Я розвернувся до річки й побачив те, що вкрай перелякало всіх присутніх: там тріснув лід і у великій ополонці бовталися конячка, санчата і з десяток діток. Виходило, що під час чергового кола навколо базарної гори лід не витримав санчат, і тепер дітки могли втонути!

І ми побігли зверху до них. Боже мій, як же ми всі біг­ли, поспішаючи та намагаючись на ходу здирати зі себе одежу! Бігли і бачили, як ополонка дедалі більшає, а можливість урятувати дітей — дедалі меншає...

І тут десь ісправа раптом ніби шалений вітер дмухнув. Я, біжучи, повернув голову й побачив таке, що тільки в казках і описують: там біг разом із усіма вусатий чоловік. Великий такий чолов’яга — і, уявіть собі, він із кожним кроком ставав іще більшим! За кілька метрів перетворився на казкового велетня, а позаду мене закричали: «Врятуй їх, Василю!».

У того Вернигори засяяли білим очі, й мені стало ще страшніше. Кількома стрибками він доскочив до берега і вступив в ополонку. Підгорянка — річка хитра, несподівана та різка, проте в тому місці для велетня була неглибока. Це ми би з вами там до дна не дістали, а той чолов’яга йшов, і вода йому була до плечей.

Ми всі вже стояли на березі, а він мовчки йшов у воді, розгрібаючи крижини. Галас стояв неймовірний: усі, хто прибіг із базару, підтримували велетня криками, і, схоже, я теж кричав разом із усіма. А коли той повернувся й підняв угору долоні, в яких сиділи діти, зчинилося таке ревище, якого я ніколи не чув ані до, ні після того, — а набачитись і начутися, як ви знаєте, мені довелося чимало.

Люди на березі кричали від радості, стрибали та обій­малися, неначе щойно закінчилася страшна і довга вій­на. І я там був, кричав та стрибав разом із громадою. А той богатир ішов берегом, і — уявіть собі! — іще й конячку врятував зі санчатами.

* * *

Він зробив гак, обійшовши натовп, і відразу подався до міста. Там спочатку його було видно серед дахів, а потому, десь біля ратуші, він нахилився, а ми всім гамузом побігли до базару — вже не так швидко, як перед тим, але побігли: кожен хотів особисто подякувати велетневі, а вже як йому хотіли віддячитися батьки тих дітей, можна було тільки уявити.

Нагадую, що я був тоді молодий, тож і прибіг під ратушу серед перших. І побачив, як біля великого вогнища, на якому під кінець базарування зазвичай бика смажать, грілися діти, а їх обіймали батьки. І навіть конячка стояла біля вогню, і трясло її, бідолашну, чи то зі страху, чи то від холоду.

І впала мені в очі все та ж красива панночка, котра йшла кудись убік від головної площі, й вела вона зі собою якого дядька, накинувши на нього свій кептар. Натовп кинувся до дітей подивитися, як вони, а я чомусь пішов слідом за дівчиною з чоловіком, наздогнав їх у провулку й гукнув — на правах людини, котра не закінчила супе­речки з жінкою.

«Почекай», — сказав, й вони обернулись. І побачив я, що то був велетень, котрий знову зменшився до звичайних розмірів. Він був мокрий, із його вусів крапало, і тримав він кілька малюнків із якимись горами, притискаючи ті краєвиди до грудей. Виглядав він радше як утомлений селянин, аніж як герой завбільшки з підгорецьку ратушу.

Та я чомусь відразу зрозумів, що це він, і ноги мої не витримали такого дива. Я сів на сніг, кліпаючи очима, й тільки те і робив, що мовчки розтуляв рота, наче риба. І тоді той чоловік передав панночці малюнки, а мені простягнув руку, щоби допомогти підвестись, і заодно й заповістився:

— Василь. Гупало Василь.

Я піднявся, віддихався й відповів:

— А я Левко Триндун.

— От точно, шо Триндун, — сказала панночка й, посміхнувшись, додала:

— Пішли, хлопці, грітися.

Ми пішли провулками кудись углиб міста, і з того моменту життя моє теж пішло іншим шляхом. Відразу скажу, що казок я вже не розповідав, бо довелося побачити стільки всього, що в жодній казці не почуєш. І Гупало Василь був лише першим дивом, яке я побачив. Але — головним.

То й не річка була — так, ставочок. І над тим ставком кружляло стільки бджіл, скільки в серпні зірочок на небі. Придивився Гупало Василь, прислухався, — ба, в тій воді якісь люде, не розібрати, чи то добрі, чи то злі. Тільки кричали вони гучно, і кричали по-нашому, волаючи про допомогу від бджіл, що жалили їх, наче останнього ворога.

