Ствол автомата смикався, викидав кулю, і вона летіла, розрізаючи повітря та залишаючи за собою порожнечу, немовби стискала простір, який поступово перетворювався на міцну прозору стіну, і сподіватися випадало тільки на цю стіну, бо наздогнати кулю Андрій не міг. Він біг слідом, знову і знову силуючись зловити її рукою, але прудкий шматочок металу завжди випереджав його на мить. Андрій легенями відчував вакуум, що залишався у кільватері, він не міг вдихнути у сухому, колючому вакуумі, але напружував усі сили та біг вперед, сподіваючись зупинити швидку кулю. Десь позаду голосно реготав сержант Козлов, і від його сміху простір попереду раптом вкривався чорними розколинами, а потім розсипався на порох разом із камерою сивого оператора та дівчиною Рутою, що стояла за нею. Андрій кричав, роздираючи сухе горло, проте жоден звук не виходив назовні, залишаючи біль і розпач всередині, у глибинах підсвідомості.

На цьому місці він завжди прокидався, знесилений та пригнічений, і довго лежав, втупившись у стіну. Дружина останні роки навіть припинила розпитувати «що тобі наснилося?» — чи то просто звикла, а чи то модний психолог, до якого вона вчащала, пояснив їй важливість особистого простору в подружньому житті і переконав залишити у розпорядженні чоловіка хоч би шматочок ліжка. Втім, зараз особистий простір Андрія розширився на всю спальню, бо перед Водохрещем дружина поїхала до мами на Кубань і вже місяць залишалася там, не насмілюючись повернутися у революційний Київ з його барикадами, димом від спалених покришок та людьми у будівельних касках. Звідти все це, мабуть, виглядало апокаліпсисом, утім, кияни, які переживали вже не перший Майдан, швидко призвичаїлися до маленьких незручностей, як-от перекритий Хрещатик, центральний Маріїнський парк, повний п’яних гопників, показова відстороненість міліції. Вони навчилися нових правил безпеки, засвоїли об’їзні шляхи і навіть взялися самотужки регулювати дорожній рух на перехрестях — а що робити, коли всі сили правоохоронних органів було зосереджено в урядовому кварталі для захисту влади від громадян.

Користуючись звільненим дружиною простором у ліжку, Андрій перевернувся на спину і ліг, широко розкинувши руки. Висока біла стеля перед очима одразу повернула його у реальність, а розкинуті руки дали можливість глибше вдихнути.

Тривожні сни зазвичай приходили взимку — немовби відзначаючи річниці далекого дев’яносто першого, коли він був молодим, носив форму радянського солдата, а тому мав коритися наказам і не міг впливати на серйозні події. «Міг-міг, — рипів у відповідь противний голос другого „я“. — Хоч себе не дури», — але Андрієві зазвичай вдавалося зупинити його за допомогою холодної води, вихлюпаної на обличчя та карк у ванній кімнаті.

От і цього разу холодна вода зробила свою справу — противний голос угомонився, тонус шкіри підвищився, а свідомість прояснилася. Одягнувши халат, Андрій вийшов на кухню, де порядкувала дочка.

— Доброго ранку, Руто! — сказав він цілком бадьорим голосом, однак рідну дочку не обдуриш.

— Привіт, татку. Чого ти як з хреста знятий?

Вона цьомнула його у щоку і рефлекторно напружила губи, певно, поколовшись об триденну щетину.

— Нічого страшного. Просто тривожні сни, — запевнив він.

— А я тобі казала, що дві зміни, на роботі та на Майдані — це перебір. Сідай до столу. Ти зовсім себе не бережеш.

Ім’я для дочки Андрій вибрав сам, користуючись тим, що дружина, втомлена пологами, не пішла з ним записувати дитину. Отам, у РАЦСі, на запитання жіночки-реєстратора про ім’я для новонародженої Андрій і видихнув: «Рута». Потім був конфлікт з дружиною, яка мріяла назвати дочку на честь своєї мами, за традицією «перша дочка — на бабусю». «Якби така традиція й справді існувала, то тебе назвали би якою-небудь Параскевою чи Теклею», — сказав він дружині і врешті-решт переконав. Бо Рута для українців — не аж яка екзотика. І в кожнім разі краще за вічних Світлан чи Наталь, які панують не лише у паспортах, але й у назвах перукарень та кафе. А разом із прізвищем — Рута Литвин — взагалі звучить класно. Звісно жінки схильні міняти навіть найкрасивіші прізвища, але до цього час іще є.

Андрій сів до столу, посунув до себе тарілку з омлетом і взявся за виделку.

— Хіба хочеш? Мусиш, — сказав він, усміхнувшись.

— Взяв би ти відпустку, — Рута відрізала два шматочки хліба і сіла біля порожнього краю столу. Вона, певно, вже поснідала.

— Відпустку на роботі? — уточнив Андрій.

— Ну не на Майдані ж, — знизала плечем дівчина.

Із найперших днів він шукав в обличчі доньки рис, які б нагадували ту Руту, дівчину з Вільнюського телебачення, портрет якої і досі висів на стіні його робочого кабінету, але не знаходив — та й звідки ж їм було взятися? Художня уява не має впливу на генетику. Дівчина росла точною копією своєї мами, що було цілком логічно і, до речі, зовсім не погано, тому що та у молодості була красунею, бо інакше чому б він одружився?

— Ну добре, я візьму відпустку, — погодився Андрій. — А на скільки? На місяць? На два? На три? Скільки ще це буде тягнутися? — він кивнув на екран телевізора, який без звуку показував трансляцію з Майдану: намети, барикади, прапори та люди у будівельних касках, які комашилися серед усіх цих декорацій, викликаючи відчуття несправжності та якоїсь театральної навмисності.

Рута супроводила поглядом батьковий рух і зітхнула:

— Ти на себе подивися.

Андрій відклав виделку:

— Руточко, я тебе дуже люблю. Але це вже не з твого репертуару, це з репертуару твоєї мами.

Дівчина засміялася:

— Ну, у мами зараз зовсім інший репертуар. Вчора телефонувала і розповідала мені про бойовиків з Литви, які у нас тут воюють.

— Російське телебачення — безглузде та безжальне, — одразу діагностував хворобу Андрій.

Зараз Рута була приблизно у тому ж віці, що й він, коли служив у Литві, і юнацьку привабливість у її обличчі потроху заступала жіноча певність. Це складне випробування для батька — бачити, як твоя донечка перетворюється на дорослу сексуальну жінку. Ти мимоволі починаєш ревнувати її до всього світу і до неї вчорашньої з пухкими губками та малючими перетяжечками на пальчиках, відчуваєш необхідність відгородити її від ворожого та агресивного світу і водночас розумієш, що вона дасть ради йому значно краще за тебе.

— До речі, — Андрій відігнав від себе зайві думки. — Мама говорить правду. Я колись служив у Литві. Зараз — тут на Майдані. Ну чим не бойовик? — хихотнув він.

— Еге, тобі смішно, а вона мені голову пробила. Каже, що на Майдані тут усі на наркотиках, і щоб я тікала до неї. Я питаю, що мені робити в Росії? А вона: заміж вийдеш, тут, на Кубані, повно українців, якщо ти вже така патріотка.

— Телевізор, — повторив свій діагноз Андрій.

Рута гаряче кивнула:

— Я їй так і сказала. Виявляється, це бабуся весь день дивиться, а потім переповідає їй те, що побачила.

А й справді, що може думати про Київ людина, яка не має інших джерел інформації окрім старозавітного радянського, а нині російського телебачення. Навіть інтернетом не користується, не кажучи вже про спілкування з людьми, які цей самий Майдан бачили на власні очі — адже таких на Кубані немає. Ну а те, що Росія намагається залякати своїх громадян українським Майданом, щоб таким чином уникнути свого — це факт, і телевізору там відведена роль замінника реальності.

— Ти ж знаєш бабусю, — Рута зверхньо, по-жіночому смикнула плечиком і Андрій відзначив про себе цей рух.

— Слава Богу, не знаю, — покрутив головою він. — У ті далекі часи, коли ми жили разом із твоєю бабусею, вона такою не була.

— А якою? — уточнила дочка.

— Приблизно такою, як твоя мама зараз, — Андрій посміхнувся.

Рута глянула на нього і знову смикнула плечем. «Це вже до мене», — зрозумів Андрій.

— Тату, — повчально підняла палець донька. — Психологи не радять долучати дітей до подружніх конфліктів, ти що, не в курсі?

Вона вміла іноді бути дуже колючою, і в такі моменти Андрій трохи побоювався її. Адже діти у родинному спілкуванні мають вирішальну перевагу — батьки їм потрібні менше, ніж вони батькам. І тому підсвідомо шантажують самою можливістю спілкування. Коли щось не так — можуть просто вийти з кімнати, і мордуйся потім, як дурень, шукай можливостей для контакту. Бо різкі рухи, як-от підвищення тону чи тиск авторитетом, можуть призвести до розриву останніх тоненьких ниточок, що поєднують родину. І хоч Рута вже пройшла найкритичніший період юнацьких криз, Андрій досі поводився з нею обережно, немовби у війську на заняттях із саперної справи. Що поробиш, виховувати дочку — справа нелегка, це вам підтвердить будь-який батько.

— Та Бог із ними, тобто з нами, — Андрій відсунув порожню тарілку. — Ти коли сьогодні на Майдан?

Рута підвелася, забрала посуд і склала його у раковину:

— А просто зараз. У нас до бібліотеки вчора багато книжок принесли, треба допомогти розібрати.

У складній системі революційного Майдану Рута посідала неоковирну посаду — завідувачки бібліотекою. Бібліотека на Майдані являла собою феномен, зрозуміти який було неможливо. З одного боку, логічно. Люди там здебільшого тиняються без діла, тому можливість почитати книжку не є зайвою. А з іншого — ви десь чули, щоб революціонери організовували бібліотеки? Згадайте хоч би знамениту картину «Свобода на барикадах», яку французи колись малювали на своїх франках, — чи повірили б ми у бойовий запал парижан, якби замість напівоголеної дівчини з прапором там був зображений ботан з бібліотеки?

— Книжок привезли, — пробуркотів Андрій. — Чогось я не розумію в нашій революції. Пісні співаємо. Книжки читаємо.

Рута натиснула кнопку кавової машини й обернулася до батька, спершись стегном на стіл. Фігурка у неї була рельєфна, мабуть, що й краща, ніж у мами в її віці. «Це твоя дочка, зупинися», — противно зарипів у голові голос. Ну що тут поробиш? Неможливо ж ігнорувати сексуальність доньки, а з іншого боку й оцінювати її не можна. От уже ці дочки!

— А що поганого у книжках? — запитала Рута, дочекавшись, поки машина відшумить та виллє порцію еспресо у чашку, а тоді граційним рухом поставила каву перед батьком. — По-твоєму, на барикадах краще бухати?

— Та ні, не краще, — сказав Андрій, кивком подякувавши за каву. — Це абстрактне міркування. Я й сам грішний, жодного разу у «беркутів» каменем не кинув. Але ніколи не думав, що більшість революціонерів буде такими, як я.

Рута не відповіла, а натомість мовчки вийшла з кухні, похитуючи стегнами, і Андрій знову відчув незручність, спостерігаючи за нею.

— Там сьогодні наступ планується, — гукнув він услід.

— Мирний, — уточнила Рута з кімнати.

— Не вірю я в мирні наступи, — Андрій додав гучності, щоб його слова гарантовано досягли доньки, бо пропускати батькові слова повз вуха — це фірмовий прийом усіх дітей. — Не вірю я у мирні наступи. Так не буває. Мирний наступ — це як мокрий вогонь. — Рута не відгукувалася, і він підвищив голос так, що вийшов майже крик. — Одним словом, сиди у своїй бібліотеці і не контурися.

На цих словах дочка повернулася до кухні.

— А це, татку, до речі, теж не з твого репертуару, а з маминого.

— Іноді й вона говорить розумні речі, — зауважив Андрій.

Рута була вдягнута у теплу куртку, як і годиться у зимовому Києві, а тим більше, коли йдеш на барикади. Голову прикрашала яскрава вовняна шапка у жовто-червоно-зелених кольорах, кольорах литовського прапору. Ця картина неприємно вколола Андрія під серце.

— Не переживай, я поїла і в шапці, — трохи зверхньо посміхнулася Рута, вочевидь, побачивши батькову реакцію.

— Дуже дотепно, — відказав Андрій. — Але цю шапку зніми.

Дочка торкнулася голови, немовби перевіряючи, що батько має на увазі.

— А чого? — здивувалася вона. — Зачотна шапочка.

Андрій суворо зсунув брови, показуючи, що не збирається жартувати.

— Вона занадто помітна. Солдати завжди стріляють у тих, хто помітний. Так цілити простіше.

— Цілити? Тіпун тобі на язик, — махнула на нього рукою дочка.

— Я знаю, що кажу, — Андрій зберігав серйозність.— Я це в Литві на власні очі бачив. Пам’ятаєш, розповідав про дівчину у Вільнюсі, що її застрелили?

Рута скривила губки, як завжди, коли йшлося про щось набридливе:

— Ну звісно, ти цю історію стільки разів...

