Стрілка на покажчику рівня пального наближалася до нуля, і молодий водій двомісного автомобіля невдоволено зауважив, що це авто жере бензин як скажене. «Диви щоб знову не стали», — сказала у відповідь дівчина (років двадцяти двох) і нагадала водієві про кілька місць на мапі вітчизни, де з ними таке уже трапилося. Молодик відповів, що це його не турбує, адже все, що їм доводиться переживати вдвох, для нього має чар пригоди. Дівчина заперечила; коли посеред дороги в них закінчувався бензин, то це було пригодою лиш для неї, бо молодик тоді ховався, а їй нічого не залишалось, як користатися своєю привабливістю: зупиняти якесь авто, їхати до найближчої заправки, знову проситися до когось у машину й вертатися назад із повною каністрою. Молодик запитав, чи водії, з якими вона їздила, були такі непривабливі, що вона говорить про своє завдання, немов про якусь прикрість. Вона кокетливо відповіла, що іноді траплялися дуже привабливі, та що з того, коли в руках у неї була каністра й треба було прощатися, не встигнувши нічого розпочати. «А ти добра хвойда», — кинув молодик. Дівчина відповіла, що це якраз про нього сказано — адже, мабуть, безліч дівчат зупиняє його, коли він їздить сам! Вільною рукою хлопець обняв дівчину за плечі, злегка поцілував у чоло. Знав, що вона кохає його і тому ревнує. Ревнощі загалом людину не прикрашають, та якщо ними не зловживати (поєднувати їх зі скромністю), то, крім недоречності, в них є й щось зворушливе. Принаймні молодикові так здавалося. Маючи лише двадцять вісім років, він вважав, що вже старий і пізнав усе, що тільки може пізнати чоловік у жінках. У дівчині, яка сиділа поруч, він цінував саме те, з чим, спілкуючись із жінками, досі зустрічався найменше — її соромливість.

Стрілка була вже на нулі, коли праворуч молодик побачив дорожній знак (чорний насос), який показував, що заправка за п’ятсот метрів. Дівчина ледве встигла сказати, що їй камінь з душі звалився, як молодик уже крутнув кермо ліворуч, заїжджаючи на майданчик перед бензоколонками. Та він мусив зупинитися скраю, бо перед колонками стояла здоровенна машина з цистерною, до якої тягся грубий шланг.

— Трохи зачекаємо, — сказав молодик до дівчини і вийшов з авта. — Скільки це триватиме? — запитав він, звертаючись до хлопця в комбінезоні.

— Хвилинку, — відповів той.

— Знаю я вашу хвилинку!

Він хотів знову сісти в машину, коли побачив, що дівчина теж вийшла.

— Я за той час збігаю, — промовила.

— Куди це? — навмисне спитав молодик, бо хотів бачити, як вона розгубиться.

Вони зналися вже цілий рік, та дівчина все ще соромилася цього, а він дуже любив ці моменти: по-перше, вони відрізняли її від жінок, з якими він зустрічався до неї, а по-друге, молодик уже трохи знав життя, в світлі якого сором’язливість його подруги здавалася йому чимось винятковим.

Дівчина й справді не любила під час їзди (молодик часто їхав, не зупиняючись по багато годин) просити його зупинитися на хвильку біля якогось лісочка. Коли він з грайливим подивом питав, чому власне повинен зупинятися, вона завжди сердилась, хоча й усвідомлювала, що її сором смішний і старомодний. Вона багато разів помічала, що колеґи по роботі підсміювалися над цією її делікатністю, іноді навмисне її провокуючи. Їй завжди наперед було соромно від того, що вона соромиться. Вона часто мріяла почувати себе у своєму тілі вільно, безтурботно й розкуто, так, як це вдавалося більшості жінкам довкола неї. Вигадала для себе навіть особливу виховну тезу: при народженні кожна людина отримує одне з мільйонів приготовлених тіл, мовби один з мільйонів номерів у велетенському готелі; отже, тіло є випадковим й неособистим, це ніби позичена або куплена в крамниці готового одягу річ. Знову й знову повторювала ці арґументи, та надаремно. Дуалізм тіла й душі був їй чужим. Надто великою мірою вона сама була своїм тілом, тому й ставилася до нього завжди сумлінно.

Ця сумлінність відчувалась і в її ставленні до молодика, з яким познайомилась рік тому й з яким була щаслива, мабуть, якраз через те, що він ніколи не поділяв її на тіло й душу, і вона мала віддаватися йому повністю. В цій неподільності було її щастя, та слідом за щастям з’являються підозри, і дівчина була певна ними. Часто їй спадало на думку, що інші жінки (ті, розкуті) привабливіші й спокусливіші, й що молодик, який не приховував, що добре знає цей тип, колись покине її заради такої жінки. (Правда, той запевняв, що пересичений ними на все життя, та дівчина знала, що він уявляє себе старшим, аніж є насправді.) Хотіла, щоб вони повністю належали одне одному, але часто їй здавалось, що чим більше вона прагне дати йому все, тим більше досягає зовсім іншого: саме того, що дає любов неглибока й поверхова, що дає флірт. Її гнітило невміння бути легковажною.

Та зараз її нічого не гнітило, й нічого такого не приходило в голову. Їй було добре. Був перший день їхньої відпустки (двотижневої відпустки, про яку мріяла цілий рік), небо було блакитним (весь рік вона з острахом думала, чи буде небо блакитним), і він був з нею. На його: «Куди це?» вона зашарілася й мовчки підбігла від машини. Обійшла довкола автозаправки, що самотою стояла на узбіччі шосе серед поля; десь за сто метрів звідти (у напрямку їхнього подальшого руху) починався ліс. Дівчина попрямувала туди і сховалася за кущиками, тішачись відчуттям спокою. (Навіть радість від присутності коханого найгостріше переживається на самоті. Якби ця присутність була безперервною, вона здавалася б надто плинною. Затримати її можна лише в хвилини усамітнення.)

Потім вона вийшла з лісу на шосе, звідти було видно автозаправку; автомобіль із цистерною вже від’їздив; легковик підповз до червоної башточки бензоколонки. Дівчина пішла по шосе далі, раз у раз оглядаючись, чи він не їде. Побачивши його, зупинилась і замахала рукою, як це роблять ті, що їздять автостопом. Водій загальмував, авто зупинилося біля неї впритул. Молодик нахилився до віконця, опустив шибку, всміхнувся й запитав:

— Куди вам, панно?

— Їдете до Бистриці? — кокетливо усміхнувшись, запитала дівчина.

— Прошу, сідайте.

Молодик відчинив дверцята, дівчина сіла, й авто зрушило з місця.

Він любив, коли його дівчина була веселою. Це траплялося нечасто: робота в неї була досить обтяжлива, її оточували вічно невдоволені люди, вона мусила працювати по багато годин понад графік, не отримуючи додаткових вихідних. Вдома її чекала хвора мати. Дівчина швидко втомлювалася; вона не могла похвалитись ані надто міцними нервами, ані впевненістю в собі, легко піддавалася тривозі й страху. Тому на кожний вияв її веселості молодик реагував як ніжний і турботливий кавалер. Він усміхнувся їй і сказав:

— Сьогодні мені пощастило. Воджу машину вже п’ять років, але такої гарної пасажирки ще ніколи не підбирав.

Дівчина була вдячна молодикові за кожен комплімент; вона хотіла ще трохи погрітись у теплі сказаного й тому відповіла:

— А ви мастак брехати.

— Хіба я схожий на брехуна?

— Схожий на тих, які люблять брехати жінкам, — сказала дівчина, і в її словах мимоволі прозвучав старий смуток, бо вона справді вірила, що її хлопець любить брехати жінкам.

Молодик іноді гнівався на дівчину за її ревнощі, та цього разу легко пробачив їй, адже сказане було адресоване не йому, а незнайомому водієві. Тому він спромігся лише на банальність:

— А вам це не подобається?

— Якби я зустрічалася з вами, мені б це не подобалося, — відповіла дівчина, і в її словах учувся м’який педагогічний докір коханому. Та кінець репліки був адресований уже чужому водієві: — А вас я не знаю, тому мені байдуже.

— До власного чоловіка жінка завжди має більше претензій, ніж до чого (це був також м’який педагогічний докір, адресований дівчині), — отже, якраз тому, що ми чужі, ми могли б добре порозумітись.

Дівчина умисне не захотіла зрозуміти педагогічного натяку й тому звернулася тільки до незнайомого водія:

— Що з того, адже ми за хвилину розійдемося в різні боки.

— Чому? — запитав молодик.

— Я ж бо тільки до Бистриці.

— А що, як я вийду з вами?

