Чи існує така річ, як «фатальна помилка» — ця ефектна чорна тріщина, що розколює ваше життя навпіл, — поза межами літератури? Раніше мені здавалося, що ні. Тепер я схильний вважати, що так. І, напевне, моя — це похмуре прагнення мальовничості будь-яким коштом.

А moi. L'histoire d'une de mes folies[1].

Мене звуть Річард Пейпен. Зараз мені двадцять вісім, і до дев’ятнадцяти років я ніколи не бував ні в Новій Англії, ні в Гемпден-коледжі. Я каліфорнієць за місцем народження і, як нещодавно з’ясувалося, — за вдачею. Останнє довелося визнати тільки-но, бо від фактів нікуди не дінешся. Хоча яке це має значення?

Я виріс у Плано, маленькому кремнієвому селі на півночі. Ні сестер, ні братів. Батько хазяйнував на бензоколонці, мати сиділа вдома, доки я не підріс, а життя не стало скрутнішим, після чого вона також пішла працювати — відповідати на телефонні дзвінки в конторі великого заводу з виробництва мікросхем під Сан-Хосе.

Плано. Слово викликає в пам’яті автокінотеатри просто неба, типову забудову і хвилі теплого повітря, що піднімаються над асфальтом. Без років, проведених там, можна було б обійтися; їх не шкода, ніби пластикового стаканчика. Що по-своєму також певного роду дар. Поїхавши з дому, я вигадав собі нову передісторію (яка набагато краще вдовольняла мене), повну ефектних і спрощених впливів; барвисте минуле, легко доступне розумінню незнайомців.

Засліплений своїм фіктивним дитинством (у якому знайшлося місце численним басейнам, цитрусовим садам та чарівним батькам-гульвісам із шоу-бізнесу), я повністю забув про його прісний оригінал. Власне, коли згадую своє справжнє дитинство, то мало що виринає в пам’яті взагалі, крім понурого нагромадження об’єктів: кросівок, із яких я не вилазив цілий рік, розмальовок та коміксів з універмагу, старого гумового м’яча, що ним я грався на вулиці. Мало цікавого — і ще менше прекрасного. Я ріс тихим, високим як на свій вік, схильним до ластовиння. Друзів мав небагато, і хтозна, чи з власної волі, а чи з обставин. У школі, здається, мені велося добре, але не відмінно. Я залюбки читав — Толкіна або про Тома Свіфта, — але й не цурався телевізора, який удосталь дивився довгими нудними пообіддями після школи, розлігшись на килимі в порожній вітальні.

Я чесно не можу пригадати що-небудь більше про ті роки, крім хіба специфічного настрою, який пронизував їх від початку й до кінця, — меланхолії, що в мене асоціюється з «Дивовижним світом Діснея» недільними вечорами. А сама неділя була сумним днем: рано лягати спати, завтра вранці в школу. Я постійно переживав, що неправильно виконав домашнє завдання, і варто було салюту спалахнути в нічному небі над залитим вогнями замком у Діснейленді, як мене поглинав суцільний страх, що мене ув’язнено в безпросвітному циклі «дім — школа», складники якого, принаймні для мене, перетворилися на раціональний емпіричний аргумент депресії. Батько був ницим, наш будинок — потворним, мати не приділяла мені уваги. Я носив дешевий одяг, надто коротку зачіску й анітрохи не мав популярності в школі. Ну а позаяк усе перелічене зберігало свою актуальність, скільки я себе пам’ятав, то мене не відпускало відчуття, що моє життя завжди триватиме в цій депресивній канві. Одним словом, моє існування мені здавалося калічним у якомусь тонкому, але суттєвому аспекті.

Мабуть, не дивно, що мені було непросто підігнати моє життя до життів друзів, якими я їх сприймав. Чарльз і Камілла — сироти (а мені ж у дитинстві так страшенно кортіло осиротіти!), котрі виросли під доглядом бабусь, двоюрідних зокрема, у приватному будинку у Вірджинії. Я міг тільки мріяти про таке дитинство: коні, ріки, амброві дерева. І Френсіс. Мати його народила, коли їй виповнилося сімнадцять, тоді вона була капризною мерзлячкою з рудим волоссям та багатеньким татусем, від якого втекла до барабанщика Венса Вейна і його «Музгоспу». Додому вона повернулася за три тижні, а ще за шість їхній шлюб анулювали. Френсіс полюбляв говорити, що дідусь і бабуся виховали їх, матір та сина, наче брата й сестру. Виховали з таким великодушним розмахом, що навіть один тільки поголос приголомшував: англійські нянечки, приватні школи, літо у Швейцарії, зима у Франції. Чи візьміть облудника Банні, котрий теж не міг похвалитися матроськими бушлатами й уроками танців у дитинстві. Але ж у нього було американське дитинство. Син колишньої футбольної зірки з Клемсонського університету, згодом банкіра. Четверо братів і жодної сестри в галасливому будинку в передмісті з яхтами, тенісними ракетками й золотистими ретриверами. Літні канікули на мисі Кейп-Код[2], школи-пансіонати під Бостоном і передматчеві пікніки протягом усього футбольного сезону. Від Банні так і віяло вихованням, від зовнішнього вигляду аж до манери переповідати анекдоти.

Я не знаю й ніколи не знав, чи матиму коли-небудь з усіма ними щось спільне, крім знання грецької мови та року життя, проведеного в їхньому товаристві. А ще любові, якщо її також можна назвати спільним надбанням, хоч як дивно це звучатиме в контексті історії, що я збираюся розказати.

Як же почати?

Після школи я пішов до маленького коледжу в рідному місті. (Мої старі опирались, адже дали мені зрозуміти, що від мене чекають допомоги в батьковій справі, чим вони, зокрема, й спровокували мої гарячкові пошуки способу, що дасть змогу втекти.) Тож обидва роки в стінах коледжу я вивчав греку. Так сталося не через мою любов до філології, а тому, що я пішов на підготовчі медичні курси (гроші були єдиним способом поліпшити мої справи, а лікарі заробляють їх багато, quod erat demonstrandum[3]) і мій консультант запропонував обрати яку-небудь мову, аби закрити обов’язкову програму з гуманітарних дисциплін. Оскільки заняття з грецької відбувалися по обіді, я зупинив свій вибір саме на них, щоб висиплятися по понеділках. Абсолютно випадкове рішення, як ви зрозумієте, згодом стало фактично доленосним.

На курсі грецької мені велося непогано. Я б навіть сказав, що відмінно, і в останній рік я здобув якусь там премію від кафедри класичних мов. Ці заняття стали моїми улюбленими, бо вони єдині відбувались у звичайній аудиторії, а не поміж слоїків із коров’ячими серцями під запах формальдегіду та вереск заґратованих мавп. Спершу мені здавалося, що стараннями вдасться пересилити бажання блювати та огиду від моєї спеціальності, а ще більшими зусиллями — можливо, навіть симулювати хоч якийсь талант до фаху. Проте не цього разу. Минали місяці, а я й далі лишався байдужим — якщо не буквально знудженим — до біології. Я скотився в оцінках. Мене однаково зневажали однокурсники й наш викладач. У Пірровому нападі я змінив профіль на англійську літературу, ані слова не сказавши батькам. Мені здавалося, що таким чином я сам собі перерізав горлянку, про що, звісно, дуже пошкодую, оскільки був переконаний, що ліпше зазнати краху в грошовитій сфері, аніж процвітати в галузі, яка — вважав мій батько, не розбираючись ані у фінансах, ані в наукових сферах, — узагалі не приносить доходів. У результаті це нібито мало перетворити мене на дармоїда, котрий просиджуватиме штани вдома й до кінця життя циганитиме в батька гроші, якими той, за власними ж переконливими словами, не має наміру ділитися.

Тож я студіював літературу, яка мені подобалася набагато більше. На відміну від рідного дому. Не думаю, що мені вдасться описати відчай, який на мене навіювало все навколо. І попри те, що зараз мені здається, нібито з такими-от обставинами та вдачею я лишався б нещасним будь-де: в Біарріці, Каракасі чи на острові Капрі, — тоді я був певен, що вся річ у конкретному місці. А можливо, десь наполовину це й справді відповідає дійсності. Хоча Мільтон по-своєму і правий (коли казав, що життям своїм існує розум і здатен він із Пекла сотворити Рай і навпаки[4]), але ж Плано якраз створено не стільки за зразком Раю, скільки на кшталт іншого, стражденного міста. У старших класах у мене з’явилася звичка валандатися після школи по торговельних центрах, швендяти в холодку та яскравому світлі їхніх верхніх галерей, доки від такого променаду серед споживчих товарів, штрих-кодів, ескалаторів та дзеркал, фонової музики в динаміках, шуму й мерехтіння не паморочилося в голові. Ніби ґнотом, ця мішанка іскрою бігла в мозок, де рано чи пізно вибухала, заплутуючи все остаточно: окремі від форм кольори, шарварок осібно взятих молекул. Після цього, схожий на зомбі, я брів на стоянку і їхав на бейсбольне поле, під яким зупинявся й лишався в машині далі, не знімаючи рук із керма та прикипівши поглядом до «рабіци» й зимової пожухлої трави, доки не сідало сонце і навколо більше не можна було нічого розгледіти.

З іншого боку, мене не відпускав якийсь непевний здогад про те, що невдоволення моє — то вияв богемної натури, невиразного марксистського походження (бачте, в підлітковому віці я безглуздо сповідував соціалістичні погляди, головним чином щоб допекти батькові), але тоді я не мав шансів по-справжньому його зрозуміти; а якби хтось бодай спробував натякнути, що направду все це через яскраво виражену пуританську жилку, мене б це не на жарт розлютило. Не так давно я розкопав у старому блокноті один запис, який зробив, мабуть, років у вісімнадцять: «Усе тут мені тхне гнилизною, гнилизною перезрілих фруктів. Ніде більше бридка механіка народжень, злягань і смерті — це монструозне збурення життя, яке греки називали міазмами, тобто “поганню,” — не виглядає так брутально й водночас настільки підфарбовано, щоб вабити до себе увагу; ніде більше люди не вірять так сильно в облуду, в переміни та смерть смерть смерть».

Мені здається, це досить-таки серйозно. Судячи з цитати, варто було б мені лишитися в Каліфорнії — і я обов’язково злигався б із якоюсь сектою або, щонайменше, сів би на дуже химерну дієту. Пам’ятаю, саме в той час я читав Піфагора й мені напрочуд імпонували деякі його думки: наприклад, ходити в білому або не їсти нічого, що має душу.

Натомість мене занесло на Східне узбережжя.

У Гемпдені я опинився з ласки долі. Якось увечері одного довгого Дня подяки, коли за вікном крапав дощ, а за столом відкривали консервовану журавлину на тлі футбольного матчу, який ішов по ящику, я повернувся у свою кімнату після чергової сварки з батьками (причини вам зараз уже не назву, але зазвичай ми сварилися через гроші та мою школу) і копався в гардеробі, намагаючись відшукати пальто, аж раптом випала вона — брошурка про Гемпден-коледж у місті Гемпден, штат Вермонт.

Їй, брошурці, уже виповнилося два роки. У старших класах мені прислали чимало такої реклами, бо я непогано склав випускні тести, хоча й не настільки добре, щоб гарантувати собі стипендію. Цей проспект, наприклад, рік пролежав у підручнику геометрії.

