«Червоні Хащі» — книжка про те, як віднайти загублений або забутий чи вичерпаний роками сенс життя. Це історія мешканців будинку для людей похилого віку, який стоїть посеред лісу біля Черкас. Богдан Васильович Ковтун, колишній шкільний вчитель, приїжджає туди доживати віку. І раптом починає проживати нове, не зовсім зрозуміле йому життя. Там він зустрічає Йосипа Старенького, Журбу, Рибу та найкращого в світі пса. А ще стає свідком та учасником інтриг, дружби та ворожнечі, хитромудрих витівок, пустотливих радощів, зворушливого самозречення, подвигів та щемливої людяності, якої то бракує, то раптом стає несподівано багато. Це історія сусідства, співжиття та порозуміння попри розбіжності в біографіях. Не важливо, якою мовою ти говориш, які історії мав раніше, де народився, вчився та чи читав класику. Головне, щоб уболівав за наших.
Таке прекрасне місце, щоби бути разом із друзями.
У мене бувають хороші дні. Тоді я сідаю на іржаву гойдалку біля кущів, дивлюся крізь них на дорогу, рахую машини і думаю собі про хороше. Я пригадую давні часи, сміюся зі старих анекдотів і годую Бродягу хлібом, коли вдається назбирати той хліб під час сніданку. Якщо зранку світить сонце, а таке в наших краях буває часто, тоді день зовсім хороший.
Про погані дні я не хочу розповідати. У вас самих таких десь, певно, вистачає, — то нашо ще мої? А в хороший день, як нічого не болить і сяє сонечко, я сиджу до обіду на гойдалці, пригадую, як усе було колись, як минуло життя і як я потрапив сюди, в Червоні Хащі. І що після того сталось. Але ніколи не замислююся про те, що буде далі: вже немає сенсу. Найкраще — дочекатись обіду, а потому знайти собі куточок і спробувати почитати щось нове.
Я випробовую по книжці на день і зазвичай кидаю її ще до вечора. Мені би зараз не завадив Джек Лондон — зібрання з чотирьох сірих томів, яке колись купувала Марія в обмін на макулатуру. Тоді ми вдвох працювали у школі, з папером проблем не було (і своїх залишків вистачало, й діти збирали за рознарядкою райвно), тож книжок удома було багацько. Я часом шкодую, що не забрав їх зі собою, — ці новосельці навряд чи щось із нашого читатимуть.
Мені вони відразу не сподобалися: що той господар зі свинячими очима, що його товста гамірлива дружина, що двоє дітей, а на них — уже повірте — я за своє життя навчився добре розумітися. Щойно зайшовши до нашої хати, ці двоє хлопчаків одразу залізли на диван у залі й почали по ньому стрибати. І не так, як стрибають радісні діти, а наочно, для мене, щоб у такий спосіб зробити це місце своїм. Я таким нахабам завжди ставив трійки, навіть якщо вивчили на чотири. Щоби знали.
Чоловік їм тоді нічого не сказав, тільки ходив по кімнатах, навіть не роззувшись, цикав і зиркав своїм недобрим оком. А жінка спробувала вгамувати синів, але для порядку, без суворості.
Ми ще і про гроші не заговорили, а я вже зрозумів, шо програв. Що вони стрибатимуть і тут, і там, а їхні батьки куплять хату, ще й посунувши мою ціну.
Так і сталося: вони виторгували вісімсот доларів із трьох тисяч, у які оцінила хату Степанова донька, котра працює в Києві ріелтором. За місяць до того Галина зустріла мене біля магазину, випитала, що я продаю хату, набрала доньку і попросила оцінити, щоби я не прогадав. Навіть слухавки мені не дала, сказала: «Три тисячі доларів», — і пішла собі до крамниці.
Я дав безкоштовне оголошення в «Авізо», місяць мене ніхто не турбував, аж поки приїхали ті злидні й купили хату за дві двісті. Ще й поставили умову: з’їхати треба до Нового року. Товста жінка так швидко й наполегливо говорила, що мені лишалося тільки погоджуватися, щоби вони якнайшвидше лишили мене у спокої. Такий уже типаж, розумієте? Як наша попередня шкільна директорка, котра весь час мела своїм язиком, не лишаючи нікому простору.
Я зламався після того, як удруге за тиждень мало не спалив будинок, забувши на плиті картоплю чи щось таке. Знаєте, як кажуть: клятий склероз? Схоже, то був саме він, і я вирішив, що час здаватися.
Я мав два варіанти будинків престарілих, де лишалися місця за помірні гроші: Звенигородка та Червоні Хащі. Тільки в першому випадку гроші брали за рік уперед, а у другому — за квартал. До того ж перший будинок був великий, а другий — маленький, сімейного типу, ще й у лісі.
«Сяду на пеньок, з’їм пиріжок», — вирішив я, обміняв триста доларів, закрив усі комунальні борги, сплатив квитанцію за пансіон, написав листа Микиті й зібрав речі. Зі собою можна було привозити лишень одну валізу, тому книжки перейшли у спадок неприємним людям.
За кілька днів покупці повернулись, уже з частиною своїх речей, і моментально забруднили хату, в якій дня без віника не було. Чоловік швиденько домовився зі сусідовим сином, аби той мене наступного ранку відвіз. Дивно. Ніби щойно — і вже. Так швидко… Скільки ми років із Василем прожили поруч, а я б і не наважився попросити цього даїшника про поміч. А новоселець відніс йому пляшку — й усе, домовилися: син відвезе, о сьомій будьте готові.
Я ліг було спати, а ті всілись у залі перед телевізором, увімкнули гучно якийсь передноворічний концерт і почали святкувати, ніби мене вже немає. Який тут сон? Навіть коли вони вгамувались і розклали диван — один на всіх, — я все одно лежав і дивився в рідну стелю. Намагався пригадати щось хороше, та марно. Тільки і стукало в голові: востаннє, це — востаннє.
Чоловік прокинувся відразу після мене, надибав у своїх пакунках невеличку сокиру й пішов надвір. Я саме знімав чайник із вогню в кухні й побачив, як він рубає ялинку, що стояла посеред клумби між ґанком і парканом. Я швидко, як тільки міг, вибіг надвір, але справу вже було зроблено. «О, допоможи», — сказав він мені, та я мовчки розвернувся й пішов до кухні.
Скільки років цю клумбу доглядала Марія? П’ятнадцять? Двадцять? Той висадок я приніс якось навесні, зовсім маленьким. Якщо нічого не плутаю, купував його як блакитну ялинку, та виросла звичайна зелена. Не відразу, проте виросла. За нашою домовленістю, там поруч нічого не саджали. Додали пару вишень на задньому дворі, а спереду була тільки вона.
Щороку ми її наряджали у дворі, — в хаті Марія дозволяла тільки вітки, бо й так місця мало. Де та шабатурка з іграшками? Мабуть, десь у сараї. Навіть брехати цим не доведеться: не знаю, та вже й не дізнаюсь. Але вони мали свої іграшки. Розбудивши родину, господар наказав усім швиденько наряджати ялинку, яку він поставив замість столу, посунувши того до стіни.
Я пив чай, стоячи в кухні, й щосили намагався нічого не помічати. Перед тим поставив біля дверей чемодан, із яким ми кілька разів їздили на море — либонь іще в сімдесятих, — і чекав. Чверть на восьму прийшов Василів син, навіть не попросив пробачення за те, що спізнився, взяв мою валізу, пробурчав: «Я в машині», — й пішов надвір.
— Ну шо, отєц? — відірвався від яєчні новий господар, витер руку десь позаду себе і простягнув її мені. — Бувай.
І знову вибору не лишалося: моя рука сама собою простягнулася назустріч. Устрягла і дружина:
— Ви не хвилюйтеся, все буде хорошо, якщо якісь вєщі ваші будуть потрібні, ми їх викидати не будемо, в сарайчику полежать, відправим.
— Я не хвилююся, — збрехав я і вийшов, не обертаючись. Але, сідаючи до машини, все ж таки не втримався і подивився у вікно. Тепер, коли дерева не стало, з вулиці було добре видно, що там. Діти наряджали ялинку, стоячи на табуретах, а батько стовбичив за ними, їв і щось пояснював, указуючи виделкою, куди що вішати. «Певно, паркан зведуть, — подумав я, — такі люди не можуть жити без високих парканів». І ми поїхали.
— Шо, батя, стрьомно, небось? — запитав мене сусідів син, коли ми виїхали зі села.
— Чого?
— Ну, дом родной покидать.
Серьожа вчився в мене (всі тутешні діти ходили до нашої школи), та нічим особливо не вирізнявся, хіба що батьковими щоками. «Кугутьо», — казала колись моя мати і була права. Кугутьо… Він навіть забув, як мене звати, тому я вирішив нічого не відповідати, лише зробив радіо гучніше, хоча там і передавали «Песнярів», яких я ніколи не любив.
Тоді я ще не знав, що спочатку селище називалося Білі Хащі. Мабуть, назву обирали довгою зимою, бо що тут біле? Ліс та болото. Так собі село й жило століттями — Білими Хащами. Коли комуністи запанували тут на початку двадцятих, почали перейменовувати все, що на очі потрапляло. Так з’явилися численні Чапаєвки, Жовтневі, Травневі та Ленінські.
Мабуть, у якогось комісара тоді фантазії вистачило тільки на те, щоби поміняти колір: були Білі Хащі, стали — Червоні. Між іншим, дивно, що Білу Церкву тоді не перейменували на якийсь Кіровськ, бо Червона Церква — то було би занадто. Місцевим у Хащах, напевно, все було однаково, інакше повернули би селу історичну назву на початку дев’яностих, коли червоні ще не оговталися від поразки й коли ще можна було.
Я закуняв. Ніби на хвилинку, аж раптом Василів син сказав: «Под’єзжаєм», — і я побачив невеличкий з’їзд із дороги, навпроти якого стояло декілька пам’ятників. Так у нас скрізь: спочатку їздять п’яні на свята, а потому ллють сльози за загиблими, п’ють і їдуть знову. Водій перехрестився тричі, а тоді обережно повернув на ґрунтову дорогу. Сніг закатав вибоїни «заподліцо», та дорога все одно була погана. «Ох, мабуть, це ще ті хащі», — сказав я собі, намагаючись угамувати паніку.
Може, наказати цьому телепневі розвернутися, поїхати додому та повернути собі свою хату, віддавши покупцям їхні кляті долари? Та ні… Я певен, що новосельці грошей назад би не взяли і ялинки на місце би не приростили. Підписався — відповідай. Тому я не смикав сусідського сина, а міцно обома руками взявся за сидіння, стрибаючи разом із машиною по ямах. Буду вважати, що це — як візит до дантиста: що швидше зайду, то швидше вийду. Все одно куди.
Дорога вивела на якийсь занедбаний хутір, після нього знову пірнула в ліс і нарешті виїхала на більш-менш нормальну вулицю. Я розгледів крамницю, прикрашену новорічними гірляндами, потім ніби якась розливайка, біля якої ми повернули — знову наліво.
«О, нам туда», — сказав Сергій, показавши мені рукою на вказівник: «Табір «Сонечко»». Я вже знав, що за радянських часів тут відпочивали діти. Про це розповідала жінка, з якою я розмовляв по телефону, з’ясовуючи деталі. Потім кілька років піонертабір стояв закинутий, аж поки місцева влада вирішила зробити тут будинок престарілих.
Я тоді малював в уяві купу маленьких будиночків у сосновому лісі на пагорбі, та дорога вела вниз. І зовсім скоро ми приїхали: ніякого лісу, тільки звичайні дерева та кущі обабіч дороги. Майже нічим це не відрізнялося від нашої… Добре, нашої колишньої вулиці Інтернаціональної. І де ж тут хащі?
Праворуч було чи то поле, чи то пустир — узимку не розбереш, а ліворуч серед кущів виявилися зелені ворота, на яких великими білими літерами було написано: «СО ЧКО». Мабуть, «НЕ» десь відпало посеред буремних часів. Серьожа, звичайно, не втримався:
— Єслі «С» отломать, совсєм красіво будєт, — сказав він і натиснув на клаксон, а я тільки фиркнув, виявляючи незадоволення. — Тут хорошо, Васільєвіч, — примирливо промовив Сергій і знову натиснув на сигнал, уже довше.
— То лишайся замість мене. Три місяці пансіону включено.
— Та нє, — засміявся він, — мнє єщо рано.
— А мені в самий раз, — відповів я, намагаючись не допустити жалісного тону в голосі.
Ворота нарешті відчинилися, якась жінка з незадоволеним червоним обличчям, упираючись плечем, їх розтулила, посунувши сніг, і ми заїхали.
Я виліз сам, хоча допомога би не завадила. Сергій тим часом швидко поставив на ґанок великого одноповерхового барака мою валізу, постукав ногами по колесах, привітав ту жінку з «наступаючим», побажав мені всього найкращого й одразу здав назад через ворота і поїхав звідси, лишивши нас удвох.
— Ви Ковтун? — запитала вона, вже хитаючи головою на знак розуміння, хто я і навіщо.
— Так, — відповів я і спробував узятися за валізу. Важка, зараза. Та жінка теж не допомогла, хоч і розчинила переді мною двері, почавши навчено розповідати, наче екскурсовод у Шевченківському заповіднику:
— Значить, у нас тут єдиний корпус. Мальчики наліво, дєвочки направо. Прямо — столова. Там ще маніпуляціонная і офіс.
Я затягнув валізу в коридор, двері гупнули в мене за спиною. Я із задоволенням сів би десь, аби віддихатися, та жінка повісила куфайку на вішак і пішла далі, запрошуючи мене жестом руки. Я спробував підняти валізу ще раз, вирішив, що це занадто, тому просто посунув її під вішак, надибав вільний гачок, повісив на нього своє вихідне пальто й пішов за нею.
— Значить, ваша — друга, але це потім, — сказала вона, вказуючи на другі двері по лівому боці. З перших тим часом визирнув якийсь дідуган, схожий на бомжа.
— Доброго дня, — привітав я його.
Він збирався було щось відповісти, проте його обірвала ця жінка:
— Так, Петрович, здрисні, — сказала вона, — все — потім, — і він зачинив двері.
— Ідьом, ідьом, — підбадьорила вона мене, рушивши далі. Було їй десь під п’ятдесят, повний рот залізних зубів, чим вона відразу нагадала мені нашого шкільного завгоспа Зінаїду. Трохи згодом з’ясувалося, що її так і звати, — от лишень уявіть собі! Тільки та була Андріївна, а ця — Георгіївна.
Ми зайшли до вузенької кімнати перед їдальнею, жінка сіла за стіл і вказала мені на кушетку, на якій лежала стопка наволочок.
— Значить, мене звати Зінаїда Георгіївна, я тут завідуюча. Сьогодні свято, тому персоналу мало, всі дома гуляють, а мені от із вами розбиратися, — похмуро мовила вона і почала копирсатись у паперах, вочевидь розшукуючи щось, пов’язане зі мною.
— Ну, вибачте, — тільки й зміг я вичавити зі себе.
— Та нічо, розберьомся. Значить, ви в нас Богдан Васильович Ковтун, так?
— Я.
— Рік народження у вас?
— Тридцять четвертий, — старанно відповів. Проте не втримався: — Ваша ж співробітниця все записала, я їй казав.
— Та не ображайтеся. Це я так — перевіряю, наскільки ви…
— При тямі?
— У формі, — нарешті знайшлася вона. Навченим жестом лизнула вказівного пальця і перевернула аркуш: — На що жалієтеся?
— Та здоров’я ніби…
— Ну, щось болить?
— Душа… За Україну, — вирішив пожартувати я, тому що з такими Зінаїдами слабкість не треба показувати в жодному разі, бо з’їдять. Як кажуть у рекламі, перевірено часом.
— Ну добре, тоді вже після свят вас оглянуть, як Новіченкова відгуляє, — вирішила вона, заховала папери до якоїсь папки і встала. — Пішли селитися, Богдан Васильович.
Назустріч нам коридором шкандибала, тримаючись за стіну, зовсім старенька бабуся. Побачивши завідувачку, вона хутко роззирнулась і тихенько промовила:
— Ющенко сьогодні телефонував мені. Казав, що з пенсією розбереться.
— А Пушкін тобі нічого не казав, га? — незадоволено озвалася Зінаїда і замахала на неї руками. Тоді бабка навела зір на мене і спокійно продовжила:
— Він каже: «Обов’язково розберемся, не хвилюйтеся».
Я мовчки хитнув головою і пішов далі. З другої палати, в якій мені випадало провести решту життя, назустріч нам вийшла нянечка, тримаючи на руках купу брудної білизни.
— Перестелила? — спитала в неї Зінаїда.
— Так, усім поміняла, а новому ще й матраца поміняла.
— Молодець.
— Та де ж молодець? Вони все скулемали, шльомазі. Скікі разів казала їм складати обережно, як у вагоні. А Журба мені щоразу каже, що провідниця має все сама збирати. Козел!
— Ну, Журба у свойом репертуарі, — засміялася Зінаїда. — Я з ним розберуся. Поспішай, скоро обід, — і запросила мене до палати.
Зліва був невеличкий туалет, звідки тхнуло хлоркою, наче в районному басейні. Двері були відчинені, біля дзеркала чистив зуби неохайний скрючений чолов’яга років п’ятдесяти п’яти, замолодий для престарілого. Побачивши нас, він різко зачинив двері, а завідувачка гучно промовила крізь них:
— Пасту бережем! Вона для запаху, — і додала мені: — Це — Карасьов. Він горбун, тому в нас живе. Не дивуйтеся: районна адміністрація нав’язала.
— Значить, душ у нас в маніпуляційній. Він за розкладом: до обіду жінки, по обіді — ви. Зрозуміло?
— Ага.
— У палатах тільки очко і раковина, — промовила Зінаїда, враз утративши в моїх очах пару балів, і пройшла до кімнати.
З обох боків стояло по два ліжка, між ними — тумбочки, як у лікарні, а справа, за дверима, велика шафа. Судячи з усього, моє ліжко було біля туалету: воно єдине було прибраним. На тому ліжку, що біля шафи, лежали чужі речі, а біля великого вікна сиділи двоє чоловіків і дивилися на нас — кожен зі своєї койки, які розділяло притулене до батареї інвалідне крісло-каталка.
— Значить, це наш Йосип, — показала вона на того, що був ліворуч, маленького дідугана в тільнику. — А це — Журба, — значущо вказала на другого, брилястого сивого чоловіка в піжамі, схожого на Брежнєва. — Шо опять? — запитала вона в нього, — чого персонал дістаєм?
Той почав гнівно жувати губи, збираючись відповісти, проте Йосип підхопився й підлетів до мене, простягнувши руку:
— Пріветствую, братан. Знаєш, как в хату заходіть?
Я мовчки потиснув його руку, не знаючи, як відповісти, і безсило сів на свою койку.
— Значить, Журба, щоб в останній раз це було, — вагомо промовила Зінаїда і повернулася до мене: — Всіляйтеся, розбирайтеся, я на обіді всім вас представлю. Будуть питання — я в себе.
І пішла, по дорозі відчинивши шафу й на мить зазирнувши туди.
Йосип сів поруч і знову простягнув руку.
— Валєра, — чомусь промовив він. Я знову потиснув її й відповів:
— Я Богдан.
— Пока пусть будєт Богдан, — не заперечував той і радісно заржав, почісуючи груди. — Слиш, Хмельніцкій, за встрєчу ж надо ето самоє…
— Старенький, отзинь от человека, — низьким голосом оперного співака нарешті озвався від вікна Журба.
Я зовсім нічого не розумів: хто тут Йосип, хто — Валера, — тож вирішив, що треба полежати.
— Вибачте, можна я ляжу? З дороги…
— Ладно, — легко погодився маленький і різко підірвався з ліжка. Він підійшов до туалету і постукав у двері: — Риба, хорош, погужевался — і фатіт!
Звідти щось відповіли, та я не розчув, що саме. Двері розчинилися, з туалету нарешті вийшов горбун і незадоволено почав порпатись у своїх речах на ліжку. Маленький віддав йому піонерський салют і радісно прокричав:
— Смена сменє ідьот! — опісля повернувся до Журби: — Вишинскій, давай ниряй. Я — потом.
Журба пересів у крісло і поволі покотився в санвузол. Горбун вийшов із палати, продовжуючи щось бурчати собі під ніс. Я зняв чуні, посунув їх під ліжко, ліг, не розстеляючи, заплющив очі й притиснув руки до грудей. Але де там! Йосип, чи як там його, знову всівся в мене в ногах і затряс рукою, вхопивши мене за щиколотку. Тут я вже не втримався:
— Що таке?
— Нє гоні спать, Богдан. Ти шо, без вещей?
— Вони при вході. Я потім.
— Смотрі, штоб нє дьорнул нікто, тут глаз да глаз, — увічливо сказав він, а Журба щось підтакнув із туалету.
— Та нема там нічого.
— Што, даже поллітру нє взял на празнік?
— Не взяв.
— Ясно. В шашкі-шахмати іграєш?
— Ні.
— Тєбе пенальті. Надо било тєбя в первую здавать, — незадоволено промовив дідок і нарешті лишив мене у спокої.
Якось улітку ми пішли зі Степаном на танці до клубу в Головківці. Либонь то було незадовго до закінчення школи, коли танці були головною подією тижня, — вся молодь збиралася: себе показати і на дівчат подивитися. Тоді всі, від малого до великого, працювали на колгосп, а ми ще й на уроки ходили.
Після війни було голодно, — ніби нам мало було того, що коїлося навколо. Пам’ятаю, що їли ми тоді раз на день, десь увечері, але танці — то було святе. Мама спеціально прала мені білу сорочку, навіть дозволялось узяти батьків кушак, аби виглядати пристойно, родини не ганьбити.
Того разу Степан десь надибав пляшку самогону. Тоді його просто горілкою називали: казьонки в наших краях майже не було — дорого, та й навіщо? Тож ми ту пляшку випили десь біля клубу. І так налилися, що навіть на танці не потрапили. Пам’ятаю тільки, як удвох пленталися через поля, прямуючи додому, часом ригаючи обабіч дороги. Мені було так погано і так соромно перед батьками: і за сорочку, і за батьків кушак, що я його тоді десь загубив, повзаючи на колінах.
Наступного ранку, після того як отримав по сідницях, Степан свиснув із боку городу. Він приніс пляшку пива, та я твердо вирішив, що не питиму вже ніколи, тому він її сам вихлебтав. Казав, що полегшало, та я йому тоді не вірив, бо він виглядав жахливо.
Чи повірите ви, чи ні, та з тих пір я пив лічені рази. От на весіллі ковтнув трохи вина, бо всі навколо наполягали. Навіть Марія тоді випила більше. Її батько ще казав, що з молодим їхній родині пощастило, бо непитущий попався. І навіть підняв тост за це.
Зрозуміло, що довелося випити, коли Микита народився. Трохи там, трохи сям… Ще я ковтнув чарку коньяку, коли Ґаґарін у космос полетів, бо такого свята ніколи не бачив: усі вийшли на вулицю, співали пісень і танцювали. Тоді ми цілою педрадою в школі пили, і навіть я не втримався. Та крім того — зась!
Пригадуючи це, я непомітно заснув на тому ліжку і прокинувся від того, що сусід — той, що з багатьма іменами, як у Люцифера, — знову затряс мене за ногу. Я швидко висмикнув її й розтулив очі.
«Обед, зьома», — сказав мені сусід і щиро усміхнувся, показавши відсутність передніх зубів.
У палаті нікого, крім нас, не було. Поки я взувався, маленький дід швидко сходив до туалету і повернувся, наспівуючи: «Наш паровоз, вперьод лєті». Зайшов туди і я. Вузько, наче в потязі побував. Єдиний плюс — тут не трясло. Було чудово чути, як наспівує цей Йосип. Як там казали? «Будинок сімейного типу»? От і чути все, наче живеш у якомусь сімейному гуртожитку.
Я якомога тихіше зробив те, що треба, і подивився у тріснуте дзеркало. Там щось сумно видивлявся сивий худий чоловік. Після того, як Марія Іванівна спочила, я почав худнути, що далі — то більше.
От вам іще одне диво: ціле життя мріяв знову стати струнким, аж ніяк не виходило, пузо нікуди не дівалось, а як стало все одно — почало зникати само собою. Вочевидь, це не означало нічого хорошого, та я не хотів знати причин. Живий — та й годі.
Вийшовши до палати, я побачив, що мій малий сусід ходить туди-сюди між койками, пританцьовуючи. «Вот і бері над тобой шефство, архаровци там же всьо подметут сєйчас, погналі», — сказав він, і мені нічого не лишалося, крім як пропустити його вперед і піти до коридору.
Там стояла старезна скрючена бабка і про щось перемовлялася з жінкою у світлому байковому халаті. Вони обидві повернулися, розглядаючи мене. Йосип на мить зупинився біля них і різко спитав: «Так, а вона йому шо?». Вони обидві сіпнулись у різні боки від сусіда, як від скаженого, а він рушив далі, не забувши перевірити, чи не загубився дорогою я.
В їдальні була традиційна для соцреалізму роздача, над якою висіло гасло на червоній тканині: «У нас порядок такой — поел, убери за собой». «Мабуть, лишилося з дитячих часів», — вирішив я і скривився. Вловивши мій погляд, Йосип промовив:
— Зона — красная, базар — вольний. Єш — потєй, работай — мйорзні, — і вказав на стіл біля вікна: — Наш положняк на лучшем местє.
Там уже сидів в інвалідному кріслі Журба, навпроти нього — горбун. Обидва активно їли якесь перше, не звертаючи на нас уваги.
Йосип тим часом підійшов до роздачі, перехилився через бильця і гучно заволав:
— Матвіївна, хорош коркі крисіть, капітан на рєйдє.
З кухонних дверей випливла товста жінка у білому фартусі поверх дублянки і, усміхнувшись, наче повний місяць, відповіла:
— А я ж оце думаю, що так тихо, тіки зуби клацають.
Йосип схопив пластикову тацю і почав нюхати їжу.
— Так, циц, — замахнулася на нього ополоником кухарка, продовжуючи усміхатися.
— Та я нє о сєбе беспокоюсь, — жартома смикнувся від неї Йосип, — у нас новенькій, доктор наук, єлє отбілі у первой палати.
Вона розвернулася до мене цілим тілом:
— Ой, здрасті… А ви доктор із якої хвороби, бо в мене спина, зараза…
— Матвіївна, я ж говорю, доктор наук. Ето другоє, — заіржав Йосип і швидко перемкнув розмову на інше, — так, нє жидісь, колісь: первоє сєгодня как? Тока нє позорь меня перєд светілом.
— Борщ сьогодні… Вчорашній, настоявся якраз.
— Бо-о-орщ, — протягнув він у відповідь, налягаючи на «о», — Хмельніцкій, фатай разнос, вокзал уходіт.
Я підійшов і мовчки взяв наступну тацю, видивляючись, чим тут годують. Не так погано, між іншим: печінка була, якась риба, гречка, салат із капусти, буряк і солоні огірки. Узяв трішки всього, розклав по пластикових тарілках і пішов до столу.
Йосип уже був там, їв перше, примовляючи: «От точно бодяжит борщ, корова рижая, чистий порожняк». При тому він гучно сьорбав, але я знову ж таки не мав іншого вибору, як сісти поруч. «Смачного», — промовив я і взяв хлібчика.
Спробував борщ, який дійсно видався трохи пісним, хоч у ньому і стирчала кістка зі салом. Журба за обідом читав газету «Сегодня», горбун їв мовчки, затуляючи тарілку вільною рукою, зате Йосип торохтів за трьох. Він і про рибу палтус щось розповідав, і про черствий хліб, і про Матвіївну, чий син вивчився на інспектора райенерго, і зрозуміло, за який кошт.
Я їв, не кваплячись, і думав: «Господи, що ж я тут робитиму? Як мені тут жити?». Горбун тим часом доїв і швидко здриснув. Йосип провів його поглядом і виніс вердикт:
— Слишь, Ягода, — пробуркав він із набитим ротом, звертаючись до Журби, — Риба точно шкалік заначил, жопой чую. Етот Чахлік невмірущий шо-то мутіт.
— Угу, — відповів йому Журба, не відриваючись від газети.
— Чистий Геббельс, блядь, — не вгамовувався Йосип, повертаючись до мене. Я поклав ложку поруч із полумиском і подивився на нього.
— Шановний, я цього не люблю, — сказав я, не відводячи очей.
— Ето чего? — щиро здивувався дід у тільняшці, примруживши очі.
— Цього… базару, — вимовив я через силу. — Ви, шановний, не знаю, як вас по імені та по батькові, поруч зі мною не матюкайтеся. Я цього не люблю. Понятно?
Журба хмикнув і нарешті зацікавлено подивився на нас. Йосип скривив обличчя й після паузи промовив — по складах:
— По-нят-но, — а щоби я не вирішив, що переміг, він продовжив про своє: — Щас одні празнікі, сам Бог велєл, а ми сухіє, как спічкі в кладовке.
Григорій пожував губи й відповів:
— Єщо не вечер, — після чого знову розгорнув газету на останній сторінці, де зазвичай друкують несмішні анекдоти з минулого століття.
Проте Йосипа окрилила хоча б і така моральна допомога, й він продовжив, закинувши до рота шмат печінки, яка, між іншим, видалася твердою та несмачною. Мабуть, яловича, а може, і свиняча.
— Так шо, маґазен забенґазен? — запитав він мене, заохочуючи підморгуванням.
Я знову вирішив відповісти мовчанкою, якщо він уже не розуміє, наскільки неприємно сидіти з ним за одним столом. Я подивився навколо. Біля нас їло четверо чоловіків, серед яких я впізнав дідуся, що намагався привітатись у коридорі.
Через прохід були два жіночі столи. Там сміялися між собою, і я пожалкував, що тут прийнято їсти палатами, а не перемішувати престарілих, аби вони («ми, — поправив я себе, — відтепер — ми…») якось соціалізувалися.
— От Сєргеїч етого би так нє оставил, — сказав тим часом Йосип і хитро подивився на мене, очікуючи зустрічного питання: хто цей Сергеїч і чого би він так не лишив. Але я твердо вирішив поставити цього маленького жигана на місце й надалі мовчав. А потому спробував виделкою відірвати останній шматок печінки, якого ніяк не міг розжувати. Але пластик луснув у моїй руці.
— Рєжтє мечі, на камбузє гусь жарітся, — радісно озвався Йосип, ніби я щойно й не намагався з ним розсваритися. Я подивився навколо: всі їли одноразовими приборами. Упіймавши мій погляд, Йосип засміявся: — Прівикай, начальнік, тут всьо пластіковоє. Нам тєперь нічего острого нєльзя. Ні перца, ні ножа.
По обіді, відкотивши Журбу до палати, я притягнув валізу й сів розбирати речі. Йосип чи Валерій нарешті кудись подівся, горбун зникнув іще з обіду, тож можна було спокійно облаштуватися. Дістав усе, що було у валізі, й виклав на ліжко. Ніби й небагато речей лишилося, — чому ж так важко було їх нести?
Футболки, шкарпетки, труси і два спортивні костюми я поклав на вільну полицю у шафі. Документи, союзне печиво та кип’ятильник — до тумбочки. Лишилася папка з фотографіями. Я взяв зі собою сюди всі фото, які збереглися. Не те, щоби їх було багато, проте деякі мені дуже подобалися.
Наприклад, велика чорно-біла фотографія з нашого весілля. Марія Іванівна на ній так заразливо сміялася, нахилившись уперед, а я тільки очі витріщав, прямий, як стовбур. І щоразу, дивлячись на неї, я радів. Це фото стояло в нас на трюмо в залі. Я його насамперед забрав, аби не забути. Думав, повішу тут над головою і буду собі радіти.
Але цей Йосип… Він же обов’язково почне розпитувати, хто це, як звали, що до чого. А сил на це зайве спілкування не було й не передбачалося. Тому я поки що вирішив поставити її десь у тумбочці, а решту повернув до чемодана, закрив його і посунув під ліжко.
Ні, не так я собі уявляв цей будинок. І себе в ньому — теж. Мені малювалося тихе, спокійне місце, щоби сонце та ліс, аби пригадувати старі часи і читати в альтанці. Та ба, будинок ветеранів сімейного типу виявився занедбаним піонертабором, в якому тхнуло сечею, а більшість людей, котрих я зустрів, хотілося терміново оминути.
У моїй фантазії ми жили серед сосен у дерев’яних будиночках, облаштувавши все, як захочеться: фото над ліжком, обов’язково мапа світу, щоби легше розуміти, де що відбувається, коли читаєш новини. Ми з Марією були тільки у Криму, та у світі я орієнтувався, бо стільки ж політінформацій у старших класах довелося провести…
Так, чорт із ним, із цим Йосипом, — мапу все одно повішу. Я знову дістав чемодан, надибав там складений аркуш, розгорнув і причепив над ліжком до подряпаних шпалер із допомогою шпильок, які дружина останні тридцять років тримала наколеними на маленьку подушку, що її колись приніс із уроку праці Микита. Він намагався там зобразити цуценя, та воно більше скидалося на переміш ведмедя з вівцею.
Пересвідчившись, що я зробив свої справи, зі свого місця озвався Журба:
— На вашому місці раніше Сергеїч жив… Хороший чолов’яга був… Помер місяць тому. Серце.
— Просто тут?
— Помер? Ні, на прогулянці. Нас тут, коли погода хороша, примушують ходити навколо табору. От він і дійшов.
— Співчуваю.
— Ну, всі там будемо, — озвався Журба. І додав неочікувано: — Так шо ви, Богдане Васильовичу, тепер будете замість нього. Як зайшли, Йосип мені відразу й каже: «От і Портос».
— Хто?
— Ну, Портос, мушкетер той, пам’ятаєте?
— Та пам’ятаю, але до чого тут я? — здивувався у відповідь.
— Та нас четверо. Йосип як вигадав цю гру, відразу Д’Артаньяном став, я — Атос, Риба — Араміс, бо молодий. А Сергеїч був товстий, тому Портос.
— Та я ж худий.
— Тут усі худі, — невпевнено промовив Журба і поплескав себе по великому животі. — Здебільшого. Але я вже звик до Атоса, тому, вибачте, будете Портосом. Ви звикнете.
— Господи, — тільки і здобувся я на відповідь, ліг на ліжко й повернувся на бік, обличчям до Антарктиди.
Біля Нової Зеландії по стіні повз здоровезний прусак, не звертаючи на мене ніякої уваги. Я стежив за його маршрутом і дивувався: таргани ж останнім часом якось позникали, — може, пішли з країни? А тут, з’ясовується, лишилися. Можливо, це був теж престарілий тарган, від якого відмовилися молоді, коли збирались у дорогу.
Ну, що ти будеш робити? Я знову задрімав, і знову мене розбудив маленький сусід у тільняшці, смикнувши за ногу. «А в тюрьме сєйчас ужин! Макарони!» — прокричав він мені в обличчя і тут же вирушив далі по палаті. «Йосип старенький! — продовжив він, — Журба, і ти туда же? От на сєкунду отойдьош с кубріка, а тут спят усталиє ігрушкі, черті спят».
Під його гомін ми встали, вдягнулися до вечері, яка до того ж була новорічною. Я обрав синій спортивний костюм із маленьким синьо-жовтим прапорцем біля серця, а Журба начепив поверх піжами темний кітель. Я розгледів на ньому шпали — отже, залізничник. Як з’ясувалося, він міг ходити, щоправда, накульгуючи на одну ногу.
Почистивши зуби й умившись, я повернувся до палати й повіз Журбу в їдальню, бо він усівся у крісло з таким виглядом, ніби я йому це винен. Йосип уже був там. Він сидів за столом і витягав із горщиків, у яких була печеня, шматки м’яса. При тому він зібрав перед собою всі горщики і без сорому в них орудував.
Вочевидь, святкові столи накрили без вибору: їж, що дають, і святкуй, як можеш. На столі стояла пляшка з-під шампанського, одна пластикова склянка з напоєм була перед Йосипом, із другої поспіхом досьорбував горбун, уже поблискуючи очима. Тобто нам уже нічого не лишилося. Мені воно й не треба, а Журба?
— Так, Гріша, — буркнув Йосип, — я тєбе заначіл чутка, пока халдєй всьо нє вихлєбал.
Він посунув до місця інваліда скляночку і гнівно подивився на горбуна, котрий нахилився над тарілкою і їв, роблячи вигляд, що не розуміє, про кого йдеться.
— Так, ви пока тут шамайтє, танкісти, а я бродяге долю занєсу, — сказав Йосип, завернув у серветку кістки й кудись пішов.
— Бродяга — це собака, — пояснив мені Журба, підняв келих і сказав на цілу їдальню: — Шановні, з наступаючим!
То тут, то там кволо обізвались, а сусід продовжив знайомити мене з тутешнім життям:
— Ми тут ще іноді ніби як три поляки, грузин і собака. Йосип — це, значить, Ярош, я — грузин, бо Григорій…
— Досить, — перервав я його, — ну досить уже! — вийшло гучно, і я відчув, як за навколишніми столами всі замовкли. — Мені від ваших ігор уже ніяково, — тихіше продовжив я.
Горбун цикнув і кудись пішов, не забувши прихопити склянку й тарілку, а Журба примирливо промовив:
— Богдане Васильовичу, я ж по-сусідськи. Я ж розумію, як вам зараз важко.
Помилково сприйнявши мою мовчанку як ознаку відновлення довіри, він продовжив:
— Бродяга — це собака, двортер’єр. Старенький його принадив, але це — наша таємниця.
— Не дозволяється? — не втримався я.
— Ага. Кажуть, тут раніше було можна, але кожна бабка тягла зі собою кішку. Тут таке кубло було. Сварилися…
— Кішки?
— Та й люди теж. Потому завідуючою стала грузинка і заборонила. Майже всіх кішок вивезли. Сліз було… Пара лишилась, але ховаються.
Я знову нічого не зрозумів і запитав:
— А Зінаїда що, грузинка? Не схожа.
— Та ні, — відповів Журба, низько засміявся, що твій Шаляпін, і також ковтнув зі склянки.
— Це її Йосип так охрестив. Каже, Зінка — як слідчий із ГРУ. ГруЗінка, розумієте?
Я хитнув головою, не розуміючи їхніх жартів, і почав їсти, хоча шматок до горла не ліз.
Після обіду їдальню трішки прикрасили до свята: на роздачі поставили невеличку штучну ялинку, поруч із телевізором. Між колонами протягнули гірлянди з ліхтариків, але чи то забули ввімкнути струм, чи то вони вже давно не горіли.
За кілька хвилин повернувся Йосип, але не встиг нічого сказати, як із кухні вийшли Матвіївна та Зінаїда.
— Шановні ветерани! — гучно промовила остання. — Дозвольте вас привітати з Новим роком. Щастя вам, здоровля. І сьогодні телевізор по случаю свята до останнього, як говориться, клієнта.
Усі заплескали в долоні. Йосип так гучно свиснув, що я вронив виделку. Він закричав:
— Зіна, дайош сєгодня діскотєку для тєх, кому за восємьдєсят! С тебе белий танєц живота.
Завідувачка засміялася й угамувала його жестом руки: сідай, мовляв.
— Це ще не все, — додала вона і подивилася на мене. — У нас тут сьогодні новенький у другій палаті! Богдан Васильович Ковтун. Прошу любить і жаловать! Як мені вдалося дізнатися, він у нас учитель географії, тому тепер із кросвордами проблем не буде!
Мені довелося встати й поклонитися на всі боки.
— Я ж казав: усе знає, — чистий слідчий, — прошепотів знизу Журба, задоволено усміхаючись.
Тільки от річ у тому, що я ціле життя викладав математику в усіх її проявах і не мав жодного стосунку до географії, ні до економічної, ні до фізичної. Я зібрався про це сказати, проте позаду хтось прокричав: «О, нарешті!».
То був дід із першої палати, в піджаку з багатьма орденськими колодками. Я ще раз поклонився громаді й сів. Вуха палали, а у грудях билось об край незадоволення: тут усе було не так, усе неправильно, не вийшло навіть познайомитися як слід, — я приїхав математиком, а лишався географом.
— Слиш, Корнєй Чукотскій, — хутко підвівся на ноги Старенький і плеснув у долоні, — ану давай тєбя проверім. Страна в Афріке і дєрєвня в Белоруссії, а?
— Що?
— Нє знаєш? А я знаю! Со-ма-лі! Отак-от, думал Сємен про сєбя, што умен!
Цей неприємний дід задоволено обвів поглядом їдальню: чи всі бачили, як він переміг заїжджого географа, — а я тільки махнув рукою і сів на місце.
В обмін на колективну обіцянку не мочити постіль Зінаїда винесла ще пару пляшок, і всі потягли стільці до роздачі, ближче до телевізора. Я лишився позаду, посунувся спиною до батареї, попхав ближче до вікна майонезні баночки, з яких кволо стирчала зелена цибуля, налив собі чаю і до ночі сидів біля підвіконня, бездумно дивлячись на екран, де чужі люди проводжали останній рік, який я прожив як людина.
Лікар Новіченкова страждала на важке похмілля, ще й вийшла на роботу не першого, а четвертого січня. Щодня обіцяли, що вона от-от буде, подивиться мене й випише, мабуть, ліки. Та дарма. Тут усім давали якісь пігулки, тричі на день, та ще й кожен зі своїми медикаментами борсався, — мало хто так любить хворіти, як пенсіонери. Може, тільки американці, та вони хоча б можуть собі це дозволити.
Я відмовлявся від допомоги, навіть тиск не давав собі вимірювати, а таке тут практикували теж щодня: нянечка ходила з тонометром, звали її Анатоліївна, і це вона зустрілася мені в коридорі першого дня, бо відповідала ще й за постіль. Після сніданку вона починала свій обхід, по черзі сідаючи до кожного на ліжко. Риба кудись тікав, я відмовлявся, проте Йосип і Журба старанно лягали, а останній іще й вів паралельний підрахунок свого тиску, щодня записуючи його на аркуші, який він тримав у Біблії, що весь час лежала на його тумбочці.
За договором, будиночок, окрім пансіону з доглядом, гарантував мешканцям і безкоштовне медичне обслуговування. Ну, в певних межах, зрозуміло. Йосип розповів мені, що раз на місяць із Канева приїздить масажист, але працює так собі: помацає спину хвилин п’ять і радить, хижа морда, користуватися мазями, які ж сам і продає, наче класичний радянський слюсар-водопровідник.
За медичний догляд відповідала Новіченкова, і заміни в неї не було. Якщо мешканців будинку спіткало щось серйозніше за застуду, тоді викликали районного лікаря. А коли вже геть зле, тоді аж із Черкас присилали «швидку», бо в них якийсь договір на обслуговування. А це далеко — дороги ж тут іще ті. Тому, буває, приїжджають лише забрати тіло.
