Для розлученого чоловіка його віку (п’ятдесят два роки) він, на власну думку, досить непогано вирішив проблему із сексом. Щочетверга пообіді їде до Ґрін-Пойнта. Точнісінько о другій годині пополудні натискає на дзвінок на дверях будинку Віндзор-Меншнз, називає своє ім’я та заходить. Біля дверей із номером 113 на нього чекає Сорайя. Він одразу прямує до спальні, освітленої м’яким світлом та наповненої приємним ароматом, і роздягається. Сорайя виходить із ванної кімнати, скидає свій халат і прослизає в ліжко поряд із ним.

— Ти скучив за мною? — грайливо цікавиться вона.

— Я весь час скучаю за тобою, — відповідає він. Він пестить її медово-коричневе тіло, якого не торкалося сонце; витягає її, цілує груди; вони кохаються.

Сорайя висока й струнка, з довгим чорним волоссям і темними вологими очима. Технічно він достатньо старий, аби бути її батьком; але, знову ж таки технічно, батьком можна стати навіть у дванадцять. Він уже більше року залишається її клієнтом; і Сорайя його цілком задовольняє. Посеред пустельного тижня четвер став оазою luxe et volupté[1].

У ліжку Сорайя стримана. Насправді за своєю природою вона радше спокійна, спокійна та покірлива. Загалом у своїх поглядах вона, як не дивно, керується мораллю. Її дратують туристки, котрі оголюють на громадських пляжах груди («вим’я», як вона їх називає); вона гадає, що волоцюг варто відловлювати та змушувати замітати вулиці. Як їй вдається погоджувати свої погляди із власним бізнесом, він не питає.

Оскільки вона дарує йому насолоду, оскільки насолода ця незмінна, він щоразу більше прив’язується до неї. Він вірить, що якоюсь мірою вона відповідає йому взаємністю. Прив’язаність, можливо, ще не любов, але принаймні її двоюрідна сестра. Зважаючи на небагатообіцяльний початок їхнього знайомства, їм обом пощастило: йому, бо знайшов її, і їй, бо знайшла його.

Він знає, що його почуття егоїстичні, а ще в них є щось від підкаблучника. Проте він не припиняє хапатися за них.

За дев’яностохвилинний сеанс він платить Сорайї чотириста рандів, і половину з них забирає агенція «Обачні супутниці». Йому шкода, що доводиться віддавати «Обачним супутницям» так багато. Але саме їм належить 113-й номер та й інші квартири у Віндзор-Меншнз; у якомусь сенсі вони навіть володіють Сорайєю, принаймні цією її частиною, цією функцією.

Колись він розважався думкою запропонувати їй зустрітися у вільний час. Він був би не проти провести із нею вечір, а можливо, навіть цілу ніч. Але не наступний ранок. Він занадто добре знає себе й не хоче випробовувати її наступним ранком, коли стане холодним, похмурим чоловіком, котрий не може дочекатися, коли залишиться на самоті.

Такий у нього характер. І він не збирається змінюватися, для цього він уже застарий. Його характер сформувався й застиг. Череп, а потім характер — ось що найтвердіше в людині.

Слідуй за своїм характером. Це не філософія, він не удостоював це таким найменням. Це просто правило, як Правило Святого Бенедикта[2].

Він може похвалитися чудовим здоров’ям і ясним розумом. За професією він філолог, точніше був ним, і наука досі регулярно нуртує в його єстві. Він живе в межах свого прибутку, у межах свого характеру, у межах своїх інтелектуальних можливостей. Чи щасливий він? За багатьма мірками — так, він переконаний, що щасливий, а втім, не забуває останній хор з «Едіпа»: не називай когось щасливим до самої смерті.

У сексуальному плані його характер, хоч і палкий, ніколи не вирізнявся пристрасністю. Якби він обирав собі тотем, це була б змія. Він уявляє собі, що їхня із Сорайєю близькість нагадує злягання змій: довге, зосереджене, але дещо відчужене, дещо сухе навіть у найпалкіші миті.

Цікаво, чи тотем Сорайї теж змія? Безсумнівно, з іншим чоловіком вона стає іншою жінкою, la donna e mobile[3]. Та все ж на рівні темпераменту їй, певна річ, не вдалося б удавати їхню подібність.

І хоч за своїм родом занять вона розпусна жінка, він довіряє їй — певною мірою. Під час їхніх сеансів він розмовляє із Сорайєю досить вільно, часом навіть відкриває їй душу. Їй відомі його життєві обставини. Вона чула історії обох його шлюбів, знає про його дочку та її злети і падіння. Їй відомо чимало його поглядів.

Про своє життя за межами Віндзор-Меншнз Сорайя не розповідає нічого. Насправді її навіть звуть інакше, у цьому він упевнений. Її тіло підказує, що вона народила дитину, а може, і не одну. Можливо, вона взагалі не професіоналка. Можливо, вона працює на агенцію лише один чи два вечори на тиждень, а решту часу живе пристойним життям десь у передмісті, у Райландзі чи Атлоні[4]. Це було б незвично для мусульманки, але в наші дні можливо все.

Про власну роботу він розповідає мало, не бажаючи набридати їй. Він заробляє собі на життя, працюючи в Технічному університеті Кейпа, колишньому Кейптаунському університетському коледжі. Колись він був професором сучасних мов, але оскільки кафедри класичних і сучасних мов закрили під час великої раціоналізації, тепер він ад’юнкт-професор[5] комунікації. Як і всім раціоналізованим співробітникам, задля покращення морального стану йому раз на рік дозволяють читати курс зі своєї спеціальності, незалежно від кількості студентів, що на нього записалися. Цього року він читає курс про поетів-романтиків. А решту часу викладає курси комунікації для першокурсників — «Комунікаційні навички» та для другокурсників — «Передові комунікаційні навички».

Хоча він щодня присвячує кілька годин своїй новій дисципліні, перша її констатація, сформульована в підручнику з комунікацій для першокурсників, видається йому безглуздою: «Людська спільнота створила мову з метою передачі думок, почуттів і намірів від однієї людини до іншої». На його думку, яку він тримає при собі, мовлення сягало своїм корінням пісні, а пісня народилася з необхідності заповнити звуком величезну й досить порожню людську душу.

За свою кар’єру, що розтяглася вже на чверть століття, він опублікував три книжки, жодна з яких не викликала резонансу чи бодай перешіптувань: перша стосувалася опери («Бойто[6] і легенда про Фауста: генеза Мефістофеля»), друга — видінь як утілень еросу («Видіння Річарда святому Вікторові») і третя — Вордсворта[7] та історії («Вордсворт і тягар минулого»).

Кілька останніх років він розважався ідеєю написати роботу, присвячену Байронові. Спочатку він думав, що це буде чергова книжка, черговий критичний опус. Але всі його спроби взятися за написання загрузли в болотах нудьги. Правда в тому, що він стомився від критицизму, від прози, що вимірюється ярдами. Насправді йому хотілося писати музику: «Байрон в Італії», роздуми на тему кохання між статями у формі камерної опери.

Поки він стоїть обличчям до своїх класів на заняттях із комунікації, у його свідомості пурхають фрази, мелодії, фрагменти пісень із ненаписаного твору. Він ніколи не був видатним учителем; а в цьому видозміненому і, на його думку, спотвореному навчальному закладі почувається не у своїй тарілці ще більше, ніж зазвичай. Хоча з іншого боку, так само почуваються його колеги з давно минулих днів під тягарем освіти, що не відповідає завданням, які потрібно виконувати; клірики пострелігійної ери.

На студентів він не справляє враження, оскільки сам не поважає матеріал, який викладає. Коли він розмовляє, вони дивляться крізь нього й забувають його ім’я. Їхня байдужість турбує його більше, ніж він зізнається. Та все ж він досконало виконує свої обов’язки перед ними, їхніми батьками і державою. Місяць за місяцем він дає їм домашні завдання, збирає їх, читає і виставляє оцінки, виправляє пунктуаційні помилки, правопис, уживання слів, цікавлячись слабкими аргументами й додаючи до кожної роботи коротку зважену критику.

Він продовжує викладати, бо це забезпечує його коштами для існування; а ще тому, що це вчить його скромності, нагадує йому, хто він у цьому світі. Тут не уникнути іронії: той, хто прийшов навчити, отримує найпронизливіший з уроків, а ті, хто прийшли навчитися, не вчаться нічого. Про цю особливість своєї професії він не розповідає Сорайї. Сумнівається, що в її професії є схожа іронія.

Без четвергових інтерлюдій тиждень безбарвний, як пустеля. Трапляються дні, коли він не знає, куди подітися.

Більшість часу він проводить в університетській бібліотеці, читаючи все, що вдається знайти про широке коло Байронових знайомств, додаючи нотатки до тих, що вже заповнили дві товстих папки. Насолоджується пізньою пообідньою тишею читальної зали, зворотною прогулянкою додому: свіжим зимовим повітрям, вологими мерехтливими вулицями.

У п’ятницю ввечері, повертаючись додому довгим кружним шляхом через старий парк коледжу, він помічає попереду одну зі своїх студенток. Її звуть Мелані Ісаакс, вона відвідує його курс, присвячений романтикам. Не найкраща студентка, але й не найгірша: достатньо розумна, але без жодної власної думки.

Вона не поспішає, тож незабаром він наздоганяє її та вітається:

— Привіт.

У відповідь Мелані всміхається радше хитрою, ніж сором’язливою усмішкою, і киває. Вона маленька й худенька, має коротко підстрижене чорне волосся, широкі, майже китайські, вилиці та великі темні очі. Її вбрання завжди вражає. Сьогодні це темно-бордова міні-спідниця, светр гірчичного кольору та чорні колготки; золоті брязкальця на поясі пасують до золотих кульчиків.

Він злегка закоханий у неї. Невелика дивина: рідко минає семестр, коли він не закохується в котрусь із дівчат зі своєї групи. Кейптаун — місто рясної краси і красунь.

Чи відомо їй, що він поклав на неї око? Напевно. Жінки відчувають такі речі, вагу сповнених бажанням поглядів.

Дощ щойно вщух; у канавах обабіч доріжки тихо дзюркотить вода.

— Моя улюблена пора року, моя улюблена пора дня, — зауважує він. — Ви живете десь тут?

— За парком. Винаймаю кімнату.

— Кейптаун ваше рідне місто?

— Ні, я виросла в Джорджі[11].

— Я живу неподалік. Можна запропонувати вам випити чогось?

Обережна пауза.

— Гаразд. Але мені потрібно повернутися до пів на восьму.

Із парку вони виходять до спокійного житлового кварталу, де він прожив останні дванадцять років, спочатку з Розалінд, а потім, після розлучення, сам.

Він відчиняє внутрішні ворота, відчиняє двері та пускає дівчину досередини. Вмикає світло, бере в неї ташечку. У її волоссі мерехтять краплі дощу. Він роздивляється її з відвертим зачаруванням. Вона опускає погляд і знову всміхається тією ж невловимою і, напевно, кокетливою посмішкою, що й раніше.

На кухні він відкорковує пляшку «Мірласта» й викладає на тарілки печиво й сир. Коли повертається до кімнати, вона стоїть біля книжкових полиць, нахиливши голову, і читає написи на корінцях. Він вмикає музику: Моцарт, кларнетний квінтет.

Вино і музика — ритуал, який розігрують одне перед одним чоловіки й жінки. У ритуалах немає нічого поганого, їх вигадали, аби пом’якшувати ніяковість. Але дівчина, котру він привів додому, не лише молодша за нього на тридцять років, — вона студентка, його студентка, студентка, якою він опікується. Не має значення, що промайне зараз між ними, їм доведеться знову зустрітися як учителю та учениці. Чи готовий він до цього?

— Вам подобається мій курс? — цікавиться він.

— Мені подобається Блейк. А ще «Wonderhorn».

— «Wunderhorn»[12].

— А ось від Вордсворта я не в захваті.

— Вам не варто було мені цього казати. Вордсворт — один із моїх учителів.

Це правда. Скільки він себе пам’ятає, гармонії «Прелюдії» завжди відлунювали в ньому.

— Можливо, наприкінці курсу я більше цінуватиму його. Можливо, він сподобається мені більше.

— Можливо. Але мій досвід підказує, що поезія або промовляє тобі щось із першого слова, або не промовляє взагалі. Це спалах відвертості і спалах взаємності. Як блискавка. Як мить, коли закохуєшся.

Як мить, коли закохуєшся. Невже молодь ще й досі закохується чи цей механізм вийшов з ужитку, став непотрібним, дивакуватим, як парові двигуни? Він не в курсі подій, відстав від часу. Судячи з того, що він знав, закоханість могла вийти з моди і знову повернутися на сцену з півдюжини разів.

— А ви пишете вірші? — запитує він.

— Писала, коли була школяркою. Вони були не надто вдалими. А тепер у мене немає на це часу.

— А як щодо пристрасті? У вас є якісь літературні пристрасті?

Вона насуплюється, зачувши незвичне слово.

— На другому курсі ми вивчали Адрієнну Річ[13] і Тоні Моррісон[14]. А ще Еліс Вокер[15]. Тоді я страшенно зацікавилася. Але не можу достеменно назвати це пристрастю.

Отже, вона — не надто пристрасне створіння. А може, обрала шлях манівцями, аби попередити його, щоб не набридав?

— Я збираюся влаштувати сяку-таку вечерю, — каже він. — Приєднаєтеся до мене? Усе буде надзвичайно скромно.

Схоже, вона вагається.

— Ну ж бо! — наполягає він. — Скажіть «так»!

— Гаразд. Але спочатку мені потрібно зателефонувати.

Телефонна розмова триває довше, ніж він очікував. Він чує, як долинає з кухні бурмотіння, помережане паузами.

— Які у вас плани щодо кар’єри? — питає він згодом.

— Драматургія та дизайн. Я пишу свою дипломну роботу в театрі.

— А чому ж тоді обрали курс романтичної поезії?

Мелані замислюється, наморщивши носа.

— Здебільшого я обрала його через атмосферу, — озивається вона врешті. — Я не хотіла знову братися за Шекспіра. Його вже вчила торік.

Приготована ним вечеря справді скромна: тальятеле[16] з анчоусами під грибним соусом. Він дозволяє їй порізати гриби. Решту часу вона сидить на ослінчику й спостерігає, як він готує. Вони вечеряють у вітальні, відкривши другу пляшку вина. Мелані їсть без упину. Здоровий апетит для такої стрункої дівчини.

— Ви завжди готуєте самі? — запитує вона.

— Я живу один. Якщо сам не приготую, ніхто не приготує.

— Ненавиджу готувати. Гадаю, мені варто навчитися.

— Чому? Якщо ви справді ненавидите це, поберіться з тим, хто вміє готувати.

Удвох вони уявляють собі цю картину: юна дружина в незугарному одязі та крикливих прикрасах уривається до вхідних дверей і нетерпляче принюхується; чоловік, безбарвний містер Праведник у фартуху, помішує щось у каструльці серед клубів пари. Ролі змінюються: матеріал для буржуазної комедії.

— Це все, — каже він, коли в тарілці не залишається нічого. — Десерту немає, хіба, якщо хочете, можете з’їсти яблуко або йогурт. Пробачте, я не знав, що в мене буде гостя.

— Усе було чудово, — каже Мелані, допиваючи вино й підводячись. — Дякую.

— Не йдіть ще. — Він бере дівчину за руку й веде до канапи. — Я хочу вам дещо показати. Ви любите танці? Не танцювати, а танці? — Він вставляє касету до відеомагнітофона. — Це фільм, знятий чоловіком на ім’я Норман Макларен[17]. Досить старий. Я натрапив на нього в бібліотеці. Цікаво, як він вам сподобається.

Вони сідають пліч-о-пліч і дивляться фільм. Двоє танцюристів виконують свої па на голій сцені. Їхні зображення, зняті за допомогою стробоскопу, перетворюються на привидів, розпускаються позаду них віялами, змахами крил. Чоловік уперше побачив цей фільм чверть століття тому, але він і досі захоплює: мить теперішнього і минуле цієї миті ненадовго застигають в одному й тому ж просторі.

Йому хочеться, щоб дівчина теж захопилася фільмом, але він відчуває, що їй байдуже.

Коли плівка закінчується, вона встає й обходить кімнату. Підіймає кришку фортепіано й натискає на середнє до.

— Ви граєте? — цікавиться Мелані.

— Трохи.

— Класику чи джаз?

— Боюся, нічого схожого на джаз.

— Зіграєте мені щось?

— Не зараз. Я давно не практикувався. Іншим разом, коли ми знатимемо одне одного краще.

Вона зазирає до його кабінету.

— Можна подивитися? — питає дозволу.

— Увімкніть світло.

Він вмикає іншу музику: сонати Скарлатті[18], музику-кішку.

— У вас тут чимало книжок Байрона, — каже вона, повертаючись із кабінету. — Він ваш улюблений поет?

— Я пишу про нього. Про його італійський період.

— Хіба він не помер молодим?

— У тридцять шість. Вони всі помирали молодими. Або втрачали хист. Або божеволіли, і їх замикали десь. Але Байрон помер не в Італії. Він помер у Греції. До Італії він утік, аби уникнути скандалу, і оселився там. Осів. Зустрів останнє в житті велике кохання. У ті часи Італія була популярним місцем серед англійців. Вони вірили, що італійці зберегли зв’язок із природою, менше піддаються умовностям, залишаються пристраснішими.

Мелані знову обходить кімнату.

— Це ваша дружина? — питає вона, зупинившись перед фотографією в рамці на кавовому столику.

— Моя мама. Клацнули, коли вона була молодою.

— А ви одружений?

— Був. Двічі. Але зараз — ні. — Він не каже: «Ні, тепер я задовольняюся тим, що підвернеться». Не каже: «Тепер я вдовольняюся шльондрами». — Можна запропонувати вам лікер?

Вона не хоче лікер, але погоджується додати до кави віскі. Коли вона сьорбає свій напій, він нахиляється до неї й торкається її щоки.

— Ви дуже гарна, — каже він. — Я збираюся схилити вас до чогось необачного. — Знову торкається її. — Залишайтеся. Проведіть ніч зі мною.

Вона пильно дивиться над нього над вінцями чашки.

— Чому?

— Тому що вам варто так учинити.

— Чому мені варто так учинити?

— Чому? Тому що жіноча краса належить не одній тільки жінці. Це частина дарунка, який вона приносить із собою на землю. Її обов’язок — ділитися красою.

Його рука так і лежить на її щоці. Вона не відхиляється, але й не відповідає на його ніжність.

— А що як я вже нею ділюся? — Їй ледь помітно перехоплює подих. Коли за тобою впадають, це завжди збуджує; приємно збуджує.

— Тоді вам варто ділитися нею щедріше.

Улесливі слова, старі, як саме зваблення. Хоча цієї миті він вірить у них. Вона не належить собі. Краса собі не належить.

— Ми прагнем, щоб краса потомство мала, — каже він, — щоб цвіт її ніколи не зачах[19].

Погана ідея. Її усмішка втрачає свою грайливість і жвавість. Пентаметр, чий ритм раніше так добре підмаслював слова змія-спокусника, тепер лише відлякує. Він знову перетворився на вчителя, на книжкового чоловіка, охоронця культурних скарбів. Вона ставить горнятко на стіл.

— Я мушу йти, на мене чекають.

Хмари розійшлися, зорі знову сяють.

— Чудова ніч, — каже він, відмикаючи ворота садка. Мелані не дивиться на нього. — Провести вас додому?

— Ні.

— Дуже добре. На добраніч. — Він тягнеться вперед і обіймає її. На мить відчуває, як притискаються до нього її маленькі груденята, а потім вона вислизає з обіймів і йде.

Саме тоді йому й варто було зупинитися. Але він не зупинився. У неділю зранку він їде до спорожнілого кампусу й заходить до канцелярії. З шафки з папками дістає реєстраційну картку Мелані Ісаакс і переписує її особисті дані: домашню адресу, адресу в Кейптауні, номер телефону.

Він набирає цифри. Відповідає жіночий голос.

— Мелані?

— Я покличу її. А хто це?

— Скажіть їй, що це Девід Лур’є.

Мелані — мелодія: удавана рима. Це ім’я не для неї. Можна змінити наголос: меланж — темна, як кава.

— Алло?

В одному слові він чує всю її нерішучість. Занадто молода. Вона не знатиме, як обходитися з ним; йому варто одразу відпустити її. Але він і сам перебуває в якихось лещатах. Троянда краси: вірш влучає точнісінько в ціль, мов стріла. Вона не належить собі; напевно, і він собі не належить.

— Я подумав, що ви не відмовитеся пообідати зі мною, — каже він. — Я можу заїхати за вами, скажімо, о дванадцятій.

Вона ще має час, щоб збрехати, викрутитися, але дівчина така збентежена, що не встигає скористатися моментом.

Коли він під’їжджає, вона чекає на нього на хіднику біля багатоквартирного будинку. Вона в чорних колготках і чорному светрі. Стегна вузенькі, як у дванадцятирічної.

Він везе її до Гат-бей, у гавань. Дорогою намагається збадьорити її, розпитує про інші предмети. Вона каже, що грає в п’єсі. Це одна із вимог для захисту диплома. Репетиції забирають багато часу.

У ресторані Мелані не може похвалитися апетитом і лише похмуро витріщається на море.

— Щось трапилося? Ви хочете мені щось розповісти?

Вона хитає головою.

— Ви стурбовані через наші стосунки?

— Можливо, — озивається вона.

— Не варто. Я про все подбаю. Не дозволю їм зайти занадто далеко.

Занадто далеко. Що таке «далеко», а що таке «занадто далеко» у таких речах? Чи її «занадто далеко» таке ж, як і його?

Починає накрапати дощик, у гавані смугами здригається вода.

— Може, підемо? — пропонує він.

І знову привозить дівчину до свого будинку, і на підлозі вітальні, під звуки дощу, що стукотить у шибку, кохається з нею. Її тіло чисте й просте, по-своєму досконале; попри її пасивність, він отримує від цієї близькості задоволення, таке задоволення, що в кульмінаційну мить провалюється в чорне забуття.

Коли приходить до тями, дощ уже вщух. Дівчина лежить під ним, заплющивши очі й злегка насупившись, руки закинуті за голову. Його долоні лежать у неї на грудях під грубо сплетеним светром. Її колготки і трусики, сплутавшись вузлом, лежать поруч; його штани закрутилися навколо щиколоток. «Після бурі, — думає він, — точно як у Ґеорґа Ґросса»[20].

Відвертаючи обличчя, вона вивільняється, збирає свої речі й виходить із кімнати. За кілька хвилин повертається вже вдягнена.

— Я мушу йти, — шепоче дівчина. Він не намагається затримати її.

Наступного ранку він прокидається з ґрунтовною впевненістю, що все гаразд, і це відчуття не покидає його. Мелані не приходить на заняття. Зі свого кабінету він телефонує у квіткову крамничку. Троянди? Напевно, не троянди. Він замовляє гвоздики.

— Червоні чи білі? — питає жінка.

Червоні? Білі?

— Надішліть дванадцять рожевих, — вирішує він.

— У мене немає дванадцятьох рожевих. Можна надіслати букет з різних?

— Надсилайте, — погоджується.

Цілий вівторок з важких хмар, що наповзли на місто із заходу, періщить дощ. Наприкінці дня, перетинаючи вестибюль будівлі факультету комунікації, він помічає Мелані біля дверей, де вона разом із кількома студентами чекає, поки припиниться дощ. Він підходить до неї ззаду й кладе руку на плече.

— Зачекайте на мене тут, — каже. — Я відвезу вас додому.

Повертається з парасолькою. Перетинаючи площу в напрямку парковки, притискає її міцніше до себе, аби заховати від дощу. Несподіваний порив вітру вивертає парасольку, і вони вдвох незграбно біжать до машини.

На ній блискучий жовтий дощовик, і в машині вона знімає каптур. Обличчя Мелані зашарілося; він помічає, як напинаються і падають її груди. Вона злизує з верхньої губи дощову крапельку. «Дитина! — думає він: — Просто дитина! Що я роблю?» Але його серце заходиться від бажання.

Вони їдуть у щільному післяобідньому потоці автівок.

— Учора я скучав за тобою, — зізнається він. — У тебе все гаразд?

Вона не відповідає, утупившись поглядом у «двірники».

Зупинившись на світлофорі, він бере її холодну руку у свою.

— Мелані, — каже, намагаючись додати голосу легкості. Проте він уже давно забув, як залицятися. Голос, який він чує, належить не закоханому, а вкрадливому батькові.

Він під’їжджає до її багатоквартирного будинку.

— Дякую, — каже дівчина, відчиняючи двері автівки.

— Ти мене не запросиш?

— Гадаю, моя сусідка зараз удома.

— А як щодо вечора?

— У мене сьогодні ввечері репетиція.

— То коли ми знову побачимося?

Вона не відповідає, потім повторює:

— Дякую. — І вислизає з машини.

