінням — мовляв, ну що з неї візьмеш? — і мовчки, з однаково іронічними посмішками повернулися до дитячої.

— От сюди, — Назар упевнено вказав ліворуч. Дитяча була прямокутною і мала окремий вихід у коридор, однією стіною межувала з кухнею, іншою — з кімнатою батьків. І ще, що особливо сподобалося Валерії, зранку тут було дуже сонячно.

— А он там, у куток, праворуч від вікна, — письмовий стіл, — продовжував Назар, користуючись нечуваною можливістю самому розпорядитися розміщенням меблів у власній кімнаті. — Тумбочку і книжкову полицю можна…

— Може, стіл краще поставити просто перед вікном? — запитав Михайло, з усмішкою спостерігаючи за сином.

— Ні, туди, — Назар був зовсім по-дорослому непохитний.

— Що ж, добре, нехай буде по-твоєму, — погодився Левшиць.

Удвох вони впоралися швидко, години за дві. Назар вдало вказав місце розташування свого ліжка — чітко над ним виявилися шапочки вбитих у стіну цвяхів, що точнісінько підходили до петель невеликого килимка, котрий збиралися повісити, — і це заощадило купу часу.

Дитяча, схоже, була тут і раніше. Хоча Левшиць-старший про себе відзначив, що в колишніх мешканців, подружньої пари років сорока, дітей він не бачив, а ті, здається, згадували, що вселилися сюди відразу після спорудження будинку. Облаштовувалися в темпі, але всерйоз і надовго — кімната виглядала доглянутою і найближчим часом ремонту не вимагала.

Нарешті прийшла Валерія, щоб розстелити Назарові постіль.

— Як тобі на новому місці?

Назар низав плечима і всміхнувся. Але раптом йому пригадався стукіт по трубі опалення (з цієї кімнати?), і посмішка миттєво спала з його обличчя.

— Що таке? — Валерія з легким занепокоєнням нагнулася до ліжка сина. — Ну, що трапилося? Вже сумуєш за друзями? Перестань — ти можеш їм дзвонити, будете зустрічатися на вихідних. Правда ж?

— Нічого страшного, — втрутився Левшиць, — він просто притомився. Тут цілий день і присісти по-людськи було ніде. Йому ж тільки вісім, Леро. Правда, бешкетнику? — він підморгнув Назарові і випрямився біля письмового столу, до якого закінчив підганяти під ніжки тонкі дерев’яні брусочки, щоб той не хилитався.

— Я не бешкетник… — похмуро буркнув Назар, але потім, дивлячись на батьків, усе-таки усміхнувся і натягнув ковдру до самого підборіддя. — Все добре, татку.

— Ну й чудово, — Михайло торкнув дружину за лікоть. — Я вже все. Ходімо, йому пора спати.

Вони побажали Назарові доброї ночі, по черзі поцілували, але, вже стоячи на порозі, Валерія раптом вирішила затриматися із сином ще на кілька хвилин і присіла до нього на краєчок ліжка. Вона була стрункою, зі світлим волоссям і приємними рисами обличчя, і їй точнісінько, як чоловіку, було двадцять дев’ять років.

— Мені здалося, тебе щось хвилює… Ні? Не сподобалася твоя кімната? Може, світло залишити? — вона поглядом указала на настільну лампу. Назар уже роки зо два не просив її про це, з тих пір, як звик спати за штучною перегородкою у старій квартирі. Однак через цей переїзд Валерія подумала…

Назар заперечно похитав головою, втім, як здалося, не надто впевнено і запустив вказівний палець у ніздрю — більше за старою дитячою звичкою, ніж із нагальної потреби.

— Фе-е!.. — зморщила носа Валерія. — Який же ти свинтус! А ще збираєшся йти в другий клас! У нову школу тебе просто не пустять.

Він засміявся і сховав брудний палець під ковдру.

— Прошу тебе, хоча б тут не влаштовуй за ліжком склад своїх козюль, — уже суворіше сказала Валерія і додала зловісно:

— Інакше одного разу звідти вилізе такий огидний зелений козюльник і скаже: «У-у!..»

Зрештою, вона сама розсміялася і, поправивши Назарові ковдру, знову поцілувала його.

— Я тебе люблю, на добраніч.

— Я тебе теж люблю, мамусю.

Погасивши світло, Валерія вийшла і причинила двері дитячої.

Звичайно Назар засинав за п’ять хвилин після того, як його голова торкалася до подушки. Але цього разу, незважаючи на виснажливий день, він довго слухав, як батьки перекидаються неголосними фразами, до пізньої ночі розкладаючи речі. Хоча і постіль, і ліжко для Назара залишилися звичними, на новому місці сон підбирався дуже повільно, неохоче, немов десь затримався у дорозі, перебираючись за ним зі старої квартири. Потім хлопчик почув, що батьки теж уже лягли спати.

Він їх обох дуже любив і навіть не уявляв, як зможе без них обходитися, коли виросте. Невже тоді він перестане їх любити? Чи це буде вже якось по-іншому, по-дорослому? Він знав, що Михайло з Валерією одружилися відносно рано — коли їм було по двадцять; через рік у них народився він. Назар завжди з якоюсь власницькою гордістю думав про те, які вони в нього ще молоді, — особливо якщо зауважував, що в когось із його ровесників батьки сорокалітні, а то і старші — по суті, вже дуже старі.

Зрештою, близько третьої ночі він заснув. Про дивний стукіт по опалювальній трубі більше не згадував.

До наступного вечора.

Уранці спеціальний фургон доставив меблі, які Левшиць замовив для нової квартири в магазині, де пропонували вигідний кредит, — їх одразу встановили. Пополудні переїзд було завершено. Крім бажання сім’ї чимшвидше покінчити з «переїзною лихоманкою», такий поспіх диктувався ще й тим, що із завтрашнього дня в Михайла та Валерії закінчувалася відпустка. А Назар ще мав у запасі цілих два тижні літніх канікул.

За десять хвилин до шостої вечора Михайло Левшиць урочисто вийшов на середину великої кімнати, обвів поглядом інтер’єр і помпезно виголосив:

— Ось так живе середній український клас!

Валерія, іронічно подивившись на нього, пхикнула.

До цього церемоніального моменту Назар устиг прогулятися біля будинку, вивчаючи околиці, навіть сходив поглянути на школу, у якій йому тепер випало вчитися, — зовні вона майже нічим не відрізнялася від його колишньої, хіба що виглядала трохи менш обшарпаною, напевно тому, що була побудована на кілька років пізніше. Ще йому вдалося з нейтральної дистанції придивитися до деяких хлопчаків його віку в дворі, але ініціативу знайомства виявляти поки що було зарано — правду кажучи, Назар відчував себе ніяково в ролі новачка. Для початку він вирішив не підганяти хід подій. Нехай усе йде своїм шляхом.

Михайло Левшиць відкоркував пляшку шампанського, щоб відсвяткувати новосілля у вузькому сімейному колі, а Валерія, взявши келих, одразу відзначила, що варто було б відсвяткувати цю подію «по-справжньому», запросивши до себе на найближчі вихідні батьків і кількох близьких друзів, «інакше ті справедливо образяться».

Ніхто, зрозуміло, не заперечував.

Після восьмої години подружжя вирішило трохи прогулятися на свіжому повітрі і, можливо, зайти на годинку до давніх приятелів, котрі жили десь неподалік. Спершу вони збиралися йти втрьох, але Назар захотів залишитися вдома. Ще вчора, спостерігаючи за тим, як розбирали речі, він випадково натрапив на свій старий фільмоскоп і спеціально відклав, щоб зайнятися ним за першої нагоди. Чесно кажучи, Назарові вже давно вилетіло з голови, що він існує. Та ось раптом знайшов його серед коробок і тепер відчував радісне нетерпіння, як перед зустріччю із товаришем, котрий повернувся із тривалої мандрівки. Властивість деяких речей полягає в здатності з’являтися начебто нізвідки саме під час переїздів.

Щойно батьки ступили за поріг, Назар поспішив до своєї кімнати і витягнув фільмоскоп із коробки. Звичайно, на перший погляд фільмоскоп значно програвав перед такими цікавими речами як відеомагнітофон чи камера, якими Назарові вже іноді дозволяли користуватися. І, звісно ж, примітивному пристрою для перегляду діафільмів було дуже далеко до ігрової комп’ютерної приставки, яку Назарові подарував батько на день народження.

Але у фільмоскопі для хлопця було щось особливе, в певному сенсі навіть щось живе. Тому що фільмоскоп робив те, що було не під силу навіть «найкрутішим» електронним іграм — він умів змінювати реальний світ (і це межувало майже зі справжнім чаклунством): коли звичайні шпалери перетворювалися на казковий пейзаж, який він бачив у «Шапці, повній девів» чи «Аладдині», або на стіні відчинялося вікно у темний дрімучий ліс. При цьому дещо залежало і від самого Назара: він міг наводити різкість і регулювати розмір кадру.

І, що було ще важливіше, — фільмоскоп дозволяв робити власні картинки. А потім розглядати їхню проекцію у збільшеному вигляді. Роки два тому Назар «зняв» десь із десяток коротких «фільмів» на самостійно придумані сюжети. І вони навіть мали успіх у глядачів — під час двох чи трьох демонстрацій перед батьками. Як матеріал Назар використав кілька засвічених фотоплівок — діставши фільмоскоп із коробки, він одразу їх знайшов. Там само виявилися і чотири голки різної товщини, щоб малювати по поверхні плівок, укритій фотохімічним шаром.

Коли Назар побачив усе це давно забуте «знімальне» приладдя, йому спало на думку зобразити того невідомого, який учора стукав по опалювальних трубах. Ідея хлопцеві одразу сподобалася. Він навіть зібрався було перевірити, чи відповідатиме той сьогодні, і почав шукати очима по кімнаті який-небудь придатний для подачі сигналу предмет… але раптово передумав, несподівано відчувши тривожний спазм у животі, начебто його несло у ліфті, що зірвався з тросів. «Чого б це?» — прослизнула здивована думка, але вже наступної миті Назарова увага цілком повернулася до коробки з плівками.

Він розклав на письмовому столі все необхідне приладдя і взявся до роботи.

Спочатку виходило непогано, якщо вважати початком першу нерівну риску, а потім він спіткнувся. На тому ж, на чому і вчора вранці, коли стояв перед вікном у великій кімнаті і намагався уявити: хто це? Знову це химерне відчуття…

Тепер йому також не вдавалося знайти відповідь.

Тоді, хвилину повагавшись, він просто вирішив намалювати те, що вийде.

Заправляючи плівку у фільмоскоп, Назар був практично переконаний у повному провалі — на перший погляд картинка вийшла надто захаращеною непотрібними карлючками, виправленнями і була зміщена до самого краю. До того ж, малюнок, як завжди, був чисто графічним: світле на темному.

Хоча на вулиці вже сутеніло, Назар усе ж завісив портьєрами вікно. Увімкнув фільмоскоп, спрямувавши його лінзу так, щоб зображення падало на стіну коло дверей (стіна була світло-салатового кольору, але це не заважало). Потім вимкнув світло. Однак одразу з’ясувалося, що він заправив плівку догори ногами, точніше, допустив поширену помилку при заправленні, оскільки не брався до фільмоскопа вже цілий рік. Переставивши плівку, Назар відрегулював різкість на одній зі старих картинок, установив розмір «екрана» приблизно метр на метр і почав прокручувати кадри. Сьогоднішній малюнок був десь посередині плівки, куди його вдалося втулити.

Поки перед Назаром на стіні миготіли знайомі, але вже призабуті малюнки, він усміхався, згадуючи, скільки клопоту було із озвученням усіх цих дитячих забавок під час «сеансів». Про «титри» тоді не могло бути й мови — по-перше, рік тому він ще не вмів до пуття писати, а по-друге, «титри», навіть короткі, займали би більше місця, ніж саме «кіно». У справжніх же діафільмах букви здавалися майже мікроскопічними — занадто дрібними для його початкуючої кінокомпанії.

Але сьогодні під портретом невідомого він таки спромігся на коротенький напис: «Хто ти?» Немовби очікував, що якимось таємничим чином це допоможе йому знайти відповідь на загадку вчорашнього стукоту по трубі. Можливо, якби Назар був хоч трохи старшим, то йому вистачило б логічного і переконливого пояснення, що то відповідала інша дитина, і він давно викинув би це з голови.

Але присутність якоїсь таємниці була занадто виразною і вабила, як магніт.

Коли картинка вповзла у кадр, Назарові раптом стало лячно. Зі стіни на нього дивилося… Не те, щоб він сильно злякався, швидше зрозумів — пика на стіні була страшною.

Крім того, щось ще було негаразд. Не в порядку.

«Обличчя» на стіні нагадувало графічне зображення якоїсь невідомої істоти: у ньому було щось і від кудлатого капловухого пса-дворняги, і від розлюченої людиноподібної мавпи (саме розлюченої!), яка кривила неймовірно величезну пащу з потворно вивернутими назовні товстезними губищами, за котрими без особливих зусиль вгадувався гострий частокіл довгих зубів. У цієї морди були маленькі, близько посаджені злющі очі — Назара буквально пересмикнуло від почуття моторошності, коли він зустрівся з ними поглядом.

Він майже цілу хвилину дивився на цю картинку, перш ніж відбулося щось уже зовсім неймовірне і навіть лякаюче. Зненацька Назар збагнув, що ще було не так.

Надпис «ХТО ТИ?» світився не тьмяно-помаранчевими чи жовтими, як мало бути, а яскраво-малиновими літерами.

Назар відчував стрімке наближення паніки, ніби з усіх боків напівтемної кімнати до нього підступало щось грузьке і нудотно жахливе. Тому що так не має бути, не повинно, це неправильно! Літери…

Він потягнувся, щоб вимкнути фільмоскоп (спочатку фільмоскоп, і тільки потім увімкнути світло в кімнаті — незважаючи на те, що кілька моторошних секунд йому довелося б провести в темряві), але наступної миті кімнату заповнив різкий задушливий запах, чимось схожий на мишачий, немов дитячу по коліно засипало пилом — злежаним і древнім, як піраміди Єгипту. Назар раптом завмер, відчуваючи… що між ніг у нього потекло — огидна морда на стіні ожила. Не те, щоб вона почала рухатися, — вона перестала бути лише зображенням.

Це тривало лише кілька секунд, потім плівка поплавилася, розповзаючись яскравою дірою від середини до країв… Але і через багато років Назар зможе заприсягтися, що, перш ніж потворна морда зникла, він чітко розчув одне-єдине слово, яке це вимовило: «Ба-бай!..» — наче тріснув пухир на старому болоті.

Поки Назар наосліп намацував кнопку на столі, лампочка у фільмоскопі, голосно тріснувши, перегоріла. Але йому майже відразу вдалося ввімкнути настільну лампу. Вибігаючи з кімнати, він помітив, що на стіні — там, де щойно висіла морда чудовиська, — щось залишилося.

Уже в коридорі хлопчик зрозумів, що це пил, який повторював контури зниклого зображення і тепер повільно осідав униз сизим клоччям…

Миттю пізніше Назар наткнувся на когось великого і закричав.

— …Мені важко повірити в це, — сказав Михайло Левшиць, розглядаючи сина із заклопотаним здивуванням. — Ти ледь не збив мене з ніг.

— Господи, — Валерія стривожено пригорнула Назара до себе. — Як же ти мене налякав!.. Не сильно забився? Ти так закричав тоді в коридорі…

Назар збентежено відсторонився від неї:

— Я ж сказав, нічого такого. Просто… у фільмоскопі перегоріла лампочка. І я… хіба не ясно? — вимовив він із погано прихованою прикрістю й упертістю, опускаючи очі кудись собі під ноги. З його обличчя ще не спала неприродна блідість, але щоки горіли, немов від лихоманки. Чи від сильного сорому.

Михайло з Валерією вже не в перше обмінялися поглядами, однак зрештою були змушені прийняти таке пояснення. Побачивши, що питань більше не буде, Назар полегшено зітхнув.

Хлопчик поки що не встиг цілком усвідомити те, що з ним відбулося в кімнаті. Але ще тоді, у дитячій, щойно він збагнув, що букви стали малиновими, — його опанувало якесь особливе відчуття, воно нав’язливо буркотіло: він став свідком чогось украй негарного, забороненого, і бачити це — було дуже, дуже погано. Десь так, ніби він, піднявшись уночі в туалет, випадково побачив, як його мама виходить голою з ванної і йде до спальні, цокаючи коридором, тому що замість ніг у неї копита. Саме це відчуття і не дозволило йому розказати все, як було.

— Добре, — підсумував нарешті Левшиць-старший. — Прибереш там, згода?

Назар кивнув. А що йому ще залишалося робити?

Повертатися самому до своєї кімнати було нелегко, але він розумів, що рано чи пізно все одно доведеться це зробити.

— Дивно, це на нього не схоже, правда? — подивилася на чоловіка Валерія, коли вони сіли вечеряти.

— А хто його знає. Звісно, може, він говорить так, як було, — в голосі Левшиця відчувався сумнів, — може бути.

— А ця реакція… Пам’ятаєш, як ти знайшов у нього в тумбочці ті гидкі фотографії?

Михайло пирснув, ледь не подавившись куснем відбивної.

— Ще б пак! Збирався зробити йому сюрприз, підкласти нові комікси. А тут з’ясовується… — він засміявся. — Знаєш, я відчув себе таким ослом, коли побачив ледь не цілу річну передплату порножурналів…

Валерія залишалася зовсім серйозною.

— Але навіть тоді він не був таким… По-твоєму, його справді так могла налякати перегоріла лампочка? Він так себе поводив, немов йому доводиться… брехати.

Цієї миті з’явився Назар, щоб приєднатися до них. Він був злегка насупленим і залишався, як і раніше, неговірким, але все-таки виглядав помітно краще. І Левшиці за мовчазною згодою закрили цю тему.

