Якусь мить зелене око ілюмінатора здивовано розглядало його і, не блимаючи, відступало, темнішало, зникало; око тягло за собою темну порожнечу на невидимому шпагаті, той шпагат проходив крізь тіло, спочатку темна порожнеча врізалася в підошви, шпагат тягнув її, холодну, через ноги, живіт, груди, шию, потилицю, залишаючи в кожній клітині колючку; заморозило горло, обличчя, потім темна порожнеча вискочила через очі, мало не вибивши їх зсередини, розбилася на мільярди різнокольорових цяток, цятки розсипалися безладно навколо нього, зелене око вже далеко відступило, зменшилось, змішалося з цятками, пропало; він лишився сам серед цяток.

Їх усе більшало й більшало, вони цвіли над ним, під ним, з боків, позаду, вгорі. Власне, нічого цього не було, сторони світу зникли, вони й були суто умовними, але ще був і корабель і можливість якось орієнтуватись, хоч візуально; і тепер потрібна точка, щоб зорієнтуватися і не збожеволіти від колючок, що вп’ялися в кожну клітину, треба напружити всі м’язи, притупити колючки і знайти точку, щоб зорієнтуватися.

Зелені горби Африки.

Гори, як білі слони.

Скидає ліс багряний свій убір.

Червона калино, чого в лузі гнешся?

…В нього страшенно боліла голова. Вперше в житті страшенно боліла голова. Зроду-віку він не вживав таблеток. Бо в нього ніколи нічого не боліло. Якби щось боліло, навіть мізинець, комісії не писали б резолюцій: “Годиться”. Нарешті він не витримав і попросив таблетку. Він би не попросив, він би витримав, та назавтра випадав тяжкий день. Ірина принесла, він проковтнув, і за п’ятнадцять хвилин повіки злиплися. Вранці Ірина сказала, що то були пігулки зовсім не від головного болю, а зовсім невинні. Інших пігулок в домі не водилося, вона дала їх просто так, на віру, для заспокоєння…

Значить, усе сталося досить буденно. Він собі спокійно працював за бортом, а “ультраочі” намацали попереду корабля метеорит. Двигуни спрацювали автоматично, корабель “стрибнув” через метеорит. Різниця між новою швидкістю корабля і його швидкістю (тобто старою швидкістю корабля) порвала замок страхувальної линви. Чому він тримає її в руці? Спрацювала підсвідома реакція: за якусь частку секунди, коли линва натягувалася він стиснув її в кулаці. Інакше загинув би одразу. Де взялися сили? Із прадавньої хроніки: фашистські літаки бомбили радянський корабель, на палубу впала бомба і не розірвалася. Моряк схопив її і викинув за борт. Пізніше моряк не міг зрушити з місця такої ваги. Тепер є ще один приклад. Шкода, але психологи про нього не дізнаються.

Він поглянув навколо себе. Цяток не стало: були планети і зорі, не більші за кульку пінг-понгу. Із Землі стільки не побачиш. Зараз, коли втупишся в одну точку, вони зливаються в один фон. Безліч Чумацьких Шляхів. Велетенська сфера, нерухомість, він сам — найбільша величина в центрі сфери. Кисню, енергії вистачить на кілька годин. Якщо раніше не влучить якась піщинка, що мчить з божевільною швидкістю.

Краще дивитися в одну точку. У вічі… вічності. Щось думати. Наприклад: нічого подібного, планети й зорі не зливаються в один фон, різні туманності мають різну форму. Зараз я бачу туманність. У неї силует людини-гіганта. Ця людина складена з атомів-планет. Чому не рухається? Звідки знати, може, вона біжить стометрівку. За нашими поняттями. Якщо на мене подивиться хтось менший, аніж я, у стільки разів, у скільки я менший за оту людину-гіганта, — я йому видамся туманністю, а мої атоми будуть планетами, клітини — галактиками і чим завгодно. І я не рухатимусь під його поглядом, буду вічною туманністю, хоча й знатиму, що я не туманність, а я — це я. І так далі: в макро і в мікро. Нема великого й малого. Ми однакові з тим гігантом і з тим, хто думає, що я туманність. Я вічний. Все вічне. Я не помру. А почуття? Ну, це теж комбінації електронів-планет (а той, хто вважає за туманність, гадає, що це центр туманності). Норберт Вінер[1] доводив, що в разі смерті наші зв’язки не руйнуються. Тіло розсиплеться, але мине якийсь період — скажемо, Планета (правильно, з великої літери), Планета отієї людини-туманності обійде сімдесят-вісімдесят разів навколо свого світила, — і за теорією ймовірності я знову буду Євгеном Івановичем Горозою, 1936 року народження. Хіба що іншої форми з точки зору мене теперішнього.

Отож мені було тісно в цій сфері, поки я не зрозумів що до чого! Я лечу, і цей простір наповнює мене радістю, такою радістю, що не вміщується в сфері!

Він помітив, ні, в темній ущелині мозку зринуло: борються три думки. Одна філософствує, друга стала в опозицію до неї, а третю він свідомо загнав в ущелину, щоб вона не зруйнувала хисткого заспокоєння першої. Значить, це четверта. Хай живе четверта! Та, що не випустить тверезої з ущелини.

Він летить, він живий, і кінця не існує. Живі працюють. Кращої лабораторії немає ні в кого. Треба працювати. Кінокамера зафіксує, мозок запам’ятає. Навіть коли він, теперішній, загине, то Гороза, що прийде у всесвіт після того, як Планета людини-туманності зробить сімдесят-вісімдесят обертів навколо свого світила, той Гороза матиме комбінації електронів, які йому запрограмує Гороза теперішній. Він підморгнув тому Горозі: я не зійшов зі своєї орбіти.

Він летить, центр всесвіту, його орбіту вираховують всі електронні мозки землі. Підняті по тривозі хлопці нацуплюють скафандри, а асистенти акуратно розгладжують кожну зморшку. В довгих коридорах лунає важкий стукіт підборів, потім за вікнами автобуса летять, ніби відкинуті назад, липи, пальці хлопців постукують по блискучих шоломах. Ось вони разом похопилися, згадали, з’явилися авторучки і ‘блокноти, посивілий генеральний зібрав записки. “Вечеряти вдома не буду. Спішно відлітаю…”

Стрілка лічильника кадрів висвічує в пітьмі. І стрілки годинника теж. Злинуло п’ятнадцять хвилин. У нього в запасі ще багато часу. А метеорити… Не кожна куля влучить у солдата, що йде в атаку.

Треба було дивитися в зелене око. На місці зіниці в ньому миготіли цифри, вибрані психологами навмання. Треба було запам’ятовувати числа, а потім відтворювати їх на мікрокомп’ютері. Потім, коли прийде психолог. Цікаво, що він робить зараз: стежить за ними по телевізору чи веде розумну розмову з лаборантами?

Марат мав допотопного олівця і, подумавши трохи, намалював над оком брову. У Діка знайшлася плитка шоколаду, шоколад гарно розмазувався на металі, і небавом під оком з’явилася подоба щоки. Ще кілька штрихів олівцем відтворили на панелі осцилографа половину людського обличчя, схожого на рекламну театральну маску. Другого ока, на жаль, не було.

Стало веселіше, аж психобокс № 13 посвітлішав, і хлопці познімали з голів шоломи з датчиками — самовільно вийшовши з-під контролю, їм хотілося поглибити відчуття свободи. Баншке та Сганарель — роботи-наглядачі — дивилися осудливо, але дозволили одягти на себе шоломи і, зітхаючи та подзвонюючи суглобами, сіли в крісла на місця своїх підопічних. Марат і Дік, злягли на підвіконня, і тут їх уже не могла дістати телекамера.

Кипів полудень.

Двір профілакторію, заасфальтований і порожній, був ніби огороджений стіною плюща, який так густо розрісся, що сховав справжню стіну, а заодно потягнувся вгору по металевих прутах, вкрив і їх. Буйні китиці плюща перекинулись назовні, наче зайві, але там, ззовні, вони не діставали землі, гарно облямовуючи стіну із старої подзьобаної цегли.

Тут усе було старовинне і тихе, як на музейних поштових листівках, все навіювало думку про тишу й спокій. Перейматися нею мусили діти — вповні здорові фізично, розумні й добрі діти, тільки з одною вадою: вони сприймали світ таким, яким хотіли його бачити. Профілакторій мав підготувати їх до життя в світі такому, який він є.

Сьогодні всі були зайняті й по двору ніхто не ходив. Роботи, поливши вранці зелень, недбало покинули шланг під огорожею. Він тепер сохнув і морщився на сонці. В колонці водогону вже давно щось зіпсувалося, крапала вода. Вона видовбала ямку в асфальті, наповнила її і чорною смужкою втомлено в’юнилася до воріт. І прибульці, тільки-но зайшли на порвір’я одразу надибали втомлену воду, і вода привела їх до колонки.

— Діку, у них там немає таких штук, — сказав Марат.

— Я думаю… Звідки прилетіли, а не знають, як воду пустити.

— Покричимо?

— Ні, краще покажемо.

Від бетону їх відділяло метрів зо три. Марат повис на руках, Дік сповз по ньому, наче по канату, потеліпався трохи, думаючи, як сандалети лунко ляпнуть об бетон, і відпустив Маратові ноги, а Марат уже стрибнув до нього в обійми; не поспішаючи вони попростували до прибульців.

— Бачиш, у них в експедицію дівчаток беруть…

— Батько, мабуть, командир.

— Їй же років п’ятнадцять, як і нам…

Прибульці спостерігали за ними весь час, відколи хлопці почали десантуватися з другого поверху, а тепер очікувально розглядали їх — двоє чоловіків років під сорок, мовчазних і дуже схожих один на одного, і дівчисько у квітчастому платтячку.

— Здрастуйте, — сказали хлопці, і дівчисько так само сказало “здрастуйте”, а чоловіки їм відсалютували.

— Ви хочете набрати води? — спитав Дік.

— Так, ми б хотіли.

— Вам треба, мабуть, якісь досліди проводити?

— Ні, напоїти собаку, — сказало дівчисько.

— А де ж він? — не знайшов що сказати Марат.

— А він за ворітьми сидить. Не захотів заходити, — сказало дівчисько, а чоловіки коротко засміялися.

Вона підставила якусь посудину під краплі, а Марат почав смикати рукоятку, бо ту рукоятку треба було по-особливому покрутити, тому прибульці й не змогли одразу дістати воду. Тугий струмінь ударив у дно, і вода бризнула через край посудини, дівчина тихо зойкнула, коли краплі потрапили на голі коліна, і Марат помітив, що на ногах одразу з’явилися мурашки.

— Холодна вода? — спитав.

— Спасибі, — сказали прибульці, мало не всі разом. — Велике спасибі.

— Хочете побачити собаку? — спитала дівчина, і хлопці, як заворожені, попростували за нею до воріт.

— Це ж Бот, — сказав Дік.

— Який Бот?

— Я його в лісі знайшов, він ще малий був. Він під ліжком у мене жив. Потім його помітили й витурили.

— Чому?

— Вигнали його. Керівник наш вигнав, — пояснив Марат. — У нас не можна тримати собак. Бот, Бот… пізнав!

— Я його Цефеєм зву, — сказала дівчина. — І я його теж у лісі знайшла. Він уже звик до мене.

— Ми вам його даруємо, — сказав Дік, а потім подумав, що це він ляпнув, бо ж пес нічий. — Я хотів сказати, що ви можете його взяти з собою… на свою планету.

— А ми так і вирішили.

— Аю, не затримуйся, — гукнули здалеку чоловіки.

— Я зараз. От… У нас там теж такі собаки. Ну, трішечки не такі.

— Ви його для експерименту візьмете? Дівчина здвигнула плечима.

— До вас довго летіти? — спитав Марат.

— Десять ваших років.

— Нічого собі… Бот постаріє.

— Ми його приспимо. Але я до нього вже звикла, і мені сумно буде в кораблі.

— Хай уже краще спить. Потім буде новий пес, — сказав Дік.

— Ая, не затримуйся, — знову гукнули чоловіки.

— То батько ваш там? — спитали хлопці.

— Батько. І брат.

— Дуже схожі, — сказав Дік. — Тільки наче вони одного віку.

— Бо вони обидва в порі зрілості. Ну, я побіжу. — Вона подала їм вузеньку долоню. — Ви, мабуть, останні земляни, яких я бачу.

— Чому?

— Ми сьогодні вночі відлітаємо.

— Назовсім?

— Назовсім.

— Коли ви прилетите, вам буде уже за двадцять, — сказав Дік.

— Саме в міру, — сказала дівчинка.

— Ми вам напишемо листа, — сказав Дік і трохи поспішно додав: — Бо тепер же буде зв’язок, правда? Радіолиста. А потім завалимо до вас у гості.

— Як це, “завалимо”? — спитала дівчинка.

— Ну, прилетимо, — пояснив Марат. — І нам уже буде…

— Саме в міру, — сказала дівчинка.

— Щасливого польоту. Мене звати Дік, а його Марат. Бот, ходи поцілую, Марат, поцілуй Бота.

— Щасливо, Діку і Марате.

Марат перевернувся на спину і застиг на воді навпроти неба, хвилі зрідка набігали на обличчя, і він подумав, що вода зовсім не такого кольору, як видається з берега. З берега вода видається голубою і знадливою, а зараз, коли хвиля пробігла обличчям, Марат дивився крізь неї, мов через скло. Коли занурити голову глибше, вода жовтіла, ще глибше — сіріла, а з боків була зелена, зелень пронизували сонячні стовпи, як прожектори, і зникали в темній глибині, і звідти віяв холод.

Марат намагався відмити губи. Не зникав різкий запах рідини, якою їх змастили з наказу вихователя, що побачив у вікно, як хлопці цілували Бота.

Їх покарали — примусили проплавати на півтора кілометра більше, ніж завжди. Група вже давно грілася на березі в шезлонгах. Жовто-білий рятувальний човен метався затокою, бо загубився Дік. Марат байдуже спостерігав за його піруетами. Дік, підтягнувшись на руках, висів під крилом з правого борту. І Марат знав, що Дік там може висіти скільки завгодно — у Діка дуже міцні руки. А коли тривога набрала грандіозних розмірів і на березі стали готувати інші човни, і в них уже сідали аквалангісти, Дік пустив руки і загубився в піняві сліду.

Марату наказали вилізти на берег. Він плив і спостерігав за Діком. І група теж спостерігала за Діком. Дік пірнув і виринув хвилини через дві вже за спиною підмоги. І його білява голова знов не була помітною між білими бурунцями. Щоб дістатися берега, він ще раз пірнув і разом з Маратом вийшов на берег. Хлопці потонули в шезлонгах.

Вихователь був схвильований.

— Ви разом плавали? — кричав він до Марата.

— Ні.

— Ти його бачив на воді?

— Бачив.

— І де дівся, бачив?

— Бачив.

— Де?!

Марат не встиг відповісти, Дік підвів голову і запитав:

— А хто втопився?

— Це ще невідомо, — вихователь дивився на затоку і стискав Маратове плече.

— Що невідомо? — спитав Дік. — Імені утопленика чи що він утопився?

Той зиркнув на Діка.

— Ти… ти…

— Відпустіть моє плече, — сказав Марат, — відпустіть моє плече.

— Як це звучить на вашому жаргоні? — спитав батько. — Ви ріжете мене без ножа, так? Так от, ти ріжеш мене без ножа.

— Вже краще — без лазера, — буркнув Марат.

— Як ти розмовляєш з батьком? — не витримала мати.

— Пробачте.

Всі троє на якийсь час примовкли.

— Ви з Діком сьогодні наче…

— …показилися, — підказав матері Марат.

— Я не можу з тобою розмовляти, — зітхнула мати.

— Діка сьогодні переведуть в інший пансіон, — сказав батько. — Батьків уже попередили. Правильно, вас давно треба було розлучити. Художники…

— Не сварися, — сказала батькові мати. — Дік скоро прийде до тебе прощатися.

— А чого його переводять, а не мене? Тому, що ви перші приїхали?

— Ет, облиш… — скривився батько.

— Звичайно, ти й зараз вираховуєш якісь орбіти, а я збив тебе з думки..

Батько махнув рукою, але вийшло так, що рука гримотливо зачепила стіл.

— Тихо! Дзвінок, — сказала мати.

— Доброго дня, — зайшов Дік і вишукано вклонився.

— Здрастуй, — привіталися батьки.

— Приїхали вже твої батьки, Діку? — лагідно запитала мати.

— Так точно, їхній гелікоптер стоїть за огорожею на лузі. Зараз збирають мої речі, розмовляють з вихователями, заповнюється моя картка, мене відпустили на триста п’ятдесят секунд, аби попрощався, — випалив Дік одним подихом.

— У тебе добрі легені, — усміхнувся Маратів батько.

— Стараюсь, — вклонився Дік.

— Бачиш, Єво, їм ніяк не можна бути разом.

— Більшість так і вирішила, — сказав Дік. — А от роботів ніхто нічого і не спитав…

Батько заходив по кімнаті.

— Хлопці! — нарешті він заговорив рішуче й аж запально. — Я розумію, ви трішечки ображені, що вас запроторили сюди і у вас закономірно виробилось бажання перечити. Ви вважаєте нас сухарями — тільки за те, що ми завжди маємо ясну голову, але нам треба завше мати ясну голову, бо ніхто за нас не зміряє масштабів і складності роботи. Швидкість зміни уявлень і пристосування — необхідність…

— Даруйте, у мене залишилось сто вісімдесят чотири секунди, — сказав Дік.

— Хай прощаються, — зітхнула мати.

— Ти там тримайся, — сказав Марат.

— А ти тут тримайся, — сказав Дік.

Вони обнялися, і Дік побрів до дверей. Біля дверей Дік обернувся.

— Зв’язок на тій же хвилі. Зброя закопана в квадраті С. Сигнал — час “х”, — сказав Дік, смикнув двері і зник.

Батьки перезирнулися.

— Ви що… — мати підвелася і не могла знайти відповідного слова. — Що ви задумали?

— Взяти владу в свої руки, — спокійно сказав Марат.

— У кого?!

Поїхав Дік, поїхали батьки, впала ніч і у вікно тягло приємним холодком. Роса густо вкрила темне листя, виступила на асфальті, на траві за огорожею, на холодному тілі корабля прибульців, і Маратові здавалося, що ніч прийшла надто рано як на літній час, і сьогодні вона темніша ніби, ніж завше.

Він підійшов до розчиненого вікна і вперше відчув порожнечу ночі. До нього долинув далекий гавкіт со. бак, безмежно розсунувся простір; цокали копита, і Марат піймав мелодію дзвоника самотніх подорожніх. І коли опинився за огорожею, помітив, що ніч розсунулася, ніби він освітив її зсередини, і що ніч, мабуть, є ніччю тільки в чотирьох стінах, а зорі й планети світять завжди. Потім він помітив, яка випала густа роса, бо зачвакало в черевиках, потім провів пальцем по холодному металу корабля прибульців, і краплі роси з’єдналися у велику краплю, і та крапля хутко обірвалася.

— Завтра буде гарна погода, — сказав Марат.

— Так, завтра буде гарна погода, — сказав чи то батько, чи брат Аї, що слідкував, як роботи вантажать якісь контейнери, а прожектор аж із верхньої частини корабля освітлював їм майданчик. — А ти чого не спиш?

— Не хочеться, — сказав Марат. — Ви скоро відлітаєте?

— Годин через три.

— Ая зайнята?

— Ні, вона не зайнята. Вона зсередині. І чи то батько, чи то брат сказав щось роботу, і робот відповів йому щось на знак згоди, зник в отворі стабілізатора, і Марат уявно простежив, як ліфт підіймає робота у верхню частину корабля.

— Ти не зайнята? — спитав Марат, коли Ая зіскочила на землю.

— Ні, не зайнята, — відповіла Ая. — А ти втік?

— Втік. Ви скоро відлітаєте?

— Годин через три.

— Тобі треба щось робити?

— Я вже все закінчила і ці три години у мене вільні.

На галявині валялося чимало сухого гілляччя, його легко було позбирати до купи, і скоро в небо полетіли іскри.

— Я не знала, що це так гарно. Можна було б щовечора палити вогнища.

— Можна було б. Але я теж не знав, що ти прилетіла.

— Погано. Ми б раніше познайомились і багато б одне одному розказали.

Марат поклав на землю куртку, і вони сіли поряд навпроти вогню. Ламали хмиз і кидали у вогонь.

— Тобі зручно? — спитав Марат.

— Мені добре.

— Правда, вогонь схожий на восьминога?

— Щупальцями, так?

— Щупальцями…

— Дивно. Вогонь живе із своєї смерті. Горить, бо вбиває себе. Чим більше, тим швидше.

— Колись у негоду розводили вогнища, щоб подорожні не збилися з шляху.

— А для космічного корабля потрібне ціле сонце.

— його важко розпалити.

Іскри вже майже не летіли. Вогонь горів спокійно, без натуги, а вони рівномірно підкладали дрова, щоб усе так і залишалося. Ніч погустішала і принишкла. Прожектор світив не в цей бік, і корабель вирізьблювався у його світлі чіткою монументальною скульптурою.

— У вас таке саме небо? — спитав Марат.

— У нас голубіше.

— І так само багато зірок?

— Інколи навіть більше.

— Ти часто дивилася на вечірнє небо?

— Я ще не дивилася. Мала була, коли відлітали.

— Я просто забув…

— Всього не запам’ятаєш…

— Просто мені хотілося, щоб ти це бачила на власні очі, як і я.

— Я ще побачу.

— Нам тоді вже буде…

— Все одно я дивитимусь на небо над головою.

“Наша звична атмосфера в цьому випадку стає на заваді, через неї отой купол над нами не існує в незмінності. Узимку, коли повітря холодне і стає ніби кришталевою оболонкою, зорі світять ясними, але неприступно-холодними очима — і під тими поглядами щулишся і відчуваєш власне безкрилля; щоб весною, коли повітря рухається теплим потоком і дух забиває запах вологої землі, зорі вибухали, як бруньки верболозу; щоб улітку, після жаркого дня, зорі відпочивали, як утомлені пляжники.

В першу половину осені, в безмісячні ночі, небо стає моїм. Воно в цю пору глибоке темрявою. Я вдивляюся в небо — і на дні провалля з’являються нові зорі, менших величин. Потім усе зливається в білу пляму. Це не від нерухомості, просто зорі, як краплі води, злилися. В мене гарний зір, і я назбирую багато крапель.

Я вдивляюся в білу пляму, в цей конус, повернений до мене основою, а вершина його темнувата. Конус втягує мене своєю порожнечею; я знаю, що за вершиною його побачив би теж конус — і так до безконечності, і я не вірю, що там ніхто мене не ладе”, — думав Марат, спостерігаючи віддалік старт.

Той корабель мав особливі стартові двигуни. Він безшумно відірвався від землі й повільно поплив у небо. І Марат знав, що до тих пір, поки не заревуть двигуни прискорення, Ая може бачити, як зменшується багаття на Землі, мов у давні часи вогник маяка для вітрильника, що покинув гавань.

Замуарів степ, зацвів, навально вийшла з пазухи весни зелена повінь, залила простори від Азова до Дону; високе небо відмилось до візантійської лазурі; засвітився жовто шафран, розпускалися пуп’янки зір уночі; можна було чекати татар.

Десь вони вже обминали десятою дорогою козацькі засіки, пости. За поселенням Хвилевим в балкових низинах парубчаки шаблювали лозу, аж пальці німіли на, стертих руків’ях старої, що перейшла в спадок, зброї.

— Андрію, сміх, та й годі! Де ти такого ятагана доп’яв? — Панько Зуб аж присідав довкола сімнадцятилітнього хлопця. — І в нас таких нема, і в турків, і в татар нема, і в царському війську таких не бачив. Чи не сам зробив?

— Не сам зробив, знайшов…

— Ну, не печи раків! Чи не сокіл ясний тобі на поріг приніс?

— Не знаю…

— Вийми, та вийми-бо, дай потриматись. Гм, це ж треба — і не гнеться. У кулаці ніби важка, а махаєш — легка, а донизу опустиш — кінець ніби свинцем наливається… А по якому-то вона викута? Іч, яка незамашна.

Андрієві хотілося, щоб трісла під ним земля і сховала його від Зубових кпинів та насмішкуватих поглядів товариства. Бо Панько таки знається на зброї. Увесь нею помальований, а замість лівої руки — обрубок.

— Чи ти кращої не міг дістати?

— Грошей нема.

— А батькова шабля?

— В Азовському… разом з батьком.

Зуб присмирів. І врешті махнув рукою.

— Ать, на лозу й така здасться. А в січі вже потрудись, добудь справжню.

Хлопці люто накинулись на лозу, бо всі сільські чоловіки були десь на далеких степових засіках чи в походи помандрували, а татари — гості сподівані.

Хоч на нього ніхто тепер не звертав уваги, Андрій Рубін відійшов убік від зеленого бойовиська, але все ж ніяк не наважувався пустити в діло свою знахідку, вона так і сіріла скромно у нього в руці. Похнюпившись, торкнув кінчиком зеленаві пагони, і два чи три, ніби перетяті невидимою силою, лягли йому до ніг. Андрій насторожено розглядав тонкі зрізи, а потім пригнувся, пустив шаблею, як косою, над землею і полоснув кущ. Шабля проминула лозу, наче її не було, а лоза якусь мить ще трусилася, лоскотала повітря, а тоді разом лягла, рівно, з тихим шелестом, як трава.

Андрій косив лозу, накинувшись на неї з незбагненним заповзяттям, та йому здавалося, що це сон, бо ж тільки вві сні можна рубати верболіз, як повітря, і тільки коли замліла рука, спина, м’язи на шиї, помітив, що позад нього лежать валки, правиця забризкана соком, а провів пальцем по шаблі — суха.

— Оце відгострив хтось…

Йому забаглося побачити, чи глибоко ввійде лезо у тіло поваленої верби. Забулися насмішки, він з веселою хвацькістю цокнув по стовбуру. І коли верба розпалась надвоє Андрій завмер.

— І чого ти пристав? Одчепись, кажу!

— Оленятко…

— Я — Олена. Не вигадуй казна-що.

— Для мене — оленятко.

— Ох, знов тієї ж…

— То вийдеш сьогодні… сюди… ввечері…

— Ні! Віддай відро, бо у воду штовхну!

— Ха, де це бачено, щоб дівка козака подужала?

— Ти? Ти козак? — Аж хвиля засміялася. — Ти ж шаблею дрова рубаєш, а з хлопцями ні з ким не б’єшся, бо боїшся. Рубай хмиз, обгороджуй ним хату, щоб узимку тепло було. Тюхтій ти, а не козак!

— Я… тюхтій?! Ну, хай налетить татарва, то побачимо, хто тюхтій.

З Дону вискакували маленькі рибки, широко роззявляли роти, видать, сміялися. Андрій спересердя плюнув у воду.

“Наврочив! Таки наврочив! Язика б мені вкоротити!” Довкола стріляло, гукало, сонні щоки неба наливалися кров’ю, тільки у дворі ще темно, кінь хропе, Андрій ледве осідлав його. Глупа ніч розірвана надвоє; сон так раптово втік з тіла, що на шкірі залишились вогняні сліди.

Мати вже відчинила ворота, схилилася до стовпа, злилася з ним; дихнуло небо жаром, і кінь поніс вулицею, мимо розтривожених вуликів осель, мимо частоколу верб. Вулиця — ущелина, кінь мчить у заграву, де палають крайні хати, на стіні заграви вималювались чорні вершники, гостроверхі шапки, близько…

На спинах татар танцювало світло від хат, смолоскипи над головами показали розпашілі обличчя, Андрій не зумів стримати коня і зопалу врізався у потік, звівся на стременах і скажено завертів шаблею навколо себе. Вона окреслювала червоні кола, бо відсвічувала пожежу; ніби зависали в повітрі уламки ятаганів, аркан звився, втратив хвіст і зник у верховітті верб; шабля часто потрапляла в тінь: пронизувала чуже тіло. Майже не зустрічаючи опору.

І нападники крикнули: “Шайтан!”

Вони розвертали коней, штовхаючи один одного, і Андрієві хотілося вибити їх до одного, але коні без вершників заважали прорватися йому в середину; нарешті він побачив спини татар, рвонув у погоню, але радості перемоги не вистачило, щоб наздогнати їх.

Він повернув на іншу околицю.

Смерті легше добути козакові, ніж слави, — щоб зажити слави, не раз треба перемогти костомаху.

Тож коли односельці привезли Андрія Рубіна на заставу Янгир, піднявши хлопця в славі до вершин, як на Хвилеве, то між козаками він загубився, як макове зерня.

Даремно хвилевці виставляли скрізь напоказ свого земляка, товариство потихеньку посміювалось у вуса, аж поки один не витримав та не вихопив шаблю з піхов:

— Ану, ставай, пуцвірку, скажи й ти що-небудь.

Андрій одразу ж зноровив креснути по козаковій шаблі, і вона розлетілася надвоє, навіть без дзенькоту, і супротивник тільки здивовано розглядав уламок у руці.

Більше ніхто не захотів мірятися з Андрієм: хоч там і що — зелений ще. Тільки, вже тихцем, вигострювали шаблі до неможливого. Однак ішли в похід — захопили з собою і хлопця. Мали на оці гниленьку фортецю у понизові Волги, хай подивиться, як колошкають нечистих.

Ходили вони під нічними мурами та стиха лаялись, бо випадало підіймати ґвалт та брати кам’яницю на “гур-ра”, а інакше годі було потрапити всередину. Стали порадитися, а Андрій устромив шаблю в мур і відчув, що пронизав його наскрізь; не товстий виявився мур, це було тимчасове укріплення. Вирізав шаблею дірку в стіні, козаки влізли й почали свято.

Мала вже опуститися з неба слава… Повіяв вітер, розігнав сутінки, почервоніли краї темних хмар; звідти вона мала вилетіти, із зеленкуватої ополонки, де на дні ще — зорі.

Вітер дужчав, виросли на човнах зелені вітрила — з дому ж таки привезені, полинули човни втору по Волзі, а товариство сторонилось Андрія, скоса поглядаючи на його шаблю, то ж хлопець тримався земляків.

У Хвилевому Андрія першим привітав піп, сказавши, що, той, треба освятити шаблю, бо, той, усім новачкам треба святити шаблі, якщо вони вже конечно і беззастережно беруться до зброї, аби до скону боротися з поганцями. Урочиста церемонія була, козаки стали півколом оддалік, але на обличчях їхніх лежала не урочистість, а очікування. А в поповій промові все змішалось: і урочистість, і очікування, і стривоженність, бо коли шабля від сатани, треба вигнати з неї нечисту силу…

Вітер зміцнів, приніс клич Степана Разіна, і задонщина помолоділа в битвах. Освячена шабля не втратила своїх якостей, тож владарював нею не сатанинський, а божий дух, і Андрія обрали на сотника з небезпідставною надією, що царевому війську будуть непереливки.

Сотня воювала далеко від основних загонів.

Сотня підіймала народ.

Шабля творила чудо.

Андрій Рубін першим врізався в лави ворожої кінноти, роз’єднував на дві частини, а прогалина всмоктувала товариство. Коні бігали без вершників, приходила перемога, п’янка, як воля. Під командиром царського війська упав кінь, бився тепер офіцер, стоячи на землі; ось залишився сам, і Андрій натрапив на нього.

Впала тиша, сходилися козаки, вели на поводах коней, офіцер чекав, щоб дорого продати життя.

Андрій скочив з коня.

— Чи не зволить пан скласти зброю?

Офіцер осміхнувся, бо питання було зайве. Однині цей клаптик поля, чітко окреслений спішеними козаками, мав стати для одного з них одром.

Вони зійшлися, і офіцер одразу залишився з уламком металу в руках.

— Дайте йому іншу шаблю, — гукнув Андрій до козаків.

Він ще горів боєм.

— Марна річ. Так ми всі лишимося без шабель.

Андрій зрозумів, одразу прийшла тиша і до нього, і стало все на свої місця.

Офіцер узяв шаблю поміж трупів своїх, Андрій узяв чужу, незвичну.

Потім він бачив, як офіцерові підвели коня, як віддалялися обличчя товаришів, але це вже було потім; як нестерпно запекло під серцем, як його підхопила на крила вічність.

Так загинув на полі честі Андрій Рубін, і в голови йому по праву поклали шаблю прибульця.

Непередбачені затримки, як правило, не входять у плани людей. Тож і Геннадій мусив сідати на цю недосліджену планету. До неї було найближче, а Радник повідомляв без упину, що з двигунами негаразд і вони можуть скоро вийти з ладу.

І корабель “Андрій” звернув з курсу і потяг до Короборо, де успішно здійснив посадку і де Геннадій схопився за голову: в соплах затужавів зеленкуватий накип…

Що ж, пошле радіограму і років зо три нудитиметься тут, чекаючи на рятівників.

Геннадій уже потягнувся до кнопки ліфта, коли подумав, що годилося, хоча б заради інтересу, оглянути місцину: хоч-не-хоч, треба ознайомитися.

Рівнинна пустеля, датчики не фіксували ні наявності атмосфери, ні радіації — нічого. Світить якась зірка, як і наше Сонце. Все схоже на земну пустелю. Рівнинна кам’яниста пустеля. Ще й з міражами. Он, віддалік, стоять копії його корабля і його самого.

Геннадій зітхнув: треба їхати відстукувати радіограму, обідати, спати, розв’язувати кросворди, грати в шахи з Радником. Відповідь з найближчої станції має прийти через півроку. Звичайно, він проведе доступні для нього, пілота міжгалактичного лайнера, дослідження.

Днів через три, картаючи себе за легковажність, вирішив дослідити місцевість. Мало як може пожартувати Короборо: зсув грунту, короборотрус… Слід знайти запасну стоянку.

Геннадій випустив з ліфта одномісний всюдиходик-всюдильотик. Міражі тепер зовсім наблизились і коливалися, чітко вирізьблені на тлі горизонту, мов на екрані допотопного кіно. Точність фотографічна. Дзеркальність. Тільки з коливаннями.

Геннадій задумливо рушив до свого дзеркального відбитка. Міраж ішов назустріч. Його вже можна дістати рукою, він простягнув руку і відчув потиск.

“Андалузія”… Отуди к бісу! Він же мав чекати три роки, доки його заберуть, а не три дні. Посадка на Короборо — сон… та й годі. Він готував всюдиходик-всюдильотик. Якийсь жарт — оті дзеркальні відбитки корабля, його самого…

Натомість появилися будівлі станції вдалині, дорога, космодром, а на космодромі схожий на черепаху “Спартак”. “Спартак” забрав його з Короборо. Прилітали за ним Коля Горбунов, Юрко Сидоренко і Непал. Вони зараз стоять позаду та підсміюються. Навіть ніколи подумати, що це галюцинація, бо ось безшумно підкотив автомобільчик, схожий на звичайний легковичок, і з нього вискочив Гарик Айвазян, начальник станції:

— Привіт, старий, як себе почуваєш? — спитав Гарик Айвазян, тиснучи Геннадієві руку.

— Нічого, а що?

— В тебе що, з радіо негаразд? — знову спитав Гарик.

— Ні, а що?

— Голос у тебе ніби переляканий. Чи від подорожі не можеш відійти?

— Справді-бо, що сталося? — Геннадій відчув себе зовсім знесиленим і байдужим до всього.

— А, козаче, — під скафандром блиснули Гарикові зуби, — відстав ти від життя в польоті. Твої позивні почув американський корабель, він перебував неподалік від Короборо. І перетрансформував тебе прямісінько на “Андалузію”. Перетрансформація, брате, сила. Навчимося перетрансформовувати неорганічні тіла — і весь всесвіт наш. Принцип я потім поясню. Доки літав, багато що змінилося.

Вони сіли в машину. Геннадій почувався украй стомленим.

— Ей, — раптом згадав він, — а чому на космодромі Горбунов, Непал? Я думав, вони мене привезли.

Гарик на мить знітився.

— І думав, що три роки пробув у летаргічному сні, еге? — Гарикові зуби знов блиснули матеріально, коли він напівобернувся до Геннадія. — Вони ремонтували поблизу щось, збіг, розумієш?

— Міражі…

— Міражі, міражі… Міражі не моя компетенція. То вже тобі треба було займатися міражами на Короборо.

— Я й пробував…

— А тебе вкрали! Ха-ха! Анекдот, — Гарик від захвату крутив головою, а Геннадій непомітно для себе заснув, наостанок пригадавши, що не привітався з хлопцями зі “Спартака”.

Зараз він трішки прийде до тями після сну, і все проясниться. Знайома кімната готелю, ліжко в стіні, синє світло стелі. Той самий плед з китицями, деякі китиці він колись порозпускав. Для певності розпустив ще кілька китиць і побачив, що спати його поклали в комбінезоні. Коли вже не спромоглися розбудити, то принаймні роздягли б. Він здивувався ще більше, коки, постукавши, зайшов Гарик Айвазян — і теж у комбінезоні.

— У вас що, поламалися кондиціонери? — замість привітання спитав Геннадій.

Гарик задумався на мить і махнув рукою.

— Так-так, зараз усе налагодиться, я й забув. — Гарик відхилив двері і щось крикнув у коридор. — Готово.

Датчик показав, що в кімнаті досить кисню, нормальна температура, і можна скинути скафандр. Гарик теж показав свого чорного чуба.

— Ну, здоров по-людськи, — сказав Гарик, і вони поцілувалися.

— Це було гарно з вашого боку — подбати, щоб я не змерз, — не втримався від іронії. Він саме згортав постіль і ховав у стіну ліжко.

— Та ми вже не хотіли тебе турбувати. А пледом укрили за звичкою. Ти добре виспався?

— Спасибі, не снилося нічого.

— Маєш якесь бажання?

— Безперечно. Поїсти, прийняти нормальну ванну і Майку побачити, якщо ви її не вигнали кудись.

— Ах, Майка, я й забув! Ну, безперечно, Майка! Та вона, мабуть, ще й не знає нічого. Або дуже зайнята. Я покличу зараз — і Гарик націлився на двері.

— У вас що, і телефони поламані?

— Все я забуваю од радості тебе бачити. Ай-я-яй!

Гарик натиснув кнопку в стіні і крикнув:

— Майко, гони сюди, у тридцять третю.

Геннадієві здалося, що перед тим, як він подумав про телефон, на стіні не було тієї червоної цятки-кнопочки і блискучого люстерка.

— Щось ви дуже тут забудькуваті стали, — сказав Геннадій.

— Та забігалися, знаєш, сезон.

— Я скупаюсь, а ти скажи, нехай їсти принесуть.

— Зараз.