По цих словах дівчина позирнула на молодика й побачила, що він виглядає точнісінько так, як вона його собі уявляла в найгіркіші хвилини ревнощів; вона вжахнулася, як улесливо він кокетує з нею (незнайомою пасажиркою) і як це йому личить. Тому з упертою провокативністю вона відрубала:

— І що б ви, скажіть на милість, зі мною робили?

— Я б довго не роздумував, що робити з такою гарною жінкою, — гречно сказав молодик, звертаючись в цю мить скоріше до своєї дівчини, аніж до образу незнайомої пасажирки.

Але дівчині здалося, ніби в тій улесливій фразі вона зловила його на гарячому, підступно змусивши хлопця зізнатися; на мить вона відчула до нього ворожнечу і сказала:

— Чи не занадто ви розкатали губу?

Молодик глянув на дівчину: її обличчя з виразом непокори, здавалося, звела судома; він відчув до неї жаль і тугу за її знайомим, звичним поглядом (який здавався йому по-дитячому безпосереднім), нахилився до неї, обняв за плечі й тихо вимовив ім’я, яким називав її завжди і яким тепер хотів урвати гру.

Та дівчина відхилилася від нього й сказала:

— Ви надто самовпевнений!

Відкинутий молодик промовив: «Вибачте, панно», — і мовчки втупився у дорогу перед собою.

Ревнощі та жаль до себе, що зненацька опанували дівчину, так само зненацька відпустили її. Адже вона була розумна й добре знала, що все це лиш гра; стало навіть трохи смішно, що вона відбрила хлопця з лютих ревнощів, не хотілося, щоб він це зрозумів. На щастя, дівчина чудово володіла мистецтвом надавати своїм вчинкам іншого значення; отже скористалася цією здібністю, даючи йому зрозуміти, що відштовхнула його не зі злості, а тільки з бажання продовжити гру, яка своєю інтригою так добре пасує для першого дня відпустки.

Тому вона знову стала пасажиркою, яка щойно відштовхнула настирливого водія, лише щоб уповільнити процес, пробудити в ньому справжнє бажання. Обернувшись до молодика, вона грайливо сказала:

— Пане, я не хотіла вас образити!

— Пробачте, я до вас і пальцем не торкнуся! — відрубав молодик.

Він гнівався на дівчину за те, що не послухалась його й не захотіла стати сама собою тоді, коли він цього забажав; а побачивши, що дівчина не хоче розлучатися зі своєю маскою, переніс свою злість на чужу пасажирку, яку вона грала. Він зненацька зрозумів характер своєї ролі: відкинув ґалантність, що нею хотів дипломатично полестити своїй дівчині, й почав грати твердого чоловіка, який у поводженні з жінками виявляє жорсткі риси свого характеру: волю, сарказм, самовпевненість.

Ця роль молодика суперечила його турботливому ставленню до дівчини. Щоправда, до їхнього знайомства він поводився з жінками радше грубо, ніж лагідно, але ніколи не був схожий на демонічно-твердого чоловіка, бо не відрізнявся ані силою волі, ані нещадністю. І чим більше йому колись хотілося бути схожим на такого чоловіка, тим менше йому це вдавалося. Це було, звичайно, досить наївне бажання, та що з того — іноді дитячі поривання оминають усі пастки зрілого духу і часто переживають його, живучи в нас аж до глибокої старості. Тепер це дитяче бажання скористалося можливістю виявити себе в запропонованій ролі.

Дівчині була дуже вигідна саркастична стриманість молодика, яка звільняла її від себе самої. Адже всю її обсіли ревнощі, вони були її суттю. Але в ту мить, коли молодик із ґалантного спокусника перетворився на неприступного чужака, її ревнощі згасли, й дівчина могла тепер забути про свою суть й цілком віддатися прибраній ролі.

Своїй ролі? Якій? То була роль із бездарної літератури. Жінка зупиняє авто не для того, щоб їхати, а для того, щоб спокусити чоловіка, який його веде; це досвідчена спокусниця, яка відмінно оперує своєю привабливістю. Дівчина натягла на себе ідіотську маску романної героїні з легкістю, що здивувала й зачарувала її саму.

Так і їхали разом: чужий водій, чужа пасажирка.

Найбільше в житті молодикові не вистачало безтурботності. Дорога його життя була накреслена з невблаганною точністю: його робота не обмежувалася вісьмома годинами на день, вона проникала і в решту часу, заповнюючи його обов’язковою нудьгою засідань та домашнім навчанням; обтяжувала увагою незліченної кількості колеґ до його мізерного в часі особистого життя, яке ніколи не вдавалося приховати, яке навіть уже кілька разів ставало темою балачок та громадського обговорення. Навіть два тижні відпустки не принесли йому відчуття волі та приємних пригод — сіра тінь точної запланованості лежала й тут. Нестача помешкань у літній сезон примушувала його замовити кімнату в Татрах за півроку наперед, а для цього була потрібна письмова рекомендація ради профспілок підприємства, всюдисуща душа якого ані на мить не втрачала свого працівника з поля зору.

З цим усім молодик мирився, та іноді його переслідував зловісний образ дороги, по якій він мчить, гнаний якоюсь силою; усі його там бачать і нікуди неможливо звернути. Цей образ виник і сьогодні — нараз уявна траса в його свідомості ототожнилася з реальною, по якій він тепер їхав, й це схилило його до раптового безглуздого вчинку.

— Куди вам, кажете, їхати? — запитав він у дівчини.

— До Банської Бистриці, — відказала вона.

— І що ви там збираєтеся робити?

— У мене там побачення.

— З ким?

— З одним паном.

Автомобіль якраз під’їхав до роздоріжжя, водій сповільнив хід, щоб прочитати дороговкази, і звернув праворуч.

— А що буде, як ви не з’явитеся на побачення?

— Це було б на вашій совісті, і вам довелося б подбати про мене.

— Ви, певно, не помітили, що я звернув на Нові Замки.

— Справді? Та ви з глузду з’їхали!

— Не бійтеся, я про вас подбаю, — сказав молодик.

В одну мить гра набула вищої якості. Автомобіль тепер віддалявся від мети не лише уявної — Банської Бистриці, а й від справжньої, до якої вирушив зранку: від Татрів і замовленої кімнати. Зненацька гра пішла в атаку на реальність. Молодик віддалявся від себе самого і від своєї точно накресленої траси, з якої досі ніколи не з’їжджав на узбіччя.

— Ви ж казали, що їдете до Низьких Татрів! — здивувалася дівчина.

— Панно, я їду, куди мені заманеться. Я вільна людина й роблю те, що хочу.

Коли вони прибули до Нових Замків, уже сутеніло.

Молодик ніколи раніше тут не бував, тому зорієнтувався не відразу. Кілька разів мусив зупинятися, щоб запитати в перехожих, де готель. Вулиці були розкопані, тому до готелю, який, за словами городян, був досить близько, довелось їхати всілякими об’їзними дорогами, й минуло не менше п’ятнадцяти хвилин, перш ніж авто нарешті зупинилося біля його дверей. Готель виглядав непривабливо, та він був один у місті, а молодикові вже не хотілося їхати далі. «Зачекайте», — сказав він дівчині й вийшов з машини.

З цього моменту молодик, звісно ж, знову став самим собою. Його дратувало, що він отак надвечір опинився зовсім не там, куди їхав, тим прикріше, що ніхто його до цього не змушував і що він, власне, й сам цього не хотів. Докоряв собі за нерозважливість, та потім махнув рукою: кімната в Татрах до завтра почекає, й нічого не трапиться, якщо перший день відпустки буде позначений якоюсь несподіванкою.

Він зайшов до заповненої людьми, неохайної й задимленої ресторанної зали й запитав, де приймальня готелю. Йому показали в напрямку сходової клітки, де за скляними дверима сиділа підстаркувата блондинка; на стіні за її спиною висіла дошка з ключами. Молодикові довелося докласти зусиль, щоб здобути ключ від єдиного вільного номера.

Залишившись на самоті, дівчина також звільнилася від своєї ролі. Та вона не відчувала досади від того, що опинилась у несподіваному місці. Вона була надто віддана молодикові, ніколи не сумнівалася в тому, що він робив, і радо довіряла йому години свого життя. Зате їй знову подумалося, що, мабуть, точнісінько так, як зараз вона, її коханого чекають у машині й інші жінки, з якими він зустрічається у своїх відрядженнях. Дивно, та цього разу їй не стало боляче; вона лиш усміхнулася, подумавши, як чудово, що сьогодні тією чужою жінкою є вона; тією чужою, безвідповідальною й легковажною жінкою, однією з тих, до яких так його ревнувала; їй здалося, що цим своїм вчинком вона всіх їх затикає за пояс; що вона зуміла, нарешті, оволодіти їхньою зброєю; здогадалась, як дати молодикові те, чого досі дати йому не могла: легкість, розкутість, свободу; її переповнювало дивне відчуття втіхи від того, що вона (сама-одна) спроможна бути всіма жінками, і це дасть їй змогу цілком заволодіти своїм коханим і поглинути його.