— Тут тєкучка кадров — будь здоров, — із посміхом додав тоді Йосип. Але терміново виправився: — Но ти, зьома, нє бзді! В нашей второй камерє всьо чин-чинарьом, всє аксакали тянут лямку до послєднєго. У меня вообще на етот год большиє плани! — і, подумавши, додав: — Я вообще на фарт: тута трєтій год чалюсь, — так у нас пока тока Сєргеїч крякнул.
— Та я чув. Журба розповідав.
— Хто? Журба? Та єму тока пріговори читать! Ти лучше слушай сюда, — розпалювався Йосип, баражуючи проходом між ліжками, — Сєргеїч, щаслівий человек, уєхал на Могильов с полтішком внутрі.
До палати зазирнув Риба, та Йосип швиденько його прогнав:
— Карась, чепушило, какого ху…дожніка страна потєряла?
І той миттєво зник, навіть не образившись. Провівши його поглядом, Йосип жваво розвернувся до мене і… вочевидь, забув, про що розповідав.
— В карти іграєш? — запитав він після чималої паузи.
— Ні.
— А в нарди?
— Ні. Ні на гроші, ні просто так.
— От ти здогада… Госпидя, про шо я шчас говоріл?
— Про Сергеїча. Як він пішов.
— А, точно! Похмелілся! А потом уже помер. Он, кстаті, как і ти, гусь бил, осєнью поступіл сюда, — наголосив він із допомогою піднятого догори вказівного пальця. — Успокоїлся і упокоїлся. Нє всєм так везьот.
— Ну, дай бог, — примирливо промовив я, бо з цим дідком треба було поводитись обережно: як що — він здіймав такий галас, що ховайся в жито.
Так-от, а зараз я про що? Про Новіченкову. Вона нарешті з’явилася — після того, як Анатоліївна поміряла тиск і заодно забрала в Йосипа його багатостраждальну брудну тільняшку, яку він постійно носив. Тут хто міг, прав собі сам, але це здебільшого стосувалося жінок, котрі ще пам’ятали, де схід, де захід. Ну, і мене: я звик за останні роки прати сам.
Старенький, як міг, відбивався, та Анатоліївна все одно забрала тільник, видавши йому навзамін якусь сіру байкову сорочку великого розміру. Коли він незадоволено заправляв її у штани, то впіймав мій погляд і пробуркотів:
— Ти, Портос, кстаті, тоже порткі вдягай: тєбя лєпіла визивала.
— Хто?
— Добрий доктор Айболіт, он на ширєве сідіт! Новіченкова, хто? Я с Бродягой гулял, она на работу шла, сказала, шоб ти послє давлєнія зашол.
Ну, я й пішов. Новіченкова виявилася худорлявою такою бабою, наче глиста. Сидячи на підвіконні маніпуляційної, вона курила щось дешеве та смердюче і дивилася на мене мішкуватими очима. Я спокійно привітався, цілим своїм виглядом демонструючи, що на виклик не напрошувався.
— Діагноз єсть? — відчужено спитала вона, збиваючи попіл за вікно. Звідти в кімнату падав сніг. Мені навіть стояти тут було холодно, не кажучи вже про те, щоби лягти на койку для класичного огляду в стилі «Тут болить? А тут?». О, то вона ще й із бодуна! Суворий, мужицький перегар добивав аж до мене.
— Здоровий.
— Всєх здорових на олімпіаду забралі, — спробувала вона пожартувати, але сухо, без добра в голосі. — Давлєніє какоє?
— Не жалуюсь.
— Ето хорошо, но на вашем местє вон тоже одін нє жаловался, пока ласти нє склєїл.
Це вже було занадто.
— Ви про що, шановна? — нарочито здивувався я, і вийшло це, мабуть, голосно, бо наступної миті до маніпуляційної зазирнув Йосип і спитав:
— Шо за шум, а дракі нєт?
— Так, Андонєнко, там сєбе отдихаєм! — гаркнула у відповідь Новіченкова й зістрибнула з підвіконня. Йосип тим часом уперся в мене очима, крикнув:
— Отставіть думать херню про капітана!
Ще трохи подумав, чи не додати чогось, і зник, гупнувши дверима.
— Он нє любіт, когда єго по фамілії — Андонєнко, — усміхнулася лікарка й сіла за стіл.
— Чого це?.. — почав я, та нарешті зрозумів, про що йдеться. Проте не засміявся.
— Єго тут перєкрєстілі в Йосіпа і Старенького, — додала вона, щось виписуючи на чистому аркуші. — Он, чуть шо, голосіт: «Йосип старенький», — вот і пріжилось, — реготнула вона наостанок. Але продовжила вже серйозно: — Значит, історію болєзні на вас всьо равно откриваю. Так положено. Єсть історія — болєзнь найдьотся. Пока продолжим вас наблюдать.
— Дякую, — майже щиро відповів я і побіг до палати, під ковдру, бо замерз тут, як на зимовому суботнику.
Журба був на місці. Він читав щотижневик «Бульвар», який, на моє скромне переконання, був просто додатком до реклами контактера з космосом Петра та його кота, — не пам’ятаю вже, кому з них умонтували в пузо скляне око. Треба додати, що за сніданком Григорій Іванович уважно читав Біблію, та це з «Бульваром» якраз складалося.
— Змерзла, мавпочка? — спитав сусід, звернувши увагу на те, як я дрижу під укривалом і стукаю всіма наявними зубами.
— Угу, — відповів я, намагаючись зігрітися.
Марія якось їздила на Прикарпаття на вчительські збори і привезла звідти мені товсті зимові шкарпетки з гірського козла. Як же вони стали би зараз у пригоді! Та після кількох років активного демісезонного використання від них уже погано тхнуло козлами похилого віку, тому Марія їх якось навесні спалила надворі, примовляючи при тому, що це — найкращий подарунок їй на восьме березня і що мені тепер уже нічим їй догодити.
— От так подумати: наше покоління все життя провело в холоді та в голоді, — сказав Журба, дивлячись на мене поверх красивих тонких окулярів зі золотистими обідцями.
— Ага, — тільки й спромігся я на відповідь.
— Так нам і нас старості не дають зігрітися, злидні!
— В аду согрєєтєсь, — почули ми від входу. Там радісно щирився Йосип Старенький, потираючи долоні: — По всєму Устьлагу объявляєтся подйом! Свадьба на тєріторії. Черті, тащитє кружкі, сєгодня Ланжерон гуляєт!
Йосип відчинив шафу і почав щось активно шукати на горбуновій поличці, примовляючи:
— Карась всьо равно должен, єщо за ту херню нє отсідєл.
Потому випірнув звідти, тримаючи в піднятій руці вузьку чорну краватку. Пальці на його руці були скривлені: вони давно були зламані й неправильно зрослись, — але все одно він був дуже схожий на чемпіона світу, котрий видерся на п’єдестал і щойно отримав золоту медаль, прив’язану до урочистого намиста.
Журба зацікавлено повернувся до нього, відкинувши на ліжко товсту газету:
— А поподробнєє?
— Подробнєє, папаша, тєбя в колумбарії насєют, — віджартувався Йосип, розгладив краватку і поклав її під свій матрац, сівши зверху. — Шо-шо? Свайба! Славентій женітся!
Я вже знав, що Славентієм кличуть чоловіка з першої палати — того, що з орденами. Він недарма так зрадів, коли дізнався, що я нібито був учителем географії, бо постійно розгадував кросворди і тепер час від часу звертався до мене, коли виникало складне питання.
От сьогодні на сніданку він гучно спитав мене, який із океанів є другим за розміром. Я буркнув, що Атлантичний, і повернувся до манної каші, яку щиро ненавидів ціле життя. У моєму дитинстві її не було, та потім, у школі, вчителів зазвичай годували тим, що лишалося після дітей, тож манки довелося скуштувати не одну тонну. І здебільшого без масла.
— Так а на ком он ето самоє? — спитав Журба, не приховуючи радісного очікування. — Нєужелі на Крівой?
Наскільки я зрозумів, Кривою тут звали ту бабусю, яка стверджувала, що їй постійно телефонує Ющенко, бо переймається її долею. Мені розповіли, що вона була зі Сумщини і вважала себе землячкою чинного президента, до котрого я мав низку претензій, але зараз не про це.
— Ха! — завзято здивувався Йосип і плеснув себе долонями по колінах. — Єщо чего? Крівая только своєго Ющенку любіт, — він повернувся до мене, намагаючись долучити до розмови: — Портос, обращал вніманіє, шо Крівая в разниє сторони хіляєт? То на лєвий бок шкандибаєт, то на правий. А биваєт, забиваєт і прямо ходіт, но нєдолго. А шо подєлаєш, када склєроз?
Не дочекавшись від мене реакції, він знову повернувся до Журби, який уже йорзав по койці, так йому кортіло дізнатися подробиці.
— Нє, нє Крівая. На Глаше он женітся. От сам нє знаю, как ми ето самоє пропустілі, — нарешті здав Йосип таємницю і засміявся, ніби це був свіжий анекдот.
— І шо? — не втримався я, не розуміючи, що тут смішного.
— Ха! — знову зрадів Йосип, адже наша розмова нарешті ставала на ті рейки, які він і планував прокласти. — Глашу, короче, сюда дочка сдала. Оні жилі в Черкасах. Вродє там нормальная хата била, напротів горкома. Хату продалі, дочка с мужем, доктором, — на Ізраїль. А матушку — в богодєльню, но, тіпа, врєменно, перєбіться, пока оні там обживутся і єйо с собой заберут.
Я не розумів, хто з жінок та Глаша, та поки що вирішив не уточнювати, бо Йосипові тільки того й треба. А розмови про жінок тут велися такі, що я відразу йшов до бібліотечного стелажа в їдальні, щоби тільки не чути, як вони смакують подробиці й фантазують, хто з ким, у який спосіб і скільки разів.
— Та ти ж говоріл, шо ето порожняк? — хитро посміхаючись, запитав Журба і доторкнувся до батареї, перевіряючи, чи добре сьогодні гріють.
— Так порожняк і єсть, — упевнено відповів Йосип і поліз під матрац перевіряти, чи розгладилася там краватка. Повернув її на місце, знов обережно всівся зверху і продовжив: — Тока Славентій, конь краснознаменний, етого нє понімаєт. Сам слишал, как он говоріл, шо в Ізраїлє пенсія в дєсять раз больше. Смекаєш?
— Ну… — невпевнено похитав головою Журба.
— Баранкі гну! Етот комісар нєдорєзаний рєшил, шо надо на нєй обженіться, і тогда єго тоже на Ізраїль заберут! Допетріл?
— А-а-а! — зрозумів Журба і вирішив, що час пояснити мені, що відбувається. — Це Славентій думає, що дочка їх обох забере до Ізраїлю, а там така медицина, що вовчара протягне ще пару десятків років. На їхню там пенсію.
— Доперлі наконєц-то! От с кем пріходітся срок мотать, а? — знов очолив розмову Йосип і встав. — Вот тєбе, Портос, очерєдная загадка. Мужик — кавалєр всєх медалєй, без пяті мінут герой нє то труда, нє то войни, на Сталіна молітся, а как шанс смотать на капстрану — так мурлокотам і тут первий, а? Я тєбе отвечаю: краснопузиє всє такіє.
Отут я з ним погоджувався, хоч і не показував цього, щоби Старенький не вирішив, що я відтепер його вірний мушкетер чи танкіст.
— Он Берія, — вказав тим часом Йосип на Григорія, — такой же: схілял би за мілиє венікі, тока нікто нє берьот!
— Тьфу на вас, — спокійно відповів на цей закид Журба і знову підняв із ліжка газету, — только би повод вам, кобелі стариє.
— Ето — да, — погодився з ним Йосип. І пішов у корпус, радіючи по дорозі: — Шо нє дєнь, то празнік. Нє Рождєство, так свадьба.
Микита одружився в дев’яностому, коли здавалося, що Радянський Союз іще встоїть. Але вже через рік ми жили в зовсім іншій країні, а ще за два роки жити стало зовсім тяжко. Фінансування впало, навіть маленькі гроші затримували на кілька місяців, школа трималася на натуральнім господарстві: хтось із батьків привезе пару мішків картоплі, хтось — півсвині… То ми розібрали все це на педраді — й хутко додому, своїх годувати.
Син тоді був молодим спеціалістом на будівництві у Смілі, але там усе скорочувалось і зачинялося. Його й оптимізували одним із перших. Можна було поїхати на заробітки в Тюмень, але він із дружиною перебрався до нас і влаштувався електриком на елеватор. Грошей ледве вистачало, та ми встояли, й у середині дев’яностих я почав прицінюватися до земельних ділянок поблизу, — само собою розумілося, що Микиті час побудувати свій дім.
З Оксаною він познайомився у Смілі. Вона тамтешня. Мені вона не дуже подобалася: ні риба ні м’ясо. Але як дитина захотіла, так і сталося, — не ті часи, щоби самим обирати йому наречену. Вони ніби підтримували мою ідею про новий будинок неподалік, аби ми внуків доглядали. Так, підтримували, проте спокійно, щоб не сказати кволо. І незабаром стало зрозуміло чому.
Я пам’ятаю, як то було. Навесні, коли я фарбував стовбури наших вишень, Микита почав мені допомагати і так, ніби серед іншого, розповів, що в понеділок їм із Оксаною треба їхати до Києва — подавати документи на еміграцію. До Ізраїлю.
Мене наче обома деревами вдарили по голові: як же так, який Ізраїль? Виявилося, що Оксана давно до цього готувалася, щось там хімічила з документами і виписала бабку єврейкою. Рая чи Мая — не пам’ятаю вже і пригадувати не хочу! Мені все одно, нехай би вони там цілою родиною обрізались, але тепер мій єдиний син поїде бозна-куди. Мій Микита!
Вони це запланували ще тоді, у Смілі. Мабуть, тому і переїхали до нас, аби протриматися певний час, поки тривала підготовка. Я тоді кинув щітку в траву, бо не міг далі фарбувати, і ми зайшли до хати, де Оксана заспокоювала Марію Іванівну, а дружина моя так плакала, що серце зупинялося від того видовища. Сиділи, розмовляли, переконували, обіцяли допомогти, проте нічого не змінилося: вони поїхали до Києва, й усе в них вийшло за Оксаниним задумом.
І ось уже дванадцять років, як живе в місті Ашдоді єврей Микита Ковтун, дорослий чоловік, будівельник. У них майже відразу народилася донька, Наталка. А трохи згодом вони змогли купити квартиру, і ми нарешті заспокоїлися. «Буває і гірше, — казав я Марії, коли вона згадувала сина, — в деяких он діти п’ють чи в тюрмі сидять, навіть раптово помирають, а наш живий. Так, далеко, та їм там, мабуть, краще». А нам… Нам має бути добре, коли добре дитині, — ні про що інше вже не йдеться.
Вони приїздили кілька разів, я катав онучку на санчатах, водив на цвинтар і розповідав, як жилося моїм батькам і їхнім родинам. Було. Приємно згадати. Але за пару тижнів серця не відновиш. Воно може почекати, але тріщини в ньому все одно нікуди не подінуться.
Микита все запрошував до себе. Ми навіть одного разу почали документи збирати, але не склалося. «Мабуть, наступного року поїдемо», — зазвичай казав я Степанові. Можливо, річ у тому, що я просто не хотів їх бачити. Його — дуже хотів, онучку — теж. Але Оксана ця…
Син пропонував гроші на дорогу, та бути приймою, хоч і тиждень, — це занадто для мене. Та й чого я там не бачив? Я читав про Ізраїль, постійно стежив за новинами звідти, бо боявся за цього дурника. Загалом, можна вважати, що я там був — тільки в ньому — й усе бачив його очима. Та і що мені там робити? Грати в шашки з ветеранами трьох житомирських базарів, сьорбаючи каву з кардамоном, аби кволе серце зайвий раз не напружувати?
Я лежав на койці й дивився на Ізраїль, обіцяючи собі написати ще одного листа Микиті, щоби він знав адресу цього будинку. Можна навіть йому телефон дати: нехай подзвонить і розкаже, що в них усе добре і що Оксана переказує привіт.
Не постукавши у двері — а це мене дратувало дедалі більше, — до палати ввійшла Зінаїда, а з нею ще якась жіночка зі сумкою, на якій було написано «Пошта».
— Танцюйте, — ніби заохочуючи, почала завідувачка, — в кої-то векі пенсію вчасно дають.
От мене це «дають» завжди лютило. Дають по пиці чи у борг, а пенсію — видають. Так само як аванс на роботі не дають, а сплачують, і хліб у сільмазі продають, а не дають зранку в четвер! З цих людей Радянський Союз виходив занадто повільно, застрягаючи у вузьких мізках.
Почали з мене, та швидко з’ясувалося, що моєї пенсії сюди ще не перевели.
— Це нічого, — заспокоїла мене поштарка, — таке буває. Наступного місяця відразу дві принесу. Вони там поки почухаються… Зателефонуйте краще до своїх, скажіть їм, аби прискорили переведення.
Задоволений Журба розписався у відомості, Зінаїда видала йому п’ятдесят гривень і додала:
— Решта — как обично, — опісля розвернулася до мене і сказала: — Ковтун, ви ж паспорта мені не здали!
— І шо? — не зрозумів я.
— Ну, в нас такий тут порядок, що всі паспорти в мене лежать, у сейфі, — промовляла вона повільно, наче першокласникові.
— Чого це? Документ мій, нехай у мене і лежить!
— От ви всі такі розумні. А знаєте, що буває?
— Що?
Зінаїда вперла руки в боки і роздратовано понесла:
— Бо за всіма тут глаз да глаз треба! Паспорти намочують, зжигають, гублять! Одна була рік собі переправила, щоб женіха, ето самоє, в оману ввести. Десять год собі списала, стара дура, — довелося мені особисто її два рази в район возити, в паспортний стол!
— Все одно не дам! — чітко промовив я, склав руки на грудях й відвернувся до вікна.
— Тихо-тихо, — озвався від входу Йосип, підскочив до своєї койки і посунув поштарку, бо вона всілася якраз на те місце, де під матрацом лежала горбунова краватка.
— Що таке? — злякалася та і притисла сумку до грудей.
— Що таке? — передражнив її Йосип і гнівно втупився в завідувачку. — Грузінка, ти ж обещала, шо нам в етот раз первим дадут! Крєст на пузє рісовала!
— А тобі не все одно, Старенький?
— Дєло принципа, — гордо відповів Йосип. — А то што ж получаєтся? Первая палата блатуєт, вторая бедуєт. Второй месяц подряд, — після чого додав переляканій поштарці: — Ти, кобуча, зарубі сєбе на шнобелє, шо в февралє і мартє тєпер начинаєш с нашей палати, а то подиму барак на хіпеш!
— Ой, лишенько, — підірвалася та з місця і поспіхом побігла до коридору.
Зінаїда тим часом досміялась і, витираючи сльози, промовила:
— От не скушно з вами, їй-богу. Чули вже про весілля?
— Чули-чули, — своїм грудним басом озвався Журба. — А який розклад?
— Та який розклад? Після обіду їх до загсу повезуть, а на вечерю діти молодого (тут вона знову засміялася) виставлять горілочки і шашлики будуть робити!
— О-о-о! — радісно завовтузився Григорій. — Шашлики — це діло. Під водочку — ух-х! — і затряс у повітрі кулаком, вочевидь, не знайшовши слів для того, щоб описати власний ентузіазм.
За обідом тільки й розмов було, що про весілля. Жінки пропонували, щоби молодим хоча би кілька днів дали пожити в окремій палаті, після чого всі намагалися з’ясувати, куди на той час припхнути трьох Глашиних товаришок.
На це Йосип сказав, що треба просто розібрати по одній жінці в палату, вимагаючи, щоби за цей винахід йому дали право першого вибору, а то нам, нефартовим, обов’язково випаде Крива, яка остаточно доведе другу палату до сказу, ніби мало нам горбуна. Карасьов на жарт ніяк не відреагував, продовжуючи швидко їсти і традиційно затуляючи тарілку вільною від ложки рукою.
Старенький в очікуванні смачної вечері вирішив не їсти розсольнику й зі словами: «Такоє рагу отдайтє врагу», — посунув тарілку до Журби, після чого гучно запропонував, аби до нас відразу переселили Раїсу, бо вона симпатичніша за всіх. Йосипова пропозиція мала успіх, усі реготали й намагалися перекричати одне одного.
Я вважав зайвим брати участь в обговоренні таких дурниць. Мене цікавило інше, тому я скористався маленькою паузою в реготі й запитав у Журби, чого це йому замість пенсії дали всього п’ятдесят гривень і що означає фраза Грузінки: «Решта — как обично»? Григорій знизав плечима:
— Ну, тут такі правила, що всієї пенсії не дають. Її Зіна в себе тримає, в тому сейфі.
Я здивувався: як так можна? І паспорти їй, і гроші? Це ж наша власність!
— Ну, розумієш, Богдане, гроші можуть украсти. Чи загубити. Тут таке кожного разу: завернула дурна баба гроші в хустку й забула.
— Ну, її гроші: що хоче — те й робить!
— Нє скажи, — Йосип устигав і жінок дражнити, і слухати, що за столом відбувається, — пенсію, даже генєральскую, как у Гріши, можно в момент пропіть. Так шо, тіпа, за нас беспокоятся.
— І що вона з цими грішми робить, хтось знає? Вона ж може їх у банк покласти чи в піраміду якусь віддати — й усе!
— Ха! — відповів Йосип і остаточно розвернувся до нас, залишивши їдальню напризволяще. — С Зінкі ти хоть спросіш, єслі што, ілі стуканьош на нєйо. А чего ти завйолся, Густлік? Шо, єсть за шо перєживать?
— Грузінка каже, що на похорон тримає кожному, — втрутився в розмову Журба, — бо в будинку бюджету на поховати нема, можуть тільки здати на районний цвинтар, де бомжів закопують, а там лежать ніхто не хоче. Всі додому хочуть, біля своїх лежати, а Зінка тоді їде й домовляється на місці.
— Від цього погано тхне! — не погодився я, хоча тут скрізь погано пахло і без жодних алегорій. — А кому вона звітує?
— Та нікому, — невпевнено відповів Журба. — А паспорти забирають знаєш чому? Щоб голосувати за нас можна було. Р-р-раз — і все, як треба!
— Пам’ятаєш, як два роки тому було? — спитав він у Йосипа, а той одразу озвався:
— Ой, такоє било! Гріша просілся по совесті проголосовать, бегал, жаловался коміссії, тока хер шо у нєго получилось.
— Цього не буде, — твердо сказав я. — Дзуськи їй! І гроші собі лишу, і паспорта не віддам. І проголосую сам. Якщо доживу.
Збуджений від цих думок, я не схотів сидіти в палаті й слухати, як Григорій і Йосип збираються на весілля. Тому вирушив гуляти по корпусу. Спочатку намагався розібрати два зігнуті цвяхи з набору дитячих головокруток, який знайшов у їдальні на стелажі з настільними іграми. Та марно, — тільки остаточно зіпсував собі настрій, звіріючи від неспроможності розв’язати таке просте завдання.
Тому закинув цвяхи в коробку й пішов до книг. Ще першого січня передивився все, що там було. Непотріб. Дешеві американські детективи та багато жіночих романів, серед яких упізнав тільки Іоанну Хмелевську, та вмовити себе почитати це не вдалося.
Тоді я поліз у пачку зі зіпсованими книгами і несподівано знайшов там «Колымские рассказы» Шаламова, без обкладинки.
Хоч так вийшло вбити час, але настрою такою книжкою не врятувати — тільки ще більше звірієш. Тому, коли Матвіївна спитала, чи не зможу я їй допомогти з підготовкою їдальні до весілля, я радо погодився: і час мине, і стосунки з кухнею можна покращити, а в умовах будинку престарілих це дуже важливо, — це я швидко зрозумів.
Ми з нею вдвох зісунули столи, розставивши їх високою літерою Т. Матвіївна по секрету розповіла мені, що до шашликів, які пообіцяли Славентієві родичі, вона зробить цілу виварку пюре, — тільки би молока вистачило з маслом, бо на свята все зазвичай швидко закінчується і до весни доводиться тримати їдальню на гречці зі сосисками.
Анатоліївна виділила на свято кілька свіжих простирадл, уже сумуючи, бо замажуть так, що не відпереш. З них ми зробили суцільну скатертину, швиденько позамітувавши білими нитками. Я відкоркував щонайменше п’ять великих банок із компотом, який, як з’ясувалося, варили самі з того, що росло довкіл будинку. Виявилося, тут є і груші, і яблука, і вишні, й навіть черешня, яка, щоправда, давно не родить.
— Ой, шкода мені нашого саду, — сумно промовила кухарка, дивлячись у вікно.
— Чому? — подивився я на неї, проте вона відмахнулася:
— Та то я про своє. От доживемо до літа — я таких вареників із вишнею нароблю! — привабно заохочувала мене кухарка, почавши зливати компот у велику каструлю. — От у вас коли день народження?
Я відповів, що восени, й вона пообіцяла, що щось і тоді вигадає, щоби я не переживав.
Проста робота пішла мені на користь. Я трохи заспокоївся.
Та навіть і обіцянка вареників із вишнею остаточно привела мене до ладу: я їх любив чи не найбільше. Так буває, як полагодиш щось у хаті, якусь дрібничку, про яку постійно забував, — і відразу всі негаразди не те щоби тікають, але на деякий час зникають, — зовсім як злий пес, який іде спати до своєї буди.
Усі повсідалися по місцях, але їсти не починали, чекаючи на молодих із родиною. Матвіївна потішила громаду анонсом картопляного пюре й усе переймалася, що воно застигне до того часу, поки зготують м’ясо, тому погнала чоловіків до палат, аби взяли кілька укривал і загорнули виварку з гарніром до потрібного часу.
Незважаючи на те, що на столі було порожньо, люди раділи, продовжуючи активно обговорювати подію, що наближалася. Йосип, як виявилося, не полінувався збігати до Грузінки і випитати в неї, де житимуть молодята. Завідувачка однозначно відповіла, що вони й надалі мешкатимуть у своїх палатах, але їм дозволять їсти за одним столом, після чого з’явилася нова тема для розмови: хто до кого пересяде? Чи то Славентій до Глашиного столу третьої палати, чи то Глаша — до чоловіків? І хто в такому разі перейде за протилежний стіл, аби звільнити місце?
Старенький, очевидячки, був незадоволений розкладом, який оминув наш стіл.
— От дє твої глаза билі? — питав він у Журби.
— А шо?
— Така пара: Гріша і Глаша!
Журба у відповідь лише сміявся і махав на Йосипа руками. А той не вгавав:
— Хай би она тєбя катала, шоб ми с Портосом нє напрягаліся. І сєла би за наш стол. Ти б сьорбать перєстал, шо свиня, єщо б і малахольного снялі с поєзда, — пошукав він очима горбуна і знайшов його на краю спільного столу, поруч із Петровичем. — Слиш, Риба, в натурє, перєсєл би к бабам, — оні б тя за сина полка прінялі, с груді кормілі би, — додав він під гучний регіт аудиторії. «Йосип, звичайно, та ще потвора, проте без нього тут було би сумно», — думав я. Такі люди — наче горілка чи лікарська отрута: все залежить від дозування. Якби Старенького можна було вимикати, як радіолу, ціни би цьому чоловіку не було.
Нарешті ввійшли молоді: Славентій — у кітелі з орденськими планками, Глаша — у бежевому платті та з високою зачіскою в стилі «Райвно гуляє Перше травня». Їх посадили на головні місця. Поруч із ними сіли свідки: Петрович із Раїсою та чоловік середнього віку в дублянці й у норковій шапці. Тут сумніву не було — син Славентія, — такі схожі. Він поставив на стіл велику барсетку й узяв у жінки, котра сіла поруч, величезний білий пакет, із якого почав виймати пляшки горілки і ставити їх на стіл під схвальний гомін чоловічої частини.
Жіноча тим часом засюсюкала, звертаючись до маленького хлопчика, котрий увійшов останнім. «Міша, сідай до діда ближче», — вказала йому на вільне місце невістка, та дитину вже закрутили до себе наші жінки, хором розпитуючи, скільки ж йому рочків і чи ходить він до дитячого садочка.
Матвіївна принесла перші тарілки: хліб, шуба, квашена капуста, солоні огірки з помідорами. Матвіївні допомагали Зінаїда та Новіченкова. Лікарці, вочевидь, кортіло якнайшвидше похмелитися, тому вона поставила закуски на перше вільне місце і попрямувала до Йосипа, який уже скрутив голову найближчій пляшці й збирав біля себе поки ще порожні скляночки.
Лікарка вхопила першу з наповнених, підчепила на столі горбушку, мазнула гірчицею, прокричала: «Здоров’я молодим!» — і випила, не дочекавшись громади. Мене аж затіпало від цього видовища, та решта не звернула на це уваги. Старенький розливав, гучно розповідаючи, як колись на півночі випадково запив горілку спиртом і мало не помер.
— Многая лєта! — закричав Петрович, отримавши склянку і не помічаючи, що до неї вже прикипів горбун та так і застиг із простягнутою рукою. Йосип зреагував миттєво:
— Петровіч, ти попутал, петєля. Многую лєту на дєнь рожденія орут, а тута горьку надо.
— Точно, — підтримав сусіда Журба, встав зі свого крісла і гучно заволав на цілу їдальню: — Горько молодим!
Усі попідривалися з місць і почали хором кричати: «Пий до дна! Пий до дна! Пий до дна!» — а опісля рахувати, скільки секунд цілуватимуться молодята.
Йосип терміново налив по другій, Новіченкова і тут наспіла однією з перших. Тост підняв Славентіїв син, щось казав про нове щастя і про те, що ніколи не пізно, бажав здоров’я, а насамкінець вдало пожартував, що тепер чекає на братика. Тут уже здійнявся такий регіт, що новорічні гірлянди загойдались, а Журба від сміху відкотився у своєму кріслі від столу на цілий метр.
— Ну шо? — спитав син Славентія і подивився в наш бік.
— Вас понял, — відреагував Йосип і потягнувся було за наступною пляшкою, але той підняв угору долоні:
— Нє, я нє про ето. Давайтє, мужикі, помогітє мнє с мясом: надо ж пожаріть єго.
Охочих виявилося багато, проте Йосип одразу взяв ініціативу на себе, рішуче відсік сторонніх і сказав, що допомогу можна довірити лише другій палаті, й то не цілій, після чого здивував мене, взявши за руку і потягнувши від столу. Навіть Журба вирішив іти з нами на вулицю й підвівся з крісла, демонструючи власну спроможність.
«Алілуя», — зреагував на це син, прихопив із пакета пляшку й пішов надвір, а ми — за ним. Я вперше цього року опинився на свіжому повітрі. У голові закружляло, — наче я пив разом з усіма. Навалило снігу, який перетворив маленький двір на казковий різдвяний пейзаж у стилі екранізацій Гоголя.
Біля дверей стояв великий чорний джип. Його господар витягнув із багажника мішок із вугіллям, каструлю з м’ясом, мангал і розмістив це трохи збоку, біля колишньої дитячої гойдалки. З-за кущів тихенько вийшов невеличкий песик — біленький, із темними плямами, — потягнувся і почав метляти хвостиком.
— О, Бродяга! — зрадів йому Йосип. — Дє тя черті носят? Чуть мясо нє про ето самоє!
Пес підійшов до нього і почав ластитися, скиглячи.
— Це наш партизан, — сказав Журба, втискаючи своє велике тіло в дитячу гойдалку. Та натужно заскрипіла, проте втрималась: — От нянєк ховаєтся: тут ето запрєщаєтся.
Славентіїв син насипав до мангалу вугілля, полив його якоюсь рідиною, витер руки і сказав:
— Ну, с Бродягой познакомілісь. Давайтє дальше. Я Георгій.
Ми по черзі привіталися з ним за руку: «Богдан Васильович», «Григорій Іванович», Йосип назвався Д’Артаньяном, після чого Георгій запалив вугілля і спитав:
— Шо мой батя? В авторітєтє тут?
— Славентій-то? В большом! — натхненно озвався Йосип, поблискуючи очима на пляшку горілки, що стояла на відчиненому багажнику. Георгій правильно розшифрував цей натяк, надибав десь у багажнику розкладну склянку, хлюпнув туди горілки і подав Йосипові.
Той прийняв її одним великим ковтком, повернув склянку, сів навкарачки біля гойдалки, закурив і продовжив вихваляти Славентія:
— Батя твой тут чистим генєралом рассєкаєт, на положенії. Скажи, судья? — обернувся він по допомогу до Журби, але той тільки відмахнувся:
— Не слухайте цього дурня: не суддя я. Так, був народним засідателем, але цей Старенький все неправильно розуміє.
— Засідатєль — ето почотно, — промовив Геннадій, налив собі, постояв трішки, характерно відставивши мізинця, промовив: — Ну, буря мглою і тудою, — та й випив.
Журба тим часом ніяк не заспокоювався:
— А ви, я бачу по номерах, із контори? — запитав він у чоловіка, і ми всі одночасно подивилися на номери машини. «00007 МА», з нашим двадцять четвертим регіоном.
Георгій хмикнув:
— Всьо-то ви знаєтє. Да, я с ОБНОНа, по області.
— По борьбе с наркотікамі, — переклав мені тихенько Йосип, чухаючи спину собаці.
— О! — зрадів Журба. — А дозвольте тоді питання. Давно мене цікавить одне діло…
— Смотря, на скоко лєт ето дєло… — пожартував Георгій, нанизуючи м’ясо на шампури.
Журба заскрипів гойдалкою, роздивився на всі боки і тихенько почав:
— Я, між нами, хотів би трошки… собі… власне, тільки собі чогось подібного роздобути…
Славентіїв син уважно подивися на нього й після невеличкої паузи відповів, продовжуючи посміхатися:
— Шо, напослєдок попробовать, шо оно такоє і с чем єго єдят?
Йосип не міг не втрутитися:
— Етот шльоцик уже і баян пріпас, всьо ширєвом інтєрєсуєтся.
Журба роздратовано повернувся до нього:
— Тьфу на тєбя, Старенький. Ти би краще налив другу, дятел.
— Вам, уважаємий, разве што канабіс можно. Всьо остальноє такую нагрузку на сєрце дайот, шо нє дай бог, — спокійно промовив Георгій, а Йосип налив чарку, потому передав пляшку Журбі й додав:
— Шмалі я тєбе і тут найду: в сєлє єсть циганє, а у ніх всєгда.
Журба випив і пояснив:
— Так болю боюся, як час помирати прийде… Краще вколю собі й у кайфі хоч піду.
Присутні почали кволо його відмовляти: що зарано про це думати, що йому ще жити і жити. Григорій іще випив, помовчав і перевів розмову в інше русло, спитавши у володаря джипа, чи судить ще якийсь Куценко, після чого вони продовжили дивну, незрозумілу та малоцікаву бесіду, при якій я почувався сторонньою особою, якою, в принципі, й був.
М’ясо вийшло таке, як треба. Ми зняли першу пробу, скуштувавши один шампур. Вони допили горілку, після чого повернулися до будинку. Там з’ясувалося, що Славентій гарячого не дочекався: молодий заснув за столом, і його вже відтягнули до палати відпочивати. Громада, поки нас не було, доїла пюре зі салатами, навіть хліб увесь пішов, тому лишилося тільки м’ясо та кілька тортів «Вечірній Київ» на десерт.
Ми їли, Григорій знову відкорковував горілку, молода про щось тихенько розмовляла з невісткою, а маленький Міша старанно ковтав шматки торта під наглядом жіночої частини, яка гучно його підбадьорювала, заохочуючи з’їсти ще і ще, за маму, за тата, за діда та за нову бабу.
Йосип продовжував щось розповідати, нахилившись мені до вуха, ніби я недочував, наче Петрович із першої палати.
— От Гріша как вип’єт — другой человек: такую херь нєсьот. Наркоти єму, слишал? Хоть би одін человек с прілічной статьйой. С кем пріходітся сідєть?
Я слухав і хитав головою, навіть не намагаючись його вкоськати: вже розумів, що зі Стареньким, та ще й напідпитку, такі номери не проходять. «Ету песню нє задушиш, нє убйош».
Зінаїда піднялася з келихом і врочисто промовила:
— Ну що, шановні? Молодим пора почивати, пора і нам честь знать, — усі відреагували незадоволено, сподіваючись на тривале святкування, але тоді завідувачка продовжила: — Не хотіла вам сьогодні свято псувати, але в мене для вас усіх погана новина є.
Присутні водночас замовкли і дивилися, як вона п’є, потому закусує великим шматком шашлика, витирає рота серветкою і збирається зі силами.
— Мені сьогодні повідомили з району, що ми закриваємося, — сказала вона, і тут уже всі заверещали — так само одночасно: «Як закривають? А що з нами? А що тут буде?»
— Щось буде, — сумно відповіла Зінаїда, — цього мені вже не відомо. До кінця року є рішення нас закрити.
— Врагі народа! — заволав Йосип і грюкнув кулаком по столу.
— До грудня? — уточнив Петрович, а завідувачка чомусь зло відповіла йому:
— Тебе забули спросить, докуда! Ти доживи ще до грудня, Петрович!
— Ну, пора лантухи подмативать, — незадоволено сказав Георгій дружині. Та почала вдягатись і махнула Міші, щоби підійшов. Ми вийшли їх провести надвір, і мене дуже здивувало, що за кермо сіла не жінка, а сам Георгій. Як йому не соромно? Ще і з дитиною! Та, мабуть, у цих людей так прийнято. Не мені, не їм і не зараз указувати на неприпустимість такої поведінки.
Вони поїхали, а ми пішли вкладатися спати. Йосип усе скаржився, що не здогадався заначити пляшку, щоби допити її в палаті, бо м’ясо ще лишилося. Горбун уже спав, а ми все розмовляли, вирішуючи, як нам бути: чи переведуть нас до іншого будинку, чи просто розпустять кого куди?
— Грузінка, блядіна старая, давно ето знала. От верітє, я жопой чую: она давно ету поганку сворачивала і всьо ждала, штоб всє п’яниє билі, — скрипів десь у темряві злий Йосип. — А у меня ж такіє плани билі на етот год, я ж столько лєт ждал…
— Чего? — спитав Журба.
— Тю, ти дурной, только ж вчера говорілі: футбол же лєтом — чемпіонат міра, — наши ж будут. Столько лєт ждал…
— А-а-а, — протягнув Журба, а я поцікавився:
— А що, там Україна буде?
— Портос, ти шо, об сосну ето самоє? — роздратовано відповів мені Йосип. — Вся страна ждьот, одін географ на ручніке сідіт. Раз Зінка уже завела ету бодягу, значит нас закроют скоро. І чем бистрєє ми перєдохнєм, тєм ім проще. Только я, пацани, ім так нє дамся. Ви как хотітє, а я до лєта по-любому доживу. Футбол посмотрю, погуляєм, как положено, от панєдєлка до панєдєлка, — а там хай вже будєт, как будєт!
— І я, — озвався зі свого місця Журба. Риба промовчав, чи то сплячи, чи то як зазвичай, а я неочікувано для себе додав:
— І я.
От хто любив той футбол, так то мій Степан: вони там цілою родиною сядуть і дивляться. А мені якось однаково було: одні дурні бігають за м’ячем, наче діти, а інші дурні дивляться, ніби від цього щось залежить. Я ще розумію, коли Олімпіада відбувається, — це вже велика політика. А що мені з того, що Львів обіграв Вінницю? Та нічого ж!
А Степан і Галину свою привчив до того футболу, навіть дочка з ними сідала. Якось випала їхня черга на Новий рік: ми в них зустрічали. А по телевізору почали десь відразу після курантів хокей показувати — щось там із канадцями чи з американцями. Господарі уважно дивляться, а гостям доводиться з ними за цим спостерігати.
З усієї фізкультури я тільки лижі поважав. Молодим бігав у лісі. Ну, тоді багато хто бігав. Нашу школу постійно примушували, навіть для вчителів якісь лижні заліки тоді вигадували. Мабуть, знову до війни готувалися, та я не про це.
Що знав із футболу, то це Андрія Шевченка, якого визнали найкращим у світі. Це було приємно. Мабуть, ось і всі мої знання в цій площині.
З цим Шевченком, між іншим, вийшла цікава історія — вже тут, у Червоних Хащах. Якось зайшла в їдальні розмова про те, що непогано би було навесні поїхати кудись на екскурсію. Я і запропонував вирушити по Шевченківських місцях, бо вони якраз неподалік. За день би спокійно впоралися, тільки пообідати там і автобуса знайти.
То Йосип відразу мені й відповів, що найкраще Шевченківське місце у світі — це зліва перед штрафним майданчиком. Я тоді ледве зрозумів, що він не Тараса, а Андрія мав на увазі. Старенький часто-густо вставляв щось про футбол, до першої-ліпшої розмови, та я на те не звертав уваги. Уже звик. Я більшу частину його монологів пускав повз вуха. Бо інакше здурів би.
На ранок після весілля ми прокинулися пізніше, ніж зазвичай, уже десь ближче до десятої було. Воно і зрозуміло: хлопці випили, пізно полягали ще й нервувалися перед сном. Повернувшись зі санвузла, я сів на ліжко й дістав свої фото, які зберігав у красивій круглій залізній коробці з-під данського печива, яке подарували Марії школярі на її останній дзвоник, коли ми випустили восьмий клас і пішли вдвох на пенсію.
Журба тихенько стогнав під укривалом, сигналізуючи навколишньому світу, як же йому погано, Карасьов забрав у Йосипа свою краватку і борсався в шафі. Старенький теж устав, почистив зуби і гучно, щоби досадити Журбі, привітав палату: «Доброє утро!». «Доброго», — відповів я, все ще не полишаючи надії привчити цього дідуся до правильної мови.
Григорій теж щось промукав зі свого місця, а горбун нічого не відповів. «Нєм, как риба», — влучно, як на мене, пожартував Старенький, дивлячись на нього. Я закінчив перебирати фото і вирішив, що все-таки повішу біля мапи своє улюблене, з нашого весілля. Йосип підійшов і здивував мене: тільки подивився на картку й нічого не спитав.
Але нахабно всівся поруч і почав про своє: яка Грузінка зараза, немає на неї Аніскіна, тільки гроші забирає та мріє всіх нас поховати в такий спосіб, аби в неї побільше грошей залишилось. «Откроєт, падла, кафешку і будєт мутіть лавешку. Давно говоріла, шо мечтаєт за ето», — казав він, очікуючи на мою гнівну реакцію.
Проте я ніяк не реагував, замість цього розбирався зі шпильками та обережно встромляв зайві у Микитину подушечку, щоби нічого не лишилось і не вкололо мене вві сні. Зрозумівши, що з мого боку підтримки не буде, Старенький перемкнувся на Журбу: «Шо, доходіш, дєбошир? Кто вчера ходіл нозямі своїмі інваліднимі, нє подскажеш? А кто у мусора наркоту клянчил, а?».
