Брати Капранови Справа Сивого <image l:href="#P

— Ти ніколи не думав, чому Дніпро звуть сивим?

Хлопець із дівчиною ішли берегом, оминаючи рибальські човни, що розсохлися на піску, так і не дочекавшись лагідного шкряботіння рубанка та гарячого доторку смоли. Іноді між човнами й очеретом залишалося так мало місця, що закоханим доводилося відпускати руки, проте одразу після цього вони знаходили одне одного.

— Мабуть, тому що старий. Старі — усі сиві, — припустив він.

Вона усміхнулася замріяно.

— А я думаю, через пороги. Біля них вода піниться і стає біла, наче сива.

— Тоді скоро сивини вже не буде.

Він говорив твердо, неначе мав перевірені відомості.

— Як це? — здивувалася вона.

— Дуже просто, — він показав рукою вниз за течією, де у сутінках губилися обриси берегів. — Там, біля Олександрівська, стане Дніпрельстан, і пороги заллє водосховищем, щоб вода більше не пінилася задурно, а робила роботу.

Вона подивилася у напрямку, який він показував, немовби й справді намагалася побачити будівництво Дніпрельстану.

— І справді. А знаєш, що я подумала?

— Що?

— «Гребля» схоже на «гребінь». Гребнем можна вичесати сиве волосся, а греблею — сивий Дніпро. Щоб став молодим. І більше його не називатимуть сивим, а тільки молодим. Молодий Дніпро.

Його очі вивчали дівочі губи, немовби намагаючись розшифрувати таємний зміст сказаного.

— І як ти примудряєшся оце весь час вигадувати?

— Ні, ну правда ж гарно звучить: молодий Дніпро!

Він кивнув.

— У такий час живемо. Час молодих.

А політ її думки вже було не зупинити.

— І Катеринослав молодіє.

— Не Катеринослав, а Дніпропетровськ.

Вона подивилася з докором:

— Ну тоді вже й не Олександрівськ, а Запоріжжя.

Він усміхнувся:

— Впіймала. Один-один.

— Скільки ж нам іще з себе треба вичавлювати, щоб стати гідними величного майбутнього! — вона зітхнула. — Але то нічого. Вичавимо.

Денна спека відійшла, лишивши над водою теплу пару, в якій голосно перегукувалися цвіркуни. Деякий час хлопець із дівчиною слухали їх, насолоджуючись цими звуками і доторками своїх рук. Хлопець спробував скористатися паузою, щоб перейти до обіймів, але дівчина зупинила його.

— Тс-с! Послухай, — і потім додала: — Немов цюрком біжить де молоко в дійницю.

— Знову якийсь твій поет?

Дівчина замахала рукою:

— Послухай. Тюр-р, тюр-р. Коли корову доять, схоже?

Хлопець знизав плечима.

— Та наче ні.

— Ой, просто у вашій Юзівці шум від шахти все перекриває.

— Не в Юзівці, а в Донецьку, — усміхнувся він.

Вона закопилила губу:

— Все одно шум. А послухай: «То пробують на флейту цвіркуни рапсодію веселу». Тюр-р, тюр-р.

— Це Тичина? — спробував угадати хлопець.

— Валер’ян Поліщук. Колись був звичайний катеринославський... тобто дніпропетровський хлопець. А тепер — геній! — вона промовила це слово з придихом, так що сумнівів не лишалось у тому, що Поліщук і справді геній. — Між іншим, зрозуміти його людство зможе тільки через двадцять років.

— Це хто так вважає? — скептично запитав він.

— Він сам. Генію видніше.

Здається, хлопець був ладен погодитися з усім, що б вона не сказала. У сутінках попереду біліла людська постать. Людина стояла край води непорушно — певно, рибалила. Закохані задля пристойності відпустили руки, бо хто й зна, що він може подумати — а це лише вечірня прогулянка. Наблизившись, вони з подивом побачили, що нічний рибалка не має в руках вудки, ба навіть на землі не лежало ніякого знаряддя. Старий сивий чоловік у світлій сорочці просто стояв край води та дивився у ніч.

— Доброго вечора! — привіталася першою дівчина.

— І вам доброго вечора! — старий обернув до них своє зморшкувате обличчя та усміхнувся. — Здається, вам добрий вечір потрібніший, ніж мені.

— Ми просто гуляємо, — якось дуже суворо зауважив хлопець.

— Тим більше, — усміхнувся старий.

— А ви рибу ловите? — поцікавилася дівчина.

— Можна і так сказати, — старий був не проти порозмовляти.

— А де ваша вудка чи ятір? — дівчина ступила вперед, адже жінки завжди охочіше розмовляють із незнайомими. Хлопець тримався позаду.

Старий розвів руками, а потім постукав себе по лобі:

— Отут. У мене все тут — і вудка, і ятір, і наживка.

— Ну і що ви ними хочете впіймати?

— Думки. Дніпро сповнений думок. Він тече тут мільйони років, на його берегах стояли князь Святослав, кошовий отаман Сагайдачний, скіфські царі. Вони свої думки пустили у воду, а я тепер намагаюся зловити.

— Красиво, — усміхнулася дівчина.

Хлопець за спиною не витримав:

— Ну і кому нині потрібні їхні думки? Що думав Святослав про першу п’ятирічку? А скіфські царі — про індустріалізацію та Дніпрельстан?

Старий знизав плечима:

— Може, й думали, хтозна.

Але хлопця не влаштувала така відповідь:

— Країна йде вперед, і нема чого озиратися на минуле.

— Ваша правда, молодий чоловіче. Але я, коли ввечері гуляю, завжди озираюся — щоб по голові не стукнули. Бо самі знаєте, як воно зараз.

— Це ви на що натякаєте? — скипів хлопець.

— Ні на що. Просто я вже старий, тому всього боюся.

— І злочинність ми, до речі, теж поборемо!

Хлопець хотів довести-таки, що його — верхнє. Дівчина взяла його за руку, щоб трохи заспокоїти.

— Ходімо, — сказала вона, і він одразу послухався цього тихого голосу та мовчки пішов за дівчиною, немов кобзар за поводирем.

А вона обернулася до старого та додала:

— Доброго вам улову!

— Дякую! — усміхнувся старий.

Хлопець із дівчиною пішли далі берегом поміж рибальських човнів, поки дійшли до складених штабелем гранітних плит та купи гравію, які лежали на березі Дніпра, утворюючи величенький курган, і дівчина, тримаючись за хлопцеву руку, видряпалася на самісіньку його верхівку. Вона приставила руку до лоба, немовби видивляючись щось удалині — попри те, що сутінки вже згустилися.

— Що там? Теж думки князя Святослава? — запитав хлопець.

— Ні, — цілком серйозно відповіла вона. — Я бачу майбутнє.

— І яке воно?

— Прекрасне! Скоро тут постане розкішна гранітна набережна, а наше місто виросте у промисловий гігант, найкращий у всьому Радянському Союзі!

Він дивився на неї знизу вгору, а вона, жестикулюючи правою рукою, лівою не забувала притискати до колін поділ своєї ситцевої сукенки, прикрашеної візерунком із червоних тракторів. Бо чоловіки — завжди чоловіки і залишаться ними навіть за комунізму.

— Знаєш, у нас в Гірничому на кафедрі механіки був професор Ярослав Грдина, ми його звали Ярославом Мудрим, так от він розкладає організм людини на механічні частини — важелі, противаги, триби.

— Триби? — здивувалася дівчина. — Ті, що крутяться?

— Ну хай не триби, але механіка, розумієш? Людина — це теж механізм. І все.

— Це ти згадав, дивлячись на мої ноги?

Якби не сутінки, що огорнули місто, було б видно, як хлопець зашарівся.

— Ні, я про те, що вся ця історія, поезія — звісно, добре, але сьогоднішня наука ставить усе на свої місця. Людина — це механізм, а думки — хімічна реакція.

У відповідь дівчина, все ще стоячи на гранітному постаменті, продекламувала:

— Тремтіть, мої клітини, Поки яркі процеси В хімічних рухах ваших не погасли.

— Це Тичина? — знову спробував угадати хлопець.

— Валер’ян Поліщук. Слухай, а ти взагалі когось, крім Тичини, знаєш?

Хлопець зітхнув. У Гірничому інституті поезію не вивчали.

— Так Поліщук начебто про цвіркунів... — спробував виправдатися він.

— Цей вірш називається «Бунт матерії». «Я хочу вічно, безроздільно жити!» — натхненно промовила вона. — А як думаєш, якщо людина — це механізм, то наука відкриє вічне життя?

Хлопець знизав плечима. Дівчина, схилившись, владно простягнула йому долоню і, спершись на його руку, спустилася вниз.

— До речі, якщо вже ти так любиш Тичину, — в її очах стрибали бісенята, — то маєш знати, що його «Сонячні кларнети» ілюстрував катеринославець Роберт Лісовський.

Хлопець спохмурнів.

— Ти цей, обережніше зі своїми поетами. Лісовський — буржуазний націоналіст.

— Він не поет, а художник.

— Яка різниця! Все одно втік із петлюрівцями. І Поліщук твій...

Дівчина раптово виструнчилася і звільнила свою руку з його.

— А що Поліщук?

Хлопець шморгнув носом.

— Ну то це ж він із тим, другим, теж Валер’ян, як його, ну письменник...

— Підмогильний?

— Во-во.

— І що вони?

— Як, що? Вони ж хотіли переназвати Катеринослав на Січеслав, а не Дніпропетровськ.

— Ну то й що?

— А те, що це пропозиція шовіністів на чолі з учителем Вировим, ти що не знаєш? І проти лінії партії.

Дівчина вже набрала у груди повітря для відповіді, однак, почувши про лінію партії, тільки з шумом видихнула, не сказавши жодного слова. Деякий час мовчанка висіла між ними, наче важке звинувачення. Потім хлопець обережно взяв пальцями дівочу руку.

— Може, скупаємося? — запропонував він, щоб змінити неприємну тему.

Вона замислилася, губи торкнула легка усмішка.

— Давай. Тільки я з цього боку постамента, а ти — з того.

Він кивнув і почалапав в обхід гранітного кургану, а вона в одну мить вислизнула з одягу — а що там його на дівчині у літню спеку — і вже наступної миті побігла піском до води. Пролетарі не знають купальних костюмів — і засмагле дівоче тіло зливалося з сутінками, аж поки бризки води, що спалахнули у місячному світлі, не почали освітлювати його. Хлопець почув плюскотіння, визирнув з-поза гранітних блоків, але дівчина вже пливла поміж очеретами.

Він похапцем скинув штани й сорочку — підштаників у літню пору волів не носити — і, прикриваючись руками, побіг до води та з розгону плюхнувся у неї, здійнявши навколо себе справжній водяний вибух. Його тіло і справді викликало асоціації з механізмом — так рельєфно з-під тонкої, позбавленої жиру шкіри проступали молоді м’язи та кістки.

Дівчина засміялася, немовби закликаючи, й одразу у воді почалася гра із взаємним бризканням, полюванням та втечами, доторками, піддражнюванням, викликами та обіцянками. Врешті хлопець упіймав-таки її біля очеретів, обхопив за стан і припав губами до губів, що відкрилися назустріч. Вода навколо одразу вляглася дрібними хвильками, немовби передаючи назовні енергію двох тіл. Здавалося, що сивий Дніпро огорнув їх своїми обіймами та прикрив очеретами, щоб ніщо не завадило молодому почуттю. Дівчина на кілька секунд зім’якла у хлопцевих руках, але щойно він розслабив м’язи, повіривши цьому руху, одразу вислизнула з обіймів під воду, неначе справжня рибка. Оці вже дівочі штучки! Хлопець спробував вхопити її, але впіймав лише течію, а дівчина, додавши бризок просто йому в очі, прожогом кинулася до берега, залишивши коханого самого серед очеретів. Спритні дівочі ноги в одну мить здолали шир піщаного берега, і наступної миті смагляве тіло вже заховалося за гранітними брилами.

Хлопець озирнувся навколо, немовби шукаючи у когось поради, а чи то щоб переконатися, що берег порожній, потім ліг на воду та поплив наввимашки, загрібаючи своїми жилавими руками та знімаючи з тіла зайву напругу.

За кілька хвилин він вийшов на берег та пішов до гранітної брили, де залишив одяг. Потрусив головою, змахнувши зайву воду, обтер плечі та груди руками, зганяючи краплі, потім нахилився до граніту, намагаючись розгледіти у пітьмі свої лахи, але їх на місці не було. Поплутав? Упали на пісок? Хлопець помацав пальцями, немовби не довіряючи пітьмі та очам, але знайшов лише черевики — і більше нічого. Він продовжував зазирати попід камені, коли з-поза купи брил раптом почув тихий дівочий сміх і зрозумів, що сталося.

— Марусю!

— А то що?

— Навіщо ти це зробила?

Дівчина захихотіла вже на повний голос.

— А щоб ти не був таким серйозним.

— Я вже несерйозний.

— Та бачу.

Почувши це, хлопець інстинктивно прикрився руками, що викликало новий спалах дівочого сміху.

— А що, шановний товаришу Климе, ви зараз можете сказати про творчість поета Поліщука?

— Марусю, не балуйся.

— Давайте влаштуємо диспут. Слово для доповіді має Клим Шпакуватий.

— Марусю, припиняй.

Але вона тільки засміялася.

— Марусю, віддай одяг. Бо сам заберу, їй-богу!

— Їй-богу? То ви, комсомолець, ще перебуваєте у лабетах релігії?

— Якої релігії? Це примовка. Віддай одяг.

— Комсомолець Шпакуватий, підніміться, будь ласка, на трибуну, щоб вас було краще видно.

Тут уже хлопець не стерпів:

— То ти так! — і рвонув, оббігаючи гранітні брили, на звук дівочого голосу.

Але й дівчина чатувала, тому одразу з веселим вискотом чкурнула від нього, лише світла сукенка майоріла у вишневих сутінках. Маруся була прудкою, як усі молоді дівчата, але й Клим не відставав. Вона озирнулася, блиснувши усмішкою, кинула під ноги штани, потім сорочку, але не це вже стало метою гонитви. І коли він таки наздогнав її біля перевернутого баркасу, відпускати вже не збирався. І біла сукня з червоними тракторцями на ній незабаром теж полетіла на пісок.

Тим часом до купи гранітних блоків з іншого боку наблизилася світла постать. Сивий старий у пітьмі зачепив ногою черевики, що валялися на піску, нахилився, роздивляючись. Потім прислухався до звуків, що наповнювали вечір. Визирнув із-за каміння, усміхнувся у вуса, а потім акуратно поставив знахідку попід одну з брил, розвернувся та пішов у зворотному напрямку.

Зала засідань окружного відділу ДПУ[1] Дніпропетровської округи була заповнена вщерть. Невелике приміщення не витримувало збільшення штату, яке останні два роки набирало темпу. Співробітники всупереч статутам розстібали гачки на комірцях — бо просто не було чим дихати. Товариш Ян Криш’янович Краукліс, свіжопризначений керівник відділу, теж піддався загальному настрою і розпустив високий комірець.

— Нічого, товариші, ми з вами востаннє зустрічаємося тут. Бо після утворення Дніпропетровської області наш відділ стає, таксзать, обласним, і до нас вливаються відділи Криворізької, Запорізької, Мелітопольської і Маріупольської, а також деякі райони Кременчуцької, Сталінської і Зінов’ївської округ.

Климу Шпакуватому не знайшлося місця на стільці, і він разом із п’ятьма такими, як сам, мобілізованими притулився попід стіночкою біля дверей. Та воно й на краще — серед формених сорочок він у своєму потертому цивільному, хоч і старанно напрасованому, костюмі, виглядав би білою вороною. А тут, у затінку портьєри, хлопці стояли, не привертаючи до себе зайвої уваги — хіба кине мимохідь оком хтось із найближчих сусідів.

— Ну і, крім того, міські відділи. Так що частину справ ми передамо їм, частину людей також — розвантажимось, таксзать. А самі займемося перш за все наглядом за ними, ідеологічну, таксзать, функцію будемо забезпечувать, ну і надважливі справи — де ж ми від них подінемося.

Промовець прокашлявся та налив собі теплої води з графина.

— Отже, з якими проблемами входить область у свою нову історію? Про успіхи говорити не будемо — успіхи у нас, таксзать, попереду. Ми тут не для того, щоб успіхами хвалиться. От, — він зробив кілька ковтків із склянки і долив води. — У Дніпропетровській уже області, товариші, зафіксовано 19 випадків відмов сільрад від плану хлібозаготівлі. Дев’ятнадцять! Це на батьківщині, таксзать, нашого всеукраїнського старости товариша Петровського! На батьківщині товариша Чубаря, голови Ради Народних Комісарів УСРР! — він обвів залу гострим поглядом, немовби шукаючи там винуватців. — Скажу вам, так сказать, по секрету: сам товариш Сталін зацікавився цим питанням!

При згадці імені Сталіна декілька людей за звичкою підскочили з місць, б’ючи в долоні, але під поглядом нового очільника одразу завмерли і на м’яких ногах опустилися у крісла.

— У селах відбуваються куркульські бунти! Для їх придушення ДПУ вимушено тримати значні сили у районних відділах із кулеметами і навіть гарматами! Як таке може відбуватися на землі, яка дала Україні таких видатних, таксзать, синів, як Влас Чубар та Григорій Петровський?[2] Я вас питаю?

Усі в залі опустили очі, намагаючись уникнути пильного погляду промовця. Похнюпився і Клим Шпакуватий, хоч аж ніяк не міг вважати себе винним у зриві хлібозаготівлі. Погляд його уперся в чорняві кучері співпрацівника, що сидів скраю, — той теж скрушно хитав головою у такт промовцю. Значить все правильно — якщо ти вливаєшся у колектив, то з першого дня маєш нести колективну відповідальність. А як же іще?

Зі стіни на принишклих працівників держполітуправління з докором дивився плакат із написом: «Чекіст повинен мати гаряче серце, холодну голову і чисті руки». Клим несамохіть оглядів і свої руки — на пальці була пляма від чорнила — слід учорашнього студентського життя. Він обережно кинув погляд на руки кучерявого співпрацівника, несподівано побачив таку саму пляму у нього і миттєво шарпнувся назад, ніби без дозволу підгледів чужу таємницю.

— Але партія, товариші, дає нам нову зброю для боротьби з саботажниками та відкритими ворогами радянської, таксзать, влади. Закон про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацій та зміцнення соціалістичної власності відкриває нам нові можливості у роботі. Це зброя, яку нам дав товариш Сталін, і ми не маємо права її тримати, таксзать, у кобурі.

Зі згадкою імені Сталіна знову почалися аплодисменти, спочатку боязкі, але після поблажливого погляду промовця — вже справжні, з вигуками «Хай живе товариш Сталін!». Співробітник попереду розмашисто ляскав заляпаними чорнилом долонями, а Клим спробував перевернути руки так, щоб брудні пальці опинилися знизу. Це було незручно і доброго звуку не виходило, та, на щастя, оратор перервав оплески:

— І ще одна зброя, яку нам дав Генеральний секретар, — начальник відділу ДПУ оминув прізвище Сталіна, щоб зала не зірвалася на довшу овацію. — Паспортизація. Видача паспортів громадянина СРСР. Це не тільки, таксзать, велика робота та відповідальність. Це, товариші, можливість просіяти всіх без винятку громадян через свої пальці, перебрати їх, наче картоплю, помацати кожного, — він кілька разів стиснув пальці, показуючи, як саме буде промацувати громадян. Зал стиха захихотів. — І поставити незборимий заслон куркульському, таксзать, елементу, — ілюструючи міць незборимого заслону, промовець рішуче рубанув долонею повітря, і смішки враз увірвалися. — Вони зараз рвуться до пролетарських міст, не хочуть, бачите, виконувать свій трудовий обов’язок на землі, а хочуть, таксзать, сіяти невдоволення серед робочого класу. Ми не дозволимо їм зірвати перший п’ятирічний план, ми стіною станемо на шляху куркулів та несвідомого селянства!

У залі знову заплескали, але товариш Краукліс знову рукою зупинив аплодисменти:

— Усе це вимагає від нас із вами великої і самовідданої праці. Роботи буде все більше, тому я закликаю вас, товариші, ширше використовувати можливості, надані нам партією та, таксзать, урядом. Не затягувати окремі справи, не займатися бюрократією, а сміливіше передавати їх на розгляд особливих трійок. Без тяганини і, таксзать, крючкотворства. Повторюю: закон — це наша зброя, і використовувати його треба вчасно та швидко, як шаблю у кавалерійській атаці.

Хтось у залі засміявся, посміхнувся й промовець, задоволений своїм порівнянням — образним і водночас дохідливим.

Клим зачаровано дивився на зелені формені сорочки ДПУ й уявляв, що скоро зіллється з цією масою і точно так, як старші товариші, сидітиме в залі під час виступів керівника, а потім застосовуватиме зброю закону, як шаблю в атаці — який чудовий образ! Рука його стиснулася, немовби й справді видобувала шаблю з піхов. За цими думками хлопець мало не пропустив частину промови, яка стосувалася вже безпосередньо його особисто.

— Із розширенням перед нами постає кадрове питання, яке вирішується через мобілізацію кращих представників пролетаріату та студентства до лав ДПУ. І сьогодні я радий, таксзать, вітати у наших лавах молодих товаришів... — Краукліс почав шукати очима мобілізованих. — Де ви там ховаєтеся? Виступайте наперед!

Люди у залі пожвавішали, почали озиратися, щоб побачити, про кого йдеться. Озирнувся і кучерявий співпрацівник, що сидів скраю, і лише тут Клим зрозумів, що викликають його. Серце одразу впало у п’яти, рука, що стискала уявну шаблю закону, беззахисно обвисла, але хтось збоку вже підштовхував уперед, тому ватяні ноги зробили два кроки. Поруч стало п’ятеро так само переляканих мобілізованих у цивільних різношерстих костюмах. Неначе домашні голуби у зграї круків. Десятки пар очей спинилися на хлопчачих невпевнених постатях. Начальник відділу ДПУ поблажливо усміхнувся з трибуни:

— Нічого, звикнете. Не святі, таксзать, горщики ліплять. З кожним із вас я побалакаю окремо. А поки привітаємо нових бійців революції, — і він заплескав у долоні.

Зала підхопила овації, почулися вигуки: «молодці!», «давай!», «не дрейф!», а Клим знову побачив ляпку від чорнила на долоні кучерявого офіцера і зовсім розгубився.

Тим часом промовець на трибуні відпив води зі склянки і підсумував:

— Ласкаво просимо, таксзать, до ДПУ!

Кабінет начальника окружного, а тепер уже обласного відділу ДПУ був, ніби туманом, оповитий димом від цигарок, які безперервно курив господар. Щільні м’які штори на вікнах та біля дверей утворювали присмерк, і тому в очі особливо кидався дим, що клубочився попід конусом настільної лампи.

Клим нерішуче завмер на порозі.

— Шпакуватий? Заходь, не бзди, — підкреслено непарадно, навіть по-хлопськи запросив його Краукліс, почекав, поки хлопець на неслухняних ногах здолає відстань до столу. — Сідай. Студент?

— Так точно, товаришу начальник відділу! — підскочив Клим, навіть не встигнувши торкнутися стільця сідницями.

— Сядь, не стрибай. Називай мене просто товариш Краукліс. Ти поки що не при формі, так що давай, козиряніє одставить.

— Слухаюсь, — Клим упав на жорсткий стілець.

Господар кабінету відкрив сіру теку перед собою і кинув оком по анкеті. Клим побачив власну фотокартку і впізнав свій почерк.

— Значить, студент. Це добре. Бо наш брат пролетарій, звісно, елемент свідомий, лінію партії відчуває, але, таксзать, делікатності йому іноді не вистачає. Гне своє де треба і не треба.

— Так я ж теж... — почав було Клим, але вхопив себе за язик.

— Знаю, що теж. Хлопець юзівський, закваска правильна. Тому тебе сюди і забрали, а не тільки тому, що іспити завалив.

— Товаришу нач... Краукліс! — якось жалібно почав хлопець.

Начальник посміхнувся, задоволений ефектом:

— Я ж попереджав, що ми все знаємо. Так от, Шпакуватий, якщо ти чув, що я говорив з трибуни...

Клим гаряче закивав.

— То маєш розуміти — обставини зараз складні, часу на навчання немає, тому будеш вчитися зразу у справі, таксзать, в бою.

Хлопець відчув, що руки стають гарячими, як на іспитах з механіки. А Краукліс вів далі:

— Ти про СВУ[3] чув?

— Спілка визволення України? Так я на демонстрацію ходив, щоб їх розстріляли. Там іще...

— Я знаю, що там іще, — м’яко поставив його на місце начальник. — Петра Єфремова[4] знаєш?

Щоб не сказати зайвого, Клим просто покрутив головою.

— Ваш, катеринославський. Брат їхнього главаря Єфремова, тільки той Сергій, а цей Петро. Обоє рябоє націоналісти і вражини, Сергій у Києві, а Петро тут усе організовував. Там іще третій брат був, але втік, гадюка.

Хлопець не зводив очей з начальства і читав по губах, передбачаючи кожне наступне слово, поки воно встигало долетіти до нього через стіл. Начальник відділу закурив чергову цигарку просто від недопалка, який кинув до попільнички, так і не загасивши. На кілька секунд обличчя його зникло за клубами диму і було чутно тільки голос.

— Одним словом, із тутешніх Катерино... тьху ти, дніпропетровських по справі проходили: Петро Єфремов, Микола Білий, Іван Сокіл та Любов Біднова, усі вчителі. Чому вони дітей навчали, сам можеш уявити. Ну і ще поети-письменники Василь Чапленко, Віктор Петров, він же Домонтович, та Аркадій Казка. Чув?

Клим знову помотав головою і закашлявся.

— Ет, студент, а поетів не знаєш!

— Знаю, товаришу Краукліс!

Крізь тютюнову імлу начальник відділу ДПУ зіщулився з підозрою:

— Яких?

— Тичину, — доповів Клим.

— А! Ну, цей — не катеринославський, — він спробував розігнати дим долонею, але це мало допомогло. — Значить, для чого я тобі все це розповідаю. Твоє перше завдання — встановити спостереження за... — тут начальник видобув зі стосу аркушик і прочитав, щоб не помилитися: — Яворницький Дмитро Іванович, академік ВУАН, професор історії, директор Дніпропетровського краєвого історично-археологічного музею.

Закінчивши читати, він звів свої проникливі очі. Клим одразу кивнув.

— Чого киваєш? Знаєш його?

Клим помотав головою:

— Ні. Музей знаю.

— Ну, музей усі знають. А твоя задача — знати все про цього Яворницького та інших соціально небезпечних елементів, які навколо крутяться. Любов Біднова, наприклад. Гуманний радянський суд у справі СВУ дав їй умовний термін. Питання: чи спілкується вона з Яворницьким? Ну і так далі. Зрозумів?

Клим знову кивнув. Краукліс гмикнув і підняв трубку ебонітового телефонного апарату, що виблискувала у світлі лампи. У трубці щось забулькало.

— Вайсмана до мене!

Клим обережно прокашлявся:

— Товаришу Краукліс... пробачте, а може, його просто арештувати?

Начальник відділу ДПУ розвів руками.

— Шпакуватий, от ти наче студент, а голова не варить. Якби треба було його арештувати, я б хіба тебе кликав? Он з тобою двоє прийшло хлопців з Брянки, сталевари. Я б їм доручив, за дві хвилини скрутили б! Арештовувати в нас є кому. А тут делікатно треба, таксзать, тому я тебе і вибрав, грамотного.

Клим винувато опустив очі:

— Зрозумів.

— Ну і молодця, що зрозумів. Поки у нас тут буде, таксзать, реорганізація, докладатимеш особисто мені. Знаєш, який маневр у кавалерії є найскладнішим? — раптом запитав він і, не чекаючи на відповідь, пояснив: — Перелаштування на ходу. Нам дали цілу область і з окружного відділу треба зробити обласний. Це зовсім не жарти. Але від розслідування справ нас ніхто не звільняє.

У двері постукали. Товариш Краукліс махнув рукою, неначе його можна було побачити з-поза стіни.

— Вайсман, заходь!

На порозі з’явився чорнявий кучерявий співпрацівник — той самий, що сидів на нараді перед Климом.

— Значить так, бери товариша Шпакуватого, посади поки у себе і введи в курс бюрократії, бо хлопець хоч і грамотний, студент, але наших порядків не знає.

Клим підвівся, відтрактувавши ці слова як сигнал про те, що зустріч закінчено, і не помилився.

— Товариш Шпакуватий веде окрему справу, твоє завдання — допомагати, якщо попросить. Ну і покажи, як що робиться, таксзать, на практиці.

— Слухаюсь, — виструнчився гість, а господар знову махнув рукою.

— Ну, все. Працюйте.

Кожна епоха має свій символ влади. Якщо початок XX століття бачиться у вигляді смокінгу та пенсне, двадцяті роки — в образі папахи та маузера, то у тридцяті їм на зміну прийшов портфель. Портфель — от що виказувало людину сильну та по-справжньому важливу. Чорна чи світла шкіра, ну у крайньому разі цупка парусина, лискучий замочок і помітне черевце, що містило ДОКУМЕНТИ — явище майже сакральне для українського люду. ДОКУМЕНТИ були влучними, як маузер, таємними, як відьомське прокляття, і так само неуникненними. А беріг їхню сакральність портфель. Портфелі несли в руках пішоходи, трепетно притискали до грудей сідоки бричок, і на задніх сидіннях рідкісних ще машин поруч із суворолицими пасажирами обов’язково лежав портфель. Якщо людей у військовій формі супроводжували поглядами остраху, то власників портфеля — незалежно від того, чи він дибав у справах пішки, чи пролітав машиною, розлякуючи людей та коней звуком сигналу, — зустрічали заздрісно і з захватом. Ти міг бути у кашкеті чи капелюсі, у сорочці чи піджаку, галіфе чи штанях, але якщо в руці мав портфель — люди бачили передусім його. Саме так нова радянська еліта заявляла про своє народження та необмежену владу над людьми.

Клим зупинився біля вітрини галантерейної крамниці на Карла Маркса й одразу побачив його. І не якийсь там парусиновий — світлої шкіри, з білим англійським замочком та манюсіньким ключиком від нього — портфель уже давно вабив студентське серце Шпакуватого, проте раніше уява малювала його біля підніжжя професорської кафедри і таким чином віддаляла у часі та ймовірності. Сьогодні ж — завдяки заваленим іспитам та мобілізації до органів ДПУ — жаданий предмет раптово наблизився, а підйомні, які несподівано виплатили молодому практиканту, перетворювали омріяний символ епохи практично на реальність. Звісно, мундир із нашивками був би більш переконливим, але до нього свіжомобілізованому було ще дуже й дуже далеко, а от портфель уже знаходився на відстані руки, за склом вітрини. І хоч на ціннику значилися такі цифри, що не залишиться навіть на хліб, — але хіба студентам звикати? Клим зітхнув і з виглядом малюка перед вітриною, повною іграшок, потягнув на себе тугі двері крамниці.

Недовірливий погляд продавця:

— Портфель? Оцей?

Ну звісно, цей.

— Але чи знає товариш, скільки він коштує?

Знає, не сліпий. Одяг, погляд, нерішучість у спілкуванні — все виказувало у Шпакуватому студента. Ну то нічого, коли вийде звідси з портфелем — усі побачать, що колишній студент перетворився на представника влади, людину, що вирішує долі інших.

Продавець першим відреагував на зміну у Климовому статусі — коли той недбало видобув з кишені всі свої підйомні та поклав на прилавок, дядько вичавив із себе усмішку та підкреслено ввічливо запитав:

— Загорнути?

Обійдеться. Клим мовчки махнув рукою і показово байдуже, а насправді з душевним трепетом взявся за ручку свого надбання.

Сонечко зблиснуло у сріблі англійського замочка, ключики від якого Клим заховав глибоко до кишені. Перехожі косили очі на новий портфель, не в змозі зрозуміти, ким є цей молодий, у затертих штанах хлопець, якщо в руках він тримає таку коштовну і важливу ознаку могутності. А Кримові й самому очі заблищали, спина гордовито виструнчилася, хода сповільнилася відповідно до нового статусу. Представник влади — а ним він і насправді був — не повинен метушитися.

Коли хлопець дістався міського парку, який колись був займищем козацького осавула Лазаря Глоби, з-поза спини раптом почулося:

— І хто це в нас такий чванько, що проходить і не помічає?

— Марусю, ти?

Дівчина хитрувато усміхалася — але ж він і справді пройшов поруч, не помітивши її стрункої постаті у звичній білій сукні, прикрашеній візерунком із червоних тракторів, і простих набілених крейдою балетках. Климові стало ніяково, і це викликало ще більші веселощі у Марусі.

— І що це таке у тебе, Климе? Невже портфель?

Клим несамохіть відсмикнув свою гордість від простягнутої дівочої руки, але потім зупинив себе. Від кого берегтися — не від Марусі ж!

Дівочі пальці погладили теплу світлу шкіру, потім обережно торкнулися замочка, немовби побоюючись, що він відкриється.

— Твій? — із недовірою запитала вона Клима.

— Аякже!

— На службі дали? — дівчина дивилася, немовби перевіряючи.

— Аякже! — збрехав він, щоб не признаватися, яку силу силенну грошей витратив і що тепер залишився фактично на голодному пайку.

Маруся посерйознішала, відчувши новий статус свого коханого.

— А що всередині?

Тут уже Климові не вдалося збрехати:

— Поки нічого, але скоро документи туди не вміщатимуться, от побачиш!

Вона повірила, а чи то зробила вигляд, адже насміхатися з коханого — не найкраще, що можна зробити на побаченні. Гордовито взявшись із Климом попід руки, вони пішли вулицею. Маруся хотіла погуляти у парку з його лавочками, старими чагарями, у яких можна сховатися від людського ока і тайкома поцілуватися, але ховатися від людського ока — це те, чого найменше прагнув хлопець із новеньким портфелем у руках. Тому вони повернули назад до Половиці, як старожили все ще називали центр міста у пам’ять про козацьку слободу, що дала життя майбутньому промисловому гіганту. Втім, тепер, ідучи вулицею, ловлячи на собі погляди перехожих та відчуваючи, як міцнішає Климова рука та виструнчується спина, дівчина вже не жалкувала, що проміняла чагарі у парку на цю прогулянку. Вони були чудовою парою — уособленням майбутнього країни, яке символізував шкіряний портфель. Тривожило лише, що ситцева сукня з червоними тракторами ніяк не відповідає цьому статусу.

— А знаєш, про що я мрію? — запитала Маруся, коли вони проходили повз високі вітрини з манекенами, вдягнутими за останньою модою.

— Про що? — не відчув небезпеки Клим.

— Про сукню. Отаку, — Маруся показала на крепдешинове диво у дрібненьку квіточку, що хвилями обіймало бездушну ляльку за склом. — Уявляєш собі, ти з портфелем, а поруч я у такій от сукні!

— М-м-м-м, — хлопець закляк, не знаючи, що сказати. Не зізнаватися ж, що ще годину тому мав у кишені гроші, яких цілком вистачило б на гаку сукню, але все до копійки витратив на портфель.

Проте дівчина й не чекала на відповідь. Для неї, з ситцевою сукенкою, однією на всі випадки життя, це казкове вбрання було далеко за межами дійсності. Щось з іншого світу, якого вона могла сягнути хіба що уявою.

— Всі лиха українців у тім, що вони кепсько одягаються, — сказала вона повчально і підняла пальчик догори.

— Це хто сказав? — уточнив Клим.

— Валер’ян Підмогильний. Він, до речі, народився тут, у нас, в Чаплях, — і, не чекаючи на реакцію хлопця, Маруся підсумувала: — Нічого, влаштуюсь на службу і куплю собі таку сукню. Правда?

Він кивнув. Влаштуюсь на службу — це інша справа, це не те, що кидання полум’яних поглядів на свого хлопця. Це — по-комсомольському.

Маршрут прогулянки повернув у бік Дніпра, і невдовзі закохані опинилися біля Клубу євреїв-кравців, а донедавна Хоральної синагоги, де з вікон долинала какофонія мідних інструментів, на яку невідворотно перетворюється репетиція кожного, а особливо аматорського духового оркестру. Фасад будівлі було рясно заклеєно плакатами, що закликали відмовитися від релігійного опіуму та вливатися у колгоспний рух.

— Бачиш, Марусю, колись тут дурманили людей. А зараз лунає пролетарська музика.

— Щось не дуже до ладу вона лунає, — скривилася дівчина.

— Нічого, навчаться! — Клим був сповнений оптимізму. — А у Брянському соборі знаєш що?

— Ні, — Маруся жила на Мандриківці й рідко бувала на Брянці.

— Органна зала. Там стоїть орган фірми Зауер. Дванадцять тонн! Оце голосина!

— От куплю собі сукню, і ми з тобою підемо слухати орган.

— Можна, — кивнув Клим, він любив великі механізми, а орган здавався чимось середнім між паротягом та духовим оркестром. — Дванадцять тонн! — повторив він вирішальний аргумент.

— А у Троїцькій церкві нині склад, — зітхнула Маруся.

— Ну то й що? — здивувався Клим. — Хіба це погано?

— Та ні, — вона нахмурила чоло, намагаючись ідеологічно правильно висловити свою думку. — Просто коли у церквах відкривають клуби чи органні зали — це одне, а коли склад — це вже інше.

— І те, і те — суспільно потрібні речі, — це прозвучало суворо, навіть дидактично.

Та Маруся не піддавалася:

— Воно то так, але знаєш, якби я вирішувала, що відкривати у церквах, то краще вже музей, аніж склад.

Клим засміявся:

— А яка різниця? Музей — то такий самий склад. Хіба ні?

— А от Підмогильний казав, що невідомо, хто рухає життя, чи той, що зводить споруди, а чи той, що виводить пісні, на вершечку тієї споруди сівши. От я і думаю, що ми маємо дивитися, де виводити пісні.

— Тобто? — не зрозумів хлопець.

— Тобто від старого світу залишилося багато церков, і в них краще співати нових пісень, ніж робити склади.

Звучало переконливо, але Клим не міг погодитися.

— Для мене найкраща пісня — це гудок заводу Петровського, з яким я зараз прокидаюсь. І скрегіт вагонеток з вугіллям, під який я виріс. Це просто зовсім інша симфонія. Пролетарська.

Маруся знизала плечима, чи то демонструючи сумнів, чи позначивши право залишитися при власній думці. Поблукавши невеличкими вуличками, які рясніли ще відмітинами війни — пробитими дахами, закладеними вікнами, вирубаними садками та колючим дротом, який замінив порубані на дрова паркани, наслухавшись мекання кіз, що паслися у зарослих бур’яном подвір’ях, закохані повернулися на Карла Маркса, де натовп давав більше можливостей хизуватися новим соціальним станом колишнього студента-невдахи Клима Шпакуватого.

Невдовзі вулиця привела їх до обійстя, позначеного новесенькою табличкою «Дніпропетровський краєвий історико-археологічний музей». Біля неї Клим зупинився і звів очі, уважно вивчаючи напис.

— Зайдемо? — спитав він, неначе щось зметикувавши.

— До музею? — здивувалася Маруся. — Ти ж сам казав, що це те саме, що склад.

— А ти казала, що те саме, що церква.

— Я так не казала.

Клим ніколи не бував у музеї, бо й справді не вважав старе хатнє начиння та іржаву зброю вартими уваги сучасної людини. Але відсьогодні мусив цікавитися особою всередині цього музею — а значить, і самим музеєм. Зрозуміло, що Марусі він цього сказати не міг, тому просто повів її до дверей повз міліціонера, що охороняв не потрібний соціалістичному майбутньому будиночок із купою непотребу всередині.

Першими, хто зустрів гостей, були кам’яні баби — сила силенна їх стояла просто на землі, неначе злізлися вони сюди з курганів по всій Україні на свій камінний шабаш і застигли від єдиного погляду чужинця. Баби були великі — у людський зріст, маленькі — по коліно, одні зображали людину повністю, інші лише голову і плечі, одні тримали на грудях чаші, роги чи сагайдаки, інші не мали навіть чітко окресленого обличчя. Клим з Марусею завмерли, вражені такою картиною.

— Ого, скільки мамаїв! — видихнула дівчина.

— Кого? — не зрозумів хлопець.

— Мамаїв, — пояснила дівчина. — Моя бабуся ці камені називала мамаями.

— У нас називають бабами, — сказав Клим. — А навіщо їх тут зібрали?

— Це музей, тут усе збирають, — підкреслено просто пояснила Маруся.

Від найбільшого кам’яного боввана раптом відокремилася людська постать — хто б і подумав, що вона там ховається. Постать виявилася сухоребрим дядьком у колись, безперечно, білих штанях та сорочині такого самого колись білого кольору. Він невпевненим кроком наблизився і привітався:

— Добридень!

— Драстуйте, — сухо кинув Клим.

— Товариша начальника цікавлять наші баби? — спитав сухоребрий.

Почувши оце «товариш начальник», Клим несамохіть розслабився, і кутики губ позначили усмішку.

— То я вам скажу, що їх збирали сюди по одній. Директор наш, Дмитро Іванович. Він із цими бабами розмовляє.

— Як це, розмовляє? — не зрозумів Клим.

— А так, виходить, гладить їх, щось говорить.

— Навіщо?

— А хто його знає. Але про головну бабу я вам розповім, якщо пригостите чарочкою.

— Чарочкою? — перепитала Маруся.

— Можна й кількома, — поспішив виправитися сухоребрий.

— А де ж ми вам чарочку візьмемо? — дівчина розвела руками, демонструючи, що не має при собі нічого зайвого.

Сухоребрий цмокнув тонкими губами:

— Ну, ви дайте карбованця, а я вже розберуся.

— Карбованця?! — не витримав Клим, для якого сьогодні питання фінансів стояло як ніколи гостро. — Якого карбованця? Ви працюєте тут? — суворим голосом запитав він.

— Так, товаришу начальнику, — взяв під неіснуючий козирок старий.

— Як звати?

— Мануйловичем.

— Так от, товаришу Мануйлович, випрошувати у відвідувачів...

— Крий Боже! — замахав руками сухоребрий. — Я ж просто так, для знайомства.

Проте Клима це не заспокоїло.

— Якого знайомства? Ви хотіли розповісти щось про головну бабу?

— Хотів, товаришу начальник!

— То розповідайте! — наказав Клим так само суворо.

Сухоребрий, що назвався Мануйловичем, від цих слів на диво розпружився, прочистив горло і заговорив несподівано чистим, поставленим голосом.

— Головна баба, шановний товаришу начальнику, стоїть отам, — він показав рукою на край двору. — І вона зовсім не з каменю, як інші.

— А з чого ж? — запитала Маруся.

— Із бронзи. Щирої бронзи, з зеленою патиною.

І справді, серед кам’яних відшліфованих степовими вітрами, поплямованих брунатним мохом фігур ховалася одна — зовсім на них не схожа. Вона була явно не з цієї компанії, бо реалістично і дуже майстерно зображала жінку у довгій парадній сукні. Єдине, що ріднило цю фігуру з оточенням, — це те, що час, а може, й люди також залишили на ній свій слід — на руці замість одного з пальців зяяла дірка.

— І що ж це за баба? — підозріло уточнив Клим.

Мануйлович сперся на найближчу бабу і пафосно продекламував:

— «Катерино, суча дочка, що ж ти наробила? Край багатий запорозький навік знапастила!» Ви ж, напевно, знаєте, що наше місто було названо на честь імператриці?

— Імператриця — темне минуле, — урвав його Клим. — Наше місто названо на честь всеукраїнського старости Григорія Петровського.

Але сухореброго не так просто було збити з думки.

— Так я вам про темне минуле і розповідаю, — він прокашлявся, відновлюючи свій викладацький тембр: — У нас на площі стояв пам’ятник цій самій Катерині, а коли прийшов батько Махно, його хлопці одразу вирішили імператрицю скинути у Дніпро.

— І правильно, — зауважив Клим, але одразу вкусив себе за язик, бо ж виходило, що він хвалить махновців.

— Правильно, — погодився Мануйлович. — Але наш директор вирішив врятувати ту бабу, так само, як врятував цих, — він поплескав по шерехатому камінному боввану, на який спирався. — І не пожалів пляшки найкращого самогону, щоб замість кидати у річку хлопці приперли імператрицю сюди. Бабу до баб.

— До баб, кажете? — зіщулився Клим.

Лектор усміхнувся:

— Так точно. А як німці захопили Катеринослав, одразу прийшли сюди, щоб царицю цю забрати. У вагон та на Дойчланд. Бо вона ж їхня, німкеня. Але у нашого директора хіба щось забереш? Багато таких було, що хотіли забрати. У Дмитра Івановича хватка залізна. Як щось узяв — нізащо не віддасть.

Клим із Марусею перезирнулися.

— То як, потішив я вас, товаришу начальник?

— Потішив, — зізнався Клим.

— То може, на чарку заробив?

Клим уже не був таким категоричним:

— Іншим разом.

Мануйлович підвів руку:

— Ну, дивіться. Слово — не полова, язик — не помело.

Клим нахмурився, не розуміючи, чи було щось образливе для його начальницького статусу в останніх словах.

— А музей працює? — запитала Маруся, щоб розрядити обстановку.

— Аякже! Ласкаво просимо, — сухоребрий по-старорежимному вклонився.

Музей і справді працював, щоправда відвідувачів там не було — молоде місто не цікавив старий мотлох за вітринами. В кутку зали сиділа жіночка в літах, вона боязко глянула на портфель у Климових руках. Молоді ж люди кинули байдужими поглядами по черепках і камінню, що їх виставляли тут, і перейшли до наступної зали. Там біля стенду стояв із товстим зошитом у руках сивий високий чоловік і, побачивши його, Маруся заклякла на місці.

— Климе! — нахилилася вона до вуха свого супутника. — Це він!

— Хто? — не зрозумів той.

— Ну цей, рибалка. Який казав, що ловить у Дніпрі думки.

Клим зміряв старого поглядом, немовби перевіряючи.

— Темно ж було. Як ти щось розгледіла?

— Він-він, — гаряче зашепотіла Маруся, і тут сивий обернувся, певно, почувши голоси.

— Старий — старий, а вуха, як у молодого, — пробурмотів Клим.

— Доброго здоров’я! Дуже радий, що до нас заходить юнь. Цікавитеся історією?

— М-м-м... — завагалася Маруся.

— Цікавимося, — збрехав Клим, виступаючи наперед.

— І це правильно, — схвально кивнув сивий. — Я директор цього музею і, якщо хочете, можу трохи розповісти про нього.

— Директор? — перепитав Клим. — Товариш... Яворницький?

Сивий усміхнувся:

— Точно. Товариш. Ви знаєте, що козаки теж одне одного називали товаришами?

— Ні-і, — зізналася Маруся.

— А називали. Бо ж наше місто побудовано на козацьких землях. Коли Катерина знищила Січ, їх почали роздавати поміщикам — по п’ятсот, по тисячі, а кому й по сто тисяч десятин. Козаків виселяли, а на їхнє місце привозили колоністів — болгар, греків, німців, молдаван, євреїв, навіть калмиків, та й своїх кріпаків везли.

Голос старого лунав у порожній залі, відбивався від вітрин та стендів, і виникало враження, що це не він, а весь обшир кімнати говорить до гостей.

— А саме місто спочатку заклали на лівому березі, там де нині Новомосковськ, але за кілька років побачили, що його заливає паводком, і перенесли сюди, на місце козацької слободи Половиці. І це було не так давно — якихось півтори сотні років тому. Князь Потьомкін хотів через землі Війська Запорозького прорубати вікно до Азії, так само, як колись Петро рубав вікно до Європи. Тому й назвав місто Катеринославом, він умів догоджати монархам.

Старий розповідав про те, як Катеринослав став Новоросійськом, про Катеринославську губернію — найбільшу губернію на українських землях, про занепад і провінційне скніння аж до того часу, коли Олександр Поль[5] знайшов у Кривому Розі залізну руду і була збудована залізниця, яка об’єднала вугілля Юзівки з криворізькою рудою та зробила Катеринославщину промисловою столицею імперії.

Щоразу, почувши слово «імперія», Клим смикався, немовби його вкусила муха. Ледь дочекавшись перерви у викладі красномовного діда, він запитав:

— Товаришу Яворницький! От ви тут так прославляєте імператрицю Катерину, яка, між іншим, ввела у нас кріпацтво, та її поплічника й попихача Потьомкіна. А розкажіть нам про статую Катерини, яка стоїть у вас на подвір’ї!

Почувши це, Яворницький насупився, немов учитель над лінивим першокласником:

— Зрозуміло. Ви хоч грошей йому не давали?

— Кому? — розгубився Клим.

— Мануйловичу, — показав пальцем на вікно Яворницький. — Не давайте. Він колись був гарним працівником, але війна, революція... опустився козак.

Клим простежив поглядом за директорською рукою, потім повернувся до його сердитого обличчя. І хоч студентське серце за звичкою пішло у п’яти, хлопець виставив перед собою портфель, як оберіг, що надавав сили, і ламким голосом уточнив:

— І все-таки?

— Що він вам понарозказував?

Клим ковтнув слину:

— Ну, що ви відкупили її у махновців за пляшку самогонки.

— А потім?

— А потім німці хотіли вивезти, а ви не дали.

Яворницький пройшовся по обличчю Клима поглядом, неначе щіткою.

— Молодий чоловіче, історію треба вивчати, вона захистить вас від багатьох помилок.

— Про що ви? — не зрозумів Клим.

Директор зітхнув, неначе вчитель, який бачить безнадійного другорічника:

— Про те, що Катеринослав спочатку захопили німці, а вже потім махновці. Це — анахронізм.

— Анархізм? — перепитав Клим.

— Ні, — посміхнувся старий. — Анахронізм. Тобто помилка у хронології.

Кожне його слово, кожен жест випромінювали жаль до невігластва співрозмовника. Це неприємно перегукувалося із Климовим студентським досвідом. Не рятував навіть авторитет портфеля, виставленого наперед немовби щит.

— Але ж із Махном ви зустрічалися, — усе ще не здавався хлопець.

— Було. І вам навіть розкажуть, що я виміняв у нього охоронну грамоту на пляшку горілки з розкопаного кургану.

— І це теж неправда?

— Правда чи ні, але вийшло на краще. Бо музей не зачепили і навіть дрів нам виписали на зиму, — хитро посміхнувся Яворницький. — І таким чином зберегли експозицію для трудового народу. Ну добре, піду я працювати, а ви продовжуйте огляд. Бо історія — це великий учитель.

Старий почимчикував геть, і Клим з Марусею ще довго супроводжували поглядом його струнку не за віком постать. Потім вони перейшли до наступної зали, де Маруся нарешті побачила щось цікаве для себе — а саме старовинні вишивки та рушники, і заходилася їх розглядати. Клим мовчки ходив вперед-назад, думаючи про щось своє, і лише на виході з музею видихнув:

— Викрутився, гад!

Садок коло хати — це не просто фруктові дерева. Це частина архітектури, якщо хочете, навіть інтер’єру. Бо коли треба, садок може стати вітальнею, їдальнею, робочим кабінетом і навіть спальнею. А тим більше на початку літа, коли зелень особливо свіжа, а крони густі і високі, бо гілки ще не схилилися під вагою врожаю, і свіжі пагони жадібно тягнуться вгору, до сонця, надаючи розпатланим деревам бешкетного вигляду.

Саме у таку пору садком прогулювалися двоє друзів. Вони були у простих сорочках, випущених поверх штанів, із закачаними до ліктів рукавами. Старший сухуватий брюнет тримав у худорлявих руках свіжий номер газети «Днѣпръ» і пристрасно вимахував ним у повітрі.

— Дмитре, — казав він своєму супутнику. — Ти сам не розумієш, що зробив.

Молодший, високий широкоплечий шатен із пишною чуприною скромно заперечував:

— Та кинь, Якове Павловичу. Ти все перебільшуєш за своєю учительською звичкою.

Старший подивився крізь пенсне суворим поглядом.

— Ні, я не перебільшую. Твоя публікація спонукає тисячі людей перед тим, як викинути бабусину скриню на смітник, замислитися — а чи не історична цінність лежить усередині. Це просто вже якась народна археологія!

Біля паркану троє селян поралися з величенькою брилою каміння, встановлюючи її вертикально на вужчому кінці. Брила була округла, і на її боці проступав напівстертий малюнок, зроблений різцем стародавнього майстра — примітивні контури ніг, вусате обличчя та руки, які притисли до камінних грудей ріг.

— Пане, так годиться? — запитав старший із селян, що виконував роль розпорядника.

Друзі підійшли до каменя, глянули критично.

— Мабуть, що годиться, — підсумував той, що його колега звав Дмитром. — Закріпляйте, щоб не впав, — він обернувся до супутника: — До речі, цього мамая мені показав місцевий піп. Селяни його виорали плугом та й відтягли на край поля. Дивись, який красень. Ще, мабуть, скіфських часів.

— У нас їх ще називають бабами, — відгукнувся старший, Яків Павлович.

Молодший засміявся:

— Ну, яка ж це баба, якщо з вусами? Подивіться уважно, це ж викапаний дядько з села. У нас таких повно.

— Пане! — старший із селян невпевнено виступив наперед, поки його товариші підсипали камінну фігуру землею з боків.

— Чого вам? — повернувся до нього молодший із друзів.

— Це ви той гробокопатель, чи як його... — селянин не міг підібрати слів, — анжанір... Це ви той, що приїхали золото шукати?

— Золото? — усміхнувся той. — Бувають речі й цінніші.

— Все одно недобре це, — похмуро зауважив селянин. — У курганах чорти золото ховають.

— А ми не заради золота. Ми заради науки.

— Яка ж це, пане, наука, щоб із нечистим водитися?

— Наука археологія.

Селянин замислено почухав потилицю:

— Арханге... — спробував повторити селянин. — Ну якщо і справді архангельска, то хай...

Друзі весело перезирнулися.

— От тобі, Якове Павловичу, і народна археологія, про яку ти говориш, у всій красі! — насмішкувато зауважив молодший.

Старший же зітхнув, неначе мав справу з нерозумними дітьми. Але раптом у розмову втрутився цілком сторонній голос.

— Пробачте, панове!

Друзі разом підняли голови і побачили, що до будинку наблизився кінний екіпаж із кучером. За спиною візника сидів добре вдягнений, певний себе чоловік років п’ятдесяти із пронизливими очима та по моді підкрученими вусами.

— Пробачте, що заважаю вашій розмові, — сказав гість голосно просто через паркан. — Чи не підкажете, як мені знайти Дмитра Івановича Яворницького?

Молодший виступив наперед:

— До ваших послуг. Чи, як казали козаки, пугу-пугу.

— Козак з Лугу, — засміявся чоловік в екіпажі. — Маю до вас справу і просив би приділити мені декілька хвилин.

Яворницький зробив руками запрошувальний жест і кивком звелів забобонним селянам самостійно закінчувати роботу з кам’яною фігурою.

За кілька хвилин трійця уже була на веранді, де стояв накритий скатертиною кривоногий стіл та стільці, спинки яких прикрашали запилюжені селянські свитки та штани.

— Дозвольте відрекомендуватися, — прибулий зняв свого модного капелюха та злегка вклонився. — Козак з Лугу Олександр Миколайович Поль, місцевий поміщик, дійсний член Одеського товариства історії та старожитностей.

Яворницький у свою чергу показав рукою на приятеля:

— А це Яків Павлович Новицький[6]. Теж наша людина, козацького роду. Історик. Блискучий етнограф та археолог, а я йому за джуру правлю. Ну а заразом і в козацькій мові мене наставляє, бо каже, що без мови я аж ніяк не козак, а хіба кацап, що козаку не рівня.

Старший друг вклонився чемно й уточнив:

— Опікун земських шкіл Олександрівського повіту, до ваших послуг.

Поки Новицький звільняв для гостя від лахів стілець, Яворницький прочинив двері до кімнати.

— Варонько, у нас гість. Чи не викажеш ти нам милість, і не зробиш чайку?

Почекавши кілька секунд на відповідь і не почувши натомість жодного звуку, він зітхнув та повернувся до розмови.