Молодик відчинив дверці автомобіля й повів дівчину до ресторану. Серед гамору, бруду й диму знайшов у кутку єдиний вільний столик.

— Ну, то як ви про мене подбаєте? — виклично запитала дівчина.

— Що п’єте на аперитив?

Дівчина була байдужа до спиртного, інколи вона пила вино, смакував їй вермут. Але тепер сказала навмисне:

— Горілку.

— Чудово, — сказав молодик і замовив горілку. — Сподіваюся, що не вп’єтеся на мою голову.

— А якщо вп’юся?

Молодик не відповів, покликав офіціанта, замовив дві горілки й біфштекс на вечерю. За кілька хвилин офіціант приніс тацю з двома келишками.

Молодик підняв келишок і сказав:

— За вас!

— А дотепнішого тосту не могли придумати?

У грі дівчини щось починало дратувати молодика; тепер, коли вони сиділи одне напроти одного, він зрозумів, що не лише її слова є причиною того, що вона здається зовсім чужою, а що вона вся змінилася, змінилися її жести, міміка, й вона стала неприємно схожа та той тип жінок, який він так добре знав і до якого відчував легку відразу.

Тому (тримаючи келишок у піднятій руці) він виправив свій тост:

— Гаразд, п’ю не за вас, а за ваше плем’я, в якому так вдало поєдналося найліпше від тварин і найгірше від людей.

— Під цим плем’ям маєте на увазі усіх жінок? — запитала дівчина.

— Ні, маю на увазі лише тих, які схожі на вас.

— Все одно, порівнювати жінку з твариною — не дуже дотепно.

— Гаразд, — сказав молодик, тримаючи піднятий келишок, — тоді п’ю не за ваше плем’я, а за вашу душу, згідні? За вашу душу, яка починає світитися, коли опускається від голови вниз до живота, й гасне, як тільки знову підніметься до голови.

Дівчина підняла келих:

— Добре, за мою душу, яка опускається до живота.

— Мушу виправитися ще раз, — сказав молодик, — ліпше за ваш живіт, до якого опускається ваша душа.

— За мій живіт, — погодилася дівчина, і її живіт (коли про нього отак безпосередньо згадали) немов би відповів на звертання: вона тепер відчувала кожен міліметр його шкіри.

Потім офіціант приніс біфштекс, а молодик замовив ще по одній порції горілки з содовою (цього разу випили за груди дівчини), й розмова тривала в дивному фривольному тоні. Чим далі, тим більше молодика дратувало те, що дівчина вміє бути легковажною жінкою; якщо це їй так добре вдається, значить, вона справді така — не увійшла ж у неї хтозна-звідки якась чужа душа. Те, що вона зараз грає, — вона сама; очевидно, це та частина її суті, яку в інший час тримають під замком, та зараз під приводом гри її випустили з клітки. Дівчина, мабуть, гадає, що грою вона приховує справжню себе, та чи не є якраз навпаки? чи не стає вона сама собою лише в грі? чи не звільняється з допомогою гри? Але ні, жінка, яка сидить напроти нього — не якась чужачка в тілі його дівчини; це його дівчина, вона й ніхто інший. Він дивився на неї й відчував, як у ньому росте неприязнь.

Проте це була не лише неприязнь. Чим далі дівчина віддалялася від нього психічно, тим більше він жадав її фізично; відчуження її душі надало загадковості її тілу; лише тепер воно стало власне жіночим тілом, так, ніби раніше воно існувало для молодика лише в хмарах співчуття, ніжності, турботливості, любові й замилування; воно ніби губилося серед цього всього (саме так, тіло ніби загубилося!) Молодикові здалося, що сьогодні він уперше побачив тіло своєї дівчини.

Після третього келишка горілки з содовою дівчина підвелась і кокетливо сказала:

— Пардон.

— Дозвольте запитати, куди це ви йдете, панно?

— Пісяти, з вашого дозволу, — відповіла дівчина й попрямувала між столиками в глиб зали до оксамитової завіси.

Вона тішилася тим, як їй пощастило здивувати молодика словом, якого, попри всю його невинність, він ніколи від неї не чув; кокетливий акцент, зроблений на цьому слові, здавався їй найліпшим вираженням суті тієї жінки, яку вона грала; так, вона була задоволена, була в ударі; гра захоплювала її, давала можливість спізнати відчуття, яких вона досі не знала, наприклад відчуття безтурботної безвідповідальності.

Вона, що завжди боялася кожного свого наступного кроку, раптом відчула себе цілком вільною. Чуже життя, в якому вона опинилася, було життям без сорому, без життєвих детермінацій, без минулого й майбутнього, без обов’язків; це було вільне життя. Дівчина-пасажирка мала право на все: усе їй було дозволено; говорити, що заманеться, робити й відчувати, що заманеться.

Вона йшла залою й усвідомлювала, що з усіх боків на неї дивляться — це породжувало емоції, яких вона досі не знала: відчуття безсоромної радості за своє тіло. Досі їй ніколи не вдавалось остаточно перестати бути чотирнадцятирічною дівчинкою, яка соромиться своїх грудей, яку муляє відчуття, що вони занадто випинаються, занадто помітні. Хоч вона й пишалася своєю красою, зростом, поставою, проте все ж відчувала сором, знаючи, що жіноча краса діє насамперед як сексуальний заклик, і від цього їй було неприємно; вона палко бажала, щоб її тіло було спрямоване лише на людину, яку вона кохає; коли чоловіки на вулиці розглядали її бюст, їй здавалося, що цим вони плюндрують частину її найінтимнішої таємниці, яка належить лише їй та коханому. Але тепер вона була жінкою, що їздить автостопом, жінкою без долі, позбавленою ніжних пут кохання, і починала тим виразніше усвідомлювати своє тіло, чим чужішими були очі, які на неї дивились.

Вона вже дійшла до останнього столика, коли один з підпилих чоловіків, бажаючи похвалитися своєю начитаністю, звернувся до неї по-французькому: «Combien, mademoiselle?»[1]

Дівчина зрозуміла запитання. Вона випросталась і, втішаючись кожним рухом своїх стегон, зникла за завісою.

Все це була дивна гра. Дивизна, наприклад, була в тому, що молодик, який сам відмінно втілився в образ незнайомого водія, не переставав бачити в пасажирці свою дівчину. Саме це було найнестерпніше: дивитись, як його дівчина спокушає чужого чоловіка, мати гірку перевагу виступати свідком цього, зблизька бачити, як вона виглядає й що говорить, коли зраджує його (коли зраджувала його, коли зраджуватиме), мати парадоксальну честь бути тим, з ким вона йому невірна.

Це було тим гірше, що він більше обожнював її, ніж кохав; йому завжди здавалося, що її буття є справжнім лише в межах вірності й чистоти, а поза ними — просто не існує; що за цими межами вона вже не була б сама собою, так, як вода вже не вода, коли втрачає здатність кипіти. Дивлячись, як вона ще зараз невимушено й елеґантно переступає цю жахливу межу, він нетямився з гніву.

Дівчина повернулася з туалету й пожалілася:

— Щойно якийсь чоловік сказав мені: «Combien, mademoiselle?»

— Нічого дивного, — відказав молодик, — адже ви виглядаєте, як гуляща дівка.

— А ви знаєте, мене це зовсім не зачіпає.

— Треба вам було піти із тим паном.

— Але ж я маю тут вас.

— Можете піти до нього після мене. Домовтеся з ним.

— Він мені не подобається.

— Але в принципі ви ж не проти, щоб мати кількох чоловіків за ніч?

— Чом би й ні, якщо вони гарні.

— А як вам більше подобається, з кожним по черзі чи відразу з усіма?

— І так, і так, — сказала дівчина.

Розмова ставала все абсурднішою; дівчину це трохи шокувало, та протестувати вона не могла. Гра містить у собі неволю для людини; гра — це пастка для гравця; якби це була не гра. якби тут сиділи справді двоє чужих людей, пасажирка вже давно могла б образитись і піти геть; та з гри немає виходу; команда не може піти з майданчика перш, ніж закінчиться гра, шахові фігури нікуди не можуть подітися в шахівниці, кордони поля для гри порушити неможливо. Дівчина знала, що вона мусить прийняти будь-яку гру лише тому, що це гра. Вона знала, що чим екстремальнішою буде гра, тим більше вона буде власне грою й тим слухняніше треба грати. Марно було кликати на допомогу розум й нагадувати нерозважливій душі, що має залишати собі можливість вийти з гри, що не повинна ставитися до гри занадто серйозно. Якраз тому, що це була тільки гра, душа не боялася, не боронилась і впадала від неї в наркотичну залежність.

