Якщо в ситуації Германа доречно вжити слово спокій, то він настав уже через кілька днів. Хоча, швидше, це був той притуплений апатичний стан, коли пік емоцій сягає своєї природної межі і психіка ставить, урешті, бар’єр, що породжує ту саму ілюзію спокою.

У якісь моменти Герман розумів, що продовжує негласний пошук відповідей на «коли» і «як».

Думки про можливе лікування навідувалися рідше; знаючи, що його, як такого, не існує, він не будував особливо оптимістичних планів на майбутнє. Сприймав ВІЛ як бомбу сповільненої дії, з непередбаченим і невідворотним механізмом, готовим спрацювати будь-якого моменту (про що зрідка озивався писклявий далекий голосочок вічно тверезого у своїх судженнях Експерта). Питання лише в термінах: завтра чи через роки (зрозуміло, в межах найближчого десятиліття, чи, швидше, п’яти-ліття). Але це обов’язково станеться — хвороба вибухне. Невидима стрілка вже біжить поділками його життя, на фініші — …

Із самого початку Герман твердо вирішив нікого не вводити в курс справи. Думка прожити останні місяці чи роки в ролі вигнанця (відносно нормальні місяці чи роки), якому, можливо, про людське око співчуватимуть, але водночас обминатимуть як прокаженого, здавалася йому мало привабливою.

Свого часу всі й так про все дізнаються. А поки він збирається нормально жити (доживати?!). Настільки нормально, наскільки вдасться. А вже потім йому буде байдуже.

Утім, щоб остаточно знищити в собі залишки сумнівів, він зробив тест утретє. У результаті Герман не помилився, швидше це нагадувало акт милосердя до самого себе. Наче прохання тонучого, котрий знає, що шустрі зубасті рибки піранії давно об’їли всю його нижню половину до кісток, але який також знає і те, що все одно буде прагнути до берега.

Безперечно, він не помилився.

Два найдовші в його житті місяці Герман боровся, намагаючись не думати й не звертати уваги, але через два місяці і три дні здався, — жити як раніше було вже НЕМОЖЛИВО.

Тоді в нього ще не виникло думки, що тест міг прийняти за СНІД щось інше.

І що Добрі Доктори вже йдуть по його сліду.

— Мені потрібна відпустка, — сказав Герман без передмов, сівши у крісло навпроти директорового столу.

— Я сподіваюся, ти жартуєш. Перше квітня давно минуло.

«У мене тепер щодня перше квітня…»

— Мені необхідна ця відпустка. Вкрай необхідна.

— Забудь, про це не може бути й мови, — той, що сидів по іншу сторону столу, начебто по іншу сторону барикад (принаймні в Германа ситуація викликала саме таку асоціацію), категорично похитав головою.

Вони були з Германом однолітками, ще кілька років тому вважали один одного найближчими друзями; формально залишалися такими й тепер. Формально.

Усе змінилося, коли вони заснували власну страхову компанію. Частка Германа в бізнесі на цілий нулик наприкінці поступалася сумі його партнера, тому він вважався лише другою людиною, не рівноправним партнером, а другим. Про це недвозначно повідомляв один майже непримітний пунктик угоди сторін, про який, у свою чергу, звісно ж, подбав Алекс (деяка частка справедливості в цьому була — бізнес є бізнес, а розподіл доходів у ньому не остання справа, — адекватний розподіл). Утім, «пунктик» був далеко не єдиною причиною.

Уже незабаром після презентації новоспеченої компанії їхня дружба перетворилася на стримані стосунки директора й зама.

— Мені ніколи це не було так потрібно, як зараз.

— Геро, отямся! Початок фінансового року, купа роботи! — Алекс уже не на жарт стривожився. Напевно, зміни, що сталися з Германом, не залишилися непоміченими.

— Я не жартую, — наполегливо промовив Герман. Наполегливо, але все-таки дивитися в очі Алексу уникав. — Не жартую.

— Не жартує… Стривай-стривай, ти женишся?

Германа внутрішньо пересмикнуло, немов він тільки зараз відчув, наскільки вони з Алексом віддалилися останнім часом. Навіть звичайні знайомі — не друзі, а знайомі — майже ніколи не довідуються про такі події в останню хвилину. І припускаючи, що Герман от-от може одружитися, Алекс навіть не знітився.

— Ні. Я не женюся.

— Ха! Якого числа, конспіраторе? Трьох днів вистачить?

Герман відчував наростаюче роздратування, наче він перетворився на пляшку шампанського, поставлену на розпечене залізо.

— Ні! — промовив він, намагаючись зберегти зовнішній спокій, але, мабуть, не надто успішно, оскільки погляд Алекса одразу змінився. — Не женюся.

— О, чорт, тоді в чому справа? Хворий?

Герман заперечно захитав головою.

— Виникли серйозні проблеми? — цього разу в голосі Алекса Германові почулися нотки дружньої участі. Якби все це відбувалося хоча б років зо три тому…

Герман промовчав, хоча в душі спалахнула короткочасна боротьба.

«Ні, друже, ти першим кинеш у мене камінь, це я знаю точно».

— Припини морочити мені голову. Скажеш, нарешті, що відбувається?

Герман відвів очі вбік. Не тому, що боявся зустрітися поглядом з Алексом, — не хотів видавати свою впевненість, що в дану хвилину щось остаточно мінялося в їхніх стосунках. Він готовий був заприсягтися, що коли зачинить двері цього кабінету, між ними все буде по-іншому.

— Це не має значення.

— Не має значення? І це все, що ти можеш мені сказати? — Алекс устав, перегнувся через стіл, потім знову сів. На обличчі відбилася зніяковілість. — Не хочеш говорити навіть мені… — цього разу він уже не запитував, а констатував. — Навіть мені…

«Так, друже, навіть тобі», — з похмурим сарказмом подумав Герман, а вголос вимовив:

— Повір, я дійсно не можу.

— Але що за поспіх? Незрозуміло… — в останньому слові холодне відчуження — от тепер це знову звичний Алекс. — Добре, а якщо я відповім «ні»?

Герман дещо здивовано підняв голову. Хоча хіба він очікував іншої реакції свого партнера? Пардон, старшого партнера.

Тепер між ними немов матеріалізувалася крижана стіна.

— Це нічого не змінить, я все одно піду. Мені потрібно місяць… чи два.

— Отже, ти в будь-якому разі збирався зробити по-своєму і тобі на все начхати — я правильно тебе зрозумів?

— Якщо питання тільки в цьому — так…

— Он як? — Алекс неприродно випрямився у своєму кріслі. — Ти далеко заходиш.

Тепер стіна відчуження перетворилася на цілий айсберг ворожості.

— А якщо… — почав було Алекс і запнувся. Мабуть, щось іще заважало переступити через багато років дружби.

Нарешті він вимовив, карбуючи кожне слово, немов випльовуючи свинцеві кулі:

— Якщо все-таки підеш… І без пояснень… — він зробив паузу, — утратиш свою частку в справі, зрозумів?

Ось воно: остаточний розрив, повний і безповоротний.

«Ну і прекрасно! Давно пора…» — Герман навіть відчув якесь полегшення. Мовчки встав і вийшов з кабінету, тихо причинивши за собою двері.

Мабуть, навіть занадто підкреслено.

Відвідувачів у барі було мало — тільки Герман і дві пари, що, очевидно, як і він, зумисне прийшли до початку тутешнього «часу пік».

Герман сидів у кутку зали, вдивляючись у наполовину спорожнілу пляшку французького коньяку. Бармен Павлик (чи Пол, як він відрекомендовувався новим відвідувачам) сьогодні був трохи здивований двома обставинами. По-перше, несподіваною появою постійного й дорогого клієнта (головне, щедрого практично завжди) у такий незвичний для нього час. По-друге, його (Германа) замовленням — ціла пляшка коньяку, — а він, як відомо, напій не з легких. Мабуть, у хлопця якась лажа, майнула думка в Пола. У чувака жорстокий депресняк.

Зовні так і виглядало: молода тридцятирічна людина, дещо не в гуморі, зробила замовлення й, сівши за найдальший столик, заглибилась у свої думки. Герман був схожий на одного з тих хлопців, що зазвичай одразу привертають увагу жінок. Риси обличчя мав майже правильні, однак із деякою недосконалістю, як недбалий мазок на полотні художника, що додає картині індивідуальності. Він був високий і трохи худорлявий (це той тип стрункості, коли зайві п’ять-шість кілограмів тільки зіпсували б враження); темно-зелені очі, на перший погляд (тільки на перший), різко контрастували зі шкірою обличчя, блідуватість якої підкреслювало тверде чорне волосся. Зрештою, зовнішність Германа не асоціювалася з крутими хлопцями з бойовиків чи героями любовних історій. Це був трохи інший тип чоловічої привабливості, призначений для жінки-домогосподарки, що мріє про «правильного» надійного чоловіка, з яким можна прожити до глибокої старості. Очевидно, це було ще однією рисою, яка проглядала зсередини і змушувала звертати численні погляди в бік Германа практично всіх жінок, що його оточували.

Але вже через кілька секунд більшість із них раз і назавжди втрачали до нього інтерес, принаймні як до чоловіка. Чим, по суті, була ця риса, визначити неможливо, оскільки основною властивістю всіх різновидів внутрішніх флюїдів є їхня невловимість.

Тобто він не був тим хлопцем, що сниться ночами п’ятнадцятирічним дівчаткам-підліткам.

І річ не в тому, що зараз він виглядав таки «убитим». Навіть бармен цього закладу давно визначив, що в нього не все добре взагалі. «Особисте життя», — мимохіть вирішив Пол, коли Герман уперше відвідав цей бар близько року тому.

І був абсолютно правий.

Безперечно.

На дверях із тонкою тріщиною у склі погойдувалося зображення ведмедика — талісмана московської Олімпіади. Однією лапою він притримував аматорський фотоапарат, схожий на «Смену», що висів на шиї, іншою — запрошував перехожих відвідати фотосалон.

З відчиненого поверхом вище вікна доносилася весела пісенька «Смоукі» про гарну дівчину Алісу. Дванадцятирічний хлопчак, що стояв під дверима салону, в такт музиці вистукував взуттям об тротуар. Духота була нестерпна. Пекучі сонячні промені нагрівали асфальт дороги, що вже аж розм’як.

Хлопчак ховався в тонкій смужці тіні й часто поглядав на двері фотосалону; вони час від часу поскрипували, випускаючи відвідувачів, але щоразу хлопчак розчаровано кривився. Він уже чекав друга добрих півгодини й ніяк не міг зрозуміти, чим викликана ця дивна затримка — невже, щоб зробити фотографію, потрібно стільки часу?

Двері тонко скрипнули на іржавих навісах, хлопчак обернувся — і знову досада. Його терпіння луснуло: якщо його друг зараз не вийде — то він сам подасться туди й дізнається, нарешті, що там діється.

Узагалі-то, він давно вже це зробив би, але боявся неприємностей, які може потягнути за собою такий крок. У травні він ледь не розніс м’ячем скло на дверях цього фотосалону. На щастя, скло не розбилося, а лише тріснуло, та через три секунди із салону вискочив злющий фотограф, від якого він ледь утік.

Після всіх цих спогадів бажання заходити досередини пропало.

Він згадав фотографа. Очі в нього тоді були просто скажені…

А може… — припустив хлопчак (і, незважаючи на жарку погоду, раптом відчув холодок по спині), — може, фотограф — маніяк, що полює на дітей. Чи людожер. Хитрий людожер під маскою привітного хазяїна фотосалону. І ніхто цього навіть не підозрює! Хіба дорослі можуть щось помітити чи здогадатися? Ні, звичайно. А він тим часом спокійно викрадає дітей і, облизуючи довгим язиком свої гострі зуби, посміхається: «Ви ніколи мене не впіймаєте, ніколи не здогадаєтеся, бо я розумніший, ніж ви…» Він обробляє дитячі тіла у себе в комірчині чи у фотолабораторії (адже там темно, і крім нього туди ніхто не заходить, от!) маленькою кухонною сокиркою, а потім… Ні, ще, мабуть, він усе це фотографує (ну так, звичайно, він же фотограф!). Боже, невже його друг зараз умирає (чи вже мертвий!), а він стоїть тут і просто… Адже той навіть не здогадується, що фотограф… канібал, як говорив його батько. Заманив довірливого хлопчика в темну лабораторію. Там, у тьмяній криваво-молочній імлі від фотоліхтаря звисають зі стелі змії негативних плівок, звиваючись, немов живі. «Хочеш подивитися, як я це роблю?» — улесливим голосом запитує фотограф. І поки дитина здивовано розглядає різні хитрі пристосування, він тихо крадеться до столу й висуває шухляду. Його очі яскраво блищать тим же світлом, що й фотоліхтар; по куточках рота починає текти слина. Він облизує гострі, як в акули, зуби і продовжує посміхатися. Потім дістає із шухляди свою улюблену сокирку, тихо наближається позаду до… (його друга!)… І!..

Двері протяжно заскрипіли.

Хлопчак обернувся й полегшено видихнув:

— Ну, нарешті! А я вже думав…

Геру помітно похитувало, його обличчя було бліде, немов покрите шаром воску; в руках бовтався недбало зім’ятий шкільний піджак.

— Ну й вигляд у тебе. Скільки мені тут стирчати? Скоро коріння пущу!

— Тільки не ний. Мені було гірше, — хрипло проговорив Гера.

Виглядав він жахливо.

— Це… фотограф? — очі друга розширилися. Але щось йому підказувало, що фотограф усе-таки тут ні до чого.

— Що? Та ні… — Гера відмахнувся вільною рукою. — Мене чомусь знудило. Довелося посидіти. А фотограф так злякався, що вже хотів викликати «швидку». Взагалі, непоганий дядько. Даремно ти йому тоді скло розбив. Води мені дав, — Гера стягнув із шиї піонерський галстук і засунув у кишеню.

Згадав при цьому батьків, що наполягли зробити портрет на пам’ять. «Геро! Як ти не розумієш, це ж залишиться на роки», — говорила мати. «Я досі шкодую, що не зробив фото у твоєму віці, — підтримував її батько».

І от, літні канікули ще не закінчились, а він повинен натягувати, як ідіот, шкільну форму й сунути в якийсь фотосалон (тільки б не зустріти по дорозі знайомих!), до того ж, у таку задуху!

Друзі попленталися вулицею.

— Може, це через спеку? — припустив товариш.

— Ні, не через спеку, — Гера похитав головою, — не через спеку, це щось інше.

Друг насторожено глянув на нього:

— Розкажеш?

— Коли прийдемо, — відповів Гера.

Вони пролізли через дірку в паркані на територію дитячого садочка. Ігровий майданчик був порожній; у будинку, що стояв неподалік від гойдалок, схоже, також нікого, крім сторожа не було. Хлопці перетнули майданчик, прямуючи в бік маленького будиночка-теремка, що сховався в тіні високої розлогої тополі.

Наблизившись, вони один за одним влізли всередину майже іграшкової будівлі.

Випрямитися на повний зріст тут було неможливо, зате сидіти — зручно й затишно. З віконець лилося світло, спеки не відчувалося. Влітку хлопчиська приходили сюди часто.

Гера дивився собі під ноги, а його друг вийняв із кишені дві пом’яті цигарки «Космос», які він поцупив із батькової пачки, й подав одну Гері. Хлопці невміло закурили, тамуючи кашель: хто не втримається — той слабак.

— Що ж сталось у фотосалоні? — довірливо запитав Геру товариш.

— Це об’єктив… Усе через нього. Туди дивишся… Наче погляд у майбутнє. Розумієш?

Друг дещо розчаровано знизав плечима.

Гера потягнув кілька разів носом і закашлявся.

— Ти не переживай так, — товариш поплескав його по коліну. — Тобі ж уже полегшало. Це все дурниці.

Гера похитав головою:

— Ні, не дурниці — це… було.

— Було — що?

— Розумієш, коротке клацання… виникає око діафрагми. Воно розширюється. Я це бачив. Здається, що цього бути не може, але я бачив — воно розширювалося дуже повільно. А потім мені здалося, що я кудись переміщаюся. Начебто щось відбувається й зі мною, і з часом. Мені здалося, що я…

Гера схвильовано затягнувся цигаркою.

— …що я дуже довго був десь в іншому місці.

— Що-що? — недовірливо перепитав друг.

— Це як… не знаю… це щось дивне. Іноді в мене вже з’являлося таке відчуття, коли я фотографувався раніше. Але не так надовго як сьогодні…

— Не фотографуйся тоді більше, от і все.

Гера глянув на товариша так, начебто перед ним сидів найбільший у світі дурень.

— Блін! — хіба про це йдеться?

Він сплюнув на підлогу.

— Розумієш, було таке відчуття, наче купу років ти висиш на якійсь стіні й дивишся, дивишся, дивишся… І це триває дуже довго — десятиліттями. А потім, коли все закінчилося, мене знудило.

— Ну, й де ж ти був?

Гера не міг визначити: глузує його друг чи говорить серйозно. Він почухав за вухом і продовжив.

— Ну, коли клацання апарата припиняється, — не знаю, це важко пояснити словами. Загалом, ти немов повертаєшся назад і все забуваєш.

— Що забуваєш?

— Чорт! — роки!

— Те, що ти висів десь у майбутньому на якійсь стіні?

— Дійшло нарешті, — роздратовано видихнув Гера.

— А може, ти валявся в старому альбомі? — продовжував друг. У кутиках його очей танцювали бісики.

— В альбомі? — Гера секунду подумав. — Ні, на стіні. Точно. Та й фото має бути на портрет.

— Отже, ти хочеш сказати…

Гера швидко закивав головою.

— А може, це все через фотографа? Навіть тобі він здається дивним. А я думаю, що він узагалі ненормальний. А що, як він — кан-н-нібал, — останнє слово друг Гери вже прошепотів.

На мить їм обом стало лячно в цьому напівтемному тихому будиночку.

— А знаєш, — продовжив той, — коли я чекав тебе, то подумав… Може, він підсипає якийсь порошок, щоб потім…

— Куди підсипає? — перебив його Гера.

— Ну, як куди? Він же тобі давав щось пити?

— Так це було вже після всього, — відмахнувся Гера.

— Та ну тебе… — образився друг. — Сам усяке мелеш… об’єктив… майбутнє… стіна…

Гера стиснув кулаки:

— А я думав, що тобі можна…

— Дурниці це все! Так не буває!

— А канібали?!!

— Це ж звичайний фотоапарат. Клац! — і все. Одна мить. А ти про якийсь кінець, початок… Клац! Неможливо вловити. Роки! Ха!

Гера знизав плечима і знітився.

— Може, мені і справді все це здалось… Алексе.

— Як? Хто? — здивувався той.

— Алекс… А що?

(клац!)

— Чому ти мене так назвав?

— Не знаю… Я й не помітив, як це в мене вирвалося, — зніяковіло пробурмотів Гера.

(клац!)

— Раніше ти ніколи мене так… Звучить якось незвично, по-іноземному.

Гера раптом усміхнувся:

— Знаєш, а непогано — Алекс! Ха! Олександр чи Алекс… яка різниця? Так навіть краще.

(клац!)

Новопохрещений Алекс схопив друга за плечі й повалив на підлогу.

Вони жартома почали битися.

Портрет батькам сподобався. Вони повісили його на стіну напроти ліжка Гери.

«Зовсім інша справа, синку! Тепер у тебе залишиться пам’ять!»

Увечері, коли він вимкнув світло й ліг спати, фотографія виділялась на стіні чорним рельєфним прямокутником, немов провалля в безодню Часу. Гера першої ночі довго вдивлявся в нього й не міг заснути. Здавалося, прямокутник починає поступово втрачати правильні обриси; його краї колишуться й повільно розповзаються по стіні, невблаганно пожираючи кімнату, Сьогодення, й підповзають до самого Гери.

Майбутнє всмоктувало безпомічний перед Часом Всесвіт у свій безмежний Тунель…

КЛАЦ!

Виїхавши на своєму «BMW» за місто, Герман зупинився.

Він витягнув із бардачка ганчірку й вийшов протерти лобове скло. Метрів за двадцять була заправка — ймовірно, остання на майбутньому шляху Германа відрізком у п’ятдесят, а може, і сто кілометрів.

Герман відчинив багажник, вийняв дві каністри по двадцять літрів і попрямував до заправки, оскільки його майбутня подорож не передбачала таких регулярних турбот, як пошук пального.

Уже сутеніло; над майданчиком станції за хвилину зайнялися неонові вогні. З відкритого віконця каси линула музика. Звучала популярна музика Братів Карамазових «На железных собаках». Герман не був шанувальником творчості цієї групи, але цього разу йому чомусь здалося, що вони виконували «На железных собаках» саме для нього: хоч загальний зміст пісні був далекий від його життя, щось зачепило Германа в словах «…догонит меня…»

Герман розрахувався з похмурим типом, що появився у віконці. Фізіономія касира виглядала так, наче йому довелося відірватися від більш насущних справ, ніж робота.

Машин на станції, очевидно, не було давно.

Герман підняв із землі порожні каністри й попрямував до стовпчиків. Касир буркнув йому вслід порядковий номер.

Засунувши «пістолет» у каністру, він почув, як бензин наповнює ємкість; звук видавався йому надто голосним, неприродним. Як давно він уже не виїжджав за місто?

Закінчивши наливати останню каністру, Герман повернувся до машини. У сутінках «BMW» виглядав сумно й самотньо. Герман поклав каністри в багажник і на секунду оглянувся, щоб подивитись на вогні міста.

Потім сів за кермо.

Приблизно за годину їзди Герман задумався.

Звичайно, вся ця затія з поїздкою зовсім не ставила за мету досягнення якогось певного пункту. Вона переслідувала зовсім інше. Але навіть на цьому її етапі варто було б визначити, куди він їде, чи хоча б окреслити напрям. Приблизно. Те, що його темно-зелений «BMW» намотує кілометри київською трасою, — зовсім не означало, що існує який-небудь план. Герман просто-напросто використовував найближче шосе, що виводило за межі міста, — не задумуючись.

Утім, ця поїздка мала одну мету, конкретну її назву Герман сформулював як МОЄ ПОХОРОННЕ ТУРНЕ. Він відчував, що до нього, нарешті, поступово повертається відчуття реальності — вперше з того моменту, коли він дізнався про результат анонімного тесту. «Річ у тому, — думав Герман, — що життя продовжуватиметься у звичному напрямку незалежно від моєї реакції на будь-які обставини». Життя не бере до уваги, що він думатиме і як діятиме. Такою була правда. Хоче Герман того чи ні, але він повернеться назад у старе життя й, можливо, ще довго житиме ним, не зважаючи на всі чортові віруси. І зовсім ні до чого перетворюватися на загнаного звіра, що мчить, не розбираючи дороги й нічого не бачить перед собою, крім власного страху.

За час міркувань стрілка спідометра повільно сповзла до позначки п’ятдесят кілометрів за годину, і Герман додав газу.

Отже, не пізніше, ніж завтра вранці, він уже знатиме, куди прямують колеса його «BMW»; якщо потрібно буде купити новий дорожній атлас, то він це зробить; а також спланує, скільки часу (плюс-мінус один день) триватиме його відсутність у місті.

«Усе, а тепер досить! — наказав він собі. — Досить про це!»

Було вже зовсім темно.

Герман зрозумів, що продовжувати їхати немає сенсу. Та й відпочити пора. Імовірно, внутрішній годинник уже давно намагався йому про це нагадати, але він не звертав уваги.

«Отож на сьогодні досить» — повторив подумки Герман.

Зупинитися краще було б за межами якогось населеного пункту — ночувати він збирався в машині; шукати готель було попросту нерозумно.

Нарешті він з’їхав із дороги й зупинився.

Випивши гарячої кави з термоса, Герман вийшов із машини подихати свіжим нічним повітрям. Звідкись здалеку чувся голос цикади; за нею підтягували два чи три цвіркуни. Небо було вкрите тонкими перистими хмарами, крізь які просвічувалися зорі (навіть у таку погоду їх було куди більше, ніж у місті в найяснішу ніч). Герман прибив на своїй щоці комара й викинув недокурок.

І раптом він почав блювати.

Це відбулося без будь-яких спазмів чи навіть натяків на нудоту.

Чортихаючись, він повернувся в машину й витягнув із бардачка паперові серветки.

Напевно, нічого дивного в цьому не було. Швидше, навіть закономірно: саме так і повинен був закінчитися один із найдовших і найбожевільніших днів у його житті. Уже прожити його до кінця — межувало з подвигом. Із самого ранку він планував епохальну розмову з Алексом — лише це коштувало Германові бозна-чого; потім просидів не менше двох годин у барі, ламаючи голову, що йому робити найближчим часом; потім зазнав божевільного тиску на свій мозок, намагаючись з’ясувати, ЯК (і — о чудо! — йому це вдалося); пережив спілкування в жахливій лікарні з «добрим лікарем»; і, нарешті, провів кілька годин за кермом своєї машини, вирушивши, як напіврозкладений труп, у Похоронне Турне. І ось він тут.

«Господи, — подумав Герман, намагаючись витягнути з пачки неслухняними пальцями цигарку, — невже це все відбулося сьогодні… всього за один день?!»

Тож немає нічого дивного в тому, що його знудило, — мабуть, це найменша ціна, яку він міг заплатити за цей день.

Зненацька йому згадався один кумедний епізод, коли він, Алекс і якісь їхні спільні друзі з університету років десять тому влаштували невеликий пікнічок на озері під Винниками, що за п’ятнадцять кілометрів від Львова. Тоді вони справді повеселилися, нализавшись просто до тваринного стану (здається, Герман навіть мукав). Але, безсумнівно, їх усіх перевершив Алекс. Він умудрився не тільки обблювати себе з ніг до голови, а й накласти у штани. А наступні кілька днів провів у похмурому настрої, переживаючи, щоб до нього не приклеїлося прізвисько типу «засранець» чи «гівнюк». Він майже щогодини дзвонив Германові додому, ледь не вимолюючи чергове «чесне слово», що той нікому й ніколи не розповість про те, що трапилося. Уже набагато пізніше Герман дізнався, що за мовчання інших Алекс розраховувався грішми. Зараз цей спогад Германові видався особливо приємним.

Він автоматично загасив цигарку в попільничці й відчинив дверну кватирку, щоб випустити дим назовні.

Тільки тепер він насправді відчув, яка нелюдська втома опановує його тіло й розум.

У відкрите віконце дверей залетів великий нічний метелик, принаджений світлом у салоні…

…Раптом Германові стало поганої Нестерпно… Немов його голову стиснули безжальні сталеві обручі, здатні будь-якої секунди розколоти череп на безліч дрібних осколків. Він відчув, що його очі починають вилазити з орбіт, і якщо це триватиме ще хоч трошки — вони просто тріснуть.

Герман коротко й майже беззвучно застогнав. «Боже, що зі мною?! — спалахнуло в онімілій свідомості. — Що зі мною діється?!!» Він думав, що знає, як може бути погано, знає, що таке сильний біль. Але тільки зараз зрозумів…

Він впився руками у своє обличчя.

«ЯКЩО ЦЕ ТРИВАТИМЕ ЩЕ ХОЧА Б КІЛЬКА СЕКУНД…»

Уранці, після того, як Герман пішов з офісу, Алекс був надзвичайно пригнічений. Він нервово відповідав на телефонні дзвінки, схоплювався при кожному сторонньому шумі за дверима його кабінету й курив цигарки одну за одною.

Не заспокоївся він і ввечері, коли повернувся додому: ще з порогу гаркнув на дружину; та мовчки подалась у кімнату, знаючи, що бувають такі моменти, коли краще зайвий раз чоловіка не дратувати.

Алекс довго метався усією своєю величезною квартирою в пошуках сам не знаючи чого. Нарешті він влетів у кабінет і довго крокував із кутка в куток.

Як він посмів?! Цей тюхтій йому був зобов’язаний усім! Що з того, що це була його (а не Алекса) ідея заснувати компанію, яка тепер процвітала; все одно це він — саме він! — відкопав і вклав у справу дев’яносто відсотків початкового капіталу (на відміну від Германа, що кинув якусь дульку). Саме Алексу довелося добряче потрясти усіх своїх родичів, від найближчих до сьомої води на киселі: багатих дядечків, тіточок, заможних далеких родичів дружини й інших. Перед кожним, зрозуміло, довелося принижуватися, здувати з їхнього взуття пилюку, робити щедрі подарунки їхнім безцінним чадам — малим невдячним виродкам…

Яке моральне право має тепер Герман так із ним поводитись?!

Алексу на мить згадалися очі й вираз обличчя його партнера і друга.

Можливо, у Германа й виникли якісь проблеми, той явно чогось недоговорював.

Добре, він дасть цьому сучому синові один… ну, нехай два тижні.

А взагалі, плював він на проблеми Германа, адже мова йде про успіх компанії… Чорт! — але, як назло, саме в руках компаньйона перебувають основні нитки всього бізнесу, і від присутності Германа залежить результат справи.

Два тижні…

І якщо той не повернеться, — Алекс буде змушений вжити певних заходів.

Спершу, він, звичайно, йому просто «натякне». Але, якщо «натяк» не дійде — доведеться крутіше діяти.

Час від часу Алекс поглядав на телефон — може, все обійдеться простіше?

До півночі він викурив півпачки цигарок і, зрештою, набрав номер мобільного телефону Германа.

Той не відповідав.

…Через кілька секунд раптовий приступ минув. Це закінчилося так само миттєво, як і почалося. Залишилась тільки огидна нудота, що не йшла в порівняння навіть із найгіршим похміллям, і свербляче поколювання по всьому тілі тисячі малюсіньких голочок. Герман також не міг визначити, скільки часу тривав приступ — кілька митей чи кілька хвилин?

— Що це?.. — він витер з обличчя рясний піт і важко відкинувся на спинку сидіння. В очах усе пливло, немов він бачив світ крізь воду, по якій котяться хвилі.

Герман відчув у роті присмак чогось настільки противного, чого він навіть уявити не міг. Але десь за хвилину він із подивом виявив, що цей дивний присмак зник.

Германа охопив важкий липкий жах. Напевно, він злякався б куди менше, якби побачив перед своєю машиною величезного монстра, що виповзає з темряви. З цим він міг хоча б якось боротися — запустити мотор «BMW» й дати газу, але…

«…догонит меня…»

Ось воно? Вже?! Почалося?!!!

Герман спробував закурити, однак його знову ледь не знудило. Він хотів загасити цигарку в попільничці й не зміг; навіть це вимагало сил, яких у нього зараз не було. Довгий недокурок залишився жевріти.

То що ж, урешті-решт, сталося? Чи це й було безпосереднє знайомство з вірусом?

З переляку його дихання видавало судорожні свистячі звуки; груди часто й різко здіймалися.

Чому так швидко? Не минуло й… А, ну так! — він дізнався про вірус лише два місяці тому, але міг бути інфікованим уже не один рік. Він просто не знав, ось і все.

«А чому б не почати сьогодні? Може, саме зараз найпридатніший час?»

Герман із великими зусиллями відрегулював сидіння в лежаче положення, закутався у спортивну куртку, витягнувся і заплющив очі.

Зовні шелестів ліс, він нагадував шум морського прибою — не голосний, але могутній, такий, що таїть у собі якусь таємничу силу. Звідкись із темної трави до нього приєднувалося цвірчання коника-стрибунця, як гітарне соло у виконанні недосвідченого музиканта. Під капотом «BMW» ліниво посвистував вітер, час від часу поклацував уже майже остиглий двигун. У салоні машини Герман відчував себе, немов космічний мандрівник у своєму всюдиході, дуже надійному й дуже затишному. Навколо панувала таємнича ніч невідомої планети, і тільки всередині можна було знати, що ти в безпеці. Поступово Германа відпускала нервова й фізична напруга. Він у безпеці. Тепер він у безпеці. Все минуло. ВОНО — те незрозуміле, що найшло на нього недавно — уже закінчилося. У нього був справді неймовірно важкий день. Це все схоже на звичайний фізичний зрив. Нічого більше. Це не обов’язково повинен бути вірус, що прокинувся. Він просто сприйняв усе надто перебільшено, під впливом усієї цієї незвичної для нього обстановки: він зовсім один, навколо його оточує майже дика природа, ніч…

Можливо, у нього різко піднявся тиск. Що він знає про різні припадки, удари? Насправді — нічого. Тим більше, що він знає про віруси? — про ВІЛ? Звичайно ж, знову нічого. А що він знає взагалі про все це, щоб починати робити якісь припущення, як знахар-недоучка з глухого села, де вірять у пелюстки Чудотворної квітки. Що він знає, щоб ліпити з притягнутих за вуха аргументів ідіотську версію, що його знання тепер якимось чином провокує ініціацію вірусу? Він просто починає панікувати: у сусідньому домі хтось випустив гази, а йому вже чується Грім Небесний!

Злість на себе допомогла Германові майже цілком повернутися в нормальний стан.