Геннадій пішов у ванну, і йому здалося, що нічого в ній не змінилося з тих пір, як він побував тут востаннє. Геннадій ніколи не купався у воді-всезмийці, не сушився струменем повітря, а користувався давніми способами купання, які тепер культивували тільки ультра-йоги: звичайна Н20, холодна й гаряча, і шмат мила, бажано “Сосновий бір”, а для витирання — рушник. Рушник висів там, де він колись його повісив, зелений брусочок мила лежав, де він його поклав. У Геннадія потеплішало в грудях: товариші пригадали його звички, і те, про що він помислював, розмовляючи з Гариком, збулося з ювелірною точністю. І коли гарячий струмінь води вдарив у тугі плечі, він відчув себе вдома.

— Ти скоро? — Гарик стукав у двері ванної.

— Відколи ти такий соромливий став? — Геннадієві було весело.

Він лежав у воді й думав про Майку. Вони не бачилися цілу вічність. Останній раз вона була в зеленому платті.

— Вилазь, тебе чекають, — Гарик пританцьовував за дверима.

— Не стогни. Я йду.

Безперечно, Гарику заздро.

Геннадій змусив себе довго витиратися, потім, не поспішаючи, натяг спортивного костюма, якого, всупереч інструкціям, завше носив під комбінезоном. І ще акуратно склав комбінезон, і аж тоді вийшов.

Ріжте мене на шматки, Майка була в зеленому платті! Кинулася йому на груди. Гарик нацупив на голову шолом і тихенько вийшов.

— Як ти тут? — нарешті спитав Геннадій.

— Нічого, працюю…

— Я тебе забираю з собою. Відтепер досить оцих випадкових наїздів!

— Ти це й першого разу казав.

— Ну, тепер без ніяких. Звичайно, якщо ти згодишся.

— Я поїду. Що трапилося з “Андрійком”?

— Біс його знає. Утворився якийсь накип у соплах. Довелося сідати на Короборо.

— Ну, звичайно, якби не накип, то ти б собі спокійнісінько прямував до Землі.

— Я б ще заправився на “Вогнику”…

— Зрозуміло. Ну, їж, — Майка зітхнула.

На столику стояли балканські овочеві консерви, кавказькі м’ясні, словом, уся їстівна архаїка — на смак Геннадія, а віншувала стіл пляшка сухого вина…

— Чому одна склянка? — спитав Геннадій.

— Я не п’ю, — сказала Майка.

— Так за зустріч же!

— Не можу, вибач. Так, так, негаразд себе почуваю.

— Хоч їж, — сказав Геннадій.

— Я не їм цього.

— А, я забув. Тоді не дивуйся мені, — він накинувся на їстиво.

Через деякий час йому здалося, що всі ці банки-склянки — запаси з його корабля. Він пам’ятав тавро — троє сплетених кілець — продукти, виготовлені спеціально на його замовлення.

— Звідки у вас мої продукти?

— Не вигадуй. Ти вже наївся і починаєш вигадувати, — Майка перебрала всі банки. — Ніяких твоїх трьох кілець немає.

— Справді-бо — немає.

— Це все від того, що я можу простягнути руку і доторкнутись до тебе, — сказав згодом Геннадій. — Можна?

— Спробуй.

Він взяв її руку в свою, торкнувся вказівним пальцем каблучки, подарованої ним же, коли вони вирішили, що заручилися.

Каблучка, здавалося, уже вкипіла в Майчин палець.

— Давай одружимося, — сказав він раптом, — негайно.

Хотів крутнути каблучку довколо пальця — вона не піддалася. Майку струснуло.

— Боляче, люба?

— Ні. Скільки вже можна бачитися наїздами?

— Піди намиль пальця, вона сповзе. А то доведеться пиляти.

Небавом Майка вийшла з ванної. Щось у ній змінилося, подумав Геннадій. Наче поменшала. І обличчя… Три роки минуло, боже мій!

Весь час вони були разом. Гарик виявився свійським хлопцем: звільнив Майку від її обов’язків. На невизначений час, сказав.

Потім уже Геннадій завважив, що треба поговорити про своє повернення в ескадрилью. Він пішов до Гарика.

— Тобі набридло з Майкою? — спитав майже грубо Гарик.

— Не заводься. Мені набридло нічого не робити.

— Що ти хочеш?

— Хочу додому. Скоро має бути корабель?

— Чого не знаю, того не знаю.

Геннадій свиснув.

— Ти начальник чи двірник?

— Начальник, але я знаю, що скоро корабля не

— Так-так, ти маєш рацію, станція згортається…

— Я тобі нічого не казав.

— Хіба? Справді, нічого. Але станція згортається. Як непродуктивна…

— Коли ж вас забиратимуть?

— Сказали: чекайте. Знаєш цих бюрократів: станція маленька, можна і в останню чергу…

— Що ж мені робити?

— Сам бачиш, — тут нічого робити. Нічого не демонтуватимемо. Вся апаратура застаріла… Так гуляй собі…

Добре, що хтось колись додумався дати Майці направлення на “Андалузію”. Інакше можна було б здуріти від неробства. Він звик до самотності в польотах. Тут витримки вистачило на півтора року.

— Де ж ваш корабель, де “Спартак”?

— “Спартак” вийшов з ладу… Йому вже ніколи не літати…

— Радіограму…

— Послали… Отримали відповідь: ждіть…

Така розмова між Геннадієм і Гариком відбувалася не раз. Один зрозумів, що всі вони тут уже безсилі Щось вдіяти, а другий, щоб не виникло почуття безпідставної вини, намагався не потрапляти невдасі на очі. Геннадій махнув рукою: колись прилетять, і не варто нервувати. Грав з хлопцями в шахи. Всі партії без винятку завершувалися внічию. Перейшли на шашки, але тепер уже Геннадій програвав усім без винятку, навіть Майці. Знову перекинувся на шахи, вибравши партнерами роботів “Андалузії”. Він відігрався на них, бо роботи з “Андалузії” грали препогано. Він хотів попереставляти їм деякі реле, але Гарик не дозволив. Геннадій думав: на що змарновано три роки? Звичайно, Майка… Але з Майкою ці три роки можна було провести десь-інде цікавіше.

Тож минуло три роки за нормованим часом. Геннадій мав розплющити очі й привітати перший день четвертого року. Він розплющив очі і побачив, що лежить на рівній кам’янистій поверхні пустелі. Не було ліжка, в яке він лягав учора. Є скафандр на ньому. “Андрій” і поряд черепахоподібний “Спартак”. Стоять неподалік Коля Горбунов, Юрко Сидоренко, Непал, Майка. Друга Майка, простоволоса, боса, в одному зеленому платтячку, теж тут, але навпроти Майки в скафандрі.

Геннадій махнув рукою і знову ліг, заплющивши очі. Дурний сон… І зрозумів, що ніякого сну нема, як не було його й досі. Він нормальна людина і все нормально сприймав. Тільки не хотілося розплющувати очей.

— Вставай, — сказав Коля Горбунов, — годі вилежуватись.

— Здорово ви мене обкрутили, — сказав згодом Геннадій Майці в зеленому платті.

Він сказав це, бо не знав, що сказати.

— Ніхто не збирався вас обманювати, — сказала Майка в зеленому платті. — Ми просто не знали, що з вами робити.

— Ви боїтеся заходити в контакт з іншими цивілізаціями?

— Для нас це неможливо. Розвиток у нас іде зовсім іншим напрямом: завдяки перевтіленням у будь-яку форму.

— Але чим би ми вам зашкодили?

— Це ми й хотіли взнати.

— Так швидко опанувати нашу мову…

— Для цього було досить зіставити ваші слова з їх образними відповідниками у вашому мозку.

— Так, так. А зараз усі ваші зникли. Ви ще не впевнилися, що нам нічого боятися одне одного?

— Це з’ясується потім.

— Ти ж не боїшся?!

— Я не в силі щось зробити. Пам’ятаєш, у мене не знімалася каблучка? Бо вона була частиною мене. Бе:; неї комбінації порушились, тепер я вже Майка назавжди. Копія тієї… Я не можу перемінитись на щось інше.

— Пробач, я хотіла запитати… Ти був з нею близький?

— Якщо можна так сказати…

— А коли діти?

— Та звідки я знаю?!

Він думав про ту, що навіки вже залишиться Майкою в зеленому платтячку. В неї колись вичерпається енергія, і вона помре і більше ніколи не оживе, бо в неї порушена ота незрозуміла комбінація часток. Вона помре не скоро, але помре такою, як і залишилась. Вона не могла полетіти з ними; вихід за межі планети — смерть для короборця.

Майка справжня не з’являлася на очі. Вона замкнулася в своїй каюті і плакала.

“Нічого, — міркував Рорбунов, — це нічого. До “Андалузії” ще далеко, вони помиряться”.

Щось погрозливо зашкварчало, і пані Бо кинулася на кухню; синім полум’ям горіло м’ясо на пательні. Ви, звичайно, думаєте, що пані Бо зойкнула, як зойкають у таких випадках усі жінки світу — ну хіба за винятком однієї-двох, — і, схопивши танчірку, кинулась рятувати рештки: нічого, мовляв, буде шашлик. Ні, пані Бо застигла вражена на порозі: яскраво-жовтий промінь завтовшки з палець йшов із пательні і впирався в стелю, зникаючи у ній, точніше, в дірці з обвугленими краями. Пані Бо трохи отямилася лише тоді, коли загупали сусіди зверху.

— Гей, ви там! Облиште свої пришелепкуваті жарти, у нас зайнялося крісло!

Пані Бо схопила ганчірку аж тепер і спробувала зняти сковорідку з конфорки. Промінь залишився на місці, без натуги розрізавши по радіусу пательню. Краплі розплавленого металу впали на підлогу, і пані Бо ледве встигла врятувати свої імпортні капці. Вона побачила, що промінь іде з конфорки. Відчинила пічку газової плитки — промінь і там був; подивилася під спід — промінь ішов з дірки в підлозі.

Тим часом стривожено заворушився весь блок багатоповерхового будинку. Двірник догледів, що промінь виходить з підвалу. Всі побачили, що він пронизав будинок і зникає аж у хмарах. Його було видно навіть при яскравому сонячному світлі. Дещо загорілося, але, на щастя, обійшлося без людських жертв. Пожежу швидко ліквідували; промінь застиг у статичному положенні; в отворах ніби утворилася якась плівка, що не пропускала жару, і вже ніщо не горіло. Тільки якась цікава бабусенція торкнулася пальцем променя — пучки як не бувало.

Першими офіційними особами, які дізналися про диво, були власник будинку і пожежники. Власник будинку впевнився, що промінь не витвір фантазії мешканців, і заспокоївся; пожежники нічого не втямили і поїхали з ображеною професіональною гордістю.

Після поліції, після представників благодійної безіменної організації приїхали вчені — чутка про незвичайне явище швидко облетіла місто. Вчені сказали, що промінь іде з ядра Планети, і до вечора вони нічого нового не відкрили. А ввечері урядові Гвідонії уряд Агонії через своє посольство заявив ноту протесту, де після величезної преамбули про мирне співіснування держав з однаковим соціальним устроєм стояло, що Гвідонія порушила всі договори, винайшла нову зброю “промінь Бо” і не поділилася з партнерами, а пронизала ним усю планету, намагаючись влучити в склад позитронних бомб і стерти Агонію з лиця північної півкулі. На щастя, промінь влучив у спальню пана Ро, прохромив пуделя, будинок і вийшов у космос, і т. д.

І тоді міністри Гвідонії зрозуміли, звідки взявся промінь… Яке лицемірство, яке нечуване фарисейство, дволикість! Уряд Гвідонії оголосив ноту у відповідь таку ж за змістом, але з кількома “не” і звинуваченнями у фарисействі.

Планету сколихнула тривога. Газети в обох країнах виходили по кілька разів на день. Дипломатичні стосунки розірвано. Посли, спакувавши манатки, виїхали. Введено картки на хліб.

Фізики на обох півкулях не довго намагалися встановити фізичні і хімічні та інші властивості променя, й побігли займати черги в магазинах, про всяк випадок.

Вулицями безперервними потоками йшли демонстрації. Пані Бо одягла свою найкращу сукню, намалювала помадою на старому простирадлі велике “Ні!” і разом з паном Бо очолила групу блока, що постраждав. Вдома залишився семирічний Пипка. йому не забули наказати, щоб він не підходив до “подарунка потойбічних”.

Пипка вже знав, що промінь чинить шкоду тільки тоді, коли до нього доторкнутися.

— Загадка, — сказав роздумливо Пипка. Вранці дяді довго билися над нею.

Пипка взяв батарейку від кишенькового ліхтарика, відвів контакти; а як тільки промінь опинився між контактами, колір його змінився на зелений.

— Диво, — сказав Пипка, — промінь змінює забарвлення під дією електричного середовища, напруга якого всього два з половиною вольта.

То відводячи, то наближаючи батарейку, Пипка механічно відсвітив: “Промінь стає зеленим, коли потрапляє між різнойменні полюси сухого електроелемента”. Відсвітив на своїй мові, а потім — уже механічно— на мові Агонії, яка відрізнялася лише діалектом.

Тоді відійшов, думаючи, чи не посипати ще промінь сіллю. Або полити його томатним соком.

Знов заблимало, чергуючись: то жовто, то зелено.

— О, це вже й без елемента…

Здивування минуло, коли Пипка побачив, що сигнали мають системність.

“Вас зрозумів. Прийом”.

— Хтось теж знає азбуку потопаючих! Пипка заспішив:

— Хто ти?

— Ол.

— Звідки?

— Агонія, місто Дой, вулиця Голуба, Х-123, мешкання 18. А ти?

Пипка назвався. Отож, таким чином вони стерли всі білі плями невідомості, що лежали між ними.

— Слухай, що ти про все це думаєш? — світив Пипка.

— Ніяк не доберу, що до чого, — відповів Ол.

Між іншим, виявилося, що вони з Пипкою однолітки.

— Це добре, що ти додумався підсунути до променя елемент, — світив Ол.

— А мені було нудно. Мама пішла на демонстрацію…

— І мої теж.

— Але це не ми пустили цей промінь. Я весь час був удома, а наше мешкання на першому поверсі.

— І не ми. Я теж був весь час удома і все бачив…

Зненацька промінь почервонів. І як Пипка не старався, йому не вдалося більше нічого відсвітити Олу. Він відійшов розчарований. Тоді промінь заблимав червоно-жовто:

— Хлоп’ята, не заважайте. Ти, Пипко, іди в гараж: його забули замкнути. Бери авто й катайся у дворі. Там нікого немає, і твої батьки повернуться не скоро. А твій батько, Оле, забув замкнути двері бібліотеки. Погортай книги.

Промінь знову став жовтий. Пипка наважився:

— А як ви взнали, що мене звуть Пипком?

Промінь відсвітив роздратовано:

— Слухай, коли ми маємо промінь завдовшки в кілька парсеків, за вашими вимірами, то невже ти думаєш, що ми не в змозі збагнути твого лепету!?

— Але ви так швидко прийняли наші сигнали, а швидкість світла всього 3Х105 м/сек, отже, вам треба було чекати їх кілька років, а значить ви вигадуєте, що ваш промінь довжиною в кілька парсеків!

— О свята простота… Що за одиниці міри, що за одиниці часу… Досить! Про особливості променя потім. Не заважайте нам проводити експеримент. Шеф свариться.

— А… де ви? — відсвітив уже спантеличений Пипка.

— За вашою номенклатурою сузір’я М 4288, планета № 271956943 абв.[2] Геть від променя, шибеники!

Цирк, універмаг, багатоколірний готель, каса Аерофлоту тьмяно відбивалися у вимитому на ніч асфальті. Закінчувався передвихідний вечір. Як завжди о такій порі було мало тролейбусів і автобусів, та й легкові авто на диво рідко перекреслювали відполіроване дзеркало гудрону, змазуючи на мить перевернуті обриси будівель.

Він довго спостерігав, як авто сунуть перед собою жовті кружальця світла і як ці плями, мов гумка, стирають розпластані на площі контури цирку, універмагу, готелю, каси Аерофлоту. Докурив другу підряд цигарку, побродив сюди-туди тротуаром.

Автобус уже подали на посадку. Стояв порожній, в салоні не горіло світло. До відходу хвилин п’ятнадцять. З салону крізь прочинені двері віяло теплом обжитості. Вабило зайти всередину, у м’який напівморок, бути, там самому, потонувши в зручному кріслі.

Мав на сьогоднішній вечір прості обов’язки: зустрінути десь о першій ночі ташкентський літак. Ним прилітала подруга дружини.

Коли автобус перетинав Хрещатик, він відзначив, що його самотність була ілюзорною, вигаданою. Добре бути самотнім в автобусі, кімнаті, в тих обставинах, що мимоволі навіюють жаль до самого себе. Добре погратися в самообман, подивитися на себе, як на жертву. Вулицями пливла річка людей, його відгороджувало від них тільки скло. “Перехожий, коли тобі захочеться поговорити зі мною, чому б тобі не підійти до мене?” Уолт У’ітмен. І коли це було?..

Він почав думати, що його з’єднує з усіма. Неможливо бути знайомим з кожним, а по суті, ми всі знайомі між собою. Коло моїх знайомих розширюється в коло знайомих моїх знайомих і так далі, повертаючися знов до мене. Так до мене приходять думки, про джерела яких я не маю найменшого уявлення. Всесильний бог Інформації об’єднує нас. “Цивілізація є високостійкий стан речовини, що здатний збирати, абстрактно аналізувати і використовувати інформацію для отримання максимуму відомостей про середовище й самого себе і для вироблення оберігаючих реакцій”. А це вже Норберт Вінер.

Добре, думатимемо про інформацію. Будемо збирати відомості про світ, абстрактно їх аналізувати, словом, про всяк випадок, шукатимемо захисних реакцій.

Відверто кажучи, думав собі, я дуже мало знаю про світ, — дещицю, мізер, на ламаний шеляг. Та-ак, а які в мене можливості знати більше? Всі можливості. Маю квартиру з паровим опаленням, газом, ванною, напівавтоматизованою кухнею, пилосос, роботу, магазин, кіно, театр під боком, бібліотеку за кілька кварталів; “побут, пересування займають обмаль часу. Але вся біда в тому, що, навіть якщо я читатиму двадцять годин на добу, то за все своє життя, хай і довге, зможу прочитати лише одну з кожних десяти тисяч книг, які видані до цього часу. Та я іронічно ставлюся до таких підрахунків.

Він споглядав стрижену потилицю шофера. Опасистий чоловік, уже пенсійного віку. Курить “Приму”. Напевне, батько сімейства. Напевне, юнаком його захопила війна, виніс на своїх плечах тягар лихоліття. Про що він мріяв тоді? Доконати фашизм — передусім. Після того думав у холодному бліндажі про жінку й тишу за вікном теплої кімнати. В чаду лазаретів — про вимитий асфальт, травневе вранішнє сонце, свіжу зелень. Щоб завжди був хліб і запахи його наповнювали кухню, коли діти повертаються зі школи. Це найбільше, про що можна мріяти в пристріляному і промерзлому окопі, коли грань між буттям і небуттям проходить не десь у майбутньому, а ось, навпроти, в нейтральній смузі. Я б теж думав про це і тільки про це! Що ми будемо робити, наприклад, пане Вінер, з оцим шофером? Ви ще казали, що під час 2-ї НТР виживуть лише кібернетики. Його, шофера, вже тоді не буде, будуть інші покоління шоферів чи просто людей, що не в спромозі щось робити, окрім як займатися дрібним обслуговуванням?

Для чого мені це? Адже мене в майбутньому теж не буде, там буде інше покоління, свої проблеми, — на вищому рівні! — а я, незнайко і невмійко, нав’язую їм свої погляди, свої думки, намагаюсь обмежити свободу людей двохтисячного й далі. Мабуть, я не мирюся з тим, що життя мені відміряло рамки затісні, я хочу бути, як і всі хочуть, безсмертним — не в пам’яті, не в бронзі, не в славі… я ще не знаю чому. Я тільки знаю, Що про мене думали до мене. Навіть Джордано Бруно.

За межею міста автобус розвинув крейсерську швидкість.

Опівночі стартує його трансгалактшний лайнер. Перів далекими подорожами Горбач ніколи не оглядав пам’ятних місць, не вештався парками, не просиджував у музеях — він знав, що червоний кінь Петрова-Водкіна, чи схожий на всесвіт Сезанн ніколи не покинуть його: ні в мажорні миті удачі, ні в хвилини зоряних трагедій, коли горе стає таким великим, як і порожнеча за межами корабля.

Перед стартом мав звичку спати вдома. Дружина слала свіжу постіль, опускала голубі штори на вікнах, щоб до кімнати проникало голубувате світло, — він лягав десь після полудня, коли сонце стояло навпроти вікна, і тоді на шторі застигав блідий диск — місяць, та й годі, — доводила температуру в кімнаті до п’яти градусів, аби Горбач відчував під ковдрою з верблюдячої вовни, що таке тепло. Він лягав і спав непробудно кілька годин. У філії центру міжгалактичних сполучень знали цю його звичку, дзвонили за дві з половиною години до старту; вони знали також, що Горбач збирається хутко, ніби інженер земних служб на зміну. Немає довгих прощань. Саквояжик уже готовий. Горбач тільки прийме душ, щось перехопить на кухні — саме перехопить: бо заходив до кухні і їв, що перше під руку потрапить, наче мав іти кудись у місто. Тому з філії дзвонили, а через десять хвилин до будинку вже під’їжджав автобус. Він цілував дружину і виходив. Ніколи в таких випадках дітей не було в квартирі: вони гралися перед будинком. Він ішов повз майданчик, діти відривалися на хвильку, цілували і поверталися назад. У Горбачів не говорили: “Щасливої дороги”, “Скорого повернення”. Тут же дружина з балкона кликала дітей спати. Однак астронавт знав, що вона примушує себе не дивитися йому вслід.

І завжди за межею міста автострада була порожньою, і водій вів машину на граничній швидкості. Врешті, водій — це за звичкою. Автобус вела система автоматизованого керування, і, по суті, Горбач був у салоні один. Автобус дещо незграбна як на сучасність машина, але залишався давньою традицією, чимось рідним і теплим, як домашня тваринка.

Горбач завжди відчував о цій порі, що м’язи не стали звично напруженими, тіло ще зберігає лагідні доторки домашніх речей; думки ніби ще спали десь у затишному куточку мозку. Єдине відбивається у свідомості, єдине і дуже нам усім знайоме, — коли ми вранці, щойно відірвавшись від сну, йдемо на роботу, і світ віддзеркалюється в нашій свідомості лише своєю матеріальною оболонкою — будинок, люди, трамвай, таксі; ніби велетенське голографічне фото, а ми в центрі його.

Отож світ і для нього застиг: з одного боку дубовий гай, а з другого — сосновий бір; уже пройшло чимало років, а бір цей неначе й не виріс. Зрідка в темній зеленавості його з’являлися чітко означені просіки, а біля них щити з просмоленого дерева в умовних позначках, що показували, куди ведуть ці просіки. Там, у глибині лісу, в котеджах з басейнами живуть товариші з ракетодромної обслуги. Пролітали мимо золотаві паралелепіпеди будочок підземних переходів, схожі на заправочні станції, що стоять через кожну сотню кілометрів на трасах Марса, і ночами їхнє світло поширюється на всі боки на кілька кілометрів, і згори це видається тарілками з розплавленою ртуттю, розставленими по прямій лінії; а коли мчиш на всюдиході, світло притягує тебе, вириває з темряви, і ти, коли не зупиняєшся, проскакуєш його за якісь хвилини, відпочиваючи ніби шкірою, а потім знову виштовхує тебе в пітьму, де щомиті можуть знятися тонни піску, і ти в круговерті тільки мріятимеш про золотий паралелепіпед, де можна сидіти в глибокому кріслі, пити каву і слухати, як розбурхана стихія прагне зламати стіни грудьми; і коли за вікном автобуса залишалася чергова будочка підземного переходу, Горбач мимоволі починав очікувати наступної, ще й ще, думки по краплині збирали варіанти прийдешнього, вони шикувалися в запасниках пам’яті, народжувався ритм астронавтського життя; смуга густої підстриженої трави обабіч шляху переходила з зеленого в жовтувате, не тільки тому, що швидкість машини змазувала грань між кольорами, — а просто Горбач звик бачити на чужих планетах саме таку забарвленість — в болотах, пісках, тундрах… І тепер йому хотілося вимкнути систему автоматичного управління і самому взятися за кермо машини, щоб його доля була тільки в його руках.

Назустріч бігла невагома парабола останнього перед ракетодромом шляхопроводу. Той, здавалося, висів у повітрі. Завдяки законам, які не перевірити жодними чуттями. Саме так Горбач уявляв те, що не піддається уяві — кривизну простору. І коли автобус пролітав під плавним розмахом шляхопроводу, в грудях холонуло. Ніхто не здатен побачити ввігнутість простору, хоч кожен іде по ній…

Він відвів погляд від параболи нового шляхопроводу. На висоті доброго десятка метрів перпендикулярно трасі мчав мотоцикліст. Коли трішки примружити очі, здавалося, що мотоцикліст котить краєм неба, овальний місяць фари летить між зорями. Він навмисно відвів погляд від шляхопроводу, щоб мотоцикліст і далі мчав небом; тим часом вони проїхали під бетонним склепінням, зникла й сама спокуса додивитися, враження залишалося назавжди.

…Годинник показував двадцять на дванадцяту, він ще має близько сорока хвилин, ще багато можна подумати на самоті, доки зустрічати гостю. А вже попереду вогні Борисполя, ось уже поворот праворуч, відзначений біло-голубим дороговказом, три шпилі з нержавіючої сталі, виструнчена лісопосадка і в глибині її “вместо каменных истуканов стынет стакан синевы без стакана”.

Кілометрів за три від астровокзалу Горбач побачив, як, спираючись на червоний стовп, іде на посадку малогабаритний пасажирський корабель типу “Земля — Сонячна система”. Ще не долинав жоден звук. Взявся було вгадувати, звідки прибув корабель, але облишив думки, бо це знову Зело до Землі, до дому, а він уже налаштувався на далеке.

Тому він з більшим задоволенням провів очима вогняний хвіст стартуючого корабля. Хвіст був схожий на повернений вершиною до землі конус. То був звичайний корабель близьких маршрутів, маленький, в’юнкий, призначений для перевезення невеликих груп людей, негроміздких вантажів. На таких кораблях працювали переважно або дуже молоді, або літні пілоти. Перші практикувалися, другі завершували свою льотну кар’єру. Горбач починав на таких кораблях, але не міг уявити, що й він опиниться за пультом отих трудяг, як вийдуть роки; не міг уявити не тому, що це вражало самолюбство-опинитися знову там, де починав, завершити коло, підвести риску, — не тому, що хотілося, як і всім, покинути зорі в зеніті розквіту сил, творчості, досвіду; не тому, що він міг загинути в польоті і взагалі нічого не дочекатися. А не міг уявити тому, що ті параметри простору й часу, в яких доводилося обертатися його трансгалактичному лайнеру, не йшли в жодне порівняння з відстанями в часі приземних маршрутів.

Горбач проводжав поглядом корабель, доки конус реактивних газів не зменшився до розмірів рухомої цятки між скупченням зірок. Поволі опустив очі, не відриваючись від невидимого шляху, яким пройшов корабель. Астровокзал виріс на всю свою величину, автобус повільно підкочував до фасаду. Матово-зелений купол увінчував будівлю. Купол був трохи темніший за сріблясту прозорість стін. Здавалося, що на оформленій в паралелепіпед хмарі туману плаває занурена до половини сфера. Вночі стіни астровокзалу не просвічувались наскрізь і це ще більше підсилювало схожість будівлі з туманом. Горбач згадав, яке дивне почуття він переживав у молодості завжди, коли йшов від автобуса до дверей астровокзалу. Здавалося, що переходить з одного світу в інший, а стіна туману — перегородка між ними. Залишалися за спиною дерева і квітники, подихи повітря, ілюзія неба, і розверзалася перед очима безодня. Згодом це пройшло.

З’явилися інші звички й уподобання.

Горбач заходив до приміщення астровокзалу не через службовий хід — не хотів відокремлювати себе від решти людей, хоч причина була, мабуть, інша: поштовхатися серед незнайомих, збагнути непередавану атмосферу чекання далекої дороги, спорідненості відлітаючих, які бачилися між собою, як правило, перший і останній раз; часто саме ці обличчя спливали в пам’яті десь на дванадцятому небі, бо ти їх бачив останніми на Землі, хоч і мимохідь; і незнайомці ставали рідними й близькими, через них єднався з усім родом, бо завжди уявляєш свій багатомільярдноликий рід саме згадуючи обличчя незнайомих людей.

В матовій стіні туману безшумно виник отвір, і Горбач з нічної тиші потрапив у приглушений водоспад звуків; дзюркотів фонтан, долинала звідкись повільна музика, і над всім витав нерозбірливий хаос розмов. Не полюбляв першого, наземного поверху. Тут оформлювали вантаж, звідси виходили на посадку, тут же вешталися зустрічаючі, ніколи не вивітрювався запах квітів, а коли квіти пахнуть весь час, то перестаєш думати про них, — словом, тут було трохи більше, ніж потрібно, метушні, гамору, а це добре лише тоді, коли прилітаєш.

Він піднявся широкими сходами на другий поверх — під купол. Тут була невелика кругла площадка з таким же круглим отвором у центрі, де й були сходи. Навколо отвору стояли крісла, в них сиділи відлітаючі. А деякі гуляли собі. Сфера, що закривала площадку, зсередини була абсолютно прозора, (лише відчувалась її мільйоннотонна вага) і звідси відкривалося безмежне поле ракетодрому, поділене на фосфоресціюючі квадрати і прямокутники. А з протилежного боку — ліс, поля і дорога до астровокзалу.

Звідси добре було видно, як ідуть на посадку або стартують космічні кораблі. І тут стояла тиша. Колись Горбач привіз сюди своїх хлопців. І Марко зробив самостійне відкриття. Він підбігав до отвору, що з’єднував перший поверх з підкуполлям — слухав гудіння: відступав на крок — шум пропадав. Купол замість того, щоб відбивати, крав звуки, конденсуючи їх тільки в об’ємі отвору. То був невидимий стовп звуків. Марко ще пробував його пальцем. Астровокзал видався малому велетенською мушлею, а він був всередині її. В Дубровніку місяцем пізніше Марко скуповував морські мушлі, які тільки траплялися йому на очі, і весь час його можна було бачити, як він їх слухає. І це хвилювало Горбача. Він згадував “дірки”, якими з’єднувалась одна галактика з другою. І “дірки” і “з’єднуваність” в принципі були умовними: спробуй-но визначити якісь межі. Але в певних “прикордонних” областях між галактиками простір часто “жартував” над пілотами: мільярди кілометрів корабель міг проскакувати за невловиму мить, або міг зависати на місці необмежений період часу, і тільки вміння командирів виривало його з полону; а деякі кораблі зникли безслідно разом з екіпажами. Що то було: перетин силових ліній простору, скручення їх у спіраль, деформація простору? Це хвилювало Горбача. В тих “дірках” радіоапаратура збирала всі сигнали космосу, що були ніби сконденсовані в одному місці. Щось диференціювати було важко навіть електроніці. Ясно було тільки, що поміж сигналів є й штучні. Ясно було тільки, що штучні сигнали — не від іншої цивілізації… їх неможливо було запеленгувати. Ті, що посилали їх, могли бути й поряд, але… в іншому вимірі. “Сигнали з того світу”, — похмуро жартував другий пілот Вася Поливанов. Гігантська мушля: астровокзал — мушля, морська мушля… Це хвилювало Горбача. Він дивився на Марка, а бачив себе.

Хвилин десять Горбач ходив між людей. Знайомих не траплялося, і це було добре. Підійшов до довідника-автомата, уявив себе на хвилю пасажиром, таким, як усі тут, натис кнопку, і на екрані побігли слова і цифри, сповіщаючи, коли, куди летить його “Колумб”. Добре, що за пасажирами залишалося право оформлення багажу, реєстрація, чекання, ось оця до кінця не автоматизована “Довідка”, до якої треба підходити самому, натискувати кнопку, читати на зеленкуватому екрані. Горбач навмисне ще б трохи попсував автомат, щоб смикати тумблер саморегулювання, аби життя не видавалося запрограмованим, щоб у ньому було щось непрояснене і тим самим привабливе.

Поряд стала висока жінка років тридцяти. Натисла якусь кнопку, довго й задумливо дивилася на екран. Потім почала натискувати кнопки підряд. Горбач одразу пізнавав людей, які летять не вперше. Ці люди, як і він сам, прагнули не віддаватися емоціям, зберігати свої земні звички, уподобання, характер, навіть похибки, взагалі намагалися бути схожими на всіх, щоб не рвати втаємничених ниток споріднення, бо до їхнього повернення на Землі могло пройти і тридцять, і сорок літ, і більше, і зовсім могли вони не повернутися, а їм хотілося бути такими, як вони є, завжди і скрізь; ці люди були такими на відміну від тих, що летіли вперше, з яких грандіозність завдань, ніби облущувала буденність; вони поставали у повній своїй духовній і фізичній красі, схожі на прекрасні живі пам’ятники, підняті вершиною подвигу. Горбач любив одних і других. Він пройшов через це: через хвилю першого героїзму до його повсякденного виявлення — виконання обов’язку.

І ця красива жінка летіла не вперше, і її також ніхто не проводжав. Дивився, як вона перебирає кнопки. Час було йти. Горбач уже подумки ступив перший крок. Тіло напружилось. Аж в горлі перехопило, так гостро майнула думка: яка незміряна і холодна безодня ляже між двома живими клубочками тепла…

Він швидко збіг на перший поверх, зайшов у приміщення для службовців, набрав шифр, безшумно розсунулася стіна, ступив до кабіни ліфта, стіна зсунулася. Земля залишалася за стіною, він міг не торкатися підлоги, висіти в повітрі, знав, що хвилинна невагомість вмотивована психологами, але хотів вірити, що його тримає в. невагомості відчуття, породжене біля красивої тридцятилітньої жінки, і хотів мати його завжди.

Він так і залишився єдиним пасажиром автобуса до самого аеропорту. Шофер зупинив машину якраз навпроти входу, і він почув шелест шин об асфальт. Осміхнувся сам до себе: дорогою не прислухався, а тут, коли автобус зупинився, раптом зауважив цей звук. Піймав хвіст звуку тоді, коли вже звук зник. Він осміхнувся і з цього.

В Борисполі було прохолодніше, ніж у місті. Над фасадом сочилося світло, схоже на зимовий нерухомий туман. У таксі, на зупинці, горіли зелені вічка, яскраві, ніби Венера в першій половині січня, коли мороз уночі кристалізує небозвід. Раз-по-раз злітали літаки, несучи в собі сотні незнайомих людей, з якими він ніколи не зустрінеться, а життя їхнє довірялося глибокому куполу неба.

Раптом він відзначив, що прибув до аеропорту вночі вдруге в житті. Правда, раз сідав пізньої пори в Талліні. Але то не рахувалося. З моря дув пронизливий вітер, несло сніг по бетону, і він, зійшовши з трапу, скімлився, зіщулився і, окрім білої пелени, у світлі прожекторів не бачив нічого. Коли те було!

А він любив найбільше аеропорти вночі! Перші відвідини вже губилися в дитинстві. Вони, хлопці його віку, працювали літом у колгоспі, заробили екскурсію до Одеси і в дорозі зупинилися на ніч у Борисполі. Керівник групи повіз показати їм недавно відкритий аеропорт, котрий, видається тепер, був завжди.

І ще далеко від. аеропорту він захвилювався. За лісопосадкою починалося поле аеродрому. Рівними лініями, наче відзначаючи ланки на бурякових плантаціях, безконечних, як червневий день, коли помагав матері на проривці (і коли ж те було…), засвітилися червоні ліхтарі. Порожньо було в тому великому полі. Вдалині, на узвишині, в надвечір’ї крутився самотній локатор. Він бачив локатор вперше. Низька руда трава росла у тому полі ніби ще з часів половців. Він відчув, що вона жорстка на дотик, дуже рідко торкалася її коса — бо це був край зони, трава нікому не заважала.

Серед дикої трави губилися злітні смуги, означені крапками ліхтарів. І небачені лайнери бігли по них, наповнюючи простір реактивним (вперше! вперше!) ревінням. І в небі висіли літаки, заходячи на посадку.

Лайнери ті з’явилися, коли зникло відчуття дикості поля, самотності локатора; ніби їх одразу всіх звідкись випустили. Цей перебіг спогадів схвилював його — новітні на той час ТУ чимось нагадували космічні крилаті ракети. А ракети його завжди хвилювали— таємницею швидкості, що дозволяла глибше зануритись в нескінченний світ, дозволяла більше увібгати світу в обмежене життя однієї людини; як в ось його життя.

В самому аеровокзалі йому чомусь тоді нічого не врізалося в пам’ять. Був Мов неприкаяний.

Він найбільше любив нічний аеропорт і оце вдруге в житті прибув до нього саме в потрібний час. (Ні, тоді вони приїхали раніше, ніч застала їх уже тут). Він, так само, як і тоді, хотів одразу ж проминути перший поверх, піднятися сходинками на другий, під купол. Стримався, бо запитав себе: може, та він не аеропорт нічний любить (бо ж до ладу ще його й не бачив, якусь красиву мрію любить, та й годі!), а просто шкодує за невідворотно втраченим, як то кажуть, босоногим дитинством? Це ймовірніше, бо спогади дитинства викликаються прихованим жалем за вже прожитим. Може, й не так. От коли б на тодішні роки та нинішній розум!.. Тому й жаль — від неможливості повернутися. І на оте “якби” всі гріхи й списуємо… Але він ще не помічав у собі спалахів пам’яті із дитячих літ, рідко що коли спливало в пам’яті із дитячих літ, рідко що коли спливало в пам’яті.

На роботі (видавництво) йому часто доводилося читати описи про босоноге дитинство. І часто там обмусолювались городи, стріхи, горобці, річка, риба, ципки на ногах, корова Квітка з добрими очима, пес Бровко, тобто весь необхідний реквізит “сповідальної” прози. Він не міг цього редагувати, бо це все було — він вірив і знав — у дитинстві авторів; тільки блідо зауважував їм про штампи, хоч автори завжди перемагали його доказами реальності: було! Він думав тоді, яке дитинство згадуватиме сьогоднішній першокласник, що вже оперує іксами й нерівностями, від’ємними величинами, завантажений у технічних гуртках, на різноманітних факультативах так, що день його видається безпросвітним накопиченням інформації. І для сьогоднішнього першокласника вже не існує отакого реквізиту дитячої прози!..

Він сміявся з тих, що говорили, що сучасні діти не мають дитинства. Знав, що набування необхідних емоцій, отого душевного запасу, просто переінакшилось. І дурниці, що психічне життя притуплюється, а людина автоматизується. Науковий пошук несе в собі такий заряд позитивних емоцій, що “босоногість” і “ципки” нишкнуть у порівнянні з ними; те все, мінливе і зовнішнє, замінюється тонким інструментом внутрішньої гармонії. І від цього нікуди не подінешся — їм по-своєму жити, хоч матимуть багато незрозумілого, невідкритого, падінь і трагедій.