Григорій тільки жалібно видихнув, і тут до палати зайшла Новіченкова. Лікарка сьогодні знову виглядала так собі, та я вже звик. Ну, питуща жінка. Буває. У нас років десять така завучка була, Анжеліка Григорівна. Тоді ще Марія мусила завучем стати, проте з району нав’язали ту, нехорошу. Ох, натерпілися від неї, поки на пенсію спровадили…
— Садітєсь, жалуйтєсь, — одразу зреагував на Новіченкову Старенький, аж підстрибуючи на місці від бажання якнайшвидше розповісти світу про те, як йому сьогодні весело: — А скажитє, голубушка, нема у вас случаймо марафету, шоб одному потєрпевшему с души журбу прогнать?
Риба здриснув у коридор, Новіченкова зайшла, сіла на підвіконня, сумно подивилася на нас і розвернулася до Журби:
— Грігорій, у меня для вас плохіє новості. Очень плохіє, — після чого навіть Йосип замовчав і стало чути, як на вулиці лютує січневий вітер.
— У вас, дорогой мой, положитєльний рєзультат на СПІД, — продовжила лікарка, а Григорій перевернувся на другий бік, обличчям до стіни, ніби намагаючись переконати себе, що все це йому примарилось у похмільному сні.
Проте Старенький мовчати не став — не та порода.
— Положитєльний — ето ж здоровий, да? — різко спитав він у Новіченкової, але та у відповідь лише сумно похитала головою і після страшної паузи додала:
— ВІЧ-позітів. Ето значит вірусоносітєль.
— Хто, етот? — підірвався з місця Старенький і підскочив до мене. — С какіх дєлов? Бодя, хоть ти єй скажи, шо закусивать же надо!
— Андонєнко… Нє ведітє сєбя, как етот самий… — скривилася жінка і показала нам аркуш, що його весь час тримала в руці. — Он, смотрітє.
Ми подивилися. Там було багато незрозумілого, та внизу великими літерами надруковано: «ПОЗИТИВНИЙ», — тож помилки не було.
Журба вже не витримав, повернувся до нас, виборсавши обличчя з укривала.
— І сколько мнє? — спитав він тремтячим басом у Новіченкової, вже червоніючи очима, в яких за мить з’явилися сльози. Вона зістрибнула з підвіконня, потерла крижі й почала думати над відповіддю.
— Я нє знаю. Проверіть єщо надо. Да, сєйчас с етім борются, уже многіє вакцини єсть… Хотя в вашем возрастє, конєшно…
— Ой, — уже не втримався Журба і почав плакати. Тут уже і я втрутився:
— Так, а хто брав аналізи? Навіщо? Як перевірити?
— Ідітє на завтрак, а потом, Грігорій, — ко мнє, на повторний аналіз. В Кієв пошльом. Может, у наших ошибка.
— Конєшно, ошибка. Нажраліся на празнікі, шо свині, аналізи путают, а человек тут доходіт, — Йосип підбіг до Григорія і почав допомагати йому сісти у крісло, після чого ми сумним кублом витиснулися з вузенької палати.
В їдальні сиділо наше похмільне братство-сестринство і похмуро їло манку. Знову манку. Ми підкотили Журбу до столу і пошепки домовилися, що наразі мовчатимемо про аналізи, а то мешканці ще злякаються і забояться їсти з інфікованим в одному приміщенні, з однієї каструлі.
Старенький, як я вже знав, манку ненавидів іще сильніше за мене, тому набрав собі хліба й ухопив цілу тарілку зі шматочками масла. Коли Матвіївна вказала йому на те, що іншим теж треба, Йосип зло відповів, що ліпше би їй стежити за собою. «Ти і так всєм туліш масло по трі дєсять, а в ведомость по трі сорок запісуєш», — прогавкав він жінці й набрав із відра зайвий чайник.
Журба сидів і дивився перед собою, наче бик, якого сьогодні повезуть на бійню. Я чув, що бики якось це розуміли, хоча наша біологиня, вона ж географічка, і стверджувала, що це — неможливо. Час від часу Журба затуляв обличчя долонями, намагаючись угамувати плач.
— Григорію, ти не переймайся так, — іще зарано, — сказав я, а Риба зиркнув на нас із-над своєї тарілки, не розуміючи, про що йдеться.
— Ти думаєш? — спитав Журба в мене, нарешті виринаючи із забуття.
Йосип налив усім чаю і почав підтримувати сусіда, як міг.
— Значит, ми етіх… Ми подадім на ніх у суд, — зло промовляв він, примощуючи на шматочок хліба неслухняну слизьку купку масла. — Отвечаю, лєпілка права: сєйчас с етім дєлом долго живут.
— Та проживеш тут, — озвався Журба. Губи йому тремтіли, а в очах знову стояли сльози.
— Ти мнє лучше скажи, — зашипів йому Старенький, — гдє ето ти ухитрілся? Шо, уже двігал ето самоє… по венє? Старим баяном?
— Та какім баяном? — застогнав Григорій, а я поклав ложку, вирішивши, що манка сьогодні якось без мене обійдеться. Вона й так несмачна, а тут іще й таке коїться! — Нє било нічего, — Журба хутко замотиляв головою. — Нам тут всьо колят одноразовимі, капельніци я только свої.
— Та-а-а-ак, — продовжив Старенький. — Ето шо ж получаєтся? Шо ти, ето самоє, дал кому под хвоста? І нє сказал!!! — роздратувався він і люто відкусив своїми нечисленними зубами шматок від бутерброда.
— Та нє било нічего, — повторив Журба, — вообще нє било.
— Хорошо, может нє сєйчас. Када било в послєдній раз? — усе одно не здавався Йосип, пританцьовуючи на стільці. — Тока в глаза мнє!
Журба вперше за сьогоднішній шалений ранок заспокоївся, про щось подумав і мимоволі витиснув зі себе:
— За царя Панька.
— І та любіла, і та хуєла, — неочікувано почули ми чийсь гунявий голос і, разом повернувшись до горбуна, зрозуміли, що то сказав він. Це, між іншим, уперше на моїй пам’яті він вимовив щось зрозуміле. Карасьов дивився на нас і радісно осміхався, демонструючи відсутність передніх зубів.
— Слиш ти, Бздишек Западловскій! — уже на повний голос зірвався на нього Йосип, не впіймавши мого осудливого погляду. Старенький при мені здебільшого втримувався від лайки, та часом забувався.
Риба хутко підвівся й відбіг із тарілкою до стійки, поки його ніхто не вдарив чи не жбурнув щось зі столу.
— Пішли вже. Все одно нічого до горла не лізе, — промовив я. Йосип накидав хліба з маслом на серветку, сховав пакунок у кишеню халата, і ми покотили Григорія до маніпуляційної.
Якщо подумати, то виходить, що СНІД — це як сказ наших часів. Мати якось розповіла мені, коли ми в дитинстві з хлопцями збиралися до лісу, що сталося з її троюрідною сестрою. Давно, ще до Першої війни, коли та була малою дівчинкою, її вкусила скажена лисиця. Десь там же, в нашому лісі. І, коли вже сестрі стало зовсім зле, її батьки вирішили, що годі дитині мучитися, й тато її тихенько придушив.
Страшна історія, але тоді вилікувати дівчинку не могли, тому просто позбавили її страждань. Мати щось іще казала про те, що батьки її сестри після того розійшлися, бо не могли жити поруч. Але мені вже не до того було: я і тоді до лісу з друзями не пішов, і відтоді дуже боявся що лисиць, що вовків, що безпритульних собак.
Щодо СНІДу, то тут мій досвід містив тільки історії з телевізора та жахливі сповіді Маріїних подруг про те, що в котроїсь із них була знайома, яка десь підчепила цю страшну хворобу, чи хтось із наркоманів помер саме через це. Та зазвичай усе відбувалося десь дуже далеко: в Києві чи взагалі за кордоном. Ну, нам у селі часом нічого робити, крім як розповідати одне одному історії про великий світ, тому я до цих історій ставився спокійно.
Я тоді ще пригадав інший випадок. Якось після Чорнобиля до нашої школи перевели одного хлопчика, далекого Степанового родича з Чернігівщини. І в мене на уроці — уявіть! — він упав і забився в припадку. Нас навчали, що в таких випадках треба язика тримати, встромивши щось до рота постраждалому. Я так і зробив, ухопивши зі свого столу лінійку, та він її відразу перекусив, — довелося рукою тримати.
Он, бачите, що після того мені лишилося на згадку? Точніше, не лишилося — цілу фалангу на безіменному пальці він мені відкусив. Ми його тоді спільними зусиллями врятували і до лікарні доправили, звідки він уже додому повернувся. А якщо уявити, що він був скажений чи з цим, СНІДом, у крові? Тоді і я міг захворіти на цю заразу, і — прости, Господи, — дружину заразити. І жити, не знаючи про це!
А Йосип тим часом розповідав уже про третій випадок, що стався з його знайомим. Віри йому було мало: Старенький, очевидячки, сидів у тюрмі, де набув татуювання «РАБ КПСС» на грудях, але його послухати — то він і матросом був, і на півночі заробляв. У таких випадках я йому не перечив, тільки мовчав, але того дідугана нічого не могло спинити.
Ми стояли в коридорі й чекали на Журбу в розпал чергової історії Йосипа, в якій його кореш в Африці пішов на берег і підчепив заразу від чорношкірої дівчини. Повз нас прошкандибала Крива, і Йосип миттєво перемкнувся на неї.
— Чуєш, бідося, шо там Ющенко? — суворо спитав він, але та бабця сарказму не розуміла і з готовністю відгукнулася:
— Та дзвонив, питав, чи все в порядку з лєкарствами.
Старенький не втримався, підхопив її за боки і почав кружляти, примовляючи:
— І даже смерті нас нє разлучіть, — але це йому швидко наскучило, тому він притулив ошалілу жінку до стіни коридору і суворо наказав: — Ти, как он будєт опять звоніть, єщо попросі, штоб тєбя в Феофанію перєвелі, а твойо содєржаніє на подогрєв второй палати пустілі.
Крива розтулила було рота, проте зі свого кабінету на шум вийшла завідувачка, й усі замовкли. Грузінка обвела коридор поглядом і вирішила причепитися до мене:
— Ковтун, ви коли мені паспорта здасте на зберігання?
— Не дам, — рішуче відповів я і відступив за прикриття Йосипа, який нарешті сформулював свою думку і розпочав бомбардування Зінаїди:
— Шо, доїграліся? — грізно спитав він, узявшись під боки. Зінаїда з подивом дивилася на нього, не розуміючи, про що йдеться. — Государство, значит, тєбе старіков доверіло, а ти тут епідємію развела!
— Яку епідемію?
— Та СПІДа же! Он Журбу повелі на повторний аналіз. Я тєбе сразу говорю: ми от всєй палати на тєбя в суд подадім! Етот… по правам человека, в Гааге. І заплатітє, нікуда нє дєнєтєсь!
Завідувачка зачаровано дивилася на розлюченого Йосипа. Опісля різко повернулася до маніпуляційної й зайшла туди, лишивши двері відчиненими. Усередині ми побачили Журбу, який лежав на койці, й Новіченкову, яка сиділа поруч нього зі шприцом у руках.
— Так, що сталося? — різко запитала в неї Грузінка.
— Зінаїда Георгієвна! — підхопилася та і замахала на нас руками, щоби ми зникли з її очей. Двері гучно зачинилися.
Через кілька хвилин звідти викотився Журба й уже в палаті розповів нам, що завідувачка дуже кричала на Новіченкову, що лікарка пояснювала їй: аналізи на СНІД брала за наказом із району, так відбувалося щороку і так має бути, відповідно до розкладу. Щось із того ми чули з коридору, та не все.
— Тю, — подивився Йосип, — раз в прошлом году нічего нє показало, то ти, кобеліна старий, точно что-то учиніл.
— Я нє помню, — чесно зізнався Григорій. І поспішив додати: — Нє помню, штоб проверялі в том январє.
— Шо-то било, — невпевнено промовив Йосип, — їх же, падл, хлєбом нє кормі, тока дай ветєранской кровушкі напіться. Значит, тада другой вопрос: шляпа твоя ето самоє єщо?
— Фу, — не втримався я, зрозумівши, що він має на увазі.
— Та яка вже шляпа, Валєра? — проскиглив Григорій, знову збираючись заплакати.
— Тада другоє дєло, — чомусь зрадівши, підвівся Йосип, — тада Портос катаєт заяву в суд на наш будинок, ти маячиш своїм, шоб ето… прінялі і рассмотрелі. І ми дєлаєм експертізу, так сказать, подтверждающую нємоч твою в етом планє. У меня как раз плакат єсть с етой… Сінді Кроуфорд. В сарає заначил, на сєанс.
— Фу, — тільки і зміг повторити я, Журба сумно посміхнувся, вже передумавши плакати, а до палати ввійшла Зінаїда.
— Значить, так, — сказала вона, — чекаємо на результати другого аналізу. Новіченкова сама поїде на Черкаси, там терміново роблять. У крайньому разі будемо завтра знати.
— Завтра? — тремтячим голосом перепитав Журба і безсило відкинувся на ліжко.
— А я тєбе… — звернувся було до неї Йосип, але Грузінка жорстко відповіла:
— Андонєнко, рот закрий — ціліший будеш, — і пішла собі. Та навпроти мене призупинилась і так само зло додала: — Паспорт усе одно доведеться здати.
Я крикнув їй у спину:
— Не віддам!
Двері гупнули, а Йосип підійшов, сів поруч, подивився мені в очі й неочікувано промовив:
— Паспорт сдай — целєє будєт. І лаве.
Гроші від продажу хати були постійно зі мною: висіли на шиї в маленькому пласкому тканому гаманці, що його Марія пошила, коли ми вперше збиралися на море. Я ледве втримався, щоби не перевірити, чи вони на місці, — навіть рука сіпонулася до горла. А Йосип дивився й усміхався, ніби все розуміючи.
— Які гроші? — спитав я і зробив вигляд, ніби вкрай здивований.
— Та не придурюйся, — спокійно сказав Йосип, — я ж об тєбе беспокоюсь.
— Я не розумію, про що ти.
— Про дєнєжку твою.
— У мене сто п’ятдесят гривень лишилося. Можу показати.
— Не треба мені нічого показувати, — Йосип перейшов на українську, знову здивувавши мене. — Ми тут у своїх нє крисім. Вместє чалімся і прічалім тоже вместє. Но дєла бивают разниє. Тут і баби-воровайкі билі, і персонал. Так шо лучше сдай всьо Грузінке — здоровеє будєш.
Після такого галасу чутки про страшну хворобу не втрималися й уже пішли гуляти будинком. Уже при обіді на наш стіл багато хто поглядав надміру виразно, а коли сіли вечеряти, вже й сумнівів не лишилося: знали всі. Журба тримався, як міг, Йосип розповідав байку за байкою, а Риба, як зазвичай, робив вигляд, що все це його ніяк не стосується.
Матвіївна, коли я підійшов до роздачі за вечерею, додала мені до макаронів по-флотськи капустяний качан. Так само, як колись мати, — щоби зуби росли здорові. Щоправда, тих зубів і лишилося тільки вісім, але цей качан я все одно з’їв, бо вітаміни і зима.
Макарони були тверді, та сьогодні за столом ніхто не обговорював вад престарілого меню, — всі мовчали, думаючи про ситуацію зі страшною хворобою. Просто біля нас Анатоліївна мила підлогу, стоячи до товариства задом. Сумний Журба дивився на всі боки, куди завгодно, намагаючись старанно оминати величезні сідниці нянечки. Зате Йосип, навпаки, уважно стежив за її рухами. Він дочекався, поки вона зайшла за сусідній стіл, і перервав мовчанку.
— Ух, станок, — сказав він, знову зробив вигляд, ніби не побачив мого скривленого обличчя, і звернувся до Журби: — А шо нє смотріш? А… тєбе ж уже нє надо, — і сам собі засміявся, ніби це не ми з ним кілька годин тому витирали сльози на обличчі хворого.
Журба скривджено подивився на нього, щось хотів відповісти, але замість того гучно чихнув, ледве встигнувши піднести до носа кулак.
— Началось, — озвався на це Старенький, а Матвіївна зі свого боку роздачі побажала Григорієві здоров’я і додала, що це, мабуть, йому дорога додому чхається.
— Сплюнь, — здригнувся Журба і вже знову було зібрався заплакати над своєю гіркою долею, та Йосип був тут як тут:
— Гриша, главноє — нє бояться. Даже єслі ета херь пріключилась, єщо года трі протянєш. А ето єщо і чемпіонат Європи, понял? А потом ми тєбе такіє проводи забацаєм! І будєт за шо. Ми ж на ніх завтра же в суд подадім.
— Завтра — Різдво, завтра не працюють, — устромився я до розмови, бо хотів хоча би на деякий час вимкнути це невпинне радіо. Та де там!
— Ну, значит, с восьмого числа, — не здавався Йосип.
— Теж вихідний, — вирішив позмагатися я, та миттєво програв.
— Так, Густлік, нє с восьмого, так с понєдєльніка. Ти грамотний, напішеш заяву, всьо чин чинарьом: заразілі, мол, ветєрана злидні. Журба своїм судєйскім звякнет, пообещаєт долю малую — дєло-то і пойдьот.
Так чи так, але Григорій плакати перестав і зацікавлено спитав:
— А скіки це може бути?
— Та я знаю? — махнув рукою Старенький. — Просіть будєм міліон, а там как карта ляжет.
— Мільйон чого?
— Євро!
— Не дадуть, — укотре за сьогодні засумував Журба, та Йосип не зупинявся:
— На тєбя посмотрєть — так і пари грівен нє дадут. Ти меня слушай! Ти, значит, чихай напостой, а блєдность ми тєбе організуєм. Со стєн мелом.
— Про євро це до суду с прав человека надо подавать, а я там нікого не знаю, — тягнув своє Журба, кволо копирсаючись у замерзлих макаронах.
— Самі найдутся. Тут надо тєлєвідєніє подтянуть і тєбя заснять, шо лєжиш, значит, доходіш, в капельніцах весь і белий весь, главноє, — Йосип налив усім чаю і побіг набрати ще один чайник.
— Капельніци у меня єсть, — погодився Журба. — А шо мнє потом с етімі дєньгамі дєлать?
— Тю, дурной, — здивувався Йосип, повертаючись на своє місце. — Била би лавешка, а шо дєлать — ми рєшим. Рємонт тут забалабенім. Вот, окна поменяєм.
Я задумався. Зрозуміло, що ми говорили про якісь дурниці, але трішки помріяти було непогано. Урешті-решт, що нам тут іще лишалося, як не промовляти дурню за дурнею і мріяти про щось хороше? На що ще від нас очікує цей світ?
— А тут можна було би відбудувати нормальний будинок, — почав я. А що? Якщо уявити, що якийсь європейський суд, десь у Гаазі, присудить Журбі компенсацію за зараження і що Україні доведеться її сплатити… Тисяч сто євро, скажімо? — А якщо додати до справи довідку про стан нашого будинку? — продовжив я й, між іншим, тоді не помітив, що вперше назвав це місце своїм. — З фотографіями та скаргами від мешканців. І ще додати, що на компенсацію від держави постраждалий збирається зробити капітальний ремонт будинку та облаштувати прилеглу територію! Тоді це виглядатиме особливо переконливо!
— О, Портос дєло говоріт, — жваво погодився Йосип, — параши всєм новиє, душ для інвалідов, на коляске, я по тєлєвізору такой відєл.
— І зімній сад! — гучно підтакнув нам Журба.
— Тю, скоко той зіми? — відмахнувся від нього Старенький. — Лучше окна вездє поменять і штоб в каждую палату по тєлєвізору! А шоб тєбе на той перєсилке нє обідно било, ми за… прібацаєм доску с мрамора прі входє: так, мол, і так, барак поднят на срєдства с болєзні заслуженного желєзнодорожніка Журби, коїй прінял смерть лютую от болєзні заморской, коєй бозя награждаєт, ну і там с Біблії твоєй, шоб с цифрамі і буквамі, — сам с Євангелія подберьош.
— Шо дають? — на наш гомін нагодився Петрович. Він вирішив, що розпочався якийсь розподіл благ, який може оминути першу палату.
— Пока по роже, — розлютився Йосип, але продовжити йому не вдалося: до їдальні ввійшла завідувачка, кинула на перший-ліпший стілець свою кацавейку і попрямувала до нас.
— Господи, — прошепотів Журба, і наш стіл знову тривожно замовчав.
— Ну, що тут у вас? Добре поїли? — спокійно спитала вона, ніби нічого не трапилося. — Молодята на вечерю виходили чи ще шашлики по нишпорках доїдають?
— Ти мнє лучше скажи, — гнівно перервав її Йосип, — шо лєпіли говорять? На когда назначена кастрация Боніфация?
— На ні-ког-да! — відтарабанила по складах Зінаїда і щиро усміхнулася до Журби. — Григорію Івановичу, заспокойтеся: ви здорові.
— Як здоровий? — дещо ображено перепитав у неї Журба, ще не зрадівши. Мабуть, так глибоко занурився в наші плани, що звикнув до думки про вже підтверджену хворобу.
— Та отак, — так само радісно відповіла Грузінка, дістала з кишені кофти аркуш паперу, складений учетверо, й від душі лупонула ним по столу. — Читайте!
Журба надибав десь у кріслі окуляри і почав повільно читати довідку, в якій ішлося про те, що другий аналіз показав негативний результат, що сталася помилка, за яку лікарня просить вибачення.
— Ето как же? — не повірив їй Старенький. — Надо точно знать, потому што ми уже в суд ідьом. Надо в Кієв єго, проверіть, ми самі заплатім. Дайом сто баксов, штоб сразу на таксі. Бодя, рассчітайся, — він збуджено повернувся до мене — так швидко, що я аж злякався.
Та завідувачка тільки розсміялась і розповіла, що Новіченкова все з’ясувала: з метою економії в Черкасах беруть відразу десять аналізів в одну пробірку і спільну суміш перевіряють. Коли хтось із цих десяти хворий, решта теж отримує позитивний результат, якщо в когось язик повертається так його називати. Потому в усіх із цієї десятки беруть повторний аналіз. У нашому випадку він показав негативний результат, тобто Григорій Іванович — здоровий. Головне тут — не заплутатись у цих прикметниках: «здоровий», «позитивний».
І додала, що це в Черкасах помилились і зарано надіслали висновок. Потому завідувачка поплескала очманілого Журбу по плечу і сказала:
— Все хорошо, шо хорошо кінчається. Лягайте вже, завтра Різдво. А потім Христос народиться, і ви, Григорію Івановичу, теж ніби знову народилися. Ви його, я знаю, любите, і він вас — теж.
І пішла до роздачі, щаслива, ледь не пританцьовуючи.
Десь за годину ми полягали, та заснути не вдавалося ще довго. Йосип усе крутився і бурчав собі під ніс:
— От зараза, весь сєанс перєсрала. Нє могла на час позже прієхать? Ми нєдомечталі.
— Тєбе лєгко говоріть, — роздратовано озвався зі свого ліжка Журба, і Йосип неочікувано погодився:
— Та да, ето я лішку взял. А вообще, Гріша, дал ти сєгодня всєм прікуріть.
Григорій тільки гучно видихнув і трохи згодом уже іншим, розслабленим, голосом почав розповідати, що в них у селі був випадок — давно, — коли якось один дід заніс до села гонорею. Взимку те було, і навесні з’ясувалося, що хвороба пішла по хатах, а ніхто би на того діда й не подумав. І правду дізналися випадково — через бабку зі станції, від котрої він і це саме.
— Ето ти к чему? — недовірливо спитав Йосип. — На сєбя, шо лі, намекаєш? Ти ж говорил: за царя Панька?
— Ну… — Журба не поспішав із відповіддю. — Нє то, штоби на сєбя, но знаєш: я сєйчас вот пріпомніл, што било дєло, і нє так давно.
— Знаєш шо? — рявкнув у темряві Старенький.
— Знаю, — задоволено відповів Григорій, і ще довго з нашої палати лунав гучний регіт.
Зима трималася довго. Уже й березень завернув на другу половину місяця, а сніг у Червоних Хащах усе лежав, тримаючись за холодну землю і не даючи нам особливих шансів на просту радість від того, що весна принесла сонечко. Щоранку ми зазирали у вікна, сподіваючись на відлигу, та вона все не йшла. Журба щоразу казав, що треба повертатися до старого календаря, ніби ці два тижні щось вирішували.
Та вже було зрозуміло: зиму ми пережили. Це для дітей зима — як свято: подарунки, санчата, канікули. А для старих людей — головне випробування. Зінаїда якось за сніданком штовхнула урочисту промову про те, що цього року нам удалося прожити зиму без втрат і що на її пам’яті це — чи не вперше. Старожили, щоправда, у відповідь пригадали, що дев’яносто дев’ятого теж ніхто не помер узимку, та висновок усе одно був втішний: вижили, молодці. «Пропетлялі», — сказав Старенький.
Тоді він іще додав, що головний ризик для подібних на наш будинків — пожежа. І саме взимку, коли батареї ледве теплі й усі додають, що можуть: де пічки, де обігрівачі. А це — завжди ризик. У нас були чотири великі обігрівачі, які лишив у спадок мій попередник, Сергеїч. Його дочка купила їх улітку — вживані, на розпродажі, — проте купила і привезла, причому всім, а не лише у батькову палату. Якщо такі вчинки фіксують на небі, я сподіваюся, що цій жінці свого часу зарахують.
Обігрівачі ще працювали, та вже на мінімумі. Грузінка наполягала, що треба економити електрику, бо ніякої державної допомоги не вистачить, аби покрити наші зимові рахунки. Державі тим часом було складно: наближалися парламентські вибори. Тільки й розмов про це було. Кривій уже не тільки Ющенко дзвонив, а й Юля та навіть спікер парламенту.
З ранку до ночі більшість престарілих сиділа в їдальні й дивилася політичні новини, а ввечері по п’ятницях усі навіть їли мовчки, уважно стежачи за ток-шоу, в яких нам знов обіцяли рай на землі.
У п’ятницю, за тиждень до виборів, якраз виступав сивий спікер, переймаючись долею пенсіонерів. Він дуже подобався нашим жінкам, котрі тільки цикали від задоволення: який достойний мужчина. Петрович теж не втримався і почав гучно розповідати, що він того політика знає, що хороший мужик: сестра на нього робила, прибиральницею. Спочатку під Києвом, а потому її перевели до нового будинку, десь на Західній.
Славентій, який сидів із жінками, перепитав, а скільки у спікера взагалі будинків. Петрович відповів, що ніби вісім, після чого миттєво спалахнув скандал. Сірника підніс, звичайно, Йосип. «Вот пока ви будєтє підарасов називать хорошимі мужикамі, так і будєт», — сказав він, виклично поглядаючи на жіночу половину їдальні.
Там спочатку зніяковіли від матючиння, та потому зібралися на силах і вивели зустрічну тезу, яку виголосила Глаша: «Людина заслужила. Хай у нього хоч десять будинків буде, але ж він так за нашу долю переймається, що, дивіться, зараз заплаче на тому телебаченні». Я все одно не збирався голосувати за цього «достойного мужчину», тож до розмови не втручався, хоча сказати було що.
Натомість я допомагав Опанасові з першої палати, найстарішому в будинку аксакалу, який восени пішов на десятий десяток.
Він зберіг напрочуд чистий розум і якраз розгадував кросворд, сидячи осторонь від політичної свари.
Оскільки мене ще й досі вважали колишнім учителем географії, було найпростіше відразу їм допомогти з назвами екзотичних островів, бо все одно звернуться. Того разу це був Мадагаскар, після чого я почав добирати назву американського штату зі шести літер, причому Невада точно не підходила.
Промучився хвилин із десять, аж поки пригадався мені переможний Орегон. Тим часом свара пережила кілька спалахів і завершилася тим, що Йосип перемкнув телевізор на свій футбол, а незадоволена спільнота розійшлася.
Грав хтось із кимось. У них на екрані теж снігу вистачало. Нещасні футболісти ледве повзали у брудно-білій юшці, та Йосипові було все одно: він сидів, схрестивши руки на грудях і роблячи вигляд, що насолоджується найкращим видовищем у світі.
Пішов навіть Опанас, повільно переставляючи свої ходунки. За лічені хвилини в їдальні залишилися тільки Старенький, Журба, я та Петрович, якому, схоже, було все одно, що дивитись, аби телевізор працював.
Післясмак від скандалу залишився неприємний. Тут завжди сперечалися через політику, а ще й вибори на носі. Знову доля країни підвисла на гачку, тому наш маленький колектив розсварився між собою. Відчуваючи це, Журба спробував м’якенько вгамувати винуватця: «Слиш, Валєра, ну на хрєна ти так на бабок?».
Йосип устигав усе, тому спочатку вилаяв якогось футболіста за криві ноги, а потім уже, не обертаючись, відповів Григорієві: «А шоб нєгри спрашивалі». Той надув губи, заліз на каталку, відмовившись від моєї допомоги, і покотив собі. Тоді вже заговорив і я.
— Дійсно, Старенький, ну навіщо ти так із людьми?
— Тю, а гдє ти людєй відєл? Партактів сплошной. Ти слишал, как оні про етого, друга Петровіча?
Петрович жваво озвався: «Якого друга?». Та Йосип не звернув на нього уваги, гучно викрикнув: «Обанзе, штрафной!». Дочекався удару кудись на трибуни, зло виматюкався і нарешті повернувся до мене:
— Портос, вот ти ж тут єдінственний мужик с кукушкой в голове, — чего молчал?
— Тому що вони вільні люди, можуть висловлюватись і любити, кого хочуть.
— Ага, ти їх про Сталіна спросі. А ведь черєз одного — дєті врагов народа. А єщо і полсєла у ніх с’єлі в голод, нєбось, а вторую в світках погналі рєчку форсіровать.
Відповіді я не мав, але й лишати Старенького переможцем не хотів, тому перевів розмову на іншу тему. На свою голову.
— Добре, а ти за кого голосувати будеш?
— Хером по лбу я їм голосовать буду. Всєх вичеркну!
— Тоді вони знову переможуть. Оберуть цього чорта, в котрого вісім будинків. І це триватиме ще роками. Ні, треба з людьми розмовляти, пояснювати їм. Добре, нам уже трохи лишилось, але на кого ми країну залишимо?
— А ето уже нє наше дєло, — суворо промовив Йосип і остаточно відвернувся від телевізора, хоча там відбувалася якась бійка і йому мало би бути цікаво, хто кого і хто з них наші. — Всє оні одінаковиє: шо жиди, шо краснопузиє.
Мене аж пересмикнуло від такого, та я ж сам казав, що треба розмовляти з людьми, тому і спробував:
— Нічого однакового не буває… От у мене в школі за всі роки були три пари близнюків, — (насправді тільки одна пара, та добру іноді можна трішки і прибрехати, бо інакше зла не подолати). — Так-от, зовні вони були однакові, а внутрішньо — дуже різні. Один добре вчився і в люди вийшов, інший спився. І так завжди. Люди — різні.
— Слиш, ботанік, кончай ету херомантію, — ледь не прогавкав мені у відповідь Йосип і відвернувся до телевізора. Отакої. Поговорили.
Напередодні голосувальної неділі Грузінка знову причепилася до мене з тим паспортом. Невгамовна. Ніби це не я казав їй кілька разів, що мій паспорт має бути в мене, що так треба за законом. У відповідь вона почала щось говорити про те, що їй треба мати мої дані для подання до виборчої дільниці, звідки до нас приїдуть із урною. Я з готовністю дістав паспорта й почав диктувати їй серію, та вона не дослухала й пішла, різко гупнувши дверима, які й так на ладан дихали.
Тим часом конфлікт у нашій палаті тривав: уже тиждень як Йосип не розмовляв ані зі мною, ні з Григорієм, а Риба, відчуваючи наелектризоване повітря, взагалі з’являвся тільки на ніч. Він мав свій розклад, і де цей горбун вештався більшість часу — ніхто не знав. Про те міг би розповісти Бродяга, який стежив за периметром, але собаки здебільшого мовчать.
У їдальні Йосип демонстративно сідав біля підвіконня і їв там, дивлячись у вікно. І всі мої спроби хоча би Журбу якось розштовхати наражалися на мовчанку у відповідь. Без Старенького було сумно, робити було нічого. Тепер не грали в шахи, не дивилися разом телевізор і не обговорювали останніх новин. Я щоранку намагався відмити чохол від зубної щітки, та всередині все одно з’являвся білий наліт, хоч ти трісни. За такими порожніми справами час тягнувся довго.
Від безділля я почав читати Хмелевську. Якщо особливо не вчитуватися, то ніби й нічого. Цікаво, що би про цю полячку сказала Марія? Вона завжди цікавилася жінками-письменницями і свого часу збиралася писати наукову роботу про Лесю. Та не склалося: то город, то екзамени, то зима. Як подумати — значущих речей ми з нею в житті так і не зробили. А могли… Могли.
Наша свара сягнула піку під час вечері в суботу. Передвиборна агітація закінчилася днем раніше, та шановне товариство все одно не могло думати ні про що інше. У першій палаті Славентій посварився з Петровичем, Крива розривалася між своїми уявними друзями, і навіть жінки розкололися на два табори: за порядного мужчину та за «відну женщину». Хоч стій, хоч падай, хоч тікай.
Почалося з того, що Грузінка пообіцяла після виборів, як зійде сніг, організувати автобус із екскурсією в Переяслав-Хмельницький. Либонь будуть нам розповідати про ту Раду, з якої… Та я вже звик тримати тут свої погляди при собі, ще й посеред нинішньої ситуації. «Якщо хорошо проголосуєте», — з очевидним натяком додала вона і провела поглядом по їдальні, оминувши мене.
Я навіть не знав, яку партію вона має на увазі. У подібних закладах, як і в школі, завжди голосували за чинну владу, та останнім часом це поняття дещо розмилося: зрозуміти, хто насправді нами керує, було важко. Йосип, найімовірніше, знав, що до чого, але ж ми не спілкувалися.
І я неочікувано відчув порожнечу, яка утворилась у нашій палаті, бо саме цей злий чолов’яга і був мотором спільноти. Не колишній залізничник і народний засідатель Журба, не вчитель математики, а цей сиділий у подряпаному тільнику. Такого зустрінеш у сільмазі й намагатимешся оминути за будь-яку ціну.
Завідувачка закінчила промову й пішла до кухні, а за всіма столами почали щось активно обговорювати. За всіма, крім нашого. Риба вже здриснув, Журба сумно розминав рис, який зліпився в сіру купку, а Йосип їв, сидячи боком біля підвіконня та висмикуючи з банок пір’я зеленої цибулі.
Григорій прокашлявся і почав: «Був у них випадок, у Переяславі…». І потрошки, потрошки розказав, що там сталося. Значить, було то ще за радянських часів. В одному селі восени призначили весілля. Ну, і потрібно було з такої нагоди кабанчика різати. А чоловіка, який у них зазвичай брався за цю роботу, на ті вихідні зманили в сусідній колгосп, де теж весілля було, тільки заможне. Нічого не поробиш: восени у нас скрізь весілля гуляють, от і виникає своєрідна конкуренція.
Спочатку слухав тільки я, та згодом до Журби почали прислухатись усі навколишні столи. Дехто навіть стільці ближче попідсував, аби чути було нормально, — в будинку престарілих усі недочувають, це я вам із власного досвіду кажу. Так-от, Журба, наче старий трактор, то пригальмовував із оповіддю, то набирав хід, і врешті ми дізнались усі подробиці тієї події.
Отже, вийти на кабанчика викликався один із родичів нареченого, та, мабуть, випив іще по дорозі й схибив, промахнувся.
З першого разу не вбив тварюки. Кабан заревів, вихопився з рук тих, хто його тримав, і побіг на город. Наречений — за ним, той родич — теж. Біжить, весь у кровиці, з величезним ножем у руці.
А з боку городу жив сусід, котрий не прийшов на весілля. Чи то не покликали, чи то він просто ще не встиг долучитися до свята, залагоджуючи спочатку господарські справи: копав яму під новий туалет. Тут Григорій не пам’ятав усіх подробиць.
Отже, чоловік із лопатою стоїть у ямі, й тут повз нього пробігає той кабан. Чоловік чує — щось відбувається, та кабан уже пробіг і він його не побачив. Сусід цей починає вилазити з ями на гомін і бачить, що через його двір біжить сусід, а за ним — якийсь чоловік із закривавленим ножем. І десь люди кричать.
Ну, він знову дриснув у яму, пропустив сусіда, а того невдаху з ножем ударив ззаду лопатою по горбу. І вбив із першого разу. От що значить тверезий! Треба було його кликати на кабана, мабуть. Але пізно. Й от судять того сусіда за вбивство, і суддя його питає: «Чи хотіли ви вбити незнайому людину, котра бігла через ваше подвір’я?». А той чесно і каже: «Так, хотів». Вирішив же, що він за нареченим женеться, ще й із ножем.
Суддя тоді перепитує: «А може, ви не хотіли вбити, а тільки вдарити?». Бо це ж інша стаття, — вочевидь, хотів його на менший термін натягнути, зовсім як у школі, коли хорошому учневі треба трішки допомогти. Але той сусід чесно каже: «Ні, я хотів його вбити».
Тут уже Йосип не втримався і хрипко спитав:
— І шо?
— Шо-шо? — сумно перепитав Журба. — Дали тоді йому дванадцять років. Адвокатша, дурепа мала, не пояснила чоловікові, що до чого. А може, то він її слухати не схотів, а зробив по честі.
— По честі? — гнівно підвівся Старенький і жбурнув виделку на підлогу. — По честі? — повторив він іще гучніше. — І ти, падло гугнявоє, руцю свою корявую поднял за ето дєло, да?
— А шо тут подєлать? Оно ж закон надо уважать, — неохоче зізнався Журба і потупив очі.
— У нас в колонії Макарєнко тоже бил одін, — стучал напостой, хотєл, как лучше! — закричав Йосип, додав іще пару слів, яких я не хочу пригадувати, й підлетів до столу, схопивши по дорозі Рибин стілець. Не знаю як, але я встиг підскочити і схопити той стілець за ніжку. Тому удару й не вийшло — тільки стіл зачепив, збивши на підлогу пластиковий посуд.
— Уб’ю, падло! — верещав Йосип, намагаючись вирвати в мене стілець.
Тут уже і Славентій підлетів, і Матвіївна, — всім гамузом ми ледве його вгамували. А коли прибігла Зінаїда, то, за її наказом, відтягнули Йосипа до підсобки і зачинили в холодній коморі, де адміністрація тримала крупи та картоплю. Він бив ногами у двері й кричав нам, що з принципу перепортить усі запаси, проте це вже було неважливо.
З двору покликали Петра, який колов дрова. То був майстер, котрий приходив зі села й відповідав за чоловічу роботу з котлами, трубами та балонами з газом. Я спочатку плутав його з Петровичем, але згодом уже розрізняв, хто з них де. Петра як молодого приставили до дверей, а самі повернулися до зали вирішувати, як бути.
Я відкотив Журбу до палати й сів на ґанку віддихатися. Там хоч і холодно, зате не було нікого. Я там довго сидів — на сходах. За простату вже було пізно переживати. Намагався якось угамувати серцебиття і розмірковував, чому так стається з людьми, що їм ніяк не вдається порозумітися.
Скриньку привезли після обіду мікроавтобусом дві жінки, міліціонер і товстий неприємний дядько в дорогому сірому пальті, в якому, мабуть, випускають із інституту чиновників. І ховають потому теж у ньому, коли вони вже досхочу нап’ються нашої крові. Завідувачка робила всім великі страшні очі й пурхала навколо нього послужливою господаркою.
Нас усіх зібрали в їдальні, де стільці розставили, як у театрі, а столи зсунули до роздачі, утворивши дільницю. Усі повдягалися найкраще: Журба в кітелі, Славентій в орденах… Пообіцяли потому погодувати з тістечками, які привезли разом зі скринькою. На це всі так жваво почали аплодувати, ніби знову голод.
Крива набрала було повітря щось розказати про своїх великих друзів, але Зінаїда її швиденько обірвала і продовжила розповідати про важливість парламентських виборів у нашій країні, при цьому постійно поглядаючи на важливого гостя, ніби за ухвалою. Так розповідає вірша трієчник, коли на іспит приїжджає комісія з району.
Потому слово взяв гість. Щось теревенив про те, як місцева влада переймається нашою важкою долею, пообіцяв виділити нам автобус на екскурсію та на концерт до Дев’ятого травня. «На ето у ніх дєньгі єсть», — єхидненько прокоментував це Петрович від підвіконня, та всі вдали, ніби нічого не почули.
Потому міліціонер приніс якусь коробку, і з’ясувалося, що це — відеомагнітофон, який нам дарує місцева влада. На коробці, щоби ми не переплутали, за кого голосувати, було чимало синіх наклейок. На це мешканці відповіли довгою овацією, навіть Журба гучно плескав у долоні. Утримався тільки я.
До магнітофона нам подарували дві касети: з фільмами «В бой идут одни старики» і «Веселые ребята». Відразу почалися суперечки, що дивитися спершу, ніби мало цього діла ми переглянули за життя. Наостанок той кінь у пальті щось пожартував про весілля Славентія з Глашею, і всі знову старанно засміялися.
Дивитися на все це було неприємно. Я мав великий досвід спілкування з такими людьми і не жадав продовження, тому пішов до маніпуляційної, де перечекав голосування, перечитуючи земляка Нечуя-Левицького. «Кайдашеву сім’ю», — інших його книжок тут не було.
За деякий час мене там знайшла захекана Анатоліївна і покликала до столової, бо всі проголосували і треба скриньку зачиняти й сідати урочисто пити чай. По дорозі вона пошепки розповіла мені, що минулого разу Старенький своїми питаннями та підколками ледь не довів цю поважну людину до сказу, спортив бюлетеня і був видалений із імпровізованої виборчої дільниці до палати. І що добре, що його сьогодні зачинили в коморі. Тільки би він там не замерз і не вмер…
— А це наш Ковтун, — з притиском протягнула Зінаїда, побачивши мене у дверях. — Що, не будете голосувати, Богдане Васильовичу?
— Боже збав, буду, — в тон їй відповів я і підійшов до жінок, які під підпис видали мені велику паперову портянку.
— Значить, отут вам треба поставити галочку, — сказала мені одна з них і постукала олівцем навпроти порожнього квадратика в середині довгого списку.
— Я сам вирішу де. Сам тридцять років пропрацював у комісії, — спокійно відповів я.
Тітка зло цикнула, а Зінаїда тихенько сказала чиновникові: «Я ж казала». Та я почув. Вивів велику галочку навпроти наших, старанно навів її, перевірив, чи не зітреться, чим викликав чергову порцію незадоволення від працівниць, запхав портянку до прозорої скриньки, нарочито перевірив її міцність і наявність печатки на кришці, а потім уже пішов до себе в палату, спиною відчуваючи осудливі погляди зацікавлених осіб.