— Тим більше, — перервав Андрій. — У неї шапка була точно, як твоя. Жовто-зелено-червона. У кольорах литовського прапора. Так що давай, знімай від гріха.

Дочка дивилася на нього, немовби не добирала сенсу слів або показово ігнорувала їх. Довелося підводитися зі стільця. Андрій зробив крок і зняв із доньчиної голови предмет суперечки. Рута одразу м’яким, але владним рухом забрала шапку собі.

— Тату, не будь таким нудним. Я ж не у першій лінії.

— Руто, там стріляють, — Андрій дивився на неї впритул, намагаючись поглядом взяти під контроль, як це завжди роблять батьки з дітьми. Але те, що вдається у сім років, не працює у двадцять.

— Куля — дура, — продовжував говорити він попри своє психологічне фіаско.— Особливо коли дурень ще й той, хто стріляє.

Ці слова, мабуть, таки досягли мети, тому що дочка демонстративно запхала шапку до кишені куртки.

— Ну добре. Домовилися, — сказала вона дещо поблажливо, немовби сама мала справу з дитиною. — Цьом.

Він поцілував її у щоку та, коли виходила з кухні, непомітно перехрестив. Тоді сів за стіл і повернувся до кави. А тому не побачив, що у передпокої біля дзеркала дочка видобула яскраву шапку з кишені та натягнула на голову, потім поправила чубчик, щоб кокетливо визирав із-під вовни, і відкрила вхідні двері.

— Па! — гукнула вона до кухні.

— Па-па! Будь обережною! — у відповідь закликав Андрій.

Щоразу, коли вона їздила на Майдан, у нього серце було не на місці. Ще коли все тільки починалося, коли попід стелою Незалежності збиралися студенти, вона вже була там. Іноді навіть лишалася ночувати попри сварки та істерики, які обов’язково влаштовувала мати. А в ніч, коли міліція несподівано і жорстоко розігнала мирних протестувальників, поранивши та скалічивши десятки людей, Рута якраз пішла додому, буквально за годину до подій. Дивлячись на фото закривавлених студентів та викладачів у Фейсбуці, Андрій навіть думати боявся, що серед них запросто могла би опинитися і його дочка. Звісно, теперішня її робота в бібліотеці — це зовсім не те, що підставляння спини під міліцейські кийки або перекидання коктейлями Молотова з «беркутами» біля Кабміну. Але насправді дівчата цього й не роблять, максимум — вони носять на передову бутерброди та каву. І слава Богу, до речі, що вона дівчинка, бо не дай Бог був би хлопець, то обов’язково поліз би на передову. А так — перебирає книжки в Українському домі, у теплі та під захистом стін.

Хоча хлопець — то інше. Хлопець сам собі ради дасть, за нього не так страшно.

«Ну це вже не з твого репертуару, а з репертуару дружини», — знущально зарипів внутрішній голос у голові. Тьху ти!

Телевізор продовжував показувати Майдан, але Андрій уже третій місяць спостерігав барикади в натурі, тож, попиваючи каву, лише іноді кидав оком на екран, щоб не вийшло, як одинадцятого грудня, коли він просто проспав нічний штурм, за що в душі картав себе невпинно. Тоді, щоправда, все закінчилося добре, менти відступили, але совість — субстанція безжальна, її не заспокоїти такими банальностями.

Допивши каву, Андрій почав збиратися до офісу. Рекламна агенція, якою він керував, зараз не була перевантажена роботою, і це зрозуміло в умовах політичної невизначеності. Але лютий — місяць критичний, у березні починається підготовка літніх компаній — напої, морозиво та відпочинок, і якщо до того моменту в країні нічого не зміниться, фінанси заспівають романси. З іншого боку, невелика кількість роботи зараз давала можливість, як влучно зауважила Рута, працювати у дві зміни — на Майдані та в офісі.

Андрій з ретельністю художника обрав краватку, пов’язав і подивився на себе у дзеркало — все до ладу, саме так має виглядати бос у рекламному бізнесі. Звісно, арт-директор чи кріейтор може дозволити собі нечесану бороду, а задача керівника — всім своїм виглядом демонструвати, що гроші клієнта у надійних руках.

Довге пальто — не дуже тепле, але традиційний маршрут бізнесмена з домашньої канапи через сидіння машини до офісного стільця — так звані три крісла — вимагав швидше не теплоти, а статусу. Тим більше, що їхати недалеко.

На виході Андрій ще раз глянув у дзеркало і побачив там статечного, стильного, але без дженджикуватості, впевненого у собі чоловіка за сорок, із прихопленими сивиною скронями та чорними вусами, в яких уже проглядалося декілька білих волосинок — що поробиш, рекламний бізнес вимагає великих нервових вкладень.

Шлях до офісу не забрав багато часу, дороги зранку були більш-менш вільними. Цей феномен вражав усіх водіїв: як це так, перекрито Хрещатик та Грушевського, дві основні артерії старої частини міста, а корків немає? «Може, варто закрити ці вулиці назавжди? Може, добре, що Урядовий квартал відгороджують бетонними блоками? Зачинити на замок, і хай влада там, всередині, живе як хоче. Без них краще», — напівжартома-напівсерйозно казали люди.

На Подолі, де знаходився офіс Андрієвої компанії, було спокійно. Люди йшли тротуарами у своїх справах, машини виконували правила дорожнього руху — якщо не знати, що за десять кварталів літають пляшки із запальною сумішшю, то й не здогадаєшся — хіба що жовто-блакитні стрічки та наклейки на авто виказували соціальну напругу. Адже коли революціонери використовують національні символи як особливий знак, значить країна бореться проти окупації. Дзеркальця Андрієвого джипа теж були прикрашені жовто-блакитними чохлами — хоча інтернет повідомляв про пошкодження та навіть спалення машин АвтоМайдану, мобільної частини революції, люди не знімали національної символіки. Українці за кілька місяців припинили боятися влади, бандитів і міліції, немовби в них прокинувся козацький дух героїчних предків.

Офіс зустрів робочою атмосферою — вільний графік, що його оголосив Андрій, даючи змогу персоналу теж ходити на Майдан, не розхолодив людей. Адже робота біля комп’ютера дозволяє робити справу, бути учасником інформаційної боротьби у соцмережах і водночас залишатися готовим за першим сигналом бігти на барикади. А можливо, Андрій просто переоцінював завзяття своїх працівників, адже три місяці вуличних акцій втомлять кого завгодно і після них навіть авральна офісна робота може видатися раєм, особливо враховуючи, що рекламникам до авралів не звикати.

Робота керівника — це більше контроль, ніж творчість. Тому мистецька натура і художня освіта Андрія не мали можливості розгорнутися на повну котушку. Але з іншого боку, він спостерігав за роботою персоналу і дивувався: як вони можуть експлуатувати свої творчі сили у такому режимі? Бо одне діло — малювати те, що подобається і тоді, коли подобається, інше — робити двадцять варіантів того самого зображення, іноді не найвищої художньої цінності, бо саме такі зазвичай обирає замовник, а він платить гроші. Одна справа — вигадати якийсь красивий хід чи слоган, інша — народити тридцять три ідеї і переконувати замовника, що вони мають спрацювати. Подумки ставлячи себе на місце підлеглих, Андрій розумів, що не впорався би зі щоденним ґвалтом власного таланту. Недарма неврози та істерики — професійні захворювання професіоналів креативних ринків, а спиртне та легкі, а іноді зовсім не легкі наркотики — найрозповсюдженіші ліки проти них. Утім директор має щасливу можливість порозмовлявши з кріейторами та дизайнерами, відпочити у бухгалтерії, обговорюючи бюджет і кошторис, які після густої творчої божевільні здаються прозорими і ясними, неначе кришталь, навіть враховуючи те, що українські бухгалтери теж схильні до істерик — а як інакше за такої податкової системи? Ну а якщо додати до цього домашні істерики дружини з будь-якого приводу, то доля бізнесмена-рекламщика зовсім не видається солодкою. «Зате стаєш філософом», — заспокоював себе Андрій у хвилини розпачу.

— Андрію Віталійовичу! Ми не можемо не платити податки! — з порогу зустріла його фінансова директорка, пишна сорокалітка із надтріснутим нервовим сопрано.

— Не зрозумів, — закліпав Андрій. — Що значить — не платити? Хто сказав «не платити»?

— Вони! — вказала директорка, вказуючи звинувачувальним жестом на екран монітора. — Кажуть, що це економічний спротив режиму. Жодної копійки Януковичу! — голос її затремтів. — А я вважаю, що хоч це і правильно, але наступна влада навряд чи пробачить нам недоїмку, навіть якщо ми будемо скандувати «Банду геть!»

— Наступна влада, — скептично повторив Андрій. — Нам би цю для початку скинути.

Директорка махнула рукою:

— А якщо не скинемо, то ця точно не пробачить. То ми платимо?

— Ну звісно, — знизав плечима Андрій.

— Під вашу відповідальність! — продекларувала жінка і схилилася над клавіатурою.

Остання фраза прозвучала дещо дивно. Адже про відповідальність говорять тоді, коли порушують закон, а не тоді, коли його дотримуються. І лише усамітнившись у кабінеті з написом «Директор. Андрій Віталійович Литвин», він зрозумів, що, говорячи про відповідальність, фінансистка мала на увазі власні докори сумління, бо у закликах бойкотувати податки була чітка та зрозуміла ідея — організація фінансового страйку, яку вона в душі поділяла. А після цієї розмови можна було сховатися за слова шефа — і перед собою, і перед друзями у соцмережах. Мовляв, сама я підтримую, але начальник не дозволив. А він би, може, й дозволив би, якби все по-людськи пояснити... От уже ці психологічні ігри, хай їм грець!

За діловими дзвониками час летів непомітно. Коли у двері зазирнула арт-директорка Оксана, була вже обідня пора.

— Подивитеся остаточний варіант? — запитала вона.

Йшлося про рекламний ролик ліків, який замовник ніяк не хотів затверджувати. Кількість віскі, випитого під час його обговорення, вже вимірювалася літрами.

— А хіба я можу відмовитися? — посміхнувся Андрій.

— Без шансів, — запевнила Оксана і повела його до комп’ютера, за яким працював Антон, найкращий та найспокійніший із дизайнерів. Він міг десять разів переробити один і той самий матеріал, навіть не матюкнувшись.

— Подивіться, бо в мене вже очі замилилися. Добро від зла не відрізняю, — Оксана була схильна до філософських сентенцій.

— Та хто його зараз відрізняє, — розвів руками Андрій. — Вмикай.

На екрані застрибали пігулки, розчиняючись у воді та проскакуючи у горло пацієнта, виконане у кислотно-червоних кольорах.

Андрій скептично гмикнув:

— Мені здається, попередній варіант був кращим.

— Так його замовник забанив, ви ж знаєте. Кажуть, занадто абстрактний.

— Для замовника ідеальний ролик — це коли дві хвилини всі говорять, що його таблетки найкращі, — зауважив Андрій.

Оксана тяжко зітхнула:

— Життя складається з компромісів.

Андрій здивовано звів брови:

— Звідки у такої молодої дівчини стільки філософської гіркоти?

— Вона з хлопцем посварилася, — пояснив зазвичай мовчазний Антон.

— Судячи з налаштування на компроміс, це ненадовго, — попри значну різницю у віці Андрій намагався підгримувати неформальні стосунки з підлеглими.

Оксана зітхнула ще глибше:

— Але іміджеві втрати!

Вона була типовою представницею свого покоління і розривалася між навіяними сучасним інфо-простором феміністичними стандартами та традиційними біологічними викликами.

— Оксаночко, — Андрій дружньо поклав руку дівчині на плече. — Імідж треба знімати на ніч разом із білизною.

Згадка про білизну мала на меті піддражнити дівчину. Він любив спостерігати за тим, як напускний цинізм бореться із природною сором’язливістю. Дизайнер теж зауважив цю боротьбу, тому що піднявши очі, взявся спостерігати за начальницею. Вона зашарілася і вже відкрила рот, щоб віджартуватися, але не знайшла слів.

— Ну добре, — підсумував Андрій. — Хай їдять, що замовляли. Посилай як є, а там буде видно. — він подивився на годинник. — Я на Майдан. Коли що — на телефоні, звісно, якщо зв’язок не відімкнуть.

У своєму описі України XVII сторіччя француз Гійом де Боплан зазначав: «козаки повстають кожні сім років». З тих часів у нас нічого не змінилося — хіба перерви між повстаннями стали трохи більшими.

Рівно за дев’ять років після Помаранчевої революції центральна площа Києва знову перетворилася на революційний табір — адже Радянський Союз, а тепер Росія, не хотів відпускати від себе одну з найдавніших колоній, що за триста років перетворилася на своєрідне альтерего метрополії. Бо й саму свою назву — Россія, Русь — імперія позичила у Києва, свою мову скопіювала з церковної мови українців, свою історію переписала з наших книжок, ну а головне — торговий шлях до Європи, про який мріяв іще імператор Пьотр, — проклала через українські степи.

Коли людина марить, що вона є іншою людиною, її закривають у божевільні. А коли ціла країна ототожнює себе з чужою історією — на божевільню перетворюється вона сама.

