Публій Овідій Назон Любовні елегії. Мистецтво кохання

Грайливий світ Овідієвих «Любощів» Вінець Овідія довіку не зів’яне. Безсмертний «Плач» його, гіркий і незрівнянний, Елегії душні, як світ весняних лоз, І чари сонячні його «Метаморфоз», І мудрі тонкощі ученого кохання… Хай Цезар злоститься, і хай літа вигнання Зігнуть високий стан і сивину вплетуть, І хай гуде сармат і гети смерть несуть, А гнівний Понт реве, і гори набігають, — Народи і віки не раз іще згадають Дзвінких його пісень легкий свавільний лад Стогнанням ніжних альб і дзвоном серенад.

М. Зеров. «Безсмертя»

Один із грудневих днів 8 року н. е. став для Овідія, як сам він скаже, останнім у його житті, останньою, принаймні у Римі, — й ніч. Поетові, що гостював у свого приятеля на Ельбі, посланець вручив наказ негайно стати перед очі Августа. Були з уст земного Громовержця «гнівні слова», що їх почув (та чи міг у ту хвилину щось чути?) справді наче громом з ясного неба вражений поет. Розмовляли віч-на-віч, тож гнівні слова канули в небуття: для Овідія — це заборонена тема. У писаних на засланні «Скорботних елегіях» — лиш натяки на щось випадково побачене, на якусь помилку (error) чи провину (culpa), але, — на цьому вигнанець особливо наголошує, — не злочин (scelus)… Потім була уже згадана, описана у «Скорботних елегіях» (І, 3)[1], остання ніч у Римі, була сповнена небезпек, надто буремним зимовим морем, дорога до місця заслання — в містечко Томи (Північно-Західне Причорномор’я, нині Констанца в Румунії), куди ледве сягала влада римських провінційних намісників: Добруджа входила на той час до складу залежної від Риму фракійської держави одрисів, тож і видавалась римлянинові ця місцина краєм світу. Була самотність поета, що опинився в чужомовному середовищі суворих, напівдиких племен ґетів і сарматів.

Але був «найкращий лікар» — час: на засланні поет таки прожив десять років свого життя, а не просто «вмирав». Була — Муза його скорботної поезії. І хоч як нарікав її обранець на самотність, на холод, на небезпеки, були — люди: з перебігом років він і тут знаходить тепле слово для томітів, які, попри суворість звичаїв, із співчуттям поставились до поета, головне ж — вивчає ґетську мову і навіть пише нею: «Тут я чужинські слова в розміри наші кладу», — читаємо у «Листах із Понту». Було — Провидіння: з життєвою й творчою радістю, якою повнилось Овідієве, римське, п’ятдесятиліття (славними були вже його «Любовні елегії» — «Любощі», «Мистецтво кохання», «Метаморфози», «Фасти»), мала «обійнятись» журба — його засланецьке десятиліття, що принесло «співцеві любові, богів і вигнання» не лише широку славу, а й глибоке спочування прийдешніх поколінь, надто в Україні, де віддавна знають, що таке кривда, що таке журба й холодні засланецькі дороги: Шевченко, чиї «Думи» так глибоко перейняті Овідієвими «Скорботами», назве їхнього автора «найдосконалішим творінням всемогутнього Творця вселенної».

Отож, «нема зла, щоб на добре не вийшло». Реалізував те зло, Овідієві страждання, як уже згадано, сам Октавіан Август, принцепс, себто «перший з-між громадян», насправді ж — єдиновладець, імператор. Поклавши край кровопролитним, що тривали ціле століття, громадянським війнам, здобувши рятівну для Риму перемогу над Антонієм і Клеоптрою у вирішальній морській битві коло Акцію (31 р. до н. е.), він повертає Римові довгожданий мир — Pax Romana: сенат, що на той час фактично виконував політичну волю Августа, в дев’ятому році до н. е. спорудив і освятив Вівтар Миру (Ara Pacis) на знак того, що доба римського миру, врешті, настала. Здобувши перемогу над Сходом, Рим відкрився світові, сам у своїй імперській неосяжності став світом; наче доказ цього — гра слів: urbs, urbis, Місто, також Рим, перегукується з orbis, круг, світ («Urbi et orbi» — Римові й світові): «orbis in urbe fuit» (світ весь у Римові був), — зауважує сам Овідій… «Сонце щедре, ти, що нам дні чергуєш / Повозом ясним і з висот проміння / Ллєш, — не бач, не знай понад Рим нічого / Більшого в світі», — виспівував хор хлопців і дівчат перед храмом Аполлона на Палатинському пагорбі «Пісню вікового свята», яку склав чільний римський лірик Горацій для загальноримських урочистостей з нагоди чергового, пройденого Римом вікового шляху, торжества, що збіглося з десятиліттям правління Августа: був це 17 рік до н. е. Десь саме тоді побачив світ збірник із трьох книг Овідієвих «Любовних елегій» — перші творчі плоди щасливої молодості поета. Не здогадувався закоханий у поезію і Рим (Roma — жіночого роду) юнак, що вже тоді він почав протоптувати собі стежку на далеке заслання.

Там, уже на схилі віку, в одній із «Скорботних елегій» (IV, 10) поет озирає свій життєвий шлях. Звідси знаємо й точну дату його народження в містечку середньої Італії Сульмоні — 20 березня 43 р. до н. е. (помер наприкінці 17 або з початком 18 р. н. е. у цих же Томах). Довідуємося, що походив поет із т. зв. вершників, тобто середньої щодо цензу станової групи; що здобув у Римі потрібну для подальшої кар’єри державного діяча блискучу риторичну освіту; що невдовзі рішуче відмовився від тієї кар’єри, бо з дитинства відчув непоборний потяг до поезії (мимоволі говорив і писав віршем) і присвятив себе служінню Музам, які покликали його у подорож до Греції, Малої Азії (Гомерові місця) та Сицилії; що належав до літературного гуртка Валерія Мессали Корвіна, який, хоч і лояльно, та без ентузіазму сприймав політичні заходи Августа, зокрема, щодо реставрації «ідеальних» порядків республіканської давнини; що саме там, у колах Мессали, запізнався з представниками елегійного жанру — Тібуллом і Проперцієм; що спробою пера була, вочевидь, драма (писав «Медею» — твір, який не зберігся); що став улюбленцем римської «золотої молоді», яка знала напам’ять чи не всі писані на любовну тематику його твори; що опрацьовував і поважні теми — написав на матеріалі грецької міфології знамениті «Метаморфози», а також «Фасти», тобто «Календар», на матеріалі міфології римської; що єдиний його брат помер замолоду; що від останньої дружини (одружений був тричі) мав дочку, а від неї — онуків; що батьки померли ще до того, як єдиний їхній син змушений був назавжди полишити вітчизну.

А втім, тут доречно згадати слова цього ж таки Евріпіда, чию тему, міф про Медею, ще замолоду брався опрацьовувати Овідій: «Дочкою часу Справедливість названо: / Вона, хоч пізно, але прийде й вкаже нам, / Хто з нас лихий, хто добрий». Запізнилась вона, богиня справедливості, на добрих два тисячоліття: позаторік (2017 р.), вшановуючи 2-тисячну річницю смерті Овідія, міська рада Рима скасувала указ Августа про довічне заслання великого поета. Кращою своєю часткою, своїми думками, він ніколи не покидав Міста, нині ж — поет знову повноправний його громадянин. Aeterna Roma, велична столиця, годувальниця стількох талантів, врешті, прислухалась до голосу тих, хто щиро співчував «грайливому співцеві ніжних любощів»; серед них — краянин вигнанця, поет-гуманіст Анджело Поліціано, який написав зворушливу елегію «Про вигнання й смерть Овідія» («І не сором тобі, Roma, що прогнала такого сина?..» — викликує поет), а ще — наш Микола Зеров (його вірш в епіграфі), що мав незмірно важчу долю, ніж Овідій, бо жив у суворіші часи, при значно жорстокішому «батькові народів». А вже у другій половині XX ст., з нагоди 2000-річчя народження Овідія, славетному вигнанцю присвятили свої поезії також А. Волощак («Овідієві») та В. Лучук («Реабілітація Овідія»).

Та несолодко було й Августові. Здійснити задумане, почасти щирі наміри, — повернувши Римові мир, повернути й «звичаї предків», на які, мов на гранітну плиту, опиралась Республіка, зарадити моральному занепаду суспільства, — виявилось нереальним навіть для нього, єдиновладця, земного бога. На зміну гартованому в сільському труді та в кривавих боях поколінню прийшло нове, для якого мир мав інші, аніж це бачилось Августові, цінності — ті, що їх проголошував Овідій у своїх «Любощах»: «Мир до вподоби мені й подруга миру — любов». Та й «золотий вік», що його намірявся повернути Август, був для Овідія, й не лише для нього, золотим у прямому значенні слова, як про це у «Мистецтві кохання»: «Нині направду в нас вік золотий: до посад щонайвищих / Золото шлях прокладе, золотом купиш любов» (Овідій прозирав наче й у наше, двадцять перше століття)[2]. Можна уявити собі, як боляче черкнули по душі принцепса ці й чимало інших рядків співця грайливої любові, що з таким вишуканим гумором умів сказати про реальний стан речей. Про що поет писав геть незлобливо (не раз же повторював, що йому добре саме в такому «золотому» віці: є на чому вигострювати свою кмітливість), з чого залюбки жартував, те Август сприймав усерйоз, затаюючи неприязнь до співучого любленця молоді.

Отож, при всіх найвищих почестях, несолодко було «батькові батьківщини» (Август, тобто звеличений божеством, офіційно отримав такий титул). І якщо звернутись до міфологічних паралелей, то йому, всевладному, судилось якоюсь мірою повторити гірку долю гомерівського Агамемнона, що заради перемоги приніс у жертву рідну дочку Іфігенію: як автор законів проти перелюбу, Август змушений був засудити на вигнання свою дочку Юлію (її, не без зусиль підступної Лівії, що була для Юлії мачухою, звинувачено у позашлюбних зв’язках), а згодом — і свою улюблену онучку Юлію Молодшу. А що її вигнання збіглось у часі з засланням Овідія, то вважають, що до тих скандальних історій у найвищих колах був замішаний і сам поет; припускали, що й оспівана ним Корінна — це котрась із Юлій. Та найімовірніше, що саме автора «Любовних елегій» і «Мистецтва кохання», поета, що сам себе називає наставником грайливої любові, треба було звинуватити в усіх бідах, відвернувши в такий спосіб від імператорської сім’ї зацікавлені, ба й насмішкуваті (два вигнання за аморальність!) погляди всього Риму. Одне слово, причина Овідієвого вигнання — відома: це — грайлива муза його легковажної любовної поезії, а от безпосередній привід, на що не раз натякає поет, так і залишиться вічною, у вічному Місті, таємницею.

* * *

Овідій, уже згадувалось, почавши з епосу, опрацьовував різні теми й у різних жанрах. І все-таки у зачині свого поетичного життєпису поет вирізняє одну тему — любовну, якій він присвятив майже чверть століття свого творчого життя: «Любовні елегії» почав писати двадцятилітнім юнаком, близько 23 р. до н. е., а «Ліки від кохання», що завершували цей цикл, належать уже першим рокам нашої ери. Для розуміння цих творів, отже й самого автора, важливо якомога точніше перекласти кожне слово згаданого зачину. Отож: Ille ego qui fuerim, tenerorum lusor amorum… — Я, хто був… І тут зупиняємось на слові lusor, гравець (ludere — бути у якійсь грі, забавлятися, жартувати, віршувати задля забави, жарту тощо; ludus — гра, забава, початкова школа з її елементами гри), тож хіба що описово можемо передати це важливе, ключове слово — lusor: жартівливий (пустотливий, легковажний) співець. Далі — tenerorum amorum: співець, власне, не любові (amoris), а любощів (amorum). Вони ж, любощі, не можуть бути грубими, простацькими, «селюцькими» (село з його суворими засадами не надто імпонувало міському поетові), а ніжними, витонченими, вигадливими — «цивілізованими». Любощі, якщо мовою музики, — то наче легковажні мистецькі варіації на поважну, яку ще Платон опрацьовував, тему — любові. Овідій був неперевершеним майстром таких варіацій, бо, окрім виняткового хисту й особливостей вдачі, що навіювала саме такі, витончені, але неглибокі, перелітні почуття, в чому сам не раз зізнається (скажімо, у «Любощах»: II, 4, 10), він блискуче володів неповторним у своїй звуковій гармонії інструментом — поетичною латиною доби золотого віку римської літератури, доби Августа. Поставав у своїх досконалих архітектурних формах мармуровий Рим, але ще розкішнішими були звукові форми поетичних творів, які солодили слух, а слух, відомо, — пряма дорога до серця.

Не випадково саме на вигнанні Овідій акцентував на жанрі своїх любовних творів: вигнанець до кінця не втрачав надії переконати Августа у своїй невинуватості: кому ж бо заборонено жартувати? Такими жартами й «масними» епізодами рясніє ж уся, починаючи від Гомера, грецька й римська літератури. Чого варта, скажімо, та сцена (за Гомером), коли Вулкан, упіймавши на гарячому Марса й Венеру, накинув на них таку тонюсіньку, але таку міцну сіть, що ті не могли й ворухнутись у своїх обіймах. Та й адресовані ті твори, — автор не раз попереджає своїх читачів, — жінкам легковажним, а не поважним матронам («С.», II, 303). Зауважмо й те, що римський юнак, за тодішніми моральними нормами, міг вільно спілкуватися з жінками легкої поведінки, відпущеними на волю рабинями, служницями, загалом із охочими до любовних пригод римлянками з вищих верств суспільства. Біда в тому, що Овідій, як кажемо нині, жартував не в той час і не в тому місці: був то, повторимо, вражений надмірними розкошами й пороками Рим, що його взявся оздоровити Август, видаючи закони, які, на його думку, мали повернути світовій столиці колишню міць і славу.

А домінував саме жарт. Овідієві «Любощі», як і «Мистецтво кохання», якщо їх зіставити з поважними й сумовитими любовними елегіями Проперція й Тібулла, — то наче соковите, наскрізне scherzo, яке відтінюють хіба що вписані то тут, то там епізоди зі світу грецьких чи римських міфів (у цьому світі автор «Метаморфоз» почував себе як удома). Новим був саме цей жарт, ця витончена гра, що так свіжо контрастувала з традиційно оспівуваним серйозним, глибоким почуттям, і це не могло не подобатись «золотій молоді» — розгуляному юнацтву й «дівочому цвіту», яким ряснів дозвільний, сповнений розкошів Рим. Цей жарт, зауважмо ще раз, був не меншим контрастом і до політичних заходів Августа, врешті, — й до самого елегійного жанру, що у своїх далеких витоках пов’язаний з похоронними голосіннями.

Отож, захоплюючись елегійним жанром, де римляни, за словами Квінтіліана, «кидали виклик грекам», Овідій іде цілком іншою стежкою. Передовсім — нікуди не тікає. Не малює, як інші елегіки, ідилічних картин на лоні природи, в усамітненні з коханою. Поета влаштовує його дім неподалік самого Капітолію, заміська вілла в тінявих садах на березі Тибру, він не цурається принад славного своїм жіноцтвом Рима. Серед того жіноцтва й дівоцтва — doctae, cultae puellae, освічені, виховані містом («цивілізовані») дівчата, здебільшого грекині, з якими, щоб домогтися взаємності, не зайве спілкуватися грекою. Та й сама Корінна (грец. kore — дівчина), до якої звертається поет, — збірний образ: вона — скрізь, а водночас — ніде: вона — це витончена, знадлива, розніжена пишнотами Рима й трохи розпусна Овідієва сучасниця. Не диво, що ледь не кожна римлянка не без гордості впізнавала себе в Корінні, а кожен юнак — у героєві Овідієвих «Любощів» (II, 1, 7-10).

«Любощі», на відміну від пристрасної, як, скажімо, у Катулла, любові, чогось геть ірраціонального (недарма ж: «amantes — amentes»)[3], — це гра, що вимагає кмітливості, тверезого розрахунку, знання і дотримання правил гри — як домогтися взаємності і як, домігшись любові, зберегти її. А щоб узяти в тій грі гору, треба бути вправним актором — майстерно вдавати закоханого, ревнивого, стражденного чи, навпаки, охололого, збайдужілого тощо. І, певна річ, знати правила любовного етикету, галантної поведінки. Звідси — живі, майстерно й дотепно накреслені сцени з життя римського суспільства, його звичаїв, його настроїв, що й надає Овідієвим творам особливого чару: читач (тодішній і сьогоднішній), завдяки високій майстерності поета й тонкого психолога, мимоволі стає очевидцем тих грайливих сценок, інтимних стосунків між двома, де третьому бути — негоже.

Та чи такий вже «холодний» той Овідіїв дотеп, як і його амурні сцени загалом (чим часто дорікають поетові), — судімо хоча б із п’ятої, що у першій книзі, любовної елегії. Вона — чи не найкращий зразок поєднання любощів з тонкою їх естетизацією, щось протилежне до непогамовних (дозвольмо собі на таку гру слів) «гарячих» грубощів… «Aestus erat…» (Éстус ерáт…) — починає поет свою витончену, мовби з серпанку зіткану, елегію. «Спека була…» — наче в ті самі клавіші вдаряє перекладач. І далі, знову ж таки, слово в слово: «Серединну вже день завершив годину» (Mediámque diés exégerat hóram). Навіть тут (рідкісний випадок!), коли кожне слово оригіналу має свій відповідник у мові перекладу, коли одразу ж, без зусиль, ставимо «потрібне слово — на потрібне місце», навіть тут, — відчутні втрати. Латинське «aestus» — не просто спека, а й метушня, колотнеча, кипіння — те, що там, за зачиненими віконницями, на вулиці (тут — затишок, півтінь, усамітнення). У подальшому «завершив» (exegerat) читач ледве чи зауважить ремінісценцію із знаменитого Горацієвого «Пам’ятника»: «Exegi monumentum»: Я завершив (здвигнув) свій пам'ятник. В Овідія — напівперсоніфікований День заклав найвищу, серединну, годину, невидиму «цеглину», у своїй часовій споруді (про інші перекладацькі труднощі — згодом)… Хоч яка вже легка і грайлива поетика Овідієвих елегій, а проте, бачимо, — не така вже й проста, як видається на перший погляд, та й рясніють ті твори ремінісценціями з римських, найчастіше з Вергілія, а також із грецьких (елліністична епіграма, комедія III ст. до н. е.) поетів; у цих ремінісценціях — неприхована іронія поета з політичних заходів Августа, що їх підтримували Вергілій та Горацій.

Але повернімось до Корінни. Це вона ввійшла у той прихований від міського гамору й цікавого ока затишок:

І ось у розпущеній серпанковій туніці входить Корінна. Але й той серпанок — ненадовго: «Хто на поразку пристав, легко долати таких» — от і постає перед поетом, чи то насправді, чи в уяві, наче Венера з морської піни, його обранка. Постає, радше випірнає, в усій своїй красі, на тлі такої милої для «тремкої цноти» напівтіні:

От і постала вона, вже оголена, переді мною — Мов бездоганна різьба — жодної вади ніде. Бачив усе я, торкавсь усього — і плечі, й рамена, Й перса пружні, що, здалось, так і тяглись до долонь. Як же полого од них, високих, живіт округлявся! Як понад стегна гладкі плавно підносився стан!..

Усе тут сповнене подиву — і перед бездоганною красою жіночого тіла, і перед поетичним словом, що спроможне рівнятись із різцем еллінських митців, які й себе прославили звеличенням тієї краси. Чи назвемо почуття, з якого виснувалась ця елегія, холодним?.. Хіба що — на тлі опівденної італійської спеки…

Такий затінок і таке ж непалахке, естетизоване почуття — в одній із од Горація, що облаштовує свій малий простір, «тиху долину», еллінськими реаліями, запрошуючи туди своїх улюбленок (їхні імена, переважно вигадані, — теж грецькі): «… Легке лесбійське ти попиватимеш / У милій тіні. Звади не зчинять тут / Семели син і Марс; не будеш / Кіра лякатись, що він, ревнивий, / Рукам дасть волю, ніжний вінок зірве / З твого волосся — що йому опір твій? — / А потім, п’яний од бажання, / Грубо порве й твій невинний одяг», — звертається поет до якоїсь Тіндаріди. Ось, власне, згадані вже «грубощі», від яких так часто відмежовується й Овідій у своїх грайливих, ніжних «Любощах».

Овідієві елегії, однак, — не для вузького кола знавців і цінителів надскладної Горацієвої поетики; у своїй гідній подиву наскрізній гармонії вони наче й створені для того, щоб бути в усіх на устах; саме в озвученні ці вірші виявляють свій чар, свою окриленість. Зауважмо, що антична поезія загалом народжена у звучанні й для звучання (читання вголос увійшло в звичай значно пізніше). Кожен рядок, особливо в Овідія, одразу ж запам’ятовувався: цій меті, легкому запам’ятовуванню, слугував увесь арсенал зображувальних засобів (сьогодні — переважно рима).

Сказане мало що прояснить, якщо не озвучимо, навіть не знаючи латини, бодай два рядки з «Любощів». Для цього треба лише стежити за вказаними ритмічними наголосами, зробити паузу (цезуру) посередині другого рядка, пентаметра, тобто п’ятимірника, де п’ять ритмічних наголосів (попередній — гекзаметр, шестимірник; разом вони творять елегійний дистих, тобто двовірш; про нього — у зачині «Любощів»), зробимо це — і не помилимось у читанні, така прозора й чиста звукова канва вірша, такі вивірені пропорції між голосними й приголосними, такий мелодійний і грайливий перегук не лише звуків, а й фраз: у другій половині пентаметра відлунює повтором провідна думка, що на початку гекзаметра («Л.», I, 9, 1–2):

Mílitat ómnis amáns et habét sua cástra Cupído Attice, créde mihí ║ mílitat ómnis amáns.

В українському озвученні:

Кожен коханець — вояк, табори свої є в Купідона. Аттіку, друже, повір: кожен коханець — вояк!

Є належний ритмічний хід вірша, є «зміст» (слово беремо в лапки, бо що таке зміст у поезії поза органічним зв’язком із мистецьким озвученням — формою?). Немає — увиразненого дієсловами й активними дієприкметниками руху: «militat» — служить у війську, воює; «amans» — той, хто кохає (в перекладі — іменники: «коханець», «вояк»); немає чіткого, «геометричного» рисунку поетичної фрази, важливого її обрамлення, основного акценту: militat — amanas (у вільному перекладі: «любити — то мов у війську служити»). Головне ж — немає такого, як у першотворі, неповторного звукового блиску («…медь торжественной латыни» — в О. Блока), високої тональності, яку підтримує десять разів повторений голосний «і», а ще — тільки-но згаданої гармонії голосних і приголосних. Промовиста для римлян була й сама назва «Cupido» — Купідон (лат. Амур, грец. Ерос, Ерот): латинське «cupido», хіть, сильне жадання, любовний потяг до когось — від дієслова «cupere» — (хотіти, жадати), що мовби уточнює семантику дієслова «amare», любити, стає його синонімом: «Я і ненавиджу, а все одно — не жадати не можу», — перифразує Овідій у своїх «Любощах» (II, 4, 5) Катуллове «odi et amo» (люблю й ненавиджу)[4].

Звукова експресія вірша нерідко буває такою інтенсивною, що видається грою світла й музики, як у цих ось рядках, що вславляють Амура-тріумфатора («Л.», І, 2, 41–42):

Tú pinnás gemmá, gemmá variánte capíllos Íbis in áuratís ║ áureus ípse rotís. У самоцвітах увесь — самоцвіти на крильцях, в волоссі, Повозом ти золотим, сам золотий, пролетиш.

Озвучені бодай один раз, ці рядки (в оригіналі, звісно) залишаються у пам’яті, бо зачаровують слух справжньою, доведеною до віртуозності, а разом з тим легкою і грайливою, як сам пустотливий Амур, гармонією слів. У цій гармонії — подвоєння сонорних (звучних) m, n, м’якого l, а також акцентовані голосні і, а, й знову ж таки зблискує неперекладний у нас активний дієприкметник variante (variare — ряхтіти, мінитися): бачимо не лише самоцвіти що у крильцях та в волоссі Амура, а те, як вони вилискують, ряхтять різними барвами під палким італійським сонцем (от і співчуваймо римлянам, які ще «не винайшли рими», от і називаймо латину… «мертвою» мовою). Звідси — відкритість вірша, його лет, його музичне, звукове й зорове fortissimo, бо ж мова не про буденне — про тріумф. А тріумфатором, зауважмо ще раз, — не поважний римський вождь, а легковажний, збиточний Амур, полонені ж — не якісь там чужинці, а римські дівчата і юнаки, серед яких — сам поет. Що ж у перекладі?.. Знову ж таки ритм і зміст, а ще — повтори, які, однак, лише частково виконують ту функцію, що в оригіналі: прикметник «aureus», золотий, перегукується з іменником «aura», повітря, подув… Повтори, або рефрени, приспіви, що засвідчують живий зв’язок Овідієвого письма з народною піснею, як, скажім, у «Любощах» (І, 6): «Ніч, мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!» — все це, власне, аура, єдність сенсу і звуку, окриленість думки і вірша.

«Так-ото, вдихаючи повітря свого часу, Овідій прогулюється Римом і бачить: щоб йому, Римові, подобатись, потрібно прославляти цю любов, бо лише вона, далека від політики та воєнних турбот, владіє тим містом, — любов, а радше ці любощі», — пише французький автор у своїй книзі, що під назвою: «Овідій, поет любові, богів та вигнання»…[5] Вкрай важливе уточнення: «не любов, а любощі», любов — без любові, радше — без пристрасті, яка, спалахнувши, обертається темрявою. Світлий розум, живий дотеп, віртуозне володіння віршовою технікою, постійна у своїй перелітності закоханість — ось що визначає неповторну тональність «Любощів», що знайшли своє відлуння в душі не одного поета, митця й музиканта; сріблястими акордами на фортепіанній клавіатурі розсипались вони під пальцями й нашого композитора Ярославенка (Я. Вінцковського).

* * *

Отож любощі (кохання), на відміну від ірраціональної, пристрасної любові, — це щось витончене, це — мистецтво. А раз так, то потрібні настанови, без яких не оволодіти цим мистецтвом, як не оволодіти, скажімо, хліборобством, мореплавством, іншим якимсь ремеслом. Одне слово, потрібна теорія («Любощі» — практика). І тут знову — Овідієве новаторство, його усмішка, що не вельми імпонувала Августові: в «поважну» добу, коли модними були філософські трактати дидактичного характеру, Овідій, пародіюючи їх, пише свій — теж «поважно», але — на легковажну тему: розвиває, започатковані вже в «Любощах» різні настанови — як поводитись закоханим у різних місцях і за різних обставин, як жити загалом, як дбати про свій зовнішній вигляд і збагачувати внутрішній. Домінантою й тут — тонкий, інтелектуальний дотеп; лише вловлюючи його, можемо оцінити мистецьку цінність твору.

Така оригінальна думка — написати «Мистецтво кохання», поєднати поважне з жартівливим, виникла не одразу після написання «Любощів»: була вже згадана «Медея», були «Героїди» — послання героїнь грецької міфології до своїх чоловіків чи коханців. Але безпосереднім підходом до «Мистецтва» були «Косметичні засоби для обличчя» (Medicamina faciei) — дидактична поема теж не вельми поважного змісту. Основна мета «Мистецтва кохання» — викласти, як це — по-мистецьки, тобто гарно, кохати. В минуле відійшли часи суворих звичаїв, простоти в побуті й такої ж простацької любові, якою вдовольнялися, скажімо, відомі своєю строгою цнотливістю сабінянки. Настала пора, яку характеризували, принаймні для вищих верств суспільства, поняття «cultus», що нині пов’язуємо з якістю життя, комфортом, а також — «humanitas» (духовність, освіта). На зміну давнішній, «селюцькій», порі (rusticitas) приходить міський, культурний, спосіб життя — urbanitas (rus — село, urbs — місто). Цивілізованим і витонченим, як уже не раз зазначалось, має бути й кохання, яким його бачить і змальовує Овідій.

Втім, навіть у «Мистецтві кохання», як і в «Любощах» (згадаймо елегію І, 5), не знайдемо чогось сороміцького: навчаючи мистецтва кохати, автор фактично оминає саме кохання. Залишається знову ж таки найзахопливіше — гра. Ще ж елліністичні поети, зокрема, Каллімах, на якого орієнтується Овідій, підкреслювали, що зразком такого захоплення — мисливство: якби здобич сама йшла до рук, мисливство втратило б свій смак, загалом перестало б бути мисливством: до чого б тоді була гостра, винахідлива мисль?.. В Овідієвому «Мистецтві» йдеться не так про кохання, як про зваблення; недарма пізніше, як своєрідний додаток до поеми, поет напише також «Ліки від кохання»: повчатиме, як тим звабам протистояти.

Овідій був свіжий і несподіваний, зачаровував читача саме тим, що досліджував не згубну, на всі лади вже оспівану пристрасть (після «Медеї» годі було чимось здивувати читача), не голу чуттєву насолоду, а шлях до любові, любові легкої і грайливої, де корисна навіть невдача, бо стає початком нової гри, ще солодшого — бо свіжого — залицяння, закохання («Мистецтво кохання», І, 347): «розмаїття розважає» — Овідієва сентенція.

Завдяки щасливо обраній тематиці Овідієві «Любощі», особливо ж «Мистецтво кохання», — твори пізнавальні. Перша книга «Мистецтва» — це поради юнакові, де й коли йому найкраще вистежити «здобич». За тими «де» й «коли» — весь тодішній Рим: його будівлі, свята, видовища. Немає такого місця, моменту, що не були б догідними для Амурових стріл. Навіть ті видовища, де ллється кров: «Той, хто на рани дививсь, — рану під серцем відчув» (І, 166); навіть форум: знавець законів, рятуючи іншого, сам потрапляє в любовні тенета (І, 83); навіть тріумфи: справжнім тріумфатором, як ми вже бачили, стає Амур; що вже казати про розкішні Байї неподалік від мальовничої Неаполітанської затоки? Не один юнак тут, зранений у серце, покидаючи місто, зітхнув: «От тобі й полікувавсь у славнозвісній воді!» (І, 258). Несподіванки, парадокси, сміх і сльози — грайливий потік життя. Але читач не просто споглядає той потік. Він сам — у ньому завдяки художній точності Овідієвого письма; сьогодні ми називаємо це «ефектом присутності». Читач мовби чує плече гарненької сусідки на лаві заповненого людом цирку; навіть ніжку її бачить, галантно підхоплюючи з долівки (щоб не забруднився) поділ її довгої палли; а що при тій нагоді побачив ніжку (тонке спостереження), дівчина йому аж ніяк не дорікне (І, 156). Дрібниця? Але саме в таких дрібницях — смак Овідієвого «Мистецтва»; за ними — гостре око спостерігача, психолога, дотепника, митця, врешті — інтелігента, який не схибне на тій, хоч і важковловній, але таки чіткій межі, що відділяє смак від несмаку, чисте — від брудного.

За тими «де» і «коли» неминуче йде «як»: в який спосіб прибрати до рук «ту, що вподобав, а це — стрижень повчання мого» (І, 266). Тут і трапляється нагода пильніше придивитися до людської вдачі, а це особливо захоплює нашого автора. З легкістю, мовби жартома, поет знімає маску з обличчя людини, щоб угледіти, що стоїть за тією щоденною «грою». І ось — найсуттєвіший висновок: можна повірити у найнеймовірніше, тільки не в те, що жінка гордуватиме ласкою. Хоч би якою стійкою видавалася (тобто грала роль стійкої), — «„так“ тобі каже в душі» (І, 274). А якщо так — залишається оволодіти мистецтвом, що забезпечить успіх. Далі — легко, мов із рукава, співець любощів сипле правилами гри; за кожним із них — тонке знання передусім жіночої (згадаймо «Героїди») душі. Часом ті правила здаються доволі жорстокими, навіть цинічними:

Нум до забави, до гри! Прикидайтеся: кари не буде! Вірність ганебніша тут (і лише тут!), ніж обман. Зваблюйте звабниць: це загалом — нечисте поріддя, В сіті, вготовлені нам, хай потрапляють самі!

Але за тим цинізмом — жарт: на війні, мовляв, — як на війні. До того ж діють тверді правила порядності: не обмовляти, не похвалятися перемогою (II, 628; 640), не переступати межі, за якою, ми вже згадували, — грубість:

Тільки ж не грубо зривай із ніжних губ поцілунки, Щоб не жалілась вона — от неотеса, мовляв!

Дуже важливо, повчає поет, дивитися в самісінький корінь речей: з виду — наче насильство, насправді ж — миле дівчатам. Отож не зробити наступного, що за поцілунком, кроку, — то ніякий не сором: «сором — глупóта твоя» (І, 672). Але це — вже наприкінці того довгого, проте захопливого шляху, що закінчується довгожданим «так». Це — вже за дверима спальні: «Музо, не входьмо туди…» (II, 704); на самих утіхах — «мовчанки печать» (II, 640). Там, за дверима спальні, вже не буває ні перемоги, ні поразки (що ж то за перемога над тією, яка хоче бути переможеною?); є, власне, гра без грубості і насильства — любощі ніжні (пригадаймо «Любощі», І, 5): «Інше — знатиме всяк… Спітнілі, поснули ми побіч…» І навіть тоді, коли поет зі своєю Музою таки зазирнуть у спальню, даючи інтимніші поради (II, 719), то навіть тут, хоч дивуймось, хоч ні, — переважає цнота. Можливо, тому, що так часто поет наголошує на обопільній насолоді, на повній гармонії, без розрахунку чи корисливості. Найменше відхилення — вже поза Овідієвими любощами:

Втіха — з обов’язку?.. Ні, забава така не для мене! Ані від кого мені послуг не треба таких!

Стисло кажучи, за гарними словами — гарний світ. А «любощі», як і «радощі», — гарні слова.

Зі словом «гарний», що передбачає і зовнішню, і внутрішню красу, ми підійшли до настанов, що в третій книзі «Мистецтва»; вони адресовані протилежному — жіночому «табору»: «Зброю жіноцтву подай!» — з’явившись уві сні, звеліла Овідієві Венера. «Зброя» була б нерівноцінною, якби Овідій не повторив тієї ж настанови, яку давав чоловікам: «Дбай про щось більше, ніж те, чим утішається зір» (II, 144). Прекрасна, що й казати, порада — для всіх віків, для всіх народів! Та про серйозне Овідій, звісно, говорить жартома: всі ті вміння (співати, танцювати, грати, декламувати тощо), все, що облагороджує душу, є важливою підмогою у «грі» — звабленні чи затриманні при собі коханки чи коханця. Але за жартом таки переконлива порада:

Красним письменством серце своє не лінуйся живити Й мовами насамперед оволодіти двома.

Як тут іще раз не згадати адресаток Горацієвих од — Лідій, Тіндарід, Лалаг, Левконой, що навіть семантикою та мелодикою своїх імен (скажімо, Левконоя — світлий розум) переносять нас у витончений світ еллінської культури?.. Овідій торкався тих самих струн, але їхній стрій неповторний особливо тонким дотепом, особливо грайливим і ніжним чуттям. Біда лишень, що не до жартів і дотепів, не до грайливості було на той час «першому серед громадян» — Августові.

Та хоч яка грайлива Овідієва любовна поезія, знайдемо й тут чимало проникливих сентенцій, що засвідчують ґрунтовну, передусім, риторичну освіту поета, глибоке знання літературної традиції, зокрема, елліністичної епіграми й комедії III ст. до н. е., його гострий, допитливий розум. Скажімо, щодо ваги поезії, мистецтва загалом у «шліфуванні» й пом’якшенні первісно жорстких, чи й жорстоких, звичаїв («М.», І, 12; III, 540, 545), щодо війни й миру: «Лагідність — риса людей, гнів — дикуна, звірини» («М.», III, 502). Коли мова про обличчя, то доречно згадати про особливе зацікавлення поета психологією. Не раз оцінимо його вміння вловити у виразі обличчя глибинні порухи душі, його спостереження, що стосуються й акторської гри (коханець — актор): «Вираз обличчя й слова мусять у парі іти» («М.», II, 312), подивуємось із ним, наскільки по-різному кожна людина реагує на ту саму небезпеку: «Так і сабінянок тих нажахали добичники дикі: / Щойно рум’яні були — лиця їм вибілив страх. / Хоч і на всіх він один — неоднаково кожна боїться…» («М.», І, 119–121). Подекуди афористично звучать цілі пасажі, скажімо, про гармонію тіла й душі: «Хочеш любов зберегти й не втратити любки своєї — / Хисту додай до краси: тіло ж — ніщо без ума. / Врода — минуще добро: з перебігом літ убуває, / Мить промайнула, а в ній — частка й твоєї краси» («М.», II, 111–114). Чи про той-таки перебіг часу: «Збігла хвиля — і вже, пливкої, не повернути, / Збігла година — і вже, бистрій, нема вороття. / Часу, гляди, не марнуй: час прудкою збігає стопою, / Завтрашнє — все ж не таке, як учорашнє, добро» («М.», III, 63–66). Втім, читач сам зауважить ті карбовані латиною, мовби курсивом виписані, сентенції. Звернемо увагу хіба ще на одну думку, таки напрямець адресовану нашому часові — багатій на винаходи, але враженій такими болячками і такій вразливій, дарма що технічно оснащеній, добі: «Хитра природо людська, ти сама себе перехитрила: / Надто вигадлива ти — тільки ж на шкоду собі!» («Л.», III, 8, 45–46).

* * *

Овідій не раз наголошував: його любовна поезія — це щось одне, а життя — щось інше: «Вір мені, вірші мої і життя моє — різні то речі: / Муза моя — до забав, я — до чесноти горнусь» («С.», II, 353–354), — пробує переконати Августа журливий вигнанець. А й справді, хай би як вільно снувався поетові його вірш, але такий обсяг поезії різних жанрів не міг вийти з-під квапливого стилоса. Не так уже багато часу лишалося співцеві ніжних любощів на власні любощі й забави. Писання «Метаморфоз» чи «Фастів» вимагало попереднього опрацювання величезної довідкової літератури; недарма вигнанець нарікає на відсутність у чужому краї книг, без яких не уявляв свого життя в Римі. І все-таки Овідій — передусім співець любові. Багатоголосим відлунням озвались ті пісні у європейській літературі всіх часів, зокрема, в добу Середньовіччя. Згадаймо хоча б видатного французького мислителя і письменника П’єра Абеляра, його листування з улюбленою Елоїзою: обоє у своїх листах цитують рядки з любовної поезії Овідія. Згадаймо й веселунів-ваґантів, чиї пісні рясніють ремінісценціями з творів Овідія…

Поет і сьогодні вділяє нам своєї радості, якою повнилось його римське п’ятдесятиліття, своєї теплої, з іскринками тонкого дотепу, інтелектуальної усмішки, якої так бракує нам у добу нинішню, споживацьку, де ще так багато холодного цинізму і так мало щирого, людського.