Йосипа випустили ввечері, коли дорогі гості вже поїхали, а всі радісно пили чай в очікуванні кіно. Я пішов до палати з бажанням дочитати книжку, але там уже був Йосип. Він стояв на підвіконні й курив у кватирку. Зазвичай він виходив курити надвір, де гуляв із Бродягою, та цього дня вирішив, що досить із нас комфорту. Можна було би вилаяти його за це, бо смерділо на цілу палату — щось дешеве та зле він курив. Але ми й так ходили ворогами, і не було вже сил на чвари.
— Тебе це вб’є, чув? — запитав я, додавши до голосу дещицю незадоволення.
— Тю, а шо меня оздоровіт? — запитав він у відповідь, розвернувшись обличчям до палати. Судячи зі звуків, хтось був у санвузлі першої палати: там гучно плескало та зойкало. — Шо там черті? Отдалі госдолг і ніштякі топчут? — запитав мене Старенький і, ставши навшпиньки, смачно харкнув у кватирку.
— Мабуть, уже їдять ті тістечка. Але так сумно за всім цим спостерігати, — зізнався я і сів на койку. — Скільки ж років це бачив, сам же у школі вибори проводив, але щоразу важко.
— Ну, в тюрьме тяжело первиє дєсять лєт, а потом — как по маслу, — відповів Йосип, кинув бичка, зачинив кватирку і зліз донизу.
До палати важко вкотився Журба, застрягнув своїм візком біля шафи й довго борсався, намагаючись від’їхати. Я би йому допоміг, але в палаті було так вузько, що до нього я би ніяк не дістався.
Тільки й зміг, що лягти, прибравши ноги з проходу. Григорій нарешті впорався з керуванням, під’їхав до свого ліжка і сповз на місце, важко дихаючи.
Відчувалося, що всередині курили, та Журба теж не загострював на цьому уваги, хоча раніше би не змовчав. Світло було вимикати зарано. Я дістав книжку, та почитати не вдалося. Старенький посовався там собі й не втримався:
— Жиди сєгодня банкуют. Опять лохов развелі. За голімий магнітофон.
Я до нашого повсякденного антисемітизму й до переїзду Микити в Ізраїль погано ставився, а потім — уже й поготів, — тому відразу відреагував:
— Ну де ти тут єврейський заколот побачив, га? По-перше, вони такі самі, як і ми, а по-друге — ну що їм тут із наших двадцяти голосів? Вони їм ніякої погоди не зроблять!
— О, здрасті, єщо одно сєло проснулось, — миттєво озвався Йосип і сів на койці так, аби бачити вираз мого обличчя. — Портос, шо ти, в натурє, как дітятя малая? Ты шо, думаєш, ета хуна на цирлах бегаєт только із-за нас? Да она ж отвечаєт за похоронниє дєла, у нєйо ж в сєйфе нєбось мйортвих душ сотка, а то і две. І чего б єй нє занєсти їх в спісок і нє проголосовать за каждого, как надо, а? Двесті — і ми вместє, совсєм другой разговор, понял?
Про це я не подумав і замовчав.
— Та ладно… — долучився до розмови Журба.
— От тєбе і «та ладно», — в захваті зірвався з місця Старенький, заліз на підвіконня і знову закурив, насолоджуючись увагою слухачів до своєї промови. — Я вам отвечаю, так і єсть. Зінка с етім хмирьом в спайке, — оні которий год тут мутят.
— Помніш, шо било в четвертом годє? — спитав він згори в Журби, ніби це не вони побилися сьогодні й лаялися між собою останні тижні, зовсім як Бродяга зі зальотними собаками, які приходили до нас із села. Григорій схвально захитав головою. Я страх як хотів дізнатися подробиці, що ж такого тут відбувалося з голосуванням під час Майдану, коли я ледве не втратив роботу за помаранчевий прапорець на своєму столі.
Та втрачати таку прекрасну можливість помирити сусідів було не можна, тому я вгамував жагу до таємниць минулого і сказав їм:
— Знаєте що? Пропоную миритися, бо так далі не можна. Ну скільки нам лишилося? Ви що, не бачите, на кого ми перетворились? І так навколо всі злі й у різні боки дивляться…
— Ну, я не проти, — після паузи протягнув Журба і невпевнено подивився в напрямку вікна, де Йосип дивився у темряву, видихаючи гіркий дим і наганяючи холоду до палати. Той постояв іще трохи, докурив, спустився вниз і нарешті промовив, ніби через силу:
— Ладно, пацани, проєхалі ту херню. Єслі бил нє прав, ізвіняюся, — і, не давши нам нічого сказати у відповідь, швидко продовжив: — У меня такая рацуха: давайтє по любому дотянєм до чемпіоната міра. Вот отвечаю: кончаться буду, а не кончусь. Залу украсім, плакат с табліцей повесім, всєм бабам — проєзной, хай в кабінєтє у Грузінкі свої касєти смотрят. Бодя, с тєбя лаве на обустрой: бухло там, сємечкі, всє дєла. Такой месяц проживйом, шо всє лохі завянут от щастья нашего, а?
— Я — тільки за, — так само швидко відповів я, щоби не втрачати темпу і щоби ніхто не передумав. Журба теж погодився, й нам усім одразу полегшало. От як після важкого грипу, коли нарешті встав на ноги й відчув, що вже хочеш їсти. І значить — ти вже майже одужав.
Йосип збуджено ходив у проході між нашими ліжками, обговорюючи деталі приготування: програмку не забути розписати на двері, щоби жодного матчу не пропустити. До гри України прикрасити їдальню: прапор щоби, купити щотижневик «Футбол» — там постійно кольорові постери збірної друкують. Стінгазету з прогнозами від кожного. Тоталізатор на компот. І так далі, й тому подібне.
— А Грузінку на всєй хернє єщо споймаєм, і про вибори, і про хавчик, — усе не вгавав Старенький. Стільки ідей роїлось у його голові, що тільки ховайся. — Но главноє — дожить до футбола і всьо сдєлать, штоб как в лучших домах. Я, пацани, столько лєт етого ждал і єщо трі месяца точно протяну.
І так це в нього жваво виходило, що навіть я відчув цю жагу до футболу, ба більше — нестримну жагу до життя, хай яким кволим воно доходило до мене зусібіч. А потому ми полягали, та вже з неабияким полегшенням. І з метою, яка нарешті об’єднала другу палату. Хоч щось… Хоч якась.
Тепер уже можна зізнатись у тому, що я ціле своє життя любив спати. Дивне зізнання з боку вчителя, котрий завжди вставав не пізніше як о шостій ранку? А проте спати я дуже любив. Що в дитинстві набігаєшся в лісі та наплаваєшся у ставку, що дорослим після уроків і домашніх справ лягаєш із задоволенням від того, що сил уже немає і нарешті можна поспати.
І я засинав миттєво, і бачив яскраві сни, і, прокидаючись, часом усміхався від того, що щойно бачив. Мама казали, що я малим завжди усміхався, як прокидався. Так було й далі — ціле життя. З віком, щоправда, снів дедалі меншало, як і радощів од того, що прокинувся. Та спати я міг за будь-якої нагоди. Лиши мене біля телевізора на півгодинки — й усе, кудись полетів.
Коли, бувало, ми з Марією жартома говорили між собою, хто як хотів би померти, я зазвичай казав, що нехай мене присплять, наче старого собаку. Тільки так, аби я того не знав. Завжди ніби само собою було зрозуміло, що я піду першим. Так було в усіх родинах, скрізь і з усіма. Та бачите, як воно вийшло…
Так-от, тут, у Червоних Хащах, спалося мені погано. Як і всім сусідам, між іншим. По-перше, старі сечові міхури, вибачте за подробиці, не давали заснути надовго: кожен із нас по декілька разів за ніч обов’язково вставав, щоб оце саме, — ну, ви зрозуміли. А в нашій палаті як хтось устає, то всі прокидаються — на кілька хвилин, поки сусід повернеться і вляжеться знову. Тому що сумарно таке відбувалося разів десять за ніч, можете самі порахувати, скільки разів переривалися ті сни, в яких нічого солодкого вже не було. Особливо складно було Журбі, бо ж пересувався він переважно на візку. Григорій не любив «утки», все казав, що то — для лікарень, тому вставав сам і човгав до санвузла, по дорозі тримаючись за сусідні ліжка, а часом падаючи.
Тільки-но він розпочинав свою чергову подорож, як усі прокидались і слухали, як Журба повільно пересуває своє велике тіло туди-сюди, наче Еней до пекла і назад. Як вовтузиться там, як потому ллється вода, й от він нарешті вертається до себе. А ти лежиш і чекаєш, коли той клятий сон візьме тебе знову. І в голові самі дурні думки, яким просто нічого робити, крім як приходити до тебе довгої ночі.
На цьому ліжку мені ще й спина постійно боліла, тому спав я погано і зазвичай на сніданку настрій був відповідний. Тут ніхто не питав, як кому спалось, — усі жили в однакових умовах. Але того вівторка настрій за сніданком був зовсім інший. Насамперед нарешті настала весна, а сонце хоч-не-хоч, а заряджає оптимізмом навіть будинок престарілих. А головне — того дня ми мали їхати на екскурсію до Переяслава-Хмельницького.
Ще за тиждень до того всі розмови за столами й у палатах перемкнулися з погоди на заплановану подорож. Завідувачка повідомила, що район тримає слово і таки надасть нам автобус. Після того товариство почало фантазувати, який саме то буде автобус, наскільки комфортний, чи не зависокі там будуть сходи і чи м’якими виявляться сидіння.
Тривали змагання сторін: хто чим їздив, і що після того боліло, і скільки те тривало. Не повірите, скільки деталей здаються нам украй важливими під час розмов, коли інших тем для балачок немає. Рекордсменкою виявилася Раїса, яка колись їздила до доньки аж до Португалії й ледве пережила ту шалену подорож. Але Португалія — це бозна-де, а Переяслав — поруч. Отож після такої згадки побоювання щодо дискомфорту дещо згасли. З огляду на важливість події Матвіївна зробила на сніданок урочистий йогурт зі сметани з варенням і напекла млинців. За ними терміново вишикувалася довжелезна черга, в якій усі стежили, хто скільки взяв.
Телевізор працював, як завжди. Передавали якийсь давній концерт: співав старий Гнатюк, а потому — молодий, із тим своїм барабаном. У будь-який інший день усі би тільки й охали, обговорюючи співаків і пригадуючи, хто де коли кого з них бачив, але сьогодні всі жили екскурсією і загальний нерв не дозволяв відволікатися на дрібниці.
Я взяв три млинці й сів дочитувати «Квентіна Дорварда». Як уже було сказано, перебирати книжками тут не доводилося: що знайшов, те і маєш, — дякуй, що не Леніна. Йосипові помітно не подобалося, коли я читав за їжею і не стежив за його нескінченними монологами, тому він безцеремонно схопив книжку і повернув її, щоби побачити, що це.
— Квентін Форвард, — продекламував він. — Фу, гамно. Шаламова лучше перєчитай, — наш человек: сідєл.
Іноді він мене так дивував, що тільки встигай записувати. Не давши мені часу на реакцію, Старенький перемкнувся на Грузінку, яка йшла між столами:
— Зіна, а знаєш, от чего завідующая?
— Чого? — не зрозуміла його та.
— От слова «завідовать». От ти завідуєш мнє, потому што я щаслівий человек, вот і назначаєш екскурсії на вторнік.
— Ну і шо в тебе такого сьогодні, що я маю тобі завідувать?
Розмова йшла так, як і планував Йосип, і це йому явно подобалося:
— Так футбол сєгодня ж, Зіна. Ліга Чемпіонов. І мнє, лапа дорогая, надо кров із носу бить на базє к полдєсятого, сєчош?
За спиною хтось із першої палати спитав: «А хто іграїть?» — і Старенький із готовністю обернувся туди:
— Нєнаши с нєнашимі. «Ювентус — Арсенал» — матч века, — після чого знову зосередився на завідувачці, чий зовнішній вигляд виразно показував, як вона шкодує, що зупинилася. — Так шо, Зіна, уж будь добра доставіть капітана рєйда на борт нє позже трєтьєй склянкі. Ти поняла меня?
— Тьху на тєбя, Андонєнко, — незадоволено відповіла йому Зінаїда й пішла до роздачі. А проте кинула через плече: — Тут їхати не довго. Ви вже о восьмій у люлі будете, — який тобі ще футбол?
— Боїтся меня, зараза. Значит, уважаєт, — зрадів собі Йосип і пішов до Матвіївни міняти свої млинці на гарячі.
Весною, скажу я вам, нема нічого кращого за нове життя, що відновлюється після зими, і немає нічого гіршого за старе. Як же довго ми вантажилися до того ЛАЗу, який прислали з району по наші душі, якщо не висловитися гірше! Спочатку довго з’ясовували, хто де сяде. Тільки-но вирішили цю проблему, як виявилося, що котрась із жінок забула гаманця. Потім уже навіть рушили з місця, та зупинилися, бо старому Опанасові треба було подушку та покривало: йому дуло.
Був уже по-справжньому теплий весняний день, коли так хочеться радіти й усміхатися. Навіть у полі обабіч дороги не лишилося решток снігу, а сонечко сяяло так, що й літо здавалося близьким. Після затхлого повітря в будинку навіть в автобусі дихалося якось по-іншому, ніби ми довго сиділи в тюрмі й нарешті опинилися на волі.
Утім, кому — як. «Чим це так пахне?» — незадоволено втягуючи носом, запитала Глаша, чекаючи, поки її наречений усядеться біля вікна. «Людьми», — пояснив Журба і викликав цим влучним словом сміх по периметру. Та Йосип не міг лишити це просто так і потягнув увагу на себе. Зіткнувшись із Глашею в проході, він гаркнув: «Поїзд їде, воно лізе!». Пролунав загальний регіт, і тепер душа Старенького могла бути спокійною: він тут головний гуморист, саме він!
Нарешті Зінаїда дала команду трогатись, і ми рушили з двору. Ті, кому випало сидіти у проході, постійно нахилялися до вікон, аби розгледіти все й зусібіч, а там то лелека, то віз із чорною конячкою, а то й діти на велосипедах. І це — в робочий день, коли їм час сидіти у школі!
Йосипа посадили з Рибою в хвості. Він звідти постійно намагався щось кричати, проте автобус був теж немолодий: двигун ревів, і Старенького не було чути. Лише коли автобус загальмував на клумбі, ззаду долинуло: «Дівчата, стрибайте в гречку!». Та відповідь на забарилася: «Сам стрибай!» — із радістю прокричали йому Іра з четвертої та Раїса з третьої, після чого вони сміялися, допоки двигун знову заревів, зрушуючи з місця престаріле залізне тіло. Мабуть, і Йосип із відповіддю не затримався, та ми її не почули. Ну, іноді це й на користь.
Я сидів зі Журбою, який переймався, як Бродяга переживе розлуку з колективом і чи не забуде Матвіївна його погодувати. Собака був ніби під забороною, та про нього все одно всі знали й підгодовували, хоча вважалося, що він перебуває на балансі нашої палати — на відміну від кішок, за яких відповідав жіночий бік.
Окрім Бродяги, наші ще переймалися голубами, підгодовували їх хлібом, який заначували в їдальні, чим дратували персонал.
Наскільки я зрозумів, то була болюча тема: багато разів чоловіки піднімали питання про голуб’ятню, проте адміністрація назустріч не йшла. Ну, воно й правильно: і хвороб не треба поширювати, і хліб берегти. Та й мода на голуб’ятні давно минула.
Удосталь посумувавши над собачою долею, Григорій перейшов на іншу тему: а чи не розглядав я можливості договору довічного утримання? Про це останнім часом говорив цілий наш будинок, адже днями подивилися передачу, в якій розповідали про французьких пенсіонерів, котрі продають своє житло ще живими і мешкають у ньому на гроші від покупців аж до самої смерті. І, за цим договором, померлим гарантують гідний похорон, а це, між іншим, — іще одна неодмінна тема розмов у похилому віці.
Наприкінці передачі красива ведуча у рожевому піджаку брала інтерв’ю в якогось свинорилого чиновника, котрий сказав, що в Україні це теж можливо і що держава гарантуватиме пенсіонерам такі договори. Ага, так ми й повірили! Йосип тоді ще відразу додав, що покупці неодмінно отруять дурня, котрий продасть їм на таких умовах хату, чим викликав чергову суперечку між глядачами.
От і тепер Журба кричав мені у вухо, що з таким договором він би жив у своєму будиночку, їв би, що хотів, і не переймався б курсом гривні, від якого залежав рівень неминучого поховання. Я не хотів його слухати, воліючи дивитись у вікно, де вирувала чи не остання весна мого життя, — проте що поробиш: із ким сидиш — того і слухаєш.
Десь за дві години ми нарешті приїхали на місце. Мені доводилося бути в цьому переяславському музеї під відкритим небом, та й у Пирогові ми з Марією були не раз — школярів возили. Як же то було давно — в дев’яностих! Господи, ніби якихось п’ятнадцять років минуло, та як же швидко спливають ці останні роки. Не те, що в дитинстві, коли все навколо неосяжне та нескінченне…
Проте скажу чесно: навіть я зі своїм екскурсійним досвідом почував неабияке піднесення, бо після кількох зимових місяців у будинку свіже повітря і навіть недовга подорож виглядали справжнім святом, яким хотілося насолодитися сповна, навіть якщо це відбувалося з ласки поганих людей із темними намірами.
Ми висадилися на великій парковці, де, незважаючи на робочий день, було повно автобусів. Поруч із нами стояла делегація чи то японців, чи то корейців, — я їх ніколи не розрізняв. То Марія могла би швидко зрозуміти, хто це, але тільки не я. Їхня екскурсоводка марно намагалася відігнати від групи кількох юнаків, котрі пропонували іноземцям вишиванки та вушанки з червоними зірками, ніби ми були десь посеред Золотого кільця, а не на Наддніпрянщині.
«Ей, фарца, дєржи рукі так, шоб видно!», — закричав у тому напрямку Йосип, підійшовши до нас, і терміново спробував надолужити те, що ми недочули: розповів, що Риба спав цілу дорогу, що Крива побачила плакат Ющенка на зупинці й почала його хрестити, а ще він особисто бачив, як біля кіоску зі шаурмою в Софіївці стояло чи не десятеро на мотоциклах. І такі страшні, що хоч зараз кожному по п’ятнадцять років давай.
Я на автопілоті хитав головою, бо все одно не відчепиться, а Журба дуже уважно придивлявся до іноземної делегації. Як з’ясувалося трохи згодом, цікавили його не азіати, а торговці. Щойно наша маленька квола колона нарешті рушила нагору, до музею, як Григорій ще раз подивився назад і тихенько сказав:
— Я чув, у цих фарцовщиків можна будь-що знайти.
— Ну-ну, — весело примружив очі Йосип. — Ти про то, шо я думаю?
— Я нє знаю, про шо ти думаєш. Я про свойо.
— Та знаю я ото твойо «свойо». Опять про марафет задумался!
— Тіше, — шикнув на нього Журба, і я нарешті зрозумів, про що йдеться: вже не раз і не два Григорій цікавився наркотиками. Просто дійняв усіх розмовами про те, що треба хоч спробувати наостанок, що в тому є, і що хоче піти з життя щасливим — так, аби не мучитись. І, схоже, ці хлопчики з асортиментом Андріївського узвозу навели його на думку, що в такому місці можуть таке продавати іноземцям.
Ну от скільки йому років? Уже з півстоліття доросла людина, був на такій посаді, ще й народний засідатель, а ви тільки послухайте, що його цікавить! Ко-ка-їн! Їй-бо, іноді за Григорія бувало дуже соромно. Навіть більше, ніж за Йосипа. Той хоч асоціальний елемент, а цей? Тим часом Старенький не бажав заспокоюватись і далі розвивав тему:
— От смотрю на тєбя, Атос, і діву даюсь: ето ж как тєбя допустілі в суд, а? Тєбя ж постоянно тянєт на нашу сторону! Пару мастєй тєбе набіть — і будєш наш. Вот оно тєбе надо?
— А ти, можно подумать, всьо пробовал і всьо знаєш?
— Ну, пробовать много чего пріходілось — брєхать нє буду. От чего тєбе от етого дєла надо?
Журба ледве шкандибав, бо візок його лишили в нашому будинку через те, що він не складався і в автобус не втискався. Зінаїда сказала, що обов’язково знайде йому такий на місці, бо в музеї багато відвідувачів похилого віку. Важко переставляючи ноги, він довго думав над словами Йосипа і нарешті відповів — ніби через силу:
— Счастья.
— Ну, дурак, — щиро здивувався Йосип. Схопив Журбу за лікоть і гучно закричав: — Счастьє, петєля, — ето када ти на свободє, када прішол с мороза і сто грам под борщ, і баба єсть, а дєл на завтра — нєт, понял?
— Нє, ти слишал? Счастья єму продайтє грамульку. Йосип старенький, хоть би одін человек с прілічной статьйой! С кем пріходітся срок мотать? — розвернувся він на ходу до мене й одразу долучив до розмови: — Гриня, ну ти спросі. Наше дєло пятоє: рєшил — так пробей. Возьмі он у Боді сто баксов і шуруй до тєх дєлових.
Мною аж затіпало, та не від жарту і не від перспективи, а від того, що Старенький влучив у ціль: минав уже третій місяць, як я жив у Червоних Хащах, і треба було сплачувати за наступний квартал. Тому я взяв зі своїх грошей двісті доларів, поклав їх у паспорт, а той — у Маріїн гаманець, який повісив під сорочку на груди.
Десь тут неодмінно має бути пункт обміну валют. Треба тільки непомітно відчепитися від групи і тихесенько обміняти собі гроші на гривні, а вдома вже віддати їх Зінаїді й спокійно жити далі. Тільки от на практиці виходило, що непомітно відірватися від мушкетерів буде складно.
Проте мені це все-таки вдалося. Спочатку нас провели через прохідну, пересвідчившись у наявності пенсійних посвідчень. Потому Зінаїда звідкись прикотила візок для Журби, і за транспорт одразу вхопився Йосип, який усе ще намагався чи то переконати Григорія відмовитися від протизаконних дій, чи то просто не міг проґавити такої прекрасної нагоди досхочу посміятися зі сусіда.
І ми пішли по хатах, розглядаючи знайомі нам із дитинства деталі українського сільського побуту і слухаючи екскурсоводку — сиву жіночку, котра теж могла б уже мешкати в нашому будинку, а не бігати цілими днями по косогорах із групами зацікавлених осіб.
Після другої садиби я залишився за рогом, трішки перечекав, поки наші відійдуть: колона вже розтягнулась, адже не всі могли йти в темпі екскурсоводки. А тоді повернувся до воріт, де й був пункт обміну. Я став у чергу після сивого дідуся зі сліпою молодою жінкою — мабуть, його дочкою — та хлопчиком — судячи з усього, внуком. Вони так радо жартували одне з одним, що мені мало би від цього стати добре. Але ні.
От нічого не поробиш із нашою національною жабою: мій радісний настрій кудись подівся, бо я люто засумував за Микитою, за Марією, за внучкою та за всім тим, що супроводжує родинне життя. Тому поміняв ці двісті доларів, купив собі паперовий кухлик чаю, пару горішків зі згущонкою і сів сумувати на лавочці під дубом, іще старшим за мого діда.
Схоже, люди заскучили за прогулянками під сонцем. Відвідувачів вистачало. Щохвилини повз мене проходили групи екскурсантів і невеличкі компанії, що приїхали самі. Кілька годин тому я би страшенно радів живим людям, котрі випромінювали справжнє життя, проте зі собою боротися — найважче, а мене наче вдарило тоді, в черзі до кіоску.
І весь кураж кудись вивітрився. Замість дихати на повні груди, я дивився на іржавий паркан і сьорбав гарячий чай, у якому не відчував ніякого обіцяного етикеткою смородинового смаку. Я бачив іржу і пригадував, що за десять років так і не закінчив ремонту в нашій із Марією ванній. Як вона казала? Ремонт не можна закінчити — можна тільки заморозити? Так і сталось.
І ще ми, наприклад, так і не зашили дальню стінку фанерою. Точніше, я не зашив, бо хто, як не чоловік, відповідає за такі речі? Там так і стирчали труби, з ними наша хата і перейшла до нових господарів. І чомусь я не мав жодних сумнівів, що той неохайний мордоворот виявиться ліпшим ґаздою за мене. Такі, як він, не мають жодних пересторог, і в нашій колишній ванній уже, мабуть, зашили все фанерою чи вагонкою. І пофарбували в який-небудь фіолет, аби було яскраво.
Спогади накотилися зусібіч. Слідом за трубами в мене перед очима пропливли дах сараю, шмат заднього паркана, який треба було давно поміняти, і теплиця, якої я так і не довів до ума. Чесно скажу: я був дуже близький до того, щоби заплакати на тій лавочці, аж раптом почув: «Портос, падло, схілять хотєл?» — і на доріжці між деревами з’явилися Йосип зі Журбою.
Уже за хвилину я знав, що всі наші розтягнулись і що Зінка з Анатоліївною бігають, наче скажені, намагаючись зібрати всіх телят до стада. Що зараз буде перерва на обід, що нам накриють у вишневому садочку, причому обіцяють борщ із грушами, а тим, у кого ще лишилося пару зубів, — і печеню з чорносливом.
Йосип розповідав це, сидячи поруч зі мною та курячи, а Журба тим часом взявся за колеса і покотився до воріт, де знову гуртувалась азіатська делегація. Там само стирчала і пара хлопців зі сувенірами на продаж. Такі люди завжди знають, де просмикнутися, хоча — теоретично — їх би мали тут добряче ганяти. Я й міліціонерів бачив на вході.
«Ти їм Біблію свою сначала покаж, но сморі, петєля, смертєльний номер: два два дєвять с конфіскациєй», — піднесено сказав Йосип, помітивши цей маневр і вказуючи мені головою на нашого сусіда.
Журба спробував наблизитися до хлопців іззаду, але ті миттю озирнулися, перервавши спілкування з інтуристами. Григорій трішки загаявся, та потому поманив до себе найближчого торговця, нахилив його голову до своєї і щось зашепотів тому на вухо.
Фарцовщик очманіло випрямився, щось перепитав, тоді закрутив головою на всі боки, смикнув колегу, і вони побігли кудись углиб найближчої садиби, де похапцем перевалилися через найближчий паркан і зникли.
Понуривши голову, Журба повільно покотився до нас. І як же Йосип знущався з нього, не звертаючи уваги на численних екскурсантів: «Товаріщ майор, ізмена: ви ж погони забилі снять». Григорій йому повірив, зупинився і подивився на свої плечі, та потому зрозумів, що з нього знову жартують, і зло замахав рукою, щось буркочучи собі під ніс.
«Пятий, пятий, я дєсятий, контрольная закупка отбой, повторяю: отбой», — Йосип зробив вигляд, ніби говорить у рацію, затиснуту в кулаку, і так радісно зареготав, що деякі відпочивальники почали підбирати дітей ближче до себе і прокладати собі такі маршрути, які оминали би нашу лавочку. Почервонілий Журба тільки хекав, а Йосип досхочу насолодився цією ситуацією — і справді смішною, між іншим, — після чого скомандував нам підніматися й іти на обід, бо «еті халдєї сєйчас всє груши с чернослівом із тарєлок повиковирівают».
Нам накрили великий, під навісом, стіл, що стояв за однією з хат. Мабуть, тут восени гуляють весілля за весіллям, — стіл був такий великий, що ми й половини його не захопили. Борщ був уже не гарячий, але напрочуд смачний. Нам поставили ще кілька тарілок зі сметаною, якої було вдосталь. І цибулі, й часнику, і смальцю теж дали, тож загальне задоволення сягало абсолюту.
Тарілки подали не пластикові, а справжні, з глини, і розписані так яскраво, що будь-який іноземець, напевно, захотів би купити таку собі на добру згадку. Не повірите, але я раптом відчув, що дуже заскучив за нормальним посудом, по якому можна стукати справжньою залізною ложкою. От тобі й зайвий доказ того, що прості речі, до яких ти звик за життя, є певною гарантією щастя.
Наші дзеленчали ложками і сьорбали, зарази, наче голодне стадо. Я взагалі ненавидів, коли люди сьорбали. Мама казали: «Їж, як людина». Та сьогодні було не до повчань, тому я намагався не слухати цього бордельєро, до того ж Йосип усівся поруч і не вмовкав, неначе в нього під тільником працювало радіо.
Він устиг і Журбі додати: «Атос, наведі марафет на столє», — і мене смикнути: «Бодя, за такой борщ надо би чаєвих соточку видєліть», — і стежити за тим, кому в борщ потрапила груша, а кому — ні. Потому до нас підійшла огрядна шеф-кухарка — спитати, чи сподобалося нам перше, — і Старенький миттєво перемкнувся на неї:
— Хозяюшка, я прошу прощенія, а де ж обещаний дюшес?
— Узвар буде тим, хто добре поїсть.
— Я нє про то, но всьо равно пріятно!
Передчуваючи небезпеку від цього дідугана, кухарка спробувала залишити нас, аби покерувати подавати друге, проте з Йосипом такі номери не проходили. Він підскочив до жіночки і почав з’ясовувати, скільки все це коштує, як саме тут готують і де взяли рецепт борщу з грушами.
— А це в нас так завжди варили: замість цукру солодкі груші додавали.
— А в нас — яблучний сік.
— Де це у вас? — здивувалася кухарка, все ще намагаючись відійти від столу.
— А в Дрогобицкой області, — пояснив Йосип. — Я чего інтєрєсуюся? У нас в богодєльнє весь сахар налєво ушол, а груш — аж два дєрєва.
— От тока не тринді, — незадоволено озвалася Зінаїда і похмуро подивилася через стіл на Старенького. Скориставшись цією паузою, шефиня ледь не бігцем попрямувала кудись за хату, і майже відразу звідти почали носити горщики з печенею. То було вже справжнє свято. Навіть ті, хто зазвичай ледве їв, змолотили геть усе, до останньої картоплини!
Наостанок нам дали жуйки у вигляді іноземних цигарок. Давно я їх не куштував. З останніх сил ми запили все це узваром. Ще би трохи — і позасинали би просто тут. А що поробиш, якщо звикли після їжі спати — за своїм звичайним розкладом? Але тут лягати було ніде, а на травичці ще холодно. Тому Зінаїда покликала екскурсоводку і почала піднімати товариство, вишиковуючи нас у класичну дитячу парну колону, на яку чекала друга й остання частина культпоходу.
Ми знову прямували маршрутом, пускаючи повз вуха розповідь про те, як тут жили раніше, ніби це не наші батьки поралися ціле життя в таких самих хатах, біля таких самих груб. Після обіду йшлося нам важко. За півтори години екскурсія обійшла пару садиб, розтягнулася на кількасот метрів, і стало зрозуміло, що час потроху збиратися додому. Я котив Журбу і думав собі, що із задоволенням помінявся би з ним місцями, бо той часом засинав у своєму возику.
Після крайньої хати ми попрощалися з екскурсоводкою і почали спускатися на парковку, де значно поменшало автобусів і людей. Зникли навіть ті хлопці, котрі продавали набори з Андріївського узвозу. Може, їхній час вийшов, а може, то Григорій так налякав їх із тим марафетом, що вони накивали п’ятами.
Анатоліївна почала рахувати голови, і тут з’ясувалося, що ми — не всі. Одного не вистачало. Здійнявся галас, усі почали нервувати і рахувати своїх сусідів. До нашої палати питань не було: я — з Журбою, Риба — в першій парі з Петровичем, а Йосип цілий той час ішов окремо, випитуючи в захеканої Зінаїди, скільки цукру вона виписує на місяць і чи не мучить її ночами совість.
Нарешті вирахували, що втратили Опанаса. Господи, як же швидко я пригадав своє шкільне почуття остраху, що хтось загубиться на виїзді! Усі намагалися з’ясувати, коли і хто бачив діда востаннє, розмовляючи одночасно. «Ану всім стоп!» — гучно закричала завідувачка, склавши долоні човником.
Треба віддати їй належне: вона все зробила правильно. Не витрачаючи часу на порожні балачки у стилі «хто загубив свою пару?», Грузінка лишила Анатоліївну за старшу і миттєво зібрала дві пошукові групи, до складу яких увійшли ті, хто міг вільно рухатися: Риба, Славентій, Глаша, Раїса і я. А Йосип і сам пішов, нікого не питаючи.
Ми поверталися поспіхом. На воротах уже нікого не було: ні міліції, ні касирів. Коли служиві люди необхідні, їх зазвичай немає, — нічого нового. Десь за півгодини ми оббігали цілу територію, та нікого не знайшли. Знову зустрілися біля входу, почекали, поки Зінаїда знову зганяє до автобуса. І там немає.
Грузінка похапцем повернулася, поруч із нею бігла якась місцева робітниця з ключами. Вечір падав із неба миттєво, день зникав швидко, як останні гроші перед пенсією. Коли ми вирішили пройтися по хатах, уже було темно. Ані ліхтарів, ані ліхтариків, тільки сірники в Йосипа. І треба ж таке: вже в найближчій від воріт хаті ми знайшли діда, котрий спокійно спав собі на пічці, поклавши під голову купку сіна, якого тут скрізь було накидано.
Зінаїда гучно виматюкалася, схопившись за серце і не забувши згадати у своїй промові Йосипа, якому бажано було би стежити за сірниками, щоби не підпалити тут усе. Старенький надибав на столі керосинку і спробував її запалити, проте їй було чи не більше років, аніж йому самому. Тоді він знайшов товсту свічку біля ікони, що висіла між вікон, і стало значно світліше.
Жінки обережно почали буркати Опанаса, який у відповідь щось незадоволено вигукував. Зрештою з’ясувалося, що він вирішив, що це — хата його батьків. «Мамо!» — жалісно кричав дід і тільки відмахувався руками, коли його намагалися хоча би посадити.
«Звідки він?» — запитала ключарка. «З Бучака… Канівський район», — пояснила Зінаїда, все ще тримаючись за серце. «Ну, а ця хата — з Миронівсього району. Він плутає», — відповіла їй працівниця музею, ніби це щось вирішувало. Як їй пояснити, що всі ці мазанки подібні одна на другу, як рідні сестри? Схоже, люди зможуть зрозуміти нас тільки тоді, коли самі досягнуть нашого віку. Якщо досягнуть…
«Лишіть мене у спокої», — шамкав Опанас і плакав, а ми стояли навкруги, не знаючи, що далі робити. «Так», — рішуче сказав Йосип, устромив мені в руки свічку, підморгнувши при цьому, і посунув убік Глашу, всівшись поруч із дідом.
— Опанас, оба нас, — сказав він. — Хороша у вас хата, мені подобається.
Дід подивився на нього з надією, захитав головою і раптом сказав:
— Півтора гектара наших, корів багато, чуєш? І два бики: Лаврентій і Паша.
— Я навіть знаю, хто чий син, — заржав Йосип, показуючи нам, аби ми долучилися до зміни настрою.
Я хоча би зрозумів, у чому суть жарту, а решта загигикала просто так, аби підтримати конструктив. Йосип іще раз подивився навколо, понюхав сіно і задоволено промовив:
— А що, Опанасе, вдвох нам же легше буде з худобою, а? Давай я залишусь, а ці хай їдуть, нє?
— Хай їдуть, — погодився Опанас, витираючи обличчя.
— Ти шо робиш? — зло прошепотіла Старенькому Зінаїда, та я швидко схопив її за лікоть і стиснув: не заважай, мовляв.
— От і добре. Я у тєбя поживу трохи, допоможу, картоплі напечем на вечерю, горєлки вип’ємо, — усміхаючись до нього, вимовив Йосип, і так це солодко в нього вийшло, що мені в животі забуркотіло.
— Бульба осьо в льоху, — зараз принесу, — показав кудись у темряву дід і почав було вставати, проте Старенький його втримав і обійняв, наче найкращого товариша:
— Хороша хата, тільки ж уночі холодно тут.
Опанас подивився навколо і погодився, а Йосип нарешті почав обдурювати його, наче малого сина, котрий не хоче їсти:
— Тільки ж нам треба теплі речі забрати з будинку, бо як ми корів виженемо зранку?
— Зранку? — перепитав Опанас, а Зінаїда тільки видихнула з полегшенням, уже розуміючи, що до чого.
— Зранку повернемося з речами й відразу поведемо худобу, — Йосип так щиро усміхався дідові, що тут би й Довженко повірив.
— Не хочу вертатися, — заперечив Опанас, але вже невпевнено. Треба було його дотискати, і Йосип дотиснув.
— І ще. Тут же в тебе телевізора немає, — сказав він і ще раз подивився навколо.
— Немає, — погодився Опанас. — Та в нас же й електрики немає.
— От і я кажу, що немає, а сьогодні ж футбол.
— Да? А хто грає?
— Та я ж казав. «Ювентус» — «Арсенал». А там же наші!
— Наші? — не зрозумів Опанас, зачаровано дивлячись на Старенького, і знову це виглядало так, наче він раптом перетворився на малу дитину, котру тато вмовляє перенести веселощі на завтра, а зараз мити ноги і лягати спати.
— За тих Лужний, а за тих — Заваров. Саша!
— Саша… — сумно повторив за ним Опанас і нарешті спустив ноги з низької пічки. — Тільки зі самого ранку, — підняв він догори вказівного пальця, — Лаврентій — злий, він чекати не буде.
— Якби тільки цей, — погодився з ним Йосип, устав і ще раз підморгнув мені, мовби космонавт, котрий приїхав у квітні в райцентр приймати дітей у піонери.
Уже зовсім стемніло, на стоянці працювало лише кілька ліхтарів, але ми б уже не заблукали, бо лишився тільки наш автобус, навколо якого кучкувалися ті, хто ще міг стояти на ногах.
Зінаїда примусово погнала всіх до туалету, бо нанервувались, а в нашому віці це іноді призводить до сумних наслідків, чого в чужому транспорті припускатися, вочевидь, не хотілося.
Після того, як Остапа поклали на заднє сидіння і заспокоїли водія, котрий обіцяв уже ніколи-ніколи-ніколи не братися за такі туристичні групи, ми нарешті поїхали додому. На правах рятівника Йосип сам обрав, де йому сісти на зворотній дорозі, чим викликав незадоволення Глаші з Раїсою, які сиділи на тих місцях раніше.
І зрозуміло, що він сів перед нами, відразу просунувши обличчя між сидіннями і знову почавши свої традиційні теревені. Після того, як ми з ним удруге розповіли Журбі, що саме сталось у хаті, Григорій знову почав перейматися долею Бродяги, який, мабуть, уже там ізвівся весь.
— Та всьо у нєго нормально, — заспокоїв його Йосип, який, мабуть, хотів іще раз повернутися до історії зі зникненням Опанаса, щоб усі зайвий раз збагнули, який він молодець. Але Журба не погодився:
— У тебе собаки були?
— Де? На тюрьме? — перепитав Йосип, зробивши здивоване обличчя. — Хотя на критке у хозяїна бил пйос, слєпой с рождєнія, Тофіком звалі, понял?
— Шо понял? — не зрозумів Журба.
— Ну Тофик — в честь Бахрамова!
— Та ну тєбя, — відмахнувся Григорій. І повернувся до мене: — А я всіх своїх собак помню. Спочатку в нас Шльондра була. Батько назвав її так, бо шлялася скрізь, сучка, і беременна весь час. Але живуча, зараза, і війну пережила, і два голоди, сімнадцять год прожила — така собака була.
Йосип скривився і спробував знову повернути розмову на вигідний курс, але Григорій ніби його не чув.
— Після Шльондри лишився її Цуцик. Так і звали. І от шо інтересно: мати була біла, а він — чорний.
— У тєбя мать тоже, наверноє, порядочная женщина била, а ти чистий чорт уроділся, — спробував перервати його Йосип, але Журба як щось починав розповідати, то його було не зупинити. І цілу дорогу додому він розказував про собак, яких тримав уже на своєму подвір’ї. Про Вовчика, Найду, і бозна вже як їх там звали.
Я рідко чув, аби Григорій так добре про людей згадував, як він про собак своїх розповідав. Мені Марія собаку не дозволяла, — тільки два коти в нас були за весь час. Але де кіт, а де собака, «друг человека»? Журба тим часом дорозказував, що останнього свого собаку, Жучка, він віддав родичам і тепер постійно перевіряв у племінника, Сергія, чи не вигнали вони того двортер’єра, бо — самі розумієте — непорядно, коли будинок хороший, а собака — безпородний.
Ми вже повернули біля наливайки до себе, і Журба підсумував:
— Я от, коли боятися починаю, ну, ви розумієте, думаю собі, що всіх своїх собак там зустріну. Обійму, поцілую і піду гуляти.
— І куда ж ви там гулять пойдьотє? — скептично примружився Йосип.
— Кудись, — відрізав Журба.
Ми приїхали. Сусіди почали будити тих, хто зморився в дорозі, ще й після такого напруженого дня, а ми все дивилися, де ж наш Бродяга.
І побачили, що у дверях стоїть Матвіївна, а наш песик бігає по двору, гавкає на автобус і мотиляє своїм куцим хвостиком від радощів. Бо навіть йому зрозуміло, що все позаду, що всі вже дома.
Ціле життя нашого будинку пульсувало в їдальні. У палатах було тісно — не розвернутись, — а в залі тобі і їжа, і книжки, й ігри. Та головне — телевізор! Ну, і люди. Ми ж тварини колективні. Тільки-но прокинулися — зібрались у їдальні на сніданок. А потому там і лишались аж до вечері. Як казали раніше — до програми «Время».
Навіть за теплої погоди мешканці будинку рідко гуляли. Й адміністрації було найлегше мати всіх перед очима, і самим престарілим довго не гулялося — сил бракувало. Я чув, що за кордоном люди похилого віку мають вештатися на свіжому повітрі по три години на добу — обов’язковий променад. Але вони не бували в Червоних Хащах, де тобі в лісі ні доріжок для прогулянок, ані лавочок, аби дух перевести. От усі й сиділи цілими днями в їдальні, тільки Карасьов снідав і зникав кудись, та Йосип годинами гуляв із Бродягою.
Сьогодні був день народження Петровича. За це він отримав ложку вершків на гарнір і врочисто розкланявся, коли його традиційно привітали хором. Жінки вже поїли і повсідалися біля телевізора, який показував, як один француз, схожий на актора Леоніда Ярмольника, бив іншого. Судячи зі схвальних оцінок, цей француз жінкам подобався.
Ми сиділи вдвох із Журбою, доїдали склеєний рис зі сарделькою і говорили собі про різне. Григорія вкотре дратувала місцева сіль. Вона була дрібного помолу й біла, а він звик до грубої, з чорними домішками, і стверджував, що вона значно смачніша. Утім, який може бути смак у солі? Та коли говорити особливо ні про що, можна і про сіль потеревенити.