Він ще раз кохається з нею на ліжку в кімнаті його дочки. Йому добре з нею, так само добре, як уперше; він вивчає, як рухається її тіло. Вона рвучка, спрагла до нових вражень. Якщо він не відчуває в ній цілковитої сексуальної жаги, то лише через те, що вона ще занадто юна. Одна мить застигає в його спогадах: вона стискає ноги на його сідницях, аби притягнути його ближче, і, коли напружуються сухожилля на внутрішньому боці її стегон, він відчуває сплеск радості й бажання. «Хтозна, — думає він, — може, попри все в нас є майбутнє».

— Ви часто таке робите? — питає вона згодом.

— Роблю що?

— Спите зі своїми студентками. І з Амандою теж спали?

Він не відповідає. Аманда — тоненька білявка — теж відвідує його курс. Але вона його не цікавить.

— Чому ви розлучилися? — питає Мелані.

— Я розлучався двічі. Двічі одружувався і двічі розлучався.

— А що сталося з першою дружиною?

— Це довга історія. Розповім тобі її якось іншим разом.

— У вас є фотографії?

— Я не колекціоную фотографії. Я не колекціоную жінок.

— А хіба я не просто експонат в колекції?

— Ні, звичайно, ні.

Вона встає, обходить кімнату, збираючи свій одяг, анітрохи не соромлячись, наче залишилася сама. Він звик до жінок, котрі одягаються і роздягаються значно сором’язливіше. Але жінки, до яких він звик, не такі юні та не мають таких досконалих форм.

У понеділок вона не прийшла писати тест. Натомість у поштовій скриньці він знаходить офіційний бланк з відмовою: «Студентка 7710 414SAM міс М. Ісаакс відмовляється від курсу КОМ 312. Відмова набуває чинності одразу».

Не минає й години, як до його кабінету телефонують.

— Професоре Лур’є? Маєте вільну хвилинку для розмови? Моє прізвище Ісаакс, я телефоную із Джорджа. Моя донька відвідує ваші заняття, ви знаєте її, Мелані.

— Так.

— Професоре, я хотів поцікавитися, чи не могли б ви нам допомогти. Мелані була такою гарною студенткою, а тепер каже, що хоче покинути навчання. Це стало для нас неабияким потрясіння.

— Не впевнений, що розумію вас.

— Вона хоче покинути навчання та знайти роботу. Хіба це не марнування часу — витратити три роки на навчання в університеті, так добре вчитися, а потім кинути все перед самим кінцем? Чи можу я попросити вас, професоре, побалакати з нею й привести її до тями?

— А ви вже розмовляли з Мелані? Ви знаєте, що спонукало її до такого рішення?

— Ми цілі вихідні розмовляли з нею по телефону — я та її мати, — але нам так і не вдалося привести її до тями. Вона дуже захопилася п’єсою, у якій грає, і, можливо, ну, знаєте, перепрацювала, перенапружилась. Вона завжди бере все дуже близько до серця, професоре, такий у неї характер, вона дуже захоплюється. Але, якщо ви поговорите з нею, можливо, вам вдасться переконати її ще раз подумати. Вона так вас поважає. Нам не хочеться, аби вона викинула три роки коту під хвіст.

То, виявляється, Мелані-Меланж з її брязкальцями із супермаркету «Орієнтал Плаза» й нерозумінням Вордсворта бере все близько до серця? Ніколи б не здогадався. Про що ще стосовно неї він не здогадується?

— Не знаю, містере Ісаакс, чи підходжу я для такої розмови з Мелані.

— Підходите, професоре, ще б пак! Як я вже казав, Мелані вас так поважає.

«Поважає? У вас застаріла інформація, містере Ісаакс. Ваша донька втратила до мене повагу кілька тижнів тому й мала на це поважні причини». Йому слід було так сказати, але натомість він відповів:

— Я подивлюся, що можна зробити.

«Тобі з цього не виплутатися, — каже він собі після розмови. — Батько Ісаакс у далекому Джорджі не забуде цієї розмови, коли ти брехав і ухилявся. «Я подивлюся, що можна зробити». Чому б йому не зізнатися. «Я той черв’як із яблучка», — ось що йому слід було сказати. Як я можу допомогти вам, коли сам став джерелом ваших неприємностей?

Він набирає номер квартири Мелані, і слухавку бере кузина Пауліна.

— Мелані недоступна, — крижаним голосом повідомляє вона.

— Що ви хочете сказати оцим «недоступна»?

— Я маю на увазі, що вона не хоче розмовляти з вами.

— Скажіть їй, — просить він, — що це стосується її рішення покинути навчання. Скажіть, що вона вчиняє необачно.

У середу заняття минає погано, у п’ятницю — ще гірше. Відвідуваність низька, приходять лише пасивні посередності, котрі слухняно погоджуються з усім. Тут може бути лише одне пояснення. Мабуть, уся історія випливла на поверхню.

Він саме перебуває в деканаті, коли чує позаду себе голос:

— Де я можу знайти професора Лур’є?

— Це я, — озивається він, не подумавши.

Чоловік, що звертається до нього, виявляється невисоким, худорлявим, зі згорбленими плечима.

Він одягнений у занадто великий синій костюм, і від нього навкруги шириться запах цигаркового диму.

— Професоре Лур’є. Ми розмовляли по телефону. Я — Ісаакс.

— Так. Як поживаєте? Може, зайдемо до мого кабінету?

— У цьому немає потреби. — Чоловік робить паузу, збирається з духом і глибоко вдихає повітря. — Професоре, — починає він, помітно підкреслюючи це слово, — можливо, ви страшенно освічений і всіляке таке, але те, що ви зробили, зле. — Він змовкає і хитає головою. — Це зле.

Дві секретарки навіть не намагаються приховати цікавості. У деканаті є й кілька студентів; коли голос незнайомця гучнішає, усі вони замовкають.

— Ми віддали свою дитину в руки таких, як ви, тому що думали, що можемо довіряти вам. Якщо ми не можемо довіряти університетові, тоді кому? Ми ніколи не припускали, що відправляємо нашу донечку в гадюшник. Ні, професоре Лур’є, може, ви високий і маєте владу та всілякі наукові ступені, але на вашому місці мені було б дуже соромно, тож хай допоможе мені Господь. Якщо я поставив усе з ніг на голову, тепер ви маєте можливість сказати мені це, але я сумніваюся — у вас усе на лобі написано.

Тепер він і справді має можливість сказати: «Коли хто говорить, говори»[25]. Але він стоїть, наче язик проковтнув, і кров гупає у вухах. Гадюка — хіба тут можна заперечити?

— Пробачте, — шепоче він, — я маю деякі справи. — І, наче дерев’яний, повертається та йде геть.

Ісаакс йде за ним назирці людним коридором.

— Професоре! Професоре Лур’є, — кричить він. — Вам не вдасться так просто втекти. Ви мене не дослухали, зараз я вам усе скажу!

Слухання відбувається в кабінеті комісії в офісі Гакіма. Його пускають досередини й садять у кінці столу, де головує сам Манас Матабан, професор релігієзнавства, котрий очолюватиме розслідування. Ліворуч від нього сидять Гакім, його секретарка й молода панянка, мабуть, котрась зі студенток; праворуч — три члени комісії Матабана.

Девід не нервується. Навпаки — він почувається досить упевнено. Серце б’ється розмірено, він гарно виспався. «Марнославство, — думає він, — небезпечне марнославство азартного гравця; марнославство й упевненість у власній правоті». Він ставиться до цього неправильно. Та й хай йому грець.

Він киває членам комісії. З двома вони знайомі: Фародією Рассул і Десмондом Суорцом, деканом інженерного факультету. Третя жінка, що сидить напроти нього, згідно із документами, викладає у школі бізнесу.

— Комісія, що зібралася тут, професоре Лур’є, — починає Матабан, відкриваючи засідання, — не має влади. Вона може лише давати рекомендації. Більше того, ви можете відкликати будь-кого з її членів. Тож дозвольте мені запитати: чи є тут хтось із членів комісії, чия участь, на вашу думку, може заподіяти вам шкоду?

— З правової точки зору я не маю жодних сумнівів щодо членів комісії, — відповідає він. — Маю кілька філософських застережень, але, гадаю, тут вони будуть недоречними.

Усі заворушилися й зашепотілися.

— Гадаю, нам варто обмежитися рамками закону, — пропонує Матабан. — У вас немає заперечень проти членів комісії. Чи не заперечуєте ви проти присутності студентки, спостерігачки з Об’єднання проти Дискримінації?

— Я не боюся комісії. Я не боюся спостерігачки.

— Дуже добре. Тоді перейдімо до справи. Перший позивач — міс Мелані Ісаакс, студентка спеціальності «Драматургія»; вона зробила заяву, копії якої ви всі маєте. Чи потрібно мені підсумувати цю заяву? Професоре Лур’є?

— Чи правильно я розумію, пане голово, що міс Ісаакс не з’явиться тут особисто?

— Міс Ісаакс виступала перед комісією вчора. Дозвольте нагадати вам, що це не суд, а розслідування. У нас не такий регламент, як у судовій справі. Ви вбачаєте в цьому проблему?

— Ні.

— Друге звинувачення, пов’язане з першим, — продовжує Матабан, — надійшло від реєстратора з відділу обліку студентів; воно стосується правильності документів міс Ісаакс. Вас звинувачують у тому, що міс Ісаакс не відвідувала всіх занять, не складала письмових робіт і не пройшла всіх тестів, за які ви поставили їй оцінки.

— Оце все? Мене звинувачують лише в цьому?

— Так.

Він набирає повітря в груди.

— Я впевнений, що в членів комісії знайдуться важливіші заняття, ніж перекроювати справу, стосовно якої не може бути суперечок. Я визнаю себе винним в обох звинуваченнях. Оголошуйте вирок і повертаймося до наших занять.

Гакім нахиляється до Матабана, і вони щось бурмочуть.

— Професоре Лур’є, — каже врешті Гакім, — я вимушений повторити, що це засідання комісії з розслідування. Її завдання — вислухати обидві сторони в цій справі та запропонувати рекомендації. Ми не маємо повноважень приймати рішення. Я знову запитую, чи не буде краще, якщо вас представлятиме хтось знайомий із нашими процедурами?

— Мені не потрібен представник. Я сам чудово можу себе представити. Чи правильно я розумію, що, попри мою заяву, слухання продовжуватиметься?

— Ми хочемо дати вам можливість пояснити свою точку зору.

— Я вже пояснив свою точку зору. Я винен.

— Винні в чому?

— У всьому, у чому мене звинувачують.

— Ми бігаємо по колу, професоре Лур’є.

— У всьому, що стверджує міс Ісаакс, і в підробці записів.

Тепер утручається Фародія Рассул:

— Ви кажете, що погоджуєтеся із заявою міс Ісаакс, професоре Лур’є, але чи прочитали ви її хоча б?

— Я не хочу читати заяву міс Ісаакс. Я погоджуюся з нею. Не бачу причин, чому б міс Ісаакс мала брехати.

— Та хіба не було б розсудливим хоча б прочитати заяву перед тим, як погоджуватися з нею?

— Ні. У житті є значно важливіші речі, ніж бути розсудливим.

Фародія Рассул відкидається у своєму кріслі.

— Усе це — справжнє донкіхотство, професоре Лур’є, та чи можете ви дозволити його собі? Мені здається, що ми зобов’язані захистити вас від самого себе. — Вона дарує Гакіму застиглу посмішку.

— Ви кажете, що не зверталися по юридичну пораду. Але чи консультувалися ви з кимось — священиком, до прикладу, чи психотерапевтом? Ви готові пройти курс психотерапії?

Це запитання хвилює молоду панянку зі школи бізнесу. Він відчуває, як та наїжачується.

— Ні, я не думав про психотерапію й не збираюся проходити її. Я — дорослий чоловік. І не потребую психотерапії. Я вище за будь-яку психотерапію. — Він повертається до Матабана. — Я зробив свою заяву. Чи існують якісь причини, чому ці дебати мають продовжуватися?

Матабан і Гакім знову пошепки радяться.

— Пропонується перерва в засіданні, — оголошує Матабан, — аби комісія змогла обговорити заяву професора Лур’є.

Усі по черзі кивають.

— Професоре Лур’є, чи можу я попросити вас і міс Ван Вік почекати за дверима кілька хвилин, поки ми проведемо нараду?

Він виходить із офісу Гакіма разом зі студенткою-спостерігачкою. Вони не кажуть одне одному жодного слова; очевидно, що дівчина почувається незручно. «КАЗАНОВО, ТОБІ ВЖЕ НЕДОВГО ЗАЛИШИЛОСЯ». А що вона думає про Казанову тепер, зустрівшись із ним віч-на-віч?

Їх знову кличуть назад. Атмосфера в кімнаті кепська: кислувата, як на нього.

— Отже, — починає Матабан, — підіб’ємо підсумки: професоре Лур’є, ви кажете, що погоджуєтеся з правдивістю висунутих проти вас звинувачень?

— Я погоджуюся з усім, що стверджує міс Ісаакс.

— Докторе Рассул, ви маєте, що сказати?

— Так. Я прошу зафіксувати мій протест проти такої відповіді професора Лур’є, яку вважаю по суті своїй ухилянням. Професор Лур’є каже, що погоджується зі звинуваченнями. Коли ми намагаємося натиснути на нього, аби дізнатися, з чим він насправді погоджується, у відповідь отримуємо лише тонке глузування. На мою думку, це свідчить про те, що він тільки на словах погоджується зі звинуваченнями. У випадку, сповненому нюансів, як цей, широкий загал має право…

Цього він не може дозволити.

— У цьому випадку немає жодних нюансів, — кидає у відповідь.

— …широкий загал має право знати, — продовжує вона, досвідчено підвищуючи голос і з легкістю перекрикуючи його, — з чим саме погоджується професор Лур’є, а отже, за що йому виносять вирок.

— Якщо йому винесуть вирок, — додає Матабан.

— Якщо йому винесуть вирок. Якщо ми не підійдемо до цієї справи з кришталево чистим розумом і якщо не надамо кришталево чітких рекомендацій, у чому можна звинуватити професора Лур’є, ми знехтуємо своїм обов’язком.

— Я переконаний, докторе Рассул, що наш розум кришталево чистий. Питання в тому, чи так само кришталево чистий розум професора Лур’є.

— Саме так. Ви висловили точнісінько те, що я хотіла сказати.

Розумніше було б притримати язика, але він цього не робить.

— Що коїться в моїй голові, це моя справа, а не ваша, Фародіє, — говорить він. — Чесно кажучи, від мене вам потрібна не відповідь, а сповідь. Ну що ж, я не сповідатимусь. Я скористався своїм правом і зробив заяву. Я винен у тому, у чому мене звинувачують. Ось моя заява. І рухатися далі я не готовий.

— Пане голово, я мушу висловити протест. Тут ідеться не лише про голі формальності. Професор Лур’є визнає провину, але я запитую себе, чи справді він почувається винним, чи просто робить це для проформи й сподівається, що ми поховаємо цю справу під стосом папірців і забудемо про неї? Якщо він просто робить це для проформи, я наполягаю, щоб ми призначили йому найсуворіше покарання.

— Дозвольте нагадати вам, докторе Рассул, — уриває її Матабан, — що суворість покарання не залежить від нас.

— Тоді ми мусимо рекомендувати найсуворіше покарання. Щоб професора Лур’є негайно звільнили й позбавили всіх матеріальних допомог і привілеїв.

— Девіде. — Це голос Десмонда Суорца, котрий досі не промовив жодного слова. — Девіде, ви впевнені, що обрали найкращий метод, аби впоратися з цією ситуацією? — Суорц повертається до голови комісії. — Пане голово, як я вже казав, коли професора Лур’є не було в кімнаті, я справді вважаю, що ми, члени університетської спільноти, не можемо ставитися до свого колеги з холодним формалізмом. Девіде, ви впевнені, що не хочете відкласти слухання, щоб мати можливість обміркувати все і, можливо, проконсультуватися?

— Для чого? Що мені обмірковувати?

— Серйозність вашої ситуації, яку ви, як на мене, несповна розумієте. Грубо кажучи, ви ось-ось утратите роботу. У наш час таким не жартують.

— То що ви порадите мені робити? Прибрати зі свого тону те, що доктор Рассул називає тонким глузуванням? Залитися слізьми щирого каяття? Чого буде достатньо, щоб урятуватися?

— Вам, можливо, нелегко в це повірити, Девіде, але ми за цим столом не ваші вороги. У нас бувають миті слабкості, у кожного з нас, усі ми прості люди. Ваш випадок не унікальний. І ми хочемо знайти для вас можливість продовжувати вашу кар’єру.

Гакім охоче втручається:

— Нам хотілося б допомогти вам, Девіде, знайти вихід із цього жахіття.

Вони — його друзі. Вони хочуть урятувати його від слабкостей, збудити, коли йому сниться жахіття. Вони не хочуть бачити, як він жебракує на вулицях. Вони хочуть, аби він повернувся в аудиторію.

— Щось у цьому доброзичливому хорі, — зауважує він, — я не чую жіночого голосу.

Западає тиша.

— Дуже добре, — каже він, — тоді дозвольте мені висповідатися. Ця історія розпочалася ввечері, я забув точну дату, але було це не так давно. Я прогулювався в старому парку коледжу, і так сталося, що там гуляла ще й панянка, про яку йде мова, міс Ісаакс. Наші стежки перетнулися. Ми перекинулися кількома словами, і тієї миті трапилося щось, що, не будучи поетом, я навіть не намагатимусь описати. Достатньо сказати, що з’явився Ерос. Після цього я вже не був таким, як раніше.

— Яким таким ви не були? — обережно питає жінка з бізнес-школи.

— Я перестав бути собою. Перестав бути нічим не зайнятим п’ятдесятидворічним розлученим чоловіком. Я перетворився на служника Ероса.

— Тобто ви нам пропонуєте таке виправдання? Неприборкуваний потяг?

— Це не виправдання. Ви хотіли сповіді, ось я вам і сповідаюся. Щодо потягу, він зовсім не був неприборкуваним. Соромно зізнатися, але в минулому я чимало разів придушував схожі пориви.

— А чи не здається вам, — уриває його Суорц, — що викладацьке життя за своєю природою вимагає деяких жертв? Що заради загального блага ми мусимо забороняти собі деякі задоволення?

— Ви маєте на увазі заборону на близькість між різними поколіннями?

— Ні, необов’язково. Але як викладачі ми маємо владу. Можливо, ідеться про заборону підміни робочих стосунків сексуальними. А у нашому випадку, як на мене, відбулося саме це. Або надзвичайна обережність.

Утручається Фародія Рассул:

— Ми знову рухаємося по колу, пане голово. Так, він визнав свою провину, але коли ми намагаємося дізнатися деталі, то раптом виявляється, що професор не сповідається у зґвалтуванні молодої жінки, а розповідає про потяг, який не зміг побороти, навіть словом не обмовившись про біль, якого завдав, чи про довгу історію зловживання своєю посадою, частиною якого є скоєне ним. Саме тому я вважаю, що продовжувати дебати з професором Лур’є — марна справа. Ми повинні оцінити його заяву згідно з її номінальною вартістю й запропонувати відповідні рекомендації.

«Зґвалтування», він чекав на це слово. Промовлене голосом, що тремтить від праведного гніву. Що вона бачить, дивлячись на нього, що зберігає її гнів на тому ж рівні? Акулу серед маленьких беззахисних рибок? А може, вона бачить щось інше: кремезного чоловіка міцної статури, котрий навалюється на дівчинку, ще зовсім дитину, і придушує велетенською лапою її крики. Який абсурд! А потім він згадує: учора вони збиралися в цій самій кімнаті і перед ними стояла Мелані, котра ледве дістає йому до плеча. Нерівноправ’я: хіба можна заперечити?

— Я схиляюся до того, аби погодитися з доктором Рассул, — зізнається жінка з бізнес-школи. — Якщо професору Лур’є більше немає чого додати, гадаю, нам варто ухвалити рішення.

— Перш ніж ми зробимо це, пане голово, — каже Суорц, — мені хотілося б востаннє звернутися до професора Лур’є. Чи існує хоч якась форма заяви, яку він готовий підписати?

— Чому? Чому так важливо, щоб я підписав якусь заяву?

— Тому що це дозволило б трохи заспокоїти розбурхані пристрасті. В ідеальному випадку нам усім хотілося б вирішити цю справу, не привертаючи до неї увагу преси. Але це неможливо. Вона вже привернула до себе чималу увагу й набула нюансів, які ми не в змозі контролювати. Усі погляди прикуті до університету й прагнуть побачити, як ми впораємося з цією справою. Коли я слухав вас, Девіде, у мене склалося враження, що вам здається, наче з вами обходяться несправедливо. Ви цілковито помиляєтеся. Ми всі в цій комісії вважаємо себе людьми, котрі намагаються знайти компроміс, аби допомогти вам зберегти роботу. Саме тому я питаю: чи не існує форми публічної заяви, з якою ви могли б змиритися і яка дозволила б нам рекомендувати щось приємніше за найсуворіше покарання, а саме звільнення й осуд?

— Ви маєте на увазі, чи готовий я принизитися й просити милосердя?

Суорц зітхає.

— Девіде, знущатися над нашими зусиллями не має сенсу. Погодьтеся принаймні на відстрочку засідання й обдумайте своє становище.

— Що ви хочете почути в моїй заяві?

— Визнання, що ви були не праві.

— Я вже визнав це. Добровільно. Я винен у всьому, у чому мене звинувачують.

— Девіде, не грайтеся з нами. Між визнанням звинувачень і визнанням, що ви були не праві, є різниця, і вам це добре відомо.

— І це вас задовольнить: визнання, що я був неправий?

— Ні, — заперечує Фародія Рассул. — Це перевернуло б справу з ніг на голову. Спочатку професор Лур’є мусить зробити свою заяву. А потім ми вирішимо, чи брати її до уваги, аби пом’якшити покарання. Ми не домовлятимемося спершу про те, що повинно бути в заяві. Вона мусить виходити від нього, і сформулювати її він мусить власними словами. А тоді ми побачимо, чи щиро він це каже.

— І ви вірите, що зможете зрозуміти, наскільки я щирий, зі слів, якими я скористаюся?

— Ми побачимо ваше ставлення. Подивимося, чи справді ви щиро розкаюєтеся.

— Чудово. Я скористався перевагами свого становища стосовно міс Ісаакс. Це був неправильний вчинок, про який я шкодую. Цього вам достатньо?

— Питання не в тому, професоре Лур’є, чи мені цього достатньо. Питання в тому, чи достатньо цього вам. Чи відповідає сказане вашим справжнім почуттям?

Він хитає головою.

— Я сказав слова, які ви хотіли почути, а тепер ви хочете більшого, ви хочете, щоб я продемонстрував їхню щирість. Це суперечить здоровому глузду. Це виходить за рамки закону. З мене досить. Повернімося назад до регламенту. Я визнаю свою провину. Це все, на що я готовий.

— Гаразд, — підсумовує Матабан, не підводячись з крісла. — Якщо запитань до професора Лур’є більше немає, я хочу подякувати йому за візит і відпустити його.

Якщо вирішив податися геть, мало що може його зупинити. Він спустошує холодильник, замикає будинок і вже опівдні їде по шосе. Зупинка в Оудсгорні, виїзд звідти щойно зазоріло, і ще до десятої години він наближається до місця призначення — містечка Салем на шляху між Ґрехемстауном і Кентоном у Східній Капській провінції.

Невеличка доньчина ферма розташовується в кінці звивистої ґрунтової дороги за кілька кілометрів від міста: п’ять гектарів землі, призначеної здебільшого для оранки, вітряний насос, стайні, надвірні будівлі й невисокий, розтягнутий, пофарбований у жовтий колір будиночок з дахом з оцинкованого заліза і критою верандою. Передня межа позначена дротяною огорожею і заростями красолі та герані; більше попереду немає нічого, крім порохів і гравію.

На під’їзній доріжці стоїть старенький «фольксваґен-комбі»; Лур’є зупиняється позаду. Із затінку веранди на сонце виходить Люсі. Спочатку він не впізнає її. Минув рік, і вона погладшала. Її стегна і груди тепер стали (він шукає доречне слово) пишними. Вона для зручності роззулася й підходить, аби привітатися, широко розводить руки, обіймає його й цілує в щоку.

«Яка гарна дівчина, — думає він, обіймаючи її. — Яка приємна гостинність наприкінці довгого шляху!»

Великий, темний будинок, у якому прохолодно навіть опівдні, збудували ще в час, коли родини були великими, а гості приїжджали у фургонах. Шість років тому Люсі оселилася тут у складі комуни — молодіжної компанії, яка продавала шкіряні вироби й висушену на сонці кераміку у Ґрехемстауні та вирощувала між стеблами маїсу індійські коноплі. Коли комуна розпалася, її залишки перебралися до Нью-Бетесди, а Люсі залишилася на фермі разом зі своєю подругою Гелен. Вона розповідала, що закохалася в цю місцину й вирішила перетворити її на справжню ферму. Він допоміг їй придбати обійстя. І ось тепер вона тут у квітчастій сукні, з босими ногами і таке інше, у будинку, що повниться ароматами випічки; вона більше не дитина, котра грається у ферму, а солідна селянка, boervrou[31].