Молодик покликав офіціанта, щоб заплатити. Потім підвівся й сказав:

— А тепер ходімо.

— Куди? — вдала подив дівчина.

— Іди й не запитуй.

— Як ви зі мною розмовляєте?

— Як із гулящою дівкою, — сказав молодик.

Вони підіймалися погано освітленими сходами: на майданчику між першим і другим поверхом біля прибиральні стояла група підпилих чоловіків. Молодик ззаду обняв дівчину так, щоб права долоня лягла на її грудь. Чоловіки біля вбиральні помітили це й почали підбадьорливо вигукувати. Дівчина хотіла випручатись, та молодик цитьнув на неї. Чоловіки відреагували на це грубуватою солідарністю, кинувши на адресу дівчини кілька вульґарних реплік. Молодик із дівчиною дійшли до другого поверху, він відчинив двері в номер і ввімкнув світло.

То була вузька кімната з двома ліжками, столиком, стільцем та вмивальником. Молодик замкнув двері й повернувся обличчям до дівчини. Вона стояла перед ним — уся її постава випромінювала непокору, а очі — зухвалу хіть. Молодик дивився на неї, намагаючись за вульґарним виразом її обличчя впізнати знайомі риси, які ніжно кохав. Здавалося, він дивився на два образи, що наклалися один на один і просвічувалися один крізь один. Ці два напівпрозорі зображення говорили йому, що в дівчині є все, що її душа — дуже аморфна, що в ній є місце для вірності й віроломства, для зради й невинності, кокетливості й цноти; ця химерна суміш здавалась йому огидною, мов пістрявість смітника. Обидва образи знову й знову проступали один крізь один, і молодик розумів, що дівчина лише на перший погляд відрізняється від інших, але в глибинах свого єства вона така сама, як інші жінки, опанована всіма можливими думками, розпусними почуттями, які підтверджують усі його потаємні сумніви та ревнощі; що неповторний чар її індивідуальності — це омана, в яку впадає той, хто дивиться, себто він. Йому здалося, що дівчина — така, якою він її кохав — лише витвір його жаги, його уяви, його довіри, а зараз вона стоїть перед ним така, якою є насправді: безнадійно чужа, безнадійно інша, безнадійно багатозначна. Його опанувала ненависть.

— Чого ти чекаєш? Роздягайся, — наказав він.

Дівчина кокетливо нахилила голову й запитала:

— А це обов’язково?

Тон запитання видався йому добре знайомим, навіть здалося, що колись давно саме так спитала його якась інша жінка, хоча він уже не пам’ятав, яка саме. Йому захотілося принизити її. Не чужу пасажирку, а свою дівчину. Гра злилася з життям воєдино. Гра в приниження пасажирки стала лише приводом для того, щоб принизити свою дівчину. Молодик забув, що це гра. Він ненавидів жінку, яка стояла перед ним. Пильно подивився на неї, потім вийняв із нагрудної кишені п’ятдесят крон і подав дівчині:

— Вистачить?

Дівчина взяла п’ятдесят крон і сказала:

— Ви оцінюєте мене не надто дорого.

— Більше ти не варта, — сказав молодик.

Дівчина пригорнулася до нього:

— Не говори зі мною так! До мене треба трошки по-іншому, ну ж бо спробуй!

Вона обіймала його й тяглася устами до його уст. Він поклав пальці на її уста й м’яко відштовхнув її. Промовив:

— Я цілуюся лише з тими жінками, яких кохаю.

— А мене не кохаєш?

— Ні.

— Кого ж ти кохаєш?

— Що тобі до того? Роздягайся.

Ще ніколи вона так не роздягалася. Боязкість, внутрішня паніка, невпевненість — усе, що відчувала щоразу, коли роздягалась на очах молодика (не можучи сховатись у темряві), — усе це кудись поділося. Стояла перед ним самовпевнена, зухвала, освітлена й здивована тим, що володіє дотепер невідомими їй прийомами повільного, збудливого роздягання. Перехоплювала його погляди, повільно знімала кожну одежину, смакуючи кожну стадію оголення.

Та коли опинилась перед ним без нічого, їй раптом промайнуло в голові, що тут будь-яка гра закінчується; що лицедійство вона скинула з себе разом із сукнею і її голизна означає, що вона стала сама собою, а молодик повинен підійти до неї й зробити єдиний рух, який усе закреслить і за яким почнуться вже лише їхні найінтимніші любощі. Оголена, вона стояла перед молодиком, припинивши гру; почувалася розгубленою, а на її обличчі з’явилася боязка, знічена усмішка, що справді належала тільки їй.

Але молодик не підійшов до неї й не припинив гри. Здавалося, він не помітив її довірливої усмішки; він бачив перед собою лише гарне чуже тіло своєї дівчини, до якої відчував ненависть. Хвиля ненависті змила його чуттєвість. Дівчина хотіла підійти ближче, та він сказав:

— Стій там, де стоїш, я хочу добре тебе роздивитися.

Тепер йому хотілось лише одного: поводитися з нею, як із продажною дівкою. Та молодик ніколи не мав стосунків із продажними жінками, і його уявлення про них ґрунтувалося лише на літературі й на розповідях. Він звернувся до цих уявлень, і перше, що там побачив, була жінка в чорній білизні (та чорних панчохах), яка танцювала на блискучій дошці рояля. У готельній кімнатці не було рояля, тут був лише невеликий, накритий лляною скатертиною столик, присунутий до стіни. Він звелів дівчині вилізти на стіл. Дівчина зробила благальний жест, але молодик сказав:

— Я тобі заплатив.

Помітивши в погляді молодика якусь одержимість, вона зробила зусилля продовжити гру, хоча більше не могла та й не хотіла грати. Зі слізьми на очах вилізла на стіл. Стільниця була метр на метр, одна ніжка стола хиталася, й дівчина мала відчуття, що ось-ось упаде.

Та молодик дивився втішеним поглядом на оголену постать, яка височіла над ним і чия сором’язлива невпевненість лише розпалювала його відчуття влади. Він хотів бачити це тіло в усіх позах, з усіх боків, так, як уявляв собі, що його бачили й бачитимуть інші чоловіки. Він був вульґарний і нахабний. Говорив їй слова, яких вона ніколи від нього не чула. Їй хотілося вчинити опір, утекти від гри, вона покликала його на ім’я, та він різко урвав її, сказавши, що вона не має права звертатися до нього так фамільярно. Зрештою, долаючи розгубленість і розпуку, вона послухалася, нахилялася й присідала, як того бажав молодик, водила руками й крутилась, узявшися в боки, імітуючи твіст; від швидких рухів скатертина з-під її ніг вислизнула, й дівчина мало не впала. Молодик зловив її й потяг на ліжко.

Зляглися. Вона зраділа, що нарешті закінчиться ця злощасна гра й вони знову стануть самими собою, такими, якими кохали одне одного. Вона хотіла поцілувати його. Та молодик відштовхнув її голову й повторив, що цілує лише тих жінок, яких кохає. Вона голосно заплакала. Та навіть плач у неї не вийшов, бо її тіло, запалене бажанням молодика, заглушило волання душі. На ложі були два тіла, злиті пристрастю, але чужі одне одному. Це було якраз те, чого дівчина все життя найбільш боялася, чого з тривогою уникала: фізичні стосунки без кохання. Вона знала, що перетнула недозволений кордон, та, будучи вже поза ним, цілком віддалася плину подій, лише десь далеко в кутку свідомості відчуваючи жах від того, що ніколи не знала такої насолоди, стільки насолоди, як тепер, поза цим кордоном.

Усе закінчилось. Молодик підвівся і смикнув за довгий шнур, що висів над ліжком, — вимкнув світло. Йому не хотілось бачити обличчя дівчини. Він знав, що гра закінчилася, та не бажав повертатися до звичних стосунків зі своєю дівчиною, боявся цього повернення. Лежав біля неї в темряві так, щоб їхні тіла не торкалися.

За мить почув тихе схлипування; несміливо, якось по-дитячому, рука дівчини торкнулась його руки; після короткого боязкого доторку, крізь сльози пестливо вимовляючи його ім’я, до нього звернувся її благальний голос:

— Це ж я, це ж я…

Молодик лежав мовчки, без руху, усвідомлюючи сумну беззмістовність цієї фрази, в якій невідоме визначалося тим самим невідомим.

Схлипування дівчини перейшло в голосний плач, і вона далі повторювала: «Я — це я, я — це я, я — це я…»

Щоб заспокоїти її, молодик покликав на допомогу співчуття (мусив кликати здалеку, бо поблизу його ніде не було). Попереду вони мали ще тринадцять днів відпустки.