— Дмитре Івановичу! — той, що назвався Олександром Полем, одразу взявся до головного. — Насправді я приїхав познайомитися, бо теж, як ви, мабуть, чули, цікавлюся історією Наддніпрянщини, веду розкопки і маю домашню колекцію — чи не одну з найбагатших у Катеринославі, якщо говорити без зайвої скромності. Тому, коли довідався, що на наші землі завітав колега-археолог...

— Та що ви! — Яворницький замахав руками. — Далеко куцому до зайця.

— Дмитро Іванович занадто скромний, — усміхнувся у вуса Новицький. На відміну від гучного і темпераментного друга, він був стриманий і скупий на емоції. — Насправді ми з ним уже не перший рік досліджуємо могили, і, сказати чесно, він у цій справі далеко перевершив мої успіхи.

— Така молода людина має бути більш амбітною, — Поль і собі усміхнувся у відповідь. Він був явно старший за обох друзів і вже за однією цією ознакою мав право на поради. — Як будете у Катеринославі, запрошую до себе з візитом, мені буде цікаво почути вашу думку про мою колекцію.

— Дуже приємно, але, їй-право, нічим не заслужив...

— Заслужили, — перервав його Поль. — Чув я, що ви навіть розкопали в могилі запорожця з вусами і люлькою.

Очі Яворницького заблищали, як завжди, коли мова заходила про його улюблену справу.

— Це було дивовижно. В мене фотографії є. Пробачте, дружина, певно, нездужає, зараз я поклопочуся.

З цими словами він зірвався з місця та зник у дверях. За кілька хвилин вчений так само стрімко з’явився на веранді, тримаючи у руках невелику тацю із заварочним чайником та різнокаліберними чашками.

— Даруйте за такий циганський сервіз, — Яворницький незграбними чоловічими рухами взявся розставляти посуд на столі. — Ми цю хату орендуємо на сезон. Бачите, Андрій Михайлович Миклашевський люб’язно запросив мене приглядіти за розкопами курганів на своїх землях. Тут, — вчений махнув рукою, позначаючи напрямок. — Біля Яцової могили.

— Так, власне, Андрій Михайлович і повідомив мені, що ви у нього копаєте. Ми з ним давні приятелі, — гість розстібнув комір сорочки і відкинувся на спинку стільця.

— Прекрасна людина! Але справжньою причиною моєї появи тут є його донька, Анастасія Андріївна. Це, скажу вам, справжній отаман у спідниці. Вона особисто керує копачами, неначе кошовий козаками, не боїться ані вітру, ані сонця...

Поки Яворницький гучно захоплювався чеснотами доньки господаря тутешніх земель, на веранді з’явилася невеличка повнувата чорнявка у літньому чепці та простій сукні. Вона не підвела очі ні на кого з компанії, а тільки поставила на стіл чайник з окропом і гучно прокашлялася.

— Ой, Варочко! — стрепенувся захоплений власною оповіддю історик. — А я так захопився, що й не побачив.

— Бачу, що захопився, — сухо кинула жінка у відповідь.

— Пробач! — Яворницький відступив на крок від столу, щоб не затуляти дружину від компанії. — Знайомтеся, Олександре Миколайовичу! Це — моя дружина, Варвара Петрівна.

Поль ввічливо звівся зі стільця, але жінка лише кивнула йому, без жодного слова розвернулася і зникла за дверима будинку. Чоловік знічено потис плечима:

— Я Варвару умовив поїхати разом у експедицію. Тому й будинок цей зняли — не в наметі ж їй жити, — він взявся розливати по чашках міцну заварку. — Дружина не дуже схвалює мої захоплення, і я її розумію. Грошей це все не приносить, скоріш забирає останнє. Але думаю, що природа, свіже повітря — це все одно краще, ніж сидіти у Харкові.

Гість кивнув, але заперечив:

— А от щодо грошей, то не скажіть. Досліджував я колись печеру біля Кривого Рогу, то й розбив випадково голову об камінь. Поки зупиняв кров, роздивився та й забрав із собою. І камінь не простий виявився — магнетитовий кварцит. Залізняк. Шістдесят відсотків заліза. А нині, як знаєте, цілий міст у Катеринославі збудували, щоб ту руду на Юзівку возити. І не простий міст. Кажуть, найбільший у Європі. А як вокзал залізничний відкриють, ви міста за кілька років не впізнаєте, — він хитро підморгнув. — Це я до того, що не така вже й порожня наша справа.

— Не з моїм щастям, — засміявся Яворницький.

— Не гніви Бога! — Новицький суворо зсунув брови й обернувся до гостя. — З такими, як у Дмитра Івановича, знахідками ще й на щастя скаржиться! Візьміть хоч би того самого запорожця. Хто до цього взагалі додумався копати козацькі могили?

— А, до речі, ви ж обіцяли фото, — нагадав гість.

І Яворницький одразу ж відсунув чашку:

— Розумієте, цей запорожець якимось дивом зберігся, неначе днями поховали. Чортівня якась. Може, характерник був.

Він почав розкладати фотокартки і голосно пояснювати гостеві особливості поховання, весь час ризикуючи своїми розмашистими рухами понівечити і без того тріснутий посуд. Новицький, добре знаючи звички приятеля, обережно пересунув чайник подалі. А гість нахилився вперед і слухав дуже уважно, не зводячи очей із зображень. Попри поважний вік, він тримався запросто, можна навіть сказати, по-приятельськи.

— А може, і правда характерник, — підсумував Поль, намилувавшись на фотографії, і задоволено відкинувся на стільці. — Якого тільки дива у могилах не знаходять!

Яків Новицький кивнув:

— Коли я був малим, то у Чортомлику розкопали царську могилу. Тоді навіть на базарах торочили, скільки золота там було.

— Знаменита справа, — похитав головою Поль. — І у моєму дитинстві копали ледь не в кожному селі. І це, я вам скажу, було задовго до Чортомлика.

— Начетверо розкопана Розрита могила. Чого вони там шукали? Що там схоронили? — замислено продекламував у вуса Новицький.

Гість же тим часом поринув у спогади:

— Я ж навіть батька прохав віддати мене вивчати історію, але старий вважав, що це пуста забава. Тому довелося вивчитися на юриста... — із цими словами він раптом ляснув себе руками по колінах: — А юристи — люди точні і на перше місце ставлять інтереси справи. Тож справа у мене до вас така, шановний Дмитре Івановичу! За дорученням Одеського товариства історії і старожитностей маю честь запросити вас на з’їзд археологів, який відбудеться у серпні. Може, встигнете підготувати доповідь за результатами своїх експедицій?

Яворницький зашарівся:

— Мене?.. Я?.. Я ж іще нічого... Це ж виходить...

— Дмитре Івановичу! — почувся з кухні жіночий голос.

— Це Варонька, — він підвівся з-за столу, не в змозі стримати розгублену, але щасливу посмішку. — Уявляю, як дружина зрадіє! — і рвучко подався до хати.

Співрозмовники провели колегу поглядами.

— Дмитро Іванович занадто скромний і вважає, що не гідний поки називатися справжнім археологом, — роздумливо зауважив Новицький. — Участь у з’їзді, визнання такого поважного професійного товариства може суттєво підняти його самооцінку.

— Та киньте! — гість махнув рукою. — Чи ти справжній, чи ні, визначає зовсім не товариство.

— Ви так вважаєте?

— Повірте моєму досвіду. Археолог — це перш за все те, що він знайшов. А це залежить не від визнання чи невизнання, а єдине від того, чи покажуться тобі скарби, чи ні. Мені он показались, і виявилося, що я скоріш геолог, аніж археолог, — Поль розвів руками. — На щастя, а чи на жаль.

— А від чого, по-вашому, залежить, чи покажуться скарби?

— Від чого? — гість задумливо підвів очі вгору. — Мабуть, від покровителя... — Він взяв паузу, а потім вказав пальцем у землю. — Там.

Учительська душа Новицький ледь помітно скривився, але це не пройшло повз увагу співрозмовника, який тут-таки розвернув пальця угору:

— Або там.

Обидва розсміялися.

— А як дізнатися, чи є у тебе такий покровитель?

Поль стенув плечима:

— Мабуть, знак якийсь має бути. Тільки його, як і будь-який знак, ще помітити треба, і не тільки помітити, але й правильно зрозуміти.

Тим часом на веранді з’явився і сам об’єкт обговорення. Співрозмовники здивовано перезирнулися. Бо нещодавня радість геть зникла з обличчя вченого. Тепер на ньому панувала суцільна розгубленість.

— Олександре Миколайовичу! Я дуже перепрошую... Варвара Петрівна... Тобто я... — він підійшов до столу й, опустивши очі, взявся перебирати пальцями край скатертини. — Ви ж від нас до Катеринослава поїдете? — і підвів очі на гостя.

— Так, — той посерйознішав і підвівся з-за столу. — А що трапилося?

— Варвара Петрівна вирішила повертатися додому, — Яворницький знову опустив-підняв очі. — Чи не могли б ви дорогою її підвезти?

Новицький, який теж підвівся зі свого місця, співчутливо поклав руку на плече друга.

— Допомогти вам буде честю для мене, — чемно нахилив голову Поль.

А Новицький раптом підштовхнув друга і завів упівголоса:

— Me-ні, мені з жінкой не возиться. Ме-ні...

Губи Яворницького самі собою склалися у слабку посмішку, і він підхопив:

— Мені з жінкой не возиться.

А в очах поважного гостя несподівано промайнули бісики, і завершили пісню вони вже втрьох:

— А тютюн та люлька козаку в дорозі пригодиться!

Червень у степу — пора розквіту і буяння. Земля ще зберігає залишки весняної вологи, і трави напиваються нею удосталь, квітнуть, наливаються соками, скликаючи до бенкету диких мешканців степу, а також табуни, стада та отари худоби свійської. У червні не спиться й завбачливим косарям, які з першими променями сонця виходять у степ, щоб встигнути заготувати якнайбільше цієї літньої пишноти на довгу й холодну зиму.

Однак люди, що сонячного червневого дня зібралися біля старої могили, зовсім не були косарями. Десяток селян, озброєних заступами і ломами, поралися на вершині, вибираючи у землі глибоку яму, немовби траншею копали. Двоє працювали на дні. Ще двоє витягали мотузками відра із землею нагору. Біля них трійко перебирали викинуту землю руками, щоб не пропустити бува якоїсь дрібної знахідки, а потім вантажили на розстелений на землі шмат грубого полотна та волочили викопаний ґрунт за межі кургану.

Керувала роботою ясноока міцна молодиця років тридцяти. Робітники називали її «пані» попри засмагле всупереч міській моді обличчя, щедро розцяцьковане ластовинням. Жінка і справді була пані, бо батько її, Андрій Михайлович Миклашевський, володів не тільки цим курганом, але й усіма землями навкруги. Та захоплення археологією не дозволяло непосидючій пані ховатися від літньої спеки у прохолоді батькового будинку. Тому вдягнута вона була зовсім не по-панськи — у просту літню сукню з міцного полотна, а на голові замість капелюшка мала звичайну селянську хустку.

Дмитро Яворницький із задоволенням спостерігав за тим, як вправно розпоряджалася на розкопі молода жінка. Він, так само, як і Новицький, що стояв поруч, мав на голові бриля — найкращий захист від пекучого літнього сонця.

День наближався до свого екватору, і робота дещо втратила темп.

— Анастасіє Андріївно[7]! Давайте зробимо перерву. Хай люди відпочинуть.

— Добре, Дмитре Івановичу! — розпорядниця усміхнулася і ця усмішка раптом освітила її обличчя сильніше за літнє сонце.

— Дмитре! — штурхнув у плече приятеля Новицький, коли та взялася давати вказівки підлеглим. — Ти — історик, до того ж одружений, тому повинен їсти очима тільки кам’яних баб.

— Жінка-археолог — це дивовижно! — Попри дружні кпини Дмитро Іванович і далі не відводив погляду від жіночої постаті на вершині. — Я обов’язково напишу про неї!

Новицький скрушно похитав головою:

— Невиправний романтик.

Тим часом підійшли робітники, витираючи рукавами спітнілі обличчя.

— Лягайте тут, — Яворницький повів руками навколо себе, а тоді першим упав животом на траву.

Поки робітники здивовано перезиралися, Новицький, який добре знав звички друга, примостився поруч.

— Анастасіє Андріївно! Прошу! — археолог поляскав долонею по траві поруч із собою.

Розпорядниця робіт без зайвих роздумів лягла на вказане місце. Це стало сигналом для робітників, які радо повкладалися на землі, щоб дати спочинок натрудженим спинам.

— Ну, розкажіть мені про козаків, що знаєте. Ви ж тут усі козацького роду-племені?

Робітники загомоніли врізнобій. Яворницький пальцем вказав на підстаркуватого дядька навпроти:

— От ти з козаків?

— Є трохи. Дід мій козакував. Чуприну аж двічі округ голови обмотував. Та й батько чуба носив було. А то як стали ми казьонними і понаїхали до нас управляючі, то як побаче який-небудь на голові у хлопця чуприну, то зараз і кричить: «А, сукін син! Запорозької юхти держиться! — Одріжте йому!». То так по саме тім’я і одхватували, іродові сини.

— А ти? — палець ученого вказав на його молодого сусіда.

— А мені дід казали, що йому батько казали, як запорожці до коша приймали. Казали, що ставили повний казанок каші і дивилися скільки з’їсть. Бо казали, який з тебе їдець, такий і стрілець.

Слухачі заворушилися:

— Ви Трохима, Трохима спитайте.

— Хто Трохим? — озирнувся історик.

— Я! — підняв руку сивий здоровань із тих, хто волоком таскав землю з кургану.

— Що розкажеш?

— А що розказати?

— Ну, люди ж чомусь на тебе кажуть.

Трохим скептично скривив рота:

— То хай собі кажуть.

— Про козака розкажи, який до тебе вночі ходив, — гукнув копач, що лежав по сусідству.

— Не розкажу, — Трохим похитав головою. — Про мертвяка історія. А тут бариня.

Яворницький обернувся до сусідки:

— Даєте дозвіл? Від вас залежить.

— Розказуй, — махнула рукою розпорядниця. — Я всяке вже чула.

— Давай, Трохиме! — заохотив сусіда копач.

— Як скажете, — стенув плечима сивий і раптом стало зрозуміло, що він і сам страшенно хоче розповісти, а весь його спротив був лише кокетуванням. — Орав я, будем говорити, в городі. Коли бачу — земля провалилася під кіньми. Дивлюсь дальше, а воно — могила. Ну та як мені тоді дуже заніколилося, то я її так і покинув. Аж то, будем говорити, настало літо, пройшли й жнива. Після жнив я взяв лопату і почав копати там, де коні провалилися. Копав-копав та й викопав труну, а в труні чоловік. Одкрив, аж воно здоровенний чоловік. Узяв я оцей гомілок, що од п’яти до коліна, та як приложив до себе, так вік дійшов аж до пояса. — Трохим повернувся набік та підтягнув власну ногу для наочності. — А труна уся як єсть ціла. Дошки такі міцні і кріпкі, що ось які. Подивився я, будем говорити, на ті дошки та й думаю, дай я собі зроблю з них піл. Витяг та й зробив піл замість ліжка. Пройшло скільки там день. Сплю я на тому полу, коли чую крізь сон, що наче щось підійшло до мене та й каже: «Нащо ти жисть мою потривожив?». Я гульк, аж переді мною стоїть здоровий та чорний козак, а на дворі місячно та видко так, хоч голки збирай. Схопився я з ліжка, перехрестився — нема нікого. Пройшло ще скілько там день. Сплю я знов. Коли бачу, знову той чорний та здоровий козарлюга стоїть серед хати. Підійшов до мене та й каже: «На шо ти мою жисть тривожиш? Однеси на місце те, що взяв!». А потім як опереже мене по заду, так я так і скотивсь із ліжка на землю. Прокинувсь і бачу, що лежу я сам на землі. Тоді я розумію, будем говорити, що діло плохо. Пішов до лавки, купив гвіздків, вийняв із ліжка дошки, збив їх як треба на труну і закопав на тім місці, де й вирив. Отак от, — рішуче підсумував оповідач і підпер голову руками на знак того, що сказав усе.

Слухачі з цікавістю позирали на панів, чекаючи на їхню реакцію.

— Скільки копаю, ніхто до мене не приходив, — задумливо сказав Яворницький. — А до вас, Анастасіє Андріївно?

— Дурощі які.

— Бо ми не для себе копаємо, а для науки, — згадав нещодавню розмову з селянами Новицький.

А Яворницький хитро примружився:

— А як же ти, Трохиме, не боїшся тут у нас працювати?

— А я що? — повів плечем оповідач. — Я ж навіть і не копаю. Я тільки землю відтягую.

— Як бачить гроші, губить страх, — зауважив його сусіда-копач.

І всі зареготали.

— Давайте до роботи, — розпорядниця підвелася з трави й обтрусила спідницю. — За розмови гроші не платять.

Розімлілі від лежання на м’якій траві чоловіки поволі почали зводитися на ноги. Селяни взагалі звичні до тяжкої праці, а ті, хто наймається на розкопи, й тим більше вміє швидко ставати до роботи після відпочинку. За кілька хвилин усі вже розібрали свої інструменти і скупчилися біля ями.

— А насправді, чи добре це діло, копати? — зазирнув у очі історику той, що нещодавно під’юджував Трохима. — Християнські ж кістки з могил викидаємо...

— Ти тут воду не мути, — різко перервала розпорядниця.

Але Яворницький заспокійливо поклав долоню їй на плече і розвернувся до робочих.

— А чи ви знаєте, що ми тут копаємо?

— А що?

— Скіфів.

— А що то воно за скехва така?

— Та це така, що вона не вмивалася, Богу не молилася, церков не знала і без штанів ходила.

Жінка усміхнулася, а копач зіщулився хитро:

— Отака вона падлюка?

— Отака.

— Ну так маслуй же її лопатками, коли так, — копач плюнув на долоні і, взявши лопату, поліз драбиною донизу.

— Але дивіться уважно, — гукнув услід Яворницький. — Як ґрунт зміниться, одразу зупиняйтесь і кличте мене.

— Слухаємо, пане, — підтвердив другий копач, що поліз слідом до ями.

Драбину підняли і робота, що уповільнилася до відпочинку, тепер закипіла з новою силою.

— Старий Гаврило-коваль тут копав, — озвався раптом робітник, що навантажував лопатою ґрунт на ноші.

— Коли? — запитала пані.

— Я ще малий був.

— Щось викопав? — поцікавився Новицький.

— Та! Мідяк катерининський.

— Теж гроші, — похитав брилем Яворницький.

А дядько не вгавав:

— Казала мені бабуся, що і прадід мій пробував копати, але наткнувся на мамая.

— Мамая? — уточнив Яворницький.

— Ну да. Колись він зверху стояв, а потім чи в землю вріс, чи закопав хтось. Так у землі і залишився.

Яворницький знизав плечима:

— А слідів розкопів у шурфі не видно.

— Ну, та вони так глибоко не копали, нема дурних дарма землю ворочати.

— Хтось іде, — показав Новицький на темну постать, яка з’явилася на обрії.

Усі повернули голови, але впізнав прибульця тільки наймолодший робітник.

— Та це наш, із села. На паперті прохає. Почув, що нові люди, і дибає за поживою.

Несподівано з траншеї долинуло скреготіння, лопата зачепилася за щось тверде. Яворницький буквально підстрибнув на місці:

— Стоп! Зупиніться! Все!

Дядьки у шурфі розігнули спини і підвели спітнілі обличчя.

— Усі нагору! — скомандував історик, і дядьки, навіть не чекаючи підтвердження від своєї господині, взялися вибиратися з ями.

Нетерплячий Яворницький мало не по спинах скотився до шурфу.

— Дмитре Івановичу! Не поспішай! — гукнув йому вслід Новицький, але молодість та азарт брали своє. Яворницький уже орудував лопатою, обережно знімаючи землю у місці, де чувся звук.

Лопата раз по раз чіплялася за тверде.

— Воно збоку, треба іще вбік розширити, — зауважив Новицький, який уважно спостерігав згори.

— Мабуть, поховальна камера, — Яворницький взявся підрізати стінку шурфу та відгрібати землю у вільний кут. — Нічого, я зараз.

— Ви обережно там, — стривожено гукнула розпорядниця робіт.

Хвилин із десять було чутно лише звук землі, що відгорталася. Вчений потроху почав захекуватися, але роботи не кидав.

— Ось воно, — нарешті видихнув він.

Почувши ці слова, всі хто був на вершині — і копачі, і ті, хто витягав землю, і навіть носії з волокушами, кинулися до краю шурфу, намагаючись першими побачити знахідку, і в цей момент земля під їхньою вагою провалилася і підкопана стіна шурфу загрозливо посунулася.

— Назад! — закричав Новицький, але було пізно. Жирна степова земля усім масивом уже посунула донизу і накрила історика своїм чорним саваном.

Двійко робітників не втрималися на ногах і впали зверху. А жінка заверещала від несподіванки і розпачу.

— Господи Боже мій! — перехрестився один із селян.

Новицький загорлав:

— Дмитре! Дмитре! — потім захлопав руками, неначе крилами: — Що ви стоїте? Давайте заступи, швидше!

— Так заступи там лишилися, — якось по-буденному зауважив селянин.

— Лопати давайте! Біжіть у село! Кличте людей! — Новицький від розпачу почав гребти землю руками у даремному намаганні врятувати друга.

Зрештою двоє селян таки зрушили з місця й, озираючись, побігли у бік села. Робітники, що вантажили ґрунт, заходилися у дві тупі лопати відгортати осілу землю, Новицький все гріб землю руками, а розпорядниця робіт стояла, закусивши губу, з очами повними сліз. Усі дивилися на розриту могилу, тому ніхто не помітив, як старець, на якого нещодавно вказував учитель, наблизився до кургану, підняв руку з тонкими, немов очеретинки пальцями, перехрестився і завів старечим тріснутим голосом:

— Зо святими упокой, Христе, душу раба Твого, де немає недуги, ні смутку, ані зітхання, але вічне життя.

Засідання відділення історичної географії та етнографії VI З’їзду археологів перенесли до найбільшої аудиторії Імператорського Новоросійського університету в Одесі — розпорядники вимушені були це зробити через пресу, яка виявила великий інтерес до події. Ще б пак — доповідь мав молодий дослідник Катеринославщини Дмитро Яворницький, який привіз на з’їзд найкращу за загальною думкою колекцію — козацькі старожитності. Крім того, цей молодий історик зірвав овації своєю першою доповіддю «Подорож Запоріжжям», і слава блискучого лектора побігла поперед нього так прудко, що багато хто з одеситів прийшов послухати разом із дітьми та дружинами. Особливого шарму в очах дам додавала зачесана назад посивіла чуприна, яка так контрастувала з гладеньким, хоч і завітреним обличчям молодика, а також ліва рука, що висіла на перев’язі, надаючи господарю справжнього геройського вигляду. Поміж собою слухачі шепотілися про те, що, похований заживо, він вибрався з могили, про містику, прокляття, нерозділену любов, помсту і навіть можливий замах на вбивство.

У першому ряду розмістилися учасники з’їзду, маститі історики, археологи, дослідники старовини з усієї імперії. Золочені професорські пенсне пускали зайчики на стіни.

— Під час досліджень Запоріжжя ми взяли на себе сміливість розкривати могили, розкидані на козацьких землях. Із деякими експонатами, знайденими у цих похованнях, шановна публіка мала можливість познайомитися на виставці, — Яворницький тримав указку у правій руці, показуючи на планшетах плани розташування та креслення розкопів, тоді як лівиця безвільно висіла на перев’язі. — У запорозьких могилах нами було знайдено багато речей, фотографічні знімки яких ви можете бачити. Зокрема, нам вдалося викопати запорожця з вусами, чубом, із поясом та шапкою, з карафкою горілки та люлькою.

При цих словах хтось із дам охнув, фотограф блиснув магнієвим спалахом, а чоловіки почали плескати в долоні.

— Сьогодні я маю плани всіх запорізьких січей, знімки всіх дніпровських порогів, я пройшов пішки весь Низ, що на ньому розташовувалося Військо Запорізьке Низове, і пройшов його вздовж та впоперек.

Після виступу, овації публіки та настирливих запитань представників преси Яворницький нарешті взявся збирати свої папери. Справа просувалася нешвидко, бо діяти доводилося лише правицею, коли до трибуни наблизився старий уже знайомий Олександр Поль.

— Дмитре Івановичу, дозвольте вам допомогти.

Яворницький швидко обернувся, на обличчі заграла усмішка.

— Щиро вражений вашим рефератом, — у свою чергу посміхнувся Поль.

— По совісті кажучи, не розумію, чому мене так приймають...

— Ну як мінімум, через те, що ви копали запорозькі могили, а тут багато хто пам’ятає своїх козацьких предків, — Поль як людина старша вмів тверезо оцінювати смаки широкої публіки. — Але я бачу, що ваші експедиції не були простими, — він промовисто подивився на лівицю Яворницького.

— Це? — знітився Дмитро Іванович. — Засохне, як на собаці. Але, ви знаєте, що руку мені поламав той, хто захистив від значно гіршого.

— Захистив? І хто саме?

— Мамай.

— Як це? — підвів брови Поль.

— А так. У могилі був прикопаний мамай. Він упав на мене першим, і хоч руку зачепив, але всю землю прийняв на себе і мене сховав.

Поль замислився.

— Думаю, це — знак, — врешті промовив він. — Знак того, що предки взяли вас під свою опіку.

Яворницький задумливо посміхнувся:

— Знак? А що, може, і знак, — і здоровою правицею пригладив гриву посивілого волосся над своїм молодим іще обличчям.

Стіл для Клима Шпакуватого буквально втиснули у маленький кабінет, де сидів Гаврило Вайсман, — а що поробиш, іде реорганізація окружного відділу ДПУ в обласний і без ущільнення не обійтися. Звісно, старий господар кабінету мав право дивитися зизом на підселеного практиканта, але він був людиною щирою та балакучою, і дрібні незручності від тисняви компенсував можливістю порозмовляти.

— Дивися сюди. Кожна справа зберігається окремо. Зверху — напис, щоб не переплутати, — з цими словами Вайсман дістав із шафи кілька тек. — Мої підопічні, торгівці опієм для народу, бобе майсес[8]. Оце, — він потрусив товстелезним томом із назвою «Рабин Леві-Іцхак Шнеєрсон[9]», — головний рабин, а оце, — жовтуватий від самокруток палець вказав на другу теку, озаглавлену «Архієпископ Георгій (Делієв)[10]», — головний піп. Мечеть на Херсонській давно закрили, там тепер клуб міліції, так що зараз працюю тільки з християнами та юдеями.

Теки викликали щире захоплення вчорашнього студента Шпакуватого. Він взагалі мав внутрішню повагу до писаного слова, а у теках містилося не просто писане слово — але документи, а документи в країні тепер вирішували все.

— Як ти знаєш, комуністична партія оголосила антирелігійну п’ятирічку: щоб до 1937 року звільнити країну від релігійного туману та закрити всі церкви, синагоги, мечеті, костели та інший люфтгешефт[11]. Цим займається влада на місцях. Але багато хто залишається у полоні міфів, і такі люди тягнуться куди? Правильно, до служителів культу. Де ми на них уже чекаємо. Зрозумів?

Клим і справді зрозумів. Дурість він бовкнув товаришу Крауклісу. Арештувати, звісно, можна, а от зробити так, щоб ловити на живця, — це й справді хитро.

— На тобі, — Вайсман кинув на стіл перед Климом порожню теку. — З папером дефіцит, пишемо на зворотному боці плакатів. Плакати та інший шмонцес[12] є в канцелярії, але для початку бери з моїх запасів. І осьо, опис заповниш, — він поклав поруч бланк із надрукованими графами.

Клим хвилювався, як першачок, так що навіть не одразу влучив ручкою у чорнильницю. Обережно, щоб не поставити ляпки, він вивів на картоні «Яворницький Дмитро Іванович», потім повагався трохи і додав знизу «академік ВУАН».

Вайсман споглядав з іронією, але нічим не видав своєї зверхності.

— Значить, дивись, усі справи зберігаються в залізній шафі. Ключ я тобі даю. Поки, зрозуміло, в цій теці нічого немає, але скоро почнуть з’являтися різні ксіви — повідомлення від агентів, твої свідчення, протоколи. І от тоді ця тека стане цінністю, і такою, що за неї підслідний готовий буде руку віддати. Тому й зберігатися вона повинна тут, у залізній шафі. Даю тобі оцю справу, подивися поки, як і що робиться, — чекіст кинув на стіл перед хлопцем важкий том, так що він здійняв куряву. — А я піду зустрінуся зі своїм штінкером[13]. Так, і не забудь потім покласти до шафи. Щоб навіть на столі не лишав. Зрозуміло?

Вайсман вийшов з кабінету, залишивши Клима сам на сам із двома теками — товстелезною з написом «Шнеєрсон» та зовсім тонюсінькою, озаглавленою «Яворницький».

Ознайомлення зі справою дніпропетровського рабина не забрало багато часу. Попри те, що у документах було багато незрозумілих слів — міцва[14], міньян[15], хедер[16], шабат[17], — молодий розум, звичний до науки, дозволив швидко розібратися, звідки беруться та як записуються свідчення. Хоч деякі факти просто не вкладалися у голові. Наприклад, той, що ребе Шнеєрсон відмовився від посади рабина у Єрусалимі, а залишився у Катеринославі, тобто Дніпропетровську, де — зрозуміло кожному — релігія доживала останні роки. Взагалі нахабство цього ребе стосовно радянської влади вражало — чого варта була лишень відмова підписувати резолюцію з’їзду рабинів у Харкові, яка заявляла, що релігійної дискримінації в СРСР не існує. Та за таке його треба було арештувати або як мінімум відправити подалі — хоч би у той самий єврейський національний район Сталіндорф, щоб не муляв очей у місті. Власне, це й пропонував Вайсман в одному зі своїх рапортів. А далі ще гірше — Шнеєрсон, виявляється, зустрічався з самим Петровським і отримав від того дозвіл контролювати випікання маци[18]! Петровський і маца! Всеукраїнський староста, на плечах якого лежить вся Україна, — і контроль за мацою! Це навіть уявити собі неможливо! Справді, нелегка робота у товариша Вайсмана. Але чи легше буде йому, Климу Шпакуватому? Серед українців теж трапляються такі, що гай-гай!

Натхненний прикладом старшого товариша, Клим узяв чвертку плаката із шматком напису «кооперація... ях... побуту», що невловимо нагадував єврейські слова, перевернув його чистим сірим зворотом догори й обережно вивів:

«У розмові зі мною працівник крайового музею на ім’я Мануйлович повідомив, що Яворницький мав контакти з бандитським отаманом батьком Махном та німецькими окупантами, які виявилися у викупі ним статуї імператриці Катерини за пляшку самогонки та отриманні охоронної грамоти».

Він критично оцінив написане, потім поставив дату, підпис і підшив перший свій документ до теки. Закрив її та вже було підвівся, щоб покласти до шафи, як наказав товариш Вайсман, але раптом в очі кинувся новий портфель — поки що порожній символ влади. Якщо всі документи зберігати у шафі, коли ж тоді вдасться наповнити його? Так і ходити, викликаючи глузування гострої на язик Марусі? Клим зупинився, вагаючись. З одного боку, це порушення правил, а з іншого — товариш Вайсман говорив, що поки тека порожня, вона не має цінності. Отже, може бути в портфелі, і це не зашкодить справі. Тим більше, що там замочок.

Заспокоївши себе таким чином, Клим відніс теку Шнеєрсона до шафи, а свою тоненьку з одним аркушиком усередині поклав до нового портфеля. Англійський замочок клацнув, запевняючи, що збереже таємницю справи від сторонніх очей.

Тільки-но він це зробив, на порозі виріс Вайсман.

— Закінчив? — запитав він.

— Та наче, — Клим знизав плечима.

— Голодний?

— Є трохи, — зізнався Клим.

Вайсман сунув руку до кишені галіфе, видобув звідти газетний згорток і поклав на стіл.

— Давай щось згриземо, бо ввечері йдемо на операцію.

— Операцію? — захвилювався Клим.

— Та ні, нічого страшного. Будемо підпільний хедер брати.

— Хедер? — у Климовому дитинстві так називали компанію чи банду. У справі Шнеєрсона це слово теж зустрічалося, але явно означало щось інше.

Вайсман розгорнув газетний згорток. Орган окружного комітету КП(б)У «Зоря» містив у собі не тільки звіти про успіхи першої п’ятирічки, але й предметні докази цих успіхів — кілька варених картоплин, цибулину та пару сушених тараньок.

— Хедер — це єврейська школа. Заховалися, паскуди, ніби комуна, а самі Талмуд читають, — тут погляд його раптом уперся в газетний текст. — О, диви! Якраз стаття про це. Про успіхи в антирелігійному вихованні. А вони за своє, — Вайсман почав озиратися, немовби шукаючи ще чогось, потім похлопав себе по кишенях: — Чорт, солі нема. Зараз у сусідів позичу.

Клим був розчулений таким піклуванням з боку старшого товариша — тим більше, що через купівлю портфеля залишився без грошей. А поки Вайсман бігав по сіль, зазирнув до газети, яка привернула була його увагу. Журналіст Михайло Дубовик розповідав про цікаві концерти, що відбуваються у вчорашньому гнізді релігійних забобонів, а нині Органному залі, а також про те, що у Клубі євреїв-кравців святкують радянські свята замість єврейських.

Господар кабінету невдовзі повернувся з позиченою сіллю, але на цьому його метушня не закінчилася — ключем він відчинив шафу зі справами, нахилився до нижньої полиці і з-поза тек видобув пляшку самогону, закорковану кукурудзяним качаном.

— Знаєш, не люблю ходити на операції тверезим. І тобі не раджу. Все-таки я з ними одної народності, там починаються плачі, жінки за руки хапають... — він пересмикнув плечима з огидою. — Ну а сто грамів прийняв, то робиш своє... Склянка, пробач, одна, — додав він, простягнув руку до карафки з водою на столі, зняв із горлечка мутну склянку та навіщось дунув усередину. — Бери-бери, не нітися, — кивнув він на газету з їжею. — Це, звісно, не моме варнечкіс[19] і навіть не бобе блінчес[20], але, як кажуть, чим багаті.

Клим узяв картоплину, вмочив її у сіль та надкусив просто зі шкіркою. Вайсман налив собі півсклянки й одним духом вихилив, потім заплющив очі, немовби слідкуючи за рухом рідини всередині організму. Закусив цибулею та простягнув склянку Климові.

— От ти мене можеш запитати, а навіщо ми боремося з релігією?

Від такого припущення Клим мало не вдавився самогонкою.

— Та ну що ви!

Але Вайсман вів далі:

— Дехто каже: нове покоління виросте безбожниками, а старе все одно здохне, ми його в комунізм не візьмемо, правильно?

Клим не знайшов що сказати — і погоджуватися не можна, і заперечувати не розумно. Вайсман узяв з газети рибу, побив її об стіл та почав акуратно чистити.

— А я тобі наведу приклад євреїв. Ти ж знаєш, що євреї відзначають шабат? Суботу. Не працюють, тільки моляться. Знаєш?

Зрозуміло, що Клим про це знав — у рідній Юзівці євреїв не бракувало, навіть в адміністрації шахти працювало двоє.

— Отож. А тут країна переходить на п’ятиденку. Чотири дні робиш, п’ятий — вихідний. У тебе який день був вихідним?

Клим нарешті відпив зі склянки і закусив картоплею. П’ятиденку, коли кожен працівник мав власний графік вихідних, він застав уже в університеті.

— Я ж студент. А у батька — зелений.

Вайсман усміхнувся:

— З п’ятиденкою і справді складно було. Бо коли у тебе третій день вихідний, а у жінки четвертий, то ти з нею ніяк не зустрінешся. Цурес[21]! Але хоч би який день був вихідним, зелений, червоний чи жовтий — а на суботу випадає рідко, зрозуміло? А субота для них — святий день. Я їм кажу: святкуйте свій шабат в інші дні. Тим більше, зараз уже з п’ятиденки перейшли на шестиденку — то святкуйте на шостий день, коли у всіх вихідний.

— І що? — поцікавився Клим.

— Кажуть, що не можна. Бог не велить. Тому не йдуть працювати. Бо гріх. А наш Катеринослав, щоб ти знав, був третім єврейським містом імперії. Більше жило тільки в Одесі та Бердичеві. А євреї ж не найдурніші люди, вони таки можуть приносити користь радянській Батьківщині.

— Можуть.

— А значить, що виходить? Виходить, що релігія відволікає продуктивні сили та напряму шкодить економіці. І єврейська релігія, і християнська. Бо християни теж у неділю не працюють. І значить, викорінити цей пережиток — це наш, мій внесок у справу індустріалізації... Ти допивати будеш чи будеш на неї молитися? — запитав він раптом, вказуючи рукою на склянку.

— Буду, — кивнув Клим і похапцем випив пекучу рідину.

Вайсман налив собі ще. Клим догриз картоплину і взявся за рибу. Пити більше не хотілося — голова і без того гуділа від надміру вражень.

— От диви, що тут написано, — Вайсман висмикнув з-під останньої картоплини газету «Зоря». — Дніпропетровська область сьогодні дає республіці 20 відсотків сталі і чверть усього чавуну. А якби не євреї?.. Тьху ти!.. Тобто якби не рабини? І не попи? Отож.

Клим уже пройнявся ненавистю до всіх служителів культу і був готовим негайно йти закривати єврейську семінарію. Єдине, що його тривожило, — депеушник мав на поясі кобуру з револьвером, а він — ні.

— Ну що, вперед! — перехиливши склянку і повернувши її на графин, підсумував господар кабінету.

Перша бойова операція — це вам не перша чарка і навіть не перша дівчина. Тут усе набагато серйозніше.

— Товаришу Вайсман, якщо ми йдемо на операцію, то чи не можна мені теж пістоля, щоб я міг захистити Батьківщину?

Вайсман засміявся.

— Від кого? Від рабинів? Не сміши. Це ж тобі не куркулі. Вони, як мою волину бачать, одразу мають мойри[22], а там і патронів немає, — похлопав він себе по кобурі. — Наша зброя — ручка і чорнила.

Проте попри таку гучну заяву, на операцію вони взяли з собою двох бійців із найближчого відділку ОГПУ. Як пояснив Вайсман, це було зроблено для солідності, адже євреї дуже поважають владу, тому чим більше мундирів буде у полі зору, тим спокійніше все мине.

— Якби ти був у формі, в принципі, удвох би впоралися, а так — хай бачать, що прийшов балабуст[23]!

Сутінки ховали в собі темні закрути вулиці, що йшла поміж приватних будинків, — рідко коли вікна світилися, немовби господарі щось приховували.

— Мій штінкер[24] сказав, що у домі старого меламуда ввечері працює хедер. Вікна затуляють, щоб ніхто не бачив.

— Хедер — це школа, а меламуд це хто? — не зрозумів Клим.

— Меламуд — це вчитель. Але треба розуміти, що хедер — це не якась там партачна[25] Талмуд-Тора[26], де своїх дітей вчать різні шлепери[27]. За хедер треба платити, а хто в нашій радянській республіці буде платити за те, щоб його смаркач[28] вивчав Талмуд[29]? Правильно, тільки ворог народу.

Вайсман крокував на півкорпусу попереду, щоб водночас показувати дорогу і мати можливість говорити. Після випитого самогону його мова суттєво збагатилася виразами на їдиш.

— Ой, Климе, ти навіть не уявляєш, скільки серед нашого брата-єврея несвідомих! А їдише фраєрн[30]! Гірко говорити про це, коли розумієш, що єврейський народ дав пролетаріату таких вождів, як Григорій Зинов’єв, на якого зараз названо старий Єлизаветград[31]. Можеш уявити, мій батько працював на фермі його батька Арона Радомисльського, іще коли Герш був мамале цуцик[32].

Клим намагався встигнути за широкими кроками старшого товариша. Бійці сопли за спиною.

— Я вже не кажу за товариша Кагановича та інших гройсе хухем[33] комуністичної партії. А зараз ці люди бережуть свої релігійні забобони, наче шмалц[34]! Ми заборонили їм робити мацу, так що ти думаєш? Вони почали пересилати мацу з-за кордону. У мене на пошті в Пейсах сидить два штінкери[35], які відкривають посилки і шукають там мацу! Уявляєш! Шлімазл[36]! Присилати мацу у посилках!

Що таке маца Клим знав — квадратні млинці, прісні та сухі, і що таке шлімазл, теж знав — так лаявся у конторі на шахті бухгалтер. Тому радо погодився, що посилати мацу у посилках може тільки шлімазл.

Тим часом вулиця зайшла у глухий кут і вперлася у перехняблені ворота, за якими причаїлася темна хата. Колючий дріт, що виконував роль загорожі замість спаленого у пічці паркана, загрозливо хитався на похилих стовпчиках. Вайсман підняв руку. Бійці засопіли Климові у самісіньку потилицю. З-поза воріт не долинало жодного звуку — навіть собака не брехав у темряві.

— Тут, — депеушник обернувся до підлеглих. — Собаку закрили, щоб не видав, що в хату йдуть чужі. Значить, усі в зборі.

— А я би дрючка все-таки взяв, — зауважив один з бійців.

— Бери, — погодився Вайсман, — і стань за хатою, щоб тебе одразу бачили у вікно. Вони не тікають, — пояснив він Климові. — Євреї — гройсе махерн[37], але, побачивши чекіста під вікном, найспритніший махер стає фаталістом.

Він обережно, щоб не рипнула, відчинив хвіртку і пішов уперед. Вікна у хаті були забрані ставнями так, щоб на вулицю не пробивалося навіть дрібки світла. Заховалися — значить, і справді роблять щось незаконне. Радянським людям нема чого ховати від рідної влади.

Вайсман зупинився попід дверима і почекав, поки один з бійців обійде хату з тилу. Щойно той зайняв позицію, він закалатав кулаком у двері.

Навіть через стіни було чутно, що у хаті здійнявся переполох. Там щось зашаруділо і застукало, неначе у мишачому кублі.

— Гевалт[38], — задоволено промимрив Вайсман і ще раз постукав кулаком, тепер уже довше та гучніше.

— Вер?[39] — зсередини почувся жіночий голос.

— Відчиняйте. Державне політичне управління, — несподівано громовим голосом проревів Вайсман, так що, здавалося, навіть хата присіла з переляку.

Зарипіли засуви і двері прочинилися, утворюючи шпаринку для людського ока. Але щойно це відбулося, Вайсман щосили штовхнув стулку ногою. Почувся зойк, щось лунко забряжчало, і двері прочинилися перед представниками радянської влади.

— Біст мешуге?[40] — запитала сухенька стара жінка, яка від поштовху відлетіла до стінки, ледь втримавши свічку у руках.

— Я тобі дам мешуге! — Вайсман подивився на неї суворо з-під форменого кашкета. — Я працівник для особливих доручень ДПУ.

Ці слова, щоправда, не справили на жінку особливого враження — а чи то вона просто розлютилася від вторгнення.

— А ейне пуріц[41] знайшовся! Кучеряве ун[42] кудлате!

— Вер іст? — почувся чоловічий голос із-поза дверей у кімнату, які залишалися щільно зачиненими.

— А їдише жлоб мит совєтіше поц ун мусер[43].

— Фарштінкіне ідін[44]! — огризнувся Вайсман.

Але та не залишилась у боргу:

— А гой а хозар[45]! Кіш мір ін тухес[46]! — і недвозначно показала на свою задню частину.

Клим не розумів більшості слів, але темперамент, з яким лаялася жінка, примусив його зупинитися. Вайсман, більш звичний до характеру своїх землячок, махнув рукою і штовхнув наступні двері. Вони відчинилися з ляскотом, але в кімнаті була суцільна темрява, тому побачити вдалося лише сивого чоловіка у капелюсі, з-під якого на скроні спускалися завитки пейсів.

— Шалом! — ввічливо сказав чоловік.

— Добрий вечір, — автоматично відгукнувся Клим, а Вайсман рукою відсунув із дороги господаря та зробив крок у темряву.

— А чи знає шановний товариш меламуд, що радянська влада будує на Дніпрі найбільшу в республіці електростанцію Дніпрельстан, яка принесе світло у кожну хату?

Господар зітхнув.

— І не кажіть мені, що вас не торкнулась електрифікація, — продовжив Вайсман, потім простягнув руку назад і звелів: — Дай свічку! Бекіцер[47]!

У відповідь господиня скрутила пальці в дулю:

— На!

— Якщо ти не скажеш їй закритися, я вас арештую за образу радянської влади в моїй особі, — Вайсман подивився на меламуда.

— Хая, ша! — владно сказав той.

Жінка принишкла, і цим скористався боєць, який витягнув з її рук свічку та передав Вайсману. Той узяв, пройшов зі світлом до центру кімнати, де, піднявши обличчя до стелі, знайшов лампочку та докрутив її у патроні. Лампочка спалахнула, висвітливши невеличке приміщення, і Клим подумки охнув, бо воно було повне дітей — попід стінами на лавах, за столом у центрі, навіть у кутках сиділи маленькі хлопчики та перелякано дивилися на дядька у формі перед ними.

Вайсман задоволено обвів поглядом дитячі обличчя й обернувся до господаря.

— І що це?

— Кіндерлах[48], — відповів той.

— Я бачу, що кіндерлах. Ваші?

Господар опустив очі.

— Гройсе мешпухе[49]! — глузливо зауважив Вайсман. — А це що? — він узяв зі столу товстий том у шкіряному окладі.

— Талмуд. Свята книга нашого з вами народу, — у голосі меламуда відчувалися нотки гордощів.

Вайсмана це чомусь розлютило, і він кинув книжку на підлогу з такою силою, що, здавалося, підстрибнула хата.

— Це шмате[50], а не книга! — закричав він. Дітлахи принишкли, дехто затулив голову руками, а найменший хлопчик зарюмсав. Вайсман одразу притишив свій запал. — «Капітал» — це книга! А ваш Талмуд — це просто кака[51]!

Чорнявий хлопчик у ярмулці, що сидів за столом просто перед Вайсманом, раптом підвів очі:

— Не можна так казати про Талмуд!

Вайсман нахилився до нього:

— Це що за шмендрик[52] обізвався? Як звати?

— Соломон, — промимрив хлопець, опустивши голову перед напором людини в формі.

— Тому й такий розумник, що Соломон? — глузливо запитав Вайсман і виструнчився. — Діти! Цей старий нудник, — він рукою вказав на меламуда, що так і залишився стояти біля одвірка, — цей партачник продає вам різний локшим[53], щоб відвернути від світлого майбутнього, яке незворотньо йде до нас.

Чорнявий Соломон, який сидів опустивши голову, раптом заплакав уголос, і за ним, немов за командою, заголосили інші. В одну мить дитячий плач заповнив усю кімнату, так що розгубилися навіть представники влади. Деякий час вони мовчки спостерігали, потім Вайсман підняв іншу книгу, що лежала на столі, і з розмаху вперіщив нею по стільниці. Від звуку, який пролунав, діти миттєво замовкли, немовби одночасно вдавилися слізьми.

— Значить, складаємо протокол за недозволене навчання дітей релігійним забобонам і отримання незаконного доходу.

— Вейіз мір! — здійняв руки до стелі меламуд. — Але де ж ви бачили дохід?

Вайсман подивився на нього згори вниз:

— Тоді додаємо використання забороненої реакційної мови іврит, — він пальцем вказав на Тору.

— Азохн вей! — заголосила з сіней жінка.

Але Вайсман не звернув на неї уваги.

— Товаришу Шпакуватий, — обернувся він до Клима. — Сідай отут і перепиши всіх цих бубале[54] по формі: ім’я, прізвище, хто батьки. Ти! — він махнув бійцеві. — Стій біля дверей і випускай смаркачів тільки після запису. Ну а я займуся господарями.

Клим витягнув із портфеля кілька чистих аркушиків, розклав на столі чорнильницю і взяв ручку до рук.

— Ну, хто перший?

Дорогою на службу Клим зазвичай зупинявся, щоб послухати радіо. Сріблястий дзвоник повісили на площі кілька років тому, і біля нього постійно товклися містяни з тих, що ще не мали вдома чорної тарілки гучномовця. У гуртожитку, де мешкав Клим, поки був студентом, радіо постійно працювало у вестибюлі, а от на квартирі, яку мусив знімати зараз, гучномовця не було, і без звичних хрипкуватих звуків було якось незатишно.

— Алло! Алло! Говорить Дніпропетровськ. На хвилі 525 метрів послухайте новини.

У місті був ранок, і звичний шум заводів супроводжувався частими трамвайними дзвінками — люди їхали на роботу.

— Дніпропетровщина звітує про успіхи індустріалізації. Цього року у місті запрацювало чотири нові заводи — трубопрокатний, завод металоконструкцій, завод важкого машинобудування та коксохімічний завод. Підприємства, що були створені на базі окремих цехів заводу імені Петровського, отримали нові завдання і влилися у робочий ритм радянської металургії.

Новим заводам потрібні нові кадри, і якби він, Клим Шпакуватий, не завалив іспити, міг би теж влитися у робочий ритм. Хоча, з іншого боку, всі професії потрібні, а робота органів безпеки — у першу чергу. Не дарма товариш Краукліс казав, що по селах куркулі заворушилися і навіть зброю наважуються піднімати проти радянської влади.

— Вчора у нашому місті було урочисто відкрито Палац культури імені Ілліча. Нові просторі приміщення прийняли працівників культури міста — пролетарських музикантів, художників, акторів. Після відкриття відбувся святковий концерт. А зараз послухайте «Марш до пуску Дніпрельстану» молодого дніпропетровського композитора Андрія Штогаренка.

У репродукторі зазвучав баян, і Клим посунув далі, підбадьорюваний свистом потяга, що долинав з Амурського мосту. Місто набирало обертів.

У цей час на вулицях не було багато народу. Заводи своїми гудками скликали зміни о шостій ранку та о третій дня — тож із пролетарів вулицями тинялися лише п’янички, що шукали, де б і з ким утамувати свою специфічну спрагу. Де-не-де можна було побачити голодуючих селян, що лежали попід парканами закутані у ганчір’я, виставивши назовні кістляві, обтягнуті майже прозорою шкірою руки, у надії, що знайдеться хтось милосердний, що поділиться з ними своїм пайком або закупкою. Лежали мовчки, бо тих, хто пробував просити, одразу забирало ДПУ, вивозило далеко за місто і кидало просто при дорозі. Це було вироком, бо сил повернутися до міста у нещасних уже не вистачало.

Хоча останнім часом голодні на вулицях стали звичною картиною, Клим насупився. Він, свідомий комсомолець, і раніше розумів, що це — результат поганої роботи органів, і його цей факт зовсім не тішив. Але тепер, ставши частиною цих самих органів, хлопець почав відчувати додатковий дискомфорт. Професійний.

На порозі обласного відділу ДПУ під плакатом «І тут, і там, і скрізь будуємо соціалізм» Клим раптом побачив дівочу постать, таку несподівану серед зелених мундирів. Маруся? Що вона тут робить?

— Доброго ранку, Марусю!

— А я на тебе чекаю.

Він дещо розгубився:

— Але ж у мене служба...

— Ну то ходімо до кабінету. Я не заважатиму.

Клим не міг відмовити коханій дівчині, однак не знав, чи може провести її до себе. А тут іще Вайсман — як він відреагує? Сумніви позначилися на хлопцевому чолі, так що Маруся зробила жалісне обличчя:

— Ну, Климе! Мені потрібна твоя порада у важливій справі.

Ой, хіба чоловік здатен встояти перед таким аргументом? Клим зітхнув і пішов до коменданта розпитати, як отримати перепустку для гості. Формальності зайняли деякий час, але зрештою він відчинив перед дівчиною двері кабінету.

— Заходь.

Вайсмана за столом не було. Це вже легше. Клим посадив Марусю на стілець і сам влаштувався навпроти.

— Розповідай.

— Климе, мене запросили, точніше, не запросили, а запропонували вийти на службу.

— Куди?

— До музею.

Хлопцеві очі набрали зацікавленого виразу.

— Музею? Там, де директором Яворницький?

Дівчина закивала:

— Розумієш, мамина подруга дізналася, що я закінчила рабфак, і каже, що може влаштувати туди, а я вагаюся.

Клим подивився на свій портфель і несамохіть потер рукою об руку.

— І чому ти вагаєшся?

— Як це, чому? Хіба ця робота гідна будівничого комунізму? От ти, наприклад, воюєш із ворогами народу. Інші метал виплавляють, а я буду черепки перебирати? Як на мене люди подивляться?

— Нормально подивляться,— насправді він не мав, що сказати, бо якби не справа, що лежала у портфелі, і сам не схвалив би такої роботи. Але тут...

— Климе, я переживаю. Виходить, що я нібито дезертую з фронту світової революції. Пам’ятаєш, що писав Підмогильний? «Місто — історична здохлятина, і його треба провітрити». А я, виходить, навпаки, цю здохлятину збиратиму.

Хлопець інтенсивно закрутив головою.

— Ні! Що ти! В музеї ти можеш прислужитися революції значно більше!

— Як це? — не зрозуміла Маруся.

Клим зрозумів, що бовкнув зайвого. Лякати кохану перспективою співпраці з ДПУ не хотілося — хтозна, як вона відреагує.

— Ну, це я в смислі, що свідома праця на користь Батьківщини... — він заплутався у словах і зупинився. — Добре, ти мені скажи, якби музеї не були потрібні радянській державі, хіба вона б їх дозволила?

— Ні, — сказала Маруся.

— А раз дозволяє, значить, вони їй потрібні. Зрозуміло? — у захваті від того, що знайшов аргументи, він знову потер руки. — І люди, які там працюють, — теж. А про твого улюбленого Підмогильного я вже тобі казав: підозрілий тип.

— Думаєш? — невпевнено перепитала дівчина.

— Авжеж! Музеї потрібні Революції. Я, щоправда, не знаю, навіщо, але якщо партія щось робить, сумніватися у цьому — неправильно.

Тут уже Маруся погодилася. А де дітися?

— Тобто ти не будеш мені дорікати?

— Навпаки, буду з цікавістю слухати про твою роботу, — Клим подумки додав «і про директора», але вголос сказав інше: — І про досягнення радянських істориків.

Дівчина усміхнулася, і в цей момент двері кабінету прочинилися. На порозі стояв Вайсман, за його плечима виднілася ще одна постать.

— Здрастуйте, — несамохіть смикнувся Клим назустріч старшому товаришу, але одразу сів назад. Вайсман запитально дивився на дівчину. Клим напустив на обличчя суворість. — Ви вільні, — сказав він Марусі, і голос його трохи затремтів. — Давайте перепустку, я підпишу.

Перепустка лежала на столі — там, де її поклав сам Клим, що провів дівчину через вартових. Побачивши це, Клим збентежився ще більше, опустив очі, розписався внизу папірця і простягнув його Марусі.

— До побачення, товаришко Глинська.

Маруся, яка помітила хлопцеву зніченість, усміхнулася самими кутиками вуст.

— До побачення, товаришу Шпакуватий, — тоді підвелася та зробила крок до дверей.

Вайсману довелося вийти, щоб випустити її, постать у коридорі теж відступила. Деякий час чоловіки не рухалися — певно, проводили дівчину очима, а потім якось одночасно зітхнули та зайшли до кабінету.

— Твоя? — запитав Вайсман.

Клим почервонів:

— Та ні, у справі.

— Зрозуміло, — з сумнівом кивнув той. — Але це не головне. Знайомся, — тут Вайсман мусив пройти до свого місця, тому що інакше його супутник просто не вліз би до маленького кабінету. — Веніамін Купріянович Сєдов, приїхав до нас зі столиці.

Сєдов був лисим сухим стариганом у пенсне на носі та довгими, наче в музиканта, пальцями рук, що їх продемонстрував під час кволого інтелігентського рукостискання. Шкіра його долонь була жовтою та висохлою.

— Товариша Сєдова прислали на підсилення роботи з буржуазними націоналістами. Він має у цьому великий досвід.

— Хе, — скептично крекнув стариган. — Зі згаданим контингентом працюю вже півсотні років. Щоправда, мушу зауважити, що раніше вони не були буржуазними, а керувалися здебільшого соціалістичними ідеями.

