Геннадій Харченко — історик, перекладач і економіст за освітою, мешканець Запоріжжя. Навесні 2014 року Геннадій добровільно прийшов до військкомату, а влітку став командиром гармати у третій гаубичній батареї 55-ї окремої артилерійської бригади. Найважливіші події періоду активної участі артбригади в АТО відтворені в книзі.

Геннадій Афанасьєв — професійний фотограф, кримський активіст, під час анексії Російською Федерацією Кримського півострова брав участь у русі за єдину Україну. Та 2014 року його заарештували в Сімферополі і він проходив у справі так званих кримських терористів. Його незаконно утримували в тюрмах Росії як політв’язня. Тепер проживає в Києві і продовжує боротьбу за визволення українських політв’язнів, яких незаконно утримують на території РФ.

Андрій Курков — письменник, журналіст, сценарист (за його сценаріями знято понад 20 документальних і художніх фільмів), автор понад двох десятків книг. Його твори перекладено на 36 мов світу, в тому числі на англійську, німецьку, французьку, іспанську, голландську, турецьку та інші. А. Курков — один із двох письменників пострадянського простору, чиї книжки регулярно потрапляють до першої десятки європейських бестселерів.

Ігор Стрельцов (справжнє ім’я — Ігор Назаренко) — журналіст-розслідувач. Як волонтер та тележурналіст їздив на Майдан, потім — до зони АТО: Слов’янськ, Артемівськ, під Дебальцеве, Піски, сектор «М», Маріуполь. У Мар’їнці не був, але там були ті, кого знає і знав...

Ірина Вовк — журналістка. З квітня 2014-го перебувала у зоні бойових дій на Донбасі: як журналістка і волонтерка українських військовиків. Очолювала Благодійний фонд «24» (допомога українським бійцям) у 2014–2015 рр.

Дар’я Бура — журналістка. З 2014 року писала тексти, пов’язані з війною на Сході України (сайт телеканалу «24»). З кінця 2015 року перебувала в зоні бойових дій на Донбасі як волонтер БФ «Повернись живим» (допомога українським воякам). З 2017 року — позаштатний журналіст, автор статей у Іpress.ua, Факти.ictv.ua, БФ «Повернись живим»; з 2019-го — у виданнях «Без броні», «Новинарня». З березня 2018 року — радіоведуча на військовому радіо МОУ «Армія FM».

Анна Шила — творчий псевдонім Галини Сліпушко. Авторка закінчила Київський лінгвістичний університет та Інститут післядипломної освіти КНУ ім. Тараса Шевченка за спеціальністю «психологія». Від романтичних новел про кохання, стосунки між чоловіками і жінками перейшла до серйозної воєнної прози. У видавництві «Фоліо» вийшло друком вже друге доповнене видання її книжки «Жінка війни».

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

АНДРІЙ ЮРКЕВИЧ («ГРІЗЛІ») (18.04.1982 — 05.09.2014). Батальйон «Айдар»

Про засідку між Цвітними Пісками й Веселою Горою на Луганщині, яка перетворилася на ще один «котел», у якому загинули десятки українських вояків, говорять мало й рідко. Ще зовсім не оговтавшись після Іловайської трагедії й шалених боїв за Луганське летовище, десятки українських добровольців загинули й зниклибезвісти того страшного 5 вересня 2014-го — дня початку «перемир’я» і припинення вогню на Донбасі.

Насправді ж версій трагедії кілька, але основною є все ж та, що блокпост поблизу Цвітних Пісків був напередодні покинутий українськими силами, тільки не всі підрозділи були про це сповіщені. І це попри те, що блокпост був по суті єдиним для виїзду українських вояків із Металіста.

Тим часом ворог дізнався, що блокпост «пустий» і рушив туди зі своїми силами — сотнею бойовиків, танками, БТРами та мінометами. А «перемир’я» лише сприяло цьому — терористи без бою взяли блокпост. Близько обіду ж сюди залетіли три автомобілі «Айдару»: хлопці не знали про ворога й потрапили в їхню засідку.

— Кто? — спитав терорист на тому блокпосту у водія автівки українських добровольців.

— «Айдар» — спокійно відповів водій, який встиг помітити наче намальований український стяг на блокпосту.

— «Айда-а-ар»! — заричав терорист, і бойовики пішли в наступ.

Добровольців почали розстрілювати впритул. Але відчайдухи-«айдарівці» прийняли бій. Троє вижили й забили на сполох. Невдовзі, дізнавшись про біду, на блокпост рушила рота львівської 80-ки з танком першої танкової бригади. Почався запеклий бій, важкий, «на відстані витягнутої руки». Наші вояки прорвалися, хоч і зазнали втрат, але ще більшими були втрати ворога, тому, очевидно, терористи так жорстоко повелися з тими, кого, за правилами війни, беруть у полон. Хлопцям розрізали животи, запихаючи туди українські стяги, підпалювали живцем і завдавали страшних тортур. То були оскаженілі бойовики «Русича» під командуванням садиста-неонациста з Пітера Олексія Мільчакова. Вони гордо заявляли: «полонених не беремо» — і добивали контрольними впритул.

Після цього страшного бою близько десятка українців досі вважаються зниклими безвісти, хоча дотепер точного числа загиблих і полонених немає. Зрештою, як і немає точного відтворення бою, тож 5 вересня 2014-го під Цвітними Пісками — чорна незвідана й страшна трагедія нашого війська, яка ще потребує відповідей на безліч питань, як і свідчень очевидців.

ОЛЕГ ВИШНЕВСЬКИЙ («ВИШНЯ») (21.08.1978 — 05.09.2014). Батальйон «Айдар»

— Я навіть не сумнівався, що Олег поїде на фронт, — розпочав Саша. — Знаєте, він був із тих, хто не всидів підчас Майдану, причому того — не з прапорами, а з бруківкою, з «коктейлями»,  — він пройшов усі ці обстріли. А потім...

Саша витримував паузи, і в кімнаті наставала повна тиша.

— У травні він був уже в Одесі, на тих усіх бійнях, коли сепаратисти били й розстрілювали українських активістів, коли ті їхні профспілки горіли. Він з травня полипень чотирнадцятого там в Одесі з «Самообороною Волині» був. От власне після Одеси він шукав першої можливості відправитися добровольцем в АТО. Він все побачив на свої очі. Ще якщо після Майдану в Києві було якесь таке піднесення, українські прапори, Гімн, вшанування полеглих, то Олег просто поїхав на південь і побачив, що робиться в інших містах, от як в Одесі, які там люди і на що більшість налаштована. Побачив і зрозумів, що розслаблятися не можна.

Сашко про все це знав: і про Майдан, і про Одесу, і про плани на фронт. Він навіть не приховує, що спершу всіма силами відмовляв брата. 6 серпня 2014-го померла їхня мати, а Олег приблизно в той час і хотів поїхати. Саша просив трохи зачекати — 9 днів, 40 днів... Але Олег не підкорився, не послухався, і вступив до лав «Айдару», до другої роти «Захід» — там переважно всі із Західної України воювали. Далі, майже відразу, на Луганщину.

— Він після школи йі ліцею в армії ж два роки відслужив, то трохи знав, що до чого, не такий зелений в тому був, але все одно: де в армії служити й пару разів на полігоні постріляти, а де на війну їхати.

Сашко тяжко зітхнув і скривився на обличчі.

— Ну але потім водієм майже весь час працював, таксував трохи, то з армією справи не мав. Воно й забулося за стільки років.

Олег переважно був на «нулі», зрештою, у 2014-му чи не всі ходили поміж куль за крок від смерті. Дзвонив нечасто, але звітував, що живий-здоровий.

— Там не завжди був зв’язок, але ми шукали з ним змоги якомога частіше зідзвонюватися або бодай списатися есемесками, ну хоч якось, — пригадує Олександр і бере до рук телефон, на якому так і не зміг видалити ні братів номер, ні його короткі повідомлення з фронту. — Не скажу, що він приховував від мене те, що бачив на війні, ні, він говорив майже все, що по суті можна було, ну там, звісно, без усіх жахів.

Та в одній із останніх розмов наприкінці серпняОлег був відвертішим, ніж завжди.

— Саша, тут справді дуже страшно... — зізнавався Олег трохи захриплим голосом.

— У вас хтось загинув? — з острахом перепитував Саша, бо думав: а що може бути найстрашніше?

— Ну... як тобі сказати, — бомблять добряче, Саш... всяким, то я про зброю, про міни.

— Ну то вертайся звідти, чуєш? Не рискуй! — строго тоді запропонував брат, маючи надію, що Олег думав про те ж саме, але Саша помилявся.

— Та ні, Саш... я своїх не кину...

І братів голос ніби потонув удалині.

— Але ж там — пекло! — скрикнув Саша. — Своїх не кину, — ще раз повторив «Вишня», і зв’язок зник.

Ці братові слова «своїх не кину» і досі відлунюють у Олександровій пам’яті; він каже, що не забуде їх, доки й житиме.

Про те, що трапилося в день Олегової загибелі, його брат знає лише від побратимів, які вижили 5 вересня — «айдарівців» і десантників «вісімдесятки».

— Хлопцям, як мені переповіли вже, надійшла інформація, що на Веселій Горі, що поблизу Щастя, з’явився сепаратистський танк, і його група відправилася в тому напрямку, щоб цю техніку знищити. Це було бойове завдання його підрозділу. А коли вони поверталися, то український блокпост із нашим прапором уже зайняв російський спецназ. Про це ні Олег, ні його побратими не знали, їм не доповіли, не попередили. Коли їхні авто зупинилися на цьому вже ворожому місці, то постовий підійшов до машини з насправді простим і буденним питанням — «Кто?»

Наші ж, і гадки не маючи, що це ворог, сміливо відповіли — «Айдар». І це слово спрацювало як «в атаку». Хтось із терористів одразу дав команду «вогонь!», і наших стали розстрілювати. Той бій тривав близько півгодини, і з групи «айдарівців» майже ніхто не вижив. А невдовзі після цього терористи виклали відео, як вони вбивають наших хлопців і хизуються цим. Знущаються з тіл уже загиблих і допитують півживих. А на фоні лунали одиночні постріли... Ну... ви розумієте, що то були за постріли. То були три дні жаху, ніхто з хлопців не давався чути...

Саша відвернув обличчя, щоб я не побачила, як на його очах з’являються сльози.

— Знаєте, я телефонував до всіх, кого знав, чиї телефони знаходив, до всіх, хто міг сказати ну хоч щось, хоч якусь інформацію. Всі мовчали. Усі. Дзвонив і до Києва — до начальника штабу. Тільки за три дні, восьмого вересня, я дізнався, що Олег загинув у тому бою. З усіх, хто загинув тоді під Цвітними Пісками, можна було впізнати, здається, тільки трьох хлопців: точно знаю, що нашого Олега, Андрія Атаманчука й командира групи Андрія Юркевича — «Грізлі». Можливо, іще когось... Решту ці виродки просто попалили. Після переговорів тіла наших обміняли на третій день. 33 тіла. Їх захоронили невідомими в Старобільську, там таке є кладовище, посеред лісу. Рідним привозили, грубо кажучи, мішки з тілами, з кусками тіл, попіл, кості, м’ясо... були тільки співпадіння експертиз ДНК — вже через місяці після того. Вони не бачили своїх хлопців, хоронили й не бачили...

Олега ховали разом з Андрієм Атаманчуком у Луцьку, за тиждень після трагедії — 11 вересня 2014-го. Вони загинули в одному бою, пліч-о-пліч.

ВІКТОР КУМЕЦЬКИЙ («КУМ») (11.02.1973 — 05.09.2014). Батальйон «Айдар»

Воювати «Куму» судилося два тижні: згодом дуже коротко його друзі-«айдарівці» розповіли Руслані, що того чорного 5 вересня 80-ка і «Айдар» потрапили в засідку і їх розстріляли бойовики. Віктор не вижив. Його тіло тоді навіть одразу й не знайшли. Все, більше нічого про той бій жінка не знала.

— Невідомість... від першого дня, коли чоловік пов’язав себе з війною, нас переслідувала страшна й колюча невідомість: спершу узагалі не знали, де він, потім — куди їх відправляють. Зникнення зі зв’язку, зникнення безвісти і... смерть, як з’ясувалося, через кілька годин після розмови з ним, коли ми так довго говорили. Коли так хотілося слухати одне одного. Може, то і був знак?.. — Руслана задумалася і закотила рукави свого військового кітеля. — Із 5-го вересня «абонент не міг прийняти дзвінка», і тоді я одразу побігла під 5-ту школу, до Самооборони, шукала тих самих «айдарівців»: може, вони що знають.

^{Віктор Кумецький із побратимами}

«Сьогодні вранці під Веселою Горою відбувся бій, де загинуло дуже багато наших хлопців — «айдарівців» і десантників 80-ки. Ви тримайтеся», — ніби звітували вони й ніби готували до поганої новини. Здавалося, Руслана мала б йти звідтіля повністю розбитою горем, але вона тоді була впевнена, що то якась помилка і що Віктора не може бути серед тих хлопців.

— Ну, й час то був такий, коли багато чуток ширилося про масові розстріли, вбивства, полони, а потім їх спростовували — на наступний день чи через два-три. Я на це і надіялася. Я налаштовувала себе, що то просто чутки, неперевірена інформація. Але Віктор не вийшов на зав’язок ні шостого, ні сьомого, ні восьмого вересня: і за кілька днів до жінки прийшло усвідомлення, що «айдарівці» вже все знали й казали правду.

— І знову чекання, невідомість — аж до грудня, допоки не почали брати аналізи ДНК. Тоді взяли в мами та сина Віктора. А потім знову невідомість і чекання — чи є співпадіння, чи це Вікторове тіло, чи якогось іншого хлопчини. Один аналіз, другий, третій, а потім ДНК зійшлися, нам показали захоронення після того бою на кладовищі невідомих у селі Чмирівка, то під Старобільськом.

Жінка розглядала в інтернеті фотографії того кладовища й демонструвала кількість могил, які б могли належати і належали тим хлопцям, які полягли під Цвітними Пісками 5 вересня, серед них було поховано й «Кума». Рік чекання, аби поховати чоловіка, а тоді Руслана й дізналася і про обставини бою, і про те, як над ними знущалися — їхні тіла були понівечені, багатьох жорстоко катували, багатьох спалили живцем.

— Рідні всіх загиблих бачили ті понівечені тіла; ми розглядали шматки тіл, аби впізнати своїх чоловіків і синів. Дехто й досі шукає своїх дітей, як от Тьотя Катя, а дехто не вірить, що поховав саме свого родича. Та навіть у мене є якась надія, що, може, то й не він — ну бо вже дуже були понівечені тіла, щоб їх точно можна було впізнати й визнати, що це такий твій чоловік. Тому ми забрали і похоронили його просто за ДНК-експертизою. А тоді в інтернеті з’явилося відео чи навіть кілька, з того бою 5 вересня. Так же, Гєна?

І Геннадій тільки приречено кивнув головою.

Бойовики не гребували навіть робити собі селфі на фоні погорілих тіл, крові на асфальті, відірваних кінцівок і нутрощів. Жодної людяності, навіть в умовах війни. Ці відео й досі гуляють мережею, правда, здається, не всі вже, декотрі просто Ютюб сам повидаляв. Але решту все — люди бачать, а нам тяжко, бо на тих кадрах наші чоловіки й сини, над тілами яких знущаються.

ВІКТОР БРАЖНЮК (23.08.1981 — 05.09.2014). 80 ОАЕМБр

Витяг з рапорту одного з командирів львівських десантників свідчить, що в цей час їхня п’ята рота несла службу на блокпосту в районі Металіста (за розпорядженням командира 1-ої танкової бригади з позивним «Гідра»). А 5 вересня по обіді по рації командир віддав розпорядження офіцерові танкового підрозділу висунутися на Щастя. Той, у свою чергу, усно передав інформацію командирові роти й заступнику командира батальйону. Вояки на БТРах і танках виїхали на Щастя, та біля Цвітних Пісків  — засідка: близько 300 терористів і росіян з танками, БТРами та різнокаліберною стрілецькою зброєю. Але десантники таки прорвалися до Щастя, хоча з втратами, пораненими й зниклими безвісти.

Загиблим на місці вважався молодший сержант 80-ї бригади мобілізований бродівчанин (Львівщина) Віктор Бражнюк. Хоча, мабуть, до Віктора недоречно вживати слово «мобілізований». З перших днів війни він просився до Нацгвардії. Сестра Віктора  — Жанна пригадує, як хлопець пригніченим повертався додому й переживав, бо йому щоразу відмовляли: добровольців було так багато, що загони формувалися дуже швидко.

Та ще й неприємність трапилася: Віктор поламав руку, і накладений гіпс тільки погіршував його моральний стан. Але незабаром прийшла Вікторова повістка другої хвилі: довго хлопець не думав — самотужки зняв гіпс, замотав руку джгутом, аби менше непокоїла, і побіг до військкомату.

Про це розповідає і його мати — пані Галина. Вона знала про синові поривання їхати на війну: разом із Жанною кілька разів намагалися поговорити з ним, бо переживали за руку, але марно. Звісно, мама хотіла вберегти свого сина, але не йшлося про уникання мобілізації. Як, зрештою, вона могла його спиняти, якщо сама змалечку виховувала Жанну з Вітею патріотами. Не раз оповідала про те, як жертовно воювали УПА...

З військкомату з перемотаною рукою Віктор поїхав на кількатижневі навчання під Львів, а тоді без вагань рушив і на фронт: у Новоайдар, що на Луганщині. Мама тримала з сином зав’язок майже щодня, він був із нею відвертим: не приховував, що непросто йому там, але казав: «Де війна — легко не буває: хто намети розставляв, хто копав окопи, так і жили...».

А другого вересня у Віктора відбувся перший серйозний бій. З нього хлопців живими побратими вже й не чекали, бо ті довго не могли вийти на зв’язок.

А вони повернулися: без втрат і «трьохсотих». Після бою дзвонив мамі, сестричці, заспокоював, що найстрашніше позаду, і тепер затишшя і боїв нема. Але через два дні — новий виїзд — нове завдання, і бій, з якого Віктор уже не повернувся. Бій, який припав на так зване «перемир’я».

— Після того бою 5 вересня я не дочекалася дзвінка від сина й стала видзвонювати його друзів, волонтерів із Рівного і Бродів, регулярно набирала військкомат, але він не вийшов на зв’язок ні з ким. А коли ми звернулися в частину, то нам сказали — треба здавати аналіз ДНК, щоб сина почали шукати. І в ніч на 8 вересня, коли я саме мала здавати аналіз, то Вітя мені взяв та й приснився: наче мене будив, — мати схлипнула й мовчки похитала головою. — Люди, які вірять в прикмети, кажуть, що як у сні хтось будить, то значить людини більше нема. Але я не вірила в це й все чекала синочка, надіялася, що переступить цей поріг живим-здоровим. Хоча я розуміла, що просто так то ДНК не кажуть робити. Та й доні він наснився дуже дивно... теж будив, кликав... Правда, Жанночко?

^{Віктор Бражнюк}

— Наснився як тільки зник зі зав’язку. Ніби крізь сон мене хтось став кликати, я прокинулася, серце калатає, ну знаєте... як то серед ночі збудить щось, а то мене кличуть. Я сіла на ліжку й стала прислухатися, а то Віті голос. Але ж я знала, що брат в АТО і його в Бродах точно нема, та й приїхати за день він не міг, не те щоб у мене під вікнами мене гукати.

Тремтячими ногами Жанна тоді намацала під ліжком свої домашні капці, накинула халат і, набравшись трохи відваги, підійшла до вікна. Відчинила і в темряві почала шукати, хто може гукати. Прислухалася, вдивлялася, але нічого не бачила. Тоді вийшла на балкон, заплющила очі і почала вслухатися в нічну тишу, яку порушував тільки шум листя і звук двигуна машини, яка проїхала десь далеко. Біля хати — теж нікого, лиш гойдалка заскрипіла від вітру.

— Жанно! — чийсь голос порушив тишу. — Жаааанно!

— Вітя! — скрикнула жінка й переполохано почала шукати біля дому брата. — Вітя, де ти?

— Жанноооо... — чулося ніби зовсім поруч.

Жінка вдихнула прохолодне нічне повітря і забігла у квартиру. Збудила чоловіка, дітей і просила їх прислухатися, чи не чують вони Вікторового голосу.

— Мамо... ми нічого не чуємо, ніхто не кличе.

Ні діти, ні чоловік не чули голосу, ні в хаті, ні надворі.

— З ним біда... — тихо сказала Жанна й заплакала.

Відтоді Жанною опанував стан якоїсь приреченості й невідворотності: щось трапилося чи має статися лихо. З тієї ночі й до похорону сну в жінки вже не було.

Аналіз мама невдовзі здала: провели експертизу, і не минулого й місяця, як слідчий подзвонив їй і сказав про збіг.

— Я цю інформацію прийняла, але ми чекали ще на чоловікову експертизу. Друге співпадіння ми отримали до кінця грудня. То, знаєте, ніби кожен раз переживати нову смерть дитини, але кожного разу в неї не вірити. Ну то страхіття... А коли ми хоронили Вітю, то змушували себе змиритися з тим, що ця смерть уже кілька разів підтверджена. Дуже важко це все було прийняти. Важко ще й тому, що ти його ж не бачиш, личко його не впізнаєш.

Мати тримала коло себе кілька фотографій Віті й вдивлялася в кожну, а потім тулила до себе, тоді Віктзнову відкладала до старенького невеличкого альбому: небагато у Віті фотографій лишилося.

— Насправді ми ж зовсім мало знаємо про той бій, — Жанна показала мені роздрукований той самий рапорт командира про ті події. — Оце й усе, розумієте. Знаю, що Цвітні Піски, що була засідка, був вибух; військові та волонтери згодом розповіли, що начебто саме БТР із моїм Вітею натрапив на розтяжку чи то міну й підірвався. Хлопці погоріли, хтось зник, а наш Вітя загинув. Є ще якісь версії, непідтверджені, хоча цілком реальні, але якій із них вірити, ми не знаємо.

А мати... вона й досі чекає дитину... свідомо розуміє, що його вже з ними немає, але на щось чекає, у щось вірить, сподівається. Мати каже, що всі повідомлення і підтвердження — не для материнського серця, яке чекатиме сина, допоки б’ється.

СТЕПАН БРОДЯК (14.02.1985 — 05.09.2014). 80 ОАЕМБр

— Знаєте, коли вперше прийшла повістка, то він був на роботі далеко від дому. Я кілька хвилин роздумувала, а тоді відразу набрала Стьопу й все сказала, як є. Що приходили з повісткою, що зовуть на війну.

Мар’яна склала руки в замок, ніби щоб набратися сил розповідати самій, бо до цього ми переважно розмовляли з Вікусею.

^{Степан Бродяк}

— Він хотів повертатися додому і йти до військкомату. Але я того разу першого дуже просила його не спішити й лишитися ще трохи на роботі. Ну, й він тоді згодився і приїхав за місяць. А як вернувся, то була нова повістка. Коли її принесли вже вдруге, звісно, я знову набрала Степана й все розповіла. «Візьми і підпишися, я скоро буду» — сказав мені тоді Стьопа. Так я і зробила. Нічого не могла вдіяти. «Піду і все», — казав. Таке рішення, думаю, він прийняв ще після тої першої повістки: що як прийде друга, то він точно йде.

Після військкомату та мобілізації до Степана ще можна було приїхати навідатися на полігон, у Старичі.

Мар’яна згадує, як він запалився військом, тішився, що може долучитися до цієї боротьби, що може бути країні корисним, що він потрібен, що його покликали.

— Стьоп, хіба тобі не страшно? — щоразу перелякано перепитувала дружина, коли здалека чула полігонну стрілянину й бачила військову форму, тільника, чорні берці на чоловікові.

— Ні, Мар’яно. — впевнено казав чоловік. — І не жалію я, що не заховався від повістки. І я поїду на фронт.

І поїхав: та воювати довелося не більше тижня. Ще того фатального 5 вересня він набирав дружину, вранці казав, що все добре й бій припинився.

— Якщо все буде добре, то я десь коло п’ятої вечора наберу тебе й може трохи довше можна буде поговорити, бо зараз трохи нема як. Ти маму там заспокой, добре?

— Маму заспокою, не переживай. Стьоп... — ніби довго наважувалася сказати Маряна. — Ви, головне, до шостої вечора протримайтеся: мають оголосити те перемир’я.

Слухаючи й читаючи новини з фронту, Мар’яна трималася за те перемир’я, як за рятівну соломинку. А потім Степан зник зі зв’язку: не набрав сам ні о п’ятій, ні згодом, а потім уже й не відповідав на дзвінки, не брали слухавки і його побратими. Мар’яна не панікувала, вона була майже впевнена, що в хлопців просто ліг мобільний зв’язок, якщо всі не відповідають. Зрештою, про перемир’я тоді все ж домовилися.

— І сниться мені того дня сон: на наше подвір’я заїхала військова машина, якийсь хлопець відчинив браму, і авто під’їхало під саму хату.

Мар’яна піднялася і підійшла до вікна, махнувши мені рукою, щоб показати, куди в сні приїздила машина.

— Я вибігла на подвір’я, а з машини тої вийшов Стьопа й став просто дивитися мені в очі. Але й на ранок нічого не зойкнуло: я навіть й подумати не могла, що Стьопи вже нема. А тоді селом пішли чутки, що Стьопа загинув. Я знайшла номер місцевого волонтера й просто вимагала в нього дізнатися, де мій чоловік, де Стьопа. Кажу йому, що ніхто з його хлопців також не відповідає. А він мені — «не вір, немає підтверджень».

Той день у Вікусі був день народження, і я поїхала купити їй торт: і от йду я з тим тортом і ловлю на собі погляди знайомих людей навколо, які, виявляється, уже все знали, і я починаю розуміти неминуче. Вони мовчать, а я їм мимохіть усім кажу «це не правда, він живий, Стьопа живий, чуєте?» А вони хіба мені кивають... Заходжу я в маршрутку, а там водій — Стьопин друг: і я бачу в лобовому склі його очі й починаю усвідомлювати найстрашніше. «Ти теж віриш у всі ті плітки, що Стьопи нема? Він живий!» — казала йому Мар’яна й підвищувала голос, хотіла заперечити, а сил ніби бракнуло. Водій мовчав.

— Я вибігла з тої маршрутки й не могла дійти додому, так мені стало погано через усі ті погляди. А біля дому зайшла ще в магазин, де зустріла нашого спільного знайомого, він побачив мене й заплакав, опустив очі й пішов, нічого не сказавши. Я прийшла додому й розповіла все мамі, вона намагалася і мене, і себе заспокоїти, що нема ніяких підтверджень, а здогадки — то не факти, треба надіятися.

За кілька годин після повернення Мар’яни додому усі здогадки й чутки підтвердилися: до Степанової хати приїхала «швидка», хлопці з військкомату, родина, друзі — вони й справді вже знали, що Степан загинув. І тільки коли воєнком озвучив страшну правду,

Мар’яна повірила, що тепер житиме без свого Стьопи. Поруч була і доня Віка — у свої шість вона все зрозуміла.

— Його хлопці, які вижили, потім уже, після похорону, мені розповідали, що після обіду 5 вересня вони отримали наказ повертатися з Веселої Гори в бік Щастя, а коли їхня колона рушила — розпочався обстріл.

Мар’яна переповідає лише свідчення про загибель чоловіка. Насправді ж усіх подробиць їй досі не відомо.

— Стьопин БТР зупинився, бо хлопці помітили на дорозі пораненого вояка й хотіли його підібрати. Припускаю, що це саме в момент тієї зупинки снаряд і влучив у Стьопин БТР: хлопці ухилялися і закривалися руками й тим самим прикривали одне одного від обстрілу. Так вийшло, що фактично весь удар взяв на себе Степан. Таке непросто казати, не будучи там, але, підозрюю, він закрив їх собою і, може, навіть врятував. Вони живі. А Стьопа мій...

Мар’яна розплакалася, і в ту мить до неї на коліна вистрибнув Сергійко. Хлопчик ніби відчув, що мамі зле й тяжко. Він відклав диктофона, яким бавився весь той час, і обійняв маму за шию. А потім вихопив із маминих рук Степанів портрет із чорною смужкою навскоси й притулив до себе.

— Сергійку, ти знаєш, де твій тато? — звернулася крізь сльози вона до сина.

— А вот він! — вигукнув Сергійко, взявши портрет на витягнуті руки й показуючи пальчиком на усміхнене обличчя Степана. — Дай мені самому тата потримати, — додав він.

— Степан втратив багато крові. Медики спершу ампутували йому руку, але голова та всі внутрішні органи були побиті осколками. Його не змогли врятувати. Впала моя стіна, і для нас усе змінилося: для мене, для дітей. Без нього боляче й важко, ти ж розумієш, що це кінець — Стьопи мого більше не буде, і ми лишилися самі... я, Віка і Сергійко.

ОЛЕКСІЙ ВАЩУК (22.05.1980 — 05.09.2014). 80 ОАЕМБр

Любов Ващук шукала й чекала свого сина два роки — два несамовито важкі роки, коли не знаєш, чи живий він чи мертвий, у полоні чи десь переховується в полях й містечках окупованого Донбасу. Два роки мати не могла поставити свічки за упокій, бо надіялася на диво. Два роки мати молилася за здоров’я свого сина й не могла одягнути чорної хустини. Кожного ранку пані Люба прокидалася і дивилася на телефон — ану ж, подзвонить він, її Олексійко; два роки серце билося швидше, коли телефон дзвонив чи коли хтось стукав у двері її маленької квартири, бо кожного разу одна думка — а може, він? А може, прийшов? Але дива не сталося...

Рівно через два роки після вересневої біди під Цвітними Пісками згорьована пані Любов отримала позитивний результат ДНК-експертизи: тіло її сина знайшли, воно лежить похованим на невеличкому кладовищі в сосновому лісі під Старобільськом, на Луганщині, на кладовищі невпізнаних вояків, чиї душі чекали на маму, дружину, дітей. Тут вони шугають безіменними між гострих соснових гілок, струнких стовбурів і простих дерев’яних хрестів із чорними маленькими табличками з номерами та аписами «Вічна пам’ять». Вояка «вісімдесятки» Олексія Ващука тут поховали під номером 246 майже одразу після загибелі.

^{Мама Олексія Ващука. Фото Ірини Баранської-Вороніної}

Його мати — втомлена горем жінка зі слабким серцем, знаходила в собі нелюдські сили ці два довжелезні роки просто шукати, увесь час шукати, постійно шукати, безупинно. Не маючи надії, жодної: ім’я Олексія було кожного разу в іншому списку — то живих, то мертвих. Від тих переживань і щоденного сподівання на повернення одного дня з полону, надламалося ще дужче її здоров’я: вона раз по раз потрапляла до лікарні, але коли поверталася додому, то продовжувала шукати сина, навіть коли всі навколо змирилися, що його вже нема, що він не повернеться і лежить у котрійсь із братських могил, можливо, навіть на окупованій території.

— Мій син спершу вважався зниклим безвісти 5 вересня: тоді багато хлопців після того бою між Щастям і Металістом зникли безвісти чи просто вважалися такими. Кілька десятків.

Лише за кілька місяців після похорону сина у Львові жінка таки погодилася зустрітися і розповісти про сина, про ті довгі пошуки й нарешті знайдений спокій душі своєї дитини.

— У якийсь момент я зрозуміла, що мені, мабуть, треба шукати не сина, а його тіло. Але це мені було дуже тяжко прийняти, тому я поступово для себе починала це просто проговорювати, що так може статися, що так скоріш за все і є. Але, чесно вам скажу, і досі якась жаринка всередині горить і надіється, що мій Олексійко таки десь є живий.

Востаннє син дзвонив матері рано-ранесенько п’ятого вересня, у день смерті. Того дня вранці багато родин відповіли на останні дзвінки від своїх рідних: то був час нетривалого перепочинку й такого-сякого мобільного зв’язку. Ніхто тоді не думав, що для декотрих ті дзвінки будуть прощальними. Хоча, можливо, і розуміли, що таким може бути кожен такий дзвінок. А потім Олексій зник назавжди.

— Спершу вважався в полоні, навіть двічі був у списках на обмін полоненими, а потім його визнали зниклим безвісти. Ну, уявляєте собі, мій стан, коли ти обидва ці рази сидиш і чекаєш, чи обміняють сина, а з’ясовується, що й не було його в тому полоні. з того часу майже два роки ми шукали його: щодня дзвонили волонтерам, побратимам сина, набирали прифронтові й не тільки лікарні, морги та й частину його воєнну, а потім здавали аналіз для експертизи. А тепер лежить мій Олексійчик  землі... лежить, а я не вірю, що то він. Мені все здається, що він ивий.

Звісно, про обставини бою одразу мамі ніхто достеменно не розповів: вона чула хіба оце липке слово «засідка», яке частенько звучало в новинних сюжетах з фронту — «українські військові потрапили у ворожу засідку під Щастям». Зараз пані Люба впевнено називає цю засідку «котлом», про який мовчать і не часто згадують.

— То мені згодом вже розповідали ті хлопці, які вижили, тих боях. Казали, що десантники рушили виручати-рятувати «айдарівців», які потрапили до тої зас... — одразу виправляється, щоб продовжити. — До того котла під Щастям. Знаю, що добровольців повністю розбили і, здається, лише троє з них вижили. Вижили й попросили про підмогу нашу «вісімдесятку». Був наказ — їхати на підсилення. Але ті бойовики оточили українців з усіх боків. Тоді мій син, як я тепер уже знаю, їхав у першому, розвідувальному БТРі, а коли розпочалася стрілянина, то він зістрибнув із броні й побіг. Олексіїв товариш Ігор якось розповідав, що так гукав сина мого, що голос зірвав, але той його не чув. Може, просто сина контузило, і він не чув Ігоря, або шок був, але хто тепер про це дізнається. А тоді, каже Ігор, Олексій перезарядив свого автомата і рушив у бік 129-го БТРу, який тільки-но були підірвали.

Ця розповідь — якраз про ту останню мить, коли його бачили побратими. Бачили живим. Ігор отримав дуже важке поранення і вже нічого не пам’ятав про Олексія. Окрім оцих кількох моментів до того, як влучили і в нього.

Та й сама пані Любов не хотіла розпитувати Ігоря, бо це все надто важко чути для неї і згадувати для Ігоря і хлопців, що вийшли з того котла. Вона це добре розуміє: з кожною розповіддю, ожними новими подробицями і споминами це усе доводиться переживати знову.

Ніби кожного разу — ще одна смерть сина...

ІВАН ЛЕМЕЩУК (20.01.1993 — 05.09.2014). 80 ОАЕМБр

— Що загинув — сказали відразу, а тіла не привезли.

Аж 11-го вересня. У півзакритій труні хотіли хоронити, бо казали, що ноги крепко перебиті. Але хоронили в закритій, та й не було там, на що дивитися — мішок із людським м’ясом віддали мені й сказали, що то мій внук, мій Ваня. Як я мала його пізнати? Повірила, та й все — похоронила з усіма почестями, друзів багато його на похорон приїхали. Тільки я того похорону на очі вже не бачила, і не пам’ятаю нічого, що тоді було там, хто приходив. Бо таке мені було горе, що вам не передати. Я похорон бачила потім — показали мені в інтернеті — і відіо, і фотографії. Горе... то було для мене таке нечекане горе, ніби то мене разом із ним убивали й хоронили.

^{Іван Лемещук (ліворуч) із побратимом}

Лідія Корніївна дізналася про смерть Івана від його дівчини Галинки, яка мешкала у Львові. Не військова частина її сповістила, а побратим хлопця. «Галю, Вані нема», — почула дівчина й кинулася обдзвонювати усіх навколо. Бабуся не вірила й почала набирати онучка й сама: гудки йшли, але ніхто не відповідав.

— Але так воно все загадково, знаєте: телефон мого Вані був в іншого хлопця, який чомусь не йшов тією дорогою, що й Іван, а якоюсь іншою, тому й живий, — ніяково казала бабуся. — коли питали його, як так, що Ванині телефони в нього, то він відмовчувався. Але Бог усім суддя. Бо й справді, не мені в цьому розбиратися, не відомо, які там були обставини, яка ситуація. Я не в праві когось винити, бо там в той момент таке творилося, що не кожен витримає...

ІВАН СОВА (19.01.1976 — 05.09.2014). 80 ОАЕМБр

— Першим про смерть дізнався наш старший син: він довго набирав Івана того дня, але не міг додзвонитися, ніхто не відповідав. І тоді побратими Івана сказали йому про це, тільки він не міг наважитися сповістити нас із батьком: попросив про це священника. Ніхто тоді не знав, як то сталося, лише згодом, коли до нас приїздили Іванові побратими, то розповідали про той бій і як наш син загинув. Казали, що як сідали до БТРу, то просили Лемещука сісти з ними, але він не захотів: «У мене, — казав, — граната є, і я краще ще когось приберу». Він сів не в БТР, а на броню, і за хвилю його тіло розірвав якийсь снаряд. І воно так лишилося на полі бою. А наш Ваня загинув невдовзі: його тіло хлопці дивом змогли відвезти в морг Харкова, звідки його вже забрав старший брат.

Самотужки Саша привіз додому тіло свого брата, і 9 вересня рідні його поховали в селі Бригадирівці, де він народився. Третя могила на новому цвинтарі.

— Там, розумієте, як мені вже розповіли його побратими, Іванова рота попала в оточення і просила підмоги, яка так і не прийшла.

Батько поклав руку на плече дружині, даючи зрозуміти їй, що продовжить розповідь, щоб вона заспокоїлася.

— І тоді їх 90 чоловік вирішили прориватися самостійно. Стали докупочки й попрощалися один з одним, бо знали, що не всі вийдуть, так воно й було. Іванко наш стояв на «кукушці» — то, ви певно знаєте, у бронетранспортері по пояс у люку, він розстрілював по правий бік «зеленку». Хлопці мусили їхати трасою, бо все навколо було заміноване. 16 магазинів встиг вистріляти мій син у ворожий бік, і певно би прорвалися, але забракло кілька метрів, і в БТР мого Івана попав снаряд. То був гранатомет, як я розумію. Іван загинув на місці: а ціною свого життя врятував екіпаж. А тепер буває, чую, як питають, чого пустили? І то не тільки мене. Чого? А хто би йшов?

Від самого початку війни, та навіть від початку Євромайдану, я часто чую, як питають батьків і дружин: чого ж ви його відпустили? І насправді то удар в спину, бо як було не пустити — дорослого й мудрого, свідомого хлопця чи чоловіка, чи то дівчину абсолютно сформованою позицією. Пустили, бо знали, що хтось мусить стати до автомата, кулемета, залізти до екіпажу танка чи БТРа. Івана батьки теж не спиняли: знали, де йде,  свідомо благословляли, як воїна.

— Хоч не спиняв, та сам собі тоді подумав, що зна-ючи його характер, у нього шансів мало, бо він не буде ховатися за чужі спини. Так воно і трапилося. Та вій-на показала, хто є хто: люди розділилися на патріотів, лакеїв, рабів і Героїв. Мій Іван був би не загинув, якби я пішов з ним. Розумієте, що я маю на увазі? Якби усі чоловіки зібралися й пішли разом, то війни вже не було б. Але таких, як мій Іван, було дуже мало, занадто мало, тому сталося те, що маємо зараз.

МИКОЛА ФЕДУС (29.04.1995 — 05.09.2014). 80 ОАЕМБр

Увечері 5 вересня Миколині батьки дізналися про лихо, дізналися, що десятки хлопців позникали безвісти й знайти нікого не можуть. Чи живі? Чи мертві? Чи полонені? І тоді матері сниться цілий ланцюжок нових снів: то Микола в полоні й терористи його жорстоко допитують, то він поранений у лікарні лежить, на вицвілих простирадлах із жовтими плямами, а на спині хлопця видніються горбаті широкі й не дуже акуратні шви з ледь застиглою кров’ю, то голова в нього була в ранах, то руки в осколках. І ті сни мамі давали надію — живий.

Але короткі жорстокі відео, де група Мільчакова спалює українських десантників і «айдарівців» майже не лишала віри, що хтось міг вижити в тому вогні та місиві.

— За п’ятнадцять сьома ранку він набрав нас 5 вересня. Казав, що попереду ще одне завдання, але був певен, що все добре пройде. Усім привіт передавав, і я ще встиг сказати йому: «Сину, пильнуйся». А він мені каже, що вже до всього там звик, та й попрощалися, бо вже рушав. Після тої розмови минуло більше п’яти років, а Микола так і не озвався...

Звісно, до родини Федусів миттю долетіла інформація про обстріл, засідку і бій, а потім про поранених, полонених, загиблих і безвісти зниклих. Тільки серед котрих їхній син, вони не знали. Надіялися — полон.

^{Микола Федус (у центрі) — боєць 80-ї окремої аеромобільної бригади}

І хоч написали заяву в СБУ, почали й самі шукати Миколу: через волонтерів, військових і медиків, по шпиталях і моргах, по списках полонених від сепаратистів.

— У Генштабі спершу сказали, що зник безвісти, потім у листі від Міноборони йшлося, що він у полоні на Луганщині й навіть ведуться перемовини щодо обміну.

Потім знову — безвісти зниклий.

Батько погойдувався то вперед, то назад, у такт перераховуючи всі етапи «статусу» його сина після бою: він не знав, чи живим сина шукати, чи його тіло.

— А тоді був ДНК-аналіз. Співпадіння. Смерть констатували й підтвердили. Отак.

— Але знаєте, оце от після того бою, як ми приїздили в частину, то там така метушня була: бо то ж саме Луганський аеропорт ще й тоді був... Ми тоді усіх питали, чи не знає хто, де Коля.

І тоді до Федусів підійшов старший чоловік, очевидно, поранений, бо тяжко йшов і втомлено дихав.

— Ви батьки Миколи Федуса? — глухо спитав він.

— Так, це ми.

— Давайте відійдемо, — попросив поранений вояка, відводячи батька за лікоть в бік. — Перед 5 вересня я отримав оце поранення, я кермував БТРом. Коля ваш тоді не злякався, взяв мене на руки й на собі виніс, а тоді сів у бронемашину й вивіз мене в безпечніше місце. Та якби не ваш Микола, то не знаю, що б зі мною було.

Той чоловік ніби давав надію, і в батьків вона жевріла ще майже рік. Рік, бо тільки через 11 місяців тіло Миколи ідентифікували: він був похований на кладовищі під Старобільськом. Тіло ексгумували, і батьки поховали сина біля дому, на Львівщині.

АНДРІЙ МАЛАШНЯК (26.09.1984 — 05.09.2014). Батальйон «Воля»

...Того ж злощасного 5 вересня важкопораненого львів’янина Андрія Малашняка взяли в полон із трьома побратимами, трохи згодом після бою під Цвітними Пісками, і трішки далі — дорогою з Шишкового, недалеко від Крутої гори й Раївки. Взяли в полон і розстріляли. На ресурсі «Страчених на Донбасі» це справа «Р23» — розстріл чотирьох: гранатометника Дмитра Власенка й помічника гранатометника Андрія Норенка з 1-ої танкової та двох хлопців із 3-го львівського батальйону «Воля» — комвзводу Павла Калиновського та гранатометника Андрія Малашняка.

За оприлюдненою інформацією, зведений загін ЗСУ після двогодинного бою почав відходити на захід, аби не втрапити в оточення. Вояки, що згодом опинилися в полоні, замикали колону й під вечір потрапили в засідку. Оскільки Малашняк був поранений, хлопці прийняли рішення здатися в полон. Хлопці-свідки розмови чотирьох із терористами зрозуміли, що побратимів відвезли на «Дамбу» з мішками на головах. Коли КамАЗ терористів поїхав, побратими не знайшли бранців. Припустили: їхні друзі в полоні, і можливо живі.

На таке надіялися і рідні зниклих вояків. І лише за рік, у червні 15-го, тіла розстріляних чотирьох знайшли на місці масового поховання. Знайшли й ідентифікували за аналізами ДНК-експертизи.

^{Андрій Малашняк із побратимами (в центрі)}

Та його дружина Ольга й досі чекає дзвінка й приїзду чоловіка. Вона попрощалася з ним 7 липня, як він їхав на Схід, зголосившись добровольцем, а п’ятого вересня телефоном, сама й не знаючи й не передчуваючи, попрощалася з коханим назавжди.

Того дня вони говорили й не могли наговоритися, говорили про все на світі, окрім війни, і десятки разів казали одне одному «люблю». А за кілька годин Ольгу набрала Андрієва двоюрідна сестричка Марта: побратими, які бачили її брата напередодні, розповіли, що Андрій зник, але вселили надію: казали — може в полоні, може — живий.

• Зведення новин

За останню добу в зоні проведення антитерористичної операції загинули 7 українських військових, 59 дістали поранення.

Про це на брифінгу в п’ятницю повідомив речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

• У районі Дебальцеве йдуть бої, бойовики й російські військові активно наступають у Луганській області.

Про це повідомляє організатор «Інформаційного спротиву» Дмитро Тимчук у Фейсбук.

«У зоні бойових дій на Донбасі найбільш напружена ситуація складається на півночі Луганської області (Станиця Луганська), у районі Донецька й Дебальцеве, і на півдні Донецької області (Новоазовськ-Маріуполь)», — констатує він.

«Російсько-терористичні війська продовжують активні наступальні дії в Луганській області», — повідомляє Тимчук.

«Одночасне проведення розвідки боєм у районі Маріуполя свідчить про те, що супротивник намагається виявити позиції українських військ у цьому районі для забезпечення своїх подальших наступальних дій», — додає він.

Минулої ночі українські війська завдали удару по базовому табору супротивника в районі Веселого. «Знищено три 122-мм гаубиці Д-30 і жива сила супротивника», — повідомляє Тимчук.

«Ідуть бої в районі н.п. Дебальцеве», — пише він.

Супротивники обстріляли позиції й блокпости українських військ у районах Станиці Луганської, Луганського, Нікішино, Стукаловой Балки.

«Із території Росії вчинено обстріли позицій українських військ у районі Макарове (із РСЗО БМ-21 «Град») і Нижній Мінченок (із РСЗО БМ-30 «Смерч»)», — говориться в повідомленні.

• В результаті артобстрілів Донецька терористами за добу загинули 5 мирних жителів.

Про це повідомляє сайт донецької міськради.

• На переговорах контактної групи між представниками України, «ДНР» і «ЛНР» за участю ОБСЄ в п’ятницю було підписано протокол про припинення вогню на Донбасі з 18:00 п’ятниці.

Президент України Петро Порошенко наказав начальнику Генерального штабу Збройних сил України припинити вогонь на Донбасі, починаючи з 18:00 5 вересня.

З 18.00 всі військові підрозділи українських силових відомств, які беруть участь в антитерористичній операції, припинили вогонь на виконання наказу президента України. Водночас прес-служба Донецької міськради повідомляє, що станом на 18:00 в Донецьку було неспокійно: були чутні звуки залпів і вибухів.

• Ігор Стрельцов «Щоденник Андерсена»

6 вересня 2014 року.

— Чому цю війну називають АТО — «антитерористична операція»? — питав удень старшого товариша якийсь хлопчина, коли, роздягшись до трусів, драїв усередині похідну польову кухню.

— Ця «операція», мабуть, стане рекордною в історії усього світу за кількістю жертв та руйнувань, — сумно зітхав чолов’яга з обвислими козацькими вусами, підливаючи воду всередину сталевої бочки на колесах. — Найгірше — цій «операції», здається, немає кінця. А тепер іще Іловайський котел.

— До цього все ще так-сяк було схоже на операцію — добровольці та нацгвардійці довбали групки російських диверсантів та місцевих бандитів, озброєних тими ж диверсантами. — Подав голос здоров’як, що курив недопалок. — Поступово наші тіснили цих горлорізів на схід, до кордону. Але Іловайськ — просто якась пекельна м’ясорубка.

— Так, я пам’ятаю ту картинку з телека, — глухо озвався з середини залізної діжки хлопчина. — Президент приймає військовий парад на Хрещатику в День Незалежності. Перед ним пропливають численні стрункі колони новенької військової техніки і щезають десь за горизонтом. Це дуже схоже на парад узимку 1941 року на Червоній площі в Москві. Бійці з параду одразу відправилися на фронт зупиняти німців.

— Але тепер це була лише красива картинка для «ящика», — озвався чоловік із довгими вусами. — Військові з Хрещатика не поїхали на фронт, бо його тоді, вважалося, й не було. Була лише певна територія Донбасу, захоплена терористами з ДНР та ЛНР. Та саме тоді все й змінилося.

— Кажуть, це були росіяни — регулярна армія з танками, гарматами, реактивною артилерією. Кажуть, випалювали землю на чорний попіл, наша техніка перетворювалася на розплавлені калюжі металу, а тіла хлопців випаровувалися в одну мить. Напалм. Від них нічого не лишилося. Абсолютно. Вони щезли, як тіні від сонця, — сумно зауважив чолов’яга, затягуючись сигаретою.

З нутрощів польової кухні виринає оголений торс хлопчини, до їжака короткої чуприни прилипли залишки пшонки:

— Мене більше всього лякає не смерть. Більше за все лякає брехня нашого керівництва. Навіть після такої катастрофи нам не говорять правди, не карають винуватців-генералів, що завели наших солдат на загибель, на безглуздий розстріл у чистому полі. Ніхто не хоче сказати правду, хоча б єдине слово — «війна»! Росія напала на Україну! Чому?

Моє псевдо — «Андерсен». Раніше мене звали Олександром Летючим, та тут усі носять псевдо, навіть такі, як я — так простіше. Свої імена та прізвища, наче пальто в театрі, люди здали в гардероб, а замість номерків — отримали автомати. По завершенні «вистави» усі отримають свої імена назад, але не всі отримають назад свої життя. Фактично війна змінить кожного, та поки що вона триває і нікому з них несила її відвернути...

• Ірина Вовк, Дар’я Бура «Ізоляція. Таємні в’язниці Донбасу в оповідях врятованих від тортур та смерті»

МАРИНА ЧУЙКОВА (1971 р. н.), цивільна, мешканка м. Горлівка

Але я і тоді не вірила, що все так затягнеться. Не вірила, бо бачила, як по-людськи живуть, наприклад, у Харкові, і який жах від бойовиків у нас в Горлівці. Я не вірила, що люди це все терпітимуть, та навіть «ватники» — ну вони ж теж їсти хочуть. Думала, місяць-два-півроку, але воно має закінчитися. А перед Іловайськом така надія була, як наші почали стрімко відвойовувати території. Я вірила, що нам треба потерпіти, нехай пережити ще десятки обстрілів і смертей, але нас визволять. Але Росія пішла в наступ і місто досі окуповане...

Життя стало неможливим: напружена ситуація через тих людей з автоматами, які ходять містом, через те, що ти дивишся в магазині на продукти й думаєш «Боже мій, який жах», я ж була в Харкові, я бачила, які продукти там. Якось мене зупинив на вулиці ввечері чоловік у формі, коли я поверталася від бабусі, якій робила укол.

— Документы!

— Какие документы? Я тут живу.

— Где вы живете?

— Ну вот за вторым домом поворот...

Я йому пояснюю, де мій дім, і розумію, що він нічого не може второпати, він не знає міста — він не тутешній. Він назв вулиць не знає, простонародних назв місць, ну нічого. Це ж привезли людей, які вчили місцевих маргіналів «віджимати» авто й затримувати за жовто-блакитні стрічки. У 2014-му запросто могли забрати машину: ти приїхав на блокпост, тебе зупинили, викинули з авто й забрали його. У нас таким же чином машину «віджали». Навіть зі стоянок крали. Пам’ятаю, власник синього бусика «Мерседес» попросив чергового на платній парковці колеса спустити, щоб не вкрали. І я з вікнасвого спостерігаю, як приїздять на ту парковку «ополченці» зі своїми колесами та акумулятором: вибили автоматами замок і забрали машину, бо їм був потрібен цей бусик.

Спостерігаючи за тим усім, я розуміла, що маю також вести якусь свою боротьбу, бо «хто, як не я?» захистить моє місто, мою квартиру, мою маму? Чому хлопці з Вінниці й Тернополя до нас їдуть і нас від цих бойовиків намагаються визволити, а ми, горлівчани, будемо сидіти на своїх диванах і танцювати під дудку бойовиків? Я це для себе прийняти не могла. І якби так подумав кожен із мого міста, то ми б тими крупинками відновили наше життя і допомогли військовим прогнати всю цю потолоч.

• Зведення новин

• За ніч із 7 на 8 вересня бойовики на Донбасі 5 разів порушили режим припинення вогню, про який було домовлено у п’ятницю, 5 вересня.

Такі дані оприлюднив прес-центр АТО у понеділок вранці.

• На Донбасі бойовики й російські військові продовжують обстрілювати українських військових і цивільні об’єкти, за останню добу зафіксовано близько 10 обстрілів.

Про це заявляє організатор «Інформаційного спротиву» Дмитро Тимчук у Фейсбук.

По даним Тимчука, 7 вересня супротивники України проводили «активні дії» у районі Маріуполя, Донецька, Дебальцеве, вчинено обстріли позицій і блокпостів українських силовиків у районі Жданівки, Золотого, Нижньої Кринки, Фащівки».

• У НАТО зафіксували активізацію участі російської армії в конфлікті на Донбасі. Про це заявив заступник генерального секретаря НАТО Олександр Вершбоу, передає УНІАН.

• З середини квітня в східних областях України загинули, що­найменше, три тисячі людей.

Про це повідомив Верховний комісар ООН з прав людини Зейд Раад аль-Хуссейн, повідомляє «Інтерфакс-Україна» з посиланням на видання Colombo Gazette.

• Президент України Петро Порошенко під час робочої поїздки до Маріуполя провів телефонну розмову з президентом Російської Федерації Володимиром Путіним.

Про це повідомила прес-служба глави держави.

Під час розмови сторони продовжили координацію дій щодо підтримки режиму припинення вогню.

• Українські військові в односторонньому порядку дотримуються режиму припинення вогню. А терористи продовжують обстріли позицій та блокпостів сил антитерористичної операції.

Зокрема, порушення режиму припинення вогню зафіксовано поблизу населених пунктів Нижня Кринка, Авдіївка, Попасне, Нікішено, Майорськ, Кіровське, Фащівка. Також, з реактивних систем залпового вогню БМ 21 «Град» було обстріляно аеродром «Донецьк».

Про це повідомило Міністерство оборони на своїй сторінці у Фейсбук.

• Зведення новин

Російські війська і терористи продовжують грубо порушувати умови перемир’я, обстрілюючи позиції українських військ, в тому числі із застосуванням важкої зброї.

Про це у вівторок у Фейсбук написав керівник Центру військово-політичних досліджень Дмитро Тимчук.

Так, за даними аналітиків, позиції українських підрозділів на території аеропорту в Донецьку були обстріляні 4 рази: 2 рази з мінометів і 2 рази з застосуванням РСЗО БМ-21 «Град».

З РСЗВ БМ-21 «Град» обстріляний базовий табір українських військ поблизу населеного пункту Тоненьке.

З мінометів обстріляні позиції ЗС України поблизу населеного пункту Докучаєвськ.

Також з мінометів обстріляно блок-пост українських військ поблизу Дебальцевого.

Терористи із застосуванням стрілецької зброї вчинили спробу атаки на опорний пункт українських військ поблизу населеного пункту Роднікове. Штурм був відбитий.

• За час дії «режиму припинення вогню» на Донбасі загинули 5 українських військових, ще 29 отримали поранення.

Про це повідомив директор військово-медичного департаменту Міністерства оборони України Віталій Андронатій, передає «Інтерфакс-Україна». В РНБО підтвердили загибель 5 українських військових за час так званого «перемир’я».

• У маріупольському напрямку з 10 вересня вводяться режимні обмеження та заборони.

Про це повідомляється на сайті міськради Маріуполя.

• Геннадій Харченко «Щоденник артилериста»

[10 вересня. Волноваха]

«Ви маєте змінювати табір щотижня», — заявив полковник Химченко, коли ми прибули під Волноваху, маючи на увазі негативний досвід нашого розташування під Старобешевим. Міняти табір щотижня, звичайно, у нас не виходило. Але вибір місця під облаштування табору і під вогневі позиції почали здійснювати ретельніше.

Було організовано бойову охорону табору, виставлено вартові пости. Пам’ятаючи про недавній обстріл, категорично заборонили користуватися мобільними телефонами в таборі. Телефони всі здали командирам гармат, та й самі бійці після пережитого не дуже прагнули порушувати це правило.

Пізніше, коли ми стояли у двох посадках навпроти одна одної з другою батареєю, стали помічати, що вони себе в користуванні мобільними не обмежують. Більш того, деякі бійці другої батареї стали приходити до нас у табір, щоб телефонувати з місця нашої локації. Спочатку ми відчайдушно боролися з цим і навіть розбили кілька телефонів особливо безвідповідальним «дзвонарям». Але незабаром спілкування по мобільному перестали забороняти. Наші бійці теж часто стали запитувати, чому нам не можна, а їм можна.

Крім другої батареї, до нас ще додалася «пасіка» — кілька дрімучих допотопних коробок засобів протиповітряної оборони. Тоді командування побоювалося, що російські терористичні війська задіють у бойових діях авіацію. «Пасіка» зайняла свої позиції, але, на щастя, у війні на Сході обі­йшлося без вторгнення авіації. А безпілотники, за словами «пасічників», вони збити не могли. Дуже шкода, бо ворог використовував БПЛА постійно.

Карти були хоча й військові, але допотопні. І саме цієї, цікавої для нас, посадки на ній не було. Як і багатьох інших географічних позначень селищ, доріг і насаджень.

Доводилося використовувати те, що було.

Були заздалегідь обрані вогневі, куди ми і виїжджали для виконання бойових завдань. Оскільки завдання нам ставили мотопіхотні підрозділи, то і цілі ми тоді обирали, виходячи з їхніх тактичних завдань. Ми знищували танки, БМП, БТРи, БМП противника. Іноді нашими цілями були кулеметні розрахунки. Іноді піхота просто перед наступом просила «прочесати» вогнем якусь посадку або «накидати» на який-небудь передбачуваний квадрат.

Найчастіше такі «замовлення» надходили перед черговим штурмом або висуненням наших колон. Іноді така практика виправдовувала себе. Так, наприклад, нам вдалося накрити батарею самохідних установок противника, яка розміщувалася в одній з посадок. Уціліла лише одна самоходка.

Такий результат був цілком несподіваним і для нас, і для бойовиків. Вони ретельно замаскували свої САУ і ніяк себе не проявляли. Чекали на команду. Від несподіванки і розгубленості вони навіть з переляку викликали «швидку допомогу».

Про це зі сміхом нам розповіла військова розвідка. Тоді росіяни тільки почали масову передачу сепаратистам систем далекобійної і важкої артилерії, і навички противника теж ще були мало відпрацьовані.

Ми, крім здобуття суто технічних навичок, обирали найбільш відповідні для такої ситуації види вогню батареї важких гаубиць. Почасти це визначалося браком озброєнь у секторі на той момент. Найчастіше ми використовували тимчасові вогневі. Обстрілявши ворога з однієї позиції, ми якнайшвидше переїжджали на іншу і відкривали вогонь уже звідти. Тому часто ми вивантажували певний боєзапас і зовсім не займалися підготовкою подібних вогне­вих.

Штаб сектору не дуже схвалював, що вогонь батареї використовується іноді для вирішення незначних локальних завдань.

Тим паче, що в піхоти для цього була своя артилерія. Логіка в цьому була безперечна. Наприклад, знищивши всього лише кулеметний розрахунок, батарея гаубиць виявляла себе і ставала вразливою для відповідного вогневого нальоту. Тим більше, що безпілотних розвідників і спостерігачів противникові абсолютно не бракувало.

На щастя, у вересні 2014 року сепаратисти ще не вели активну контрбатарейну боротьбу, та й тактика постійної зміни вогневих позицій себе повністю виправдовувала.

Ми ж тоді в цьому слабо розбиралися і не особливо над цим замислювалися. Нам дуже хотілося зробити свій вклад у розгром ворога, і ми були раді кожній нагоді підтримати і допомогти нашим. Кожен гарматний розрахунок просив, щоб ціль дали саме йому. Рахували свої постріли. Радісно відзначали «рубіжні» показники. Перші 50, 75, 100 випущених снарядів...

• Зведення новин

За ніч тричі було обстріляно позиції українських військ на території аеропорту в Донецьку» — з мінометів. Із РСЗО БМ-21 «Град» обстріляно позиції силовиків біля н.п. Верхня Кринка. Обстріл вівся з боку Харцизька. Із мінометів обстріляно блокпост біля Малоорловки. Зі ствольної артилерії обстріляно опорний пункт у районі Красногоровки. Про це повідомляє організатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук у Фейсбук.

• Росія перегруповує свої війська на території України, в РНБО підтвердили виїзд 10 автомобілів з особовим складом військових ЗС РФ.

Про це розповів на брифінгу в четвер речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

• Вночі терористи обстріляли Донецьк з важкої артилерії.

Про це повідомляє сайт донецької міськради.

• Розширено ділянку, яка входить в так звану «сіру зону», яку контролюють бойовики.

«Ділянка кордону (від Новоазховська і на північ вздовж кордону між РФ і Україною) зараз знаходиться під контролем проросійських найманців».

• У Донецьку періодично чути поодинокі постріли з крупноколіберної зброї, а також серії залпів з гармат. Про це повідомляє сайт мерії міста.

• Протягом дня було зафіксовано обстріли позицій наших військ неподалік населених пунктів Тоненьке, Староласпа, Центральний, Вуглегірськ, Попасне, Перше травня, Ленінське. Із застосуванням артилерії було обстріляно позиції Збройних Сил України неподалік аеродрому Донецьк. Про це повідомляє медіацентр АТО.

В ніч з 11 на 12 вересня Київський район Донецька піддався артобстрілу. Мирні жителі не постраждали.

Про це йдеться в повідомленні міськради.

• 4 рази було обстріляно позиції на території аеропорту в Донецьку (із мінометів обстріляно блокпост у районі н.п. Малоорловка; із мінометів обстріляно опорний пункт біля н.п. Піски; зі стрілецької зброї обстріляно позиції біля н.п. Щастя; зі стрілецької зброї обстріляно позиції біля н.п. Артема).

Про це повідомляє організатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук у Фейсбук.

• Російські винищувачі Су-30 вже базуються на аеродромі в Бельбеку (Крим, поблизу Севастополя).

Про це повідомив в інтерв’ю «РИА Новости» призначений окупаційною владою Криму в. о. губернатора Севастополя Сергій Міняйло.

• Зведення новин

Російські чиновники заявляють, що група автомобілів «гуманітарного конвою» перетнула українсько-російський кордон.

Про це агенції «Інтерфакс-Південь» повідомив офіційний представник Південного митного управління Раян Фарукшин.

• За ніч, що минула, терористи обстріляли позицї сил АТО неподалік населених пунктів Ясинувате, Мар’їнка, Піски, Тоненьке, Малоорловка, Жданівка, Дебальцеве, шахти 60 річчя Великої Жовтневої Революції.

Про це йдеться у повідомленні прес-центру АТО.

Окрім того, за даними групи «Інформаційний спротив», у зоні конфлікту на Донбасі відзначається різке збільшення кількості обстрілів з боку російсько-терористичних військ.

• Представники АТО заявили, що з боку Донецька бойовики обстрілюють з «Градів» населені пункти Жданівка, Верхньотроїцьке та Криничне.

• З боку Донецька та населеного пункту Зуєвка бойовики ведуть інтенсивний обстріл з реактивних систем залпового вогню БМ-21 «Град» населених пунктів Жданівка, Верхньотроїцьке та Криничне.

Про це заявили у прес-центрі АТО.

• Протягом дня по підрозділам сил АТО здійснювались поодинокі обстріли, але загалом ситуація під контролем.

Про це заявили у прес-центрі АТО.

«Протягом дня терористи здійснили чергову невдалу спробу штурму аеродрому Донецьк, та прориву з населеного пункту Пантелеймонівка. Збройні Сили України надають гідну відсіч ворогу, та мужньо утримують зайняті рубежі», — йдеться у повідомленні.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ІВАН ІСИК («ПОВАР») (20.01.1984 — 14.09.2014). Батальйон «Айдар»

— Я був на Майдані у 2004 році, а Іван — на Революції гідності. Тільки він нам нічого не сказав зі старшим сином. Говорив: їду до столиці на роботу, а коли ми розпитували його «що там в Києві, що на Майдані?», то казав, що він туда не ходить і хіба здалека поглядає, і то зрідка. Навіть коли ми вже чули вибухи тих «коктейлів» і стрілянину по телевізору, коли то всьо вже нам показували в прямому ефірі, то Іван все одно казав, що далеко від Інститутської. А насправді син відстояв усю Революцію Гідності в самому епіцентрі подій: куховарив на Майдані.

Від того, до речі, і майбутній його позивний на фронті — «Повар». Хоча він і за фахом був кухаркондитер. А з фронтом Іван не тягнув після Майдану: оскільки мав із дитинства травму й був непридатним до служби, то до армії хлопця не взяли. Через цю травму й до «Айдару» тоді Іван ніяк не міг пройти медкомісії. До речі, тим часом Василь Іванович уже зі своїм покійним колегою-однолітком також пішли у військкомат. Тільки там з них лише посміялися, пригадує чоловік: сказали, що на фронт підуть молодші. А його син, розуміючи, що дрогобицької медкомісії йому не пройти, віддав другові свій комп’ютер під заставу, аби пройти медкомісію в столиці. Батькам наказав не відчиняти дверей кімнати до його приїзду.

— Ми відчинили кімнату лише після його смерті... Не було комп’ютера. Я то зразу побачив. А трохи пізніше до нас прийшов той його товариш, віддав комп’ютер і розповів цю історію. Ще трохи пізніше ми вже і наплечника його отримали, з Івановими записами, де він детально розповідав про все, що бачив і на революції, і на фронті. Ми перечитали те, про що він нам за життя не розповідав.

А коли згодом батько з Юрою згадували Іванів останній приїзд, то зрозуміли, що він прощався тоді з усіма, кого знав, ніби відчував, що йде на смерть.

У переддень усією родиною вони так гарно з’їздили відпочивати на річку. Була неділя, тепла, сімейна: під пообіднім сонцем, яке пробивалося через листя дерев, Іван із батьком слухали, як шумить вода, і говорили про все на світі, довго-довго. Батько тоді й гадки не мав, що наступного дня, у понеділок, Іван поїде на війну. Василь Іванович й справді був певен, що син у столиці, на роботі: Іван йому казав тоді біля річки — їду до Києва, на роботу. Якийсь місяць-другий і зв’язок із Іваном обірвався: вже батько не чув ні про столицю, ні про його колег у Києві. А наступного дня після вересневих розстрілів під Цвітними Пісками бойовики Мільчакова знахабніло — відео за відео — стали викладати у мережу кадри обгорілих українців із того страшного блокпосту-засідки. Те саме відео, де вони спалювали живцем українців і впритул стріляли в розгублених добровольців, які їхали на свій блокпост... На тому ж відео — кадри допиту півживого Івана, побитого, із чорними обгорілими руками й покаліченим обличчям: він лежить на землі й просить води. Але озвірілі бойовики ніби не чули: на фоні поодиноких пострілів, які говорили самі про себе своєю періодичністю, вони змушували хлопця сказати, що добровольці воюють на Донбасі за гроші. Іван казав правду: йому ніхто нічого не заплатив.

З полону Іван так і не вийшов живим. Про смерть сина батьки дізналися за місяць до похорону. Хлопці з «Айдару» уже знали, що Іван лежить мертвим у терористів. Але не могли знайти його рідних. Невдовзі зв’язатися змогли тільки з Юрком, братом Івана, через соцмережі.

— Тату, наш Іван загинув... — син подзвонив Василю Івановичу одразу як отримав те страшне приватне повідомлення від «айдарівців».

— Який Іван? — навіть засміявся тоді батько. — Що ти таке говориш? Де загинув?

— На війні, — ледве чутно пояснив Юра, одразу й не зрозумівши, чого батько так зреагував.

— Юра! — гримнув Василь Іванович. — Він же не на фронті. Він в Києві на роботі. Не говори дурниць!

А тоді й Василь Іванович, і Юрко побачили відео. Вони дивилися ті страшні кадри й таки надіялися, що їхній Іван живий. Мамі вирішили ще не розповідати,бо мали надію витягнути його з полону. Іван вижив після того бою і потрапив до лікарні на окупованій території. Це саме з тієї лікарні з’явилося нове відео, 11 вересня. Проросійський «журналіст» Грем Філіпс виклав у мережу свій допит Івана, який назвав «інтерв’ю». З відео Василь Іванович і дізнався, що Іван рушив на Схід після того теплого родинного дня біля річки.

— Весь він був перебинтований на тому відео, ну ви бачили. Тоді «айдарівці» думали, що він десь у лікарні за кордоном, але то не було так, і то було ніяке не інтерв’ю, як було приписано до того відео. Зрештою, його знімав той Філіпс цілий, і то був чистий допит, 15-тихвилинні провокаторські жорстокі знущання над моїм сином — з ніг до голови перебинтованим і обпеченим. І, знаєте... я був здивований, як мій син у такому стані міг так гідно себе тримати. Без нервів, без агресії, так виважено й спокійно... Хоча там такі питання були, що я сам не знаю, чи в нормальних умовах, не заскочений зненацька, я би міг відповісти так одразу. Пам’ятаю, у тому відео Іван дуже переймався здоров’ям мами й згадував свою донечку: обіцяв обов’язково повернутися з подарунком для малої, бо спочатку мав вирватися на 1-ше вересня, та не зміг, і тоді дав слово бути вдома на день народження доні Олі. Але до 17-го вересня ми вже дізналися про його смерть. Дізналися, але вірити не хотіли, і ще дні зо два вони зі старшим сином перевіряли правдивість цієї інформації, дату того лікарняного допиту. «Як сказати дружині? Онучці? Як повернути Івана назад? Чи Івана? Чи то він? Прізвище він назвав інше... І чи живий він тепер?» — все це не давало спокою стривоженому батькові, який щогодини втрачав сили й надію на повернення Івана.

— Зрештою я таки сказав своєму рідному братові, а він того ж вечора з родиною приїхав до нас. Ясно... моя дружина тоді все зрозуміла. Мені досі боляче згадувати той вечір... А потім був дзвінок від сєпарів: мені тоді здалося, що я не з людиною розмовляю, а з жорстоким монстром, який не те що української не знає, він російською добре не володів. Розмова було короткою. Але нелюдською — у стилі покидьків-садистів.

— Если хотите — забирайте своего Ваню, — казав байдужий зухвалий голос.

— Іван у вас? Де він?

— Да, у нас. Ну все, давайте, а то мать еще одного вашего убиенного звонит, — зареготав виродок.

А після дзвінка Юра отримав те повідомлення в соцмережах: Івана хотіли поховати в Луганську. Правдами й неправдами, з допомогою небайдужих, рідним вдалося написати заяву-прохання ворогу таки не хоронити тіло, а продовжити перебування його в морзі ще на 10 днів. Тричі батьки писали такі заяви: Іван лежав місяць. Його тіло нікому не вдавалося вивезти.

— Ми зверталися до всіх можливих організацій і просто волонтерів, побратими-«айдарівці» сприяли, але марно: тіла їм не віддавали. Ми навіть хотіли їхати з дружиною туди — у сам Луганськ, але нас не пустили. Я був у розпачі. Бо не знав, як зробити так, щоб сина похоронити вдома. А потім наша дрогобицька волонтерка Олена Куртяк подарувала мені «Дев’ятницю до Діви Марії, яка розв’язує вузли» — улюблені молитви Папи Римського. Може це й наївно, але на вервечці треба було молитися дев’ять днів поспіль. Я почав молитися. Мені після тих всіх спроб його забрати лишалося хіба молитися. І знаєте, на 7-ий день у нас з’явилася надія, що ми таки заберемо синове тіло, а на дев’ятий його привезли до Дрогобича. Вірити, не вірити...

14 вересня покалічений Іван помер в окупованій лікарні Луганська, а на Покрови волонтери Тернополя забрали його тіло з Луганська. І завдяки дрогобицькому подружжю волонтерів Олександрі й Віктору Вознякам тіло хлопця нарешті захоронили в Дрогобичі.

— Нічого доброго й втішного в цьому, звісно, нема, але ми принаймні побачили його і знаємо, де він похований і можемо прийти до нього. Я не буду казати, в якому стані нам привезли то тіло... ну то були страшні тортури, я собі просто не уявляю, що мій син пережив у тому лігві вбивць і садистів. Особливо  — садистів, бо вони не просто вбивали чи в полон брали, щоб на своїх обміняти, як то буває на війні. Нє... вони знущалися і мучили хлопців.

Тепер майже щонеділі Василь Іванович з онучкою Олею разом йдуть до Івана на могилу: запалюють свічку, приносять живі квіти й часто говорять із ним. Оля ділиться з ним, що в неї в житті відбувається, як її справи в школі, що їй подобається, що сниться, про що мріє і тихесенько плаче. Василь Іванович тоді ніжно тулить онучку до себе, і його поодинокі чоловічі сльози капають на Олине світленьке ніжне волоссячко, акуратно заплетене у кіски.

— Ми з дружиною також розмовляємо з сином. І серце спокійне хоч від того, що Іван біля нас спочиває. Так казати не можна, але в нас ситуація не найгірша в тому плані, що ми бачили Іванове тіло, понівечене й покатоване, але то було його тіло. Його можна було впізнати. — Василь Іванович голосно ковтнув слину і зробив тяжку затяжну паузу, з якої ніби і не хотів виходити... — Тоді як стільки матерів досі не дочекалися своїх синів і не знають — живі вони чи мертві. Хоронили вони, але тіла по суті й не бачили, бо воно згоріло до невпізнаваності... мішками привозили. Ви знаєте, а мій Іван був готовий йти на смерть, і у всіх тих хлопців, які пішли на фронт, підозрюю, замість відчуття страху було почуття обов’язку, відповідальності... бо по-іншому тої самовідданості я не можу пояснити...

ЄВГЕН ПОДОЛЯНЧУК («СКАУТ») (04.07.1991 — 14.09.2014). 3-ій окремий полк СпП

Вранці 15 вересня Марії задзвонили з невідомого номера, а це недобрий знак для дружини воюючого на «нулі» офіцера, спецпризначенця.

— Ми Женині сослуживці, — промовив хтось у метушні якихось розмов і шуму двигуна. — Хотіли б з вами поговорить.

— Хай би краще десь у шпиталі, — тихенько прошепотіла Марія, уже передбачаючи лихо, а тим часом у її голові пролетіли всі можливі відповіді в слухавці: головно, вона згадала слова Жені: «Полон — точно ні, та й інвалідом повертатися я не хочу».

^{Євген під час бойового завдання}

За пів години Марія зустрілася з Женіними побратимами у дворі багатоповерхівки, де вони з чоловіком знімали квартиру.

— Маша, Женя вчора загинув, — некваплячись сказав один із них.

— Цього не може бути, бо ще учора я з ним розмовляла, він сам мені дзвонив. І сьогодні його набирала: гудки йшли, просто він не зміг взяти слухавку.

Марія уже розуміла, що сталося, але емоціями наче хотіла переконати себе й побратима Жені, що то все помилка чи неправда.

— Ні, Маша, він загинув, Жені більше нема, ми це бачили, — суворіше сказав чоловік.

Марія почала дзвонити чоловікові: гудки без відповіді.

— Ні, хлопці, — захитала головою Марія. — Це неправда, його телефон дзвонить.

Марія вирішила тоді для себе: не повірить, допоки не побачить тіла. А коли Женю ховали, то найстрашнішим стало прийняття того факту — все. Та не образа тоді в неї була на серці, не жаль чи смуток, а світлість і любов від спогадів про чоловіка, що з ним стільки всього пов’язано в юності, що стільки всього класного з ним їй встиглося.

— Я от згадую Женю, і мені так добре стає на душі від того, що в мене такий чоловік. Хоч це і звучить не дуже, напевне... Шкода було скоріше себе, як би то егоїстично не звучало, бо ж як я далі буду без цього найкращого чоловіка у світі? Як це так, що він пішов, а я лишилася? Це, мабуть, егоїстично... Чоловічого тепла бракує, підтримки. Він мені ще з АТО писав, що його підтримує моє існування, любов наша, що йому є куди й до кого повертатися. Бракує ще тієї концентрації нашого спільного, бо ми усюди були разом: Пласт, мандрівки, скеледроми, змагання, ролики, тактичні спуски на закинутій будівлі біля нашого дому, стрибки з парашутом, сплави. До речі, навіть наш медовий місяць — то було не сонце і пляж, а перехід Дніпра на човні. Романтика, еге ж? Взагалі, він роздрукував колись штук п’ять аркушів формату А4, любив вінте планування, із різними видами діяльності для нас разом, на кожному штук по 50, і якщо ми робили якесь із цих занять разом і не менше півгодини, то він це зараховував як «виконано». У мене досі зберігаються ці листочки — що ми зробили, а що ми так і не встигли...

Марія ж дізналася, що чоловік в аеропорту лише в липні, хоча він був там із перших днів протистоянь і оборони. ДАП для неї тоді по-особливому не звучав, це просто було небезпечне місце, де воював її чоловік. Вона ніколи не вважала це місце звитяжнішим за всі інші передові точки війни на Донбасі.

— Я не казатиму, що Женя герой тільки тому, що був у ДАПі, бо він для мене загалом герой, але все ж у першу чергу — чоловік. Просто мені пощастило більше, аніж багатьом іншим жінкам, що він у мене ось такий: дуже багато знав, вмів і навчив інших цьому всьому. Він хлопцям життя рятував. Для мене це було нормально, ми один одного підтягували під цей рівень, тож його подвиг для мене це не одиничне «вау», це все його життя — бо він усе життя був достойним. Уже зараз, коли я бачу інших чоловіків і порівнюю, то розумію, яким героєм був мій Женя, а тоді в мене був просто отакий от класний чоловік.

• Зведення новин

Неподалік населеного пункту Попасне та аеродрому Донецьк зафіксовано обстріли позицій українських військ.

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

Разом з тим Збройні сили України та підрозділи інших силових структур вибудовують лінію оборони.

«Проведено перегрупування сил та засобів військовослужбовців АТО. Проводяться заходи щодо інженерного вдосконалення та укріплення вогневих позицій та блокпостів сил АТО», — зазначили у прес-центрі.

• В боях під Іловайськом (Донецька обл.) загинуло щонайменше 107 українських військовослужбовців і більше 300 — російських.

Про це в інтерв’ю «5 каналу» завив міністр оборони Валерій Гелетей.

• В Україні перебувають близько 3,5 тис. військовослужбовців Збройних сил РФ, ще 25 тис. зосереджені поблизу державного кордону.

Про це заявив міністр оборони України Валерій Гелетей.

Під час бою 13 вересня в районі аеропорту Донецька українські військові знищили 12 бойовиків та два танки. Ще один танк було захоплено.

«Наразі всі позиції, які займалися українськими військовими, продовжують утримуватися. Загиблі і поранені є, але дані ми поки що уточнюємо», — сказав речник РНБО Андрій Лисенко.

• Бойовики 14 вересня намагалися прорватися під смт Ясинувата Донецької області, але сили антитерористичної операції дали їм відсіч.

Про це повідомив речник інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко на брифінгу

Лисенко також зазначив, що населені пункти Старомихайлівка на західній околиці Донецька та Патріотичне «перебувають під терористами».

• В анексованому Криму 15 вересня було скоєно напад на будівлю Меджлісу кримськотатарського народу.

Про це повідомив член Меджлісу, глава благодійної організації «Фонд» Крим «Риза Шевкієв, передають «Крим.Реалії».

• Зведення новин

За минулу добу в зоні проведення антитерористичної операції загинуло три та поранено двох українських військово­службовців.

Про це на брифінгу розповів речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО.

• Російсько-терористичні війська продовжують активні дії в зоні конфлікту, нарощуючи інтенсивність обстрілів позицій українських військ і активізуючи діяльність своїх диверсійно-розвідувальних груп. Про це повідомляє організатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук у Фейсбук .

«Концентрація військ супротивника відзначається в районі Лисичанська й Дебальцеве, спостерігається перекидання російських підрозділів на напрямок Волновахи, у районі міста Щастя Луганської області постійно обстрілюють позиції українських військ. Украй напружена ситуація зберігається в Донецьку. Найбільш критична ситуація з обстрілом будинків мирних жителів спостерігається в Донецьку, Щасті, Лисичанську. Відзначається активність диверсійно-розвідувальних груп супротивник на північ від Маріуполя.

• У Донецьку тривають бойові дії. О 10:40 в Петровському районі на зупинці «Брикетна» снаряд влучив у комунальний автобус № 42, який рухався в напрямку АС Центр. Принаймні одна людина загинула в результаті влучання снаряда в пасажирський автобус.

Про це повідомляє сайт донецької міськради.

• Зведення новин

За минулу добу, 16-17 вересня, бойовики менше обстрілювали позиції сил АТО, але частіше стріляли по мирних частинах населених пунктів.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

«За минулу добу значно зменшилась кількість обстрілів терористами позицій сил АТО. Бойовики переважно ведуть вогонь по блокпостах та опорних пунктам з мінометів, а також з артилерії та реактивних систем залпового вогню, танків та стрілецької зброї», — сказано в повідомленні.

«Бандити збільшили кількість обстрілів по мирних населених пунктах, поруч із якими розташовані позиції українських військ», — зазначає прес-центр АТО.

• У Донецьку з ранку в районі аеропорту тривають бої. Загинули двоє мирних жителів.

Про це повідомляє мерія Донецька.

• Внаслідок обстрілу терористами позицій сил АТО і будинків мирних жителів у населеному пункті Нижня Кринка Донецької області загинули понад десять мирних жителів, десятки отримали поранення.

Про це повідомляє прес-служба АТО.

• Зведення новин

За минулу добу загинув один співробітник Державної служби з надзвичайних ситуацій, поранено 3 військовослужбовців.

Про це повідомив речник інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко на брифінгу.

«Терористи та російські військові продовжують обстрілювати з автоматичної та артилерійської зброї аеропорт у Донецьку, в околицях якого вже зруйновано багато житлових будівель. Зокрема, за минулу добу наші підрозділи відбили одну спробу штурму та зафіксували 4 обстріли», — сказав він.

• У Луганській області бойовики стріляли в районах Гірського, Золотого, Орєхового, Чорнухіного, Станиці Луганської, Сєверодонецька і Щастя, останнє сильно зруйноване.

Про це повідомив речник інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

«Так, протягом доби зафіксовано обстріли у Донецькій області  — в районі населених пунктів Піски, Красногорівка, Мар’їнка, Олександрівка, Новомихайлівка, Тоненьке, Малоорлівка, Орлово-Іванівка, Нижня Кринка, Центральний, Гранітне, Дебальцеве, Донецьке, Старогнатівка», — уточнив Лисенко.

За його даними, «у Луганській області терористи обстріляли населені пункти в районах Гірське, Золоте, Орєхове, Чорнухіне, Станиця Луганська, Сєверодонецьк та міста Щастя».

• Із північної частини Криму близько 4 000 російських військових із усією технікою висунулися до адміністративного кордону з материковою Україною.

Про це заявив речник інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

• Зведення новин

За останню добу в зоні проведення антитерористичної операції загинули двоє українських військових.

Про це на брифінгу в п’ятницю повідомив речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

«Протягом останньої доби ми втратили двох українських військових, три поранено і шість зникли без вісти», — сказав він.

• «Станом на 6 годину ранку, 19 вересня, сили АТО утримують зайняті рубежі та позиції, дотримуючись режиму припинення вогню. Проте не припиняються провокації з боку незаконних збройних формувань», — про це повідомляє прес-центр АТО у Фейсбук.

Вночі були обстріляні блокпости та опорні пункти в районах населених пунктів Нижня Кринка, Переможне, Станично-Луганськая, Старогнатівка, Гранітне, Піски, Мала Орлівка. Вкотре терористи намагалися захопити аеропорт Донецьк, але ці спроби були марними.

Підрозділи сил АТО успішно відбили всі атаки бандитів на аеропорт.

• Два російських військових літаки порушили повітряний простір України в Донецькій області.

Один безпілотник був зафіксований над Маріуполем. Ще один на адміністративному кордоні з тимчасово окупованим Кримом. Про це на брифінгу повідомив речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

• Зведення новин

За минулу добу в зоні антитерористичної операції загинув один український військовослужбовець, ще 7 отримали поранення.

Про це повідомив заступник керівника ІАЦ РНБО Володимир Польовий.

«Після артобстрілів українських сил біля сил Новоселівка та Путбойовики бойовики намагалися захопити опорні пункти наших сил, усі атаки було відбито. Протягом доби внаслідок бойових дій 1 військовий загинув, 7 отримали поранення», — зазначив Польовий.

• Учасники переговорів контактної групи в Мінську узгодили основні питання перемир’я.

Про це заявив так званий спікер парламенту «ЛНР» Олексій Карякін, повідомляє «Белта».

За словами другого президента України Леоніда Кучми, домовленості передбачають «відвід великокаліберної зброї на відстань не менше 15 км з кожного боку». «Таким чином, створюється зона безпеки завширшки не менше 30 км.

• У зоні конфлікта на Донбасі відзначається підготовка російсько-терористичних військ до централізованої контрбатарейної боротьбі проти артилерійських підрозділів українських військ — з Росії прибули фахівці для організації подібного роду дій. Про це повідомив керівник Центру військово-політичних досліджень Дмитро Тимчук.

Противник не припиняє спроб захопити аеропорт в Донецьку, продовжуючи обстріли і спроби штурму. До аеропорту російські війська підтягують ствольну артилерію і РСЗВ, зафіксовані активні артилерійські обстріли позицій українських військ в районі н.п. Маріуполь.

• Артилерійських та мінометних обстрілів зазнали блокпости та опорні пункти в районах населених пунктів Нижньотепле, Щастя, Станично-Луганське, що в Луганській області, а також Трудовскоє, Гранітне, Красногоровка, Славне, Новий світ, Новоселівка, аеропорт «Донецьк», Нижня кринка, Авдєєвка, Новомихайлівка в Донецькій області.

«Вогнем у відповідь силами АТО знищено до 20 терористів, одна реактивна система залпового вогню БМ-21 «Град» та 4 міномети», — про це заявляють у прес-центрі АТО.

• Під Дебальцеве (Донецька обл.) українські військові потрапили в оточення терористів і російських військ: двоє бійців загинули, 16 поранені. Про це повідомляє «Новое время» з посиланням на джерело з місця подій.

За даними ЗМІ, українських бійців оточили з чотирьох сторін танками, Градами і артилерією.

«Під Дебальцеве ‘‘котел’’. Наші в оточенні, їх розстрілюють. Була команда тримати позиції, але важкої техніки немає», — йдеться в повідомленні.

Інформація по «Дебальцевському котлу» не підтверджується: дорога між основними силами АТО і підрозділами, які несуть службу на блокпостах в районі вказаного населеного пункту знаходиться під контролем сил АТО.

Про це йдеться в заяві прес-центру АТО.

• Зведення новин

За добу, що минула, на Луганщині та Донеччині блокпости та опорні пункти сил АТО зазнали артилерійських та мінометних обстрілів, а також обстрілів з використанням ракетних систем залпового вогню БМ-21 Град.

Про це йдеться у повідомленні прес-центру АТО.

Обстрілів зазнали блок-пости в районі Макарового Луганської області. Також терористи обстріляли позиції поблизу населених пунктів Піски, Мар’їнка, Красногоровка, Авдєєвка, Миколаївка, Гостра могила, Редкодуб, Центральний, Золотоє, Розсипне, Степноє, Смєлоє, Дебальцеве, Гірське, Фрунзе, Чернухіно, Покровське, Орлово-Іванівка, Водяне, Шевченко, Приовражне, Калинівка, Мирний, Нижня кринка Донецької області.