Навіть не знаю, звідки він узявся в гардеробі. Мабуть, я його не викинув, бо він був дуже гарний. Десятки годин у випускному класі я просидів, вивчаючи в ньому фотографії, ніби за допомогою такого тривалого споглядання можна було осмотичним способом проникнути в чисту, незаплямовану тишу, яка там панувала. Навіть зараз я їх пам’ятаю, достоту як ілюстрації з улюблених дитячих книжок. Блискучі газони, серпанок гір у тремкій далечині, вітряні осінні стежини, якими можна блукати по кісточки в опалому листі, багаття й тумани в долині, віолончелі, темні шиби, сніг.

Гемпден-коледж, місто Гемпден, штат Вермонт. Заснований 1895 року. (Сам тільки цей факт уже викликав подив. У Плано майже все було засноване після 1962-го.) Кількість студентів — 500 осіб. Змішане мешкання в гуртожитках. Прогресивний. Гуманітарний профіль. Значний конкурс. «Пропонуючи всебічну гуманітарну освіту, Гемпден прагне не тільки надавати своїм студентам ґрунтовні знання в обраній ними сфері, але й глибоке розуміння історії західного мистецтва, цивілізації та філософської думки в ході викладання відповідних предметів. Тож ми сподіваємося ділитися з вами не лише фактами, а й сировиною мудрості».

Гемпден-коледж, місто Гемпден, штат Вермонт. Навіть назва його бриніла суворими англіканськими нотками. Принаймні в моїх вухах, що безнадійно жадали Англії та лишалися глухими до солодкомовних похмурих ритмів місіонерських містечок. Я довго дивився на корпус, який у них звався Трапезною. Весь заклад був аж пройнятий легким академічним світлом — такого не побачиш у Плано, такого не побачиш ніде, — світлом, що змушувало мене думати про нескінченні години в запорошених книгозбірнях, про старі фоліанти й тишу.

У двері постукала мама, покликала мене на ім’я. Але я змовчав. Я вирвав бланк у кінці брошури та заходився його заповнювати: «Ім'я: Джон Річард Пейпен. Адреса: Мімоза-корт, буд. 4487, м. Плано, Каліфорнія. Чи цікавить вас стипендія: Так». І вже наступного ранку я поштою відправив заявку.

Подальші місяці перетворилися на нескінченну паперову тяганину, рясно пересипану патовими ситуаціями, ніби в тій окопній війні. Батько навідріз відмовився заповнювати документи, необхідні для отримання стипендії. Закінчилося тим, що я просто поцупив бланки податкових декларацій із бардачка його «тойоти» й заповнив їх сам. Знов очікування. Прийшов лист від голови приймальної комісії. Необхідно пройти співбесіду. Коли ви можете прилетіти у Вермонт? Я не міг собі цього дозволити й написав про це у відповідь. І знов очікування, і ще лист. Університет відшкодує мені вартість перельоту, якщо я погоджусь на фінансові умови стипендії. Тим часом надійшов пакет стипендійних документів. Внесок від моєї сім’ї складав більше, ніж батько, за його словами, міг заплатити, тож платити він не збирався. Ця партизанська війна тривала вісім місяців. І навіть зараз я не до кінця розумію ланцюжок подій, що зрештою привів мене до Гемпдену. Співчутлива професура катала листи. Заради мене пішли на виняткові поступки. Ще рік тому, вмостившись на кошлатому килимі золотавого кольору та піддавшись імпульсу, я заповнював анкету на вступ, а ось тепер із двома валізами та п’ятдесятьма доларами в кишені вже сходжу з гемпденського автобуса.

Мені ніколи ще не доводилося їздити східніше від Санта-Фе та північніше від Портленда. Тож коли я вийшов з автобуса після неспокійної ночі, що почалася десь в Іллінойсі, надворі була шоста ранку, а над горами, березами й неймовірно зеленими луками сходило сонце — і мені, причмеленому від безсоння й триденної дороги, країна навколо здалася казковою.

Навіть гуртожитки виявилися ніякими не гуртожитками (принаймні не такими, якими їх знав я, — депресивними шлакоблочними спорудами жовтуватого відтінку), а білими тесовими будиночками із зеленими віконницями, розпорошеними по кленових та ясенових гаях позаду Трапезної. Хай там як, а я ніколи навіть гадки не мав, що моя кімната будь-де у світі може мати вигляд не гнітючий і не потворний. Тому, вперше побачивши свою комірчину на власні очі, я пережив легкий шок — біла кімната з великими вікнами, що виходили на північ, гола, ніби чернеча келія, з дубовими мостинами, зачовганими від численних ніг, та похилою, ніби в мансарді, стелею. У першу свою ніч на новому місці я сидів у присмерку на ліжку і спостерігав, як стіни помалу міняли колір із сірого на золотий і назад аж до чорного, прислухався до чийогось сопрано, що, спинаючись у запаморочливу вишину, долинало з протилежного кінця корпусу, доки світло остаточно не згасло; а далеке сопрано все ширяло колами в не знаному до того дня холодному розрідженому повітрі, наче якийсь ангел смерті, і я відчував себе далі від присадкуватих та курних вулиць Плано, ніж будь-коли.

Ті перші свої дні до початку занять я провів у побіленій кімнаті посеред яскравих лук Гемпдена. Тоді я почувався найщасливішим, блукав, ніби сновида, приголомшений та сп’янілий від краси. Гурт розпашілих дівчат у сутінках із ледве чутними криками та сміхом ганяв м’яча оксамитовим футбольним полем, а їхнє волосся, зібране у хвости, маяло на вітрі. Віття рипіло й хилилося під вагою яблук; над червонощокою падалицею, розкиданою по траві, стояв густий та п’янкий запах гнилі й невпинно дзижчали оси. Башта з годинником у Трапезній: цегла, повита плющем, білий шпиль, що приворожував у непевній далині. Перше враження од нічної берези — холодної та стрункої високої деревини, схожої на похмурий привид. І ті ночі, які не спроможна охопити ваша уява: чорні, вітряні, неосяжні, хаотичні й несамовиті від усіх зірок.

Я сподівався, що в день нашого з Банні обіду погода стоятиме прохолодна, адже мій найкращий піджак був із темного кусючого твіду, та коли я прокинувся недільного ранку, то побачив, що надворі пече й ставатиме тільки жаркіше.

— Смалитиме немилосердно, — проказав мені прибиральник услід. — Усе ж таки бабине літо.

Піджак був дуже красивий, з ірландської вовни, сірий, із цятками кольору зеленого моху; я придбав його в Сан-Франциско, витративши все до цента, що заробив на літніх підробітках. Ось тільки для теплого літнього дня він здавався заважким. Я натягнув піджак і рушив у ванну поправити краватку.

Мене геть не тягло на розмови, тому Джуді Пуві, котра чистила зуби над раковиною, стала неприємним сюрпризом. Джуді Пуві мешкала за кілька кімнат від мене і, здається, вважала, що коли вона родом з Лос-Анджелеса, то ми повинні мати чимало спільного. Вона часто переслідувала мене в коридорах; постійно виманювала танцювати на вечірках; кільком дівчатам заявила, що затягне мене в ліжко, щоправда, не в таких витончених словах. Джуді носила дикий одяг, фарбувала волосся в сивуватий колір і водила червоний «корвет» із каліфорнійськими номерами, на яких було написано «Джуді П.» Розмовляла голосно й часто зривалася на вереск, який бринів по всьому корпусу, немовби крик моторошної тропічної пташини.

— Привіт, Річарде, — озвалася вона і смачно сплюнула пасту в рукомийник. На ній були обрізані джинси з химородними, скаженими візерунками, намальованими на них широким фломастером, і спандексова майка, що лишала відкритим атлетичний підкачаний прес.

— Привіт, — узявся я за краватку.

— Чудово виглядаєш.

— Дяки.

— Зібрався на побачення?

— Що? — я відвернувся від люстерка й поглянув на неї.

— Куди зібрався, кажу?

Тепер мене її розпитування вже не дивували.

— Вибрався пообідати.

— З ким?

— З Банні Коркораном.

— Ви знайомі?

І знову я розвернувся подивитися на неї:

— Типу того. А ти з ним?

— Звісно. Ми з ним ходили на історію мистецтва. Приколіст. Хоча отого його друга-задрота в окулярах я терпіти не можу. Забула ім’я.

— Генрі?

— Еге ж, він.

Вона нахилилася ближче до дзеркала, поправляючи зачіску та крутячи головою на всі боки. Нігті були пофарбовані в «шанелівський» червоний колір, а їхня довжина свідчила про те, що їх купили за гроші в крамничці.

— Як на мене, він гівнюк.

— А мені сподобався, — ображено зауважив я.

— А мені — ні. — Кривим нігтем, ніби гребінцем, дівчина зробила посередині проділ. — Зі мною він завжди поводиться, як останній паскуда. Двійнят я теж не люблю.

— Чому? Двійнята милі.

— Справді? Та невже? — Вона закотила одне нафарбоване око у відображенні. — От послухай. Минулого семестру на одній гулянці я так добряче перебрала і спробувала, ну, трохи послемитися. Всі навколо штурхали одне одного, а тут це дівча із двійні суне через танцмайданчик, ну і я — бах! — врізалася в неї, несильно. Вона мені нахамила, начебто я щось таке страшне вчинила. То я незчулася, коли й вивернула їй в обличчя свої чверть літра пива. Ну, така вже тоді видалась вечірка. Мене разів шість перед нею скупали в пиві. Тобто нічого такого, ну, ти розумієш? Та хай там як. Вона починає верещати — і за півсекунди підліта її братело з тим самим Генрі, стоять над душею, типу от-от візьмуться гамселить мене.

Вона зібрала волосся у хвостик і роздивлялася свій профіль у люстерку.

— Так от. Я п’яна, ці двоє погрожують, а Генрі — ще той бугай, ну ти в курсі. Було трохи лячно, але п’яному море сам знаєш по що, то я сказала, щоб одвалили. — Джуді відвернулася від дзеркала й подарувала мені осяйну посмішку: — Я тоді бахнула кілька «камікадзе»[34], а коли я п’ю «камікадзе», то завжди знайду пригоди на свою голову. Розбиваю машину, встряю в бійки…

— І що сталося?

— Я ж кажу, — здвигнула вона плечима, — просто сказала їм одвалити. І тоді те хлопча із двійні починає на мене волати. Ніби справді хотів порішити мене, розумієш? А той Генрі просто стояв поруч, але страхав мене найбільше. Так от. У мене є один товариш, ну там валандається сюди-туди, реально крутий, колись ганяв у банді байкерів, весь такий у ланцюгах, ну ти, блін, розумієш… Спайк Ромні, чув про такого?

Я чув. І навіть бачив його на своїй першій п’ятничній гулянці. Здоровило, під сто кг, усі руки в шрамах, моточоботи із залізними носаками.

— Ну, Спайк підійшов, побачив, що до мене дориваються ці двоє, пхнув цього з двійні в плече й сказав їм чухрати подалі. Перш ніж я встигла щось сказати, ті двоє накинулися на нього. Народ пробував відтягти отого твого Генрі, багато хто пробував, і не змогли. Шестеро чуваків не змогли його відтягти. Він зламав Спайкові ключицю і два ребра, зробив з обличчя відбивну. Я казала Спайку, щоб той викликав поліцію, але він, розумієш, не хотів сам ускочити в халепу, бо його не повинно було бути в студмістечку. Хай там як, а вигляд він мав жахливий.

Джуді лишила волосся розпущеним.