Перекладено за виданням: Kundera Milan. Smĕšné lásky. Brno, 1992. («Falešný autostop»).

© Milan Kundera, 1992.

© Галина Петросаняк, 2000, переклад.

Це літературознавче есе, чи навіть швидше невелику мандрівку нечисленними маршрутами на карті сучасної української літератури, варто розпочати із відвертого зізнання — я доволі примарно уявляю собі, які письменники в цій літературі «західники», а які «ґрунтівці». Незважаючи на це, візьму на себе сміливість висловити припущення, що тут маються на увазі два гіпотетичні літературні напрямки, один з яких, згідно з присудом нечисленних літературних критиків (і не лише їх), очолює «неформальний» лідер Євген Пашковський («ґрунтівці»), на чолі іншого («західники») стоїть не менш яскравий український письменник сучасності Юрій Андрухович. Якщо я не помилився щодо саме такого розуміння теми, винесеної на обговорення, то можу взяти на себе відповідальність і далі продовжувати свої розмірковування.

Отож у січні 1999 року мені врешті вдалося прочитати останній з романів Мілана Кундери «Справжність» («Иностранная литература», 1998, № 11). Про цей твір на початку 1998-го розповідав мені Тарас Прохасько. Він ще не читав самого роману, оскільки його ще не встигли перекласти, однак в одному зі свіжих номерів журналу «Spiegel» натрапив на рецензію, в якій аналізувалась поява цього твору. Німецький літературний оглядач відзначав, що Мілан Кундера, вже майже сімдесятирічний письменник, вкотре здивував читачів надзвичайно талановитим твором, з цілком оригінальним сюжетом і незвичним для його письменницької манери стилем. Цілком закономірно виникає запитання: чому я розповідаю про новий роман Мілана Кундери, який він узагалі має стосунок до обговорюваної нами теми? Відповім. По-перше, цей прозаїк — один з тих письменників у світовій літературі, твори яких я особисто найбільше шаную. Це, так би мовити, цілком суб’єктивний ракурс проблеми, інший її бік, звісно, цілком об’єктивний, і про нього зараз якраз і піде мова. Мілан Кундера до 1968 року жив у Празі, відтак після придушення «празької весни» був змушений покинути рідну країну, і з 1975 року живе в Парижі. Однак його творчість, умовно кажучи, «чехословацького» періоду, а пізніше і творчість еміґрантських «французьких» років, цілком підпадає під означення «класична східноєвропейська проза». Це визначення, зауважу, є само собою цілком суб’єктивним, бо ж хіба можна талант майстра слова, його твори вкласти в якісь аксіоматичні (в нашому випадку літературознавчі) формулювання. Проте нам, як і будь-кому, для того щоб провадити дискусію або ж аналіз, необхідна певна система координат. Отож погодьмося із визначенням: «Мілан Кундера пише типову східноєвропейську прозу, точніше кажучи, надзвичайно талановиту східноєвропейську прозу». Саме в цьому місці можна уточнити: проза в колишній Чехословаччині, а нинішніх Чехії та Словаччині, ніколи не була східноєвропейською, себто подібною якимись спільними рисами до української, білоруської, певної частини російської прози. Чехословаччини — споконвічно Центральна Європа. І тут відповідно цілком відмінна від східноєвропейської (читай: і української) культура, ментальність, література. Однак, і все ж, я говорю: «Мілан Кундера». Він, на мою думку, є одним з найкращих прикладів «літературного моста» між східноєвропейською та західноєвропейською літературою, він з’єднує їх уявно обома руками своєї творчості, спираючись міцно ногами на центральноєвропейську традицію, на свій споконвічний естетичний ґрунт. І все ж, чому саме він, а не хтось інший? На це існує цілий ряд причин і цілий ряд відповідей. Можливо, розглянувши їх, ясніше зрозуміємо різницю між нашими українськими «ґрунтівцями» та «західниками», і водночас усвідомимо тісний, нерозривний зв’язок між ними, який врешті дає підстави говорити про те, що в сучасних літературних умовах перемогу здобуває той, чи, правильніше, справжнім європейським письменником стає той (даруйте за певну банальність), хто поєднує в своїй творчості одразу ці дві літературні традиції, які вже не одне століття існують, скажемо вужче, в українській прозі.

Живучи наприкінці другого тисячоліття, чимало письменників з різних країн світу були перейняті однією мрією — сказати «останнє» вагоме, підсумкове (бодай для останніх ста років) слово в літературі. Це «слово», звісно ж, мало бути втілене в бодай одному, а краще багатьох творах. До вузького прошарку тих прозаїків, яким вдалося перехворіти цією спокусливою хворобою і залишитись «справжніми», належить якраз Мілан Кундера. Починаючи з 1990 року, мені вдалося прочитати переклади наступних романів письменника: «Жарт» (Иностранная литература, 1990, № 9,10), «Нестерпна легкість буття» (ИЛ, 1992, № 5–6), «Неквапливість» (ИЛ, 1996, № 5), «Справжність» (ИЛ, 1998, № 11). Мені, на жаль, із цілком об’єктивних причин не вдалося ознайомитись із ще двома творами Мілана Кундери, надрукованими в «Иностранке», романом «Безсмертя» (ИЛ, 1994, № 10) та його есе під дещо дивною, на перший погляд, назвою «Коли Панурґ перестане бути смішним» (ИЛ, 1994, № 7). Це, так би мовити, панорама бібліографії доступних мені творів, саме на них я й збираюсь спиратися надалі (можна, звісно, було б пригадати ще вітчизняну публікацію «Нестерпної легкості буття» в журналі «Всесвіт»[3], однак вона з’явилася на два роки пізніше від російського перекладу).

Кундеру позбавили чехословацького громадянства вже заочно, в 1979 році. 1967 року ще в Празі встиг побачити світ його роман «Жарт». Типовий твір празької «відлиги», щось схоже на твори наших шістдесятників, які послизнулись своїми долями і творами на льоду «хрущовської відлиги» і кров з їхніх розбитих голів і сторінок бризнула на Центральну Європу. Наприкінці шістдесятих тодішній ще «ґрунтівець» Кундера описує у своєму романі до болю знайому нам ситуацію: талановитий студент Людвік, активний молодий комуніст, як зрештою тисячі схожих на нього, пишучи листа до коханої, яка поїхала в будівельний загін, вирішує пожартувати і для того, щоб якось здивувати її і зацікавити, пише на листівці: «Оптимізм — опіум для народу! Здоровому духу притаманний запах дурості! Хай живе Троцький! Людвік». Свідома молода комуністка, а можливо, і безпартійна, це, зрештою, не має принципового значення, як і належить, ненавиділа троцькістів, отож віднесла листівку до парткому. «Жарт» зламав долю юнака. У творі вибудувана захоплююча мандрівка лабіринтом людських доль, долі країни, зрештою, все це, незважаючи на абсолютну універсальність і типовість зображуваної ситуації, водночас настільки «чеське», що часом хочеться запитати, звідки в Кундери так багато «ґрунтівства». Людвік через багато років пробує помститись минулому, помста виходить трагікомічною. Через деякий час він з фатальним спокоєм усвідомлює, що неможливо помститись примарам, тим паче неможливо помститись містечку, де ти народився, своїй «малій батьківщині» (як ми звикли говорити), яку любив і людей якої вже давно почав ненавидіти. Церкви, будиночки під черепицею, поля, народні звичаї (опис весілля в романі), зрештою, домашнє, своє, містечкове, але чеське пиво, — все це повертається до Людвіка з новою силою, руйнуючи всі заборола забуття, які він вибудував, живучи далеко від рідного дому. В фіналі роману, стоячи біля товариша, який помирає, Людвік розуміє, що ці вже підстаркуваті друзі, які його зраджували, їхні жінки, їхні долі, — все це насправді його ніколи не покидало, як і ця земля, яку він так прагнув вважати лише географічним місцем свого народження. Нагадаю, що цей роман Мілан Кундера завершив 5 грудня 1967 року.