А тепер йому треба гарно виспатися.

Герман знову відчув неймовірну втому, що на якийсь час відступила перед страхом, викликаним приступом.

Він потягнувся, щоб виключити в салоні машини світло й раптом побачив свою руку. Звичайно, він бачив її і раніше, але тепер він дійсно її як слід розглянув.

Усередині в Германа щось наче обірвалося.

Він повільно підніс до світла іншу руку. Вони обидві тремтіли від перехвилювання, як лапи великої агонізуючої комахи.

«Господи, я ж тут сам… зовсім сам!..»

Руки виглядали так, наче хвилин двадцять пробули в гарячій воді. Як давно це сталося з його руками? Герман гарячково намагався згадати, чи виглядали його руки якось дивно, коли він востаннє підкурював цигарку…

Пам’ять не хотіла допомогти.

Не зважаючи на сильну втому, Герман продовжував тримати руки перед маленькою лампочкою внутрішнього освітлення, поки, нарешті, зрозумів, що вони стали нормальними.

Він почав провалюватися в іншу реальність, де немає ні світла, ні звуків, ні думок… Його поглинув важкий бездонний сон.

…вона почула Його, хоча була ще дуже далеко — щось підсилювало Його запах; вона була занадто старою, і їй залишалося зовсім недовго; усе її життя минуло в нескінченному пошуку того, чого вона ніколи сама не знала; у неї був лише її Голод, що тільки сам міг підказати, як його задовольнити; він не припинявся з моменту її народження й був першим відчуттям у її житті; коли минав майже весь відпущений їй час, вона зрозуміла, що Голод буде єдиним, що вона відчуватиме, помираючи.

і ось, раптом, вона почула Його, коли її час майже вичерпався, й почала рухатися за запахом — так, це те, що може задовольнити її Голод, але щось підсилювало Його…

вона наближалася, а він сильнішав і сильнішав; незабаром вона втамує свій Голод і відійде у спокої…

і ось вона на місці; можливо, до неї тут устигли побувати й інші, хоча зараз вона нікого не чула; але щось підказувало їй…

вона занурила дзьоб у теплу м'якоть, де перебувало Те, Що наситить її Голод… але щось… залози послали уперед свій вміст… Її охопила радість — зараз!..

несподівано вона зупинилася — Древній Інстинкт загородив її бажання…

тут була Хворість, вона помре голодна…

Герман прокинувся від того, що хтось торкається його обличчя. Вже був ранок.

«Кимось», хто розбудив Германа, виявився великий нічний метелик, що залетів іще вночі. Відкривши двері машини, Герман акуратно випустив його й вийшов сам. Потім він обмацав обличчя — вікно залишалося відкритим усю ніч — цим, без сумніву, мали скористатися всі комарі в окрузі. Однак він не знайшов слідів яких-небудь укусів.

Потім Герман зробив кілька ковтків кави з термоса й закурив. По всьому тілу відчувалася ниюча слабкість із домішками дивної легкості, немов земне тяжіння упало на кілька відсотків.

Він уважно оглянув свої руки, згадуючи, що йому довелось пережити вночі. Руки виглядали стерпно. Зараз Герман почувався спокійно. Хоч би що трапилося цієї ночі, він дожив до ранку й може все обміркувати. Спочатку варто вирішити, чи продовжувати це Турне, чи повернутися додому? Якщо Турне закінчилося, — то що робити далі? Повертатися до роботи в компанії, особливо після недвозначної розмови з Алексом, сенсу не було, та й не хотілося.

«Не відходь від Головної теми… — крутилось у нього в голові. — Рано чи пізно, але тобі все одно доведеться вирішити це; не намагайся обдурити самого себе, адже ти почав розуміти…»

Щоб прогнати чи хоча б приглушити цей шепіт, Герман обійшов навколо машини.

Сонце ще ховалося у верхівках лісу, що погойдувався. День був не спекотний і не холодний — звичайний день початку вересня.

«І початку фінансового року…» — Германові згадалися слова колишнього шефа й колишнього друга. Гівно! Нарешті він це зрозумів. Бізнес, гроші, бізнес… — дурна біганина по колу. Усвідомлення цього прийшло саме собою, легко і природно. Тільки, — подумав Герман, — напевно, надто пізно…

Щось тихо й наполегливо ворушилося в його підсвідомості, немов він зробив якесь важливе відкриття, але ще цього не збагнув чи не наважується збагнути. Швидше за все, це був здогад, що появився ще вночі, коли він провалювався у сон. Але Герман не наважувався зараз схопитися за нього… Може, тому що, з однієї сторони, він обнадіював, а з іншої — здавався неймовірним. Надто неймовірним.

А ще він лякав…

«BMW» вибрався з узбіччя на шосе й набирав швидкість у напрямку Львова.

Герман машинально покрутив настройку приймача і зловив якусь FM-хвилю. Потім потягнувся за пачкою цигарок, що лежала на сидінні поруч. І раптом помітив, як у дзеркальці заднього огляду мигнуло… чуже обличчя!

Він різко випрямився, тупо дивлячись на дорогу.

Спина моментально змокріла, Герман стримував гостре бажання глянути назад.

Ще кілька секунд він продовжував вести машину, втупившись дерев’яним поглядом у дорогу.

Потім Герман буквально змусив себе вдарити по гальмах. «BMW» пронизливо заскрипіла, машину ледь не розвернуло на дев’яносто градусів.

За ту долю секунди, поки він повертав голову назад, у його мозку встиг пройти цілий геологічний період, немов його розум прискорив у кілька тисяч разів усі свої процеси; сотні запитань уже отримали сотні передбачуваних відповідей, а уява встигла намалювати безліч можливих картин і їх подальший розвиток.

Але… на задньому сидінні не виявилося нікого.

Галюцинація?

Герман відпустив ремінь безпеки, потім знову повернувся назад і для певності заглянув за спинки сидінь.

Нікого.

Щось знову заворушилося в його підсвідомості, цього разу вже сильніше й наполегливіше. Він кілька разів повільно й глибоко вдихнув і видихнув повітря, серце потроху заспокоювалось.

Герман не хотів вірити в те, що побачив у водійському дзеркалі, він не хотів у це вірити! Але його руки вночі…

«Даремно намагаєшся себе обдурити, бо ти прекрасно знаєш, що бачив. Ти ж почав здогадуватися ще минулої ночі. Це продовжує відбуватися. Будь чоловіком і глянь нарешті правді в лице».

Герман повільно простягнув руку до водійського дзеркальця й повернув його на себе.

Так, це був він.

На відрізку шляху, що залишився до міста, Герман змусив свій «BMW» показати все, на що той був здатний; часом стрілка спідометра перевалювала за позначку сто вісімдесят кілометрів за годину. Колись саме так заганяли коней.

Герман півгодини приходив до свідомості, перш ніж знову взятися за кермо. Перед очима чітко стояла картина, яку продемонструвало водійське дзеркальце.

Так, це був він, а ніяка не галюцинація чи випадкова гра уяви.

Усе те, що намагалося достукатися з його підсвідомості, нарешті зуміло вирватися на поверхню.

Він не зміг стримати крику, коли знову побачив своє обличчя. Воно стало старим. Немов за одну ніч Герману додалося років двадцять п’ять чи тридцять. Так він мав би виглядати в п’ятдесят п’ять-шістдесят, маючи онуків…

Хоча обличчя не просто постаріло — воно було… Кілька хвилин Герман із жахом розглядав себе в дзеркалі, потім почав обмацувати обличчя руками. Долоні рухались шкірою, затримуючись у тих місцях, де траплялися глибокі зморшки. Він обережно торкався мішків під очима, начебто боявся, що від необережного руху вони можуть лопнути й по його щоках потече щось гидке й липке.

А ще — сивина. Її було багато: майже все волосся на голові стало білим, навіть щетина, що відросла за останні дві доби.

Це обличчя було не просто старим, а справді жахливим — у ньому проступало щось огидне й неприродно нудотне. Так могла б виглядати невдало загримована під старого молода людина.

Усю дорогу Герман мимоволі поглядав на руки. Звичайно, тепер він добре бачив відмінність. Вони тримали кермо, як і завжди — угорі, близько одна до одної, — але вони не були тими ж самими.

Це були руки старої людини.

За мить до того, як йому стало погано минулої ночі, він устиг подумати, що його вірус, може, не звичайний вид СНІДу, а якась нова «модифікація», вдосконалена мутаціями чи ще чимось. ВІЛ не повинен виявлятися таким чином, і якщо Герман уже захворів, не міг прогресувати з такою швидкістю! І, зрештою, Герман ніколи раніше не чув про те, щоб цей вірус змушував хворих так швидко старіти.

Це справді було схоже на якусь дивовижну мутацію. Забруднення навколишнього середовища різними хімічними заводами, ядерні випробування, радіоактивні осади, Чорнобиль… і безкінечний перелік усього іншого могли викликати будь-які зміни в цьому чортовому вірусі! І не тільки в ньому, адже майже щороку виявляють усе нові види таких простих і звичних хвороб, як гепатит чи навіть грип! А може, хтось допомагає з’являтися на світ цим новим вірусам у своїх клятих лабораторіях.

Господи, — піт стікав Германові на очі, — невже я отримав один із жахливих мутантів?! Віруси — це ж навіть не зовсім жива матерія, — згадав він іще зі шкільного курсу біології. У нього форма «нового» СНІДу, що здатний убити його буквально за один день, чи за півтора… Господи!

Герман відчув, що починає панікувати.

Не заїжджаючи додому, ввірватися в першу-ліпшу клініку з благанням про допомогу? Чи повернутися додому і вже звідти викликати «швидку», а потім довго пояснювати хлопцям, як він постарів за одну ніч? Тикати їм в обличчя паспорт, доводити, влаштувати урочистий перегляд фотографій?! Поки істина почне доходити хоча б до однієї людини, йому давно вже буде заброньоване місце на полиці в морзі!

Ні, він краще залишиться помирати у власному домі. І…

«А якщо це взагалі НЕ ВІЛ? Про це ти думав? Якщо тест помилково прийняв за вірус СНІДу щось інше? Хіба ти не подумав про це майже одразу, коли побачив свої руки? Спочатку блювота, потім той болісний приступ, а на завершення — ці, немов ошпарені окропом, руки? Ти думав про це. І тебе це злякало».

Він зупинив «BMW» перед в’їздом на стоянку, що за кілька хвилин ходьби від його будинку. Ворота стоянки були відчинені, але сталевий ланцюг, що виконує роль імпровізованого шлагбаума, залишався натягнутим упоперек дороги, загороджуючи в’їзд. Герман посигналив і одразу про це пошкодував.

Кожен із трьох сторожів, що працювали позмінно, зазвичай упізнавав «BMW» Германа ще здалеку й вітався помахом руки. Коли машина посигналила, в протилежному кінці стоянки з’явилася постать людини, в якій Герман розгледів Севу — військового у відставці; той помахав рукою і попрямував до воріт. Герман пожалів, що вчасно не подумав і не вибрав іншого майданчика для «BMW». Сева міг його впізнати і…

Він не хотів уявляти, чим усе це могло закінчитись. Поки той ішов до сторожки, щоб опустити ланцюг, Герман швидко відкрив бардачок і дістав великі темні окуляри та джинсову кепку.

Ланцюг опустився, і Герман заїхав на стоянку, гарячково вигадуючи хоч якусь історію. Хто він? — товариш по службі, якого попросили пригнати машину, поки Герман зайнятий невідкладними справами? Знайомий?

Він вибрав вільне місце (не те, де зазвичай ставив свою машину), потім вийшов із салону, закрив двері на ключ — усе це він робив дуже повільно — історія ніяк не лізла в голову.

Зрештою, попрямував у бік виходу, продовжуючи посилено міркувати. Йому назустріч квапився Сева; майже завжди, коли Герман приганяв на стоянку «BMW», вони перекидались кількома словами.

Сева уже перекладав ключі від сторожки з правої руки в ліву, щоб привітатися з Германом, але коли між ними залишилося кілька кроків, на його обличчі промайнула тінь подиву.

— Гер… — він осікся, але за інерцією продовжував усміхатися.

Герман теж видавив посмішку, і вмить його осінило:

— А… Ви, напевно… Сева? — намагаючись говорити якомога природніше, почав Герман. При цьому він навіть не змінював свого голосу. (О Боже! — Хвороба вже вплинула і на голос?!)

— Герман казав мені, що сьогодні, швидше за все, ви будете чергувати.

Сева'мовчки розглядав Германа.

— Це… мій син, — поспішив додати той.

— А-а…

— Він передавав вам вітання.

— А, так-так, спасибі, — сторож знову усміхнувся. — Ви дуже схожі з сином. Просто неймовірно. Здалеку я прийняв вас за нього.

— Я так і зрозумів. — Герман відчув полегшення. — Нас часто плутають.

Герман зробив вигляд, начебто йому ніколи, і простягнув руку:

— Приємно було познайомитися… Спокійного чергування.

— Спасибі, передавайте Германові вітання.

Герман кивнув і попрямував до воріт.

За поворотом Герман полегшено зітхнув і додав ходу, щоб якнайшвидше сховатися від сторонніх очей.

«Германе, ти перетворюєшся… ти перетворюєшся… перетворюєшся…»

Нарешті він зайшов у будинок.

Його Похоронне Турне завершилося.

Лягати в ліжко Герман не збирався, хоча його стан явно погіршувався. Опинившись на кухні, він згадав, що із самого ранку ще майже нічого не їв. Герман відкрив холодильник, та зрозумів, що зовсім не голодний.

Він знову присів на табурет, сперся ліктями на стіл і закрив очі. У роті в нього з’явився неприємний присмак.

Він підійшов до дзеркала в коридорі й висунув язика. По його краях утворився товстий шар брудно-сірого нальоту; Герман провів пальцем, і він розмастився, як паста. Його ледь не знудило прямо на підлогу. Він швидко заскочив у ванну й посилено почав чистити рот зубною щіткою.

А потім усе одно почав блювати… Хоча практично нічого не їв із самого ранку. Він із відразою дивився в умивальник на згустки, що нагадували зсілу кров, тільки… зеленуватого відтінку.

Виглядало це вкрай гидко.

Герман відкрив воду, і вона змила цей кошмарний натюрморт. Ванну кімнату заповнив важкий неприємний запах.

Цікаво, а що показав би аналіз? — подумав Герман.

АНАЛІЗ!!!

Він швидко перейшов у вітальню і зняв телефонну трубку.

Отже, сьогодні субота, друга половина дня, але, залишається надія, що пункт анонімної перевірки крові на СНІД іще працює; номер телефону Герман запам’ятав на все життя. Зараз він був уже майже впевнений, що його стан ніякого відношення до вірусу ВІЛ не має. Але коли він проходив тест, це ще сиділо тихо — тепер же, коли воно «прокинулося», результат міг змінитися.

У Германа зажевріла надія — якщо це не ВІЛ, його хвороба може бути виліковна! Однак відразу ж згадалися зеленуваті згустки, і надію витиснув страх.

Його організм руйнує один зі страшних мутантів ВІЛ, але ймовірність цього дуже мала. Знаменитий вірус, як відомо, впливає насамперед на імунну систему. У його ж випадку…

«А може, він прискорює процеси старіння організму? — саме цей варіант мутанта? Що ти на це скажеш?»

Герман задумався. Ні, це було не просто старінням — досить подивитися в дзеркало, щоб зрозуміти.

Це було… було… щось інше…

Але він спробує дізнатись.

На тому кінці проводу відповіли, що пункт працює.

Герман одразу почав збиратися.

До пункту Герман добрався без особливих пригод. Якщо не брати до уваги одного моменту, що його неприємно вразив.

По дорозі Герман вирішив зайти в магазин, щоб купити пачку цигарок. Перед входом сидів прив’язаний до ліхтарного стовпа величезний плямистий дог; коли Герман підійшов ближче, пес насторожився і в його очах промайнув страх. А коли відстань між ними скоротилося до одного метра, величезний дог притулився до стовпа й заскиглив, злякано дивлячись на Германа. Герман не пам’ятав, щоб його коли-небудь боялися собаки. Кусати — так, але щоб боятися…

Він зайшов до магазину з неприємним холодком у грудях, а коли виходив назад, дога вже не було.

З ліхтарного стовпа звисав обірваний повідок, як зміїна шкіра…

У кімнатці, схожій на процедурний кабінет, у нього взяли десять кубиків крові. Він помітив, що медсестра, яка робила цю процедуру, морщить ніс, хоча й намагається робити це непомітно для Германа.

Він погано пахнув.

Запах ішов із-під сорочки й був схожий на той, що у ванні, коли його знудило.

Невже він весь так смердить під одягом?..

Герман якнайшвидше застебнув рукав сорочки й натягнув зверху светр. Потім глянув на годинник і запитав медсестру, коли повернутися за результатом.

Почувши відповідь, Герман ледь не закричав.

У ПОНЕДІЛОК?!!

Якщо до цього часу вірус його не вб’є, то чи буде він здатний у понеділок добратися сюди? Невідомо ж, із якою швидкістю він старіє. Герман думав, що це відбувається ривками, короткими періодами активних процесів; він вдивлявся у дзеркало перед виходом із дому й ніяких змін не помітив. Але це, звичайно, не означає, що до понеділка нічого не зміниться, трапитись може що завгодно!

— Послухайте… — хрипло звернувся Герман до медсестри, — результати цього тесту мені потрібні терміново. Чому аж у понеділок?

Та співчутливо глянула на Германа й відповіла:

— Сьогодні субота, лаборант уже пішов, на жаль.

— А не міг би хтось інший… — почав було Герман.

Медсестра захитала головою:

— Він — фахівець. Ніхто, крім нього, з тутешнього персоналу не може працювати в лабораторії. Я теж. До того ж, навіть якби вдалося кого-небудь знайти на станції переливання крові, це теж нічого не дало б — наш лаборант завжди забирає із собою ключі від кабінету.

Знову закриті двері… ключі…

— Спасибі, — важко вимовив Герман. — На котру годину мені прийти… в понеділок?

— Коли вам зручно, — сказала сестра; в її очах він прочитав щире співчуття, — вона, мабуть, зрозуміла, що Герман з’явився тут не просто з цікавості, і його поспіх… А ще вона його не засуджувала, якщо взяти до уваги найпоширеніший шлях передачі хвороби. Її очі були спокійними й добрими.

— Коли вам зручно, — повторила вона. — Лаборант приходить за годину до відкриття. Людей сьогодні було небагато. Приходьте вранці. Ваш тест буде готовий.

Герман раптом зрозумів: якщо затримається тут іще на хвилину, то все розповість цій незнайомій жінці з добрими очима.

— Спасибі… вибачте… до побачення…

Це був найжахливіший і найдовший вечір у його житті. Час плинув болісно, перетворюючи миті на хвилини, а хвилини — на години.

Герман втупився в екран телевізора, але замість агентів ФБР Скаллі й Малдера бачив відображення різних частин свого обличчя у водійському дзеркальці, зеленуваті згустки слизу в умивальнику, зморщені, наче печені яблука, руки, добрі очі літньої медсестри, обличчя Алекса, що говорить про початок фінансового року, якийсь старий фотоапарат на тринозі з непропорційно великим об’єктивом, у глибині якого чорніла, повільно розширюючись, чорна крапка, обірваний шкіряний повідець, що звисає з ліхтарного стовпа, як дохла змія…

Близько дванадцятої ночі Герман згадав, що нічого не їв і не пив сьогодні — у нього навіть не виникало такого бажання.

Він виключив телевізор і взяв дзеркало, щоб знову перевірити, наскільки далеко зайшло його старіння. Але ніяких змін поки не виявив.

О пів на першу Герман згадав, що, повертаючись додому, збирався прийняти ванну. Запаху, що йшов від нього вже не було чути, навіть коли зняв сорочку, але все одно вирішив помитись, хоча б для того, щоб чимось зайнятися. Спати не хотілося, незважаючи на пізній час.

Поки у ванну набиралася вода, Герман зробив відкриття, пов’язане з курінням. Він зайшов у кухню, щоб подиміти у кватирку, але коли цигарка опинилася в руках, Герман зрозумів, що курити зовсім не хоче. Він покрутив її в пальцях і викинув у смітник. За якийсь час майже повна пачка «кемела» пішла туди ж.

Отже, він кинув курити? Це нагадало йому епізод із якогось старого фільму чи то якийсь анекдот, де засудженому на смерть пропонували кинути курити.

Сівши у ванну, Герман одразу ж із неї вискочив. Було таке відчуття, наче хтось вирішив познущатися й пустив водоканалом кислоту. Шкіра в місцях зіткнення з водою стала пурпурно-червоною і сильно пекла, як при опіку.

Герман акуратно промокнув подразнені ділянки рушником і пішов у вітальню.

Він сів у крісло, тупо дивлячись повз усе на світі, і… раптом йому стало зовсім байдуже щодо ВСЬОГО — яким виявиться результат тесту, що робити в ситуації з непрошеними гостями, щодо вірусу, його вигляду в понеділок, і навіть щодо того, чи доживе він узагалі до вечора наступного дня — абсолютно щодо всього…

— Мені — байдуже… — сказав він у німу кімнату.

Герман перебував у одномісній лікарняній палаті. Він лежав на спині, відчуваючи холодок у згині руки, куди була приєднана крапельниця, і притуплений пульсуючий біль у правій частині живота.

— У вас висока температура, — сказав лікар, який оглядав Германа. — Зрештою, інакше бути й не могло. — Він схилився над розпухлим швом Германа внизу живота.

— Ми вас ледь урятували, — мовив лікар. — Але, боюся, ускладнень не уникнути. Швидше за все, у вас почалося зараження.

Лікар нагадував доброго доктора Айболитя, намальованого в старій дитячій книжці: був низенького зросту, із кругленьким рум’яним обличчям та зморщечками навколо очей, що з’явилися від звички часто усміхатися (або лютувати), в акуратному сліпучому-білому халаті.

Коли лікар схилився над Германом, той помітив у кишені його халата щось довге й вузьке, з металевим блиском.

— Боляче? — лікар натиснув пальцем на розпухлу болючу ділянку живота.

Герман від болю вигнувся дугою, ледь стримуючи стогін.

Він іще до кінця не усвідомив, що з ним трапилось і як він тут опинився.

Вас ледь урятували…

Йому зробили операцію?

Герман туманно згадував аеропорт, упаковку таблеток, які він прийняв (це був анальгін, здається), поки тривала затримка рейсу. Потім був літак, таксі… його квартира… біль… жар… І, здається, він сам викликав «швидку»… Далі не пам’ятав.

Можливо, це апендицит… так, швидше за все — апендицит.

— Будемо вживати екстрені заходи, — вимовив лікар.

Його голос звучав заклопотано, але на рівні інтонації Германові здалося, начебто лікар сказав: «ЗАРАЗ МИ ПЕРЕРІЖЕМО ЙОМУ ГОРЛЯНКУ, ЯК СВИНІ, ТІЄЮ ГОСТРОЮ ШТУКОЮ, ЩО ЛЕЖИТЬ У МОЇЙ КИШЕНІ…»

Він подивився на Германа:

— Як ви почуваєтесь?

ПРИГОТУЙСЯ, СИНКУ, НЕЗАБАРОМ МИ ПОЧНЕМО, — АЛЕ КВАПИТИСЯ НЕ БУДЕМО, ЩОБ РОЗТЯГТИ ЗАДОВОЛЕННЯ, — ПРАВДА?

Германові раптом здалося, що він перебуває не в лікарняній палаті, а в приміщенні, що стало його казематом, як маленький острів у жахаючій порожнечі страшного світу, наповненого зойками і стогонами, населеного жахливими мешканцями, які тільки зовні схожі на людей, — добрими Ай-Болитями — Добрими Лікарями і їхніми помічниками. І якщо виглянути у вікно, то можна було б побачити… Бо це світ лікарівм’ясників, вівісекторів…

З дому його забрала не справжня «швидка допомога», — ті приїхали трішки пізніше і вже нікого не застали. Це була їхня машина — Добрих Лікарів. Вони якимсь чином дізналися про нього й поспішили за ним… Вони забрали його й невідомим шляхом привезли у це жахливе місце.

Тепер він повністю в їхній владі.

Ми вас ледь урятували…

ПОМЕРТИ ВІД ЗВИЧАЙНОГО ПЕРИТОНІТУ БУЛО Б НАДТО ЛЕГКО — НАДТО ШВИДКО. СКОРО ПОЧНЕМО, АЛЕ МИ НЕ БУДЕМО КВАПИТИСЯ, ЩОБ РОЗТЯГТИ ЗАДОВОЛЕННЯ (НАШЕ І ТВОЄ) — ПРАВДА? ПРАВДА?.. ПРАВДА…

Герман здригнувся, раптово зрозумівши, куди зникають люди, — десятки людей щодня у країні. Їх забирають Добрі Лікарі…

Рація Їхньої «швидкої допомоги» (ні, на їхній машині написано не «швидка», а «добра допомога») перехоплює виклики, і Вони намагаються прислати свою машину раніше, щоб потім привезти хворих сюди…

Германові раптом здалося, що протилежна стіна стала прозорою, і він побачив іншу палату — набагато більшу, ніж ця. У ній стояло десять чи дванадцять ліжок — стільки він зміг розглянути — інші губилися в темних кутках, що заслонялися дивними тінями. У палаті були люди…

«Ти ще не з ними, бо ти тут новачок, Германе», — прошепотів хтось у його голові.

МИ НЕ БУДЕМО КВАПИТИСЯ…

Герман вдивлявся в сутінки палати, що проявилася крізь стіну, як зображення на фотопапері, опущеному у ванночку з проявником. Стіна немов перетворилася на величезну похмуру ефемерну картину, — здавалося, що ця палата стала продовженням тієї, де лежав Герман.

«Придивись, Германе, до цих людей… — наполегливо шепотів голос. — Усі вони колись починали з твоєї палати…»

Спершу Герман не міг зрозуміти, чим зайняті ті, хто ворушиться, — їх було більше половини, інші лежали нерухомо на брудних, нічим не застелених матрацах. Нарешті, йому вдалося розглянути молоду людину двадцяти років, що напівлежала на ліжку. Її обличчя було повернено в бік Германа (виникало відчуття, що хлопець дивиться прямо йому в очі).

Кожні кілька секунд той заплющував, а потім знову розплющував збуджені очі, немов у них попало по пригорщі солі. Заплющив… розплющив… заплющив… розплющив… — хлопець проробляв це з чіткою регулярністю метронома — заплющив… розплющив… На нього було важко дивитися; у Германа самого защипало в очах.

«Що ж він робить?»

…заплющив… розплющив… раз… два… раз… два…

«ЩО ВІН РОБИТЬ?!» — усередині в Германа заворушилося щось мерзенне, піднімаючись до горла ритмічними хвилями. «Ти вже почав розуміти, Германе, — знову з’явився шепіт, — хіба ні? Одного разу, його, як і тебе, забрали сюди Добрі Лікарі… Ти вже розглянув і прекрасно зрозумів, що він робить… і ЩО з ним зробили Вони… Якщо він припинить моргати, — то помре від ядухи; він мусить робити це кожні п’ять секунд — вдень, і вночі, навіть у сні. Напевно, він давно вже помер би, але в нього зміцнився рефлекс — він уже ніколи не зможе перестати грати в ці смішні зажмурки. Схоже, Добрі Лікарі вважають його кумедним, — а ти? Хлопцеві просто закоротили в мозку кілька нервових закінчень…

Але поглянь іще на того, що сидить за ним…»

Герман побачив чоловіка з таким зосередженим виразом обличчя, що воно нагадувало маску зі скам’янілої шкіри; на скроні поблискувала крапелька поту, трохи вище пульсувала напружена випираюча жилка. Чоловік дивився кудись убік, іноді його погляд переміщався під ноги, а потім повертався до колишньої точки. У правій руці він увесь час стискав щось схоже на гумову грушу. Правий рукав його брудно-коричневої піжами був відрізаний, з нього випирало розпухле передпліччя, що напружувалося й розслаблювалося в такт стискання груші. Здавалося, натягнута на гіпертрофованих м’язах шкіра, може будь-якої миті лопнути; натруджене передпліччя оперізувала густа мережа величезних вен. Герман помітив, що від груші відходять дві трубки: одна прозора, очевидно, пластикова, інша — гумова. Обидві трубки вели в отвір піжамної куртки на рівні грудей, ліворуч. Прозорою трубою бігла дуже темна червона рідина.

«Тепер у нього таке серце, нове, придумане Добрими Лікарями…» — підтвердив пошепки знайомий голос.

Герман був вражений. Напевно, в цьому моторошному світі Добрих Лікарів були можливі абсолютно всі експерименти над людьми, — це був їхній Світ.

Лікар, що оглядав Германа, вкотре запитав:

— Як ви почуваєтесь?

Герман стрепенувся, немов вийшов із трансу. Прозора стіна знову стала звичайною.

Що це було? Миттєве, але розтягнене в суб’єктивному часі марення? Може, в нього сильний жар? Скільки минуло часу?

Герман перевів погляд на лікаря. Його голос звучав цілком нормально, і виглядав той без натяків на професійне божевілля — звичайний лікар у білому халаті, трохи схожий на Айболитя з дитячої книжки.

Герман видавив кислу посмішку:

— Непогано, але могло бути й краще.

— Готуйте пацієнта до переливання крові, — сказав він медсестрі, яка заглянула в палату.

У Германа защеміло в грудях.

— Це обов’язково? — він спробував підняти голову з подушки, але біль сковував рухи.

— Лежіть, — наказав лікар, помітивши його спробу піднятися, і знову звернувся до медсестри: — З’ясуєте за аналізами групу й резус-фактор.

— Але я… — знову почав Герман.

— Лише кілька годин тому ви перенесли важку, дуже важку операцію. Вам не можна робити різких рухів — заспокойтеся! — лікар мовив це м’яко, але останнє слово — з притиском.

ВОНИ ЗБИРАЮТЬСЯ ЗРОБИТИ ЙОМУ ПЕРЕЛИВАННЯ!

Германа охопив звірячий жах.

«Вони вже починають, Германе, — але не будуть КВАПИТИСЯ…»

Добрі Лікарі.

Він знову перевів очі на лікаря. Чому він залишився? Чому не пішов слідом за медсестрою?

«Щоб проконтролювати тебе, щоб ти нічого не накоїв — чогось, що не входить у їхні плани».

На круглому обличчі лікаря блукала дивна посмішка: стримане передчуття чогось, що повинно було незабаром статися.

— Може… — нерішуче подав голос Герман, — можна обійтися без цього?

— Що?.. — лікар зупинився і вражено подивився на нього.

— Напевно, переливання не єдиний спосіб… — Герман гарячково міркував, підшукуючи хоч якісь аргументи.

— Знаєте що, шановний, — лікар рішуче підійшов до його ліжка. — Давайте кожен буде займатися своєю справою!

Він був невеликого зросту, але зараз здіймався над Германом, як невблаганний велетень.

Зібравши всю силу волі, Герман вимовив, карбуючи кожне слово:

— Я не хочу.

Лікар повільно наблизив до нього обличчя, його очі округлилися. Герман побачив, що в нього більше немає вій.

— Мені здалося, чи ви справді щось сказали? — голосно прошепотів той.

«Германе, він починає злитися! Та глянь же на нього уважно — він ненормальний!..»

— Я…

«Він небезпечний!..»

— Я не хочу… НЕ ХОЧУ!

— МОВЧАТИ! — заревів лікар. — Тут я вирішую! Якщо кожний почне диктувати мені, що робити а що — ні, хотіти чогось чи не хотіти!.. — його очі поступово ставали опуклими, немов скельця. — Ти мій пацієнт! Мій хворий! Я вирішую! Зрозумів?! Ти мій, мій!.. МІЙ!!!

ТИ НАШ… НАШ… ТУТ ВИРІШУЄМО ТІЛЬКИ МИ!!! ТІЛЬКИ МИ!!!

Герман зробив спробу знову підняти голову…

…і зненацька отримав сильний удар між очі!..

Потім холодна і тверда рука лікаря (яка зараз навряд чи вже була пухкою і рожевою) із силою вдавила його голову в подушку. Над Германом зависло перекошене від сказу обличчя.

— Хочеш кінську дозу наркозу?!!

Він утратив дар мови; низ живота пронизав жахливий біль.

У цей момент двоє величезних санітарів у палату вкотили апарат для переливання крові.

«Це Помічники, це їхні Помічники…»

— Ні! Зупиніться!.. — запротестував Герман із новими силами й, забувши про біль у животі, спробував відштовхнути від себе лікаря, що продовжував удавлювати в подушку його голову своєю твердою холодною клешнею.

Він відкинув Германа на місце і вдарив знову.

ВАМ НЕ МОЖНА РОБИТИ РІЗКИХ РУХІВ…

— Зніміть із нього крапельницю! — сказав лікар Помічникам.