— Я віддам тобі кімнату Гелен, — каже вона. — Зранку там світить сонце. Ти й гадки не маєш, які цієї зими холодні ранки.

— Як справи в Гелен? — цікавиться він.

Гелен — кремезна, сумна на вигляд жінка з низьким голосом і поганою шкірою, старша за Люсі. Він ніколи не міг збагнути, що донька знайшла в ній; у глибині душі йому хотілося, аби Люсі знайшла когось кращого або цей хтось кращий знайшов її.

— Гелен ще у квітні повернулася до Йоганнесбурґа. Якщо не враховувати помічника, я залишилася тут одна.

— Ти не розповідала мені про це. Тобі не страшно тут самій?

Люсі знизує плечима.

— Тут є собаки. Навіть сьогодні це щось та й означає. Чим більше собак, тим більше їх бояться. Як би там не було, якщо сюди хтось вломиться, не думаю, що вдвох із Гелен ми впоралися б краще, ніж я сама.

— Досить по-філософськи.

— Так. Коли все летить під три чорти — філософствуй.

— Але ти ж маєш зброю.

— Маю гвинтівку. Я покажу її тобі. Купила в сусідів. Я нею ніколи не користувалася, але маю її.

— Добре. Ти озброєний філософ. Мені це подобається.

Собаки і зброя; хліб у печі та урожай у землі.

Дивно, що в них із її матір’ю, міських мешканців, інтелектуалів, народилася така атавістична дитина, міцна юна колоністка. Утім, можливо, це не вони народили її, можливо, у цьому більша заслуга історії.

Вона пропонує йому чаю. Він голодний і миттю проковтує два окрайці хліба, що розмірами нагадують цеглини, з домашнім варенням з опунції. Поглинаючи їжу, він відчуває на собі її погляд. Слід бути обачнішим: немає нічого огиднішого для дитини за функції батьківського тіла.

Нігті в неї не надто чисті. Сільський бруд — почесний, як йому здається.

У кімнаті Гелен він розпаковує свою валізу. Шухляди комода порожні, у велетенській старій шафі висить лише синій комбінезон. Якщо Гелен поїхала, то надовго.

Люсі влаштовує йому екскурсію своїм маєтком. Нагадує заощаджувати воду й не забруднювати септик[32]. Йому це вже відомо, але він ретельно слухає її. Потім донька показує йому обшиту дошками псарню. Коли він приїжджав минулого разу, тут був лише один вольєр. А зараз у затінку евкаліптових дерев їх п’ять: надійно збудованих, з бетонною підлогою, оцинкованими жердинами й підкосами та міцною сіткою. Собаки — добермани, німецькі вівчарки, ріджбеки, бультер’єри і ротвейлери — хвилюються, побачивши її.

— Усі вони — сторожові пси, — пояснює Люсі. — Робочі собаки, яких винаймають на короткий термін: тиждень чи два, часом на вихідні. А під час літніх канікул мені віддають домашніх тварин.

— І котів? Ти береш котів?

— Не смійся. Я думаю про те, аби зайнятися ще й котами. Але поки що не маю де їх приймати.

— Ти досі маєш ятку на базарі?

— Так. Продаю там у суботу зранку. Я візьму тебе з собою.

Ось так вона й живе: здаючи в оренду псів та продаючи квіти й городину. Хіба можна уявити щось простіше?

— А пси не нудяться? — Він показує на рудувато-коричневу бульдожиху, котра самотньо лежить у клітці, поклавши голову на лапи, і похмуро спостерігає за ними, навіть не намагаючись підвестися.

— Кеті? Її покинули. Господарі накивали п’ятами. Кілька місяців не сплачують рахунків. Навіть не знаю, що робитиму з нею. Мабуть, спробую знайти їй дім. Вона в поганому настрої, але взагалі з нею все гаразд. Ми кожного дня виводимо її на зарядку. Я або Петрус. Це частина нашої з ним угоди.

— Петрус?

— Ти познайомишся з ним. Петрус — мій новий помічник. А з березня, правду кажучи, співвласник. Непоганий хлопець.

Він прогулюється разом із нею повз глиняну загату, уздовж якої незворушно плаває качина родина, повз луки й через город із квітковими грядками та зимовими овочами: цвітною капустою, картоплею, буряками, мангольдом і цибулею. Вони навідуються до насоса й водозбірні на краю її обійстя. Останні два роки йшли гарні дощі, і рівень води піднявся.

Вона охоче розповідає про це. Фермерша нового покоління, освоює свої землі. Раніше були худоба і маїс. Сьогодні — собаки і нарциси. Чим більше змінюються речі, тим незміннішими залишаються. Історія повторюється, хоча й стає скромнішою. Напевно, історія засвоїла урок.

Повертаються вони вздовж зрошувального жолобу. Босі пальці Люсі застрягають у червоній землі, залишають чіткі відбитки. Міцна жінка вростає у своє нове життя. Добре! Якщо він залишить після себе саме це — свою доньку, цю жінку, — йому немає чого соромитися.

— Мене не потрібно розважати, — каже він, повернувшись до будинку. — Я привіз із собою книжки. Усе, що мені потрібно, — стіл і стілець.

— Ти працюєш над чимось особливим? — обережно цікавиться донька. У розмовах вони нечасто торкаються його роботи.

— Я маю деякі плани. Написати дещо про останні роки Байрона. Не книжку чи, радше, не таку книжку, як я писав раніше. Швидше щось сценічне. Слова й музику. Персонажі розмовлятимуть і співатимуть.

— Я й не знала, що ти досі маєш такі амбіції.

— Гадаю, що можу собі це дозволити. Хоч справа не лише в цьому. Людині хочеться залишити щось по собі. Принаймні чоловікові хочеться залишити щось по собі. Жінкам із цим простіше.

— Чому жінкам простіше?

— Я маю на увазі, їм простіше створити щось, що житиме власним життям.

— А те, що ти — батько, не рахується?

— Батько… Я не можу відігнати думку, що в порівнянні з материнством батьківство — досить абстрактна річ. Але заждімо й подивімося, що з цього вийде. Якщо мені щось вдасться, ти будеш першим слухачем. Першим і, можливо, останнім.

— Ти збираєшся сам написати музику?

— Музику я здебільшого запозичу. Совість мене через це не мучитиме. Спочатку мені здавалося, що знадобиться досить пишна оркестровка. Скажімо, як у Штрауса. Таке мені б не вдалося. Але тепер я схиляюся в інший бік, до дуже простого акомпанементу — скрипка, віолончель, гобой чи, можливо, фагот. Але поки що все це з галузі фантастики. Я не написав жодної ноти — був занадто збентежений. Ти, мабуть, чула про мої неприємності.

— Роз згадувала щось по телефону.

— Гаразд, не будемо зараз заглиблюватися в це. Якось іншим разом.

— Ти назавжди пішов з університету?

— Я пішов у відставку. Мене попросили піти.

— Ти сумуватимеш за університетом?

— Чи сумуватиму я? Не знаю. Я був не вельми гарним викладачем. Як виявилося, стосунки з моїми студентами ставали щораз гіршими. Вони не завдавали собі клопоту почути те, що я хотів сказати. Тож, напевно, я не сумуватиму. Можливо, я насолоджуватимусь пенсією.

У дверях з’являється чоловік, високий чоловік у синьому комбінезоні, гумових черевиках і вовняній шапці.

— Петрусе, заходь, познайомся з моїм батьком, — запрошує Люсі.

Петрус витирає ноги. Чоловіки потискають руки. У помічника Люсі зморшкувате обвітрене обличчя й пронизливий погляд. Йому сорок? Сорок п’ять?

Петрус повертається до Люсі.

— Розпилювач, — каже він. — Я прийшов по розпилювач.

— Він у «комбі». Зачекай тут, я принесу.

Він залишається наодинці з Петрусом.

— Ви доглядаєте за собаками, — каже, аби порушити тишу.

— Я доглядаю за собаками й працюю на городі. Так. — Петрус широко всміхається. — Я — садівник і собачник. — На мить він замислюється. — Собачник, — повторює, насолоджуючись словом.

— Я щойно приїхав з Кейптауна. Часом мене турбує думка, що моя донька тут сама. Це дуже усамітнене місце.

— Так, — погоджується Петрус, — тут небезпечно. — Він замовкає. — Сьогодні всюди небезпечно. Але тут, гадаю, усе гаразд. — І знову всміхається.

Люсі повертається з невеличкою пляшечкою.

— Ти знаєш норму: чайна ложка на десять літрів води.

— Так, я знаю. — Петрус пірнає в низькі двері.

— Схоже, Петрус — хороший чоловік, — зауважує Лур’є.

— Має голову на в’язах.

— Він теж живе тут, на обійсті?

— Вони з дружиною живуть у старій стайні. Я провела туди струм. Там досить зручно. Інша його дружина разом з дітьми живе в Аделаїді, деякі з них уже дорослі. Час від часу він навідує їх.

Він залишає Люсі наодинці зі своїми справами, а сам прогулюється до дороги на Кентон. Холодний зимовий день, сонце вже сідає за червоні горби, поцятковані рідкою пожухлою травою. «Неродюча земля, неродючий ґрунт», — думає він. Виснажена. Годиться хіба для кіз. Невже Люсі й справді збирається прожити тут ціле життя? Він сподівається, що це лише тимчасовий етап.

Попри нього додому повертається група школярів. Він вітається, і діти відповідають. Сільська особливість. Кейптаун уже зникає в минулому.

Спогади про дівчину повертаються без попередження: про її охайні невеличкі груденята з настовбурченими сосками, про її гладкий плаский живіт. Він здригається від бажання. Схоже, чим би це не було, воно ще не минулося.

Він повертається додому й завершує розбирати валізу. Довгий час минув відтоді, коли він востаннє жив із жінкою. Йому доведеться зважати на свою поведінку, доведеться бути охайнішим.

«Пишна» — комплімент для Люсі. Незабаром вона, безсумнівно, стане дебелою. Не доглядатиме за собою, як трапляється з тими, хто відводить війська з поля битви за кохання. Qu’est devenu ce front poli, ces cheveux blonds, sourcils voûtés?[33]

Вечеря скромна: зупа з хлібом, а потім батат. Зазвичай батат йому не подобається, але Люсі зробила щось із лимонною цедрою, маслом і корицею, від чого страва стала смачною і навіть більше, ніж просто смачною.

— Ти залишишся тут ненадовго? — питає вона.

— На тиждень? Скажімо, на тиждень? Ти зможеш вино`сити мене цілий тиждень?

— Ти можеш залишатися тут стільки, скільки тобі заманеться. Я лише боюся, що ти тут знудишся.

— Я не нудьгуватиму.

— А коли тиждень мине, куди ти вирушиш далі?

— Поки не знаю. Напевно, вирушу в мандри, довгі мандри.

— Ну, можеш залишатися.

— З твого боку це дуже люб’язно, моя дорогенька, але я б хотів зберегти нашу дружбу. А довгі візити дружбі не на користь.

— А може, не називатимемо це «візитом». Назвімо це «прихистком». Ти погодишся отримати прихисток на невизначений строк?

— Ти маєш на увазі притулок? Люсі, усе не так погано. Я не вигнанець.

— Роз казала, що обстановка була кепська.

— Я сам винен. Мені запропонували компроміс, але я на нього не погодився.

— Який компроміс?

— Перевиховання. Виправлення характеру. Кодовим словом було «психотерапія».

— А ти настільки досконалий, що не можеш пройти невеличкий курс психотерапії?

— Це занадто нагадує мені Китай режиму Мао. Публічне покаяння, самокритика, привселюдне каяття. Я старомодний і віддав би перевагу тому, щоб мене поставили до стінки та розстріляли. Досить уже про це.

— Розстріляли? За романчик зі студенткою? Трохи занадто, тобі так не здається, Девіде? Такі речі, мабуть, трапляються щодня. І точно траплялися, коли я була студенткою. Якщо вони переслідуватимуть за кожен такий випадок, доведеться стратити всіх викладачів.

Він знизує плечима.

— Настали пуританські часи. Особисте життя стало публічною справою. Тепер у пошані хтивість, хтивість і сентиментальність. Їм потрібна вистава: бити себе кулаками в груди, каятися, плакати, якщо вдасться. Себто влаштовувати телешоу. Я на таке не погодився.

Він збирається додати: «Правду кажучи, вони хотіли каструвати мене», але не може промовити цих слів, не може сказати їх своїй доньці. Чесно кажучи, тепер, коли він почув свою тираду вухами іншої людини, вона здається йому надміру мелодраматичною.

— Тож ти стояв на своєму, а вони на своєму. Так усе було?

— Більш-менш.

— Тобі, Девіде, не слід бути таким непохитним. У непохитності немає нічого героїчного. Ти ще маєш час передумати?

— Ні. Вирок остаточний.

— Жодних апеляцій?

— Жодних апеляцій. Я не жаліюся. Не можна визнати себе винним у розбещеності й чекати у відповідь на океан співчуттів. Принаймні в певному віці. У певному віці ти вже просто не можеш апелювати, отак. Доводиться просто примиритися й доживати своє життя. Відбувати своє покарання.

— Ну що ж, шкода. Залишайся тут скільки завгодно. На будь-яких підставах.

Він уже забув, якими холодними бувають ранки в нагір’ях Східної Капської провінції. Теплого одягу він із собою не привіз, тож доводиться позичити светр у Люсі.

Запхавши руки до кишень, він шпацирує між квітковими клумбами. Кентонською дорогою гуркотить невидима автівка, та її звук ще довго висить у застиглому повітрі. Високо над головою, вишикувавшись вервечкою, летять гуси. Що він робитиме зі своїм вільним часом?

— Хочеш трохи прогулятися? — питає за спиною Люсі.

Вони беруть із собою трьох псів: двох молодих доберманів, яких донька веде на повідках, і покинуту бульдожиху.

Задерши вуха догори, самка намагається випорожнитися, але в неї нічого не виходить.

— У неї проблеми, — пояснює Люсі. — Доведеться її лікувати.

Собака продовжує тужитися, висолопивши язика й глипаючи туди-сюди очицями, наче соромлячись того, що за нею спостерігають.

Вони залишають дорогу позаду і прокладають собі шлях крізь зарості чагарників, а потім крізь рідкий сосновий лісок.

— Дівчина, з якою ти сплутався, — каже Люсі, — це було серйозно?

— Хіба Розалінд не розповіла тобі все?

— Не дуже детально.

— Вона народилася в цих місцях. У Джорджі. І слухала один із моїх предметів. Посередня студентка, але дуже приваблива. Чи було це серйозно? Не знаю. Але це точно мало серйозні наслідки.

— Але тепер усе скінчено? Ти ж не відчуваєш досі потягу до неї?

Чи скінчено все? Чи не відчуває він тепер потягу?

— Наші стосунки скінчилися, — озивається він.

— Чому вона пожалілася на тебе?

— Вона не розповіла мені; та й я не мав можливості запитати. Вона була в скрутному становищі. Її залякував один молодик, коханець чи колишній коханець. І на заняттях були проблеми. А потім її батьки щось почули й приїхали без попередження до Кейптауна. Гадаю, на неї тиснуло занадто багато всього.

— А ще був ти.

— Так, ще і я. Не думаю, що зі мною було легко.

Вони дістаються до воріт із написом «САППІ Індастріз — порушники переслідуватимуться» й повертають назад.

— Гаразд, — каже Люсі, — ти сплатив свій борг. Можливо, озираючись назад, вона не думатиме про тебе занадто грубо. Жінки можуть на диво легко пробачати.

Западає тиша. Невже Люсі, його власній дитині, вистачає самовпевненості розповідати йому про жінок?

— Ти не думаєш про те, аби знову одружитися? — цікавиться донька.

— Із кимось із моїх однолітків, маєш на увазі? Я не годжуся для шлюбу, Люсі. Ти ж сама бачила.

— Так. Але…

— Але що? Але негідна справа — полювати на дітей?

— Я не про це. Просто час минає, і далі тобі буде складніше, а не легше.

Вони з Люсі ніколи раніше не обговорювали його інтимного життя. Виявляється, це не так-то й просто. Але якщо не з нею, з ким він може поговорити?

— Пам’ятаєш, як там у Блейка, — каже він. — Краще вбити немовля в колисці, ніж плекати нездійсненні мрії?[34]

— Чому ти цитуєш мені це?

— Нездійсненні мрії старигана можуть виявитися такими ж огидними, як у молодого.

— І?

— Кожна жінка, з котрою я був близьким, відкривала мені щось у мені самому. Із цієї точки зору вони робили мене кращим, ніж я був.

— Сподіваюся, ти не прагнеш у відповідь того самого: дізнатися, що зробив своїх жінок кращими людьми.

Він рвучко дивиться на доньку. Вона всміхається.

— Жартую, — каже.

Повертаються вони вздовж гудрону. На повороті до невеличкої ферми Люсі намальовано знак, якого він раніше не помічав: «Зрізані квіти. Саговники»[35] і стрілка.

— Саговники? — дивується він. — Я гадав, їх заборонено продавати.

— Заборонено викопувати дикі. Я вирощую їх із насіння, покажу тобі.

Вони продовжують прогулянку, молоді пси смикаються, намагаючись вирватися, самка захекано плентається позаду.

— А ти? Ти хочеш від життя саме цього? — Він змахує рукою в напрямку городчика, у напрямку будинку з блискучим від сонячних променів дахом.

— Цього вистачить, — тихо відповідає Люсі.

Він сидить у вітальні й дивиться по телевізору футбол. Рахунок нульовий, схоже, жодну з команд перемога не цікавить.

Матч коментують на сесото[39] і коса[40], жодної з цих мов він не розуміє, тому приглушує звук до ледь чутного бурмотіння. Суботнє пообіддя в Південній Африці — священний час для чоловіків і їхніх задоволень. Він починає куняти.

Коли він прокидається, поруч на канапі сидить Петрус із пляшкою пива в руках. Він зробив трохи голосніше.

— «Бушбакз»[41], — каже він. — Я вболіваю за них. За «Бушбакзів» і «Сандаунз»[42].

«Сандаунз» заробляють кутовий. Колотнеча у штрафному майданчику. Петрус стогне й хапається руками за голову. Коли всідається пилюка, воротар «Бушбакз» лежить на землі, притискаючи до грудей м’яч.

— Молодець! Молодець! — радіє Петрус. — Він чудовий воротар. Їм не слід відпускати його.

Гра закінчується всуху. Петрус перемикає канал. Показують бокс: двоє крихітних чоловічків, таких крихітних, що ледве дістають рефері до грудей, кружляють рингом, вистрибують і лупцюють одне одного.

Лур’є встає й іде до задньої частини будинку. Люсі читає, лежачи на ліжку.

— Що читаєш? — цікавиться він.

Вона зачудовано дивиться на нього, а потім виймає з вух навушники.

— Що читаєш? — повторює він і додає: — Не виходить, так? Мені слід забратися?

Донька всміхається й відкладає книжку. Це «Таємниця Едвіна Друда»[43] — він на таке не сподівався.

— Сідай, — каже Люсі.

Він сідає на ліжко й ліниво гладить її босу ногу. Гарна нога, струнка. Хороші кістки дісталися їй від матері. Люсі — жінка в розквіті літ, чарівна, попри свою вагу, попри непривабливий одяг.

— На мій погляд, Девіде, усе прекрасно виходить. Я рада, що ти тут. Аби звикнути до ритму сільського життя, знадобиться трохи часу, ось і все. Щойно ти знайдеш собі заняття, нудьгу як рукою зніме.

Він неуважно киває. «Приваблива, — думає він, — але втрачена для чоловіків». Чи варто докоряти за це йому, чи все однаково склалося б так? З того дня, коли народилася його донька, він відчував до неї лише найбезпосереднішу, найнеохопнішу любов. Її неможливо було не помітити. Чи було цієї любові забагато? Чи здавалася вона їй тягарем? Чи пригнічувала вона її? Чи вважала донька цю любов чимось порочнішим?

Він замислюється, як почувається Люсі зі своїми коханцями, як коханці почуваються з нею. Він ніколи не боявся йти звивистими шляхами за думкою, не боїться й тепер. Чи пристрасну жінку він породив? Що саме з чуттєвої сфери вона притягує, а що — ні? Чи спроможні вони з нею поговорити й на цю тему теж? Люсі не живе під чиїмось захистом. Чому б їм не побути відвертими одне з одним, навіщо відмежовуватися, коли настав час забути про кордони?

— Щойно я знайду собі заняття, — повторює він, виринаючи з роздумів. — А що б ти порадила?

— Ти міг би допомогти з собаками. Рубати для них м’ясо. Мені завжди було важко з цим впоратися. А ще є Петрус. Він зараз зайнятий облаштуванням власних земель. Можеш підставити йому плече.

— Підставити Петрусові плече. Мені це подобається. Подобається історична пікантність цієї ідеї. А він платитиме мені за роботу, як гадаєш?

— Запитай у нього. Переконана, що платитиме. На початку року він отримав від міністерства у справах землекористування субсидію, якої вистачило, аби купити в мене гектар з гаком. Я тобі не казала? Межа пролягає по загаті. Вона в нашій спільній власності. А звідти і до огорожі все належить йому. Він має корову, яка отелиться навесні. Має двох дружин, чи дружину і дівчину. Гарно організувавши справи, він може отримати й другу субсидію — на зведення будинку; а тоді переїде зі стайні. За мірками Східної Капської провінції, він — заможний чоловік. Запитай про платню. Він може собі це дозволити, а я навіть не певна, чи зможу далі платити йому.

— Гаразд. Я займатимусь м’ясом для собак і запропоную Петрусові допомогу з копанням землі. Що ще?

— Ти міг би допомагати в клініці. Їм украй потрібні добровольці.

— Ти маєш на увазі допомагати Бев Шоу.

— Так.

— Не думаю, що ми з нею поладнаємо.

— Тобі потрібно не ладнати з нею, а просто допомогти. Але не розраховуй на платню. Тобі доведеться робити це через своє добре серце.

— Сумніваюся, Люсі. Це підозріло нагадує громадські роботи. Звучить наче спроба розплатитися за старі злодіяння.

— Можу запевнити тебе, Девіде, тварини в клініці не цікавитимуться твоїми мотивами. Не розпитуватимуть, і їх це не турбуватиме.

— Гаразд, я візьмуся за це. Але за умови, що мені не доведеться ставати кращим, ніж я є. Я не готовий до таких змін. Хочу залишатися собою й працюватиму лише за таких умов. — Його рука досі лежить на її нозі, і тепер він міцніше стискає її гомілку. — Зрозуміло?

Люсі відповідає йому усмішкою, котру він може назвати винятково чарівною.

— То ти прийняв рішення залишатися поганою людиною. Божевільною, поганою, людиною, з котрою небезпечно знатися. Обіцяю, ніхто не змушуватиме тебе змінюватися.

Вона дражнить його так само, як полюбляла робити її мати. Утім, її дотепи колючіші. Його завжди приваблювали дотепні жінки. Дотепні красуні. Як би йому цього не хотілося, у Меланж він не знайшов дотепності. Зате краси було аж забагато.

І знову його проймає легкий дрож хтивості. Він знає, що Люсі спостерігає за ним. Виявляється, він так і не навчився приховувати почуттів. Цікаво.

Він підводиться й виходить на подвір’я. Молоді пси радіють, побачивши його: гасають туди-сюди в клітках, нетерпляче скиглячи. А ось стара бульдожиха майже не ворушиться.

Він заходить до клітки й зачиняє за собою двері. Бульдожиха підводить голову, дивиться на нього, і голова знову падає; старі соски` собаки мляво висять.

Він присідає навпочіпки й чухає Кеті за вухом.

— Покинули нас, так? — бурмоче ледь чутно.

Він витягається поруч із нею на голому бетоні. Угорі блідо синіє небо. Кінцівки розслабляються.

У такому вигляді Люсі й знаходить його. Він, мабуть, заснув: перше, що розуміє, — донька стоїть у клітці з бідоном, а собака підвелася й обнюхує її ноги.

— Намагаєшся потоваришувати? — питає Люсі.

— З нею це не так-то й просто.

— Бідолашна стара Кеті сумує. Ніхто її не хоче, і вона це знає. Найсмішніше те, що по цілій окрузі в неї, мабуть, купа нащадків, котрі радо жили б із нею під одним дахом. Але вони не мають права запросити її. Вони — частково домашні меблі, частково сигналізація. Вони виявляють пошану, ставлячись до нас як до божеств, а ми ставимося до них як до речей.

Вони виходять із клітки. Бульдожиха падає на підлогу й заплющує очі.

— Отці Церкви довго сперечалися щодо них і вирішили, що тварини не мають справжньої душі, — зауважує він. — Їхні душі пов’язані з тілами й помирають разом із ними.

Люсі здвигає плечима.

— Не впевнена, що в мене є душа. Я б не впізнала душу, навіть якби побачила її.