Щоправда, не на довго.

Насправді Назар оговтався від шоку значно швидше, ніж можна було б очікувати навіть від дорослого. У дорослого те, що відбулося, не бажало б укладатися в голові і зводило б із розуму, вступаючи в конфлікт із усталеним світоглядом. Але Назарові було тільки вісім, а в цьому віці багато що здається можливим. За весь залишок вечора жодна думка про власне божевілля навіть не промайнула в його голові — тому що логіка дітей проста (і де в чому перевершує дорослу): щось відбувається — отже, це можливо.

Зовсім інша річ — страх. Лягаючи спати, Назар хвилини три вагався, перш ніж усе-таки зважився не вмикати настільну лампу. Він подумав, що батьки почнуть здогадуватися… Він і раніше чув про всіляких чудовиськ (правда, ніколи від Михайла чи Валерії, бо хоч іноді вони й вигадували когось типу козюльника, але це було смішно, а не страшно), які живуть у кімнатах дітей під ліжком чи у шафі. Але то був абстрактний страх, навіюваний моторошними історіями й темрявою. А тепер він зустрівся зі страхом знання. І це все змінювало.

Тому що тепер Назар був упевнений в існуванні монстрів. Хай навіть те, що він побачив, було тільки натяком.

Якщо він захоче комусь розповісти, бабаю це може дуже не сподобатися (йому ж чудово чути з-під ліжка, про що говориться в квартирі і, можливо, навіть за її межами). І він одного разу вилізе вночі, коли Назар буде спати, щоб покарати його. Наприклад, повідкушувати пальці чи зробити щось ще жахливіше. Чи доводилося йому коли-небудь чути, щоб якусь дитину знайшли вранці по-звірячому знівеченою, вбитою вночі у ліжку? — напружив пам’ять Назар. І щоб при цьому ніхто не знав винуватця? Згадати не зміг. Хоча це ще нічого не означало. Такі випадки все одно могли відбуватись і не розголошуватися. Дорослими. І звалюватися на них же. Спеціально. Бо ж буки, бабаї та інші потвори повинні приходити тільки до поганих дітей. А чи був він поганим? Чи вони самі вирішують, кого вибрати — за якимись своїми особливими ознаками?

А раптом… — сяйнула в голові Назара приголомшуюча думка — існує таємна змова між дорослими і цими монстрами: чудовисько нападає на дитину — і так дорослі дізнаються… То ж не дарма його батьки хотіли, дуже хотіли, щоб у нього з’явилася своя кімната, і навіть квапилися з переїздом!

Однак, поміркувавши, Назар із відразою й соромом відкинув цю думку — добре ще, що Валерія з Михайлом не могли його чути, використовуючи телепатію. Йому все-таки було вже вісім, а не п’ять, і він все таки підозрював, що у всій цій ієрархії: діти-дорослі-монстри — поганими є саме останні. Хіба він сам не мав змоги переконатися в цьому, коли бачив одного з них на стіні? До того ж, тато з мамою його люблять і… хіба вони вважають його поганим?

Незважаючи на те, що малюнок був зроблений Назаром самостійно — хоча внутрішньо він не міг заперечувати присутність якоїсь сили, що водила його рукою, — він анітрохи не сумнівався, що бачив — точно чи приблизно — того, хто відповів йому по трубах опалення. Бабая. Того, Хто Стукає По Трубах. Зіштовхуючись із невідомим, діти більше покладаються на інтуїцію, ніж на розум.

Але от навіщо той дав знати про себе? І що тепер може статися далі? Чи це було грою випадку, і на цьому все скінчиться? Може, він просто зробив щось не так — наприклад, не варто було просити його назватися? Не дарма ж виникло те неприємне відчуття… Просто не треба було цього робити, та й годі. Але тепер він це знає і навіть близько не підійде до тієї клятої батареї.

Роздуми в такому руслі принесли певне полегшення — Назар потроху почав заспокоюватися, його маленьке, зіщулене під ковдрою тіло стало розслаблюватися, наче рука, яку міцно стиснули в кулак, а потім відпустили.

…І ще Назар був дуже задоволений, що ніхто не помітив, як він «підпустив лимонаду» — якщо вжити фразу дідуся Миколи. І для справедливості варто додати, що останнього разу це було вже дуже давно… адже так? А зараз — хто б не злякався всього цього? І штани намокли зовсім трішечки, ледь-ледь. Правда ж?

Думаючи про це, Назар нарешті перестав прислухатися до шерехів у темній кімнаті і зовсім спокійно заснув.

Наступні п’ять днів минули спокійно.

Родина поступово облаштовувалася на новому місці, звикаючи до змін у домашній обстановці, розташування крамниць, розкладу транспорту і сотень інших дрібничок, з яких складається повсякденне життя. Все поверталося на круги своя. Михайло Левшиць після чотирьохтижневої відпустки взявся до своїх обов’язків у фірмі, що займалася оптовим продажем медикаментів. Останні півроку він керував відділом маркетингу, зробивши за неповні п’ять років кар’єру від рядового співробітника. Валерія працювала в тій самій фірмі менеджером із закупівель, налагоджуючи стосунки з виробниками. «Ти купуєш, я — продаю. То якого дідька нам ще хтось потрібен?» — доволі прозоро жартував Левшиць удома.

Назар за ці дні встиг познайомитися з декількома хлопцями з нового двору, але поки що ні з ким близько не зійшовся; підготовка до занять у школі, що починалися через десять днів, відбирала левову частку вільного часу — зрозуміло, з ініціативи батьків, а не самого Назара. До того ж, він дуже сумував за своїми старими друзями, хоча зідзвонювався з ними майже щодня.

Назар зробив одне несподіване і не дуже радісне відкриття: схоже, усі його приятелі поставилися до цього раптового переїзду значно менш болісно, ніж він сам. Зрештою, Назар прийшов до висновку, що так трапилося, напевно, тому, що у їхньому житті не змінилося нічого, у його ж — змінилося все.

У передостанню суботу серпня, як і планувалося, Михайло з Валерією влаштували невеличкий бенкет із нагоди новосілля. Запросили тільки двох колег по роботі з дружинами, подружню пару, з якою родина товаришувала вже багато років, і, звичайно, батьків. Ще троє чи четверо запрошених прийти не змогли, пояснивши відсутність поважними причинами; це нікого не зачепило, тим більше, що вони обіцялися навідатись іншим разом.

Гості почали сходитися після сьомої. Кожен приніс із собою подарунок — недорогий, але відповідний до випадку. Відверто кажучи, вони не надто відрізнялися оригінальністю. Спостерігалася навіть курйозна тенденція: пластмасовий набір мильниць і рушникових вішалок для ванної кімнати, йоршик для унітаза в комплекті з поличкою для туалетного паперу, плетений килимок для туалету разом із йоршиком, знову набір мильниць і… зрозуміло, ще один йоршик.

«Це на той випадок, — тихенько підморгнув Валерії Михайло, — якщо ми вирішимо відкрити приватну громадську вбиральню. Або в нас у сім’ї раптом почнеться поголовна „швидка настя“.»

Валерія спершу пирснула, а потім кілька хвилин обережно придивлялася до гостей, намагаючись визначити, чи випадково не підслухав хто-небудь зауваження Левшиця.

І, нарешті, настінний кварцевий годинник — два серця, що немов наклалися одне на одне, — його подарували батьки Валерії, і, мабуть, це був єдиний справжній подарунок. Хоча, звичайно, застілля влаштовувалося не задля презентів, і всі це розуміли.

Коли гості почали сідати за стіл, виявилося — незважаючи на те, що не всі запрошені прийшли, — одного місця бракує. Точніше, не вистачає одного стільця.

— Ти не міг би принести стілець зі своєї кімнати? — звернулася Валерія до Назара. — Інакше комусь доведеться сидіти у мене на колінах.

— Ну, мамо… — він скривився, як від кислиці, демонструючи всім своїм виглядом, скільки невиправданих зусиль вимагає від нього її прохання. Назар уже вмостився за столом на дальньому кінці дивана, де звичайно любив займати місце, якщо його саджали разом із дорослими. Як правило, така диспозиція дозволяла без перешкод дивитися телевізор. І тепер вибратися звідти було майже неможливо, бо з єдиного зручного для проходу боку вже сиділи четверо людей: одне запрошене подружжя і бабуся з дідусем, батьки Михайла.

— Під стіл, — нагадала Валерія, розкладаючи серветки біля тарілок. — Коли хочеш, у тебе це чудово виходить.

— Нічого, я сходжу, — сказав Михайло, несучи з кухні великий таріль салату зі свіжими овочами. Валерія з докором глянула на нього.

Назар поспішно повернувся до телевізора. Там якийсь сонний тип терпляче пояснював герою Стівена Сігала, як саме він збирається його покалічити.

Розплющивши очі, Назар зрозумів, що гості давно розійшлися, і вже глибока ніч. Він прокинувся, але не від шуму. Стояла звична для такої пори тиша. Назар мав добре розвинуту здатність відчувати час. Іноді, встаючи вночі в туалет, напівсонний, він угадував його з точністю до плюс-мінус декількох хвилин — хлопець не один раз у цьому переконувався.

Зараз він «побачив», що стрілки годинника (хлопчикові завжди уявлялися стрілки якогось годинника всередині голови, і вони цокали незалежно від його волі) перебувають десь близько чверті по третій — і помилився лише на дев’ять хвилин, бо насправді була друга година двадцять чотири хвилини.

Назар задумався: що ж, як не шум, могло його розбудити? У туалет йому теж не хотілося. Було тільки дивне відчуття: його тіло ледь-ледь починало прокидатися, а голова вже міркувала чітко й осмислено, начебто він не засинав зовсім. Крім того, Назар був абсолютно впевнений, що йому не наснилося щось погане; цієї ночі він узагалі не бачив жодного сну. Може, це був випадковий шум — за стіною чи на вулиці? Однак Назарові не пригадувалося, щоб він колись прокидався так пізно через сторонні звуки — він спав дуже міцно. Навіть торік, коли хтось уночі запустив каменем у вікно на кухні, він дізнався про це тільки вранці. Але зараз…

Що це?

Тепер, коли в нього цілком прокинувся нюх — покомизившись, нарешті ввімкнулося останнє з п’яти основних чуттів — Назар уловив запах.

…Запах злежаного тисячолітнього пилу, що віддавав гострим мишачим духом. І ще чимось, що викликає панічний підсвідомий страх. Назар весь закам’янів під ковдрою.

Тому що відразу ж упізнав цей запах.

От чому він прокинувся.

Виходить, чудовисько зовсім не збиралося залишити його в спокої і… — від миттєвого прозріння Назар боявся навіть випадково поворухнути занімілими пальцями ніг, немов найменший рух був спроможний збільшити його жах до розмірів всесвіту, — …і воно просто терпляче вичікувало всі ці дні зручної нагоди. Виходить, пам’ятний випадок із фільмоскопом виявився тільки початком. І те, що він бачив тоді на стіні, зараз перебувало десь поруч…

«А якщо воно не просто десь поруч, а, скажімо, під твоїм ліжком?» — вимовив хтось у голові Назара.

Хлопчик із усієї сили прислухався до нічної тиші кімнати, намагаючись уловити найменший підозрілий шелест, звук, рух… Особливо з-під ліжка. Якщо монстр ховався саме там, то зараз межею між ними був лише тонкий шар листової фанери і матрац із простирадлом.

А може, припустив Назар, намагаючись думати спокійніше і раціональніше (по-дорослому?), може, все це просто дурничка, і причина зовсім в іншому? Просто безглузді страхи, просто темрява.

«Невже? — скептично заперечив той самий голос у голові Назара. — Твої тато з мамою трошки випили сьогодні ввечері, зовсім трішечки у порівнянні з деякими гостями, звісно. Але й цього може цілком вистачити, щоб вони тебе не почули, якщо ти їх гукатимеш. Чи почули занадто пізно, щоб прийти тобі на допомогу. Хіба, по-твоєму, він про це не здогадується?..»

Назар змусив голос заткнутися, але не міг змусити себе не помічати різкого запаху пилу в кімнаті. І ще одну очевидну річ: сморід посилювався кожної миті.

Хлопчику страшенно хотілося повернути голову назад, щоб побачити те місце, де п’ять днів тому ожило зображення Того, Хто Стукає По Трубах. Але для цього потрібно було піднятися і майже цілком відкинути ковдру, чого Назар не наважувався зробити. І, крім того, в кімнаті занадто темно, він усе одно нічого не зможе роздивитися.

А може, у тому-то й річ — він міг щось побачити.

Від шаленого напруження в Назара заніміло все тіло, особливо ноги. Нижче колін, здавалося, от-от почне судомити. Але Назар миттєво забув про біль, коли раптом почулася метушня і сухе голосне сопіння. Просто під ним.

Під ліжком.

Він закричав.

Його справді не почули.

Швидше за все тому, що Назарові тільки здавалося, ніби він репетує голосніше від ієрихонських сурм, а насправді цей крик звучав лише в його свідомості. Повітря з легень вільно виходило назовні, зовсім не зрушивши паралізовані жахом голосові зв’язки…

Однак, мабуть, хлопчик таки спромігся на якісь звуки, бо в кімнаті батьків почулися голоси. Першим прокинувся, здається, батько і, схоплюючись із ліжка, будив на ходу Валерію.

Усе це закрутилося тієї миті, коли Назар уже бачив розмиті темрявою обриси когось великого, що незграбно протискувався з-під його ліжка.

Йому вдалося розгледіти лише якісь фрагменти завдяки світлу далекого вуличного ліхтаря, що непевно сочилось у дитячу крізь вузьку щілину між шторами.

Спершу хлопчик побачив щось схоже на величезну кошлату лапу із широко розставленими пазуристими пальцями. Лапа потягнулася вперед, сліпо потицялась у повітрі, намацуючи опору, і схопилася за виступ ліжка, зім’явши куточок ковдри всього за лічені сантиметри від перекошеного обличчя Назара. Він мимоволі подався до стіни, продовжуючи кричати, і безпорадно стежив, як чудовисько натужно сопе та пробирається все ближче.

Сильний поштовх трясонув ліжком, коли монстр, допомагаючи собі іншою лапою, схопився за ніжку в головах. Запах пилу став настільки різким, що Назарові здавалося, ніби вся кімната кишить гризунами, а йому до носа набиваються тугі сірі грудки мишачої шерсті.

Коли чудовисько вилізло наполовину (хлопчик усвідомив це швидше інтуїтивно), якась частина Назарового розуму, що весь час перебувала в ролі стороннього спостерігача, з математичною тверезістю намагалась прикинути, чи зуміє бука протиснутися повністю між сподом ліжка і підлогою, і скільки це забере часу. Незабаром цей сторонній спостерігач прийшов до справедливого, але невтішного висновку: справи кепські. Чудовисько вже почало протискувати нижню частину тіла і намагалося розвернутися до Назара. Глухе сопіння монстра підказало йому, що дотепер бабай перебував до нього спиною.

І тоді крик, нарешті, почули батьки.

Двері дитячої різко відчинилися, гулко вдарившись об плінтус, із коридору сяйнуло світло — на порозі стояв Михайло Левшиць. Він до пуття ще не прокинувся, здивовано кліпав помітно припухлими і червоними очима, чому, без сумнівів, виною було вечірнє застілля. Але головне, що батько був тут — і зараз. І встиг вчасно. За кілька секунд за його спиною з’явилася Валерія. Чесно кажучи, виглядала вона ще гірше.

— Що сталося? — де було вимовлено обома одночасно, але пролунало зовсім по-різному. Михайло запитав стримано і майже буденно, а у Валерії голос був таким, немов вона була на межі паніки. Потім, схаменувшись, вона кинула швидкий погляд униз, щоб переконатися, що не влетіла в кімнату сина лише в трусиках. Було помітно, яке полегшення отримала, коли побачила, що одягнена в нічну сорочку. За інших обставин цей епізод міг би видатися Назарові кумедним, але зараз він начебто виходив із трансу і тільки заніміло переводив зляканий погляд із батька на матір і навпаки, ще не повіривши остаточно, що їхня поява йому не примарилася.

— Синку… — Левшиць першим зробив обережний крок до його ліжка (виглядало це саме так — обережно). — Мені здалося… ти кричав?

Назар мовчки кивнув із боязні, що ось-ось розплачеться.

Валерія раптом заметушилася і, майже оббігши чоловіка, присіла до Назара на край ліжка, точнісінько на те місце, де зовсім недавно бгала кутик ковдри пазуриста лапа чудовиська. Михайло залишився стояти в колишній позі і трохи розгублено дивився на сина.

— Ну годі, годі… — Валерія притисла Назара до себе. — Господи, який же ти весь мокрий! І гарячий…

Він зрозумів, що більше не може стримувати сльози, спробував вивернутися з її обіймів, але нічого не вийшло.

— Уже все добре, — Назар сердито розмазав краплі по щоках.

— Поганий сон, — сказав Левшиць, — буває іноді.

— Я прокинувся… — почав було Назар, але затнувся. Для них це було просто «поганим сном». Якщо він почне розказувати про монстра… На нього раптом навалився величезний розпач і безсилля — він не може звернутися по допомогу навіть до двох найдорожчих і найближчих людей у світі. Це було занадто жорстоко.

— І тобі, звичайно, здалося, що тут є хтось чужий, — із розумінням доказала за Назара Валерія. — Я знаю, у твоєму віці мені теж іноді ввижалося… — вона старанно підбирала слова. — Нічого, це мине. Тобі вже краще?

Назар кивнув. Вона навіть не уявляла, наскільки.

— Я думаю, він зовсім заспокоївся б, якби ти його нарешті відпустила, — підмітив Левшиць. Валерія засуджуюче глянула на нього, але таки випустила з обіймів Назара, і той одразу ж заліз під ковдру.