Клим запитально подивився на Вайсама. Що верзе цей старий гриб? Вайсман розвів руками:

— Товариш Сєдов працював іще у Департаменті поліції Російської імперії, а тепер його залучили як консультанта.

— Хе, — старий знову крекнув. — Я знав, що так звана українізація — це тимчасовий відступ, і все стане на свої місця. А значить, Веніамін Сєдов ще послужить Росії.

— Як це, відступ? — не зрозумів Клим. — У газетах поки нічого такого не пишуть.

Вайсман зверхньо посміхнувся:

— Звикай, товаришу Шпакуватий. Ти працюєш у відомстві, яке довідується про все раніше, ніж починають писати газети. Бо коли напишуть — у нас уже все має бути мікер-бекіцер. Ясно?

Клим не зовсім зрозумів останніх слів, але про всяк випадок кивнув. Сєдов посміхався, немовби підтверджуючи сказане. Ну нехай — якщо його прислали з Харкова, значить, там щось знають. На те й столиця.

— Ви дозволите? — старий вмостився на стільці, що на ньому хвилину тому сиділа Маруся, і склав свої ноги, наче коник на бадилині.

— Та сідайте, — сказав Клим уже вслід.

— Отже, молодий чоловіче, нам належить працювати спільно, або, як нині модно казати, у змичці. Начальство попросило мене надати вам методологічну допомогу.

Старий говорив, відкинувшись на спинку стільця, він не нахилявся вперед, як це зазвичай роблять під час спілкування, і таким чином немовби відсторонювався від співрозмовників, підкреслював, що є лише консультантом.

— Називайте мене товаришем, або просто Климом, — хлопець не любив оцих старорежимних «молодий чоловіче», «добродію».

— Гаразд, товаришу просто Клим, — Сєдов розтягнув свої сухі губи у гримасу, яка мала позначати посмішку. — Над чим, а точніше, над ким нині працюєте?

Вайсман тим часом заглибився у свої папери і втратив цікавість до розмови. Клим видобув із портфеля теку з написом «Яворницький» та поклав на стіл.

— Цікаво-цікаво, — старий взяв її до рук і поправив пенсне. — Еварніцкій! Невже той самий?

— Який самий? — не зрозумів Клим.

Старий зазирнув до теки, кинув оком по першій сторінці:

— Точно! Той самий. Дмитро Іванович Еварніцкій, — потім закрив справу, подивився на неї уважно і знову скривився у посмішці. — Ну драстуй, Сивий!

— Сивий — це хто? — Клим дивився на нього, наче на божевільного.

Сєдов поклав теку на стіл, відкинувся на стільці та звів очі вгору, немовби занурюючись у власні думки. Потім неквапом видобув з кишені важкий портсигар, вставив цигарку у жовтуватий дорогий мундштук, припалив від сірника і картинно помахав ним у повітрі, щоб загасити.

— Дмитро Іванович Еварніцкій отримав у нас, в Департаменті поліції, прізвисько Сивий через те, що вже у молодому віці мав сиве волосся.

— Прізвисько? — здивувався Клим. Він не уявляв, що в таких серйозних установах, як поліція, клеїли прізвиська, неначе у школі.

Старий гмикнув:

— Судячи з вашої реакції, ви не знаєте, навіщо фігурантам справи дають прізвиська? — він якось розгублено подивився на Вайсмана, але той був цілковито заглиблений у свої папери. — А! Ну так! Мене ж попереджали, що ви ще стажер.

Клим насупився — щось забагато на себе бере цей старорежимний стручок.

— Так. Стажер. Пролетарський стажер, між іншим, а не буржуазний консультант.

Але сам буржуазний консультант пропустив цей пасаж повз вуха.

— Прізвиська, до вашого відома, товаришу стажер, є наріжним каменем агентурної роботи. Основа конспірації. Сподіваюся, вам знайоме таке поняття?

Клим насупився ще більше, бо розмова нагадувала малоприємні розмови з викладачами на іспитах.

— Прізвиська повинні мати не тільки агенти, але й обов’язково об’єкт стеження. Бо якщо хтось перехопить чи підслухає агентурне повідомлення, то що він зрозуміє, коли агент доповідає про якогось Сивого... — старий замислився. — А втім, про що це я. У вас же, звісно, нема агентів в оточенні Еварніцкого.

— А оце вже не ваша справа! — ляснув долонею по столу Клим і підвівся, даючи консультанту знати, що розмову закінчено.

Мабуть, нікому, навіть собі Клим не зізнався б, що йде до музею у справах. Бо там відсьогодні працювала дівчина, до якої він був... ну як би це сказати, щоб не вийшло по-старорежимному. Одним словом, його передусім товаришка, а вже потім і значно більше ніж товаришка — Маруся Глинська. А з іншого боку, вона все-таки працювала поруч із людиною, чию справу він тепер вів, — академіком Яворницьким, тому зустріч обіцяла подвійний інтерес.

Щоб не наразитися на охочого до розмов сторожа Мануйловича, Клим обрав собі пункт спостереження за рогом. Музей зачинявся о 17-й, але хлопець був готовий до тривалого очікування, бо у перший робочий день може трапитися різне. Він стояв, розглядаючи жовтий плакат із літаком, що червоною стрілкою злітав у небо та закликав «Зміцнюймо нашу фльоту», проте вже за п’ять хвилин після того, як двері прикрасила табличка «Зачинено», на вулицю вийшла Маруся.

— Привіт! — Клим наздогнав її лише за квартал, бо не хотів зайве світитися перед музейними працівниками.

— О, ти прийшов мене зустріти? Як це мило!

— Ти навіть не уявляєш, мені для цього довелося втекти зі служби! — гордовито зізнався Клим, переклав портфель у ліву руку і ґречно зігнув у лікті праву, пропонуючи дівчині опору.

Вона із задоволенням взяла його під лікоть і молода пара пішла вулицею у бік Мандриківки, де мешкала Маруся.

— Як пройшов перший день?

Її голос зовсім не забринів від щастя.

— Ти знаєш, я, мабуть, теж буду тікати з такої служби. Тільки назовсім.

Климові перехопило подих. Цього він ніяк не чекав.

— А що, багато роботи?

— Та не в тому річ, що багато. Знаєш, я цілий день інвентаризувала знахідки з Дніпрельстанівської експедиції, там їх цілі гори.

— А що за експедиція?

Дівчина махнула рукою:

— Та, історична. Пускають Дніпрельстан, вода скоро заллє пороги, і вони хочуть усе дослідити, поки над водою.

— Мабуть, цікаво? — обережно припустив Клим.

— Яке там? Черепки, іржаві залізяки та розсохлі дошки. Мотлох, ще й смердючий.

— А як начальник? — Климові не терпілося почути про головне.

— Дмитро Іванович? Веселий дід. Сказав, що я — нащадок козака Мамая.

— Як це?

— А так. Каже, ви — Маруся Глинська, а Глинські — це не просто рід. Перші Глинські ще навіть підписувалися як Мамаї. Так що ви, каже, — козак Мамай у спідниці.

— От бачиш, — Клим намалював на обличчі усмішку. — Начальник тебе цінує.

— Може, й цінує, але знаєш що? — Маруся зупинилася й обернулася до хлопця. — У час, коли країна будує нові заводи, коли гігантські греблі перекривають річки і ставлять їх на службу трудящих, коли... — їй забракло слів. — А я у цей час перебираю якийсь допотопний непотріб... Ой, ти б бачив — він його мало не цілує!

— Хто? — не зрозумів Клим.

— Дмитро Іванович. Бере якесь барахло, дивиться на нього, як кіт на сало. Химерний дід, якщо м’яко сказати. По селах усякий непотріб збирає. Церковні дзвони, Біблії, кобзи. Ні, я розумію, що треба зберегти парочку для нащадків, щоб знали, яка за старого режиму була дикість. Але він ще й пісні записує. Для чого? Не можна ж на кобзі творити пролетарську культуру! Смішно подумати, що хтось зараз вдягне шаровари і почне скиглити під кобзу чи ліру!

Клим не знав, що заперечити, але допустити, щоб дівчина отак просто кинула роботу поруч із фігурантом його справи, не міг. Утім, Маруся із властивою жінкам легкістю несподівано перескочила на іншу тему:

— Ой, дивися! — вона показувала кудись за спину. — Моя сукня!

Клим обернувся, не розуміючи, і побачив, що дівочий палець вицілив вітрину з манекеном, одягненим у квітчасту крепдешинову сукню.

— Я вже помітила — вони перевдягають манекенів раз на три дні. І чекала, коли вже знову побачу свою сукню. Знаєш, як писав Підмогильний: «треба мати надто великий чар духу, щоб надолужити недбалість убрання». Уявляєш, колись я вдягну на себе цю сукню і ми з тобою підемо вулицею, ти з портфелем, я у крепдешині, усі просто здохнуть від заздрощів!

Климові стало незручно — справжній чоловік після такого зізнання мав би витягти з кишені все жалування, зайти до крамниці... але жалування, а точніше аванс, уже було витрачено, а з наступного треба буде заплатити за квартиру і борг Вайсману віддати — добре, що він погодився позичити трохи, бо інакше хоч із голоду подихай.

Проте ця незручна ситуація раптом наштовхнула Клима на ідею:

— Пробач, Марусю, а як ти купиш цю сукню, якщо звільнишся з музею? — запитав він.

Маруся спохмурніла.

— І справді... Ну, може, іншу роботу знайду.

— А поки шукатимеш, ці сукні з моди вийдуть, — піддражнив її хлопець.

— Та ну тебе! — надула губки дівчина. — Не вийдуть. Така краса з моди не виходить, — і знову обернулася до «своєї» сукні.

Але справу було зроблено — сумнів оселився у дівочій голові. Задоволений Клим міцніше стиснув Марусину руку, і пара продовжила свою дорогу на Мандриківку.

Раптом із-за рогу виринула знайома худорлява постать. Клим напружився — назустріч рухався товариш Сєдов, той самий консультант, що його прислали з Харкова на боротьбу з націоналістами. Старий буквально поїдав очима Климову супутницю — напевно, впізнав. Але не це було головним — головним було те, що робочий день стажера ДПУ Шпакуватого закінчувався лише за півгодини.

Сєдов по-старорежимному зняв з лисої голови капелюха і злегка кивнув. Клим судомно ковтнув слину.

— Хто це? — запитала Маруся, проводивши старого очима.

— Та... — Клим завагався. — Словом, зі служби один.

— Начальник?

— Не дуже. Але я ж тобі казав, що втік сьогодні до тебе, а тут він...

Дівчина ще раз озирнулася, немовби оцінюючи небезпеку, що віщував несподіваний свідок, а потім рішуче підштовхнула хлопця вперед, продовжуючи прогулянку.

— Ну так ти йому поясни, що це була робоча зустріч. Ти ж можеш зустрічатися з кимось у справах?

— Можу... мабуть, — нерішуче погодився хлопець.

— Ой, Климку, вчити тебе і вчити, — зітхнула Маруся і раптом засміялася дзвінко, по-дитячому, розсіюючи своїм сміхом усі потенційні загрози та можливі негаразди.

Від хвилювання Климові пересохло у горлі. Він ковтнув слину:

— Хочеш води? — недалеко стояла ятка з водою.

Газована вода для Клима була однією з ознак нового соціального ладу. Колись зельтерську могли собі дозволити хіба буржуї в містах, а тепер — будь ласка, на вулиці, у буфеті, з сиропом чи без! Першу склянку Клим вижлуктав великими ковтками. Маруся пила потроху, відставляючи руку так, щоб не крапнути сиропом на сукню. Клим попрохав собі ще одну порцію.

— Ой, дивися! — раптом сказала дівчина.

— Що там?

Марусин палець вказував на вирізку з журналу, що прикрашала прилавок ятки. Клим подивився і знизав плечима:

— Ти що, картин не бачила?

— Бачила, звісно. Але це «Запорожці» Рєпіна.

— Ну то й що?

— А те, що писаря на цій картині Рєпін малював з мого директора.

— Не може бути! — здивувався Клим.

— Мені колеги сказали. Одразу, як прийшла. Писар на картині — це і є Яворницький. Дмитро Іванович.

— Якове Павловичу, дозволь тобі відрекомендувати нашого шановного гостя, — Яворницький дещо театральним жестом показав на свого супутника, кучерявого чоловіка з борідкою клинцем, — Ілля Юхимович Рєпін, художник із Петербурга...

— Дмитре Івановичу, припини! — перервав його той. — Чугуївська сотня Харківського полку, козак Ілько Ріпин, — і він засміявся, задоволений своїм жартом.

Яків Новицький підняв брови:

— Бачу, Дмитро Іванович уже встиг заразити вас козацьким духом.

— Це ще хто кого заразив, — заперечив Яворницький. — Шановний Ілля Юхимович пише картину із життя запорожців. Уже вісім років. Я ще на другому курсі був і тільки підбирався до першої роботи про запорізький Кіш, а він уже малював.

— Ну то виходить, ми одночасно починали. Й обидва загрузли у тих запорожцях аж по шию, — Рєпін красномовно провів долонею під підборіддям, демонструючи рівень, до якого загруз.

Як і всі художники, він цінував виразність жестів і підкріплював у такий спосіб свої слова.

— Мав честь, — кивнув Новицький, — мав честь бачити у «Півночі» вашого «Хохла».

— Хохла?! — обурився художник. — Я передав головному редактору, що якщо він хоче і далі друкувати мої роботи у своєму журналі, то хай не змінює мої назви і тим більше не ображає мою національну гідність. От клянуся Богом, що геть забороню себе друкувати, якщо він ослухається, — Рєпін рішуче рубанув долонею повітря.

Вони стояли на дерев’яному хіднику обіч запилюженого путівця, що правив за вулицю у Катеринославі. Рідкісні перехожі з цікавістю озиралися на гучну компанію.

— Оце справжній козак! — оцінив категоричність приятеля Яворницький. З його вуст це означало найвищий ступінь похвали.

— А затягнув мене до Катеринослава Дмитро Іванович. Він сказав, що у вас вулицями такі персонажі ходять, що самі на полотно просяться.

— По-різному буває, — ухилився від прямої відповіді Новицький. — Я не великий експерт у цій галузі.

— Та кинь ти! «Не великий експерт», — Яворницький перекривив інтонацію приятеля. — Вже точно більший за нас, які в петербурзьких болотах застрягли по шию. Знав би ти, як там смердить, коли вітер не з моря.

Рєпін картинно затиснув носа двома пальцями і гугняво прорік:

— Але навіть там можна знайти справжніх козаків, — переконавшись, що співрозмовники оцінили цей жест, він відпустив пальці. — Я кілька таких персонажів замалював, просто диво! У Дмитра Івановича на суботках усі нащадки козаків збираються — вибирай, якого хочеш.

— А де у Катеринославі зараз українці збираються? — запитав Яворницький приятеля і тут-таки обернувся до художника: — Після Емського указу нащадкам козаків у Петербурзі стало збиратися легше, ніж у Катеринославі.

Той кивнув, а Новицький раптом пожвавішав:

— Є таке місце. Якраз іду туди. Як не гребуєте прогулятися пішки — ласкаво прошу до компанії. Тут недалеко.

— А чому би нам і не піти? Як ви, Ільку Юхимовичу?

— Із величезним задоволенням.

І трійка приятелів рушила хідником.

— Книгарня Єгорової на Проспекті, — пояснював на ходу Новицький. — Сьогодні запросили місцеве товариство на зібрання з приводу важливої, як твердять, події. Щоправда, не знаю точно, якої саме, але господарі ще жодного разу публіку не розчарували.

— А козаки будуть? — уточнив художник.

— Будуть, — запевнив приятеля Яворницький. — Уже точно не менше, ніж у Петербурзі.

Не припиняючи жвавої розмови, чоловіки повернули і рушили вздовж широчезного Катерининського проспекту, що уособлював центр міста.

— Що чутно у столиці? — ввічливо поцікавився Яків Павлович.

— А, не кажіть! — махнув рукою Рєпін. — Столичний світ знову з’їхав з глузду після перевидання записок Радда-Бая. Просто схибилися на спіритизмі та буддизмі.

Його супутники з усмішками перезирнулися.

— Тоді ми з вами можемо після зібрання відвідати будинок, де народився шановний Радда Бай, — запропонував Новицький.

— В Індії? — не зрозумів Рєпін і аж зупинився.

— У Катеринославі, — обійняв його за плече Яворницький.

А Новицький прогнав з обличчя усмішку, щоб бува не образити гостя:

— Річ у тім, що Радда Бай родом звідси. Бо за цим гучним іменем ховається Олена Блаватська[55]. Чули, може?

— Треба ж! — Рєпін розвів руками. — Ніколи не думав, що у вас не тільки козаки, але й індуси родяться!

— І ми, Химко, люди! — звів значуще пальця вгору Яворницький і підморгнув. — І ми маємо чим столицю подивувати!

Архітектори міста спланували Катерининський проспект із розмахом, який геть не відповідав скромним реаліям заштатного губернського міста. Городяни довгий час не могли зрозуміти задуму будівничих, по-хутірському перегукувалися через проспект і випасали на середині свою худобу. Врешті у міській управі зрозуміли, що кози не додають авторитету губернському місту, і, проклавши посередині цілком звичайну за шириною дорогу, узбіччя засадили деревами й кущами. Так виникли бульвари, якими залюбки прогулювалися влітку жителі, ховаючись під кронами кленів від пекучого степового сонця. Тепер же, після запуску Амурського мосту, коли вздовж залізниці на Юзівку, неначе гриби, почали рости ливарні, приманюючи до себе на роботу не тільки селян з околиць, але й освічену публіку — майстрів, інженерів, так само, як і різного роду купців, вітчизняних і закордонних, — рух на проспекті пожвавішав. Стіни кам’яниць, що немовби нізвідки виросли обабіч, запістрявіли вивісками банків, салонів, ресторанів і крамниць різних мастей.

Напис «Книгарня С. В. Єгорової на Проспекті» прикрашав фасад великого двоповерхового будинку, проте насправді книгарня містилася лише у двох кімнатах, які ділила з бібліотекою. Господар зустрічав гостей на порозі, і його було одразу відрекомендовано столичній знаменитості.

— Олександр Єгоров, батько-засновник нашого степового Парнасу.

Художник кинув поглядом на вивіску:

— А я гадав, господиня — жінка.

— Жінка, — Єгоров засміявся. — У нас в Україні жінка — господиня всього і скрізь. Дружина моя Софія Василівна — вчителька, і цим, так би мовити, підвищує культурний статус закладу, бо я є лише скромним нотаріусом, самі розумієте.

— Олександр Іванович взагалі людина скромна. Відкрию вам таємницю, що навіть газета «Степ», яку він ледь не власним лобом пробив через цензурний комітет, числиться по документах за петербурзьким літератором, дворянином Петром Виковим, — зауважив Новицький.

Господар знітився, підтверджуючи тим самим дану йому щойно характеристику:

— Ну а що робити, коли міщани не мають права видавати газет, — він посунувся у дверях, пропускаючи прибулих. — Та ви проходьте, проходьте!

У кімнаті, заставленій книжковими шафами та полицями, було людно, і господар оголосив своїм соковитим голосом:

— Шановне панство, до нас завітав шановний гість, знаменитий художник Ілля Юхимович Рєпін.

Художник ступив крок уперед і театральним жестом зняв капелюха.

— Ілько Ріпин, чугуївський маляр, — жартома вклонився він.

— Ілля Юхимович подорожує Україною в пошуках характерів та ідей для нового шедевру, який не поступиться знаменитим «Бурлакам», — пояснив Яворницький.

Почулися схвальні вигуки, хтось навіть зааплодував.

— Ну, щодо характерів та ідей, цього у нас не бракує, — господар книгарні підвів Рєпіна до молодого бороданя в окулярах.

— Іван Калічка, — в тон гостю відрекомендувався той. — Слобожанський віршомаз.

Єгоров засміявся:

— Бачите, от вам і характер. Іван Іванович Манжура[56], поет і збирач народних пісень, ласкаво прошу. А Калічка — це псевдонім, під яким він пише у наш «Степ».

— Дуже радий, — потиснув руку Манжури Рєпін.

— Дарма ви шукаєте тут ідей, — скептично промовив Манжура. — Як там Шевченко писав? «Якщо хочеш грошей та ще й слави, того дива, співай про Матрьошу».

— Іван Іванович якраз листується з Цензурним комітетом з приводу видання книжки «Степові думи та співи», тому не в гуморі, — пояснив Єгоров.

— А як тут будеш у гуморі, коли вони викреслюють мені слова «козак», «запорожець», «Січ»? Ну які можуть бути «Степові думи» без козаків?

Рєпін прокашлявся і проголосив гучно:

— А я, шановні друзі, саме намилився писати картину про запорожців. Бо до картин цензурному комітету, здається, поки що зась.

— Сміливо, — Манжура схвально похитав головою.

— По-нашому! — підтвердив Яворницький. — Ти іще скажи товариству, коли придумав цю картину малювати.

— А як видали Емський указ, так і придумав, — художник рубанув долонею повітря. — Бо заборони справжніх козаків не лякають, хіба підбурюють.

Тут уже всі присутні не стрималися від оплесків, бо тема заборони української мови у цьому товаристві була дуже резонансною. Господар же, який поспішав показати високому гостю все і всіх, буквально потягнув його за собою:

— А це, — він узяв із полиці невеличку книжечку, — наша гордість, перша катеринославська українська книжка «Жар-птиця, або з паном не братайся, у прийми не бери і жінці правди не кажи».

Рєпін критичним оком кинув по непоказному виданню.

— Розумію, що тут бракує гарних малюнків, — до них підійшов повновидий коротко стрижений добродій.

Єгоров поплескав його по плечу.

— Автор цієї книженції Андріан Кащенко[57].

— Ну, який же я автор? — заперечив той. — Я лише збирач. Справжній автор — це народ. Але ці казки надихнули мене на початок роботи над історією.

— Будете змагатися з Яворницьким? — звів брови Рєпін.

— Крий Боже! — письменник удавано сахнувся. — Хто може змагатися з Яворницьким? Я лише хочу написати історичну повість про козацьку добу.

— Нащо писати, якщо це все одно не дозволять друкувати? — знов завів про наболіле Манжура.

— Ну, а якщо дозволять, а друкувати не буде чого? Як можемо вимагати дозволити те, чого немає? — заперечив Кащенко.

Судячи зі всього, ця суперечка мала довгу історію, тому господар похапливо перейшов до нового предмету — взяв з полиці свіжий номер своєї газети «Степ»:

— А тут ми надрукували «Марусю Чурай» Бораковського[58].

Цікаво, що стосовно цього видання нещодавні сперечальники миттєво зійшлися у думці.

— Видатна річ, — підтвердив Кащенко.

А Манжура додав:

— Шедевр!

— Уявляєте, козачка, яка з ревнощів отруїла коханого? Містика, почуття! Яка з цього може вийти картина! — вів далі господар.

Яворницький здивовано повів бровами — для нього цей твір виявився так само незнайомим, як і для Рєпіна. А Єгоров сипав компліментами:

— Така річ, скажу я вам, варта видання у столичних журналах. Хоч створив її звичайний лікар з Новомосковська. Звісно, Іллі Юхимовичу було б цікавіше подивитися якісь репродукції чи фотографії на цю тему. Але наші скромні можливості...

Рухом долоні художник зупинив потік слів господаря:

— Живопис і фотографія — це зовсім не одне й те ж! — наголосив він ревниво. — Фотографія — це просто застиглі люди. А живопис — перш за все сюжет, який ми ловимо у найвиразніший момент. Тому, на відміну від фотографів, живописців перш за все цікавить драма, характери, зіткнення темпераментів.

— Так, безумовно, — Єгоров торкнувся руки гостя і підвищив голос, щоб стало чутно всім. — Ну а зараз, шановні друзі, я продемонструю власне те, задля чого запросив вас саме сьогодні.

— А ми гадали, що зібралися заради нашого шановного гостя, — посміхнувся Кащенко, вказуючи на Рєпіна.

— Ні. Про гостя я і сам не знав. Для мене це теж цілковита несподіванка. Але я підготував зовсім іншого роду сюрприз. Який буде удвічі цікавішім, враховуючи те, що до нас завітав і шановний Дмитро Іванович.

Він зробив паузу, немов шпрехшталмейстер у цирку, потім підійшов до столу, який стояв під вікном, і видобув звідти невеличкий стосик книжок. Роздивившись обкладинку, Яворницький широко усміхнувся:

— Це ж треба!

— А таки треба! — господар витримав невеличку паузу і пояснив заінтригованій публіці: — Це свіжесеньке видання «Гайдамаків» Шевченка, передмову до якого написав хто? — він картинно розвернувся до історика.

Знову почулися оплески.

— Правильно. Ну що, Дмитре Івановичу, казатимете, що ми у Катеринославі відстаємо від столиці?

Яворницький замахав руками, наче вітряк крилами:

— Та Бог із вами, коли я таке казав! Для мене Катеринослав і є столиця. Найголовніша столиця — козацька.

— Ну якщо вже зайшла розмова про козацьку столицю, — втрутився у розмову Новицький, що досі зберігав тактовну мовчанку, не заважаючи спілкуванню господаря з петербурзькими гостями, — дозвольте мені зачитати вам дещо. Це — моя зовсім свіжа знахідка, просто лежала, можна сказати, під ногами.

— Знайшов сокирку під лавкою, — відгукнувся у вуса швидкий на прислів’я Яворницький.

— От-от,— погодився його приятель, витяг з кишені затертого аркуша і розгорнув його перед собою. — Це лист козаків турецькому султану. Слухайте. «Ти, султан, чорт турецький, і проклятого чорта син і брат, самого Люцеферя секретарь. Який ти в чорта лицар, коли голою сракою їжака не вб’єш?! Чорт ти, висрана твоя морда. Не будеш ти, сукін син, синів христіянських під собой мати, твойого війска ми не боїмося, землею і водою будем биться з тобою, враже ти розпроклятий сину! Распроно...» — оратор спотикнувся і перепросив. — Вибачте, читаю так, як написано. «Распроной...б твою мать! Вавилоньский ти жихась, Македоньский колесник, (єрусалимський бравирник, Александрійський козолуп, Великого і Малого Египта свинар, Армянська злодиюка, Татарський сагайдак, Каменецкий кат, у всего світу і підсвіту блазень, самого гаспида онук, а нашего...» — він знову зупинився. — Вибачте, «х...я крюк. Свиняча ти морда, кобиляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, ну й мать твою й...б. От так тобі Запоріжці видказали, плюгавче. Не будешь ти і свиней христіанських пасти. Теперь кончаємо, бо числа не знаємо і календаря не маємо, місяць у небі, год у книзі, а день такий у нас, який і у вас, за це поцілуй в сраку нас!..»

У міру того, як він читав, на обличчях гостей з’являлися ніякові посмішки, потім почулося хихотіння, а наприкінці вже кожне слово промовця викликало хвилю щирого реготу.

— Перчено, — Яворницький витер сльози. — Я такого варіанту ще не чув. Звідки воно?

— Купив у одного дядька в Олександрівську, — Новицький простягнув листа приятелю. — Глянь.

Яворницький взявся уважно роздивлятися раритет.

— Судячи з усього, список старий. Може, навіть із минулого століття. Я викупляю його в тебе.

Новицький стенув плечима — іти проти волі приятеля він не вмів.

— А цей лист запорожців і справді існував? — поцікавився казкар Манжура.

— Скажемо так... — Яворницький поворушив губами, ніби шукаючи найточнішого визначення. — В архівах я нічого подібного не знайшов. Але він цілком міг існувати, бо відповідає козацькому характеру. Проте ви навіть собі не уявляєте, наскільки вчасно шановний Яків Павлович зачитав нам запорізького листа, — він повернувся до художника. — Ви не проти, Ільку Юхимовичу?

Той схилив голову на знак згоди.

— Річ у тім, що сюжет картини про запорожців, яку пише наш знаменитий гість, напряму пов’язаний із цим документом.

— Так, — підтвердив Рєпін. — Після Емського указу я твердо вирішив намалювати картину з життя запорожців. І взявся шукати сюжет. Тут мені і розповіли про цей лист, і я відчув... ні, просто перед очима побачив, козаків, які пишуть цю свою відповідь на погрози турецького султана, — художник взяв паузу, обвів очима слухачів і стишив голос. — Ну а тоді спробував уявити, що б ці легендарні козаки написали нашому, скажемо так, султану, у відповідь на цей самий Емський указ.

Гості перезирнулися, потім Кащенко, не стримавшись, пирснув, за секунду до нього стиха приєднався Манжура, ну а тоді захихотіли вже всі — хтось, прикриваючи вуста руками, хтось, обережно відвернувшись від компанії, хтось, ховаючи обличчя у носовичку або тицьнувшись у плече сусіда.

Коли Яворницький зайшов до кімнати, що правила нині за художню майстерню, Ілля Рєпін біля вікна роздивлявся ескіз.

— Дивись, який типаж! — сказав він замість «добридень».

Яворницький виклав на стіл свою ношу — старовинну шаблю, пістоль, порохівницю та інші козацькі атрибути, викуплені у селян та знайдені у розкопах. Обтрусив руки й обережно взяв аркуш із намальованим олівцем портретом.

— І хто це? — запитав він.

— Не знаю. Якийсь каліка перехожий. Я його на пристані в Олександрівську надибав. Сидів, рибу ловив, то я так збоку і пристроївся... А що ти там приніс?

— Та так, — Яворницький показав на стіл. — Порохівниця, пістоль і ще дещо.

Рєпін підстрибнув зі стільця:

— Еге, цікаво, цікаво... це добре... це я вже бачив... о, який каламарик... це для писаря?

— Може бути, — Яворницький приладив писарське знаряддя на столі. — А, до речі, натурник для нього вже знайшовся?

— Поки ні, — Рєпін неуважно повів оком по фігурі приятеля і раптом очі його звузилися. — Хоча...

— Що хоча?

— Ану, сядь за стіл, — художник витяг із шухляди аркуш паперу й олівець. — Сідай-сідай.

Сперечатися було безглуздо, тому Яворницький виконав розпорядження.

— Так, візьми до рук перо, став каламар, — Рєпін відійшов, критично оцінив постановку. — Трохи нахилися вперед, ти записуєш... — він трохи подумав: — Ні.

— Що ні? — не зрозумів Яворницький.

— Маленький твій каламар, треба додати щось більшеньке.

Він підійшов до столу і побачив срібну карафку, що її також приніс із собою гість.

— О! Оце годиться. Став.

— Але ж це для горілки.

— А що, козаки горілки не пили? Став, вона тут потрібна для композиції.

Рєпін узяв аркуш паперу і почав швидкими штрихами замальовувати натуру. Яворницький закляк, намагаючись не ворушитися і не зіпсувати майбутньої картини.

— Ну що тебе затисло, наче у лещатах? Ти веселий, бо всі навкруги сміються. І ти записуєш.

Яворницький спробував змінити позу, але це викликало лише критичне форкання майстра.

— Може, тобі і справді щось писати?

— А що?

— Ну, не знаю... — Рєпін на мить замислився. — Щось веселе. Хоч би того самого листа, якщо пам’ятаєш.

— Не так щоб, — зітхнув Яворницький. — Але я віршований варіант знаю. Руданського.

— Ну, пиши віршований.

— Добре.

Він на мить замислився, згадуючи, а потім почав виводити на папері:

«Ти, султане, чортів сину, Люципера брате, Внуку гаспида самого І чорте рогатий...».

На губах вченого заграла легка посмішка.

— Саме те, що треба, — вигукнув Рєпін, і олівець забігав папером.

Так минула година. Врешті задоволений роботою художник дозволив відпочити своєму нежданому натурнику.

— Буде з тебе писар! — проголосив він.

Яворницький стенув плечима:

— Ну, писар, то й писар.

— Але мене більш за все нині турбує передній план, той, хто буде перед цією карафкою. — Художник картинно притис до грудей срібну посудину. — Мені потрібна красива лисина.

— Хіба не можеш знайти? — недовірливо зіщулився історик.

— Та в тім-то й біда, що можу. А точніше, вже знайшов. Шикарна лисина! Триповерхова! Найкраща лисина, яку я колись бачив.

— Вітаю, — Яворницький по-приятельськи обійняв художника.

— Та почекай ти! — Рєпін викрутився з обіймів. — Рано ще вітати. Бо моя лисина це — граф Алєксєєв[59].

— Предводитель дворянства?

— Він.

— Тю-тю. Оце ти вибрав! — історик аж присвиснув від здивування. — Лисина там і справді така, що воша ослизнеться. Але ж вона гофмейстерська! Може, простішої пошукаєш?

— Ні! — рішуче вдарив кулаком по столу художник. — Тільки він!

Яворницький замислено почухав потилицю.

— Річ у тім, що у шановного Георгія Петровича геть відсутнє почуття гумору.

— Я знаю.

— Звідки?

— Я намагався зробити йому пропозицію.

— Пропозицію? — очі в історика полізли на лоба. — Ти збожеволів?

— Я не казав про лисину, — поспішив заперечити Рєпін. — Точніше не встиг. Бо тільки почав говорити про те, що мене цікавить ракурс ззаду, а не парадний портрет, тут-таки розмова і припинилася. Мені просто вказали на двері.

— Не дивно, — Яворницький знову обійняв приятеля. Тепер уже співчутливо: — Значить, доведеться все-таки іншого шукати.

Художник вперто помотав головою.

— Тільки цей!

— Ти що, дитина? Припини.

— Я пишу головну картину свого життя!

— Але ж він нізащо не погодиться.

— Тоді я ходитиму у нього позаду і малюватиму на ходу. Яворницький уявив, як художник тупотить позаду предводителя дворянства, і пирснув.

— Тебе викинуть у вікно або спустять зі сходів. Хоча... — він раптом замислився. — Хоча, здається, я знаю одну людину, яка зможе допомогти.

У будинку Олександра Поля все було готовим до прийому предводителя дворянства — підлоги натерті, скатертини накрохмалені, колекція монет викладена на столі у вітальні, де з вікон лилося найкраще, пом’якшене листям садових дерев світло. Зустрічати дорогого гостя господар вийшов особисто.

— Дякую за запрошення, шановний Олександре Миколайовичу, ви ж знаєте мою цікавість до нумізматики. Бачу монети — не можу втриматися.

— Це вам дякую, Георгію Петровичу, за те, що знайшли час завітати.

Обмін люб’язностями завершився уже у вітальні, де біля столу стояв Яворницький.

— Ви, мабуть, уже знайомі з Дмитром Івановичем, — запитав Поль у гостя.

— Ну звісно, мав честь неодноразово слухати його розповіді про запорожців. Доброго здоров’я!

Яворницький злегка вклонився.

— Ну а тепер зможете подивитися, що він нам привіз зі своїх експедицій. Дмитро Іванович копає багато могил — і козацьких, і скіфських.

— Цікаво-цікаво, — предводитель дворянства наблизився до столу і нахилився до монет.

Яворницький тим часом відійшов до сходів, які були запнуті щільною портьєрою. Там, наверху, біля мольберта сидів готовий до роботи Ілля Рєпін. На запитальний погляд Яворницького художник мовчки похитав головою — з цього ракурсу лисина предводителя ховалася за зігнутою спиною.

— Дозвольте запропонувати вам крісло, — сказав Олександр Поль, побачивши, як історик махає рукою зі сходів.

— Крісло? Дякую. Бо й справді краще добре сидіти, ніж погано стояти, так?

Поль всадив гостя посеред кімнати. Захоплений розгляданням монет, той не помічав таємних рухів за спиною. Яворницький знову запитально підвів брови, а Рєпін показав рукою праворуч і підкріпив цей жест поворотом голови.

— Дозвольте, — історик спустився зі сходів і підійшов до шановного гостя. — Дозвольте, я трохи розверну крісло, щоб ви не затуляли собі світло.

— Дуже люб’язно з вашого боку. Очі й справді почали трохи зраджувати. Вік, знаєте.

Він слухняно пересів так, як показував зі сходів художник.

— Чудово, — вирвалось у Яворницького.

— Так, цікава легенда на реверсі, — погодився предводитель.

— Дати вам лупу? — запропонував Поль.

— Дякую! — він узяв з його рук позолочений оптичний інструмент і відкинувся на стільці, уважно вивчаючи напівстерті літери на старовинній монеті.

Художник з-поза портьєри показав великий палець і почав роботу. Яворницький із Полем задоволено перезирнулися.

Музики, як це нерідко траплялось у Санкт-Петербурзі, родом були з України, тому знали і «голубку», і «кривого танку», і «гречаники». Гості танцювали з дитячою завзятістю — бо мали можливість у холодній столиці імперії відчути себе українцями. Кілька років тому земляків у Петербурзі по вівторках збирав Костомаров, а коли вченого не стало, ніхто не брався продовжити його справу, аж поки з’явився молодий історик Дмитро Яворницький. Його енергія потребувала чогось більшого, ніж просто розмови, а тому для зібрань була обрана субота — день, який сам по собі сприяв забавам.

Господар із задоволенням спостерігав за радісними обличчями танцюристів та глядачів і в результаті ледь не пропустив дзвоника від вхідних дверей. Він схаменувся, вийшов у передпокій і за хвилину повернувся з новими гостями.

— Шановне панство! — Яворницький скористався паузою в музиці. — Сьогодні на нашій традиційній суботці ми маємо щастя приймати трупу корифеїв українського театру. Марко Кропивницький! Просимо до господи. Незрівнянна Марія Заньковецька!

Кожне ім’я супроводжував шквал аплодисментів. Актори, які вже встигли звикнути до овацій столичної публіки, дарували на всі боки усмішки та поклони.

— Українці навіть далеко від батьківщини залишаються українцями, — повів рукою вздовж зали господар. — І тому збираються по-нашому, як бачите, між своїми. Бо без наших Петербург пустіший ніж пустеля Сахара.

— І не кажіть, — кивнув Кропивницький. — Я б ні за що не втерпів так далеко від дому. Хоча мене їхня величність персонально запрошували служити в імператорському театрі.

— Правда? Ну а ви? — нахмурив брови Яворницький.

— А я підхопився і дав драла, — Марко Лукич по-акторському розмашними жестами підкріпив свої слова. — Вони нашу мову не визнають, забороняють, а я їм служити повинен? — Смачно скручена дуля стала відповіддю на задане самому собі питання. — Краще буду в Україні. Може, й тонший шмат сала матиму, але не від власть предержащих.

Історик спохмурнів ще дужче:

— Бачите, а я у собі відмовитися сил не знаходжу. Служу імперії. Хіба що оцими суботками тугу гамую.

— Зате й імперія вас шанує, — піддав градусу режисер. — За вірну службу величає націоналістом. І небезпечним українофілом.

Гостру розмову перервав чарівний жіночий голос:

— А давайте краще танцювати! — Марія Заньковецька простягнула свою витончену ручку замисленому господарю. — Я вас запрошую!

І хоч той не відгукнувся, акторка рішуче взяла його за руку та просто потягла на середину кімнати.

— А заграйте увиванця! — азартно гукнула Заньковецька.

Музики обернулися до огрядного вусаня-бандуриста. Той замислився на мить, а потім, мугикаючи під носа, пробігся пальцями по струнах. Цього виявилося достатньо, щоб оркестр за кілька секунд вступив уже на повну силу. Швидка переливчаста мелодія полилася дзвінко, немов гірська річка поміж каміння.

— Дмитре Івановичу! — настирно смикнула свого замисленого партнера актриса і вужем закрутилася навколо.

Яворницький потрусив головою, ніби струшуючи сумні думки, усміхнувся, а тоді подався навздогін своїй партнерці. Це була кумедна пара — рослий довгорукий історик та невеличка тендітна акторка. Вона рухалася жваво і водночас витончено, надивовижу природно, неначе не просто танцювала, а цілком жила танцем. Він натомість тупцював дещо незграбно, але попри це на диво добре тримав ритм і ніби підкреслював усіма своїми рухами жіночу першість. Це виглядало неначе добре поставлений номер, і гості взялися аплодувати у ритм швидкій музиці. Декілька пар одразу приєдналися до танцю.

Незвичний до подібних вправ Яворницький добряче захекався, але тримався добре і спинився лише разом із музикою.

— Обіцяйте ще раз танцювати зі мною! — зазирнула йому в обличчя Заньковецька, яка теж розчервонілася від швидкого руху. — Ви прекрасний кавалер!

— Оце танцюри, так танцюри! — гукнув схвально Кропивницький. — Бо нині завели моду танцювати якоїсь чортівні!

— Насправді танці — чи не єдина легальна розрада українців, — зауважив Яворницький, до якого разом з диханням повертався філософський настрій. — Бо пісні заборонено, — він почав загинати пальці. — Друк заборонений. У школі викладати заборонено...

— Ну, театр врешті дозволили, — заспокійливо сказав Кропивницький.

— А з піснями, знаєте, як ми робимо? — хитро посміхнулася Заньковецька і раптом заспівала дзвінко на всю залу: — Bonne soirée généreuse! Bonnes personnes sur la santé!

— Що це? — звів здивовано брови історик.

— Не впізнаєте? А давайте разом! — вона вийшла на середину зали і завела тепер уже українською: — До-обрий вечір, ще-едрий вечір! До-обрим людям на здо-ро-в’я!

Гості зааплодували.

— Співаємо французькою. Бо музику ж теж не заборониш, — підморгнув Кропивницький.

Від дверей знову залунав дзвоник. Яворницький знову поспішив до передпокою, звідки повернувся з великим пакунком, обгорнутим папером. Слідом чимчикував Ілля Рєпін із триногою мольберта в руках.

— Добрий вечір добрим людям, — привітався він. — Дмитре Івановичу, маєш якусь холстину чи рядно?

— Знайду, — сказав Яворницький. — Маріє Костянтинівно, чи ви не будете такою люб’язною відкрити комод та витягти з шухляди першу-ліпшу скатертину.

Акторка охоче взялася допомагати.

Рєпін тим часом встановив триногу там, де щойно відбувалися танці, і поставив на неї пакунок. Потім розв’язав мотузок, що утримував обгортку, але знімати не став. Лише коли конструкцію прикрили принесеною Заньковецькою скатертиною, він двома руками обережно, навпомацки, розгорнув папір та відкинув його вбік. Закрита полотном конструкція височіла серед вітальні, і заінтриговані гості скупчилися навколо неї.

— Хто не знає Іллі Юхимовича, не дивуйтеся. Він любить усілякі екстравагантні штучки, — посміхнувся господар. — Художник має право.

Гості зашепотілися в очікуванні.

— Ну, Ільку Юхимовичу, не тягни пса за хвіст. Давай уже, показуй.

Рєпін дивився на обличчя глядачів, немовби оцінював рівень інтриги — чи достатній. Потім театральним жестом зісмикнув покривало й очам глядачів відкрилася Січ, степ і козаки, які регочуть над листом турецькому султанові.

— Точно! Малювати українцям теж не заборонено! — стукнув себе по лобі Кропивницький. — Це копія?

Рєпін заперечливо замахав руками:

— Це — навіть оригінальніше за оригінал. Бо це — перший цілісний ескіз, який дав життя великій картині завдяки благословенню Дмитра Івановича.

— Ну, вже й благословенню, — зашарівся Яворницький.

Але Рєпін зупинив його жестом.

— Так. Благословенню. Тож я приніс цей ескіз, щоб подарувати батькові Дмитру Івановичу як подяку. Приймайте у володіння, шановний пане писарю! Хоча тут писар на тебе не схожий, бо його я тоді ще з уяви малював.

Шквал оплесків та вигуків заглушив слова подяки розчуленого мало не до сліз історика. І двоє приятелів міцно обійнялися.

— Такий подарунок гріх було б не обмити! — загукали гості.

По залі задзвеніли чарки. До тосту приєдналося все товариство. А поки чаркували, Марко Кропивницький витер свої козацькі вуса, крекнув і хитро зіщулився на художника:

— Не те ти малюєш, шановний Ільку Юхимовичу. Зовсім не те.

— Як це не те? — стрепенувся Рєпін.

— А от так, — актор по-приятельськи поклав руку на плече художника. — Запросив би ти, скажімо, мене, то я б тобі всіх цих козаків один би зобразив. І писаря, і Сірка, і навіть татарина. А це тобі куди як дешевше обійшлося би. Бо тепер що виходить? А? — він запитально розвів руками. — Виходить, що не тільки писар, а кожен твій персонаж буде у тебе ескіз просити. А так би я один...

Рєпін ляснув долонею об долоню.

— А от і вгадав! Я картину замислив. Хочу намалювати запорожців на чайці. У страшну бурю. І отаманом бачу тебе, Марко Лукич. Стоятимеш непорушно біля стерна в оточенні хвиль. Правда-правда! — він оглядів публіку. — І при всіх обіцяю, що той ескіз я тобі подарую.

— До речі, далеко не кожен з тих, хто тут намальований, захоче мати ескіз, — вступив до розмови опасистий вусань. Той самий, який нещодавно підігрував танцюристам на бандурі. Він був як дві краплі води схожий на вусатого козака з картини, хоч і не мав зараз на голові білої кучми.

Ілля Юхимович щиро обійнявся зі своїм персонажем.

— Рубець Олександр Іванович[60], професор консерваторії, раптом хтось не знайомий, — відрекомендував музику господар.

— Звісно, я не про себе, — повів далі бандурист. — Просто довелося бути свідком, як велику картину прийшов подивитися граф Алєксєєв, що його лисина блищить на передньому плані.

Яворницький пирснув. І одразу стало видно, що коло посвячених у таємницю малювання предводителя катеринославського дворянства не таке вже й вузьке. А бандурист, сховавши усмішку у розкішних вусах, повів далі.

— Спочатку він розглядав картину, як усі, потім зосередився на лисині, а тоді за секунду став червоний, наче варений рак.

Тут уже захихотіли навіть непосвячені. Рєпін опустив очі.

— Так. Не дуже зручно вийшло... Якось я про майбутнє тоді не думав... — він замислився. — Дмитре Івановичу! Золотий мій! Як побачиш шановного Георгія Петровича, передай йому...

— Подяку за лисину? — перепитав Яворницький, і Рєпін не втримався, затрусившись разом з усіма сміхом.

Атмосфера у вітальні почала остаточно нагадувати картину на мольберті. Одсміявшись, художник промокнув носовичком очі.

— Ні, хай пробачить за те, що змусили його без згоди послужити музам. А до того ж передай, що нині я пишу другий варіант картини, де цього лисого персонажа вже не буде.

Довгий вузький човен, або ж дуб, як називав його стерновий, легко вмістив усю експедицію разом із спорядженням. Поки вантажилися, метушилися, згадували про забуті мішки та торби, часу на знайомства не було, і лише коли нарешті відвалили від пристані й під дією двох довгих весел у руках молодих жилавих хлопців дуб поплив за течією, Маруся нарешті оговталася від лихоманки, властивої усім новачкам, та почала роздивлятися своїх супутників. Окрім трьох лоцманів — молодих на веслах і старого з сивою козацькою чуприною та незмінною люлькою у зубах, що орудував бабайкою на кормі, у човні було ще шестеро. Розпоряджався усім Яворницький, решта швидко і слухняно виконувала його розпорядження — воно й не дивно, все-таки директор, академік і таке інше. З жінкою, яка сиділа поруч із директором, Маруся познайомилася ще у музеї, коли збирали речі. Невелика, під п’ятдесят, з сумними очами. Звали її Любов Біднова[61], і Маруся одразу зрозуміла, що десь чула це ім’я — чи то від матері, чи, може, на курсах політграмоти. Решти людей, разом з якими доведеться працювати, вона не знала.

Яворницький помітив запитальні погляди своєї працівниці і правильно зрозумів їх.

— Шановні, дозвольте вам відрекомендувати мою помічницю Марусю Глинську,— оголосив він під плюскіт весел.

— Глинську? — здивувався старший чоловік з борідкою та в окулярах. — Із тих самих?

— А хіба бувають інші? — засміявся Дмитро Іванович. — Наша Маруся — зі справжніх Мамаїв.

Погляди всіх зупинилися на дівчині, і навіть старий лоцман глянув на неї з-під сивих брів. Від цього стало трохи ніяково.

— Ти, Марусю, з пані... тобто товаришкою Любою вже знайома. А це, — він вказав на старшого в окулярах, — наш безпосередній начальник Антін Степанович Синявський[62].

— Ну, вже й начальник! — засміявся у відповідь той.

Яворницький розвів руками:

— Ти, Антоне Семеновичу, як був у мене начальником у Комерційному училищі, так і зараз лишився.

— То ви давні колеги? — здивувався молодий, мабуть, ледь за тридцять чоловік із гострим чорнявим обличчям.

Синявський гмикнув:

— Дмитро Іванович викладав у Комерційному училищі, де я мав честь бути директором.

— Та не просто директором, а ще й яким директором! — підхопив Яворницький, і Синявський скромно опустив очі. — Уявляєте, у нас в залі на стіні були намальовані портрети Хмельницького, Дорошенка і, головне, Мазепи! Мазепи, колеги! Попри анафему від церкви.

— Комерційне училище — установа світська, а не церковна, — серйозно зауважив Синявський.

— Ой, я думаю, що якби ти навіть завідував семінарією, все одно щось такого утнув би, — знову засміявся Яворницький.

— Утнув? — Синявський оглядів компанію. — Хто б казав! Уже такого як ти, Дмитре Івановичу, утнути мені й на думку не спало б. Розкажи, як ти з наркома розписку брав!

Яворницький махнув рукою:

— Та ну!

— А от вам і ну. Коли до музею приїхав сам народний комісар освіти Скрипник[63] із делегацією, Дмитро Іванович примусив їх усіх купити квитки. Ви чули про таке? А коли нарком пообіцяв знайти гроші на нашу експедицію, примусив його дати розписку. Оце називається «утнув»!

— Бо він минулого разу пройшов до музею задурно, пообіцяв сто тисяч на нову будову, а грошей не дав. Я до нього у Харків їздив, кілька годин у приймальні маринувавсь. То що, мав йому після цього на слово вірити?

— Як можна не вірити народному комісару УСРР? — звелася на ноги обурена Маруся. Точніше спробувала звестися, бо хвиля тут-таки повернула її на місце.

Обережний Синявський швидко змінив тему:

— Давайте замість минулого краще віддамося майбутньому.

— Добре, — погодився Дмитро Іванович. — Наше майбутнє знаходиться у надійних руках найкращого у Лоцманській Кам’янці стернового шановного Охріма та його помічників Пилипа та Ореста. Люди досвідчені, всіх чортів на порогах знають, так, Охріме?

— Та вже знаємо, — пихнув люлькою той і скомандував помічникам: — Ходу піддайте!

— А поруч із вами, Марусю, знаходиться іще одне майбутнє, не дивіться на його сиву бороду, бо Микола Григорович Філянський[64] придумав зробити цілий музей Дніпробуду.

— Ну а де ж було дітися, Дмитре Івановичу? — знизав плечима підстаркуватий із борідкою клинцем та старорежимними вусиками над нею чоловік, що сидів поруч з Марусею. — За півроку все це заллє водою, і якщо зараз не дослідити, більше такого шансу не буде.

Вузький човен гойднуло на хвильці, і від несподіванки Маруся схопилася за рукав сусіда.

— Пробачте, товаришу Філянський, — зніяковіла вона.

— За що? Навіть старому грибові приємно, коли його торкається молода квітка, — усміхнувся той.

Молодик із гострим обличчям був відрекомендований як Теодосій Кіранов[65], музейник з Нікополя.

— Теодосій Миколайович копав Мамаєву гору, що нижче Запоріжжя. Так що вам, Марусю, треба до нього пильніше придивитися. Бо виходить, що це й ваша гора.

Тим часом дуб став наближатися до Кодацького порогу. Течія збільшилася і молоді козаки за командою склали весла. Тепер лише лоцман орудував своєю бабайкою, що відігравала роль стерна, направляючи човен в одному йому відомі проходи між камінням. Шум води ставав усе гучнішим, заглушуючи розмови, і невдовзі всі принишкли під натиском цього звуку. На перший погляд, річка попереду залишалася звичайною — хіба що де-не-де з неї стирчало каміння, але те, як там крутилася вода, б’ючися та схлипуючи, наче нечиста сила, примушувало душу тремтіти.

Маруся глянула на лоцмана — той незворушно пихкав люлькою, тримаючи однією рукою бабайку на кормі і ледь помітним рухом направляючи дуб у протоку. Напруження було помітно на обличчях усіх пасажирів, хіба що Яворницький посміхався у вуса. Маруся спробувала взяти приклад з директора, але щойно почала розтягувати губи, човен несподівано став майже сторчма і полетів кудись униз. Посмішка злетіла з вуст, так і не народившись, дівчина зойкнула й обома руками вхопилася за свого сусіда. Той спробував знову схвально кивнути, але й сам обіруч ухопився за борт. І лише лоцман стояв, наче виструганий із тієї самої деревини, що і його дуб.

Падіння тривало недовго, невдовзі човен уже плив за течією, що поступово стишувалася одразу за порогом.

— Ух! — видихнула Маруся, відпустила руку супутника і ніяково зауважила: — Нічого, скоро вже цих порогів не буде.

Яворницький хитро подивився на неї.

— А що, Охріме, — звернувся він до лоцмана, — що скажеш за греблю, яку будують біля Олександрівська?

Той нарешті випустив люльку з рота, вибив її об борт і почав набивати тютюном.

— Що скажу, Катерина теж п’ятдесят років будувала тут, на Кодаку, канал. Двадцять мільйонів рублів витратила. І скільки з нього толку?

— Скільки? — поцікавилася Маруся.

— Двадцять копійок.

Усі засміялися.

— На що це ви натякаєте? — обурилася дівчина.

Синявський одразу втрутився своїм м’яким голосом:

— Ну, куди тій Катерині до Радянської влади! А скажіть, Охріме, чорти на порогах не перевелися?

— Та де вони дінуться! — лоцман припалив люльку і випустив цілу хмару диму. — На кожному порозі свій.

Молодий історик із Нікополя з цікавістю обернувся:

— І там, де ми щойно пройшли?

— Ясно, — кивнув лоцман. — У Кодацькому він топить людей. На Дзвонецькому перевертає човни, а на Лоханському сидить головний чорт, Вернивод, він розбиває плоти. Ну а зараз буде Сурський, там усі чорти похезати збираються і хезають чорним, як смола.

— Що ви таке говорите! — спалахнула Маруся.

— Що правда, то не див, — розвів руками Синявський, задоволений тим, що розмова відійшла від небезпечних політичних тем.

Лоцман, який відчув у екіпажі справжніх слухачів, продовжував розповідь.

— Вернивод їздить до Ненаситця і платить тамтешнім чортам, щоб лоцманам у човни сцяли, а його жінка з іншими чортицями живе на Вовчому порозі, вони там своїми подолами бучу збивають.

Маруся відвернулася, щоб чоловіки не бачили, як вона стає червоною від обурення за ці ідіотські вигадки. Любов Біднова, яка сиділа поруч із Яворницьким, лише опускала очі, посміюючись із почутого.

— До речі, там за Вовчим порогом, навпроти рідного Теодосію Миколайовичу Нікополя, і стоїть Мамаєва гора, або ж Мамай-Сурка, яку він копає.

Кіранов ухопився за ці слова, неначе чекав на них.

— Я вважаю, що цьому кургану треба приділити максимальну увагу, поки не затопили всі береги. Бо під шаром козацьких часів є більш давній, половецький. А іноді трапляються навіть скіфські предмети.

— Вони у нас скрізь трапляються, — зауважив Марусин сусіда з борідкою клинцем, що його відрекомендували як директора музею Дніпрельстану.

— Але не скрізь у такій кількості, — стояв на своєму Кіранов. — І навіть якщо відкинути скіфські сліди, масштаб городища, яке там знаходиться, дозволяє припустити, що міф про Мамай-Сарай, столицю хана Мамая, не є таким уже міфом. Якщо він десь і справді існував, то Мамаєва гора — саме те місце.

— Молодь, темперамент, — зауважив Марусин сусід і подивився на Яворницького, але академік лише поблажливо всміхався.

Від розмов про далекі й незнайомі предмети Маруся відчула себе зовсім чужою на цьому човні. Це ж треба — надворі нові часи, а тут тільки й торочать що про темне минуле.