— Це не так. Ти сама — душа. Усі ми — душі. Ми живемо, як душі ще до народження.

Вона якось дивно глипає на нього.

— Що ти робитимеш із нею? — цікавиться він.

— Із Кеті? Якщо доведеться, залишу її собі.

— Ти колись усипляла тварин?

— Ні, не доводилося. Бев усипляє. Ніхто не хоче цим займатися, тому вона взяла на себе цей клопіт. Це змушує її жахливо страждати. Ти недооцінюєш її. Вона значно цікавіша людина, ніж ти гадаєш. Навіть за твоїми мірками.

Його мірки — які вони? Чи заслуговує та невисока кремезна жіночка з огидним голосом, аби її ігнорували? На нього падає тінь смутку: через Кеті, самотню у своїй клітці, через себе самого, через усіх. Він глибоко зітхає, не приховуючи цього.

— Пробач мені, Люсі, — просить.

— Пробачити тобі? За що? — вона посміхається безтурботною, глузливою посмішкою.

— За те, що я — один із двох смертних, котрим судилося привести тебе в цей світ, і за те, що я виявився не найкращим провідником. Але я піду й допоможу Бев Шоу. За умови, що мені не доведеться називати її Бев. Якесь дурнувате ім’я. Нагадує про худобу. Коли мені починати?

— Я їй зателефоную.

Вивіска на клініці повідомляє: «Ліга добробуту тварин, відділення 1529». Нижче повідомляється про робочі години, але цей рядок заклеїли. Перед дверима вишикувалися в чергу люди, деякі прийшли з тваринами. Щойно він виходить з машини, довкола скупчуються діти — одні вициганюють гроші, інші просто витріщаються. Він прокладає собі шлях крізь тисняву й крізь раптову какофонію двох псів, які гарчать і клацають одне на одного зубами, незважаючи на господарів, котрі намагаються їх розтягнути.

У невеличкій голій приймальні напхом напхано людей. Аби потрапити всередину, йому доводиться переступити через чиїсь ноги.

— А де міссіс Шоу? — цікавиться він.

Стара жінка киває в бік дверного отвору, завішаного целофановою шторою. Вона тримає на короткій мотузці цапа; він нервово витріщається на псів і цокає копитцями по підлозі.

У внутрішній кімнатці, де гостро пахне сечею, за низьким столиком зі сталевою поверхнею працює Бев Шоу. Підсвічуючи собі олівцем-ліхтариком, вона зазирає в горлянку молодого пса, схожого на покруч від ріджбека з шакалом. Біля столика, затиснувши голову пса під пахвою і намагаючись тримати щелепи відкритими, уклякла боса дитина, очевидно, власник. Із собачого горла лунає низьке булькаюче гарчання; могутній зад напружився. Дитина незграбно бореться з псом, стискаючи його задні лапи й змушуючи тварину сісти.

— Дякую, — каже Бев Шоу. Обличчя в неї почервонішало. — Через те, що зуб не може прорізатися, утворився нарив. Антибіотиків у нас немає, тому… тримай його міцно, boytjie!..[44] тому ми просто розріжемо його й сподіватимемося на краще.

Вона встромляє в собачу пащу ланцет. Пес різко смикається, намагаючись вирватися й майже вириваючись із хлопчикових обіймів. Малий хапає його міцніше, той борсається на столі, і на якусь мить переповнений гнівом і страхом погляд пса зустрічається з його власним.

— На бік… отак, — каже Бев Шоу. Наспівуючи щось упівголоса, вона вміло вкладає пса й перевертає його на бік. — Ремінь, — наказує. Він накидає на тіло тварини ремінь, і вона затягує його. — Так, — озивається Бев Шоу. — Думайте про щось заспокійливе, думайте про щось хороше. Вони можуть унюхати, про що ви думаєте.

Він тисне на пса усією своєю вагою. Обачно загорнувши руку старою ганчіркою, хлопчик знову спромігся розтиснути собачі щелепи. Тварина нажахано витріщає очі. «Вони можуть унюхати, про що ви думаєте»: що за дурниці!

— Отак, отак, — бурмоче він. Бев Шоу знову встромляє свій ланцет. Пес давиться, ціпеніє, а потім розслабляється.

— Так, — каже жінка, — тепер дозволимо природі йти своїм звичаєм. — Вона розстібає ремінь і, страшенно затинаючись, розмовляє з дитиною мовою, що нагадує коса. Пес зводиться на ноги й ховається під столом. На стільниці залишаються бризки слини й крові; Бев витирає їх. Хлопчик умовляє собаку вилізти.

— Дякую, містере Лур’є. Добре виглядаєте. Я відчуваю, що ви любите тварин.

— Чи люблю я тварин? Я їх їм, а отже, гадаю, можу любити, принаймні деяких.

Її волосся лежить копицею дрібних кучериків. Цікаво, вона сама накручує їх щипцями? Навряд чи: на це доводилося б витрачати кілька годин щоденно. Мабуть, вони такі від природи. Він ніколи не бачив зблизька такого tessitura[45]. Жилки в неї на вухах просвічуються, наче багряно-червоні водяні знаки. І на носі теж. А це підборіддя, що росте прямо з грудей, як воло у голуба… Разом усе це виглядає надзвичайно непривабливо.

Бев зважує його слова, схоже, не помітивши тону, яким їх було сказано.

— Так, ми, у цій країні, з’їдаємо чимало тварин, — погоджується вона. — І не схоже, щоб це йшло нам на користь. Не знаю, як ми виправдаємося перед ними. — І додає: — Візьмемося за наступного?

«Виправдаємося»? Коли? У день Великої Розплати? Цікаво було б послухати про це ще, але зараз не час.

Цап уже зовсім дорослий і ледве йде. Одна половина його жовто-багряної мошонки роздулася, як повітряна кулька; а друга — суцільне місиво запеченої крові та бруду. Стара жінка каже, що його подерли пси. Утім, він виглядає досить жвавим, бадьорим і войовничим. Поки Бев Шоу оглядає його, цап вистрілює на підлогу короткою чергою бібок. Господиня стоїть перед ним, тримає його за роги й удавано свариться.

Бев Шоу торкається до мошонки тампоном, цап хвицається.

— Зможете зв’язати йому ноги? — питає жінка й показує, як саме.

Він прив’язує праву задню ногу до правої передньої. Цап знову намагається брикнутися, але тільки гойдається. Бев обережно витирає рану тампоном. Цап тремтить і бекає: огидний звук, грубий і різкий.

Коли бруд зникає, він бачить, що в рані кишать білі личинки, розмахуючи в повітрі сліпими голівками. Його пересмикує.

— М’ясні мухи, — пояснює Бев Шоу. — Їм не менше тижня. — Вона стискає губи. — Вам давно слід було привести його, — звертається вона до жінки.

— Так, — бідкається та. — Пси приходять щоночі. Це дуже, дуже погано. За такого самця треба заплатити п’ятсот рандів.

Бев Шоу розпрямляється.

— Не знаю, чим ми можемо зарадити. У мене замало досвіду, аби братися за ампутацію.

Вона може зачекати на доктора Остуізена — він приймає в четвер, — але наш старий дружок однаково залишиться стерильним. Чи потрібно їй це? А ще питання в антибіотиках. Чи готова вона витратити гроші на антибіотики?

Бев знову уклякає біля тварини, тицяється носом йому в шию, гладить його шию власним волоссям. Цап тремтить, але не рухається.

Вона жестом дозволяє жінці відпустити роги. Та слухається, проте цап продовжує нерухомо стояти.

— Що ти кажеш, друже? — він чує, як шепоче Бев. — Що ти кажеш? Досить уже?

Цап стоїть, як стовп, наче його загіпнотизували. Бев Шоу продовжує гладити його головою. Здається, наче вона й сама занурилася в транс.

Урешті-решт вона приходить до тями й зводиться на ноги.

— Боюся, уже занадто пізно, — каже вона жінці. — Я не можу йому допомогти. Ви можете почекати до четверга й прийти на прийом до лікаря або залишити тварину зі мною. Я можу допомогти йому померти спокійно. Він дозволить мені це зробити. То що? Залишите його тут?

Жінка вагається, а потім хитає головою й починає тягти тварину до дверей.

— Ви можете потім привести його ще раз, — каже Бев Шоу. — Я допоможу йому впоратися з усім цим. — Хоча вона й намагається контролювати свій голос, він чітко чує в ньому нотки поразки. Цап теж їх чує: він борсається в мотузці, брикається й смикається; позаду нього здригається непристойна пухлина. Жінка здирає із нього мотузку й кидає вбік. Потім вони зникають.

— Що це таке було? — цікавиться він.

Бев Шоу прикриває обличчя і вишмаркується.

— Нічого. Для поганих випадків я притримую трохи леталу, але ми не можемо тиснути на господарів. Це їхня тварина, тож їм подобається забивати її по-своєму. Страшенно шкода! Такий хороший друзяка, такий хоробрий, чесний, упевнений у собі!

Летал: назва ліків? Він не випускав би її за стіни фармацевтичних компаній. Раптова темрява підіймається від вод ріки Лети.

— Можливо, цап зрозумів більше, ніж вам здається, — каже він. Сам дивується, що намагається заспокоїти її. — Можливо, він уже це проходив. Народився, так би мовити, з передбаченням. Зрештою, це ж Африка. Цапи живуть тут із незапам’ятних часів. Їм не потрібно пояснювати, для чого існує сталь, а для чого вогонь. Вони знають, як до цапів приходить смерть. Вони народилися підготованими.

— Ви думаєте? — дивується жінка. — Я не впевнена. Непевна, що ми готові померти, будь-хто з нас, якщо нас ніхто не проводжатиме.

Усе починає ставати на свої місця. У нього з’являється перше приблизне уявлення про завдання, яке поставила перед собою ця маленька потворна жіночка. Похмура будівля — це не місце для зцілення, — для цього її лікарювання видається занадто дилетантським, — а останнє пристанище. Він пригадує історію про чоловіка — хто це був? Святий Губерт?[46] — котрий прихистив оленя, що, задихаючись і ледь не збожеволівши, увірвався до його каплички, тікаючи від мисливських собак. Бев Шоу не ветеринар, а жриця із забитою нью-ейджівським[47] марновірством головою, яка абсурдно намагається полегшити тягар стражденних африканських тварин. Люсі гадала, що Бев здасться йому цікавою. Вона помилилася. «Цікава» — неправильне слово.

Ціле пообіддя він проводить у хірургії, допомагаючи чим може. Коли вони впоралися з усіма сьогоднішніми випадками, Бев Шоу проводить йому екскурсію подвір’ям. У пташиній клітці лише один мешканець — молодий орлан-крикун зі зламаним крилом. Інші тварини на подвір’ї — собаки: не гарно підстрижені чистокровні тварини Люсі, а ватага кощавих дворняг, котрі щільно набилися у два вольєри і гавкають там, дзявкотять, скавчать та збуджено стрибають.

Він допомагає їй насипати сухого корму й налити воду в корита. Вони спустошують два десятикілограмових мішки.

— Як ви платите за все це? — цікавиться він.

— Купуємо гуртом. Збираємо гроші. Отримуємо дотації. Безкоштовно каструємо тварин і отримуємо за це субсидію.

— А хто займається кастрацією?

— Доктор Остуізен, наш ветеринар. Але він приїжджає лише раз на тиждень пообіді.

Він дивиться, як собаки їдять. Дивно, але вони майже не б’ються. Дрібні та слабкі тримаються позаду, примирившись із долею і чекаючи на свою чергу.

— Біда в тому, що їх просто забагато, — каже Бев Шоу. — Вони цього, звичайно, не розуміють, а ми не можемо знайти спосіб пояснити. Забагато за нашими мірками, а не за їхніми. Якщо їм дозволити, вони лише плодитимуться, поки не заполонять цілу землю. Вони не думають, що мати багато нащадків — погана ідея. Чим їх більше, тим веселіше. Те саме з котами.

— І пацюками.

— І пацюками. До речі, згадала: як повернетеся додому, перевірте, чи не нахапали бліх.

Один із псів наївся так, що очі сяють від задоволення, і тепер обнюхує крізь сітку його пальці та облизує їх.

— Вони справжні егалітаристи[48], чи не так? — зауважує він. — Жодних класів. Жоден не вважає себе занадто високопоставленим і могутнім, аби понюхати в іншого під хвостом. — Він присідає навпочіпки, дозволяючи собаці обнюхати своє обличчя, вдихнути своє дихання. Тварина видається йому розумною на вигляд, хоча, можливо, це не має нічого спільного з розумом. — Вони всі помруть?

— Ті, котрих ніхто не хоче забрати. Нам доведеться усипити їх.

— А займаєтеся цим ви.

— Так.

— І не заперечуєте проти такої роботи?

— Заперечую. Ще й як. Але я б не хотіла, щоб замість мене це робив хтось, кому байдуже. А як щодо вас?

Він мовчить, а потім озивається:

— Ви знаєте, чому моя дочка відправила мене до вас?

— Вона сказала, що ви вскочили в халепу.

— Не просто в халепу. Гадаю, це можна назвати безчестям. — Він пильно дивиться на жінку. Схоже, вона почувається незручно; але, можливо, це лише вигадки його уяви.

— Тепер, дізнавшись про це, ви й досі потребуєте моєї допомоги? — цікавиться він.

— Якщо ви готові… — Вона розводить руки, стискає їх і знову розводить. Не може знайти слів, а він не поспішає допомогти їй.

Сьогодні середа. Він встає рано, але Люсі все ж випередила його. Він знаходить її на загаті — донька спостерігає за дикими гусьми.

— Хіба вони не чарівні? — озивається вона. — Повертаються щороку. Трійко тих самих птахів. Я відчуваю, як мені пощастило, що вони навідуються до мене. Що вони обрали мене.

«Трійко». Це могло б стати чимось на зразок рішення. Він, Люсі та Мелані. Або він, Мелані та Сорайя.

Вони разом снідають, а потім виводять двох доберманів на прогулянку.

— Як гадаєш, ти зміг би жити тут, у цій частині світу? — ні сіло ні впало запитує Люсі.

— Чому питаєш? Тобі потрібен новий собачник?

— Ні, про це я не думала. Але ти напевно міг би знайти роботу в університеті Родса — ти ж, мабуть, маєш там знайомих — або в Порт-Елізабет.

— Я так, Люсі, не думаю. Я вже не ходовий товар. Скандал бігтиме за мною назирці, він приклеївся до мене. Ні, якщо й братися за роботу, то якусь непримітну, на кшталт рахівника, якщо вони ще існують, чи чергового на псарні.

— Але якщо ти хочеш зупинити плітки, хіба не варто тобі постояти за себе? Якщо ти втечеш, чутки лише помножаться.

У дитинстві Люсі була тихенькою і скромною; вона спостерігала за ним, але, наскільки йому відомо, ніколи не засуджувала. Тепер, коли їй за двадцять, вона почала віддалятися. Собаки, садівництво, книжки з астрології, асексуальне вбрання: в усьому цьому він вбачає заяви про незалежність, зважені й цілеспрямовані. А ще відмову від чоловіків. Вона будує власне життя. Виходить з його тіні. Господи! Він схвалює це!

— Гадаєш, саме це я зробив? — перепитує він. — Утік із місця злочину?

— Ну, ти усамітнився. Але яка різниця, з практичної точки зору?

— Ти не зрозуміла основного, дорогенька. Ти хочеш, аби я довів свою правоту, але її більше неможливо довести, basta[49]. Не в наш час. Якщо я спробую, мене не почують.

— Неправда. Навіть якщо ти дійсно, як сам кажеш, — моральний динозавр; буде цікаво послухати, як розмовляє динозавр. Навіть мені цікаво. Що там у тебе за справа? Розповідай-но.

Він вагається. Чи справді вона хоче, аби він виклав більше інтимних подробиць.

— Моя справа ґрунтується на праві на бажання, — починає він, — на божестві, котре змушує тріпотіти навіть найменшу пташину.

Він бачить себе у квартирі дівчини, у її спальні, надворі періщить дощ, від обігрівача в кутку пахне гасом; він уклякнув над нею, зриває її одяг, а руки дівчини висять, мов у мерця. «Я був служителем Ероса», — ось що він хоче сказати, та чи вистачить йому нахабства? «Це бог направляв мене». Яке марнославство! Хоча й не брехня, не зовсім. У всій цій огидній історії було щось родюче, щось, що дає життя квітам. Якби він знав, що має так мало часу!

Він знову намагається почати, цього разу значно повільніше:

— Коли ти була маленькою, ми жили в Кенілворті, а наші сусіди тримали собаку — золотистого ретривера. Не знаю, чи пам’ятаєш ти.

— Невиразно.

— Це був самець. Щойно десь поблизу з’являлася сучка, він збуджувався й ставав некерованим, тож господарі били його з регулярністю Павлова. Це тривало, допоки бідолашний пес уже й не знав, що робити. Унюхавши самичку, він починав гасати садком, притиснувши вуха, підібгавши хвоста, скавчати й намагатися заховатися. — Він змовкає.

— Не розумію, — зізнається Люсі. Та й справді, у чому суть?

— У цьому видовищі було щось настільки ганебне, що я впадав у відчай. Мені здається, що можна покарати собаку за якусь провину на кшталт погризеного капця. І собака погодиться зі справедливістю цього покарання: ти гризеш — тебе б’ють. Але бажання — зовсім інша справа. Жодна тварина не погодиться зі справедливістю покарання за те, що керувалася інстинктами.

— Тож слід дозволити чоловікам керуватися своїми неприборканими інстинктами? Мораль у цьому?

— Ні, мораль не в цьому. У кенілвортському видовищі ганебним було те, що бідолашний пес почав ненавидіти власну природу. Його більше не потрібно було бити. Він готовий був сам себе покарати. І ось тоді вже краще було застрелити його.

— Або відрізати дещо.

— Можливо. Але, гадаю, у глибині душі він віддав би перевагу пострілу. Він міг обрати його з-поміж запропонованих варіантів: з одного боку — заперечити власну природу, з іншого — провести решту життя, тиняючись по вітальні, зітхаючи, нюхаючи кішку й гладшаючи.

— Девіде, ти завжди так почувався?

— Ні, не завжди. Часом я відчував протилежне. Бажання — це тягар, без якого ми могли б обійтися.

— Мушу зізнатися, — каже Люсі, — що я сама схиляюся до цієї точки зору. — Він чекає, що вона продовжить, але донька зупиняється. — Хай там як, — озивається врешті вона, — повертаючись до нашої теми: тебе благополучно вигнали. Твої колеги знову можуть спокійно зітхнути, поки цап- відбувайло блукає десь у дикій місцевості.

Це твердження? Чи запитання? Чи справді вона вірить, що він лише цап-відбувайло?

— Не думаю, що цап-відбувайло — вдала характеристика, — обережно каже він. — Цап-відбувайло мав практичну цінність, коли за ним стояла міць побожності. Можна було навантажити всі гріхи міста цапові на спину та вигнати його — і ось місто вже чисте. Це спрацьовувало, тому що всі, включно з богами, розуміли значення ритуалів. А потім боги померли, і раптово виявилося, що тепер доведеться очищати місто без божественної допомоги. Замість символів вдаватися до справжніх дій. І тоді народився цензор[50], у римському розумінні слова. Пильність стала гаслом: усі пильнували за всіма. Очищення змінилося зачисткою.

Він знову захопився й читає лекцію.

— Хай там як, — підсумовує, — що, як виявилося, я роблю в дикій місцевості, попрощавшись із містом? Лікую собак. Вдаю з себе незамінного помічника жінки, котра спеціалізується на стерилізації та евтаназії.

Люсі сміється.

— Бев? Ти вважаєш її частиною механізму репресій? Бев відчуває до тебе побожний страх! Ти професор. Вона ніколи раніше не зустрічала старомодного професора. Вона боїться зробити у твоїй присутності граматичну помилку.

Дорогою до них наближаються троє чоловіків, чи двоє чоловіків і хлопець. Вони йдуть швидко, розгонистою ходою сільських мешканців. Пес, якого веде Люсі, сповільнюється й настовбурчує шерсть.

— Нам варто нервувати? — бурмоче він.

— Не знаю.

Вона вкорочує доберманів повідець. Чоловіки наближаються до них. Кивок, привітання, і проходять повз.

— Хто це такі? — питає він.

— В очі їх ніколи не бачила.

Вони доходять до межі насаджень і повертають назад. Незнайомців більше не видно.

Наближаючись до будинку, вони чують, як нестямно хвилюються в клітках пси. Люсі пришвидшує крок.

Усі троє стоять там і дивляться на них. Чоловіки залишаються осторонь, а юнак підійшов до клітки, шипить на собак і рвучко загрозливо розмахує руками. Пси скаженіють, гавкають і клацають зубами. Доберман Люсі намагається вирватися. Навіть стара бульдожиха, яку він уже, схоже, вважає своєю, тихенько гарчить.

— Петрусе! — гукає Люсі. Але його ніде не видно. — Відійдіть від собак! — кричить вона. — Hamba![51] — Хлопець неспішно відходить і приєднується до своїх товаришів. У нього пласке невиразне обличчя й поросячі очиці; він у квітчастій сорочці, мішкуватих штанях і невеликому жовтому солом’яному брилику. Обидва його супутники в комбінезонах. Той із них, що вищий зростом, привабливий, вражаюче привабливий — високе чоло, наче виліплені вилиці, широкі опуклі ніздрі.

Коли Люсі наближається, собаки заспокоюються. Вона відчиняє третю клітку й запускає їх досередини. «Хоробрий жест, — думає він собі, — але чи мудрий?»

Він звертається до чоловіків:

— Чого вам треба?

Озивається молодий:

— Нам треба подзвонити.

— Навіщо вам треба подзвонити?

— З його сестрою, — він невизначено махає позад себе, — стався нещасний випадок.

— Нещасний випадок?

— Так, їй дуже погано.

— А що сталося?

— Дитина.

— Його сестра народжує дитину?

— Так.

— А ви звідки?

— З Еразмускрааля.

Вони перезираються з Люсі. Еразмускрааль — селище в лісовій глушині, без електрики й телефонів. Їхня історія схожа на правду.

— Чому ви не зателефонували з лісництва?

— Там нікого немає.

— Стій тут, — бурмоче йому Люсі, а потім звертається до хлопця: — Хто хоче зателефонувати?

Він указує на високого привабливого чоловіка.

— Заходьте, — каже Люсі.

Вона відчиняє задні двері й зникає в будинку. Високий чоловік іде за нею. За якусь мить другий чоловік протискається повз нього й теж заходить усередину.

Він одразу розуміє, що щось не так.

— Люсі, виходь сюди! — гукає він, вагаючись якусь мить, чи піти за нею, чи залишитися тут і не зводити очей з юнака.

У будинку тиша.

— Люсі! — знову гукає він і вже збирається зайти, коли клацає, зачиняючись, засув на дверях. — Петрусе! — кричить він на повен голос.

Юнак розвертається і біжить до вхідних дверей. Лур’є відпускає повідець бульдожихи.

— Візьми його! — кричить їй. Собака важко трюхикає за хлопцем.

Він наздоганяє їх навпроти будинку. Молодик підхопив жердину і з її допомогою не підпускає до себе собаку.

— Шу… шу… шу! — хекає він, розмахуючи палицею. Собака з ледь чутним гарчанням кружляє то ліворуч, то праворуч.

Покинувши їх, він бігцем повертається до кухонних дверей. Нижня стулка не зачинена на засув: кілька важких ударів, і вона розчахується. Він рачки залазить до кухні.

Удар влучає у маківку. Йому вистачає часу, щоб подумати: «Якщо я при тямі, значить усе гаразд», а потім кінцівки м’якшають, і він завалюється на підлогу.

Він розуміє, що його тягнуть кухонною підлогою. А тоді світло вимикається.

Він лежить долілиць на холодних кахлях. Намагається встати, але ногам щось заважає поворушитися. Знову заплющує очі. Він у вбиральні, вбиральні на фермі Люсі. Хитаючись, зводиться на ноги. Двері замкнуто, ключ зник.

Він сідає на унітаз і намагається пригадати, що сталося. У будинку тиша, пси гавкають, але, схоже, через почуття обов’язку, а не скаженіючи.

— Люсі! — хрипить він і ще раз гучніше: — Люсі!

Він намагається вибити двері, але сам не свій; тут занадто тісно, а двері занадто старі та міцні.

От він і прийшов, день випробування. Без попередження, без фанфар, просто прийшов, а він опинився в епіцентрі. Серце так гучно калатає в грудях, що, мабуть, теж, хоча й безмовно, здогадалося. Як вони впораються з цим випробуванням, він і його серце?

Його дитину схопили незнайомці. За хвилину, за годину вже буде занадто пізно; що б із нею не відбувалося зараз, воно викарбується на камені, належатиме минулому. Але зараз ще не занадто пізно. Зараз він мусить щось зробити.

Попри те, що він напружено прислухається, у будинку неможливо почути жодного звуку. Утім, якби його дитина покликала, хай навіть мовчки, він неодмінно почув би!