Також здійснено вогневий нальот на аеропорт «Донецьк».

• В зоні проведения АТО загинули двоє військових, вісім дістали поранення. Представники незаконних збройних формувань на сході України не виконують навіть перший пункт Меморандуму, підписаного у Мінську учасниками контактної групи з врегулюваня ситуації на Донбасі.

Про це у ході брифінгу заявив керівник ІАЦ РНБО Андрій Лисенко.

• Сили антитерористичної операції в Донецькій області відступили від н.п. Жданівка, Розовка та Юнокомунарівська.

Про це заявив спікер ІАЦ РНБО Андрій Лисенко.

• Зведення новин

У зоні проведення антитерористичної операції за минулу добу загинули два українських військовихі ще 2 дістали поранення.

Про це розповів речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

• Бойовики на Донбасі готують наступ одночасно і на приморському напрямку, і на півночі контрольованої ними зони.

Про це повідомляє Дмитро Тимчук у Фейсбук.

Найскладніша ситуація в зоні конфлікту на Донбасі досі зберігається в Донецьку, Дебальцеве, Маріуполі. За наявним даними, російсько-терористичні війська готують настув одночасно і на приморському напрямку, і на півночі контрольованої ними зони в Донецькій і Луганській областях.

• Бойовики не менше 40 разів обстріляли позиції українських військ за останню добу.

Про це заявляє організатор «Інформаційного спротиву» Дмитро Тимчук у Фейсбук.

Зафіксовано 4 обстріли позицій українських військ у районі аеропорту в Донецьку, у районі н.п. Гранітне.

Під час наступальних дій бойовиків значну їх частину було знищено, включаючи снайперський підрозділ.

Із мінометів обстріляно позиції біля н.п. Піски й Трудовське.

Крім того, зафіксовано обстріли позицій українських військ у районі Дебальцеве, позиції біля Маріуполя.

• Самопроголошений прем’єр Криму Сергій Аксьонов заявив, що не визнає Меджліс кримськотатарського народу.

Про це він сказав в інтерв’ю російському виданню «Комерсант».

• Президент України Петро Порошенко розформував 51-шу бригаду, бійці якої здалися в полон 25 липня.

Про це глава держави повідомив в інтерв’ю українським телеканалам у неділю ввечері, 21 вересня.

«Щодо подій в Волновасі, щодо подій в Свердловську, щодо подій в Краснопартизанську, де здалися в полон військовослужбовці 51 бригади, було дано доручення розформувати бригаду», — сказав президент.

За його словами, підрозділи будуть відправлені на місця постійної дислокації, а замість них сформують бригаду з іншим складом і під іншим керівництвом, яка буде називатися 14-й бригадою.

• Зведення новин

В результаті артобстрілу Донецька терористами загинув один мирний житель.

Про це повідомляє сайт донецької міськради.

• Пряме порушення меморандуму продовжується. Станом на 11:50 тривав мінометний обстріл одного з підрозділів оперативного командування «Північ. Втрат серед особового складу військових частин немає.

Про це повдіомляє прес-центр ОК «Північ».

• Авдіївка, штурм якої відбувався напередодні, залишається під контролем сил АТО.

Про це повідомив керівник прес-центру АТО Владислав Селезньов, інформує «Українська правда».

• Сили АТО завадили просуванню сил бойовиків і російських військових до Маріуполя й просуванню через Волноваху на південь, до Новоазовська.

Про це повідомляє організатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук у Фейсбук.

• Зведення новин

За минулу добу бойовики понад 50 разів обстрілювали позиції українських військових.

Про це повідомляє організатор «Інформаційного спротиву» Дмитро Тимчук у Фейсбук.

Зокрема, зафіксовано 10 обстрілів із танків, ствольної артилерії й РСЗО «Град» аеропорту Донецьк. Сім разів завдалися вогневі удари по позиціях українських військ у районі Дебальцеве.

Чотири рази з мінометів і стрілецької зброї було обстріляно опорні пункти сил АТО поблизу н.п. Трьохізбьонка. Також терористи здійснили артилерійські й мінометні обстріли позицій наших військ у районах Авдіїевки, Красногорівки, Гранітного, Попасної, Малорловки, Орлоіванівки, Нікішино, Кирилівки.

• За минулу добу в зоні проведення антитерористичної операції дістали поранення 8 українських військових.

Про це повідомив речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

• У районі міста Щастя в середу вдень бойовики обстріляли з гранатометів один із підрозділів військ оперативного командування «Північ».

Як повідомляє прес-центр підрозділу, на момент обстрілу «Північ» здійснював охорону мосту через річку Сіверський Донець.

• Президент Петр Порошенко 24 сентября подписал указ, которым ввел в действие решение СНБО от 28 августа «О неотложных мерах по защите Украины и укреплению ее обороноспособности». Документом, среди прочего, поручается Кабинету министров решить вопрос о временном закрытии всех пунктов пропуска на границе с Российской Федерацией.

Об этом сообщает ЛигаБизнесИнформ.

• Зведення новин

За минулу добу зафіксовано 22 обстріли позицій українських військ на Донбасі.

Про це повідомляє організатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук у Фейсбук.

Двічі бойовики обстріляли аеропорт у Донецьку, здійснили чотири спроби штурму опорного пункту в районі Нікішино, три рази обстріляли позиції сил АТО біля Дебальцеве, два рази було обстріляно українські позиції біля Малоорловки, обстріляно позиції в районі н.п. Піски, Попасна, Редкодуб та інших.

• Президент Петро Порошенко заявив, що за добу 24 вересня, в зоні проведення антитерористичної операції вперше не був поранений і не загинув жоден український військовий.

Про це він сказав, відкриваючи другий етап 12-го позачергового З’їзду суддів.

• По всьому Донецьку чути потужні артилерійські залпи.

Про це повідомляє сайт донецької міськради.

Жителі повідомляють про те що практично у всіх районах, а особливо в Київському та Куйбишевському, чути потужні артилерійські залпи, відзначають в мерії.

• Президент Петро Порошенко виступає категорично проти введення миротворців на територію України.

Про це він сказав під час прес-конференції, відповідаючи на запитання журналістів.

«На території України жодних миротворчих контингентів не буде. Крапка», — заявив Порошенко.

• Зведення новин

Бійці, які утримують донецький аеропорт, відбили найсильнішу атаку бойовиків.

Про це повідомив один з бійців, який перебуває в аеропорту, передає «Українська правда».

«Вчора з самого ранку і до ранку сьогоднішнього вони намагалися нас атакувати. Лупили з чого тільки можна: з мінометів, градів, гаубиць, танками йшли, піхотою», — розповів він.

• У ніч на 26 вересня після серії вибухів у Донецьку на території аеропорту вимкнулося світло й виникла сильна пожежа.

Як пише ZN.ua, про це місцеві жителі повідомляли в соцмережах.

• Зведення новин

За добу, що минула, незважаючи на режим припинення вогню, у зоні АТО загинув один український військовослужбовець, ще вісім дістали поранення.

Про це у ході брифінгу заявив заступник керівника ІАЦ РНБО Володимир Польовий.

• Непідконтрольні збройні формування обстріляли позиції українських військовослужбовців в районі населених пунктів Фрунзе, Богданівка, Пескі. Найбільш напружена ситуація склалась поблизу Дебальцевого — стратегічно важливе місто між Донецьком та Луганськом. Про це повідомили у прес-центрі АТО. «Бойовики неодноразово обстрілювали блок-пости силовиків в Малоорловці, Попасній, на кургані Могила гостра, штурмували Некішино. Наразі позиції українських військовослужбовців залишаються під контролем сил АТО», — підкреслили у прес-центрі.

• З Луганська в бік Щастя вирушили 20 танків бойовиків, які зупинилися за 15 кілометрів від міста.

Про це повідомив голова Луганської ОДА Генадій Москаль.

• Батальйони терористів «Заря» і «Дон», які нікому не підкорюються і діють на власний розсуд, обстрілюють українських військових у м. Щастя.

Про це повідомив губернатор Луганської області Генадій Москаль.

• У Донецьку — обстріли в Петровському та Кіровському районах, обстановка у місті залишається напруженою.

Про це повідомляє прес-служба міськради.

Разом з тим у Маріуполі російськими військовими поновилися обстріли міста. Про це повідомляє «0629» з посиланням на місцевих жителів.

• Під Білогірськом (Крим) невідомі люди у формі заштовхали до мікроавтобусу двох молодих кримських татар і відвезли в невідомому напрямку. Про це повідомив батько одного з викрадених, Абдурешит Джеппаров.

• Зведення новин

За минулу добу зафіксовано 72 випадки обстрілів сил АТО з боку російсько-терористичних військ.

Про це повідомив керівник Центру військово-політичних досліджень Дмитро Тимчук.

• Російська Федерація на території анексованого Криму стягує військову техніку до адмінкордонів з Херсонською областю.

Про це в ході брифінгу заявив спікер ІАЦ РНБО Андрій Лисенко.

«На залізничну станцію Джанкой (Крим) з Керчі прибув ешелон у складі 30 платформ з військовою технікою — з близько 30 одиниць бойових машин піхоти (БМП) і бойових машин десанту (БМД). Також там є вантажні автомобілі», — зазначив Лисенко.

За даними Лисенка, на півночі Кримського півострова триває передислокація підрозділів ЗС РФ.

Так, в напрямку пункту контролю «Чонгар» зафіксовано розгортання польового наметового містечка, де перебуває до 300 представників ЗС РФ.

Також російські військові продовжують ведення військової розвідки вздовж лінії кордону України з РФ.

• За всі дні, коли в зоні конфлікту на південному сході України триває режим «припинення вогню», з полону бойовиків додому повернулися більше тисячі українців.

Про це в интерв’ю на «1+1» заявив президент Петро Порошенко.

Він також заявив, що про жодну федералізацію Донбасу в ухваленому парламентом законі про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей не йдеться.

• Зведення новин

Протягом минулої доби бойовики декілька разів атакували Донецький аеропорт із використанням танків, сили АТО відбили штурми. Про це повідомляє прес-центр АТО вранці 29 вересня.

Українські військовослужбовці відбили штурми, цей стратегічний об’єкт знаходиться під нашим контролем.

Атаки українських позицій були здійснені також в районі Дебальцевого та Трудовського.

• В Донецькому аеропорту загинули 9 українських військових.

Про ситуацію в Донецькому аеропорту розповів боєць, що перебуває на місці подій, передає «Українська правда».

Речник РНБО Андрій Лисенко підтвердив, що за добу загинули дев’ять бійців і поранені 27, однак відмовився повідомляти, де саме загинули військові.

«Протягом доби наші військові відбили два потужні штурми. Прямим попаданням з танку було підбито український БТР з екіпажем та десантом. Наші десантник зазнали втрат. Наші хлопці не просто відбили атаку, а й знищили танк, що підбив наш БТР», — повідомив Лисенко.

• За минулу добу українським військовим в ході боїв удалося знищити близько 50 терористів. Про це під час брифінгу повідомив речник Інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко.

«Усього за добу зафіксовано знищення трьох танків терористів, дві установок «Тюльпан», одного мінометного розрахунку та близько 50 бойовиків», — сказав він.

• За останню добу бойовики понад 50 разів обстрілювали позиції українських військ повідомляє організатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук.

• Зведення новин

Агентство Reuters навело нові докази прямого військового втручання Росії на сході України.

Один з обміняних в неділю 28 вересня українських солдат, який назвався Олексієм Кошеленком, розповів, що 25 серпня він був узятий в полон в Іловайську Донецької області бійцями десантно-штурмового батальйону з Костроми, про що вони самі йому й сказали.

Інший із звільнених військових — солдат Андрій Крупа розповів, що також потрапив у полон до російських десантників 25 серпня, в тому ж районі, біля селища Дзеркальне.

Міністерство оборони Росії в понеділок, 29 вересня, відмовилося коментувати агентству Reuters цю інформацію.

• Від «припинення вогню» бойовики обстріляли сили АТО понад 1 тисячу разів.

У зоні бойових дій на Донбасі найбільш напружена ситуація зберігається в районі Донецька, Мар’їнка, Нікішине, Щастя, Сміливе.

Про це повідомляє керівник групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук у Фейсбук.

• На сьогоднішній день в Україні офіційно налічується 295 тисяч внутрішньо переміщених осіб.

Приблизно п’ять мільйонів людей живуть в зонах, порушених конфліктом.

Про це йдеться в повідомленні Центру новин ООН з посиланням на Управління ООН з координації гуманітарних питань.

• У вівторок близько 9.30 терористи так званої «ЛНР» почали інтенсивний обстріл міста Попасна системами залпового вогню «Град». Про це повідомляє голова Луганської ОДА Геннадій Москаль

• Зросла кількість обстрілів житлових кварталів у населених пунктах Донбасу. Про це під час брифінгу повідомив речник інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко.

• Сотні російських військових, у тому числі сцецпризначенці, досі залишаються на території Украни. Про це заявив офіційний представник НАТО Джей Джанзен, пише The Daily Star.

• Зведення новин

Командир батальйону «Донбас» Семен Семенченко заявляє, що проросійські сили вже захопили два термінали Донецького аеропорту. Про це він сказав в ефірі «Шустер LIVE».

«Відомо, що вже захоплені два термінали в аеропорту воїнами «із руского міра». Там стрільба з усього, чого завгодно, там танки, гармати, атаки зі стрілецькою зброєю», — повідомив Семенченко.

• У Донецьку українські патріоти влаштовують спротив терористам та російським військовим.

Цю інформацію під час брифінгу підтвердив речник Інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко.

«Проукраїнсько налаштовані місцеві мешканці дійсно створюють неприємності терористам: підривають їхні установки, зокрема «Град», артилерійські установки. У нас є факти нападів, атак на невеличкі групи терористичних та російських угруповань», — сказав Лисенко.

• Вночі, неконтрольовані збройні формування обстріляли позиції українських військовослужбовців. Під мінометні обстріли потрапили наші підрозділи поблизу населених пунктів Щастя, Фрунзе, Красногоровка, Чернухіно та Ольховатка.

В результаті вчорашнього обстрілу «Градами» бойовиків, загинув один житель Попасної, ще троє — отримали поранення.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

• «Протягом останньої доби зафіксовано перекидання в район Стаханова підрозділів 76-ї десантно-штурмової дивізії НД РФ»,  — про це у своєму Фейсбук написав керівник групи «Інформаційний опір» Дмитро Тимчук.

• Черга на отримання російських закордонних паспортів у Криму перевищила 7 тисяч осіб.

Про це повідомив начальник управління ФМС Петро Ярош, передає РІА «Новости».

• В результаті обстрілу бойовиками «ДНР» з системи залпового вогню загальноосвітньої школи № 57 загинули чотири людини, ще вісім отримали поранення різного ступеня тяжкості, семеро з них доставлені в лікарні. Про це повідомляють у прес-службі Донецької ОДА.

Також сайт 62.ua повідомляє, що в результаті влучання снаряда в зупинку вулиці Поліграфічна та маршрутку № 17 загинули 8 осіб.

• Зведення новин

На блокпосту біля населенного пункту Міус на Луганщині загинув український військовий.

Про це під час брифінгу повідомив речник Інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко.

Загалом за добу, як зазначив Лисенко, один загиблий, 18 поранених. Речник ІЦ РНБО також повідомив, що наразі лишають невпізнаними 552 тіла загиблих, вони потребують експертизи ДНК.

• У Раді нацбезпеки та оборони спростовують інформацію комбата Семена Семенченка про захоплення терористами двох терміналів Донецького аеропорту.

Про це повідомив речник інформцентру РНБО Андрій Лисенко.

Проте за словами речника прес-центру АТО Владислава Селезньов:

«Сьогодні о шостій годині ранку бойовики широким фронтом із застосуванням стрілецької зброї розпочали штурм донецького аеропорту».

• Російський Первый канал показав у своєму сюжеті, як терористи так званої «ДНР» стріляють з гранатомета по зайнятому українською армією аеропорту з вікна житлового будинку.

• Сотні російських військовослужбовців, включаючи спецназівців, залишаються на території України, а поблизу російсько-українського кордону зосереджені близько 20 тисяч солдатів.

Про це заявив у четвер представник НАТО, пише Reuters.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

СЕРГІЙ АНДРЄЄВ («КАСПЕР») (05.11.1983 — 03.10.2014). ДУК «Правий сектор»

(Василь Лютий «Аеропорт»)

Із жовтня 2014-го терористи почали атакувати Донецький аеропорт із новими силами — технікою й особовим складом. Під час боїв третього жовтня загорівся старий термінал, і терористи під прикриттям своїх димових шашок спробували зайняти його частину. У тих боях, врятувавши поранених «Данді» й «Фрола», майже одразу гинуть 19-річний друг «Скельд» із Києва і 30-річний «Каспер» із Дніпра. Усі — з ДУКу.

Мама знала, де він: хлопець вирішив не приховувати, аби найближчі не розпитували побратимів і невідомими шляхами не розшукували його місцезнаходження.

Щоб «если вдруг что» — вони першими знали, де він. Щоб їм не повідомляли через соцмережі, через волонтерів, побратимів чи що гірше — через всіляких доброзичливців. Галина Петрівна щодня помічала, як син змінюється і стає дорослішим, серйознішим. Там, у Пісках, він вперше зрозумів, що таке смерть, що таке втратити друга й побратима, зрозумів, що таке вчасно сховатися від міни в першому-ліпшому гаражі, що таке стояти на варті усю ніч, вслухаючись у постріли, вдивляючись у спалахи від розривів то ближче, то далі, виглядаючи в тепловізор, чи бува не «заблукали» біля них чужинські диверсанти.

А потім був ДАП. Старий термінал. І «Каспер» був одним із перших добровольців, які виступили з лави — на аеропорт.

— Мам, я еду в Донецкий аэропорт, — напружено, але спокійно сказав Сергій під час однієї з розмов.

— Сережа, ты смотри там сам... — Галина Петрівна знала, що там уже небезпечно, але не хотіла телефоном зі слізьми вмовляти сина передумати чи випросити залишитися в Пісках. — Вы, главное, друг другу помогайте, не оставляйте в беде, что бы ни стало там. Тяните друг друга, что будет сил.

І «Каспер» поїхав на летовище.

— Ходим, мам, тут по трупам, некому их забрать — только вот сейчас, только что, начали грузить понемножку тела на машины, чтобы вывезти.

— Господи, сынок... я даже не знаю, что сказать... вы главное вместе с ребятами держитесь, я тебе говорила, помнишь, друг за друга...

— Друг за друга, — повторив Сергій з якоюсь надією, — друг за друга будем, мам, и за нашу землю, вот эту вот, черную мерзлую землю...

Важко уявити, що переживав Сергій в таких «АДських» буднях, важко припустити, як було матері чути про такий жах від власного сина й розуміти, що він заглядає смерті в очі, а потім перекидає через плече свій автомат і йде на варту далі.

Галина Петрівна заплакала, але так майже беззвучно, як мабуть, тоді плакала в трубку, коли розмовляла з сином — тихо, без схлипувань, щоб він не чув і не помітив.

— У нього ж там друзі такі вірні з’явилися, знаєш, справжні, яких тут в миру й не знайдеш «днем с огнем». Серьожа Коваль, Андрій Широков... І ще один товариш був, також Серьожа. Казали вони мені потім, що шустрим «Каспер» був: глядь, а він уже на кілька метрів попереду — йде собі, жартує і сміється. І їм його зараз бракує... Тим, хто дожив. Андрій Широков загинув через два роки на Світлодарській дузі. А отой Серьожай повідомив синовій дівчині, що Сергій загинув.

Перед смертю «Каспер» задзвонив своїй сестричці — Каті, бо мати була на роботі.

— Сережа звонил, — одразу після братового дзвінка сестра набрала Галину Петрівну. — Велел передать тебе, что у него все хорошо, что жив-здоров. И если получится, ну, если связь у них будет еще сегодня, то вечером еще тебя наберет.

Але ввечері Сергій так і не подзвонив. І вранці звістки від нього не було. І лише через три дні до Галини Петрівни прийшла Аня й розповіла про непоправне.

Вона показала мамі смс-повідомлення від Сергієвого побратима: «Сергій загинув». А за тим повідомленням Анина смс-відповідь: «Це що, жарт такий?», і побратим додав: «Ні, це правда: Серьожа загинув». Аня все одно не повірила, тому й не наважувалася розповісти про таке батькам Сергія.

— Ми з нею миттю поїхали в «Правий сектор» підтвердити чи спростувати. Нам сказали, що це правда: він загинув із Святославом, із «Скельдом» — хлопчикомз Києва. Зрештою, ні я, ні чоловік, ні доня, ні Аня до кінця не вірили, допоки ми не побачили його тіла у день похорону. І хоч ми їздили раніше в лікарню Мечникова, але нам з донькою чомусь не показали його тіла без представника від «Правого сектору».

А далі був похорон і багато побратимів і друзів наньому. Багато прийшло прощатися хлопців із ДУКу, а серед них — і Сергій Табала, молодесенький хлопчик із Сум, який невдовзі загинув. Мати ледь трималася на ногах, але надлюдськими силами змогла видзвонити усіх синових друзів: Галина Петрівна точно знала, що Сергій хотів би попрощатися з усіма, з ким товаришував за життя. Декотрі й не знали, що Сергій пішовна фронт, але майже всі тоді приїхали. Усі хотіли востаннє побачити друга, однокласника, сусіда. А мати... Галина Петрівна й досі підтримує зв’язок із синовимипобратимами, з якими він разом був в ДАПі — «Фролом», «Редутом», із дружиною згодом загиблого «Сім’янина» Ганною. Вони завжди знайдуть нагоду навідатисядо «Каспера» на могилу.

— Ви знаєте, а я все життя так трохи за нього тривожилася. Ну, як от десь піде він і довго нема, то завжди серце було не на місці в мене, знаєте, постійно щосьв голову лізло, щоб не дай Бог, що не сталося з ним.

А як на війну поїхав, то чомусь мене так всередині нічого не тривожило, як раніше. Ну от ніякого передчуття, жодних снів, знаків, якихось дивних співпадінь,не було нічогісінько, уявляєте? Хоча багато хто розповідає про якісь предвісники смерті чи щось таке: про сни, про птахів, про собак... А я навіть не думала про те, що він може загинути. Та й зараз Серьожа сниться мені дуже рідко... Але, пригадую, перші дні, тижні, та навіть місяці по його загибелі, то мене сильно щос тягнуло на кладовище. От поїду до нього, посиджу біля могилки, щось йому розповім, ніби й до нього прислухаюся, пригадаю його голос, сміх, свічечку запалю, могилку приберу, і мені стає легше. Не вистачає мені його... побачити хочеться, але уви... почути бодай його голос наяву, чи хоча б в телефонній трубці, але цього більше ніколи не трапиться. Оце найстрашніше — усвідомлення його відсутності, що мого Серьожі вже більше ніколи не буде.

• Зведення новин

«Пріоритетною ціллю для терористів лишається аеропорт Донецька. Бойовики вдалися до кількох чергових невдалих спроб штурму аеропорту, після чого продовжили його обстрілювати. Сили АТО усі напади відбили та знищили 12 терористів», — про це повідомив речник ІАЦ РНБО Андрій Лисенко.

• У Криму продовжується фіксація переміщень російської військової техніки на території автономної республіки.

Про це повідомив речник ІАЦ РНБО Андрій Лисенко у ході брифінгу.

«3 жовтня біля адмінкордону з АР Крим на території Херсонської області (н.п. Червоний Чабан) спостерігався рух 2 танків, 2 БТРів та 1 УРАЛу. Пізніше між трасою Каланчак-Армянськ та лісосмугою прикордонники виявили до 10 затентованих одиниць важкої броньованої техніки», — зазначив Лисенко.

• На Луганщині місто Попасна під час «режиму припинення вогню» обстріляли бойовики 31 полку так званого війська Донського, які не підконтрольні ЛНР.

Про це заявив глава Луганської ОДА Генадій Москаль.

Одна людина загинула, 10 зазнали поранень, у тому числі троє тяжких.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

АНТОН КІРЄЄВ («СІФОН») (07.11.1973 — 05.10.2014) ДУК «Правий сектор»

Це було 5 жовтня 14-го, Антон із побратимами мав завдання: взяти висоту біля Спартака, з якої можна було б здійснювати вогневу підтримку «кіборгам», що проривалися з Пісків до ДАПу і навспак. Це не була ініціатива тільки «Правого сектору», бо ДУК завжди координував свої дії із ЗСУ, тому на це завдання йшли і добровольці, і десантники Збройних сил. Зі спогадів побратимів і очевидців того виходу, вояки рушили під вечір, колоною бронемашин: Антон їхав на броні головного БТРу.

Засідка. Раптовий вогонь бойовиків — і ворожий гранатометник влучає в ліве крило броньовика, де сидів Антон із побратимом «Хрустом». Гинуть обоє. На місці. Ще один ДУКівець «Удав» дивом вижив: поранений у ноги й у спину, уночі він доповз до своїх, волаючи українських пісень на всю горлянку, аби свої не вбили.

— Розумієш, споконвічно чоловіки їхали на фронт рятувати країну та свою землю, а жінки чекали їх і забезпечували надійний тил, — пояснює чоловіків вчинок Юля, схрещуючи пальці долонь у замочок, ніби сама себе заспокоює зараз. — Ну от ми для них — найкращий гарант спокою і тепла, до якого вони прагнули й зараз прагнуть повертатися. Я поважала його рішення і не дозволила собі змушувати Антона змінити його. Чекала чоловіка й кожного разу наголошувала, що йому є куди повертатися, що його тут чекають, що я без нього тут нікуди не дінуся і на дзвінки його відповідатиму, більшетого — я їх щоранку чекаю. Просто впевнена, що з такою думкою йому було значно легше тримати зброю...

Телефонні дзвінки були короткими: Антон — розвідник, тому особливих розмов не могло бути, за винятком «привіт, кохана, я здоровий, а ти як?» Хоча, якби й можна було сказати щось більше, то, певна Юля, він би не говорив, бо відсотків на вісімдесят оберігав її від воєнної реальності. Ну бо навіщо? Хоча, Юля здогадувалася, як там у них, та й хлопці бувало проговоряться чи просто жінка подивиться випуск новин.

Юлі сказав одразу. А батькам і братові Станіславу Антон спершу й не зізнався, що воює: хіба що казав — фотографую ДУК на безпечній базі в тилу. А про автомат родина та друзі дізналися тільки після того, як прочитали на Юлиній сторінці у фейсбуку повідомлення-прохання допомогти забезпечити один із підрозділів на передовій. Вона не вказала, для кого саме потрібні були ці речі, але певно брат щось таки відчув і набрав Юлю розпитати. Так і дізналися.

Тіло Антона знайшли не одразу. Спершу близькі навіть сподівалися, що він міг потрапити в полон чи прорватися через окуповані території, бо не було підтверджень про загибель. Та, на жаль... Місцина, де загинув «Сіфон», довгий час була під контролем бойовиків, і лише коли наші сили відбили цей шмат землі, Антонове тіло забрали з поля бою і передали родині. Тоді його й поховали. А тиждень не доживши до похорону Антона, померла його мати.

• Андрій Курков «Щоденник Майдану та війни»

[6 жовтня 2014 року. Україна] Надія на свято

У Криму триває терор проти кримських татар. Викраденого два тижні тому молодого хлопця з Євпаторії знайшли повішеним. Поки його шукали, невідомі люди викрали ще трьох молодих кримських татар. Їх поки що не знайшли. Багато хто думає, що саме так хоче російська влада залякати кримськотатарське населення і змусити його прийняти російську владу.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

СЕРГІЙ ЦИМБАЛ («ЛЕГІОНЕР») (26.02.1986 — 07.10.2014). 25-ий батальйон «Київська Русь»

Напередодні Сергієвої загибелі Ліля з Сашком навіть встигли з ним поговорити. Сергій був дуже втомлений, бо «важка була ніч». Але коли дружина почала розпитувати, то він одразу ж заговорив про інше.

— Наступного дня він уже був «поза зоною», і якась тривога в мене з’явилася в обідню перерву: так хотілося йому подзвонити й сказати, як ми його любимо, — каже Ліля. — Тоді я вирішила, що він на серйозному завданні й турбувати його зараз буде з мого боку неправильно. Я боялася нашкодити йому. Знаєш, я у фейсбуку нічого не викладала, що було пов’язане з перебуванням Серьо- жи в АТО, а того дня написала банальну фразу на своїй сторінці: «Єдиних двічі не зустрічають і кохання в житті буває тільки раз». Я думала, що може вона йому тоді передасться чи що... Саме того дня приблизно в ту обідню пору — з 12 до 14 години — чоловік був у розвідці, як розповідали його побратими, і саме тоді його й убили. Мабуть, він так мені намагався подати якийсь сигнал, що він нас любить і стоїть там заради нас. І мені воно певно отак й передалося, що так саме в ту мить мені також захотілося якось сказати йому, як сильно ми його любимо. А наступного дня зателефонувала дорога нам людина й сказала, що Серьожи більше немає. Сказати, що я відчула Сергієву смерть, так ні, бо я була певна, що з ним усе буде добре — така от він був везуча людина по життю, і мені вірилося, що Бог його оберігає, тим паче він був дуже набожним, дуже. І мама його нічого не відчувала, ми того дня цілий вечір провели разом і жодної думки навіть у нас не виникло, що Серьожі може уже не бути в живих.

Щоправда, Лілю дещо насторожили незвичні смс-повідомлення від Сергія, які він міг надсилати посеред ночі: «живу заради вас», «ви — моя сім’я, пам’ятай про це» або «ви — сенс мого життя, не забувай про це». Такі серйозні повідомлення він раніше не писав дружині...

Сергій загинув сьомого жовтня 2014-го біля Дебальцевого. Їхня розвідгрупа в складі чотирьох бійців потрапила у ворожу засідку. Сили були нерівні: бойовиків учетверо більше — усі в чорних однакових формах і балаклавах. Ціною свого життя Сергій врятував трьох побратимів, прикриваючи їхній відхід. Два вогнепальних поранення відібрали життя «Легіонера».

Ліля не вірила, коли почула таку страшну звістку телефоном. Вона вибігла в хатньому одязі на вулицю, сіла в авто й поїхала у військкомат.

— Біля центрального входу я побачила воєнкома, йду до нього й хитаю головою, мовляв ні-ні, це неправда, а він бачить мене й киває, що це так. А тоді я стала дзвонити Серьожиним побратимам, зокрема тому, який взяв його зі собою в розвідку. Усі підтвердили, що Серьожа загинув: він першим побачив засідку й тільки встиг крикнути хлопцям відходити, а він прикриватиме, бо він був кулеметником-розвідником.

А невдовзі, прочитавши повідомлення Лілі у фейсбуку, декотрі друзі здивувалися: а що Серьожа в АТО?

• Зведення новин

Вісім людей загинули й дев’ять поранено через артобстріл Донецька.

Про це повідомив заступник голови Ворошилівської райради Донецька Іван Приходько на своїй сторінці у Фейсбук.

• Бойовики на Донбасі продовжують бойові дії: за останню добу понад 50 разів обстріляли позиції українських військових, після оголошення «режиму тиші» — 10 разів.

Про це пише організатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук.

• Бойовики почали інтенсивний обстріл Попасної із мінометів.

Про це повідомив голова Луганської ОДА Геннадій Москаль, повідомляє його прес-служба.За його словами, на даний час зв’язок із містом втрачений.

• В ході конфлікту на сході України з середини квітня по 6 жовтня загинули 3660 людей, поранення отримали 8756.

Про це йдеться в в прес-релізі з нагоди оприлюднення чергової доповіді ООН з дотримання прав людини в Україні, передає «Інтерфакс-Україна».

• Самопроголошений прем’єр «ДНР» Олександр Захарченко заявляє, що за час припинення вогню бойовики відвоювали 38 населених пунктів.

Про це він заявив в інтерв’ю російському журналу «Русский Репортер».

• Бойовики з артилерійських знарядь обстріляли залізничний вокзал Донецька близько 17:00 середи.

Про це повідомляє донецька міськрада.

• Зведення новин

За добу у зоні АТО загинув 1 військовий, 4 отримали поранення. Головна мета терористів — донецький аеропорт.

Про це під час брифінгу повідомив речник Інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко.

Він зазначив, що найбільша кількість атак та обстрілів фіксується в районі донецького аеропорту, Дебальцевого та міста Щастя.

• Українська розвідка зафіксувала факт перекидання окупантами техніки із українським маркуванням з Криму на Донбас.

Про це під час брифінгу повідомив речник Інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко.

• Російсько-терористичні війська відмовляються дотримуватися режиму тиші.

«За минулу добу зафіксовано понад 30 обстрілів і спроб штурму позицій українських військ», — написав організатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук у Фейсбук.

Також протягом минулої доби по п’ять разів із мінометів і стрілецької зброї обстрілювали аеропорт у Донецьку й опорний пункт біля Орлоіванівки.

Три рази завдали вогневого удару по позиціях у районі Чернухіно.

Також бойовики обстрілювали позиції сил АТО біля населених пунктів Попасна, Щастя, Нижньотепле, Рідкодуб, Нікішино, Новоорловка, Золоте, Заможне.

• У Горлівку Донецької області прибула група російських найманців із 40 осіб. Про це пише Дмитро Тимчук із «Інформаційного спротиву».

Крім того, за його даними, через пункт пропуску «Ізварино» на територію Донбасу «із РФ увійшла чергова колона, в основному  — з автобусів із найманцями, які проходили курс підготовки у навчальному центрі ГРУ ГШ ЗС РФ у Ростові-на-Дону».

«За останні 2 доби на територію України увійшло не менше 40 автобусів із бойовиками, які пройшли підготовку в Росії», — стверджує Тимчук.

• Зведення новин

За минулу добу бойовики на Донбасі 35 разів обстріляли українських військових, порушуючи і домовленості про перемир’я, і «режим тиші».

Про це повідомляє прес-центр АТО.

Найбільша кількість обстрілів зосереджена на мережі блокпостів, опорних та спостережних пунктів, що розташовані поблизу Дебальцевого та Щастя.

• В окупованому Криму не залишилося жодної школи з українською мовою викладання.

Про це повідомила так звана «міністр освіти, науки та молоді» окупованого Криму Наталія Гончарова.

• Зведення новин

За добу здійснено понад 30 обстрілів, вони локалізовані в двох районах — поблизу населених пунктів Дебальцево та Щастя.

Про це йдеться у повідомленні прес-центру АТО.

• В результаті боєзіткнень між українською стороною та бойовиками в зоні АТО загинув один прикордонник.

Про це у ході брифінгу заявив речник ІАЦ РНБО Андрій Лисенко.

• Спікер АТО Владислав Селезньов підтвердив підписання угоди про створення лінії розмежування між Україною і «ДНР».

Про це Селезньов повідомив в ефірі «Дождя».

«Так, насправді, документ такий підписаний, є тристороння група, яка працює, і завданням якої є створення всіх необхідних умов для розмежування сторін, що беруть участь в конфлікті»,  — зазначив Селезньов.

Згодом Селезньов заявив: «Інформація щодо узгодженого розмежування сторін є передчасною та такою, що не відповідає дійсності. Документ не може вважатися підписаним, доки до нього висловлюються «особливі позиції», — заявив Селезньов.

• Зведення новин

За добу, що минула, загиблих серед українських військових немає, поранено 4 військовослужбовця.

Про це у ході брифінгу повідомив заступник керівника ІАЦ РНБО Володимир Польовий.

• За минулу добу непідконтрольні збройні формування 36 разів обстріляли позиції сил АТО.

Про це йдеться у повідомленні прес-центру АТО.

• Президент Петро Порошенко задовільнив рапорт про відставку Міністра оборони Валерія Гелетея, який той подав.

Як повідомили у прес-службі глави держави, президент наголосив, що настав час змінити керівництво військового відомства.

• Президент Петро Порошенко розраховує «вже найближчими днями добитися повного припинення вогню».

Про це йдеться у зверненні президента щодо реалізації мирного плану та зміцнення обороноздатності держави.

• Зведення новин

Унаслідок обстрілів з боку терористів за добу в АТО загинув один військовий.

Про це під час брифінгу повідомив речник Інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко.

За його словами, активність терористів локалізовано у 5 точках. Серед них донецький аеропорт, Ясинуватський район та околиці Дебальцового.

• Бойовики на Донбасі понад 50 разів обстріляли сили АТО за останню добу, по аеропорту Донецька завдали 4 удари.

Такі дані групи «Інформаційний спротив» публікує Дмитро Тимчук у Фейсбук.

За його даними також у Донецьк прибула група російських найманців, які пройшли підготовку в Криму, а в області з екс-міліціонерів створюють підрозділи для штурму аеропорту «Донецьк».

• Сили АТО в понеділок відбили чергову атаку на Донецький аеропорт. Про це повідомляє прес-центр АТО.

«Після артилерійської підготовки бойовики атакували Донецький аеропорт. Штурм відбито, об’єкт під нашим контролем. За минулу добу знищено 12 бойовиків, танк та бронеавтомобіль «Тигр», — сказано в повідомленні.

• «Путін згортає військову авантюру на Донбасі», — написав Юрій Луценко у Фейсбук.

«Причини дві: серйозні втрати агресора в боях з гірше оснащеною, але по максимуму мотивованою українською армією, і колосальні втрати російської економіки від санкцій та падіння цін на нафту», — додав Луценко.

У РНБО підтверджують, що Росія відводить частину своїх військ від українського кордону.

Про це під час брифінгу повідомив речник інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко.

«У нас є інформація, що ті військові частини, що прибували до кордону України і знаходилася на терориторії РФ, які розташовувалися в польових таборах, наразі помічено їхній рух та згортання для того, щоб повернутися на місця постійної дислокації», — заявив Лисенко.

• Зведення новин

За минулу добу у зоні АТО загинуло 7 українських військовослужбовців. Слід зазначити, що 6 наших бійців загинули під час проведення контртерористичних заходів внаслідок підриву на мінах та розтяжках, встановлених терористами», — сказав речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

• А 13 жовтня в результаті бойових дій на Луганщині загинули двоє українських силовиків, ще шестеро поранених. Крім того, наші військові втратили два БТРи, повідомив голова Луганської ОДА Геннадій Москаль на своєму сайті.

• За минулу добу бойовики понад 30 разів порушили режим тиші на Донбасі. Відбулася чергова безуспішна спроба штурму аеропорту у Донецьку.

Крім того, по 2 рази атаковано позиції сил АТО поблизу н.п. Талаковка, Ольховатка, Авдіївка, Тоненьке.Обстрілів бойовиків також зазнали опорні пункти й блокпости в районі н.п. Щастя, Сміливе, Станично-Луганське, Новотроїцьке, Красногорівка, Гранітне, Нікішино, Сартана, Павлополь.

Про це повідомляє Дмитро Тимчук у Фейсбук.

• Президент Петро Порошенко визначив 14 жовтня Днем захисника України. Відповідний указ № 806/2014 оприлюднено на сайті президента.

• Верховна Рада призначила Степана Полторака міністром оборони.

Таким чином ВР підтримала подання президента Петра Порошенка.

• Зведення новин

За минулу добу бойовики понад 40 разів обстрілювали сили АТО на Донбасі, найбільш активні вони на Дебальцевому, Донецькому і Маріупольському напрямках.

Такі даний групи «Інформаційний спротив» повідомляє Дмитро Тимчук у Фейсбук

• Бойовики знову штурмували Донецький аеропорт, але атаки відбито.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

• Ігор Стрельцов «Щоденник Андерсена»

[Донбас] 16 жовтня 2014 року

Наближення до фронту відчувається усе сильніше. Частіше зустрічаються на дорозі великі і не дуже групи військової техніки, що рухаються чи стоять обабіч дороги. Одні йдуть нам назустріч, інші — у тому ж напрямку. Іноді суто цивільні тягачі провозять на лафетах, вочевидь на ремонт, побиту чи зламану техніку: танки, самохідні артилерійські установки САУ, броньові десантні машини БРДМи. Ось і перші блокпости. Бородаті хлопці з запиленими обличчями у військовій формі. На бетонних блоках розмашисті графіті з «гарячими» привітаннями російському президенту Путіну. На видноті майорить дуже пошарпаний вітром жовто-блакитний прапор. А ось, мабуть, і головний блокпост перед в’їздом до зони АТО. Цивільні автівки стоять у невеликій черзі — їх добре перевіряють, нашу колону пропускають без зупинки. Потихеньку сунемось вузьким коридорчиком повз легковички та буси. Вечоріє. Андрій намагається розгледіти у вікно околиці. Він ніколи не був на Донбасі. Щоправда, я ніколи не чув, щоб він мріяв сюди поїхати, але природна людська цікавість змушує його придивлятися до невибагливих пейзажів за вікном. Тут немає густих лісів, мальовничих річок та озер, як у нас, на Сумщині, проте суцільний степ, глухі високі паркани сільських дворів, іноді на горизонті здіймаються конуси териконів. У сірій осінній імлі для тих, хто тут уперше, усе здається сумним і невеселим, навіть без думок про війну. А з нею...

Перед дорожнім знаком «Курахове», на зеленому уазику нас зустрічають військові, що давно вже стоять у цьому районі на позиціях. Вони мають провести колону до місця дислокації. Андрій знов припадає до вікна. Місто слабо освітлене, мабуть, світломаскування через близькість фронту, але впадають в око широкі вулиці, сучасні багатоповерхівки, великі супермаркети, затишні сквери, де влітку, вочевидь, вигравали фонтани. До війни. Колона рухається доволі швидко. З вікна вантажівки Андрій вихоплює окремі картинки. Ось попереду якась величезна водойма, мабуть, водосховище, на берегах видніються розважальні прибережні споруди, як на морському курорті: кольорові гірки, спіралі, причали для човнів та катамаранів. Раптом щось гупнуло під колесом, потім іще.

• Зведення новин

За минулу добу в зоні проведення антитерористичної операції загинули троє українських військових, 10 дістали поранення.

Про це на традиційному брифінгу повідомив речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

• Під Маріуполь із Росії перекинули військову техніку.

Про це повідомляє керівник групи «Інформаційний опір» Дмитро Тимчук.

За його словами, триває концентрація російсько-терористичних військ у районі Новоазовська. У районі Широкино відзначене скупчення російської бронетехніки.

• За минулу добу бойовики атакували позиції сил АТО на Донбасі понад 50 разів.

Такі дані групи «Інформаційний спротив», повідомляє Дмитро Тимчук у Фейсбук . Обстріл вели з мінометів, реактивних систем залпового вогню, ствольної артилерії, танків і стрілецької зброї.

У тому числі, 8 разів було обстріляно блокпост поблизу н.п. Сміле.

Шість разів завдали вогневих ударів по позиціях українських військ у районі Пісків.

Обстрілювали околиці Дебальцевого, позиції українських військ на території аеропорту в Донецьку, поблизу н.п. Трьох­ізбьонка, Луганськ, Трудівське, Авдіївка, Чернухіно, Новоорловка, Троїцьке.

• Президент України Петро Порошенко і президент Росії Володимир Путін у п’ятницю провели двосторонню зустріч в Мілані.

• Зведення новин

Кількість загиблих у результаті бойових дій на території Донецької та Луганської областей сягнула 3 707 осіб і 9 075 зазнали поранень

Про це йдеться у тижневому звіті Управління ООН з координації гуманітарних питань.

• За добу, що минула, у зоні бойових дій на Донбасі загинули двоє українських військовослужбовців, ще троє отримали пора­нення.

Про це під час брифінгу повідомив заступник керівника ІАЦ РНБО Володимир Польовий.

Протягом доби основні дії бойовиків локалізовані навколо Донецька та поблизу Дебальцевого.

• У Донецьку в Ленінському, Ворошиловському, Куйбишевському та Київському районах чутні не тільки залпи з важких знарядь, а й вибухи.

Про це повідомили у міськраді, посилаючись на дані місцевих жителів.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ВІКТОР ГУРНЯК («ГАРТ») (08.06.1987 — 19.10.2014). Батальйон «Айдар»

«Гарт», або як його згодом прозвали в «Айдарі» — «Олігарх», стояв на одній із найнебезпечніших позицій, у розпал бойових дій на Луганщині. 32 блокпост, поблизу села Сміле. Невеличкий окоп був захистом для кількох хлопців, які тримали гарячу тривожну точку.

Вітя набрав дружину 18 жовтня о 16:30. Говорив швидко й чітко, бо часу мав небагато.

— Пам’ятаю дуже добре ту нашу останню з Віктором розмову, я ще довго зберігала скріншот цього дзвінка в телефоні, аби не забути. Казав, що все буде добре, що любить нас із малою і постарається передзвонити вранці за першої нагоди. Просив: «Ти зрозумій мене, не можу довго зараз говорити». Я й не заперечувала й казала, що сама не телефонуватиму, а чекатиму його дзвінка. А вранці, ти знаєш, а це й справді дивно, бо я прокинулася з жахливим болем у спині, я ледве сповзла з ліжка. А потім дізналася, що Віктор загинув. Виявилося, що смертельний осколок влучив йому саме в той бік, де я відчула біль. Можливо, то він мені якось тілесно передався. Віктор вивозив поранених під мінометним вогнем, загинув о 10:10. На його грудях був прапор і фотоапарат.

Іринка обійняла Вікторового «Кенона» й запла­кала.

У ту мить до неї підбігла Юстя і притулилася щічкою до мами.

— Мам... мама, ну чого ти плачеш? Я візьму, я обережно. — Юстинка взяла фотоапарат, трохи покрутила його в маленьких рученятах, порозглядала нас усіх у вічко, трохи понатискала кнопок і зрештою поклала його між Гартових нагород.

Після Вікторової загибелі його друзі вирішили зробити фотовиставку його робіт. І насправді, це дуже важливо, бо за останній рік він зробив стільки знакових і важливих світлин, що їх повинен був побачити кожен і не тільки в Україні. І ця фотовиставка помандрувала всім світом: люди змогли дізнатися і про Віктора, і про його подвиг, а ще правду про Революцію Гідності, вкрадений Крим і справжню війну в Україні.

• Андрій Курков «Щоденник Майдану та війни»

20 жовтня 2014 року. Духи «Запах України» та українська реальність

Минулого тижня в повітря Києва знову короткочасно повертався запах палаючих шин — активісти «Правого сектора» та націоналістичної партії «Свобода» знову палили шини перед парламентом на знак протесту проти того, що парламент під час свого останнього засідання перед пар­ламентськими виборами не визнав ветеранів Української повстанської армії — УПА — учасниками бойових дій. Йдеться про ту українську армію, яка спочатку воювала разом із німецькою армією Гітлера проти СРСР, а потім, після перемоги Радянського Союзу, протягом понад 15 років вела партизанську війну з радянською системою на території Західної України та Буковини. Я не знаю, скільки десятків ветеранів УПА залишилися на сьогодні живими і наскільки їм потрібен цей статус? У Західній Україні ветерани УПА отримують пільги від місцевої влади, також їм доплачують трохи до пенсії. Визнання їх «легітимними» учасниками війни скоріше підвищило б рейтинг партії «Свобода», що сильно впав, ніж допомогло б колишнім борцям із радян­ським режимом. Але це політика, а в політиці іноді неможливість досягти поставленої мети також є позитивним результатом, якщо боротьба за досягнення мети була надто публічною.

У трьох містах України пройшли і мітинги, якщо не сказати — бунти, солдатів строкової служби Внутрішніх військ України. Найбільш серйозна ситуація складалась у Києві. Солдати внутрішніх військ із частини, розташованої під Києвом, зачинили своїх офіцерів у казармі й пішли на Київ під Адміністрацію Президента вимагати мобілізації. Ці солдати не брали участі у воєнних діях в Донбасі, але зате брали участь у спробах придушити протести на Майдані минулої зими. Близько чотирьохсот солдатів брали участь у цій дивній акції, що більше підходить під визначення «воєнний злочин». Через кілька годин вони погодились повернутися в частину, й інцидент було вичерпано. Одначе, звичайно, інформація про бунти військових «по всій Україні» стала головною новиною російських телеканалів. Пізніше виступив Президент Порошенко і заявив, що у зв’язку з воєнними діями в Донбасі мобілізація сол­датів усіх військових частин відкладається до стабілізації обстановки. А трохи пізніше виступили й представники Служби безпеки України, які повідомили, що бунти вій­ськових було підготовлено російськими спецслужбами в багатьох містах України, але вдалося реалізувати заплановане тільки в трьох містах. В інших містах українські спец­служби змогли заблокувати діяльність своїх росій­ських колег. З’ясувалося, що координувалися раніше заплановані солдатські бунти через російську інтернет-мережу «Вконтакте», а також через проросійських активістів на місцях. У військовій частині в селищі Новопетрівці під Києвом бунт почався після того, як на територію частини потрапили проросійські активісти, що прикинулися батьками солдатів, які приїхали відвідати своїх дітей. Саме вони почали на території військової частини мітинг і закликали солдатів ізолювати офіцерів і йти до Києва вимагати звільнення в запас. Готовність солдатів поводитися за їхніми вказівками тільки доводить те, що частину солдатів заздалегідь було підготовлено до цього плану дій.

Непомітно і без особливих обговорень у суспільстві пройшла зустріч Путіна і Порошенка в Мілані. Реакція на її наслідки була спокійноюй очікуваною: «Який сенс говорити з Путіним?» Сенс, звичайно, був, але сенс цей був політичним, а не практичним. Для Заходу важливо, щоб Україна продовжувала «діалог» із Росією. Цей «діалог» більше нагадує два паралельні монологи.

Осінь цього року явно «працює» на Україну — до початку листопада метеорологи обіцяють теплу погоду. Опалення ввімкнуть, коли дійсно похолодає. Може, коли піде сніг. Але ніхто не скаржиться. Багато киян хочуть зрозуміти: як зимуватиме Донбас. Насправді, захоплені сепаратистами території можуть цілком стерпно перезимувати завдяки власному вугіллю, адже до половини вугільних шахт розташовані на захопленій території. Тут, звичайно, виникає питання оплати праці шахтарів, але влада «Новороссии», як любить називати цей регіон президент Путін, виявляє чудеса економічного мислення. У Луганську працює їдальня, в якій годують за роботу. З’явились оголошення про ва­кансії, в яких також указується, що грошей за роботу не даватимуть, а тільки годуватимуть.

Командир-президент-начальник «Донецької Народної Республіки» Захарченко оголосив, що скоріше за все його рес­публіка буде невизнаною й самостійною, як Придністров’я. До цього він додав, що такий статус для економіки «республіки» набагато кращий, ніж інший, адже в цьому разі не треба буде підкорятися ніяким міжнародним і українським правилам та законам. Перший економічний указ Захарченко вже підписав: про націоналізацію всіх горілчаних заводів. Крім того, Захарченко оголосив, що валютами «республіки» будуть гривня, російський рубль, долар США, євро та китайські юані. Керівництво «республіки» вже зажадало в На­ціонального банку України п’ять мільярдів гривень на поточні потреби, але отримало відмову. Території, що перебувають під контролем сепаратистів і російських військових, не фінансуватимуться з українського бюджету. Тепер залишається інше питання відкритим: чи фінансуватиме ці території Росія? Ймовірно, Росія також відмовила «республіці», інакше Захарченко б анонсував російський рубль як єдину валюту свого територіального утворення. Керівництво «Луганської Народної Республіки» поки що мовчить про свої економічні та валютні плани. Очевидно, керівництву «Луганської Республіки» не до економіки. Там, як і в «Донецькій Республіці», але набагато в більшій мірі йде війна між різними групами сепаратистів, російських військових і російських добровольців за контроль над шахтами та іншими індустріальними об’єктами. Іноді супротивні антиукраїнські сили воюють просто «за порядок». Так російські військові відвоювали у сепаратистів маленьке містечко Алчевськ просто тому, що «їм набрид бардак і мародерство» з боку місцевих сепаратистів.

• Зведення новин

«Використовуючи РСЗВ БМ-21 «Град» завдали вогневе ураження по наших підрозділах у районі Новотроїцьке. Внаслідок обстрілу постраждалих серед українських військовослужбовців немає», — інформує прес-центр АТО.

Із мінометів обстріляли блокпости в районі Горлівського водосховища, поблизу Нікішиного та кургану Могила Гостра.

«Неподалік Озеряновки намагались штурмувати позиції українських силовиків. Атаку бойовиків відбито, втрат немає, блокпост під нашим контролем», — заявляє прес-центр АТО.

• Українські війська застосовували касетні боєприпаси у населених районах Донецька на початку жовтня.

Про це у своєму звіті повідомила правозахисна міжнародна організація Human Rights Watch.

В АТО заявляють, що українські військові жодного разу під час антитерористичної операції не використовували касетних бомб.

• Президент Петро Порошенко присвоїв звання «Герой України» полковнику Ігорю Гордійчуку, який брав участь у відновленні контролю та утриманні Савур-Могили.

«Впродовж 12 днів безперервних боїв на Савур-Могилі полковник Гордійчук героїчно утримував позицію, незважаючи на поранення і контузію», — розповів речник РНБО Лисенко.

• Зведення новин

Інтенсивність обстрілів позицій сил антитерористичної операції у зоні АТО зменшилася.

Про це повідомляють прес-центр АТО та організатор «Інформаційного спротиву» Дмитро Тимчук.

Неконтрольовані терористичні збройні формування обстріляли наші позиції в районі населених пунктів Дебальцево та Авдіївка. Втрат серед українських військовослужбовців немає. Зафіксовано близько 30 обстрілів позицій сил АТО».

• Бойовики здійснили дві спроби штурму Донецького аеропорту. Атаки відбито, об’єкт під нашим контролем. Про повідомляє прес-центр АТО.

• Спостерігачі ОБСЄ не побачили в зоні АТО касетних боє­припасів.

• У РНБО показали докази того, що по силам АТО були використані системи «Смерч», які бойовикам надала Росія.

«Дані заряди були вироблені згідно з тим маркуванням, яке на них є — у 2003 році 16 червня. Україна отримувала подібні заряди востаннє у 1991 році, тобто до набуття своєї незалежності», — наголосив він.

• Зведення новин

Упродовж останньої доби в зоні АТО загинув один військовий, ще двоє військових поранено.

Про це під час брифінгу у четвер у Києві повідомив речник Інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко.

• Пропускні пункти Гуково і Донецьк на україно-російському кордоні перетинає значна кількість військових в обох напрямках.

Про це сказано у звіті ОБСЄ, чиї спостерігачі знаходяться на цих пунктах.На цьому тижні, за даними спостерігачів, кордон перетнули 540 чоловіків і жінок у формі, у тому числі декілька козаків.

• За минулу добу бойовики понад 30 разів обстріляли позиції сил АТО на Донбасі.

«Найбільша активність зафіксована на Дебальцевському, Донецькому і Маріупольському напрямках», — повідомляє Дмитро Тимчук у Фейсбук.

Сталося три боєзіткнення українських військ із терористами — в аеропорту Донецька, поблизу н.п. Новоласпа й Харчовик.

Найбільша кількість обстрілів бойовики здійснили по позиціях сил АТО: на околицях Дебальцеве, Старогнатівка, Рідкодуб.

Також вони обстріляли блокпости й опорні пункти сил АТО поблизу н.п. Щастя, Ніколаевка, Авдіївка, Нікішино, Красногоровка, Талаковка, Павлополь.

• Лідер донецьких бойовиків Олександр Захарченко заявив, що його угруповання має намір «відбити» у України Слов’янськ, Маріуполь і Краматорськ.

Про це заявив в четвер у Донецьку, пише «РИА Новости».

• Солдати російської армії у Луганську стверджують, що поїхали в Україну добровольцями, але за наказом команду­вання.

Про це писав журналіст британської Financial Times Кортні Уівер, який поспілкувався з солдатами в луганському кафе «Плакуча верба».

• Зведення новин

Вночі неконтрольовані збройні формування з мінометів обстріляли позиції сил АТО в районі Дебальцевого та населених пунктів, що межують з ним.

Під час планової перевірки автотранспорту на блокпосту, що розташований неподалік Березового, під мінометний обстріл потрапили українські військовослужбовці. Внаслідок вогневого нальоту чотирьох із них поранено.

О третій ночі бойовики намагались штурмувати цей блокпост, атаку було відбито. Втрати бойовиків за добу складають до 4-х осіб.

• Бойовики, попри режим припинення вогню, обстріляли Донецький аеропорт два рази з систем Град.

Про це повідомив керівник прес-центру АТО Владислав Селезньов, інформує «Українська правда».

• Минулої доби село Кримське Новоайдарського району було звільнено від козаків так званого Всевеликого війська Донського. Про це повідомив речник РНБО Андрій Лисенко.

• Мерія Донецька підтверджує, що бойовики передислокують війська в місті.

Про це йдеться на сайті мерії.

«Просимо мешканців міста зберігати спокій, бо здійснюється стандартна передислокація військових сил», — сказано в повідомленні.

• Кількість жертв військових дій на сході України продовжує збільшуватися і наразі становило майже 3,8 тис. осіб.

Про це заявив у п’ятницю помічник генсека ООН із прав людини Іван Шимонович.

• Ігор Стрельцов «Щоденник Андерсена»

[Донбас] 25 жовтня 2014 року

У Кураховому хлопці простояли лише трохи більше тижня. Якраз обжилися в нових бліндажах, аж тут надійшла нова команда — висуватися на «нуль», до Мар’їнки. Знову невідомість. Збираються похмуро і невесело. Хоча мерзла тверда глина, котра за найменшої відлиги швидко перетворювалася на руде липке болото, вже досить набридла, але і вони вже якось почали пристосовуватись до цих умов. Так, не вистачало лазні, та й її з часом можна було викопати за допомогою саперів, будматеріалу на околицях Курахового вдосталь, а з цегли склали б таку пічку!.. Та всі ці плани одразу стали мильними бульбашками. Вони поїдуть туди, де кожної ночі рвуться снаряди і міни, цокотять кулемети. Все, закінчилася гра у пластунів.

У новинах тільки й мови, що про Донецький аеропорт. «Там по наших криють вже із «Градів», і бої не вщухають ні вдень, ні вночі. Кажуть, росіяни хотіли зробити Путіну подарунок на день народження — до 7 жовтня цілковито узяти летовище під свій контроль», — розповідає Андрію останні новини Шторм: Гіві з Моторолою кілька разів доповідали Кремлю, що аеропорт їхній, та де там — усе виявилося брехнею. От тепер і бісяться. Кажуть, нині там суцільне пекло. Говорять, що старого терміналу більше немає — зруйнований, а бої точаться у новому, і він тепер, як листовий пиріг з темними і білими коржами — одні поверхи утримують наші, інші — вони.

• Зведення новин

Минулої доби в зоні АТО було зафіксовано понад 15 обстрілів позицій сил антитерористичної операції.

Про це повідомляє організатор «Інформаційного спротиву» Дмитро Тимчук у Фейсбук.

Зокрема, атаковано опорний пункт поблизу н.п. Нікішино, бойовики обстріляли околиці Дебальцевого, н.п. Чернухіно, Золоте й Авдіївку. Із мінометів було обстріляно аеропорт у Донецьку.

• За поточну добу позиції українських силовиків в зоні антитерористичної операції були обстріляні 18 разів.

Про це заявив керівник апарату Петро Мехед, повідомляє «Інтерфакс-Україна».

За його словами, загиблих і поранених немає.

• Ірина Вовк. «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ЯРОСЛАВ КОСТИШИН (19.06.1981 — 27.10.2014) Зведений загін ПС ЗСУ «Дика качка»

Наприкінці липня 2014-го українські війська відбили захоплену ще у квітні Авдіївку. І з того часу почалися регулярні штурми й намагання увірватися з боку захопленої ОРДЛО Ясинуватої і донецького мікрорайону «Спартак».

Бойовики намагаються взяти Авдіївку й дотепер. Не гребують й артилерією, незважаючи на те, що Авдіївка — місто 30-титисячного населення, і місцеві мешканці можуть постраждати від обстрілів сепаратистів.

Тими вогкими жовтневими добами першої осені війни загін Повітряних сил «Дика качка» прикривав підступи до ДАПу з боку «Спартака» — позиція «Зеніт». 27-го осколок влучив у майора Ярослава Костишина — він загинув на руках медика, який одразу після вибуху кинувся його рятувати. Не встиг. Ярослав назавжди полишив батьків, дружину й двох своїх доньок-близнят.

Кадровий офіцер, досвідчений військовий, він уже під час Майдану прохопився матері, що передчуття має недобре, а після лютневих розстрілів почав казати про можливість війни. Уже з березня його частину підняли по тривозі. Він жив військом, а на столі вдома і в частині завжди тримав два прапори: синьо-жовтий і червоно-чорний. Мати знала, що сина чекає дорога на фронт, хіба не відала, коли саме. А Славко добровільно записався до складу зведеного загону «Дика качка» Повітряних Сил ЗСУ.

— Славчику, там така небезпека...

— Мамо, от тільки мене не відмовляй, навіть такого не говори. Мені боляче таке чути, розумієш? І взагалі: все повинно бути добре, хоча ні, все буде добре: я приїдуі все розповім. Обіцяю.

— А на скільки часу тобі треба їхати?

— Та не надовго. Зараз біжу до малих і Світлани.

— Хай Бог тебе береже, синочку...

І таки невдовзі приїхав Ярослав: лиш на три дні, тихо й без попередження, у п’ятницю, а в неділю його провели. Обіцяв, що восени відпустку матиме двотижневу й обов’язково збере родину в Карпатах. Матері тоді сказав, що повертається в частину, але вже за кілька днів майор був на війні.

— Може, і не знав сам, що вони поїдуть. Хоча... Лікарства він купив, амуніцію якусь пакував.. Ні, Іринко, я думаю, що він знав, куди поїде. Певно, просто нам не сказав, або навіть тільки мені. А він знав... То мені вже потім сваха ридаючи сказала, що наш Ярослав на війну поїхав. Ну, а вже як все дізналася, то щодня дзвонив мені, але на моє «сину, як там?» в нього була однісінька відповідь: всьо добре, мам, всьо добре. А там уже стріляли. І я то знала, але мені тоді було головне, що він живий, і навіть оце його «всьо добре» мене втішало, бо то ж я чула його голос, не когось іншого, а мого Славка — живого. Розповідав мені хіба, що гаряче дуже й води бракує, якось навіть казав, що машину, яка везла їм продукти й боєприпаси, дорогою підірвали.

— Сину, Боже, що ж ви там їсте?

Пані Марія відчувала своє безсилля, бо навіть їжі не могла синові передати, ну бо ніяк, бо «нуль», бо літо 2014-го, бо блокпости й не доїхати — не долетіти матері.

— Ой, мамо, та щось придумуєм: от хлопці мобілізовані паляниці пекли з муки та згущика. Теж не зле. О, а ще суп варили, то за вухами в усіх тріщало: і в нас, і в піхоти — вони тут поруч стоять, то ми їх пригощаємо іноді, а вони нас.

— Сину... а ти де? У Донецьку?

— Ні, мамо, — глибоко вдихав уже тоді повітря з порохом,  — трохи нижче.

— А де ж є то «нижче»?__

— Мамо, всьо добре, всьо добре... — заспокоював її Славко,  — тут більш-менш спокійно, чесно.

Марія Миколаївна ще довго після розмов сиділа з картою і вишукувала оте «трохи нижче», а тоді вмикала телевізор і слухала звіти Штабу АТО, повідомлення РНБО й шукала, де ж стоїть «Дика качка» і де може бути її син. Вона жила від дзвінка до дзвінка — надіями й мріями про приїзд Ярослава. Мати щодня прокидалася і засинала з новинами, з відчаєм слухала, як відбирають Крим, як відступають наші війська, і з пекельним болем ковтала новини про нових загиблих на фронті й молилася, аби ім’я її сина не назвали в ранковому військовому звіті.

— Мам, я приїду і все буде по-іншому.

— Сину, що ти маєш на увазі? — розхвилювалася пані Марія.

— Я просто дуже хочу додому, будь-яким транспортом хочу додому, якнайшвидше. У мене тут лист, я його в кишені завжди ношу, слухай: «Тату, приїзди додому, мені тут сумно». Ти знаєш, мамо... так холодно стало, як же тут холодно.

Якась безпорадність була в тій розмові, останній розмові, останніх словах.

А в день смерті Ярослав встиг набрати тільки дружину. Це була 11 ранку.

— Свєта, скажи мамі, що в мене все добре, але не маю зараз часу подзвонити їй, дуже спішу; нехай не хвилюється, і ти не переживай, я потім її наберу, як трохи звільнюся. Люблю тебе, цілуй дівчат, — швидко говорив Славко й кудись точно поспішав: Світлана відчувала це з кожним його словом, кожним подихом.

А за дві години — 27 жовтня 2014-го — Ярослав загинув від осколкового поранення під час обстрілу Авдіївки.

— Щодня, як їхала на роботу, то вісім церков минала й всю дорогу молилася, щодня — і «Отче Наш», і «Богородице Діво». З моменту, як він поїхав на війну, у мене спокою вже не було; я не могла дзвонити йому й щодень чекати його дзвінка. А день по його смерті сестра приїхала й каже: «Маріє, поїхали, Яро­слава вбили». А я й не знала, що відповісти. Зібралася і поїхала. Ярослав мій приїхав за чотири дні до ротації — у домовині. Він тоді один загинув зі зведеного загону повітряних сил, командир блокпоста: перша ротація — і вони поїхали першими, їхня група.

• Зведення новин

Протягом боїв на 32-му блокпосту загинуло, за попередніми даними, 10 військових.

Про це під час брифінгу повідомив речник Інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко.

Він зазначив, що у понеділок увечері відбулося відведення військовослужбовців з блокпосту № 32 в районі селища Сміле.

За його словами, відхід відбувся без втрат, разом із технікою та озброєнням.

• Вночі бойовики обстріляли позиції українських військових у районі Донецького аеропорту, поблизу Дебальцевого та на півдні зони антитерористичної операції.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

«В районі Талаковки намагались штурмувати один з підрозділів сил АТО. Атака бойовиків відбита, втрат серед українських військових в цьому бою немає», — інформують там.

• За минулу добу в зоні АТО загинули 2 військових, ще 2 отримали поранення.

Про це повідомив Андрій Лисенко.

• Зведення новин

За минулу добу у зоні АТО жертв немає, 1 поранений.

Про це повідомив речник Інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко.

• У Донецьку бойовики проникають у не контрольовані ними райони, у напрямку Тельманового через Савур-Могилу кинуто людей і техніку, у Гранітному й Новотроїцькому бойовики ведуть розвідку боєм.

А в смузі Стаханов — Слов’яносербськ концентруються бойовики, багато з яких — російські військовослужбовці, переодягнені в місцевих, повідомляє організатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук. У районі Донецька (північний і північно-західний райони міста) розгорнуто «зведену бригаду» російсько-терористичних військ.

• Із-під Новоазовська у напрямку Маріуполя рушила група бойовиків, яка складається з «кадирівців», осетинів, «козаків» і місцевих прихильників т.зв. «ДНР» і «ЛНР».

Про це пише організатор «Інформаційного спротиву» Дмитро Тимчук.

• Бойовики з артилерії обстріляли позиції українських військових біля селища Талаківка, яке є передмістям Маріуполя.

Про це йдеться у повідомленні Маріупольської міськради.

• Бойовики обстріляли Станицю Луганську з мінометів, артилерії та крупнокаліберних кулеметів. З боку Первомайська обстріляли смт Тошківка Попаснянського району Луганської області. Обстріляли міста Гірське й Золоте.

Про це повідомили у прес-службі губернатора Луганської області Геннадія Москаля.

• Розвідувально-диверсійні групи бойовиків намагалися проникнути в Маріуполь зі сходу, але бійці «Азова» помітили їх і відлякали.

Про це повідомляє штаб оборони Маріуполя.

• Зведення новин

За минулу добу в зоні проведення антитерористичної операції загинуло 7 українських військових, 11 — дістали поранення.

Про це повідомив речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

• Бойовики за добу понад 40 разів порушили «режим тиші» на Донбасі, обстрілювали блокпости, також були бої під Петрівським і Кримським .

Про це повідомляє прес-центр АТО .

• Обстановка навколо населених пунктів Вуглегірськ, Чорнухине, Міус, Трьохізбенка та Кримське складна.

Про це повідомив речник медіа центру АТО Владислав Селезньов.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

АНДРІЙ СЕМЧИШИН (30.05.1971 — 31.10.2014) 128 ОГПБр

Жовтень 2014-го був гарячим на мінометні обстріли: найманці гатили по всій прилеглій до Нікішиного території; українські «опорники» ледь витримувати удари ворога; іноді доводилося перечікувати масові атаки в бліндажах чи підвалах покинутих місцевих хат, у не завжди глибоких й добре укріплених окопах — відновлювати їх було непросто під час мінометних злив.

Одна з таких мін застала львів’янина Андрія Семчишина раптово: чоловіка підкинуло вибухом й повалило з великою силою на землю, а його телефон відлетів на кілька метрів. Побратими знайшли мобілку серед поля, вона була трохи побита, але на диво увімкнена, й вони набрали один з останніх номерів, на котрі він телефонував перед обстрілом. Це був номер його колишньої дружини Надії.

— Ми знайшли в полі телефон, шукаємо, хто на нього відгукнеться, — сказали вони в слухавку.

— Це мій... чоловік... Це його телефон у вас. Це телефон Андрія... Але де сам Андрій і хто ви?

— Побратими. Ми його побратими. Ми шукаємо Андрія і передзвонимо вам.

Але Надії так ніхто й не подзвонив: ні чоловік, ані вояки, які його шукали.

• Зведення новин

Бойовики 37 разів обстріляли позиції сил АТО. За добу зафіксовано 7 випадків артилерійського та мінометного обстрілу населених пунктів.

Про це повідомили у прес-центрі Антитерористичної операції.

• За минулу добу в зоні АТО загинули шість українських бійців, ще 10 — отримали поранення.

Про під час брифінгу повідомив заступник керівника ІАЦ РНБО Володимир Польовий.

За його даними, терористи шість разів завдавали ударів по позиціях сил АТО на території аеропорту «Донецьк» та н.п. Піски

• За минулу добу в зоні АТО загинули шість українських бійців, ще 10 — отримали поранення.

Про під час брифінгу повідомив заступник керівника ІАЦ РНБО Володимир Польовий.

За його даними, терористи шість разів завдавали ударів по позиціях сил АТО на території аеропорту «Донецьк» та н.п. Піски

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ЮРІЙ КРУГЛІКОВ («ЛОМ») (21.07.1977 — 02.11.2014). Батальйон «Воля» (24 ОМБр)

— Він у переддень дзвонив мені, у суботу. Був такий сонячний день, і я за ним так засумувала: йшла з роботи й набрала, хоча знала, що не можна. А не витримала. І, ви знаєте, він мені такими ніжними словами говорив, якими рідко міг говорити  — хіба, у день народження: «Мамочко, мамусінька, мамулічка, я скоро приїду, на день народження Михайлика, залишилися якісь три тижні». А мені стало від того так легко й приємно, серце стало спокійніше битися, я вмиротворено йшла додому з думкою, що скоро його обійму. А наступного дня надвечір ми отримали телефонний дзвінок: «трапилася непоправна трагедія». Ми не могли прийти до себе. Трагедія... трагедія. Ви знаєте, Ірочко, от я тепер як слухаю новини з фронтуй чую про загиблих хлопців, то я кожну ту смерть приймаю так близько до себе, як тоді в листопаді смерть свого Юрчика. Бо тільки мама, яка таке жахіття пережила, знає, що прийшло в сім’ю велике горе. Важко матері говорити про свого сина, коли його вже нема. Так важко...

• Зведення новин

У зоні проведення антитерористичної операції поранення дістали троє українських військових.

Про це повідомив речник прес-центру АТО Владислав Селезньов.

• За останню добу бойовики 7 разів обстріляли населені пункти на Донбасі, а також обстріляли донецький аеропорт і позиції сил АТО на трасі до Бахмутки.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

• Терористи обстріляли з важкої зброї блокпост № 31 на Луганщині.

Про це розповів речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

«В районі смт Фрунзе Слов’яносербського району терористи обстріляли з установок «Град», гранатометів та стрілецької зброї блокпост № 31».

• Найбільшу активність терористи проявляють у районі Донецького аеропорту, у Станично-Луганському Слов’яносербському та Попаснянському районах Луганської області.

• Геннадій Харченко «Щоденник артилериста»

[Донбас] Кухня і кулінарія в зоні АТО

Деяким батальйонам і дивізіонам пощастило розташуватися на території закинутих підприємств, шахт і баз відпочинку і там реанімувати колишній харчоблок.

Хтось від перших днів перебування на Донбасі взяв із собою величезні польові кухні і зумів завдяки їм організувати процес приготування і приймання їжі. Наприклад, як це зробив майор Десна в першій гаубичній батареї першого дивізіону 55-ї артбригади. Здебільшого, там, де їжу готують відразу на всіх і офіцери їдять із загального котла, харчування бійців доволі смачне і різноманітне.

У нас у бригаді були такі приклади. Перший гарматний дивізіон і протитанкова батарея Кирилова. Там усе саме так.

Але, на жаль, були і прямо протилежні випадки. Коли організовувалася окреме харчування для офіцерів, а із солдатського котла безбожно крали продукти.

У другому гарматному дивізіоні якість приготовленої для солдатів їжі була незадовільною навіть для категорії помиїв. Зате в довколишніх магазинах ми спостерігали продукти, які підрозділ отримував за атестатом забезпечення для солдатської кухні.

Звернення до тилового керівництва жодного результату не дало. Згодом приїхала комісія, виявила купу порушень. Надлишку лише тушонки виявили тоді майже на 1,5 тонни. Але ніяких оргвисновків зроблено не було.

• Ігор Стрельцов «Щоденник Андерсена»

[Мар’їнка] 5 листопада 2014 року

Тільки-но вселилися до будинків, Андрій попередив своїх, щоб у зайнятих хатах підтримували чистоту, як удома. «Коли усе це лайно закінчиться, — заявив він своїм гранатометникам, — і люди повернуться до осель, треба щоб бачили — тут не свині жили. Визначайте чергування, як хочете, не маленькі, але я щонеділі буду обходити кожного і дивитися на хазяйнування». Організували навіть вивезення сміття в місто: коли їхали до магазину чи на пошту, отримувати чергову посилку від Квітки, забирали з собою весь непотріб, склавши до коробок чи поліетиленових пакетів. А вже у Мар’їнці викидали до сміттєвого контейнера, що траплявся дорогою. Незважаючи на близькість фронту, комунальники виконували свою роботу.

Того дня усе було як завжди. Хлопці на постах пильнували лісосмуги та дорогу з Донецька, інші займалися своїми справами: хтось варив обід, хтось рубав дрова для пічки. Андрій сидів у своєму будинку за столом, замислившись над графіком чергувань: один з танкістів, за позивним «Соляра», сильно застудився, і його довелося відвезти до Мар’їнської лікарні, а, отже, треба замінити його кимось іншим.

За їхніми спинами загарчав потужний двигун, і скоро вони побачили, що на передок по крайній вулиці, газуючи щодуху, мчить всюдихід зенітників з намальованими двома білими смугами на броні — маркування української армії. Вилетівши з-за будинків і проїхавши ще метрів триста околицею, болотохід круто розвертається своїми двома довгими стволами на «Крокодил». Майже одразу зенітка відкриває вогонь у напрямку дороги Пет­ровського. Видно, як удалечині в посадці, що тягнеться вздовж траси на Донецьк, скошеною травою падають молоді деревця, сірниками відлітають товсті гілки. У небо здіймаються темні фонтани: грудки землі, пил, опале листя. А зенітка косить смертоносними вогняними стрічками усе перед собою. Якщо там і справді засіли ті кляті мінометники, їм зараз не позаздриш. Пара довгих стволів зенітки з легкістю може прошити навіть танк. Ніякі броники не врятують. Здається, це триває півгодини, хоча насправді не більше якихось тридцяти секунд, може, й того менше. Андрій на мить уявив, що отак можуть стріляти звідти й по них. Тут довгі вогняні стрічки, а там, де вони уриваються, вже суцільне марево рудого пилу, сухого листя, щось падає, підлітає, кришиться, розсипається на порох, на тлін... кошмар! Як тільки стволи замовкли, по-звірячому заревів мотор, «мотолига» мчить у зворотному напрямку. Андрій припадає до бінокля і намагається розгледіти результати роботи зенітників. Та де там. Незважаючи на вітер, пил стоїть хмарою, нічого не видно. Рев ЗІЛа губиться за спиною у глибині маленьких покинутих будинків. Андрій згадує про безпілотник, прислухається, виглядає у бінокль, але небо чисте, начебто нічого й не було. Його увагу знову привертає дорога на Донецьк. Картинка прояснилася, але, крім скошених дерев, нічого цікавого не видно.

• Ігор Стрельцов «Щоденник Андерсена»

[Донецьк] 6 листопада 2014 року

Після обіду наступного дня на позиції уазиком приїхали хлопці з сусіднього опорного пункту. Вони чули відлуння учорашнього бою і вирішили дізнатися про наші втрати та перемоги, а заразом і познайомитися. Оскільки один із них  — високий брюнет з чорними вусиками, був командиром гранатометників, а інший — широкоплечий, приземкуватий шатен, водієм, їх підвели до Андрія Тора, який одразу запросив гостей до себе в будиночок, щоб пригостити чаєм з бергамотом. Кімнатами вже поплив цитрусовий аромат, хлопці зручно вмостилися на стільцях, як мобілкою хлопці з першого поста повідомили: з боку Донецька до них наближається якась «газелька».

— Яка ще «газелька»? — вирвалося в Андрія.

Чаювання довелося перервати і поспішити на перший пост із позивним «Зорро». Гості з готовністю склали йому компанію. Підтюпцем потрухикали на околицю, де розташувався «Зорро» — бліндаж, виритий за останніми городами. З нього було добре видно «Крокодила» і всю дорогу на Донецьк. Утрьох вони вже вискочили з-за будинків, стрибнули до траншеї, яка зміїлася до прихованого в землі укриття, аж тут спереду, метрів за вісімсот, побачили, схоже, ту «газельку», про яку доповідали хлопці. Біла вантажівка саме вигулькнула з-за дерев на відкрите місце і прямувала прямо в їхній бік якимось непримітним манівцем. «Хто це може бути?» — тільки майнуло в Андрієвій голові, як одразу, позаду на вулиці, де вони щойно пробігли, прогримів оглушливий вибух. В усі боки полетіли уламки якоїсь будівлі та грудки землі. Майже одразу вибухнуло ще трохи далі, потім іще. Вогонь рвав повітря, трощив будинки, виривав з примерзлої землі фруктові дерева охайних садочків. Це було вже зовсім інше — не те, що вчора, не хаотичний поодинокий обстріл. Тепер на них рушила ціла вогняна лавина, змітаючи усе на своєму шляху, вириваючи з ґрунту все живе, що могло залізти в його надра у пошуках порятунку. Це було значно страшніше учорашнього, значно! Воно змушувало заритися в землю, заціпеніти й не дихати. Жах ламав у голові завчені інструкції, всю логіку рятівних дій, навіть звірячий інстинкт самозбереження.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

СЕРГІЙ ТАБАЛА («СЄВЄР») (16.12.1995 — 06.11.2014). ДУК «Правий сектор»

17-річним бешкетним хлопчиськом, не питаючи дозволу мами й бабусі з дідусем, Сергій Табала з першого дня влився в Євромайдан. Стали так планети на небосхилі, що під час побиття «Беркутом» він не втрапив в епіцентр того нічного жахіття. Але наступного дня вранці біля Михайлівського собору вже записувався влави Самооборони. Це він — один із тих, хто ще неповнолітнім пройшов гарт Майданом до останнього дня, це він став наймолодшим «кіборгом » і Героєм України, це йому у вісімнадцять війна відібрала життя. На Майдані все почалося, а за ним був «Правий Сектор»: з тими рішучими й безстрашними хлопцями він пішов на війну, обравши собі позивний «Сєвєр».

Тільки от прорватися через медкомісію було не так просто: юнака, якому ледь виповнилося вісімнадцять, визнали непридатним до військових обов’язків. Дідусь точно знає про проблеми із зором, але не виключає, що мав Сергійко іще якісь проблеми після Майдану, тільки нікому не сказав. Але хлопчисько був впертий і легкозаймистий — знайшов шлях до підготовчого табору «Десна» через «Правий сектор», а там і на фронт: поїхав під Донецьк з 5-им батом ДУКу. І одразу в бій.

^{Сергій Табала . Фото ДУК «Правий сектор»}

А невдовзі — поранення. Посічений осколками, «Сєвєр» не відступив і, попросивши в медиків більшої дози знеболювального, продовжив бій. Його побратим, якого тоді теж поранило, згадує: відступити не змогли тоді, бо їх планували замінити зовсім необстріляними вояками.

— Сержику, ти як там? Чув, що танки російські їдуть? На аеропорт... Тільки що всі новини про це говорили.

Дідусь задзвонив, коли бойовики вкотре намагалися штурмувати «Прокоф’єва»: то була розмова 5 листопада, напередодні Сергієвої загибелі.

— Про що, діду? — голос «Сєвєра» губився серед пострілів і гу­пання чогось важкого, та й слухавка шипіла від поганого зв’язку.

— Ти де, Сержику? У Пісках? — з надією, що не в ДАПі, перепитав Сергій Якович, хоча добре контролював себе: не питати локацій, за жодних обставин не питати... а тут спитав.

— На вежі.

— Там танки, онучку... там танки, Сержику, танки їдуть російські.

^{Сергій Табала — боєць ДУК «Правий сектор». Фото ДУК «Правий сектор»}

— Та хай їдуть, — відмахнувся Сергій. — Діду, не переживай. Все добре буде. Тут дуже міцні й надійні хлопці, мої побратими.

— Знаєте, я коли запитав, де він... я не очікував, що він скаже правду — він про це ніколи не казав, відшучувався. У той останній раз він повідомив, де він дійснознаходиться. Так, сказав, що на вежі. Я попросив його, щоб він не повідомляв про це навіть мені. Я навіть не міг собі уявити, що він це скаже. Відверто жалкую про той випадок...

Розмова про танки стала останньою: під час штурму бойовиками від снаряду 100-мм протитанкової «Рапіри» Сергій загинув.

Про це першій тоді сказали його матері: була 10 ранку... Згодом побратими повідомили родину, а тоді вже інформація з’явилася в соцмережі: повідомлення від ДУКу — фотографія «Сєвєра» з чорною стрічкою навскіс. Його не стало. Тіло «Сєвєра» упізнали по чубу й татуюванню «Слава Україні — Героям слава» на кожному передпліччі: Сергій набив його ще до Революції Гідності й до того, як ці слова стали такими актуальними. Поховали «Сєвєра» в рідних Сумах.

«Для мене честь — померти за Україну. Шкода, що за неї я можу померти тільки один раз», — повторював вояк «Сєвєр». Ці ж слова викарбувані й на пам’ятнику його могили.

• Зведення новин

Бойовики за ніч 15 разів обстріляли сили АТО на Донбасі, напружена ситуація поблизу Дебальцево, Чернухіно та Горлівки.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

Під вогонь РСЗВ БМ-21 Град потрапили наші підрозділи, що дислокуються неподалік населених пунктів Гірське та Золоте. Бойовики обстріляли наш блокпост в районі населеного пункту Кримське, з артилерії — Вільхове.

• Бойовики обстрілюють донецький аеропорт із гармат, сьогодні у зоні АТО загинуло троє українських військових, ще четверо поранені.

Про це у четвер інформує прес-центр АТО.

• На північ Луганської області перекинуто невеликі тактичні групи Повітряно-десантних військ РФ, у район Щастя — змішану батальйонну тактичну групу російської армії.

У Чорнухіно, на Дебальцевському плацдармі бойовики й російські «козаки» перейшли до атак, щоб прорвати оборону сил АТО й піти на південний захід.

Такі дані групи «Інформаційний спротив» повідомляє Дмитро Тимчук.

«У складі атакуючих груп в основному російські «козаки». Мета наступальних дій — прорив оборони українських військ із виходом на південно-західний напрямок. Українські війська відбивають атаки супротивника», — написав Тимчук.

• Ігор Стрельцов «Щоденник Андерсена»

7 листопада 2014 року. Ніхто не спав. Відступивши під прикриттям артилерії, сепаратисти, чи хто вони там були, більше не використовували важкого озброєння, час від часу відкриваючи навмання вогонь з автоматів. Та, у порівнянні з артилерією, це вже квіточки. Після оголошення, що танкісти відступають, Андрій Тор зі своїми хлопцями, перебігаючи шанцями, зайняли вздовж лінії фронту всі бліндажі. Домовилися відходити вулицями тільки у разі появи ворожої броні. Радіоперемови та балаканину мобілками припинили, бо останнім часом на емоціях і так наговорили в ефірі занадто прямих текстів, а їх же могли і прослуховувати. Та й після новини, що танкісти відступили, на всіх напала якась сумна безвихідь, обговорювати становище ні в кого не було бажання, навіть уголос. Чому, незважаючи на прохання ротного Привида, відмовчувалися українські «боги війни», ніхто так і не пояснив. Незрозуміло, чому не підтримали вогнем, як обіцяли, і сусіди, що приїздили перед боєм для знайомства? Здається, їх залишили напризволяще.

Рухаючись однією з траншей, Тор із Босом несподівано побачили попереду себе якусь купу мотлоху на землі. Це щось трусилося всім тілом і коротко повискувало. Хлопці подумали: якийсь поранений, підскочили, намагалися зрозуміти, хто це, що з ним, але чоловік тільки скиглив і нічого не говорив. Обережно посвітили ліхтариком і на своє здивування побачили, що це бравий старшина Гроза. Він не був пораненим, ніяких ушкоджень вони не виявили, але крутий «розвідник» цього разу нічого не міг сказати, тільки скиглив, скрутившись на дні траншеї і трусився від переляку, наче мале цуценя. Усе його обличчя було перемазане грудочками мерзлої землі, у яку Гроза, схоже, намагався заритися руками, але тепер знесилений просто лежав у позі ембріона. Цей нікчемний вигляд іще учорашнього «героя» викликав у обох відразу. Образ крутого різаки сепарів розвіявся в одну мить. Виявилося, поки вони воювали, цей клоун весь час тут борсався, ховаючись від небезпеки, мов хробак. Хлопці мовчки покинули старшину у тому ж стані, в якому знайшли. Вони нічим не могли йому зарадити, та й не хотілося. Тільки Бос, переступаючи через скрючену на землі подобу командира, кинув з огидою:

— Лайно, — і плюнув убік.

Покинута неподалік першого поста біла «газелька» іще довго горіла вночі фарами. З часом їх світло почало поступово згасати, як життя важкопораненого, покинутого напризволяще товаришами на полі бою, поки зовсім не потухло — сів акумулятор. Біля цієї вантажівочки начебто хтось крутився, чувся якийсь шум, Снайпер зі своїми хлопцями декілька разів відкривав вогонь у тому напрямку, але темрява нависла непроглядна. Чорні хмари заслали небо — ні зірок, ні місяця. Вантажівка перетворилася на білу примару в далечині, без чітких контурів. До того ж дув сильний вітер, якраз за першим постом, в глибину української території стриміли руїни покинутої автоколони: ряд одноповерхових цегляних боксів, висока в’їзна брама з оглядовою ямою, просторий двір, колись огороджений металевою сіткою. Вочевидь, підприємство дійшло занепаду іще до війни. Про сітку тепер нагадували лише осиротілі стовпчики. На майданчику навіки застигли старезні вантажівки радянських часів, причепи та інший мотлох. Від поривів вітру все це залізяччя несамовито гриміло іржавими щелепами відкритих капотів, обвислими вухами зім’ятих дверцят, мов старі бляшанки на городі для відлякування горобців. Раніше ніхто не переймався сусідством цієї какофонії, та нині, після першого такого відчайдушного бою, навіть шурхіт набув загрози, бо міг стати останнім, що ти почуєш у своєму житті. А брязкіт молотками гамселив по натягнутих струнах запалених нервів. Усі хлопці до різі в очах тривожно вглядалися в чорноту ночі, перетворившись на слух, кляли на чому світ і сепарів, і це залізне кладовище, що не давало змоги відрізнити наступаючого ворога від пустопорожнього калатання. Ніч тяглася тяжко. В житті кожного вона стала найдовшою.