Втім, божевільні мають одну перевагу перед здоровими — вони не заморюються божеволіти. Саме тому один раз отримавши відкоша при розвалі Союзу у дев’яносто першому, а вдруге — на Майдані у дві тисячі четвертому, Москва знову спробувала підкорити Україну у традиційний спосіб — підкуповуючи гетьманів і полковників, розводячи брехні, сіючи чутки та ховаючись за спинами людей у рясах. І їй це майже вдалося. Але тупий президент Янукович крутонув кермо занадто різко — і приспані було люди знову прокинулися та вийшли на Майдан.

Зазвичай Андрій обирав для своїх чергувань на барикадах нічний час. Адже вночі там найменше людей. Так робили багато киян, які могли собі дозволити вільний графік на роботі. Ніч на Майдані, потім трохи сну, з обіду на роботу, ввечері знову на Майдан — від закриття метро до його відкриття та підходу свіжих сил. Але сьогоднішній так званий мирний наступ не віщував нічого доброго, тому Андрій вирішив поїхати раніше, іще по світлому.

Хто ж це вигадав таке, «мирний наступ»? Хоча з іншого боку, щось робити було треба — вже місяць після Водохреща, коли спалахнули масштабні сутички на Грушевського, нічого не відбувалося. Міліція затримувала на вулицях активістів — за лижні шоломи на головах, за жовто-блакитні стрічки на рукавах та й просто за правом сильного — арештовувала на заправках охочих заправити пальне в каністри, звинувачуючи у виготовленні запальної суміші. Такі дії, звісно, не могли істотно завадити революції, але дратували. Штаб Майдану через його пасивну позицію звинувачували у всіх гріхах — від боягузтва до зради, і тому терміново треба було щось вигадувати. З розряду подібних вигадок і був сьогоднішній похід до Верховної Ради, який назвали «мирним наступом», підкреслюючи, що не планують повторювати Вогнехреще.

Працюючи з творчими людьми, Андрій навчився розуміти кожного — і дизайнера, який затримує роботу, і арт-директора, який за це його гнобить, і бухгалтера, який заважає їм обом працювати, і клієнта, який тижнями тягне з відповідями на головні питання, а потім вимагає зробити все «на вчора». А що поробиш — робота з людьми включає розуміння їхніх інтересів. Проте це вміння заважало тверезо оцінювати ситуацію на Майдані, і розмови з друзями з його боку нагадували медитацію над Дніпровими хвилями в очікуванні, поки мимо пропливуть трупи ворогів. Не дивно, що у відповідь його часто теж звинувачували у пасивності, але це не зачіпало за живе, адже бізнес, як і війна, працює за принципом «роби, що маєш, і хай буде що буде». Щоденні ходіння на Майдан — це все-таки краще, ніж сидіння в інтернеті, тому совість Андрія була спокійною. Та й, щиро кажучи, біля комп’ютера було страшніше — хвилі панічних чуток, «все пропало», «нас зливають», «зрада» й таке інше... але все це миттєво розвіювалося, варто було приїхати на Хрещатик і подивитися в очі людям, що стояли, сиділи, ходили у справах чи без, співали гімн, слухали ораторів зі сцени, рубали дрова, розносили їжу. Спільна дія народжувала певність, і на Майдані Андрій відпочивав душею від інтернетних жахіть.

От і зараз він їхав туди великою мірою, щоб переконатися: все буде добре, і не просто тому, що так хочеться, а тому, що всі ми разом це зробимо.

Радіо, що працювало в машині, додавало тривожних настроїв: «Міністерство оборони заявляє про те, що військовослужбовці Збройних сил можуть взяти участь у здійсненні антитерористичних операцій в країні. У відомстві зазначили, що військовослужбовці мають право: застосовувати відповідно до законодавства України зброю і спеціальні засоби»...

Отже, влада планує застосувати армію. Це хріново.

На Глибочицькій машина, що їхала позаду, раптом почала активно блимати фарами. Що таке? Може, колесо пробив? Хоча ні, не схоже. А проте ігнорувати такі наполегливі знаки не годилося, і Андрій увімкнув правий поворотник. Знайшовши вільне місце біля узбіччя, він пригальмував та опустив скло. Машина зупинилася позаду, водійські дверцята відкрилися, і з них на дорогу вилізла жінка у чорній куртці та шапці, насунутій на очі так, що не можна було оцінити вік власниці. Забувши закрити двері, вона підтюпцем підбігла до Андрієвого джипа.

— Драстуйте! Ви на Майдан? — голос жінки злегка тремтів.

Андрій дещо здивовано відповів:

— Так.

Звідки вона взяла? А, зрозуміло, це синьо-жовті чохли на дзеркалах, вони одразу виказували активіста.

— Ой! — радісно усміхнулася жіночка. — А можете у нас взяти речі? Бо ми самі боїмося туди їхати, а ви завезете, добре?

З цими словами вона махнула рукою до своєї машини, і з пасажирських дверцят висадилася друга жіночка невизначеного віку, мабуть, подружка.

— Авжеж, — кивнув Андрій.

Він настільки звик до Майдану, що навіть не думав, що існують люди, які бояться туди їхати. Але й справді — двом жінкам, мабуть, страшно було, бо й міліція, яка періодично перекриває під’їзди до барикад, і титушки, що шакалили навколо у пошуках слабких та самотніх Майданівців, щоб віддухопелити та пограбувати, і чорний дим від шин, — усе це здається небезпечним, особливо в інтернеті. Адже одна справа — разом із натовпом у сотню тисяч душ іти на недільне віче, а інша — їхати на барикади самим та ще й з вантажем.

Тим часом водійка повернулася до своєї машини та відкрила багажник. Андрій затягнув ручник і пішов допомагати. Речі, про які говорили жінки, виявилися бутилями з питною водою, упаковками з туалетним папером, серветками та іншими побутовими дрібницями, які ми просто не помічаємо, коли вони є. «Що то, жінки! — пронеслося в Андрієвій голові. — Вони інтуїтивно розуміють першочергові потреби, я би так не зміг».

Шість рук швидко перевантажили все з машини до машини. Жінки розсипалися у подяках. Дивні.

— Це вам дякую, — сказав Андрій. — Без вас ми б нічого не змогли.

Ця невеличка пригода забрала час, але покращила настрій. Андрій спробував оцінити, скільки таких помічників — боязких, але активних — є по всій Україні, і відчув приплив натхнення. Бо жодна армія не зможе тримати всіх цих людей під контролем. Хіба що окупаційний контингент із Росії, та й те, навряд чи в них є стільки вільних солдатів.

Утім, настрій тримався недовго. Телефон забринів на вібросигналі. На екрані висвітився Краснодарський номер дружини.

— Слухаю, — якомога спокійніше сказав Андрій.

— Де дитина? — у голосі дружини чулися прокурорські нотки.

— І тобі теж доброго здоров’я, — підкреслено миролюбно відповів він.

— Ти що з себе корчиш? — на тому кінці ефіру не прийняли його інтонації. — Де Рута, я питаю?

— Зранку поснідала і поїхала, — Андрій перейшов на діловий тон.

— Куди? — з притиском запитала дружина.

Андрій зітхнув:

— Їй уже двадцять років.

— А тобі скільки? — дружина зірвалася на крик. — Сам здурів зі своїм Майданом і дитину з пуття збиваєш?

Кричати у відповідь було безглуздо, тому Андрій обрав тактику дрібних уколів.

— Як погода у Краснодарі? — запитав він.

— Яка погода? Ти знущаєшся? Де Рута?

— Подзвони їй та спитай.

Голос дружини здригнувся:

— Вона поза зоною. Якби я могла подзвонити їй!

— Значить у метро, чи де, — якомога спокійніше сказав Андрій, хоча й сам відчув, як тривога зароджується десь у животі. — В нас тут зараз зв’язок нестабільний.

Дружина, мабуть, вже викричалася, тому що стишила натиск і перейшла на сльозливі інтонації.

— Андрієчку, мені страшно. На Майдані «Правий сектор», литовські бойовики. У вас там таке робиться!

Ця російська маячня здавалася смішною у чужому виконанні, але почути таке від людини, з якою прожив два десятки років...

— От іще ти мені розкажи, що у нас робиться, — голос Андрія, певно, виказав роздратування, тому що дружина знову почала заводитися.

— І розкажу! Вам там не говорять, а насправді...

Ні, це вже було занадто! Андрій відставив телефон від вуха, щоб її голос припинив звучати у голові, здалеку цей потік свідомості можна було сприймати як радіо.

— Воно все організовано звідти, щоб до вас прийшли американці! А такі дурні, як ти, щоб стали для них гарматним м’ясом! Тільки я не дозволю втягувати у це свою дочку!

— Ти їй усе це розкажи, — порадив Андрій.

— Так у неї телефон поза зоною! — крикнула дружина.

— То передзвони пізніше, — йому вже остогидла ця істерика. — Все, більше не можу говорити. Я за кермом.

— Бездушна тварина! — заревіла дружина.

— І я тебе люблю. Цьомочки.

Андрій натиснув кнопку «відбій» і тільки після цього дав волю емоціям.

— Істеричка! — сказав він у вже мовчазний телефон.

Останній місяць заочного спілкування остаточно розколов їхні світи. Іноді навіть здавалося, що не з цією жінкою він колись стояв на рушнику та цілувався під вигуки «Гірко!». Що не з нею гуляв нічним Києвом з Володимирської гірки до Андріївського узвозу, не їй показував таємні, лише йому відомі куточки міста, не з нею обіймався на дерев’яних сходах Кожум’яків, найромантичнішого колись місця для закоханих, що його тепер забудували ідіотськими у своїй претензійності підробками під старовинну архітектуру. Перетворення Кожум’яків чимось нагадувало перетворення дружини. Колись глухий куточок Києва, урочище, в якому, за легендами, жив Змій, що його Кирило Кожум’яка впряг у рало та виорав мегалітичні Змієві вали, заросле кущами, де навесні божеволіли солов’ї, а влітку у затінку кучкувалися бомжі, елегійні та сумирні, як і весь старий Київ, перетворилося на лабіринт вузьких вулиць, де не можна проїхати, ба навіть пройти через вузькі тротуари та сотні хаотично запаркованих машин. Кущі зникли разом із солов’ями, затінком і сумирними бомжами. Дво-триповерхові псевдоісторичні будиночки швидко почали осідати, нависаючи над перехожими своїми потворними балконами, розетками та колонами. Й іноді здавалося, що сюди повернувся Змій — тільки не допотопний кожум’яківський, а модернізований, на мішленівських протекторах із неоновими очима та пекучим вогнем V-подібних шестициліндрових двигунів. Саме ця потвора тепер брала данину з Києва, і ще не знайшовся сміливець, що взявся б запрягти її в рало.

Так само у дружині зараз пробудився первинний вогонь, тимчасово вгамований коханням, народженням дитини, побудовою родинного гнізда. Тільки цей відроджений вогонь живився не гормонами, а телевізором, новинами, інтернетом та іншим диявольським знаряддям. Він спалював усе на своєму шляху — стосунки, родину і навіть спогади. Це були наче різні люди — теперішня і колишня дружина. А може, й ні, може, це Змій просто скинув шкіру і відростив нову, як це ведеться у зміїв.

На перехресті Володимирської та Хмельницького стояв міліцейський джип, і декілька міліціонерів зі смугастими палицями намагалися не пропускати машини, що їхали вниз до Хрещатика. «Знов-здоров», — подумав Андрій. Раніше такі спроби розбивалися об ентузіазм перехожих, що оточували представників влади тісним кільцем та словами, а іноді й жестами переконували відступити. Так сталося і зараз. Машину та ментів моментально взяли в кільце люди, і після кількох хвилин з’ясування стосунків дорога звільнилася.

Андрій зазвичай паркувався на Пушкінській, за квартал до Хрещатика, щоб уберегти авто від випадкових пошкоджень. Бо революція — революцією, а машина — це частина бізнесу. Саме тому він, до речі, свого часу не приєднався до АвтоМайдану, мобільної версії революції, або ж, як дотепно висловився один з її лідерів художник Поярков, революції з доставкою додому. Це була без перебільшення геніальна вигадка — автомобілізований протест. Українська влада завжди жила за містом — у Конча-Заспі, Пущі-Водиці та інших курортних місцевостях. І їм там зовсім не пекло, що Київ перегороджений барикадами, що у наметах мешкають тисячі людей, мерзнуть та мокнуть, висловлюючи свою громадську позицію. У влади був власний світ — котеджі, сауни, басейни та охорона. І отут попід вікна до них приїжджала Революція — справжня, із плакатами та скандуванням, із балончиками фарби, що залишають на пам’ять гасла, і навіть поламаними шлагбаумами та парканчиками, бо нащадки козаків — люди емоційні і не люблять, коли охорона заважає їм протестувати. Тактика АвтоМайдану була настільки ефективною, що влада мусила боронитися — активістів позбавляли прав, машини їм вночі палили невідомі, а вдень розбивали озброєні битами загони провладних гопників, названих у народі титушками за прізвищем першого представника цього біологічного виду, що став відомим на всю країну після нападу на журналістів. Рекламщики в Андрієвому оточенні тоді сміялися, що «титушко» — це найдешевший у світі бренд, але цей бренд досить скоро став агресивним та небезпечним.