— А я от горбушку укрáїнского, бувало, візьму (я автоматично виправив його: украї́нського, — та Журба на це вже давно не зважав), так-от часником її натру, сіллю чорною зверху — й нічого кращого нема. А тепер і хліб не той, і часник.
— То в тебе зубів просто нема, — спробував пожартувати я, але Журба образився і потягнув пальцем щоку, оголивши ясна: трохи зубів там іще було. —
— Слиш, нарком Ягода, хорош карієс светіть, — пройшовши повз стіл, Йосип попрямував до роздачі, де швидко наклав собі залишки сніданку і повернувся до нас. Іще йдучи, він почав свою чергову історію: — Ми с Матвеєвной вчерась одну поганку заворачивалі, так она, зараза, дала перєд отбоєм протівень от куріци вилізать хлєбом, і шо-то мнє нєхорошо.
— Сільно? — ввічливо перепитав Журба.
— Та живот так ломіт… В лєсу уже нє разобрать, гдє мойо, а гдє Бродягіно, — радісно зізнався Старенький і почав розминати в рисі шматок масла. — Но єсть і хорошая новость, — додав він, озирнувся навколо й відгорнув полу піджака. У внутрішній кишені там сяяла пляшка коньяку.
— Де взяв? — гарячим шепотом поцікавився Григорій, одним ковтком допив чай і посунув склянку до Йосипа.
— Тіше будь, — відповів той, поправив піджак («ето для здоров’я, строго по распісанію») і почав їсти.
— Шо? — здивувався Григорій і почав ображатися.
Йосип трішки вичекав і пояснив:
— Ви пока єщо хропаля давалі, я прішол Бродяге хавчика взять. А тут (він хитнув головою в бік телевізора) передача. Говорят, пятьдєсят грам для здоров’я полєзно, но нє болєє. Я і думаю: раз мнє сєгодня худо, надо слушаться врачей. Пошлі с Бродягой на сєло, взялі пляшку. Оно б, конєчно водкі хорошей, с Айдабула, но «Дєсна» тоже пойдьот. Понял?
— Понял, — надув губи Журба і сумно подивився на мене, очікуючи на моральну допомогу. Та в цьому контексті я був їм не помічник.
Йосип швидко впорався зі сніданком і продовжив знущатися зі сусіда:
— Я ж так подумал: у меня короткій дєнь, так шо буду двойную норму брать — послє днєвного отбоя.
Насолодившись сумом Журби, Йосип нарешті зглянувся:
— Ладно, ізищу тєбе полтішок вечером, — я ж нє петушко, — після чого з тривогою прислухався до власних нутрощів і промовив із притаманною йому шляхетністю: — Так, опять двойноє дно открилось. Пойду Анатольєвну на бумагу раскулачу.
Але у дверях їдальні він зупинився і гучно звернувся до жінок біля телевізора:
— Так, еліта морга, в двенадцать повтор футбола, так шо всє свободни, — я занімал с утра, — не звертаючи уваги на їхні зустрічні зауваження, він поглянув на нас із Григорієм і додав: — В двенадцать на базє, как штикі! Займусь вашим образованієм.
І нарешті вийшов.
До дванадцятої лишалося не так і багато часу. З огляду на низьку рухливість Журби простіше було вже тут дочекатися того футболу, ніж десять хвилин укладати Григорія на койку, а потому стільки само часу витрачати на підйом і привезення до початкової точки. А про те, щоби пропустити навіть повтор матчу і не йшлося: Йосип за таке з’їв би нас із усіма наявними тельбухами.
Тому я відніс посуд до кухонного віконця, повернувся за стіл, і ми покірно лишилися чекати на трансляцію. Журба відірвався від екрана, де той самий француз щойно прийняв поцілунок від дівчини в червоній сукні, й почав нову історію, в якій ішлося про чоловіка, котрого щойно згадав Старенький. Як з’ясувалося, Петушкою прозивали одного з колишніх мешканців нашої богодільні. Сашко-Петушко його звали. Тільки для того, щоби підтримати розмову, я перепитав, хто ж дав йому таке двозначне прізвисько. Та воно й так було зрозуміло: хто ж іще, як не наш Д’Артаньян?
Звали його Олександром, було йому десь під вісімдесят, жив він у будинку чи не з радянських часів і вирізнявся тим, що їв окремо від усіх, бо не бажав ні з ким розділяти трапезу. І так само не ділився зі сусідами по першій палаті передачами, які часом отримував од рідних. Старенький, зрозуміло, не міг оминути такої невідповідності статуту, тож римовано прозвав Сашка Петушком і взагалі не давав йому продихнути.
Той Олександр узагалі був дивний дід: стверджував, що переховується в нашому будинку від Рокфеллерів, які розшукують його по світі й ніби хочуть убити за те, що він вигадав вічний двигун, який працює на сонячній енергії. За версією Журби, той Сашко дійсно непогано розумівся на електриці й часто-густо ремонтував проводку та перемикачі, які тут стабільно «гавкалися» раз на місяць, бо постачали їх сюди люди, котрі все хороше вкрали ще в обласному центрі.
Так-от, Сашко-Петушко одного ранку не вийшов на сніданок. Його шукали скрізь і не знайшли. Якби біля будинку ще була якась водойма, можна було би вирішити, що він пішов і втопився, та найближчий ставок був за двадцять кілометрів, а тут риба була тільки привозна. Тому діда шукали довго, з міліцією, зі собаками й усіми відповідними службами, та слід обривався за воротами…
Відтоді про зниклого так нічого й не дізналися. Серед його речей знайшли великий пакунок чаю зі запискою: «Йосипу, щоб він подавився». З цього зробили колективний висновок: Сашко-Петушко зник із власної ініціативи, він живий і мешкає тепер десь далеко — там, де його не зможуть знайти кляті Рокфеллери. Єдине питання — в Зінки лишилися його паспорт і пенсійне, а без цих безцінних паперів жоден українець похилого віку й кроку свого кволого не зробить! Але Григорій схилявся до того, що Сашко занюхав небезпеку від лютого нафтового лобі й заховався десь далеко: чи то в дикій Кіровоградській, чи то в Чернігівській області, з якої лісами можна вийти через Біловезьку пущу до Білорусі.
Я мляво перепитував, Журба наводив зустрічні аргументи, — так ми і прогаяли годину, що відділяла нас під полудня.
Анатоліївна позіхнула, автоматично перехрестила рота і звернулася до нас: «Так, хлопчики, давайте звідси, — мені поли треба мити». Я давно помітив, що вона ніколи не називає мешканців будинку їхніми іменами, ніби не хоче їх навіть знати. Можливо, це було викликано тим, що нянечка не хотіла звикати до людей через летальну плинність кадрів, а може, їй усе однаково: як нас звати і хто ми взагалі такі.
Вона мені не подобалась, і тому я вирішив, що ми не будемо її слухатися. Схопив за руку Журбу, який уже збирався було від’їжджати від столу, і заперечив: «Мийте під нами. Зараз футбол буде, і Йосип нам не пробачить, якщо ми підемо». Анатоліївна на це незадоволено цикнула і почала ялозити шваброю в нас під ногами, щось собі промовляючи під ніс про невдячних людей.
Старенький прибув вчасно, радісно повідомив громаду, що впорався, і тепер точно зможе просидіти годинку без відвідування туалету, після чого вказав Анатоліївні на шматочок обгортки від сарделі, який лежав на підлозі. Нянечка почала було на нього визвірятися, та з Йосипом такі номери не проходили: «Ну, мимра старая, ти єщо пожалєєш», — сказав він, знайшов поглядом на підлозі трохи рису і, демонстративно вказавши прибиральниці на ціль, пішов одганяти жінок від телевізора.
Ті сумно спробували хоча би потягнути час, аби додивитися передачу про Софію Ротару, та Старенький знищив опозицію в зародку, перемкнувши канал на футбол і наказавши аудиторії десь собі розсіятися, щоби не затуляти огляду нашому столу.
Після того він обернувся, повернув стілець і всівся на своє місце.
— Так, Портос, начньом с тєбя. Сколько людєй в командє на полє? — спитав він, упершись у мене своїм глузливим поглядом.
Я пригадав старий жарт про двадцять двох дурнів, котрі бігають за м’ячем, трохи подумав, розділив отримане на два й відповів:
— Одинадцять.
— Уже лучше. Ти нє безнадьожен. Он Гриня думал, што дєсять, но годи папіной дрєсіровкі творят чудєса, — не визнав своєї поразки Старенький і почав ознайомлювати нас зі складом збірної України, яка готувалася до Чемпіонату світу.
Крім Шевченка, я нікого з них не знав і навіть не намагався запам’ятати — зовсім як Анатоліївна нас, — але Йосип вимагав постійного підтвердження розуміння того, що відбувається, тому доводилося раз у раз хитати головою. Впадало у вічі, що футболісти майже зі самого початку гри виглядали втомленими й відверто не отримували насолоди від гри. Як і ми, між іншим. По воротах ніхто не бив, опонентів красиво не обігрував, м’яч десь собі літав, а люди бігали — от і вся гра.
Поспостерігавши, Йосип почав сварити футболістів:
— Дєрєв’я, чистиє ж дєрєв’я. Куда ти виносіш, бестолоч? — після чого сумно видихнув і почав свою чергову історію: — Батя мой Блоху би нє одобріл. Батя, шо характєрно, і Лобана нє любіл, всю дорогу за «Торпедо» болєл. Сядєм сборную смотрєть, а он только і верєщит: «Де Ширінбеков, де братья Савічеви?». Батя прожил долго — восємдєсят пять год. Я от тоже дє-то так планірую. Так вот, сєлі ми смотрєть в дєвяностом чемпіонат міра, белую скрутілі, закусіть — всьо, как полагаєтся. А Марадона, сучий потрох, рукой с ворот наш мяч вибіл, а бил би гол! А я возьмі і ляпні: «Рука била!». А батя такой: «А судья шо?». А я єму: «Шо ти хочеш, єслі судья — Педерсен»! Тут батя кулаком по столу хрусь — і крякнул. Сєрце.
— Та ладно? — видихнув позаду хтось переляканим голосом. Ми розвернулись і побачили, що то Петрович.
— Так! — розлютився Старенький. — Ану давай, нє мешай нам! А ти знаєш вообще, шо Петя — женскоє імя? Тока нє вездє.
Петрович ображено підтиснув губи і зник у напрямку коридору.
— І шо? — обережно перепитав у Йосипа Журба, спонукаючи того повернутися до історії.
— Шо-шо? Крякнул, говорю ж. Прямо за столом.
— Господи, — не втримався я, уявивши собі цю картину: родина вдома дивиться футбол, так на нього чекає, раптом тато помирає, а на екрані продовжують бігати люди в трусах, ніби це дійсно важливо.
— Ну, — подивившись на мене, продовжив Старенький, — он тєм лєтом так закладивал, шо оно к тому і шло. Лєтом нєльзя в возрастє — жарко. Я от, када ето вспомінаю, начинаю думать… Короче, вродє ж єго Марадона с судьйою убілі. Но так і я ж мог сказать, шо в плєчо попало. Может, єщо би протянул… От у вікінгов как етот рай їхній називаєтся?
— Вальгалла, — нагадав я.
— Ага, так я думаю, шо єслі там (він показав пальцем на стелю) єсть шо-то подобноє, то батя там сєйчас сідіт, дєржит кота на колєнях, пйот сто грам, смотріт ето гамно (тим самим пальцем показав на телевізор) і знаєш, шо говоріт?
— Що?
— Дєрєв’я! Чистиє дєрєв’я!
Відразу по перерві матчу до їдальні рішуче вдерлася Грузінка і гучно поцікавилась у нас: «А що відбувається?». Мабуть, якась із жінок, котрі звикли цілий день проводити біля телевізора, поскаржилася завідувачці на нашу поведінку, ніби ми не мали права на власні побажання щодо програми передач. Ні, що не кажіть, а одного телевізора для такої аудиторії, як наша, було замало.
— Шо-шо? — з готовністю озвався Йосип. — Футбол смотрім. Імеєм право. Я утром занімал за Глашей, — всє свідєтєлі.
Зінаїда примружила очі, дивлячись в екран, і спитала:
— Ото вже почалося те, на що ви чекали?
— Ні, то товариська гра, повтор, — уліз до розмови миролюбний Григорій, і Старенький ледве чутно цикнув на нього, щоби не заважав.
Завідувачка ще раз придивилася до гри і здивувалась:
— Андонєнко, ти ж його вчора дивився.
— Так то я сам, а мушкетьори спалі. Їх же готовіть надо!
— До чого готовить?
— К чемпіонату міра, тьомная ти женщина. І вообще, шо ти прістєбалася? Ето тєбя нє касаєтся.
— Мене тут всьо касаїться, — не погодилася Грузінка, вперши руки у боки. — Давайте швидко сворачивайтесь. Люди ждуть. І цей… Ви мені краще скажіть: ви вирішили, куди будете переїжджать?
Тут уже і я не втримався. Не далі, як тиждень тому, я віддав їй внесок за новий квартал і поцікавився, що з нашим будинком буде далі. Власне, ще тривав другий квартал мого перебування в Червоних Хащах і можна було не поспішати, але тримати при собі гривні не хотілося: наша вітчизняна валюта вимагала термінових рішень.
Тоді Зіна відповіла туманно: ще не відомо. І взяла гроші, потвора. А тепер — ти диви! — знову за своє. «А вже є рішення?» — з наголосом на останнє слово спитав я, уважно дивлячись їй в очі. Мій розрахунок при цьому був такий: якщо завідувачка витримає погляд і відповість, що рішення вищих інстанцій є, тоді наші справи кепські: зживуть зі світу, порозпихають кого куди і будинок точно закриють. Якщо ж відведе очі, це означатиме, що нічого ще не відомо і, найімовірніше, вона щось кривить душею і нічого ще не вирішено. Зінаїда швидко повернулася до телевізора, де Олег Блохін силкувався з кимось лаятись англійською, та виходило в нього так собі. Отже, або вона ще не впевнена в тому, що будинок закриють, або тут щось нечисте відбувається.
Умить відчувши її невпевненість, Йосип відірвався від телевізора (щойно Грузінка з’явилася, він зробив вигляд, що немає нічого важливішого за футбол, і вперся очима в екран, мовби там уже йшов фінал чемпіонату і туди якимось дивом потрапила Україна) й гаркнув:
— Ти, Зінаїда Георгевна, лучше сознайся, сдайош лі наши деньгі в банк под процент, а?
— Які дєньгі? — у відповідь покривилася Зінаїда й пішла до кухні.
— Гдє дєньгі, Зін? — прокричав їй у спину Йосип і з величезним задоволенням подивився на нас. Типу, бачите, як її загнав? І щось у тому було, щось було…
Відчувши підтримку влади, в залі почали потроху з’являтися жінки. Поглядаючи на телевізор, де злий Блохін продовжував незадоволено махати руками, вони потрошки розсідалися по своїх звичних місцях.
— Ану сюда, — зашепотів нам Йосип і посунувся до стола, нахиливши над ним голову. Ми з Журбою остаточно перетворилися на заколотників і підсунулися ближче до Старенького. — Короче, ви ж відітє, шо Зінка шо-то мутіт. Я давно говоріл: еті дєті капітана Врунгеля нас… (він подивився на мене і в останню мить замінив одне дієслово на інше) казачат тут. На пенсіє, на мясє, на лєкарствах… Та по-всякому. І от прідумал, как бить.
Журба сяяв очима й у захваті лише прокрутив рукою в повітрі: давай, мовляв, не гальмуй.
— Значит, на горло нам їх нє взять, баклана нє перєбакланіть. Но надо помніть, шо адміністрация… (він трохи помовчав, знову добираючи слово, і я відчув гордість від того, що з моїми смаками тут рахуються) без царя в голове. Ми їх разведьом на сознанку — накатаєм жалобу. Гриша даст дєлу ход, і пока всьо рассмотрят… Гадом буду — до чемпіоната нас нє тронут. А то і до Нового года.
І Йосип почав розповідати деталі свого плану — вочевидь, вигаданого просто тут. Він звернув нашу увагу на те, що всі представниці місцевої адміністрації дуже уважно дивилися разом з іншими жінками телевізійні передачі, в яких ішлося про привидів і всілякі подібні потойбічні речі. Отже, вони в це вірять. А значить, цим треба скористатися.
Лікарка точно щось хімічить із медикаментами, Матвіївна — з продуктами, а Зіна — з грошима, які виділяють на закупівлю і першого, і другого, не кажучи вже про гроші мешканців у її сейфі, де зберігаються також усі документи і заповіти.
За його задумом, треба було написати три листи: Зінаїді, Новіченковій і Матвіївні. Загальний сенс був такий: групі «нєуловімих мстітєлєй» усе відомо про їхні темні справи. І ми, тобто вони, вимагають…
— Нє, — зупинився Старенький посеред речення, ще трішки подумав і гарячково плеснув долонею по столу, обернувшись до Григорія, — нє, нє так, ето Сєргеїч їм с того света напішет!
Тут я вже остаточно втратив розуміння того, що відбувається. Йосип підсунувся ще ближче до столу і почав розповідати, забувши про футбол і часом озираючись навколо, щоби пересвідчитися, що нас ніхто не чує. Значить, виходило, що Сергеїч — мій попередник — був одружений із відьмою. І не так, як я подумав, а зі справжньою ворожкою, про що не раз розповідав усім охочим.
Сергеїч наводив якісь приклади, як його дружина знімала з людей наврочене, і радо дивився з місцевими жінками всілякі містичні телепередачі. Тож треба зробити вигляд, ніби Сергеїч із того світу уважно спостерігає за тутешнім життям і, не можучи вже миритися з махінаціями адміністрації, вимагає від неї зізнатись у скоєному.
Ми пишемо листи ніби від нього, підкладаємо зранку лікарці, кухарці та завідувачці, коли всі бігають у справах. А в листах Сергеїч вимагає завтра принести йому на могилу свічку, вкрадене і покаятися. Його було поховано тут, на місцевому кладовищі, бо він не лишив грошей на нормальний похорон на батьківщині. І все, що нам треба, — це завтра сховатися біля його могили і дочекатися того, хто прийде на цвинтар зі свічкою.
— Задача ясна? — уточнив у нас Йосип. І, не дочекавшись відповіді, вкрай задоволений собою, повернувся до жінок: — Тєлєвізір мнє пріроду заменіл… Всьо, банкуйтє, перєключайтє, — всьо равно «ноль — ноль» будєт.
Листи ми сіли писати у себе в палаті, про всяк випадок поставивши крісло Журби на проході так, аби воно не давало дверям відчинитися. Риба традиційно десь собі гойдався, тому від неочікуваних свідків ми були захищені. Писати випало мені — як колишньому вчителеві та ще й людині, чийого почерку завідувачці ні з чим порівняти. Чисті аркуші знайшлись у мене, ручка — теж. Я висунув тумбочку, затулив про всяк випадок шторами вікна й сів у повній бойовій готовності.
Зрозуміло, що про всі деталі подбав Йосип. Він допив свій коньяк, виділивши крапельку Григорієві, й ходив у проході між ліжками, заклавши руки за спину. Нагадував мені якогось професора зі старого кіно, тільки я не міг пригадати, з якого саме: пам’ять стала зовсім ніяка, і з цим уже нічого не вдієш. Пігулок від старості немає.
— Значит, єслі по-укрáїнскі (я знову виправив неправильний наголос у найпростішому та найпоширенішому слові, та Старенький на мої закидони звертав іще менше уваги, ніж Григорій) напішем, єщо і грамотно, Зінка тєбя сразу спаліт. Тут у всєх по четирє класа і трі корідора. Сєргеїч же ж балакал? — запитав він у Журби, зупинившись.
— Ну, як усі, — суржик у нього такий… С Полтави ж он, — відповів той і тяжко видихнув, мабуть, сумуючи за старим сусідом.
— Значит, Портос, ти тада піши с ошибкамі і — боже, упасі — запятиє нє став. Но так, штоби с умом, понял?
Я розумів, про що йдеться: в сільській школі всі так пишуть, — нічого нового. Ця ідея подобалася мені дедалі менше, але треба віддати належне Йосипові: він, як ніхто, міг вигадати щось таке, що задувало трошки свіжого повітря до наших затхлих кімнат, у яких відгонило сечею і старими людьми, котрі давно перебувають у власному грудні й уже трішки втомилися чекати на тридцять перше число.
Спочатку ми обговорювали текст, потому я його написав начорно, ми тихесенько прочитали його, внесли правки, після чого я переписав усе начисто. І ось що у нас вийшло:
Текст ухвалили, я його переписав і спитав, як підписати і чи немає зразка підпису Сергеїча.
— Та какая подпісь? — відмахнувся Йосип. — Человек уже тама, на положенії, нєхер єму дєлать — подпісуваться. Он шо тєбе, тіхар у кума? — та потому замислився й уточнив у Журби: — Слиш, а как же Сєргеїча звалі-то? А то я запамятовал… Мікіта?
— Та ні, ти би його тоді Хрущовим охрестив. Прізвище — Тараненко, як у нашого судді, — це я точно пам’ятаю. А от ім’я…
— Міша?
— Тоді би Горбачов був.
— Ну точно шо-то на М, — дратуючись, промовив Йосип і впер руки в боки, нависнувши над койкою Григорія. Той подумав-подумав і луснув себе долонею по лобу: — Микола! Точно! Ніколай! Говорю ж: на М, — нелогічно, та, як завжди, зі стовідсотковою впевненістю у власній рації сказав він, а я написав унизу:
— Дату яку ставити? Сьогоднішню чи завтрашню? — спитав я і вже зрозумів, що це — зайве. Так і сталося:
— Портос, ну нє гоні! Какіє дати? Человек же ж с вечності пішет. Давай лучше піши то ж самоє докторше і Матвеєвнє, тока встав той, шо украла на лєкарствах, а той — на продуктах.
Я все написав, тричі перевірив і віддав Йосипові, почуваючи неабияку гордість за добре виконану роботу, — ніби зараз кінець травня, а я щойно роздав усі табелі й збираюсь іти додому. Старенький склав аркуші вчетверо, поставив тумбу з кріслом на місце, і ми вирішили відпочити перед обідом, миттєво заснувши, — ніби цілий ранок працювали на власному городі, саджаючи картоплю. Наполегливо і старанно — бо для себе.
Наступного ранку Йосип узяв на себе найважче — розкласти листи по робочих місцях усіх наших підозрюваних. Коли прийшли на сніданок, він дочекався, поки Грузінка зайшла до кухні, й зник у напрямку коридору. Я їв манку, пропускав повз вуха традиційний стогін Журби про те, щó саме в нього сьогодні зранку особливо болить, і думав собі про те, що ми тут збираємось улаштувати.
І якщо ввечері наш задум здавався логічним і перспективним, то зранку чомусь я не міг знайти в цих листах із цвинтарем жодного сенсу. У голові дзвонив цілий ланцюжок сумних думок. Ну, припустімо, котрась із цих жінок краде. Припустімо, злодійка така дурна, що повірить у те, що колишній чоловік якоїсь сільської ворожки з того світу спостерігає за її фінансовими справами й у курсі махінацій. Що далі?
Невже вона понесе щось на цвинтар? Йосип казав, що ми там заховаємось і чекатимемо на щуку. Він висловився інакше, та мені простіше називати її щукою. Так-от, на місці підозрюваної я би насамперед і подумав на нашу трійцю, а побачивши, що нас немає в будинку, моментально би здогадався, що до чого. Навіть якщо припустити, що все складеться за вигаданим планом, нам слід було поводитися так, ніби нічого не сталось, а ввечері перевірити, чи принесла винувата хабар на могилу месника.
Помітивши безлад, що коївся в моїй душі, Журба перестав бідкатись і спитав: «Ти шо, Богдане?». Я переповів йому свої сумніви, та Григорієві було простіше: зовсім як колись у суді, він делегував право вирішувати комусь більш рішучому за себе й сумнівами не переймався. «Будете по черзі туди ходити, мінятиметесь, а я вже тут якось», — сказав він і знову почав розповідати про свій нещасний поперек.
Незабаром з’явився Йосип, і з його задоволеного обличчя читалося, що в нього все вийшло. Я не міг витримувати свого тягаря і разом вивалив йому всі свої побоювання, та Старенький тільки хитро примружився, відсьорбнув чаю і почав відповідати, загинаючи пальці на своїй пожовтілій від нікотину та часу руці:
— Ну, во-первих, я єщо вчера начал Грузінке с докторшей нить, што Бродяга заболєл.
— Що сталося? — перелякався Журба, притиснувши долоні до грудей.
— От дурак, — додатково зрадів Йосип. І продовжив: — Говорю, худо собаке, надо єйо опять до ветєрінара тащить, — він повернувся до мене і пояснив: — В сєлухе єсть одін лєпіла, коров пріходуєт. Ми Бродягу туда пару раз воділі, када он херні обожрался. Так-от, ми понарошку поведьом Бродягу до ветєрінара в сєло, а ето — долго. А самі — на погост. Ето — раз. Я как раз позавчера с Матвеєвной пйок печеньє, — будєт нам тормозок. Сєйчас пойду, заберу да прєд’яву єй подкіну.
— Та хіба вони повірять? — не втримався я.
— Ха! — засміявся Йосип, наче помолодівши. — С лохами — как с дєтьмі: надо с простого начинать. А нє пролєзєт простоє — єщо што-нібудь удумаєм. Хто-нібудь да спалітся.
Ми висунулись у напрямку села майже відразу, про всяк випадок обклавши Журбу у візку ковдрою і не забувши взяти Бродягу. А то би хороші з нас були собачі дбайливці. Гриша спробував натякнути, що йому зручніше було би почекати результату в будинку, та Старенький вирішив за нього: рушаймо всі! Йосип прихопив зі собою пасхальний кошик Матвіївни, куди поклав термос і цілий пакунок із печивом, яке вони з нею днями напекли.
От так подумати: він підозрює жінку (і, додам, небезпідставно) в тому, що вона в нас краде продукти, не додає і продає десь собі наліво, і при цьому товаришує з нею й навіть виготовляє солодощі з продуктів, які, вочевидь, було виділено на цілий будинок. Ну, де логіка? Тут або одне, або інше: або ти займаєш позицію порядної людини, або ні.
Я довго не протримався і спитав у Старенького, як це йому вдається: водночас уважати Матвіївну «воровайкою» і разом готувати з нею печиво? Як і слід було очікувати, для Йосипа таке поєднання виглядало природно.
— Тю, — зробив він вигляд, що не розуміє, про що я. — Ти шо, странний? Нікто нє ідьот на кухню, шоб людєй корміть. Всє ідут крисіть, єщо і лаве плотют за место. Ти, Портос, в натурє странний. Матвеєвна єщо по-божескі накладуєт, но нам-то другого надо: штоб поганку скрутіть і нє дать бистро дом закрить.
— Я би так не зміг. От підійшов сьогодні до неї на сніданку і не зміг очей на неї підняти.
— Ха! А должно ж бить наоборот! Ти лучше скажи, шо я молодєц, за то, шо подумал о друзьях. І вообще, гдє мнє било печ ніштякі? На кострє?
Знову вийшло так, що він переміг зі своєю дивною логікою. Та, якщо подумати, таке в житті трапляється на кожному кроці. От знаєш, що директорка школи взяла гроші за атестат, але все одно з нею вітаєшся і навіть поважаєш, хоча за зовсім інші речі. Так і тут.
Далі дорога почала спускатися до перехрестя зі шинком, а нам можна було вже спокійно повертати ліворуч, до кладовища, бо звідси нас уже би не вгледіли. Ледь помітною в траві стежкою ми зрізали шлях, уважно стежачи за тим, аби возик не перевернувся, й підійшли до цвинтаря. Він займав великий шмат поля і закінчувався широким яром.
— А де лежить ваш Сергійович? — запитав я, зупиняючись і переводячи подих.
Йосип наморщив носа і невпевнено подивився на кладовище:
— Та дє-то тут.
Настав час мені дивуватися:
— Хлопці, ви що, не знаєте, де ваш друг лежить?
Вагаючись, Григорій пояснив, що на похорон вони тоді не пішли, бо дощ ішов, але він точно має бути десь тут, скраю, де зазвичай ховають мешканців будинку.
— А звідки нам тоді знати, що всім, кому ми листа писали, відоме те місце.
— Ну, вони точно знають. Вони ж і ховали. Втрьох.
Я спробував уявити, як би це я не пішов на похорон сусіда, з котрим минула частина мого життя, і не зміг. Усе-таки дивні люди мені тут зустрілись, і за інших обставин ми би ніколи в житті не потоваришували. Ми з Йосипом пішли в різні боки, розглядаючи написи на хрестах, а Журба лишився на дорозі, яка вела вздовж цвинтаря, постійно перепитуючи звідти своїм могутнім голосом, чи вже надибали, чи ні.
Микола Сергійович Тараненко знайшовся з мого боку, десь метрів за сто, другою могилою від краю. Аж дев’ятнадцятого року народження, — ти диви, скільки прожив! Земля просіла, та, схоже, тут ніхто таким не переймався. Із землі стирчав простий дерев’яний хрест із табличкою. Навіть фото не було. Мною аж затіпало: невже й мені тут лежати? Ні, тільки до Марії, тільки у своє село!
Я погукав, і невдовзі Йосип із Журбою вже стояли поруч. Гриша сумно дивився на могилу, вочевидь, думаючи про те саме, що і я, а Старенький відразу побіг кудись убік і через кілька хвилин прокричав, аби ми йшли до нього, на голос.
Він курив на лавочці за кам’яним столиком у великій огорожці між двох високих ялинок. Трохи віддалік стояла велика плита пам’ятника з чорного мармуру. Йосип хитнув на нього головою і значущо промовив: «Абраменко… Почтальйон, наверноє. Ілі учитель младших класов». І, сам собі усміхаючись, почав діставати з кошика чашки, термос і пакунок із тим клятим печивом.
«Та почекай, дай віддихатися», — спробував я його пригальмувати, проте Йосип завжди діяв винятково за власним розкладом, і якщо він уважав, наприклад, що час усім поїсти, то тобі доводилося сідати за стіл. Як він там казав? Баклана не перебакланиш? Схоже на те.
Але треба віддати належне: дислокацію він обрав відмінну. З боку дороги нас не видно — дерева прикривають, — зате звідси добре проглядаються підступи до Сергеїча, а ми ж прийшли спостерігати, хіба ні?
З’ясувалося, що термосів він узяв два, причому великих, тож чаю в нас було вдосталь. Печиво було не так, аби дуже смачне, та можете не сумніватися: нам довелося з’їсти його все, ще й дякуючи раз у раз кондитерові, котрий цього буквально вимагав кожним своїм поглядом, кожним своїм гучним «ням-ням».
Сьорбаючи чай, ми провели в засідці кілька годин. Розмовляли собі то про се, то про те. Спочатку Журба розповідав про Сергеїча, який, схоже, був той іще ветеран війни: і до Глаші залицявся, й у самоволку ходив, і чекушку ховав од завідувачки у бачку унітаза. Усім би так у вісімдесят п’ять років…
Йосип розповів історію про те, як у дитинстві разом із другом утік з дому і поїхав у Крим, де вони крали на базарі, і як їм тоді весело та красно жилося. Час минав, наближався вечір, а мої найгірші сподівання здійснювалися: ніхто до могили з повинною не йшов. І навіщо ми все це зробили? Тільки щоби посидіти тут, на свіжому повітрі, якщо так можна сказати про кладовище?
Проте за однією історією надходила інша, і потрошки я почав забувати про свої побоювання. Ми вже розпочали другий термос, Йосип курив чи не вдесяте і розповідав щось знову про свій футбол:
— Умірать надо в понєдєльнік. Хотя во вторнік Ліга чемпіонов — надо погодіть. І в срєду — тоже. А там уже і новий тур маячит… Короче, хер поймйош, когда лучше помірать. Зімой разве шо…
— Лучше вже нікогда, — сумно промовив Журба, схожий у своїх окулярах на слоника з мультика про 38 папуг. Йосип одразу встромив своє:
— Тю, ти дурной. Тєбе надо такая вечная жизнь? С Зінкой і манкой? Єслі б нє футбол, я б вообще манал такоє. Ну, помру, ну, положат сбоку от Сєргеїча. А што я пропущу? Єщо одін рибний четверг? Єщо вибори?
Поклавши голову на долоні, я не втручався в їхню перепалку і думав: а дійсно, чого ми так боїмося тієї смерті? Усе одно все найкраще лишилося позаду. Он послухати Йосипові спогади про Крим після війни та і своє пригадати — ми ж нічого хорошого в цій клятій незрозумілій сучасності не знаходимо. Дійсно, що я пропущу? Ще один день народження внучки? А воно їй треба? Вона хоча би знає, коли я народився?
І так мені добре тут думалося, так гладко лилися думки, що я шкодував, що не взяв зошита, щоби записати кілька ідей. Ковтаючи холодний чай, я блукав у минулому, часом визираючи звідти, щоби щось відповісти на запитання сусідів. А потому з насолодою занурювався у свої думки й літав над нашим селом, пригадуючи все хороше, що колись сталося зі мною.
Тим часом Старенький заспокоював Журбу, кажучи, що помирати не страшно:
— Он батя мой, шо Марадона убіл єго, так єго бабка говоріла, што хорошим людям уходіть нє больно. К нім пріходіт пастушок і забіраєт всьо на сєбя. Чорних овец уводіт, а тєбе — в другую сторону, с белими.
Журба погоджувався, та якось невпевнено.
— Так шо нє сситє, пацани. Нам уже под сраку лєт, но ми будєм жить долго, в крайнєм случає — помрьом, — Йосип покликав Бродягу, який ходив неподалік серед могил, і почав збирати чашки до кошика, примовляючи собі під ніс, що треба було печива робити більше. І дійсно, вже вечоріло. Якось непомітно минув той день, і тепер я був удячний Старенькому за цю ідею з листами. Нікого ми на чисту воду не вивели, та час провели прекрасно. Давно так добре не було.
У сутінках ми ледве знайшли шлях до дороги, застрягаючи з Гришиним возиком. Нарешті вийшли і покотили його додому.
— Ой, водички би, — промовив Журба.
Йосип засміявся:
— Ага, послє етого всєгда сушит.
Насолоджуючись повітрям, яке лилося на обличчя, я для підтримки розмови спитав:
— Після чого саме?
І Старенький засміявся ще гучніше. Нахилившись до Журби, він прокричав йому в обличчя:
— Лаврентій Палич, можеш спокойно уже ето самоє. Наркотікі ти уже попробовал!
«Шо?» — не зрозумів я і зупинився, із зусиллями продершись крізь штахети власних думок, де я водночас і був молодим, і все розумів, що, у принципі, є речами взаємовиключними. Мушу додати, що сам я ціле життя ненавидів, коли мене перепитували. Це як учень, котрий не знає відповіді й просто час тягне. Я таким завжди на бал оцінку знижував, бо не треба мене мати за дурня.
«Шо?» — спитав я ще раз, а потому ще раз шокнув Журба у візку, повернувшись до Йосипа, який продовжував сміятися, тримаючись за живіт. «Шо-шо? Йосип старенький…» — нарешті озвався він і, похропуючи від сміху, розповів нам про те, що і як сталось. Отже, він давно знайшов неподалік дику коноплю і сушив її для себе. Казав, що про всяк випадок, але, думаю, він її час від часу курив. Потому Журба з цим своїм бажанням спробувати наркотики навів його на ідею спекти печиво, щоби ми спробували той непотріб, не розуміючи, що до чого. Я колись чув, що в таборі біля нашого села якісь заїжджі хіпі варили собі з коноплі спеціальну кашу, ще й пригощали місцевих — пару-трійку двійочників і хуліганів. Але щоб у печиві? Серце дріботіло, вуха горіли, по тілу біг піт, дихалося важко — я був у розпачі: як же це могло статися, щоби я спробував наркотики?
Журба мовчав. За нього заговорив я. Точніше, закричав:
— Та хто ти такий, дурню старий? Як ти міг?
Йосип усміхатися перестав, але й просити вибачення, вочевидь, не збирався:
— Слиш, Ковтýн…
Але я не дав йому договорити:
— Я не Ковтýн, а КÓвтун. А ти… Ти…
— Ну, Портос, нє гоні триндєть. Тєбе ж оно на пользу: ти худой, шо щепка, а сєгодня точиш весь дєнь. Тєбе вообще надо ету херь пропісать.
— Ну, посідєлі, потриндєлі, нічего страшного, — примирливо подав знизу свій голос Журба, і тут я вже не втримався:
— Знаєте що? Пішли ви! Щоб очі мої вас не бачили! Я вас знати не хочу!
Махнув рукою й пішов до будинку, лишивши їх у темряві, що насувалася. Я майже біг, аби тільки їх не бачити і не чути.
Я зачинив за собою вхідні двері й побачив завідувачку, котра спостерігала за тим, як Анатоліївна миє підлогу.
— О, Віцин, — сказала вона і хитро вперлась у мене пронизливим поглядом. — А де ж Моргунов із Нікуліним?
От же дура: ми ж навіть не схожі, просто нас теж троє. Було… Тепер нехай удвох і п’ють, і курять. Що хочуть — те хай собі й роблять.
— Ідуть.
— Собаку вилікували?
— Ага. Від усього.
— Йдіть вечеряти, там уже холодне.
— Я не хочу, — збрехав я, бо попоїсти було би не зайвим, але волів якнайшвидше заплющити очі й довго їх не розтуляти. Риби в палаті не було, я швидко почистив зуби, знову побачивши, що чохол від щітки забруднився, і заліз під ковдру, повернувшись до стіни. Я чув, як вони з’явилися, як потому пішли вечеряти і як повернулися. Та я не повертався, роблячи вигляд, що вже сплю.
Частина мене ненавиділа Йосипа за цей вчинок, а частині хотілося знов опинитися за тим кам’яним столом біля могили невідомого багатія, сидіти і блукати думками. І я вагався між цими почуттями, аж допоки заснув.
Усе змінилося вже наступного ранку. Крізь сон було чути якісь біганину і галас, але прокидатися не хотілося: я саме фарбував у зелений колір паркан, а Марія Іванівна прискіпливо за цим спостерігала. Вона стояла в мене за спиною і тривожно сопіла, щоби я не пропустив якогось клаптика. Такими снами не розкидаються, а надто з огляду на те, що бачив я їх дедалі рідше. Та десь далеко зчинився жіночий зойкіт, і мені довелося розплющити очі — попри бажання лишатись уві сні.
Сидячи на койці Карасьова, Йосип нюхав свої шкарпетки. Опісля вивернув їх навиворіт, надягнув на ноги й повідомив мені, що сталося, традиційно роблячи вигляд, що вчорашні події вже забулися. «Саринь — на кічу, Крівая — всьо», — сказав він і рішуче встав, ніби приймаючи цей злий виклик долі.
У нашому віці будь-яка смерть сприймається як натяк на неминуче: сьогодні — хтось, а завтра — ти. Сон мовби брудною водою змило. Я сів на ліжку і збирався було спитати в Йосипа, як це сталося, та хутко пригадав, як він повівся з нами вчора, і вирішив не грати за його правилами. Тим більше, що Журба вже все знав, — він сидів у візку вдягнутий і суворий, наче прокурор.
Як з’ясувалося, вже було двадцять по десятій. Нічого собі я проспав! Такого зі мною ніколи не було — мабуть, особистий рекорд. Григорій розповів, що під ранок Крива почала хрипіти, сусідки побігли до Зіни, та зателефонувала на «швидку» і викликала зі села Новіченкову, проте ніхто з них не встиг. «Хвилин десять похрипіла і затихла. Відмучилась», — урочисто додав Журба, мабуть, уже готуючись до промови на поминках.
«Царство небесне», — відповів я і почав одягатись, а Гриша тим часом продовжив репетицію, не забуваючи про особисті мотиви: «Десять хвилин — це по-божескі, десять хвилин можна потерпіти. Можна сказати — швидко прибрав». Я ж думав про своє: от чому всі помирають під ранок, коли ледь жевріє надія на те, що вдалось урвати у життя ще один день? Чому не ввечері? Навіщо нас примушують мучитись уночі, коли нічого не видно за вікном і коли цей відхід максимально докучає навколишнім?
Від цих думок можна було очманіти, тому я вирішив подумки триматися пофарбованого паркана, пригадувати хороше і за кілька хвилин пішов дізнатися, чим можу допомогти.
Журба рвався їхати зі мною, та я наказав йому лишатися, бо сумно було і без його зловісних промов.
З їдальні гучно волав Йосип, який на два голоси грав акторський етюд, у якому Крива розповідала йому про чергову зустріч із Ющенком. Ні, для цієї людини не було нічого святого. Що на весіллі, що на похороні такі, як Старенький, перебувають у центрі уваги, якогось біса беручи на себе право керувати настроєм спільноти.
«Я в нього меду попросила, і він обіцяв прислать», — прокричав під гучний регіт Йосип, але, побачивши у дверях мене, похапцем перелаштувався. Він обернувся до роздачі й ще гучніше прокричав: «Матвеєвна, ти ж помінальних пірожков нє забудь сдєлать. У нас тут єсть любітєлі сдоби!»
Навіть попри неабиякий голод, я не міг піти туди, бо чути все це було занадто, як для ранку, що його наш будинок зустрічав, маючи на борту на одну людину менше, ніж увечері. Тому я розвернувся, навіть не зайшовши, і попрямував до третьої палати, де мешкала Крива. І як її, між іншим, звали насправді?
Але там її вже не було. Біля вікна сиділа мовчазна Іра, яка займала сусідню з Кривою койку і була відома тим, що збирала весь непотріб, од пляшок до шкуринок хліба, і потайки складала до своєї шухляди, звідки сусідкам доводилось усе те прибирати. Марно я намагався щось у неї випитати, аж тут до третьої зайшла Анатоліївна, вже з чорною пов’язкою на голові. Вона почала збирати постіль покійниці й розповіла, що ж сталося.
Консиліум у складі Новіченкової та лікаря «швидкої» вирішив, що причиною смерті став раптовий інсульт. Через те, що тримати померлу ніде, а везти до міста — довго і дорого, її поклали в комору. Похорон призначено вже на завтра. Тож сталося так, що на наш цвинтар я повернувся вже за два дні.
Важко описати те збудження, в якому перебували мешканці будинку під час приготувань до похорону: тут були і стримана радість від того, що вони самі ще живі, й очікування поминок, як те буває в селі, коли вже зранку навколо скорботної хати кружляють ті, хто хоче випити, і пропонують допомогу, щоби мати обґрунтування для пияцтва, — ніби проста сусідська допомога в такий час — неабияка звитяга.
Був і показний жаль із постійними розмовами різного ґатунку. Жінки раптом вирішили, що Крива була «дуже інтересна дама», а чоловіки згадували її захоплення політикою, враз забувши, як постійно глузували з цієї нещасної жінки та з її уявних друзів на чолі з чинним президентом. Можете не сумніватися: Йосип усе те очолював.