Любовні елегії

Книга перша

^{1}

Зброю і грізні бої мав я славити віршем поважним^{2} Так, щоб і зміст його, й лад рівно, погоджено йшли. З першим — другий рівняв рядок, та тут, засміявшись, Кажуть, украв Купідон другого вірша стопу. «Хто ж то, пустуне, тобі втручатись у пісню дозволив? Я — Пієридів співець, я — не з твоєї юрми! Що, якби меч — Венера взяла, а Мінерва русява — Факел, і стали отак: з факелом — ця, та — з мечем? Хто у лісистих ярах визнаватиме владу Церери, [10] А на врожайних полях — діви, що з сагайдаком^{3}? Хто б то списа метати учив кучеристого Феба? Хто б аонійську до рук Марсові ліру давав? Мало ще влади тобі? Володіння тісні твої, хлопче? Братись за діло чуже — не марнославство хіба? Може, посів ти весь світ — Гелікон і Темпейську долину^{4}? Може, й над лірою вже влади не матиме Феб? Тільки-но з першим рядком нова проснувалася пісня, — З другим — слабнув мій дух через того пустуна. А на легкому ладу — про що тут почати?.. Ні хлопця [20] Поряд немає, ані — кралі з волоссям витким». Так нарікав я, а він, умить сагайдак свій відкривши, З нього мені на біду гострені стріли добув. Лук на коліні зігнув, напнув тятиву що мав сили: «Зараз, поете, — сказав, — тему тобі підкажу!» Лишенько! Стріли того хлопчака влучали несхибно: Весь я — мов у вогні; в грудях — волóдар Амур. Що ж, п’ятистопний вірш хай іде собі за шестистопним! Війни і вірш бойовий — вам «Прощавайте!» кажу. Росяним миртом^{5}, Музо, вінчай золотисте волосся — [30] Стоп одинадцять лише буде в двовіршах моїх!

Що то за диво, що й пóстіль мені видається твердою, Й ковдра сповзає чомусь — вічно вона на землі? Й сон мене геть не бере, як довго б ніч не тривала, — Так я, бува, накручусь, аж усі кості болять. Чи не любов то якась?.. Та її, беручку, б упізнав я. А чи тим разом вона потай діймає мене? Так воно й є: у груди впились нагострені стріли — Правом сильнішого там загосподаривсь Амур. Здатись чи бій повести, раптовий роздмухати пломінь?.. [10] Здамся! Легкий той вантаж, що не намулює пліч! Палахкотить смолоскип, я зауважив, коли ним махати, А даси спокій йому — то пригасає вогонь. Більше шмагають биків молодих, що ярма скидають, Аніж навиклих уже плуга важкого тягти. Гостре вудило на те, щоби слухався кінь норовистий; В бій поривається сам — зайва гнуздечка тоді. Дужче й гостріше Амур діймає вогнем непокірних, Ніж неремстивих, котрі владу його визнають. Сам, Купідоне, скажу: я — чергова, нова твоя здобич, [20] Я переможений, я — руки до тебе простяг. Нащо нам воювать? Я миру, прощення благаю, — Збройний, похвалишся тим, що безоружного вклав? Мирт у волосся вплети, голубів запряжи материнських, Ну, а сам вітчим^{6} тобі повіз належний подасть. Станеш на повозі тім, у тріумфі, й під оклики люду Будеш уміло прудким летом птахів керувать. І юнаків, що в полон ти узяв, і дівчат полонених Юрмами вслід поведуть — матимеш славний тріумф! Сам я, остання здобич твоя, уражений щойно, [30] Твій полоняник сумний, в серці стрілу понесу. Далі — Розсудливість, руки за спиною, в путах, вестимуть, І Соромливість, і всіх, хто на Амура повстав. Перед тобою тремтітиме всяк; простягаючи руки, — «Славен будь!» — славнем тебе славити буде народ. Зваби з тобою, Нестяма і Блуд, супутники, йтимуть, — Де б ти не був, а вони — довкола тебе гуртом. Ти із загоном таким — людей і безсмертних долаєш, Сам ти, без почту того, — начеб оголеним став. Матір^{7} з Олімпа висот, звитяжній ході твоїй рада, [40] Сиплячи ружі до ніг, буде плескати тобі. У самоцвітах увесь — самоцвіти на крильцях, в волоссі, Повозом ти золотим, сам золотий, полетиш. Навіть тоді (чи не знаю тебе?) багатьох ти обпалиш, Навіть тоді, мимохідь, ран завдаси багатьом. Хоч і хотів би, не втримаєш стріл: полинуть, летючі, Шкодить не тільки вогонь — подих близького вогню. Був таким Вакх, покоритель земель, прилеглих до Ганга: Ти — голубами, а той — запрягом тигрів пишавсь. Раз удостоївсь і я у священному бути тріумфі, [50] То не втрачай у мені частки набутку свого! На свого родича^{8} Цезаря глянь, на звитяжне оружжя: Тих, кого ним подолав, — ним же він і береже.

Слушно прошу: хай мене любить та, яка вполювала, Чи нехай змусить мене, здобич, — її щоб любив. Ой, щось я високо взяв!.. Аби лиш давалась любити! Хай Кітерея^{9} сама вчує слова тих благань! Не відкидай же того, хто служитиме вік тобі вірно, Хто обіцяє тобі щиру, сердечну любов! Не вирізняє мене прославлених предків імення: Рід мій од вершника^{10} йде, не од високих вельмож. Поле моє щоб зорать, не треба плугів незчисленних, [10] Витрати скромні в обох — матері й батька мого. Феб зате й дев’ять супутниць його, й виноградарів батько^{11} — Захист мій, з ними й Амур, він тобі й вибрав мене; Й вірність несхитна моя, життя, від переступу вільне, Щирість, рум’янець лиця, — сором’язливості знак. Тож і не пурхаю, як той ласун, із квітки на квітку, — Тільки про тебе, повір, буде турбота моя. Тільки з тобою б мені, скільки Парки літ наснували, Жити й під тихий твій плач, сум твій умерти б мені. Будь же взірцем, щасливим взірцем пісень моїх — буду [20] В пісні щоденній моїй гідний такого взірця! Вславила пісня Іó^{12}, що рогів налякалась; так само — Й ту, яку звабив, було, в образі лебедя, бог. Й ту, яка морем пливла на бикові (оманливий образ!), З остраху в ніжній руці вигнутий стиснувши ріг. Так уславлятиме й нас моя пісня по всьому світу, Будуть повік, щось одне, — ймення твоє і моє.

Буде й твій чоловік із нами на тій же гостині… Хай би в останній вже раз він за столом тим приліг! Отже, тільки як гість поглядатиму я на кохану? Іншому радість така — бути так близько при ній? Іншого, тулячись тілом усім, ти пестити будеш? Інший, коли закортить, шию обніме твою? Ти не дивуй, що двовидих мужів^{13} за вином спонукала Битись Атрака дочка^{14} — краля ж була серед краль! Я, хоча ліс — не мій дім, хоч я — не півкінь-півлюдина, [10] Все ж не вгамую руки — якось торкнуся тебе! Слухай, як нині бути тобі, поради ж тієї Хай не розносять вітри — Евр чи поривистий Нот. Отже, раніше від мужа приходь — на що сподіваюсь, Годі сказати, але — дещо раніше приходь! А як приляже й він — побіч нього, ласкава, цнотлива, Ляж собі й ти, а мене… ніжкою потай торкайсь. Зиркай на мене, вловлюй знаки, читай із обличчя, Натяк помітиш тонкий — натяком відповідай. Порухом брів поведу найсердечнішу мову з тобою, [20] Пальці промовлять; вином — слово черкну на столі. Наша грайлива любов спливе тобі раптом на думку — Тут же рум’янця свого пальцем великим торкнись. А пригадаєш таке, за що мовчки б мені докоряла, — Пальцями знизу візьмись легко за вушко своє. Будуть, мій світе, тобі до душі і слова мої, й дії, — Перстень на пальці крути — я зрозумію той знак. Як вівтаря — так торкнися стола, коли мужеві хочеш, — Він заслужив на таке! — всяких назичити бід. Що намішав він тобі — хай сам, порадь йому, вип’є, [30] Нишком прислузі кивни, що ти бажала б сама. Келих, надпивши, пустиш по колу — перехоплю я І пригублю саме там, де ще тепло твоїх уст. А подасть муж тобі те, що сам спочатку надкусить, Наїдок той відхили — він не для губок твоїх. Не дозволяй, щоб твою обвивав він шию руками, Й ти до нечулих його не прихиляйся грудей. Пальцем пуп’янків-перс не дозволь йому і торкнутись, А про цілунки палкі — то й говорити дарма! Як поцілуєш його — при всіх у коханні зізнаюсь: [40] «Мій поцілунок!» — гукну, — й підуть у хід кулаки. Все це принаймні спостережу. Та ще ж є накидка… Що приховає вона?.. Страх огортає сліпий! Не притуляй же стегно до стегна, а литку — до литки, Ногу струнку від його, грубої, одаль тримай. Не врахувати страхів, бо й пустот моїх не врахувати, Сам собі приклад подав — сам і страждаю тепер! З любкою в нетерпеливій жазі своє діло солодке [50] Ми під полою, було, вправно вели до кінця. З іншим того не роби! А щоб і підозри не мав я — Краще накидку одкинь, що потаємне скрива. Мужа до чарки схиляй раз од разу (але без цілунків!), І, поки питиме він, чистого все підливай. А як догодить собі, у вино як порине, в дрімоту, — Чим нам зайнятись тоді, місце підкаже й пора. Станеш, додому готова вже йти, то й ми — за тобою, Тільки не збоку іди — будь у самій гущині. Знайдеш мене в тій юрбі, а ні — знайду тебе сам я, — Тут уже ґав не лови — сміло торкайся мене! Ну, але що з тих порад? Вони — на якусь там годинку! [60] Ніч завітає-таки — й любощам нашим кінець! На усю нічку замкне її муж, а я зі сльозами Лиш до жорстоких дверей милу свою проведу. Буде цілунки зривать з її вуст, і не тільки цілунки!.. Що даєш нишком мені — муж своїм правом бере. Лиш неохоче давай (це ти можеш!), немовби з принуки, Ласку без ласки зроби, а без любові — любов! Тож, коли просьба моя має силу, — нехай не відчує Втіхи ні він уночі, ні — що й казати вже! — ти. Та хай там як уже буде вночі, а ти мені вранці [70] Впевнено, твердо скажи, що не кохала його.

^{15}

Спека була. Серединну вже день завершив годину. Геть розморило й мене — я на постелі приліг. Крізь половинку віконниці, що притулялась нещільно, Світло цідилось лишень, мов у гайку між гіллям. Сутінь такою бува, як її ще підсвічує сонце, Й досвіток, що на межі: вже він не ніч, ще не день. Світло неясне таке, напівтінь, соромливим на руку: Милого захистку тут цнота шукає тремка. Бачу, Корінна ввійшла… Розпущена туніка вільно, [10] Вільно й волосся витке наче спливало з рамен. Так-от у спальний покій, було, входила Семіраміда^{16}, Так — і Лаїда^{17}, що в ній стільки кохалось мужів. Туніку з неї я зняв, хоч, прозора, й не заважала, — Все ж, аби зняти її, трохи таки поборовсь, Трохи, бо в тій боротьбі лиш я жадав перемоги, Хто на поразку пристав — легко долати таких. От і постала вона, вже оголена, переді мною — Мов бездоганна різьба — жодної вади ніде. Бачив усе я, торкавсь усього — і плечі, й рамена, [20] Й перса пружні, що, здалось, так і тяглись до долонь. Як же полого од них, високих, живіт округлявся! Як понад стегна гладкі плавно підносився стан! Та хіба все опишу?.. А все було захвату гідне! От я її й пригорнув, голу, до тіла свого. Інше — знатиме всяк… Спітнілі, поснули ми побіч. Тільки б частіше мене полудень тішив такий!

Стороже, що до дверей ланцюгом ганебно прип’ятий! Засув відсунь, одхили двері ті кляті, прошу — Це ж бо дрібниця така — лишень одхили, а я нишком, Лиш одхили їх, кажу, — якось проскочу бочком. Гарно до того довга любов мене достосувала: Звівся на скіпочку я — вже не людина, а тінь. Як обійти охорону тихцем — любов напоумить І на безпечні стежки стопи скерує мої. Ночі, було, я лякавсь: безтілесні снували примари, [10] Хто в темноту ступав крок — мав за сміливця його. Та засміявсь Купідон, а з ним — його матінка ніжна: «Буде, — додав жартома, — й з тебе сміливець такий!» Тут мене й стріла любов — не боюсь ані тіней крилатих, Ні навперейми вночі хижо простягнених рук. Страх мій — це ти! Лиш тобі догоджаю, стороже-лежню: Щоб спопелити мене — блискавка в тебе в руках. Глянь, а щоб глянути міг, відсунь же засув той клятий: Бач, уже мокрий поріг — так я наплакався тут! Не пам’ятаєш, як, голий, чекаючи різки, тремтів ти, — [20] Я ж твою паню просив, щоб не карала тебе. Так-ото сплачують борг?.. Така-то за послугу вдячність? На щиросердне добро не відгукнутись добром? Не залишайсь у боргу! А вдячному — й дяка жадана; Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь! Засув одсунь!.. Той ланцюг з себе скинути я тобі зичу, Й щоб не як раб увесь час воду невольничу пив. Ти ж, до прохань глухий, ти сам, як той засув, — з заліза!.. Двері німують важкі, мовби їх зціпив мороз. Брами, засуви ті — рятунок містам, що в облозі, [30] А коли мир довкруги, хто тобі збройно грозить? Як би ти ворога стрів, коли так зустрічаєш коханця?.. Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь! Не з вояками сюди, не оружно стою на порозі — Сам я, а втім, і не сам: гнівний Амур при мені. Й навіть коли б я хотів, мені його вже не позбутись, — Легше б із тілом своїм я розпрощатися міг. Отже, зі мною Амур, зі мною віночок, що з вогких Кучерів зсунувсь, а ще — лагідний Вакх у душі. Хто ж би то зброї тієї лякавсь, не йшов їй назустріч? [40] Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь! Мов і не чуєш… Чи сон (сконав би ти в ньому!) розносить, Слух оминаючи твій, з вітром коханця слова? А пам’ятаєш, колись, як я прокрадався повз тебе, Ти не дрімав, хоч зірки північ вістили глуху. Може, й не сам, а при любці своїй цю ніч ти проводиш, — От і зрівняймо тепер — долю твою і мою!.. Щастя таке б мені — й ланцюгом тим не погордив би. Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь! Що це, причулось мені?.. Чи двері таки зарипіли?.. [50] Скреготом засув мені знак довгожданий подав? Ні… То вітру порив налетів зненацька на двері!.. Горе! Надії мої з вітром розвіялись ген! Чи пам’ятаєш, Борею, як ти викрадав Орітію^{18}? — Вдар у ті двері глухі й нині потужним крилом! Тиша окутала Рим… У росяних намистинках Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь! А не відсунеш — залізом, вогнем (зі мною — мій факел) Двері долатиму ті — горді, глухі до благань! Ніч, і Вакх, і Амур терпеливості геть не навчають: [60] Цноті — ніч кладе край; страхові — Вакх і Амур. Все перепробував я, але ти од дверей тих глухіший: Як не просив, не грозив — наче горохом об мур. Ні, не прекрасної жінки поріг тобі сторожити б, А при в’язничних тобі дверях недремно стоять! Ось уже росяну вісь поквапно жене Світлоносець^{19}, Ось уже півень озвавсь — бідним до праці пора. Вже я тебе із хмурного чола знімаю, віночку, — Біля жорстоких дверей аж до світанку лежи! Тут і помітить тебе, на поріг уранці ступивши, [70] Владарка; як я страждав — будеш їй свідком німим. Ну, будь здоров, охоронче! Тобі таких мук би, неробо, Що до коханої в дім не пропустив. Будь здоров! Будьте здорові й ви, дубові одвірки, пороги Й двері, що з нелюдом тим — вартівником — заодно!

Поки пригаснув мій шал, якщо направду ти друг мій, — Руки в заліза мені (так їм і треба!) закуй! Бо в тому шалі, сліпець, на кохану я замахнувся — Сльози, покривджена, ллє.. От божевільна рука!.. Міг я тоді й на батьків найдорожчих зняти правицю, Наче дикун, кулаком міг погрозити й богам. Що ж? Чи Аянт^{20}, що в руці мав щита із семи шарів шкіри, На пасовищі з мечем, буйний, не впав на овець? Чи нещасливий Орест^{21}, що за батька на матері мстився, [10] Зброю звести не посмів проти підземних богинь? Я ж — коханій своїй скуйовдив зачіску гарну — Личила навіть така, навіть скуйовджена, їй, Кралі над краль!.. Такою, скажу, дичину гнала луком Діва, Схенея дочка, серед менальських яруг; Сльози й критянка лила, коли Нот^{22} вітрило Тесея Гнав усе далі, а з ним — ті обіцянки пусті. Так і Кассандра^{23}, — хай і стрічки священні в волосі, — Впала, Мінерво, колись перед твоїм вівтарем. Хто тут «Безумче!» не скаже мені, хто — «Варваре лютий!» [20] Лиш не вона: їй вуста острах раптовий скував. Тільки обличчям німим, без слів, мені докоряла, Втім, її сльози без слів винесли вирок мені. Краще були б од рамен мені руки повідпадали, Краще б я втратити мав добру частину себе! Сам проти себе я силу свою спрямував, божевільний, — Не вгамувавши її, кари таки заслужив! Знати не хочу я вас, прислужники злочину, вбивства, Руки! У пута мерщій! Пута вготовлено вам! От якби я з-між квіритів когось непримітного вдарив, [30] То поплатився б, а тут — кривда владáрці моїй! Приклад зухвальства подав нам Тідід^{24}: завдав він богині Першим удар; нині — я злочин його повторив. Меншим злочинцем, одначе, був той: на ворога йшов-бо, Я ж присягавсь їй: «Люблю», я ж їй і болю завдав. От і готуй переможну ходу, звитяжним вінчайся Лавром і жертву складай Батькові вишніх богів^{25}! Хай стоголоса юрба, біжучи при твоїй колісниці, Славить за мужність тебе: гору над жінкою взяв! Хай твоя жертва сумна йде попереду, простоволоса, [40] З остраху личко бліде, а на блідоті тій — кров. Краще б од губ моїх губки її синцями взялися, Краще б мій зуб жартома знак їй на шиї лишив! Врешті, якщо я кипів, як скипає потік каламутний, І поривався, сліпець, тільки за гнівом сліпим, — Чи лиш прикрикнуть не міг, — вона ж і так сторопіла, — Замість грозитися їй, наче метати громи? Й туніку врешті на ній (не подвиг і це!) розірвати Лиш до середини б міг — далі б і пояс не дав. Я ж (дикун дикуном!) над чолом за волосся вхопивши, [50] Слід свого нігтя лишив на її ніжній щоці. Мов заніміла вона. На обличчі — ані кровинки, Камінь пароських верхів^{26} білим таким не бува. Я спостеріг, як нещасна тремтіла всім своїм тілом, — Так на тополю тремку вітер не раз налетить. Так під Зефіром легким здригається очеретина, Так, коли з півдня війне, збрижиться тиха вода. Далі їй стриматись годі було — пролилася сльозами, Так із-під талих снігів струмінь живий забринить. Ось і відчув я тоді весь тягар свого дикого вчинку, [60] Сльози ронила вона, я — наче кров’ю спливав. Тричі їй впасти до ніг (ану ж простить) поривався — Тричі сахалась моїх, і недаремно, долонь. Ти ж у відплату, прошу (відплата — біль полікує), Щоки й мені порани нігтиком гострим своїм! І не жалій ні очей, ні волосся мого, а що слабші Руки твої — не біда: гнів тобі сили додасть. А щоб не муляв очей мого вчинку доказ ганебний, — Знову, як гарне було, гарно волосся вклади!

Є така… Хто б то про звідницю ту дізнатись хотів би, — Слухайте! Є тут така, сива, — Діпсадою звуть^{27}. І недарма: не доводилось їй ще ні разу тверезій Матір Мемнона^{28} стрічать, що на ясних рисаках. Магів науку збагнувши до дна й заклинання еейські^{29}, Може до першоджерел ріки вернути прудкі. Знає, чим сильна трава, чим — нитка на веретені, Чим — від гарячих кобил хіттю насичений слиз. Варто намислити їй — вповивається хмарами небо, [10] Варто намислити їй — сонце виблискує знов. Бачив я: в небі зірки (повірите?) кров’ю спливали, Бачив я: кров’ю взялось Люни сріблясте лице. У темноті, так гадаю, вона шугає між тіней, Пір’ям — птаха нічна — тіло прибравши старе. Так я гадаю, та й чутка така, що мовби подвійні В неї зіниці, а в них — хижий подвійний огонь. Може дідів вона й прадідів теж із могил викликати, Може химерами слів твердь розбивати земну. Й це ще не все: завзялась на шлюби вона доброчесні — [20] А красномовності тут, пакісній, не позичать! Випадок свідком зробив і мене: через двері подвійні Я ненароком почув, як вона мову вела: «Вчора щасливець один закохавсь, моя радосте, в тебе — Ні на хвилину, кажу, з тебе не зводив очей. Це ж і не диво: вродою ти не уступиш ні óдній, От лише вроді — гай-гай! — рівний потрібен убір! Хочу, щоб щастя твоє було твоїй вроді до пари: Будеш багатою ти — вбогість мені не страшна. Вадила досі тобі неприязна Марсова зірка, [30] Марс відійшов, а тому — вже під Венерою ти. Щастя одразу ж чекай: поглянь, багатий коханець Прагне тебе, й чого брак — рад він те дати тобі. Він ще й з обличчя рівня тобі; якщо б купувати Не намірявся тебе — варто б самого купить». Та зарум’янилась. Гарний той стид (рум’яне — по білім) — Вдаваний; справжній, однак, часто на шкоду іде. «Очка потупивши, ти не дармуй — розмірковуй при тому, Скільки б міг дати тобі кожен з свого гаманця. Може, за Тація^{30} ще, сабінянка й не помишляла, [40] Строга жона, щоб її потай кохав не один. Нині — десь в інших краях до зброї Марс закликає, В нас, містом сина^{31} свого, — мати Венера рядить. Бавляться — гарні; цнотлива — це та, яку й не просили, Тож, коли ти не з тупих, — мужа вистежуй сама! Спершу — зморшки розгладь, чоло гладеньким хай буде: Через ті зморшки, бува, діло все йде шкереберть. Луком своїх женихів Пенелопа на міць вивіряла — Хто на що здатний, а лук — з рога твердого, зауваж. Неспостережно спливає-летить баламутка-година, [50] Рік поспішає, стрімкий, коней пустивши учвал. Мідь у роботі блищить, убір — на те, щоб носити, Дім, де ніхто не живе, в плісняві скніє гидкій. Врода, якщо не пасе її хтось, — старіється, в’яне, Мало їй лиш одного, мало їй двох, щоб цвіла! З повного вхопиш собі — то певніше й заздрості менше; Вовк бере здобич собі серед численних овець. Ну а поет твій, крім віршів нових, тебе чим обдарує? А залицяльник-багач — той не скупий на дари. Сам бог співців^{32}, у плащі золотім, б’є у струни співзвучні [60] Ліри, й та ліра його — золотом сяє уся. Щедрого, любко, вважай, обдарованішим від Гомера, Бо дарувати, повір, — теж неабиякий дар. Також не гребуй і тим, хто за гроші придбав собі волю: Крейдою знак^{33} на нозі — це не така вже ганьба. Та не зловись на зображення предків закопчені, з воску, — Прадідів славних собі, вбогий коханцю, бери! Вже коли красень такий, то нічка — без подарунку?.. Бідний?.. До друга свого хай по підмогу спішить! Не набивай лиш ціни, поки сіті іще напинаєш: [70] Може втекти дичина; зловиш — тоді вже гнуздай! Варто вдавати жагу: хай вірить, що гинеш без нього, Тільки гляди, щоб любов не без віддяки була. Рідко годися на ніч: „Голова болить“, — можна збрехати, Можна й Ісіду згадать — лиш би відмовка була. Іноді все ж допускай, щоб чекання звичним не стало, Щоб від постійного „ні“ не охолола любов. Двері — глухі до благань, для дарів — хай будуть гостинні, Хто вже з тобою, нехай чує суперника плач. Скривдила — гнівайсь на нього сама, мовби ти була в кривді: [80] Кривдою — кривду його, губки надувши, розвій. От тільки гніву свого на довго ти не розтягуй: Довго триватиме він — може в злобý перейти. Ще ж, коли треба, очка сльозу хай уміють пускати, І неабияк, а так — щічки щоб мокрі були. А баламутиш когось — ламати присягу не бійся: З волі Венери — й боги будуть глухими до скарг. Хитру служницю й раба ти маєш привчити до того, Аби шептали йому, що тобі краще купить. Дещо й для себе хай просять вони: з багатьох по крихтині — [90] Й так, до зернини зерно, — з часом постане гора. Мати, сестра, годувальниця хай оббирають коханця: Більше тягтиметься рук — швидше горі тій рости. А як не зможеш уже в інший спосіб дарів вимагати, — Чимось смачним нагадай про уродини свої. Дбай, щоб кохав, але не дрімав — суперник хай буде: Без суперечок любов палу не має свого. В спальні — хай іншого бачить сліди, куди лиш не гляне, Як і на шийці твоїй — від поцілунків палких; Ще ж, особливо, — від інших дари. А ти їх не маєш? — [100] То на дорозі Святій^{34} можеш придбати будь-що. Виманиш вдосталь — скажи, щоб геть усього не збувався. Дещо — позич, та не з тим, щоб віддавати колись. Наміри — в мові солодкій ховай, лестú, щоб нашкодить: Меду солодкість, бува, вбивчу отруту таїть. Матимеш те на умі, чим, бувала, з тобою ділюся, Й тих настанов, що даю, з вітром не пустиш, то, вір, — Поки життя, будеш вдячна мені, а вмру — побажаєш, Щоб не гнітила земля тлінного праху мого». Ще щось казала, та тут мене зрадила тінь моя власна, — [110] Так і свербіла рука — ледь я не вирвав старій Пасем рідкої її сивини і понабрякалих Від перепою очей, ледь не подряпав їй лиць. Хай же боги тобі старість пошлють неприхисну, убогу, Шереги зим і жагу, що й не вгасити нічим!

^{35}

Кожен коханець — вояк, табори свої є в Купідона. Аттіку^{36}, друже, повір: кожен коханець — вояк. Вік, що годиться війні, Венері — також годиться: Гидко старому йти в бій, гидко — й кохати йому. Духу, завзяття того, що од воїна жде полководець, — Дівчина — юна краса — жде од коханця свого. Сон — в обох сторожкий; на землі спочивають обоє, Двері коханки один, другий — вождя сторожить. Доля вояцька — далекі шляхи; відішли кудись милу — [10] Вслід і коханець іти хоч на край світу готов. Гори постануть — долатиме їх, долатиме й ріки, Ширші удвічі від злив, стопче й замети сніжні. Морем пливти — відмовки в хмурних не шукатиме Еврах, Чи у зірок: ось, мовляв, бурі віщують вони. Хто, крім коханця, крім вояка, просто неба терпів би Ночі холодні, а ще — зливні, зі снігом, дощі? Шлють вояка, щоб розвідати все, у табір ворожий, Ворог — суперник — не дасть ока й коханцю зімкнуть. Той облягає міста, цей — любки своєї пороги, [20] Брами виломлює той, двері зачинені — цей. На ворогів, що поринули в сон, не раз нападали — І безоружних юрбу збройна вкладала рука. Так от упали жахні й фракійського Реса^{37} загони, Кинуть господаря вам, коні баскі, довелось! Часто й закоханий жде: лиш засне чоловік його любки — Зброю пускає свою, поки хропе той, у хід. Пильний загін обійти сторожів і дозорців — то справа І вояка, і твоя, бідний коханцю, також. Марс ненадійний, Венера — хистка: подоланий — знову [30] В лавах, а падає той, хто, наче скеля, стояв. От і стверджуй тепер, що любов — заняття лінивих: Ні! Винахідливість тут ціниться теж над усе! До Брісеїди велет Ахілл приохотивсь, до бранки, — Ворога, Трої сини, поки нагода, січіть! Гектор до бою рушав із обіймів жони, Андромахи, З рук Андромахи він брав сяючий міддю шолом. Вождь над вождями Атрід, побачивши буйноволосу Віщу Пріама дочку^{38}, мов остовпілий стояв. Ба, навіть Марс упіймавсь^{39} у хитро сковані сіті — [40] В цілому небі про це довго шептались усі. Я ото геть збайдужів: для дозвілля народжений, видно, В тіні, на ложі м’якім духом поникнув, розм’як. Та закохався — і глянь: увесь я в турботі про милу, Й знову у таборі я, знову — Венері служу. Знову я, бач, бойовий: поєдинки нічні затіваю… Хочеш прогнати нудьгу? Рада моя: полюби!

Рівною тій, що фрігійським судном пливла від Еврота^{40}, В лютій зіткнувши війні двох своїх чоловіків, Рівною Леді, з якою, було, приховавшись під білим Пір’ям, коханець-хитрун в образі птаха зійшовсь, Рівною теж Амімоні^{41}, що з дзбаном, який їй волосся Взяте у вузол тиснув, полем безводним ішла, — Ти була, от і боявсь я орла і бика, одне слово, — Всіх, в кого Батька богів міг обернути Амур. Нині вже я не тремчу: зцілився, врешті, душею — [10] Вже до обличчя твого не прикипає мій зір. В чом тут річ?.. А в тому, що ти… жадаєш оплати — Й серцем до тебе тому якось я враз охолов. Поки ти щира була, я любив тебе — душу і тіло; Нині ж пороком душі вражене й тіло твоє. Глянь на Амура — голе хлоп’я, мале ще, невинне, Навіть одежі нема — світиться тілом усім. Сина Венери велиш до рахунків брудних залучати? В нього, щоб кинуть мідяк, пазухи навіть нема. До навісних ні Венера, ні син її воєн нездатні, — [20] Їм і не личить платня, невойовничим богам. Ну а повія — з будь-ким, лише б у ціні їм зійтися, Ляже за будь-який гріш, кривдниця тіла свого. Втім, проклинає й вона захланного звідника владу: Що ви з охотою, те — з примусу робить вона. От ви тварин нетямущих візьміть, на них подивіться: Тут вони (чи не ганьба?) наче мудріші від нас. Таж ні кобила з конем, ні корова з биком не за плату Сходяться; даром баран обрану має вівцю. Жінка, вона лиш одна, чоловіка обскубає радо, [30] Платять за ніч тільки їй, можна купить лиш її. А продає — що смакує обом, чого прагнуть обоє, Лиш нагороду чомусь не розділяє на двох. Чом же любов, жадану обом, від обох їх залежну, Та — чомусь продає, той — лиш купує чомусь? Чом же на шкоду мені, а тобі — на зиск насолода, Хоч, аби мати її, — діяти треба обом? Зле, коли свідок підплату бере — й ламає присягу, Зле, як поповнення жде скринька хапуги-судді, Сором, коли бідака за гроші суддя захищає, [40] Сором — коли на брехні гроші згромаджує суд. Сором множити статок батьків оплатою з ложа, Сором, як врода твоя — крамом і зиском стає. Те, що не має ціни, — по праву оціненим буде, А продається любов — зайва віддяка тоді. Хто щось купив, той вільний уже: сплативши належне, Тут же твоїм боржником бути він перестає. Не поспішайте, красуні, за ніч платню призначати: Зиск, що із брудом прийшов, брудом і буде для вас. Чи помогли самій жриці^{42} колись наручні прикраси? — [50] Тих же сабінян щити стали могилою їй. Лоно, що з нього на світ появивсь, прорізав залізом Син^{43} — на це вбивство жахне через намисто пішов. Інша річ — багачі. В них не сором брати дарунки: Щоб одарити когось — є з чого їм зачерпти. Так із рясної лози виногрона чому б не зірвати? Може, збідніє на плід щедра феаків^{44} земля? Вбогий коханець — то пошануй його вірність, турботу — Все, чим багатий, тобі, милій своїй, віддає. Славити ж вас, достойні хвали, красуні, — то це вже [60] Справа моя: будь-яку вславлю мистецтвом своїм. Одяг зотліє колись, самоцвіти зітруться і злото — В пісні, тільки у ній — непроминальна хвала. Втім, на дари не скуплюсь — обурююсь їх вимаганням: Просиш — я відвернусь, а не проситимеш — дам.

Ти, що умієш зібрать і гарненько укласти волосся, Напо, що вище стоїш від усіх інших служниць, Ти, влаштуванням побачень нічних потаємних відома, Ти, що любовні листи потайки передаєш, Ти, що Корінні не раз, хоч вагалась вона, зазирнути Радила в хату мою, вірна опоро в біді! Ось, господині подай ті списані вранці таблички^{45}, Що б там не стало тобі на перешкоді, — подай! Ти ж бо не кам’яна, а серце в тебе — не криця, [10] Й щирість у ньому така, як вимагає твій стан. Може, й сама ти відчула, як б’є Купідонова зброя, Тож і мені посприяй задля своїх же знамен. А запита, що роблю, — «Живе, чекаючи ночі», — Скажеш їй; що там іще — списаний віск оповість. Що, однак, гаю тут час?.. Догідну мить уловивши, Дай їй листа, й при тобі хай прочитає його. Поки читатиме — ти до очей, до лиця приглядайся: Матиму щастя чи ні — знатимеш навіть без слів. А прочитає — одразу ж нехай відпише, й не стисло: [20] Я не люблю, коли лист широко воском блищить. Тісно хай буде рядкам від краєчку — аж до краєчку, Щоб, пробігаючи їх, мав чим натішитись зір. А може, ні: чи варто мозолити пальця писалом?.. Хай на табличці черкне слово єдине: «Приходь!» Лавром на знак перемоги тоді увінчавши таблички, В храмі Венери складу і підпишу їх отак: «Вірних своїх помічниць Назон доручає Венері», — Досі ви кленом лишень, деревиною були.

Плачте над горем моїм! Без надії вернулись таблички: «Нині, — читаю й тужу, — зустрічі не сподівайсь». От і посмійся з прикмет: коли Напа, виходячи з дому, Переступала поріг, тямлю, спіткнулась на нім. Ще раз ітимеш — гляди, на порозі знов не спіткнися, Щоб не торкнутись його, вище, уважно ступай. Ви ж мені гетьте з очей, бридкі, лиховісні таблички! Віснику горя мого, воску ненависний, геть! Видно, ти зібраний був із цикути трійливого цвіту [10] В Корсіці; з медом лихим, видно, потрапив сюди. Мовби циноброю весь ти просяк, так густо рум’янивсь, Та не червоним тебе — радше рум’яним назву. Десь би на схресті доріг вам лежати, нікчемні таблички, — Там і потрощив би вас колесом повіз важкий! Той, хто вас вистругав з деревини, зробивши такими, Мав, присягнути б я міг, руку недобру якусь. Це ж саме дерево йшло на стовпи, щоб вішать нещасних, Це ж — на хрести, щоб жахне діло виконував кат. Це ж — і хрипких пугачів у похмурій тіні ховало, [20] А між гіллям у гнізді — яйця сови й коршака. Я ж їм своє почуття — яке божевілля! — довірив, Я ж їх до любки послав — ніжне мереживо слів! Краще б уже заповнити їх судовим пустослів’ям, Щоб виконавець якийсь голос на ньому вправляв. Краще б між тих табличок їм бути, які день при дневі Зрошує слізьми скупар — пише видатки свої. Не на словах я пізнав, що подвійні ви, але на ділі: Двійка, саме те число, не обіцяє добра. Чим же вгамую свій гнів? Побажаю, щоб вас, мов та миша, [30] Старість точила гризька, віск — щоби плісню узявсь!..

Вже з Океану встає, полишаючи млявого мужа^{46}, Злотоволоса^{47}, а день — знов колісницею мчить. Годі спішити, Авроро! Стривай!.. Птахи хай щорічно Славлять Мемнонову^{48} тінь у заповзятих боях. Саме тепер насолоду б черпать у ніжних обіймах Милої, саме тепер, поки так близько вона! Солодко спиться тепер, повітря вологе, прозоре, Пташка, вітаючи день, горлечком тонко дзвенить. Годі спішити, немила мужам, дівчатам немила! [10] Росяні віжки мерщій, рожеворука, стягни! Поки ще ти не зійшла, плавець за сузір’ями стежить: Обшири моря судном не навмання ж борознить. Сходиш — і мандрівець, ще б поспав, та рушає в дорогу, Воїн — грізну до рук поспіхом зброю бере. Першою ти рільника із двозубцем бачиш у полі, Першою ти під ярмо кличеш повільних волів. Сонних хлоп’ят оддаєш вчителям, щоб вони при науці Прутом раз по раз сікли їхні долоні м’які. Ти посилаєш на суд поручителя, де непоправних [20] Прикрощів кожне слівце може завдати йому. І оборонцеві ти, і судді так само немила: Мусять і цей, як і той, з досвітку братись до справ. Хай лише прялі рука відкладе веретено — про вовну Ще не допрядену їй ти нагадати спішиш. Годі б уже… Але те, щоб дівчина зрання вставала, — Той лише стерпить, кому, видно, й не снилась вона. Скільки разів я бажав, щоб ніч тобі не корилась, Щоб не тікали зірки перед обличчям твоїм! Скільки разів я бажав, щоб вітри тобі вісь ізломили, [30] Щоб легконогий рисак на хмаровищі спіткнувсь! Заздрісна, не поспішай! А що син твій смаглої барви — Це через тебе, бо в нім — серця твого чорнота. Чи ж до Кефала^{49} воно не палало любов’ю, чи, може, Нині не відає світ про легковажність твою? О, коли б міг нам Тіфон оповісти хоч дещо про тебе, — Вперше б ганебну таку байку почули боги. Все ти тікаєш; ще б пак: ізсушив його вік безконечний. О, як зненавидів він ту колісницю твою! Чи не гукнула б і ти, обнявши якогось Кефала, [40] Коням нічним: «Не спішіть! Годі-бо квапитись так!» Я в тому винен, що муж твій охляв?.. Чи ж я тобі радив Брати старого? Чому ж — я маю кару нести? Як, пригадай собі, сон юнака пильнувала Селена^{50}, Хоч і з тобою в красі легко змагатись могла. Таж навіть Батько богів, щоб тебе так часто не зріти, Дві з’єднав ночі в одну, довгу, — собі догодив. Край тут поклав я докорам своїм… Вона, мов почувши, Аж зашарілась, та день не опізнився, на жаль.