Звісно, у мирні часи припаркуватися в центрі було нереально, але зараз машин їздило небагато, тому місце для Андрієвого джипа знайшлося швидко. Заглушивши двигун, він вийшов на бруківку і відчинив задні дверцята, де на сидінні стояла велика спортивна сумка з майданними лахами — теплими шкарпетками, черевиками, лижним комбінезоном і навіть термобілизною для особливо холодних ночей. За кілька наступних хвилин керівник рекламної агенції перетворився на революціонера — одного з сотень, що ходили Хрещатиком. Теплий одяг, рукавиці, респіратор на шиї, за спиною — бейсбольна битка. Потупцювавши на місці, щоб перевірити, як сидить взуття, він акуратно склав знятий костюм та пальто і взявся вивантажувати з багажника речі, передані жінками, — тими, що боялися їхати на Майдан.

— Пробачте, ви не допоможете?

Це запитання можна було адресувати «в нікуди», й одразу намальовувалося кілька охочих. Люди настільки прагнули бути корисними, що хапалися за будь-яку справу. Барикади будувати, сніг прибирати, носити шини — все робилося швидко та з ентузіазмом. Це здавалося дивним — адже попри наявність штабу в Будинку профспілок, попри сцену, з якої лунали не тільки пісні, але й цілком конкретні команди, більшість людей тут були, як то кажуть, «самопасами» — вони здебільшого тинялися сюди-туди, від Грушевського до ЦУМу і назад. Але залюбки допомагали організованим силам — медикам, сотням самооборони, кухні та комендантській службі, не кажучи вже про авральні роботи, як-от побудова барикад.

Тому й зараз на пропозицію піднести речі до найближчого пункту прийому допомоги відгукнулося п’ятеро молодиків, які так швидко розхапали пакунки та барильця, що Андрієві нічого не лишилося. Він подякував хлопцям, вони — йому. Загалом рівень ввічливості тут зашкалював, іноді складалося враження, що й справді на Майдані зібралася еліта, і не та, що має багато грошей, а та, що відповідає за себе та країну.

Такі прояви людського духу завжди розчулювали Андрія, і зараз незнайомі хлопці своїм ентузіазмом повернули настрій, що його була зіпсувала розмова з дружиною. Є ще люди в Україні, і їх зовсім не мало.

Впевнено ступаючи важкими черевиками, Андрій спустився Прорізною до благенької барикади на розі, що мала прикривати революціонерів від несподіваних атак, зупинився біля скриньки для збору допомоги і відрахував туди чергові дві тисячі — таку тижневу таксу він сам встановив собі, бо як бізнесмен розумів значення грошей у господарстві, а Майдан був величезним господарством.

Помаранчеві захисні каски, які стали головним модним трендом Майдану, робили табір схожим на будівельний майданчик — адже несподівано з’ясувалося, що вони захищають голову не лише від цегли чи цементного розчину, але й від міліцейських кийків та навіть гумових куль. Саме тому їх і спробували заборонити законом у січні, проте без особливого успіху. Таким чином учора ще цілком мирний засіб захисту став дефіцитом і сьогодні купити його було практично неможливо. У цій ситуації власників мотоциклів виручали мотоциклетні шоломи, а гірськолижників — відповідно лижні.

Людей на Хрещатику було не дуже багато — воно й зрозуміло, якщо врахувати, що всі організовані сотні пішли на мирну ходу. Біля наметів залишалися тільки чергові. Ну й «самопаси», які звично тинялися між барикад та кучкувалися біля столиків з чаєм.

Біля намету шостої сотні, до якої колись записався був Андрій, стояло шестеро хлопців, сьомий рубав дрова для кухні. Всі крім нього були споряджені за майданною модою — каски чи мотоциклетні шоломи, респіратори, битки. Колишній однокашник Андрія по інституту Семен хвалився новим надбанням — захисними щитками на руках і ногах, зробленими зі звичайних глянцевих журналів та клейкої стрічки. Він періодично стукав по них палицею, щоб продемонструвати ефективність такого захисту.

— Слава Україні! — привітався Андрій.

— Героям слава! — першим відповів Семен.

Ритуал рукостискань на мить відвернув увагу від Семенових доспіхів, утім він одразу виправив ситуацію, похвалившись:

— От бачите, навіть з жіночих журналів може бути користь!

— Думаєш, поможе? — скептично перепитав кухар.

— Аякже! Ми тоді у грудні з ментами штовхалися, то вони, суки, по литках б’ють. А так виходить щиток, як у футболістів. А руку можна просто підставити, коли кийком б’ють, от спробуй!

Один із хлопців ліниво махнув биткою у бік Семена, і той різко викинув назустріч передпліччя, обмотане журналом.

— От бачиш! — захоплено вигукнув він.

— Солідно, — похвалив Андрій.

— Щоб ти знав, колись в Англії ополчення вдягалося у доспіхи, зроблені з паперу.

— Я собі уявляю! — засміявся кухар.

— Серйозно! — емоційно продовжив Семен. — Складали багато шарів і простьобували нитками, як ковдру. То щоб ти знав, воно стрілу витримувало.

— Що нового? — поцікавився Андрій, коли тема паперового захисту вичерпалася.

— Та в Маріїнському заміс, — відповів Семен. — Менти з титушками взяли наших у кільце. Кажуть, уже кілька вбитих.

Андрій розвів руками. Погані передчуття підтверджувалися:

— Це такий мирний наступ?

— Так і я ж про це, — Семен плюнув собі під ноги. — Який може бути мирний наступ? Де таке бачено? Це як печений лід. Мирний і наступ. Мирно йде худоба на бійню, а наступ — це зовсім інше.

Всі закивали на знак згоди. І така єдність не дивувала, адже ті, що вірили в нову ініціативу Ради Майдану, пішли до Маріїнського. На Майдані залишилися лише скептики.

— Я позавчора дизель у каністру заправляв для генератора. То що ви думаєте, налетіли, схопили і присудили нічний арешт,— поскаржився хлопець, який виконував обов’язки старшини-господарника. — Я судді кажу: дизель для коктейлів Молотова не годиться, потрібен бензин, — а їй пофіг. Якщо каністра, значить терорист. Тепер після десятої маю бути вдома, інакше посадять.

— Отож і виходить, що ти завжди винен! — Семен продовжував постукувати себе по доспіхах із журналів, немовби перевіряючи їх, а потім красиво перекручував кийка, і перекидав його у ліву руку і знову стукав. — Ти винен апріорі. Навіть якщо не винен. А як на мене, то краще вже сидіти за діло, а не просто так.

Андрій глянув у бік Інститутської, де на горі стояла Адміністрація Президента. Звідти долинав шум, поки зовсім здалеку, так що його можна було сприйняти за звичні звуки великого міста.

— Ти що, думаєш, уже почалося? — стурбовано запитав він.

— А хрін його знає, — Семен знову перекинув кийка з руки в руку. — Згадай грудень. Тоді теж пробували, але отримали люлєй і відійшли.

Тим часом до компанії підійшов ще один учасник, одягнений підкреслено цивільно, навіть без респіратора на шиї — неодмінного атрибута всіх, хто наближався до передової. Респіратор мав захистити не лише від їдучого диму покришок, але й від оперативних камер міліції. Борис, давній товариш Семена, з яким Андрій зійшовся на Майдані, дисципліновано чергував на барикадах, працював як усі, але не виявляв жодних ознак агресії. Він був дещо дивним, як це часто буває з інтелігентами, зате з ним ніколи не було нудно, адже спектр тем для обговорень пролягав від квантової фізики до китайської філософії.

— Усіх вітаю! — неголосно привітався Борис.

— Привіт! — простягнув йому руку Андрій.

— Героям слава! — відгукнувся Семен і знову вимахнув кийком.

Зависла пауза. Всі прислухалися до звуків з Інститутської.

— До речі, мені дружина дзвонила, — вирішив підняти бойовий дух Андрій. — Каже, у нас тут терористи, підготовані в Литві та Польщі.

Треба ж було отримати якусь користь від неприємної розмови з благовірною, а так хоч хлопці потішаться.

— Та ти що! — здивувався кухар.

— Реально. Каже, ми тут всі за гроші, просто нам правди не говорять.

— Смішно, — кивнув Борис без тіні посмішки. — Ми за гроші, але нам про це не говорять.

— А де вона? — поцікавився старшина сотні.

Семен здивовано звів брови:

— Так вона ж у тебе наче нормальна була.

— Якби була нормальною, не втекла б до мами в Краснодар.

— А, у Краснодарі! — розвів руками старшина. — Ну звідти видніше.

— Віртуальна реальність, — кивнув Семен.

— Добре, хоч Рута не з нею... До речі, — Андрій поліз у кишеню за телефоном.

Розповідь про дружину викликала в душі те саме тривожне почуття, що виникло від слів «телефон не відповідає». Коли у дочки не відповідає телефон та ще й під час революції — це дуже погано. А враховуючи події у Маріїнському та цілком можливий штурм Майдану силовиками — тут навіть слів не можна підібрати, щоб описати стан батькової душі.

Андрій відійшов на два кроки від товаришів, щоб мати можливість спокійно поговорити, коли до нього долетіли чиїсь слова:

— Ні, мамо, ми просто в кіно пішли. Чому шум? А кіно про війну, — він обернувся і побачив двох хлопців явно шкільного віку, один з них тримав телефон біля вуха: «Ні, ми не на Майдані, що ти», — спокійно збрехав хлопець.

Батьківська душа Андрія, звісно, обурилася такій нахабній та відвертій дезінформації, але патріотична свідомість стала на бік хлопців. І справді, вони ж не в нічний клуб без дозволу прийшли. Хоча з іншого боку, в нічному клубі було б безпечніше. Отак усе життя — намагаєшся зрозуміти дітей, а в результаті втрачаєш батьківський контроль. Він відігнав від себе зайві думки і викликав номер Рути. Телефон подумав хвилинку, бо мережа на Майдані, як завжди, була перевантажена великою кількістю протестувальників, а потім сказав противним жіночим голосом:

— Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності. Передзвоніть пізніше.

— Тьху ти! — вилаявся Андрій і повернувся до товаришів.

Тим часом без нього розмова вже перетворилася на суперечку:

— А я кажу, не буває мирних наступів! — запально доводив Семен.

— Махатма Ґанді вважав інакше, — спокійно відповідав Борис.

— Твій Ґанді воював з англійськими джентльменами, а ми — з титушками та ментами. І потім, Ґанді говорив про мирний спротив, а не наступ. Відчуй різницю.

Це була вічна тема для дискусій — між тими, хто рвався у битву, і тими, хто вірив у ненасильницьку зміну влади. І тих, й інших завжди вистачало на Майдані.

— Ну ми ж не хочемо вічно сидіти тут, на барикадах. То треба йти вперед, — Борис був спокійним, пацифізм із нього ліз навіть у манері висловлюватися, неквапливій та розміреній.

— Мирно йти вперед? — глузливо перепитав Семен.

Борис виправився:

— Ну, це я фігурально кажу «йти вперед». Просто треба розвивати протест.

— Так і я про те саме! — знову вимахнув кийком Семен. — Оголосити атаку — і ми позносимо цю банду за півгодини.

— Або вони нас, — спокійно уточнив Борис.

Це було слушно, тому Семен тільки плечима знизав:

— Що поробиш? Війна. А ля ґер ком а ля ґер.

— Так, власне, війна. Війни і не повинно бути, — в голосі Бориса звучали нотки вчителя, який має справу з нерозумною дитиною, і це помітно дратувало співрозмовника. — Має бути не війна, а примус влади до капітуляції. Бо війну проти них, — він вказав пальцем у бік Банкової, — ми не виграємо.

Семен, мабуть, і справді роздратувався, тому що у відповідь буркнув:

— Звісно, не виграємо, якщо дехто боїться навіть каменем кинути.

Завжди спокійний Борис почервонів і зробив крок уперед:

— Це ти про мене?

Семен демонстративно розвів руками:

— Звісно, ні.

Суперечка очевидно переходила межі мирної, тому Андрій вирішив втрутитися:

— Хлопці, припиняйте. Нам іще сварок не вистачало. Думаю, ті, хто зараз тут, уже довели, що не бояться.

Семен, певно, теж відчув, що перебирає, тому що одразу змінив вістря атаки:

— Ну добре, а інші де? Чому тут не вся Україна? Вони мирно протестують біля комп’ютерів?

— Та припини ти, — Андрій поклав йому руку на плече. — А що там, до речі, в Українському домі? Не чули?

Його не відпускали думки про доньку, телефон якої був поза зоною, і якщо вірити дружині, то вже кілька годин.

— Та наче нічого, — відповів Семен, охоче зістрибуючи з конфлікту.

— А що таке? — одразу запитав уважний Борис.

Андрій автоматично помацав кишеню з телефоном.

— Та дочка там, у бібліотеці. Телефон не відповідає. Щось я хвилююся.

— То ходім пошукаємо, — Борис, як завжди, був готовий допомогти.