Чиясь груба рука висмикнула голку з вени; Герман скрикнув.

— Не робіть цього… Я не хочу… — підніматися він уже не наважувався, але пробував вивернутися.

— ПРИПИНІТЬ!..

Помічники міцно тримали руки й ноги. Він почав звиватися, але сили покидали його — страх паралізовував, а біль у животі виріс до розмірів всесвіту.

— Ні-і-і… — його голос зненацька зірвався.

Герман побачив, як рука лікаря метнулася в праву кишеню халата і через секунду зависла над ним, стискаючи величезний блискучий скальпель, який наступної миті різко опустився вниз до голови Германа, розпоровши подушку.

— Ти вже заспокоївся? Наступного разу я зніму з тебе скальп… — прошипів Добрий Лікар.

Він упритул наблизив своє обличчя до Германового. Його очі почали швидко мінятися, — вони стали схожі на лінзи фотооб’єктива — опуклі й безживні, мертві скельця. У їхній глибині пульсували, звужуючись і розширюючись, чорні зіниці-діафрагми.

(КЛАЦ!)

— Починайте! — наказав Помічникам Добрий Лікар; його голос задзвенів довгою луною, багаторазово відбившись від стін палати.

Гігантська голка розірвала вену…

Герман зачинив двері квартири так різко, що зі стіни посипалася штукатурка.

Хтось спускався сходами вниз, причому кроки почулися раптово, як тільки він почав колупатися ключем у замку; не було ні попереднього закривання дверей, ні якогось іншого руху взагалі. Немов його хтось чекав… Хто? Навіщо його сусідам за ним стежити?

Герман обережно заглянув у вічко дверей.

На сходах його вартувала Ліза. Цікаво, скільки часу вона чекала? А власне, чим іще займалася сорокалітня дама, окрім намагань затягти молодого чоловіка в ліжко?

Герман сів на підлогу і взявся за тяжку працю — почав роззуватися.

Він продовжував старіти, хоча, здавалося, що далі просто нікуди. Тепер він добре уявляв собі як виглядають рекордсмени-довгожителі. Справді, це жахливо — дожити до такого віку, перетворюючись на зморщену безволосу істоту.

Герман повільно провів висохлою рукою по своєму обличчю: «Господи, вони ж майже через усе своє життя пройшли старими; і нічого, нічого — крім спогадів про далеку молодість…»

Вічно старі…

«Твоя правда, вони — вічно старі. Але чи не намагаєшся ти заглушити цими дурними міркуваннями страх перед власним кінцем? Сам розумієш: тобі залишилося недовго… може, кілька годин. Адже навіть ці старі до самої могили, подих якої вони знають багато років, — любили життя, мріяли про вічність, і з радістю готові були віддати все… ВСЕ ЩО ЗАВГОДНО — за коротку мить життя. Бо там є лише порожнеча й холод, вічний холод — вони відчули його — не холод, а Холод…»

«Ти знову намагаєшся обдурити себе, Германе, — дорогою назад ти придумав чергову казку! Не вір у неї, Германе, — бо дуже про це пожалієшш-ш!..» — безтілесно віщував у його свідомості Незнайомець.

Від Нього — Того, Що З’явився Нізвідки, — віяло Холодом…

Раптом задзвонив телефон. Від несподіванки Герман аж здригнувся.

Спершу він вирішив, що це Алекс.

Останні дні телефон уперто мовчав. Зазвичай йому дзвонили у двох випадках: щодо роботи або помиляючись номером. Отже, Алекс. Розмовляти з ним у Германа було бажання не більше, ніж викликати «добру допомогу»; він довго дивився на телефон, очікуючи, коли той нарешті заткнеться. Зрештою, сам того не очікуючи, Герман зняв трубку.

— Слухаю… — він намагався говорити рівним голосом, щоб сховати старечий фальцет.

— Привіт… Геро, це ти? — озвався жіночий голос.

Герман здивовано підняв брови; не міг пригадати жодної жінки (крім матері), яка раптом дзвонила б йому додому, та ще й у такий пізній час.

— Так, це я, — відповів Герман, перебираючи імена знайомих.

— Вибач, що… — в її голосі Герман уловив хвилювання, — …тебе турбую. Я хотіла сказати… Мені дуже шкода, що у вас із Алексом усе так вийшло… В офісі поки мовчать, але я вже в курсі. Він так поводився після вашої розмови… Ти вирішив піти?

— Карино… Ти?.. — Герман був більш ніж здивований.

— Так… — здавалося, вона захвилювалася ще більше.

Тільки чому?

Карина була секретаркою Алекса і працювала в компанії з першого дня її заснування. Алекс тоді наполіг, щоб улаштувати ледь не аналог шаолінського іспиту для кандидатів на цю роботу — крім серйозного досвіду і звичайних секретарських навичок, Алекс вимагав іще знання як мінімум двох іноземних мов і наявності прав водія. Карина прийшла першою на співбесіду і, на здивування обох босів, стала єдиним учасником конкурсу — після короткої наради з Алексом вони вирішили, що розглядати інші кандидатури вже не варто. Карині було двадцять п’ять років, незаміжня, без дітей. І, що теж було важливо, мала безперечно яскраву зовнішність. Словом, Карина для них була справді скарбом (особливо, якщо врахувати, що початкову зарплату новоспечені боси могли запропонувати їй досить скромну).

Утім, наскільки коштовним співробітником була Карина, для Германа було питанням другорядним. Вона стала єдиною жінкою, в якій Герман бачив свій шанс відшукати нормальні людські стосунки, дізнатися, що таке любов, створити родину, врешті. Це був Шанс. Герман відчув його відразу.

Якби…

Прокляте якби змусило Германа ховати свої почуття цілі два роки: щодня зустрічаючись із Кариною в офісі компанії, підготовляючи разом ділові папери й навіть розважаючись на вечірках, які влаштовував Алекс (він гадав, що після спілкування в неформальній обстановці колектив працюватиме ще краще).

Те, що геть-чисто придушило в Германі всяке прагнення зблизитися з Кариною, стало другою хворобливою подією в його житті, після поїздки в Ригу, коли йому виповнилося шістнадцять років.

Приблизно через місяць, як Карина почала працювати в компанії, Герман зважився на ближче знайомство. Привід теж не забарився — невелика вечірка в офісі, присвячена підсумкам роботи компанії за початковий період (цифри, звичайно, були ще дуже скромні, однак у півтора разу перевищували сподівані).

Починалося все непогано: Герман двічі запросив Карину на повільний танець, завів дружню розмову. Він збирався запросити її втретє (ця спроба була останньою — вечірка вже завершувалася) й запропонувати провести додому.

Саме звідси і почалися невдачі. Від хвилювання потіли долоні, і Герман постійно тер їх об штани, сидячи в кутку кімнати й чекаючи повільного танцю. Потім він зачепив ногою ніжку стільця, коли бажаний танець таки почався; проклятий стілець перевернувся й, немов Германові на зло, загримів, як тисяча сто одинадцять африканських тамтамів. Подекуди почувся смішок. А підсумком проваленої «операції» стало «перехоплення» Карини одним із підлеглих Германа.

Приголомшений розчаруванням, він вийшов на вулицю покурити. Коли його думки трохи впорядкувались, Герман вирішив, що не все втрачено. По-перше, ніхто не заважав йому поговорити з Кариною цього ж вечора, коли всі почнуть розходитися; по-друге, якщо не сьогодні, то буде ще багато інших можливостей. «І взагалі, ти поводишся як чотирнадцятирічний хлопчак…» — думав він, дивлячись на небо, засипане зорями.

Він уже збирався повернутися нагору, коли помітив дві постаті, що з’явилися з іншого входу в будинок і прямували до автостоянки, розміщеної неподалік. У Германа закалатало серце: він упізнав Карину й Алекса. Вони явно квапилися. Куди міг квапитися Алекс зі своєю секретаркою?

Вони сіли в машину й поїхали. На перший погляд, у цьому не було нічого особливого — шеф (Алекс не пив спиртного на цій вечірці), маючи машину, підвозив свою секретарку додому, — якби не та обставина, що Карина жила в сусідньому домі біля офісу…

Після того Герман часто запитував себе: може, найпершою тріщиною в їхніх з Алексом стосунках був не горезвісний Пунктик партнерської угоди, а саме цей випадок?

Однак за наступні два роки Герман не помітив між Алексом і Кариною жодного натяку на те, що їхні стосунки виходять за межі службових; чи, може, вони обоє ретельно ховали від навколишніх свій зв’язок? Або щось сталося між ними лише один раз і назавжди залишилося в минулому? Або… або… або…

Доктор Маркевич із насолодою випростав на дивані ноги й самозадоволено посміхався: день завершився чудово, по повній програмі. Така молоденька хвойдочка в нього вже давно не гостювала. До того ж дурна як гуска: переконана, що його слово перед головним лікарем важить більше, ніж Коран для мусульманина; утім, щось таки й важить, але… Доведеться їй сюди зачастити — зрозуміло, в належний для цього час; він-то знає, як притримати таких на гачку. І, зрозуміло, часу не гаятиме. Поки його набридлива, як мігрень, стодесятикілограмова товстуха рачкує над кущами полуниць, немов допотопний комбайн, — треба використовувати цей час.

Маркевич зняв свої окуляри з димчастими стеклами, як у генерала Піночета, й поклав їх на журнальний столик.

Практикантка пішла хвилин десять тому; великий овальний циферблат годинника показував одинадцяту вечора.

У цей час його зазвичай хилило на сон, але збудження після близькості з молодою практиканткою ще не минуло, і, щоб заспокоїтись, Маркевич вирішив почитати.

Швидкий вихід на пенсію його не тривожив. Мав п’ятикімнатну квартиру «люкс» у старому добротному будинку ще польського будівництва, нафаршировану антикваріатом, дві дачі (на одній із них зараз плазує його «комбайн»), та деякі заощадження на чорний день — підпільні аборти зробили свою справу. Клієнти, точніше клієнтки, все одно залишаться. За помилки треба платити, любі дами, й не тільки сльозами… так уже заведено.

Тишу кімнати порушували важкі краплі дощу, що монотонно тарабанили по підвіконню, наче це осінь просилася в людські житла. Пориви вітру змушували скрипіти незачинену кватирку: а-аай!.. — довгий-довгий скрип; у дитинстві цей звук видавався Маркевичу моторошним. Він немов повернувся з тих часів, коли майбутньому доктору було п’ять років і він думав, що такий звук видає волохата істота з жахливим характером і злими очима, що приходить уночі до неслухняних дітей, з’являючись із-під ліжка, де терпляче сидить увесь день і спостерігає за їхньою поведінкою. Навіть будучи трохи старшим, він не раз уявляв собі, як із-під його ліжка повільно вилазить волохатий монстр, а він не може навіть закричати, тому що клубок жаху затиснув його голос між горлом і легенями, немов вату — ту саму вату, з якої зроблені ноги в сні, коли позаду наздоганяють злі голодні істоти. Іноді щось подібне снилося вже дорослому Маркевичу, і якщо після того йому доводилося вставати в туалет, то подолання темного коридору ставало справді випробуванням. Але найстрашніше було відкрити двері вбиральні, бо…

Кватирка наче намагалася про щось докричатися своєю особливою мовою до хлопчиська, що давно виріс і став надто самовпевненим. Та Маркевич уже давно забув цю мову; він безтурботно продовжував читати, не звертаючи ні на що уваги. Звичайно це тривало доти (чортова кватирка скрипіла хронічно), доки в Маркевича вривався терпець і він ішов підв’язувати її шнурком, оскільки зайнятися лагодженням засува руки ніяк не доходили.

Цього вечора він надто захопився, щоб одразу помітити дивний запах, що почав розповзатися по квартирі після того, як пішла практикантка.

Хвилин через десять він усе-таки відірвав очі від книги, відчувши незрозуміле занепокоєння. Щось схоже на дитячий страх залоскотало в грудях. Але причиною був не запах, що розповзався по кімнаті, як туман із нічного болота, у нього майнула думка… чи не доведеться знову мати справу з паскудним абортом, як платою за сьогоднішній вечір?

Його обличчям майнула тінь полегшення — ні, все гаразд, у таких справах він стріляний горобець. Просто вилетіла з голови вся ця метушня з презервативом; він його одразу спустив в унітаз (сподіваюсь, він не забився в яку-небудь щілину, де його знайде ця товста бочка з жиром; Маркевич на мить уявив, як він стоїть перед своєю тушею, начебто школяр, що очікує прочухана, наспіх видумуючи безнадійні виправдання).

Ні, все гаразд. Маркевич почухав мошонку і знову почав читати.

Дивний запах тим часом посилився, досягаючи своїми незримими щупальцями найвіддаленіших куточків кімнати.

… А-аай! А-аай! — скрикувала кватирка.

Існувала принаймні ще одна причина, яка штовхала Маркевича зануритися з головою в книгу. Ця причина навіть мала ім’я — Фелікс Лозинський. Це був співробітник, із яким сьогодні стався черговий конфлікт у відділенні лікарні, де їм обом не пощастило працювати разом. Колишній військовий лікар, Лозинський, із приходом у лікарню кілька років тому став для Маркевича величезною ниючою скалкою. Необтесаний мужлан і солдафон, що прилюдно посмів назвати його сьогодні «слимаком у медицині»… Гнида! Слава Богу, давно минули ті часи, коли таких, як він, вважали героями!

Він саме закінчив читати чергову главу, коли знову відчув якесь занепокоєння й цей дивний дитячий страх.

Маркевич відклав книгу й устав, щоб прив’язати чортову кватирку. Підвівшись, він відчув дивний запах, який витав по кімнаті й був не надто сильним, зате дуже неприємним. Маркевич моментально забув про свій попередній намір і, принюхуючись, розгублено оглянувся навколо.

Дивно…

Про всяк випадок Маркевич обнюхав себе, щоб переконатися, що він сам не є причиною поганого запаху. Зрештою, це абсолютно неможливо. Такий сморід… Чи, може, практикантка має до цього якесь відношення? Навряд чи.

Він уключив у вітальні яскраве світло, заглянув в усі кутки, але нічого незвичайного не знайшов.

Дуже дивно.

Повернувшись на софу, Маркевич пробував визначити походження тієї гидоти, що дедалі сильніше (тепер він і це помітив) розповзалася по кімнаті. Адже причина має існувати! Тим більше, що запах здавався Маркевичу знайомим. На секунду дивний дитячий страх відступив перед роздратуванням. Але незабаром повернувся знову. Цей запах явно йому знайомий… Маркевич сполотнів, наче його посипали тальком. Це нагадувало… Що за нісенітниці?! Він знову принюхався. На його обличчі відбилися одночасно страх і відраза. Це був… запах розкладання трупа. Важкий і водночас солодкуватий.

Він спробував міркувати логічно. Може, у квартиру забрався вуличний кіт? Дуже хворий кіт, який, десь сховавшись, здох. У його квартирі! Версія була правдоподібна — Маркевич жив на першому поверсі. Вуличний кіт? — чому б ні…

Але, з іншого боку, чому запах з’явився так раптово? Страх завовтузився в грудях із подвійною силою, незважаючи на яскраве світло в кімнаті.

Може… хлопчаки закинули дохлого кота йому у вікно? Ця думка принесла полегшення. Тепер треба терміново обшукати всю квартиру.

Маркевич перейшов у сусідню кімнату. Тут запах помітно посилювався. Обличчя доктора перекосилося: так могла смердіти ціла дюжина дохлих котів, які пролежали на якомусь смітнику під жарким сонцем багато днів. Маркевич увімкнув світло й побачив, що вікно і кватирка в кімнаті зачинені. Щільно та надійно.

У спальні запах чувся найменше. Маркевич полегшено зітхнув. Наступним пунктом перевірки був кабінет. Здається, тут він залишив відкритою кватирку. Та й двері після недавнього ремонту…

— Погано прилягають… — уголос продовжив Маркевич.

Щоб потрапити в кабінет, треба було пройти довгим коридором. А вимикач (який ідіот його там придумав!) містився в протилежному кінці.

Йти коридором Маркевичу хотілося не більше, ніж засовувати голову в пащу голодного лева, але він відчинив ширше двері спальні, щоб світло падало якнайдалі, і ступив у темряву. Маркевич дійшов уже до середини коридору, коли раптом за його спиною щось голосно гупнуло…

Ноги лікаря підкосилися від жаху. Він скрикнув і переборов відрізок шляху, що залишався, одним ривком. Дотягуючись до вимикача, перечепився однією ногою через поріг, а іншою сильно вдарився трохи вище коліна. Але болю в той момент не відчув.

Коли включилося світло, лікар побачив, що зачепив ногою стопку старих журналів.

Маркевич полегшено зітхнув, машинально потер забите місце над коліном і глянув на капець, носком якого зачепився за поріг. Підошва до середини віддерлася і, здавалося, що взуття розкриває голодний рот.

…а-аай… — чулося з вітальні похмуре скрипіння кватирки. Маркевич зіщулився. Такого страху він не відчував з дитинства. Гівно якесь…

Ніяких дохлих котів не було і в кабінеті…

Залишалося перевірити останню кімнату. У кухні робити не було чого, тому що там працювала витяжка. Туалет і ванна теж виключалися — там не було вікон, які виходили на вулицю. Якщо тільки… розпухлі від гниття коти не заповзли туди самі… Господи, про що він думає!

У цій кімнаті раніше жив син Маркевича, до того, як виїхав учитися за кордон. Тепер вона весь час пустувала.

Шукати більше ніде, або це там, або…

Маркевич узявся за ручку дверей. Липкими гнилими водоростями його огорнуло якесь моторошне чекання.

Від нестерпного смороду в горлі пульсував клубок нудоти; мокра від поту сорочка обліпила тіло, немов сира ганчірка.

Маркевич відчув вологою шкірою долоні поверхню мідної ручки у формі голови ящірки й чомусь згадав один мерзенний сон.

Кошмар запам’ятався саме тому, що жахав від початку до кінця своєю реальністю. Він просинається вночі у своєму ліжку, коли дружина повертається з туалету й починає сильно до нього притискатися. Вона обхоплює його руками ззаду й усе сильніше притягає до себе… І раптом він починає розуміти, що це зовсім не руки, а якісь волохаті лапи з дуже довгими пазурами…

Тоді він прокинувся з хрипким криком. Поруч у дві дірки сопіла ця корова; шкода, що вона не хропіла тієї ночі: можливо, він прокинувся б раніш. Після цього Маркевич уже не зміг заснути до самого ранку, продовжуючи відчувати на грудях і плечах обійми того, кого він більше всього боявся в дитинстві й у кого вірив сильніше, ніж у Бога чи Діда Мороза.

Нарешті, внутрішньо здригнувшись, Маркевич повернув ручку дверей і ступив у колишню кімнату сина. На якусь мить йому здалося, що запах посилився, але… тільки здалося. Нічого більше.

Ніяких котів. І нічого, що могло б видавати цей огидний запах. Маркевич укотре розгублено озирнувся навколо. Відкіля ж, чорт візьми…

Треба було одягати респіратор. Такий, як йому ще в студентські роки видавали в морзі…

О Господи! — Маркевича пересмикнуло. Раніш ніколи він не звертався до творця так благально, як у цю хвилину. Схоже, що просто зараз по його квартирі бродить мрець…

Маркевич знову вийшов у довгий коридор, подумки дякуючи собі за те, що залишив увімкненим світло. Заглянути про всяк випадок у велику коридорну шафу було для нього занадто. Маркевич помітив, що запах посилюється, переростаючи в уже нестерпний сморід. Важкий нудотний дух гниття знущався з нюху і дурманив голову.

Заходячи у вітальню, Маркевич уловив якийсь сторонній звук. Але незабаром з’ясувалося, що це всього лише кватирка — а-аай!

Нічого більше.

Він перевів подих, але раптом щось важке опустилося позаду на його плече…

Алекс метався по своєму домашньому кабінеті, не знаходячи собі місця. В офісі компанії сьогодні зірвався важливий договір, і єдиною причиною цієї невдачі був Герман, точніше, його відсутність. Підписання документів відкладено на невизначений термін (чи назавжди), бо свого часу саме Герман залучив людей, чиї інтереси були сьогодні представлені. Зрозуміло, його відсутність у відповідальний момент не могла їх не насторожити. Алексу ж, незважаючи на всі його переконливі аргументи, вони не довіряли. Германові — так, йому — ні.

Алекс стояв перед столом і нервово мнув пальцями незапалену цигарку. На годиннику в масивній мармуровій оправі була половина першої.

Незважаючи на пізній час, Алекс не міг лягти в ліжко, щоб заснути; при одній згадці хоча б найнезначніших епізодів сьогоднішнього провалу усе всередині закипало знову. Плани компанії на найближчий час полетіли коту під хвіст.

Усі слова про перенесення термінів підписання були просто тактовною формою відмови. І все через легковажність Германа! Це можна назвати навіть зрадою.

А може, в нього справді серйозні проблеми? — вкотре майнула думка. Чи це все-таки примха людини, якій на все начхати («…якщо питання тільки в цьому, то мені на все начхати…»)? Зрештою, Алекс не сумнівався, що Герман не з’явиться до очікуваного терміну. Минуло шість днів після їхньої розмови в офісі, а від нього ні слуху ні духу. Спочатку Алекс не сприйняв цього серйозно. Абсолютно. Був трохи стривожений — так, але щоб усе зайшло так далеко… До того ж він не міг зрозуміти ситуації із самого початку, бо Герман відмовився пояснювати свою химерну поведінку. Навіть не спробував. І це після стількох років…

Ні єдиного дзвінка відтоді, невже його не хвилює, чи був підписаний цей договір? Хто-хто, а Герман забути про нього не міг. Неможливо. Адже він сам кілька місяців присвятив підготовчій роботі.

А може, він образився? Через його, Алекса, погрозу позбавити Германа частки в компанії? Чи…

Він продовжував крутити в пальцях зім’яту цигарку, поки вона розсипалася, як висушена мумія. Алекс машинально викинув її у смітник, витягнув із пачки нову цигарку й закурив.

Дощ монотонно тарабанив за темним вікном, осінній вітер легенько погойдував портьєри й доносив знадвору сумовитий шелест листя на деревах. У сусідній кімнаті спала Анжела — дружина, яка після його повернення додому в не найкращому настрої за весь вечір не сказала йому ні слова. Це було звичайним явищем останні рік-півтора. Коли Алекс повертався з роботи не в гуморі, вона намагалася раніше, ніж завжди, лягти в ліжко. Може, слід було подумати вже й про дітей, — як-не-як, вони одружені вже п’ять років. Пора… тільки не зараз, не той час. Трохи пізніше.

До речі, — подумав Алекс, знову повернувшись думкою до Германа, — може, це пов’язано із жінкою? Після тієї поїздки в Ригу минуло досить часу, щоб прийти в… Чи ні? Невже за всі ці роки в нього не було жодної баби?

Якийсь час Алекс тупо дивився на поверхню письмового столу, розуміючи, що в нього поступово визріває план дій.

Ну що ж, Алекс не дзвонитиме перший. Може, він би це і зробив… якби сьогодні були підписані ці найважливіші папери. А тепер — ні.

Але й сидіти склавши руки теж не буде.

З нього досить.

…Не стримавши здавленого крику, Маркевич почав сповзати на підлогу, намагаючись оглянутися назад і водночас жахаючись того, що могли побачити його вирячені очі. Але так і не пересилив себе, щоб повернути голову.

Того, що він устиг побачити, вистачило з надлишком, щоб у венах застигла кров. На його плечі лежало щось, схоже на виродливий наріст, — у якому він із жахом упізнавав людську руку. Від цієї руки йшов моторошний сморід.

Бука… — розпеченим шилом прокололо мозок. — Його Бука!.. Він повернувся… Він прийшов за ним…

Маркевич зсунувся на підлогу і, уткнувшись обличчям у зігнуті коліна, тонко заскиглив. У цю мить він був готовий віддати навіть увесь зміст замурованого в кабінеті сейфу, де зберігав усі свої валютні заощадження, — тільки б не піднімати очі, не бачити, ХТО зараз над ним стояв.

— Я нічого не зробив… Це… пом-милка!.. — промимрив Маркевич, вирішивши, що Бука прийшов його покарати.

Бука тільки того і приходить…

До поганих дітей, щоб покарати.

Але…

У пам’яті виплив образ молодої жінки, що була на п’ятому місяці вагітності. Вона померла через два дні після того, як Маркевич переконав її, що все обійдеться, якщо зробити аборт.

Він назавжди запам’ятав до деталей вираз її обличчя під час операції, хоча це було дуже давно. Однак тонка цівка крові, по підборіддю з прикушеної губи…

Це не Бука з його дитинства. Це вона…

— Я… не винний!.. — Маркевич спробував відповзти убік. — Це в-випадковість! Цього не повинно було…

Гостя багатозначно мовчала.

Маркевича трусило, наче він тримався за оголений провід. Він уже чітко зрозумів, що не побачить наступного ранку.

— Щ-що… ви хочете… зробити? Я… — Маркевич швидше відчув, аніж почув, як вона наблизилася. Воно…

І скулився, коли почув голос:

— ТИ ВІДКРИВАВ АРХІВ…

Маркевича пересмикнуло. До чого тут архів?!

І раптом згадав молодого чоловіка, який на днях приходив у лікарню, коли він чергував. Хотів з’ясувати деякі деталі, навіть заплатив гроші… І він його впустив.

Це й був той Гріх, за який він зараз розплатиться? Адже він навіть не зрозумів, що саме цікавило візитера.

— Я не винний! — зненацька промекав Маркевич пронизливим голосом. — Він… він змусив мене!

— ТИ МЕРЗОТНИК… ДОБРИЙ ЛІКАРЮ! — прохрипіло Воно, нахиляючись іще ближче.

— Ні! Це не так… Не так! — Маркевич здогадався: він бовкнув зовсім не те, що слід.

— МЕНІ ТРЕБА ЗНАТИ ІМ’Я ЛІКАРЯ, ЯКИЙ РОБИВ ПЕРЕЛИВАННЯ… ТОГО ЛІКАРЯ!

Переливання? Чого… Крові? Так, справді, в паперах щось таке було.

Але лікар…

— Я не знаю… не пам’ятаю… — благальним тоном пролепетав Маркевич.

Погана відповідь, дуже погана — він буде покараний.

— ТИ ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ ЗНАТИ!

— Зараз… зараз… — Маркевич гарячково напружував пам’ять.

Він зобов’язаний знати.

Це правда. Бо він справді прочитав прізвище того лікаря. І він не хотів померти смертю, яку йому міг заподіяти Гість. Як покарання за погану пам’ять.

Маркевича раптом осінило: це ж удача!

— Лозинський… Точно — Лозинський! — але як і раніше він не наважувався підняти голову.

Справді, у стаціонарній карті тієї людини стояло прізвище Лозинського. Як можна було таке забути! Тепер він поквитається з ним, — незважаючи на переляк, Маркевич відчув зловтіху — він поверне борг цьому необтесаному солдафону.

— АДРЕСА! — голос Гостя був, як шелест жуків, що копошаться в труні.

На щастя, Маркевич міг легко пригадати потрібну адресу, хоча приходив додому до Лозинського лише один раз, кілька років тому, коли вони ще не встигли стати заклятими ворогами.

— ВРАХУЙ: ЯКЩО ТИ ЗБРЕХАВ — Я ПОВЕРНУСЯ! Маркевич ні на мить не сумнівався, що Воно може виконати свою обіцянку.

— Клянуся! Правда! — простогнав він, закриваючись, щоб не бачити Гостя.

На нього нахлинула божевільна радість: Воно збиралося піти… Воно просто хотіло з’ясувати, і нічого більше… Воно не збиралося його ВБИВАТИ!

— ТИ ЗРОЗУМІВ МЕНЕ… ДОБРИЙ ЛІКАРЮ?

Воно знову опустило свою величезну руку Маркевичу на плече. І стиснуло з жахливою силою. Лікарю здалося, що його рука вилізе разом із плечовим суглобом. Маркевич видав судорожні свистячі звуки й відчув, як спорожняється його кишечник, немов у штани полився розтоплений пластилін…

— ТИ Ж… ДОБРИЙ ЛІКАР? — Воно прохрипіло йому це в саме вухо.

— Н-ні!.. Ні! — заплакав Маркевич. — Я… Я поганий… я дуже поганий…

Воно відпустило його плече.

І Маркевич почув, як Гість… іде!

Полегшено зітхнувши, він продовжував дивитися в підлогу скляніючими очима.

І лише наляканий скрип кватирки порушував тишу…

Смерть, що наступала, Герман сприйняв як подарунок-звільнення.

Страху не було.

Усе пережите за останні дні віднеслося кудись у темряву минулого, не залишаючи ні болю втрати, ні жалю… нічого. Картина власної смерті, безліч варіантів якої Герман малював у своїй уяві, зовсім не була схожою на те, що відбувалося з ним зараз.

Він просто заплющив очі, чекаючи розв’язки.

ТИ — НА МЕЖІ

Він чув, як тріскають, немов міхурі в киплячій смолі, набряклі судини й вени; все тіло пекло нестерпно. Вогнища пульсуючого болю переміщалися від кінцівок до грудей, спини й обличчя, а потім поверталися назад, захоплюючи нові ділянки. Це тривало доти, доки все тіло стало нагадувати шматок агонізуючого м’яса, зануреного в кислоту.

Біль здавався неймовірним, шокуючим — витримати таке катування у звичайному стані було б неможливо, — але Герман сприймав події відчужено, мов спостерігач, що стежить через підзорну трубу за розвагами середньовічної інквізиції, коли та присмажує на багатті мученика, що звивається, як хробак.

Потім у його відчуттях щось змінилося.

Кінець?

Чи…

ТИ ПЕРЕСТУПИВ МЕЖУ, ГЕРМАНЕ

ТИ — ЗА НЕЮ

Герман раптово зрозумів, що біль кудись зникає. За якийсь час він несподівано усвідомив, що продовжує… жити…

Біль замінило якесь оніміння, що створювало відчуття підвішеності в НІДЕ.

Нарешті Герман розплющив очі і побачив, що досі лежить на підлозі вітальні. Крізь штори в кімнату вже проникали перші нерішучі промені сонця.

З кухні чувся звук води, що лилася в раковину; очевидно, з вечора кран залишився незакритим. У вітальні горіла люстра. Усе виглядало надто буденно: господарі дуже квапилися на вечірній потяг і забули закрити крани й виключити світло.

Герман поворухнувся — стиснув долоню в кулак. Це вдалося на диво легко. Наскільки він міг судити, м’язи скорочувалися нормально. Одночасно він відзначив, що цілком позбавлений відчуття дотику.

Герман узявся розглядати руку — вона мала дивний, дещо гротескний вигляд: нагадувала надуту гумову рукавичку й за розмірами була вдвічі більшою. Шкіра натягнулася, як барабан, і покрилася розпливчастим візерунком червоно-синьо-лілових плям.

Неймовірно: він залишався ЖИВИМ!

Намагаючись переконатися в реальності того, що відбувається, Герман, важко підводячись, сів. Болю не відчував, точніше, не відчував абсолютно нічого, немов його тіло було накачане новокаїном.

Але в цю мить щось нестерпно стисло його череп. Герман захрипів, до горла підкотився величезний клубок болісної нудоти, що, здавалося, піднімалася з бездонних глибин його власного тіла.

Приступ нагадував той, що схопив його в машині пам’ятної ночі Похоронного Турне…

Через декілька секунд Герман знову пpoвaлився в чорну прірву…

Щось надоїдливо дзижчало біля самого вуха.

Герман розплющив очі. В кімнаті досі горіло світло, за вікном — темрява…

Скільки він був без свідомості?..

П’ятнадцять-двадцять великих мух із зеленими блискучими черевцями кружляли над його головою, як малюсінькі бомбардувальники. Герман незграбно махнув рукою, щоб їх відігнати. Однак мухи не збиралися його покидати і продовжували роїтись над головою, не зважуючись сідати, немов щось у ньому і притягувало їх, і лякало водночас.

Піднятись на ноги вдалося легше, ніж він очікував Утім, Герман одразу ледь не простягся долі, як людина, що вперше стала на ковзани. Він зовсім не відчував свого тіла. Воно начебто перетворилося на людиноподібного робота-андроїда, що втратив керування.

А взагалі, Герман почувався на диво стерпно. Принаймні фізично.

Він зробив два невпевнені кроки, немов учився ходити. Розгублений погляд упав на годинник. Була майже п’ята ранку — він пролежав без свідомості близько двадцяти годин!

Потім його очі повільно сковзнули тілом… Видовище було моторошним.

Господи…

Але після секунди вагань Герман знову глянув на свою оголену плоть. Потім попрямував у ванну, де висіло велике дзеркало.

Побачивши себе в дзеркалі, Герман голосно застогнав.

А потім його губи, як у надувного клоуна, розтяглися в широченній усмішці.