Чи не просив я тебе: «Облиш фарбувати волосся!» Ти — безволоса тепер, нічого вже фарбувать… Не фарбувала б — і досі, густе, хвилястим потоком М’яко вкривало б воно чи не всю постать твою. Що то за тонкість була! Гребінцем не сміла торкнутись — Жовтий серієць^{51} хіба витче тканину таку; Ніжкою вправний павук хіба виснує десь під трухлявим Сволоком нитку таку, що ледь угледиш її. Колір волосся твого, хоч ні темний, ані золотавий, [10] Все ж наче змішаний був — зблискував цим, як і тим. Барви такої по вогких долах горбистої Іди Кедр буває гінкий, як обідрати кору. Ще ж і слухняним було, укладалося сотнями хвильок, Жодного болю, згадай, не завдавало тобі. Не обривалось, хоч як не чеши, хоч як не приколюй, — Служка, було, й при мені вправно вкладала його, Й ти не вихоплювала їй з руки (а бува таке) шпильки, Щоб уколоти її — гладко-бо зачіска йшла. Вранці, бувало, напівлежить на багряному ложі [20] (Ще не чесали її) в сяйві волосся свого — В тій непідробній красі, неначе вакханка фракійська, Що відпочити лягла десь на м’якій мураві… Хоч те волосся — ніжність одна і легкість пухова, Скільки зазнати йому, бідному, мук довелось! Як терпеливо щодня те волосся вогонь і залізо Зносило, щоб усьому бути в дрібних завитках! «Як ти волосся таке, — я картав тебе, — можеш палити! Гарне воно й без вогню, зглянься, жорстока, над ним! Геть із залізом, вогнем! Чи такому волоссю — горіти? [30] Шпильку візьми-но — й саме, де приколоти, навчить!» От і не стало його! А таким, як було воно в тебе, Сам Аполлон би пишавсь, Вакх похвалявся б таким. Я порівняв би з ним те, що його в іще мокру долоню Гола Діона^{52} бере — на полотні маляра. Що ж побиватись тепер? Нема вже його і не буде! Тож у люстерко щодня марно вдивлятись тобі: Дивишся, мов на чужу. Щоб собі подобатись нині, Ти учорашню забудь — ту, що з волоссям була. Зіллям його не зсушила суперниця, ні в гемонійській^{53} [40] Хвилі волосся твого відьма не мила стара; Хворості тут не було (хай летить на ліси та на гори!); Не поріділо воно й через якийсь наговір — Бачиш добре тепер — ти сама його занапастила, Мазь на погибель йому приготувала сама! Може, пришле з Германії хтось полонянок волосся — Буде прикраса й тобі — здобич, узята в боях. Хто лиш похвалить — ти паленітимеш: «Куплену вроду, — Будеш корити себе, — схвалюють, а не мою! Хвалять якусь там германку в мені, а скільки, бувало, [50] Щирого захвату слів, горда, я чула сама!..» Горе!.. Не втримує сліз; обличчя правицею, бачу, — Все воно жаром пашить, — хоче прикрити вона. Рештки волосся — в подолі тепер… Бере його в руки… Не у подолі — гай-гай! — на голові б йому буть! Та не журись! Твоя шкода поправна: волосся природне, Що на голівці твоїй, скоро хвалитиму знов.

Шепчеш мені, що марную літа свої, заздросте жовта: Та твоя пісня, мовляв, — вдачі лінивої плід; Що, як діди, як батьки, у розквіті сил молодечих Я не бажаю собі слави походів^{54} курних; Що не вивчаю законів нудних і на форум невдячний Не виставляю промов, щоб оцінили там їх?.. Все це іде в небуття! Я ж — вічної слави шукаю, Щоб моя пісня була завжди в людей на устах. Іда допоки стоїть — буде жити співець меонійський^{55}, [10] Поки стрімкий Сімоент хвилю до моря жене. Житиме й з Аскри поет, поки соком повниться гроно, Поки на ниві під серп колос Церери іде. Та й Баттіада ім’я немовкним буде у світі: Слави майстерністю він — не даруванням зажив. Так і Кекропа котурн на сцені не знатиме зносу. З сонцем і місяцем вік буде тривати й Арат. Раб допоки — брехун, хитра — звідниця, батько — суворий, Звабна — жінка чужа, житиме доти й Менандр. Енній, невправний іще, поривний Акцій широку [20] Славу собі здобули, що протриває віки. Хто б то Варрона забув і перше судно, й Есоніда, Що за руном золотим славний очолив похід? Так і високий Лукреція хист: хіба як настане Цілому світу кінець, відгомонить його спів. Тітір, плоди й Енеєва міць будуть жити у книгах, Поки над світом усім головуватиме Рим. Доки ще факел і лук — оружжя в руках Купідона, Житимуть доти й твої, вчений Тібулле, рядки. Буде відомий і Галл на крайньому Заході й Сході — [30] Буде відомою з ним — і Лікоріда його. Тож коли час-руйнівник і ті скелі з’їдає, й залізний Плуга терплячого зуб — смерті не знають пісні. Хай же уступлять пісням усі влáдарі, їхні тріумфи, Й золотоносний Таг^{56}, славні його береги. Люд хай пусте подивля, мені — аби злотоволосий Феб зі свого джерела щедро раз по раз черпав. Лиш би зелений вінчав мене мирт, що морозу боїться, Лиш би ось те, що пишу, радо коханець читав. Заздрість живих поїдає живцем; умремо — відступає. [40] Кожен, яку заслужив, матиме шану тоді. Так-от і я, коли спопелить мене жар похоронний, — Житиму: в пісні моїй — частка найкраща моя.

Книга друга

Склав я і це, син водами славного краю пелігнів, Я, хто й своє оспівав байдикування — Назон, Так сам Амур повелів. Тут не місце вам, жони поважні, — Зразу кажу: не для вас ці легковажні рядки — Спрагла обранця свого наречена мене хай читає, Хай — недосвідчений ще, в першій любові, хлопчак. А з юнаків хтось, що, як і я, поцілений з лука, Вгледівши в вірші тому щось від своєї жаги, «Як це, — хай подивується він, — міг поет той учений [10] Знати пригоди мої, щоб оспівати їх так?» Я ж про небесні бої, про сторукого Гігеса, тямлю, Співом озвавсь голосним (не бракувало снаги!) — Як відплатила Земля і як опинивсь на Олімпі Й разом із Оссою впав із височин Пеліон^{57}. Мав я і хмари, й грім у руці з Громовержцем нарівні — Гримнути б добре він міг, неба свого захисник! Та не впустила любка мене — й громи я зневажив, Про Громовержця забув — вилетів із голови. Вибач, Юпітере! Зброя твоя ні на що не згодилась: [20] Двері глухими були навіть до грому твого. Тут я за зброю свою — за вмовляння, елегії взявся, Ласкою слів подолав твердість сувору дверей. Пісня^{58} спроможна стягти навіть місяця роги криваві Й Фебових білих, мов сніг, коней вернути назад; Пісня отруйну змію може збавити вбивчого зуба, До свого витоку знов здатна погнати ріку. Будь-які засуви пісня зіб’є — і навстіж розчинить Будь-які двері, хоча б тесані з дуба були. Що то мені б дало — вславляти Ахілла прудкого? [30] Чим допоміг би мені той а чи інший Атрід^{59}? Чим — у боях, дорогах гартований? Чим — нещасливий Гектор, що тіло його коні в пилу волокли?.. Інша річ — та, що славлю в піснях ясну її вроду: Радо сама йде до рук — винагорода співця. Щедра для мене платня! Прощавайте, героїв імення! Вашої величі блиск, вірте, не вабить мене! Тільки б до віршів моїх ви горнулися, милі красуні, — Їх укладаю не я — рум’янощокий Амур.

Ти, що свою господиню всякчас бережеш, Багоаде, Вільну хвилину знайди — дещо до діла скажу. Вчора в альтанці дів Данаїд^{60} я жінку помітив — Там на дозвіллі вона знай походжала собі. От я слівце їй черкнув: «Зустрінемось?» — «Змоги не маю» — Відпис був стислий, а ще, видно, тремтіла рука. Перепитав я, чому, — пояснила, що так уже пильно, Що й не склепляєш очей, службу справляєш свою. Не наривайся на гнів, коли глузду в тебе не бракне: [10] Всяк, хто боїться кого, — скону бажає йому. Та й чоловік її — пень: безглуздо ж те пильнувати, З чого, пильнуй-не пильнуй, крихти не візьме ніхто! Втім, хай шаліє, сліпий од свого розуміння любові, Цноту хай бачить у тій, що багатьом до смаку. Дай їй вільніше дихнуть, нехай побавиться трохи: Зробиш ту послугу їй — тим же віддячить тобі. Спільником будь: прислужишся їй — зобов’язана буде, Соромно йти на таке — ну то крізь пальці дивись. Потай читає листа — вважай, що писала їй мати; [20] А незнайомця зустрінь, мовби знайомим він був. Піде до подруги хворої — ти, хоч вона і не хвора, Слово й своє приточи: важко бідненькій, мовляв. Довго затрималась там — не чекай її довго: на груди Звісивши голову, спи — тихо похропуй собі. Не дізнавайсь, як шанують жінки лляношатну Ісіду^{61}, І на півкруглий театр з острахом не поглядай. Будеш за спільника у таїні — то й зиск буде гарний, Тільки принишкни собі — от і вся праця твоя. Спільник домом рядить, його люблять, його не карають, [30] Сильний він; інші — ніщо, гідна зневаги юрба. Різне вигадує він, аби часом не випливла правда, Владні обоє вони, й разом слугують одній. Хай чоловік надутий, хмурний, а жіночці варто Лиш усміхнутись йому — тут же годитиме їй. Часом на тебе вона налетить, обізве спересердя Катом, пустить з очей (вдавану, звісно) сльозу, — Ти заперечуй, але — щоб вона брала все-таки гору. Огріх придумай собі — правду в неправді ховай. З тим і повага в людей, і маєтки ростимуть у тебе; [40] Швидко (лиш дій, як кажу) зможеш і волю купить. Бачив не раз ти нашіптувача — ланцюга мав на шиї: Хто віроломний, тому — місце в понурій тюрмі. В водах шукає води, плоди, що тікають, хапає Тантал: це кара за злий, за балакучий язик. Надто вже пильно Іó допильновував сторож Юнони — Нині — богиня вона, він — передчасно сконав. Дехто аж сині од пут волочив, помітив я, ноги — Лиш через те, що звістив мужа про зраду жони. Мало такому! Бо ж двом нашкодив язик його злобний: [50] Мужа на біль наразив, а на неславу — жону. Вір мені, геть не милі мужам жінок походеньки: Вухо нагострює всяк, хоч і не радий те чуть. Байдуже ставиться муж до жони — даремний донос твій, Любить — то горя йому, ревний слуго, завдаси. Як то нелегко провину чиюсь довести, хоч і явну! — Захист ласкавий судді може й блудниця знайти. Хоч би й сам спостеріг, та їй, не собі, він повірить, — «Щось я, — буркне під ніс, — недобачати почав». Витисне жінка сльозу — одразу гнівом прорветься: [60] «Ой же, заплатить мені той осоружний шептун!» Що ж ти на програш ідеш? Різок у додачу скуштуєш, Ну а вона — у судді… вже на колінах сидить! Я ж за лихе не берусь, отрути — не підливаю, А у правиці моїй гострий не зблискує меч. Лиш одного я прошý: дозволь, щоб любив я спокійно, — М’якшого щось чи бува, ніж те прохання моє?

Ти (ні то він, ні вона), охоронче кралі моєї, Ти, хто взаємних утіх так і не звідає вже!.. Рани б такої ж я зичив тому, хто тобі, ще дитині, Те, що нас так солодить, гострим залізом відтяв, — Був би, напевно, прихильніший ти, якби сам коли-небудь Силу кохання відчув, — ти б розумів прохача!.. Не для коня ти вродивсь, не годишся для грізної зброї, Не потрясе бойовим списом правиця твоя… Все це — заняття мужів, на мужнє — й не сподівайся, [10] При господині своїй — мирні клейноди носи! Їй повсякчас догоджай: не завадить велительки ласка, Бо, як утратиш її, — хто ти чи що ти таке? В неї ж і врода цвіте, і юні роки наймиліші, — Чи пропадати, скажи, тій незвичайній красі? Сторож ти вельми зіркий, але й такого одурять: Те, за що двоє взялись, дійде-таки до пуття. Втім, не зайве прохать. Тому-то, поки прохаю, Добру нагоду лови — гарно обом прислужись!

Я б аніколи не смів за зіпсуті звичáї стояти, Блудним оружжям свого блуду б я не захищав. Тож зізнаюся (коли це добро — зізнаватись у хибах): Що, божевільний, вчинив, зараз я викладу все. Я і ненавиджу, а все одно — не жадати не можу. Те, чого б радо позбувсь, ой, як нелегко нести! Не вистачає снаги, щоб собою ж я міг керувати, От мене й мчить бистрина, наче той човен хисткий. Та не одне щось чарує мене — тих зваб не злічити, [10] Через які, вір-не-вір, — вічно закоханий я. От соромливо котрась із красунь свої очка опустить — Я — вже в новому сильці: звабила цнота мене. Бачу, зухвалу якусь. Ну що ж, не селючка принаймні — Певно б, на ложі м’якім повороткою була. Стріну сувору — «Сабінку вдає, — подумаю, — хоче, Не подає лиш на вид, — бач, гордовита яка!» Та, що освічена, теж до смаку: визнається в науках; Щирістю знадить і та, що й не лизнула наук. Інша похвалить мій вірш, Каллімаха — за грубого має, — [20] Вірш мій подобався їй, вірша творцеві — вона. Ще якась інша — вірші мої, й мене, хто їх пише, Ганить, а я залюбки з нею забаву б повів. Ця, звіддаля ще, ходою бере, а та — якась штивна, Мужа їй доброго — й враз стане гнучкою вона. Цю — люблю через те, що так уже мило співає, Що й під час співу таки губки б їй поцілував. Та — журливо торкає струну, так уміло, так чуйно: Хто б то учених таких пальчиків не полюбив? Рухами зваблює ця: наче музика, рук її рухи, [30] Глянути — ніжність одна: мовби не йде, а пливе. Що тут про себе скажу? Від будь-чого я запалаю. Дай Гіпполіта^{62} сюди — стане Пріапом і він. Як героїні колись, — ставна ти, високоросла? — Що ж, усе ложе — твоє, тісно не буде тобі. Меду й при куцій лизну — схиляють обидві до блуду. Куца чи росла — дарма: радий я цій, як і тій. Не причепурена ця? Причепýриться — оторопієш. Прибрана? Так заодно й статки її оціни. Світла полонить мене, золотава — також полонить, [40] Часто втішала мене й смаглої барви любов. Темним — на білій, мов сніг, дівочій шиї волоссям Леда, перша з красунь, не вирізнялась хіба? Жовте воно? А хіба ж не таким променіла Аврора?.. Тільки б кохання було — я припасую зразок. Юність чарує мене, при старшій — теж не дрімаю: Тій не бракує краси, розумом — старша бере. Втім, котру не візьми з-між цвіту жіночого в Римі, — Кожну б я мати хотів, жодної не уступлю!

Ні, не вартує любов (одійди, луконосний Амуре!), Щоб раз у раз я собі так ото смерті жадав! Рад покінчити з життям, лиш зраду твою пригадаю, — Видно, твій жереб такий — мукою бути мені. Не перейняв я листа, очевидного доказу зради, Не підстеріг, що тобі хтось подарунок робив. О, коли б я винував, не надіючись на перемогу!.. Та в моїй справі, на жаль, місця слабкого нема! Добре тому, хто милу свою без вагань захищає, [10] Хто міг почути тверде: «Я не чинила того!» З кременю той, хто лиш свій чує біль і, жадаючи пальми, Хоч би й кривава була, бруд на оскаржену ллє. Я ж — о горе мені! — я сам же, келих одклавши, Бачив, тверезий, усе (ти була певна, що сплю), Бачив я: порухом брів тайкома ви перемовлялись, Рідко звертались до слів — мову кивками вели; Не німували й очі твої; велемовним і стіл був, Списаний густо вином; пальці були говіркі. Мову, хоча потайною була, до кінця зрозумів я: [20] В кожному з порухів тих слово якесь пізнавав. Гості ледь не усі розійшлись. Із юрби гомінкої Двоє чи троє лишень носом клювали іще. От я і вгледів тоді, безсоромні, ваші цілунки — Вкупі не губками лиш, а язичками були. Так навіть рідна сестра не цілує поважного брата, Так — хіба любка того, хто аж усох від жаги. Мабуть, і Феб не так цілував яснолицю Діану, Так лиш Венера могла пестити Марса свого. «Що ти? — вигукнув я. — Кому віддаєш мою втіху?.. [30] Хто позбавляв мене прав на володіння моє? Щастя зі мною діли, як ділю його я із тобою, — Як зазіхнути посмів — третій на наше добро?» Гнів ті слова мені клав на язик; у провинної сором, Бачу, рум’янцем густим геть усе личко залив. Небо Тіфона жона зарум’янює так; наречену Погляд палкий жениха в барву вганяє таку. Так серед лілій троянда жахтить, такою є повня, Як, зачарованих, вчвал силиться коней пустить. Кістка слонова така, як її, щоб од літ не пожовкла, [40] У меонійськім краю^{63} пурпуром барвлять жінки. Ось і вона тоді так (чи подібно) взялася рум’янцем, Що додало їй краси, — сповнена чару була. В землю потупила зір — і це її прикрашало, Смуток їй хмурив чоло — гарна хмурною була. Вже їй, од гніву сліпий, мав укладене рвати волосся, Вже я нашкодити мав щічкам її чарівним — Марно! Глянув лишень — пориву мов не бувало: Зваба жіноча міцним їй послужила щитом. Щойно я гнівом палав, за мить — благав на колінах, [50] Щоб цілувала й мене, тільки не гірш, ніж його. Та, засміявшись, таки цілувала — так уже щиро, Що й Громовержцеві з рук випав би месник-вогонь. Мучуся далі: «Цілунки такі відчував і той другий?.. Ні! — хочу вірити в те — гіршими ласував він». Так цілувала мене, як учив я, навіть солодше, — Видно, своє щось, нове, в ті поцілунки внесла. Вабила, звабниця, тим, що своїми губками спрагло Мій ти втягала язик, скільки могла, а я — твій. Та не в цілунках біда, не на них же я нарікаю, [60] Хоч для своїх нарікань бачу причину й у них: Так — у постелі хіба навчилася ти цілувати… Знати б, хто вчителем був: гарно, мабуть, заробляв.

^{64}

Славний наслідувач слів, папуга, з Індії родом, Згинув!.. Рушайте, птахи, у похоронний похід! Бийте, пернаті, себе, бийте крилами в груди побожно, Щічки свої раз у раз нігтем раніть, гостряком! Скубайте пір’я жорстке, як волосся рвуть собі люди, Горло співуче нехай буде за довгу трубу. Годі тих скарг, Філомело^{65} журна, на тирана-фракійця! Горю з перебігом літ угомонитись пора! Рідкісний птах не живе — його, тужлива, оплакуй: [10] Ітіс — велика, але ж давноминула журба. Всі ви, хто порухом крил верстає путь у повітрі, — Плачте! Та понад усіх, горлице, ти розпачай! Ви душа в душу обоє жили, у злагоді повній, Вірність аж до межі, з вами, несхитна, ішла. Чим був з Фокіди юнак^{66} для Ореста з Аргоса, тим же, Горлице, поки ще жив, був той папуга тобі. Що то за вірність була! Пір’їн яке різнобарв’я! Голос, що так озивавсь на усілякі лади!.. Скільки то втіхи було, як тебе, окрасо пернатих, [20] Милій приніс я — і що?.. Он уже мертвий лежиш… Що ті смарагди крихкі супроти крил твоїх сяйва? Дзьобик — шафраном яснів і променів багрецем. Де ж іще інший є птах, щоб так наслідував голос, Щоб наче справді слова з горла свого видавав?.. Заздрості жертвою став — до грізних боїв не хилився, Був говірким і любив спокій та мир над усе. От перепілки: жити для них — означає сваритись, Думаю, саме тому довго, сварливі, живуть. Ситий — крихтою був і такий говіркий, що частенько [30] Навіть на корм не дививсь, як не годили тобі. А полюбляв ти горіх або мак, що сон навіває, Спрагу вгашала бодай крапля простої води. Пажерний яструб живе, в повітрі кружляючи, й каня, Й галка, що кряче всякчас та накликає дощі, Як і ворона — ненависний птах зброєносній Мінерві^{67} — Може прожити вона ген аж за дев’ять віків, Згинув же — він, говіркий, відлуння мови людської, Дар, що сюди завітав з крайніх околиць землі!.. Долі жадлива рука по найкраще звикла сягати, [40] Гірше — вповні свій вік, аж до кінця проживе. Бачив нікчема Терсіт похоронний огонь Філакійця^{68}; Гектор — попелом став, поки брати ще жили… Зайве нагадувать, як господиня благала за тебе, Як ті благання тремкі вітер по морю розніс… Сьомий визирнув день, а восьмий — вже не всміхнувся, Пáрка-бо нитки життя не приточила тобі. Не заніміло, проте, у горлі затерплому слово, Мовив, півмертвий уже: «Люба Корінно, прощай!» Під Єнісейським горбом гайок дубовий темніє [50] І зеленіє земля в росяних травах довкіл. Там, якщо віриш мені, сумирне селиться птаство, Й не проникає туди жоден пернатий хижак. Зелень поскубують там на роздоллі лебеді чисті Й фенікс — єдиний зразок вічного роду свого. Віялом там розпускає свій хвіст і птиця Юнони^{69}; Голуб з голубкою там ніжно воркують собі. Прийнятий в їхню сім’ю, у гостинному гаї, папуга Тим диво-хистом своїм мирних чарує птахів. Над кісточками — горбок, для пташки — надто великий; [60] Камінь маленький зате і коротенький двовірш: «Як господиня любила мене — розумію з нагробка. Більше, ніж навчений птах, мовою я володів».

Доки докори нові раз од разу я слухати маю? Вже й остогидла мені зброя моя захисна. Варто зирнути на верхні ряди в мармуровім театрі, Вже дорікаєш: «Ага! Он котру оком пасеш!» Варто й на мене зирнути якійсь, і то випадково, — Вже щось вичитуєш ти, пильна, з обличчя її. Жінку якусь похвалю — уже з нігтями мітиш у чуба, Лаю — вважаєш: «Хитрун! От напускає ману!» А зарум’янивсь: «Ти бач, охолов до мене, напевно», [10] Зблідну: «Когось покохав!» — підозріваєш мене. Хай би й справді провину якусь я чув за собою: Легше-бо кару нести, як по заслузі вона. Ти ж без вини винуватиш мене, пусте тобі в ум йде, Так-ото гнів свій ваги ти позбавляєш сама. Глянь на осла-вуханя, на ту бідолашну тварину: Скільки його не шмагай, він не перейде у чвал… Ще одне: лаєш за те, що з майстринею зачісок хитрих, Із Кіпассідою я… ложе твоє осквернив. Будь я таким ласуном, то хіба ж, подумай, на служку, [20] Служку просту — о боги! — міг би поквапитись я?.. Хто з-поміж вільних рабині б хотів? Кому було б мило Плечі, де слід батога, брати в обійми свої? Ще ж та служниця, додай, з умінням подиву гідним Зачіски може робить — ціниш те вміння її. Чи до тієї, що вірна тобі, залицятись безпечно? Облизня б тут же схопив, вийшла б і справа на яв. Тож і Венерою, й хлопця крилатого луком клянуся — Класти на мене вину жодних не маєш підстав.

Ти, що могла б і сто сот укласти зачісок різних, Ти, Кіпассідо, кому впору б чесати богинь, Ти, що й до любощів хист, як я пересвідчився, маєш, Більше мені помічна, ніж навіть пані своїй, — Хто про зв’язок наш доніс, відкіль дізналась Корінна, З ким до любовної гри в ліжко лягаєш не раз? Може, рум’янець видав мене чи слово, зірвавшись, Їй підказало, що ми бавимось потай тепер?.. Сам же я застерігав: зі служкою гра — небезпечна, [10] Хто на ту стежку ступив — глузду бракує тому! Втім, Брісеїди жадав, рабині, сам фессалієць^{70}; Фебову жрицю кохав перший з мікенських вождів^{71}. Я — не могутній Ахілл, не Тантала внук, то чи мав би Нехтувать тим, що колись миле було владарям? Оком пильнішим на тебе колись-то твоя господиня Глянула — й тут же тебе кинуло, бачив я, в жар. Я зате не розгубивсь; пам’ятаєш, став присягатись, Навіть Венеру саму кликав, щоб свідком була? Вибач, богине, мені! Я не винен — криві ті присяги [20] Нот дощовий нехай ген морем у безвість жене! Ти ж, Кіпассідо, відваж за труд мені плату солодку: Нині, смаглявко, до гри знов побіч мене лягай! Що це ти брівки звела? Страхи снуєш свіжі, невдячна? Замість обом водночас, краще служи одному. А як відмовиш, дурненька, мені, — зізнавшись в усьому, Я господині твоїй сам принесу каяття. Все, Кіпассідо, я викладу їй: коли ми кохались І в який спосіб, і де, й скільки разів це було.

Ти, що на гнів свій палкий не скупишся для мене, Амуре, Хлопче, що в грудях моїх, лежню, гніздо собі звив! Що ж мене кривдиш усе, хоч твоїх таборів я ніколи Не покидав, та чомусь тут таки й ран зазнаю! Факелом палиш — своїх, у своїх же — стріли пускаєш… Що то за слава така? Краще долай ворогів! От гемонійця^{72} візьми: свого друга вдаривши списом, Він же для рани йому засіб подав помічний. Глянь на ловця: переслідує здобич, а наздогнавши, — [10] І не торкнеться її — іншу догнати спішить. Нас, підлеглих твоїх, діймаєш ти своїм луком, А до зухвальця — чому млява правиця твоя? Що то за втіха — об голі кістки стрілу притупляти? Геть од любові я всох — голі зостались кістки. Стільки довкола мужів і стільки жінок без любові — Там попітніти б тобі, щоб заслужити тріумф! Рим, якби сил не зібрав, у світ широкий не рушив, — Досі пишався б хіба крівлями з очеретин. Воїн за вислугу літ отримує, втомлений, поле. [20] Кінь, що мету обгинав^{73}, — на пасовищі уже. Під окриттям на підпорах стоять розхитані судна, Хто вже з арени зійшов — меч дерев’яний бере^{74}. Тож і мені, хто своє відслужив у жінок, у любові, На відпочинок піти — чи не найвища пора?

9а

Скаже з богів хтось: «Живи й не люби!» — подякую чемно: Жінка — це зло, та яке ж миле й солодке те зло!.. Тільки-но я вдовольнюсь, і жага у серці пригасне — Знов бідну душу мою вихор підхопить лихий. Так, коли здиблений кінь, наосліп із вершником рине, Спінений, вже він тоді не відчуває вузди. Так, біля берега вже, запливаючи в гавань безпечну, З вітром раптовим судно знову летить на глибінь. Так ото носить мене Купідона подув непевний! [10] Знову сягнув по стрілу бог пурпуровий — Амур. Цілься у серце моє: безоружний — перед тобою, Тут тобі вистачить сил і не здригнеться рука! Стріли й самі вже в мене летять: сагайдак не таке вже Місце звичне для них, як саме серце моє! Все ж нещасливцем є той, хто ніч проспить непробудно, Той, кому довге спання — то наче дар дорогий. Дурню! Що ж таке сон, як не смерті холодної образ? Часу доволі для сну кожному доля подасть! Хай і надурює любка мене, щебечучи мило, — [20] Із сподівання свого радість черпатиму я! Хай то слух солодить, то докорами хай дошкуляє, Хай то натішусь при ній, то, з’ївши облизня, йду. Що перемінливий Марс — це від пасерба, від Купідона: З нього зразок беручи, меч свій оголює Марс. Ти — легковажність одна, як метелик — що там ті крильця? Втіхи то щедро даєш, то забираєш нараз. Тож, коли з ненькою гожою чуєш мене, Купідоне, — В серці моєму всякчас, доки живу, владарюй! Гурт жіночок, перелітна юрба, під твоїм буде берлом, — [30] Так від народів обох шана пливтиме тобі.

Так, це від тебе колись, так-так, від тебе, Грецине^{75}, Чув я, що двох водночас годі любити жінок. Я через тебе в біді, через тебе впав, безоружний, — Двох я — хіба не ганьба? — двох одночасно люблю. Дві вони — кралі між краль, обидві — мов із малюнка, Та й у мистецтві вони — рівні, як та, так і та. Вродою вдатніша ця, але й та настільки ж удатна, Більш до цієї горнусь, хоч до тієї не менш. Дві мене мучать нараз, дві любові розколюють навпіл, — [10] Так супротивні вітри бавляться в морі судном. Що ж нескінченні подвоюєш ти, Еріцино^{76}, страждання? Може, щоб лиха сьорбнуть, мало кохати одну? Лісу — листків додаєш? Зірок — мерехтливому небу? До глибодонних морів — ще підливаєш води? Втім, краще так, аніж нидіти б мав один, без любові, — Ворогу б я побажав кроком суворим іти. Ворогу б я побажав у порожній лежати постелі, Де простягтися до сну не заважає ніхто. Ну, а мені хай жорстока любов не дає загнивати — [20] Тільки б не був я один ложа мого тягарем^{77}! Хай добиває мене (нікого ж ніде!) моя любка, Як до снаги, то одна, а як ослабне — то дві! Праці стане для двох: я стрункий і жилавий хлопець, — Може, ваги не добрав, м’язи не мляві зате. Твердості їм додає ще й природна жага насолоди — Жінки, яка б не була, зроду я ще не підвів! Часто цілісіньку ніч у постелі я бавився жваво, Зранку — знову до гри, втоми немов не було. Щасен, хто потрудивсь в обопільних змагах Венери! [30] Рад би я в них полягти з волі безсмертних богів! Хай свої груди вояк підставляє під стріли ворожі — Кров’ю, що в битвах пролив, купить він славу собі. Хай багатіє багач, хай, брехливий, сьорбне з того моря, Що в ненаситі своїй стільки разів борознив! Ну, а мене хай хвилюють хіба що справи любовні, Хай серед них мене смерть на відпочинок пошле. Хай в похоронний мій день, сльозу пустивши, хтось мовить: «Смерть маєш саме таку, що увінчала життя».

Першою стежку хистку по морській здивованій хвилі На пеліонській горі стята вказала сосна, Що між ударами скель провезла, було, дорогоцінне Руно, яке звіддаля вабило сяйвом рудим. От коли б той корабель, — щоб ніхто веслом не бив хвилі, — Арго, тоді затонув, згубних напившися вод!..^{78} Ось, покидаючи дім і прихильні пенати, і ложе, Хоче Корінна ступить на небезпечні шляхи. Будуть — о горе! — лячними й мені зефіри та еври, [10] І льодовитий Борей, і розгарячений Нот. Не намилуєшся там ні містами, ні зеленню лісу — Море зрадливе довкіл, синява всюди одна. Там, серед моря, ні камінців не побачиш барвистих, Ні черепашок: вони — тільки на вогкім піску. Берег мережте лишень білих ніжок стежками, дівчата, — Він лиш безпечний, а там, далі, — дороги сліпі. Хай вам розказує хтось про звади вітрів, про Харібду Й Скіллу^{79}, про те, як між них піниться хвиля морська; Як, наче леза з глибин, Керавнії скелі зринають, [20] Де там, в якій із заток, Сирта^{80} Велика й Мала, — Хай повідає вам хтось — ви слухайте: хто слухачем є, Жодна негода тому не заподіє біди. Пізно, коли вже відв’язано шнур, озиратись на берег: Вигнуте днище судна в безкрай солоний летить. А мореплавець, ворожих вітрів боячись ненастанно, Поряд — рукою сягнуть — бачить і хвилю, і смерть. Леди синів^{81}, яснозорих близнят, молитимеш слізно, Зойкнеш: «Ой, добре тому, хто на несхитній землі!» Справді-бо краще собі прилягти та книжку гортати, [30] Ліру фракійську дзвінку часом узяти до рук. Може, кажу щось пусте, чим вітри забавляться буйні, — Хай Галатея^{82} веде, приязна, твій корабель! Вроду таку загубить, нереїди, — був би це злочин, Ви учинили б його, ви і ваш батько — Нерей. Не забувай лиш мене, з ходовим я жду тебе вітром, Хай у вітрила твої, духу набравшись, він дме! Море могутній Нерей хай до нашого берега хилить! Війте до нього, вітри, хвилю до нього женіть! Палко благай, щоб зефіри твоє напинали вітрило, [40] Лиш затріпоче — сама вміло скеровуй його! Першим із берега знаний мені корабель я зауважу — Й вигукну: «Ось він везе — бачите? — наших богів!» Візьму на руки тебе. Ні числа, ні порядку в цілунках Не пильнуватимем ми. Жертва подячна впаде. Наче та постіль м’яка, буде слатись пісок перед нами, Будь-який пагорбок нам правити буде за стіл. Там за Ліеєм п’янким не одне мені, певно, розкажеш: Як серед моря, було, ледь не втонув корабель, Як ні непевна година нічна, ані Нот буревійний [50] Не зупинили тебе, поки до мене пливла. Йнятиму віру всьому, хоч була б то вигадка чиста. Врешті, чому б то я мав мрії своїй не годить? Тільки б тим радісним днем, оздоба небес, Світлоносець, Чвалом пустивши коня, швидше мені заяснів!

Я переміг! Увінчай-но чоло моє, лавре звитяжний! Бо ж обнімаю-таки любу Корінну мою! Хто лиш її не беріг — чоловік, і замки, і сторожа, Щоб не підкрався хитрун, — всі проти мене були. З-між перемог саме та найгучнішого варта тріумфу, Де, не піднявши меча, здобич безкровно беруть. Що там рови, що мури міські? Усе це — марниці: Жінку, досвідчений вождь, жінку я нині здобув! Як повалився Пергам по облозі десятилітній — [10] Скільки в Атрідів-братів слави тієї було? Я ні з ким іншим її не ділю: плодами звитяги Буду втішатися я, не якийсь інший вояк. Сам я був за вождя, сам воїном був, піхотинцем, Сам же й вершником був, сам і клейноди носив. Доля до звершень моїх випадковості не домішала — Гучно, тріумфе, ступай, світла турбото моя! Привід війни не новий: не викрали б доньку Тіндара^{83} — Мир і Європи б тоді, й Азії не полишав. І чи не жінка вином розгарячених диких лапітів^{84} [20] І напівконей, було, в бійку ганебну втягла? Жінка й у краї твоїм, справедливий Латине, троянцям Поштовх дала^{85} до нових кровопролитних боїв. Жінка й тоді, коли Місто ще юним було, нацькувала^{86} Римлян на тестів — до рук грізну їм зброю дала. За білосніжну телицю бики, сам бачив я, б’ються, Збоку дивилася та — їм піддавала снаги. З-між багатьох і мені, воякові, — але без убивства, — Взяти звелів Купідон славні знамена свої.

Плоду, що в лоні твоїм визрівав, немудро позбувшись, Зблідла Корінна лежить — бореться смерть із життям. Рішення те, небезпечний той крок, укривала від мене — Гнівом по праву киплю, гору ж — острах бере. Плід той від мене вона понесла, принаймні, в те вірю: Часто, що бути б могло, те я за дійсне беру. Мати Ісідо, чий край — хлібодайні ниви Канопа^{87}, І Паретоній, і Фар, в пальмах увесь, і Мемфіс, Там, де стрімливий Ніл, широким річищем спливши, [10] В море крізь сім своїх брам води вливає свої! Систром твоїм заклинаю тебе й Анубіса^{88} видом — Хай шанобливо в віках служить Анубіс тобі, Хай проповзає звільна змія довкола приносин, Апіс^{89} хай в почті твоїм, бог рогоносний, іде, — Глянь милостиво сюди — в одній ти двох порятуєш: Їй подаруєш життя, — ну, а вона вже — мені. Часто при святі твоєму вона тобі в храмі служила, Галли^{90} тим часом, жерці, кров’ю кропили твій лавр. Ти ж помагаєш вагітним жінкам, що їм роздуває [20] Стан, нещодавно гнучкий, лона прихований плід. Будь же прихильною й ти, молитви мої вчуй, Ілітіє^{91}! Вір мені, гідна вона ласку пізнати твою. Сам, в білосніжному весь, обкурю тобі миром жертовник, Сам подарунки до ніг, як обіцяв, покладу Й напис посвятний додам: «Назон — за Корінни рятунок». Ти ж для дарунку цього й напису місце вготуй. І, якщо можна в тривозі такій давати поради, — Більше, Корінно, не смій важити власним життям!

Що то за користь жінкам — не брати участі в битвах, Не виступати в похід у щитоносних рядах? Воєн не треба: своєю — себе ж вони зброєю ранять, — Часто на долю свою сліпо здіймають меча! Та, що незрілий плід виривати з утроби навчила, В битві із власним життям мала б сама полягти. Справді-бо: лиш через те, щоб живіт не поганили складки, Для смертовбивства цього площу всипати піском? У давнину так чинили б жінки — од того душогубства, [10] Певно, до пня вже б давно вигинув рід наш людський. Знов довелося б шукать, хто б каміння в пустельному світі Кидав^{92}, щоб роду людей дати початок новий. Хто подолав би Пріамову рать, якби гожа Фетіда^{93}, Моря богиня, свій плід не доплекала колись? А коли б Ілія^{94} в лоні тугім близнюків умертвила, — Хто б то на пагорбах тих Місто владарне заклав? Так і Венера: коли б, завагітнівши, вбила Енея, — Досі б не знала земля, що таке — володарі. Втім, не було б і тебе — такої краси! — якби мати [20] Так учинила колись, як її донька — тепер. Та навіть я, кому краще було б од любові сконати, Дня б не побачив, якби ненька згубила мене. Що ж виногроно з лози, коли ще незріле, стинати, З гілки зелений ще плід так-от, без жалю, зривать? Вичекай трохи — самі опадуть; хай росте, що родилось, Не пожалкуєш об тім, бо нагорода — життя! Що то за безум такий — копирсатися в лоні своєму, А ненароджених ще — трійлом поїти їдким? Всяк дорікає кров’ю синів колхідянці^{95} гнівній; [30] Кожному Ітіса жаль — ненька ж убила його! Люті були матері! Але й привід для лютості мали: Кров’ю своїх же дітей мстилися чоловікам. Ну, а який же Терей чи Ясон спонукає вас нині Так от, долаючи страх, зранювать лоно своє? Не посягне на таке й у печерах вірменських тигриця, Навіть левиця не вб’є, грізна, маляти свого, — Чинять це… ніжні жінки, але — не безкарно для себе: Часто, вбиваючи плід, гине убивця сама. І як несуть її, щоб на вогонь, нечесану, скласти^{96}, — [40] Кожен покійниці вслід: «Так їй і треба!» — гука. Ну, але хай ті слова розвіються в далях етерних, А віщування мої будуть лиш звуком пустим! Хай, милосердні боги, вона раз лише схибить безкарно, Лиш один раз, а тоді, вдруге, — хай кару несе!