— Ходімо, — піти на місце було гарною ідеєю, і як він раніше до неї не додумався?! — Хлопці, — голосно сказав Андрій, звертаючись до всієї компанії. — Ми з Борисом до Укрдому, а ви тут без нас Януковича не скидайте. Ми швидко.

Семен зареготав першим, і до нього охоче приєдналася решта.

Колишній музей Леніна, а зараз Український дім революціонери зайняли лише у кінці січня із суто тактичних міркувань. Бо він був набитий спецпризначенцями і давав можливість атакувати барикаду на Грушевського з тилу. На момент захоплення всі служби та штаб Майдану вже прижилися у Будинку профспілок, нічліг приїжджим давали Жовтневий палац, Київрада та Консерваторія, тому Український дім став прихистком для всіх творчих сил революції. Там проводили концерти й лекції, там розмістив свій штаб АвтоМайдан і саме там розташувалася бібліотека, де сьогодні мала працювати Рута Литвин.

Андрій із Борисом ішли через Майдан, який після інформації про бійню у Маріїнському захвилювався та закомашився, готуючись до оборони. Короткий зимовий день хилився до сутінок, шум сутичок з Інститутської ставав усе голоснішим, а люди у накидках з червоними хрестами бігли вгору бруківкою, щоб допомогти пораненим. Тривожна атмосфера охопила всіх, утім, Андрій мав додаткову причину для хвилювання — у випадку прориву барикад на Грушевського Український дім, а з ним і Рута, одразу опинялися під ударом силовиків. Ну а те, що Грушевського довго не протримається у разі загострення, було зрозумілим — обійти барикади зі спалених автобусів та піддонів можна було з боку стадіону «Динамо» і Паркової алеї, та й захисників там залишилося небагато.

Борис, ображений розмовою біля наметів, говорив, немовби продовжуючи суперечку.

— Я просто дивуюся, як люди міняються на Майдані, — скрушно зітхав він. — От, наприклад, Семен мені зараз дорікає.

— Він не дорікає, — спробував заспокоїти його Андрій.

— Ну, натякає, — виправився Борис. — А сам, між іншим, проти власної дружини слово сказати боїться. Хоча вона в нього не страшніша за Януковича.

— Та то ж дружина!

Андрій спробував перевести все на жарт. Борис цього не відчув, мабуть, дуже образився.

— Він теж її обирав. Так само, як ми Януковича.

— Думаєш, так само? — перепитав Андрій і посміхнувся.

Тут уже до Бориса дійшло, і він розтягнув губи у відповідь.

— Хочеш чаю? — назустріч ішла жіночка з тацею, повною пластикових скляночок, від яких піднімалася пара.

— Та ні.

— А я візьму, — Борис пригальмував, узяв склянку з таці, подякував та у кілька кроків наздогнав супутника. — Знаєш, я в Афгані своє вже відстріляв, — він обережно сьорбнув гарячий чай, потім помішав його дерев’яною паличкою.

— Ти був у Афгані? — витріщився на нього Андрій.

Борис кивнув і знову сьорбнув:

— Був. Тому й кажу, що треба інакше. Бо бачив, до чого можна дійти, якщо не зупинитися. Ти що, гадаєш, Росія не скористається моментом, так само, як Радянський Союз тоді в Афгані?

— Ну, ми не Афганістан, — Андрій дещо розгубився від почутого. — Та й потім, Європа не дозволить.

— Європа, — скептично повторив Борис. — А можна я тебе запитаю?

— Про Європу?

— Ні, про тебе.

— Та запитуй, — знизав плечима Андрій.

Борис вказав пальцем на битку за його спиною:

— Ти оце палицю за плечами носиш, а сам такий лагідний, усіх мириш. Я мало Семенові по морді не дав — ти зупинив. Щось воно купи не тримається.

Андрій і сам відчував цю суперечність, але у відповідь миролюбно посміхнувся.

— У мене робота така. Іноді клієнтові хочеться дати по морді. Але в рекламі це точно не шлях до перемоги.

Борис іще раз відпив чай і допитливо глянув в очі товаришу.

— Ну а на Майдані?

Під цим поглядом Андрій сповільнив крок і зітхнув:

— Річ у тім, що я колись був на іншому боці.

— Тобто? — не зрозумів Борис.

— Тобто у лаві солдатів проти демонстрантів.

— Та ти що?

— У дев’яносто першому, в Литві. Я тоді точно таким молодим бараном був, як ті, що зараз проти нас стоять. Ну й сам розумієш, мені вдарити мента — те саме, що вдарити себе. Самобойство.

Борис не спускав з нього допитливого погляду:

— А там ти тоді... ну як це сказати?

— Бив людей? — прочитав його думку Андрій.— Ні, не бив. Там теж було таке відчуття, що стоїш сам проти себе. І маєш сам себе бити. А потім почали стріляти й убили дівчину, у мене на очах. Не я вбив, звісно, але виходить, що і я теж. Ну, це як ти в Афгані. Наказ і все таке.

— Зрозуміло, — Борис опустив погляд. — Ну а з биткою тоді навіщо ходиш?

Андрій помацав рукою свою зброю за спиною, немовби перевіряючи, чи вона на місці.

— А це не для ментів. Це для титушок. Шпану треба бити, іншого вони не розуміють.

— Це точно, — тут уже Борис мусив погодитися.

Людей не переробиш. Тому влада у боротьбі з громадянами застосовувала перевірені десять років тому способи. Ще під час Помаранчевої революції вони збирали мітинги на підтримку Януковича, копіюючи дії майданівців. Спочатку на ці мітинги привозили невільників — працівників бюджетних організацій, вчителів і дрібних чиновників, які не можуть відмовити наполегливим проханням начальства вийти на мітинг, бо совкове рабство, на жаль, розчинене у теперішній Україні, як цукор у чаї — немає куточка, де б воно не відчувалося. Втім, із часом вони почали застосовувати й ринкові механізми, а саме платити гроші охочим постояти та повимахувати синіми прапорами. Поступово це явище набрало такого масштабу, що з регіонів до Києва виїздили цілі колони автобусів, ну а щоб у столиці демонстранти замість протестувати не розбіглися по магазинах, їх ділили на десятки, призначали бригадирів і виплачували гроші тільки в кінці акцій. Звісно, такі протести не могли бути ефективними, тому влада зробила наступний крок. І це була ставка на спорт — різноманітні секції боротьби, боксу, самбо, карате, спортивні клуби та просто ватаги охочих почухати кулаки були взяті під опіку бізнесменами, близькими до Януковича. Їм пропонувався обмін: ми вам гроші та спортивне обладнання, ви нам живу силу, щоб боротися з націоналістами та «фашистами». Що може бути краще — бити беззбройних людей і вважати себе борцем із фашизмом?

Проте перші зіткнення, які почалися ще до Майдану, показали, що новітні герої-«антифашисти» готові проливати лише чужу кров, а зустрівши серйозний опір, одразу відступають. Ну немає в них честі колишніх німецьких рейтарів, які воліли загинути, щоб не зганьбитись і не зашкодити репутації інших рейтарів, яких через зраду колег просто припинять наймати. Бо зосередившись на набиванні кулаків, ідеологи та практики української контрреволюції геть не займалися духом бійців, а саме дух перетворює купу м’язів на воїна. Втім, можливо, вони мали рацію, бо який воїн піде бити мирних людей? В результаті мешканці головного табору титушок у Маріїнському парку не стали провладною силою, яка грудьми захищає того, хто платить, а перетворилися на зграї шакалів, які рискають навколо Майдану, вистежуючи самотніх, слабких та беззахисних і на них уже виміщають всі свої комплекси та брак військового духу.

А проти шакалів палиця залишається найпростішою та найнадійнішою зброєю, лише її наявність відбиває бажання наближатися.

Перевіривши битку за плечима, Андрій опустив руку, і тут раптом відчув у кишені вібрацію телефона. «Слава Богу, Рута!» — одразу промайнула оптимістична думка, пальці самі собою видобули апарат із кишені. Однак на екрані світився не виклик, а лише есемеска з незнайомого номеру.

Знявши рукавичку, Андрій тицьнув пальцем в іконку та прочитав:

— «Ви зареєстровані як учасник масових заворушень».

Він подивився на Бориса й у відповідь зустрів точно такий запитальний погляд.

— На понт беруть, — врешті вирішив Борис. — У нас номери не прив’язані до паспортів. Це просто психологічний тиск.

— У мене прив’язаний, — Андрій заховав телефон до кишені. — Це корпоративний номер, моя фірма має на нього контракт.

— Значить мобільні оператори танцюють із СБУ, — підсумував Борис і зітхнув.

— Значить танцюють, — погодився Андрій і раптом плюнув собі під ноги. — Ну і чорт з ними. Нам воно до чого? Нам своє робить.

— Ну і хай собі як знають, божеволіють, конають, — продовжив Борис і поплескав товариша по плечі, — нам своє робить?

— Всіх катів до ‘дної ями! — підхопив Андрій віршик із радянської шкільної програми, і вони разом засміялися.

Український дім домінує над Європейською площею, але водночас вулиці оточують його з усебіч, роблячи вразливим. Тому загострення ситуації відчувалося тут на кожному кроці. Біля великих вітрин, що охоплюють перший поверх, четверо хлопців укладали мішки з будівельним сміттям, щоб захистити скло від ударів. П’ятий стурбовано дивився у бік Кабміну.

— На Груші починається. Менти заворушилися, — занепокоєно бурчав він. — Людей мало.

— Ви Руту Литвин не бачили? — запитав у нього Андрій.

— Знаєте, скільки тут різних людей? — похмуро-іронічно відповів хлопець.

Андрій озирнувся у бік Кабміну і теж побачив, що чорні шоломи та доспіхи ворушаться, шикуючись у лаву.

— Тоді можна ідіотське запитання? — тим часом запитав Борис у хлопця. — Як пройти в бібліотеку?

— Це там, позаду, — махнув той у бік входу.

— Дякую, — кивнув Андрій і попрямував туди.

Величезний хол Українського дому здавався ще більшим через незвичний вигляд — ані виставкових стендів, ні столів для конференцій, а лише згорнуті опальники попід стінами, сумки та кілька десятків людей, які зайняті підготовкою до оборони.

Бібліотека знайшлася у задній частині будівлі біля ліфтів. Ряди стареньких книжкових шаф, які, певно, знайшли десь у тутешніх загашниках, книжки на полицях, стіл для бібліотекарки — все як у будь-якій районній книгозбірні, якщо не враховувати краєвид за вікнами — барикади та багаття з автомобільних покришок.

За столом сиділа дівчина і щось писала у зошиті, звіряючись із книжкою. Андрієві це настільки нагадало дитинство, що він на мить втратив увесь свій кураж.

— Добридень, — тихо, якось по-шкільному привітався він.

Дівчина підвела очі в окулярах.

— Доброго здоров’я, — сказала вона дещо запитально.

— Я — батько Рути, — пояснив Андрій.

— Дуже приємно, — усміхнулася бібліотекарка. — Але її немає.

— Як це, немає? — Андрій помітно стривожився.

— Зранку була, а потім пішла до Профспілок.

— Тьху ти!

— Ну це вже хоч якась інформація, — розважливо сказав Борис. — А коли вернеться, не казала?

Бібліотекарка знизала плечима:

— Може, вже й повернулася. В автомайданівців запитайте, — вона показала рукою у напрямку коридорчика, який вів до штабу мобільної революції.

Андрій притьмом кинувся у вказаному напрямку, Борис чемно подякував дівчині й лише потім приєднався до нього. Кімната АвтоМайдану виявилася порожньою — столи, кілька стільців, ноутбук, чайник, чашки — скидалося на те, що люди вийшли звідси хвилину тому.

— Було б кого запитувати, — пробурмотів Борис.

Андрій мовчки розвернувся та пішов далі, відкриваючи всі двері підряд. Там були кімнати зі столами, були зі збитими дерев’яними нарами для спання або з матрацами на підлозі, але всі вони були порожніми.

— Є хто живий? — крикнув Борис із коридору, але відповіді не отримав. — А кажуть, мовчанка — ознака згоди, — філософськи зауважив він.

Проте Андрій уперто продовжував зазирати у двері, немовби боявся, що десь за ними Руту тримають у заручниках. Цей обшук, мабуть, тривав би довго, але з холу почувся шум, який змусив припинити пошуки. Товариші мерщій спустилися до зали. Там зібралися всі захисники. Хлопці, які нещодавно обкладали вікна мішками, зараз барикадували двері зсередини. За вікнами виразно виднілися сині постаті у кевларових шоломах та бронежилетах. І з кожною секундою їх ставало все більше.

— Дурне діло, — кивнув Андрій у бік дверей.

— Чому? — Борис став поруч із ним.

— Вони вікна розіб’ють за секунду. Ми у Вільнюсі Будинок друку штурмували, то там була така ж історія. Треба відійти, бо зараз скло полетить.

Тим часом до дверей підійшов офіцер із мегафоном у руці. Його фігуру було чітко видно через скло.

— Всім негайно залишити приміщення! — заговорив він якимось штампованим голосом, і мегафон додав до нього металу. — Захопивши адмінбудівлю, ви порушуєте закон. Усім вийти на вулицю, інакше ми будемо змушені застосувати силу.

Він не кричав, не сердився, і ця буденність заяложених штампів робила ситуацію іще неприємнішою.