Його було чути скрізь: він то перевіряв, як там покійна в коморі, то пригадував, як майстерно та ловила в їдальні мух, то з’ясовував із Матвіївною деталі завтрашнього меню, — ніби то не він учора підкладав їй гнівного листа і звинувачував у систематичних крадіжках.
Увечері Старенький десь надибав пляшку й улаштував попередні поминки — на дворі, біля гойдалки. За компаньйонів він узяв собі Бродягу, Славентія та Петровича. Ну і Журба туди поперся, важко видихаючи від одночасної скорботи і важкого пересування на возику. Я не пішов, а після вечері взяв книжку О’Генрі та й заснув, не чекаючи на них, і спав собі до самого ранку в спокої, хоч і без снів із парканами.
А після нервового сніданку, до краю повного згорьованих зітхань і коротких поглядів у бік кухні, ми зібралися на подвір’ї. Грузінка на таксі привезла місцевого священика — отця Віталія, який учора, мабуть, теж когось чи то ховав, чи то хрестив. Принаймні від нього так тхнуло, що він складав характерну пару з нашою лікаркою.
Судячи з таблички, прибитої до палки, Криву звали Ганна Василівна Величко і було їй трохи більше за 84 роки. У березні, виходить, був її день народження, та я не пам’ятав, аби ми його святкували. Мабуть, вона й сама про те забула. Покійна лежала у простій, навіть не фарбованій, труні, яку Йосип зі своїми посіпаками поставив перед гойдалкою.
З будинку винесли купу стільців, аби ми могли сидіти біля труни, хоча це й не відповідало нашим православним канонам. Про це спільноту повідомив отець Віталій, але Зіна так на нього шикнула, що той відразу замовкнув і почав побожно молитись і швидко хреститись, аби захиститися від завідувачки.
Тож наше зібрання виглядало як католицький похорон із якогось кіно: всі сиділи, а священик казав промову під наглядом Грузінки, яка, вочевидь, намагалася контролювати всі його вислови та вчинки. Ну, нічого нового він і не сказав. Щось бубонів собі під ніс, читаючи з книжки. У них вважається так: що незрозуміліший текст, то краще, — а мені завжди здавалося, що має бути навпаки.
Тому я його й не слухав. Сидів в останніх рядах і думав про те, що вмирати навесні не так уже і страшно. Осінь — інша річ. Хто занадто любить осінь — той Пушкіна забагато читав. А весна — це нагорода. «Ще б одну хорошу весну чи навіть дві», — думав я собі, поглядаючи на чисте небо. Журба не міг лишити мене напризволяще і прикотився, ставши поруч. Виглядав він так собі: червоні очі, захекане дихання. Ну, так йому і треба за вчорашнє. Цей чоловік, здавалося, не мав власного погляду на речі й завжди йшов за тим, хто сміливіший за нього.
«Пощастило-то з погодою», — почав він, помітивши мій погляд, звернений догори. От скільки себе пам’ятаю, завжди на похороні розмовляють про погоду, ніби це дійсно має значення. Я хитнув головою, бажаючи, щоби Григорій змінив тему, але той не здавався, а почав пригадувати дощі на похованнях, які йому доводилося відвідувати раніше. У таких випадках ті самі люди, котрі вихваляють гарну погоду, зазвичай кажуть, що це природа плаче за померлим. І всі з ними погоджуються, ніби в цьому і є правда.
Відчепитися від Журби мені не вдалося, а пересісти було нікуди, тож так ми й сиділи: один говорив, другому доводилося слухати. Нарешті отець Віталій закінчив попередню промову, й усі почали голосно з’ясовувати, хто може дійти до цвинтаря і назад, а хто — ні. Воно, звичайно, не завадив би мікроавтобус, але то було би задорого.
Тому таксист, котрий лишався за воротами, підігнав свого «жигуля» до дверей, труну поставили машині на багажник — упоперек, прив’язавши її до дверцят авто з допомогою мотузки, на якій зазвичай сушили одяг. Більш жваві вишикувались у скорботну колону, кволі зібралися на ґанку і звідти гучно плакали, щоби хтось бува не вирішив, що вони любили Криву менше за тих, у кого вистачає сил іти.
Нарешті рушили. Йосип із Рибою пішли за машиною, притримуючи труну, щоби не впала, а я замикав похоронний похід, штовхаючи візок зі Журбою. Матвіївна поклала йому на коліна пару пакетів із поминальним обідом і побігла наперед — стежити за рухом машини. А Григорій відразу взявся копирсатись у тих пакунках, аби з’ясувати, що саме нам зібрали на поминки.
Ну, добре хоч так: він принаймні замовчав, а то вже сил не було слухати ті теревені. Я ловив обличчям свіже повітря і знову думав про весну як про оптимальний час для смерті, коли сама природа ніби натякає, що в неї без тебе все буде в повному порядку, — не хвилюйся, мовляв.
Не знаю вже, що вони там учора пили і чим додавали, та Славентієві теж було поганенько. Його вели, взявши під руки, Глаша з Раїсою, а він робив вигляд, що це не похмілля заважає йти, а жалоба за померлою: щось там собі під ніс промовляв і дозволяв дружині витирати йому сльози носовичком — зовсім як дитині, котрій уперше довелося когось ховати.
Так під гуртове зойкання ми й дійшли до кладовища. Зінка відпустила таксиста, видавши йому пару пиріжків із пакунків, які відразу забрала у Григорія, щоби він чогось важливого не з’їв раніше від запланованого часу. Петрович поставив біля ями два табурети, на які обережно і встановили труну.
Нам, до речі, пощастило: яму викопали біля дороги, в кущах, а то там іще піди знайди прохід. Усі ноги переламаєш у тих суцільних, зі старими хрестами, могилах, серед яких майже не було доглянутих.
Якийсь місцевий мешканець сторожував там із лопатою, ніби тримаючи місце, щоби туди швиденько когось не приховали. Він страждав на асфальтну хворобу. Чолов’яга теж щось отримав од завідувачки і лишив Йосипові лопату, наказавши покласти її в кущах, а він потому забере. Старенький так хитро заблищав очима, що навіть я розумів: із лопатою цей чоловік може попрощатися. Йосип її обов’язково забере до будинку, ще й мінімум тиждень розповідатиме всім за обідом, який він молодець: подбав про шановне товариство і наколядував майже нову лопату — на потреби того ж таки шановного товариства.
Глаша з Раїсою притулили Славентія до дерева та до Петровича, наказавши останньому уважно стежити, щоби чоловік не впав, бо він сьогодні погано почувається, після чого постелили на землі старе простирадло і почали розкладати на ньому їжу: хліб, плавлений сир, ковбасу, малосольні огірки та цукерки з пиріжками, яких Матвіївна — треба віддати їй належне — наробила вдосталь.
Отець Віталій незадоволено поглядав на все це: мовляв, зарано, — треба ж спочатку поховати. Але тут дійшло до пляшок із горілкою, і погляд священика відразу пом’якшав. Він дочекався, коли всі займуть місця навколо труни, і почав другу промову — знову церковнослов’янською мовою, в якій часом траплялися знайомі слова, та не більше. Бодай сенсу тут не втратиш, а що ще треба? Тільки дотерпіти до кінця.
Священик говорив іще довго. У них, схоже, є часовий норматив для таких випадків. Нарешті він закрив свою книгу, відійшов убік, ближче до столу, а Зінаїда скомандувала всім іти прощатися. Жінки з готовністю заплакали, чоловіки тримались один за одного, вишиковуючись у чергу. Хтось цілував змарнілу на лиці покійницю, хтось торкався до її рук, решта просто зупинялася, вдивлялась у Криву, щось казала й ішла на розворот.
Коло зупинилося. Люди намагалися знову зайняти своє місце, але так, аби якнайближче до імпровізованого столу. Цей клопіт перервала Грузінка, відкоркувавши пляшку горілки і почавши розливати її у звичні пластикові склянки. Коли настала моя черга, я сказав, що не буду, та завідувачка мовчки впхала мені склянку до рук і рушила далі, по колу. Я вилив свою порцію в посудину Журби, той вдячно поглянув ізнизу, наче нещодавно побитий пес, якого нарешті пробачили й от-от збираються нагодувати.
Тим часом Йосип із Рибою закрили труну, забили цвяхи й опустили її в яму, швидко закидавши землею. Григорій трішки відсьорбнув, не дочекавшись тосту, і подав голос: «От іще з чим повезло, так це з земльой. Дощ уночі був, у м’якеньку лєгла». От що ти будеш робити з цими людьми? Будь-яку погоду прив’яжуть до сумної події і знайдуть плюси навіть там, де їх немає! Яму все одно вирив той місцевий, із лопатою, — а яка різниця, якою землею закидати могилу?
Акуратно прилаштувавши лопату за деревом, Йосип прийняв із рук Петровича свою склянку, витер піт і відразу ж почав урочисту промову, поки ніхто його не випередив. При цьому він чомусь дивився в очі отцеві Віталію.
— У нас тут лішній рот — как вистрєл в спіну, — чітко промовив Старенький. Священик збентежився і почав відходити до могили, щоби набратися там авторитету на правах святої людини, безпосередньо причетної до переміщення раби Божої Ганни Василівни Величко зі земного стану в небесний.
— Как вистрєл в спіну, — повторив Йосип, проводжаючи Віталія поглядом, — но лічно я с Крівой всєгда послєднім куском дєлілся. От, бивало, встрєчу ейо на корідорє, про Ющенку обсудім, а я і спрошу: «А ти обедала уже, болєзная, ілі на холостой желудок прєзідєнта трєвожила?». Било дєло, — реготнув Петрович, але швидко осікся під суворим поглядом Зінаїди, яка вже все розлила і протиснулася до епіцентру подій.
— Так, Андонєнко, мовчим і слухаєм. Ну що, шановні… Сьогодні ми проводжаємо в останній путь нашу сусідку, котра прожила у будинку… Дай, Боже, пам’яті… Майже десять год.
— Ого, — знову спробував підтримати розмову Петрович, але й цього разу наштовхнувся на погляд завідувачки, котра була налаштована рішуче:
— Так, дядя, не гавкай.
Покрутивши в руках скляночку, вона відірвала погляд від землі й почала розповідати. З’ясувалося, що вони з Кривою були з одного села — Софіївки, — і що мати завідувачки працювала з покійною на фермі й добре знала її родину. Крива жила з чоловіком, котрий був механізатором, дітей у них не було — Бог не дав, — але жили добре. Аж поки чоловік одного дня подав на розлучення і ще до вечора поїхав зі села. І надалі його ніхто не бачив.
Жінки знову зарюмсали, та Зінаїда продовжувала, не зважаючи ні на що. Так-от, через кілька років хтось із односельців дізнався від районного лікаря, що той тоді поставив чоловікові Кривої діагноз — онкологію. І виходить, що чоловік вирішив дружини не нервувати і просто поїхав звідти кудись помирати. Проте Крива все одно в те не вірила й усе його чекала. Навіть тут, у будинку, часто казала жінкам, що її чоловік має повернутися, й усе переймалася, що в неї зуби випадають і вона йому буде не до вподоби.
Грузінка випила, всі присутні мовчки зробили те саме, а за мить у сумну мовчанку втрутився Йосип. Закинувши за комір, він закусив пиріжком, поставив склянку на землю і сказав: «Тю, зуби — то нє страшно. Вот у меня случай бил…». Усі очікували на гнівну реакцію завідувачки, та вона тільки махнула на Йосипа рукою і відійшла.
Сконцентрувавши увагу глядачів на собі, Старенький почав розповідати свою чергову байку, — ніби в нас тут було змагання на найкращу історію з особистого минулого кожного з присутніх. Якщо стисло, то йшлося про те, як він в армії одного разу пішов із друзями красти персики і напоровся на охорону, яка їх добряче побила, внаслідок чого молодий Йосип втратив передній зуб.
Широко роззявивши рота, він показав місце, де той зуб колись був. При тому оповідач узагалі не соромився демонструвати це біля свіжої могили. Сенс історії полягав у тому, що Старенькому тоді вдалося приживити зуб на місце! Він нібито притулив зуба до ясен, прив’язав його ниткою до сусідніх і зробив собі з фольги щось на кшталт щелепної шини, яку тримав у роті цілий місяць, постійно мовчав (ото було, мабуть, свято!) і пив розчинену їжу через трубочку.
Так-от, зуб приріс на місце і пробув там іще років сорок, аж поки пішов разом із рештою. Спільнота заохала, а я собі думав: по-перше, де він, а де армія? А по-друге, чому всі зеківські фантазії відбуваються на півдні? Мабуть, це реакція на довге перебування цього прошарку на півночі, а відтак спроба якось досягнути хоча б уявного паритету?
Тим часом Петрович чвакнув щелепою і вийняв із рота штучні зуби — повний набір. Продемонстрував присутнім, поставив зуби на місце, клацнув ними і радісно загиготів: «От, як треба, все — й одразу!». Цей вираз він, мабуть, із якоїсь реклами поцупив, але я не міг пригадати, з якої саме. Телевізора я майже не дивився, тільки політичні шоу.
Бачити все те було гидко. Жінки присоромили балакунів і запропонували знову випити за Криву. За відсутності Грузінки наливала Матвіївна. Не дочекавшись своєї черги, я вирішив пройтися кладовищем, відпочити від цих людей. Але в той час мене вхопив за руку Журба і попросився зі мною. «По нужді треба…» — пошепки пояснив він причину, але терміновий поклик природи не завадив йому дочекатися своєї порції горілки і миттєво її спожити.
Ну що ти поробиш, якщо в цьому будинку престарілих побути наодинці неможливо? Як у дитячому садочку — навіть у туалеті не сховаєшся. Обов’язково хтось постукає і спитає, чому так довго. Я лишив Журбу за великою сухою вербою і пішов собі далі, потрохи роздивляючись цвинтар. Як у дитинстві, грався в таку гру — шукав тих, хто прожив найдовше.
Та знайшов тільки одну бабку, котрій вдалося протриматися до дев’яноста одного року, як Гриша голосно покликав мене до себе. І така в його голосі чулася тривога, що я поспішив до тієї верби. Журба вказував пальцем кудись убік, але там не було нічого, крім давніх могил, густо порослих реп’яхами.
— Що там?
— Лисиця, — тремтячим голосом поскаржився Журба. — А якщо бешена?
— Тут, окрім нас, скажених немає, — заспокоїв його я і ще раз подивився в тому напрямку. Анікого.
— Може, то собака?
— Та ні! Що я, лисиць не бачив? І дивна — шипить.
— Не бійся. Бродяга би її почув і шуганув би. То тобі здалося.
— Давай вертатися, — Григорій рішуче повернув візок передом до дороги і зрушив із місця. Ага, лисиця йому скажена! Та він боїться, що пропустить тост і втратить можливість урочисто висловити те, що запланував!
Так і сталося. Ми прийшли якраз у той момент, коли Глаша договорила, пригадавши, як Крива колись її зустрічала у будинку на правах давньої мешканки і допомагала облаштуватися. Поправивши на голові чорну пов’язку, вона прийняла склянку з рук завідувачки, котра теж повернулась, і запропонувала випити за добро, яке нам усім наробила Крива за всі роки.
— А как она мух ловіла? — втрутився Старенький. — Вжик — і нєма!
Мене це у будь-якому разі не стосувалося, та Журба миттю доєднався до розмови, набуркотів якихось дурниць про те, що Крива померла швидко, а це, вкупі з гарною погодою, означає, що Бог нею задоволений, після чого витребував і собі скляночку — як людина, котра теж сумує за покійницею.
Хитро поглядаючи на нього, Грузінка передала склянку і сказала:
— Григорію Петровичу, я відучора забуваю вам сказати, що друга частина грошей від німців прийшла на вас.
— Ти шо? — радісно озирнувся Журба, швидко ковтнув горілку, і настало йому відразу два щастя скопом.
Коли Німеччина почала сплачувати гроші колишнім остарбайтерам, раптом з’ясувалося, що їх було значно більше, ніж до того вважалося. Під час війни я був занадто малий, але пам’ятаю тільки одного односельця, котрий поїхав до Рейху, — причому за власним бажанням. А щойно почалися виплати, серед пенсіонерів здійнявся неабиякий галас: і той працював, і той.
Навіть у нашій школі двоє вчителів отримали компенсацію: трудовик Нечитайло та директорка. Проте ця пройда цілком могла й підробити документи, — їй то було завиграшки.
Журба був старший за мене, тому — теоретично — він міг і попрацювати на фатерлянд. Тут особливо дивуватися було нічого.
— Григорію, — про всяк випадок запитав я, нахилившись до нього, — а ти дійсно був у Німеччині під час війни чи придурюєшся?
— Ага, працював на мельника. Тризуба носив іще тоді, — з притиском наголосив на останньому Журба.
Та я не схотів питати, до чого тут тризуб. Утім, навіть і не зміг би, бо до візка миттєво причапав Йосип і моментально почав обробку щасливого постраждалого:
— Гуляєм, Ягода! Ти, главноє, сразу всьо нє потрать, дєрєвня. Прєдлагаю назначить ответственного за лавешку.
— Тєбя, шо лі?
— Вот чего ти про меня плохо думаєш? Я вот про Портоса подумал. У нєго как раз заначка єсть. Дєнєг — шо у дурака фантіков, — хай весь банк і дєржит.
— Що? — не зрозумів я, бо з перших слів почав думати про своє, щоби традиційне белькотіння Старенького йшло повз вуха.
— Шо-шо? — нарочито здивувався Йосип, наче актор із ТЮГу, котрого привезли в село грати «Червону Шапочку» на свято. — Вам, Богдан Васільєвич, прєдлагаю: храніть золото партії.
— Ні! — замахав я руками на цього чорта. — Нащо це мені? Це Григорія гроші, хай сам їх і зберігає.
— Ну, наше дєло — прєдложить, ваше дєло — отказаться. Нє горюйтє потом, — чи то Йосип швидко здався, чи то побачив у руках у завідувачки нову пляшку і поспішив якнайближче до наливайного начальства. Проводжаючи його поглядом, Журба сказав:
— А я би вам, Васильовичу, гроші спокійно лишив.
— Що ж, дякую за довіру, та це для мене занадто.
— Як скажете. А я от знаєте, шо думаю?
— Шо? — трохи зарізко перепитав я, бо мене ця розмова, як і всі сьогоднішні, дуже дратувала. Та потому зрозумів, що Журба нічого поганого на думці не має, і повторив уже м’якше: — Шо?
— Я от думаю, що на ці гроші треба винайняти машину зі санітаром — таку, як той рік Славентія возила на відпочинок до сина, — і поїхати на батьківщину. На могили батьків сходити, по всіх місцях пройтися, щоби…
Він, вочевидь, не хотів казати слова «попрощатись», і я вирішив урятувати сусіда від цієї небезпечної думки.
— Оновити спогади? — підказав я, і треба було бачити, з якою радістю Григорій це сприйняв, усе розуміючи.
— Саме так, дякую! Ви ж неподалік від нас, то і до вас заїдемо.
Ох як же мені раптом захотілося пройтися ще хоча би раз по нашій вулиці, зазирнути на рідне подвір’я та новосельцям дулю показати! Чому я не розглядав цього варіанту раніше? Адже гроші лишались, а тут не така велика відстань, — це тобі не до Ізраїлю їхати.
— Ну, побачимо, як воно вийде, — обережно промовив я — на той випадок, якщо завтра він протверезіє і забуде про свою пропозицію, а ти ходи собі потому, двічі вдарений по голові.
— Так, досить рюмсати над рюмкою! — гучно прокричала Зінаїда, при цьому тримаючи в руках склянку. — Вже вечоріє. Я пропоную потрохи збиратись і продовжити вдома, бо там є неходячі, а їм тоже хочецця пом’януть.
Спільнота підтримала пропозицію і збиралась уже випити по останній, як у розмову втрутився Йосип.
— Так, отставіть пока, а то уже хлєбальнікі под горькую поразєвалі. Ми ето… провожаєм в послєдній путь нашу, так сказать, сослуживіцу по лагерю, как єйо?
— Ганна Василівна Величко, — нагадав Петрович, показавши рукою на табличку.
— Ага. Так ето… Я вот шо вспомніл… Мінє дєд говоріл, а єму — єго бабка, в свойо врємя, прі царском єщо рєжиме. Так вот, когда человек хороший, то єму уходіть нє больно. К нєму пріходіт пастушок со стадом і забіраєт всю боль і грєхі на себя: чорних овец уводіт, — а тєбе в другую сторону, с белимі.
— С белякамі? — перепитав хмільний Петрович і витер піт із лоба.
— Дурак ти, блядь! — не витримав Йосип, ураз повернувшись до свого звичайного тону. — На Турцию, с Антантой… С белимі овцамі хороший человек уходіт — стало бить, в рай! Так шо ето, давайтє, шоб Крівой по етой дороге гладко шлося.
Йосип перекинув до рота горілку і затряс у повітрі порожньою склянкою, щоби показати, що там нічого не лишилось. Усі навколо випили мовчки — вочевидь, думаючи кожен про свого пастушка та про його овець, а Зінаїда скомандувала жінкам збирати простирадло з їжею, бо дійсно навколо вже почало сутеніти.
Нарешті ми зібрались і рушили додому. Щойно вийшли на дорогу, як возик Журби застряг у піску. «В натяжку, в натяжку давай», — прийшов на поміч Старенький, і ми вдвох розхитали важкий возик і все ж таки витягли його на тверду дорогу. Йосип побіг у голову колони, на ходу починаючи цікавитись у Матвіївни, що саме буде сьогодні на вечерю та хто все готував, поки вона з нами «прохлаждалась», «філоніла» і «чічі свої бесстижиє залівала».
Журба вже почав куняти, а я повільно штовхав його, пригадуючи свого учня, котрого, між іншим, теж звали Гришею. Розумний був хлопчина, далеко би пішов, але потрапив в Афганістан, де й загинув. Але задовго до того він якось заплакав у мене на продльонці, вивчаючи вірша про Щорса. Дитину лякала смерть, а такого добра у шкільній програмі було вище від голови, та й зараз вистачає. Я було дивувався, як учителі рідної літератури витримують цілий той нескінченний плач?
Я тоді заспокоював його, кажучи, що не треба боятися смерті, а треба радіти з життя, бо це такі правила, як у грі у квача: коли почав бігати, то знаєш, що буває, коли тебе наздогнали. І він тоді питав у мене щось про те, що буває після смерті. А що я йому тоді, за радянських часів, міг розказати? Не про Бога ж, звичайно. Тому й казав, що смерть і входить до цих правил життя, проте в нього стільки ще часу попереду і треба добре вчитися.
Зараз би я йому інакше відповів: розказав би, що на тому боці щось є, та людство не знає точно, що саме. Людство ще дурне, воно навіть не здатне осягнути, як космос може бути нескінченним. А раптом ми взагалі нічого не розуміємо про життя? Щось таке… Мабуть, я б і зараз його заспокоїв. Але от питання: хто би тепер заспокоїв мене?
Схоже, всі сили та ресурси Матвіївни цього дня пішли на задушний обід на цвинтарі, бо на вечерю нам дали простої пшонянки з тушонкою. Та, напевно, піднесення після горілки дозволило колективу на це не зважати. Грузінка оголосила, що Крива в молодості дуже любила танцювати й наполягала, щоб усі вшанували її пам’ять танцями. Ще би тоді зрозуміти, що ця ідея може й мене торкнутися, та я лишився після вечері з усіма, щоби дожити цей день разом.
Нашвидкуруч попоївши, чоловіки розсунули столи, а завідувачка принесла зі свого кабінету магнітофон із дисками, серед яких були Магомаєв, Антонов і Пугачова. Почалося жваве обговорення репертуару, після чого жінки пішли до себе причепурюватись, а Старенький причепився до Зіни з натяком на продовження бенкету:
— Ну шо, откроєм второй фронт? — запитав він, хитро посміхаючись.
Грузінка тужно видихнула, знову пішла до себе й повернулася з пляшкою.
— Так, тільки я вам цього не давала, — сказала вона з натяком, поставила горілку на підвіконня й пішла до кухні.
— Считай за откупноє, — оскалився вслід їй Йосип, а та озвалась:
— От турок, — і сховалася за роздачею.
— Ну, давай по одной за виходной, — звернувся задоволений Старенький до чоловіків, а я про всяк випадок пересів в інший бік їдальні. Там Григорій намагався розібратися з кнопками магнітофона. Я йому допоміг — і залунав «Луч солнца золотого». Побачивши, що біля вікон уже п’ють, Журба спробував розвернути крісло, потому незадоволено крекнув, підвівся й пішов до них власними ногами, накульгуючи.
— Алилуя, — тихенько нагадав я собі й посунув стільця до стіни, зайнявши тихеньке місце між шафою з іграми та книжковою полицею. Проте Журба, надибавши собі склянку, швидко повернувся і прилаштувався поруч. Тепер про спокій можна було тільки мріяти.
— А ви чули, Богдане Васильовичу, що в Норвегії живуть мало не до ста років? Крива в них би вважалася молодою пенсіонеркою.
Тема тривалості життя в інших країнах була в нашому будинку однією з найпоширеніших, перебити її могла тільки розмова про розмір пенсії в заможних куточках світу. А сьогодні цього було не оминути й поготів.
— А знаєте, скільки би вона в Норвегії отримувала на місяць? Ще з цим — за нєфть із газом? — запитав Журба, повернувши до мене почервоніле обличчя. І куди тільки подівся його глибокий дорожній сон, після якого діда довелося будити біля ґанку?
І тут мені на поміч неочікувано висунувся Йосип, який розчув останнє питання і знайшов несподівану відповідь:
— Та шо там тєбе с Норвегії? Она на чемпіонат нє вийшла — ноль в футболє! Зато ми вишлі. І шо, помогла їм пенсія?
Журба незадоволено підтиснув губи, та довго ображатися він не вмів. До того ж у залі з’явилися жінки, і незабаром магнітофон гучно заволав про «белый теплоход». Глаша спробувала витягти свого Славентія до танцю, але той сховався за Петровича, зробивши вигляд, що в них там триває важлива розмова і не треба їх відволікати.
Ця сцена мені раптом нагадала дитячі дискотеки у школі, а бувати на них мені доводилося кожної чверті, причому найчастіше — взимку. Там було так само: дівчата танцюють, хлопці — соромляться. Трохи дивно було спостерігати за аналогічною поведінкою ветеранів праці, та щось у тому було — щось важливе про людей і про їхні психотипи…
Але додумати не вдалося. Йосип підсунув стільця ближче до мене і, нахилившись, запитав: «Портос, а шо ти скажеш за Раїсу?». Я не відразу зрозумів, про що він питає. Так хотілось і далі сидіти збоку і думати про людство… Раїса з Глашею пританцьовували біля магнітофона, заохочуючи решту жінок приєднатися до них.
Я подивився на неї і не зумів відповісти. Якщо не брати до уваги Риби, вона, мабуть, була наймолодшою в будинку. Її чоловік нібито давно загинув в аварії по п’янці, а діти згодом здали маму до будинку, а самі поїхали кудись на заробітки. Чи то в Тюмень, чи ще далі. У неї був великий плюс: вона не сьорбала за столом, — а таких у нашому колективі було тільки двоє, якщо рахувати мене. Зате занадто гучно розмовляла та сміялася — це був мінус. І постійно дивилася по телевізору такий непотріб, що про смаки годі було й питати. Проте зовні вона була миловида — така собі весела повненька білявка, схожа на Пугачову часів «Миллиона алых роз», особливо зачіскою.
«Та звідки мені…» — почав я намацувати відповідь, як тут Пугачова і заспівала, але не «Миллион», а «Этот мир», а це була хороша пісня. І тут я побачив, що Раїса йде до нас, трохи червоніючи, і простягає мені руку. Запрошує танцювати. Отак тобі, старий ти дурню, і треба! Знав же, що слід було йти до палати і спокійно читати в тиші, поки всі тут святкують чужий похорон.
Зовсім як мій колишній учень середніх класів, я спробував заховатися за розмову з Йосипом, але той раптом висмикнув мене зі стільця й підштовхнув назустріч цій жінці. І мені довелося танцювати.
Ритм був трохи зашвидкий як для пенсійного віку, та Раїса вирішила за мене, що це буде повільний білий танець, поклала руки мені на плечі, й нічого не лишалося, як узяти її за боки і кружляти в заданому жінкою напрямку. Я відчув, що від неї приємно пахне, і злякався, що від мене натомість, мабуть, тхне цвинтарем і сорочкою, яка тягала візок у два боки, — та перейматися цим було вже запізно.
Дивні враження. Через багато років після останнього танцю я кружляв із красивою жінкою, відчуваючи потилицею погляди цілого будинку. Вона спокійно дивилася мені в очі, трішки посміхаючись, і я полетів — так само, як передучора від тих пиріжків із Йосиповою коноплею.
Я бачив себе з Раїсою на подвір’ї перед воротами. Там стояв отець Віталій, а всі жбурляли в повітря рис, наче це десь в Америці. Там був Микита з Наталкою, там не було тої клятої Оксани, а Старенький зі Журбою та Бродягою смалили шашлики біля гойдалки. Ще я бачив, як ми в їдальні сидимо за сімейним столом разом із Глашею та Славентієм і як я опускаю очі, соромлячись невдалих жартів останнього.
Потому я бачив, як Раїса пере мої сорочки й розвішує їх за кухнею, а я сиджу поруч і читаю щось історичне й товсте. Я бачив кілька років спокійного родинного життя, які звідкись упали на мене, й уже починав звикати до цього видовища, та в той момент Раїса нахилила голову й торкнулася носом мого плеча.
І все раптом закінчилося, бо торкання носом — то була наша з Марією гра. Ще молодими лежимо ми, наприклад, десь на бережку, а тоді дружина нахиляється до мене й ніжно торкається носом мого ока, а мій ніс робить так само, — і лежимо ми далі, поєднавшись в одне ціле. І все так добре, як тільки може бути з людьми наших статків і можливостей.
Пісня теж закінчилася. Далі відразу залунала «Королева», та наш танець уже вичерпався. Я прогнав із голови залишки фільму і повів Раїсу до магнітофона, де здав Глаші й трішки нахилився, наче той гусар із дурної оперети. За ними стояла Зіна, дивилася на нас, усміхаючись, і я почав про щось здогадуватись, а коли підійшов до задоволеного Йосипа, вже був упевнений, що знаю про те, що тут відбувалося.
То, мабуть, була ідея завідувачки. А може, і Старенького. Вони вирішили звести мене з Раїсою так само, як одружили Славентія з Глашею. І, попри перший рефлекс накричати на когось, я на них майже не образився: вони ж хотіли, щоби щось нове сталось у цьому будинку, хотіли додати життя в колектив, украй наляканий смертю, що відбулася поруч. Але в них нічого не вийшло. Не цього разу, і не зі мною.
«Ну шо, Метхун, прістроїл своєго Антона?» — запитав у мене Йосип, демонструючи відсутність частини зубів. А я тільки усміхнувся йому у відповідь і неочікувано для себе додав: «Іди в сраку!»
Того особливого ранку я прокинувся першим. Усі наші спали, в будинку було тихо. Обережно, щоби нікого не розбудити, я зібрався і вийшов надвір, старанно оминаючи місця, де наш старий паркет скрипів особливо гучно. Небо над полем за воротами тільки-но зажевріло. Ще навіть п’ятої години не було, — в селі всі легко орієнтуються в часі за небом, коли вже відійшли далеко від радіо.
Я посидів на гойдалці й вирішив пройтися до села і назад. Збудження не дозволяло довго лишатися на місці: сьогодні ж я побачу рідний будинок! І зайду до нього — обов’язково зайду, хоч би що там собі виробляли ті новосельці зі своїми жлобенятами.
Бродяга причепився було за мною, та потому згадав, що незабаром сніданок, і повернув назад. І то добре. Він, звичайно, мовчазний собака і не надокучливий, але тут, у Червоних Хащах, мені бракувало місця, де би можна було побути наодинці, без дурниць Журби, без Йосипового реготу і без усіх інших. Чого ще не вистачало? Власної території, про яку можна було би подбати. Звичної їжі, щоби без цієї клятої манки тричі на тиждень. І ще — моїх вирізок.
Ще в дитинстві, десь після війни, я почав вирізати цікаві статті та вклеювати їх до альбому, замість марок. Спочатку — з «Піонерської правди», далі — з «Правди» дорослої, а потім — уже з усього, що бачив: од «Черкаського краю» для краєзнавців до «Шкільної Оригінальної Класної» для роботи. І часом дуже цікаво було сісти собі спокійно надворі й погортати власні спогади, — от диви, в десять років мене цікавили піонери Африки. Хіба вони були насправді?
У грудні я так швидко збирався, що забув свою колекцію з трьох альбомів на шафі у сараї, — не до того було тоді. А сьогодні, якщо Журба не збрехав, ми заїдемо по дорозі до мене, от і заберу нарешті. Якщо ці, звичайно, не пустили мої альбоми ще взимку на підпалок. Але головне — сьогодні я побуваю вдома, і не вві сні.
Я обійшов Хащі довкола і повернувся десь біля сьомої, коли в селі вже всі півні відспівали і попрокидалися люди. Скрізь було чути характерний гомін: там воду набирають, там курей скликають, а там свиням їсти дають. Я йшов, слухав знайомі з дитинства звуки й усміхався.
Будинок уже жив своїм звичайним ранковим життям. Раїса з Ірою розвішували білизну за гойдалкою, а біля дверей стояв якийсь «Москвич». Невже по нас приїхав? Журба ніби казав, що буде спеціальна машина, зі санітаром, але міг і прибрехати.
Проте жінки мені пояснили, що то до Петровича приїхали діти з двома внуками. Малі якраз бігали коридором і гучно волали про щось своє, дошкільне. Знов обережно — та вже не через паркет, а через дітей — я пройшов коридором до другої палати, сполоснувся і почапав до їдальні. Над столом першої палати стирчав Йосип, бо біля Петровича сиділи дочка і зять, а Старенькому кожні свіжі вуха були викликом для його гонору.
Нахилившись до зятевого плеча, мій сусід завзято розповідав свою чергову байку: «Короче, оба говорят, шо дєло било. І тада я тока так їм: «Ану тіше будь. На трі-четирє говорітє, как поваріху зовут. Тока в глаза мнє! Ну, трі-четирє!». А одін говоріт: «Лє-на». А второй: «Ма-ша». Отакой Уїмблядон, ти понял, а?». Старенький гупнув по спині чоловіка, котрий робив вигляд, що йому цікаво, Петрович старанно заржав, а його донька перелякано дивилася на все це, тримаючи в руках склянку з чаєм.
На сніданок була запіканка. Я помахав рукою Журбі, який сидів на своєму місці, й пішов до роздачі. Там була Анатоліївна, яка на мій мовчазний запит пояснила, що Матвіївна пішла зранку пасинкувати огірки і ще не повернулася. Набираючи в тарілку запіканку, яка розпадалась і ніяк не хотіла лягти шматком на виделку, я раптом чхнув, ледве встигнувши притулити руку до носа. Підла запіканка скористалася нагодою і впала назад до лотка, розпавшись при цьому на дрібні шматочки.
«Нічого-нічого, — заспокоїла мене Матвіївна, — то вам дорога додому чхається», — і нагребла в тарілку кляту запіканку за допомогою ополоника. То, значить, уже всі в курсі? Утім, чого тут дивуватися: будь-яка подія, що вибивалася зі звичного розкладу, в будинку престарілих миттєво ставала загальновідомою.
Я подякував і пішов на своє місце. Туди миттєво прибув і Йосип, адже Петрович із родиною доснідали й пішли собі, а без новеньких там йому було нецікаво. Він якраз показав їм своє татуювання на грудях: «Раб КПСС», — і, схоже, гості вирішили, що це вже занадто. Але хіба щось могло вгамувати нашого Д’Артаньяна? «Слиш, нєгропатолог, — звернувся він до Григорія, — ти капусту-то забрал у Грузінкі? А то щас карєта подкатіт, а лаве на нєйо і нєт!»
Журба відразу злякався такої перспективи і почав нервово доїдати.
Задоволений перебігом подій, Старенький тим часом перемкнувся на мене: «Бодя, а ти шо затіхарілся? Пару нєдєль до чемпіоната, а у нас тока флаг! Надо будєт заєхать на «Союзпечать» і калєндарь турніра купіть — самий большой. С тєбя денюжка, понял?»
Мені нічого не лишалося, як погодитись, а вже за хвилину стривожений Григорій почав вимагати, щоби я кидав ту запіканку — все одно вона несмачна, — і терміново віз його до завідувачки: забирати гроші та з’ясовувати, що до чого.
У кабінеті в Зіни сиділа Новіченкова зі своїм звичайним буряково-похмільним обличчям, в обрисах якого можна було за великого бажання побачити жінку, котра давно втратила сенс життя. Треба буде впіймати Йосипа у філософському настрої та розпитати про нашу лікарку. Він знав усе і про всіх, а тут іще й споріднені смаки.
Завідувачка тим часом запхала розкладачку між батареєю та шторами й сіла до столу.
— Ну що, зібралися вже? — спитала вона і так подивилася на Новіченкову, що та встала й пішла, тужно видихаючи.
На її місце відразу підкотився Григорій, посунув порожній стілець до мене і сказав:
— Ми — по гроші, — після чого почав зосереджено протирати орденську планку, яку він іще зранку начепив на сорочку.
— По гроші, — погодилася Грузінка й розвернулася до сейфа. — А хто їде?
— Як хто? — здивувався Журба. — Всі… наші.
Завідувачка помовчала, збираючись щось сказати, проте не сказала нічого, а дістала зі сейфа найближчий до дверцят конверт із малюнком Народної партії, тьху на неї.
— Скільки вам?
— П’ятдесят… Ні, давайте сто.
— А на запас? Про всяк випадок… Я вам поміняю, — вам же гривні треба?
— А який курс? — устрягнув я, бо їх тут лише пильнуй: одна схитрує, другий не помітить.
— Нормальний… По шість.
Я хотів було посперечатись, але Журба вже простягнув руку по гроші. От простак: він десь по п’ятдесят гривень на сотні втрачав. Але то були його сотні, тому я змовчав.
— То скільки?
— Давайте сто п’ятдесят, — мимоволі погодився Гриша. І миттю закинув рятівний жилет до розмови: — Тільки скільки в нас останеться, стільки назад і поміняєш, і щоби курс не скакав.
— Добре, — погодилася Зіна, дістала ще один пакунок і почала витягати звідти пачки гривень. Журба задоволено подивився на мене: як на нього, він чудово впорався зі завданням. А як на мене… Як на мене, вони тут вартували одне одного.
Та Зінаїда приємно здивувала мене, діставши зі сейфа ще один пакунок, у якому був мобільний телефон.
— Значить, це мій «Київстар», — сказала вона, вже звертаючись до мене як до відповідальної людини та викреслюючи з такої важливої ситуації Журбу, який вип’є і загубить дорогу річ. — Він заряджений, на ньому сорок гривень. Мій номер забитий на першу кнопку. Затискаєте отак-во і тримаєте. Дивіться…
На столі задзеленчав інший телефон. Зіна вимкнула його, простягла мені перший, але його вхопив Гриня. Завідувачка встала й суворо наголосила:
— Так, якшо шо, дзвонить мені. Грошей на це вистачить. І цей… Машина буде на восьму — вони вже телефонували. Так шо давайте, вже скоро, йдіть на кухню, — вам там тормозок складуть.
— Сухпай? — радісно перепитав Журба, щойно в голові порахувавши, що він зекономив щонайменше на полуденку.
— Не знаю, — відрізала у відповідь Грузінка. — Шуруйте вже. І давайте там обережно.
В їдальні жінки дивилися «Веселых ребят» — мабуть, уже всоте, якщо не більше. Тю, дурні! Я з дитинства знав, що там, окрім бійки, і дивитися нічого. Та наших нічого не дратувало: сиділи, наче зайчихи біля капусти, і дивилися на екран, затамувавши подих. І — диво дивне — серед них сидів наш Карасьов і дивився уважно, розкривши рота. Мабуть, у дитинстві пропустив це кіно, хоч у таке було важко повірити.
Григорій засувався у візку:
— Богдане Васильовичу, а мені от дочка в листі радила якесь кіно, щось там про рибу якусь. Казала, після цього буде легше помирати. Ніби вона щось у цьому розуміє. Так-от, я от думаю, може, десь по дорозі в магазині відеокасет те кіно купимо?
— А як ви собі це уявляєте? — відказав йому я. — Підходимо ми до кіоску, де суцільна «Еманюель», і питаємо: а є кіно про рибу, після якого помирати не страшно?
— Ну, не хочете — я сам спитаю, — ображено цикнув Гриша і затиснув гальма, не бажаючи їхати далі. Ну й добре, сиди собі посеред зали. Усе одно сьогодні я не дам собі настрою зіпсувати.
Матвіївна вже повернулась і почала складати огірки з бутербродами в маленьку каструлю.
— Вам же на двох? — запитала вона. Почувши у відповідь, що на трьох, здивувалась, але тут же додала необхідне, ще й відварних яєць із сіллю встромила зверху. — Я дітям млинці буду робити, то і вам на завтрашню вечерю лишу, — сказала вона. І додала: — Люблю, коли з дітьми приїздять. Відразу як у хаті. І весело, і наші все їдять добровільно, щоби, значить, діткам гарний пример подавать.
— Дякуємо, — відповів я у множині, підхопив Журбу, який дивився на екран, де молодий Утьосов ішов, розповідаючи, що пісня йому допомагає будувати і жити, й ми пішли забирати речі.
Машина приїхала вчасно — якийсь імпортний білий «пиріжок» без блимавки та смуг на бортах. Водій вийшов і закурив, а санітар — товстий чолов’яга років сорока п’яти — розчинив бокові двері, й стало зрозуміло, про що мовчала Зіна та звідки непорозуміння з кількістю сухпаю. Місця там було на трьох, але це якщо рахувати візок. Він ставав у багажний відсік позаду двох широких крісел. Двох. А попереду теж два місця: на санітара та водія.
Ми подивилися з Григорієм один на одного, і я сказав першим:
— Ну, то нічого. Наступного разу поїду. Замовлю сам, краще десь восени: не так спекотно.
Та Гриша жваво захитав головою:
— Монету буду кидати. У мене є карбованець ювілейний, ще з Леніним.
Було зрозуміло, що Йосип просто так позицій не здасть: не той характер. Він же останніми днями тільки й торочив, що про плани на цю подорож: що треба купити при нагоді до чемпіонату, і т. д., і т. п.
Ось і він, скорий на згадку, вийшов із-за будинку з Бродягою та зі старшим із онуків Петровича й одразу подав голос:
— О-па, мишка, вот і наружка, — і засміявся, ніби то був якийсь вдалий жарт. Обходячи машину ззаду в голові своєї колони, Старенький звернув увагу на наші невеселі обличчя і почав розпитувати: — Кого хоронім, чепушилы?
Коли ж сам побачив салон спецмобіля, то все зрозумів.
— От геморой… Та-а-ак, а сперєді? — спитав він у мене.