Він гупає у двері.

— Люсі! — кричить. — Люсі! Озвися!

Двері відчиняються, і він втрачає рівновагу. За порогом стоїть другий чоловік, той нижчий, і тримає за шийку літрову пляшку.

— Ключі, — наказує він.

— Ні.

Чоловік штовхає його. Він, затинаючись, робить кілька кроків назад і важко сідає. Чоловік підіймає пляшку. Обличчя у нього спокійне, без жодних натяків на гнів. Він просто робить свою роботу: змушує когось щось віддати. Якщо для цього доведеться бити когось пляшкою, він битиме, битиме стільки, скільки буде потрібно, якщо знадобиться, навіть розіб’є її.

— Візьми, — каже він. — Бери все. Тільки залиш мою доньку в спокої.

Не кажучи жодного слова, чоловік забирає ключі й знову замикає його.

Він здригається. Небезпечна трійця. Чому він не здогадався вчасно? Утім, вони не завдали йому шкоди, принаймні поки що. Чи ймовірно, що вони задовольняться знайденим у будинку? Чи ймовірно, що Люсі вони теж не нашкодять?

З-позаду будинку чуються голоси. Собаки заходяться гучнішим, збудженішим гавкотом. Він стає на унітаз і крізь ґратки визирає у вікно.

Другий чоловік, тягнучи за собою гвинтівку Люсі та напханий чимось мішок для сміття, якраз зникає за рогом будинку. Хряскають двері автівки. Він упізнає звук: це його машина. Чоловік з’являється знову, вже з порожніми руками. Якусь мить вони дивляться просто в очі одне одному. «Салют!» — каже чоловік, похмуро посміхається й викрикує ще кілька слів. Хтось вибухає реготом. За мить до чоловіка приєднується хлопець, і вони зупиняються під вікном, вивчаючи свого бранця й обговорюючи його долю.

Він розмовляє італійською та французькою, але ані італійська, ані французька не врятують його тут, у найчорніших нетрях Африки. Він безпомічний — Тітонька Саллі, персонаж коміксу, місіонер у рясі та тропічному шоломі, котрий, розпростерши руки й потупивши очі, чекає, поки дикуни, патякаючи на своїй тарабарщині, приготуються кинути його в казанок, де кипить вода. Праця місіонерів: що залишилося після цієї величної просвітницької діяльності? Нічого помітного.

Тепер із переднього боку будинку з’являється високий, із рушницею в руках. Із досвідченою легкістю він заганяє патрон у казенник[52] і засуває дуло в собачий вольєр. Найбільша з німецьких вівчарок, розлютовано капаючи слиною, хапає рушницю зубами. Потужний вистріл: кров і мізки забризкують клітку. На мить гавкіт стихає. Чоловік стріляє ще двічі. Один пес, із простріленими грудьми, помирає миттєво; інший, на горлі якого зяє рана, важко сідає, притискає вуха до голови й спостерігає за рухами цієї істоти, котра навіть не завдала собі клопоту зробити coup de grâce[53].

Западає тиша. Троє собак, котрі вціліли, не мають де сховатися й відступають углиб вольєру, тупцяють там і тихенько скавчать. Розтягуючи час між пострілами, чоловік убиває їх.

У коридорі тупотять кроки, і двері до туалету знову розчахуються. Перед ним стоїть другий чоловік; за ним видніється хлопчина у квітчастій сорочці, малий їсть морозиво просто з упаковки. Він намахається відштовхнути чоловіка плечем і протиснутися повз нього, але важко падає. Нічого собі підніжка: вони, мабуть, грають у футбол.

Поки він, розвалившись, лежить, його з голови до п’ят поливають якоюсь рідиною. Очі печуть, він намагається витерти їх. Упізнає запах: денатурований спирт. Борсаючись, він підводиться, але його заштовхують назад до вбиральні. Чиркає сірник, і його вмить охоплює холодне синє полум’я.

Отже, він помилявся! Їх із донькою не відпустять так просто після всього! Він може згоріти, може померти; а якщо він може померти, то це може статися також із Люсі, передовсім із Люсі!

Він, наче божевільний, плескає себе по обличчю; волосся вже займається й потріскує; він кидається навсібіч, заходиться безладним ревінням, яке не володіє словами, лише страхом. Намагається встати, але його знову кидають на підлогу. На мить в очах у нього розвиднюється, і він бачить за кілька сантиметрів від свого обличчя синій комбінезон і один черевик. Його носак загинається вгору, а до підошви приклеїлося кілька травинок.

Вогонь беззвучно танцює в нього на кистях. Із зусиллям звівшись на коліна, він занурює руки в унітаз. Позаду зачиняються двері та повертається ключ.

Він нахиляється над унітазом і хлюпає водою на обличчя, опускає у воду голову. Гидко пахне згорілим волоссям. Він зводиться на ноги і збиває з одягу останні язички полум’я.

Витирає обличчя кульками вологого туалетного паперу. Очі печуть, одна повіка вже заплющилася. Він проводить пальцями по волоссю, і пучки стають чорними від сажі. Схоже, окрім однієї латки над вухом, волосся не залишилося; увесь скальп дуже чутливий. Усе чутливе, все попечене. «Горіти» і «згоріти».

— Люсі, — кричить він. — Ти тут?

Перед очима виникає видіння: Люсі бореться одразу із двома чоловіками в синіх комбінезонах, відбивається від них. Від побаченого у нього аж зводить м’язи, і він поспішає відігнати видіння.

Чує, як завелася його машина і як зашурхотіли гравієм шини. Невже все скінчилося? Невже вони — це неймовірно — забираються геть?

— Люсі! — кричить він знову і знову, поки сам не помічає у своєму голосі ноток божевілля.

Нарешті, дякувати Богові, у замку повертається ключ. Коли він відчиняє двері, Люсі вже повернулася спиною до нього. Вона в халаті, з мокрим волоссям і босими ногами.

Він тягнеться за нею слідом крізь кухню, де стоїть розчахнутий холодильник, а на підлозі розсипано продукти. Донька зупиняється біля задніх дверей, роздивляючись різню в собачих вольєрах.

— Мої рідні, мої рідні! — чутно, як бурмоче вона.

Люсі відчиняє першу клітку й заходить. Пес із раною на горлі якимось чином ще дихає. Донька нахиляється до тварини й розмовляє з нею. Пес слабко махає хвостом.

— Люсі! — знову гукає він, і лише тепер вона вперше переводить на нього погляд. Обличчя її насуплюється.

— Що вони, у біса, з тобою зробили? — питає вона.

— Моя найдорожча дитино! — озивається він. Іде за нею до клітки й намагається обійняти доньку. Вона обережно, але рішуче ухиляється.

У вітальні суцільний безлад, те саме в його кімнаті. Дечого не вистачає: його піджака, добрих черевиків, і це лише початок.

Він дивиться на себе в дзеркало. Голову і чоло вкриває коричневий попіл — це все, що залишилося від волосся. Під ним запалено червоніє скальп.

Він торкається шкіри: болить і починає сочитися сукровицею. Одна повіка набрякла і заплющилася; брів більше немає, вій теж.

Він іде до ванни, але двері зачинені.

— Не заходь, — просить голос Люсі.

— З тобою все гаразд? Ти не поранена?

Дурнуваті запитання; вона не озивається.

Він намагається змити попіл під кухонним краном, виливаючи на голову склянку за склянкою. Вода цівками біжить по спині; від холоду його починає бити пропасниця.

Це трапляється щодня, щогодини, щохвилини, каже він собі, у будь-якому куточку країни. Уважай себе везунчиком — тобі пощастило зберегти життя. Уважай себе везунчиком — ти не сидиш зараз бранцем у машині, котра мчить кудись, не лежиш на дні ущелини з кулею в голові. І Люсі теж уважай везунчиком. Передовсім Люсі.

Володіти чимось ризиковано: машиною, парою черевиків, пачкою цигарок. Усього не вистачає, недостатньо машин, черевиків, цигарок. Занадто багато людей, занадто мало речей. Ті, що є, слід пускати по колу, аби кожен мав нагоду побути щасливим хоча б один день. Ось така теорія; тримайся за теорію і за її розраду. Не людське зло, а неохопна система циркуляції, що функціонує, незалежно від жалю чи жаху. Саме так слід сприймати життя в цій країні: у його схематичному аспекті. Інакше можна втратити глузд. Машини, черевики; а ще жінки. У системі повинна бути якась ніша для жінок і того, що з ними трапляється.

Люсі підходить до нього ззаду. Тепер вона вбрана в слакси і дощовик; волосся зачесане назад, обличчя чисте й абсолютно порожнє. Він зазирає доньці в очі.

— Моя найдорожча, найдорожча, — каже він і давиться слізьми, що раптово наринули.

Вона й пальцем не ворушить, аби заспокоїти його.

— Твоя голова виглядає жахливо, — зауважує. — У шафці у ванній є дитяча олійка. Намасти. Твою машину вкрали?

— Так. Думаю, вони поїхали в напрямку Порт-Елізабет. Я мушу зателефонувати в поліцію.

— Тобі не вдасться. Вони розбили телефон.

Вона залишає його одного, він сидить на ліжку й чекає. Продовжує тремтіти, попри те що загорнувся в ковдру. Одне із зап’ясть набрякло і прострілює болем. Він не може згадати, коли пошкодив його. Уже спускаються сутінки. Здається, друга половина дня промайнула, мов спалах.

Люсі повертається.

— Вони прокололи шини «комбі», — каже вона. — Піду до Еттінґера. Це ненадовго. — Робить паузу. — Девіде, коли люди питатимуть, розповідай їм, якщо ти не проти, свою власну історію, те, що сталося з тобою.

Він не розуміє.

— Ти розповідаєш те, що сталося з тобою, я розповідаю те, що сталося зі мною, — повторює Люсі.

— Ти робиш помилку, — каже він голосом, котрий одразу стишується до хрипу.

— Ні, не роблю, — відрубує вона.

— Моє дитя, моє дитя! — каже він, простягаючи до неї руки. Коли вона не ворушиться, він відкидає ковдру, устає й обіймає. Її тіло в його обіймах заціпеніле, мов жердина, ніяк не відгукується.

Еттінґер — непривітний літній чоловік, котрий розмовляє англійською з виразним німецьким акцентом. Його дружина померла, а діти повернулися до Німеччини; він залишився в Африці один. Разом із Люсі на пасажирському сидінні він приїжджає на трилітровому пікапі та чекає, не вимикаючи мотор.

— Так, я ніколи нікуди не йду без своєї «беретти», — повідомляє він, щойно вони виїжджають на Ґрехемстаунське шосе, і поплескує себе по кобурі на стегні. — Найкраще самому піклуватися про свою безпеку, оскільки, будьте певні, поліція не збирається вас охороняти, більше не збирається.

Чи правий Еттінґер? Якби він мав зброю, зміг би врятувати Люсі? Лур’є сумнівався. Якби він мав зброю, то, імовірно, уже був би мертвий; а разом з ним і Люсі.

Він помічає, що руки, хоча й ледь помітно, але тремтять. Люсі склала свої руки на грудях. Тому що вони теж тремтять?

Він гадав, що Еттінґер відвезе їх до поліційного відділку. Але, як виявилося, Люсі попросила їхати до шпиталю.

— Через мене чи через тебе? — питає він у доньки.

— Через тебе.

— А поліція теж захоче зі мною поспілкуватися?

— Немає нічого, що ти міг би їм розповісти, а я не могла, — відгукується вона. — Чи є?

У шпиталі вона стрімголов рушає до дверей із написом «Нещасні випадки», заповнює за нього формуляр і залишає його в приймальні. Вона — уособлення сили, цілеспрямованості, а його тремтіння, схоже, охоплює ціле тіло.

— Якщо тебе випишуть, — наставляє його донька, — зачекай тут. Я повернуся й заберу тебе.

— А як щодо тебе самої?

Вона знизує плечима. Якщо Люсі й тремтить, то їй вдається це приховати.

Він знаходить собі місце між двома вгодованими дівчатами, імовірно, сестрами (в однієї з них на руках стогне дитина) і чоловіком із закривавленою ватою на руці. Він дванадцятий у черзі. Годинник на стіні показує за чверть шосту. Він заплющує неушкоджене око й поринає в непритомний стан, у якому сестри продовжують шепотітися, chuchotantes[54]. Коли він розплющує око, на годиннику й досі за чверть шоста. Може, він не працює? Ні: хвилинна стрілка здригнулася і завмерла на 5:46.

Минає дві години, перш ніж медсестра кличе його, а потім доводиться почекати ще, аби побачити єдиного чергового лікаря — молоду індіанку.

«Опіки голови несерйозні», — каже вона, проте слід остерігатися інфекції. Значно більше часу вона займається його оком. Верхня й нижня повіки злиплися, і виявляється, що розліплювати їх надзвичайно боляче.

— Вам пощастило, — каже лікар після огляду. — Око непошкоджене. Якби вони скористалися бензином, була б зовсім інша історія.

Він виходить від неї із замотаною головою, з пов’язкою на оці й прив’язаним до зап’ястя пузирем з льодом. У приймальні він зі здивуванням помічає Білла Шоу. Чоловік, на голову нижчий за нього, обіймає його за плечі.

— Приголомшливо, просто приголомшливо, — каже він. — Люсі в нас. Вона збиралася сама забрати вас, але Бев і слухати про це не хотіла. Ви як?

— Зі мною все гаразд. Легкі опіки, нічого серйозного. Мені шкода, що ми зіпсували вам вечір.

— Дурниці! — запевняє Білл Шоу. — Для чого ж іще існують друзі. Ви б зробили те саме.

Ці слова, промовлені без іронії, залишаються з ним і не хочуть зникати. Білл Шоу вірить, що якби його, Білла Шоу, ударили по голові та підпалили, то він, Девід Лур’є, повіз би його до шпиталю й чекав, навіть не маючи газети, аби почитати, коли його можна буде забрати додому. Білл Шоу вірить, що, оскільки він і Девід Лур’є якось випили разом чаю, Девід Лур’є — тепер його друг, і тепер вони мають один перед одним обов’язки. Помиляється Білл Шоу чи має рацію? Невже Білл Шоу, котрий народився в Гонкі, за майже двісті кілометрів звідси, і працював у крамниці залізних виробів, бачив у цьому світі так мало, що йому невідомі люди, які не заводять друзів залюбки й чиє ставлення до чоловічої дружби роз’їдене скептицизмом? Сучасне англійське слово friend, друг, походить від староанглійського freond, яке, своєю чергою, сягає корінням слова freon, любити. Невже, на думку Білла Шоу, випитий чай поєднує людей любовними узами? Так, але якби не Білл і Бев Шоу, якби не старий Еттінґер, якби не певні узи, де б він зараз був? На зруйнованій фермі зі зламаним телефоном і мертвими псами.

— Приголомшлива справа, — знову каже Білл у машині. — Жахлива. Страшно, навіть коли читаєш про таке в газеті, а коли це стається з кимось знайомим, — він хитає головою, — аж тоді розумієш по-справжньому. Наче знову лютує війна.

Він не завдає собі клопоту відповіддю. Цей день ще не помер, ще животіє. «Війна», «жахливість»: усі слова, якими хтось намагається охопити цей день, одразу зникають у його чорній пельці.

Бев Шоу зустрічає їх біля дверей. Вона повідомляє, що Люсі випила заспокійливе й лягла; краще її не турбувати.

— Вона була в поліції?

— Так, вашу машину оголосили в розшук.

— А в лікаря вона була?

— Ми вже все владнали. А як ви? Люсі каже, ви сильно обгоріли.

— Маю кілька опіків, але вони не такі страшні, як здається.

— Тоді поїжте й лягайте відпочивати.

— Я не голодний.

Вона набирає для нього велику старовинну оцинковану ванну. Він витягується всім своїм блідим тілом і намагається розслабитися. Але коли приходить час виходити, послизається й ледь не падає: він слабкий, як немовля, і до того ж йому паморочиться в голові. Доводиться покликати Білла Шоу й страждати від ганьби, поки той допомагає йому вилізти з ванни, витертися й одягнути позичену піжаму. Пізніше він чує, як Бев і Білл розмовляють приглушеними голосами, і знає, що мова про нього.

Зі шпиталю він привіз тюбик знеболювальних ліків, пакет опікових пов’язок і маленький алюмінієвий пристрій для підпирання голови. Бев Шоу вкладає його на канапу, що тхне кішками; і він на диво легко засинає. Посеред ночі прокидається в ясному розумі. У нього було видіння: Люсі розмовляла з ним, її слова «Прийди і врятуй мене» й досі лунають у нього у вухах. У видінні вона стояла, простягнувши руки, із зачесаним назад вологим волоссям у полі білого світла.

Він підводиться, зачіпається за стілець, і той перекидається. Умикається світло, і перед ним з’являється Бев Шоу в нічній сорочці.

— Мені потрібно поговорити ж Люші, — шамкає він. У роті пересохло, язик набряк.

Відчиняються двері до доньчиної кімнати. Люсі виглядає зовсім не так, як у видінні. Її обличчя припухло зі сну, вона підперізує поясом, вочевидь, чужий халат.

— Вибач, мені наснився сон, — каже він. Слово «видіння» раптом здається занадто старомодним, занадто дивакуватим. — Я подумав, що ти мене кликала.

Люсі хитає головою.

— Не кликала. А тепер іди спати.

Безумовно, вона має рацію. Зараз третя година ранку. Але він мимохіть помічає, що вдруге за день донька розмовляє з ним як із дитиною — дитиною чи стариганом.

Він намагається знову заснути, але не може. «Це, мабуть, через пігулки», — переконує він себе: не видіння й навіть не сон, а звичайна хімічна галюцинація. Проте жіноча постать у полі світла не йде з-перед очей. «Урятуй мене!» — кричить його донька, її слова чіткі, дзвінкі, безпосередні. Чи можливо, що душа Люсі насправді покинула тіло й навідалася до нього? Чи мають душі люди, котрі в них не вірять, і чи можуть їхні душі жити незалежним життям?

До сходу сонця ще кілька годин. Зап’ястя болить, очі печуть, шкіра на голові запалена й болісно чутлива. Він обережно вмикає світло й устає. Загорнувши плечі в ковдру, він штовхає двері до кімнати Люсі та заходить. Біля ліжка стоїть стілець, на який він сідає. Відчуття підказують, що донька не спить.

Що він робить? Охороняє свою маленьку дівчинку, захищає її від лиха, чатує на злих духів. Минає чимало часу, і він відчуває, що Люсі починає розслаблятися. Уста відкриваються з ледь чутним уривчастим звуком і тихеньким похропуванням.

Перш ніж поїхати, доводиться зробити йому перев’язку. Бев Шоу розгортає пов’язки в тісній маленькій ванній. Повіка не розплющилася, на голові з’явилися пухирі, але могло б бути гірше. Найболючіше місце — край правого вуха: як сказала молоденька лікарка, це єдине, що по-справжньому обгоріло.

Бев миє стерильним розчином рожеву підшкірну тканину, а потім пінцетом кладе на неї жовту промаслену пов’язку. Обережними рухами змащує зморщену повіку й вухо. Працює вона, не озиваючись жодним словом. Він згадує цапа у клініці й замислюється, чи відчував той у її руках таке саме умиротворення.

— Ось, — каже вона нарешті, відступаючи.

Він вивчає в дзеркалі своє обличчя в охайній білій шапочці та з пов’язкою на оці.

— Те, що треба, — зауважує вголос, а сам думає: «Наче мумія». Він знову намагається торкнутися теми зґвалтування. — Люсі казала, що була вчора у свого сімейного лікаря.

— Так.

— Існує загроза вагітності, — тисне він. — Загроза венеричного захворювання. Загроза ВІЛ. Чи не варто їй піти ще й до гінеколога?

Бев Шоу незграбно ухиляється.

— Вам краще самому запитати Люсі.

— Я питав. Не можу домогтися від неї розуміння.

— Запитайте ще раз.

Уже по одинадцятій, але Люсі так і не з’явилася. Він бездумно тиняється садом. Настрій похмурий. Справа не лише в тому, що він не знає, чим зайнятися. Учорашні події збентежили його до глибини душі. Тремтіння й слабкість — лише перші, найповерховіші ознаки потрясіння. Йому здається, наче в нього всередині побили й спаплюжили якийсь життєво важливий орган, можливо навіть серце. Уперше він відчуває, що таке бути старим чоловіком, стомленим аж до кісток, без надії, без бажань, байдужим до майбутнього. Важко впавши на пластмасовий стілець серед смороду курячого пір’я й гнилих яблук, він відчуває, як крапля за краплею з нього витікає інтерес до життя. На це можуть піти тижні, можуть піти місяці, поки він вичерпається, але він уже стікає кров’ю. А коли цікавості до життя не залишиться, він перетвориться на мушину оболонку в павутинні, крихку на дотик, легшу за рисову полову, готову будь-якої миті полетіти геть.

На допомогу від Люсі розраховувати не доводиться. Терпляче, беззвучно вона повинна сама прокласти собі шлях назад, із темряви до світла. Поки Люсі знову не стане собою, відповідальність за їхнє повсякденне життя лежить на ньому. Але все це трапилося так несподівано. Він не готовий до такого тягаря: ферми, городу, стаєнь. Майбутнє Люсі, його майбутнє, майбутнє цілої цієї країни — до цього всього йому байдуже, хоче сказати він; хай усе котиться під три чорти, мені начхати. Щодо чоловіків, котрі навідалися до них у гості, він бажає їм усього злого й думати про них не хоче.

«Це лише наслідки, — каже він собі, — лише наслідки нападу. Незабаром організм відновиться й привид усередині знову стане моїм старим “я”». Але йому відомо, що правда геть інакша. Його насолода від життя сконала. Наче листочок у течії, наче кульбаба на вітрі, він почав рухатися до свого кінця. Він чітко розуміє це, і ця думка наповнює його (слово ніяк не зникне) розпачем. Кров життя сочиться з його тіла, а розпач займає її місце; розпач нагадує газ, без запаху, без смаку, без жодної живильної сили. Ти вдихаєш його, твої кінцівки розслабляються, і ти більше нічим не переймаєшся, навіть тієї миті, коли сталь торкається горла.

Хтось дзвонить у двері: двійко молодих поліціянтів в ошатних новеньких формах готові розпочати розслідування. З кімнати виходить Люсі, вона виглядає виснажено й у тому ж самому одязі, що й учора. Вона відмовляється від сніданку. Бев відвозить їх назад на ферму, а поліціянти їдуть слідом у своєму фургончику.

Собачі трупи лежать у клітці там, де попадали. Бульдожиха Кеті й досі тут: вони помічають, як вона потайки тулиться до стайні, тримаючись віддалік. Петруса ніде не видно.

Усередині поліціянти знімають кашкети й засувають їх під пахви. Він залишається осторонь, дозволяючи Люсі розповісти історію, котру вона обрала для розповіді. Вони слухають її шанобливо, записують кожне слово, ручка нервово протинає аркуші записника. Вони її однолітки, та однаково нервуються, наче вона — споганене створіння і її сквернота може накинутися на них і зіпсувати їх.

«Тут було троє чоловіків, — каже Люсі, — точніше, двоє чоловіків і хлопець». Обдуривши їх, чоловіки потрапили до будинку, украли (вона перелічує вкрадене) гроші, одяг, телевізор, CD-програвач, гвинтівку з набоями. Коли батько спробував протистояти їм, вони побили його, облили спиртом і спробували підпалити. Потім вони застрелили собак і вкрали батькову машину. Люсі описала чоловіків і їхній одяг, описала машину.

Розповідаючи, Люсі ні на мить не відвела погляду від його обличчя, наче черпала з нього силу або пропонувала йому заперечити свої слова.

Один з офіцерів поцікавився:

— Скільки часу все це тривало?

— Двадцять чи тридцять хвилин, — відповіла донька. І він, і вона знали, що це неправда. Це тривало значно довше. На скільки довше?

На стільки, скільки знадобилося чоловікам, аби завершити свої справи з господинею.

Однак він не перериває її. Тут теж справа в байдужості: він майже не слухає, як вона розповідає історію. Слова починають набувати форми, яка ще минулої ночі зависла десь над межею пам’яті. «Двох бабць в нужнику зачинили. Весь тиждень вони там сиділи. Не знали те, де вони, люди». Зачинили в нужнику, а самі скористалися його донькою. Пісенька з дитинства повернулася, щоб презирливо посваритися на нього пальцем. «О Господи, що тепер буде?»[55] Секрет Люсі та його безчестя.

Поліціянти обережно обходять будинок, вивчаючи його. Ані крові, ані перекинутих меблів. Безлад на кухні вже прибрали (Люсі? Коли?). Позаду дверей вбиральні лежать два використаних сірники, офіцери їх навіть не помічають.

На двоспальному ліжку Люсі немає постільної білизни. «Місце злочину», — думає він; і, наче прочитавши його думки, поліціянти, минаючи його, відводять погляди.

Зимовий ранок у мовчазному будинку, ні більше, ні менше.