З тридцяти п’яти танкістів дев’ятої роти біля будинку, де квартирував Привид, зі спакованими речовими сумками стоїть чоловік двадцять. Підходячи то цієї строкатої публіки, Андрій тепер зовсім новими очима дивиться на цих вояків. Зносивши виданий казенний однострій на Ширлані, усі вони, перед відправкою сюди, були змушені купити собі «нову» форму. Добре було тим, хто жив у великому місті, де працювали мілітарні магазини і був вибір комплектного спорядження, але таких щасливчиків одиниці. Мешканцям маленьких сіл перебирати речами не доводилося, хапали усе, що траплялося на очі потрібного розміру за час коротенької відпустки додому перед відправкою в АТО. І ось воно — сучасне українське військо у повній «красі» — обноски чи не усіх європейських армій: вицвілі різнобарвні червоно-жовті плямисті куртки з секондгенду осіннього камуфляжу, вдягнуті поверх темно-зелених штанів, коричнева «пікселька» для степу й одразу ж якась літня зелень, а то й пісочні кольори пустелі. Усе це носить один боєць одразу, особливо не замислюючись над тим, що його це зовсім не маскує, а скоріше навпаки. «Козацька голота часів Запорізької Січі. Історія повторюється, і що від них можна вимагати, яких подвигів?» — подумав із сумом Андрій. Уся ця різнобарвна форма тепер, як ніколи, підкреслює внутрішню колотнечу своїх господарів.

Танкісти про щось галасливо кричать, сам ротний, схоже, намагається їх заспокоїти, але це в нього погано виходить. Сивочолий замполіт Дід безпорадно сидить на якомусь пеньку, повернувшись до натовпу спиною. Він за своєю звичкою тепер не гладить довгу бороду, а похилив голову на руки так, ніби затуляє вуха, щоб не чути усього того, що коїться довкола. Схоже, він вичерпав не тільки увесь свій запас аргументів, а й життєві сили. До Андрія долетіли перші фрази:

— Нас кинули, як кошенят! Ми здохнемо тут усі! Це гаплик, якого дідька?!

— Де наша арта, де? Вони мовчали, поки ми билися з цими вил­-упками! Вони нас кинули на смерть, це зрада! Зрада! За таке в Радянській армії розстріляли б показово, прямо на наших очах, а тут...

До обіду перед будиночком командира роти вже не було жодного чоловіка. Як і пророкував Черненко, пристрасті відкипіли, і всі, хто по-одному, хто групками, лаючись, але потихеньку позбирали свої речі та й почовгали до своїх хат. Щоправда, не в усіх ці хати вціліли. Декому довелося шукати помешкання на інших вулицях, далі від гарячого фронту. Утім, деенерівська артилерія не дуже вибирала, куди «насипати». Деякі снаряди лягли аж біля шпиталю. Та першій вулиці дісталося все одно більше. Кулі зрешетили стіни, міни пробили дахи, підпалюючи усе всередині. В декого з хлопців згоріли всі речі. Зморених від ночі та денної варти гранатометників скоро змінили на постах неговіркі, насуплені танкісти. Здійснивши рейд територією, Андрій з’ясував, що бойовики їх обійшли яром, про який його іще на самому початку, коли вони тільки зайшли до Мар’їнки, попереджав Черненко, потім просунулися вулицями. Відступали так само — ліском урвища. Тут треба було б поставити додатковий пост, та де узяти людей? Вище керівництво, здається, їх сильно розтягло вздовж лінії зіткнення, утворилися такі от «дірки» в обороні.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ОЛЕКСАНДР БАБИЧ (01.02.1976 — 08.11.2014) 128 ОГПБр

5 листопада маленькому Артемові виповнився рік, коли під Дебальцевим його батько Олександр Бабич отримав складні ураження — опіки майже всього тіла.

Того вечора почався обстріл, і снаряд влучив у наметове містечко, де базувалися вояки: загорівся намет з боєприпасами. Майор Бабич кинувся рятувати боєприпаси… Три дні він боровся за життя в шпиталі Дніпра, а 8 листопада, на Дмитра, помер. Цей день і це ім’я ходили за сім’єю Бабич більше року, і вони асоціювали його тільки з приємною датою — народженням сина, а тепер це восьме число стало найстрашнішим днем для їхньої родини.

— Йому було тридцять вісім, і він був звичайним здоровим чоловіком, який просто хотів жити, і мав заради кого. Але все обірвалося. І тепер наш син знає тата тільки на фотографії, бо коли він в останнє його бачив, то йому було лише десять місяців. Він і не пам’ятає цього. Синочок тепер ходить на кладовище, щоб побачити татка. І досі не може зрозуміти, чому він одягнутий у форму, бо бачить чоловіків у цивільному.

Не знаю, чи розуміє... але йому немає до кого звернутися словом «тато». Він часом підходить до інших дітей, з якими гуляють тати, і каже: у мене також є тато, але він живе на кладовищі і я приходжу до нього в гості.

А донечка, їй чотирнадцять, досі молиться і звертається до тата, говорить з ним, щось розпитує і каже, що тато їй з неба допомагає і оберігає. Я і сама коли говорю з чоловіком, то здається, що він злітає з неба до мене і відповідає.

• Зведення новин

Протягом минулої доби в зоні проведення АТО загинули троє українських військовослужбовців, 13 отримали поранення.

Про це заявив речник ІАЦ РНБО Андрій Лисенко.

Найгарячіше на Донецькому напрямку, Дебальцевському напрямку, Первомайському напрямку.

• У Донецьку та Макіївці — територіях, підконтрольних бойовикам «ДНР» — помічено колони важкої техніки та танків.

Про це йдеться у доповіді місії ОБСЄ в Україні.

За даними місії, на околицях Макіївки був помічений конвой з більш ніж 40 вантажівок та цистерн, що рухалися на захід. У самому Донецьку представники місії зафіксували конвой з 9 танків — 4 Т72 і 5 — T64, також немарковані, які рухалися на захід.

• Протягом 9 листопада бойовики здійснили 33 вогневі удари по позиціях сил АТО, що дислокуються поблизу Дебальцево, Нікішино, Ольховатка, Міус, Рідкодуб.

Про це йдеться у повідомленні прес-центру АТО.

У боях на Донбасі загинули двоє міліціонерів з Полтавщини, ще троє українських військових та міліціонерів отримали поранення.

• Зведення новин

• За добу в зоні АТО загинули двоє українських військових, 5 отримали поранення.

Про це заявив речник Інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко.

• Бойовики на Донбасі за минулу добу 65 раівз обстрілювали українських військовослужбовців.

Такі дані групи «Інформаційний спротив» повідомляє Дмитро Тимчук.

Речник АТО Владислав Селезньов заявив, що минулої ночі зафіксовано 13 обстрілів позицій сил АТО.

• Військова техніка, яка рухається під Донецьком, прибула з Російської Федерації.

Докази цього наводяться у Твіттері Conflict Reporter.

На знімках показано танки з маркуванням Російської залізниці, зроблені у Ростові (РФ), а поруч — таке ж маркування на танках, помічених у Донецьку у жовтні і 10 листопада.

• Зведення новин

Упродовж минулої доби загинули 5 військових, ще 10 отримали поранення.

Про це повідомив речник Інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко.

Зокрема, троє військових загинули та ще троє були поранені у бою неподалік селища Березове на Донеччині.

За словами Лисенка, на Донецькому напрямку неподалік селища Березове бойовики із застосуванням мінометів та гранатометів атакували взводний опорний пункт.

• Протягом останньої доби бойовики понад 30 разів обстріляли позиції сил АТО, активніше за все на Дебальцевському, Луганському й Донецькому напрямках.

Такі дані групи «Інформаційний спротив» повідомляє Дмитро Тимчук.

• Усього ж станом на 11 листопада у зоні АТО загинули 1 052 військових, 4 049 поранено.

• Із 6-ї ранку, 11 листопада, бойовики поновили обстріл позицій українських військових у Донецькому аеропорту після невеличкого затишшя.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

• Українська реактивна артилерія завдала попереджувального удару по скупченню озброєнь і військової техніки бойовиків поблизу Миколаївки, район Докучаєвська.

Про це повідомляє організатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук.

«У результаті удару було знищено один із вогневих підрозділів зведеного реактивного дивізіону російських військ (постійне місце дислокації — Південний військовий округ РФ).

• Ігор Стрельцов «Щоденник Андерсена»

[Донецьк] 12 листопада 2014 року. Українське командування домовилося про тимчасове перемир’я з деенерівцями» задля обміну тілами загиблих. Наші мали віддати чотирьох мертвих «оплотівців» в обмін на Черненка та іще якогось молодого хлопця. За яких обставин загинули розвідники, було поки що не відомо. Посередниками в процесі виступала міжнародна група — Civil-Military Cooperation («СІМІС»), в перекладі з англійської — Цивільно-військове співробітництво.

Тіла кавказців, яких застрелили біля себе зенітники, хлопці одразу після бою перенесли в один із сараїв. Весь час стояли хоч і невеликі, але морози, тому про збереження трупів можна було не турбуватись. З командиром БМП, що потрапив під траки, було складніше. Від бідолахи майже нічого не лишилося: гомілка правої ноги в берці, верхня частина черепа, ліва рука і шматки іще чогось. Решту, схоже, розкидало дорогою втечі злощасного танка аж до Донецька. Коли було оголошено про припинення вогню, хлопці зібрали увесь цей, цинічною мовою патологоанатомів, біоматеріал до одного целофанового мішка і поклали поряд з тілами перших двох «ополченців». Бойовики мали при собі документи, і з них стало зрозуміло, що обоє бородані приїхали встановлювати «русській мір» з далекої Ічкерії. «І не сидиться ж їм удома», — задумливо сказав замполіт Дід, роздивляючись посвідчення з триколором на обкладинці.

Русявий козачок з білої вантажівки, якого застрелив Снайпер, за ці дні теж утратив свій імпозантний вигляд. Коли хлопці підійшли до нього з ношами, щоб забрати, побачили моторошну картину: вишкіривши білі зуби на тлі червоного дрантя, в небо дивився він одним величезним виряченим сірим оком. Ні будьоннівських вусів, ні шкіри, ні м’язів на обличчі загиблого практично не залишилось. Постраждали також шия і кисті рук. Фактично кожна відкрита ділянка тіла. Якщо усі ці кілька днів солдати з обох боків боялися вийти на відкриту місцину перед «Зорро», то здичавілі собаки Мар’їнки, покинуті своїми господарями напризволяще, вночі, схоже, знайшли тіло вусаня і зробили свою чорну справу. Що вдієш, навіть людей голод, бувало, штовхав на страшні злочини канібалізму. А тут собаки, їх іще можна зрозуміти, вони, як і діти, — справжні безвинні жертви війни, що ніколи не візьмуться за зброю. Залишені у Мар’їнці своїми господарями стерегти покинуті будинки, чотирилапі в’язні з самого початку були приречені на смерть. Сашко-звір якось знайшов на крайній до сепарів вулиці декілька кудлатих скелетів на цепках, що без харчів та води вже майже конали. Вони давно вже не гавкали, а тільки дивилися на нього великими людськими очима каторжан, що змирилися з невідворотним. Сашко почав їх відгодовувати, і скоро собаки ожили, почали набирати вагу, за кожного візиту махали хвостами, почали лащитись. Звір хотів відпустити їх на волю, бо ж натерпілися, але Шторм сказав: нехай тепер нас стережуть, може, якось попередять про небезпеку, коли чужі полізуть. Тоді іще було тихо, ніхто по них не стріляв, і Сашку здалося те логічним. Потім почалися обстріли, і скоро від тих будинків із собаками нічого не лишилося — руїни та згарища. Звір у хвилини затишшя бігав перевірити своїх підопічних, та марно: або згоріли, або розірвало на шматки. «Може, їм удалося втекти», — намагався заспокоїти своє сумління добросердий художник.

Андрій зі своїми хлопцями тепер, нарешті, мали змогу підійти до тієї білої «газельки», з якої під час атаки так жваво вистрибували «зелені чоловічки». З’ясувалося, насправді це була китайська полуторка «Жак». Бійці обережно обійшли навколо машини з автоматами напоготові, наче і зараз на них могли вискочити деенерівці. Лобове скло машини в декількох місцях було продірявлене кулями.

— Моя робота, — обережно торкаючись пальцями гострих країв круглих отворів, не без гордості зауважив Снайпер.

За останню добу у боях на Донбасі загинули четверо військовослужбовців України, ще 19 поранено.

Про це повідомляє прес-центр АТО

• Під час обстрілу терористами аеропорту Донецька поранено 5 українських військових.

Про це в четвер увечері повідомляє прес-центр АТО.

Все частіше захисників летовища називають «кіборгами». Слово «кіборги» у значенні «захисники Донецького аеропорту» вперше вжив у вересні 2014 року невідомий проросійський бойовик.

Тоді він намагався пояснити, чому передові загони російсько-терористичних військ у всеозброєнні не можуть взяти Донецький аеропорт, який захищає кілька десятків українських військових зі стрілецькою зброєю.

• Україна не має наміру порушувати «мінські домовленості» й буде дотримуватися режиму припинення вогню.

Про це повідомив речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ОЛЕГ ЛИТВИН («ШАМАН») (29.08.1979 — 14.11.2014) 25-ий батальйон «Київська Русь»

Олег носив на клапані кишені фенечку-оберіг з шовкових стрічечок — такі волонтери часто дарували, жовто-блакитні. І тут «Сарочка» помітила, що на тому оберегу «кажан» бовтається.

— Что это за Бэтмен? — питає, усміхнувшись, дівчина, а «Шаман» тоді переглянувся з «Лютим», мовляв, о, вона не в темі.

— Это эмблема разведки, я двенадцать лет в разведке, — гордо пояснив «Шаман» і, відчепивши «кажанчика», простягнув його «Сарочці».

Тоді вона не могла визначитися, що більше здивувало: цінний подарунок чи фраза «я в розвідці дванадцять років». А йому знову на передову, на фронт, на війну, а це кінець її спокійним ночам, адже допоки він у безпеці, то їй і спалося по-іншому, спокійніше.

— 13 листопада 14-го мені довелося поїхати до свого містечка. Я їхала автобусом, і ніч ми провели під Слов’янськом, аби уже вранці піти через блокпости, — неохоче пригадує дівчина, іноді кривлячи губи від огиди до попутників. — Ми переписувалися з «Шаманом» усю ніч, багато було в тому про моїх попутників — багато з них дотримувалися відверто сепаратистських поглядів, але водночас активно обговорювали й обурювалися пропозиції в Раді «здати паспорти».

Світанок... темний і вогкий листопадовий світанок впав густим туманом і липкою мрякою на лобове скло автобуса. «Сарочка» куняла, але продовжувала переписуватися з Олегом. Коли зв’язок лягав переходили на есемески.

— Видел твой автобус. Отпишись по приезде, — отримала дівчина смс-повідомлення від Олега, коли переїздила «Хрест».

— Так и сделаю. Как погода?

— Погода ясная, — коротке повідомлення ще раз булькнуло на телефоні «Сарочки», і вона розуміла, що поки ворожа арта мовчить.

— Хорошего дня! Вечером расскажу тебе сказку, — відписала вона й задрімала.

Того дня «Шаман» мав заступати на добову варту того розбитого дальнього посту. В обід дівчина заглянула у ВКонтакті — «востаннє у мережі в 11:11», отже — за графіком. І вона почала просто прибирати в хаті: у навушниках — новий альбом Deep Purple, і їй так захотілося поставити на повтор одну з балад, а потім — знову, разів зо шість. Балада присвячена Джону Лорду — клавішнику й засновнику групи, який помер кілька років тому від важкої хвороби. «Сарочку» втомило прибирання, та й довга й тяжка дорога без сну, тож вона лягла відпочити, а коли прокинулася, за вікном майже стемніло. Вона чекала звістки від «Шамана», постійно заглядаючи до телефону. Година, півтори... Вона моніторила фейсбук і новини — чи нічого не трапилося на його позиціях, у його батальйоні. Але там було тихо. І тоді вона відправила Олегові смс: «ВечерОК! Как ты?» І за кілька хвилин  — дзвінок із незнайомого номера і голос, схожий на Олегів:

— Алллеоу!

— Да, да!

— Анечка, это Лис. Помнишь меня? — говорив приємний, «свій», голос.

— Да, конечно... Лис, что там?.. — «Сарочці» пересохло в горлі.

— Анечка... Погиб Олежка сегодня...

— Блииииин... — тихо застогнала «Сарочка».

— Сегодня в 2 часа дня, — прокашлявся і продовжив «Лис». — Минометный обстрел, мина упала в метре от Олежки: он от первой ушел, а вторая упала рядом. Сепары стреляли по мирной колоне, по блокпосту. А «Шаман» отпросился у меня осмотреть подозрительную машину. Зачем я его отпустил... Троих мирных ранило еще там.

— Лис... Он не мучился?

— Нет, мгновенно...

«Сарочка» повісила слухавку й сиділа на підлозі, обіймала старий планшет Олега й ридала. Там було останнє в його житті фото: крізь тріснутий екран і мутну плівку їй усміхався її «Шаман» — смішна шапочка, пригладжений долонькою чубчик, хвильки над вухами і два ПТУРи під пахвою. У голові ж пролітало: як забрати тіло з Артемівська, як відвезти додому, як сказати 74-річній мамі, яка не знала, що син на війні? Як? Дівчина була першою, хто дізнався про смерть Олега.

Планшет «сів», вжикнув, і фото згасло. Пішов...

— Я написала у фейсбук Лені, яка мешкала з Олегом, подзвонила його найкращому товаришу Дімі. Вони мали їхати вранці до Олегової матері й усе їй сказати… Я ж на світанку планувала виїзд на Дебальцеве: замовила таксі в службі, де якнайменше сєпарів, й усю дорогу мовчала, щоб не розревітися і не плюнути в пику комусь із сєпарів на постах. Мені взагалі хотілося вийти з авто й роздерти когось із місцевого бидла, які заради російської пенсії готові… щоб гинули люди — ті, чиїх мізинців вони не варті. Але я тримала всі емоції в сталевому кулаку, аби жодною сльозою себе не видати. Все — згодом, а зараз я повинна провести Олега.

• Ірина Вовк. «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ДМИТРО ЖОВТИЙ («СКОРПІОН») (11.09.1987 — 15.11.2014). Батальйон «Айдар»

— Діма двічі отримував поранення: одне з них трапилося, коли він прикривав собою побратима від гранати. Діма вижив тоді, але не захотів побути вдома, долікуватися, — розповідає Катя. — Знову поїхав туди, з тими осколками... так з ними на фронті і проходив.

Катя раптом перестала говорити, ніби вагалася, чи казати по те, що непокоїло її давно.

— Хоча... мабуть, його замовили, думаю, так можна тепер сказати. Того дня мені зателефонував його командир — позивний «Динаміт». Я відразу відчула щось страшне. Він говорив коротко й по суті: «Катю, його більше немає. Чуєш? Катю!» Через якийсь шалений шум і перебої — я вже нічого більше не чула. А, зрештою, яка вже тоді була різниця? Він ще кілька разів прокричав «Катя!», я це чула, але телефон відставила в бік і не відповідала.

• Зведення новин

У Донецьку тривають артилерійські обстріли.

Як повідомляє Донецька міськрада обстановка в місті напружена.

За повідомленнями жителів, в багатьох районах чутно потужні залпи і вибухи з важкої зброї.

• Рада національної безпеки і оборони фіксує підготовку терористів і російських військових до наступальних операцій в зоні проведення АТО.

Про це заявив спікер ІАЦ РНБО Андрій Лисенко.

• За добу в зоні АТО відбулось 26 обстрілів та одне бойове зіткнення. Про це повідомили у прес-центрі АТО.

Внаслідок обстрілів отримали поранення шестеро українських військовослужбовців.

• Зведення новин

За минулу добу в боях на сході України загинули 6 українських бійців, 9 отримали поранення, загинули 6 військових. Загалом бойовики здійснили 39 обстрілів, два штурми та одну засідку.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

• В анексованому Росією Криму погіршується ситуація з дотриманням прав людини.

Про це йдеться в доповіді міжнародної правозахисної організації Human Rights Watch, яку наводить «Радіо Свобода».

• Протягом дня бойовики 13 разів обстріляли позиції сил антитерористичної операції.

Про це увечері в понеділок повідомляє прес-центр АТО.

• Ігор Стрельцов «Щоденник Андерсена»

[Донецьк] 18 листопада 2014 року

Після невдалого наступу деенерівці перейшли до іншої тактики. Кожного дня обстрілюють українські позиції з кремезних самохідних артустановок, довгоносих «Рапір», «плюхкають» з мінометів усіх наявних у них калібрів. А цього «добра» з путінського «гуманторгу» завезли їм до біса. Це просто пекло. Усе навкруги рушиться і горить. Днями й ночами, немов кроти, хлопці сидять під землею, готуючи їжу, перев’язуючи поранених. Ніхто не може визначити, куди впаде чергове залізне порося, напхане вибухівкою, шиплячи і надриваючись від розпираючого його зсередини пекельного чаду, щоб розірватись на шматки, на друзки, на тоненькі голки, які просочаться крізь пластини бронежилета, ввійдуть у серце, а там... Усі сидять у підвалах, моляться, тільки дозорці на передку чатують з раціями на випадок несподіваної атаки ворога танками чи піхотою. Та вогонь такий щільний, що будь-яка атака з того боку обов’язково потрапить під власні снаряди. Росіяни пресують на повну. Зрозуміло — стріляють їхні кадрові військові, бо важку артилерію за тиждень не освоїти донецьким шахтарям та й звідки вони її могли узяти? Зрозуміло — «великий брат» подарував, її разом з розрахунками. У кожного відчуття повної безпорадності  — сидіти і чекати: влучить — не влучить? Від цього неможливо захиститись, вберегтись. Або впаде поруч, або поцілить прямо у льох з тобою і твоїми товаришами, навіть ховати не доведеться  — бац, і братська могила. Іноді у пам’яті спливають такі гранітні могили з минулої війни з Гітлером. Вони з дитинства лазили біля тих монументів по справжніх танках «Т-34», по гаубицях і ніколи не могли уявити, як воно, сидіти під вогнем їхніх гармат. «Гвоздика», «Піон», «Тюльпан», «Гіацинт»... таки у цих військових дивне уявлення про красу. Сидячи у льосі та кліпаючи червоними від безсоння очима, Андрію пригадалося: «Війна вважається не закінченою, доки не похований останній солдат». Що ж, одна з цих квіточок їх так закопає, що не знайдуть і через сто років. Він бачив вирви, які залишає «Піон», там на цілий взвод вистачить.

Протягом двох тижнів зруйновані вщент практично усі будинки двох передніх вулиць. Дісталося і ряду наступних. Поступово «квартиранти» переїжджають на «нові» адреси вглиб Мар’їнки. Більшості не поталанило, поки пересиджували пекельні хвилини в укриттях, покинуті в будинках особисті речі горіли. З дому не встигають висилати заміну втраченому, найнеобхідніше: від зубних щіток до спіднього, знову і знову доводиться купувати в місцевому магазині. Дотримуючись Мінських домовленостей, українська артилерія мовчить, чекаючи наказу відкривати вогонь тільки за крайньої біди. Та все, на що тепер наважуються «сепаратисти», це короткі нічні спроби розвідувальних груп. Та й тут їм не щастить, бо віднині присланий Квіткою тепловізор показує не те що наближення поодиноких пришелепків з того боку, яких хлопці одразу відганяють від себе автоматними чергами, а й навіть зміни караулів, те, як терористи мінують перед собою лісосмугу.

• Зведення новин

За добу в зоні проведення антитерористичної операції загинуло двоє українських військових, ще 13 - дістали поранення.

Про це розповів речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

• Зведення новин

Понад 60 раз за минулу добу порушили бойовики умови припинення вогню, в боях отримали поранення шестеро українських військовослужбовців.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

«Стріляли по наших позиціях із артилерійських систем, мінометів, РСЗВ БМ-21 «Град» та стрілецької зброї», — йдеться у повідомленні.

• У Маріуполі під час руху військової колони підірвався автомобіль, поранено двоє військових.

Про це повідомляє міська рада Маріуполя.

• Ігор Стрельцов «Щоденник Андерсена»

[Донбас] 21 листопада 2014 року

Коли було відносне затишшя, до хлопців на «передок» приїздили «туристи». Звісно, не гамірні групи іноземців задля фотографій мальовничих пейзажів чи подихати «чудовим» місцевим повітрям. Тилові чини відвідували «нуль» на пару годин, щоб мати посвідчення «учасника бойових дій» для отримання в подальшому безкоштовної земельної ділянки у рідних краях під будівництво хатинки й інших ласих пільг. Та і який же ти офіцер, коли на війні не побував? При повній амуніції, у супроводі охорони, попивши чайку в одному з будиночків, подивившись у бі­нокль з вогневої точки у бік супротивника, іноді кинувши на прощання: «тримайтесь тут!», вони за найменшої стрілянини поспіхом вантажилися у новенький «Кугуар» і розчинялися у вранішньому тумані. Більше їх ніхто не бачив. Потім приїздили нові, потім іще. Була навіть якась поважна дамочка-брюнетка, казали: начальниця відділу кадрів якоїсь міліцейської управи. Мовляв, приїхала по-материнськи пересвідчитись: як тут хлопцям живеться? Чи гарно годують, чи усе гаразд? На усі її штамповані питання бійці лише криво посміхалися. Постріляла чорними намистинами з підкрученими віями і подалася геть. Проводжаючи її поглядом, Шторм сказав Андрію Тору замріяно:

— Я б цій мамулі зробив би таку профілактику заднього мосту... і куди вона так поспішила?

Але одного разу прибув молодий майор зі штабу і заявив, що на відміну від усяких там «гастролерів» хоче стати справжнім бойовим офіцером. Він має гарненьку піксельку НАТО, блискучі бундеси, на стегні носить якийсь суперовий пістолет іноземного зразка. На питання: де такого взяв — утаємничено мовчить. Своїм новим підлеглим зброю свою майор не показує, тримає на дистанції усіх, але дав зрозуміти, що вона в нього неабияка. Почав діяльність із наведення дисципліни. Вишикував роту, оглянув:

— Чом не голені, замурзані — без матусь та дружин взагалі здичавіли? Десять хвилин даю привести себе до ладу!

Хлопці неохоче розходяться будиночками. Зібралися знову на шикування хвилин через двадцять. Знову крик майора:

— Ходите як сонні мухи, от так і воюємо! Ну бігом!

Удруге обходячи стрій, новий командир зупиняється навпроти Боса:

— А це що таке — рукав подраний? Вам швачку викликати чи голку дати?

— Та це я на удачу залишив, щоб наступного разу не підвела, — флегматично басить здоровань.

— Яку іще удачу? — підвищує нотки майор.

— Йому куля рукав прошила і жодної подряпини. Це коли сепари нам з тилу зайшли. Таке зашивати у нас вважається поганою прикметою, — безтурботно пояснює позицію товариша Юнга.

— Вам терористи у тил зайшли?... — очі в майора одразу стають квадратними.

— Так точно, — втручається у розмову новоприбулого командира з його підлеглими Тор. — Між нашими опорними пунктами десь із кілометр по обидва боки, от вони і пройшли ярком нам за спину. Ми про це одразу до штабу доповідали, просили поставити між нами додаткові пости. Та поки що ніякої реакції.

Це справляє враження на майора. Він над чимось замислюється, наказує усім розійтися. Потім іде шанцями на «передок», вивчає місцевість. Сильних обстрілів не спостерігається. Ворог працює короткими чергами з крупнокаліберного кулемета по «Зорро». Наступний ранок теж не відзначається чимось серйозним. Енергійний майор цього разу починає вимагати від бійців дотримання порядку доповіді. Як за статутом, при зверненні до старшого офіцера усі мають за три кроки «різати» парадним і козиряти, мов у кіно.

Коли прилетів перший снаряд, майор якраз стояв посеред однієї з вулиць, широко розставивши ноги, руки в боки, говорив із кимось мобілкою по блютузу. Вибух пролунав десь недалеко, осколки вмить продірявили блоки залізобетонного паркану двору, навпроти якого артистично стовбичив штабіст.

З сусіднього будинку вискочив Бос із Юнгою, тримаючи оберемки зелених тубусів ручних гранатометів. Вони летять в укриття. Гранатомети з собою, щоб після обстрілу одразу бігти на передок, бо за артпідготовкою усі тепер чекають на наступ піхоти і танків. Пробігаючи повз бетонний паркан, Бос ледь не перечепився через якийсь клунок на землі:

— Ч-чорт, що це таке, звідки воно узялося? — кричить він товаришу, пригинаючись до предмета. — Вбило когось?

— Це ж наш новий командир! Живий, порядок! — побачивши нову піксельку, відповідає Юнга.

— О, тепер він мені подобається, — заявляє здоровань, випустивши з рук пластикові труби «мух», хапає майора за шкірки і швидко тягне до найближчих воріт. Заскочивши до укриття в землі, Бос, мов кошеня, жбурляє зіщуленого майора у дальній куток. Знадвору вже на повну вибухає різними тональностями  — «Рапіри», міномети.

Майор тепер лежить, скрутившись равликом, тільки труситься усім тілом. Обстріл закінчився, з гранатометами у руках та автоматами за спиною хлопці вискакують з підвалу, лишаючи майора «відпочивати» в безпеці.

Коли втомлене від недосипання сонце знову мляво піднялося на небі, щоб подивитися на бешкети цих маленьких істот, що невтомно нищать одне одного, рота знову вишикувалася перед будиночком Привида. В усіх зморений вигляд, неголені, з червоними очима від напруженого нічного пильнування тіней ночі. А перед ними стоїть зовсім інший майор: тихий, скромний, опустивши очі він зніяковіло тупцяється на місці. Біля ніг лежить новенький тактичний рюкзак, пістолета на нозі не видно, скоріш за все він сховав його в наплічник. Усі мовчать. Хлопці вже бачили цю картину багато разів. Майор — уперше. Почувся звук наближення якогось транспорту, і скоро на вулицю викотив зелений уазик. Машина зупинилася неподалік. Раптом майор підняв з землі рюкзак з речами і підійшов до Боса:

— Дякую, що врятували життя.

• Ірина Вовк. «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ВОЛОДИМИР БАЙДЮК («МОРПЄХ») (25.11.1989 — 21.11.2014). ДУК «Правий сектор», 74 ОРБ

У першу річницю початку Революції Гідності був спільний вихід 74-го розвідбату та ДУКу під Донецьк. Дорогою хлопці виявили міну, яку позначили, а обійшовши її, продовжили виконувати завдання. Коли ж поверталися, прямісінько біля краю мінного поля по хлопцях почав працювати снайпер бойовиків. «Морпєх» метнувся до лісосмуги, не підозрюючи, що там — ще одна міна, протипіхотна, ОЗМ, підсилена додатковим зарядом. Осколок від неї вцілив «Морпєху» під каску, і шансів вижити у вояка не було. Поруч поранило ДУКівця «Сєву», він загинув не одразу, а від втрати крові. Усі інші, хто опинився в радіусі до 150 метрів, отримали поранення (окрім «Шведа»). Про це розповідає Оленка Білозерська, яка дізналася про смерть «Морпєха» й «Сєви» однією з перших.

^{Володимир Байдюк. Фото Олени Білозерської}

«Морпєх» — Володя Байдюк — спершу також був добровольцем ДУКу, як і «Сєва», але згодом перебрався до лав 74-го розвідбату. Якось він попросив Оленку сфотографувати його для мами, щоб «як раптом уб’ють, а вона й не побачить, як я воював». І Оленка сфотографувала. Це фото часто з’являлося в мережі: світлоокий миловидний юнак у камуфляжній бандані, британському «вудланді» з нашивкою українського прапора, у чорних тактичних рукавицях, в руках — автомат і запалена цигарка.

Володя був звичайним хлопцем із села на Івано-Франківщині, хоч і мав такий промовистий позивний.

ВСЕВОЛОД ВОЛОВИК («СЄВА») (20.11.1967 — 21.11.2014). ДУК «Правий сектор»

За кілька хвилин після смерті відчайдухи-добровольця «Морпєха», стікає кров’ю від поранення тією ж міною і «Сєва» — професійний розвідник із гігантським досвідом, капітан у відставці, співробітник ГУР — Всеволод Воловик. Він вмів, як ніхто інший, «ходити в розвідку», бо не раз цей спортивний і здоровий чолов’яга без поганих звичок ходив на окуповану територію як здеморалізований безхатько-алкоголік і приносив звідтіля просто безцінну інформацію. Нікому не вдалося за весь цей час викрити «Сєву», та навіть коли він потрапив до полону «казаків-ЛНРівців», то й там притримувався своєї «легенди».

^{Всеволод Воловик. Фото ДУК «Правий сектор»}

До «Правого сектору» Всеволод Воловик вступив ще під час Революції Гідності, з цими хлопцями революцію пройшов і одним із перших став добровольцем на війні.

«Сєва» був прикладом багатьом ДУКівцям та й військовим ЗСУ також. Недаремно після загибелі його іменем названо один із підрозділів ДУК «Правий сектор» — Окрема Тактична Група імені капітана Воловика.

• Зведення новин

За останню добу на Донбасі бойовики 39 разів обстріляли сили АТО, у боях загинув 1 військовий, ще 18 військовослужбовців і щонайменше 4 мирних жителів поранено.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

• Російська Федерація поновила обстріли української території.

Про це розповів речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

«Минулої доби вперше з моменту укладення «мінських домовленостей» зафіксовано поновлення обстрілів української території з боку Російської Федерації. Ведення артилерійського вогню з території РФ помітили на напрямку населений пункт Маноцький (РФ) — Камишне (Україна) в районі одного з прикордонних постів Луганського загону», — сказав Лисенко.

• Ірина Вовк, Дар’я Бура «Ізоляція. Таємні в’язниці Донбасу в оповідях врятованих від тортур та смерті»

ТЕТЯНА ГОНЧАРОВА (1978 р. н.), цивільна, мешканка м. Донецьк

Вони подзвонили й сказали: «Здравствуйте, мы из ‘‘МГБ’’ по поводу ареста вашего знакомого. Не могли бы вы еще раз к нам подъехать, есть несколько вопросов, которые надо проговорить».

А я розумію, що нікуди не подінуся, бо внизу під будинком стоїть машина і за мною слідкують. За два дні я нікуди не могла вже виїхати, було б гірше. І зараз, навіть якби я сказала, що не приїду, вони б просто піднялися й арештували мене. Тобто два варіанти: або я сама їду, або мене арештовують вдома, де мама. Для неї було б шоком, по-перше, те, що я заарештована, по-друге, те, за що я арештована.

Я приїхала до них, і в принципі все — з цього моменту почався відлік мого арешту.

Мене зустріли внизу приміщення «МГБ», ми піднялися на четвертий поверх, зайшли в офіс. Там зайшли ще в один кабінет — невелика конференц-зала. Мені сказали: «Садись», я сіла на стільчик за стіл. Занесли ручку, папірці формату А4 принесли, два чи три, вдарили відразу в голову й сказали: «Пиши».

Судячи з того, що мене вдарили, це був натяк, що вони в курсі, що я якимось чином зв’язана з моїм напарником.

Ось це одне: «Пиши» — це така психологічна гра, «взяти на понт». Те, що вони знають, — це одне, а те що я можу написати, — це інше. Тобто я можу написати те, що вони ще не знають. Тому й була сказана фраза: «Пиши». А що «пиши» — ось здогадайся і пиши. Припускала, що вони сказали це в надії, що я більше напишу, ніж їм відомо, або, щоб перевірити, наскільки я напишу те, що вони знають, або що приховаю. Я ж не знала, що конкретно їм відомо, що міг сказати мій напарник, який був у них вже дві доби.

Але я розуміла, що відкрутитися вже не вийде, все серйозно. По-перше, він заарештований вже дві доби. По-друге, мені щойно дали зрозуміти, ударом в голову, що теж все серйозно, і вже не буде ввічливої розмови. Почала писати, що писала, фотографувала, викладала в інтернеті в групах те, що бачила, мовляв, побачила танк — написала про це, побачила БТР — написала, про обстріли, що чула. Якось так коротко. Про те, що на якісь точки їздила, щось контролювала, щось фіксувала — не писала.

Я розуміла, що мій напарник не зможе промовчати, бо в тих умовах це було неможливо, відповідно, якусь інформацію він їм сказав. Зовсім дурочку я з себе не могла корчити, не було можливості.

Зайшли, прочитали цей папірець, вийшли. Через 5—10 хвилин повернулися. Я думала, щось скажуть, чи кудись підемо, встала з-за столу. І в цей момент мене вдарили кілька разів у щелепу. Мені ніс розбили, кров пішла. Я сіла, і зайшов психолог. Він сказав: «Здравствуйте, я психолог. Вытритесь, не расстраивайтесь. Перестаньте, вы на эмоциях. Вытретесь». Ще разів 25 дав мені серветку, щоб я кров витерла. Мене, звісно, почало трясти. Одна справа, коли ти ситуацію в голові прокручуєш, припускаєш, гіпотетично розглядаєш — це теорія, а інша, коли вона відбувається насправді. Тебе починає трясти, і ти розумієш, що в повній ж*пі, все — приїхала.

Цей «психолог» сидів, заспокоював мене, казав: «Успокойтесь, лучше расскажите, лучше напишите. Они все равно все узнают, зачем оно вам надо, чтобы вас вот так били».

Ось так він посидів, побубнів мені ось це: «Лучше расскажите, лучше напишите» й вийшов. Знову принесли папір і ручку. Я знову написала те саме. Якісь нюанси доповнила. Знову намагалася до останнього щось приховати, що знала. А раптом вони ще не знають про це.

Знову прийшли, прочитали. Потім кудись вийшли з цими папірцями. Довго їх не було, хвилин 30. Прийшли, сказали: «Вставай». Ми вийшли з цього конференц-залу в офіс. Вони дістали чорний пакет «БМВ», сказали: «Одевай на голову». Повели мене вже з пакетом з «МГБ». Спустилися ми на парковку, посадили в машину й повезли на «Ізоляцію».

Близько п’ятої години вечора мене привезли на «Ізоляцію», одразу спустили в підвал. Так, як і була в чорному пакеті, так і спустили. Зав’язали руки, ноги. На мені були джинси, кофта, шкарпетки. Одну шкарпетку зняли, облили ногу водою. Я не могла зрозуміти, що вони роблять, бо у мене був пакет на голові. Відчула, що мені зав’язують руки й ноги. Думала, мене вбиватимуть. До облитої ноги підключили дроти й катували струмом.

У підвалі питання ставила одна людина, і вони вже зводилися не до того, чим я займалася — це їх вже не цікавило, а до того, щоб я назвала на кого працювала, імена, звання, чи є в Донецьку ще люди, які цим займаються, хто ці люди...

Цілий вечір мене катували, а ближче до ночі підняли в кімнату — «стакан». У підвалі «стакан» — це зовсім вузенька кімната, в якій можна або стояти, або присісти так, що упиратимешся колінами в стінку. А нагорі «стакан» — це колишня душова 1,5 метри на 2,5 — вся в кахлі, холодна й вузька. Ось в цей мене й відвели. Три доби я там пробула. Перші дві доби не спала через нерви.

Після цього струму організм, серце, нерви, думки починає колотити. Ти не знаєш, що далі буде. У голові купа думок, взагалі не знаєш, що до чого. Вони побачили, що я не сплю, прийшли, накричали, щоб я спала. А я не могла лягти на той матрац. Він весь у застиглій крові, у сечі, ще в чомусь. Людей після тортур кидали сюди, і вони на цьому матраці лежали. Ще був стілець у цьому «стакані». Я на цьому стільці дві доби крутилася-вертілася. Потім вони сказали, якщо я не ляжу, то мене поб’ють.

Мені все-таки довелося лягти на цей матрац. Я полежала, здається, задрімала хвилин на 15—20. Потім підскочила, а він знову прибігає, — там же камера, вони спостерігають, — каже: «Да что ж ты не можешь спать лечь, ляг и спи!» Знову накричали на мене, щоб я спала.

Навіть якщо ти розумієш, що треба поспати, набратися сил, відпочити, але не спиться. Лягаєш, а в голові знову ті самі думки, страх, надія, що раптом все обійдеться і ти виберешся з цього лайна. А потім знову думаєш: «Та ні, все вже. Ну як вибратися з цього».

Після одиночної камери мене перевели в іншу кімнату. Яка в них називається «люкс». Це якась колишня комора, де архіви були. Там полиці зрізані під нари, вузенькі. Ти можеш ніби прилягти на них, але вони такі вузькі, ти просто лягаєш, як трупик в труну. Ручки склав на грудях і ось так тільки лежати. У ній я пробула чотири або п’ять днів. А потім мене перевели вже в іншу камеру.

Умови в камері були огидні. Звичайна кімната, в якій були розкладачки такі металеві, стіл квадратний був маленький дерев’яний, два стільці дерев’яних. І були подушка, матрац та ковдра. Усе. У кутку стояла дволітрова пляшка з водою з-під крана та п’ятилітрова пляшка, яку не обрізали, для туалету. Як в неї влучити дівчині? Перший час я пила мало рідини. У туалет майже не виводили. У кожній камері були відеокамери, які писали відео й звук. Треба було примудритися якось сходити в цю пляшку в туалет за секунду. Це такий моральний тиск.

…Води можна було набрати, тільки коли виводили в туалет. Спочатку в камерах не було ні каналізації, ні крану, нічого. І виводити в туалет могли раз на три дні. Тобто коли захочуть, коли в них буде час. А влітку гаряче, ти спітнілий, смердючий, ще й місячні й лише півтора літра води — хочеш пий, хочеш обтирайся, хочеш витирайся. На душ, туалет, набір води виділяли хвилин 5—7. Улюблена фраза була: «Три минути на всех, время пошло». Але ти за цей час лише доходиш до дверей туалету, а тобі вже кричать: «Что вы там копаетесь, быстрее, выходите!».

На «Ізоляції» постійно били, постійно ти в очікуванні, що можуть зайти до тебе й щось з тобою станеться. Ми могли засинати й чути, як приводили нову людину, опускали в підвал. І ти вже не можеш спати, бо чуєш, як з підвалу лунають крики, його катують. Або ти щойно заснув, о другій ночі грюкали в металеві двері в камерах, проходили повз і могли ногою з усієї дурі довбанути в ці двері. І ти схоплюєшся, не розумієш, що відбувається, чуєш, як у сусідню камеру, де хлопці сиділи, заходять і починають їх бити. Просто тому, що напивалися і їм нудно. Постійно така обстановка, що ти навіть не так в страху, як в напрузі й постійному очікуванні, що зараз щось трапиться. Можуть накричати, можуть побити, і ти це постійно чуєш. Хочеш-не хочеш, але постійно чуєш.

Вони організовували «навчальну тривогу», опускали нас в підвал серед ночі, напівроздягненими, ставили на коліна. У підвалі було страшенно холодно. А самі стріляли в холі, коли ми спускалися. І гранати під вікнами кидали, скло сипалося, і у вікно по п’яні могли кинути. П’яні влаштували «навчальну тривогу» й стріляли у вікна. І добре, що ніхто тоді не лежав на ліжку. Куля пройшла й не зачепила нікого в кімнаті. Нас ставили на коліна, руки за голову, ми стояли так хвилин 10—20—30. Потім вони починали закривати двері, а підвал, це колишнє бомбосховище, — там двері такі товсті-товсті, важкі, вони дуже повільно закриваються. Поки вони закривали, казали — якщо хтось ворухнеться, то розстріл. Імітували розстріл при нібито захопленні «Ізоляції». Часто в хлопців над вухом стріляли або могли автоматну чергу пустити.

Новеньких одразу привозили на підвал, а не в камери. Ми не бачили цих людей, тільки чули побиття і стрілянину, і ми навіть могли не знати, чи був там хтось, чи не було, живий він залишився чи ні. Часом траплялося, що виносили трупи забитих людей, яких вони катували й «переборщили». У когось серце не витримало, хтось помирав від травм.

• Зведення новин

За минулу добу зафіксовано 70 спроб бойовиків застосовувати різні типи мінометно-артилерійського та іншого озброєння по позиціях сил АТО.

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

За даними штабу, більшість обстрілів відбувалася за трьома напрямками: Луганському — 24, Донецькому — 20 і Дебальцевському — 20.

• Бійці 95-ї окремої аеромобільної бригади повернулися з зони АТО, де упродовж 17 днів захищали донецький аеропорту.

За словами військових, обидва термінали аеропорту повністю під контролем української сторони.

«Часто заходять диверсійні групи, особливо вночі, які працюють з новим обладнанням, глушниками, добре навчені. Їх мусимо ганяти по всьому терміналу», — зазначають бійці.

• Зведення новин

За останню добу на Донбасі загинуло троє військовослужбовців, 24 бійці отримали поранення.

По підрозділах сил АТО було здійснено 7 невдалих атак. Обстріли здійснювались по населених пунктах Оленівка, Новотроїцьке, Миколаївка, Красногорівка, Майорськ, Павлополь, Чермалик

Про це повідомив речник інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

• Упродовж доби зафіксовано 56 спроб атак бойовиків на позиції сил АТО з використанням різних типів озброєння.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

«Активність незаконних збройних формувань зберігається на трьох стратегічних напрямках: Луганському, Дебальцевському та Донецькому», — сказано в повідомленні.

• У районі Донецька й Авдіївки бойовики відступили від лінії зіткнення з українськими військами, але не припиняють вогонь.

Про це пише організатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук у Фейсбук.

• Ірина Вовк. «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ІГОР ПАНЬО (08.06.1991 — 25.11.2014). Батальйон «Воля»

Про Ігореву загибель першою в родині дізналася Ігорева зведена сестричка Альона. Вона ж і повідомила Ігореву тітку. Не було, каже пані Марія, тоді у неї звісток про загибель ні від командування, ні від побратимів.

А згодом тітка почала розпитувати, що трапилося і де тіло племінника, чому досі ніхто його не привіз додому, щоб поховати.

— Все, що тоді мені сказали: приїхати вранці на Пекарську, туди, знаєте, де той дворик між моргом і капличкою. А потім сказали, що Ігор вбитий... У свідоцтві написано: «Смерть настала внаслідок випадків ушкодження з невизначеним наміром». Як так, коли він був на війні? Тому ми добиваємося, щоб висновок змінили на «смерть настала внаслідок ушкодження від дій, передбачених законом та воєнними операціями». Ми прагнемо надання Ігореві статусу загиблого в АТО. Ця справа наразі ще розслідується, і остаточної версії Ігоревої смерті нам по суті ще не сказали.

Надали нам неповну експертизу, тож ще надсилаємо запити.

І тітка, і дядько, і бабуся Ігоря Паньо наразі домагаються справедливого розслідування; найбільше їм хочеться, аби слідство не звело всю справу нанівець і таки встановило істинні причини Ігоревої загибелі. Вони прагнуть, аби про Ігоря пам’ятали з теплом і вдячністю за те, що він не злякався війни й став до оборони. Як засвідчують Ігореві побратими, вояк загинув у період обстрілів під Лисичанськом. У соцмережах же з’являлося повідомлення, що Ігор навіть на бойовій позиції знищив ворожий танк.

Ігоря поховали на 76-му полі Почесних поховань Личаківського кладовища у Львові, між оборонців Східного фронту країни, поміж воїнів і героїв. Йому належить віддати честь і шану, бо він взяв до рук зброю заради своєї країни й загинув у зоні бойових дій.

• Геннадій Харченко «Щоденник артилериста»

[Донецьк] Серед інших вогневих завдань найбільш пам’ятними були, безумовно, «вогневі коридори», якими ми відсікали ворога і давали нашим можливість проводити ротації і підвезення в Донецький аеропорт.

Ще довго після тих боїв охоплювало хвилювання, коли ми згадували слова соба: «Робимо вогневі коридори. Наші будуть по них прориватися, вивозити поранених. Працюємо максимально точно. Після кожного пострілу відновлюємо наводку». Помилитися не можна було ні на одну поділку, ні на один градус кутоміра! Ми не підвели.

Ще одним цікавим епізодом життя нашої батареї в перші тижні під ДАПом стала поява нашої негласної назви — «невидимки».

• Ігор Стрельцов «Щоденник Андерсена»

26–27 листопада 2014 року

[Донбас] Позиційні бої тривають вдень і вночі з різною інтенсивністю. Ніякої закономірності чи логіки в діях супротивника немає взагалі. Деенерівці можуть днями не зробити, жодного пострілу, а потім насипати годинами з усього підряд, підкидає наче землетрус. Порохівня сиплеться на голови хлопцям, що пересиджують лихі години під землею, наче над ними важкі танки їдуть. Несподівані прильоти мін, хаотичні обстріли ворожої артилерії. «Новороси» — то влучають доволі точно, скоріше за все наводяться за допомогою безпілотників, що деренчать у небі вдень і вночі, то розбивають будинки десь посеред Мар’їнки, не пошкодивши жодного військового об’єкта української армії. Сапери вже не виїжджають на розмінування нерозірваних снарядів навіть до цивільних кварталів. Позначають місця прильотів смугастими стрічками чи іще якось, на більше вже просто не вистачає ані часу, ані ресурсів. Половина міста живе без води та газу, світло відновлюють, як сказав колись Бос, «під час місячних у тітоньки війни». В бліндажах уся земля вкрита шаром стріляних гільз. Їх давно ніхто не збирає для переробки чи то звітності, як було на початку. Щоб не послизнутися, стоячи за кулеметом, заступаючи на варту, хлопці просто розгрібають місце ногами. Людей не вистачає. Одних уклали на ліжко холоди і застуди, інших — гарячий метал з того боку. Постійна готовність до відбиття атак притупляє відчуття небезпеки. З’явилася якась байдужість до всього, вона в’їлася в обличчя пороховими газами, проросла колючою щетиною на стомлених, потемнілих обличчях. Люди звикли до розривів, немов до перекатів грому під час дощу в себе вдома. Вони звикли до вигляду крові, до смерті, навіть до думки про власну смерть. Парадокс: смерть стала нормою життя. Авжеж, бо без цього можна збожеволіти. Єдине, — переїхали далі від небезпечного фронту. Та й то після випадку, коли, пробивши дах, одна з мін «оплотівців» розірвалася прямо посеред будинку, і ударною хвилею перевернуло ліжко, на якому спав Красний. В командира танкістів потім не виявили навіть подряпини, тільки заглух на одне вухо. Та відтепер доводиться далеко топтати ногами до перших позицій.

• Андрій Курков «Щоденник Майдану та війни»

28 листопада 2014 року. Київ і Донбас рік потому

Ось і промайнула, йдучи в минуле, перша річниця останнього Майдану. Відсвяткували, пом’янули героїв, пішли далі. Нарешті, після позачергових парламентських виборів, запрацював парламент і вибрав уряд. Так почалася зима, від температури якої також залежить майбутнє України, як і від настрою Путіна.

Кримінальні новини Києва — дрібні неприємності в порівнянні з життям у Донбасі. Там, незважаючи на офіційне перемир’я й присутність моніторингової групи ОБСЄ, війна триває 24 години на добу. Щоденні повідомлення про бої, про жертви серед українських солдатів і сепаратистів, серед мирного населення, що потрапило під бомбардування, стали буденністю. До цього додаються регулярні повідомлення про смерті від голоду та холоду й про те, що багато жителів територій, контрольованих сепаратистами і росіянами, не отримують ніякої гуманітарної допомоги, незважаючи на сотні вантажівок російських гуманітарних конвоїв, які регулярно заїжджають у Донбас із боку Ростова-на-Дону. Олігарх Рінат Ахметов, який переїхав до Києва, також відправляє в Донбас гуманітарну допомогу, в основному продукти харчування, яку видають тільки тим, хто старший 65-ти років. Ця допомога доходить до Донбасу і видається, а ось що відбувається з допомогою, яка приходить із Росії, незрозуміло. Утім, «міністерство освіти “Донецької Народної Республіки”» повідомило, що Росія доставила для шкіл регіону 13 тонн російських підручників. Решту підручників сепаратисти збираються друкувати самі, при цьому абсолютно серйозно обговорюється питання про перевидання радянських шкільних підручників. Одним із перших указів «міністерства освіти “Донецької Народної Республіки”» вчителям, які працюють на захоплених територіях, заборонено контакт із колегами в інших регіонах, а також суворо заборонено відправляти інформацію про навчальний процес до Києва. Донецький університет так само працює, і на днях там відбулася зустріч студентів і викладачів із «президентом» ДНР Олександром Захарченком. Повній залі голова невизнаної республіки розповів у присутності, зокрема, й іноземних журналістів про «труднощі перехідного періоду». Коли наприкінці зустрічі один зі студентів запитав: «А чи будуть студентам платити стипендії?», Олександр Захарченко поцікавився у студента, який поставив запитання, що саме він вивчає в університеті, і, дізнавшись, що студент вивчає хімію, запропонував йому заробляти гроші на життя самостійно — виготовленням бомб для оборони ДНР.

• Зведення новин

• За минулу добу в зоні АТО українські війська відбили 38 спроб ворога атакувати.

Протягом 29 листопада бойовики спромоглися на 26 атак на позиції сил АТО по усій протяжності фронту.

Найбільша активність терористів зафіксована у напрямку старого та нового терміналів аеропорту Донецьк.

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

• Терористи продовжують напади та обстріли позицій сил АТО, за минулу добу загинув один український військовослужбовець, 11 отримали поранення.

Про це повідомив заступник керівника ІАЦ РНБО Володимир Полевий.

• Військовослужбовці полку спецпризначення «Азов» виявили та знешкодили розвідувальну групу терористів, яка діяла в околицях міста Маріуполь.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

Під час переговорів, у яких брав участь командир «Азова» Андрій Білецький, було звільнено з полону шість українських військовослужбовців.

Обмін відбувся за схемою шість на шість.

• Зведення новин

• За минулу добу терористи здійснили 45 атак з використанням артилерійсько-мінометного вогню та іншого озброєння.

«Наші «кіборги» тримають позиції у старому та новому терміналах летовища. На даний час — найбільшим ворогом мужніх оборонців аеропорту є холод та хуртовина», — зазначили прес-центрі АТО.

• Зведення новин

• За минулу добу терористи 41 раз намагались атакувати позиції сил АТО, застосовуючи гарматну артилерію, міномети та реактивні системи залпового вогню.

Ворожа активність спостерігалась на Луганському, Донецькому, Дебальцевському та Маріупольському напрямках, повідомляє прес-центр АТО.

Тривають атаки на аеропорт Донецька. У штурмах аеропорту Донецька беруть участь бійці російського загону спецпризначення, повідомляє прес-центр АТО.

• За добу в зоні проведення антитерористичної операції загинули 3 військових, 14 отримали поранення.

Про це повідомив речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

• Зведення новин

• За минулу добу терористи здійснили 52 атаки на позиції сил АТО, використовуючи артилерійсько-мінометний вогонь.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

В зону ураження ворожої артилерії потрапили населені пункти: Донецьке, Попасна, Старий Айдар, Кримське, Макарове, Щастя, Станічно-Луганське, Сокольники, Піски, Донецьк, Авдіївка, Петровське, Миколаївка, Новобахмутовка, Славне, Невельське, Тоненьке, Марїнка, Артемово, Дебальцеве, Майорськ, Шуми, Нікішине.

• Луганські бойовики й українські військові домовилися про припинення вогню з 5 грудня й про відвід усієї важкої техніки з 6 грудня.

Як повідомляється у доповіді ОБСЕ за 1 грудня, таке рішення ухвалили 29 листопада на зустрічі в Луганську.

• Українські військові і бойовики домовилися про перемир’я в донецькому аеропорту.

Про це на прес-конференції заявив самопроголошений «спікер народної ради ДНР» Андрій Пургін, повідомляють «РИА Новости».

Увечері цього ж дня прес-центр АТО повідомив, що бойовики поновили атаки на термінали Донецького аеропорту.

• У Донецьку відбудеться зустріч за участі українських і російських військових та представників ОБСЄ та окремих районів Донецької області щодо виконання «мінського мемо­рандуму».

Про це у вівторок повідомляє прес-служба Міноборони.

• Зведення новин

За останню добу бойовики 39 разів відкривали вогонь, у районі Донецького аеропорту ніч минула без обстрілів, є інформація про поранення 5 цивільних осіб на Донбасі.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

Спроби атакувати позиції українських військ були зафіксовані поблизу населених пунктів: Майорськ, Верхньо Вільхова, Станично-Луганське, Щастя, Макарове, Авдіївка, Тоненьке, Піски, Опитне, аеропорт Донецьк, Тарамчук, Березове, Славне, Чернухіно, Шуми, Нікішене, Рідкодуб, Дебальцево, Богданівка.

• Упродовж минулої доби в зоні АТО загинуло 2 військових, ще 5 військових отримали поранення.

Про це повідомив речник Інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко.

• Підрозділи бойовиків, які брали участь у штурмі Донецького аеропорту, відведено вглиб бойових порядків для відновлення боєздатності.

Про це повідомляє депутат Верховної Ради й організатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук у Фейсбук.

«У ході переговорів українських військових з терористами й росіянами було досягнуто домовленість про взаємну евакуацію вбитих і поранених. Однак північніше цієї ділянки обстріли із застосуванням артилерії тривають», — повідомляє він.

• Терористи знову обстріляли з «Градів» позиції сил АТО на північно-східній стороні Маріуполя.

Про це повідомили в штабі оборони міста, передає «0629».

• За підрахунками прес-центру АТО, втрати бойовиків, які тероризують населення Донбасу, від початку проведення антитерористичної операції становлять близько 8 тисяч осіб.

Про це повідомили на сторінці прес-центру АТО у Фейсбук.

• Зведення новин

• За минулу добу у зоні АТО на сході країни загинув один військовий, ще 13 отримали поранення. Бойовики на Донбасі намагались здійснити 71 атаку з використанням артилерійсько-мінометного вогню та іншого озброєння.

Про це повідомив речник Інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко.

• Кількість обстрілів бойовиками території Луганської області зросла в кілька разів.

Про це повідомив глава Луганської ОДА Геннадій Москаль.

Під обстріли потрапили населені пункти Станиця Луганська, Щастя, Трьохізбенка, Чорнухине, Золоте, Вільхова. Ніхто з мирних мешканців, на щастя, не загинув і не поранений, зазначив Москаль.

• Партизани в Донецькій області знешкодили 110 проросійський бойовиків за дві доби. Про це повідомляє прес-центра АТО.

«Надійшла інформація від партизанського загону, який діє на території Донецької області. Першого грудня при взаємодії зі Збройними силами воїнами загону було знищено на фермі в районі Старомихайлівки близько 50-ти бойовиків», — сказано в повідомленні.

• Генштаб України перехопив доповіді командирів російських військових підрозділів, які свідчать про великі втрати регулярних військ РФ в боях за Донецький аеропорт.

Про це повідомив представник Генштабу, т. в. о. начальника управління роботи з особовим складом ЗСУ Олександр Розмазнін на брифінгу в четвер, передає «Інтерфакс-Україна».

«Загальні втрати за станом на 6.00 мск (2 грудня 2014 року) частин, задіяних в боєзіткненнях ‘‘200-х’’ — 299 осіб, ‘‘300’’ — 190, з них 96 — важко поранені, ТМН (теперішнє місцезнаходження невідоме) — 171», — процитував Розмазнін частину перехопленої доповіді.

• Ірина Вовк, Дар’я Бура «Ізоляція. Таємні в’язниці Донбасу в оповідях врятованих від тортур та смерті»

ОЛЕНА ЗАВАЛЬНА (1962 р. н.), цивільна, мешканка м. Макіївка

Усе своє життя я прожила в Макіївці. Рідко коли виїздила десь далеко. Тому те, що почало від буватися в моєму рідному місті, мене спершу цікавило, а згодом почало турбувати й не­покоїти. Озброєні люди в камуфляжі, російські прапори — це що таке? З кожним днем люди все більше боялися виходити на вулицю, бо від так званих «ополченців» можна було чекати чого завгодно. Спершу я просто спостерігала, як людей «зомбують», як розхитують ситуацію, але згодом почала усвідомлювати, що люди повністю перемикаються на цю дурнувату ідею про «республіку», масово йдуть на «референдум», виробляють «паспорти ДНР». Розуміючи, що я в незначній меншості, під псевдо Юля Іванова завела акаунт у твіттері @zusamelena — із грудня 2014-го писала проукраїнські дописи, критикувала «ДНР». Там дуже багато інформації — 5 тисяч твітів, я ніби вела щоденник Макіївки в окупації.

Спершу мої дописи були тільки текстові: я аналізувала свавілля «ополченців» і незрозумілу підтримку місцевих. А як перший танк проїхав, «ополченський», то пішло-поїхало... Скільки техніки я вперше в житті бачила, оцей асфальт, побитий гусеницями. І я насмілилася ще й фотографувати й публікувати фото: військових баз сепарів, їхньої техніки, їх самих. Такі пости в них вважаються «шпигунством». Я це знала, але сил не було терпіти це беззаконня, як вони руйнують місто, стежать за кожною людиною, яка «здається підозрілою». Мене це дратувало. Зараз уже аналізую, що певно варто було або сидіти тихо або покинути місто. Але тоді мені хотілося якось вплинути на ситуацію, щось змінити. А цей твіттер... це як віддушина для мене була, я відчувала себе серед своїх, бо там багато проукраїнських дописувачів було. От ми й спілкувалися.

До речі, ніхто тепер у «республіці» вільно не ходить з фотоапаратами й селфі на кожному кроці не робить. Не заборонено, звісно, але всі дуже перелякані й обережні. Та й молоді там поменшало.

Тоді і я намагалася бути дуже обережною, тож «ополченці» не бачили, як і що я фотографую. А от місцеві підходили до мене з підозрами: «Зачем оно вам надо?», «Чего вы лезете?». Часом було дуже страшно фотографувати: наприклад, з під’їзду, бо мені завжди здавалося, що за мною через дверне вічко дивляться. І публікувати фото було страшно. Бувало, викладала наступного дня, якщо фото мене тривожило. До речі, «ополченці» спершу й не вірили, що то я займаюся цією сторінкою: думали, що це син, навіть розшукували його, але він уже перебрався на той час до столиці. Щоправда, до військ­комату «ДНР» бойовики його ніколи не кликали, хоча з багатьма хлопцями таке бувало: змушували-переконували йти в ряди «ополчення», обіцяли, що «все буде чудово» або просто погрожували. Повсюди висіли плакати «Иди в ополчение ДНР». От в міськвиконкомі висів плакат із дівчиною з автоматом і підписом «Сколько ты будешь прятаться за моей спиной?». У такі миті особливо відчувалося, що влади немає. І про це я також писала.

• Зведення новин

За минулу добу в ході АТО поранено 7 військовослужбовців.

Про це повідомив заступник керівника ІАЦ РНБО Володимир Полевий.

За минулу добу факти ворожої активності фіксувалися 45 разів, від обстрілів постраждали двоє мирних мешканців Донбасу.

«Використовуючи вміст гуманітарного конвою з РФ, банди терористів відкривали артилерійсько-мінометний вогонь та здійснювали залпи з «Градів»

• Під час збройного протистояння на Донбасі загинули 1250 військових, із них 952 — з підрозділів Збройних сил України.

Про це заявив президент Петро Порошенко.

• Зведення новин

За минулу добу зафіксовано збільшення кількості обстрілів терористами позицій українських військ, загинули двоє українських військовослужбовці, 8 отримали поранення.

За минулу добу бойовики, використовуючи стрілецьку зброю, «Гради», міномети та артилерію, 87 разів відкривали вогонь по позиціях сил АТО та мирних мешканцях.

Найгарячішими залишаються Луганський, Донецький та Дебальцевський напрямки. Епіцентром військового напруження за минулу добу став Дебальцевський плацдарм. Про це повідомив речник ІАЦ РНБО Андрій Лисенко.

• На Луганщині за минулу добу зафіксовано максимальна кількість обстрілів із боку ЛНР — 80, з початку тижня на території Луганської області від рук терористів загинули вже 6 мирних мешканців.

Про це повідомив глава Луганської ОДА Геннадій Москаль.

• Місія ОБСЄ зафіксувала переміщення нерозпізнаного конвою з вантажівок і військової техніки в Донецькій області.

• Російські військовослужбовці в районі донецького аеропорту втратили вбитими 198 осіб, пораненими — 116.

Про це на сторінці спільноти «Груз 200» в Фейсбук повідомила російська правозахисниця Олена Васильєва, посилаючись на звіт Міноборони РФ за 30 листопада.

• Зведення новин

За минулу добу у зоні проведення антитерористичної операції загинув один український військовий, ще 9 дістали поранення.

За добу терористи 55 разів обстріляли позиції сил АТО. Є дані про загибель 6 та поранення 3 мирних жителів.

Про це повідомив речник Інформаціно-аналітичного центру РНБО.

• Бойовики «ЛНР» зізналися, що 5 грудня отримали поповнення із російського міста Томськ.

Про це йдеться в повідомленні «ЛНР», передають «Українські новини».

Бойовики заявили, що 5 грудня з Томська в Луганськ вирушила на автобусі група «добровольців» у кількості 31 особа віком 23—50 років.

• У районі Донецького аеропорту на вихідних тривали запеклі бої.

Про це у своєму Фейсбук повідомляє організатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук.

Будівлю старого терміналу практично зруйновано. У неділю ввечері противник в черговий раз завдав потужного артилерійського удару по позиціях «кіборгів». Артилерія українських військ завдала удару у відповідь по вихідних позиціях противника біля Путилівки і в Куйбишевському районі Донецька.

Речник Інформаціно-аналітичного центру РНБО повідомив: «На території Донецького аеропорту зруйновані і старий і новий термінал. Але тримати там оборону, відбивати атаки і зустрічати ворога є можливість і наші хлопці це з успіхом роблять».Донецький аеропорт залишається під контролем українських військ.

• На всіх позиціях сил «антитерористичної операції» на сході України задіяно режим припинення вогню.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

«За ініціативи президента Петра Порошенка на всіх позиціях сил АТО введено в дію режим припинення вогню», — сказано в повідомленні.

• Зведення новин

За минулу добу штаб Антитерористичної операції не зафіксував ознак припинення вогню зі сторони бойовиків.

«Події сьогоднішнього дня продемонструють реальні прагнення незаконних військових формувань до припинення вогню на Донбасі», — повідомляє прес-центр АТО.

• Станом на 13:00 до штабу АТО надійшла інформація про 6 фактів порушення режиму «тиша» з боку бойовиків, повідомляє прес-центр АТО.

Обстріли позицій наших військ здійснювались з використанням мінометів, автоматичного гранатомету АГС, зенітної установки ЗУ-23-2 та стрілецького озброєння

• Зведення новин

Вперше за минулу добу в зоні проведення антитерористичної операції не загинув жодний український військовий.

Про це повідомив речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

• Повного припинення вогню на Донбасі 9 грудня не вдалося досягти, бойовики 14 разів порушили так званий «режим тиші».

Штабом АТО обліковано 14 фактів порушення режиму «тиша» з боку незаконних збройних формувань. З них три до оголошення режиму припинення вогню».

Про це повідомляє прес-центр АТО.

Районами, де фіксували обстріли позицій українських військ, залишаються Луганський, Донецький та Дебальцевський плацдарми.

• Зведення новин

Упродовж минулої доби загинули троє українських воїнів, ще 8 отримали поранення.

Про це під час брифінгу повідомив речник Інформаційного центру РНБО полковник Андрій Лисенко.

• Один з лідерів бойовиків Денис Пушилін заявив, що бойовики почали відведення важкої артилерії в зоні конфлікту.

Про це повідомляють «РИА Новости».

• 40 КамАЗів із боєприпасами і два — з терористами проникли в Україну з території Росії в четвер.

Про це журналістам сказав представник Генерального штабу Збройних сил Олександр Размазнін, повідомляють «Українські Новини».

• Президент України Петро Порошенко вимагає від Росії вивести війська РФ із України і закрити російсько-український кордон заради встановлення миру.

«Будь ласка, виведіть війська з моєї території», — звернувся він до Росії в Австралії на прес-конференції з прем’єр-міністром Австралії Тоні Ебботом, повідомляє «Інтерфакс-Україна».

• Зведення новин

В результаті бою з терористами під Маріуполем загинули двоє бійців полку Національної гвардії «Азов».

Про це на своїй сторінці в Фейсбук повідомив радник глави МВС Антон Геращенко.

• За минулу добу бойовики 6 разів обстрілювали позиції сил «антитерористичної операції» зі стрілецької зброї, повідомляє прес-центр АТО.

«Вдень затишшя вдавалось дотримуватись. Але у темну пору доби провокації з боку бандитів в районі населених пунктів: Щастя, Піски, Майорськ, Чернухіно, міжнародного аеропорту Донецьк», — інформує прес-центр.

• Станом на 13:00 у зоні АТО зафіксовано 5 обстрілів, бойовики вели вогонь із ПТУР-ів, мінометів та артилерії в районі населених пунктів Фрунзе, Щастя, Донецьке.

«Однак площадкою для демаршу вони обрали район Маріуполя», — повідомляє прес-центр АТО.

• Зведення новин

За минулу добу штаб АТО зафіксував 11 випадків порушення «режиму тиші» з боку терористів.

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

«Використовучи ПТРК, міномети, артилерію та стрілецьку зброю, бандити відкривали вогонь по позиціях сил АТО в районах населених пунктів Фрунзе, Донецький, Щастя, Станиця Луганська, Старомихайлівка, Нікішино, Павлопіль», — зазначено у повідомленні.

• За минулу добу втрат серед українських військовослужбовців у зоні проведення антитерористичної операції не зафіксовано.

Про це повідомив керівник інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

• Протягом 13 грудня бойовики 11 разів порушили «режим тиші».

Як повідомили у прес-центрі АТО, обстріли позицій сил АТО відбулися поблизу населених пунктів Фрунзе, Кримське, Станиця Луганська, Верхньоторецьке, Нікішино.

• Зведення новин

Штаб Антитерористичної операції зафіксував 14 випадків обстрілів позицій українських військових з боку терористів.

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

У зону ураження ворожого вогню потрапили райони населених пунктів Фрунзе, Кримське, Станиця Луганська, Верхньоторецьке, Авдіївка, Нікішино, Дебальцево.

У міжнародному аеропорту «Донецьк» наші воїни продовжують утримувати зайняті рубежі.

• Зведення новин

Упродовж дня до штабу АТО надійшла інформація про 4 випадки порушення режиму «тиші» зі сторони бойовиків.

Про це повідомляє прес-центр АТО на сторінці у Фейсбук.

• За минулу добу бойовики на Донбасі 7 разів обстрілювали позиції сил АТО з використанням мінометів та стрілецької зброї.

Про це повідомляє прес-центр АТО, постріли лунали в районах населених пунктів Фрунзе, Чорнухіне, Орлово-Іванівка.

• За час проведення АТО загинули 917 військових, понад 3,3 тисячі отримали поранення.

Про це сказала речник Міністерства оборони Вікторія Кушнір на брифінгу в Києві.

• Зведення новин

Упродовж минулої доби в зоні проведення АТО жертв серед українських військових немає.

Про це повідомив речник Інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко.

• Поблизу Тельманового зведена ротна тактична група російських військ, посилена артдивізіоном, знову висунулася в першу лінію в районі Гранітного.

Про це заявляє організатор групи «Інформаційний спротив», народний депутат Дмитро Тимчук.

Крім того, на Дебальцевському плацдармі в районі Нікішиного й Чорнухіне «російсько-терористичні війська отримали підкріплення у вигляді декількох «знову створених» рот «козачої гвардії.

• На Донбасі продовжуються обстріли сил АТО, більшість з них в Донецькому аеропорту.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

«За першу половину дня терористи 8 разів вели обстріли позицій наших військ.З них, 4 рази — по укріпленнях сил АТО на донецькому летовищі. Проти наших «кіборгів» бандити використовують снайперську зброю та гранатомети», — сказано в повідомленні.

• Президент Росії Володимир Путін доручив уряду і Академії наук підготувати фундаментальну наукову працю з історії Криму. Відповідальним за написання нової історії призначив прем’єр-міністра Росії Дмитра Медведєва, передає Російська служба Бі-бі-сі.

• Зведення новин

Домовленість про тимчасове припинення вогню в односторонньому порядку виконують виключно українські військові.

Як повідомляє прес-центр АТО, за добу по підрозділах сил АТО бойовики здійснили 26 обстрілів із артилерії, мінометів, гранатометів та стрілецької зброї.

Як і раніше, районами зосередження ворожої активності стали Луганський, Донецький, Дебальцевський та Первомайський напрямки.

• За останню добу в зоні АТО поранили одного українського бійця, минулося без втрат.

Про це повідомив речник інформаційно-аналітичного центра АТО Андрій Лисенко.

• Протягом дня бойовики обстріляли сили АТО 10 разів.

Про такі дані станом на 19:00 17 грудня повідомив медіацентр АТО.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ЛЕОНІД ЛУЦИК (28.08.1984 — 18.12.2014). 80 ОАЕМБр

Хоч і війна, а розмов із чоловіком з фронту було багато, переважно телефоном, а іноді мережу «зловлять» на базі, і він підключався до Скайпу, тож діти могли ще й побачити татка. Оксана тривожно слухала розмови з дітьми, а сама ламала пальці на руках від переживання за чоловіка. Все тільки питала, коли додому, коли повертаєшся, коли якусь відпустку дадуть. А Льоня наполягав: «Я не на передку, заспокійся, тут я в безпеці».

Просив хіба батькам наразі нічого не казати, мовляв, повернуся — розповім, як тут було. Мріяв повернутися до того, як доня зробить перші кроки, дуже хотів все сам побачити. А Оксану просив зафіксувати на відео, якщо раптом не встигне приїхати додому з війни. Щоб вже побачити постфактум і похвалити маленьку.

— І ти, знаєш, Ір, я так вірила, що мала просто чекає з першими кроками до татового повернення. Так і сталося: він приїхав — і вона пішла... тільки цього Льоня вже не побачив.

А Льонина маленька дівчинка досі мріє побачити татка: вона заглядає мало не на кожного перехожого чоловіка, чи то часом не її тато йде. А найнестерпніше для Оксани зараз — це сльози дітей, коли вони чують «тато» від своїх однолітків, а їм того слова вже немає до кого сказати.

— До останнього я не хотіла вірити у ту звістку: коли він не вийшов на зв’язок, взагалі, тоді просто таки сіла на телефон і дзвонила всім його друзям, спільним знайомим, та взагалі всім, хто лиш тоді спадав на гадку. Побратими, сослуживці, волонтери — ніхто не знав. І хтось таки з них, я в тій суматосі вже не пам’ятаю, хто саме, сказав мені, що Льоня загинув, коли рятував свого друга. Я повірила, бо він по життю був такий, що перше — для людей, а потім — для себе.

• Зведення новин

Бойовики ввечері у четвер обстрілювали українських військових у Майорську, Рідкодубі, Чорнухіному, Новогригорівці та в районі міста Щастя.

Як повідомляє прес-центр АТО вранці 19 грудня, «ситуація в зоні АТО залишається напруженою».

• У районі Донецького аеропорту підрозділи російсько-терористичних військ продовжують вести обстріли позицій українських військ, прагнучи спровокувати українських військових вогонь у відповідь.

Обстріли велися в основному зі стрілецької зброї.

Про це повідомляє організатор групи «Інформаційний спротив», народний депутат Дмитро Тимчук у Фейсбук.

• За добу в зоні проведення антитерористичної операції загинули 5 військових, ще 7 отримали поранення.

Про це повідомив речник штабу АТО Андрій Лисенко.

• Група бійців 24-й окремого штурмового батальйону ЗСУ «Айдар» в районі населеного пункту Старий Айдар попала в засідку бойовиків, у результаті чого загинули двоє бійців, ще троє отримали поранення.

Про це повідомив «Укрінформ» за посиланням на прес-секретаря «Айдару» Юлію Євдокимову.

«Наші бійці змінювали секрет в районі Старого Айдару, коли потрапили в засідку. Бойовики їх закидали гранатами. У результаті у нас двоє загиблих, один важкопоранений, але стан стабільний, один з пораненням лиця і ще один з легким пораненням руки», — сказала вона.

• Зведення новин

В районі Ольховатки незаконні збройні формування відкрили вогонь по українських воїнах з реактивної системи залпового вогню БМ-21 «Град».

Поблизу Нікішино бандити застосували гранатомети.

Окрім того бойовики зі стрілецької зброї обстріляли військових в районі населених пунктів Сокольники, Опитне, Кримське, Піски, Дебальцево та новий термінал Донецького аеропорту.

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

• Зафіксовано непоодинокі випадки порушення режиму тиші незаконними збройними формуваннями. Біля селища Ольховатка Артемівського району позиції українських військових терористи обстріляли з реактивних установок «Град».

У Луганській області поблизу с. Чорнухине Попаснянського району бойовики тричі обстріляли український опорний пункт з мінометів та снайперської зброї.

Блокпост Нацгвардії біля с. Кримське терористи обстріляли з артилерії та мінометів, позиції сил АТО в районі міст Щастя, Сокільники та Фрунзе бойовики обстріляли з мінометів та стрілецької зброї.

Загиблих серед наших військових немає, двоє воїнів дістали поранень.

Про це повідомили в оперативному штабі РНБО.

• На території Ростовської області (РФ) у безпосередній близькості до держкордону з Україною зафіксовано значну концентрацію живої сили та техніки Збройних сил РФ.

Про це у Фейсбук заявив активіст Дмитро Снєгірьов з посиланням на дані розвідгруп ГІ «Права Справа».

• Зведення новин

З 18:00 20 грудня до 6:00 21 грудня у зоні АТО терористи здійснили 9 обстрілів.

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

Згідно з повідомленням, бойовики застосовували стрілецьку зброю, гранатомети, міномети та артилерію.

• За останню добу загиблих серед українських військових немає, 4 бійців дістали поранень.

Про це йдеться у повідомленні оперативного штабу РНБО.

«Протягом доби незаконні збройні формування здійснили 21 провокаційний обстріл позицій сил АТО. Бойовики двічі обстрілювали Донецький аеропорт зі стрілецької зброї. З танків та мінометів вівся вогонь по позиціях українських військових в с. Піски», — повідомили в РНБО.

З артилерії, гранатометів та мінометів вони обстрілювали позиції сил АТО біля селищ Кримське та Гірське.

Також бойовики неодноразово обстрілювали блокпости та опорні пункти сил АТО поблизу н.п. Шуми, Опитне, Гранітне, Майорськ, Нікішине Донецької обл, де застосовували гранатомети, міномети та стрілецьку зброю.

• Протягом доби незаконні збройні формування провокували українських військових, застосовуючи стрілецьку зброю, гранатомети, міномети та артилерію.

Як повідомили у прес-центрі АТО, поблизу Славяносербська терористи обстрілювали наших військових з озброєння БМП.

«Ситуація у зоні АТО залишається складною. ...Починаючи з 9:00 мінометного обстрілу зазнали позиції українських військ поблизу населених пунктів Фрунзе, Кримське і Дебальцево. У Фрунзе бойовики також вели артилерійський вогонь», —йдеться у повідомленні.

• Протягом дня бойовики шість разів обстрілювали з гранатометів та стрілецької зброї метеовежу і новий термінал аеропорту Донецька.

• Зведення новин

За останню добу загиблих чи поранених серед українських військових немає.

Про це сказав речник АТО Андрій Лисенко.

«На Сході продовжується «режим тиші». Внаслідок бойових зіткнень за минулу добу серед українських воїнів загиблих і поранених немає», — сказав він.

• З 18:00 неділі до 6 ранку понеділка бойовикишість разів відкривали вогонь по позиціях сил українських військових.

Про це повідомив речник АТО Леонід Матюхін вранці 22 грудня.

Зокрема, бойовики двічі обстріляли новий термінал Донецького аеропорту зі стрілецької зброї. Стріляли — зі сторони монастиря, наголосив Матюхін.

Також українських військових обстріляли біля Гранітного та Щастя.

• Бойовики на Донбасі у вихідні відводили основну частину своїх сил від лінії зіткнення із силами АТО, але на «передовий» у низці міст вони залишаються.

Про це пише на підставі даних групи «Інформаційний спротив» народний депутат Дмитро Тимчук у Фейсбук.

Цей процес не спостерігається на окремих ділянках — зокрема, противник залишає війська «на передовий» у смузі Первомайськ — Лисичанськ, а також у районі н.п. Донецьк, Тельманове, Новоазовськ, у районі Бахмутської траси.

• Зведення новин

За минулу добу в зоні проведення антитерористичної операції 3 військових дістали поранення.

Про це розповів речник АТО Андрій Лисенко.

• За вечір і ніч бойовики 9 разів порушували режим припинення вогню.

«Ситуація в зоні АТО і надалі залишається напруженою», — заявляє прес-центр АТО.

За ніч обстріляли метеовежу донецького аеропорту та село Піски, околиці Нікішиного та електропідстанцію у Дебальцевому, позиції українських військ у Ломакіно, поблизу Гнутового, теплоелектростанції у населеному пункті Щастя, Сокольників. Поблизу Кримського відбулося бойове зіткнення. Крім того, за даними штабу, «активізувалася робота безпілотників незаконних збройних формувань»: з 16.40 і до першої години ночі у небі над Маріуполем.

• Зведення новин

За минулу добу в зоні АТО не загинув жоден український військовий, але двох бійців АТО поранило.

Про це заявив речник АТО Андрій Лисенко.

• Близько 100 російських солдатів-контрактників прибули в Пет­ровський район Донецька за останню добу.

Про це пише організатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук у Фейсбук.

«Протягом останньої доби в Петровському районі Донецька відзначено прибуття ‘‘поповнення’’ російсько-терористичних військ — близько 100 російських солдатів-контрактників (ос­нов­на частина — солдати строкової служби, які тільки-но підписали контракт). Російські військовослужбовці екіпіровані під бойовиків «ДНР».

У районі н.п. Сніжне зафіксовано переміщення до 400 російських найманців, які пройшли підготовку в «навчальному таборі» у Ростові-на-Дону (РФ), які прямують убік Донецька.

Найманці не озброєні (спорядження й зброя для них перевозиться окремо), їх супроводжують озброєні військовослужбовці РФ», — повідомляє Тимчук.

• У зоні АТО збільшилася кількість провокацій з боку бойовиків, за ніч вони 25 разів обстріляли позиції українських військових.

Вогонь бойовики вели зі стрілецької зброї, гранатометів, мінометів та артилерії, повідомляє прес-центр АТО.

Бойовики відкривали вогонь по новому терміналу донецького аеропорту, населених пунктах Станиця Луганська, Сокольники, Опитне, Піски, Березове, Новомихайлівка, Тарамчук, Славне, Майорськ, околиці Нікішино, Золоте, Чермалик та Орлове.

Вночі поблизу Гірського бойовики відкрили вогонь по українських воїнах із системи залпового вогню БМ-21 «Град».

Крім того, на Маріупольському напрямку активніше літають безпілотні літальні апарати: з 16:50 до 22:25 вівторка безпілотники помітили шість разів у небі над Талаківкою, Сартаною, Черненко і Гнутовим.

• Протягом середи незаконні збройні формування продовжували обстрілювати позиції українських військ в зоні АТО з мінометів, автоматичних гранатометів та стрілецької зброї.

Один раз застосували реактивну систему залпового вогню Град, повідомили у прес-центрі АТО.

• Зведення новин

За минулу добу в зоні проведення антитерористичної операції не загинув жоден український військовий.

Про це повідомив речник АТО Андрій Лисенко.

За останню добу значно знизилася кількість провокаційних обстрілів з боку бойовиків.

Протягом ночі у зоні АТО бойовики продовжували поодинокі обстріли-провокації.

Загиблих серед українських військових немає, поранення отримав один наш воїн.

• У четвер позиції українських військових були обстріляні шість разів — поблизу населених пунктів Чорнухіно, Малоорлівка, Миколаївка та Майорськ.

Про це повідомив речник АТО Роман Туровець.

• Відведення важкого озброєння силами АТО буде здійснено лише після того, як буде повне припинення вогню з боку бойовиків.

Про це повідомив речник Генштабу Владислав Селезньов, передає «Українська правда».

«Як тільки буде реалізовано пункт перший мінських угод, буде припинено обстріл наших позицій протягом доби, ми будемо готові відвести артилерію», — сказав він.

• Зведення новин

За минулу ніч бойовики 16 разів обстріляли українських військових — зі стрілецької зброї, гранатометів, мінометів, з броньованої техніки та артилерії.

Про це повідомив речник АТО Леонід Матюхін.

Зокрема, зі стрілецької зброї та гранатометів було обстріляно Станицю Луганську, Чорнухіне, Нікішине та околиці Сокольників.

Під мінометний обстріл потрапили Маріїнка, Славне, Шуми, Майорськ, Чорнухіне і тричі Піски. В районі Сколольників по силах АТО також били з БМП (броньованої машини піхоти).

Двічі бойовики задіювали артилерію — по Степному й Шумах.

• За добу в зоні проведення антитерористичної операції загинув один військовий, один отримав поранення.

Про це розповів речник АТО Андрій Лисенко.

• Українські військові і бойовики, які контролюють тимчасово окуповані території Донбасу, провели обмін полоненими.

Про це повідомляє кореспондент російського «Інтерфаксу» з місця подій.

Обмін проводився на нейтральній території за формулою «222 на 150». Під час обміну полоненими бойовики звільнили 146 заручників, ще 4 мають звільнити в суботу.

• З 13:50 енергосистема Криму відключена від об’єднаної енергосистеми України за розпорядженням Національної енергетичної компанії «Укренерго».

• Зведення новин

Бойовики продовжують здійснювати поодинокі збройні провокації, обстрілюючи українських військовослужбовців зі стрілецької зброї, гранатометів та мінометів.

Як повідомили у прес-центрі АТО, за минулу добу бойовики 10 разів відкривали вогонь по позиціях українських сил.

Вночі терористи двічі із стрілецької зброї та гранатометів вели вогонь по аеропорту Донецька. Відкривали провокуючий гранатометний та мінометний вогонь по населених пунктах Щастя, Нікішино, Майорськ, двічі по Миколаївці і тричі по Рідкодубу»

• З полону бойовиків без процедури обміну було звільнено четверо українців — троє військовослужбовців з 80-ї аеромобільної бригади та одна цивільна особа.

Про це «5 каналу» повідомив радник заступника міністра оборони України Василь Будик.

• У Криму запровадили віялові відключення електроенергії.

• Зведення новин

За минулу добу 3 українських військовослужбовців поранено в зоні АТО, загиблих немає.

Про це повідомляє Рада національної безпеки й оборони України.

• 28 грудня ситуація у зоні проведення АТО відзначається відносним затишшям.