Гупало Василь дістав із торбинки свого пенз­ля, аркуша паперу майже нового і швиденько намалював вулик. Підбіг до дерев, повісив там аркуш, повернувся до ставка і кличе: «Агов, бджоли, ану сюди, ану до вулика нового, відбувається заселення, акція!». Котрась перша з бджіл наважилася перевірити, що і як, а за нею і решта. І підлітають вони до вулика й бачать, що то малюнок, хочуть вертати, а ззаду вже так підпирають, що й не вивернеш. Отже, зліпилися бджоли гамузом докупи навколо малюнка і важко-важко полетіли собі кудись тудись.

Пересвідчився Гупало Василь, що бджоли вже не повернуться, й підійшов до води, де з останніх сил плюскалися якісь темні люде, і сказав їм: «Усе, вилазьте, бджоли полетіли звідси». І вилізли ті всі, й багацько їх було, й усі як один великі та рукаті. Проте дякувати за допомогу не поспішали, навіть зібралися на іншому березі ставка і стояли там мовчки, хоч бери їх так і малюй однією суворою темною плямою.

І тоді вийшов із них найбільший і мовив: «До­поміг ти нам сьогодні, й сьогодні ж я тобі віддячу: йди собі, козаче, — даруємо тобі життя». «А це ніяк, хлопці», — засміявся Гупало Василь, і від сміху того десь у лісі попадало старих дерев нам на дрова. Гупало Василь закрутив пензля, сам закрутився і став ураз велетнем зі страшними білими очима, які багато років лякали всіляку гидоту на землі. Пензель перетворився на здоровенну булаву, і нею Гупало Василь доброзичливо почухав свою стрижену під макітру голову й сказав: «Вас мені якраз і треба, шановні. Саме вас».

І злякалися вони, — це було видно, — та не відступили, тільки згуртувалися навколо найбільшого, котрий, щоправда, був із один Василів палець завбільшки. І тоді Гупало Василь ска­зав: «Щось, бачу я, людське добро вам на користь не надто пішло, злата торік накрали, а досі борсаєтесь у болоті. Хто ви такі?».

Знову мовчали вони у відповідь довго, аж поки їхній отаман промовив: «Ішли ми додому, з москалів вертали. Та й заблукали. Ані нас тут уже ніхто не пам’ятає, ні ми дороги не пізнаємо. Тож ми, скоріш за все, вже й ніхто», — відповів той. А тоді всі знали, що москалі — це солдати, котрих цар забирав на 25 років і повертав уже тих, хто вижив. От і верталися вони, роблячи лиха та нічого не пам’ятаючи за горілкою.

Гупало Василь сказав йому:

— А не буває так, аби хтось да ніхтось, — махнув булавою, перетворивши її на пензля, зменшився до звичайного розміру й пішов на їхній берег.

По дорозі ще раз посміхнувся, і знов у лісі старі дерева загупали, а нові почали швидше зростати.

— А чого ж тоді кажуть, що ви німі? — спитав він, підходячи до отамана москалів.

— А ми мовчали, бо соромно було лиха витворяти серед своїх, — відповів той і додав:

— Але в нас виходу іншого не було, як і любові.

— Вихід завжди є, — сказав Гупало Василь. — Тільки той вихід не відразу видно. Що ж, наробили ви в Миргороді той рік лиха, але з цим тепер усе. Я не знаю, чи є там Бог, але йому, певно, було би соромно, коли між своїми таке коїться. Гадаю, досить вам розбійниками ходити. От я теж людей гупаю не раз, але за вірою та за людською потребою. На ярмарок лихі люде здавна нападають, і тепер ви будете їх гупати. На початок дам вам троє телят, а там уже самі домовляйтеся.

Спочатку ми почули водоспад. Пішли на той звук і десь за півгодинки вийшли до нього. Тут, далеко від замку, Підгорянка ні в чому собі не відмовляла, міцно та гучно спадаючи вниз і перестрибуючи пороги. І праворуч від водо­спаду, нагорі, ми побачили якийсь хутір, а біля нього — стрункий міст над річкою. Нам треба було або вертатись, або йти через нього. Я розтулив було рота, щоб озвучити цей вибір, але Гупало Василь, не звернувши на мене уваги, почав підніматися до хати.