І сьогоднішній школяр буде колись повертатися в дитинство на асоціаціях, тільки інших: в нього — аеропорт, в них — щось своє.

Упіймав себе на тому, що стоїть і оглядає залу, нічого не помічаючи, а на вустах застигла посмішка. Що ж, він любить аеропорт чи шкодує за прожитим? Я люблю нічний аеропорт у своїй юності, ось що. Я не втратив, я знайшов. Мені немає за чим шкодувати, шмат життя не відколовся від мене, це завжди зі мною.

Йому стало легко й спокійно. Зовсім протилежно тому відчуттю, яке пережив колись у маленькому автобусі, їдучи з дому до Києва на навчання. Тоді прийшла думка, що ось так завжди їздитимуть автобуси, житимуть люди, літатимуть на інші планети, все буде, а тільки прийде час — і не буде його, він піде з цього світу, помре. Вперше не побоявся сказати собі, що й він помре, бо ніхто ще не уникнув смерті, але це було так божевільно — що все буде, а його, саме його і не буде ніколи. З’явився і зник. На невловиму мить, на відтиночок вічності. Відчув, що холоне весь, відчув, що ніби щось підіймає його з сидіння. Вже ніколи не міг забути, що пережив тоді в автобусі. Може, тоді йому було дуже самотньо. Може. Він зміг узяти себе в руки. Та вже не забував про відкриття. Це справді було відкриття — він-бо осмілився признатися в цьому. І опісля, вже не признаючись самому собі, чому він звертає увагу саме на це, по-новому перечитував Льва Толстого, Шекспіра, Заболоцького, збирав у загашники пам’яті споріднені наукові відкриття, ніби потаємно від здорового глузду шукав шляху до безсмертя. Це не було страхом, а коли це й був страх, то отой — оберігаючий. Він шукав шляху до безсмертя, хоч виходило замкнене коло: якщо вважати смерть протиприродним явищем, то, борячись проти неї, людина бореться проти самої себе. Вона ж — природа! І треба шукати якусь іншу форму продовження життя.

Отож коли йому стало легко й спокійно, перший поверх Бориспільського аеропорту ніби розморозився: заговорили люди й мікрофони, заходили, заворушилися, кожен присутній тут чітко виокремився: ось ти, ось я, ось він. Пройшли два матроси, навмисне голосно цокаючи підківками, а на їхніх великих стрижених головах чудом трималися безкозирки Чорноморського флоту; ходила зовсім юна мати з трьома дітьми — старшому років п’ять, меншому десь два, і, як не дивно, була вона з міста: це й з одягу видно, і з розмови, заспокоювала малих, що тато зараз візьме таксі, і вони поїдуть додому.

За розкладом ташкентський літак мав прибути з хвилини на хвилину. Однак на табло оголошень, де позначалося прибуття, цей рейс ще не був зазначений. Про всяк випадок він звернувся у довідкове бюро і дізнався, що літак з Ташкента в зв’язку з погодними умовами чи ще з якихось причин — точно не знали — запізнюється на три години, тобто прибуде о третій ночі. Це його чомусь аж ніяк не вразило. Добре, що в майбутніх астровокзалах у довідкових бюро не працюватимуть люди. Воно гарно, коли тобі приємний голосок розтлумачує бажане, заспокоює, лагідна посмішка, турбота про пасажира, сервіс — вельми приємно, але це і є автоматизація; бо в жінки з довідкового бюро можуть коти на серці скребтися, а вона мусить тепло і лагідно посміхатися. А цифри і слова на екрані завжди дадуть ясну відповідь — навіть ображатися не будеш на автомат, а на живому співробітнику зло зірвеш.

Отже, випала нагода обдивитися нічний аеропорт, який він завжди любив, але якого ще до пуття не бачив. Він піднявся на другий поверх, під люмінісцентний купол, довго тут не затримався, а вийшов одразу на оглядовий майданчик під відкритим небом, де йому повністю відкрилося льотне поле. Тут зіперся на поруччя і запалив цигарку. Внизу, зовсім близько, метрів за п’ятдесят, в ряд стояли пасажирські літаки, схожі на великих сріблястих дельфінів, коли б на них дивитись крізь товщу води. Ланцюжком — до них і від них — крокували пасажири, бігали автокари, навантажені поштою й валізами, снували бензозаправники, зліва сідав літак, освітлюючи собі шлях, інший поволі сунув на злітну смугу. Йшла звичайна робота. Він так затягнувся димом, що гіркота відгукнулась болем.

Горбач вийшов у довгий і вузький коридор. Було порожньо, в стінах із коричневого дерева світилися молочні прямокутники пронумерованих дверей. Підлога тут була зроблена так, що, коли йшла одна людина, кроки не глушилися повністю, і Горбач мав змогу прислуховуватися до їх звуку. Сорок поверхів астровокзалу містилися під землею. Тут розташувалися різноманітні служби, ремонтні майстерні, склади. Сюди ж ішов од міських заводів тунель вантажного метрополітену. Ліфт зупинився десь посередині підземного містечка, хоч Горбачеві треба ще було спускатися трохи нижче, до поверху, на якому містився директорат. Та за традицією він спершу відвідував службу завантаження і заправки. Знав, звичайно, що вони братимуть на “Колумб”, де будуть розміщені вантажі, знав, що завантаження відбувається нормально, але, однак, завжди пересвідчувався на власні очі і не тому, що не довіряв, — звик ось так долучатися до праці тих, хто відповідав за вантаження й заправку, мовби спільно запоручалися вони тут, що там все йтиме гаразд.

І Горбачу раптом захотілося більше знати про обслуговуючий персонал. Раніше, коли він простував де космічного корабля, за звичкою вступав у короткі, данина чемності, розмови з працюючими, не запам’ятовував їхніх облич, але це були спокій, робота. Постійне, тривке. А тепер захотілося знати більше. Ну от, ще такого не було. Старію, подумав Горбач, пора переходити на внутрішні рейси. Йому стало ясно, що це його останній політ. Не тому, що він “виб’ється” зі спокою душевного і стане нездатним. Прийшов його час. Цей політ буде найтривалішим, можливо, і роки його вийдуть. Напевне, вийдуть. Це його стеля.

І все ж це буде найвища стеля, про яку тільки можна мріяти. І тут дзвінок з директорату нагадав усім, що до відльоту залишається трохи менше години.

— Що ж, — сказав директор, — я не вперше проводжаю вас і ваш екіпаж…

“Але востаннє — твердо подумав Горбач. — І від цього нікуди не дінешся, я можу, саме я — бо вибір був великий, — видовбати ще одну сходинку. Звичайно, знайшлися б і інші, але це мій час. Більшого я вже зробити не зможу”.

… — як охарактеризувати ваше завдання? Протнувши простір, ви вийдете десь на межі галактик, поблизу “дірки” Опта. І входите в неї… виславши попереду розвідку — авторакету, щоб уникнути “ям”…маєте скинути в “ями” часу і простору модернізовані радіомаяки… Крок в антисвіт?.. Одна авторакета має перетнути антисвіт, а ви знову згортаєте простір і чекаєте її в можливій точці виходу. Одне. Ви за третім стрибком вийдете на межу метагалактики… І що далі? Час і простір там, можливо, згортаються чи течуть в протилежному напрямку? Межа часу і простору? Край розбігання галактик? Де край?..

…Московський інженерно-фізичний інститут, МІФІ. Чому не просто інститут фізики? Московський МІФ. “Сучасний міф, — говорив батько. — Тобі не здається, що міф цей розвіється? В тобі самому?”

Коли він зрозумів, що космос для нього закритий, першою думкою було знайти місце якомога ближче до нього. МІФІ підходив. І оця суперечка з батьком відбувалася в глибокому дворику інституту, коли він уже витягнув папку з документами, а портфель передав батькові.

— Не ходи зі мною. Там черга години на три. З усього Союзу вундеркінди приїхали. Он де кіно “Уран”. І кафе там. Поїж, у кіно сходи, — сказав він батькові.

Його не пригнічувало, що більшість вступаючих закінчили фізико-математичні школи. Він був спокійний, бо знав, що під час екзамену потрібно трохи везіння, а більше — натхнення, математичного натхнення. Щоб воно було — весь час потрібно підкладати в нього дров, не давати дрімати голові. Він цього не робив, бо хотів надто багато знати про все. Але знав, коли натхнення буде на екзамені — ніхто йому не складе конкуренції, він зробить, що треба.

Натхнення не прийшло. Не розв’язав жодної задачі. Здивовано дивився на світлі аркуші паперу. Тут же забрав документи і відчув страшенне полегшення…

Буває,

що підводить

і найдосконаліша техніка.

Одного разу, уже звернувши

з натоптаного Чумацького Шляху

в напрямі

до околиць Галактики,

на периферії якої

і наша Сонячна система,

і, власне, вже наближаючись до Землі,

раптом помітив:

прилади корабля показали,

що бортові системи

працюють ненормально.

Посадка була екстреною

і не в призначеному районі.

Та все обійшлось благополучно.

М’яко.

Тільки налякав корів.

Та,

Коли я зіскочив на землю

(з маленької літери),

вони вже мирно стригли

травицю побіля стабілізаторів,

а одна навіть,

червона, з рогами, загнутими німбом,

терлась об ще не остигле

охвістя.

Я побачив

розлогу балку

з жовтуватим струмком,

бідненькі будівлі

колгоспних ферм

вдалині,

сільце збоку

(як потім дізнався з газет -

на тридцять три двори),

а до мене підійшов пастушок,

як з картин пейзажистів:

вигорілий чубчик,

благенька сорочка, штани закасані,

ноги босі.

Він ввічливо привітався

і відігнав корів од корабля,

а на червону аж замахнувся

палицею.

Потім сказав,

що коли я не пущу

корів у шкоду,

він збігає за бригадиром,

дідом Степаном,

той запряже лінійку,

поїде на центральне

дворище,

а звідти подзвонять

у район,

а районне начальство

вже скаже,

що робити

з ракетою і мною,

інакше мені довго

доведеться морочитись,

бо люди зараз

на скиртуванні

і сюди не прибіжать.

“Знаєш, тезко, -

сказав я йому, -

моє начальство

вже знає все.

І не треба

турбувати діда Степана,

у нього клопоту досить -

навіть з тією ж

таблицею множення.

Давай відпочинемо краще”.

І ми сіли на траву

в тіні стабілізатора.

Він витягнув

зелену пляшку

з молоком,

двоє яєць,

сіль, і хліб,

і цукор,

зав’язані у вузлик.

А я пригостив його

їжею з тюбиків,

якими він

безмежно зацікавився,

і сказав,

що ось настане осінь,

він допоможе матері

трусити буряки,

а мати йому дасть

карбованця,

і якби в магазині

трапились такі тюбики,

він би всього його витратив,

але в магазині

тільки й можна купити

пряників.

Такий це хороший був хлопчина.

Ось у дядька Сашка,

казав,

трактор “Універсал” теж гонористий.

Стане посеред поля -

і не заводиться.

Тоді дядько Сашко

копне його чоботом

і спить півгодини в борозні.

А потім

крутоне ручку -

і “Універсал” заводиться,

Так що й з моїм кораблем,

може, подібне сталося.

І справді,

коли я копнув черевиком

стабілізатор,

двигун запустився,

вся апаратура запрацювала,

як слід.

І я, звичайно, злетів

без сторонньої допомоги,

взяв курс на космодром.

А на гачку в торбинці

поколихувалися

зелена пляшка з джерельною водою,

хліб і сіль -

на випадок,

коли корабель

знову зіб’ється

з ритму.

“Колумб” продовжував розгін, поступово наближаючись до субсвітової швидкості, а Горбач пережив стан, досі невідомий йому і незвичний. Порівнював себе колишнього і теперішнього. Далебі, зараз він не був схожий на того пілота, що з початком роботи двигунів ставав зосередженим до краю і чітким у рішеннях, реагував на найменшу зміну ситуацій — від цього залежало успішне подолання простору, швидке повернення додому. І простір, і час укладалися в більш-менш звичні рамки.

Почував нині себе схвильованим і спокійним водночас. Поліванов навіть міг би сказати — напіврозмагніченим, але цього разу товариш би дещо помилився. Горбач так само чітко виконував роботу. Він тільки дивився на неї зараз по-іншому. І це почалося ще на Землі, коли зрозумів, що це його останній політ.

Настав той час, коли людині випадає зробити найбільше у своєму житті і вже далі, навіть якби він не покинув астронавтики, він не дозволить йому замахнутись на щось вище, ніж те, що має зробити тепер.

Завдання, запрограмоване в блоках кібернетичних машин, усно отримане в директораті (данина етикету) укладалося, як мета, всього в кілька слів: наскільки людство, як єдиний організм, може розвиватися в просторі й часі і що може чекати нас попереду.

Скоро вони на власному досвіді пересвідчаться, чи справді Простір і Час обмежені розбіганням Галактик і, коли так, то підтвердиться теорія, що після “розбігання” почнеться процес стискування, врешті, вся матерія зіб’ється в шмат надгустої речовини, доки новий вибух знов не розкидає матерії туманностями, галактиками, зорями, планетами… розумом. І цей вічний процес руху матерії давно вже аксіома, умови буття. Але ніхто не знає, і не знатиме Горбач з товаришами, які і дані вони не зібрали, чи всі цикли схожі — бодай в основному — один на одного.

Коли схожі, то і я, саме я, вже повторювався безліч разів, тільки те й роблю, що повторююсь, а це може означати лише одне — в миті я вічний.

Уявлялося, що він серед усіх існуючих і веде розмову. Давайте уявимо, думав Горбач, давайте уявимо, що ми підійшли до періоду, коли почалося збігання Галактики (цей період настає раз на кілька десятків мільярдів років — років звичних, земних…). Що ми станемо робити, знаючи, що нас чекає?

Кожен з нас знає, що помре, але від цього не залишає своєї діяльності, бо людина не живе сама по собі, вона частина велетенської системи, і з її смертю система не припиняє свого існування, а от без діяльності кожного з нас, без нашої жертовності, ця система загинула б у зародку. Але тут має зникнути вся система. То чи криється тут, в “кінечності” її, безглуздість існування, а якщо не існування, то безглуздість прогресу, що підвів людину до розуміння буття, але нічим не може зарадити небуттю? Ледарям тільки дай поговорити про невиправданість жертв, трагедій на шляху поступу… Що ж, з погляду вічності ніщо не має смислу. Так, з точки зору вічності Ніщо не має смислу, бо треба ще знайти точку зору, а в присутності Ніщо її не знайдеш.

Я не знаю, як це буде. Знаю, що тоді людина зможе керувати галактиками. Напевне, ми не зможемо не допустити стискування всесвітуі але ми зможемо запрограмувати в основних рисах його розвиток на майбутнє, спорудити своєрідні космічні гени — щось на зразок таємничого нейтрино — й інформація, записана на них, не зітреться в надгустині матерії, в температурах божевільного стиску. Ми будемо там. І знову з’явимось, щоб до наступного катаклізму підійти в ще більшому озброєнні. Може, ми і цього уникнемо, хтозна! Бо людина ніколи не примириться з тим, що вона може зникнути — зараз чи через мільярди років.

Космічні гени в кожному циклі, напевне, відмінні — треба враховувати випадки. Очевидно, і цикли катаклізмів не схожі один на один, і ми вправі чекати найнесподіваніших форм життя.

Наскільки людство, як єдиний організм, може розвиватися в просторі й часі, і що чекатиме нас попереду, яку наступну сходинку рубати в граніті пізнання… І смисл усього Горбачевого існування — обмеженого строком життя, його мить у Часі — укладалися в обов’язок.

Він ще раз окинув поглядом поле аеродрому, рів ний рядочок літаків, і картина ця вже не хвилювала його.

Навіть відчув, що зголоднів, і повернувся під купол. Тут містився буфет. Кілька чоловік сонно… він на хвилю задумався, як назвати післяопівнічне споживання їжі: є “снідали”, “обідали”, “полуднували”, “вечеряли”, а коли їдять уночі, то як? Узяв пляшку лимонаду і домашньої ковбаси. Лимонад був теплий, але то байдуже: він не любив його ні холодного, ні теплого.

Залишалося щось із годину до можливого прибуття ташкентського літака. Ось так, вечерю взяв, а тепер думає: їсти чи не їсти. Опісля може напасти сонливість. А він терпіти не міг такого стану, коли і спати не ляжеш, і нічого не хочеться робити. “Я й так багато проспав, я й так багато сплю, скільки часу забирають хвороби, зіпсований неприємностями настрій, текучка дня… Хтось гарно сказав: зі смислу мого життя і життя товаришів складається вічність, як пряма з точок, але точки ці не накладаються на пряму, а нарощують її в напрямку до невідомого”.

Точка на прямій всього-на-всього мить у просторі — часі, в неї і вкладається життя з дня народження до дня смерті. І цей період має особливі закони. Він рідко залежить від власної тривалості: можна за двадцять літ наповнити точку смислом, інколи — не вистачає і віку.

“Все це досить ілюзорно, і всі це знають, — подумав він, і все це тільки свідчить про сірість і невиразність моїх думок. Але, врешті, коли копнути глибше, глянути на те, що ми всі знаємо, то виявиться, що одна людина аж ніяк не може блиснути оригінальністю: думки її будуть суб’єктивним виразом уже існуючого”.

Ковбаса теж була теплою і тому аж ніби масною, їсти — “ночеряти” — й зовсім перехотілося. На вокзал вже загасили більшість ламп, пасажири спали в кріслах, і їхні сумки й валізи здавалися в присмерку присмирілими і дрімаючими домашніми звірятами. Він обвів поглядом залу і позаздрив відлітаючим, їхньому чеканню. Ми чекаємо весь час, сподіваючись діждатися чогось незвичайного, після чого, ми віримо, вже буде щастя. І коли б не було розчарування від нездійснених бажань, вічного початку з нуля після кожної нездійсненої мрії, було б, мабуть, сумно. Організм людства кожним з нас окремо ніби випробовує різноманітні варіанти свого розвитку, обираючи оптимальне, перевіряючи захисні реакції.

У Паустовського на безіменному пальці лівої руки була золота обручка. Вона потемніла від часу і видавалася тепер частиною руки — руки санітара, теслі, землекопа, ливарника, великої й огрубілої, але позначеної внутрішнім світлом, як це буває у великих музикантів, що пізнали гармонію світу; і огрубілість на видимій грані переходила в благородство обрисів, вартих пензля Карла Брюллова і різця Мікеланджело Боунарроті. Це була рука письменника.

Він дивився на обручку Паустовського і думав, чому обручка на лівій руці. Не хотілося заглиблюватись у традиції, бажав бачити щось романтичне. Згадалися слова Паустовського: “У людини дві біографії. Одна — яку людина придумала, бажаючи саме так прожити життя, а друга — справжня”. Так, він гадав, вийшло і в Костянтина Георгійовича. Одне життя придумане, а друге — прожите. І обручка та є символом втрат.

Напевне, він помилявся, але це не мало значення. Поряд з Паустовським не соромився думати про дрібниці, ніби світ зовсім не ділиться на велике й мале. Так було з першої хвилини їхньої зустрічі. Він зійшов на сонній станції десь між Брянськом і кордоном України — їхав додому після невдалого екзамену. Поїзд стояв з хвилину і, тихо гуркочучи, рушив далі у ніч, і він довго проводжав поглядом два червоних неблимаючих ока останнього вагона. Бетон безлюдного перону став раптом сірим, ніби невиспаним, під неоновими лампами. І він тепер не міг пояснити самому собі, чому зійшов на невідомій станції. Так і не змігши заснути в зручному купе, зібрав речі, вискочив з вагона. І тепер не знав, куди піти.

Дивився на стіну лісу за рейками. Небо ночі щербилося верховіттями дерев. Звідти хтось ішов утомлений. Рейки зрідка подзвонювали, порипував гравій. Почалася смуга освітлення, він побачив невиразну високу постать. Щось стирчало у неї за спиною; “Мабуть, сторож з рушницею”, — подумав він, а коли постать наблизилася, побачив чоловіка років під шістдесят, у дощовику, з в’язкою вудок на плечі. У руці чоловік ніс наповнений до половини рюкзак, тримаючи його за лямки. Рюкзак був старий, як і чоловік. Але в міру наближення роки ніби злітали з чоловіка нічними птахами, а рюкзак виявлявся все більше і більше зношеним. І коли чоловік важко випростався на підвищенні перону, він побачив, що це Костянтин Георгійович Паустовський.

Не зрадів і не здивувався, перебував у стані невизначеності й невідомості. Але вже щось зламалося. Вони зустрілися очима і письменник сказав:

— Ходімо зі мною, юначе.

І вони мовчки пішли по рудій від піску дорозі притишеного містечка. За високими штахетиками парканів стояли сосни, повз них у темряві пройшли прохолодним садом до невеличкого будиночка. Він зрозумів, що тут письменник наймає помешкання; в рубленій хатці, в глибині саду.

Коли засвітилася настільна лампа і Паустовський скинув плаща, він помітив, що помилився на станції, коли, ще не пізнавши письменника, дав йому шістдесят років. Помітив помилку не тому тільки, що знав: Паустовському недавно минуло сімдесят п’ять років. Про це говорила і зовнішність письменника при яскравому світлі лампи. Але разом з тим бачив, що він ніби пульсує в письменникові, він був одночасно і юним, і старим. Зрозуміти, чому це так, було ще важко, надто куций життєвий багаж був за плечима, надто мізерні цінності були створені ним, щоб пізнати значення віку. І він примирився з нерозгаданою загадкою, примирився, щоб потім раз по раз повертатися до неї: була ж бо вона віднині поставленою.

У темному светрі, що облягав сильне тіло, Паустовський здавався ще вищим; навіть тоді, коли сів на ослінчик і, трохи нагнувшись уперед, заходився чистити рибу. Вони ще майже нічого не сказали один одному, а Паустовський попросив читати вірші. Він зовсім не здивувався і одразу ж, не роздумуючи, почав з Пушкіна. Не було єдиної теми, переходи від одного поета до іншого були тільки в паузах, але це не порушувало потоку: за гарячим Пушкіним ішов Лєрмонтов, апокаліптичного Рембо змінював полонений безмежжям всесвіту Тютчев, проступав врубелівськими відтінками Блок, означався потужною роботою думки Заболоцький. Потім, ніби відпочивши по довгій паузі й осмілівши, почав знайдене в поїзді:

Одне вікно світилося вночі,

Тільки одне світилось в тіні Сонця.

Воно жило із полум’я свічі,

Свіча з Землею мчали світом сонним.

Вона жовтіла, плавилась, потім

На віражах здригалася од вітру.

І горобини коливалась тінь,

В нас на стіні окреслюючи віти.

Моя рука — ом’язнений важіль -

В твоїх плечах знайшла опору палко.

І яблука, порвавши дріт тяжінь,

В кутку осіннім листом свіжо пахли.

Вони б уже розбіглися усі, Коли підлогу палубко хилило — їх Час тримав-годинник на руці Відцокував споріднення хвилини.

Саме тоді він остаточно впевнився, що при Паустовському не соромно торкатися великого і малого, була б тільки щирість і чесність. І все було просто. Не задумувався, чого Паустовський покликав його з собою, чому письменник здогадався, що випадковий незнайомець може читати вірші. Знав, що розуміння цього прийде пізніше, а зараз, як не гірко, не міг перескочити через власну голову.

Він цокотів до відстаней і мір,

Він відзначав, що ми йдемо від світу.

І наші тіні сходили до зір

Зі швидкістю навіженою світла.

І десь у безкінечній глибині

Одне вікно світилось в тіні Сонця.

І там оце летіла — наша — ніч,

Й ми починали мчати світом сонним.

Ми починали жити кожну мить,

У люстро простору уписані навічно

й туманностей замежних сизий вир

Незмигно придивлявся нам у вічі.

Паустовський і на хвилю не припиняв роботи. Коротким ножем він чітко й акуратно продовжував чистити рибу.

І він заздрив оцьому вмінню жити водночас і миттю і вічністю.

Все далі й далі… В русі без кінця

Обрамлена у віти горобини,

Назавжди залишалася оця

Височина, яку ми народили.

О неба плесо, від зірок рябе!

Поміж сузір’їв загубилась свічка.

Коли і де знайдемо корабель,

Аби звитяжити шалену швидкість світла?

Аби тоді залишити з нічим

Тяжіння силу, нерозривне коло,

й догнать вікно, що світиться вночі,

І знов з Землею мчати світом сонним.

Він ліг спати в сусідній кімнаті, крізь нещільно прочинені двері проникала вузька смужка світла. Паустовський ходив по кімнаті, і старі соснові дошки скрипіли. Від тихого скрипу смужка світла сріблішала.

Він лежав і намагався пригадати, як починається’ “Повість про ліси”. Був там старий будинок, скрипіли’ сухі дошки підлоги, і Чайковський намагався ходити безшумно. А потім брав ноту на роялі і прислухався, як резонує від того будинок. Не міг скласти рядки, як це було у ПаустовськОго. Було тільки співпереживання.

І ще було розуміння, чому Паустовський вибрав музичний будиночок. Паустовський переживав те, що і його герої. Жив їхнім життям. Присутність його була в усьому. І навряд чи обручка є символом втрат.

Йому здавалося з тих пір, що глухий голос Костянтина Георгійовича живе в травах, соснах, небі, в зустрічних незнайомих. То був голос доброти й сердечності.

Він знав: якщо доживе до часу, коли зможе “перестрибнути через власну голову”, напише повість “Золота обручка”.

За сніданком Паустовський розпитав про його життя і наміри. Попросив залишитися на кілька днів.

— Я пообіцяв своїм домашнім, що сам нікуди далеко не заходитиму, — говорив Костянтин Георгійович. — А тут є озеро в лісі, кілометрів за тридцять. Мабуть, ми й махнемо туди днів на два-три, так?

І тепер вони сиділи з вудками над зеленою водою лісового озера, зрідка перекидаючись словами. Таких зосереджених рибалок, як Паустовський, він ще не бачив. То була особлива зосередженість: як для Бальзака кава або для Олексія Толстого люлька. Він заглиблювався в себе, а вудка, як антена, приймала найтонші позивні всесвіту.

Тільки коли риба переставала клювати, Паустовський повільно виходив із стану задуми, закопував у землю гірку недопалків і говорив переважно про дрібниці: вчив його, як добувати каву з дикого цикорію чи як варити справжню юшку, — і це були вже готові глави з “Золотої обручки”.

Цього дня вони спостерігали дивну картину. Після теплих безгрозових дощів уродили опеньки. Траплялися ділянки, де нікуди було поставити ногу. Опеньки брала кооперація. По них їхали возами, дехто сім’ями. Совковими лопатами навантажували вози. І поки господар повертався, діти встигали підготувати другу купу. Вперше вони бачили, що гриби можна збирати лопатами, підважуючи одразу цілий шар.

Він чекав, хцо зараз Паустовський буде говорити про це.

— Ніколи, юначе, не намагайтесь відповісти на всі питання. Вірніше, відповівши на поставлені питання, не думайте, що досягли бажаного. Якось у Африці збунтувалися слони. Табуни тварин витоптували посіви, трощили культурні насадження, вщент розносили села. І нічого не можна було вдіяти. Навалу слонів зупинила артилерія. Гори м’яса розкладалися на рівнинах. Проти снарядів слони були безсилі. А потім виявилося, що тварини просто хотіли пити; жарке літо висушило ручаї, озера…

Це єдине, чого б я вас хотів навчити. Може, навіть, ви це й знаєте, пробачте, що ще раз нагадав: не думайте, що відповіли на всі питання. У ваші роки терзає одне: для чого живе людина. Нам конче хочеться знати відповідь, щоб вибрати правильний шлях. А виявляється, чим більше ми розкриваємо невідоме, тим більше постає питань. Візьміть за дороговказ довіру до прогресу. Немає нічого сталого, немає тієї межі, досягнувши якої скажеш: от тепер я щасливий! Терзання і дерзання — це і є життя. І щастя, і душевний спокій, мабуть, тільки в тому, щоб залишитись людиною. Ось такий зв’язок між одним і всіма.

І ще: не бійтеся часу. Миті йдуть одна за одною, не можна перескочити з п’ятого на десяте, можна тільки прожити кожну, і треба прожити, щоб перейти до наступної. І це стосується і вас, і мене окремо, і всіх нас разом. І ще буває так, притому в більшості випадків, що від того, як ми, кожен з нас, проживає свою мить, залежить продовження життя всіх.

Дивно було йому слухати Паустовського, того Паустовського, що рідко, майже ніколи не вдавався до абстракцій у своїх книгах— там життя відчувалося зором, слухом, на запах, на дотик…

Після короткої чи довгої паузи — він утратив лік — Паустовський без будь-якого зв’язку з попередньою думкою раптом сказав спокійно і просто:

— Знаєте, я скоро помру.

Нічого не змінилося, він тільки пильніше придивився до письменника: до тіла, що міцно опиралося об сосну, до очей, де світилися разом і багаття, і зоряне плесо озер, до його голосу, що, вийшовши з хворих грудей, вібрував у кожній травинці, — і не втримався, щоб лукаво і задерикувато не підморгнути, навіть не відзвітувавши собі, чому саме так робить.

І обидва правильно зрозуміли той жест, вільно й тихо засміялися, і сміх довго переливався у верховіттях дерев, полохаючи нічних птахів.

До голубої зірки, Джанетто,

Летіти дванадцять років,

Якщо почати зі швидкістю світла.

До білої зірки, Джанетто,

Летіти сорок років,

До якої ж зірки

Ми полетимо, люба, -

До голубої зірки,

Чи до білої зірки? [3]

“Втомився”, — спокійно подумав Адам Сезар, коли йому здалося, що корабель клюнув носом. “Втомився, втомився, втомився”, — прикривши повіки і відкинувшись у кріслі, Сезар чи то проспівав уголос, чи то промайнула в його мозкові бравурна мелодія; він завів долоні обох рук за потилицю, солодко потягнувся, напружуючи всі м’язи, й одразу ж розслабився, ніби збирався позіхнути й заснути.

“Глорія” здригнулася знову.

Які дурниці, мотнув головою Сезар, це ж не літачок, що при найменших неполадках клює носом, мов кінь, біжить і спотикається; у Ленгстонів був такий дурнуватий кінь: біжить-біжить, а потім раптово зупиняється — і ти летиш через голову й дивишся на того придурка вже знизу: стоїть, розставивши передні ноги, вухами пряде, а очі якісь не конячі, пришелепкуваті, мов запитає зараз спокійно: “Ти хіба впав?” Так от, коли в двигуні перебої і літак, ніби поранений, починає смикатись, провалюватись, ти весь підбираєшся, але не напружуєшся, щоб не закам’яніти й не притупити реакцію; робишся таким собі електричним їжаком, і кожна голочка твоя пульсує, ніби жилка на скроні; ти тоді живеш, відчуваєш, що живеш, і хочеш жити, і мусиш посадити літачок. У космосі такого не буває, з удаваним жалем зітхнув Сезар, у космосі, коли вже доля відвертається, то й маленької неполадки вистачає, щоб про тебе не почули більше; тут уже не до боротьби з розбурханою машинною стихією, сиди й чекай вибуху, сліпучого сяйва, сідати нікуди, з парашутом не виплигнеш. Те, що мить тому підкорялося твоєму мізинцеві, належить уже глухому й чорному простору, оцій сферичній ямі, проткнутій ніби ззовні, з якогось іншого світу, тоненькими голочками зірок.

А “Глорія” не може здригатися, думав Адам Сезар, з її вагою, з її швидкістю навіть маленької конвульсії не помітиш — одразу прощайся з життям.

Адам Сезар ще ніяк не хотів вірити ні червоному сигналу небезпеки — тим більше, що червоне око спочатку спалахувало в ритмі здорового серця, і тоді наче знітилося, пригасло, порожевіло, засмикалось нерівномірно і нарешті згасло зовсім, — ні пронизливому звуковому сигналу, що теж, узявши найвищу ноту, раптом почав безнадійно затихати; ні липкій слабості, що огорнула все тіло, наче воно занурилось у ванну з густим і теплим розсолом. “Дивно, ще й досі дивно, як мене взяли в астронавти, — думав Сезар. — Мені ж у дитинстві здавалося, що льотчики й астронавти — залізні люди, і віражі, й перевантаження їм за іграшку. А в мене ж завжди підпирало під груди, коли тренувальний літак робив “гірку”, і пливли кола перед очима, коли корабель набирав швидкість, і вже дорослому мені не вірилось у висновки медкомісій: “Здоровий”. Доки не побачив, що й в інших так само. Що всі ми однакові як організми. В принципі. І наше, астронавтів, призначення тільки наглядати за автоматикою, що веде корабель. І вчасно коригувати програму. Це не літачок, де штурвал у руках додає впевненості. Тут електроніка сама за тебе зробить потрібне у мільйон разів швидше”.

А зараз уже й автоматика не в спромозі щось змінити. Гаснуть екрани й екранчики, вічка приладів, гасне освітлення в салоні, темрява, липка, ж і слабість у тілі, тисне на повіки. І тоді підошвами, спиною Сезар відчув, що “Глорія” таки вібрує, раз по раз завалюючись косовою частиною, мов і справді втрачаючи останні сили й падаючи майже прямовисно в безодню. В суцільній темряві він побачив свій мозок ніби збоку, точніше, не мозок, а вузьке й довге табло, по якому швидко бігли зеленуваті літери. “Цього не може бути, не може, не може, коли б яка несправність, мене б уже не було, вона не може клювати носом, я, мабуть, сплю і мені сниться кошмар”. Бігли зеленкуваті літери, а він стояв ніби збоку і читав свої ж думки. Давно таке не марилося, вважай, з тих пір, як перестав у сні літати, і зараз він об щось зачепився, скинеться зі стогоном і остаточно прокинеться, щасливо засміявшись: треба ж так… Досить тільки почекати удару, не підхопитися раніше, щоб радість полегкості була повною.

Удар був несильний, і, здавалося, не обшивка “Глорії” затріщала, а те, на що вона впала; її відпружинило, але не відпустило від себе; за інерцією помчала по гладенькій поверхні, тепер уже нарощуючи швидкість, похитуючись, мов на хвилях. Наче на став упала, де вони колись ганяли шайбу по першому льоду, а лід тріщав і котився опуклою хвилею попереду. “От і добре, — подумав Адам Сезар. — Це таки сон, зараз буде ще один удар — об дамбу, і я нарешті прокинусь”.

Адам згадав, що для таких випадків інструкцією передбачено вживати астроморф — круглі рожеві таблетки, після прийому яких астронавт може повністю контролювати свій стан і бути певним, що він не спить і не марить, хай там всесвіт хоч навиворіт вивертається. Якщо йому, звісно, перед цим не приснилося, що він ковтнув астроморф…

Сезар підкинув на долоні ампулу з таблетками, для чогось оглянув їх з усіх боків, прочитав написи, а потім нігтем великого пальця легко сколупнув пробку, витяг ватку, викотив рожеву горошину.

— Що ж це я? — навмисне сказав уголос, відчуваючи, проте, що звук з натугою долає якусь перепону в горлі. — Що ж це я, — сказав ще голосніше і ворухнувся в кріслі, — вже не контролюю себе, чи що?

І з люттю глянув на рожеву кульку, що бігала у видолинку долоні.

Від власного голосу йому полегшало, заціпеніння начебто відпустило, й невдоволення, що сколихнулося всередині, освіжило м’язи. Він з подивом помітив, що в салоні горить рівне робоче світло, випромінюване стінками й стелею, всі прилади й покажчики теж не були пошкоджені, а уііа — панель показувала, що за бортом цілком сприятливі умови, щоб дихати, рухатись і пити воду з ручаїв.

Адам Сезар зневажливо махнув рукою і ковтнув астроморф.

— І ви думаєте, щось змінилося? — розвівши руками і звертаючись до уявної аудиторії, сказав він рівно через п’ять хвилин. — Нічогісінько, шановні! “Глорія”, яка мала б мчати зі швидкістю 1/5С і бути вже далеченько, стоїть на твердому грунті, що за всіма показниками ідентичний земному. “Глорія” мала доставити апаратуру на міжпланетну станцію, а вона, мов кінь Ленгстонів, збрикнула — та й додому. Або ж обрала планету, схожу на Землю. Ха-ха! Але, панове, техніка не винна, хай директори фірм сплять спокійно і не бояться конкурентів. А от керівництву міжгалактичних сполучень варто подумати, чи пілот Адам Сезар не відлітав свого. Уявляєте, в нього галюцинації. І настільки стійкі, що він уже згоден приймати їх за дійсність. Таким серед нас не місце! Йому ж може наснитися казна-що!.. Авжеж, панове, казна-що… Скажімо, що він став богом і створив новий світ. А зараз він його огляне, цей світ. Прошу уваги: я вмикаю екран зовнішнього огляду. Ну от, цього й слід було чекати: герой уві сні повертається у миле серцю дитинство, в найбільш пам’ятні місця. Бачите прямо перед собою розлогу долину з поодинокими кущиками? Тут хлопчак із бідної селянської родини пас корів, своїх і чужих. Посеред неї балка, колись вона здавалася глибокою, а нині просто як видолинок. І рівчак змілів, здається, й зовсім заріс осокою, короткою і кострубатою. В рівчаку тому колись тихо й непомітно текла вода, коричневі рибки з маленькими вусиками ковзали по самому дну, здіймаючи хвостиками піщинки. Щовесни на межі угідь Сезарів і Ленгстонів робилася загата, утворювалось озерце, щоб коровам у спеку було де води напитися, а ми ще й купалися там голяка… Отаке ви бачите перед собою… — знічено закінчив Сезар.

Ця долина снилася йому найчастіше такою, як закарбувалася в пам’яті, коли з п’яти літ він вивчав на ній кожен горбик і кожну нірку тушканчика, знав усі кущі вільхи і звивисті повороти струмка. Було таке враження, ніби він повернувся в країну свого дитинства через багато років, заставши її незмінною. Сезар зітхнув і прикрив повіки. Думки про можливу аварію перестали його турбувати. Сон, то й сон, і навіть якщо над ним проводять якийсь експеримент, спасибі тому, хто приготував такий подарунок. А як я хотів колись вирватися з цієї долини! І вже змалку знав, що буде важко це зробити. Школа не гарантувала успіху — яв ній по п’ять місяців на рік учився, не більше, бо весною і восени пас корови й гуси, а як підріс, то сідав і за кермо тракторця, помагав батькові. Я був один хлопець у сім’ї і ферму мав успадкувати. Як і хлопці Ленгстонів, Колхаузів, Рішарів. Батьки так цього хотіли, що їм здавалося, ніби я ледар. Тому, певно, я й забажав вирватися в інший, прекрасний світ, поміж люди, в міста, в дива. І ніякісіньких надій не покладав на школу, знав, що грамотою не візьму. Покладався на талант який-небудь, що мусив у мені відкритися, на щасливий випадок. Скільки я тут пісень прогорланив, у цій долині! Сподівався, що їхатимуть мимо артисти (чого? куди? — смішно!), почують мій голос і заберуть з собою, і на мої концерти глядачі прориватимуться через кордони поліції — так, як з тим хлопцем було, про якого вичитав у газеті. “О мила Рут, не жди мене, не клич…”

О мила Рут, не жди мене, не клич!