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

«Протягом дня бойовики незаконних збройних формувань здійснили лише 2 провокаційні обстріли сил АТО. Об 11:00 під 15-хвилинний мінометний обстріл потрапили позиції українських військових в районі населеного пункту Кримське, а о 12 годині терористи здійснили кілька пострілів по блокпосту в районі населеного пункту Нижнє», — зазначили у прес-центрі.

• Диверсійно-розвідувальна група терористів в неділю ввечері обстріляла блокпост полку «Азов».

Про це повідомляється у соцмережах полку.

«Щойно був обстріляний блок-пост, який тримають бійці полку «Азов». Вогонь відкрила ДРГ терористів. Під час першого вогневого контакту було поранено одного бійця полку. У відповідь наші відкрили шквальний вогонь по супротивнику. Терористи від межі міста відступили», — сказано у повідомленні.

• Зведення новин

За ніч незаконні збройні формування 8 разів обстрілювали позиції українських військових застосовуючи стрілецьку зброю, міномети та артилерію.

«Крім того, у районі Первомайська відбулося бойове зіткнення між ворогами України та її захисниками», — повідомив речник АТО Леонід Матюхін.

• У Донецькому аеропорту в понеділок загинули троє військових України, 14 бойовиків убито.

Цю інформацію повідомив президент Петро Порошенко під час прес-конференції.

• Близько 20:00 відбувся напад збройного формування «ДНР» на позиції сил АТО, дислоковані на сході від Маріуполя.

У боєзіткненні з використанням стрілецької зброї загинув 20-літній військовослужбовець.

Про це повідомив начальник прес-служби штабу АТО сектору «М» Дмитро Горбунов.

• Бойовики у зоні АТО проводять нарощування й перегрупування сил.

Про це на брифінгу заявив речник АТО Андрій Лисенко.

Зокрема, за даними розвідки за останні три доби до Донецька прибули декілька колон вантажівок з боєприпасами.

• Якщо буде вихід з мирного процесу, військове положення буде введено негайно.

Про це заявив президент Петро Порошенко.

«Що ми будемо робити, якщо відбудеться вихід з мирного процесу. Можу вам обіцяти, що воєнний стан буде введений негайно», — сказав він.

• В селі Піски біля Донецького аеропорту знищена диверсійна розвідувальна група противника.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

• Зведення новин

Ніч в зоні проведення антитерористичної операції минула відносно спокійно

Про це повідомляє прес-центр АТО.

«Терористи тричі провокували українських військових, застосовуючи стрілецьку зброю та міномети», — сказано в повідомленні.

З мінометів бойовики обстріляли околиці Оленівки, а зі стрілецької зброї двічі обстрілювали населений пункт Авдіївка.

На маріупольському напрямку і надалі спостерігається активізація безпілотників противника.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ІВАН АНДРУХІВ (07.07.1987 — 31.12.2014). 14 ОМБр

Іван повернувся з Пісків пораненим і хворим, за місяць до Нового року. Він хотів підлікуватися і повернутися до побратимів. Але 2015-го не дочекався: у батьківському домі у Львові 27-річний Іван не прокинувся 31 грудня...

— Я дуже часто приходжу на те 76 поле на Личакові, до Іванка, і зауважую людям, що серед імен на табличках загиблих у більшості — хлопці з простими українськими іменами — Іван, Василь, Богдан, Юрій, Михайло й навіть вісім Андріїв, я порахувала, коли священик правив панахиду. І такі вони молоді й гарні на тих фотографіях, а там — ті чорні кляті стрічки... важко ходити між тими рядами полеглих, важко, що їх більшає, а ще важче від того, що серед них — твоя дитина.

Якось отець мені сказав: «Пані Олю, ну що ми можемо зробити? Значить там, на небі, тих хороших дітей також бракує, тому їх і забирають». І в мене хіба пролітають такі думки, що може в чомусь Іванка я не підтримала, коли треба було: ну, от як вступив він до медичного, бо ж династія лікарів, а він, може, не хотів там вчитися, може, хотів би комп’ютерами займатися чи музикою, бо закінчив курси ді-джеїв. А тепер його немає, і я вже нічого не виправлю... шматок серця мені вирвали.

• Зведення новин

Новорічна ніч у зоні проведення антитерористичної операції пройшла неспокійно.

Як повідомляє прес-центр АТО, «незаконні збройні формування вдавалися до провокацiй i 8 разів обстрілювали позиції українських військових із стрілецької зброї та мінометів».

Зі стрілецької зброї бойовики обстріляли населені пункти Трьохізбенка, Нижнє, Авдіївка, Чермалик та околиці Нікішино.

У населеному пункті Петровське Донецької області відбулося бойове зіткнення.

«Учора ввечері терористи піддали мінометному обстрілу околиці Майорська та Шумів», — інформує прес-центр вранці 1 січня.

• 1 січня о 6:30 ранку бойовики «ЛНР» обстріляли з мінометів селище Чорнухине Попаснянського району Луганської області, бойовики також відкрили вогонь з реактивної системи залпового вогню «Град».

Про це повідомляє глава Луганської обласної держадміністрації Геннадій Москаль.

• Протягом 1 січня в зоні АТО бойовики 12 разів здійснили провокаційні обстріли позицій українських військових, найчастіше обстрілювали на Дебальцевському напрямку.

Двічі під артилерійський вогонь потрапили позиції сил АТО в районі Дебальцевого, обстріл з БМ-21 «Град» вівся поблизу населеного пункту Золоте.

• Зведення новин

За минулу добу в зоні проведення антитерористичної операції загинув один військовий, ще 5 дістали поранення.

Про це повідомив речник АТО Андрій Лисенко.

Бойовики продовжують здійснювати «поодинокі збройні провокації на Маріупольському, Донецькому, Дебальцевському та Луганському напрямках, за добу здійснили 16 обстрілів.

Застосовуючи стрілецьку зброю, гранатомети та міномети, бойовики вночі обстріляли донецький аеропорт, а з стрілецької зброї — околиці Чернухіно.

Мінометного обстрілу зазнали населені пункти Старий Айдар, Золоте, Попасна, околиці Вуглегірська та Чермалика.

• У район Горлівки прибуло свіже формування (до 300 осіб) російських військ, які взяли місто під свій контроль. Прибулі одягнені в нову камуфляжну форму без розпізнавальних знаків, відмінно оснащені і озброєні. З їх прибуттям в місті різко зменшилася кількість місцевих бойовиків.

Такі оперативні дані групи «Інформаційний спротив», опублікував Дмитро Тимчук.

За його даними російсько-терористичні війська почали ущільнювати бойові порядки і висуватися до передових позицій українських військ в зоні АТО.

У районі н.п. Волноваха зафіксовано 2 свіжих формування противника, загальною чисельністю до 200 осіб, і 6 одиниць бронетехніки. Південніше Старобешевого зафіксована батарея САУ 2С1 «Гвоздика» противника. У районі н. п. Трьохізбенка російсько-терористичні війська знову почали практикувати тактику «блукаючих танків».

• Бойовики «ЛНР» посилили обстріл Луганщини.

Про це повідомив речник АТО Андрій Лисенко.

Зафіксовано 9 обстрілів Луганської області з артилерії, систем залпового вогню «Град», мінометів, автоматичних гранатометів та стрілецької зброї.

• Бойовики 13 разів обстріляли сили АТО протягом п’ятниці.

Про такі дані станом на 18:30 повідомили в медіацентрі АТО.

Зі стрілецької зброї бойовики обстріляли Чермалик, двічі Чернухіно та новий термінал аеропорту Донецьк.

• Зведення новин

• Ніч у зоні проведення антитерористичної операції пройшла неспокійно. Ввечері 2 січня бойовики із стрілецької зброї обстріляли українських військових на околицях Сокольників, Нікішино та у Пісках. Також, по Рідкодубу і Пісках, терористи вели вогонь з мінометів.

З гранатометів було обстріляно новий термінал донецького аеропорту та околиці Чермалика, під артилерійський вогонь потрапив населений пункт Ольховатка.

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

• Протягом доби жоден український військовий не загинув, одного військовослужбовця було поранено.

Фіксується прибуття нових військовослужбовців РФ та спроби встановлення єдиного керівного центру над усіма терористичними угрупованнями на Луганщині.

Про це повідомив речник Антитерористичної операції Андрій Лисенко.

• Протягом 3 січня бойовики незаконних збройних формувань 9 разів провокували сили АТО. Протягом дня бойовики обстрілювали з стрілецької зброї новий термінал та диспетчерську вежу аеропорту Донецьк, а також позиції сил АТО в районі н.п. Мар’їнка й Новомихайлівка.

• Андрій Курков «Щоденник Майдану та війни»

4 січня 2015 року. Стабільна нестабільність

Тиждень тому до Києва з Донецька приїжджав мій знайомий художник Сергій П. Йому, нарешті, вдалося вивезти з Донецька всі свої картини, які тепер зберігатимуться в його друзів у Києві до кращих часів. На мої запитання про ситуацію в Донецьку він відповідав дуже стримано і скупо. Сказав, що в порівнянні з Луганськом — столицею «Луганської Народної Республіки», в Донецьку все добре. Тільки немає грошей і занадто багато людей у камуфляжі та зі зброєю. Привізши свої картини до Києва, він знову повернувся в Донецьк, із грошима, якими його охоче забезпечили київські друзі та колеги. Єдине, на що він дійсно від душі поскаржився, так це на те, що вже кілька місяців не може нормально спати — щоночі на вулиці стріляють. Останні кілька тижнів українська армія, яка зупинилася за 10 кілометрів від Донецька, не відповідає на артилерійські й інші обстріли своїх позицій сепаратистами, але зате Міністерство Оборони України повідомляє щодня про кількість убитих і поранених українських військовослужбовців. Офіційне перемир’я й неофіційна війна біля Донецька триває щодня й щоночі.

А ось у сусідній «Луганській Народній Республіці» ситуація дійсно абсолютно інша. Там, усередині окупованих територій, триває власна громадянська війна, в якій Росія також бере участь, як і у війні з Україною. Тиждень тому недалеко від міста Стаханова був убитий разом зі своїми шістьма охоронцями командир міських «ополченців» Олександр Бєднов, більш відомий під кличкою «Бетман». Відповідальність за вбивство «Бетмана» і його людей узяв на себе «президент “ЛНР”» Плотницький, який оголосив, що «Бетман» був бандитом і тероризував місцеве населення, а, крім того, нелегально торгував українськими військовополоненими і крав гуманітарну допомогу, яку одержують із Росії. Насправді Бєднов-Бетман відмовлявся підкорятися «президенту “Луганської Народної Республіки”» Плотницькому, вважаючи себе повним господарем міста Стаханова і маючи під командою близько 1500 озброєних бойовиків. Тепер, коли його вбито, бойовикам запропоновано перейти в «армію “ЛНР”» або ж очікувати такої долі, яка спіткала їхнього командира. Однак у них є й інший варіант: влитися в армії козацьких отаманів, які контролюють сусідні містечка та міста, які також відмовляються підкорятися визнаному Москвою «президенту» Плотницькому. Російські спецслужби, які намагаються об’єднати різні групи сепаратистів і російських добровольців під єдине командування, навряд чи зможуть легко досягти своєї мети. Може, саме тому колишній «головнокомандувач армії Південного Сходу» Ігор Гіркін-Стрєлков, який уже давно повернувся з Донецька додому до Москви, звернувся до всіх російських добровольців, які воюють у Донбасі, якомога швидше покинути територію України й теж повернутися додому.

• Зведення новин

У зоні АТО триває ущільнення бойових порядків російсько-терористичних військ. Про це повідомив Дмитро Тимчук.

• За минулу добу терористи «ЛНР» дев’ять разів обстріляли підконтрольну Україні територію Луганської області, жінка отримала поранення.

Про це у понеділок повідомляє прес-служба Луганської ОДА.

• За минулу добу в зоні проведення антитерористичної операції не загинув жоден військовий, 1 дістав поранення.

Про це розповів речник АТО Андрій Лисенко.

За понеділок бойовики 10 разів відкривали вогонь по позиціях українських військ із стрілецької зброї, гранатометів, мінометів, озброєння танка та артилерії.

• Терористи взяли в полон 7 українських військових.

Про це на своїй сторінці в Фейсбук повідомляє керівник Центру обміну полоненими Володимир Рубан.

Військові їхали на ротацію, навігатор завів їх у Донецьк.

• Під час здійснення ротації добровольців та військовослужбовців за контрактом Національної гвардії України в зоні проведення АТО, через погані погодні умови відбулось зіткнення військових автомобілів КРаЗ та автобусу Богдан.

Про це повідомили в Нацгвардії.

У ДТП загинули 12 бійців, ще 18 поранені.

• Геннадій Харченко «Щоденник артилериста»

У січні 2015 року обстановка на фронті була дуже складною. Йшли бої за Донецький аеропорт, за Дебальцеве. Але ми вже відчули свою силу і свою впевненість у перемозі. Знали вже тоді точно, що ворогові не вдасться нас зламати. Звичайно, така впевненість у нас була з першого дня. А тоді до неї ще додався бойовий досвід.

Про це ми хотіли розповісти запорожцям, бо інформація теж доходила дуже суперечлива. З Владом ми домовилися, що перед будівлею обладміністрації розгорнемо дві гармати, привеземо із собою польову кухню, чай, оптичні артилерійські прилади, бронежилети, каски. Щоб люди бачили, що є кому їх захищати. Неформально цей захід ми назвали «Козацьке Різдво. Разом до Перемоги!». Майже закінчувалася короткострокова відпустка, ми вже збиралися повертатися в зону АТО.

До нас мали приєднатися з конкурсами та сувенірами волонтери. А також хлопці з кінного козацького театру, з демонстрацією традиційного козацького бойового мистецтва. Всі дуже чекали і готувалися до цього дня. Командування бригади пішло назустріч, дало «добро», і ми стали готуватися — приводити себе і гармати до ладу. Ми їх вимили і вичистили, але підфарбовувати обідки і мастити скати гуталіном, як на радянських парадах, ясна річ, не стали. Ми твердо знали — на фронті показуха ні до чого.

• Зведення новин

Незаконні збройні формування 15 разів обстріляли позиції українських військових. Про це повідомили у прес-центрі АТО.

На Донецькому напрямку терористи обстріляли Гранітне, Піски з боку Донецька, Вольво-Центр та Спартак, н.п. Тарамчук, Петровське, Водяне, Опитне та метеовежу аеропорту Донецьк.

На Дебальцівському напрямку відбулися обстріли в районі Чернухіно, Ольховатки та Рідкодуба.

• За добу у зоні конфлікту на Донбасі 3 українських військовослужбовців загинуло, 1 дістав поранення.

Про це повідомив речник ІАЦ РНБО Андрій Лисенко.

• На Донеччині диверсанти вступили у бій з силами АТО, в результаті боєзіткнення двох бойовиків знищено.

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

• Зведення новин

Бойовики вісім разів обстріляли українських військових у зоні антитерористичної операції.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

• За минулу добу двоє бійців АТО отримали поранення.

Про це під час брифінгу заявив речник АТО Андрій Лисенко.

• Днями в мережі з’явилися відео- та фотоматеріали того, як російські військові з відповідними розпізнавальними знаками на формі, а також бойовики у формі «Військової поліції ДНР» обшукують українських військових під час перетину блокпосту в рамках ротації в донецькому аеропорту.

Про це написав у Фейсбук журналіст Роман Бочкла.

• Міністр оборони Степан Полторак підтверджує наявність домовленості щодо ротації українських військових в донецькому аеропорту. За цого словами, на це довелося погодитися для того, щоб не ризикувати життям українських військових. Він запевнив, що у майбутньому ротація проходитиме за кращих умов.

• Найгарячішою точкою АТО був аеропорт Донецька та його околиці.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

Загалом впродовж дня бойовики 16 разів відкривали вогонь по позиціях українських військ з застосуванням мінометів та артилерії, у тому числі «Градів».

• Зведення новин

Протягом минулої ночі бойовики 34 рази обстріляли позиції українських військових у зоні АТО, таким чином значно посиливши інтенсивність атак.

Про це йдеться у повідомленні прес-центру АТО.

Згідно з повідомленням, обстріли здійснювалися з важкого озброєння — мінометів, артилерії у тому числі із реактивних систем залпового вогню «Град».

• За добу чотири українських військовослужбовців загинули, вісім отримали поранення.

Про це на брифінгу повідомив речник АТО Андрій Лисенко.

• Представники місії ОБСЄ не були присутні під час ротації українських військових в донецькому аеропорту 6 січня через відсутність гарантій безпеки.

Про це сказано у повідомленні ОБСЄ за результатами зустрічі представників організації з українськими та російськими полковниками, а також представниками «ДНР» в зоні АТО.

• Поблизу Станиці Луганської у Луганській області в результаті бойового зіткнення загинуло двоє бійців Національної гвардії.

Про це повідомляє Нацгвардія.

Ще вісім військовослужбовців отримали поранення різного ступеня тяжкості.

• Зведення новин

За останню добу кількість провокаційних обстрілів з боку терористів в зоні АТО зменшилась. Проте бойовики продовжують використовувати важку зброю, і один раз відкрили вогонь з РСЗВ БМ-21 «Град».

Протягом ночі на 10 січня незаконні збройні формування у зоні АТО 14 разів порушили режим припинення вогню.

За минулу добу у зоні АТО 2 військовослужбовців загинули, 20 — отримали пораненя.

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

• На Донеччині в р-ні н.п. Докучаєвськ сили АТО підбили танки бойовиків. Про це повідомили у штабі АТО.

• Під час артилерійського обстрілу у селищі Кряківка на Луганщині загинуло троє людей — 14-річна дівчинка, її мати та бабуся.

Як повідомила представник облуправління МВС в Луганській області Тетяна Погукай.

• За даними розслідування, проведеного організацією журналістських розслідувань CORRECT! V.

Пасажирський Боїнг малайзійських авіаліній, збитий проросійськими бойовиками влітку 2014 року, зазнав катастрофи від пострілу зенітно-ракетного комплексу «БУК М1», доставленого з російського Курська. За даними журналістів, на позиції, з яких обстріляли Боїнг, БУК доправили члени 53-й зенітно-ракетної бригади з метою захисту російських танкових дивізій, які воювали на українській території без розпізнавальних знаків.

• Зведення новин

Протягом ночі на 11 січня незаконні збройні формування 18 разів порушили режим припинення вогню.

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

• В ніч на 11 січня з Донецького аеропорту евакуйовано 6 поранених бійців.

Про це у Твіттері повідомив президент Петро Порошенко.

«Сьогодні вночі з Донецького аеропорту було евакуйовано шість наших поранених бійців, доставлені боєприпаси, продовольство», — зазначив він.

• Через обстріли терористів СБУ тимчасово припинила пропуск осіб та транспортних засобів на кількох дорожніх напрямках у зоні АТО.

Про це повідомив речник ІАЦ РНБО Андрій Лисенко.

• Ситуація у зоні проведення антитерористичної операції й надалі ускладнюється. Незаконні збройні формування збільшують кількість та інтенсивність обстрілів позицій наших сил та населених пунктів Донбасу. Протягом дня бойовики 41 раз обстріляли позиції українських військ.

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

Вже декілька днів поспіль вони відкривають вогонь з важкого озброєння — танків, артилерії, у тому числі «Градів».

Епіцентром напруженості залишається район Донецького аеропорту.

• У Криму «народна міліція» влаштовує численні захоплення приватних підприємств на користь кримського «уряду».

«Відколи Росія 10 місяців тому захопила півострів, за оцінками власників і юристів, у власників відібрали нерухомості та іншого майна на суму понад 1 млрд доларів США», — пише NewYorkTimes.

• Зведення новин

У зоні проведення антитерористичної операції продовжує зростати кількість обстрілів з боку бойовиків, повідомляє прес-центр АТО.

Розпочинаючи з 18 години вчорашнього вечора, незаконні збройні формування 22 рази обстріляли позиції наших військових, в тому числі з важкого озброєння.

Районом найбільшого загострення залишається донецький аеропорт та населені пункти поблизу нього. Учора ввечері відбулося бойове зіткнення між бойовиками та оборонцями нового терміналу аеропорту.

Загалом за добу незаконні збройні формування 63 рази обстріляли позиції наших військових.

• На Луганщині йде посилення обстрілів, бойовики знову застосовують артилерію, міномети та системи «Град».

Близько другої години після півночі бойовики ЛНР з боку Веселої Гори обстріляли Щастя з мінометів. Кілька мін вибухнули поблизу теплоелектростанції.

Про це повідомляєна своєму сайті голова Луганської ОДА Геннадій Москаль.

• Вперше зафіксовано, що угрупування терористичних підрозділів та Російської Федерації значно перевищили за чисельністю наші угрупування.

Про це заявив голова комітету з питань нацбезпеки та оборони Сергій Пашинський на погоджувальній раді.

• Лідер донецьких бойовиків Олександр Захарченко звинуватив Україну в «односторонньому виході з меморандуму про перемир’я».

При цьому він заявив, що дозволяти ротацію сил АТО в Донецькому аеропорту він «не бачить ніякого сенсу».

• Валерій Макеєв «100 днів полону, або Позивний ‘‘911’’»

Одного разу мені дозволили під конвоєм на півгодини сходити на службу в церкву при лікарні. Молився. Дякую за можливість помолитися в церкві — це завжди особливо. Храм  — без погонів і знамен воюючих сторін, місце для молитви за мир. Так, у проповіді прямо чи в підтексті підтримувалися ідеї самостійного Донбасу, Новоросії. Але той же священик приходив у лікарню і благословляв наших воїнів, щоб вони щасливо доїхали додому...

Я спілкувався і з медичним персоналом, і з місцевими жителями. По-різному вони оцінюють те, що відбувається. Дехто вважає, що «все йде, як треба», що зараз «тимчасові труднощі». Безумовно, є велика неприхована надія на старшого брата. Та всі визнають, що проблем дуже багато. Як казав один луганчанин: «Спочатку ми чекали появи газу в будинках. Він з’явився. Тепер чекаємо електрики й стабільного водозабезпечення. Потихеньку, відправили дітей у школу (спочатку думали, що всіх дітей збиратимуть у вцілілі будівлі, але встигли підремонтуватися і відправили їх у рідну школу. Тепер думаю, який диплом отримає син у виші».

Виші Луганська (як й інших міст Донбасу) поділилися на ті, котрі із персоналом перебралися на територію, підконтрольну Україні, і продовжили роботу, а також на ті, що працюють у рідних стінах, але без української акредитації. Як із цим бути – поки що незрозуміло. Звичайно, усі стежать за внутрішніми подіями в області. Таких, хто б підтримував радикальні дії типу «козачої республіки», я не зустрічав.

Як працюють органи місцевого самоврядування? Складно. Говорив із одним представником селищної ради. Грошей (у розумінні традиційних податків і зборів) — немає. Є «нал», який ополченці збирають на ринках та інших працюючих місцях. Кошти, що з’являються в розпорядженні органів місцевого самоврядування, діляться за погодженням із ополченням на різні реальні потреби. Як це відбувається — не уявляю і не знаю.

Як працює «феміда»? Законів поки немає, є певні «поняття», насамперед про те, чого «категорично не можна». Перш за все, оголошена неприхована війна наркоманам і вживанню наркотиків у будь-якому вигляді. Про це і чув, і затримання за вживання бачив. Не можна пиячити й порушувати громадський порядок. Тут «феміда» працює за принципом оціночних суджень: якщо п’яний затриманий у комендантську годину — не позаздриш, буде покараний дуже сильно. Фізично. У денний час ймовірність затримання — 50 на 50. Тут є цікавий момент: затримує як патруль, так і будь-який свідомий ополченець. Третій критерій затримання: дзвінок – скарга дружини на буйного чоловіка. При мені в камеру, через яку пройшло сімдесят осіб, таких потрапляло п’ятеро. Якщо дружина сказала, що чоловік її бив, йому не позаздриш: карають дуже-дуже сильно. Бувають і несправедливості: чоловік «застукав» дружину з коханцем-ополченцем у будинку. Ті зателефонували в комендатуру із заявою про те, що хтось ломиться в дім. Комендатура приїздить миттєво. «Відметелили» мужика. Через добу розібралися, що він насправді намагався потрапити у свій будинок. Але зреагували блискавично. Із ґвалтівниками розмова наджорстка: одному за спробу зґвалтування відразу прострелили ногу. Це було в іншому місці утримання, тому знаю з розповідей.

Міліція, схоже, починає відроджуватися. Як мені сказали, осібно в Луганську діє «Беркут». У Ровеньках міліцію «реформують» на базі бійців бойових батальйонів. Якогось обліку строків затримання не існує. Основний принцип — це коли хтось із відповідальних осіб запитує у затриманого: «Ти скільки вже сидиш?».

Але багато хто вірить, що все налагодитися.

Багато хто й не вірить. Вони вже навіть не уявляють — що може налагодиться???

Питання «За кого люди на Донбасі?» риторичне. Не помилюсь, якщо скажу просто: за мир. В абсолютній більшості. Пригадуються соцдослідження десь у квітні 2014 року з тим же питанням: «А ви за кого?» Із 67 % жителів вибирали щось а-ля миролюбне «за самостійність, але в складі України». Сьогодні це було б ідеальним варіантом. Навіть термін сучасний винайшли — децентралізація. Але, на жаль, сьогодні це вже мало­ймовірно.

Зараз соцдослідження проводити марно, бо щирості не доб’єшся. Складно тут бути щирим. Тому поділюся лише деякими власними спостереження. Є певна кількість радикально налаштованих людей. Причому як за «ЛНР» і «ДНР», так і тих, котрі не приймають усього, що відбувається. Ну з останніми, безумовно, складніше. У тому сенсі, що важче якось виявляти зовні таке несприйняття. Але воно є.

Один інженер з Луганська нарікав, мовляв, тільки назбирали грошей, щоб остаточно розрахуватися синові за квартиру в Києві, залишилися на сьогодні без коштів, а тут — війна. «Немає ні умов для життя, ні грошей. Але як звідси їхати: дві кішки, дві собаки, дружина, молодший син (закінчує тут школу з незрозумілим атестатом), і врешті-решт — будинок. На кого його тут кинути?»

Один цивільний поранений, якого просто підстрелили з міномета з української сторони, коли він рухався на своїй «копійці», усі претензії пред’являє саме до ополченців. Та ще й таку свою позицію він агресивно відстоював, перебуваючи в одній палаті із пораненими ополченцями (!). При тому, що в цій «копійці» загинув його тесть.

Буду об’єктивним: таких, хто насмілюється бодай щось сьогодні тут критикувати, — дуже мало. Інколи це роблять напівпошепки. Набагато популярніше обговорення зведень із фронтів за новинами відомих груп «ВКонтакте» і ЖЖ. Подейкують, що це переломний період. Але нічого не компенсує відсутність зарплат і пенсій — народові просто хочеться їсти! А з цим проблеми.

Потихеньку щось десь починає працювати. Медперсонал розповідав, що з’явились вивіски у сфері обслуговування: наприклад, кілька перукарень оголосили, що відкриті до 16:00. Але працюють іноді тільки до обіду або до 14:00. Пояснюють це тим, що очікують повернення решти персоналу. Відкрилися деякі ресторани. Щоправда, невідомо чиї. Про одну мережу розповідали: власника немає, а заклади починають потихеньку працювати. Автовокзал зруйнований артилерією, але автобуси починають їздити за маршрутами. Україномовні санітарки в лікарнях намагаються переходити на більш прийнятну і безпечну російську, але частіше говорять так, як звикли.

Лисичанськ і Сєвєродонецьк в якихось кілометрах 50–70 від Луганська. Багато хто має там родичів. Проїхати можна. Дивуються, що там якесь мирне й майже налагоджене життя з повними прилавками. Деякі цивільні хворі не знають, куди їм повертатися після виписки, бо в місцях, де вони проживають, ідуть бої. У повітрі панує невизначеність. Чим це може закінчитися, тепер не знає ніхто. Усі хочуть миру. Але ніхто вже не уявляє, яким цей мир може бути тут в найближчі місяці, у наступні роки. Натомість усі розуміють: так, як було, уже не буде.

Одна жінка розповідала інше. Їй дуже сподобалися хлопці зі Львова, які у них стояли. Коли йшли, плакала. І дуже не сподобалися «донские казаки», які прийшли на зміну львів’янам. Коли на центральну площу села «казаки» запросили місцевих жителів «для роз’яснювальної» роботи, її онук узяв до рук камінь зі словами «щас кидону». Ледве втримала.

Є багато розповідей про мародерство з обох сторін. Але буває по-різному. Одна жінка виходить на поріг свого сільського будинку, а у неї до килимка прикріплено 1000 грн. «Чому б це?»  — подумала. Іде далі й не може стримати зойку — українські солдати викопали всю картоплю з городу. Начебто за нормальною ціною.

Один чоловік розповідав, як стояла в них Нацгвардія: «Прийшли, купили їжі... А ми з мужиками сидимо за пляшкою на вулиці за столом. Запросили присісти. Випили по чарці. Познайомилися. На запитання «А можна стрельнути з БТРа?», знайшли порозуміння: «Гаразд, давай 100 грн. і разок он туди бахни».

Після повернення додому, сконтактував із чоловіком, з яким потоваришував під час перебування у Луганській обласній лікарні. Після розмови з’явився мій пост у ФБ:

«Молодогвардійці», або Новий рік, він і в Луганську...

У школі читав «Молоду Гвардію». Після 5-го класу їздив до Канева в школу-музей Олега Кошового. У серпні 2014 року довелося побувати в Ровеньках у райлікарні. У тій самій, з підвалу якої Олега Кошового, Любу Шевцову й кількох інших «молодогвардійців» повезли на розстріл.

А вчора написав про розмову з Вітьком із Луганська.

«Дочка запросила додому всіх однокласників-старшокласників святкувати Новий рік. Справді, святковий стіл був біднуватий, але кожному по салатику – і вийшло ніби нормально. Зустріли. За московсько-луганським часом. Потім опівночі... Як тобі пояснити?.. Любу Шевцову з «Молодої Гвардії» пам’ятаєш, яка співала перед фашистами «Чому я не сокіл?..» Так-от уяви: два десятки молодих хлопців і дівчат у Луганську зустрічають Новий рік по-українськи: з рукою на серці і дружнім «Ще не вмерла Україна». Як згадую — і досі сльози на очах...»

Ті, хто вірить, що там лише «лугандони», цього не зрозуміють і не приймуть... Але допоки, зустрічаючи Новий рік, луганчани з рукою на серці співають гімн свого народу...

Вони ненавидять очільників держави, але... люблять Україну.

• Зведення новин

За добу в зоні проведення антитерористичної операції загинув 1 український військовий, ще 17 дістали поранення. За добу бандформування 75 разів обстріляли позиції наших військових

Про це повідомив речник АТО Андрій Лисенко.

• У вівторок вдень в Луганській області бойовики з допомогою радіокерованого пристрою підірвали вантажівку «Урал» з українськими військовослужбовцями 80-ї аеромобільної бригади.

Про це агентству «Інтерфакс-Україна» повідомив голова Луганської облдержадміністрації Геннадій Москаль.

Внаслідок вибуху, за його словами, двоє військових отримали серйозні поранення.

• Бойовики обстрілюють Авдіївку, снаряд потрапив у будівлю школи.

Про це повідомив глава Донецької обласної міліції В’ячеслав Аброськін.

• Президент Петро Порошенко підписав указ про проведення трьох хвиль часткової мобілізації у 2015 році.

Про це він заявив на зустрічі з керівниками обласних держ­адміністрацій.

• За період з 6 до 18 години сьогоднішнього дня незаконні збройні формування 85 разів обстріляли позиції наших військових. Терористи ведуть вогонь, в основному, з важкого озброєння – артилерії, реактивних систем, танків, обстрілюючи як позиції наших сил, так і населені пункти з мирними мешканцями.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

• Українські військовослужбовці не покидали аеропорт Донецька, і зараз піддаються обстрілу з боку бойовиків.

Про це повідомив речник АТО Андрій Лисенко

• Зведення новин

Бойовики нарощують атаки: 129 обстрілів за добу. 44 атаки за ніч.

Про це повідомляє прес-центр АТО у Фейсбук.

За минулу добу унаслідок обстрілів позицій українських військових терористами загинули 2 військових, ще 6 отримали поранення.

• Росія може розпочати повномасштабну війну проти України.

Про це під час виступу у Верховній Раді заявив секретар Раднацбезу Олександр Турчинов.

• Станом на 15:45 Донецький аеропорт залишався під контролем бійців АТО. Про це повідомив в.о. керівника прес-служби АТО Владислав Селезньов, передає «Українська правда».

«Тут Моторола знову заявив, що вони взяли донецький аеропорт…. бої за донецький аеропорт тривають, але він наш»,  — повідомив Селезньов.

За його інформацією, двоє українських військовослужбовців загинули під час боїв за аеропорт Донецька в четвер.

• Ситуація більш-менш стабілізувалася після того, як ВСУ відвоювали частину території у сепаратистів та розмістили там підкріплення, зокрема й артилерійське озброєння. Внаслідок чого танк, що не дає нам спокою з ранку, зник з території аеропорту. Про це повідомила волонтер Тетяна Ричкова.

• Зведення новин

Штаб АТО запевняє, що ЗСУ контролюють Донецький аеропорт, бойовики — що вони. Станом на 12:15 в Донецькому аеропорту триває потужний бій.

• За минулу добу бойовики обстріляли сили АТО 82 рази, ніч теж пройшла неспокійно — з 18 години четверга бойовики 38 разів відкривали вогонь з важкої техніки.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

• За минулу добу в зоні проведення антитерористичної операції загинули 6 військовослужбовців, ще 18 дістали поранення.

Про це розповів речник АТО Андрій Лисенко.

• Під Гранітним бойовики обстрілюють бійців полку «Азов» триває бій, двоє бійців поранені.

Про це повідомляє «Азов».

• Зведення новин

За останню добу загинуло 3 українських військовослужбовців, 18 — зазнали поранень. За минулу добу бандформування у зоні проведення антитерористичної операції 82 рази обстріляли позиції сил АТО. Епіцентром напруженості залишається Донецький аеропорт, який утримують українські військові. Протягом ночі терористи обстрілювали його з стрілецької зброї, мінометів та артилерії.

Про це повідомив речник ІАЦ РНБО Андрій Лисенко.

• Внаслідок диверсії на блокпосту у Станиці Луганській один військовий загинув, троє — важко поранені.

Як повідомив глава Луганської ОДА Геннадій Москаль:

«О 14-й годині на блокпост, що розташований у крайній точці селища біля берега Сіверського Донця, за яким – контрольована ЛНР територія, прийшов якийсь дідусь, що назвався місцевим мешканцем, подарував військовим 3-літрову банку меду, подякував їм за службу й пішов геть. Коли солдати спробували скуштувати меду, банка вибухнула — всередині був закладений вибуховий пристрій», — повідомив Москаль.

• Бойовики «ЛНР» здійснили потужний обстріл із систем «Град» м. Попасна (Луганська обл.), загинула одна людина, ще четверо поранені й госпіталізовані

Про це повідомив глава Луганської ОДА Геннадій Москаль.

• Сили АТО пробились до захисників донецького аеропорту та розпочали евакуацію поранених.

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

• Геннадій Харченко «Щоденник артилериста»

Бій 18 січня 2015 року

[Донбас]

Навіть найзвичайнісінький марш батареї на вогневу позицію завжди був маленькою пригодою. 18 січня 2015 року наша колона висунулася з базового табору в селі Баранівка і прямувала через Очеретине в бік Новобахмутівки. У районі населених пунктів Керамік і Новокалинове ми звертали з траси і йшли путівцями і полями у напрямку до Авдіївки майже до залізничного полотна. Ворог знав про наше переміщення і часто намагався «перехопити» нашу колону вогневими нальотами на ділянці траси між Очеретиним і Кераміком.

Крім нас, цією ж дорогою на свої вогневі висувалися самохідники і реактивники. Російська артилерія прострілю вала цю ділянку дороги постійно. Раз у раз навколишній придорожній пейзаж активно доповнювався ямами від розривів снарядів і хвостовиками від «градів» і «ураганів». Деякі снаряди прилітали у двори будинків придорожніх селищ, завдаючи господарям непоправної шкоди.

Нам пощастило уникати влучень артилерії противника, як на цій ділянці, так і на сільських дорогах, на шляху до вогневих позицій. А ось хлопцям-самохідникам з 26-ї бригади в цьому плані поталанило менше. Ми часто нарікали на технічний стан своїх гаубиць і тягачів на той момент, коли ми їх отримали. Практично кожен вузол механізму техніки був відремонтований і відновлений або нами, або волонтерами. Самохідникам, навіть на нашому рівні, було взагалі гріх скаржитися. В тому сенсі, що скаржитися на якісь окремі механізми їхніх артсистем було взагалі безглуздо. Толком не працював жоден агрегат кожної самохідної установки  — ні ходова, ні механізм заряджання. Дивом було те, що вони взагалі могли рухатися і стріляти.

Тому розрахунки 26-ї бригади їхали не в бойовому відділенні, а зверху на броні. Постелили якісь старі килими і матраци та примостилися самі зверху. Виглядало це з боку неабияк імпозантно. Наскільки при цьому було хлопцям холодно, навіть складно уявити. Якщо ми мерзли у своїх кузовах, обтягнутих брезентом.

Так ось, в один із січневих днів 26-та бригада змінювала нас на бойовому чергуванні. Ми перетнулися на шляху до табору, звично привітали один одного помахом рук. Ми вже прибули на базу, здали відстріляні гільзи і збиралися обідати, коли прийшла сумна новина. Самохідників накрило «градом». Як тільки хлопці вийшли на вогневу і стали розгортатися в бойовий порядок, вони потрапили під обстріл. На щастя, всі залишилися живі. Кілька людей поранило, одного — важко. Один із новоявлених трьохсотих проявив дивовижне самовладання. Він не тільки сам обробив і перев’язав свою рану, а й допомагав надати першу допомогу іншим пораненим. До того ж жартував і під бадьорював усіх довкола.

Очевидно, що за самохідниками стежили і знали координати їхньої вогневої. В межах самого Очеретиного в січні 2015 року наша батарея двічі потрапляла під обстріл на марші. Один раз ми зупинилися на семафорі перед залізничним переїздом — і одразу ж почули глухі удари. Ми вже знали, що у разі неприцільного обстрілу колони найправильніший вихід — це скоріше покинути зону обстрілу.

Так ми і зробили. Ми не могли гаяти час, адже від нас залежали не тільки наші життя, але і життя захисників ДАПу.

Комбат зв’язався і доповів про інцидент командуванню і військовій розвідці. Їм начебто навіть вдалося встановити, що стріляли по нас із 80-го міномета на платформі трактора. Але знайти і затримати бойовиків не вдалося.

Наступного разу, проїжджаючи колоною повз занедбану виробничу будівлю на робочій околиці селища, ми помітили групу мужиків, які товклися біля паркану. Абсолютно нічим не примітні персонажі. У робах, заношених куртках, ватниках і спецівках. Але щойно наша колона пройшла повз них, двоє розступилися, а той, який стояв у центрі, дістав з-під одягу АКСУ і відкрив вогонь по колоні. Цієї ж миті в наш бік полетіли міни, мабуть, того ж таки мандрівного 80-мм міномета на тракторній платформі.

Задум бойовиків був простий і зрозумілий. Мінімальними силами зупинити рух колони і постаратися завдати максимальної шкоди. Російські диверсійні групи були дуже винахідливі.

І знову, за щасливим збігом обставин, ми успішно вийшли з-під вогню. Дивна річ, багато хто бачив цю групу бойовиків доволі близько, але точно описати не зміг ніхто.

Після цих випадків ми стали висуватися на вогневі позиції в різний час, здебільшого, затемна, і щоразу намагалися міняти маршрут. У середньому дорога займала хвилин сорок — сорок п’ять на 25—40 км, залежно від маршруту.

Але тільки не 18 січня 2015 року. Того дня ми мали зайняти вогневу за переїздом, не пізніше ніж о 7:00 бути готовими до відкриття вогню. Взяти посилений пайок мінімум на три доби, збільшений запас снарядів і зарядів. Ми їхали не просто на бойове чергування, а щоб зайняти ще одну вогневу позицію. І так само всі артилерійські підрозділи сектору. Командування стягує всю вогневу міць. Намічається щось особливе і значуще.

Уже давно нічого подібного не звучало і не відбувалося. Особливо після припинення режиму перемир’я відразу після Різдва 2015 року.

Восени 2014 року ми справлялися з бойовим завданням — вогневою підтримкою захисників ДАПу, загалом, у черговому режимі. Поступово був вироблений робочий графік, за яким ми виїжджали й одна батарея змінювала іншу на вогневій, підвозили бойовий комплект (бк) і навіть сходили в короткострокову відпустку додому, яку всі чомусь називали за АТОвською звичкою «ротацією».

Водночас ворог напролом ліз безпосередньо на головний подразник у нашому секторі — залишки колишнього Донецького аеропорту. Зазнавав великих втрат, відступав і знову ліз ще. Траплялися, звичайно, і позаштатні ситуації, коли російські війська були дуже близькі до того, щоб прорвати нашу лінію оборони або навіть захопити ДАП. Але загальна схема боїв практично залишалася незмінною. Ми відпрацьовували чергові з 38-ми планових цілей в околицях аеропорту, були готові завдати вогонь по позапланових, і самі поміняти свою вогневу. «Зробити перекат», як кажуть самі артилеристи. За короткий час перемир’я ми навіть встигли звикнути до ситуації, коли ми виїжджали на бойове чергування і жодного разу за добу не відкривали вогонь. Точно так само і противник не турбував тоді нас. Дуже не­звичні були спочатку відчуття.

Усе почало різко змінюватися на початку січня 2015 року. Стало очевидним: ворог використовував режим припинення вогню не для налагодження миротворчого процесу, а для нарощування бойової потужності. Ми ж не змінювали тактику, працювали, як і раніше.

Це призводило до того, що ворог поступово закріплювався в аеропорту, знищував наші захисні рубежі і захоплював під свій контроль нові прилеглі території.

В один із неспокійних січневих вечорів комбат оголосив на загальному шикуванні, що отримано наказ командування бути готовими за першою ж командою переміститися глибоко в тил, кудись під Красноармійськ. Таким нервовим і напруженим ми комбата ніколи раніше не бачили. Для себе все ж вирішили, що нам простіше ще раз вийти з оточення, ніж повністю переміщати наш табір. Наша «баранівська» локація була дуже незатишною і незручною. Але ми таки якось уже звикли й обжилися і важко уявляли собі переїзд за такого щільного бойового графіка.

Блага бравурна звістка прийшла з того боку, звідки ми найменше очікували. Де не взялися, зазвучали голоси всіляких радників і експертів, серед іншого і в соціальних мережах. Про те, що начальник Генштабу Віктор Муженко прибув на передову, взяв на себе командування в секторі, розробив план, реалізація якого дасть можливість докорінно змінити хід війни. І що раніше ми, виявляється, весь цей час не стримували натиск супротивника, а образно кажучи «зашнуровували берці».

А тепер, коли берці остаточно зашнуровані, ми всім покажемо, як ми вміємо бити по зубах. Для тих, хто перебував безпосередньо в зоні бойових зіткнень, у цих словах було занадто багато порожньої патетики і тріскотні.

По-перше, ми і так щодня давали противнику «по зубах», виконуючи всі бойові накази. Інакше ми давно вже були б далеко за Красноармійськом і без особливих розпоряджень.

По-друге, у нас і берців, таких, які можна в снігу за мінус двадцять шнурувати, тоді майже не було ні у кого.

Ми реально дивилися на стан справ і не дуже розуміли, звідки такий невгамовний оптимізм.

Дуже хотілося вірити, що у нашого головного командування є достатня кількість резерву, а також хитрий план, завдяки якому поставлена мета буде досягнута, і ми докорінно переламаємо хід війни на нашу користь.

Тому ранній ранок 18 січня 2015 року застав нас на трасі, на шляху до нашої вогневої. Але чомусь саме того дня, коли так важливо було зробити все чітко й організовано, у нас виїзд не задався від самого початку. Одному з тягачів на морозі було потрібно більше часу, щоб завестися і прогрітися, ніж зазвичай.

«Набираємо хід! Не розтягуємо колону! На прямих ділянках прискорюємо рух!» — нервує і квапить комбат.

І ось ми вже летимо по трасі, щоб встигнути зайняти вогневу до призначеного часу. З кузовами, під зав’язку набитими снарядами і зарядами, поверх яких ще розміщується бойова обслуга цих самих гармат. Мчимо по темній заледенілій зимовій дорозі. Але, як на зло, сьогодні треба бути не на звичній нашій вогневій, а ще далі — за залізничний переїзд паралізованої горлівської гілки.

Цю вогневу комбат разом зі старшим офіцером батареї вибрали напередодні ввечері по карті і за давньою звичкою. Виходячи з бойового наказу і заданого району цілей.

Про всяк випадок попросили «Шеву», напівсоба другої батареї, з’їздити подивитися, що там і як. Щоб дарма самим не їхати.

«Шева» і «Гера», два заступники командира другої батареї, мали в нас репутацію трохи нетямущих, але перспективних офіцерів. Утім, тоді особливого вибору не було. І кожен, хто володів артилерійськими знаннями, був в АТО на вагу золота.

Ось уже і наш переїзд. Ми майже біля мети. Дамо газу на радощах ще. Хей-я! Йу-у-у-у-у-ху!

Капець. Просто немає слів. «Паразит» «Шева» полінувався сходити за переїзд, подивитися обстановку. Справедливо розсудивши, що вона така сама, як і з його цього боку.

Це просто неймовірно. У це складно повірити. Щось подібне ми бачили тільки в диснеївських різдвяних фільмах-казках. З одного боку переїзду легка поземка й іній, а з другого — лежить глибокий сніг. І ми з ходу колоною влітаємо в цю сніжну німотність. Стати на землю не можливо. Ноги глибоко провалюються в замети. Тьмяне ранкове світло крізь волохаті лапи ялин похмуро і чарівливо освітлює ці зимові пишноти. Приголомшлива декорація для будь-якої зимової казки.

І вже зовсім зайва несподіванка для гаубичної артилерійської батареї 2А65 «Мста-Б», яка, не доїжджаючи кількасот метрів до пункту призначення, опиняється у глибокій сніговій пастці.

Як так? Адже ніде на всьому нашому шляху взагалі практично не було снігу! Таке враження, що його тут зібрали з усього Донбасу за кілька років.

Ми всі в легкому заціпенінні і майже по пояс у снігу. Ще й до всього, Саша Гуцов («Ластівка»), один із найкращих і найдосвідченіших водіїв батареї, завжди спокійний і стриманий, вилетів гарматою з дороги в замет. Абсолютно не його вина. Дорогу і замет не було видно взагалі. Просто його тягач ішов першим. Спроби витягти гармату на дорогу тягачем нічим хорошим не закінчуються. КамАЗ безпорадно ковзає і заривається ще глибше. Ми потроху виходимо із заціпеніння. Ясна річ, зриваючись один на одному.

«Гілки, гілки треба під колеса нарубати! Де наша сокира?» — кричить хтось із нашого тягача.

«У першої обслуги. Вони вчора брали», — до деяких поступово повертається пам’ять після снігового потрясіння.

«То якого хера вони досі не віддали! Гей, барабани! У вас буде коли-небудь свій шанцевий? Або хоча б звичка повертати речі вчасно?» — вихід зі ступору і пошук конструктиву супроводжується взаємними безпідставними претензіями.

Ми відчіплюємо першу гармату від тягача, збираємося усіма обслугами і намагаємося витягти її із замету.

Колективна бурлацька праця при цьому супроводжується відповідними вигуками. «Нумо! Нумо ще раз! На мене! Різкіше! Вище, вище беріть!»

Якоїсь щасливої миті гармата, почасти завдяки і почасти всупереч нашим зусиллям, опиняється на рівній і твердій поверхні дороги.

«Ластівка» в цей час зумів не тільки вибратися з колії, а й розгорнути тягач, щоб зручно було причепити гармату.

Про те, щоб зайняти обрану вогневу, не може бути й мови. Треба вибиратися назад за переїзд. Тягач нашої гармати не встиг з’їхати в кювет. Треба тільки акуратно і чітко розвернутися з причепленою гарматою. Трохи в цьому плані допоміг «Ластівка», накатавши і наїздивши твердий ґрунт.

«Максе, зможеш розвернутися як «Ластівка»? Бачив, як він це зробив?» — запитую я у «Грека».

І несподівано легко він робить доволі складний розворот на вузькій ділянці твердого ґрунту.

Решта гармат не так глибоко в’їхали в «зимову казку». І ось наша колона стоїть уже за переїздом, у протилежному напрямку, тому, куди ми так стрімко мчали. Ми витратили багато часу і сил. І зараз ми дійсно у страшному цейтноті.

У цій ситуації комбат вирішує висуватися на найближ чу нашу вогневу і розгортатися там. Ми встигаємо доїхати і починаємо готувати позицію. Трохи бентежить тільки один факт — наша батарея вже була тут раніше і потрапила тут під обстріл. Тому спочатку і не планували сюди їхати. Але примхлива донецька зима внесла свої корективи в наші плани.

«Скільки огірків на ґрунт?» — запитуємо в соба, яку кількість снарядів необхідно вивантажити з тягача біля гармат.

«Всі, — незворушно підтверджує лейтенант Яковенко — І будьте готові відразу ж оперативно організувати підвезення і розвантаження бк».

Зазвичай ми вивантажували на ґрунт 12 пострілів. А тут відразу ж 60 і ще підвезення!

Коли довго відпрацьовуєш цілі з однієї вогневої позиції, у підсвідомість закрадається тільки одне побоювання — очікування «отвєтки». Як скоро ворог зможе обчислити наші координати і наскільки точно він завдасть свого удару у відповідь у контрбатарейній боротьбі?

Втома, біль, голод, фізичні навантаження, холод відходять на другий план. У нас немає часу і можливості приготувати для себе укриття і замаскувати вогневу. Велику кількість снарядів і зарядів треба підготувати до початку наступу. Вітя Волков дуже старається, але промерзлий ґрунт піддається з великими труднощами.

Настає час початку атаки. Іде перший залп по ворогу.

На промерзлому полі важко не ковзати, та й просто утримувати рівновагу. Не кажучи вже про піднесення і заряджання 42-кілограмових снарядів.

Але всі відчайдушно намагаються підтримувати максимальний темп стрільби. Шум, гуркіт, скрегіт, брязкіт і гул стоїть безперервний. Ми відпрацьовуємо першу ціль, і з команд, що надходять зі штабу, намагаємося вгадати, наскільки успішною була наша стрільба і як розвивається загальний наступ.

Коли працюєш на вогневій, починає проявлятися такий кураж і виділятися такий адреналін, що забуваєш про втому і не звертаєш уваги на небезпеку.

Над нашою вогневою, та й над усім донецьким степом, стоїть щільний густий туман.

Навіть наші потужні залпи не розігнали його. Туман нам на руку. Він настільки щільний, що ворог змушений відмовитися від використання безпілотників. А сама артпідготовка не вимагає особливого коригування, ми можемо спокійно накривати ціль з огляду на велику площу ураження і щільність вогню.

До того ж, у такому тумані практично не видно наших пострілів, їхній звук виходить набагато тихішим і приглушенішим. На жаль, ми тоді не знали, що цей же туман, який став для нас фактично головним маскувальним фактором, не дав можливості іншим нашим підрозділам виконати своє бойове завдання. Хтось не зміг своєчасно висунутися, хтось не зорієнтувався і заблукав у тумані, а хтось вийшов прямо на ворога і потрапив під прямий обстріл.

І, напевно, в ті моменти, коли ми щиро раділи туману, як нашому єдиному укриттю, хтось із наших десантників або мотострільців його люто проклинав.

Швидше за все, винен був не стільки туман, скільки позначилася недостатня підготовка операції, а також погана координація і взаємодія.

Ворог, безумовно, знав, що ми готуємося проявити бойову активність. Але те, що наші війська спробують докорінно змінити ситуацію, було для нього несподіванкою. Спочатку він трохи розгубився, але потім перегрупувався і став відповідати.

У нашому випадку це проявилося у відкритті артилерійського вогню у відповідь.

Начальники російської артилерії пройшли ту ж тактичну школу підготовки, що й наші командири.

Тому, не маючи у своєму розпорядженні БПЛА, росіяни по карті приблизно визначили, де може бути наша вогнева. Найімовірніше, що за залізничним переїздом. Ну не ідіоти ж ми, справді, щоб випертися на пристрелену ворогом позицію.

І ми з радістю спостерігали, як йшли снаряди ворога в район нашої невдалої вогневої. Водночас був і невеликий страх очікування, коли ворог зрозуміє, що ми насправді перебуваємо тут, і чим відповість.

До цього часу наша артилерійська наступальна операція перейшла до другого етапу.

По тому, як ми відпрацьовували рубежі, ми зрозуміли, що наші не ведуть наступ і не йдуть за нашим валом. Ми просто насипаємо і «кошмаримо» сепарів. Хоч і повизначених заздалегідь вогневих рубежах.

Відпрацювавши кілька точкових цілей, ми отримали наказ залишити вогневу і зробити переміщення. Ми поверталися не на базу, а їхали міняти на вогневу другу гаубичну батарею. Яка з раннього ранку виконувала схожі з нашими завдання загального артилерійського наступу.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

МАКСИМ ПРЕСНЯКОВ («АРТИСТ») (22.05.1986 — 18.01.2015). 93 ОМБр

На так званий «старий» новий рік бойовики в районі ДАПу посилили атаки: усі села, прилеглі до Донецька, ще дужче почали здригатися від артснарядів, а вояки прислухатися до нічних вилазок ворожих ДРГ. Не дрімали й самі — щоденно висувалися в тил до ворога. Звісно, очима кожного командира підрозділу — кожної бригади й батальйону — були розвідники: хлопці-відчайдухи, які продиралися в найнебезпечніші «зеленки» в пошуках ворожих «секретів» і опорних пунктів. Одним із таких хоробрих і зухвалих був командир розвідників 93-ї мехбригади з позивним «Артист» — капітан Максим Пресняков.

^{Максим Пресняков (ліворуч) із побратимами}

Він виходив із завдань без втрат, бо йшов завжди першим: беріг своїх хлопців. Зрештою таким і має бути розвідник, таким  — кращим серед рівних — був Максимів підрозділ: вони одними з перших захопили ворожий «Град» і чи не першими протоптали таємну стежку до терміналу Донецького аеропорту, аби мати зв’язок із захисниками летовища. Кожне завдання «Артист» вивіряв на кілька кроків вперед. Він міг стати хорошим юристом, економістом, психологом, перекладачем чи дипломатом, бо мав до цього хист, але обрав для себе, мабуть, найчоловічішу професію — захищати батьківщину й бути в епіцентрах небезпек.

— У мене тільки одне було в думках: «Чому він? Чому мій Максимчик?» — пригадує жінка. — Я навіть плакати не могла: чоловік у сльозах, а я не плачу. А потім заключення привезли, — і той бронежилет його подов-жений і підкріплений, який він нам показував, так і не врятував він сина: осколок проліз туди, де не було захисту. Думаю, під час цього завдання він просто не встиг продумати правильний план дій, адже все відбулося миттєво: в оточення потрапили близько 70-ти бійців, і він мав прийняти рішення уже й одразу. Знаєте, на найважчі завдання Максим завжди їхав сам або першим: оцей «кажан» був для нього символом першості й нескореності, впевненості в собі й пожертви заради інших.

Так було й цього завдання: він рухався в першій машині, яка підірвалася на фугасі. За вибухом вступив ворожий гранатомет. Максим рвучко кинувся рятувати пораненого водія-механіка  — 22-річного Едуарда Панченка, і йому таки вдалося витягнути його з кабіни БМП, а тоді «Артист» почав відстрілюватися.

«Падай командир! Бо вб’є!» — кричав Едуард, який лежав поруч, уже не відчуваючи своїх ніг. Але замість того, аби рятувати своє життя і впасти, Максим сильно обійняв за плечі Едуарда й почав тягнути з епіцентру бою. Тієї ж миті впав ще один снаряд. Від його осколків і загинув «Артист». Бойовики, вочевидь, прийняли обох за мертвих, і лише невдовзі побратими змогли забрати півживого Едуарда й тіло Максима. Машина з ними вилетіла до своїх — Едуард обіймав тіло командира, який його щойно врятував ціною власного життя. Едуарда відправили до лікарні, але довелося ампутувати ногу: до нього навідувалася вагітна дружина, тішилася, що чоловік вижив, і сподівалася на його одужання. Але поранення було надто важким, і за два тижні в шпиталі помер й Едуард.

ЮРІЙ КУШНІР («РОМЕО») (06.05.1978 — 18.01.2015).

80 ОАЕМБр

Того дня на території моторошного Донецького аеропорту, над яким нависло повітря, наповнене криками захололих воронів і стогоном крупнокаліберних мінометів, коли мертво впала Диспетчерська вежа й на летовищі лише поодиноко лежали непритомні потрощені літаки, прогримів вибух, який відібрав життя буковинця з милозвучним позивним «Ромео» — Юрія Кушніра. Хлопця намагалися врятувати, екстрено й хутко надавали йому першу допомогу всіма засобами, які траплялися під руку. Кожен побратим, який був поруч, пошепки молився, аби «Ромео» вижив, вслухалися в стукіт його серця, що ехом відбивався в тиші понищеного нового терміналу. Серце «Ромео» спинилося, коли вояка намагалися евакуювати з ДАПу до лікарні.

Він ніби відчував, що їде в аеропорт, в один бік, і живим уже не повернеться в рідну Каплівку на Чернівеччині. Перед від’їздом просив матір поховати його біля батька. Тепер на невеличкому сільському кладовищі могили Івана та Юрія Кушнірів поряд.

^{Юрій Кушнір. Фото Василя Куліша}

Востаннє Юра подзвонив додому на «старий» новий рік, як тільки впала Диспетчерська вежа ДАПу. Дзвінок був коротким: і Юра не мав як говорити, та й мати була на роботі.

З болем згадує пані Віра той дзвінок, коли вона з сином не наговорилася.

— Мамо, тримайтеся, бережіть себе, — промовляв Юра важким і виснаженим голосом.

— Юрчику, то ти там бережи себе. Синочку! А ти може прихворів, що голос маєш такий, ніби й не свій?

— Нє, мамо, все добре, тримайтеся.

Дзвонив він того дня і сестричці Лілі, вітав її чоловіка з Василем. А потім визнав, що пережили дуже тяжкий бій із хлопцями й казав: «Не знаю, чи я взагалі до 28-го доживу, щоб повернутися додому». Ліля підбадьорювала брата, а потім ходила до церкви й весь час за брата молилася: аби вижив, аби повернувся, аби не полонили.

— А потім набрав ще раз, — пригадує сестра, — і от тоді вже став прощатися. Казав: «Бережи маму, бережи сім’ю...», і виходив того дня на зав’язок кожні дві години й ото весь час казав мені ці слова. Одні й ті самі. «Бережи маму... бережи сім’ю». То був четвер, а уже в п’ятницю, 16-го, він не вийшов на зв’язок, у суботу ми його стали шукати, а в неділю, на самий Старий Святвечор, його не стало.

— Знаєте, Юрка був саме в тому місці, яке називають «гарячою точкою». От то така правдива назва, — пояснює Лілія. — Якось його побратими нам після похорону розповідали: коли хлопці в черговий раз заїздили на летовище, то лишилися живими завдяки Юрці. Скажу чого: він перепакував, доки ніхто не бачив, свій сухпайок, переполовинив, і напхав туда всього необхідного, а коли у всіх закінчилися набої, то завдяки Юриній завбачливості вони того разу вціліли. Навіть коли він отримав поранення, то дві — уявіть собі, дві (!) — доби з раненою рукою не випустив автомат. А змовкла його зброя лиш тоді, як осколок влучив Юрці в голову.

— Тепер хіба лишилося дивитися на нього на знимках.

Пані Віра почала складати фотографії на купочку, цілуючи кожну, а потім запалила свічку біля великої чорно-білої, яка стояла припертою до стіни в трохи по-репаній рамі.

• Ірина Вовк, Дар’я Бура «Ізоляція. Таємні в’язниці Донбасу в оповідях врятованих від тортур та смерті»

БОГДАН ПАНТЮШЕНКО (1984 р. н.), мобілізований доброволець ЗСУ, 1 ОТБр

На Новий Рік я ще був вдома, а з початком 2015-го поїхав на фронт. Залізницею, ешелонами ми приїхали десь під Волноваху. Отак почалася моя служба, моя війна. Біля Волновахи ми простояли трохи більше тижня, коли нас перекинули під Донецький аеропорт: там уже тривали дуже важкі бої, останні бої за аеропорт.

18 січня була запланована операція, розроблена Генеральним Штабом (ГШ), — вона стосувалася деблокації Донецького аеропорту (ДАП). Наші сили трьома групами мали вийти на ДАП, розблокувати аеропорт, відігнати «сепарів» і зайняти цю стратегічну позицію. Але, як у нас часто буває... Генштаб «заклав» певну кількість людей, техніки й спецзасобів, які мали здійснювати цю операцію. Командири щось підтвердили, мабуть, а насправді ж особового складу було менше. Тим часом «сепарів» — навпаки, неочікувано багато. Впевнено скажу, що саме на моєму напрямку «сепарів» було значно більше, ніж доповідала розвідка. Коли ми минали село Спартак, то знали, звісно, що там ворог, але очікували, що людей зо 10—15 там «закрутилося». Але на місці з’ясувалося, що їх там щонайменше півсотні. Загалом на нашому шляху стояли 4 чи 5 їхніх підрозділів.

Коли я був у полоні, то мені доводилося спілкуватися з різними людьми, які безпосередньо брали участь в боях у ДАПі й околицях. Зрештою мені й самому було цікаво побачити усе з іншого боку. Тому я завжди розпитував якнайбільше. І я такими мимовільними для них питаннями склав собі приблизну картину, що насправді відбувалося під ДАПом з їхнього боку, з боку «сепарів». Вже в полоні я точно знав, скільки їх тоді було на Спартаку, скільки біля Путилівського мосту. Мене часто розпитують про стратегії, але я всього лиш командир танку, тому й гадки не мав, що ГШ планує і продумує. У мене було конкретне завдання, а глобального плану ми не знали. У нас був наказ переїхати з однієї точки в іншу, розповіли про можливі перепони на шляху й веліли закріпитися у визначеному місці — біля Путилівського мосту. «Чекати», «спостерігати», «відкрити вогонь» — от накази для нас.

Відтак, 18 січня ми виїхали по маршруту «Зеніт — Спартак». Знали, що пострілюють, знали, що далі на шахті є спостережний пункт і перший екіпаж мав по ньому відпрацювати.

^{Богдан Пантюшенко біля свого танку Т-64}

І він це зробив. А коли ми вже заїхали у Спартак, — там була засідка. Хоча... важко чітко назвати це «засідкою». Думаю, «сепари» й самі не розраховували, що ми підемо. Але в них була очевидна перевага — закріплені позиції. Коли побачили нас — почали лупити з усього підряд, що мали: і «стрілкотня», і крупніші калібри, і гранатомети пішли, — вели щільний вогонь. Ми першу лінію дивом «проскочили». А тоді під Путилівським мостом зав’язався бій. Приблизно в часі того бою Путилівський міст впав — але це була не наша робота, попри те, що згодом «ДНР» мене за це «засудила».

Операція пішла не за планом, і ми потрапили за лінію розмежування без підтримки: з якоїсь причини десантники не пішли за нами підкріпленням, піхота була відрізана від наших танків. У таких умовах єдиний шлях — повертатися. Таке рішення прийняв і командир групи: ми почали рухатися через Спартак на Зеніт. Але «сепари» підбили наш танк із гранатомета, він уже був не на ходу. Ба більше, на нас почав рухатися їхній Т-72. Найгірше було те, що ми перебували в тилу ворога й до своїх було далеченько. Більше цього, мій навідник Іван Ляса, який дивом пересувався самотужки, був поранений у голову.

Довго не думаючи, ми заскочили до якогось сараю неподалік. Думав тоді: будуть йти свої, то з боєм можна буде прорватися до них, а якщо своїх не доче­каємося, то в темряві рушимо до наших позицій. Звісно, ми могли б вийти до дороги, де стояв наш підбитий танк, але вона прострілювалася на багато метрів. До наших можна було потрапити через поле, але воно теж було відкрите, вдень ми б були в них як на долоні.

З про­тилежного боку того сараю — височенний паркан, вищий за мене, — ми б просто через нього не перелізли з пораненим Іваном. Та й що за тим парканом? На жаль, ми не врахували, що Іванове поранення залишило на снігу криваві сліди, по яких «сепари» нас швидко вирахували. Хвилин через десять бойовики вже увірвалися до того сараю, де ми хотіли перебути до темряви. Це була група так званих «казаків» і кілька людей із батальйону «Восток» — це саме ті, хто брали мене в полон. До речі, уже біля Путилівського мосту були ще бойовики з «Сомалі», це вже «Гіві», і зенітна батарея із «ЗУшками». Немаленьке таке угруповання. Але, думаю, якби ми мали підтримку на Спартаку, то його б наші сили взяли, бо «сепари» уже були налаштовані йти геть з тих позицій.

Але повернуся до того сараю... Я розумів, що в тій хаті два на два метри чинити спротив втрьох із важким «трьохсотим» — те саме, що просто всім злягти на місці. Мені в голові одразу промайнув той великий обмін 2014-го: «Хмм... там було 150 на 250. Ну, дістанеться нам зараз трохи від «сепарів», трохи посидимо, перетерпимо, але потім таки поміняють». І це був єдиний варіант, бо так тупо в тій хаті вмирати не хотілося... Зрештою, ніхто нас і не питав, які наші подальші плани: залетіли з пострілами та криками зо десять бойовиків. Вбігаючи, одразу зламали мені ніс, інші тим часом взялися волокти нашого пораненого Ваньку. Склалося враження, що вони й самі спершу не знали, що з нами робити: затягнули до собачого вольєра в сусідній хаті й почали комусь дзвонити. Підозрюю, що їм наказали не вбивати нас, і вони почали буцати нас, копати, ставити на коліна, приставляли ніж до горла, а тоді добряче покололи нас ножами — спину, руки, ноги; хотіли ці «казачки» чуба мого козацького підпалити, але не вдалося. А тоді ще й змушували показувати на карті наші позиції. Я вже добре розумів, що вони нас не розстріляють, — ми потрапили в полон.

Над головами загриміло: і ми, і вони зрозуміли, що це мінометний обстріл. Тоді нас швидко завантажили в машину й повезли до Будьонівського району Донецька, на вулицю Травневу, 66. Вони називали це місце «Баня», хоча до війни це було відділення «Нової пошти», яке «казачки» просто «віджали». Підвал цієї будівлі став першим і найстрашнішим місцем мого утримання. Я там пробув 3,5 місяці. Камера, розміром десь 6 на 5 метрів, де нічого немає, навіть вікон, а тільки вхідні двері та стіни. На підлозі — кахельна плитка, замість ліжок — піддони, на яких було розкидане якесь шмаття, схоже на колишні ковдри, і старі бушлати. Замість туалету — два відра, які вони раз на день виносили. Переодягнутися було ні в що, тому всі 3,5 місяці я там був у тому одязі, в якому мене взяли в полон. Воду приносили в п’ятилітровому бутлі, годували двічі на день нашвидкуруч зготованою, часто недовареною, дешевою кашею, здебільшого це було пшоно. У тій камері сиділи тільки я й Іван, а механіка Діму Костецького одразу повезли до Захарченка.

До речі, Івана, який був поранений в голову, спершу поклали до лікарні Калініна: здається, йому зробили трепанацію черепа й видалили два осколки. Але як тільки він прийшов до тями після наркозу, із зашитою головою Ваньку стягнули з лікарняного ліжка і кинули до мене в підвал.

З нами сиділи ще двоє: Едвард Коп, громадянин Великобританії (Богдан згадує, що Едвард назвався нащадком Джона Юза, якого вважають засновником Донецька; в якийсь момент його відвезли на кордон із РФ і слід британця загубився. — Авт.) та Сергій Дмитрук, якого полонили ще восени 2014-го, а вже у 2015-му обміняли.

Дружина того ж дня дізналася, що я в полоні: ми з нею домовилися зідзвонюватися щодня вранці та ввечері. Але того вечора я вже був у полоні й нас повезли до їхнього «ватажка» — такого собі «атамана» Сафоненка. Цього виродка між собою «казаки» називали «Батя». Так от цей «Батя» подзвонив Вікторії й, представившись «отаманом війська Донського», сказав їй, що я в полоні. А тоді дав слухавку мені, і я підтвердив це, але сказав, що все буде добре. А наступного ранку, як я вже згодом дізнався, їй подзвонили знову й сказали, що мене буцімто розстріляли. Не знаю, як вона витримала ті три місяці, допоки не дізналася, що я все-таки живий.

З часом хлопців в підвалі більшало: з’явилися хлопці з 40-ої бригади — замполіт батальйону, два зв’язківці й водій. Так як над нами знущалися там, більше ніде так жахливо бойовики не поводилися. Від них щохвилини можна було чекати чого завгодно. Найпростіше — то побиття чи електрошокер. Бувало — стріляли над головами, нібито планували нас перестріляти. Вночі, напідпитку, дозволяли собі найгірше: просто так заходили в камеру й починали бити ногами й прикладами. Бувало, приїздили їхні «хлопці з передка»: вривалися, лупили нас і питали «Знаете, откуда мы приехали? У нас там двухсотые!» і продовжували бити руками, ногами, палками якимись, прикладом автомата, арматурою. У тому підвалі треба було просто чекати й виживати. Я не був в «Ізоляції», але, порівнюючи розповіді хлопців, які вижили там, я розумів, що в «підвалі казаків» було те саме. Водночас, як мені переповідали місцеві, теж полонені, «Ізоляцію» на початках організували ті ж самі «казаки», просто влада почала змінюватися і цю катівню під себе забрала «МГБ».

• Зведення новин

В цілому за добу бандформування у зоні конфлікту на Донбасі здійснили 69 обстрілів позицій сил АТО.

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

• У зоні АТО протягом минулої доби 4 українських бійців загинули, 32 — поранено.

Про це повідомив речник ІАЦ РНБО Андрій Лисенко.

• Ірина Вовк. «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

«Тепер маємо символ, але в нас більше немає наших дітей», — це слова Ніни Костянтинівни Брановицької, мами «Натрія», закатованого сепаратистами Захарченка. Вони засіли в моїй пам’яті та свідомості, ходять за мною всі ті роки  — це слова про тих, хто так сильно хотів жити й повернутися додому: про «Бєню» — завзятого жартуна з досвідом КВК, про мандрівника «Адама», про фотографа «Сіфона», про багатодітного батька «Поета», про веселуна «Морпєха», про майстра на всі руки «Танчика» й про суворого спецназівця «Скаута».

І ще про багатьох, хто свідомо йшов у ДАП, розуміючи, що шлях назад — не гарантований. Звісно, аеропорт — це стіна, скеля і незборимий форпост українців. І всі його оборонці, які перебороли ті кляті бетонні перекриття, — усі вони, без сумніву  — герої, бо вони вистояли проти морозу й бетону. Але ті, хто так і не зміг обійняти своїх рідних після боїв на летовищі, певні  — це жертви за символ, бо кожному із них було найважливішим просто обійняти свого чоловіка / брата / сина / тата, навіть якщо б вони були без рук чи ніг, але обійняти й відчути його тепло, відчути поцілунок на своїй щоці від коханого чи хриплий видих друга чи побратима на вухо — після пекла — «я вижив, чуєш?» Цей подих витав у повітрі в розпал січневих боїв, під час штурму аеропорту, коли хлопці дивом виходили на Опитне, Водяне, Піски. Тоді поранених і загиблих вивозили на старезних тягачах безстрашні водії-механіки. Цей подих дорожчий і важливіший за сотні таких у тилу.

Донецький аеропорт по суті перестав діяти 26 травня 2014-го, коли сили терористів спробували «взяти» новий термінал. Українці атаку відбили, і ворог відступив. Наші тримали оборону до вересня, допоки після Мінських угод атаки бойовиків не відновилися і не посилилися. Бої стали майже щоденними. «Гради», «Рапіри», російські «Тюльпани», танки, міномети — терористи не гребували жодними методами, та й ДРГ, звісно, не дрімало, працював і ворожий снайпер. Хлопці, які побували там, символічно прозвали летовище з терміналами «АД» (бо ж Аеропорт Донецьк). І попри заяви російського президента, що українці відступили з аеропорту, наші вояки тримали оборону й гідно, відчайдушно й навіть «безбашенно» вели бої. Власне за це ворог їх невдовзі й прозве «кіборгами». Хлопці отримали наказ і виконували його до останнього: попри ганебний коридор чи то блокпост терористів, попри ультиматуми ватажків бандитів — до повного зруйнування аеропорту, до підриву його злітної смуги.

244 доби, так, саме 244, а не 242 (ці дві доби ще нашого аеропорту — завдяки, зокрема, мужності командира снайперів «Адама» та його хлопців) боїв за один стратегічний об’єкт. Не маю певності, що такий факт чи подібний був записаний на сторінках історії українського війська: від травневих набігів сепаратистів, від перших жертв терпкого й гарячого вересня 2014-го й до останніх зойків і відлунь моторошного січневого АД-у.

Загиблі, але нескорені.

ОЛЕГ МУСІЄНКО («МУСЯ») (19.03.1971 — 19.01.2015).

81 ОАЕМБр

На Водохреща 2015-го, рано-ранесенько, коли всі ще спали, бойовики почали новий потужний штурм нового терміналу. Перший пост. Ворожі артилеристи жбурляли різнокаліберними мінами, а тим часом, як гігантські павуки, до терміналу підповзали чорні російські танки, які вщент розтрощили стіну аеропорту з «кіборгами». Українські вояки зайняли кругову оборону й стали до відбиття штурму. У тому бою загинули двоє бійців 90-го бату 81-ої бригади — Олексій Панченко й Олег Мусієнко.

В Олега, як розповідають побратими, влучив випадковий осколок — влучив у шию і не дав шансів. Його тіло побратими не змогли одразу вивезти. Він залишився між бетонного перекриття, битого скла та гільз ще на місяць.

^{Пам’яті Олега Мусієнка. Фото Руслана Боровика}

В останній день зв’язку з домом Олег набирав батька й трохи з ним навіть встиг порозмовляти: про ДАП, про танки, про те, що вони їдять і на чім сплять. Але раптом зв’язок обірвався. Сестричка Лєна пригадує, що і їй Олег того дня телефонував, хоча зв’язок був жахливим, і вона чула брата через слово.

— Лєно, я йду, і ти знаєш — куди, — швидко й збентежено говорив Олег.

— Знаю, братіку, але там так небезпечно...

— Але я повернуся, сестричко... — обіцяв Олег тієї розмови,  — я обов’язково вернуся, я прийду додому.

Після цього телефон Олега вимкнувся, і його голосу більше ніхто не чув.

— В три часа ноч... їх вивезли туди — на аеропор.., на термінал. А в сім ранку він уже загинув.

Голос Лідії Федорівни сильно тремтів, слова переривалися схлипуванням.

— То була його друга ротація в термінал. І снилася мені гроза, страшна нескорима гроза, ураган. І блискавиця стрілою вдарила мене. Точно в ціль. Я була певна, що буде якась страшна звістка. А вони вже всі знали, що його більше немає, тільки от мені не хотіли казати. Я лиш просила доньку свою: як щось про Олега знатиме, то хай мені каже. А вона мовчала й тільки вранці розказала мені про таку біду. Так справдився той сон мій.

Тіло шукали довго: туди, де лежало тіло загиблого, не могли пробратися українські вояки, та навіть місію з евакуації не одразу захотіли пустити на територію ДАПу. А в середині лютого до Києва таки привезли Олегове тіло.

— Боль... страшна боль лишилася в душі. Неможливо того горя забути, для мами нема того часу, що лікує, бо серце з дня у день кров’ю обливається. Дивишся на його могилку, і серце рветься. Так воно больно нам с папою.

• Андрій Курков «Щоденник Майдану та війни»

[Київ] 19 січня 2015 року.

Як країні включити «уяву»?

Може, новостворене Міністерство інформаційної політики, штат якого, як днями оголосили, складається всього лише з 29 осіб, розширить коло своїх інтересів аж до участі в поширенні позитивної інформації про Україну та її досягнення?! Я, звичайно, розумію, якщо мені скажуть, що з таким штатом міністерство не зможе справлятись і зі своїм вужчим списком обов’язків. І дійсно! Адже є інші міністерства, й у кожній галузі є напевно свої власні досягнення! І в кожного міністерства є власний відділ піару і зв’язків із громадські­стю! Як би нам усім разом спробувати переконати цих людей стати більш активними і більш інтерактивними в тому сенсі, щоб вони і між собою активно співпрацювали та спільно створювали позитивні публічні проекти — і виставкові, й інші, — пов’язані з результатами праці та творчості україн­ських громадян незалежно від галузі або сфери діяльності. Міністерству культури, я гадаю, було б організуватися легше, ніж іншим міністерствам: тут і творчі спілки під рукою, музеї, художники й фотографи зі світовими іменами. Треба тільки захотіти або не заважати тим, хто вже захотів. А ще краще — допомагати їм!

Наш світ за останній рік дуже змінився. Змінились і наші очікування, і сподівання. На наших очах за минулий рік виник і зміцнів потужний волонтерський рух, викликаний до життя нинішніми трагічними подіями в нашій країні. Волонтерський рух, цей громадський активізм, вже нікуди не зникне і скоріше за все задаватиме динаміку соціального розвитку нашого суспільства. Державним структурам — хочуть вони цього чи ні — доведеться йти в ногу з часом, у ногу з суспільством. Їм доведеться в будь-якому разі працювати спільно, як тепер волонтери працюють у Міністерст­ві оборони. Працювати в різних сфе­рах, зокрема й у сфері донесення позитивної інформації про Україну своїм та іноземним громадянам. Напевно, одначе, було б логічніше, якби ініціатива в цій важливій, особливо в нинішній час, справі, виходила від державних менеджерів.

• Зведення новин

Україна пропонує Росії підписати графік імплементації мінських угод в редакції від 13 листопада і забезпечити припинення вогню з 19 січня.

Про це йдеться у заяві МЗС України.

• За минулу добу в зоні проведення антитерористичної операції загинули троє військових, ще 66 дістали поранення.

Про це на традиційному брифінгу в понеділок розповів речник АТО Андрій Лисенко.

• На території Донецького аеропорту тривають активні бойові дії.

Про це повідомляє прес-центр АТО у зведенні.

«На території Донецького аеропорту продовжується ведення активних дій по звільненню об’єктів, які утримуються бойовиками. Противник несе суттєві втрати у живій силі та техніці»,  — йдеться у повідомленні.

• Ситуацію в Донецькому аеропорту контролюють сили АТО.

Про це у понеділок повідомляє прес-служба Генштабу, сказано на сайті Міноборони.

• Внаслідок артилерійського обстрілу бойовиками у Дебальцевому зруйновано житлові будинки, багато цивільних отримали поранення. Про це повідомляє прес-служба МВС.

Обстріл відбувся близько 7.45 ранку, в центр міста влучило до 20 снарядів.

У МВС повідомляють про велику кількість постраждалих людей, серед яких є тяжко поранені діти.

Пізніше головний міліціонер області В’ячеслав Аброськін повідомив, що «загинув хлопчик, 12 років, і його батько».

• Бойовики із застосуванням артилерія обстрілюють околиці Маріуполя.

Про це повідомляє місцеве видання «0629».

Як пояснив заступник командира 129 окремого розвідувального батальйону Костянтин Паршин, зараз по всій лінії фронту у секторі «М» йдуть бойові зіткнення.

«Найбільш загострена ситуація склалася у населеному пункті Гранітне», — додав він.

• В аеропорту Донецька бойовики підірвали частину перекриття другого поверху, де знаходяться українські бійці.

Про це у своєму Фейсбук повідомив радник президента Юрій Бірюков.

«Погані новини. Частина перекриття другого поверху нового терміналу обвалилась — була підірвана сепаратистами. Уламки впали, у тому числі, і на бійців. Багато поранених», — повідомив Бірюков.

• Геннадій Харченко «Щоденник артилериста»

Спочатку сам Донецький аеропорт, безумовно, не був таким символічним і значущим об’єктом. Споруди його інфраструктури швидше розглядали як об’єкти передмістя Донецька.

Самі будівлі терміналів у бойових зведеннях і цілях ще не фігурували. Завдання ставилися на знищення противника, який намагається наблизитися до комплексу аеропорту за зеленим насадженням або захопити і сховатися в його окремих будівлях.

Під аеропортом, завдяки, перш за все, артилерії, українська армія не тільки заново знайшла упевненість у своїх силах. Тут була здобута дуже важлива психологічна та інформаційна перемога.

Невдалі штурми і великі втрати противника позбавили його потужної пропагандистської підтримки. Яка полягала в масовому поширюванні інформації про гігантські втрати укрокарателів і бойові перемоги «героїв Новоросії». Ця інформація поширювалася насамперед російськими ЗМІ. До того ж дуже активно в різних соціальних мережах і новинних каналах Інтернету.

Українських газет і телебачення в зоні АТО, на відміну від російських, не було також.

Перші повідомлення про великі втрати терористів, показані відео моргів, забиті під зав’язку трупами «героїв Новоросії», машин з вантажем «200» у бік Росії, безумовно, змінювали ступінь впливу на населення окупованих територій і бійців української армії.

Своїми умілими діями і переміщеннями у приміщеннях будівлі ДАПу бійці 3-го полку спецпризначенців отримали таку оцінку від сепарів — горде найменування — «кіборги».

Це слово стане найбільш уживаним в Україні 2015 року й уособлюватиме небачену мужність і героїзм захисників Донецького аеропорту. Успішна вогнева робота арти давала привід тоді деяким військовим експертам і командирам говорити про можливість штурму і захоплення всього Донецька.

З метою недопущення можливості такого сценарію по­дій бойовики періодично обстрілювали певні житлові райони міста, звинувачуючи в цьому щоразу українську армію.

Серед інших вогневих завдань найбільш пам’ятними були, безумовно, «вогневі коридори», якими ми відсікали ворога і давали нашим можливість проводити ротації і підвезення в Донецький аеропорт.

Ще довго після тих боїв охоплювало хвилювання, коли ми згадували слова соба: «Робимо вогневі коридори. Наші будуть по них прориватися, вивозити поранених. Працюємо максимально точно. Після кожного пострілу відновлюємо наводку». Помилитися не можна було ні на одну поділку, ні на один градус кутоміра! Ми не підвели.

Ще одним цікавим епізодом життя нашої батареї в перші тижні під ДАПом стала поява нашої негласної назви — «невидимки».

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ВОЛОДИМИР БУЗЕНКО («ІТАЛІЄЦЬ») (28.07.1988 — 20.01.2015) 80 ОАЕМБр

За Мінськими домовленостями аеропорт Донецька мав залишитися під контролем сил АТО, але на Водохреща бойовики підірвали термінал: частину перекриття його другого поверху, де були українські вояки, після чого пішли в новий наступ — ринули зусібіч, як таргани. Бій тривав усю ніч, не вщухаючи до наступного вечора, і наші вояки чекали обіцяної підмоги, примудряючись економити набої.

А надвечір 20-го січня російські найманці підірвали перекриття нового терміналу знову, уже потужніше. Бетонні плити будівлі буквально склалися, як картковий будинок, затягнувши під себе «кіборгів». Більшість хлопців загинули під завалами бетону, глини, цегли і металу, так і не дочекавшись ранку.

Того дня на території Міністерства оборони України Дзвін Пам’яті б’є 50 разів — кожен удар по ще одному оборонцеві ДАПу. Вони б’ють з тим болем, з яким гинули тоді вояки. За офіційними даними, саме стільки «кіборгів» загинуло цього дня. Але бої за аеропорт тоді не завершилися.

На жаль, обставин загибелі кожного з них достеменно не відомо — є лише спогади побратимів, офіційні дані й логічні здогадки. Не усіх вдалося витягнути з-під завалів терміналу одразу — більшість тіл пролежала там кілька тижнів. Весь той час їх вважали зниклими безвісти, а їхні родини не втрачали сподівань, що їхні хлопці в полоні.

— Тепер вже я до кінця, — так Володя відповідав рідним, які просили лягти до лікарні підлікуватися.

Відповідав і показував пальцем на карті Донецький аеропорт: «Його буду боронити». Володя найбільше про війну розповідав Олі, але без зайвих подробиць.

— Володя, як той аеропорт? — питала Оля, коли брат виїхав на термінал.

— Бачила колись комп’ютерну гру «Counter strike»?

От таке саме і в нас.

— А їсти хоч маєте що?

— Та таке... — мляво відповідав Володя. — Бувало, їли одну тушонку на чотирьох. Сніг топили пити, бо води нема. Та й таке.

— Бережи себе, братику...

— А ви моліться за мене...

І рідні молилися. Хоча тривога перемагала. По Різдву «Італійця» поранило в ноги, а тим часом телеканали безупинно транслювали увесь жах, який коївся у Донецькому аеропорту. Рідні сиділи перед екранами й молилися за Володю, періодично надзвонюючи й питаючи, як він. А Володя сердився і просив не набридати такими питаннями, бо в нього немає часу довго говорити. Про поранення мовчав — це уже згодом розповіли побратими.

^{Володимир Бузенко (ліворуч) з побратимами}

«Що б не трапилося, знайте — я вас завжди буду любити»,  — Володя писав мамі та Олі смс-повідомлення, коли мав хвилю, бо з дзвінками в терміналі було непросто.

— Мамо, я так замерз тут, — виснажено зізнавався «Італієць» матері в одній з останніх розмов телефоном, коли вдавалося вийти на такий-сякий зв’язок. — Тут шалений мороз під тридцять, і мені так хочеться зігрітися.

— Синочку... а хоч чаю вам є як там зробити? Володю!

Володя мовчав. Ніби витримував паузу для чогось важливого.

— Знаєш, мамо, тут такі хати! — казав він замріяно. — Певно, залишуся я тут жити.

— Володя! Що ти таке кажеш, синку? Які наші Чернівці гарні, я не хочу, щоб ти там лишався!

А тоді підірвали частину терміналу. Першою дізналася Оля й одразу набрала маму. Щось відчула...

— Мамо, там підірвали термінал, Володя не відповідає, — задзвонила Оля.

Мати написала смс в надії, що син відповість і лиш чула «тінь-тінь» — бігла до телефону, молячись, щоб це було повідомлення від нього. Але син не озвався.

Перед смертю Володя дуже довго з батьком говорив, але найближчі вже ніколи не дізнаються, про що саме.

«Італійця» не могли поховати майже рік, і в тривозі очікування, стомлений експертизами й примарною надією, Володин батько помер від серцевого нападу. До синового похорону він не дожив місяць. Батько й син поховані поряд, і тепер над їхніми могилами майорить синьо-жовтий стяг.

— Мені дуже боляче і за Володю, і за всіх тих хлопців, які загинули під час того страшного вибуху, — каже мати. — Тепер ми знаємо, що це — справа рук Мотороли, який своє місце вже знайшов, його вже немає в живих. Я знаю, що після вибуху кількох хлопців, які вижили, полонили терористи, і шукали кулеметника, а ним був Володя. Хлопці кажуть — кулеметник — «двохсотий». Але терористам не йнялося... І тоді Ігор Брановицький сказав  — то я кулеметник. Ігоря сильно били, після чого прийшов Моторола й розстріляв його. Не розумію, чому хлопців забивали й розстрілювали, чому їх не збирали й не проводили обміни, бо ж так ті усі хлопці хотіли жити...