Перстню, що зблиснеш ось-ось на пальчику любки-красуні, Свідку моєї жаги (в тому вся цінність твоя!), Милим даруночком будь! Од радості вся заяснівши, Хай на свій пальчик вона хутко надіне тебе. Гарно так їй підійди, як мені вона гарно підходить, Ніжно круг пальчика їй, наче віночок, обвийсь. От пощастило тобі!.. Забавлятися буде тобою, — Сам подарунок зробив — сам же і заздрю йому!.. От якби в перстень той діва Ееї^{97} мене обернула [10] Чи чародійник старий — житель Карпафських глибин^{98}! Тут же б запрагнув тебе, грудей торкнувся б, а далі — Волю б лівиці я дав — нею б сягнув під поділ. З пальця, тісний, зісковзнув би таки, припав би до лона, Вже не кільцем, а грудьми (бо чарівник!) — до грудей. Чи послужив би печаткою їй — для листів потаємних, Щоб не чіплявсь камінця віск із таблички цупкий. А якби прикрим був лист, я тулився б до вуст її вогких, Тільки б писання того не запечатать мені. В скриньку захоче покласти мене — не дам себе зняти: [20] Тут же тіснішим кільцем довкола пальця зімкнусь. Смутком-журбою тобі, моя зоре, повік хай не буду, Пальчик твій без нарікань радо хай носить мене Навіть тоді, коли в теплій воді омиватимеш тіло, — Не постраждає ж у ній очко ясне — самоцвіт; Голою будеш — і збуджена хіть збадьорить мої члени, І, хоча перстень, але — як чоловік поведусь. Що там ті мрії, однак? Рушай же, дарунку маленький! Хай вона знає, що ти — вірності нашої знак!

Ось я в Сульмоні живу, в третині краю пелігнів, Тут не просторо, але — води здорові довкіл. Сонця близького жарінь хай до тріщин випалює землю, Хай із висот палахтить лють Ікарійського пса^{99}, — Води проточні й тоді зволожують ниву пелігнів, Буйно на ґрунті пухкім зелень буяє довкіл. Щедра зерном тут земля, щедріша — на виногрона, Видно подекуди тут навіть Паллади плоди^{100}. Де лиш струмочок дзюрчить — моріжок м’який зеленіє, [10] Дерен вологій землі служить за тінь рятівну. Тут лиш вогню мого брак… Та ні, я схибив на слові: Мій-бо вогонь — при мені, одаль — причина вогню. Хай мені б місце дали між Кастором і його братом, — Я б і зірок не хотів — був би весь час при тобі. Хай і по смерті тремтять, хай буде земля нелегкою Тим, хто далеко проклав, аж поза обрій, шляхи! Вже коли треба рушати кудись у далеку дорогу, Хай би хоч за юнаком дівчина мусила йти. Я от би й Альпи долав, де вітри й холоднеча, аби лиш [20] Поряд Корінна ішла — легко б ішлося мені. З милою перепливти я б наважився Сирти лівійські, Дав би вітрило своє гнати непевним вітрам. Не налякався б морських потвор, що під лоном дівочим Гавкають, ані твоїх, скельна Малеє^{101}, заток, Ані Харібди, що судна глитне — і цілим потоком Зригує воду морську й знов поглинає її. Щойно ж покаже себе вітровладна сила Нептуна, А доброзичних богів хвиля кудись однесе, — Ти на рамена мені свої руки клади білосніжні — [30] І попливу залюбки з милим, легким тягарем. Часто, щоб бути з Геро^{102}, закоханий плив на той берег; Був би й тоді переплив, та не заблиснув ліхтар. Але без тебе, хоча, де не глянь, тут ниви, багаті На виноград, хоч довкіл — щедрі струмками поля, Хоч рівчаками рільник собі в гості кличе водицю, Хоч прохолодний вітрець кучері пестить дерев, — Все ж не вславлятиму я цілющого краю пелігнів, Батьківських, рідних мені, не величатиму нив, — Скіфів хіба, дикунів-кілікійців, британців і скелі, [40] Де Прометей залишив крові багряні сліди. Горнеться в’яз до лози^{103}, лоза — тримається в’яза. От тільки з милою я часто в розлуці чомусь. Не присягалась хіба і мною, й своїми очима, Що наче зорі мені, — разом іти крізь життя? Тільки ж дівочі слова — то лист, що з дерев облітає: Хвилі та вітер із них роблять забаву собі. Та коли ти зберегла бодай крихту уваги для мене, — До обіцянок своїх час додавати й діла! Щойно баскі рисаки бистрохідну рвонуть колісницю^{104}, [50] Ти понад вихором грив віжками лясни сама! Ви ж, гордовиті верхи, куди вона зверне, — присядьте! Ви ж, по долинах витких, — будьте легкими, шляхи!

Хто б за генебне щось мав — догоджати дівчині милій, Той уже, певно, й мені оголосив би: «Ганьба!» Хай там! Аби лиш не так мене мучила та, що посіла Паф і Кітеру^{105}, де б’є пінява хвиля довкруж! Тільки б ніжній своїй велительці здобиччю став я, Раз уже доля така — кралі на здобич піти! Врода вогню додає: Корінна різка, бо вродлива. О, якби менше вона знала природу свою!.. Дзеркало винне! Від нього пиха: вона ж бо на себе, [10] Лиш коли вбрана глядить і причепурена вся. Хоч воно й так, хай врода тобі дає право безмежне, — Врода сліпуча, що й мій владно приковує зір, — Все ж, із собою зрівнявши мене, — цуратись не квапся: З кращим (такий уже світ!) гірше йде в парі не раз. Кажуть, що й Каліпсо, закохана, смертного мужа Не відпускала, а він, знай, на своєму стояв. Вірять, що фтійський владáр пізнав любов Нереїди, Й що до Егерії в сні праведний Нума^{106} горнувсь. А до Венери — Вулкан, хоч він (каліка, та й годі!) [20] Ногу коротшу тягнув, як від ковадла ступав. Врешті, й елегії лад — нерівний, але з героїчним Дещо коротший рядок гарно пліч-о-пліч ідуть. Тож і мене, моя зоре, прийми, якого вже маєш, І, що робити мені, приписи в ліжку давай! Не посоромлю тебе, тягарем безкорисним не буду, — Зайве було б і ховать нашу любов од людей. Знаний не статками я: моя слава — вірші удатні, Хто б то, скажи, не бажав бути хай згадкою в них? Знаю таку: вона всюди себе видає за Корінну, [30] Все б оддала, щоб таки справді Корінною буть! В ложі одному, однак, чи дві різні ріки пливтимуть — Щедрий тополями Пад^{107} і прохолодний Еврот? Хай і в своїх книжечках я співаю тільки про тебе! Хай завдяки лиш тобі зблискує в пісні мій хист!..

Поки ти пісню свою доводиш до гніву Ахілла^{108}, Й зброїш, мій Марку, мужів, що присягнули тобі, — Я лиш розтрачую час, лінивець, під тінню Венери, Славні дерзання мої ніжний ламає Амур. Часто я любці казав: «Лиши мене в спóкої, врешті!» Ще я не змовк, а вона — вже на колінах моїх. Часто: «Таж сором…» — зітхав, — а вона, тамуючи сльози: «Сором кохати мене?.. Ну й дожилась, дожилась!..» Шию руками мені обів’є — все цілує й цілує, [10] Поки мене не вкладуть ті поцілунки рясні. От і подоланий я! Вже не зброю — домашні діяння Та свої власні бої славити буду в піснях. Мав я і скіпетр в руці^{109}: трагедія нашим старанням Виросла; їй і служив, скільки ставало снаги. Висміяв паллу Амур, і котурни мальовані, й скіпетр, Що його похапцем я, так по-домашньому, взяв. І манівцем повело божество мене — любка гнівлива, От я котурни й відклав — і тріумфує Амур. Що до снаги, те роблю: научаю майстерно кохати [20] (Втім, та наука тонка вчителю шкодить не раз) Чи сную вірші про те, що Уліссові шле Пенелопа, А чи, Філлідо, про твій, скривджена владарко, плач, — А чи про те, що Паріс, Макарей, і Ясон безсердечний, І Гіпполіт, і його батько читали колись; Що промовляла, журна, з мечем у правиці Дідона, Що — повелителька струн Лесбосу ліри — Сапфо. Скоро вернувсь мій Сабін, об’їхавши світ, із собою Він попривозив листи — відгуків слово живе. Значить, Улісса печать упізнала жона його вірна, [30] Мачуха Федра — до рук лист Гіпполіта взяла; Благочестивий Еней відповів нещасливій Еліссі; І до Філліди є лист, тільки б живою була! До Гіпсіпіли прийшло від Ясона писання печальне; Люблена, Фебові в храм ліру Сапфо хай складе. Так-от і в пісні твоїй, хоч оспівуєш зброю, мій Макре, Побіч із Марсом, бува, золотом блисне Амур. Є там Паріс і жона-перелюбниця (славою — злочин!), Є Лаодамія^{110} ще, — з мужем померла вона… Радше — я ж знаю тебе! — не бої, а кохання ти славиш, — [40] І таки в мій, прийде час, табір ти перебіжиш!

Кажеш, дружину тобі пильнувати, дурню, не треба? То задля мене пильнуй, підігрівай мою хіть! Лиш заборона смаку додає; дозволиш — набридне. З дозволу — бовдур хіба, телепень буде любить. Хай і страхи водночас, і надія служить коханцям, Хай і відмова не раз місце благанню дає! Що мені з щастя того, як його не відтінить хмарина? Те, що нічим не грозить, те й не привабить нічим. Дивну цю рису в мені таки вгледіла хитра Корінна, — [10] Знає, кмітлива, тепер, як упіймати мене! Скільки разів (мовляв, голова болить, нарікала) Я хоч-не-хоч за поріг мусив од неї іти… Скільки разів дорікала мені — й ні в чому не винен Мусив я стільки ж разів бути її прохачем! Так одуривши мене, пригаслий вогонь піджививши, Знову благанням моїм радо назустріч ішла. Що то за ласки були! А що за слова найсолодші! Скільки цілунків було — бачать боги! — і яких!.. Так от, кралечко, й ти, що недавно мій зір полонила, [20] Підступів часто лякайсь, часто мені відмовляй. Перед порогом твоїм не раз мене змушуй лежати Й мерзнути там одинцем, доки тягтиметься ніч. Так, лише так загартуєш любов, що міцнітиме з часом, — Ось що мені до смаку, ось що снаги додає! Інша, розпусна, любов, по яку — рукою сягнути, Шкодить: мов меду об’ївсь — що за приємність у ній? Не заховав би Данай свою доньку в мідяній вежі, — Від Громовержця у тяж, певно, вона б не зайшла. Ока з телиці Іо й на мить на спускала Юнона — [30] Й Зевс іще дужче її, діву рогату, кохав. Вабить доступне, легке — то з дерев зривай собі листя, Дзбанами воду черпай у повноводій ріці. Хочеш коханця тримати в руках — крути ним частіше. Ну й настанови даю!.. Знову на лихо собі!.. Та, хай там що, а мене, зізнаюсь, нудúть від догоди: Ловлять мене — я втікач, а утікають — ловець. Ти, хто за жіночку, кралю свою, аж надто спокійний, Двері свої під замком, лиш вечоріє, тримай. Хто крадькома на поріг твого дому ступає, розвідай, [40] І чому в тиші нічній брешуть собаки не раз. Що за листи, що їх служка метка приносить-відносить, І чому кралі твоїй спати окремо кортить. Хай ось таке допече, дійме тебе аж до живого, Щоб на підозрі твоїй я свою хитрість гострив. На побережжі, кажу, на безлюдді, пісок нехай краде, Хто собі взяв за мету дурня дружину любить. Ось що затям: якщо вірити жіночці не перестанеш, То перестане вона милою бути мені! Довго я всяке терпів: будеш добре її пильнувати — [50] Добре я, думав, тебе зможу водити за ніс. Бевзь ти однак! На таке, що й сором мужу дивитись, Дивишся — тим і кладеш край насолоді моїй!.. Що ж це — о горе мені! — й не знатиму вже заборони?.. Вже й не помститься ніхто за подаровану ніч? Жодних віднині страхів? Не зітхатиму вже на постелі? Приводу вже не даси, дурню, щоб кляв я тебе? Що мені з того, скажи, дурнуватого звідника-мужа? Він, недотепа, мені смак до любові псує! Іншого йди пошукай, кому люба така терпеливість: [60] Доки мовчиш, як той пень, — я не суперник тобі!

Книга третя

Ліс предковічний стоїть, що роками не відав сокири, — Віриться: тут божество має оселю свою. Б’є між дерев джерело. Понад ним — глибока печера. Серед гілля звідусіль солодко тужать пташки. Поки проходжуюсь тут, окритий розлогою тінню, З думкою: що ж то мені Муза нашепче моя, — Бачу, Елегія йде: вузлом — пахуче волосся, Ніжка — коротша одна, це я таки спостеріг. Вид — хоч малюй: принадне лице, прозора накидка, [10] Навіть у ваді ноги криється зваба якась. Далі й Трагедія в довгім плащі ступає сягнисто: Темне волосся крилом — на похмурному чолі. Скіпетром в лівій руці, сувора, владно хитала, Ногу (в котурнах була) їй обвивав ремінець. «Ну, то коли покладеш, — почала вона, — край тій любові, Ладен те саме весь час, млявий поете, товкти? Де тільки п’ють, — усяк поведе про твою легковажність, Де перехрестя доріг — всяк про ледачість твою. Пальцем частенько вже вказує всяк на тебе, поета: [20] Он, мовляв, той, кого бог жаром діймає, Амур. Не помічаєш хіба, що ти — вже як байка для Риму, Й сам же, собі на ганьбу, ще й підживляєш її. Час на поважне звернуть, од тирса^{111} черпати наснагу! Досить уже зволікань! За величаве берись! Хисту свого не марнуй, оспівуй діяння героїв, — Скажеш, я знаю, що ти — пустощів повен своїх. Дійсно, грайлива твоя для дівчат не скупилася Муза, Тільки ж легкі ті лади — то сама юність була. Нині старанням твоїм, Трагедія Римська, хай славлюсь, [30] Хай у веліннях моїх зблисне натхнення твоє!» — Мовила. І, як була, у своїх барвистих котурнах, Голову рвучко тоді, пишноволоса, звела. Та посміхнулась лишень і, скоса скинувши оком (Миртову гілку, здалось, мала в правиці вона): «Що ж, — відмовила їй, — вже так напираєш на мене? Чи, без напору того, ти — уже справді не ти? Чи ж і сама до нерівного розміру ти не вдалася? Чи не моїм же вела віршем зі мною бої?.. Ні, до величних пісень — своїх мені не рівняти, [40] Твій неозорий палац хатку затінить мою. Я легковажна; турбота моя — Купідон легковажний; Дбаю про скромне, своє, а за чуже не берусь. Якби не я — була б грубуватою навіть Венера. Їй, що є серця й снаги, неньці Амура, служу! Де в чому все-таки вище стою: переносити можу Навіть таке, що й тобі хмару жене на чоло. Двері, що перед твоїм, хай який він, устоять котурном, Я щебетанням своїм за якусь мить одчиню. Як обійти сторожів — чи не я навчила Корінну, [50] Як їй умінням тонким — грубі ламати замки, Як із постелі ковзнуть, розв’язавши на туніці пояс, І, щоб нечутно було, в тиші майнути нічній. Я ж, пам’ятаю, не раз висіла на дверях жорстоких, І з перехожих будь-хто міг прочитати мене. Ще ж — бувало й таке — я пазуху служки, аж поки Сторож не піде кудись, мала за сховок собі. А, було, милій в дарунок мене ти послав на вродини… В воду жбурнула вона, варварка, друзки одні!.. І чи не я твого хисту гінкий доглянула засів? [60] Мій в тебе дар, а вже, бач, інша ним очі пасе». Змовкли обидві. А я: «Обох вас молю, заклинаю, — Лагідно слух прихиліть до боязких моїх слів! Ти мені скіпетр у руку даєш, у котурни взуваєш — Ось уже й слово гучне ладне злетіти із вуст… Ця ж — любові моїй дає славу тривку… Залишайся Й далі, ласкава, єднай довший — з коротшим рядком! Дай хоча б крихту якусь, Трагедіє, часу співцеві: Перед тобою — віки; крихтою — рада вона». І пожаліла співця… Не вагайтесь, любощі ніжні, [70] Поки дозвілля, а там — праця поважніша жде.

Не як цінитель кінних змагань сиджу я у цирку — Все ж, кому зичиш вінка, й сам я за того молюсь. Щоб говорити з тобою я тут, щоб сидіти з тобою, Щоб пересвідчилась ти, як я тобою горю. Ти — в перегонах уся; я — весь у тобі: глядачі ми — Кожен, що миле йому, очі на тому й пасе. Ну й щасливець же той, за кого так вболіваєш! Як то вдалося йому ласки такої сягти?.. Був би щасливцем тим я, то миттю б із загороди [10] Чвалом пустив рисаків, повен одваги, снаги. Віжками б ляснув не раз, бича їм дав би відчути, А поворот би промчав на волосок од стовпа. Та, спостерігши тебе, одразу б останніх став пасти: Із обімлілих долонь випали б віжки мені. Так і Пелоп колись мало не впав під списом пісейським, Лиш Гіпподамію^{112} вздрів — рівну богиням красу. Все-таки він переміг — посприяла йому та красуня; Хай посприяла б отак подруга-любка й мені! Не відсувайся дарма: один у нас ряд, сидимо ми [20] Побіч — коханцям дає гарні можливості цирк! Гей, хто там справа! Годі-но вже турбувати сусідку! Їй неприємно, що ти трешся об неї плечем! Ти, що за нами сидиш, кістлявим коліном, довгалю, В спину їй так не впирайсь! От знахабнів тут усяк! Он твоя палла аж на пісок, надто довга, лягає, — Не підбереш, то я сам чемно її підберу. Заздрісник, той твій поділ! Такі ото ніжки ховати!.. Тільки б дивитись на них! Заздрісник, той твій поділ! Меланіон в Аталанти^{113} прудкі уздрів її ніжки — [30] Й тут же запраглось йому ніжно погладити їх. Ніжки й Діані малюють такі: полу підібгавши, Смілого звіра жене — діва, сміліша сама. Їх ще не вздрівши, горю. А що робитиму, вздрівши?.. Живиш вогонь — вогнем, морю — води додаєш. Я ж із тих ніжок суджу, а що вже казати про інші Знади, що їх від очей одяг тонкий приховав. Хочеш, щоб я вітерцем тебе холодив час од часу, Щоб перед личком тобі віялом легко махав? А може, спека така не в повітрі — в серці моєму? [40] Може, до жінки жага в грудях моїх палахтить?.. Порох тим часом тонкий на твоєму вбранні осідає. Білого тіла, бридкий, навіть торкатись не смій! Втім, уже сяє похід! Хай уста й серця заніміють! Далі — в долоні плещіть! Золотом сяє похід! Першою — крила аж до землі — іде Перемога. Славна, до мене лети! Пальму коханцеві дай! Хто довіряє морям, хай Нептунові плеще в долоні! Я не прихильник води — на суходолі живу. Марсові-батьку, вояче, плещи! Ненавиджу зброю: [50] Мир до вподоби мені й подруга миру — любов! Фебе, сприяй віщунам, а ти — мисливцеві, Фебо! Шану, Мінерво, тобі руки умільців складуть. Хай селянин, Цереро, тобі складе й Вакхові шану, Вершник, кулачний боєць, Касторе, Поллуксе, — вам! Я — лиш тебе й хлоп’ят, твоїх лучників, славлю, Венеро, Тож починанням моїм, гожа богине, сприяй! Так моїй владарці мислі скеруй, щоб далася любити. Вчула Венера й кивком підбадьорила мене. Раз вже богиня кивнула, то й ти кивни мені: «Згода!» [60] Будеш (Венеро, пробач!) ти над богиню мені! Я ж усіма, що в поході цьому, присягаюсь богами — Хочу, щоб ти мені вік за володáрку була!.. Ой, та тобі невигідно тут, бачу, ніжки звисають… Он поміж тих дощечок можна опору знайти. Відгомонів уже хід. Починаючи грища Великі, Претор^{114} усі водночас перші четвірні пустив. Бачу обранця твого. Раз обрала — хай переможе! Коні, здається, самі чують, за кого стоїш. Гей, та що ж ти коней женеш од стовпа так далеко? [70] Он побіч нього промчав твій одчайдушний сусід! Що це ти робиш таке?.. За тебе ж вона вболіває!.. Лівою віжку, молю, лівою дужче напни! Вибрали ми лопуха!.. Відкличте ж невдаху, квірити! Тогою кожен махни, знак йому дай звідусіль! Вже подають… Але зачіску, ой, тобі збурять ті тоги — Ти нахились — я тебе мов під намет свій візьму. Та розчинилася знов перед кіньми гарячими брама — Від різнобарв’я вже знов замерехтіло в очах. Гей же, мчи першим, перемагай, попереду ж вільно! [80] Милій моїй і мені, що забажали, — здійсни! Їй пощастило; мені — не хоче всміхнутися щастя. Він здобув пальму свою; я — здобуватиму ще. Бачу, всміхнулась; іскринка — в очах, а тут цього доста. В іншій місцині, колись, — ти усе інше додай.

Маєш тут, вір у богів… Зламала, невірна, присягу — Вродою ж нині вона зблискує, як і колись! Довгим волосся було, як вірність іще шанувала, Є воно довгим, хоча — не побоялась богів. Личко біленьке цвіло легким рожевим рум’янцем — На білосніжне й тепер — ніжний лягає багрець. А яка ніжка була! Та вона, мов у лялечки, й нині; Вдатна, висока тоді, вдатна, висока — тепер. В очках смішинки були — променились, наче ті зорі, — [10] Ними в оману мене вводила, хитра, не раз… Мабуть, присягу ламати жінкам боги дозволяють, Мабуть, краса — це такóж не будь-яке божество. Ще, пам’ятаю, очима клялась і своїми, й моїми — Знову ж не їй, а мені котяться сльози з очей. Що ж це, врешті, таке? Вона завдала вам образи, Я ж за провину чужу… маю страждати, боги?.. Втім, ви й Кефея дочку^{115} безвинно занапастили, — Ненька ж її, не вона, славила вроду свою. Може, не досить того, що свідки з вас нікудишні, [20] Що насміялась вона з мене безкарно й з богів? Маю ще й кару нести, знімаючи з неї провину? Зраджений, зрадниці тій маю у жертву піти?.. Тож або «бог» — це слово пусте, одне страховидло, Що легковірну юрбу здавна дурманить, або Він таки є десь — тоді, як бачимо, він не байдужий До жіночок, ось чому все їм — як з гуски вода. Чоловікам же погрожує Марс мечем смертоносним, Списом незборним у нас мітить Паллада сама, Лук Аполлона гнучкий на нас спрямовує стріли, [30] Навіть Юпітер для нас блискавку має в руці. Краль не карають, дарма що ображені, жителі неба — Тих-бо, хто їх не боявсь, мабуть, бояться самі. Хто ж їм, раз таке є, буде пахощі в храмах палити? Більшої зваги в душі мати б вам, чоловіки! Вежі й гаї блискавичним вогнем уражає Юпітер, Та не пускає вогнів у віроломних жінок. Їх би й скарати усіх! А згоріла тільки Семела^{116}: З богом ласкава була — й занапастила себе. А береглася б тоді і не підпустила б коханця, — [40] То замість матері Зевс Вакха в собі б не носив. Що тут жалітись, однак? Чому нарікаю на небо? Таж і в богів є душа, очі є в них, як у нас! Був би я богом — дозволив би сам ображати брехнею Жіночці, кралі якійсь, навіть моє божество. Сам присягав би, що жіночка та не ламала присяги, Щоб не казали, що я — з грона жорстоких богів. Лиш їхнім даром не зловживай: до сліз надто часто, Мила, мене не доводь — виплачу ж очі свої!

Сторожа пильного, дурню, дарма при жінці тримаєш: Кожна себе хай сама, скільки ума, береже. Цноту шанує лиш та, що шанує її не від страху, А через страх не грішить — то все одно, що грішить. Тіло, скажімо, вберіг, а душа — таки чинить перелюб: Що ж пильнувати таку, що у самій живе блуд? Ба, тобі й тіла не вберегти, хоч усе б зачинив ти: Хитрий спокусник в’юном якось таки прослизне! Як заборони нема — буде менше блудниця блудити: [10] Змога є — слабне у ній блуду насіння гидке. Що ж заборони усі? То лише спонукання пороків. Не заважатимеш їм — никнути будуть самі. Так, закусивши вудила, бува, непокірний вуздечці, Ще необ’їжджений кінь, наче та блискавка, мчить. Та, лиш відчує вільнішу гнузду і вже не напнуті Віжки на гриві густій, — тут же покірним стає. На заборонене ласі ми всі: от хай якийсь лікар Хворому скаже: «Не пий!» — гине вже той без води. Сто на чолі — й на потилиці сто очей у зіркого [20] Аргуса, й тільки Амур часто обходив його. Дівою в спальню Данаю ввели; довкола — залізо Й камінь, а все-таки й там матір’ю стала вона^{117}. А Пенелопа, хоча наглядач не стеріг її жоден, — Серед стількох женихів цноту свою зберегла! Знадне — що під замком, саме він крадія притягає: Мало кому любе те, що під рукою лежить. Часто не вродою жінка бере, а пристрастю мужа: Щось, мовляв, є в ній таке, раз його так розпекла! Жінці перелюб ціни додає: мов скарб той, пильнують; [30] Більше тут важить сам страх, аніж принади її. Крадена, що не кажіть, заборонена втіха — солодша; Вабить нас та, що шепне, поцілувавши: «Боюсь!» Проти закону, однак, під замком вільну жінку тримати, Хай нетутешні лишень так-от, під страхом, живуть. Тож, коли сторож шепне тобі: «Я не спускав з неї ока», — То за цнотливість жони маєш хвалити… раба? Гірш селюка того, хто переймається зрадою жінки: Звичаїв Риму такий, видно, ніколи не знав. Таж у початках його — позашлюбні Марса нащадки: [40] Ілія ж двох привела — Ромула й Рема — на світ. Хочеш цнотливої ти? То за вродою не розглядайся: Вроди і цноти, повір, не поєднати ніяк. Є в тебе ум — дай спокій жоні, не бурчи і не хмурся, Правил, вимогливий муж, їй не встановлюй твердих. Друзів її (хай скільки було б) вітай щиросердно — Хоч невеликий це труд, вдячність велика зате: Де лиш забава яка — будеш гостем поміж молодими, Дома, хоч сам не давав, матимеш гарні дари.

Ніч була. Сон і мені зімкнув натомлені вічі. Тут і наснилось таке, аж затремтіла душа. Сонцем осяяний горб, дубовий гайок у підніжжі, Різноголосся птахів поміж галуззям рясним. Нижче, під гаєм, зеленню луг засліплював очі, Пишну травицю його тихий струмок годував. Сам я під листям дерев од спечного дня заховався, Спека ж діймала мене навіть під листям дерев. Тут і з’явилась нараз, квітучі смакуючи трави, [10] Біла корова; на ній — ані пляминки ніде. Білим таким не буває й сніг, що тільки-но випав І по долинах іще водами збігти не встиг, Чи молоко од вівці, що цівками в повну дійницю Туго з набряклих дійок, піну збиваючи, б’є. Був їй супутником бик — за мужа корові щасливій; Побіч красуні-жони й він собі ліг на траву. Доки полігував так і смачні пережовував трави, Заново живлячись тим, що лиш недавно спожив, — Сон його, видно, зморив — головою рогатою низько [20] Він до землі нахиливсь — так мені снилось, кажу. Бачу, ворона летить; ковзнувши легко в повітрі, Сіла на зелень м’яку й каркнула, птаха хрипка. Тричі корову дзьобнула вона й з грудей білосніжних Шерсті скубнула пучок — цілий пучок білини. Довго барилася та — й залишила бика і те місце, На її грудях, однак, бачив я, кров запеклась. А спостерігши, що одаль бики пасуться на травах, — Одаль і справді паслись на пасовищі бики, — Тут же помчала туди й сама, приєднавшись до стада, [30] Весело стала скубти буйнозелену траву. Тож поясни мені, хто б ти не був, кмітливий товмачу, Зміст отих видив нічних — що означали б вони? Так запитав я, а той, хто сни опівнічні тлумачить, Мовив, — здавалось, кладе кожне із слів на вагу: «Спека, що ти в холодок од неї втекти намагався, Та утекти не вдалось, — то твоя пристрасть палка. Біла корова — то любка твоя: білосніжні обоє; Бик, що при ній був, — це ти, в ньому себе упізнай. Груди ворона дзьобала їй — то це, зрозуміло, — [40] Звідниця: любці твоїй розум дурманить стара. А що лишила корова бика, хоча й не одразу, — Знай, доведеться тобі в ліжку тремтіть одинцем. На білосніжних грудях корови мітка багряна — То не без плямки, вважай, та, що кохаєш її». Мовив відгадувач снів — і відринула кров од обличчя, Весь я немов зледенів, темінь на вічі лягла.

Бистрий потоку, вздовж берегів шуварами порослий! Кваплюсь до милої я, — хоч на хвилину вгамуйсь! Мосту ж ніде, та й порону нема, ні шнура, щоб на той бік Якось дістатись мені, хвилю веслом не б’ючи. Тямлю вузеньким тебе: на той бік — рукою подати, Бо ж і водиці було — ледве що по кісточки. Ринеш тепер, увібравши сніги сусіднього схилу, Бурхають води твої, виром нуртують мутним. Що то дало мені квапитись так, одпочинку не мати [10] Й ночі за поспіхом тим не відрізняти від дня? Щоб отак нудитись тут, не знаючи, як на той берег — Годі й придумати щось — твердо ногою ступить? Нині б ті крила мені, що з ними нащадок Даная^{118} Голову, в зміях усю, сміло мечем одрубав! Чи колісницю, що з неї в іще необроблену землю Кинуто вперше було щедрий Церерин засів^{119}! Та не пора мені тут на ті вигадки давніх поетів! Світ і не бачив тих див — і не побачить, либонь. Понад місткі береги перехлюпнувшись нині, потоку, [20] Знову до них повернись (вічно б тобі так пливти!). Вір, ти обурення б не переніс, якби стало відомо, Що через тебе отак бідний коханець баривсь. Саме потоки, однак, у коханні б мали сприяти: Саме потоки не раз чули любовну жагу. Кажуть, у Мелію, німфу віфінську, блідий закохався Інах^{120}: жагою тоді бралась його холодінь. Два п’ятиліття не пробула ще Троя в облозі, Як захопила тебе, Ксанте, Неери краса. І чи не мусив Алфей, покохавши діву аркадську, [30] Різними землями ген хвилі котити свої? Кажуть, що й ти обіцяну Ксантові німфу Креусу Довго, Пенею, ховав десь аж у фтійській землі. Що про Асопа скажу?.. Про Асопа, кого полонила Феба відважна, що п’ять дочок на світ привела? А запитав би я, де, Ахелою, тепер твої роги, Ти б із жалем відповів: «Гнівний Геракл обламав!» Тут-бо не про Калідон, не про цілу Етолію йшлося — Ні! Деяніри лишень кожен із них домагавсь. Та й семигирлий Ніл, годувальник, що пильно ховає [40] Десь у далеких пісках витоки буйні свої, Кажуть, в Еванту, Асопа дочку, аж так закохався, Що пригасити жаги й у повноводдя не міг. Так Еніпей, щоб сухим міг обняти дочку Салмонея, Водам одринуть велів — води й відринули всі. Не омину і тебе, хто Аргейського Тібуру ниви Зрошує, посеред скель ложе проклавши собі, — Ілію ти покохав, хоч жахливий був вигляд у неї: Нігтя криваві сліди — і на волоссі, й лиці, — Дядька переступ і Марса вина її гнали, печальну, [50] Босу, хтозна-куди через безлюдні місця. Тут із поривчастих вод Анієн її вгледів бурливий — І, заглушаючи вир, так ось до неї озвавсь: «Іліє, що з владарів, од ідейського Лаомедонта Рід свій виводиш, — чому топчеш мій берег, сумна? Де твоє звичне вбрання? Чому одинока тут ходиш? Та й у волоссі чомусь білої стрічки нема. І через що, поясни, ти ридаєш, виплакуєш очі, Мов у нестямі, себе в груди оголені б’єш? Камінь, залізо було б, а не серце чутливе у того, [60] Хто на ті сльози твої без милосердя б дививсь! Іліє, страх подолай! Палац мій чекає на тебе, Ріки вшанують тебе, Іліє, — страх подолай! Сотня й над сотню німф — під твоєю буде рукою: Сотня й над сотню німф — у володіннях моїх. Не погордуй лише мною, молю, улюбленко Трої, — Більшим, аніж обіцяв, я обдарую тебе». Жалісно мовив. А та, у землю потупивши вічі, Плакала — наче дощем, лоно скропляла слізьми. Тричі бралась тікать — над глибінню тричі спинялась: [70] Далі — ні кроку, бо страх геть її вибив із сил. Щойно тоді на собі стала рвати безжально волосся, І нарікання такі з уст їй злітали тремких: «Чом не лягла я раніш у могилу батьківську прахом? Був би дівочим тоді той похоронний мій прах! Факел весільний мені, вчорашній весталці, тримати?.. Вогнища рідного вже, зганьбленій, не берегти?.. Що ж я барюсь? Щоб усяк на блудницю вказував пальцем? Хай же зі мною на дно піде неслава моя!» Мовила — й очі, сповнені сліз, полою прикривши, [80] Вже без чуття, стрімголов кинулась у бистрину. Бог річковий в ока змиг підклав їй руки під груди — Й право на ложе своє, кажуть, законно їй дав. Так, імовірно, й ти в якійсь діві кохався, потоку, — Свідками ж ваших забав — лиш ті гаї та ліси. Доки я мовив таке, води ширшали і розливались: Річище втримати їх, хоч і містке, не могло. Чим я, шаленче, образив тебе? Чому відтягаєш, Ставши мені на шляху, мить обопільних утіх? Ще якби справжнім потоком ти був, якби гомоніла [90] Світом про славні твої витоки слава лунка… Ти ж — безіменний; води твої — струмки випадкові, В тебе ні власних джерел, ні свого ложа нема. Замість джерел тобі — зливи й сніги, що тануть весною, Всі ті багатства тобі млява зима подає. Тож або котиш свою каламуть під вогким, холодним Небом, або в спекоту куряву ложем женеш. Чи зачерпне тоді спраглий ходак із тебе водиці? Чи побажає тобі, вдячний: «Так вічно пливи!»? Ти — біда для отар, біда ще більша — для ниви; [100] Іншим це боляче, я ж — тут клопочуся своїм. Стільки ж то я про потоки, гай-гай, про хіть їхню мовив, Марно — аж сором бере! — ймення такі називав! Перед нікчемою тим я про Інаха, про Ахелоя Згадував, навіть твоє, Ніле, наводив ім’я! Врешті, на що заслужив, каламутний, того тобі зичу: Влітку — хай спека, взимі — хай тебе сушить мороз!

Чи не прекрасна вона? Чи зваби тонкої замало? Чи не такої в богів часто випрошував я? Все ж я в обіймах своїх тримав її, млявий, без діла, — Ложа ганьбою я був — млявим, німим тягарем. Хоч і хотів, та не міг; вона — не менше хотіла; Що чоловіче, однак, — наче дрімало в мені. Все-таки шию мою вона обвивала руками, — Навіть у Фракії сніг білим таким не бува, — Все-таки, як лиш могла, жагуче мене цілувала, [10] Чув я, стегном до стегна, доторки звабні її. Щось і шептала вона, й владарем своїм називала, — Щоб розігріти мене — всі перебрала слова. Тіла ж мого мов цикутою^{121} хтось льодяною торкнувся — Що мав робити, того, млявий, кажу, не робив. Наче колода лежав, мов бовван, тягар безкорисний, Сам, урешті, не знав, що ж то я: тіло чи тінь? Що то на старості літ, як діждусь їх, буде зі мною, Раз я у розквіті сил виявив неміч таку? Та чи то розквіт? Одна лиш ганьба: чоловік же, юнак я, [20] А побіч подруги хто?.. Ні чоловік, ні юнак… От вона встала й пішла, мов до вічного вогнища — жриця, Так, наче із дорогим братом прощалась сестра. Щойно ж я двічі Хліді рудій, а тричі — білявій Зміг прислужитись Пітó, три рази — й Лібі вгодив. Ну, а Корінні аж дев’ять разів, слухняний коханець, Став я в пригоді за ніч, хоч і недовга вона. Чи фессалійська отрута мені так ослабила тіло? Чи хто зурочив мене, зіллям нашкодив отак? Може, накресливши ймення моє на червоному воску, [30] Відьма ввігнала мені шпильку в печінку саму? Від наговору й жита обертаються в трави безплідні, Пересихають до дна врочені води джерел, Падає жолудь з дубів, з лози виноградної — грона, Дерево, хоч не трясеш, ронить незрілі плоди. То чи не здатна лиха ворожба підкосити й людину?.. Видно, й мені через те сили не стало в ту ніч. Сором іще долучивсь, не був він підмогою в ділі — В ньому безсилля мого — друга причина була. А якій вроді я приглядавсь, як горнувся до неї — [40] Так-от сорочку хіба чує все тіло її. Нестор^{122} би став юнаком, коли б того тіла торкнувся, Гніт незчисленних років скинув би з себе Тіфон… Доля всміхалась мені, зі мною ж — їй не всміхнулась, Як мені знову тепер, як же благати богів? Ба, ще й образились, певно, вони: таким подарунком Так скористатись, як я, — чи не образа для них?.. Що собі зичив — збулось: мене прийняла, цілувала, Й тілом до тіла її (як уже ближче?) горнувсь — Що з того щастя, однак? Без ужитку — що то за влада? [50] Я — наче той скупердяй, що не торкнеться майна!.. Так і Тантал серед хвиль од спраги вічно вмліває Й плоду повік не зірве, хоч під рукою той плід. Так хіба той на зорі покидає красуню півсонну, Хто поспішає у храм зріти безсмертних богів. Чи не такі вже жагучі були її поцілунки? Чи не на все спромоглась, щоб запалити мене? Ба!.. Вона ж і дуби, і крицю могла б зворушити, Навіть ті скелі глухі — стільки в ній ласки було! Ну а тим паче — людину живу, юнака, чоловіка. [60] Я ж ні живим у ту ніч, ні чоловіком не був. Що б то дало, якби Фемій — глухим узявся співати? А для Таміра^{123}-сліпця став малювати митець? Я вже таких собі втіх попридумував, нетерпеливий, Стільки любовних забав на усілякі лади! Тіло ж лежало моє, півживе-півмертве, тим часом, В’яле ще більше, аніж ружі вчорашньої цвіт. Нині ж (невчасно!) і свіже воно, і сповнене сили, Нині вже діло нове — службу йому подавай. Ні вже!.. Лежи тепер, сороме мій, моя частко найгірша, [70] По обіцянках таких — так ти зі мною повівсь?! Власника зрадив свого: безоружним лишивши на ложі, Я через тебе ганьби й шкоди зазнав водночас — От який з тебе вояк!.. А тебе ж моя любка рукою Зволила пестити ще та спонукати до гри… Та, коли способом жодним тебе не вдалось їй підняти І про обов’язок твій, лежню, тобі нагадать, — «Що то за жарти зі мною такі? — промовила гнівно, — Може, тебе хтось тягнув, дурню, на ложе моє?.. Тут або вовну чаклунка якась проколола^{124}, або вже [80] З іншою так накохавсь, що ледве дишеш тепер!» І, як була, розперезана, вмить зістрибнула з постелі, — Я тільки слинку ковтнув, бачачи ніжки стрункі, — А щоб служниця, бува, не вгадала, від чого той поспіх (Це ж не любов, а ганьба!), то попросила води.