Заняття в школі починались о пів на дев’яту, тому, коли Гера рівно о восьмій стояв на порозі квартири Алекса, часу було вдосталь, щоб середнім темпом устигнути до дзвоника на перший урок.

Двері відкрив батько Алекса:

— А, це ти, Геро.

Той привітався.

— Заходь. Сашко вже майже зібрався.

— Угу! — почулося з туалету. — Уже… м-майже!..

— Привіт, — посміхнувся Гера. — Дивися, не прилипни!

Батько й мати Алекса, що винесла в коридор робочий портфель чоловіка, розсміялися.

— От-от, — посміхаючись, підтвердила вона. — А то обоє запізнитеся в школу.

— Скажи-но мені, Геро, — озвався батько Алекса, поправляючи краватку перед дзеркалом в коридорі і через нього ж пильно дивлячись на друга свого сина. — Скажи, тільки чесно: ви часто з ним бавитесь цигарками?

Гера зовсім не очікував такого прямого запитання й розгубився.

— А-а… — почав був він і запнувся, відчуваючи, що зрадницька барва уже заливає обличчя. — У… Ми… Ні!

— Серйозно? — посміхнувся чоловік, продовжуючи дивитися на нього через дзеркало. Обличчя матері Алекса вмить посуворішало. Вона стурбовано повернулася до чоловіка:

— Толю, ну що ти таке говориш?

Той знизав плечима, затягуючи вузол краватки:

— Ну, бачиш, сьогодні важко зустріти п’ятнадцятирічного хлопця, який жодного разу не спробував би…

— Так! Так, звичайно, тату! — викрикнув Алекс із туалету. — По три пачки в день! Іноді навіть і по чотири! Герич, підпишися!

Батько невиразно хмикнув, а мати полегшено зітхнула.

Він м’яко обійняв її за талію однією рукою і, усміхаючись, підморгнув Гері: «Але ми з тобою добре знаємо, як воно є. Правда, синку? Жінки нічого в цьому не тямлять. Та й мені теж колись було п’ятнадцять…»

Гера усміхнувся у відповідь і почервонів іще більше.

— Тату! — заявив Алекс, виходячи з туалету. — А ти знаєш, що середній курець за рік випускає на вітер велосипед, а за двадцять — легковий автомобіль?

— Добре, нам пора, — нарешті змінив тему розмови батько Алекса. Він поцілував дружину й підштовхнув хлопчаків до дверей, — а то запізнимося й нам усім влетить від начальства. До речі, я сьогодні хочу пройтися пішки, так що нам по дорозі.

Хлопчиська з кислими мінами переглянулися. Ні в яку школу вони сьогодні йти не збиралися.

Батько Алекса, говорячи, що сьогодні важко зустріти хлопця-підлітка, який жодного разу не спробував би смак цигарки, був абсолютно правий і знав це.

Однак існувала ще одна істина, що залишилася не висловленою вголос цього ранку. Бо ще важче було зустріти двох п’ятнадцятирічних друзів, які не збиралися б прогуляти шкільні заняття на самому початку навчального року, коли осінь іще цілком не вступила у свої права, вулиці по-літньому були залиті сонцем, а в повітрі витав аромат щойно завершених канікул. Саме це батько Алекса прочитав у очах хлопців — власного сина і його давнього друга. Тому ідея супроводити їх до самої школи прийшла йому в голову зовсім не випадково.

Утім, згодом йому здалося, що той специфічний блиск у їхніх очах змінився на смиренну готовність ковтати пігулки знань. Він сів у автобус, довіривши двом халамидникам (які непомітно обмінялися хитрими переможними посмішками) самостійне добирання до школи.

Коли Гера й Алекс прийшли в умовлене місце, тобто до головного входу в центральний міський парк, званий Стрийським, на них уже дехто чекав — двоє дівчат-однолітків із сусідньої школи. Хлопчаки познайомилися з ними на вихідних у цьому ж парку. Сходили на каву, повештались довгими тінистими алеями, балакаючи про все на світі, а коли прийшов час розходитися, хтось кинув ідею разом прогуляти шкільні заняття, наприклад, у середу. Ідея, зрозуміло, була прийнята на «ура».

— Ви запізнилися на цілих десять хвилин, — дорікнула Марина, симпатичне карооке дівчисько, показуючи на годинник, — дівчинка Гери.

— Так, — кивнула друга, висока й худа, в окулярах із тонкою витонченою оправою. — Ми вже думали, що ви не прийдете, — по ідеї, дівчинка Алекса. Її звали Анжела.

— Його старий ледь усе не завалив, — Гера кивнув на Алекса. — Правда, Ал?

Той злегка почервонів і буркнув:

— Але ж не зірвалося…

— Дивіться, — сказав Алекс, показуючи на афішу, коли четвірка проходила повз кінотеатр «Львів», розташований у глибині парку.

На плакаті була зображена кошлата істота, в якій багата уява вгадувала людину, переодягнену в костюм горили. Однією рукою вона розмахувала над головою «усміхненою» головою від мавпячого костюма, яку тримала за волосся чи довгу шерсть (при цьому на її обличчі застигла перекошена гримаса жаху, чи нелюдської люті, що за задумом художника, напевно, мала означати радісну посмішку. Внизу великими літерами зазначалося: АДРІАНО ЧЕЛЕНТАНО У ФІЛЬМІ «ЧУДОВИСЬКО»!

— Наступний сеанс через годину, — констатував Алекс. Всі кивнули.

— Хлопці, а чому ви не в школі? — зненацька пролунало за їхніми спинами.

Усі четверо стрепенулися й оглянулися назад. Запитання вимовив чоловік років сорока, схожий на дрібного чиновника з державної контори. Непоказна дешева краватка, поношений піджак, шкіряна папка на документи.

— М-ми… — розгублено відкрив рота Алекс.

Анжела знайшлася швидше:

— Нам відмінили спарений урок, учитель захворів, — сказала вона, не мигнувши оком.

— Так? — засумнівався чоловік. — Ось як?

— Так, ось як! — зненацька випалив Гера. — І я думаю, що декого це взагалі не стосується. Ми ж не запитуємо, чому цей дехто не на роботі?

Усі здивовано витріщилися на нього.

— Зі своїм батьком ти теж так розмовляєш?

— Мені, слава богу, дістався нормальний батько, а не якийсь задрипаний виродок! Вали звідси, козел! — відкарбував кожне слово Гера.

Дівчата залилися фарбою, а зблідлий Алекс заплющив очі, уявляючи, як чоловік зараз накинеться на його друга з кулаками. Ще і йому може перепасти…

Але той лише оглянув четвірку сумним поглядом, потоптався на місці й пішов, не сказавши ні слова.

— Вали, недоумок! — голосно кинув йому в спину вже теж сміливий Алекс, що раптом відчув себе Голіафом серед сарани в потертих піджаках з папками для документів.

— Ти завжди такий… крутий? — запитала Марина, із замилуванням дивлячись на Геру.

— Ну… — зам’явся той, знітившись. — Просто щось найшло… — чомусь у цей момент йому згадалася зіниця діафрагми. Три роки тому, коли робив фотографію для портрета… щось ворухнулося в чорній бездонній глибині. Потім видіння зникло.

Четвірка друзів купила квитки, і в них залишалося ще близько години вільного часу. Вони прогулювались парком. Увагу привернув п’яний чоловік, що спочатку плентався біля них, а потім обігнав компанію і тепер петляв кроків за десять попереду. Він нарешті плюхнувся на лавку. Одягнений був у джинси і світлу сорочку, забруднені землею — наочна карта пройденого маршруту. Відкинувшись на спинку лавки, він п’яно посміхався якимось своїм думкам, карикатурно нагадуючи задоволеного життям мільйонера на відпочинку під пальмою. Між ногами на джинсах розпливлася темна мокра пляма.

— Штормить! — підморгнув він, помітивши компанію друзів.

— Та ж він… обдувся… — хіхікнула Анжела.

— Тихо… І не дивися на нього! — шикнула на неї Марина. — Я їх страшенно боюся, цих п’яних.

— Ей, молоді люди! — раптом почулося з боку лавки.

Вони зупинилися й повернули голови. Марина міцно стиснула руку Гери.

У п’яного в роті стирчала незапалена цигарка, і він ніяк не міг справитися з сірниками.

— Не допоможете? — він простягнув у їхню сторону сірники. Четвірка секунду-другу мовчала. Гера, нарешті, подався вперед.

— Звичайно, це ж елементарно.

— Не йди, — Марина спробувала його затримати. — Не треба, подивися, який він здоровенний. Як буйвол. Пішли, будь ласка.

— Нічого не трапиться, він просто не може запалити сірника, — безтурботно заперечив Гера.

— Тоді підемо всі, — запропонувала вона.

— О’кей, — кивнув Алекс, і вони попрямували до лавки.

— Навіщо все це? — зітхнула Марина й подивилася на подругу. — Іноді я просто не можу зрозуміти хлопців, чому вони завжди кудись лізуть?

Дівчата напружено стежили, як Гера й Алекс підходять до лавки.

— Прогулюєте, поки інші квасяться в класах? — посміхнувся «моряк» і, не чекаючи відповіді, мотнув головою. — Ясна справа… Ану, підсоби, я трохи не в формі, — він простягнув Гері сірники.

Їхні очі ненадовго зустрілися, але щось у погляді п’яного чоловіка змінилося. Він швидко поглянув на Алекса, знову посміхаючись, але вже якось напружено.

Гера підніс запалений сірник до обличчя чоловіка. Підкурюючи, той нахилився, і їхні очі знову зустрілися. Чоловік завмер, а потім різко випрямився з дивним виразом обличчя. Цигарка так і залишилася незапаленою.

— Перестань дивитися на мене.

— Що? — не зрозумів Гера.

— Мені не подобаються твої очі, хлопче, — Гері здалося, що зараз той п’яний не більше, ніж кожний з них. — Я в них щось бачу, але не розумію… Та припини дивитися, мать твою!

Палаючий сірник обпік Гері пальці; він різко кинув його на землю і здивовано глянув на Алекса:

— Чого він хоче? Ти що-небудь зрозумів, Ал?

КЛАЦ!

Алекс скептично примружив очі:

— А ти хіба ще не помітив, що він… Якщо ти йому не подобаєшся… — він простягнув руку за сірниками. Гера віддав їх йому.

У пам’яті вже вдруге за цей день виплив старий фотооб’єктив із бездонною прірвою діафрагми, яка все розширюється, розширюється…

КЛАЦ!

Алекс спритно запалив сірника:

— Не зрозумію, чим вам не подобається мій друг.

— Тобі й не треба розуміти… — спокійно відповів той, підкурюючи. — Дякую, — він затягся цигаркою і знову відкинувся на спинку лавки.

Тепер Гера був упевнений, що чоловік абсолютно тверезий. І чомусь його це зовсім не здивувало.

— Ну й фіг з тобою, — сказав Алекс. Правда, ледь чутно, розвертаючись услід за другом.

КЛАЦ!

Їхні місця були в середині залу, але вони подалися в останній ряд; на ранковий сеанс людей зібралося небагато, тож коли погасло світло, з’явилось відчуття, що вони залишилися зовсім самі у величезному темному залі й тільки для них загорівся широкий екран по іншу сторону тихої прірви рядів.

Під час фільму Алекс побачив, як Гера обережно кладе руку Марині на плече, а потім так само обережно цілує її — спочатку в щоку, а коли вона, не повертаючи голови, починає усміхатися — в губи. Алекс уперше в житті відчув ревнощі. Може тому, що Марина йому теж подобалася, а його дівчина здавалася йому довгою і худою, як глиста. Але саме Гера ініціював знайомство, і першість вибору належала йому. Якби в Алекса вистачило духу того дня не ховатися за спину друга, а підійти першим, то Марина зараз…

Після сеансу Анжела нагородила Алекса красномовним поглядом, у якому явно читалося й розчарування, і презирство — поглядом, яким жінки обдаровують нерішучих чи боягузливих чоловіків.

Але головне було не в цьому: Алекс раптом побачив, що Анжела не краща й не гірша, ніж її подруга, вона просто інша, а він — дурний шмаркач. Цей погляд він буде пам’ятати ще багато років, як і Анжелу, тому що саме тієї миті пообіцяє собі, що жодна в світі жінка більше не матиме права так на нього дивитися.

Пізніше він зрозуміє, що на Довгому Шляху чоловік і жінка саме без слів говорять одне одному найважливіші речі. Через десять років він випадково зустріне її на вечірці в друзів, а ще через п’ять вони одружаться. І тільки на четвертому році спільного життя, згадуючи шкільні роки, раптом з’ясують, що колись вони вже були знайомі; згадають цей вересневий день і воскресять у пам’яті його деталі, навіть придбають касету з відеозаписом того фільму. І щоразу сміятимуться й вигадуватимуть нові деталі.

А поки що вони йшли поруч, відстаючи на кілька кроків від Гери з Мариною, що обнялися. Просто йшли, намагаючись не зауважувати одне одного.

«Чому так? — думав Алекс, дивлячись на свого кращого друга. — Чому з нас двох він завжди перший — у цьому перший?» Того дня він не припускав, що таке буде ще зовсім недовго. Поки через рік шістнадцятирічний Гера не повернеться зі своєї першої в житті самостійної подорожі, відвідавши на коротких осінніх канікулах родичів батька в Ризі.

Того дня, як Герман повертався з тест-пункту з негативним результатом (до моменту, коли він перейде Межу, залишалося приблизно дванадцять годин), на півдорозі додому його раптом осінило.

Насправді Герман не вірив, що він помре. Це нагадувало спалах інтуїції, коли щось глибоко заховане всередині раптом ставить тебе перед фактом.

Він не помре — ось і все.

Герман подався в лікарню, щоб з’ясувати ім’я та адресу лікаря, що носив окуляри, як у генерала Піночета.

Кілька стандартних хитрощів — і здійснити задумане виявилося зовсім неважко.

Герман не знав, для чого він це робить. Але хтось усередині говорив безапеляційним тоном, що так треба.

Лікаря в окулярах звали Мирослав Маркевич.

Коли велике дзеркало у ванній продемонструвало Германові неймовірно розпухлу істоту, покриту темними плямами, — на його обличчі (на тому, що ним колись було) розповзлася широченна посмішка.

Розглядаючи себе, Герман уже знав, хто незабаром випробує сповна всю магію цієї чарівної посмішки — двоє Добрих Лікарів.

По-перше, той пацюк у затемнених окулярах; по-друге, той, хто робив йому переливання крові… Особливо той.

Перший виконував тільки роль компаса.

«Якщо збираєшся вижити, не допусти, щоб хоч хтось дізнався про твоє існування — про таке існування».

У звичайному житті вийти з дому здавалося просто і природно. Тепер це було неможливо й навіть небезпечно; квартира тепер була його Притулком, за межами якого з ним могло статися все що завгодно.

Тому, якщо він хоче вижити, мусить навчитися керувати цією неслухняною машиною — власним тілом, — приймаючи команди мозку, немов із пульта керування, розташованого на Місяці.

Але виникли й інші проблеми. Плоть, що роздулася, почала розкладатися: процес торкнувся, на щастя, тільки верхніх шарів, там, де шкірний покрив розійшовся, наче стара тканина. Як швидко й далеко це прогресуватиме, Герман міг лише гадати.

Далі. Він зовсім не уявляв, як і чим підтримувати свій організм. Ні води, ні їжі його тіло не приймало. І не потребувало.

І останнє: вже найближчим часом хто-небудь міг зацікавитися тривалою відсутністю Германа. З усіма наслідками, що звідси випливають.

Ліза, Алекс, Карина… Хто-небудь із сусідів? Та хто завгодно!

Існувала навіть гіпотетична ймовірність, що його могли випадково знайти. Наприклад, квартирний злодій. Чому б і ні? Навряд, чи така можливість була менш реальною, ніж те, що відбувалося з ним останнім часом. Квартирний злодій… Гм! Це, мабуть, було б навіть потішно. Ласкаво просимо…

«Коротше, я збираюся вижити… — вкотре нагадав собі Герман, — і протриматися якомога довше, у мене ще є певні справи…»

На тому боці Межі.

— Туп-туп!.. — уголос розсміялася істота, схожа на дивовижну надувну ляльку, виваляну у відходах бойні.

— Туп… ту-уп… — його голос потонув у тиші темних кімнат із щільно закритими шторами на вікнах — у просторому склепі з непотрібними зручностями, оточеному сотнею людських осель.

Першого дня Герман навчився ходити без опори. Предмети чимдалі рідше випадали з рук; найбільші труднощі виникали з легкими речами.

Він перекидав стільці, постійно чіплявся за що-небудь, разів двадцять падав сам. Залишалося тільки сподіватися, що сусіди не звернуть уваги на всі ці стуки-грюки. Прийшов час прикидатися, що хазяїн квартири в безстроковому від’їзді. З наступного дня він вирішив більше не включати світла.

Герман сидів спостерігаючи, як кімната поступово тоне в сутінках. М’язи й суглоби відзивалися тупим болем на кожен рух — результат його тренувань останні два дні.

Потім, завагавшись, він увімкнув телевізор, зменшивши звук «ящика» до мінімуму. Зображення на екрані неприємно здивувало розмитістю барв і контурів. Він натиснув на кнопку автонастроювання, але це нічого не змінило. Здавалося, екран видно через скляну призму, наповнену водою.

Герман раптом підскочив і кинувся у ванну, де безпечно можна було включати світло.

Тільки цього йому не вистачало: невже він утрачає зір!?.

Він уже позбувся двох відчуттів із п’яти. І чорт забирай! — тільки не втрата зору! Він просто не може після всього ще й осліпнути!..

Однак у ванні швидко з’ясувалося, що його зір у повному порядку.

Результат негативний.

Повернувшись у вітальню, Герман, не включаючи світла, почав шукати інструкцію до телевізора.

«Тебе не дивує, що ти зміг її відшукати практично в повній темряві, га?..»

Його зір мінявся…

«Ти за Межею — не забувай, тут усе можливо…»

Герман тільки заснув, як його розбудив наполегливий дзвінок у двері.

Він подивився на годинник: дванадцята ночі.

Що й кому може бути треба в такий час?..

Поки він думав, у двері подзвонили знов, іще наполегливіше.

Намагаючись не шуміти, Герман піднявся й обережно попрямував до дверей. По дорозі він зачепив ніжку стільця — той нахилився, але не впав, а тільки вдарив дерев’яною спинкою об край тумбочки, видавши глухий стукіт, що в тиші ночі пролунав занадто голосно. Герман подумки вилаявся.

Дзвінок пропищав утретє, коли він уже нахилявся до дверей, заглядаючи у вічко.

Ліза…

Якого чорта треба знову цій прилипливій суці?!

Герман здогадувався. Він спостерігав за нею через вічко, розраховуючи, що не дочекавшись відповіді, вона піде.

— Германе, відчиніть, я за вас хвилююся, — сказала вона досить голосно. — Відчиніть, я знаю, що ви удома… — звичайно, вона не могла не почути, як він зачепив стілець…

Його охопило почуття безпорадності: «Якщо я їй не відчиню, вона може…»

Немов підтверджуючи його думку, Ліза мовила:

— Я знаю, що вам недобре. Ви тоді виглядали просто жахливо, я боюся за вас.

Герман продовжував гарячково міркувати.

— Геро, це нерозумно. Відчиніть!

Його рука потягнулася до дверного замка.

— Відчиніть, бо я викличу… — вона не уточнила кого саме збирається викликати, але Герман не сумнівався, що погроза цілком може бути здійснена.

Він узявся за ручку. Бо якщо він не відчинить… Досить!

«Хіба ти не звернув уваги, що вже пізній час? Подумай і не будь ідіотом!..»

— Геро, принаймні, скажіть мені, з вами все гаразд? — схоже, вона таки не збиралася відмовлятися від своїх намірів.

Однак він продовжував мовчати, ледь стримуючи лють. Якщо ця ідіотка не вгамується, він буде змушений…

— Германе, якщо ви зараз же мені не відчините… — Ліза зробила паузу і продовжила вже більш упевнено: — Я подзвоню куди слід. Не змушуйте мене… — слова просочувалися крізь двері важкими пружними хвилями, як вирок із залу суду.

Герман стиснув міцніше засув замка — чорт із нею, якщо вона так на цьому наполягає!..

«І що далі? Подумай хоч трохи! Ти схожий на гумового монстра в натуральний ріст, накачаного за допомогою автомобільного насоса через дірку в тому місці, де в людини знаходиться анус. Коли вона тебе побачить…»

— Геро, я прошу вас востаннє!

А може, послати її через двері до всіх чортів чи ще далі, сказати…

— Усе, я іду, — Герман побачив через вічко, як вона відступила назад. — І ви…

Двері квартири відчинилися, рука міцно схопила Лізу, яка ще щось говорила, і втягнула в темний коридор. Двері з грюкотом захлопнулися…

Усе відбулося настільки швидко, що жінка договорила вже у квартирі Германа:

— …кликаю!.. О-оо!..

Вона вражено крутила в темряві головою.

— Геро?.. Що сталося? Чому… Господи, що тут за запах?!

Він більше не тримав її, але стояв прямо перед нею; лють усе сильніше накочувала на нього могутніми п’янкими хвилями.

Германові здавалося, що його хребет перетворився на розпечений стрижень, покритий товстою шкіркою космічно холодного льоду.

Ліза знайшла на стіні вмикач і включила світло…

Побачивши його, вона відкрила рот, щоб закричати, але шок не залишив їй навіть цієї можливості — Ліза тільки витріщилася на Германа. Її обличчя отримало той відтінок, який можна зустріти лише в стінах лікарняних кабінетів. Коли вона почала повільно осідати на підлогу, домашній халат розгорнувся, оголюючи груди — маленькі і мляві, як на картинах художників-абстракціоністів. Потім рот Лізи скривився вигнутою кінцями вниз лінією, і вона нарешті видавила:

— О Боже мій… Геро!?

Ще одна мить німого враженого погляду.

— Яким ви стали… Та ви просто моторошний ВИРОДОК! — вона навіть хіхікнула, а її неприродно бліді щоки залилися яскравим рум’янцем, немов хтось хляпнув червоною гуашшю на обличчя трупа.

Герман отетерів.

— ВИ-И-РО-ДОК!!! — Ліза стала реготати, качаючись по підлозі коридору. Вона раптом схопила Германа рукою за сучкуватий предмет, що колись був його пенісом. — А це ЩО?! Хіба це схоже на те, що я думала?! Це!.. — вона буквально захлиналася власним реготом.

Герман на крок відступив від Лізи, що звивалася по підлозі.

І з усієї сили вдарив кулаком по скривленому в істеричному реготі обличчі. Жінка відлетіла до стіни, грюкнувшись об неї потилицею. Сміх обірвався, але вона все ще схлипувала, дивлячись на Германа, й пускала закривавленим ротом із вибитими зубами червону піну.

— Виродок… — прошепотіла вона, ощирившись у потворній усмішці; до розпухлих губ прилипли дрібні осколки зубів, покалічені ясна здавалися глибокими озерцями, наповненими болотною чорною рідиною.

Герман ударив її знову, тепер ногою — голова Лізи відкинулася назад, удруге луснувшись потилицею в стіну, і схилилась на плече з навічно застиглою гримасою бридливості на обличчі. По стіні повільно стікали вниз клапті мозку.

Він знову перевів погляд на мертве обличчя.

«Ти ж убив її! Ти її прикінчив!..» — прокоментував голос у його голові.

Лють, що охопила Германа, вже відступала, як морська вода під час відливу, залишаючи на голому березі тьмяні водорості сумнівів і метушливо плазуючих крабів страху, що повернулися. Ліза продовжувала дивитися йому в очі із застиглою посмішкою.

«Не сумнівайся, Германе, ти вчинив правильно — вона сама нарвалася на неприємності… вона не залишила тобі вибору…» — знову озвався голос, що був схожий на його власний.

«Германе!.. — о, цього він упізнав одразу — друзяка Незалежний Експерт, що завжди говорить те, що бажаєш почути найменше. — Невже ти не бачиш, що перетворюєшся на чудовисько? Адже можна було хоча б спробувати з нею поговорити… Так, вона вчинила… Але знаєш, що найгірше? Те, що ти заздалегідь усе вирішив, іще до того, як відчинив їй двері… ти збирався саме так вирішити цю проблему. Зізнайся, ти хотів убити її. Хіба ні?»

Ти можеш розпинатися, скільки тобі завгодно, друзяко, — думкою відповів Експерту Герман, — але щодо цього — в мене своя думка. Він розглядав, як вказівний палець Лізи шкребе довгим наманікюреним нігтем по підлозі поруч із його ногою.

Ще до того, як Ліза вчепилася кривавими останками передніх зубів у його щиколотку, Герман остаточно переконався, що це все — просто сон…

Тієї ж миті все зникло — коридор, мертва Ліза. Замість цього — порожня темрява. Герман зрозумів, що тепер просто лежить із заплющеними очима.

«Так, це був сон… Але… якби справа торкнулася реальних подій… Сон тільки змоделював ситуацію, яка могла б статися. Ти мусиш визнати, що ВІН торкнувся уже не тільки твого тіла… Германе, ще трохи — і це будеш уже не ти…»

Завдяки тренуванням Германові справді вдалося досягнути прогресу (хоча до колишньої спритності й координації, звичайно, було дуже далеко). Зате тепер він міг пройтися по квартирі, ні разу не спіткнувшись і не зачепивши чого-небудь. Крім того, він навчився ходити тихо, майже безшумно, що спочатку здавалося вже зовсім неможливим.

Наприкінці того ж дня, уперше з моменту переступлений Межі, Герман зважився залишити свій Притулок.

Вечір двадцять другого вересня видався вітряним і дощовим; сірі хмари суцільним фронтом затягнули небо, немов брудне гігантське покривало, напнуте над містом, — стемніло за лічені хвилини.

Герман приблизно за сорок хвилин добрався пішки до будинку, де жив Мирослав Маркевич.

Цей важкий шлях Герман завдяки чи то щасливому випадку, чи то власній обережності пройшов без пригод і близько половини на десяту вже опинився в потрібному під’їзді.

У нього не було продуманого плану дій, він швидше покладався на випадок. Основне, щоб отримана ним адреса виявилася правильною, а далі… Ім’я і координати Доброго Лікаря, що робив переливання крові того нещасливого березневого дня 1998 року, — ось що йому було потрібно від Маркевича.

Він зайшов у під’їзд і, не поспішаючи, наблизився до дверей із табличкою номер один.

Чутливий слух Германа не вловив за дверима квартири ніякого поруху. «Чи є в нього дружина? — подумав Герман. — Чи була на пальці лікаря обручка?» Але пам’ять мовчала.

З’ясувавши, що в квартирі нікого немає, Герман озирнувся і його погляд упав на ще одні двері, — очевидно, там має бути якась комірчина. Він згадав звичку деяких людей зберігати дублікат ключа від приміщень такого призначення в якому-небудь потаємному, але легко доступному місці.

Схованка була елементарна — під килимком перед дверима.

Правда, коли ключ занадто туго ввійшов у замок, Герман дещо засумнівався, але через секунду двері відчинилися.

Він зайшов, попередньо поклавши ключ на законне місце, й, не включаючи світла, акуратно прикрив за собою двері.

Це був звичайний підвал. Залишалося сподіватися, що ні в кого не виникне потреби спуститися за картоплею чи за чимось іншим…

Через п’ять чи шість хвилин він крізь шум дощу почув кроки, що наближалися. Потім хтось зайшов у під’їзд і почав підніматися сходами. Герман одразу зрозумів, що це не той, кого йому треба. Двома поверхами вище ляснули двері, і під’їзд знову затих.

Герман почав побоюватися, що це вартування може тривати дуже довго, але вже через хвилину його слух уловив нові кроки. Цього разу йшли двоє. Вони щось між собою говорили; один голос належав чоловіку, другий — молодій особі жіночої статі.

Раптом Герман зрозумів, що чоловічий голос належить лікарю Маркевичу; що ж до іншого… це, швидше, могла бути його дочка, ніж дружина, — він звучав занадто молодо. Але незабаром Герман уловив у їхній розмові інтонації, що наводили на думку про трохи інший варіант.

Ось як — доктор у темних окулярах а-ля Піночет тихцем зраджує своїй дружині (якщо вона в нього є, звичайно) або просто полюбляє молоденьких медсестер?

— А!.. — надто голосно збиралася щось сказати дівчина, коли вони підійшли до дверей, але доктор застережливо на неї шикнув.

«Зрозуміло, — вирішив Герман. — Отже, дружина все-таки є, але тимчасово відсутня, бо він боїться привернути увагу сусідів».

Непоганий шанс добратися сьогодні до лікаря в темних окулярах, що так сильно любить гроші й молоденьких… медсестер? Можливо.

Швидше за все, його пасія скоро піде, і тоді він залишиться сам… — істота за дверима підвалу посміхнулася.

Чекання здавалося вічним, немов час, що панував у темному підвалі, підкорявся своєму власному ритму — те, що здавалося тут годинами, по іншу сторону дверей — було хвилинами й секундами.

Хтось постійно входив і виходив із під’їзду; щоразу, коли відчинялися двері якої-небудь із квартир і лунали кроки, Герман зіщулювався: не в підвал?..

Йому нестерпно хотілося бути зовсім в іншому місці — на березі річки, з вудкою в руці, як колись у дитинстві… Подиміти цигаркою, дивлячись, як смикається поплавок, як він скаче по воді — чи від вітру, чи від кльову, а поруч, у хвилях, пританцьовує життєрадісною жовтогарячою плямою сонце…

Нарешті у дверях квартири номер один клацнув замок, посилаючи лише Германові зрозумілий кодовий сигнал — приготуйся!

Скільки часу минуло? — прикинув Герман — напевно, близько години.

Двері квартири відчинились, і дівчина вийшла: ніяких розмов, жодних слів на прощання, нічого.

Отже, доктор Маркевич, отримавши своє, навіть не потрудився провести свою юну коханку до дверей. Що означала ця відверта зневага? Швидше за все… угоду: ти — мені, я — тобі. Так і є, інакше на якого чорта їй цей старий козел?

Герман уважно прислухався й, не почувши нічого особливого, обережно вислизнув зі свого укриття.

Він зачинив підвал на ключ і знову повернувся до квартири номер один. Обережно натиснув на ручку і штовхнув двері вперед… Вони були відчинені.

Опинившись у квартирі Великого Мисливця за юними практикантками, Герман попрямував коридором до кімнати, з якої пробивалося світло.

Він відчинив двері (навіси повернулися безшумно) й побачив Маркевича, що сидів до нього спиною з книгою в руках. Над ним висіло включене бра, вихоплюючи лікаря із загального півмороку кімнати яскравим колом світла.

Кватирка за важкими гардинами зловісно скрипнула, наче реагуючи на появу Германа — моторошної істоти з дитячих кошмарів.

Герман зненацька згадав, що він зовсім голий, бо його рознесло настільки, що він не міг влізти ні в який одяг зі свого гардеробу. І дощ… Вода, очевидно, стала каталізатором руйнівних процесів: коли він попав під дощ, виразки, що гниллю покрили все тіло, полопались, із них сочилася якась зеленувата рідина, схожа на ту, якою він блював у перші дні. Добре, що Герман зовсім нічого не відчував…

Він стояв цілу хвилину, розглядаючи Маркевича.

Лікар досі не реагував на запах розкладання, що розповзався кімнатою. Сам же Герман тільки знав про його наявність.

«А чому б трохи не погратися з цим гівнюком?» — хіхікнув у голові Германа єхидний голосок.

Істота, схожа на торішнього потопельника, недобре посміхнулася.

Але гра «Знайди свого монстра» Германові скоро набридла.

До того ж Маркевич, ось-ось міг викинути зі страху який-небудь фокус — вискочити на сходову площадку чи заволати на весь будинок до того, як гість устигне заткнути йому рот.

Але, найголовніше, до Германа раптом дійшло, що це — БІЛЬШЕ НЕ ГРА…

Маркевич звивався по підлозі і скиглив — Герман дуже легко одержав те, заради чого прийшов: ім’я та адресу Доброго Лікаря — його Лікаря.

Дивлячись на Великого Аматора Молоді, що закрився руками і хникав, як дитина, Герман відчув на хребті вже знайомі розпечено-крижані хвилі скаженої люті.

Він опустив руку на плече тремтячого Маркевича і стиснув його, немов шматок поролонової плоті ганчір’яного опудала.

УБИЙ ЙОГО! ВІН ЗАСЛУЖИВ! — підбадьорив внутрішній голос.

Справді, це більше не гра… І не було грою із самого початку.

Він стиснув плече лікаря ще сильніше, відчуваючи, як суглоби відокремлюються один від одного. У цей момент Маркевич спорожнився в штани…

УБИЙ ЙОГО! — пекла думка, гарячо-льодовою спицею пронизуючи хребет, — і втихомирити її можна було єдиним способом…

УБИЙ! ВІН ІЗ НИМИ ЗАОДНО!