— Мамай — сакральний образ для всієї України, — зауважив Синявський. — Варто лише згадати зображення козака Мамая, фактично народну ікону, що й досі висить по хатах. Так що тут ще треба розбиратися — чи Мамай-гора має відношення до хана Мамая, а чи це просто вплив козацької міфології.

— Пробачте, але козацька міфологія теж виникла не на порожньому місці, — відповів запальний Кіранов. — Дмитро Іванович не дарма писав, що козаки мають тюркські корені.

І тут уже Маруся не витримала:

— Минуле повинно шануватися, знати своє місце і не рипатись! — голос її задзвенів, відбиваючись від гладкої вже води.

— Це хто сказав? — поцікавився Синявський.

— Підмогильний, — кинула вона. — Письменник і наш земляк. А ви: Мамай! Який Мамай? Який Сарай? Попереду Дніпрельстан! Це енергія, яка змінить всю країну! Це нове життя! Це... комунізм врешті-решт!

Усі замовкли, ніби почувши чарівне закляття. Чоловіки одразу відвели очі, немовби зацікавилися чимось на берегах, і навіть лоцман дивився у далечінь, пихкаючи люлькою. А жінка, що сиділа біля Яворницького, підвела своє бліде обличчя, наче вивчала новий експонат:

— А ви впевнені, що з такими переконаннями вам конче потрібно працювати саме в музеї? — запитала вона.

Маруся сміливо зустріла цей погляд і раптом пригадала, звідки їй знайома ця особа, де вона чула її прізвище. Це була Любов Біднова, член Спілки Визволення України, саме за те, щоб її розстріляли разом з усіма іншими зрадниками, Маруся виходила колись на демонстрацію.

— Прізвище!

— Рубін Павло Германович[66].

— Місце роботи!

— Завідувач кафедри чавуну та горючих матеріалів Дніпропетровського металургійного інституту.

Клим не вірив власним очам. Перед слідчим на стільчику, прибитому до підлоги, сидів професор Рубін, якого він пам’ятав іще з гірничого інституту. Але який вигляд тепер мав цей колись пещений, акуратний професор! Окуляри тріснули, худе заросле обличчя вкривали садна та синці, а професорський костюм англійського сукна нагадував старий лантух, вкритий плямами та надірваний у кількох місцях. Звісно, Клим міг би зловтішатися — бо ще вчора цей професор був грозою студентів, таких, як він, нещадно валив на іспитах і не дарував найменших помилок. Проте Клим давно вже пробачив усіх викладачів і навіть певною мірою був вдячний їм за те, що замість затверджувати в голові нудні хімічні формули нині займається новою цікавою справою, працює не з бездушними чавунними заготовками, а з живими людьми. Звісно, це не так уже й просто, зате дає відчуття могутності, коли не ти перед професором, а навпаки — він перед тобою вимушений тремтіти та затинатися.

Ні, ну звісно, остання теза була перебільшенням. Затинався професор зовсім не перед Климом, а перед слідчим, ба навіть більше — перед самим товаришем Крауклісом, який вмостився за столом, тоді як Клим на правах практиканта сидів у кутку та мовчки спостерігав за допитом.

— Чим займається ваша кафедра?

Професор Рубін на стільці сидів по-старорежимному — рівна спина, руки на колінах, і лише зведені вперед плечі та опущена голова видавали людину, що знаходиться під пресом слідства.

— Наша кафедра займається проблемами коксування вугілля. Коксування — це процес...

— Не треба мені тут лекцій читати, — перервав його товариш Краукліс. — Розкажіть краще, у яких зв’язках ви перебуваєте з професором Малиновським[67].

Рубін пересмикнув плечима:

— Ми — колеги.

Професора Малиновського Клим знав — він завідував кафедрою фізики, невже й він — ворог?

— А не підкажете теми, над якими працює Малиновський?

— Теми дотичні наших. Фізика горіння та вибухів. Андрій Едуардович є першовідкривачем цього наукового напрямку.

Голос Рубіна поступово ставав твердішим — певно, він відчув, що у присутності начальства силу застосовувати не будуть.

— А що вам говорить слово «Домез»? — Краукліс запалив цигарку і відкинувся на стільці.

— Це журнал, зараз він зветься «Теорія і практика металургії».

— Який ви маєте до нього стосунок?

— Я його заснував разом із професором Виноградовим[68].

— З метою... — натиснув голосом Краукліс.

Рубін знову нервово смикнувся.

— З метою обміном досвіду із закордонними металургами.

Товариш Краукліс зіщулився:

— Обмін — це коли ти мені, я тобі?

— Зрозумійте, — голос Рубіна раптом затремтів. — Без обміну інформацією наука не може просуватися вперед, і наукові журнали тут відіграють роль...

Начальник відділу ДПУ задоволено посміхнувся:

— Тобто ви підтверджуєте, що журнал «Домез» виконував роль передачі інформації про досягнення радянської металургії за кордон?

Якби Клим міг зааплодувати цьому запитанню! На жаль, йому суворо заборонили будь-яким чином виявляти свою присутність — а так хотілося показати, що він зрозумів та оцінив тонкий хід товариша Краукліса. Щоб стримати себе, хлопець затиснув власні долоні поміж стегнами та сидінням стільця — так надійніше.

Професор Рубін опустив голову ще нижче.

— Громадянин Виноградов уже дає свідчення. А що ви можете розповісти про нього?

Голос Рубіна став глухим, неначе з діжки.

— З Андрієм Павловичем ми разом викладали у Катеринославському гірничому училищі, де він створив першу в країні лабораторію металографії. Потім ми разом перейшли у новостворений Металургійний інститут...

— Виноградов мав зв’язки із закордоном? — перервав його Краукліс.

— Мав, — ще глухіше сказав Рубін. — Наука не може розвиватися без зв’язків.

— З Німеччиною? — уточнив Краукліс.

Рубін зітхнув:

— Андрій Павлович їздив до Німеччини у складі офіційної делегації.

Клим із захопленням дивився, як від кожного запитання Краукліса професор смикається, неначе в нього влучила куля. Отак би й собі навчитися вести допит!

Після підписання протоколу Рубіна вивели, Краукліс підвівся і пройшовся кабінетом, розминаючи ноги.

— Тут усе зрозуміло, — сказав він. — З такими трійка розбирається за дві хвилини. Але оскільки це не просто шпигунство, а ціла організація — Інженерний центр, то судити їх будуть відкритим судом. А це вже зовсім інша історія. Тут потрібно, щоб на суді зізнавалися, а не лекції читали. Зрозуміло?

Слідчий виструнчився:

— Так точно!

Клим разом із ним підскочив зі стільця. Цей рух не залишився непоміченим начальством.

— А, Шпакуватий! Як справи? Розібрався, що до чого?

— Розбираюся, товаришу Краукліс! — зам’явся Клим, бо насправді не мав чим хвалитися.

— Добре. Тільки враховуй, що тут не інститут, де можна бути вічним студентом. Тут результат потрібен, і якнайшвидше. Зрозуміло?

— Так точно, — Клим по-військовому розправив плечі і навіть спробував клацнути підборами, але не вийшло.

Краукліс скептично посміхнувся:

— Ну то йди працюй.

У коридорі було гамірно — зранку засідала трійка, і секретарі снували сюди-туди з кипами справ. Дорогою до свого кабінету Клим раптом побачив знайомий чорний капелюх і зупинився. Біля вікна, притулившись до стіни, стояв меламуд, той самий учитель з підпільної єврейської школи, що в його арешті довелося нещодавно взяти участь. Поруч із меламудом височіла фігура у формі, але обличчя видно не було — лише німб кучерявого волосся. Чоловік у формі щось темпераментно говорив, меламуд зрідка відповідав. Клим прислухався, намагаючись розібрати, про що йдеться, але мова, якою говорили двоє, була геть незрозумілою. Втім, співрозмовники, певно, відчули увагу з боку сторонніх, тому що високий у формі сказав коротку фразу й обернувся, відкриваючи Климові знайоме гостре обличчя. Вайсман, а це був він, побачивши Клима, вичавив із себе посмішку, махнув рукою, немовби завершуючи розмову з арештованим, і зробив кілька кроків уперед.

— Привіт, Климе! — сказав він. — А я оце кажу ребе Гольцману: ваше щастя, що дали всього рік. Рік мине швидко. І взагалі, чому б вам, кажу, не перебратися у Сталіндорф? Радянська влада зробила для вас спеціальний єврейський національний район. Практично Земля обітована. Працюй, живи, всі свої! Правильно? — він подивився на Клима, немовби від його згоди щось залежало, і зітхнув.

І навіть у кабінеті, вмощуючись за своїм столом, він просторікував далі:

— Ну от скажи мені, товаришу Климе, чому наш народ такий темний? Є ж серед наших справжні а їдише копф[69]. Ну хоч би професор Писаржевський[70]. Ректором у гірничому був, знаєш?

Клим неуважно покивав головою — йому з думки не йшли слова товариша Краукліса про результат:

— Це ще до мене. Ми хімію вчили за його підручником.

— От бачиш! Академік, цілий інститут має, міг би просто свої молекули вивчати, а він до того ще й у журналі «Природа» пише, розвіює релігійний дурман. І за кордоном його публікують.

— А оце вже зайве, — стрепенувся Клим.

— Що зайве?

— За кордоном. Краще тут.

— А! Твоя правда, — Вайсман почухав кучеряву голову.

Як же найшвидше дати результат? Може, Яворницький теж якийсь журнал видає?

— Ну, або Ханна Левін[71]. Батько — простий робітник з Брянки, а вона — письменниця, у Червону Армію добровольцем пішла і пише, до речі, на їдиш, пише, щоб дітей рабини не туманили...

А може, Яворницький листується з кимсь звідти?

— Бачиш, які є люди. А ці? — риторичним питанням завершив Вайсман свою промову. Він вочевидь щиро переймався долею свого народу.

Клим поклав руку на плече старшого товариша:

— Та не переживай ти так, Гаврило. У нас теж різні люди. Візьми, наприклад товариша Петровського, всеукраїнського старосту, чи товариша Чубаря, голову Ради Народних Комісарів, обидва ж наші, катеринославські. А з іншого боку — цей Яворницький, ретроград і ворог.

А може, не тільки листується. Може, у нього і документи якісь є.

— Твоя правда, — зітхнув Вайсман. — Українці теж різні.

Документи! Клим ухвалив про себе рішення. Це дорога до швидкого результату.

І тепер вже з усією увагою повернувся до розмови.

— Але настане час, Гаврило, коли не буде ні українців, ні євреїв, ні християн, ні юдеїв, а лише єдиний радянський народ! Побачиш!

— Настане, — зітхнув Вайсман без належного захоплення, і Климові це не сподобалося.

— Ну що, тобі не перепало від лисого?

— Якого лисого?

— Того, що нас зустрів на вулиці у мій перший день, ну, коли ми ще сукню дивилися?

— А-а! Цей...

Марусині очі попри звичайний молодий блиск видавали стривоженість, і Клима це тішило. Якщо дівчина переживає, значить, він їй не байдужий.

— Бо ти казав, що з роботи втік. Заради мене, — додала вона, зазираючи в обличчя.

— Утік, — він задоволено всміхнувся. — Але у мене була зустріч у справі. Ти ж сама казала.

— У якій справі? — дівчина відповіла посмішкою.

— Таємній! — Клим значуще поплескав по гладенькій шкірі портфеля. Навіть на побаченні він не міг розлучитися зі своїм талісманом, ознакою належності до вищої касти тих, хто має справу з документами.

Для зустрічі вони обрали ботанічний сад — Маруся, як і всі жінки, полюбляла квіти, а Клима більше вабили кущі, у яких так солодко було б залишитися з дівчиною сам на сам. Що поробиш — квартирне питання не сприяє коханню. Маруся жила на Мандриківці з батьками, Клим, якого поселили нарешті до гуртожитку ДПУ, жив у кімнаті разом з іще чотирма товаришами, і для романтичних зустрічей закоханим залишався хіба берег Дніпра, а ще парки та сади, які у промисловому Дніпропетровську, на жаль, не давали усамітнитися, бо слугували улюбленим місцем прогулянок містян. Новий же Ботанічний сад через свою віддаленість іще не набрав популярності, тому алеї його здебільшого порожніли, що цілком влаштовувало закоханих.

— Велетенська квітка білим плаєм Розляглась на глянсуватім листі. Вогкі ткані мов сукна тонкого Ритовинами жилок побрались, —

продекламувала Маруся, схиляючись над квітами.

— Знову якийсь Підмогильний? — спробував угадати Клим.

— Дурнику, Підмогильний — прозаїк, а це Поліщук.

— Той, що геній?

— А іще скажи, що ні. От послухай далі:

Розкриваючи без сорому своє хотіння. І в мені підводить огненосний гамір, Роздуває еротичний сполох У крові моїй білявими ногами.

Клим, здається, буквально сприйняв цей поетичний образ, тому що його рука одразу лягла на дівоче стегно, щоправда зовсім не біле, а засмагле.

— Климе, ти поспішаєш, — зауважила Маруся, щоправда ногу не відсунула.

Хлопець зрозумів це як сприятливий знак і почав потроху просуватися вгору.

— До речі, знаєш, хто сказав: «Шлях до душі веде крізь тіло»? — Маруся обернулася і грайливо усміхнулася.

Клим засопів:

— Теж Поліщук?

Вона дала щигля йому в носа:

— А це якраз Підмогильний. Я, до речі, днями пропливала на човні повз його рідне село.

Климова рука, втративши від її руху позицію на стегні, перемістилася на дівочу талію. Хлопець притягнув її до себе з метою отримати поцілунок, але натомість отримав ще одного щигля.

— Ти несерйозна людина. З тобою не можна говорити ні про що.

— Ну чому, про щось таки можна, — Клим повторив спробу, тепер із більшим успіхом, бо губи торкнулися дівочої щоки.

— Климе, люди ж побачать! — фальшиво обурилася Маруся, адже навкруги не було жодної душі.

Хлопець притиснув її до себе ближче.

— Ну ти хоч портфель поклади, — дівчина незворушно почекала, поки хлопець влаштує свою ношу на гілках куща, а тоді вже поцілувала його легко та дражливо. — Такий важний, що портфель важніший за мене.

— Не вигадуй, — одного поцілунку Климові було замало, він прагнув ще, а вона хотіла спочатку погратися, подражнитися, як роблять усі дівчата.

— Ну... — з наступною спробою вона відкинула голову, і хлопцеві губи торкнулися шиї. Дівчина верескнула: — Ой, лоскотно! — і почала жартома відштовхувати залицяльника.

Він продовжив свою справу, вона смикнулася сильніше, пара похитнулася і зачепила портфель, від чого той впав у самісінькі хащі. Побачивши, що сталося з його сакральним символом, Клим одразу відпустив дівчину і кинувся на порятунок.

— Що ти наробила?! — обурено вигукнув він.

— Я? — не зрозуміла Маруся. — Я нічого не робила, я просто стояла, це ти намагався щось робити.

— Не жартуй! — він простягнув руку, дістався нею до ручки портфеля, вхопив і раптом зупинився.

— Що таке? — не зрозуміла Маруся.

— Подряпається, — стурбовано відповів Клим. — Це ж не якась дешева парусина. Це шкіра! А шкіра дряпається.

— Ну то й що?

Клим поглянув на неї з докором:

— То й що? А якби сукню порвати, ту, що на манекені у вітрині, ти б її купила? Теж сказала б «то й що»?

Дівчина опустила очі. Клим відпустив портфель і почав уважно вивчати особливості розташування гілок, щоб витягти свій скарб неушкодженим.

— Чекай, може, з іншого боку? — запропонувала Маруся, обійшла кущ і теж взялася видивлятися.

— Як приємно бачити молодих людей, що у наш час цікавляться ботанікою! — почувся раптом голос просто над ними.

Молоді люди виструнчилися. На стежці стояв ставний чоловік із борідкою клинцем та горбкуватим носом, на собі він мав старорежимний сюртук та краватку.

— Ми тут... — почав Клим, обтрушуючи коліна.

— Дозвольте відрекомендуватися, — чоловік доброзичливо і щиро усміхався. — Рейнгард Олександр Людвігович[72]. Маю честь бути директором цього саду.

— Маруся, — кивнула дівчина з-поза куща.

Клим ніяково промимрив:

— Шпакуватий.

— Вас цікавить ця рослина? І не дивно. Це елеутерокок колючий, його ареал — Далекий Схід. Росте зазвичай у лісах, але наш степовий клімат йому підійшов.

— Отож-бо й воно, що колючий, — пробурчав Клим.

— Ви студенти? — запитав директор.

— Ні, — приязно усміхнулася йому Маруся.

— Тим краще. Бо студентів сюди приводять, особливо ботаніків та географів, викладачі вчащають, а от звичайної публіки поки що мало. І це, я вам скажу, зрозуміло. Що цікавить сучасну молодь? Заводи! Електростанції! Греблі! Розмах! — він смішно жестикулював, намагаючись показати масштаб індустріалізації. — А, між іншим, рослини були і залишаються найдавнішими мешканцями Землі. Ми з вами підемо, підуть наші онуки, а деякі рослини будуть рости так само, як росли за часів Юрського періоду.

Маруся дивилася на Клима, очі її сміялися.

— Звісно, наш ботанічний сад іще зовсім молодий, куди йому тягатися з Харковом чи Києвом, але це перший сад, відкритий за радянської влади, а це означає, що ми у Катеринославі розвиваємо науку...

— У Дніпропетровську, — виправив Клим.

— А, так, у Дніпропетровську. Пробачте старого за старорежимні назви, я, розумієте, звик. Ми з братом приїхали сюди у вісімнадцятому році, коли гетьман Скоропадський видав указ про заснування університету... — директор раптом зупинився. — Ой, стара моя голова! Мабуть, Скоропадського теж не треба згадувати!

Клим уважно глянув на старого:

— Краще не згадувати, принаймні з такого приводу.

— Зрозуміло, — кивнув директор. — Одним словом, коли ми приїхали з Харкова, тут заснували університет і я почав завідувати кафедрою ботаніки, а Леонід — ембріології. Тоді я подумав, а чим Катерино... тобто Дніпропетровськ гірший за Харків? Чому б нам не мати свого ботанічного саду? Тим більше, що наше місто ніколи не пасло задніх у ботаніці. Ви знаєте, де було створено перший квітковий календар у імперії?

Маруся зробила зацікавлені очі.

— Невже у нас? — здається, вона навмисно затягувала розмову з нудним дідом, щоб отримати сатисфакцію за портфель.

— Точно! — радісно відгукнувся той. — Я іще застав живим Івана Яковича Акінфієва[73], який його зробив. А його праця «Рослинність Катеринослава» разом із гербарієм на 1200 рослин отримала медаль на Всесвітній виставці у Парижі, уявляєте? Сам Іван Якович був нагороджений за неї орденом Святої Анни, — директор зітхнув. — Але тепер про це теж краще не говорити. Бачите, навіть квіти — це суцільна політика.

Клим кидав на дівчину розгублені погляди, і вона зрештою зглянулася на німі прохання хлопця.

— Дякуємо вам за цікаву розповідь, — Маруся підійшла до старого і ніжно взяла його за лікоть.

— Та хіба це розповідь? — обурився той. — Хочете, я вам покажу нашу оранжерею — оце насправді цікаво!

— Ми, мабуть, відриваємо вас від роботи, — не запитала, а радше запевнила Маруся директора і, щойно той спробував заперечити, додала: — Робота не терпить, давайте я вас проведу.

Із цими словами дівчина повела химерного старого стежкою, охоче киваючи на кожну його фразу. Клим супроводив пару очима й одразу ж узявся рятувати свого портфеля із чагарів, нещадно дряпаючи пальці об численні колючки, що росли ніби навмисно донизу. Клятий далекосхідний кущ легко пропускав здобич досередини, але тримав міцно, не даючи витягти її назад. Боротьба була довгою і кривавою. А коли завершилася і Клим переконався, що світла шкіра портфеля на відміну від пальців не отримала жодної подряпини, Маруся вже повернулася. Вона була сама.

— Він мені нагадав мого директора. Дмитро Іванович теж, як занудить за своїх козаків, не хоче нічого чути і не відчуває часу.

Почувши про Яворницького, Клим нашорошив вуха.

— Ну а як у тебе з ним, знайшла спільну мову? — обережно запитав він, облизуючи поколоті пальці.

— Знаєш, певно, не моя все-таки справа цей старий мотлох, усі ці брудні черепки, іржаві шаблі, кобзи. А він закопався по самі вуха.

— По вуха? повів головою хлопець. — А що він робить цілий день. Мабуть, листи пише?

— Пише, чи як він каже, шкряботить, — дівчина сердито махнула рукою. — Коли у смітті своєму не копається.

— І отримує, мабуть, листи...

— Я не знаю, — Маруся смикнула плечима. — Біля нього весь час крутяться якісь підозрілі елементи.

— Підозрілі елементи? — перепитав Клим, боячись пропустити якусь деталь.

— Так, — зітхнула безнадійно Маруся. — Наприклад, ця Біднова, що її судили у справі СВУ. Питається, що така людина робить у експедиції Дніпрельстану?

— Біднова? Ану, давай докладніше, — Клим насупив брови. — Це дуже важлива інформація.

Сєдов сидів на стільці, займаючи фактично весь вільний простір кабінету, але все одно примудрявся бути непомітним. Якби не сухий голос, що рипів усіма нотами старого іржавого механізму, можна було б пройти поруч і не озирнутися. Климові він нагадував богомола, що їх у дитинстві ловив із хлопцями — начебто велика комаха, а не відрізниш від звичайного патичка.

Вайсман поїхав на операцію — боротися з черговою синагогою, тому можна було говорити, нікому не заважаючи.

— Ви, юначе, повинні враховувати національні особливості малоросів, — Сєдов тримав свої тонкі руки на колінах, і лише ворушіння пальців видавало. — Зазвичай малорос старанно служить імперії, але саме ця старанність може перетворити його на ворога.

— Як це? — не зрозумів Клим.

— А дуже просто. У своїх стараннях він часто шукає, як зробити краще замість того, щоб робити, як сказано. І саме ці пошуки кращого потім переростають у пошуки правди, а це — пряма дорога до зради.

— Щось ви дуже складно висловлюєтеся.

Клим крутив у руках ручку, однак це не допомагало зосередитися. Думки так чи інакше відлітали до Марусі. Сєдов зіщулив очі за скельцями пенсне.

— Ну, візьміть хоч би того самого Еварніцкого. Здавалося б, молодий чоловік волею долі отримав добру освіту, але замість того, щоб вивчати Фінляндію, як йому порадив попечитель Харківської освіти генерал Максимович, взявся до своїх козаків.

— А що поганого у вивченні козаків? — не зрозумів Клим.

Сєдов розтягнув тонкі губи в усмішці.

— Пізнаю малороса! Будьте певні, Еварніцкій думав так само. Що поганого у козаках? Імператриці присягнули? Так. Переяславську раду хто зібрав? Козаки. З турками хто воював?

— Ну, — Клим згідно кивнув.

— Ну і результат, — тонкі пальці старого затарабанили по коліну. — Він почав вивчати козаків і швидко довивчався до націоналізму. А гетьман Мазепа? Вже який був вірний царів слуга, і в результаті все одно знюхався зі шведами. Бо всі ці вуса, оселедці та шаровари тільки здаються смішними. А насправді за ними приходять інші, зовсім не смішні речі.

— Але у нас зараз царів нема, — поспішив заперечити хлопець.

Пальці Сєдова зіграли чергову гаму на коліні.

— Смію зауважити, що Еварніцкій став націоналістом не вчора, а ще за імператора Олександра третього. Влада міняється — інтереси лишаються вічно.

Остання фраза категорично не сподобалася Климові.

— Що це ви маєте на увазі — влада міняється?

— А те й маю. Я, юначе, почав служити імперії, коли був таким, як ви. І нині служу. Дарма, що вона вже називається СРСР, — він блиснув скельцями пенсне, немовби відповідаючи на обурений погляд співрозмовника. — Ну добре, хай буде республіка. Якщо вам не подобається слово «імперія», хай буде республіка. Це нічого не міняє. Велика Росія — явище, яке стоїть понад словами і понад епохами.

Він замовк, вивчаючи реакцію Клима, а той у свою чергу розгубився і не знав, що сказати.

— Не турбуйтеся, юначе, я все розумію, — хихотнув Сєдов коротко, неначе всередині у нього зламалася соснова гілка. — Чому мене обтрусили від нафталіну, призначили жалування і прислали до вас? Тому що виникла потреба. Настав час боротися з націоналістами, а хто це вміє краще за Сєдова?

Клим слухав його і не міг зібрати думки. З одного боку, те, що казав старий, було звичайним імперським охвістям, але з іншого — якщо старого прислали з Харкова, значить, їм там видніше. Брянський завод теж був імперіалістичним, а тепер дає метал радянській республіці — то, може, і старі кадри можуть придатися, не тільки заводи.

А Сєдов тим часом розплів пальці, підняв руки з колін і взявся протирати своє пенсне.

— Добре, перейдемо до справи. Що у вас сьогодні є на Сивого? Тобто Еварніцкого.

Клим зітхнув, поліз до портфеля та видобув звідти ще зовсім тоненьку теку. Сєдов здивовано звів брови.

— Ви носите документи з собою?

Клим зашарівся:

— Так вийшло.

— Юначе, — голос Сєдова став іще сухішим. — Я вже не кажу, що це порушує всі правила — і у Департаменті поліції, де я мав честь служити, і у Державному політичному управлінні, де служу тепер, справи зберігаються у сейфі і лише у сейфі. А чому? У портфелі ви можете їх загубити, вас можуть банально пограбувати, і що тоді? Слідчий може захворіти, звільнитися, навіть померти, а справа має залишитися.

Ти диви, старе опудало ще й повчає, подумав Клим, але вголос сказав по-діловому:

— На сьогодні маємо інформацію від технічного працівника Мануйловича про зв’язок із махновцями та німцями, а також, — він замислився, — відомості про те, що в музеї збираються політично неблагонадійні фігури, засуджені у справі СВУ.

— А що таке СВУ? — поцікавився Сєдов.

— Спілка визволення України, — пояснив Клим. — Терористична організація.

Сєдов повернув пенсне на носа і знову заплів пальці навколо коліна.

— Я би радив передусім завести собі постійного інформатора в оточенні Сивого. Малороси схильні до двоєдушності. Плітки, інтриги — їхня стихія. Тому серед працівників музею обов’язково знайдеться людина, що хоче отримати таємну владу над своїм начальником. І саме вона стане вашим найкращим агентом.

Клима почали дратувати повчання старого стручка, і він сказав:

— А то я без вас не здогадався б.

— Чудово! — потер руку об руку Сєдов. — І хто ж це? Цей, як його, Мануйлович?

— Мої агенти — моя справа, — огризнувся Клим.

— Слушно, — погодився Сєдов. — Але я сподіваюся, це не та дівчина, що з нею я вас зустрів на вулиці?

Клим опустив очі.

— Я помітив, що, окрім службових, ви маєте до дівчини й особисті почуття, у такому разі я б не радив тримати її біля Сивого.

— Це ще чому? — обурився Клим.

Сєдов знову посміхнувся та поліз до кишені за портсигаром — як завжди, коли збирався щось розповісти:

— Бо у стосунках із молодими гарними дівчатами Сивий має великий досвід.

Арфа у дівочих руках звучала урочисто, навіть велично, а голос, низький та глибокий, виводив слова:

— Стогонить Дніпро по скелях, Б’ється об пороги: Все питає: де ж ви, діти? Де, мої небоги?

Відкриті плечі продовжували хвилястий рух рук по струнах, немовби фізично поєднуючи слова, що народжувалися у дівочих грудях, із музикою, що линула з арфи. Цією картиною не можна було не милуватися, і першим поціновувачем її був батько дівчини, старий, але все ще романтичний поет Яків Щоголів[74]. Гості теж віддавали належне музиці, а серед них і тридцятип’ятирічний Дмитро Яворницький, який стояв зовсім поруч із виконавицею.

Останні акорди арфи були перервані овацією, дівчина вдячно опустила голову, проте очі її і далі з-під лоба ловили кожен порух серед слухачів, а вушка, приховані довгими локонами, чули кожен вигук «Браво!».

— Шановні друзі! — Яків Щоголів вийшов наперед. — Дозвольте від нас усіх подякувати автору цієї прекрасної музики, справжньому чарівнику звуків Миколі Віталійовичу Лисенку!

Микола Лисенко, моложавий, модний і елегантний, зробив крок уперед, вклонився, притиснувши руку до грудей, і своєю чергою взяв слово:

— Дякую за компліменти шановному господарю, до того ж і автору слів цієї пісні Якову Щоголеву!

Аплодисменти посилилися — попри те, що дім Щоголевих не міг вмістити багато публіки, тут вона була добірна і вдячна. Дівчина, яка відчула, що увага більше їй не належить, підвелася від інструмента і підійшла до батька, який нагородив її поцілунком. Очі дівчини зупинилися на Яворницькому.

— Тату, відрекомендуй мене своєму гостеві.

— Та ви ж знайомі! — підвів густі брови поет.

Яворницький усміхнувся:

— Сказати щиро, Ліза так розквітла за ці роки, що й мені видається майже незнайомою, порівняно з тим дівчиськом, яке я знав ще кілька років тому.

Дівчина задоволено повела головою і нетерпляче смикнула батька за рукав:

— Ну!

— Добре, — знизав плечима Щоголів і слухняно, але дещо розгублено промовив: — Це історик Дмитро Яворницький, якого я маю честь звати своїм другом.

Дівчина, ніби і справді вперше бачила, окинула поглядом струнку постать і відкрите обличчя Яворницького та рішуче простягнула руку, до якої той, приймаючи гру, одразу схилився, щоб поцілувати.

— Так це від ваших лекцій про Запоріжжя божеволіють усі харківські жінки? Я починаю їх розуміти.

Щоголів засміявся:

— Не тільки жінки, Лізонько, але й сиві чоловіки, як оце я. Дмитре Івановичу, ця молода зухвалиця і справді є моєю донькою Єлизаветою, яку ви прекрасно знаєте.

Ліза присіла у майже непомітному кніксені, але очі її уважно вивчали Яворницького.

Не припиняючи веселощів, Щоголів взяв її попід руку:

— Ти своїм поглядом пропалиш у Дмитрові Івановичі дірку. А він, між іншим, одружений, що жінка скаже? Займися краще іншими гостями, ну а ми ще раз подякуємо нашому високому київському гостю за чудову музику.

Поки друзі долали зовсім невеличку відстань вітальнею, дівчина не зводила погляду з молодого археолога, аж він відчув це й обернувся. Задоволена ефектом молода кокетка відвела очі, усміхнулася і сховалася за спинами гостей.

— Здоровенькі були, пане отамане! — Лисенко обійняв історика як старого знайомого. — Які це вітри занесли такого гостя із великих столиць до нашої скромної неньки-України?

— Які там столиці... — Яворницький скрушно махнув рукою. — Якби не листи з України, якби не друзі, я б там вовком завив.

Композитор недовірливо зіщулився:

— А я чув, що ви справжньою знаменитістю стали. Марко Лукич про ваші суботки просто легенди розповідає. Кажуть, навіть Рєпін вас малює.

— Та ну, малює! — Яворницький розвів руками. — Один раз, та й не лише мене, — він схилився до вуха композитора і стишив голос. — Іллі Юхимовичу знадобилася лисина графа Алєксєєва, гофмейстера. Ну той, звісно, не погодився — де це бачено, малювати лисину. Довелося мені відволікти увагу графа на старі монети, а Рєпін тим часом прилаштувався ззаду і зробив малюнок.

— Хитро! — зауважив Лисенко.

— Та ж хитро. Але Рєпін так добре намалював, що Алєксєєв свою лисину на картині одразу й впізнав, хоч, мабуть, не часто себе бачить ззаду.

Микола Віталійович гучно пирснув, а Щоголів усміхнувся і поклав руку на плече приятеля:

— Він, до речі, зараз у Харкові й обіцяв сьогодні завітати. Ти ж його з тих пір не бачив?

— Ні.

— Ну от і побачитесь, — поет по-батьківськи похлопав історика по спині.

— Він мене вб’є.

— Буде видно. Ну а поки не вбив... — Яків Щоголів розвернувся до публіки і підвищив голос: — Шановне товариство, дозвольте показати вам свій новий вірш!

Гості одразу зааплодували:

— Просимо! Просимо!

— Дякую, — він звів очі, немовби пригадуючи, і прокашлявся:

— Іду шляхом; сонце сяє, Вітер з травами говоре; Перед мною і за мною Степ колишеться, як море; А затихне вітер буйний, — Степ, мов камінь, не двигнеться І, як килимом багатим, Ввесь квітками убереться...

Голос його зробився тихим, замріяним, слова текли повільно, немовби щойно народжувалися у вустах:

— Он нагнулась тирса біла, Звіробой скрутив стебельці, Червоніє материнка, Як зірки, горять козельці; Крикнув перепел в ярочку, Стрепет приснув над тернами; По кущах між дерезою Ходять дрохви табунами. Тихо всюди; тільки де-де Вітеречок пронесеться Та на землю із-під неба Пісня жайворонка ллється...

Щоголів підняв руку, немовби зупиняючи неминучі у такій ситуації аплодисменти:

— Я хочу присвятити цього вірша своєму другові, закоханому в українські степи історику, справжньому козакові Дмитру Яворницькому.

Отут уже всі зааплодували. Плескала й Ліза, яка невідь звідки виникла просто поруч з об’єктом своєї цікавості. Дівчина високо підняла руки, декольте на її сукні відкрилося, вигідно підкреслюючи зваби юного тіла. Дмитро Іванович трохи зашарівся, чи то від уваги публіки, а чи то від обріїв, що відкривав викот дівочої сукні. Опанувавши себе, він вклонився на два боки й окремо господарю, дякуючи за поетичний подарунок.

— Тато якщо вже говорить про когось, то тільки компліментами, — Ліза підняла обличчя до свого старого-нового знайомого.

— Він романтик не тільки в поезії, але й у душі, — усміхнувся той. — Але мені здалося, що дочка успадкувала значну долю батькового романтизму.

Тим часом попід стіночкою обережно, щоб не потурбувати гостей, просотався слуга і щось прошепотів на вухо господарю. Той кинув промовистий погляд у бік Яворницького і поспішив до дверей, у яких вже намалювалася кремезна фігура катеринославського предводителя дворянства. Він був при параді та орденах, як і годилося придворному сановнику. Довгі козацькі вуса додавали солідності цьому поважному чоловікові. Але уважний спостерігач міг би помітити над лисиною, яка донедавна прикрашала своїм блиском голову графа, невеличкий німб із ріденького сивого волосся.

— Пробачте, я вас залишу на хвилинку, — вибачився Яворницький перед Лізою. — Як кажуть кобзарі: що буде, то буде, а ти собі грай, — він зітхнув і з приреченим виглядом рушив до новоприбулого.

Тим часом той завершив привітання з господарем і, обвівши поглядом залу, тут-таки побачив сповнену каяття фізіономію історика. Господар тактовно відступив, а Яворницький схилився в поясі і негучно, щоб не привертати уваги публіки, промурмотів:

— Не бийте, пане отамане! Біс поплутав. Їй-право!

— А біса того не Іллею Юхимовичем звали? — зіщулився предводитель катеринославського дворянства.

— Якби не він, я б ніколи...

— Обоє рябоє, — махнув рукою Алєксєєв. — Дорослі вже, а поводитеся як балбєси-гімназисти. Ви хоч не кажіть нікому про цей конфуз.

— Що ви! — зробив страшні очі Яворницький. — Як ви могли подумати!

— Ну то й добре, — предводитель дворянства взяв повний голос: — Як ваше петербурзьке життя-буття?

— Ой, і не кажіть, Георгію Петровичу. Вчепилися у мене, дихати не дають. Думав в університеті прилаштуюся, але магістра захистити не дозволили. Через те, що я буцімто український самостійник.

Алєксєєв нахмурився:

— Самостійник, кажете?

— А зараз навіть у дівочому інституті працювати заборонили. Читаю публічні лекції, тим і рятуюсь. Від чого тікав з України, те й отримав у столиці.

— Недобре це, — промимрив придворний. — Напевне, і поліція вами вже займається?

— Не знаю.

В іншому кінці зали за співрозмовниками у пів-ока спостерігала Ліза Щоголева, стоячи у компанії завсідниць світських заходів, які жваво обговорювали видатну новину — золоту медаль, що її у Парижі отримав дивовижний Амурський міст через Дніпро на рівні з іншим дивом світу — ажурною Ейфелевою вежею. Проте увага жіночого товариства не може бути зосереджена цілком на одній темі.

— Мабуть, жінка у цього Яворницького справжня красуня, — безневинним голосом зауважила у простір Ліза.

— Варвара Петрівна? — уточнила сусідка.

Питання влучило у ціль.

— Та яка там красуня! Чисто гуска.

— Та й не показуються вони разом ніде.

— А як показуватися, коли разом не живуть? Він же у Петербурзі.

— Ну що ж ви хочете від шлюбу без взаємності?

— Як це, без взаємності? — здивувалася Ліза.

— Кажуть, він іншу кохав, та мати не благословила.

— А ще кажуть, що змусили його взяти цю Варвару Петрівну мало не силою.

— Слухайте ви їх. Тільки я одна знаю правду.

— Яку таку правду?

— А таку. Закохалася у нього молода вдовиця. Така, як і він, — археолог.

— А хіба бувають жінки-археологи?

— Він про неї навіть у журналі статтю написав. Красуня, яких світ не бачив.

— Не вигадуйте.

— Боже збав! Так, кажуть, Варвара Петрівна, як узнала про цю археологиню, то пішла до сільської відьми...

— Соромно вам таке казати.

— Соромно? А чого ж це його землею на розкопах завалило? Просто на очах у тої, другої. Бачите сиву чуприну? Це з того дня.

Тим часом Алєксєєв, який щиро перейнявся долею молодого, як він висловився, балбєса, вів далі:

— То що я вам скажу, Дмитре Івановичу! Їхати вам треба з Петербурга. І якнайдалі.

— Добре сказати їхати. А жити на що? Хто мене з таким поголосом на роботу візьме?

— Тільки не всюди на поголос зважають, — граф замислився на кілька секунд. — Я поклопочуся про місце для вас десь на околицях. Там, де кожна людина сьогодні на вагу золота. А за кілька років шум вляжеться, і повернетеся. Чуєте?

— Дякую, Георгію Петровичу, але...

— Слухайте мене! — рішуче перервав співрозмовника Алєксєєв. — Поїдете без розмов. От тільки подібні справи при дворі швидко не робляться. Це ще півроку як мінімум. Протримаєтеся?

— Спробую, — зітхнув Яворницький. — Мене Рєпін умовляє ескіз «Запорожців» Третьякову продати для галереї.

— Ескіз? — з-під брів предводителя дворянства вилетіла блискавка.

— Він його написав ще до знайомства з вами, — поспішно запевнив історик.

— Ну тоді продавайте...

— Дякую.

І спітнілий від хвилювання Яворницький схилив голову у поклоні.

Побачивши, що вельможна аудієнція завершена, Ліза одразу ж залишила компанію світських пліткарок, хоч розмова тільки набирала обертів. Зробивши елегантну дугу залою та зронивши кілька слів кожному гостеві, вона нібито мимоволі опинилася поблизу Яворницького і, зустрівши його погляд, запитала стиха:

— Вам не настогидли ці старі гриби з орденами і без?

— Не... не знаю, — розгубився Дмитро Іванович.

— Може, ходімо в сад, на свіже повітря? — вона дивилася просто в очі.

— Ходімо, — погодився Яворницький, де-факто позбавлений вибору.

Це ліжко, певно, давно не бачило такого кохання. Шаленство почуттів давно не рвало його простирадл, а подушки не приховували стогонів. Та й кімната явно скучила за щирими почуттями, що сповнювали повітря, за пахощами кохання, за тихим щасливим сміхом.

Він і вона не могли відірватися одне від одного, і навіть коли впали знесилені, ноги їхні залишилися сплетеними, а руки пестили шкіру партнера.

— Лізо, що ти зі мною зробила?

— Нічого нового, Дмитрику. Здається, так робили всі наші предки, інакше б не було нас.

Він звівся на лікті і вільною рукою почав перебирати її локони, що падали на груди.

— Але ж я одружений, хіба батько не попереджав?

— Мені вже розповіли про твою дружину.

Він зітхнув:

— Це правда. Ми з Варварою вже кілька років не разом. Вона каже, що не може жити у квартирі лахмітника, серед викопаного із землі старого сміття.

— А це твоя квартира?

— Я живу тут, коли буваю у Харкові. І господарі люб’язно зберігають дещо з моїх речей.

— Ти хочеш сказати, що оці книжки у шафі, оце все — твоє?

— Так.

— І саме це твоя дружина називала старим сміттям?

— Виходить, що так.

— Дивно. Дружина має перш за все поділяти захоплення чоловіка, — якось дуже серйозно зауважила дівчина.

І ця раптова серйозність, неначе сокира, зависла над ложем.

— Але що ж це виходить — одружений чоловік скористався відсутністю дружини, щоб звабити довірливу дівчину... — очі Яворницького теж стали серйозними.

Вона усміхнулася:

— Це ще хто кого звабив!

— Що ж ми тепер батькові скажемо? — він помітно спохмурнів.

— Ти шкодуєш? — насупилася вона.

— Ні, що ти! Але ж...

— Жодних але! Що зробиш — не розробиш, так мене нянька навчала. Тобто ти собі як хочеш, а я не шкодую, що спізнала тебе.

— І я, звісно, не шкодую!

— Ото і все. Розкажи мені краще, як ти живеш.

Він знизав вільним плечем:

— Ну, як живу... Як усі. Пишу наукові роботи, книжки, а влітку їжджу копати старі могили.

— Ой, як цікаво! А мене візьмеш із собою?

— Візьму! — пообіцяв він, і одразу почав думати, що скаже колегам по експедиції.

— А де ти пишеш свої роботи?

— Зазвичай у вітальні.

— Серед таких книжок, — рука її показала на книжкову шафу.

— Так, — підтвердив він і додав: — Я їх навіть іноді читаю на ніч.

— Можна я подивлюся? — вона вислизнула з ліжка і просто як була підійшла до шафи.

Взяла один з фоліантів, погортала важкі жовтуваті сторінки, поставила назад, а тоді пальчиками, немовби по струнах арфи, пробіглася корінцями.

— А це що? — показала вона на музичний інструмент, що стояв у кутку.

— Кобза, — пояснив він. — Ти що, кобзи не знаєш?

— Бачила, але не грала, — вона нахилилася до струн. — До арфи подібна... Можна спробувати?

Він був вражений її безпосередністю і не міг відірвати очей від жіночого тіла.

— Пробуй.

Вона підняла нелегкий інструмент, вмостилася на стільці та поставила кобзу на своє біле стегно. Потім торкнулася струн.

— Так, який тут лад виходить?

Вона пробіглася пальцями сюди-туди, потім підкрутила кілька колків.

— Лізо, я можу розлучитися з Варварою, якщо...

— Жодних якщо, — похитала головою дівчина. — Навіть за умови розлучення з дружиною батько ніколи не погодиться віддати мене за тебе.

— Чому?

— Знаєш, попри те, що у віршах він лишається романтиком, у своєму звичайному житті стільки разів обпікався, що не хоче дочкам такої долі. Жінка повинна мати надійного чоловіка, так він каже.

Дівчина взяла пасмо волосся і притиснула попід носом, так що утворилися довгі вуса.

— Ну що, схожа я на кобзаря?

— Не дуже, — усміхнувся він.

Вона знову взялася перебирати струни, немовби пригадуючи якусь мелодію.

— І як же тепер буде? — врешті запитав він.

— Що значить, як? Ти ж вивчаєш козаків! Коли це козак думав, як буде? Козак живе одним днем! Слухай, — дівочі пальці вправно забігали по струнах: —

Ой, була в мене коняка, Не коняка — розбишака, Була шабля, ще й рушниця, Ще й дівчина-чарівниця!

— Ту коняку турки вбили, Шаблю ляхи защербили, А рушниця поламалась, А дівчина відцуралась!

Старий кобзар співав, сидячи на камені, а поруч із ним вмостилися двоє друзів — Яків Новицький та Дмитро Яворницький. Приятелі не просто так грілися на сонечку — Новицький тримав у руках блокнот і ручку — головні інструменти кожного етнографа.

— А звідки ця пісня, діду? — поцікавився Яворницький.

— Як молодий був, мене старі навчили, а я молодих навчу.

Яворницький усміхнувся, схилився до друга і стиха зауважив:

— Це вірш нашого друга Якова Щоголева.

Новицький навіть бровою не повів:

— А старі де цю пісню взяли? — запитав він у кобзаря.

— Від старших, — впевнено пояснив той. — А ті від морських людей.

— Від морських людей? — перепитав Новицький і черкнув щось у записнику.

— Звісно, — кобзар дивився сліпими очами кудись у простір, немовби розмовляв із кимось далеким у небі. — Наші люди пісень скласти не тямлять.

— А морські тямлять?

— Морські тямлять, — запевнив кобзар.

— А що це за морські люди? — поцікавився Яворницький.

— Ну як... — старець зітхнув і набрав у груди повітря, як перед новою піснею. — Давно це було. Тоді люди ще не доробили панщини, а Мусій став виводити їх з Єгипки.

— Мусій, це, певно, Мойсей, — пошепки припустив Яворницький.

— То першими йшли євреї, за ними цигани, а далі ще якісь люди, — вів далі кобзар завчені слова. — Передні вийшли, а задніх водою залило. Вони тепер живуть у Синьому морі, складають пісні, списують на камені і кидають нам на берег.

Ручка Новицького просто літала сторінками блокнота.

— Ти диви! — підохотив Яворницький. — А хто ж ті камені може прочитати?

— Чумаки, — запевнив кобзар. — Один чоловік з наших служив матросом у Марнополі, то, каже, п’ють горілку чумаки та на камінь дивляться, п’ють та дивляться. А тоді давай співати бурлацьких.

— Марнопіль — це де? — пошепки запитав Новицький.

Яворницький знизав плечима:

— Маріуполь, чи що.

А кобзар не зупинявся:

— Окрім морських людей, пісні ще складали запорожці, їхні пісні — найкращі. Але запорожці вимерли, і тепер лише чумаки пісні приносять.

У цю хвилину на дорозі почувся стукіт копит, і друзі обернулися. Здіймаючи куряву, до них наближався екіпаж, запряжений двійкою коней.

За спиною кучера виднілася жіноча фігура у дорожньому капелюшку. Яворницькому стиснуло груди у передчутті. Він навіть підвівся, миттєво втративши цікавість до сліпого музики. За хвилину екіпаж уже спинився поруч.

— Лізо! — Дмитро кинувся назустріч. Дівчина просто з підніжки впала у його обійми.

— Дмитрику! — вона припала до його запилюженого обличчя.

— Якове, це... — Яворницький так і не вигадав, що має сказати другові, тому зупинився, але той тільки махнув рукою та відвернувся, щоб не заважати.

— Ти приїхала до мене на розкопи? — запитав Дмитро.

— Ні, — вона похитала головою. — Я приїхала попрощатися.

— Як це, попрощатися? — не зрозумів він. — Ми ж іще навіть не привіталися.

Дівчина у відповідь лише сумно усміхнулася.

— Що сталося? — стривожено подивився Яворницький.

— Мене віддають заміж.

— Як це, заміж? За кого?

— За князя Шаховського. Все, як у казці — він старий, але багатий.

Яворницький розгубився, а потім рубонув повітря рукою:

— Цього не буде! Я зараз же поїду до Якова Івановича! Я...

Але дівчина поклала пальчик йому на вуса:

— Здається, батькові хтось розповів про нас. Тому що він твого імені чути не хоче.

— Але я...

— Усе вирішено, Дмитрику. Наше кохання було казковим, хай по-казковому і закінчиться.

— Хіба ж це по-казковому?

— А хіба ні? Принц, лихий батько, старий князь.

— Але принц одружений.

— От бачиш! Так що не треба нікуди їхати. Я завжди кохатиму тебе!

Вона випручалася з його обіймів і зробила крок до екіпажу.

— Як, ти вже їдеш? Не залишишся?

— Ні, Дмитрику, я вже заручена. Це було б нечесно.

Вона примружила очі, немовби збираючись із духом, а потім різко обернулась і одним рухом вискочила на підніжку екіпажу.

Яворницький довго проводив очами куряву, що здіймалася слідом за колесами, врешті махнув рукою і стиха проспівав собі під носа:

— А рушниця поламалась, А дівчина відцуралась.

Осінній вітер зазирав у всі шпарини, тому перехожі щільніше застібали плащі. Вечір наставав усе раніше, і над ґанками будинків де-не-де запалювалися лампи. Тільки вони та гавкіт собак дозволяли зорієнтуватися на темній вулиці.

Саме у таку пору Дмитро Яворницький крокував до будинку свого друга, принаймні він сподівався, що друга, поета Якова Щоголева, до будинку, де заховали тепер його кохання. Навіщо він ішов туди? На що розраховував? Але серце закоханого не знає логіки і не відає слова «розрахунок».

Шнурок дзвінка на дверях Щоголева смикнувся, всередині почувся брязкіт. Згодом зашаруділи підошви.

— Хто там? — пролунав старечий голос, і у шпарині повернувся ключ.

На порозі стояв старий слуга Щоголевих, який знав у обличчя всіх друзів, товаришів та навіть усіх членів їхніх родин. Але очі старого не зблиснули, побачивши, безперечно, знайоме обличчя.

— Перекажіть Якову Івановичу, що до нього прийшов Дмитро Яворницький.

— Яворницький? — перепитав слуга, немовби недочувши, потім зітхнув і сказав: — Дмитре Івановичу, із сумом мушу повідомити, що вам відмовлено від дому. Яків Іванович не хоче вас у себе бачити.

— Як це? — здивуванню Яворницького не було меж.

— На жаль, більше нічого не можу сказати.

Слуга не сховався у дверях хіба що з особистої поваги до гостя. Так вони й стояли один навпроти одного, поки нарешті Яворницький не усвідомив всю безглуздість ситуації. Він кивнув і зробив крок назад. Слуга відповів кивком і повільно зачинив стулку. Історик залишився на вулиці. Ще деякий час він стояв на ґанку, намагаючись усвідомити, що відбулося. Ніколи і ніхто ще не відмовляв йому від дому, а тим більше — людина, що називала другом.

А проте у такому стоянні не було жодного сенсу. Врешті Дмитро Іванович обернувся і пішов вулицею геть.

— Пане Яворницький! Зачекайте!

Його наздоганяла жінка у білому фартушку, плечі були загорнуті у хустку — вочевидь, вона не мала часу зодягти хоч би плащ.

Дмитро Іванович зупинився. Жінка тримала в руках конверт.

— Пані Ліза знала, що ви прийдете і веліла передати вам, — вона простягнула листа і зазирнула чоловікові в обличчя.

Той узяв конверт, неначе сновида.

— Чуєте, це вам лист від пані Єлизавети.

Яворницький кивнув. Втративши надію на те, що прочитає щось у його очах, жінка махнула рукою:

— Ну то я побіжу, щоб наш пан не помітив. Бо буде лаятись.

Яворницький ще раз кивнув, і поки жінка бігла назад до чорного ходу, з якого була вислизнула, він так і стояв із конвертом у руці. Лише потім підніс його до очей і відкрив. Аркуш було списано знайомим почерком, але для того, щоб прочитати, Яворницькому довелося повернутися до ліхтаря на ґанку.

«Любий Дмитрику! — писала Ліза. — Батько довідався про все, і про нашу останню зустріч теж. Він не тямить себе від гніву. Слухати мене не хоче. Він тричі прокляв тебе і звелів забути твоє ім’я! Але я все одно любитиму тебе, хоч би навіть накликаю на себе Божий гнів. Прощавай навіки. Твоя Л.»

Яворницький стояв на осінньому вітру і знову перечитував ці слова: «тричі прокляв... прощавай навіки».

Думка про агента, яку закинув у Климову голову Сєдов, ніяк не хотіла відпускати. І справді — хто може ним стати? Мануйлович? То він по-п’яні все переплутає, а може, і зайвого скаже, сполохає підозрюваного. Намагатися завербувати когось із музею? Без досвіду можна все завалити. З іншого боку, Маруся, яка працює поруч з Яворницьким, і без вербування розповідає про все, що бачить та чує. Чим не агент?.. От тільки якщо їй сказати, що вона — агент, що він використовує їхнє кохання для службових цілей... Страшно навіть подумати, що буде. Ні, Маруся ніяк не годиться на роль агента. Але хто тоді?

Думки не давали спокою. Клим навіть пішов у коридор, щоб спробувати ногами «виходити» ідею, як це роблять герої книжок, але не допомогло. А з іншого боку — якщо він отримує від Марусі інформацію, як довести начальству, що вона правдива? Інша справа, коли агент сам пише про те, що бачив чи чув.

Врешті-решт ноги самі понесли хлопця до кабінету, всадили за стіл, руки взяли чвертку плакату із закликом до будівельної кооперації і написали на звороті: «Розписка. Я, Марія Глинська, добровільно погоджуюся співпрацювати з органами Державного Політичного Управління...». Очі прочитали написане і відсахнулися. Так не можна! Чому? Вона ж і справді добровільно все розповідає. Але... але ж це... Що це? Це... Одразу помітно, це його почерк!

Клим зім’яв папір, поклав його у попільничку та підпалив. А поки полум’я поїдало написані слова, ліва рука забрала з правої ручку, обмакнула у чорнила та вивела кривим, але розбірливим почерком: «Розписка... обіцяю зберігати державну таємницю, не розголошувати довірену мені інформацію... Повідомлення буду підписувати псевдонімом...».

Тепер це вже інший почерк, не його. Добре, що в інституті навчився писати лівицею — коли футбольним м’ячем зламав був два пальці, бо стояв на воротах. Він критично роздивився написане. Що не так? Перевіряти ніхто не буде, а якщо перевірятимуть — у крайньому разі він завжди зможе попросити Марусю повторити свої розповіді для начальства. Якщо писати правду, не вигадувати — ніхто нічого не втратить. І держава отримає своє, і він отримає своє, і Маруся залишиться при своєму. А цей папірець — лише формальність, яка нічого не міняє. Все одно повідомлення будуть підписані псевдонімом.

Клим замислився, який псевдонім обрати, і пригадав, що Яворницький називав Марусю Мамаєм через її прізвище. Мамай — це найкращий варіант, він ще й приховує стать агента.

Ліва хлопцева рука вивела на папірці «Мамай». Потім поставила дату та підписалася «Глинська».

От тепер добре.

Клим узяв чисту теку, поклав до неї розписку, потім на обкладинці написав уже правою рукою «Глинська». Замислився, перекреслив і виправив «Мамай». Тека зникла у портфелі — її вже точно не варто було зберігати у шафі.

На порозі виріс Вайсман, у руках він тримав дві пляшки з написом «Водка» і цифрами «50» під ним. Урочисто поставивши свій вантаж на стіл, він сказав:

— Потрібно відкинути помилковий сором і прямо, відкрито піти на максимальне збільшення виробництва горілки! Хто це сказав?

— Товариш Сталін! — відповів Клим, який вивчив цю фразу ще на інститутській лаві.

— Слава товаришу Сталіну! — тихо і серйозно проголосив Вайсман.

Клим зняв склянку з карафки та дмухнув усередину, здуваючи неіснуючий пил.

— З чого такі розкоші? — запитав він.

А Вайсман уже видобував із бездонних кишень своїх галіфе закуску, та не просту, а шмат копченої грудинки, сир, кілька помідорів та білий хліб.

— Ого! — здивування Клима не мало меж.

— А ти думав! — підняв палець угору Вайсман, тоді засунув руку у другу кишеню і видобув звідти ще одну склянку.

— Сила! — видихнув Клим.

— Наливай! — скомандував Вайсман, а сам почав краяти великими незграбними шматками м’ясо.

Клим налив по півсклянки.

— Ну що, за товариша Сталіна! — промовив Вайсман, і Клим моментально підскочив зі стільця.

Перші сто грамів Вайсман випив одним духом, тоді понюхав грудинку та почав жадібно кусати її. Клим не зміг наслідувати приклад старшого товариша і ледь споловинив свою дозу.