— Там теж двоє: водій і санітар.
— Санітарка звать Тамарка. Значит, Болівар нє винєсєт троїх, да?
— Шо-шо? — перепитав його Гриша.
Це теж був постійний дратівливий момент у нашому будинку: всі все або недочували, або не розуміли і постійно перепитували. Я вже казав, що знижував оцінки тим, хто перепитував? Ну, добре.
Так-от, Старенький тільки махнув рукою і ще раз зазирнув усередину машини.
— Єсть мнєніє, — почав Журба, — шо надо жрєбій бросіть. Руп імею, юбілєйний, с Лєніним. Щас кіну.
— Руп сберєгі, — відповів Йосип, вертаючись на повітря, — ти ж Лєніна відєл, Вишинскій? На ВДНХ за колбасой єзділ?
Гриша ображено стиснув губи, а Старенький усе не вгамовувався:
— Ваши вернуться — вместо медалі повесіш.
На ґанок вийшла Зінаїда, привіталася з екіпажем і гучно спитала в нас, чи вже вирішили, хто їде зі Журбою.
— Та он, Портос уже гамаши напузиріл, — єму нужнєє, — відповів Йосип і пішов до неї, взявши за руку малого. Підійшовши, він указав на хлопчика і гучно заявив: — Мой пацан. Я єго с армії ждал, — після чого заржав своїм скрипучим сміхом.
Наче відчувши суть того, що відбувається, Бродяга підняв лапу, попиняв на колесо і затрусив за ними. Ми з Гришею стояли, ніяковіючи, а Йосип уже причепився до завідувачки:
— Слиш, Георгієвна, колісь на чирік: пойдьом с Петровічем-младшим в сільпо мяч покупать. Проверім, шо он за вратарь.
Та здивувалася:
— Так щойно ж пенсія була?
— А ти под іюнь. Нє жидісь!
— Ладно, — погодилася Зіна й пішла в корпус.
Санітар почав засаджувати Гришу на сидіння, а я взявся складати його візок. Водій усівся і завів машину. На звук мотора з будинку вийшов Петрович, спіткнувся й ледь не впав, але гучно приклався ліктем до перил. Старенький, зрозуміло, не лишив це без коментаря:
— Сука, от ти фартовий, Вася. Ти б єщо хрєн в трьох местах би поломал, — але Петрович тільки відмахнувся й підійшов до капота.
Постояв там, прислухаючись, а потому звернувся до водія:
— Ще той раз хотів тобі сказати: ціпок у тебе хиляє. Зубки погнуті, чуєш? — але той тільки посміхнувся і почав піднімати скло, перериваючи зв’язок.
Старенький заржав:
— Ладно, давайтє, лантухі подмативайтє, счотчик тікаєт.
Це, між іншим, була неправда, бо домовлялися на два дні, з ночівлею в Гришиній хаті. Але він мав рацію: час вирушати, бо щось нервово ми збиралися.
Я сів на ближнє до дверцят крісло й подивився на ґанок. Йосип уже ніби й не звертав на нас уваги. «Вніманіє, вніманіє, говоріт Германія», — звернувся він до хлопця, і той радісно засміявся, дивлячись то на діда, то на Старенького, то на Бродягу.
Машина рушила з місця.
Поки ми розверталися, я дивився на ґанок, про себе дякуючи Йосипові за те, що він не погодився на жереб, бо я завжди програю, завжди і скрізь. Він щось розказував, розмахуючи руками, синя футболка мотилялася навколо його маленького тіла, і я звернув увагу на напис на ній — англійською, щось типу «Гастлер».
У нашій школі була вчителька англійської, Зоя Іванівна, — то вона завжди перекладала дітям, що в них на одязі написано. І якийсь давній спогад підказував мені, що цей напис означає щось нехороше, та роздивлятись уже було ніколи: ми виїхали за ворота. І подорож, на яку так очікували, нарешті почалася.
— Так, ми ж на Грігоровку, правільно? — спитав водій, щойно ми повернули на трасу біля наливайки. Я подивився на Журбу, бо замовником був він, і хтозна, чи не передумав він заїжджати до мене? Та Гриша все пам’ятав:
— Так, але спочатку на Рублівку.
— На яку Рубльовку? — аж поперхнувся водій і повернувся до нас, забувши про дорогу. — В Москву?
Тут уже я не витримав:
— Ні, це село Рублівка, на тому березі, у бік Чигирина.
— Так то ж крюк який! Там же дорог нема! — обурився водій і щось упівголоса сказав санітарові. Той цикнув, став колінами на сидіння і повернувся до нас:
— Может, завтра тада на Рубльовку… Можем нє успеть.
— Нічо, — величаво відповів йому замовник. — Ми домовлялися на два дні. Сонце зараз довге, скрізь устигнемо. Нам іще на два кладовища, по дорозі ще магазин надо відеокасет і кіоск «Союзпечать» — аби я два раза не повторяв.
Передній ряд щось там собі незадоволено пошипів, після чого санітар спробував зайти з іншого боку:
— Смотрітє, штоб вам слішком нє било жарко, — сєрце ж. Єслі шо — говорітє сразу: я уколю.
— В сраку себе вколи, — тихенько, щоби спереду його не почули, сказав Журба і хитренько усміхнувся. У русі дійсно жити ставало краще, жити ставало веселіше.
Напруження висіло в салоні недовго. За кілька кілометрів ми з Гришею побачили конячку з лошатком і почали обговорювати між собою, скільки тому місяців і в кого які коні були. Я розповів про Завірюху, яка в голод після війни відганяла вовків од нашого будинку, а Журба у відповідь розказав, що тримав коней ціле життя, аж поки дружина йому заборонила.
— Шо так?
— Та вона в мене дивна була. А може, і є…
Тут я вже не міг не розпитати, як це і що сталося. Спочатку соромлячись, а потім уже ніби набираючи обертів, Гриша почав розповідати. Дружину його звали Надія, вони з одного села, і так якось само собою зрослося. Та під старість вона потрапила до «білого братства» і почала з’їжджати з глузду. Все продала: і «москвича», і коня, — надсилаючи кудись гроші. А коли та Марія (от уже взяла собі, падлюка, моє улюблене ім’я) вийшла з тюрми, дружина поїхала до неї.
— Куди?
— Не знаю. Десь поїхала. Чи то в Росію, чи то ще куди. Але як на Хащі переїздив, хати не продав. Може, вона повернеться, може, я. А поки там племінник доглядає… Вона мені то іконку пришле, то брошурку якусь, але я навіть не дивлюся, шо там, — викидаю відразу у сміття.
— Ого, — здивувався я.
— Та да, але вона завжди дивна була. Вони з Росії до нас і приїхали. З Холмска. Чули про таке?
— Ні, не чув. А що за назва? На честь Шерлока назвали? — спробував пожартувати я. Та деякі речі до Григорія часом просто не доходили:
— Ні, то Сахалін. Холми в них там… Я от, бува, думаю, що треба було з нею розвестися ще тоді, як я на Кубі був. Там така Елізабета в мене була, мулатка, — хотіла, щоби я її забрав звідти.
Я тільки встигав дивуватися:
— То ви і на Кубі були?
— Ага, сімдесят п’ятий-шостий. Желєзну дорогу їм там допомагали будувать, на Санта-Клару.
— Ну, і як ви? З тією Лізаветою?
— Та ніяк. Нічого не сказав і поїхав. Тільки серце, бува, болить, як вона мені сниться. Така красива… Ех, — засумував Григорій і заплющив очі, мабуть, намагаючись оживити образ тої кубинки, котру він колись кохав, але лишив напризволяще. Я вирішив допомогти йому і сказав:
— Яке у вас, Григорію Івановичу, цікаве життя… — і ледве не додав «було», та вчасно зрозумів, що це буде зайвим. Але Журба наче не помітив цієї зупинки. Він розплющив очі й, нагнавши поважного вигляду, погодився:
— Не жалуюсь.
І тут ми почали гальмувати, а спереду вигулькнув базарчик.
— Штоб ви раньше сказалі, ми б нє взялісь, — сказав водій, закурюючи на вулиці.
— Ти, шелупонь, как с генєралом юрідіческіх войск разговаріваєш? — аж скинувся на своєму місці Журба. — Я зараз область наберу — будєш всєй халупой на новиє права скідиваться, пойняв?
Той, схоже, зрозумів, що ліпше мовчати, але, коли ми нарешті з Григорієм вилізли з машини (ніхто й не поривався нам допомогти), не втримався:
— От людєй возілі с вашей контори, так всьо тіхо-мірно, тока дєд наригал. Водкі много взялі.
Це він, мабуть, про Славентія, вирішив я і на правах супровідника спробував якось угамувати цей гармидер.
— А ми ригати не будемо. Нам би скрізь попасти і ще купити все за списком. Отут нам треба знайти плаката до чемпіонату світу.
— По футболу?
— Звісно. Готуємося до нього. Прапори порозвішували. Тепер би нам плакат із таблицею треба.
— Та шо там готовіться? Продуют, как обично, — сказав водій, замкнув машину й пішов до бабок, котрі нервово тіпалися, вичікуючи клієнтуру. Журба зібрався було щось йому додати у спину, та, поки думав, той уже відійшов на далеку відстань і щось замовляв у найближчої торговки.
— От геморой, — тільки і промовив Григорій, умощуючись у своє крісло.
— З машиною? — спитав я, випереджаючи думку сусіда.
— Ні, просто геморой, — насупився Журба, намагаючись усістися якомога зручніше.
Обабіч дороги стояли торговки. За їхніми спинами стирчали кіоски: їжа, пиво, квіти. Я намагався вгледіти серед них «Союзпечать», але зір був уже не той, що раніше, тому я вирішив запитати в місцевих і штовхнув крісло до бабок. Ці точно знають усе: де, хто і скільки коштує. Найближча до нас почала щиро мотиляти лопухом над розкладеними на ящику шматками м’яса, відганяючи мух, але я заздалегідь показав їй рукою, мовляв, спокійно, ми в іншій справі. І, привітавшись, запитав, чи є на базарі «Союзпечать».
— Тю, вам шо, газет треба? — озвалася першою її сусідка і миттю витягнула з-під свого ящика купу паперу.
— Та ні, — вступив до розмови Григорій, який усе ще не вийшов із образу генерала юридичних військ, — нам, жіночки, треба свіжа преса.
Розчаровано видихнувши, обидві вказали рукою наліво від себе. Я подякував і швидко потягнув возика далі, бо Журба, вочевидь, збирався продовжувати розмову, — ніби йому в Червоних Хащах бракувало спілкування з жінками, котрі йому не раді. Так і є.
— Як молода картопля? Пішла вже? — спитав він, але питання розчула тільки наступна торговка і почала пропонувати нам замість картоплі огірки, які, за її словами, цьогоріч зародили напрочуд солодкі.
— Тихо ти, оглашенний! — цикнув я на нього, бо водій уже пив каву біля машини і звідти поглядав на нас незадоволено: хочуть устигнути скрізь, а самі точать ляси при першій-ліпшій нагоді.
Кіоск дійсно стояв далі по дорозі, відразу за зупинкою. І, не повірите, потрібний нам плакат там знайшовся! Їх у продажу було навіть декілька, і можете не сумніватися: я вибрав найбільший — із левом у білій футболці і таблицею, з якої потому виходили вектори. Це, мабуть, щось особливе і футбольне, та нічого: Йосип розбереться. Григорій спробував поторгуватись, але ж то був кіоск, дарма що стояв на базарі! Тож довелося йому, бідолашному, виймати з дорожнього фонду дванадцять гривень за шмат паперу.
Обережно тримаючи скручений у сувій плакат, Гриша почав роздивлятися навколо й заявив, що тепер нам треба знайти магазин із відеокасетами. От далося йому те кіно про рибу! Ми ж поспішали. Та й не могли продавати на сільському базарі такі фільми, а «Веселые ребята» в нас уже були. Тому я йому відмовив, пообіцявши, що на зворотній дорозі завтра пошукаємо в Софіївці чи десь іще, і швидко потягнув візок до машини.
— Обманеш!
— Та справлю я тобі з пенсії того фільма! Поштою надішлють. Ще й назву точно перепитаємо.
Він погодився, та за мить так заверещав, що всі бабки повернулися до нас, а дехто з переляку почав накидати на ящики простирадла, шукаючи очима чи то циганчат, чи то міліціонерів. «Стой! Кішка!» — додав Журба ще голосніше і вказав постером кудись уперед. Я зупинився, придивився. Так, це дійсно була кішка, товста і чорна. Вона повільно перетинала нам шлях, вийшовши з-за машини і прямуючи до торгівельного ряду.
«Киш-киш, падла!» — знову закричав Журба і почав махати в повітрі скрученим плакатом. Бабки, зрозумівши, що до чого, отямилися й узялися стягати своє ганчір’я з товару, а кішка зникла десь між ними. «Так, давай на той бік, — обійдемо», — скомандував Григорій і вказав напрямок тим клятим плакатом, який у його руках швидко перетворився на жезл гаїшника. Та я вирішив його не слухати і штовхнув візок уперед. Ми й так мали обмаль часу, і водій нервувався, і мені так хотілося додому, що всі забобони світу не могли мене зупинити. Геть усі.
У машині мій сусід швидко заспокоївся. Він ретельно простежив, аби я поклав куплений плакат на поличку, причому так, аби той раптом не впав, і владним голосом скомандував їхати на Рублівку. А опісля вперся у вікно, де незабаром почалася Черкаська дамба. Ми переїхали на правий берег і незабаром рушили вздовж Дніпра на південь. І як же ж там було красиво!
Ми вказували одне одному на особливо яскраві деталі довколишнього світу й насолоджувалися кожною миттю, наче то було якесь кіно.
— От у нас така краса, що й ніякого моря не треба, — сказав Журба, повертаючись до мене і розстібаючи комір ковбойки, бо було вже спекотно.
— До того ж там ці… водорості, — я вирішив піти йому назустріч, хоча на морі мені сподобалося.
— Тут теж річка цвіте, — вступився за Дніпро Гриша, хоча це й дещо суперечило його попередній заяві.
— Там іще ці… медузи… страшні, жаляться.
— Та я на Кубі таких бачив, що вобше! І я от, Богдане Васильовичу, вірите, міг спокійно їздити. І у профілакторій, і в Гагри. Та щось не до того було. Я і по льготах ніколи не їздив. А ви?
— Ні! — рішуче відповів я, хоч і не пам’ятав деталей тих давніх подорожей та, швидше за все, трішки при цьому прибрехав. Але Журба був такий радісний, що хотілося його підтримати, тим більше, що спонсором був німецький уряд у його особі.
— І я не їздив. Нехай на хворих витрачають, а я не буду. «Не треба мене хоронить», — кажу їй.
— Дружині?
Журба ніби не розчув і знову повернувся до вікна. Ми наближалися до недобудованої Чигиринської АЕС. Тільки цього щастя нам не вистачало після Чорнобиля. Як там співали тоді? «Їхали козаки, гуркотів їх трактор»? Добре, що не встигли добудувати.
Ми наближалися до мети, і з кожним наступним упізнаваним поворотом серце починало битись усе частіше. У машині було спекотно, піт заливав очі, і я ще подумав: може, дійсно попросити в санітара чогось заспокійливого? До того ж все оплачено. Проте вирішив, що це — нервове. Зараз повернемо від річки, скоро й рідне село.
Воно так у нас скрізь: що далі від траси, то гірше. І на свіже око все було якесь занедбане. Дорога завжди після зими псувалася, та потому її зазвичай укатували трактором. Але цього року стан її значно погіршився, так ніби трактор до нас не доїхав. До них, звичайно, до них…
Чи то після Черкас рідна Рублівка здавалася закинутою, чи то подумки батьківщина видавалась охайною та доглянутою, а тут дивіться: там паркан нахилився, там зарості замість городу. Я розумію: літо, не до того, — та все ж…
Ми проїхали повз Степанову хату, і вона теж здалася мені брудною. Мабуть, Степанів зять знову запив, бо за тверезого господаря такого безладу не буває. А за його хатою — недобуд, який іще років двадцять тому почав виганяти один удівець із Китайгорода та й закинув. Так до нас і не переїхав, а перший поверх потрохи вростав у землю. На мене цей будинок завжди сум наганяв, бо це неправильно, коли починаєш щось будувати і кидаєш цю справу. А зараз мене все наводило на сум, попри радісні очікування.
— От вас коли електризували? — спитав Журба, уважно роздивляючись навколо.
— У п’ятдесят дев’ятому.
— А нас аж-но в шістдесят сьомому. І де, спрашується, та лампочка Ілліча, га?
— Куда єхать? — обернувся до нас санітар. Він після базарчика відкоркував пляшку пива й дещо подобрішав.
— Прямо. Тут скрізь прямо.
За кілька хвилин показався наш зелений паркан, і я нагострив очі, привставши на сидінні. Помітивши це, трішки підвівся і Журба: «Тормози!». Біля воріт з’явилася нова лавочка. Ми не мали в ній потреби, бо часу не було на дільничні теревені, — а цим, диви, знадобилася! Машина притиснулася правим боком до сусідського паркана і заскрипіла, затихаючи. Водій зібрався було вилазити, але санітар йому щось тихенько сказав, і той, матюкнувшись собі під ніс, знову завів «пиріжка» і став трохи далі, та вже лівим боком.
Воно і зрозуміло: йому зручніше вилазити, — а як нам? Нічого, що ми платимо гроші? Загадавши собі після повернення нацькувати Йосипа на цього жуліка, щоби той постраждав перед розрахунком, я почав вивантажувати Журбу. Нарешті впорався. Піт знову залив очі, а серце почало вистукувати, що той зайчик по пеньку в мультику.
Біля лавочки тим часом з’явився старший син новосельців. Він їв вишню з миски й мовчки дивився на нас. Я доштовхав візок до воріт, укотре витер піт і привітався. Мале жлобеня нічого не відповіло, продовжуючи їсти вишню, плювати кістки на дорогу і дивитися кудись крізь нас.
— Чуєш, охламоне, — не витримав Гриня. — Ану батька клич!
— Певно, батько на роботі. Маму позови, — сказав я, пригадавши, як я від’їжджав і що вона мені тоді обіцяла. Малий повільно обернувся й пішов до хати, не забувши затулити за собою хвіртку.
— Та вдома він. Бач, машина стоїть, — показав пальцем кудись углиб двору Журба. І дійсно, там стояла зелена «Нива» — праворуч від хати. На місці нашого сараю! Усе, гаплик моїм вирізкам! І всім інструментам! Вони знесли той сарай, а я ж його і не добудував як слід. І чим тепер я ліпший за того китайгородця, га?
Я стояв біля воріт, які сам почепив багато років тому, і їв себе, не знаходячи виправдань. І, ніби на додаток до цієї ситуації, біля хвірточки з’явився новоселець, причому був він, судячи з усього, порядно п’яний. Але ж іще обід, — коли він устиг? Чи після вчорашнього ще не відійшов? Витерши почервоніле неголене обличчя, він вийшов, подивився запаленими очима на нас, на вулицю, на «пиріжок», знову на нас і нарешті спитав:
— Шо нада?
Я повільно видихнув, намагаючись заспокоїтись, і почав:
— Це я вам хату взимку продавав.
Він нічого не відповів. Дивився на нас, ураз ставши копією свого старшого сина, — тільки миски не вистачало. Я спробував заручитися словами його жінки:
— Дружина ваша казала: якщо щось забули, можна забрати. А я альбоми з вирізками забув… І взагалі хотів оце заїхати, бо поруч опинився.
— Нема нічего, — нарешті здобувся на відповідь покупець, узявся за хвіртку і почав її відчиняти, щоби зайти у двір. Оце тобі й заїхав додому! Скільки ж разів уявляв собі цей радісний момент, а тепер отакої… Я вагався, намагаючись підібрати потрібні слова, але тут до справи знизу взявся Григорій.
— Слиш, перхоть. Ану стал ровно!
— Шо-шо? — його рука застигла. Та обертався він до нас уже з погрозою: — Тобі, дєда, шо, зуби жмуть?
Але Журба сьогодні вже тренувався, тому зустрів нову негоду з готовністю:
— Ти как, бляха, с генєралом разговаріваєш? Давно баланди нє хавал? — Гриня перехилився через підлокітник крісла, повернувся до нашого «пиріжка» і гаркнув до санітара, котрий спостерігав за нашою розмовою, видивляючись іззаду машини: — Вестовой, ану сюда!
Санітар злякався і дриснув за машину, та Журба був готовий і до цього:
— Да, звоні Ковалєнко. Хай прішльот пару хлопцев. Тут рєцидів бикуєт, — після чого знову сів рівно й подивився в очі новосельцеві, котрий прибрав із обличчя бажання надавати нам по старих кістках, а просто дивився, роззявивши рота. — Значит, одна нога здєсь, другая — там. Іщи альбоми еті… — тут Журба різко розвернувся до мене: — Скока їх?
— Альбомів? Три…
— Всі три, падло! Знаю я вас: хер шо викінєтє — всьо под жопу скірдуєтє. Понял?
Покупець мовчки хитнув своїм прибитим обличчям, витер долоні об майку і нарешті відхилив хвіртку.
— Свободєн! — гаркнув йому вслід Гриня, і той почапав до хати, де у дверях уже стирчала його дружина з малим на руках. Але бажання вітатися з нею та нагадувати про давню обіцянку я не мав. Навіть навпаки, я пригадав дещо інше і закричав туди:
— І вішні нам! Кульок! — після чого тихенько пояснив Журбі: — Мої ж дерева: я їх саджав, я їх доглядав — маю право.
Новосельця не було хвилин із десять. Я вже думав, що той покидьок оговтався і шукає рушницю. Та він з’явився на місці, де стільки років стояла наша ялинка, тримаючи під пахвою мої альбоми, а в долонях — пакет із вишнею. Обережненько підступив до Грині, поклав усе це йому на коліна й відступив до воріт, перелякано переводячи погляд із візка на мене і назад.
— Пшшшол! — вигукнув йому Журба, і ми почали розвертатися. Посеред дороги Гриша знову перехилився через підлокітник і наостанок прокричав: — Спалимо машину йому нахер!
— Кому? — настала черга лякатися водієві «пиріжка».
— Будеш триндіть дофіга — і твою спалим, — пробуркотів Журба, і тоді вже той кинувся допомагати мені пересаджувати «генерала» до машини і вантажити порожнє крісло у багажник.
Ми сиділи, переводячи подих, а машина перевалювалася з ями на яму, ледве рухаючись до виїзду зі села. За кілька хвилин ми порівнялися зі школою, і я знову почав уважно роздивлятися, що до чого. Усе зачинено — літо. Проте враження занедбаності не покидало: господарське око помічало, що дерева стоять побілені, але трава висока — давно не косили. І вікна брудні…
Ні, не так я собі все це уявляв і вже ледь не жалкував, що повернувся. Та на руках були мої альбоми. Я перегорнув їх нашвидкуруч — ніби все на місці.
Отже, не дарма з’їздили, ще й того довбня шуганули, нехай йому грець! А спогади… Спогади найліпше лишати при собі й не дражнити їх.
Так я собі думав, сумуючи, аж поки на зупинці за селом побачив жінку з маленькою дитиною, а за мить упізнав у тій жінці дівчинку, котра в мене навчалась, — Оленку. Охайна, чиста, чекає на автобус. І хлопчик у неї теж красивий, із білявим волоссям, — як Тарасик на картині в моєму колишньому кабінеті. Отже, не все погано. І не все було дарма! Від цього потрохи мені стало легше, ніби я раптом пригадав те, що давно забув і постійно намагався повернути.
Тепер водій поїхав уже не вздовж Дніпра, а через Смілу. Ми були не проти, хоча нас і не питали. Попереду перелякано мовчали, навіть музика не грала, а ми час від часу розмовляли, потрохи поїдаючи мою вишню. Раз у раз доводилося зупинялися, бо престарілі міхури, як уже мовлено, жили за власним розкладом. На першій зупинці з’їли тормозок. Навіть санітарові з водієм трохи перепало.
Журба скрізь шукав відеокасети, невгамовний. А я вирішив, що було би непогано купити футболку збірної й подарувати Йосипові, щоби її вдягав на перегляд свого чемпіонату, який він зробив і нашим, спільним. Гриня цю ідею підтримав, і вже на наступному полустанку ми купили таку в чоловіка, котрий продавав іграшки та надувні кульки. За двадцять п’ять гривень. Ні про який «адидас» не йшлося, та вона була жовта і з емблемою, — що ще треба?
Ми почали жартувати, уявляючи, як Йосип урочисто спалює свою незмінну тільняшку, як старанно пере футболку в рукомийнику і стежить, аби вона сохла на найкращому місці серед білизни, яку в будинку престарілих перуть без упину. Доживете — самі побачите, як воно. Уже сідаючи до «пиріжка», стежачи одним оком, аби я поклав пакет із покупкою на полицю до постера, Журба раптом звернувся до санітара:
— Чуєш, хлопче, ану йди сюди.
Той трохи перелякано наблизився до нас — вочевидь, побоюючись пана «генерала». Та Гриня посміхнувся йому назустріч, поліз до кишені, дістав звідти гроші й простягнув тому п’ятдесят гривень:
— Чуєш, злітай у магазин, візьми маленьку пляшку коньячку. «Десну» або щось таке, — і повернувся до мене: — Будеш?
— Ти ж знаєш, що не буду.
— Ну, тоді я за тебе.
Санітар узяв гроші, роззирнувся навколо й почапав до найближчої точки, а Журба, трохи подумавши, крикнув йому в спину:
— Чуєш, і вам пляшку візьми! На вечір!
Той повеселішав, хитнув головою і миттєво повернувся. Ми рушили, і тепер атмосфера в машині значно потеплішала. Схоже, з цього треба було й починати, бо нічого нового: не підмажеш — не поїдеш.
Місцями дорога була погана, іноді трохи ліпша, та нам було все одно — аби їхати. Ціле життя дорога була для мене сповнена відповідальності — не за родину, то за школярів, — а тут чи не вперше з часів дитинства я їхав собі вільно, не переймаючись анічиїми апетитом, настроєм, станом здоров’я та природними покликами.
І всі проблеми в дорозі десь губилися: я не знав, куди мені далі подітися після закриття будинку, я продовжував худнути, попри зусилля Матвіївни, і намагався не дивитися на те, що, вибачте, з мене виходило. Сьогодні все це віддалилося, живий — і слава Богу, якщо він дійсно є.
Проводжаючи поглядом припарковану на узбіччі фуру, Журба усміхнувся і сказав: «А я, було врем’я, ледь не став шофером. Уже дорослий був, дочка школу закінчила, а до нас у село привезли то кіно — «Конвой», пам’ятаєш?». Я підтвердив, що пам’ятав, звичайно — «Рєзіновий Утьонок, кря-кря».
Гриня передивився кілька разів те кіно (в нас як зазвичай? Що привезли, те щоп’ятниці й дивишся), і щось його воно так зачепило, що він звернувся до сусіда, котрий працював на фурі, й запитав, як улаштуватись у «СовТрансАвто». Навіть листа кудись писав, але відповіді не отримав. А з часом те нестримне бажання змінити своє життя і поїхати на захід сонця кудись зникло.
Я розумів його: світ був такий великий, а ми жили ціле життя по батьківських хатах, які електризували, коли нам було вже років і років. І нічого не бачили, крім власного городу, поповнюючи багаж знань про цей світ винятково з допомогою телевізора чи кіно. І час від часу хотілось усе це закинути, забути і вирушити в дорогу — так, аби далеко й надовго.
— Шкодуєш, що не поїхав тоді?
— Та ні… Майже ні…
Відповівши мені, Журба сплюнув кістку від вишні в кульок і широко усміхнувся червоним від ягід ротом, не соромлячись відсутніх зубів. Щиро, бо сьогодні все було щиро. Такий уже день випав.
Десь за годину після Сміли я закуняв, притулившись до Гришиного плеча. Машина гойдалася на дорозі, ніби човен восени, і я провалився в сон, у якому сидів так само поруч зі Журбою, тільки в літаку. Мабуть, до Ізраїлю летів, куди ж іще? Уві сні Гриша сьорбав із пляшки, низько нахиляючись, аби його ніхто не побачив, а я сидів і боявся, що незабаром літак почне знижуватись, а при посадці ж усе небезпечне зазвичай і відбувається. Тому трусився в тому кріслі й просив у когось, аби ми ще трохи політали.
Політ обірвався на тому, що Журба штовхнув мене у плече і сказав: «Під’їжджаємо». І ось тобі відлуння того сну: Гриша дістав із-під ніг пляшечку, відсьорбнув звідти і викинув, уже порожню, кудись за спину. Запах алкоголю щось нагадав мені, й трохи згодом я таки надибав у пам’яті, що саме.
— Чуєш, Гришо, а чого наша лікарка п’є? Що з нею сталося?
— Новіченкова?
— Ага.
— Та Бог її знає… Тому що в неї спиртяга дармовий. Любий би на її місці пив. А взагалі не знаю, — в Йосипа спитаєш.
Ми їхали лісосмугою, човгаючи колесами по бетонці. Десь попереду блиснув Дніпро, та ми повернули ліворуч і довго їхали лісом, поки почалися перші будинки. Показавши на одне одоробло з білої силікатної цегли, Журба зі задоволенням протягнув:
— Суддя наш, Ващенко. Такий жук…
Будинок був великий, високий, із багатьма вікнами, та якийсь потворний. Було видно, що господар не звик вагатися.
— І що, ти заздриш йому?
Журба задумався, не прибираючи посмішки:
— Не те, щоби заздрю… Я йому якось позичив гроші: він яхту в Києві брав, — так він чотири роки не віддавав, аж поки я прийшов просити. Жадібний, падло, в усьому. Та будинок поставив великий: і собі, й усім дітям. Звідси не видно, а там у нього басейн із вишкою.
Вловивши в його голосі надмірну повагу, я вирішив зруйнувати цю ідилію:
— Ти маєш на увазі, що треба було й тобі робити інакше? Треба було хабарі брати й боргів не повертати?
— Та, може, і треба було…
— А що би на те твій Бог сказав? Заповіді й усе таке?
— А ти впевнений, що Бог сюди хоча би раз заглядав? — відповів питанням на питання Журба і вперся обличчям у вікно. Григорівка лежала у прогалині на березі Канівського моря. Красиве місце, та село — звичайне. Не всі тут працювали в суді й будували кубики у три поверхи, — здебільшого траплялися звичайні будинки, і розхристані, й недобудовані, й закинуті.
— А тут усе маленьке, все забацане, — зі сумом у голосі вирік Григорій. І я вирішив не ображатися на нього за заповіді:
— Ага, й у мене в Рублівці — теж. То ми собі намріяли, що вдома все красиве та величне, а воно щось трохи не так.
Але вже за кілька хвилин Григорій підбадьорився і скерував повертати на перехресті праворуч:
— Я ж казав, що в мене зараз племінник із родиною живе? Ну, хату доглядає. Сьогодні вже пізно — повечеряємо та полягаємо. Зранку на кладовище підемо, про наших тобі розповім. Потому пообідаємо, як полагається, та на Хащі поїдемо.
Схоже, ми наближалися, бо мій сусід закрутився на місці, намагаючись нічого не пропустити, і невдовзі сказав:
— Давайте десь тут, он за деревом, зліва, — та чомусь дивився в інший бік, через моє плече. Водій із полегшенням закурив і знайшов місце між двома деревами, притулившись капотом до білого кам’яного паркана.
— Твій? — запитав я, вказавши на паркан. Журба у відповідь хитнув головою і здивував усіх присутніх, вийшовши з машини власними ніжками. Я-бо знав, що при нагоді він може й сам ходити, проте екіпаж вважав «генерала» остаточним інвалідом і зайойкав.
Вечоріло. У палісаднику навпроти якась жінка поливала зі шланга квіти і дивилася на нас тим сторожким поглядом, яким українці споконвік видивляються, а кого це біс приніс до їхніх воріт.
Біля її ніг терлися три кішки, які, вочевидь, були родичками: всі плямисті та яскраві.
— Здорова була, Наташа! — гучно промовив Григорій і рушив до неї, мотиляючи обома руками.
— От чорт старий, зараз же впаде, — злякався я і поспішив за ним — страхувати.
Жінці було років п’ятдесят, струнка та симпатична, як на мій смак. Вона обережно поклала шланг собі під ноги, витерла руки об поділ плаття і придивилася до Журби:
— Григорій Іванович, ти?
— Та я, я.
— Ой, ти постарів.
— Та ти теж… — почав незадоволено Гриша, проте відразу виправився, згадавши про свій сьогоднішній гонор. — Чула, мені ж генерала дали?
— Та ви шо?!
— Да. От їздимо на штабній машині, перевіряємо. Дай, думаю, додому заїду.
— А, то добре, завжди вам раді.
Позаду пролунав голос нашого санітара.
— Івановіч! — гукнув він із максимальною повагою, — отже, сухпай із пляшкою минули не марно. Ми обернулись і побачили, що той стоїть із возиком: — Крєсло ваше… куда?
Треба віддати йому належне, Журба відреагував миттєво:
— Крісло наше… А в машині нехай побуде. Бодя сьогодні у формі — й так упорається. Та й скільки тут… до хати. Добре, Богдане Васильовичу?
Мені нічого не лишалося, крім як погодитися, трішки очманівши від такої кмітливості сусіда. Ну, добре, думаю, Лаврентію Паличу, — от Йосип про це дізнається, буде вам і за генерала, і за крісло. Та, схоже, ця гра у великого начальника пішла Журбі на користь: він якось випростався, ніби скинувши з плечей десяток не найкращих років. Підійшовши ближче до колишньої сусідки, він знизив голос і спитав:
— Ну, а ти як? Не скучала?
— Та коли тут скучать? — відмахнулася вона. — Так, а чого не зателефонували? Серьожа ж на морі з усіма, у вас там пусто. Дати ключі?
— Та в мене є. Стой! Як поїхав на море? А Жучок?
— Та він віддав його тому плюгавому — Матвієві.
— От падло мале! — розлютився Журба і подивився по вулиці далі, мабуть, у напрямку будинку того Матвія, в якого тепер жив його собака. — Нічого, я завтра це вирішу… Так, а чуєш? Я от шо думаю: може, я хлопців поки там розміщу, а потому зайду до тебе, чаю поп’ємо?
Вона коротенько засміялася:
— Григорію Івановичу, та в мене… стільки справ.
Тут я зрозумів, що зайвий, і пішов до машини, в яку наші вже запхали крісло і тепер топталися біля неї, не знаючи, що робити далі.
— Тут ночуєм? — спитав водій і на моє ствердження відреагував неочікувано: миттю дістав із машини пляшку горілки, зубами зірвав сріблясту кришечку і зробив величезний ковток.
— Альо, альо?! — зарепетував санітар, нагадуючи про свою присутність. Отримав свій ковток і він, після чого до нас підійшов, важко дихаючи, пан «генерал» і буркнув:
— Так, заганяйте машину. Відчиніть ворота. Там замка нема, засув із того боку, — а сам дістав із кишені зв’язку ключів і почав копирсатись у хвіртці.
— Так ти це… З нею те саме? — спитав я, нагадуючи сам собі Йосипа і намагаючись стримати усмішку.
— Ні, — після мікроскопічної паузи відповів Журба. — Ми ж із нею цей… двічі рідня: вона моїй Наді троюрідна сестра, а мені там теж щось.
У селі таке бува. У мого Степана дружина теж була йому ж таки двоюрідною тіткою, але тут мені щось муляло. Схоже, Григорій десь прибріхував, і здавалося, що ця Наталія й була, мабуть, справжньою причиною цієї подорожі.
Він відчинив нарешті хвіртку і зайшов. Я ступив за ним і не втримався від десерту:
— Значить, дружина до церкви поїхала, а ти тут… чаї ганяв.
— Отзинь, — відрізав незадоволений Журба й відімкнув двері до невеликого темно-червоного цегляного будиночка, навколо якого росли всілякі кущі. Може, й декоративні, а може, й ні. На мій погляд, тут було теж занедбано, — той Серьожа також особливо не господарював. Але принаймні сараю не зніс.
Усередині були кухня, велика кімната з грубою та дві спальні. Журба повмикав скрізь світло, походив, перевіряючи, що, де та як, після чого повернувся до входу, де вже стояли наші провожаті.
— Значить, так. Тут, у нішпорці, картопля має бути. Почистіть на всіх, а я в сусідки курку візьму, яєць, молока…
Важко ступаючи, він пішов. Санітар із водієм випили по чарці й почали шукати ту картоплю. Я ж сів на старий чорний шкіряний диван (такий само у нас в учительській стояв), притулив голову до м’якого узголів’я і почав думати про те, як іноді дивно розкриваються люди, якщо їх висмикнути зі звичайного місця. Та й заснув, не дочекавшись вечері…
Наді мною стояв водій і смикав мене за плече. За вікнами вже сяяло сонце. Отже, мене вирішили вчора не будити, а просто посунули вздовж дивана і накрили ковдрою.
— Слиш, Богдан батьковіч, а начальнік-то вчера так і нє прішол, — сказав мені водій, виглядаючи вкрай стривоженим.
— Та він у Наташі цієї, — заспокойся, — сказав я і спустив ноги на підлогу.
— Я нє про ето, — продовжив водій. — Я радіо всєгда слушаю. Вишел вот покуріть, сєл в машинє, включил, а там говорят, вродє пожар на том берєгу, в доме прєстарєлих. Я вот і думаю: вдруг, ваш?
Господи! Я підхопився так різко, що аж в очах потемніло, і мене повело вбік. Водій схопив мене за плечі й притримав, після чого я побіг — так швидко, як тільки міг, — через двір і дорогу до будинку за квітами, де почав гукати ту кляту Наташу. Вона майже відразу визирнула у вікно, і я їй так замахав руками, що вона похапцем рвонула кудись углиб хати. І вже за кілька хвилин у дверях стояв Журба — у своїх незмінних трусах по коліно й у майці, спираючись на чиюсь палку з темного дерева.
— Що сталося?
— Біда, Гриша. Цей, — показав я на водія, котрий стояв за моєю спиною, — чув, що по радіо казали: пожежа в будинку престарілих на тому березі.
— Боже мій, тільки би не в нашому!
— Давай, телефонуй! Грузінка ж тобі телефона давала.
І ми побігли вдвох до Гришиної хати, де він довго шукав у своїй торбі того телефона і не міг знайти. Я вже вирішив, що треба підіймати санітара: в нього ж теж мав бути номер завідувачки, — коли Гриша нарешті надибав слухавку, розкрив її й узявся вдивлятися в екран.
— Дай йому, — я висмикнув ту розкладну трубу й віддав водієві. — На першу цифру вона записана.
Той просто натиснув одиницю й одразу віддав слухавку мені.
Я трохи подумав і передав її Григорієві. Той сумно видихнув, подивився на мене собачими очима й нарешті притулив телефон до вуха.
Здавалося, він стояв так цілу нескінченність, як тут його лице змінилося. Він закричав:
— Зіно, Зіно, скажи мені, що все добре. Це я, Журба!
Моє серце почало вибивати такі гопаки, що я б із задоволенням заковтнув увесь кардіонабір Новіченкової, від якого зазвичай відмовлявся. Гриша прикрив очі рукою й істерично заверещав:
— Усі живі?
Там йому щось відповіли, він відняв руку і, дивлячись кудись крізь нас, тихенько спитав:
— Хто?
За кілька секунд він закрив ту кляту трубку, опустив руки, враз якось постарішав, позбувшись свого генеральського шарму, подивився на мене і прошепотів:
— Йосип.
З того, що спромігся зрозуміти Григорій, виходило, що пожежа сталася десь під ранок і десь у районі кухні. Усі змогли вийти надвір, але — щойно мешканців порахували — Йосип раптом упав: не витримало серце. Що там далі відбувалося — Зіна не сказала, бо ще працювали пожежники і їй було не до нас.
Журба плакав, сидячи на шкіряному дивані, екіпаж мовчки стояв поруч, а я намагався зрозуміти, що нам робити далі. У голові вироювалися питання, одне гірше за інше. Хто підпалив? Невже Грузінка вирішила в такий спосіб закрити будинок? Чому не врятували Йосипа? Де була лікарка? Чи викликали «швидку»?
Але ставити їх було нікому, тож я вирішив, що тепер доведеться бути мені за старшого, і наказав швидко збиратися. Водій спробував нагодувати нас яєчнею, яку принесла Наталя, та який може бути сніданок, коли дізнаєшся про те, що твого будинку немає, а сусід помер, щойно врятувавшись із полум’я?
Ми швидко зібрали речі й завантажилися до машини. Разом із двигуном увімкнулось і радіо, яке заохочувало нас не стояти, а стрибати. Я так гучно цикнув, що водій терміново вимкнув музику, і ми рушили з місця. Поки розверталися, Журба старанно роздивлявся, чи не вийде попрощатися сусідка, та на її подвір’ї нікого не було. Навіть кішки десь поховалися.
Коли ми повернули на дорогу, Гриша сумно видихнув і сказав:
— Заберу тебе до себе. Це ж мій будинок. А той Серьожа, якщо має гроші на море, якось сам проживе. Будемо жити, Бродягу заберем… Господи! — смикнувся він. — Я ж про собаку не спитав! Той оглашенний міг же забігти туди!
Але що я міг йому відповісти? Тільки знизав плечима: незабаром усе самі дізнаємося. Та Гриша не вгамовувався:
— Ми на дві пенсії та на німецькі ще довго протягнемо, да? — знову не дочекавшись відповіді, він зачепився оком за якийсь поворот і сказав: — А нам от сюди було би треба — на кладовище. Але…
Так, але ж не сьогодні.
— Ти вибач, Богдане, — додав Гриня трохи згодом, коли ми вже виїхали на трасу, — я знаю, що зараз дурню несу, але… Коли говорю, воно трохи легше.
— Та добре, говори вже.
— Я ж до мами збирався. Ну, поки не цей… Так вона там лежала, на кладовищі нашому…
Витиснувши з мене схвальний кивок, Гриша трохи збадьорився і почав розповідати про маму. Навіть підвищивши голос — на той випадок, якщо спереду теж захочуть послухати. Історія була не нова, він колись уже розповідав її за обідом, але, мабуть, забув про це. Проте ж і я міг про це забути, тому рахунок у нас був «один — один».
Ще до того, як Журба подався в остарбайтери, мама взимку сорок другого взяла мішок картоплі й повезла на «мінку» до Черкас. На санчатах, — тоді інших варіантів не було. Батько воював, тому Гриня лишився за дорослого. Та марно вони її чекали — так і не повернулася. Тоді багатьох на базарах і на вокзалах забирали до Німеччини, от він і вирішив, що й із мамою таке сталось.
І уявіть собі: так і було! Після війни і він повернувся додому, і вона! І пощастило: ні його, ні її не заарештували, — а тоді з тими, хто працював на німця, таке траплялося часто. Щоправда, довго мама опісля не прожила, та на загальному тлі їхня родина виглядала щасливою. Цього разу Григорій додав іще одну деталь, — може, й вигадав, а може, й ні.