— Спайк реально крутий. І лихий. Мав би однією лівою наваляти тим двом тюхтіям у костюмах та окулярах.

— Гмм, — промимрив я, намагаючись не розсміятися. Так дивно уявляти собі картину, в якій Генрі, власник дрібних круглих окулярів та книжок мовою палі[35], ламає ключицю Спайкові Ромні.

— Це все дуже дивно, — говорила Джуді. — Мабуть, коли настільки злі люди скаженіють, то вони по-справжньому їдуть з глузду. Як мій батько.

— Еге ж, мабуть, да, — проказав я й собі глянув у дзеркало, поправляючи вузол на краватці.

— Розважайся, — мляво проказала вона й рушила до виходу. Аж раптом зупинилася: — Слухай, а ти не впрієш у цьому піджаку?

— Решта нікуди не годяться.

— Хочеш спробувати мій?

Я озирнувся й поглянув на неї. Вона вчилася на театрального костюмера й у зв’язку із цим могла похвалитися найрізноманітнішим вбранням, що зберігалося в її кімнаті.

— Точно твій? — поцікавився я.

— Украла з гардеробу в майстерні. Хотіла трошки перекроїти й зробити з нього бюстьє.

«Дивовижно», — подумав був я, але все одно пішов за нею.

Піджак виявився і справді прекрасним — стара модель Brooks Brothers, шовковий, без підкладки, кольору слонової кістки в зеленаво-синю смужку, трохи широкуватий, проте мого розміру.

— Джуді, — мовив я, розглядаючи манжети, — він чудовий. Ти точно не проти?

— Забирай, — відмахнулася вона. — Все одно часу немає щось із ним робити. У мене повно крою та шиття костюмів до гадського «Як вам це сподобається»[36], трясця б його взяла. Вистава за три тижні, а я ще гадки не маю, що робити. У цьому семестрі «пощастило» з першим курсом, що має мені допомагати: швацької машинки не відрізнять від дірки в землі.

З тієї самої миті, коли я вперше ступив ногою в Гемпдені, я почав боятися кінця семестру й необхідності повертатись у Плано, до його рівнин, бензоколонок та куряви. Навчальні тижні минали один за одним, снігу дедалі більшало, а ранки ставали темнішими, і з ними все ближчою здавалася дата на засмальцьованій фотокопії (17 грудня — «Здати всі курсаки»), прикріпленій клейкою стрічкою до внутрішньої сторони дверцят шафки. Моя меланхолія поступилася місцем тривожності. Я навряд чи стерпів би Різдво в батьківському домі, зі штучною ялинкою, відсутністю снігу та телевізором, що не вимикався. Та й батьки не горіли бажанням побачити мене на канікулах. Останнім часом вони здружилися з балакучим бездітним сімейством старшого віку. Їхнє прізвище було Мак-Натт. Голова родини Мак-Наттів торгував автозапчастинами, а його схожа своїми формами на голуба дружина — косметикою від Avon. Моїх батьків вони постійно тягали на якісь автобусні екскурсії по магазинах, де напряму продавалися товари від виробників, грали в кості в якогось «шахрая» чи гуляли в районі бару з живою музикою в готелі Ramada Inn. Уся ця діяльність тривала зазвичай і при мені на вихідних, тож хай якою короткою та нерегулярною бувала моя присутність, але сприймалась вона як перешкода чи навіть докір.

Та канікули — то ще півбіди. Оскільки Гемпден далеко на півночі, будівлі його старі та опалення для них дороге, університет зачинявся на січень і лютий. Я вже чув, як, хильнувши пива, батько скаржиться містерові Мак-Натту, а містер Мак-Натт хитро під’юджує його своїми ремарками, натякаючи на те, що мене аж надто розпанькали, що от він би нізащо не дозволив синові вилізти собі на шию, якби той у нього був. Такими розказнями він доводив мого батька до сказу, і з часом батько театрально ввалювався до мене в кімнату й виставляв мене за двері, трусячи вказівним пальцем та закочуючи очі, ніби Отелло. Поки я ходив у школу та коледж у Каліфорнії, він кілька разів утнув цей номер без жодної причини, крім хіба що бажання самоствердитися перед мамою чи колегами по роботі. Щойно він утомлювався від уваги, мене завжди гукали назад, щоб мама могла провести зі мною «виховну роботу», але зараз? У мене вже навіть не було своєї кімнати. У жовтні мама мені написала, що вони розпродали меблі з неї та перетворили мою колишню спальню на кімнату для шиття.

На зимових канікулах Генрі з Банні вибиралися до Італії, в Рим. На початку грудня мене подивувала ця новина, ще й з огляду на той факт, що понад місяць вони ходили понурі, особливо Генрі. Я знав, що за останні пару тижнів Банні витрусив із нього чимало грошей, та хоч Генрі й нарікав на це, схоже, все одно не міг йому відмовити, хоч як це дивно. І річ тут, я був певен, не в грошах як таких, а в самому принципі. А ще очевидним було й те, що Банні анітрохи не здогадувався про це напруження в стосунках.

Він тільки й говорив про подорож. Накупив одягу, путівників, аудіокасету з написом «Parliamo Italiano»[73] яка максимум за два тижні обіцяла навчити розуміти італійську на слух («Навіть тих, кому раніше не щастило з іншими мовами!» — вихвалялася її обкладинка), та примірник «Пекла» в перекладі. Банні знав, що мені немає куди поїхати на канікули, і не без задоволення втирав сіль у мої рани. «Я думатиму про тебе в гондолі, з келихом кампарі в руці», — підморгував він мені. Тим часом Генрі про подорож майже нічого не говорив. І коли Банні з помилками торохтів італійською, то палив сигарету, робив рішучі та глибокі затяжки й удавав, що нічогісінько не розуміє.

Френсіс сказав, що залюбки провів би зі мною Різдво в Бостоні, а потім би поїхав у Нью-Йорк; двійнята поговорили з бабусею у Вірджинії, і та рада була б мене бачити в гостях усі зимові канікули. Але поставало питання грошей. До початку наступного семестру мені треба було працювати. Я потребував грошей, якщо хотів повернутися до навчання навесні. Та вештанням із Френсісом по всіх усюдах багато не заробиш. Двійнята, як і кожних канікул, збиралися на конторську роботу до свого дядька-юриста, але їм заледве вдавалося розтягти обов’язки на двох. І поки Чарльз возив дядька Ормана на рідкісні розпродажі спадщини та по алкогольних магазинах, Камілла залишалася в офісі відповідати на телефон, що ніколи не дзвонив. Я певен, їм навіть на думку не спало, що я також можу потребувати роботи, — мої побрехеньки про каліфорнійське richesse[74] зіграли роль краще, ніж я розраховував. «А чим же займатимусь я, поки ви сидітимете на роботі?» — намагався я їм натякнути, але, звісно ж, натяків вони не зрозуміли. «Боюся, займатися там особливо й нічим, — немовби вибачався Чарльз. — Читати, спілкуватися з Наною, гратися із собаками».

Схоже, єдиним вибором для мене лишався Гемпден. Доктор Роланд був не проти й далі наймати мене, хоч і за гроші, яких навряд чи вистачить, щоб орендувати пристойніше житло. Чарльз із Каміллою свою квартиру вже здали іншим людям, до Френсіса в’їхала неповнолітня кузина. Помешкання Генрі, наскільки мені було відомо, стояло порожнім, але звідти до Гемпдена година дороги, а я не мав машини. А потім мені розказали про одного старого хіпі, котрий раніше навчався в Гемпден-коледжі, а тепер тримав майстерню музичних інструментів на закинутому складі. І якщо періодично допомагати йому вирізати кілочки або шкурити мандоліни, то на тому складі можна пожити задурно.

Можливо, тому, що не хотів нести тягар чужих співчуттів або зневаги, я приховав справжні обставини, через які лишався. Не потрібний своїм пригламуреним нікчемним батькам на канікулах, я прийняв рішення залишитися в Гемпдені (у неозначеному місці) та повправлятись у грецькій, гордовито знехтувавши їхніми слабкодухими пропозиціями про фінансову допомогу.

Цей стоїцизм, ця жертовність перед навчанням à la Генрі та зневага до навколишнього світу в цілому принесли мені загальний захват, особливо від самого Генрі. «Та я б і сам був не проти тут перезимувати, — якось він заявив мені одного холодного вечора в листопаді, коли ми проводжали додому Чарльза з Каміллою, а наші ноги по кісточки тонули в мокрому опалому листі, що встеляло доріжку. — Університет зачинено. Крамниці працюють до третьої. Усе біле й порожнє. Тихо навколо, тільки вітер підвиває. У старі часи будинки заносило снігом по самісінькі вікна та стріху, люди опинялися в пастці й помирали з голоду. А знаходили їх тільки напровесні». Голос у нього був сонний, спокійний, але мене все одно сповнювала непевність. Там, де жив я, узимку сніг навіть не випадав.

Останній тиждень навчання минув у вирі пакування, друкування, бронювання авіаквитків, телефонних дзвінків додому в усіх, крім мене. Мені можна було не квапитися з письмовими роботами, бо я нікуди не їхав, не летів. Речі я збирав розслаблений, уже коли спорожніли гуртожитки. Першим вирушив Банні. Три тижні він панікував через курсову зі своєї четвертої дисципліни, яка, здається, називалася «Шедеври англійської літератури». Він мав написати двадцять п’ять сторінок про Джона Донна[75]. І ми всі ламали голову, що буде в результаті, бо займатися творчою роботою в нього виходило так собі. Попри те що дислексія лишалася зручним виправданням для Бана, справжня причина полягала в іншому — дитячому дефіциті уваги. Він рідко читав те, що задавали, або й додаткові тексти з усіх дисциплін. Натомість його знання з будь-якого предмета більше скидалися на мішанку переплутаних фактів, часто недоречних або вирваних із контексту, які він запам’ятав в аудиторії або, на власне переконання, вичитав деінде. Коли надходив час виконувати письмову роботу, то він поповнював свої сумнівні й фрагментарні знання, допитуючи Генрі (з котрим постійно консультувався, ніби з атласом) або вивуджуючи фактаж зі щорічного довідника чи шеститомної енциклопедії превелебного Тіптона Четсфорда «Чоловіки визначних думок і діянь», випущеній у 90-х роках XIX ст. В останній були розкидані куці нариси про видатних діячів, написані для дітей і розбавлені ефектними гравюрами.

Усе, що писав Банні, здавалося бентежно авторським, оскільки починав він із химерного добору робочих матеріалів, а далі їх перекручував, торуючи шлях спантеличеного пошуковця. Робота про Джона Донна, певно, вийшла в нього найгірше з усього поганого, що йому будь-коли доводилося писати (за іронією долі, вона стала єдиною, яка побачила друк. Після зникнення Банні один журналіст попросив показати йому приклад роботи молодого науковця, і Меріон вручила йому цей примірник, старанно відредагований фрагмент якого навіть з’явився на сторінках часопису People).

Банні десь вичитав про знайомство Джона Донна з Айзаком Волтоном[76], і в похмурих коридорах його розуму дружба англійських літераторів виросла настільки, що вони практично стали одним цілим. Нам так і не вдалося збагнути, яким чином утворився цей фатальний зв’язок між ними. Генрі покладав усю провину за це на «Чоловіків визначних думок і діянь», але певності ні в кого не було. За тиждень чи два до крайнього терміну подання курсової Банні почав навідуватися до мене о другій або третій ночі, щоразу виглядаючи, ніби він тільки-но уникнув якогось стихійного лиха, зі зсунутою набік краваткою та шаленими очима.