— А може, й не так погано, що тут немає твоєї Рути, — Бориса знову потягло на філософію.

Андрій роззирнувся навкруги:

— Треба пошукати запасний вихід.

І в цей момент скляна вітрина осипалася вниз дрібними скалками. Фігури «беркутівців», які щойно лише вгадувалися за брудним склом, в одну мить стали реальністю. Вони тримали в руках гумові кийки, а дехто навіть гвинтівки. Наступної миті ноги у важких берцях переступили через раму, збиваючи залишки скла, і майданівці, що до цього стояли, неначе заворожені, прожогом кинулися врозтіч.

Андрій з Борисом щосили рвонули углиб холу, де за стіною розмістилася бібліотека. Дівчина за столом дивилася переляканими очима, але не рухалася з місця. Позаду вже лунали звуки ударів, крики постраждалих та матюки міліції.

Андрій підбіг до дівчини, схопив за руку і буквально висмикнув її зі стільця, немов буряк із грядки.

— Тут є запасний вихід? — грубо прокричав він, і це вивело дівчину зі ступору.

— Там, — вона вказала у бічний прохід.

Борис першим кинувся у вказаному напрямку. Там і справді були двері, заблоковані зсередини ніжкою стільця. Він витягнув цей імпровізований засув і штовхнув стулку. Благенький замок піддався з другого удару.

Тим часом до бібліотеки заскочило двоє «беркутів». Один з них тримав у руках гвинтівку. Побачивши книжки, вони почали розкидати їх, немовби шукали якийсь скарб а чи просто так виміщали злість. Андрій біг до виходу, тягнучи за собою дівчину-бібліотекарку, і поки що шафи затуляли їх від ворога. Але менти раптово змінили тактику і замість розкидати книжки по одній, почали перевертати шафи, б’ючи у них своїми кутими берцями. Шафи затріщали, захиталися і почали валитися одна за одною з гуркотом, який помітно тішив нападників.

Коли остання шафа заточилася, відкриваючи вид на втікачів, Андрій уже добіг до дверей. Дівчина теліпалася позаду, не встигаючи за його темпом. І саме її побачив той, що тримав у руках гвинтівку. Спокійним, але швидким рухом він підняв зброю, упер приклад у плече, сходу впіймав ціль у цівку прицілу й одразу натиснув спусковий гачок.

Постріл заповнив звуком все приміщення, і наступної миті бібліотекарка зойкнула та впала на підлогу.

Андрій, що вже встиг сховатися за стулкою, побачив це й одразу присів поруч.

— Борю, стій! — гукнув він товаришу.

Дівчина трималася за ногу і тонким голосом на одній ноті стогнала:

— Ой-ой-ой-ой!

Борис, який вже встигнув вискочити на вулицю, притьмом повернувся.

— Що там?

— Нога, — простогнала бібліотекарка, яка, на щастя, упала так, що опинилася у коридорчику за рогом, поза межами видимості нападників.

— Чорт! — лайнувся Андрій. — Встати можеш?

Він схопив дівчину попід руки і потягнув до дверей. Борис приєднався з другого боку, й удвох вони підняли поранену та буквально на руках витягли на вулицю, незважаючи на крики. Бо перетерпіти біль все одно краще, ніж отримати другу кулю.

Вирвавшись на вулицю, втікачі найперше роззирнулися. За кілька метрів від дверей стояло троє «беркутівців». Вони курили та балакали між собою із просто-таки демонстративною байдужістю, не звертаючи жодної уваги на втікачів. Андрій із Борисом практично на руках віднесли дівчину трохи вбік та посадили на бетонний парапет. Борис присів біля неї й обережно доторкнувся до пораненої ноги.

— Крові немає, — задоволено констатував він. — Значить кулі гумові. Не все так страшно.

— Страшно, коли в тебе стріляють, — сказала дівчина. В її голосі відчувалися стримані сльози.

— Є таке, — погодився Борис. — Іти зможеш?

— Спробую, — вона підвелася, зробила крок пораненою ногою та одразу зойкнула. — Ой! Ступати боляче.

— Ще б пак.

— А давно Рута пішла до Профспілок? — запитав Андрій.

— Рута? — здивовано подивилася на нього бібліотекарка, яку власна нога, зрозуміло, хвилювала значно більше, ніж доля подруги. — Зранку ми з нею книжки розбирали, потім зайшли хлопці з АвтоМайдану, і вона одразу пішла.

— До Профспілок, кажеш?

Дівчина кивнула. Борис підставив їй своє плече:

— Берися за мене. Сміливіше. Якщо до Профспілок, то ми туди зараз і підемо. Там госпіталь.

— Зачекайте! Я спробую ще раз подзвонити.

Андрій поліз до кишені і видобув звідти телефон. Екран його вкривало мереживо тріщин.

— От холера! Розбився!

— Не дивно, — знизав вільним плечем Борис. — Добре, хоч сам цілий.

Андрій критично роздивився апарат, потім натиснув на кнопку і обережно поводив пальцем по екрану. Той одразу відгукнувся на рух.

— Наче живий. Ану!

Він викликав із пам’яті номер Рути. Почулися гудки. Нарешті! Після другого не автовідповідач, а нормальний дівочий голос відказав:

— Ало!

Андрій радісно притулив телефон до вуха:

— Ало! Рута?

— Так, а хто це? — запитав голос з динаміка.

— Ну слава Богу! — видихнув Андрій. — Ти жива?

— Жива, а хто це? — запитав голос із незнайомою інтонацією.

— Це Рута? — перепитав Андрій.

— Рута. А ви хто? — відповіла дівчина.

Її голос був геть не схожим на голос дочки, й Андрій зітхнув:

— Мабуть, я помилився номером.

— Не виключено, — погодилася дівчина.

— Пробачте. — Андрій натиснув «Відбій». — Це ж треба!

— Знайшлася? — поцікавився Борис.

— Та ні. Думав, у моєї дочки унікальне ім’я, і тут попав іще на одну Руту.

Борис сумно посміхнувся:

— Мені здається, нас уже нічим не можна здивувати.

— Не без того, — погодився Андрій. — Ану, ще раз...

Він знову викликав номер дочки. Після кількох гудків відповів той самий голос.

— Рута!?.. А, це знову ви.

— Знову я, — сказав голос.

— Пробачте, а ви не на барикадах?

— Ні, я вже повернулася.

— Дівчино, пробачте, як вас?

— Рута, — відповіла вона.

— А, точно, Рута. А ви моєї Рути часом не зустрічали?

— Вашої, це якої?

— Рути Литвин, — пояснив Андрій. — Світленька така, в яскравій шапці.

— Та я й сама світленька, — засміялася дівчина у відповідь. — Прикмет малувато.

— Це точно. Вона студентка.

— І я студентка.

— Ну добре, — розмовляти далі сенсу не було. — Якщо її зустрінете, скажіть, що батько хвилюється. Хай подзвонить.

— Якщо зустріну, скажу, — пообіцяла дівчина.

— Дякую, — сказав Андрій.

— Нема за що.

Андрій знизав плечима і заховав телефон тепер уже до нагрудної кишені, щоб у разі наступного падіння не добити. Потім він підставив своє плече бібліотекарці, й утрьох вони подибали до Будинку профспілок.

Дорогою, обганяючи їх, ішли захисники Українського дому, злі та збуджені. Дехто тримався за забиті плечі й руки, на обличчі в одного виднілася кров.

Захопивши барикаду на Грушевського та Європейську площу, «Беркут» зупинився, певно, перегруповуючи свої сили. Вцілілі революціонери з дальніх барикад стікалися до Майдану.

Незважаючи на те, що бібліотекарка стрибала на одній нозі, два чоловічих плеча поруч робили пересування досить зручним, тому відстань до Профспілок вони здолали відносно швидко. Медпункт там знайшовся одразу — за підказкою охорони і табличкою із червоним хрестом. Всередині порядкував немолодий лисуватий лікар у товстих окулярах. Йому допомагала білява медсестра зі змореним обличчям. Вона посадила постраждалу на стілець, допомогла їй зняти чобіт і закачати штанину.

Лікар, який тим часом закінчив огляд хлопця із забитою головою, тут-таки, без паузи, схилився над ногою постраждалої. Впевненими рухами він помацав місце забою, яке вже почервоніло та набрякло. Потім покрутив стопою, перевіряючи, чи все працює як слід. Бібліотекарка ойкала і хапалася за руку медсестри.

— Судячи з усього, це забій надкісниці, — підсумував лікар, витираючи руки вологою серветкою. — Плюс гематома. Типові травми від гумової кулі.

— Гематома, — повторив Андрій. — На гематоген схоже.

— Гема — це кров по-грецьки, — пояснила медсестра. — Гематоген роблять із крові, а гематома — це підшкірний крововилив.

— Цікаво. Не знав. А Рути Литвин тут не було?

— Рути? — перепитала медсестра. — Яке гарне ім’я!

— Думаєш, ми тут картотеку ведемо? — лікар глянув поверх окулярів. — Перев’язали — і додому. Зараз менти по лікарнях сидять, тільки на наших і чекають. Тому все це побутові травми, запам’ятайте! — він перевів погляд на бібліотекарку. — І допомогу вам надавали вдома, рідні або друзі.

Все це було слушно, але не воно зараз цікавило Андрія.

— Так була Рута чи ні? — запитав він роздратовано.

Лікар, який, певно, теж став філософом у цій веремії, заспокійливо підняв долоню:

— Та не нервуй ти так. Не було дівчат.

Медсестра схилилася до Бориса, який стояв біля потерпілої і тихо запитала:

— Чого він?

— Дочка, — пояснив той.

— А-а!

І в цей момент з вулиці долинув штампований міліцейський голос, підсилений вже не мегафоном, а великою звуковою станцією, тому що слова пробивалися всередину навіть крізь стіни Будинку профспілок.

— Увага! Увага! Всім учасникам масових заворушень пропонуємо припинити незаконні дії та негайно звільнити проїжджу частину вулиці Хрещатик та Інститутської. У випадку невиконання ми вимушені будемо застосувати силу. Увага! Увага! Всім учасникам...

Він повторював це кілька разів поспіль, і за кожним разом у коридорах та кімнатах чулися крики:

— Та пішов ти!

— Маму свою лякай!

— Облізете!

— Яника на нари!

Лікар знову глянув поверх окулярів, але тепер уже на медсестру.

Та мовчки обернулася до вікна, через яке долинав голос, зігнула праву руку у лікті, а лівою вдарила її у згині.

Борис, дивлячись на неї, усміхнувся:

— Як я це люблю!

Сцена — головний механізм керування протестом. Так повелося з часів Помаранчевої революції, коли вперше Київ замість співаків побачив на Майдані політиків. І за десять років традиція не змінилася. Велетенська споруда з апаратурою, звук якої чує весь центр міста, із освітленням, в якому можна вести телетрансляції, з кіловатами електрики, яка споживається щохвилини, стояла на головній площі країни і концентрувала навколо себе активістів. Адже сцена Майдану виконувала одночасно функцію мітингувальної трибуни, звідки виголошують заклики та гасла, капітанського містка, з якого лунають команди, амвона у храмі, звідки читають проповіді та молитви, концертних підмостків, на яких співають, а крім того — дошки оголошень, якою може скористатися будь-який учасник, що загубив друзів, дитину або речі, шукає допомоги чи пропонує її.

Саме останньою функцією вирішив скористатися Андрій, коли пошуки дочки в Українському домі закінчилися невдачею. А може, й добре, що її там не було — не вистачало іще, щоб у неї стріляли потвори у шоломах. Така думка примусила шкіру на спині похолонути і вкритися крапельками поту, тому Андрій вольовим зусиллям відігнав її. Не можна піддаватися емоціям — невідомо, що буде далі, а зараз головне — знайти Руту.

Сцену по периметру оточували металеві бар’єри, покликані захистити її від сторонніх, зокрема провокаторів та агентів СБУ, МВС, ФСБ та інших ворожих організацій. Звісно, атаки «Беркуту» вони б не витримали, але для цього у кількох сотнях метрів було збудовано барикади. А тут — звичайний фільтр «свій-чужий». Біля проходів в огорожі чатували по декілька чоловіків.

На сцені перед мікрофоном порядкував Євген Нищук, актор театру, чий голос закликав людей іще на Помаранчевій революції, зараз, за десять років, продовжував робити те саме. Так от, час минає, а нічого не змінюється, принаймні в Україні.

— Нас не залякати ультиматумами та погрозами! — голос Майдану намагався якомога коректніше висловити думки, що витали у повітрі, й оминути міцні вирази, що просто-таки рвалися назовні. — Ми тут за покликом серця і не підемо звідси без перемоги!.. А зараз до мікрофона вийдуть представники українських церков для спільної молитви.

Вперед виступили священники у куртках поверх ряс та пастори у чорних пальтах. Вони репрезентували всі можливі конфесії, окрім, зрозуміло, російської. Адже розстановка сил в усіх українських революціях традиційно була однаковою. Подивившись на цю картину, вислухавши «Отче наш» і за звичаєм перехрестившись, Андрій підійшов до охоронця, що стояв біля огорожі.