— Перед смертю мене Володя також набрав і сказав: «Я вас усіх люблю, що б не сталося». І казав, що до ранку вони не протягнуть. Я кричала йому в трубку, що мивсі тут молимося за нього. А наступного світанку він написав мені есемеску: «Дякую, що молилися. Я ще є».

По обіді зв’язок з ним зник.

ПЕТРО ПОЛИЦЯК («ЧОРНИЙ») (05.07.1992 — 20.01.2015) 80 ОАЕМБр

За спиною відчайдухи Петра Полицяка з позивним «Чорний» — безстрашний вчинок у морозну ніч у Донецькому аеропорту: молодий хлопчисько з Рівненщини разом із побратимом Іваном Кам’янчиним (позивний «Катана») виносили ще одного їхнього друга Ігоря Римара (позивний «Філософ»), якого поранили 9 січня на чи не найгарячішій точці ДАПу пострілом із РПГ. Терористи пообіцяли не стріляти за умови, якщо двоє хлопців на ношах винесуть Ігоря з території летовища, аби врятувати йому життя. До цього життя Римара підтримував медик «Псих» — Ігор Зінич.

Римару відірвало вибухом руку, розтрощило щелепу та гортань: евакуація була вкрай потрібна. Тому хлопці, довго не роздумуючи, наважилися пройти півтора кілометри по снігу злітною смугою — на долоні в бойовиків. Зачовгані берці ламали льодяну кірку й провалювалися в глибоченний сніг; докладаючи шалених зусиль, хлопці рухалися далі й знову провалювалися, і так десятки метрів по території, яку прострілювали бойовики. На місці призначення, коли наші глянули в очі ворогам, один із ДНРівців навіть сказав «Чорному»: не повертайтеся туди, там дорога в один кінець, — і запропонував ци-гарку. «Чорний» похитав головою — не курив, і нічогоне сказав бойовику. Хлопці таки повернулися до своїх.

Ігоря ж доправили до лікарні, та за три тижні він помер у Київському клінічному центрі. «Катана» — єдиний із трьох вижив у ДАПі.

Не залишив «Чорний» у терміналі й пораненого «Італійця», і коли випала нагода рятуватися, то також уже поранений Петро хапнув побратима Сашка й закинув його на «тягача», що приїхав евакуювати поранених.

^{Петро Полицяк}

— А сам-то, Петька? — гукнув йому розгублений Сашко.

— «Італієць» як брат мені, — не кину його...

«Чорний» так і не вскочив до МТЛБ, а лишився в терміналі, біля пораненого в ноги Володі Бузенка.

Вони обоє так і не повернулися з аеропорту.

ОЛЕКСАНДР БОДНАРЮК («БАНДИТ») (14.09.1979 — 20.01.2015). 80 ОАЕМБ

Саша ще був живий ранком 20-го січня, це була 10:30, і як пригадує батько, не мав їхати в аеропорт. Заспокоював, що все добре, що він в нормі й набере, як буде трохи більше часу. Але того разу Саша дзвонив востаннє. Ніхто не міг пояснити, куди подівся син: військкомат мовчав, волонтери не знали. Василь Олексійович молив кожного, до кого лиш міг додзвонитися: «Шукайте МТЛБ «Ласточка», шукати треба «Ласточку». Лише згодом побратими розповіли, як все було насправді.

«Рахман» — командир розвідки, звернувся до своїх хлопців того пізнього ранку:

— Ніхто не змушує більше нікого їхати в аеропорт.

^{Олександр Боднарюк}

Але зараз треба витягнути хлопців, які там залишитися, це — наші побратими.

Він не наказував, хто має їхати, він просив зголоситися добровольців, які ризикнуть поїхати під термінал.

— Я спробую прорватися, — почувся суворий голос мовчазного «Бандита», який щось підлагоджував у своєму старенькому тягачі.

Хлопці переглянулися, а «Бандит» почав збиратися в ДАП.

— Здається, вони зробили один вдалий рейс і витягли поранених із ДАПу, — переповідав Василь Олексійович спогади Сашкових побратимів. — А під час другого ривка в термінал, коли вже вони поверталися, то мій син загинув: бойовики накрили артилерією; МТЛБ підлетів у повітря, перекинувся траком догори й загорівся.

Сашу шукали п’ять місяців, добиваючись помочі в преси, волонтерів, побратимів і навіть у терориста Захарченка: рідні шукали серед полонених. Але його перекинуту «Ласточку» знайшли лише навесні, а тіло впізнали за експертизою ДНК аж 15-го червня.

АНДРІЙ ГРИЦАН («КАПТЬОР») (06.09.1991 — 20.01.2015) 80 ОАЕМБр

— А 19-го січня дзвінок Андрія був зовсім інший, якийсь безнадійний і ніби навіть впалий духом чи що...

Марія Михайлівна заплакала, взяла з полиці Андрієву фотографію, зроблену вже на війні, і протерла її долонею.

— У селі тоді люди йшли в церкву на Йордан і Аня несла Пречисту Діву — у нас тут так несуть незаміжні дівчата Пречисту діву. А я йшла трохи позаду. І от Андрій якраз тоді мене і набрав. Я то як зараз пам’ятаю, що він мені сказав тоді: «Мамо, я так хочу додому...»

^{Андрій Грицан. Фото Віталія П’ясецького}

Я тільки поблагословила його й сказала, що молитися буду, щоб він швидше приїхав з того пекла до хати. Ми не могли довго говорити — там були бої. А наступного дня впав термінал. І похоронив під собою нашого Андрійка.

— Я була в гуртожитку, коли прочитала в інтернеті новину, що впав аеропорт. То я ж відразу в плач, подруга мене заспокоювала, що, може, Андрій не в терміналі, — пригадує Андрієва сестра. — Ми тому ще день-другий надіялися, що він живий і ще дасть про себе знати.

Але потім його побратим Стас Стовбан виклав відео з полону із підписом: «Я шукаю побратимів — Андрія Грицана та Валентина Опанасенка». Тоді ми стали тримати контакт з іншими родинами зниклих «кіборгів» і з самим Стасом. Пошуки тривали півроку... довгі страшні півроку, коли ти не знаєш, як за свого брата правильно молитися, як в церкві свічки ставити. А влітку мамі подзвонили: аналіз ДНК збігся. Ми їхали забрати братове тіло, щоб поховати вдома. І, ти знаєш, навіть коли ми його поховали, у мене десь отут всередині горить ще отака-от малесенька надія, що то не він у землі лежить.

ВАЛЕНТИН ОПАНАСЕНКО («ПАРТИЗАН») (01.10.1986 — 20.01.2015) 80 ОАЕМБр

Валентина Опанасенка з позивним «Партизан», якого у своєму відеоповідомленні також розшуку-вав Стас Стовбан, знайшли під бетонним перекриттям обваленого терміналу. Він заїхав в аеропорт 13 січ-ня — тоді, як завершувалося так зване «перемир’я» і шалені бої та обстріли відновилися, тоді, коли впала Диспетчерська вежа й бракувало добровольців «в один кінець». Попри поранення і можливість навіть не раз, а двічі виїхати з терміналу, він лишився з побратимами.

«Партизан» оберігав рідних від правди, не казав ні про побачене, ні про своє осколкове поранення — у плече чи в ключицю. Валік лише своєму батькові трохи більше розповів про це, але й батько мовчав. Таня ж про поранення — ні сном ні духом, дізналася тільки після загибелі чоловіка від його вцілілих побратимів.

^{Валентин Опанасенко. Фото Віталія П’ясецького}

А про те, яке там уже коїлося пекло, проговорився хтось із «тилового батальйону». Таня знала, що таке термінал.

— 17 січня він мене набрав, і я відчула таке потужне нервове напруження, ніби натягнута струна, що от-от порветься і застогне. Мені тоді взнаки далися ще й недоспані ночі, бо як я могла спати взагалі, якщо Валік був там. А ще й ті новини потоками — така різноманітна інформація, голова йшла обертом, де правда, а де вигадки. І от коли я тоді побачила його ім’я на екрані телефону, то ледь не впустила трубку.

— Як ви, любі мої? Я скучив.

— Валік... ми то гаразд, але на нервах, а ти, ти як? Наші всі цілі?

— Хто наші? — здивувався питанню Валентин.

— Ну... твої, хлопці твої цілі? — Валентин лиш тоді зрозумів, що Таня розпитує про його побратимів із дев’ятої роти: вона постійно була на зв’язку з рідними хлопців із роти й переживала за них, як за рідних.

— Тут усі мої, Таню... — мовив Валентин тихим голосом, а Танею наче пробіглися мурашки від таких слів, від такої відданості й братерства між ними, від такої опіки одне одним.

— Нас мали б от-от звідси забрати. Сидимо тут на куценькому п’ятачку, — все ще доволі спокійно розповідав «Партизан», ніби хотів заспокоїти і себе, і дружину, що все має в якусь ближчу годину налагодитися. — Але, здається, по нас ніхто не поспішає приїздити. Та ми навіть тут не знаємо, що там відбувається назовні — поза терміналом: спецоперації, наступ чи що? Що там чути в новинах? Бо я знаю тільки те, що в нас тут у терміналі із хлопцями. І все.

— Виходить: уся територія уже зайнята ворогом? Ви покидаєте аеропорт? Ви відступаєте?

— Мабуть... — ніяково й пригнічено відповідав

«Партизан». — Таню, я не знаю, які будуть дії командування. Наразі тут. Побачимо.

То була їхня остання розмова й то був справді край: хлопці були ніби в коконі й не розуміли, що діється навколо; ба більше: в останні дні оборони вони уже просто захищали себе й побратимів від смерті. І навіть це було тяжко.

— Їжі не було в них там, води також — переповідала Таня розповіді Валентина й «тилового батальйону». — Вони гризли лід і бурульки, хоча поруч стояло авто з водою, але добратися до нього не міг ніхто: ні в біг, ні повзком. Це те ж саме, що просто приректи себе на смерть: вже і зараз. Цього ніхто тоді не планував. Тому гризли лід, а на обід ділили між усіма останні волонтерські шоколадки, якусь там відкриту «тушонку» чи галети. Все. Частина наших хлопців були з контузіями, ще хтось страшенно температурив — ну бо шалені морози та вогкий одяг. Ще хтось збоку блював від того льоду брудного, газу, диму й пороху, від нього ж страшенно пекли й червоніли очі. Хтось взагалі психологічно розхитався і не міг контролювати своїх дій. Ну бо ти під прицілом: ворог поверхом вище й поверхом нижче, ворог керує артилерією і цілиться снайпером.

Таня пригадує, що найтяжчим для Валентина тоді був тягар моральний: у хлопців поступово падав бойовий дух, і навіть декотрі вже дзвонили рідним: «Нас тут покинули. Це все, ми не вийдемо». Але шляху назад уже не було: хлопці трималися до останнього ще й тому, що біля них лежали поранені побратими, які самі б з терміналу не вийшли: полишити їх вони не могли. Тому після першого підриву терміналу та нових шквальних боїв «кіборги» просто чекали закінчення того кошмару. Але він лише перетворився на ще дужче пекло: терористи зробили «контрольний постріл» — підірвали термінал вдруге. Живими залишилися одиниці. «Партизан» загинув смертю хоробрих: він не здався — не вистояли бетонні блоки терміналу, які похоронили Валентина під собою. І лише навесні, коли бойовики почали пускати українських волонтерів і пошуковців до зруйнованого терміналу, «Партизана» знайшли.

ВАДИМ ДЕМЧУК («ДИМ») (27.09.1975 — 20.01.2015).

80 ОАЕМБр

Тіла «Каптьора» і «Дима» забирали їхні батьки: пані Марія  — Андрієве, а Володимир Демчук — свого сина Вадима. Вони зустрілися біля Рівного й рушили в найстрашнішу в житті поїздку до Дніпра — за своїми мертвими синами. Допомагав у всій цій процедурі батько їхнього вцілілого побратима Станіслава Стовбана.

Цей момент був найтяжчим для Володимира Івановича за весь час перебування «Дима» на війні. Його очі ще більше запали на вимученому обличчі, його серце розтривожилося і зморилося. Він і досі не до кінця вірить, що й справді поховав свого сина. А все через бюрократію і плутанини структур, які займаються невпізнаними «двохсотими». «Дима» упізнали за результатом ДНК-аналізу, тільки от перший збіг чомусь був із хлопцем, який загинув у жовтні 2014-го. Можливо? Звісно, ні, бо в той час «Дим» був живий-здоровий, тільки-но з полігону потрапив до Костянтинівки. І звісно, Володимир Іванович відмовився хоронити тіло як свого Вадима.

^{Вадим Демчук. Фото Віталія П’ясецького}

— А згодом від Червоного Хреста я отримав фотографії тіл. Звісно, багато тіл були настільки понівечені, що й батькам їх тяжко впізнати, але були й такі, які виразно ідентифікувалися. Так от тіло, яке мені «пропонували», було важко назвати Вадимом... а ще воно було без тєльняшки. Я знаю, що з сина зняти десантну тєльняшку можна було хіба зі шкірою. Я не вірив, що це син, але тоді в Дніпрі на мене стали трохи тиснути, щоб я його забрав і похоронив. Казали: як не забираєте зараз, то його похоронять у «братській могилі» й вже ніколи не перевезуть додому. Можеш собі таке уявити? Коли я став доводити свою правоту, то вони сказали ще страшнішу фразу: захоронимо тут, у Дніпрі, під його прізвищем.

Тепер уже впізнане за ДНК-експертизою тіло «Дима» поховане в його рідному Нововолинську, де зараз мешкають його батьки та двоє братів.

Батьки майже не спали, коли Вадим був у терміналі: вони цілодобово вишукували новини про ДАП — і українські, і «сводки ополчения», аби знати дії і плани ворога. Вадим дзвонив, але то були хвилинні розмови, які глушили перестрілки й гул техніки.

— Сину, обстрілюють?

— Ні, батя, то внизу рвуться боєприпаси, — пояснював «Дим», але батько неохоче вірив: чоловік військовий не сплутає обстріл із розривом боєприпасу.

Батько згадує, як син говорив, що вдається тримати оборону лише на першому поверсі, бо поверхи вище захопила група бойовиків «Едельвейс».

Тоді хлопці викликали вогонь артилерії на себе, але продовжували тримати кругову оборону одного поверху.

Термінал підірвали раз. Тоді ще раз. Родині Вадима волонтери сказали, що його сина, ймовірно, полонили.

А потім на зв’язок вийшов полонений Станіслав — побратим Вадима.

— Де «Дим»? — це були перші слова Стаса, коли він прийшов до тями в тій показушній палаті сепаратистів, де вони «демонстрували», що нібито рятують українським хлопцям життя.

Станіслав повернувся додому — з ампутованою ногою, але живий. Володимир Іванович досі тримає зв’язок із синовим побратимом і добивається озвучення правди про аеропорт.

ВОЛОДИМИР КОЗАК («КОЗАК») (12.04.1968 — 20.01.2015).

80 ОАЕМБр

Ще одним сміливцем, який зголосився добровольцем у ДАП, був боєць тієї ж дев’ятої роти — білоцерківчанин Володимир Козак. Вже перебуваючи в аеропорту, 16 січня він сам тримав добу оборони одного з найскладніших постів — «Калітка» — той, котрий найближче до старого терміналу. Про це розповідав рідним «Козака» командир розвідки «Рахман»: він заледве вмовив його пересунутися з посту, коли почалася атака з другого поверху. «Козак» мав поранення в руку, але в того єдиного тягача, що прорвався з ДАПу, не сів — лишився з побратимами. А тоді зник безвісти після підриву терміналу.

^{Володимир Козак (другий праворуч) із побратимами. Фото Віталія П’ясецького}

Його дружина Світлана та дві дорослі доні Оля і Оленка знали, що Володимир зібрався на війну: вони проводжали його на полігон і хвилювалися, чи в повній він амуніції. Але про те, що батько втрапив до терміналу, дізналися вже тоді, коли той був на місці: тоді він набрав свою старшу донечку Олю і розповів, що тепер виходитиме на зв’язок не так часто, бо в аеропорту бої.

— Дзвінок від тата, я звично вітаюсь «Слава Україні», а замість відповіді чую татів втомлений голос. Він тим голосом питав, які там у нас новини. Це було на Водохреща, і він не знав, чи доживе до ранку. «Якщо наберу — вижив». І вони тримали той аеропорт до останнього. Кожного дня ми говорили, рано

і ввечері, і дуже коротко, ну зовсім мало.

Приховуючи тривогу, батько казав, що буцімто підмога прийшла, що журналісти «показують екшн, а насправді не все так погано». Оля чула батькове тяжке дихання і розуміла, що він багато приховує і не хоче казати правди: це був зовсім не його голос, то були не його емоції. Тоді стався підрив, але батько вижив.

— Тату! Як ти?

— Нічого, доню, чекаємо, може, скоро буде підмога.

Володимир говорив тихо, бо тяжко було дихати від отруйного газу, яким бойовики щедро поділилися з «кіборгами».

— Ми любимо тебе дуже, тату, чуєш?

Оля голосно говорила, щоб перекричати якесь стукотіння в слухавці.

— Я вас теж дуже люблю. І вас, і маму!

Батьків голос трохи збавив тривоги й напруження. А за добу  — ще один підрив терміналу. І тоді зв’язок із батьком зник.

ВАЛЕРІЙ ЛІЗВІНСЬКИЙ (26.04.1966 — 20.01.2015). 80 ОАЕМБр

Кожен телефонний дзвінок змушував Майю здригатися. Тієї п’ятниці в обідню пору, коли подзвонив Валерій, то вона ледь впізнала його хрипкий голос.

— Майя, нас, чорт... — сухо закашлявся Валерій, — нас чимось тут труять! Якісь гази чи що, я не знаю, але дихати тяжко!

— А респіратори, Валєра? — у паніці дуже швидко розпитувала вона чоловіка перше, що спало на гадку. – Ну, чи маски у вас хоч якісь є?

— Та які респіратори? Ми вологими серветками обличчя затуляємо, бо від того не відбитися.

Чоловіків голос коливався: то голосно лунав, то нерозбірливо хрипів, а іноді взагалі зникав.

— Дехто щось старе радянське... знайшов, та це мало допомагає! Воно повсюди!

Майя чула страшний шум і метушню навколо чоловіка, десь падали уламки чогось, які заглушували крики, хтось сильно кашляв, хтось блював, а хтось криком питав, чи залишилися ще вологі серветки?

^{Валерій Лізвінський в ДАПі. Фото Віталія П’ясецького}

— Валєрчику, тримайся, повертайся! — кричала Майя. — Ми тут усі тебе чекаємо! Ти чуєш, Валєра? Валєра!..

Зв’язок обірвався. Валерій більше не дзвонив, а в Майїній голові ще довго лунав його захриплий голос і останнє: «воно повсюди». Через кілька днів після розмови з чоловіком до Майї зателефонував його товариш, який дивом зв’язався з Валерієм.

— Говорив з Валерою: просив передати, що він живий-здоровий.

Він і справді ще був тоді живий, але цього ж дня в обід його не стало.

В’ЯЧЕСЛАВ МЕЛЬНИК («АНЧОУС») (11.12.1988 — 20.01.2015). 81 ОАЕМБр

Але відчуття чогось страшного раптом почали переслідувати матір, вона не могла відігнати ні важких думок, ні моторошних видінь. Думала — захворіла, але попросила чоловіка спробувати ще раз набрати сина. Та на Водохреща зв’язку з ним вже не було. А наступного дня вранці «Анчоус» сам подзвонив батькові.

— Тату, я маю щось важливе вам сказати...

^{В’ячеслав Мельник}

— Сину, не виговорюй грошей, я тебе перенаберу.

Батько скинув дзвінок і почав передзвонювати Славкові.Слухавки хлопець уже не взяв.

Батько, не знаходячи собі місця, намагався набирати сина знову й знову. І майже за годину (об 11:45, пригадує мама) слухавку таки підняли. Почувся якийсь тріск і шурхіт.

— Славік, Славік! — з надією почути синів голос кричав Олександр Петрович. — Ти мене чуєш? Славік!

— Нет больше твоего Славика. Я его убил. И тебя убью.

І зухвалий потворний регіт бойовика.

ІВАН ЗУБКОВ («КРАБ») (01.11.1973 — 20.01.2015). 81 ОАЕМБр

Рідні Івана пережили страх ДАПу двічі, бо Іван двічі туди зголошувався на добровільні ротації, щоразу усвідомлюючи, що не всі повернуться. Першого разу був цілий місяць — до нового року. Батькам Іван не хотів розповідати, зважаючи на материне слабке серце. Ба більше: він узагалі заборонив мамі до нього телефонувати. Казав: «Мамо, спокійно, зв’язок тримаємо через мою дружину Іринку».

^{Іван Зубков}

— Отак ми з ним і спілкувалися... — зітхає Антоніна Петрівна. — А коли їх виводили з ДАПу, то він мені написав есемеску: «Мамо, дивися телевізор», і я одразу увімкнула й побачила, як їх виводять з аеропорту. І це відео — чи не єдиний спогад із війни мого сина. А після нового року, як він заїхав уже вдруге, то я не послухала, не змогла без його голосу, і таки набрала... Що ж я там почула... які там були страшні звуки, тарабанило по залізяках, якісь бахкання, крики хлоп-ців. Я тоді вже й зрозуміла, яка там біда. Але я чула Ванин голос, і мені стало легше, бо він живий. Він трохи розсердився, але говорив зі мною дуже ніжно, як завжди говорив: «Мамо... більше не дзвони, добре?» І я більше не дзвонила. Виходить, що той дзвінок, коли мені серце підказало сина набрати, він мені був потрібен: я почула Вані голос останній раз.

Позивний Івана — «Краб». Тільки от хлопці пригадують, що так його мало хто називав, хіба подекуди в ефірі. А так — Іван Іванович, з повагою і довірою.

Вцілілі «кіборги» згодом розповідали, що 19 січня Іван отримав поранення в плече та руку, але позиції не покинув. Коли хлопці з позицій під аеропортом дізналися, що Іван поранений, то навіть послали за ним машину для евакуації, але він відмовився.

— Він у ту машину посадив 15 поранених бійців, а сам залишився в терміналі. Хіба це не геройський вчинок?! За це син і був удостоєним Золотої Зірки. Як батько, я гордий за свого сина, який не ховався і не втікав від фронту, а в тяжку годину не злякався небезпеки та смерті, підставив своє плече й загинув за нас із вами.

ІВАН МАРЧЕНКО («МІМ») (16.11.1984 — 20.01.2015). 81 ОАЕМБр

«Я ніколи не зможу вистрілити в людину», — казав Ваня до війни, навіть коли працював у ДСО. «Я не стріляв, я не буду стріляти. Не зможу вбити людину», — ніби виправдовувався уже на війні «Мім». Але після нового 2015-го все змінилося: він приїхав на Різдво додому іншим Іваном: не біг бачитися з друзями, мало говорив і хотів побільше набутися з рідними.

— Ваня, та побудь вдома, не їдь ще туди,— просила мати.

— Мам, якщо ми їх там не зупинимо, то не зупинимо уже, мабуть, ніде. Я буду стояти там до останнього. Треба буде вистрілити впритул — то я стрілятиму впритул.

— Ти стрілятимеш... — з болем повторила його слова мати.

— Так, я стрілятиму, — відрізав Іван, нахмуривши брови,

і почав складати свої камуфльовані речі до рюкзака Іван за кілька днів повернувся під Донецьк і добровольцем зголосився у свій останній рейд до терміналів «Прокоф’єва». То був виїзд тих, хто взагалі не мав страху померти, бо навіть командири не змушували їхати туди. «Квиток в один бік», — казали хлопці. І їхали не всі.

— Ваня, для чого тобі це? — спробувала Альона ще раз відмовити брата їхати в ДАП. коли дізналася.

— Альона, мені є заради кого йти... — спокійно й суворо мовив у слухавку її колись веселий і завзятий Ваня.

Це було 16 січня, і з того часу від «Міма» не було жоднісінької звістки. Тим часом у родині цілими добами не відводили очей від телевізорів, комп’ютерів і стрічок новин. Вони читали про перший підрив терміналу, про другий, про блукання групи Олега Кузьміних, чули й про «білий прапор» українців над новим терміналом, про полон і страшні тортури бойовиків. Альона знала, що брат був у новому терміналі. Але думала, що він міг бути серед поранених чи серед полонених. Вона шукала його три місяці, стукаючи у всі двері й телефонуючи на всі номери: у шпиталі, у морги, до волонтерів і побратимів, до командування, у міністерства і навіть наважилася подзвонити в лігво бойовиків. Але інформації про Івана не було: ні про живого, ні про мертвого. Узагалі.

— Не переживайте, с вами будет то же, что произошло с вашими ребятами, — відповідали їй озлоблені бойовики, які брали слухавку в часі пошуків.

— Це все було так нестерпно... оця невідомість, не уявляю навіть, як було нашій мамі. А ночами я передивлялася фотографії частин тіл, які знаходили в аеропорту. Одного квітневого вечора, десь у кінці місяця, мене набрала волонтерка з Дніпра — та, котра власне забирала мертвих хлопців. «Альоночко, ти пам’ятаєш, які татуювання були у твого Вані?» Звісно, я пам’ятала.

І вона скинула мені фото татуювань на тілі. То були його татуювання. Я їх впізнала.

За кілька днів після цього дзвінка Ваня уже був у рідному селі Світильня на Київщині. Його ховало все село.

— Альон, ти знаєш, що твій брат герой? — питали «Мімові» побратими після похорону. — Він отримав поранення ще 19 січня, не міг уже тобі подзвонити: нога —кульове, і голова — осколкове. Але з пораненими він не поїхав, відмовився від евакуації і просив забирати з терміналу тяжчих «трьохсотих». Ми його просили сісти в ту МТЛБху, а він нам кричить: «Важких вантажте! Я ще можу стояти й відстрілюватися». Так і лишили ми Ваньку там, а тоді дізналися, що він зник безвісти під час бою в момент того прориву для евакуації поранених.

ПЕТРО САВЧУК (19.11.1991 — 20.01.2015) 80 ОАЕМБр

На слуху була Костянтинівка. І більше нічого. Петро не надто «посвячував» своїх дівчат і маму у воєнні справи. Ще від того дня, як пішов до військкомату замість до лікарні. Коли дзвонив додому, то більше розпитував, як мама. Казав, як любить Олю з Ірою, і що сумує за ними.

Бувало, зізнавався, що бракує маминої домашньої їжі, бо та, яку мають на війні — не дуже смачна й переважно холодна, якщо взагалі не підмерзла.

— Як воно там? — питала Іра, хоча передбачала відповідь.

— Може бути. Терпимо...

— Є що їсти?

^{Петро Савчук}

— Та таке собі... кава рятує, добре, що волонтери її привозять. А так «мівіна» є, консерви, галети якісь навіть. Ну та шо тут на війні може бути? Саме просте. Тут поруч навіть магазини всі позакривали. Буває, бракує тих харчів, що маємо, то доводиться краяти-ділити, щоб усім вистачило. Але так, щоб геть зле було, то ні. Нормально.

— А де ви там хоч живете, Петька?

— Ой, та в домі якомусь закинутому. Можуть накривати, ну тоді ми в підвал падаємо, то

хіба тут трохи вогко, сиро й неприємно. Але теж терпимо.

— А коли додому?

— Думаю, що скоро повернуся, надіюся, це ненадовго.

— Дай Бог...

— Знаєш... привозили «двохсотих», і після цього дуже трусились руки... — братів голос надірвався, і сестра чула, як він поважчав, Петька почав говорити повільніше.

— Аеропорт, сестричко, зовсім неподалік. Ми до кінця не знаємо, де ми будемо завтра.

— Бережи себе...

То була остання розмови Ірини з братом. Наступного дня він набрав маму, але зв’язок був настільки поганий, що вона чула тільки уривки фраз. Вони говорили кілька хвилин. А вже за день з ним і зовсім обірвався зв’язок. 20-го січня 15-го, близько 11 ранку, Петро загинув у Донецькому аеропорту. Він був серед тих, що зголосилися їхати на евакуацію поранених і загиблих із ДАПу, але їхній МТЛБ підбили терористи.

Петро не вижив.

ІГОР ЗІНИЧ («ПСИХ») (06.09.1989 — 20.01.2015) 80 ОАЕМБр

Цієї ночі у Віри Іванівни не було сну: якесь недобре передчуття переслідувало її, сиділо в голові й тривожило. Вона то лежала, не зводячи очей зі стелі, то пила на кухні чай, перечитуючи вечірні новини з фронту, із ДАПу. Її син Ігор уже місяць не ротується з терміналу. І раптом натрапляє на новину: «У терміналі донецького аеропорту поранили лікаря». Серце матері набрало швидкого ритму, і тоді вона сама до себе сказала: «Та ж наче не доктор... хммм, то в термінал нарешті привезли медика? Отже, мій Ігор може виходити?» Ця думка втішила Віру Іванівну, хоча й не допомогла заснути.

— Синку, як ти? Я чула в новинах, що у вас там доктор уже є? То вже ж виходь звідти.

^{Ігор Зінич}

— Мааама... — з шаленою тугою і відчаєм протягнув Ігор. — Той доктор — я, студент-доктор, мене просто так тут називають доктором.

— Ігоре... — схлипнула мати в слухавці, — виходь звідти...

Насправді ж вояків уже не могли ні ротувати, ні вивезти з аеропорту. Вони розуміли, що їм доведеться стояли до останнього.

— Мам, я так втомився, — ще тужливіше мовив Ігор і тяжко видихнув морозне повітря. — Ляжу собі тут між хлопцями раненими... відпочину...

— Синочку, а чого б тобі зараз найбільше хотілося?

— Коли я приїду, ти наготуй мені всього-всього вкусного, — казав Ігор, влягаючись на брудну ковдру біля поранених побратимів.

— Ну а що приготувать? — перепитувала мати, гірко плачучи від однієї тільки думки, що її Ігор у холоді й такий голодний, що мріє про теплу вечерю.

— Ну... котлєти, голубці, і биточки...

В аеропорту просто не було їжі: хлопці гризли залишки змерзлої каші чи тушонки й запивали це топленим льодом; розповіли і про те, що їм підірвали приміщення з медикаментами, а Ігор не опустив руки й бозна-де ходив по терміналу й визбирував залишки ліків — по підвалах, де бродили сепаратисти, і тягнув звідти.

— А взагалі, то все добре, мам, правда, все в нас добре.

— Ти хоч у бронику, сину? — уточнювала мама, щоб трохи заспокоїтися.

— Мам, у двох броніках, у двох касках, — засміявся Ігор. — Я захищений, мамо, не переживай, мене тут охороняють. Мам, не плач, то скоро вже всьо, і я от-от прийду. Я буду жениться, мам, і все в нас буде зовсім по-другому.

— Синку... бросай те все, бросай і виходь.

— Все буде харашо, все харашо... — відповідав Ігор і прощався.

То була їхня остання розмова — уночі, після першого підриву терміналу. А перед другим підривом Ігор набрав матір ще раз, але вона не змогла взяти слухавку: вона саме була в лікаря. Коли вийшла з кабінету, одразу передзвонила синові. Але він уже слухавки не взяв. І якесь дивне відчуття пустки опанувало Вірою Іванівною: відчуття, каже вона, «ніби я не живу на цім світі».

А коли надвечір хтось повідомив, що термінал, де вони перебувають, підірвали вдруге, і телебачення це показало, то жінка ще під час випуску новин мовила сама до себе: «Це вже все... його вже нема». І закричала. Так сильно, що на крик позбігалися сусіди: почали заспокоювати, викликали «швидку» й просили приїхати сестру Віри Іванівни. Тоді ж приїхав і її старший син.

— Мамо, не лякайся, — сказав старший, простягаючи мамі фотографію, яку бойовики виставили в інтернеті: на ній були семеро українськи вояків з ДАПу. Мертвих.

— Це не Ігор! — переконано мовила мати, а син і не став переконувати.

Але на фото таки був Ігор. Вона невдовзі впізнала його за одягом, який сама йому купувала. А не впізнала тоді, бо Ігор був дуже побитий, брудний і з бородою.

— Тяжко узнавать, що твоя дитина нежива, — сумно визнає Віра Іванівна. — Ми місяць тіло його ждали, думок було тисяча: а вдруг, а вдруг найдеться, а вдруг він живий чи в полоні. Але потім вже хлопці повиходили з полону, ми з ними відразу зв’язалися, і вони сказали нам, що Ігор погиб: «ми бачили його мертвим».

Ігор мріяв стати психіатром, тому й прозвали його на війні  — «Псих».Він загинув після другого підриву терміналу: бетонне перекриття зламало йому хребет. «Псих» врятував близько п’яти десятків вояцьких життів за понад місяць свого перебування в ДАПі. Він не носив каску та броник, бо в них незручно надавати пораненим першу медичну допомогу, а тим паче — оперувати. Він витягував на спині тих, кого ранили в найнебезпечніших місцях терміналу. Чого варта історія тяжкого пораненого пострілом з РПГ «Філософа» (Ігоря Римара), якого у сніг і в тридцятиградусний мороз тягнули через весь ДАП «Чорний» і «Катана»? Це завдяки «Психу» Римар вижив у терміналі й дожив до шпиталізації (він помер через майже три тижні після поранення, у Київському клінічному центрі). За свідченнями вцілілих «кіборгів», це «Псих» не розгубився після першого підриву й скомандував продовжувати тримати оборону. «Псих» — не бойовий командир, а молодший сержант, фельдшер із Київщини.

ПЕТРО ЯЦКІВ (04.01.1966 — 20.01.2015) 93 ОМБр

— Сину, ходи про тата розповіси?.. — спитала жінка, але наче знаючи відповідь.

— Мамо... ви ж знаєте, я не зможу. І Петро не буде.

— Не можуть вони про тата, тяжко, — зітхнула пані Оксана, звертаючись уже до мене. — Хоча він їм трохи більше розповідав про війну, ніж мені: чоловіками виховував. Він заради них і йшов туди. Сам був із багатодітної родини: народився дев’ятим із десяти дітей. І тому, певно, так сильно любив своїх хлопців: вони для нього — усе життя. А коли почалася війна, то він миттю, щоб тільки встигнути до того, як де синів мобілізують, кинувся добровольцем на фронт сам. Оберігав наших хлопців. І мені казав: «Це війна, і ту війну мають вести не такі молодесенькі хлопці, як наші Петро з Назаром, які життя не бачили. Чому ж на фронт тягнуть 19-тирічних дітей, яким ще сім’ї будувати? Хай діти вдома сидять і вчаться, а не на війні гинуть, а я своє прожив — мені зараз воювати». Отак зголосився й потрапив до 93 бригади... у найгарячіші часи... у Піски, під Донецький аеропорт.

— Була часом тривога, таке нав’язливе й гнітюче відчуття, що щось може статися. Раптовий дзвінок чи Петро «поза зоною» — все, у мене починалася паніка. Тривога особливо посилилася на Різдвяні свята. Тоді Петро обіцяв подзвонити, але дзвінків від нього не було, та й телефон його був вимкнений. Ми домовлялися, що він буде дзвонити мені, ну або хоча би писати повідомлення, «я живий», бо що важливіше могло бути за ті два слова, коли твій чоловік під прицілом ворога?

І на Водохреща Оксана чекала їх, оті два слова. Жінка сиділа перед телевізором, обхопивши долонями обличчя й дивилася страшні репортажі з Донецького аеропорту. Молилася, дивилася на телефон і чекала.

^{Петро Яцків}

— Я живий, Оксано, — Петро подзвонив трохи згодом із чужого номера. — Тут наступ на аеропорт, ситуація складна, тому дзвонити часто не зможу.

— Слава Богу! Живий! — радісно скрикнула Оксана. — А це що за телефон? На нього можна дзвони...

— То чужий, побратима. Не дзвони на нього, — одразу перебив дружину Петро. — Я сам наберу, коли зможу. А мій телефон взагалі побився-поламався, поквапливо додав чоловік і попрощався.

Більше Петро не телефонував: ні дружині, ні синам. Наступного дня після Водохреща, допоки в самому терміналі ДАПу точилися найзапекліші бої й бойовики штурмували й підривали «кіборгів» зусібіч, за якісь п’ять кілометрів від аеропорту, осколок пронизав Петрові груди, і він отримав важке поранення. Побратими миттю підхопили його й повезли до першого шпиталю, за 50 кілометрів — до Покровська (тоді — Красноармійська). Але лікарі центральної лікарні не встигли врятували чоловіка: тут він і помер. Того ж дня побратими подзвонили Оксані й сказали, що Петра більше немає.

• Зведення новин

В районі Донецького аеропорту незаконні збройні формування продовжують вести вогонь по передових позиціях українських військ поблизу населених пунктів Піски, Авдіївка та Тоненьке. Про це повідомляє прес-центр АТО.

• Бойовики з мінометів у вівторок вранці обстріляли житловий квартал у місті Щастя Луганської області, є влучення в житловий будинок і постраждалі.

Про це заявив голова Луганської облдержадміністрації Геннадій Москаль.

• У районі Станиці Луганської українська артилерія завдала масований вогневий удар по позиціях мінометів і артилерії бойовиків.

Про це повідомив організатор групи «Інформаційний спротив» і нардеп Дмитро Тимчук у Фейсбук.

• За минулу добу у зоні проведення АТО. За офіційними даними, загиблих серед українських військових нема.

Про це повідомив речник АТО, полковник Андрій Лисенко.

• У Донецькому аеропорту 8 українських військових потрапили в полон.

Про це повідомив радник президента, помічник міністра оборони Юрій Бірюков.

«Сьогодні вранці кілька десятків бійців ВДВ пішли на допомогу своїм, у Донецькому аеропорту. Густий туман, видимість була близько 20-30 метрів», — повідомив він

«Але в ДАП ситуація ще гірша — пересуватися потрібно було по плоскому бетонному столу, без єдиного орієнтира. І вони промахнулися, промахнулися на 800 метрів, взяли трохи лівіше. І потрапили прямо в місце концентрації бойовиків. Був бій. Були загиблі. І 8 людей потрапили в полон», — повідомив Бірюков.

• Тривають запеклі бої в районі 29 та 31 блокпостів на так званій Бахмутській трасі. Сили АТО зупинили просування російських військ. Це між Зимогір’ям та Слов’яносербськом. Про це заявив речник АТО Андрій Лисенко.

Сили АТО відійшли від 31-го блокпосту до опорного пункту та, отримавши боєприпаси, продовжують вести бій, щоб відновити свої позиції й вибити звідти ворога.

Про це у вівторок ввечері повідомила прес-служба Міноборони.

• Командир батальйону «Донбас» Семен Семенченко заявив про одного загиблого і близько семи поранених під час боїв за 29-й і 30-й блокпости.

• В аеропорту Донецька в результаті бойових дій вщент знищена злітно-посадкова смуга, в АТО інформацію про полонених не підтвердили і не спростували.

Про це заявив речник АТО Андрій Лисенко.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ІВАН ВІТИШИН («ТЕСТЬ») (14.09.1976 — 21.01.2015). 81 ОАЕМБр

«Тесть» пережив перший підрив нового терміналу. Вижив. І коли бойовики почали ще зухваліше штурмувати «кіборгів», то Іван склав руки в молитві, глянув на сіре січневе небо через різнокаліберне решето даху терміналу й глибоко вдихнув.

— Отче наш... ти, котрий є на небесах... — голосно почав промовляти слова молитви пересохлими й потрісканими до крові губами.

Ті, що вціліли на той час, повернули голови до Івана, який лежав у простенькій зачовганій флісці на холодному бетоні між брухту та збитих спальників, щоб хоч трохи зігрітися. Він тримав у руках образок і коричневий шкіряний гаманець із маленькою фотографією своїх дітей. Коли Іван почав молитву, то кожен на своєму місці — хто біля вікна з кулеметом, хто прикриваючи побратима з АК, а хто перераховуючи гранати, що залишилися,  — почав молитися разом із ним. Вони молилися так, що в новому терміналі все гул о, а налякані бойовики не могли збагнути, що відбувається.

То була ніч, і не всі дожили до ранку, але вони пішли з життя з молитвою. Іван так і помер на тому холодному бетоні, не дочекавшись евакуації, коли бойовики почали новий штурм і підірвали термінал ще раз. Івана потрощило брухтом. Фото його мертвого тіла на руїнах терміналу облетіло весь інтернет, українське, російське й сепаратистське телебачення. Вояк у простій сіренькій флісці, у руках якого був образок і фотографія його трьох доньок.

ЄВГЕН ЯЦИНА («БЄНЯ») 25.01.1989 — 21.01.2015 81 ОАЕМБр

Серед завалів, у моторошному сепарському відео «Мертвые киборги Донецкого аэропорта», свого сина впізнала Світала Яцина. Її Женя загинув: важке поранення ніг, переохолодження... Його, як і багатьох інших полеглих, просто не змогли вивезти й врятувати: підкріплення не з’явилося, і хлопці помирали на очах своїх друзів. Їй боляче, що про смерть сина довелося дізнатися самій, випадково натрапивши на відео з тілами українців серед бруду, снігу й брухту. Ба більше: до неї звертався навіть хтось із військових, аби... дізнатися подробиці. У матері. Подробиці. Подробиці смерті її сина під час виконання бойового завдання.

Підрозділ «Бєні» виїхав під Донецьк, у Водяне, 15 січня.

— Знаю, що там був невдалий штурм «дому з хрестом», тобто монастиря. Були поранені, були загиблі. Женя в цьому участі не брав. І я, чорт забирай, ще знаю, що того ж 15-го числа туди приїхав Муженко й взяв контроль цієї ситуації на себе, а тоді все пішло прахом, бо просто таки не було чіткого плану дій. Наскільки мені відомо, але це зі слів вояків, один танк їхав, другий — стріляв, а в третього башта злетіла. Тоді, здається, Брановицький Ігор із хлопцями поїхали в новий термінал ДАПу. З 18-го на 19-те, я навіть зберегла смс-повідомлення за 18 січня, яке Женя «кидав» своїм друзям у Києві: «Усе погано: я розмовляв із замголовнокомандувача ВДВ, він просив виводити хлопців. Вони відмовляються». Так із 18-го на 19-те вони туди заїхали востаннє.

«Бєня» дзвонив мамі 18-го січня ввечері, а того ж дня вранці він вийшов на зв’язок для каналу «112».

— Усе гаразд: ми тримаємося! — казав «Бєня» в ефірі. — Не нервуйте наші сім’ї: у нас є батьки й дружини; термінал — наш, аеропорт — наш, і ми його будемо тримати.

^{Євген Яцина. Фото Руслана Боровика}

А вже 19 січня вранці Женя отримав поранення.

— Йому сильно пошкодило щоку, а тоді відрекошетило — і загинув Олег Мусієнко. А потім був газ. А тоді ще обвали, і Женя потрапив в обидва. Коли був тойдругий, найпотужніший обвал, то хлопці сина мого дістали з-під уламків: у нього були поламані ноги — закриті переломи. По великому рахунку, у ХХІ столітті мій син, який хотів захистити всіх нас, загинув від переохолодження і переломів ніг, бо йому просто не надали допомоги. І такі самі хлопці як він, котрі були там, і 93 бригада, і 80-та, і 81-ша... Вони всі загинули просто тому, що за ними ніхто не приїхав: евакуації по суті не було. Але їх закидували й запихували пачками в ДАП, аби просто зробити «символ». Якось я знайшла список загиблих з 18 по 21 січня — 89 прізвищ: молоді й красиві — чиїсь сини і батьки, чоловіки... Вони всі загинули, щоб з цього згодом зробили символ — «символ мужності». Муженко в Київському домі офіцерів назвав Донецький аеропорт не стратегічним об’єктом, а «символом мужності». Знаєте... не втомлюся цього говорити: хай робить зі своїх дітей символи мужності: ми не народжували їх для того, аби з них робили «символи». Так, треба захищати свою Батьківщину, приймати правильні рішення на місцях — і не важливо чи ти військовий, чи слюсар. Але як можна так не любити свій народ і пачками його знищувати?..

РУСЛАН КОНОШЕНКО («ПОЕТ») (23.02.1983 — 21.01.2015) 81 ОАЕМБр

Коли останній січневий тягач вивозив із ДАПу поранених, Руслан Коношенко з позивним «Поет» вхопив ПКМ, який перед виїздом виміняв на свого «калаша», і розстріляв гніздо бойовиків: своїм 7,62 він переміг ворожого «Утьоса» 12,7. Зі спогадів побратимів, «кіборги» завантажили своїх шістнадцятьох «трьохсотих», а тоді новий вибух. Осколок влучає в кулеметника, який стояв пліч-о-пліч із Русланом. Руслан не розгубився і поспіхом закинув побратима на броню сімнадцятим. Туди ж завантажили ще одного «двохсотого».

— Ми не прорвемося, не доїдемо, он машину підірвали! — кричали, панікуючи, один наперед одного поранені. — Куда завів? Ані руш, ми ж усі загинемо. Там їхній розрахунок!

— Рушай! — гукнув «Поет» водієві МТЛБ. — Я прикрию!

^{Руслан Коношенко в ДАП}

Руслан перезарядив кулемета й звів затвор. Він вцілив у цю бойову точку бойовиків, і група дивом виїхала з терміналу: майже всі з них вижили. А Руслан залишився в терміналі. Він ще не раз «кошмарив» ворогів своїм ПКМмом: у цивільному житті — висотник — він не боявся висоти й гасав по терміналу, завдаючи жару ворогам, за що ті його ненавиділи й боялися несамовито.

Це саме «Поета» згодом шукав «Моторола» й пропонував тисячі за нього, він шукав його, аби помстися за те їхнє розстріляне «гніздо»; це його терористи шукали серед полонених, яких вони вивезли з аеропорту вранці 21 січня, це саме його катували взимку напівроздягненого з мішком на голові, це його стратили в полоні.

16 січня Русланова група заходила в аеропорт на підмогу «кіборгам»: то була друга ротація в ДАП. Після першого підриву Руслан вцілів.

— Мамо, я цілий, тримаємося, — син подзвонив одразу після обвалу й говорив навіть доволі бадьоро.

Їхала підмога, але не всі прорвалися: один МТЛБ підірвали, іншому пощастило. Хлопці трохи запанікували.

— Я знаю, що коли їх труїли газами, то вони прикривалися вологими серветками, бо протигазів ніхто не мав, навіть тих масок будівельних не було, — згадує пані Галина розмову з сином і його побратимами, які вижили. — Його хлопці мені після смерті сина розповідали, як 20-го січня вони вийшли по рації на Руслана, і він просив підмоги. Я навіть чула той запис: ви собі не уявляєте, як він просив помочі, яким голосом, просив дозволу відійти до пожарки, він так просив дозволу відійти. Відійти, щоб хлопці вижили. Але їм наказали стояти на місці. І вони стояли в тій напіврозтрощеній невеликій кімнаті нового терміналу. Сепаратисти вже оточували їх — і з підвалу, і згори. Хлопці знали, що термінал замінований, є навіть фото, як Руслан це робить. Хлопці знали, що буде далі. І коли мені трапилося це фото, я усе зрозуміла й стала готуватися до найгіршого. 20 січня о 16 годині хлопці чекали підмоги, а без п’яти третя термінал підірвали другий раз.

Мати й досі дізнається від побратимів «Поета» нові подробиці тих важких днів, підриву та життя в розгромленому терміналі. Дізнається, як хлопці ділили на десятьох хліб, тушонку й аптечку, як збирали сніг у цинкові ящики від набоїв.

— Приїздив до мене хлопчина, Андрій, синів товариш, то він розповів мені дуже багато про захист аеропорту та Русланові подвиги. Так, саме подвиги, я так це зву!

Галина Олексіївна пригадувала, плачучи й тулячи до себе синів десантний берет.

— У Руслана якось в ті дні була висока температура, але він безупинно працював кулеметом: лежав під вікном на дверях і відбивався, аби ворог не позакидував їх гранатами. Андрій гукав, що хлопці води нагріли, хай би йшов чаю попив, а вони автоматами прикриють.

«Хлопці, — похитав головою мій Руслан, — ви що, не розумієте, де АК, а де кулемет? Як ви мене прикриєте?»

І продовжив відбиватися. Але Андрій таки хотів напоїти Руслана чаєм. Тільки він підійшов до нього ближче й простягнув руку з горнятком того чаю, як між ними щось важке гупнуло. Руслан і ковтка не встиг зробити, як хлопці розлетілися по терміналу.

То був другий підрив, після якого вижили одиниці. Руслана придавила плита: поранені й контужені бігли до нього, перестрибуючи брухт і тіла уже неживих. Але плита була непідйомна навіть для чоловічих рук: хлопці не змогли вирятувати «Поета».

— Я почула про другий обвал по телебаченню. Тоді замовкли всі навколо — і мій син, і хлопці в терміналі, і волонтери, і журналісти. А тим часом наші «високопосадовці» відправилися звітувати президентові, що «завдання виконали». Може, вони його й виконали, але залишили помирати наших дітей: поранених, стікаючих кров’ю, з перебитими руками й ногами, з посіченими осколками тілами, уже напівживих. Вася Григор’єв просив Руслана: тільки не відправляй мене з терміналу, я тобі набої подаватиму, усе, що скажеш робитиму,тільки дозволь залишитися з вами. Вася залишився, і загинув у ДАПі. Розумієте, є честь і совість вояка, людини, українця, і ті діти мали ту честь, мали скажену силу волі — вони дивилися смерті у вічі, але не кинули автоматів і кулеметів, не втекли посадками, не відступили без наказу.

«Не здавайтеся до полону, — ледь видушував із себе «Поет», уже привалений бетонною брилою, але живий і при свідомості,  — це буде ганьбою для нас, хлопці, не здавайтеся, прошу вас».

Галина Олексіївна боялася тієї ночі дзвонити синові: вона сиділа перед телевізором, де нон-стоп транслювали новини з фронту. «Українські кіборги тримають оборону Донецького аеропорту з 26 травня, уже понад 240 діб» — миготіли заголовки інтернет-повідомлень і новинних блоків на ТБ. Галина Олексіївна тремтіла, а її рука сама потягнулася до телефону: вона вірила, що Руслан вижив після підриву...

— Мамо, я живий...

Але то були останні слова, які почула мати.

— Галка, — у слухавку говорила її знайома, — бігом зайди на сайт каналу «Новоросія», там твого Руслана «Моторола» шукає.

Вона передивилася те моторошне відео з вишикуваними в шеренгу полоненими українцями. Моторола й справді шукав кулеметника — того самого, який розтрощив їхнє гніздо й лякав його бойовиків з усіх закутків терміналу. Він шукав її сина  — «Поета». Галина Олексіївна не знала, куди дзвонити й кому молитися: в неї хіба жевріла надія на те, що сина витягнули з-під плити живим і надали допомогу: нехай в полоні, але живий, думала вона.

— Тоді мені спало на гадку видзвонити донецькі лікарні й травмпункти. Казала, що я мама Руслана Коношенка й шукаю його після вибуху у терміналі.

— Да, — відповів байдужий жіночий голос, — я принимала вашего подонка. Вы зачем своих подонков, б***ь, на нашу землю отправляете?

Але Руслана там не було. Правдами й неправдами Галина Олексіївна таки випросила в жінки допомоги.

— Записывайте телефоны. Записали? Все записали? Если там его нету, значит его больше нет в живых. У меня все.

Жінка кинула слухавку, і пані Галина почала набирати ці номери.

— Есть 10 человек с Донецкого аэропорта. Кого вам, повторите? — чітко відповіли, без зайвих запитань, лайки й коментарів про «братовбивчу війну».

— Коношенко! Руслан Ко-но-шен-ко! — голосно і виразно повторила двічі Галина Олексіївна.

— Сейчас зайду к ним в палату. Ребята, есть Коношенко?.. Нету? Не видели, говорят. Уж извините.

Галина Олексіївна набрала ще один номер.

— Я отец, вы — мать. Вашего сына здесь нет, — відповів голос. — Но я должен сказать вам, что еще очень много ребят ваших сидят по подвалам. Даже мы не знаем, где их прячут.

Він не представився і швидко повісив слухавку. Та Русланова мама була певна, що її син ще живий і сидить скалічений у якійсь ямі. А восьмого березня жінці наснився сон, який розвіяв усі її сподівання.

— Мені приснився сон, ніби Руслан у чорній балаклаві йде повз наш дім і дивиться мовчки на мене, і я йому нічого не кажу. Так і минув він мене та нашу домівку. А через кілька днів — дзвінок о другій годині ночі: «Він помер. Руслан помер». Я не зрозуміла, хто це й чому він мені це сказав, і ще й так посеред ночі. Галина Олексіївна закрила долонями обличчя в сльозах.

— А далі нові надії, бо перед Великоднем його прізвище навіть було в переліку полонених, але обмін так і не відбувся. 31 березня волонтери вивезли його тіло з Донецька — тіла везли переважно в мішках: 22 мішки, 22 людини, 22 тіла, 22 синів. А перед Паскою мене покликали до Дніпра на впізнання. Я ридала... той моторошний Великдень запам’ятається мені до самої смерті.

Пані Галина сіла в бус й поїхала впізнавати сина. Усю дорогу вона не могла заснути: перед очима пролітали кадри всього синового життя: від народження і до відправки на фронт.

— Ви знаєте, у мене ж батько пройшов усю війну: пішов в армію, два роки відслужив, і в 41-му почалася війна; мав поранену осколками ногу. І Руслан змалечку біля дідуся був, той йому розповідав про війну. Дуже любив Руслан гратися в прикордонника. От щось певно було в нього від діда... я думаю. Я отак їхала й все це пригадувала. А як під’їхали до Дніпра, то серце моє швидко затріпотіло всередині, а надворі заряснів дощ; подумалося, що то синова душа мені вже дає сигнали, щоб я його забрала додому.

Галина Олексіївна впізнала сина одразу: за двома його татуюваннями — «Роза Вітрів» і малесенький якір на лівій руці.

— Він був живий! — крикнула пані Галина.

— Нам привезли тіло, — медики розвели руками і похитали головами. — Ми ж оглянули й написали заключення.

Далі була СБУ й безліч інших структур.

— Ви знаєте, що він був кулеметником? — зі щемом у серці питала пані Галина.

— Якби він був живий, то його б відправили до медиків і надали допомогу, — відповідали жінці.

— Руслана могли здати?

— Хто?

— Не знаю... скажіть ви мені...

— Галино Олексіївно, ви — мати героя, а уявіть, якщо це дійсно правда, то як буде тій іншій матері жити з тим, що її син — зрадник?

— Тож мені тепер до смерті жити з тим, що мою дитину жорстоко закатували? Це ж ходитиме за мною до смерті. І чому ви написали 20 січня? Це ж не так? Ще вранці, до світанку 21-го, я з ним розмовляла й чула його голос, він ще був живий.

— Руслан Коношенко загинув 20 січня, — сухо відповідали матері. — Ви підписуєте? Вашим онукам потрібні виплати чи ні, Галино Олексіївно?

Галина Олексіївна була в розпачі. Але мусила робити все за законами й правилами. У моргу її зустріли двоє волонтерів — чоловік, колишній військовий, і жінка.

— Галино Олексіївно, ви знаєте, ваш син не став на коліна й не їв шеврони, — сказав чоловік, знімаючи шапку.

— Де, де ви його знайшли? — розридалася пані Галина.

— Ми не маємо права цього сказати, — жінка-волонтерка опустила голову й також заплакала. — Не маємо права.

Галина Олексіївна пригадує, що тіло, за словами жінки, було «свіже», з обпеченими татуюваннями, слідами катувань, понівечене, з кулями в грудях і в голові.

«Поета» поховали, а на могилі викарбували його вірша:

В воєнний час, страшний, І щоб їх захистити Хтось винен йти у бій. Але допоки в серці В жіночому любов, Відроджуючись знов!

— Він перед смертю видалив свою сторінку у фейсбуку й усі свої вірші з мережі. Мені лишив тільки три. Один із них — на могилі. І досі, от бачите — горить свічка, на могилі, і тут, в нашому домі. — Жінка кивнула на невеличку лампадку біля синового фото в її домі, — Вона горітиме допоки я житиму, але пережити смерть сина я не зможу ніколи.

Мама невдовзі дізналася, хто видав її сина, хто сказав, що він кулеметник.

— Так, цей чоловік тепер дуже полюбляє розповідати про свій «полон». Тепер я це знаю. Дізналася я й про те, що Ігор «Натрій» Брановицький тоді просидів цілу ніч біля мого пораненого сина. Цілу ніч! А коли «Моторола» вишикував полонених українців, шукаючи кулеметника, яким був мій Руслан, то Брановицький вийшов і сказав: «Я кулеметник!» Але бойовики йому не вірили й стали знущатися над ним і жорстоко бити. Допоки не вбили. «Моторола» сам застрелив «Натрія». Дізналася, що сина тримали до пояса роздягненим у «ямі смертників»: він багатьох в аеропорту скосив своїм кулеметом, і їхні поплічники його за це катували. Припускаю, десь у середині березня він помер від катувань.

А Галина Олексіївна досі згадує віщі слова сина з ДАПу: «Якщо зникну, то не шукайте грошей на викуп, бо живим мене не випустять». Так і трапилося: надто багато ворогів він знищив...

ІГОР БРАНОВИЦЬКИЙ («НАТРІЙ») (25.04.1976 — 21.01.2015). 81 ОАЕМБр

Ігор Брановицький із позивним «Натрій» боронив плацдарм ДАПу в останні дні вже майже повністю зруйнованого летовища й терміналу. А коли бойовики полонили «кіборгів» 21 січня й шукали кулеметника, то Ігор ступив крок вперед, буцімто, це — він. Мабуть, він знав про долі кулеметника «Поета», про «Італійця», і, мабуть, непокоївся, що вороги самі собі оберуть жертву, назвавши кулеметником першого, на кого ткне пальцем хтось із їхніх. Він прийняв весь удар на себе і назвався кулеметником, за що був підданий нелюдським тортурам.

Один із вцілілих «кіборгів», іще зовсім юний Славко Гав’янець, розповідав, що бойовики для катувань бралися за палиці, за арматуру, за розпечену праску; били табуретами й прикладами. Били полонених усі: бойовики, чоловіки, жінки, росіяни, місцеві сепаратисти, «кадирівці», якісь іноземці, що дивно говорили російською, священники — хто лиш хотів. Славка й самогосильно побили, але так, як били «Натрія», пригадує він — не били нікого: його, ймовірно, просто хотіли закатувати до смерті. Ігоря били до непритомності, називаючи «отой ідейний», «той, що за Україну». А коли Ігор майже непритомний лежав на землі, то зайшов Моторола й демонстративно, нібито рятуючи від тортур і виявляючи милосердя, випустив йому дві кулі в голову. Ігор помер на місці, а його тіло віддали лише за два місяці. Мама й сестра поховали «Натрія» аж 3 квітня, у Києві, на Берковецькому кладовищі. Президент Петро Порошенко невдовзі вручив матері посмертну синову нагороду — орден «Золота Зірка» та звання Героя України. Сьогодні ж основна мета цих двох жінок: докласти всіх зусиль, аби довести, що убивство їхнього Ігоря — це воєнний злочин, це вбивство військового, полоненого при виконанні службових обов’язків.

^{Ігор Брановицький}

Як тільки поранених, але живих хлопців з аеропорту почали доправляти до столичних і дніпровських шпиталів, Ніна Костянтинівна одразу кинулася доних розпитувати, що там трапилося, що з її Ігорем, що з «Натрієм»? Але все, що вони їй розповідали  — як Ігор востаннє відстрілювався.

— А тоді відбувся обмін поранених полонених, — пригадує Ігорева мати. — З ними я теж бачилася, але вони долі Ігоря не знали, бо від них відокремили тих, хто міг пересуватися, і забрали на допит.

Правду про вбивство свого сина Ніна Костянтинівна дізналася вже від тих хлопців, які були на кількаетапних допитах і тортурах разом з Ігорем, яких били тими ж прутами, що її сина, на чиїх очах убив-ця «Моторола» витягував свого ТТ і убивав покаліченого й беззбройного полоненого «Натрія». Убивав за стійкість, за ідею і за любов до своєї країни.

— Я пишаюся своїм сином, завжди знала, що він стійкий, гордий і сильний. Але і сильних треба підтримувати. Розумієте, своїм героїзмом і стійкістю хлопцям довелося закривати невміння нашого командування воювати. Якщо не можна було тримати той аеропорт... з нього зробили символ, а хлопців там положили. Їхню самовіддачу можна було використати краще — із більшим результатом, а відтак зберегти їм життя. А тепер так, ми маємо символ, а не маємо дітей. Я не думаю, що інші хлопці, які загинули в аеропорту, були менш мужні, аніж мій син. І це були добровольці, люди, які добре подумали над своїм рішенням їхати туди й бажали вибороти своїй країні волю, які воювали за правову країну, в якій усі будуть рівні перед законом. Вони зробили свій внесок у цю країну й дали нам шанс розвиватися. А наша справа — не зрадити.

Іра і мама певні, що всі ті хлопці, які йшли за ідею, були розумними й ерудованими, вміли аналізувати; вони рятували одне одного, а не тільки виконували накази; вони боролися з ворогом автоматами й ентузіазмом, мудрістю й кмітливістю. Інакше стільки не протримали би той аеропорт.

АНДРІЙ ГАВРИЛЮК («БУР») (03.02.1980 — 21.01.2015). 81 ОАЕМБр

На Берковецькому кладовищі, у сусідніх рядах, майже одна біля одної — могили звитяжних «кіборгів» Андрія Гаврилюка та Ігоря Брановицького. Вони обоє убиті російським найманцями. Власне — убиті, бо загинули вони не від того, що обвалився термінал і похоронив їх під собою, вони померли від куль у голову — від озвірілих бандитів.

Після другого підриву ДАПу терористами, «Бура» привалила металева конструкція, і вивільнитися чоловік уже не міг. Тіло було посічене дрібними осколками, зламані рука та нога. З-під завалів його дістали побратими. Так Андрій пролежав до ранку, а поруч з останніх сил і набоїв відстрілювалися вояки, поранені помирали під завалами: до світанку дожили не всі.

«Бур» був живий, коли вранці 21 січня потрапив у полон. Українські вояки, коли терористи назнімали вдосталь відео, заходили до Камазу самі. Андрій же не міг рухатися без допомоги. Тоді ватажок бандитив «Ґіві» вистрілив йому в голову. Варварству й жорстокості найманця не було меж — «Ґіві» знімав загиблих українських військових на відео й демонстративно коментував смерть Андрія: «Какой живучий попался, за третим разом еле добили».

^{Андрій Гаврилюк}

• Зведення новин

У Міністерстві оборони України підтвердили інформацію про те, що у вівторок група українських військових потрапила у полон.

• Протягом останньої доби тривали запеклі бої в районі блокпоста № 31, констатує організатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук.

Супротивник підтягнув значну кількість артилерії — відзначається, як мінімум, дві артилерійські групи (усього — до 25 одиниць ствольної артилерії, в основному 122-мм гаубиць Д-30, а також до 10 установок РСЗО)

• У районі 29-го та 31-го блокпостів українські військові зупинили наступ бойовиків, а в Донецькому аеропорту триває бойова операція.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

На Луганському, Дебальцівському та Донецькому напрямках бойовики з РСЗВ БМ-21 чотири рази обстріляли Кримське, двічі  — Нижньотепле, Тоненьке, Піски, а також по одному разу  — Нижнє та Трьохізбенку.

• Бойовики використовують танки і важку артилерію. І на 29-му і на 31-му йдуть бої.

Про це повідомив речник АТО Леонід Матюхін.

• Бойовики завдали масовані удари по передових позиціях українських військ під Маріуполем, у районі Талаковки, Павлополя й Сартани, і перегруповуються з важкою технікою.

Про це повідомляє організатор групи «Інформаційний спротив» і народний депутат Дмитро Тимчук.

• Упродовж минулої доби в зоні проведення антитерористичної операції загинув 1 військовий, 40 осіб отримали поранення

Про це повідомив речник АТО, полковник Андрій Лисенко.

Він зазначив, що Росія збільшує військову присутність на сході України. Росія провела нарощування сил на території Донецької та Луганської областей.

• Президент Петро Порошенко заявив про перетин двох тисяч російських військових українського кордону.

Про це він сказав в ефірі Bloomberg Europe TV.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ОЛЕКСАНДР ГАРБУЗ (10.08.1987 — 22.01.2015). 25 ОПДБр

Допоки в терміналі ДАПу полонили «кіборгів», а на «Пожежці» й на Радіолокаційній вежі точилися останні битви за аеропорт, у тоді ще небезпечній і тривожній Авдіївці тривав затяжний бій. «Працювала» 25 бригада десантників, серед них — кулеметник Олександр Гарбуз.

Він мав їхати до аеропорту — на підмогу зі своїми хлопцями, але штурм під Авдіївкою їх спинив. З розповідей побратимів, під час відступу Олександр відходив з поля бою останнім, гукаючи хлопцям: «Відступайте, я прикрию», але влучила ворожа куля і обірвала його життя.

У тому бою 22 січня загинули ще 10 хлопців із 25-ки. Живі продовжили тримати оборону, аби забрати тіла побратимів, серед яких — і Сашкове.

Батько згадує, що в Олександра ще з дитинства і юності було загострене відчуття справедливості, стосовно усього — і в мирний час, і на війні. Власне ж, спершу Олександр служив у Білій Церкві — це зенітно-ракетний полк. Після тримісячного навчання й тре-нувань Олександр почав розвозити по всьому фронту боєприпаси.

— Розповідав, як підривали його машину, про поранення говорив. А знаєте, чому пішов звідти? Його мама працює в Італії, і довгий час зароблені нею гроші йшли на ремонт автомобіля, на якому він возив ті боєприпаси. І коли він показав усі ті чеки, мабуть, зампотєху, не знаю, кому саме, то з нього ще посміялися: мовляв, де ти набрав тих чеків. Його це дуже обурило — що ремонти технікий більшість потрібних речей — це гроші та сили волонтерів або й самих вояків, хто де дістав, той і має. Хіба то по-армійськи, та хіба то по-правді? От його це й гнівало. А ще... якось було, що літак з Америки привіз військову форму, яку бійцям мали видати безкоштовно. Та не сильно її видавати спішили, повільно дуже, а наступними днями така ж форма поодиноко з’являлася у воєнторгах. Ну як то так? Його взагалі злило, що бронежилети десь по складах знаходили, поки волонтери ці речі купували, часто за кордоном, і привозили за немалі гроші, зібрані зі світу по нитці. Це все сина жахливо злило. Він не знаходив собі місця від такого тилового безладу. От він і психанув одного разу й написав заяву на переведення. Ну, і тоді була 25-та бригада.

А потім був його перший серйозний бій — на Водохреща, 19 січня. Батько згадує розмови з сином, що на боці ворога були регулярні російські війська, у військових формах РФ і з шевронами російських підрозділів. А за три дні Сашко загинув...

— Того страшного дня я повернувся додому, і під хатою вже були хлопці з військкомату й голова сільської ради. Вони сказали, що мій син зник безвісти. Ви розумієте, що таке статус «зник безвісти», так? Це означало, що Сашка треба шукати. Але вже за тиждень, 27 січня, мені принесли «похоронку» про його смерть. Поїхав я за ним у Дніпро й забрав із моргу лікарні імені Мечникова.

Зовсім трохи не дожив Олександр до своєї демобілізації: у березні він мав би повернутися додому, до дружини, до маленької Софійки, у березні він мав навідатися до своїх старших синів у Чернівці, а потім приїхати, аби обійняти вдома батька, щоб той знову поплескав його по спині.

• Зведення новин

За останню добу бойовики 115 разів обстрілювали українських військових, також вони обстрілювали населені пункти, повідомляє прес-центр АТО.

• За добу загинуло троє українських військовослужбовців, 50 було поранено.

Про це повідомив речник АТО Андрій Лисенко.

• Бойовики знову обстріляли місто Дзержинськ, яке розташоване неподалік від Горлівки.

Про це повідомляє донецька обласна міліція.

Найбільш складна обстановка склалася на Луганському напрямку. Противник вів інтенсивний обстріл позицій сил АТО в районі н. п. Станиця Луганська, застосовуючи артилерію, РСЗО, міномети та гранатомети.

• В ході бойових дій у населених пунктах Опитне та Водяне Донецької області українськими військовими розгромлено батальйон бойовиків. Про це інформує прес-служба Міноборони.

Зазначається, що українські військовослужбовці знищили більше 50-ти терористів, п’ять осіб знаходяться у полоні українських військових, захоплено 2 БМП та артилерійське озброєння противника, знищено 4 танки, автомобільна техніка та боєприпаси терористів.

• Депутат і командир батальйону «Донбас» Семен Семенченко заявляє, що бойовики відійшли від передових позицій в окремих районах 25-го й 29-го блокпостів, а також покинули 31-й блокпост.

• Зведення новин

Мікрорайон «Східний» у Маріуполі знову був обстріляний з «Градів». Про це повідомляє місцеве видання 0629.com.ua з посиланням на дані місцевих жителів.

Кількість жертв обстрілів у Маріуполі зросла до 27 осіб.

Про це повідомив секретар міськради Маріуполя Андрій Федай.

«Вже 27 загиблих, з них двоє дітей, 97 поранені, у т. ч. — п’ятеро дітей. Є дуже важкі», — повідомив він.

• Лідер донецьких бойовиків Олександр Захарченко заявив, що в суботу почався наступ на Маріуполь.

Про це він сказав, виступаючи перед людьми у Донецьку. Його слова були зустрінуті криками «Ура!» і «Алілуя».

«Сьогодні почався наступ на Маріуполь», — заявив він.

Також він висловив надію, що через кілька днів бойовики замкнуть «Дебальцевський котел».

• На Донеччині бойовики зайняли с. Красний Партизан.

Інформацію про це підтвердили у штабі АТО з посиланням на начальника прес-центру Романа Туровця.

При цьому у штабі підкреслили: до цього селище було нейтральною територією і українських військових там не було вже довгий час.

• Бої в районі Донецького аеропорту тривають, сили АТО утримують свої позиції.

Про це повідомив керівник ІАЦ РНБО Андрій Лисенко.

«Ситуація в Донецькому аеропорту не змінилася. Частина його контролюється українськими військовослужбовцями. У той же час аеропорт зараз є полем бою, там фіксуються зіткнення, з боку супротивника — обстріли», — повідомив він.

• Протягом минулої доби сили АТО знищили 265 бойовиків.

Про це заявив глава Міноборони Степан Полторак.

«Тілька за 23 січня нами було знищено вздовж усього фронту 265 терористів і найманців з Росії. Так, у р-ні н. п. Сміле (Луганщина) знищено близько 200 осіб. Ще приблизно 50 бойовиків — в р-ні н.п. Водяне та Опитне», — заявив Полторак.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

МИКОЛА ЖУК (10.09.1977 — 25.01.2015). 128 ОГПБр

Після цього дзвінка Олена намагалася просто не думати про погане. «У нього досвід, він кадровий військовий, він спеціаліст»,  — як мантру повторювала подумки жінка. Та й вони перед його відправкою домовилися: коли їй зле або погане передчуття чи ще якісь недобрі знаки, то вона може його набрати  — просто почути голос. І він обіцяв: якщо зможе говорити — то відповідає і говорить, а якщо ні, то просто казав, що в нього все гаразд і передзвонить пізніше. Так Олена могла заспокоїтися, що з чоловіком усе в нормі. А 24 січня вона почула в слухавку постріли. Він взяв слухавку й говорив. Того дня Олена вперше почула телефоном війну — обстріл набирав обертів, і Коля просив передзвонити.

— Все, все, Лена, не могу говорить! — поспіхом прощався капітан. — Это не выстрелы, это машину заводят.

Микола сказав тоді перше, що прийшло в голову: звісно, Олена не повірила, бо це був зовсім не звук двигуна, це було цокання по металу — грубе, настирливе й монотонне, яке проймало Олену за тисячу кілометрів.

Вона почула короткі гудки й кілька хвилин просто просиділа мовчки...

Коля озвався лише наступного дня вранці. Обстріл закінчився, і вони мали трохи часу, аби поговорити. Микола не хотів розповідати про вчорашнє, а Олена цього разу й не розпитувала. Тільки вкотре просила скоріше у відпустку вирватися, бо за п’ять місяців, які Микола був у зоні бойових дій, він так і не зміг приїхати додому.

— Коля, ну хоть на несколько дней, хоть на праздники приедь к нам с Настей...

Олені було прикро й навіть образливо, що інші хлопці приїздили додому, а Микола був постійно серед боїв.

— В моей батарее все — мобилизованные, нет контрактников. Я не могу приехать и оставить их одних, еще и на праздники.

— Другие же приезжают... — втрачала надію Олена.

— Лена, я не прощу себе, если из-за моего отпуска с ними что-нибудь произойдет, понимаешь? Когда они все побывают в отпуске, приеду и я, последним.

Уже за годину після розмови, коли лихе передчуття налягло на Олену, — Микола не відповідав.

— Того дня я зрозуміла, що щось трапилося, — пригадує Олена ту страшну неділю 25 січня. — Десь після обіду мені стали в голову лізти якісь такі страшні нав’язливі думки, мовляв, до тебе зараз прийдуть і скажуть, що Колі більше немає. А далі я ніби мимоволі прокручувала одну й ту ж пластинку-інструкцію, що я маю робити далі: де Колю поховати, кому повідомити... і все так чітко йшло. Я не могла собі пояснити, звідки й чому напливали такі думки. Але о десятій вечора до мене й справді прийшли й дослівно так і сказали: «Коли больше нет».

Новогригорівка. Штурм. Авто 128-ої бригади підривається на фугасі: із капітаном Миколою Жуком гинуть ще два вояки — старший солдат Руслан Ткаченко та солдат Володимир Голота. За тиждень Микола мав таки приїхати у відпустку...

АДАЛЬБЕРТ КОВАЧ (23.05.1978 — 25.01.2015). 128 ОГПБр

Під час боїв під Дебальцевим 17-та бригада танкістів створила стратегічний опорний пункт на висоті 307,5 поблизу Санжарівки — іменем командира висоті й дали однойменний позивний: «Валера ». Згодом до криворізьких танкістів доєдналися і вояки закарпатської 128-ї гірсько-піхотної бригади, а там і розвідники з 54-го батальйону.

Це була панівна висота, з якої ідеально проглядався Дебальцівський плацдарм, на захід, аж до Логвинового. Тому українські вояки стійко боронили висоту з допомогою танка-героя з позивним «Бугай». Боронили всю осінь, як самі кажуть, «терпИмо», з мінометними, а подекуди «градовими» атаками сепаратистів. «ТерпИмо», бо влучити сепаратисти не могли. А потім настала тиша — 10 грудня обстріли припинилися і хлопці навіть трохи отямилися, на цілий місяць, а то й довше, бо на саме Водохреща чітко по ВОПу гахнули з артилерії. І з того часу бойовики цілилися уже не навмання. А 23 січня в густому тумані ворог зробив першу спробу штурму «Валери»: у хід пішли танки. Атаку відбили, як відбили й штурм наступного дня.

Але терористи на цьому не зупинилися і кинули на штурм висоти п’ять танків і БМП. Був страшний і не- рівний бій, який наші хлопці витримали, але з втратами: стрільця Адальберта Ковача убив осколок снаряду, АГС-ника Федора Лопацького вразив кулемет, під важкою гусеницею ворожого танку загинули Сергій Свищ, снайпер Олександр Венгер та зенітник Володимир Питак. Того дня зниклими безвісти вважалися навідник БМП Андрій Капчур та стрілець Олександр Леврінці лише згодом тіла хлопців ідентифікували за експертизою ДНК. Бойовики зазнали ще більших втрат — і техніки, й особового складу.

Обстріли висоти тривали. А всередині лютого ворожі сили нишком просочилися до «пустої» висоти 307,9 і зайняли її; після цього не було сенсу утримувати висоту 307,5. Наші відступили з ВОПу 18-го лютого, уже коли долинали чутки про оголошення так званого нового «перемир’я».

ФЕДІР ЛОПАЦЬКИЙ (17.09.1978 — 25.01.2015). 128 ОГПБр

— Упав аеропорт, Федя... — з жалем говорила Лариса телефоном своєму чоловікові, але тішилася вже з того, що він живий.  — Ти не там?

— Ні, дорога, трохи не там, — ніби щось приховував Федір.

— Десь дале...? — хотіла спитати Лариса, але її перебила голосна розмова чоловікових побратимів, яку було виразно чути в слухавку.

— Ото як будуть брати те Дебальцеве, то, блін, точно будуть йти через нас, — гучно сварився хтось із хлопців, продовжуючи чистити автомата.

— Санька! Шо ти таке говориш? Яке Дебальцеве? — Федір прикрив рукою слухавку й нагримав на побратимів. — Я з жінкою розмовляю.

— Чорт... вибач, брат.

— Ти уже під Дебальцевим, Федя... — уже не питала, а просто сумно визнавала Лариса.

— Дорога... все добре, правда: наразі тихо, а дітям не кажи нічого.

— Там ж кільце, Федя... — заплакала жінка.

— Нема ніякого кільця, менше новини слухай.

^{Федір Лопацький}

Федір Лопацький таким був по життю — добродушним простим чолов’ягою, який просто дуже сильно любив свою сім’ю і любив землю, на якій все життя пропрацював: вони з Ларисою мали великі город і господарку недалеко від Тернополя, які й годували їх двох і доню з сином (Віталіка з Вікторією). І не було ні весни, ні літа, аби Федір чогось не посадив, чогось не змайстрував. Він завжди всім наполегливо повторював, що в нашій країні — у селі чи у місті — можна жити, а якщо багато працювати — то жити добре…

— Його побратими не розповідали мені нічого: вони тиждень мені не казали, що він загинув. Можете уявити? Тиждень... — Лариса заплакала й дістала зі своєю сумочки невеличкий мішечок, з якого виглядав український прапор. — А мій двоюрідний брат, який мешкає на Закарпатті, знайшов списки в інтернеті вивезених з Дебальцева... Через тиждень якраз була двадцяті роковини по його матері, і лиш тоді ми дізналися, що чоловік вбитий. І я стала дзвонити хлопцям: як же так, чому вони не сказали, щоб ми його забрали? А хлопці кажуть: не могли ми тобі того сказати. Після похорону в інтернеті з’явилися всі подробиці бою, як і що відбувалося на тій висоті. Як тоді 23 січня, коли мені снився той дивний сон, вони відбивали атаку й забрали російський танк трофеєм. А 25-го о п’ятій ранку почався масовий наступ на 307,5, і наші чомусь саме тоді відвели всі танки. Хлопці хотіли підірвати якийсь місток чи що, це як вже потім мені розповіли, але дозволу не отримали. Їх оточили... ближній бій. У рукопашну, можна сказати.

АНДРІЙ КАПЧУР (22.05.1980 — 25.01.2015). 128 ОГПБр

Андрій вважався зниклим безвісти, але побратими запевняли, що серед тих, що під час бою втікали лісосмугами й полями, Андрія і його товариша Олександра Леврінца не було.

А після синового зникнення приснився Марії Павлівні сон. Як вона поралася на літній кухні, а на подвір’я зненацька заїхав червоний бус. Пані Марія схопилася, швидко повитирала руки й вибігла на подвір’я.

А з буса виходить її Андрій із маленьким пакетиком, у якому майже нічого немає. А за ним виходить жінка, яку пані Марія бачить тільки зі спини. І тягне та жінка безмірного рюкзака, ледь втримує його на своїх плечах.

— Андрію, як то так ти дав жінці такий величезний рюкзак, а сам собі такий малий пакетик тіко лишив. Як то так? Хіба можна? — нагримала Марія Павлівна на свого сина.

— Та жінка сильна... — кивнув матері Андрій. — Вона всьо-всьо перенесе.

А згодом знайшли тіла Андрія Капчура та Олександра Леврінца. За свідченнями й спогадами побратимів, під час бою на висоті «Валєра» 25 січня, хлопці, ймовірно, провалились в окоп — закопану машину з бк, — а тоді на окоп рушив ворожий танк. Побратими відкрили вогонь по танку, і машина з бк підірвалася.

Так на кілька наступних місяців Андрій із Сашком і лишилися під обвугленою чорною і смердючою технікою, яка дотлівала, допоки не вигоріла вся, захопивши шматки ще живої від снарядів землі — напівзамерзлої і твердої. Хлопців шукали майже півроку й змогли ідентифікувати лише після ДНК-експертизи.

— Я добре пам’ятаю той страшний день, як його опізнали. У нас тут чоловік один у селі загинув — батько синового колєги, який помер іще раніше. От питаю свого Степана, чи піде він на похорон до вуйка Міська? А він так голову опустив і сумно каже: «Та піду...». Прийшла я на похорон, а люди всі на мене так дивляться й щось там шепочуть. Я собі думаю, чого вони так шепочуть між собою, а ніхто не підійде до мене. Так ніхто зі мною і не заговорив тоді. На цвинтар я вже не пішла, прийшла додому, бо дуже мене почала боліти голова й сильно тиск піднявся. А син поїхав тоді до священника, як виявилося, питати, як би то мені сказати. А потім вони всі прийшли до нас до хати: першою зайшла донька Надя — мені зразу в рот таблєтки. І тоді вони вже мені сказали, що знайшли Андрія неживого. А я все мала надію, що він у полоні, що прийде, що живий... але так і не дочекалася. І певно, той сон у мене був віщий: бо то я — та жінка, яка має бути сильна й всьо-всьо пережити, всю ту біду, а мій Андрій взяв малесеньку торбинку та й пішов собі... спочивати.

• Зведення новин

Внаслідок атаки бойовиків на Маріуполь 30 осіб загинули, двоє з них діти, поранено 93 людини.

Про це повідомив секретар Маріупольської міськради Андрій Федай.

• Протягом минулої доби бойовики 103 рази атакували сили АТО в районах Нікішино, Рідкодуб, в напрямку Попасна, 29-го блокпосту, Опитне, Водяне та Мар’їнка.

Про це заявив глава МІноборони Степан Полторак.

• У Дебальцевому через постійні обстріли з боку бойовиків за останні дні є загиблі і поранені серед місцевих жителів, сили АТО зміцнюють позиції і тримають оборону.

Як повідомив спікер АТО Андрій Лисенко, там зруйновано і пошкоджено близько 60 житлових будинків та об’єктів інфраструктури.

Разом з тим, коментуючи повідомлення російських ЗМІ про те, що бойовики «намагаються взяти в оточення сили АТО навколо Дебальцевого і відрізати їм зв’язок з рештою території», Лисенко заявив: «Наші сили під Дебальцевим зараз зміцнюють позиції і тримають оборону, підтягують підкріплення».

• Керівництво російсько-терористичними військами, які ведуть наступальні дії проти українських підрозділів в районі н.п. Попасна, здійснює особисто начальник штабу 58 армії Південного військового округу РФ генерал-майор Сергій Юрійович Кузовльов.

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

• Постійна рада ОБСЄ проведе спеціальне засідання по Україні.

Воно відбудетья 26 січня о 16:00 у Відні «через різке погіршення ситуації у Східній Україні, обстріл Маріуполя та зростання числа жертв серед цивільного населення».

Про це йдеться у повідомленні організації.

• Зведення новин

За останню добу бойовики обстріляли українських військових та мирні населені пункти 115 разів, повідомляє прес-центр АТО.

«О 18:05 (неділі), поблизу Майорська, бойовики здійснили спробу штурму наших позицій зі сторони Горлівки. Отримавши гідну відсіч, терористи, які залишилися живими, відступили»,  — йдеться у повідомленні.

Також були обстріляні: Верхня Ольхова, Новотошківка, Петрівка, Трьохізбенка, Словяносербськ, Фрунзе.

На Донецькому напрямку з РСЗВ «Град» обстріляли Новомихайлівку, Опитне й Тоненьке, а з мінометів та стрілецької зброї Мар’їнку та Красногорівку.

В районах Первомайська та Дебальцевого з «Града» бойовики обстріляли Попасну та Троїцьке, а також Дебальцеве, Новогородське та Луганське.

• Бойовики обстріляли з «Градів» Станицю Луганську - двоє людей загинули.

Про це в понеділок повідомляє сайт голови Луганської ОДА Геннадія Москаля.

• За минулу добу в зоні проведення антитерористичної операції загинуло 7 українських військовослужбовців, ще 25 отримали поранення.

Про це повідомив в.о. спікера Генштабу Збройних сил України Владислав Селезньов, передає «Інтерфакс-Україна».

• Донецькі і луганські бойовики вирішили об’єднатися і «вирівняти фронт».

Про це заявив ватажок «ДНР» Олександр Захарченко, передає «РИА Новости».

«Бої йдуть на всій території ДНР, ми зараз намагаємося з’єднатися з ЛНР, тим самим вирівняємо лінію фронту і вивільнимо як мінімум бригаду», — заявив Захарченко.

• Кабмін прийняв рішення про введення режиму надзвичайної ситуації на території Донецької та Луганської областей.

Про це заявив прем’єр-міністр Арсеній Яценюк на виїзному засіданні Кабміну в ДСНС.

• Ігор Стрельцов «Щоденник Андерсена»

[Мар’їнка] Наприкінці січня з Херсонщини прийшла сумна звістка: у Боса, в його рибацькому селищі Геройське від запалення легенів несподівано померла дружина. Якась швидкоплинна хвороба — згоріла миттєво. У районну лікарню її привезли на другий день недуги вже без свідомості, а наступної ночі жінки не стало. Залишився синок Рома тринадцяти років у порожній хаті один. Добре, сусіди не байдужі — приглядали за хлопцем, підгодовували. Бос перші дні собі місця не знаходив. Душа рвалася туди — з дружиною попрощатися, сина обійняти. Але дні були пекельними — цілодобові обстріли. Гарячі голови радили здорованю тікати з армії додому — там важливіше, але, усе зваживши, він сказав, що полишить службу «по-людськи». Одного разу куля знову прошила його бушлат, і знову ані подряпини. Та через тиждень, рятуючись від обстрілу, Бос невдало стрибнув у траншею і зламав ногу. Відвезли «Жаком» до Курахового, пролежав у лікарні два місяці, а документи на його демобілізацію ніяк не приходили. Нарешті, аж наприкінці червня зі штабу прийшов наказ. Коротко попрощався з усіма і поїхав.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

АНАТОЛІЙ ГОЛИК (17.10.1994 — 27.01.2015). 101 ОБр охорони ГШ

Після відпустки Тольчик повернувся до частини, і перед самим Різдвом, 5 січня, їх знову відправили на фронт — у Дебальцеве. Дзвонив періодично, коли не було так «гаряче». А 26 січня ввечері мама поговорила з сином востаннє. Він звично казав, що все спокійно, що штурму нема, а на питання про «кільце», про яке мама чула по телебаченню, змовчав. А потім попросив маму дати слухавку вітчиму.

^{Анатолій Голик}

— Тольчику... синку, бережи себе.

— Що він тобі сказав? — схопилася Алла, як тільки чоловік поклав слухавку.

Той не відповів. Зрештою, він досі не розповідає дружині, що того дня йому розповів пасерб. Аллі Богданівні лишається тільки здогадуватися.

— У ніч смерті сина я собі місця не знаходила, у мене було відчуття, що от-от щось має трапитися чи уже трапилося. Ми стали набирати номер, але там — «поза зоною», потім його побратимів, але і з ними зв’язку не було. А вранці мені подзвонили з військкомату, здається, і черство й бездушно сказали: «Алло Богданівно, бої в Дебальцевому страшні. Син ваш загинув уночі». Як загинув — не сказали, тільки потім його побратими розповіли, що там ніби інший хлопчик мав їхати в тому БТРі, який терористи підірвали, а Тольчик пожалів його, бо той спав, і сам сів та й поїхав. Але інші хлопці кажуть, що це на підмогу їхали два БТРи українські й на засідку ворожу попали. Їх із РПГ розстрілювали. Ще хтось говорить, що то вони бронетранспортерами їхали знищувати міномети. Один Бог знає, як там було насправді і як мій Тольчик гинув.