— Привіт-привіт, — зазвичай казав він мені, заходячи та намагаючись пригладити руками скуйовджену чуприну. — Сподіваюся, не розбудив? Не проти, якщо я ввімкну світло? Де ж воно тут? Ага, ось воно, ось.

Банні вмикав світло й починав міряти кімнату кроками, не знімаючи пальта, склавши руки за спиною та помотуючи головою. А потім ставав як укопаний посеред маршруту й промовляв із відчайдушним виразом в очах:

— Метагемералізм. Розкажи мені про нього. Усе, що можеш. Мені треба знати щось про метагемералізм.

— Пробач. Уперше чую.

— І я теж, — знервовано відповідав Банні. — Це якось пов'язане з мистецтвом, або пасторалізмом, або чимось таким. Саме так я хочу пов'язати Джона Донна та Айзака Волтона, розумієш? — Тут він знову зривався на біг. — Донн. Волтон. Метагемералізм. Ось задачка, яку треба розв'язати.

— Банні, я взагалі не впевнений, чи існує слово «метагемералізм».

— Звісно, існує. Воно латинське. Має стосунок до іронії та пасторалі. Еге ж. Так і є. Картина, скульптура абощо.

— А в словнику ти дивився?

— Ні. Я не знаю, як воно пишеться. Я хотів сказати, — і тут він малював рамку в повітрі руками, — поет і рибалка. Parfait[77]. Чопові брати. На природі. Вдоволені життям. Усе це докупи ліпиться метагемералізмом, розумієш?

Так могло тривати з півгодини, а то й більше. А Банні все марив риболовлею, сонетами та ще бозна-чим, аж раптом посеред монологу йому спадала блискуча думка. Банні несподівано тікав із кімнати і, біжучи сходами, тарабанив щось собі під носа з відповідною швидкістю.

Курсову він дописав за чотири дні до кінця терміну і, перш ніж здати, показував усім, хто йому попадався.

— Ну, це непогана робота, Бан… — обережно сказав Чарльз.

— Дяки-дяки.

— Але хіба ж не потрібно було в ній трохи частіше згадувати Джона Донна? Завдання ж нібито про нього?

— Ах, Донн, — глузливо відмахувався Банні. — Не хочу його вплутувати в усе це.

Генрі читати курсову відмовився.

— Я певен, це понад моє розуміння, Банні, чесно, — промовив він, зиркнувши поверх першої сторінки. — Слухай, а що це за набір такий?

— Потрійний інтервал, — гордо повідомив Банні.

— Тут же по два з гаком сантиметри між рядками!

— Схоже на верлібр, правда?

Генрі пирхнув у ніс.

— Схоже на якесь меню, — уточнив він.

Мені ж з усієї роботи найбільше запам’яталось останнє речення: «Залишивши Донна з Волтоном на берегах Метагемералізму, щиро помахаємо їм рукою на прощання, цим корешам сивої давнини». Нас усіх не полишала цікавість, чи приймуть у Банні роботу. Зате сам Банні не турбувався: подорож до Італії ставала ближчою, аж настільки, що Пізанська вежа тепер уночі відкидала свою похмуру тінь на його ліжко, і сам він безперервно перебував у стані серйозного збудження та квапився покинути не тільки Гемпден, а й усі можливі сімейні зобов’язання, щоб тільки розв’язати собі руки.

У мене Банні безцеремонно поцікавився, чи не хочу я, коли мені вже особливо немає чим зайнятися, допомогти йому спакувати речі. Я сказав, що прийду, і коли об’явився у квартирі, то заскочив його посеред розкиданого одягу, в процесі вигортання всього вмісту шухляд у валізи. Я потягся, обережно зняв зі стіни японську репродукцію в рамці й поклав її на стіл.

— Не займай! — закричав Банні біля тумбочки, з гуркотом впускаючи шухляду на підлогу та кидаючись мені навперейми. — їй же двісті років!

Я знав, що це неправда, бо кілька тижнів тому підгледів за ним у бібліотеці, коли він лезом акуратно вирізав її з книжки; я змовчав, але так роздратувався, що одразу пішов геть під грубуваті вибачення, на які Банні дозволила розщедритися власна гордість. Трохи пізніше, вже коли він поїхав, я знайшов у поштовій скриньці записку з недолугими перепросинами, що в неї були загорнуті томик поезій Руперта Брука[78] в м’якій обкладинці та коробочка з ментоловими драже Junior Mints.

Генрі зник із Гемпдена прудко й потаємно. Одного вечора він нам розповів, що зібрався, а наступного дня його вже на місці не було. (Куди він вирушив? У Сент-Луїс? Одразу до Італії? Ніхто з нас не знав.) Іще через день від’їжджав Френсіс, і ми довго й церемонно прощалися: Чарльз, Камілла і я стояли на узбіччі, у носі щипало, вуха повідмерзали, а Френсіс усе ще кричав нам щось із машини з опущеним вікном, ввімкнутим двигуном та густими хмарами білого диму, який обволікав його «мустанг» от уже добрі сорок п’ять хвилин.

Двійнята їхали останніми, і я їх за це, мабуть, ненавидів. Після того як звуки Френсісового клаксона зникли в засніженій далечині, позбавленій навіть відлунь, ми практично без слів прогулялися до них додому стежиною через ліс. Коли Чарльз увімкнув світло, у мене аж защемило в серці, настільки їхня квартира стала чепурна: порожня раковина, навощені мостини, ряд валіз під дверима.

Того дня їдальня зачинилась опівдні; падав сніг, швидко темнішало, і машини в нас не було. У холодильнику, тільки-но вимитому з лізолом, запах якого досі тримався, нічогісінько не завалялося. Ми сиділи за кухонним столом та споживали сумну, зготовану нашвидкуруч вечерю з консервованого грибного супу, прісних галет та чаю без цукру чи молока. Головною темою розмови став маршрут Чарльза й Камілли: як вони даватимуть раду з багажем, о котрій варто викликати таксі, щоб устигнути на потяг о шостій тридцять. Я підтримав цю дорожню бесіду, але на мене саме почала напосідати глибока меланхолія, що триватиме багато тижнів; мені чувся звук машини Френсіса, спочатку все слабший, а потім і взагалі зниклий у засніженій, приглушеній далечині. Я вперше усвідомив, наскільки самотні два місяці чекають на мене попереду, коли університет стоятиме зачинений, сніг лежатиме глибокий і навколо не лишиться ні душі.

Вони мені казали не приходити їх проводжати в таку рань, та я все одно приплентався наступного ранку о п’ятій годині помахати їм рукою. Ранок видався чистий, чорний, інкрустований зорями. Стовпчик термометра на ґанку Трапезної впав до нуля. Перед їхнім будинком у хмарі вихлопів уже чекало таксі. Водій щойно грюкнув доверху забитим багажником, а Чарльз із Каміллою позаду саме замикали двері. Вони здалися надто стурбованими та замисленими, щоб з радістю сприйняти мою присутність. Обоє Маколі не любили мандрувати, адже їхні батьки загинули в автомобільній катастрофі, коли вибралися на вихідних відпочити до столиці, а тому двійнята починали нервувати ще за кілька днів до того, як їм було потрібно куди-небудь вирушати.

На додачу, вони ще й спізнювалися. Чарльз поставив на землю свою валізу, щоб потиснути мені руку.

— Щасливого Різдва, Річарде. І не забувай нам писати, гаразд? — промовив він і рушив до машини. Камілла, змагаючись із двома велетенськими саквояжами, кинула їх обидва в сніг і проказала:

— Чорт, нам нізащо не вдасться повантажити це все на потяг.

Вона важко дихала, і її яскраві щоки густо шарілися. Неймовірна красуня. За все своє життя мені не довелося побачити нікого вродливішого від Камілли, якою вона була в той момент. Я тупо кліпав на неї, кров бухала в жилах, і я геть забув про свій старанно відрепетируваний цілунок на прощання, коли вона сама несподівано підскочила до мене й пригорнула. Мене оглушило її хрипке дихання, а миттю пізніше обличчя торкнулася її крижана щока. Коли я потис їй руку, то великим пальцем відчув під рукавичкою тонкий зап’ясток і удари пульсу.

Таксі посигналило, і з його вікна виткнулася голова Чарльза.

— Давай! — гукнув він.

Я доніс її багаж до тротуару й постояв іще у світлі ліхтаря, коли рушив автомобіль. Вони озирнулися до мене із заднього сидіння та махали у вікно, а я стовбичив і спостерігав за власним спотвореним відображенням, що віддалялося на кривій поверхні темного скла, аж доки машина завернула й зникла за рогом.

На покинутій вулиці я пробув, доки вже не міг розчути звуків двигуна, і тільки пороша шаруділа в маленьких снігокрутах, які вітер ганяв при землі. Я рушив назад до студмістечка, засунувши руки глибоко в кишені та нестерпно гучно риплячи підошвами по снігу. Вікна гуртожитків були чорні та мовчазні, а великий паркінг за тенісним кортом стояв геть порожній, якщо не рахувати кількох викладацьких машин та самотньої зеленої вантажівки господарської частини. У моєму корпусі всі коридори захаращували коробки для взуття, вішаки, двері в кімнати були розчинені й усюди панувала загробна темрява й тиша. Гіршої депресії в мене ще не траплялося. Я опустив жалюзі, впав на незастелене ліжко й вирішив доспати своє.

Чомусь мені здавалося, що коли повернуться двійнята, коли ми знову всі облаштуємося, коли засядемо за свої словники давньогрецької та вкупі вистраждаємо два-три завдання з письмового мовлення, усе стане на свої комфортні місця, як і в попередньому семестрі, усе знову буде по-старому. Отут я й помилився.

Чарльз із Каміллою написали, що прибувають до Гемпдена пізнім потягом, приблизно опівночі в неділю.

А вже в понеділок по обіді, споглядаючи контингент, який повертався до Монмут-Гаусу з лижами та магнітофонами в картонних коробках, я раптом подумав, що двійнята могли б і провідати мене, але не провідали. Я не почув від них ні слова й у вівторок, так само як від Генрі чи будь-кого ще, якщо не рахувати Джуліана, від котрого в поштовій скриньці знайшлася сердечна цидулка, в якій він вітав мене з початком навчання та прохав перекласти оду Піндара[90] на перше заняття.

У середу я рушив до кабінету Джуліана підписати в нього реєстраційні картки. І, здається, він був радий мене бачити.

— Маєш добрий вигляд, — привітався він. — Але не ідеальний. Генрі тримав мене в курсі твого видужування.

— Га?

— Мабуть, добре, що він повернувся раніше від очікуваного, — казав Джуліан, проглядаючи мої картки. — Але для мене це також стало сюрпризом. Він прийшов до мене додому одразу з аеропорту, глупої ночі посеред бурану.

Це вже цікавіше.

— Він залишався у вас?

— Так, на пару днів. Знаєш, він і сам нездужав. Ще з Італії.

— Що ж так?

— Генрі не такий сильний, яким може видаватись. У нього проблеми із зором, страшні головні болі, інколи йому справді непереливки… Не думаю, що його стан дозволяв йому подорожування, але це таке щастя, що він не затримався, в іншому разі йому не вдалося б урятувати тобі життя. Поясни мені, як так сталося, що ти опинився в тому жахливому місці? Батьки пошкодували грошей чи ти не хотів їх просити про допомогу?

— Не хотів просити.