— А чим це так тхне? — повернулася Валерія до чоловіка. — У кімнаті задушливо…

— Так, схоже, не завадило б провітрити, — погодився Михайло, принюхуючись до повітря. — Може, пил налетів через кватирку?

— Але звідки аж стільки? — трохи здивовано хмикнула Валерія, прямуючи до вікна, щоб ширше відчинити кватирку. — Я тільки сьогодні тут усе вилизала. Чортзна-що!

— Ану, подивимось… — вона нахилилася, щоб зазирнути під ліжко. Назара підкинуло, він метнувся до мами… Але було занадто пізно — Валерія втілила свій план і абсолютно спокійно вивчала простір під ліжком в позі екзальтованої молільниці на предмет наявності пилу.

— Ти чого? — здивовано глянув на сина Левшиць. Назар зніяковів і повернувся під ковдру.

— Та… нічого.

— Ну, зрозуміло. Так я й думала, — констатувала знизу Валерія. — Це ж треба! Гадки не маю, звідки взялося стільки пилу. Доведеться завтра знову прибирати.

Назарові раптом подумалося: що, якщо нещодавнє страхіття справді було лише поганим сном? Хлопчику дуже хотілося повірити в це. І на якусь мить майже вдалося. От тільки…

— Хочеш, ми трошки побудемо з тобою? — запропонувала Валерія.

— Справді, гарна думка, — підтримав її Михайло. Виглядав він уже не таким розбитим, як ще кілька хвилин тому. Назарові, щоправда, цей відрізок часу здався кількома годинами; просто не вірилося, що між моментом, коли монстр ось-ось мав вибратися повністю, і цими словами не вмістився б навіть блок телевізійної реклами.

— Може, так і зробимо? Га? — Левшиць з якимось напруженим, не властивим для нього виразом обличчя розглядав дитячу.

Назарові дуже хотілося сказати «так», і тому він учинив так, як учинив би кожен хлопчисько його віку — відповів «ні».

Твердо, але трохи із запалом.

— А взагалі, — схвально підморгнув йому Левшиць, коли вони з Валерією виходили з кімнати, — ти молодець, я тобою пишаюся.

Проте настільну лампу залишили увімкненою.

Так, про всяк випадок.

За десять хвилин Михайло Левшиць обережно торкнувся до плеча дружини, яка вже задрімала.

— Леро, мені чогось подумалося…

— Що? — сонно відгукнулася та з явним невдоволенням у голосі.

Левшиць навіть звівся на лікті.

— А якщо… у тій кімнаті таки щось є.

— Де? У дитячій?

— Так.

— Ну, ясна річ. Наш… Що ти маєш на увазі? Ой, Господи! Спи.

Левшиць повільно опустився назад на подушку і, повернувшись спиною до дружини, почав уважно вслухатися в нічну тишу. З дитячої більше не долинало ні звуку.

Промуркотівши щось собі під ніс, він заснув.

Дорослим не властива ірраціональна віра в надприродне, з роками вони схильні забувати власні страхи з подорожей по Нічній Державі. Лише зрідка, в особливі хвилини — під час жорстокого безсоння чи в темному коридорі на шляху до вбиральні — раптом накотиться щось, заворушиться в глибинах пам’яті, і тоді виникає непоборне бажання озирнутися…

У своєму реальному житті дорослі бояться зовсім інших речей: провалів у кар’єрі, інфляції, невиліковної хвороби, невтілених планів, росту цін, чужого успіху…

І навіть не підозрюють (а простіше — не пам’ятають), що після того, як вони виходять з дитячої, де на самоті залишається малюк, — усе раптово змінюється. Стіни кімнати перетворюються на невидимі кордони, що містять усередині невідому позапросторову країну, де будь-якої миті може трапитися що завгодно. І навіть відгомони зовнішнього світу не в змозі зруйнувати химерне існування цієї оманливо-крихкої держави.

У кутках, згущуючись, збираються хиткі тіні, меблі раптом змінюють обриси, безгучно колишеться знятий одяг на спинці стільця, поступово перетворюючись на мовчазного спостерігача; де-не-де оживають підозрілі шерехи, хтось обережно ворушиться за гардиною чи тихо дихає під ліжком у терплячому очікуванні руки, що рано чи пізно звіситься вниз…

Держава, з якої не повертаються дорослі, які випадково туди потрапили.

Назар якийсь час лежав із розплющеними очима, хоча ввімкнена настільна лампа вселяла надію на безпеку. Але одна річ — моторошний сон, і зовсім інша — відчувати в реальності, як ворушиться монстр під твоїм ліжком.

Утім, щось Назарові підказувало — йому вже нічого не загрожує. Цієї ночі.

Зрештою, він заплющив очі.

…І ще. Один момент ніяк не вкладався поруч із рештою подій. Після того, як кудлата потвора сховалася назад під ліжко, але ще до того, як прийшли батьки, Назарові привиділось, що звідкись знизу — але він був переконаний, що не із сусідньої квартири, — немов луною принесло далекий-далекий плач маленької дівчинки…

Уранці Назар прокинувся з високою температурою.

— Усе ясно, — сказала Валерія, збиваючи термометр, і насупила брови. — Вітаю вас!

Хоча Назар почував себе не вельми — захрип, ніс забитий, ніби його заклало мокрою ватою, розколювалася голова — поглянувши на маму, він засміявся.

— Дуже смішно, — Валерія похмуро зітхнула і сховала термометр у футляр.

Було близько десятої. Штори на вікні дитячої вже розсунули; судячи з ранкової погоди, день обіцяв бути жарким і ясним. З вулиці долинали голоси дітей, десь радісно гавкав собака, хтось голосно кликав маму, на поверх вище сварилася молода пара, у їх діалог бек-вокалом устрявав енергійний Рікі Мартін…

Коротше, звичайний недільний ранок.

— Привіт! — виник на порозі Михайло. Він прокинувся пізніше за Валерію і зазирнув до сина по дорозі до ванної. — Як спалося?

Назар повернув голову на подушці до тата і, щоб зайвий раз не напружувати хворе горло, підняв руку в жесті, що мовляв, нормально.

— Щось по тобі не скажеш, хлопче, — засумнівався Левшиць. — Очі, як у нашого шефа після перепою… Знову щось наснилося?

— Він занедужав, — повідомила Валерія, нервово постукуючи пластиковим футляром термометра по коліну. Левшиць подивився на неї, потім на сина:

— Теж мені вигадав! Цього разу великий недобір — ще цілих десять днів канікул. От уже!.. — він, ніби з осудом, похитав головою, натякаючи на безперечний талант Назара подовжувати собі канікули, занедужуючи першого ж дня занять. Узагалі-то Назар хворів не надто часто, як на дитину його віку, проте в родині жартували, що по-снайперськи. Минулого навчального року «потрапити в яблучко» йому вдавалося двічі: восени і взимку. Навесні трохи не влучив — перший день усе-таки з’явився в школі.

— Схоже, починаєш утрачати кваліфікацію. Промахнутись на півтора тижня — це аматорство, — Левшиць із докором поглянув на сина. — А ми з мамою так тобою пишалися!

Назар засміявся.

Валерія, ніяк не відреагувавши на веселість чоловіка, знову похмуро зітхнула:

— Ну, що ж… Доведеться брати лікарняний. Мені, звичайно.

— Логічно, — погодився Левшиць. — А скільки набігло? — це вже Назарові.

— Тридцять вісім і дев’ять! — з гордістю повідомив той. Незважаючи на минулу ніч і хворобу, настрій у нього був напрочуд гарним. У будь-якому разі, зранку.

— О-го! — здивувався Михайло. — Не мо…

— Тридцять вісім і два, — сказала правду Валерія, підводячись із Назарового ліжка. — Треба викликати лікаря, але ж сьогодні неділя. Ох, як усе це невчасно…

— А коли це буває вчасно? — посерйознішавши, резонно зауважив Левшиць. — Тим більше, літня застуда.

— Боюся, у нього ангіна… У нас закінчилися ліки, сходиш в аптеку?

— Це ж треба! Продаю пігулки ледве не вагонами, а у власному домі немає навіть аспірину, — похитав головою Левшиць. — Сходжу, звичайно. Тільки за таблетками, чи ще щось?

— Ясна річ, — Валерія вперше за ранок посміхнулася. — У нас закінчився цукор, вермішель, молоко…

— Добре, я зрозумів, — поспіхом закивав Михайло, поки список Валерії не сягнув немислимих розмірів.

— … і сосиски.

— І морозиво! — ляпнув Назар.

— І ременя, — сказала Валерія. — Шнель! — вона виштовхала з кімнати Левшиця-старшого. — Я хочу, щоб він швидше прийняв аспірин. А сама піду на кухню готувати сніданок і чай з малиною для Назара.

Повертаючись додому з пакетом із продуктами в руці і двома коробками шипучого аспірину в кишені, Михайло Левшиць міркував над нічним страхіттям сина.

Адже був ще його вчорашній візит до дитячої за стільцем, коли йому здалося… У кімнаті Назара в нього виникло те моторошне відчуття, яке він списав на зміну обстановки, послявідпускний синдром та інші причини. А ще той дивний випадок шість днів тому, одразу після переїзду, коли хлопець буквально кулею вилетів у коридор, страшенно чимось наляканий.

Зараз ці спогади породили в ньому навіть не тривогу, а якесь до безглуздості глибинне тремтіння. Начебто… Щось подібне відчуває людина, яка вперше йде погадати на своє майбутнє до ворожки, але не вірить у всі ці вигадки. Саме це найдивніше й бентежило.

Але кімната Назара справді раптом перестала йому подобатися.

Можливо, річ у радіації? Бо ж — хай йому грець! — у країні, де після вибуху атомної електростанції різним заповзятливим недоумкам дозволяється розтягувати запчастини з вантажівок, що зробили рейс в один бік із командою смертників до палаючого Чорнобиля, — таке було ще й як можливо!

Йому надто добре запам’ятався один телерепортаж про десятилітнього хлопчика, який два місяці просто згасав без будь-яких причин і, зрештою, перебуваючи за тисячі кілометрів від місця катастрофи, помер… від променевої хвороби! Тому що при виготовленні бетонного блоку стіни, біля якої стояло його ліжко, серед арматури застрягла одна з таких от залізяк…

Левшиць навіть збився з кроку.

Родина тієї дитини теж щойно переїхала на нове місце. А Назар так раптово занедужав… І ще з самого початку йому здалося — ні, він був абсолютно переконаний, — що дитяча містилася в тій кімнаті й раніше, хоча колишні мешканці дітей начебто не мали і, якщо судити з паперів, були єдиними господарями квартири з часу побудови.

Спокійно! — відразу вгомонив себе Михайло. — По-перше, їхній теперішній будинок був споруджений на початку сімдесятих, коли у світі було набагато більше гарного і значно менше лайна. Хвороба Назара? Це більше нагадувало звичайнісіньку застуду чи грип, або, як думала Валерія, ангіну, ніж променеву хворобу, отруєння радіонуклідами чи ще щось жахливе. А щодо колишніх господарів квартири, то вони запросто могли відправити дітей до когось із родичів на канікули, і взагалі — це не його справа.

Однак одразу виникла інша версія — підвищена токсичність. Що, якщо під час останнього ремонту в кімнаті використовувалися шкідливі для життя матеріали? Наприклад, якась фарба, що містить речовини, здатні викликати розлад психіки…

Але як тоді бути з Валерією? Якби в неї виникли подібні підозри, вона обов’язково з ним поділилася б, ось у чому річ. Чи, може, ці токсини якось інакше впливають на жіночий організм — вони з Назаром це відчувають, а вона ні? Вчора він спробував підняти з нею тему синової кімнати… Мабуть, виглядав останнім ідіотом.

Левшиць раптом усвідомив, що стоїть перед скляним кіоском і з інтересом розглядає виставлені на вітрині пачки цигарок.

Жахливо хотілося закурити.

Він кинув курити шість років тому за настирної вимоги і самовідданої підтримки Валерії, яка за все життя не викурила жодної цигарки, але, здавалося, кидала курити тоді разом із ним. А тепер він стояв перед барвистими рядами зілля, відчуваючи такий потяг, немов викинув останню цигарку шість годин тому.

Поки він вагався, чи варто починати все спочатку, поперед нього протиснувся тип незрозумілого віку в заношеному до дірок спортивному костюмі, від якого навіть зі спини смертельно тхнуло махровим перегаром, сечею і чимось, схожим на тухлу рибу. «Володар пробок» — так називав про себе Левшиць алкоголіків, які не здатні контролювати процес. Той сперся гострим плечем на кіоск і пробував устромити голову у віконце.

— Тобі чого? — гидливо кинув продавець. — Тут нема того, що тобі треба. Наливають через дорогу.

Алкаш прохрипів щось мудре, недоступне розумінню простих смертних, і питально завмер.

Його навіть перестало хитати, наче він ступив із палуби судна на твердий берег.

Продавець замахав руками і роздільно проскандував:

— Моя по-чукотськи не розуміти! Наливати через дорога!

Щоб повністю прояснити ситуацію, алкаш поліз собі за пазуху і витяг назовні загорнений у якусь брудну ганчірку аудіо-плейер.

— Шуруй звідси, — незлісно відмахнувся від нього чоловік.

Розчаровано запхавши згорток назад, п’яничка глянув було на Левшиця. Але одразу визначивши досвідченим оком, що Михайло Левшиць уже втрачений для його товариства, мовчки відчалив через дорогу.

Провівши алкаша поглядом, Михайло подумав, що розумник, який колись вигадав фразу, начебто істина відома лише божевільним і алкоголікам, або жодного разу в житті не зустрічав справжнього «володаря пробок», або просто був дурнем.

— Я вас слухаю?

Левшиць повернувся до віконця.

— Дві пачки «діролу».

По обіді до Назара довелося викликати швидку. Спершу температуру вдалося збити аспірином, але незабаром вона підскочила до тридцяти дев’яти.

— Вони скоро приїдуть, — повідомив Левшиць, повернувшись до кімнати.

— Сподіваюся, це не дифтерія, — Валерія ні на крок не відходила від сина, раз у раз змінюючи йому змочені в оцтовому розчині марлеві примочки на лобі.

— Сумніваюся, — спробував заспокоїти її Левшиць. — Йому зробили всі необхідні щеплення. Пам’ятаєш?

— Я чула, деякі діти все одно хворіють, — заперечила Валерія, — у відносно легкій формі, але…

— Може, варто подзвонити батькам?

— О!.. Тільки цього мені зараз не вистачає, — закочуючи очі під лоба, саркастично засміялася Валерія. — Найменше мені потрібно, щоб хтось почав крутитися під ногами, голосити і нав’язувати мудрі поради.

Назар спостерігав за їхньою розмовою, як крізь гаряче марево. Воно обволікало пружним коконом і приглушувало звуки — точніше, робило їх якимись тьмяно-дзвінкими, як у маленькому приміщенні з голими стінами, — і посилювало звичайне світло до болю в очах. Дотик холодної марлі відзивався у всьому тілі приємною легкою остудою, яка повільно розтікалася від чола до ніг.

За десять хвилин у двері подзвонили.

— Буде краще, якщо ми його заберемо, — сказав лікар після огляду.

Назарові знову виміряли температуру, медсестра зробила ін’єкцію, щоб збити жар.

— Ви думаєте, щось серйозне? — стрепенулася Валерія… — Дифтерія чи…

— Не будемо лізти поперед батька в пекло, — відповів лікар. — Навряд чи. Швидше за все, у хлопчика фолікулярна чи лакунарна ангіна — завтра з’ясується точно. А це так, про всяк випадок — у лікарні йому зроблять аналізи, кілька днів поспостерігають… Навіщо ризикувати?

Валерія, розхвилювавшись ще дужче, закивала і подивилася на чоловіка. Левшиць знизав плечима.

— Ну, якщо це справді необхідно…

— Мамо, я не хочу! — вирішив нагадати про себе Назар. Йому ще ніколи не доводилося потрапляти до лікарні, але від цієї можливості він свідомо нічого приємного не очікував. Тим більше, що все склалося так зненацька — нічний візит монстра, раптова хвороба… І тепер, коли він більше за все потребував присутності найрідніших людей, його хочуть забрати незнайомці в накрохмалених білих халатах, відвезти до якогось незнайомого місця, де він ніколи не був і нікого не знає.

— Нічого-нічого, — Валерія нагнулася до нього і заспокійливо поцілувала в гаряче чоло. — Це лише на день-два. Ми з татом часто тебе відвідуватимемо, і дуже скоро ти знову будеш удома.

— Звичайно, — підтримав її Михайло.

— От бачиш, — Валерія повернулася до лікаря. — Адже так?

Лікар, чоловік років п’ятдесяти з густими чорними вусами, зачинив докторську валізку і кивнув, погоджуючись:

— Збирайте хлопчика.

— …А завтра, коли будуть готові аналізи, зможемо поставити точний діагноз, — говорила черговий лікар дитячого відділення, яка спустилася до приймальні, щоб забрати Назара і Валерію, котра його супроводжувала. Лікаркою виявилася дуже висока повна жінка середніх років із громіздкою бабеттою на голові, спорудженою з фарбованого чорного волосся; дивлячись на неї, Назар усе чекав, що масивна зачіска от-от звалиться, розсипавшись, чи сповзе на бік, особливо коли жінка йшла. Потім довгий час саме такий тип асоціювався в нього з дитячими лікарями.