Аллу Богданівну досі гризе те, що вона до нього тієї ночі так і не додзвонилася. Вірить, що змогла б підібрати правильні слова, чи якось його затримала на ще кілька хвилин і відвернула б лихо. І боляче, що так і не почула ще раз його голосу, боляче, що не дочекалася онуків від свого Тольчика. Не судилося й дитинці з’явитися на світ: його наречена кохана так тяжко переживала, що втратила дитину.

• Зведення новин

За минулу добу в зоні АТО загинули 9 військових та ще 30 було поранено.

Про це під час брифінгу повідомив речник АТО Андрій Лисенко.

• До Дебальцевого на Донеччині перекинули російську артилерію і «Гради».

Про це йдеться у зведенні групи «Інформаційний спротив».

Після спроб штурму позицій українських військ в районі населених пунктів Санжарівка і Троїцьке російсько-терористичні війська проводять доукомплектування своїх передових підрозділів особовим складом та бойової техніки.

Крім того, противник продовжує нарощувати свої ударні тактичні групи на флангових позиціях Дебальцевського плацдарму, а також північніше Авдіївки і в південно-західних передмістях Горлівки.

• У ході ведення бойових дій усі намагання бойовиків атакувати позиції українських військовослужбовців у районі Некішино, Рідкодуб, Новоіванівка, Новогригорівка, у напрямку Попасної, а також населених пунктів Водяного, Опитного, Мар’їнки та Майорська були відбиті. Терористи понесли значні втрати живої сили та техніки», — сказано у повідомленні Міноборони.

За інформацією керівника прес-центру АТО Романа Туровця, станом на вівторок у Мар’їнці тривають бої.

• 27 січня близько 17:45 бойовики здійснили обстріл Луганська.

Як повідомляє informator.lg.ua з посиланням на користувачів в соцмережах, кілька ракет впали в П’ятому залізничному провулку.

За попередніми даними, п’ять осіб отримали поранення.

За іншими джерелами, кількість постраждалих може становити від 6 до 26 осіб.

• Підрозділи збройних сил України провели спецоперацію, в результаті якої були знищені літаки та бойові вертольоти бойовиків.Це ворожа техніка. МІ-24 - це бойова техніка

Про це «Українській правді» розповів в.о керівника прес-центру Генштабу Владислав Селезньов.

• 60 дітей загинули за час ведення бойових дій на Донбасі.

Про це на прес-конференції сказав уповноважений президента з прав дитини Микола Кулеба, передають «Українські новини».

«За попередніми підрахунками, в минулому році загинуло близько 50 дітей і вже в цьому році були вбиті 10 дітей», — сказав він.

Кулеба зазначив, що 26 січня за обстрілу бойовиками житлових кварталів Авдіївка (Донецька область) була важко травмована дитина.

• Верховна Рада визнала Росію державою-агресором.

За відповідну заяву до ООН, Європарламенту, ПАРЄ, парламентської асамблеї НАТО, парламентської асамблеї ГУАМ, національних парламентів проголосували 271 депутатів.

«Верховна Рада визнає Російську Федерацію державою-агресором та закликає міжнародних партнерів України не допустити безкарності винних за злочини проти людяності вчинені від початку російської агресії проти України», — наголошується в заяві.

• Ірина Вовк. «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

[Дебальцеве]

ДМИТРО ЗАПЛІТНИЙ (08.06.1983 — 28.01.2015). 128 ОГПБр

Андрій Капчур їхав на війну з своїм односельчанином Дмитром Заплітним: у селі тут усі всіх знають і не раз у гостях бували, хоч хлопці і жили одне від одного за півкілометра. Воювали хлопці пліч-о-пліч, в одній 128-ій гірсько-піхотній, на одному випаленому Дебальцівському плацдармі, а загинули з різницею в три дні. Тільки от Дмитра хоронили тиждень по смерті, бо тіло хлопці винесли з поля бою, а Андрія лише зі кілька місяців, коли його впізнали за ДНК-експертизою.

Дмитро боронив найпершу лінію в районі Дебальцевого: спершу — Нікішине, потім шахту Ольховатська, а після 20 січня — село Новоорлівка на ВОПі, під самим носом у найманців, між уже окупованими ними Єнакієвим і Шахтарськом. Тож тому, хто трохи знає карту бойових дій зими 2015-го, волосся дибки стане від названих пунктів. Це — повна небезпека, «нуль». Старший оператор взводу протитанкового батальйону Заплітний боронив Дебальцівський плацдарм до 28 січня — до фатального артобстрілу їхнього ВОПу: пряме влучання «Граду» відібрало Дмитрове життя.

• Геннадій Харченко «Щоденник артилериста»

Наші Крути. 29.01.2015

Ворог, захопивши зруйновану інфраструктуру ДАПу, не зміг просунутися в результаті ні на метр. Своїм вогнем ми придушуємо його останні спроби заволодіти Пісками й Авдіївкою.

«Власне адміністративна зона Донецького аеропорту не являє жодної цінності, тому що внаслідок інтенсивних бойо­вих дій її було повністю зруйновано», — заявив тоді начальник Генштабу генерал Муженко.

Він уточнив, що результатами операцій стала стабілізація обстановки на Донецькому напрямку, де в районі н.п. Оленівка, а також у районі н.п. Піски, Авдіївка, районі Донецького аеропорту вдалося зайняти низку вигідних для нас позицій, які на сьогодні дають можливість повністю здійснювати контроль над територією, де розміщується Донецький аеропорт.

За даними розвідки, в цьому районі вела масований вогонь маневрена артилерійська група терористів (до 30 одиниць ствольної артилерії).

І ще один цікавий факт від розвідни­ків — на цьому напрямку фактично не залишилося місцевих бойовиків, відзначається дія підрозділів російських найманців, замаскованих під «ополченців».

Найчастіше доводиться відбивати атаки на Піски та Авдіївку.

Вогонь ведемо приблизно на 6—8 км.

Також знищуємо живу силу і техніку ворога на території аеропорту.

Уже немає екзотичних цілей від «Редуту». Найчастіше з нашого боку застосовується нерухомий загороджувальний вогонь. Або відпрацьовуються місця скупчення бойовиків у ДАПі — «Хрест», «Синоптик», «Міст», «Грустное».

Проти нас зазвичай працюють кочові «гради» і міномети.

Ще кілька невдалих спроб, і ворог повністю сконцентрується на Дебальцевському напрямку.

Утім, не полишаючи надії захопити нас зненацька і просунутися з боку Донецька і Горлівки.

Аж до самого Мінська-2.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

[Дебальцеве]

ІВАН СТУПАК («МАЖОР») (10.02.1977 — 29.01.2015). 25-ий батальйон «Київська Русь»

«Там, де ми стоїмо — то сам край Дебальцевого. Так виходить, що по городах йде лінія Донецької й Луганської областей. А за чотири кілометра стоять сепаратисти. Чекаємо, коли «зєльонка впаде», може, буде легше. Бо по «зєльонці» вони можуть легко ходить — все не поперекриваєш.... Знаєте, дивлюся, як вони по нам ціляться. То якщо наша артилерія по ним так само стріляє... то ця війна надовго». Це один із відеозаписів волонтерів, які приїздили на позицію до Івана Ступака, із позивним «Мажор», під Дебальцеве.

Була рівно середина осені, перед виборами, на яких Іван балотувався, але так і не отримав переважної підтримки. Після цього Іван відвоював тільки три з половиноюмісяці: більше не судилося.

— Іван дуже нас оберігав від подій, які відбувалися з ним на Сході. Про те, що він був на передовій вже через два тижні навчання, про те, що в них був перший справжній смертельно небезпечний бій вже 25 серпня, в якому він отримав контузію, я дізналася набагато пізніше. Для нас Ваня був на навчанні в Остері дуже довгий час. Ми дійсно з хлопцями майже нічого не знали саме від нього про бої, про «нулі». Та й розмовляли телефоном ми зовсім небагато. Бували дні, що не набирав, бо зв’язку не було: смс тоді присилав нам, що з ним все добре. Хоча було й таке, що говорити можна було дуже довго, переважно, ввечері, коли припинялися обстріли.

^{Іван Ступак}

Іван розповідав дружині з хлопцями, як вони будували собі бліндажі, хвалився про волонтерів, які до них приїздили з провізією, із сумом говорив і про місцеве населення, яке там чітко поділилося на два табори. Розповідав про вояцький побут, що їдять і де сплять; про все, тільки не про обстріли, не про небезпеку, не про поранених і загиблих.

— Ваня понад усе любив своїх дітей, він ними жив, тільки от, на жаль, доля не дала йому натішитися синами. Коли чоловіка не стало, Андрійчику було десятьроків, а Назарику лише вісім.

— Але, Людочко, вони обоє намагаються бути достойними свого батька. Знаєте, вони ще гарно вчаться в школі, молодший ходить на танці, старший — на малювання і в спортивну секцію. Гадаю, підростає достойна йому заміна. Вони ставляться до батька з вели- кою повагою, у всьому беруть його за приклад. Навіть у тому, що Іван закінчив школу з золотою медаллю.

Але їм непросто, бо для хлопчиків, Люда має рацію, особливо важливо, щоб поруч був тато, який навчить і підтримає. А Іван насправді багато чого вмів, знав і міг би навчити своїх хлопців, але так склалося, що вони залишилися без нього... Коли Іван загинув, вони були ще малі: менший, може тоді не до кінця усвідомлював усього, що трапилося, а от Андрій дуже тяжко переживав татову загибель, це був шок для нього; я навіть цілий рік після трагедії возив онука до психолога у Київ аби вивести його з того тяжкого стану. Хоча, скажу, вам, вони й досі ще повністю не оговталися від того, що сталося із їхнім батьком, — смутно додав пан Станіслав.

— Та всі ми й досі не можемо прийти до себе від того морозного дня, коли дізналися, що нашого Вані не стало. Я постійно думаю про Івана, але розповісти чи написати часом просто бракує сміливості, а інколи — слів. Після ротації на війну Іван пішов 23 січня 2015 року, а вже за шість днів загинув — 29-го. Чи відчувала я лихо? Не знаю, але мені так боляче було прощатися зі своїм чоловіком знову. Та й Ваня мабуть відчував, що більше з нами не побачиться, бо вийшов із квартири похмурим, з таким тягарем на душі, ледь стримуючи сльози. Це було помітно. Але, якщо повернути час назад, Іван знову, ні хвилини не вагаючись, пішов би захищати своїх рідних і Батьківщину.

Востаннє вони розмовляли за декілька годин до його загибелі. Це була дуже коротка розмова. Ваня був у бадьорому настрої, сказав, що їдуть на важливе завдання, і дуже просив, щоб йому не телефонували, а чекали дзвінка. Але Людмила так і не дочекалася...

— Близько восьмої години вечора мені повідомили, що Іван начебто загинув. Це був розпач, це був кінець. Я не вірила, сподівалась, що це неточна інформація, молилася, щоб Ваня був живий, з тяжкими пораненнями, але живий… У дітей теж був відчай. Але ж... все це було правдою.

Вуглегірськ. Другу роту відправили звільняти місто від ворогів. Іван та декілька бійців натрапили на засідку. Почався запеклий бій. І саме в цей час на лінії вогню з’явилися діти. Можливо, їх виставили спеціально!? І він їх кинувся рятувати з-під ворожих куль. Саме тоді у нього влучив снайпер. Іван загинув. До свого дня народження, до 38-ми років, він не дожив менше ніж два тижні.

— Я от собі згадав у розмові з Вами, що в Берліні стоїть пам’ятник солдатові, який врятував дитину, і мій син повторив подвиг цього солдата: він кинувся на лінію вогню рятувати дітей, не шкодуючи свого життя, будучи вже пораненим, зрештою, маючи двох власних діточок. Знаєте, як батько, я дуже пишаюся, що виховав Івана, і що виховав так, що у відповідальний момент він вчинив як справжній чоловік. Причому двічі: спершу, коли пішов добровольцем, а вдруге, коли пожертвував своїм життям заради дітей. І він же був тоді, у важкому 2014—2015-му, одним із тих, хто спинив ту навалу окупантів і сепаратистів, аби ті не зайняли половину, а може й цілу Україну. Звісно, мій син — це мій біль і моє життя, тому як для кожного батька це трагедія — похоронити власну дитину.

До речі, Івана не брали до війська, бо мав офіцерське звання, а в батальйоні не було вільної посади для офі- цера. От він через друзів-знайомих домагався, аби його взяли добровольцем через військкомат. Тому, певно, хлопці йому й дали позивного «Мажор: він же нібито по-блату потрапив на війну…

Іванова військова частина висунула «Мажора» на нагородження орденом Золота Зірка з присвоєнням звання Героя України (посмертно). І цю ініціативу, зауважує Іванів батько, підтримали 36 ГО Фастівщини, звідки Іван родом. Його знали ще з Майдану, з його участі в Самообороні. Бойові соратники Івана з Вишгорода також це підтримали. Зрештою, є рішення міськради Фастова, каже пан Станіслав, міськвиконкому, Київської ОДА, Міноборони... Але чому досі ці документи не переглянули й не прийняли рішення, цього батьконе знає. І прикро йому, але випрошувати він не звик, як і його Іван.

— Справи просуваються дуже повільно. Постійне безглузде перекладання з однієї інстанції до іншої продовжується вже більше трьох років. Батько Івана наполегливо пише листи і в Міністерство Оборони, і в Адміністрацію Президента України. Остання відповідь надійшла, що наше питання на розгляді. Сподіваємося, що наші клопотання, у тому числі громадських організацій, мера міста, побратимів, будуть вирішені успішно, адже мій чоловік, почесний громадянин Фастова, справжній герой заслуговує такої нагороди, — каже Людмила.

— Знаєте, зі самого дитинства він був таким дуже жвавим хлопчиком, дуже здібним: ми навіть раніше його до школи віддали… І ріс так він швидко... не озирнувся я, як мусив казати Іванкові своєму: «Синку, нахились, я тебе поцілую». Його зріст був 1,96 м. Іван міг ще багато чого досягти в житті: він мав добру роботу та високу посаду в банку, достойну зарплату, але він усе це лишив, бо не вмів працювати серед зрадників і злодіїв, не міг сидіти, як Майдан горів, не всидів, коли запалало на Донбасі. Отак і пішов захищати нас із вами.

— Для мене він був люблячим чоловіком, захисни-ком і твердою опорою, сімейні рішення приймалися чоловіком, бо мені часто не вистачало впевненості чи сміливості. Ваня — великий оптиміст, своєю щирістю, добротою він ніби притягував до себе. Ми з ним познайомилися в інституті. Спершу в одному гуртожитку жили й дружили кімнатами, а потім наша дружба переросла в почуття. Я навчалася на останньому курсі, а Іван ще тільки на третьому. Запропонував мені вийти заміж, щоб не втекла далеко: шуткував Ваня. Він був розумним і дотепним хлопцем, любив шуткувати. Мав багато друзів і в ВУЗі, і на роботі, бо й сам дорожив дружбою. Колеги цінували Івана за його працьовитість, надійність, веселу вдачу. А сім’я — то було для нього все, його хлопці... Ми відпочивали тільки всі разом. Ваня де-кілька разів встиг взяти дітей на рибалку, скільки в них було радості та задоволення від такого відпочинку. До цього часу згадують. Часто виїжджали в ліс по гриби.

Зараз ми цього не робимо. І найтяжче якраз вихідними і вечорами. Коли ти серцем би кудись із Ванею гайнув, а потім розумом аналізуєш, що вже все, не буде того, нема Вані нашого...

А на Донеччині, під Вуглегірськом, де загинув Іван, село є, Ступакове. Його так назвали в честь «Мажора». І от Людмила зараз живе думками, що невдовзі разом із синами зможе навідатися до того села, до того місця, де загинув її Іван, рятуючи дітей. Побратими навіть обіцяли показати місце, де поліг Іван Ступак.

• Зведення новин

• Мінометного обстрілу зазнали сили АТО в районі Павлополя, Миколаївки, Гранітного.

Про це повідомляє сайт Маріуполя «0629».

• За добу в зоні проведення антитерористичної операції загинуло п’ятеро військових, ще 29 отримали поранення.

Про це повідомив речник АТО Андрій Лисенко.

• В районі Дебальцево з артилерії та мінометів терористи обстріляли Попасну, Юнокомунарівськ, Дебальцеве, Нікішино, Гірське, Ольховатку, двічі вели вогонь по Санжарівці, 5 разів по Вуглегірську. За підтримки танків і піхоти бойовики атакували наші позиції в районі цього населеного пункту. у Щасті обстріляли теплоелектростанцію.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

• Бойовики обстріляли Попасну під час спроби вивезти із обласного психоневрологічного інтернату пацієнтів.

Про це повідомив губернатор Луганської області Геннадій Москаль.

Він зазначив, що упродовж останнього часу райцентр інтенсивно обстрілюється з артилерії, мінометів та «Градів» козаками так званого «всевеликого войска донского» з боку окупованого Первомайська.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

[Дебальцеве]

ОЛЕКСАНДР ЛІСТРОВИЙ («БАНДИТ») (17.10.1984 — 30.01.2015). 25-ий батальйон «Київська Русь»

Командир взводу Сашко Лістровий із позивним «Бандит» тримав оборону саме того найнебезпечнішого відрізку Дебальцівського плацдарму, які дісталися «Київській Русі», — дорога на Вуглегірськ. «Бандит» отримав важке поранення наприкінці січня, і побратими хутко кинули його до машини. Везли до найближчого шпиталю, прориваючись через спалахи мін, одна з яких щойно поранила їхнього командира, і гуркіт гусениць, які сунули десь із «зеленки». Саша терпів, тримався, але... не вижив — він помер уже в лікарні Бахмута.

Не вижив, хоча шалено хотів жити, бо вдома лишилася Сашкова двомісячна доня Аліна, яку він бачив лише раз — під час зимової відпустки. Тієї відпустки, за тиждень до смерті, яку він просидів біля своєї малечі. І встиг виступити на місцевому мітингу до Дня Собор-ності в рідному Василькові. А от одружитися зі своєю коханою Ніною не встиг: відклав до демобілізації.

Смерть Сашка Ніна відчувала. У ніч на 30-те січня її щосекунди переслідувала якась тривога, нав’язувалися моторошні думки. Ніна не могла заснути й таки ризикнула набрати чоловіка. Але його телефон мовчав: він був вимкнений, хоча Саша не вимикав його навітьколи виходив у вкрай важкі завдання; слухавка була увімкненою і була біля нього в «розгрузці», а як навіть він її лишав у підрозділі, то наказував комусь із хлопців відповідати на Нінині дзвінки й заспокоювати, що з ним усе добре, а просто «завдання не дозволяє телефонного зв’язку». А зараз Ніна вперше чула про абонента, який перебував поза зоною досяжності.

— Дуже боляче від того, що маленька тата зовсім не пам’ятає... їй було усього два місяці, як він загинув.

«Тато спить», — каже Аліна, листаючи й сортуючи якось по-своєму Сашині фотографії. Я ще не знайшла правильних слів для такої маленької дитини, аби пояснити, що тато більше не прокинеться. Але я точно знаю, що скажу їй, як вона виросте: скажу, що її тато герой, який не побоявся війни й пішов захистити нашу країну, а ще скажу, що вона — донька героя. Це те, про що вона має знати. Це те, чим вона пишатиметься, коли підросте. А для мене моя дівчинка до кінця днів буде найкращим і найніжнішим спогадом про мого коханого. Це щастя... щастя, що вона в мене є.

• Геннадій Харченко «Щоденник артилериста»

На Горлівському напрямку

Коли запеклість і напруженість боїв за ДАП почали спадати, до зони відповідальності нашої батареї додався ще й Горлівський напрямок. На полі перед посадкою, де стояли гармати, орієнтовані на ДАП, установили ще три гармати на Горлівку.

Було таке враження, що де-факто сепари визнали неспроможність своїх атак із боку Донецька, з лишком відігралися на Дебальцевському напрямку, і тепер обидві сторони взяли під особливий контроль Горлівку.

Однак ще за старою звичкою після таких боїв за ДАП усі обслуги були зосереджені на «донецьких» гарматах.

Спочатку чергували на «горлівських» гарматах по черзі. У кожної обслуги були цілі, боєзапас і гармата, орієнтована на ДАП. За командою піднята обслуга мала стрімголов бігти на «горлівські» гармати і працювати з них. Потім це зробили обов’язком першої обслуги, потім третьої.

Потім уже нашу другу гармату закріпили за Горлівкою на постійній основі. Спочатку ми бігали від свого обжитого місця по команді «До бою!». Це було дуже далеко і незручно, особливо вночі. І ми вирішили перебратися ближче до «горлівської» гармати.

Визначилися з місцем. Галявинка була просто чарівною. Міні-Нарнія, така собі. Недарма туди до нас прилітали навіть синички. Криївка (ми її там пізніше облаштували), синички, сало — рівень бандеризації посадки зашкалював. Я пішов домовлятися з комбатом, щоб нам дозволили перебратися ближче до нашого нового напрямку.

Річ у тому, що наша нова посадка потрапляла під перехресний вогонь з боку ДАПу, Пісок і Горлівки одночасно. Плюс наша обслуга опинялася розташованою відокремлено від усієї батареї. Але комбат пішов нам назустріч. На перших порах, поки не було на новому місці окопу, ми дійсно, як укриття, вибрали місце під залізничним насипом.

Однак під час чергового обстрілу ворожі «подарунки» прилетіли саме під насип. Крім ствольної артилерії і «гра­дів», ми там кілька разів опинялися під обстрілом перевізних мінометів. І саме їхні міни прилетіли під насип. Кілька разів снаряди «градів» прилітали під обидві посадки, поле перед залізницею і саме полотно дороги постійно обстрілювали ствольними гарматами. Поле перед нашою «залізницею» було все переоране вибухами.

Друга зміна наших «щитів» (чернігівські) ставилася до своїх обов’язків украй жахливо. Коли ми вранці пішли ди­ви­тися, звідки могли прилетіти міни, ми виявили, що «щити» на посту настільки п’яні, що навіть не помітили нічного обстрілу. На всі питання вони відповідали односкладово: «АГС». Що вони мали на увазі, і що хотіли цим сказати, було великою загадкою для них самих.

Ми знайшли сліди під’їзду перевізних мінометів і слід від плит. Однак якимось дивним чином міномети з’являлися й обстрілювали позиції нашої батареї ще кілька разів. Наші хлопці з 5-ї обслуги ходили з кулеметом, намагалися їх вирахувати.

Ми ретельно переглянули нашу нову посадку. Снаряди і міни влучали перед залізницею, за насипом і на полі. У самій посадці розривів ми не виявили. Тому вирішили залишатися в ній і далі, тільки сильніше доопрацювати наше укриття.

Крім цього, ми загнали нашого «Мустанга» (КамАЗівський тягач) теж у посадку, щоб його було не так видно. А латунні заряди накрили маскувальними сітками.

По Горлівському напрямку ми працювали спочатку доволі щільно. Але, мабуть, бойовики перекинули всі сили під Дебальцеве. Оскільки артбатареї, що залишилися, вони завели в житлові квартали самої Горлівки та її передмість. Коли вони вели вогонь звідти, ми у відповідь не стріляли.

Працювали у другій половині лютого по цьому напрямку тричі. Один раз ми почали стрільбу, але отримали наказ піти в укриття. За даними розвідки, накрили склад, і бойовики засікли нашу позицію і готувалися відкрити у відповідь вогонь. Старший офіцер батареї дав команду піти з вогневої. Хвилин через двадцять нас знову покликали до гармат.

Другий раз ситуація була схожою, проте ми відновили стрільбу після вогню у відповідь.

Я уявляю, наскільки всім хлопцям було страшно, але навіть знаку ніхто не подав. Організовано відійшли, сховалися і так само організовано повернулися і відпрацювали.

Був ще один випадок відкриття вогню. Його не можна вважати боєм. Але він для мене дуже пам’ятний. Коли ми чекали припинення вогню за Мінськом-2, ми були готові на будь-які дії з боку терористів. Тому стояли наведені та заряджені. Надійшов наказ від старшого офіцера батареї зробити постріл у бік бойовиків, щоб розрядити зброю. Я в цей час перебував у протилежній посадці, працював з іншою обслугою. Своїм передав, що постріл зроблю сам. Навіщо ж для цього підриватися і бігти через півполя всій обслузі.

Але яким було моє приємне здивування, коли я опинився біля гармат. Весь розрахунок, навіть включно з водієм, були там. Сказати, що це було здорово, — нічого не сказати! Від напівжартівливого «та хіба ж ми тебе одного залишимо» до цілком відповідального: «а раптом треба буде по-справжньому працювати» були їхні слова.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

[Дебальцеве]

ВЯЧЕСЛАВ ЄФІМЕНКО (21.08.1977 — 31.01.2015). 25-ий батальйон «Київська Русь»

Батальйон «Київська Русь» тримав оборону навколо Дебальцевого з осені 2014-го. До середини грудня підрозділ відвели в «Десну», але хмари над плацдармом почали нав’язливо нависати артобстрілами, тому наприкінці січня добровольців «Київської Русі» знову покликали на поміч: хлопці вже знали ситуацію в секторі, розуміли геолокацію і для більшості це вже була друга ротація: бійці, скажемо, були вже «обстріляні». Батальйон підняли по тривозі й залізницею відправили на Харків, а звідти — на Дебальцеве, на поміч закарпатським гірським піхотинцям: одних — на Нікішино, інших — на Комуну, а протитанкові загони — на чи не найнебезпечніший відрізок в напрямку Вуглегірська. Уже 28 січня всі хлопці з «Київської Русі» були на позиціях, і тієї ж ночі бойовики почали масово обстрілювати їх зі ствольної і реактивної артилерії. Вояки згадують — «накривали» цілодобово, з проміжком у півгодини. Найбільше дісталося позиціям у районі Нікішиного. Ворог пішов у наступ, але хлопці відбили атаку. Та опорний пункт був напівзруйнований, і добровольці прийняли рішення прориватися на Рідкодуб — на ОП «Станіслав», до вояків 128-ої. З таким підкріпленням відчайдухи 128-ої і «Київської Русі» на-важилися витиснути ворожі сили з Рідкодуба. Йшли бої, та противник переважав артилерією. Під час танкового бою з супроводом мінометних атак загинув вояк «Київської Русі» Вячеслав Єфіменко: із 20 січня чоловік перестав виходити на зв’язок із дружиною Юлею. Хлопці опинилися в оточенні під постійним вогнем артилерії: боєприпаси закінчувалися, до того ж автомати в ЗСУвців і добровольців були різнокаліберні, що тільки погіршувало ситуацію. 8 лютого, розуміючи, що відстрілюватися по суті вже нічим, хлопці вийшли в нічний туман.

— Нас підняли по тривозі, — подзвонив Вячеслав дружині в 20-х числах січня, коли всі тільки говорили про Донецький аеропорт. — Йдемо на підмогу до хлопців в ДАП, напевне.

^{Вячеслав Єфіменко}

— В аеропорт? Слава! — розгнівалася Юля. — Ти рванув на фронт, коли малій було чотири рочки, вижив і тепер ти в ДАП? А нас тут на кого лишиш? Ні, я не пущу тебе! Ти чуєш мене?

— Що значить «не пущу»? Я — дорослий чоловік, я у війську, а ти мені — «не пущу»…

Юля кинула слухавку — вона була в розпачі. Весь після тієї телефонної розмови жінку не полишав неспокій. «Аеропорт, аеропорт»… — крутилося у думках, і вона мимоволі заглядала в смартфон, аби перечитати останні новини з ДАПу: жахалася і зновувимикала телефон. А ввечері Слава передзвонив ще раз.

— Не переживай, на аеропорт не йдем. Будемо зачищати маленькі містечка в іншому напрямку.

— Фух... Слава Богу, бо я вже не мала спокою, Слава! — з полегшенням мовила Юля. — Доню! Татко дзвонить і каже, що дуже тебе любить.

— Завтра виїзд, — сухо додав Слава. — Все маю, нічого не треба.

Де б він не був і яким би не був там зв’язок, Слава дзвонив дружині щодня о восьмій вечора, коли в неї завершувався робочий день і вона вже була з донею вдома: за кращих обставин — вони могли трохи поворку вати, а як на фронті було геть хижо — тільки встигав сказати, що живий, і швидко уявно цілував Єву...

А 31-го січня Слава порушив свою традицію вечірніх дзвінків: він набрав дружину о полудні. Вони розмовляли, а Юля чула між тим ті ж самі бахкання, що й напередодні ввечері, але вже не розпитувала чоловіка: вона знала, де він, і щодня перечитувала новини про Нікішино та Рідкодуб.

— У нас ніколи зі Славіком не переривався зв’язок, — пригадує кінець січня 2015-го Юля. — Востаннє ми порозмовляли у день його загибелі, десь об 11 годині.

А ввечері Юля бігла додому, щоб встигнути на вечірній дзвінок чоловіка. Та коли підійшла ближче до будинку, то побачила тьму знайомих облич і завжди цікавих до новин сусідів. Того вечора Слава не подзвонив — він загинув.

АРКАДІЙ ГОЛУБ («БРОНЯ») (26.11.1979 — 31.01.2015). 25-ий батальйон «Київська Русь»

«Броня». Він не даремно мав такий позивний — чоловік був сталевого характеру й відчайдухом, який сам викликався на найтяжчі штурми батальйону. На «Броню» могли покластися всі побратими: він подасть забраклий комусь магазин і прикриє, якби раптом була потреба. 31 січня «Броня» йшов у той найшаленіший бій, бо ж знав, що сили були нерівні: штурм з уже згаданого ОП «Станіслав». Наші вояки хотіли повністю посунути ворога за межі «дебальцівського» Рідкодуба. У тім бою загинули двоє: Аркадій Голуб — «Броня» та Сергій Москаленко — «Рижий». Вони полягли, вивозячи з поля бою поранених побратимів. Колона з автомашин, у якій їхали хлопці, втрапила в засідку. Аркадій загинув у ближньому бою: його посікли кулі та осколки від розірваних снарядів. Ба більше: аби не залишити його «трьохсотим», ворог добив «Броню» пострілом у голову. Контрольним. Штурм не вдався, і вояки «Київської Русі» та 128-ої бригади опинилися в кільці.

ОЛЕКСАНДР ТЕРБАН (16.08.1981 — 30.01.2015). 128 ОГПБр

Олександр Тербан готував побратимам свої улюблені закарпатські лечо, «лопатки», банош, і навіть рокот-крумплі, та головним і улюбленим був його смачненний боґрач. Правда, робив він усе те з того, що було, але навіть без якихось окремих інгредієнтів, у його руках, на ледь жевріючому вогні в прокопченому старому казані, а бувало й просто в солдатській металевій касці, між гахкання снарядів й диму від черг наших кулеметників, той боґрач був найкращою стравою, яку можна було тільки намріяти собі в холодному окопі на промерзлій землі під напівпрогнилими колодами. Його запах гуляв по всьому табору, по усьому полі бою, просочувався в бліндажі й просякав чоловічі зимові камуфльовані куртки, ним дихав увесь підрозділ, і кожен думав: «От зараз відстріляюся і піду до Сашка на кухню — сьорбну того його знатного боґрача». А Саша тішився, що був таким корисним.

^{Олександр Тербан}

Того вечора на базовому таборі 128-ої бригади, під палаючим січневим Дебальцевим, Саша знову готував свій апетитний фірмовий боґрач, час до часу потираючи й хукаючи на посічені холодом руки: він нарізав підмерзлі овочі, які днями привезли волонтери. Ворог влупив «градами» прицільно по табору.

Саша не доготував свого останнього в житті боґрача: снаряд влучив прямісінько до намету, де була кухня. Саша не вцілів.

Наталя, його дружина, показувала мені веселе коротеньке відео, як Саша порається на польовій кухні: він багато жартує, розповідає силу-силенну усіляких історій — фронтових і кулінарних — побратиму-«оператору» і, звісно, готує під обстрілами свого фірмового боґрача. Жінка усміхалася і плакала: дуже багато спогадів лишилося по її чоловікові, але так мало фотографій і тільки оце зимове воєнне відео.

— Саша в мене був кухарем майже все життя. Чоловік працював шеф-кухарем у різних ресторанах, останніми були «Княжий» і «Козачок» у нашому Чинадійовому. Він був професіоналом. Я вам навіть скажу, що часом була черга, щоб запросити його куховарити на весілля. І кафе-ресторани всілякі запрошували. То правда. Саша й строкову службу в армії як проходив, то на посаді сержанта та інструктора військового харчування і навіть був учасником конкурсу на кращого кухара Західного оперативного командування. Ну от кухарем став і на війні. Я зараз говорю — «на війні» й досі сама не вірю, що така біда прийшла і в країну, і в мою сім’ю.

Що та проклятуща війна не спитала й забрала мені чоловіка, лишила наших Крістіну з Вадимом півсиротами. Оті страшні сло-ва — війна, смерть і напівсироти — в один момент щось сильне й страшне зухабило мою родину.

Наталя з Олександром прожила чудові десять років у тихому й сонячному закарпатському селі під Мукачевом. Окрім кулінарії, Олександрові подобалося працювати із деревом — навіть мав приватне підприємство в тій галузі. Спершу народилася доня, і Саша кожну вільну хвилину віддавав Крістіні: грався з нею, прогулювався, вчив букви й, звісно ж, готував тьму-тьмущу всіляких дитячих страв. А за чотири роки народився Вадим. «Маю доню і сина — тепер я найщасливіший батько»,  — казав Саша. Подружжя разом виховувало двох дітлахів і мріяли про давно плановану поїздку на море всією сім’єю. А після неї хотів повести сина до першого класу. Але Наталя повела Вадима до школи вже сама, та й спільний відпочинок на морі так і не склався...

— Грянула війна, і чоловік отримав повістку: навіть на хвилину не задумався, чи треба… Він взяв ту повістку, повернувся до мене й відразу сказав: «Я піду, і не відмовляй мене, бо я не буду ховатися». І так... відмовляти Сашу було марно: він спакував свій рюкзак і 10 серпня мобілізувався.

Олександр не зізнавався, на якому саме він відрізку фронту, але Наталя побачила його під час випуску новин на одному з каналів. Це був репортаж із Дебальцевого, у якому журналісти демонстрували реальний стан речей, а часом і гіперболізовували. Наталка одразу набрала чоловіка.

— Саш, ти чого не кажеш, що в Дебальцевому? І не приховуй: я тільки що бачила репортаж звідти: там був якийсь бій і ти давав інтерв’ю. Там страшно...

— Дорога... ну не переживай, у мене тут все файно, — спокійно говорив Саша, і Наталя навіть чула, як він помішував якусь страву для хлопців: то ложка човгала по казану, то ніж вистукував по дошці. — От бачиш, навіть журналісти до нас приїхали. Якби була тут біда, то ми б їх сюда не пустили.

І Наталя вірила, і діти вірили. А за кілька тижнів до смерті Олександр навіть вирвався у відпустку додому — на Різдво, на «коляди». Вони обійшли майже всіх родичів, багато розмовляли й колядували. Але Саша поринув з головою у війну, був серцем біля хлопців.

• Зведення новин

• Тривають бойові дії в районі Дебальцеве (Донецька обл.), місто частково контролюється терористичними угрупованнями.

Про це заявив міністр оборони України Степан Полторак.

Вуглегірськ лише частково знаходиться під контролем бойовиків, наразі у місті тривають вуличні бої.

Про це заявили у Міноборони.

• У Вуглегірську сили АТО деблокували понад 70 українських силовиків, серед них — 39 бійців роти міліції спецпризначення «Світязь» та 34 військовослужбовця Збройних Сил України.

Як повідомив радник глави МВС Зорян Шкіряк.

• Протягом 31 січня, за попередніми даними, 49 бойовиків було поранено, 16 — знищено.

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

Також, за уточненими даними, 30 січня терористи втратили 129 чоловік вбитими та 331 — пораненими.

• У Кривому Розі (Днепропетроськ обл.) у ході сесії міськради депутати не підтримали внесення до порядку денного питання про визнання Росії країною-агресором.

Про це повідомляє місцеве видання 0564.ua.

• Зведення новин

Бойовики вели вогонь по чотирьох напрямках, використовуючи важке озброєння проти сил АТО та населених пунктів: на луганському напрямку, на донецькому напрямку, на дебальцевському напрямку і на маріупольському.

• Дорогою з Дебальцевого до Артемівська були обстріляні два автобуси з людьми, які виїхали з міста від Дебальцевського міськвиконкому.

Про це йдеться у повідомленні Донецької ОДА.

«Першим автобусом евакуацію здійснювали волонтери, другим — облдержадміністрація. Поранення отримали два водія і дві дівчини. Також при обстрілі серйозно постраждав легковий автомобіль волонтерів», — йдеться у повідомленні.

• Андрій Курков «Щоденник Майдану та війни»

2 лютого 2015 року. Щастя своїми руками

Щоразу після того, як на територію Донбасу, зайняту сепаратистами, заїжджає черговий «гуманітарний конвой» із Росії, військові дії по всій лінії фронту різко активізуються. Але якщо раніше активізувалися виключно артилерійські обстріли позицій українських військових, і відповідно міст і сіл, що перебувають під контролем Києва, то останнього тижня сепаратисти пішли в атаку, застосовуючи не тільки артилерію, а й танки з піхотою, намагаючись відкинути українську армію якомога далі від Донецька та Луганська. Договір про перемир’я з бойовиками ДНР і ЛНР, підписаний на початку вересня минулого року в Мінську і закріплений підписом посла Росії в Україні Михайла Зурабова, остаточно втратив свій сенс. Представники невизнаних республік зажадали, щоб ОБСЄ з Україною переписали цей договір і внесли в нього нову «лінію розмежування», яка відображатиме фактично лінію фронту станом на 31 січня, інакше війська ДНР і ЛНР продовжать повномасштабний наступ на Київ та інші міста. Україна відмовилася обговорювати цей ультиматум. Війна триває. Але її вибухи не чутні в Києві.

Поки Кабінет міністрів України працював над вищеописаною постановою, до Києва з Донецька переїхав видавець Веніамін Білявський. Переїхав разом із сім’єю і з видавництвом. Для видавництва він уже зняв приміщення на вулиці Тургенєвській поруч із посольством Ватикану і почав працювати. Так вийшло, що на два місяці раніше з Донецька до Києва теж переїхав один із його авторів — двічі лауреат «Русской премии», російськомовний письменник Володимир Рафеєнко. Донецька культурна еліта поступово інтегрується в культурне життя Києва. «Тепер у Донецьку нікого з культурних діячів і не залишилося?» — запитав я на днях видавця Веніаміна Білявського. «Чому?! Залишилося!» — відповів він. І розповів мені про господаря однієї з донецьких друкарень, який недавно на замовлення одного з видавництва Сум (що розташоване за 400 км від Донбасу) надрукував книгу про Євромайдан. Сам надрукував і якимось таємним маршрутом відправив замовнику. Всі залишилися задоволені. «Якщо тобі треба щось надрукувати, у нього тепер найдешевші поліграфічні послуги в Україні! — сказав мені колишній донецький видавець.  — Він і папір сам дістане, і надруковану продукцію переправить, куди треба!»

• Ірина Вовк, Дар’я Бура «Ізоляція. Таємні в’язниці Донбасу в оповідях врятованих від тортур та смерті»

РОМАН ПИСАНЕЦЬ (1982 р. н.), цивільний, мешканець м. Донецьк

Серед моїх знайомих не було прибічників бойовиків. Я сам завжди говорив, що я за правду. А народ просто не розуміє наслідків того, що відбувається. Я жив у 2—3 км від Пісків і у 2,5 км від донецького аеропорту, у мене донька засинала під розриви в той час, як ті, хто жили з іншого боку Донецька, говорили, що в них тихо й не стріляють.

Багато хто неадекватно сприймав ситуацію, а я їздив на роботу тими місцями, куди через пів години били «Гради». Саме тоді я вирішив, що необхідно опублікувати те, що відбувається, і те, що я бачу сам. Від початку, як в нас це почалося, я шукав людей, яким потрібна інформація з тилу, так би мовити.

Спочатку, коли наші хлопці стояли на Оленівці, я возив їм бензин. Тоді ж хлопці стояли обідрані, ні в кого нічого не було. Просили, щоб я привозив бензин, бо не було чим заводити генератор, хоча б для зв’язку. А коли на Оленівському блокпосту хлопців по полях розстріляли, то ми вже нікуди не смикалися. З 2015 року я вже нікуди не виїжджав, був весь час у Донецьку.

Страшно не було. Можливо, це якась дурість, але я це сприйняв як постфактум, що Донецьк вже захоплений.

• Геннадій Харченко «Щоденник артилериста»

Моральний дух на війні

Щодо військовослужбовців української армії ворог застосовував два головні способи ідеологічного впливу. Перший — це масований, величезний вал вкидання інформації в ЗМІ і соціальні мережі про нищівні перемоги бойовиків і постійні розгроми та незліченні втрати української армії.

Цю тактику російські куратори будуть довго використовувати. Навіть коли терористи почнуть тисячами горіти в пеклі, їхні пропагандисти масово штампуватимуть бравурні ролики, де «браві герої новоросії» хоробро знищують танки і літаки «карателів».

Ми навіть знаходили кілька повідомлень, що нашу батарею знищено давно і повністю. До того ж, кількість нас загиблих, за зведеннями бойовиків, у рази перевищувала реальний чисельний склад батареї.

Якихось заходів у відповідь з викриття активної підривної ідеологічної роботи ворога або хоча б об’єктивного інформування наше командування не вживало.

Треба визнати чесно, до часу такі дії противника давали певний результат.

Неодноразово доводилося чути «сарафанні» загрозливі новини на зразок: «на нашій ділянці прорив, через 10 хвилин сепари будуть уже тут», «100 танків Кантемирівської дивізії вже увійшли у Волноваху», «на нас рухаються 200 танків Таманської дивізії, інші бригади потрапили під «гради» і втекли, ми в «котлі» і приречені».

Що безглуздішим і недолугішим було вкидання дезінформації противником, то швидше воно схоплювалося і розносилося.

У наших польових умовах у нас було тільки два способи протистояти такому потужному впливу ворога. По-перше, комбат періодично збирав командирів гармат та інформував про реальну обстановку на фронті. Ми точно знали місця наших вогневих, нашого табору, шляхи можливого відходу і місце загального збору в разі відходу.

Чіткі і точні дані, які комбат особисто нам повідомляв, давали не тільки картину реальної обстановки, а й можливості в ній орієнтуватися. По-перше, це значно підняло рівень довіри до командира батареї, по-друге, відтинало всі можливі плітки і пересуди. Ми знали, поки комбат нам не доповість, «що двісті танків увійшли у Волноваху», цього не може бути за визначенням.

Навіть якщо ми чули розриви біля нас, а штаб на зв’язок не виходив, ми вживали заходів щодо зміцнення нашої оборони, а не впадали в паніку, мовляв, «ми в оточенні». Адже комбат нам цього не повідомив, а дав чіткі вказівки, що потрібно робити.

На нашій першій планівці у вересні 2014 року комбат сказав: «Хлопці, є дві новини, одна хороша, інша погана (він завжди так починав). Погана — оперативна обстановка дуже складна. А яка тоді хороша? Прррально! Російські війська вийшли з нашого сектору. Зараз тут тільки сепари».

Через кілька днів обидві ці новини були погані. Але знову-таки, оскільки про це дізналися від комбата в робочому порядку, ми, хоча і з відчутним хвилюванням, але абсолютно без паніки, стали готуватися до бою.

У нашій батареї був з-поміж мобілізованих заступник командира з виховної роботи. По суті, інформування і патріо­тичне виховання — його безпосередні обов’язки.

Однак, хоча і був удвічі за віком і за званням старшим за комбата (цілий майор), ніякої роботи він не проводив.

Замполіт (їх усіх досі продовжують позначати по-радянськи) був чоловіком недалеким, зарозумілим і хамовитим.

Себе він чомусь вважав належним до «вищого стану», до всіх ставився зневажливо. Попри наказ начальника штабу бригади виїжджати на кожне бойове чергування, жодного разу за весь час перебування батареї в зоні АТО на вогневій не з’явився. Одного разу нам комбат повідомив про наближення ворога, і ми почали вживати заходів до відбиття нападу.

• Зведення новин

Минулої ночі бойовики обстріляли селище Сартана в Іллічевському районі Маріуполя.

Попередньо відомо, що було 15 прямих влучень у будинки, повідомляє місцеве видання «0629».

• За ніч на Дебальцівському напрямку, поблизу Чернухине і Міуса, бойовики двічі намагалися штурмувати позиції українських військ, але їхні атаки відбили.

Як повідомляє прес-центр АТО.

У районі Дебальцевського плацдарму українська артилерія завдала низку попереджувальних ударів по позиціях бойовиків, під Брянкою вогнем накрили російських військових.

Про це пишеорганізатор групи «Інформаційний спротив» і депутат Дмитро Тимчук у Фейсбук

• Речник АТО Андрій Лисенко заявляє, що сили АТО за добу знищили 190 бойовиків, систему «Буратіно» , гармати та авто бойовиків. Про це він повідомив на брифінгу в четвер.

«За попередньою інформацією, за добу українські військові знищили 190 бойовиків. Також за останні 3 дні сили АТО знищили важку вогнеметну систему «Буратіно», 4 гармати, 4 автомобілі та 18 бойових броньованих машин проросійських НЗФ», — сказав він.

• Ірина Вовк. «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ОЛЕКСАНДР ОРЛЯК (06.09.1990 — 06.02.2015). 128 ОГПБр

На тліючому ОП «Станіслав» оборонятися було вже майже нічим: хлопці видлубували з ящиків останні набої. Але ворог ніяк не вгамовувався. Вибігти з укриття на долоню до бойовиків, аби добігти до намету з боєприпасами, ніхто не наважувався. І раптом Саша, викинувши недопалок під ноги, злегка пригасив його, і рвонув до намету зі словами: «Хлопці, я зараз». А побратими лиш перелякано кинули йому навздогін: ти що, здурів? Та він цього вже не чув. Вхопивши скільки зміг набоїв, Саша повертався до своїх, як раптом — удар у спину: влучив осколок снаряда. На пошматовану технікою промерзлу землю полилася липка кров. Молодий командир гармати не міг поворухнутися, тому побратими змайстрували з автоматних пасків линву, аби притягнути його до себе. Даремно — тіло Сашка не слухалося.

— Пораненого кинувся рятувати його тезка, також Олександр, — переповідає пані Леся спогади синових побратимів, які останніми силами рятували «Станіслав». — Цей хлопець, незважаючи на очевидну небезпеку, виповз із бліндажа, щоб забрати мого сина.

Хлопці хутко роздерли на ньому броника й поклали на ноші. Саша зізнавався, що рана болить, а після уколу адреналіну попросив пити. «Маєте зі мною мороку. Пробачте, я зробив усе, що зміг...»

Пані Леся дивилася у вікно…

— Знаєте, коли я дізналася про обставини останнього бою сина, то зрозуміла, що він свідомо йшов під обстріл — з бліндажа до намета; він біг за гранатами для побратимів. Йому вистрілили в спину, коли він уже повертався. Лютий, холодний лютий 2015-го забрав мого сина.

Ці рядки написала Сашкова мати, коли дізналася про синову загибель.

МИКОЛА КАРНАУХОВ («НЕЖУРИСЬ») (20.06.1965 — 06.02.2015). 57 ОМПБр

Михайлик на конику снігом землю засіва, Зустрів мене пішого та й здивувавсь: «Чому ти не дома, за столом не сидиш? Чому не радієш? Чому ти мовчиш?» «Радію, мій братику, до тебе діждавсь. Мовчу, мій небесний, — один я оставсь. Позич мені коника, на одну тільки мить: додому, я знаю, він швидко летить. Зайду на поріг: усім поклонюсь, заберу поцілунки — на війну повернусь».

Це листопадовий вірш із «нуля» вояка «Нежурись» — Миколи Карнаухова із 57-ї бригади. Йому випало боронити Дебальцівський плацдарм. Вірш той — один із перших, які він надіслав своїй дружині Галині, у якому він відкрив усю свою душу, що опинилася на війні. А свято Михайла для нього було завжди особливим — це був «празник» у його рідному селі. Він зі самого ранку будив сина Миколу, Галину, а тоді їхав ще й за донькою Оксаною, і рушав до села. Це було сімейне свято Карнаухових, яке відбувалося за будь-якої погоди й обставин.

Але не цього 2014-го року: того дня Микола просто надіслав дружині цього вірша довжелезною смс. А Галина й досі береже його у своєму телефоні. Як і всі смски чоловіка: іноді вона їх перечитує, іноді відкриває якусь одну, заплющує очі й пригадує свого Миколу. А іноді плаче. Плаче, коли читає повідомлення про смерть його побратимів у тих смсках, плаче, коли перечитує його останнє повідомлення: «Йду на Дебальцеве. Не поминайте лихом».

^{Микола Карнаухов}

Кандидат технічних наук, доцент, автор десятків наукових праць, Микола Карнаухов все своє життя дуже наполегливо працював, не дозволяв собі змарнувати й хвилини: він завжди чимось займався або про щось глибоко думав. Та так, що й не докликатися. У свої майже п’ятдесят він покинув рівненський університет, у якому викладав, і поїхав воювати. Воював і писав вірші. Казав, що кудись треба виливати все відчуте, пережите, побачене й вимріяне у вогких окопах. Тому писав вірші й надсилав їх то дружині, то синові, то мамі чи сестрі, то друзям-співробітникам. Друзі — Світлана та Микола Пікули, зібрали їх у самвидавну збірку. Він писав вірші й раніше: матері на ювілей чи доні Оксані (від першого шлюбу), заради якої був готовий прихилити небо, аби лиш вона усміхалася. У них були непрості стосунки, згадує Галина, але для Миколи Оксана була, мабуть, половиною світу.

Востаннє їм вдалося порозмовляти 2-го лютого. А наступного дня Галина просто не почула Миколиного дзвінка, коли їхала в маршрутці: так в її телефоні й залишилися ті «2 пропущені дзвінки» від її чоловіка. Його мобільний оператор не впорався: Коля почав дзвонити матері з інших номерів, бо знав напам’ять лише цифри її номеру. А мати вже переповідала всі новини Галині: що цілий-живий, але стоїть під Дебальцевим. Чорнухино.

Дружині він тільки надсилав смс-повідомлення: як в нього справи, яку «беху» підбили й таке інше. Від тривоги, нічних кошмарів і тригодинного сну в добу, у день загибелі Миколи, 6 лютого, у Галини стався гіпертонічний криз: її забрали до лікарні й тоді почалися навідуватися сновидіння.

— То я потім зрозуміла, що він приходив у них до мене попрощатися. А через день чи навіть два до мене зателефонувала чоловікова сестра й каже: «Певно, з Миколою нашим біда, бо він не виходить на зв’язок і не телефонує». Я ж їй кажу, щоб не хвилювалася, бо там нема зв’язку з Київстаром, то як тільки з’явиться мережа, він набере. Але, звісно, після її дзвінка я стала набирати Колиних побратимів, військкомат і цікавитися, що там і як. І тоді Саша, його побратим із Рівного, подзвонив і сказав: «Двоє вирвалися з Чорнухиного, але Миколи серед них немає, а четверо вбиті, і Миколи серед них також немає». Звісно, я подумала, що він міг потрапити в полон або що йому таки вдалося вирватися відтіля, але ще просто не добрався. Ми подали в розшук, і Микола вважався зниклим безвісти. Шукали. А потім з’явилося це відео... бойовики зайняли двір, де були наші хлопці, і знімали їх на відео вже мертвих. Звісно, обшукали їх, знайшли телефон, на якому було відео з нашими, вони говорили, що ми переможемо, і Микола там кілька слів сказав: «Мій позивний «Нежурись», і моя банда не журиться, і ми їх порвемо».

Вони тоді були сповнені надії...

• Зведення новин

З 4 по 5 лютого українські військові знищили 60 бойовиків, 4 ворожих танки, 2 самохідні артилерійські установки, а своїх позицій не залишали і населених пунктів не здавали за останню добу. Про це повідомляє прес-центр АТО

• Упродовж доби в зоні проведення АТО загинули 2 військових, ще 26 поранено. Про це повідомив речник АТО Андрій Лисенко.

• Українська артилерія знищила у селі Жолобок Луганської області кілька сотень бойовиків.

Про це повідомляє «Українська правда» посилаючись на джерело в УМВС у Луганській області.

• Зведення новин

У суботу о 5.15 з мінометів з території окупованих терористами Заіченково та Жовтневого було обстріляне с. Гнутове.

Як повідомляє 0629.com.ua, внаслідок обстрілу загинув житель одного з приватних будинків

• За минулу добу загинули 5 українських військових, ще 26 — поранено. Про це повідомив заступник керівника ІАЦ РНБО Володимир Полевий.

«Ситуація у зоні АТО залишається напруженою, противник по всій лінії розмежування здійснює обстріли та намагається атакувати позиції сил АТО. За оперативними даними, російсько-терористичні війська акумулюють сили для подальших наступальних дій на Дебальцевському та Маріупольському напрямах», — зазначив Полевий.

• Протягом 7 лютого терористи 68 разів обстріляли позиції українських військ.

Як повідомили у прес-центрі АТО, найбільша активність противника спостерігалась на Дебальцівському напрямку.

• Зведення новин

Протягом ночі на 8 лютого бойовики 39 разів вели вогонь по позиціях українських військових.

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

«Противник основний вогневий удар сконцентрував на Дебальцівському напрямку. Окрім того по 10 обстрілів зафіксовано на Луганському і Донецькому напрямках.

На Маріупольському напрямку тричі з «Градів» була обстріляна Новоселівка.

• За минулу добу на Донбасі загинули 12 українських військових, ще 24 бійця отримали поранення.

Про це повідомив речник штабу Антитерористичної операції Андрій Лисенко.

Також Лисенко нагадав, що бойовики 111 разів відкривали вогонь у бік українських військових.

• Ірина Вовк. «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

[Дебальцеве]

МИХАЙЛО БАЛЮК (18.09.1989 — 09.02.2015) 7 Хмельницька автосанрота

Дебальцівський «Хрест» був точкою перетину ще з серпня 2014-го: сюди звозили поранених і загиблих, бо на «Хресті» регулярно чергували вояки-медики, надавали першу поміч і зазвичай відправляли далі — на Артемівськ (Бахмут) до шпиталю чи моргу. Вранці восьмого лютого «Хрест» обстріляли «градами», і Анатолій Суліма з Хмельницької 7-ої автосанроти просто дивом залишився живим, коли в нього майже під ногами розірвався снаряд.

— У тебе сьогодні другий день народження, — усміхнувся і поплескав Толика по плечу його побратим і земляк Михайло Балюк.

— Ага... — отямлювався, махаючи головою і трохи морщачи чоло, Анатолій.

Попри тодішню контузію, він лишився на позиції, а з ним і Михайло. Але атаки не вщухли: поранених витягували з-під обстрілів і довозили до Артемівська.

На ранок дев’ятого лютого на позиції лишилася тільки одна санітарна машина, а до вечора — ще двоє «трьохсотих». Тоді Анатолій, Михайло та їхній побратим  — фельдшер Сергій Кацабін закинули обох поранених в авто й рушили на Бахмут. Зв’язок був поганий, і хлопці не могли розчути, що побратими їм говорили про Логвинове. Махнувши рукою, мовляв, прорвемося, вони завели двигун. Машина застогнала й виплюнула клубок брудного диму; хлопці рушили на Артемівськ «дорогою життя», бо Логвинове вже взяли під контроль бойовики. Вибух: чи то авто наїхало на фугас, чи то був постріл із засідки ворога з РПГ — версії різні. Але їхню машину тоді добряче підкинуло й розвернуло. «Легкий» поранений, якого вибуховою хвилею викинуло з авто, дивом дістався до своїх, інших бойовики добивали вже з ручної зброї: Михайла з Анатолієм, Сергія і молодшого сержанта 30-ки Олександра Кравченка. З екіпажем зник зв’язок, і їм на зустріч з Артемівська на допомогу виїхала машина «швидкої допомоги» окремої медроти Нацгвардії імені Пирогова: Василь Задорожний («Кавказ»), Дмитро Лагунов («Кащєй») та Максим Овчарук («Тарпан»). За ними, сівши на свій медичний БТР, рушив і начальник медслужби Тарас Кончевич із позивним «Дантист». Не вижив ніхто. Медики загинули, розстріляні бойовиками.

АНАТОЛІЙ СУЛІМА (02.06.1976 — 09.02.2015), 7 Хмельницька автосанрота

Усі останні новорічні свята чоловік був із рідними. І раптом схопило спину, аж так, що погодився піти до лікаря. «Дві грижі: слід пролікуватися» — почув він від лікаря і спантеличений вийшов із Валею на вулицю.

— Я б і не їхав... — невпевнено говорив Анатолій ніби сам до себе.

— Не їдь, Толя... ти можеш не поїхати? Полікуй ті грижі, а там видно буде.

— Я б з радістю залишився з вами. Але, Валя... я таки муш бути там, бо там... мої хлопці, хіба я можу їх підставити? Та й Мішка Балюк там залишився, а ми ж з ним домовилися, що я додому на Новий рік, а він — на Різдво. Нічого... ще зовсім трішки, і я буду вдома.

Валентина проводжала його надвечір до автомобіля і перехрестила на дорогу, а чоловік обійняв по черзі донечок і поцілував кохану. І вона, і дівчатка плакали, жадібно ковтаючи схлипами морозне січневе повітря.

— Бережи себе, Толя... — упівголоса сказала Валентина, а чоловік лиш кивнув головою на згоду.

— Слухайтесь маму, — витиснув із себе він до дівчат, і вони побачили, як в тата потекла щокою сльоза.

Усю ніч жінка дзвонила чоловікові й підбадьорювала, бо бачила ту сльозу, яку він намагався старанно сховати від неї і дітей. А Толік заспокоював і просив поспати. А вона все дзвонила, хвилюючись за дорогу...

А потім почалося. Дебальцеве, висота 307,5. Вона знала, що Толя їхав туди на заміну воякам. Ще навіть дев’ятого лютого чоловік набрав Валентину.

— Гаряче... Родився я, певно, у сорочці.

— Що там? — перелякалася Валентина.

— У нас тут вчора й вночі була невеличка заворушка, але зараз все спокійніше.

— Де ти, Толя? Де ти зараз?

— Все добре, дорога, вже з Мішкою чай п’ємо.

— Він правду каже, — почувся знайомий голос у слухавці.

— Бережіть себе, хлопці...

— Добре, буду на базі ще наберу.

Але з бази увечері Анатолій так і не подзвонив. І не відповів на дзвінки.

— Ми стали шукати... — згадує той страшний вечір 9 лютого жінка. — Дзвонили хлопцям із Нацгвардії, які вижили й добралися до Артемівська, але вони не знали, де наші хмельницькі. Два тижні ми їх не могли знайти: територія була окупована, і туди просто не міг ніхто добратися, хлопці доходили до крайніх блокпостів, і вояки тих позицій просили їх не йти далі, бо снайпер зніме.

Немає і дня, щоб дружина з дівчатками не згадували його.

— Він ніби завжди коло нас, і мені завжди дуже боляче бачити дітей, які за ним сумують. Як от Маринка обіймає ведмедика, якого тато їй подарував, а слізки її течуть по щічках. Коли Катюшка дивиться на його нагороди, посмертні, на фото й так хоче спитати його поради, їй того так треба. То болить сильно...

ВАСИЛЬ ЗАДОРОЖНИЙ («КАВКАЗ») (11.10.1965 — 09.02.2015) Окрема медрота ім. Пирогова НГУ

«Його називали «Кавказ» — фільм про Василя Задорожного, відзнятий моїм колегою — журналістом Володею Рунцем, — один із тих відеоспогадів, які в цій квартирі переглядають регулярно. Він про батька й дідуся, про чоловіка-скелю, чоловіка-гору, чоловіка «Кавказа» — міцного, як грузинські вершини.

^{Василь Задорожний}

У свої неповні п’ятдесят він пірнув у епіцентр боїв: спершу на Майдані, а згодом — під Дебальцевим: попервах як волонтер, а потім як доброволець-медик. Він по суті залишився на фронті під час одного з волонтерських візитів «на передок» — не було кому сісти за кермо «таблетки», і сів Василь. Його дружина Оксана у Львові місця собі не знаходила: казав, що на кілька днів їде, а вже тижнями немає. А він все в слухавку: «затримуюся», «затримуюся», «на днях буду». Все виправдовувався, що ніяк не може передати хлопцям авто, бо вони на постійних виїздах, а Василь, мовляв, хоче саме тим, кому віз.

— Василю, що ж ти там так надовго затримався? — питала Оксана, зачиняючи за ним двері невеликої львівської квартири в багатоповерхівці спального району й допомагаючи знімати страшенно затертий і бруднющий бушлат. — Ого, яке все зачовгане, зараз закину в пральку.

— Оксано, ти знаєш, я, певно, дуже банальні речі зараз скажу... Я не можу хлопцям дивитися в очі: їздити туди, возити їм машини і якісь речі, а потім повертатися додому — у тепле ліжко, до коханої жінки, до дітей-онуків, і читати ранкові новини з кавою, гарячою, Оксано, розумієш? З гарячою кавою... Я рушаю від них і дивлюся, які вони засмучені: то ж діти, я їх не можу так більше залишати.

— І що ти надумав?

— Підписати контракт і залишитися служити в першій медроті.

І Оксана мовчала. Вони тільки почали звикати до його коротких поїздок на війну волонтером, коли 4—5 днів вся родина жила в напрузі, а квартира здригалася від кожного повідомлення зі Штабу АТО. А тут — контракт: чоловіка може не бути вдома місяцями. І це не відрядження до Києва чи Харкова. Але Василь уже все для себе вирішив і розмова з дружиною стала скоріше констатацією його намірів. «Кавказ» став водієм військової «швидкої» Нацгвардії, у його групі було п’ять санітарних машин, а за кожною такою автівкою — троє добровольців.

— Тато востаннє приїздив додому на Різдвяні свята, зовсім так ненадовго, — пригадує «Кавказова» донька Марта. — І коли тато повертався на ротацію знову на війну, то так сильно нас із мамою обійняв, що ми ледь дихнути могли, і примовляв ще: «Дівчата, просто знайте, розумійте й аналізуйте: я ж не відпочивати їду, а на війну, тому може всіляке статися». Ох, як же ми тоді за ті слова на тата сварилися. Ну, але ж, бачите, не просто так він їх тоді може говорив: може, відчував що, може, знав. Бо інакше я не вмію то пояснити. Але точно скажу, що він був із тих чоловіків, які хотіли жити, дуже хотіли, йому було заради чого й кого жити. Ну але вінстав у ряди тих, хто їхав туди, куди може побоятися багато інших.

А дзвонив «Кавказ» не рідко: за кожної нагоди; часом, бувало, і до п’яти разів на день, але перший дзвінок завжди був уранці між восьмою та пів на дев’яту. Василь не приховував нічого, що бачив на фронті, хіба недоговорював: чогось не знала Марта, чогось його дружина Оксана, але він точно знав, що вони поговорять одна з одною і поділяться почутим.

— Не дивися телевізор, вони там неправду показують, ти краще слухай мене, — говорив «Кавказ» своїй доні. — Там все набагато гірше й моторошніше, повір мені, там пахне смертю.

«Кавказова» старша онука, яка сиділа найближче до своєї матері — Марти, аж струсонулася від цього тяжкого слова «смерть»,  — вона вже чула це слово від діда, але цього разу якось аж надто моторошно воно прозвучало.

— Для Василя важливо було врятувати кожну душу, — повернулася до розмови пані Оксана, запалюючи свічку біля фотографії чоловіка. — Якось розповідав мені про пораненого ще зовсім юного хлопчиська-вояка, років двадцяти певно. Говорив, що шанс врятувати хлопцеві руку був тільки в тому разі, якби до шпиталю його доправити за 20 хвилин... Василь завіз його за 18. Як він тішився, що врятували і хлопця, і руку. За кожен вдалий рейд тішився, бо то були порятовані хлопці. За весь той час, який він прослужив у медроті, то врятував близько 100 людей, за що після смерті в його тілі знайшли більше 100 осколків...

А перед смертю «Кавказ» дзвонив дружині кожні 15 хвилин, та й до доні десь так само, — і не міг наговоритися: «Я вас дуже люблю! Пам’ятайте про це: я васлюблю!»

А потім раптово стало тихо: без Василевих дзвінків й оповідок з війни. Квартира ніби перейшла в безмовний і беззвучний режим очікування: усі тримали телефони на відстані витягнутої руки й кожні п’ять хвилин поглядали, чи не прийшла смс «абонент знову на зв’язку». Але повідомлення не було, як і дзвінка від чоловіка і тата... З тією тишею львівського дому, десь на «дорозі життя» недалечко розстріляного наскрізь Логвинового, помирав «Кавказ». Це був понеділок. Того дня Василь не повернувся з виїзду.

Два довгі, тривожні та метушливі тижні родина чекала на хоч якусь звістку. Тоді слово «полон» давало хоч примарне сподівання. Та й побратими одразу підбадьорювали: мовляв, якщо полон, то його витягнуть. Та і є ж якісь обміни, — думалося Оксані з Мартою, є якісь домовленості, переговори, зрештою, людяність: віддати, наприклад, «тяжкого трьохсотого». Але Василь уже був мертвий: його розстріляли, а тіло забрали сепаратисти.

— Ми з донькою обдзвонювали щодня всі лікарні Сходу, усі морги, шукали волонтерів і священників. Ми надіялися. Але після чергового обміну, 21 лютого, мені зателефонували його побратими й сказали, що Василь таки мертвий.

А «Кавказова» донька Марта той день може відтворити в пам’яті. Звістка, що він загинув, заскочила її в буденних клопотах. Того дня вона звично повела доньку на заняття з танців і допоки чекала, аби її забрати додому, задзвонив телефон. «Тато дзвонить» — виринуло на зеленому дисплеї. Марта аж підстрибнула на мить від щастя.

— Тату, тату, то ти? — кричала Марта в слухавку.

— Нет, это русский террорист, — зухвало говорив грубий бридкий чоловічий голос. — Вот он, ваш «тато», возле меня лежит. Мертвый лежит. Вы его заберите, что ли...

— Я вам не вірю! Він не може бути мертвий! Вам що, потрібен викуп? Вам потрібні гроші? — закричала Марта не своїм голосом й поклала слухавку.

Бойовик казав правду: батько справді був мертвий. Але ні Марта, ні Оксана не вірили, допоки тіло «Кавказа» не привезли до Львова.

ДМИТРО ЛАГУНОВ («КАЩЄЙ») (06.03.1976 — 09.02.2015)

Окрема медрота ім. Пирогова НГУ

У авто з «Кавказом» на поміч хмельницьким медикам, які евакуйовували поранених, рушили Дмитро Лагунов і Максим Овчарук — львів’ яни, що з перших днів оборони України, ще з часів Майдану, були в повній бойовій готовності.

^{Дмитро Лагунов}

Дмитро й Максим товаришували з дитинства. Кмітливі й всюдисущі хлопчиська бігали між «хрущівками» львівських спальних районів і гралися у «войнушки»: пригадують батьки. Могли так захопитися грою, що до ночі воювали по під’їздах і лабіринтах дитячих майданчиків. Батьки потім у темряві й із ліхтариками вишукували хлопців по району, допоки ті ховалися в якомусь таємному «штабі» й страшенно сердилися, коли дорослі їх знаходили й викривали «місце базування».

Але наступного вечора вони знаходили нове місце й все починалося знову. Отак з дитячих ігор хлопці потоваришували: разом ходили до садочка, до школи, разомі на свою першу роботу пішли. А коли запалав Майдан і почалася війна — стали волонтерами. І в якусь мить стомилися просто спостерігати за нею зі Львова: разом екіпірувалися й вступили до лав медроти Нацгвардії. Базувалися з побратимами-медиками у військовому шпиталі центральної лікарні тодішнього Артемівська. Доля розпорядилася так, що Дмитро і Максим, а на війні — «Кащєй» і «Тарпан» — і загинули разом, в один день, в одному місці, в одну й мить, на «дорозі життя». І лежать у могилах один коло одного.

МАКСИМ ОВЧАРУК («ТАРПАН») (19.05.1976 — 09.02.2015) Окрема медрота ім. Пирогова НГУ

Максима Овчарука так і не змогли вивезти одразу після бою на «дорозі життя», аби похоронити з усім екіпажем у Львові. Бойовики невдовзі після підриву й розстрілів обміняли тіла інших полеглих, а от його тіло забрали у своє лігво. Батько ж Максима, Валерій Овчарук, припускає, що ворог просто сплутав Максима зі «своїм», бо той був одягнений у російську «горку».

Звісно, рідні сподівалися, що Максим врятувався: відповз чи знепритомнів, і його не чіпали, бо вважали мертвим, а може  — у полоні. Тому його шукали. Але вже за кілька днів після трагедії Максимові рідні знайшли моторошне відео сепаратистів, що називалося «Прах войны». Його відзняв кореспондент «Комсомольської правди» Дмитро Стєшин. На ньому батько впізнав Максима за військовим жетоном.

^{Максим Овчарук}

Насправді це відео досі на Ютюбі, і слухаючи розповідь пана Валерія, я мимоволі зайшла в нет у телефоні, щоб знайти його. Чоловік примружився, щоб розгледіти, що я шукаю, але, ймовірно, все розумів.

— То на ютюб-каналі цього Стєшина досі висить, — пан Валерій припідняв на чоло окуляри й підсів поруч, аби просигналити мені, коли трапиться саме те відео. — От воно!

Це була розтрощена й побита страшна дорога біля Логвинового, та сама, на якій підірвалося авто медиків. На пустій дорозі стояла згоріла техніка й розтрощені авта. Серед тіл, які журналіст знімав, нехтуючи етикою, показуючи і обличчя загиблих, і шокуючі деталі, камера чітко сфокусувалася на військовому жетоні чоловіка, який лежав обличчям до землі. Голова його була сильно побита, а на шиї виднівся шматок металу з номером 008686 — номером Максима.

— Ми довго роздивлялися те відео й вирішили, що це таки не він. І продовжили шукати Максима. Ми знайшли цього Дмитра Стешина й заледве вмовили його надіслати нам покращений і повніший варіант відео, щоб ми могли впізнати, чи це Максим. Може, здивуєтеся, але журналіст погодився і надіслав нам свої зйомки. Тоді розгледіли краще, сповільнено, детально... так, це Максим. Тепер ми шукали нашого хлопця не серед живих, а серед мертвих: із його старшим сином, моїм онуком, Нікітою, ми здали аналіз ДНК. І оцей весь процес тривав більше сорока днів.

Похоронили в цинку, навіть не відкривали. Тому ж власне так трапилося, що трьох похоронили раніше, а Максима більш як за місяць. Але всіх їх похоронили на 76-у полі почесних поховань у Львові. І, знаєте, що от як звільняли вже три роки потому хлопців із полону, то попри подвійне співпадіння ДНК-аналізу, у мене все одно думка виникала: «А раптом?..»

ТАРАС КОНЧЕВИЧ («ДАНТИСТ») (28.10.1979 — 09.02.2015) ОКРЕМА Галицька бригада, Західне ОТО НГУ

— З батьком Тарас розмовляв дуже часто, двічі, а то й тричі на день. Але оповідками про війну не обтяжував: він у нас інфарктник, тому брат його беріг. Казав татові спершу, що він у санаторії, хоча вже тоді був на полігоні в Раковці, потім розповідав, буцімто він у лазареті й доглядає за пораненими, переконував, що в безпеці й там спокійно, ну, щоб тато не переживав. Та навіть про поранення нічого не сказав батькам. Хоча, думаю, тато здогадувався, бо й сам військовий, та й не раз казав мені, дивлячись чергові новини: «Ти просто не знаєш, що таке «котел». Але офіційно отримав підтвердження, де був його син і що в жовтні його поранили, тільки з документів Тараса, які вони отримали вже по його загибелі.

^{Тарас Кончевич із побратимом}

Ігор знайшов у дипломаті документи про загибель його брата «дорогою смерті», майже одночасно з «Кавказом», «Кощєєм» і «Тарпаном». Невдовзі тіла, зокрема й Тараса, обміняли на одного живого полоненого бойовика.

— Тарас того дня на санбетеері наздогнав екіпаж медтори й навіть надав двом хлопцям допомогу, скерувавши їх, куди рухатися з цього місця. Ми з ними якось перетнулися на кладовищі біля Тарасової могили, і вони все мені детально розповіли про те 9 лютого. Встиг Тарас навіть поговорити з «Кавказом», у якого уже були перебиті ноги, але він ще набирав свою дружину й розмовляв. Це вже мені Оксана, його дружина, переповідала. Але потім — новий обстріл і ворог із засідки. Уже не вижив ніхто. Два тижні десь вони в полі лежали, і їх не могли вивезти ні вояки, ні волонтери, бо постійно три-вали обстріли… Він же, чорт забирай, міг спокійно не йти: був головним лікарем Звенигородської лікарської амбулаторії (сімейна медицина), а це — резерв, та й хвороба в нього була... не буду приховувати — псоріаз. Ну, не беруть з таким захворюванням до війська, кажу вам це як доктор-дерматолог обласного військкомату. Але Тарас мав інше бачення, свою мотивацію. І я її цілком розумів і підтримував.

Після розстрілів на Революції Гідності, коли чоловік побачив, як приносять поранених і мертвих хлопців у Михайлівський собор і готель на Інститутській, він чітко сказав, що стане до лав Національної гвардії й боротиметься до останнього: «Я — лікар, це — мій святий обов’язок — бути там і рятувати життя нашиххлопців».

— Та й чи всидів би він тут? Думаю, ні. Хоча вдома в нього лишалися двоє діток — Христинка 2002 року народження і Олег — 2005-го.

Про загибель медика «Дантиста» з медроти Пирогова першому повідомили панові Григорію — Тарасовому батькові. Попри слабе здоров’я, він прийняв цю новину по-військовому стримано, хоча всередині все ніби обірвалося. І повідомив Ігореві про смертьбрата.

А згодом із Тарасового телефону задзвонили й запропонували викупити його за винагороду, проте так само раптово й зникли з мережі. І тоді почалися пошуки — шпиталі, морги, волонтери, аж поки Ігор не натрапив на те ж відео, що й родина Максима Овчарука — на репортаж Дмитра Стєшина «Прах войны». У ньому Ігор побачив тіло в Тарасовому бушлаті.

— Підборіддя і характерний вираз обличчя... це той вираз обличчя, коли Тарасові бувало боляче, я його добре знаю, я його й впізнав. Я не бачив усього обличчя, але я впізнав у ньому свого брата. А потім побачив номерний жетон Тараса. То був брат. Уже на тому відео — мертвий. Але все одно я надіявся на дзвінок. До 24 лютого надіявся, допоки його тіло не привезли до Львова. Те ж було в батьків. І тільки коли я на власні очі побачив неживого брата, коли торкнувся його льодяної руки й побачив в реальності той самий вираз обличчя, застиглий у відчутті болю, я зрозумів, що це вже край, що це — все, мого брата більше нема. Тільки лишається вірити — не даремно. І коли ти щодня прокидаєшся зі звісткою про «двохсотих» і «трьохсотих» з фронту, коли біля Тараса на Личаківському з’являються нові могили, то думаєш про те ж — аби не даремно, аби не просто так.

ОЛЕКСІЙ ГУРТОВ (09.10.1977 — 09.02.2015) 128 ОГПБр

Майор Гуртов виїхав із зони АТО до рідної Балаклії, на Харківщину, до військових складів за боєприпасами. Там досі живе його мати, яка з нетерпінням чекала на сина: він щойно набрав її і сказав, що їде на день-два сюди.

А тим часом у Мукачевому тішилася його дружина Ліліана: чоловік хоч трішки ковтне не воєнного повітря, видихне порох з легень. Олексій минув щойно звільнений Слов’янськ, перетнув межу Харківщини, і дорога перейшла за Ізюм. В Олексія було зовсім небагато часу, аби обійняти матір, наговоритися з братом Андрієм і трішки відпочити. А далі — знову у дорогу. Він кадровий військовий, майор, він присягав захищати свій народ, свою країну.

Але коли майор рушав до зони АТО із Балаклії, його друзі та сусіди повиходили з будинків на узбіччя і проводжали його на фронт. Олексій набирав дружину й не міг пояснити, чому місцеві так його проводжають.

— Зачем вы все тут повыходили? Зачем? — Андрій сердито розмовляв із сусідами за такі «проводи». — Давайте, разходитесь по домам! Вы его, что последний раз видите? Чего его так провожать?

— Что тут происходит? — вийшов Олексій із хати зі своїм військовим наплечником і повільно складав речі до авто, перевіряючи, чи все зі собою прихопив. — Андрей, что-то мне не по себе от таких проводов... Так в последний путь разве что провожают.

— Знаю, Леша, знаю. Я сам не понимаю, чего они повыходили, — знизував плечима брат майора Гуртова. — Думаю, они просто хотели тебя подбодрить, что ли. Но как-то странно все это получилось.

^{Олексій Гуртов}

— Ай, ладно, Олексій махнув рукою й усміхнувся братові. — Надо ехать уже. Береги маму.

Брати міцно обійнялися і поплескали одне одного по спині. Олексій виїхав із боєприпасами з Балаклії 8 лютого, на Дебальцеве: за день до розстрілів на «дорозі життя».

— Леша, ну как вы там? Вы еще в Балаклее? — хвилювалася Ліліана.

— Ой, дорогая, машина наша сломалась, — заклопотано відповідав Олексій. — Пока стоим в Артемовске на СТО, колеса меняем. Думаю, по темному не поедем. С утра уже — к своим, туда.

Ліліана уже не турбувала чоловіка того вечора. А наступного дня вранці взялася дзвонити, та марно. «Певно, за кермом і не чує», — заспокоювала себе Ліліана й ховала телефон з максимально увімкнутим сигналом дзвінка до кишені своєї зимової куртки. Але впродовж дня Олексій так і не відповів, й уже коли вечоріло, його телефон вимкнувся з мережі чи вимкнули...

І жінка почала обдзвонювати чоловікових побратимів. Ті ж казали, що бачили того дня її Льошу, але знайти його вже ніхто не міг. Нічний сон тільки підтвердив її моторошні здогадки: у тому сні чоловік ніби повернувся додому, але назавжди. А вранці жінку набрав командир.

— Льоші немає. Ми в оточенні. Дебальцеве. Де він — не знає ніхто.

Ліліана не знала, як відповісти, а в голові першою промайнула думка: «Як сказати дітям?» Тому вона відмовилася вірити у чоловікову смерть і розпочала власні пошуки Олексія.

«У нашій сім’ї чоловіки довго не живуть» — вчувалися Ліліані Олексієві слова, ніби їх поставили на повтор. Від такого можна й збожеволіти, та жінка трималася. Олексій — із сім’ї військових, його батько загинув в Афганістані, коли хлопцеві було лише десять. І мама сама виховала двох синів. «Невже й Льоша повторить долю батька?» — думала Ліліана, а тим часом Олексія шукали і військові, і волонтери.

— Я шукала його три тижні: дзвонила на всі гарячі лінії, до усіх волонтерів, яких тільки знала, його шукали побратими, партизани, усі, але не міністерство — ніхто там не шукав кадрового офіцера, майора. «Такого в списках немає». Було страшно, але я телефонувала навіть на гарячу лінію сепаратистів. Як зараз це все згадую, то мені аж камінь на горло налягає від болю і зневіри. А коли я сказала сепаратистам на їхнє питання, що Льоша зенітник, то вони зареготали й сказали: «так он — артиллерия, он — убийца!». Я ж їм пояснювати, що це протиповітряна оборона, але куди там... Та я навіть набирала Рубана, надіялася, але й він назвав мого чоловіка «убивцем». Не знаю, може він щось інше мав на увазі під цими словами, але вони мене приголомшили... Я навіть перевірила, чи то я не терористам в тій суматосі часом не подзвонила, але ні — то був він. Мене заспокоювали й давали надію тільки волонтери з Артемівська: вони припускали, що Олексій ще міг потрапити до полону. І та надія давала Лілані ще трохи сил шукати чоловіка. Вона щодня приходила до місцевої церкви й молилася за його здоров’я. А потім їй подзвонили з дні-провського моргу й попросили приїхати на впізнання, бо привезли 48 тіл, і всі без документів.

— Мій кум, також військовий, був саме в той час у Дніпрі, тому це його я попросила піти в морг і пошукати Льошу. Але він його не знайшов. А тоді дівчата з офіцерського корпусу сконтактувалися зі мною й попросили надіслати фото Льоші. І я надіслала свою улюблене. З собакою. Знаєш, коли я вийшла на військову пенсію, то Льоша подарував мені собаку, і якось ми з ним гралися з тим собакою, то я й сфотографувала його. І таке гарне фото вийшло. От саме його я й вислала для пошуків. А ще в нього на лівій руці коло з буквою «А» було. І через два дні мені подзвонили й сказали, що Льошу таки знайшли серед загиблих. І тут в мене ніби емоції скінчилися, ніби мене заціпило: я не могла ні плакати, ні голосити, ні лаятися. Я лиш думала, як сказати дітям. Все. До речі, під час тих пошуків мені ще один сон наснився про Льошу: то був наш Мукачівський замок, мультиплікаційний такий, у салатово-рожевих тонах, а над ним пролітала велика красива жар-птиця. А потім я порахувала, що то був дев’ятий день, відколи Олексія не стало. На 9 день він полетів.

РОМАН ЧОРНОБАЙ (21.12.1981 — 09.02.2015) 128 ОГПБр

Таня дзвонила дуже багато разів того фатального дев’ятого лютого, але телефон чоловіка мовчав. Аж раптом — «абонент знову на зв’язку», і Таня набрала знову. Але почула голос чужого чоловіка.

— Сонечко, ваш солдат погиб, — якось дивно й млосно промовив незнайомий голос.

Таня мовчала. Він так сказав, бо Таня була підписана на Роминому планшеті — «Сонечко».

Після того дзвінка жінка почала набирати Ромину сестру, яка працювала в бухгалтерії 128-ої бригади, надіялася, що вона знає більше.

— Віро, я набрала Рому, а там чужий хтось сказав, що він загинув…

— Таню, та не може такого бути, то не правда.

— Та й усі друзі казали, мовляв, Таня, ти не одна така: сепаратисти часто говорять рідним про нібито смерть їхніх рідних. Ну і я не повірила.

Але наприкінці лютого, коли загиблих таки вдалося вивезти зі зони бойових дій, усі сподівання щезли. Серед них був Рома, цілий, і тільки постріл в шию. Їх усіх тоді майже миттєво відібрала війна... На «дорозі життя».

ВАСИЛЬ БІЛАК (17.09.1993 — 09.02.2015) 128 ОГПБр

То було те ж 9 лютого — день загибелі українських екіпажів на трасі між Дебальцевим й Артемівськом, у районі Логвинового. Тоді Василь із побратимами, серед яких і його друг Роман Совлич, їхав вантажівкою на Дебальцеве й потрапив під обстріл бойовиків, які чатували із засідки. Тоді ж, окрім Васі та Роми, загинули майор Олексій Гуртов, сержант Роман Чорнобай, полковники Ігор Павлов та Сергій Циганок, підполковник Артур Музика, майор Святослав Василенко та молодший сержант Антон Макаренко. Тіла одразу вивезти не змогли,знайшли згодом вантажівку, але тіл ні в ній, ні в полі не було. І тільки наприкінці лютого спершу Василя, а потім і Романа знайшли й поховали.

— Васю ідентифікували 18 лютого, через дев’ять днів після загибелі, — каже мати. — І Васю, і Рому можна було впізнати: у Роми була прострілена голова, а Васі лице майже не було пошкоджене, хіба трохи стерта щока, як він лежав на землі. Їхні тіла вивезли до Дніпра й звідти нас уже волонтери, так, це важливо — саме волонтери — повідомляли про те, що є схожості, дзвонили й просили подробиць. Ну й ми поїхали впізнавати. Васю впізнали першим, а от щодо Роми, то була надія, що він живий, раз коло Васі його не було. Але потім знайшли і його. Тоді я мусила була ту страшну чорну вістку повідомити й до їхньої сім’ї. Аж третього березня ми Васю хоронили...

— Але я от горджуся Васьом нашим, бо то мій син. Ото в першу чергу — що мій син, а не тому, що герой чи не герой. Мені, як батькові, хотілося б, кіть він був живий, і не потрібно нам ніяких його нагород і звань героя: подивіться скільки їх, порахуйте! — він кивнув рукою в бік столу, на якому раніше Марія Йосипівна розкладала Васині нагороди. — То був мій синок, на якого я покладався і думав, що він буде моїм захистом, а виявилося... Нехай навіть зараз тут уся шафа в нагородах. Так, це бважливо, що його відзначили, але я лишився без сина... Лишилася саменька й наша менша доня Ясочка...

^{Василь Білак}

Коли ми прощалися з батьками Василя, то мати згадала про капсулу з бажаннями, яку ще в школі він з однокласниками заклали на подвір’ї: таких капсул тоді багато закладали в школах  — то була така традиція десятиліття.

— Тоді Вася написав: «Хочу прожити гідне життя». І ми точно з чоловіком знаємо, що бажання його здійснилося... Він прожив коротко, мало, дуже, але так, як треба.

РОМАН СОВЛИЧ (05.11.1993 — 09.02.2015) 128 ОГПБр

Останній дзвінок Романа додому був напередодні загибелі, увечері: голос був страшенно втомлений і зовсім тихий, а в Георгіни в голові лиш туди-сюди літало якесь таке відчуття «останнього разу», як тоді, коли вони прощалися вдома на початку січня, після відпустки.

— Рома, я тут все зроблю, що повіш, скільки треба грошей — я зберу, заплачу, кому треба, ти тільки повернися додому.

— Ти знаєш, тепер я б з удовольствієм повернувся додому, але вже не можу, — незвично безнадійно, тим самим втомленим голосом відповідав брат.

А наступного дня звичний ранковий сестрин дзвінок Роман відхилив. Вона розуміла, що йому не завжди до розмов, і чекала, коли він передзвонить сам. Алевін не набирав. Георгіна сиділа біля великого вікна на кухні й дивилася н сутінкове небо, яке ніби сірий брудний мішок зібрало в себе все живе й приємне й сунуло кудись далі. Із вікна проглядалася ґрунтова дорога до їхнього дому, і зараз їй найбільше хотілося побачити на ній свого Ромі.

— Не дзвонить? — Георгіна набрала братову наречену.

— От секунду тому трубку поклала. Дзвонив і казав, що вночі сильно стріляли, але зараз трохи спокійніше. Що головне — усі живі.

Але Георгіна все одно не знаходила місця і спокою й продовжувала набирати Романа. Він знову відхиляв, відхиляв, відхиляв, потім й зовсім перестав брати слухавку, а в обід абонент зник зі зв’язку.

— Де Рома? Де Вася, хлопці? — наступного дня нарешті додзвонилася до одного з побратимів.

— Та розумієш, вчора вони мали виїхати, — той почав дуже непевно й повільно розповідати про минулий день.— Поїхали й не повернулися; але ти не переживай, бо найгірше, що могло статися, то — полон, а звідти ми їх попробуємо витягнути.

Георгіна забила на сполох: набрала Марію Йосипівну, маму Василя Білака, і вони почали шукати Рому та Васю вже спільними силами. Але їй не давали спокою слова побратимів про полон, і вона розпочала самотужки моніторити сепаратистські ресурси в пошуках хоча б якихось відомостей про полонених і поранених в шпиталях окупованої території — прізвища, прикмети, фото, відеоролики.