Хто ж то нині, скажіть, благородні мистецтва шанує? Хто надбанням дорогим пісню солодку назве? Хистом у давні часи, а не золотом люди пишались. Нині, як грошей нема, значить, ти неук — і край! Хвалить книжки мої любка моя. Та що мені з того? Вірш мій впускає у дім, а віршувальника — ні. Хвалить мене; та хвалений — двері хіба поцілує. От і ходжу навмання в парі із хистом своїм. А нещодавній вояк, доробившись ранами статку^{125}, [10] Вершник, що кров’ю жививсь, нині при ній, а не я. Як же ти можеш, зоре моя, обіймати такого? Як у його, скажи, як, зоре, обіймах лежиш? Ця голова — як не знаєш, то знай: до шолому навикла, Бік, що при боці твоїм, — до горлоріза-меча. Ліва рука з золотим (непідхожа й пізня окраса) Перснем^{126} — тримала щита, а на правиці, торкнись, — Кров була, та чи її, людовбивчої, можеш торкнутись? Де ж воно нині — гай-гай! — серце чутливе твоє? Глянь на ті шрами його, на давні сліди рубанини, — [20] Те, чим багатий тепер, — тілом собі заслужив. Може, ще й хвалиться тим, що стільком перерізав горлянку, — Все ж доторкаєшся ти, жадібна, до його рук!.. Я ж, котрий народивсь і Фебові, й Музам служити, Вірші — дверям хіба, дверям голошу глухим! Тож не моїй, в кого глузд, віддавайсь науці дозвільній — Вчися стояти в рядах, за таборами іти. Удосконалюєш вірш? Веди сотню першу до бою! Щастя, Гомере, й тобі тут би всміхнутись могло! Знавши, що золото — понад усе, звів діву Юпітер [30] Й сам їй собою сплатив — став він дощем золотим^{127}. Доки платні не було, строгим батько був, донька — цнотлива: Двері — цілісна мідь, вежа — залізо одне. Та, лиш у золото перемінивсь розумний спокусник, — Що повелів їй, те вмить діва послушно дала. Ще коли древній Сатурн^{128} щасливо правив на небі, Різні скарби в глибині, в темряві крила земля. Золото, срібло і мідь, і те ваговите залізо — Все побіч манів було, не одгрібали ще їх. Інша річ — дóбра земні: пшеницí колосились без плуга; [40] Плід — на гіллі; у дуплі — меду по вінця було. Землю тоді ще ніхто важким не прорізував ралом, Та й землемір ще ніде меж не проводив на ній. Моря не било весло, раз по раз пірнаючи в воду: Смертному берег морський краєм мандрівки ставав. Хитра природо людська, ти сама себе перехитрила: Надто вигадлива ти — тільки ж на шкоду собі! Нащо-бо навколо міст — укріплені вежами мури? Нащо вкладаєш до рук братоубивчі мечі? Море навіщо здалось? Суходолу замало? Рушай же [50] В небо — там облаштуй третю посілість собі! А таки варто туди, де святиню Квірін уже має, Лібер, Алкід^{129}, а до них — Цезар недавно піднявсь. Не для посівів — у пошуках золота риємо землю. Кров’ю, у лютих боях, воїн майна доробивсь. Нині убогим до курії зась; усі почесті — в грошах, В них і повага судді, й вершника гордість — у них. Хай собі все заберуть — і Форум, і Марсове поле, Хай будуть в їхніх руках мир і кривава війна, — Не зазіхали б лишень, ненаситні, на любощі наші, [60] Дещо б і нам, біднякам, у володіння дали!.. Хай би й сабінка сувора була — її, мов рабиню, Дома триматиме той, в кого не бракне майна. То мені сторож грозить, то вона чоловіка боїться, А заплатити б я міг — зникли б обидва з очей. О, якби месником був якийсь бог за кривди коханців, — Кривдно добуте майно хай би на порох зітер!

^{130}

Раз оплакáли синів мати Мемнона й мати Ахілла, Раз уже навіть богинь доля діймає така, — Плачучи, й ти розпусти, Елегіє скорбна, волосся: Нині наймення твоє в лад із журбою^{131} звучить! Ось твій обранець, Тібулл, твоя, Елегіє, слава, — Попелом, димом стає у похороннім вогні. Он син Венери з сагайдаком порожнім ступає… Зламаний лук у руці і без вогню смолоскип. Глянь лише, як він іде, — додолу крильця, — нещасний, [10] Як що є сил раз у раз б’є в голі груди себе? Як, обважніле од сліз, поспадало на шию волосся, Як через схлипи йому з уст добувається плач? Кажуть, він так побивавсь, коли брата Енея ховали, — З дому твого він таким, Юле^{132}, виходив тоді. Смертю Тібулла й Венера сама смутилась не менше, Ніж у той день, коли вепр іклом уклав юнака^{133}. Кажуть, що й небо дбає про нас, натхненних поетів, Дехто гадає, що нам дух божества не чужий. Що з того? Смерть навісна — й на високе, бач, зазіхає, — [20] З темряви тягне й до нас руки захланні свої. Чим батько-мати, скажи, помогли ісмарійцю Орфею? Що з того, що й хижаків піснею він чарував? Лін — Орфеєві брат, і все ж, повідають, за Ліном Плакала ліра лунка десь у дібровах-лісах. І меонійця згадай — джерело невсихаюче пісні, Вічно до нього співець буде хилити чоло, — В темний Аверн і його занурила днина остання, Лютого вогнища жар лиш його пісні не зжер. Трої облога у ній, Пенелопи-жони у ній тканка: [30] Що за всю днину натче — нишком розпустить за ніч. Так Немесіди в віках, так Делії житиме ймення — Ти оспівав їх обох — першу й останню любов. Що ж ті жертви тепер? Що звуки єгипетських систрів? Що то, скажіте, дає — в ложе самотнє лягать? Бо, якщо доля лиха забирає найкращих, то де ж ті — Вибачте за прямоту! — де справедливі боги? Чесність шануєш — помреш; у храмі ти — з храму кістлява, Як не задобрюй богів, тягне в могилу тебе. Ти посвятився пісням? Поглянь-но, що від Тібулла [40] Лишиться нині, співця, — урни маленької вміст. Он похоронний вогонь охопив тебе, віщий поете, — Як же то зважився він серцем живитись твоїм?.. Видно, й золочені храми богів зжирав би він легко, Раз на блюзнірство таке не завагався піти! Зріти того не змогла й володáрка святинь еріцинських — Зір одвернула, а ще, кажуть, не втримала сліз. Важко. Та краще вже так, ніж мав би незнаним, без шани В землю чужинну лягти у феакійськім краю^{134}. Тут, коли гаснув уже, йому мати закрила застиглі [50] Вічі й на прах дорогий склала останні дари. Тут і сестра на собі розкуйовджене рвала волосся — З матір’ю горе важке, розпач ділила вона. Тут Немесіда була й твоя перша любов… Цілували… Вогнища, ложа твого не покидали й на мить. Мовила Делія, перша любов: «Щасливішим зі мною Був ти; по-справжньому жив, доки до мене горнувсь!» Їй Немесіда: «Навіщо мою ти оплакуєш втрату? Таж не тебе, а мене, слабнучи, він обіймав». Буде Тібулл в Єлисейських полях, якщо після смерті [60] Ми — не одна лише тінь і не одне лиш ім’я! Там, щоб зустріти його, вповивши плющем юні скроні, З Кальвом^{135}, що любий тобі, вчений Катулле, виходь! Вийди ж і ти, раз хибна та вість, що зрадив ти друга, Галле, що крові й життя власного не пощадив^{136}! З ними, Тібулле, й твоя нині тінь, раз тінь — не пусте щось, Чесний між чесними, й ти — в їхньому гроні тепер. Хай же в тій урні спокійно лежать останки поета, Хай йому з ласки богів буде легкою земля!

З обігом року ізнов Церерине свято наспіло — Мила в постелі своїй спатиме, значить, одна. У колосковім вінку, золотоволоса Цереро, В день свій чому не даєш права на любощі нам? Де є той край, що тебе за щедроти б не славив, богине? Рада лиш ти від душі щастю людському, лиш ти. Не випікав колись хліба собі селянин напівдикий, Ще й не чували тоді, що то й для чого то — тік. Дуб, їхній перший віщун^{137}, — людей годував жолудями, [10] Луг у поживу давав зілля всіляке м’яке. Щоб у ріллі набрякало зерно — їх навчила Церера, Вперше й підтяла серпом буйну окрасу полів. Шиї могутніх биків під ярмо вона вперше нагнула, Землю, неторкану ще, спушила ралом кривим. От і повір, що закоханих біль — то втіха для неї, Що і розлуки, і сліз від шанувальників жде! Ні, не простачка вона, хоч і дбає про ниви врожайні, Серце у неї, авжеж, не без палкого чуття. Жителів Криту спитай, не все ж бо там побрехеньки^{138}, [20] Гордий він тим, що колись Батька богів годував: Той, чия владна рука — над зорями світобудови, Там, немовлятко іще, крихітка, ссав молоко. Свідок поважний у нас: пишається він вихованцем, — Тут і Церері самій не приховати гріха: От під горою якось Іасія^{139} вздріла богиня, — Він біля Іди^{140} стрілу в звіра несхибно пускав. Тільки-но вздріла його — до кісток пойнялася жагою: Сором в один бік, любов — в інший тягнули її. Гору любов узяла. Захиріла занедбана нива, [30] Що було ввірено їй — мало де, скупо зійшло. Хоч і мотика раз в раз добряче била по скибі, Хоч там і рало криве краяло землю тверду, Хоч і в усю широчінь засівав рівнесенько ниву, — Марно чекав на плоди праці своєї рільник. Гаялась десь у глибоких лісах волóдарка злаків, Там вже не дбала вона про колосковий вінок. Тільки на Криті буяли жита, був рік урожайний, Жнивом рясним їй услід аж золотились поля. Навіть на Іді, серед гаїв, — пшеницí половіли, [40] Дикий кабан у ті дні збіжжям у лісі жививсь. Зичив і Мінос^{141}, законів творець, таких літ і для себе, Зичив Церері палку й довгу пізнати любов. Спати у самоті чи хотіла б ти, злотоволоса?.. Я ж, коли свято твоє, — з тугою на самоті! Втім, чи доречно тужу? Ти дочку віднайшла^{142}, володáрку, — Волею долі лишень — нижче Юнони вона. А святкування — це ж і любов, і пісня, і вúна, — Саме такі для богів — радісні — личать дари!

Все я терпів, та урвався терпець: підточила нещирість. Геть же, любове гидка, геть із зболілих грудей! Волею вже я дихнув, од ганебних пут увільнився, — Бути в них стиду не мав, стид — що я був-таки в них. Я переміг! Я топчу, переможець, жагу учорашню! Пізно, ой пізно чомусь роги зміцніли мої!.. Все ти долай і кріпись! А біль тобі піде на користь: Ліки, дарма що гіркі, хворих рятують не раз. Перестраждав я і те, як мене з-під дверей проганяли, [10] Як, хоч душа в мені є, спав я на голій землі Й через нового обранця твого, поки з ним обіймалась, Я, мов той раб, пильнував, замкнені двері твої. Бачив: ноги він ледве тягнув, як виходив від тебе, Мовби де в бійці йому добре пом’яли боки. Втім, це лише півбіди: мене ж він бачив, невдаху, — Лютим моїм ворогам звідати б сором такий! Скажеш, до тебе я не горнувсь, не був терпеливим Сторожем, опікуном та й чоловіком тобі?.. Та й оспівав я тебе, от усі й задивлялись на тебе; [20] Так, я любив, а тому — й інші любили тебе. Маю казати, на що твій язик, облудна, спромігся? Ти, на загибель мені, не шанувала й присяг. А на забавах?.. Ті знаки твої, моргання до інших, Те, чим без поруху вуст можна розмову вести. Якось довідався я, що ти хвора, — мчу, як шалений… Бачу: суперник мій там; ти забавляєшся з ним… Ось як намучився я, хоча тільки дещо тут виклав, — Іншого нині шукай, хто б міг терпіти таке! Вже корабель мій, вповитий вінком (обітницю склав я), [30] Чує лише звіддаля хвиль рокітливу грізьбу. Як мені не щебечи — тим ласкам уже не піддамся: Дурнем я був дотепер, нині за розум узявсь! Ба! Але серце мені поривають любов і ненависть — Кожна в свій бік, а любов знов, чую, гору бере. Зможу — ненавидіть буду, або — проти волі любити: Бик, хоч не любить ярма, все ж під нелюбим іде. Геть мене зрада жене, а врода — знов притягає. Блуду сахаюсь, але — тіло однако люблю. Тож ні без тебе мені, ні з тобою жити несила, — [40] Врешті, не знаю вже сам, що й побажати собі. Хоч би негарна була ти або — уникала розпусти: Як при такім зіпсутті врода не в’яне така? Вчинки до гніву схиляють мене, краса — до любові, Тільки ж, на горе мені, в хибах тих — сила твоя! Зглянься! Втіхами ложа молю, що нас поєднало, Навіть богами, хоч ти — кривоприсяжна була, Й личком твоїм, а для мене воно — божество всемогутнє, Й очками — ними й мої ти полонила колись! Хоч би якою була — будь моєю, та зваж, чи волієш, [50] Щоб я охоче тебе — чи проти волі любив. Та розпущу вже, пущу на подуви вільні вітрило, Бо, хоч-не-хоч, а тебе буду любити однак!

Що то за день був, коли лиш одному коханцеві стільки Наворожили ви лих, темні, мов сажа, птахи? Що то була за зоря, моїй долі така вже ворожа? Хто то на смертного так серед безсмертних завзявсь? Щойно лиш чув: «Я — твоя», — та чи миле те володіння, Що доведеться його з іншими часто ділить? Та чи не вірші мої привернули увагу до неї?.. Так! До її забавлянь хисту свого я доклав! Ще й нарікаю, ніби й не сам оспівав ті принади!.. [10] Сам я виною, кажу, що манівцями пішла. Звідником сам я зробивсь, коханця сам зустрічаю — Двері, щоб міг увійти, кваплюсь йому одчинить. Користь од віршів сумнівна була, біда — очевидна: На моє щастя усяк цілитись миттю почав. Трою і Фіви я міг, і Цезаря дії вславляти^{143}, Міг, та натхненно співав лиш про Корінну свою. От якби Музи при заспіві ще відвернулись од мене! От якби впору мене сонячний Феб зупинив!.. Що не найкращим є свідком поет — це добре відомо, [20] Ще ж якби й віршам моїм не надавали ваги! Скілла^{144} із волі співців у батька викрала волос — От і з-під лона її — люті загавкали пси. Крила ногам додали, у волосся — змії вплели ми, З нашої волі Персей мчить на крилатім коні; Тітія^{145} змусили ми на широкім простертися полі, Псові, що в зміях увесь, голови три ми дали. Тисячу рук, щоб тисячу стріл пускав, — Енкеладу, Дівам у постатях двох — звабні, дзвінкі голоси. Буйні Еола вітри в ітакійський міх ми загнали, [30] Серед води через нас гине од спраги Тантал. Ми обернули Ніобу в скалу, у ведмедицю — діву, Пташка Кекропа свій жаль з нашої волі снує. Лебедем — Батько богів, дощем золотим і биком був: З нашої волі він теж морем обраницю віз. Ну, а Протей, а ті засіви Фів — ті зуби дракона, Воїнів плем’я тверде, а вогнедишні бики? А твоїх сестер, нещасний Погоничу, сльози янтарні? А кораблі, що в морських перемінились богинь? Далі — як сонячний бог від Атреєвих страв одвернувся, [40] Ще — як за гомоном струн рушили скелі тверді… Все дозволяють собі на вигадки вдатні поети, Що ж там було, а що ні — це вже не їхня журба. Мали й мої для Корінни пісні сприйматись як жарти, Ваша наївність, однак, нині на шкоду мені.

З краю фалісків дружина моя, отож прибули ми В місто, яке для нас ти, мужній Камілле^{146}, здобув. Чистим обрядом тут жриці взялись шанувати Юнону — Грищами і принести в жертву найкращу з телиць. Бачити весь той обряд — чимала нагорода за втому: Вгору дорога туди, по крутосхилу вела. Гай там густий. Ще густішу тінь розіслали дерева. Глянеш — і думка майне: місце те — для божества. Є і вівтáр. Звучать молитви і ладаном пахне — [10] Хтось нашвидку той вівтар у давнину спорудив. Звідси, під голос дуди, по засланій килимом стежці В свято щорічне іде повний шаноби похід. Білих, мов сніг, телиць ведуть під оплески люду, — На трав’янистих лугах тут випасались вони, — Йдуть і бички молоді, яким годі ще бити рогами, Далі, з низького хліва, свинку жертовну женуть, Повагом суне й отар провідник — баран круторогий, От лиш з кози у цей день жертва б немила була: Викрила, кажуть, Юнону вона: озвалась у лісі — [20] Й та зупинила свій біг — саме тікала тоді. Й нині стрілу ще пускають у зрадницю: хто з хлопчаків їй Рани завдасть, той козу як нагороду бере. Світлій богині в цей день юнаки й цнотливі дівчата Стелять, куди має йти, килим гостинно до ніг. Золото і самоцвіти ясні у дівчат на волоссі, Палла сягає ясна аж до золочених стіп. У білосніжнім вбранні за грецьким звичаєм предків Повагом на голові речі жертовні несуть. Мовкне всяк у ту мить, похід-бо йде злотосяйний: [30] Он своїм жрицям услід постать богині пливе. Й тут нам аргівці зразком: як було Агамемнона вбито, Злочину місце, майно, батьківський статок увесь Кинув Галез^{147}, а тоді, наплававшись, намандрувавшись, Він під ті мури колись камінь щасливий заклав. Він же й фалісків навчив, як Юноні свято справляти, — Хай воно люду й мені буде всякчас на добро!

Не бороню тобі, кралі такій, чинити перелюб, Тільки б не знати мені — з ким ти, і як, і коли!.. Бо чи до цноти тебе я присилую оком суворим? Хай уже буде, як є, — скромну хоча б удавай! Блудить не та із блудниць, що перечить: «Я не блудниця!» Блудом хвалитись — оце, справді вже, стид і ганьба! Що то за безум: дневі — нічні таємниці звіряти Й голосно всюди — про те, що відбувалось тихцем? Навіть повія і та, з будь-ким прилягати готова, [10] Щоб не ввійшов хто бува, двері на засув бере. Ти ж наче дбаєш про те, щоб місто плескало про тебе, — Славі недобрій сама ласу поживу даєш. Май хоча трохи ума, хоч наслідуй сором’язливих, — Може, і я попри все в чесність повірю твою. Що вже ти чиниш, чини, та бодай заперечуй ті вчинки І хоч про око людське бесіду скромну заводь. Є, зрозуміло, місце таке, де править розпуста, — Там вже догоджуй собі, сором за двері жени! Вийти пора — за поріг не винось розпусти своєї, — [20] Що на постелі було — знати постелі самій! А на постелі вже ви — то й туніки зняти не сором, Ані — стегно при стегні — біля коханця лягти. Там хай між губки рожеві твої язиком він проникне, Там хай на безліч ладів вас утішає любов. Хай не вмовкають зітхання-слова, жагóти пожива, Хай від солодких забав ложе під вами тремтить. А одягаючись — цноту вдягни до найближчої втіхи. Що непристойне було — скромністю те приховай. Дуриш — дури вже й мене, щоб не знав я хиби своєї: [30] Хай легковірність хоча б дурневі втіху дає! Що ж тоді ти при мені ті записки шлеш і приймаєш? Що таке з ложем твоїм? Догори дном тут усе! А твоя зачіска? Так і за ніч не скуйовдиш волосся… Що то на шиї твоїй — зуба шаленого знак? Так уже блудом своїм ти хизуєшся переді мною? Вводиш в неславу себе — то хоч мене пожалій! Тьмариться розум мені, коли зізнаєшся у блуді, Потом холодним мене, чую, проймає всього. То я люблю, а то знов — ненависть чую до тебе, [40] Смерті я зичу тоді, смерті, але — для нас двох. А попри те не збираюсь тебе на гарячім ловити — Ба, ще й дарунком назву вміло прихований блуд. Та коли навіть зловлю на гарячім тебе мимоволі Й сором на власні свої вічі побачу-таки, — Що очевидним було, — очевидне сам заперечу: Скориться зір мій твоїм, солодкомовна, словам! Та чи то важко здолати того, хто сам піддається? Тільки скажи, не забудь: «Я — без вини», — от і все. Тих пару слів достатньо тобі, щоб виграти справу: [50] Як не закон, то суддя, вір, оправдає тебе.

Інших поетів шукай, солодких любощів мати^{148}: Це вже остання межа милих елегій, що їх Склав я, полів пелігнійських дитя, й мені всі ті вірші, Милі забави мої, сорому не принесли. З вершників давніх мій рід — якщо це вагу якусь має — Тож не у бурях війни стан цей здобув я собі. Мантуя нині Вергілієм горда, Верона — Катуллом, Я ж — уславлю колись тиху Пелігнію ту, Що благородним мечем свободу свою боронила, — [10] Римом тоді потрясла сила^{149} союзницьких військ. Оком захожий окине Сульмон, що водами славний, Стіни його, що кільцем скромні поля обвели, — «Краю, — промовить, — раз ти зростив такого поета, Хай і малий ти, — назву краєм великим тебе». Милий хлопчино, і ти, Аматусіє^{150}, милого мати, Вийміть із поля мого знаки свої золоті: Ось уже тирсом важким дворогий Ліей потрясає, — Коней на ширші поля він мені гнати велить. Ніжних елегій рядки, моя Музо грайлива, прощайте! [20] І після мене мій твір житиме довгі віки.

Мистецтво кохання

Книга перша

Хто з вас і досі не чув, що кохати — також мистецтво, Хай, прочитавши цей твір, буде в коханні митцем. Що ж бо вітрило, весло, як мистецтво судном не керує? Що скакуни запальні? Що без мистецтва Амур? Автомедонт^{151} по-мистецькому вмів колісницею править, Тіфій з умінням тонким вів гемонійське^{152} судно. Я — за наставника з волі Венери в хлопчини Амура, Я на любовних стежках — Тіфій і Автомедонт. Буйної вдачі Амур: неохоче мені він кориться, [10] Все ж — то хлоп’я: виховній ще піддається руці. Гри на кіфарі Ахілла колись научав син Філіри^{153} — М’якнув од гомону струн дух вихованця жорсткий. Хто ворогів незчисленних жахав, а деколи й друзів, — Сам перед старцем, було, сивоголовим тремтів. Ту, що її потім Гектор відчув, — непоборну долоню, Він під тростину хльостку сам же не раз підставляв. Учень Хірона — Пелід, мій — Амур; як свавільні обидва, Так і богині сини — парость Еака й Амур. Та чи плужному бику ярмом не обтяжують шиї? [20] Та чи вудил не гризе навіть породистий кінь? Тож і мені піддається Амур, хоч разить мене в груди Стрілами з лука свого, палить жорстоким огнем. Хай він дошкульніше б’є, хай вогнем усе глибше діймає: Вразить гостріше мене — краще йому відплачу. Та не від Феба, правду скажу, перейняв я те вміння, Не запозичив його з лету небесних птахів, Не научали мене, пастуха на Аскрійській долині, Кліо і вісім її розумом славних сестриць^{154} — Досвід цю книгу живив; довіряйте їй: викладу віршем [30] Правду всю. Правді моїй, ненько Амура, сприяй! Одаль, пов’язки тонкі^{155}, соромливих ознако, тримайтесь! Одаль — хто білість ноги довгим одінням окрив! Я про кохання співаю легке, про дозволені втіхи — Квіти, що потай рвемо, — не про злочинну жагу.

Щойно ти крок ступив, новобранець, у табір Венери, Спершу розглянься довкіл, що захопило б тебе. Друга турбота твоя — щоби любка й тебе покохала, Третя — щоб це почуття не перелітним було. Ось завдання моє, мого поля окреслені межі; [40] Ним колісницю свою вправно скеруй до мети.

Поки ще можеш узяти розгін, попустивши повіддя, Вибери саме таку, що до вподоби тобі. З неба тобі не впаде — обирай саме ту, котрій скажеш: «Ти лиш одна з багатьох зачарувала мене!» Таж і мисливець на лань не будь-де розставляє тенета — Знає, в якому з ярів підстерегти кабана; Знає кущі птахолов, рибалка досвідчений — місце, Де, лиш закине гачок, риба одразу клює. Так от і ти, як шукаєш когось для тривкого кохання, [50] Спершу зауваж ті місця, де найгустіше дівчат. Щоб однайти їх, не треба, повір, напинати вітрила, Ні на дорогах курних ноги збивати собі, Хоч Андромеду Персей у засмаглих добув собі індів, Хоч і фрігієць Паріс викрав лаконську жону: Стільки й таких є в Римі дівчат, що ахнеш із дива: «Цілого світу краса, видно, розквітнула тут!» Скільки зернин на Гаргарській горі, виногрон — у Метімні^{156}, Риб — у морській глибині, птаства — між листям дерев, У високóсті — зірок, стільки й цвіту дівочого в Римі, [60] Як не сказати, що тут — мати Енея живе? Юні тобі до смаку, що лишень повноліття сягають, — Щонаймиліше дівча вигулькне враз у юрбі. Інших, що вже на порі, полюбляєш — і ними рясніє; Врешті, в очах заряхтить од розмаїття того. Може, до старших охочіший ти (тут досвіду більше) — Що ж, і з таких не одну — сотні зустрінеш у нас.

От завітай під Помпеєву тінь у дні, коли чує Дотики сонця палкі в небі Геракловий Лев, А чи туди, де мати, примноживши синову щедрість, [70] Мармуром дальніх країв пишно прибрала палац. Портика не омини, що звела його Лівія^{157}, давши Й назву йому; він цвіте барвами давніх митців: Ось п’ятдесят Данаїд, щоб убити братів своїх, стали, Побіч — батько Данай з голим мечем у руці. Дня не проґав, коли ллє над Адонісом сльози Венера, Й сьомого — світлого дня для іудеїв усіх. Шану складай і телиці мемфійській^{158} в одінні лляному: Тим, що Юпітер їй дав, інших вона збагатить.

Місце Амура — ще й судова (хто повірив би?) площа: [80] Й тут серед гаму, бува, запломеніє любов. Де Аппіада, що при мармуровому храмі Венери^{159} Стрімко дзвінким джерелом росяні струмені б’є, Права знавець не один потрапляв у тенета богині: Хоч багатьох захистив, сам же — беззахисний він. Змовкне найкрасномовніший там, бо замість чужої — Власну справу тепер мусить, сердега, вести. От і сміється над ним із сусіднього храму Венера: З гордого опікуна — скромний зробився прохач.

Та найудатнішим будеш ловцем у півкруглім театрі: [90] Матимеш здобич таку, що й не наснилась тобі. Не для потіхи лише — для любові чимало тут гідних, Буде забавитись з ким, буде й кохати кого. Як от мурашки снують то сюди, то туди, незліченні, — Кожна поживу несе, в ротику двигає щось; Як ото бджоли над квітом лугів, над ярами, де пахнуть І медуниця, й чебрець, денно роями гудуть, Так на видовища славні спішить пишношатне жіноцтво, Серед суцвіття того аж наче губиться зір. І подивитись ідуть, і щоб інші на них подивились: [100] Серед юрби, на виду, спробуй-но цноту впильнуй! Спокій видовища ти скаламутив, Ромуле, перший, Як на сабінських дівчат римських пустив юнаків. Мармур там ще не білів, а поміст не рудів од шафрану, Де просто неба сидів, не під наметом, глядач. На Палатіні (там лісу не брак) наламане гілля В ту, що минула, добу скромним помостом було. Люд не на лавах — на дерні сидів, а кошлате волосся, Зеленню, щоб не пекло, кожен собі окривав. Очі пасе на дівчатах усяк: котру б то обрати? — [110] В грудях тим часом горить непереборна жага. Ось невигадливий спів починає сопілка етруська, Тричі притупнув уже, вчувши її, танцюрист. Люд у долоні вже б’є, хоч невміло, — тоді-то володар Знак, щоб хапали дівчат, нетерпеливим подав. І позривалися з місць юнаки — запальні, галасливі, Й кожен, котру забажав, ту й забирає собі. Як од орлів навсібіч розлітаються тихі голубки, Як од голодних вовків ніжна овечка втіка, Так і сабінянок тих нажахали добичники дикі: [120] Щойно рум’яні були — лиця їм вибілив страх. Хоч на усіх він один — неоднаково кожна боїться: Ця рве волосся, а та — наче без тями сидить. Матінку кличе одна, заніміла від остраху інша, Ця ані слова, ця — в плач, та остовпіла, та — в біг. От і ведуть їх, яку хто схопив до подружнього ложа, Й навіть той страх не одній зваби й краси додавав. Надто уперту — ніс на руках гарячий добичник, Міцно тулив до грудей й так-ото напоумляв: «Що ж ти сльозами очка псуєш? Ким є твоїй неньці [130] Батенько твій, тим і я, дівчино, буду тобі». Ромуле, ти, як ніхто, воякам умів догодити; За нагороду таку в бій іти згоден і я! Отже, од тих славнозвісних часів велелюдні театри Для миловидих дівчат — наче ті ями-пастки.

Варто бувати іще на змаганнях порóдистих коней: Цирк, його тиснява, вір, не розчарує ловця. Тут не потрібно тобі спілкуватися мовою пальців, Погляду, поруху брів не перехоплюють тут. Побіч красуні сідай — ніхто тебе не осудить, [140] Боком до неї тулись — і не зауважить ніхто. Буде й вона хоч-не-хоч (тіснота ж!) тулитись до тебе, Тож пам’ятай, тіснота — тільки на руку тобі. Далі вже ґав не лови — до сусідки словечком озвися, Можна спочатку пустим, тільки б розмова пішла: От, чиї коні, спитай, вдаючи, що тобі це важливо, Й саме за тих, що й вона, ти від душі вболівай. А понесуть по арені богів^{160} урочистим походом — Владній Венері тоді якнайгучніше плещи. Може, пилинка якась, покружлявши, сусідці на груди [150] Сяде — ти пальцем чутким зняти її поспіши. Хай і не сяде — однако здмухни, аби хоча якось Міг ти засвідчити їй щиру турботу свою. От їй поділ зісковзнув до землі (забруднитися може) — Маєш нагоду: нагнись, щоб підхопити його. Буде тобі й нагорода за труд: нахилившись, угледиш Ніжку, й за це вже ніяк дівчина не дорікне. Іноді ще й озирнись, чи той, хто сів позад неї, В спинку колінами їй не напирає, довгань. Часто й дрібниця за серце бере: багато хто рад був, [160] Що подущину м’яку впору і зручно підклав, І що махав вахлярем — охолоджував милу сусідку, Й стільчика їй підставляв, щоб не втомилась нога. Ось яку змогу дає тобі цирк домогтися кохання, Як і арена дзвінка, що у кривавім піску^{161}. Тут і для сина Венери не раз є гаряча робота: Той, хто на рани дививсь, — рану під серцем відчув: Кинеш слівце чи торкнешся руки, оголошення взявши, А чи поб’єшся в заклад, хто переможе з бійців, — Зойкнеш і сам, як летючу стрілу у грудях почуєш, — [170] Був глядачем, а за мить — жертвою сам уже став.

Ну, а видовище те, що ним Цезар тішив недавно, — Як у бою кораблі перські й афінські зійшлись^{162}? Як з узбережжя цього й того зібралася молодь, — В Римі, здавалось тоді, світ уміститися міг. Хто ж у такому гурті не зустріне своєї любові? Ой, багатьох у ті дні мучив захожий Амур!..

Нині йде Цезар^{163} ген-ген, на окраїни дальнього світу: Найнедосяжніший схід — нині своїм назвемо. Парфе, покари чекай! Із Крассом полеглі — радійте: [180] Римських клейнодів уже — варвар не поганьбить! Месник повстав, що стати вождем ще хлоп’ям обіцявся, Хлопець — війну вже веде, хоч не хлоп’яча то річ. Скільки безсмертному літ, не дошукуйся, хто слабодухий: Цезарям силу не вік — роду високість дає. Хист неземний дозріває скоріш, аніж часу перебіг: Млява років течія — не перешкода йому. Хижих двох зміїв тірінфський герой^{164} задушив немовлям ще, Хоч у колисці, а вже — гідний Юпітера був. Вакх іще й нині юнак, а яким же був тоді юним, [190] Як переможений край — Індію — тирсом жахав! З батьковим хистом і знаменом воюватимеш, хлопче, Буде й звитяга твоя — з хистом його й знаменом. І починанням таким не применшиш великого ймення, Перший з-між хлопців тепер, далі — з-між сивих мужів. Є ще брати в тебе — кривду братів поспіши відомстити, Батько є — стань же твердим захисником його прав! Батько вітчизни оружжя подав, твій батько, а ворог^{165} Батьком набуте майно хоче собі загребти. Праведна зброя твоя, у напасника — стріли злочинні, [200] Правда, пошана богів — ось де твоє знамено. Силою права здоланий парф; хай здоланий буде Й списом, а Сходу скарби — Римові вождь мій складе. Благословіте ж похід, батьку Марсе і Цезарю-батьку: Богом один із вас є, другий — ним буде іще. Я ж перемогу віщую тобі, і в обіцяній пісні Голосно, скільки снаги, вславлю, звитяжцю, тебе. Будеш загони вести й бадьорити їх моїм словом, Тільки б ти серцем своїм те моє слово прийняв! Груди — римлян, а спини — парфян^{166} оспівувать буду [210] Й стріли, що мечуть вони, коней звернувши назад. Парфе, тікаєш, щоб перемогти, а тебе переможуть — Що будеш діять?.. Лихий знак тобі Марс подає. Скоро заблисне той день, як тебе, променистого мужа, Біла, мов сніг, четверня площами Рима промчить. Поперед тебе йтимуть вожді з ланцюгами на шиях — Їм уже втеча стрімка не допоможе тепер. Весело те споглядатиме юнь — наші хлопці й дівчата, Щастям цей день осяйний всім нам наповнить серця. От запитає котрась: «Які ймення вождів тих? Які то [220] Гори зображені там, ріки, долини які?» Все поясни їй, а ще навіть те, про що й не питала, Хоч би й не знав усього — наче знавець говори: «Хто у вінку із тростин, то Евфрат; в кого синяві пасма В’ються по плечах, то це — славний на витоки Тигр. Там он вірмени ідуть; ось — Данаєва донька Персіда^{167}; Це — славнозвісне колись місто між перських долин. Цей ось і той он — вожді». Якщо знаєш — назви поіменно, Втім, хоч би навіть не знав, — сам ти їх вдало назви.

Й під час гостини ґав не лови: не одне лиш вино там, [230] Щойно розставлять столи, має займати тебе. Розчервонілий Амур, взявши ручками Вакха за роги, Легко, дарма що хлоп’я, бога сп’янілого, гне. А коли бризки вина зволожать Амурові крильця, — Ними тріпоче, але — й з місця не зрушиться він. А коли крильцями б’є — летять урізнобіч ті краплі — Й навіть вони, хай дрібні, — то наче стріли в серця. Духу вино додає, до кохання жагу роздуває, Вихилиш келих до дна — туга покине тебе. Сміх бере гору тоді, до змагання й злидар чує силу, [240] Болі, турботні думки вже не охмарять чола. Рідкісна в нашу добу заполонює душу відвертість, Підступи й хитрощі геть бог правдолюбний жене. Ось коли хлопців серця в свої сіті ловили дівчата: Владна Венера й вино — наче вогонь у вогні. Не покладайся лише на оманливе світло лампади: Не за вином, не вночі вроду цінити берись. Білої днини Паріс до трьох богинь приглядався, Поки Венері сказав: «Першість тобі віддаю». Ніч, на те вона ніч, — приховає будь-яку ваду. [250] Тож перша-ліпша з дівчат гарною буде вночі. Про самоцвіти, багрець — суди при денному світлі, Так і поставу, красу оком удень окидай. Щé називати місця, що на здобич жіночу багаті? — Краще піщинкам вести, скільки там є їх, лічбу. Байї згадати іще, узбережжя мережане Байїв, А чи купальні, що в них води сірчані паркі? Зранений в серце, зітхнув не один, покидаючи місто: «От тобі й полікувавсь у славнозвісній воді!» Ось біля Рима, в зеленім гайку, — святиня Діани^{168}: [260] Владу верховну й у ній збройна рука здобула. Діва, що в цноті живе й зневажає стріли Амура, Людям стільком завдала, гнівна, й завдасть іще ран.