Наступним кроком письменника був роман «Нестерпна легкість буття», який побачив світ у 80-х роках і, за визначенням провідних європейських літературних критиків, став найбільш помітною літературною подією останніх десятиліть. Колишній «ґрунтівець» Мілан Кундера (не забуваймо, ми керуємося у своїх визначеннях заздалегідь визначеною системою естетичних координат) пише роман, який ще перебуває у сфері його колишніх літературних зацікавлень, однак це вже твір «часткового західника». Написаний він у той час, коли Кундера вже перебував за кордоном. Однак було б надто примітивно вважати цей чисто зовнішній атрибут головною причиною «західництва» як цього твору, так і самого письменника. В романі, сюжет якого, до речі, розгортається на тлі подій «празької весни», перед героями поряд з їхніми чисто людськими турботами постає також проблема глибоко трагічного кардинального вибору — залишитися на батьківщині і стати соціально упослідженим, навіть більше, не зреалізуватися (як це робить головний персонаж розповіді Томаш і не робить в реальному житті Кундера), однак зберегти свою батьківщину, кохання, своє «ґрунтівство». Другий шлях — спробувати поїхати і жити на Заході, як це робить кохана Томаша — Тереза, однак дуже швидко зрозуміти, що все для тебе чуже, повернутися, навіть для того, щоб загинути. І врешті, третій варіант (його в «своєму» варіанті вибрав Кундера): художниця Сабіна, коханка Томаша, яка їде в Європу, а пізніше до Америки, і в короткому часі стає органічною, бодай про людське око, часткою цієї культури. Два розділи в романі мають однакову назву «Легкість і важкість», ще два — «Душа і тіло». Це лише частина пояснення. Адже важливо не вибрати щось одне — «ґрунтівство» чи «західництво», важливо зуміти їх поєднати, якщо, звісно, є талант і сила це зробити. Інакше залишишся на марґінесі до кінця своїх днів, вважаючи, що культура (література) твоєї країни — «пуп землі». Однак вона, можливо, не гірша за інші, але поки що нічим не краща. Це, так би мовити, була ремарка. Кундера ж в 1995 році публікує роман «Неквапливість» і, звісно, не підозрюючи цього сам, продовжує ним діалог з українськими «ґрунтівцями» і «західниками».

Дія цього роману відбувається в середньовічному французькому замку, який пристосовано за нинішньою європейською традицією під готель. У ньому зупиняється письменник з дружиною. Він медитує довкола новели середньовічного прозаїка Вівана Денона, сюжет якої збудовано на подіях кількасотрічної давності і які відбувалися саме в цій фортеці. Мілан Кундера цього разу детально описує Францію, звичаї цієї країни, людей, які тут мешкають. Їхні характери, звички, пристрасті. Він описує їх з погляду чужинця, однак жодним натяком не підкреслюючи цього. Він описує їх з погляду чеха, мешканця Центральної і донедавна ще тоталітарної Європи. Він, врешті, не втримується і показує своїх співвітчизників в образі чеського дисидента-ентомолога, запрошеного своєрідним «весільним генералом» на одну з чергових міжнародних наукових конференцій. У Західній Європі якраз час моди на дисидентів. Учений відрекомендовується клерку: «ЧЕХОРЖІПСКІ». Клерк-француз декілька разів перепитує: «Серошипі?» Він навіть не намагається вимовити правильно. За аналогією: «Кундера — Бандера», яке це має для ситого світу значення? Він майстерно переплітає в цьому своєму «західному» романі розповідь про середньовічних і сучасних молодих коханців. Посеред цього лабіринту блукає нікому не потрібний чеський учений, як і сам Кундера, який став у цьому романі «західником» і виявився, врешті, завершивши цей твір, ще більш потрібним своїм читачам у різних країнах світу. Роман закінчується майже пророчими словами: «Ніякого завтра. Ніяких слухачів. Я прошу тебе, друже, будь щасливим! У мене туманне враження, що в твоїй здатності бути щасливим єдина наша надія. Карета щезає в тумані, і я рушаю з місця». Кундера спробував у своїй творчості «західництво» в майже чистому вигляді і після цього дає пораду, просить бути щасливими, бути реальними, бути собою, і яке значення має, де ти, адже твоя земля завжди за плечима, вона завжди в тобі, допоки ти є. Щоб усе було саме так, потрібна «справжність», і саме так називається останній з написаних романів Мілана Кундери. Тут уже не потрібно нічого, є просто люди — чоловік і жінка, є їхнє кохання, кохання сорокарічних, — останнє кохання. Хто він у цьому творі? «Західник»? «Ґрунтівець»? На це, очевидно, немає відповіді. А якщо і є, то надто банальна. Звучить вона приблизно так — письменник, який врешті написав про свою справжність, хоч насправді цей прекрасний роман зовсім про інше, я вже згадував, — про кохання. Можливо, він, врешті, поєднав усі традиції. Очевидно. Я ж зауважу від себе, що Мілану Кундері вдалося створити європейський роман, поєднавши чуже та рідне, навіть більше, зробивши так, що все на цьому світі стало належати йому. Він пройшов до цієї мети шлях завдовжки в людське та письменницьке життя, на прикладі якого можна повчитись. Він дав відповідь і пораду українським «західникам» і «ґрунтівиям», і значення цього годі заперечувати.

Як і українська культура загалом, так і література зокрема сповнені зараз парадоксів, м'яко кажучи, не вельми приємних, якщо не сказати більше — трагічних. Однак ця тема занадто масштабна, щоб стати предметом аналізу в запропонованім есе.

Я ж маю на меті передовсім з’ясувати окремі питання, пов'язані з творчістю одного з найвідоміших сучасних європейських письменників Мілана Кундери. Прозаїка, твори якого є зараз предметом пильної уваги та високих оцінок з боку літературних критиків, про що свідчить, зокрема, опитування 1997 року[4] (упевнений, що від того часу за два роки в оцінках творчості письменника мало що змінилося. — І. Ц.). Вагомим чинником є також те, що твори Мілана Кундери вивчаються на факультетах зарубіжної літератури багатьох університетів світу. Саме цей письменник, як часто заявляють літературознавці, «створив новий, оригінальний тип роману, а також виробив у своїй прозі своєрідний погляд на сучасний етап у розвитку європейської цивілізації».

В українській літературі, згідно із сумною традицією, зважаючи на власні численні проблеми, вести мову, а тим паче писати про творчість когось із зарубіжних, навіть дуже відомих, письменників якось не випадає, хіба що за винятком Нобелівських лауреатів. До речі, минулорічний нобеліант (1998) португалець Жозе Сарамаґо, в уже згадуваному опитуванні, проведеному журналом «L'Hebdo», поряд із кількома іншими письменниками трохи «не добрав» голосів і відповідно не потрапив до десятки найкращих. Це, як бачимо, не завадило йому отримати найвищу літературну нагороду і зайвий раз підтвердити, що все на цьому світі досить суб’єктивне — як і різного роду опитування, так і естетичні смаки тих, хто входить до Нобелівського комітету.

Принагідно зауважу, якщо б я бодай знав адресу електронної пошти Мілана Кундери (за умови, що вона в нього є), то назва цього есею набрала б цілком матеріального змісту. Адже з’явилась би реальна нагода відправити письменнику листа і сподіватися на те, що він відповість на нього. Однак я, на жаль, позбавлений, принаймні поки що, такої можливості. Отож мені самотужки доведеться розповісти те, що я довідався про життя та творчість Мілана Кундери з найрізноманітніших літературних джерел протягом останніх років. Якщо з цієї скупої розповіді бодай трохи проглядатиме живе обличчя митця, вважатиму, що мені вдалося досягнути ефекту його присутності в цій доволі своєрідній розмові.