— Слава Україні! — привітався він. — Мені треба оголошення зробити.

— Яке? — не зрозумів хлопець.

— Дочку шукаю, Руту.

Хлопець співчутливо глянув на Андрія, потім показав рукою на метушню, що відбувалася навкруги:

— Та хіба її зараз знайдеш?

— Тому й хочу зробити оголошення.

— Мабуть, вам треба до когось із ведучих... — хлопець замислився. — А оно йде Нищук. У нього запитайте, — він махнув рукою у бік сцени, з якої приставними сходами і справді спускався сам «голос Майдану».

— Євгене! — гукнув йому Андрій.

Той почув, підійшов до огорожі.

— Доброго дня, тобто вечора вам! — привітався Андрій.

— Доброго, — Нищук простягнув руку для привітання. — Здається, ми знайомі.

— Знімались якось у нас в рекламі, — нагадав Андрій, хоча для актора це навряд чи щось означало, хіба мало в нього зйомок?!

Але «голос Майдану» чи то й справді згадав, чи просто зіграв геніальну імпровізацію, тому що очі його запалилися:

— Точно!

— В мене тут дочка пропала, — Андрій нахилився ближче, щоб слова, не заглушені промовами зі сцени, гарантовано потрапили у вуха Нищука. — Треба оголосити.

Співрозмовник знизав плечима:

— Оголосити, звісно, можна, а сенс? Бачите, зараз таке робиться, що ніхто нічого не почує, — він показав рукою навкруги, точно як хлопець-охоронець хвилину тому.

Андрій простежив за його жестом і десь у глибині душі погодився, проте продовжив:

— А раптом? У неї ім’я таке, що не пропустиш.

— Яке ім’я?

— Рута. Рута Литвин.

Нищук на мить замислився і кивнув:

— Справді не пропустиш. Домовилися.

Вони потисли руки, й Андрій відчув, що у грудях запалилася надія. Все-таки разом із народженням дівчинки батько стає сентиментальним, і що дорослішою стає дівчинка, то сентиментальнішим — батько.

А барикади тим часом готувалися до штурму. Про сутичку в Маріїнському, де менти й титушки поклали десятки учасників мирного наступу, вже знали всі. Ті, хто зміг втекти і повернутися на Майдан, розповідали страшні речі — про те, як «беркута» для розваги кидали просто на голови людям гранати, про те, як забивали палицями на смерть, як понівечених та поранених, неначе худобу, закидали у клітки ментовських машин, як бійці «Правого сектору» зіштовхнули з даху снайпера, і він розбився об асфальт — де тут правда, а де виплід переляку та розбурханої уяви, зрозуміти було важко. Проте люди розуміли, що пощади не буде, і готувалися до серйозної сутички.

Одні ломами розбирали бруківку на тротуарі, а інші, ставши ланцюжком, передавали її до переднього краю, де чоловіки, які відчували себе здатними влучно кинути важке каміння, складали його так, щоб зручно було взятися.

Семен відповідно до свого темпераменту зайняв позицію на барикаді. Андрій обрав місце поруч, передаючи йому шматки бруківки, Борис стояв наступним, приймаючи боєзапас у жіночки років сорока, якій у свою чергу передавав його сивий чоловік в окулярах із зовнішністю та поводженням університетського професора.

— Ах, лента за лентою набої подавай! — співав Семен, складаючи каміння акуратною купкою. — Ну що, Борю, покажемо їм ненасильницький спротив?

Навіть небезпека, що ширяла у повітрі, не могла зупинити постійних суперечок друзів. Борис відповідав підкреслено спокійно, але від того не менш переконано.

— Я розумію, що ти маєш привід для іронії, але це не міняє суті. В Помаранчеву революцію ми перемогли без усього цього.

Семен скептично скривився:

— І де результат? Чому ми тоді знову на Майдані?

— Еволюція — процес тривалий, — почав Борис, але Семен не дав йому закінчити.

— На хріна мені твоя еволюція, якщо мені зараз мент голову відіб’є?

— Хлопці, а вам обов’язково треба сваритися? — не витримав Андрій, через якого фактично відбувалося перекидання репліками.

Семен посміхнувся показово миролюбно:

— А ми не сваримося. Ми міняємося думками. І взагалі у нас тут мирна акція. Правильно?

Він зважив у руці половинку тротуарної плитки, на яку, може, ще півгодини тому сам ступав.

— Неправильно, — Борис прийняв від сусідки черговий камінь і передав Андрієві. — Все це неправильно.

— Ну а якщо неправильно, то чому ти тут? — Андрія і самого почала цікавити ця розмова.

Борис на мить завмер, немовби зважуючи слова та камені в руках.

— Тому що без мене не буде кому тобі бруківку передавати, — різко відповів він.

— Логічно, — зареготав Семен з барикади.

І в цей момент над Майданом залунав голос Нищука:

— Увага! Рута Литвин! Рута Литвин! Якщо ти чуєш, підійди до сцени. Рута Литвин! Підійди до мене! На тебе чекає батько.

— Сказав — зробив, — схвально кивнув Андрій і став вдивлятися у бік сцени — чи не промайне десь знайома постать. Ну має ж вона почути голос Майдану.

— Це твій рекламний ролик? — запитав Семен іронічно. Здавалося, небезпека, що насувалася від Банкової, з кожною хвилиною робила його веселішим.

— Зачекайте...

Раптом Андрій краєм ока побачив у натовпі під сценою знайому пістряву шапку. Зелений, червоний, жовтий — у кольорах литовського прапору. Значить почула.

Він одразу зробив крок уперед, залишаючи своє місце у ланцюжку:

— Хлопці, пробачте, я зараз.

І, намагаючись не випустити дочку з поля зору, пішов у її напрямку. Проте виявилося, що це легше сказати, ніж зробити. Майдан перерізали декілька вервечок людей, що практично безупинно передавали боєзапас на барикади, тому Андрієві довелося робити великі гаки, шукаючи розривів у цих щільних конвеєрах. І за цей час Рута встигла тричі змінити свою позицію — певно, теж шукала батька. «Добре, що вона не послухалася і таки вдягла цю свою шапку», — промайнула думка в Андрієвій голові, і він одразу відігнав її, бо виходило, що таким чином виправдовує, ба навіть заохочує дівчаче свавілля.

Врешті-решт після складних маневрів Андрієві вдалося наблизитися до Рути ззаду, їх тепер розділяла лише чиясь спина, тож він зміг простягнути руку і схопити дочку за лікоть. Та різко зупинилася й обернулась.

— Ой, пробачте... — Андрій розпустив хватку. З-під яскравої шапки на нього дивилося обличчя жінки за сорок. І лише зараз стало помітно, що й шапка схожа на Рутину хіба що за кольорами, бо форма та матеріал її були геть іншими.

Жінка усміхнулася, розуміючи, що незнайомець помилився, і пішла далі, залишивши Андрія розгублено чухати потилицю.

— Тьху ти! — врешті плюнув він і обернувся, шукаючи своїх.

Найближчий шлях до них лежав уздовж барикад, тож Андрій вирішив не гаяти часу на обходи. Він піднявся на перший ряд мішків зі снігом, з яких, власне, і було складено барикаду у січні, й тут раптом мішки під ногами вибухнули, немовби спрацювала протитанкова міна. Ну, якщо не протитанкова, то принаймні фугас, тому що звук від вибуху буквально кийком ударив по вухах, а спалах засліпив очі, наче у навчальному фільмі про ядерні вибухи. Проте якимось дивом Андрій залишився на ногах, тільки схопився за голову, скоцюрбився, скулився та присів, перетворюючись на подобу людського ембріону — саме так наше тіло реагує на біль і шок. Світ зупинився, залишився лише дзвін у голові та яскраві спалахи перед заплющеними очима. Скільки часу провів у такому стані, Андрій не зрозумів, а очуняв від того, що хтось, підхопивши під пахви, тягнув його назад.

— Дабл холера! — крізь дзвін у голові почувся знайомий Семенів голос.

Андрій розплющив очі і справді побачив над собою обличчя товариша.

— Що це було? — запитав він несподівано голосно, як роблять усі, хто недочуває.

Семен припинив тягти його і випростався:

— Світлошумова граната. Йти зможеш? — він уважно придивився до Андрієвих ніг.

— Спробую, — той незграбно підвівся, захитався і сперся на плече товариша.

— Еге, твоє щастя, що вони до неї цвяхів не примотали. Добрі люди. Був би ти зараз як ситечко.

І справді, була у ментів така мила звичка — вдосконалювати свої спецзасоби, щоб зачепити якомога більше протестувальників.

— Оце так бахнуло! — помотав головою Андрій.

— Нічого, — заспокоїв Семен. — Ходімо в тил, посидиш, оклигаєш.

І, підставивши плече та обхопивши рукою за поперек, він потрошку довів Андрія до Поштамту, де було відносно тихо, а крім того на ґанку під колонами можна було присісти, нікому не заважаючи. Семен допоміг товаришеві вмоститися біля стіни і навіть влаштував сяке-таке сидіння з картонних коробок, які знайшлися поруч. Андрій відкинувся назад і притулився головою до холодної стіни.

— Чого тебе туди понесло? — Семен критично оглянув контуженого і поправив йому каптур комбінезона.

— Та розумієш, шапка така, як на моїй Руті, — Андрій заплющив очі. Перед очима знову спалахнули сліпучі плями, вочевидь сітківка була добряче вражена. — Схожа шапка. Я думав, вона.

— А-а! — кивнув Семен.

Андрій ковтнув сухим горлом.

— Коли я у дев’яносто першому Литву захищав від литовців...

— Як це?

— А так. В армії служив, коли у них раптом незалежність. Ну, нас і кинули.

Семен гмикнув:

— Тобто це в тебе вже не перша революція?

— І не друга, якщо рахувати Помаранчеву.

— Та то ж хіба була революція?

— Не знаю. Вже не знаю. Але тоді, у Литві, розумієш, що мене найбільше вразило? — Андрій знову заплющив очі і спробував відігнати геть сліпучі плями, які плавали перед очима, щоб крізь них роздивитися минуле. — Литовці були кольорові. А ми — сірі. Так само як сьогодні «Беркут» — сірий. А ми — пістряві. Різні.

— Ти диви! — розвів руками Семен. — Гранатою шибануло, а він про кольори! Що то воно, художник!

Андрій розплющив очі:

— В голові дзвенить... Чим вони їх начиняють?

— Корисними вітамінами, — реготнув Семен. — Старий, ти посидь. Відпочинь трохи. Хлопці кажуть, що за пів годинки це минає. Або за годинку.

— А де Рута? — Андрій схопив його за лікоть, немовби вимагав відповіді.

Семен м’яко випручався.

— Старий, ти не нервуйся. Знайдеться. Менти, хоч і падли, але дівчат все-таки жаліють... Поки... — він раптом зметикував щось і запитав. — Водички поп’єш? Водички?

— Водички? — Андрій поворушив сухими губами. — Давай.

— Зараз. Почекай, — Семен підхопився і побіг у темряву, шукаючи найближчу кухню.

Андрій залишився один. Тут, під порталом Поштамту, завжди було людно — і в мирний час, коли біля колон призначали зустрічі та ховалися від негоди, і під час Помаранчевого Майдану, написи від якого і досі зберігалися під склом на стіні. Але це колись, а зараз тут було геть порожньо — явище незвичне і дивне для будь-якого киянина. Всі, хто міг боронитися, підтяглися до передової, а хто не міг — ті сиділи вдома або ж у медпунктах. За якихось сто метрів попереду нуртувало життя, люди купчилися попід сценою, слухаючи заклики та гасла, інші стояли на барикаді, тримаючи саморобні щити, хтось розливав бензин у пляшки. Величезний екран на стіні Будинку профспілок показував промовців — п’ятий канал вів трансляцію не лише в ефір, але й на сам Майдан. Але відійди буквально за ріг — і ти не здогадаєшся, що у місті революція. Особливо, якщо не чутно звуків, а в голові не дзвенить після вибуху світлошумової гранати.

Від самотності, яка несподівано оточила зусібіч, на Андрія знову накотили спогади і тривога за дочку піднялася нагору, відганяючи все, навіть наслідки контузії.

— Руто, Руточко... — пробурмотів він, видобуваючи з кишені телефон. Потім навів іще підсліпуваті очі на розбитий екран і натиснув іконку виклику.

Телефон відгукнувся довгими гудками. Після третього на тому боці відповів дівочий голос.

— Ало!

— Руто! Руточко! Ти жива? — закричав у трубку Андрій.

Дівочий голос стривожився:

— Це знову ви? Що сталося?

— Ти жива? — Андрій все ще не розумів, з ким розмовляє.

— Жива, — запевнив голос. — А з вами що?

— Та гранатою влучили, — зізнався Андрій.

— Гранатою? — голос забринів подивом.

— Це ще нічого, — запевнив Андрій. — Світло-шумова, кажуть, за годину оклигаю.

— Жах який! — дівчина у телефонній трубці не могла стримати свого обурення. — Вони гранати застосовують? Де ви знаходитеся? Я зараз приїду з оператором.

— З оператором? — Андрій вже зметикував, що це не дочка, а інша дівчина, що відповідала була за її номером. — Ну давай.