“Глорія” приземлилася неподалік від струмка, але телеоко не могло зазирнути далеко, туди, за пагорб, де була їхня ферма, а також і сусідні — Ленгстонів, Колхаузів, Рішарів. Чверть віку минуло відтоді, як Сезар востаннє бачив ці місця, прощаючись із ними назавжди: один у нього талант виявився — здоров’я й незагальмовані реакції в найнесподіваніших ситуаціях. Сезар усміхнувся. Він уже почувався зовсім вільно, ніщо йому не загрожувало і навіть хотілося продовжити цей прекрасний сон, чи як там ще його назвати. Хай сниться, вирішив: вийду зараз і гляну, що там на місці нашого будинку, його купили Ленгстони для Ніколя, здається, коли батько помер, а мати перебралася до нього в містечко астронавтів.

Те, що він побачив, піднявшись на пагорб, не вразило й не здивувало його. Не було ні їхньої ферми, ні сусідніх. Довкола, скільки сягало око, лежала рівнина, закриваючи горизонти голубим туманцем далини, над яким клубочилось марево з останньої пари вранішньої роси, повільно стертої сонцем; не було і в’язів, ба навіть кущика не виднілося, а поля, де колись шелестіли коротка кострубата пшениця, гінчаста кукурудза, стигло нерухомо м’ясисте листя буряків, цвів горох, біб, соя… Полів уже також не було, і плуг їм перестав; снитися, вони поросли короткою дикою травою, як і балка, долина, йому це не заболіло, і він зрозумів, що підсвідомо сподівався, хотів, щоб тут уже нічого не було, щоб йому нічого не заболіло. І тільки в кінці балки, що звивалася латинською літерою зет, в кінці балки, за півмилі звідси, стояла матова сферична споруда без вікон і дверей, схожа на черепахоподібну “Глорію”, тільки з більш гладенькою поверхнею, а мимо неї слалася, зблискуючи де-не-де, туго напнута стрічка автостради.

Сезар оглянувся на “Глорію”, що й справді стояла, мов принишкла черепаха, й аж поменшала серед цього безлюддя. Він подумав, що це не може бути сном: хай дія астроморфіну і непевна, але ж не могло снитися те, чого він не бачив, не міг же він змоделювати вві сні зміни, що сталися, принаймні такого уміння за собою раніше не помічав. Отож корабель мчить собі накресленим курсом, а психологи ввели в програму польоту якийсь експеримент над астронавтом, певно ж, потрібний для чогось, невідомо лише, чи його, Сезарева, свідомість повністю підпорядкована програмі а чи здатна проявляти і самостійність — у певних межах принаймні. Відчув легке роздратування — ні, не від того, що залежав від якоїсь невідомої сили, давно впокоївся-бо, що астронавт особа найбільш залежна: від техніки-автоматики, програми польоту, неочікуваних ситуацій. Ілюзорність повної свободи, мов усе в твоїх руках, і тільки в твоїх, або, як казали часто американські астронавти, кожен гребе в своєму каное, розвіювалася ще на Землі, задовго до старту, коли тебе по кілька місяців ганяють до сьомого поту на тренажерах, і ти злишся на своє тіло, організм, оболонку таку, виявляється, незугарну, непристосовану, нездатну без спецпідготовки функціонувати в космосі, й думаєш, що земляни тільки в спромозі корів пасти, а не бути дітьми й володарями всесвіту; коли твої розумові й психічні дані тестують так, що, здавалося, коли б у мозкові були запобіжники, їх би довелося часто міняти — і знов те саме в думці, ти ніби не частина цілого, не гармоніюєш з ним, а наче стороння антиматерія, що хоче вламатися в чужу стихію, — та вона ж тебе й породила! Та господи, мало ще чого — ті ж “приватні” доручення служби інформації: оце ми. вам умонтували деякі прилади (відомо, що то за прилади): підслуховувати, фотографувати радянські супутники, станції, кораблі, вони вам не завдадуть мороки, тільки вряди-годи міняйте касети (терміни зазначені) і складайте в оцей ящик, платня окремо — і немала, і спробуй відмовитись, то побачиш космос. Легке роздратування раптово штовхнуло його вперед, спочатку підсвідомо, а потім уже, розмашисто крокуючи в напрямі сферичної споруди, голосно, але в уяві, розмовляючи сам з собою, кілька разів повторив: “А що, мені нічого не загрожує, там продумали, можу робити що забажаю, хай поламають голови, мені нічого не загрожує, чого ж тупцюватися на місці…” І взяв на сотню метрів лівіше від того купола, щоб вийти на автостраду і по ній уже йти на зближення.

Коли Сезар був кроків за п’ятнадцять, матова сфера споруди ніби гойднулася, а може, це просто так видалося йому, бо на поверхні купола безшумно з’явилася подоба люка, швидше дверей, тільки випуклих, та ще й при самій землі, як і в нормальному будинку, і на порозі став чоловік… Сто чортів, це справді був Ніколя, його одноліток, Ніколя Ленгстон власною персоною, бо ж ленгстонівських гачкуватих носів і банькуватих чорних очей не сплутаєш ні з якими іншими; то був Ніколя, що перетрансформувався в свого батька, сорокарічного, яким той запам’ятався Сезарові, а вигляд має на всі шістдесят, бо фермерська робота, видублюючи шкіру, наче законсервовує людину, годі точно визначити вік.

Ніколя схрестив руки на грудях і чекав. А на куполі засвітилося зеленим: “Ленгстон. Заправка. Ремонт. Прокат”.

— Ніколя… — сказав Сезар і затнувся, мацнув пальцями повітря, підшукуючи слова.

Ленгстон незворушно чекав. Ну, звичайно, де йому пізнати свого колишнього друга й сусіда, чверть віку промайнуло, та ще цей костюм…

— Я — Адам Сезар, Адам… ну, пам’ятаєш?..

Ленгстон ворухнувся, простягнув уперед правицю долонею догори, і Сезар уже був сіпнувся потиснути зашкарублу руку, але його зупинив спокійний і трохи байдужий голос:

— Вашу картку. Що бажаєте? Поламалась ота ваша гримуча черепаха? Автопрокат? Медична допомога? Сніданок? Вашу картку.

— Ніколя… — Сезарові стало чомусь соромно, він мимохіть кинув погляд на купол.

“Омарі Ленгстон” світилося там. “Омарі” — червоним.

— Ніколя, я знав твого батька, Сержа Одне Вухо, він уродився з одним вухом. Чи, може, ти Віктор?

“Що я верзу? Він же Омарі… Справді, як уві сні…”

Сезар розгублено потер лоба. “Стоп, спокійно, спокійно, це вони мені таку загадку підкинули, спробували вибити мене з робочого стану, а я одразу й піддався: дитинство, коні, долина… Купили за безцінь. А воно ж усе несправжнє, фантоми, навіювання, а я мало сльозу не пустив, чорт!”

— Вашу картку, — повторив Омарі Ленгстон.

“Картку? А дзуськи! Хоча, бажаєте картку, прошу, пограємося трохи, я не замашинів ще, не з’їхав з глузду в польоті, може, навіть і почуття гумору збереглося. Ось вам і картка, будь ласка!”

Сезар уклав у долоню Ленгстона іменну пластинку: координати бази, завдання… аж до групи крові, тканини і тому подібне, щось на зразок солдатського медальйона. Отам він увесь, читайте. Сезар мимоволі іронічно вклонився.

Щось схоже на здивування майнуло у досі незворушних Ленгстонових очах, коли він ковзнув поглядом по світло-голубій пластинці, яку пальці навіть не спробували затиснути, мов на гіпсовій руці вона лежала, а потім уже в очах вузько загорілося неприховане настороження.

— Ви не маєте картки? — Голос Ленгстона зробився майже вимогливим, наче у провінційного комівояжера, що в будь-який спосіб хоче всукати покупцеві товар. — Картки, де стоїть коефіцієнт вашої інтелектуальної спроможності, щорічно затверджуваний відділенням координації суспільної рівноваги? Чи ви прострочили термін? — Тепер у голосі Ленгстона з’явилися нові нотки, владні й настирливі, й Сезарові одразу згадалися молодики зі служби інформації, дебелі й веселі компанійські хлопці у світлих сорочках, модних краватках, випрасуваних костюмах, які, щось запідозривши, ніби кам’яніли, насувалися на співрозмовника, як валуни, статуї із застиглими очима, й сипали, сипали питаннями, не дослуховуючи відповідей, так, ніби магнітофони було вмонтовано їм усередину.

“А пішли ви всі подалі”, — захотілося сказати Сезарові; він відчув себе втомленим, навіть виснаженим, як ото буває, коли чекаєш чогось нетерпляче, а потім виявляється, що марно. “Пішли ви всі подалі: і комівояжери, й дебелі хлопці. Невже там, на базі, ще й досі не зрозуміли йолопи-психологи, що я втомився й пора припинити ці дурні жарти? Чи так і задумано? Піду в “Глорію” та й ляжу спати, хай уже мені краще сниться, що я сплю… і мені сниться, що я сплю, хай йому чорт! І мені… треба замкнути дурну безконечність, бо так і збожеволіти недовго”.

— Ви забули картку в своїй черепасі? — дійшов до нього здалини голос Ленгстона, вже ніби м’який, заспокійливий, мов у пастора. — Чи загубили? А може, вона у вас з жовтою смугою навскоси і ви соромитесь показувати? — не вгавав Ленгстон, достоту вже як лікар-венеролог.

— Не забув. Не маю. Не загубив, — випростався Сезар, двома пальцями взяв іменну пластинку, сунув у нагрудну кишеню і затягнув блискавку. Дивлячись просто в очі Ленгстона, проказав підкреслено чемно: — Прошу вибачити: я не знав, що в ці, певно, приватні володіння без якогось виду перепустки входити не можна. Даруйте, що порушив спокій. Ремонту не потребую. З вашого дозволу, повернуся на свою черепаху.

Махнувши рукою, ніби прощаючись, він повернувся, щоб піти геть.

— Вас підвезуть зараз, — насмішкувато кинув Ленгстон.

“Вас підвезуть зараз”.

Якби не зв’язали руки, він би їм показав оте “підвезуть”, він би їм показав…

Йолоп той, Ленгстон, задерев’янівши з витягнутою правицею, ліву тримав на широкому ковбойському поясі, барабанячи пальцями по облямованих міддю дірочках у два ряди, — тане барабанив, виявляється, а натискував якісь кнопочки дистанційного управління: інакше б не загорілися оті написи на куполі, та й дві безшумні авієтки з голубими смугами впоперек не з’явилися б нізвідки.

— Стійте, — сказав Ленгстон, а коли Сезар усе ж рушив, міцно схопив його за рукав комбінезона.

Тамована лють прорвалася в Адамові: він коротко, згори вниз, ударив ребром долоні по зап’ястю Ленгстона. Тоді на нього накинулися і стали в’язати. І він дозволив їм це зробити, вже картаючи себе, що втратив був на мить душевну рівновагу: спокій, спокій і витримка — ось що йому зараз потрібно. Слід зважувати кожен крок. Експеримент затягувавсь, і кінця чекати, може, доведеться довго. Та хоч би що там було, прилади забезпечення життєдіяльності й контролю зафіксують усе, а на базі після повернення дані розшифрують. Головне — спокій. Він здоровий і нормальний хлопець, от що. З цього й слід виходити. До пенсії ще п’ять років, і пенсія має бути повною, ще й з надбавкою. Жодна комісія не повинна засумніватися, що він здатен літати й надалі. Отож спокійно, на все, що б не сталося, реагувати нормально. Приймати все за дійсність, але пам’ятати, що це, припустимо, сон. Хай бачать, що він реагує свідомо на ситуації, але пам’ятає, що насправді їх немає. Він собі летить своїм курсом. І ще — поводити себе з цими фантомами… лояльно. Трохи гумору. Прийняти все як є.

— …А я так одразу зрозумів, що вій ненормальний, — говорив Ленгстон, доки Сезара вели до авієтки, — й одразу до системи підключився. Що за проява, думаю, індивідуальної картки не має? Може, думаю, іноземець залетів випадково, але ж служба стеження такого б не допустила. Щоб без картки… Та ще й Ленгстоном мене назвав, правда, Ніколя, здається, був у мене такий предок. А ми тут, Ленгстони тобто, може й триста років живемо. І завжди виконували розпорядження властей. Щоб якісь зайди без карток ходили… ні, такого не допустимо…

Лікарі — так Сезар визначив функції людей, котрі його захопили, — не дослухалися Ленгстонової балаканини. Побачивши, що їхній підопічний заспокоївся, м’яко тримали його за лікті, підсадили в авієтку, і молодший, з пласким лобом у вугластих залисинах, звівши на переніссі тонкі й густі чорні брови, спитав:

— Тут перевіримо, шефе?

А другий — високий, ставний, з густою шевелюрою і сумними, ніби вкритими пеленою туману, очима, неквапом стенув плечима: можна тут, можна й дома. Потім зиркнув на лисого і пожартував:

— Спитаємо зараз у пацієнта.

— Якщо ви хочете перевірити мою індивідуальну картку, — сказав Сезар, — то я, чесно кажучи, не знаю, що ви маєте на увазі. Я показував уже свою іменну пластинку, але вона того чоловіка не задовольнила.

Лікарі перезирнулися.

— Дозвольте й най глянути, — не простягаючи руки, мовив лисий.

— Це універсальний документ, — для чогось повідомив Сезар.

— Тим краще, — кивнув старший і взяв пластинку.

Дивився недовго й не став приховувати здивування.

Вони вже летіли, злегка погойдуючись, невисоко, добре було видно в ілюмінатор густу й високу траву, рудувато-зелену, не один рік некошену.

— Там і фото, і печатки, — сказав Сезар, відриваючи погляд від землі, — все як належить.

Старший гмикнув і простягнув пластинку лисому.

— Дев’яносто п’ятий рік? — тут же спитав той.

— Авжеж, — кивнув Сезар.

— Скільки ж вам років? — подався до нього лисий.

— Сорок сім.

— Вибачте, я хотів би точніше поставити питання: коли ви народилися?

— Гадаю, що тисяча дев’ятсот сорок восьмого. Там стоїть.

— Так-так, відмічено. Мабуть, перевіримо тут, га, шефе? — мружився лисий.

— Поспішаєте упевнитись?

— Ні, шефе, краще розвіювати сумніви, коли вони народжуються, — реготнув лисий. — Принаймні це не б’є по голові або, як казали наші предки, — він глянув на Сезара, — по кишені.

— Наше діло маленьке: перевірити, чи в цього чоловіка все нормально з головою. А там хай розбираються, кому належить. За те нам балів не нарахують. Спробуйте знайти дані про нього, — і старший повернувся до Сезара: — Як ви себе почуваєте?

Сезар ще не зрозумів, про що йдеться. Слідкував, як лисий, поглядаючи на пластинку, швидко, мов піаніст, натискує якісь клавіші, а на маленькому екранчику біжать зелені літери і цифри, — мимоволі слідкував за тим екранчиком і відповів механічно:

— Добре. Не маю жодних сумнівів щодо апаратури — вона вчасно зробить що треба. Реальність сприймаю за сон і знаю, що це сон…

— Це ваша концепція світу? — насмішкувато перепитав лисий. Він уже отримав результат і чекав.

— Я знаю, що все це мені сниться. — Сезар сказав, що й повинен був сказати, аби там, на базі, потім не подумали, ніби він щось приховує.

— Ви не спите, — насторожено попередив шеф.

— Звичайно, ні, — усміхнувся Сезар, іронічно всміхнувся.

— А який зараз рік? — не терпілось лисому.

— Це не наша справа, — сказав шеф. — Що там у вас?

— Адам Сезар не значиться в системі. Немає такого чоловіка в країні. Навіть на Землі. І в запасниках теж не значиться.

— Ну, запасникам вік од роду…

— Ви справді гадаєте, що…

— Це не наша справа…

— Ота черепаха, звичайно, навіває…

— Хай собі. Давайте перевіримо його тут. — Старший повернувся до Сезара. — Даруйте, що довелося вас пеленати, — кивнув на зв’язані руки, відстебнув застібку, і гумовий широкий ремінь, зашелестівши, розпрямився і впав на підлогу. — Так ліпше. Зараз ми до вас підключимо прилади. Це недовго й нічого страшного.

— Будь ласка, шановні. — Сезар широко розвів звільненими руками.

Його швидко і вправно обліпили датчиками, одягли на голову щось на зразок корони з безліччю трубочок і тонких дротів.

— Не тисне? — спитав старший.

— Я звик, — милостиво усміхнувся Сезар.

— Що ж, тоді вмикайте, Картоне, — розпорядився шеф, і лисий поспішно клацнув тумблером.

Хвилю панувала мовчанка, тільки ледь чутно працювали двигуни авіетки. Сезар бачив, що лисий буквально прикипів до екрана — іншого, ніж спершу, — але що там діялось, не видно було, та, очевидно, щось неочікуване, бо брови лисого зійшлися в одну лінію і губи міцно стиснулися. Сеанс явно закінчився, та лисий для певності повторив його в інших режимах й аж тоді неохоче, навіть якось боязко вимкнув прилад.

— Ви чимось здивовані, Картоне?

— Та ні, шефе, я вже розучився дивуватись.

— Не вірите показникам?

— Що ви, шефе. — Лисий вимушено усміхнувся.

— Як здоров’я пацієнта?

— Цілком здоровий: і фізично, й розумово, й розумово…

— Симуляція?

— Виключено.

— Вживання препаратів?

— Виключено.

— Коефіцієнт?

— Слабенький, тобто середній. Сімсот дев’яносто шість. До кращої половини людства належить.

— Потенційні можливості?

— П’ять і шість десятих процента. Можна жити безбідно. А картки немає.

— Це не наша справа. Ми своє зробили. В клініці немає чого робити Адамові Сезару.

— Тоді — курс на найближче відділення координації суспільної рівноваги?

— Ім’я?

— Там написано.

— Ви повинні точно і коротко відповісти на питання. Бажано без емоній, пояснень, розмірковувань. Точно на поставлене питання. Це не моя примха. Так вимагає систематика. Не захаращуються вузли машинної пам’яті зайвою інформацією. Ім’я?

— Адам Сезар.

— Рік народження?

— Тисяча дев’ятсот сорок восьмий.

— Місце народження?

— N, округ Шауберг, околиця номер тринадцять, ферма Колхауз. Але там було чотири ферми…

— Ясно. Де й коли вчилися?

— Грамон. Шістдесят шостий рік. Школа космічного пілотування. Три роки. Потім там же у вищій школі астронавтики.

— Місце роботи?

— База “Грамон”.

— Спеціальність?

— Астронавт першого класу.

— Посада?

— Командир корабля “Глорія”.

— З якого року літаєте?

— З вісімдесят шостого. За орбіту Місяця, мається на увазі.

— Курс вашого останнього рейсу?

— Міжгалактична станція “Кентавр-два”.

— Мета?

— Доставка апаратури.

— Старт?

— Сімнадцятого лютого дев’яносто п’ятого року.

— Як проходив політ?

— Нормально.

— Стенограма польоту велася?

— Так. На базі і на кораблі.

— У вас не було відчуття, що сталась аварія?

— Здалося, що “Глорія” здригнулась. Справді, здалося, бо інакше б ми з вами не розмовляли.

— Як ви оцінюєте свій стан?

— Задовільний.

— Ви розумієте, що відбувається?

— Ну… не зовсім. Гадаю, що це сон?

— Не віриться, що за якусь мить опинились на Землі, та ще й у місцях свого народження?!

— Так. Не віриться.

— Ще які гіпотези?

— Можливі галюцинації. Це буває. Космос усе-таки. Потім минає.

— Ще?

— Можливо, психологи запланували якийсь експеримент.

— Без вашого відома?

— Так. Без мого відома. Може, це потрібно для успішного завершення польоту.

— Яку ж лінію поведінки ви обрали… гм, у своєму сні?

— Бути таким, як є.

— Усні?

— Так. Прийняти його за реальність.

— І не забувати, що це… сон?

— Ну, наскільки це можливо.

— Але ж це не та дійсність, яка б могла вам приснитись?

— То й що? Я ж той самий.

— Неминуче виникнуть протиріччя, хіба ні?

— Тоді я заспокоюватиму себе, що це — сон.

— Гаразд. Обміркуйте таку собі… божевільну ідею: ви й справді невідомо яким чином потрапили з польоту на Землю, і на Землі з дня вашого старту минуло, скажімо, півтори сотні років.

— Маю уявити обстановку?

— Для початку.

— Ну, вона десь така, як от зараз.

— Ваші дії?

— Якось би призвичаївся.

— У незнайомому психічному кліматі?

— Все живе пристосовується до обставин.

— Безумовно! Але й обставини до живого, так? А обставинами можуть бути і люди, правда ж?

— Тобто, чи люди до мене пристосуються? Я один, а їх багато. Я не бачу в цьому проблеми.

— Якими були ваші стосунки з іншими до останнього старту? На Землі?

— Звичайними. На роботі — робочими. А в повсякденності… Суто утилітарні. Купити щось, відпочити, забезпечити себе необхідним… Навіть важко сказати. Я мав достатню платню і ніяких проблем у мене не виникало. Гроші — це, знаєте, своєрідне забезпечення функції комунікації, відповідний суспільний статус, чи що.

— Добре. І, скажімо, коли основи суспільства, в яке ви, припустимо, потрапили зараз, не змінилися, ви б не мали з ним конфліктних ситуацій?

— Думаю, ні.

— Якби була забезпечена функція комунікації?

— Певно.

— А щоб забезпечити її, треба працювати?

— Авжеж. Дарма грошей не платять.

— А коли б для вас не знайшли роботи? Тобто, ви розумієте, що я маю на увазі: техніка пішла вперед і таке інше, постійна увага оточення до вашої особи тощо…

— Я б міг і не працювати. У мене були солідні вклади, страховий поліс. Нащадків я не мав. А в нашій державі такі речі не пропадають і за тисячу років. До кінця б вистачило прожити безбідно. Певне, раз техніка пішла вперед, ціни не такі вже й високі?

— Помірні. Добре, що у вас збереглося почуття гумору. Отже, проблем не бачите?

— Ні. Не бачу.

— Навіть якби демократія змінилася б фашистською диктатурою?

— Я б дожив якось своє. Тобто, я гадаю, мороки зі мною, одним таким, що випав з часу, не було б.

— Гаразд. Скажіть відверто: по-вашому, оця наша розмова — плід сонної фантазії, галюцинації чи експерименту?

— При всій повазі до майбутньої цивілізації і балонні хоч краєчком ока поглянути на неї я б волів сидіти, точніше, лежати в кріслі “Глорії”, ще краще — в боксі відпочинку, летіти своїм курсом і бачити прекрасні сни. Згодьтеся, що наша дійсність краща за будь-які утопічні фантазії!

— Згоден. Тим більше, майбутнє в таких конкретних реаліях і не може вам снитися. Вам. Для нас це реальність.

— Я згоден. Тепер я з вами згоден.

— Добре, що ми з вами знаходимо спільну мову. Коли ви й далі згоджуватиметесь, гадаю, не виникне ніяких непорозумінь. І найкраще, коли те, що я вам зараз скажу, сприймете спокійно. Як реальність. Для вас краще.

— Я завжди був певен, що моя країна бажає своїм громадянам тільки добра.

— От-от. Це основа основ, яку нездатні похитнути віки. Надто громадянам, які ради блага її щомиті йшли на ризик!..

— Я — весь увага.

— Можливо, те, що я скажу, завдасть вам болю. Та й як же інакше… Всі ми люди… Сподіваюсь, ви зустрінете звістку з мужністю, достойною астронавта. Вам її досі не бракувало!

— Дякую.

— Я сам схвильований… Для нас усіх це велика несподіванка, де здивування, радість і тривога поруч… Так! Медикобіологічні дані показали, що ви — цілком здорова фізично, розумово і морально людина!..

— Дякую.

— …позбавлена галюцинацій, зовнішніх впливів і таке інше. Техніко-соціальні аналізи — розшифровка оцієї нашої розмови, дослідження “Глорії”, показали, що ви справді астронавт першого класу Адам Сезар, громадянин N.

— Дякую! Я справді схвильований.

— Отож усе, що перед вами, — дійсність, конкретна реальність, така ж, як і, приміром, переді мною.

— Це вже значно легше.

— Єдиний нюанс: сьогодні — двадцяте червня дві тисячі сто чотирнадцятого року.

— Це не така вже й велика трагедія. Навпаки. Я радий, що моя країна досягла ще більшого благополуччя.

— І країна також рада, що Адам Сезар, пропавши безвісти більше ста років тому, повернувся в її обійми.

— Єдиний нюанс: мені здалося, що те століття я подолав за якісь миті.

— Нюанс, справді, делікатний: зараз над цією проблемою б’ються математики, космологи-теоретики, словом, не в моїй компетенції це пояснювати. Але в “Грамоні”, так-так, у нашому славному “Грамоні”, вам усе розтлумачать. Я ж, як заступник голови окружного відділення координації суспільної рівноваги, вітаю вас з поверненням від імені ваших земляків. Ми пишаємося вами!

Це був той самий кабінет. Ті ж столи й крісла, портрети і картини, пухнасті зелені килимки, на вікнах гардини з японського шовку.

Тут Адам Сезар 17 лютого 1995 року забирав льотні документи і підписував необхідні папери. І зараз, ступивши сюди, він був подумав спершу, що експериментатори навмисне зіграли на контрастах, кинувши його на добру сотню літ уперед, а потім знову повернули у звичну обстановку; один бог знає, чого вони хочуть. Глянув запитально-іронічно на куратора космічного Центру, худорлявого непоказного чоловіка, і той зрозумів, що хотів сказати Сезар, покліпав глибокодумно під товстими скельцями окулярів: так-так, мовляв, ми навмисне скрупульозно відтворили обстановку, ту, 17 лютого 1995 року, це вже для вас минуле, далеке минуле, яке вже не боляче згадувати, але навіює печаль, світлу таку печаль, мов за дитинством загубленим…

— Панове, — заговорив куратор, — з вашого дозволу я зроблю коротеньку інформацію, яка водночас буде відповіддю на питання, що хвилюють кожного, в тому числі й нашого шановного пілігрима. — Куратор легенько вклонився у бік Сезара. — Ви здогадалися, про що йдеться. Яким чином Адам Сезар опинився в 2114 році? Я буду коротким: докладніші відомості ви отримаєте в прес-центрі, крім того, вони будуть опубліковані в спеціальних виданнях, з науковими викладками, гіпотезами, розрахунками тощо. Отож сама суть: маємо на сьогодні дві версії незвичайного повернення Адама Сезара — фізичну і біологічну. Версія перша: “Глорія” потрапляє в закапсульований згусток часу, утворений на зчепленні сил тяжіння планет і окремих систем. Так, ніби курча влізло в яйце, не розбивши шкаралупи. Однак швидкість і маса “Глорії” збурили вміст капсули зсередини, шкаралупа тріснула, й курча вилупилося… тільки в іншому просторовому вимірі. Відповідно змінився і знак часу. Мінус! Апаратура спрацювала у зворотному порядку. “Глорію” за мить, а в нас тим часом минуло ціле століття, відкинуло назад. По мірі наближення до Землі енергія мінус простору — часу вичерпувалась і врешті перейшла у звичний для нас стан, а Сезар приземлився. Ніяких змін ні в його організмі, ні в системах корабля не відбулося. Біологічна версія: якимось чином — чи то під впливом невідомого випромінювання, чи знов-таки сил тяжіння — корабель і Адам Сезар законсервувались і блукали космосом оці всі 119 років, доки не опинилися в точці відльоту, в яку в подібних випадках потрапляють неминуче. І знов — ніяких змін.

— Але ж автоматика мала посадити “Глорію” в “Грамоні”, а не там, де народився астронавт, — подав голос хтось із журналістів.

— Шановні, — поблажливо усміхнувся куратор, — в астронавтиці відхилення в чотириста кілометрів вважається влучанням у “десятку”.

— Не будемо вдаватися в деталі, — густо прогув журналіст од вікна, і Сезар мимоволі глянув у той бік: рудий велетень з розпушеними бакенбардами невинно поблискував голубенькими скельцями окулярів. — Тим більше, до розгадки деталей ще далеко. То парафія спе’ ціалістів. Повернення Сезара дасть багато для науки і, слава богу, на благо, як кажуть. А нас цікавить са Адам Сезар, чи не так, колеги?

— Прекрасно, панове, — махнув рукою куратор, — ми для того й зібралися тут, щоб поговорити. Прошу запитання: і до нашого астронавта, і до керівництва Центром.

— Оскільки ще багато неясного, то, певно, експерименти й досліди над “Глорією” і астронавтом триватимуть? — одразу ж поспішив хтось.

— Безумовно, — вже сидячи, відповів куратор. — Безумовно. Але вже більше на папері і в обчислювальних машинах. Медики прискіпливо перевірили Сезара і знайшли його стан бездоганним — це ви знаєте.

— Ну, після таких перетурбацій апаратура не все могла осягнути…

— Пробачте, вас хвилює, чи не перетворимо ми тепер Адама Сезара на піддослідного кролика? — перебив куратор. — Ні. Й ще раз ні. Сезар — вільний, які всі громадяни, і може розпоряджатися собою на власний розсуд.

— А що з цього приводу думає сам Сезар?

— Я не зовсім зрозумів, — підвів голову Сезар, — про що йдеться: що я думаю про своє повернення чи як бути далі? Те, як я повернувся, мені, звичайно, цікаво, але то справа теоретиків. Я ж астронавт і наскільки міг виконував свої обов’язки. Щодо подальших досліджень, то при потребі я завжди готовий прислужитись науці й тут про власні амбіції не може бути мови.

Усі схвально загомоніли, пролунали оплески.

— Прошу, панове, — зблиснув скельцями окулярів куратор.

— Який коефіцієнт інтелекту Сезара?

— Сімсот дев’яносто шість і чотири десятих.

— Цілком пристойно.

— Мушу проінформувати, панове, — трохи врочисто підвів руку з самопискою куратор, — подвиг Сезара більший, ніж його коефіцієнт інтелекту. Тому за постановою Ради координації суспільної рівноваги Сезар матиме в своїй картці навскісну зелену смуту!

— Браво!

Хтось поплескав Сезара по плечу.

— Ніякої мороки.

— І щорічної переатестації.

— І спокій до кінця життя.

— Ви задоволені, панове? — погасив легенький шум куратор.

— Цілком. І навіть заздримо, — сколихнув бакенбардами рудий велетень біля вікна. — А наш астронавт, певно, ще й не підозрює, про що йдеться.

— Чесно кажучи — ні, — погодився Сезар, одразу пригадавши Ленгстона.

— Нічого, — кивнув йому куратор, — це не втече. Буде приємним сюрпризом. Ще питання?

— Чи не відчуваєте ви себе, Адаме Сезар, чужим, потрапивши в інший вік?

— Що ж з того, що інший вік? Я потрапив у свою країну. Звичайно, до всього нового треба пристосуватись, і часом це нелегко. Але ж в астронавтів психіка гнучка, і вони звикли до ситуацій і більш неймовірних.

— А чи не відчуваєте, що чужим вас вважають інші? Якоїсь неконтактабельності?

— Зрозумів. І ясно, що для дві тисячи сто чотирнадцятого року мої манери і поведінка будуть дещо архаїчними, може, й дуже навіть, та, певно ж, мої співвітчизники і самі розуміють причини і поблажливо поставляться до мене. Як старші до молодшого.

— Панове, — втрутився куратор, — я дещо додам. Ті, хто контактував уже з Сезаром, не відчували його чужим. Пам’ятаєте його коефіцієнт інтелекту? Розумні люди завжди зрозуміють одне одного. А щодо того інциденту з Ленгстоном… Не забувайте. “Ремонт. Заправка. Прокат”.

У залі засміялися.

— Так що нам легше порозумітися з Сезаром, ніж з Ленгстоном, — закінчив куратор.

— Скажіть, Сезаре, ви залишали когось на Землі?

— Рідні померли ще до мого польоту. Залишалась дружина. Патріс Сезар. Тридцять два роки. Я все розумію… Навіть коли Патріс жива…

Він уперше згадав про Патріс, точніше, його навели на згадку про неї. Бо її, живої, реальної Патріс, Патріс 17 лютого 1995 року, не могло тут бути, якщо це навіть і галюцинації чи експеримент. Не уявлялась вона навіть привидом, фантомом, бо він забув її очі, губи, тіло, забув усе.

— Так, — тихо сказав куратор. — Це найтрагічніший момент повернення. Повернутися до живих, які мертві. А мертві — як живі.

7

Наступного дня, під вечір, Адам Сезар відчув себе до краю втомленим.

День справді видався тяжкий і довгий, як піша дорога під палючим сонцем.

Тоді, одразу після прес-конференції, коли журналісти пішли, перед ним увімкнули невеличкий макет “Грамона”, всього міста з околицями, і запропонували обрати район для проживання. Трохи повагавшись, Сезар показав на восьмиквартирний одноповерховий будинок, що підківкою ховався в якомусь сквері. Вибір присутнім видався вдалим, і вже на банкеті, що відбувся в затишному ресторанчику, Центру, в одному з перших тостів, вітаючи з поверненням, йому зичили щасливого життя на новому місці, в новій квартирі.

І ще одну врочисту церемонію відбув тоді, і, виявляється, дуже важливу. Після бенкету і прогулянки до Центру у відділенні координації суспільної рівноваги йому вручили індивідуальну картку. Церемонію обставили врочисто і пишно, були квіти і шампанське, промови й подарунки від музею астронавтики. Фотографії на картці не було, натомість на лівій стороні стояло 0-796,4, перекреслене по діагоналі зеленою смугою, а на правій віддрукований текст інструкції. Прочитати не встиг, здається, йшлося про те, що робити, коли картка загублена, про заборону передачі в інші руки, ще про щось… Керівник узяв картку з рук Сезара, повернувся, встромив її лівою стороною в щілину якогось пристрою, там клацнуло, зблиснуло зелене вічко — і залунали аплодисменти.

— Віднині, — проголосив керівник, повертаючи картку, — Адам Сезар знову повноправний громадянин республіки. Ця картка замінить вам усі документи…

До Сезара підходили, тисли руку, бажали успіху, вітали й прощалися. Пішли куратор, і керівник відділення, і люди з Центру — справді ж бо, торжества не тривають вічно, від сенсації слід відпочити й самому винуватцю її.

— Що ж я маю робити з цією карткою? — повернувся Сезар до тих кількох чоловік, що залишилися.

Це були службовці нижчого штибу, які мали поки що опікуватися ним.

До нього жваво підійшов один — інші й зрухнулися, — низенький, у літах, смаглявий і горбоносий, рідке сиве волосся тільки на потилиці.

— Я розумію ваше нетерпіння, — мало не проспівав горбоносий. — Все дуже просто. У ваш час існували гроші. А тепер їх замінює коефіцієнт інтелекту, тобто ваша здатність приносити користь державі, що в принципі прирівнюється наслідкам вашої праці. Ви захотіли купити костюм? Заходите в універмаг, міряєте костюм, здаєте автомату. Це щось схоже на робота. А картку вставляєте в спеціальний пристрій. Аитомат вам видає покупку. І випускає. І так скрізь. Тобто ще раз повторюю: це ваші гроші. І документ. Більше ні в кого такого шифру немає. Та ви все зрозумієте досить скоро й призвичаїтесь.

— Спасибі, — сказав Сезар, хоч у нього одразу виникло багато питань, — спасибі.

— Прошу, прошу. Всього вам найкращого.

І одразу до Сезара підійшов інший, молодий, міцно збудований чоловік.

— Пане Сезар, — злегка вклонився молодик, — сьогодні я у вашому розпорядженні. Певно, ви стомилися. Зараз вас відвезуть додому, ви відпочинете, а ввечері я заїду по вас, щоб завезти на прийом до президента. Коли будуть якісь інші побажання, я до ваших послуг.

— Ніяких. Справді, я трохи відпочину. Та й житло треба оглянути, — відповів Сезар.

— Там усе готове. Бажаю приємного відпочинку. Ось ваш водій. До побачення.

“Бояться бути нав’язливими, бо нав’язливість не свідчить про інтелект”, — зіронізував подумки Сезар.

Машина не дуже відрізнялася від тих, що їх він знав свого часу. Сезар згадав, що вже в кінці віку з’явилася теорія, що автомобільна інженерія практично вичерпала всі свої можливості.

— Гарна штука і навіки ваша, — ляпнув долонею по кузову водій. — Бігає, плаває, повзає, тільки невисоко літає: над болотом, над камінням.

— Моя?

— А чого ж? Заслужили. Самі поведете чи я? Можна он там, на панелі, набрати програму, й вона сама повезе, не розтрусить. Як?

— А ви до мене водієм теж навіки?

— Ні, на сьогодні. Але, коли бажаєте, до ваших послуг. Ваша картка дозволяє вам тримати водія.

— Ну, добре, Давайте зробимо так, — трохи помовчавши, сказав Сезар. — Не будемо вмикати програму. Я сяду чза кермо, ви коротко розкажете про систему управління, а потім підказуватимете, куди звертати.

— Годиться.

Йому так хотілося вп’ястися пальцями в кермо, взяти долю в свої руки, хоч на мить відчути, як тобі підкоряється залізо з усіма його програмами, що він заспішив і злякався навіть, що авто від його необережних рухів стрибне вперед, гримне бампером об високий бордюр. Але машина рушила тихо, плавно, навіть двигун не збився з рівномірного гудіння: так, ніби сама знала, що робити.

— Гарна машина, — мовив Сезар, відчувши, що серце зайшлося від радості.

— Атож, — коротко відгукнувся водій.

Вже вважав, мабуть, що першому тепер немає чого лізти з розмовами.

— Працюєте десь? — порушив згодом мовчанку Сезар.

— Тут. У Центрі.

— І який же у вас коефіцієнт? — мимоволі зірвалося з язика в Сезара. — Тобто я хотів спитати, яка у вас платня?

Виправився, називається! От чорт! Помітив, що водій не обертаючись зиркнув скоса на нього. Вибачитись, чи що? Так, наче запитав у чоловіка, чи всі в нього дома.

— Нормальний для водія. Вистачає. — І ця відповідь повністю вдовольнила Сезара.

— Буде мені морока з тою карткою, — зітхнув він, переводячи розмову на інше. — Нічого ще не розумію.

— Яка там морока? — реготнув водій. — Я чув, номер у вас — дай боже. Та ще й із зеленою смугою. На все життя. Заходь куди хочеш і бери що душа забажає.