Вони піднімалися у просторому, надзвичайно повільному ліфті, що зачинявся зсередини вручну старомодними дверцятами-гармошками, зробленими з металевих пластин. Можна було спостерігати, як неквапом пропливають униз лікарняні поверхи; на них загородження були з дрібної сітки, як і сама шахта ліфта. Тому Назар устигав добре роздивитися кожен поверх. Нагору сходами снували дорослі хворі і медперсонал. Іноді вдавалося зазирнути всередину відділень. Там тягнулися довгі коридори зі столами медсестер і рядами дверей палат по обидва боки. Оскільки сьогодні була неділя, лікарня здавалася доволі малолюдною. Ліфт поскрипував, і від цього незвичайного скрипу — зовсім не такого, як у житлових будинках — він бачився Назарові ще більш незвичайним. До того ж, цим ліфтом керував ліфтер — сивий дідок, який сам, здавалося, був невід’ємною частиною кабіни з візерунковим драпіруванням на стінах, лаковими дерев’яними панелями червоно-коричневого відтінку і триногим маленьким стільчиком у кутку. Від усього цього віяло незвичним духом старовини й чогось таємничого.

Навколо крутилося безліч різноманітних лікарняних запахів, які Назар так і визначив: «лікарняні»; вони чимось нагадували ті, що запам’яталися під час нечастих візитів до поліклініки. Ще він помітив, що з проходженням чергового поверху «лікарняний запах» якось невловимо змінюється. Напевно, тому, вирішив Назар, що в різних відділеннях різні хвороби, і здивувався цьому здогаду — виходило, що хвороби можуть пахнути. Ну, звісно, річ ще й у ліках…

Укол почав діяти по дорозі до лікарні — під час п’ятнадцятихвилинної подорожі в машині швидкої допомоги, котра викликала в Назара чималий інтерес, — і зараз він почувався значно краще. Бачити такі машини зсередини раніше йому доводилося тільки у фільмах; у житті це виявилося не так яскраво, проте значно цікавіше. Він навіть на цілих кілька хвилин відволікся від думок, що його везуть до лікарні і збираються там залишити.

Узагалі-то йому вже стало настільки краще, що він подумав, — а якщо він і справді занедужав на якусь коротку хворобу? — Назарові дуже закортіло сказати про це Валерії і лікарці, але він стримався. Було зовсім несхоже, що його тепер ось так просто візьмуть і відпустять.

Він нарахував уже три цілком пройдені поверхи і дивився, як виповзав низ четвертого.

— На жаль, головний ізолятор дитячого відділення зараз переповнений, — продовжувала лікарка, звертаючись до Валерії. — Можливо, завтра ми переведемо вашого хлопчика туди, якщо звільниться місце. А сьогодні він побуде в старому ізоляторі.

Валерія запитально поглянула на лікарку.

— Ним зараз майже не користуються, хіба що в окремих випадках, як ваш, наприклад, але йому там буде добре, — пояснила лікарка. — Наша лікарня стара і її, так би мовити, вирішили частково переобладнати — пристосувати до теперішніх потреб деякі приміщення. Зокрема і старий ізолятор. От тільки ніяк не дочекаємося на кошти…

Валерія кивнула, мовляв, у наш час це не дивно. Колись вона й сама лежала в дитячому відділенні цієї лікарні. Правда, до ізолятора не потрапила — її тоді відразу перевели до спеціальної палати з боксами, куди на перші кілька днів клали всіх новеньких. Опинившись тут знову, вона якось внутрішньо відчула, що за всі ці роки традиції тут зовсім не змінилися. Можливо, воно й на краще, — вирішила вона про себе і ласкаво погладила Назара по голові. Він кисло посміхнувся у відповідь.

Йому так сильно хотілося додому, що він готовий був заплакати. Все навколо здавалося таким чужим, непривітним і навіть вороже таємничим. І він, напевно, заплакав би, якби не присутність цієї незнайомої повної лікарки з чорною баштою волосся на голові. Та й сама лікарка виглядала дуже суворою, хоча не звернулася особисто до нього ще жодного разу.

— Там чисто, через день приходить прибиральниця, і взагалі… — лікарка всміхнулася. — Втім, ви зараз самі все побачите. Хіба що, — вона трохи схилилася до Назара, — буде трошки нудно самому. І немає телевізора. Але це ж ненадовго, — м’яко вимовила вона і раптом перестала здаватися Назарові такою вже суворою. Він трошки повеселішав і кивнув, погоджуючись.

Ліфт нарешті зупинився. На шостому, передостанньому поверсі. Дідок-ліфтер з відсутнім виразом обличчя розсунув дверцята, штовхнув загорожу на майданчик, випускаючи своїх пасажирів на волю.

— От сюди, — лікар повела їх за собою.

Виявилося, що йти зовсім недалеко. Великі, пофарбовані білою олійною фарбою двері були в кутку просторого майданчика на сходах усього за п’ять-шість кроків від виходу з ліфта. Коли той заскрипів, рушивши, Назар повернувся і побачив, як за кабіною на сталевих тросах випливав, наче безкінечно довга пуповина, вузол товстих дротів. Дідок уже сидів на своєму ослінчику, склавши руки на колінах і байдуже втупивши погляд кудись у стінку.

Двері ізолятора були поруч із входом до дитячого відділення; ті двері були подвійними, наполовину скляними, розмальованими вмілим художником, який зобразив відомих мультиплікаційних героїв — картинки були дуже яскравими, життєрадісними і, здавалося, це не просто двері до лікарняного відділення, а брама до маленької дитячої країни. Крізь скло між барвистими малюнками Назар устиг помітити кількох дітей різного віку.

— Усе, прийшли, — сказала лікарка, відкриваючи великим ключем важкі тьмяні двері ізолятора.

Перше, що вразило Назара, це стеля — вона була надзвичайно високою. Майже вдвічі вищою, ніж у них удома. Тому і так доволі велике приміщення ізолятора виглядало просто величезним. І порожнім — бо в ньому нікого не було.

У палаті, якою, власне, і був ізолятор, стояло вісім ліжок — по чотири з кожного боку, — утворюючи широкий прохід до дуже великого вікна (тут Назарові все здавалося незвично великим). Кожне ліжко від сусіднього відділяла перегородка приблизно два метри заввишки; нижня половина перегородок була із блідо-голубого пластику, верхня — з товстого скла. Уздовж проходу з височенної стелі звисали чотири простих круглих плафони. В кутку, навпроти вхідних дверей, розташовувався туалет, звідти доносився дзюркіт води в унітазі. Пахнуло вогкістю, хлоркою і нежилим приміщенням.

Ізолятор справив на Назара гнітюче враження.

— Ну, — сказала йому лікарка, — вибирай місце, котре тобі найбільше подобається. Тут усе у твоєму повному розпорядженні.

Назар повільно пройшов до вікна і вибрав ліжко, що було найближче в протилежному від входу ряду. Це місце здавалося якимось веселішим, точніше, менш похмурим. І не тільки тому, що вікно близько, — перегородка між ліжками була тільки з одного боку і не так сильно тиснула. Поруч із ліжком стояла невеличка тумбочка, над узголів’ям — світильник для читання.

Назар сів на ліжко і трошки погойдався: воно незвично пружинило, глибоко прогинаючись. Хлопчикові ще ніколи не доводилося спати на ліжку з металевою сіткою.

Підійшли лікарка і Валерія.

— Розташовуйтесь, я незабаром повернуся, — сказала лікарка і залишила їх наодинці.

— Мені тут не подобається, — похмуро кинув Назар.

— Мені теж, — зізналася Валерія, озираючись. Вона розстелила йому постіль, переклала в тумбочку продукти, взяті з дому, і переодягнула Назара в легкий спортивний костюм.

— А якщо аналізи будуть поганими, я… тоді залишуся тут, так? — запитав він, розхвилювавшись від цієї думки.

«Ну звісно! І ми нарешті позбудемося тебе! — пролунав у його голові зловтішний регіт. — Запхнути тебе сюди — просто чудова ідея!»

— Постарайся, щоб вони виявилися гарними, добре? — смутно всміхнулася йому Валерія, не відповівши прямо на запитання.

Назар знизав плечима і відвернувся до вікна, відчуваючи хвилю пекучої образи на матір.

Якщо не брати до уваги те, що він залишився тут зовсім самотнім, Назара особливо гнітили дві обставини: ґрати на вікні і двері ізолятора — вони зачинялися на ключ іззовні. Тому все це дуже нагадувало в’язницю.

Чи місце для покарання поганих дітей.

Коли Валерія пішла, Назар спершу дивився у вікно, що виходило на простору засклену веранду, яка належала дитячому відділенню. До неї було метрів зо двадцять п’ять. Назар вирішив, що, очевидно, це спеціальна палата для ігор, тому що помітив метушню кількох дітей, які ганялися один за одним, як дикуни. Потім він розрізнив двох, котрі, здавалося, намагалися грати в бадмінтон; ще двоє чи троє займалися чимось перед широким столом — роздивитися до пуття не дозволяло скло, на якому денне світло лягало яскравими відблисками.

Нудотний настрій посилився. Назар кинув останній погляд на веранду, де безтурботно розважався гурт таких самих дітей, як він, і відійшов від вікна. Потім знайшов серед своїх речей електронну гру «тетрис» і, намагаючись більше ні про що не думати, ганяв темно-сірі квадратики по екрану, поки у дверях ізолятора двічі не повернувся ключ.

Увійшла медсестра.

— Привіт, — вона прошелестіла накрохмаленим халатом між відгородженими ліжками до його «кабінки». — Тримай, — і простягнула термометр.

Назар привітався і, відклавши «тетрис», засунув градусник під пахву. Медсестра повернулася спиною до вікна, спершись ліктями на широке підвіконня.

— Я почекаю тут, не соромся.

Швидше за все, їй не було і двадцяти, хоча для Назара вона здавалося цілком і повністю дорослою — худорлява, зі світло-русявим волоссям, зібраним позаду в звичайний хвіст.

Вона розглядала Назара з безцеремонною цікавістю, немов він був якоюсь дивовижною істот-кою, яка втекла із мандрівного цирку і бозна-як опинилася тут. Тим часом Назар демонстрував поглиблене вивчання ліній паркету, структури волокна в деревині тумбочки, проводив порівняльний аналіз бруду під нігтями обох рук — почуваючи себе все більш ніяково і поступово червоніючи. Тривалу мовчанку порушував лише дурнуватий писк «тетриса», що лежав поміж складками зібганої ковдри, і наполегливо вимагав продовження партії.

— Можна подивитися? — сказала нарешті медсестра. Назар чомусь одразу пошкодував, що не відключив звук чи не натиснув на кнопку «пауза» раніше. Але витягнув «тетрис» зі складок ковдри, немов гігантського верескливого паразита зі зморщок фантастичної тварини, і вільною рукою простягнув медсестрі.

— А, все ясно… — вона розглядала іграшку не більше трьох секунд, потім недбало кинула на ліжко. Назарові навіть здалося, що по її обличчю ковзнула бридлива гримаска. «Тетрис» підскочив на ковдрі, ледь не звалившись на підлогу, але нарешті заткнувся. Відразу стало неприродно тихо.

— Довго ще? — не витримавши паузи, запитав Назар, хоча й сам знав, що потрібний час не набіг ще й наполовину. Проте товариство медсестри викликало гостре бажання знову залишитися на самоті.

— Ще кілька хвилин. Не страшно тут самому? — запитала вона, чим заслужила додаткову неприязнь Назара. Річ була не в її зовнішності чи голосі і навіть не в тому, що вона говорила, а як. Начебто кожним своїм запитанням чи словом їй хотілося потрапити у вразливе місце, а потім безневинно посміхнутися і дочекатися наступного разу.

— Удень тут, звісно, все по-іншому, а от уночі… — медсестра виразно глянула на нього (подумки Назар уже охрестив її «білобрисою»). — Не боїшся залишатися тут на ніч?

— Чому це? — Назар уперше подивився на неї прямо.

— Та так, — вона знизала плечима, ніби втрачаючи інтерес до розвитку цієї теми, повернула голову до вікна і, кивнувши, вказала на веранду. — Бачив уже ігрову палату?

Назар промовчав, тільки сильніше стиснув градусник під пахвою.

— Там стільки різних…

— Мені все одно, — перебив він її, відчуваючи, як наростає роздратування.

— Ну, звісно, тобі ж звідси нічого не видно, — співчутливо зітхнула білобриса. — Дуже шкода, там справді цікаво. Хочеш, розкажу?

— Ні, — він збирався відповісти якомога байдужіше, але голос усе-таки підвів. Тонкі брови білобрисої відразу іронічно поповзли вгору: не вірю, не може бути!

Йому насправді було наплювати на всі ігри у світі і на тій веранді зокрема — хіба річ зараз була в них? Проте Назар відчув, як до очей по-зрадницьки накочуються сльози. Але йому раптом згадалася минула ніч, коли батько, виходячи з дитячої, підморгнув: «Молодець, я пишаюся тобою» — і сльози раптово відринули, начебто їх відкинула раптово виросла гребля. Він не буде ревіти перед цією білобрисою, котра тільки того й домагається.

Назар навіть ризикнув перейти в наступ:

— Чому мене зачиняють? — однак це було вкрай невдалою спробою, в чому він незабаром переконався.

— Так заведено, — відгукнулася та цілком доброзичливо. Назар навіть кинув на неї здивований погляд, немов очікував побачити на місці білобрисої когось іншого. — Ізолятор хоча й належить до нашого відділення, але знаходиться, як бачиш, за його межами. І його потрібно зачиняти для того… — на усміхненому миловидному обличчі медсестри знову з’явилася вже знайома Назарові бридлива гримаска, — щоб заразні діти ніде не розгулювали без дозволу. Заразні — ти мене розумієш?

Кілька секунд вона пильно дивилася на нього посміхаючись. Вираз її обличчя говорив: «Ти мене розумієш, маленький виродку, заразні! Як ТИ!»

Вісім років — усе ще вік відкриттів: Назар зробив чергове (вже далеко не перше за останні дні) важливе відкриття: деякі дорослі, залишаючись наодинці з дітьми, знімають маски і перетворюються на монстрів із холодними очима. Головне, щоб тієї миті їх ніхто не бачив — крім дитини, перед якою вони знімають маску. Якби в ізоляторі перебував хтось третій, білобриса виміряла б йому температуру і пішла, нічого більше. Якби був третій.

Ці Жартівливі Перевертні починають здалеку: щось говорять, роблять, задають різні невинні запитання — й уважно спостерігають за реакцією. Вони використовують усе це, як самураї невидимих розвідників-ніндзя, щоб підібратися ближче і відшукати слабке місце у захисті противника. А потім переходять в атаку. Бо отримують утіху, завдаючи болю і спостерігаючи нишком, що з цього вийде. Їм подобається, приміром, показати за вікном веранду з малюками, які бавляться, і слідом за цим наочно пояснити своїй дитині, що таке заразні діти. А потім знову посміхнутися, наче це — просто невинний жарт.

Новим відкриттям хлопчик завдячував швидше відчуттям, ніж розуму. Воно зафіксувалося в душі Назара за незначну долю секунди, ніяк не відобразившись на його обличчі.

— А ще, — продовжила білобриса, — щоб до ізолятора не потрапив хтось чужий. Наприклад… Знаєш, про кого я говорю? Про Фредді Крюгера. Чув про Фред-ді-і?

Назар дивився кілька фільмів, але вирішив не відповідати… Проте раптово зловив себе на тому, що повільно киває головою, начебто хтось смикає її донизу за невидиму нитку.

— Ну, це, звісно, жарт, — медсестра коротко реготнула, не зводячи з нього уважних льодяних очей. — Але от що насправді погано… — вона присіла до Назара на ліжко і заговорила довірливим напівшепотом: — На сусідньому поверсі — так, точнісінько на поверх нижче — знаходиться лікарняний морг. Знаєш, це таке місце, куди відносять померлих людей, а потім розрізають ось так… — вона провела собі ребром долоні уздовж тулуба від горла до живота. — Це називається розтин.

Із коридору донісся знайомий Назарові скрип ліфта, що піднімався, потім хтось вийшов на їхньому поверсі. Ліфт рушив і кроки стихли, віддаляючись.

Білобриса косо глянула на двері ізолятора, немовби побоюючись, що зараз може увійти якась потвора, котру вона ще не встигла описати, і нахилилася до Назара зовсім близько, майже торкаючись своїм волоссям до його голови.

— Дуже погано, що тобі доведеться зостатися тут на ніч самому. Я випадково чула від тих, хто працює в лікарні давно… Розумієш, цей ізолятор знаходиться на нічийній території, сюди вхід зі сходів, ти сам бачив. А морг розташований на один поверх нижче. Так ось, іноді тут трапляються жахливі речі.

Вона присунулася до нього впритул. Дотик її ноги викликав у Назара відразу.

— Одного разу всі мерці вибралися з моргу і почали підніматися по сходах сюди, тому що тут нічийна територія. Їхні кишки вивалилися із розрізаних животів, розмоталися і тягнулися за кожним на п’ять метрів. Усі сходи покрилися зеленим смердючим слизом. А потім мерці почали ломитися до оцих дверей, щоб добратися до одного хлопчика, який…

— У вас неприємно пахне з рота! — вигукнув Назар, відсахнувшись від білобрисої. — Мені гидко!

— Що ти с… — підскочила медсестра, змінюючись на обличчі.

— І ще… Я все розкажу лікареві! — додав Назар, і в нього перехопило подих. Здавалося, серце от-от вискочить і застрягне у самісінькому горлі.

Медсестра здивовано звела брови і раптом розсміялася, із докором похитуючи головою:

— Господи, я ж просто жартую! Хіба не ясно?

Якби це трапилося п’ять хвилин тому, Назарові навіть на гадку не спало б, що зараз вона може сміятися нещиро.

— Такий великий, невже повірив? Тобі не соромно?

І… йому справді стало соромно. Хоча річ була не в тому, що він їй повірив чи злякався цих вигадок. У нього раптом виникло відчуття, що він учинив якось погано.

Жартівливий Перевертень завжди тримає напоготові кілька випробуваних трюків.

— Добре, давай подивимося, — білобриса нависла над ним, простягаючи руку по термометр. Назар, не підводячи очей, віддав їй градусник.