Позаду гуркотів водоспад, але ми почули, як на хуторі хтось гупнув дверима. Низько та погрозливо загавкали собаки, а двері знову гупнули: схоже, хтось випустив собак і знову зачинився. З огляду на події, що відбувались останнім часом у Підгорецькому лісі, така поведінка виглядала природною: в нас і серед степу не надто раділи невідомим гостям, а що вже казати про пущу, в якій узяли за правило шорхатися сокирники?

Собаки грізно брехали за тином, а ми пішли до мосту. Зблизька виглядав він так собі: нахил убік, подекуди відсутні поперечини. А тут треба додати, що я завжди шалено боявся висоти. До того ж боявся, що далі боятимуся дедалі сильніше, от і вирішив іти відразу, не залишаючи собі шансів передумати.

Я вголос запропонував себе в ролі першопрохідця, натякаючи на те, що важу вполовину менше навіть за звичайного Василя, а насправді відволікаючи себе від думок про глибину та про висоту. Не забувайте і про довжину, бо ж той гірський міст хоч і з канату був ізв’язаний, але був довшим за кам’яний у Підгірцях.

Гупало Василь подивився на мене мовчки, і я рушив, уже здогадуючись, що, як і більшість моїх ініціатив, ця виявиться безрезультатною. Я ступив на міст, намагаючись не дивитися на Підгорянку, що кипіла на камінні десь далеко внизу. Міст заскрипів, загойдався, і я вмить опинився на чотирьох, після чого швиденько поповз уперед. І десь посередині мосту почув гучний регіт і вже знайоме мені не менш гучне: «От шо...».

Мабуть, то справді виглядало смішно, та мені було не до жартів: міст почав потрохи опускатися. Я не витримав образи й, поспішаючи, як скажене дитинча, до протилеж­ного берега, відгавкнувся: «Замовкни, опудало!». І тут я осягнув одразу декілька важливих речей: що міст обривається і що Василеве «от шо...» я чув іззаду, а регіт продов­жую чути спереду.

Відірвавши погляд від кривих поперечин, які почали осипатися просто під руками, я вперше у своєму житті (проте далеко не востаннє) побачив Чорноротого. Він був великий, кремезний, чорнявий, мов той циган, і дійсно мав чорного рота, над яким не ростив вусів, маючи тільки бороду — незвичну, знизу підборіддя. Мабуть, він так робив, аби його ніхто ні з ким не сплутав.

Він стояв на березі, на самім краю, і, вперши руки в боки, реготав із мене. А поруч пара якихось посіпак рубала сокирами канати, що ними міст було прив’язано до двох підпор. Мене це видовище підштовхнуло: я опустив голову і прискорився, як міг. Ще мить — і лівий канат обірвався. Тоді я вчепився за правий — руками та ногами, — зупинився і почав волати. Згодом обірвався і той. А я все кричав.

* * *

На моє щастя, канат не витримав посередині, а я вже був близько до мети. Міст остаточно зник, а я тримався за ту бичівку й летів назустріч берегу. Там добряче хряпнувся, проте втримав канат. Цілий той час я кричав і замовкнув тільки тоді, коли мене підчепили якимось гаком. «Здорова була, свіжино!» — привітався Чорноротий і підняв мене на ноги. Сягав я йому десь до грудей, але знайшовся, що відповісти: «Зустрічайте парламентера, пане Чорноротий».

Той посерйознішав і відповів: «Я не знаю, хто ти, хлопчику, але що це за дивна потвора з тобою?». Я розвернувся до протилежного берега й побачив Василя, який знову збільшився в розмірах — так само, як узимку біля ополонки. Того було замало, щоби перестрибнути на наш берег, але вистачило для того, щоби ламати дерева і складати їх на березі. Вочевидь, Гупало збирався в такий спосіб збудувати новий міст. Навколо нього відбувалася якась метушня: клубочився пил, валували собаки, метушився ще якийсь чоловік — певно, з хутора.

І тут я вперше запишався знайомством із Василем і зра­дів через те, що він так само, як і дітей тоді, взявся ряту­вати мене. То було так незвично і так приємно, що я майже спокійно продовжив бесіду.

— Це мій найближчий друг, пане Чорноротий, — сказав я, важко дихаючи, проте намагаючись удавати зі себе важливого пана.

— І де ж ти собі такого видибав?

Майже нічого ще тоді не знаючи про Василя, я вирі­шив, що треба терміново щось вигадати, і, як завжди бу­ває зі мною, почав плести щось, не встигаючи сам за собою:

— А мені тато його подарував, як я народився.