— Таж, як я зрозумів, кожен може так?

— Може, та негоже. Я, скажімо, тільки раз у п’ять років можу взяти щось з отих камінчиків, що в деяких дам на шиях теліпаються, для своєї подруги життя. А машину — раз у три роки.

— Але ж можна, коли, гм… коефіцієнт малий, невисокий, можна в різних магазинах десять раз на день набирати собі чого заманеться?

— А чого ж, можна. Тільки контроль по всій країні — одна система.І одного разу не зелене вічко загориться, а червоне, і вас випровадять з магазину чи ще звідки. Розраховано-бо, скільки приблизно на рік відпущено людині, приміром, з шифром “200”. У тій електронній системі все записується чи запам’ятовується. Більше не дасть. А раз на рік картку міняють, аякже. Може, виріс коефіцієнт. А може, й знизився, щоб справедливо.

— Ага, так… Техніка пішла далеко, не те, що в мої часи, і добробут, певне, зріс, коли дозволили собі таку систему. Але ж, отримавши картку, хтось може й не працювати, продовжуватиме її та й житиме потихеньку.

— Хай спробує, — буркнув водій. — Що б ми не робили, теж фіксується системою. Як, я не знаю, брехати не буду. Таке відчуття, ніби ця система бачить кожен твій крок. Навіть коли спиш з жінкою, здається, що на тебе дивляться… Так от! І коли потрібного мінімуму праці не набіжить, спробуй продовжити картку! Через тиждень гигнеш з голоду.

— А як чужою скористатися? Це я до того, що дармоїди завжди знаходили якісь прийоми…

— Де там чужою. В кожній людині свій біологічний ритм. Ви підходите до “контролю”, вставляєте картку, і система співвідносить ваш ритм з шифром.

— То, бачу, грабіжники без роботи залишились? — пожартував Сезар.]

— Еге! — засміявся водій. — Ще б пак! Є такі інтелектуали, що пристосовуються. У них якісь пристрої теж є, такі, що й біоритми змінюють, і систему обдурюють. Хлопці з кебетою.

— Зате вже, очевидно, бідних і багатих немає, правда? Тобто не така вже різниця. і

— Немає. Бідних і багатих нема. Є розумні й дурні. Та хто ж тому бідакові, дурневі, винен, що він дурень? Всі можливості, щоб не бути дурнем, є. — Водій сплюнув через плече у вікно. — Отак. Ніхто не винен. А в кого коефіцієнт високий, та ще й літерований, і систему на собі тримає, й годує тих, у кого він, той коефіцієнт, занизький. Кожен носить свій банк у голові. Отаке.

— Ненадійна схованка.

— Голови не вкрадеш, собі не прикрутиш. — Водій! знову скоса зиркнув на Сезара, здалося навіть, що підозріло. — Звичайно, цей сейф не броньований, але шефи наші спокійно носять її. Система береже. І люди спеціальні охороняють. З низьким коефіцієнтом, правда, як у собак приблизно, але й віддані вони, як собаки, і картки в них літеровані, а це додаткові пільги.

— Поліція тобто?

— Щось на зразок цього.

— Чітка система, що й казати.

— А чого ж. Усе вона знає, геть-чисто. І ніякого тобі клопоту.

Отакий у них діалог відбувся дорогою. І на прийомі і у президента вже було нецікаво. Мабуть, враження так заполонили, що й почуття ослабли.

А будинок і справді виявився чудовим: акуратний і в тихому місці. Кілька мешканців, що гуляли в дворику, не звернули на нього особливої уваги, але, безперечно, впізнали: бачили по телевізору. І діти навіть не відірвалися від іграшок. “Що ж, так і треба, — подумав Сезар. — Нічого дивного. Не цирк. Астронавтика. Де хочеш, не зупинишся”. І ще подумав: “А чого це мене має турбувати? Наче це вічно триватиме”.

І з умеблюванням квартири постаралися. Ніби хто наперед узнав його смаки. Наче таким і хотів бачити своє мешкання Сезар. Не дивно: раз визначають можливості інтелекту, то вже й смаки під силу їм вирахувати, за допомогою своєрідних тестів, чи що. І цим ще раз відзначив, що все більше й більше цікавиться життям співвітчизників, ніби й не вві сні він, а в4 реальності. З тим і ліг відпочити перед прийомом.

Зранку й почалося шаленство дня. Рівно о восьмій біля дверей подзвонили. Сезар за звичкою прокинувся одразу і в першу мить був уражений простором навколо — звичка до тісноти на кораблі в’їлася назавжди. “Кошмар якийсь”, — буркнув до себе, але не поспішив скочити з канапи: не тривога. Згадав, що йому нічого не снилося. Втомився. Взагалі, цікаво б було: спить, і йому сниться, що спить… Та ж дурна безконечність. А що коли все це з ним справді трапилось? І справді, Адам Сезар потрапив у 2114 рік? Ні, він би й тоді не повірив, подумав би: сон. Надто несподіваний і різкий перехід, щоб повірити.

Подзвонили ще раз: делікатно, ненастирливо.

— Я зараз, — гукнув Сезар і накинув халат.

— Даруйте, що рано потурбував вас, пане Сезар, — на порозі стояв зніяковілий юнак років двадцяти двох.

— Нічого страшного. Проходьте. — Сезар махнув рукою в глиб квартири. — Коли прийшли, то, очевидно, в справах. Я до ваших послуг.

— Мене послали до вас з відділу координації.

— Дуже приємно, сідайте, будь ласка. Я зараз приготую каву. Снідали?

— Дякую. Так. Не турбуйтеся. Тільки склянку оранжаду, коли ласка…

— Прошу. — Сезар дістав пляшку з холодильника.

— Мене послали до вас з відділу координації, — повторив юнак. — Я маю бути прй вас на перших порах, доки освоїтесь, розказувати, показувати… Ніби за секретаря.

— Прекрасно. Дякую. Тоді будьмо знайомі.

— Я — двісті тридцять п’ять і чотири сотих… Ой, зовсім забув, пробачте. Петер Хант. Мене звати Петер Хант. — Можна, я вас буду звати просто Петером?

— Можна. — Хлопець зашарівся.

— От і добре, Петере. По келишку коньяку за знайомство? — Не чекаючи відповіді, Сезар рушив до бару. Дивна веселість находила на нього: а коли напитися коньяку вві сні, ніби напитися, можна сп’яніти?

Петер збентежився.

— Зранку пити шкідливо, — несміливо запротестував він.

— Справді? — реготнув Сезар. — А ви одну краплю. З оранжадом. Розмішайте, і здоров’я не помітить її.

— Хіба так. Ради знайомства.

— А на мене не зважайте. Мене вже ніщо не візьме, — сказав Сезар і одним духом вихилив келишок. Нічого напій, якби не вві сні… Та чого це його зранку розхвилював той “сон”? Хай собі йде, “як кіно”.

— То, шановний секретарю, вводьте мене в курс справ, — мовив Сезар, відламуючи маленькі шматочки сиру й жуючи.

— Власне, якщо ви згодні…

— Чого ж. Кажуть, я багата людина, можу дозволити собі тримати секретаря. Не розумію тільки, яким чином платитиму вам.

— Тут усе гаразд. Система знає, що я працюю на вас, і платитиме за моїм коефіцієнтом.

— Тоді ніяких проблем. Я беру вас. Сподіваюсь, переобтяжені роботою не будете.

— Робитиму стільки, скільки ви вважатимете за потрібне.

— Гаразд. Почнемо з того, що ви поясните мені, що таке система.

— Система — це все, — серйозно сказав Петер.

— Вичерпно, — погодився Сезар.

— Ні, справді, — знітився юнак, — вона — всюди…

— Давайте так, — перебив Сезар, — я питатиму, а ви відповідатимете, бо коли почнете розказувати про все, наших життів не вистачить. Отож у загальних рисах система — це…

— …Електронно-обчислювальна машина, що займає площу всієї N. Збирає і аналізує дані про кожного. Навіть наша розмова зараз фіксується.

— Щось типу підслуховувачів?

— Ні, не те. Просто будинок цей — один з блоків системи.

— Але для чого?

— Щоб точно визначати коефіцієнт інтелекту і наслідок праці кожного на благо країни. Жодна думка не пропадає дарма: хто б її не висловив — двірник чи президент.

— А якщо комусь не захочеться бути весь час на видноті? Є ж якісь особисті, інтимні моменти?

— А кому захочеться, щоб його думки пропадали марно? І потім — система блокує інтимне, особисте, те, що являє вартість тільки для окремої людини. Головне ж — демократичний принцип: до системи підключені всі. Ви можете по довіднику взнати шифр людини, яка вас цікавить, потім по цьому шифру вам розкажуть про неї все, крім інтиму. Можете перевірити роботу уряду, свою власну, мою, чию завгодно. Громадяни зацікавлені в системі, вона об’єктивно оцінює кожного. А кому цікаво, щоб пропадала якась там одиниця інтелекту? І кожен причетний до справ суспільства. Ось вам приклад: добродій X придумав, як раціоналізувати певний процес на виробництві носовичків. Висловив свою думку у кімнаті чи в машині, де завгодно, навіть у лісі, байдуже. Сигнал піде на систему, перевіриться нею і передасться у відповідну галузь. Автомати негайно переобладнають конвейєр, і будь ласка, процес виготовлення носовичків поліпшився. А добродієві X система автоматично підкинула якусь одиницю інтелекту. Він може тепер купити новішу марку машини раз не в чотири, а в три роки.

— А чиєю власністю є система?

— Нічиєю. Національною. її просто контролюють люди з високим коефіцієнтом інтелекту. І, ясна річ, що в їхньому розпорядженні і найбільші блага.

— Словом, система, — як бог. Усі в ній і вона в усьому, а присутність бога, як відомо, не заважає нікому.

— Вдале порівняння.

— Ще коньяку? Я теж ніколи не зловживав ним. Ваше здоров’я! Система зафіксує, що я руйную свій мозок алкоголем?

— Зафіксувала вже. Але вам нічого не загрожує. Зелена смуга — до кінця життя. Врешті, системі байдуже, хто скільки п’є. Зменшиться продуктивність — зменшиться інтелект.

— А відділення, Рада координації — це як проміжна ланка між системою і населенням?

— Ви правильно зрозуміли.

— Скажіть, — випивши третій келишок, поцікавився Сезар, — а конфліктів не буває? Ущемлених самолюбств? Комплексів неповноцінності? Зверхнього ставлення розумніших до відсталіших, тобто своєрідного інтелектуального расизму, як ото було за мого часу з неграми в Америці?

— Скільки завгодно. Це ж суспільство. Завжди виникають якісь протиріччя. І самогубства є. І блоки системи ламають. А щоб саму систему поламати, треба всім разом на всі блоки накинутись. Такого ж не буде ніколи. Та й для чого? В кожного рівні можливості, щоб накопичити в своїй голові необхідне, суспільству тільки на користь було б, якби кожен громадянин мав інтелект за тисячу. Що поробиш. Це справа далекого майбутнього.

— А як уряд допомагає тим, у кого коефіцієнт занизький?

— Всіма можливими способами. Але ж природа — це природа. Насильне втручання тільки зашкодить. Негативна спадковість — це й дається взнаки. Війни, голод, розпуста, наркоманія, тяжка праця — все це відкладалося на генах, передавалося поколінням наступним. Можливості мозку фактично у всіх однакові, а функція можливостей — ні. І доки не очиститься генотип громадянства, конфлікти неминучі.

— Гадаю, ми далеко забралися. Принцип я зрозумів. Решту, як кажуть, у робочому порядку. Часу в мене — океан. — Сезар підсунув до себе келишок.

— Вам немає чого хвилюватися: ви забезпечені. Але я б не радив зараз більше пити. — Петер підвівся. — Телеглядачі просять вас виконати одну місію. Власне, тому я так рано й прийшов.

— Радий прислужитися. В чому ж вона? — Сезар відкинувся у кріслі.

— Просять показати вас у Музеї астронавтики, біля пам’ятника, у вашому будинку-музеї.

— Мені є пам’ятник? І музей?

— Аякже. Як і всім загиблим чи тим, хто пропав безвісти.

— О слзвя!..

— Так, хоч, коли ви повернулись, довелось старі архіви піднімати, ви ще не були введені в систему.

— Нічого. Я не ображаюсь. Хоч мені вчора не говорили ні про пам’ятник, ні про музей.

— Ніхто не пам’ятав, а для системи це тоді було нераціональним.

— А нині?

— Нині — так. Раз виявився інтерес, значить…

— Тоді — вперед!

Отак починався сьогоднішній день. Незрозуміло, що його погнало шалено у власний музей, до власного пам’ятника. Ага, прохання співвітчизників. їм захотілось побачити, як той, хто загинув, воскрес і дивиться на себе, мертвого. А він і справді повернувся зі смерті до того, що трапилося невдовзі по смерті. Пам’ятник був з необтесаного чорного лабрадориту, в ньому видовбана ніша, а в ніші — голова Адама Сезара з білого мармуру. Розум, загублений у просторі. І дивно було: зайти в котедж, звідки вийшов 17 лютого 1995 року. Він дивився на фотографії і сумно всміхався. На одній з них Патріс бігла узбережжям моря в призахідному сонці. Патріс, яка зістарилась без нього і померла. Просто не вірилося, що Патріс немає. Але ж це сон?..

У машині він попросив Петера дізнатися про долю Патріс. Хлопець вагався мить, потім почав швидко натискати клавіші на пульті. “Віддрукувати чи повідомити голосом? — застигли на екрані маленькі зелені літери. Голосом, тільки голосом, подумав Сезар, я не служба інформації, щоб збирати досьє. Тільки коротко, істотне. Хай собі Патріс біжить узбережжям моря. У призахідному сонці. А мені — одні дані про Патріс Лонг.

— Патріс Лонг. 1963. Грамон. Психолог. Вченого ступеня не мала. Перший чоловік — астронавт Адам Сезар. Пропав безвісті в серпні 1995 року. Вдруге одружилася в 2000-му році. Чоловік, Франц Зігмунд, автогонщик, загинув у аварії в 2003 році. 2007 року вийшла заміж за службовця фірми “Фенікс” Куба Лонга, який помер у похилому віці в 2025 році. В період переходу суспільства з грошової оплати праці на інтелектуальну не витримала перевантаження. З 2047 по 2060 рік перебувала в психіатричній лікарні, де й померла. Похована державним коштом. Рідних і близьких не має.

8

Здалеку гора була схожа на величезний голубуватий сегмент сонця, що тільки-но почало виповзати з-за обрію і застигло.

Сезар за звичкою прикинув на око відстань до неї, проїхав автострадою ще метрів п’ятдесят і, коли просвіт між деревами видався йому достатнім, звернув ліворуч. Машина легко і плавно подолала кювет і помчала над полем, над зеленими густими врунами на півметровій висоті, навпростець до гори. За півгодини мав бути на місці.

Він його вибрав несподівано, спонтанно, в той вечір, коли система рівним голосом прочитала йому дані про життєпис Патріс. Стоп, сказав собі, ану, зупинімося на хвилину. П’ятдесят чотири роки тому померла Патріс у психіатричці, похована державним коштом. А мені сорок сім. Так, ніби до мого народження померла. Ми опинилися в різних часах, і кінців не звести ніякою логікою. Вона померла в моєму часі, я помер в її часі. Власне я справді помер і зараз перебуваю ніби на тому світі. Вві сні. І, коли я мертвий, мені втрачати нічого — я вже втратив усе, що мав. Отож, коли це сон і я покінчу з собою, сон має перерватись, я прокинусь за пультом “Глорії”. Коли ж це дійсність, то мені вже втрачати нічого. Якщо це експеримент, мене в останню хвилину зупинять. Жорстокий експеримент. Все враховано. І так повестися з Патріс. Можна тільки уявити, як вона під старість опинилася без шага в кишені і з розладнаною психікою.

Я ж з самого початку, як приземлився, балансую, мов на лезі бритви. Коли щось сниться і ти знаєш, що це сниться, невдовзі прокидаєшся, а я вже третю добу прокидаюсь. Коли експеримент, чому мені дозволяють думати, ніби це експеримент? Щоб загострити відчуття, щоб я повніше розкрився? Чому дозволяють контролювати себе? Чи примушують контролювати, щоб загнати на середину каната, натягненого над прірвою, — довіряємо і перевіряємо, пряник і батіг? Чого від нього чекають? Сон чи експеримент — усе зафіксується, потім розшифрується. Не вірю, що це — реальність, не вірю, не приймаю! Я — з того часу! Я хочу туди!

Спокійно, умовляв себе, спокійно, ти ж — астронавт, давай думати, в тебе ж чудова реакція на зміну ситуацій. Треба думати, може, система ще не фіксує думок. Прилади “Глорії” фіксують, та бог з ними, він перевірений на лояльність, і взагалі, коли справа пішла на те, що можна з глузду з’їхати, до. чого тут лояльність? Його завдання — не з’їхати з глузду, зберегти себе, а там — як буде. По-перше — виключитися з суєти по пізнанню оцього постіндустріального, чи що, суспільства, хай живуть як знають, що йому до того? Він має перестати нервувати, зняти напруження, щоб не вскочити в халепу. Відключитися. Експериментатори мають побачити його спокій. Голими руками його не візьмеш.

І він обрав місце. Через W-81. Підключився і забажав незайманого куточка природи, де б можна було побути на самоті, порибалити, постріляти качок, словом, прийти в норму.

Сезара чекали. Коли за півгодини машина зробила поворот майже на дев’яносто градусів, перед ним відкрилася невелика галявина, встелена свіжоскошеними валками конюшини. В глибині — лісова сторожка, біля якої стояв літній чоловік, служитель. “Цього мені й хотілося, — промайнуло в Сезара. — Отакої сторожки, критої гонтою, порослої мохом, і колодязя у дворі”.

— Я вас давно чекаю, — сказав чоловік і подав руку. — Гофман. Так і кажуть на мене — Гофман. Коротко і ясно.

Сезар потиснув міцну червону руку Гофмана і мимоволі пильно придивився до нього. Старий капелюх з обвислими полями, потертий костюм, на ногах солдатські черевики без шнурків, видно сірі вовняні шкарпетки. Сітка зморщок під очима, ніс, наче маленька облущена цибулина, коротка сива борідка. Що це: самотнє життя в лісі наклало відбиток чи маскарад, антикваріат спеціально для Адама Сезара, щоб йому звичніше почувалося? Все одно, яка різниця, спокій, і тільки спокій, досить самоїдства.

— Давно на вас чекаю, — повторив Гофман. — Як передали з системи, так і чекаю.

— Вас попередили? — це було перше, що сказав Сезар, і від того, що це було перше, вийшло якось сухо.

— Аякже, — Гофман уже взяв із багажника речі, — сказали. У мене приймач є. З телефункціями. То я в курсі. А більше ніяких штук із системи. Ви можете залишити машину тут і вимкнути, хоч вона, зараза, повністю й не вимикається.

— Не любите системи? — щось ніби підштовхнуло Сезара спитати.

— Та я про те, що коли хто забивається сюди, значить, йому набридло знатися за коефіцієнтами і воліє бути подалі од машинерії. А система в мене своя, своя система.

Гофман поніс валізи до хижі.

— Скільки ж вам років? — не витримав Сезар.

— Та вже за шістдесят.

“Старуватий для двадцять першого віку, а для мого — то років під сорок, не більше. Юнацька спина”.

— І давно тут?

— Вважайте, тридцять шість років.

— І весь час самі?

— Та де? Мужчині самому не втриматися. Була стара, правда, недавно, років десять тому, стукнуло їй щось у голову, не витримала, втекла до сестри. Роботам зі спини пилюку стирає, — говорив, не обертаючись, Гофман. — А мені вже так і однаково. Я тут коріння пустив. Ще до того, як виписав її сюди.

— Як — виписали?

— Замовив. Це просто робиться. От і приїхало одоробло. А мені й байдуже. Було б з ким словом перемовитись. — Гофман зупинився і обернувся до Сезара: — А дітей не захотіла, клята. Каже, ми з тобою дурні, то й діти такими будуть. — Гофман сплюнув і рушив далі. — А все одно не витримала під старість.

— Я посиджу отут на лавці, — кинув йому в спину Сезар. — Подихаю. — Дихайте-дихайте. Я тим часом валізи розпакую та щось на обід зваримо.

Сезар сів на лавку в тіні дикої груші, віття дашком опускалось над ним, густі й тонкі гілки, всіяні дрібним листям, перепліталися, як у всіх дичок, наче нитки сплутані, ні кінців, ні початків не знайти, пальця не просунеш. “Як у мене, — подумав Сезар, — сплелося — не розірвати, хіба одним махом розрубати. Та рубони по оцьому віттю — і криве, й пряме полетить. По живому рубати…”

Він оглянувся. І те, що тут нічого не змінилося, доки сидів і думав, несподівано його заспокоїло.

9

— Бачите отой мисок? — Гофман показав на протилежний берег озера. — Він наче трикутник виступає. І очерети стіною. І он дерево у глибині. Як одстріляєтесь, правте човна на нього, заночуємо там. Я й багаття розведу, на дим пливіть. А поки що в обхід піду. За півгодини до смерку й рушайте. Як сонце сяде, літ закінчиться… Ні пера, ні луски.

— К чорту! О, мало не забув: а яка норма відстрілу?

— Бийте скільки влізе. Налупляться, — кинув похмуро Гофман і рушив, горбатий від рюкзака за плечима, наче ведмідь.

Сезар зручніше вмостився в човні і поклав рушницю на коліна. Хоч би що з ним було, хоч би що трапилося, оце дзеркальне озерце з зеленкуватою водою, почорнілий дерев’яний човен з облущеною на бортах смолою, навіки пропахлий вологою і рибою, оця прохолода в очеретах і сонячне плесо попереду, архаїчний вінчестер з двома стволами взятий у Гофмана замість рушниці з електронним прицілом, зелені набої, насипані у велику жерстяну банку, — все це ніби відсунуло кудись кошмари й галюцинації, і навіть пальці злегка тремтіли на вичовганому ложі вінчестера. І коли перша пара качок навскіс перетнула небо, він схопився був, а потім, ніби злякавшись, що це теж сон, стримався, провів їх поглядом, як вісників спокою.

“Тільки вліт, тільки вліт… — гарячково запрацювала думка, і хотів, щоб вона й далі гарячково працювала, вертаючи його до реального життя. — Тільки вліт. І випливатиму забирати, хай бачать мене, щоб чесно…”

— Малувато, але для першого разу пристойно, — сказав потому Гофман і забрав з човна качок — за голови, в одну руку всі вмістилися.

Кипів відерний казан над багаттям, Гофман глянув на нього задоволено і заходився біля качок. “П’ять”, — ще раз підрахував Сезар і сів просто на землю, обпершися спиною об рюкзак. Гофман тим часом обпатрав качку, вийняв складаного ножа й одним коротким рухом розпоров качці живіт. Поклав у миску печінку, шлунок, а серце розрізав.

— Бачите? — простягнув на долоні білу крупинку.

— Шріт? — не зрозумів Сезар.

— Білий?

— Справді, — Сезар узяв горошину. — Наріст, чи що?

— Наріст… — Гофман раптом криво усміхнувся. — Я особисто качок з отаким наростом у серці не вживаю. Хоч за смаком не відрізниш від справжньої.

— Хвороба якась?

— Хвороба… — і знову та зла крива посмішка. — Я не знаю, як це назвати. У мене був коефіцієнт 174, рівно 174, а зараз, певно, ще менше, так що я багато не знаю. Але вам скажу. Бо ви звідти, — він махнув рукою в небо. — Для вас воно може бути важливо. Оця біла горошина означає, що качка — штучна, людьми зроблена. В горошині штучний генетичний код. І ці качки живуть, як і дикі, навіть паруються з дикими. І потомство вже те з такими горошинами. І вже невідомо, чи оця трава, дерева, звірі штучні чи ні. Хіба що копирсатися в усьому, щоб знайти горошину цю, живу горошину. А так — не відрізнити. Тепер вам ясно? — В очах Гофмана танцювали червоні відблиски багаття.

— Чому ви мені про це кажете? — хрипко запитав Сезар.

— Бо ви — звідти, — Гофман знову показав на небо. — І ви до цього ніколи не звикнете. Щоб знали наперед і не тішили себе ілюзіями. Нас оточує ніби й живе, з тих же органічних і неорганічних сполук, що й було завжди, з чого й світ складається, але воно не таке, воно для нас чуже.

— Для кого — нас? — спитав Сезар, машинально помішуючи паличкою воду в казані.

— Для нас — тих, хто відстав. А відстали мільйони. І не наздогнати.

— А люди, люди які?

— Не знаю. Я в них не копирсався. Але ж ви бачите — все можливо. І я певен, що з’являться і штучні люди. Якщо вже не з’явились. Яких ви не відрізните від справжніх. Але в них буде високий коефіцієнт. Наперед. Ні, це не роботи будуть. Це будуть просто інші люди. Інші озера й качки, риби й звірі. Інші люди в іншому світі. І коли хтось, як ви, заблукає в часі, він не відрізнить нічого від даного природою.

— Може, в цьому і сенс цивілізації? — спробував поміркувати вголос Сезар. — Всі здорові, розумні… рівні, га?

— А якою ціною? Ціною мільйонів відсталих, тих, у кого низький коефіцієнт. В чому ж їхня провина? Що не вистачає життя вибитися в люди? Ця ж нитка тягнеться віками — хто був зверху, той там і залишається. Мої предки були фермерами. Ваші — теж. Вам пощастило. Мені — ні. Кожен має вибирати сам — такий закон. Так наші розумники повели. Щоб було як у природі. Мовляв, щоб не перетворитись на роботів. Принцип виживання при видимій рівності всіх. Та “всі” відімруть і залишаться “інші”. Відімруть без нащадків, наче їх на світі й не було!

“Божевільний якийсь!..”

— І так само в інших країнах? — угамував роздратування Сезар.

— По-різному. Та й скільки їх залишилося, таких, як Ю Одиниці… Але ж ми тут народилися, це наша кров і плоть, вітчизна наша!.. — Гофман сів, ніби після важкої роботи. — У комуністичних краях не так. Вони пішли іншим шляхом: вирівнювання моральних, психічних, біологічних, інтелектуальних можливостей людини. Вони од самої своєї революції танцюють довкола людини, виходить, довкола самих себе, а значить, і всі разом один коло одного. А нам, відсталим, просто доживати, мов колись у давнину безробітним на фонд допомоги.

— То ви, мабуть, і втекли сюди, в глушину, в знак протесту проти… ну, такого ходу справ?

— Який у біса протест! Я поїхав сюди в двадцять п’ять років. Зі злості, так. З образою в серці, так. Який же протест? У мене коефіцієнт сто сімдесят чотири, а кохалися ми з дівчиною, у якої він був за чотириста. А дійшло до спільного життя — зась. Батьки — проти, лікарі носом крутять, а закон хоч і дозволяє одружуватись різнокоефіцієнтним, та потрібно мати довідки: і від батьків, і від лікарів. Звичайно, згода дівчини — основне. Але їй сказали, коли в тебе коефіцієнт за чотириста, то, певне, хочеш, щоб знизили? А діти? Думай і про них. Словом, отут я й опинився, плюнувши на всіх.

“Чому я йому вірю? — вжахнувся Сезар. — Та він же божевільний і розказує небилиці! Знайшов спокійне місце, називається! Невже все, що він говорить, можливе?”

Моторошно стенув плечима: сорочка на спині висихала, робилося холодно, густішали сутінки, тільки край неба світлішав.

“А чому врешті неможливо?” — подумав з холодним спокоєм і якоюсь лютою насолодою, ніби сам себе шмагаючи, ясно й чітко повів лінію зі свого часу — від вибитої, незважаючи на заборони, звірини, забруднених водойм, ядучого смогу, витоптаних лісів, мільйонів голодних і неграмотних дітей у джунглях, наркоманів і алкоголіків, розпусників і розпусниць, війн і просто вбивств, тотального шпигунства, гетто “неповноцінних”, гонитви за грошима, насолодою, втіхами; байдужості до ближнього, багатства і злиднів, набитих по зав’язку психіатричних лікарень, демагогії й просто брехні, недовіри, паскудства, дослідів над людьми, — все ж це відбувалося на його очах, а часто й при його участі, тож неможливого тут мало, більше закономірного і вмотивованого. Він же знав, як було! Тільки не задумувався, у що це може вилитись!

“Та я просто божеволію! — майнула інша думка. — Вже не контролюю себе, а воно ж фіксується…”

Ніби гаряча хвиля піднімалася по ньому, відривала від землі. “Зараз, зараз, маю ж я щось придумати, я ж астронавт, я завжди виходив сухим із води”.

Вхопився обома руками за тоненький стовбур. “Ще все нормально, я ще відчуваю, як шорстка кора вп’ялася в шкіру!” Притиснувся лобом до дерева.

“Глорія” була єдиним і останнім шансом. Визволити “Глорію”, коли ще її не розібрали, стартувати за старою програмою, догнати себе колишнього — якщо втрапив сюди, то, може, вдасться вирватися і звідси, єдиний шанс! — стартувати і догнати себе, і тоді — хай це сон, галюцинації, експеримент — все розвіється, коли він дожене себе, коли доставить апаратуру на далеку станцію, де чекають люди; стартувати на зворотному зв’язку! повернутися туди, де узбережжям моря біжить Патріс у призахідному сонці.

З висновків у журналі експериментів. “Експеримент № 796,4 на футуристичну реакцію проведено успішно. Дані розшифровуються і аналізуються. Набуті піддослідним знання заблоковані. Політ триває нормально.

Червень 1995р., “Грамон”.

Диктор справді був схвильований. Звикли його бачити мало не щодня впродовж багатьох років — сидів за невеликим столиком у дешевому кріслі з дерев’яними бильцями, завжди в одній позі: впівоберта до глядачів, закинувши нога на ногу, завжди одягнений з удаваною недбалістю, що підкреслювала елегантну безпосередність; словом, свій, домашній, сімейний, не гість, а співрозмовник, товариш — на відміну від багатьох інших дикторів, одні з яких нависали з екранів до глядача, ніби прагнучи вивалитися з телевізора просто в квартиру, інші видавалися ніби наклеєними зсередини кінескопа живими фотокартками (знайте, мовляв: між нами кордон, стіна, хай. і прозора, тому слухайте і шануйтеся). Отож, коли подвійно — а це вже щось! — процигикали позивні “Надзвичайних новин”, ті, хто був поблизу ввімкнених телевізорів, знічев’я (бо ж і клопоти вранішні) і за звичкою (хіба й справді чимось здивують у цьому нетривкому світі, навіть якби мелодія позивних гралася тричі) кинули погляди у бік блимаючих ящиків і, ще не вслухаючись у слова, побачили Мучачо В’єхо — Старенького Хлопчика (так прозивали його вже навіть у пресі), то не вельми й перейнялися тривогою: допоки Мучачо В’єхо в домі, жодні потрясіння не страшні. Але ж як неминуче відразу впадає в око щось нове в знайомому предметі, фокусує погляд на собі й насторожує, так і вигляд диктора змушував затримати увагу на собі: Мучачо В’єхо сидів так само впівоберта, трохи подавшись уперед, закинувши ногу на ногу, але не погойдував черевиком, кутики очей загострилися, наче він силувано прагнув прикрити розширені від здивування зіниці, тому, мабуть, чи й не кожен, гамуючи неспокій, подумав спершу: гай-гай, подається Мучачо В’єхо, та й ми не вічні… Рівний і розважливий, з довірливою хрипинкою голос, що жодною модуляцією не зраджував ніколи хвилювання, — хай там коментувався фінальний футбольний матч на кубок, переказувалися подробиці сутички з “вогневим контактом” між двома ворогуючими бандами чи йшлося про черговий державний переворот — голос той своєю буденністю тільки підкреслив настороженість у вигляді провідного диктора телебачення; а слова — слова текли, як і завше, розмірено, ніби злітали з уст Мучачо В’єхо маленькими і невагомо-прозорими кульками, котрі пливли повітрям і вкочувались у мозок, де шикувалися в логічному порядку, зрозумілому всім: від найостаннішого небораки-індіанця до міністра; але тепер здавалося, що хтось невидимий десь позад Мучачо В’єхо частими й акуратними ударами — достоту швець у підошву — забиває і забиває, аж мимоволі в ступнях поколює, маленькі мідні цвяшки.

— Сьогодні вдосвіта троє невідомих, незважаючи на те, що спрацювала сигналізація, ввірвалися в штаб-квартиру об’єднаних профспілок будівельників. Кілька охоронців, що вибігли назустріч, були розстріляні впритул. Затим нападники, добре орієнтуючись у розташуванні апартаментів, швидко доскочили покоїв для відпочинку, де смертельно поранили чергового референта, а голову об’єднаних профспілок будівельників Данієля Кемпеса буквально зрешетили кулями в постелі. Він, бідолаха, так, очевидно, й не встиг нічого збагнути… Тут же злочинці спробували під завивання сирени, на яке вони не звертали уваги, зламати броньований сейф з секретними і цінними паперами та грішми на поточні витрати. В цей час їх настигли охоронці, які залишилися живими, і наряд поліції, що прибув за першим сигналом тривоги. В короткій сутичці одного з нападників убито, двох узято живими, з боку охорони й поліції більше втрат не було. Поки що ми утримаємося від будь-яких коментарів, оскільки нічого неясно і незрозуміло. “На перші подробиці чекайте за двадцять п’ять хвилин”, — сказав Мучачо В’єхо.

І це означало, що нетривка суспільна злагода розлетілася на друзки, наче від вибуху бомби, що раптово, як пожежа в преріях, спалахне кампанія взаємних обвинувачень і наклепів, і засоби інформації настільки заплутають громадську думку, що в тій каламуті годі буде відшукати правих і винних; що Національний демократичний фронт — тимчасова спілка прогресивних та ліберальних партій і профспілок — котрий з такими труднощами утворився якраз перед загальними виборами в парламент, або розпадеться на ворогуючі угрупування, або — в обох випадках це залежатиме від того, чиїми руками було фізично усунуто Кемпеса, найвірогіднішого претендента на пост міністра праці, — згуртується ще тісніше, стане монолітом, котрий тепер неминуче не уникне зіткнення з монолітом іншим: союзом капіталу з воєнщииою; і аж іскри полетять; і можуть здетонувати вибух значно потужніший; і це, зрештою, означало, що на поверхню спливає — мов чорний підводний човен у тихій і сонячній затоці з одноповерховим містечком на березі і безтурботними дітьми на прогрітому піщаному пляжі — небезпека дестабілізації, а за нею вимальовувалися на ближньому обрії перевороти, заколоти, анархія, диктатура, комендантські години, голод, чума, що завгодно…

За двадцять п’ять хвилин після рекламної, надто бадьорої, передачі на екрані знову з’явився Мучачо В’єхо, і ті, кому випало прослухати перше повідомлення, тепер з полегкістю відзначили, що Старенький Хлопчик знов у формі, рідний, домашній, сімейний, а для тих, хто щойно ввімкнув телевізор, він узагалі видався таким, яким був завжди. Не треба забувати, що на той час, ранній ранок, забезпечені роботою давно вже працювали, як звичайно, — з шостої години і до післяобідньої спекоти. І диктор нагадав про працюючих, зазначивши, що на багатьох підприємствах та в офісах, де увімкнені телевізори й радіоприймачі, помітне певне занепокоєння. Але треба зберігати розважливість! Щойно уряд на екстреному засіданні вирішив: аби не допустити безпорядків, які зазвичай виникають на підставі суперечливих чуток, домислів, інформаційних провокацій, розслідування вбивства відомого профспілкового функціонера буде вестися абсолютно відкрито і паралельно поліцією і відповідними службамі Бюро безпеки із залученням представників будь-яких партій, громадських організацій, коли ті побажають контролювати хід розслідування. Звичайно, зловживати тимчасово секретними оперативними даними, якщо такі з’являться, не дозволено нікому. Засоби масової інформації безперешкодно отримуватимуть необхідні відомості. Але — спокій, спокій і ще раз спокій! Винних буде покарано, буде знайдено й хто стоїть за ними і кому ця акція на руку. Уряд ще й ще просить громадян утримуватися від ексцесів, не піддаватися на провокації. Давайте спочатку розберемося в суті справи! З метою збереження порядку підсилено поліцейські й військові патрулі. Хай вас не бентежить присутність бронетранспортерів на вулицях — армія охороняє вас! ї так далі, й тому подібне. А зараз… — Зараз наші телекамери ведуть передачу з площі Згоди біля центрального під’їзду штаб-квартири об’єднаних профспілок будівельників… — І на екрані миттю з’явилась інша картинка: молодий патлатий і бородатий коментатор з мікрофоном у руці, в майці з цифрою “33” на грудях, площа, під’їзд, кілька машин “швидкої допомоги” і поліцейські фургони; людей майже не було, очевидно, площу оточили.

— Скоро в супроводі охорони перед нами з’являться два учасники нападу. Користуючись нагодою, я передаю звернення слідчих органів: якщо особи терористів видадуться комусь знайомими, прохання негайно телефонувати за номером 401, або повідомляти поліцію чи Бюро безпеки в інший спосіб. Можна анонімно — таємниця гарантується.

Далі можна було не говорити: коментатор бачив те саме, що й глядачі. З під’їзду поспішливо вилетіли люди в цивільному, швиденько утворили живий коридор до одного з фургонів — жовтого, без вікон; в кадр, ніби хто горохом сипнув, ускочили журналісти, обвішані технічним причандаллям, телеоператори з камерами; їх делікатно відтрутили від коридору поліцейські в нових бойових обладунках (каски, застебнуті на підборіддях, куленепробивні жилети, автомати), бо один за другим з’явилися затримані терористи. Патлатий телекоментатор навіть убік відійшов, звільняючи камері простір.

Першим був досить високий на зріст кремезний чолов’яга в незвичному для тутешнього жителя крислатому чорному капелюсі, такому ж чорному напізпальті, ще й з легеньким білим шарфиком на шиї. Обличчя його звіддалік спочатку здалося застиглою гіпсовою маскою, коли ж дали крупний план, то виявилося, що воно й справді незрушне: гидлива зверхність до оточуючих закрем’яніла на ньому; убивця ступав твердо й упевнено, як чоловік, що складає собі ціну, руки в “браслетах” ніс перед собою, мов кришталеву вазу, можна було й не тримати його під лікті — знав, куди йде. Кроків за п’ять позаду поліцейські тягли другого — плюгавенького лисого чоловічка в зім’ятому й завеликому вельветовому костюмі; чоловік пробував борсатися, шкірив зуби, наче пес, що вибирає момент когось цапнути. Преса чомусь зреагувала більше на нього, завирувала, затовпилась, заклацала, та тут журналісти й відскочили: чоловічок почав плюватися.