— Ну?.. — вона довго розглядала шкалу. — Тридцять сім і… три. Хлопчику, ти хворий, — білобриса так і не спромоглася запитати, як його звати, хоча, можливо, знала це з лікарняної картки, але все одно жодного разу не назвала його на ім’я. — Ти дуже, дуже хворий. Так і запишемо.

Він зовсім не відчував, що після того, як йому збили температуру, вона знову почала підніматися. Втім, напевно, заразній дитині зовсім не обов’язково знати, яка в неї температура насправді.

Більше жоден із них не зронив ні слова. Білобриса вийшла з палати, зачинивши двері на замок, — ключ провертався надзвичайно повільно, ніби вона смакувала насолоду від цього.

Назар очікував, що, залишившись на самоті, відчує полегшення. Але навпаки — здавалося, ніби давно переповнена дамба — ще з минулої ночі — дає тріщину. Греблю підмило, підпірки звалило…

І він зарився обличчям у подушку.

— Ого! Так, тут є де набрати висоту, — сміючись, Левшиць підкинув щасливого Назара ледве не під саму стелю; ізолятор наповнився захопленим вереском маленького індіанця. — Справи явно йдуть на покращення, — прокоментував Михайло.

— Ми не надовго, — з ходу попередила Валерія.

Менше ніж хвилину до цього Назар дивився у велике заґратоване вікно ізолятора, за яким поступово сутеніло, без апетиту длубав виделкою гречану кашу з овочевою заправкою, яку санітарка принесла на вечерю, і намагався уявити, що зараз відбувається вдома. Чим реальніше йому вдавалося уявити, тим журніше ставало у величезному похмурому ізоляторі із сімома порожніми ліжками.

Але тут трапилася приємна несподіванка — у супроводі чергової лікарки зайшли батьки.

— Здається, незабаром ми зможемо забрати його додому? — Левшиць опустив Назара на підлогу і повернувся до лікарки: — Що говорить педіатрія?

— Думаю, ви занадто квапитеся, — прямо відповіла та. — Швидше за все, встигли проявитися тільки перші симптоми.

— Виходить, це ягідки… — спохмурнів Левшиць.

— Тільки б не дифтерія, — ледь чутно вставила Валерія.

— Завтра вранці візьмемо мазок із горла, — сказала лікар. — І тоді будемо знати точно. Не варто…

— Лізти поперед батька в пекло, — кивнула Валерія. — Я пам’ятаю.

Лікарка нахилилася до Назара:

— Ну, як ти в нас улаштувався?

Ще вдень він вирішив поскаржитися на медсестру, яка приносила термометр, але та більше жодного разу не з’являлася (можливо, передала комусь зміну). І до вечора багато чого вже здавалося зовсім іншим — про білобрису медсестру він і думати забув.

— Ну, так… — сказав він невиразно. Лікарка кивнула із розумінням, мовляв, я й сама знаю, що тут не Діснейленд, але нам усім доводиться миритися з такими умовами, адже так?

Валерія поставила на тумбочку невеликий пакет із продуктами, котрі дозволили передати, запитально поглянула на Левшиця, який із сардонічною міною вивчав ґрати на вікні, і обійняла Назара.

— Ну, все… Побачимося завтра.

Узятися за дослідження решти семи приліжкових тумбочок в ізоляторі Назара спонукало те, що, перекладаючи свої речі у шухляду тумбочки біля свого ліжка, він знайшов на ній послання.

Точніше, цілу купу послань, залишених прямо на фанерному днищі.

Більшість були зовсім короткими і, швидше, нагадували звичайні «автографи», які часто зустрічаєш на спинці сидіння в автобусі, у кінотеатрі чи на парковій лавці, наприклад: «Тут була А. С.», «Л. 0. — коза зачухана!» і далі в такому ж дусі.

Але траплялися і зовсім інші — це були Справжні Послання.

Незабаром Назар з’ясував, що помилився — саме вони займали левову частку поверхні, все днище шухляди було майже повністю списане ними. Щоб прочитати все, Назарові довелося витягнути шухляду цілком.

«Мене звати Рита, — було виведено дитячим почерком майже по центру фанерного дна, — я тут уже третій день. Мені дуже страшно. Я сама».

Одразу під цими словами був намальований маленький чоловічок із квіткою в непропорційно довгій руці, витягнутій убік, немов він хотів комусь її подарувати. Малюнок і слова, як зауважив Назар, явно належали одній руці і були накреслені темно-синім олівцем.

Нижче він прочитав інше послання:

…Було занадто пізно, щоб сподіватися на чийсь раптовий візит (наприклад, лікарки), кого він міг би попросити залишити світло увімкненим на ніч. Назар зі зростаючим хвилюванням обмірковував, яким чином виправити ситуацію, щоб не залишитися одному в темряві.

Ізолятор з першого погляду справив на нього похмуре враження, однак тепер, коли він знайшов ці послання, атмосфера навіювала ще лиховісніші відчуття. До того ж, варто додати, Назар ні на мить не забував про минулу ніч удома і тому прекрасно усвідомлював, що в такому моторошному місці може трапитися все, що завгодно.

Історії білобрисої медсестри про мерців, які волочать по сходах за собою випущені кишки, були тут ні до чого. Просто він, як і всі діти, небезпідставно думав, що темрява робить його більш уразливим. Це було те вроджене чуття, що зберігається до глибокої старості тільки завдяки урокам, засвоєним у дитинстві.

Якийсь час він безсило спостерігав, як ізолятор поступово занурюється в морок, огортається густою павутиною тіней, немов її плели сотні загадкових невидимих створінь. І раптом із невимовним полегшенням згадав про світильники для читання, що висіли над кожним ліжком. Не стримавши захвату, Назар навіть дозволив собі голосно ляснути в долоні. Ляскіт луною відбився від стелі і залишив неприємний дзвін у вухах.

Коли Назар узявся за вимикач світильника над своїм ліжком, йому раптово спало на думку, що лампочка могла давно перегоріти, так само, як і в решті світильників, — не надто схоже, щоб тут це когось особливо хвилювало.

Але, на щастя, все було гаразд — його «кабінку» і частину ізолятора, поруч із вікном, залило цілком задовільне світло.

Потім Назар поставив на місце шухляду і повернувся до перерваного заняття. Проблему з темрявою він вирішив, а отже, вона перестала заслуговувати на подальшу увагу. Назар перейшов до сусідньої «кабінки», де, увімкнувши ще один світильник, витяг наступну шухляду.

Як хлопчик і думав, вона була поцяткована посланнями не менше, ніж попередня. Різниця полягала лише в яблучному недогризку, який присох до задньої стінки і захрумтів, як крекер, коли Назар його віддер, щоб той не заважав читати.

Перше, що він тут прочитав, було:

Назар тинявся по ізолятору з дурнуватою посмішкою, з якою нічого не міг вдіяти. Очікував приходу матері і завмирав щоразу, коли зі сходів долинали звуки кроків. Валерія трохи запізнювалася, але його це не хвилювало. Тепер такі дрібниці значення не мали.

Усе обійшлося несподівано легко і значно краще, ніж він сподівався. Можна сказати, ранкова витівка з термометром зійшла йому з рук. Утім, Назар не надто переймався — білобриса дістала по заслузі і, схоже, він був не єдиним, хто так уважав.

А невдовзі після обіду, коли були готові результати аналізу, з’ясувалося, що у нього кір. З обличчя лікарки, яка повідомила цю новину, Назар одразу зрозумів, що кір — це далеко не так жахливо, як дифтерія. Потім вона додала, що вже подзвонила Валерії, і мама незабаром приїде його забрати, тому що інфекційне дитяче відділення зараз переповнене.

Коротше, він повертався додому.

У вівторок 24 серпня, наступного дня після повернення з лікарні, Назар прокинувся о дев’ятій ранку з тим світлим відчуттям безпричинної радості, яке можливе лише в дитинстві. Навіть не звичайної радості, а якогось солодкого очікування, передчуття чогось — чому не існує точної назви в мові дорослих — від нового дня. І ні хвороба, ні тисячі монстрів під твоїм ліжком — узагалі ніщо в світі — не можуть із цим нічого вдіяти.

Розплющивши очі, хлопчик зрозумів, що почувається краще, принаймні, вже не так паскудно, як учора ввечері. Крім того, Назар згадав, що 24 серпня — святковий день. А отже, батьки сьогодні залишалися вдома разом із ним.

Утім, Валерія сказала, що температура в нього, швидше за все, після обіду підскочить знову, тому що «ягідки ще попереду». Вона приготувала легкий сніданок — манну кашу на молоці і апельсин. А «на десерт» примусила з’їсти цілу жменю ліків, що були настільки ж огидні на смак, як і звучання їхніх назв. На довершення ранкового «моціону» Валерія змастила губи Назару вазеліном із маленького зеленого слоїчка, схожого за формою на мініатюрну хокейну шайбу.

Потім його піднесений настрій став поступово вивітрюватися, як смак м’ятної цукерки, що розтанула в роті. Адже ранок перейшов у сонячний яскравий день, він зазвучав голосами дітей, які гралися у дворі, прямували гуляти до парку, йшли на денний сеанс у кіно, а перед цим до кав’ярні їсти м’яке ванільне морозиво і потягувати із високих склянок крізь трубочки полуничний шейк. Дітей, які йшли із батьками чи в компанії старших хлопчаків на концерт до Дня Незалежності на головному майдані країни…

Останні дні його найперших найдовших у році канікул.

Назара не хвилювали голоси місцевих «мажорів», котрі розташувалися десь унизу на лавці; хтось із них уже цілу годину без утоми розповідав не дуже пристойні анекдоти (напевно, з пляшкою пива в одній руці і запаленою цигаркою в кутику рота — так ця картина уявлялася Назарові). Йому не було діла до дорослих хлопців. Але от опинитися серед тих, хто прямував на концерт чи хоча би просто вийти на вулицю, у двір…

Він міг лише слухати, слухати… Лежати під ковдрою, натягнутою до самого підборіддя, кашляючи, шморгаючи носом (таке враження, що організм мобілізував усі сили, аби виробити якнайбільше шмарків) і мружити очі на яскравий прямокутник вікна. І знову слухати, і все сумнішати та сумнішати — настільки, що вже до полудня хлопчик перетворився на саму зневіру.

Коли задзвонив телефон, Назар навіть не звернув на це уваги. Але Валерія принесла до кімнати радіослухавку, і він спочатку здивувався, а потім зрадів — хтось згадав цього веселого дня і про нього, старого хворого невдаху.

— Угадай, хто? — Валерія простягнула йому слухавку. — Тільки не дуже напружуй горло і не вилазь із-під ковдри, — вона вийшла з дитячої, тактовно, а може, просто механічно причинивши за собою двері.

— Так? — Назар притулив слухавку до вуха, намагаючись здогадатися, чий голос почує.

— Ворожа стріла зачепила горло, Соколине Око… Я вже знаю, твоя мама сказала, але я все одно радий, що застав тебе живим, — дуже серйозно віщала слухавка хлоп’ячим голосом.

Назар повеселів і засміявся. Мишко — його найкращий друг.

— Привіт!

— І я вітаю тебе… засранцю, — колишнім тоном відгукнулася трубка. — Вістря стріли ще стирчить у тебе із шиї?

— Ні, зосталася тільки велика подряпина. Але шрами прикрашають великих воїнів, Могутній Члене.

— Тоді я сподіваюся, вона була в отруті кураре.

— Вимащена лайном твоєї бабусі, Бичачі Яйця.

Вони обоє розреготалися. Якби Валерія випадково почула цей вступний діалог, то двом великим воїнам не уникнути б прочухана. Особливо «пораненому».

— А я ж думав, що ми сьогодні зустрінемося, — сказав Мишко своїм нормальним голосом. — Чорт! Пощастило оце тобі… Спочатку переїзд, тепер ось клятий кір. Пам’ятаєш, я теж хворів торік. А чого ви раптом переїхали? — Назар уловив у його інтонації жаль. Приємно, чесно кажучи.

— Та хрін його знає, батьки сказали, що класний варіант. Я й сам не чекав… Ти давно повернувся з табору?

— Уранці, оце щойно. А мама сказала, що ти дзвонив кілька днів тому і залишив новий телефон.

— І як провів час?

Мишко невиразно промукав, мабуть, знизуючи плечима.

— Так, нічого особливого. Хоча старшим пацанам, напевно, буде що згадати. Але роки через три-чотири там і таким, як ми, стане ніштяк. Може, колись з’їздимо разом. Тебе відпустять?

— Звичайно, — твердо заявив Назар, хоча сам особливо впевненим у цьому не був, тим більше за-раз, коли нагадував гарячу сосиску в бутерброді між матрацом і ковдрою.

— Супер! А інші недолітки нехай замість нас збирають хмиз для багаття, різні там, блін, ягоди і відправляються на відбій о дев’ятій вечора! А ми цілих два тижні будемо робити, що захочемо! Круто, правда?

— Круто, — погодився Назар.

— Слухай, а може, я сам до тебе під’їду, прямо зараз? Це… взагалі-то далеко від нас?.. Ну, від мене?

Назар із сумнівом похитав головою. Мишкові батьки, звичайно, давали тому більше самостійності, ніж йому Валерія з Михайлом. Але ж не на стільки!

— Не вийде, це зовсім інший район.

— Ну і що? — самовдоволено заперечив Мишко. — У червні я їздив до тітки в Івано-Франківськ — сам! — він, щоправда, забув згадати, що в автобус його посадили батьки, а на місці зустріла та сама тітка. Отож, сам він провів тільки кілька годин на сидінні, гордо витріщаючись у вікно і на інших пасажирів у сподіванні, що всі зрозуміють, який він уже дорослий. І Назар про це підозрював.

— А гроші в тебе на дорогу є? — запитав він.

— Зараз удома тільки бабуся, старі кудись змилися до самого вечора. Я можу їй навіть нічого не говорити, а гроші попрошу на морозиво. Вона добра, дасть.

— От, чорт!.. — Назар раптом згадав, що зовсім не уявляє, як до них добиратися зі старого району. — Чорт!

— Не скигли, щось придумаємо, — заспокоїв друга Мишко, довідавшись про суть проблеми.

— А може… — у Назара сяйнула надія. Він кинув погляд на двері і вирішив, що мама зможе пояснити його найкращому другові, як до них добиратися. Тим більше, що…

Тим більше, що Мишко завжди подобався його мамі. У присутності дорослих незмінно чемний, але у кишеню за словом не лізе, скромний, та в міру, довіру викликає. І ще було в ньому щось таке, коли він розмовляв із батьками своїх друзів, що робило його трохи схожим на маленького барона наркомафії. А такі хлопчики, як з роками збагнув для себе Назар, завжди подобаються мамам.

— Мамусю! — крикнув він, сподіваючись, що це спрацює.

— Що? — за півхвилини відчинила двері Валерія, обережно торкаючись їх двома пальцями, бо руки були білими від борошна.

Назар повідомив їй про свій із Мишком план.

— Він збирається їхати сам? До того ж, ти не дуже-то здоровий, щоб приймати гостей, — ніби розмірковуючи, вимовила Валерія. Однак на мить Назарові здалося, що вона буде не проти, і в грудях уже почало розростатися радісне передчуття.

Тому що до нього нарешті приїде його найдавніший і найкращий друг — стільки накопичилося всього, про що хотілося б поговорити, за час, поки вони не бачилися — цілісіньких два тижні! Особливо про те, що з ним трапилося після переїзду на нову квартиру. Про той випадок із фільмоскопом і мордою чудовиська на стіні, і як потім воно намагалося вибратися в нього з-під ліжка, про ізолятор із моторошними посланнями всередині тумбочок, про цілу ніч, яку він провів серед примар поганого місця, дивний мінливий вірш про кудлатого монстра, розмову з Дідусем-Із-Ліфта, сутичку з білобрисою… Багато про що.

Але Валерія категорично похитала головою, і його серце впало від розчарування.

— Ну мамусю!.. — зібрався було канючити Назар, однак її погляд одразу пояснив — номер не пройде. Що ж, Мишко, звичайно, подобався його мамі, і не тільки тому, що був тезком Левшиця-старшого, але цього разу однієї симпатії виявилося не досить.

Валерія зачинила двері і повернулася на кухню. Татко дивився телевізор у себе в кімнаті, але звертатися до нього зараз не було сенсу — вони з мамою рідко розходилися в думках. Як вирішено — так тому і бути.

— Повний провал, — приглушено вимовив у трубку Назар. До нього вже встиг повністю повернутися його пригнічений настрій.

— Ну… тоді якось іншим разом, — було помітно, що Мишко теж дуже розчарований. — Просто побалакаємо?

Розповідати по телефону все те, що з ним відбулося останнім часом, Назарові не хотілося. Навіть не тому, що Мишко в це нізащо б не повірив, а просто… Просто про такі речі по телефону не говорять. Це ясно й у вісім років.

Подальша розмова вже не клеїлася, переходила на загальні й малоцікаві теми, і зрештою вони розпрощалися, домовившись зідзвонитися в найближчі дні. І, звичайно, зустрітися, коли Назар почуватиметься ліпше.

Назар поклав слухавку, зітхнув, поглянув у залите сонцем вікно… і раптом згадав, що забув повісити дзвіночок на «Сторожа» — той дотепер лежав у нього під подушкою.

Незабаром понаїжджали бабусі й дідусі — як завжди, повний комплект. Назар ладен був побитися об заклад, що вони кинулися наввипередки, намагаючись обігнати пару конкурентів. Першими приїхали батьки Валерії, які жили трохи ближче і не проґавили свій шанс.

Вони навперебій давали Валерії тисячі порад, як краще лікувати хворого. Та із сумнівом кривилася, але намагалася це приховати. Бабусі із дідусями старалися розвеселити Назара, однак він, знудьгувавшись за друзями зі старої компанії, тільки впав у ще більшу депресію. Зрештою, вони залишили його в спокої.