— Наливай! — скомандував той.

Клим слухняно виконав наказ.

— Ну, за товариша Краукліса!

Вони цокнулися, і знову Вайсман вихилив склянку до дна. Після чого відгріб папери на край свого столу та всівся просто на стільницю.

Климові горілка зразу вдарила в голову, тому він почав жадібно їсти — сир, м’ясо, помідори, все без розбору.

— Так а що сталося, товаришу Вайсман? — запитав він з набитим ротом.

— А сталося, Климе, те, що мені оголосили подяку і нагородили премією. Зрозумів?

— Оце так! — Клим підняв угору великий палець. — А за що?

Вайсман із шумом втягнув носом повітря.

— За успіхи у боротьбі із юдаїзмом, — він потер чоло, немовби звільняючись від якоїсь думки. — Макес[75] на животі Мене, єврея, нагородили за боротьбу з юдаїзмом!

Клим нарешті проковтнув усе, чим набив було рот.

— І що? — запитав він, не розуміючи, до чого хилить старший товариш.

— А нічого! — махнув рукою Вайсман. — Наливай.

Клим слухняно налив по третій. Тут уже Вайсман не одразу перекинув у себе склянку, а ковтнув, як нормальна людина.

— Розумієш, студенте, юдаїзм для єврея — це його я, і не друге, а перше. Ти можеш бути з сефардів, ашкеназів чи мізрахі, можеш знати іврит чи ні, але якщо ходиш до синагоги, ти єврей, — Вайсман подивився кудись у стелю, немовби шукаючи потрібних слів, і раптом запитав: — «Гренаду» знаєш?

— Вірш? — уточнив Клим.

— Ну так. «Гренада, Гренада, Гренада моя...» Мойша Шейнкман жив у комуні на розі Садової та Козачої, поруч зі мною. А зараз — знаменитий поет. А їдише копф!

Від горілки у Климовій голові все перемішалося, і він запитав:

— А хто такий Мойша Шейнкман?

Вайсман засміявся:

— Це ж Свєтлов, Михайло Свєтлов, той, що написав «Гренаду».

— Та ви що? — не повірив Клим.

— А ти не знав? Він тоді зі своїм дружком Епштейном у нас у Катеринославі баламутили, — Вайсман зіщулився. — Чекай, та ти Епштейна теж повинен знати. «Ми сини батрацькії, ми за новий лад, Щорс іде під прапором за Країну Рад».

— Пісня про Щорса? — впізнав Клим. — Михайло Голодний?

Вайсман знову хихотнув:

— Голодними тоді вони бували, це точно. Тому Мойша і взяв собі таке прізвище — Голодний.

Клим вирячився:

— Так і він теж... цеє...

— Цеє, — погодився Вайсман, — єврей.

Климові стало трохи незручно за таке своє запитання:

— Я мав на увазі, катеринославський.

— І цеє теж, — Вайсман кивнув.

— А чого ж тоді?

— Що чого ж тоді?

— Ну цей, — Клим намагався підібрати слова. — Нове ім’я? Навіщо?

— Іх вейс?[76] — Вайсман відкоркував другу пляшку, тому що перша вже спорожніла. — Я знаю, чим Голодний кращий за Епштейна? І чим Шейнкман гірший за Свєтлова? Я знаю лише те, що кожен з них мав бар-міцву[77]. І я мав бар-міцву. А якщо ти мав бар-міцву — то ти єврей.

— Бар-міцву? — не зрозумів Клим.

— Це коли єврей стає дорослим. Я пам’ятаю, як тато вів мене до синагоги, і як ми вчилися читати Тору, щоб не помилитися на людях, і як я все одно помилився, а ребе мене не виправив, — Вайсман поринув у спогади, обличчя його стало несподівано м’яким та теплим. — А як святкувала вся мішпуха[78]! Цимес міт компот[79]! — він зітхнув. — А тепер синагог немає, і бар-міцву робити нема де. А значить, не буде нових євреїв.

— Зате буде єдина спільнота — радянський народ? — підказав Клим.

— Буде, — кивнув Вайсман. — Давай, вип’ємо за них!

— Давай, — Клим долив собі і наповнив склянку старшого товариша. — А за кого?

— За них за всіх!

Вайсман знову одним духом вихилив півсклянки, і Клим позаздрив такому вмінню. Навіть якщо врахувати, що пив удвічі менше, він уже добре посоловів. А проте виглядати слабаком теж не хотілося.

— Аби ґезунт[80]! — лейтенант витер рот рукавом. — Чуєш, я кажу, аби здоров’я! А інше якось буде.

Клим кивнув.

— Майне тате[81] поїхав до Землі Обітованої, до Ерец-Ізраель. Був у нас один пуріц, Менахем Усишкін[82], який все агітував, щоб переселялися туди. Багато їхало. І тато поїхав, а я сказав — ні. Чуєш, я не поїхав до Землі Обітованої!

Комсомолець Шпакуватий не дуже розбирався у релігійних справах, тому не зміг оцінити трагізму, що прозвучав в останній фразі.

— І що тепер? — Вайсман все більше розходився. — П’ю з гоями[83], їм трефне[84] як останній поц[85]! І навіть ім’я своє втратив, — із цими словами він взяв зі столу шмат підчеревка, відкусив великий кусень і плюнув ним на підлогу.

Клим дивився не стільки на старшого товариша, скільки на кусень сала на підлозі. Голодне студентське життя одразу нагадало про себе слиною у роті. Якби не статус працівника ДПУ — їй-бо, зараз підняв би його з-під ніг та з’їв.

— І головне, чуєш, він мене на ім’я назвав!

Ці слова пролетіли повз Климові вуха, і лише навздогін він встиг перепитати:

— Хто?

Вайсман зітхнув, як людина, яка не має виходу і змушена щось розповідати.

— Так оце ж і хто. Шнеєрсон, Леві-Іцхак. Мій підслідний. Уявляєш? Прийшов уночі і назвав мене на ім’я!

— На яке ім’я? — не зрозумів Клим.

— На моє! — з п’яним трагізмом у голосі сказав Вайсман.

— А яке у тебе ім’я?

— Гад!

— Хто гад? — здивувався Клим.

— Я! Я — Гад! — стукнув себе в груди Вайсман.

— Чого це? — Клим ніяк не міг второпати, про що йдеться. Він переживає, що не поїхав у Землю Обітовану? Чи що з’їв свинину?

— Дурень! — Вайсман підняв угору сальний від підчеревка палець. — Гад по-єврейськи — це Удача. Так звали одного з синів праотця Яакова. Гад — Удача. Батьки хотіли, щоб мені щастило.

— А! — зрадів Клим. — А я вже думав!

— Отож-бо і воно! Усі думають. Тому я і записався Гаврилом. Може, тоді удачу й відлякав.

Із цими словами Вайсман узяв пляшку, налив півсклянки й одразу вижлуктав до дна.

— Чуєш, а він мене на ім’я назвав. Він кабаліст. Усе знає. Клим уважно подивився на старшого товариша і раптом відчув, що починає тверезішати — таке трапляється, коли хтось поруч втрачає контроль над собою.

— І? — запитав він.

— І сказав, що їм бракує одного чоловіка для міньяну. Щоб я допоміг, розумієш?

— Ні, — чесно зізнався Клим.

— Агой ахозар[86]! — зітхнув Вайсман. — Міньян — це десять дорослих чоловіків. А у них є лише дев’ять.

— Ну то й що?

— А те, що без міньяна не можна служити, не можна поставити хупу.

— Що поставити? — перепитав Клим.

— Хупу! Шлімазл[87]! Хупу!

— А що таке «хупу»?

— Не хупу, а хупа — це такий балдахін над молодими, коли вони одружуються. До нього прийшли молоді справляти весілля, а міньяна нема, от він по-сусідськи і став мене просити. Розумієш? Мене!

До Клима почала доходити суть проблеми. Священик, тобто рабин, прийшов до працівника ДПУ і попросив того взяти участь у підпільному релігійному обряді вінчання, чи як він там його назвав, хупа чи що.

— Ну а ти? — поцікавився Клим.

Вайсман розвів руками:

— А що я міг зробити? Він мене на ім’я назвав. Він щось знає.

— І ти пішов?

— Пішов, — зітхнув Вайсман.

— А хто одружувався? — уточнив Клим.

— Іх вейс? Я знаю? — Вайсман знову налив собі півсклянки. Він уже ледь стояв на ногах.

Клим потер чоло рукою. Від почутого туман перед очима розвіявся і реальність набрала своїх звичайних загрозливих кольорів. «Тільки навіщо він мені про це розповідає?» — промайнуло у голові.

Чергова порція горілки подіяла на Вайсмана своєрідно: він засовався по поверхні столу, на якому сидів, потім несподівано завалився на бік і підтягнув ноги під себе, причому пляшка із залишками горілки та склянка опинилися на підлозі. Він згорнувся калачиком, підклавши руки під голову, а ноги у чоботях підтягнувши попід груди. У такій позі співпрацівник ДПУ втратив усю свою величність і почав нагадувати малюка, який щойно відірвався від мамчиної цицьки. З його губи навіть потекла цівка слини.

— Фір цу дер хупе ді тохтер дайне, Мазл тов дір тотхер[88]! — пробурмотів він перед тим, як захропіти.

Клим подивився на нього і раптом зрозумів, що має діяти просто зараз, інакше й сам перетвориться на отаке от немовля. Він підвівся з-за столу та на нетвердих ногах вийшов з кабінету.

Нічний Дніпропетровськ зовсім не сприяв прогулянкам і, якби Клим був тверезішим, він навряд чи наважився б ходити вулицями один. Але, як казали у рідній Юзівці, Бог любить дурних та хмільних, тому хлопець без пригод дістався своєї мети — будинку Дніпропетровського краєвого історично-археологічного музею.

Вікна будівлі не світилися, лише над будкою вартового горів ліхтар.

— Доброї ночі! — сказав Клим, відчуваючи, що щелепа задерев’яніла і погано слухається.

— Іди мимо! — незлостиво відповів боєць.

— Як це, мимо? — не зрозумів Клим. — Мені треба в музей.

— Проспися спочатку, — порадив вартовий. — І приходь зранку.

— А мені треба зараз, — Клим не хотів відступати.

Боєць видобув з кобури пістолет.

— Іди, поки я не розсердився, — він був у доброму гуморі, тому навіть не зняв зброю із запобіжника.

— Ага, — Клим зміряв його поглядом, тоді дістав з кишені службове посвідчення.

Прочитавши вміст документа, вартовий заховав пістолет назад до кобури і знехочу козирнув.

— Візьми ключі і відчини мені музей, — наказав Клим. — Тільки тихо.

— Чому тихо? — запитав міліціонер і поліз по ключі.

— Щоб не розбудити.

— Кого? Їх? — міліціонер показав пальцем на скіфських баб, що бовваніли у темряві, неначе поняті на обшуку.

Клим зрозумів, що бовкнув дурість, але в останню мить зметикував:

— Нікого не розбудити. Справа таємна.

Дорогою до ґанку міліціонер бурчав і не припинив бурчати, навіть відмикаючи двері. Клим не з першого разу поцілив у вузьку пройму і махнув рукою:

— Іди!

Боєць несхвально похитав головою, але сперечатися з начальством не випадало, тому він просто почимчикував до свого поста, виливаючи собі під носа все, що думав про нічного візитера.

А Клим тим часом вже був у вестибюлі. Там було темно, хоч око стрель, хлопець довго шукав на стінах вмикач, поки нарешті приміщення залило електричне світло. Очі почало різати, довелося деякий час протирати їх, поки стало зрозумілим, де розташовано кабінет директора. Клим запам’ятав напрямок руху, тоді вимкнув світло — щоб не стривожити можливих нічних перехожих — і пішов уперед, виставивши руки. П’яна голова не сприяє орієнтуванню у просторі, тому дорогою він боляче вдарився лобом об якийсь косяк, але врешті дістався-таки потрібних дверей.

У кабінеті вмикач був просто за одвірком, очі вже призвичаїлися до світла, тому Клим одразу зрозумів, що потрапив туди, куди хотів. Письмовий стіл, шафа, канапа і просто-таки завали різного мотлоху на кожному вільному сантиметрі — це, мабуть, і є матеріали експедиції, про яку розповідала Маруся.

З метою конспірації Клим знову вимкнув верхнє світло, натомість запалив настільну лампу. Так очам було значно затишніше. Хлопець озирнувся — на стінах висіли картини, якісь грамоти, побіля столу примостилися дві козацькі шаблі. Як і будь-який чоловік, Клим мав шанобу до зброї, тому підійшов до стіни і простягнув руку, погладжуючи блискучі леза.

— Ой! — скрикнув він. Середній палець запекло, і на пучці виступила кров. Шаблі виявилися цілком справжніми, ще й гострими, як бритва.

Клим застромив пальця в рота, щоб вгамувати кровотечу, і раптом розлютився на господаря кабінету. То ти так?! Вирішив захищатися? Не вийде! Органи ДПУ не відступають навіть перед зброєю. Він підняв руку, щоб вдарити шаблю, що так підступно порізала його, але послизнувся і змахнув зі столу товсту стару книгу, яка впала на підлогу з якимось дивним дзвінким звуком і розкрилася, показавши своє нутро. Нутро виявилося порожнім — книжка була не книжкою, а замаскованою під книжку скринею — тайником. Хлопець аж присвиснув від побаченого і силоміць навів різкість у не дуже слухняних очах.

Тайник не містив нічого таємного, власне зовсім нічого не містив, але це означало лише одне — у нього щось збиралися заховати. Тому, все ще тримаючи в роті порізаний палець, Клим всівся до столу і почав відкривати шухляди — одну за одною. Скрізь були папери, велика кількість — нотатки, рукописи, інвентарні описи. У нижній шухляді зберігалися листи — старі і не дуже. Це зацікавило Клима. Він видобув стосик і почав переглядати, періодично струшуючи головою, бо сон і алкоголь робили свою справу.

Лист, підписаний головою Державної думи Михайлом Родзянком, зацікавив його особливо. На початку красувалося звернення: «Любий батьку кошовий!». Нічого собі! Яворницький листувався з головою царської Державної думи і той називав його батьком-кошовим! Які ще докази антинародної діяльності потрібні? Клим потер очі, щоб не злипалися, і взявся читати далі. У наступному листі такий собі Володимир Машуков[89] цікавився наявними у колекції богослужебними книгами українською мовою. От вам і релігійна пропаганда. Щоправда внизу стояла дата, 1906-й рік, але це нічого, головне — знайти зачіпку. Так. Наступний. «Під великим секретом признаюся Вам, що я знову взявся за Запоріжжя». Лист із Фінляндії. Якийсь білофін на прізвище Рєпін. «Взявся за Запоріжжя». І дата — 1926 рік! Далі лежав лист від українця на прізвище Стасюк[90], але до того моменту, як Клим встиг дочитати до кінця, алкоголь та ніч взяли своє — хлопець упав головою просто на робочий стіл академіка Яворницького і заснув міцним молодим сном.

Прокинувся він від кроків у вестибюлі, але попри те, що голова була важкою, швидко зметикував, де знаходиться. Був ранок, у вікно зазирало сонце, а у коридорі чувся голос господаря кабінету, директора музею.

— Чому двері залишили незамкненими? — суворо запитував той, хтось у відповідь виправдовувався, і Клим зрозумів, що провалився. Зараз його застануть за самочинним обшуком, і буде скандал.

Хлопець підскочив, почав озиратися у пошуках виходу — але його не було. Єдине, що могло врятувати, — щільні портьєри на вікнах. Там він вирішив і заховатися, але в останній момент усе-таки схопив зі столу листи, що над ними заснув. Портьєра ще коливалася за його спиною, коли у приміщенні почувся бас Яворницького.

— І лампу не вимкнув. Ото вже стара довбешка, нічого не пам’ятає!

Кроки зміряли кабінет, клацнув перемикач, зарипів стілець.

— Дмитре Івановичу! До вас Трохим Миколайович! — пролунав дівочий голос, який здався Климові знайомим.

— Радий бачити, заходь, друже!

З-поза портьєри Климові не було видно нічого, зате туди долинав кожен звук — кажуть, що із заплющеними очима слух одразу стає гострішим. Відвідувач директорського кабінету явно мав проблеми з легенями — дихав важко, уривчасто, періодично заходився кашлем так, що не міг зупинитися. Точилася звичайна розмова старих знайомих, у якій сторонньому слухачеві важко розібратися, але раптом пролунало слово «Губвидав», і Клим нашорошив вуха.

— Дещо вдається пробити, — стишивши голос, сказав відвідувач. — Хоч за кожне слово просто душу виймають.

— Та й не кажіть, — зітхнув Яворницький. — Починаю згадувати молодість і недоброї пам’яті Михайла Юзефовича[91], який дав нам табаки з тим Емським указом.

— Але ж козацького роду був, аспид! З Полтавщини.

Запала тиша, споводована черговим нападом кашлю гостя. Але прокашлявшись, він запитав:

— Невже знову починається, Дмитре Івановичу?

— Ой, Трохиме Миколайовичу! Наша справа — у минулому розібратися. А теперішнє краще не чіпати.

Клим відзначив, як швидко господар урвав небезпечну розмову. Значить, є що приховувати шановному академіку, значить, він боїться щось виказати.

Врешті Яворницький пішов провести дорогого, судячи з усього, гостя до виходу, і Клим скористався цим, щоб залишити свою схованку та прожогом вискочити у коридор. Там, на щастя, нікого не було, і хлопець почав озиратися у пошуках шляху до відступу, коли раптом почув:

— А що це ти тут робиш?

Клим обернувся і зітхнув із полегкістю. Це була Маруся.

— Марусю, привіт! Оце прийшов тебе провідати, — збрехав він. — Скучив.

Вона з недовірою подивилася на нього, на вкрадені листи у руках, але усміхнулася.

— Дякую. Але до відкриття тут не можна знаходитися стороннім. І без того Сьогодні був скандал через те, що музей не зачинили на ніч.

— Та ти що?

— Добре, що тут лише мотлох і нема чого красти, — з іронією сказала вона. — Але правила лишаються правилами. Давай я тебе виведу.

Це було саме те, на що він сподівався. Дорогою до чорного ходу, на щастя, не зустрівся ніхто з працівників музею. Але перед тим, як попрощатися, Клим запитав:

— А що за дядько приходив зранку до вашого директора?

— Романченко[92]?

— Я не знаю, Романченко чи ні.

— Так він і приходив, товариш Дмитра Івановича, колись завідував тут експозицією, але тепер дуже хворіє.

— Зрозуміло, — підсумував Клим і додав: — Ну, тоді до побачення.

Маруся деякий час дивилася йому услід, потім знизала плечима і зачинила двері.

— Я думаю, в музеї діє антирадянська організація!

Перед тим, як іти до товариша Краукліса, Клим сто разів запитав себе, чи варто. І на сто перший вирішив, що варто, тим більше, що не мав із ким порадитися.

— Викладай, — начальник ДПУ відклав цигарку і схилився вперед.

— По-перше, у музеї зберігається зброя. Зрозуміло, під виглядом старовинної, але вона справжня, я перевірив, — на доказ своїх слів Клим продемонстрував забинтований середній палець. — Я навіть знайшов тайник, замаскований під старовинну Біблію. Щоправда порожній. Але це не просто так. По-друге, там збирається антирадянський елемент, як, наприклад, Любов Біднова з СВУ. По-третє, через Трохима Романченка вони мають агентуру у Губвидаві і там друкують шкідливу літературу. По-четверте, Яворницький ще до революції мав зв’язки з відомими катер... тобто дніпропетровськими імперіалістами, як голова Державної думи Родзянко. Листувався з білофіном Рєпіним.

— Це все? — запитав Краукліс.

— Ні, я думаю, що ми маємо справу із змовою істориків, які під маркою музеїв концентрують у себе зброю, людей та літературу, щоб у певний момент виступити проти Радянської влади, використовуючи старі зв’язки.

Краукліс відкинувся на стільці і прикурив нову цигарку.

— Ідея непогана, — зрештою сказав він, і Климові губи ледь не розтяглися у посмішку. — Але самої тільки ідеї не вистачить. Пам’ятаєш, ти був на допиті професора?

— Рубіна? — згадав Клим.

— Рубіна, — Краукліс пустив хмару диму. — Так, щоб ти знав, прийшов лист особисто від товариша Сталіна, щоб його разом з його подільником Виноградовим відпустити.

— Як це? — не зрозумів Клим.

— А так це, — перекривив його Краукліс. — Як особливо цінних наукових кадрів. Мать би їх!

Клим повагався і все-таки зауважив:

— Але ж Яворницький не є особливо цінним кадром.

— Ти так думаєш? — зверхньо перепитав Краукліс і знову вилаявся. — В Бога душу! Та якби знати, хто з них цінний, — потім зітхнув і обличчя його на мить втратило кам’яні риси. — Ти думаєш, нас по голівці погладили за те, що арештовуємо важливих для Сталіна людей?

Клим опустив очі.

— По голівці нас не погладили. Тому ми вирішили поки що академіків та інших професорів не чіпати. Про всяк випадок, — товариш Краукліс потягнувся до стосика паперів. — Отут мені підготували список. Диви. Писаржевський Лев Володимирович, директор Інституту фізичної хімії, тут взагалі Ленінська премія, так що не дай Бог він десь випливе, інформацію збирай, але не більше, сам нічого не роби. Так само Динник Олександр... Ми... щось тут нерозбірливо.

— Миколайович, — підказав Клим.

— Знаєш його? — підвів очі Краукліс.

— Завкафедрою теоретичної механіки, мене завалив на іспиті.

— О! — капітан повчально підняв палець. — Все одно не чіпай. Далі Свиренко Дмитро Онисифорович, ну, цей, таксзать, ботанік, але все одно. Рубін, Виноградов, цих ми знаємо... Так, одним словом, тримай цей список, сам на дозвіллі почитаєш.

Клим слухняно взяв аркушик. А Краукліс уже повернув собі звичайний суворий вигляд.

— І більше конкретики, студенте! Фантазії повинні бути підтверджені фактами. Фактами! Я від тебе більшого чекав. Ви нафантазуєте, а відповідати кому? Кому, я тебе питаю?

Клим мовчав, опустивши очі. Його дуже зачепили останні слова, бо ж справою Яворницького він займався у вільний час від арештів, облав та допитів, до яких постійно залучали мобілізованих. Виправдовуватися не випадало — не той характер у начальника, та й часу на це немає. Клим раптом і справді відчув себе студентом, якого проганяє з іспиту завкафедрою. Знову. І поки долав відстань до дверей, усередині просто клекотіло від образи. Тому вже біля порогу він зупинився, набрав у груди повітря та сказав:

— У мене є факти, товаришу начальник відділу.

— Які? — суворо запитав той.

— Я... тобто я чув...

— Ну, давай-давай, — заохотив Краукліс.

— Товариш Вайсман таємно відправляє релігійні культи! — випалив Клим.

— Вайсман? — нахмурився Краукліс. — Ти диви. А написати про це зможеш?

Клим гарячкувато закивав головою.

— Тоді сідай, пиши.

Колезький реєстратор Веніамін Сєдов, чиновник 3-го діловодства Департаменту державної поліції, ще у дитинстві засвоїв просту істину: з усіх людських якостей лише старанність може бути оцінена керівництвом, і тільки вона винагороджується належним чином. Тому, попри свій молодий вік, не витрачав час на пиятики з друзями, не марнував себе упаданнями за інститутками та міщанками у сподіванні підчепити вигідну партію, не віддавав себе іншим азартним іграм, а працював, працював і працював, намагаючись виконувати вимоги начальства, які у його випадку збігалися з вимогами Великої Росії. Бо 3-тє діловодство, в якому йому випала честь служити, здійснювало нагляд за особами, що займаються антиурядовою діяльністю, а також таємно спостерігало за кореспонденцією, за настроями учнівської молоді, робітників, виявляло нелегальний друк, складало списки нелегальної літератури тощо. Крім того, у віданні відділу знаходилася картотека на тридцять тисяч осіб та десять тисяч фотокарток. І всім цим господарством опікувалося лише 13 чиновників — враховуючи епідемію вільнодумства, що охопила імперію в останні роки, доводилося працювати понаднормово, а іноді й у вихідні.

Хоч, з іншого боку, треба врахувати, що 3-тє діловодство підкорялося безпосередньо директору Департаменту поліції, над яким уже був товариш міністра. Отже, чиновник цього відомства частіше трапляв на очі високому керівництву, а значить, його старанність могла бути помічена швидше, ніж у будь-якому поліційному управлінні. Погодьтеся, що шкурка варта вичинки. Саме тому до начальницьких кабінетів Сєдов ходив без внутрішнього трему — адже дорікнути йому не було чим, а зайвий раз засвідчити свою старанність не шкідливо.

— Проходьте, пане Сєдов, — запросив його завідувач 3-го діловодства полковник Рогов. — Сідайте.

Запрошення сісти означало небачену прихильність з боку керівництва — зазвичай усі розпорядження чиновники вислуховували стоячи, але Сєдов жодним рухом не видав радості, що вибухнула всередині, а лише сів на краєчок стільця.

— Веніаміне Купріяновичу, — продовжив Рогов. — Можна я вас так зватиму?

Тут уже Сєдов не зміг приховати емоцій, його тонкі губи зрадницьки розпливлися у посмішці, так що довелося ховати її за кивком голови. Звернення по-батькові від завідувача відомством — це явна ознака успіху.

— Я давно спостерігаю за вами і маю сказати, що ваша старанність робить честь такій молодій людині, — полковник видобув із шухляди сигару та повільно розкурив її, даючи можливість підлеглому пропустити через себе сказані слова. — Тому хочу доручити вам самостійну справу.

— Для мене це велика честь, — знову схилив голову Сєдов, але серце його зрадницьки застукало, намагаючись вискочити з грудей. Самостійна справа — це визнання. Це перший крок у напрямку підвищення до помічника завідувача, а може, й... втім попри свою молодість, Веніамін Сєдов був обережним із мріями.

— Ідеться про встановлення нагляду за неблагонадійною особою, — Рогов випустив кільце диму і воно повільно попливло у світлі настільної лампи.

Сєдов сидів мовчки, знаючи, що начальство зазвичай не любить вихопців.

— Щиро кажучи, неблагонадійною особу цю назвати іще ранувато, поки що він підпадає під визначення ненадійної, але малоросійське походження і коло зацікавлень практично гарантують, що невдовзі... — Рогов несподівано зупинився. — Ви, я чув, теж маєте предків у Малоросії?

Сєдов відчув, як руки його похололи:

— Ваше високоблагородіє, я ніколи жодним чином...

— Що ви, Веніаміне Купріяновичу, я зовсім не хочу вас образити. Навпаки, малоросійське походження дозволить вам краще зрозуміти цю особу і зробити належні висновки.

Майстерність начальства полягає у тому, щоб кидати підлеглих із вогню у кригу, надихати й опускати водночас. Сєдову захотілося виправдатися за свій гріх малоросійства, немов за первородний гріх, він настільки відчув його, що не витримав і запитав:

— Хто ця особа?

Полковник Рогов посміхнувся і взяв із зеленого сукна, що вкривало його стіл, записаний аркуш паперу.

— Такий собі Еварніцкій Дмитро Іванович. Колишній студент Харківського університету, нині викладає у столиці. Свій шлях почав із того, що знехтував розпорядженням попечителя Харківського навчального округу писати роботу з історії Фінляндії, а натомість почав вивчати козаків. Згодом узявся розкопувати могили у степах і став членом-кореспондентом Археологічного товариства.

Полковник зробив паузу, щоб іще раз затягнутися та пустити кілька гарних колець під стелю.

— Ну а далі, як завжди, потрапив в оточення непевних людей, почав висловлювати ідеї, читав лекції, які несли в собі приховані націоналістичні символи. Звісно, знайшлися патріотичні люди, які повідомили нам про всі ці неподобства. Так з’явилася справа, — Рогов простягнув Сєдову тоненьку сіру течку з друкованим заголовком «Діло департаменту поліції. 3-тє діловодство» і написом «про історика Дмитра Івановича Еварніцкого», нашкрябаним нижче недбалим писцем.

У лівому верхньому кутку течки красувався номер, а це означало, що справу вже взято на облік у канцелярії.

Сєдов узяв теку обережно, як високу нагороду, як виграшний квиток у лотереї чиновницького життя.

— Правила ви наші знаєте. Як ведуться справи, як добувається інформація — усе бачили. Тож цілком впораєтеся із цим завданням.

Інтонація начальника свідчила, що аудієнцію закінчено, і Сєдов слухняно підвівся.

Старанність — це не лише ретельне виконання наказів. Це — вміння перетворити наказ на своє власне рішення і діяти згідно з ним.

Передовсім колезький реєстратор Веніамін Сєдов вирішив ближче познайомитися з самим Еварніцкім, щоб зрозуміти, наскільки небезпечним є цей персонаж. Фантазія малювала розкриття заколоту царевбивць, як це було у Миколаєві[93], але Сєдов навчився стримувати фантазії. Тому для початку просто відвідав публічну лекцію «Про запорізьких козаків», що її Еварніцкій читав у залі університету. Там він уперше побачив його — свого ровесника, але вже із сивиною у волоссі, зачесаному по моді назад. Дошка за спиною лектора була завішана малюнками, а на столі лежали бунчуки, шаблі, люльки та інший мотлох, певно, витасканий зі скринь та горищ степових хуторів. Те, про що говорив Еварніцкій, спочатку здавалося нейтральним, потім цікавим, згодом у серці піднімалася гордість за своїх предків — адже прадід Сєдова, сотник на прізвисько Сивий, теж був козаком і до Петербурга перебрався у почті Розумовського. Очі Еварніцкого палали, коли він розповідав про бойові звитяги козацького війська, і в цей момент Сєдов відчув раптовий укол під серцем. Точно! У цьому і криється небезпека. Саме тому, що у більшості петербурзької еліти так чи інакше є малоросійські корені, саме тому, що кожен з них відчуває гордість, слухаючи лекцію, вона і є небезпечною. Вона будить у серці степову волю і примушує розправити плечі. А від цього до вільнодумства — один крок. і якщо всі люди в залі стануть вільнодумцями, ця зараза може невдовзі поширитися на всю імперію.

Тим часом лектор, ілюструючи свою оповідь про запорожців, раптом завів пісню, її підхопили кілька голосів у перших рядах, потім ще і ще, і згодом уже вся аудиторія хором виспівувала «Ой, у полі могила з вітром говорила». Це було нечувано — на лекції в університеті шановні люди співали, немов п’яниці у шинку, й очі їхні світилися від захвату.

«Він небезпечний тип, — пронеслося в голові Сєдова. — Через таких, як цей Еварніцкій, на малоросах стоїть вічне клеймо зрадників». І не дослухавши лекції, він вийшов на тісну сіру вулицю Санкт-Петербурга і з полегшенням знову відчув себе у звичному світі, звичайною людиною з чином колезького реєстратора.

Сидячи за своїм столом у малесенькій кімнатці знаменитого особняка на Набережній Фонтанки, Сєдов іще довго не міг відігнати від себе примари козацької волі, яка переслідувала його після почутого від Еварніцкого. Врешті він потрусив головою, взяв теку зі справою і каліграфічним почерком вивів на обкладинці слово «Сивий». Порядок ведення таємних справ передбачав псевдоніми для підслідних, і, обравши для такого випадку прізвище діда, Сєдов немовби поставив собі задачу остаточно покінчити із власним темним походженням, розбудженим історичною лекцією. Окрім того, сам Еварніцкій мав помітну сивину, що робило таке псевдо корисним для агентів спостереження та змістовним для слідчого.

Єдиною папірчиною, яка містилася у папці, був донос пана Тимофєєва, інспектора курсів при сирітському інституті шляхетних дівчат, де Еварніцкій був дуже точно охарактеризований як «відомий українофіл», але, крім влучного визначення, донос не наводив жодного факту. Відповідно до правил, за якими велися наглядові справи, слідчому належало встановити коло зв’язків підслідного, але для встановлення спостереження за його квартирою підстав іще бракувало. Однак у Сєдова залишалися вечори після служби, які цілком можна було присвятити справі — не задля жалування, а для досягнення мети. І скориставшись тим, що двірник будинку, де проживав Еварніцкій, був таємним агентом Департаменту, Сєдов вивідав, що найближчої суботи у квартирі малороса очікується прийняття. Господар називав його «суботкою». А отже, причаївшись у глухій ніші парадного з олівцем, Сєдов почав записувати всіх, хто стукався у двері Еварніцкого і називав своє ім’я служниці. На «суботку» зібралися не лише викладачі, історики та студенти — туди приїхали музики з малоросійськими кобзами, завітали актори малоросійського театру, який гастролював у столиці, і навіть модний художник Рєпін приніс свою картину. У квартирі грала музика, звучали веселі голоси, а Сєдов у темній ніші перебирав прізвища, що їх почув від сторожа, і жахався. Ні, не кількості — малоросів у столиці ніколи не бракувало, — але згуртованості та завзятості цієї публіки. Здавалося б, живи собі спокійно, ходи на службу — але ні, для чогось їм були потрібні всі ці гопаки, кобзи та шаровари, неначе саме в них вони шукали шляхів до втечі. До втечі з імперії.

Довідавшись, що Еварніцкій, окрім лекцій, ще пише книжки, Сєдов не пожалкував власних грошей, щоб купити одну з них у книгарні побіля університету. Сама тільки назва «Вольності запорозьких козаків» уже була складом злочину. Сєдову навіть закортіло написати скаргу до Цензурного комітету, який дозволив таке видання, але він вчасно спохопився — адже якщо Цензурний комітет вилучить видання, це може сполохати Сивого. Тому вільні від служби дні Сєдов проводив з олівцем у руках, підкреслюючи у тексті слова та фрази, які могли бути витлумачені як вільнодумство.

Тека з написом «Сивий» ставала дедалі грубішою, і врешті-решт Сєдов наважився представити її завідувачу 3-го діловодства Департаменту поліції.

Полковник Рогов довго вивчав матеріали, пихкаючи сигарою. Він не запропонував Сєдову сісти, і той стояв серед кабінету виструнчившись, неначе учень на іспиті. А зрештою це й було іспитом, бо як інакше назвати звіт у справі, яку тобі особисто доручило начальство.

— Ну, і що ви пропонуєте? — врешті запитав полковник.

— Я прошу вашого дозволу на проведення обшуку, — спокійно сказав Сєдов.

Полковник гмикнув, потім Знову погортав справу і врешті виніс вирок:

— Пишіть рапорт на ім’я директора Департаменту. Я згоден.

Сєдов ніколи не проводив обшуків, ба навіть не був присутнім на них. Але він нікому й нізащо не поступився би правом керувати акцією.

Перелякані очі служниці, яка побачила у дверях жандармів, були лише приємним вступом. Найбільше Сєдова потішив розгублений погляд господаря, який зустрів непроханих гостей у халаті і з розкуйовдженим волоссям.

Сєдов із прихованою насолодою прочитав йому вголос припис на обшук і скомандував жандармам:

— Оглядайте все. Книжки та папери я сам подивлюся.

Тупаючи важкими чоботами, ті пішли до спальні, щоб взятися за улюблену справу всіх служивих — копирсатися у брудній білизні.

Еварніцкій сидів на канапі. Розгубленість у його очах змінилася на відчай, який завжди є супутником невідомості.

Сєдов узявся до полиць, завалених книжками та рукописами. Окремо відклав примірник «Вольностей запорозького козацтва», який вивчив був мало не напам’ять. Заглибився у конспекти лекцій, написані ощадливою рукою науковця. Жандарми давно вже завершили свою справу, а він ще сидів над листками та малюнками, шукаючи у них крамоли.

— Гаразд, — підвівся він врешті та відклав до книжки ще кілька рукописів. — Це ми вилучаємо. Волієте зробити опис?

Еварніцкій не став боронити свої аркушики, а просто підписав протокол. Він був знесиленим попри те, що вже кілька годин не рухався з місця.

— До побачення, — чи то попрощався, чи то пообіцяв Сєдов, виходячи у двері останнім.

І побачення не забарилося.

Кабінет товариша міністра народної освіти був просторим і світлим — не те, що приміщення Департаменту поліції. Сєдов сидів у кутку на софі для відвідувачів, коли у двері зайшов Еварніцкій, блідий та збентежений.

Господар кабінету не підвівся назустріч, а лише зміряв відвідувача поглядом.

— Добрий день, — сказав Еварніцкій.

— Я викликав вас для того, щоб зачитати наказ міністра народної освіти.

Еварніцкій зупинився перед столом, тримаючи в руках капелюха. Товариш міністра почав читати довгу преамбулу, а коли дійшов до головного, голос його забринів металом:

— За тенденційні прояви у лекціях антипатії до московської історії та уряду та прихильність до історії Малоросії заборонити Еварніцкому Дмитру Івановичу викладати у всіх закладах Російської імперії.

При цих словах з рук відвідувача випав капелюх. Він похапцем нахилився, піднімаючи його, і промовив уривчастим голосом:

— Зачекайте, як же це? Ви ж мене залишаєте без роботи, без засобів існування.

— Нічого не можу зробити, — товариш міністра поклав наказ на стіл.

— Ні, це неможливо! А як же моя наукова діяльність? Для мене це смерті подібно.

— Наказ міністра, — ці слова було сказано буденним голосом, але у них містився вирок, який не підлягав оскарженню та не передбачав помилування.

Сєдов мовчки дивився з кутка, і його тонкі губи самі собою розходилися у задоволену посмішку.

Еварніцкій мовчки вийшов з кабінету.

Наступної суботи Сєдов знову подався до квартири Еварніцкого, аби довідатися у двірника, що відбулося після оголошення наказу міністра. Але підійшовши до парадного, побачив біля ґанку екіпаж, у який двоє робітників та служниця вантажили валізи та коробки. Сєдов відійшов убік, щоб не бути поміченим, і продовжив спостерігати за тим, що відбувається. Невдовзі після того, як останню валізу було завантажено, з дверей будинку вийшов сам Еварніцкій, дав робітникам по рублю, заліз до екіпажу та наказав візнику рушати.

Дочекавшись, поки роззяви, які завжди збираються подивитися за чужим життям, розійдуться, Сєдов викликав двірника.

— Куди поїхав квартирант?

Двірник знизав плечима.

— Мені вони не доповідають.

— А служниця що каже? — Сєдов знав, як насправді розповсюджуються новини.

— Каже, що подався на мамая.

— Якого мамая? — не зрозумів Сєдов.

— А хіба я знаю? Як сказала, так сказала.

— На мамая, — повторив Сєдов, дивлячись услід екіпажу, який давно вже сховався за поворотом.

На місце вичищеного Вайсмана пересадили Сєдова. Попри скептичне ставлення до цього уламка старого режиму, Клим у душі навіть зрадів такому сусідові. Принаймні буде з ким порадитися.

— Веніаміне Купріяновичу, я про Яворницького.

— Так-с, — старий поправив на носі пенсне. — І що там наробив наш Сивий?

— Та поки нічого. Мій агент повідомив, що біля нього кучкується різний антирадянський елемент.

Клим навмисне сказав про агента — і тека з написом «Мамай», яка лежала у портфелі, ожила в уяві, немовби стала реальністю.

— Цей, як ви зволили висловитися, елемент завжди збирався біля Сивого, — зауважив Сєдов.

— Ну так, але, крім того, йому, тобто моєму агенту, — Клим перечепився через це слово. — Тобто їй... йому... вдалося отримати деякі листи.

— Листи? — зацікавився старий.

— Так, листи, — Клим витягнув із портфеля свою здобич і розклав на столі.

— Цікаво-с, цікаво-с, — Сєдов ухопив своїми довгими пальцями перший лист. — Ого! Сам Родзянко! Ну, це швидше за все справи земляцькі, адже Михайло Володимирович був родом з Катеринославщини. Та й уже понад десять років перебуває у кращих світах. Я маю на увазі не еміграцію, а смерть, — про всяк випадок уточнив він.

— Але сам факт, — заперечив Клим.

— Факт полягає у тому, що Родзянка аж ніяк не можна звинуватити у хохломанії, швидше навпаки, він був типовим імперцем. Я розумію, молодий чоловіче, що у нинішніх реаліях це не може вважатися перевагою, але то зовсім інша історія.

Клим зітхнув. Старий взяв наступний лист і почав уважно вивчати його.

— Оце вже цікавіше, — зрештою підсумував він. — Член Катеринославської архівної комісії Володимир Машуков цікавиться українськими богослужебними книжками, які є у колекції Сивого. А знаєте чому?

— Чому? — запитав Клим.

— А тому що ніяких окремих «українських» богослужебних книг не існує й існувати не може. Іще за указом імператора Петра Олексійовича всі церковні книжки надсилалися до Синоду, щоб «не було ніякої різниці та окремого наріччя в них», ясно?

— Ні, — чесно зізнався Клим.

— Ну звісно! Ви ж, напевно, є членом Спілки войовничих безвірників?

Клим кивнув.

— Тоді повірте на слово старому клерикалу. Сам факт зберігання українських, тобто незаконних, богослужебних книжок уже тягне за собою звинувачення у єресі. А з точки зору світської влади — у націоналізмі.

— А факт тайника у Біблії?

— Тайника?

— Так.

— А що у цьому тайнику?

— Порожньо, — сумно зауважив Клим.

— Погано, — погодився Сєдов. — Так, дивимося далі. Рєпін...

— Це вже не так давно. Якийсь білофін.

Сєдов здивовано підняв очі на співрозмовника.

— Білофін, кажете? А художника такого не чули?

— Ой, — згадав Клим. — Точно!

— Ну, Бог із ним! А це, — він глянув на підпис під третім листом. — Чекайте-чекайте, невже це той самий Стасюк?

— Який той самий?

Сєдов стукнув себе по лобі тонким пальцем:

— Точно! Микола Михайлович Стасюк перебував під нашим наглядом іще з 1905-го. Звісно, треба було його одразу в Сибір, але тоді в імперії панували ліберальні настрої. А потім — це вже ваше відомство повинно знати краще — згаданий Микола Стасюк був міністром продовольства у Генеральному секретаріаті Центральної Ради.

— Петлюрівець! — видихнув Клим. — І де він зараз?

— Власне, я би й рекомендував вам поцікавитися, де він зараз, це цілком у вашій компетенції.

Клим вихопив з рук Сєдова лист Стасюка і почав вдивлятися у підпис, немовби намагався побачити там відповіді на головні питання.

— Отже, ваш агент зачепив дуже цікаву рибку, — підсумував Сєдов. — А що ви там казали про націоналістичний елемент, який кучкується навколо Сивого?

Не покладаючись на пам’ять, Клим поліз до портфеля та видобув написаний власною лівою рукою звіт агента «Мамая» про подорож Дніпровими порогами.

Сєдов узяв його з рук, гмикнув і почав читати.

— Ну, і ще Трохим Романченко, колишній хранитель музею, нині забезпечує зв’язок із Губвидавом, — згадав Клим зустріч у кабінеті Яворницького.

Сєдов двічі перечитав звіт, подивився у вікно, потарабанив пальцями по стільниці і врешті підсумував:

— Найцікавішим для розробки мені здався цей тип із Комісії Дніпрельстану.

— Синявський? — згадав Клим.

— Так, Антін Синявський, і знаєте чому?

— Чому?

Сєдов позначив посмішку на своїх тонких губах:

— Тому що він працював з Яворницьким іще у Комерційному училищі, до Жовтневого перевороту. І зараз знову з ним працює. А що це означає?

Клим стукнув себе по лобі:

— Точно! Він знає всіх — і тих, що раніше, і тих, що тепер. Як же я сам не здогадався?

Сєдов розвів руками:

— Тому, власне, мене й запросили консультантом попри неприйнятне дворянське походження та службу у Департаменті поліції. Крім того, цей ваш Синявський був арештований нами ще у студентські роки за участь у підпільному гуртку, який мав зв’язки з націоналістом Драгомановим. Так що його персона нам добре відома.

Утім, для затримання Синявського поки що не було приводу, а викликати його на допит не було можливості — керівник історичної секції Комісії Дніпрельстану постійно працював у Харкові. Тому, повагавшись, Клим вирішив не довіряти розмову столичним колегам, а завітати до цінного свідка особисто. Сєдов напросився товаришувати у цій подорожі, і Клим погодився — коли йдеться про старі часи, краще довіритися старому кадру.

Зустрілися на залізничному вокзалі. Сєдов мав із собою старорежимний саквояж із речами, Клим поклав запасну сорочку до портфеля, так що той одразу став солідним і гідним поваги перехожих.

У купе Клим із Сєдовим застали попутника — довговидий чоловік у круглих окулярах читав книжку, примостившись біля вікна. Про справи не поговориш.

— Добридень, — привітався Шпакуватий і зайняв місце навпроти. Сєдов умостився ближче до дверей, витягнувши свої худі ноги.

— І вам, — чоловік відклав книжку на столик. — До Харкова?

Клим кивнув.

— Значить, разом поїдемо, — усміхнувся попутник.

— А ви, прошу вибачення, до столиці у справах? — запитав Сєдов.

— До столиці, — якось не дуже весело всміхнувся чоловік. — Та це вже кажуть, нібито у Києві буде столиця.

— Але органи влади ще не переїхали, — зауважив Клим. — А столиця там, де влада.

— Правда ваша.

Клим скосив очі на книжку, що лежала перед ним. «Романи Куліша». Віктор Домонтович[94]. Домонтович, десь він уже чув це прізвище, може, від Марусі, вона любить різних письменників.

— Цікаво пише? — кивнув Клим на обкладинку.

— Дуже цікаво, — охоче підхопив чоловік, — Знаєте, Віктор спробував почати твори Куліша через призму кохання автора до жінок, тому, власне, й назвав її «романи». Двозначний термін — романи й романи. Домонтович взагалі любить всілякі ребуси. До речі, він наш, катеринославський. Ви ж із Катеринослава?

— З Дніпропетровська, — виправив Клим.

— Ну, так, з Дніпропетровська, — попутник чомусь зашарівся. — Я просто обмовився.

І раптом у Климовій голові стрельнуло — Домонтович! Точно! Це прізвище він бачив у справі Спілки визволення України. Петров Віктор Платонович, він-таки Домонтович. Народився у Катеринославі. По справі проходив свідком, відбувся звільненням з роботи. Клим мимоволі підібрався, очі його звузилися.

— Вас, пробачте, як звати? — запитав він.

— Василем, — попутник спробував усміхнутися. — А вас?

Клим уточнив:

— А прізвище?

— Чапля, але писав я під псевдо Чапленко[95].

Василь Чапленко, письменник, проходив по справі СВУ, вирок — 7 місяців, — одразу пригадав Шпакуватий.

— Ми з вами знайомі? — дещо боязко уточнив попутник.

Клим зрозумів, що своєю увагою може злякати чоловіка, і дещо змушено розтягнув губи у посмішці:

— Здається, я читав ваші книжки.

— Ну, книжки, це надто гучно сказано, — Чапленко знову почервонів, але тепер уже від звичайного письменницького марнославства. — Я переважно друкувався у журналах і газетах. Але одна збірочка таки вийшла. «Малоук» називалася.

— От її я і читав, — упевнено заявив Клим.

Сєдов, який сидів із відстороненим виглядом, прокашлявся:

— А ви, пробачте, до Харкова у справах?

Чапленко зітхнув. Він дещо розслабився, як кожен письменник, коли зустрів читача, і очі його припинили бігати.

— Так, роботу шукаю. Мене ж, знаєте, судили, а нині це не найкраща рекомендація.

— Судили? — звів брови Сєдов.

— Так, я навіть відсидів більше півроку. Але згодом влаштувався на робфак і гадав, що це вже справа минулого, проте...

— Не беруть на роботу? — Сєдов переплів свої довгі пальці і поставив лікті на коліна.

— Не беруть, — зітхнув Чапленко. — Я вже у Юзів... тобто Сталіно пробував, і в Луганську. Може, поза Україною пошукаю, де не знають, що таке СВУ.

Він знову рознервувався і видобув з кишені пачку цигарок.

— Пригощайтеся.

Клим не курив, а Сєдов, який ніколи не відмовляв собі у цьому задоволенні, раптом закрутив головою:

— Пробачте, не зношу тютюнового диму.

— Зрозумів, — Чапленко дістав цигарку й підвівся. — Тоді я вийду в тамбур.

Щойно двері купе зачинилися, Клим схопив зі стола книжку і тицьнув її Сєдову:

— Дивіться!

— На що?

— На автора! Домонтович, він же Петров, проходив по справі СВУ, але викрутився. А цей Чапленко відсидів сім місяців. Це одна організація, розумієте? Єфремов, Біднова, оцей Чапленко, Домонтович. Розумієте?

Сєдов відкинувся на жорстку стінку купе.

— Климе, я дуже ціную ваш азарт, але якщо ви будете так свердлити очима підозрюваного, він втече на найближчій станції.

— Ну, як ви не розумієте? Це ж ті самі люди, що нам потрібні!

— Розумію, — Сєдов розплів пальці та поправив пенсне. — І розумію, що у вас добра інтуїція та молода пам’ять. Але цього не досить, щоб працювати слідчим. Слідчому ще потрібні витримка та обережність, уміння про все розпитати, не злякавши клієнта.

Від цих слів Климові стало ніяково. І справді, він мало не переполошив цього Чапленка — якби не вчасно згадана тема літератури, невідомо, чим могло закінчитися.

А Сєдов продовжував:

— І взагалі нам із вами потрібна легенда для подальших розмов.

— Легенда? — не зрозумів Клим.

— Так, легенда. Версія, якщо хочете. Чому ми розпитуємо, чому цікавимося.

— Ну так зрозуміло чому, — знизав плечима Клим. — Бо працюємо у ДПУ.

Після цих слів Сєдов захихотів сухо і зверхньо.

— Климе! — сказав він, відсміявшись. — Запам’ятайте на все життя. Слідчий — це остання людина, якій говорять правду. Правду говорять священику, сусідові, журналісту, навіть катові на шибениці, але слідчий ніколи не почує правди за власним бажанням підозрюваного. А тому, — він підняв свого довгого пальця, — потрібна легенда, яка б виправдовувала нашу цікавість до всього.

— Легенда, — Клим почухав за вухом. — А яка ж може бути легенда?

— Ну, наприклад, що ми працюємо в газеті, — запропонував Сєдов.

— Точно, в обласній газеті «Зоря», — підхопив Клим. — Вони скрізь ходять і розпитують.

— От бачите, значить, і ми будемо ходити і розпитувати.

Коли Чапленко повернувся з перекуру, Клим звівся на ноги:

— Мене звати Клим Шпакуватий, а це, — він вказав на Сєдова, — Веніамін Купріянович Сєдов. Ми працюємо в газеті «Зоря».

— Дуже приємно, — Чапленко потиснув простягнуту руку. — І я колись там працював, до всіх цих подій. А що, Михайло Дубовик[96] іще пише для вас?

Клим розгубився, не знаючи, що сказати, але на підтримку прийшов досвідчений Сєдов.

— Ми з іншої редакції.

— Театральної? — уточнив Чапленко.

— Театральної, — погодився Сєдов. — І готуємо статтю до дня народження Еварніцкого.

— Яворницького, — поправив Клим. — Академіка Яворницького. Ви з ним знайомі?

Чапленко усміхнувся:

— Ну, хто ж не знає Дмитра Івановича з його неперевершеними приказками!

— Скажіть, а ви з ним підтримуєте зв’язок? — Клим дивився просто в очі, щоб вловити навіть тінь брехні.

— Тобто? — не зрозумів Чапленко.

— Зустрічаєтеся, розмовляєте, виконуєте доручення?

— Про які доручення ви говорите? Для доручень є працівники музею, а я лише безробітний із заплямованою біографією.

— Але ж ви зустрічаєтеся?

— Хіба на публічних лекціях чи диспутах.

— А з Домонтовичем ви у яких стосунках? — із притиском запитав Клим.

— З Віктором? Зараз ні в яких. Він перебрався до Києва, а я тут.

Клим постукав пальцями по столику купе, зітхнув і сказав:

— Гаразд, поки що ви вільні.

— Мій колега мав на увазі, що дякує вам за цікаву розмову, — втрутився Сєдов.

— Нема за що, — дещо перелякано відповів Чапленко, сів на своє місце і знову взявся за книжку, відгороджуючись нею від дивних супутників.

Кореспондентів газети «Зоря» голова історичної секції Комісії Дніпрельстану прийняв у своєму кабінеті — невеличкому, заставленому шафами з книжками і теками та щільними шторами на вікнах, адже господар, як усі люди старого режиму, не любив яскравого сонячного світла.

— Антін Степанович Синявський, — відрекомендувався він і показав гостям на порожні стільці біля заваленого паперами столу. — Чим можу придатися радянській пресі?

Клим, якому просто перед дверима до кабінету педантичний Сєдов ще раз нагадав про помилки у розмові з сусідом по купе, зобразив на обличчі щиру посмішку:

— Товаришу Синявський! Ми з колегою готуємо статтю до дня народження академіка Яворницького.

— Чудово! — сплеснув руками господар кабінету. — І якою може бути моя участь у цій святій справі?

Клим прокашлявся:

— Ми знаємо, що ви працювали разом із товаришем Яворницьким іще до революції. Можете розповісти нам про нього?

— Про Дмитра Івановича? Залюбки! — Синявський сів за стіл і відкинувся на стільці. — Дмитро Іванович викладав історію у мене в Комерційному училищі і на його лекціях завжди був аншлаг — приходили навіть вільні слухачі. Дмитро Іванович — лектор від Бога, пробачте вже за старорежимний вираз.

Сєдов уважно вивчав обличчя господаря через пенсне й у розмову не втручався.

— Це дуже добре, — підсумував Клим. — А можете розповісти нам про друзів товариша Яворницького? Ну, з ким він зустрічався, з ким мав зв’язки?

— Мав зв’язки? — Синявський звів брови, дивуючись такому формулюванню. — Розумієте, у Катеринославі після Височайшого маніфесту 1905 року, коли дозволили українську мову, утворилося товариство «Просвіта», і ми всі через нього мали, як ви висловилися, зв’язки одне з одним.

— Можна, я буду записувати? — Клим видобув із портфеля папір.

— Авжеж! — погодився господар і простягнув йому свою ручку.

Клим умочив її у чорнильницю і вивів «Товариство Просвіта».

— А хто входив до цього товариства? — підняв він голову від аркуша.

— Хто входив? Та власне вся українська інтелігенція Катеринослава. У нас працювала літературна секція, бібліотечна і драматична. Ставили вистави, видавали альманах, лекції читали, виставки робили, хор свій був — і все це забороненою до того українською мовою.

— Пробачте, — перервав його Клим. — А ви не пригадаєте прізвища людей, які входили до організації?

— Чому ж не пригадаю? Звісно, пригадаю. Наприклад, Володимир Пічета[97], він теж викладав у мене в училищі історію, щоправда йому врешті довелося тікати до Москви. Але зараз він у Білоруському університеті, ректором. Володимир Іванович був улюбленцем катеринославської публіки. Проводжати його на вокзал зібралася така сила людей, що поліція навіть прислала наряд.

Сєдов кивнув, певно, почувши знайоме прізвище. Клим записав на аркуші «Володимир Пічета, Білоруський університет».

— А хто ще?

— Ну хто... Наприклад, Ольга Косач, сестра Лесі Українки, вона тоді працювала лікарем у Лоцманській Кам’янці, Пилип Щукін[98], до речі, соціал-демократ, його потім на каторгу відправили. Петро Єфремов, учитель, він, щоправда, приєднався пізніше, але вів велику роботу, писав статті.

Клим слухняно записував: «Леся Українка, Пилип Щукін». Згадка про Петра Єфремова, який зараз сидів у справі СВУ, примусила Клима нашорошити вуха.

— А ще?

— Та багато хто ще. Богуславський Микола[99]. Кобзар. Він потім на Кубань подався, тамтешніх кобзарів учити. Або Іван Труба[100]. Ми часто збиралися у нього вдома, знаєте його будинок на Пороховій? То майте на увазі, що Іван Михайлович його сам проектував, це справжній український модерн. Талановитий був чоловік. До речі, коли він готував до видання свою «Початкову читанку» для шкіл, деякі наші українізатори обурювалися, чому не змінить свого московського прізвища Труба на справжнє українське — Димар, — із цими словами Синявський засміявся, примруживши очі.