— Ну то з тебе кращий стоїк, ніж із мене, — розсміявся він. — Твої батьки не балують тебе увагою, правда ж?

— Ну, балуванням це точно не назвеш.

— Чому так сталося, не знаєш? Це ж питання не занадто нетактовне? Гадаю, вони мали б пишатись тобою, а ти живеш гірше за справжнього сироту. Слухай, — раптом він підвів погляд, — а чому до мене досі не заходили в гості двійнята?

— Я їх теж іще не бачив.

— Де ж це вони поділися? Я навіть із Генрі ще не зустрічався. Тільки ти й Едмунд. Френсіс телефонував, але поговорили ми недовго. Нібито квапився кудись, Заявив, що заскочить пізніше, але так і не прийшов… Слухай, Едмунд же як не знав італійською ні слова, так і не знає?

— Я не володію італійською.

— Та я теж. Принаймні вже. А колись говорив досить вільно. Мені трошки довелося пожити у Флоренції, але ж це було тридцять років тому. Ти сьогодні кого-небудь з одногрупників бачитимеш?

— Можливо.

— Звісно, це не така вже й важлива справа, але корінці від реєстраційних карток треба здати в деканат сьогодні, і там будуть сердитись, якщо я їх не віддам. Мені це, в принципі, байдуже, зате от усім вам при бажанні можуть кровиці попити.

Коли кімнату залило світло й темрява сахнулася назад, у буденні й такі знайомі межі вітальні — з її захаращеним письмовим столом, присадкуватим продавленим диваном, запилюженими модно скроєними портьєрами, що дісталися Френсісові після того, як мати позбулася зайвого декору, — мені здалося, ніби це я запалив лампу, прокидаючись від затяжного кошмару. Намагаючись прокліпати той сон, я з полегшенням побачив, що двері й вікна на своїх місцях, де їм і годилося бути, а меблі в темряві не помінялися місцями між собою, наче за помахом чарівної палички.

Повернувся замок, і в темний коридор ступив Френсіс. Він важко дихав і пригнічено, палець за пальцем, знімав рукавички.

— Боже, Генрі, — промовив він. — Ну й нічка видалася.

Я не потрапляв у його поле зору. Генрі зиркнув на мене і, не криючись, характерно прокашлявся. Френсіс розвернувся.

Мені здавалося, що я зустрів його погляд з абсолютно прозаїчним виразом обличчя, але, вочевидь, це не вийшло. Мабуть, по мені читалося геть усе.

Він довго дивився у відповідь, так і не знявши до кінця рукавичку, яка безвільно повисла на руці.

— О, Генрі, — нарешті вихопилось у нього, — тільки не кажи, що ти йому про все розповів!

— Боюся, розповів, — відказав Генрі.

Френсіс аж скривився, коли заплющив очі. А потім знову поглянув на нас. Він став дуже блідий, як ніби хтось шорстке й сухе полотно притрусив тальком чи помалював крейдою. Здавалося, він от-от зомліє.

— Усе гаразд, — спробував його переконати Генрі.

Френсіс не ворухнувся.

— Годі, Френсісе, — трохи роздратовано наполягав Генрі. — Усе добре. Присядь.

Засапаний господар квартири пройшов у кімнату й важко впав у фотель. Спробував видобути з кишені сигарету.

— Він знав, — промовив Генрі. — Я вам про це казав.

Френсіс перевів погляд на мене, у його пальцях тремтіла неприкурена сигарета:

— Справді?

Я не відповів. На якусь мить я замислився: а може, усе це жахливий розіграш? Френсіс провів долонею по щоці.

— Тепер, мабуть, уже всі в курсі, — озвався він. — Навіть не знаю, чому мені так зле.

Генрі рушив на кухню по склянку. Він налив трохи віскі й передав Френсісові.

— Deprendi miserum est[106], — проказав він.

На мій превеликий подив, Френсіс хихотнув невеселим смішком.

— Боже мій, — промовив він і надовго приклався до чарки. — Просто кошмар. Навіть не уявляю, що ти, напевне, про нас думаєш, Річарде.

— Яка різниця? — ні на мить не замислившись, відказав я.

І варто словам було зірватися з вуст, мене ніби окропом ошпарило: так і є. Мені справді було байдуже за великим рахунком. Принаймні я не відчував того, що зазвичай, вважається, потрібно відчувати в аналогічній ситуації.

— Ну, наприклад, ти міг би сказати, що ми вскочили в чималу халепу. — Френсіс масажував очі великим та вказівним пальцями. — Поняття не маю, що робити з Банні. Коли ми стояли в черзі по ті квитки, чорт би їх забрав, мені аж руки свербіли відважити йому ляпаса.

— Ти возив його в Манчестер? — спитав Генрі.

— Так. Але народ там такий галасливий, ще й не відомо, хто може підслуховувати тебе ззаду, правда? І кіно виявилося поганеньким.

— На який фільм ви ходили?

Френсіс допив своє віскі й сам себе почастував добавкою на добрі два пальці.

— Слово честі, — повернувся він до мене, — ти такий добрий до нас. Мені страшенно ніяково від усієї цієї ситуації.

Ми довго нічого не говорили. Нарешті я спитав:

— І що ви збираєтеся робити?

— Нічого ми не збираємося, — зітхнув Френсіс. — Знаю, звучить погано, та що вже вдієш?

Поразницькі нотки в його голосі мене водночас і розсердили, і розчарували.

— Ну, не знаю, — промовив я. — Заради всього святого, чому ви не пішли до поліції?

— Ти, певно, жартуєш, — сухо сказав Генрі.

— Не розказали їм, що сталося насправді? Не повідомили, що натрапили на труп у лісі? Боже мій, ну, не знаю, вигадали б, що збили його машиною, коли він раптово вискочив на узбіччя з лісу абощо.

— І це був би напрочуд дурний учинок, — пояснив Генрі. — Це був нещасний випадок, мені прикро, що так сталось, але, чесно, я не бачу, яким чином від мого шістдесяти- чи сімдесятирічного перебування у вермонтській в’язниці виграють платники податків, та і я також.

— Ти ж сам тільки-но сказав, що це нещасний випадок.

Генрі знизав плечима.

— Якби ви звернулись одразу, то, можливо, відбулися б якимсь не надто суворим покаранням. А то, дивись, і взагалі б нічого не сталося.

— Можливо, — проказав він. — Але не забувай. Ми у Вермонті.

— Яка, в біса, різниця?

— На жаль, велетенська. Якби справа дійшла до суду, то судили б нас тут. І присяжних добирали б не нашого віку.

— І?

— І думай як знаєш, але тобі мене не переконати: я не плекаю жодних ілюзій щодо ставлення, яке матиме ложа вермонтських засідателів із бідних верств до чотирьох студентів, котрих судитимуть за вбивство ще одного вермонтця. Навряд чи нам варто було б сподіватися бодай на краплину жалю.

— Гемпденці вже багато років чекають на щось подібне, — промовив Френсіс, який прикурив від недопалка нову сигарету. — Нам би навіть не світило обвинувачення в ненавмисному вбивстві. І за щастя було б уникнути електричного стільця.

— Ти тільки уяви, — розвивав думку Генрі. — Ми всі молоді, освічені, досить заможні і — що найважливіше — родом не з Вермонту. Мабуть, безпристрасний суддя врахував би і наш вік, і той факт, що йдеться про нещасливий випадок, проте…

— Четверо студентів? — перебив його Френсіс. — П’яних? Під наркотою? Ще й глупої ночі на приватній власності своєї жертви?

— Ви зайшли на його землю?

— Очевидно, — мугикнув Генрі. — У газетах написали, що труп знайшли саме там.

Я не так давно мешкав у Вермонті, але вже досить часу, щоб знати: саме так подумає будь-який шанований вермонтець. Зайти на ділянку, що перебуває в чиїйсь власності, рівноцінно проникненню в чуже житло.

— О Боже, — видихнув я.

— Це ще квіточки, — правив далі Френсіс. — Христа ради, тільки подумай, на нас були простирадла. Босі, просяклі кров’ю. Смерділи алкоголем. І це в такому вигляді треба було заявитися в кабінет шерифа та спробувати йому все пояснити?

— Крім того, ми перебували не в тому стані, щоб комусь щось тлумачити, — сонно проказав Генрі. — Їй-Богу. Навіть не знаю, чи можеш ти собі уявити, як ми тоді виглядали. Менш ніж за годину до того ми реально, буквально були не в собі. Уже ввійти в такий глибокий стан потребує надлюдських зусиль, та повернутися невимовно тяжче.

— Не можна отак клацнути пальцями й перетворитися на себе старого, — підтримав Френк. — Повір. Це все одно що пройти шокову терапію.

— Навіть не уявляю, як ми дісталися додому й нікому не трапилися на очі, — кивнув Генрі.

— Ні-ні. Достовірної історії нам нізащо було не скласти. Боже-Боже. Я ще пару тижнів потім оклигував. Камілла взагалі три дні не говорила.

У мене холодок пробіг по спині: Камілла в теплому червоному шарфі, неспроможна говорити. Ларингіт, сказали тоді вони.

— Так. Дуже дивна історія, — підтвердив Генрі. — Мислення в неї збереглося ясне, але зі словами щось не виходило. Ніби стався апоплексичний удар. А коли Камілла знову заговорила, то чомусь французькою, яку вона вивчала в старших класах школи і яка до неї повернулася раніше від рідної мови або, скажімо, греки. Дитячий лексикон. Пам’ятаю, сиджу я біля її ліжка й слухаю, як вона рахує до десяти, спостерігаю, як показує пальцем на різні речі, la fenêtre, la chaise[107]…

Френсіс розсміявся:

— Така смішна була. Коли я поцікавився її самопочуттям, то відповіла: «Je me sens comme Hélène Keller, mon vieux»[108].

— Вона ходила до лікаря?

— Ти жартуєш?

— А раптом би їй не покращало?

— З нами всіма сталася однакова річ, — спробував пояснити Генрі. — Тільки нам вона більш-менш минулася за кілька годин.

— І ви не могли говорити?

— Покусані та роздряпані? — уточнив Френсіс. — Безмовні? Напівбожевільні? Якби ми пішли до поліції, на нас би повішали всі нерозкриті вбивства в Новій Англії за останні п’ять років. — Він підняв у руках уявну газету й «прочитав» заголовки на її шпальтах: — «Оскаженілим хіпі висунуто обвинувачення в ритуальному вбивстві», «Культове душогубство: забито старого Ейба Такого-то».

— «Неповнолітні сатаністи позбавили життя корінного вермонтця», — підхопив Генрі, прикурюючи сигарету.

Френсіс розреготався.

— Одна річ, якби ще можна було розраховувати на порядні слухання, — говорив далі Генрі. — Але не в нашому випадку.

— Особисто я не можу уявити нічого гіршого, ніж віддати своє життя на розсуд окружного судді у Вермонті й телефоністок у ролі присяжних засідателів.

— Наші справи кепські, — продовжував Генрі, — але вони могли бути набагато гіршими. Зараз наш основний клопіт — Банні.

— Що з ним не так?

— Із ним? Нічого.

— То в чому проблема?

— Він просто не здатний тримати язика на припоні. От і все.

— Ви з ним про це говорили?

— Сто мільйонів разів, — відказав Френсіс.

— Він хотів піти в поліцію?

— Якщо він продовжуватиме в тому ж дусі, то навіть не доведеться. По нас самі прийдуть. Він глухий до раціональних доказів і не має ані найменшої гадки про те, наскільки все серйозно.