— До вашої уваги, дорогі співвітчизники, коротенькі інтерв’ю, — висунувся знову на передній план патлатий телекоментатор, і поруч з ним виросли три чоловічі фігури. — Шеф столичної поліції Каміло Бастос. Прошу, сеньйоре коменданте. Як ви, попередньо, звичайно, оцінюєте події?

— На жаль, ще ніяк, — сказав Бастос. — Поки що ми тільки затримали терористів. Дізнання попереду. Тому ніяких здогадів висловлювати не буду, та це й не потрібно. Вважаю, уряд виніс в даній ситуації єдино правильне рішення і закликаю усіх співгромадян слідувати йому. А ми зі свого боку зробимо все можливе, щоб уже в найближчий час цілком і повністю підняти завісу над таємницею злочину. Гадаю, що зі мною погодиться і колега з Бюро безпеки.

— Цілком, — енергійно кивнув колега і хутко зник з кадру.

А третій чоловік, депутат фракції “Католики за демократію” тільки скрушно розвів руками, йому, без спеціальної підготовки, було найважче приховати розгубленість.

Телеглядачі ще побачили, як, супроводжуваний ескортом спецавто, рушив жовтий фургон; як трохи згодом винесли когось під білим простирадлом на марах і ввіпхнули у “швидку допомогу”; площа спорожніла — журналістів поки що не пустили в штаб-квартиру, щоб “не натоптали”, з чим усі й погодилися: правильно; та ще ознайомилися з розкладом спеціальних передач.

Сенсація, зрозуміла річ, не встигла потрапити на шпальти вранішніх газет, але до сієсти вийшли нагальні випуски не тільки найвпливовіших щоденних видань, але й позачергові — правда, схожі на великі листівки — номери малокаліберних газеток, отих, що, як правило, ледве животіють. Як не дивно, практично вся преса витримувала розважливий і поміркований тон: ніхто нікому нічого не закидав, не звинувачувалися взаємно опозиційні угрупування; інформація, тільки інформація, лише те, що пішло в обіг. Щоправда, якийсь бульварний листок дзявкнув про “руку Москви”, та в даній ситуації це було таким очевидним безглуздям, котре соромно й помічати.

Проте, і власне інформації було ще обмаль. Головне, що вона в собі несла— несподіванку. Ще й яку! Коли б не відносна одностайність в оцінці подій політичними супротивниками, котрі не скористалися нагодою і не повели свої ігри на загострення ситуації, ловлячи рибку в каламутній воді, можна було б думати, що то уряд навмисно робить обманний маневр, аби хоч тимчасово заспокоїти громадську думку, якраз і найнебезпечнішу в стадії спалаху. За принципом — пригальмувати, звернути вбік, розсіяти увагу, а там розберемося. Бо газети рябіли заголовками: “Новітній Аль Капоне?”, “Божевільні терористи: насправді чи прикидаються?”, “Чи можуть душевнохворі об’єднуватися в злочинну зграю і діяти за планом?”, “Голова профспілок будівельників — випадкова жертва”, “Останнє слово — за експертами-психіатрами”, “Божевільними злочинцями мають займатися божевільні поліцейські”, — і ще й ще в цьому ж дусі. І, ясно, фотографія на фотографії. Але то вже деталі. Бо, виявляється, призвідцем злочинної трійки оголосив себе знаменитим на початку століття гангстером Аль Капоне і твердо стояв на цьому, зневаживши всі ступені допиту, його спільник визнав у ньому Аль Капоне і тільки Аль Капоне (себе підручний назвав Вельветом, а, третій спільник-Шнурок — як знаємо, загинув у перестрілці), і йшли вони “брати касу”, не збиралися нікого вбивати, план апартаментів у них був завжди, як і зброя, самі вони перебували до цього скрізь і ніде, про Данієля Кемпеса вперше чують, а щодо власних біографій, способу життя верзли таке, що слідчі за голову хапалися.

Лишалося чекати висновків невропатологів, психіатрів, психологів, котрих у терміновому порядку прикликали до столиці з усієї країни і навіть з інших; лишалося чекати вечірньої прес-конференції.

ДЕРЖАВНИЙ РЕФЕРЕНТ У СПРАВАХ БЕЗПЕКИ. Сеньйори, панове! Насамперед я б хотів відзначити надзвичайно високу громадянську свідомість нашого народу. В цей непростий час, напередодні загальнонаціональних виборів, у цій складній ситуації, коли раптово від рук невідомих терористів гине один з претендентів на міністерське крісло, народ наш виявив істинні терпіння і розуміння. Толерантно, з почуттям високої відповідальності за кожен свій крок, повелись політичні партії й опозиційні угруповання. Окремі незначні ексцеси, що їх, звичайно, можна розглядати як спробу несвідомих елементів напружити обстановку, спровокувати безпорядки, були оперативно локалізовані силами поліції і — наголошую! — випадковими громадянами, що перебували на той час на вулицях чи в інших громадських місцях. Це і є найкрасномовнішим підтвердженням тези, що соціальна гармонія можлива тільки за умови свободи і демократії. І уряд, я вважаю, повівся в цій ситуації бездоганно — ви, звичайно, розумієте, що я відзначаю тільки об’єктивні факти, а не займаюся передвиборною агітацією. Не буду випереджати події. Краще за мене скажуть спеціалісти. Тому дозвольте відрекомендувати вам учасників нашої прес-конференції: генеральний прокурор республіки Аурентіно Бота, шеф столичної поліції сеньйор Бастос, головний лікар-психіатр країни доктор Орансіо, наші гості, — до речі, вони кооптовані своїми колегами на зустріч з журналістами, аби виголосити результати, я б сказав, глобальної експертизи і відповісти на ваші запитання. Отож: професор Ірвін Бакст, Сполучені Штати Америки, психіатр-криміналіст Ігнасіо Омбре, республіка Куба, провідний невропатолог Бразілії академік Каузіо Мешта. (Оплески). І ваш покірний слуга… Отож сеньйор Бастос окреслить нам найперше загальну картину злочину. Прошу, сеньйоре Бастос.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Картина, ясна річ, невесела: шість трупів. І один з них такий, я маю на увазі незабутнього Кемпеса, що міг би послужити причиною стихійного суспільного збурення. Як мовиться, цього нам нині тільки бракувало… Але, дякуючи богу, обійшлося. Вважаю, що на тему: “що було б, коли б…” уже не варто й говорити, зупинимося на самому факті злочину. Вам відомо, що сьогодні вдосвіта троє невідомих вдерлися в штаб-квартиру об’єднаних профспілок будівельників. Саме вдерлися — досить масивні двері були замкнені, вони просто прострочили з пістолетів-автоматів замок — і таки ж увірвалися, здійнявши ґвалт, наперед наражаючи акцію на провал. Охоронники, що вискочили назустріч, були вбиті. Нападники кинулися коридорами до кімнати для відпочинку, ніде не збившись, — зазначте цей момент собі в пам’яті, — вскочили до вітальні, де мимохідь поцілили в чергового референта, і вдерлися в спальню. Бідака Кемпес, розбуджений стріляниною, нічого не розуміючи, стояв на колінах у власній постелі. По ньому, як по незначній перешкоді, вдарили з трьох стволів, і, незважаючи на те, що вила сирена, нападники взялися за сейф. Доки вони намагалися його відімкнути, використовуючи весь “джентльменський набір” — відмички, “гусячі лапи”, дрелі — ми й прибули на місце акції. Решта вже було справою техніки. Один із злочинців, правда, загинув. Слідство починається відомо з чого: встановлення особи злочинця, мотивів злочину. Отут нас і чекала перша несподіванка. Ватажок оголосив себе сумнозвісним і давно померлим гангстером Аль Капоне так само до нього звертається і його підручний — Вельвет. Такі фокуси, звичайно, у нас не проходять. Зважуючи на державні інтереси, ми, даруйте, застосували деякі ефективні методи впливу. Жодного ефекту, ще гірше: фальшивий Аль Капоне запунктувався на власній особі ще більше, навіть зрадів з нашого ставлення до нього, бо виріс як герой у власних очах. Щодо Вельвета, так той, просто “розмазався” і патякав таке, що в жодні логічні рамки не вкладалося. Тільки й осмисленого, якщо так можна сказати, що “Вельвет” та “Аль Капоне”, і про третього дружка — “Шнурка” — забув. На вимогу припинити симулювати душевнохворого, “Аль Капоне” образився: самі ви, мовляв, придурки, я ж, як єсть, справжнісінький Аль Капоне.

ЗАПИТАННЯ. Пробачте, може то ви їх “деякими методами впливу” довели до божевілля?

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Все здійснювалося під контролем, як про те й оголосив уряд. Можете це перевірити особисто.

ВИГУКИ. Далі, далі! Не збиваймося на другорядне.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Таким чином, ми змушені були запросити психіатрів. І вони з’ясували, що обидва злочинці — душевнохворі. Ситуація виняткова — з одного боку, підозра на політичне вбивство, з другого — виконавці не при своєму розумі. Зважуючи на те, що могла виникнути підозра, ніби уряд, аби не хитався державний корабель, у такий спосіб підсовує громадськості “смажену качку”, ми змушені були піти на значні витрати і запросити відомих спеціалістів — осіб від нас не залежних, навіть різних за соціально-політичними переконаннями. Ось їхні представники перед вами, прошу. І їхні висновки, після ретельних обстежень у головному збіглися: злочинці “Аль Капоне”, “Вельвет” — душевнохворі люди. Встановити, хто ж вони є насправді, не вдалося: в державних та приватних клініках ці особи не зідентифіковані. Знайшлося, правда, кілька “Аль Капоне”, але вони спокійно ходять у гамівних сорочках. “Вельветів” — “Шнурків” не виявлено, не значаться вони і в картотеках карного розшуку. Ми отримали дані практично з усіх поліцейських дільниць-може, який “Аль Капоне” до часу никав божою овечкою десь у глухій провінції, але — нуль.

ЗАПИТАННЯ. А ви впевнені у повноті інформації з місць, якщо ми точно не знаємо, скільки у нас душевно здорового населення в країні? А каталажки, притони, “Шанхаї”, а віддалені гірські райони, де люди не знають, що таке радіо? З вашого поля зору випало кілька мільйонів чоловік!

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Щодо першого, другого, п’ятого-десятого — звертайтеся до уряду. Моє діло — ловити злочинців, що я й роблю, і відповідаю тільки за те, що в межах моєї діяльності. Але запевняю, що зробимо все можливе, аби встановити, хто ж вони, наші нинішні підопічні.

РЕПЛІКА. На це у вас піде не один рік! Шеф поліції. Скільки б не пішло… Істині від того ні жарко ні зимно. Поки ж ми констатуємо головне: убивці — душевнохворі, й терористичний акт не може розглядатися як усвідомлена політична диверсія.

ЗАПИТАННЯ. Чому? Історія знає випадки, коли божевільні вчиняли замахи на державних діячів. Чи з якихось власних переконань, чи просто з гіпертрофованого бажання прославитися…

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Безперечно. І ми вивчили аналоги. Але давайте трохи пізніше повернемося до цього питання. Зараз виявимо мотиви злочину, хоч воно дещо й смішно звучить: мотиви у божевільних, проте… Я, панове журналісти, з вашого дозволу, і собі, ніби замість вас, поставлю запитання нашим високошановним гостям-експертам. Скажіть, будь ласка, (обертається до експертів) чи може душевнохворий керуватися певною ідеєю-фікс тривалий час?

БАКСТ. Скільки завгодно, бо так воно і є. Якщо от сюди (показує) в черепок, вклинцюється, як ви кажете, певна ідея-фікс, її звідти обценьками не витягнеш. Правда, колеги? (Колеги згідливо покивали головами). Шеф поліції. А чи може подібна ідея проявлятися в кількох хворих одночасно, ба навіть об’єднати їх у спілку на певний час?

ОМБРЕ. Трапляється. Як часто — це залежить від збігу обставин. Коли не брати до уваги масового психозу — там дещо інша механіка. А в принципі кілька душевнохворих можуть об’єднатися на нетривалий час у спілку на основі певної Ідеї.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. І в межах тої ідеї світ, звичайно, для них реальний, а їхні розповіді про той світ можна вважати правдою по відношенню до них?

ЕКСПЕРТИ. Так. Можна (погоджуються всі).

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Так от. Для Аль Капоне і його спільників такою ідеєю, згідно з обраними для себе ролями, стала ідея пограбування якоїсь установи. І такою установою стала для них цілком випадково штаб-квартира профспілок будівельників. їм, бачте, сподобалася будівля, і вони вирішили, що там, усередині, багато грошей. Про Кемпеса вони ні сном ні духом не відали. А про сейф знали, хоч там грошей — тільки на поточні витрати. Службовці штаб-квартири за фотографією пізнали “Шнурка” — за два дні до нападу він тинявся там коридорами, заглядаючи в кожні двері, з таким, знаєте, таємничим виразом на обличчі, та все пальця прикладав до стулених вуст: мовляв, знаю, та мовчу. От звідси й дані про розташування апартаментів.

ЗАПИТАННЯ. А хіба душевнохворі можуть отак… тримати все в голові?

МЕШТА. Молодий чоловіче, в межах своїх уявлень, сфокусованих на ідеї-фікс, наші підопічні часто діють точніше й скрупульозніше, ніж діяли б ми з вами, коли б планували й здійснювали таку чи подібну акцію.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Отож штаб-квартира малювалася їм, як банк. У банку гроші. Вони — зграя гангстерів. Гангстери грабують. Зброя потрібна для успіху, для усунення перешкод. Гроші потрібні, щоб поїхати в Монако— грати в рулетку, пити шампанське, залицятися до аристократок, попередньо пошивши фраки. Все! Коло замкнулося.

ЗАПИТАННЯ. Де вони, до речі, взяли зброю й отой “джентльменський набір”?

(Сміх у залі, репліки: “А де у нас можна не знайти зброї?”)

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Прошу без натяків. Я не гірш за вас знаю соціальні проблеми. Автоматичні пістолети, вилучені в грабіжників, застарілої конструкції, жодних даних про них відшукати не вдалося. Очевидно, сліди зброї губляться там, де й корені особистостей цих людей. Ми, звичайно, пробували якось випитати, де й що взялося, звідки прибули: ставили питання прямо, будували асоціативні ряди, словом, психіатри потрудилися на славу, навіть гіпноз випробували — намарно. “Аль Капоне” тільки вдоволено посміхається і заявляє: “Вірні люди”. Жодного імені, навіть натяку. “Вельвет”, як я говорив, взагалі “розмазався”, експерти вважають, що під дією стресової ситуації — стрільба, кров, трупи — “випав” зі своєї ролі грабіжника, забув уже, що він “Вельвет”, а його шеф — “Аль Капоне”, тобто розпався навіть як така особистість. Ватажку ж випало грати обрану ним роль Аль Капоне до кінця днів своїх. Власне, схему ролі. Для прикладу: може, у нього перед очима й стояв образ того, з чиїх рук він, допустимо, отримав зброю, швидше — купив десь у притоні. Але “знає” інше — й набагато чіткіше: він — “Аль Капоне”, і ганстерська “честь” не дозволяє називати йому ні імені, ні, прикмет. І він їх просто забуває! Назавжди. Як і не було. Це нічого (у бік експертів), що я відбиваю у вас хліб?

ЕКСПЕРТИ (посміхнувшись). Нічого. Все вірно.

ПРОКУРОР. Коли б навіть були названі якісь імена, чи прикмети, жоден суд не візьме їх до уваги, бо вони йдуть від людей, що не контролюють своїх учинків. Вони не відповідальні перед законом.

ЗАПИТАННЯ. Сеньйоре Бастос, ви обіцяли повернутися до питання про те, що ця терористична акція, або, як тепер ми бачимо, просто напад, не може розглядатися як політична диверсія…

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. А про що ж ми тоді говоримо?!

ПРОКУРОР. Сеньйоре Бастос, шановний! Щоб не було недомовок, домислів, хай питають, про що бажають, хай висувають і гіпотези, а ми вже разом (розвів руками) з вами і нашими вельмишановними гостями, будемо дошукуватися істини. Така вже наша планида.

ЗАПИТАННЯ. От-от, щодо гіпотез… Тут виникає одне протиріччя. Вище говорилося, що в межах певної ідеї-фікс душевнохворі можуть діяти точніше й скрупульозніше, ніж люди здорові. А новітній “Аль Капоне” й оцей “Вельвет” раптом геть усе позабували, що було до нападу. Лише покивуванням на уявно гангстерський “кодекс честі” тут не обійтися, це видно й неспеціалісту.

БАКСТ. Одні забувають, інші ні, тут певної послідовності немає. Ви ж бачите, “Вельвет” зовсім “розпався”, роль виявилася не по плечу. А коли божевільний “сходить з котушок” — це вже взагалі… “Аль Капоне” знає, що він “Аль Капоне” — й більш нічого. І що йому належить грабувати. Я більш ніж упевнений, що він і в богадільні буде трощити тумбочки чи столи, уявляючи сейфи. І за годину опісля забуватиме про те: щоб не вляпатися. Табу. “Таємниця”. І забуватиме, що й забув щось, даруйте за. трюізм.

ЗАПИТАННЯ. А коли, допустимо, “хтось”, дав їм такі ліки, ну, скажімо, щоб вони в межах своєї ідеї спрацювали чітко, а потім геть забули чи й “розпалися”?

ОРАНСІО (зітхнувши). Молодий чоловіче, коли б існували в природі такі ін’єкції, котрі ви маєте на увазі, а саме: щоб так уміло можна було корегувати нервові процеси, стільки б ми лагідних сім’янинів, добрих католиків і вірних патріотів повернули до осмисленого життя. На жаль… Окрім того, у крові скорбних главою не виявлено жодних сторонніх речовин, тільки залишки пива у “Шнурка” і “Вельвета”, в “Аль Капоне” — снотворне в незначній дозі. Таж у нього “нервова робота”, мабуть, страждає безсонням.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. До слова — я забув повідомити: останнє, що пам’ятає “Аль Капоне” — готель “Ексцельсіор”, що неподалік штаб-квартири профспілок будівельників. І справді, їх опізнали служки й портьє. Прибули вчора пізно ввечері, зняли кімнату на трьох, записавшись під вигаданими (це ми перевірили) прізвищами, повечеряли в номері, а вдосвіта спокійно вийшли. А що було до цього — повний провал у пам’яті. Скрізь і ніде — як говорить загадково “Аль Капоне”. І що з нього візьмеш?

БАКСТ. Я додам. Може так бути, що він завтра пам’ятатиме тільки те, як ви отуто в нього брали інтерв’ю. Коли вам його покажуть… Бо пам’ять на конкретику і пам’ять-ідея у таких типів — речі різні.

ЗАПИТАННЯ. З певних міркувань я звертаюся саме до вас, сеньйоре Омбре: як ви гадаєте, чи має право на існування така гіпотеза. Певні “хтось”, як тут уже прозвучало, навмисне натаскали, як натаскують собак, трійку душевнохворих на пограбування штаб-квартири, знаючи, що там часто залишається ночувати Кемпес, особливо напередодні виборів. Щоб спровокувати безпорядки. А вийшло вже, як вийшло. Що взяти з розумових калік?

ОМБРЕ. Нас запросили як сторонніх і незалежних експертів, аби розібратися в стані ваших пацієнтів. Що ми й зробили в міру своїх сил, і зробили начебто непогано, принаймі виявилися одностайними в питанні головному, заради якого нас і запросили. Що ж стосується решти, гіпотез і тому подібного, то це вже ваші внутрішні справи. Додам тільки одне: я не знаю таких країн, чиї б закони дозволяли антигуманні досліди над душевнохворими чи дозволяли їх використовувати в корисливих цілях.

БАКСТ. Абсолютно вірно, колего! Ми своє зробили. Так можна договоритися до того, що божевільних націлили на Кемпеса моє рідне ЦРУ, мафія, опозиція, хто завгодно. Можна, можна націлить, але то вже ви розбирайтеся самі. У світі тисячі людей, фізично дужих, страждають тяжким психозом — манією величі. Як їм бодай трохи помогти? От найпоширеніші типи — Наполеон й Ісус Христос. Мало того, що хворі уявляють себе ними, вони ще хочуть і діяти згідно обраної ролі. Це дещо незручно для оточуючих, правда? А коли “виходу” ролі немає, процес ще більше загострюється і нерідко приводить до трагічних наслідків. Тож у спеціальних закладах, відомих з анекдотів “жовтих домах”, влаштовуються своєрідні “театри”, де Наполеони й Христоси “розряджаються”. їм підігрують статисти, створюється відповідний антураж… Довго й клопітно, але часом помагає: “великі світу сього” втомлюються під тягарем слави й грандіозних діянь, полишають ролі вершителів доль, згадують своє ім’я, справжнє, і тихенько доживають віку в родинах, а то й працюють. Та як сказав ще великий Ньютон, справжній, маю на увазі, а не один з легіону епігонів: кожній дії рівна протидія. Отим підігруванням хворобу можна пригальмувати, а можна й загострити. І тоді вже Наполеона грою в Ватерлоо не вдовольниш, йому давай справжнє! Як це робиться, говорити не буду — бо сіє таїна суть. І не вірю, щоб хтось із лікарів на таке пішов: у нас теж є свій кодекс. Та й марудно, багато людей замішується, хтось та й проговориться. А за це тюрма у нашому демократичному світі… Що ж стосується оцього конкретного випадку, то колега Омбре має рацію: решта — ваша справа. А нам, з вашого дозволу час: літаки чекати не будуть.

РЕФЕРЕНТ. Сеньйори, панове, дозвольте від імені уряду і від імені присутніх подякувати визначним науковцям сучасності за бездоганно виконану роботу і за участь у прес-конференції. Побажаємо їм щасливої дороги і великих успіхів у праці на благо людства, особистого щастя (оплески, вітання; Омбре, Бакст, Мешта виходять). Не хвилюйтеся, панове журналісти, доктор Орансіо залишається, у нас, хвала господу, ще є кому провести шановних гостей, а інтереси батьківщини понад усе. Продовжуємо роботу!

ЗАПИТАННЯ. Містер Бакст розповів про специфічний “театр”, котрий можна, виявляється, використати по-різному: і на добре, й на шкоду…

ОРАНСІО. Зрозумів вас. На жаль, психіатрів у республіці можна перерахувати на пальцях. Ні в державних, ні в приватних клініках згадувані методи не практикуються: ми надто бідні. А значить, і антиметоди…

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Це перевірено!

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. Тому й бродять у нас божевільні вулицями!

ОРАНСІО. Тому, на жаль…

ЗАПИТАННЯ. А коли цю трійцю з-за кордону закинули?

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Митниця категорично заперечує: такі “не проходили”. А не помітити їх важко.

ЗАПИТАННЯ. А коли таємно перейшли кордон?

ПРОКУРОР. А коли їх марсіани нам підкинули?! А коли це роботи? Варіантів можна навигадувати безліч! А це — випадок, сліпий випадок! Щоб не трапилося з Кемпесом — автокатастрофа, підсковзнувся і невдало впав, інфаркт — все одно, така вже психологія, ми б підозрювали вбивство: аякже, чоловік закручений у політичну боротьбу! А на нього нарвалися божевільні… Вважайте, що це зрідна автокатастрофі. Всі ж під богом ходимо! Та й давайте подумаємо: чому саме Кемпес? Є ж багато фігур крупніших, господи одведи! Чи не так?

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. А яка різниця? Порох є, була б іскра…

ПРОКУРОР. Одначе давайте дотримуватися правил гри! Виходьмо з очевидного: хоч ситуація у країні і справді складна, та коли від кожної тіні сахатися, впору самим, добровільно, йти в божевільню. Життя — це стихія, чого в ньому тільки не трапляється. Будьмо розважливими. Пожежу легше попередити, ніж загасити. Не треба робити з мухи слона. Будьте певні, що кожна версія про всяк випадок буде опрацьована поліцією до кінця. В тому числі й ваші гіпотези, гм… деякі. Хоч це й даремна витрата сил і коштів. Ну а з “Аль Капоне” і К°, гадаю, справа ясна. Вони будуть ізольовані від суспільства. За власні вчинки не відповідають, суду не підлягають, свідками виступати не можуть. Нам залишається подумати над тим, щоб подібного більше не траплялося. Вирішуючи складні соціальні проблеми, не забудьмо й про цю.

ЗАПИТАННЯ. Ви обіцяли нам останню зустріч з ними…

ОРАНСІО. Будь ласка!

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Це можна! (Вводять “Аль Капоне”, він у наручниках, “Вельвет” у гамівній сорочці з зав’язаними спереду довгими рукавами).

ВЕЛЬВЕТ (співає). А на Флоріді

ді-ді-ді-вчатка

ді-ді-ді-ді-ді…

ЗАПИТАННЯ. До них можна звернутися?..

(В залі пожвавлення).

ОРАНСІО. Скільки завгодно!

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Пане “Аль Капоне”…

“АЛЬ КАПОНЕ” (сідаючи, підкреслено). Містер Аль Капоне…

ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Вибачте — містере “Аль Капоне”, перед вами — журналісти, вони б хотіли про дещо запитати у вас.

“АЛЬ КАПОНЕ”. О, прошу! І, сподіваюся, вони доповнять історію моїх славетних подвигів.

ЗАПИТАННЯ. Розкажіть про останній з них!

“АЛЬ КАПОНЕ”. О, панове! Банки, банки… (Мрійливо посміхається) Але ж ви розумієте… (Кивок у бік поліцейських). Секрет!

ЗАПИТАННЯ. Аль Капоне, здається, не знав іспанської?

“АЛЬ КАПОНЕ”. “Аль Капоне” знає всі мови світу!

ЗАПИТАННЯ. Скажіть що-небудь англійською?

“АЛЬ КАПОНЕ”. Янкі. Ол райт. Вері гуд. (Різко) Ясно?!

ЗАПИТАННЯ. Арабською? “Аль К а п о н е”. Шахер-махер. О! (“Вельвет” ходить сценою сюди-туди і мугикає свою пісеньку.

Тут передачу можна обірвати, й вона обривається).

ПАТЛАТИЙ ТЕЛЕКОМЕНТАТОР (на фоні залу, який покидають учасники прес-конференції). І нам з вами все ясно, шановні телеглядачі! Випадок, злий випадок, сліпа гра долі мало не спричинили безпорядків. Адже варто було комусь від безголов’я крикнути: наших б’ють! — як анархія затопила б країну, мов хвиля цунамі. Справді, будьмо розважливими! Аби не кинутися сторч головою за якимось божевільним. По-людськи нам їх шкода, але кожному своє місце. Підстав гадати, що терористична акція була кимось спровокована, нема. Це те саме, якби запідозрити когось у тому, що він, аби викликати паніку, підриває в кратерах вулканів атомні бомби, і тим викликає їхні виверження.

Четверо сиділи навпроти нього, півколом, за двома нерівно зіставленими пластмасовими столиками з алюмінієвими ніжками, на таких же стільчиках, ніби вписані в кінокадр; і йому здалося, та, мабуть, воно так і було, що вони давно тут сидять; це йому перше впало в око, коли прийшов туди в полудень, у зазначений час; місто щойно завмерло в знеможливій задусі, сховалося за жалюзі; його провели в патіо, внутрішній дворик, оточений трьома глухими високими мурованими стінами, всуціль обвитими плющем. Четверо “хефес” — шефів найбільших політичних партій, подумки відзначив він: Шеф-1, Шеф-2, Шеф-3, Шеф-4 — так буде зручніше. Старий платан у кутку розлапистим віттям закривав патіо згори, оберігав від сонця, а під платаном, ледь збоку від чотирьох “хефес”, сидів шеф його рідної партії в своєму незмінному, незважаючи на спеку, темнуватому костюмі, спершись ліктем на коліно, а подборіддям на долоню руки, і незмигно дивився на нього, і ця поза робила шефа ще меншим на зріст, але значно кремезнішим, і задума чи втома ще більше старили його, тому очі на засмаглому м’ясистому обличчі видавалися темнішими й округлішими й ніби пливли на гребені хвилі сіро-сивих густих вусів. Черокі — пригадалася давня підпільна кличка.

— Кава, лимонад, сигарети? — так, саме з цього почав розмову Шеф-1, коли він сів навпроти, дещо віддалік, як і вони, від столика, щоб почуватися вільніше.

Він давно їх знав, і вони його знали краще, ніж то буває завдяки миттєвим зустрічам на спільних нарадах чи координаційних бюро. А тепер, по всьому, слід сподіватися чогось серйознішого. Та що б там не було — життя іде, а в ньому наперед неможливо визначити, що ж головне, а що другорядне, бо нікому не дано знати в цьому житті, як і де відгукнеться той чи інший сплеск нашої душі. А він — Луно, тільки Луно.

Ти підеш, братку.

Чи й не тоді змигнуло це, аж замлоїло тоскно під грудьми, як давно колись, у ту пам’ятливу мить, коли єством уже, не розумом, осягнув, що й він смертний — як усі. В кожному разі тепер так здавалося.

— …Сеньйоре Луно, — сказав Шеф-2, найстарший, — ваша нинішня професія привчила вас до несподіванок, і ви, мабуть, не здивовані, що ми ось так, у такому складі, запросили вас сюди…

— Це — не професія моя, це — доручення партії, — тихо поправив Луно і, відмовившись від кави й цигарок, надпив трохи лимонаду; а про здивування — що ж тут говорити про здивування? Виходить, так треба.

— Це добре, — кинув Шеф-2. — Ми теж не професіонали. Хіба як політики. Та ж на політиків не вчаться, правда? Принаймні в нашій країні. У нас ними робляться. Чи з інтересів шкурних, чи з національних інтересів. Інколи це поєднується. Як от зараз. — Шеф-2 посміхнувся й обвів поглядом присутніх. — Коли включаються інтереси найвищі — власне життя кожного з нас.

“Задовго, — подумав Луно. — Час же, певно, не жде”.

— Вам, Луно, не треба пояснювати, чому нині ми, різні політичні партії, виступаємо єдиним фронтом, — сказав Шеф-4. — “От-от, — аж палець указівний догори підняв Шеф-1, — крупний капітал і воєнщина розуміють, чим їм загрожує об’єднання демократичних сил.” — “І теж інтенсивно готуються до виборів. І можуть почати раніше, — зітхнув Шеф-3. — У Латинської Америки великий і печальний досвід блискавичних переворотів.”

“Ой, як довго, — думав Луно, — вже б до діла…” Тільки Черокі незмигно дивився на нього, в товстих коротких пальцях забувши згаслу сигарету.

— Хотілося б вірити в краще, сеньйоре Луно, — мовив далі Шеф-2, — але ситуація вимагає попереджувати й гірше. А передовсім — остерігатися несподіванок… — Шеф-2 раптом стулив уста, — … несподіваних несподіванок. Типу вчорашньої сенсації, так?

І Луно помітив, як присутні мовби полегшено ворухнулися, навіть Черокі розігнувся, майже торкнувшись плечима платана, і в Луно мало не вирвалося: “Ви вважаєте…”

— Хотілося, щоб було так, як є, — продовжував Шеф-2, — та надто вже переконливо формувалася думка про випадковість, абсолютну випадковість терористичної акції. Так переконливо, щоб аж ніби з’явився черв’ячок сумніву й точив, точив… Ну, це, може, й особисте навіювання. Але й ще дещо є…

“Що?” — знов мало не спитав Луно.

— Отже, сеньйоре Луно, мусимо, — Шеф-2 показав на присутніх, — мусимо в найкоротші строки переконатися, що той черв’ячок або плід нашої збудженої фантазія, або, допустивши, що вбивство Кемпеса — не випадок, віднайти корінь зла і, коли не вирвати чи не викрити з допомогою засобів інформації, то принаймні знати, чого й звідки можна чекати, аби попередити будь-який сюрприз.

— Ми зупинилися на вас, сеньйоре Луно, — трохи урочисто мовив Шеф-1.

— Чому? — це вже він мусив спитати, бо відтепер починалася робота, все вирішено наперед.

— З усіх керівників відділів безпеки кожної з партій у вас, сеньйоре Луно, найбільший досвід отієї невидимої роботи. За вами немає крупних промахів. Окрім того, сеньйоре Луно, і про це кажу з неприхованою заздрістю, ваші люди показали себе найбільш відданими справі, котрій служать, справжніми патріотами — не будемо тут торкатися різниці в політичних переконаннях між вами й нами — тобто на них можна покластися в найтяжчу хвилину: не підведуть і не зрадять. І міцно тримають язики за зубами.

Луно кивнув головою: не те, щоб дякуючи, чи згоджуючись з почутим, а так, наче потверджував, що все ясно, він зрозумів, давайте далі. І його теж правильно зрозуміли.

— Терміни обмежені, — Шеф-2 говорив тепер, мов з однодумцем, власне так воно й було відтепер, ба навіть як з підлеглим, і в цьому теж не було нічого неприродного: керівництво домовилося, а дисципліна є дисципліною. — Вихідних матеріалів у руках обмаль. Знаємо тільки твердо, що готують отих, — невизначено ворухнув у повітрі пальцями, — не в нас. Де — треба дізнатися, якщо й справді існують такі “курси підготовки”… Коштами — скільки знадобиться — забезпечать вас… — показав на Шефа-4. — Необхідну інформацію дасть вам… — кивок убік Шефа-1. — Зв’язки з потрібними людьми забезпечуватиму я, а також координуватиму роботу. Шановний… — ледь торкнувся плеча Шефа-3-потурбується в разі потреби про документи, квитки, візи, транспорт… Ваш шеф інформуватиме нас про зроблене. Через нього й отримуватимете необхідне. Або звертатиметеся до когось із нас. В деталях між собою консультуватися не будемо, в кожного своя окрема ділянка. Для більшої секретності, так?

“Так чи не так, але логічно, й кращого тут не придумаєш”.

— Бо ж від трагічного до смішного інколи — один крок, — відповів на своє ж питання Шеф-2, — отож, аби не опинитися нам у смішному становищі.

І так воно вийшло, ніби й сам не вірить у можливість гіршого, й Луно тим самим заспокоює, але перевірити, мов, необхідно. Власне, час розходитися й починати ту перевірку.

— Ви натякнули, що дещо є? — нагадав Луно.

— Воно не мине ваших рук.

— Певну інформацію з цієї проблеми вже передано вам у відділ, — повідомив Шеф-1.

— Ваші попередні міркування, сеньйоре Луно? — спитав Шеф-2.

— На жаль, у мене ще їх немає.

— Будуть! — запевнили його. — Приступайте.

— Так треба, — коротко кинув йому Черокі, кивнув усім на прощання й пішов першим, не оглядаючись.

І тоді одразу забрязчали об цементне покриття внутрішнього дворика алюмінієві ніжки стільців, присутні попідводилися з-за столу.

— Не сумнівайтеся, Луно, — сказали ще йому, — за котрусь ниточку та вхопитеся. Світ тісний. І в ньому не тільки мисливець пантрує на жертву, а й жертва, мов кролик на удава, біжить на мисливця.

Ти підеш, братку.

Що світ тісний, він переконався невдовзі, десь години через дві після тієї конфіденціальної зустрічі, коли у відділі йому передали щойно отриманого білого, аж крейдяного, акуратно заклеєного конвертика без жодного підпису. Глянув на світло і обрізав ножицями по краю. На особистому бланку начальника столичної поліції було віддруковано:

“Шановний! У перше надвечір’я за місцевим часом на правому розі (якщо йти від центру, вулиць Флорес і Фуенте на Вас чекатиме молодий чоловік у костюмі сутенера. Запрошую Вас в одне веселеньке місце на чашку кави. Звичайно, дружини наші не повинні про це здогадуватися”. І внизу, замість підпису від руки закарлючка. Закарлючку ту Луно знав.

“Конспіратори, — незле подумав про Бастоса. — В країні відновлено демократичні свободи, а всі вдарилися в конспірацію”.

— Сказали: негайно і тільки вам особисто, — сказав помічник, що чекав на подальші розпорядження.

— Вже, — сказав Луно.

Хвилю він міркував і дійшов висновку, що то робота Шефа-2. Конспіратори… Хай так. Йому нічого не варто зробити вигляд, що не здогадався. “Перше надвечір’я” наближалося, на вулицю висипав натовп після спекотного дня, гамір долинав і сюди, крізь вікна четвертого поверху. То й піду. Тільки от від конспірації став одвикати. Нічого, синю синтетичну курточку в сумочку-гаманець і — вперед.

Чорним ходом вийшов з офісу, що займали керівні органи партії, трохи попетляв дворами і скоро згубився в юрбі перехожих. І сміх і гріх, думалося. Ще ніколи не доводилося працювати проти душевнохворих. Хоча при чому тут вони, нещасні?.. Живі роботи… Коли медики дозволяють собі — так-так, десь там, без власних імен, він уже в роботі — маніпулювати свідомістю здорових людей (як пишеться: “Із газет”), то що говорити про “скорбних главою”? А наджорстокість — “в ім’я”, “мета виправдовує засоби” — це у тих, хто над медиками… І раса заодне очищається, вигідно, словом.

Вій зробив парочку тільки йому відомих і ним же відпрацьованих трюків, так що, коли б і вчепився за ним раптом “хвіст”, то загубився б; ще й у глухому задвірку вдягнув синтетичну курточку, а сумочку-гаманця заховав до кишені, перечесався на інший бік і вийшов на ріг вулиць Флорес і Фуенте наче й зовсім іншим.

На обумовленому місці справді походжав “молодий чоловік у костюмі сутенера”: канаркового кольору костюм, лаковані черевики, біла сорочка, краватка-метелик з фальшивим камінцем, набрильянтинений, виголений до сизості, вусики ніби приклеєні — за три кроки видно, що за птиця. Знічев’я окинув Луно тренованим поглядом і, вихляючи задом, пішов собі, а Луно слідом, щоб невдовзі завернути в під’їзд, проминути двір, опинитися, мов у тунелі, між глухими стінами двох будинків, протиснутися в пролом у мурі, спуститися розбитими, густо зарослими з обох боків кущами троянд, східцями взагалі невідомо куди, щоб опинитися, знов-таки, перед — старими, дерев’яними сходами, котрі вели кудись угору, до якоїсь перехнябленої прибудови — великий голуб’ятник, та й годі.

— Нагору й коридором, — не обертаючись, сказав неголосно провідник і щез, наче розчинився в повітрі; взагалі в цьому закапелку вже посутеніло.

Коридорчик був низький і вузький, але дбайливо обшитий відполірованими дошками. В глибині його горіло невеличке бра. Де ж тут двері шукати, подумав Луно. Та двері самі прохилилися, за ними впівоберта стояв Бастос, наче ждав (чув, певно, скрип струхлявілих сходів, чи ще який сигнал прийняв) і запросив кивком голови: заходь.

— Здрастуйте, колего, — приязно, навіть весело мовив шеф столичної поліції, щільно причиняючи двері. А кімнатка— два на два, ще й без вікон була, світло горіло, правда, яскравіше, ніж у коридорі, Під однією стіною канапа, журнальний столик, старий, ще з минулого століття, стілець, та й усе. — Знаєте, куди ви оце втрапили? Але спершу сідайте на цього скакуна — він, повірте, й важчих за вас витримував, а я на канапі примощуся. І даруйте, я тут трохи начадів. Більше не буду, бо ви ж не палите й досі, наскільки мені відомо.