— Дуже цікаво, — похитав головою Чорноротий, іще раз подивився на протилежний берег і додав, запрошуючи:

— Добре, цього мосту дав­но вже слід було позбутись, а тепер ходімо до мого табору: розкажеш мені, хто ти та хто таке — він.

Отаман лишив посіпак на березі стежити за Василем, і ми з ним пішли доріжкою, що піднімалась у гори.

Стежкою я пригадав казочку про заморського принця Кель-Оглана та про його джина і переказав її, наче свою історію: нібито у спадок мені такий велетень лишився, що ми йдемо світами і то до жінок залицяємося, то бідним людям допомагаємо. І що зараз шукаємо якогось Микиту, а перед тим були...

Та Чорноротий перервав мене:

— Годі вже брехати — прийшли, — і так гучно свиснув, що мені аж вуха позакладало.

Ми стояли на невеличкій галявині, де, за сигналом, з’я­вилися сокирники. Далі серед дерев було видно їхній табір, а тут, на галявині, вони, вочевидь, сходилися на наради.

Я дивився навколо і сподівався, що скоро знову почну чути. Так і сталось, а поки я тер долонями вуха, за кілька хвилин на галявині вже запалало багаття, а неподалік від нього посіпаки розстелили на траві велику ковдру, поставили маленький низький стіл і накидали подушок. Чорноротий сів туди і заклично поплескав долонею по вільній подушці: сідай, мовляв.

Я сів, а він дістав стареньку колоду карт і почав її тасувати.

— А що, принце, — лукаво посміхнувся він, — чи не граєте ви в карти? Бо мої люде ще за часів Чорного Дуба зареклися зі мною грати. Ну, ті, хто вижив...

Я відкашлявся і як людина, котра більшу частину життя провела у балаганах, погодився:

— Ну, в триню можна було би спробувати.

— У три-и-иньку? — протягнув із задоволенням Чорноротий. — У триньку вдвох — нецікаво. Ще щось запропонуйте, принце.

Але я в цю гру останніми роками грав дуже часто і грав добре.

— Ну, гаразд, — нарешті погодився Чорноротий, — мені зараз люде потрібні, тож граємо ми на твою долю, а потому — як програєш — на твого велетня. Він же тебе слухається?

— Слухається, — посміхнувся я, а всередині аж затерпнув.

Але робити було нічого, і я вирішив, що коли і програю, то весело:

— А хто виграє — ще подивимося, ваше Чорноротосте. І з вашого боку перший кін зіграємо на того Микиту, по якого ми прийшли. Або я — ваш, або він — мій.

Отаман фиркнув: «Ну, шо за люде?!.» — і гукнув: «Ну ж бо, хлопці, приведіть того дурня малого, що в ямі сидить».

Ми не починали грати, поки переляканого та побитого худющого хлопця привели і посадовили неподалік від мене. Я намагався його (і себе) заспокоїти, передав вітання від батьків і додав — під гучний регіт Чорноротого, — що незабаром разом додому підемо: бабусин пиріг їсти.

* * *

Я перевірив карти, щоби вони були чесні, й почалася гра. Навколо стояли сокирники, над вогнищем уже смажили кабанчика, а Микитка з надією дивився на мене. З усього виходило, що отаман грає дуже добре, але того дня мені щастило не тільки з канатом, і на перший кін мені випа­ли три тузи. Чорноротий покривився, проте наказав роз­в’язати хлопчикові руки й ноги. Той відразу притиснувся до мене — так налякали дитину в банді.

А Чорноротий тасував колоду далі:

— Ну, шо ж, принце, а тепер граємо на твого джина.

— А, то можна, — ніби погодився я. — Тілько що ж ваше отаманство поставить? Невже Чорного Дуба шмат?

І, поки ми обидва сміялися з того жарту, Микитка тихенько прошепотів, дивлячись кудись убік: «Сорочку його проси, бо чарівна».

Обережно, щоби той бандюк не здогадався, я оглянув його одежину. Ніби звичайна старенька вишиванка, та інших варіантів не було, і я сказав:

— А шо, отамане, поставиш свою сорочку на кін? Бо впа­ла в око щось вона мені.

— А навіщо тобі стара, чужа та велика сорочка? — здивувався той.

— А може, мене лякають її рукави: хтозна, які карти ти туди ховаєш? — продовжував, ніби жартуючи, я.

— Ха, — підтримав Чорноротий, — тузи поки що тільки в тебе були. Ну, добре, ось тобі сорочка, — граймо.