Досі, нерівноколесу вперед женучи колісницю, Муза вказала тобі щедрі для ловів місця. Зараз викладу те, в який спосіб тобі вполювати Ту, що вподобав, а це — стрижень повчання мого. Хто б ви й де б не були, зосередьтесь, тямкі до науки, Й до обіцянок моїх вухо прихильно схиліть! Спершу гарненько затям: поміж краль не буває такої, [270] Що не далася б до рук — сіть лише вправно закинь. Змовкнуть скоріше пташки навесні, серед літа — цикади, А меналійський гончак буде тікать од зайців, Ніж за ласкаве слівце не віддячить ласкою жінка: В вічі казатиме «ні», в думці звучатиме — «так». Втіх потаємних юнак а чи дівчина рівно жадають, Той — неприховано, ця — глибше ховає жагу. От ухвалили б ми, чоловіки, не спішити з любов’ю — Жінка до нас по любов першою б мусила йти! Мукає — кличе бика на лугу соковитім телиця, [280] Лунко й кобила ірже, тільки-но вгледить коня. В нас не така невгамовна жага, не така вже нагальна, Знає межу чоловік, хоч і пройма його хіть. Ти от Бібліду^{169} згадай, що до брата злочинним палала Пломенем і через те, врешті, повисла в петлі. Мірра ж — батька свого, не як доньці личить, любила — Тож не на волі тепер, а під корою вона. Слізьми пахкими її, що з дерева скрапують нині, Змащуєм тіло; в сльозі — діви ім’я збереглось. Десь по затишних долах, у підніжжі лісистої Іди, [290] Білий-білісінький бик, стада окраса, бродив. Мав він на лобі лише, між рогами, чорну пляминку, Весь же — одна білизна, весь — наче у молоці. Кноські й кідонські телиці замукали: кожній хотілось Того бика на собі буйну відчути вагу. Та Пасіфая запрагла з биком пов’язатись любов’ю, Тут же телиці гладкі стали ненависні їй. Знане кажу: навіть Крит, на якому сто міст гамірливих, Хоч полюбляє брехню, не заперечить мені. Кажуть, своєю ж рукою вона, хоч до того не звикла, [300] Рвала м’які для бика трави і листя дерев. Всюди за стадом ішла, а про мужа й не споминала: Той білосніжний рогань гору над Міносом взяв. Що ж зодягатись тобі у прегарне вбрання, Пасіфає? Таж на прикрасах твоїх не розуміється бик. Нащо люстерко здалось, коли йдеш на узгір’я за стадом? Нащо волосся щодня так укладати і так? Радше у дзеркало глянь: воно скаже, що ти не телиця, Бути ж рогатою, ой, як же хотілось тобі! Міноса любиш іще, то чи варто шукати коханця? [310] А на обман потягло — мужа шукай, не бика. Де там! У гори, ліси прожогом із шлюбної спальні Мчить, мовби гнав її Вакх — буйний Аонії бог. О, як то часто корову пекла вона заздрісним оком: Чим це, мовляв, ось така вабить обранця мого? Бач, вона все перед ним соковиті витоптує трави — Думає, глупа, що й він з неї не зводить очей. Мовивши, тут же велить ні в чому не винну телицю Гнати з лугів на ріллю — під луковидне ярмо, Чи на заріз, ніби в жертву богам, щоб суперниці серце [320] Взяти до рук, як лиш їй груди ножем розітнуть. Ще й примовляла, кожній із жертв, добуваючи серце: «Йди ж і коханця мого зваблюй, така ось, тепер!» То їй Європою бути кортить, то — Іó: ця — в корову Перемінилася; ту — бик віз на спині своїй. Врешті, свого домоглась: у кленовій корові од нього Плід понесла-таки, й плід — видав запліднювача. Варто критянці було не зважати на пристрасть Тієста, — Ой, та чи легко жоні вірність весь вік берегти! — Коней не стримав би Феб серед неба й назад, до Аврори, [330] Він колісниці б тоді не розвернув на бігу. Волос пурпурний у батька дочка непомітно украла, В Ніса, й круг лона її — голови лютих собак. Марса уникнувши на суходолі, на морі — Нептуна, В рідному домі Атрід жертвою жінки упав. Хто не сплакнув над огнем ефірської діви Креуси? Хто про Медею не чув — матір, убивцю дітей? Фенікс, Амінтора син, невидющі виплакував очі. Рвав Гіпполіта живцем коней сполоханих шал. Що ж осліпляєш невинних дітей? На твою божевільну [340] Голову, прийде пора, — кара, Фінею, впаде! Вся та біда — од жінок: у них бо хіть і сильніша, Й шалу любовного в них більше, ніж в чоловіків. Сумнівів, отже, не май: будь-яка може стати твоєю; Хтозна, чи з-між багатьох мовила б «ні» хоч одна. Хай і відмовить яка, але кожній лестять залицяння, Хоч ошукався — дарма: що та відмова тобі? Чи ошукався, однак? Нове залицяння — солодше: Більше сусідське добро, аніж своє, до душі. Завше-бо й нива чужа урожаєм багатшим рясніє, [350] Завше й чужа череда вим’я повніше несе.

Спершу служницю пізнай — тієї, що звабити хочеш: Так ти полегшиш собі до господині підхід. Чи до своїх таємниць її підпускає, дізнайся, Чи в тій прихованій грі з нею вона заодно. І, якщо так, її чимось купи чи пообіцяй щось: Схилиш її на свій бік — легко досягнеш мети. Час підбери (й лікарі роблять так), коли твоя любка Без намовляння твого візьме принаду з гачка; Візьме ж охоче тоді, коли солодко, гоже їй буде, [360] Як на врожайній землі — повному сили зерну. Бо як ні туги, ні болю нема — наче ширяться груди, Спритна Венера тоді влесливо входить у них. Поки зажурений був Іліон^{170} — ворогам не давався, А звеселивсь — і коня, повного зброї, прийняв. От в господині суперниця є: маєш добру нагоду Їй посприяти, щоб тій гідно помстилась вона. Зранку, при зачісці ще, нехай господині служниця Скаже потрібне слівце: в поміч вітрилу — весло. Потім, немовби собі, а не їй, нехай прошепоче: [370] «Кривдою кривду таку ледве чи сплатиш ти їй». Хай і про тебе шепне, переконливе щось приточивши, — Сохне, мовляв, од жаги, розум потьмаривсь йому. Квапся, вітер лови, поки, дме й не опало вітрило: Гнів — мов тонесенький лід: мить — і водою спливе. Може, подумаєш тут: «Чи не звабити й служку гарненьку?» — Це небезпечна, скажу, і непродумана гра, Бо заохотиш не всіх: та — дбатиме про господиню, Інша — про себе: тебе схоче собі зберегти. Править лиш випадок тут. І хоч доля сприяє сміливим, [380] Ще раз і ще раз кажу: на небезпеку не йди! Не стрімчаками вестиму тебе, не до прірви скерую, Ступиш на стежку мою — пастки уникнеш на ній. А причарує-таки, як листи буде брати й давати, Мила служниця тебе тілом, не ділом лише, — Все ж господиню спершу здобудь, а її — вже потому: Не від служниці-бо слід розпочинати любов. Добре ще зваж на одне (якщо віриш моєму мистецтву — Ну, а на вітер, затям, слів не пускатиму я): Взявся за діло — доводь до кінця. Служниця не зрадить, [390] Хай лиш відчує сама частку й своєї вини. Птах, чиї крила у клею в’язкім, не зів’ється під небо, Вбіг у тенета кабан — більше в чагар не шугне. Риба, піймавшись на гострий гачок, не гулятиме в морі, Звабив — довершуй свого і переможцем відходь! Отже, не зрадить, кажу, коли спільну відчує провину, Про господиню ж усе з уст її знатимеш ти. Лиш не обмовся комусь! Не обмовишся — буде й служниця Радо звіщати тобі, де лиш яка новина.

Знай: помиляється той, хто певен, що тільки на полі [400] Й морі догідний для дій треба зауважити час: Як не щодня ми зерно довіряємо ниві примхливій, А зеленавій воді — вигнуте дно корабля, Так не щодня на гарненьких дівчат полювання успішне: Часто вдається воно тільки в означений час. Хай це народження день, хай календи^{171}, що ними Венера Тут же за Марсовим свій, всміхнений, місяць веде, Хай це той день, коли цирк виставляє не звичні прикраси, А полонених вождів подиву гідні дари, — Діло облиш! Підступає зима, нависають Плеяди, [410] В хвилю пірнути спішать ніжні зірки Козенят. Час одпочинку тоді. Хто довіриться морю в ту пору — Той на уламках судна душу заледве спасе. Краще почни з плачевного дня, коли в Аллії води^{172} В пам’ятній битві із ран римська вливалася кров. Чи з неробочого, сьомого, дня, що його шанувати Від найдавніших часів звик палестинський гебрей. Острах священний, однак, — уродини любки твоєї: З ним — подарунки, а це — чорний для вбогого день. На співчуття й не надійсь: усього доможеться жінка, [420] Щоб обібрати того, хто умліває з жаги. Прийде до неї торговець-хитрун (чує носом зарібок), Крам розкладе. «Ну то що? Що б ти мені підібрав? — Мила на тебе зирне. — Яку б обрав ти окрасу?» Потім пригорне тебе, далі вже, звісно: «Купи!» «Цей подарунок, — додасть, — мені милим буде надовго: Що лиш у мріях було, нині саме йде до рук!» «Грошей, — замнешся, — не взяв…» — під розписку взяти попросить. І пожалкуєш, що ти — серед письменних людей. Ну а захочеться їй не лиш раз на рік народитись — [430] Буде тобі вже не день для подарунків, а дні. Ще ж, буває, схлипне: я кульчик, мовляв, загубила — 0 Шкода велика, бо він був з камінцем дорогим. Ще й позичають не раз, а позичивши, не повертають — Ні тобі грошей, ані — ласки-віддяки взамін! Хай би сто язиків, сто уст мав — та не зумів би Викласти тут до кінця кляте мистецтво повій.

Звірся спочатку гладкій, покритій воском табличці, Звірся — й намацаєш брід, віск порятує тебе. З лестощів різних почни, із слів, що коханцям віддавна [440] Знані, й слізних благань, хто б ти не був, не жалій! Випросив Гектора, сина, Пріам — ублагавши Ахілла; М’якне й розгніваний бог, чуючи просьбу палку, Про обіцянки тоді пам’ятай, обіцянка не шкодить: Скільки ж то багатіїв — від обіцянок самих! Той, хто повірив хоч раз, не покине надії, богині, Бо, хоч оманлива, все ж — добре нам бути при ній. Дав подарунок — а любка тебе ще й покинути може: Що забажала — взяла, втрата вже їй не грозить. А не даси — їй надія шепне: «Іще ж подарує…» [450] Так рільника з дня на день дурить безплідна рілля. Так і завзятий у кості гравець, щоб лиш не програти, Все програє, а рука — знову та знову до гри. Звідси й завдання твоє — без дарунку жінку схилити: Щоб не даватись дарма — буде давати, й не раз. Спершу листа передай їй солодкого; що там і як там Ним ти розвідаєш, він — перший до любки твій крок. Таж підманув колись лист — на яблуці напис — Кідіппу^{173}: Лиш прочитала його — тут же піймалась у сіть.

Тож до науки берись, до корисної, римське юнацтво, [460] Щоб за підсудних тремких гарно стояти в суді: Красному слову не лише люд, суддя чи сенатор, — Любка уступить: тобі, врешті, й піддасться вона. Сили своєї, однак, на показ виставляти не квапся, Слів голосних уникай, надто вимовним не будь. Дурень хіба перед ніжним дівчам горланити буде: Часто ж один якийсь звук діло усе зіпсує. Так і пиши, щоб довіра була, і щиро, й ласкаво, Начеб ти бесіду вів, начеб у вічі дививсь. Ну а не прийме листа, поверне, й не прочитавши, — [470] Значить, іще не пора, рук лише не опускай. З часом упертий бик, не одразу ж, до плуга звикає, З часом кориться вузді ще не об’їжджений кінь. Перстень, залізне кільце, од постійного тоншає вжитку, Сам же окрайцем стає, краючи землю, леміш. Що є од скелі твердіш, од води текучої — м’якше? Скелю ж, оту твердоту, — точить текуча вода. Ти й Пенелопу саму, зусиль доклади, — переможеш, Трою, хай пізно, але — Трою узято ж таки! А прочитавши, не відповість — однако не змушуй: [480] Тільки б читала твої сповнені ласки слова. Раз прочитати хотіла вона — відписати захоче: Міра всьому — своя, все має крок свій і лад. Спершу, можливе й таке, — гіркого листа прочитаєш: Марні зусилля, мовляв; більше, прошу, не турбуй. Просить, а думає так: «Налягатиме — то поступлюся». От ти й наполягай — і доконаєш свого.

Може, на лектиці любку твою, що лягла собі навзнак, Слуги нестимуть; її — мов ненароком зустрінь, Словом до неї озвись, та не напрямки — манівцями: [490] Так ти в оману введеш вухо злобливе чиєсь. Може, сама захоче пройтись, де портик розлогий, — З нею дозвілля й своє ти залюбки поєднай. То перед нею іди, то вона хай — перед тобою, Часом приспішуй ходу, часом поволі ступай. Можеш на відстані пари колон, для поваги, триматись, Можеш пліч-о-пліч іти — жодного сорому тут. Сяде в театрі, краля із краль, — сідай побіч неї: Буде на чому й тобі гарно попасти свій зір. Тільки частіш поглядай, милуйся, хвали її вроду, [500] Мову безмовно веди — знаками, порухом брів. Щедро тому, хто зображує дівчину, бий у долоні, Хто за коханця — тому ти іще дужче плещи. Стане — підводься й ти; сидить — не схоплюйся з місця, Їй-бо рішати тепер, як витрачатимеш час.

Не завивай лиш волосся свого гарячим залізом, Пемзою заросту з ніг теж не зішкрябуй; нехай Цим займаються ті, хто звеличує матір Кібелу Криками і голосним, як у фрігійців, виттям. Муж, коли муж він, — не чепурун. Таж викрав із Криту [510] Міноса доньку Тесей, хоч кучерявий не був. Чепуруном Гіпполіт не ходив, а сподобався Федрі; З лісу — Адоніс, а все ж милим богині він був. Чистим будь і простим; засмагай на Марсовім полі, Чиста нехай на тобі тога, як лита, лежить. Зуби — щоб чисті були, язика щоб ніде не кололи, Хай не гуляє нога в надто широкім взутті. Хай не стирчить навсібіч абияк підтяте волосся: Чуб свій і заріст лиця вмілій руці довіряй. Дбай і про нігті, хай не стирчать із лямівкою бруду, [520] З ніздрі, як то бува, щоб волосок не стремів. Подих аби неприємним не був, коли рота розтулиш, Цапом, отар вожаком, хай не смердить із-під пахв. Інше — справа манірних дівчат чи тих серед хлопців, Хто (наче глузду рішивсь) — хлопця очима пасе. Втім, уже Вакх закликає співця! Він сприяє коханцям, Радий вогневі, що ним сам же колись пломенів. Наче в нестямі бродила піском незнаним критянка^{174} — Дією, де гомінкий скелю шмагає прибій. Вибігла прямо зі сну: розпущене русе волосся, [530] Туніка — без пояска, боса нога — по піску. Марно до хвиль глухих: «Жорстокий Тесею!» — гукала, Сльози дощем по лицю (чи заслужила?) лились. Кликала й плакала враз — пасувало одне їй і друге: Сліз незупинні струмки вроди не збавили їй. Б’є в ніжні груди себе. «Утік він, утік! — лементує, — Зрадник лукавий, утік! Що ж мені, бідній, тепер?.. Що ж мені, — схлипує, — що?..» Аж тут задзвеніли кімвали, Бубни озвались лункі з-під невсипущих долонь. З остраху падає ниць, на півслові жалі перервавши, [540] З виду — як те полотно: крові й краплинки нема. Бачить: менади вже тут, розпустивши буйне волосся, Ось і сатири в’юнкі, Вакха провісники, тут; Ось і підпилий Силен на ослі, що угнувся під старцем, Хвацько за гриву вхопивсь, хоч напідпитку, — дарма: То — за менадами він, то вони — від нього й до нього, Й поки, невдаха-їздець, ослика прутом шмага, Раптом не втримавсь-таки — стрімголóв через вуха ослячі Гепнув, сатири ж йому: «Батьку, вставай же, вставай!» Поки те діється, Вакх на обвитій плющем колісниці [550] Тиграми править; в руках — віжки дзвенять золоті. Дівчині — голос, рум’янець пропав, про Тесея забула, Тричі хотіла тікать — тричі в’язав її страх. Кинуло в дрож її; колос пустий так од вітру здригнеться, А на грузьких мокляках — очеретина суха. Бог же: «Це я, — мовив їй, — опікун твій вірний. Не бійся! Станеш, критянко, мені, Вакхові, ти за жону! Дар мій весільний — небо — візьми: кораблів заблукалих Будеш сузір’ям новим, ночі оздоба, вести». Мовивши те, зістрибнув, щоб вона не лякалася тигрів, [560] З повоза (слід од стопи, божеський слід — на піску). Діву обнявши, помчав (чи могла опиратись?) на небо: Що лиш на думку спливе — легко богам осягти. Ті — Гіменея^{175}, а ті — вславляють Евгія-Вакха; Бога — і діву земну ложе з’єднало святе. Тож, коли Вакха дари на столі будуть перед тобою, А коли трапиться ще й гарна сусідка тобі — Спершу до святощів ночі звернись, до Ніктелія^{176}-батька, Щоб од вина не було шкоди твоїй голові. Далі — їй не одне, хай лиш натяком, можна сказати: [570] Знатиме добре, на що їй натякатимеш ти. Потім черкни щось вином, хай стіл лестить замість тебе, Хай вона знає, над ким влада її відтепер. В очі — очима дивись, хай жагу твою бачить, бо часто, Хоч і німують уста, мову обличчя веде. Келих, з якого вона надпила, поспіши перейняти — Й де ще тепло її губ, там його й ти пригуби; Візьме шматочок якийсь — туди ж сягнувши рукою, Пальцями пальців її мов ненароком торкнись. Ще ж роби так, щоб тебе — й чоловік її уподобав: [580] Дружба ця їй і тобі стане в пригоді не раз. Випаде жереб на учті тобі — йому поступися, Він хай бере твій вінець, він хай керує питтям. Чи дорівняє тобі, а чи ні — йому віддай першість, Що б не казав він, а ти — тут же підтакуй йому. Певний це, втоптаний шлях — уміло друга вдавати, Втоптаний, певний, але — ковзко й на ньому бува. Так управитель не раз перевищує міру належну: Більше на себе бере, ніж доручали йому. Ну, а тепер — щодо міри в питті, вона ж — очевидна: [590] Хай не підводять тебе ні голова, ні нога. Надто сварóк уникай, а до них — вино спонукає, Руки, до бійки швидкі, стримуй, попивши вина. Впав колись Еврітіон^{177}, бо не випив, а перепився. В колі гостей, за вином, дотеп доречний, не гнів. Як голосистий — співай; гнучкий — берися до танцю, — Чим обдарований ти — інших тим даром втішай. Справжнє сп’яніння — біда, удаване — навіть корисне: Хай заплітається твій, хоч і не п’яний, язик: Дещо зухваліше ти чи зробив, чи сказав — не журися: [600] Всяк оправдає тебе: вже напідпитку, мовляв. «Щасна будь, пані моя, і ти, хто кохається з нею», — Зич їм; «А хай тобі грець!», — подумки вже додавай. Потім, як гості почнуть галасливо вставати з-за столу, Саме при тій метушні гарну нагоду лови: В гурт увіпхнись, але так, щоб іти побіч любки своєї, — Пальцями стану торкнись, ногу — ногою відчуй. Тут і зізнатись пора. Сміліш! Не мнись по-селюцьки: Доля й Венера стоять лиш за хоробрих людей. Як говорити і що — не мені вже тебе поучати: [610] Лиш забажати зумій — мова сама попливе. Вміло коханця вдавай: мовляв, чую рану у серці, Ось коли в дію пускай хист і мистецтво своє! Втім, невеликий то труд: усяка, хай препогана, Вірить у себе, в свою всепереможну красу. Та не один, вдаючи, навсправжки таки закохався, Ким прикидався, тим став — так і скінчилася гра. Й ви не цурайтеся, кралечки, тих, хто вдавано любить: Нині нещира любов — щирою завтра стає! Потай, лестивим слівцем, підточуй серце, юначе: [620] Так підмиває-гризе берег текуча вода. Личко, волосся хвали, подивляй, які ніжні у неї Пальчики, ніжки які і, мов у лялі, стопа. Тут і цнотлива, повір, хвальбу ту почувши, розтане: Жінці понад усе — то її врода, краса. Сором ще й досі хіба не пече і Юнону, й Палладу, Що у фрігійських лісах віддано першість не їм? Хвалиш — то пір’ям своїм розцвітає птиця Юнони, Подумки хвалиш її — не розпускатиме барв. Любить же навіть рисак біговий, коли часом по шиї [630] Злегка поплещеш або — гриву розчешеш йому.

На обіцянки, гляди, не скупись: чудова принада! Ну і богів, будь-яких, сміло за свідків бери! Клятву коханець зламав — то хіба посміється Юпітер: Хай із присяг тих, мовляв, гру собі роблять вітри! Сам він Юноні, було, присягався водами Стікса, Тож і підморгує тим, хто з нього приклад бере. Вигода є від богів, а є вигода — віра хай буде, — Щедро ж на вівтарі вина зливаймо й кадім! Не в безтурботті вони, немов уві сні, пробувають, — [640] Жийте праведно й ви: над усіма — божество. Ввірене вам — поверніть, пам’ятайте про договори, Серця — обман, а руки — хай не осквернює кров. Нум до забави, до гри! Прикидайтеся: кари не буде! Вірність ганебніша тут (і лише тут!), ніж обман. Зваблюйте звабниць: це загалом — нечисте поріддя, В сіті, вготовлені нам, хай потрапляють самі! Кажуть, в Єгипті колись дощів живодайних забракло — Поспіль дев’ять років сонце палило поля. До Бусіріда^{178} Трасій прийшов: «Юпітера, — мовив, — [650] Може вблагати лише мужа захожого кров». «Що ж, — на те Бусірід, — будеш першим даром для нього, Спраглій землі єгиптян воду, захожий, даси!» Так і Перілла спалив Фаларід у жорстокім бикові: Врешті, печенею став сам же злощасний творець. Та й по заслузі обом! Винахіднику смертної муки Звідати винахід свій — це справедливість сама. Тож віроломній нехай віроломством одміряно буде, Приклад лихий подала — цим же хай сплатить тобі.

Важить немало й сльоза, зворушиш і кремінь сльозами, [660] Зможеш — хай лиця твої вогкими будуть од сліз. А не сплакнеться тобі (сльоза не приходить на виклик) — Пальцем вологим тайком ти по очах поведи. Як не вмовляй, а що ті вмовляння без поцілунків? Не поцілує тебе — ну тоді сам поцілуй! Може, пручатись почне, може, вилає, але насправді, Хоч і пручатись почне, — хоче, щоб ти переміг. Тільки ж не грубо зривай із ніжних губ поцілунки, Щоб не жалілась вона — от неотеса, мовляв! Хто ж цілунок зірвав, а на більше і не спромігся — [670] Вартий утратити й те, що перепало йому. А поцілунок — хіба ж то не крок до здійснення мрії? Соромно, кажеш? Та ні: сором — глупота твоя. Кажеш, насильство? Хай так, але — приємне дівчатам: Щó так їх вабить, на те — начеб із примусу йдуть. Силою схилиш до втіх — усяка зрадіє тій силі Й навіть зухвальство твоє буде приймати як дар. А не торкнеш, хоча міг, — удаватиме радість обличчям, Серцем до тебе, однак, — певен я, — чутиме жаль. Силою Фебу взяли^{179}, та й сестра її звідала силу, — [680] Й не нарікали на тих, хто перемогу здобув. Річ усім знана, однак, не зайве про те нагадати, Як із Гемонії муж взяв Лікомеда дочку^{180}. Вже пастухові-судді горезвісну дала нагороду Перша з-між трьох, що зійшлись побіля Іди богинь. Вже із далеких країв прибула до Пріама невіста — Впевнено в Трої самій грецька осіла жона. Вслід за ображеним мужем тоді все еллінське військо Рушило: біль одного спільною справою став. Сам же Ахілл (був би сором, якби ж не з волі Фетіди!) [690] Одягом довгим ховав стать чоловічу свою. Не за своє, Еакіде, ти взявсь! Чи тобі прясти вовну? В інших Паллади трудах славу собі добувай! Що тобі кошики ті? До щита в тебе звикла лівиця, В правій — вовни клубок… Так ти на Гектора йдеш? Геть веретено одкинь, знаряддя марудної праці, — Списом важким потрясай, що з Пеліонських гаїв. З Деїдамією в спальні одній випадково лишившись, Пристрасті не вгамував — сам себе видав Ахілл. Силі ж таки (треба вірити в те) вона піддалася, [700] Потай жадала й сама, щоб подолали її. «Не полишай!» — до Ахілла вона: він іти поривався, Вже ж бо не прядку в руці — грізне оружжя тримав. Де те насильство тепер? Чому так ласкаво вмовляєш, Деїдаміє, того, хто тебе силою взяв? Так-бо вже є: почати самій — і негоже, і сором, Інший коли розпочне — о, тоді солодко їй! Декотрі з чоловіків, на красу свою зарозумілі, Ждуть, поки жінка сама кине їм перше слівце. Ні! Чоловік має і підійти, і першим просити, [710] Ну а тоді вже вона згідно йому хай кивне. Щоб піддалася, благай: благання — понад усе їй; Як то усе почалось, як закохався, зізнайсь. Сам же Юпітер до героїнь підступався благально — Першою жодна із них не спокушала його. Може, відчуєш до тих умовлянь якусь нехіть у неї — Перегоди якийсь час, щезни їй з-перед очей. Що не дається — на те летимо, що до рук йде — немиле: Надто аж не налягай, щоб не набриднути їй. А що здобути б хотів — не завжди у тім зізнавайся: [720] З дружби, мов з зав’язі цвіт, хай визріває любов. Строга, бачив я сам, м’якою од того ставала, Хто залицяльником був — потім коханцем ставав.

Для мореплавця блідість лиця — то геть не окраса: Сонце й солона вода смалять його день у день. Блідістю б не хизувавсь і рільник, що оре просто неба, А чи двозубцем важким брилу б’є з-під лемеша; Так і тобі, хто прагне вінок Паллади здобути, Соромом, певно, була б тіла твого білизна. Блідне хай — хто закохавсь; ознака й окраса коханця — [730] Блідість. Перечити це — дурневі в пору хіба. Був же блідий Оріон, як за Сідою бігав лісами, Дафніс рум’яним не був — горду наяду кохав. Має і худість вагу: про твій стан вона каже; і ще ось: Голову вкрити плащем також не май за ганьбу. Й неспані ночі — добро: від безсоння ти похудієш; Біль і неспокій душі — вияв палкого чуття. Щоб домогтися свого, нещасливця вдавай, тоді кожен Не омине співчуттям: «От хто всихає з жаги!»

Праведне й кривдне, що не кажи, змішалися нині: [740] Дружба — один тільки звук; вірність — одна лиш мана. Ти полюбив? Перед другом, гляди, не вихвалюй обранки: Радо повірить тобі, радо й підмінить тебе. «Так, але ж Актора внук не поквапивсь на ложе Ахілла, Федри, що в цноті жила, і не торкнувсь Пірітой, А Герміону Пілад не інакше любив, як Палладу — Феб, як сестрицю свою — два Діоскури-брати». Хто б сподівався на це — краще яблук на тамариску Хай сподівається він, меду — на хвилях ріки! Милим є тільки порок; на умі — лиш своя насолода: [750] Ближньому більше допік — більшої втіхи зазнав. Отже, не ворога (от дожились!) стережися, коханцю — Вірних, кажу, уникай, щоб у безпеці ти був. Родича, брата свого бережись, наймилішого друга: Вся ця громадка тобі справжнього страху завдасть. А під кінець ще таке: на вдачу дівчата бувають Різні; до сотень сердець — сотні підходів шукай. Вдатна й земля не всюди на все: тут щедрі оливки, Там — виноградна лоза, ще десь — густі пшениці. Скільки є різних облич — сердець стільки б’ється у грудях: [760] Мудрий до кожного з них якось приладить своє. Так і Протей: то ставав кабаном, то левом, то раптом — Деревом, то серед хвиль — хвилею легко гойдавсь. Ловить і рибу по-різному всяк: гачок тут підходить, Там — лише остень, а там — варто закинути сіть. Різного віку жінок по-різному, отже, приваблюй: Пастку польована лань здалеку спостереже. При неотесі — не розумуй, не зухвалься при скромній: Вмить перестануть вони вірити, бідні, й собі. От і трапляється так, що, відмовивши гідному, жінка [770] В руки негіднику йде, прямо в обійми, сама.

Частку зроблено вже. Попереду — ще якась частка. Киньмо вже якір, нехай перепочине судно.

Книга друга

«Гейя, Пеане^{181}!» — гукніть — і ще раз: «Гейя, Пеане!» Здобич, яку я ловив, — ось вона в сітях моїх. Віршам моїм — від закоханих пальма; їй уступають Пальми із Аскри співця і Меонійця-співця. Так син Пріама, той гість, коли з войовничих Аміклів^{182} Звабою викрав жону, біле вітрило підняв. Так-от і той, хто тебе на чужинську взяв колісницю, Гіпподаміє, й повіз — боєм добуту жону. Що ж ти, юначе, спішиш? Судно твоє лиш починає [10] Плавання, а береги, ой, ще далеко відсіль. Милу зловив ти, за мною йдучи, та цього ще замало: Вчив я ловити, навчу — як не пустити із рук. Штука здобути, а зберегти — то штука не менша: Там діє випадок; тут — діє уміння твоє. Нині мені, Кітереє, сприяй, з нею й ти, її сину! Нині — й ти, Ерато солодкойменна, сприяй! Не за буденне берусь: як Амура затримати, хлопця, — Світом широким-бо він пурхає вільно собі. Й дива нема: два крильця його до лету готові — [20] Важко вповільнити їх, дати їм міру якусь. Гостеві^{183}, щоб не утік, перекрив усі виходи Мінос — Той же, сміливець, для крил винайшов стежку собі. Сховок Дедал спорудив, де ховався півбик-півмужчина, Чи півмужчина-півбик — втіхи злочинної плід. «Годі, — умілець почав, — справедливий Міносе, — годі Й далі в’язнити мене — в землю батьків дай лягти! Хоч на вітчизні своїй — гірка моя доля! — не міг я Жити — то вмерти б хоча в рідному краї дозволь! Хлопцеві дай поворот, якщо вже не жаль тобі старця, [30] А якщо хлопця не жаль — старця тоді пожалій!» Мовив таке. Іще й не одне казав надаремно — Владар таки не давав дозволу на поворот. «Що ж, — усміхнувся прохач, — ото саме нині, Дедале, Доля для хисту твого гарну нагоду дає. Мінос посів суходіл, посів він і моря простори, Тож ні по хвилі звідсіль, ні по землі не втекти. Небо ж вільне зате! На небесну зважуся стежку! Вибач, владико богів, що на високе ступлю. Та не до зоряних, ні, хоромів твоїх я зібрався — [40] Хочу з неволі втекти — вільним є цей лише шлях. Стіксом дорога б вела — потривожив би Стіксову хвилю! Нині природі своїй межі накреслю нові». Часто біда пробуджує хист^{184}: чи колись помишляв хто, Що на повітряну путь може ступити нога? Крила — весла^{185} птахів — укладає з пір’їн ряд до ряду, Нитка по нитці, з-під рук витвір легкий постає. Воском, що зм’як на вогні, він в’яже пір’їн тих основу — Вже до завершення йде вмілості дивної плід. Радий Ікар: і пір’я, і віск — то гра для хлопчини. [50] Й гадки не має, що це — буде за збрую йому! Батько ж йому: «Ось ці весла-човни нас доправлять додому, Спосіб утечі такий — змога єдина для нас. Мінос, що міг, — усе перекрив, але не повітря, Ось тобі винахід мій — в небо, крилатий, рушай. Лиш оминай Калісто^{186}, мечоносця цурайсь, Оріона, Що по небесній стезі вслід за Боотом пливе. Тільки за мною, мій сину, лети, і тільки за мною! Будеш триматись мене — буде безпечним твій лет. Бо, коли вище, в етер, до сонця підлетимо ми, — [60] Пір’я розгубимо: віск топиться коло вогню. А понад морем самим коли крилами будем махати, — То обважніють вони, змочені сплесками хвиль. Отже, середини, сину, тримайсь! Обачно й з вітрами: Хай лиш легкі, ходові, дмуть у вітрило твоє». Мовивши те, до плечей припасовує хлопцеві крила, Рухати вчить ними; так — птаха навчає пташат. Далі й собі до плечей прикріпивши змайстровані крила, Тремко в повітрі нову мовби намацує путь. А перед тим ще поцілував розчулено сина — [70] І по старечій щоці тиха сльозина спливла. Пагорб був, нижчий од гір, та від поля рівнинного вищий — Звідси вони й почали втечу злощасну свою. Рухає крилами сам, позирає й на синові крила — Пильно стежить за тим, щоби належний був лет. Вже й насолоду, не страх, на новій відчувають дорозі, Гордий умінням новим лине стрімкіше Ікар. А риболов якийсь, ловлячи риб на вудку тремтливу, Вгледівши їх, сторопів — випустив вудку з руки. Самос ліворуч лишивсь, а далі — Наксос і Парос, [80] Й Делос — край, що його клароський бог^{187} полюбив. З правого боку — Лебінт і лісами поросла Калімна, Й Астіпалея, де скрізь — щедрі на рибу ставки. Вище у небо злинув Ікар (молоде — нерозважне), Батька, провідця свого, десь він лишив унизу. Слабнуть вузли і топиться віск, бо вже ближче до сонця, Вітру, хоч як не махай, руки не ловлять уже. Глянув униз із висот, озирнув ті безкраї моря — І від переляку день видався ніччю йому. Воску — мов не було; не крилом б’є повітря — руками… [90] Де в порожнечі, однак, де тут опора яка?.. Впав він. А перед тим: «Я падаю, падаю батьку!..» — Й тихо: в зеленій воді вмить заніміли уста. Батько ж (не батько уже!), нещасливий, — «Ікаре, — гукає, — Де, під якою з зірок, любий Ікаре, летиш?.. Де ти, де?.. Одгукнись!..» Аж пір’я угледів на хвилі… Тлінні кістки дав землі, морю — нетлінне ім’я^{188}.

Мінос людських, як бачимо, крил не міг зупинити, Я ж зупинити берусь бога крилатого лет! Дурень же, хто чаклунам гемонійським послушний, зрізає [100] Наріст із лоба лошат — як приворотне дання. Щоб не вмирала любов, не поможе ні зілля Медеї, Ні заклинання-пісні марсів^{189}-чарівників. Кірка з Уліссом була б, а Медея — з Ясоном, та бачиш: Пристрасть, хоч як там чаруй, згасне поволі сама. Марно вгощати дівчат зеленавим любовним напоєм: Шкодить душі той напій, розум затьмарює він.

Геть із негожим усім! Щоб любили — сам будь люб’язний! Вид твій, постава, краса — мало цього ще, повір. Хоч би Ніреєм ти був, кого славив Гомер, а хоч Гілом^{190}, [110] Що при джерельній воді викрали німфи його, — Хочеш любов зберегти й не втратити любки своєї — Хисту додай до краси: тіло ж — ніщо без ума. Врода — минуще добро, з перебігом літ — убуває: Мить промайнула, а в ній — частка й твоєї краси. Коротко ніжна фіалка цвіте, чи лілея, чи ружа: Нині аж сяє вона, завтра — одні колючки. Так і волосся твоє ось-ось посивіє, юначе, Зморшки глибокі ось-ось зорють обличчя тобі. Дух свій, опору, плекай: триваліші блага — духовні: [120] Дух супроводжує нас до похоронних вогнів. Красним письменством серце своє не лінуйся живити Й мовами насамперед оволодіти двома^{191}. Не красунем був Улісс, але красно вмів говорити — І покохали його німфи дві^{192}, діви морські. Скільки разів Каліпсо з болем серця вмовляла Улісса: Нині, мовляв, не пора пінити море веслом. От вона вкотре просить його розказати про Трою, Як вона впала, і він оповідь вкотре веде. Стали край моря, було, й Каліпсо попросила Улісса [130] Про одрісійського й тут їй розказати вождя… Прутом легеньким Улісс (був прут у руці тоді в нього) Що їй цікавим було, те й зобразив на піску. «Троя, — мовив, — ось тут (накреслив мури високі), Тут — Сімоент, а ось це — табір мій. Поле було (Прутом обвів); от його й окропили ми кров’ю Долона, Що гемонійських узявсь викрасти коней вночі. Реза фракійського тут був намет, а по тій он дорозі Коней, що їх уночі викрали, я повернув». Креслив іще не одне, та хвиля на берег набігла — [140] Й Трої, і Реза-вождя, й табору — мов не було. «Хочеш, — богиня тоді, — довіритись хвилі, що, бачиш, Згладила махом одним стільки великих імен?» Отже, хто б ти не був, з осторогою стався до вроди, Дбай про щось більше, ніж те, чим утішається зір.

Тільки люб’язність, що не кажи, може брати за серце, Грубість — хіба до злоби й воєн дикунських веде. Хто б то любив коршака за дзьоб його лютий, за кігті, Хто б то до вовка горнувсь, що роздирає овець? Сильця ж не ставимо на ластівок, на ніжну пташину, [150] Мирно під крівлями веж птах хаонійський^{193} живе. Геть же злісні сварки, язиків поєдинки дошкульні! Милою мовою вмій ніжну живити любов. Сварка — мужів од жінок, а жінок — од мужів одганяє, Тут ані ті, ані ці не зостаються в боргу. Втім, це жінкам до лиця, бо сварки — то посаг жіночий, Подруга ж, любка, нехай чує лиш ніжні слова. Таж не закон повелів в одній обніматись постелі, Ні! Не закон, а любов приписи тут видає! З ласкою в серці приходь і ласкою слух зачаровуй, [160] Щоб, лиш угледить тебе, аж розцвітала вона. Не для багатих, однак, за наставника я у любові: Можеш платити, тоді — зайве мистецтво моє. Де вже вчити того, хто дарунками сипле довкола! Тут відступаємо ми, марно змагатися тут. Хист мій для вбогих, бо й сам, убогий, вмів я любити: Не подарунками, ні — віршами вабив красунь. Ти без гроша? То обачно люби й висловлюйсь обачно, Стерпіти мусиш таке, чим би обуривсь багач. Тямлю, я в гніві, було, збурив зачіску любки своєї — [170] Скільки-то часу пішло, щоб задобрити її! Туніки їй я не рвав, а каже, що рвав. Що поробиш? За свої гроші, нову, кращу я їй відкупив. Тож не повторюйте ви помилок свого вчителя, учні, А засторогою — те, щó я за них заплатив. З парфом заводьте бої, а подругам милим даруйте Мир і забави, й все те, чим розкошує любов.