— Навряд чи він був би радий запроторити вас до буцегарні.

— Якби він про це замислився, то, я певен, усвідомив би, що й справді не хоче цього, — спокійним голосом промовив Генрі. — І ще я впевнений, що він і сам не хоче потрапити у в’язницю.

— Банні? А він чому?..

— Бо знав про все ще з листопада й не повідомив поліцію, — пояснив Френсіс.

— Але це вже інше питання, — зауважив Генрі. — Навіть йому вистачає розуму не здавати нас, бо алібі на ніч убивства він не має. Тож, гадаю, Банні все чудово розуміє: якщо колись решта з нас таки загуркоче за ґрати, то принаймні я зроблю все від мене залежне, аби він склав нам компанію. — Він розтовк недопалок сигарети. — Наш клопіт через те, що Банні — просто дурень, котрий рано чи пізно бовкне щось не те не тій людині. Можливо, він це зробить і ненавмисне, але в такій ситуації його мотиви мене не обходитимуть. Ти чув його сьогодні вранці. Він і сам ускочить у халепу, якщо це дійде до поліції, але зараз він вважає, що його жахливі анекдоти дуже дотепні, інтелектуальні та вищі за наше розуміння.

— Мізків йому вистачає лиш на те, щоб зрозуміти, якою дурницею буде виказати нас. — Френсіс ненадовго замовк, щоб долити собі в чарку. — Та, схоже, нам не вдасться втовкмачити в його макітру, що в його ж інтересах не патякати по всіх усюдах, як він це робить зараз. І, чесно, я не певен, що він просто не піде й не розкаже кому-небудь про все, що знає, коли на нього вкотре насунеться той сповідальний настрій.

— Кому розкаже? Наприклад?

— Меріон. Батькові. Комусь у деканаті. — Він здригнувся. — Від самої думки про це в мене аж сироти по шкірі. Знаєш, це ніби останні п’ятихвилинки в «Перрі Мейсоні»[109], де в залі суду обов’язково знайдеться якийсь мугиряка, котрий підведеться на гальорці щось там розказати. От Банні — саме такий мугиряка.

— Банні Коркоран, Хлопчик і Детектив, — сухо промовив Генрі.

— Як йому вдалося про все дізнатися? Він же з вами не був, правда?

— Насправді, — відповів Френсіс, — він саме був із тобою. — Хазяїн квартири зиркнув на Генрі, і вони обидва раптом розреготались.

— Що? Що тут смішного? — схвильовано запитав я і спровокував черговий напад сміху.

— Та нічого, — нарешті відказав Френсіс.

— Чесно, нічого такого, — весело зітхнувши, вторував йому Генрі. — Зараз нас може розсмішити навіть несподівана річ. — Він прикурив нову сигарету. — Хай там як, а того вечора він лишився з тобою. Пригадуєш? Ви ходили в кіно.

— На «Тридцять дев’ять сходинок»[110], — підказав Френсіс.

Мало не підскочивши від разючого сюрпризу, я раптом пригадав: вітряний осінній вечір, повня місяця в паволоці курного дрантя хмар. Я допізна засидівся в бібліотеці й не пішов на вечерю. По дорозі додому серед сухого листя, що заметіллю неслося й танцювало переді мною на тротуарі, з бутербродом у кишені, який придбав у буфеті, я випадково перестрів Банні. Той саме квапився на гічкоківський сеанс кіноклубу, що мав от-от розпочатися в актовій залі.

Ми спізнилися, місць нам не лишилося, тому довелося сісти на вкритих килимовою доріжкою сходах. Банні відкинувся назад і напівлежав, спершись на лікті та простягнувши ноги вперед. Кутніми зубами він замислено гриз малий льодяник Dum Dum. Сильний вітер бився в тонкі стіни кінозали, двері постійно відчинялись і грюкали від протягу, доки їх не підперли цеглиною. На екрані верещав локомотив, несучись по залізничному мосту над чорно-білим кошмаром провалля.

— Потім ми випили, — пригадував я далі, — після чого він пішов до себе.

— Якби ж то, — зітхнув Генрі.

— Він постійно питав, чи не в курсі я, де ви всі поділися.

— Банні прекрасно знав, де ми. Разів п’ять чи шість ми погрожували йому, що не візьмемо із собою, якщо погано поводитиметься.

— Тож йому стукнув у голову геніальний план піти до Генрі й перелякати його, — втрутився в розмову Френсіс, підливаючи собі віскі.

— Я так розлютився, — раптом перебив його Генрі. — Навіть якби нічого не трапилося, то був підступний учинок. Він знав, де лежить запасний ключ, а тому просто прийшов ніби до себе додому. І навіть у такому разі нічого б не сталося. Просто жахливий збіг обставин. Якби ми пригальмували ще за містом, аби перевдягтися, якби вирушили не до мене, а сюди чи до двійнят, якби Банні не заснув…

— Він заснув?

— Так. Інакше ми б побоялися заходити й просто пішли б собі геть, — правив далі Генрі. — У Гемпден ми повернулись о шостій ранку. Просто чудо, що серед усіх тих полів та нетрів у темряві нам вдалося відшукати машину… Що ж, визнаю, їхати до Північного Гемпдена в закривавленому одязі було помилкою. Нас могла зупинити поліція, ми могли поламатися дорогою, будь-що могло статися. Та я почувався зле і, мабуть, утратив ясність мислення, тому кермував до своєї квартири інстинктивно.

— Від мене він пішов близько півночі.

— Ну, значить, у мене вдома він просидів на самоті з пів на першу до шостої ранку. Коронер[111] визначив час смерті між першою й четвертою годинами. І це одна з небагатьох хороших карт, яку нам доля здала в цій партії. Хоч Банні з нами не було, довести факт своєї відсутності йому так просто не вдасться. На жаль, розіграти цю карту можна буде лише в найскрутнішій ситуації. — Генрі знизав плечима. — Якби ж він тільки лишив засвіченою лампу. Хоч би щось, що його виказало. А так для всіх це стало велетенською несподіванкою. Він просто взяв і виринув із темряви. Ми зайшли, увімкнули світло — і вже було надто пізно. Він миттєво прокинувся. І от ми стоїмо…

— …в колись білих, а тепер закривавлених хітонах, ніби зійшли зі сторінок твору Едґара Аллана По, — похмуро додав Френсіс.

— Ого, і що ж він зробив?

— А як ти гадаєш? Ми його мало не до смерті перелякали.

— Сам винний, — прокоментував Генрі.

— Розкажи йому про морозиво.

— Це реально було останньою краплею, — сердито озвався Генрі. — Поки він нас чекав, то вигріб десь кілограм морозива з морозилки й навіть не заморочився тим, щоб викласти його в якусь формочку абощо, ну, ти розумієш, йому обов'язково було взяти геть усе. І от коли він заснув, то воно розтануло на ньому, протекло на крісло й на той гарний східний килимок, що лежав там у мене раніше. Що ж. Непоганий був антикваріат, той килимок, але в хімчистці сказали, що нічим зарадити не можуть. Назад мені його повернули подертим на шмаття. А ще ж крісло. — Генрі потягся по сигарету. — Коли він побачив нас, то розверещався, немов недорізане порося…

— …і ніяк не міг заткнутися, — додав Френсіс. — Ти ж пам’ятаєш, це була шоста ранку. Усі сусіди спали… — Він похитав головою. — Чарльз тоді підійшов до нього, спробував щось сказати, а Банні все горлав, ніби його різали. За хвилину чи дві…

— Насправді — кілька секунд, — виправив його Генрі.

— …за хвилину Камілла взяла скляну попільничку й жбурнула в нього, поціливши прямо в груди.

— Удар був не дуже сильний, але ніби з холодним розрахунком, — міркував уголос Генрі, — і прийшовся в потрібне місце у потрібний час. Банні одразу закрився, витріщився на неї, а я йому сказав: «Банні, замовкни. А то побудиш сусідів. Ми збили оленя по дорозі додому».

— Ото вже тоді, — підхопив Френсіс, — він змахнув піт із чола, закотив очі й увімкнув типового Банні: типу, як ви мене налякали, я, мабуть, трошки закуняв і т. д. і т. ін.

— Тим часом, — промовив Генрі, — ми четверо стояли перед ним, загорнуті в заюшені кров’ю простирадла, при ввімкненому світлі, незашторених вікнах, готові постати перед ясні очі будь-кого, хто міг би проїжджати повз будинок. Він так голосно розмовляв, світло було таким яскравим, а я — таким виснаженим та шокованим, що тільки й міг дивитися на нього. Боже мій, та ми ж стояли, вкриті кров’ю того чоловіка, ми наслідили аж до квартири, сходило сонце, і тут, на додачу до всього, ще й Банні. Я не міг себе змусити пошукати вихід із ситуації. І тут Камілла зробила одну раціональну річ: клацнула вимикачем, погасила світло. До мене раптом дійшло, що, незважаючи на чужу присутність, нам конче потрібно роздягнутись і помитись, не гаючи жодної секунди.

— Простирадла фактично довелося здирати з себе, — підхопив розповідь Френсіс. — Кров запеклась і прилипла до тіла. Поки я розібрався зі своїм, Генрі з рештою вже рушили до умивальника. У повітрі стояв туман із водяної пари, вода у ванні аж почервоніла від крові, іржаві ляпки вкрили кахлі. Це був справжній кошмар.

— Я не можу передати, наскільки нам не пощастило, що у квартирі опинився Банні, — мотнув головою Генрі. — Але ж, на Бога, не можна було нам просто так стояти й чекати, доки він піде. Навколо кров, незабаром попрокидаються сусіди, не встигну я й оком зморгнути, як до нас ломитиметься у двері поліція…

— Погано, звісно, що ми його розбудили, але, з іншого боку, не перед Едґаром Гувером[112] ми ж цим займаємося, гадалося нам, — проказав Френсіс.

— Саме так, — підтвердив Генрі. — Не скажу, що тієї миті в присутності Банні читалася якась страшенна загроза. Радше — дошкульність, адже я розумів: він намагався в той самий час збагнути, що відбувається. І все одно тоді він був нашою найменшою проблемою. Мав би я час, то спокійно посадовив би його та пояснив усе одразу. Але часу на це не було.

— Господи Всемогутній, — здригнувся Френсіс, — я й досі не можу ходити до ванної в Генрі. Замазані кров’ю кахлі. Небезпечна бритва Генрі погойдується на кілочку. Ми всі в синцях та подряпинах.

— У найгіршому стані був Чарльз.

— Господи, та він же весь був утиканий колючками.

— Ще й той укус.

— Ти в житті такого не бачив, — говорив Френсіс. — Коло сантиметрів із десять і вдавлені одмітини зубів. Пам’ятаєш, що на це сказав Банні?

Генрі розсміявся.

— Так, розкажи йому.

— Ну от, сидимо ми всі там, а Чарльз розвернувся по брусок мила. Я не бачив, що позаду Банні. Мабуть, він стояв і зазирав у двері. Тож раптом він як видасть, по-діловому так: «А я дивлюся, той олень дебело так погриз твою руку, Чарльзе».

— Якийсь період він отак стовбичив у дверях і коментував усе підряд, — продовжив Генрі. — А потім раз — і його вже ніде не видно. Мене збентежило те, як несподівано зник Банні, але я радів, що він уже не плутався під ногами. Справ було багато, а часу — мало.

— А ви не боялися, що він кому-небудь про вас розкаже?