Утім, Назар був не такий уже і нерадий їхньому приїзду. Старі (хоча обом парам було ледь за п’ятдесят, вони здавалися йому страшенно старезними) завжди приносили хороші гостинці.

Але головне, що цього разу завдяки їхньому масованому візитові Назарові вдалося висковзнути з ліжка й нарешті закріпити основний елемент своєї сигнальної системи.

Адже від цього залежало ще й життя його батьків — якщо вірити таємничій лічилочці, — а вони ні про що не підозрювали і нізащо не повірили б!

Що він ще міг зробити?

Коли дідусі з бабусями пішли, Назар уже давно і міцно спав. Провівши батьків, Валерія з Михайлом тихенько прокралися в дитячу. На письмовому столі горіла лампа. Накинутий на абажур светр Назара робив світло злегка тьмянішим.

— Знову піднялася температура, — констатувала Валерія, обережно торкнувшись до синового чола. — Може, варто дати йому жарознижуючого?

— Ти збираєшся його розбудити?

— Ні, звичайно… Нехай спить, — вона збиралася ще щось додати, але, певно, сама не знала, з чого почати.

Левшиць запитально підняв брову:

— Що?

— Тобі не здалося… Що він якось змінився після переїзду сюди? Нічого такого не помітив?

— Ну, загалом, так. Дещо. Адже це перший у його житті переїзд. Напевно, так і має бути. Це нормально, хіба ні?

— Я знаю, — трохи роздратовано перебила Валерія. — Я маю на увазі інше.

— А я ще не навчився читати думки, — Михайло кивнув на сплячого Назара. — Говори, будь ласка, тихіше, якщо справді не хочеш його розбудити.

Ніби на підтвердження цих слів, Назар засопів голосніше і перевернувся на інший бік.

— Він… — Валерія заговорила на півтона нижче. — Таке враження, наче він постійно чогось боїться. Дивно себе поводить. Ти бачив ті нитки?

— Під ліжком? — Левшиць кивнув.

— А пам’ятаєш, як він зіткнувся з тобою в коридорі? Потім те нічне страхіття… І в лікарні він теж поводився дуже дивно — мені дещо розповіли. Я ж тобі говорила?

Він знову кивнув.

— І що все це означає? — зітхнула Валерія. — Якби ти знав, як це мені не подобається! Напевно, ти вважаєш — та й він теж, — що я нічого не помічаю, але… це вже нагадує якийсь… психоз. Я думаю, його треба повести до лікаря.

Левшиць подивився на неї з таким виразом, ніби недочув:

— Якщо я правильно зрозумів — до психіатра?

Та звела погляд угору:

— Ну не до ортопеда ж!

— Чорт забирай, Леро! — розлютився Левшиць. — Нашому синові лише вісім років! А ти вважаєш, що в нього не все гаразд із головою тільки тому, що…

— Тихіше, ти його розбудиш, — попередила Валерія.

— Він ще дитина, — Левшиць перейшов на голосний шепіт, — та й прихворів до того ж. Навіть усі його друзі — всі до одного тепер далеко.

Він сів на стілець коло письмового столу, а потім, якось миттєво заспокоївшись, м’яким порухом руки посадив Валерію собі на коліно.

— Нас усіх утомив цей переїзд. Я от, наприклад, сам ще не встиг повністю відійти. А що до тих ниток… Нехай будуть, якщо йому так спокійніше.

— Вибач, — відповіла Валерія, помовчавши хвилину. — Напевно, ти правий. Я переборщила…

— Залишишся з ним ще на кілька хвилин?

— Ні, — вона втомлено всміхнулася. — Думаю, немає потреби.

— Ідемо спати? — Михайло похитав її на нозі.

Валерія задумливо подивилася кудись угору:

— А що, є інші пропозиції?

— Можливо.

— Тоді я готова їх вислухати…

Спозарання задзеленчав телефон. Дзвінок вихопив Назара в стан напівдрімоти, додавши відчуття сильного болю у голові і тужливо-сірого осаду від чогось, що трапилося нещодавно. Погойдуючись у напівсні, як водяний равлик, що завис між гладдю ставкового плеса і намулистим дном, хлопчик відсторонено прислухався до звуків іззовні.

Слухавку взяв батько, про щось говорив голосом людини, яку невчасно розбудили, потім повернувся до спальні і почав щось пояснювати Валерії. Незабаром їхня розмова перейшла в суперечку. Назара це здивувало — навіть коли бували серйозні приводи, батьки сперечалися рідко. Та й узагалі — кому хочеться влаштовувати дискусію в такий ранній час.

Із уривків фраз, котрі долинали зі спальні, Назар зрозумів тільки одне: до них хтось збирався приїхати в гості. Швидше за все, вже сьогодні.

Батьки знову лягли спати, бо не було ще й шостої години ранку, однак Назар уже не міг заснути. Він попрямував до кухні випити води. По дорозі згадав, що сьогодні перше вересня, і діти підуть до школи на перший дзвінок. Назар почав уявляти, як уперше з’явиться на заняття у середині місяця, коли закінчиться його карантин, і зловив себе на тому, що бачить перед собою свій старий клас. Тепер у нього буде нова школа, де він навчатиметься із зовсім іншими дітьми. Це геть вилетіло йому з голови. Він уже й раніше помічав: майже завжди в справжньому житті все, що собі уявляєш, складається по-іншому. Це здавалося дуже несправедливим.

Попивши води, Назар зауважив, що головний біль швидко минає і вперше зранку в нього немає температури. Під час останнього візиту дільнична лікарка сказала, що він переносить кір легше, ніж більшість дітей, яких вона лікує в їхньому районі, і що в нього міцне здоров’я. Валерія, як завжди, підтакувала і вставляла репліки: «Зараз так багато слабких дітей» чи «Все через екологію». А ще говорила, як важливо займатися загартовуванням, робити вчасно щеплення, і стукала по столі — тьху, тьху, тьху! — поглядаючи на сина так, немов уже бачила, як він у чому мама народила пірнає в сніг. Назар про це зовсім не мріяв, але вирішив, що пролежувати цілісінькі дні в ліжку йому страшенно набридло, і збирався попрохати у Валерії дозволу на вільніший режим.

Повернувшись до дитячої, він звернув увагу на обірвані нитки на ніжках ліжка. І тільки зараз до нього миттєво повернулися спогади про минулу ніч. Дивно було бачити своє ліжко, освітлене ранковими променями сонця, бачити з того ж ракурсу, як сьогодні вночі, коли з-під нього висовувалась огидна пика із пронизуючими злісними очицями, яка видувала вивернутими губерами «б’а-б’а-б’а» і розмовляла у його свідомості…

Невже все це було?

Він не став себе обманювати — це правда. Нехай дуже схожа на поганий сон, про який хочеться чимшвидше забути, але правда.

У кімнаті батьків теж не спали. Суперечка стихла, але розмова продовжувалась. Назар збирався лягти і дочекатися, коли вони піднімуться, і Валерія почне збирати Михайла на роботу… і раптом уловив якийсь рух за ніжкою ліжка.

Нахилившись, він побачив незвичну комаху. Вона була схожа на великого жука розміром із півмізинця, тільки позаду тяглися довгі, в півтора разу довші за тулуб крила бабки, складені, як хвіст павича. Дивна комашка явно воліла не залишати тіні.

Щоб краще розглянути знахідку, Назар обережно підштовхнув її вказівним пальцем до світла… і зойкнув, відсмикнувши руку. Тому що комаха, спритно вивернувшись, вкусила його за палець і шмигонула до самої стіни. Назар не встиг вчасно помітити в неї схожі на мініатюрні кусачки-клешні. На щастя, палець постраждав не сильно. Лише дві малюсінькі червоні крапочки на пучці. Переляк був значно більшим.

Незговірливість комашки його розлютила. Вона, мабуть, залетіла у вікно вночі, щоправда, Назар таких раніше не зустрічав. Навіть за містом, коли вони виїжджали всією родиною відпочити на природі. І до того ж вона була надто великою, завбільшки майже із середню бабку, і якоюсь… мороколюбною, чи що.

Він усе-таки виштовхав її назовні за допомогою ракетки для бадмінтону. Комаха одразу спробувала чкурнути назад під ліжко, але Назар був до цього готовий — перекрив їй шлях заздалегідь заготованою дощечкою для ліпки пластиліну. Комашка сліпо тицьнулася в дощечку головою, розпростерла свої тонкі довгі крила і, швидко рухаючи товстими вусиками, цвіркнула. Десь у глибині її напівпрозорої матової спини несамовито пульсувала яскраво-малинова жилка.

Потім спробувала обійти перешкоду з флангу.

«Вона прийшла звідти, звідки приходив він», — подумав Назар.

Комашка знову намірилася дати драла; цього разу вже до письмового столу, але Назар спритно підсік її дощечкою, як совком, і викинув між віконні рами. Напевно, йому не вдалося б так легко проробити це зі звичайною великою комахою, однак химерна комашка ставала на світлі надзвичайно млявою і незграбною; крила її точно були непридатні до польоту і тільки обтяжували. Вона коротенько цвіркнула і звалилася просто між двома павуками, що влаштували засідку на мух, які залітають із вулиці. Одне крило влипло в павутину, але комаха на подив легко звільнилася. Павуки заметушилися навколо жертви, яка раптово звалилася їм на голову. Комашка підпустила одного ближче і схопила його своїми клешнями. Рух був настільки стрімким, що Назар не встиг простежити, як це відбулося. Ось павук перебирає лапками за декілька сантиметрів від комашки, обходячи збоку, — і ось він уже шалено смикається в щелепах-кусачках.

Інший павук, зачувши, що пахне смаленим, у паніці кинувся навтьоки. Але його одразу наздогнали, схопили і з’їли живцем. І знову Назар прогавив головний момент — так само, як і з першим павуком.

Не комашка — справжній монстр.

Тут щільна хмара на небі відсунулась убік, і крізь віконне скло упав прямий жовтий промінь сонця, що визирнуло з-за сусідніх будинків. Довгокрила комашка заметушилася в пошуках рятівного прихистку, цвіркнула, а потім раптом якось зіщулилася і поповзла на черевці, гублячи крильця і залишаючи позаду себе блискучий слід слизу. Малинова жилка всередині потьмяніла.

За хвилину Назар не міг знайти навіть натяку на слід від дивної комахи. Вона загинула на сонці, а останки просто випарувалися.

«Ти не любиш сонця, — подумав Назар, — і він теж. Тому й приходить тільки вночі».

Цього ранку снідали всі разом за одним столом. Валерія дозволила Назарові піднятися і допомогла застелити постіль. Але взяла слово, що він не буде виходити на балкон і гратися на підлозі.

Під час сніданку Назар помітив, що у мами зіпсований настрій, і припустив, що, напевно, це через той вранішній дзвоник. Їли мовчки, всі розмови зводилися до прохань передати що-небудь зі столу. Прийнявши після сніданку ліки, хлопчик повернувся до дитячої і, трохи подумавши, взявся до ремонту «Сторожа».

Натягаючи нові нитки замість розірваних, він раптом відчув себе учасником трошки дивної, але неймовірно захоплюючої гри.

І дуже небезпечної.

У котушці залишилася лише половина ниток, тому Назар розмістив поперечні відрізки ощадливіше, ніж минулого разу, і використав нитки периметра, які були порвані, однак годилися для коротких стібків.

Знову плазуючи на животі під ліжком (і одночасно прислухаючись, щоб Валерія не застала його на гарячому), Назар уже не вперше звернув увагу на старі мітки від ніжок ліжка, що залишилися на лакованій поверхні паркету. Подекуди лак був здертий мутними смугами. Ще раніше він помітив схожі сліди з протилежного боку кімнати — тільки ті були від ліжка меншого розміру. Швидше за все, там колись стояло дитяче ліжечко.

Сонце рухалося по небосхилу і вже яскравими косими променями забралося на дві долоні під ліжко. Тепер сліди виднілися особливо чітко. Тхнуло пилом.

«Він приходив сюди і раніше, ще до мене».

Потривожені метушнею дрібні пилинки лоскотали ніздрі, Назар кілька разів пчихнув, щільно затискаючи рота долонею, щоб не почула Валерія.

«Що відбулося? Тоді, з тими дітьми? Де вони зараз?»

У його свідомості знову зринув безтілесний голос Того, Хто Стукає По Трубах: «Мені вторований шлях сюди… Давно вторований… Не тобою…»

Виходить, тим, хто жив у цій кімнаті раніше. Назар чомусь був упевнений, що це був хлопчик, а не дівчинка, до того ж значно старший за нього, вже підліток. А на тому, іншому ліжку, спала його молодша сестра…

Звідки він усе це знає? Може, погані місця здатні якимось чином передавати не тільки страхи, але й думки тих, хто провів у них тривалий час, — тим, хто прийшов пізніше? Інакше звідки він знає про…

Адже все це не було його власними фантазіями, от у чому річ. Знання було схоже на спогади, уривчасті і розмиті, наче картинка фільмоскопа із невід — регульованим фокусом. Тому що це були чужі спогади, які залишилися в цій кімнаті, у цих стінах.

І ще вони значно зблякнули від часу, вицвіли, вивітрилися — як він сам висловився одного разу.

Цікаво, що сказав би з цього приводу Дідусь-Із-Ліфта? Він трохи розумівся на теорії поганих місць, хоча, як і всі дорослі, не вірив у монстрів.

Коли «Сторож» був приведений до ладу, Назар склав усе необхідне для його ремонту в шухляду свого письмового столу: котушку з капроновими нитками, що схудла вже на дві третини, моток тонкого мідного дроту, маленькі ножички. Потім вирішив трохи погратись «тетрисом», але ніде не міг його відшукати. Певно, гру забули в лікарні.

Ну і нехай, подумав Назар без особливого жалю. Може, її знайде якась дитина, котру так само посадять у той величезний похмурий ізолятор, де всі шухляди в тумбочках обписані посланнями колишніх в’язнів поганого місця, і ця думка Назарові сподобалася. Тільки б не сіли батарейки…

Назар збирався попросити дозволу подивитися в спальні телевізор, коли до дитячої увійшов батько. Він був одягнений у діловий костюм, оскільки незабаром мав їхати на роботу; однією рукою Левшиць усе ще поправляв темно-синю краватку.

— Ти вже йдеш, татку? — Назар подумав, що той заглянув попрощатися, як робив завжди, якщо син залишався вдома і вже не спав.

— Так, незабаром виходжу, — Левшиць пройшовся по кімнаті, мигцем поглянув на ліжко, туди, де кріпився дзвіночок, і присів на краєчок.

— Ти хотів щось сказати? — Назарові здалося, що батько виглядає так, ніби почувається винуватим. Незвично було бачити його таким.

— Річ у тому, що… — почав Левшиць, — нам усім доведеться ненадовго потіснитися. На якийсь час. У нас буде гість. Приїде сьогодні.

— Той, який дзвонив зранку? — запитав Назар.

Михайло кивнув:

— Так, мій старий приятель. Друг дитинства.

— І він тепер буде жити в нас? — Назар відчув, що його заповнює неприємна тривога, як завжди, коли щось зненацька змінювалося.

— Ні, не те, щоб довго… — заспокійливо сказав Левшиць. — Думаю, це лише на кілька днів. Точніше не скажу, бо сам не знаю. У нього в сім’ї зараз певні проблеми… Ну, загалом, не важливо.

— Посварився з дружиною? — припустив уголос Назар і одразу схаменувся, що лізе не у свою справу. А дорослі дуже не люблять, коли хтось пхає носа у їхні справи, особливо якщо цей хтось — дитина. Але, з іншого боку, це ж не він почав цю розмову, правда?

— Так, хочуть розлучитися. Чи… Чесно кажучи, я не заглиблювався, — відповів батько. — Головне, що він попросив дозволу пожити в нас якийсь час. І я хотів би тебе попросити про дещо.

— Про що?

— По-перше, щоб ти себе добре поводив, — Левшиць зробив паузу. — А по-друге… Ми дамо йому твою кімнату. Домовилися?

Першої миті Назар не знав, радіти йому чи плакати. Він поглянув на батька, обмірковуючи сказане, хоча розумів, що вже нічого не зможе змінити. І раптом у нього промайнула думка, що все це дуже і дуже кепсько. Він не знав, чому, але відчував, що присутність сторонньої людини для всіх може обернутися на гірше. Тим більше, він навіть не уявляв, про кого саме йдеться.

— А хто це?

— Друг дитинства, — злегка роздратовано повторив Левшиць. — Але ти мені не відповів. Я не хочу, щоб ми через це сварилися.

— Як сьогодні вранці з мамою? — вирвалося в Назара. — Вона не…

— Так, вона, кажучи щиро, не в захваті. І я її з якогось боку добре розумію. До того ж, ще й ти захворів… Але я не можу йому відмовити, розумієш? Хоча й сам знаю, що все це дуже не до речі. І якби між нами було порозуміння, усе склалося б набагато простіше.

— Добре, я не проти, — кисло відповів Назар. — А я де буду спати?

— У нашій кімнаті, — швидко відповів Левшиць. — Лише кілька днів, а потім усе стане, як раніше. Нічого особливого, пам’ятаєш, ще зовсім недавно ми так і жили: ти, мама і я — разом. Тільки коли купили цю квартиру, у тебе з’явилася власна кімната.

— Угу… — відгукнувся Назар.

Зрештою, батько був правий — нічого страшного в тому, щоб у них хтось погостював, не було. Звідки знати, може, все складеться не кепсько, а зовсім навпаки. Звідки знати…

— Зсунемо два крісла, і вийде чудове ліжко, — продовжував Левшиць, — навіть зручніше, ніж тут. Згода?

Він збирався піднятися, закінчивши розмову, але зненацька сказав:

— Я позичив у нього велику суму грошей.