— Приїде детектив і зніме відбитки пальців, — кажуть офіцери на прощання. — Намагайтеся ні до чого не торкатися. Якщо згадаєте ще щось із украденого, зателефонуйте нам до відділку.

Щойно вони їдуть геть, як з’являється телефонний майстер, а потім старий Еттінґер. Він похмуро зауважує з приводу відсутності Петруса: «Жодному з них не можна вірити». Обіцяє прислати хлопця, котрий відремонтує «комбі».

Раніше він бачив, як, зачувши слово «хлопець», Люсі вибухала від гніву. Тепер вона не реагує.

Він проводжає Еттінґера до дверей.

— Бідолашна Люсі, — каже старий. — Їй, мабуть, кепсько. Але могло бути гірше.

— Правда? Чому?

— Вони могли забрати її з собою.

Від цієї думки він одразу заводиться. А Еттінґер не дурень.

Нарешті вони з Люсі залишаються наодинці.

— Я поховаю собак, якщо ти покажеш мені де, — пропонує він. — Що ти збираєшся казати власникам?

— Скажу їм правду.

— Страховки вистачить, аби покрити витрати?

— Не знаю. Не знаю, чи страхові умови передбачають різанину. Я дізнаюся.

Пауза.

— Люсі, чому ти не розповідаєш усієї правди?

— Я розповіла всю правду. Уся правда — це те, що я їм розповіла.

Він із сумнівом хитає головою.

— Я переконаний, що ти маєш свої причини, але чи певна ти в ширшому розумінні, що це найкращий вихід?

Вона не відповідає, а він поки що не тисне на неї. Проте думками повертається до трьох зловмисників, трьох загарбників, чоловіків, котрих він, імовірно, більше ніколи не побачить, та все ж тепер вони — частина його життя і життя його доньки. Ці чоловіки перевірятимуть газети, прислухатимуться до чуток. І прочитають, що їх розшукують лише за напад і пограбування, ось і все. Вони збагнуть, що тіло жінки, мов ковдрою, укрите мовчанням. «Застидалася, — казатимуть вони одне одному, — застидалася й не скаже», а потім досхочу нарегочуться, пригадуючи свої подвиги. Чи готова Люсі потішити їх такою перемогою?

Він копає яму там, де сказала Люсі, неподалік від межі. Могилу для шести дорослих собак: навіть попри те, що землю зорали, він витрачає більше години, а коли закінчує, крижі щемлять, руки щемлять, зап’ястя знову болить. Тіла він перевозить на тачці. Пес із раною на шиї досі вишкіряє закривавлені зуби. «Це наче стріляти рибу в діжці», — думає він. Нікчемне, але, мабуть, радісне заняття в країні, де виводять собак, які гарчать, ледве відчувши запах чорної людини. Приємна пообідня робота, п’янка, як будь-яка помста. Він кидає собак одного за одним до ями, а потім засипає її.

Повернувшись, він знаходить Люсі в невеличкій затхлій коморі для продуктів, де вона ставить розкладачку.

— Це для кого? — цікавиться він.

— Для мене.

— А як щодо гостьової кімнати?

— Там попсувалися балки.

— А велика задня кімната?

— Забагато шуму від морозилки.

Неправда. Морозилка в задній кімнаті хіба що муркотить. Люсі не спатиме там через її вміст: тельбухи, кістки, м’ясо для собак, котре більше не знадобиться.

— Переїжджай до моєї кімнати, — каже він, — а я спатиму тут. — І одразу йде геть, аби винести звідти свої речі.

Хіба він і справді хоче переїхати до цієї камери, де в кутку вишикувалися стоси коробок із порожніми банками для закруток, з єдиним крихітним віконцем, що виходить на південь? Якщо привиди ґвалтівників Люсі досі тиняються її спальнею, неодмінно потрібно вижити їх звідти, а не дозволяти влаштовувати там собі прихисток. Тому він несе свої пожитки до кімнати Люсі.

Надходить вечір. Вони не голодні, але їдять. Їжа — це ритуал, а ритуали полегшують життя.

Так м’яко, як тільки вдається, він повертається до свого запитання.

— Люсі, найдорожча моя, чому ти не хочеш розповісти? Це був злочин. Не варто соромитися того, що ти стала жертвою злочину. Ти не обирала цього для себе. Ти — невинна сторона.

Сидячи за столом навпроти нього, Люсі ковтає повітря, збирається з духом, потім знову видихає й хитає головою.

— Можна, я вгадаю? — пропонує він. — Ти намагаєшся мені про щось нагадати?

— Я намагаюся нагадати тобі про що?

— Про те, що відчувають жінки в чоловічих руках.

— Я й близько про це не думаю. Девіде, це не має до тебе жодного стосунку. Ти хочеш знати, чому я не висунула певного звинувачення в поліції. Я розповім тобі, якщо ти погодишся не повертатися до цієї теми. Причина в тому, що, на мою думку, те, що зі мною сталося, стосується тільки особисто мене. В інший час, в іншому місці це можна було б вважати громадською справою. Але тут і сьогодні це не так. Це мої справи й тільки мої.

— А що це за місце таке?

— Це місце — Південна Африка.

— Я не погоджуюся. Я не погоджуюся з тим, що ти робиш. Гадаєш, смиренна оповідь про те, що сталося, може перетворитися на прірву між тобою і фермерами на кшталт Еттінґера? Гадаєш, те, що сталося, було екзаменом: якщо ти переживеш це, отримаєш диплом, перепустку в майбутнє чи знак, намальований на одвірку, який відганятиме чуму? Люсі, відплата відбувається не так. Відплата — це вогонь. Чим більше він пожирає, тим більше хоче.

— Припини, Девіде! Я не хочу слухати ці балачки про чуму й вогні. Я не просто намагаюся врятувати свою шкуру. Якщо ти так думаєш, значить, ти нічого не збагнув.

— То допоможи мені. Ти намагаєшся винайти якусь форму особистого спасіння? Сподіваєшся, що зможеш спокутувати старі гріхи теперішніми стражданнями?

— Ні. Ти продовжуєш неправильно тлумачити мою поведінку. Провина й спасіння — абстрактні поняття. Я не керуюся абстракціями. Поки ти не спробуєш цього зрозуміти, я не можу тобі допомогти.

Він хоче відповісти, але вона перериває його:

— Девіде, ми домовилися. Я не хочу продовжувати цю розмову.

Вони ніколи ще не були такими далекими одне від одного й такими злими одне на одного. Він здригається.

Новий день. Телефонує Еттінґер і пропонує позичити їм «тим часом» рушницю.

— Дякую, — озивається він. — Ми подумаємо.

Він дістає інструменти Люсі та лагодить, як може, кухонні двері. Їм слід установити ґрати, міцні ворота, огородити ферму парканом, як зробив Еттінґер. Їм слід перетворити ферму на фортецю. Люсі варто купити пістолет і рацію, взяти уроки стрільби. Та чи погодиться вона колись? Вона тут, тому що любить землю і старе ländliche[56] життя. Якщо таке життя приречене, що їй залишатиметься любити?

Лестощами вдається виманити Кеті зі схованки й поселити на кухні. Вона пригнічена й боязка, бігає назирці за Люсі, намагаючись не відставати. Життя з кожною хвилиною все менше нагадує колишнє. Будинок здається чужим, спаплюженим; вони постійно остерігаються й прислухаються до звуків.

А потім повертається Петрус. Стара вантажівка гуркотить поритою коліями доріжкою та зупиняється біля стаєнь. З кабіни вилазить Петрус у занадто тісному костюмі в супроводі дружини й водія. Чоловіки вивантажують з кузова коробки, насичені креозотом стовпи, листи оцинкованого заліза, рулон пластмасових труб і нарешті, з чималим галасом і шумом, двох молодих овець, яких Петрус прив’язує до стовпчика паркана. Вантажівка розвертається широкою дугою довкола стаєнь і гуркотить у зворотному напрямку під’їзною доріжкою. Петрус із дружиною зникають у стайні. Над азбестовим комином починає витися димок.

Він продовжує спостерігати. За мить з’являється Петрусова дружина і легким широким рухом спустошує помийне відро. «Приваблива жінка», — думає він собі. На ній довга спідниця, а хустку вона зав’язує за сільською модою високо. Красуня й везунчик. Але де ж вони були?

— Петрус повернувся, — повідомляє він Люсі. — Із безліччю будівельних матеріалів.

— Добре.

— Чому він не сказав тобі, що їде? Тобі не здається підозрілим, що він зник точно в потрібну мить?

— Я не можу розпоряджатися ним. Петрус сам собі господар.

Non sequitur[57], але він пропускає його повз вуха. Він вирішив деякий час не зважати ні на що з того, що каже Люсі.

Донька залишається відлюдькуватою, не виказує жодних почуттів, не цікавиться нічим навколо. Йому, чоловікові, котрий не розуміється на садівництві, доводиться випускати із загону качок, поратися з водогінною системою й пускати воду, аби городчик не засох. Люсі годинами лежить на ліжку, витріщається в нікуди або гортає старі журнали, запаси котрих, схоже, ніколи не вичерпаються. Вона нетерпляче гортає їх, наче шукаючи щось, чого там немає. «Едвіна Друда» вже й слід захолов.

Він вистежив біля загати Петруса в комбінезоні. Здається дивним, що чоловік ще й досі не зазирнув до Люсі. Лур’є прямує до нього, вітається.

— Ви, мабуть, чули, нас пограбували у середу, поки вас не було.

— Так, — не приховує Петрус, — я чув. Це дуже погано, дуже погана справа. Але з вами всіма все гаразд.

З ним усе гаразд? А з Люсі? Може, Петрус запитав? Звучало не схоже на запитання, але буде непристойно сприймати почуте якось інакше. Запитання є, а яка відповідь?

— Я живий, — озивається він. — Гадаю, поки ти живий, з тобою все гаразд. Отже, так, зі мною все гаразд. — Він змовкає, чекає, дозволяє розростатися тиші, тиші, котру Петрусові доведеться заповнити наступним запитанням: «А як Люсі?»

Він помилився.

— Люсі поїде завтра на базар? — цікавиться Петрус.

— Не знаю.

— Якщо вона не поїде, утратить свою ятку, — пояснює чоловік. — Напевно.

Дві молоді вівці цілий день залишаються прив’язаними на лисому шматку землі біля стайні. Їхнє спокійне одноманітне мекання вже починає дратувати. Він прямує до Петруса, котрий ремонтує велосипед, поставивши його догори дриґом.

— Ті вівці, — каже він, — тобі не здається, що ми могли б прив’язати їх там, де вони зможуть попастися?

— Вони для вечірки, — пояснює Петрус. — У суботу я заріжу їх для вечірки. Ви з Люсі мусите прийти. — Він начисто витирає руки. — Я запрошую вас і Люсі на вечірку.

— У суботу?

— Так, у суботу я влаштовую вечірку. Велику вечірку.

— Дякую. Але якщо навіть ті вівці для вечірки, хіба тобі не здається, що їх слід випасати?

Минає година, а вівці прив’язані, де й були, і так само скорботно бекають. Петруса ніде не видно. Роздратувавшись, він відв’язує їх і тягне до загати, де росте вдосталь трави.

Вівці довго п’ють, а потім неквапливо починають скубати травицю. Це чорноголові перські вівці, однакового розміру, однакового кольору й навіть з однаковими рухами. Швидше за все, близнючки, з народження приречені на ніж м’ясника. Ну що ж, у цьому немає нічого надзвичайного. Коли востаннє вівця помирала від старості? Вівці самі собі не господарі, не господарі своїх життів. Вони існують, аби ними можна було скористатися до останньої крихти: м’ясо з’їсти, кістки розмолоти і згодувати птиці.

Ніщо не врятується, окрім, можливо, жовчного міхура, який ніхто не захоче їсти. Декарту слід було замислитися над цим. Душа, підвішена в темряві гіркого жовчного міхура, — непогана схованка.

— Петрус запросив нас на вечірку, — каже він Люсі. — Чому він її влаштовує?

— Гадаю, через передачу землі. Офіційно це відбудеться першого числа наступного місяця. Для нього це видатний день. Нам варто хоча б показатися там і принести подарунок.

— Він збирається зарізати двох овець. Не думаю, що двох овець надовго вистачить.

— Петрус — той ще скнара. Колись із такого приводу забивали бика.

— Не певен, що мені подобається, що він робить, — притяг додому двійко приречених створінь, щоб познайомити з людьми, котрі їх з’їдять.

— А що було б тобі більше до вподоби? Аби їх різали на бійні і ти не мусив про це думати?

— Так.

— Девіде, прокинься. Це село. Це Африка.

Останнім часом Люсі стала буркотливою, і він не знаходить цьому виправдання. У відповідь він зазвичай поринає в мовчання. Подекуди вони вдвох нагадують незнайомців, що опинилися в одному будинку.

Він каже собі, що мусить бути терплячим, що Люсі й досі живе в затінку нападу, що знадобиться час, перш ніж вона знову стане собою. Але раптом він помиляється? Раптом після такого нападу людина вже ніколи знову не стає собою? Раптом такий напад перетворює людину на когось іншого та порочнішого?

Існує ще одне моторошне пояснення змін настрою Люсі, яке він не може викинути з голови.

— Люсі, — несподівано питає він того ж дня, — ти ж нічого від мене не приховуєш, правда? Ти нічого не підхопила від тих чоловіків?

Вона сидить на канапі в піжамі та халаті й грається з котом. Уже пополудні. Кіт молодий, тямущий і грайливий. Вона махає в нього перед носом поясом свого халата. Котик б’є по ньому швидкими легкими рухами лапок: один-два-три-чотири.

— Чоловіків? — перепитує вона. — Яких чоловіків? — Вона смикає пояс убік, і кіт стрибає за ним.

«Яких чоловіків»? У нього завмирає серце. Невже вона втратила розум? Невже відмовляється пам’ятати?

Але виявляється, що донька лише дражнить його.

— Девіде, я вже не дитина. Я була в лікаря, здала аналізи, зробила все, що може зробити розсудлива людина. А тепер я можу тільки чекати.

— Розумію. А під «чекати» ти маєш на увазі чекати того, що я думаю?

— Так.

— І скільки потрібно часу?

Вона знизує плечима.

— Місяць. Три місяці. Довше. Наука досі не визначила меж того, як довго може чекати людина. Можливо, завжди.

Кіт рвучко хапається за пояс, але гра вже закінчилася.

Він сідає біля доньки, кіт зістрибує з канапи й крадькома рушає геть. Він бере Люсі за руку. Тепер, сидячи поруч, він відчуває несвіжий запах немитого тіла.

— Принаймні це не триватиме вічно, найдорожча моя, — заспокоює він. — Принаймні ти обійдешся без цього.

Увесь наступний ранок Люсі уникає його. Обіцяної нею зустрічі з Петрусом не відбувається. Аж раптом пообіді заклопотаний, як завжди, Петрус у черевиках і комбінезоні стукає в задні двері. «Час прокладати труби», — повідомляє він. Петрус хоче прокласти від загати до свого нового будинку поліхлорвінілові труби, метрів зо двісті. Чи може він позичити інструменти та чи не допоможе йому Девід налаштувати регулятор?

— Я не розуміюся на регуляторах. Я не розуміюся на водогоні. — Він не в настрої допомагати Петрусові.

— Це не водогін, — наполягає чоловік. — Просто підженемо їх. Просто покладемо їх.

Дорогою до загати Петрус базікає про різноманітні регулятори, про запобіжні клапани та стики; слова він вимовляє красномовно, хизуючись своїм знанням цієї справи. «Нова труба перетне угіддя Люсі, — каже він, — добре, що вона дозволила». Вона завжди «дивиться вперед». «Пані з тих, хто дивиться вперед, а не назад».

Про вечірку, про хлопчину з верткими очима Петрус і словом не прохопився. Наче нічого й не відбулося.

Незабаром стає зрозумілою його роль біля загати. Він потрібен Петрусові не для порад із підгонки труб чи їх прокладання, а для того, аби щось потримати й подати інструменти; правду кажучи, він став Петрусовим handlanger[72]. Він проти цього не заперечує. Петрус гарний робітник, навіть спостерігати за ним — це вже справжня освіта. А от сам чоловік йому більше не подобається. Поки той занудно бубонить про свої плани, він відчуває до нього щораз холоднішу неприязнь. Не хотів би він опинитися з Петрусом на безлюдному острові. І точно б не хотів одружитися. Домінуюча особистість. Селянинова молода дружина здається щасливою; проте він хотів би почути, які історії може розповісти стара дружина.

Нарешті, коли з нього вже досить, він перериває цей потік слів.

— Петрусе, — каже він, — той юнак, що був у тебе вдома вчора, як його звуть і де він тепер?

Петрус знімає капелюха й витирає чоло. Сьогодні він надів кашкет зі срібною кокардою Південноафриканських залізниць і гаваней. Схоже, він має цілу колекцію головних уборів.

— Розумієте, — відповідає він, насупившись, — Девіде, ви сказали дуже жорстоку річ, що той хлопчик злодій. Він страшенно розлютився, що ви назвали його злодієм. Так він усім каже. А я мушу слідкувати, аби все було мирно. Тому для мене ці слова теж дуже жорстокі.

— Я не маю жодного наміру вплутувати в цю справу тебе, Петрусе. Скажи мені хлопцеве ім’я та де він зараз, а я передам цю інформацію поліції, щоб там усе розслідували й поставили його разом із поплічниками перед судом. Ти не будеш у це вплутуватися, я не буду вплутуватися, це вже справа закону.

Петрус потягується, підставляючи обличчя теплим сонячним променям.

— Але страхова компанія дасть вам нову машину.

Це запитання? Твердження? У яку гру грає Петрус?

— Страхова компанія не дасть мені нову машину, — пояснює він, намагаючись залишатися терплячим. — Якщо припустити, що вона ще не збанкрутувала через усіх злодіїв, котрі крадуть машини в цій країні, страхова компанія дасть мені процент від того, скільки, на їхню думку, коштувала стара автівка. Цього не вистачить, щоб придбати нову. У будь-якому разі, тут річ у принципі. Ми не можемо дозволити страховим компаніям вершити правосуддя. Це не їхнє діло.

— Але від цього хлопчини ви свою машину назад не отримаєте. Він не може віддати вам вашу машину. Він навіть не знає, де вона. Ваша машина зникла. Найкраще буде, якщо ви купите нову машину за гроші зі страховки, тоді у вас знову буде авто.

Як він опинився у глухому куті? Він пробує нову тактику:

— Петрусе, дозволь запитати тебе, цей хлопчик — твій родич?

— І чому, — продовжує Петрус, ігноруючи запитання, — ви хочете відвести хлопчину до поліції? Він занадто юний, ви не можете кинути його за ґрати.

— Якщо йому вже є вісімнадцять, йому можна влаштувати допит. Навіть якщо йому шістнадцять, йому можна влаштувати допит.

— Ні-ні, немає йому вісімнадцяти.

— Звідки ти знаєш? Як на мене, він виглядає на вісімнадцять і навіть старше.

— Я знаю, я знаю! Але він ще такий юний, він не може сісти до в’язниці, такий закон, ви не можете кинути малого за ґрати, ви мусите відпустити його!

Петрусові здається, що це остаточно завершує суперечку. Він важко опускається на одне коліно й починає під’єднувати вихідну трубу.

— Петрусе, моя донька хоче бути доброю сусідкою — доброю громадянкою і доброю сусідкою. Вона любить Східну Капську провінцію. Вона хоче влаштувати тут своє життя, хоче жити поряд з усіма. Але як їй це зробити, якщо на неї будь-якої миті можуть напасти злодії, котрі потім втечуть непокараними. Звичайно, ти все розумієш!

Петрус докладає чималих зусиль, аби з’єднати труби. Шкіра на його руках вкрита глибокими грубими тріщинами; працюючи, він ледь чутно крекче; не схоже, що Петрус узагалі щось почув.

— Люсі тут у безпеці, — виголошує він раптом. — Усе гаразд. Ви можете залишити її тут, вона в безпеці.

— Але вона не в безпеці, Петрусе! Очевидно, що ні! Ти ж знаєш, що тут сталося двадцять першого.

— Так, я знаю, що сталося. Але тепер усе гаразд.

— Хто каже, що все гаразд?

— Я кажу.

— Ти кажеш? Ти захистиш її?

— Я захищу її.

— Ти не захистив її минулого разу.

Петрус щедріше змащує трубу.

— Ти кажеш, наче знаєш, що сталося, але ти не захистив її минулого разу, — повторює він. — Ти поїхав, аж тут з’явилося трійко тих злодюг, а тепер схоже, що один із них — твій друзяка. Які я маю зробити висновки?

Зараз він перебуває найближче до того, щоб звинуватити Петруса. А чому б і ні?

— Хлопчик не винен, — наполягає той. — Він не злочинець. Він не злодій.

— Я кажу не лише про грабіж. Стався ще й інший злочин, злочин значно тяжчий. Ти кажеш, наче знаєш, що трапилося. Отже, розумієш, про що я.

— Він не винен. Він занадто молодий. Це просто велика помилка.

— Ти знаєш?

— Я знаю. — Труба стає на місце. Петрус згинає хомут, затягує його міцніше, підводиться, випрямляє спину. — Я знаю, кажу вам. Я знаю.

— Ти знаєш. Тобі відкрилося майбутнє. Що я можу на це сказати? Ти висловився. Я тобі ще тут потрібен?

— Ні, тепер уже простіше, тепер я мушу просто закопати трубу.

Недільну роботу в клініці завершено. «Комбі» вже набитий мертвим вантажем. Закінчуючи поденну роботу, він миє шваброю підлогу операційної.

— Я сама це зроблю, — пропонує Бев Шоу, заходячи з подвір’я. — На вас чекатимуть вдома.

— Я не поспішаю.

— І все одно ви, мабуть, звикли до зовсім іншого способу життя.

— Іншого способу життя? Не знав, що в життя є способи.

— Я маю на увазі, що, напевно, життя тут здається вам надзвичайно невеселим. Ви, мабуть, сумуєте за людьми свого кола. Вам, мабуть, не вистачає можливості мати подружку.

— Подружку, кажете. Люсі, безумовно, розповіла вам, чому я поїхав із Кейптауна. Там мені не надто пощастило з подружкою.

— Вам не слід бути з нею таким суворим.

— Суворим із Люсі? Я не зміг би бути із нею суворим.

— Не з Люсі, а з тією дівчиною в Кейптауні. Люсі каже, що ви мали чимало проблем через одну дівчину.

— Так, там була одна дівчина. Але в цьому випадку проблеми почалися через мене. Я спричинив принаймні стільки ж проблем для дівчини, про яку йдеться, скільки вона для мене.

— Люсі каже, що вам довелося залишити свою посаду в університеті. Це, мабуть, було непросто. Ви шкодуєте про це?

А вона полюбляє пхати всюди свого носа! Цікаво, як збуджує жінок будь-який запах скандалу. Невже це непоказне маленьке створіння гадає, що він не може приголомшити його? Чи бути приголомшеною — ще один із її обов’язків, як у випадку, коли черниця лягає й дозволяє себе зґвалтувати, щоб зменшити кількість зґвалтувань у світі?

— Чи шкодую я про це? Не знаю. Те, що сталося в Кейптауні, привело мене сюди. Тут я не можу назвати себе нещасливим.

— Але тоді… ви шкодували про це тоді?

— Тоді? Маєте на увазі, коли вирували пристрасті? Звісно ж, ні. Коли вирують пристрасті, не виникає жодних сумнівів. Я впевнений, ви й самі про це знаєте.

Вона шаріється. Він давно вже не бачив, щоб жінка середніх років так червоніла. Аж до коренів волосся.

— І все одно Ґрехемстаун, мабуть, здається вам дуже тихим, — бурмоче вона. — У порівнянні.

— Я не маю нічого проти Ґрехемстауна. Принаймні тут я перебуваю далеко від спокус. До того ж я не живу в Ґрехемстауні. Я живу зі своєю донькою на фермі.

«Далеко від спокус»: бездушно казати таке жінці, хай навіть непоказній. Тим паче, що вона не для всіх непоказна. Мусили бути часи, коли Білл Шоу побачив щось у молоденькій Бев. А можливо, й інші чоловіки.

Він намагається уявити її молодшою на двадцять років, коли закопилене обличчя на коротенькій шиї мало б виглядати бадьорим, а від вкритої ластовинням шкіри віяло затишком і здоров’ям. Раптовий порив змушує його простягнути руку й торкнутися пальцями її губ.

Вона відводить погляд, але не відсахується. Навпаки — Бев відповідає, торкається устами його руки — можна навіть сказати, цілує її, — водночас нестямно червоніючи.

Ось і все, що сталося. Далі вони не зайшли. Не кажучи більше жодного слова, він їде з клініки і чує, як позаду вимикається світло.