^{Роман Совлич}

— Я дивилася тільки короткі відео, бо це словами не передати, як тяжко дивитися, щосекунди розглядаючи, чи там немає твого брата чи його... тіла. А потім, знаєш, рука моя сама потягнулася до якогось довгого 10-хвилинного відео. І я його увімкнула. На ньому бойовики жорстоко б’ють двох наших закривавлених військових; я бачила невеличкі українські прапорці-наліпки на рукавах тих хлопців, яких били. А потім я побачила бороду, довге волосся й так голосно скрикнула «Рома!», що на той вереск збіглися і діти, і мама, і мій чоловік. Але чоловік був певен, що то не Рома, бо знайшов схожість тільки в бороді. І попросив мене більше не дивитися тих відео. Але хіба я могла? Тому коли він вийшов з кімнати, я насмілилася продовжити дивитися: бачу руки — розумію, що то наші руки, бачу ноги — то наші ноги. А потім камера проїхалася нагору, і я побачила Ромине обличчя, повністю. І це точно був він: його воєнна руда борідка, його довге волосся, зачесане догори, і все було в крові. Зберігши на комп’ютері це відео, Георгіна миттю набрала слідчого з Ужгорода, який вів справу про зникнення Романа. Але і там не дуже повірили, що він мертвий, навпаки — намагалися заспокоїти й переконати, що це може бути нарізка відео, і він може бути живий.

І на тих словах Георгіна якось із горем навпіл пережила ще два тижні, періодично набираючи то шпиталі, то морги.

— А потім нам розповідали, що Рома лежить із простреленою головою в комі в донецькій лікарні: ми тоді бігом знайшли контакти нашої родички, яка не змогла виїхати з окуповано території, і вона рушила до Донецька шукати того хлопця, що лежав у комі.

Георгіна періодично показувала мені закладки у своєму телефоні, які вона робила з тих ресурсів, де знаходила якісь відомості про Рому, про «Цербер», про того пораненого хлопця в донецькій лікарні.

— Але раптом Марії Йосипівній, це Васьова мама, зателефонували з Дніпра, щоб вона приїхала на впізнання. Звідти вона дзвонила мені і розповідала, як впізнала Васю і що має надію знайти й нашого Романа.

Я була вражена її стійкістю: побачити тіло своєї дитини, і після цього ще й шукати нашого Рому... Ну можеш це собі уявити? Але вона шукала. А ми надіялися. Васю повезли додому, а ми тут читали за нього в храмі молитви.

А вранці до втомленої очікуванням Георгіни знову зателефонувала Марія Йосипівна.

— Пробачте мені... я не хочу бути чорним вісником, але вам треба їхати до Дніпра... Здається, Рому таки знайшли.

Георгінин чоловік, тітка та Ромина наречена рушили на Схід, а Георгіна з мамою і братом, ніби вже розуміючи неминуче, почали готуватися до похорону. Мамі було дуже важко: так трапилося, що вона була за кордоном, коли Рома був на фронті, і вона не бачила його більш ніж рік і не застала живим.

— Можете сказати дзвонарю, аби бив у дзвони, сказав телефоном Георгінин чоловік.

З’ясувалося, що тіло Романа привезли до Дніпровського моргу того ж вечора, коли там знайшли й упізнали Василя Білака.

— Знаєш, мій брат був простим хлопцем, який хоч і був наполовину угорець, але так вболівав за Україну, що віддав за неї життя. Він по спеціальності був взагалі слюсарем із ремонту автомобілів. А коли почався Майдан, то він із друзями з перших днів його підтримав й активно розвивав його у Виноградові. А потім — фронт. І знаєш, він часто бував за кордоном, в Угорщині, тут до неї рукою подати, але там все трохи по-іншому. Так от він бачив рівень життя там, тому так хотів вступу України до Євросоюзу, хотів, аби стало легше й приємніше жити в Україні. Знаєте, і Рома, і я, і вся наша родина — наполовину угорці, а наполовину українці. Ми вміємо добре говорити, читати й писати і українською, і угорською, і він мав змогу поїхати в Угорщину й не йти в АТО. Але він вибрав фронт, щоб рятувати Україну. І цим уся наша сім’я пишається.

Георгіна перевела подих і глянула на велику фотографію брата в чорній простій рамі.

• Зведення новин

Дев’ять українських військових загинули і ще 26 отримали поранення в ході «антитерористичної операції» 8 лютого.

Про це на брифінгу сказав виконувач обов’язків прес-секретаря Генерального штабу Владислав Селезньов.

Речник штабу АТО Анатолій Стельмах також повідомив, що сили АТО за неділю знищили близько 200 терористів і 15 одиниць ворожої військової техніки.

• Під Дебальцевим українські військові відбили атаки бойовиків та знищили їхніх 4 танки.

Про це під час брифінгу повідомив речник АТО Андрій Лисенко. Він зазначив, що найскладнішою залишається ситуація поблизу Дебальцевого.

• Спроба терористів перерізати «дорогу життя» Артемівськ —Дебальцеве провалилася.

Про це написав у своєму Фейсбук народний депутат комбат «Донбасу» Семен Семенченко.

«Частини ЗСУ, протидиверсійна група батальйону «Донбас», посилена бронетехнікою. Спроба перерізати дорогу життя Дебальцеве — Артемівськ провалилася. На випадок підходу свіжих сил противника підтягнуті значні резерви. Йде бій», — написав він.

• В результаті боєзіткнення військовослужбовців ЗСУ з бойовиками українські бійці захопили кілька реактивних піхотних вогнеметів «Джміль» («Шмель»).

Про це повідомили у Міноборони.

Як зазначили у Міноборони, такий вид зброї використовується лише збройними силами Російської Федерації. Відповідно до маркування, захоплені вогнемети було виготовлено у 2000 році.

• Зведення новин

Під Дебальцевим бойовики відтіснили українські війська за декількома напрямками, зокрема, зайнявши позиції в районі села Логвінове.

Про це повідомив організатор групи «Інформаційний спротив» і депутат Дмитро Тимчук в Фейсбук.

«Попри втрати (близько 11 одиниць бойової техніки і кілька десятків знищених терористів), бойовики й російські війська одночасно на двох ділянках спробували спочатку взяти під вогневий контроль трасу Артемівськ — Дебальцеве, а потім, із підходом головних сил, перерізати шляхи постачання до Дебальцевого», — повідомляє Тимчук.

• За минулу добу проросійськи бойовики 87 разів обстріляли позиції сил АТО й мирні населені пункти.

У результаті боїв загинули 7 українських військових, ще 24 отримали поранення, повідомив речник АТО Андрій Лисенко.

• За минулу добу околиці Маріуполя — Мирне, Гнутове, Чермалик, Новосьоловка й Миколаївка — зазнали обстрілів 8 разів.

Про це повідомив виданню «0629» прес-офіцер сектору «М» Дмитро Чалий.

• Бойовики обстріляли Краматорськ з артилерійських установок, цілили в головний штаб АТО .

Про це повідомив голова Донецької обласної міліції В’ячеслав Аброськін.

«Терористи нанесли артудар по Краматорську, район влучення снарядів — аеродром і вулиці поблизу», — зазначив він.

• Зведення новин

Краматорськ Донецької області, де розташовано головний штаб АТО, 10 лютого обстріляли з південного чи південно-східного напрямку, що контролюється бойовиками

Про це йдеться у звіті спеціальної моніторингової місії ОБСЄ, опублікованому після оперативного аналізу місця події.

Краматорськ 10 лютого обстріляли з чотирьох установок РСЗВ «Смерч» із, імовірно, н.п. Ясенівка в районі Горлівки.

Про це сказав в.о. речника Генштабу ЗСУ Владислав Селезньов на брифінгу.

• Біля кургану Гостра могила неподалік від Дебальцевого та інших точках АТО внаслідок обстрілів загинули 19 українських військовослужбовців.

Про це сказав в.о. речника Генерального штабу ЗСУ Владислав Селезньов на брифінгу.

За останніми даними, в наслідок артилерійського обстрілу Краматорська, зокрема житлових кварталів та головного штабу АТО, загинуло 16 людей.

Загалом, з урахуванням загиблих, постраждало 64 особи, із яких 29 військових та 35 цивільних, зазначає прес-служба президента у повідомленні про візит Петра Порошенка до Краматорська.

Серед тих, хто залишився живим, 10 — важкопоранені.

Пізніше стало відомо про ще одного померлого. Про це повідомляє департамент охорони здоров’я Донецької облдержадміністрації.

• Бойовики «ДНР» продовжують обстріли Дебальцевого, двічі вони намагались штурмувати позиції сил АТО в місті.

Про це на брифінгу у середу заявив спікер АТО Андрій Лисенко.

«В районі міста Дебальцеве бойовики більше 10 разів обстрілювали позиції українських військових з реактивних систем «Град», мінометів та танків. Після чого двічі намагались штурмувати наші позиції», — розповів Лисенко.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

[Дебальцеве]

ВОЛОДИМИР СУСЛИК (15.02.1980 — 12.02.2015). 79 ОАЕМБр

Той день був тяжким і переломним в обороні плацдарму: ЗСУ штурмом пішли на Логвинове й розблокували трасу Артемівськ — Дебальцеве, а «Донбас» зачищав поселення. Тоді українські танкісти один за одним знешкоджували ворожі Т-72 й особовий склад. Але бойовики не спиняли штурм.

Українські сили зазнавали втрат. І саме в ту мить, коли Володя взявся рятувати свого пораненого побратима, поруч впав танковий снаряд.

15 лютого Володя обіцяв приїхати додому знову — у свій день народження, але за два дні до цього рідним подзвонили з Дніпра.

— Тіло Володимира Суслика 15 лютого буде вдома. Співчуваємо.

Оксана плакала, мама поруч неї ридала й просила її зробити щось, щоб не хоронити Володю в день народження.

— Але то все неправда була, ніхто й не думав його везти додому. Нас наступного дня покликали до Дніпра на впізнання. Отак в четвер він загинув, я поїхала в понеділок і в середу, 8-го лютого, ми його привезли. Хоронили ми Володю на річницю розстрілу Небесної сотні. А 15 лютого їхня бригада таки вийшла на ротацію: Володя не дожив до неї три дні. Сумую  за ним... отак ляжу спати й думаю: «Володю, як би я хотіла тебе побачити, поговорити, посекретнічати, щось порадити, чи розрадити, а чи в тебе чого попросити, отак обійняла б його й більше нікуди не відпустила. Так ще вдень малий мій бігає і забуваєшся з ним трохи, а вночі такий гіркий ком підпирає в горлі, що сльози самі ллються. І то до сих пір таке... Страшно засинати, розуміючи, що Володі більше ніколи не буде. І в мене немає пояснення, чому він пішов... і чому всі інші, ті найкращі, пішли йдуть досі за ним...

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ЯРОСЛАВ КОСТЬ (17.06.1974 — 13.02.2015). 128 ОГПБр

У ніч на 13 лютого, разом із досвідченим майором і командиром розвідників Віталієм Постолакі, на базовому таборі полягли ще семеро воїнів 128-ої гірсько-піхотної бригади. Серед них і Ярослав Кость із невеличкого села на Закарпатті — Лавки. На початку березня 2015-го в Ужгородському аеропорту сів військовий літак із червоним хрестом — то був той самий літак із «вантажем 200».

Ярослава ховали «у цинку»: усе село запалювало лампадки й ставало на коліна дорогою до храму та кладовища. За труною йшла Інга — Ярославова дружина та двоє його ще малих дітей: 14-річна донька й син-першокласник. Інзі довелося витримати потрійні переживання: одночасно з Ярославом на передовій служили її рідний брат та брат Ярославів: їх забрали на фронт одного й того ж дня.

...А тоді був останній дзвінок 12 лютого, у переддень смерті.

— Він подзвонив і просив Стасіку трубку дати. А син щось трохи вередував, і я навіть сердилася на него, але кличу й питаю, чи буде з папом говорити. А малий каже: не буду, бо ти мені машинку не купила. Я не знала як пояснити Славіку, що малий не хоче говорити, а він мене випередив, бо все чув, та й каже: «Тепер вже маєш йому все купувати, пока мої любі, пока». Думаю, саме тоді й почався обстріл, який Славіка убив.

Наступного дня Ярослав уже не дзвонив, й Інга від того чулася дуже зле, на роботі не могла зосередитися й з рук все летіло. А вранці до їхнього дому прийшли Ярославові брати й сестри й сказали, що Ярослав і ще семеро бійців загинули від обстрілу. І хоча вже минуло стільки часу по загибелі, вона не може забути того дзвінка від незнайомця, який назвав себе «бійцем армії ДНР» і сказав, що тіло її чоловіка в морзі Дебальцевого. Але навіть після цього дзвінка тіло Ярослава шукали ще ісяць.

— Нам дуже помагав Ярославів добрий друг, який фактично звалив на свої плечі всі пошуки, і Славіка таки знайшли. Правда, не в Дебальцевому, а в Донецьку. Сьомого березня його тіло привезли до Мукачева, і ми його з хати вже хоронили. Знаєте, ж головою то розумію, що чоловік більше ніколи не ступить на наше подвір’я, на наш поріг, до цієї кімнати, не обійме нас із малими, не візьме на руки цю кицьку... але все одно щось всередині не відпускає і день за днем я мимоволі чекаю його. Вечорами вдивляюся за браму, чи не вер нувся він, чи не махне рукою... чи то насправді може страшний сон, який от-от закінчиться.

• Зведення новин

Як повідомили у прес-центрі штабу АТО, найбільшу кількість обстрілів зафіксовано на Дебальцівському напрямку.загалом за ніч бойовики відкривали вогонь по позиціях сил АТО 34 рази.

• На територію України через Новоазовськ зайшла колона бронетехніки без маркування.

Про це повідомили у батальйоні спецпризначення «Азов» посиланням на дані розвідки.

В ході артилерійського бою н.п. Широкине (Донецька обл.) практично знищене.

«Широкине практично знищене в ході артилерійського бою. . По селу без перерви працюють ворожі «ГРАДи» та артилерія», — зазначили в «Азові».

• Бойовики «Донецької народної республіки» не припинятимуть вогонь в районі міста Дебальцеве, якщо українська армія спробує вийти з «оточення».

Про це заявив лідер «ДНР» Олександр Захарченко.

• У Криму помітили колони бронетехніки, яку стягують поближче до України

• Ірина Вовк. «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

[Дебальцеве]

ВАСИЛЬ АНТОНЕНКО («КОСМОС») (14.06.1971 — 15.02.2015) 25-ий батальйон «Київська Русь»

А далі була тяжка й довга оборона Дебальцевого. Василеве життя обірвалося 15 лютого 2015 року, у перший день оголошення «тиші», з якого мали припинитися обстріли, після підписання Мінських угод. Та цього не сталось, а навпаки — розпочався активний обстріл і оточення супротивником. Добровольці «Київської Русі» розбилися на невеличкі групи й так намагалися вийти з «кільця», яке вже було очевидним і щогодини звужувалося. І це був єдиний шанс. Вийшли тоді не всі, далеко не всі й вціліли. Вони досі зі страшною тривогою в голосі згадують, як під ногами розривалися фугаси, як в них влучали снайпери і як побратимів решетили осколки висококаліберної артилерії. Один із таких осколків від 120-ої міни влучив у Василя. Він загинув на місці.

Найстрашнішим тоді для побратимів було те, що вони не могли забрати тіла полеглих друзів. Василеве тіло також залишилося на лінії бою, а потім і на окупованій бойовиками території. Після повідомлення про смерть Василя його матері зателефонував бойовик на прізвисько «Заноза» й сказав, що її син у полоні. У батьків з’явилося сподівання. Але то була омана. Майже місяць не могли вивезти Василеве тіло, і ховали його в закритій труні. За результатом медичної експертизи, вояк загинув від шоку внаслідок смертельних поранень.

МАКСИМ ЧЕРНЕНКО (28.06.1984 — 15.02.2015) 25-ий батальйон «Київська Русь»

— Про війну він не розповідав. Бо не можна — він же снайпером був. Та й для чого нам це? Тим паче — малій. Вона знала, де тато, але щоб він чи я їй щось уточнювали, якісь військові подробиці, то ні. Це ж дитина. Але він дзвонив і ми розмовляли. Іноді. Хвилин п’ять. Максимум. Зв’язок був страшнючий. Та й це передова, куди там довгі розмови?

^{Максим Черненко}

А потім в розвідку Максима перевели, дзвінків ще й поменшало. Я працювала, їла, приймала душ і виходила на вулицю тільки з телефоном — із гучно увімкненим дзвінком. Я чекала його дзвінка щодня, щогодини. А вони досить часто виходили на серйозні завдання і, звісно, він вимикав телефон. Тоді для мене починалося пекло — у голову лізли всілякі думки, програвалися якісь моторошні сценки й мені хотілося плакати, дуже сильно плакати. Але потім «абонент знову на зв’язку», і мені ставало легше, навіть коли він не одразу після цього дзвонив. Я розуміла, що він увімкнув телефон, то мабуть — цілий.— Десь за два тижні до того, як це трапилося, він подзвонив і ми говорили значно довше, аніж зазвичай, і з донею довго говорив. Так Мілочко? Я була здивована, бо звикла до коротких розмов — живий-здоровий; вседобре; не голодний-не холодно… і все, а тут так довго.

Але казав, що може говорити, що все спокійно й можна не переживати. Може, і справді так було, а може, щось відчував і просто не міг наговоритися. А я натішитися не могла, що так довго чую його голос. І Мілочка, так доню?

А наприкінці розмови, коли Максим бадьоро, але якось напружено поговорив із донею, то попросив її дати слухавку знову мамі.

— Кохана, пробач за все, коли що не так, десь... колись...

Максим плакав — цей великий сміливий чоловік того дня плакав.

15 лютого, відвоювавши після ротації трохи більше двох тижнів, Максим загинув під час бойового завдання. Мінометний обстріл, під який потрапила автомашина, забрав його життя миттєво.

Поховали Максима Черненка в рідній Миронівці на Київщині.

ЄВГЕНІЙ ТЕЛЬНОВ («УСАЧ») (20.11.1961 — 15.02. 2015)

Батальйон «Донбас»

Усач був віку мого тата, з того ж 61-го року народження. Він родом із Кропивницького (тоді Кіровограду), тут він ріс і навчався (в Кіровоградському інституті сільськогосподарського машинобудування), тут він і працював: спершу токарем, потім інструктором зі спорту. «Строкову» відслужив у Києві, після чого його звільнили в запас. Останні роки він займався бізнесом і навіть восени 2014-го балотувався на мажоритарному окрузі № 100 в області. Євген Тельнов брав участь у Революції Гідності, а вже на початку червня зголосився добровольцем в батальйон «Донбас». Із середини липня він поїхав на війну і був на ній до останнього подиху.

^{Євгеній Тельнов}

За таку мужність, відданість і звитягу йому присвоїли посмертно звання «Героя України» і вручили «Золоту Зірку».

Мені не вдалося сконтактуватися з близькими Усача. Ймовірно, мені не відповіли, бо досі не можуть оговтатися від важкої втрати. Але не написати про нього я не могла. Тому в книзі лише подаю його розповідь про вихід з Іловайська — його єдине відеоінтерв’ю. «Усач» говорив про жахіття, яке він дивом тоді пережив. Хтось із злих язиків в коментарях писав: «очі в нього такі, що він більше воювати не стане», але «Усач» продовжив служити — у свої 54 роки. Він загинув через півроку після Іловайська, 15 лютого, потрапивши в засідку ворога під Широкиним.

• Зведення новин

Бойовики «ДНР» ведуть «точковий обстріл позицій українських силовиків».

Про це заявив «заступник командувача корпусом Міноборони» ДНР «Едуард Басурін, пишуть «РИА Новости».

Проросійські бойовики заявили, що не будуть дотримуватися перемир’я у Дебальцевому.

«Звичайно, ми можемо відкрити вогонь (по Дебальцевому). Це наша територія», — заявив представник «Міноборони «ДНР» Едуард Басурін, пише Reuters.

• Позиції українських військовослужбовців були обстріляні з мінометів в с. Золоте Луганської області.

Про це повідомляє «Інтерфакс-Україна» з посиланням на командування АТО.

• Протягом доби по підрозділах АТО зафіксовано 156 порушень припинення вогню, з них обстрілів по силах АТО — 150, та 6 штурмових зіткнень. Лінія боєзіткнень залишилася без змін. Про це у доповіді президенту Петру Порошенкe в ніч на 15 лютого повідомив керівник АТО в Донецькій і Луганській областях. Передає «Інтерфакс-Україна».

• За минулу добу загинули 9 українських військовослужбовців, 39 було поранено.

Повідомив речник штабу АТО Андрій Лисенко.

• Станом на 13:00 повного припинення вогню на лінії розмежування у зоні АТО немає.

Як повідомили у прес-центрі штабу АТО, на Луганському напрямку у найбільш гарячих місцях встановилася відносна вогнева тиша.

• Протягом 15 лютого незаконні збройні формування понад 60 разів обстріляли позиції сил антитерористичної операції.

Про це заявили у прес-центрі штабу АТО.

Бойовики планують захопити Дебальцеве зі сторони населених пунктів Горлівка та Вуглегірськ.

• Ірина Вовк, Дар’я Бура «Ізоляція. Таємні в’язниці Донбасу в оповідях врятованих від тортур та смерті»

СЕРГІЙ ГЛОНДАР (1988 р. н.), кадровий військовий, старшина 3-го окремого полку спецпризначення

Взимку була довгоочікувана ротація, я зміг трохи побути із сім’єю, з дружиною і моєю тоді півторарічною Марійкою. А після ротації моя група поїхала під Дебальцеве. Я знав, що там відбувається, оскільки вже мав кілька зимових виїздів у район Дебальцевого. Обстановка не найсприятливіша, але в той час всюди було напружено, тому ми з хлопцями на цьому сильно й не зосереджувалися. Коли в нас був крайній виїзд, 16 лютого, «кільце» Дебальцевого вже захлопувалося і були десятки жертв.

У нас було завдання, поставлене командуванням: супроводжувати до Артемівська (Бахмута) так званою «дорогою смерті» наших полеглих і «трьохсотих», які отримали поранення різного ступеня під час боїв. Але ми не доїхали. Звісно, ми знали про засідки й знали, що та дорога небезпечна. Річ у тім, що ми не за тим маршрутом поїхали. Доцільніше було повертатися іншим, який ми теж мали на увазі, а не тим, яким нас відправили. Можливо, все було б по-іншому, якби ми таки змінили шлях. Але сталося так: виїхавши з Дебальцевого, ми майже одразу потрапили в засідку терористів, їхні сили добряче переважали наші. Що було в нас: один БТР і два УРАЛа з «двохсотими»—«трьохсотими», а замикала колону БМП. Ми ж виїхали на засідку з танками противника й великою кількістю піхоти. У нас просто не було шансів. Я це майже одразу відчув й усвідомив — як тільки побачив їхні танки. Але ми таки вступили в бій, під час якого думок про полон чи смерть не виникало. Бо якщо такі думки є у військового, тоді нащо ж взагалі їхати на війну й вступати в бої. Ми знали, що на Дебальцівському напрямку — справжня бійня, але про полон не думали, бо ми мали виконати завдання.

Якщо говорити про мою групу, то в результаті того бою із засідки двоє, включно з командиром, загинули — це командир групи, капітан Юрій Бутусов із позивним «Лірник» і старший солдат Віталій Федитник. Ще двоє отримали жахливі поранення і тепер на все життя залишились каліками. У тому ж бою загинув і військовий журналіст, пресофіцер сектору «С» Дмитро Лабуткін. Він, відверто кажучи, випадково потрапив саме в нашу колону. Йому треба було в Артемівськ, і він вирішив, що доїде з нами. А не доїхав, поліг там, на тій дорозі...

Нас взяли в полон... п’ятьох: мене з Олександром Коріньковим, а також Віталія Алєксіна, Олексія Сазонова та Віталія Кравця. Усі вони вже вдома. Сазонов і Кравець повернулися до України через 50 днів.

Хто саме брав нас до полону після бою, я не візьмуся з упевненістю сказати. Але в мене було відчуття, що це таки професійні військовослужбовці. Російські, звісно. Бо якби це була звичайна банда «казачків»... думаю, навряд чи хтось би зараз читав оці мої спогади. Це була наступальна операція по Дебальцевому, вони  — у переважній більшості, тож сумніваюся, що «казаки» довго б роздумували, чи брати нас у полон. Майже певен, що вони б нас просто розстріляли на місці. А тут, виходячи зі свого досвіду військового, я бачив їхню поведінку, чув їхні команди, розмови  — все, що я встиг побачити на місці, дало мені розуміння, що ми опинилися в полоні російських військових.

Полонивши нас із хлопцями, спершу повезли до російських ЗМІ: ті вже були готові до «зустрічі» з нами: вочевидь, їх попередили й зібрали разом. Не знаю, чи це було Дебальцеве, чи Донецьк, бо нам не дали змоги бачити, куди нас везуть. До журналістів згодом приєднався Захарченко, який так би мовити мав «оцінити», кого його підлеглі взяли в полон і прокоментувати це для росТБ.

Після цієї «показухи» нас відвезли до лікарні: у мене була важка контузія і черепно-мозкова травма, тож мені була необхідна медична допомога на той момент. А тоді нас почали возити Бог зна куди: не знаю, що то були за місця, але там вже стали з’являтися і місцеві «казачки». Повезли, пригадую, в Луганськ, де ми дві доби відсиділи в застінках їхнього «МГБ». А тоді вже — до Донецька — на так звану «ісбушку», у приміщення колишнього СБУ. Там власне й тривали допити.

Відверто, реальних допитів було два: тоді нас допитували як військових, як спецпризначенців, як противника. Решта так званих «допитів» — то були «розмови» місцевої «шантрапи», яка уявляла з себе великих «воїнів». Ну що це могли бути за допити? Було з їхнього боку і фізичне насилля, але вони його застосовували, певно, заради розваги чи з люті та власної неспроможності. Могли вдарити, але психологічний тиск був потужніший: регулярно погрожували, що розстріляють нас. Побої й знущання найбільше собі дозволяли якраз «казачки» — вони взагалі без гальм, готові на будь-що, чекати від них можна було чого завгодно. Окрім «казаків», ще був один випадок з якутами, які теж не гребували тортурами. Як я для себе аналізував у полоні, то місцеві «сепари» до кадрових військових не проявляли такої жорстокості, як, приміром, до добровольців чи місцевих проукраїнських активістів. Водночас «казаки»-якути могли що завгодно вчудити: це залежало від їхнього настрою — ніколи не знаєш, що в них у голові. Дикі. Це люди, які відчувають безнаказаність за будь-який свій вчинок, люди, яких відправили сюди вбивати, мучити й глумитися — і це їхнє основне завдання на Донбасі.

Для мене їхні тортури й побиття були абсолютно незрозумілими: я не міг втямити, нащо полонених так бити, так над ними знущатися. Ми ж також брали тих «ополченців» у полон, але змісту катувати ми ніколи не бачили. Для чого? Якщо це ті, кого ми можемо обміняти на своїх побратимів. Тому ми їх не били. А ті, хто робив таке з нами, це, мабуть, просто з дитинства ображені люди. Або ж психічно хворі. Бо інших пояснень цьому в мене немає. Ба більше, нас так не катували, як людей в «Ізоляції», і коли я наслухався історій звідти, коли вже був у колонії, то мені волосся дибки ставало. Це звірства, які не можуть мати логічного пояснення. Не кожна людина фізично здатна пережити ці тортури, тому й бувало, що люди не поверталися з полону, а віддавали Богові душу в підвалах.

Впродовж ночі з 16 на 17 лютого в зоні проведення АТО спостерігалось незначне зменшення кількості обстрілів позицій українських військ.

Водночас бойовики зосередилися на Дебальцівському напрямку, повідомляє прес-центр АТО.

Загалом протягом ночі противник 15 разів вів вогонь по українських позиціях.

• Штаб АТО заявляє, що українські військові контролюють трасу «Артемівськ — Дебальцеве» і селище Логвинове Донецької області.

Про це заявив речник штабу АТО Анатолій Стельмах, повідомляють «Українські новини».

• За минулу добу в зоні проведення АТО загинули 5 військовослужбовців, ще 9 отримали поранення.

Про це повідомив речник АТО, полковник Андрій Лисенко.

• Бойовики штурмують Дебальцеве, під їхнім контролем уже частина міста, місто фактично перебуває в оточенні.

Про це повідомив в.о. начальника прес-служби Генштабу Владислав Селезньов.

• Бойовики у вівторок захопили частину міста Дебальцеве.

Про це повідомив речник АТО Андрій Лисенко.

За його словами, 17 лютого ситуація в районі Дебальцевого є надзвичайно складною і змінюється практично щогодини.

«Терористи не дотримуються режиму припинення вогню, цілодобово обстрілюють місто та околиці, здійснюють диверсійно-терористичні акти, штурмують позиції сил АТО, обстрілюють місто та прилеглі села», — сказав Лисенко, зазначивши, що терористи намагаються за будь-яку ціну захопити Дебальцеве.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

[Дебальцеве]

ВЛАДИСЛАВ ЖИВКОВИЧ («ХОТАБИЧ») (30.07.1975 — 18.02.2015), 25-ий батальйон «Київська Русь»

Напередодні загибелі, 17 лютого, «Хотабич» зателефонував дружині й попри поганий зв’язок дуже хотів поговорити, і ця кількахвилинна розмова таки відбулася: перепитували одне одного, повторювали, передзвонювали, коли зв’язок й геть лягав, але говорили.

А наступного дня Наталя захотіла сама задзвонити чоловікові, але його мобільний ніхто не взяв: Наталя цілий день слухала довгі гудки в слухавці, але голосу чоловіка так і не почула. Тоді вони почали пошуки з дітьми й обдзвонювали всіх волонтерів, активістів, побратимів і просто хлопців із «Київської Русі». Але ніхто не знав, де «Хотабич».

А ввечері жінці подзвонили й сказали: загинув. Наталя відкрила соцмережі й прочитала повідомлення: «Владислав Живкович. Київська Русь. Загинув як герой при виході з Дебальцевого».

— Не пригадаю, хто саме це написав, мабуть, штаб АТО, а може, батальйон чи навіть хтось із волонтерів. Добре, що я це не прочитала спершу там, а мене повідо-мили до цього. У цей день смерті... я вела урок у школі, мені стало так погано, що я відпустила із заняття дітей і мусила вийти на вулицю і випити води. Я навіть сама собі не могла пояснити, у чому справа й що зі мною. Було так зле: голова крутилася, ноги підкошувалися, і якось аж холодно стало... Ну а вже згодом, співста-вивши дні й години, почувши всі спогади хлопців,я з’ясувала, що приблизно тоді, в обідню пору 18 люто-го, Влад загинув — загинув під час того адського виходуз Дебальцівського «котла». Думаю, я просто це відчула, ні, не думаю, я певна в цьому. Мені було боляче, бо боляче було Владу.

ВІКТОР КОРЕНІВСЬКИЙ (13.06.1981 — 18.02.2015), 128 ОГПБр

— Не можу набрати тебе, Оленко, бо якщо почую твій голос і дітей, то, напевне, як покладу слухавку, я все тут просто кину й пішки рушу додому. Не можу без дітей, не можу без тебе, без ваших обіймів і голосів.

Писав Віктор Коренівський, тримаючи останні дні оборони Дебальцівського плацдарму, але розуміючи, що вціліють не всі.

— Ти можеш усе кинути й приїхати? — питала його Оленка, відповідаючи також смс-повідомленням.

— Я маю це закінчити. Без дітей я більше не зможу. Хочу це довести до кінця і повернутися додому вільною людиною.

— Ми сумуємо за тобою. Як ти? Яка у вас ситуація?

^{Віктор Коренівський (ліворуч) із побратимами. Фото Євгена Герасевича}

— Пахне небом або полоном... Усе стало в кратно разів гірше й навіть по нагальній потребі пересуваємося повзком. По дві доби не можемо вийти з тих землянок.

Це було повідомлення, з якого жінка зрозуміла: вони можуть просто не вийти з оточення, не прорватися.

— Вчора вся робоча техніка покинула наш блокпост, розбився останній працюючий генератор, а всю боєздатну локаційну техніку просто розбили снаряди. А відсьогодні ми ще й без електроенергії та робочого транспорту. Не знаю, як будемо далі. Боюся наврочити, але це може бути кінець.

Наступного дня близько 17-ої Олена отримала одне-єдине коротесеньке повідомлення, яке зрештою, так і залишилося останнім: «Душею я буду завжди з вами і з синами».

Віктор Коренівський загинув під час виходу з Дебальцівського «кільця».

— Тепер нам лишилася оця остання смска та страшне 76-те поле на Личаківському цвинтарі у Львові, де спочиває Вікторове тіло. І кожного разу як я туди приходжу, то думаю тільки про одне: хай би та смерть була останньою, хай ця буде останньою, якби ж ця була останньою… А нові могили все з’являються, нові й нові.

І мимоволі задумуєшся, чи Вікторова смерть, як і усіх тих інших хлопців, які лежать коло нього, чи вона не була марною. Аби не була, думаєш, аби не була... А з синами... він завжди лишатиметься коло них, і вони це відчувають, — каже Олена.

ОЛЕГ СТУКАЛО (16.08.1979 — 18.02.2015), 128 ОГПБр

Юля того дня була серед дружин і матерів вояків 128-ої, які так чекали наротацію і були майже затиснуті Дебальцевським «кільцем». Кожна з них не випускала з рук телефон,аби, не дай, Боже, пропустити дзвінок від чоловіка чи сина. Вони просили про цю виплакану ними ротаціюдля своїх хлопців, просили про підмогу. Але у ворога був чітко продуманий план, який не давав шансів Збройним Силам вільно вийти з міста й околиць. А ворожим «коридорам» після Іловайського «котла» вже ніхто не довіряв. Виходили самі — хто як міг, хто куди помістився.

Лише поодинокі позашляховики, броня чи «таблетки» дивом проривалися через «дорогу життя»: дехто виходив пішки, дехто — повзком, а ще хтось — з пораним побратимом на спині, навіть якщо той уже віддавав Богу душу. Їх тягнули, вони тягнули, збиваючи коліна й вгрузаючи в брудний сніг, перемішаний із болотом, час дочасу лиш підглядаючи, чи, бува, не блищить тонка волосінь від «розтяжки» й чи не сховалася десь між брудним і втоптаним в багнюку листям «бляшаночка» фугасу. «Тільки б вийти ближче Артемівська, а там... а там вже свої».

Вони йшли, молилися, гнівалися і лаялися — на терористів, на владу, часом — одне на одного. Воно й зрозуміло: нерви здавали часом навіть у найдосвідченіших.

Коли Юлин чоловік, майор Олег Стукало, перебазувався з підрозділом з Дебальцевого в сусідню Ольховатку, він стривожився: «кільце». Так і сталося.

— Олег! Як добре, що ти мені подзвонив! Як ти? Ви цілі? — аж тремтіла з хвилювання Юля.

— Я не знаю, чи вийду... звідси... кільце… Не знаю, що буде... але стало гірше. Б’ють. Сильно б’ють.

— Олег, що мені зробити? Я зараз під мерією! Ти тільки скажи, що? Я все зроблю! Що в моїх силах, я на все готова, тільки скажи що? Що робити, Олег? Я тут не одна, чуєш?

— Люба, ти нічого не вдієш. Ми чекаємо наказу про вихід із Дебальцевого, а до того маємо стояти тут і тримати позиції. Це все. Люблю тебе...

— І я тебе... — Юля таки заплакала, крізь сльози бачила розмиті си­лу­ети жінок під міськрадою Мукачева, які стиха, розуміючи увесь Юлин відчай, питали, що там, ледве торкаючись її плеча.

— Вони чекають наказу...

^{Олег Стукало}

— Якого наказу? — з примарною надією перепитав хтось із жінок поруч.

— Про вихід. Наказу покинути Дебальцеве.

— Що нам робити, Юль? Треба вимагати того наказу, дівчата, жінки! — заголосив хтось із жінок-активістів.

— Ми нічого тут не вдіємо, бо вони уже в «кільці», нам лишилося молитися, — Юля заплакала й затулила обличчя долонями.

Наказ про вихід таки пролунав, але вже було надто пізно. Коли українські війська почали покидати Дебальцеве, Юля постійно дзвонила чоловікові, і в якусь мить він вже не відповідав і не писав смс, які обіцяв надсилати дружині, коли не зможе говорити телефоном.

Юля мала одну надію — вийшов пішки з «котла» або полонили, а телефон, мабуть, загубив. Юля цілодобово сиділа перед телевізором, перемикаючись на різні телеканали, аби тільки впіймати новини, а між тим гортала стрічки інтернет-ресурсів, заглядала й на ворожі сайти, видання і сторінки бойовиків, чи немає чоловіка серед полонених. Але про Олега ніде нічого не було — ні згадки його прізвища, ні його обличчя на якомусь із кадрів. Нічого. Тиша. Олег просто в одну мить зник.

Потім Юля обдзвонювала всіх чоловікових побратимів, друзів, військових із частини, шукала волонтерів. Але й тут було глухо.

— Що відбувалося в тій м’ясорубці, один Бог знає, навіть ті, що вціліли, вижили, не все пам’ятають після тої суматохи та й не все хочуть згадувати й розповідати.

Юля дістала книгу «Світочі Мукачева», розгорнула на 113-ій сторінці: фото та коротка довідка про Олега, підполковника, посмертно.

— Але згодом я дізналася, що мій Олег загинув пізніше — кілька версій як. Пошуки — це ще одна важка й непроста віха цієї війни, бо я обдзвонювала всі структури й тільки волонтери мені змогли помогти. А знайшли його у морзі Донецька, і згодом перевезли до Дніпра. Тоді прийшли й військові до нас додому з таблетками й водою, так вони мені це сповіщали, хоча я вже знала.

Коли тіло знайшли, то дещо вияснилося: того дня, трагічного дня 18 лютого, у лісосмузі вояків обстріляли «Градами». Важка реактивна система, яка нищить всенавколо, випалює і розкидає шматки тіл на кілька метрів. Вціліти після «Граду», якщо немає доброго укриття — нереально.

• Зведення новин

Українські військові залишають Дебальцеве, повідомляє журналістка «Громадського ТБ» Анастасія Станко.

За її словами, багато хто виходить із міста пішки — вже по трасі на Артемівськ їх підбирають українські підрозділи.

Всі частини проривалися з боєм, розвідка «пробила» їм дорогу.

За словами військових, поки що не всі українські формування змогли вийти з Дебальцевого. Зсередини міста їх прикривають 3-й і 8-й полки спецназу.

Бійці «Кривбасу» кажуть, що п’ять діб нічого не їли. Були в оточенні в Новогригорівці, під постійним мінометним обстрілом. Село, за словами військових, «стерли з лиця землі».

Село 8 Березня розбили бойовики, потім переслідували українські підрозділи, півколони потрапило під обстріл.

Трасу перекрили перед поворотом на Світлодарськ, далі вона обстрілюється.

Депутат і комбат «Донбасу» Семен Семенченко водночас повідомляє, що «відведення військ із Дебальцевого здійснюється планово й організовано».

• Українські військові завершують операцію з виведення підрозділів з Дебальцевого.

Про це заявив президент Петро Порошенко в аеропорту перед вильотом в зону АТО.

Глава держави спростував інформацію про оточення бойовиками Дебальцевого, а також про масову загибель українських військовослужбовців.

• Генсек НАТО Йенс Столтенберг заявив у середу про засто­сування військовими формуваннями «ДНР»/»ЛНР» сучасної зброї проти українських військових у районі Дебальцевого.

Про це він заявив у ході візиту в Ригу.

«Вони застосували сучасну зброю проти українських військових у районі Дебальцевого», — сказав Столтенберг.

• Середи селище Широкине біля Маріуполя було обстріляне дев’ять разів.

Про це йдеться на сторінці громадської організації «Оборона Маріуполя» у Фейсбук.

• Рада національної безпеки і оборони України схвалила звернення до ООН і Євросоюзу щодо розгортання на території України місій із підтримання миру та безпеки.

Про це повідомив журналістамсекретар РНБО Олександр Турчинов за підсумками засідання ради в середу.

• Ірина Вовк, Дар’я Бура «Ізоляція. Таємні в’язниці Донбасу в оповідях врятованих від тортур та смерті»

СТАНІСЛАВ ПЕЧОНКІН (1985 р. н.), цивільний, мешканець м. Горлівка

Дехто вже почав виїжджати на підконтрольну Україні територію. Я залишався і нікуди не збирався — слідкував за ситуацією, публікував в інтернеті те, що знав.

Події тим часом наростали, влітку почалася активна фаза антитерористичної операції, наша армія звільнила багато міст. Я за цим спостерігав, а також за тим, що бойовики роблять у Горлівці. І всю інформацію, яку знав, публікував в інтернеті. Наприклад, яку будівлю вони захопили, де розмістилися, яка в них є техніка, яке озброєння.

Звісно, мені було страшно, на підвал не хотілося, але виїжджати зі свого рідного міста я не збирався. До того ж я думав, що скоро прийде наша армія і бойовики підуть.

Я намагався наблизити цей момент як міг.

Допомагав навіть в інтернеті. На мене виходили, я списувався з різними представниками армійських підрозділів, ділився з ними інформацією, яку знав, і тією, яку вони просили мене дізнатися.

Насправді в Горлівці я був не один такий, нас було достатньо багато, і ми всі сподівалися, що скоро все закінчиться. Але, на жаль, цього швидко не сталося. Хоча армія вже практично підійшла до Горлівки, практично була готова взяти місто, але не надійшов наказ. Вище керівництво відмовилося брати на себе відповідальність, гадали, що буде багато жертв.

Можливо, хотіли дещо пізніше, але пізніше зайшли регулярні російські війська. Потім був підписаний перший «Мінськ» і думка про звільнення Горлівки відпала сама по собі. Але я все одно не виїжджав, бо сподівався, що якось вдасться по тим самим «мінським угодам» залагодити якісь маневри й звільнити місто. Але і це не вийшло.

Влітку 2014-го і взимку 2015-го були активні бої й обстріли Горлівки. Багато з цих обстрілів викликали бойовики — заїжджали в мирний квартал, звідти стріляли, а потім туди іноді приходила «отвєтка». Крім того, бойовики займалися самообстрілами міста. Коли активізувалися військові дії, бойовики зображали, ніби місто обстрілюють «криваві бандерівці». Тобто з мінометів, а іноді з ракетних систем залпового вогню стріляли самі.

…Я це все бачив і намагався спостерігати, фіксувати звідки стріляють, чим стріляють, і по можливості ділився з потрібними людьми.

А коли активні бойові дії припинилися, був підписаний другий «Мінськ», тоді я зрозумів, що швидкого звільнення міста не буде й потрібно вибиратися на підконтрольну Україні територію. До того ж роботи в Горлівці зовсім не було. А майбутній чоловік моєї сестри, який працював у Бахмуті, запропонував мені роботу. Так я виїхав в інше місто, але час від часу на вихідні все одно приїжджав до рідного міста. Через деякий час на підконтрольну Україні територію виїхала і моя сестра, а на мені залишилася квартира. Тому я приїжджав, слідкував, щоб з квартирою все було нормально. Платив комунальні платежі, щоб її у жодному разі окупанти не відібрали. Бо те житло, за якими ніхто не слідкував, окупанти забирали. Бувало так, що навіть без так званої «влади» й дозволів, бойовики самі заселялися.

ВАСИЛЬ САВІН (1969 р. н.), цивільний, мешканець м. Макіївка.

Коли все почалося на Донбасі у 2014 році, ми спершу не знали, що робити. Я був на Євромайдані в Києві, в Макіївці ми в січні-лютому проводили мітинги, розтягували прапор…

Коли губернатором Донеччини призначили Таруту, спочатку ми зраділи. Гадали, що він працюватиме на совість.

У нього ж Янукович забрав усю власність, у них був конфлікт, а ми думали, що Тарута працюватиме за Україну, на совість, принципово.

Насправді «Донецька республіка» в нас не з 2014 року, а з 1996-го. Коли Янукович став першим віцегубернатором при Щербані, тоді в нас і почалася «Донецька республіка». Він підтягував, підминав під себе чиновників, поліцію, військових, прокурорів. Всіх силовиків. Київ закривав на це очі. У нас на Донбасі чиновники — лише наші, поліція — тільки наша, все тільки наше. Застійне болото. Зовні ніяка свіжа вода не додавалася. Київ ніяк на це не реагував і, зрозуміло, — застояна вода врешті решт протухла. Вони повністю контролювали Донбас.

І коли переміг Євромайдан, ці «проффесори» вирішили, мовляв, «ми зараз залишимо за собою вплив на Донбасі — звернемося до росіян, попросимо росіян зайти й з їхньою допомогою не дамо зайти на Донбас проукраїнським силам, а росіян потім надуримо…»

Саме регіонали підпалили Донбас. «Партія регіонів» вирішила, що запустить Росію, а потім її обдурить, бо якось же весь час вдавалося дурити й керувати. А вийшло навпаки — вони запустили росіян, і ті їх кинули. Тому що кидати в росіян — це норма. Бісмарк говорив: «Договір з Росією не вартий того паперу, на якому він написаний».

Бізнесмени Донбасу ніколи Януковича та його шайку не любили, бо він «віджимав» все. Зараз це все набуло політичного забарвлення, бо хапають бізнесменів, кидають у підвали, катують, змушують майно переписувати. Так само, як і в мене «віджали» весь мій бізнес. Я мав великий будівельний бізнес в Донецьку. Тільки зараз це носить політичне забарвлення, називається «боротьбою з укропами» й підноситься як «борьба за русский мир». А це все було й при Януковичі — викрадали бізнесменів, катували, відрізали пальці, відрізали члени, змушували переписувати майно, переписувати бізнес, викрадали дітей. Це все й раніше було. Тільки жодного протестного руху на Донбасі не було.

По всій країні народні бунти, хвилювання, з адміністрацій виганяли чиновників, прокурорів, поліцейських Януковича. А в Донецьку такого не було — народ в нас був прибитий і мислив, як стадо.

Раптом я почав помічати молодих хлопців, які збиралися в місті. Це був березень-квітень, «референдум», лозунги.

Я підійшов поговорити з цими хлопцями, а вони виявилися з Некліновського району, Ростовської області. Ними керував мій колишній друг по ростовському обкому комсомолу, який тоді був заступником заввідділу обкому ростовського комсомолу. Ростовці приїхали штурмувати Донецьку обладміністрацію під виглядом донеччан.

У Макіївці саме повз мій будинок колони техніки з Росії йшли. Російські танки, російські БТР, російські БМП, «Урали» з БК, з живою силою. Це не те, що я від когось чув, це відбува­ло­ся повз мій будинок. Техніка йшла з першого російського ра­йону Ростовської області — Матвєєв-Курганського, через нашу останню станцію «Успенка», через міста Успенка, Сніжне, Шахтарськ, Торез, повз Харцизьк — дорогою заїжджала в Гірницький район міста Макіївка, повз мій будинок і прямо на Донецьк.

Багато людей у Донецьку цю «русскую весну» сприймали дуже неоднозначно. Там жило дуже багато нормальних людей і зараз живуть. У Росії голосування на так званому «референдумі» подавалося як «массовый, единогласный выбор жителей юго-востока». Нічого подібного. 11 травня, у день так званого «референдуму», я провів чотири мітинги: два на базарах і два в школах, де були місця для голосування, люди лаялися, казали, що не підтримують. А підносилося, що голосують всі масово.

Припустимо, завжди в районі є 10 дільниць, а в той день була тільки одна. Тільки тому в них вийшла «очередь». І зняли показуху. Люди дуже неоднозначно сприймали це все.

За першою освітою я історик. За книжками вивчали, що, мовляв, революція — ось так от відбувається, окупація — ось так. Але це книжки. А що робити, коли реально? Мені тоді здавалося, що краще за всіх справляється Дніпропетровська область: батальйон «Донбас», батальйони «Дніпро-1», «Дніпро-2».Нормально відпрацювали і в Запоріжжі — розігнали антимайдан, у Харкові також, але краще за всіх дніпро­петровці.

Я тоді поїхав у батальйон «Шахтарськ», познайомився з керівництвом, з хлопцями. Подивився, яке матеріальне забезпечення, озброєння, продукти, медикаменти, штатний розклад... Мені навіть запропонували замполітом йти в батальйон «Шахтарськ». Я навіть подав документи до Дніпропетровського обласного управління, пройшов медичну комісію, всі документи зібрав, і раптом проблема — у мене була непогашена судимість на той момент.

Справа в тому, що коли міністром внутрішніх справ став Віталій Захарченко, він поставив завдання закрити мене.

А так як причин не було, вони вчепилися до мого мисливського карабіна. Він у мене був офіційно оформлений, але термін закінчився. Я чотири заяви на продовження писав, відповіді не було. Можливо, і я халатно трохи до цього поставився, упустив з виду. Вони почекали, поки всі терміни вийдуть, і справу до суду передали. Мені дали два роки умовно. І через це мене не взяли замполітом в батальйон «Шахтарськ».

Тоді я прийняв рішення — створити свій батальйон в Макіївці з макіївчан. Розраховував на те, що мене люди добре знали, зброї було повно, до того ж мій компаньйон Кузьмін Сергій Олексійов фінансував це все. Він у мене в батальйоні був зам по озброєнню, а замполітом був Едуард Трохимович Спатарь, колишній заступник прокурора Макіївки.

...Мені донесли інформацію, що Захарченко, — терористичний «глава ДНР», — боячись наступу ЗСУ й розуміючи, що не вистачить власного «ополчення», яке як могли вже зібрали у військкоматах, дав команду, секретний указ — при кожній райадміністрації створювати роту ополчення своїми силами. Вони (бойовики) порахували, що у випадку атаки ЗСУ підрозділи «ополчення» міста вийдуть на фронт і місто залишається порожнім. І тому новостворені підрозділи при райадміністраціях повинні були охороняти свою територію.

Ось тоді в мене виникла геніальна ідея. Місто Макіївка — п’ять районів, п’ять адміністрацій. Задовго до війни було п’ять військкоматів, потім їх скоротили й за­лишилося тільки три: віддалений Червоногвардій­сь­кий район і військ­ко­мат, віддалений Радян­ський район, він взагалі під Єнакієво, і військ­комат, і три централь­них райони (Центрально-міський, Кіровський і Гірнятський) і один об’єднаний військкомат. ­

І якщо очолити Центрально-міську райадміністрацію, можна було отримувати інформацію по трьох районах. Три роти — цілий батальйон. Я придумав стати главою Центрально-міського району, а при собі створити свою роту й при інших районах дві роти.

Пропрацював я головою «Центрально-міської районної адміністрації» міста Макіївка 25 днів. Ну як пропрацював — це все формально. Тоді не було ні печаток, ні наказів, нічого. Ні грошей ми не отримували, ні бюджету ніякого не було. До мене люди нескінченним потоком йшли: «Костянтинович, поясни, що робити, як?» І пояснював. Я їздив на підприємства. «Я, — кажу, — приїду, зберіться». «Вночі приїдеш? Ми в підвалі зберемося». «Приїду вночі. Приїду в підвал». Приїжджаю в школу, розмовляємо: вчителі, люди з вищою освітою, — за Україну, прибиральниці — за «русский мир». Приїжджаю в лікарню: лікарі, люди з вищою освітою, — за Україну, медсестри, люди з освітою — за Україну, санітарки, прибиральниці — за «русский мир». Нікого не хочу образити, просто такий ось факт.

У кінці 2014 року багато чиновників пішли працювати в «ДНР», намагалися яйця в усі кошики розкласти. Тоді такі настрої були, ніби ось-ось станеться широкомасштабний наступ ЗСУ.

...Якби з Макіївки пішли «казаки» та «Гіві» зі своїм батальйоном, які базувалися в нас в Радянському районі, залишилася б тільки комендатура, де людей 40 і управління «МГБ» — людей 20.

Я планував, що ми захопимо адміністрацію, відразу звернемося до жителів Макіївки й закличемо всіх діяти з нами. Я б відразу збільшив наш батальйон мінімум в чотири рази.

Далі ми повинні були, не вступаючи в Донецьк, вийти в тил ворога. З Макіївки об’їзна дорога, минаючи Донецьк, виходить прямо на маріупольську розвилку. Наша будівельна база була прямо на об’їзній. Ми, зачистивши Макіївку по об’їзній, виходили б на нашу базу. У нас там техніка, склади, озброєння. І це все — минаючи Донецьк.

Ми відразу вийшли б на маріупольську розвилку, у тил «ополчення». А ЗСУ з боку Маріуполя, з боку Оленівки. Усе. Мені тоді здавалося, що питання вирішене, мовляв, з цього боку ніхто нас не чекає, і ми все зосереджуємо на своїй базі.

На той момент главою Донецької ОДА був Кіхтенко Олександр Тимофійович — генерал армії України. Він мені пропонував посаду начальника управління внутрішньої політики, але я вважав, що неможливо, коли йде війна, бути тиловим чиновником і займатися внутрішньою політикою. Я йому розповів свої плани. Він мені сказав: «Вася, це така авантюра, ти будеш сидіти в підвалі з мішком на голові». Але я вважав, що я, капітан, краще розбираюся, ніж генерал армії. Я переоцінив свої сили, недооцінив такий момент — мене здала людина, яку я добре знав з 1990-го року. Цікавий нюанс — мені його в Києві порекомендували.

...Коли Захарченко дізнався, що я готую, він неймовірно розлютився. Мене заарештовував особисто його друг, його головний радник з військових питань так званий «полковник» Завдовєєв Сергій Сергійович. Він наш — макіївський. Цей «полковник» в армії ніколи не служив. Дитячими іграшками торгував на базарі.

І ось він мене заарештовувати приїхав і ще чоловік 20. Половина «оплотівських» — захарченська контора, кишеньковий батальйон, без документів, навіть без «деенерівських». І ще 10 осіб було з військової комендатури міста Макіївка під керівництвом так званого «коменданта», псевдомайора Ляшенко Олександра Анатолійовича. Він тричі судимий за наркоманію ще при Україні, працював водієм на АТЦ комбінату Кірова, поки його не вигнали. Потім вудками торгував на базарі — «військовий комендант» Макіївки.

Забрали мене у військову комендатуру, у підвал. Коли я чую, як Путін каже: «Ну, назовите хотя бы один адрес тайной тюрьмы в ДНР», називаю: перша таємна в’язниця, де я сам був — місто Макіївка, вулиця Леніна, 123. Вона таємна, тому що, неофіційна. Офіційні в’язниці — це СІЗО Донецьке, Макіївська колонія... А найстрашніше — це неофіційна.

...Та ж «Ізоляція». Ти туди потрапив, але тебе ніби немає. Сама «Ізоляція» розташовувалася недалеко від нас — у Будьонівському районі, на вулиці Світлого шляху, 3. Це колишній завод теплоізоляції. Завод давно закрився і там зробили артоб’єкт, виставки робили. Але коли чорти прийшли, окупанти, вони зробили там концтабір. Є тюрми, а «Ізоляція», власне, концтабір.

Здавалося б, XXI століття, концтабори залишилися у фашистській Німеччині, і пов’язані вони з фашизмом, здавалося б, вони залишилися в минулому. А виявилося, «русский мир» цілком успішно реанімувала фашистську спадщину. Зараз і в Макіївці будується новий концтабір на території заводу «Скіф».

...Після цього підвалу, в якому я провів деякий час, мене перевезли в іншу в’язницю. Теж у підвал, у колишній будівлі КРУ, тепер у них там «МГБ», на бульварі Шевченка, 26. Там кілька днів тримали. Потім перевели в так званий «Звіринець».

За цим же будинком «МГБ» є гаражі в приватному секторі. І в цих гаражах зроблені камери — це і є «Звіринець». Я сидів у гаражі, в оглядовій ямі, там господар зробив якби кімнатку, з цієї оглядової ями, маленьку таку, у ній соління були, щось таке. Мене сім діб тримали в абсолютній темряві. Ось це не для людей зі слабкими нервами. Ні допитів, нічого — абсолютна темрява. Ти не знаєш, коли випустять, чи випустять взагалі. Сидиш і розумієш, що це оглядова яма гаража — хто тебе шукатиме в цьому гаражі. Тим більше в той час.

…«Обмінний фонд» у них не закінчується. Ось нас 32 людини о 4 годині ранку забрали з барака, а 14 чоловік залишилося. А в обід з ями підняли ще нових, і вже знову повний барак. Не пустують в’язниці в «ДНР». У них обмінний фонд є завжди. Тому, обмін за формулою «всіх на всіх», неможливий. Завтра знову буде повний підвал.

• Зведення новин

Понад 90 % особового складу ЗСУ вийшли з Дебальцевого, для бійців створено «коридор», який захищає українська артилерія.

Про це повідомив речник штабу АТО Анатолій Стельмах.

«Закінчується вихід із Дебальцевого на нові рубежі. З міста та його околиць організовано вийшло понад 90% особового складу», — сказав він.

• За останню добу в зоні АТО бойовики 46 разів порушили режим «тиша», хоча вночі інтенсивність обстрілів дещо зменшилася.

Про це повідомив речник штабу АТО Анатолій Стельмах.

14 разів злочинці застосовували реактивні системи залпового вогню, 21 – артилерію і міномети.

• У середу бойовики обстріляли сили АТО біля Маріуполя з напрямку моря.

Про це повідомляють «Новости Донбасса» з посиланням на прес-офіцера сектору «М» Дмитра Чалого.

За останню добу в зоні проведення антитерористичної операції загинули 14 військових, 172 дістали поранення.

Про це розповів речник АТО Андрій Лисенко.

• Залізничний вузол Дебальцевого знищений артобстрілами бойовиків.

Про це розповів речник АТО Андрій Лисенко, відповідаючи на запитання журналістів.

«Стратегічний залізничний вузол Дебальцеве перестав існувати як такий, що мав значимість для місцевого регіону. Весь залізничний вузол перетворився на поверхню Місяця: там все зруйновано», — сказав речник АТО.

• Анна Шила «Жінка війни»

Амiна

«Війна — це випробування,

яке рухає людей на подвиги,

а ще — надихає на оспівування

цих подвигів».

Аміна Окуєва

Аміна — неймовірно красива. У ній поєдналися чеченська і польська кров. Аміна увібрала в себе все найкраще від батьків. Я довго не могла відірвати погляду від очей Аміни. Вони дивляться глибоко і проникливо, а водночас сяють надзвичайно яскравим блиском любові й розуміння. А ще — усмішка і звабливі ямочки на щоках. Коли Аміна посміхається, здається, що навколо граються сонячні зайчики. Як і кожну жінку, мене завжди вабили секрети вроди східних красунь. Але їх, напевно, не в змозі розгадати навіть східні чоловіки. Неймовірний симбіоз, в якому до краси додалися розум, мужність, хоробрість і безстрашність. Тендітна, вродлива чеченка, харизматична, войовнича амазонка, яка народилася в Одесі. Аміна — учасниця Євромайдану. В мирному житті — лікар-хірург, учасник бойових дій на Сході. А ще  — снайпер, доброволець і борець за вільні від російського гніту Чечню й Україну. Кохана жінка й дружина, яка віддає перевагу солодощам і квітам у вазонах.

Аміна, як істинна мусульманка, не вірить у різні містифікації та вплив на долю людини зірок, гороскопів та інших обставин. Але при цьому в мусульман прийнято називати своїх дітей гарними іменами, тобто іменами з хорошим гідним значенням. Отже, в цьому є сенс. І певний вплив на людину ім’я все ж таки має. Але перш за все Аміна твердо вірить у те, що в кожної людини є власне призначення. Своє дитинство Аміна пам’ятає спокійним і безтурботним. Воно минало у дружбі з книгами. Саме книжки допомогли Аміні сформувати бажання «врятувати світ». Читаючи казки, Аміна дивувалася, чому саме принц завжди мав рятувати принцесу. Дівчинці хотілося внести у класичні казки поправки. Чому б для різноманітності якійсь принцесі не врятувати принца? Адже принци також потрапляють у біду. Та й принцесам не гоже завжди сидіти, склавши руки. І хоча дитинство залишилося лише в теплих спогадах, бажання «рятувати світ» у Аміни не зник­ло. Навпаки, стало ще твердішим, а казки знову уві­йшли в її життя. Так, разом із друзями Аміна почала розробляти проект «Новітні казки України» — серія казок для дітей, де правдиво, але адаптовано до дитячого розуміння, розповідається про героїв сучасної України. У книзі йде мова і про видатних героїв, і про простих солдатів, волонтерів, медиків і парамедиків, усіх, хто не залишився байдужим до існуючої воєнної ситуації в Україні, кожного, хто робить усе, щоб маленькі читачі могли жити в тій країні, про яку ми всі мріємо — вільній, сильній, процвітаючій і захищеній.

Аміна не вірить у кохання з першого погляду. Перед першою зустріччю з майбутнім чоловіком Адамом Аміна хвилювалася, вибираючи вбрання. Яку сукню вдягти, яку зачіску зробити? Вона вагалася, чи вибрати щось особливе, більш витончене й елегантне, чи, навпаки, одягти щось повсякденне. А потім вирішила бути такою, якою є насправді. Вже довгий час Аміна й Адам спілкувалися у соціальній мережі, навіть не підозрюючи, що живуть в одному місті. Аміна відразу відчула спільність інтересів і цінностей. Вона захоплювалася висловлюваннями Адама і його поглядами на життя. Одна місія, одна мета — честь роду і боротьба за свободу. Схожі світогляди, розуміння свого місця в житті — Аміна й Адам зробили свій вибір, розуміючи, що від цього будуть залежати не лише їхні життя, а й життя майбутніх поколінь. Говорять, що справжні шлюби створюються на небесах, а істинне кохання дарується лише обраним. Бог був щедрим, поєднавши Аміну й Адама. Так почався їх непростий тернистий шлях. Пара була такою красивою, що люди наврочили. Адам потрапив у в’язницю, але мужня Аміна терпляче і відважно чекала на нього майже три роки. Вона була здатна на все заради коханого  — чекати, молитися, звертатися з апеляцією і писати позови у Європейський суд із прав людини, навіть брати в’язницю штурмом.

Під час Євромайдану Аміна була лікарем, допомагала бійцям Афганської сотні. А потім прийняла рішення їхати на фронт. Це навіть не обговорювалося — так мало бути. Підтримав рішення Аміни і її чоловік, який при першій же можливості приєднався до дружини. Адаму й Аміні випала честь боротися з тим же ворогом, який окупував і Чечню, але вже в Україні. Кожен має бути корисним на своєму місті.

Аміна й Адам, як глибоко віруючі, завжди впевнені у тому, що лише віра допомагає долати всі складнощі життя, які не обминули і їх домівку, дві їхні рідні країни — Чечню й Україну. У хвилини, коли надія вже була втрачена, заради благополуччя коханої Адам навіть запропонував дати дружині розлучення, подумки готуючись до страти. Але навіть на лезу ножа Аміна була непохитною і твердо вірила в їхню з чоловіком перемогу. Так і сталося. Віра і жага до свободи були такими сильними, що Аміна й Адам перемогли. Адама було звільнено. Коли Аміна поруч із чоловіком, вона завжди спокійна і почувається в безпеці. Переконана, що із ним буде все гаразд. І дуже нервує, коли не разом із Адамом. Аміна вірить, що кожній людині написано на роду, яким буде її шлях. І неможливо прискорити чи відтягнути час смерті. Долю не обдуриш. Коли жінка завжди вірна своєму чоловікові, він стає нездоланним воїном. Вірність і відданість Аміни роблять Адама непереможним і невразливим.

Аміна впевнена, що навіть у безвихідних ситуаціях є місце для дива. Варто лише створити умови для його існування. У житті все складається з послідовностей і не буває випадковостей. Так, одного разу, не пішовши на вибори і не використавши свій голос, людина створює ґрунт для фальсифікації. Ігнорування і не підтримка, а ще більше — цькування якоїсь гарної ідеї накладають вето на майбутній розвиток країни. Елементарне ігнорування безладу і сміття у власному дворі створює величезні перепони у нашому житті. Дуже часто до перемоги веде дов­га, послідовна, рутинна і нецікава робота. Хоч Революція Гідності вибухнула величезною хвилею у свідомості всіх українців, вона була лише поштовхом — сильним, міцним, але тільки одним поштовхом. Аміна впевнена, що Україна приречена на Перемогу, бо їй Бог помагає. Але від усіх і від кожного залежить, як скоро прийде наша Перемога.

Ще на Майдані Аміна зазирнула в очі смерті, коли привозили поранених. Тут потрапила під обстріли снайперів. На Майдані змінився її світогляд. Аміна добре знала Сергія Нігояна, який першим загинув від рук снайперів. Як воно закривати очі юнакові, майже дитині?! Якими б не були випробування, є речі до яких неможливо звикнути. Але… звикаєш.

Аміна дуже любить квіти, але не зрізані, які житимуть лише кілька днів, а справжні — у вазонах. Так, Аміні навіть в одному зі своїх інтерв’ю довелося виправдовуватися за свою незвичайну квіткову пристрасть. Хіба може розкішний букет троянд прожити більше, ніж три дні? А от маленька кімнатна троянда здатна дарувати красу й аромат кілька років. Сама Аміна теж ніколи не дарує квіти. Віддає перевагу цукеркам та іншим солодощам. Те ж саме стосується і хутрових виробів. Натуральне хутро значно краще виглядає на живій тваринці, а не напівоголених плечах світської левиці. І з цим важко не погодитися. Як часто прості речі та цінності знаходять своє відображення у складних долях непростих людей. Чомусь саме людям зі складним життям вдається знаходити радість і щастя у простому й малому.

Якось Аміні довелося писати про своїх колег-лікарів. Це було і легко, і важко. Легко, бо Аміна досконало знала не лише медичну теорію, а й реальну практику. Важко, бо, на відміну від своїх колег, Аміна віддавала перевагу воєнній зброї, а не лікарняному чемоданчику. Війна — це місце вбивств. Основне завдання кожного бійця — знищити ворога, переважно фізично. У бійців це просто — натиснув курок і куля робить свою справу. З військовими лікарями набагато складніше, адже їхня задача не вбивати, а рятувати. Трапляються випадки, коли військовим медикам доводиться рятувати життя не лише наших солдатів, а й ворогів, які потрапили у полон. Тож буває, що треба боротися за життя того, хто хвилину назад убив твого побратима і міг забрати і твоє власне життя. Але для справж­ніх медиків не існують свої та вороги, лише поранені. Для професії військового лікаря треба мати особливий склад характеру. І лише медичною освітою тут не обійдешся. Для цього потрібен особливий ступінь самовідданості й самопожертви. Коли йде бій, боєць жадає вбивати. А військовий медик повинен не вбивати, а рятувати. Таке ставлення медиків викликає величезну повагу за врятовані життя і таку неймовірну самовідданість щодо своєї справи.

Коли в Аміни запитують про роботу її мрії, у відповіді не фігурують ні зарплата, ні умови праці чи ступінь зайнятості.

А лише одна вимога: щоб ця робота сприяла порятунку світу. Як би дивно це не звучало, але Аміна вірить у те, що якщо Всевишній дає людині якісь прагнення, то це точно не випадково. У кожного є своє призначення. І до нього людина вільно чи мимоволі, свідомо чи підсвідомо рухається все життя. У той час, коли Аміна вирішила стати лікарем, в опорі було недостатньо професійних медиків. Бійці часто гинули від ран, які професійний лікар міг би вилікувати та прооперувати. Саме через це Аміна вирішила здобути медичну освіту і стати хірургом. Вона жартує, що розвідниця із неї не вийде, бо всі свої плани і прагнення вона не приховує від близьких. І хоч мама спершу вмовляла і не пускала з дому, стоячи на порозі, Аміна була завжди непохитною.

На дуже часте питання: «Чи це твоя війна?» Аміна відповідає швидко і ствердно. Вона не має жодних сумнівів. А її вибір непохитний. Адже основний мотив Аміни, він же за сумісництвом і мета її життя — це боротьба з несправедливістю. Якщо конкретизувати стосовно до реалій, то це боротьба з імперією зла. І немає різниці, на якому фронті боротися — на Кавказі чи в Україні, зі зброєю в руках чи на інформаційному полі. Головна мета — нанести противнику максимального збитку, знищити його і перемогти.

«На сьогодні Україна і Чечня мають одного й того самого ворога, а значить, й одну мету. У глобальному сенсі свобода — це мета для будь-якого народу, що себе поважає. Звичайно, народи, релігії, менталітети відрізняються, тому і цілі у результаті будуть відмінними. А також і бачення свого ідеального світу, в якому б хотілося жити після війни. Це нормально і правильно, адже різні народи не можуть і не повинні бути, як під копірку — в кожного є щось своє. При цьому потрібно жити у мирі, допомагати один одному тим, у чому сам сильніший, і за необхідності приймати дружню допомогу. Правильно пізнавати один одного і підтримувати. Так що, я впевнена: дружні добросусідські відносини у нас повинні бути і будуть, коли одвічного ворога переможемо. І це станеться з волі Бога. Навіть незважаючи на те, що цілі двох народів можуть у чомусь відрізнятися», — говорить Аміна.

Війна в Україні не стала першою для Аміни. Ще в Чечні їй довелося зустрітися з усіма воєнними реаліями і, власне, тим самим ворогом. Тож принципово для Аміни нічого не змінилося. Лише красива жінка стала ще міцнішою і жорсткішою. В умовах війни життя і смерть ходять поруч. А це зобов’язує, як і воєнні умови, завдання і коло спілкування. На війні сентименти заважають, як і почуття. Так, на війні не місце для кохання, хоча інколи у самому пеклі народжуються чисті почуття. І хоча не можна засуджувати тих, хто саме на війні знайшов свою половину, не варто йти на фронт, перебуваючи «у романтичному пошуку». Жінка, яка опинилася в суспільстві чоловіків, тимчасово позбавлених жіночого товариства своїх дружин, сімей і близьких, — це серйозний відволікаючий фактор, який не зовсім сприятливо позначається на бойовій якості підрозділу. А вже якщо жінка виявилася зовсім недалекоглядною і допустила певні непорозуміння й інтриги, через що товариші по службі можуть посваритися, то боєздатність зовсім втрачається. Тоді час переформовувати підрозділ. І права жінок на війні зовсім не такі, як у мирному світі. Тут рівні права тільки на смерть. А поза тим — несприятливі побутові умови, відсутність елементарного комфорту, що так потрібно жінці. Крім того, що жінка воює поряд із чоловіком, вона часто має чинити так само, як і чоловіки. І забувати про вияви емоцій і почуттів. Людські пристрасті — це занадто впливовий чинник, від якого можуть залежати чиїсь життя. Такі ситуації на фронті, на жаль, не гіпотетичні, а зустрічаються постійно. Саме тому багато командирів бойових підрозділів насторожено ставляться до поповнення бійцями жіночої статі. І це дуже неприємно, бо через чиюсь несвідомість страждають ті жінки, які дійсно хочуть і можуть захищати рідну землю. Якщо жінка поводиться в підрозділі, як «свій хлопець», із самого початку давши зрозуміти, що вона тут не для пошуку супутника життя, то вже через пару днів усі чоловіки переключаються у режим «свій хлопець» і взагалі забувають, що поруч із ними жінка.

Є жінки, кров яких закипає при перших звуках бойового маршу. І вони не бачать себе ніде, крім як на полі бою. Абсолютно логічно, що така жінка принесе на війні набагато більше користі, ніж загнаний туди насильно мужчина — «ботанік». Кожна особистість — індивідуальна. Є чоловіки, які просто не відчувають у собі здатності боротися — не тільки за фізичними, а й за моральними якостями особистості. Чоловіки, які не здатні воювати, але можуть бути корисними для соціуму — працювати вченими, професорами, виробниками чогось корисного, бути просто чесними підприємцями, на податки і добровільні пожертвування яких справжні солдати можуть воювати й захищати спокій країни. Нерозумно когось засуджувати за їхні особистісні якості. Так само, як і перешкоджати комусь у реалізації його особистих якостей на підставі такої графи, як гендерна приналежність. Аміна інколи ловить себе на думці, що воліла б народитися чоловіком. Але часом настільки важко боротися з дискримінацією, бо чоловікам набагато простіше домогтися більшого і з меншими втратами. Втім Аміна і сама, зазвичай, досягає поставлених цілей. Головне — це наполегливість, прагнення і впевненість у своїх силах. Аміна вірить у долю, своє призначення і в те, що їй судилося бути саме жіночої статі. Мабуть, у цьому є певна мудрість і визнання долі.

І хоча залишатися на війні красивою важко, особливо коли сидиш в окопі місяць чи більше, як жінка, Аміна бачить красу в усьому. Так, буває гарний бій. Є красива зброя. На війні багато красивого як у прямому, так і в переносному сенсі. Наприклад, красива фронтова дружба. Непривабливі тільки такі обов’язкові умови війни, як окопний бруд, поранення, смерть, загибель, байдужість держави. На війні, як і всюди, є щось красиве, а щось не дуже. На війні немає місця для хобі, але і в мирному житті Аміна сконцентрована на певній меті, повністю занурюється в її здійснення та реалізацію. Як тільки досягнута одна мета, Аміна відразу переключається на іншу. Жінка вважає, якщо занадто активно займатися різними справами, це відволікає від основного завдання. Для неї важливе повне занурення в ту чи іншу справу.

Війна — це теж життя. Частина життя, яка потім мало кого «відпускає». Щось запам’ятовується більше, щось — менше. Аміна згадує моменти, пов’язані з бойовими виходами. Адже саме в такі миті всі почуття людини загострюються під впливом адреналіну й інших гормонів активної дії. Саме такі моменти залишаються і карбуються в пам’яті.

«Найбільше мені запам’ятався тривалий вихід у тили противника холодної пізньої осені. Тоді ще був живий Іса Мунаєв. Ми вийшли великою групою разом із одним підрозділом розвідки ЗСУ. Вихід тривав близько доби. Висунулися вночі. Заночували в лісосмузі. Вранці повідомили нашій артилерії координати ворожого блокпоста, до якого наосліп ті ніяк не могли дістатися. Фактично, «викликали вогонь у свій бік», а потім спостерігали з височини за знищенням цього блокпоста. Видовище було не гірше, ніж у якомусь фільмі, тільки наживо ще гарніше виглядало. А найважчими для мене спогадами залишаються ті, які пов’язані з загибеллю нашого командира Іси Мунаєва. Той тиждень, коли шукали його тіло, що залишилося під обстрілами у сірій зоні при виході з Дебальцевого, для мене досі, як у тумані, але при цьому один із найболючіших спогадів. Є й такі моменти, про які до цього часу розповідати не можна, зважаючи на гриф «секретно». Я пишаюся тією чи іншою причетністю до таких операцій, трохи шкода, звичайно, що не можна навіть натякати на свою причетність до них», — розповідає Аміна.

Головним стрижнем для Аміни завжди залишається віра — міцна і непохитна. Саме віра для Аміни стала монолітом її життя. Аміна часто спостерігала і дивувалася, як люди, які не вірили у потойбічне життя і справедливе продовження, відчайдушно ризикували і навіть ішли на смерть. Аміна не уявляє, як можна жити без віри. «…Віра в Єдиного Бога, в Його Ангелів, в Його Книги, в Його Посланників, у Судний день, у визначення Долі, і Віра в те, що все гарне та погане — від Аллаха», — твердить Аміна.

На думку Аміни, життя — це випробування, іспит, за результатами якого кожен отримає свій розрахунок. Ніщо не буде втрачено. І за все — за добро і зло доведеться відповідати. Тому завдання кожного в цьому житті — зробити якомога більше хорошого, корисного і Богоугодного. Смерть — це логічне завершення. Перехід із одного життя в інше. Цей перехід неминучий. Тож нерозумно намагатися його наблизити, відстрочити або уникнути, наприклад, проявляючи малодушність і боягузтво. Як істинна мусульманка, Аміна вірить у те, що кожне покарання має свою причину, і в те, що у кожного є свій кінець: як, коли, чому. Якщо людині судилося загинути, то вона піде в розквіті сил, молодості та здоров’я. А якщо судилося померти від старості, то навіть у найжорстокіших боях людина залишиться у безпеці. Цього не знає ніхто, і все, що необхідно, — це чинити правильно в цьому житті. Але, звичайно, загинути на полі бою — найбільше благо для кожного глибоко віруючого.

P. S. Книга «Жінка війни» у видавництві. Чекаю на верстку. Традиційно моніторю стрічку новин на Фейсбуці. Раптом... страшна трагедія... Перечитую знову і знову. Важко повірити в те, що написано. Заходжу на всі можливі інформаційні ресурси, яким можна довіряти. Всі пишуть про одне: Аміни більше немає. Їхнє з Адамом авто розстріляли. Ціною власного життя Аміна врятувала коханого. Та, якою захоплювалися. Та, котра врятувала сотні тисяч життів. Та, яка ніколи не боялася ризикувати власним життям. Та, котра йшла назустріч стальним вітрам війни. Та, яка не зламалася. Та, яку не змогли перемогти у відкритому бою. Та, яку вбили підступно. Відкритого прощання з нею не було. Її поховали за мусульманським звичаєм. Для сотень тисяч врятованих і захоплених її мужністю вона залишається живою  — як символ Жінки-Борця, Жінки-Героїні. Вона надихатиме на подвиги й боротьбу в ім’я незалежності двох держав — України та Ічкерії.

Галина

«Мужність не дається напрокат».

Ліна Костенко

До початку заїзду лишалися лічені хвилини. Повітря тремтіло від адреналіну. Здавалося, що почне плавитися асфальт, таким жаром дихав навколишній простір. Швидкість, боротьба і перемога разом із сорока вісьмома екіпажами вишикувалися на старті. Всі до єдиного учасники були чоловіками — сильними і впевненими. І серед них лише одна жінка — Галя. З короткою зачіскою, у червоному комбінезоні по фігурі — Галя була схожа на недосвідченого юнака. Автомобілі парами стартували на свої короткі 400 метрів. Для когось вони мали стати щасливими і тріумфальними, а хтось повинен був проковтнути гірку правду поразки. Всюди клацали фотокамери, учасники позували і вихвалялися. На Галю та її спортивну «мазду» особливо ніхто не звертав уваги. Вона хвилювалася, для її сталевого напарника це було перше справжнє випробування. У скронях монотонно вистукувала одна єдина фраза інструктора: «У короткому заїзді головне — це набрати швидкість і переключати передачі, не втрачаючи швидкості».

Стартувала Галя разом із восьмикратним чемпіоном. Три, два, один… Повітря розірвали вихлопи спортивних труб, хмара пилу змішалася з вигуками вболівальників. Коли розсіявся стартовий туман, Галя зрозуміла, що їде сама. У голові пролетіла прикра думка: «Як же я повільно їду, а як швидко пройшов дистанцію мій суперник!»

Але яким же було здивування дівчини, коли на фініші вона зрозуміла, що прийшла першою. Галю, як переможницю, оголошували аж три рази, а вона все ніяк не могла повірити, що то дійсно була її перемога. Коло журналістів оточило Галю, не відпускаючи її. Авжеж, вона стала не тільки єдиною жінкою-учасницею змагань, а й переможницею.

Із того моменту минуло вже багато років, але до цього часу він приємним спогадом пробігає у пам’яті. Така стрімка юність вилилася у не менш швидке хобі. З легкої руки свого знайомого Галя почала професійно займатися автоспортом, була учасницею і переможницею багатьох авторалі. Жінка інтуїтивно відчувала автомобіль, прислухаючись до звуків його сталевого серця. Кожен автомобіль Галя вважала живим організмом, розмовляла з ним, ділилася думками, а він віддячував їй черговою перемогою. Зі зростанням швидкості автомобіля посилювалися увага і відповідальність Галини. Гонки не були лише адреналіновим допінгом, для неї то була особлива гра. Кожен рух ставав спокійним і вивіреним, Галя керувала автомобілем впевнено й безпечно. Жінка ризикувала, лише знаючи, що переможе. Інколи і сама не розуміла, як так природньо вона зливалася з металевим напарником, як і чому відчувала його й упевнено керувала.

У дитинстві Галі подобалося супроводжувати батька у справах. Вона, як справжній штурман, сиділа з ним на передньому сидінні та вивчала дорожній атлас. Та дитяча гра переросла у доросле хобі. Перша іномарка з висувними фарами дивувала всіх у місті. Галину навіть зупиняла міліція, щоб роздивитися диво-автомобіль.

Жінка згадує свої перемоги та посміхається теплому вранішньому вітерцю. Вітерець — так ще у дитинстві називали доньку батьки за її стрімку і швидку натуру. Галинка завжди була першою. Першою прокидалася вранці й босими ногами тихо і швидко шльопала теплою дерев’яною підлогою, щоб спіймати сонячного зайчика, який обов’язково з’являвся у дитячій кімнаті. Вона першою прибігала до школи, бо хотіла привітатися з усіма учнями й учителями перед уроками. Швидка, весела й енергійна дівчинка й сама була схожа на маленького сонячного зайчика, який стрибав і вітав усе навколо своїм теплом і радістю.

Теплий вітер дме в обличчя. Галя впевнено керує автомобілем «швидкої допомоги» на «гарячому» Сході вже третій рік поспіль. За роки війни жінка, яка колись чи не втрачала свідомість від вигляду крові, тепер звикла до постійної смерті та великої кількості поранених. «Трьохсоті», «двохсоті»... Поранені, скалічені, вбиті, повернуті з того світу, живі. З кожним днем їх усе більше. На руках помирали і дорослі чоловіки, і зовсім юні хлопчаки. Галя звикала.

Єдине, до чого не можливо звикнути, — це до болі матерів України, які втрачали своїх синів щодня. Не можна звикнути до того, як страшно кричала мати, дряпаючи зламаними і скривавленими нігтями кришку труни, в якій привезли її єдиного сина. Старі мати та батько пережили свою дитину, яку ростили, плекали, а потім усім селом проводжали на війну. Думали, що син буде вдома за кілька тижнів, а він повернувся лише через два роки — змужнілим і дорослим, але у труні. Старше покоління залишилося без свого продовження. Рід зупинився. Хлопець не залишив після себе нащадків. Не можна звикнути до того, як дружина загиблого молодого комбата кидалася під колеса карети «швидкої допомоги», не в змозі прийняти звістку про смерть коханого. Не могла прийняти Галя того, що тіло воїна не віддавали з моргу, бо був вихідний день.

А от у смерті немає вихідних, як і обідньої перерви. Смерть забирає юнаків в АТО стрімко і жорстоко кожного дня. Так Іванку подарунком на день народження став раптовий обстріл, у результаті якого двадцятирічному хлопцю розтрощило обидві ноги. Галя вижимала з автомобіля все, що могла, аби швидше довезти пораненого до лікарні. Кілька разів по дорозі у хлопця зупинялося серце, тоді медикам вдавалося виривати його з обіймів смерті. Але втретє, вже у самій операційній, смерть таки перемогла, зробивши хлопцю незабутній подарунок. Галя кричала на всю операційну, волала до своїх колег:

«Врятуйте його! Ви маєте його врятувати. У нього сьогодні день народження!»

А потім тихо плакала, бо уявляла, якою втратою буде звістка для матері про смерть сина. До таких речей неможливо звикнути. Після кожної втрати жінка мучить себе думками про те, що не змогла врятувати чиєсь життя. Може, приїхала запізно чи їхала не достатньо швидко, можливо, лікарня була занадто далеко. Жінка намагається бути мужньою і сильною, бо вдома на неї чекає юний чоловік — її син. Дома Галя має бути усміхнена та спокійна. Закриваючи двері рідної домівки, вона залишає за ними і смерть, і втрати, і жахи. Але одного разу, чи не вперше за два роки, таки не витримала й розридалася. П’ятнадцятирічний хлопець намагався заспокоїти матір, а вона не могла зупинитися, виливаючи свій тягар солоною рікою.

Але Галина вже не може не повертатися туди, де на неї чекає важка сутичка зі смертю. Кожного разу жінка бореться, як востаннє. Кожного разу це чиєсь життя, яке залежить від медиків та їх швидкості. Потрапивши на фронт як водій, Галя навчалася багато чого нового. Перші курси швидкої допомоги пройшла ще на Майдані. Власне, звідки все і почалося. До війни жінка мала власний бізнес і приймала участь у професійних авторалі. Але війна внесла свої корективи, по-своєму додавши дозу адреналіну до життя всіх українців.

«Хто, коли не я?» Так вважає і Галина. Коли не вистачало рук, вона допомагала й асистувала лікарям, робила перев’язки, подавала інструменти, тримала внутрішні органи пораненого, поки лікар обробляв рану. Опинившись на фронті як водій, жінка навчилася і перев’язувати рани, і надавати першу медичну допомогу.

«Швидку» карету під символічною назвою «Вітерець» знають уже всі на Сході. Лікарі «Вітерця» можуть не спати по кілька діб. Лише на хвилину стомлена голова опускається на м’яку подушку, як по рації лунає клич: «Вітерець, на виїзд». І парамедики, наче ангели, зриваються — і вдень, і вночі летять на виклик, бо від них залежить чиєсь життя.

Перш за все треба роздягнути й уважно оглянути пораненого. Інколи поранення є неочевидними, у результаті чого солдати можуть померти або втратити багато крові. Так, одного разу вдалося знайти два безкровні входи, які пробили легені бійця. Але хлопцю вдалося врятувати життя. Все більше і більше кілометрів залишається за плечима у «Вітерця», все більше і більше мозолів натирає Галина на своїх жіночих долонях, стискаючи кермо карети «швидкої допомоги». Так судилося, що спортивні екіпажі жінка змінила на карету «швидкої допомоги». Чи могло бути інакше?

У перший рік війни всі екіпажі «швидкої допомоги» чергували на фронті по два місяці, але з часом стали повертатися на ротацію кожні два тижні. Люди не витримували усього того страхіття та божевілля, яке було навколо. Занадто багато поранень, занадто багато крові, жорстокості й смертей. Інколи здавалося, що смерть перемагає, посміхаючись, а інколи, регочучи страшно і голосно. Галя чула той страшний гучний регіт, який стояв під Дебальцевим, коли плакали дорослі чоловіки, коли сотні поранених пішки йшли обморожені й скривавлені, контужені й хворі, не знаючи дороги, не маючи їжі й надії. А медики, наче сонечкі, снували туди-сюди, не зупиняючись, цілодобово ризикуючи власним життям. Водії вижимали з карет «швидкої допомоги» все, що могли. Автомобілі разом із медиками рятували життя, вивозили поранених із поля бою.

Галина часто розмовляє з автомобілями, наче з живими створіннями, просить їх потерпіти, почекати, довезти, доїхати. І вони терпіли, чекали, якимось фантастичним чином захищали медиків від куль, а потім зупинялися назавжди від несумісних для їх функціонування поламок і пошкоджень вже не на лінії вогню. Не витримували навіть їхні сталеві серця.

Інколи навіть собі Галя не може сказати: «Все буде доб­ре». Виникає бажання закрити двері, вимкнути телефон і зникнути на день, на два, на місяць, назавжди. Але нові сили знаходяться. Телефонують бійці, й Галя чує у слухавці:

«Ти нам потрібна!»

«Ти врятувала моє життя!»

«Приїзди з екіпажем, окрім тебе, у нас немає нікого».

Такі слова є найкращою нагородою. Галя повертається туди, де вона потрібна, де на неї чекають. Там, на Сході, у небезпеці жінка почувається впевнено. Скажена, а водночас неймовірна, вона знає кожний поворот кривавих доріг Сходу. Орієнтується у цій місцевості вже краще, ніж у рідному Києві.