— Що? — не зрозумівши, перепитав Назар.

— Щоб купити цю квартиру, — пояснив Левшиць. — Наших заощаджень не вистачило б. Я просто хочу, щоб мене вдома розуміла хоча б одна людина. От мама, наприклад, не хоче.

— І тому ви з нею сварилися?

— Ну, десь так. Я не хотів казати їй, що нам довелося влізти в борги. Поки не подзвонив Артур… дядько Артур… і не попросився пожити в нас. Я не міг йому відмовити, бо якби він не позичив грошей, ми не потягнули б цю квартиру. Досі мама думала, що мені дали кредит. Так і є, звичайно. І вона знає, адже ми працюємо разом. Я тільки трошки перебільшив, бо тієї суми виявилося не досить. А решту взяв у дядька Артура. Потім збирався повернути і поставити крапку. Так, щоб мама нічого не знала — вона не схвалює таких речей. Я намагався зробити як краще, от і все. Не хотів, щоб вона хвилювалася.

— А тепер вона думає, що ти її обдурив? — Назар згадав фразу Валерії, що долетіла в дитячу під час суперечки батьків: «Треба було попередити, що ми, виявляється, тут не повноправні господарі, і повинні підлаштовуватися під когось іще!»

— Не в тому навіть річ, — зітхнув Левшиць. — Просто вона недолюблює дядька Артура. Вона розсердилася, що ми винні саме йому. Але яка різниця, кому повертати борг — керівництву фірми чи… Мама сердиться, що доведеться терпіти його якийсь час у нас удома.

— А чому вона його недо… люблює?

— Не знаю, він їй ніколи не подобався. У школі ми із ним дружили, а коли підросли, саме він познайомив мене з твоєю мамою.

— Серйозно? — здивувався Назар. Йому здалося дуже дивним, що друг, який познайомив колись його батьків, раніше жодного разу не з’явився у них удома, на старій квартирі, і його так не терпіла його мама. Він спробував пригадати, чи чув коли-небудь це ім’я в розмовах, але в пам’яті нічого не виринуло. Хоча, може, він просто не звертав уваги…

— Можна подумати, — з досадою махнув рукою Левшиць, — що я готовий зробити йому послугу тільки через борг! — він говорив ніби про себе, ні до кого конкретно не звертаючись. Назар лише зараз зрозумів, наскільки засмучений батько.

— Чому я не можу виручити старого друга, коли в нього проблеми?

«У мене теж проблеми, татку», — відсторонено подумав Назар.

Перш ніж вийти, Левшиць поцілував його на прощання.

— Усе буде гаразд? Ти мені обіцяєш?

— Я… Добре.

— Мені, можливо, сьогодні доведеться затриматися до вечора, я на тебе розраховую. І…

— Що, татку?

— Постарайся бути ввічливим.

Назар чесно постарався виконати обіцянку і бути ввічливим, хоча дядько Артур не сподобався йому з першого погляду. Та й важко відчувати симпатію до людини, через яку тебе випроваджують із твоєї власної кімнати. Він приїхав одразу по обіді. Дядько Артур сяяв широкою усмішкою, нібито не помічаючи реакції Валерії, котра, на відміну від Назара, відкрито демонструвала свою антипатію.

На плечі гостя висіла схожа на спортивну сумка.

— Як поживаєш, аміго? — підморгнув він Назарові, роззуваючись біля шафки у передпокої. — Ми з тобою давненько не бачилися. Ти мене, звісно, вже не пам’ятаєш, — він простежив поглядом за Валерією, яка підкреслено холодно попрямувала на кухню, і знову повернувся до Назара.

— Я добре, а ви? — відповів хлопчик.

Чемно.

— Усе чотко, малий. Чорт, прямо не віриться! Я знаю твого батька з такого ж от віку… Скільки тобі зараз? Вісім? Ну, брати-близнюки, інакше не скажеш.

Назар кивнув. Він бачив фотографії Михайла Левшиця в дитинстві і часто йому здавалося, що він розглядає себе самого, закинутого в минуле років на двадцять. Подібну думку висловлювали всі, хто знав їхню родину.

— Куди? — нарешті роззувшись, гість підняв з підлоги сумку і запитально глянув на Назара.

— Ось, — хлопчик показав на двері дитячої і пішов уперед.

— Твої апартаменти, виходить, — сказав чоловік, прямуючи за ним. — Я розміщуся тут, не заперечуєш?

«Навіщо запитувати, якщо й так усе ясно», — подумав Назар із роздратуванням.

Старий друг Левшиця поставив сумку на застелене ліжко й озирнувся.

— Нормально, — промовив він, немов підвівши підсумок якомусь початковому етапу.

«Для початку мене влаштує і такий прийом, а там подивимося», — говорив його тон.

Дядько Артур був нижчий на зріст від Назарового батька і худорлявіший, проте здавався років на десять старшим, хоча вони були однолітками. Мабуть, через великі залисини, які відкривали голий череп від скронь і зливалися майже на маківці, нагадуючи з’єднання союзницьких армій на військовій карті, що заточили супротивника в кільце, — у центрі лишився острівець рудуватого пуху, світлішого, ніж волосся на потилиці. Обличчя було засмаглим, і на тлі засмаги контрастно виділялися ясно-сірі очі, злегка примружені, ніби в нього не все гаразд із зором. Але це, швидше, просто звичка, оскільки не було схоже, щоб дядько Артур носив окуляри. Складалося враження, ніби він постійно до чогось придивлявся, навіть посміхаючись. А посміхатися гість не припиняв майже із самого порога.

— Вітрянка? — поцікавився дядько, розщібаючи «блискавку» сумки.

— Ні, — Назар механічно почухав висипку на щоках, яка вже лупилася. — Кір.

— Зрозуміло, — дядько Артур почав розкладати свої речі. Їх було небагато, і це давало привід сподіватися, що їхній хазяїн не затримається тут надовго. Але займався він цим діловито, розкуто снував по кімнаті, що ще менше сподобалося Назарові. Гість, схоже, і справді почувався повноправним господарем у них удома. У будь-якому разі, точно розраховував на таке становище, поки йому не повернуть борг повністю. А відбудеться це, якщо судити із ранкової розмови з батьком, ще не дуже скоро.

Дядько Артур зняв із ліжка наполовину розібрану сумку, збираючись прилаштувати її під письмовим столом:

— Усе о’кей? Ніяких образ?

— Вона мені там не заважатиме, — сказав Назар. — А ви до нас надовго? — ця фраза вирвалась якось сама собою.

— Як карти ляжуть, аміго, — його, здавалося, ні на крихту не збентежило це питання. — Як фішка випаде.

— А-а-а… — протягнув Назар, не одразу збагнувши суть відповіді. Очевидно, дядько Артур мав на увазі, що сам точно не знає, бо все залежить від ситуації. Чи щось типу того.

— Тримай, — він дістав із кишені яскраво-синіх спортивних штанів відкриту пачку жувальної гумки і підкинув до Назара. Той спритно зловив її однією рукою, але одразу повернув назад:

— Спасибі, але я не хочу. Мама каже, що від цього випадають пломби.

— Ну, якщо мама каже… — у голосі гостя ковзнуло погано приховане глузування, він запхнув гумку назад.

Назар збирався взяти з книжкової полиці якусь книжку чи дитячий журнал — не тому, що мав бажання почитати, просто не знав, чим зайнятися, а головне — почувався вкрай ніяково від присутності дядька Артура, але на порозі дитячої з’явилася Валерія.

— Назаре, тобі час прийняти ліки.

— Угу, — він одразу ж залишив книжкову полицю в спокої.

— І не крутися тут, шуруй до іншої кімнати.

— Тут чимось годують? — поцікавився гість звичним глузливим тоном.

Мама весь ранок зверталася до нього незаслужено суворо, але Назара де все одно покоробило. Чому вони так недо… недолюблюють один одного?

— Офіціант загубив меню, кухарка звільнилася, — холодно відповіла Валерія, не наділивши гостя навіть побіжним поглядом. — Я на тебе чекаю, Назаре, ворушися!

До хлопчика раптом дійшло, що він замер на місці, витріщаючись на дорослих і очікуючи, чим завершиться їх цікавий, проте далеко не дружній діалог.

— А якщо простіше, для примітивного розуму? — пхикнув дядько Артур.

— А якщо для примітивного, — кинула Валерія, прямуючи по коридору і підштовхуючи Назара перед собою, — я не сподівалася на… квартирантів. Доведеться потерпіти. Тут не готель, — останню фразу вона викрикнула вже з кухні.

Гість буркнув щось нерозбірливе і сухо розсміявся. Обличчя Валерії виразно говорило, про що вона думає.

Назар випив усі ліки і пішов до кімнати батьків.

Мультфільми по телевізору йому швидко набридли. Окремі він бачив уже багато разів, а більшість тих, які ще не бачив, — як з’ясувалося під час перемикання каналів — мали стандартні сюжети, заїжджені приколи і безглузду метушню героїв по екрану. Коротше, були анітрохи не правдоподібнішими, ніж строкаті картинки у звичайнісінькому збірнику коміксів. Назарові подобалися інші, ті, що були схожі на справжнє кіно, із сюжетом і персонажами, в які легко повірити.

Коли Назар почув, як мама покликала дядька Артура обідати, а сама, взувши туфлі, пішла в магазин, то остаточно перестав стежити за тим, що відбувалося на екрані, і почав думати тільки про гостя.

Ледве той переступив поріг їхньої квартири, Назарові здалося, що такий самісінький погляд та інтонації голосу йому вже десь доводилося зустрічати. От тільки де? Важко було згадати, тому що йшлося зовсім не про зовнішність. Зовні дядько Артур не був схожий на жодного з людей, яких Назар зустрічав раніше.

І все-таки було в ньому щось спільне… з кимось.

Але хлопчику заважала зосередитися думка, що єдиною справжньою причиною його антипатії є факт вигнання з кімнати. Як би це не намагалися прикрасити — його нахабно виставили. А щодо іншого, то про гостя Назар нічого не знав, щоб вважати його поганим чи хорошим, навіть не беручи до уваги їхніх із мамою напружених стосунків. Хтозна що там могло бути. Тим більше, що дядько Артур багато років дружив із його батьком, нехай у дитинстві. А зараз — зробив послугу, позичивши гроші на цю квартиру, навіть якщо це не подобалося Валерії.

Та все ж таки. Було в дядькові Артурі щось потайне, приховане за його постійною посмішкою і примруженими тьмяно-сірими очима. Щось недобре.

Однак Назар швидко стомився від цих думок. Відчинив балконні двері, щоб визирнути на хвилинку, хоча Валерія суворо заборонила йому виходити на вулицю. Але ж ніхто не вмре, якщо він тільки визирне?

Усі діти вже встигли повернутися з першого дня занять у школі, двір був наповнений їхніми голосами. Дівчатка грали в класики і стрибали зі скакалками, хлопчаки ганяли м’яча на розкресленому крейдою майданчику і кружляли по подвір’ю на велосипедах, дрібнота длубалася в пісочницях і каталася на гойдалці під пильним наглядом старших. Дехто був зайнятий якоюсь грою, правил котрої Назар не знав, — кожен двір відрізнявся чимось особливим, йому ще тільки належало стати тут своїм.

— Ганьба! Ганьба-а! — зненацька заволав із сусіднього балкона скуйовджений хлопчисько років шести із відстовбурченими, як локатори, вухами, показуючи на нього пальцем. — Ганьба-а-а!..

Чиясь рука висмикнула його з балкона.

Назар упізнав серед хлопців, котрі бігали внизу, одного, з яким устиг познайомитися одразу після переїзду, і помахав йому рукою. Хлопчисько в довгих джинсових шортах — його звали Володя — привітався і запитав, чому Назар не з’являється в дворі. Той відповів, що занедужав на кір, і продемонстрував висипку на щоках. Володя із заздрістю свиснув і сказав, що й сам був би не проти продовжити канікули на кілька тижнів.

Потім Назар помітив, що з магазина повертається Валерія, і швидко заскочив назад до квартири, сподіваючись, що вона не встигла його засікти.

Відчинивши двері дитячої, Назар побачив, як дядько Артур нюхає через паперову трубочку якийсь білий порошок, схилившись над письмовим столом. Помітивши Назара, гість швидко згріб папірець, на якому був насипаний порошок, і повернувся до нього.

— Мучачо, тебе не вчили, що перш ніж увійти, треба постукати? — Назарові здалося, ніби очі дядька Артура якось дивно блищали. Щось подібне він уже бачив, коли дорослі хмеліли від спиртного.

— Мені тільки треба взяти в себе… — розгубившись, вимовив Назар і був неприємно вражений, що тепер мусить просити дозволу, щоб увійти до своєї кімнати.

— Та звичайно, — трохи м’якше сказав гість, бгаючи папірець і відсуваючи його на краєчок столу. — Бери, бери все, що тобі потрібно, — він навіть посміхнувся. Цілком щиро.

Назар підійшов до столу і зніяковіло зупинився.

— Я… туди, — він указав униз.

— Без проблем, аміго, — дядько Артур великодушно підвівся і повернувся до вікна, вивчаючи пейзаж.

Хлопчик пірнув під стіл. Там він зберігав у коробках свої речі. Ігри, кілька конструкторів, різний дріб’язок. Там же тепер була й коробка зі зламаним фільмоскопом та всім знімальним приладдям. Але зараз Назара цікавила ігрова приставка, котру він ще жодного разу після переїзду не діставав. У тій же коробці було кілька картриджів із його улюбленими іграми, в основному автогонками.

Сумка дядька Артура стояла поруч, відчинена «блискавка» дозволяла бачити її вміст. Одна річ, що визирала між складених сорочок, привернула Назарову увагу. Він зібрався було роздивитися ближче, але дядько Артур раптом сказав:

— Мене цікавить один момент, аміго, — Назар чомусь вирішив, що він зараз запитає про нитки, натягнуті між ніжками ліжка. Але помилився.

— Коли повернеться твій батько?

— Ще, мабуть, не скоро, — відповів Назар з-під столу, перебираючи коробки. Потрібна коробка була знизу.

— А-а-а… — невиразно протягнув дядько Артур, продовжуючи дивитись у вікно. — А він колись дзвонить із роботи?

— Іноді. Сьогодні татко одразу попередив, що затримається. Але він знає, що ви приїхали, — Назар подумав, що приятель батька переймається тим, що Левшиць не цікавиться його приїздом. Хлопчик знав, що після підвищення на роботі в батька практично не залишалося вільного часу навіть на розмови з мамою, хоча вони працювали в одному офісі.

— Усе гаразд, — безтурботно відгукнувся гість, — аміго.

Дядько Артур постійно називав його цим незрозумілим словом.

— А що таке «аміго»? — запитав Назар, витягнувши нарешті коробку з приставкою.

— Це значить — друг. По-іспанськи.

— Друг… — повторив Назар, розглядаючи чорне руків’я пістолета, що визирав між одягом у сумці. Із рельєфним візерунком, вирізьбленим на шорсткій поверхні, і з виступом вставленої обойми. Він був упевнений, що пістолет справжній, хоча на власні очі бачив зброю вперше.

Назар вибрався з-під столу разом із коробкою, намагаючись удавати, ніби нічого незвичайного не помітив. Однак руків’я пістолета досі стояло в нього перед очима. Чорт! Зараз у тій сумці під його столом лежить справжній пістолет!

Невже дядько Артур — давній друг батька — виявився бандитом!

Адже на секретного агента він зовсім не був схожий. Але це, звичайно, ще нічого не доводило. І взагалі, зброя може бути не тільки у злочинців чи агентів. Одного разу він чув, як батько розповідав матері, що в багатьох із керівництва їх фірми є дозвіл на вогнепальну зброю. То чому ж такий дозвіл не міг бути й у дядька Артура?

Може, все це через той білий порошок, який він нюхав крізь маленьку паперову трубочку, — тому що це наркотик, так? Щось схоже Назар бачив у фільмах. Про поганих хлопців.

Коли хлопчик повернувся до виходу, гість зупинив його, поклавши руку на плече. Очі блищали ще яскравіше.

— Наступного разу… аміго… не забудь постукати, — він посміхався, але не просив.

Попереджав.

Назар швидко кивнув, стиснув коробку в руках і майже вибіг із дитячої, відчуваючи, як по шкірі повзуть мурашки. Скоріше б повернувся батько. Дядько Артур був поганою людиною.

Із першого ж погляду Назар зрозумів: послання писалося поспіхом, автор або готувався перервати його будь-якої миті, або взагалі не вірив, що встигне закінчити. Про це свідчили великі букви, покручені, як у нервовому танці. Кут нахилу рядків безладно змінювався. Аж не вірилося, що літери одним тільки своїм виглядом здатні так передавати емоції автора й атмосферу, в якій писалися.

На Назара хвилею накотило відчуття того дня, усієї тієї ситуації… Йому здалося: ще зовсім трохи — і він побачить хлопчика — швидше, підлітка років чотирнадцяти чи п’ятнадцяти, — котрий схилився над аркушем паперу з олівцем у руці в його нинішній кімнаті, тільки трохи іншій, такій, якою вона була тоді. Будь-якої миті з-за дверей можуть долинути кроки, кроки, що означатимуть… Але їх ще нема. Поки що. Це випадок, яким гріх не скористатися — занадто щедрий подарунок долі. Час ще ніколи не був настільки коштовним. Хлопчик схиляється нижче і починає писати. І — химерна деталь — його чуб, що навис над столом, вигадливо, неприродно вибілений сивиною…

І, напевно, якусь незначну частку секунди Назар справді бачив цю картину.

Хлопчик присів на табуретку, стривожено дихаючи, як після стрімкого бігу, і розгладив аркуші долонею. Папір відгукнувся шарудливим шепотом, немов йому самому кортіло розповісти про все, немов його теж підганяв страх.