З ними?

Герман нахилився до самого вуха Маркевича:

— Ти ж… Добрий Лікар?

Відповідь Маркевича змусила його завагатися: Поганий Лікар!

Гаразд, нехай живе…

За кілька кварталів від будинку лікаря Герман різко повернув у якийсь дворик і розніс у друзки дитячу дерев’яну гойдалку…

Минуло дві доби з дня візиту до Маркевича; з того часу Герман жодного разу ні вдень, ні вночі не покидав свого Притулку.

У нього навіть виникла думка, що якби він з’явився на людях удень, то це викликало б грандіозну сенсацію. Цікаво, як звучали б заголовки газет…

ЖИВИЙ МОНСТР НА ВУЛИЦЯХ ЛЬВОВА!

ДРУГИЙ ЗАЛП ЧОРНОБИЛЯ — НАБЛИЖАЄТЬСЯ ХВИЛЯ СПРАВЖНІХ НАСЛІДКІВ!

Цілком можливо, що саме так.

І, звичайно, повідомлення у вечірньому випуску новин:

— …сьогодні на одній із вулиць Львова натовп із кількох сотень громадян, тримаючись на безпечній відстані, оточив… людиноподібну істоту, що наче ступила зі сторінок роману жахів… Терміново виїхали на місце події… Постраждало…

Але він зовсім не збирається ставати суперзіркою — ні міста, ні планети, ні століття, ні дня…

Набридлива муха продовжувала гудіти десь поруч, немов через вітальню проходила лінія електропередачі.

Усе через проклятий сморід… Невідчутний для нього, він може привернути увагу сусідів.

Більше доби Герман витратив на те, щоб позатикати й позамазувати всі щілини у квартирі, використовуючи для цього різні матеріали: від канцелярського клею і смужок нарізаного паперу до старих жувальних гумок. Незаклеєною лишилася тільки кватирка — для доступу свіжого повітря, яку він трошки відкривав уночі.

Наступного дня Герман зайнявся плануванням нового маршруту. До мети, на яку вказав Маркевич. Щоб звести ризик до мінімуму, йому знадобилася карта.

А поки він з інтересом розглядав стіну, крізь яку бачив квартиру сусідів…

На «екрані» стіни рухалися дві строкаті розмиті плями, що нагадували людські силуети. Один високий, інший — трохи нижчий. Стас і його дружина Ольга.

Пара танцювала під пісню Кріса Рі «Дорога в пекло». При бажанні він легко міг підслухати, про що вони говорять.

Він продовжував мінятися…

І міг тільки гадати, як далеко здатний зайти цей процес.

З іншого боку, яке це має значення, якщо він продовжує розкладатися зі страшенною швидкістю. Ще трошки — і його тіло буквально почне розвалюватися на шматки.

Він розстелив на підлозі кімнати карту міста і продовжив складання найбільш безпечного маршруту, метою якого був Добрий Лікар на прізвище Лозинський.

Раптовий дзенькіт змусив його здригнутися…

На підлогу посипалося бите скло. Підійшовши до вікна, Герман виглянув у вибиту щілину. Протилежною стороною вулиці віддалялися дві постаті.

Він напружив зір і в одній із фігур упізнав двоюрідного брата Алекса — здоровенного двадцятидвохрічного бельбаса, що частенько крутився в офісі компанії і клянчив гроші у свого процвітаючого родича. Герман навіть не міг пригадати його імені, але зовні той давно примелькався. Іншого, з довгими патлами, він не знав.

І що ж це має означати? Утім, він зовсім не сумнівався, що за цим стоїть Алекс.

Прозорий натяк… на що? У компанії виникли проблеми? Що ж, цілком можливо — багато серйозних контактів перебувало в Германових руках.

Ах, так! Звичайно… — він згадав, що на днях готувалося підписання кількох важливих договорів, у яких саме він і длубався.

Дуже важливих…

Отже, не підписали?

Відповідь очевидна.

Але ж… Алекс… — Герман криво посміхнувся — ну і гнида!

Отже… — Германа кольнула тривожна думка, — той знав, що він удома. Хтось стежив удень за вікнами?

Ні, навряд. Швидше Алекс припускав, що Герман буває вдома час від часу. Або коли-небудь з’явиться. Оскільки останні кілька діб вікна були щільно зашторені, а вечорами не вмикалося світло. Отже, просто припускав. І що? Ось так по-хлоп’ячому розбити вікно і…

Відповідь прийшла сама собою, коли Герман побачив камінь, яким було розбите вікно, обгорнений в аркуш паперу, він нагнувся і підняв послання.

Почерк належав не Алексу, хоча сама «депеша», зрозуміло, від нього. Квадратними, майже друкованими літерами синьою кульковою ручкою було виведено: «Тобі краще з’явитися. Коли закінчиш дещо, можеш валити до всіх чортів».

Що ж, коротко і ясно.

У нижньому куточку аркуша, явно вирваного з зошита, зазначалося:

«Термін — до двадцятого жовтня».

Ага, тепер усе остаточно стало на свої місця. Підписання договорів, як він і припускав, справді не відбулося, однак — з’ясувалася подробиця — його було перенесено на двадцяте жовтня. Від Германа вимагалося лише взяти особисту участь, щоб цього разу все пройшло як по маслу… потім він міг валити до всіх чортів. Ось як!

Звичайно, Його Величності Алексу простіше було б подзвонити Германові, але, очевидно, той не був настроєний на балачки й вирішив, що за цих обставин такий спосіб виявиться більш дієвим.

Що ж, на людину, яку Герман багато років вважав кращим другом, це було зовсім не схоже, а от на Алекса — сьогоднішнього Алекса — якраз.

Герман зайнявся розбитим вікном. У зовнішньому склі камінь пробив дірку розміром із кулак; від неї, ламаними лініями, розбігалося кілька тріщин. Внутрішнє скло вилетіло повністю. Герман залатав отвір прозорою клейонкою.

— Сподіваюся, дзенькіт битого скла не привернув уваги сусідів, — пробурмотів Герман, завершивши роботу.

Потім він знову зайнявся картою, моментально переключивши всю свою увагу на неї. Зім’яте в «сніжку» послання валялося в кутку вітальні.

Близько першої години ночі ретельне планування маршруту «Пацієнт — Лікар», відзначене на карті червоним пунктиром фломастера, було завершено.

Герман акуратно склав карту міста… потім його погляд раптово застиг, немов він згадав щось важливе. Губи розтяглися в широкій посмішці.

Наступної миті він попрямував швидкими упевненими кроками в коридор, звільнив вхідні двері від герметизуючих смужок паперу і вислизнув із квартири.

Ключ від замка залишився під килимком.

Герман повернувся через сорок хвилин.

Раптом задзвонив телефон. У нічній тиші трелі здавалися оглушливими. Герман чортихнувся.

Потім здивовано глянув на годинник: 01:17.

Колишній бос і друг вирішили зробити милість особисто побалакати? Чи…

Телефон загримів знову.

Прокляття!

Герман кілька секунд вагався — знімати трубку чи ні? Щось підказувало…

Поки він роздумував, телефон подав голос іще двічі. Нарешті до Германа дійшло, що короткі інтервали між сигналами означають міжміський зв’язок.

Він зняв трубку.

— Алло? Як ви мене чуєте? — пролунав із динаміка жіночий голос. — Зараз будете розмовляти з Канадою.

Герман відчув одночасно й полегшення, й досаду — батько чи мати (все правильно, зараз там практично обідній час)… Як невчасно! Краще, щоб це була мати…

— Алло! Германе!.. — як на зло, зв’язок був бездоганний. Усе-таки батько.

Щоб імітувати поганий зв’язок він відвів мікрофон подалі від рота, перевернувши трубку майже на сто вісімдесят градусів по вертикалі, залишаючи динамік притиснутим до вуха.

— Привіт, тату…

Батько секунду мовчав.

— Що з твоїм голосом? — його тон був не просто підозрілим. Здавалося, він намагався розгледіти Германа.

— Телефон барахлить.

— Телефон? — від батька ніколи не можна було так просто відкрутитись. — Отже, телефон? — і зненацька вибухнув: — Припиніть мені гратись, я вам не хлопчак! По-вашому, я не здатний відрізнити голос власного сина від… Покличте Германа! І взагалі, хто ви такий?

Кілька секунд Герман мовчки міркував.

— Негайно покличте Германа! І не починайте переконувати, що я набрав неправильний номер!

Герман уже жалкував, що взагалі доторкнувся до телефону — він не очікував такого повороту дій.

— Я хотів би вас попередити, молодий чоловіче… чи не знаю, який ви там… що ваша присутність у домі мого сина в такий пізній час… котра там у вас? — близько першої ночі? — мені дуже не подобається! Поясніть, де Герман і що ви там робите! Врахуйте, я прямо зараз можу зв’язатися з деким у Львові, щоб перевірити, що там коїться! Ви зрозуміли мене?

Найгірше те, що старий справді міг це зробити. Однак, поки батько виголошував свою тираду, Герман зібрався з думками (точніше, відчув крижану байдужість до того, що відбувається), і погроза старого, його ні трошки не схвилювала.

— Послухайте, для чого вся ця паніка? — холодно посміхаючись, мовив він прямо в трубку, уже приведену в нормальне положення. — Герман зараз просто у відрядженні у справах компанії, ось і все. А перед від’їздом попросив мене доглянути за його квартирою… Шкодую, що він забув вас про це попередити.

Старий якийсь час мовчав.

— А ви, вибачте… хто?

— Друг.

— Ах, ось як… друг, — Герман нарешті зрозумів тон батька…

«Він вважає мене гомиком!»

Якщо батько раніше тільки підозрював, то тепер — із цього моменту — знає сексуальні нахили свого сина.

Приводом для цих безглуздих підозр послужила різка зміна в поведінці Германа після поїздки в Ригу в шістнадцять років (батько, очевидно, здогадався, що з ним за той тижневий проміжок часу — безконтрольний проміжок — щось трапилось). Після того він різко припинив зустрічатися з дівчатками (й уникав розмов на ці теми), сидів удома або проводив час винятково у чоловічому товаристві, найчастіше з Алексом.

Зараз Герман готовий був побитися об заклад, що старий уже тоді намагався вловити в його поведінці якусь манірність і характерні для «голубих» манери.

Батько напевне думав, що упустив щось важливе в минулому, коли так і не зміг зрозуміти свого сина до кінця. А зараз він вважав, що знайшов докази давнім підозрам (коли він вимовив «Ах, ось як… друг…» — у його інтонації пролунало якесь гірке торжество і образа. Нарешті він застукав коханця Германа вночі у його квартирі.

Зараз ця ситуація могла Германа лише розважити: старий щиро вважав, що гомосексуалізм — найгірше, що може трапитися з його сином.

— І коли ж він повернеться? — запитав батько здавленим голосом, у якому чітко звучали нотки ворожості і бридливості.

— Поки що точно не відомо. Це буде залежати від того, як складуться обставини на місці…

— У якому він місті? — різко перебив старий.

— Е… у Києві.

— Герман не залишав номер тамтешнього телефону?

— На жаль, ні.

— То коли ж він усе-таки має намір появитися вдома?

«Ого! Виявляється, старий здатний улаштувати перехресний допит навіть по телефону!» — відзначив Герман.

— Може, через два-три тижні.

— А ви що там у нього… спите?

— Не щодня, раз чи двічі на тиждень.

— Отже, Герман відсутній уже давно?

— Десь тижнів два, чи, точніше, дев’ять днів, — виправив Герман, назвавши дату свого Похоронного Турне, — частково, це було навіть правдою, — Герман — той Герман — поїхав саме тоді. І ще не повернувся.

Що ж стосувалося дат його повернення…

— Що ж, добре, — уже спокійніше мовив батько, — тижні через два я обов’язково передзвоню, — він особливо підкреслив «обов’язково».

Герман кивнув, немов старий міг його бачити, й подивився собі під ноги, де на підлозі за час їхньої бесіди утворилася калюжа свіжої крові. Вона скапувала з шиї відірваної собачої голови, яку Герман тримав правою рукою за одне вухо. Друге звисало вниз уздовж морди, покритої рудувато-коричневою шерстю. Роззявлена паща оголювала жовті зуби й нижні ікла; між ними вивалився, погойдуючись у такт рухам Германа, довгий брудно-рожевий язик. По краях пащі застигла кривава піна. Відкриті очі, які вже затягувалися тьмяною плівкою, смутно споглядали навколишній простір.

— Якщо Герман повернеться раніше, передайте, що дзвонив батько. Ну, щасливо… друже, — не чекаючи відповіді, старий поклав трубку.

— Щасливо… — відповів у порожнечу Герман.

Потім підняв голову дворняги на рівень своїх очей, повернув мордою до себе й подивився в її каламутні зіниці.

— Ти чув? Він вважає мене педиком! — собача голова невиразно погойдувалася, начебто зважуючи кожне слово. — Ні, він справді…

У цей момент невидима могутня рука жбурнула Германа на підлогу…

Голова собаки з гуркотом звалилася на паркет і, як більярдна куля, покотилася по вітальні, бризкаючи на всі сторони кривавими плювками, — поки не наткнулася на портрет маленького Гери.

Герман бився в конвульсіях, стиснувши долонями скроні.

Почався третій приступ…

У вівторок 28 вересня увечері Лозинський зайшов у свою квартиру й ляснув дверима так, що на підлогу посипалася штукатурка. Настрій був препаскудний, як ніколи досі за весь час, що він пропрацював у міській лікарні номер X.

Не роззуваючись, лікар пройшов у єдину кімнату; по паркету потягнулися мокрі брудні сліди. На дворі вже тиждень була погана погода, похмурі низькі хмари нависли над Львовом, немов стягнуті магнітом із усіх кінців землі.

Лозинський став посеред кімнати, нервово смикаючи рукою щетинисте підборіддя. Нарешті він помітив, що досі тримає зім’яту мокру парасолю, і з силою пожбурив її в коридор. На душі наче відлягло, коли вона глухо врізалась у вішалку і полетіла вниз, збиваючи з гачків дешевий пластиковий набір взуттєвих ложок.

Лозинський присів на край дивана з неприбраною постіллю й повільно почав роззуватися. По дорозі з лікарні він кілька разів ступав у глибокі калюжі, і його шкарпетки виглядали тепер так, наче на них узагалі не взували черевики.

Лозинський похмуро вилаявся й відніс мокре взуття сушитися на батарею, думаючи, що старим черевикам, до яких він звик за останні вісім років, незабаром доведеться дати відставку. А шкода, офіцерські черевики — паршива, але така рідна казенщина — були отримані ним іще на службі, лишень за півроку до того, як комісаріат списав його за «станом здоров’я». Стаття така-то, пункт такий-то.

Ті самі півроку з п’ятнадцяти років служби військовим хірургом.

Лікар Лозинський — високий сорокап’ятирічний чоловік із худим смаглявим зморшкуватим обличчям — виглядав років на десять-п’ятнадцять старшим. Над правою бровою тягся довгий блідо-рожевий шрам як «пам’ятка» шістьом рокам, які пропрацював польовим хірургом у країні, де серед високих гір та ущелин бродять сердиті бородаті люди зі зброєю і говорять чужою гортанною мовою. Ці роки він часто згадував із жахом та болем… але водночас із якимось ностальгічним сумом. «Пам’яток» у нього збереглося чимало й під сорочкою. Ще більше — там, де нікому не дано побачити очима.

У квартирі Лозинського були тільки найнеобхідніші меблі: старий диван, невеликий письмовий стіл, кілька стільців, тумбочка й масивна тристулкова шафа. На підлозі в кутку кімнати стояли дві книжкові полиці, забиті детективами у м’яких обкладинках і підшивками журналів. Біля вікна — старий чорно-білий телевізор «Електрон» на чотирьох тонких ніжках.

Після розлучення торік із дружиною квартира перші кілька місяців здавалася йому порожньою і мовчазною, як місто, покинуте мешканцями. Тепер він уже не уявляв повернення до попереднього життя. Звик бути сам, звик несподівано швидко і, здається, назавжди. За останні два місяці жодного разу не згадав жінки, з якою прожив більше двадцяти років. Зараз вона вийшла заміж за відставного генерала й переїхала в Москву, де тепер живе й син, заочно навчаючись у медінституті.

Лозинський підкурив від конфорки плити «Приму» без фільтра й зайнявся приготуванням нехитрої вечері.

Пішовши з армії, він залишився без діла. Звертався в штаб із проханням знайти йому «гідне місце для застосування знань і досвіду військового лікаря». Але отримував лише відмови — іронічно-презирливі, іноді навіть грубі. В армії є скорочення, кому потрібний списаний поранений вояк, нехай і медик. Просився у військовий госпіталь округу — не брали. Йому було тоді під сорок, а життя, здавалося, йшло з-під ніг. Потім кілька років порожнього гнітючого існування, злегка розбавленого книгами, телевізором і випадковими бесідами за пивом.

Зрештою, влітку дев’яносто п’ятого він наважився звернутися в одну з міських лікарень. Це, звичайно, не госпіталь, але… отримувати мізерну пенсію, проводжати вранці дружину на роботу, а ввечері зустрічати її, немов не чоловік, а старий хворий батько — це уявлялось більшим нещастям, аніж працювати з цивільними.

Він знав наперед, що тертя у стосунках із новими колегами йому гарантовані. Знав чи передбачав існування виродків, типу Маркевича — з їхньою самовдоволеною балаканиною, цинізмом і підлістю. Його свідомо нудило від їхньої присутності — всіх цих засраних лицемірів, що філософствують про загальне благо й дають штамповані клички своїм дружинам, наче домашнім тваринам…

Але все одно пішов.

Він претендував на вакансію хірурга; його послужний список був блискучим.

Його взяли.

І це було найголовніше…

…для хлопчиська, що колись давно твердо постановив пов’язати своє життя з армією. Але чого він хотів насправді, зрозумів пізніше, в чотирнадцять років.

Тоді, коли стався той самий Випадок, що остаточно вималював його мрію — як це зазвичай і буває: раптово і яскраво, коли одна лише мить здатна вирішити майбутнє. Мить, коли вибір хлопчика назавжди визначає шлях дорослого чоловіка.

Це трапилось у школі. Під час довгої двадцатихвилинної перерви.

Того дня Гарик приніс цілу пачку цигарок. Хлопчаки, чотирнадцятирічний Фелікс Лозинський, його однокласники Гарик і товстун із рідкісним, майже екзотичним ім’ям Арнольд та двоє хлопців із паралельного класу подалися на задній двір школи. Місце було зручне: сюди виходили вікна лише двох класних кабінетів.

Хлопці сіли просто на траву, закурили по цигарці й насолоджувались теплим травневим днем. Наближалося закінчення навчального року, і розмова якось сама собою зайшла про те, хто куди піде вчитися після закінчення середньої школи чи восьмирічки.

Хлопці з паралельного класу збиралися закінчити повний курс середньої школи й піти в армію, а там буде видно. Товстий, схожий на кабана, Арнольд думав після десятирічки вступити в університет. Гарик уже через рік бачив себе в ремісничому училищі, щоб через два роки податись на керамічний завод у бригаду старшого брата. Фелікс Лозинський мовчав — усі й так знали: він буде військовим, може, навіть почне із суворовського училища, хоча школа його ще не настільки дістала.

Усі, крім Гарика, закурили по другій цигарці підряд. Він заглянув у «розстріляну» пачку «Ленінграда», засунув її в кишеню піджака і сказав:

— Слухайте потрясний анекдот, учора брат розповів.

Двоє хлопців із паралельного класу критично відмахнулись:

— Та ну тебе, знову нагородиш якоїсь маячні, — сказав один із них. Та й справді, ще ніхто не чув від Гарика жодного анекдота, який був би молодшим за його дев’яностодвохрічного прадіда. Ще й оповідач він був ніякий.

— Ні! — запротестував Гарик. — Зовсім новий…

— Добре, розповідай… Тільки не тягни, як ти любиш, — додав Арнольд.

— Значить… зустрічаються два жиди, — почав Гарик.

— Де? — запитав Фелікс і сховав посмішку.

— Чорт! Байдуже, де! — пирхнув Гарик, обвівши поглядом четвірку хлопців, кашлянув і почав знову: — Так… е-е-е… ось! Зустрічаються два жиди, і один в іншого запитує…

Арнольд закинув голову, піднявся з трави, підносячи вказівний палець до обличчя із вкрай зосередженим виразом… і голосно пукнув. Потім гордо оглянув усю четвірку. Хлопці відповіли схвальними смішками.

Крім Гарика.

— Ну, ви мене будете слухати чи цього пердуна? — він роздратовано глянув на Арнольда.

— Значить… зустрічаються два жиди, — знову почав Гарик. — І один в іншого запитує: «Слухай, де ти дістав такий класний годинник?» А той йому відповідає…

— Тітка Мойва вислала з Китаю? — устряв хлопець із паралельного класу.

— Що? Яка ще мойва? Та ні! Чого лізеш? — Гарик почав дратуватись. — Дай розповісти!

— Добре, дай йому розповісти, — підтримали інші.

— Значить, — продовжив Гарик, — зустрічаються два жиди…

— Чорт! — не витримав Фелікс. — А ти швидше не вмієш? Це вже було.

Гарик закотив очі:

— Хто-небудь може не перебивати! Я знову збився.

— Добре, — заспокійливо мовив Арнольд. — Давай далі, тільки, ради Бога, швидше.

— Ага… на чому я зупинився? Так, от! Зустрічаються два жиди…

Хлопці почали давитися зі сміху, але вже ніхто не ризикував перебити Гарика, а той, напевно, намагався не звертати уваги на фізіономії друзів, які ледь стримувались, бо знали, що коли вони знову переб’ють такого блискучого оповідача, як Гарик, то їм доведеться вислуховувати усе з самого початку.

— Так, два жиди. І один в іншого запитує: «Слухай, де ти дістав такий класний годинник?» А той йому відповідає, — Гарик зробив паузу й оглянув компанію, щоб переконатися, що його ніхто не збирається перебити знову. Обличчя хлопців були майже серйозні.

Він продовжив:

— А той, значить, йому відповідає…

— Дядько Абрам подарував на восьме березня? — не витримав Арнольд.

Червоніючи, Гарик оглянув компанію скаженими очима. Четвірка зареготала й покотилася по траві. Гарик розвернувся й рішуче покрокував від них.

— Та пішли ви!.. Козли! — в його голосі звучало стільки образи, немов він був готовий от-от розплакатися. Зрештою, так і було. Відійшовши на десяток кроків, він повернувся, по щоках котилися сльози:

— Мудаки смердючі! Недоумки! Свис… Свистопляси!

Остання фраза змусила всю компанію завити від реготу.

Гарик відвернувся з виразом образи і швидко пішов геть.

— Так… так що ж він йому відповів? — задихаючись від сміху, кинув йому навздогін Фелікс Лозинський. Той не обернувся, тільки додав ходу.

— Класний анекдот, чуваки! Давно… не чув чогось подібного! Просто кайф!.. — прохрипів Арнольд, обхопивши двома руками величезний живіт.

— Що ж він йому відповів?! — гаркнув Фелікс із останніх сил.

Гарик уже сховався за рогом школи й відтіля крикнув: «Що-що… Тато перед смертю продав…»

Компанія обірвала сміх, хлопці кілька секунд мовчи дивилися один на одного, переварюючи кінцівку анекдота… і знову розреготалися. Коли через дві хвилини до них донісся дзвоник на урок, ніхто не міг піднятися з землі. Сльози потоками котилися по щоках, схожих на перестиглі томати; хтось уже почав просто задихатися, як риба на березі, хапаючи жадібні ковтки повітря між спазмами. Це перетворювалося на божевілля. І всім чотирьом одночасно спало на думку, що таке добром закінчиться не може…

Нарешті, через п’ять хвилин після дзвоника, першим оговтався Фелікс. Він судорожно схлипуючи, повільно піднявся на ноги і глянув на інших.

— Ооокей… ддосс… сить… ппора… йти… ннам… влетить від… хімммічки…

— Так… чччорт!.. а нам від… ха-ха-ха!.. — простогнав хлопець із паралельного класу. Але дихати стало вже трохи легше, нездорові спазми сміху відступали.

Арнольд, який продовжував валятися на землі, хапаючись руками за свій величезний живіт, знову так «бабахнув», що Фелікс мимоволі глянув на його штани, що туго обтягували задницю, немов очікував побачити там дірку.

Він підповз до Арнольда і заглянув йому в обличчя — багряне рило гіпопотама, у глибині якого судорожно смикався рожевий язик, Здавалося, його губи по краях рота от-от розірвуться.

— Ну… все, досить. Включай гальма! — Фелікс штовхнув товстуна.

— Ну, досить! — Фелікс кивнув головою в бік школи. — А то за нами прийде хто-небудь із учителів.

Він безуспішно почекав півхвилини й копнув Арнольда носком кеда в м’який бік:

— Давай, порося!

Той спробував щось сказати, але видав лише якесь белькотіння. Фелікс нахилився до самого обличчя Арнольда:

— Щ-щ-що?.. — …і раптом зрозумів, що в очах хлопця… жахливий біль.

— Ох… ох!.. не можу… свистопляси… тато продав перед смертю… — гундосив хтось позаду, качаючись по траві. — Я більше… не можу!..

А Фелікс удивлявся в обличчя друга і звідкись із глибини на нього поступово наповзав липкий страх, як чорна величезна тінь, що заслоняє сонце. А він усе дивився…

— Ох!.. Не можу!.. — чулося позаду. Майже як ридання.

Арнольд благально дивився на Фелікса, але не міг вимовити жодного слова, тому що… його рот просто не закривався. Він був неприродно широко відкритий, одну сторону перекосило вниз, а в області скроні, там, де дужка нижньої щелепи входить у паз поруч із вухом, щось різко випирало і швидко набрякало. Шкіра в тому місці виглядала, як на нариві. Арнольд кілька разів спробував заговорити, з його очей котилися сльози болю і страху. Підборіддя дрібно тряслося, і було видно, що навіть цей рух завдає йому найсильніших страждань.

— Блін… — злякано видихнув Фелікс, потім легенько торкнувся нижньої щелепи хлопця біля підборіддя. Той завив (швидше з переляку), видавши, немов із бочки, широке «Уоооу!».

— ТАК! ЗАТКНІТЬСЯ! — гаркнув Фелікс на інших. — У нас тут… проблеми… Здається, в Арнольда вискочила щелепа… від сміху…

Трагікомічна заява змусила всіх спочатку заткнутися, але потім розсмішила не менше, ніж історія з Гариковим анекдотом. Правда, вже не надовго.

Через хвилину, досі хіхікаючи, хлопці з паралельного класу приєдналися до Фелікса, розгублено розглядаючи Арнольда. Той лежав на спині й боявся поворухнутися. Рот у нього був широко роззявлений, як на прийомі в дантиста, але його неприродна кривизна виглядала страшнувато.

— Чорт! Що будемо з ним робити? — нерішуче запитав один із хлопчаків.

Сміятися більше не хотілося нікому.

— Може, викликати «швидку»? — запропонував другий.

Фелікс знизав плечима і знову нагнувся до Арнольда:

— Сильно болить? Піднятися зможеш? — він говорив спокійним тоном досвідченого лікаря, що звик до спілкування з тяжкохворими пацієнтами.

Арнольд скорчив таку гримасу, наче не могло бути й мови навіть про те, щоб поворухнути пальцем ноги.

— Та він просто боїться, — прокоментував один із хлопців. Товстун моментально перевів на нього насторожений погляд і щось мукнув.

— Гей! Що там у вас? — донеслося до них із-за рогу шкільного корпусу.

Усі повернули голови: до них повільно йшов Гарик. Уже з обсохлим обличчям, але в очах іще виднілася образа.

— Чому ти не пішов на урок? — запитав Фелікс.

Гарик відмахнувся:

— Вас, ідіотів, чекав біля входу, — його погляд зупинився на Арнольді. — А що тут сталося?..

— В Арнольда щелепа вилетіла, — просто відповів Фелікс і знову нагнувся до потерпілого.

— Яка щелепа?.. — дивуючись, буркнув Гарик, але швидко закрив рот, як тільки підійшов ближче і розглянув Арнольда.

На короткий час зависла пауза, яку лише порушували звуки з пересохлого горла Арнольда, коли той намагався ковтнути слину.

— Ось що, — нарешті сказав Фелікс, глянувши на інших. — Ви двоє, — він указав на телепнів із паралельного класу, — тупотіть до себе на урок. А ти, Гарику, якщо хочеш, можеш залишитися. Я спробую сам…

І додав через секунду:

— Нікому ні слова. А то дістанете.

Усе це він сказав так, немов звик бути серед них лідером. Хлопцям іще ніколи не доводилося чути від нього чого-небудь таким тоном.

Але вони підкорились без заперечень і протестів.

За хвилину на задньому дворі школи залишилися тільки троє: Фелікс, Гарик і нещасний Арнольд.

— Слухай, — спокійно (принаймні намагаючись виглядати спокійним) сказав Фелікс, дивлячись у збуджені кролячі очі Арнольда. — Зараз я дещо зроблю. Можливо, тобі буде трохи боляче, але я думаю… якщо ти не станеш мені заважати… тільки одну секунду… чи дві. Зрозумів?

Фелікс боявся, щоб Гарик не почав ставити йому які-небудь дурні запитання. Але той мовчав.

Поки все йшло добре.

Однак головне було ще попереду…

— Зрозумів?

Арнольд ледь кивнув головою. На чолі в нього виступили великі краплі — чи то від болю, чи то від переживання, а швидше від усього разом. Хлопець, зрозуміло, страшенно боявся.

— Добре? — потім Фелікс глянув на Гарика. — Притримай йому голову. Тільки міцно.

Коли Гарик обхопив руками і підняв голову Арнольда, підставивши під неї одне коліно, Фелікс узявся правою рукою за нижню щелепу товстуна. Намагаючись робити це якомога акуратніше, щоб не завдати болю, він зафіксував великий і вказівний пальці на м’ясистому підборідді Арнольда. Фелікс немов утримував тендітну деталь якогось анатомічного конструктора, котру потрібно було вставити у відповідний паз одним плавним, але точним і швидким рухом. Долонею лівої руки Фелікс обережно обмацував місце, де вискочила «дужка» щелепи, намагаючись визначити наскільки сильно натягнуті зв’язки. До того ж боявся, щоб не вискочила щелепа з іншої сторони.

— Ти скоро? — одними губами запитав Гарик, за обличчям якого «поранений» не міг стежити, як за обличчям Фелікса.

Фелікс стис трохи сильніше нижню щелепу товстуна, намагаючись не звертати уваги на його застережливі зойки. Руки вже починали по-зрадницьки трястися від хвилювання, з чола стікав рясний піт… і несподівано Фелікс зрозумів, що справді зможе!

Він ЗМОЖЕ

Ще не знав, як саме, але відчував абсолютну впевненість, що це зможуть його руки.

— Може… краще «швидку»? — подав голос Гарик, але він навіть не глянув у його бік.

Фелікс відпустив руки, давши їм повну волю.

Секунда…

…клац! клац! — роздався подвійний щиглик… який означав, що щелепа стала на місце!

Навіть через багато років Лозинський, будучи вже досвідченим хірургом, так і не зміг зрозуміти, як йому — чотирнадцятирічному хлопчакові — вдалося зробити це без спеціальної підготовки і знань. Сотні разів прокручуючи в пам’яті ці кілька хвилин — без сумніву, найнапруженіших і найстрашніших у його житті — він так і не відшукав відповіді, чому тоді раптом відчув себе настільки впевненим і як міг на це зважитися!

Після подвійного (як здалося, неймовірно дзвінкого) щиглика Фелікс випустив щелепу Арнольда й мимоволі подався назад, чекаючи на крик болю свого першого в житті пацієнта… він уже майже його почув… коли очі товстуна злякано округлилися (клац! клац!), а його рот закрився, немов десь там у нього вилетіла якась пружинка.

Його губи… раптом розтягнулися в усмішці.

— Шорт! — радісно вимовив він, не розтискаючи зубів. — Шорт! Мені жовшім не було боляше… Шорт!

Фелікс і Гарик полегшено переглянулись.

— Ну ти даєш, Філя! — Гарик із захватом дивився на товариша. — Це ж клас! Ти просто… геній!

Фелікс витер піт із чола й важко засміявся.

Через секунду до нього приєднався Гарик.

А ще через мить замукав товстий, як барило, Арнольд, тримаючи обома руками свою дорогоцінну нижню щелепу, немов тепер боявся її втратити. З його очей досі котилися сльози.