Климова рука вивела на папері: «Іван Труба, Порохова вулиця».

— А читанку Трубі ілюстрував наш чудовий художник Микола Погрібняк.

— Теж із Дніпропетровська? — уточнив Клим.

— Приїхав у прийми, та так і залишився. Він малював книжки для видавництва Кащенка.

— Кащенка?

— Адріана Кащенка, козацькі романи, невже не читали?

— Читав, — збрехав Клим і записав прізвище «Кащенко».

— Ну, то він тоді зробив своє видавництво і видавав, до речі, того самого Дмитра Івановича книжки, і Манжури, і Труби, і Трохима Романченка.

— Зрозуміло, — підсумував Клим. — А хто керував організацією?

— Організацією? — перепитав Синявський. — Ну, спочатку «Просвітою» керував наш викладач із семінарії Василь Олексійович Біднов[101], ми з ним працювали в архівній комісії.

— Біднов... Любов Біднова його родичка? — одразу здогадався Клим.

— Дружина. А потім Хрінникови[102] з Дорошенком.

Клим ледве встигав записувати. Він кидав полум’яні погляди на старшого товариша. Це ж треба — виявити цілу організацію, хай і дореволюційну, але ж багато хто і нині у Дніпропетровську!

— Дорошенко — це...

— Дмитро Дорошенко — нащадок гетьмана Петра Дорошенка, шановний товаришу кореспондент. Він потім був міністром у Скоропадського.

— Отак! — здивувався Клим і підкреслив прізвище Дорошенка подвійною рискою. — А Хрінников?

Синявський дивився на нього, немовби на лінивого студента.

— Молодий чоловіче, ви знаєте будинок у Катеринославі, що його звуть Українським домом? Той, де зараз Художній музей?

Клим кивнув. Хто ж не знає цього будинку.

— Так от, щоб ви знали, його збудував Володимир Хрінников, підприємець, меценат. Ет, що то були за часи! — зітхнув Синявський.

— Ви так захоплено про них розповідаєте. Можна навіть подумати, що скучаєте за царським режимом, — скептично зауважив Клим.

Синявський одразу стрепенувся, немовби прокинувшись від мрій.

— Та ну що ви! — швидко заперечив він. — За царатом, часами гноблення простого народу і заборони всього українського не можна скучати. Просто я тоді був на двадцять років молодшим. А втім, — він подивився на годинник, — мушу бігти на засідання у Наркоматі. Прошу мене пробачити.

Із цими словами Синявський підвівся, натякаючи «кореспондентам», що розмову завершено.

Клим поклав списані аркуші до портфелю та разом із Сєдовим почимчикував до виходу.

— Ваша ідеологічна гарячність робить нам погану послугу, — сказав Сєдов уже на вулиці. — Ви щойно сполохали важливого свідка.

— Ніде він не дінеться, — огризнувся окрилений відчуттям успіху Клим. — Зате у нас в руках тепер усі їхні зв’язки.

Хоч Історична комісія Дніпрельстану мала у своєму розпорядженні автомобіль, для недалеких подорожей академік Яворницькнй обирав кінну бричку — як у всіх старих людей, звички брали своє. Дмитро Іванович запропонував допомогти у відрядженні до Петриківки, і Маруся погодилася, бо воліла поїздити свіжим повітрям замість скніти у сховищі музею над черговою купою смердючого непотребу.

Бричкою правив Мануйлович, який у такий спосіб доводив свою користь для науки. Двоє коней бігли веселою риссю, Маруся сиділа поруч із своїм начальником, але не відчувала жодної незручності. Вона вже давно звикла до демократичності та веселого характеру Дмитра Івановича — попри старорежимні погляди, він був на рівних з усіма і пояснював це козацькою традицією.

— Усі козаки були товаришами, і це єднає їх із соціалістичним майбуттям, — пояснив він Марусі. — До речі, знаєте звідки взялося слово «товариш»?

— Ніколи не думала про це, — знизала плечима вона.

— А дарма. Якщо сьогодні всі стали товаришами, варто вивчити історію цього слова.

— Ну і яка у нього історія?

— Історія така, що товар тюркськими мовами означає худоба. Вівця — товар, корова — товар. А оскільки козаки переважно були пастухами, табунщиками або ж чабанами, то й звали один одного товаришами, тобто тими, з ким разом пасуть товар.

— А мені здається, що така теорія принижує велич слова «товариш», — заперечила Маруся. — Що таке пастух, а що таке товариш!

— Це не теорія, товаришу Маруся, це правда. А правда не може нікого принижувати.

— Ну, не скажіть, товаришу Яворницький. Яка нам користь із правди, якщо вона нікуди не веде?

Дмитро Іванович ухилився від відповіді, просто усміхнувшись. І справді — де йому, старому кабінетному науковцю, до загартованої у дискусіях комсомолки!

— А куди ми їдемо? — поцікавилася дівчина.

— Ми їдемо до чарівного села, де живуть чарівні люди.

— Знову загадки?

— Та ні, знову правда, — старий підкрутив вус, що заліз у кутик рота. — Колись я досліджував традиційні катеринославські хати, в яких жили козаки, а нині селяни. І звернув увагу на те, що в них надзвичайно красиві пічки.

— Пічки? — здивувалася Маруся.

— Так, саме пічки. Ви ніколи не бачили, як вони розписані?

— Бачила. Справді буває дуже гарно.

— Отож. І я звернув на це увагу. А потім мені розповіли про дівчину, яка іззовні розмалювала хату соняхами, та так схоже, що батько, коли вернувся з ярмарку, думав, що заблукав у полі. Ну, звісно, без чарки батько б не переплутав хату з полем, але дівчина мене зацікавила.

— Вмієте ви заінтригувати, — усміхнулася Маруся. Малюнки їй подобалися значно більше за черепки та іржаві залізяки. — І що це була за дівчина?

Яворницький хитро подивився на супутницю.

— Дівчина жила у селі Петриківка. А головне, виявилося, що вона там не одна, що там багато хто вміє малювати квіти, жар-птиць, півників так, що темна селянська хата перетворюється на чарівний сад.

— І що ви зробили? — зі щирою цікавістю запитала Маруся.

— Я попросив нашу катеринославську художницю поїхати до Петриківки та скопіювати ті малюнки.

— Навіщо?

— А для того, щоб показати їх у Петербурзі. Щоб наш козацький розпис побачили художники та мистецтвознавці.

— І вони побачили?

— Аякже! Виставка мала великий успіх.

Маруся похитала головою:

— Просто казка про Попелюшку.

— Але якщо ви пам’ятаєте, у казці пробив годинник і чарівна карета перетворилася на гарбуз.

— І тут теж був такий годинник?

— Так, і звався він війною. А потім настала Революція, і людям стало вже зовсім не до розписів.

— То навіщо ми тоді їдемо до цієї Петриківки?

— А для того, що наші художниці живі-здорові, малюють, я колись замовив для музею у них кілька картин, а зараз разом із ними готую виставку вже у столиці світового пролетаріату.

— Тобто ви змінили стару казку?

— Чому? Все за сюжетом. Принц знаходить своїх Попелюшок і веде їх у палац.

— Це ви — принц? — засміялася Маруся.

— А чом би й ні? — усміхнувся Яворницький. — Принц — це не вік, а титул.

— Зараз немає титулів.

— Значить, посада, — на кожне слово академік мав у запасі двадцять своїх. Збити його з пантелику не вдавалося нікому.

Далі дорогою почали траплятися групки селян — без торб, пішки, разом із дітьми йшли вони у напрямку міста, і впалі худі щоки та великі тривожні очі виднілися з-під картузів та хусток на головах.

— Продрозкладка, — прокоментував чергову зустріч Мануйлович. — Тікають у місто, бо їсти нема чого.

— Но-но, давайте без агітації! — урвала його Маруся. — Тимчасові труднощі молодої радянської республіки використовує світова буржуазія, а деякі темні люди купуються на ці провокації.

— Та я що, я ж нічого... — Мануйлович відвернувся і віжками підстебнув коней. — Но, давай!

Розмова урвалася. Дмитро Іванович дивився кудись на обрій, не обертаючи голови до супутниці, і Марусі навіть здалося, що це через неї, тобто через її останнє зауваження — занадто різко воно прозвучало. А з іншого боку, не потурати ж розповсюдженню шкідливих чуток.

Так у мовчанці й здолали шлях до Петриківки. Біля охайного білого будиночку їх зустрічала господиня, за сорок, довговида зі жвавими очима. Вона обійнялася із директором музею, наче з давнім другом.

— Знайомтеся, Марусю, це Тетяна Пата[103], та сама місцева чарівниця, про яку я вам розповідав.

— Ну вже й чарівниця! — зашарілася господиня. — Я просто малюю так, як бабуся, покійниця, малювала, як мене навчила.

— Ну то ведіть до хати, хай Маруся сама подивиться, — запропонував Дмитро Іванович і першим зійшов на ґанок.

Маруся слідом за господинею пройшла крізь низенькі двері й остовпіла на порозі. Тому що вся хата була сповнена квітів — на стінах, на пічці, на дверях, а може, й на долівці та стелі буяли мальви та волошки, червоніли горобинові грона, вишні, суниці, гніздилися райські птахи з довгими хвостами та півні з піднятими до неба дзьобами. Марусі здалося, що в неї урвалося дихання. Дмитро Іванович з хитрою посмішкою під вусами спостерігав за своєю підлеглою, а господиня, яка почувалася у цьому раю цілком буденно, пройшла до столу, де лежали аркуші паперу з новими орнаментами — один вибагливіший за інший.

— Ну як? — запитав Яворницький, коли побачив, що Маруся знову почала дихати.

— Неймовірно, — зізналася та. — Я бачила в селі багато різних розписів, але такого...

— Та ну, не перебільшуйте, — перервала її господиня. — От, Дмитре Івановичу, подивіться, що я для вас зібрала. Оце от Надійка Білокінь передала, зараз у Полтаву поїхала, вас не дочекалася. Оце — Оришки Пилипенчихи[104]малюнки, — говорячи це, вона перебирала аркуші з малюнками на столі. — А це — Парасчини, бачите, вона написала на кожному, щоб ви не заплуталися. Осьо, Параска Павленко[105]. Дмитро Іванович хоче виставку нам у столиці зробити, — пояснила вона Марусі. — То щоб знову не присилати художницю та не перемальовувати з пічок, звелів нам одразу малювати на папері.

— Та ну хіба я можу звеліти? — замахав руками Яворницький. — Тільки прохати.

— А нас і прохати не треба, — засміялася господиня. — Малюємо, прости Господи, як навіжені.

— І складно це? — поцікавилася Маруся.

— Та нічого складного, — запевнила художниця. — Як рука тверда, будеш малювати. Хочеш навчу?

— Насправді? — Маруся не повірила.

— А чого ні? Іди сюди, — одним рухом господиня відсунула зі столу готові малюнки та поклала туди чистий аркуш. — Бери пензля.

— Що, прямо так одразу?

— Ну а що, це ж не сватання. Пензлик, як і чоловік, любить сильну руку. Диви. Мочай у фарбу, та сильніше мочай, не бійся. Ну а тепер поклади пензлик на папір і одразу вбік, неначе щось змітаєш, — говорячи це, вона вела Марусину руку папером, і під нею самі собою виникали листочки. — От бачиш! Зовсім просто. А тепер мачай пензлик у червоне, а самий краєчок у чорне. Отак. Тоді за один мазок у тебе вийде два кольори — пелюстка і ніжка, червоний і чорний. Це я вже сама вигадала. Від лінощів, щоб двічі не мачати, — господиня засміялася, і цей сміх заповнив усю хату та заграв на пелюстках квітів та пір’ї райських птахів, немовби примушуючи їх ворушитися.

Маруся була у захваті. Вона спробувала намалювати ще декілька листочків, уже самостійно, і хоч це не вийшло так вправно, як у вчительки, але з кожною спробою їхня форма ставала рівнішою.

— Ой, дитинко, з тебе цілком могла би вийти майстриня, — схвально зауважила господиня. — Лишайся у нас, навчишся.

— Та ні, дякую. У мене робота, — кивнула Маруся у бік Яворницького, який уже закопався у нові малюнки до виставки.

— Ну так, хто з вас, городських, зараз до села поїде! У селі зараз скрутно, — похитала головою господиня. — Але хіба тільки зараз? Я пам’ятаю, як вдовою залишилася з чотирма дітьми, чоловіка на війні вбило. Що робити? То і хати малювала, і кобзи розмальовувала, і пічки, і скрині. Мені господарі і сівалки давали малювати, бо як продавати — воно краще, коли красива річ, а не просто так. Нині, правда, вже не замовляють, у людей ні сівалок, ні скринь, ні грошей, але от Дмитро Іванович своєю ласкою не обходить.

Марусі не зовсім подобалося те, що говорила господиня, проте захоплення актом творення нових пелюсток та квітів не дозволяло розпочинати дискусію. Вона із захватом малювала, аж поки в очах не почало ряхтіти. І лише тоді взялася допомагати директоруй пакувати та описувати нові надбання.

Удвох робота пішла швидше і, коли завантажили все добро у бричку, гості розташувалися на дворі попід деревами.

— Я б вам молочка принесла попити. Але корова у колгоспі, — винувато розвела руками господиня.

— Нічого, ми водою обійдемося, — запевнив Дмитро Іванович.

— Добрий день добрим людям! — почувся голос із вулиці.

— І вам доброго здоров’я! — одразу звівся на рівні Яворницький.

Біля хвіртки стояв високий молодик із торбою на плечі. У руках він тримав кобзу.

— Сказали мені, що тут гості з міста, то чи не підхопите із собою музику. А я вам дорогою поспіваю, веселіше стане.

Яворницький подивився на Марусю, немовби питаючи її згоди. Дівчина знизала плечима — мовляв, самі вирішуйте.

— А як вас звати, шановний? — запитав Дмитро Іванович.

— Петренком люди кличуть, а перед Богом Миколою.

— А мене... — почав Яворницький, але кобзар перервав.

— Ну хто ж вас не знає! Кобзарського батька кожен знає, кожен вклоняється, — і з цими словами музика вклонився до землі.

— Кобзарського батька? — здивувалася Маруся.

— Батька рідного, — запевнив музика. — Хоч кого спитайте, розкажуть, як Дмитро Іванович допомагав хоч грошима, хоч заступництвом, бо кобза нині не в пошані.

— Кобза — це музична соха, — пригадала Маруся з газетної статті.

— От-от, соха, — всміхнувся кобзар. — Тільки як не зареєструєш цю соху, тебе в міліцію заберуть.

— Кобзу? Не може бути, — засумнівалася дівчина.

— А чого це, не може? — кобзар був налаштований доброзичливо, тому про все говорив з усмішкою, навіть про міліцію. — Скількох уже забрали. Але у мене все по закону, так що слухати мої пісні не забороняється.

Марусю здивував цей молодик. У ньому не було нічого спільного із звичним образом сліпого старця-жебрака, що їх донедавна можна було побачити на вулицях Дніпропетровська. Ані беззубого шамкання, ані безбарвних очей, ані брудної сивої чуприни. Молодий музика розмовляв і співав цілком приємним баритоном, і навіть у хиткій бричці дорогою до міста пальці його вправно і швидко бігали струнами кобзи, видобуваючи звідти не деренчання, а справжню музику, якою можна було заслухатися, особливо зважаючи на те, що навкруги був безкраїй степ, і він дихав у такт пісням, підхоплював високі ноти та ніс їх понад річкою Чаплинкою аж ген до сивого Дніпра.

Коли кобзар скінчив сумну пісню про те, як помирав козак у степу, розчулений історик витер сльозу. Марусю теж не на жарт зачепили ці співи — вони й справді брали за душу, і як не дивно, виглядали цілком сучасно, так само, як і їхній виконавець.

— А мене ви не пам’ятаєте, Дмитре Івановичу? — кобзар розвернувся обличчям до Яворницького і пригладив волосся на голові.

Той зіщулився, приглядаючись.

— Ану, обернися!

Молодик охоче послухався. Але кількахвилинне розглядання не дало результату.

— Не згадаю, хай йому грець. Чи вже очі не бачать, а чи пам’ять покинула.

— А пам’ятаєте хлопчика, який заснув у вас під дверима музею?

— А, щоб тобі нудно! — Яворницький підстрибнув на возі так, що аж коні шарпнулися. — Як не згадати! Я ще до музею не міг зайти, думав двері ламати. Тільки з того часу ти трохи виріс. І змужнів, — він насварився пальцем на музику. — Не те, що моя пам’ять!

Історик потягнувся на сидінні і, як міг, обійняв давнього, як виявилося, знайомого.

— А от тепер дивися! — він підсунувся ближче і розвернув кобзаря до Марусі. — Знайомтеся, це Микола Петренко. Років десять тому він прийшов зі свого села, одну секунду... — Яворницький звів очі, пригадуючи, — Солоного... Точно, з села Солоного. Прийшов до мене по кобзу, бо кобзи не мав, а хотів навчитися, — він переможно обернувся до музики. — Правильно?

Той аж присвиснув від здивування.

— А отож! — тріумфально завершив історик. — Будеш іще мені тут загадки загадувати!

Кобзар із повагою покачав головою.

— Ну ви й даєте! А пам’ятаєте, як листа мені дали до Гната Хоткевича[106] і гроші на поїзд? А кобзу так і не дали.

— Дмитро Іванович нічого з музею не дає, — філософськи зауважив Мануйлович. — Він тільки бере до музею. А забрати назад, скільки пам’ятаю, нікому таке не вкипіло.

Яворницький у відповідь тільки посміювався у вуса.

— Гнат Мартинович дуже тішився, коли читав того листа. Ви ж там написали, що чуєте серцем, що з мене вийде путящий кобзар. А я ж навіть у руках кобзи не тримав.

— Ну, і хто виявився правий? — підморгнув історик, явно задоволений спогадами. — Як там шановний Гнат Мартинович? Давненько не мав від нього звістки.

— Я теж із минулого року в Полтаві не був. Але казали мені, що його будуть звільняти з керівника капели.

— Не дай Боже! Яка ж це Полтавська капела бандуристів та без Хоткевича!

— Кажуть, є така вказівка по всіх українських кадрах. Яворницький обережно глянув на свою працівницю, але вона сиділа мовчки, не втручаючись у розмову.

— А давай, ушквар нам краще марша запорізького! — раптом запропонував він. — «Ой, пан чи пропав». Ударимо, як то кажуть, лихом об землю. Знаєш такого?

— Як не знати!

І тут-таки «ушкварив», глухо пристукуючи пальцями по резонатору. Історик приєднався до співака приємним баритоном. Мануйлович азартно розмахував пугою, неначе диригент, і зрідка підтягував тріснутим фальцетом. А Маруся усміхалася, слухаючи це чудернацьке тріо, — вона ще раз відзначила собі, що кобза у марші звучить дуже до місця, нагадуючи інколи цілий оркестр.

Концерт тривав аж до околиці міста, і Маруся зрештою не витримала та приєдналася до загального хору своїм високим дівочим голосом, викликавши схвалення з боку інших учасників. Компанія, як то кажуть, склалася.

Коли бричка зупинилися, щоб висадити кобзаря, розчулений Яворницький подарував йому книжку про кобзи, ліри та інші українські інструменти, яка невідь-як знайшлася у його бездонній сумці. Музика ж низько вклонився на такий подарунок, знову назвавши Дмитра Івановича батьком, закинув важкий інструмент за спину та й почимчикував запилюженою вулицею у своїх кобзарських справах.

Роботи у Клима ставало дедалі більше. Ні, нових справ йому не давали, але постійно долучали до оперативних дій, допитів, арештів, обшуків, профілактичних бесід. Доводилося попрацювати й в архіві, бути присутнім на засіданнях трійки, де засуджували ворогів десятками, а може, навіть сотнями, іноді затримуючись через це до пізньої ночі. Одним словом, у хлопця лишалося зовсім небагато часу на особисті справи, а зважаючи на те, що з Марусею, окрім почуттів, його пов’язувала ще й справа Яворницького, доводилося крутитися вужем, щоб побачитися з коханою.

Ввечері у новому розкішному Палаці праці був концерт, Климові виділили у профкомі два квитки, і він навіть встиг запросити Марусю, проте несподівано секретар передав виклик до начальника слідчої частини:

— Товаришу Шпакуватий, треба терміново допитати ворога народу. На вулиці затримали.

— Але у мене квитки на концерт...

— Почекає твій концерт.

— Зустріч з агентом, — збрехав Клим.

— І агент почекає. А якщо хочеш встигнути, то не стій, як бовван, а йди працюй.

Сперечатися сенсу не було, і Клим приречено поплентався до катівні — так жартома звали тут кімнати для допитів. Однак те, що він там побачив, одразу примусило зібратися з думками.

Постовий, який писав щось, схилившись над папером, автоматично підхопився, вітаючи слідчого, однак побачив людину у цивільному, та ще й молоду, й одразу сів на місце. В інший час Шпакуватий обов’язково вичитав би служивому за це, але зараз очі його не могли відірватися від того, що знаходилося на столі для слідчого. Бо там стояли два гіпсові бюсти — товариша Сталіна та товариша Петровського. І головний жах полягав у тому, що обидва вони були охоплені за шию мотузяними зашморгами.

Клим відчув, що кінцівки його похололи. Він наблизився до столу і, заклавши руки за спину, щоб бува не доторкнутися до цього блюзнірства, різко запитав:

— І хто це зробив?

Голос пролунав несподівано тонко, по-дитячому. Постовий пояснив:

— Та от, пильні товариші затримали, — і кивнув у бік ослону, на якому сидів приземкуватий блідий лисун, руки та щелепа котрого помітно трусилися. — Громадянин ішов по вулиці, маючи на собі повішаними товаришів Сталіна та Петровського.

— Бюсти товаришів Сталіна та Петровського, — виправив Клим.

— Так точно, — почервонів боєць, усвідомивши що бовкнув. — Бюсти. Бо самих товаришів, самі розумієте, повішати... тобто не повішати, неможливо.

— Зрозуміло, — Клим не став акцентувати увагу на черговій словесній незграбності постового, а обійшов стіл, глянув на затриманого, намагаючись бути суворим і звелів: — Ваші документи!

Той злякано втягнув голову у плечі, а міліціонер підвівся зі свого місця та простягнув Климові паспорт, що його вилучив під час затримання.

— Ну, громадянине, хто вас підбив на цю антирадянську акцію? — якомога суворіше запитав Шпакуватий.

— Що ви, яку акцію! — затриманий втер рукою піт з лоба. — Я у школі працюю, в Чаплях. Завгоспом.

— І? — голос Клима нарешті набув низького тембру, який і має бути у слідчого.

— Директор мене попросив...

— А, то це директор підбив вас? — уточнив Клим.

— Ні! — крикнув затриманий і підскочив з ослону.

— Сядь! — гаркнув постовий.

Дядько впав на місце і затрусився ще більше.

— Отже, що вам наказав директор? — вкрадливо поцікавився Клим.

— Він попросив... Бо я все одно їхав до міста... То він сказав, щоб я купив вождів. Бо в школі нема. Невеличких таких, на стіл, — дядько спробував показати, якого розміру мали бути «вожді», але руки тремтіли так, що зрозуміти цього було неможливо. — Каже, купи вождів, які будуть, Сталіна, Кірова, наших купи. А в магазині нічого не було. Тільки ці, — він вказав пальцем на стіл.

— Ну? — Клима почав дратувати цей настрашений дядько.

— Ну й купив. А нести як? Вони важкі, вожді... любимі, — дядько жалібно глянув з-під брів. — Ну то я і вирішив зробити наче сакви, знаєте?

— Сакви?

— Сакви. Ну торби такі, на плечі і на груди. Розумієте?

— Ні, — зізнався Клим.

— Покажи товаришу слідчому, — запропонував міліціонер. — Покажи, в якому вигляді я тебе застав.

Затриманий несміливо підвівся і уточнив, показуючи на стіл.

— Можна?

Клим кивнув.

Дядько зробив крок уперед, підхопив мотузку, що була прив’язана до бюстів, і одним махом закинув її собі на плече. Наступної миті у нього на грудях захитався повішений на зашморгу товариш Сталін, а на спині — так само повішений товариш Петровський. Клим заплющив очі, щоб не бачити цього.

— Так і нести легко, і руки вільні, бо ще треба було купити паперу, ручки і все таке. Розумієте?

— Еге ж, — зареготав постовий. — І нести легко, і йти недалеко, до найближчого відділення, — і запнувся, зупинений важким поглядом Клима.

— І це ти його у такому вигляді вулицею вів? — уточнив той.

— А що? — не зрозумів боєць. — Краще було самому мотузку взяти?

— Не краще.

Дядько стояв із повішаними бюстами на плечі і переводив сповнені надії очі зі слідчого на постового.

— Знімай, — наказав Клим і посунув до себе бланк протоколу. — Стаття 54-10, антирадянська агітація і пропаганда.

Враховуючи те, що дядько не став оформлювати чистосердечне зізнання і далі скиглив, що це непорозуміння, Клим схитрував і відправив його до камери, а сам притьмом побіг до Палацу праці. Він уже добіг до самісінького перехрестя, коли побачив, що назустріч іде зовсім незнайома дівчина. Ні, це була начебто й Маруся, але й не вона. Волосся, що здебільшого ховалося за хусткою або ж було зібране у кіску на потилиці, зараз утворювало на голові чорний каптурець, а біля вух завивалося великим кільцями. Губи червоніли так, що можна було навіть подумати про те, що комсомолка Глинська вдалася до буржуазної помади. А головне — одяг. Замість старенької білої з червоними тракторцями сукенки, що чергувалася іноді з блузкою та спідницею, тепер дівочу фігуру прикрашала сіра з поясом та широким накладним комірцем сукня. І єдине, що нагадувало Климову кохану, — це звичні балетки на ногах, щоправда вибілені до сяйва за допомогою зубного порошку.

— Це ти? — здивуванню хлопця не було меж.

— А що, не подобаюся? — кокетливо повела плечем дівчина.

— Та ні, — замахав руками Клим. — Навпаки, дуже подобаєшся! — він ще раз поглядом обвів усю її постать із ніг до голови. — І нова сукня!

— На жаль, не моя, — скромно усміхнулася дівчина. — Позичила у подруги. Не йти ж на концерт у старій. Але колись...

— Колись ми купимо тобі ту з вітрини, — гарячково пообіцяв Клим.

— Ми купимо? — здивовано звела брови Маруся.

Клим кивнув.

— Я. І ти. Ми разом. Я ж уже заробляю і можу дозволити купити своїй дівчині сукню з керпеншину.

— Крепдешину, — засміялася Маруся.

— Крепдешину, — охоче погодився Клим.

Маруся обернулася навколо себе, щоб коханий ще раз оцінив її вигляд, потім простягнула долоню. Клим схопив її.

— Не так, — дівчина рішуче повернула його руку на місце і взяла супутника попід лікоть. — Отак. А коли ми, — вона подивилася хлопцеві в очі, — купимо нову сукню, ти поведеш мене на балет.

— Балет? — злякався Клим.

— Так, балет. «Міщанин з Тоскани», — вона показала пальцем на афішу. — Зараз тільки про нього і говорять.

У Клима обличчя одразу покислішало.

— Тобі треба підвищувати свій культурний рівень, — безапеляційно продовжила Маруся, вона явно зауважила реакцію супутника. — Цей спектакль у нашому театрі поставив Павло Вирський. Крім того, що це геніальний режисер, він ще й танцює там партію абата.

— Ну гаразд, — приречено зітхнув хлопець.

— Ми сьогодні саме сперечалися про нього з Дмитром Івановичем.

Клим нашорошив вуха:

— Це теж його знайомий?

— Хто, Вирський? Не знаю. Ми розглядали його творчість як зразок нового пролетарського мистецтва, яке органічно вбирає у себе найкращі риси класичної культури.

— А-а! — розчаровано потягнув хлопець.

— А Дмитро Іванович трохи слабує на речезнавство. Він вважає, що не може бути найкращих зразків, бо цінні всі. Тобто замість відбирати найкраще просто нагромаджує все, скільки влізе. А музей не гумовий. Новий корпус же ніяк не побудують. Нарком гроші пообіцяв, а не виділив — у республіки є важливіші потреби.

— Ну добре, добре, — перервав хлопець безперспективний на його думку напрямок розмови. — А з ким він зустрічається?

— Директор? Та різні люди приходять, — Маруся знизала плечима. — Із сіл буває приїздять. Навіть з найдальших. Дітей привозять до музею. А частіше він сам по селах їздить.

Клим замислився:

— По селах... Так. Ну а зібрання у вас бувають?

— Які зібрання?

— Таємні, — хлопця підштовхували думки так, що язик не встигав. — Ну тобто для своїх подільників, тобто друзів. Він їх десь збирає?

— Нікого він не збирає, — заперечливо похитала головою Маруся. — Я його бачу цілий день. Приходить опівдні, працює до темна, пізно ввечері йде додому, до дружини... Ні, — підсумувала вона.

— Ну а для чого тоді йому тайник у Біблії?

— А ти звідки знаєш? — стрепенулася дівчина.

— Знаю! — Клим зробив загадкове обличчя.

— У тій Біблії Олімпій Андрійович, наш касир, носить зарплату з банку. Щоб ніхто не здогадався, що там гроші.

Хлопець аж руками сплеснув від дівочої наївності.

— І що ти думаєш, що твій директор спеціально для цього такий хитромудрий тайник зробив? А чому саме в Біблії? Щоб ваш касир у наш революційний час із Біблією по вулицях ходив?

— Я теж його спитала, чому в Біблії, — дівчина обернулася до супутника.

— От бачиш.

— А Дмитро Іванович сказав, що зробив цей тайник, коли їздив у Соловецький монастир, де сидів Калнишевський, той, який останній запорізький кошовий. А знаєш, для чого? — вона хитро зіщулилася. — Горілку ховати. Він пригощав нею монахів, щоб вони до архівів його пускали.

Попри перший дзвоник, що вже пролунав, сигналізуючи про необхідність поквапитися, Клим не міг відмовити собі у задоволенні випити зельтерської у буфеті. Маруся відмовилася — вона боялася поставити пляму на чужу сукню. Але третій дзвоник застав закоханих уже у залі, коли вони вмощувалися у передостанньому ряду.

— Це хіба театр? — обурювався ззаду чоловічий явно сп’янілий голос. — От колись у нас був театр Деркача, ото театр! Його аж з Уралу отаман до себе запрошував!

— Та ти звідки знаєш? — скептично перепитувала супутниця.

— Як це звідки? Сам бачив! Щоб ти знала, йому за «Наталку Полтавку» сам цар перстня подарував!

Почувши про царя, Клим обернувся, виглядаючи, хто це сказав, але світло у залі вже почало гаснути.

— Цить ти! До гріха доведеш! — зашипів жіночий голос.

— Минулися тії роки, що розпирали пироги боки, — зітхнув хтось з іншого боку.

Клим зиркнув і туди, але знову нічого не побачив.

— Чого ти? — Маруся виструнчилася у кріслі, намагаючись побачити сцену понад голови передніх рядів.

— Провокатори, — пробурмотів Клим.

— Добрий вечір, шановні товариші, ми починаємо святковий концерт.

Ведуча стояла біля мікрофону, вдягнута у крепдешинову сукню — точно таку, що про неї мріяла Маруся. За кожним рухом тканина бралася легкими брижами, неначе дніпрова вода, і так само глянсовито блищала у світлі прожекторів. Маруся зітхнула. Клим підбадьорливо стиснув її руку.

— Залишимо у темному минулому старорежимні ліри та кобзи! — оксамитовим голосом оголосила ведуча. — Кудесник-баян — от справжній виховник мас! — вона ще мить почекала, поки вляжеться останній шурхіт, який завжди супроводжує початок концерту. — Перед вами виступає Перший український камерний ансамбль баяністів імені Комсомолу під керівництвом Андрія Штогаренка[107]!

Поки хлопці з баянами розсаджувалися по стільцях, Маруся прошепотіла Климові:

— Цей Штогаренко вчився у нашому училищі, там мамина подруга викладала, казала, що дуже талановитий.

Баяни заспівали протяжно і раптом перейшли на бадьорий та іскристий марш. Музики азартно притопували ногами, зал і собі почав бити в долоні.

— І справді баян — це тобі не кобза, — захоплено мовив Клим, нахилившись до Марусі.

Після подорожі до Петриківки ця теза звучала вже не так переконливо. Дівчина навіть набрала повітря, щоб заперечити, але стрималася й лише мовчки кивнула головою.

До другого відділення ведуча перевдяглася у нову сукню, викликавши хвилю шепотіння серед глядачок.

— А зараз на сцену вийдуть солісти Харківського театру опери та балету Іван Паторжинський[108] та Марія Сокіл-Рудницька[109]!

Почувши ці прізвища, зал у єдиному пориві схопився та почав несамовито плескати, влаштувавши справжню овацію, — глядачі явно дуже добре знали ці імена. З-поза лаштунків, навіть не дочекавшись завершення оголошення свого номеру, вийшли співаки — він у шароварах та вишиванці, вона у запасці з віночком на голові.

— А ти казала, що шаровари зараз не носять, — зауважив Клим, намагаючись перекрити овацію.

— Так то ж опера! — знизала плечима Маруся.

— Дякуємо, товариші, дякуємо, — грудним басом промовив Паторжинський. — Але ми ще нічого не заспівали.

У залі засміялися, оплески згасли. Дочекавшись, поки затихне останній звук, ведуча сердито сказала:

— У виконанні артистів прозвучить дует Одарки та Карася з опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», — і гордовито залишила сцену.

Оркестр почав було вступ, але несподівано Сокіл-Рудницька підняла руку, закликаючи почекати.

— Шановне товариство! — вона зробила кілька кроків уперед. — Перед тим, як потішити вас українською оперою, ми би хотіли вклонитися і подякувати нашій вчительці, хрещеній матері всієї дніпропетровської школи вокалу Зинаїді Никифорівні Малютіній[110]!

Вона першою почала аплодувати, до неї одразу приєднався Паторжинський, і глядачі охоче підхопили. Під шум оплесків із першого ряду підвелася чорнява скромно одягнута жінка і вдячно вклонилася спочатку сцені, а потім і залі. Поруч, шалено аплодуючи, підвелися найбільш захоплені прихильники опери, серед яких Клим раптом упізнав Яворницького.

— Марусю, диви, оно твій директор!

— Точно, Дмитро Іванович.

— А ти казала, що він нікуди не ходить, — зауважив Клим.

— Я казала, що у музеї нема зібрань, — виправила Маруся.

— Еге, — замислено кивнув він.

Поки співали Одарка і Карась, а потім під час усієї другої половини концерту, Клим уже не міг слухати музику. І лише коли після концерту до них підійшов якийсь Марусин знайомий та почав запально розповідати про організацію єдиної Спілки письменників, яка повинна об’єднати всіх радянських літераторів, він отямився.

— Пробачте, вас як звати? — запитав він у молодика, що просторікував про творчі спілки.

— Це — Павло Кононенко[111], поет, — відрекомендувала Маруся.

— Поет, — замислено повторив Клим. — А скажіть мені, товаришу поет, навіщо вам потрібні творчі організації, про які ви оце торочите?

— Як це, навіщо? — не зрозумів той. — Творчі організації об’єднують літераторів у групи. Але час групівщини минув, тому тепер буде єдина на всіх спілка...

— Ну добре, — сказав Клим. — Єдина, але що ви там будете робити?

— А хіба не знаєте? — посміхнувся поет. — Журнали. Диспути. Вечори. Творче життя. Ви знаєте, скільки людей у нас приходить на диспути?

— Знаю, — Клим несподівано потягнув Марусю в бік і зашипів їй на вухо: — Я зрозумів! Вони не збираються у нього. Вони ходять по таких от концертах, диспутах і там зустрічаються.

— Хто? — не зрозуміла Маруся. — Літератори?

— Та які там літератори! А, і літератори теж. Націоналісти!

— Та ти що! — здивувалася Маруся. — Який же Павло націоналіст? Він на пролетарській платформі.

— Та я не про Павла, — махнув рукою Клим. — Я взагалі.

У цей момент із зали вийшов Яворницький, він про щось жваво розмовляв зі співачкою Сокіл-Рудницькою, яка вже встигла поміняти запаску з віночком на звичайну сукню. До співрозмовників підійшов молодий парубок у костюмі, він за руку привітався з Яворницьким і розцілувався з його супутницею.

Клим уважно супроводив їх очима.

— А це хто? — запитав він неголосно.

Маруся обернулася:

— Дмитро Іванович з артисткою.

— А третій?

— Третій? — поет Кононенко, який залишався поруч, почув запитання. — Брат Марії Василь Сокіл, працює в газеті.

— Він що, теж знає Яворницького?

Поет розвів руками:

— Ну звісно, їхній батько Іван Васильович з Дмитром Івановичем дружить. Та і я з Василем разом працював, місто в нас не таке вже й велике.

Клим примружив очі:

— Іван Сокіл... а це не той, що проходив по справі СВУ?

Кононенко одразу спохмурнів:

— Було таке, але син за батька не відповідає.

Клим скептично гмикнув.

— Ну я побіжу, — заквапився раптом поет і швидко почимчикував до виходу.

— Одне кодло, — пробурмотів йому вслід Клим, а вголос запитав: — Марусю, а хіба твій директор без дружини ходить на концерти?

Маруся подивилася на нього, неначе вивчаючи:

— Як бачиш.

— Тебе з собою не запрошував?

— А! To ти ревнуєш? — вирячила очі Маруся. — А я гадаю, що це за розпитування...

— Та ні, — Клим потрусив головою, неначе відганяючи зайві думки. — Просто якщо він тебе раптом кудись запросить, на концерт, виставку чи щось таке, ти йди. Я не ревную. Повір.

— Дивний ти сьогодні, — знизала плечима Маруся.

— Я нормальний. Дивно інше — все відбувається просто перед носом, а ніхто не помічає.

— Що відбувається? — не зрозуміла дівчина. — Що не помічає?

— Та так, нічого, — Клим поправив сорочку, що вибилася з-під поясу, і взяв Марусю попід руку. — Ходім, погуляємо.

Климова голова просто гуділа від надлишку відомостей, справа Яворницького обростала такою кількістю ниточок, що сплести їх поміж собою було над людські сили. І хоч товариш Краукліс закликав звертатися до нього у разі потреби, хлопець розумів, що це — зовсім не найкращий вихід. Адже начальство настільки зайняте, що встигає хіба карати і відзначати, — на тонкощі, а тим більше поради, у нього не знайдеться часу. І оскільки відзначати практиканта Шпакуватого поки нема за що, краще не провокувати покарання і зайвий раз в очі не лізти.

Тому довелося, хоч і з душевним скрипом, звертатися по допомогу до Сєдова — старорежимного, однак досвідченого слідчого.

— Товаришу Сєдов...

— Господи, Климе, дозвольте нагадати, що я волію чути звертання по батькові. Ну який я вам товариш, прости Господи?

— Добре, Веніаміне Купріяновичу, мені потрібна ваша допомога.

— Нарешті! Я давно чекав на це, — Сєдов потер свої сухі долоні одну об одну так, що, здавалося, зараз здобуде вогонь. — Що там?

Клим відкрив рота і зрозумів, що не може отак зразу описати проблему — якби міг, то, мабуть, сам знайшов би рішення.

— Розумієтеся тут начебто, виходить, що... одним словом...

— Заплуталися? — задоволеним голосом запитав старий.

— Так, — видихнув Клим.

— Не ви перший, не ви останній. Показуйте.

Клим поклав на стіл портфель і видобув з нього вже досить грубу теку з написом «Яворницький».

— Це що? — запитав Сєдов.

— Справа, — дещо розгубився Клим.

— Ви все-таки носите її з собою? — голос старого став ще сухішим, ніж завжди. — Я ж вас попереджав, що це неприпустимо. Це порушення всіх норм і правил! Це небезпечно врешті-решт!

Климові чомусь згадався професор Динник, який так само суворо вичитував йому за слабкі знання теоретичної механіки, і він мимоволі посміхнувся.

— Чому ви радієте? Порядок має бути перш за все.

— Давайте до справи, — перервав проповідь старого Клим і видобув із теки свої записи. — Я тут навів деякі довідки про людей, яких згадував Синявський, той, що з Комісії Дніпрельстану.

— Ну і? — Сєдов, відчувши живу справу, одразу припинив своє бурчання.

— Значить, дивіться. Із тих людей, що входили у катеринославську націоналістичну організацію «Просвіта» Андріан Кащенко помер, Пилип Щукін помер, Яків Новицький помер.

— Якщо вони померли, значить, нема про що говорити.

— Ваша правда. Ну а ті, хто нині під слідством чи сидять. Кобзар Богуславський, Стасюк.

— Арештували-таки голубчика? — звів брови Сєдов. — Ми з вами, здається, вже говорили про Стасюка. Він у Центральній Раді продовольством завідував.

Клим здивовано гмикнув.

— Правильно.

А Сєдов повчально підняв пальця вгору.

— Але тим, хто сидить за однією справою, друга не завадить.

— Ну а як бути, наприклад, із Дорошенком? Він був міністром закордонних справ у Скоропадського. Але ж це, як і у Стасюка, було потім. Після того.

— Після чого?

— Після їхньої «Просвіти».

— Ну то й що?

— А як зв’язати те, що було після, з тим, що було до, і тим, що тепер?

Сєдов розтягнув сухі губи, позначаючи посмішку:

— От у цьому, власне, і полягає робота слідчого. Щоб ув’язати все між собою.

— І як це зробити?

— А зробити це можна, якщо правильно поставити запитання. Скажімо, ви знаєте, де цей Дорошенко був до війни, після війни. А знаєте, де він зараз?

— Начебто за кордоном, в еміграції.

— От. А чи має він зараз зв’язок із Сивим? Тобто з Еварніцким?

— Не знаю, — знизав плечима Клим.

— А якщо має і керує звідти?

— Ви думаєте?

— Юначе, емігранти — одні з найнебезпечніших людей саме тому, що ми їх не можемо заарештувати.

— Ага! — Клим почав розуміти логіку. — Значить, Дорошенко з еміграції може керувати організацією тут, правильно?

— Правильно. І, до речі, наш свідок Синявський цілком імовірно до неї входить. Знаю я цих націоналістів, їм все одно, яка влада в Петербурзі, вони завжди гнуть своє.

— Точно! — зрадів Клим.

Сєдов підсів до його стола та поправив пенсне на носі, щоб краще бачити.

— Значить так, юначе, візьміть аркуш паперу і розділіть його на дві частини, — старий взяв чвертку плакату, прочитав напис на ньому «В росіян і українців клич один — щоб не був пан над робочим господин», гмикнув та поклав чистою стороною догори.

— Навіщо? — не зрозумів Клим.

— В одній будемо писати тих, хто зараз тут, в іншій — тих, що за кордоном.

— А тих, що невідомо де?

— Тих пишемо окремо. Для них візьміть інший папірець.

Клим розділив аркушик на дві частини, в одній з них написав «Синявський», а в іншій — «Дорошенко».

— Володимир Пічета, — прочитав він.

— Пічета, — замислився Сєдов. — 1905 року через неблагонадійність висланий з Катеринослава до Молдови, обманом утік до Москви.

— Ну у вас і пам’ять!

— Не скаржуся, — для того, щоб зосередитися, Сєдов видобув портсигар і запалив цигарку.

— Так, Володимир Пічета, історик, — записав Клим у ліву колонку.

— Історик, — повторив Сєдов. — А попередні двоє хто?

— Тобто?

— За професією?

— Синявський — історик. А Дорошенко — міністр.

— Міністр — це не професія. Ким він був раніше?

— Істориком, — Клим зазирнув до записів і не повірив власним очам. — Усі історики! То що це виходить, реальна змова істориків? Я вгадав?

— Не виключено, — кивнув Сєдов і випустив хмарку диму. — Націоналізм гніздиться саме серед таких людей — істориків, літераторів. Якщо не маєш опори в реальності, починаєш шукати її в минулому чи у фантазіях про минуле, а тут і до націоналізму півкроку.

Далі робота пішла жвавіше. Любов Біднова відправилася у ліву колонку, її чоловік Василь, професор історії, — у праву, бо втік до Польщі разом із петлюрівцями. Про Івана Трубу, теж петлюрівця, будинок якого і дотепер містячи звали «домом Труби», було відомо, що він десь у Чехії, Хрінников, колишній господар «Українського дому», а нині Художнього музею, розчинився у невідомості, тому був виписаний на окремий аркуш. Вчасно згадався попутник із поїзда, Василь Чапленко, разом із письменником Домонтовичем — обидва вони зайняли своє місце у лівій колонці.

— Так, а Лесю Українку куди дівати? — запитав Клим.

— Лесю Українку? — не зрозумів Сєдов.

— Ну, так у мене написано. Вона, здається, вірші пише.

— Писала, — виправив Сєдов. — Але, здається, свідок згадував її сестру, Ольгу.

— Точно! — хлопнув себе по лобі Клим.

Отже, сестра Лесі Українки Ольга з чоловіком опинилися у лівій колонці, а у праву помандрував ще один катеринославський діяч, керівник петлюрівського уряду Ісаак Мазепа[112].

Дивлячись на результати роботи, Клим не міг не пишатися — тепер, просто завдяки тому, що прізвища було правильно розставлено, вимальовувалася чітка картина — змова істориків та літераторів, яка керується з-за кордону петлюрівцями і має на меті створити на базі музеїв пропагандистські та збройні центри для повалення радянської влади.

Надворі вже було темно, коли Шпакуватий нарешті зібрав папери у теку, зав’язав мотузочки та відкрив портфель, щоб заховати її.

— Юначе, — прорипів раптом Сєдов своїм сухим голосом. — Я вас попереджав.

— Га? — не зрозумів Клим.

— Попереджав про те, що не можна носити з собою секретні справи.

Клим зітхнув, як зітхають молоді люди, коли зустрічаються зі старими нудниками.

— Не зітхайте. І майте на увазі, що за всіх дружніх почуттів щодо вас я вимушений буду поскаржитися по службі, якщо іще раз побачу цю справу у вашому красивому портфелі.

Це був удар нижче пояса. Клим хотів щось заперечити, але потім передумав і мовчки відклав теку вбік.

— Отак краще. Не ображайтеся, юначе. Ви ще подякуєте мені за це, — коли Сєдов намагався повчати, його голос ставав іще гидкішим. — А для того, щоб ви і справді не ображалися, я маю для вас подарунок.

— Подарунок? — кислим голосом перепитав Клим.

— Так, подарунок, — із цими словами Сєдов нахилився до свого столу і видобув з шухляди ще одну теку — стару-престару, жовту, з плямами, що неодмінно виникають від контактів з людськими руками.

— Що це? — не зрозумів хлопець.

— Справа Сивого, — посміхнувся Сєдов, видобуваючи чергову цигарку.

— «Діло департаменту поліції. 3-тє діловодство. Про історика Дмитра Івановича Еварніцкого», — прочитав Клим напис на теці. — Це?..

— Так, юначе, це справа, яку я колись завів на вашого підслідного і яку завдяки тому, що бюрократія залишається опорою будь-якої держави, мені вдалося знайти та отримати у своє та ваше розпорядження. Вона вже давно не секретна, тому її можете носити у портфелі, якщо захочете.

Клим пропустив повз вуха їдке зауваження — настільки цікавим видавалася тека, а точніше, її вміст. Із внутрішнім тремом він відкрив першу сторінку і почав читати, спотикаючись об яті, фіти та тверді знаки старого російського правопису.

«Еварніцкій Дмитро Іванович, із духівництва, колишній слухач Харківського університету, викладач Петербурзького навчального округу. Перебуває під таємним наглядом поліції та знаходиться у постійних стосунках з особами, політично не благонадійними, а іноді з особами, що займаються активною революційною діяльністю. Читає публічні лекції, на яких розповсюджує серед слухачів тенденційні відомості щодо історії, археології та етнографії, які потурають націоналістичним настроям серед малоросійського населення...»

Відкритий кілька років тому залізничний вокзал Самарканда недовго зберігав задуману архітекторами імперську велич. У перший же рік на привокзальній площі виник вуличний ринок — велелюдний, по-східному гамірний, і скільки поліція не намагалася його заборонити, усе було марним. Навколо ринку роїлися гарби, запряжені кіньми, а найбільше — невеличкі візки з ішаками, прив’язаними до голобель. В’юнкі хлопчаки-торговці проникали не тільки на перон, але й навіть до середини вокзалу та гучно пропонували публіці свій не хитрий, але ходовий крам — коржики обі-нон та воду. Місцевим поліцейським не вдавалося навести лад через надзвичайну прудкість малих порушників, а головне — неймовірну їхню кількість, коли на місці одного впійманого за кілька хвилин з’являлися чи не десяток нових. Коли ж адміністрація вокзалу втомилася переслідувати торговців, популяція їх сама собою стабілізувалася, і заважали вони пасажирам вже точно менше, ніж постійні поліцейські облави.

Дмитро Іванович Яворницький, який ховався від спекотного туркестанського сонця під вокзальним навісом, підсвідомо відчув пожвавлення серед вокзальної публіки, а за кілька секунд помітив дим паротяга, який тягнув за собою кілька пасажирських вагонів. Свіжозбудована Закаспійська залізниця з’єднала каспійський порт Красноводськ із самісіньким кордоном імперії — Самаркандом і дозволяла цілком цивілізовано — поромом через Каспій, а далі залізницею — дістатися цих просмажених сонцем і продутих пустельними вітрами земель.

Паротяг наблизився до перону, загудів, викинув густу хмару диму і зарипів, гальмуючи. Публіка радісно посунула на платформу, і Дмитро Іванович поквапився приєднатися до натовпу. Визираючи з-поза парасольок, під якими ховалися від сонця дами, він таки пропустив п’ятий вагон, а коли помітив це і повернувся, то побачив, що Лізі допомагає спуститися з підніжки скромно, але охайно вдягнутий чоловік, який повернувся тепер до вагону і взявся за валізи. Щось у цій фігурі здалося історику знайомим, проте нині він мав значно важливіший об’єкт для уваги.

— Лізо! — видихнув Дмитро Іванович.

— Дмитре! — і вона кинулася до нього.

Молодик тим часом спустив валізу і поставив її біля самісіньких Лізиних ніг. Коли парочка розпустила нарешті свої обійми і повернулася у світ реальності, ґречний помічник подивився на них і раптом здригнувся, заметушився, підхопив свій чорний саквояж і, не розкланявшись, мовчки поспішив до вокзалу.

— Хто це? — здивовано підвів брови Яворницький.

— Ти про кого?

— Ну цей, який твою валізу виніс.

— Сусіда по вагону, — дівчина байдуже стенула плечима. — Дорогою склав мені компанію. Приємний панок, але трошки дивний, — вона знову притулилася до коханого. — Я така щаслива, що бачу тебе!

Яворницький ввічливо прокашлявся.

— Ну ти, звісно... — він поворушив губами, підбираючи слова. — Наважитися на таку подорож...

— Я просто зрозуміла, що без тебе не можу жити, — вона підняла очі на чоловіка і по-дитячому наївно моргнула. — Ти незадоволений?

— Я щасливий, — він ще міцніше притиснув дівчину до себе. — Як ти доїхала? Певно, заморилася?

Поки парочка була зайнята обіймами, пасажири вибралися з вагонів, познаходили тих, хто їх зустрічав, і посунули шукати сховища від палючого сонця. Тому коли кола рук нарешті розірвалися, перон уже спорожнів. Яворницький озирнувся, ніби дивуючись цьому, потім узяв до рук валізу, подав супутниці руку, і так вони попрямували до вокзалу.

— Ти знаєш, я приїхала б на тиждень раніше, якби не сиділа у Баку через шторм. Зате потім нас жодного разу не хитнуло. Тож з усього буває користь. Треба тільки вміти дивитися на речі оптимістично.

Вони вийшли на привокзальну площу й одразу потонули у гаморі і метушні, що їх здіймали візники-арабачі. Вибравши найбільш захищений від сонця екіпаж, історик показав засмаглому візнику на валізу, а сам допоміг дівчині розташуватися під тентом.

— Ти так порожнем, з одною валізою.

— Якщо б я взяла бодай нитку з дому чоловіка, це виглядало б як грабунок. Бачиш, не вийшло з мене княгині Шаховської, — вона знову притулилася до нього.

Яворницький обійняв тендітні дівочі плечі.

— А що Яків Іванович?

— Батько? — вона зітхнула. — Насправді він мене засмучує найбільше. Бо і без того хворіє, а тут такий сюрприз від рідної дочки... Я йому писала, намагалася пояснити, але він не відповів.

— Твій батько — дуже гарна людина. Він тебе любить і бажає лише добра.

— Той, хто насправді бажає добра, не буде насильно видавати доньку за старого князя, — поспішила заперечити дівчина.

— Тим більше, коли у дочки такий характер, — засміявся Яворницький.

Ліза у відповідь жартівливо надула губки.

— Регістан, — скомандував історик візникові, і коляска покотилася бруківкою.

— Ми їдемо у самий центр міста, — Яворницький повернувся до розмови з супутницею. — Самарканд — справжня перлина, бо це — місце зустрічі тюркської, перської та навіть індійської цивілізацій. Він старший за Рим. Тут святкував весілля Олександр Македонський. Це найбільше торгове місто на Великому шовковому шляху. Столиця грізного Тамерлана. До того ж, ще й давній науковий центр. У перекладі з согдійської Асмарканд — кам’яне місто.

Дівчина похитала головою:

— Ви, Дмитре Івановичу, явно знайшли собі нове захоплення і зрадили своїм козакам.

— Це не захоплення, а робота. Я служу при генерал-губернаторі чиновником з особливих доручень, і доручення моє — археологія та відкриття музею. Хоча, треба зізнатися, з біса цікаве доручення, — Дмитро Іванович засміявся. — Це ти маєш рацію. Але козакам я все ж таки не зрадив. Бо нарешті закінчив роботу про Сірка. Знаєш, коли нема потреби постійно шукати заробітку на кусень хліба, вистачає часу і на наших козаків, і на місцевих.

— А що, тут теж є козаки?— здивовано підвела брови Ліза.

— Тут є свій театр, невеличкий — аж шість акторів. Троє з них — українці. І один навіть хвалиться тим, що грав у самого Кропивницького. Чула б ти, які історії він розповідає! — історик нахилився до дівочого вушка і стишив голос: — Тому я не розчаровую його тим, що особисто знаю Марка Лукича, — він підморгнув і засміявся разом із дівчиною.

Широка пряма вулиця, яку проклала нова імперська влада, припала до смаку місцевому населенню — екіпаж частенько розминався з бричками, гарбами і підводами найрізноманітніших мастей. Однак основу дорожнього руху становили вершники. Вони гарцювали на верблюдах, басували на невеличких місцевих конях, але більшість трусилася на спинах терплячих ішачків, з усіх боків обвішаних клумаками та кошиками. Ліза з цікавістю позирала на чоловіків у смугастих халатах, голови яких прикрашали пишні тюрбани або скромні тюбетейки, а також на ретельно закритих чорними паранджами жінок.

— Звісно, українське товариство тут не таке велике, як у Ташкенті, але мені все-таки вдалося зібрати земляцьке коло, щоб не зовсім здичавіти серед пустелі. Бо насправді так тоскно інколи буває, що хочеться просто тутешнім червоним вовком завити.

Ліза співчутливо поклала долоню на чоловічу руку.

— Зате тепер ми разом.

— Так.

Він нахилився і приклав до губ ніжну дівочу долоню.

Тим часом екіпаж зупинився, досягнувши мети поїздки — центральної площі міста. Яворницький зіскочив на землю і заходився щось пояснювати візникові. Зрештою за допомогою жестів і кількох незрозумілих слів вони порозумілися.

— Я хочу показати тобі місто, — Дмитро Іванович простягнув руку супутниці. — А він почекає тут.

— Залюбки. Мені страшенно цікаво.

Ліза зістрибнула з високої підніжки і заозиралася.

— Це — центральний майдан. До речі, місцевою мовою він теж буде майдан. Майдан Регістан. Із трьох боків оточений трьома медресе. Це мусульманські семінарії, чи навіть академії. Медресе Шердор. Медресе Тілля-Карі. І медресе Улугбека. Воно, до речі, найстарше, побудоване ще у п’ятнадцятому сторіччі.