Але, незважаючи на закличний шурхіт паперу, Назар барився, відтягуючи час. Звільнив від ниток значок із усміхненою мордочкою, сховав його до кишені спортивних штанів.

І тільки потім почав читати.

Коли батьки нарешті загасили світло і вклалися спати, Назар здивувався тому, як, виявляється, легко звикнути до чогось нового і важко повернутися до нещодавно звичного укладу — навіть якщо це стосується лише питання окремої спальні.

Перші ночі після переїзду йому дуже бракувало чути в темряві близький подих батьків, до заспокійливого і затишного звучання якого він звик за роки, прожиті в колишній квартирі. А тепер же саме через цю причину він, затиснутий між підлокітниками зсунутих сидіннями крісел (це, виявилося не так уже й незручно, як він очікував), довго перевертався з боку на бік і ніяк не міг утримати постійно вислизаючий сон, щоб понестися на ньому кудись неймовірно далеко, як на казковому драконі, і повернутися тільки вранці. І все це навіть незважаючи на те, що нинішня ніч була першою за останні два тижні, коли йому нічого не загрожувало.

Щоправда, нудотний біль у руці дотепер не давав про себе забути, а послання безіменного хлопчика, як і раніше, збурювало думки Може, він так само зараз крутиться в ліжку в темній палаті психіатричної лікарні… І уявляє того, хто якось знайде його сховок. Уявляє Назара. Оточений справжніми божевільними, неспроможний нічого довести, із тягарем ненависті власних батьків за злочин, якого не робив. Існує лише найтонша рятівна ниточка з кимось, хто почує його голос, про кого він не знає нічого й у той же час знає так багато. І надія.

Зрештою, Назарове безсоння мало ще одну причину.

…Моторошне нелюдське виття змусило одночасно підхопитися всіх трьох — Назара, котрий так і не заснув, та Валерію з Михайлом.

— Що це було? — хрипко запитала Валерія, повернувшись у темряві до Левшиця. — Ти чув?

— Уявлення не маю. Треба ввімкнути світло, — він почав пробиратися до вимикача. Валерія засичала. — Ох, чорт!.. Вибач. Назаре, ти не спиш?

— Ні.

— Ти теж це чув? — Валерія розтирала під ковдрою ногу, на яку наступив Михайло.

— Так.

— Мені здалося, це з тієї кімнати, — Левшиць клацнув вимикачем, і світло першої миті всім засліпило очі.

— Так, це звідти, — підтвердив Назар. Зараз він не відчував нічого, крім якогось крихкого, моторошного спокою.

Те, що донеслося з дитячої, більше не повторювалось.

— Ти точно знаєш? Може, це з вулиці… — засумнівалася Валерія.

— Усе правильно, — сказав Левшиць, скрививши обличчя і протираючи заспані очі. — Це Артур… Якого біса з ним сталося? Я піду гляну.

— Тільки обережніше, — попередила Валерія і стисла губи. — Знаєш, я б не здивувалася… якщо він трохи не при собі.

Левшиць підозріло подивився на неї:

— Навіть так? Із чого раптом такі заяви? Було щось, чого я не знаю?.. Поясни-но мені.

Вона явно не очікувала такого прямого запитання і, підшукуючи відповідь, навіть зашарілася від хвилювання. Назар, відчуваючи напружену атмосферу, з тривогою переводив погляд із батька на матір.

Валерія, нарешті зібравшись із думками, хотіла відповісти, коли двері різко відчинилися.

Назар утиснувся в крісло, Левшиць-старший повернувся, а Валерія від несподіванки зойкнула і подалася назад, немов побачила примару. Що, втім, було не так уже й далеко від істини, оскільки той, хто ввалився до кімнати, більше нагадував вихідця із країни мертвих, ніж їх гостя. Перекошене обличчя здавалося величезною грудкою злиплої павутини, очі, витріщені, як у морського окуня, безумно оберталися в очницях. Він весь змок, від нього йшла туга хвиля жаху і крайньої паніки. І ще чогось. Назар надто добре знав цей запах.

— Що сталося? — Левшиць першим вийшов із заціпеніння, зробив крок уперед. — Артуре, якого біса…

Однак той не звернув на нього уваги, спиняючи погляд на Назарові. Потім рушив до нього, розгойдуючись у боки. Схоже, ноги його ледь тримали.

— Ти знав… маленький виродоку… Ти знав!.. — він був схожий на зомбі, який устав із могили, щоб помститися за стару образу.

Левшицю раптом здалося, що його затягнуло в продовження нещодавнього страхіття. Його оточують лише мерці. Незабаром він сам стане одним із них, тому що кошлаті лапи вже тягнуться з-під дивана до його ніг…

— Чого ти дивишся?! — сильно штовхнула його в спину Валерія. — Зупини його! Гей, не чіпай мого сина, не смій! — вона сама кинулася до Назара, випереджаючи чоловіка.

Проте Левшиць уже збагнув, що більше квапитися нікуди.

Гість повільно осідав на підлогу, спершись спиною на одне із крісел, де лежав Назар. І тільки його посинілі губи продовжували беззвучно ворушитися. Він раптом зайшовся натужним кашлем, наче йому шматок став поперек горла, потім упустив голову на плече, смикнув лівою рукою й завмер. Ноги повільно витягнулися вперед. На ньому були лише вузькі плавки, облямовані по контуру тонкою смужкою незагорілої шкіри.

Левшиць присів поруч, намагаючись намацати пульс на його руці. Не дивлячись ні на кого, похитав головою:

— Серце… У нього й раніше були проблеми, наскільки я знаю. От чорт…

— Він що… помер? Він помер? — з істеричними нотками в голосі вигукнула Валерія.

Під час паузи, що настала, з боку могло здатися, ніби вся сім’я розігрує німу сцену якоїсь сюрреалістичної вистави.

— Треба викликати швидку, — нарешті порушив тишу Левшиць. — Навряд чи вони вже йому допоможуть, але так треба.

— Цей мудак нав’язався нам, щоб увірватися серед ночі до спальні і вмерти?! — ще більше підвищила тон Валерія, втрачаючи над собою контроль.

— Припини! — Левшиць струснув її за плечі і силоміць посадив на диван. — Ніхто не винуватий у тому, що трапилося. Ніхто. Візьми себе в руки й припини істерику, — він повернувся до Назара. — Принеси із кухні склянку води. І… не стовбич там.

Вражений Назар, який уперше побачив смерть у реальному житті, обережно обійшов тіло дядька Артура широкою дугою, щоб ненароком не спіткнутися чи не перечепитись, і вийшов у коридор.

«Я бачив мерця, щойно бачив справжнього мерця… Він лежить у нашій квартирі…» — думав він, проходячи повз дитячу. Двері залишилися відчиненими. Запах пилу був відчутний навіть із коридору.

«Він бачив його».

Назарові знадобилося все самовладання, щоб дійти до кінця коридору, потім повернутися назад.

Не виключено, що чудовисько досі перебуває десь поблизу.

«Якщо я розкажу їм прямо зараз, може, вони мені повірять?»

Валерія вже трохи оговталася, її погляд став більш осмисленим. Узяла склянку з водою, але зробила тільки ковток.

— Він коловся чи нюхав якусь гидоту. Ти не знав?

Левшиць похитав головою.

— От і все пояснення, — підсумувала вона, продовжуючи почату за час відсутності Назара розмову. — Може, не розрахував дозу… Перемкнуло в мозку. Пам’ятаєш, він щось таке плів, ніби «ти знав» чи якось там? Обізвав його виродком, здається… — вона кивнула у бік Назара. — Якщо взагалі розумів, де зараз перебуває. Господи…

— Я мало тямлю в таких речах, — смикнув плечем Левшиць, — але, думаю, потрібно занадто сильно не розрахувати, щоб так злетіти з рейок, а потім віддати кінці. Від якогось порошку. Якщо він і був наркоманом, то слідів від голки не видно. Хоча, може, ти й права, — він набрав номер швидкої. — Нехай пришлють машину.

— Спасибі, — Валерія простягнула склянку Назарові. — А тепер іди у свою кімнату.

Хлопчик збирався заперечити, але та рішуче зупинила його жестом:

— Не сперечайся.

Назар повернувся до батька за підтримкою. Михайло тієї миті диктував адресу в слухавку.

— Не сперечайся! — гаркнула Валерія, нерви в неї явно були на грані. — Шуруй негайно! Що тут для тебе цікавого? Це? — вона тицьнула пальцем на мерця. — Тобі на це подобається дивитись?

— Леро, йому просто страшно, — спокійно вимовив Левшиць, відмикаючи слухавку радіотелефону. — На його очах щойно вмерла людина.

— Яку ти притяг до нас додому! — накинулася на нього Валерія.

— Досить! — Левшиць розгнівано гепнув кулаком по спинці дивана. — Досить мені про це нагадувати! Я знаю, що зробив помилку, і шкодую про це. Але це не привід посилати дитину в ліжко, де щойно верещав від кошмарів схиблений наркоман. У ту ж кімнату. Самого. Тому я кажу: він залишиться тут!

— Нарешті ти сам визнав, ким він був насправді, твій дружок. Ти навіть не уявляєш, наскільки я рада!

— Леро, зараз не час починати все спочатку, — спробував угамувати дружину Левшиць. — Інакше ми всі тут збожеволіємо.

«По-моєму, це вже відбувається», — оцінив ситуацію Назар.

Труп раптом похитнувся, змінюючи позу, і завалився вперед, зігнувшись упоперек. Голосно пустив вітри і ригнув. Це викликала зміна положення і скорочення внутрішніх органів.

По кімнаті розповзся неприємний запах.

— О, Господи… — застогнала Валерія, перевела погляд на Левшиця-старшого, потім на Левшиця-молодшого. — Не нічка, а цирк на дроті. Робіть, що хочете, а я тут точно залишатись не збираюся, — вона демонстративно склала свою ковдру, висмикнула простирадло і, примостивши зверху ще й подушку, попрямувала з усім цим скарбом до дитячої.

— Татку, що з нею? — торкнув за руку батька Назар.

— Боюся, нервовий зрив. Зараз її краще не чіпати, нехай сама заспокоїться. Чорт! — Левшиць здивовано розглядав спину небіжчика, що тепер виднілася повністю. — Де це його так?

Три глибокі рівні подряпини, наповнені запеченої кров’ю, тягнулися уздовж хребта від лопаток і майже до самого попереку. Назар побачив їх набагато раніше. Але нічого не сказав.

І тепер змовчав теж.

Поки батько перекладав тіло дядька Артура на застелений покривалом диван, Назар зосереджено прислухався до того, що відбувалося в сусідній кімнаті. От Валерія закінчила змінювати постіль, клацнула вимикачем, лягла…

Здавалося, вона зовсім не звертала уваги на задушливий запах пилу, що наповнював дитячу. Невже їй було все одно? Не може бути, щоб вона його зовсім не зауважила.

— Ну, — вимовив Михайло, випроставшись над диваном і ніби оцінюючи зроблену роботу. — Навіть не віриться, що таке могло трапитись. Чортівня, навіть не віриться… — він присів на стілець поруч із Назаром, обхопив голову руками й сперся ліктями на коліна.

— Він насправді був твоїм другом? — запитав Назар.

— Так, певний час навіть найближчим. Потім багато чого змінилося. Але більше за все змінився він сам. І я, мабуть, теж. Наші дороги розійшлися. Так часто відбувається в житті. Коли-небудь зрозумієш сам…

Кілька хвилин тривала напружена мовчанка.

— Треба буде повідомити його дружині, — Левшиць подивився на годинник, що висів над диваном, — той самий, подарований батьками Валерії на новосілля. — Тільки чверть по другій… Потім, коли його вже відвезуть. Віддати речі…

— Татку…

Щось у голосі Назара змусило Левшиця насторожитися: досвід підказував — таким тоном хороші новини не повідомляють.

— Я хочу сказати тобі щось важливе.

«Коли це він устиг так подорослішати?» — з німим подивом подумав Левшиць.

— Мама… Її не можна залишати там саму.

— Що?

— Ми не повинні залишати її саму! — не стримався Назар, зіскочив зі стільця і побіг до дитячої.

— Зачекай! Її не можна чіпати зараз… — Левшиць вилаявся від досади, але був змушений піти за ним. — У чому річ? От чорт!..

Назар усе-таки встиг переступити поріг кімнати першим і намацати рукою вимикач.

— Ма… — він завмер, побачивши Валерію.

— Леро! — у Михайла, котрий увійшов услід за ним, витягнулося обличчя.

— Що з тобою?

Валерія стояла на ліжку у весь зріст і, як натягнута струна, притискалася спиною до стіни. З блукаючою на вустах загадковою посмішкою.

— Я все зрозуміла, — повідомила вона змовницьким тоном.

— Леро, припини. Що ти робиш? — Левшиць підхопив її на руки, як наречену, котру вносять до будинку. Валерія оповила його шию руками і з поблажливою усмішкою пояснила:

— Воно доторкнулося до мене.

— Що?

— Воно до мене до-тор-кну-лося….

Він злякано вдивлявся в обличчя дружини.

— Леро, будь ласка, не треба. Усе гаразд, ми з тобою.

— Воно… — Валерія раптом розридалася.

— Ну ось, так буде краще, — полегшено прошепотів Левшиць, притискаючи її до себе. — Так буде краще…

Після дуже нетривалого огляду тіла лікар констатував смерть у результаті інфаркту.

Потім на прохання Левшиця приділив увагу Валерії і сказав, що з нею загалом усе гаразд, якщо не брати до уваги психологічного стресу у зв’язку з очевидними причинами, що, швидше за все, минеться найближчими днями без особливих наслідків. Однак лікар зауважив, що буде краще, якщо вона поїде із ними в супроводі Михайла і день-два проведе в стаціонарі під наглядом фахівців. Остаточне слово було за чоловіком, оскільки — знову ж таки, у зв’язку із очевидними причинами, — Валерія тієї миті явно не була здатна до прийняття адекватних рішень.

Левшиць спершу засумнівався в доречності рекомендацій лікаря, але, зрештою, дав свою згоду.

Назар залишився біля лікаря, котрий заповнював графи якогось формуляра курячим почерком, поки медсестра робила Валерії заспокійливу ін’єкцію в дитячій, а Левшиць допомагав санітарові і водію швидкої допомоги виносити тіло небіжчика.

— Весела видалася ніч, правда? — підморгнув Назарові лікар. Над правою бровою в нього нависала велика бородавка з товстою і довгою волосиною, покрученою, як серпантин.

— Умерти можна, так весело, — буркнув Назар, вороже розглядаючи бородавку.

— Я б хотів, щоб ти поїхав із нами, — сказав Левшиць, відвівши Назара убік. Лікар і санітар уже спустилися до машини. Валерію з накинутим на плечі плащем і помутнілим поглядом підтримувала медсестра — сильне заспокійливе вже почало діяти.

— Я думаю, мені вдасться домовитись. Збирайся, — це, очевидно, спало йому на думку останньої миті.

У грудях Назара здійснилося радісне сподівання провести залишок цієї божевільної ночі в товаристві батьків і в безпеці. Але раптом він завагався.

«Ні, я повинен покласти цьому край. Повинен хоча б спробувати».

«Чудово, синку, — підтримав його голос Дідуся-Із-Ліфта. — Якщо взятися до справи із тямою, то, може, щось із цього і вийде. Ти ж не збираєшся провести все життя з прожектором над ліжком, прислухаючись до шерехів з кожного темного кутка, поки кого-небудь із твоїх близьких чи тебе самого ось так не винесуть уперед ногами. Така нагода може більше не випасти. Сміливіше!»

«Я не хочу, щоб це повторилося знову… — сказав безіменний хлопчик із сивим волоссям. — Мені ніхто не вірить… Він убив Вероніку, він добереться і до тебе…»

«Ти знав, аміго…»

«Воно до мене до-тор-кну-лось…»

— Я залишаюся.

Левшиць здивовано втупив погляд у сина.

— Ти впевнений, що не хочеш поїхати з нами?

Назар кивнув. Із марно приховуваним розпачем в очах, змішаним із майже фанатичною рішучістю, котра здивувала Левшиця ще сильніше. І одночасно налякала.

— Чесно кажучи, — він зніяковіло потер долонею коротку щетину на підборідді, — мені вже давненько не подобається твоя кімната. Практично із самого початку не подобалася. Наче з нею пов’язане щось погане. А після сьогоднішньої ночі… мені здається… — він підбирав слова. — Із нею точно щось не так. Ну, знаєш, як у тих страшних історіях…

Настала черга Назарові відвісити щелепу.

Неймовірно, але, виявляється, батько багато про що здогадався сам, а головне — вловив суть. І зараз говорив про це зовсім серйозно. Хто б міг подумати, що дорослий…

Назара вразило його зізнання.

— Може, передумаєш?

Хлопчик похитав головою.

— Ну, як знаєш. Тільки тримайся подалі від неї. Мені, певно, доведеться залишитися з мамою до ранку в лікарні. Тому, швидше за все, ми побачимося тільки ввечері, коли я повернуся з роботи. Вранці, годині о шостій чи сьомій, я подзвоню бабусі з дідусем, щоб вони приїхали і забрали тебе до вечора, — він озирнувся на двері, де медсестра вже нетерпляче поглядала на них.

— Усе, нам пора йти.

Левшиць поцілував його на прощання в щоку і міцно, по-чоловічому, потиснув руку. Як дорослому.

— Залишаєшся за головного. Я на тебе сподіваюсь.

Назар змусив себе всміхнутися.

— Я постараюся, татку.

Батько виходив останнім. Ще раз озирнувся — Назарові здалося, що він дуже схвильований; це, звісно, через маму і смерть дядька Артура, безглузду смерть просто в них удома. Однак у Михайла був такий погляд, наче він сумнівався, що чинить правильно саме зараз.

Це тривало якусь мить, потім двері зачинилися за його спиною.

Назар залишився сам.