Він зняв її й кинув убік, на ковдру біля столу.

Голий до пояса, він продовжував сміятися й у грі, доки в його руках з’явилися три тузи, і тут же заіржали всі сокирники навколо. Та я теж сміявся, бо й на той вік уже багато де бував і багацько хитрунів бачив. Я знав, що так буде, й підготувався. Він дав мені виграти, щоби я заспокоївся, а тепер планує власну перемогу.

Наш спільний регіт літав над галявиною декілька хвилин, поки я відкрив свої карти. Там були три шістки — і кожен, хто грав у триню, зрозумів би, що виграв я, бо ж у цій грі тільки три шістки вищі за трьох тузів.

Чорноротий умить перестав сміятись і підскочив над столом. Усі навколо теж різко замовкли.

— Ти їх дістав із колоди, коли перевіряв, — закричав отаман, нависнувши наді мною.

— Тю, а хтось це бачив? — картинно підняв я долоні.

— Зараз сам розкажеш і покажеш. Ану підпали якусь міцну гілляку, — скомандував він найближчому посіпаці.

Я з остраху скам’янів, аж тут Микитка, поки Чорноротий на мить повернувся до сокирника, перекотився по ковдрі, вмить накинув на голову отаманову сорочку і схопив мене за ногу. Й усе раптом зникло.

Мене добряче крутонуло в повітрі, як ото буває, коли стрибаєш із кручі на знайомому березі глибокої річки. «Мати моя рідна, що ж це відбувається?» — ще більше зля­кався я і заплющив очі. Відтак мене добряче гепнуло на землю, після чого все навколо почало гавкати й розмовляти на різні голоси. «Тіки би не в пеклі», — подумки заблагав я і почав трішки розплющувати праве око.

Наді мною стрибали два чорні злі собаки, а поруч сто­яв якийсь чоловік зі зеленим волоссям на голові, зі зеленими вусами та зеленою бородою. «Таки чорт, таки пекло», — вирішив я й остаточно знепритомнів.

* * *

Спочатку здавалося, що мене несе тато з ярмарку додо­му, а потому я зрозумів, що щось не те, розтулив очі й поба­чив, що мене несе на собі Гупало Василь, який уже повернувся до свого звичайного стану та до звичайних люд­ських розмірів. Ми спускалися гірською стежкою, а по­переду йшов Микитка. Я, наче дитина, попросився піти власними ніжками і дорогою дізнався від хлопчика, що насправді та як тут було.

На тому хуторі жив Зелений Остап зі своїми собаками, — це повз його тин ми з Василем ішли до мосту. А Микитка з товаришем раз на тиждень бігав до нього допомагати зі садом-городом і розповідати новини з Підгірців.

Коли Чорноротий захопив хлопця, щоби поповнити свою поріділу банду сокирників, Зелений Остап віддав за Микитку стародавню чарівну сорочку, яка могла пере­нести володаря й тих, хто за нього тримається, туди, куди він захоче, та лише раз на рік. Отаман сорочку взяв, але хлоп­ця залишив собі, тому що злі люде слова свого не три­ма­ють, бо інакше у злому товаристві відразу падає дисципліна, а інші злі люде його не поважають.

На наше спільне щастя, Чорноротий сорочкою за ті дні так і не скористався — може, збирався куди. Й ось, коли я поповз навкарачки на отаманів берег, міст зламався, а Василь став великим і почав шукати великих дерев для мосту, Зелений Остап вирішив йому допомогти. Удвох вони в’язали смереки, коли біля них опинилися ми з Микиткою. Зелений Остап попросив нас туди надалі не ходити і лишити його у спокої, а мені за те, що виграв у Чорно­ротого Микитку, подарував оту чарівну сорочку.

І ще попередив, що різні люде по-різному переносять ці подорожі, багатьох навіть нудить, і щоби перші десять років я був обережним.

— Беріть, принце, — простягнув сорочку хлопець. — Мені цих див уже не треба.

— А мені треба, — зізнався я і глянув на Василя: чи зацікавиться він словом «принц» або хоча би сорочкою?

Та де там! Він ішов мовчки, щось собі гадаючи. Та я все одно від радощів ляснув його долонею по спині, щоби він зрозумів, як я його люблю і який він тепер мені найліпший друг.

Отак. А ще до вечора ми були в Підгірцях, де передали Микитку Густі Петрівні, а скільки вона пиріжків на радощах напекла і які то були файні пиріжки — то вже інша історія, до іншого вечора.