— Які ж від “колеги” секрети, — гмикнув Луно.

— Атож! Бачите, яке мудре життя? Я колись ганявся за вами, а тепер ми обидва — на сторожі порядку й демократії. А ви змінилися, Луно.

— А ви наче вічний, Бастосе.

— Ха-ха. В мої роки вже ні старіють ні молодіють. Остання метаморфоза — коли в домовину кладуть. То знаєте, куди я вас закликав? Тут міститься напівлегальний профілакторій такої собі мадам Агухеро, де підтримують тонус втомлені від благовірних чоловіки й навпаки. “Кабінети”, звичайно, не тут, вхід є й з вулиці, а в цій комірчині пересиджують клієнти, коли накладки трапляються чи щоб уникнути небажаних зустрічей. А можна й отак, як ми з вами.

— Цілком пристойне місце, — згодився Луно.

— Тільки от не провітрюється. Відчуваєте?

— Байдуже: перетерплю.

— Що то молодий. А мені останнім часом постійно пахне смаленим. Склероз чи маразм?

— Позбав вас господь від того й іншого!

— Спасибі на доброму слові. Та пора, видно, честь знати. Ще якось дотягну лямку до виборів, а тоді — баста. Роки вийшли, на пенсію! Всіх злодюг і бандюг не переловиш.

— Ну хіба ж годиться такий багатий досвід, як у вас, на замок?

— Коли службовому псу постійно вчувається тільки смажене, хто ж його буде тримати? Присплять гуманно — та й по тому.

— А таки дуже пахне смаленим?

— Дуже, — серйозно сказав Бастос.

— А може, якісь ліки?..

— Може, якісь є. Але ж стільки клопотів, доки знайдуться підходящі! Повірте старому чоловікові: більше стратишся. Ні, вирішено безповоротно: до виборів — і баста. Вам жити, молодим!

— У чому вам ніколи не відмовиш, шановний Бастосе, то це в почутті об’єктивності!

— Ще раз дякую, любий друже! І хай святий Франціск буде милостивий до вас на старості літ, убереже від того, до чого я докотився. Аби не довелося воювати з божевільними, як оце мені довелося. Та навіть їм я не дав ради, уявляєте? Ні, на пенсію! “Аль Капоне”, “Вельвет”… Траплялися і раніше придурки: хто справжній, хто вигляд робив. Л з цими погорів на елементарному, уявляєте? Попередній допит, терористи корчать із себе чортзна-що, ясно, потрібна негайна експертиза. Апаратура записуюча вимикається, хлопці розходяться, щоб швидше ту експертизу організувати, один лише охоронник, тупий, як горила, залишається з тими діячами. Ну, і я, звісно, сиджу, знічев’я патякаю. “Аль Капоне” мовчить — йому гордість не дозволяє з поліцейським псом у балачки вступати, йому, аристократу пещеному, подавай одразу генерального прокурора й дюжину адвокатів. А у “Вельвета” починається словесне нетримання, помітно, що невдовзі “розмажеться”. “А ви, — кажу, — хлопці, часом дурману якого не наковталися?” — “Е-е, — говорить “Вельвет”, — я не дурний, щоб перед ділом ЛСД чи маріхуаною бавитися, можна вляпаться. То ось вони — на “Аль Капоне” зі “Шнурком” — ковтнули пігулки, що їм підсунули, а я тільки вигляд зробив, що ковтнув, а сам їх за комірець укинув, хотів після діла з’їсти, та загубив, коли нас брали, от вони й поснули, а я теж удав, що сонний, але все бачив і чув, нема дурних”. — “Хто ж вам давав пігулки”, — питаю. “Вірні люди”. — “І де ж?” — “Х-ха, небо там, а на плантації кава росте, на ній психи працюють, а довкруг дріт колючий, я не дурний, я все знаю!” — “Звичайно, ви розумака великий, то, певно, пам’ятаєте, що й далі було?” — “Ще б пак, я такий! Поклали нас в закритий фургон і повезли. Потім довго летіли вертольотом, сонце било мені в ліве око, а я й не кліпнув, бо ж вигляд робив, що сплю, сіли десь, літачки стоять такі маленькі, брезентом обмотані, й вертольоти, як наш, а нас перенесли до білого літака, на крилах по дві смужки голубеньких, і знов ми полетіли, я голову на вікно кругле схилив і дивлюся одним оком униз, так не помітять, а внизу сельва та сельва, сутеніло, коли приземлилися, перетягли нас в автомобіль шикарний, увібгали всіх трьох на заднє сидіння, я біля дверей опинився, якраз біля щілини в занавісці, і все, мов у кіно, бачив, але вже нічого цікавого не було, кукурудза та кукурудза, аж пива з пампушками захотілося, привезли на ще якийсь аеродром великий, літак з багатьма вогнями йшов на посадку, ще полетимо, зрадів я, на такому я ще не літав, проте нам дали чогось понюхати, й ми попрокидалися. Тобто вони прокинулися, а я ж не спав, бо не дурний, і ми пішли собі до аеровокзалу, сіли в рейсовий автобус, та й у готель покотили, я не дурний і все знаю, тільки більше нічого не скажу, а то, хе-хе, так і проговоритися недовго…” Ну, а далі “Вельвет” уже зовсім нісенітниці поніс, доки експерти заходилися довкола нього, геть “розмазався”. І чого я, старий дурень, не включив запис?

— Немає рації побиватися, шановний Бастосе. Що дадуть свідчення хворого, якщо вони позбавлені юридичної сили?

— Е, не кажіть, шановний Луно! З тої мозаїки психіатри ліплять якусь одним їм відому картину хвороби. Може, б якось і допомогли нещасному, га? А так я не дуже навіть дослухався до того варнякання, у мене в самого склероз, вважай, і мої свідчення не мають ні юридичної сили, ні котроїсь іншої.

— Отака в мене служба, — зітхнув по паузі Бастос. — Якщо вам доведеться згодом ступити на цю стезю, врахуйте мої промахи, згодиться.

— Щиро вдячний за пораду!

— Пусте — махнув рукою Бастос. — Оце, власне, з цього приводу я й хотів зустрітися з вами. Ну, й ще… — Бастос ніби зам’явся, — суто приватне прохання… Нам з вами по всякому доводилося зустрічатися: й по злому, й по доброму. На кожні часи своя служба, що тут поробиш. Але я завжди вас мав, шановний Луно, за порядну людину. Тож, коли переможе Національний фронт, буде багато змін. Я просив би вас, Луно, як давнього знайомого, аби мене нікуди не тягали, не виставляли на посміховисько в пресі, аби дали спокійно віку дожити.

— Ну хто ж зважиться турбувати заслуженого криміналіста, шановний Бастосе? Ось візьміть про всяк випадок мою візитку, — Луно простягнув білу картку.

— Дякую, Луно. Я радий, що ми порозумілися. Не тримайте зла на старого. Хай вам щастить. Ось проведу вас, трохи порозважаюсь і собі додому, бай-бай.

Луно спускався сходами в суцільній темряві, ковзаючи правицею по перилах. Це вже були інші сходи, десь усередині “профілакторію” мадам Агухеро, на які, попетлявши порожніми вузькими коридорами, його націлив Бастос, шепнувши наприкінці: “Внизу штовхнете двері, там під’їзд і праворуч — вулиця”. Він сторожко намацував чергову сходинку, і коли підошва торкалася її, серце, кіби в такт, гучно гупало, а коли інша нога підіймалася, воно підскакувало аж до горла, перебиваюч і дихання. Все виявилося простим, як маїсовий коржик. Старий лис Бастос, коли б і хотів, більше б уже не сказав нічого. Білий літак з двома голубими поперечними смугами на крилах належав у цій країні тільки одній людині — дону Льяносі, грубо кажучи, одному з небагатьох місцевих мільйонерів. Прізвисько для вузького кола — Фантик. Злітали — ясно ж — з авіабази “Сельва-2”, де служить зять Льяноси, полковник ВПС Октавіо Гермас. Союз капіталу з вояками видно неозброєним оком. Виходить, машина запущена… Вже тільки за це можна дякувати Бастосу. А що йому до того, заслуженому шефові столичної поліції, котрий пережив на своєму віку кілька переворотів? Всі його цінували, як досвідченого криміналіста, а в політику він не ліз, тому не дуже й “забруднився”. Пенсія йому так чи інак належиться, вирішив і на цей раз не втручатися. І це теж насторожує: значить, події будуть розвиватися бурхливо. Окрім того, Бастос учинив мудро: міг би скачати якусь суму з Льяноси, а не став. Бо тому б довелося труснути власним гаманцем, а таке не забувається, потім би нагадали. А тут, певно, обійшлося коштами партійними, ліберали й “демократичні католики” багатенькі. Вертольотом же привезли “Аль Капоне” і К° з суміжної Парайї — підлеглі Гермеса акуратно провели через кордон. Більше нізвідки. І доведеться комусь мандрувати туди. На пресу надії ніякої — підіймуть на сміх і свої і чужі. А знати, що вони готують, мусимо.

Ти підеш, братку.

На вулиці Луно здалося, що йому холодно, аж плечима пересмикнув, намагаючись звільнитися від тисячі колючок, що вп’ялися в шкіру. Влився в натовп, ніби намагаючись позбавитися відчуття пронизливого вітру. Людей було багато, вони обтікали його з усіх боків, розгарячілі, збуджені надвечір’ям, з розчинених навстіж кав’ярень хвилями линули солодко-духмяні аромати, пахло свіжими булочками, кавою і чомусь старим деревом, там і там грала музика; а Луно ніяк не міг пристосуватися до вуличного ритму, на нього наштовхувалися, не завжди встигав ухилитися від зустрічних. І тоді Луно різко звернув ліворуч, у парк Свободи, але не пішов навпростець, повз високі пульсуючі фонтани, бо ніби наткнувся на вогку й невидиму стіну ще більшого холоду і, пришвидшивши крок, аби не марнувати часу, гайнув півколом, доріжкою, що огинала центр парку.

І тільки в бібліотеці, в порожнісінському залі періодичної преси, де вже ввімкнули кілька світильників, йому стало затишніше. Відтепер почалася робота, потрібно було дещо уточнити. З інформації, що йому передали “шефи”, багато взяти не міг, бо ж відзначалася специфічністю, проте виводила на головне — на людей, на тих же фахівців. І серед них треба знайти помічника, консультанта, а може, й… Старші за віком і більш-менш відомі з зрозумілих причин відпадали. Пам’ять вчепилася за знайоме прізвище, і тепер думка крутилася довкола нього. Уго Піко, молодий доцент медичного факультету університету, його добре знає Феліппе, Феліппе Альварес, рідний брат мій… Слухав у нього лекції з психопатології на другому курсі. Уго Піко… Колись він працював у молодіжних демократичних гуртках. Згодом від політики зовсім одійшов, це розповідав Феліппе. Займається виключно наукою, стажувався в Сполучених Штатах. Бібліотечна картотека справно підказала, де, коли і з якими статтями (окрім суто спеціальних, наукових) виступав Піко, а також і те, який вони мали розголос. За годину, порившись у газетах, Луно сформував для себе попереднє враження про незнайому людину.

Свого часу, давненько вже, Піко опублікував велику, статтю, де спробував перекласти деякі соціальні проблеми на мову психології. Ну, для прикладу, коли людина і почувається нещасною? Тоді, як їй дошкуляє непогамований сенсорний (чуттєвий) голод. От, допустимо, живе впроголодь, не має добротної вдягачки, за що вивчити дітей і так далі. їй, звичайно ж, хочеться і простих житейських утіх, і задоволення духовних потреб. їй хочеться почуватися вільною і незалежною. Але ж вона не одна й мусить рахуватися з іншими, так само, як інші повинні рахуватися з нею. Тому такі пристрасті, як жадоба влади, багатства мають дуже обережно і делікатно гамуватися суспільством. І таким суспільством, де б той сенсорний голод, закладений у людину самою природою і певною мірою окультурений цивілізацією, вдовольнявся, може бути лише суспільство комуністичне.

Від статті повіювало наївністю, одначе не в такій мірі, щоб на неї обрушився шквальний вогонь критики. Луно пригадував ті часи: якийсь період застою, аморфності суспільної думки; так буває, коли одні ідеї вже вичерпалися, зжили себе, а інші ще не визріли; і настають; періоди не те що сумнівів і вагань, але певної інерції — життя іде, маховик його крутиться, ну то й що? Вже прагнеться нового, але ще не виплутатися з минулого. І тоді достатньо найменшої зачіпки, аби виплеснути оте нереалізоване невдоволення. Мабуть, в даному разі так вийшло і з Уго Піко. Було анемічне бродіння дистрофічних ідей в умовах напівдиктатури-напівдемократії, з’явилася свіжа, своєрідна стаття молодого науковця, за зміст котрої — бо оригінальнішим не пахло — і вхопилися. Це те саме, аби, скажімо, почати стверджувати: для того, щоб розрахуватися з зовнішніми боргами країни, треба накласти спеціальний податок на автомобілі, котрі перетинають площу перед Національним банком. От і на Піко накинулися. Права преса й анархісти саркастично сміялися, ніби змагалися одне перед одним у дотепності, а “ліваки” й троцькісти, як “неперевершені теоретики”, бомбардували на повному серйозі: “вульгарний ідеалізм”, “біологічний комунізм”, “утопія, викопана у смітнику історії”. Правда, впливові видання не втручалися в безплідну дискусію. Тобто Уго Піко відшмагали, мов хлопчиська, а на захист, чи принаймні подискутувати з ним на солідному теоретичному рівні, ніхто не став або не захотів. Не до того, мовляв, є справи й серйозніші, наука потім… Міг Піко, юний і запальний, просто образитися й махнути на все рукою? Взятися, як він би міг вважати, до справ більш практичніших? Звичайно, міг. І махнути рукою на конкретику політичної боротьби: є ж бо питання й вічні… В кожному випадку, таке цілком логічне пояснення можна прийняти за основу. Хотілося вірити, що Піко допоможе хоч чимось. Та й іншого виходу не було.

Одначе розмова буде складною і важкою, думав Луно. Амбіції амбіціями, їх можна делікатно й обминути, зрештою, навіть дати їм виплеснутися. Головне ж, який він зараз, цей Піко. Доведеться — а без цього не обійтися — розкрити перед ним карти, аби усвідомив усю незвичність і небезпечність ситуації, те, що в цій грі на кін ставиться багато життів.

Було вже зовсім пізно, коли він прийшов до будинку, де мешкав його рідний і єдиний брат Феліппе. Жив прийомним сином господарів на прізвище Альварес, котрих Луно знав, а вони його — лише як давнього, старшого за віком і розважливого товариша свого сина.

Луно трохи, постояв біля декоративної, коротко підстриженої загороди з кущів, поглядаючи на темне подвір’я, темні вікна, ловлячи терпкі нічні запахи зелені; стояв і думав, як воно часом трапляється у цьому світі.

А було так хоч і давно, а ніби вчрра. Вдерлися опівночі в квартиру національні гвардійці з “ескадрону ночі” і забрали батька й матір. І чи то поспішали, чи спершу просто не звернули уваги, але забули прихопити з собою дітей — а воно ж хоч і діти, та все одно свідки, якщо й не свідки (бо кому там свідчити?), але й мовчати не будуть, принаймні сусідам розкажуть… Щойно пішли страшні гості, як Луно крізь розпуку зрозумів: вони повернуться невдовзі й за ними, а ті, кого забирають опівночі, зникають безслідно. І він поспіхом накинув на себе й на семилітнього Феліппе перше, що під руку трапилося, вихопив із шухляди столу якийсь грошовий дріб’язок, підняв з підлоги непоміченого гвардійцями батькового годинника і за мить уже тяг за собою на смерть переляканого Феліппе неосвітленими сходами вниз, у ніч…

Йти їм не було куди, але йти кудись мусили, коли вже повезло. І вони бігли задвірками, чагарами, прошмигували темними провулками, уникаючи освітлених місць, влипали в землю, коли мимо проносилися патрульні “джипи” — аби далі й далі від страшного рідного будинку. Вслід могли пустити собак, великих німецьких вівчарок, яких у місті було, здається, не менше, ніж національних гвардійців. І Луно, витягнувши з задньої кишені джинсів зім’яту пачку дешевих сигарет (покурював крадькома від батька-матері), посипав тютюном сліди за собою. А коли наткнулися на стічну канаву, то посадив Феліппе собі на спину й пішов водою проти смердючої течії. У суцільній темряві обережно й повільно човгав підошвами по дну, щоб не спіткнутися, далеко вперед виставив руку, аби не виколоти очі гіллям, що нависало з обох сторін. Не знав, скільки йшов. Тіло затерпло геть усе, ноги, здавалося, рухалися вже самі по собі, рука висіла в повітрі сама по собі, не зауважуючи гострих колючок, інша, за спиною, геть затерпла, ніби й не було її, та й малого вже не відчував — той спав, здерев’янівши, злившись зі старшим братом. Луно не пам’ятав, де й коли вони вибралися на берег і мертво впали в тих же чагарях. Скільки спали — одному святому Франціску відомо. Коли він продер, запалі очі, здалося, що скоро вечір. Феліппе сидів поруч, вочевидь, уже давно торсав його, мовчки й настирливо, але ніби крадькома.

— Що сталося? — хрипко спитав Луно.

Малий мовчки показав кудись очима, і Луно, стріпнувши головою, мов проганяючи кошмари, теж сів і зойкнув, так замлоїло тіло. Феліппе ще раз стрельнув очима, а він таки чомусь спершу глянув на небо, щоб остаточно упевнитися, що скоро вечір, й аж тоді — куди показував малий. Навпроти них, на малюсінькій галявці, сиділи півколом хлопці-обірванці різні за віком. Мовчки смалили недопалки й дивилися на них. У землі стирчав ніж із жовтим костяним руків’ям.

— Доброго дня чи то пак вечора, сеньйори, — сказав ватаг, стрельнувши недопалком у хащі.

— Доброго вечора, — відповів завчено малий.

— Як вам спалося на нашій незалежній території? — брудним указівним пальцем ватаг торкнувся руків’я ножа, схитнувши його збоку набік. — Добре, еге ж?

— Добре, спасибі… — прошепотів малий, та Луно штовхнув його ліктем, щоб умовк.

— Чого вам треба від нас? — спитав навпрямки, без боязні; він уже нічого не боявся, якби тільки не малий…

— Ви бачили? — озирнувся ватаг на своїх, і ті кивнули. — Сеньйор не зрозумів. Викуп, всього-на-всього викуп. За користування територією.

— Тримай, — Луно жбурнув зовсім худеньку пачку цигарок: закони околиць він знав. Якби ж тільки не малий…

Обірванці розреготалися вже й зовсім голосно, і Луно чомусь геть заспокоївся.

— Більше в мене нічого немає, — сказав жорстко і з притиском.

— А на руці?! — ватаг одним підборіддям показав на батькового годинника.

— Разом з моєю головою, — жорстко сказав Луно. — Тільки так. — “Малого вони не зачеплять”, — ще подумав.

— То татків, — прошепотів малий, — а татка й маму уночі гвардійці забрали.

— Куди?

— Туди. — Луно різко звівся й подав руку Феліппе. — Ходімо.

Посхоплювалися й обірванці, ватаг вийняв з землі ножа.

— Стривай, півню, — сказав ватаг, — твої дороги закриті: до рідні, й… Твоя дорога з нами. — І повернувся до своїх: — Ніхто нічого не чув, ясно? Ось так, — клацнув, закриваючись, ніж і щез у лахмітті. — Мене звати Хуан Санчес. Святий Хуан-для близьких. Пішли.

Так вони з Феліппе опинилися на околиці міста, в нетрищах столиці, в “шанхаї”, між безпритульних і иапівбродяг, а дорослим до них жодного діла не було, бо самі такими були; поліція сюди боялася потикатися, а від облав національної гвардії тут уміли ховатися. Спали з Феліппе у картонній коробці з-під холодильника, накривши її від дощів шматком жерсті, харчувалися, чим бог пошле, чи хто поділиться, а найчастіше тим, що вдасться поцупити в місті. Вони вже не боялися, що їх упізнають, чи запроторять до виховного будинку. Звідти, казали знавці, можна і втекти. І треба тікати, бо вийдеш звідти викінченим зарізякою. От цього найбільше і боявся Луно. Та, власне, й від теперішнього життя доброго не сподівався. Він-бо, Луно, вже розуміє, що й до чого, а от малий… Як не красти, пропадуть з голоду, а крастимуть — теж рано чи пізно загинуть. І Луно знайшов роботу за мізерну плату, і стали жити впроголодь, дещо відокремившись від своєї ватаги. І їх не стали відвертати, не зачіпали, бо й обірванцям було зрозуміло, що працюючим не краще. А далі вже ніби саме по собі пішло: знайомство з підпільниками, розповсюдження листівок, щодалі то серйозніші доручення, і невдовзі надійшов час, коли обставини змусили перейти на нелегальне становище; і тоді комітет знайшов порядну бездітну сім’ю, котра й усиновила Феліппе. Той уже багато на чому знався, брати зустрічалися, не виказуючи родинних стосунків, ішли роки, і юний Феліппе теж почав рватися у бій, що йому категорично заборонили: живи, не відкриваючись, учись, будь добропорядним громадянином, ні в що не втручайся, хто б владу в країні не захоплював; все ще може бути, й на твій вік вистачить; а законсервована явка потрібна завжди. І Луно вчив Малого, Пекеньо, така в нього тепер була підпільна кличка.

Луно зітхнув і нахилився до підніжжя крайнього від воріт бетонного стовпчика — там Феліппе складав дрібні камінчики. Пальці намацали гірку їх — давно не приходив… Луно взяв одного, дрібного й гладенького, а решту накрив долонею і потримав хвилю, ніби погладив, повторюючи, мов заклинання: знадобляться, знадобляться, знадобляться.

Камінчик ледь встиг тонко торкнутися шибки, як у кімнаті жовто загорівся нічник, чвертю місяця окреслившись у нижньому кутку вікна за темною шторою. Там завжди ждуть… Небавом світло погасло, й з вікна висунулася рука з білою хустинкою, нахиленою вниз, і Луно стиха насвистів тільки їм двом відому мелодію.

— Чому тебе так довго не було? — поскаржився Малий, обіймаючи брата.

— Справи, братку, справи. — Малий був вищим і міцнішим за Луно, під пальцями перекочувались тверді, мов камінчики, м’язи, і Луно пригадав, як ніс його, семирічного й сонного, на спині, брьохаючи стічною канавою. — Батьки сплять? — спитав захрипло, відсторонюючись обережно.

— Сплять, сплять, — сміявся радо Малий. — Хочеш їсти чи одну каву?

— Ні того, ні другого. Батьки здорові?

— Здорові, здорові. Лікар же майбутній у сім’ї росте! Та хоч сідай. Ой, світло від радості забув увімкнути!.,

— Не треба світла, так погомонимо.

— Щось трапилося, брате? — насторожився Малий.

— Ні, Малий, нічого не трапилося. Просто я тебе і в темряві бачу… Як твої справи, майбутній лікарю?

— Чудово! Склав останнього іспита, попереду вакації! От якби ще в мене брат був не таким суворим, то й взагалі… Та, може, він зглянеться нарешті й заповнить чимось мої канікули?..

— Заповню, Малий, заповню… — сказав Луно. І розповів усе.

— Ти підеш, братку.

Прозорого погідного ранку, щойно зійшло сонце, коли ще тихо, але люди вже прокинулися і готувалися до буденних клопотів, щоб хоч трохи впоратися з ними до задушливої спеки, отож саме об такій порі на розі вулиці Лас Розас Бланкас, тобто вулиці Білих Троянд, що в столиці Парайї, вийшов з таксі молодий чоловік і, не чекаючи, доки авто рушить, неквапно попростував тротуаром. Ішов мимо білих троянд, що кетягами наче опадали з дворів особняків, та в останню мить зависли на прутті металевих ґратчастих парканів, густо заплетених плющем. Двірники вже пройшлися тут зі шлангами, волого блищав тротуар, ніби навощене, віддзеркалювало темно-зелене листя плюща, прозорі краплі висіли на пелюстках троянд, і в двориках, як важкою росою придавлена, лежала трава, вологі коси розпустив жасмин, намистинами скочувалася вода по вигнутому шаблями листю пальм. Молодому чоловікові й навшпиньки не потрібно ставати, щоб те побачити: був доволі гінким. Та він тільки знічев’я ковзав поглядом по зелені, більше його приваблювали, здається, свіжість ранку й пахощі квітів. Ішов неквапливо, зиркаючи на номери вілл, підбори піщаного кольору черевиків, наче підкреслюючи молодече завзяття й безтурботність, поцокували; піщаного ж кольору був на ньому й недорогий, але елегантний костюм, в тон йому модний капелюх з відігнутими крисами, дещо світлішою була тільки футболка з зеленим колом на грудях, а темнішою — валіза через плече.

Невдовзі він зупинився біля вілли “Естрелла”, намацав малопомітну, зроблену під камінець, кнопку дзвоника на стовпці воріт і, мов граючись, відбив у мажорному темпі — “SOS”. За мить побачив у глибині двору прислужника-мулата у всьому білому з ніг до голови — й краватка теж, — який з гідністю прямкував між двома рядами невисоких пальм до воріт. Та мулат не встиг подолати й половини шляху, як його, майже бігом, обігнав, витираючись серветкою, сам господар, зростом не нижчий за нашого молодого чоловіка, але ширший у плечах.

— Тисяча чортів! — закричав чистісінькою іспанською господар, жбурляючи серветку в кущі. — Невже я сподобився честі бути відвіданим у цій триклятій глушині? Невже вершина нахилила свій дзьоб, відкрила рота й хоче навіть побалакати?[4]

Замок клацнув уже не так поривчасто, бо господар, очевидно, побачив крізь плюшеву завісу, що помилився. Тому й хвіртка відчинилася повільніше, ніж можна було сподіватися.

— На жаль, містере Шері, — заговорив, знявши капелюха й злегка вклонившись, чистісінькою англійською молодий чоловік, — мені тільки довірили скористатися вашим паролем. Феліппе Альварес до ваших послуг.

— Нехай буде й так! — американець довго не вмів дивуватися. — Друзі Піко — мої друзі. Прошу! Ви поспіли прямо до сніданку. Клаудіо, другий прибор на стіл!

У дворі вони потисли один одному руки. Містер Шері, не втримавшись від припливу почуттів, безцеремонно ляснув Феліппе по плечах обома долонями.

Каву пили на відкритій веранді, Клаудіо щойно розшторив протимоскітні занавіски.

— Хоч мене й з’їдає нетерплячка, — сказав Вільям, — розпитати як там і що, бо Уго, знаєте, навчився у нас, янкі, листів не писати, та спершу хочу, щоб ви відчули себе, як удома. Коньяку до кави?

— Ні, дякую, — відмовився Феліппе. — Я, бачте, ще й не знаю, який алкоголь на смак.

— Для вашого віку це більше ніж похвально, — розсміявся Вільям. — Я, хоч смак і знаю, але намагаюся уникати. Клімат! Ковтнеш кілька грамів — і повзаєш потім цілий день, мов сонна муха. Ото тільки на посольських прийомах мусиш, щоб не запідозрили в неблагонадійності. Часом так насмокчешся, що й світові не рад. Хочеш, проведу по знайомству? У нас прийоми часто…

— Е, ні, — відмахнувся Феліппе, — коли там такі умови, то мене одразу витурять, оголосять неблагонадій” ним.

— Ці можуть! — підморгнув Вільям. — А сюди без перешкод прибув?

— Без. Я прилетів із Санто-Домінго, і Парайя в мене — остання точка канікулярного маршруту. З півгодини почекав на митниці, впечатали візу і сказали: гостинно просимо.

— Аякже! Світові треба показувать, що Парайя — країна вільна. А за ті півгодини вони подивилися, чи тебе немає серед списків ворогів Парайї.

— Гостю не випадає обговорювати місце і порядки…

— Безперечно! А я працюю тут по найму, отож І мені байдуже. Ще кави?

— Дякую. Вже відвик від домашньої, справжньої. Все, знаєте, в дорозі, в аеропортах…

— То ви мандруєте?

— Так, в міру можливостей. Наша родина середнього достатку, закінчив успішно другий курс, і батьки вділили трохи коштів, аби хоч найближчі світи побачив.

— О, — зрадів Вільям, — я, здається, здогадався без зайвих розпитувань. Ви — студент, а мій друг Піко — ваш викладач?

— Десять — нуль на вашу користь, містере Вільям, — напівжартома вигукнув Феліппе, — та, гадаю, для кращого психоневролога Парайї це дрібні горішки, правда? Ви наскрізь, мабуть, бачите людей, чи не так?

— Ви подивіться на нього, — звернувся до уявної аудиторії містер Вільям. — Такий молодий, а вже лестун. Далеко підеш, Феліппе! Та інакше й бути не могло: тільки кращого свого учня міг послати Уго до мене, ще й навчити нашому жартівливому паролеві — і господар вистукав на пластиковому столі: та-та-та-ті-ті-ті-та-та-та… — Рятуйте наші душі… То, виходить, ми з вами колеги?

— Та ні, містере Вільяме, я буду педіатром. Сеньйор Піко тільки спецкурс у нас читав.

— Що діти, що душевнохворі — одна біда, — зітхнув Вільям. — Однако беззахисні. Як там він, наш Уго?

— Гадаю, добре. Збирався у відпустку до Європи. А взагалі — непосидючий і гарячий, весь в науці.

— Таким само він був, коли ми стажувалися в Йельському університеті. Ех, юначе, — підморгнув Вільям, — якби ви знали, скільки ми виручали одне одного у всіляких пікантних ситуаціях! “Carpe diem”, як говорили древні, лови мить, доки повен сил. А тепер… — американець зневажливо махнув рукою.

— Містере Вільям, сеньйор Піко просив передати вам листа. Разом з тисячею побажань і привітань…

— Бути такого не може! Невже матиму автографа новітнього світила? Ану, давай.

— І відбитки деяких своїх праць…

— Все давай!

Листа Вільям читав мовчки, а коментував уголос:

— Ну, добив, добив старий! Бач скрупульозно перераховує, що відкрив і що опублікував. На жаль, сеньйоре Уго, віддарувати вас нічим не можу: я тут нічого не відкрив і не опублікував, я тут гроші заробляю… Ха-ха-ха, дамський приспішник. Але не одружився. Я теж, тут ми рівні… Чого не знаю, того не знаю… О, тут і про вас, мій юний друже! Так-так… Ясно ж, що у приватну, тут тільки три державні богодільні на всю Парайю… Ну, побажання мені передали вже на словах…

— Знаєте, що тут говориться про вас? — Вільям згорнув листа і пильно подивився в очі Феліппе.

— В загальних рисах… — Феліппе ніяково опустив голову.

— Не соромтесь, молодий чоловіче, — американець підвівся й поклав руку юнакові на плече. — Чесно заробляти хліб не соромно.

— Знаєте, я прийомний син, — тихо мовив Феліппе. — Батьки влаштували мені цю подорож, я б хотів їм чимось віддячити. У мене ще півтора місяця канікул, а вдома з роботою, навіть тимчасовою — сутужно…

— Та й тут так само. Візу я вам з допомогою нашого посла продовжу, це раз плюнути. А робота — тут своїх безробітних достобіса. Проте є один варіант, коли пощастить, і якщо ти на нього пристанеш. Та ще й заробіток пристойний. Клаудіо, тягти сюди апарат!

— Я був би вам дуже вдячний…

— Не варто слів, сам тарілки мив у ресторанах, доки вчився. Зараз ми цю справу обладнаємо, — підморгнув змовницьки, накручуючи телефонного диска. — Алло, шановному дону Аугусто доземний уклін. — І, закривши долонею мікрофон, відвів слухавку від вуха. — Цей старенький ще хвилин п’ять буде розсипатися в люб’язностях, — шепнув стиха Феліппе. — Але старий отакий! — показав великого пальця.

— Так, сеньйоре Аугусто, все добре в цьому найкращому зі світів… Хе, звичайно ж… Так-так… Е, то тема окремої бесіди… Хай вони показяться, чи нам клопотів мало? А чому ви не питаєте, чого так рано телефоную? Давно вже робочий день? Хіба? А я й не помітив… Скоро до вас у пацієнти запишуся… А скажіть, шановний доне Аугусто, ви останнім часом нікого зі своїх службовців, санітарів там, молодшого медперсоналу не виганяли? Виганяли й ще будете? Ну й прекрасдо! Взагалі скорочуватиметесь?.. Та знаю вашу клієнтуру… Не бійтеся, світ нині такий, що ми з вами без роботи не будемо. Тож я з того самого приводу, що й ви до мене час од часу звертаєтеся: рекомендувати потрібну людину. От і рекомендую… Та знаю, ви вже казали, але хоча б на місяць. Студент-медик! Ріст? Як я! От бачите… Таких, як ви, треба десять, щоб його збороти… Колего, я ж людей наскрізь бачу! Окрім того, він місцевий… Ну так, мандруючий студент-медик, вони нині всі мандрують… Хоче трішки підробить… Секунду, — Вільям знов закрив долонею мікрофон і простягнув руку: — Давай паспорта… Диктую, дон Аугусто.

— Ну от, — вдоволено посміхнувся Вільям, — і обладнали. Платня хороша, коли втримаєшся. Оцей дон Аугусто Буатрегано — старий дивак. Утримує приватну клініку для душевнохворих. Намагається зцілювати аристократів і багатіїв — це його основна клієнтура, ну й надзвичайні випадки. А це, каже, буду потихеньку згортати клініку. Не той пішов аристократ, а то ще, гляди, якийсь катаклізм, то й платити нікому буде за них… Отаке! Ну, то дрібниці. Щоправда, ніхто з обслуговуючого персоналу в нього довго не затримується: одне-два зауваження — й будь здоров. Вимоги суворі, та, слід визнати, справедливі: акуратність, послух і лагідне поводження з хворими. Тутешні військові дуроломи його лібералом числять, а це в Парайї мало не синонім комуніста. Але ми підтримуємо, та й пацієнти в нього — тобто родичі їхні — неабихто. Ото тільки й біди, що на життя любить скаржитися старий. Згоджуєшся?

— Ще б пак! Дуже вам вдячний… Я перед вами в боргу.

— Облиш. Будеш вдома — передаси вітання Гуго, ото й уся дяка. А зараз програма така: я на службу, ти оглядаєш столицю, коли не втомився з дороги. Обідаємо в ресторані “Макарайбо”, в години сієсти за місцевою традицією спимо, а під вечір я тебе відвезу в клініку дона Аугусто Буатрегано. Це далеченько, кілометрів п’ятдесят за містом, там його асьєнда. Паспорт залишаю в себе — продовжу візу. О’кей?

Ні Вільям, ні тим паче Феліппе Альварес не знали, звичайно, що одразу після дзвінка американця дон Аугусто Буатрегано викликав до себе помічника у справах інформації доктора Гюнтера Коха і, склавши на чорному столі сухенькі старечі руки, роздумливо запитав:

— А чи не біжить звір на мисливця, або навпаки, — мисливець на звіра?

— Щось непередбачене, патроне? — занепокоївся Кох.

— Швидше випадковість, але оригінальна, — мовив дон Аугусто і переповів розмову з Вільямом Шері.

— Гадаєте, вивідувач?

— То твого розуму діло, Гюнтере. От і оціни мою інформацію.

— Вважаю, ви вчинили правильно, згодившись узяти того хлопця…

— Нам Шері поки що потрібний.

— …правильно з будь-якого погляду. За нашими даними, сусіди проковтнули пігулку, не розжувавши й не запивши водою. Коли це їхній хід, то нам просто щастить. Молю бога, щоб той хлопчина був вивідувачем, шпигуном, диверсантом! Ми його тут швиденько розкусимо. Тоді знатимемо достеменно, що й нас там розкусили, а значить, вживемо заходів і вбережемося від несподіванок. Ви вчинили дуже мудро, патроне.

— Та я, хвала Ісусу, так і гадав. За свої шістдесят добре вивчив людське поріддя…

— От-от. Хай іде санітаром…

— …і прибиральником водночас!

— …санітаром і прибиральником водночас на поверсі для буйних. Коли хоче заробити, хай попрацює! Часу в нього мало, отже, спішитиме. А ми з нього очей не спустимо! От на чомусь і попадеться. А ще зв’язок… Асьєнда від міста далеко…

— А радіо?

— Це деталі, ми все перевіримо, патроне, все, що він з собою принесе, до нитки, він і не знатиме. А от як виходитиме на зв’язок — простежимо. Він буде ізольованим, і в нього мало часу. Якщо вивідувач — розкриється. А ми до часу й виду не подамо. Ні, нам таки пощастило. Аби тільки він виявився шпигуном!

— Гм, а коли вони там якраз і розраховують на отаку нашу реакцію?

— Може, й так, але малоймовірно, бо дуже складно, їм не було за що вчепитися, це я гарантую. А посилати на вірну смерть недосвідчене хлоп’я, на таке вони не підуть. Я знаю комуністів, — а тут, коли брати отой один шанс зі ста, що інформація десь просочилася, без комуністів не обійшлося — , з тридцять дев’ятого року, і стверджую, що на таке вони не підуть. Тут же шансів — нуль. Та й, окрім того, як би там не було, гра є гра, хто кого. Нам ця гра вигідна. Будемо грати!

— Оцим і все сказано, любий Гюнтере. Зіграймо ще й у таку гру. Розроби детальний план операції… Ну хоча б під назвою… під назвою “Гра в міражі”.

З БУДНІВ ПРИВАТНОЇ КЛІНІКИ АУГУСТО БУАТРЕГАНО

— Ну, як ваш підопічний, Гюнтере, що новенького?

— На жаль чи на щастя, патроне, нічого. Наші друзі-сусіди передали вичерпні дані про цього Феліппе Альвареса. Все збігається: студент-медик…

— В цьому я переконався, маючи з ним бесіду. Люб’язний і начитаний, скажу вам, молодий чоловік!

— … політично нейтральний. Як і його названі батьки. Та й той, хто його рекомендував Шері, теж давно відійшов від політичної діяльності. Якийсь Уго Піко, ваш колега, до речі.

— Чув. Знаю. Товариш Вільяма.

— То, може, й Вільям пішов “на пробу”?

— Хай собі як знає — його справи. Далі?

— Словом, вчепитися немає за що. Ми зі свого боку передали фото й прикмети. Все збігається, він той, за кого себе й видає. Речі його ми перевірили до нитки, навіть зуміли зняти рентгенограму з натільного хрестика. Абсолютно порожньо! Ага, великий любитель бігу: і в себе вдома щоранку ганяв, і навіть у містах, коли мандрував, щоранку в будь-яку погоду на вулицю виходив. Ось і тут…

— Він просив у мене дозволу… Молодець, хто ж, окрім самої людини, потурбується краще про власне здоров’я? Це ми за вічними клопотами занехаялися…

— …оббіг довкола плантацій, вздовж колючого дроту. Потім пішки пішов, сказав черговому на брамі, що трохи розтренувався.