Протягом трьох тижнів Арнольд носив спеціальний бандаж, що охоплював нижню половину обличчя і кріпився в нього на голові, роблячи його схожим на хокейного воротаря поросячої збірної. А потім ціле літо розповідав усім про те, що трапилося. Правда, на прохання Фелікса, не згадуючи всіх подробиць. Лікарі дозволили Арнольдові їсти тільки бульйони, молоко й компот; він схуд на вісім кілограм, ставши схожим уже не на товстуна, а просто на вгодованого хлопця. Однак до вересня встиг надолужити втрату ваги і вже остаточно перетворився на величезного жирного кабана. Він навіть виглядав роки на чотири старшим від своїх однолітків.

Через багато років Фелікс Лозинський дізнався, що Арнольд помер у віці тридцять два роки від ожиріння серця.

Після закінчення середньої школи Лозинський його більше не бачив, однак веселий добрий товстун зіграв важливу роль у його житті того далекого травневого дня 1967 року.

Раніше хлопчик Фелікс мріяв стати військовим.

Після випадку з Арнольдом, бажання стати не просто військовим, а військовим лікарем, хірургом — прийшло якось само собою. Якби його запитали через рік: скільки років він мріє про свою майбутню професію, він, не задумуючись, відповів би, що все життя.

Він уже бачив себе в брезентовому наметі далекої санітарної частини під бомбуванням чи артилерійським вогнем. Як польові хірурги Другої світової…

Тільки іноді йому стали снитися дивні сни. Навіть страшні. Немов на екрані телевізора, перед ним з’являвся маленький пухкенький лікар в акуратному білому халаті, дуже схожий на Айболитя з дитячої книжки. Але чомусь Фелікс одразу зрозумів, що насправді цього доктора звуть Ай-Болить, і що він дуже поганий. Якийсь час Ай-Болить вдивлявся у Фелікса, наче вивчав його й радився про щось зі своїми думками в маленькій голові, а потім клав одну пухкеньку руку в кишеню білосніжного халата й запитував:

«Ти хочеш стати лікарем, Феліксе?» — голос Ай-Болитя був м’яким, довірливим і навіть приємним — саме такий голос має бути у справжніх лікарів, думав Фелікс. Але очі його залишалися холодними й безжиттєвими — скляними очима мертвої ляльки, що лежала самотньо в темному сирому підвалі якогось закинутого будинку на околиці міста, чи похованої в одній труні з по-звірячому вбитою першокласницею… Глибоко під землею…

«Правда, хочеш?» — запитує Ай-Болить, він посміхається самими лише кутиками губ: «Це добре, це дуже добре».

Хлопчик киває, але не може усміхнутись у відповідь. Тому що ледь дихає від страху.

«Але я відкрию тобі один маленький секрет, — шепоче пухкенький рожевий Ай-Болить. — Ти МОЖЕШ стати не просто лікарем, хірургом… ти можеш стати Великим Лікарем!»

«Я не знаю… — відповідає хлопчик. — Що це?»

«О! — багатообіцяюче піднімає рожевий пальчик Ай-Болить. — Це здорово! Ти собі навіть не уявляєш! У тебе завжди буде багато пацієнтів, дуже багато… Але найголовніше, — він наближає своє обличчя зі скляними очима впритул до обличчя хлопчика. — Ти зможеш робити з ними все, що захочеш… УСЕ! АБСОЛЮТНО ВСЕ! І ніхто не заважатиме… твоїм дослідам… найсміливішим експериментам… Тільки ти вирішуватимеш, що для них добре, а що… — погляду маленького лікаря, як у божевільного, він хіхікає, наче маленька дівчинка… — О! Ти можеш це собі уявити?»

Фелікс із нелюдським страхом дивиться в очі Ай-Болитя, але не може сказати ні слова. Він боїться, жахливо боїться цього маленького лікаря з пухкеньким личком, на якому блищать, мов скляні ґудзики, очі… і щось відбувається з його уявою… Але що саме — вловити неможливо.

«Так, я знаю, — посміхаючись, шепоче лікар. — Ти, напевно, хочеш подумати, правда, Феліксе? Хіба тобі не хочеться стати таким Лікарем? Я відвідую багатьох хлопчиків і дівчаток, що мріють стати лікарями, коли виростуть. І навіть деяких дорослих, справжніх лікарів… Ну, ти вже вирішив? Коли я можу…»

«Ні! — кричить хлопчик, — ні, йди! — він зненацька згадує, що Ай-Болить приходить до нього вже не вперше. — Йди! Іди, будь ласка! Я не хочу… Я тобі вже багато разів казав… я не хочу…»

Добрий Лікар відскакує від нього, немов хлопчик жбурнув у нього каменем:

«Дурний гівняний хлопчисько! Дурний… гівняний… хлопчисько…»

Зненацька він вихоплює з кишені халата величезний скальпель, його обличчя перекошене від люті, а очі, нарешті, оживають, але їх життя — це всепоглинаюча ненависть.

Хлопчик уже знає, що станеться далі.

Але з жахом спостерігає, бо не може відвернутися.

Лікар верещить і починає шматувати величезним скальпелем себе: різати обличчя, встромляти в груди, стругати свої пальці, немов олівці… В усі сторони летять шматки м’яса, яскраво-червона кров струмками заливає білосніжний халат лікаря, що схожий тепер на вбрання м’ясника чи гицеля — «…дурний!» — удар у шию… «…гівняний!» — знову удар… скальпель розсікає верхню губу й падає вниз, відкриваючи рівний ряд верхніх зубів… «…хлопчисько!» — і вбік летить кінчик носа…

ДУРНИЙ… ГІВНЯНИЙ… ХЛОПЧИСЬКО…

Щось у пам’яті Фелікса підказує: коли Ай-Болить повернеться знову, на ньому не буде жодного шраму… а може, він більше не повернеться… й цей кошмар — востаннє? — спалахує несмілива надія.

Але маленький рожевий лікар, схожий на Айболитя з дитячої книжки, приходитиме до нього в снах іще багато разів і багато років, поки хлопчик виросте. Але навіть тоді він нагадуватиме про себе.

Коли лікар просто через халат розпорює собі живіт, вивертає кишки й починає їх намотувати через лікоть на руку, як мотузку для білизни, продовжуючи кричати «дурний!.. гівняний!.. хлопчисько!..», — Фелікс починає плакати і просинається…

Простирадло під ним аж мокре — наскрізь просочене холодним липким потом і не завжди тільки ним.

Але, незважаючи ні на які сни, він усе одно дуже хоче стати лікарем — гарним лікарем.

Це було й залишається…

…для підполковника медичної служби у відставці Фелікса Лозинського, який стояв біля плити в кухні своєї квартири пізнього вечора 28 вересня 1999 року.

На роботі — неприємності. Декому, бачите, не сподобалось його відсутність на похороні Маркевича, якого він і за життя не міг терпіти. Цього хробака, слимака! Лозинський уголос вилаявся. Таких, як цей, у енському полку…

Похорон Маркевича відбувся у суботу 25 вересня, зібралася майже вся лікарня, плюс родичі з обох сторін сім’ї Маркевичів, сусіди і просто лицарі склянки й закуски.

З’явитися серед цих Лозинський вважав для себе рівносильним зануренню з головою у вигрібну яму. До того ж практично всім були відомі його стосунки з покійним. Він навіть не уявляв собі, щоб прийти «відзначитися» на цвинтар, так би мовити, віддати останню шану — перед таким, як цей пацюк, у нього ніколи не було й не могло бути ніяких боргів!

З іншого боку… хіба він не міг плюнути на все це гівно і прийти хоча б заради себе, заради власного спокою, хіба він не розумів, що дає прекрасний привід тим, хто готовий із радістю викинути його з лікарні? І що це, очевидно, йому не минеться?

Звичайно, все так.

Але це було саме тим, що його батько називав «чавунним хребтом» — людиною, яка не вміє іти на компроміси, короткозорим шанувальником Принципу, що суне напролом… і розбиває чоло. «Такі не змінюються, синку, — зітхав батько. — Не змінюються… Або вони зламають суспільство, або суспільство роздавить їх. Але, на жаль, завжди стається тільки друге… А може, й на щастя…»

Найважче було постійно відчувати цей «чавунний хребет», тягти за собою, немов мул, цю незручну поклажу. Але Лозинський ніколи не намагався його позбутися чи бодай зняти частину цієї ноші, знайти хоч трошки гнучкості.

Як чорне і біле — його або цілком приймаєш, або абсолютно відкидаєш.

Розлучення із дружиною, рання відставка, його натягнуті стосунки з людьми та багато іншого — причина всьому єдина. Іноді він думав, що вже давним-давно міг дослужитися до полковника, залишитися в армії і зараз спокійно завідувати відділенням госпіталю чи вести кафедру, втримати падаючу вежу родини…

Утім, на те й чавунний хребет…

Поки готувалася яєшня, Лозинський сходив у кімнату за новою пачкою «Прими», підкурив від конфорки, відчуваючи, як посилюється головний біль.

Ясна річ, на тлі постійного пережовування його «солдафонських замашок» останніми висловлюваннями про «дезертира, який розхитує споєні ряди…», колеги вказували Лозинському (пху! як там у них? — «вискочці, що ставить себе поза колективом») на двері. Бо у випадку з Маркевичем він «зайшов надто далеко, переступив святе табу!» й так далі в тому ж дусі. В результаті щось там у когось тріснуло…

І всю цю маячню довелося вислуховувати більше години в кабінеті заввіділення — стояти й вислуховувати, немов якийсь хлопчисько, що нашкодив! Ще й після божевільного чергування, двох екстрених операцій! Здавалося, півміста потрапило в одну величезну аварію і захлинається в крові…

У такі дні йому хотілося зробити щось… із ким-небудь із пацієнтів. Наприклад, скориставшись можливістю залишитися наодинці з потерпілим в автомобільній катастрофі… пройтися без анестезії тупим скальпелем по відкритих переломах, а потім щедро полити це криваве місиво з роздроблених кісток, шматків плоті й сухожиль йодом. Чи кислотою. Може, окропом? А потім…

(«…ти зможеш робити з ними все, що захочеш… УСЕ! АБСОЛЮТНО ВСЕ!»)

…подивитися, що з цього вийде. Чи накачати через анус за допомогою великої клізми концентрований розчин хлору, який прибиральниці використовують для дезінфекції туалетів. Чи розведене у воді негашене вапно, а потім піднести до виходу прямої кишки запалений сірник… У такі моменти він раптом ловив себе на тому, що навіть про сам принцип дії міркує зовсім не як лікар, а як божевільний експериментатор… У цьому було навіть щось дитяче… Але він практично ніколи не позв’язував цих думок із хлоп’ячими снами далекого минулого про маленького пухкого лікаря Ай-Болитя.

Подібні бажання були болісними. Зазвичай, Лозинський намагався переключитися на щось інше, іноді навіть залишав несподівано палату реанімації, щоб привести в порядок думки й заспокоїтися.

Іноді закрадалася підозра, що він страждає якимось психічним розладом (професійним?), причиною якого запросто могли бути шість років служби польовим хірургом в Афганістані. Але хоч би що там було, він сподівався, що ніколи не дозволить собі чогось подібного. Ніколи. А якщо почне розуміти, що воно сильніше…

Хоча, можливо, саме тут і таїлася найбільша небезпека — коли він це зрозуміє, може бути вже занадто пізно…

…Він вічно перебував у цілковитій пітьмі й лише іноді дивився на світ Його очима з допомогою інших. Він ніколи не належав самому собі, але був однією з Граней Цілого.

Він міг бути всім і нічим водночас; він часто помилявся, але частіше виявлявся правий. Він легко знаходив рішення складних дилем, але був не здатний осягнути суть простих речей.

Він був цифрою, словом… голосом скептика, навіть циніка, але часто ставав Його совістю; він заявляв на повен голос те, що вважав правдою, коли сукупність інших Граней і навіть найширше Я опускалися до самообману… він ставав гиркою на іншому кінці Гойдалки.

Він був лише «гвинтиком» у гігантському, майже нескінченному всесвіті Його свідомості, але, траплялося, ховав власні секрети.

Він був тим, кого Я та інші називали — Незалежний Експерт…

Нарешті у квартирі Лозинського включилося світло. Герман почав злазити з дерева.

— Я прийшов тебе вбити, Добрий Лікарю!..

«Ого, — подумав Лозинський, дивлячись на істоту, що стояла перед ним. — Якщо ця тварина заявить, що втекла з пекельного хору, все остаточно стане на своє місце — я збожеволів…»

Герман у той час думав, що події могли скластися зовсім по-іншому, якби він випадково не зачепив книгу, що лежала на тумбочці. Реакція Лозинського викликала в нього цікавість. Він навіть захопився витримкою хірурга — зараз на обличчі лікаря відбивалося швидше здивування, ніж панічний страх.

— Однак… — нарешті, після довгої паузи мовив доктор, продовжуючи розглядати Германа, мов рідкісний експонат аномального зародка, заспиртованого у банці.

— Однак… — луною відгукнувся Герман. Лозинський укотре скривився від звучання його голосу й, не відриваючи очей від гостя, сказав, ніби коментуючи:

— І все… усе-таки переді мною жива людина… Не нормальна… змінена, але людина…

Герман промовчав.

Погляд Лозинського безупинно розглядав тіло Германа.

— Перш, ніж ви мене вб’єте… я можу вас про щось запитати? — І, не чекаючи відповіді, продовжив: — По-перше, що з вами сталось і яким чином ви досі живі? По-друге…

«Невже йому справді байдуже, прикінчу я його чи ні?» — здивувалося перше Я.

Не вір йому, він просто морочить тобі голову!..

— По-друге, як саме ви збираєтеся мене Вбити? Відірвете кінцівки? Розтрощите череп? Чи ще якось? Я не сумніваюся, що ви це можете… Я, мабуть, і оком не мигну, як це станеться, — Лозинський криво посміхнувся.

— Це зовсім не смішно, Лозинський! — різко відповів Герман.

— Що?! — обличчя лікаря витягнулось, але на ньому, як і раніше, не було й тіні страху. — Чорт… Отже, ви мене знаєте… й опинилися тут не випадково? — він опустив очі й потер перенісся великим і вказівним пальцями. — А я думав… Ну так — добрий лікар… Отже, вам потрібний саме я? — Лозинський глянув на Германа.

— Ви на диво проникливі.

— Стривайте, це означає… що колись я припустився серйозної помилки як лікар, так? З вами? Господи, але ж це неможливо! Гляньте на себе!..

Він запнувся, дивлячись на гостя, наче побачив його тільки тепер.

— Послухайте, — хірург знову взяв себе в руки. — Ви мене звинувачуєте… все ж поясніть. А потім робіть, що захочете. Я… — голос Лозинського зазвучав упевненіше. — Я багато разів бачив смерть — ні, не на операційному столі, я маю на увазі — свою смерть. На війні. І жодного разу не тікав від неї, хоч і був значно молодшим, — тому й не збираюся робити цього тепер. Тим більше, втекти від вас…

Він підсунув стілець і вказав Германові:

— Давайте сядемо й поговоримо. Звичайно, я надто довго займався лікарською практикою, щоб заявляти, що моя совість кристально чиста. Однак… у вашому випадку я навіть не уявляю, якою могла бути помилка! Швидше, це нагадує якийсь нелюдський експеримент чи дивовижну мутацію, але я ніколи не займався такими речами… Поясніть мені, зрештою!

Лікар підсунув собі інший стілець, мимоходом глянув на Германа й сів.

— Я ж сказав: потім — хоч четвертуйте мене. Але з’ясувати ці обставини — моє право, чорт забирай! Я присвятив порятунку людей — хоч би як пафосно це звучало — все життя… Ви навіть не уявляєте, наскільки ваше звинувачення…

— Добре, — кивнув Герман несподівано для себе самого, але продовжував стояти.

— Тільки ради Бога не стовбичте над душею, я цього жахливо не люблю, — сказав Лозинський із щирим роздратуванням. — Сядьте, нарешті. Якщо вам, звичайно, нічого не заважає на задниці…

…І захрипів від задухи — Герман здавив йому горло своєю жорсткою, як шматок скам’янілої деревини, рукою:

— Любиш глузувати, лікарю? Це був твій передостанній жарт… і зауваж: я не проти поговорити, але якщо ти викинеш іще хоч один фокус, я відірву тобі голову!

— Чч…орт!.. Мої перетинки… — прохрипів хірург. — Я впевнений, що оглухну задовго до цього…

Відпустивши його, Герман сів на стілець, хоча це йому справді було незручно.

— Випадково… не ви побували в Маркевича перед його смертю? — запитав лікар, потираючи долонею шию.

— Він помер? — здивувався Герман.

Лозинський відкашлявся.

— Отже, ви… Так, помер. За дуже дивних обставин. Кажуть, це був не віковий інфаркт… Натякали на вбивство…

— Продовжуйте.

— Взагалі-то, і справді, все виглядало дещо дивно: перед смертю він навалив цілу гору гівна… я маю на увазі, наклав собі в штани, мовби від переляку… Мене, взагалі-то, це не особливо дивує, крім того, експертиза справді виявила в його крові великий відсоток адреналіну. А на плечі знайшли величезну гематому — немов хтось із неймовірною силою стиснув його. Зважаючи на все, плече ледь не вилізло із суглоба, половина зв’язок була порвана…

— Зрозуміло. І що далі?

— Але найдивніше те, що коли його знайшли, — це була дружина, яка повернулася вранці — у квартирі стояв моторошний трупний сморід. З моменту смерті не минуло навіть шести-восьми годин, і тіло, можна сказати, було ще зовсім… свіже. Звідки той жахливий сморід, ніхто не знає. Щоправда, патологоанатом наполягає, що цей запах не належав трупу — ні Маркевича, ні чийомусь іншому. Чому, не знаю, — але він визначив його як результат іншого органічного гниття. Наскільки мені відомо, тепер щодо цього ведеться дискусія, хоча я дуже сумніваюся, що вдасться що-небудь з’ясувати. Коротше, вся ця історія дуже цікава, але особисто мене хвилює мало. От, власне, і все.

— Ви не помилилися, — сказав Герман. — Я побував у Маркевича того вечора. Між іншим, щоб дізнатися вашу адресу…

— Ось як… — мовив Лозинський.

Герман оглянув кімнату:

— Ви що, живете самі?

— Не відходьмо від теми, — прохолодно відповів Лозинський.

Герман розповів усе, що з ним сталося, починаючи з результату анонімного тесту на ВІЛ. Лозинський часто кривився від гострих, як зубний біль, резонуючих частот його голосу.

Незважаючи на несподівану симпатію до хірурга, Герман ні на мить не допускав, що залишить його живим. Він ледь стримував бажання обірвати розмову й роздерти свого візаві на криваві шматки, розпороти йому живіт і засунути набиті гівном і наполовину перевареною їжею кишки в його агонізуючу горлянку…

— Ви забули представитися, — нагадав Лозинський, коли Герман завершив свою розповідь.

— Це не має значення.

— Як знаєте, — хірург підвівся зі стільця. — Ви не заперечуєте, якщо я закурю?

— Ні, — Герман простежив, як Лозинський виходить із кімнати, але не рушив слідом. Куди він дінеться…

Той повернувся з кухні із запаленою цигаркою в роті і знову сів на стілець.

Як дивно й безглуздо складалася ситуація…

Лозинський зробив кілька глибоких затяжок, щось обмірковуючи, й нарешті сказав:

— Ваша історія — це найнеймовірніше, що мені доводилось чути. І навряд чи я міг би в неї повірити, якби не бачив вас зараз прямо перед собою… Незважаючи на те, що у світі останнім часом відбувається багато страшних і непояснених речей… Справді, щось коїться… Але багато чого у вашій розповіді… Ця непохитна впевненість у деяких моментах, візит до мене — все це виглядає абсолютно нелогічно.

— Що саме? — Герман відчув, як палючий крижаний стрижень пронизує його хребет.

— Ну, наприклад, не можу зрозуміти, чому ви вважаєте саме мене винним у своїх… своїй біді. Річ навіть не в мені особисто — як ви узагалі можете звинувачувати когось у кошмарі, що відбувається з вами, — ось що я маю на увазі.

— Я так і знав, що ти спробуєш викрутитися, Добрий Лікарю! — погрозливо проскрипів Герман і подався вперед, ледь стримуючись, щоб не схопити Лозинського за горло й не почути хрускоту його шийних хребців. — Я це знав!

Хірург бачив, що для нього настав критичний момент.

— Я хочу сказати… Якась випадкова жінка… Адже вам зовсім не відомо, яким шляхом передається цей чортів вірус… І переливання крові тут може виявитися зовсім ні до чого. Який його інкубаційний період і скільки часу він перебуває у вашому організмі, ви теж знати не можете! Зрештою, у вас, як і в мене, немає ні найменшого уявлення, що за гівно ви підчепили взагалі! Я не знаю, щоб хто-небудь коли-небудь стикався з чимось подібним! Можете мені повірити, бо якби навіть сто чи двісті років тому трапився хоча б один схожий випадок, то сьогодні це вивчали б у всіх медичних вузах на планеті; існувало б щонайменше кілька десятків великих наукових праць! Я впевнений, ніхто не збирався завдавати вам шкоди!.. — Лозинський нарешті помітив, що перейшов на крик; він провів долонею по мокрому чолі, струсив попіл із цигарки просто на підлогу і вже тихіше додав:

— Усі ці ваші так звані факти… притягнуті за вуха.

Якусь хвилину в кімнаті було чути лише звук дощу, що доносився з вулиці.

— Отже, по-вашому, НІХТО НЕ ВИНЕН? — нарешті мовив Герман.

Те, що сказав хірург, якоюсь мірою його вразило — точніше, тільки одну частину його розуму.

Інша частина його Я наполягала (а ще дехто в глибині це просто знав) — Коли і Як він став жертвою Великої Недоладності, а саме — ПІВТОРА РОКУ ТОМУ В ХІРУРГІЧНОМУ ВІДДІЛЕННІ ЛІКАРНІ. І що зараз перед ним сидить людина, яка провела йому переливання крові…

— Звичайно, я не виключаю можливості, що все сталося саме так, як ви стверджуєте… хтозна, — зненацька сказав Лозинський. — У такому випадку ви маєте право притягувати мене до відповідальності за якість тієї проклятої крові.

Герман не зміг визначити: іронізує лікар чи говорить серйозно.

Однак приступ люті дещо відступив.

— Усе, що я хотів вам сказати щодо цього, я сказав, — Лозинський запалив наступну цигарку від недокурка попередньої.

— А що ви можете сказати про вірус?

Той знизав плечима й подивився на Германа:

— Можна мені вас дещо запитати? Ви кілька разів назвали мене добрим лікарем… чи Добрим Лікарем… — Лозинський вимовив ці слова з притиском. — Це… щось має означати, якийсь прихований зміст?

— Вас це не стосується.

— Так?.. — засумнівався Лозинський, намагаючись щось пригадати, але нічого, крім образу, що виринув раптом із пам’яті, маленького лікаря з дитячої книжки… Він повернувся до теми:

— Я, звичайно, не вірусолог… щоб скласти якусь картину того, що з вами коїться. Тим більше, маючи дані винятково з ваших слів і дуже нетривалих власних спостережень…

Насамперед, мене дивує, чому ви не померли практично відразу від дивовижної інтоксикації організму і як ваше серце досі здатне витримувати такі колосальні навантаження. Без їжі, води… Просто неймовірно… Більшість учених із радістю віддали б половину життя тільки за один аналіз вашої крові… чорт! — вибачте…

Герман зовні ніяк на це не відреагував.

— Отже, — продовжив Лозинський, — ви сказали, що на неактивній стадії тест розпізнав цей вірус як ВІЛ, а при переході в активну — раптом перестав упізнавати взагалі. Скільки часу минуло між цими двома тестами?

— Десь місяць чи трохи більше. Це щось дає?

— Узагалі-то, сумніваюся, — відповів хірург. — Але хто знає. Встановити що-небудь точно у вашому випадку… відшукати нитки… без спеціальних лабораторних досліджень, без… практично всього — неможливо. Мені залишається тільки здогадуватися. Єдине, що я можу зараз сказати, — це якийсь зовсім не відомий науці вірус (сподіваюся, він не створює вогнища епідемій), який розвивається в організмі при переході в активну стадію нерегулярними стрибкоподібними фазами. Початок кожного нового циклу супроводжується приступами, так?

— Звучить правдоподібно, — відповів Герман.

— Мене, як медика, просто вражають побічні дії у вашому організмі, якими супроводжується розвиток цього загадкового вірусу. Неприйняття води… Неймовірно! — мені навіть уявити важко, що може викликати таку реакцію стосовно основного життєвого елементу… Маячня якась… Але, чорт забирай, це все факти… Я дивлюся на вас і просто не розумію, як ви живете, що підтримує ваш організм… Потім практично повна перебудова зору… феноменальна швидкість реакції. І зовсім не відомо, що відбуватиметься далі. Хоча не виключено, що основні процеси вже завершено… хотілося б у це вірити, в усякому разі.

— А якщо… ні?

— Не знаю, — знизав плечима лікар. — Якщо це ще не все, інше навіть страшно уявити. Ви вже схожі на чудовисько… І ці ваші запаморочливі трюки… Загалом, хіба що не літаєте…

— Хто вам сказав? — кинув Герман, його шалені очі зупинилися на обличчі Лозинського.

— Господи… — прошепотів лікар.

— Я пожартував. У вас є припущення, звідки міг узятися цей вірус?

— Та звідки завгодно! Можливо, навіть прилетів із космосу — тепер я можу повірити в експерименти зелених чоловічків, які вони проводять на Землі, про що часто пише бульварна преса. Чи це мутував який-небудь наш рідний вірус під впливом радіації, може, навіть ВІЛ… Як на мене, цей варіант найправдоподібніший, якщо враховувати перший результат вашого тесту. А може, просто яйцеголові не зуміли відгородити своє нове дітище від світу. Втім, при бажанні можна допустити й існування тисячі інших можливостей…

Але насправді — я не знаю! І, тим більше, не можу уявити, як це опинилось у вашому організмі. А якщо була заражена та кров — то, чорт забирай, як інфекція потрапила до донора…

— Особисто я схиляюсь до думки, — спокійно сказав Герман, незважаючи на те, що слова Лозинського викликали в нього відчутне поколювання в хребті, — що це який-небудь чорнобильський мутант СНІДу чи результат старання яйцеголових.

Насправді Герман збрехав, щоб утримати себе під контролем (і це подіяло) — щось усередині його свідомості билось об невидимі перешкоди, виступаючи проти обговорення цієї теми, й вимагало негайно перетворити Лозинського на кривавий труп із вивернутими назовні нутрощами.

— Можливо… — погодився хірург. — Але… — він раптом замовк і похитав головою, щось обмірковуючи. Потім трохи розгублено продовжив:

— По-моєму, всі ці припущення — нісенітниця. Я дещо згадав з вашої розповіді, — це багато чого змінює, якщо, звичайно, ви нічого не переплутали.

— Що саме?

— Дивне поводження тварин. Вони стали вас панічно боятися.

— Ви думаєте, це пов’язано з тим, що вони інстинктивно розпізнали мою… хворобу?

— Саме так — інстинктивно.

— Отже, я… хворий… якоюсь древньою Хворістю? І цей вірус залишався невідомий, незважаючи на те, що існує тисячі, а може й, мільйони років? Я вас правильно зрозумів, лікарю?

— Так… так!.. — роздратовано відрізав Лозинський, зосереджено потираючи перенісся. — Ради Бога, не заважайте, я хочу подумати… Здається, в мене виникло припущення… Неймовірно, але… Просто дайте мені трохи часу…

Розпечена спиця простромила хребет Германа. Але йому знову вдалося стримати себе. Можливо, востаннє…

Лозинський підкурив чергову цигарку.

— Може, моя гіпотеза покажеться вам божевільною, не гідною кваліфікованого медика…

— Після всього, що зі мною сталося, я можу повірити навіть у Мері Поппінс.

— А я ніколи не подумав би, — продовжив Лозинський, — що такий прагматик, як я, може сфабрикувати таку ідіотську версію.

— Люди іноді змінюються, — зауважив Герман.

— Отож, — сказав Лозинський, дивлячись кудись убік, — я вважаю, що ви маєте справу з вірусом, який, можливо… зовсім безпечний для людини…

Герман збирався щось сказати, однак Лозинський зупинив його рішучим і нетерплячим жестом; зараз він поводився як божевільний учений, якому начхати на все, крім предмета своїх досліджень… навіть якщо йому загрожує жорстока розправа від химерної істоти, що була колись членом людського суспільства.

— Отож, можливо, він небезпечний тільки для тварин і тому вони реагували на цей вірус… коли він увійшов у активну фазу. Але повторюю: для людини він має бути абсолютно безпечним. Інакше про таких, як ви, давним-давно заговорив би весь науковий світ. І не лише науковий…

Я вважаю, що вся річ у ваших антитілах. Вірус якимось чином зумів вижити у вашому організмі. Ймовірно, що антитіла були не здатні його знищити чи хоча б перешкодити його розвитку. Причому, дана неспроможність антитіл проявилася дивно й вибірково — імунітет не спрацював винятково щодо цього вірусу, — адже нічим іншим ви не хворіли, так? За нормальних умов, напевно, він повинен був просто загинути. Однак у вашому випадку він не лише не загинув, а й зберігся й одного чудесного дня… «прокинувся». Яка-небудь тварина, швидше за все, здохла б за лічені години, не витримавши тієї карколомної імітації… раптової старості. До речі, я не думаю, що колосальне прискорення метаболізму має до цього якесь відношення. Так, тварина майже миттєво загинула б, ви ж — залишилися живі, бо ви — людина.

Але це ще не все. Я думаю… всі мої колеги до єдиного вважали б мене божевільним, та я готовий припустити, що ваші антитіла спочатку не змогли його нейтралізувати, «розбудило» ж його — ваше знання!

Ось, якщо коротенько, моя авантюрна гіпотеза. Схоже на марення середньовічного шарлатана? Не сперечаюсь. Але… я не бачу інших можливостей.

— Ви вважаєте… він розумний? — голос Германа проскрипів настільки пронизливо, що Лозинський не відразу зрозумів запитання.

— Ні, але я переконаний, що цей вірус якимось чином пов’язаний зі свідомістю. Знаєте, незважаючи на всі досягнення сучасної науки, людство у багатьох аспектах пізнання навколишнього світу пішло не надто далеко від знахарів, що жили три тисячі років тому. І така наука, як вірусологія, — зовсім не виняток. Наприклад, у наукових колах дотепер дискутують про те, яка взагалі природа вірусів, до якого типу матерії їх віднести — живої чи неживої. Вони мають ознаки обох.

Я думаю, що у вашому випадку вся проблема в ряді якихось до безглуздості унікальних збігів…

— Велика Недоладність… — сказав Герман.

— Так, — швидко погодився хірург, — щось наче таке… хоча це дуже точне визначення.

Лозинський відкинувся на спинку стільця, кілька секунд мовчав, щось обмірковуючи, потім раптом подався вперед:

— Мені спало на думку… може, існує можливість позбавити вас цього всього — адже це навіть не життя… це… може, варто хоча б…

Герман моментально відчув прилив люті, якого вже не міг контролювати; хребет палав розпеченим льодом. За мить до нього з новою силою повернулося бажання розірвати Лозинського на клапті.

— Я хочу сказати, — тим часом продовжував хірург, — вам нічого втрачати… Він же викачує всі ресурси вашого…

— Як би не так, Добрий Лікарю! Може, ти особисто бажаєш зайнятися мною?! — з жахливим резонансом проскрипіла істота…

Лозинський скривився від страшного болю у вухах.

…і зірвалася на ноги єдиним, ледь уловимим для людського ока рухом.

— Ось вона — улюблена пісенька всіх Лікарів!

Лозинський обережно глянув на збожеволіле чудовисько. І, здається, вперше по-справжньому злякався.

— У вас склалася про мене обманлива думка, — сказав хірург. — Я зовсім не пропонував зробити з вас піддослідну тварину…

— Мені набридло слухати твою балаканину, Добрий Лікарю! — проскрипіло чудовисько. — Будь вдячний і за ті дві зайві години життя, що тобі вдалося заробити!

І почало наближатися до Лозинського, але не кваплячись.

— Так… із чого й починалося… — мовив Лозинський, підводячись зі стільця. — Не хочеться вмирати сидячи… — у нього був приречений погляд людини, що зробила зненацька похмуре відкриття. Хірург тільки зараз відчув різкий кислий запах, джерелом якого була істота, з якою він провів у одній кімнаті майже дві години.

Лікар кинув погляд на викрутку, що валялася на підлозі… розуміючи, що його шанси боротися з цією людиноподібною твариною за останні сто двадцять хвилин зовсім не змінились.

— Навіть якщо ти заволаєш, як сотня мучеників, я матиму досить часу, щоб поспостерігати за твоїми корчами від початку й до кінця… — пообіцяло чудовисько і, немов знущаючись, легенько штовхнуло хірурга в груди вказівним пальцем, твердим і шорстким, як шматок металевої арматури.