Величний колись архітектурний комплекс нині виглядав жалюгідно. Прикрашені пишними кахлями фасади облущилися, під стінами валялися купи каміння та плитки, а мінарет старої мечеті нахилився так, що, здавалося, ось-ось упаде.

— Ти знаєш, на свята тут відбувається спільна молитва. Людей збирається стільки, що яблуку нема де впасти. Якось обов’язково покажу тобі, — історик, здається, не помічав жалюгідного стану пам’яток, про які розповідав. — А цей самий Улугбек, до речі, онук Тамерлана, був не лише правителем, але й великим ученим — математиком, істориком, а головне — астрономом. Кажуть, навіть побудував десь тут поруч грандіозну підземну обсерваторію. Ми її шукаємо, але поки без толку. А ще він дуже любив свою дружину і побудував на її честь величезну мечеть — Бібі-Ханим. Ходім, покажу.

Вони рушили вузькою вулицею вбік, і раптом Ліза зупинилася та схопила чоловіка за руку.

— Там попереду якість розбійники, — вона вказала пальцем на чоловіків у обдертих халатах та трикутних шапках на головах, що стояли біля стіни мечеті, тримаючи перед собою розкриті до неба долоні.

— Розбійники? — Яворницький посміхнувся. — Це такі дервіші — каландари. Тобто старці по-нашому. Божі люди.

— І що це вони долоні так склали? Просять?

— Це вони так моляться. Ходім.

Дівчина про всяк випадок зайняла місце з іншого боку від супутника, щоб опинитися якнайдалі від обідраного товариства. А за кілька кварталів очам відкрився запилюжений пустир із кількома побитими часом великими вежами, з’єднаними між собою напівзруйнованими арками. Знизу до споруди притулилися ряди зліплених невідь з чого яток.

— Оце і є Бібі-Ханим! — урочисто проголосив історик.

Дівчина гмикнула.

— Сподіваюся, колись вона була у ліпшому стані.

— Ну а ці ятки — це базар, — завершив опис Яворницький. — Ходім, купимо чогось прохолодного.

Біля входу у торгові ряди просто на землі у яскравому халаті і чалмі сидів музика, що співав, підіграючи собі на тонкогрифому двострунному інструменті, резонатор якого нагадував розрізану навпіл грушу. Ліза мимоволі зупинилася, щоб докладніше роздивитися.

— Це бахши, місцевий кобзар, — наспів із поясненнями Яворницький. — Ти знаєш, бахши, як і наші кобзарі, утворюють таке собі закрите товариство. І у них також є зібрання, куди не допускають сторонніх. Як наш Кобзарський Великдень. Вони тут теж переймають один у одного пісні і навіть змагаються. Тільки у їхніх співах більше уваги приділяється поезії, ніж музиці.

Ліза ще раз кинула скептичним оком арфістки:

— Не дивно, що поезії. Бо на двох струнах хіба багато зіграєш?

Історик засміявся і вони рушили далі, взявшись за руки.

Чимсь прохолодним, що можна було купити на базарі, виявився сніг, який продавець нашкрябував з великого білого глека, ретельно обгорнутого товстим рядном. Нашкрябану порцію він клав на тарілку, поливав згори медом і ретельно перемішував.

— Тут буває сніг?

— З гір привозять.

Ласувати місцевим снігом вони влаштувалися на помості під навісом маленької чайхани, де ховалися від сонця, підібгавши ноги по-козацьки, та сьорбали чай із піал представники різношерстої базарної публіки. Чоловіки з цікавістю розглядали відкрите обличчя і волосся білої жінки і навіть прицмокували. Проте Ліза не звертала на це уваги, відчуваючи себе під захистом супутника. За чайханою ряди яток закінчувалися, і просто на землі височіли гори смугастих кавунів, довгастих жовтих динь, грілися на багаттях казани торговців пловом, смажився на вугіллі кебаб, пашіли паром манти, видобуті з високих мідних каструль. Далі з тацями на голові стояли продавці головної святині місцевої кухні — коржиків обі-нон усіх можливих різновидів: патир — з баранячим жиром, із листкового тіста — катлама, бухарських, що їх рясно посипали кмином, а ще лочіре, чіват, ширма — усього, чого тільки може побажати мусульманська душа.

— Дмитрику, ти мені так красиво писав про місто-перлину, столицю і науковий центр. А виявилося, що насправді це брудні руїни, завалені камінням вулиці, голодранці і запилюжений пустир із сільським ярмарком.

Вона примружилася, дивлячись в очі супутника.

Той почухав потилицю.

— Умієш ти за шкіру сала залити. Тільки треба враховувати, що тут ще зовсім недавно була війна. А центральний Сіабський ринок зруйнував попередній губернатор — так він покарав місцеве населення за повстання. Хоч насправді це твоїх слів ніяк не заперечує. Усе правда.

— І все одно я ані краплі не жалкую, що сюди приїхала, — дівчина облизнула солодкі від меду губи, і відвідувачі, що все ще не зводили з неї очей, одночасно гучно зітхнули.

Яворницький озирнувся розгублено, а Ліза засміялася — здавалося, вона була задоволена враженням, яке справляла на публіку.

— Не знаю, як надовго тебе вистачить серед цієї убогості. Бо сам я ще не скоро зможу повернутися, — замислено підсумував історик. — Коли Георгій Петрович Алєксєєв, пам’ятаєш, ти назвала його старим грибом на прийнятті у батька, де ми з тобою... — він запнувся. — Ну, словом, він клопотався для мене про це місце, за що я дуже вдячний. Бо тоді і справді був у великій скруті. А от тепер інколи думаю, чи не вийшло так, що це — добровільне заслання... — Тут він раптом зістрибнув з помосту і вдарив себе по лобі: — Чоловік!

— Що сталося?

— Той, що їхав з тобою у поїзді.

— І що? — розгубилася від несподіваного повороту дівчина.

— Я згадав, де його раніше бачив, — Яворницький озирнувся, нахилився до неї і стишив голос: — Його прізвище Сєдов, він у мене в Петербурзі на квартирі з обшуком був і, здається... здається, приїхав сюди по мою душу.

— Колезький секретар Веніамін Купріянович Сєдов. Прибув із дорученням із Петербурга.

— Чекайте.

Секретар зробив помітку у своїй книзі і вказав гостю на шкіряну канапу біля дверей.

Приймальня туркестанського генерал-губернатора була оздоблена в суворому англійському стилі, що не могло не вражати візитерів, око яких більш звикло бачити у місцевих інтер’єрах східне буяння кольорів, обрамлене блиском золота або срібла. Іншим предметом здивування допущених до аудієнції першої особи краю було те, що він приймав відвідувачів не у службовому кабінеті, а вдома — у великій резиденції, що стояла серед парку, сповненого екзотичними рослинами, але впорядкованому в англійському стилі з акуратними алеями, постриженими кущами та смарагдовою, попри пекло туркестанського літа, травою.

Людей у приймальні було досить, щоб зрозуміти, що в очікуванні аудієнції доведеться провести не одну годину. Однак Сєдов, якому у Петербурзі навіть снитися не могли візити до сановників такого рангу, готовий був чекати, скільки треба. Він умостився на жорсткому сидінні диванчика поруч із бороданем середнього віку у світлому літньому кітелі-полотнянику.

Більшість у приймальні становили військові та чиновники. Сєдов вправним оком оцінив еполети та зірки на комірцях і одразу відчув себе маленькою піщинкою в океані, дрібним нікчемою, що зайшов не в ті двері. Адже наймолодшим за чином серед усіх був його сусіда-бородань, на комірних нашивках якого блищала велика зірка — ознака статського радника, чиновника 5-го класу, «вашого високородія». Решта мали по дві-три таких зірки. Єпископ у чорному клобуку розмовляв про щось із бравим вусанем у генеральській формі з двома зірочками на еполетах. Сєдов, який лише нещодавно отримав чин 10-го класу — колезький секретар, — рефлекторно затиснувся у самий куточок, щоб не конфузитися на очах високоповажного товариства.

Щоправда, присутні були й міські обивателі — чотири вилицюваті бородані, які ревниво поглядали один на одного. А проте постава і вбрання видавали в них гільдійних купців — цілком звичних відвідувачів високих приймалень. Бородань-інородець у дорогому шитому золотом халаті та об’ємному білосніжному тюрбані улесливо посміхався всім — місцеві жителі добре відчувають, що таке влада. А дві шикарно вдягнуті жінки, що сиділи біля вікна, вели між собою невимушену бесіду, зовсім як у світському салоні.

Поки Сєдов боровся із дрижаками, що в результаті спостережень опосіли його спітніле тіло, бічні двері розчинилися, і до приміщення твердим упевненим кроком зайшла сухувата висока жінка у коричневій сукні простого крою з дорогою брошкою на грудях. Пані біля вікна одразу припинили розмову і повернулися до нової дійової особи. Те ж саме зробили і решта гостей. Жінка злегка кивнула всім головою і попрямувала до секретаря, який поштиво підвівся при її наближенні.

Кинувши погляд на папери, вона стиха щось зауважила — що саме, Сєдову розібрати не вдалося, а от відповідь почулася досить чітко.

— Йєс, міс Горн.

Англійка? Це виглядало дивним у такій глушині. А дама оглянула приймальню й, уточнивши щось у секретаря, рушила прямісінько до петербурзького гостя:

— Яке є ваше діло? — запитала вона різким голосом.

Сєдов підскочив з канапи — поведінка англійки не залишала сумнівів у високих її повноваженнях.

— З вашого дозволу, депеша з Петербургу для його превосходительства.

Міс Горн вимогливо простягнула долоню, і столичному гостю не лишалося нічого іншого, ніж видобути з кишені казенний конверт із печаткою Департаменту поліції та віддати його наполегливій дамі. Втім, вона не стала вивчати написи:

— Ви можете йти назад.

— Як це, йти? — розгубився Сєдов. — Мені треба... Я повинен... — і врешті знайшовся: — Через секретність справи найважливіша її частина може бути повідомлена тільки мною особисто.

Англійка зупинилася.

— Секретар буде доповідати, — кинула вона через плече і попрямувала просто до панянок біля вікна.

— А конверт?!

Міс Горн більше не наділила його увагою, а з таким самим неприступним обличчям звернулася до відвідувачок. Поки вони курликали між собою англійською, Сєдов ревниво стежив за своїми документами і заспокоївся лише тоді, коли побачив, що, йдучи разом із дамами до бічних дверей, англійка поклеїла конверт на край секретарського столу.

— Дружина? — поцікавився він тихенько у сусіда.

Той так само неголосно відповів:

— Гувернантка. Олександр Борисович опікується малолітньою племінницею і тримає іноземну гувернантку, — побачивши здивування на обличчі співрозмовника, додав: — Це Туркестан, любий мій. Тут свої порядки. Звикайте.

Сказати чесно, їдучи до Ташкента, Сєдов не мав жодних планів на візит до губернатора. Максимум його амбіцій — особиста передача циркуляра до рук шефа місцевого жандармського управління, адже статус столичного гонця давав це право. Так воно на початках і сталося, однак, ознайомившись із документами, жандармський генерал-майор раптом повернув їх.

— Я, ласкавий пане, взяти у вас папери у такому стані категорично не можу.

Слова ці так вразили Сєдова, що він не стримався:

— Як це, не можете?.. Ой, пробачте, ваше превосходительство, — і почервонів чи то від обурення, а чи і справді від каяття.

— Жодним чином не можу. Адже справа стосується чиновника з особливих доручень генерал-губернатора, — він благоговійно підняв палець угору.

— І що ж мені тепер робити? — знову вийшов за рамки службової поштивості колезький реєстратор Сєдов.

Жандарм замислився.

— А ви який інтерес у цьому ділі маєте?

— Я його веду, ваше превосходительство.

— Ведете? — він із недовірою глянув на непоказного чиновника. — І самі приїхали? Що ж, похвально... — генерал замислено покрутив вуса. — А робити вам треба ось що. Коли ви вже самі ведете справу, треба йти до генерал-губернатора і просити його особисто визначити долю підлеглого. У нас тут не столиця, знаєте. У нас кордон імперії, і все підкоряється насамперед військовій доцільності. А військами командує хто? Правильно. Олександр Борисович Вревський[113]. Губернатор Туркестану. Тож вам до нього, до нього. Про аудієнцію я поклопочуся.

Так звичайний колезький реєстратор і опинився у приймальні генерал-губернатора з листом на ім’я голови жандармського управління, на що, Богу дякувати, не звернула уваги прискіплива гувернантка.

А між тим, прийом уже почався, і першим за високоповажні двері був допущений пишновусий генерал. На превеликий подив, він довго в кабінеті не затримався, і наступним вельможний поріг переступив єпископ. Сєдов зрозумів, що черговість аудієнцій встановлено за табелем про ранги, і його скромний десятий однозначно визначає чергу у хвості, хіба що раніше за купців та інородця.

Треба зауважити, що початок прийому вніс певне пожвавлення в атмосферу приймальні. Відвідувачі почали голосніше спілкуватися між собою, і Сєдов зі здивуванням почув, що його сусід завів розмову з візаві малоросійським наріччям. Вони чомусь ані краплі не нітилися такого свого дивацтва, та й решта відвідувачів не звертали на це жодної уваги, так само, як на англійську гувернантки. Сєдов тривожно озирнувся і про всяк випадок відсунувся від небезпечного сусідства.

Так минули півтори години. Черга порядно розтанула — губернатор умів давати раду відвідувачам. Щоправда йому трохи посприяла у цьому і міс Горн, яка ще двічі з’явилася у приймальні і прорідила чергу на двох гостей купецького стану. Столичне походження ніяк не просунуло Сєдова у черзі, тому двері губернаторського кабінету відчинилися перед ним, коли у приймальні залишилися тільки обивателі та бородань у халаті.

— Дозвольте, ваше превосходительство! — Сєдов зупинився біля дверей, чекаючи на запрошення пройти далі, але воно не надійшло.

— Що це ви мені привезли? — підняв голову від столу губернатор.

— Циркуляр департаменту поліції, з вашого дозволу. Стосовно діла Еварніцкого Дмитра Івановича.

— Циркуляр, — пробурчав Вревський. — І що ви мені накажете робити з цим циркуляром?

— Я... — Сєдов намагався підшукати слова, які б не роздратували невдоволеного сановника. — Оскільки справа стосується вашого чиновника, то в жандармському управлінні відмовилися без вашого наказу...

— Так, — губернаторські губи розтягнулися у задоволеній посмішці. — І ви прийшли цього наказу просити.

— Річ у тім, що пан Еварніцкій є таємним українофілом і дуже небезпечним організатором малоросійського елемента. Малороси мають небезпечну властивість...

— Тільки не розказуйте мені про малоросів, — Вревський підвівся з-за столу і сперся двома руками на його поліровану поверхню. Поза ця явно не обіцяла співрозмовнику нічого хорошого. — Я п’ять років мав честь командувати штабом Одеського військового округу. Та й тут у мене, крім інородців, кожен третій — малорос. Так що ж я маю на догоду твоєму відомству тепер усіх їх під наглядом тримати? А?! І ще смію нагадати, що у мене тут війна. З самим англійцем війна!

Губернатор зробив патетичну паузу, і Сєдов поспішив вставити у неї свою репліку:

— Я не смію казати про всіх. Тільки про Еварніцкого.

— Тільки про Еварніцкого, кажеш?! — зіщулився Вревський. — Ну добре, давай тільки про Еварніцкого. Бо про Еварніцкого не лише ваш департамент мені зі столиці пише.

Сєдов нашорошив вуха, а сановник простягнув руку на дальній край столу, взяв і підніс до очей папірець.

— Божою милістю, Ми, Олександр третій, Імператор і Самодержець Всеросійський, Цар Польський, Великий Князь Фінляндський і прочая, і прочая, і прочая, — він у півока глянув на відвідувача. — Повеліваємо нагородити колезького асесора, молодшого чиновника особливих доручень при Туркестанському генерал-губернаторі Дмитра Еварніцкого орденом Св. Станіслава III ступеня. Серпня тридцятого дня 1893 року.

Сєдов вислухав ці слова, як вирок.

— Але ж це не означає... — спробував слабко заперечити він.

— Означає! — грохнув кулаком по столу Вревський. — Кому мені накажете вірити, указу Його Імператорської Величності чи грамотці департаменту поліції?

Столичний гість безсило опустив голову.

— Можете іти.

Сєдов повернувся до приймальні абсолютно знищеним. Він автоматично кивнув секретарю, що з професійною цікавістю вивчав обличчя тих, хто виходив з кабінету, — це допомагало зрозуміти, у якому настрої перебуває шеф.

Подумати тільки! Еварніцкій став чиновником восьмого рангу! Високоблагородієм! І це лише за рік після того, як тинявся без роботи у Петербурзі. А до того ж отримав Станіслава на грудь — звісно, орден не аж, але такий, що дає право на пенсію і до якого зазвичай приводять десятиліття бездоганної служби. Самому Сєдову до такого ордена ще служити й служити.

Неначе сомнамбула, він ішов прохолодною алеєю англійського парку. «Війна з самим англійцем!», — лунали у голові патетичні слова губернатора. Цікаво. Війна з англійцем, а приймальня, парк — усе в англійському стилі. І у приймальні розпоряджається англійка — не знати, чия вона там гувернантка... І малороси. Губернатор їх знає, бо п’ять років служив в Одесі. Знає і роздає чини та нагороди — це ж, либонь, за його представленням Еварніцкого Станіславом нагородили. Бо кожен третій навколо нього — малорос. У своїй Малоросії вони тихі, як миші. А тут, на окраїні, — страшні люди, які тримаються одне одного, протекціонують, опікають і захищають. Кожного окремо можна підкорити або розчавити, але варто лише на мить відвести пильне око імперії, у якої і без того багато справ, вони одразу розправляють плечі і починають кучкуватися, балакати по-своєму, співати пісень, ба й гірше — згадувати колишні вольності.

І їх ще називають природними підданими! Природні бунтівники, природні зрадники — от хто такі малороси. Їхнє існування само по собі є загрозою великій Росії!

З такими думками колезький асесор Сєдов ішов до поштової станції, вперше відчуваючи свою безпорадність та безсилля всього Департаменту поліції.

— Лізонько, ми їдемо до Варшави! — Яворницький влетів до вітальні, підхопив дівчину на руки і закружляв кімнатою.

Та зойкнула від несподіванки, але пручатися не стала, терпляче дочекалася, поки чоловік поверне її на підлогу, а тоді перепитала:

— Якої Варшави? Поясни, будь ласка.

Дмитро Іванович всадовив дівчину на канапу, а сам прилаштувався на стільці навпроти.

— Я тобі не казав, щоб не зурочити. Пам’ятаєш, як мене до Львівського університету запрошували, але по службі не відпустили?

— Ну.

— Ну так от. А недавно мене запросив до Варшави Іван Якович Рудченко[114]. Знаєш такого?

Дівчина заперечливо покрутила головою.

— Та знаєш. Це який Іван Білик. Брат Панаса Мирного.

Дівчина байдуже повела плечима.

— Ну добре, Бог із ним. Вони з братом обидва служать у фінансовій галузі. Іван Якович очолює зараз Варшавську казенну палату. Ми з ним списалися, і він запросив мене до себе чиновником. А я на вус львівську історію намотав, сам подавати прохання не став, а звернувся до наших козаків. Коли їздив до Ташкента, зайшов до Сукачова, — він зазирнув у очі дівчини і, не побачивши розуміння, пояснив. — Це земляк наш, суддя, який допомагав мене сюди прилаштувати. — Яворницький зробив паузу, але вираз обличчя Лізи не змінився. — Ну, словом, він взявся залагодити справу по своїх каналах. І сьогодні я отримав листа.

Яворницький витяг із кишені конверта і тріумфально підняв його догори.

— Там, у канцелярії губернатора теж є наші, і вони примудрилися оформити усе не відставкою зі служби, а переводом. Я б до таких хитрощів ніколи не додумався. Словом, за два місяці ми їдемо до Варшави. Чуєш? Не Україна, звісно, але значно ближче до дому. І там нарешті мине твоя хандра. Ми зможемо приїхати до батька, вимолити у нього пробачення, я отримаю розлучення, і все буде добре. Чуєш?

Дівчина кивнула.

— Ну от і домовилися. І треба вже потрошку починати збиратися. Це тебе теж відволіче.

Він підвівся зі стільця і попрямував до стелажу, заваленого старими тарілками і дзбанами різного ступеню побитості.

— Це все віддамо до музею. Ти знаєш, якщо я і буду про щось жаліти, то тільки про те, що не встигну його відкрити. Бо тільки працюючи над музейною колекцією, я відчував тут себе щасливим.

— Правда? — уточнила дівчина й очі її звузилися.

— Так, — Дмитро Іванович усміхнувся. — Напевно, я і справді лахмітник. Права була Варвара Петрівна. Дивлюся на цю кераміку чи килими, чеканку, і жаль стискає серце, як подумаю, що з цим усім доведеться розлучитися. А яка тут різьба по кістці! Афросіабська культура, тимуриди — це так несхоже на моїх козаків. Але так захопливо! Якби можна було, забрав би це все із собою, чесне слово.

— Так забирай. Якщо це все, що потрібно тобі для щастя.

Замріяний Яворницький не почув металу у дівочому голосі.

— Як я можу, це ж куплено на казенні гроші. Колекція майбутнього музею, — він обернувся до дівчини і взяв її за руки. — колись Його відкриють, але ми вже будемо далеко.

— Ти будеш далеко, — уточнила Ліза і підвелася з канапи.

— Що сталося? — Дмитро Іванович розгублено опустив руки. — Чому ти так говориш?

— Тому що тобі, крім оцих твоїх колекцій, нічого не потрібно.

— Лізонько, ну навіщо це знову. У Варшаві тобі знайдеться компанія, і ти не нудьгуватимеш.

— Я не поїду.

— Ну, припини, — Яворницький взяв дівчину за плечі і зазирнув у обличчя.

— Я не поїду до Варшави, — чітко, розділяючи кожне слово, мовила вона.

— Як це, не поїдеш?

— Послухай уважно,— Ліза повела плечима, щоб звільнитися від чоловічих рук. — Це не скандал. Я усе вирішила. Якби не Варшава, усе виглядало б, ніби я тебе кинула. А так ми просто роз’їдемося кожен своєю дорогою.

— Як роз’їдемося? — підвів брови Дмитро Іванович.

— Роз’їдемося, — дівчина опустила очі. — Я не для того тікала від чоловіка, щоб скучати під замком. Я не пташка, щоб сидіти у клітці. І не тимуридська ваза, щоб стояти у вітрині. Я людина.

— Так хто ж тебе тримає під замком?

— От і не тримай! — Ліза нетерпляче тупнула ногою. — Я і без того біля твоїх черепків пропустила найцікавіше.

Яворницький вирячив очі:

— Найцікавіше? Що ти маєш на увазі?

— Війну.

— Тебе цікавить війна?

— Мене цікавить життя, а не скніння біля старого мотлоху.

Дмитро Іванович сумно похитав головою.

— Зрозуміло.

— Дмитрику, не ображайся, — Ліза взяла чоловіка за руку. — Я колись тобі казала, що з мене не вийшло княгині. А тепер от не вийшло й археологині. Цієї твоєї Анастасії... як її, Карцової.

Брови історика злетіли догори. А дівчина зазирнула йому у обличчя:

— Я тебе люблю, але не хочу відчувати себе музейним експонатом. Розумієш?

Яворницький розгублено кивнув.

— Ну, і що ти надумала?

— Я іду з військовою експедицією на Памір. Сестрою милосердя.

— Ти збожеволіла!

— Можливо, — Ліза замислено опустила руки. — А може, навпаки, одужала. Я, між іншим, встигла вже медичні курси закінчити, а ти за своїми колекціями навіть не помітив.

— Війна розбудила у тобі Валькірію, — підсумував історик. — А я гадав, ми разом служитимемо Кліо.

— Пробач, що розчарувала.

— Це ти пробач, — Яворницький притиснув дівчину до грудей і заспівав напівпошепки: —

Ой, не ходи, Насте, на тую вуличку, Сиди, Насте, з нами в городочку, Бо піймають хлопці-запорожці, То по самий пуп одріжуть сорочку.

Ліза крізь сльозу усміхнулася.

— Не відріжуть. Тут запорожців нема.

— Бережи себе, — прошепотів Яворницький і ще міцніше обійняв тендітний дівочий стан.

Перемоги соціалізму необхідно відзначати так, щоб усі вороги заздрили. Але кожне свято може стати джерелом провокацій, тому й оберігати пролетарську владу під час відзначення перемог треба пильно та невсипуще.

Під час урочистого відкриття нового Мерефо-Херсонського мосту Климові випало працювати у натовпі — адже там легко заховатися провокаторам і терористам. Саме тому велику частину пролетарів, що прийшли вітати новий успіх соціалістичного будівництва, складали працівники та агенти ДПУ, перевдягнуті у цивільне.

Звісно, з цивільним одягом Клим проблем не мав, бо й досі залишався у статусі практиканта, а тому на форму розраховувати не міг. Але для більшої переконливості він вирішив запросити з собою Марусю — а що, хлопець прийшов на свято з коханою, цілком природньо. Дівчина охоче погодилася, бо й справді новий міст був подією — від самого дитинства вона пам’ятала бетонні палі, що стирчали з води, немовби прохаючи про допомогу. Їх поставили якраз перед війною, і зрозуміло, що далі все зупинилося. Лише радянська індустріалізація зсунула справу з місця.

Новий міст геть не був подібний до старого, Амурського. Великі арки, немов готичні вежі, здіймалися догори, їхнє плетиво було завішане червоними транспарантами. «Міст у комунізм», «Хай живе Світова Революція», «Індустріалізація — наша відповідь Чемберлену» — довжина нового мосту дозволила розмістити практично всі модні гасла.

Люди радісно усміхалися — особливо ті, що жили на Самарі і тепер могли вільно переїздити на правий берег.

На мосту була влаштована трибуна для високих гостей з нової-старої столиці — Києва. Очікували навіть самого Власа Чубара, голову Ради Народних Комісарів. Маруся захотіла просунутися ближче і потягла за руку Клима, але той випручався:

— Я не можу. Якщо хочеш — іди сама.

Очі дівчини зробилися круглими від здивування.

— Чому це раптом?

— Бо не можу, — вперто сказав Клим.

— Ну, не вигадуй. Ти ж мене сам запросив!

— Запросив, але мушу бути у своїй зоні, — прохопився він і одразу пожалкував про це.

— Зоні? — здивувалася дівчина.

— Тихше! — зашипів на неї Клим і почав озиратися, чи не чує їх хтось із колег. — Я на роботі, — сказав він пошепки, нахиляючись до дівочого вуха.

— На роботі... — у її голосі забриніло розчарування. — Тоді навіщо мене запросив?

— Ну як, — він не знайшов що сказати. — Так воно природніше.

— Що природніше? — не зрозуміла Маруся.

— Ну, коли хлопець із дівчиною. Менше звертає уваги на себе. Розумієш?

— Здається, розумію, — дівчина подивилася йому в очі. — Ти запросив мене не тому, що хотів бачити, а щоб прикритися мною.

— Чому це прикритися? — обурився Клим. — Зовсім не прикритися. Просто... так воно природніше.

Він заплутався і почервонів.

— Вогонь любові запашний тільки мить! Потім на ньому починають варити борщ, — промовила Маруся, немовби декламуючи.

— Який борщ? — не зрозумів Клим.

— Звичайний, червоний. Це Підмогильний. Роман «Місто».

Клим не любив, коли його виставляли дурником, і тому огризнувся:

— До речі, твій Підмогильний виявився боротьбистом. Його заарештували. І того другого поета, як його...

— Поліщука? — злякано запитала Маруся.

— Во-во. Поліщука. Я тебе попереджав, що вони проти лінії партії, бо хотіли Дніпропетровськ назвати Січеславом? А тепер їх будуть судити.

— Який жах! — дівчина не могла добрати слів, як і всі у випадках, коли йшлося про арешти, тому замовкла, потупившись у землю.

Клим теж деякий час мовчав, потім вирішив, що кохану треба якось розворушити — все-таки на свято прийшли. Але, як на гріх, нічого не спадало на думку.

— Шпакуватий? — раптом почувся голос над вухом.

Клим інстинктивно виструнчився, як перед начальством, але поруч стояв професор Танатар[115], його колишній улюблений викладач з Гірничого.

— Так точно, Йосипе Ісааковичу. Шпакуватий.

— А що вас давно на лекціях не видно?

— Закінчилися мої лекції, — винувато знизав плечима Клим. Перед очима професора він знову відчув себе недбалим студентом.

— Прикро, прикро. У вас була явна схильність до геології.

— Не вийшло.

— А що зараз поробляєте?

— Працюю, — ухилився від відповіді Клим. — А у вас що нового?

Професор, як і всі науковці, легко заводився, коли йшлося про предмет його досліджень.

— Та от, здав нарешті книжку про корисні копалини Дніпропетровської області. Ґрунтовна вийшла робота. А уранову тему в мене забрали.

— Як це, забрали? — здивувався Клим. — Ви ж першим знайшли його в нас.

— Уран виявився занадто важливим мінералом для того, щоб його розробляв цивільний професор, — у голосі Танатара звучала образа. — Але це я вже говорю зайве. Забудьте.

— Забуду, — пообіцяв Клим.

— Хто це? — запитала Маруся, коли професор відійшов. Як у всіх жінок, цікавість у ній перемагала образу.

— Професор Танатар, мій колишній завкафедрою геології.

— Він єврей? — поцікавилася дівчина.

— Чому це ти так вирішила?

— Ну як? Прізвище. І ти його Ісааковичем назвав.

— Він караїм, — пояснив Клим. — Чудовий викладач. Мій улюблений. У нього на лекціях сиділи, як у кіно.

— Жалкуєш, що кинув інститут? — співчутливо запитала Маруся.

— Трошки, — зізнався Клим. — Особливо коли згадую деяких професорів. Був у нас один дивак, Маковський[116]. Уявляєш, загубив золотого годинника, яким його нагородили за видатні заслуги, а потім виявилося, що годинник упав йому у чобіт, і професор цілий день шукав скрізь, а що у чоботі щось лежить, не помітив. А іншим разом повісив на кафедрі табличку: «Професор приймає з 4-ї години», десь пішов, повернувся та цілу годину стовбичив під цією табличкою, бо забувся, що це його власний кабінет, і чекав на четверту.

Маруся засміялася.

— Уявляєш? — Клим відчув, що дівчина відходить від образи, і наддав: — А коли на ювілей Гірничого до нас приїхав сам Петровський, то на урочистому засіданні професор Маковський налив із графина води йому у капелюх замість склянки.

— Та ну! — не повірила Маруся.

— Слово честі! Всеукраїнському старості — у капелюх.

— І що зробив Петровський?

— Посміявся. Бо професор Маковський відомий забудько. Але й відомий вчений.

Маруся довго і щиро сміялася, і Клим охоче акомпанував їй, задоволений, що образи залишилися позаду.

— А як твій академік? — запитав він, коли веселощі вгамувалися.

— Та не дуже. Сумує.

— Чому?

— Друга поховав.

— Якого?

— Романченка. Трохима Миколайовича. Ну, ти його бачив колись у музеї, він до Дмитра Івановича приходив.

Оце маєш! Клим відчув себе так, немовби й сам щось втратив. Трохим Романченко — він же був ключовою фігурою розслідування, з нього, можна сказати, все почалося. Він у Губвидаві забезпечував видання літератури для заколотників — і раптом таке фіаско. Картина, так добре намальована на папері, зазнала першої втрати.

У канцелярії ДПУ на Клима чекало два листи. Перший — довгоочікувана відповідь з Мінська. Клим відкрив конверт, пробіг очима короткий текст, надрукований на друкарській машинці. «Пічета Володимир Іванович відбуває покарання у вигляді заслання на 5 років у віддалені райони СРСР».

Клим присвиснув. Білоруські товариші виявилися швидшими за нього. Наступний лист був відповіддю з Харківського управління ДПУ. У ньому повідомлялося, що викликати на допит голову історичної секції Комісії Дніпрельстану Синявського Антона Степановича не є можливим, оскільки означений Синявський терміново звільнився з посади і відбув у невідомому напрямку. Іще гірше.

— Таки злякав я його.

— Кого? — спитала молода канцеляристка, але Клим не відповів.

Бо якщо врахувати, що точно так у невідомому напрямку у пошуках роботи поїхав їхній із Сєдовим попутник Василь Чапленко, інший фігурант справи, батько співачки Сокіл-Рудницької, Іван Сокіл, так само, як і Пічета, відбував нині термін заслання, кобзар Богуславський сидів під слідством на Кубані, а друг Яворницького Трохим Романченко помер, список із двох колонок, що лежав у портфелі, починав тріщати по швах.

— Просто як таргани розбігаються, — продовжив свою думку Клим.

— Хто? — в очах канцеляристки читалося здивування.

— Підозрювані. Той помер, цей сів, той утік...

— Обертатися треба швидше, — повчально сказала дівчина за стійкою і повернулася до обробки кореспонденції.

— Обертатися треба швидше, — машинально повторив Клим і раптом зірвався з місця, неначе підстрелений.

Вихором залетів він до кабінету, видобув з портфеля справу Яворницького, не звертаючи уваги на присутність Сєдова, який супроводив це докірливим поглядом, і сів писати рапорт на ім’я начальника Дніпропетровського обласного відділу ДПУ Краукліса з пропозицією негайно заарештувати всіх членів терористичної організації істориків та літераторів, які не встигли померти, сісти чи в інший спосіб утекти від правосуддя.

Після поїздки до Петриківки Маруся відчула незрозумілу симпатію до свого директора. Незрозумілу, тому що він залишався тим самим — старорежимним, відсталим та закоханим у древній мотлох, проте дивним чином це припинило дратувати. А серед самого мотлоху раптом почали знаходитися речі, розписані візерунками, схожими на петриківські, що на них вона раніше не звертала уваги. Мало того — у купах старих лахів дівоче око стало помічати чудові зразки вишивки та ткацтва. Деякі речі Маруся навіть приміряла на себе — звісно, щоб ніхто не побачив, бо комсомолці не личить грішити речезнавством, для сучасної людини музей — це передусім історія ідей, а не брухт.

З іншого боку, і Дмитро Іванович після цієї подорожі почав частіше усміхатися, заговорював з підлеглою на різні теми, розповідав усілякі цікавинки, тому коли раптом запросив сходити на виставку до Художнього музею, вона не відмовилася і навіть не здивувалася, а сприйняла це як належне.

Прогулянка видавалася неблизькою, Маруся запропонувала сісти на трамвай, але Дмитро Іванович любив ходити пішки, тому вони почимчикували вздовж проспекту до Половиці, де у колишньому Українському домі, як його звали містяни, розташувався Художній музей.

— А ви знаєте, Марусю, що за будівництво цього дому господаря мало не посадили в тюрму?

— Господаря? В тюрму? — здивувалася дівчина. — Але ж у царські часи всім правили поміщики та капіталісти. Це вони садили в тюрми революціонерів, а не їх садили.

Дмитро Іванович усміхнувся, як завжди, у вуса:

— І революціонерів садили, і капіталістів. Бо Володимир Миколайович за теперішніми мірками був саме капіталістом.

— Який Володимир Миколайович?

— Хрінников. Ви чули, що цей дім називають домом Хрінникова?

Маруся кивнула.

— Так отож, на його місці колись стояв старий будиночок, і його господар ніяк не хотів виїздити. Тоді Володимир Миколайович найняв підйомний кран і просто зняв із нього дах.

— Боже! — Маруся сплеснула руками. — Тобто, пробачте, не «Боже», а «овва», я ніяк не відвикну від деяких старорежимних словечок.

— Я так само, — Яворницький знову сховав усмішку у вусах.

— І за цей дах його посадили в тюрму?

— Ледь не посадили, але, слава Богу, знайшовся у Харкові добрий адвокат, який заладнав усе і справа завершилася штрафом.

— Мабуть, великі гроші заплатив адвокатові?

— Та вже не маленькі. Тільки не йому. Бо адвокатом був покійний Міхновський[117], і він забажав, щоб замість гонорару Хрінников пожертвував гроші на українську газету.

— І той пожертвував?

— Авжеж. Він і мені потім допоміг видати книжку про Шевченка.

— Капіталіст? — здивувалася Маруся. — Як так? Шевченко ж боровся з кріпацтвом!

Яворницький розвів руками — мовляв, самі бачите.

— Але насправді добре, що ваш капіталіст все-таки збудував цей дім, бо тепер він служить пролетарському мистецтву, — після деяких роздумів підсумувала дівчина.

— Нині все і всі служать пролетарському мистецтву, — підтвердив Яворницький дещо сухо.

— А ви знали його? — поцікавилася дівчина.

— Хрінникова? Звісно. Дружина його один час завідувала нашою «Просвітою». Племінниця Галя Мазуренко чудово малювала, так що, можливо, колись у домі дядька ми побачимо і її роботи, — Дмитро Іванович зітхнув. — Я, до речі, теж трохи доклався до його будівництва. Але зараз я познайомлю вас із людиною, яка робила панно для нашого з вами музею.

— Він бере участь у виставці? — запитала Маруся.

— Я бачив його ім’я на афіші. Ну а щоб перед давнім знайомцем не виглядати старим грибом, сухим і нікому не потрібним, запросив вас за компанію.

— Що ви говорите, яким іще грибом! — обурилася Маруся. — Ви чудовий директор, і академік, і художник.

— Ну, який з мене художник!

— Не кажіть! Щоб розгледіти ці малюнки з Петриківки і дати їм раду, треба бути справжнім художником.

— Для цього достатньо бути просто колекціонером.

— І той кобзар по дорозі називав вас батьком.

— Це він як подяку за десятку на дорогу.

— Не прибідняйтеся!

Дівочий голос став суворим, і Дмитро Іванович жартівливо підняв руки:

— Добре, не буду.

Знайомець, на виставку до якого поспішав Яворницький, виявився гострооким сорокарічним дядьком із бровами врозліт. Він обійнявся задавнім приятелем, потім професійним оком художника кинув по Марусиній фігурі так, що примусив її трохи зашарітися. Щоб здолати незручність, вона сама зробила крок уперед і простягнула долоню:

— Маруся Глинська.

— Юхим Михайлів[118], — він церемонно поцілував її ручку, і це примусило дівчину почервоніти ще більше. — Волію не тиснути жінкам руку, хіба що більш нема чого потиснути.

— Що? — насупилася Маруся.

— Жарт. Звичайний жарт, — запевнив той. — Ми, художники, сприймаємо жіноче тіло дещо інакше, я би сказав, більш функціонально.

— Що ви маєте на увазі? — брови на Марусиному обличчі продовжували показувати суворість.

Ситуація ставала напруженою, але раптом з іншого кінця зали почувся голос:

— Дмитре Івановичу!

Усі обернулися. До них притьмом, практично бігом, наближався немолодий уже чоловік із довгим волоссям та чорними вусами, очі його прикипіли до Яворницького, і той розкрив обійми:

— Миколо!

— Дмитре Івановичу, який я радий вас бачити!

— А я вже думав, що вас остаточно засмоктало столичне життя.

Поки тривали вітання, Маруся вивчала незнайомця. Років із шістдесят, але ще міцний, а проте у рухах рук та м’язів обличчя був помітний злам, неначе всередині тіла відкрутився якийсь важливий ґвинтик.

— Миколо, знайомся, це Юхим Михайлів, чудовий художник, — чоловіки потиснули руки. — Це Маруся, моя помічниця. А це, Марусю, і справді багатогранна особистість, не те, що я грішний. Бо Микола Кіндратович справжній актор, справжній режисер, поет і письменник.

— Та годі вже, Дмитре Івановичу, мене хвалити!

— Я не хвалю, я правду кажу. Марусю, знайомся. Микола Вороний[119].

Дівчина простягнула було руку для потиску, і раптом плеснула себе по стегну:

— Микола Вороний? Невже той самий?

— Та начебто не підмінили, — усміхнувся чоловік.

— Ви написали «Євшан-зілля»? — захоплено видихнула Маруся.

— Було колись, — зізнався Вороний.

— Це моя улюблена поема з дитинства! Ніколи навіть не мріяла про те, щоб познайомитися з вами!

— Чому це не мріяли? — здивувався Яворницький. — Микола Кіндратович — наш земляк.

— Ну то й що! Але ж він у книжці! Я отак от людей із книжки ніколи не зустрічала.

Чоловіки засміялися — не глузливо, а швидше захоплено від дівочої безпосередності.

— Як поживаєш, Миколо Кіндратовичу? — запитав Яворницький, відсміявшись.

— Та так, — очі Вороного одразу згасли.

— Ти ж тепер у столиці?

— Нібито. То я за нею їздю, то вона за мною. З Києва до Харкова і назад.

— А малий як?

— Та з ним якраз не дуже. Поїхав до Москви.

— До Москви? — здивувався Дмитро Іванович.

— Щоб не дістали, — стишивши голос, пояснив Вороний.

— А то що? — так само пошепки запитав Яворницький.

— Розкритикували його за останню збірку. Пишуть, що пристосуванець і буржуазний поет.

— Зачекайте, — раптом втрутилася Маруся. — То Марко Вороний[120] — ваш син?

— Син, — кивнув Вороний. — А ви його знаєте?

— Звісно, знаю! Точніше не його, а вірші, — і вона почала декламувати на весь голос: — «Родились ми робити з казки дійсність, Долати простір і скоряти час. І окрім рук у нас вже крила міцні, А окрім серця є мотор у нас!» — голос її забринів на високих нотах. — «Все вище, і вище і вище Прямуємо лет наших птиць, І в кожнім моторі їх дише Безпека і спокій границь!» Ну як написано!

— От тільки Маркові ні безпеки, ні спокою, — сумно зітхнув Вороний-старший.

— Це якась помилка! — впевнено заявила Маруся. — Такий поет не може бути буржуазним.

Чоловіки, не змовляючись, знизали плечима. І щоб розрядити напругу, яка мимоволі виникла зі згадкою про політичні питання, Юхим Михайлів узяв Марусю попід ручку та повів до найближчої скульптури.

— Хочу вам показати роботу нашої землячки Ліни По. Це унікальна жінка, яка була знаменитою балериною, але потім втратила зір і стала скульптором. Ви подивіться лишень, що робить людина, позбавлена зору.

Маруся нахилилася, роздивляючись статуетку, і до вух її долинув уривок розмови за спиною.

— Богуславського, кажуть, забрали, — Вороний стишив голос.

— Не може бути. За що?

— За кобзу. Надто кобзарів багато стало. А пам’ятаєте Порфирія Мартиновича, художника, що його Рєпін на «Запорожцях» у вигляді бурсака намалював?

— Звісно.

— Помер.

— Та ви що? Хворів?

— Ні, від голоду. Такі справи.

Дорогою назад Дмитро Іванович був незвично сумний і мовчазний, і Маруся намагалася його розговорити. І про картини, і про скульптури Ліни По — він лише неуважно мугикав щось у відповідь. А потім раптом зупинився на перехресті.

— Я вже на роботу сьогодні, мабуть, не повернуся — настрій не той. Холодно якось у грудях.

— Щось із серцем? — стривожилася дівчина.

Але директор заперечливо похитав головою.

— Це трохи з іншої опери. Інколи життя так обдає холодом, що просто хочеться тепла. А знаєте що! — він узяв помічницю за лікоть. — Ходімте до мене додому, чаю поп’ємо.

— Додому? Мені якось незручно.

У відповідь Яворницький просто рушив вулицею, не відпускаючи дівочого ліктя, і вона вимушена була підкоритися.

Так вони йшли кілька кварталів, аж поки не опинилися біля будинку, відомого містянам аж ніяк не менше за історично-археологічний музей, ба й старожитностей містив він, здається, не набагато менше. Працівники та відвідувачі музею часто ставали особистими гостями директора і навпаки — усіх своїх гостей він обов’язково тягнув із собою до музею. Сторож Мануйлович хвалився, що на власні очі бачив не лише Кропивницького та Олену Пчілку, але й навіть знаменитий силач Іван Піддубний цілий тиждень ходив до музею разом із директором, як на роботу.

— Оце мій козацький курінь, — усміхнувся Дмитро Іванович, запрошуючи юну гостю до вітальні.

Маруся здивовано озиралася. Малюнки на стінах, козацька зброя, скриня із запорожцем, а поруч розписані східними візерунками керамічні вази та дикунські списи й луки.

— Симочко, у нас гостя! — гукнув тим часом директор углиб будинку і повернувся до Марусі. — Вази, від яких ви не можете відірвати очей, є ровесницями наших скіфів. Це афросіабська кераміка, пам’ять про моє туркестанське заслання.

— І це? — Маруся взяла до рук чудернацьку вузьку сумку.

— Ні, — засміявся історик. — Це з Австралії. Сагайдак із крокодилячої голови. Пощастило купити кілька речей з Миклухо-Маклаєвої колекції.

— Так ви і його знали?

— Знав-знав. — посміхнувся Яворницький. — Я багато кого знав.

Тим часом у вітальні з’явилася невисока приємна жінка, і Дмитро Іванович відірвався від експонатів.

— Серафимо Дмитрівно, знайомся. Це наша працівниця, Маруся. А це, — він повернувся до дівчини, — моя дружина. Вона готує найсмачніший у світі чай.

Чай і справді виявився смачним. А особливо подане до нього домашнє печиво, яке господар наполегливо пропонував гості.

— Ви, Марусю, їжте, не нітіться. Часи нині не дуже ситі, тож наїдайтеся про запас.

Дівчина смачно хрумтіла пісочним тістом, а господиня розчулено усміхалася.

— Ми з Дмитром Івановичем були у художньому музеї, і він просто затягнув мене на гостину, — пояснила Маруся свій неочікуваний візит.

— Провідував своїх хрещеників? — підморгнула чоловікові Серафима Дмитрівна.

— Хрещеників? — здивувалася гостя.

— Дмитро Іванович віддав до художнього музею більш, ніж сто картин. Уявляєте? Щоб Яворницький щось віддав!

— А що тут такого? — знизав плечима Дмитро Іванович. — У них же художній музей, а в мене історичний.

— І це говорить людина, яка не пошкодувала розпиляти картину надвоє!

— Як розпиляти? — Маруся дивувалася мало не кожному слову, бо було чому дивуватися.

Подружжя весело перезирнулося.

— Портрет козака у музеї бачили? Поясний, на фільонці від дверей.

— Ну так.

— То портрет насправді був на повен зріст, — продовжила господиня. — Дмитро Іванович квартирував у Москві у свого товариша, колекціонера. І один художник, якого Дмитро Іванович влаштував учитися у художню академію до Рєпіна, на подяку намалював на дверях цього пораненого козака.

— Микола Струнников[121], він на дверях тренувався, щоб потім тут стіни розписати, — пояснив Яворницький.

— Ну от. Як Дмитро Іванович виїздив, то хотів двері забрати з собою. А господар — теж колекціонер, тому сам поклав на них око. Як тут розібратися — двері належать одному, а малюнок на них — іншому?

Гостя переводила погляд із жінки на чоловіка, зачудована розповіддю.

— Врешті вирішили картину поділити. Розпиляли та кинули жереб. Так Дмитру Івановичу дісталася верхня половина.

— А господар залишив собі шаровари і те, що в шароварах, — додав Яворницький.

Маруся зашарілася і опустила очі, викликавши прилив веселощів у оповідачів, які очікували на таку реакцію.

— Ми на виставці були, — сказала дівчина, щоб змінити тему. — Дмитро Іванович стількох знаменитостей знає. І поетів, і художників.

— Старий уже. Багато бачив.

— А правду кажуть, що і Лесю Українку бачили? — поцікавилася Маруся.

— Лесю? І вона до нас приїздила, і я, як був у Єгипті, до Хельвана заїздив, вона там лікувалася. Досі не віриться, що Лесі вже немає... Я сестрі її, Ользі, допомагав у нас влаштуватися у Лоцманській Кам’янці лікарем. А вона потім у нас в Катеринославі Лесину «Бояриню» видала.

Серафима Дмитрівна з розумінням похитала головою:

— Тільки уявіть, наскільки я, скромна вчителька, була вражена цими знайомствами, коли він вперше вивів мене у світ.

Одразу після побудови Український дім став окрасою Катеринослава, а його господар Володимир Хрінников — знаменитістю, що на нього показували пальцями перехожі. Цей нащадок старого купецького роду Хрінникових одним з перших відчув, що після запуску Амурського моста Катеринослав перетвориться на велике місто, а тому ризикнув вкласти гроші у земельні ділянки в самісінькому центрі. І нині, як то кажуть, стриг купони — зокрема, міг реалізувати власні архітектурні фантазії та збудувати дім у стилі, який пафосно іменував «Відродження України», чи то першим у місті купити автомобіль і їздити ним, розлякуючи коней та дратуючи візників.

Але не лише ексцентричність та архітектурні досягнення створювали Хрінникову репутацію. В Українському домі, окрім магазинів та ресторанів, розташувався величезний сінематограф «Паласс», що дивував містян шедеврами новомодного мистецтва кіно. На третьому ж поверсі було виділене приміщення для товариства «Просвіта», що донедавна тинялося по хатах, неначе сільська покритка. А за стіною, у великій вітальні, господар влаштовував велелюдні прийняття для вишуканого українського товариства Катеринослава.

Біля ґанку зупинялися екіпажі, з яких виходили пани у добре припасованих сюртуках та пані у модних капелюшках. Дехто — наприклад, поет Трохим Романченко, що, як усі поети, завжди був без грошей, а чи вчитель гімназії Євген Вировий[122], що жив недалік, — приходили пішки. Вітальня наповнювалася гостями, які радо розкланювалися одне з одним і одразу без зайвих церемоній розходилися по гуртках, що спілкувалися на різні теми.

Дмитро Іванович Яворницький сьогодні з’явився не сам. Уперше за всю історію зустрічей катеринославської «Просвіти» його супроводжувала елегантна дама, і це одразу привернуло увагу товариства.

Сам Хрінников — невеличкий, худорлявий франт, рідке волосся на голові якого компенсувалося довжелезними козацькими вусами, — поспішив назустріч парі.

— Здоров був, шановний Дмитре Івановичу! Ану показуй, показуй скарб, який так довго ховав від товариства.

— Знайомтеся. Серафима Дмитрівна Бурякова. Моя наречена.

— Володимир Миколайович, — ґречно схилив голову Хрінников. — Дозвольте поцікавитися, шановна пані, яким таким ятером вам вдалося впіймати цю норовливу рибу?

Жінка усміхнулася.

— Це ще хто кого впіймав.

— Вона-вона, — перебив наречену історик. — Уявляєш, провела мені екскурсію моїм же музеєм! Я аж заслухався. І пропав козак!

— Насправді я учням екскурсію проводила, а Дмитро Іванович підслуховував.

Господар, що любив похвалитися не лише автомобілями та будинками, але й друзями, не оминув нагоди відрекомендувати новій гості видатних членів українського товариства Катеринослава. Він вказав на молодого ставного чоловіка, що на відміну від більшості присутніх чоловіків носив не довгі козацькі, а по-гусарському закручені вгору вуса.

— Знайомтеся, — сказав він. — Це Дмитро Дорошенко, історик та видавець.

— Нащадок славних козацьких гетьманів, — додав Яворницький. — Побачиш, із нього колись буде великий політик.

Дорошенко галантно вклонився дамі та по-дружньому привітався з Яворницьким.

— Ну а це, — повів далі Хрінников, — Микола Олексійович Богуславський. Наш кобзар. Щоправда, перебрався зараз на Кубань, але рідний дім, як бачите, не забуває.

Лисун, що розмовляв був із Дорошенком, приязно усміхнувся.

— Обидвох цих панів ти, Серафимо, знаєш поза очі, бо саме вони започаткували наші прекрасні «Дніпрові хвилі»[123] і навіть надрукували там мої скромні вірші, — уточнив Яворницький.

Обличчя жінки засвітилося.

— Дуже дякую вам. Ви навіть не уявляєте, який щасливий був Дмитро Іванович.

— Мали за честь, — нахилив голову Дорошенко.

— Ну а це, — завершив представлення господар, вказавши рукою на бороданя, третього з компанії, — Микола Стасюк. Майбутня зірка української політики.

— Судячи з того, що перебуваю під поліцейським наглядом, то вже теперішня, — іронічно посміхнувся той.

Гості перезирнулися. Після початку війни поліцейський нагляд уже не був предметом для жартів. Імперія знову взялася закручувати гайки.

Серафима Дмитрівна усміхнулася:

— Вибачте, що завадили вашій бесіді.

— Нічого важливого, — махнув рукою кобзар. — Обговорюємо політику.

Вусань Дорошенко скрушно похитав головою.

— Усе це добром не закінчиться.

— А що поганого ви бачите у смерті імперій? — запально вигукнув завзятий Стасюк, і на нього всі знову подивилися з докором. — Ну гаразд, у трансформації. Хіба трансформація держави не є доброю справою?

— Та я цілком за трансформацію, але мене турбує, чи готовий народ до нових випробувань? — попри молодий вік Дорошенко зовсім не поділяв радикальних ідей. — Ще й десяти років не минуло, як нам дозволили писати і друкувати українською, а вже знову забороняють. Ви самі займаєтеся кооперативним рухом і не можете не знати, наскільки низькою є сьогодні свідомість селян.

Хрінников схилився до гості:

— Поки серед чоловіків царює політика, я передам вас під опіку жіночої частини нашого товариства.

Серафима Дмитрівна перевела очі на чоловіка, увагу якого повністю поглинула суперечка, і кивнула.

— Українська автономія цілком обґрунтована економічно! — гарячкував Стасюк.

— А політично?

— Політично дозріє в ході історичного процесу.

— А якщо не дозріє?

Господар Українського дому відвів наречену Яворницького геть від політичних баталій і повернувся з новим гостем — худорлявим тридцятирічним чоловіком у круглих окулярах.

— Друзі, дозвольте вам відрекомендувати пана Мазепу. Ісаак Прохорович вивчав організацію сільського господарства в Австро-Угорщині, Данії, Німеччині, а тепер хоче застосувати отримані знання у нас на Катеринославщині.

— Чудово! — одразу напосівся на новоприбулого запальний Стасюк. — От скажіть нам як людина, яка знає закордонний досвід, чи здатна Україна прогодувати себе?

— Безперечно, — розвів руками той.

— От бачите! А чи можна навчити нашого селянина новим методам господарювання?

— Із цим складніше, — Мазепа дещо розгубився під таким напором.

— Ви до нас у справах? — м’яко втрутився Яворницький, щоб зупинити таким чином надмірний запал молодшого колеги.

— Мене запросили працювати до продовольчого комітету. Із фахової точки зору Катеринославщина виглядає дуже перспективною.

Тим часом жінки, які гуртувалися в іншому кінці вітальні, збуджено загомоніли. Причиною стала чотирирічна дочка Мазепи Галя що разом із мамою була відрекомендована товариству. Маленькі діти завжди викликають бурхливу реакцію жіночого товариства. Після виголошення достатньої кількості ахів та солодких слів господиня запропонувала віддати маленьку Галю під опіку своєї небоги, теж Галі, серйозної чотирнадцятирічної дівчини.

— Познайом її з дівчатками і займи якоюсь справою, — попрохала вона і, коли Галя-молодша, довірливо давши ручку, пішла за Галею-старшою[124], зауважила: — У сестри з чоловіком не склалося, то, поки батьки розбираються, я забрала дитину до себе. Вона добра дівчина. Вчиться малювати. І навіть вірші пише, щоправда підписує не батьковим прізвищем, а маминим. Мазуренко. А я не проти — це ж і моє дівоче прізвище. Ми Мазуренки.

З боку чоловічої компанії долинав запальний голос Стасюка:

— Але відповідь на це питання можна знайти тільки якщо все-таки почати вчити селян.

— Саме за це я і планую взятися, — спокійно парирував Мазепа.

Але увага присутніх перемістилася на цікавіший порівняно з політичною дискусією об’єкт — на порозі вітальні стояла справжня оперна зірка — Зінаїда Малютина.