Наступного дня вона телефонує. «Ми могли б зустрітися о четвертій у клініці», — каже. Це не запитання, а оголошення, зроблене високим напруженим голосом. Він ледь не запитує: «Для чого?» — але йому вистачає клепки не робити цього. Утім, він здивований. Він може закластися, що вона ніколи не ходила цією доріжкою. Мабуть, у її невинній уяві саме так і відбувається подружня зрада: жінка телефонує своєму залицяльнику й повідомляє, що готова.

У понеділок клініка зазвичай зачинена. Він заходить усередину й замикає за собою двері. Бев Шоу стоїть у хірургії спиною до нього. Він обіймає її; вона притуляється вухом до його підборіддя; його губи торкаються дрібних тугих завитків її волосся.

— Там є ковдри, — каже вона. — У шафці. На нижній полиці.

Дві ковдри, рожева й сіра, які крадькома принесла з дому ця жінка, котра останню годину, імовірно, купалася, пудрилася й мастилася, готуючись; котра, хтозна, можливо, пудрилася й мастилася щонеділі та зберігала у шафці ковдри так, про всяк випадок. Котра думає, що, оскільки він приїхав із великого міста, оскільки з його ім’ям пов’язаний скандал, він неодмінно кохався із безліччю жінок і розраховує на близькість із кожною на своєму шляху.

Вибирати доводиться між операційним столом і підлогою. Він розстеляє на підлозі ковдри: знизу сіру, згори рожеву. Він вимикає світло, виходить з кімнати, перевіряє, чи замкнуті задні двері, чекає. Чує, як шурхотить одяг, коли вона роздягається. Бев. Йому навіть і не снилося, що він спатиме з Бев.

Вона лежить під ковдрою, з-під якої стирчить сама лише голова. Навіть у тьмяному світлі видовище не надто привабливе. Скинувши білизну, він лягає біля жінки й торкається руками її тіла. Про груди навіть не йдеться. Вона міцна, майже не має талії й нагадує невеличку приземкувату діжку.

Вона хапає його за руку і вкладає щось у неї. Презерватив. Усе заздалегідь продумано від початку до самого кінця.

Про їхній статевий акт він принаймні може сказати, що виконав свій обов’язок. Без пристрасті, але й без огиди. Отже, у кінці Бев Шоу може бути собою задоволена. Усе, що вона запланувала, збулось. Йому, Девідові Лур’є, допомогли, як допомагає чоловікові жінка; а її подрузі, Люсі Лоурі, допомогли зі складним гостем.

«Не забувай цей день, — нагадує він собі, лежачи поруч із Бев, коли вони вже виснажилися. — Ось де я опинився після солодкої юної плоті Мелані Ісаакс. І до цього мені слід звикати, до цього і навіть до меншого».

— Уже пізно, — каже Бев Шоу, — я мушу йти.

Він відкидає вбік ковдру й устає, не намагаючись прикритися. «Нехай досхочу помилується своїм Ромео, — думає він, — його згорбленими плечима й кістлявими ногами». Уже й справді пізно. На небокраї догоряє останнє багряне світло; над головою неясно вимальовується місяць; у повітрі висить дим; понад пустирем із найближчих халуп лунає гамір голосів. Біля дверей Бев востаннє притискається до нього й кладе руку йому на груди. Він дозволяє їй зробити це, як дозволив робити все, що здавалося їй необхідним. Думками він повертається до Емми Боварі, котра самовдоволено вдивляється в дзеркало після свого першого видатного дня. «У мене є коханець! У мене є коханець!» — наспівує вона собі під ніс. Гаразд, нехай бідолашна Бев іде додому й теж трохи поспіває. І досить уже називати її бідолашною Бев Шоу. Якщо вона бідолашна, — він узагалі банкрут.

Він і гадки не має, де Петрус позичив трактор, до якого причепив старий роторний плуг, який іржавів собі, лежачи за стайнями, ще до того як тут з’явилася Люсі. За кілька годин чоловік зорав усю свою землю. Усе робилося поспішно й діловито; анітрохи не по-африканськи. Колись, скажімо, років із десять тому, він проваландався би з ручним плугом і волами кілька днів.

Які шанси має Люсі проти цього нового Петруса? Петрус з’явився тут як чоловік, котрий копатиме, носитиме важке й поливатиме, а тепер виявився занадто заклопотаним для таких речей. Де Люсі збирається знайти когось, хто копатиме, носитиме й поливатиме? Якби це була шахова партія, він сказав би, що її переграли на всіх фронтах. Якби вона мала хоч краплю здорового глузду, уже заспокоїлася б: звернулася до Земельного банку, склала угоду, передала ферму Петрусові й повернулася до цивілізації. Вона могла б відкрити в передмісті притулок для собак; могла б розширити справу та зайнятися котами. Могла б навіть повернутися до того, чим займалася зі своїми друзями в хіпівські часи: етнічним ткацтвом, етнічним гончарством, етнічним плетінням кошиків, продажем намиста туристам.

Переможена. Нескладно уявити Люсі через десять років: огрядна жінка зі смутними зморшками на обличчі, в одязі, що давно вийшов із моди; вона їсть на самоті й розмовляє зі своїми тваринами. Таке собі життя. Але це краще за дні, що минатимуть у страху перед новим нападом, коли собаки не зможуть її захистити і ніхто не відповість на телефонний дзвінок.

Він наближається до Петруса, туди, де чоловік обрав місце для своєї нової садиби, — на невисокий горбочок, звідки відкривається вид на ферму. Тут уже побував геодезист, і кілочки стирчать на своїх місцях.

— Ти ж не збираєшся самостійно звести будинок, чи не так? — цікавиться він.

Петрус фиркає.

— Ні, така робота потребує навичок, — відповідає. — Покласти цеглу, потинькувати — усе це потрібно вміти. Тому ні, я збираюся копати канави. Із цим я й сам впораюся. Тут особливих умінь не знадобиться, навіть хлопчикові така робота до снаги. Аби копати, просто потрібно народитися хлопчиком.

Останнє слово Петрус вимовляє зі справжнім задоволенням. Колись і він був хлопчиком, але не тепер. Нині він може вдавати з себе хлопчика, як могла б Марія-Антуанетта вдавати доярку.

Лур’є береться до справи:

— Якщо ми з Люсі повернемося до Кейптауна, чи готовий ти доглядати за її частиною ферми? Ми платитимемо тобі зарплату, або ти зможеш отримувати відсотки. Відсотки від прибутку.

— Я мушу доглядати ферму Люсі, — озивається Петрус, — мушу бути її керівником. — Він вимовляє слова так, наче ніколи не чув їх раніше, наче вони вискочили йому перед очі, як кролик із капелюха.

— Так, ми можемо називати тебе керівником ферми, якщо тобі так хочеться.

— Але колись Люсі повернеться.

— Переконаний, що вона повернеться. Вона дуже прив’язана до цієї ферми й не має наміру відмовлятися від неї. Але вона нещодавно пережила складний період. Їй потрібен перепочинок. Канікули.

— На морі, — припускає Петрус і вишкіряє свої жовті від цигарок зуби.

— Так, на морі, якщо вона захоче. — Його дратує Петрусова звичка дозволяти словам зависати в повітрі. Були часи, коли він гадав, що міг би потоваришувати з Петрусом. А тепер відчуває до нього огиду.

Розмовляти з Петрусом — те саме, що бити кулаками наповнений піском мішок.

— Не думаю, що хтось із нас має право ставити питання Люсі, якщо вона захоче перепочити, — додає він. — Ані ти, ані я.

— Як довго мені доведеться керувати фермою?

— Поки що, Петрусе, я не знаю. Я не обговорював це з Люсі, просто вивчаю можливості, перевіряю, чи ти погодишся.

— І мені доведеться робити все… Я муситиму годувати собак, муситиму саджати овочі, муситиму їздити на базар…

— Петрусе, немає потреби складати список завдань. Собак тут не буде. Я лише цікавлюся загалом, чи готовий ти доглянути ферму, якщо Люсі візьме собі відпустку?

— А як я їздитиму на базар, якщо не матиму «комбі»?

— Це вже деталі. Ми можемо обговорити їх пізніше. Мені потрібна лише загальна відповідь: так або ні.

Петрус хитає головою.

— Забагато всього, забагато, — каже він.

Будинок — частина забудови, що в час свого зведення, років п’ятнадцять чи двадцять тому, вигляд мала швидше позбавлений рослинності, але відтоді трава на доріжках, дерева й повзучі пагони, які розрослися на бетонних стінах, значно його покращили. У восьмому номері на Растголм-кресент розмальована хвіртка й домофон.

Він натискає на кнопку. Відповідає молодий голос:

— Алло?

— Я шукаю містера Ісаакса. Моє прізвище Лур’є.

— Його зараз немає вдома.

— Коли ви на нього чекаєте?

— Зараз-зараз… — Дзижчання, клацає засув; він розчахує хвіртку.

Доріжка веде до вхідних дверей, біля котрих стоїть, розглядаючи його, худенька дівчинка.

Вона вдягнена в шкільну форму: сарафан кольору морської хвилі, білі гольфи й сорочку з розстібнутим комірцем. Вона має очі Мелані, широкі вилиці Мелані, темне волосся Мелані; а взагалі вона навіть ще гарніша. Мелані розповідала про свою молодшу сестру, але зараз він не може згадати її імені.

— Доброго дня. Коли ви чекаєте на батькове повернення?

— Заняття в школі закінчуються о третій, але він зазвичай затримується. Усе гаразд, ви можете зайти всередину.

Вона притримує для нього двері й притискається до стіни, коли він проходить повз неї. Дівчинка їсть шматок пирога, який вишукано тримає між двома пальцями. На верхній губі крихти. Він відчуває бажання дотягнутися і струсити їх; тієї ж миті його накриває гаряча хвиля спогадів про її сестру. «Господи, убережи мене, — думає він, — що я тут роблю?»

— Можете сісти, якщо хочете.

Він сідає. Меблі мерехтять, кімната гнітюче охайна.

— Як вас звуть? — цікавиться він.

— Дезіре.

Дезіре — тепер він пригадує. Спочатку народилася Мелані, темна, а потім Дезіре, бажана. Жодних сумнівів, називаючи її таким ім’ям, вони випробовували богів!

— Мене звуть Девід Лур’є. — Він уважно розглядає дівчинку, але не помічає жодних ознак упізнавання. — Я з Кейптауна.

— У мене в Кейптауні сестра. Вона студентка.

Він киває. Не каже: «Я знаю твою сестру, добре її знаю». Але думає: «Плід того самого деревця, напевно, схожий до найінтимніших деталей». Проте є й відмінності: інакше пульсує кров, інакша наполегливість у пристрасті. Опинитися з ними двома в одному ліжку — ось досвід, достойний короля.

Він злегка здригається й дивиться на годинник.

— Знаєте що, Дезіре? Я спробую упіймати вашого батька в його школі, якщо скажете, як туди дістатися.

Він повертається до Кейптауна дорогою N2. Його тут не було неповних три місяці, а все ж за цей час колонія халуп перетнула шосе й розтягнулася на схід від аеропорту. Автомобільній течії доводиться пригальмувати, поки дитина з палицею переганяє через дорогу корову, що відбилася від череди. «Село, — думає він, — невблаганно наповзає на місто». Незабаром на Рондебуш-Коммон знову пастиметься худоба; незабаром історія завершить свій повний оберт.

Отже, він знову вдома, але відчуття повернення додому немає. Він навіть уявити не може, як знову оселиться в будиночку на Торранс-роуд у затінку університету, як скрадатиметься вуличками, наче злодій, уникаючи зустрічі з колишніми колегами. Йому доведеться продати будинок і перебратися до квартири в якомусь дешевшому районі.

У його фінансових справах царює безлад. Із дня свого від’їзду він не оплачував рахунків. Він живе у кредит; і цей кредит може вичерпатися будь-якого дня.

Кінець його мандрам. А що залишається, коли мандри закінчуються? Він бачить себе сивочолим, згорбленим, ось він човгає до крамнички на розі, щоб купити свої півлітра молока й півбуханки хліба; він бачить, як тупо сидить за столом у кімнаті, заваленій пожовклими папірцями, і чекає, коли згасне день і можна буде приготувати собі вечерю й лягти спати. Життя вченого на пенсії, без надії, без перспектив; чи готовий він до цього?

Він відчиняє ключем хвіртку. Садок розрісся, до поштової скриньки напхали купу флаєрів і реклам. Будинок, хоча й добре захищений згідно з більшістю стандартів, залишався порожнім кілька місяців: занадто довго, щоб можна було сподіватися, що сюди не навідувалися гості. Та й справді, щойно відчинивши вхідні двері та принюхавшись, він знає — щось негаразд. Від хворобливого збудження заходиться серце.

Ані звуку. Хто б тут не був, він уже пішов. Але як вони потрапили всередину? Перебігаючи навшпиньки з кімнати до кімнати, він незабаром дізнає´ться. Ґрати на одному із задніх вікон вирвані зі стіни й відхилені назад, шибки розбиті, в отвір змогла б залізти дитина або навіть невисокий чоловік. Підлогу вкриває килим із листя й піску, нанесеного вітром.

Він блукає помешканням, роблячи перепис утраченого. Спальню ретельно обчистили, порожньо зяють стінні шафки. Зникла його аудіосистема, касети, платівки та комп’ютерне обладнання. У кабінеті зламали стіл і картотечну шафку; повсюди розкидані документи. Кухня цілковито спустошена: немає приборів, фаянсового посуду, дрібних електроприладів. Зникла шафка з алкоголем. Навіть буфет, де зберігалися консерви, порожній.

Це не звичайне пограбування. Рейдерська група вривається всередину, спорожняє будинок і відступає, навантажившись мішками, коробками, валізами. Трофеї, військові репарації, черговий епізод у масштабній кампанії перерозподілу. Хто цієї миті носить його черевики? Цікаво, чи знайшли Бетховен із Яначеком[85] собі нові домівки, чи їх просто викинули у смітник.

Із ванної кімнати чимось тхне. Голуб залетів до будинку і закінчив свої дні в умивальнику. Лур’є боязко згрібає у пластиковий пакет мішанину кісток та пір’я й туго його зав’язує.

Світло відключили, телефон теж помер. Якщо він нічого не зробить, доведеться провести ніч у темряві. Проте він надто пригнічений, аби діяти. «Хай усе котиться під три чорти», — думає він, опускається в крісло й заплющує очі.

Коли спускаються сутінки, він сполохується й виходить із будинку. Уже сяють перші зірки. Він прокладає собі шлях до університетського містечка порожніми вулицями, садами, де висить гнітючий запах вербени й нарцисів.

У нього досі є ключі від корпусу факультету комунікації. Вдалий час для появи привида: у коридорах безлюдно. До свого кабінету на п’ятому поверсі він їде ліфтом. Із дверей зняли табличку з його іменем. На новій написано «Д-р С. ОТТО». З-під дверей пробивається слабке світло.

Він стукає. Ані звуку. Він відмикає двері й заходить.

Кімната змінилася. Його книжки та картини зникли, залишивши стіни голими, якщо не зважати на збільшену до розмірів плакату обкладинку книжки коміксів: Супермен похнюплено слухає, як сварить його Лоіс Лейн[86].

У напівтемряві за комп’ютером сидить молодик, якого він ніколи раніше не бачив. Юнак насуплюється.

— Ви хто? — питає.

— Я — Девід Лур’є.

— Так? І що?

— Я прийшов забрати свою пошту. Раніше це був мій кабінет. — Він мало не додає: «у минулому».

— А, правильно, Девід Лур’є. Перепрошую, не подумав. Я склав усе в коробку. І деякі інші ваші речі, які знайшов. — Він махає рукою. — Ось там.

— А мої книжки?

— Усі вони внизу, на складі.

Він бере коробку.

— Дякую, — каже.

— Жодних проблем, — озивається молодий доктор Отто. — Ви впораєтеся самостійно?

Лур’є несе важку коробку до бібліотеки, збираючись розібрати там пошту, але, діставшись до вхідного турнікета, виявляє, що машина більше не приймає його картку. Йому доводиться сортувати листи на лавці у вестибюлі.

Телефонує Розалінд.

— Люсі каже, що ти повернувся до міста. Чому не даєшся знати?

— Поки що я не годжуся для спілкування, — відповідає він.

— А колись годився? — сухо цікавиться Розалінд.

Вони зустрічаються в кав’ярні в Клермонті[99].

— Ти схуд, — зауважує вона. — Що в тебе сталося з вухом?

— Нічого, — відповідає він і не вдається до подальших роз’яснень.

Поки вони розмовляють, її погляд продовжує повертатися до спотвореного вуха. Він переконаний, що, якби колишній дружині довелося торкнутися його, вона б здригнулася. Розалінд не з тих, хто поспішає на допомогу. Найкращі спогади про неї стосуються їхніх перших спільних місяців: паркі літні ночі в Дурбані, вологі від поту простирадла, продовгувате бліде тіло Розалінд борсається в судомах задоволення, яке так важко відрізнити від болю. Двійко сластолюбців: це й тримало їх разом, поки не скінчилося.

Вони розмовляють про Люсі, про ферму.

— Я гадала, що з нею там живе подруга, — дивується Розалінд, — Ґрейс.

— Гелен. Гелен повернулася до Йоганнесбурґа. Підозрюю, що вони назавжди порвали.

— А Люсі в безпеці в такому самотньому місці?

— Ні, там вона не в безпеці, вона була б божевільною, якби почувалася там безпечно. І тим не менше, вона залишиться там. Це стало для неї питанням честі.

— Ти казав, що в тебе вкрали машину.

— Я сам винен. Слід було поводитися обачніше.

— Забула розповісти: я чула історію про твій суд. Погляд ізсередини.

— Мій суд?

— Твоє розслідування, твоє слідство, чи як ти там його називаєш. Чула, що ти не дуже добре себе зарекомендував.

— Ох, де ти це чула? Я гадав, що все було конфіденційно.

— Не має значення. Я чула, що ти справив погане враження. Був занадто непохитним і намагався оборонятися.

— Я взагалі не намагався справити враження. Я відстоював принцип.

— Може, і так, Девіде, але зараз ти, звичайно, знаєш, що на суді справа не в принципах, а в тому, наскільки вдало ти доводиш свою правоту. Моє джерело каже, що ти погано доводив свою правоту. А який такий принцип ти відстоював?

— Свободу слова. Свободу не казати ані слова.

— Звучить грандіозно. Утім, Девіде, ти завжди досконало вмів себе ошукати. Досконало ошукати інших та досконало ошукати самого себе. Ти впевнений, що тут справа не лише в тому, що тебе застукали зі спущеними штанами?

Він не потрапляє на гачок.

— Хай там як, яким би не був принцип, для твоєї аудиторії він видався занадто незрозумілим. Вони думали, що ти просто напускаєш туману. Тобі слід було спершу потренуватися. Що ти збираєшся робити з грошима? Вони не забрали твою пенсію?

— Я отримаю назад те, що вклав. Збираюся продати будинок. Він занадто великий для мене.

— А що робитимеш із вільним часом? Шукатимеш роботу?

— Я так не думаю. І так маю силу-силенну справ. Я дещо пишу.

— Книжку?

— Правду кажучи, оперу.

— Оперу! Оце так новина. Сподіваюся, вона принесе тобі купу грошей. Ти не плануєш перебратися до Люсі?

— Опера — це просто хобі, щоб було чим зайнятися. Вона не принесе грошей. І — ні, я не переберуся до Люсі. Невдала ідея.

— Чому ні? Ви з нею завжди добре розумілися. Щось сталося?

Її розпитування нав’язливі, але Розалінд ніколи не переймалася своєю настирливістю. «Ти спав у моєму ліжку десять років, — якось сказала вона, — чому в тебе мають бути від мене секрети?»

— Ми з Люсі й досі добре розуміємося, — відповідає він. — Але не настільки добре, щоб жити разом.

— Історія твого життя.

— Так.

Западає тиша — вони обоє подумки споглядають історію його життя, кожен зі своєї дзвіниці.

— Я бачила твою дівчину, — каже Розалінд, змінюючи тему розмови.

— Мою дівчину?

— Твою коханку. Мелані Ісаакс — хіба її не так звуть? Вона грає у виставі в Театрі на причалі. Хіба ти не знав? Тепер я розумію, чому ти за нею впадав. Великі темні очі. Привабливе тіло, як у маленької ласки. Суто твій тип. Ти, мабуть, думав, що це буде чергова гулянка, твій черговий грішок. А тепер подивися на себе. Ти викинув життя коту під хвіст, і заради чого?

— Розалінд, я не викинув своє життя. Не верзи дурниць.

— Але ж викинув! Ти втратив роботу, заплямував своє ім’я, друзі уникають тебе, ти ховаєшся на Торранс-роуд, як черепаха, що боїться висунути голову з панцира. Люди, котрі не варті навіть того, аби зав’язувати тобі черевики, глузують із тебе. Сорочка на тобі непрасована, стриг тебе бозна-хто, і ти став… — Вона уриває свою тираду. — Ти закінчиш, як один із тих нещасних стариганів, які нишпорять у смітниках.

— Я закінчу в ямі в землі, — каже він, — так само, як ти. Як і ми всі.

— Досить, Девіде, я й так засмучена, не хочу з тобою сперечатися. — Вона збирає свої пакунки. — Коли тобі набридне хліб із варенням, зателефонуй мені, я приготую тобі поїсти.

Згадка про Мелані Ісаакс вибиває його з колії. Він ніколи надовго не заплутувався з жінками. Коли стосунки завершувалися, він залишав їх позаду. Але в історії з Мелані залишилася якась незавершеність. Глибоко всередині він зберігає її запах, запах своєї самиці. Чи пам’ятає вона теж його запах? «Суто твій тип», — сказала Розалінд, котра точно має знати. А раптом їхні шляхи знову перетнуться, його і Мелані? Чи спалахнуть знову почуття, підказуючи, що їхній роман ще не віджив своє?

Утім, навіть сама ідея ще раз спробувати з Мелані здається божевільною. Чому б вона мала розмовляти з чоловіком, котрого засудили за її переслідування? Та й узагалі, що вона про нього подумає — бовдур із чудернацьким вухом, нестриженим волоссям і пожмаканим комірцем?

Шлюб Хроноса[100] і Гармонії[101] — протиприродне явище. Якщо відкинути всі гарні слова, саме за це й мав покарати його суд. Засуджується за спосіб життя. За протиприродні діяння: за розповсюдження старого сімені, виснаженого сімені, сімені, що не пожвавішає, contra naturam[102]. Якщо старигани заграбастають молодих жінок, яке майбутнє чекає на людство? Ось таке було підґрунтя для його звинувачення. Половину художніх творів написали про це: молоді жінки борються за те, щоб вирватися з-під тиску стариганів, заради цілого людства.

Він зітхає. Молодь в обіймах одне одного безтурботно занурюється в чуттєву музику. Ця країна не для стариганів. Схоже, він чимало часу витрачає на зітхання. Каяття: прикра нота для того, щоб згаснути.

Він підтримує зв’язок із Люсі телефоном. Під час цих розмов вона щосили намагається запевнити його, що на фермі все гаразд, а він — переконати її, що не сумнівається в цьому. Вона розповідає йому, що має багато роботи з квітковими клумбами, на яких уже зійшли весняні рослини. Потихеньку оживає псарня. Люсі взяла двох псів на повний пансіон і сподівається, що незабаром їх буде більше. Петрус займається будинком, але він не настільки зайнятий, щоб не допомагати їй. Шоу часто навідуються в гості. Ні, гроші їй не потрібні.

І все ж його щось непокоїть у тоні Люсі. Він телефонує Бев Шоу.

— Ти — єдина людина, у котрої я можу запитати, — каже він. — Як там Люсі, якщо чесно?

Бев Шоу відповідає стримано.

— Що вона сказала тобі?

— Вона каже мені, що все гаразд, але голос у неї як у зомбі. Звучить так, наче вона наковталася транквілізаторів. Це правда?

Бев ухиляється від відповіді.

— Хай там як, — каже вона і, схоже, ретельно добирає кожне слово, — є деякі «новини».

— Які ще новини?

— Девіде, я не можу тобі сказати. Не змушуй мене. Люсі повинна сама тобі розповісти.

Він телефонує Люсі.

— Мені необхідно з’їздити в Дурбан, — бреше він. — Маю там пропозицію роботи. Можна зупинитися на день-два в тебе?

— Ти розмовляв із Бев Шоу?

— Бев тут ні до чого. Можна мені приїхати?

Він летить літаком до Порт-Елізабет, а там винаймає машину. Уже за дві години з’їжджає з шосе на дорогу, котра приведе його до ферми, ферми Люсі, клаптика землі Люсі.

Можливо, це і його земля теж? Він не відчуває, що це його земля. Попри весь час, який він тут провів, вона здається шматком чужих володінь.

Дещо змінилося. Паркан із дроту, не дуже майстерно встановлений, тепер позначає межу між обійстями Люсі та Петруса. На Петрусовому боці пасеться двійко кощавих телиць. Петрусів дім утілився в життя. Сірий і безлиций, він стоїть на пагорбі, східніше від старого фермерського будинку; чоловік здогадується, що вранці споруда відкидає довгі тіні.