Статус усіх лікарів «Вітерця» не підтверджений владою, не підтриманий державою. Медики-волонтери на свій страх і ризик відправляються у пекло Сходу, щоб допомагати пораненим. Анестезіологи, гінекологи, хірурги під час відпустки за власний рахунок приїздять у зону АТО, аби зробити свій внесок у Перемогу. І хоча кожного разу їх відкрито попереджають про небезпеку і незахищеність, медики продовжують приїздити на чергування.

Кілька років Галя мріє про відпустку, а ще краще — про подорож, куди вона разом із рідними обов’язково поїде після війни. Рідні та кохані, сонце та море — більше нікого і нічого. Обійми і підтримка рідних — це єдине, про що мріє кожний боєць на фронті. Щоб вдома знайти не лише чисту білизну, а й підтримку і розуміння своєї власної сім’ї, друзів, знайомих. Бо часто, повернувшись із пекла, колишній воїн знаходить пекло і вдома, у рідному місті. Й тоді настає той момент, коли йому хочеться повернутися назад на передову, туди, де правда, туди, де смерть. Рідним не завжди вдається почути той тихий поклик, який лунає з серця кожного колишнього солдата, побратими якого залишилися там, на полі бою, під уламками Донецького аеропорту, на Савур-Могилі чи під Дебальцевим.

Чи можна знову жити колишнім життям? Як колись, пити вино, посміхатися і кохатися, коли безліч твоїх побратимів залишилися назавжди там, звідки ніхто не повертається? Ні, він не хворий, він не травмований, є всі кінцівки, є очі. Зовнішньо він такий, як усі, але от ставляться до нього, наче до хворого, коли він прокидається з криком уночі, біжить кудись ногами по ліжку чи хапає руками повітря, нервово здригається, коли чує на вулиці різкий звук вихлопної труби автомобіля. «Звідти» вже ніхто не повертається колишнім. І на плечі рідних та близьких лягає не менша відповідальність, аніж на медиків на полі бою. Але єдиними ліками може бути кохання, витримка і сильні обійми життя. У той самий момент, коли міцний воїн уже готовий здатися і зламатися, його єдиною підтримкою мають стати лагідні обійми та підтримка близьких людей.

У перекладі з грецької ім’я Галина (давньогрецькою Галена) означає спокій і штиль, тиха і безтурботна гладь… Напевно, давні греки дещо приховали у тлумаченні та походженні цього імені, в якому так і відчувається твердість і впевненість. Там, де безвітря, рано чи пізно подує вітер надій. Довгий дрейф зміниться на цілеспрямовану тріумфальну подорож. Червоні вітрила натягнуті, а впевнений і сильний капітан веде свій корабель аж до самої перемоги!

У команді «Вітерця» неперевершені жінки. Одна з них на ім’я Оксана. На фронті її лагідно називають Ксюша. Із початком воєнних дій на Сході Ксюша разом із подругами навідувалася до лікарні у Дніпродзержинську. Спочатку просто приносили ліки, потім допомагали перекладати поранених на ноші. Оксана знайшла у шпиталі пораненого знайомого. А після під’їжджав борт за бортом. Лікарів не вистачало, не вистачало рук, а поранених ставало все більше і більше. Ксюша та її подруги вперше не пішли додому ночувати, почали приходити до шпиталю, як на роботу. Допомагали оглядати поранених, годували, вдягали та роздягали. Паралельно Ксюша підключилася до зборів волонтерських коштів для фронту. Потребували всього — медикаментів, одягу, їжі, теплих слів... Ксюша допомагала шпиталю збирати кошти на ремонт і придбання спеціальних медичних ліжок. Поступово, день за днем приходило все більше коштів, від чого Ксюша щиро тішилася. Вона не могла й очікувати, що на просте повідомлення у соціальних мережах відгукнеться так багато добрих сердець.

Прокинувшись одного ранку, Ксюша зрозуміла, що не може діяти інакше. Україна кликала, а серце підтримало. Зібравшись і по-дорослому поговоривши з сином, вона поїхала на фронт. Так ще один парамедик Ксюша приєдналася до команди карети «швидкої допомоги» «Вітерець» у 2013 році за власним бажанням. Розпочала Ксюша свою службу відразу на нульовій позиції. До ворога було подати рукою, але це не зупиняло медиків-волонтерів. Рідні не завжди точно знали, де саме була Оксана. Своїх точних координат медики ніколи не повідомляли навіть близьким. Та і часу не було на те, щоб поговорити із сім’єю. Карета «швидкої допомоги» «Вітерець» була постійно на викликах. Лікарі могли не спати по кілька діб, а виклики все продовжувалися. Руки Ксюші були постійно зайняті, доводилося однією рукою тримати голову тяжкопораненого бійця, а другою — телефон і бути на зв’язку з лікарем зі шпиталю. Реагувати треба було швидко і правильно. Кожна хвилина могла коштувати життя.

Бій міг тривати по сім годин. Гарячий серпень щедро сипав обстрілами. Спочатку ворог стріляв із мінометів, потім намагався наблизитися до української сторони. Перший, другий підхід були відбиті. Далі пішла у хід артилерія. Прийшло повідомлення з позиції, де було семеро поранених. «Вітерець» швидко помчав згідно надісланих координат. Дівчата-медики мовчали, а водій стрімко долав кілометри. Всі готувалися до найстрашнішого. Ксюша рахувала, як гупали снаряди. Нарешті стала тиша. Спочатку забрали тяжкопоранених, їх було двоє. Ксюша швидко оглянула рани і зателефонувала лікарю, вколола необхідні препарати, зробила перев’язку. Завжди доглянута і з макіяжем, жінка інколи виглядала нетипово для фронту. Здавалося, що вона випадково опинилася на полі бою, наче телепортувалася з мирного життя на хвильку і ось-ось мала зникнути. Але Ксюша не зникала, а її доглянуті красиві руки продовжували робити свою справу. Блискуче волосся, підфарбовані довгі вії, великі сині очі, м’який грудний голос. Такою побачив Ксюшу Семен, коли прийшов до тями. Після контузії чоловік, ледве розплющивши очі, побачив розмитий образ жінки у білому.

— Я помер! — було першим, що сказав Семен. — Я бачу ангела! — продовжував чоловік.

Натомість ангел, почувши голос Семена, обережно взяв його за руку і попросив заспокоїтися.

— Хіба ангели розмовляють? — не заспокоювався Семен.

Потім Семен спробував піднятися, але сильний біль пронизав усе тіло.

— Тихіше, тихіше, — промовляв ангел із великими синіми очима. — Вам не можна рухатися! Все буде добре.

Семен міцно тримав Ксюшу за руку, так міцно, що одного разу, подивившись у сині очі, вже ніколи більше її не відпускав. Чоловік видужав, незважаючи на важке поранення. А його новий ангел-хранитель на ім’я Ксюша тепер був назавжди у серці. Ксюша була щаслива, жінка не могла навіть уявити, що у самому пеклі знайде кохання свого життя. На полі бою, серед диму, смороду, вибухів і смерті у життя Ксюші зайшла чарівна казка.

Земним ангелам «Вітерця» не потрібні відзнака й нагорода. Їм достатньо подивитися в очі поранених і живих — в них стільки надії. І від цього хочеться літати у самих хмарах, бути сильними, ніжними і водночас сталевими, захищати і допомагати, бути поруч. Ангел у сучасному розумінні — це призначення змінювати життя і світ на краще. І кожний воліє вибирати: бути ангелом чи ні. Галина та Ксюша зробили свій вибір. І за першим покликом вони прилітають на допомогу так само швидко, як вітер.

Iрина

«Не існує нездійсненних задач».

Ірина Баглай

Від столиці України до зони АТО близько семисот кілометрів. У травні Київ розквітає. Оновлюється природа, цвітуть каштани, відкриваються літні тераси кав’ярень і ресторанів. Хтось п’є каву на Хрещатику, вечеряє у столичному закладі, вдихає смачні пахощі барбекю і смаженої картоплі у заміському будинку, планує вечір, вихідний, відпустку. Це життя. Здається, що продовжується воно і на окупованому Донбасі. Родина вечеряє на вулиці, приходять друзі, вітаються, діляться новинами. Всі на хвилину забувають, що нині травень 2017 року. І… продовжується війна. У травні ми святкуємо День Перемоги чи День Примирення (так його називають нині). У травні гудуть хрущі, квітнуть дерева і, здається, починається нове життя, бо весна повністю вступила у свої права. Життя о цій порі прекрасне, молоде, нове.

Рятувальник закриває собою дітей, щоб вони не бачили розірвані шматки власних батьків, які розметало по всьому дворі. Маленька дівчинка, втрачаючи свідомість, шепоче, що її мамі відірвало голову. За хвилину до обстрілу сусідка покликала дітей погратися з її малюком, врятувавши таким чином їхні життя. Лише мить, і дві дівчинки стали круглими сиротами. Красива струнка молода дівчина просить коханого відкинути з її ніг ковдру, бо дуже жарко. А одна нога так заніміла, що вже не відчувається. Дівчина тільки прийшла до тями після важкої операції після обстрілу і не розуміє, чому її просте прохання викликає жах і відчай в очах коханого. А він не може опустити очі на ковдру, під якою випинається горбик лише від однієї ноги дівчини. Прийшла звістка про нового «двохсотого». Ще кілька днів тому, сидячи в окопі, він милувався зорями і мріяв про будиночок і п’ятеро діточок, але не збулося… День Перемоги, День Матері, весна, початок життя і його кінець. Сімсот кілометрів — сім годин до смерті.

Після першого «експериментального» заїзду на окуповані території у травні 2014 року Ірина прийняла рішення залишитися в зоні АТО на довгий термін. Так почалися непрості відрядження і непрості сюжети. Ірина вірить у те, що «події неминучі, інакше вони б не відбувалися». Разом із колегами вони не ганялися за сенсацією, бо війна — це не сенсація, а біда. Журналісти раділи, коли припинялися обстріли. Раділи, бо так люди могли дізнатися, що дійсно відбувалося у країні та на окупованих територіях, які підпорядковувалися так званій «новій владі». Разом із колегами — відважними журналістами й операторами — Ірина розуміла сама і хотіла донести до всіх і кожного, що неможливо й неправильно відвертатися від війни. Війна стосується кожного громадянина, де б він не був — у зоні АТО, на захоплених територіях чи у мирному Києві.

Перші включення і зйомки робилися на звичайний планшет, камеру не можна було показувати. А красива молода жінка викликала частіше посмішку і нерозуміння, ніж недовіру з боку нової влади. Ірина, начебто, прогулювалася Луганськом разом зі своїм нареченим, тримаючи планшет на рівні серця, котре калатало так сильно, що ледь не вистрибувало з грудей. Але це був не страх. Ірина розуміла, що вона мала прямий доступ до інформації — голої, правдивої. На власні очі вона спостерігала реальні події, які відбувалися на Донбасі. І це не могло не хвилювати, бо Ірина ставала тим тонким каналом, через який просочувалася правда через колючі дроти високих парканів, за якими ховалася «нова влада». Розуміючи важливість даної місії, Ірина часто забувала про власну безпеку, пориваючись робити сюжети у найнебезпечніших місцях. У першу чергу жінка чинила це для себе і для тих, хто був поза захопленими територіями і для кого правда — понад усе.

Перші дні окупації на Донбасі видалися незрозумілими і тривожними. Всюди з’явилися блокпости. «Наші» та «їхні», але ніхто не розумів, де чиї. GPS-навігатори часто заводили не в той бік. Доводилося вчитися користуватися власними картами і самостійно розробляти маршрути. Ризикуючи життям і ховаючи професійне обладнання, Ірина з оператором і водієм робили довгоочікувані сюжети про реальне життя на Донбасі. Небезпека чатувала всюди у новій обителі зла.

Одного разу, не встигнувши повернутися на базу до комендантського часу, групі журналістів довелося шукати притулку серед ночі на першій-ліпшій заправці. Рухатися автомобілем було небезпечно, бо авто без попередження могли розстріляти. Зброя була в руках орків, яких не хвилювало ніщо, крім власної насолоди від раптово отриманої влади. Спроба журналістів винайняти номер у міні-готелі на заправці була невдалою. Замість привітних господарів групу зустріли люди в чорному. Ірина поривалася провести переговори, але її смикнув водій і майже силоміць затягнув у автівку. Так почалася одна з багатьох найдовших ночей на Донбасі.

Ніхто не спав. Усі чекали і прислуховувалися, що відбувалося назовні. Кілька разів за ніч до автомобіля підходили люди, вдивлялися у темні запітнілі вікна. Ірина разом із водієм і оператором зачаїлися та були готові до найстрашнішого. Жінка не шкодувала з приводу того, що відбувалося. Тільки переживала, щоб не потрапити у лапи ворога живою. А ще їй так хотілося вийти з автомобіля і дізнатися, у чому справа. Але сталевий наказ водія був «сидіти тихо і не рухатися». А ще Ірина згадувала мамин погляд і це, мабуть, було головне, що зупиняло молоде патріотичне серце, яке не могло погодитися з тим, що у власній країні, у громадян забирали право на свободу.

Телевізійні репортажі та включення Ірини завжди несподівані, шокуючі і справжні. Часто не вистачає часу на підготовку. Треба швидко приймати рішення, які виявляються доленосними. Час вимірюється хвилинами і секундами.

Завершивши пряме включення, група зникала, а за кілька хвилин на їх місце вже приїздили з перевіркою. Але і сама природа, і місцеві жителі, й навіть обставини були на боці правди і журналістів, попереджаючи та захищаючи. Невідомо, чим би завершилася перевірка на ворожому блокпосту, якби не проїжджаючий великий автобус, що у клубах диму і пилу дав змогу водієві швидко розвернутися і стрімко поїхати в інший бік.

Якось Ірина вирішила повечеряти в одному з місцевих закладів. Скучила вже за чимось смачненьким, а готувати не було можливості. У невеличкому ресторанчику затишно і людно. Вона вибрала собі столик у самому кінці літньої тераси. Жінка замовила їжу й заглибилася у думки, не помічаючи нікого навколо. Потім подали замовлені страви, але поїсти Ірина не встигла. Поряд неї сиділа компанія з трьох чоловіків, які вже понад півгодини не зводили очей із молодої красивої жінки з золотими кучерями. Ірина не змогла проковтнути свій салат, який застряг у горлі, почувши пропозицію від незнайомців. Вони хотіли, щоб вона приєдналася і гарно провела з ними час, спробувала алкоголь чи щось цікавіше, наприклад наркотики. Тон пропозиції нагадував не запрошення, а наказ. Ірина оглянулася навколо, помітивши, що всі відвідувачі кудись раптово зникли, а разом із ними й офіціанти. Очі незнайомців палали дивним вогнем. Здавалося, чоловіки були «під кайфом». Ірина не підводила очей, боячись роздратувати звірів. Інакше не можна було назвати тих осіб, які сиділи навпроти неї. Жінку врятувало лише те, що приїхало таксі й чоловіки почали збиратися. «Живи, мала!» — кинув на прощання один із них.

Робота журналістів ставала з кожним днем все більш небезпечною, але це не спиняло. Навпаки, мотивація зростала з кожним днем. Молода українська армія, становлення якої відбувалося на очах у всієї держави, надихала Ірину на нові сюжети. Перші дні війни, перші бої та перші смерті. Журналістка бачила палаючі очі юнаків, які у свої двадцять із гаком років захищали Україну — державу, яка розділилася на два світи. В одному йшла війна. А в другому її не існувало. Тривали бої, всюди працювали снайпери, смерть ховалася за кожним кущем, а молоді бійці гордо дивилися їй прямо в очі. Двадцятишестирічний боєць давав Ірині інтерв’ю, весь час закриваючи її своєю статурою, бо кожної миті міг спрацювати снайпер. Погляд солдата був теплим і турботливим, окутував Ірину, наче батьківська ласка в дитинстві. Поруч із ним Ірина почувалася маленькою дівчинкою, життя якої було у повній безпеці навіть за кілька метрів від самого епіцентру пекла. Чесними, справжніми і щирими — такими побачила Ірина молодих бійців. На війні не було часу для притирання характерів, довгого порозуміння і з’ясування стосунків. Команда формувалася з першої комунікації, першої зустрічі, бо кожна хвилина могла коштувати життя.

Підтверджував висновки Ірини і ротний командир — дорослий і бувалий військовий. У його голосі відчувалися нотки захоплення й поваги до своїх бійців. Навіть військовому з досвідом було важко зрозуміти, чим керувалися ці молоді хлопці, вибираючи війну замість мирного і спокійного життя. Молоді, красиві, здорові, успішні чоловіки свідомо робили крок у небезпеку і кожного дня здійснювали героїчні вчинки. Солдати ризикували життям, кидалися під кулі, рятуючи побратимів, виконували складні операції і у свої двадцять років вже встигли побачити смерть. Біль, смерть, поранення і каліцтво не спиняли їх, а робили ще сильнішими. Командир не стомлювався повторювати, що головна цінність армії — це люди та їх життя.

«Хлопці, біжіть, я прикрию!»

«Вітя, відкрий очі. Що ж ми мамі твоїй скажемо?»

Схилилася над пораненим медсестричка.

«Я інтернатівський. Моя мама — Україна. Скажете, що любив її дуже».

Пішов дощ. То мати-Україна плакала за своїм сином, який у двадцять один рік злетів на небо. Своїм життям Вік­тор урятував сімох побратимів. Такі історії навічно карбуються у пам’яті.

Погані новини завжди приходять невчасно, застають зненацька. Та хіба можна підготуватися до смерті?

«Нещодавно бачилися... Годзіла... не про те говорили, не про те... А тепер тебе вже більше немає. 120-міліметрова міна. Світла пам’ять тобі! Не шкодуйте для близьких, друзів теплих слів, обіймів і просто для людей. Завтра може не настати, завтра вже може нікому буде сказати добрі слова та нікого обійняти...»  — розповідає Ірина.

Кілька хвилин вона просто плакала у слухавку, не могла говорити і стриматися. Її колега-журналіст мовчав, не знаходячи слів. Ніколи не бачив Ірину слабкою, але не цього разу. Зазвичай, у такі моменти жінка ціпеніла, не могла стримати сліз. Але плакала відкрито, ховала очі за великими темними окулярами. Ірина не звикла плакати вголос, бо ще з дитинства навчилася бути сильною, дорослою і стриманою. Але все частіше і частіше вона бачила і чула те, що не варто було б. Найжахливіше — це відчуття, коли рвалися снаряди. Неможливо було розрахувати, куди вони потраплять. У смерті не існує заданої траєкторії.

Ірина не має права показувати свої почуття. В ефірі потрібен черговий сюжет — досконалий та ідеальний. У мирному Києві чекають на результат, який кожного разу має перевищувати попередній випуск. Ірина, як головна у групі, має бути зібраною, стриманою і спокійною, незважаючи ні на що. Красива жінка і професійний журналіст повинна бути навіть занадто суворою і жорсткою, коли справа йде про безпеку. На війні немає часу обговорювати накази, їх можна лише виконувати. А це не всі розуміли.

Так, новий оператор не міг підпорядковуватися жінці, яка говорила з ним командирським тоном і забороняла справляти нужду на траві. Не було часу пояснювати, що людину могло просто розірвати на шматки, адже поля заміновані. Не було часу пояснювати свій жорсткий тон. Бо лише кілька хвилин тому отримала звістку, що побратимам довелося збирати у мішки рештки молодих солдатів, із якими ще вранці пили каву. Не було часу пояснювати, що телефонний зв’язок поганий і через це доводилося по­вторювати одну фразу по кілька разів, а співрозмовника це дуже дратувало.

За роки праці в АТО у свою спину тендітна Ірина почула багато образливих слів, від яких кожна жінка заплакала б. Чула ці слова Ірина і від місцевих жителів, і від «нової влади», і від українських солдатів, і навіть від колег. Спинялося дихання, коли колега-журналіст критикував не лише війну, а й воєнний податок на армію, яка забезпечувала йому мирне життя. А ще боліло, коли жінку-журналіста вважали недоречною на війні, наголошуючи на тому, що жінка — мирне створіння, головне завдання якої народжувати дітей. Із цим було важко не погодитися, адже материнство — це жіноча справа. Але чоловікам робити дітей, а жінкам їх народжувати. Тож не обійтися одному без одного. А якщо справжній чоловік на війні, то і справжня жінка теж поруч. Чоловікам не обійтися без жінок, ким би вони не були на війні — лікарями, кухарками, журналістами чи бойовими одиницями. Єдина війна і єдина країна. А значить — і єдина перемога.

Бувало, що журналісти приїздили не у «правильний час». Ніщо не ранить так сильно, як слово, яке буває гострішим за найтонше лезо і влучає глибше, ніж куля. Жодні бронежилет каска не можуть захистити від слова, сила якого неймовірна. Чуючи образу, яка била кулеметною чергою, Ірина не відступала, не відводила погляд, не ухилялася, тримала кожен удар гідно. А ще жаліла кожного, від кого отримувала влучні й болючі атаки. Очікування, терпіння, переконання — це єдина зброя, яку може використовувати Ірина.

Жінка дивилася на суворе обличчя бійця, котрий щойно втратив побратима і не міг ні про що говорити, як тільки про цю раптову і безглузду смерть, що завітала чомусь саме сьогодні. Ірина вдивлялася у суворе обвітрене обличчя, по якому текла прозора сльоза. Сильний і мужній чоловік не міг втриматися від раптової емоції, яка застала його так несподівано і він не зміг їй протистояти.

Не пропускала Ірина удари й від місцевих, які часом кидалися на журналістів, наче навіжені, вбачаючи у них ворогів. Але їх можна було перемогти лише терпінням і переконанням. Можливо, з власної, а, можливо, не з власної волі ці люди опинилися в іншій реальності, де все перевернулося. А тепер вони стояли перед журналістами, одягнуті в усе, що залишилося після тривалих обстрілів. На кожному було по три кофти і дві куртки. В їхніх колись затишних оселях гуляв вітер. Але айстрашнішим було те, що ці люди вже не розуміли, що відбувалося навколо. І все це спонукає Ірину працювати і робити сюжети, щоб там, у ще одній реальності також почули і зрозуміли, що ж насправді відбувається на Донбасі. І на це звідкись беруться или.

Ще у дитинстві Ірина навчилася бути сильною і незалежною. Мама, мабуть, підсвідомо знала, що її золотоволосій дівчинці випаде непроста доля. Через призму ніжних маминих обіймів хвилювань маленька Іра відкрила для себе новий світ. Перші два тижні свого життя Іра була Настунею з великими карими очима, золотими кучерями та ямочками на щоках. Маленький янгол посміхався до мами, нового світу і з великою цікавістю досліджував усе навколо маленькими пальчиками. Щасливий батько мав власну думку і, передавши породіллі записку, попросив назвати доньку ім’ям Ірина. Новонароджена красуня та її мама погодилися і прийняли пропозицію голови сім’ї. Батьки не мали проблем із вихованням, хоч і не обмежували дівчинку в розвитку. Але, на диво, Ірина росла слухняною і спокійною. Батькам не потрібно було підвищувати голос, все вирішувалося мирним шляхом. Іра росла «маминою донькою» і головною діючою силою були навіть не слова, а просто погляд. Єдиного погляду матері було достатньо, щоб донька все зрозуміла.

Любляча мама обережно знайомили доньку зі світом. Тікаючи у відпустку не менше, ніж на місяць, вибаглива мама не обмежувалася лише купанням у морі та звичним байдикуванням. Разом із донькою вони відправлялися на екскурсії, вивчаючи нові місця. Слухаючи мамині розповіді, Іра закохувалася в архітектуру і бачила у кожній будівлі живу душу. Ірина обожнювала вулички зі старими будинками. Дівчинка уявляла, які люди жили у цих домах, чим займалися, які переживали емоції, коли народилися померли. Скільки поколінь жило у тій чи іншій оселі. А великі та маленькі будинки, здавалося, підморгували Ірині очима-вікнами, але так і не розкривали своїх таємниць. Дитяча захопленість згодом переросла в усвідомлене бажання до подорожей красивими і старовинними містами Європи, деякі з яких нагадують рідну Україну.

«Рівно два роки тому я закохалася у Францію. Точніше Страсбург, тому що це не зовсім типова Франція. Місто — на стикові кордону з Німеччиною. Я взагалі люблю міста, де змінювалися культури, кожна з яких залишала свій слід. За Страсбург постійно билися Франція і Німеччина. Нічого не нагадує? Наразі це процвітаюче місто, де знаходиться Рада Європи, Європарламент — тут відстоюють права людини. Дай-то Бог, щоб в Україні все завершилося так само. А Страс­бург тепер назавжди в моєму серці. Зробивши перший крок на цю землю, я зрозуміла, що це «моє» місце», — розповідає Ірина.

«Моя улюблена мамочка. Ти — моя найрідніша у світі людина. Знаєш, як я сумувала, коли ти їхала у Москву здобувати другу вищу освіту. Знаєш, як я обожнювала наші з тобою подорожі, коли татко разом відправляв нас до моря. Ми могли бути поруч щодня і я, так по-дитячому наївно, хотіла ніколи не вирости, щоб ти була завжди поруч зі мною — красива, молода і близька. Ти відкривала мені світ, була моїм найкращим гідом і вчителькою, наставницею й подругою. Ти і до цього часу мій найсуворіший критик, який не критикує мене. Ти так не любиш дивитися на мої фото в окопах, але знайшла сили не лаяти і не просити не їздити на війну. Я знаю, як сильно ти мене любиш і бачу, як ти усіма можливими способами намагаєшся мене вберегти. Ти дуже сильна. Адже найбільша сила — це бачити, що твоїй дитині загрожує небезпека, і не заважати їй рухатися власним шляхом, але підтримувати і розуміти. Інколи ти буваєш дуже відвертою, не можеш стримати свої хвилювання за мене. Ми всі недосконалі, на жаль, часто не знаходимо сил стриматися і не образити найближчих. Із близькими людьми ми завжди такі, які є насправді — без фільтрів і масок, занадто відверті, занадто прямі, занадто правдиві. Але саме ці якості я отримала від тебе у спадок. Разом із твоїм молоком увібрала в себе гостре відчуття правди і справедливості, сміливості й відкритості. Найболючіше — це бачити, як у тебе з’являються нові зморшки і потроху залишають сили. Але твої очі, а значить і душа, як і раніше — молоді. Я дуже люблю тебе, Мамо. Ти — мій тил. І я кожного дня пам’ятаю це. Я хочу, щоб ти бачили, чия я донька», — присвячує мамі теплі слова Ірина.

Істинною патріоткою та великим професіоналом, від­даним своїй справі, справжнім журналістом, основне завдання якого — показати правду, а ще ніжною і люблячою донькою, красивою та романтичною жінкою, закоханою у подорожі, яка бачить душі у будинках, мріє про море і вважає, що хмари на смак мають бути солодкими, сильною й упевненою в собі, готовою перетворитися з ласкавої кішки на розлючену левицю й перегризти горло кожному, хто загрожує її правді, — такою я побачила Ірину.

Саме у ці важкі часи на наших очах твориться і пишеться нова історія України, відбувається становлення держави. Нам випала велика честь спостерігати, а комусь приймати участь цьому процесі. Важливо те, як ми отримуємо інформацію та як її сприймаємо. І завдання справжніх журналістів полягає у тому, щоб доносити до нас правду. Кожен загиблий боєць у війні України починаючи з 2013 року має бути назавжди вписаний в історію держави як герой, як особистість. А не просто з позначкою «загинув у бою, захищаючи Україну». Кожне життя — неповторне, кожна особистість — унікальна, кожний боєць — це частина України. Кожне втрачене життя — частина нашої перемоги, до якої ми можемо прийти лише разом, поєднавшись і підставивши плече один одному, як чоловіче, так і жіноче.

Катерина

«Все буває в серці людському —

тихий смуток і гордий гнів,

п’яне щастя і просто втома,

чорний розпач і світлий порив.

І скорбота горя найбільшого,

і гнітючий тягар гіркоти...

Та нема тягаря страшнішого

невагомої пустоти».

Ліна Костенко

Десять років минуло від того важливого дня, коли Катерина прийняла рішення стати військовослужбовцем. Але спочатку дівчина мріяла бути вчителем, тому й отримала педагогічну освіту. Та не судилося працювати за фахом. Долю не обдуриш, хоч і спробуєш іти у протилежному напрямку. Учителювання не задалося. Катерина була у роздумах. Аж ось мама запропонувала спробувати не зовсім жіночу (як здавалося б) професію. Катерина погодилася.

Заява була подана. Потягнулися місяці чекання. І нарешті — довгоочікуване «так». Тоді розпочався тривалий і цікавий шлях у військовій справі. Катерина отримала посаду діловода військової частини. Жінка працювала з документами, які були всі, наче під копірку. Мінялася лише дата. Одноманітні робочі дні приходили на зміну один одному, наче випробовуючи на міцність. Але Катя не з тих, хто здається. Перемагає той, хто рухається. Була поставлена мета стати офіцером. Не багато і не мало. Адже ми говоримо про жінок у збройних лавах України.

Шлях жінки-військовослужбовця в Україні досить непростий. Особливо складним це було десять років тому. Катерині роками довелося чекати на мінімальні зміни і просування військовими кар’єрними сходинками. Отримати військовий ранг для жінки було просто нереально. Навіть виконуючи посадові обов’язки офіцера, жінки офіційно займали найнижчі позиції й отримували оклад удвічі, а то і втричі менший, ніж чоловіки. Жінкам було місце в армії, але в якості дружин, які мандрували зі своїми чоловіками по гарнізонах.

Діловод штабу, начальник їдальні та забезпечення, офіцер відділення з виховної роботи, начальник клубу. Перше молодше офіцерське звання і такий довгоочікуваний рух. Прапорщик, старший прапорщик і нарешті — звання молодшого лейтенанта. Довгі роки терпіння й очікування, понаднормова робота, велика працездатність і бажання йти до своєї мети. Такою була школа військового життя Катерини. Через деякий час жінку перевели у військову частину, яка знаходилася на Кримському півострові. Катерина зраділа, бо Крим був її улюбленим місцем ще дитинства. А жити і працювати у місці своєї мрії — це велике астя.

Тисячі кілометрів від дому. Нове життя, зміни і ризик починати все спочатку. Згодом Катя планувала забрати у Крим і маленьку донечку. Морський клімат був би набагато кращим для її дитячого здоров’я. На новому місці до Катерини відразу приклеїлося прізвисько Бандерівка. Жінка змушена була доводити, що вона така, як усі. Це коштувало їй значних зусиль. Але все ж таки Катерина не здавалася. І красива українська мова шовком стелилася на острівних стежках. Дехто з колег не розумів українську, тому Катерина легко переходила на російську мову. Але всі з часом погодилися, що українська мова — дуже гарна й мелодійна, звучить, наче пісня. Але острівне щастя було коротким. Дитяча виплекана мрія і нова острівна казка розбилися в одну мить.

Кадри кривавого Майдану — без коментарів. Але во­ни були такими красномовними, і не зрозуміти їх просто неможливо. Через кілька днів українське телебачення у Криму відключили. Натомість з’явилося російське, яке наповнювало думки непотрібною інформацією і діяло, наче запланований гіпноз. У такі моменти краще було не вмикати телевізор. Усюди почали з’являтися російські військовослужбовці. Спочатку з ними було легко спілкуватися, бо ні російська, ні українська сторони не розуміли, що відбувається насправді. Поки у повітрі не почали лунати фрази «зелених чоловічків» про те, що вони їхали добивати Майдан. Після того кількість російських спецслужб почала зростати, а міцне коло охорони навколо українських частин — звужуватися.

Зі ста відсотків військовослужбовці на материкову Україну вирішили піти лише тридцять. Частина з них склала повноваження і залишилася на півострові. Інші перейшли на російський бік, на сторону колись дружнього народу, а тепер — ворога. Було болісно переживати нові зміни, особливо пекло за командира. Бо він, як ніхто інший, був взірцем і наставником. Його Катерина вважала своїм другим батьком. Із ним вона росла як професіонал і всіма своїми досягненнями завдячувала виключно йому. Катя вірила своєму командирові, як самій собі. І новина, що він прийняв рішення залишитися на півострові, прозвучала, наче постріл. Кожен із військових робив свій вибір. Він був і є завжди. Так, існував вибір залишитися і звільнитися, був вибір самостійно виїхати потягом або чекати на загальне виведення решти українських частин.

Не маючи чіткого розуміння ситуації, Катерина разом із невеликою групою військовослужбовців чекали на новини. Усього було вісімдесят осіб, про яких на певний час забула навіть держава. Всі вони гуртувалися у військовому клубі, де раніше збиралися на збори і розваги. А це був центр військовослужбовців, які воліли не зраджувати Українську державу. Були дні, коли не вистачало харчів. І тоді відкривалися сухі пайки із задавненим терміном придатності. Катя, наче розвідник, перевдягалася у цивільне і йшла на пошуки їжі у місто. Тривала окупація. Російські солдати враз перестали бути братнім народом.

Українські військові намагалися знищувати техніку. А з нею помирала й надія на відродження колишньої дружби між народами. Командири відводили очі, приймаючи рішення на користь російської армії. А потім прийшов наказ здати зброю і спустити український прапор. Церемонія була коротка і мовчазна. По щоках Катерини текли сльози. Жінка не могла стримати себе, як і знайти пояснення того, чому її колишні побратими зробили крок у бік загарбника. Сльози застелили очі. Катерина майже нічого не бачила. Чула лише голос командира, який віддав наказ усім бажаючим виїхати зробити крок уперед. Навколо стояла тиша. Катерина вийшла уперед, зрозумівши, що більшість її побратимів залишилися у строю. Не вірила своїм очам, а чоловіки стояли, опустивши очі. «Чому, чому, чому?!» — кричало і рвалося з грудей серце.

Потім усіх бажаючих вишукували в окрему колону. Ноги Катерини підкошувалися. Вона не спала вже кілька ночей поспіль. Але знайшла у собі сили забрати український прапор. Йому вже не було місця на плацу. Як не вистачало там простору й українським військовим. Рештки їх гуртувалися у курилці. То була остання із частин, яка залишала півострів. Про них просто всі забули. Кожен день ставав усе більше психологічно напруженим і важким. Треба було якомога швидше їхати, а допомога не надходила. Військові шукали варіанти. Аж ось нарешті знайшли вінницьких волонтерів. Саме вони посприяли небезпечному виходу з лігва звіра, який окупував українську землю Криму. О п’ятій ранку українські військові залишали частину. З ними прощалися колишні побратими у новій російській формі. Крим став проросійським ще задовго до виходу українських частин і того, як оголосили результати на виборчих дільницях. Останні були порожніми, а на центральній площі відбувався святковий концерт російських естрадних виконавців. Перемога Росії на півострові була отримана ще на рівні командування. Правильніше сказати — перемога була куплена. Ціна військових, які перейшли на бік окупанта, була невисокою.

У свою спину Катерина чула різне, в тому числі й погрози щодо того, що на них чекає в Україні. І хоча дійсно попереду була лише невідомість, це не зупиняло українських військовослужбовців продовжувати свій шлях на Батьківщину. Запоріжжя зустріло з підозрою і небезпекою. Серед українських частин панував дух невизначеності. Деякі з військових мали проросійські настрої. Інші трималися України. А дехто ще не визначився. Перші дні адаптації були важкими. А гул Донецьких канонад ставав усе гучнішим. Не вистачало лише іскри, щоб розпочалася братня ворожнеча. Та примирила всіх сама смерть. Вона ж змусила об’єднатися і згадати власне українське коріння. Почали надходити «двохсоті». Їх ставало все більше і більше. У зоні АТО зрозуміли, хто був справжнім ворогом.

Спершу жінок у зону бойових дій не пускали. Але Катерина знайшла шлях і поїхала як волонтер. Вона розшукувала своїх бойових товаришів, які опинилися в зоні повноцінних військових дій взагалі без обмундирування. Не було бронежилетів, карематів, оптики і всього найнеобхіднішого. Мобільними телефонами забороняли користуватися, заради безпеки. Катерина стала тонким зв’язком між військовими та їхніми сім’ями. Жінка забирала листи в зоні АТО і розсилала їх за вказаними адресами. А потім отримувала відповіді від рідних, передаючи послання саме пекло.

Через Катерину військовослужбовці розшукували своїх дружин, які навіть і гадки не мали, що їхні кохані були не на навчаннях, а на справжній війні. Через руки Катерини проходили сотні листів, які вона з любов’ю розсилала у різних напрямках. Маленькі листочки, складені вчетверо, летіли просторами України і дарували людям надію. Одного разу Катерина отримала особливого листа, який адресувався саме їй. Тремтячими руками вона відкрила конверт. А з нього посипалися маленькі різнокольорові льодяники. Катерина плакала і раділа, бо солодкі цукерки грали всіма кольорами веселки. Так віддячили Катерині її побратими. Кожного тижня, протягом півтора року Катерина виконувала свою важливу місію. На її візити з нетерпінням чекали солдати на бойових позиціях. Катерина стала для них зв’язківцем між двома світами. Мирним, який був за кілька сотень кілометрів, і трагічним, в якому не стихали вибухи і блукала смерть. Земля Донбасу обливалася кров’ю.

Ще Катерина стала світлом і джерелом надії для солдатів, які могли місяцями сидіти в окопах, навіть не маючи можливості з кимось поговорити. Так жінці стала у нагоді її друга освіта — психологічна. У житті не буває випадковостей. Вивчати психологію Катерина вирішила для себе, бо часто не могла зрозуміти речі, які з нею відбувалися. Тоді жінку дивувало, що вона не могла плакати, особливо на людях. Усередині все вибухало, спалахувало і згорало. Але Катерина не вміла дати вихід своїм почуттям. Лише інколи прокидалася вночі, захлинаючись власними сльозами. Так підсвідоме намагалося позбутися напруги і рятувало організм жінки, коли вона не вміла допомогти сама собі. Власні міркування підштовхнули до глибинного розуміння інших людей.

Наближалося Різдво. І навіть спаплюжені землі мріяли про родинне свято. Разом із побратимами Катерина їла кутю. Вони вітали один одного, бажаючи насамперед перемоги. Вітав жінку і її близький друг дитинства, який служив у одній із сусідніх частин. Його голос був веселим і дзвінким. А вже за кілька днів Катерина дізналася, що він загинув. Не витримав звістки про смерть своїх трьох товаришів і вчинив самогубство. На війні межа між життям і смертю дуже тонка. Психологічні рани можуть бути такими ж глибокими і небезпечними, як і фізичні. Є моменти, коли солдат залишається один на один із війною і самим собою. Саме тоді починається найважливіший поєдинок між життям і смертю.

Катерина везла тіло свого близького товариша додому. На нього чекала остання подорож. У рідному місті чекали батьки і донька. Маленька донечка вітала й обнімала маму, яка не могла відповісти їй взаємністю. Страшні й дивні почуття поєдналися в Катерині на той момент. Адже поряд були і смерть, і життя. На похоронах зібралося багато людей. Усі вони віддавали останню шану загиблому захиснику. Катерина не знаходила сил подивитися в очі батьку загиб­лого побратима. Катерині боліло. Вона вважала себе винною у тому, що не зберегла, не попередила, не запобігла.

Після того випадку Катерина вирішила заглибитися у військову психологію, яка вже сама її шукала. Так надійшло запрошення пройти навчання з курсу реабілітації військових у відомого данського психотерапевта. Навчання тривало півроку. Студенти отримували не лише теоретичні, а й практичні знання. Згодом Катерина успішно пройшла ще один міжнародний курс із психологічної підготовки бійця до участі у бойових діях.

Для абсолютної більшості учасників бойових дій війна стає переломним моментом життя. Пережитий власний військовий досвід повністю міняє людину. Вороття назад у колишнє звичне життя просто не існує. Інколи здається, що війна не залишає слід. Але це лише здається. Повернувшись у мирне життя, колишній солдат потребує допомоги й уваги. Людина опиняється у зоні конфлікту із суспільством, яке його не розуміє, не приймає, не визнає. Але й на полі бою не все так просто, як здається. Говорять, що на війні всі речі простіші. Є ворог, є зброя. Є наші й чужі. Та хіба можна навчитися приймати смерть своїх найближчих друзів? Хіба можна не збожеволіти, коли в окопі, крім самого себе, є ще хіба польові миші? Хіба можна спати спокійно після того, як збирав у мішки останки своїх побратимів, із якими ще вранці пив каву і смалив цигарку? Інколи ворог знаходиться у самому неочікуваному місці — усередині нас самих. І тоді з ним дуже важко боротися. Не кожен військовослужбовець прийде до кабінету звичайного психолога, бо той його просто не зрозуміє.

Поверталася з навчання Катерина окрилена і щаслива. Вона не лише позбавилася своїх власних тягарів, а й озброїлася новими знаннями, які тепер можуть врятувати життя багатьом солдатам. Катерина стала співпрацювати з центрами реабілітації для військових і спілками учасників бойових дій. Як професіонал вона передає свої знання і ділиться досвідом з фронтовими штатними психологами. Результат не змусив себе чекати. Шквал нічних дзвінків поступово став стихати. Катерина радіє, бо багато людей вже можуть отримати психологічну допомогу.

Потребують допомоги не лише чоловіки-військовослужбовці, а й їхні дружини і родичі. Інколи чекати на коханого стає важче, ніж його забути. Психологічна прірва між подружжям зростає з кожним днем. Деякі жінки не витримують і подають на розлучення, поки чоловік на війні. Деякі не можуть знайти спільну мову після повернення коханого. Чоловіки не здатні віднайти розуміння і підтримку найближчих людей. А це може привести до суїциду. Катерині часто доводилося годинами говорити по телефону, організовуючи конференцію між двома людьми. Спочатку було чути претензії один до одного, звинувачення, могла розгорітися сварка, а наприкінці розмови Катерина чула, як люди знаходили розуміння і поєднувалися. Не одна родина була врятована.

У кожному гарнізоні Катерину тепер чекають. Жінка вникає у всі питання військовослужбовців, цікавиться різними сторонами їхнього життя, допомагає вирішувати сімейні проблеми. Коли солдат знає, що вдома у нього все злагоджено, він стає впевненішим у собі, концентрується на бойових завданнях і не так уболіває за залишену сім’ю. Катерина навчає військових розуміти самих себе й гідно справлятися з пораненнями і втратами побратимів. Головне — рухатися далі, жити, аналізувати ситуацію, не замикатися у собі. А ще — вміти допомогти самому собі, коли поруч немає ні штатного психолога, ні побратима. Разом із омандирами Катерина вирішує питання, які виникають кожного дня на полі бою. Комусь не вистачає військового обмундирування, у когось побутові проблеми у сім’ї, які чоловік не може вирішити на відстані, хтось втомився від психологічного перенавантаження, когось треба вислухати, комусь — допомогти прийняти себе скаліченого після поранення.

Треба визнати, що цей бік відносин між чоловіком і жінкою є дуже непростим. Жінка, яка нещодавно вийшла заміж і мріяла про красиве життя і купу дітлахів, не завжди готова подивитися правді в очі. Війна — це некрасиво. Війна — це страшно. Війна — це чекання. Не всі жінки вміють і готові чекати. Ми навчилися бути в курсі останніх тенденцій краси, замовляти одяг та їжу через Інтернет, купувати квитки для подорожей, але не вміємо зрозуміти чоловіка, який пішов на війну. На сьогодні в Україні вже існують курси для соціальної адаптації родин військовослужбовців. І цим не варто нехтувати. Сучасна українська жінка має бути не лише красивою, а й сильною. У першу чергу — психологічно. Жінка повинна вміти підтримати свого чоловіка, який повернувся з війни. Часто це зовсім інша людина, яку треба по-новому пізнавати, вчитися розуміти і знову закохуватися.

Катерина не має особистого кабінету, бо часто чоловіки можуть розкрити душу лише у курилці чи за філіжанкою кави. Так, жінка протягом дня може не випускати цигарку з рук. Є у Катерини так звана «психологічна подушка», яку подарував їй один із комбатів. Спочатку Катерина просто на ній спала, а з часом ця подушка стала психологічним аксесуаром. Чоловіки йшли «на подушку», аби поговорити з Катериною. І хоч майже кожен із них заперечував, що потребував психологічної допомоги, черга до психолога зростала. Катерина намагається допомогти таким чином, щоб чоловіки не втрачали гідності, не виглядали слабкими власних очах. Така розмова ніяк не схожа на типову психологічну консультацію і після неї у солдата залишається враження, що він сам вирішив свою проблему й допоміг собі. Це — головне у професії військового психолога.

Інколи Катерину будять серед ночі. Як би не хотілося спати, жінка не вимикає телефон. Адже комусь саме у цю ніч може знадобитися допомога, ціна якої буде і саме життя. Просинаючись серед ночі, Катерина не стомлюється слухати. Інколи замість розмов можуть бути прогулянки, але не романтичні. Бо всю ніч доводиться пити каву, слухати і блукати біля нічного озера. вже за кілька місяців у слухавці лунатиме щасливий голос: А в мене все доб­ре», «А в мене буде донька», «Дружина передавала тобі вітання». Немає кращої нагороди, ніж життя за життя. Це і є найкраща подяка.

Своє відновлення Катерина шукає біля води. Вода лікує і змиває напругу. Жінка навчилася плакати, бо зрозуміла, що сльози  — це добре. Тепер вона не може стримано дивитися мелодрами й обов’язково плаче. А ще найкращим джерелом натхнення для Каті є «її хлопці». В їхніх очах жінка бачить результати своєї праці. Стомлена і ви­снажена вона повертається зі своїх бойових позицій. Багато обдумує і довго мовчить. Але організм швидко відновлюється, і Катерина знову повертається у зону АТО. А там на неї завжди чекають.

Емоції війни — суперечливі. Вони можуть бути як негативними, так і позитивними. Війна стала частиною нашого життя, і ми не можемо це заперечувати. І кожного з нас вона рано чи пізно торкнеться. Когось — більше, когось — менше. Тому ми маємо бути готовими до знайомства з війною. Ми повинні вміти з цим жити. Впоратися з різними ситуаціями — взяти у руки зброю, прийняти участь у бойових діях, вистрілити у ворога, пережити власну травму чи втрату побратима, підтримати чоловіка і дочекатися його з війни, повернутися з війни й жити в мирі, адаптуватися до нового світу й бути готовим повернутися назад. І хоч теоретичні знання можуть і не знадобитися, але вони мають бути. Як говорять, «praemonitus praemunitus», що в перекладі латині означає «попереджений — значить озброєний».

Маруся

«Ось уже летить на коні, попереду свого загону отаман Маруся. Над її шапкою розвивається шлик із надписом «Смерть ворогам України».

Це вам не Орлеанська Діва, котра воювала іконкою.

Маруся доводила свою правоту кулею».

Василь Шкляр. «Маруся»

Є речі, які неможливо пояснити. У житті не буває випадковостей. Події відбуваються тоді, коли настає час. Нам здається, що ми кудись не встигли чи отримали щось запізно. Але, як кажуть, то у людей запізно, а у Бога — все вчасно. Буває, деякі речі здаються нам чомусь до болю знайомими, а невідомі люди — близькими, наче ми знали їх усе життя. Ми переживаємо звичні відчуття і йдемо шляхом, по якому, можливо, вже колись мандрували. До війни Маруся Звіробій ще не мала цього позивного, її тоді ще називали Оленкою у військово-історичному клубі, де вона вивчала історію Другої світової війни зі слів свідків. І вона знайшла дивовижного свідка, який випадково сплів дві жіночі долі в одну боротьбу.

Олена звернула увагу на заборонену в радянській історії героїню, Олександру Соколовську, яку називали Марусею, а її загін потім більшовики йменували «бандою Марусі». У 1919 році Олександра Соколовська була отаманкою та мала численний загін стрільців, який нараховував 300 кіннотників і 700 піхотинців. Два її брати, що командували цим загоном, загинули. Одного вбили вороги, другого зрадили й вбили свої. Через величезну кількість зрад, бійці не знали, кому довіряти. А родина Соколовських мала найбільший авторитет, тож коли другий брат загинув, усі одноголосно прийняли за командира Марусю, яка до цього вже кілька років поспіль була зі своїм загоном пліч-о-пліч.

Олександра Соколовська народилася в родині священика, за фахом була вчителькою, але бурхливі драматичні події 1917—1919 років покликали на боротьбу за волю України. Коса сховалася під козацькою шапкою, а чудова сукня була змінена на полотняні штани й шевронові чоботи. Якимось дивом у молодій дівчині вживалися дві сутності: красива, чутлива жінка і суворий воїн. Оманлива і спокуслива зовнішність Марусі завжди підігравала їй. Маруся, маючи вже бойовий досвід, легко завойовувала довіру, авторитет і швидко знаходила соратників. І найбільше вражало те, як тендітна рука цієї дівчини була здатна випустити кулю у серце зрадника Батьківщини.

«...То була дівчина із золотою косою, що спадала на ліве плече з-під козацької смушевої шапки. Зодягнута була, як парубок — полотняні штани, шевронові чобітки з острогами, туга омоткана сорочина, підперезана шкіряним паском, на якому щільно сиділа кобура з револьвером. За плечима у дівчини був короткий австрійський карабін, ремінець якого навхрест оперізував її спереду якраз поміж тими пругкими пагорбками, які теж видавали її стать. З маківки сивої шапки конусом звисав червоний шлик, і коли кінь, ще гарячий від бігу, крутнувся на місці, дрібно перебираючи стрункими ногами (чи, може, то вершниця навмисне так його розвернула), Миро прочитав на шлику гасло, написане синім чорнилом: “СМЕРТЬ ВОРОГАМ УКРАЇНИ!”» (Василь Шкляр. «Маруся»).

Олена була вражена розповіддю свого товариша Іллі, батько якого, ще коли був зовсім юнаком, потрапив у полон до «банди» Марусі Соколовської. Її хоч і називали Махно в спідниці, але, на відміну від Нестора Махна, Маруся ніколи не домовлялась із ворогом і завжди була безжальна до нього. Разом зі півсотнею комсомольців батько Іллі був схоплений бійцями загону Марусі Соколовської. Красива бойова командирка власноруч зі своїм помічником проводила розправу над полоненими червоноармійцями. Їх вишикували вздовж паркану. Кожного бійця рубали шашкою, а Маруся твердою рукою робила контрольний постріл із нагана. Один за одним падали обм’яклі тіла, а гаряча кров зрошувала землю.

Слухаючи свист шаблі, крик, а потім — постріл, молодий юнак дивився, як одним за одним гинули бійці. Один, другий, третій… Аж ось, як черга вже була так близько й до нього, невідома сила зірвала вісімнадцятилітнього хлопця з місця. І він, не пам’ятаючи себе, пере­скочив через височенний паркан, який відділяв життя від смерті. Почувся свист куль. Маруся відстрілила юнаку пальця на нозі, але це була невелика втрата порівняно з життям.

Перегортаючи сторінки роману Василя Шкляра, Маруся Звіробій не могла відірватися від чтива. Адже прагероїня книги Маруся Соколовська виявилася землячкою тієї славнозвісної Марусі, яка майже рік, із кінця 1918-го по листопад 1919 року, тримала під контролем територію нинішнього Радомишльського та частину Черняхівського районів теперішньої Житомирської області.

Але читаючи ці сторінки в 2015 році на своєму добровольчому полігоні поблизу Ірпеня, Маруся Звіробій лише дивувалась, що сьогодні має того ж самого ворога і бореться з ним на тій самій території, де і її прагероїня, але найцікавіше мало бути попереду, коли доведеться рік готувати десантників на батьківщині своєї героїні, в Житомирі. Маруся Звіробій ще не знала, що наступного року вона готуватиме бійців... саме там.

Олені запам’яталась та історія, яка про себе ще нагадає.

Маленька Оленка дуже любила книжки, товсті і без картинок. У батьківській бібліотеці до її рук потрапляли далеко не дитячі книжки про війну та про партизанів. Так у підсвідомості дівчинки з’явився інший світ, у якому кожен має ставати на захист своєї держави.

Уже в дорослому віці Олена стала членом військово-історичного клубу, це сталося за кілька років до початку сучасної війни. Під час розмов з ветеранами відкривались страшні незрозумілі речі, як одні люди могли так знущатись над іншими. І це були питання без відповідей.

За своє свідоме життя, повз пресинг системи пропаганди в школі й в країні, наша героїня все ж змогла полюбити свою Україну, завдяки віршам Шевченка та Лесі Українки, які вона любила читати змалку. Хоча завжди була зваженим патріотом та не мала ненависті до інших націй. Через шкільне виховання того часу російською мовою розмовляла навіть краще, ніж українською, і до життя в країні ставилася дуже лояльно. Доки не стався вибух у свідомості, доки не почали розстрілювати Майдан 2014 році.

Олені довелося пробудитися 18 лютого 2014 року на Майдані. Тоді її свідомість змінилась. І вона в розпачі запитувала себе, чому й досі не приймала участі в житті України. Бо тепер зрозуміла, до чого приводить громадянська інертність. Живий, гарячий, пульсуючий Майдан зарядив її новою енергією, яка розносилася о артеріях кожного, хто приймав у ньому участь. Феномен Майдану ще довго будуть обговорювати і вивчати історики, психологи, політики. Майдан наповнив Україну кров’ю, насиченою новим киснем волі та братерства. Саме на Майдані кожен із українців трансформувався у нового громадянина, здатного покласти життя за співвітчизника. Хіба можна здолати країну, в якій кожен готовий померти один за одного? Добровольці йшли на фронт помирати за мирних громадян. Мирне населення об’єднувалося для допомоги українській армії. Люди залишали свої звичні справи і намагалися бути корисними у ці непрості для України часи. Майдан став епіцентром трансформації колективної свідомості українського народу. Явище Майдану з’явилося саме тоді, коли виникла небезпека для української нації.

Неочікувано Батьківщина Олени теж опинилася в небезпеці, як і в тієї героїні, про яку вона колись читала. Коли в Києві засвистіли кулі над мирними громадянами, Олена, не роздумуючи, не маючи військової освіти, незважаючи на непрофільний цій ситуації диплом з видавничої справи, організувала добровольчий полігон та зібрала біля себе інструкторів, які почали навчати мирних громадян військових дисциплін. Вже за кілька місяців ми мали анексований Крим і ще за місяць — війну на Донбасі. Полігон працював у цілодобовому режимі вже для бійців, які мали виїздити на фронт.

Олена не боялася нічого, ні своїх зрадників, ні ворожих засланців, які їхали прямо до неї на полігон, маскуючись під цивільних. Вона знала, що її життю загрожує небезпека, але охоронці за нею не встигали. Вдома родину теж охороняли бійці. Жінка розуміла ризики, але не збиралася зупинятись.

Якось, працюючи в колі побратимів над черговими завданнями, друзі з козацької сотні Майдану порівняли непримиримість і безстрашність Олени… з махновською Марусею, от тобі й зустріч! От так Олені дали її перший позивний — Маруся, а червоно-чорна братія добровольців дала ще один позивний — Звіробій, так і народилася в історії України Маруся Звіробій.

У 2014 році в Україні війна з Росією набрала страшних обертів. Вороги знову плюндрували мирні землі та знищували українську націю. А після Майдану минули лише кілька місяців, сніг зійшов, і діти мали випускатись зі шкіл та подавати вступні документи до вузів… а на Сході держави лунали вибухи, і в столиці щойно загинуло більше сотні людей.

Марусю запросили до школи виголосити дітям промову в день останнього дзвоника. І Марусі стало боляче, справді боляче, вона вважала винною себе, як і своє покоління. Діти, перед якими вона мала виступити, тепер замість перспектив у рідній державі, отримали ризик загинути, тому, що нікому не було діла до країни, в якій вони виросли. Перед жінкою стояло нове покоління громадян України. І Маруся вибачилася перед ними, вибачилася за себе і за їхніх батьків. За ту небезпеку, до якої призвела спільна бездіяльність. Маруся пообіцяла, що стоятиме тепер на захисті країни, і призвала дітей не повторювати таких помилок, аби їхнім нащадкам не прийшлось відвойовувати свою рідну землю.

Разом зі словами їй хотілося передати новому поколінню й свою нову усвідомлену любов до України.

— Діти, якщо ви не будете цікавитися власною країною, нею зацікавиться хтось інший. А вашим дітям доведеться проливати кров, — виголосила Маруся.

З початком війни на Сході України однією з нагальних проблем стало тренування бійців. Події розгорталися так швидко, що взагалі нетренованих чоловіків відправляли на фронт. І це була велика біда, адже бійці гинули через необачність і відсутність базових правил військової підготовки. Маруся створила групи волонтерів-інструкторів, колишніх військових для тренування бійців. Спочатку ці тренування проводилися для цивільних людей, потім для тих, кого призивали в армію та відправляли на війну.

За рік роботи на Марусиному полігоні побувало кілька тисяч людей.

А згодом добровольці запропонували їй очолити батальйон Добровольчого Українського корпусу «Правого сектора». Маруся вже мала інструкторів, перевірені програми і бійців, і пропозиція лише підкреслила необхідність цієї справи.

Війна нікого не чекала, тож програми тренувань розроб­лялися індивідуально для кожного солдата чи групи. За рекордно короткі терміни бійці освоювали автомат і стрільбу, тактичну медицину, основи саперної справи та топографію, також встигали пройти курс виживання та рукопашного бою.

Першим командиром з бойової підготовки став Марусин побратим Олександр, якому вона дала позивний Ведмідь. І коли групи з цього полігона потрапляли на фронт, їх так і називали  — «Марусині ведмеді».

І ось чудова зустріч. На Марусин полігон приїхав відомий письменник Василь Шкляр, який нещодавно випустив книгу і привіз її з собою в подарунок і нашій отаманці, і її бійцям... Книга ця називалася… «Маруся» і тепер прямісінько лягла в руки Олені, яка дивувалась колись, як молодій жінці стало сміливості воювати й захищати країну нарівні з чоловіками. Пізніше це саме запитають журналісти, а вона не знатиме, як відповісти, і не розумітиме, як хтось може вчинити інакше і не стати в оборону. Адже кожен має бути корисним, бо люди в небезпеці…

У 2015 році, маючи кілька десятків інструкторів, Маруся зрозуміла, що вони здатні тренувати більшу кількість людей, не лише для себе, й, можливо, і до лав Збройних сил України. Вона зустрілася з бойовим командиром 79-ї бригади. Комбат Майк підтвердив необхідність у людях з високим рівнем дисципліни та якісно навчених. Отож вирішили спробувати. І робота пішла ще більшими темпами. За рік команда Марусі на волонтерських засадах підготувала два взводи батальйону десантників. «Марусині ведмеді» тепер з’явились окремим підрозділом на службі за контрактом та по мобілізації. Вже за рік Маруся й сама підписала контракт, і знову провела паралель, відслужила рік у Житомирі, де народилася та воювала останні кілька років свого життя Маруся Соколовська.

Програми, відповідні до поточної ситуації в АТО, і завдання, які тепер ставив комбат, виправдали себе. Хлопці ставали одними з кращих. Маруся скорочувала запропоновані інструкторами програми більше ніж у половину, ставила завдання навчити бійців лише найголовнішому, все доводилося до автоматизму. Час був обмежений, а життя хлопців коштували дорого. І це працювало. «Марусині ведмеді» розшукували Марусю по всій Україні, щоб подякувати за навчання і за збережені життя — свої та побратимів.

«Пані Марусю, я прийду зараз обійматися!»

Маруся посміхається:

«Побачив, що моя машина на дорозі стоїть, якраз зламалась у черговий раз, ну давай, кажу, підходь звісно. А він щасливий такий, врятував побратима, вчасно надав правильну медичну допомогу, страшенно цим гордий і надзвичайно вдячний інструкторам».

Хлопці, які ніколи не мали відношення до медицини, швидко і правильно надають першу медичну допомогу під час чи після бою, бинтують і накладають джгути на поранених. І Маруся радіє і тішиться, бо кожне збережене життя — це нова сім’я, нове покоління і продовження українського роду.

Випадково чи ні, але жоден із тих, хто пройшов Марусині навчання, не став «двохсотим».

«Не питайте в москалика:

Бицця чи мирицця —

Три струни на балалайці,

А на кобзі тридцять». (Василь Шкляр. «Маруся»)

Коли Батьківщині загрожує небезпека, а її народу неволя, то кожен має стати на її захист. І не важливо, хто ти — чоловік чи жінка. Кожен має робити по змозі, віддаючи рідній Вітчизні стільки, скільки може. Кожен свідомий громадянин має віддати захисту своєї країни стільки часу, скільки може, хоча б на трохи відклавши всі свої справи. Коли настає час воїнів, стать втрачає своє значення. У 2017 році, як і 1917-го, Україну намагаються загарбати війська російських окупантів. Як і сто років тому, головною ціллю учасників бойових дій є звільнення країни від загарбників і створення самостійної Української держави. Герої повертаються. Герої не вмирають, вони мають лише іншу дату народження. Історія повторюється, а, отже, наша перемога є також неминучою.

І хоч говорять, що війна — це не жіноча справа і жінка має народжувати, а не вбивати, місце жінки — поруч з її чоловіком. Якщо чоловік іде захищати свою державу, то жінка має його підтримати. Істинна природа української жінки ніколи не дозволить ображати свою родину і країну. Українська жінка не буде ховатися чи відмовчуватися. Вона буде поруч із захисником на Майдані, як лікар чи волонтер. На передовій, як парамедик чи снайпер, кухар чи журналіст. Українська жінка завжди знайде своє найкраще призначення, навіть програючи чоловікам-воїнам фізично. Чим більш професійно жінка поводить себе на фронті, тим більше її сприймають як воїна, як справжнього побратима, а не як слабку стать. Якщо українська жінка йде на війну, як кадровий військовий, вона має забувати про стать. Українські жінки нарівні з чоловіками можуть захищати Батьківщину так само мужньо і гідно, як українські чоловіки. Бо ми козацького роду, і нам нема переводу.

«Ви думаєте, що мені потрібна війна? Що мені у ній? Я жінка ще молода, я хочу жити, але що робити? Все, що тільки було у нас, розбито і розграбовано. Нині, як бачите, мене оберігати нікому, а навпаки... Я оберігаю». (Василь Шкляр «Маруся»)

Олена

«Жити на благо інших».

Олена Мосійчук

Красива струнка брюнетка з довгим розкішним волоссям і великими карими очима. Олена зізналася, що до війни працювала моделлю. Однак життєвий шлях із подіуму привів не у світову столиці моди Париж, а на Майдан і згодом — у зону АТО. Красиві сукні йвисокі підбори змінилися на військову форму кольору хакі та берці. Події, які розгорталися на київському Майдані, хвилею сколихнули всю Україну. Столичні спалахи відгукнулися і в інших містах нашої держави. Не став винятком і Дніпро. Три дні й три ночі місцеві жителі відстоювали своє місто, чинячи супротив невідомій новій владі. Це стало початком нового життя Олени та її друзів. Всі вони з палаючими серцями продовжили свій шлях на Київський Майдан як волонтери. Жоден із них не сумнівався у своєму виборі, адже йшлося не лише про їхнє життя, а й про майбутнє їх дітей.

Події на Майдані стали лише початком. І хоча на якийсь час здалося, що Перемога поруч, Олена мала дивне відчуття. Була переконана, що все найстрашніше — попереду. Так і сталося. Перші місяці після початку АТО Олена їздила на фронт разом з іншими волонтерами. Хоробрі українці рвалися захищати країну. Однак, не маючи базових знань, ставали гарматним м’ясом. Вони помирали, не розуміючи, що тривала справжня війна. Більшість добровольців не мали ні знань, ні обмундирування. Ніхто з них і гадки не мав, як надається перша медичну допомогу. Так, після одного з обстрілів, під який потрапили волонтери, Олена виявилася єдиною, хто зміг надати допомогу пораненому. «Одне врятоване життя на війні — це врятоване ціле покоління. За кожним солдатом стоять майбутні життя його дітей», — згадує Олена.

Навколо помирали люди, голосно гриміла артилерія, Донбас починав кровоточити. Проте Олена не злякалася, а бажання допомогати іншим підштовхнули до навчання. У Талліннському військовому інституті жінка отримала нову освіту — військовий парамедик. Жадібно хапаючи нові знання, які миттєво розкладалися у голові по поличкам, Олена ставала іншою. Ніжна та лагідна у мирному житті, красива і кокетлива жінка гартувалася, наче сталь, на полі бою. Ще з дитинства Олені подобалася військова справа. Захопленими очима дівчинка дивилися на свого дядька  — воєнного льотчика — і двох двоюрідних братів-військово­службовців. На відміну від своїх однолітків, бачила себе не чарівною принцесою, а сильним Робін Гудом. Змалку вміла постояти за себе, завжди боролася за правду. Але доля взяла паузу і відстрочила військову справу. Усьому свій час — на дівчину чекали навчання, модельна кар’єра, материнство і власна маленька справа.

А коли настав час, красива модель стала військовим парамедиком і знайшла нову себе у полку спеціального призначення Національної гвардії «Азов». Основне завдання — надавати медичну допомогу на першій лінії фронту, відправляти поранених у жовту зону. А ще повідомляти рідних про загиблих, що стало чи не найважчим. Перший час Олена була єдиною жінкою у медпункті, який знаходився в епіцентрі воєнних дій. Життя на фронті завжди важке, особливо для жінок. Та коли в країні починається війна, вони забувають про свою стать. Багатьом жінкам доводилося власноруч шити собі військову форму і докладати вату у взуття. Проблеми жінок не хвилювали генералів, які відсиджувалися у мирному Києві.

Олена не приховує, що їй було страшно й моторошно. Але вона не дозволяла собі проявити слабинку. Не давала собі такого права навіть тоді, коли гинули побратими. Розуміла, що її власний приклад був взірцем мужності. Не панікувала й не показувала страху, хоча всередині все тремтіло. І лише залишившись на самоті, давала волю сльозам, зрошуючи подушку солоними ріками. Дивлячись на відважну жінку, солдати навзаєм трималися хоробро. Ніжні руки Олени врятували сотні бійців. Тендітна, маленька жінка вагою у сорок шість кілограмів витягувала з поля бою стодвадцятикілограмових чоловіків. Олені вдалося зберегти сотні життів, але не власне здоров’я. Жінка працювала на першій лінії обороні, тож обстріли були частими, а з ними й контузії. Та нічого не минає безслідно. Дуже скоро після закінчення служби Олена відчула на собі всі наслідки участі у бойових діях.

Олена згадує Широкіно. Перед наступом прийшов наказ зібрати особисті речі, підписати їх і виключити мобільні телефони. Командири не приховували, що п’ятдесят процентів складу не повернеться назад. Медики майже не спали. Рятували лише кава і цигарки. Велика кількість поранених йшли безперебійним конвеєром. Коли тривав наступ, не спали по кілька діб. Відпочинок і війна — це несумісні речі. У кожного медика виникає момент, або, як говорять, з’являється такий поранений, після якого приходить розуміння того, що кожен має займатися своєю справою. Власне призначення на той момент Олена бачила саме у парамедицині. «Очі бачать, а руки роблять», — так вважала жінка. Емоції, страх, переживання відкидалися на потім.

Повернувшись до мирного життя, Олена мала доводити правдивість своїх поранень та участі в АТО бюрократичній системі країни і чиновникам-щурам. А вони, посилаючись на давній термін заяви, закривали двері. У свій бік Олена чула: «Ми тебе туди не посилали». Лише через три роки було отримане вистраждане посвідчення «Учасника бойових дій». Маленька книжечка начебто підтверджувала участь у війні, однак не надавала особливих переваг. У метро відмовляли у безкоштовному проїзді, посилаючись на те, що молода жінка купила собі цей документ. «Занадто красива для ветерана війни», — звучало із вуст контролерів. Олена зрозуміла, що війна була набагато щирішою і простішою, ніж мирне життя. На фронті є лише свої та чужі. Цінується кожна хвилина життя, бо «чорна з косою» завжди поруч. Бойові побратими завжди готові захистити й підтримати.

Адаптація до мирного життя проходила важко, хоча і допомагали близькі люди. З жорсткої Олена поступово перетворювалася на ніжну, зі знервованої — на спокійну, з різкої — на м’яку й терплячу. Здавалося, що все налагоджується, коли почалися проблеми зі здоров’ям. Жінка втрачала свідомість, носом ішла кров, німіли кінцівки, боліла голова. Лікарі сумно розводили руками і ставили страшний діаг­ноз: ушкодження головного мозку внаслідок контузії. Також постраждали зір, слух і мовлення. Під час одного з приступів друзі силоміць направили Олену до лікарні. Жінка потрапила в Український державний медико-соціальний центр ветеранів війни. Великим здивуванням і водночас полегшенням стало перебування у цьому госпіталі. Сучасне обладнання, професійні лікарі та ставлення, сповнене великої поваги. Олена мала окрему кімнату, а прогулянки серед столітніх сосон зцілювали душу й тіло.

Війна змінює назавжди, і повернутися до колишнього життя просто неможливо. Все стає іншим: відчуття, середовище і сама людина. Олена мріє, що колись стане заводчиком і виведе нову породу собак. Чотирилапих братів любить ще з дитинства. А наразі планує проводити курси парамедицини, в тому числі для цивільних. Олена долучилася до роботи благодійного фонду «Здорове дитинство без меж». Адже допомагаючи іншим — допомагаєш собі. Сили з’являються, коли розумієш, що є той, хто без тебе не може. За спиною Олени стоїть її маленький син, заради якого та інших таких самих малюків жінка і пройшла дороги війни. «Хто, як не я?» — ця фраза постійно звучить із вуст Олени. «Ми маємо говорити правду. І в першу чергу нашим дітям, які будуть писати нашу історію. Ми повинні називати речі своїми іменами. Що таке АТО? Це антитерористична операція, яка має тривати максимум кілька діб. Наша так звана АТО триває кілька років. А це вже справжня війна. Ми повинні відкрито говорите про те, що в Україні відбувається гібридна війна. А ще ми маємо пам’ятати про наслідки, які чекають на нас після її завершення. Сплюндрована земля Донбасу не придатна до життя. Чорноземи нашпиговані мінами і снарядами. Водні ресурси забруднені трупними рештками. Більшість шахт затоплені й загрожують підземним гідродаром. Екологічна катастрофа — це не перебільшення, а наша реальність», — підкреслює Олена.

Безперечно, війна коли-небудь закінчиться, але боротьба триватиме. Адже ворог не лише на війні, а і в мирному суспільстві. Перед кожним українцем стоять важливі завдання. Вони стосуються впровадження програм реабілітації та адаптації як військовослужбовців, так і їхніх родин, соціальних програм із працевлаштування і забезпечення ветеранів війни, розвитку і становлення української армії, яке є вже неминучим. Війна дає усім нам великий стимул для розвитку і побудови здорового суспільства — фізично й психологічно. Наприклад, в Ізраїлі кожна жінка проходить службу у військових лавах країни. Якщо жінка має прагнення до військової кар’єри, держава повинна її підтримати.

Роль української жінки у лавах Збройних сил України неможливо переоцінити, незважаючи на гендерну нерівність. Так, снайперки, розвідниці, командири записані як кухарки, начальники лазні чи швачки. Жінки нарівні з чоловіками приймають участь у бойових діях, виконуючть військовізавдання, ходять у розвідку, працюють як снайпери. Однак після повернення у тил вони мають доводити свою причетність до бойових дій. Лише через кілька років після початку війни на Сході жінок уперше за двадцять п’ять років незалежності України допустили до військового навчання. Але це не привід забезпечувати їх усім необхідним в армії, зокрема одягом, взуттям, засобами гігієни і медичною допомогою. Гінекології, як такої, в армії не існує. Хоча сьогодні у збройних лавах України служить близько двадцяти тисяч жінок-військовослужбовців. І ця цифра зростає, як і продовжується кровопролиття в зоні АТО.

Сміливість, відвага, хоробрість, мужність — в українській мові всі ці слова жіночого роду. Роль жінки в історії України завжди була великою. На Сході України триває справжній Мордор, а орки хмарою сунуть на чолі з жорстоким Сауроном. Бачиться яскрава паралель із романом «Володар Перснів» Дж. Р. Р. Толкієна. Мужні українські жінки, наче ельфійки, протистоять злу, яке чорною імлою окутало неньку Україну. Але, як і в кожній казці, добро перемагає зло. І кожен із нас вірить, що дуже скоро війна завершиться й Україна, як і її славні доньки, заспіває величну пісню Перемоги!

Яна

«Дорогу здолає той, хто йде!»

Яна Холодна

Давай із тобою поговоримо про війну. Вважають, що війна зовсім некрасива. Але люди на війні, які борються за справедливість і правду, — неперевершені. Всі звикли повторювати, що війна — це жах. Війна — це біль. Війна — це смерть. А ще війна  — це любов до Батьківщини. Війна — це відвага. Війна — це мужність. Бажання воїна жити і перемагати. Війна — це коли побратим, наче брат, прикриває тебе від ворога. Війна — це правда і чесність.

Після двомісячного перебування в зоні АТО Яна поверталася до рідного Києва. Дорога додому, до близьких людей і друзів. На Яну чекали: повернення на студію, робота над новими ефірами й новими проектами. А ще — мирне місто, в якому можна спокійно гуляти вулицями, милуватися каштанами, носити підбори та красиві сукні. Жити у мирі. Закривавлений і сплюндрований край залишався позаду. Після шістнадцятої години на Донбасі ставало голосно. Просиналася артилерія, всі розходилися в укриття, дослуховуючись і вже на звук розрізняючи тип вибуху.

У другій реальності землею Донбасу продовжують бігати діти. Катаються на велосипедах. Ходять до школи. Додому повертаються робітники з заводу. У вікнах загорається світло. Працюють магазини. Рухаються автівки. Здається, що продовжується звичайне життя, якби не одне «але». На околицях міст гуркотить. Цей гуркіт — не грім, не випробування і не навчання. То рвуться справжні військові снаряди. А люди звикли до війни. Втомилися боятися смерті.

За розбитою інфраструктурою індустріального міста Яна намагалася розгледіти його колишню красу. Мріяла, щоб знову в кожному населеному пункті замайоріли жовто-блакитні українські прапори. Вона бачила напіврозтрощені будинки, поруч із якими гралися діти. Знівечені будівлі, перші поверхи яких забиті дошками на випадок обстрілу. З вулиці вікна у школах закривали мішками з піском. А всередині продовжувалося навчання.

Покинуті великі дев’ятиповерхівки стояли на розкуйовдженій снарядами землі. За вікнами, які тепер зіяли дірами, колись жили люди. Там вирувало життя. На стінах залишилися старі фотографії та картини. На підлозі розкидані речі й іграшки. Вщент стерте з лиця землі селище Широкіне. Тепер там гуляє лише вітер. Яна розуміла, що колись закінчиться війна, інфраструктура буде відновлена, дороги — відбудовані. Виростуть нові будівлі. Не повернуться лише люди, які загинули на Донбасі.

Яні випала можливість особисто спілкуватися з військовослужбовцями, які по шість—вісім місяців знаходилися на Сході, не залишаючи свої бліндажі й окопи. Жінку вражала висока сила духу цих солдатів. Хлопці кожного дня виконували одні й ті ж завдання. Підйом. Вартування. Бій. Відбій. Часто для спілкування не було жодної живої душі. Навколо — лише пташки і польові щури. Солдати виконували свій військовий обов’язок. Жалітися? Втікати? Це не про них. Люди навчилися виживати у найскладніших умовах. Щодня піднімаючи не лише український прапор над позиціями, а й — бойовий дух. Історій мужності на війні багато. Часто вони обростають легендами, переходячи з вуст у вуста. Але розповідати про них ніколи не набридає.

Яна згадує, як одного разу під час обстрілу всі сховалися в укриття. Навколо страшенно гуркотіло. Залишився тільки один зв’язківець, який продовжував робити свою справу. Всі кричали та махали йому, аби він ховався. Але юнак продовжував вести свою лінію, спокійно відповівши: «Не буде зв’язку — не буде нічого».

Авдіївка. 72-га бригада. Вражають юнаки, які відмовляються їхати працювати в місію за кордон. Бійці воліють бути разом на полі бою, поруч зі своїми побратимами.

Особливою увагою користуються морські піхотинці. Жителі Маріуполя сплять спокійно, навіть коли лунають сильні обстріли. «Чорні берети» не пропустять ворога ні на крок ближче. Бути «чорним беретом» — це бути більше ніж солдатом. Це бути більше ніж просто командиром.

Завершувалися іспити на отримання звання «Чорного берета». Знесилені юнаки після виконаних навантажень завершували свій марафон із важкою дерев’яною колодою на плечах. Разом із ними йшов і їхній командир, бо у «чорних беретів» — один за всіх і всі за одного!

Водіно. Маріуполь. Саме сюди Яна разом із групою приїхала для зйомок нового сюжету. Морські піхотинці. Інтерв’ю. Перед Яною стояли два юнаки — вісімнадцяти і двадцяти років. Що могло юнаків, фактично дітей привести у саме пекло країни, на справжню війну? Туди, звідки ніколи не буває вороття? У відповідь Яна почула слова, після яких на очі навернулися сльози: «Я — справжній чоловік. Я прийняв рішення захищати свою країну від ворога. Хто, якщо не я?»

Світлодарська дуга. Напівзруйнована школа. Кожного дня серед уламків лунає музика. Це військовослужбовець — колишній музикант — проводить уроки музики для горстки школярів.

Кулеметник, який не змикає очей усі двадцять чотири години на добу, бо вогнева підтримка — це його головне завдання.

Поранений, який дивом вижив після того, як у бліндаж потрапив снаряд. Хлопець був упевнений, що його врятувала маленька іконка, яка згоріла вщент, зберігши життя всіх присутніх в окопі.

«Я з військових грошей не беру», — відповіла жінка-швачка, до якої Яна звернулася з проханням підкоротити свій військовий кітель. Справа була у Краматорську. І як Яна не намагалася дати гроші, жінка відмовилася. Вона стояла у вишиванці, лагідно посміхаючись і радіючи. У той момент Яна зрозуміла, що буде боротися за кожне серце. Боротися за всіх і за кожного. За кожного жителя Донбасу, якого потрібно повернути на бік України перш за все інформаційно.

Залишаючи Донбас за спиною, Яна дякувала Богові й кожному солдату, які продовжували боронити мирне небо Української держави. На війні все було інакше. Простіше. Просте військове життя і твердіше твердіших прагнення до перемоги. Яна згадувала, як потрапила у святая святих — цех, де ремонтувалася військова техніка. У тих закритих від чужого ока приміщеннях героїзму не менше, ніж на полі бою. Адже з технікою працювали герої, які щодня у найкоротші терміни лагодили її і відправляли на фронт. Ледве від’їхавши кілька кілометрів, Яна вже планувала свою нову поїздку в зону АТО. Знала, що повернеться за новими сюжетами про військових віртуозів-ремонтників. Це вже вирішено.

«Донбас. Чим більше я тут перебуваю, тим більше він мені подобається. Я ніколи до війни не була на Донбасі. Терикони бачила лише на картинках. Про людей знала тільки зі слів. Індустріальні містечка асоціювалися виключно з Кременчуком. Мені дуже шкода, що саме війна привела мене в цей край. Вдивляєшся в обличчя людей на вулиці й розумієш, що втомилися. Споглядаєш клубки диму чисельних заводів і уявляєш, як колись вони працювали ще з більшою потужністю.

Стоїш на березі Азовського моря і розумієш, що можна тільки тут, скраєчку, бо далі — небезпечно. Край, пошматований снарядами, горем і війною. Аби тільки він швидше очистився і повернувся до нормального життя. Щоб тут у кожному населеному пункті замайоріли українські прапори. А виїзні ефіри «Армії FМ» були присвячені лише перемозі нашої армії та відновленню Донбасу. Захищайте себе, Солдати. Ви — моя Армія»,  — написала у себе на сторінці в соціальній мережі Яна.

Моя «Армія». Радіо «Армія FМ» — один із най­успішніших і швидко запущених державних проектів. Його проект створено військовими для військовослужбовців і приречено на успіх, а значить — на перемогу. У 2015 році Яна приєдналася до Центральної радіостудії Міністерства оборони, чітко розуміла, що лише власний досвід перебування у гарячих точках зможе дати їй повне розуміння ситуації, яка відбувалася на Донбасі. Повний ребрендинг військового телебачення Міністерства оборони. Створення радіо «Армія FМ». Це лише початок великих справ, які робить маленька і тендітна Яна.

Жоден інформаційний ресурс не може замінити справжнього відчуття та переживання, коли особисто потрапляєш на фронт. За два роки існування «Армії FМ» було створено сотні ефірів. У кожний сюжет робоча група вкладала всю душу. Це важливо.

Яна прикипала до Донбасу всією душею. Вражало все. Військові блокпости, які швидко з’явилися з початком окупації. Зруйновані села, міста. Вщент розбиті дороги. Люди. Солдати. Діти, які вітали кожного українського військового і радісно бігли назустріч. Це зворушувало і серце, і душу.

«Кожен військовий повинен завжди носити у кишені цукерки. Для патріотів. Для зовсім маленьких патріотів», — підкреслює Яна.

Жінку бентежить відчуття, що багато людей у країні вважають, що війна десь далеко. Десь там, на сході, за сотні кілометрів. Але це — не так. Війна — всюди. Війна — це не лише постріли і втрати. Війна — це боротьба в абсолютно всіх сферах. Відстань не вимірює наявність війни. Війна — це коли ветерана війни виганяють з автобуса. Війна — це коли в одній зі столичних шкіл дітей із Донбасу називають «донецькі бомжі». Війна — це цькування волонтерів, які допомагають фронту. Війна — це ігнорування подій, які відбуваються на Сході. І боротьба має тривати на всіх фронтах.

Нова позиція Яни започаткувала постійні поїздки на фронт. Військовий кореспондент має бути на війні. Це його обов’язок. Як керівник, Яна особисто впевнена, що кожен, хто носить формений одяг і має статус військовослужбовця, має побувати на фронті. Збіг чи ні, але поряд з Яною ніколи не було людей, які б відмовлялися їхати на війну. Навпаки, Яні доводиться притримувати юних дівчат — військових кореспондентів, перш ніж дозволити їхати у палаючий кратер війни. Неможливо робити контент для військових і про військових, якщо немає реального розуміння, що відбувається на бойових позиціях. Теорія і практика війни — це різні речі.

Свій перший обстріл Яна пережила у Водяному. Довелося кинути всі справи і швидко бігти в укриття. Навколо рвалися снаряди, земля розліталася у різні боки, а разом із нею — вщент розбиті дерева й будівлі. Сидячи в укріпленні, Яна згадувала свою бабусю та її розповіді про війну. Тоді, ще юною дівчиною, бабуся відчула на собі всі страхіття війни і потрапила на примусові роботи у фашистську Німеччину. Бабусині спогади були страшними, але вона ховала їх усередині, промовляючи: «Хоча б ніколи не було війни». Тоді маленькій дівчинці Яні було важко зрозуміти, що переживала бабуся. Почути — це одне. Пережити на власному досвіді — це зовсім інше. На Донбасі, сидячи в укритті, Яна змогла повністю зрозуміти бабусю.

Але найжахливішими були невідомість і неможливість контролювати ситуацію. Ніхто не знав, куди прилетить снаряд і чиє життя забере цього разу жахливий смерч. Страшно було, коли працювали снайпери. Страшно від того, що невідомо, скільки кроків залишалося зробити перед пораненням чи смертю.

Довгий час перебуваючи на позиціях, люди втрачають відчуття страху. І це дуже небезпечно. Страх породжує інстинкт самозбереження. І, навпаки, звикнувши до страху, людина почувається вільно. Почуття притупляються, а це може коштувати життя. Усього двадцять секунд потрібно, щоб одягнути каску і бронежилет. Вони можуть врятувати від смерті. Завжди носити захисне обладнання. Швидко реагувати на попередження. Вчасно сховатися в укріпленні. Дотримуватися засобів безпеки на війні — обов’язкова умова і вимога.

Ефір «Армії FМ» працює двадцять чотири години на добу. Основна задача радіо — піднімати бойовий дух військовослужбовців, підтримувати їх. Саме існування радіо «Армія FМ» говорить про те, що Україна пам’ятає своїх синів. Яна радіє, бо тепер військове радіо слухають не лише військовослужбовці, а й мирні жителі. В ефірі лунають музика, привітання, чути спілкування з бійцями. Кожного разу запрошуються цікаві особистості. Радіо розвивається, змінюється, удосконалюється. Відпрацьовуються технічні моменти, удосконалюється наповнення програми, змінюються учасники. Кожен ефір — це як народження немовляти, до якого готуються всією групою. Яна не спиняється, хоч і стомлюється. Але кожен новий день — це нова аудиторія, нові слухачі, нова хвиля, новий передавач, а значить — ще одна маленька перемога.

Одного разу на радіо завітала тендітна дівчина. Вона якраз підписувала військовий контракт і мала трохи вільного часу. Симпатична маленька Оля впевнено вела військові новини, у перервах вивчаючи військову енциклопедію з озброєння. Жінка-військовослужбовець, артилерист. У будь-якій ситуації готова прийняти на себе командування батальйоном і артилерією. Повноцінна військова одиниця маленького зросту, яка здатна дати фору будь-якому чоловікові.

В ефірі звучать голоси колишніх бійців, ветеранів війни. Всі вони говорять мовою, зрозумілою для військових. Радіо «Армія FМ» доносить не лише привіти і музичні хіти. На її хвилях лунає надія. Війна обов’язково завершиться, і життя буде продовжуватися. На бійців чекає мирне буття, адаптація до нових умов. Колишні бійці, а тепер уже ветерани розповідають про можливості для створення власної справи, діляться своїми помилками і досягненнями. Життя триває і за лінією фронту. Навіть, якщо не пощастить повернутися на колишню роботу, на солдата все одно чекають нові можливості та успіхи. Радіо «Армія FМ» — це робочий майданчик, який допомагає об’єднуватися і гуртуватися всім військовослужбовцям. Бо інколи колишньому воїну нікуди йти. Саме тоді стає в нагоді радіо «Армія FМ».

Війна змінює цінності людей. Одного разу відчувши контраст воєнного і мирного життя, вже ніколи не будеш колишнім. А ще — ніколи не позбудешся невичерпної поваги, яка виникає до українських солдатів. Обов’язковою умовою війни має бути і незламна пошана до військовослужбовців. Солдатів не потрібно занадто героїзувати. Йти воювати за рідних державу і народ — обов’язок кожного чоловіка. Але кожен загиблий — це не знеособлений військовий, а окрема людина, особистість, яка ціною власного життя здобувала мир у нашій країні.

Більша частина України продовжує жити у мирі, і так має бути. Неможливо носити траур усім і кожному кілька років поспіль. Але кожен із нас повинен знати і пам’ятати, що триває війна. У кожному українському населеному пункті мають бути створені сучасні військові музеї, які повинен відвідати кожен громадянин. Читати розповіді, дивитися фільми, торкатися техніки, яка відпрацювала на фронті, перечитувати прізвища і вдивлятися в очі загиблих на алеї пам’яті. Так має бути.

Дорогого коштує, коли пише військовий, який дуже влучно стріляє у бою, вправно «кошмарить сепарів», а у перервах готує, як шеф-повар одного з найкращих ресторанів:

«Коли ви до нас знову приїдете?»

«Вже скоро, за кілька днів».

«Чекаємо. Буде смачний борщ!»

Або таке ніжне: «Спасибі Вам! Мама побачила мене по телевізору. Стільки шуму було у слухавці. Сину, ти мій розумнику. Я аж зашарівся».

І знову в ефірі радіо «Армія FМ»: «Особливий великий привіт усім тим, хто знаходиться на тимчасово окупованих територіях! Друзі, тримайтеся! Ми обов’язково прийдемо до вас. Ще трошки потерпіть».

Голос радіо «Армія FМ» не стихає, а звучить усе гучніше на всіх просторах незалежної Української держави.