— Кому? — Генрі звернув на мене обличчя, позбавлене емоцій.

— Мені. Меріон. Кому-небудь.

— Ні. В той момент у мене не було підстав думати, що він зважиться на щось таке. Ти ж розумієш, він ходив з нами на аналогічні спроби. Тому наш зовнішній вигляд навряд чи був настільки ж приголомшливим для нього, як міг би стати, наприклад, для тебе. Усе відбувалося в абсолютній секретності. Кілька місяців він лишався разом із нами. Хіба він міг кому-небудь усе розповісти, але не пояснити при цьому всього, не виставити себе дурнем? Джуліан знав, що ми намагалися зробити, але все одно я лишався переконаним, що Банні не стане з ним говорити на цю тему, доки не вирішить цього питання з нами. Сталося так, як я й гадав.

Він на хвилину замовк і прикурив сигарету.

— Сонце практично зійшло, а кінця-краю нашій халепі не було видно… на порозі досі лишалися криваві сліди, хітони валялися там, де ми їх поскидали. Двійнята начепили якийсь мій старий одяг і заходилися мити ґанок та салон автомобіля. Я знав, що хітони потрібно спалити, але розводити велике багаття на задньому дворі геть не кортіло. Усередині теж не можна — спрацює протипожежна сигналізація. Моя хазяйка постійно попереджала, щоб я й не думав користуватися каміном, але я підозрював, що насправді той у робочому стані. Я ризикнув, і нам пощастило — він працював.

— Від мене толку було мало, — промовив Френсіс.

— Ще б пак, мало, — сердито пригадав Генрі.

— Я нічим не міг зарадити. Здавалося, мене от-от виверне. Тому я пішов спати в кімнату Генрі.

— Гадаю, ми всі б із задоволенням пішли спати, але комусь треба було поприбирати, — відказав Генрі. — Двійнята повернулися близько сьомої. А я все ще страшенно мучився з ванною. Спина Чарльза була схожа на подушечку для голок, настільки багато колючок із неї стирчало. Певний час ми з Каміллою намагалися дати цьому раду, орудуючи пінцетом. Потім я пішов домивати ванну. Найгірше було позаду, але через страшенну втому в мене буквально злипалися очі. Рушники були більш-менш (ми намагалися ними не користуватись), але де-не-де по них мазнули кров’ю, тому я вкинув їх у пральну машину впереміш із милом. Двійнята заснули на розкладному ліжку в задній кімнаті, я посунув Чарльза й відключився.

— Чотирнадцять годин, — проказав Френсіс. — Я ніколи в житті так довго не спав.

— Я теж. Наче мертвий. Без сновидінь.

— Ось тільки послухай, як ми випали з часу, — розповідав Френсіс. — Коли я пішов спати, саме сходило сонце. Мені здалося, що я прокинувся, ледве склепивши очі. Розплющую їх, а надворі темно, дзвонить телефон, і я не маю ані найменшої гадки, де перебуваю. Він усе дзвонив і дзвонив, нарешті я підвівся і якось пробрався в коридор. Хтось проказав: «Не бери», — але…

— Що стосується телефонних дзвінків, ти унікум. Ніколи не бачив таких людей, — озвався Генрі. — Навіть коли ти в гостях.

— А що мені лишалося робити? Нехай би так і дзвонив? Хай там як, але я підняв слухавку. На протилежному кінці весело, немов який жайвір, цвірінчав Банні. Леле, ми четверо такі вгашені приперлись, а ще практично перетворилися на зграйку нудистів, ну й, крім того, чи не зганяти б нам усім у Brasserie й не повечеряти разом.

Я аж випростався на стільці:

— Агов, заждіть, хочете сказати, що це той вечір, коли…

— І ти прийшов, — кивнув, закінчивши речення за мене, Генрі. — Пам’ятаєш?

— Звісно, — чогось зрадів я, певно тому, що нарешті трибки нашої спільної історії закрутилися в такт. — Аякже. Я перестрів Банні, коли він саме йшов до вас.

— Ти вже мені пробач, але нас дуже подивувала твоя поява того дня, — проказав Френсіс.

— Тобто мені здається, що він сподівався дочекатися, коли ми з ним лишимося на самоті, й порозпитувати про наші пригоди, але він міг потерпіти, — пояснив Генрі. — Не забувай, що наша зовнішність не повинна була його здивувати так, як насправді могла б. Ти ж розумієш, що він уже бачив схоже раніше, коли ми… допоможеш мені дібрати слово?

— …коли ми, заблювавши все навколо, — запропонував Френсіс, — валялися в болоті й поверталися додому під ранок? На нас була кров, і він міг ламати голову над тим, як саме ми вбили оленя, та все ж таки…

Мені з ніяковістю пригадалися «Вакханки»: ратиці, закривавлені ребра, м’ясне шмаття, розвішане по смерековім гіллі. У грецькій мові для цього навіть існувало окреме слово — ωμοφαγια[113]. Раптом у пам’яті все прояснилося: я заходжу до квартири Генрі, бачу всі ці втомлені обличчя… єхидне привітання Банні: «Χαĩρε, оленевбивці!»

Того вечора всі ніби принишкли, сполотніли, але не сильніше, ніж люди, що страждають від тяжкого похмілля. Тільки Каміллин ларингіт здався незвичайним. Казали, що минулого вечора налигалися як свині, що Камілла забула светра вдома й застудилася, повертаючись до Північного Гемпдена. Надворі стемніло й лив дощ. Генрі дав мені ключі від машини й попросив сісти за кермо.

Через негоду в п'ятничний вечір Brasserie був майже безлюдним. Ми їли грінки по-валійськи і прислухалися до зливи, яка шмагала в поривах вітру по даху. Ми з Банні пили віскі та гарячу воду, решта — чай.

«Що, марудить, βάκχοι?[114]» — хитрим голосом поцікавився Банні, коли офіціант пішов геть, отримавши від нас замовлення алкоголю.

Камілла скривилася йому у відповідь.

Після вечері ми подибали до машини, Банні обійшов навколо неї, побуцав колеса.

«Учора ви їздили на ній?» — спитав він, мружачись проти дощу.

«Так».

Він змахнув вогкий чуб з очей і присів глянути ближче на решітку радіатора.

«Німецькі машини, — присвиснув він, — мені неприємно це визнавати, але, по-моєму, фріци вловили детройтський ритм металу. Не видно ні подряпини».

Я поцікавився, що він цим хотів сказати.

«Е, ну, дивися, вони їхали п'янючими. Шкодили як могли на громадській дорозі. Збили оленя. На смерть же?» — спитав він у Генрі.

Генрі, що вже стояв біля передніх дверей зі сторони пасажира, підвів очі.

«Що ти кажеш?»

«Оленя! Кирдик — і на смерть?»

Генрі відчинив двері:

«Мені здалося, що він мертвий».

Для протоколу: я не вважаю себе лихою людиною (хіба ж не те саме говорять реальні вбивці!). У новинах про вбивства мене постійно дивує, з якою затятістю і майже зворушливою впевненістю відмовляються бачити в собі хоч краплину зла всі ці душителі, котрі мандрують зі штату в штат, і педіатри, ладні за кожної нагоди хапати шприц. Ба більше, навіть напускають на себе вигляд порядних людей.

— Загалом я дуже хороша людина, — говорить свіжоспечений серійний убивця, якому, кажуть, рокований електричний стілець за те, що зарубав сокирою кількох дипломованих медсестер у Техасі. Мені було цікаво стежити за цією справою в газетах.

І хоча я й дуже хорошою людиною себе ніколи не вважав, назвати себе втіленим злом у мене також язик не повернеться. Мабуть, це просто неможливо — отак узяти й обмовити себе, навіть подумки. І наш техаський друг — цьому живий доказ. Ми скоїли жахливий учинок, але я ніяк не можу сказати, що всі ми поганці. Можете занести це на карб моєї слабкості, бундючності Генрі, туману від постійних занять письмовою грекою — на що вам заманеться.

Навіть не знаю. Мабуть, годилось би мені краще розібратися з тим, у що я вплутався. Хай там як, а перше вбивство — фермера тобто — минулося так просто, ніби камінь упав у річку, не розігнавши по собі жодного кола. І друге також зійшло з рук, принаймні спочатку здалося, що зійде, але я навіть найменшої гадки не мав, наскільки інакше все це складеться. Те, що здавалося слухняною в руках, пересічною гирею (тихий хлюп, швидке падіння на дно, і темні води, що сходяться над головою), насправді виявилося глибинною бомбою, яка несподівано вибухнула під скляною поверхнею, і її відголоски бринять аж по досі.

Наприкінці шістнадцятого століття італійський фізик Ґалілео Ґалілей провів низку експериментів, під час яких намагався встановити природу падіння тіл, а тому скидав їх (принаймні так говорять) із Пізанської вежі й вимірював при цьому їхнє прискорення. Ось що йому вдалося з’ясувати: усі тіла, коли падають, розвивають швидкість. Що довше падає тіло, то швидше воно рухається. Причому швидкість дорівнює прискоренню, викликаному силою тяжіння, помноженому на час падіння в секундах. Одним словом, за наших значень змінних величин наше конкретне тіло подорожувало в напрямку скелястого дна зі швидкістю, яка перевищувала десять метрів за секунду.

Ви розумієте, наскільки це швидко? І вповільнити цей фільм, переглянути його покадрово неможливо. Зараз я бачу те саме, що й тоді мигцем пролетіло перед очима з оманливою невимушеністю нещасного випадку: ось посипався гравій, повітря молотять руки, пальці намагаються вхопити гілку й не можуть. Із підліска в повітря зринає зграя переляканих ворон, темних і каркітливих на тлі неба. Новий кадр — профіль Генрі, той відступає від прірви. І ось уже плівка хлопає в проекторі, чорніє екран. Consummatum est[153].

Хоч у ліжку вночі я перетворююсь на вкрай неохочу аудиторію цієї неприємної короткометражної документалки (варто розплющити очі, вона зникає, але невтомно стартує від самого початку, якщо їх знову заплющити), та все одно не втомлююся дивуватись, наскільки відсторонений ракурс, наскільки ексцентрична деталізація, наскільки приглушеним здається її емоційне тло. У такий спосіб вона віддзеркалює спогади набагато точніше, ніж можна було б собі уявити. Час і повторні її перегляди наділили конкретну пам’ять про той епізод загрозами, відсутніми в оригінальній постановці. Я був її цілком спокійним глядачем, позбавленим страху, жалю, будь-чого, крім приголомшеної цікавості, так що з роками подія, яка впеклася в мої зорові нерви, дивним чином оминула серце.

Перш ніж до мене дійшло, що ми вчинили, збігло багато годин, а величину скоєного я зміг оцінити лиш за кілька днів (місяців? років?). Мабуть, ми просто забагато про це думали, говорили, аж доки цей підступ не покинув нашу уяву й не зажив страхітливим власним життям… Ніколи й нізащо не спадало мені на думку, що ми маємо справу з чимось іншим, крім гри. Атмосферою нереалістичності просякли навіть найбільш буденні деталі, так ніби ми не смерть нашого друга замислювали, а складали маршрут дивовижної подорожі, і я не думав, що нам узагалі судилося в неї вирушити.