Отож, Мілан Кундера народився 1929 року в місті Брно, в сім’ї, яка належала до місцевої культурної еліти. Його батько — талановитий піаніст, багато років був ректором Брненської академії мистецтв, а двоюрідний брат Людвік (нар. 1920 р.) — відомий поет та перекладач. У юнацькі роки Мілан Кундера серйозно вивчав музику, однак, вступивши на філософський факультет Карлового університету, почав студіювати естетику та історію літератури, проте згодом перейшов на факультет Празької академії мистецтв, після закінчення якого залишився там викладати світову літературу. Тоді ж Кундера починає писати власні твори. Спочатку він стає відомим як поет. Виходять дві його поетичні збірки «Людина — великий сад» (1953) та «Монологи» (1955)[5]. Книга «Монологи» мала значний успіх у читачів, однак була дуже неприхильно оцінена офіційною критикою. Річ у тому, що Мілан Кундера в цій збірці зосередив свою увагу на темах, які так чи інакше будуть присутні в його творчості і надалі — нещасливі шлюби, переступи, які чинять одружені жінки та чоловіки, кохання юнака до значно старшої за віком жінки і т. д. Багато в його поезіях було й еротики, що аж ніяк не відповідало канонам соцреалізму. Письменник у цей час також наполегливо працює як літературознавець, мовби моделюючи в своїх наукових роботах власний майбутній шлях прозаїка. 1960 року побачила світ монографія Мілана Кундери «Мистецтво роману. Шлях Владислава Ванчури до великої епіки», у якій перша книжка цього значного прозаїка чеського авангарду «Пекар Ян Маргоул» порівнюється з бальзаківським типом роману. Кундера у своїй роботі простежує розвиток жанру від зображення всього суспільства до показу окремої людини. Він також пробує себе в драматургії, 1962 року відбулась прем’єра його п’єси під назвою «Володарі ключів». Отож до того часу, коли Мілан Кундера дебютує як прозаїк, він уже був помітною постаттю в чеських літературних колах. Перша його прозова книжка мала назву «Смішні кохання» і побачила світ 1963 року. До цієї невеличкої збірки увійшло, за визначенням самого автора, «три меланхолійні анекдоти». Це був так званий перший «зошит» новел, незабаром його продовженням стала друга (1965) та третя (1968) збірки «Смішних кохань». Згодом Кундера дуже суворо оцінив свої ранні твори, він заборонив перевидавати книжки, опубліковані раніше від роману «Жарт» (1967). Однак для «Смішних кохань» зробив виняток, об’єднав їх в одну книгу (перше видання — 1970) і зарахував до своїх романів. Варто також зауважити, що вже в «Смішних коханнях» виразно окреслились характерні риси легкого та водночас лаконічного стилю письменника, його вміння «розкручувати» сюжет, обов’язково завершуючи його несподіваними та «меланхолійними» розв’язками. Можна з певністю стверджувати, що з появою «Смішних кохань» формується індивідуальний стиль прозаїка. Так, зрештою, вважає і сам Мілан Кундера. В примітках до одного з чеських видань цієї книжки в 90-х роках він щиро зізнається, що дуже легко і з великим задоволенням написав першу новелу «Смішних кохань» — «так би мовити, знайшов самого себе, свій власний тон, іронічну дистанцію в ставленні до оточуючого світу і власного життя, і став романістом (потенціальним романістом)», і що надалі його літературна еволюція, «хоча й була сповнена несподіванок, однак була позбавлена кардинальної зміни орієнтації». Одразу після останнього «зошита» «Смішних кохань» Мілан Кундера опубліковує свій перший роман «Жарт» (1967) — один з найбільш яскравих творів чеської прози 60-х років. Гадаю, цілком доречно буде простежити, як складалася доля письменника в ці нелегкі для його країни роки.

На той час Мілан Кундера належав до керівництва Спілки чехословацьких письменників, хоча й не займав у цій організації головних посад. До комуністичної партії Кундера вступив дуже молодим — в 19 років (1948), однак вже 1950 року був виключений з партії за якусь незначну студентську провину, яку потрактували як антипартійну поведінку. Щоправда, це не зашкодило йому продовжити навчання, очевидно, завдяки втручанню його батька, який користувався авторитетом у влади. В КПЧ Кундеру було відновлено аж 1956 року, і він перебував у її лавах до того часу, коли 1970 року його остаточно виключили з партії. У період «празької весни» Мілан Кундера підтримував позиції тих, хто прагнув реформувати суспільство. Значний резонанс у країні мав його виступ на четвертому з’їзді чехословацьких письменників (1967), у якому було переглянуто всю післявоєнну історію чеської літератури. На думку Мілана Кундери, і про це він говорив у своєму виступі, процеси культурної інтеграції в XX столітті та зростаюче значення так званих «світових» мов створюють умови, у яких «малі народи можуть захистити свою мову і свою своєрідність лише культурною вагомістю своєї мови, неперевершеністю створених на цій мові цінностей». Як висновок, письменник наголошував: «Кожний, хто своїм вандалізмом та безкультур’ям, рабським мисленням підкошує ноги майбутньому культурному розвитку, цим самим підкошує ноги самому існуванню нашого народу». Промова Мілана Кундери була різко засуджена найвищим партійним керівництвом. Однак критикували письменника не лише комуністи. Так, для молодого, безпартійного Вацлава Гавела (народився 1936 року), що на той час був уже відомим драматургом і головою «Кола незалежних письменників», Кундера уособлював, як напише Гавел через двадцять років у книзі «Заочний допит», — «недогматичний істеблішмент». До речі, саме на цей, пам’ятний 1968 рік випадає початок європейської популярності Мілана Кундери — роман «Жарт» побачив світ перекладеним на французьку мову з рекомендацією Луї Араґона: «Ось роман, який я вважаю прекрасним твором». Кундера в цей час наївно вважає, що завоювання «празької весни» непохитні, про що заявляє у своєму виступі в центральній пресі, навіть незважаючи на присутність радянських військ у країні. Вацлав Гавел сприймає заяви Кундери як занадто пафосні і закликає до організації опору окупації. Події наступних років все розставили на свої місця — Гавел став лідером дисидентського руху, п’ять років провів у в’язниці, а в листопаді 1989 року очолив «оксамитову революцію», після її перемоги був обраний президентом, Мілан Кундера, потрапивши в еміґрацію, став одним з найвідоміших у світі чеських письменників. Переклади його романів постійно входять до списків бестселерів у країнах Західної Європи, а також США, де видано вже не одну монографію, присвячену його творчості. Найцікавіше ж те, що Мілан Кундера в романах «Безсмертя» та «Неквапливість» переходить на французьку тематику, а останній із названих творів пише французькою мовою. Отож, письменник зараз збагачує не літературу «малого народу», згідно з його ж власним визначенням, а велику франкомовну літературу. Якраз на цьому аспекті творчого розвитку Мілана Кундери я б хотів особливо загострити вашу увагу, згодом ми спробуємо пошукати відповідь, що ж стало причиною таких метаморфоз, а точніше, спитати про це в самого письменника, «розмову» з біографією якого продовжуємо вести далі.

Після роману «Жарт» Мілан Кундера написав ще два романи, однак вони вже не мали ніяких шансів бути надрукованими в Чехословаччині. Роман «Життя не тут» побачив світ у Парижі 1973 року, наступний роман «Прощальний вальс» був опублікований також у столиці Франції три роки згодом. В еміґрації письменник написав «Книгу сміху та забуття», яка була надрукована 1979 року. Найбільший успіх випав на долю роману «Нестерпна легкість буття» (надрукований 1984 року). Зростанню популярності роману в світі також посприяла його американська екранізація режисером Пітером Кауфманом, хоча, до речі, сам Кундера вважає її дуже невдалою. Перекладений на багато мов, цей роман зробив Мілана Кундеру одним з найвідоміших письменників у сучасній світовій літературі. Всі наступні романи письменника я вже коротко охарактеризував, отож не буду повторно зупинятися на їх розгляді.

Мілан Кундера ніколи не вважав себе теоретиком літератури, однак паралельно з художніми експериментами він постійно розмірковує над змістом та призначенням мистецтва і, звичайно ж, у першу чергу, роману. Не буде перебільшенням твердити, що письменник створив власну, «кундерівську» теорію роману, найважливіші позиції якої він детально виклав у книзі «Мистецтво роману» (1986), яка складається з семи окремих есе. 1993 року Мілан Кундера видав ще одну книгу своїх літературознавчо-теоретичних есе — «Порушений заповіт», у якій він поглибив свої ідеї. Однією з основних думок у цій книзі є констатація того, що роман не повинен давати готових відповідей, він покликаний лише ставити запитання, зосередивши в собі «мудрість сумнівів». Цікавим фактом є також те, що Мілан Кундера рішуче відкидає прагнення певної частини критиків зарахувати його до постмодернізму, розмови про який такі популярні на сторінках нечисленних українських літературних журналів протягом останніх років.

Мені, на жаль, так і не вдалося відшукати в жодній з бібліотек м. Івано-Франківська журналу «Иностранная литература» за 1994 рік (№ 10), де надруковано переклад роману Мілана Кундери «Безсмертя». Однак у критичних статтях, з якими мені вдалося ознайомитись, відзначається, що цей твір — один з найкращих романів письменника.

Варто також наголосити на одній з вагомих тем, яка притаманна кожному з творів Мілана Кундери, — він не сприймає агресивності в будь-якому прояві: від тоталітарних режимів до сімейних конфліктів. Для нього вони завжди є уособленням абсолютного полюсу зла. Ніби на противагу цьому Кундера стверджує, що здатність розуміти та відчувати поезію в усіх її життєвих виявах є обов’язковою умовою внутрішньої свободи і щастя людини.

Поступово наша розмова з письменником торкнулася, можливо, найбільш дражливої для нього теми: «Чому він почав писати свої твори французькою мовою?» Без сумніву, цей аспект творчого та й, зрештою, особистого життя Мілана Кундери дуже цікавить не лише українських письменників, а й усіх шанувальників вітчизняної літератури. Щоб отримати відповідь (чи, можливо, пояснення), вже традиційно звернемось у нашій доволі специфічній бесіді з Міланом Кундерою до його біографії. Адже кожна історія, як відомо, не починається нізвідки, вона, як правило, має свою передісторію. Спробуємо й ми розпочати пошук відповіді на запитання, яке нас цікавить, у «передісторії» «французьких» романів Кундери.