Я повернуся до тями й відчув, що лежу обличчям у піску, а ногами — у воді. Розплющивши очі, побачив, що вже настала ніч і що лежу я на березі. Буря минула, над головою сяяли зорі — та такі яскраві, яких я не бачив жодного разу в житті. Але тоді мені було не до небесної краси. Я звівся на ноги і так швидко, як тільки зміг, побіг берегом, шукаючи Василя. Дарма: всюди навколо були самі скелі та пісок. Швидко скінчилися сили, і я знов упав, залива­ючись сльозами, бо вирішив, що врятувався лише я один.

Удруге оговтався вже наступного дня. Відразу захотів пити — так, як ніколи в житті не хотів. Я знав, що морської води куштувати не слід, адже тоді швидко зіскочиш із глузду, проте все одно підійшов до берега спробувати: а раптом нас зненацька тією бурею повернуло до Дніпра, а він місцями широкий, наче море. Ковтнув — ні, солона. Тьху ти!

І тоді я почув, як ліворуч, за скелями, наче хтось кричить. За прибоєм і вітром могло й почутися, та я побіг туди так прудко, як лише міг. Домчав до скелі, вскочив у море і пошльопав ним, оминаючи високе каміння. Й уже з моря побачив, що відбувалося далі на березі.

Там підіймався з піску Гупало Василь, а навколо нього стояли татюрки, котрі, вочевидь, також урятувались. Але в той момент мені було не до них. Я так зрадів, що Гупало теж живий, що закричав і побіг до нього. І — між нами — зізнаюся, що біг я тоді, плачучи від щастя, попри те, що на мене чекала неминуча бійка. Проте разом із другом битися можна. Можна програти, можна навіть загинути, але головне — не зрадити ні себе, ні його.

Татюрків було п’ятеро. Вони зі своїми кривими шаб­люками стояли навколо Василя. Почувши мій крик, усі обернулись, і то був ідеальний момент, аби Василеві збільшитись і побити їх, поки вони відволіклися! Та він чомусь просто стояв. Я проскочив поміж найближчиими ворогами й підбіг до нього. Коротко кивнув йому і став поруч, готуючись битися, хоч і не мав я тоді нічого в руках.

— От шо, — сказав Василь і сплюнув піском, — битимемося далі?

І тоді один із ненаших вийшов трохи вперед і показав рукою на себе та на своїх:

— Ми — ні.

Він викинув у пісок шаблю, почекав, поки решта татюрків зробить те саме, тоді, обережно підійшовши, зняв залізну рукавицю — показав, що рука його порожня, і простягнув правицю Василеві. Так і привіталися.

* * *

З’ясувалося, що Василь, перш ніж нас розкидало, встиг прихопити бурдюк із водою. Він прив’язав його до пояса і так зберіг. Отже, ми мали воду, а татюрки — трохи гострої кінської ковбаси, від якої так хотілося пити. Тож ми були приречені на перемир’я.

Зрештою, ковбаса швидко скінчилася. Ми шукали на березі серед різних викинутих із моря залишків чогось їстівного, та де там! Ані хлібчика, ні сала. І ми пішли вздовж берега роздивлятися, де ж саме опинилися.

То був острів. Маленький, розміром із Підгорецький замок. Довкола грало Чорне море, й ніде не видно ні протилежного берега, ні вітрил. На наше щастя, ми знайшли джерельце питної води, назбирали хмизу і запалили багаття. Там само, посередині острова, ми побудували табір. Сплели зі сухих водоростей хатку й рятувались у ній від сонця. Це в нас удома наближалася зима, а на острові було спекотно, як улітку.

Приловчилися ловити рибу та зміюк, яких на тому острові було так багато, як людей на Підгорецькому ярмарку в обід. Ми навчалися мови одне одного й потрохи дізнавалися про життя по той бік війни. Я в кишені завжди мав карти, тож навчав чужинців наших ігор, а один із татюрків примудрився врятувати дошку з їхньою грою в тавлу, якої вже я швиденько навчився.

Василь у наших турнірах участі не брав: він працював зі скелею, видовбуючи на ній якісь величезні обличчя. Словом, не так ми вже й погано жили, якщо не зважати на певну обмеженість нашого меню: тільки риба та зміюч­ки. Тьху, як пригадаю, скільки разів мені там борщ із пампушками снився, то починаю сивіти..