Може, хоч любиш її, не надто вона тебе любить — То не біда: почекай — запалахкоче-таки. Гілку, щоб луком була, треба гнути вкрай обережно: [180] Спробуєш силу на ній — зразу й зламаєш її. З глуздом, розсудно пливеш — течію подолаєш усяку, А проти хвилі плисти — марно махати веслом. З глуздом — і тигра служити привчиш, із Нумідії лева, З часом навикне і бик плуга важкого тягти. Ось Аталанту візьми нонакрійську — сама непокірність, А піддалася таки: муж наполегливим був. Десь під наметом дерев свою долю і гордість дівочу Міланіон у сльозах, кажуть, не раз проклинав. Сіті зрадливі не раз, їй покірний, двигав на шиї, [190] Ратищем гострим не раз диких разив кабанів. З лука поцілив у нього Гілей, та прикрішої рани, Глибшої рани не той — інший завдав йому лук^{194}. Я ж на Менальські хребти не велю оружно спинатись, Ні під вагою тенет потом спливати, ані Стріли стрічати грудьми: мистецтво моє — обережне, Інших наказів тобі, окрім м’яких, не даю. Дибки стає — відступай: відступаючи, ти переможеш; Тільки виконуй усе, що б не жадала вона. Ганить — за нею гани, а схвалює — схвалюй за нею; [200] Каже, що так, кажи «так»; «ні» — то й ти кажи «ні»; Смішно їй — ти усміхнись, сплакне — на сльозу спроможися: Їй визначати, затям, вираз обличчя твого! От вона кісточку гральну метне — промахнися зумисне, А промахнеться вона — їй взяти гору дозволь. А в довгі кості йде гра — щоб вона, бува, не програла, «Псів» частіш викидай^{195}, щоб вигравала вона. Ну, а в «розбійники» гру розпочне — ти так роби хід свій, Щоб над твоїм вояком ворог брав гору скоріш. Сам окриття з гілочок над нею старайся тримати, [210] Сам перед нею ступай — стежку вивільнюй в юрбі. Стільчика їй поспіши до нош різьблених підкласти, З ніжки сандалі зніми чи підв’яжи їх ізнов. Хай замерзатимеш сам, та на грудях своїх її ручки, Тільки-но мерзнуть вони, раз по раз відігрівай. І не бери за ганьбу (хай ганьба, але ж насолода!), Хоч не прислужник ти їй, люстро держати в руці. Хто повергав потвор, що їх мачуха^{196} зла насилала, Хто небосхил підпирав, потім — на небо ступив, Між іонійських дівчат із кошиком плетеним, кажуть, [220] Зайнятий вовною був — нитку снував, як вони. Бачиш, як ревно служив улюбленці велет тірінфський, Не завагайся ж і ти взяти його за зразок! Скаже на форум прийти — на форумі будь завчасý ще, Якнайскоріше приходь, якнайпізніше відходь! А кудись інде велить — поквапся, відклавши все інше, І, хоч юрба на шляху, — наче на крилах лети! А серед ночі вона, по гостині, вертатися буде — За супровідника будь, хай лиш гукне, за раба. Ну, а покличе з села (кохання — не для лінивих!), [230] Ноги на плечі — й туди, як не дістанеш візка. Що там надворі — дарма: чи спека, а чи снігами Шлях забілів — не барись, гаяти часу не смій! В любощах — як на війні: оспалий — хай відступає! Наші клейноди не тим, хто боязкий, берегти. Ночі безсонні, зими, труди, далекі дороги, Болісті — все тут у тих, хоч і м’яких, таборах! Мокнути будеш не раз, як дощі насуватиме небо, Спатимеш, хоч і зима, просто на голій землі. Кажуть, що й Кінтій^{197}, як був пастухом у ферейця Адмета, [240] Спав у хатині низькій. Хто б гордувати посмів Тим, що приємне для Феба було?.. Коли хочеш любові Не лиш на день, не на два — то позбувайся пихи! А не дозволять іти по безпечній, по рівній дорозі І перед носом тобі брязнуть замком — не біда: Крівля вільна зате: зісковзнувши з тієї крутизни, Ти у високе вікно нишком до любки пролізь. Втішиш її: через мене життям — запишається — важив, Чим уже явно даси довід кохання свого. Часто, Леандре, й ти, щоб не втратити діви своєї, [250] Звагу свою їй являв — перепливав Геллеспонт.

Не посоромся й служниць, котра там до неї найближча, Якось схилити — служниць, а чи довірених слуг. З кожним вітайсь на ім’я (від того тебе не убуде), Кожному руку подай, кожному чемно вклонись. Ще пам’ятай: в день Фортуни слузі, коли він попросить, Ти подарунок якийсь (не зубожієш!) зроби. Не обійди і служниць у той день, коли в одязі вільних Римські рабині, було, галлів в оману ввели^{198}. Врешті, всю челядь своєю зроби, а надто важливі — [260] Дверник і той, певна річ, хто перед спальнею спить.

А щодо любки, то я не велю тобі витрачатись: Досить дрібнички, але — вміло, доречно даруй. От зарясніє врожай, від плодів повгинаються віти — Хай їй хлопчина несе кошик дарунків сільських: Щойно, мовляв, із села, хоч ти на Священній дорозі, Серед міської юрби все це для неї придбав. Хай винограду подасть чи каштанів, що їх Амарілла^{199} Так полюбляла колись (нині, бач, тонші смаки!). Можна, скажімо, дрозда чи віночок їй гарний послати: [270] Доказ, що мила твоя — в тебе весь час на умі. Так-ото спадку ловці одурюють старість самотню — Проклятий будь, хто дари першим звернув на лихе!

Маю повчати тебе, щоб і вірші ти слав їй солодкі? Тільки (біди не втаїш!) пісня не в шані тепер. Пісню похвалить — почуєш, однак: «А де подарунок?» Милий їй і грубіян, тільки б на гріш не тонкий. Нині направду — вік золотий: до посад щонайвищих Золото шлях прокладе, золотом купиш любов. Хоч би в оточенні муз завітав сюди сам ти, Гомере, — [280] Як завітаєш ні з чим — вкажуть на двері тобі. Втім, і розумниці є, та як же їх, як же їх мало!.. Інші — тільки вдають, що із учених вони. Тих своїм віршем хвали, як і тих, затям лише добре: Що б кому ти не читав — солодко, ніжно читай. Трапитись може, котрійсь із таких даруночком будуть Вірші любовні твої — ночі безсонної плід. А як корисне намислив ти щось, тоді постарайся, Щоб і кохана твоя теж забажала цього. Волю комусь із своїх, із челяді, пообіцяєш — [290] Їй хай до ніг припаде раб твій чи служка твоя. Хочеш карати когось чи звільнити із пут, роби так це, Щоб вона знову ж таки в тебе була у боргу. Користь тобі, слава — їй; тебе не убуде від того, Як додаси їй пихи: ось що я можу, мовляв. Хочеш, аби не втекла, то дбай, щоб не сумнівалась В тому, що тільки в одну, в неї, задивлений ти. Пурпур із Тіру^{200} на ній — усіляко вихвалюй; а з Косу — Коським захоплюйся теж: «Як же він личить тобі!» В золоті вся — «Що золото, — скажеш, — супроти тебе?», [300] Вовняне буде на ній — вовняне рівно ж хвали. В туніці стане тонкій — «Запалюєш серце!» — зізнайся. «Не простудися лишень», — чемно на вушко шепни. В проділ розчешеться — проділ хвали; залізо розпікши, Хвильок накрутить — удай, що подивляєш і те. А танцюватиме — руки хвали, співатиме — голос. «Жаль, що так швидко, — зітхни, — пісеньці й танцю кінець!» Та й саме ложе хвали, всі утіхи любовної ночі, Що таке миле для вас, що вас єднає, — хвали. Хоч би й Медузу саму перевершила норовом диким, — [310] Чуючи шепоти ті, геть розімліє вона. Тільки б не виказав ти, що всі похвальби ті нещирі: Вираз обличчя й слова мусять у парі іти. Скрите мистецтво — кóрисна річ, а викрите — сором: Хто ж то (й по праву) тобі йнятиме віру відтак?..

Часто під осінь, коли, в усій красі своїй зрілій, Гроно виповнює рік соком червоним, коли То, бува, захолодить, то знов, як у спеку, розморить, І від таких перемін тіло немов не своє, — Хай буде в силі любка твоя, та коли вже відчує [320] Каверзи неба вона і прихворіє, — тоді, Саме тоді засвідчуй усю свою ніжність до неї, Саме тоді засівай, жниво щоб гарне було! І не занудься, гляди: хвороба ж — то не розвага, Що лиш дозволить — роби, не покладаючи рук. І не приховуй сльози, цілуватиме — не відвертайся, Хай свої губи сухі змочить твоїми слізьми. Часто вголос обіти складай і при кожній нагоді Сни їй розказуй свої: гарні знамення, мовляв. Кликни служку стару: в руці тремтливій принісши [330] Сірку і яйця, нехай ліжко очистить, покій. Все це — милі знакú твоєї про хвору турботи: Так не один зміг дійти до заповітних таблиць^{201}. Не надокуч, одначе, ти їй своїм піклуванням: Є ж бо і в щирім дбанні міра якась і межа. Їсти їй не борони, до гіркого напою не змушуй — Тут твій суперник уже хай докладає зусиль.

Нині не той, що од берега гнав, маєш вітер ловити — Ні, ти на інший звертай, мірний, вітрило своє. Ще недозріла любов, ступаючи крок, — дозріває; [340] Гарно її підживляй — плечі розправить вона. Ти от боїшся бика, а телятком він був — його пестив. Ліг ти під тінь, де колись пагін до сонця спинавсь. Так і ріка: спочатку — струмок, що в себе вбирає Води нові все й нові — саме тому, що пливе. Хай твоя любка до тебе звика, бо звичка — то влада! Хоч бува й нудно, а ти — владною звичку роби! День, а чи ніч — хай обличчя твоє постає перед нею, Завжди хай бачить тебе, слухає завжди — тебе. Щойно упевнишся в тім, що подруга звикла до тебе, [350] Що засумує, коли раптом відійдеш кудись, — Перепочити їй дай: відпочивши, щедрішає поле, Зсушена сонцем земля більше спиває дощу. Демофоонта^{202}, коли був при ній, не так сильно Філліда Прагнула, щойно ж відплив — і запалала вогнем. Як же смутив Пенелопу Улісс, блукач! Як далеко, Лаодаміє, був твій люблений муж, Філакід^{203}!.. Та ненадовго відходь: журба розвівається з часом — Давня минає любов, не зволікає — нова. Поки баривсь Менелай — в обійми гарячого гостя, [360] Щоб не лежати самій, впала Єлена колись. Що, Менелаю, на тебе найшло? Ти від’їхав, а дома — Чим же ти думав? — удвох гостя й жону залишив! Ти голубиць боязких коршаку довіряєш, безумче? Повну кошару овець — вовкові-лісовику? Не звинувачуй, однак, ні її, ані гостя: вчинив він Те, що й ти б учинив, що учинив би будь-хто. Винен ти сам, бо й час для перелюбу дав їм і місце — Ти їй нагоду подав — і скористалась вона. Справді-бо: мужа нема, а гість (не селюк якийсь) — побіч, [370] Та й страшнувато самій в спальні лежати вночі. Що б там Атрід не казав, я знімаю з Єлени провину: Не змарнувала, кажу, послуги мужа свого.

Все ж ні кабан, коли псів блискавично б’є-розкидає Іклами на всі боки, гнівом таким не кипить, Ані левиця, коли молоком своїх діток годує, Ані змія, на яку хтось ненароком ступив, — Як паленіє жона, підстерігши блудницю на шлюбнім Ложі: обличчя її — лютості образ живий. Що їй вогонь, що їй меч? Усяку повагу забувши, [380] Рине, немовби сам Вакх рогом ударив її^{204}. Зраджений шлюб і ложа ганьбу помстила на власних Дітях, невинних синах, грізна Колхіди дочка^{205}. Ластівка^{206} — другий зразок материнської люті сліпої: Цятка на грудях її — крові синівської знак. Ось що руйнує любов, розриває усталені узи, Ось чому цей манівець — не для обачних мужів. Втім (хай боронять боги!), не велю в одній лиш кохатись: Навіть у шлюбі на це, думаю, не спромогтись. Бавтесь, але — крадькома, пам’ятайте про соромливість: [390] Меду лизнути вдалось — не похваляйтеся цим. Не обдаровуй одну на очах таки в іншої любки, Часу для скоків своїх сталого не визначай. А щоб у знанім кутку на гарячім тебе не застали — Щораз для різних забав — різні місця обирай. Що написав — уважно проглянь: читаючи, жінка Якось відчитує й те, що поза межами слів. Рану — раною мстить і кривдою — кривду Венера: Прикрості завдано їй — прикрістю і віддає. Вірним одній був Атрід — була й жона його чиста; [400] Схибив — пішла на лихе через ту хибу й вона. Чула ж бо те, що Хріс, хоча і стрічку священну Й лавр у руці мав, а все ж марно благав за дочку. І про твої вона чула жалі, полонянко Лірнеська, Й про сороміцьке — все те, що відтягало війну. Втім, про це чула лишень, а бачила — доньку Пріама: Хто переміг, той — ганьба! — здобиччю здобичі став. Сина Тієста^{207} до серця тоді допустила й до ложа — Так і помстилась вона за неприхований блуд. Як не приховуй, а що учинив — спливе на поверхню, [410] Ти ж, хоча б і спливло, — не зізнавайся у тім. І не підлещуйсь тоді, ані не принижуйся надто — Сам себе зрадиш: «Ага, знову вподобав якусь!». От лиш снаги не жалій, бо мир — у жагучих обіймах: Тільки у ложі, затям, згладиш провину свою. Дехто порадить чабер або ще якесь зілля шкідливе — Я ж запевняю: всім цим тільки затруїш себе. Перцю не змішуй також із насінням жалкої кропиви, Цвіту ромашки в вині теж не настоюй дарма. Та, що затінений Ерік посіла^{208}, не хоче, щоб так ось [420] Грубо схиляти когось до щонайтонших утіх. Ну, а часник із Мегар Алкатоєвих — можна вживати Й з наших городців траву, що розворушує хіть, Яйця й гіметський^{209} мед, а ще — із сосон колючих, Мовби горішки, плоди, що на краєчках гілок.

Та чи тобі, Ерато, — ти ж учена — вдаватись до чарів? Тож на вторований шлях біг колісниці зверну. Досі я вчив, як од любки тобі свої скоки ховати, Зараз — як напоказ їх виставляти, повчу. Жарт це, гадаєш? Та ні! Й судно не одні і ті ж самі [430] Ловить вітрилом вітри, морем верстаючи путь. То дме фракійський Борей, то Евр, бува, налітає, Іноді Нот дощовий, іноді — теплий Зефір. А на візницю поглянь: то попустить віжки, то вміло Коней, що чвалом ішли, ними вгамовує він.

Є між красунь і такі, що й вірність їм набридає: Іншої в тебе нема — то пригасає любов. Мовби пересит чує душа, коли все йде щасливо, Й дива нема: у добрі міри пильнує не всяк. Навіть неситий вогонь час од часу відпочиває, [440] Наче прилігши; над ним — попіл сивіє тремкий. Сірку наблизиш, однак, — і знову зрине пригасле Полум’я, знову довкіл ясністю повнить усе. В спокої так і душа: не тривожиш — мов завмирає; Крицею раз лиш кресни — й знову любов палахне. Хай через тебе тремтить, підживляй вогонь її серця, Хай — лише привід даси — з ревнощів блідне вона. Хто б то зрівнявся у щасті із тим, через кого кохана В кривді не раз і не два з болем у серці зітхне, Лиш про невірність почує твою, через кого рум’яне [450] Зблідне обличчя умить, голос умить пропаде? Я залюбки був би тим, кому рве вона в гніві волосся Й нігтями, впавши у шал, цілить в обличчя; кого, Щойно побачить, — і в плач, і тим, урешті, без кого, Хоч би хотіла, однак, жити б ніяк не могла. А запитаєш мене, чи довго їй так побиватись, — Ні, бо задавнений гнів — то вже одна чорнота. Ти приголуб її, білу обвий їй шию руками, Ніжно на грудях своїх схлипи гіркі заспокій. Сльози любов’ю вгамуй, любов’ю — осолоди їх. [460] Так і відновиться мир, так і розвіється гнів. Буде впиратися — хай! Уся аж скипатиме — хай там! Ложа союзом, однак, ти уласкавиш її. Там — лише злагода, там, на ложі, зброї не місце, Тож і вибачливість там, де владарює любов. Чубились щойно — а вже — голубочки, до дзьобика дзьобик, Любо воркують собі, ніжності мовлять слова.

Спершу був безладом світ — в одній лежало все купі: Зорі, моря, суходіл — не розрізнялись іще. Потім над землями небо знялось, а твердь оточили [470] Води; що вкупі було — стало собою уже. Звірів ліси прийняли, у повітря птаство знялося, Риби ж, одіті в луску, в води пірнули пливкі. Плем’я людей у той час пустими блукало полями, Міць, не розтрачена ще, грала в кремезних тілах. Домом був ліс для них, лігвищем — лист, поживою — трави, Довго не знався ніхто в тому блуканні з ніким. Кажуть, що хіть ті серця, такі іще грубі, зм’якшила: Жінка й при ній чоловік разом на ложе лягли. Що їм робити удвох — без наставника знали: Венера [480] Ще без мистецтва в той час діло вершила своє. Птаха до птахи летить; із ким собі втіхи шукати, З ким поєднати любов, знає і риба в воді; Сарна за оленем йде; змія — до змії підповзає; Лащиться сука до пса, поки не зчепиться з ним. Рада вівця барану, під биком розкошує корова, Цапа, дарма, що смердить, хоче кирпата коза. Шал розпікає кобил: хай яка далечінь поміж ними, Хай там ріка на шляху — мчать вони до жеребців. Отже, розгніваній дай і ти сильнодіючий засіб — [490] Він — тільки він один! — тут же полегшує біль; І не зрівняються з ним Махаонові^{210} ліки: той засіб, Скільки собі не стрибай — вмить оправдає тебе.

Поки таке я снував, Аполлон, бачу, — переді мною: Ліру узяв золоту, пальцем струну колихнув. Гілка лаврова — в руці, на священних кучерях бога — З лавру вінець; наяву віщого бачу співця — Й чую: «Наставнику, — так він почав, — легкої любові, Швидше до храму мого^{211} гурт своїх учнів веди: Є там, на різні лади геть усюди знаний у світі [500] Напис, що каже усім спершу пізнати себе. Хто ж пізнáє себе, лиш той буде з глуздом любити Й діла шукати собі лиш до своєї снаги. Видався вродою хтось — нехай і пишається нею, Шкіра у кого, мов шовк, — хай не ховає плеча. Хто ж до розмови меткий, тому й мовчати не треба, Гарно співаєш — співай, гарно вино п’єш — то пий! Лиш, коли бесіда йде, — погамуй своє красномовство, Лиш, коли бракне ума, віршів своїх не читай!» Так напоумлював Феб, учімось у вчителя — Феба: [510] Що то була б за пиха — віри не йняти богам! Тож, хто уміло кохатиме, той — перемогу здобуде, Той із мистецтва мого, що забажав, — почерпне.

Втім, що взяла борозна, — не всякчас оддає вона сповна, Суднам не завше в путі віє вітрець ходовий. Доля й коханця часто смутить, а рідше — втішає, Отже, до випроб важких нині вже дух свій готуй. Скільки зайців на Афонській горі, скільки бджіл є на Гиблі, Скільки на сизім гіллі, милім Палладі, плодів, На узбережжі — скойок, повір, — стільки горя в любові: [520] Стріли, що зранюють нас, вістрям умочені в жовч. «Дома нема її», — скажуть тобі, — хоч її краєм ока Вгледиш, та вір, що нема, власному оку — не вір! Ніч обіцяла тобі, а цілуєш — зачинені двері… Що ж, де стоїш, там до сну, брудно-не-брудно, лягай. Кине й служниця-брехунка тобі: «А що це за пройда Нам оббиває поріг, людям ступити не дасть?» — Що ж, і зухвалу вітай та навіть зачинені двері, Знявши вінок із чола, — ружами ти прибери! Схоче впустити — ввійди; не захоче — йди собі з богом: [530] Чемний не стане, затям, надокучати комусь. «Що за настира такий!» — чи таке ти хочеш почути? Май терпеливість: не вік дертиме носа вона! І не вважай за ганьбу її лайку, поличник від неї, — Ні, ти їй ніжки цілуй, ніжки натомість цілуй!

Що на дрібному барюсь? Високого дух вимагає, Тож про високе почну — слухай же, люде, співця! Крок на крутизну роблю: круте — то мужності школа, Стежка мистецтва мого теж не по рівнім веде. Хай не хвилює суперник тебе — і твоя перемога, [540] І переможцем таки ввійдеш в Юпітера храм. Ні, то не смертний говорить тобі, а дуб у Додоні: Це у мистецтві моїм — перша з усіх настанов. Іншим моргає? Дарма! Шле листи? Не читай. Не випитуй, Звідки прийшла чи куди, причепурившись, іде. Навіть законній жоні чоловік дозволяє подібне, А в допомогу йому — спільник наш, ніжний бог сну. В цьому мистецтві, щиро кажу, не дійшов я вершини — Сам я в науці своїй (що тут поробиш?) слабкий. Чи при мені коханій моїй хтось міг би моргати, [550] Я ж, зауваживши те, гнівові волі б не дав? Муж її поцілував — і вже я їй тим дорікаю… Так то я, бачиш, люблю — чистий тобі грубіян! Ось чим не раз я шкодив собі! Більше розуму в того, Хто не цікавиться тим, ходять до неї чи ні. Краще й не знати того: що приховує — хай буде в тіні, Бо, як зізнається раз, — не червонітиме вже. Тож не спішіть, юнаки, на гарячому подруг ловити: Хай попустують собі й вірять, що ми — лопухи! В пійманих кріпне любов: коли їх застукати разом — [560] Разом ітимуть вони й далі своїм манівцем. Оповідь є, що не сходить із уст усіх жителів неба, Як хитромудро Вулкан Марса й Венеру впіймав. Марс, коли розум йому засліпила Венера жагою, З грізного бога війни — ніжним закоханим став. Тут же й богиня сама (хто б то міг ласками їй дорівняти?) Войовникові без слів, без дорікань піддалась. Як же то, кажуть, глумилась вона, пустунка, над мужем: Грубі долоні (коваль!), ще й на додачу — кульга! Часто при Марсові, наче Вулкан, сама кутильгала, [570] Врода з грайливістю їй — як же були до лиця! Ласки свої лиш спочатку вони в таємниці тримали, Тільки спочатку їх блуд ще зарум’янитись міг. Сонце викрило їх (та хто б одурити міг Сонце?) — Й тут же побачив Вулкан, що виробляє жона. Приклад лихий ти, Світоче, дав: вона ж за мовчанку Ой, яку щедру б могла скласти подяку тобі! Ну, а тим часом Вулкан і над ложем, і довкола нього Сіті розставив тонкі, що й не угледіти їх — І мов на Лемнос подавсь. А закохані — хутко до ложа, [580] Як умовлялись, та вмить — голі, вже в сітях цупких. Свідків скликає Вулкан… А було на що подивитись! Кажуть, Венера ледь-ледь волі сльозам не дала. Ні то лиця затулить, ні частин соромітних прикрити: Й пальцями їм ворухнуть сіті тонкі не дали. Хтось із присутніх на жарт: «Раз тобі, наймогутніший Марсе, Пута ті надто важкі — радо тебе підміню!» Тільки тебе вчув, Нептуне, Вулкан — увільнив їх із сіті. Марс до фракійців чкурнув, та — подалася на Паф. Бачиш, Вулкане, провину свою? Раніше кохались [590] Нишком, а в наші часи — все тут тобі на виду. Втім, ти за голову, кажуть, не раз після того хапався: Що наробило, мовляв, кляте моє ремесло! Й ви на таке не ідіть! Упіймавшись, Венера не зичить Іншим такої ж біди — голими в сіті лежать. Тож на суперника пастки не став і не перехоплюй Вісників тихих його — писаних потай листів. Хай перехоплюють чоловіки, якщо того хочуть, — Ті, хто робитиме це правом вогню і води^{212}. Тут, уже вкотре кажу, про дозволені йдеться утіхи — [600] Не для поважних жінок вірші грайливі сную!

Хто про Церерин обряд повідатиме темному люду? Хто розголосить пісні самофракійських жерців^{213}? То не найвища з чеснот — язика за зубами тримати, А про таємне плескать — ницість найнижча таки. Тож по заслузі Тантал-балакун умліває від спраги, Хоч у воді, — й не сягне з гілки рясної плодів! Надто Венера велить її таїнства всім шанувати — Хто язикатий, тому краще до неї не йти! Хоч не у скрині лежить обрядове начиння Венери, [610] Хоч ошалілі жерці лунко в кімвали не б’ють, Все, їй належне, однак, — у життя щоденного плині, Все — поміж нас, але так, щоб на очах не було. Навіть Венера, як одяг зніма, то відводить лівицю Й, ледь повернувши її, сором приховує свій. Тільки тварина будь-де, на виду, годить своїй хіті — Дівчина, бачачи це, в землю потуплює зір. Наші ж утіхи — це спальні півтінь, зачинені двері І покривало тонке: голі ж ми не лежимо. Тож як не темряви ми, то хоч тіні шукаєм легкої, [620] Щоб не так світло було, як серед білого дня. Навіть, коли у спеку чи дощ, не знаючи крівлі, Люд під дубами ховавсь і жолудями жививсь, — Навіть тоді у печерах, гаях, а не просто неба, Хіть вдовольняли свою: сором-бо чули й тоді. Нині — на всі вітри про нічні трубимо наші гульби, Нині ми за похвалу будь-яку плату б дали. Годі таку віднайти, на яку б не міг ти кивнути Будь-кому не без хвальби: «Й ця он моєю була!» Пальцем, куди б не ступив, норовиш одразу вказати, [630] Тільки б когось у ганьбу та у неславу ввести. Мало того! От набреше, бува, з чого сам би сміявся: Всеньке жіноцтво, мовляв, сам перепробував я! Тілом не поласувáв, то ім’я зачепить, тоді вже Навіть про цноту саму слава лиха поповзе. Йди тепер і зачиняй, ненависний стороже, двері Хоч і на сотню замків — не допоможуть замки: Ласощів підлий ловець чутки брудні розпускає: Он як то легко, мовляв, меду і я тут лизнув! Ми ж і про справжню любов хіба слівце яке зроним, [640] А щодо втіх, то на них — мовчанки вірна печать.

Остерігайсь над усе якусь ваду зауважити в любки^{214}! Вдай, що не бачиш, — і це піде на користь тобі. Чи дорікав крилоногий герой^{215} Андромеді за те, що Личко її чарівне надто вже смагле було? Ще Андромаху візьми: зависокою всім видавалась — Гектор її лиш один просто стрункою вважав. Не до смаку щось? Дарма! Ти звикай, а час — допоможе: Лиш на початку любов пильно зауважує все. Поки із стовбуром ще не з’єдналась прищеплена гілка, [650] Навіть легкий вітерець може зламати її. Та незабаром вона й буревію опертися зможе, Дереву свіжу снагу, з ним поєднавшись, дає. Так день при дневі меншає вад у любки твоєї: Що неприємним було — згодом не є вже таким. Запах бичачої шкіри, скажім, гидкий на початку, Всоте понюхай її — запаху наче й нема. Вади ще й назвами прихороши: у дівчини шкіра, Мов іллірійська смола, — буде «смаглявка» тобі; Зизу — Венерою зви; світлооку — Мінервою; стонклу, [660] Наче та тріска, худу — тут же стрункою назви; Звинною — надто низьку; повненькою — добру товстуху: Що якій ваді близьке, тим і приховуй її.

Не дізнавайся про вік, не питай, при якому родилась Консулі^{216}: хай цьому лік цензор суворий веде, Надто, коли відцвіла, коли сивий вискубує волос, Сивої вісник зими (вéсни — позаду уже). Втім, ні цього, юнаки, не цурайтесь, ні старшого віку: Ця нива жниво дає, цю — засівати пора. Поки снага молода — підставляйте труднощам плечі: [670] Кроком нечутним ось-ось старість підступить сумна. Тож або море — веслом, або ниву крайте залізом, Чи до гартованих рук зброю жорстоку беріть, Чи свого тіла снагу, всі труди оддавайте жіноцтву: Діло це теж бойове, здобич і тут чимала! Сприт у тих справах — у старших жінок і, що найцінніше, — Досвід, наставник усіх, де які є лиш, мистецтв. Навіть перебіг років чепурінням вони сповільняють — Хочуть і в віці бабусь юними бути на вид. Лиш забажай — і на сотні ладів тебе стануть кохати, [680] Вигадці їхній, повір, заздрити може й маляр! Щоб насолоди сягти, не треба таким заохоти: Тут як йому, так і їй — рівна слугує жага. Бридко й лягати, коли лиш один розкошує в постелі (Ось чому я не вдаюсь до хлопчаків по любов). Бридко, як жінка до рук лиш томý йде, що так воно треба, Й, холодно віддаючись, — подумки вовну пряде. Втіха — з обов’язку?.. Ні, забава така не для мене! Ані від кого мені послуг не треба таких! Слухати любо зате, як вона розкошує-шепоче, [690] Як зупиняє мене — не поспішай так, мовляв. Любо дивитись у розпал жаги подоланій в очі — Хоч і подолана, все ж — мляво пручається ще. Не для зеленої юні дала ті розкоші природа: Виповниш сім п’ятиліть — будеш готовий до них. Квапишся — пий молоде, а мені — що за консулів давніх В амфори влите було, — зрілого дайте вина! Тільки розлогий платан — од пекучого Феба схорона, Щойно проросла трава — коле у босу стопу. Чи Герміоні першість оддав би ти, а не Єлені? [700] Горгу^{217} б хіба подивляв більше, ніж матір її? Тож дочекавшись утіх, що дарує нам пізня Венера, Будуть тобі до смаку щонайсолодші плоди!

Втім, їх уже прийняло, заодно з ними, ложе коханців: Музо, не входьмо туди! Перед дверми зупинись! Самі собою слова без твого надихання пливтимуть І бездіяльною там ліва не буде рука: Знатимуть пальці й самі, куди їм сягати, куди там Потайки стріли свої хитрий пускає Амур. Із Андромахою бавився так і Гектор могутній — [710] Не на одній лиш війні користь од нього була. Так і могутній Ахілл, обіймаючи бранку Лірнеську, Втомлений боєм, м’яке ложе любовне гнітив. Пестив тебе, Брісеїдо, а ти — його рук не сахалась, Хоч їх не раз він в бою кров’ю фрігійців багрив! Може, грайливо й сама ти до них, незборних, тяглася, Щойно до любощів хіть заполонила тебе. Тільки не квапся, гляди: Венери діла — неквапливі, Звільна, по крокові крок до насолоди іди! Знайдеш місця, до яких дає радо жінка торкатись, — [720] От і торкайся до них, соромом те не вважай! Скоро у любки в очах мов огні перелітні помітиш: Так на тремтливій воді зблискує сонце, бува. Далі — і схлипи, й жалі, і шепоти милі, й зітхання, Й ті, що співзвучні тій грі, ніжні, солодкі слова. Лиш на вітрилах тугих не жени ти поперед неї, А піде швидше вона — й ти поспіши навздогін. Разом ідіть до мети! Впадете водночáс у знемозі — То привітайте себе: повною втіха була! Так і веди борозну, коли спокій, коли небезпека [730] Не підганяє тебе: швидше-но, швидше, мовляв. А коли так — ну що ж, налягай тоді на всі весла І не жалій скакуна — чвалом пусти, приострож!

Ось і праці кінець! Подай мені, вдячне юнацтво, Пальму й чоло увінчай з мирту пахучим вінком! Як Подалірій цілителем був, порятунком данайців, Як Еакід — кулаком, Нестор — брав мовою верх, Даром пророцтва — Калхант, а списом — син Теламона, Віжками — Автомедонт, так я в любові мастак! Шану складіть мені, чоловіки, своєму співцеві, [740] Світом із уст у вуста ймення моє хай летить! Гарну я вклав вам до рук, як Вулкан — Ахіллові, зброю: Як володів нею він, так покажіть ви й себе! Хто ж амазонку звоює мечем моїм, хай на трофеях Напис залишить такий: «Учнем Назона я був».

Ще ж і дівчатам (прохають мене) подам настанови. Ще одну книгу — для вас, ніжні, писатиму я!

Книга третя

На амазонок данайців я вів, тепер амазонкам, Пентесілає^{218}, твоїм зброю вкладаю до рук. Рівні щоб сили були! Про звитягу подбає Діона Й той, хто над світом усім пурхати звик — її син. Якось негоже іти оружним — на безоружних, Так ото перемогти — чи не ганьба це, мужі?

Хтось, може, скаже на те: «Змії додавати отрути? До безборонних овець хижу вовчицю вести?» Ти, бач, провину чиюсь — на всіх жінок виливаєш: [10] Кожну за вчинки її так поцінуй або так. Ганить Єлену молодший Атрід, а сестру, Клітемнестру, Старший^{219}; і право на це мають обидва брати. Через Талая дочку, Еріфілу, нащадок Еклея^{220} В темінь Аїда, живий, в’їхав на конях живих. А Пенелопу згадай: свого мужа, що два п’ятиліття Бився, а два — мандрував, чесно чекала вона. А Філакіда жона^{221}? Хіба ж не вона передчасно За чоловіком своїм, кажуть, в могилу зійшла? Й Феретіада^{222} жона, щоб муж міг уникнути смерті, [20] В темінь Аїда й вона не завагалась зійти. «Ось я, візьми, Капанею, мене! Поєднаймося прахом!» Кинулась, мовивши так, Іфіса донька^{223} в огонь. Мужність^{224} — це жінка, зауваж: жіноче ім’я в неї, одяг — От і сприяє жінкам — в тому нема дивини.

Втім, у науці своїй аж таких висот не сягаю, Та й над суденцем моїм — чи не найменше з вітрил. Я — пустотливих наставник утіх, легкого кохання: Як про те дбати жінкам, щоб їх любили, — повчу. Жінка ні стріл, ні жагучих огнів відбивати не звикла, [30] Зброя ця чоловіків рідше, скажу я, разить. Йдуть на обман частіше вони, а не ніжні дівчата — Так от тобі, нашвидку, й не звинуватити їх. Чей же колхідянку зрадив Ясон, дітей своїх матір, — Іншу в обійми свої, клятвопорушник, узяв. Ну, а Тесей? Через нього сама, в чужині, Аріадна Ледь що не стала, журна, здобиччю чайок морських. А запитай, чому Дев’ять доріг^{225}, чому така назва, — «Тут за Філлідою гай, — скажуть, — тужив, осипавсь». Гість твій (вершина чеснот!) лишив тобі меч свій, Дідоно, [40] Й смерті причиною став — от як за ласки сплатив! Що вас згубило? Скажу: любили ви не по-мистецьки, — Тільки мистецька любов не пригасає, тривка. Й далі б любили не так, та сама Кітерея веліла, Враз об’явившись мені, вчити вас і додала: «Чим то на кривду таку дівчата й жінки заслужили, Щоб, безоружні, ішли в руки оружним мужам? Дві твої книги чоловіків знавцями зробили Справи своєї, тепер — виготуй зброю жінкам! Хто так неславив, згадай, Менелая жону^{226}, той потому [50] Їй же хвалу проспівав на щасливішій струні. Ніжних дівчат (бо хто ж, як не ти?) якщо порятуєш — Буде тобі все життя гарна віддяка од них». Мовивши, з мирту листок (волосся миртом вінчала) Й декілька ягід мені, всміхнена мило, дала. Щойно отримав той дар — божество мене осінило, Вишній етер заяснів, з серця звалився тягар. Поки цей дар у мені — до науки беріться, дівчата: Цноти, законів і прав не переступите ви! Думайте вже відтепер, що й вас очікує старість, — [60] Хай ні хвилина життя вам надарма не спливе! Поки ще можна, допоки літа іще повносилі — Бавтеся! Хутко пливуть, гейби рікою, роки. Збігла хвиля — і вже, пливкої, не повернути, Збігла година — і вже, бистрій, нема вороття. Часу, гляди, не марнуй: час прудкою збігає стопою, Завтрашнє — все ж не таке, як учорашнє, добро. Де засірів чагарник, там учора я бачив фіалки, Вчора ще з терня того квіти я рвав для вінка. Нині коханця з порога женеш, а завтра, а завтра — [70] В ліжку, самотній, старій, холодно буде тобі. Жоден гуляка нічний не загримає вже в твої двері, А на порозі рясних вранці не знайдеш троянд. Скоро, ой, скоро врода твоя пригасне у зморшках, Барву обличчя твого наче морозом приб’є! А сивина (те пасмо, мовляв, у мене з дитинства) Вибілить голову всю, не омине й волоска. Змії зі шкірою враз — і старість свою полишають, Олені — роги нові, щоб не старіти, беруть, Нам же — онови нема. Зривайте красу ще квітучу: [80] В порох щоб не осипавсь так і не зірваний цвіт. Врешті, й пологи — до старості крок, та й нива втрачає З року на рік, по жнивах, краплю своєї снаги. Не червоній через Ендіміона латмійського, Люно; Зоре світанкова, й ти — через Кефала свого! А Кітерея? (Вона ж — і Гармонії мати, й Енея) Тужить по нинішній день: бачить Адоніса кров. Приклад беріть, умирущі, з богинь — невмирущого роду: Не відмовляйте мужам — хай посмакують утіх! Може, одурять? А втрата яка? Що ваше — те з вами: [90] Тисяча хай почерпне — й краплі не втратите ви. З часом і крицю зітреш; від ужитку тоншає кремінь, Не убуває ж того, що насолоду дає! Хто б то, скажи, боронив — вогонь од вогню запалити? Хто б у цебрі зберігав безмір морської води? Втім: «Так негарно!» — може, котрась дорікне ласунові, — Моря не скривдиш, кажу, скільки його не черпай. Не до розпусти хилю, кажу лише втрат не лякатись: Ваші солодкі дари вільні від будь-яких втрат! Поки ще в гавані я — легкого нам подуву досить; [100] Далі тугіші вітри гнатимуть наше судно.

Я із плекання почну. Як плекаєш — лоза виноградна Добре вино видає, нива — пшеницю гінку. Врода — це ласка богів. Чи багато красою своєю Хвалиться? Ні, бо не всім вділено дару цього. Врода хоче дбання. Не поможе й врода недбалій, Хоч би обличчям була рівна Венері самій. Скажеш: колись не так, як тепер, чепурились дівчата — Й чоловіки — відповім — не чепурились тоді. Що й Андромаха сама груботкану сорочку носила — [110] Дива нема: її муж — грубим воякою був. Як хорошилася б ти для Аянта, який прикривався Шкурами з семи биків — вежоподібним щитом? Рим, неотеса колись і простак, — нині золотом сяє: Ставши над світом усім, світу багатства посів. На Капітолій поглянь, на нинішній і — на колишній: Скажеш, що інший над ним правив Юпітер тоді. Курія в нинішній день — високого збору достойна, Ну, а за Тація — хмиз правив за крівлю низьку. Де височать і для Феба й вождів наших пишні будівлі, [120] Чи не паслися, було, звиклі до плуга воли? Інші хай хвалять суворий той вік! Себе ж я вітаю З нинішнім: люба мені нинішня Риму хода! І не тому, що податливе золото з надр добувають, Що кораблями везуть пурпур із дальніх країв, І що під кайлом, багаті на мармур, нижчають гори, І що стихії морській ставимо нині чоло, — А лиш тому, що життя стало тоншим, що у минуле, У предковічні часи грубість сільська відійшла.