Люсі відчиняє двері в безформному халаті, схожому на нічну сорочку. Колишній вигляд людини, що може похвалитися міцним здоров’ям, зник. Обличчя набуло хворобливого блідого відтінку, волосся немите. Донька обіймає його не надто щиро.

— Заходь, — запрошує вона. — Якраз готую чай.

Вони сідають удвох за кухонний стіл. Люсі наливає чай і передає йому мішечок з імбирним печивом.

— Розкажи, що там за пропозиція в Дурбані, — просить вона.

— Це може почекати. Я приїхав сюди, Люсі, тому що переймаюся за тебе. З тобою все гаразд?

— Я вагітна.

— Ти — що?

— Я вагітна.

— Від кого? З того дня?

— З того дня.

— Я не розумію. Мені здавалося, що ти про все потурбувалася, ти і твій сімейний лікар.

— Ні.

— Що значить «ні»? Хочеш сказати, що ти не потурбувалася про це?

— Потурбувалася. Я зробила все можливе, крім того, на що ти натякаєш. Я не робитиму аборт. Не готова знову пройти через це.

— Я не знав, що ти так до цього ставишся. Ти ніколи не казала мені, що не визнаєш абортів. Та й узагалі, чому мова зайшла про аборти? Я гадав, що ти прийняла оврал.

— Визнання абортів тут ні до чого. І я ніколи не казала, що прийняла оврал.

— Ти могла б розповісти мені раніше. Чому ти це приховувала від мене?

— Тому що не змогла б стерпіти твій черговий вибух гніву. Девіде, я не можу будувати своє життя залежно від того, що тобі подобається чи не подобається. Більше не можу. Ти поводишся так, наче кожен мій вчинок — частина історії твого життя. Ти — головний герой, я — другорядний герой, котрий до середини п’єси не з’являється на сцені. Так ось, що б ти собі не думав, люди не поділяються на головних і другорядних. Я не другорядна. Я маю власне життя, таке ж важливе для мене, як твоє для тебе, і в цьому житті саме я приймаю рішення.

«Вибух гніву?» А це хіба не вибух?

— Досить, Люсі, — уриває доньку він і, потягнувшись через стіл, бере її за руку. — Ти намагаєшся сказати мені, що збираєшся народити цю дитину?

— Так.

— Дитину від одного з тих чоловіків?

— Так.

— Чому?

— Чому? Я жінка, Девіде. Невже ти гадаєш, що я ненавиджу дітей? Чи я повинна відмовитися від дитини через те, який у неї батько?

— Бувало й таке. Коли ти чекаєш на дитину?

— У травні. Наприкінці місяця.

— Це остаточне рішення?

— Так.

— Чудово. Визнаю, це потрясіння для мене, але я залишатимуся на твоєму боці, що б ти не вирішила. Жодних сумнівів. А зараз я збираюся прогулятися. Пізніше ми можемо ще раз усе обговорити.

Чому б їм не поговорити зараз? Тому що він вражений. Тому що існує ризик, що він теж вибухне.

Вона сказала, що не готова знову пройти через це. Отже, вона вже робила аборт. Він би ніколи не здогадався. Коли це могло статися? Коли вона ще жила вдома? Цікаво, чи знала про це Розалінд, а йому нічого не повідомили?

Троє бандитів. Три батька в одному. «Швидше ґвалтівники, ніж злодії», — казала про них Люсі; ґвалтівники та митарі, що вештаються довкола, нападаючи на жінок, розважаючись і насолоджуючись насиллям. Що ж, Люсі помилялася. Вони не ґвалтують, вони паруються. Ними керує не задоволення, а яєчка, мішечки, набубнявілі сім’ям, якому кортить швидше втілитися. А тепер, о диво, — дитина! Навіть він уже називає її дитиною, хоча поки що це просто черв’як у лоні його доньки. Якій дитині може подарувати життя таке сíм’я, сíм’я, упорснуте в жінку не з коханням, а з ненавистю, хаотично перемішане, щоб заплямувати її, помітити її, наче пес своєю сечею?

Батько, котрий навіть не уявляє, що має сина: отак усе й завершиться, так урветься його рід, наче вода, крапля за краплею всотана землею? Хто б міг подумати! День як день, чисте небо, лагідне сонце, і раптом усе змінилося, змінилося раз і назавжди!

Притулившись до зовнішньої кухонної стіни й заховавши обличчя в долонях, він стогне і стогне та врешті заходиться слізьми.

Ранок уповні. Він вийшов погуляти на вулицю з бульдожихою Кеті. Несподівано собака не відстає від нього: або він став повільнішим, аніж раніше, або вона стала хуткішою. Вона продовжує так само сопіти й пихтіти, але, схоже, його це більше не дратує.

Наближаючись до дому, він помічає хлопця, того, кого Петрус називає «своїм народом», котрий стоїть обличчям до задньої стіни. Спочатку йому здається, що хлопчина мочиться, але потім він розуміє, що той зазирає у віконечко ванної кімнати, підглядаючи за Люсі.

Кеті гарчить, але хлопчина занадто поринув у спостереження, аби помітити це. Коли він обертається, вони вже позаду нього. Лур’є б’є малого відкритою долонею по обличчю.

— Свиня! — кричить він і дає йому ще одного ляпаса, від котрого хлопець заточується. — Ти — брудна свиня!

Радше від страху, ніж від болю, хлопець поривається втекти, але заплутується у власних ногах. Собака одразу ж кидається на нього. Її зуби клацають на його лікті; вона гарчить, обіпершись передніми й задніми ногами в землю. Волаючи від болю, хлопець намагається вирватися. Він б’є собаку кулаками, але його ударам бракує сили, тож бульдожиха ігнорує їх.

Слово й досі висить у повітрі: «Свиня!» Він ніколи раніше не відчував такої непереборної люті. Він радо дав би хлопчині те, чого той заслуговує, — прочухана. Фрази, яких він уникав ціле життя, раптом починають здаватися доречними і правильними: «Піднеси йому урок! Покажи йому його місце!» «Так ось на що це схоже, — думає він, — ось що таке жорстокість». Він добряче кóпає хлопця, так що той перекочується на бік. Полукс! Що за ім’я!

Собака змінює позу, впираючись ногами у хлопцеве тіло, похмуро смикаючи його за руку, розриваючи сорочку. Полукс намагається відштовхнути її, та Кеті не рухається з місця.

— Йа-йа-йа-йа-йа, — голосить хлопчина від болю. — Я тебе вб’ю, — кричить він.

Раптом на сцені з’являється Люсі.

— Кеті! — командує вона.

Собака краєм ока кидає на неї погляд, але не слухається.

Упавши на коліна, Люсі тягне бульдожиху за нашийник і неголосно, але наполегливо втовкмачує їй щось. Кеті неохоче розтискає щелепи.

— З тобою все гаразд? — цікавиться Люсі.

Хлопець стогне від болю. З носа у нього течуть шмарклі.

— Я вб’ю тебе! — видихає він. Схоже, ось-ось розплачеться.

Люсі закасує йому рукав. Від собачих ікл залишилися глибокі сліди; вони дивляться, як на темній шкірі з’являються криваві перлини.

— Нумо, ходімо та промиємо її, — наказує Люсі.

Хлопчина, утягуючи носом шмарклі та сльози, хитає головою.

Люсі в самому лише пеньюарі. Коли вона підводиться, пасок розв’язується, оголюючи груди.

Востаннє він бачив доньчині груди, коли вони були скромними рожевими пуп’янками шестирічної дитини. Тепер вони важкі, округлі та білі, майже як молоко. Западає тиша. Він витріщається на них, і хлопець теж безсоромно витріщається. У Лур’є знову, затьмарюючи погляд, здіймається лють.

Люсі відвертається від них обох і прикривається. Одним рвучким рухом хлопець зривається на ноги й кидається туди, де його не дістануть.

— Ми вб’ємо вас усіх! — кричить малий, а потім обертається і, навмисно витоптавши грядку з картоплею, пірнає під дротяну загорожу та простує в напрямку Петрусового будинку. Його хода знову зухвала, хоч він досі притримує ушкоджену руку здоровою.

Люсі права. З ним щось негаразд, щось негаразд із головою. Жорстока дитина в юнацькому тілі. Але в усьому, що відбулося, є ще дещо, чого він не розуміє. На що Люсі сподівається, захищаючи шмаркача?

Донька озивається:

— Девіде, далі так не може тривати. Я можу впоратися з Петрусом і його aanhangers[109], можу впоратися з тобою, але не з вами всіма водночас.

— Він витріщався на тебе у вікно. Тобі це відомо?

— Він дефективний. Дефективна дитина.

— Хіба це вибачення? Хіба через це йому можна пробачити те, що він із тобою зробив? — Уста Люсі ворушаться, але він не чує її слів. — Я йому не довіряю, — не вгаває він. — Він спритний. Як шакал, винюхує тут щось, шукає, якої б шкоди накоїти. Колись було гарне слівце на позначення таких, як він. Відсталий. Розумово відсталий. Морально відсталий. Його місце в лікувальному закладі.

— Девіде, твої слова безрозсудні. Якщо тобі хочеться так думати, будь ласка, тримай ці думки при собі. Хай там як, те, що ти про нього думаєш, нікого не цікавить. Він тут, і він не зникне, як хмарка диму, він — життєва обставина. — Люсі дивиться йому в очі, примружившись від сонця. Кеті, задоволена собою та своїми досягненнями, тихенько відсапуючись, важко опускається на землю біля її ніг. — Девіде, ми не можемо так далі продовжувати. Усе вже владналося, усе знову заспокоїлося, поки не повернувся ти. Мені потрібен спокій. Заради спокою я готова на все, що завгодно, на будь-які жертви.

— І я частина того, чим ти готова пожертвувати?

Вона знизує плечима.

— Я цього не казала, ти сам це сказав.

— Тоді я спакую валізи.

Тереза стоїть біля вікна спальні в білій нічній сорочці. Її очі заплющені. Це найтемніший час ночі: вона глибоко дихає, ковтаючи шурхіт вітру і квакання жаб-волів.

«Che vuol dir, — співає вона трохи гучнішим за шепіт голосом, — Che vuol dir questa solitudine immensa? Ed io, — співає вона, — che Sono?»[113]

Тиша. Solitudine immensa не пропонує відповіді. Навіть тріо в кутку сидить тихенько, наче миші.

«Прийди! — шепоче Тереза. — Прийди до мене, молю, мій Байроне!» — Вона широко розводить руки, обіймаючи темряву, обіймаючи те, що темрява їй принесе.

Їй хочеться, щоб він прийшов із вітром, щоб обгорнувся довкола неї, щоб зарився носом у западинку між грудьми. Або їй хочеться, щоб він прийшов із ранковою зорею, з’явився за небокраєм, наче бог сонця, і кинув на неї своє сяюче тепло. Їй хочеться, щоб він повернувся в будь-який спосіб.

Сидячи за столом на собачому дворі, він дослухається до сумної спадаючої кривої Терезиних благань, поки вона протистоїть темряві. Для Терези це поганий період місяця — вона хворіє, ні на мить не стулила очей, вона виснажена від бажання. Тереза прагне, щоб її врятували — від болю, від літньої спеки, від вілли Ґамба, від поганого батькового настрою, від геть усього.

Із крісла, де та відпочивала, вона бере мандоліну. Колисаючи її, немов дитину, повертається до вікна. «Брень-дзень», — озивається в її руках мандоліна, тихенько, щоб не розбудити батька. «Брень-дзень», — лементує банджо на занедбаному подвір’ї в Африці.

«Просто щоб було чим зайнятися», — сказав він Розалінд. Брехня. Опера — це не хобі, більше не хобі. Вона займає його вдень і вночі.

Проте, крім кількох вдалих моментів, «Байрон в Італії», правду кажучи, товчеться на місці. У ній немає дії, немає розвитку, це лише довга, кульгава кантилена, яку Тереза вивергає в порожнє повітря, час від часу її переривають стогони й зітхання Байрона за лаштунками. Про чоловіка й покинуту коханку забулося, наче вони й не існували. Можливо, ліричний порив у ньому ще не згас, але після десятиліть, коли ледь не помирав від голоду, він здатен вилазити зі своєї печери лише виснаженою, хирлявою, понівеченою потворою. Йому не вистачає музичних засобів, запасів енергії, щоб зіштовхнути «Байрона в Італії» з того монотонного шляху, яким він тягнувся від самого початку. Опера перетворилася на твір, який міг би написати сновида.

Він зітхає. Чудово було б повернутися до людей із тріумфом автора невеликої ексцентричної камерної опери. Але цьому не статися. Його сподівання мусять бути стриманішими: що з мішанини сумбурних звуків птахою злетить єдина справжня нота безсмертного бажання. Можливість упізнати її він залишає вченим із майбутнього, якщо тоді ще існуватимуть учені. А коли ця нота пролунає, якщо пролунає, він не розчує її — він забагато знає про мистецтво та про його прийоми, щоб сподіватися на це. Хоча було б чудово, щоб Люсі ще за життя почула цей доказ і почала думати про нього трохи краще.

Бідолашна Тереза! Бідолашна хвора дівчинка! Він повернув її назад із могили, пообіцявши нове життя, а тепер підводить її. Він сподівається, що вона знайде в собі сили пробачити йому.

Серед псів у загонах є один, до котрого він особливо прив’язався. Це молодий песик із паралізованою задньою лівою лапкою, яку він тягне за собою. Лур’є не знає, чи той народився таким. Ніхто з відвідувачів не виказував бажання забрати його. Час милосердя для нього майже вичерпався; незабаром песикові доведеться скоритися голці.

Часом, улаштовуючись писати або читати, він випускає песика з клітки, дозволяє йому незграбно погасати по подвір’ю або подрімати біля його ніг. Пес у жодному разі не «його»; він ретельно намагався не давати йому імені (хоча Бев Шоу кличе песика Триніжок); тим не менше, він відчуває, як той випромінює до нього великодушну прихильність. Його всиновили, добровільно, беззастережно; він знає, пес готовий померти за нього.

Звуки банджо зачаровують песика. Коли він смикає за струни, той сідає, схиляє набік голову й слухає. Коли він наспівує партію Терези і його муркотіння наливається почуттями (здається, що гортань набрякає; він відчуває, як гупають у горлі молотки), пес прицмокує губами і, здається, ось-ось теж заспіває або завиє.

Чи наважиться він на це: пустити пса в оперу, дозволити йому між строфами Терезиних любовних страждань підносити до небес власні скарги? Чому ні? Безсумнівно, у творі, який ніколи не поставлять на сцені, дозволено все.

Джон Максвелл Кутзее — південноафриканський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури (2003), двічі лауреат Букерівської премії (1983,1999), автор тринадцяти романів, численних збірок автобіографічних і документальних есеїв.

Життя професора Девіда Лур'є, який через роман зі студенткою втратив репутацію, роботу й амбіції, перевернулося з ніг на голову. Він уникає колег і вислуховує докори від колишньої дружини. Чоловік вирішує пожити в доньки Люсі, навіть не підозрюючи, що там на нього чекає жорстока розплата. Страшний інцидент, зухвале насильство змушують батька з донькою шукати порозуміння між собою. Драма, що відбувається з Люсі, докорінно змінює і її, і Девідове життя. Це точка неповернення до старих переконань, що ставить перед чоловіком безліч питань, знайти відповіді на які зможе тільки він сам...

Розкоші та задоволення (фр.). (Тут і далі прим. пер.)

Книга заповідей, написаних Св. Бенедиктом Нурсійським (480–547) для ченців, що живуть громадою під керівництвом абата.

Мінливою панянкою (італ.). Перші слова арії герцога Мантуанського з опери Дж. Верді «Ріґолетто».

Передмістя Кейптауна.

Тимчасова посада. Основні обов’язки ад’юнкт-професора — викладацька діяльність, а не наукові дослідження.

Італійський композитор і поет, який прославився як автор лібрето до деяких опер Джузеппе Верді.

Англійський поет-романтик. Видатний представник «Озерної школи».

Прийом, заснований на багаторазовому повторенні в музичному творі будь-якої мелодійної або ритмічної фігури, гармонійного обороту, окремого звуку.

Торгівельною маркою (фр.).

Грецький християнський теолог, філософ, учений. Один зі східних церковних письменників. Засновник біблійної філології.

Місто в Західній Капській провінції ПАР.

Збірка німецьких народних пісень, видана в ХІХ столітті двома німецькими поетами-романтиками — Ахімом фон Арнімом та Клеменсом Брентано.

Американська поетеса, публіцист, представниця другої хвилі фемінізму.

Американська письменниця, лауреат Нобелівської премії з літератури 1993 року.

Афроамериканська письменниця і феміністка.

Різновид локшини.

Канадський режисер-мультиплікатор.

Італійський композитор і клавесиніст епохи бароко.

Початок першого сонета В. Шекспіра. Переклад Д. Павличка.

Німецький художник і карикатурист.

Переклад Є. Даскал.

Американські актори-коміки, п’ятеро братів, що виступали у водевілі, театрі, кіно та на телебаченні, спеціалізувалися на «комедії абсурду» — з набором бійок, ляпасів, флірту й жбурлянням тортів.

Неочікуваний напад (фр.).

Уривок з поеми Дж. Байрона «Лара».

Перше послання Петра 4:11. Переклад І. Огієнка.

«Я звинувачую» (фр.) — стаття французького письменника Еміля Золя, написана у відповідь на справу Дрейфуса.

Зловтіха (нім.).

Алюзія на слова Червоної Королеви з «Аліси в Країні чудес» Л. Керролла: «Спершу страта, а тоді вирок!» (Переклад В. Корнієнка.)

«Women Against Rape» (WAR) — британська організація з протидії насильству, заснована 1976 р. Абревіатуру в назві також можна перекласти українською як «війна».

Алюзія на рядки В. Вордсворта з поеми «Прелюдія».

Фермерша (африк.).

Локальна очисна установка, призначена для збору й очищення побутових і господарських стічних вод від індивідуальних житлових будинків за відсутності центральної системи каналізації.

«Що сталось з брівками дугою, з чолом високим і ясним, з очей паланням і жагою, з моїм волоссям золотим…» Рядки з поеми «Нарікання чарівної зброярки» Ф. Війона. Переклад з французької Л. Первомайського.

Рядок з поеми В. Блейка «Шлюб неба та пекла».

Рід голонасінних рослин, один із найдавніших представників сучасної флори, ровесник динозаврів. Установлено, що тривалість життя саговника може досягати 5000 років.

Південноафриканський кущ. Листя вважається цілющим і додається в чай та в біодобавки.

Солодкавий напій з рослини циклопія, або ханібуш, з медовим ароматом.

Бушель — міра об’єму сипких тіл. Використовується в США і Сполученому Королівстві, але має практичне значення в усьому світі, оскільки ціна на сільськогосподарські продукти на біржах визначається зазвичай у розрахунку на один бушель. Один бушель картоплі — 27,2 кг.

Мова родини банту, поширена в Південній Африці, одна з офіційних мов ПАР та Лесото.

Одна із офіційних мов Південноафриканської Республіки.

Південноафриканський футбольний клуб, заснований 2007 р.

«Мамелоді Сандаунз» — південноафриканський футбольний клуб з міста Преторія. Володар найбільшої кількості чемпіонських звань (5) з моменту утворення Прем’єр-ліги.

Останній, незавершений роман Чарлза Діккенса. Його кінцівка та особа вбивці Едвіна Друда й досі залишаються темами для дискусій.

Хлопче (африк.).

Тут: хитросплетіння (італ.).

Святий, єпископ Льєзький. Вважається покровителем мисливців, а його священницький одяг, за народним віруванням, — найдієвіший засіб проти укусу скажених собак. Насправді легенда каже, що Губерт збирався вбити оленя, але в нього між рогами засяяв хрест.

Нью-ейдж — рух у культурі, релігії, філософії, науці, що виник у XX ст. та охопив передусім західні країни.

Егалітаризм — концепція, що пропонує створення суспільства з рівними можливостями управління й доступу до матеріальних благ усім його членам.

Ось і все (італ.).

Посадовець, що здійснював періодичний перепис громадян, оцінюючи їхнє майно, з метою розподілення цих громадян на соціально-політичні, військові та податкові розряди.

Іди геть! (нгуні)

Задня частина ствола, у якій розташований затвор.

Нокаутуючий удар (фр.).

Шепотітися (фр.).

Пісенька-пародія на англійську народну колискову.

Сільське (нім.).

Нелогічний висновок (фр.).

Господар і служник (африк.).

Селянин (фр.).

Та, що вкорінилася (нім.).

Алюзія на рядки Дж. Байрона.

Маска зі слонової кістки для ритуалів бенінських правителів.

Староєгипетський бог місяця, часу, мудрості й культури.

Південно-східна частина Східної Капської провінції.

Художник російського походження, котрий жив і працював у ПАР, де його називали «Третчі». Сьогодні вважається найвідомішим художником цієї країни.

Джейн Фонда зіграла головну роль у науково-фантастичному фільмі «Барбарелла».

Південноафриканський футболіст, у 90-х роках минулого століття був зіркою клубу «Кайзер Чифз».

Візерунок, характерний для народу ашантів, що живуть у Гані.

Королеви та імператриці (лат.).

Місто в Індії, у північно-східній частині штату Махараштр.

Місто в Австралії, розташоване на узбережжі Тихого океану, на південному сході штату Квінсленд.

Помічник (нім.).

Термін, яким з XVI століття користувалися португальці щодо чорношкірих жителів Південної Африки. Згодом став вживатися як образливий расистський термін. Походить від арабського слова «окупант».

Байронова коханка, котра вдарила його ножем, коли він повідомив їй про свій намір розлучитися.

Нормативно-технічний документ, який встановлює вимоги до лікарського засобу, його пакування, умов і терміну зберігання та методів контролю якості.

Слово має два значення: розчин або рішення (нім.).

Термін на позначення традиційної медицини в Південній Африці. Часом використовується як назва для будь-яких ліків.

У романі Томаса Гарді «Джуд непомітний» один із синів головного героя вбиває інших батькових дітей і вішається, залишивши посмертну записку: «Тому що нас забагато».

Істота, дух, ангел або божество в багатьох релігіях, в обов’язки якого входить супровід душ померлих у загробне життя.

Термін, котрим Махатма Ґанді називав недоторканих.

В англійській мові слово rape означає і зґвалтування, і викрадення.

«Вміють тут плакать над горем, бідою журитись людською». Цитата з «Енеїди» Вергілія. Переклад з латини М. Білика.

Друга книга Самуїлова, 1:27. Переклад І. Огієнка.

Євангеліє від Марка, 10:8. Переклад І. Огієнка.

Чеський композитор, музикознавець-етнограф і педагог.

Вигаданий персонаж коміксів видавництва «DC Comic». Журналіст газети «Дейлі Пленет», кохана Супермена.

Чи навпаки (лат.).

Реліквіями (італ.).

Історичний регіон в Італії.

Мій (італ.).

Муніципалітет в Італії, у регіоні Венето, провінція Падуя. Тут помер видатний поет італійського Відродження Франческо Петрарка, на чию честь назву цього містечка було змінено на Аркуа-Петрарка.

Муза Франческо Петрарки.

Алюзія на слова з Євангелія від Луки: «Піди швидко на вулиці та на завулки міські і приведи сюди вбогих, і калік, і сліпих, і кривих». Переклад І. Огієнка.

Євангеліє від Луки 9:60. Переклад І. Огієнка.

Муза Тиціана.

Алюзія на слова з поеми «Паломництво Чайлд-Гарольда» Дж. Байрона.

Кохання моє (англ.).

Малярія (італ.).

Діловий район Кейптауна.

У давньогрецькій міфології бог — уособлення абстрактного часу, початку і кінця.

У давньогрецькій міфології богиня злагоди і подружнього щастя.

Що суперечить природі (лат.).

Цитата з твору Ф. Ніцше «Сутінки богів».

Цитата з поеми В. Ленґленда «Видіння про Петра Орача». Основна особливість поеми — велика кількість алітерацій.

Дурнувате дівчисько (африк.).

Кожний народ, яким би він не був, прагне вдосконалитися сам по собі (лат.).

Привіт (коса).

Бурське слово, котрим називають збіднілого орендаря, котрий живе на фермі, обробляє землю і допомагає господареві.

Прибічники (африк.).

Заключне речення з вірша Р.-М. Рільке «Архаїчний торс Аполлона». Переклад з німецької Д. Павличка.

Перша частина філософсько-фантастичного віршованого роману Данте Аліґ’єрі «Божественна комедія».

«Перед нами — це душі тих, кого вразила лють». «Божественна комедія», Пісня сьома. Переклад Є. Дроб’язка.

«Нащо безмежжя це пустельне? І сам я — що?» Уривок із вірша «Нічна пісня пастуха, що кочує в Азії» Джакомо Леопарді. Переклад О. Мокровольського.

Ідеться про біблійного персонажа Йосипа Прекрасного.

Вічна жіночність (нім.). Образ, використаний Гете в заключних рядках другої частини «Фауста».