— Шкода, що ти не здатний пригадати того дня, коли так здорово подбав про мене… восьме березня минулого року, Добрий Лікарю… Нічого, я обмежуся тим, що маю… адже це — чимало. Правда, Добрий Лікарю? Хоча, знаєш… — палець знову тикнувся у груди Лозинського, цього разу вже сильніше. — Взагалі-то, на всі ці сентименти мені абсолютно начхати!

— Восьме березня?.. — вражено пробурмотів хірург; його обличчя одразу набуло сірого відтінку.

— Що трапилось, Добрий Лікарю? Тобі зле? Може, валер’янки? — саркастично проскрипіла істота.

— Господи… не може бути… — лікар майже шепотів, але те, що колись було Германом, чітко чуло кожне його слово. — Так, восьме березня… хіба переплутаєш… Це були ви, звичайно… тепер я вас згадав… близько тридцяти… гострий перитоніт… Здається, Геннадій… чи Герман… — палець істоти знову наблизився до його грудей, але зненацька замер.

— Що це все означає, Добрий Лікарю? Схоже, ти згадав… іще щось? — зацікавлено мовив монстр.

Хірург спробував щось сказати, але зробити це з першого разу йому перешкодив клубок у горлі.

— Хлопче, тобі справді варто зробити те, заради чого ти сюди з’явився, — видавив він нарешті.

Перед поглядом хірурга зараз була зовсім інша картина — 8 березня 1989 року.

Душмани збили «стінгером» вертоліт, у якому перебував капітан медичної служби Фелікс Лозинський. Він перелітав у складі рятувальної групи з кабульського госпіталю в гори, де внаслідок довгих боїв було багато поранених. Льотчики зуміли посадити майже некеровану машину і протриматися до прибуття допомоги. Однак Лозинського важко поранило осколком гранати. Він утратив багато крові і його життя висіло на волосині. Після прибуття в санчастину врятувати могло термінове переливання крові. На щастя, вдалося швидко знайти власника необхідної першої групи, й головне — з негативним резусом. Донором був один із полонених «духів»…

— Роби свою справу, хлопче… тільки швидко… — мовив хірург уже голосніше.

— Ти знову морочиш мені голову, Добрий Лікарю? Тобі доведеться пояснити, що відбулося у твоїй сивій хитрій голові — бо я вб’ю тебе дуже повільно… — прохрипіла істота йому у вухо; в нього з раковин засочилися тоненькі струмки крові.

— Ти помирав… Германе. Найрідкісніша комбінація… часу не було… і потрібної крові теж… наша лікарня — не американський госпіталь із телесеріалу… Тепер зрозуміло?

— Ніііі! — істота схопила лікаря за волосся й різко вивернула його голову обличчям угору, хрускаючи шийними хребцями. — Ніі-і!

— Я — твій донор…

Істота штовхнула лікаря, і той упав на підлогу разом зі стільцем.

Те, що було колись Германом, зайшлося нестерпним для людського вуха скреготом — воно сміялося.

Кров заюшила струмком з обох вух Лозинського. Той намагався закрити їх долонями; червоні струмки, просочуючись між пальцями, стікали на паркет.

Монстр раптово замовк і відступив назад.

— Прощай, лікарю…

Лозинський піднявся на лікті; на блідо-сірому обличчі яскраво-червоними плямами розмазалася кров, очі безладно металися по кімнаті.

— Тепер ти теж знаєш…

Лозинський знепритомнів, і його голова глухо вдарилась об паркет…

Сіре тільце пацюка безшумно прослизнуло біля обличчя чоловіка, що спав на старому матраці, розстеленому на бетонній підлозі малюсінької будки. Пацюк підбіг до лівої руки, що звисала на підлогу; його маленький носик зарухався в такт акуратним прямим вусам. Потім тваринка завмерла, спрямувавши нерухомий погляд чорних очей-намистинок на руку чоловіка, й легенько торкнулася до неї мордочкою. Той розплющив сонні очі.

«А, це ти…» — буркнув він. Пацюк нетерпляче засмикав коротким хвостом.

«Зараз…» — чоловік сів (кінський волос видав під ним тихий скрип), кинув короткий погляд на старий механічний будильник «Слава», що цокав у кутку комірки на дерев’яному табуреті, й відкрив прямокутну дерев’яну шухляду, яка стояла біля «дивана».

Чоловік забрав із чола пасмо довгого давно не митого волосся, спостерігаючи, як пацюк жадібно хапає з підлоги свою вечерю: ковбасні шкірки і шматочки злиплої гречаної каші.

У підвалі було тихо, тільки звичайний фон: дзюркіт води в трубах та какофонія з перших поверхів — людські голоси, сміх. Усе це звучало розмито і приглушено, немов доносилися з поверхні радісної, освітленої сонцем землі у величезний, схований глибоко під корінням дерев темний склеп. Балаканина й музика з телевізорів, виття пральної машини…

Що ж, скоро — ніч, і це означає, що він, принаймні до ранку, може ні про що не хвилюватись. Звичайно, якщо чергова вилазка пройде успішно. Чоловік відійшов від дверей і знову присів на матрац, дивлячись, як пацюк закінчує свою квапливу вечерю.

Крихітну кімнатку, три на два метри, висвітлювала малопотужна лампочка, хитромудро з’єднана прямо з оголеними проводами під низькою стелею. Центр комірки займав матрац, на дерев’яному табуреті цокав будильник із проржавілим корпусом і самотньою годинниковою стрілкою. В кутку біля дверей — гардероб: кілька светрів, потерті джинси, шкарпетки й одна змінна сорочка. Втім, щось підказувало, що власник не дуже давно приєднався до тих, кого в суспільстві називають бомжами.

Залишивши після себе залишки розкришеної вечері, Щурик швидко облизався, підбіг до дверей і пошкрібся лапкою. Вичекав секунд п’ять і пошкрібся знову. Чоловік неохоче встав із матраца, скинув гачок із петлі — не супер захист від раптового вторгнення, однак менше шансів прокинутися від удару по голові каблуком черевика чи уткнутися носом в ошкірену морду скаженого собаки. До всього треба бути готовим, якщо ти бездомний бурлака.

Молодий пацюк сірою тінню вислизнув надвір.

Три місяці тому, опинившись у цьому підвалі, молодий чоловік першим ділом прибив кимсь забутою хокейною ключкою величезного пацюка — його маму. А потім помітив, що під її тілом рухається вціліла крихітна сіра грудка. Він знову замахнувся і… зрозумів, що не зможе.

Потім він узявся його виходжувати і спостерігав, як Щурик неймовірними темпами перетворюється із шустрого дитинчати на дорослу істоту. Звикнути до його специфічного запаху виявилося не так важко, як думав.

А одного разу раптом зрозумів, що Щурик — став його родиною…

…Вона бігла з останніх сил, уже розуміючи, що її все одно наздоженуть. Це станеться за хвилину, у кращому випадку — за дві.

Ті гналися мовчки; було чутно лише їхній тупіт, що луною розносився нічним парком. Тепер їх залишилося двоє: блондин середнього зросту у шкіряній темно-коричневій куртці і високий здоровань із зачіскою а-ля Арнольд Шварценеггер. Третій, надто гладкий для довгої погоні, відстав і, ймовірно, повернувся до машини, очікувати інших із четвертим, котрий був за кермом.

Бігти ставало дедалі важче. Деколи їй здавалося, що гравій шарудить уже не під її власними, а під чужими черевиками. Ноги майже не слухались — чи то від страху, чи то від надмірної втоми.

Вона всоте пожалкувала, що завернула з вулиці в парк. Це було непрощенною дурістю. Тепер, навіть якщо вона й почне кричати з усіх сил, її ніхто не почує.

Утім, іще розумніше було б узагалі відмовитися сідати в їхню машину. Але, бачте, їй захотілося проїхатись у «мерседесі» із крутими хлопцями; їй потрібно було нових вражень!.. І вони самі здалися їй спочатку нормальними.

Можливо, якби вона частіше спілкувалася з тими своїми однолітками, які вже знали дещо в житті, то хоча б почула кілька слушних порад на тему: «Перший секс у житті може відбутися не обов’язково, коли ти цього захочеш». Але вона сіла в машину, бо ніщо не допомагає пізнавати реалії життя так, як власний досвід. Особливо, якщо із самого дитинства розглядаєш навколишній світ через надійні куленепробивні стекла батьківських окулярів.

Потім був ресторан, маса вражень, перший за всі шістнадцять років ковток шампанського… І внутрішній жаль, що її сіренькі подружки-скрипальки не можуть зараз цього побачити…

Першим тривожним сигналом був момент, коли товстий, як вагітна цистерна, тип запитав її з багатозначною посмішкою, чи не відвідує вона після школи вечірні курси «Умілі губки»? Вона нерозумно хіхікнула, інші — зареготали. І якось сама собою прийшла думка про те, що вже близько півночі, про батьків, які, напевно, ще годину тому почали занепокоєно поглядати на годинник, — може, навіть дзвонити її подругам…

Тривожна нота в її свідомості звучала сильніше з кожною хвилиною, але вона все одно довго вагалася перед тим, як сказати, що їй пора додому, відчуваючи себе так, наче за якихось півтори години подорослішала на половину прожитих років одним болісним ривком.

Вони наздоганяли. Близький тупіт за спиною віщував швидкий початок ще одного відкриття цієї ночі. «…Із усіма… а ти як думала?» — крутилася в голові фраза, кинута блондином на виході з ресторану, точніше, звичайного бару. Потім її просто заштовхнули в машину…

Якимось дивом їй вдалося вискочити з автомобіля й кинутися втікати, коли ті зупинилися закупитися спиртним і цигарками біля цілодобового кіоска. Хлопці явно не очікували такої спритності, і вона зробила непоганий ривок, від якого, втім, тепер майже нічого не залишилося. Метрів п’ять? Шість? Здається, вони розділилися, точніше, один, утомившись, відставав від іншого на десять-дванадцять кроків.

Серце стукало шалено, голова розколювалась. Розуміючи, що останні сили вичерпуються, вона різко завернула з алеї і, пробігши ще десяток метрів серед кущів і дерев… раптом урізалася в чийсь темний силует.

Від несподіванки вона скрикнула й упала.

Дівчина зробила спробу піднятися, але в цей момент темний силует схилився до неї і прошепотів:

— Не бійся… тепер нічого не бійся, — його голос звучав немов шерех сухого листя.

— Все добре… не бійся… і не рухайся… я скоро повернуся й подбаю про тебе…

Потім він буквально розчинився в темряві. А вона залишилася лежати на землі й навіщось закрила обличчя руками, почуваючи, що не залишилося сил навіть заплакати.

Поруч із нею (просто за кілька кроків) хтось пройшов. А через секунду з боку алеї почулося: «Ось вона… між деревами, бачиш?» Повз неї знову хтось пройшов у зворотному напрямку. «І коли тільки встигла, сука…» — вловила вона шепіт блондина.

Тільки потім дівчина дозволила собі зробити перший глибокий вдих — із моменту, коли налетіла на когось, хто наводив на думку про дерево, що говорить і розгулює після заходу сонця своїми володіннями.

— Ось вона… — тикнув пальцем у темряву здоровань блондину. У цій частині парку ліхтарів майже не було, і тому треба було напружити зір, щоб розглянути обриси людської фігури серед тіней і стовбурів дерев. — Бачиш?

— Здається… Так, тепер бачу, — заусміхавшись, кивнув блондин. — Дивись-но, втомилася. Добре, ти чекай, я опісля тебе покличу.

— Завжди хочеш першим зняти вершки, — пробурмотів здоровань невдоволено, але залишився на місці.

— Відпочинь, для тебе ця дівчинка надто швидко бігає, — порадив блондин. Той щось промукав і поліз у кишеню за цигарками.

Блондин почав наближатися сам.

Тінь залишалася на місці, не рухаючись, навіть коли між ними зоставалося два кроки. Йому здалося, що дівчина наче стала вищою, але в цій чортовій темряві нічого не розбереш…

— Зачекалася? — він повільно почав розстібати «блискавку» на джинсах; іншою рукою вийняв із кишені куртки запальничку.

Силует мовчки стояв перед ним. Вітер хитав над його головою гілки дерева з важким мокрим листям; з боку дороги було ледь чутно слабкий шум поодиноких нічних автомобілів.

— Ну, то що скажеш? Може, для початку… — блондин наближався.

У цей момент загорілась його запальничка, і маленьке полум’я вихопило з мороку нерухомий силует.

Навіть у кошмарах блондину навряд чи доводилося бачити щось страшніше. Він подався назад, і на секунду його буквально паралізувало від жаху.

— Звичайно, любий, — проскреготіло у відповідь. — Я зроблю все, чого ти попросиш.

Блондин голосно пукнув — у навколишній тиші це залунало так, наче в нього у штанях розірвався артилерійський снаряд, — але це вивело його із заціпеніння, і він кинувся навтьоки.

Відстань до місця, де його чекав здоровань, він пролетів за лічені секунди й вибіг просто на нього.

— Вона!.. — задихаючись, прохрипів блондин. — Вона… вона перетворилася на мумію!.. Вона…

Останнє слово він мовив, уже розуміючи… що силует, який ліниво спирається на дерево, набагато сухіший, аніж…

— Ай-яй-яй… — докірливо проскрипів голос, — так обнадіяти бідну дівчину й покинути саму в темному лісі!.. Хсссс!.. Поганий хлопчик…

Силует зробив якийсь невловимий рух, і через мить блондин відчув раптовий пекучий біль трохи нижче скронь, наче він просунув голову між розпечені металеві прути.

Весь наступний день, після вторгнення свого колишнього пацієнта, Лозинський залишався вдома. Вихідні він провалявся в ліжку, майже нічого не їв і навіть курив менше, ніж завжди.

Хірург пам’ятав, як прийшов до пам’яті близько п’ятої ранку на підлозі кімнати, довго згадуючи, що сталося вночі.

До вечора Лозинський зрозумів, що починає глухнути.

До того ж у голові постійно прокручувалися слова: «Тепер ти знаєш…» Вони повторювалися настільки часто, що незабаром остаточно втратили для нього зміст.

Першого дня Лозинський практично не намагався осмислити розмову зі своїм колишнім пацієнтом, що перетворився на чудовисько; у його голові панував хаос.

Оговтуватися хірург почав лише наступного ранку. Але основною причиною було не те, що до нього поступово повертався слух — уперше за багато років Лозинському приснився Ай-Болить. Його прихід повторився точнісінько, як у дитинстві.

«Здрастуй, Феліксе! — пухленький рожевощокий лікар, що зовсім не змінився за останні роки, підморгнув, немов старому знайомому. — Ти ж ніколи не забував про нас, правда? — Добрий Лікар був чимось дуже задоволений. — До речі, як там поживає наш пацієнт? Ти ж здогадуєшся, про кого йдеться? Мій і… твій — наш. А? Так-так, Герман. Як він тобі? Чудовий, правда? Ну, ну, Феліксе, це зайве… Може, ти ще до кінця не зрозумів, однак ти зовсім не жертва — ти один із його творців, нехай навіть твої функції зводилися лише до несвідомого механічного виконання. Так! Так! Уся ця дурна балаканина про знання, ненавмисну передачу вірусу за допомогою власної крові й так далі — НІСЕНІТНИЦІ! Тепер ти став одним із нас! Хотів того чи ні. Це факт, Феліксе, доведений факт».

«Мені плювати на це все! — нарешті відповів Лозинський. — Я не знаю, хто ви, але я не дурень! Можливо, ви справді використовували мене, хоча я можу тільки гадати, чому вам потрібна чиясь допомога. Та запам’ятайте: навіть моя мимовільна участь у чомусь не може перетворити мене на одного з вас!»

«Дурнику, — поблажливо посміхнувся Добрий Лікар, — хіба ти не розумієш, що твій особистий вибір позбавлений сенсу? Людина ніколи не вирішує цього самостійно. Скільки разів твої наміри відповідали реальним учинкам? Якщо це і траплялося, то тільки тому, що плани когось більшого випадково збігалися з твоїми. Ти вважав, що пропозиція народжується завдяки можливості вибору? Частково це так. Або ти вибираєш свій шлях добровільно, або — під примусом. Поглянь — хіба не так вийшло?

Звичайно, звичайно! Коли я говорю „один із нас“, це не означає, що ти справді здатний досягнути нашого рівня. Мається на увазі бути на одній стороні. Якщо хочеш, назви це взаємовигідним співробітництвом. Не будь дурнем, ігри закінчились, а впиратись безглуздо — ти вже один із нас, і розумніше було б скористатися цим… добровільно виконуючи те, від чого все одно нікуди не дітися».

«Це ми ще побачимо!» — кинув Лозинський і прокинувся.

Уже через годину розмова з Ай-Болитем здавалася йому звичайною реакцією на пережитий стрес, який воскресив у пам’яті давно забуті дитячі кошмари.

Інша річ — Герман. І вірус…

Коли Задума й Веселун піднялися на дах, уже було темно. Майстер чекав їх, дивлячись на місто, що запалювало вогні. Поруч із ним сутенів тендітний силует мольберта, нагадуючи обрисами кістяк якоїсь дивовижної тварини. Очевидно, поки було ще світло, він устиг попрацювати й, можливо, навіть закінчив картину. Назва полотна була відома, учитель цього не приховував: «Місто Ночі».

— Добре, що ви прийшли саме в такий час, — сказав Майстер, не повертаючись до них. Учні знали, що він не терпить сторонньої присутності під час роботи. Особливо, коли та наближається до завершення.

— Так, — продовжив Майстер, немов підтверджуючи їхні думки, — це дало можливість закінчити вже сьогодні.

Усміхнувшись, художник дістав із кишені куртки невеликий ліхтарик і показав хлопцям:

— Уявляєте, я користувався цим, щоб зробити останні мазки, коли стемніло.

Учні переглянулися, наче кажучи один одному: «В його віці дивацтва — звичне явище. Рембрандт, кажуть, і не таке викидав…»

— Ви її розглянете завтра. А цього вечора… — художник жестом запросив учнів стати біля нього. — Сьогодні я хочу вам дещо показати. І почути, що ви побачили.

— Що? — зацікавлено запитав Веселун.

— Місто, — старий окреслив рукою в повітрі півколо, охоплюючи панораму кольорових вогнів унизу. — Місто ночі…

— Це ж назва картини… — Задума подивився на землю з висоти чотирнадцяти поверхів і знизав плечима: — Нічого особливого, як на мене. Звичайне місто. Темно. Високо. Ми бачили таке вже тисячу разів… І це не цікаво. Мені, принаймні…

Майстер поклав долоню на плече Задуми. Обережно, немов мав справу з дуже крихким матеріалом.

— Ти сьогодні не в дусі?

Той знову знизав плечима:

— Та ні, не те щоб… — однак через секунду додав: — Напевно.

— Щось серйозне? Може, хочеш…

Задума захитав головою.

Веселун посилено зображував байдужість до їхньої розмови. Добре, що темрява ховала його посмішку. Він, як ніхто інший, знав, що його другові властивий подібний стан: серйозний та зажурений і водночас роздратований. Цього разу Веселун знав навіть причину: його товариш безнадійно закохався в жінку, що років на десять-дванадцять була старша за нього. Без взаємності.

— Що ж, — після хвилинної паузи мовив художник. — Я не наполягаю. Особисте завжди має залишатися в таємниці.

— Причини немає, — поспішно виправдався Задума. — Принаймні я її не знаю…

Веселун хіхікнув, але зробив вигляд, наче закашлявся. Потім заговорив, міняючи тему:

— А з вами таке бувало, маестро?

— Так, іноді, — з розумінням посміхнувся художник. — І зараз трапляється. Зрідка… І все так самісінько — без певних причин.

— А я думаю, що причина завжди існує, — впевнено заявив Веселун. — Навіть якщо її не помітно — щось же змусило посміхатися Монну Лізу.

— Посміхатися… Може, й твоя правда, — Майстер удивлявся кудись у темну далечінь, немов намагався досягнути обрію, затопленого ніччю. — Але іноді тебе дійсно непокоїть щось, що вперто не бажає показатися при світлі дня… особливо, коли старієш. Чи починаєш розуміти… Тільки вас це торкнеться ще не швидко.

— А як ви справляєтеся з цим, коли причина… ну, скажімо… — запнувся Задума, червоніючи. — Я маю на увазі…

— Я тебе розумію, — кивнув художник. — Звичайно, це залежить від самої причини, — він продовжував дивитися туди, де, наче крила гігантського птаха, пропливали важкі хмари. — Я найчастіше починаю думати про що-небудь значно більше, ніж я сам. Наприклад, про зорі, — він указав рукою на чистий клаптик неба. — Я намагаюся… просто намагаюся уявити собі, наскільки велика наша Сонячна система. Уявляю, скільки часу треба було б найшвидшому літаку чи потягу, щоб досягти Юпітера чи Плутона. Або — скільки тисячоліть це зайняло б у людини, яка йде пішки. А потім порівнюю цей фантастично довгий шлях із відстанню хоча б до найближчої зірки… скупчення… масштабами Чумацького Шляху, мільярдами зірок, що набагато перевершують наше Сонце і як часточки пилу творять його. Я намагаюся уявити цілий Всесвіт, де наша неймовірно величезна галактика — не більше ніж малюсінька мерехтлива іскра, що летить крізь нескінченний простір серед мільярдів, а може, і квінтильйонів таких світлякових роїв… І зрештою запитую себе: що таке мої проблеми, хоч би якими всеосяжними й катастрофічними вони мені здавалися, та й сам я — у порівнянні з цим?

Майстер замовк, дивлячись на учнів із виглядом людини, якій пощастило відколоти для себе шматочок від неприступної скелі Істини.

— Карлик… — нерішуче мовив Задума.

— Ніщо… — коротко кинув Веселун.

— Саме так, — погодився Майстер. — Навіть менше… ніж ніщо. Набагато менше.

— І як? Допомагає? — запитав Веселун. — Щодо проблем, я маю на увазі.

Старий художник із нерозумінням глянув на лукаву посмішку учня, застебнув «блискавку» куртки під самий верх і раптом розсміявся сам:

— Якщо чесно, не завжди… а останнім часом — геть рідко. Частіше — просто допомагає переключитися.

Веселун повернув обличчя до вогнів нічного міста, наче даючи зрозуміти, що тема занепадництва духу вичерпана, і Стовпам Світобудови нічого не загрожує.

— То ми будемо дивитися на місто чи ні?

— Звичайно… — відповів Майстер, продовжуючи посміхатися. Вони зустрічалися часто, і Веселун подобався йому з кожним разом дедалі більше. З хлопця щось може й вийти… Навіть якщо він кине живопис.

— Звичайно, будемо…

Задума ледь чутно пробурмотів щось нерозбірливе; схоже, ідея дивитися на місто його зовсім не надихала.

Хвилин десять вони мовчки стояли на даху дому. Тут, нагорі, сильніше відчувався сирий осінній вітер, що налітав раптовими, як нічний хижак, поривами і щезав так само невловимо, як і з’являвся, залишаючи після себе лише відгомін крижаного подиху — провісника ранньої зими.

Десь удалині палахкотіла блискавка. Під ними, як феєрія гаснучого свята, мигали тисячі, десятки тисяч вогників — малюнок цієї різнобарвної мозаїки безперервно змінювався, як полотно великої живої картини.

— Я подумав… — першим порушив тишу Веселун. Зараз у його голосі не було звичайної іронії. — Яким бачить наш світ Відривач голів?

— Інакшим… — відгукнувся художник.

Задума, що стояв позаду вчителя і друга, помітив, як той здригнувся.

— Інакшим… Але не варто про це говорити.

Щось у голосі Майстра змусило Веселуна пошкодувати про свої слова.

— Знаєш, я збираюся поїхати на осінні канікули в Ригу, до родичів батька. На цілий тиждень і… без предків, — повідомив Гера, коли вони з Алексом вийшли на вулицю з ТИРУ.

— Класно! — прицмокнув Алекс.

До літа вісімдесят четвертого «Алекс» стало остаточно його другим ім’ям. Йому це подобалось, дозволяло відчувати себе хлопцем із-за кордону, наприклад, американцем, що об’їздив півсвіту, може, навіть побував на живих концертах «ROLLING STONES», «KISS», «SMOKIE»; хлопцем, що залишив десь там, за океаном, на час чергової подорожі розкішну блондинку, закохану в нього по вуха, шикарну машину з відкидним верхом, як у іноземних фільмах, і, звичайно, гору надзвичайно важливих справ. Це допомагало уявити себе просто крутим хлопцем. До літа вісімдесят четвертого «Алекс» стало якимось кодом, магічним заклинанням, що дозволяє одягти нікому не видимі чарівні окуляри, які змінюють світ за твоїм бажанням.

— Це справді класно! — повторив Алекс. Друзі зупинилися, щоб закурити. — Просто супер! І як збираєшся провести там цей час? — проживши майже шістнадцять років, він ще жодного разу не їздив кудись сам.

Гера невиразно знизав плечима:

— Ще не знаю. Але, сподіваюсь, непогано, — він відчував себе вже дорослим і говорив про канікули поважним тоном, наче про серйозну ділову поїздку.

Хлопці вийшли на Центральну алею розваг, де починалися атракціони міського Парку культури.

Але, незважаючи на навколишні веселощі, до Гери раптом повернувся похмурий настрій, який докучав йому останні дні. Здавалося, сьогодні вранці все минуло, але…

Усе через той випадок чотири дні тому.

20 жовтня, середа, 00:59 ночі

…Коли металеве нутро сміттєпроводу видало гуркіт падіння чогось великого і твердого, десятилітній Артем Різь мимоволі відсахнувся від бака, в який за секунду полетіли… людські голови.

Одна…

Друга…

Третя…

Загалом їх було п’ять.

Вони падали на дно бака, мов качани гнилої капусти. Дивний тупий звук відбивався від тонких металевих стінок посудини. Четверта і п’ята голови забризкали стіни маленького вузького приміщення бурими згустками крові. Потім усе миттєво закінчилося, і наступила багатозначна тиша.

Худорлявий хлопчик у брудному старому одязі спочатку думав покликати когось, правда, не розраховуючи, що його почують у такий пізній час (а що зробила б мама?). Він залишився на місці, продовжуючи дивитися на те, що вилетіло з труби сміттєпроводу.

Залиті кров’ю і ще чимось голови були схожі на дивовижні переспілі плоди якогось Химерного Дерева з фантазій душевнохворого.

Він потупцяв на місці, не знаючи що робити, але врешті перемогла звичайна дитяча цікавість. Хлопчик повільно наблизився до бака з двома проржавілими ручками і зненацька для себе самого хіхікнув…

Справді — сміттєвий бак, набитий доверху людськими головами — хіба це не смішно?

Якби хлопчик на ім’я Артем Різь був старшим, він міг би сказати, що коли ти єдина дитина самотньої і вже не молодої жінки, яка страждає кількома хронічними хворобами, одна з котрих — органічна гіпертонія, то можеш не сумніватися: тобі доведеться забути про свої десять років. Ще гірше, якщо твоя хвора мама з неймовірними зусиллями утримується на посаді двірника. Безтурботне дитинство закінчилося тоді, коли в тебе виявилося досить сил, щоб відтягнути повний бак, наповнений різною гидотою, до великого контейнера, махати мітлою в дворі, а взимку втримати в руках лопату із широким «носом» для збирання снігу. Саме з того дня можна вважати себе дорослим… принаймні щодо своїх обов’язків.

Але ще доводиться вислуховувати докори, коли погано прибране сміття переноситься вітром на територію інших двірників. Вставати о пів на п’яту ранку, щоб після роботи не запізнитися в школу. Діставати стусани від старших хлопців, які збираються ввечері біля під’їзду, коли час змінювати баки під сміттєпроводом. Терпіти їдкі глузування однолітків, яким пощастило трохи більше… бо їм не доводиться колупатися у відходах своїх сусідів. А ще існували бомжі й алкоголіки..

Дедалі частіше він запитував себе: чому? Чому він? І з недовірливим подивом дивився на своїх ровесників… Так, звичайно, бо в нього дуже хвора мама, немає батька, чи хоча б старшого брата або сестри. Вони з мамою дуже бідують, і мамина робота — єдине, завдяки чому вони…

Але все одно — ЧОМУ?!

Останнім часом закрадалася одна негарна думка: а чи не сподобалося його мамі, нехай і дуже хворій, мати такого дорослого десятилітнього сина? Бувало, що йому доводилося виконувати за неї більшу частину роботи… ні! — мама не пила алкоголю, навіть пива (їй ні в якому разі не можна!). Просто вона була дуже, дуже хворою жінкою.

І все… Він помітив, що останнім часом приступи сильного головного болю почастішали… особливо, коли накопичувалося багато роботи у дворі.

(«Ах ти, негідний хлопчиську, як ти смієш так думати про свою МАМУ?! Я прала твої засрані пелюшки, не спала сотні ночей, коли ти…»)

Цього вечора він пізно повернувся додому, оскільки сьогодні був благополучний для мами день, і він засидівся у свого друга, що живе в сусідньому домі. Коли хлопчаки зрозуміли, що вже близько півночі, Артем кулею помчався додому, сподіваючись, що мама не дуже хвилюється — адже уже майже три тижні нічними вулицями бродить цей жахливий і невловимий Відривач голів, а йому треба йти темним провулком.

Але, повернувшись додому, він одразу зрозумів, що надмірного хвилювання за нього не було. Мама лежала на тахті у своїй кімнаті й голосно стогнала. Йому, звичайно, було дуже шкода маму… але, Господи! — як він ненавидів ці її прокляті стогони — невже їй справді аж так боляче? На табуреті були розкидані звичні флакони з краплями, таблетки, чашка, графин з водою тощо. Це все дивилося на нього з нахабною впевненістю господарів ситуації. Запах ліків наповнював кімнату, освітлену лише торшером.

Почувши, як він зайшов, мама повільно піднялася на лікті і сказала, що залишилося ще багато роботи, яку треба закінчити до завтра — розібратися зі сміттєпроводом, адже бак не мінявся з обіду, і до ранку на підлозі виросте ціла гора відходів, які потім доведеться забирати, а він і сам знає, як це важко.

А вона знову дуже, дуже сильно хвора… І йому зараз доведеться доробляти сьогоднішню роботу — жаль, що він прийшов додому так пізно — і, швидше за все, взяти на себе цілий завтрашній день.

Хвилину тому він хотів обійняти цю змучену жінку з великими темними колами під очима, що була його матір’ю, — як завжди робив раніше — сказати кілька заспокійливих слів… Але цього вечора він мовчки вийшов із її кімнати, швидко переодягся в робоче, думаючи про дві-три години сну, які в нього залишаться, щоб устигнути до школи… Швидко глянув на годинник у кухні (00:17), вийшов із квартири і спустився вниз…

Одного разу Відривач випадково зустрівся з Ним. 3 ким звела його темна вулиця глибокої безмісячної ночі на окраїні міста, «машина» так і не зрозуміла. Може, Він був просто дивовижним виродком, що несе тягар якої-небудь Великої Недоладності, відкинутий жорстоким світом людей. Чи це був самотній мутант, не здатний навіть усвідомити лиховісну суть власної реальності Або Він — результат певного страшного експерименту А може бути, й мешканець інших світів.

Для обох ця зустріч назавжди залишилася загадкою.

Вони тільки відчули гігантську прірву, що розділяла їх, безодню порожнечі і сторонньості — ще більшу, ніж та, що кожного з них відокремлювала від людей.

І повільно розійшлися в різні боки як породження несумісних світил, яким ніколи не зрозуміти одне одного й більше ніколи не зустрітися…

20 жовтня, 3:44 ночі

За чотири кілометри від підвалу, де виснажений бомж із несамовитою надією фанатика вдивлявся в маленьке віконце, в іншому місці — брудному й холодному — прокинувся й закричав від смертельного жаху десятилітній хлопчик.

Це трапилось, коли його права нога ненавмисно смикнулася в тривожному сні і вдарила по баці, що стояв окремо від інших. Той на одну мить нахилився, і цього було досить, щоб із нього випала людська голова. Вона покотилася по підлозі з тихим шурхотом — так, немов сама обирала напрямок, — і зупинилася біля хлопчикових ніг. Швидше за все, через раптово перерваний сон Артему здалося, що голова має обличчя його матері.

І за секунду до своєї смерті він побачив, що вона збирається його вкусити…

21 жовтня, 23:01

Щось було не так у цій квартирі. Всі четверо це відчули, коли клацнув дверний замок і вони ввійшли.

Сухорлявий брюнет у модному костюмі спортивного покрою, що був за головного в четвірці, для початку ввімкнув світло в коридорі, кухні й вітальні, оглядаючись. Двоє — здоровань років тридцяти, схожий на боксера завдяки розплющеному носу, і хлопець, роки на чотири молодший із рано посивілими скронями, — почали мовчки розпаковувати дві великі сумки, принесені із собою. Четвертий, обличчя якого мало дурнуватий вираз, не знаючи чим зайнятися, пройшов на кухню і заглянув у холодильник. Головний мигцем подумав, що Косого варто було залишити внизу в машині, від нього тут усе одно ніякого толку.