— Правильно…

— Співав у душі…

МАЛИЙ — КОАЛІЦІЇ: Приступив до виконання. Роботу дали. Доступ у межах клініки вільний. Вихід вільний. Усе в порядку. Речі таємно перевірили.

— Виходить, Гюнтере, ми “пустушку” смокчемо?..

— Якби ж не Вільям… Підсунув невідомо що…

— Я ж казав: не втручаймося в справи американців. У нас визначене поле діяльності. Тим більше, часу залишилося обмаль — зо два тижні. Власне, ми вже давно готові, сусіди баряться. І з переказом гонорару, до речі, теж! Так ми в трубу вилетимо. Всього двадцять п’ять відсотків авансу! Решту, мовляв, коли отримаємо товар. То, може, нам ще чекати, доки об’єкт запустять у дію?! Розберися, Гюнтере! Здається, остання акція підтвердила гарантії фірми цілком і повністю!

— Не хвилюйтеся, патроне, все буде як годиться.

— Покладаюся на твою компетентність. От тільки як ми вирішимо з Альваресом? Якщо це й справді “пустушка”, то чого маємо з ним бабратися, відволікатися від основного? Воно й дрібниця, коли “пустушка”, а в мізках сидить…

— Хай буде й “пустушка”… Навіть коли й не розкусимо його, тобто виявиться не “пустушкою”, поїде до себе й скаже: в клініці доктора Аугусто Буатрегано — чисто…

— Старієш, Гюнтере. А як ви в себе там, у рейху…

— Патроне!..

— …нічого, ми свої люди. Отож, як ви там, у рейху, чинили в таких випадках?

— Тих, кого підозрювали, підштовхували до дії. Відкривали трішки завісу…

— Про це й мови не може бути!

— …або ловили на приманку.

— От-от! У цьому щось є. От і давайте організуємо щось таке, щоб його зацікавило.

— Справді, треба змусити його діяти. Правда, він наглядає за буйними й прибирає в палатах упродовж дванадцяти годин, потім спить або читає, трохи гуляє у дворі — і більш нічого. На зв’язку треба ловити, на зв’язку! А він поза клінікою ні з ким не зустрічається і в місто не рветься.

— Думай, Гюнтере, думай.

— До речі, патроне, в останньому, тринадцятому, боксі на поверсі, де працює Альварес, Буппо…

— Ну, й що з того? Куди його подіти? Дослід треба довести до кінця. Буппо скоро перетвориться в живу ляльку, котра не бачить, не чує, не говорить, взагалі нічого не відчуває. Не забувай, Гюнтере, що нам і за випробування препаратів платять.

Великої мороки Феліппе з буйними не мав. То, власне, так мовиться, що буйні. Напади безпричинної агресії чи “виходи з себе” у цих нещасних, звичайно, траплялися, але це можна було завбачати, скажімо, в одних хворих приступи траплялися тільки в той само час, інші задовго до приступу починали нервуватися — тож таких заздалегідь тихенько й лагідно відводили до боксів з м’яким стінами, стелею і підлогою — нехай розряджаються. Наближення шалу в декого виказували характерні прикмети. Як от у Пека-фі, двадцятип’ятилітнього чоловіка, колишнього студента з благородного сімейства. Тяжка, ніби вічна, задума лежала на його обличчі, аж повіки придавлювала. Буйність у ньому викликалася розпукою, ну а розпука душевна, як відомо, програмованості не підлягає. Де б не перебував Пека-фі — на прогулянці, в палаті, на процедурах — він мовби тримав в руках поперед себе невидиму кулю й постійно ніби зав’язував на ній такі ж невидимі вузлики, і пальці його нерідко застигали, незрушно зависали в повітрі, мов міркували, як бути далі. І так годинами, днями і, казали, тижнями. А то раптом пальці починали метушитися, бігати, хапати якісь кінці якихось невидимих ниток, знати було, як ті нитки заплутуються, й зрештою Пека-фі здіймав кулю над головою й спересердя гехкав нею об землю й, розпачливо ридаючи, кричав:

— Розв’язався світ, розв’язався світ, заплутався, ніяк не зв’яжу кінців з кінцями, будь він проклятий!..

І отут треба було його хапати, що й робили Феліппе разом з санітаром Антоніо, бо Пека-фі міг роздерти собі обличчя до крові й очі повидирати, позбивати п’ястуки об тверді предмети — на людей, щоправда, не кидався, злість спрямовував лише на себе. Але й за це могло попасти від дона Буатрегано: той не терпів поганого поводження з хворими, тому так часто й обслугу міняв.

Словом, були всякі. Дехто взагалі сидів під замком і, приносячи їм їжу чи прибираючи, слід було стерегтися й стерегтися, аби уникнути несподіванок.

Таким вважався й Буппо з боксу № 13, чоловік зовсім не буйний, а швидше навпаки: байдужий до всього. Буппо з’явився тут недавно. Казав Антоніо, що був, перш ніж сюди потрапив, з тих буйних, що ого-го. Та за одного приступу дійшов такого піка, що аж наче йому щось трісло в нервовій системі, тож покотився тепер наче з гори, скоро він узагалі… — й Антоніо промовисто спікірував рукою.

— Активно прогресуюча атрофація відчуттів, — сказала й Магда, медсестра, яка тричі на день приходила робити хворим тонізуючі уколи.

І навіть спец із спеців, дон Буатрегано, не міг ані розговорити Буппо — а патрон досить часто навідувався— чи бодай викликати у хворого якусь реакцію на свою присутність. І вперше отут, у клініці, у Феліппе волосся стало дибки. Буппо невдовзі, мабуть, скоро перетвориться в живу ляльку. Нічого не відчуватиме: ні спеки, ні холоду, ні фізичного болю, ні душевного. Час і простір, світло й темінь утратять для нього значення, не страждатиме він од спраги й голоду, і навіть фізіологічні відправи справлялися самі по собі — вже й зараз Феліппе мав неабияку мороку, хоч і мало зважав на це, звикаючи, як майбутній лікар, дивитися в очі жорстокій реальності. Так, у Буппо мало що залишалося від людини…

— У нього тільки атрофація зору й слуху прогресує не так явно, — пояснювала Магда.

— Але ж, коли зруйнуються геть усі відчуття, точи функціонуватиме організм? — питався Феліппе.

— Хто про це знає? Рідкісний випадок. Наука, говорить дон Буатрегано, безсила, єдине, що залишається, дослідити явище до кінця. Скоро доведеться годувати штучно, інакше просто помре від виснаження.

Магда зробила чергову ін’єкцію і, вкинувши порожню ампулу в кишеню халата, пішла собі, а Феліппе вивів Буппо в коридор, аби без перешкод трохи прибрати в боксі. І, причинивши двері, підібрав з підлоги відломлений кінчик ампули. Хай буде, вирішив, і загорнув у ватку. Буппо стояв у коридорі, притиснувшись усім тілом до ґрат на вікні, так, ніби вріс у металеву решітку, аж пальці на гранчастому прутті поблідли. І постать його випромінювала такий неземний відчай, що у Феліппе похололо всередині й давкий клубок підкотився під горло. Він тихо підійшов і лагідно обняв нещасного за плечі:

— Ну що ти, Буппо, що ти?..

Буппо дивився незмигно крізь грати, а там, унизу, метрів за п’ятдесят від цегляної огорожі клініки, ховався в гущавині парку особняк доктора Аугусто Буатрегано, а ліворуч від нього й трохи оддалік стояли, ледь проглядаючи, кілька котеджів інших працівників клініки, у півзросту людини обгорожені пофарбованим у зелене колючим дротом та ще й — хтось обмовився при Феліппе — із сигналізацією, хоч нічого дивного в тому й не було, бо вздовж тієї зони рясніли таблички: “Приватна власність. Вхід заборонено”.

— Все буде добре, Буппо, все буде добре. — Феліппе нахилився майже до вуха хворого й обережно, гладячи, як дитину, по голові, повернув Буппо обличчям до себе.

І здригнувся. В очах Буппо ніби хвилі бігли: темна — світла, темна — світла… А зіниць не було видно зовсім; ні, он вони зрідка зринають, мов потопаючі плавці в розбурханій стихії, безнадійно потопаючі. Напруживши волю, Феліппе уп’явся в них поглядом, прагнучи допомогти йому:

— Тримайся, Буппо, тримайся…

І губи Буппо ворухнулися, з них вирвався шиплячий струмінь повітря:

— … Кп… Кп… Кпи…

Феліппе мимоволі обернувся — в довгому коридорі було порожньо.

— Що, Буппо, що ти хочеш сказати, Буппо?

— Кп… кпи… Пп… пп… пп…

— Паф-паф, паф-паф? — несподівано для себе запитав Феліппе.

І Буппо ледь помітно кивнув:

— Кпн… кпн…

— Ка-по-не?

І Буппо знову кивнув, а зіниці-плавці накрилися суцільного темною хвилею й щезли.

МАЛИЙ — КОАЛІЦІЇ. Виконуючи завдання-2, практично переконався, що у власне клініці експерименти, цікаві для нас, не проводяться. За неперевіреними даними, об’єкт інтересу може знаходитися безпосередньо в особняку Буатрегано. Окремі факти вказують на те, що звідти ж вийшли “Аль Капоне” і К°.

— Бігає наш хлопчисько; бігає…

— Дистанцію збільшив, нові вправи включив до програми…

— Форму відновлює. Слухай, Гюнтере, а тобі не спадало на думку, що, ото бігаючи, скачучи, вимахуючи руками, Альварес семафорить, ну, як моряки на кораблях прапорцями?

— Спадало…

— …а хтось здалеку, так, що твої люди й не дістають, зчитує те все в бінокль?

— …і ми обнишпорили околиці.

— І, звичайно, виявили тим себе?

— Це гра, патроне. Як от шахи: супротивники бачать ходи одне одного, а задум у кожного — потаємний.

— Гаразд, але чи розшифрували ви той біг Альвареса?

— Наш терапевт сказав, що розмаїття фізичних вправ фізіологічно вмотивоване…

— Знайшов спеціаліста!

— Аякже, все треба перевірити. Відеозаписи бігу передали дешифрувальникам: ну, там порахували кількість тих чи інших вправ, тобто розписали цифровий ряд. Але він настільки безсистемний, що на ЕОМ, без натяку на код, не вирахуєш, отож доводиться працювати вручну, а це час.

— Скільки їм треба?

— Невідомо. Можливо, і я майже певен, що нічого з того не буде. Це те саме, що розшифровувати староіндіанські танці.

— Ще що?

— Послав додому поштову листівку. Всім привіти й добрі побажання, пише, що трішки попрацює на цікавій роботі і вказує зворотну адресу: американське посольство, на ім’я Вільяма Шері. І тільки. Можливо, дає зрозуміти, що в нього все гаразд…

— Гюнтере, більшість поштових листівок дають таке зрозуміти!

— …бодай натяку на шифровку не виявлено.

— Слухай, а може, наші замовники нас же й перевіряють? Твої колеги з ЦРУ, га, Гюнтере? Ха-ха-ха!

— Виключено, хоча…

— Отож бо!

— Ну, то ми не дамо їм приводу до сумнівів своїми діями. Робимо все від нас залежне. Але ж якби знати достеменно, хто цей Шері…

— Добре-добре, так ми зовсім заплутаємося, одне одного у смертних гріхах запідозримо. Які подальші дії?

— Зберегти таємницю, ким ‘би Альварес не був і кого б не представляв!

— Він до неї ніяк не зможе докопатися, хіба ти за руку приведеш його до мене в особняк і познайомиш з… А чи не влаштувати йому автокатастрофу й не морочити собі голову? Хай його змія вкусить!

— Я запланував подібне. Та поки утримаємося. Нам треба конче дізнатися, хто він. Від цього великою мірою залежить запланована операція, бо якщо противник хоч трохи здогадався…

— …то довести все одно ніхто нічого не зможе! Викладай план своїх дій.

— Гадаю, час підключати Магду. Молоді, здорові, симпатичні… Хай напроситься бігати разом. Принаймні збиватиме його з ритму, заплутуватиме код, коли такий існує. Окрім того, Магда щодня, коли не чергує, їздить у місто, де має квартиру. Якось і його виманить відси. А для Альвареса це привід, котрий поза підозрою. Бо ж йому не тільки треба передавати інформацію, але й отримувати. Отут ми його і засічемо, бо переваги на нашому боці.

— Таж Магда на людей звіром дивиться. Я сам її часом боюся.

— Характер, патроне. Вони там усі такі, ці бандерівці.

— Що за одні?

— Були такі націоналістичні угрупування на Україні в часи другої світової.

— А де це?

— В Радянському Союзі.

— Так-так, щось чув…

— Ну а після сорок п’ятого розповзлися по світу. І в Парайї десятків зо два доживають віку. Є в них тут і військовий табір, де щоденно і вперто нащадків тренують.

— Щоб відвоювати-таки ту Україну?

— Нібито. А бойовий досвід в іноземних легіонах здобувають. Хлопці як на підбір, дрімучі, як сельва. От і Магда з того кола.

— Ну, це мене хвилює менше за все.

— Дарма, патроне. Тут є один психологічний ньюанс…

— О, це вже цікаво!

— …родина Магдина, та й загалом оточення їхнє — люди своєрідні. Як я вже казав, придавлені ідеєю-фікс: повернутися на Україну й обов’язково на білому коні. Де той кінь пасеться, ніхто не знає, а роки йдуть, відбувається зміна поколінь, тому вони й люті на весь світ, тому й роблять вигляд, що вони цілком самостійні й ні від кого не залежні. От і Магда: за дорученням своєї служби безпеки працює на “нічні ескадрони” Парайї, про що ті, мабуть, здогадуються, бо мають вихід на ЦРУ, котре теж інформується про діяльність колишніх бандерівців не ким іншим, як тою ж Магдою…

— О боже! В якому світі ми живемо!..

— …отож, як бачите, патроне, Магді цілком можна довіряти, недаремно ми допустили її до деяких секретів.

— А кому вона про нас, теє… клепає?

— Всім!

— Тоді добре. Інформація замикається у вузькому колі.

— Авжеж. Інакше б ми з вами про такі делікатні речі не говорили.

— Ну, ми з тобою друзі з півстолітнім стажем…

— Так, патроне! Отже…

— …дій, Гюнтере, дій.

МАЛИЙ — КОАЛІЦІЇ. Маю контейнер. Сьогодні ввечері передам у місті. Відчуваю увагу. Відчуваю увагу!!

“Ек-хх-е-хе-е… Де ж вони, мої двадцять літ?.. Як і не було нічого… Закриєш очі: біганина-стрілянина… То ти ловиш, то тебе ловлять. Тільки встигай кліпати. А примружишся надовше — уже й думка з’являється: а для чого те все було? Аби на хліб насущний заробити, інше нині, в старості, в голову не приходить. І заробляєш, заробляєш, а кому воно? Дітям нібито, а вже й онукам. І не більше… А ідеї вже — гай-гай — мохом обросли. А вони он бігають, і в них усе попереду. Молоді, красиві, здорові… Магда явно темпу не тримає, як і належить їй. То зашкутильгає, то показує, що, мов, ногу підвернула. А він про неї, наче про сестру піклується. Щось показує, розказує, під лікоть бере, допомагає. Та нехай собі, так і треба, аби з ритму збивала та код, коли є такий, заплутувала… Ач, он як вистрибують!.. Розпашілі, розчервонілі… Дебелі м’язи, свіже повітря, молодий, гарячий піт… Форми тіл ніби навмисне підкреслені… Покажу, покажу обов’язково цей відеозапис патронові й поб’юся об заклад на що завгодно, що пара ця обов’язково гайне сьогодні ввечері до столиці — так “співпало”, що чергувань нічних ні в нього ні в неї немає, — обов’язково поб’юся об заклад”.

(З ДОПОВІДНОЇ ЗАПИСКИ ГЮНТЕРУ КОХУ)

Як відомо, Альварес, коли я мимохіть поскаржилася на безсоння, сам запросив мене на вранішній біг та гімнастику, пообіцявши в скорому часі довести мій організм до належного стану і пристойної фізичної форми (на що, до речі, я не скаржуся!). Мусила й справді імітувати втому, задуху і т. п. після незначних навантажень. Альварес, треба йому віддати належне як майбутньому медикові, дав досить слушні поради і загалом поводив себе коректно, тобто не став демонструвати своїх власних якостей і, зважаючи на мій стан, зібгав уранішні процедури, хоч я і вмовляла його не звертати на мене уваги. Зрештою, половину дистанції ми пройшли пішки, розмовляючи на теми, котрі в даному разі не викликають інтересу. Дізнавшись, що я часто їжджу на ніч власним авто до міста, Альварес попросив, аби я взяла якось і його з собою — розвіятися, на що я, звичайно, дала згоду, запропонувавши поїхати сьогодні ж. В дорозі Альварес вів себе виховано і пристойно, говорили більше про музику і кіно, окрім того, Альварес наспівав мені багато нових жартівливих студентських пісень.

У кінотеатрі “Арена” нам не вдалося взяти квитків на жоден із сеансів (іде “Варіант Зомбі”), ледве вирвалися з натовпу. Поїхали на танці в дискоклуб “Міраж”, де й пробули близько двох годин. Впевнена, що Альварес ні з ким в контакти не вступав, тримався поруч мене і вся поведінка його показувала, що жодних зв’язків не шукає. З дискоклубу при мені подзвонив Вільяму Шері: дякував за роботу. Шері запросив нас у гості, до нього ми прибули о десятій вечора. Запис розмов на вечірці у Шері додаю. Довелося трохи випити. Альварес зазначив, що за все своє життя не випив і грама алкоголю. І так вийшло, що він сів за кермо мого авто, підпилий Шері вирушив, про всяк випадок, як він заявив, з нами, тому піти на фізіологічний контакт і провести другу частину операції не мала змоги, тим більше, Альварес виявився надто сором’язливим, що помітив і Шері, котрий, як видно, й сам був би не проти вищевказаного контакту, але я відповідних вказівок не мала. Провівши мене, Шері й Альварес повернулися на таксі додому, куди за останнім, як і домовилися, я й заїхала вранці.

(З ПОВІДОМЛЕННЯ У ВІДДІЛ ЗОВНІШНЬОГО НАГЛЯДУ “НІЧНИХ ЕСКАДРОНІВ”). За час моєї роботи з Гостем жодних ворожих по відношенню до Парайї дій чи вословлювань з його боку не помічено. Записи додаю.

Тиса.

За минулу добу передач з незареєстрованих радіостанцій з території Парайї не було.

(З добового звіту “нічних ескадронів”).

— Здається, Гюнтере, ти загрався…

— І в мене таке враження, патроне. Надто ж — ні до чого присікатися, а часу дуже мало. Пора кінчати!

— Ого! А я ж казав!..

— Так хотілося ж знати, чи ми не засвітилися. Тому вважаю, методично ми робили все правильно. А потім цей клятий, даруйте, ваш друг Шері! Хто ж відає, ким він є насправді? Спробуй, розберися з тими штатниками… Тим більше, їхні ролі в таких краях, як Парайя, досить однозначні. Може, й має стосунок до проекту “Ното заріепз”, а тепер от підсунув інспектора, щоб дізнатися, чи вміємо тримати язики за зубами.

— А що нам до того? Виконуймо інструкції — та й годі. Хай потім самі розбираються.

— Так то воно так… Але ж і вони мусять переконатися, шо ми не дарма хліб їмо й прокрутили до кінця ситуацію…

— …і нічого не вияснили…

— …і підійшли до межі, де вже можна чинити так, як та інструкція передбачає.

— А тобі не вліплять за те, що в Альваресові не розпізнав чужого агента, якщо він справді агент?

— Може, і попаде. Але ж часу мало було! Та й Альварес постійно під ковпаком… То й вам, патроне, дістанеться. Я ж тільки виконавець…

— От-от… А ще давній друг… А як брати відповідальність на себе, то в кущі. Гаразд, а коли почекати, доки в сусідів трапиться оте, подивитися тоді, куди спрямує свої стопи Альварес? Тут-бо йому доведеться діяти, вибирати, куди податися.

— Зайвий ризик, патроне. І взагалі — моя справа не ворожих агентів по світу ловити, а не дати їм і на мітку проникнути в таємницю проекту. Покажіть йому сеанс психотерапії з участю хоча б Торквемади з третього корпусу. Тут секретів ніяких, але є певні паралелі. А ми вже простежимо за реакцією Альвареса, проаналізуємо, чим цікавитиметься потім.

— І?..

— …і тоді ніхто не скаже, що ми до кінця не “прокачали” нашого нежданого гостя.

— І… Гюнтере, і?..

— Коли він упіймається, ми з нього вичавимо все. Коли ні, то, як і передбачається правилами, приберемо чужими руками, при свідках. Нещасний випадок! Гадаю, зробимо так. Завтра…

— Саме завтра, Гюнтере, саме завтра! Бо завтра опівночі прибудуть замовники на генеральну примірку. До цього часу з неясностями має бути покінчено!

— …завтра Магда поїде з ним на танці в дискоклуб. Захоплять і Шері з собою. І там зчиниться бійка. Коли Альварес — людина Шері, той зуміє його відстояти, бо здогадається, чим воно пахне. Коли ні — то виявиться авторитетним свідком нещасного випадку. А вчасно прибула поліція пристрелить бездомного гультіпаку-зарізяку при спробі втекти.

— Технологія мене не цікавить. Але Альварес — хлопець дуже старанний, і з мого боку було б непристойно не поділитися з ним, як з майбутнім колегою, певними набутками. Отож, Гюнтере, скажіть там, нехай готуються до позачергового сеансу з Торквемадою, а я перед тим побесідую з нашим юним другом.

— Любий Феліппе, ви, як і всі південноамериканці, напевне, любите карнавали? — доктор Аугусто Буатрегано сидів, по-школярському склавши на столі руки, — тонкі, легенькі, вже висушені старістю й покраплені пігментними плямками. Та з-під окулярів без оправи ще пронизливо зблискували вицвілі очі. Пропоную вам взяти участь у карнавалі, щоправда, не для втіхи, а заради користі. Хлопець ви старанний, спасибі вам, працюєте за двох, отож і тут, сподіваюся, допоможете нам: катастрофічно не вистачає потрібних людей… Так от, ближче до справи. Чи довелося вам чувати про лікування душевнохворих “театром”?

— Так, сеньор Піко пояснював на семінарі. Але бачити не бачив…

— Бо, скажу вам, Феліппе, то надто дороге задоволення для наших бідних, нещасних маленьких південноамериканських країнок. У нас боргів на сотні літ уперед, куди вже там до лікування нещасних. А засіб, між іншим, ефективний! І я собі можу дозволити “театр” тільки в тому разі, коли родичі хворого оплачують видатки. Коротенько введу вас у курс. Наш пацієнт — із заможної і добре знаної в Парайї родини, отримав би з часом крупний державний пост, бо був, скажу під великим секретом, одним із засновників “нічних ескадронів”. Крайній фанатик! На цьому грунті і звихнувся. Оголосив себе Торквемадою, шефом іспанської інквізиції п’ятнадцятого століття, і поставив собі за мету дотла знищити нечисту силу, очистити землю від скверни. Момент делікатний, довелося його приховати в себе, так, начеб у відпустку пішов. Але ж відпустки не безкінечні… Шила в мішку не втаїш. Може, й крик, здійнятися: он які нашею долею розпоряджаються!.. Вилікувати ми його не вилікуємо, зле родині повернути слід, та ще й так, аби громадськість знала: отакий-то й такий від справ державних відійшов, у нього з’явилися інші інтереси. Та оскільки він фанатик, зі стану “Торквемади” вивести його повністю не вдасться. Тому ми вирішили діяти інакше, дати насолодитися пацієнтові роллю Торквемади до краю, впитися владою над світом, необмеженими можливостями. Повірте, це було страшенно складно! І не тільки підігрувати “ТорквемадІ”, а й організовувати буфонаду. Допити з “катуваннями”, кострища, зняти на відео тотальне знищення “єретиків”… І це не те, що зранку до вечора, а часом цілодобово, бо ж фанатики майже не сплять… І непомітно ми підсовували “Торквемаді” ідею втоми від світу, благо його інтелект не сягає просторів космічних, аби й там боротися з сатаною. Тому він і підійшов зараз до тієї межі, коли всього досягнуто, слава божого обранця упала до ніг, всюдисущий сатана підсмалений, “Торквемада” на порозі раю, час на заслужений відпочинок… Та ви це побачите на власні очі.

— Але, шановний доне Буатрегано, я майже не знаю тієї епохи і боюся, чи зумію вдало підіграти. Та ще й експромтом…

— Пусте. Я й сам не знаю, хто тоді був в Іспанії за короля, а граю ж якогось там Карла. Головне-підіграти і не вибиватися з “ідеї”. Зараз я вам поясню сьогоднішню мізансцену…

ДРАМА З ЖИТТЯ ІСПАНСЬКОЇ ІНКВІЗИЦІЇ XV СТОЛІТТЯ

Келія-кабінет Торквемади. Сказати б, що інтер’єр виконано в аскетичному стилі — це нічого не сказати. Два вузеньких вікна-хрести. Власне, від хрестів тут рябіє в очах: хрести на стінах — понамальовувані кіптявою від свічок; хрестами, викладена візерунчаста підлога; меблі теж виконані “під хрест” — приміром, крісло: це хрест — сидіння і хрест — спинка; стіл — так само: дві перехрещені дошки. От на такому кріслі й за таким столом сидить секретар — Гюнтер і щось пише. На ньому чернеча ряса з темного грубого сукна, а на рясі — пришиті, підвішені, пристебнуті дерев’яні й металеві хрестики — є ще й вишиті чи намальовані! — так, що складається враження, ніби на секретаря — Гюнтера накинули сітку. Одне слово, наймізернішому чортеняті тут примоститися ніде. Заходить Торквемада — в схожому строї. Йде повільно, втомлено опускається на стілець.

ТОРКВЕМАДА (після значної паузи, дуже втомлено). Ну, що там новенького?

СЕКРЕТАР. Священна рать, ваше вашество, докладає всіх зусиль… Розіслано циркуляри за вашим підписом про докорінне знищення єресі. Гряде останній час… цього самого… чорного…

ТОРКВЕМАДА. Пишемо-пишемо, палимо-палимо, а де воно?! Доки не втрутишся сам-один — ніхто й пальцем не зрухне во славу господа нашого єдиного…

СЕКРЕТАР. Ваше вашество, ви один уже стільки зробили, що нам, підніжкам, залишається тільки сліди замітати.

ТОРКВЕМАДА. От-от. Це єдине, на що ви здатні, — сліди замітати. А єресь — вона тут, там, скрізь. А я — один! Не те що фізично — духовно не можу стиснути світ у своїх обіймах!

СЕКРЕТАР. Ваше вашенство, але ваша остання булла “Єдиний Святий Нуль”, не залишає сумнівів у тому, що новий світ починається з пречистості. Це майже… та ви у величі своїй…

ТОРКВЕМАДА. Ти-хо! Не мов імені господа нашого всує. Боже, як я втомився від невігластва людського, я всю душу виснажив, допомагаючи вівцям заблуклим. Нехай мої сльози, пролиті за невиправними єретиками, виллються на голову дияволу і нехай він утопиться в них! Я більше не маю сил! Боже, як я втомився…

СЕКРЕТАР. Єдиний Святий Нуль поверне вам спокій і благодать, ваше вашество…

ТОРКВЕМАДА (в задумі закриває очі). Так, це єдина надія і порятунок.

СЕКРЕТАР. Це діяння ваше перевищує подвиг усіх земних героїв усіх земних часів разом узятих…

ТОРКВЕМАДА. Герої… Якби вони були героями, то мені б одному зараз би не довелося розплачуватися за всіх. А я ж тільки людина… Самотня, втомлена людина…

СЕКРЕТАР. Зате опісля Нуля наступлять рай і благодать.

ТОРКВЕМАДА. Так, це єдина моя радість: світ починається з Нуля. Чистий, світлий, безгрішний… І я, старий, хворий, утомлений чоловік, буду мандруючим ченцем ходити дорогами цього світу, дітки дадуть мені склянку води, жінки — кусень хліба, чоловіки ж — якогось дірявого мішка, аби мав чим укритися в негоду. А більше нічого мені не треба! А люди люблять одне одного, кожен добуває хліб у поті чола свого, не крадуть, не вбивають, не обманюють… Аби ж тільки почати з Нуля!..

СЕКРЕТАР. Все готове, ваше вашество! Тільки натяк з вашого боку — і ми всі, як один… під хоругви божі… і все в Нуля! Аби ви лишень відпочили від суєти суєт, а потім таки й побачили, що світ почався з Нуля!..

ТОРКВЕМАДА. Та як уже буде… Не про себе дбаю, мені багато не треба. Прости мене, боже, але не маю вже сил нести великого хреста, відпусти душу на покаяніє. Я зробив, що міг!

СЕКРЕТАР. Ваше вашество! Святі лицарі прибули і чекають на благословіння… До горніх сфер долетить ваше слово!..

ТОРКВЕМАДА. Та клич уже…

Заходять четверо ченців, ряси теж обшиті хрестами, серед них і Феліппе, в руках у нього — глобус. Падають, наче по команді, ниць.

ТОРКВЕМАДА (дуже тихо, ще більш втомлено). Встаньте, сини мої, перед богом усі рівні…

ЧЕНЦІ (разом). Не встанемо, доки не почуємо вашої найвищої волі!

ТОРКВЕМАДА. На все твоя воля, господе, останні сили тобі віддаю… Кажи, Сарпієнтес!

СЕКРЕТАР. Знаєте, на що йдете?

ЧЕНЦІ (разом). Знаємо!

СЕКРЕТАР. Чи вірите в істинність помислів найсвятішого?

ЧЕНЦІ (разом). Віримо!

ТОРКВЕМАДА(скромно, дуже скромно). Якби помисли були не істинні, господь би не вклав їх мені в голову…

ЧЕНЦІ І СЕКРЕТАР (разом). Істинно так!

ТОРКВЕМАДА. Прости, небо, нас, грішних…

СЕКРЕТАР (поспішливо). Отож запалюєте Землю з чотирьох кінців: з півночі і півдня, зі сходу і заходу. І тоді проб’є час Великого Святого Нуля…

ТОРКВЕМАДА (до Феліппе). А підійди-но до мене, сину мій. Забули? (Постукав пальцями по північному й південному полюсах). Тут же льоду стільки!.. Боже, боже, доки сам не простежиш, ніхто не поклопочеться… Випиши, Сарпієнтесе, тим, хто звідси палить буде, атомних бомб — скільки там треба.

СЕКРЕТАР. Яволь, ваше вашество!

ЗАВІСА

— Ну, як тобі наш “театр”, Феліппе?

— Не знаю, доне Буатрегано, як з наукової точки зору, але мені було моторошно.

— Це що! Вже пара випущена, тільки шипіння зосталося. Он ще місяць тому як було. Цей діяч ладен був власними руками мене в кострище кинути! Живцем, уявляєте?

МАЛИЙ — КОАЛІЦІЇ: Досліди типу “театр” в клініці провадяться. Увагу відчуваю. Сьогодні ввечері доктор чекає іменитих гостей.

— Луно, у всьому цьому я майже — та де майже! — нічого не зрозумів. Таке враження, і4о й насправді тільки помандрував за чийсь рахунок, за роботу якусь учепився, та й по тому…

— Що ж тут незрозумілого, братку? Ти зробив навіть більше, ніж ми сподівалися.

— Та де там! У мене тільки-но дещо проклюнулося, ледь окреслилася якась стежина, а тут… Уявляєш, їдемо з Магдою на дискотеку, я сподіваюся, що скажу зв’язківцеві дещо більше, ніж по “семафору фізкультурному”, а навстріч — містер Вільям Шері. Ми навіть не помітили, як він мимо прошмигнув. Та й він лише в останню мить. Розвернувся й наздогнав. Ну й, будь ласка, телеграма на американське посольство на ім’я Вільяма Шері, але для мене: мама хвора, негайно вилітай додому… наче у позаштатному детективі…

— Не забувай, що в твоєї мами вроджена вада серця. Тому й власних дітей не мала…

— Вибач, Луно, я розумію…

— Це ти вибач. Нам довелося — щоправда, як і домовлялися, — діяти згідно конкретної ситуації. Тут свої правила. Сам знаєш, у мами приступи досить часті; за твоєї відсутності вони також траплялися, тому й довелося послатися на них.

— Кажу ж: це я розумію. Ну й Шері забирає мене в свою машину — мотор-бо потужніший, ніж в авто Магди — і прямісінько в аеропорт. У нього-бо вже й квиток на найближчий рейс — транзитний, через Санто-Домінго на моє ім’я в кишені! Навіть з Магдою до ладу не попрощалися, рахунок ішов на хвилини. Не кажу вже про речі й неотриману за останній тиждень заробітну плату!..

— Малий, у тебе манія величі, це в твоєму віці небезпечно. Ти ніби ждеш, щоб я похвалив тебе за здоровий глузд: як не поспішав, та встиг письмово доручити Вільяму Шері переправити те й друге сюди, навіть штемпеля в аеропорту на митниці приліпили на дорученні…

— Так це ж елементарно, в розрізі версії! Для мене найважливішим було, аби з мамою гаразд обійшлося. Даруй, чомусь про інше не думалось в той час, тобто не брав його в голову, те інше, а просто виконував твої настанови.

— Оце і є найбільше наше ї твоє щастя, що ти дотримувався моїх настанов.

— Ну, може, саме тому я зі своєї подорожі нічого й не зрозумів.

— Все просто, братку, дуже просто.

— То просвіти мене, коли це не таємниця.

— Яка таємниця? Тобто таємниця, звичайно, така вже робота, але не від тебе. Ти ось хвилюєшся, що нічого, мов, корисного не зробив… Але ж ніхто й не сподівався, що ти вхопиш Буатрегано за руку чи проникнеш у їхню святая святих. Та й звідки ми знати могли, що саме там, у клініці Буатрегано, займаються подібними речами? Просто приблизно вирахували місце. І тебе запустили туди, як лакмусовий папірець. Ні-ні, це зовсім не образливо! Тут суперагент провалився б обов’язково. Ти ж чітко провів свою линію. Бачиш, операцію було побудовано на психологічних нюансах, оскільки базувалася вона на короткочасності, тільки короткочасності. Вони змушені були приглядатися до тебе, а не кинути одразу тебе, скажімо, в болото до крокодилів. Бо їм неминуче потрібно було визначати, хто ж ти насправді: чужий агент — за цієї умови мусили переконатися, чи витікає інформація і наскільки це небезпечно; просто мандруючий студент: що ж, нехай буде, в таємницю не проникне, а в разі чого засвідчить, що у клініці все чисто; ще чиясь людина — “конкуруючої” фірми, інспектор, посланець ЦРУ чи “нічних ескадронів”: вони ж там усі пов’язані між собою і слідкують одне за одним, наче павуки в банці — тільки ґаву впіймав, тут же й злопають. Отож я був упевнений, що коли ти чітко виконуватимеш мої інструкції, вони тебе не займуть, будуть непомітно “розкручувати”. Тому найважливішим було й вихопити тебе в передостанню мить перед критичним моментом. Що й було зроблено…

— А як же Шері?

— Та він нічого й не запідозрив, хай уже вибачить нам. Може, він і чесна людина. І зробив просто дружню послугу. Його не займуть з відомих тобі причин. І тебе теж не займуть, щоб не розкриватися, вчитимешся собі далі…

— Авжеж. Бо кому я, недовчений, треба, ось і ти використав мене як лакмусовий папірець…

— Братку, я ж сказав: ти зробив більше, ніж ми сподівалися. Принаймні тисячі людей від смерті порятував.

— Як?!

— Отак. По-перше, встановив, звідки прибули “Аль-Капоне” і К°. Друге: зумів передати кінчик ампули. Спеціалісти встановили, що в клініці використовуються заборонені препарати, власне, провадяться досліди над людьми. Зокрема препарат цей у малих дозах зосереджує свідомість людини, певний час, зрозуміло, на якійсь ідеї, що опанувала нею, або яку їй нав’язано.

У великих дозах коли вводити, буде те, що з Буппо… Таким чином, ми взнали, що шукати, і знайшли таки препарат в лімфі “Аль-Капоне” і “Вельвета”. Картина стала ясною: ворог посилено готується… І тут твоє повідомлення про гостей…

— Я випадково дізнався. Економка дона Буатрегано сварилася на кухні — я саме сніданок для хворих забирав. Словом, лаяла обслугу, що забарилася зготувати якісь блюда для шановних гостей через нестачу потрібних продуктів. Але чому не на віллі готували?

— Там не потрібні зайві очі. Іще, братку, скупість, звичайна скупість дона Буатрегано: об’їдає нещасних хворих. Так от! Тут саме й наші вояки деякі з верховного командування заворушилися, вони останнім часом кудись вибиралися. Я й подумав: а що, коли?.. І зрозумів, що тебе треба негайно забирати звідти. А зараз, глянь на оце фото, зроблено вночі в інфрачервоному промінні за допомогою телевика. Це вілла дона Буатрегано з боку парку. Ось і він сам. Бачиш, вівчарку гладить? А це наші “зниклі” на ніч вояки. А оцей, пещений і самовдоволений, наш “рідний” генерал Пуертес, який правда, був тоді вдома в постелі.

— Двійник?

— Абсолютно схожі.

— Пластична операція?

— Мабуть. І тут зійшлися кінці з кінцями, ми ж і власну інформацію маємо. Задумано просто, нахабно й шокуюче. Справжнього Пуертеса, командира бронедивізіону, як поміркованого й більш-менш авторитетного, умовили після перевороту очолити збройні сили, власне, стати диктатором. Та тільки б це сталося, він би зник безслідно, а на його місці й з’явився б оцей двійник. Він би й залив країну кров’ю, знищив би будь-які демократичні засади, словом, була б диктатура типу піночетівської. Бо справжній Пуертес на таке навряд би чи пішов. Ну, ясно, світова громадськість обурилася б, і, коли опозиція була б цілком розгромленою, ті ж вояки б усунули псевдо-Пуертеса, й відновили “демократію” на свій лад, і предстали б перед світом “свободолюбивими”. Чи не правда — просто?

— Страшно, Луно, страшно… Ми ще не оговталися від минулої диктатури.

— Що ж робити, братку, життя — боротьба. Маєш якісь бажання?

— Я б хотів подякувати людям із групи прикриття.

— Повір мені, ти тільки поставиш цим їх у незручне становище. Це чесні й порядні люди, і надзвичайно скромні, це справжні люди, братку. І прикрити, навіть собою, друга чи врятувати когось, вони вважають цілком природним.