Коли він після війни пішов до армії (а це ще один доказ того, що його справу совєти якось загубили), то служив аж на Байконурі, й випадково серед хлопців у його взводі опинився українець, чия мати потрапила в Черкасах під ту саму облаву й навіть працювала з матір’ю Журби разом у Німеччині! От лишень уявіть, який дивний збіг!
«Морозенко його звали», — усміхнувся, щось своє пригадуючи, Григорій і раптом осікся — спам’ятався, що зараз не до веселощів. Але я не дивився на нього з осудом — я спостерігав за дорогою і думав, що навіть якщо він усе це колись вигадав і, призвичаївшись, сам у це повірив, Гриша все одно був правий: що більше сьогодні ми пускали стороннього до голови, то менше боліло трохи нижче.
Шлунок звик до звичайного розкладу: пропустивши сніданок, він почав було бурчати під обід, натякаючи на пайку. Та щойно ми під’їхали до наших воріт, як зникли навіть натяки на апетит. Надворі біля двох червоних машин курили похмурі пожежники, а за ними стирчав чорний скелет нашого будинку престарілих.
Я собі думав по дорозі: може, згоріла тільки кухня, а до спального коридору не дійшло? Тоді зробимо зі сарайчика тимчасову літню кухню, а далі щось якось… Але дійшло. Ще й як! Замість величезного корпусу стирчали ребра колон, серед яких подекуди траплялися почорнілі шмати стін, яким вдалося встояти. Поки що. У деяких місцях іще диміло, проте й першого погляду вистачало, щоби зрозуміти: будинок утрачено остаточно.
Ми вилізли з «пиріжка», водій зі санітаром, похнюпивши голови, нагадали Журбі про гроші, отримали розрахунок і швидко поїхали, лишивши нас із візком та з подарунками напризволяще. Тоді з-за пожежної машини вийшов Петрович і почав плакати, обіймаючи нас по черзі.
— Ти, чорте старий, краще скажи, що зі собакою? — хлюпаючи носом, запитав Журба. А я згадав дещо важливіше і перебив його:
— Діти твої вчора поїхали? Не лишилися?
— Поїхали, — заспокоїв мене Петрович. А потому повернувся до Журби і сказав: — Собака побіжала за скорой, коли вона… те саме… Ну, Йосипа на морг повезла. Опісля не бачили.
— Повернеться, — впевнено заявив Журба, а я взяв Петровича обома руками за плечі й зазирнув йому в мокрі очі:
— Розповідай.
Часом збиваючись і беручи паузи, той розказав нам, що ж тут сталося цієї ночі.
Отже, шухер підняла Матвіївна. Петрович добряче відсвяткував учора відвідини і спав до останнього. Його розбуркав переляканий Славентій, який дихав через подушку, притискаючи її до рота. Ще темно було, а світло вирубалося зі самого початку, — може, щось перегоріло, а може, хтось вимкнув його. Того Петрович не знав.
Але сказав, що запах диму стояв конкретний. Він почав було збирати найважливіше: шукати паспорт, усі заначки та чистий одяг, — але до першої палати забіг Йосип, срачами відігнав Петровича від тумбочки й наказав хутко вшиватись. І в той момент загорілася стіна між палатами. Йосип устиг припасти до підлоги й пошурувати помелом під ліжками, щоби там ніхто не лишився, після чого вхопив Петровича за шкварник і витяг спочатку в коридор, де від диму вже було не продихнути, а потому швидко на вулицю.
«Відвів мене за ворота і посадив осьо там», — показав кудись поза наші спини Петрович і продовжив. Як з’ясувалося, про помело Йосип подбав не дарма, бо в такий спосіб надибав діда Опанаса, який вирішив, що знову війна, забіг до третьої жіночої і заховався там під ліжком. «Якби не Йосип, дід наш був би всьо», — сумно підсумував Петрович і знову було зібрався плакати. Але тут до нас підійшла Глаша, й оповідач миттєво змінив вираз обличчя, удавши, ніби він суворий чоловік, котрого нічим не злякати.
— Ото хлопцям розповідаю, як ми тут… — почав він.
— Молодець, — відрізала Глаша й виразно подивилася на нас.
— Таке горе, Глашенько, — сказав Журба і зарюмсав носом, — от віриш, не хотілося його тут лишати. Як щось відчував…
«Ото брехун», — подумав я, згадавши, як учора зранку ми з’ясовували, хто саме поїде. Та ці спогади, як і хитрощі Журби затьмарило слізьми, які викотилися самі, не питаючи, викликав я їх чи ні.
Глаша розповідала більш конструктивно, ніж Петрович, хоча він був автомеханік, а вона — доярка. У мене так і в школі часом бувало, коли фізрук ліпше за директорку розумів, як поводитися з дітьми. Так-от, за Глашиною версією, Матвіївна, як завжди, прийшла вдосвіта й запалила пічку. Потому вийшла до комори, а тут воно як бабахне! Мабуть, той газовий балон.
«Воно ж усе старе, — тихенько казала вона, озираючись навколо, щоби пожежники не чули, — ніхто ж уже не ремонтував, бо всьо ж — під закриття». «Тобто підпалу не було?» — суворо уточнив знизу Григорій, але Глаша тільки стенула плечима і продовжила розповідати: Матвіївна відразу зчинила галас, розбудила Зіну, і вони почали всіх виводити надвір, бо кухня вже палала і вогонь перекинувся на їдальню.
Воно й так було темно, а тоді ще й пішов чорний дим, і всі боялися, що когось забудуть. І Старенький спочатку бігав із відрами, а потому знайшов Опанаса і почав помелом перевіряти, чи ніхто не заховався. На вулиці Йосип кілька разів перерахував мешканців будинку, доповів Зінці, що всі живі, й раптом упав на півслові. Йому посиніли губи, здавалося, він не міг дихати як слід.
Новіченкова додому не пішла — спала в себе. І нахапалася диму.
Її витягнула Зіна і поклала під паркан. Там вона непорушно й лежала, не допомагаючи нікому. Пожежники приїхали десь за півгодини, а «швидка» спізнилась. От воно так завжди: як вони не дуже й потрібні, то приїздять хутко, а коли вже край — доводиться чекати. А що ж поробиш: район далеко, дороги погані, а люди похилого віку для того й існують, аби з ними траплялися якісь напади.
Поки вони приїхали, поки вийшли, поки знайшли, що треба, — Йосип уже й затих. Вони його і забрали — після того, як роздали всім присутнім валідол, допомогли Новіченковій відригатись і помазали зеленкою лоба Опанасові, який розбив чоло, залазячи під ліжко. Бродяга постійно крутився поруч і побіг за тим «рафіком», куди вже той поїхав…
Ми обійшли згарище й рушили до сараю, в якому згрупувалися наші. Хтось сидів на землі, притулившись до зовнішньої стіни, хтось лежав поруч на траві. Люди зраділи, побачивши нас, попідхоплювались і почали хором розповідати про те, що сталось уночі. Кожен викладав свою версію, та всі вони були майже однакові: спав, прокинувся, побіг за всіма…
Нам дали якогось печива і посадили поруч зі всіма, продовжуючи жваво обговорювати ці страшні події, проте все одно Глашина розповідь залишалася найповнішою. Трохи згодом від воріт прийшов Славентій і повідомив, що пожежники закінчили своє і вже їдуть. «А нас куди?» — спитала в чоловіка Глаша, та той відповіді не мав…
Пересуваючись за тінню, ми так сиділи кілька годин. Хтось дрімав, хтось плакав, аж поки з’явилася завідувачка. Усі разом прокинулися, підхопились і заговорили теж разом. Але найбільше мене здивував Журба — наш несправжній генерал аж вистрибнув зі свого крісла і важко потопав їй назустріч, переважаючи гучністю голосу всіх присутніх.
«Зіно, ану давай міняй мені гроші взад!» — закричав він, на ходу дістаючи зі штанів гаманця. Грузінка різко зупинилася, скривила обличчя і не менш гучно закричала йому у відповідь: «Гриша! Іді на хер! Які гроші? Все згоріло!».
Господи, як же я про це не подумав! Добре хоч узяв зі собою в подорож паспорт і залишки від пенсії. Але ж пенсійне посвідчення й усі долари за хату лежали в неї! Ціле життя трусився над тими клятими грошима і нарешті втратив усе, що мав.
Я хотів було спитати, чи перевіряла вона свій сейф після пожежі, та зчинився такий ґвалт, що втручатись у нього не було сенсу. Я мовчки відійшов од них і обережно посунув згарищем до місця, де ще вчора стояв кабінет завідувачки. Сейф був на своєму місці, біля стіни. Його було відчинено, зі щілини стирчав ключ, але всередині лежав тільки чорний попіл.
Шукати там було нічого. Переступаючи через уламки будинку, які ще димілися, я перетнув нашу палату, де стирчали чорні скелети ліжок, і нарешті вийшов на травичку. Мамо моя рідна, я ж лишився без усього! Ні грошей, ані фотографій! І головне — без того найкращого фото, з весілля! Ноги підкосились, і я встиг лише взятися за найближче дерево й тихенько опустився на землю.
Було чути, як десь неподалік усі лають завідувачку й допитуються, як усім тепер жити без документів і як отримувати пенсії? Зіна відповідала їм: «Та головне, що живі лишилися». Та всі присутні знали з власного життєвого досвіду, що людина без документів приречена: наша держава, хай би як вона називалася, забивала цвяхи, які стирчать, і бозна-скільки часу й сил піде на те, щоби довести, хто ти і звідки.
Я довго лежав на землі, вгамовуючи серце та шкодуючи себе. Кілька разів виймав із кишені паспорт і перераховував гроші, які лишилися. Шістдесят дві гривні — ось тобі й увесь зиск за ціле життя. Що мені тепер робити? Пляшки збирати? Але тут не місто: тут пляшок не викидають, а зберігають для господарських потреб. Будинку престарілих тепер немає, грошей на те, щоби переїхати, — теж. Новосельці до мого будинку мене й на постріл не підпустять. Іти до Гриші у прийми? Чи просто заплющити очі й заснути так, аби ніколи вже не прокидатися?
Почувши якесь шарудіння, я повернув голову й побачив, що до мене від сараю чапає Журба. Після скандалу його обличчя почервоніло, сусіда цілого аж тіпало від збудження.
— Бодя, п’ятсот євро, — два роки можна жить… — почав він іще здалеку. Та потому згадав, що я теж постраждалий, і додав: — А в тебе скільки доларів згоріло?
Виходить, про мої гроші він теж знав…
— Нема вже про що говорити, — сказав я і сів під деревом. Журба сперся на нього рукою, і так ми помінялися місцями, бо зазвичай я дивився на нього згори, коли він сидів у своєму візку. Мабуть, щось подібне відчувши і собі, Гриня вдався до дурні, якої він час від часу припускався, за що отримував од Йосипа по повній програмі.
Тільки уявіть собі, що цей старий дурень надумав!
— Ти, Бодю, тільки не думай усякого. Я на тебе за кішку зла не держу!
Я спочатку не зрозумів, що він має на увазі: яка кішка? У нас було тут кілька — жінки тримали. Ті кішки зазвичай терлися біля кухні, Матвіївна їх там підгодовувала. Та всі вони після пожежі кудись поділися, ніхто про них і не згадував. Та й Бродяга був важливішим за всіх кішок світу.
— Шо-шо? — перепитав я, і Журбі довелося пояснювати. Продовжуючи червоніти, він терпляче пояснив:
— Ну, та чорна, вчора на базарі. Вона нам іще дорогу перейшла, а ти не дав її обійти. Так-от, я не думаю, що це все через неї, і тебе не виню!
— Знаєш шо, Григорію з Григорівки? — відповів йому я, розпалюючись. — Зіна була права: іди ти на хер!
Я не міг пригадати, коли востаннє з моїх губ злітав матюк. Мабуть, іще в дитинстві, коли тато щось подібне почули від мене після гульні з хлопцями на річці й випороли лозиною так, що сидіти я довго не міг. Як бачите, це спрацювало, і того уроку вистачило надовго. Та зараз я вже не втримався, бо «пан генерал» іноді плів такі нісенітниці, що зупинити його міг тільки Йосип. А тепер… Тепер ці повноваження перейшли до мене.
Журба надув губи й пішов, ображений, до сараю, де тепер був наш останній штаб. А я ще довго лежав, розмірковуючи про своє життя, поки до мене підійшла Раїса і покликала вечеряти: Матвіївна десь у селі надибала пачок десять вареників із картоплею. Щоправда, до них немає сметани, та й солі поки що не знайшли, але треба щось їсти, й ось воно — те щось.
Побачивши мене, кухарка сумно сказала, втираючи сльози: «І млинці ваші вчорашні згоріли. А смачні були… Я відклала з десяток». Але я тільки махнув рукою: які тут млинці? У сараї знайшлися якісь старі миски, ще залізні, — з них й їли з розрахунку «одна на двох». Журба їв із Карасьовим, я ж розділив несмачну вечерю з Опанасом. Той принаймні мовчав. Лишивши йому велику частину порції, я підійшов до завідувачки, котра стояла біля казана, дочекався, коли людська навала навколо неї спала, і спитав:
— Коли похорон?
— Не знаю, — через силу відповіла Зіна. — Я, Богдане Васильовичу, тепер нічого не знаю. Мабуть, вони його десь там, у районі, як бездомного проведуть і оформлять.
— Цього не буде! — рішуче відповів я. — Що хочеш, роби, але треба, щоби його привезли сюди. Там поруч із Величко було місце, село не буде проти, а труну ми десь надибаємо.
— Треба у Драбівці його, — почув я раптом голос Журби. Виявилося, що «генерал» стояв у мене за спиною. Якщо ви не знаєте, то в Драбівцях у нас найкрасивіша дерев’яна церква. Стара, правильна, якщо можна так сказати. Проте навіть мені було зрозуміло, що повноважень завідувачки на це не вистачить: тут і дозвіл на поховання, і гроші на відспівування, й автобус, і місце, і батюшка. На все потрібні гроші, час і сили. Та й навряд чи Йосип цього би хотів.
— Так, не лізь! — відрізав я йому. — Зінаїдо Георгіївно, Йосипа треба поховати тут. Це буде правильно і по-людськи.
Грузінка подивилася на нас порожніми очима, потому сплюнула вбік:
— Мені й так за все це сидіти… Давайте спробуємо.
Увечері Матвіївна з Анатоліївною пішли по селу і домовилися, що кількох наших місцеві візьмуть до себе — на пару днів. Але взяли тільки жінок, до котрих на правах офіційного чоловіка притулився Славентій. Лишилося населення першої та другої палат і обслуга. Зі сараю повикидали весь десятиліттями накопичуваний мотлох, зі села принесли сіна й розстелили собі на підлозі.
Спати було майже зручно, й усі пригадували дитинство, подекуди сміялись, і жах потрохи залишав нас. Уранці ми поснідали тими ж таки варениками, до яких цього разу додали сметани з аджикою, — це вже було краще. Протягом дня ми набивали старі підковдри сіном, доводили до ладу сарай, а з району прислали на поміч якихось МНСників, котрі привезли бочку води, польову кухню з продуктами, а в саду викопали яму й поставили над нею будку туалету.
Коротше, вже якось можна було й жити. Літо точно протягнемо, а далі… «Далі ще треба дожити», — оголосила Зіна і додала, що Йосипа привезуть на похорон, коли закриють справу про його смерть. Обіцяли довго не затягувати, бо місця в районній кадаверні мало.
Наступного ранку до нас приїхало телебачення. Молода зубата дівка сказала, що треба зняти сюжет про пожежу, і попросила посадити ветеранів на згарище і зробити так, аби вони плакали.
«Зараз ти в мене заплачеш!» — наверещала на неї Зінка і прогнала, хоча наші були не проти. Телевізійники познімали там щось через паркан і дриснули, а що з того сюжету вийшло — не знаю: нам тепер дивитися можна було тільки в небо…
Йосипа привезли через день. Ми навіть підготуватися не встигли. У маленькій труні він здавався зовсім крихітним, наче сивий хлопчик. Зіна припрягла тих двох, із лікарні, допомогти з ямою на цвинтарі, бо місцеві від завідувачки вже втікали — так вона їх задовбала, вимагаючи то того, то сього. Лопата, між іншим, уціліла. Йосип її тоді в сараї й заникав, і от вона нам у нагоді й стала.
Його вдягли в якийсь костюм, схожий на стару коричневу шкільну форму. Журба запропонував перевдягнути його в жовту українську футболку, та ця пропозиція не знайшла підтримки, тому він просто поклав футболку Старенькому в ноги.
Ми знову йшли на кладовище, згадуючи похорон Кривої. Тоді настрій був світліший: нам було куди вертатись — от у чому річ. А тепер кожен приміряв цю труну на себе, й іншого виходу не передбачалося.
Якби ми комусь були потрібні, то навряд чи опинилися б у будинку престарілих. Тут тобі не Америка, де діти легко позбуваються батьків.
Тією самою лопатою лікарі чи хто там вони були викопали неглибоку яму. Цього разу Йосип був по інший бік процесу і не міг стежити за роботою. Було так спекотно, що самотужки ми би не впоралися — полягали би поруч.
— У Кривої-то яма краща була, глибша й не така… крива, — поруч зі мною вгніздився на кріслі Журба. Він давно забув, що ми посварились, а нагадувати йому я не хотів. Така вже Гриша людина.
Не дочекавшись моєї реакції, сусід продовжив висловлювати все, що мав на душі:
— А я, Богдане Васильовичу, скажу вам, що Йосипові нашому пощастило: помер під небом, — може, й зорі бачив.
Я мав певні сумніви щодо зірок (там же диму було, мабуть, повно), та вирішив не псувати вже зіпсованого. Від убогих у мене завжди серце рвалося навпіл, а тепер я сам став таким…
— А пам’ятаєш, — сказав я, — як Старенький танцював із Кривою і кричав їй, що навіть смерть їх не роз’єднає? От і диви: їм тепер і лежати поруч…
— А ми якось із ним пили на каруселях, а він і каже, що йому тут подобається, бо є такі зони, куди звозять доживати й отам погано помирати, — а тут природа, собака, телевізор…
— А за що він сидів? — пригадав я раптом питання, яке часто поставало під час проповідей Старенького. Журба трохи подумав і продовжив, знизивши голос:
— Та він одному казав, що за вбивство, іншому — за грабіж. Але щось мені здається, що він малолітку потоптав і все, тільки набрався там усякого.
Ніби почувши мої думки, Раїса спитала в усіх, чи знає хто-небудь, за що чи за якою статтею сидів покійний.
— Та казав мені якось, що вкрав на морі корабель зі золотом партії й хотів чи то на Туреччину пливти, чи то на Грецію, — сказала Глаша й повернулася до мене за підтримкою, як те відбувалось останнім часом, коли в розмові виринали питання зі шкільного курсу географії.
Та я вже не мав сил на ці ігри.
— Я не географ, — відповів я їй. — Давно збирався вам усім сказати, що я математику вчив, а хтось щось переплутав — і пішло.
— О, то будеш нам пенсію вищитувати, бо за той год… — зрадів Петрович, але Глаша його урвала:
— Тьху, дурний, яка тобі тепер пенсія? Пенсійне ж згоріло. Поки відновлять, уже всім по сорок днів буде!
— Так, шановні, — врочисто промовила Зіна й дістала пляшку самогону, який, мабуть, теж десь у селі вициганила, — у нас сьогодні сумний день… Ви самі все знаєте, тому давайте пом’янем раба Божого Валерія Петровича Андоненка («Ти диви, він теж Петрович був», — подумав я). Він нам усім спокійно жити не давав, але ми й самі того хотіли.
— Чиста правда, — підтакнула Глаша й узялася розливати, розпочавши, зрозуміло, з Новіченкової. Дочекавшись, поки черга дійде до нас, я тихенько спитав у неї:
— А скажи мені, чого наша лікарка так п’є? Не знаєш?
Глаша озирнулася навколо і так само пошепки, як раніше Журба, сказала:
— До неї інша лікарка була — Аліна. Молода, всі наші чоловіки від неї мліли, як коти. А потому сюди перевелася Новіченкова, бо тут її мати доходила, — треба було доглядати. Купила тут хату в селі — таку забацану, що не дай, Боже. Як та померла, ця й запила. І лишилася. Я чула, нікуди їй подітися: чоловік із новою одружився.
Отак і розв’язалося друге з болючих питань. Я подивився на нашу лікарку іншими очима, і стало мені її шкода — так само, як і всіх решту. Вони випили, видихнули, — цього разу навіть закуски не було. Ті двоє, зі «швидкої», з допомогою Славентія з Петровичем опустили труну в землю і нашвидкуруч закидали землею. Зверху встромили простого хреста з двох маленьких дощок, навіть без таблички та без жодного напису.
Усі замовчали, і я відчув, що маю все це перервати: «Пам’ятаєте, як на цьому самому місці Йосип розповідав про пастушка зі стадом, котрий усі твої погані справи забирає на себе й іде з чорними вівцями, а покійному лишає білих? Так-от, може, він і був грішний, радше за все він зі себе вдавав злодія, а насправді він просто любив життя… І всіх нас примушував любити це життя, хай би яке воно було безпорадне… А тепер Йосипа нема, і будинку нашого немає. І нехай йому там білі вівці вкажуть шлях туди, де буде йому з ким потеревенити. Може, там йому батько зустрінеться, і футбола покажуть».
Усі захитали головами, дивлячись у пластикові скляночки, які не полишали нас і після пожежі, бо їхній запас зберігався не в корпусі, а в сараї. А я вирішив додати: «І ще вам скажу — вже зі свого досвіду: Йосип був шульга, а це завжди особливі люди. У мене в школі кілька було, й усі — незвичні. За совітів їх усіх перевчали, бо зброю робили під праворуких, тому таких дітей ламали через коліно, щоб і писали правою, і все робили. Та вони були особливі… Як Йосип».
Я пригадав його криві пальці, як він висмикував із моєї тарілки ними щось смачне, і стало геть сумно. Зіна блиснула очима, усміхнулася мені й почала мовчки наливати всім присутнім по другій. Знизу схлипнув Журба. Він плакав, і мені від цього враз полегшало і стало тепліше. Але тут Григорій притягнув мене за шию до себе і прошепотів: «Бодю, я обіссався».
Як той казав, «маємо те, що маємо». Я взявся за поручні й покотив Журбу вглиб кладовища, дотягнувши до того місця, де йому нещодавно лис привидівся. Там допоміг тому старому дурневі зняти штани з трусами й підняв його, щоби зробити зі сорочки щось на кшталт спідниці, — нехай уже зверху лишається в майці. Аж тут раптом в очах мені потемнішало і ноги піді мною підігнулися.
— Бодю, Бодю! — злякався Журба. — Що з тобою?
А я впав на землю боком і схопився за груди, бо там щось у той момент відбувалося різке та нехороше. Я не міг продихнути й тільки кашляв. Журба зіскочив із крісла, поліз до великої кишені, що була там між ручками, і почав у ній щось шукати.
— На, на! — закричав він і запхнув мені до рота якісь пігулки. — Кашляй, кашляй, песій сину! Кашляй, не зупиняйся!
І я кашляв, скільки міг, аж поки біль притупився. А трохи згодом той біль узагалі покинув мене й пішов кудись далі по цвинтарю — шукати іншу людину похилого віку, котру доля привела сюди спекотного дня.
Я лежав геть мокрий, і лишалося тільки сподіватися, що я не обісцявся на пару з Гринею.
— Так, дихай глибоко, — наказав мені Журба, запхав мені до рота ще якихось гірких ліків, дав запити водою з пластикової пляшки і спробував підняти мене й посадити на крісло. Не вийшло, а допомогти йому я не міг. — Так, Бодю, лежи, падло, дихай, — проскрипів, задихаючись, Журба і почапав своїми «хворими нозями», як казав Йосип, «за добавкою».
Я лежав на землі й думав, що, у принципі, так воно б і мало бути. «Далеко нести не треба», — подумав я і засміявся.
А через кілька хвилин Гриня повернувся зі Славентієм і Петровичем.
— Вони сцяти пішли, — я їх там і зустрів, — радісно закричав він здалеку, а я підняв одну руку, демонструючи, що живий і все гаразд.
Утрьох вони всадили мене на крісло, і з’ясувалося при цьому, що воно доволі незручне. Я закректав, умощуючись, а чимось задоволений Журба пожартував:
— Я ж тобі казав: чистий геморой, — а ти не вірив.
І вони потягли мене до наших. Моя поява у кріслі здивувала присутніх. «Бітий нєбітого везьот», — сказала Глаша, та я пояснив, що все в порядку, просто жарко, от і зімлів трішки. Утім, у грудях іноді щось порізувало, і я не хотів знати, що саме. Уважно подивившись на мене, Зіна сказала: «Ну, давайте вже по останній», — зважила в руці майже порожню літру, швидко розлила ті краплі, після чого скомандувала збиратися додому, поки «ще одного жмура не сталося».
— Стій, — сказав я Журбі, коли він спробував витягнути крісло з піску. — По-перше, тобі це занадто, — така спека, що ти сам спробуй дійди, — нехай осьо хлопці допоможуть. А по-друге, лишіть лопату отам, у кущах. Там Йосип обіцяв її покласти минулого разу, щоби господар забрав. Нехай так і буде.
Лопату лишили, після чого ми вирушили в напрямку сараю, потрохи переводячи розмову з теми покійного до того, що буде на вечерю, бо ніщо так не сприяє появі апетиту, як похорон на свіжому повітрі та поминки без закуски.
У мене бувають хороші дні. Тоді я сідаю на іржаву гойдалку біля кущів, дивлюся крізь них на дорогу, рахую машини і думаю собі про хороше. А в погані дні я лежу і кволо відбиваюся від спроб наших жінок запхати в мене якусь їжу. «Подивіться, як ви схудли», — кажуть вони і цокають язиками. Навіть якби й виникло таке бажання, я не зміг би на себе подивитись: усі дзеркала лишились у будинку і згоріли. А у виварці з водою що побачиш? Тільки пляму замість обличчя та хвилі на чолі.
Після похорону я не міг заснути цілу ніч, — усе десь зліва пекло у грудях, боліла рука… Та наступного дня я вже встав і разом із усіма проводжав Петровича, якого «москвичем» забрав син.
Ми поплакали, всі пообіцяли телефонувати й розповідати, як живеться. От лише цікаво, в який спосіб вони збиралися це робити, бо дзвонити ми могли хіба що в рукомийник, а мобільний мала тільки Зіна.
Наступного дня діти забрали Глашу зі Славентієм, і плакалось уже трішки тихіше. Потому якась племінниця з незадоволеним обличчям приїхала по Опанаса, який уже остаточно заблукав у власній темряві й постійно промовляв, що незабаром війна і треба відкопати татову рушницю.
Сум остаточно відступив, коли повернувся Бродяга — худий, облізлий, але живий. Пес був розумний, і я думаю, що він шукав свого Йосипа, поки міг, а тоді повернувся додому. Зіна повела його на цвинтар і потому розповідала, що Бродяга вив над могилою. Та я маю певні сумніви: це ж не книжка і не кіно, щоби вірити у сльозоточиві дурниці.
Один по одному поїхали всі, хто міг, а Іру з четвертої остаточно лишили в себе якісь добрі люди з Хащ. Журба телефонував із Грузінчиного телефону своєму Сергієві, але той іще був на морі, а обіцяв набрати, як повернеться. А та сусідка Наталка не захотіла навіть розмовляти. Сказала, що зайнята й узагалі аж у Львові, — до того ж із кавалером. Гриня не хотів усвідомлювати цей прозорий натяк, але я йому пояснив, як міг.
І вийшло, що в сараї лишилася тільки трійка з нашої палати й робітниці. Новіченкова спробувала запхати мене до лікарні, та швидко зрозуміла, що нічого в неї не вийде. За кілька днів вона кудись поїхала. Матвіївна з Анатоліївною і так живуть у селі, тому приходять зранку і по черзі селять у себе Зіну, яка досі чекає результатів розслідування. «До вияснєнія», — каже вона і тепер курить. Кілька разів приїздив слідчий, але то був такий дурнуватий і молодий хлопчик, що навіть дороги до нас не міг знайти і блукав селом.
Завідувачка вибила з МНСників для нас купу їжі — простроченої, але гожої. Ми мали консерви та каші, — а що ще треба людям у нашому віці? Трішки попоїли, попили — і спати. Жінки облаштувалися не гірше, ніж у військовому таборі: в нас були і стаціонарний стіл із навісом, і смітникова яма, і рукомийник. За тим столом жінки тепер сидять із Журбою і грають цілими днями в доміно. У них тепер повно часу, бо ж прибирати нічого.
Коли я почуваюся добре, то йду від них і сиджу на гойдалці, пригадую старе, гортаю свої вирізки, часто сміюся. Бродяга тоді теж усміхається, — я ж казав, що він розумник. Нам і книжок якихось привезли, і я намагався читати, щоби перемкнутися, та все дратує. Щодня беру нову книжку, а результат той самий. Усі вони про те, як людина може віднайти сенс життя, от тільки і життя там чуже, і люди. Тому вирізки тепер для мене — як для Журби Біблія: на всі випадки життя.
Якщо ж мені поганенько, як от сьогодні, тоді доводиться лежати і слухати всі ці пустобрехи. «Риба!» — кричить Анатоліївна і задоволено регоче. Карасьов би підстрибнув на місці, якби сидів тут, але його немає: він, як завжди, десь вештається. Добре, хоч Бродяга не має звички з ним ходити: вони один одного не надто люблять.
Пес вилизує мені руку. Лежачи поруч, він важко дихає: навіть під яблунею спекотно. Я стуляю очі, намагаючись заснути, але наближаються ведмежі кроки, і я розумію, що Журба відірвався від гри і має потребу терміново донести до мого відома якусь важливу для нього думку. Я розтуляю очі й бачу, що він тримає в руках отой куплений тоді постер. «Ну що, Бодю, — каже він, — сьогодні — чотирнадцяте».
Оце час летить! Як же швидко промайнули ці два тижні! І якщо сьогодні грає Україна, то виходить, що цей Чемпіонат світу розпочався, там уже відбулися матчі, а наш плакат — незаповнений, і нікому підказати! Нікому. Цей хтось із нас би вже всю душу повитрясав, якби ми не відповіли за мить, хто сьогодні грає і котрі з них наші.
— І що ж нам робити тепер? — питаю я у Гриші.
— Як що? Увечері будемо дивитися! Ми ж домовлялися!
— Ну, ми багато про що домовлялись. Але ж…
Утім, робити все одно нічого. Поки сніг не випав, у нас є час, і чому би не подивитися футбол? До того ж ми так на це чекали і готувалися. Тільки де? Проситися до когось у селі? Я збирався вже запропонувати цей варіант, — як не Матвіївна, то Анатоліївна може пустити нас до себе на пару годин, а телевізор тут у кожного є, — оно над усіми хатами стирчать антени.
Та Журба усміхається мені, мовби дитині, котра не вірить, що зараз до будинку зайде Дід Мороз, і пояснює:
— Я вже, Бодю, все дізнався в дівчат: футболи показують у шинку.
— В якому шинку?
— Та в тому, що на повороті. Там усі чоловіки збираються. Баби знають…
— У наливайці тій?
— Ага, — Журба так щиро радіє, що я розумію: він збирається там випити і перебуває в такому радісному очікуванні, ніби повернувся в дитинство напередодні літніх канікул: — Тільки нам треба піти пораньше, бо там місця мало. Можемо не зайняти хороших місць. Пообідаємо — і рушаємо. Плаката брати?
— Хочеш — бери. Ти за нього платив, тобі й вирішувати. Тільки ж як нам туди дійти? Тобі далеко, а я зараз навряд чи зможу тягнути по спеці того твого візка.
— А ми по черзі: спочатку я тебе, потому, як заморюся, — ти мене.
Як там було? Битий небитого везе? Схоже, Журба вже про все подумав і тримав ці творчі ідеї при собі, щоби я не зміг йому нічого заперечити і не мав часу, щоби вигадати щось інше. Знаю я цей погляд, який наче каже: «Я хитріший за тебе, й усе буде за моїм задумом». Так і хочеться якось зіпсувати Григорієві цей переможний настрій, але сьогодні грає Україна, а ми обіцяли одному чоловікові, що зробимо свято. І ми його зробимо!
— Добре, давай спробуємо так, як ти кажеш.
— Ол райт, — козиряє мені Журба й іде до столу, де вони ще пару годин «рибають», поки я намагаюся закуняти. Марно. Я пригадую всі наші теревені навколо цього матчу, на який ми чекали, наче на диво. От час і прийшов.
Ближче до вечора на небі з’являються хмари, і я радію з цього: якби не вони, наша подорож обірвалася би відразу на трасі, а то б і стала для когось із її учасників останньою. А так сонце знищує врожай десь по сусідніх районах, а нас особливо не чіпає, тож наш пенсійний тандем потрохи рухається вздовж села до повороту.
Бродяга пішов із нами. Тільки шкода, що він не може тягнути візка, бо Журби вистачає хвилин на десять, після чого він починає так урочисто захекуватися, що мені доводиться вилазити з того клятого крісла й тягти перед собою той центнер поки ще живого м’яса. А він іще і примовляє собі щось постійно під ніс, вимагаючи реакції у відповідь. Я так утомився, що просто автоматично додаю «ага» після кожного вислову знизу.
На Бродягу брешуть із-за кожного паркана, а ми йдемо і йдемо, поки нарешті дістаємося до повороту і я перший крізь піт бачу, що наливайка називається «Наташа». Раніше було якось не до того, щоби розглядати напис над входом. Побачивши назву, Гриня так напружується, що натискає на гальма, і ми мало не падаємо.
«Ти що, заразо, робиш?» — не втримуюся я і переходжу наперед, аби зазирнути в те масивне обличчя, яке так нагадувало фізію Брежнєва. Гриша робить вигляд, що причиною зупинки стало не ім’я чи то дружини, чи то заможної тещі господаря шинку, а важливе діло: він поважно прикручує до сорочки свою орденську планку. Так ніби це щось вирішує в Хащах.
«Тьху на тебе», — кажу я на це і з останніх сил зрушую возика з місця. Якщо я правильно орієнтуюсь у часі, то до футболу ще з півгодини, проте біля наливайки вже курить із десяток місцевих. Жоден із них навіть не думає запропонувати нам (точніше, мені) поміч, але — тільки-но ми порівнюємося з ними — якийсь добродій гучно промовляє: «О, погорільці приїхали!».
Журба — треба віддати йому належне — знизу не мовчить: «Партактів забули спросить. Ти шо, всє шпінделя на роботі вже закрутив, чи дружина відпустила?». Навколо регочуть, — шпилька влучає в ціль. Поки той чоловік міркує, чим би нам відповісти, напружуючи обличчя шестикласника, котрого на фізкультурі спитали про таблицю множення, до розмови долучається ще один селянин. Він курить біля дверей до «Наташі», сидячи навпочіпки: «Шо там, говорят, ваш бугор нички крякнув? А то тут люди питають, по какой статьє он сідєл».
Розвертаючи крісло так, аби найзручніше було заїхати, я вже збираюся перепитати, а кого це тут стосується, як Журба знаходить правильний вектор і майже ніжно відповідає: «По мокрому сидів наш Йосип». Після чого додає продовження: «Убив одного. За те, що триндів забагато».
Хтось із не дуже розумних поривається сміятись і далі, та загальний гомін обривається. Заїжджаємо до шинку ми вже в переляканій тиші. Усередині темно, шинкар разом із якоюсь товстою жінкою зсувають столи перед великим телевізором, що стоїть на шинквасі, й пан генерал відразу підтримує їхню ініціативу: «Правильно робиш! Під екран став». Чоловік чортихається: «Дід, тебе забули спросіть», — а потому бачить Бродягу і кричить: «З собаками нізя!».
Журба не звертає на це жодної уваги. Він бачить на боковій стінці закладу дзеркало, мовчки встає з крісла й починає пригладжувати свого сивого чуба, дивлячись у відображення. Я ж завмираю стовбуром і не знаю, як на все це реагувати. Вловивши мою паузу, Журба зустрічається зі мною поглядом у віддзеркаленні й повільно, мовби через силу, промовляє: «Портос, дай етому чорту соточку, шоб он понімал, хто на хату заєхал».
Нагадую: в мене «аж» шістдесят дві гривні. То у Гриші мало щось лишитися з подорожі. Тому я відповідаю: «Потім». Шинкар із помічницею застигають, не знаючи, як на все це реагувати, а я роздивляюся довкола, де би то притулити крісло. І мало не падаю, бо з барної стійки на мене дивлюся… я.
Я намальований там, серед пляшок із горілкою та дешевим коньяком. Той я схожий на римського цезаря, з вінком на голові. Він тримає праву долоню розкритою — на кшталт якогось святого з двоперстям. Очманівши від побаченого, я дивлюся трохи ліворуч і вже жалкую, що не впав раніше. Бо там — Йосип!
На відміну від мого, його вінець — терновий і червоний. Він так само, як й інший я, тримає перед собою простягнуту праву руку, тільки в ній щось подібне на дулю. Йосипа намальовано на стінці шинку, й він не зовсім схожий на себе, та я точно й одразу розумію, що це — він.
— Бог ти мій, — шепочу я і тут справа чую: — Ні, не Бог.
Я обертаюсь і бачу Журбу, який наблизився до мене і так само дивиться на стіну.
— Це радше той… Дисмас, — повільно промовляє Гриша. А потому додає: — А от і я.
Мені вкрай необхідно за щось узятися, бо земля втікає з-під ніг. Я притуляюся до стіни і важко дихаю. А тоді розумію, що він мав на увазі: праворуч від нас, у кутку за дзеркалом, на стіні намальовано Журбу. Він там стоїть у червонім плащі, з мечем у руці, й через усе його суворе чоло пролягають глибокі зморшки.
— Шо за херня? — шепоче шинкар, котрий цілий той час стоїть рака, марно намагаючись пересунути найближчий до шинквасу стіл. Товста товарка покинула йому допомагати, — вона очманіло дивиться на нас і часто хреститься. Шинкар нарешті випростується. Він дивиться то на стіни, то на нас і то розтуляє, то закриває рота.
— Та ето ж етот, ваш… — нарешті вимовляє він.
— Ага, наш. Наш Йосип, — відповідає на це Журба й гучно примощується на найближчий до себе стілець.
— Я нє про то… — починає пояснювати нам щось господар, але Гриша вирішує, що з нього досить:
— Так, командір, давай нам коньяку бутилочку, тока хорошого, лімончик там — усе, как полагається, — після чого дістає з кишені гроші. Знаходить серед них сто гривень, жмакає купюру й легенько так зажбурює її на стійку: — Сьогодні ми в тебе футбол смотрім. Єслі хто мурчать почне — всіх гулять, пойняв?
Той так лякається, що починає хитати головою, почувши це. Так і хитає, приставляючи стільці до вільних місць, нарізаючи нам лимон із цукром, миючи в раковині бокали та дістаючи з верхньої полиці пляшку «Ужгорода», який так любила наша директорка школи, що брала ним хабарі.
— Так, Портос, я всьо понімаю, але сьогодні буде так, — суворо каже мені Журба, посуваючи на центр столу два бокали і наливаючи в них.
Відчиняються зовнішні двері, й крізь них починають обережно заходити місцеві. Вони мовчки проходять повз нас і сідають десь позаду, біля стін. Гриша дивиться на них поверх своєї склянки, наче розмірковуючи, чи вже пити, чи почекати, поки всі всядуться.
Шинкар, оминаючи нас по максимально можливій у маленькій залі дузі, розносить пляшки. Перелякана товстуха розливає пиво. Хтось вирішує сісти поруч, але Гриня рипається на нього: «Куди лізеш, суче сурло?!!» — після чого той моментально зникає, і вже нас ніхто не турбує.
У телевізорі закінчується реклама і починають щось теревенити про гру, яка ось-ось має розпочатися. Журба наливає собі другу порцію і виразно дивиться на мене: мовляв, давай. Шинкар починає вдруге трусити цукор над блюдцем зі шматочками лимона. Я про всяк випадок підіймаю бокал, і тут іззаду додається світла: двері відчиняються, і знайомий голос каже: «О, футбол!».
У дверях стоїть Риба і радісно дивиться на нас. Шинкар шанобливо шепоче: «Ето ж ваш етот… Він і малював». А Журба махає нашому останньому сусідові рукою: «Давай до нас!» — після чого наказує господареві зробити телевізор гучніше і принести нам чогось закусити.
«А хто іграїть?» — питає Риба, сідаючи поруч. Він дивиться на мене з усмішкою, ніби знає відповідь, але хоче почути її й від мене. «Наші», — відповідаю я йому і посуваюсь, аби всім вистачило місця. Outro
У лютому 2016 року я лежав у Лікарні швидкої допомоги з розірваними колінами і намагався роздивитися по телевізору футбол. Слабенький сигнал ледве пробивався крізь залізобетонні стіни, — старі лікарні щосили зберігають спокій своїх заручників. І тут до мене заїхав хтось на возику. Я чув, як важко він рухається і незадоволено дихає, протискаючись вузеньким коридором. Чомусь вирішив, що це — молодий бомж, котрий щоранку приїздив по гроші «на поправку здоров’я».
Серед хворих і нянечок ширилися чутки, що я — це якийсь артист естради, котрий зазнав травми під час «Диких танців», — і вони по черзі заходили знайомитись. Але того разу до мене зазирнув не похмільний бомж, а інший сусід — старенький дідусь. Він почув із моєї палати голос коментатора і вирішив запитати, хто грає і який рахунок. Він додивився зі мною матч («Шахтар» скатав нулівку зі «Шальке»), погодився взяти печива до чаю і поїхав до себе — на протилежний бік Другої травматології, де телевізор приймав тільки «Інтер».
Тієї ночі про сон не йшлося: боліли ноги. Тому я лежав собі й лежав, а десь під час сніданку записав стислий сценарний план цієї історії. Вільний час — великий плюс. На момент виписки в нотатках були три ідеї: харківські оповідання («Темнеет рано»), фінал кримської історії («Чес для приезжих») і щось про дідусів із будинку перестарілих, котрі продовжують собі життя завдяки тому що один із них дуже любить футбол і не дає решті спокою. Сьогодні я її закінчив і радію, бо всі задуми того лютого виконано! У темряві хлюпочеться море, десь позаду стоять гори, а відремонтовані коліна ще тримають. От і добре.
Дякую Олександру Орлову (історія про кабана — справжня) та Юрієві Шевчуку (історія про врятований зуб — також реальна), консультантами були Євген Ременнік, Гаврикови та Ян Фрейдман. Редагував Назар Федорак, — дякую за розуміння, бо він хотів, як краще, я — як гірше. На ціль, як завжди, наводив Завен Баблоян. Обіймаю вас!