Катеринославський соловей, золотий голос Півдня — як тільки не називали її прихильники, яких, до слова, було рівно стільки ж, скільки й мешканців міста. Співачка злегка вклонилася, і всі зааплодували, намагаючись таким чином висловити своє захоплення.

— Дякую, — Малютина скромно усміхнулася. — Вважатиму це за аванс.

— То ви нам сьогодні заспіваєте? — одразу підскочив до неї господар будинку.

Співачка розвела руками:

— А хіба вам можливо відмовити?

Від чоловічої компанії швидко відокремився кобзар Богуславський і, випередивши решту шанувальників, узяв зірку в облогу, гаряче переконуючи у чомусь. Малютіна спочатку здивовано зводила брови, але врешті пішла разом із наполегливим кобзарем у внутрішні покої.

— Це крадіжка! — обурився директор Комерційного училища Синявський. — Привласнення суспільних цінностей!

— Музиканти завжди домовляться, — засміявся Микола Вороний.

Тим часом до компанії приєдналися вчитель Євген Вировий та давній приятель Яворницького історик Яків Новицький.

Темпераментний Стасюк волів продовження дискусії і схопив за рукав господаря:

— Володимире Миколайовичу, от скажіть нам як підприємець, чи готові нині українці до автономії? В економічному смислі.

Хрінников зіщулив очі, він не любив поспішати з висновками.

— Ви знаєте, я вам краще розкажу, як готуються до автономії не українці, а євреї.

— Євреї готуються до автономії? — не повірив учитель Вировий. — Щось я не чув про таке.

— Ну звісно, не чули, — кивнув Хрінников. — Бо це відбувається не тут, а в Палестині. Чи знаєте ви, що тільки з Катеринославщини туди поїхали вже сотні молодих євреїв?

— Навіщо? — поцікавився Мазепа.

Антін Синявський за вчительською звичкою пояснив:

— Ізраїль — прабатьківщина євреїв.

— Вони називають її Ерец-Ісраель, Земля Ізраїльська, — уточнив Хрінников. — Років із десять тому я мав справи з Менахемом Усишкіним, одним з очільників громади. І від нього довідався прецікаві речі. Євреї, виявляється, планують відродити свою державу саме через економічну самостійність. Тому купують землі в Палестині, переселяють туди молодих євреїв з України. І навіть називають їх солдатами єврейського народу. Ви чуєте? Солдатами!

— А як на це дивляться турки з арабами? — поцікавився Дорошенко.

— Туркам зараз не до того, вони зайняті Балканами. Ну а араби добре дивляться, бо ґрунти в них насправді погані, пустеля, а євреї за неї платять гроші. І потім ралом та лопатою облаштовують собі Землю обітовану.

— Цікаво! — похитав головою Мазепа.

— До речі, самому Усишкіну від євреїв за це добре перепадає. Одні його критики вважають, що єврейське питання потребує передусім політичного вирішення. Інші — що порушуються завіти старців. Словом, все як у нас, українців.

При цих словах усі засміялися. А ентузіаст української мови Новицький перечекав веселощі і додав:

— Крім того, Усишкін активно відновлює стару єврейську мову. І це, я вам скажу, теж практичний аспект. Бо без мови не може бути самостійності — ані економічної, ані політичної.

— Але без національних органів влади, міжнародного визнання усі ці поселення так і залишаться просто поселеннями, — заперечив Дорошенко. — Навіть якщо всі і справді вивчать іврит.

Яворницький з посмішкою спостерігав за дискусією, переводячи погляд з одного сперечальника на іншого.

— Але якщо не буде поселень, то звідки візьмуться національні органи влади і міжнародне визнання? — суперечка врешті зачепила Мазепу. — Саме тому я вважаю, що український кооперативний рух сьогодні — це, точно як і ті поселення. Це — фундамент політичного майбутнього. І будується він ралом та лопатою.

— Український селянин темний! Подивіться! Навіть ті, що перебралися у місто і змінили свитку на піджак, залишилися темними, — Дорошенко вперто гнув своє.

— Що значить темними? А Романченко?! — Синявський вказав на сухотну фігуру поета, який міряв кроки поперек вітальні, заклавши руки до кишень і шепочучи щось під носа.

Усі засміялися, а новоприбулому Мазепі Синявський пояснив:

— Шановний Трохим Миколайович називає себе єдиним в Україні поетом-робітником.

— Отож-таки! — Дорошенко махнув рукою, немовби заганяючи цвях у дошку. — Єдиний! Тут у нас кожен єдиний. Коли ми збираємося на такі от посиденьки, український Катеринослав стає безлюдним. І не дай Боже, колись прийде поліція, вона накриє тут всю українську інтелігенцію до одного!

— Що ви говорите! — усі зашикали і замахали на нього руками.

— Ви недооцінюєте сили мас! — вигукнув Стасюк.

— Масам потрібен поводир, — парирував Дорошенко.

Суперечка починала походити на дуель. Яворницький прокашлявся.

— Я вам так скажу, — він пригладив сиві вуса. — За своє життя мені випало всяке. І підйоми були, і падіння, і затискали мене в куток, і відпускали. Але ніколи не було так, щоб поруч не знайшлося доброго, освіченого, щирого українця. Вони, як квіти, чи радше як гриби — поки сухо, не видно, а тільки дощик піде, одразу лізуть з-під листя, з-під гілля — наче й не знав, що він поруч, а диви!

— Що я вам казав! — переможно заявив Стасюк. — Вузьке коло — це ще не означає, що воно погане. І присягаюся, що поміж тут присутніх у разі потреби знайдеться кілька міністрів майбутнього українського уряду, а може, навіть і прем’єр-міністр.

— Прем’єр-міністр? — засміявся Мазепа. — Це ви вже загнули!

— Таки загнули, — підтакнув Дорошенко. — До речі, ваша остання стаття, пане Мазепо, мені дуже сподобалася.

— Яка стаття? — підвів брови Мазепа.

— У «Дніпрових хвилях», — історик видобув з кишені номер журналу, розгорнув і продемонстрував гостю.

— Якби не сподобалася, ви б не надрукували, — засміявся Стасюк. — Якщо я правильно розумію суть роботи головного редактора.

— І саме на цьому ґрунтується мій скепсис. Я читаю усі матеріали, які надходять до редакції, і можу оцінити потенціал дописувачів.

— От тобі й нате! — Яворницький розвів руками. — У журналі вийшов «Трьомсин-богатир» Манжури. Стаття шановного Ісака Прохоровича, — він вказав на Мазепу. — Мої вірші надруковані. І тут виявляється, що пана редактора не влаштовує наш потенціал.

— Я не так сказав, — почервонів Дорошенко. — Я мав на увазі...

Втім, його слова потонули у хвилі сміху.

Тим часом господар будинку, який сьогодні встигав скрізь, вийшов на середину кімнати і прокашлявся, щоб звернути на себе увагу.

— Шановне товариство! Сталося диво! Наша прекрасна і геніальна землячка Зінаїда Малютина погодилася заспівати для нас із вами! Привітаймо ж її.

Усі зааплодували. Чоловіки притьмом взялися розставляти стільці. Жінки поспішили зайняти місця в імпровізованій глядацькій залі.

Співачка з’явилася з бічних дверей у супроводі Богуславського, який вкрав був її у товариства. Кобзар ніс у руках бандуру. Глядачі здивовано перезиралися: Малютина була відома своїм академічним репертуаром, і раптом — бандура.

А кобзар упевнено вмостився на стільці та поставив інструмент на коліна.

Малютина підвела руку, чекаючи на тишу у залі.

— Це буде мій дебют у подібному супроводі. Я трошки хвилююся, — вона усміхнулася самими кутками губ і оголосила: — «Плавай, плавай, лебедонько». Музика Кирила Стеценка.

Пальці кобзаря пробіглися струнами, й останні шурхотіння у вітальні завмерли. Високий прозорий голос Малютиної вмить заповнив увесь простір кімнати, будинок і, здавалося, навіть місто за вікнами.

— Плавай, плавай, лебедонько, по синьому морі. Рости, рости, тополенько, все вгору та вгору...

Вона співала надзвичайно гарно — нащо вже в Україні важко когось здивувати добрим голосом, але цей звучав повно і дзвінко, неначе весняний ручай. Бандура ж не просто акомпанувала — вона тримала діалог із вокалом, то луною відгукуючись на високі пасажі, а то задаючи мелодію першою, підкреслюючи свою значущість оксамитовим басом.

— Подивися, тополенько, як нема — заплачеш до схід сонця ранісінько, щоб ніхто не бачив, — голос співачки із дзвінкого раптом став м’яким, майже нечутним, але тиша, що лишилася після нього, ще кілька секунд висіла у повітрі, аж поки її підірвали бурхливі оплески.

Слухачі обступили виконавців колом, щедро даруючи компліменти.

— Ніколи б не подумала, що ваш вокал може так гармонійно злучатися з бандурою, — дружина Дорошенка Наталія була явно вражена.

— Щиро кажучи, я й сама здивована, — Малютіна розвела руками. — Зазвичай бандури не сходяться зі мною в тональності. Але це якась нова, вона транспонує акомпанемент, просто як рояль.

— Нарешті українська бандура стала салонним інструментом, — зауважив актор Вороний.

— Сценічним! — уточнила Наталія Дорошенко.

— До речі, Серафимочко, — Яворницький взяв наречену за руку. — Хочу тебе познайомити з Миколою Вороним, він же Віщий Олег, він же Арлекін, він же просто Кіндратович.

— Так багато імен! — усміхнулася Серафима Дмитрівна.

— Яку будь-якого актора, — розвів руками Вороний.

— Микола Кіндратович — катеринославський, але звабила його Мельпомена перебратися до Києва.

— Нічого, місце святе буде заняте, — Вороний вказав на Наталію Дорошенко. — Чув я, що дружина шановного редактора «Дніпрових хвиль» взяла на себе організацію українського театру.

— Ну, коли катеринославські театрали тікають до Києва, то кияни вимушені приїздити і робити їхню роботу тут, — засміялася Дорошенко.

Кобзар Богуславський гладив свій чудернацький інструмент і хвалився:

— Я на Кубані маю кобзарську школу. І з такими бандурами зможу зібрати цілий оркестр. Це вже не для сліпих старців, це й справді для сцени.

Імпровізований концерт зібрав усіх докупи, і Яворницький скористався цим, щоб познайомити свою наречену з іншими катеринославськими просвітянами. Він підвів Серафиму Дмитрівну до ставного бороданя.

— Знайомся, це — добре знайомий тобі за своїми творами Адріан Кащенко.

— Знайомий? — бородань скептично звів брови. — Яким таким дивом вам вдалося познайомитися з моїми творами?

— У «Дніпрових хвилях» читала, — не знітилася Серафима. — Про Івана Сулиму. От назви не згадаю.

— «Над Кодацьким порогом», — із легким докором підказав Яворницький. — Мені здається, оці козацькі оповідання — саме те, що потрібно нині для народу.

— Якби то, — зітхнув Кащенко. — Але всі мої плани луснули разом із банком, в якому я тримав гроші. А вже хотів було відкрити власне видавництво.

Жінка співчутливо покивала, а потім лагідно торкнулася письменницької руки:

— Але я чомусь впевнена, що буде ще у вас видавництво. От побачите.

— У вас чарівна супутниця, Дмитре Івановичу, — посміхнувся нарешті похмурий Кащенко.

Товариство знову розпалося на групи, що гуділи кожна про своє. Професор Синявський розпочав цілий диспут щодо перспектив освіти українською мовою. Розмова привабила педагогів — старого і нераз битого владою прибічника українства Якова Новицького, ледь не вдвічі молодшого викладача гімназії Івана Трубу і зовсім юного, мабуть, єдиного безвусого українця на весь Катеринослав Євгена Вирового. Економіст Синявський і фізик Труба скаржилися на відсутність української наукової термінології, гуманітарії наполягали, що ця проблема штучно роздута. Викладач семінарії Василь Біднов доводив важливість відродження Української Церкви, проти чого власне ніхто не заперечував. Художник Микола Погрібняк[125] попри те, що викладав графічні мистецтва, слухав уважно. Можливо, тому що ілюстрував українські масові книжки-копійки, які видавала катеринославська «Просвіта». Педагогічну компанію врівноважував поет і за сумісництвом заступник Яворницького Трохим Романченко.

Про кожного з них Яворницький розповідав нареченій.

— Іван Труба, інженер та педагог, ти знаєш його дім на Пороховій, а ще він видає читанку, яку розмалювує Микола Погрібняк, це наш художник, засновник міської художньої галереї. А от Антін Синявський у себе в Комерційному училищі на зло всім тримає портрет Мазепи.

— У тебе чудові друзі, — усміхалася Серафима Дмитрівна. — Навіть не думала, що у Катеринославі є стільки гарних людей. А кажуть — Дике поле...

У вітальні почулися дитячі голоси. Маленька Галя Мазепа радісно бігла, стискаючи в руці аркуш паперу з малюнком. За нею ішла серйозна Галя-старша, Мазуренко.

— Татку, дивися! — Галя-маленька[126] підбігла до тата і простягнула йому свій скарб.

Товариство обернулося на дзвінкий дитячий голос.

— Вона чудово малює, її треба вчити, — якось дуже серйозно, по-вчительськи сказала старша дівчина, і всі засміялися. — Чого ви смієтеся? Я ж сама вчуся малювати, тому і знаю.

А Яворницький із цікавістю зазирнув до дитячого малюнка і гукнув до Погрібняка:

— Миколо Степановичу, а йдіть-но, подивіться! Здається, Галя знайшла вам ученицю, якою ви зможете пишатися!

І раптом поза дверима загриміли кроки важких чобіт. Це було настільки несподівано, що гості, які чули їх, одразу замовкали, і мовчанка ця розповсюджувалася кімнатою від дверей, неначе хвиля. Останні кроки пролунали вже у повній тиші. Двері прочинилися. На порозі стояли троє жандармів та худорлявий чиновник у мундирі зі знаками надвірного радника.

— Доброго всім дня! — худорлявий зняв з голови кашкет і у променях світла зблиснула його лисина.

Господар будинку одразу вийшов назустріч.

— Чим зобов’язані? — холодно запитав він.

Лисий видобув з кишені гербовий папір і простягнув господарю. Той взяв, кинув оком по тексту:

— Хто ви?

— Надвірний радник Сєдов. Особливий відділ Департаменту поліції.

— Що там, Володю? — схвильована господиня підійшла до чоловіка і взяла його за лікоть.

— Нічого особливого, — буркнув той. — Просто обшук.

— Як обшук? — вона сплеснула руками.

Слово «обшук» полетіло кімнатою і зашурхотіло по кутках: «обшук-обшук-обшук».

— Можу я поцікавитися, у чому мене підозрюють? — запитав господар у чиновника, який відрекомендувався Сєдовим.

— Не вас, а товариство «Просвіта», — уточнив Сєдов. — Департамент поліції вважає, що товариство «Просвіта» займається небезпечною для держави діяльністю і розповсюджує шкідливу літературу.

— Як це? — Чому це? — Що за маячня! — загуділи голоси, і Сєдов почав озиратися, намагаючись запам’ятати тих, хто обурювався.

— Тихо, прошу, — підняв долоню господар і обернувся до жандармів. — У вас наказ на обшук приміщення товариства «Просвіта»?

— Не лише, — холодно посміхнувся Сєдов.

— А що іще?

— Рішення Катеринославського губернського у справах про товариства присутствія про припинення діяльності вашого товариства і постанову про арешт декількох його членів.

— Арешт? — пополотнів Хрінников.

І це слово немовби повисла у повітрі, змусивши кожного стиснутися всередині, немов рибі, що потрапила на велику глибину.

Сєдов ясно насолоджувався справленим враженням. Він зміряв поглядом вкляклого господаря і вийшов на середину кімнати.

— Шановне панство! Владою, яку дав мені імператор, мушу оголосити ваше зібрання незаконним і припинити його.

Якась із дам знепритомніла, і сусідки підхопили її на руки та поклали на канапу.

Сєдов із помітним задоволенням гмикнув, немовби саме такого результату й очікував.

— Але перед тим, як залишити приміщення, кожен з вас має підійти до мене для встановлення особи та складання відповідного списку.

— Мамо, я боюся, — тоненький голос маленької Галі Мазепи розрізав повітря і немовби зірвав запобіжник. Усі присутні одночасно почали охкати, обурюватися, гніватися, вигукувати щось розпачливе чи навіть погрозливе.

Сєдов мовчки слухав увесь цей гамір, а жандарми за його спиною вже присунули найближчий стілець до невеличкого столика, попередньо звільнивши його від вази із квітами. В одну мить на столику з’явився похідний каламар із пером та стос паперу. Сєдов спокійно всівся на стільця, обмакнув перо у чорнила і запитально глянув на присутніх:

— Ну-с, хто буде першим?

По-базарному підперезана рушником жінка у зношеній кохті сиділа на стільчику для допитів, з переляку підібравши ноги під сидіння. За спиною жінки плакат промовисто запитував у худорлявого селянина зі шкапою, впряженою у плуг: «Чом же ти ще й досі не в колгоспі?». Очі підозрюваної невпинно слідкували за Климом, а голова у збитій набік квітчастій хустині трусилася, мов у китайського бовванчика, автоматично погоджуючись із кожним словом слідчого.

— Хто розпускає чутки про голод? — удесяте повторював Шпакуватий.

— Ніхто, — кивала жінка.

— А звідки ж ви про це чули?

— Так люди ж.

— Що люди? — Клим починав сердитися, а це не віщувало нічого доброго.

Коли його вперше залучили до такої от профілактичної бесіди, він намагався ретельно виконувати настанови начальника слідчого відділу: бути спокійним, демонструвати прихильність до співрозмовника та бажання разом із ним дізнатися правду. Тепер же, набравшись досвіду розмов із базарними торговками та шевцями, які були головними каналами розповсюдження чуток, він уже найменше хотів дізнатися правду, а найбільше — вдарити по цій голові, та так сильно, щоб звідти нарешті почулося щось зв’язне.

— В Радянській Україні не може бути голоду! — майже крикнув Клим, і жінка перелякано закивала. — А всі, хто розповсюджує такі плітки, діють за намовленням агентів капіталізму!

— Агентів капіталізму, — повторила жінка, але в очах її читався лишень тваринний страх, тож розраховувати на розуміння не доводилося.

Це повторювалося раз у раз. На базарі ловили чергову партію мішечників, які разом із дефіцитним збіжжям переносили брехні про голод, і всіх молодих слідчих, а особливо практикантів, залучали до роботи з цим контингентом. А що з ними говорити — торох об стіну горох, — однак на кожну розмову дається півгодини, і спробуй відпустити раніше, одразу начальство скаже, що баглаї побиваєш.

Проте цього разу Климові пощастило — не встиг він і трьох разів пройти по колу «хто — ніхто — агенти капіталізму», як до дверей зазирнув черговий:

— Шпакуватий! Товариш Краукліс викликає!

— Єсть, — із полегшенням видихнув Клим і суворим голосом наказав жінці: — Іди, але дивися. Іще раз! — і тицьнув під носа кулак.

Товариш Краукліс сидів у кабінеті, і стіл його огортала звична хмара цигаркового диму.

— Шпакуватий? Заходь, — махнув він рукою.

Клим наблизився до столу і завмер, побоюючись навіть голосно дихати. А начальник відділу ДПУ продовжував переглядати папери, немовби навмисне вичікуючи, щоб у підлеглого затрусилися жижки. Врешті-решт він підняв голову:

— Чого стовбичиш? Сідай.

Клим обережно відсунув стільця і присів на краєчок.

— Значить, так, Шпакуватий, рапорт твій про академіка я читав, справу дивився. Думаю, треба давати їй хід.

При цих словах Шпакуватий відчув, як серце його закалатало від збудження. До щік одразу прилила кров, виказуючи захват, що охопив душу.

— Я... — кивнув він, не знайшовши потрібних слів. — Я...

Товариш Краукліс подивився на нього скептично:

— Тим більше, що політична ситуація змінилася. Ти чув про Скрипника?

— Ні, — обережно зізнався Клим.

— Народний комісар освіти Скрипник був визнаний винним у неуспіхах колективізації та індустріалізації і застрелився. А що це значить?

— Що? — луною повторив Клим.

— А це значить, що українізацію оголошено помилкою. Я уже закрив курси української мови при ДПУ і все діловодство переводиться на російську.

Клим кивнув, показуючи, що згоден із таким рішенням, хоча його думки ніхто не запитував.

— І заразом кодлу вашу націоналістичну можна кінчати, — він відкрив теку зі справою Яворницького і витягнув звідти аркушик. — Значить, тут я олівцем позначив, кого будемо арештовувати. Стасюк, Синявський, Сокіл, Хрінников, Романченко...

— Але Романченко помер, — обережно підказав Клим.

— Значить, не арештовуй, якщо помер, невже не зрозуміло? — гиркнув товариш Краукліс, і Клим похапцем закивав.

— Зрозуміло.

— Ну от. А Яворницького ми поки що звільнимо з роботи і з Академії, щоб не жирував на народних харчах.

— А чому його не?.. — запропонував Клим.

— Рано, — відрубав Краукліс. — Не можна так одразу академіка арештовувати. Хай спочатку стане безробітним, тоді вже.

— Зрозуміло, — знову кивнув Клим.

— Гаразд, — начальник відділу ДПУ допитливо глянув на підлеглого. — Але зміна політичного курсу веде за собою не лише оперативні, а й організаційні висновки.

Клим відчув потаємну загрозу в цих словах, тому напружився.

— Бо якщо були помилки, значить, були й люди, які їх робили, правильно? — Краукліс продовжував дивитися на нього.

— Правильно, — луною відізвався хлопець.

— А це означає, що ми повинні вичистити з лав нашого обласного управління тих, хто ці помилки робив, не чекаючи, поки прийде наказ згори.

У Клима похололо під серцем. Невже хочуть вичистити саме його?

А товариш Краукліс тим часом загасив у попільничці цигарку і взявся розкурювати нову.

— Ти працюєш в одному кабінеті з Сєдовим. Як він тобі?

— Сєдов? — знову повторив Клим. — Ну, цей... — очі його забігали, відбиваючи напружену роботу мозку. — Він формаліст, — хлопець нарешті знайшов потрібне визначення. — Канцелярщик. Бюрократ. Йому бумаги важливіші за справу.

— Думаєш? — здивовано звів брови начальник відділу ДПУ.

— А що, ні? — перелякано затнувся Клим.

— Гм, — товариш Краукліс глибоко затягнувся. — А те, що він працював у старій поліції, тебе не бентежить?

— Бентежить, — кивнув Клим і додав: — Агент імперіалізму.

— Напишеш? — начальник дивився йому просто в очі.

— Що?

— Ну, те, що ти зараз сказав. Що агент. Що формаліст.

— Напишу, — кивнув Клим. — Про українізацію теж писати?

— Пиши, — дозволив товариш Краукліс. — Зайвим не буде.

І посунув до хлопця чистий аркушик паперу — небачену розкіш. Клим, що звик уже вивчати агітаційні написи на звороті плакатів та домальовувати в уяві те, що відірвалося, недовірливо підняв краєчок жовтуватого паперу, зазирнув на інший бік, потім опустив перо у чорнильницю, постукав по краю, струшуючи краплю, і почав писати колись акуратним школярським, а тепер уже зіпсованим паперовою роботою почерком: «Доводжу до вашого відома, що мій колега, консультант ДПУ Веніамін Купріянович Сєдов проявляв злочинний формалізм, підтримував українізацію та перешкоджав розслідуванню...»

— Дату постав, — звелів начальник відділу ДПУ, потім посунув списаний аркушик до себе, уважно прочитав і сказав: — Ну що, товаришу Шпакуватий. Вітаю. Тебе зараховано до основного складу ДПУ. Наказ отримаєш у канцелярії.

Клим відчув, що його просто підкинуло вгору. Стілець упав, здійнявши неймовірний гуркіт і заглушивши його сиплий від емоцій голос:

— Служу трудовому народу!

— І ще одне. Твоєму агенту, як він там, — товариш Краукліс зазирнув у справу, — Мамай. Так от йому за таку роботу належить грошова премія. Свідомість свідомістю, а підтримувати її матеріально інколи треба. Так що порадуй хлопця, чи хто він там у тебе. Гроші отримаєш у касі.

— Служу трудовому народу! — ще раз вигукнув Клим, тепер уже на повний голос, і взявся піднімати повалений стілець.

— Служи, — погодився Краукліс. — Тільки справу не забудь забрати, — і посунув на край столу теку з написом «Яворницький».

Маруся вперше бачила свого директора таким — неначе в один день Дмитро Іванович відчув на плечах усі свої сімдесят років, згорбився, постарів і повісив голову.

— Що з вами? — дівчина підбігла до нього.

— Та нічого, — Яворницький махнув рукою. — Зовсім нічого.

— Щось сталося?

— Ну, не те, щоб сталося, але... — він сумно посміхнувся. — Мене знищили.

— Як це? — сплеснула руками дівчина.

— Ви це бачили? — він простягнув їй газету «Зоря», що тримав у руках.

Дівчина пробігла очима заголовок:

— Кубло націоналістичної контрреволюційної пропаганди... Це про кого?

— Про нас із вами, — зітхнув директор.

Маруся не могла повірити тому, що читала:

— В українському буржуазному націоналізмі... підтримкою членів СВУ, влаштуванні на роботу різних петлюрівців... — вона підвела очі, й у відповідь на німе їх запитання Яворницький лише кивнув. — У приховуванні в музеї цінностей поміщиків та духівництва... Та що ж це таке?

— А отаке. З музею мене звільнили. Так що мене вже практично немає.

— Що ви таке говорите! — сплеснула руками Маруся.

— Тільки те, що написано в газеті та у наказі наркома освіти, — з цими словами Яворницький пройшов до свого кабінету й обіперся об стіл, неначе не міг стояти самостійно.

Двері він не зачинив, і тому дівчина попрямувала слідом.

— Дмитре Івановичу! Вам погано? Може, води?

Він не відповів, і Маруся похапцем налила з карафки у склянку та простягнула директорові.

Губи його помітно тремтіли, коли торкалися скла, і від цього вода у склянці йшла брижами.

— Сказали зібрати речі і щоб завтра мого духу тут не було.

— Вашого духу? Як це?

— А отак.

— У цьому музеї не може не бути вашого духу! — впевнено заявила Маруся. — І потім, що значить, збирайте речі? Тут пів-музею з вашої особистої колекції.

Яворницький тільки зітхнув. Маруся помітила, що він хитається на ногах, і швидко підсунула стілець, у який старий м’яко осів, немов усередині мав не кістки, а зіпріле листя.

— Це якась помилка! — не вгавала дівчина. — Треба скаржитися!

— Кому тут поскаржишся? — зітхнув Яворницький.

— Товаришу Скрипнику! Товаришу Чубару! Товаришу Петровському! Вони наші, катеринославські, повинні розуміти!

— Скрипника вже немає, — Яворницький звів очі вгору, немовби шукаючи там якоїсь допомоги. — А тут справа політична. Значить, усе вирішує ДПУ.

— ДПУ? — Маруся сплеснула руками. — Так у мене там... — вона затнулася. — Одним словом, знайомий у мене там. Може, він за вас попросить?

Яворницький тільки махнув рукою.

— Ні, чому? — дівчина вже запалилася ідеєю, тому не могла відступити. — Хай пояснить керівництву, що ви ні в чому не винні! А якщо треба, я підтверджу. Усі ми підтвердимо!

— Дякую, — старий кволо усміхнувся. — Якщо це допоможе...

— Ну звісно, допоможе! Не може не допомогти! — гаряче запевнила Маруся.

Дихання Яворницького було важким і голос глухим.

— Знаєте, Марусю, я зараз почуваю себе так, неначе в тій могилі, під грудою землі.

— В якій могилі? — не зрозуміла дівчина.

— Мене в молодості землею завалило, коли розкопував стародавню могилу. Думали, кінець, уже й молитву почали читати.

— Жах який!

— І зараз я теж відчуваю, що весь світ на мене навалився, і немає чим дихати, і тисне зусебіч.

— А як ви тоді врятувалися? — Маруся була вражена почутим.

— Мене мамай врятував, — сказав Яворницький.

— Мамай?

— Так. Кам’яна баба, що від старості вже загрузла в землю. Вона і прийняла на себе обвал, мене відкопали. І з того часу я почав збирати мамаїв з усього степу. Щоб захищали і мене, і вас, і всю Україну.

— А, так от чому в нас їх стільки! — Маруся із властивою молодим безпосередністю сплеснула руками.

— Однак не вберегли, — підсумував Яворницький.

— Ой, не кажіть отак зразу. Ви з музеєм пройшли всю війну, німців, петлюрівців, махновців, і ніхто пальцем не зачепив. Хіба це просто так?

Яворницький подивився на неї зі здивуванням.

— Марусю, ви ж начебто комсомолка. А вірите у забобони.

— Та ну! — махнула рукою дівчина. — Які ж це забобони! Це культурна цінність. Спадщина, яку кожен поважає. А ви — її хранитель. Ви мамаїв охороняєте, а вони — вас.

— А ви знаєте, Марусю, я ж був у землі, яку теж охороняють мамаї.

— І де ж ця земля? — здивувалася Маруся.

— У Туркестані, — Яворницький під впливом молодої дівочої енергії трохи ожив, і голос його зазвучав упевненіше. — Там багато людей мають прізвище Мамай і навіть села є з такою назвою, просто як у нас.

— А що ви робили в Туркестані?

Старий зітхнув:

— Колись царська влада теж погнала мене з роботи і заборонила викладати, бо українська історія їх не влаштовувала.

— Зараз зовсім інша справа! — гаряче перервала його Маруся. — Це непорозуміння!

— Дай Бог! — сумно усміхнувся Яворницький. — Але тоді я залишився без засобів існування і подався, як кажуть, на мамая, світ за очі, туди, де рука чиновників не діставала, у Туркестан, на землю мамаїв. І бачте, як воно вийшло — мамаї мене знову врятували, у них я пересидів лихий час. А от зараз що робити...

— Нічого, — запевнила Маруся. — Радянська влада розбереться і відмінить це рішення, — вона на хвильку замислилася. — А скажіть, ви оці картини з козаком Мамаєм теж тоді почали збирати?

— Тоді, — кивнув Яворницький. — Я, знаєте, став забобонним. Не дивно після такого... Ходив по селах, купував старі дошки з Мамаями, ставні, картини. Бо козак Мамай у наших хатах — як ікона. Лицар, який колись боронив наші степи, став оберегом.

Маруся замислилася:

— А скажіть, Дмитре Івановичу, оці Мамаї, що на картинах, оці, що кам’яні, і ті, що в Туркестані, вони мають стосунок одне до одного чи це просто збіг?

Яворницький пожвавішав, як завжди, коли йшлося про історичні питання:

— Бачите, у чім справа. Власне, саме слово козак — тюркське, так само, як кіш, отаман, чабан. І мамай — тюркське, а колись цими степами кочували половці, які теж були тюрками і залишили нам своїх кам’яних мамаїв. Так що цілком можливо, що існують спільні легенди.

Маруся зітхнула:

— Але Туркестан далеко.

— А крім того, я вже застарий для того, щоб знову податися на мамая.

— Ну нічого, — запевнила дівчина. — Я піду і все поясню. Не може бути такого, щоб взяти і викинути людину, немов у царські часи. Це, без сумніву, помилка.

— Якби то, — сумно посміхнувся Яворницький.

Уже виходячи з директорського кабінету, Маруся зустріла очима картину, де козак Мамай сидів під вербою із кобзою, склавши ноги по-козацьки, а поруч лежали звичні шабля, фляжка та карти. Мамай дивився на дівчину великими очима, які не потьмяніли під впливом часу, немовби запитував про щось. І тоді вона, рабфаківка та комсомолка, раптом прошепотіла самими губами:

— Врятуй його, мамайчику, ну, будь ласка.

Зранку Клим, як завжди, прямував коридором до кабінету, коли побачив, що назустріч йому іде Сєдов. Старий ішов своєю звичною ходою богомола, і якби за спиною в нього не височів конвоїр, можна було б подумати, що нічого не трапилося. Зрозуміло, що така зустріч не обіцяла бути приємною, але дітися вже не було куди, і Шпакуватий лише опустив голову, немовби шукаючи щось під ногами.

— Климе! — раптом почув він рипучий голос старого. — Климе!

Йому захотілося побігти, не озираючись, геть, і, мабуть, він так і зробив би, якби не статус постійного працівника ДПУ, який віднині диктував зовсім іншу поведінку. Тому Шпакуватий зупинив себе і силоміць розвернув до джерела звуку.

— Не зупинятися! — підігнав Сєдова конвоїр.

— Та облиш ти! — відгукнувся той. — Це мій слідчий, поговорити треба.

Конвоїр підняв на Шпакуватого запитальний погляд, і хлопець кивнув — словосполучення «мій слідчий» пестило вухо.

— Климе, ти не думай, я не ображаюся, — почав Сєдов.

— Так це не я! — похапцем збрехав хлопець і відчув, як кров приливає до обличчя.

— Це мало статися рано чи пізно, — не звертаючи увагу на виправдання, повів далі старий. — Бо молоді вовки рано чи пізно вбивають старих.

— Слово честі! — запевнив Клим і почервонів іще більше.

— Не важливо, — сказав Сєдов. — Я про принцип. А принцип у тому, що справа не повинна зупинятися.

— Яка справа? — не зрозумів Шпакуватий.

— Великої Росії! — із придихом прошипів Сєдов. — Імперії!

— Якої імперії!? — обурився хлопець. — Скільки можна повторювати: нема вже вашої імперії! А є Союз Радянських Соціалістичних Республік!

— Ну нехай буде Союз, це справи не міняє. Розумієш, хлопче, Росія залишається Росією, як ти її не назви.

Клим хотів було заперечити, але не знайшов як. Бо Росія і справді залишилася — Радянська Росія. Сєдов озирнувся на конвоїра, немовби перевіряв, чи слухає він.

— Так от, Велика Росія — це більше, ніж я, більше, ніж ти, більше, ніж усі ми. Це вічна країна, і наша задача — служити їй.

Розмова була геть несподіваною — якби старий дорікав чи просився, тоді інша справа, а так Клим не знав, що й сказати.

— Ми з тобою однієї крові. Колись я боровся з націоналістами, сьогодні — ти. І я не ревную. Ти молодий, швидко навчаєшся. Але не думай, що їх можна отак от взяти і перемогти, — старий підняв угору свій схожий на очеретину палець і покрутив ним у повітрі, щоб підкреслити свою думку. — Хохли хитрі, як диявол. От здається, що ти їх уже загнав під лавку, вони кланяються і рачки лазять, але тільки розслабився — одразу піднімають голови і заводять про вольності. Тільки збираються в кучу, одразу хочуть гетьмана. Тільки заспівають, одразу про волю. Їх треба душити не одну сотню років, не дві і не три. Їх треба душити постійно. Вони як євреї — не дарма росіяни кажуть: «не було б жидів, взялися б за хохлів». Ой, не дарма! Мені вже не доведеться — але ти пам’ятай, хохла треба давити, а хохла освіченого давити тричі. Нема нічого страшнішого за освіченого хохла, бо він будить у інших кляту хохляцьку гордість. Зрозумів?

Клим кивнув, не стільки щоб погодитися, скільки щоб швидше закінчити розмову.

— Запам’ятай мої слова: хохла бити, а освіченого хохла — тричі, бо це — головний ворог імперії.

Клим зробив знак конвоїру, що розмову закінчено. Той підштовхнув Сєдова у спину.

— Прощавай, Климе, — наостанок гукнув старий уже на ходу. — І не носи, Бога ради, справи у портфелі!

Премія для агента разом із підвищеним жалуванням склали немаленьку суму, і Клим жодної секунди не сумнівався у тому, що з ними робити.

Двері крамниці відчинилися, в обличчя війнуло запахом тканин та галантереї вперемішку з парфумами відвідувачок.

Продавець за прилавком із повагою подивився на Климів шкіряний начальницький портфель і по-старорежимному злегка вклонився.

— Чого зволите?

— Сукню, — пересохлим чомусь горлом просипів Клим. — Оту, — і палець його вказав на вітрину з манекеном.

Продавець здивовано звів брови, але нічого не сказав. Клим прокашлявся.

— Найкращу, — додав він.

Продавець кивнув і уточнив:

— Пробачте, а ваша дама... В смислі розміру. Щоб не помилитися.

Клим замислився:

— Ну, вона, як ця ваша дерев’яна.

— Як манекен?

— Як манекен.

— Хвилиночку, — з цими словами продавець зник у підсобці і за хвилину вийшов звідти та поклав перед Климом сукню.

Так, це була вона. Несміливо, немовби школяр, що підглядає за дорослими, Клим простягнув руку до тканини. Пальці відчули легку, невагому субстанцію, що піддавалася під доторком і водночас вабила, немов дівоча шкіра. Клим відсмикнув руку і знову прокашлявся.

— Загорніть, — суворим голосом сказав він.

Продавець ще раз запопадливо кивнув і взявся за шматок сірого цупкого паперу.

— Але якщо не підійде, ви зможете поміняти, — сказав він. — Приходьте разом із своєю дамою, і все зробимо.

— Дякую.

Клим узяв із його рук пакунок і пішов до дверей. Дорогою впіймав своє відображення у дзеркалі й зупинився. Ні, так не годиться. Солідний працівник солідної організації з солідним портфелем, а у другій руці паперовий пакунок. Не лише незручно йти, але й перед людьми ніяково — що вони подумають? Він переклав пакунок під пахву іншої руки — вийшло ще гірше. Та врешті відкрив портфель і поклав покупку туди, поруч із справою Яворницького. Після того, як клацнув замок, портфель став пузатим, як у великого начальства, а заразом і приховав подарунок від пильних дівочих очей. Несподіванка завжди приємніша.

Маруся чекала його на набережній. Але це вже була зовсім не та набережна, що раніше. Не було очеретів та старих човнів на піску, власне як і самого піску, замість якого тут височів бетонний парапет зі сходами до води, а дерева оточували справжні клумби із зеленою травою. Дніпропетровськ гарнішав просто на очах.

— Привіт! — Клим радісно простягнув руки назустріч коханій і одразу відчув, що з нею щось не так.

— Привіт, — вона потиснула хлопцеву руку, а на спробу поцілунку ухилилася. — Люди ж дивляться! Подумають, що ми міщани.

— Хай тільки спробують, — пригрозив Клим у простір своїм товстим портфелем.

— Що у тебе там? — поцікавилася дівчина.

— Сюрприз, — усміхнувся Клим.

На диво, вона не проявила звичайної дівочої цікавості, та й взагалі була якоюсь незвичною — занадто серйозною, навіть суворою, тоді як Клим на хвилі успіху почувався господарем світу.

— Климе, у мене до тебе справа.

— Та ну? — здивувався хлопець.

— Важлива справа.

Клим гмикнув: що вона може знати про насправді важливі справи?

— Ну, якщо так, то краще сядемо десь.

Вони вмостилися на лаві попід вербою, і Клим показово поважно поклав поруч із собою портфель.

— Яка краса! — сказав він, озираючись навкруги.

— Краса, — погодилася Маруся. — Але зараз не про це.

— А про що?

— Мого директора звільнили, — голос дівчини зробився сумним.

— Яворницького? — перепитав Клим, роблячи вигляд, що не в курсі.

— Так, і ти повинен допомогти його повернути.

— Я?

— Ти. Бо сталася помилка, — Маруся дивилася на нього такими очима, немовби давала розпорядження. Клима це роздратувало.

— Яка помилка? — запитав він і стишив голос. — Твій Яворницький — ворог народу, подякуй, що його взагалі не арештували.

— Арештували! — сплеснула руками Маруся. — За що?

— Не кричи, — Клим схопив її за плече. — За буржуазний націоналізм.

— І ти знав, що його хотіли арештувати?

— Знав, — погодився Клим. — Я тобі кажу, не кричи.

Маруся перейшла на шепіт:

— Знав і не попередив мене?

— Про що? — від здивування Клим перейшов на повний голос, але зразу спинив себе. — Про що я мав тебе попередити?

— Про арешт.

— Ти здуріла? — Клим дивився на неї, наче не впізнаючи. — Сама ж казала, що він слабує на речезнавство, що старорежимний.

— Казала, — погодилася Маруся. — Але я помилялася. І потім не можна ж за це арештовувати.

— Його поки ніхто не заарештував.

— І звільняти з музею теж не можна.

— Ну, знаєш, це вже не я, а начальство вирішує.

— То піди до начальства.

— Хто, я?

— Ти!

Клим заспокійливо поклав їй руку на плече.

— Марусю, що ти мелеш? Ти хочеш, щоб я пішов захищати ворога народу, якого я сам... — він затнувся.

— Що, ти сам?

— Не важливо.

— Що, ти сам? — наполягала дівчина.

— Нічого, це службова таємниця.

— Таємниця від мене?

— І від тебе. Службова таємниця, розумієш. Я працюю в органах ДПУ. Державного, — він підкреслив це слово голосом, — політичного управління. Особисто у мене від тебе таємниць немає. А от у держави є.

— Отак?

Клим розвів руками. Дівчина ображено відвернулася. Ну нічого, поображається і зрозуміє.

— Давай краще про хороше. Знаєш, мене зарахували до постійного штату. І скоро звання дадуть.

Вона не відповідала.

— І буду я вже не практикантом, а агентом, а може, навіть і спеціальним агентом, — прибрехав він.

— Спеціальним агентом? — обернулася Маруся, дівчата не вміють довго ображатися.

— Ну... не виключено, — на Климовому обличчі заграла задоволена посмішка.

Дівчина на мить замислилася:

— Тоді тим більше ти можеш піти і попрохати за Дмитра Івановича.

— Ти здуріла? — вирвалося у хлопця, але Маруся навіть не помітила образливих слів.

Вона обома руками схопила Клима за лікоть:

— Ну, Климочку, ну будь ласка! Заради мене, ну я тебе прошу!

— Що це ти вигадала? — Клим відсунувся від неї, і дівчина опустила очі. — Нащо тобі здався цей старий бовдур?

— Він не бовдур, — ображено пробурмотіла вона.

— Тим гірше, — Клим відчув, що перегнув, і обережно взяв її за долоню, дівчина висмикнулася. — Розумієш, Марусю, якби він був бовдуром, було б легше. А він є керівником організаційного центру націоналістичної контрреволюційної роботи.

— Це якого такого центру? — охнула Маруся.

— Вашого музею.

— Климе, що ти говориш? — дівчина забулася за образу і взялася гаряче переконувати коханого: — Що за центр? Невже ти думаєш, що я б не помітила, якби там щось таке було?

— Ну... — хлопець скептично піджав губи. — Врешті ти ж сама про нього говорила.

— Що я говорила? Про речезнавство? Так це одне, а контрреволюційна робота — то інше.

— Який дуб, такий тин.

— І зовсім не такий! Климе, ну будь ласка! Ну, чесне комсомольське даю, що Дмитро Іванович ні в чому не винен!

Клим зітхнув.

— Ти мені не віриш? — Маруся подивилася йому в очі і відвернулася.

— Марусю, — Клим поклав руку їй на плече. Дівчина мовчки струсила її. — Марусю, а хочеш у кіно підемо? Я маю вільний вечір.

Вона мовчала. Клим зрозумів, що це серйозно, і клацнув замками портфеля.

— А подивися! — він висунув згорток і поклав його на лаву.

Дівчина смикнула плечем.

— Подивися, що я тобі купив! — його голос набрав запопадливих, солодких ноток. — Глянь сюди.

Маруся обережно скосила очі, потім обернулася.

— Що це? — вона простягнула руку до згортка.

— Бери-бери.

Дівочі руки розв’язали шпагат, потім обережно відгорнули папір.

— Ой! Климе! Невже?.. Марусина образа відлетіла, немов пух з кульбаби. Очі її вже палали, а руки тримали сукню — ту саму, з вітрини, мрію та марево останніх місяців.

— Климочку! — задихнулася Маруся і приклала подарунок до своїх грудей. — Це мені?

— А кому ж іще! — несподівано хрипко одізвався хлопець.

І тут вона кинулася цілувати його у щоки, лоб, навіть вуха — несамовито, якось по-дитячому. Клим зашарівся, почав вивертатися, але вона продовжувала поцілунки, аж поки він не відсунувся на край лави.

— Люди ж дивляться! — прошепотів він і прокашлявся.

— Ну то й хай дивляться. Климочку, ти не уявляєш, яка я щаслива!

— Та ну, припиняй. Звичайна сукня.

— І зовсім не звичайна! Вона ж неймовірно дорога!

— Це не важливо, — відповів Клим, відчуваючи, що голос від хвилювання зраджує його. — Я ж можу дозволити собі подарунок коханій дівчині.

Дівчина дивилася на нього промовисто, у цьому погляді було все — і здивування, і вдячність, і закоханість.

Клим прокашлявся.

— Щось у мене в горлі пересохло. Ходімо вип’ємо зельтерської?

Але Маруся не хотіла випускати сукню з рук.

— Ну добре, ти тут посиди, а я швиденько збігаю, — з цими словами Клим підвівся з лави і пішов новенькою набережною до ятки з водою, що стояла на іншому кінці.

Маруся супроводила його очима і знову повернулася до своєї сукні, приклала її до щоки, коли раптом помітила відкритий Климів портфель, з якого стирчала обкладинка з написом «Яворницький». В одну мить обличчя дівчини стало серйозним, сукня лягла на коліна, а руки схопили теку. Жадібні дівочі очі ковтали речення, немов Климові спраглі губи зельтерську зі склянки. Маруся один за одним перебирала аркуші, поки натрапила на теку з написом «Мамай». Відкрила її...

— Марусю! — Клим із круглими від переляку очима стояв над нею.

— Климе! — дівчина підняла очі. — Що це таке?

— Марусю, я все поясню.

— Що це таке? — її руки стискали розписку. — Я, Марія Глинська, добровільно погоджуюся співпрацювати з органами Державного Політичного Управління. Це хто писав?

— Марусю, так треба було для справи.

— Для якої справи?— очі дівчини наливалися гнівом. — Проти Дмитра Івановича? Це ти вигадав цю справу?

— Ну чому ж вигадав? Твій Яворницький контрик, і тут не треба нічого вигадувати.

— То ти написав цю розписку від мене?

— Зрозумій, так було треба.

— Що треба? — голос її вже бринів від люті. — Щоб ти записував усе, що я розповідала? Щоб видавав мене за свого агента?

— Ну, Марусю, припини.

— Що припинити? Ти моїми руками створив цю справу! Ти!

— Марусю, ну все ж закінчилося добре.

— Добре?!!

— Звісно. Мене зарахували до штату. Тобі премію виписали.

— Премію? — дівчина дивилася на нього, немовби пропікаючи поглядом.

— Так, премію.

— І це ти на неї? — вона підняла з колін сукню.

Клим злякано закрутив головою:

— Ні, це я на жалування. А премію, якщо хочеш, віддам тобі.

— Що?!! — запитала вона просто страшним голосом.

— Віддам, — пробелькотів хлопець. — Якщо хочеш.

Вона раптом замовкла і тільки стисла зуби так, що жовна виступили на вилицях.

Ця мовчанка злякала Клима ще більше. Він зблід і зробив крок назад. А дівчина раптом схопила в оберемок сукню, а з нею разом портфель та теки з документами і рвучко піднялася.

— Що? Що ти? — слова застрягали в горлі у хлопця.

Маруся кинула у його бік лютий погляд і наступної миті вже зірвалася та побігла до парапету над водою.

— Ні! Марусю! Стій! — хлопець кинувся навздогін, але дівчина вже зупинилася біля краю, і в той момент, коли він торкнувся її плеча, одним рухом кинула свою ношу у Дніпро.

— Ні-і-і-і-і! — просто-таки заволав хлопець, але крепдешинова сукня вже пливла дніпровими хвилями, а за нею, поступово занурюючись, пливли шкіряний начальницький портфель та тека з написом «Яворницький».

За Климом прийшли просто до кабінету — відразу після того, як він доповів начальству про зникнення справи. Хлопець не пручався і навіть не обурювався, а просто підвівся, коли наказали, і слухняно заклав руки за спину.

Його відвели у внутрішню тюрму, куди не один раз йому доводилося приводити заарештованих та брати участь у допитах. Тільки тепер усе помінялося — поміж озброєних бійців ішов він, колись практикант, а сьогодні арештант ДПУ Клим Шпакуватий.

Залізні двері рипнули, відчиняючись, і Клима підштовхнули у спину, щоб не барився. Він зробив крок уперед, намагаючись зорієнтуватися у тьмяному світлі, яке сочилося з маленького заґратованого віконця під стелею.

— Климе, це ви? — з нар підвелася людина, голос якої видався йому знайомим.

— Веніамін Купріянович? — перед хлопцем стояв нещодавній колега і наставник Сєдов.

— Климе, що сталося?

— Як бачите, — розвів він руками.

— Я не про це, — Сєдов підійшов ближче і вказав пальцем-очеретиною на Климову голову. — Що з вами?

Клим помацав рукою:

— А що?

— Погляньте на себе! — з цими словами Сєдов підвів його до відра з водою, що стояло під віконцем.

Хлопець нахилився над відрам і остовпів. З непорушного водяного дзеркала на нього дивився сивий, ну просто як лунь, хлопець із його, Клима Шпакуватого, очима.

Академік Яворницький схилився над робочим столом, вправною рукою черкаючи на папері слова, коли у двері зазирнула його дружина Серафима Дмитрівна.

— Дмитрику, пробач, але там до тебе якийсь молодик. Каже, що письменник.

— Письменник? — Дмитро Іванович підняв голову і зняв окуляри із втомлених очей. — Тоді запрошуй його сюди. Письменників треба шанувати — а раптом про тебе щось напишуть.

Серафима Дмитрівна вийшла і за хвилину повернулася з гостем — молодим чорнобровим чоловіком зі жвавими очима.

— Олександр Ільченко[127], — відрекомендувався гість, підійшовши до столу. — Сидіть-сидіть, — додав він, побачивши, що господар підводиться назустріч.

Проте той все-таки вибрався з-поза столу та потиснув простягнуту руку.

— Я відірвав вас від роботи? — занепокоєно запитав гість, вказуючи на рукопис, що лежав під настільною лампою.

— Пусте, — махнув рукою Дмитро Іванович. — Історія оперує тисячоліттями, а значить, може трохи почекати.

— То ви працюєте над черговим історичним шедевром? — Ільченко усміхнувся без краплини іронії.

— Та яким там шедевром! Просто вирішив написати історію Катеринослава. Бо, знаєте, навіть молоде місто може мати велику історію.

— Це чудово, — гість роззирнувся навкруги, побачив на стіні картину з Козаком Мамаєм та вказав на неї рукою. — А я до вас, власне, з приводу оцього персонажа.

— Мамая? — здогадався Яворницький.

— Точно, мені сказали, що ви, як ніхто, знаєте цього славетного лицаря.

— Ну вже й знаю... — Яворницький погладив вуса і вказав на канапу. — Сядемо, бо в ногах правди немає.

Чоловіки пройшли до канапи.

— Може, гостеві чаю з дороги? — зазирнула у двері Серафима Дмитрівна.

— По нашому звичаю треба горілки до чаю, — відповів Яворницький і обернувся до Ільченка: — То нащо вам здався наш земляк Мамай?

— Ваш земляк? — здивувався той.

— Саме так. Якщо спуститися нижче по Дніпру, то на лівому березі, біля Великих Кучугурів буде Мамай-Сарай, його столиця.

— Та ну?

— Правду вам кажу. Це місце згадували ще у шістнадцятому столітті. Мій друг Яків Павлович Новицький зібрав багато джерел щодо цього. І навіть річка недалік називається Мамайка, хіба це випадково?

— Ні, — погодився Ільченко.

Тим часом Серафима Дмитрівна принесла на таці чай та чарочки, а Дмитро Іванович видобув із шафи дві карафки — більшу та меншу, а до них наперсток. Впіймавши здивований погляд гостя, господар усміхнувся:

— Мою горілку не можна пити чарками, а лише наперстками.

На підтвердження своїх слів він і справді налив у наперсток з меншої карафки і простягнув гостеві. Той недовірливо взяв.

— Пийте-пийте, — заохотив його Дмитро Іванович.

Ільченко обережно торкнувся губами краю наперстка, потім вихилив його вміст і крекнув.

— Але ж і люта!

— Козацька! — всміхнувся господар. — Жоден бусурманин такого не витримає, — він почекав, поки гість закусить шматком сала, та запитав: — А нащо вам Козак Мамай?

— Бачте, я письменник і мрію написати про нього роман.

— Роман? — уточнив Яворницький.

— Роман, — кивнув письменник.

— Ну тоді це буде дуже товстий роман. Тому що Козак Мамай — це не просто міф. Це герой, який захищає нас уже багато сотень років.

— Захищає вас?

— Нас, — уточнив Яворницький. — І мене, і тебе, і наше місто, і всіх українців. Сотні років у тисячах хат він усміхається зі стіни, курить люльку, а сам захищає Україну, і поки буде так, вона житиме.

— А розкажіть мені про Мамая, — попрохав гість.

— Розказати? — гмикнув Дмитро Іванович. — Боюся, що це неможливо. Про Мамая ніхто нічого не знає. Але він є скрізь — і у кам’яних бабах, що стоять на могилах, їх у народі звуть мамаями, і в народних іконах, що висять по хатах, і в садках під вишнею, де він, здається, і досі сидить з чаркою, картами та кобзою. Його називають невмиракою, бо вже сотні років він боронить цю землю, і ніхто не може нас здолати. От здавалося б, іще трошки — і дотиснуть, доб’ють, кінець українцям, але вони раптом підводяться, немов трава у степу, і стають тисячами там, де вчора, здавалося б, нікого не залишилося. Це Мамай нас веде. Вічний козацький дух.

— Ну а реальний Мамай існував? Хто він і звідки?

— Невідомо, — покрутив головою Яворницький. — Є в Україні села Мамаївки, річка Мамайка, Мамаїв острів, де збиралися гайдамаки, та й прізвище Мамай збереглося — може, це його нащадки. Але ніхто нічого не знає про самого лицаря.

— Тобто, це міф?

Яворницький усміхнувся:

— Ну, який же міф, коли навіть мене самого він не раз рятував?

— Вас? — здивувався письменник.

— Мене. Тим, що я нині тут із вами розмовляю, треба завдячувати саме йому. Він мене і в молодості захистив, і тепер я відчуваю його руку.

— Як це?

— А так. Характерник. Чарівник. Ви думаєте, просто так у кожній хаті висить його портрет? Ні, це очі, через які він за нами дивиться. Думаєте, просто так на кожному портреті шабля і кінь? Ні, це для того, щоб у потрібний момент можна було ними скористатися.

Ільченко усміхнувся:

— Казки розповідаєте.

— Та ну, які казки? Коли сотні тисяч людей вірять, що Козак Мамай поруч, що тут дивуватися, коли він приходить, та ще й не один. Коли його дух прокидається у теперішніх людях. Колективна свідомість — це не казка, це реальність.

Гість дивився на Яворницького, немовби вивчаючи його.

— А знаєте, мені здається, я зрозумів, у чому причина.

— У чому?

— Мені здається, Козак Мамай просто кожного разу перероджується.

— Як це? — не зрозумів Яворницький.

— А так, — Ільченко підвівся з канапи. — От ви, наприклад, якщо подивитися, ви і є козак Мамай.

— Чому?

— Тому що Мамай переселяється у тих, хто не боїться козацької волі і приймає козацьку долю. Живе, як козак, захищає своє і не здається ворогам.

— Ну, навряд чи це про мене, — сумно зітхнув Яворницький.

— А ви у дзеркало гляньте.

— У дзеркало... — академік підійшов до люстра у дерев’яній рамі, що прикрашало стіну, і справді подивився у нього.

— Ну? — Ільченко підійшов до нього ззаду. — Викапаний Мамай. Тільки сивий.

Яворницький мовчки дивився на своє зображення у дзеркалі, а з-поза спини його визирав Козак Мамай, намальований на полотні невідомим художником сто років тому. За довгий час фарба на картині почала злазити, і чорний Мамаїв оселедець вкрився білими тріщинками, немовби присипаний попелом вічності, що його люди ще називають сивиною.