Тож не обтяжуйте вушок своїх окрасами з перел, [130] Що з зеленавих глибин смаглий індус добува, В золототканих шатах важких не ступайте поважно: Всі ці принади-пастки часто відстрашують нас. Тонкощі ваблять зате. Про волосся краще подбайте — Тут один доторк руки часто вирішує все. Зачісок безліч бува, а якій з вас яка до лиця йде, — Люстро підкаже, отож, перший порадник — воно. Дещо довгасте лице — тоді посередині проділ: Лаодамія, було, гладко чесалася так. А кругловидій — пучком на маківці зачіска личить, [140] Щоб, коли врода така, вушка відкриті були. Іншій — волосся хай по плечах, як у Феба, спливає, Бога, коли він до рук ліру співучу бере. Деяка — хай його в’яже вузолом, як діва Діана, Що по лісистих горах звірів жене полохких. Цій пасує, коли — розпушений зачіс, високий; А при самій голові, наче приплесканий, — тій. Із черепахи гребенем — ця прикрашає волосся, Та, у котрої витке, — вільне, мов хвиля морська. Та чи вестимеш лік жолудям на розлогому дубі, [150] Бджолам — на Гиблі-горі, а звірині — серед Альп? Так неспромога й мені усі зачіски тут описати: Щось незвичайне, нове, з кожним вигулькує днем. Глянеш, бува, на якусь: «Нечепура!» Насправді ж волосся — Тільки-но з-під гребінця: миле й таке недбання. Й випадок часом — митець: випадково в захопленім місті Вгледів Іолу Алкід: «Ось моя, — мовив, — любов!» Кинута діво, й тебе так на Криті взяв на свій повіз Вакх, а сатири — «Евой!» — дружньо гукали. — «Евой!» От як то вашій красі природа турботлива годить! [160] Скільки-то способів є скрити слабинку якусь! Нам же квапливі літа з голови здувають волосся, Як невгамовний Борей — листя з дерев восени. Жінка свою сивину фарбує зіллям германським: Трохи уміння, і вже — краща вона, ніж була; Так, задивлятися б лиш, ступає, пишноволоса: Гроші були — і чуже легко зробила своїм. Та й купувати не сором тепер на виду всього люду — Там, де Муз дев’яти і Геркулеса є храм^{227}. Що вже казати про убрання? Не схвалюю й тут я [170] Пурпуру з Тіру, ані золотом витканих шат. Чи то не безум, скажи, — на собі цілий статок носити, Хоч і дешевших не брак, лиш озирнись, кольорів? Ось — наче неба блакить, коли аніде ні хмаринки І повіває вітрець — теплий, та не дощовий; Ось — наче руна того, на якому Фрікс, було, й Гелла Від навісної Іно урятуватись змогли; Ось — грає хвилею ткань; від моря й назва^{228} у неї: Віриться, німфи морів — саме в такому вбранні; Ось — мов шафран (у накидці такій запрягає богиня, [180] В ранішніх росах уся, коней, що світло несуть). Та — мов із Пафосу мирт, а ця — аметист пурпуровий, В тій — мов перо журавля, в цій — біла ружа цвіте. Тут — жолуді, Амарілло, твої, тут мигдалі і навіть Віск свій відтінок блідий шатам жіночим дає. Скільки народжує квітів земля, а лоза виноградна — Пагонів, хай лиш зима, зросту ворожа, втече, — Стільки, і більше, вовна п’є барв — обирай, але вміло: Звісно, не кожній із вас кожна із них до лиця. Темний — білявій личить убір: такою, у темнім, [190] І Брісеїда була, як її викрав Ахілл. Білий — смаглявій: в такім подобалась ти, Кефеїдо^{229}, — В білому ти на Серіф, острів, ступила, було.

Вже нагадати я мав, щоб із пахв не чулося поту, Щоб у жорстких волосках ноги твої не були, — Але ж наука моя — не для дів із ущелин Кавказу І не для тих, які п’ють воду з Каїка^{230}-ріки. Й зуби, щоб білі були, зрозуміло, чистити треба, Вранці — вмивати лице у прохолодній воді. Зайве вас вчити, як білизною скрасити щічки, [200] А коли надто бліді, — як зарум’янити їх. Тонко умієте ви із бровою брову поєднати^{231}, Й мушкою барві лиця дати відтінок м’який. Вугликом очі не гріх підвести вам, а чи шафраном, Що на твоїх берегах, Кідне прозорий, росте. Є в мене ще про плекання краси одна невеличка Книжечка^{232}, труду, проте, в неї чимало я вклав. Там і шукайте порад, чим і як поправити вроду, Вчіться: в науці моїй не розчаруєтесь ви. Вабить — краса без прикрас. Чепуріться, але непомітно. [210] Не виставляйте на вид все те начиння своє. Що за приємність побачити те, як з обличчя спливає Гущею червінь вина аж до дівочих грудей? Ну а смердюча та гидь, що її постачають Афіни, — Щось, чи то сік, чи то мазь з жирної вовни овець?.. Мозку із лані кісток добувати при комусь не варто І, коли хтось завітав, чистити зуби не варт. З чого краса постає, те саме по собі — некрасиве: Не у роботі самій — в виробі бачиш красу. Що подивляєм тепер, на чому підпис Мирона, — [220] Спершу це, ще до лиття, — бронзи безликої шмат. Золото плавлять, кують, тоді лише — перстень із нього. Ваше коштовне вбрання — вовною, брудом було. Мармур був, брила, а вже — Венера викручує-сушить (Ось на що здатний різець!) мокре волосся своє^{233}. Так от і ти чепурись (коханець хай думає: «Спить ще»), Врешті, такою постань, мовби з картини зійшла! Нащо б то знати мені, що за блиск на твоєму обличчі? Спальню свою — на замок: ще ж не закінчено твір! Є такі речі, що чоловікам і не личило б знати, [230] Не приховали б ви їх — нам неприємні були б. Золотом сяє, в скульптурах, театр, а глянеш пильніше — Дерево це й золоте, дуже тонке, покриття. Близько до них підійти, поки ще не готові, не можна, — Й ви без сторонніх очей вроду плекайте свою. Що ж до волосся, тут навпаки: розчісуйся будь-де, Хай собі в’ється воно, вільно, в усіх на виду. Головно — не гарячкуй, не змушуй служку раз по раз То розплітати його, то заплітати ізнов. Служки не кривдь. Не одна ж їй до крові подряпає лиця, [240] Голкою руку штрикне, сповнена гніву й злоби. Й та їй на голові, хоч клене, — укладає волосся: Рясно на зачісці тій, краплями, — сльози і кров. Обмаль волосся — то, мов у храмі, при Добрій Богині^{234}, Сторожа став і наводь лад на своїй голові. Тямлю, звістили одній, що прийшов я; поспіхом вийшла, Бачу: на голові — штучне волосся… навпак. На ворогів заклятих нехай, на дрімучих парфянок А не на римських жінок сором спадає такий! Що то за бик, коли рогів нема? Що за луг — без травиці? [250] Гай — без листків, голова — без волосини на ній?

Втім, не Семелу, не Леду я вчу, не ту, що з Сідону^{235} Ген через моря глибінь начебто бик її віз, І не Єлену, яку Менелай заповзявсь відібрати Від крадія-пастуха (кожен з них знав, що робив!) — Є кого вчити в нас: юрми дівчат — і гарненькі, й не дуже, Більшість, до слова кажу, гірша од меншості й тут. Гарним ані настанов, ні науки не треба, бо їхній Посаг — це гарність, вона ж — сильна сама по собі. Море ясне — спокійний плавець, а коли спохмурніє — [260] Вміння і засоби всі враз він пускає у хід. Ледве чи є десь без вади лице. Ти й плямку найменшу Від чоловічих очей, як тільки можеш, ховай! Куца — сиди, щоб тебе за сидячу, як станеш, не мали; Нижча від куцої ти — гостя на ложі стрічай. А щоб на око він, поки лежиш, не визначив зросту, Спритно на ноги собі ще й покривало накинь. Вільний — для надто худих я радив би одяг; так само Вільно й накидка нехай їм опадає з плечей. Надто бліда до рум’ян хай вдається; а для смаглявих, [270] Щоб відбілили себе, риба на Фаросі є. Недосконалу стопу білосніжне взуття хай ховає, Ніжку худу — ремінцем аж до колін обвивай. Прикру нерівність плечей підправить подушечок пара, Грудям пласким повноти кругла пов’язка додасть. Пальці не дуже тонкі, не надто гладкі в тебе нігті? — Менше руками собі в бесіді допомагай. Запах із рота важкий — натще розмовляти не квапся, Від чоловіка тоді краще вже одаль тримайсь. Зуб почорнів? Чи більший котрийсь? Чи вибився з ряду? — [280] Не усміхайся, бо цим — тільки нашкодиш собі.

Сміх, вір не вір, у жінок — це теж поважна наука: Ще ж і корисна, бо й сміх — теж якась частка краси. Смійтеся, злегка лише, щоб дві ямочки грали на щічках, Нижня губа щоб ледь-ледь верхніх торкалась зубів. Смійтесь, отже, не так, щоб живіт од сміху стрясало, — Хай по-жіночому сміх — солодко, ніжно бринить. Деяких так бере сміх, що аж губи їм викривляє, Інших — трясе, от і знай: плач то у них, а чи сміх. Ще у якоїсь сміх — наче скрик: при жорні, буває, [290] Знуджена колом іти, так-от ослиця ревне. Далі наука й плачем зайнялась: уже й плачемо гарно — Знаємо місце і час, спосіб і міру плачу. Мало того! Велимо, щоб язик на тій чи на іншій Літері мов спотикавсь, як у дитини бува: Знадою й вада стає: одне якесь слово чи інше Гірше, ніж досі могли, ми вимовляти вчимось.

От і бери усе те, раз воно помічне, до уваги. Ще одне, теж помічне: вчись і жіночій ході. Зваба і в ній немала: чи когось прихилиш до себе, [300] Чи, навпаки, відштовхнеш, — вирішить саме хода. М’яко ступає одна, погойдує стегнами звабно, Туніка складками вслід — наче та хвиля морська. А під тією аж стогне земля: мов червонощока Повна умбрійська жона кроком сягнистим іде. Міра вирішує все: тут селюцтво, а там щось аж надто Витонкле. Ще раз кажу: міра вирішує все. Плечеко ліве твоє, пам’ятай, хай оголеним буде І, що важливо, — й руки, лівої, не прикривай. Надто, коли білосніжна вона: з цілунком, бувало, [310] Я до такого плеча не один раз припадав!

Моря потвори, Сирени, були, що дзвінким своїм співом Судна спиняти могли, хоч би які там прудкі. Парость Сізіфа Улісс мало пут не порвав на їх голос — Іншим він вуха тоді воском, хитрун, заліпив. Часто лиш голос один — найбільша зваба жіноча, І невродлива, бува, — голосом гору бере! То переспівуйте ви в мармурових театрах почуте, То на єгипетський лад пісеньку снуйте легку. Хто між моїх учениць — беріться до гри на кітарі: [320] В лівій — вона, гомінка, паличка — в правій руці. Скелі зворушував, і хижаків, і води підземні, І триголового пса лірник родопський — Орфей. Камені клались самі, правий меснику неньки своєї^{236}, Чуючи ліру твою, — й мури фіванські росли. Й рибу німу Аріон — у давній переказ повірмо — Струнами й співом своїм посеред хвиль чарував. Грати й на наблі^{237} учись, обіруч бий у струни доладно: Жартам, веселим пісням вельми пасує ця гра.

Знай Каллімаха пісні й поета із Косу, й Теосця^{238}, [330] Що на бенкетах співав, старець, славитель вина. Знай і Сапфо, найсолодшу Сапфо, й того, хто про Гету Нам оповів, крутія^{239}, як то він батька дурив. Щось із Проперція теж, із чутливого, варто читати, Щось іще з Галла, а щось, миле, з Тібулла іще, Чи із Варрона^{240} — про золоте, що сестрі твоїй, Фріксе, Руно нашкодило так, чи про того втікача З Трої — Енея, про перший зачин високого Риму, — Твору славнішого в нас годі, повір, однайти. Може, й моє до згаданих тут долучиться ймення, [340] Може, в летейську ріку твори не кануть мої — Скаже хтось: «От почитай, як тонко пише співець наш, Як він і чоловіків розуму вчить, і жінок, А чи із трьох його книг — про любов — підбери собі дещо І з розумінням, чуттям ніжно ті вірші читай; Чи із послань — із творів, що він, уперше для Риму Склав їх, теж до ладу спробуй озвучити їх». Хай так і буде! Тебе прошу, Фебе, й тебе, охоронцю, Вакху рогатий, і вас — дев’ять співучих богинь!

Хто б сумнівався, що після вина саме в пору й у танці [350] Звабними рухами рук зачарувати усіх? Хто б то не подивляв мастака-танцюриста на сцені? От що таке для очей тіла проворного рух! Дівчині, хай це дрібне, але й в кості грати не вадить, Варто їй знати і тут всі хитромудрі ходи. То нехай кине на «три», а то гарненько зміркує, Як їй тут бути, який, хитрий, придумати хід. Є і в «розбійників» гра; ось тут дивися в обидва: Гине камінчик тобі, раз він один — проти двох. Воїн без пари — далі вояк, дарма що в полоні, [360] Часто вертається він, хоч і мав намір іти. В сітку відкриту хай кидають кульки — їх по одній ти Вправно раз по раз бери, інших, однак, не торкайсь. Є іще ось яка гра: тут стільки ліній є, скільки Рік, що по колу біжить, має в собі місяців. Є ще така: трьома камінцями її починають; Виведеш їх в один ряд — то перемога твоя. Тисячі ігор тих є! І дівчині конче їх знати: Саме за грою, бува, паросток пустить любов. Гарні робити ходи — невелика, одначе, заслуга: [370] Спокій у грі берегти — це неабияка річ. От, захопившись, бува, розкриваємось, необережні: Що потаємним було — часто вигулькує в грі. Гнів постає, гидке оте зло, жага багатіння, Потім — образи, сварки, непогамовна злоба. Всяке почуєш тоді, здригається навіть повітря, — Всяк у підмогу собі месників кличе, богів. Правила гри — вже ніщо; чуже чи своє — упереміш. Вигуки, сльози, кляття — сам я був свідком того. Хай від такої ганьби береже вас, дівчата, Юпітер: [380] Під час такої-от гри де вже подобатись вам!

Ось це й усе, на що вам природа не поскупилась; Більше всіляких забав в нас є, у чоловіків. Тут перегони з м’ячем, тут списи, розгонисті кола, Зброя всіляка, щити — й кінь, що по кругу біжить. Тож не для вас усе те: поле Марсове, Тибр і студені В спеку води джерел^{241}, діви й жінки, не для вас. Портик Помпеїв зате, коли жар від коней етерних Діви чоло обдає, — вам насолода й хосен. Часто відвідуйте храм лавроносного Феба, що в морі [390] Нам посприявши в бою, флот єгиптян потопив, Радо бувайте і там, де сестра і дружина вождева^{242} В честь корабельних звитяг пишні колони звели. Де вівтарі, де мемфійську телицю^{243} обкурює ладан, Де й три театри^{244} — й щоб там на видноті ви були; Далі — й арену, де кров на піску ще парка, а потому — Цирк, де довкола стовпа — вихор гарячих коліс. Що приховав — немов закопав: ніхто й не згадає. Так-от і врода: чого, схована, варта вона? Краще співай, ніж Тамір і краще грай на кітарі, [400] Ніж Амебей^{245}, а однак, хто б ти був без слухача? От приховав би свій твір Алеллес із Косу — донині В морі Венера^{246} була б, десь у його глибині. А чого прагне співець, про священні співаючи речі? — Слави: всю працю свою славі присвячує він! Дбали колись і боги, й вожді про поетів, а хорам Дяку складали гучну і нагороду в свій час. І величавим було, і святим імення поетів, Дорогоцінні не раз їм подавали дари. Енній^{247} з Калабрії честь мав таку, Сціпіоне великий, [410] Поряд із прахом твоїм, друга близького, лягти. Нині — зневажено плющ: хоч як ушановуй мистецтва Вчених сестриць, а тебе, врешті, назвуть лінюхом. Хай там! А ми, й не склепляючи віч, слугуємо славі! Без «Іліади» й Гомер нині б Гомером не був! Хто про Данаю б чував, якби у тій замкнутій вежі, Вік весь вона пробула, аж до старечих сивин? Ось чому, кралі, посеред юрби вам варто бувати, Часто ж ідіть за поріг — просто пройтися собі! Так і вовчиця, щоб мати вівцю, йде на цілу отару, [420] Так і Юпітера птах падає на голубів. Хай і красуня покаже себе серед людної площі: З-між багатьох одного, певно, привабить вона. Де б комусь в око ти впасти могла — старайся там бути, Щоб бодай хтось із юрби став закоханцем твоїм! Випадок важить і тут: гачок наготові хай буде — Рибка спіймається й там, де на улов і не ждеш. Часто аж лапи збивають собі гончаки по яругах — Олень же, глянеш бува, в сіті потрапить і сам. От Андромеду візьми: не мала й у гадці, що сльози, [430] Саме ті сльози рясні так заполонять когось! Часто, в сльозах, волосся рвучи, на погребі мужа — Мужа знаходить вдова: звабив когось її сум.

Лиш уникайте чепурунів, що такі вже охайні, Мовби хто вилизав їх — до волоска волосок. Вам говоритимуть — що й тисячам дівчат говорили: З місця на місце, легка, пурхає їхня любов. Як бути тій, якій трапивсь такий, ще легший од неї? Може, раз уже так, — мати й самій багатьох? Годі в те вірити, але це так: послухала б Троя [440] Мудрих Пріама порад^{248} — то б височіла й тепер. Інші закоханих лиш удають, хай як це ганебно, — Хочуть, святе вдаючи, вигоду мати якусь. Тож не купіться, хай як од нарду б волосся блищало, Хай там який на нозі був би тонкий черевик, Хай би й тога була найтоншою ниткою ткана, І, що не день, то новий перстень яснів би у них, — Не спокусіться, кажу, бо то, може, злодій хитрючий, Що не красу вашу, ні, — одяг ваш оком пасе. Часто: «Віддай, то моє!» — кричать обікрадені кралі, [450] Часто: «Віддай, то моє!» — форумом гомін іде. Й дивишся мовчки, Венеро, на те зі свого золотого Храму, на покидьків тих, — ти й Аппіади^{249} твої. Знає ж ту погань усяк, поіменно знає, а ви ж то — Наче сліпі та глухі — й далі об них бруднитесь. Доки ж то сльози чужі не служитимуть вам за науку? Не одчиняйте ж дверей чепуруну-брехуну! Хай би там як не божився Тесей, кекропіди^{250}, не вірте: Нині він, як і колись, тих же закличе богів. Годі й тобі, хто Тесея наслідував, Демофоонте, [460] Вірити: хто ж, як не ти, зрадив Філліду свою? Наобіцяють вам щось — і ви щось та й пообіцяйте, А як дадуть — тоді й ви не залишіться в боргу. Вічний згасити вогонь на Вести жертовнику може, Може поцупити щось, Інаху, з храму твого, Може для мужа свого з аконітом цикуту змішати — Та, що дарунки взяла, а відпустила — з нічим.

Ой, куди ж то мене понесло?.. Напни, Музо, віжки, Щоб під колісьми, бува, не опинитися нам! Щоб угадати, де брід, таблички є соснові, восківки [470] (Спритна служниця із рук в руки їх передає), Пильно приглянься до них і спробуй спершу пізнати, Чи прикидається він, чи не на жарт закохавсь. Лиш перегодом озвись: для коханців чекання одвіту — Добра спонука, лише б не затяглося воно. Так і зі згодою ти, як прохатиме, дещо затягуй, Надто рішучою теж, як відмовляєш, не будь — Міри пильнуй: щоб і страх у серці він мав, і надію, От лиш надія нехай гору над страхом бере. Пишете — щиро пишіть: не вчене, а з бесіди взяте [480] Слово вживайте в листі: саме таке до смаку. Як же то часто запалював лист боязкого коханця! Як же то часто й гасив не палахку ще жагу! Ну а котра з жіночок (не всі ж бо святі) свого мужа Хоче водити за ніс — краще самі не пишіть, А лиш рукою раба чи рабині мережте табличку, Також комусь з новачків не довіряйте її: Бачив не раз я: в страху, що слуга їх видати може, Так, мов у рабстві й самі (то й не життя вже) жили. Верх же підступу — той, хто ті докази в себе тримає, [490] В того паскуди, скажу, Етни вогонь^{251} у руках. Підступ, так я суджу, й відбивати підступом треба: Меч брати проти меча — це ж бо й закон приписав. До щораз іншого почерку вмій привчити правицю (Кари б на тих, хто довів ось до таких настанов!) Відповідаєш — добре зітри, що раніше писала, Щоб між твоїх і чужий десь не проглянув рядок. Пишеш коханцеві — то пиши так, мовби жінці писала: Хай буде «він» на умі, а на табличці — «вона».

Ну а якщо від дрібниць до поважних речей приступити [500] І на вітрилах усіх далі пустити судно — Гнів ти всіляко гамуй, адже про обличчя ідеться: Лагідність — риса людей, гнів — дикуна, звірини. Гнівом потворить лице, від крові жили чорніють, Очі страшнішим огнем, ніж у Горгони горять. Вид свій уздрівши в воді за грою у флейту, Паллада Скрикнула: «Не оскверняй, флейто, моєї краси!» В гніві погляньте в дзеркало й ви — й ніхто свого, певно, Не упізнає лиця — так-то спотворює гнів! Рівно шкідлива — й пиха. М’який, усміхнений погляд — [510] Ось що не тільки краси — зваби жінкам додає. Тож гордовита (бувалому вір), не мовивши й слова, Вже своїм видом самим гостя свого відштовхне. Дивиться в вічі — дивись; усміхається — ти усміхайся, А головою кивне — згідно кивни йому й ти. Напустувавшись отак, тупі пускаючи стріли, Гостру із сагайдака, врешті, добуде Амур. Геть не для нас і сумні. Текмессу — Аянт хай кохає, Ми — веселенький народ: манять усміхнені нас. Я б не просив ні тебе, Андромахо, нізащо у світі, [520] Ані, Текмессо, тебе бути за любку мені. Не привели б ви діток на світ — то я б і не вірив, Що пригорталися ви — кожна до мужа свого. Та чи шепнула колись Аянтові скорбна Текмесса: «Світе мій!», а чи якесь інше ласкаве слівце?

Хто б, однак, боронив для малого — з великого брати Вельми поважні зразки і називати вождів? Вождь цьому — сотню під руку дає, тому — відділ кінноти, Іншому — про військові дбати клейноди велить. Так ви оцінюйте й нас: визначайте кожному місце, [530] Хто на що здатен, і там — хай свою службу несе. Хто з багачів — дари хай дає; правознавець — поради; Хто говорити мастак — хай ваші справи веде. Ми, хто складає пісні, — пісенні несімо дарунки, Ми — особливий загін: наше заняття — любов. Лиш закохалися ми — і любки славимо вроду. Кінтії хто б то, скажи, чи Немесіди не знав? Хто Лікоріда така — від заходу знане й до сходу; Хто ж то Корінна моя — відати всяк би хотів. Ще ж, служителі Муз, від лукавства такі ми далекі! [540] Враз із мистецтвом своїм кращим стає і митець: Ні самолюбства у нас, ані — жаги набування, Любі нам ложе і тінь, форум — то геть не для нас! Вічно закохані ми, і то так, що готові щоразу, Тільки-но спалахнемо, перегоріти до тла. Що від природи — пом’якшує те ще й мирна наука, Наше заняття й життя злагідно, в ногу ідуть. Будьте прихильні, дівчата, жінки, до співців аонійських, Бо ж і натхненні вони, й любленці Муз-Пієрид! Є таки в нас божество і небо для нас не закрите, [550] Таж із етерних осель дух той спливає на нас. А від учених співців чекати дарів — чи не злочин? Жаль, що на злочин такий кожна іде залюбки. Хоч не одразу хапайте дари, хоч наслідуйте скромних, Щоб новобранець якийсь вам не чкурнув з-під руки. Як не однаково править візник конем, що недавно Віжки відчув, — і старим, що накусався вудил, Так і тобі на зелених іще й на бувалих коханців Сіть розставляти одну — ну, не годиться ніяк. Цей, недосвідчений ще, новачок на службі в Амура, [560] Тільки-но в спальню твою, здобич новенька, шмигне, — Хай лиш тебе обніма, одну лиш тебе нехай знає — Муром міцним той засів високо обгороди! Бійся суперниці! З ним лише ти — то твоя перемога: Владу й любов, пам’ятай, з кимось ділити не варт! Той же, вояка старий, буде стиха любити, розумно, Стерпить таке, що ніяк не до снаги юнаку. Він ні ламати дверей, ні одвірків палити не стане, Щічки, впавши у гнів, любці своїй не дряпне, Одягу ні на собі не порве, ні на ній; за волосся [570] Він її теж не смикне, не допровадить до сліз: Личить це — юнакам: тут і вік, і любов ще гарячі, Ну, а бувальця, кажу, й біль не діймає уже. Він, хоч горітиме, — звільна, однак, мов сіно змокріле, Мов на гірському хребті тільки-но зрубаний дуб. Перша — сильніша любов; щедріша, вагоміша — друга: Хутко зривай — опадуть — ще соковиті плоди!

Все вже я виклав, брами розкрив перед ворогом навстіж. Сам себе зрадив і сам — вірний у зраді собі! Ще одне: стежка легка жагу не живитиме довго, — [580] Тож забавляйтесь, але — і відмовляйте не раз: Хай на порозі лежить, хай клене ті двері жорстокі. Хай і благає тебе навперемін і грозить. Так-от гірким, переївшись солодкого, смак освіжаєм, Так, бува, тоне судно і при попутних вітрах. Ось чому чоловікам законні жінки обридають: Надто, кажу, вже легка стежечка до насолод. А коли двері глухі, ще й сторож гукне: «Забирайся!» — Ось і діймає тоді — бо недоступна — любов. Годі ж тупими — гострими вже повоюймо мечами, [590] Хоч проти мене ж таки звернеться зброя моя. Хай твій коханець, піймавшись у сіть, упевнений буде, Що в твоїй спальні лиш він володарює тепер. Потім йому натякни, що й суперник сюди заглядає: Без хитрування того скоро пригасне любов. На перегонах рисак жене найпрудкіше, коли він Бачить, скількох перегнав, скільки — попереду ще. Навіть погаслу жагу розворушує наново кривда — Сам же зізнаюсь тобі: скривдять — тоді лиш люблю. А щодо ревнощів тих, то хай здогади переважають: [600] Знаючи менше, усяк більші тривоги снує. От пожалійся, що раб не спуска з тебе пильного ока, Й муж у додачу іще — сторож неабиякий. Хай була б вільною ти, як Таїс^{252}, а вдавай, що боїшся: Де небезпеки нема — втіха там не до смаку. Замість у двері ввійти, у вікно скажи йому лізти, А на обличчя своє вияв страху напусти. Хитра служка на те: «Ой лихо!», — вбігши, хай скрикне, Ти ж — юнака заховай, щоб у кутку потремтів. Трохи страхи ті й осолоди Венериним зіллям, [610] Щоб не жалівся: «Ну й ну! Надто та ніч дорога!»

Як чоловіка тобі, буркуна, а як — охоронця Око зірке одурить, — чи говорити про те?.. Жінка хай слухає мужа свого, хай під наглядом буде — Це ж бо — і право, й закон, це — й сама цнота велить. Чи таке стерпіла б ти, щойно волі засмакувавши? Нум, за науку мою, за хитромудру, берись! Хай би стооким хто був, зіркішим, аніж сам Аргус, — Будь-кого перехитриш, тільки б охота була! От, припустімо, й листа не напишеш під оком сторожі, [620] Хай, але ж лазня ще є, там ти сама вже, — пиши! А втаємничена служка твоя у пазусі теплій І понесе те письмо, й дасть, кому треба, до рук. Може й під ремінець, що круг литки, письмо те узяти, Може й в сандалю таки вкласти його, під п’яту. Око аж надто зірке? Хай служка спину підставить, От і пиши на ній те, що довіряла б листу. Сміло пиши й молоком: на білому біле збіліє, Попелом потім посип — і прочитаєш листа. Льону стебло, соковитий гостряк, так само лишає, [630] Щойно черкнеш ним, гладкий, наче прихований, слід. Як не старався дочку вберегти від заміжжя Акрісій^{253}, Все ж віддалася вона — він таки став дідусем. Що з охоронця того, коли стільки театрів у Римі? Що — як вона залюбки на перегонах сидить? Що — як Ісіду шанує вона, її систри, й буває Де лиш самій можна їй, без охоронця, пройти? Є ще Богині Доброї храм, а туди вже не ступить Жоден із чоловіків, окрім обранців її; Є ж іще лазня; для жартів-розваг достатньо там часу [640] Поки десь поза дверми речі пильнує слуга. Й подруга є: от вона, коли треба, вдавши, що хвора, Може для гарних забав ложе звільнити тобі. Й «ключ-перелюбник» ще є: тут доста й назви самої. Й інші, окрім дверей, виходи-входи ще є. Пильного сторожа можна б іще задурити Ліеєм, Навіть якщо ті дари із іберійських країв. Й інші ще засоби є, що сон навівають глибокий І на повіки кладуть темінь летейську важку. Й служка, аби лиш надійна була, із тим осоружним [650] Сторожем може зійтись, може й приспати його. Та чи потрібні ті хитрощі всі, коли будь-який сторож, Лиш мідяка покажи, — вже про сторожу забув? На подарунки, повір, і смертні ласі, й безсмертні, Як подарунок даси — зм’якне сам Батько богів. Хай ти мудрак, хай простак, — дарам порадієш; узявши, Навіть над стражами страж буде як риба німий. Тут уже ти не скупись — купи його раз і надовго: Будеш давати дрібне — лиш розохотиш його. Тямлю, я застерігав, що друзів боятися треба, [660] А це не друзів лише — подруг стосується теж: Надто довірлива ти — вділятимеш солоду іншим: Інша, не вгледиш коли, зайця твого сполохне. Бо ж навіть та, що люб’язно тобі уступала і місце, Й ложе, хоч вір, а хоч ні, часто моєю була! Служки гарненької теж до спальні брати не варто: Замість хазяйки й така часто годила мені.

Безум який! Голі груди, а я — на ворога рину! Ще й видаю сам себе, глупий, своїм язиком! Чи птахолова вчитиме птах, як сильце наставляти? [670] Чи гончаків на свій слід стане наводити лань? Хай там! Аби лиш меча, дарма, що сам проти себе, Я для лемноських жінок^{254}, месниць, і далі гострив! Дайте нам віру, що люблені й ми, це легко зробити: Той, хто жадає чогось, рад і повірити в те. Лагідно гляньте, від серця зітхніть, а далі до нього: «Де ж ти, милий, баривсь? Я вже тебе заждалась!» Ревнощі потім, сльоза (все удаване, звісно), а далі — З нігтиком вже й до лиця, й цього достатньо уже, Щоб і повірив тобі, й пожалів тебе: «Бач, як, бідненька, [680] Все це до серця взяла. Гине без мене, либонь!» Надто, коли чепурун він, коли, позираючи в люстро, Певен, що кожну з богинь зачарувати б зумів. Хто б ти, однак, не була, в обуренні міри дотримуй, Вчувши про іншу якусь, ти голови не втрачай, В чутку одразу не вір. А якою бідою грозить це, Доля Прокріди^{255} сумна — ось вам печальний зразок.

Біля пологих горбів, де цвітом Гімет багряніє, В’ється священний струмок, зелень м’яка довкруги. Ліс невисокий, радше гайок; суничники в травах, [690] Пахне тут лавр, розмарин, мирт темнолистий росте, Бук густолистий, крихкий тамариск, густа конюшина, Сосна, красуня гінка, — скільки-то різних рослин То під Зефіром легким, то під іншим цілющим диханням Скільки-то різних листків солодко, ніжно тремтить! Мило Кефалові тут. Гончаків і прислугу лишивши, Втомлений, біля струмка він прилягав на траву. «Ти, що в жару холодиш, — співати любив, — охолодо, Знову мені до грудей, до палахких, припади!» Хтось це підслухав, було, — й до Прокріди; вона кожне слово, [700] (Серце — річ сторожка!) п’є уже вухом чутким. Певна того, що їй донесли суперниці ймення — Впала одразу, німа, розпач їй мову одняв. Зблідла, як блідне листок на голій лозі виноградній В дні, коли сива зима вже на порозі стоїть, Наче те яблуко, що, наливаючись, віть угинає, Незарум’янене ще, наче незрілий кизил. Щойно до тями прийшла — рве одяг на грудях, а лиця Дряпає, ранить, та чим, чим завинили вони? Ось навпрошки, навмання вона рине, простоволоса, [710] Схожа на ту, яку Вакх безумом — тирсом торкнув. Ось і лісок. Супутниць своїх на узліссі лишивши, Тихим, та певним, у гай кроком ступила вона. Що тоді думала ти, коли так нерозумно ховалась? Що за вогонь так палив серце, Прокрідо, твоє? Певно, чекала: ось-ось сюди ступить і та Охолода — Й мужа застукаю тут у найганебнішу мить. То цього жде вона, то, навпаки, жахається зради — Всяке на ум йде, коли ставиш під сумнів любов. Місце, ім’я, той шептун — усе мов кричало їй: «Зрада!» [720] Ще ж, чого боїмось, — з опалу й віримо в те. Тут іще вгледіла слід на траві, наче тілом прим’ятій, — Серце забилося враз, наче та пташка в сильці. Полудень тіні уже вкоротив, і до заходу сонця Стільки лишалось путі, скільки від сходу пройшло. От і Кефал, поки в ліс увійти, в розпашіле обличчя Хлюпає воду — схиливсь над гомінким джерелом. Ти причаїлась, Прокрідо. А він, на травицю прилігши, — Знову своєї: «Прилинь, о легковійна, прилинь!» Тут мов полуда з очей у Прокріди зраділої спала, [730] Розум до неї, а з ним — звичний рум’янець вернувсь. І піднялась, і, гілки розсуваючи з-перед обличчя, Жінка до мужа спішить, щоб обійняти його. «Звір там якийсь», — подумав Кефал і, лук ухопивши, Вже накладає стрілу, що у правиці була. «Ні, то не звір, то не звір! Не цілься у мене, нещасний! Горе!.. Дружині своїй вістрям ти серце пройняв! Горе, о горе мені!.. У любляче серце ти влучив! Втім, через тебе давно кров’ю воно запеклось. Гину завчасно, ще молода, але — не від зради, [740] Значить, легкою, як пух, будеш ти, земле, мені. Із вітерцем, що так обманув мене, лине мій подих… Гину!.. Рукою закрий, милий мій, вічі мої!» Той вже холонуче тіло жони до грудей своїх горне І омиває слізьми кров, що із рани струмить. Гине вже. Звільна пливе з грудей необачної подих, Він же — устами його, муж опечалений, п’є.

Ми відхилились, однак. Напрямець іти мені треба, Човен по довгій плавбі в гавань пора довести! Певно, чекаєш давно, що я поведу тебе в гості [750] Й приписи певні подам, як повестися тобі? Личить запізнення вам, при світлах усім покажися, Ваша забарка, жінки, — звідниця то, ще й яка! Хто вже сп’янів — той красу в поганенькій навіть угледить, А якщо вади які — згладить їх тінями ніч. Братимеш пальцями — вміло бери: є й у тому наука, Рота рукою, скажім, не витирай за столом. Перед гостиною не наїдайсь, але й в гостях май міру: Їж, як смакує, але — менше, ніж з’їсти б могла. Стала б таки при Парісові рот напихати Єлена — [760] Той би скривився: «Ну ні! Дурень хай краде таку!» Більше пасує жінкам, а навіть і личить їм — пити: З сином Венери тобі, Вакху, найкращий союз. Так, але поки ясна голова, поки пам’ять і ноги Служать тобі й від вина ще не двоїться в очах. От, бува, ляже якась, отуманена вогким Ліеєм, З будь-ким готова зійтись, — це не огидно хіба? Не засинай за столом: із сонної, всяке ж буває, Хтось покепкує, а хтось, може, її поганьбить. Далі, здалося мені, наче й сором повчать. А Діона: [770] «Ти кажеш „сором“, а це, власне, є ділом моїм». Жінка хай знає себе: відповідно до свого тіла, Як випадало б лягти — кожна для себе рішай. Світишся вродою — то горілиць прилягти не вагайся; Спина немов з-під різця — спиною очі втішай. Меланіонових пліч Аталанта торкалась ногами. Ноги й у тебе такі — отже, лягай, як вона. Куца — тоді на коня; для високої зростом фіванки Жодного разу, повір, Гектор конем не ставав. Жінка, станом струнка, опершись колінами в ложе, [780] Хай при поставі такій зверне голівку набік. Гарне стегно в тебе, груди круті — хай він над тобою Стане, а ти вже собі навскіс на ложе лягай. І не вважай, що то зле — по плечах пустити волосся: Наче вакханка лежиш, мов окриваєшся ним. А коли на животі наробила вже складок Люціна, То, наче парф на коні, спиною ти повертайсь. Тисячу є у Венери ладів. Та на правому боці — Легше й простіше: лежиш, мовби напівгорілиць. Ні Аполлона триніжок тобі, ні Аммон рогоносний [790] Певних таких не дадуть, як моя Муза, порад! Тож, коли віру ймете багатій на досвід науці — Вірте! У віршах моїх не розчаруєтесь ви! Жінку до самих кісток хай млість солодка Венери Пройме, а рівно ж і він хай у знемозі тремтить. Хай не змовкають ласкаві слова і шепоти ніжні, Хай і нечемне звучить серед забави слівце. А не вділила тобі до тих любощів смаку Венера — Вдавано схлипуй хоча б, лиш не мовчи, не мовчи. Ой, який же то жаль, коли ласки не відчуває [800] Те, що слугує для втіх чоловікам і жінкам! Лиш на обмані, гляди, не впіймайсь: уже не лінуйся — І потремти, і схлипни, млосно й очима поводь. Що тобі миле — голосом те, диханням засвідчуй — Й тут (хоча сором про те!) є таємниці свої. А вимагати платні по таких-от утіхах Венери — Це позбавляти себе тих найсолодших утіх. День у шпаринки лише хай у спальню твою зазирає: Що не милує очей, те приховає півтінь.

Втім, і забаві кінець! З колісниці, яку білокрилих [810] Лебедів пара тягла, час мені каже зійти. Як перед тим юнаки, так і ви на дарунках любові Напис, дівчата, зробіть: «Був у нас вчитель — Назон».

Примітки

(В цій електронній версії прикінцеві примітки віднесено в якості {коментарів} до відповідних місць у тексті. — Прим. верстальника.)