Філософський зміст кожного з романів Мілана Кундери органічно і неподільно з’єднаний з художньою тканиною розповіді, цьому сприяє чіткий, абсолютно лаконічний, своєрідний і водночас позбавлений будь-яких зайвих прикрас стиль письменника. Економність та чіткість стилю Мілан Кундера пояснює турботою про якість перекладів своїх творів, за якими він дуже пильно стежить. Варто зауважити також те, що чеською його читає не так уже й багато людей у світі. Рівноцінними з чеськими текстами Кундера вважає переклади французькою, які він особисто прискіпливо перевіряє. Однак на практиці романи письменника часто перекладаються з англійської, неточне розуміння окремих фрагментів творів під час таких, вже фактично «подвійних», перекладів здатне змінити весь зміст тексту. Для того щоб бодай якось запобігти таким перекрученням і відповідно спотворенням творів, Кундера спеціально впорядкував словничок із сімдесяти трьох слів, які він найчастіше вживає в прозі.

Останній зі своїх романів, «Неквапливість», Мілан Кундера написав французькою мовою. Протягом трьох років його вже встигли перекласти багатьма мовами, однак чеського варіанту поки що немає, принаймні не було до останнього часу. На запитання, чому Мілан Кундера почав писати французькою, письменник з властивою йому іронією відповів: «Сам цьому дивуюсь. Звичайно ж, я вже двадцять років живу у Франції. Однак не думайте, що французька мова стала для мене такою ж органічною, як моя рідна. Коли я говорю чеською, слова йдуть самі собою, без будь-яких зусиль, без контролю і навіть, цілком можливо (зворотний бік всякої легкості), без повноцінної присутності духу. Коли ж я розмовляю французькою, для мене ніщо не вдається легко, ніякий мовний автоматизм мені не допомагає. Кожна фраза — завоювання, відвага, плід роздумів, відкриття, винахід, авантюра, сюрприз, кожний мовний зворот вимагає колосальної душевної напруги. Французька мова ніколи не замінить мені рідної, однак це мова моєї пристрасті. Своє ставлення до французької мови я порівняв би з безнадійним коханням чотирнадцятилітнього хлопчини до Ґрети Ґарбо. Він прийде і скаже їй про своє пристрасне бажання. Ґрета Ґарбо погляне на бідолаху і розсміється. Він говорить до неї тремтячим голосом: «Я хочу спати з вами і ні з ким іншим. Невже ви не хочете цього самого?» Ґрета Ґарбо не може зупинити сміху: «Спати з тобою? От вже чого зовсім не хочу!» Але відмова лише розпалює кохання. Чим менше до мене має жалю французька мова, тим більша моя пристрасть до неї».

Варто також відзначити, що перехід Мілана Кундери на французьку мову не був аж таким несподіваним. Ще 1981 року він власноруч переклав французькою свою п’єсу «Жак та його пан». Також протягом тривалого часу письменник писав есе та статті виключно французькою. Він також вирішив не повертатися на батьківщину після розвалу комуністичного режиму. «У листопаді 1989 року, — зізнався він, — я відчув приплив величезної радості від того, що закінчилась окупація, але водночас відчув і меланхолію: для мене ці зміни прийшли надто пізно, щоб я був ще в змозі — і хотів — ще раз зробити поворот у своєму житті, ще раз поміняти батьківщину». Можемо лише уявити собі, як бурхливо вітала після цього французька критика вихід чергового роману Мілана Кундери французькою мовою. Роман «Неквапливість», написаний французькою, екзистенційно-філософський за своєю природою, водночас, як це не парадоксально, можливо, навіть більше, аніж деякі попередні твори письменника, насичений чесько-політичними мотивами та темами. У них без особливих зусиль можна відчути відгомін давньої суперечки між Кундерою та Гавелом щодо дисидентського руху. Ймовірно, саме такий, злегка іронічний, погляд Кундери на чеських інтелігентів з дисидентським минулим, присутній у цьому романі, пояснює той факт, що на його твори в Чехії звертають значно менше уваги, аніж за кордоном.

Незважаючи на це Мілан Кундера протягом останніх десятиліть послідовно розвиває та обґрунтовує в своїх статтях та есе концепцію історичної місії Центральної Європи та центрально- або середньоєвропейської культури в першу чергу. До цієї географічної території, як відомо, входить і нинішня Чехія. Будь-які детальні пояснення тут, гадаю, давати зайве.

Зрештою, варто з’ясувати, чи отримали ми відповідь на запитання: «Чому Мілан Кундера почав писати французькою?» Переконаний, кожен, хто читає це есе, після всього сказаного вже сформулював собі відповідь, яку міг би дати Мілан Кундера.

У підсумку цієї розмови залишається лише констатувати, що Мілан Кундера не вкладався ні в які відомі схеми буквально з перших своїх кроків у літературі. На сьогоднішній день він вдало поєднав у своїй особі успішного письменника, дисидента, еміґранта, полум’яного патріота і «зрадника» рідної мови, суспільного діяча та філософа. Написані ним книги, з одного боку, викликають суперечки та несприйняття, з іншого ж, ними захоплюються мільйони. Його твори запитують і породжують сумніви щодо загальноприйнятих істин. У них є все або принаймні більшість із того, що допомагає нам краще пізнати життя і самих себе. А це, погодьтесь, вже чимало. Мені ж залишається подякувати письменникові за бесіду, із сподіванням, що ми зустрінемось на сторінках його нового роману, його нового життя і нової розмови з ним.

P.S.: У роботі над есе були використані матеріали з журналів «Иностранная литература» і «Вопросы литературы». Автор висловлює особливу вдячність доктору філологічних наук Шарлаімовій С. А.

м. Івано-Франківськ

(Стаття І. Ципердюка про Мілана Кундеру передруковується з журналу «Кур’єр Кривбасу», № 115, липень, 1999 р.)

Скільки, панночко? (Фр.)

У травні 1999 р. Міжнародний благодійний фонд «Смолоскип» разом з об’єднанням «Молода Україна». Науковим товариством ім. В. Липинського та Спілкою письменників України в м. Ірпені проводив 5-й семінар творчої молоді України під назвою «Міжчасся: Україна між депресією і оптимізмом». У мистецькій частині семінару ведучим одного з «круглих столів» був мій літературний приятель по «Новій дегенерації» Іван Андрусяк. Предметом для дискусії він вибрав дещо несподівано, з лінгвістичного боку, сформульовану тему — «Літературна періодика в Україні: «західники» і «ґрунтівці». Саме ця тема стала, говорячи цілком відверто, формальним поштовхом до написання есе, яке й пропоную увазі вельмишановних читачів. Адже тема дискусії, запропонованої паном Андрусяком, принаймні на мою думку, виходить далеко за межі ірпінських семінарів, вона є глобальною як для нашої літератури, так і культури загалом.

© Іван Ципердюк, 2000.

Див.: Всесвіт. — 1994. — № 8, 9. Переклад Воліни Пасічної.

1997 року франкомовний журнал «L'Hebdo» (Лозанна, Швейцарія) опублікував результати опитування літературних критиків з 18 країн. Їм було запропоновано визначити десятку найкращих, звісно, на їхній погляд, сучасних письменників. Кожен мав змогу назвати не більше десяти імен. У підсумку список очолив Ґабріель Ґарсіа Маркес, друге місце займає Мілан Кундера, третє місце розділили Джон Апдайк та Умберто Еко. а на четвертому розташувався славнозвісний Салман Рушді. Безперечно, багатьом буде цікаво, хто ж продовжує цей список. Далі йдуть дві групи письменників, які отримали однакову кількість голосів — відповідно 4 і 3: Маріо Варгас Льйоса, Олександр Солженіцин, Пол Остер, В. С. Найпол, Ґюнтер Ґрасс, Сол Беллоу (по чотири голоси); Карлос Фуентес, Патрік Модіано, Антоніо Табуккі, Тоні Моріссон, Нагіб Махфуз, Норман Мейлер і Дон Делілло (три голоси). Звичайно ж, цей список, як і будь-яке подібне опитування (що й відзначають самі працівники редакції), доволі суб’єктивний і не є істиною в останній інстанції, однак, з іншого боку. він дає можливість оцінити популярність у світі протягом останніх років того чи іншого автора і, звичайно ж, дозволяє більш прискіпливо подивитися на літературний процес загалом.

Окремі вірші з цих книжок переклали Євген Дроб’язко та Григорій Кочур. Див.: Чеська поезія. Антологія. — К.: Держлітвидав України. 1964. — С. 459–463.