Ми сподівалися, що хтось пропливе поруч і врятує нас, але — дарма. Мушу додати, що на мені весь той час була та сама чарівна сорочка, яку подарував мені Зелений Остап. Вона могла врятувати нас, але мав минути рік, відколи вона «спрацьовувала» востаннє. За моїми підрахунками, зима давно минула, почалась і тривала собі весна, а ми все так і сиділи в хатці, грали у триньку чи то в їхню тавлу.

Грали ми, дуріли потрохи, аж тут від вечір піковий валет у моїй руці зненацька ожив і сказав: «Гайки тобі, Левку. Ой, зламається древко». Було би звідки падати — я б упав, але ми сиділи в хатці, тож я виповз ізвідти на берег, міркуючи собі, що довго ми так не протримаємось. І побачив я, як серед моря знову збирається страшна темрява.

І вдарила буря — така сама страшна, як і під час битви. І знову з’явився серед тих гігантських хвиль велетень, і всі його побачили. Вочевидь, той морський цар, не добивши нас уперше, збирався тепер просто змити острів разом із нами.

Василь збільшився в розмірах, і ми повисли на ньому, вчепившися в його одяг. Він натомість узявся за скелю, з якої робив чи то пам’ятник, чи то скульптуру. Вітер рвав нас на шмаття, а страшні хвилі руйнували скелю, вириваючи каміння, як голодний пес — м’ясо.

Я заплющив очі й захотів понад усе опинитись у Підгірцях, на нашому базарі, де не їдять зміюк, де продають вареники та співають знайомих пісень. Нас зірвало зі скелі й почало крутити, мов кульбабку в повітрі. Я тримався за Василя з усіх сил, аж раптом відчув, що вітер зник, як і звук бурі. А потому ми попадали на бруківку, боляче забились, і я закричав, але не від болю, а від радощів, адже чарівна сорочка врятувала нас в останній момент і перенесла саме туди, куди я і хотів: на нашу ринкову площу.

* * *

Татюрки вирішили, що їх урятував Василь, і почали кричати: «Балабан-ага, Балабан-ага», — стрибаючи навколо. А Гупало враз зменшився, підійшов до мене, помацав со­рочку і сказав: «Пощастило. День у день», — неначе не я спрямував нас зі зміїного острова до Підгірців. Але я не образився: часу не було, бо побіг замовити вареники з картоплею та з грибами.

Забігаючи наперед, скажу, що риби відтоді я не їм — не кажучи вже про змій. А тоді Премудра зробила з нашого повернення велике свято на базарі: з борщем і з феєрверками, — а ті татюрки лишились у Підгірцях, заснували там файну ресторацію зі своїми чубуреками, а назвали її «Балабан». Я чув, що їхні нащадки живуть там і досі, перейнявши справу своїх предків. Як будете в тих краях — зайдіть: там завжди смачно і затишно.

Молодята були красиві. Прошу зрозуміти правильно: вони завжди красиві, бо свіжі, радісні й подобаються всім, — але того разу пара було просто надзвичайна, бо обоє вдалися батькам якнайкраще. З такої нагоди мельник пообіцяв у церкві, що їжі вистачить для всіх, навіть для випадкових перехожих, а коваль наголошував на тому, що має два вози горілки і стільки само меду, ще й трохи — для себе — справжнього вина з-під міста Рима.

Весілля обіцяло бути гучним, і воно таким стало, хоч і зовсім не в тому сенсі, як собі планували. Розпочалось усе зразково: священик видав таку промову, що чоловіки потай плакали від зворушення, а жінки впали в таку задуму, що навіть забули, що збиралися плакати першими. З погодою теж пощастило: і не жарко, і не холодно. Навіть вітру не було.

Гуляли на лузі поблизу вітряка, звідти відкривався прекрасний краєвид на всі боки: хочеш — на річку дивися, хочеш — на поле з копицями сіна, хочеш — горами милуйся. Пам’ятаю, щойно закінчився перший стіл. Я провадив весілля перевіреним способом: стежив, аби пили часто і кричали гучно. Василь сів десь неподалік і тим часом малював тло для групового портрету: синє небо та зелений луг.

Я саме забрав слово у коваля з ковалихою і запросив гульню трішки піднятися, ро­зі­м’яти ноги, поки накриватимуть другий стіл. Сам віді­йшов трохи вбік, аж раптом чую: б’ються. Зазвичай на весіллі бійка відбувається десь на третій день, коли в усіх уже злегка темнішають обличчя, — мабуть, від сонця. А тут, думаю, перший стіл тільки — зарано. Отже, сталося щось серйозне.