А може, вся справа в цьому паскудному передчутті?..

Спочатку він навіть не міг визначити, що його насторожило — це маячило перед самими очима, але в той же час зберігало свою невидимість, як повітря.

Можливо… щось в обстановці? Чи…

Взагалі, йому відразу не сподобалася ця затія, а зараз не подобалася ще більше. Прокляття! Якби в нього було хоч трохи часу на роздуми, він міг би знайти й інший спосіб розрахуватися з боргами перед Алексом. Схоже, той і сам прийняв рішення під впливом емоцій, а він погодився. Даремно, не треба було…

По-перше, він завжди був у добрих стосунках із Германом, — тим більше, саме Герман рік тому взяв його на роботу в компанію і особисто сприяв подальшому просуванню службовими сходинками. По-друге, не в його правилах було брати участь у з’ясуваннях стосунків між старими друзями. Але зараз — пізно…

Він пройшовся вітальнею, чуючи, як Сивий і Боксер вивантажують із сумок каністри. Добре, скоро все залишиться в минулому. Головне — він позбудеться цих чортових боргів. Зрештою, нічого страшного йому робити не треба. Наприклад, убивати. Шеф усього-на-всього горів бажанням відігратися за вчорашній провал на переговорах. Як стверджував Алекс, це сталося з вини Германа. Хотів просто зірвати злість. Можливо, він тому й погодився на цю справу, що так воно й було. Якби шеф бажав усерйоз розрахуватися з Германом, найняв би кілера — й по всьому.

Але чому ж так паскудно на душі?

Він підійшов до величезного акваріума й постукав пальцями по склу.

Потім відвернувся від рибок, дістав із внутрішньої кишені піджака мобільний телефон і набрав домашній номер Алекса.

«А все-таки, — подумав він, дивуючись мудрості старого прислів’я, поки в трубці лунали довгі гудки, — немає гіршого ворога, ніж колишній друг».

Усе, досить! — його це не стосується, він лише відпрацьовує перед Алексом свої борги.

Алекс відповів швидко.

— Ми на місці. Схоже, тут давно вже нікого не було.

— Усе в порядку? — Алексу чимось не сподобався його тон.

— Так, усе в повному порядку… — повільно промовив Головний, оглядаючи вітальню, немов щойно її побачив. Кімната (тепер здавалося, що й уся квартира) нагадувала житло затятого педанта, і річ була навіть не в ідеальному порядку, а в якісь неприродній для людини симетрії.

(так, усе в повному порядку)

Насправді хвилювала присутність чогось невловимого, що породжує підсвідому тривогу й міцніє з кожною хвилиною. Воно вимагало забиратися звідси якнайшвидше.

— У повному порядку…

— Ти впевнений? — наполягав Алекс.

— Упевнений…

(Чому в одних місцях так багато пилу, а в інших його практично немає?)

…звичайно, впевнений.

(І ще не забудь про замок… адже двері чомусь були замкнені тільки на один… якщо господар їде надовго…)

— Добре, — мовив Алекс, про щось роздумуючи. — Де ти зараз?

— У вітальні.

— Перевір що з вікном, воно розбите?

Головний підійшов до вікна і відсунув портьєру:

— Було, але зараз…

— О’кей, не важливо, — перебив шеф. — На підлозі нічого не лежить, звичайно ж… — Було незрозуміло, запитує він чи стверджує.

— Ні, нічого. А що…

— Усе, забудь про це… Ага, ще дещо: перед тим, як почати, перевір усю квартиру, там може ночувати один тип. На всякий випадок, зрозумів? Коли закінчите, повідом.

— Добре, як тільки сядемо в маш… — він не договорив, бо зв’язок перервався.

Після розмови з Алексом дурне передчуття тільки підсилилося.

Головний повернувся в коридор. Боксер із Сивим уже закінчили з сумками і про щось тихо переговорювалися. Косий порпався у відкритій коридорній шафі.

— Давайте, ворушіться, — кинув Головний. — Але спершу перевірте всі кімнати. І ще: нічого не брати, — додав він суворо. Утім, усі троє і самі добре знали, що непослух міг бути небезпечним для них.

У цей момент Косий із виглядом щасливого шукача скарбів витяг із нижньої полиці коридорної шафи стопку порнографічних журналів.

— Гляньте-но! Це улюблені дівчатка нашого цяці-хлопчика Гери. Ого! Ти тільки подивися — Косий сунув обкладинку верхнього журналу під ніс Боксеру.

— Пішов ти… — огризнувся той.

— Часу мало, — Головний глянув на Косого. — Залиш це й займися справою.

Боксер і Сивий узялися за каністри:

— Куди?

— Починайте з кухні, — сказав Головний поспішно, хоча особливо поспішати не було причин — просто хотілося якнайшвидше забратися звідси до чортової матері; з цієї просоченої якимось неживим духом квартири — швидко зробити й забратися. Але його раптом налякали погляди підлеглих, немов ті теж щось відчували.

«Невже й вони відчули? Помітили це? Отже, воно мені не здається… Чи хлопці просто розхвилювалися через те, що їм доводиться брати участь у підпалі?»

Щодо Косого, то, схоже, тільки він перебував у своїй придуркуватій тарілці. Хоча хто його знає — з такою пикою та ідіотською манерою триматися важко було зрозуміти, коли він жартує, а коли починає нервувати.

— Після кухні перейдете… — продовжив Головний.

Але тут із глибини квартири його перервав моторошний крик Косого.

21 жовтня, 23:06

Алекс поклав слухавку, не дослухавши до кінця запевнень своєї людини.

Цей дзвінок із квартири Германа змусив його засумніватися в потребі помсти колишньому другу й партнеру за вчорашні переговори. Герман не з’явився, і все полетіло до чорта. Компанія втратила на цьому від півтора до двох з половиною мільйонів доларів — це було надто багато. Не смертельно, але багато.

Він буквально сказився, і тому втратив над собою контроль. І, здається, серйозно помилився.

По-перше, за останні тижні він сам почав підозрювати, що з Германом діється щось настільки недобре, що інтереси компанії для нього справді несуттєві, і його ставлення хоча б до важливих переговорів пояснювалося саме цим, а не впертими принципами. Зрештою, хіба це було схоже на того Германа, якого він знав стільки років? Звичайно, спільний бізнес дав помітну тріщину в їхніх стосунках, однак… Якщо згадати їхню останню розмову в офісі компанії, що відбулася приблизно місяць тому — одразу було зрозуміло, що в житті Германа щось справді сталося.

По-друге, дзвінок батька Германа в офіс кілька днів тому підтверджував такий же висновок. Старий повідомив, що не може зв’язатись із сином і сподівається, що Алекс допоможе йому прояснити ситуацію.

Також він згадав, що коли наприкінці вересня батько Гери намагався поговорити з сином, трубку в його квартирі підняв якийсь ненормальний тип, який намагався видати себе за Германа і взагалі «поводився вкрай підозріло». Він цікавився чи Алекс відправив Германа в тривале відрядження у справах компанії? — саме цим пояснив «ненормальний тип» відсутність господаря вдома. Щось змусило Алекса збрехати й підтвердити слова «ненормального типа».

Були й інші причини для міркувань.

Однак учорашній день перекреслив усі зародки розуміння. Втрачені можливості вимагають пошуку винних. Винним був Герман. Злість так засліпила Алекса, що він зробив іще кілька серйозних промахів, — передусім, особисто доручивши підпал квартири Германа людям, із якими разом працював; притому не одному чи двом, а цілій групі. І більше того — не професіоналам. Дурість — властива риса майже всіх емоційних рішень. Мабуть, якби він мав час подумати…

Чорт! Невже він справді може так мстити людині, з якою пов’язане все його свідоме життя?! — ось що було найгірше. І це його злякало, коли він кинув трубку.

Алекс закурив і за звичкою став походжати з кутка в куток. «Добре, що дружина подалася гостювати до родичів в Угорщину», — подумалось. Може, так йому буде спокійніше… — тільки спокійніше що? Виринала якась незрозуміла тривога.

Відчуття чогось недоброго особливо посилилось під час розмови з людиною, що керувала тими трьома недоумками, які мали влаштувати підпал у квартирі Германа.

Якась інтонація, що сковзнула в голосі Головного: Алексу здалося, що той відчуває щось схоже, але ретельно намагається це приховати. Там, у квартирі Германа, щось недобре, щось не так… щось таке, про що навіть не хотілося думати.

«А може, все припинити?»

Він повільно потягнувся до трубки, і помітив, що його рука тремтить.

Звичайно, саме так і треба вчинити. Він зараз же дасть відбій, і його люди повернуться. Усе закінчиться.

Коли рука Алекса опустилася на слухавку, його серце раптом простромило почуття приреченості.

Він зрозумів, що спізнився…

21 жовтня, 23:08

Коли Косий закричав, усі троє заціпеніли.

Першим оговтався Головний. Він мовчки дав знак Сивому й Боксерові рухатися за ним. Ці навіть не намагалися приховати, наскільки їм погано: в обох були перекошені бліді обличчя.

Вони вже перетнули половину вітальні, коли їм назустріч, трохи похитуючись, вийшов Косий. На його обличчі блукала посмішка, якої їм ніколи досі не доводилось бачити: праве око було зизе, і здавалося, що воно може цілком вивернутися зворотною стороною — райдужна оболонка майже зникла десь поруч із переніссям. Головний із відразою подумав, що так можна побачити і власний мозок.

— Якого чорта?.. — він трусонув Косого за плечі. Оскільки з тим нічого не трапилось, він очікував якогось полегшення, але його не було. Навіть навпаки: у нього виникла впевненість, що тепер вони ще більше наблизилися до чогось мерзенного й жахливого, що терпляче спостерігає за ними в цій проклятій квартирі.

Замість якогось пояснення Косий захіхікав, і Головний, відпустивши його плечі, навідліг ударив того в обличчя. Косий заткнувся і схопився за розбитий ніс, між пальцями просочилась тонка цівка крові. Але це допомогло — він заговорив:

— Там… у спальні… Біля стіни стоїть… якесь гівно. Я умикав світло…

— Що саме? — запитав Головний уже спокійніше.

— Не знаю, — Косий знову хіхікнув. — Самі подивитеся, я такого ще не бачив, — він із винуватим видом оглянув усіх трьох. — Я просто не очікував, от і все. Це виглядає… як мумія.

Серце Головного тьохнуло. Тут іще тільки не вистачало давно засохлого небіжчика…

(Так, небіжчика, який влаштував власний склеп у житловому будинку… й дуже любить прибирати ночами… а зараз саме…)

Хтось із двох за спиною Головного, чи то Сивий, чи то Боксер, судорожно стрепетнувся.

Немов крізь густий туман Головний зрозумів, що вони просто на межі глибокої паніки, і він — зокрема. Але якщо саме він зараз піддасться її впливу, наступить ланцюгова реакція, після чого його авторитет назавжди впаде в очах не тільки цих трьох. Що він потім скаже Алексу? «Вибач, бос, Косий знайшов у одній із кімнат якесь „гівно“ й ми дали драпака, бо ледь не наклали в штани». Чи, може, поділиться своїми спостереженнями, як виглядала квартира і які при цьому в нього виникли відчуття? Чи розповість про те, наче хтось за ними спостерігав? Про безпричинний жах, що охопив його, коли вони тільки зайшли. Найменше у світі він хотів почути, що йому на все це відповіли б…

— Добре, — якомога впевненіше сказав Головний і обвів поглядом усіх трьох. — Нічого не сталося, (поки нічого не сталося — може, так?) причин хвилюватися немає. Зараз ми просто перевіримо, що там, а потім швидко завершимо справу. Через п’ять, максимум, сім хвилин уже будемо їхати в машині й розповідати дурні анекдоти.

Головний із задоволенням відзначив, що обличчя у всіх трьох розслабилися, принаймні зник страх. Він повернувся й попрямував до дверей.

За ним пішли інші, мимоволі тримаючи дистанцію в три кроки.

Вигляд відкритих дверей викликав у всіх однакові думки про голодних монстрів, що затаїлися, і чекають одразу на чотирьох жертв. У всіх із пам’яті виринули схожі спогади дитинства, коли кожний пережив щось особливо страшне.

Для Боксера це був момент, коли одного разу вранці він прокинувся поруч із посинілим молодшим братом, який помер уві сні від задушення. Місяців вісім після цього він просинався щоночі від жаху знайти під боком холодне тіло.

Косий згадав відпочинок у піонерському таборі й незабутнє купання в річці. Тоді, глибоко пірнувши, він урізався прямо в потопельника. Вода була дуже каламутною, і він здогадався про це лише після того, як пальці, обмацавши обличчя, потрапили в рот із розпухлим язиком. Наступного разу він зважився покупатися в морі тільки через шість років, а в річці його більше не бачили.

Сивий заново пережив випадок, коли в третьому класі повернувся додому раніше й віч-на-віч зіштовхнувся з квартирним злодієм. Від розгубленості той так гепнув його головою об стіну, що десятилітній Сивий вісім діб перебував у комі, а потім іще довго боявся сам заходити в квартиру, коли знав, що батьків немає вдома.

Головний зайшов у спальню першим. За ним повільно рушили інші. Біля стіни, широко розставивши ноги і витягнувши вздовж тулуба тонкі вузлуваті руки, стояло темно-жовте щось.

Воно було схоже на людину, тіло якої висушили у величезній мікрохвильовій печі. Очі були закриті, і тонкі зморшкуваті повіки глибоко запали в очниці, немов вони прикривали порожнечу. Це справді нагадувало мумію, як здалося Косому. Або — опудало гігантської людиноподібної комахи.

«Не дивно, що Косий ледве не наклав у штани, коли вмикав світло», — подумав Головний.

— Просто якесь… якийсь… — видихнув Боксер, але, не зумівши відшукати серед свого словникового запасу потрібного порівняння, нецензурно вилаявся.

— Може, просто лялька… монстр із якогось фільму, га? — припустив Сивий.

Головний поморщився, вловивши в його голосі панічні нотки.

(Не викопав же Герман цю штуку на Личаківському цвинтарі, щоб притягти додому в свою спальню…)

Головний рушив уперед і наблизився до фігури на відстань витягнутої руки. Інші застрягли біля дверей.

«Усе правильно, звичайний манекен… Ти ж не думаєш, що це — і є той самий педантичний господар… це ж тупо, правда? Хіба ти можеш уявити, як воно рухається? Це ж нерозумно вважати, що воно зжерло Германа й оселилося тут. І зникнення Германа якось пов’язано…»

Косий раптом хрюкнув, проковтнувши смішок:

— Точно, лялька… Уявляю, як цяця-хлопчик Гера з нею розважається! — спробував жартувати він.

Ніхто не відреагував.

— До сьогодні я думав, що він просто педик, — продовжив Косий. — А виявляється, справжній збоченець. Ні, ви тільки гляньте на це! Можу посперечатися, що в цього опудала є навіть спеціальна дірка в задниці!

Хтось пирснув, але смішок пролунав вимушено, наче лемент умираючого птаха. Незважаючи на ту абракадабру, яку городив Косий, Головний зловив себе на тому, що розглядає моторошну фігуру з надією знайти натяк на правильність його слів.

— Але навіть якщо в Германа й були приховані від усіх сексуальні збочення, типу некрофілії, — відзначив Головний із відразою та зростаючим занепокоєнням, — цю штуку навряд чи можна було придбати в секс-шопі. Вона, швидше, була справжньою мумією когось, дуже схожого на людину (але, Господи… звідки?!), й дуже сумнівно, щоб її виготовили із пластику. Однак торкнутися, щоб переконатися, особливого бажання в нього не виникало. «Лялька» здавалася не просто моторошною — вона здавалася живою… і в Головного, що стояв до цього найближче, виникло враження, наче воно прислухається до того, що діється.

«Що це за дивний кислуватий запах? Коли він з’явився? Спочатку, здається…»

— Досить! Надивилися… — Головний повернувся до інших.

«Просто купка переляканих людей… Що ж це за кислуватий запах? ЗАБУДЬ! — скоро все закінчиться!»

— Пора починати, — він попрямував до дверей.

Всі тільки цього й чекали — повторювати не довелося. Виходячи останнім зі спальні, Головний побачив на стіні шкільний портрет Германа. У ньому теж було щось не так.

«Краще скажи, що тут так? Ця квартира наче переповнена примарами…»

Зайшовши на кухню, він відчув себе значно краще.

— Дивіться, — Головний поставив на порожній кухонний стіл десятилітрову пластикову каністру з бензином, витяг із бічної кишені піджака целофановий пакетик з чотирма одноразовими блюдцями, свічки й почав пояснювати.

Усе виглядало надзвичайно просто: по центрі блюдця потрібно було встановити свічку, після чого наповнити його бензином, підпалити свічку й поруч поставити пластикову каністру. І більше нічого, бо далі…

Коли свічка догоряла до певного рівня, бензин у блюдці загорався, розплавляв його краї і розтікався навколо вогненною калюжею, що, у свою чергу, захоплювала каністру, наповнену бензином. Дуже скоро все навколо перетворювалося на некероване пекло. Запальна бомба сповільненої дії — проста й ефективна. І майже ніяких слідів. Отже, якщо хтось випадково й помітив чи навіть запам’ятав незнайомих людей, що заходили ввечері в під’їзд, ніхто не зіставив би їх появи з пожежею, що охопить квартиру Германа аж над ранок.

Одну «бомбу» треба було встановити на кухні, інші три — по всій квартирі, тобто, по одній у трьох із п’яти кімнат, зазначених Алексом, який добре знав планування квартири Германа.

Якщо десь «детонатор» із якої-небудь причини не спрацює, «бомба» розхлюпається в інших місцях.

— Ось так, — закінчив свої пояснення Головний, бажаючи якнайшвидше взятися до справи і спалити це диявольське гніздо. — Просто, як усе геніальне. Запитання?

Запитань не було.

Лише Сивий, нарешті, мовив уголос те, що вже давно крутилося в усіх на думці:

— Давайте пошвидше. Мені дуже не подобається ця квартира… тут, як у будинку з вампірами.

— Навіть гірше, — кивнув Боксер без тіні посмішки. — Тут…

Раптовий грюкіт змусив усіх чотирьох підстрибнути…

— Чорт!.. — Головний із зеленілим обличчям виглянув із кухні в коридор. Здається, звук донісся саме звідти.

Вхідні двері були трохи прочинені.

— Хто заходив останнім? — Головний обернувся до трійки.

— Я… — насторожено відповів Косий. Його голос зірвався.

— А замок?

— О!.. — Косий схопився за голову, але відразу полегшено зітхнув: — Протяг… я просто забув… я…

— Заткнись! — кинув Головний. — Ти ледве не підставив нас, мудак! Такого недоумка, як ти, треба було залишити в машині. Від тебе й так ніякої користі. Врахуй, Алекс обов’язково про це дізнається. А тепер — марш закривати двері!

Косий безмовно підкорився.

— Усе. Починаємо, — Головний роздав Сивому і Боксеру по блюдечку і свічці. Подумавши секунду, дав і Косому, який вернувся з коридору.

— Запальнички? — він подивився на людей, усі мовчачи кивнули. — Добре, я потім усіх перевірю сам.

Коли усі повернулися, щоб вийти в коридор за каністрами, головний затримав Боксера:

— Ти береш спальню з тим опудалом, — і додав навздогін іншим: — Ви візьмете другу кімнату й вітальню. Я закінчу тут.

Боксер застиг на місці, немов його посилали в пекло.

— Ні! Я туди сам не піду!

— Добре… Ми підемо туди всі разом…

Він указав Боксеру на каністру, а сам подався вперед. У коридорі до нього приєдналися двоє інших.

Головний штовхнув ногою двері спальні, щоб зайти… і наступної миті, коли чотири пари очей метнулися до протилежної стіни, в усіх перехопило подих…

Мумія зникла!

21 жовтня, 23:17

Алекс набрав номер мобільного телефону Головного.

(довго)

Зараз той візьме свою мобілку, і він скасує операцію.

(але звідки це гнітюче передчуття, що він запізнився?.. що вже нічого не…)

Пішов сигнал.

В Алекса завмерло серце — Головний не відповідав.

Звідкись іздалеку на нього насувалося щось темне і безформне…

Алекс відключився й безсило впав на стілець.

Пізно…

Чужинці, які вторглись у його Притулок, не були особливо небезпечні.

Вони — тільки сліпі виконавці, жалюгідні маріонетки, що платять свої борги перед господарем. За ниточки смикає Алекс — ось хто серйозніша загроза. Він знав Германа, як ніхто інший. Він міг посилати людей знову і знову, щоб розшукати свого колишнього друга й партнера. Допускати це було небезпечно, особливо, тепер — перед самим початком останньої трансформації. Втручання людей уже й так порушило її природний хід.

…Машина посланців яскраво палала на нічній вулиці; вибух розкидав навколо її палаючі останки.

Із проблемою на ім’я «Алекс» пора було покінчити.

Це повинно статися ось-ось…

Незалежному Експерту, що вже бовтався над прірвою «на волосині», було надано перший і останній шанс використати проти «машини» свою таємну зброю — спогад про той короткий проміжок часу, коли дванадцятирічний Гера побував у фотосалоні в 1980 році.

Він не знав, що саме може привести «машину» до руйнування, але це була єдина можливість. Остання спроба.

Його бездіяльність за останні тижні пояснювалась тим, що «машина» стала занадто сильною і була здатна паралізувати будь-які його старання.

Але зараз наближалися нові зміни, і «машина» на якийсь час ставала вразливою…

Найважливіше, щоб у нього вистачило сил протриматися до потрібного моменту — іншого шансу більше ніколи не випаде.

І тоді Я помре…

21 жовтня, 23:29

Броньовані двері прогнулися, але удар витримали. І схоже, могли протриматися ще дуже довго.

Відривач відхилився вбік і врізався плечем у стіну — справитися з цегляною кладкою було простіше й швидше.

Тепер він швидко слабшав. Завершальна трансформація могла розпочатися з хвилини на хвилину. Сила і швидкість реакції знизилися вже майже наполовину. Якби люди Алекса затрималися з приходом у Притулок хвилин на тридцять-сорок…

Четверта перехідна фаза (четвертий приступ) був немов холодна хвиля, що піднімається звідкись ізнизу. Тепер треба поквапитися — лише годину тому він міг підняти планку реакції настільки, що людина, яка з усіх сил біжить, уявлялась йому просто величезним двоногим равликом. Зараз же навіть власні рухи здавалися надзвичайно повільними і млявими.

Після сьомого удару в стіні утворився вертикальний пролом, сантиметрів сорок у ширину, і Відривач прорвався в квартиру Алекса.

Хоч би яким повільним він собі здавався, його вторгнення, з моменту першого удару, зайняло не більше п’яти секунд; прохід у цегляній стіні немов продовбав важкий швидкісний молот.

Він одразу ж переконався, що у квартирі перебуває як мінімум одна людина — отже, Алекс тут.

Відривач перетнув великий хол, минув прохолодну вітальню, ще більш холодну кімнату… Потім повернув і зупинився перед теплими дверима кабінету, — мабуть, Алекс зараз тут. Хоча світло чомусь горіло по всій квартирі.

Він відчинив двері й зайшов. Частина письмового столу та стілець мерехтіли теплом, що майже випарувалося. Алекса не було. Монстр завмер, намагаючись на слух визначити місцезнаходження господаря — за подихом чи серцебиттям. Однак близька трансформація сильно притупила гостроту сприймання. Або Алекс перебував далеко.

Відривач перейшов у інший кінець квартири, де була спальня. Алекс ховався тут: ручка дверей зовсім недавно контактувала з чимось більш гарячим, ніж навколишнє середовище.

Три чіткі, але невидимі для людського ока сліди вели до шафи; на лівих дверцятах — ті ж виразні теплі сліди пальців, а самі дверцята вже помітно нагрівалися зсередини, вимальовуючи людський силует. Якби не близька трансформація, то він давно б уже…

Відривач відчинив дверцята шафи…

Алекс, що тримав напоготові «беретту», двічі підряд спустив курок. Один за одним пролунали постріли.

Вистрілити втретє Алекс не встиг. Монстр вибив пістолет, зламавши йому при цьому зап’ястя, а наступним рухом викинув Алекса із шафи на середину кімнати. Той одразу спробував підвестися на ноги, але завмер, притискаючи закривавлену руку до грудей, і широко відкритими очима дивився на Відривача.

— Тинадтонаполягавназуссстрічі!..

На перекошеному обличчі Алекса з’явилася темна пляма холоду.

— Невелихххкізмінизаосссстаннійймісяць!.. — проскреготів Відривач, наступаючи. — Початокфінансовоххороку… купароботи!..

На приголомшеному обличчі Алекса відбилося розуміння:

— Т-ти?!!

Проскреготівши ще щось, монстр подався вперед і схопив його кострубатими лапами за горло. Алекс запекло й безнадійно затріпався. Його ноги сантиметр за сантиметром відривалися від підлоги. На червоному обличчі гарячково металися вирячені очі; вени здулися й нагадували жирних черв’яків, які неспокійно вовтузяться під шкірою.

У той же час рухи Відривача сповільнювалися з кожною секундою. Коли очі Алекса почали закочуватися, той зненацька випустив його, а сам, щоб утримати рівновагу, відступив крок назад.

Опинившись на підлозі, Алекс закашлявся, притискаючи до грудей покалічену руку. Але піднятися не наважувався.

Кімнату поступово наповнював наростаючий пронизливий звук, що виривався з відкритого рота Відривача. Це нагадувало вереск циркулярної пилки. В Алекса з очей полилися сльози. Здавалося, цей звук проникає до самих кісток. Алекс зумів тільки відповзти трохи далі від монстра, що почав розгойдуватися в усі сторони, наче виконуючи ритуальний танець.

У цей нестерпний вереск раптом уклинилося щось схоже на дзвінке плямкання, і Алекс побачив, як у районі щиколоток чудовиська почали з’являтися пульсуючі нарости. Вони витягалися на очах, поки не досягли півметрової довжини й не стали схожі на гротескні півнячі шпори.

Монстр обхопив скорченими лапами закинуту вгору голову й видав нереальний для живої істоти крик. Начебто заскрипів сам простір від тертя рівнобіжних світів…

Одночасно заволав і Алекс; з його вух хлюпнула кров, струменіючи на плечі, як два мініатюрні рубінові водоспади.

Три з чотирьох лампочок у люстрі тріснули, посилаючи вниз тисячі дрібних осколків; шибка з крижаним скрипом дала звивисту тріщину.

Повітря кімнати наповнилося їдким запахом.

Процес заключної трансформації входив у повну силу.

І в цю мить Відривач голів побачив…

Ці четверо одразу викликали в нього ворожість. Немов він інтуїтивно зрозумів, що вони з’явилися, щоб зазіхнути на його таємницю.

Коли у знайомих вікнах виключилося світло, бомж відчув біль — вона не любила світла. Відтоді, як він спостерігав за вікнами її Притулку, там завжди було темно.

А тепер прийшли ці люди…

Вони приїхали вчотирьох на дорогій іномарці, яку самовпевнено залишили напроти під’їзду. Двоє несли великі спортивні сумки. Це його насторожило.

Коли через хвилину у вікнах загорілося світло, він не сумнівався ні на секунду, що це саме вони проникли в Притулок.

Першим його поривом було кинутися з підвалу туди, щоб не дати їм заподіяти їй зло, захистити таємницю — хіба не для цього він зараз тут, пройшовши важкий і довгий шлях?..

Але щось утримало його на місці, наказавши безтілесним, але владним голосом, що його втручання буде потрібне пізніше, і він має бути готовим.

Він повинен дочекатися свого виходу.

До його ніг підбігла довгаста сіра тінь і потерлася боком, вимагаючи годівлі. Він уже більше десяти днів забував про нього піклуватися, і Щурик, не привчений добувати їжу самостійно, помітно схуд. Бомж роздратовано відіпхнув ногою настирливу тваринку і знову припав до маленького квадратного віконця.

Герман уже години зо три неспокійно снував по квартирі, намагаючись упіймати думку, яка весь ранок не давала йому спокою. Йому здавалося, наче він збирався щось зробити, але… що? Немов намагався пригадати себе з минулого — близького минулого — можливо, навіть із того періоду в кілька місяців, які випали з його життя і про які він зовсім нічого не пам’ятав.

Останній спогад належав до початку літа. Прокинувшись раніше, ніж завжди, він збирався відвідати якийсь пункт для проведення спеціального тесту. Але чому? Підозрював, що серйозно хворий? Чи… Далі — суцільна невідомість.

Він знав тільки те, що двадцять четвертого жовтня (через стільки часу!) його випадково знайшов удома працівник сантехнічної служби, який проводив плановий огляд ділянки. Герман не подавав ознак життя й перебував у стані фізичного виснаження. Лікарі так і не зуміли прийти до єдиної думки, що саме з ним трапилося. Єдиною більш-менш правдоподібною версією було те, що він пережив якийсь стрес, який вплинув на його свідомість, призвів Германа до неконтрольованого стану й, можливо, до повної амнезії на той період. У результаті, він практично весь час провів у себе вдома, повільно помираючи від виснаження. Мовою медиків усе це звучало інакше: з масою всіляких специфічних термінів. Ні серйозних фізіологічних змін, ні ознак якої-небудь хвороби, здатної занурити Германа в подібний стан, у нього не було виявлено.

Учора він виписався з лікарні, де пролежав близько півтора місяця. Лікар рекомендував йому затриматися ще на місяць, але він більше не міг стерпіти вигляду білих халатів.

Занадто багато було з ними пов’язано чогось такого, що Герман до кінця не зумів би пояснити навіть самому собі.

Підкурюючи цигарку, він зупинився посеред вітальні. Він уже проходив тут сьогодні не менше двадцяти разів. Зі стіни, де раніше висів портрет дванадцятирічного бойскаута, на нього тепер дивилася картина, що зображувала нічне місто з висоти пташиного польоту (чи даху висотного будинку). Він знайшов її учора ввечері за вішалкою в коридорі й повісив на місце зіпсованого портрета.

З першого погляду на картину в Германа виникло дивне відчуття, що він уже колись бачив цей пейзаж і навіть знав назву картини, яку їй дав сам художник, хоча полотно не була підписане, — «Місто Ночі». По думки він так її й охрестив.

Звідки з’явилася ця картина в його квартирі, Герман і гадки не мав. Схоже, він усе-таки залишав квартиру в період свого безпам’ятства — про це свідчили речі, які він знайшов, повернувшись із лікарні; а дещо навпаки — зникло.

Самому Богу було відомо, куди Герман міг іти і що з ним відбувалося…

Щось знову неспокійно завовтузилось у його пам’яті. Герман сів на край дивана, дивлячись у вікно: надворі падав густий, лапатий сніг — «небесна вата» — як говорив його дід.

Алекс зараз перебував у психіатричній лікарні й, судячи зі слів його дружини, з якою Герман недавно говорив по телефону, ймовірно, назавжди.

Тепер вона буде партнером Германа в бізнесі. Також вона цікавилася, чи не хотів би він продати їй свою частку в компанії. Герман без лукавства відповів, що подумає над цим.

Він так і не зрозумів, чи була Анжела вражена крахом родини чи навпаки — сприйняла хід подій як можливість почати нове життя. Втім, її тактика говорила сама за себе.

Дізнавшись про Алекса (цікаво, хто оберігав його від цих новин протягом шести тижнів, які він пролежав у лікарні?), він насправді усвідомив, скільки всього трапилося за час його відсутності. Ще й такого, про що Германові важко було думати.

Також вражала поява в місті невловимого кривавого маніяка, який позбавив життя 137 чоловік (серед жертв були й ті, кого Герман знав особисто — його сусідка Ліза і сторож з автостоянки Сева), який зник перед поверненням Германа.

До речі, говорили, що Алекс зійшов з розуму саме через Відривача голів. Але якимось чудом уцілів. Анжела згадувала, що в нього знайшли пістолет, із якого він двічі стріляв і, ймовірно, це врятувало йому життя.

І ще: дехто тепер навіть приписував Алексу заслугу в зникненні Відривача — з тієї ночі убивства припинилися. Побутувала думка, що перед тим, як сховатися, той був смертельно поранений Алексом.

Германові не хотілося про все це думати. Ні зараз, ні коли-небудь узагалі.

Його погляд зупинився на телефоні, і щось, що не давало йому спокою весь ранок, нарешті оформилося в конкретну думку.

«Адже сьогодні вихідний, правда?»

Герман зняв трубку й набрав номер.

— Алло! — Його голос звучав спокійно і впевнено. — Карина?

Через півроку.

У маленьку темну комірку, в підвалі житлового будинку, колись облаштовану самотнім бомжем, перевалюючись, зайшла безшия фігура.

— Амод!..