«Немислиме — нездійсненне», — бувало, казав Джуліан на заняттях із грецької. І хоча при цьому він натякав на те, що в думках також треба дотримуватись певного режиму, ці слова, однак, дивним чином резонують із нашою ситуацією. Сама ідея вбити Банні — жахлива, неймовірна, але ж ми все одно її постійно обмірковували, переконували себе в її безальтернативності, складали плани, що здавалися трошечки невірогідними та смішними, але на ділі спрацювали як треба… Не знаю. Місяць чи два тому я жахнувся б від самого натяку на вбивство. Але того недільного пообіддя я стояв на кручі й спостерігав саме за цим, і це здавалося чи не найлегшою річчю у світі. Як же швидко він падав. Як же швидко все скінчилося.

У Гемпдені Банні спілкувався не так уже й з багатьма людьми, але сам університет настільки камерний, що практично всі навколо знали про нього в той чи інший спосіб. Комусь було знайоме його прізвище, хтось міг упізнати його серед інших студентів або пам’ятав голос — за великим рахунком, найвиразнішу рису Банні. Дивно, от у мене є кілька яскравих спогадів про нього, але насправді протягом багатьох років я проніс із собою не стільки його обличчя, як згублений голос: рипучий, балакучий, аномально лункий — варто було його раз почути, то він уже так просто не вивітриться з пам’яті, а в ті перші дні по його смерті їдальня взагалі здавалася чужою, адже по ній не розносилось відлуння від Коркоранового іржання, епіцентром якого зазвичай ставав молочний апарат.

Тож цілком нормально, що за ним сумували, його оплакували, бо смерть сприймається набагато тяжче в таких згуртованих місцях, як Гемпден, відрізаних від решти світу. І проте я дивувався невпинним виявам скорботи, що вихлюпувалися на поверхню від часу офіційного оголошення про загибель Банні. За таких обставин вони здавалися не тільки недоречними, а ще й ганебними. Схоже було, ніхто аж так особливо не тужив після його зникнення, навіть у ті похмурі останні дні, коли стало очевидно, що які б усіх нас не чекали новини, вони однаково будуть поганими. Та й на пошукову операцію громадськість реагувала хіба що як на масштабну незручність. Зате зараз, після новини про смерть Банні, людей кинуло в загадковий шал. Раптом з’ясувалося, що з Банні були знайомі геть усі. Геть усіх повибивала з колії жалоба. Геть усім довелося спробувати, як це воно — жити без Банні. «Він би так схотів». Цілий тиждень я постійно чув цю фразу з вуст людей, котрі не мали ані найменшої гадки про те, чого насправді хотів Банні. За порогом їдальні постійно схлипували та ридали якісь люди з ректорату, анонімні тужильники, незнайомці, що обіймали одне одного. В обережній і ретельно сформульованій заяві Опікунська рада повідомила, що «на вшанування як унікального духу Банні Коркорана, так і гуманістичних, прогресивних ідеалів Гемпден-коледжу» щедра пожертва від його імені була переказана на рахунки Американської спілки боротьби за громадянські права — організації, що, безперечно, була б осоружною самому Банні, якби він знав про її існування.

Чесно, я можу кілька сторінок списати про те, яка театральна показуха розігралася в дні після смерті Банні. Приспустили прапор на флагштоку. Служба психологічної підтримки перейшла на цілодобовий режим роботи. Кілька чудиків із відділення політології начепили на руки траурні пов’язки. По всій території висаджували пам’ятні алеї, проводили меморіальні відправи і влаштовували благодійні кампанії та концерти. Одна першокурсниця спробувала накласти на себе руки (з цілковито інших причин), наївшись отруйних ягід із куща навпроти музичного факультету, але й цей випадок приписали загальній істерії. Усі поначіплювали на себе сонцезахисні окуляри. Френк із Джадом і надалі притримувалися філософії, що «життя має тривати», а тому знову рушили у свій тур, озброївшись бляшанкою з-під фарби на збори коштів для проведення пивної вечірки в пам’ять про Банні. Декому в ректораті це здалося моветоном, адже смерть Банні, зокрема, засвідчила, скільки алкоголю споживають у Гемпдені, та Френк із Джадом лишилися незламними. «Він би хотів, щоб ми гуляли», — понурим тоном заявили вони абсолютно навмання. Зрештою, Служба підтримки студентів до смерті боялася Френка з Джадом. їхні батьки — довічні члени правління. Татусь Френка пожертвував гроші на нову бібліотеку, а Джадів — збудував корпус точних наук. Теоретично їх обох неможливо було виключити, а догана від декана не перешкодила б жодному з їхніх починань. Тож пивна вечірка все одно відгула в традиційному вигляді, позбавленому смаку та осмисленості. Але тут я вже випереджаю події.

Гемпден-коледж як заклад завжди мав схильність до істерик. Ізольованість, злостивість або просто нудьга зробили його студентство та професуру легко збудливими та значно легковірнішими порівняно із загальноприйнятим образом високоосвіченої людини. А герметична запальна атмосфера перетворила коледж на таку собі чорну чашку Петрі, де культивується мелодрама й деформація. Наприклад, мені добре запам’ятався сліпий тваринний жах, що пойняв університет, коли якийсь містянин вирішив пожартувати й увімкнув сирени цивільної оборони. Подейкували про ядерний удар; теле- й радіосигнал, який і без того погано ловиться в горах, того вечора був особливо поганим, і в результаті боротьба за доступ до телефону скінчилася коротким замиканням на комутаторі, після чого весь заклад поринув у глибини брутальної, неймовірної паніки. На стоянці зіткнулося кілька автомобілів. Люди верещали, ридали, віддавали всі свої статки, гуртувалися в маленькі компанії задля душевного тепла та затишку. Якісь хіпі забарикадувалися в корпусі точних наук і його самотньому бомбосховищі, відмовившись пускати до себе всіх, хто не знав слів пісні «Sugar Magnolia»[186]. Утворювалися фракції, з хаосу народжувалися нові провідники. І хоча світ насправді вцілів, усі чудово провели час і потім залюбки згадували про це багато років.

Багато в чому ці зовнішні вияви жалоби за Банні були аналогічним феноменом, хоч і не таким видовищним. Доказ існування громади, стереотипне вираження страху та данина поваги. Девіз Гемпдену: «Навчайся в дії». Завдяки всім цим колективним бесідам, концертам на флейті просто неба люди набували відчуття невразливості й добробуту; у них з’являлось офіційне виправдання для своїх кошмарів та публічних нервових зривів. У певному розумінні вони не виходили за рамки дешевої комедії, однак у Гемпдені, де цінувалося творче самовиявлення, навіть дешеву комедію можна було виставити за діяльність, і народ ставився до своєї жалоби так само серйозно, як і малі діти, котрі по-дорослому граються у своїх уявних лікарів та продавців, серйозно і без задоволення.

Зокрема, особливого, майже антропологічного значення набули вияви скорботи хіпі. За життя Банні в буквальному значенні слова вів із ними невпинну війну: хіпі, дратуючи Коркорана, слухали магнітофон на максимумі та залишали після себе брудну ванну, де «варили» свої джинси й сорочки, а Банні обстрілював їх порожніми бляшанками з-під газованки й викликав охоронців, коли йому ввижалося, що вони палять драп. Тепер же, після його смерті, вони відзначали його знеособлений перехід в іншу площину існування, ніби якісь дикуни з первісного племені: читали речитативи, плели мандали[187], били в барабани, виконуючи свої незбагненні та загадкові ритуали. Генрі зупинився поспостерігати за ними на відстані, обперши металевий кінчик парасольки на черевик кольору хакі.

— «Мандала» — це мовою палі? — поцікавився я.

Він похитав головою.

— Ні. Санскрит. Означає «коло».

— Значить, це якась індуїстська штука?

— Не обов’язково, — відповів Генрі, вивчаючи хіпі, немовби тварин у зоосаді. — Мандали переважно асоціюються з тантричними вченнями[188], що справили негативний вплив на пантеон індійського буддизму, попри те що деякі їхні елементи він усе-таки всотав і перетравив, дібравши їм місце у власному каноні, так що приблизно в дев’ятому столітті тантризм уже міг похвалитися своєю окремою академічною традицією — спотвореною, як на мене, але все ж справжньою традицією.

Він замовк, спостерігаючи, як дівчина з бубном запаморочливо кружляє на галявині.

— Та у відповідь на твоє питання, — правив він далі, — маю сказати, що мандала зайняла поважне місце в історії самого буддизму, а конкретно — тхеравади. Її зображення знаходять у курганах долини річки Ґанґ і навколо, починаючи з першого століття нової ери.

Мої спогади про те, що відбувалось у будинку Коркоранів після похорону, дуже туманні (можливо, через пригорщу знеболювальних, які я проковтнув одразу, сівши в машину). Однак навіть морфій не міг применшити жаху всього дійства. Благословенням стала присутність Джуліана: він, немов добрий янгол, кружляв у натовпі та знаходив хвилину перекинутися словом із кожним, ідеально вгадуючи, як і кого розрадити. Навіть більше: незважаючи на його взаємну нелюбов із Коркоранами, він ставився до них навдивовижу ґречно та дипломатично, так що навіть крижане серце пані Коркоран розтануло. Апофеозом же став той факт, що Джуліан виявився давнім приятелем Пола Вандерфеллера. Френсіс, який зачув цю новину, поклявся, що ніколи не забуде виразу обличчя пана Коркорана, коли Вандерфеллер, упізнавши Джуліана, підійшов до нього привітатись («по-європейськи», як пояснила потім пані Коркоран своєму сусідові), обійняв та поцілував у щоку.

Наймолодше покоління Коркоранів, яке було в незрозумілому захваті від ранкових сумних подій, тепер життєрадісно гасало по всьому будинку: дітлахи розкидали круасани, заливалися сміхом та ганялись один за одним із безглуздою подушкою-пердушкою. Кейтеринг виявився не з найкращих: забагато випивки та нестача їжі — справжній рецепт неминучих проблем. Тед із дружиною безперестанку гризлися. Брема Ґернсі знудило на білосніжний диван, а ейфорія Коркорана-старшого час від часу змінювалася безпробудним відчаєм.

Певно, втомившись від цього, пані Коркоран піднялася до спальні, однак через деякий час спустилася. Вираз її обличчя наводив жах. Тихенько вона доповіла чоловікові, що їх «обікрали», і це слово — повторене доброзичливим сусідом, який випадково його почув, — швидко розповсюдилося по кімнаті, спровокувавши хвилю небажаної допитливості. Коли це відбулося? Що зникло? Поліцію викликали? Люди облишили розмови та роєм обступили пані Коркоран. Вона майстерно уникала запитань, одягнувши мученицьку маску. Ні, казала вона, немає жодної потреби викликати поліцію: зникли речі дрібні, сентиментальні та нікому не потрібні, крім неї.

Клоук чкурнув за першої ж нагоди. І хоча ніхто не обговорював цієї ситуації, Генрі також вирішив зникнути. Майже одразу після похорону він спакував речі, сів в авто й поїхав, машинально попрощавшись із Коркоранами та ні слова не сказавши Джуліанові, який жадав із ним поговорити.

— Він виглядає розбитим. Йому варто сходити до лікаря, — поділився Джуліан своєю тривогою зі мною та Каміллою (хоча через далман[204] співрозмовник із мене був так собі).

— У нього був важкий тиждень, — пояснила Камілла.

— Ще б пак! Однак мені здається, що Генрі більш чуттєвий, ніж ми думали. Узагалі не уявляю, як він із цим упорається. Вони з Едмундом були набагато ближчими, ніж можна усвідомити, — він зітхнув. — Цікавий вірш він для похорону обрав, правда? Я б краще зачитав щось із «Федона»[205].