Підбіг я до столів і бачу: ковалева рідня, що приїхала десь іздалеку — всі як один криво усміхнені та рукасті, — б’ється вже стільцями з місцевими. І гатяться неабияк, а поміж ними бігає туди-сюди наречена й уже плаче, намагаючись угамувати сутичку.

Тут уже і Триндичиха мотилялась, і Гупало прибіг на поміч, але все одно бійка тільки посилювалася. Ті гості, котрі відлучилися лужком пройтися, швидко повертались і бралися битися на боці своїх, не розуміючи, що ж відбувається насправді. Чоловіки, жінки, навіть діти, котрі щойно разом гралися, рвали одні на одних нові білі сорочки.

І не знаю, як би ми їх угамували, аж чую: свиснуло щось знайоме позаду. Повертаюсь — і точно: Гупало повернув у руці пензля, що перетворився на булаву. «Ой, лихо, — думаю, — це ж зараз він як почне трощити весілля...» Та ні! Він відкинув зброю, зате сам почав збільшуватися, як зазвичай робив це посеред якогось страхіття.

Продовжуючи зростати, він почав вихоплювати зі штов­ханини чоловіків найвищого зросту і кидати їх прос­то, як м’ячики, але точно в копиці сіна. І кожен прилітав туди, вгрузав макітрою в копицю і стирчав звідти ногами. З десяток він їх так покидав, і аж тоді решта, побачивши таке казкове диво, спочатку зупинилась і роти пороззявляла, неначе риби на базарі, а потому нарешті злякалась і розбіглася. За кілька хвилин весілля розпалося, як і було до того, на дві половини: ковалівські — ближче до води, а мельникові — біля вітряка.

Між ними ходив туди-сюди Гупало, гупаючи величезним кулаком у середину власної долоні та стежачи, щоби ніхто не перетнув межі. Мені доводилося бачити його в різних ситуаціях: від лиха до війни, — але таким розлюченим я його ще не пам’ятав. Що вже казати про гостей? Ті стояли і дивилися на велетня, як на Божу кару. І я би на вашому місці, до речі, не сумнівався, що так воно і було.

Він почав говорити так, аби чули всі й аби всім було зрозуміло:

— Ви щойно бажали одне одному миру, діточок і щастя. І що? При першій нагоді ВСЕ ЗІПСУВАЛИ!

Він гупнув ногою — і вітряк здригнувся:

— Люде, схаменіться! — загриміло. — Не можна так зраджувати себе. Чого тоді варте ваше слово? І самі ви чого варті?

Гупало заплющив очі, помітно заспокоївся, тоді розплющив їх і вже значно тихіше сказав:

— На сьогодні — все. Ідіть, подумайте, змийте кров, зашийте одежу. Завтра вранці зустріньтеся тут. Але вже як люде.

Я вийшов на берег і пішов до міста, де потрохи вщухала пожежа. І там ходив, і сям ходив, аж поки знайшов Василя — під задньою стіною ратуші. Він зменшився до своїх звичайних розмірів, сидів, опустивши обличчя у схрещені руки, і... плакав. Я пересвідчився, що цього ніхто не бачить, і сів поруч.

— Усе вже скінчилося, — почав я. — Ти чого, Василю?

Він довго мовчав, рюмсаючи в руки, а потому тихо сказав:

— Я не встиг урятувати всіх.

І мені нічого було йому відповісти.

— І так завжди: когось рятуєш, когось — ні. Я не встигаю, я знову всього не встигаю, — бідкався він, не підводячи обличчя.

Я мовчав. Ми знались уже майже два роки, але то був чи не перший людський прояв, який я в нього побачив. Утім, я навіть не знав, чи до мене він звертається, і вагався, як мені реагувати.

— Я рятую тут — у них щось трапляється там. Я біжу туди — ламається тут. І немає вже сил ніяких із цим миритися.

Тоді я вирішив його підтримати, сказавши:

— Нічого, всі міста палали, відбудовувались і ставали ще кращими, — так і з Підгірцями буде. Нове завжди краще за старе.

Гупало підняв обличчя, подивися на мене й відповів:

— Ага. І нові люди будуть кращими за нас із тобою. При­наймні кращими за тебе — точно, бо такого триндуна вже не повторити.

І раптом ми заіржали, мов коні, які давно йдуть поруч і яким ця дорога — в радість. А потому Василь підвівся, підняв зі землі свою закопчену ґуґлю і сказав:

— Ходімо, Левку, подивимося, як там будинок Пре­муд­рої.

І ми пішли, обережно переступаючи через залишки міста, які ще жевріли.