— А де ви зараз? — голос став діловим, його власниця явно була налаштована серйозно. — І де кинули гранату?

— На Майдані, біля Профспілок, — пояснив Андрій.

— На Майдані? — не зрозуміла дівчина. — Якому Майдані?

Андрій почувався збитим з пантелику. Хіба зараз існують якісь інші Майдани?

— Майдані Незалежності, — пояснив він і додав. — Якому ж іще?

— Незалежності? — подив дівчини сягнув найвищої ноти. — Якої незалежності?

Від такої наївності Андрій навіть розгубився:

— Звичайної, нашої незалежності. На барикадах. Ти ж сама тут була.

— Де була? — вона теж розгубилася.

— Ну, ти ж казала про барикади. Я ще про дочку в тебе питав.

Однак його слова вочевидь не знаходили розуміння на тому боці.

— Ви у Каунасі, чи що? — перепитала дівчина.

— Якому Каунасі? Я в Києві!

— В Ки-є-ві? — дівочий голос знову забринів здивуванням. — А що у вас відбувається?

— Як це, що?! — Андрій вже починав дратуватися її загальмованістю. — Революція відбувається. Майдан! Барикади! Ти що, не в курсі?

— Ні, — щиро зізналася дівчина. — Я гадала, це тільки в нас.

— Де це, у вас? — на зрозумів Андрій.

— Як це, де? — тепер уже дівчина почала дратуватися. — У Вільнюсі. В Литві.

— А у вас там що? — у свою чергу здивувався Андрій.

— Як це, що? — обурилася дівчина. — Революція! Барикади! Солдати і танки!

Від почутого Андрієві очі полізли на лоба.

— У вас танки?

— У нас танки! — немовби про щось звичне сказала співрозмовниця.

— Офігіти! — Андрій глянув на екран телефона, немовби не довіряючи своїм вухам, але там був номер дочки, а це очевидно була не вона. — А ти точно знаєш про танки?

— Сама бачила, — запевнила дівчина. — Я щойно звідти.

— Тю-у-у! — присвиснув Андрій. — Так це й у вас почалося! Звиздець!

Дівчина на тому боці трохи помовчала і сказала співчутливо:

— А вас гранатою, я бачу, сильно зачепило.

— Та трохи є, — зізнався Андрій. — Слухай, а що ваша влада?

— Не знаю. Збирається іти у підпілля.

— Ого! — Андрій відчув, як від почутого його відпускає і дзвін у голові, і запаморочення, ба навіть очі починають краще фокусувати реальність. — Оце діла! Ну нічого, тримайтеся! Ми зараз тут бігом переможемо і вам допоможемо!

— Та тримаємося, — зітхнула дівчина. — Дякую.

Вона поклала трубку, і Андрій ще раз подивився на телефон, неначе не вірив власним вухам. Це ж треба! І у Вільнюсі почалося! Але якщо там танки, то це Росія, хто ж іще? Значить вона під шумок київського Майдану почала окупацію Литви? Оце так діла!

Поки Андрій витріщався на власний телефон, з темряви виринув Семен із пляшкою води в руках. Він нахилився над товаришем:

— Осьо, ледь знайшов, такий бардак. Пий, — обережно, щоб не розлити, він відкрутив кришку.

Андрій вільною рукою взяв воду і почав жадібно пити, бо горло і губи пересохли ще від вибуху, а зараз новини з Вільнюса зробили їх іще сухішими.

— Слухай, — казав він у перервах між ковтками і знову брався до води, а тоді до слів. — Я тут... випадково... до Вільнюса додзвонився.... Так там теж танки на вулицях.

— Та іди ти! — не повірив Семен.

Андрій нарешті припинив пити і витер губи тильною стороною долоні.

— Реально! — запевнив він. — Я з дівчиною оце говорив, вона сама бачила.

— Та що ти вигадуєш? — Семен недовірливо скривився.

— Яке там вигадуєш! — обурився Андрій. — Каже, уряд іде у підпілля.

Навіть на Майдані, оточеному барикадами, ці слова звучали фантасмагорично.

— У підпілля? — перепитав Семен і зіщулив очі, немовби придивляючись. — А тебе, здається, сильно гранатою тарахнуло.

— Та клянуся! — рвонувся вперед Андрій.

Така гарячність примусила Семена замислитися.

— Не може того бути! — із сумнівом почав він, потім почухав потилицю під шоломом. — Хоча... якщо про танки правда, значить це Росія.

— А я що кажу!

— А якщо Росія, — продовжив міркувати Семен, — значить танки скоро будуть і в нас.

— В нас? — ця проста ідея якось не спадала Андрієві на думку.

— До бабки не ходи, — запевнив Семен. — А що це за дівчина, з якою ти говорив?

Андрій знизав плечима:

— Та не знаю. З Вільнюса. Каже, що була на барикадах.

— Барикадах? — Семен ще раз почухав потилицю — Значить все серйозно... А ти впевнений, що їй можна вірити? Може, це провокація СБУ?

— Та звідки мені знати? — Андрій трохи розгубився.

— Треба перевірити, — вирішив Семен і з властивою йому рішучістю видобув з кишені телефон. — Так, інтернет не бере, тут зараз стільки людей, що мережа не справляється... Подзвонити малому?... А, слухай! — нарешті зметикував він. — Тут же є комп’ютерний намет, там у хлопців інтернет і всі діла. Треба сходити.

Це й справді була гарна ідея. Зібравшись із силами, Андрій підвівся, ще тримаючись за стіну, але вже на твердих ногах. У голові ще трохи крутилося, але це були дрібниці у порівнянні з інформацією, якою він тепер володів. Семен стурбовано глянув:

— Ти куди? Полеж іще. Я сам піду.

— Полежав уже. Досить, — уперто відгукнувся Андрій і зробив крок уперед, перевіряючи, як слухаються ноги. Вони слухалися непогано, і це надихало.

Семен несхвально похитав головою:

— Ну, як знаєш. Ходімо.

І вони потроху почалапали у бік Консерваторії.

— Знаєш, а я зараз раптом пригадав Вільнюс. У дев’яносто першому. Наче я знову біля танка.

— А там і танки були? — Семен помітно здивувався.

Голос Андрія лунав монотонно, неначе з якогось марення:

— Аякже! І танки, і автомати. От тільки гранат не було.

— Ну звісно, прогрес не стоїть на місці.

— Та не стоїть, зараза. Але знаєш, там, у Вільнюсі, дівчину вбили. Руту.

— Теж Руту? — Семен присів навпочіпки, щоб краще чути.

— Ага, — спробував кивнути Андрій, і йому запаморочилося в голові, так що довелося зупинитися.

— Не поспішай, — підхопив його за лікоть Семен, а потім запитав. — То це ти на її честь дочку назвав? — його явно зацікавила ця розповідь.

Андрій знову кивнув, тепер із більшим успіхом, тобто з меншими наслідками.

— У вас щось було?

— Раз поцілувалися. Але не в тому річ, — із кожною наступною фразою Андрій відчував, як повертається здатність сприймати навколишню реальність. — Просто вона була такою відкритою, сміливою. У совку це взагалі був шок, щоб дівчина була такою. Ти ж пам’ятаєш.

— Пам’ятаю, — погодився Семен.

— От її снайпер і зняв. А вона в яскравій шапці — точно як моя Рута. І тепер тут знову стріляють у Руту. В мою Руту, розумієш?

Спогади накотилися на нього, перемішуючись із сучасністю, яка останнім часом теж скидалася на поганий сон.

Телефонний апарат без диска. Без кнопок. Немовби вирізаний з цільного шматка чорного мармуру. Наче макет телефону, зроблений людьми далекими від техніки, а чи то скульптура у стилі поп-арт. Хоча ні, поп-арт заборонений у Радянському Союзі, а такі телефони стоять у будь-якій військовій частині, секретному підрозділі або частині охорони. З них неможливо нікуди потелефонувати. Вони працюють лише на прийом дзвінків. Важливих дзвінків. Дзвінків згори. Від вищого керівництва. Дзвінків термінових. Алярмових. Екстрених.

Капітан із пов’язкою «Черговий» підняв трубку чорного бездискового телефону і мало не вдавився печивом, яке секунду тому безтурботно відкусив.

— Бойова тривога! — повторив він, бризкаючи бісквітними крихтами, і підскочив із місця, неначе катапультований власним стільцем.

Наступної миті руки його забігали пультом керування, вмикаючи тумблери, натискаючи кнопки та накручуючи диски. І хоч у пальцях відчувався легкий трем, вони влучали туди, куди треба, розносячи звістку всіма можливими каналами.

— Бойова тривога!

У коридорах та кімнатах казарми запалилися, заблимали з-під дротяних намордників червоні лампочки, зарипіли-задзвеніли сирени, загримів у примусовій трансляції залізний голос:

— Бойова тривога! Бойова тривога!

Й одразу застукали солдатські чоботи, не шкодуючи витертої черговими до блиску давно вже не фарбованої підлоги. І перекриваючи стукіт, загримали різкі голоси старшин:

— Бігом! Ворушись! Урою, падлюка! Давай! Давай!

Заскреготіли двері зброярні, відкриваючи доступ солдатам у шинелях з касками, притороченими до поясів, або вдягнутих поверх ношених овечих шапок з кокардами. Хтось перечепився, хтось зашпортався, комусь старшинський кулак уже надав прискорення. І на подвір’я військової частини з усіх дверей потекли ручаї озброєних, боєготових бійців, шикуючись у статутні прямокутники повзводно та поротно і перетворюючись на єдиний військовий організм, здатний знищити все на своєму шляху.

Втім, існувало одне місце, де під час загального переполоху панували мир і спокій. Це — невеличка комора поруч із Ленінською кімнатою. Там у кутку працював старенький телевізор «Рекорд», а за столом сидів сержант у розстібнутій сорочці та, розклавшись просто поверх недоробленого «Бойового листка» із заголовком «Литва вітає радянських воїнів» малював значно приємніші та вигідніші для полкового художника речі — картинки для дембельських альбомів із бравими солдатами та голими дівками.

Телевізор показував кругле обличчя Президента Радянського Союзу Михайла Горбачова.

— Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних республік і Президент СРСР закликають Верховну Раду Литовської РСР відмінити свої незаконні рішення та відновити на території республіки дію Конституції РСР у повному обсязі, — з характерним акцентом промовляв Президент, але художник не чув його так само, як примудрився не почути сигналів тривоги та стукоту чобіт у коридорах.

Раптом двері комори з тріскотом відчинилися. На порозі виріс взводний, лейтенант Бурмантов.

— Так, я не зрозумів! — закричав він одразу, без віддиху. — Сержант Литвин! Тобі що, окреме запрошення потрібне? Не чуєш тривоги?

Художник відірвався від роботи і обернув голову до дверей. Він не підскочив, як це годилося б зробити звичайному солдату, не став струнко і навіть не сполошився. Тільки руки автоматично заховали недомальованих голих жінок.

— Та я «Бойовий листок» малюю. Наказ замполіта.

Взводний у відповідь визвірився:

— Сержант Литвин! Бойова тривога! Тобі позакладало?

Тут уже художник від здивування підвівся з місця:

— Бойова! Ні фіга собі! А що таке?

— Гімно рідке! — гаркнув лейтенант. — Рот закрив і бігом!

Сержант Литвин дещо розгублено роззирнувся, а потім неквапливо пішов до виходу. Лейтенант пропустив його у дверях, було вже замахнувся, щоб підштовхнути у спину, але в останню мить стримався.

А з екрану «Рекорда» продовжував просторікувати Горбачов:

— Такі дії суперечать інтересам народу Литви і братських народів Радянського Союзу. Нас об’єднує спільна історія, ми разом долали труднощі та перемагали ворогів. І жодна сила не зможе розчленувати те, що збудовано батьками й дідами, що кувалося у вогні Громадянської та Великої вітчизняної війни.

Зелені машини з брезентовими тентами над кузовами вже почали виїздити з широко відчинених воріт військової частини, коли сержант Литвин у касці та з автоматом з’явився на подвір’ї у супроводі лейтенанта. Побачивши, що відбувається, він спочатку пришвидшив крок, а потім побіг, доганяючи останню машину. З кузова замахали, кілька рук простягнулося з-під тенту, щоб допомогти, і за мить він уже важко перевалився через борт просто на руки товаришам.

— Ти чого? — запитав хлопець із погонами єфрейтора, посуваючись, щоб дати місце на лаві поруч.

— Та не почув.

— Бойової тривоги? Ну ти даєш! — засміялися сусіди, які за гуркотом двигуна почули цю розмову.

— Наряд отримав? — перепитав єфрейтор.

— Та що йому буде? Любимчик замполіта, — заздрісно пробурмотіли ззаду.

Литвин озирнувся, але всі вже опустили очі і виявити балакуна не вдалося.

— Та припини, — смикнув його за рукав єфрейтор.

— А що за тривога? — запитав Литвин. — З ким війна?

— А чорт її знає. Лейтенант тільки сказав «Догралися». А хто догрався і як догрався — невідомо.

— Строк життя солдата у сучасній війні складає три хвилини, — серйозно зауважив рядовий із грузинським обличчям, який похнюплено сидів біля борту.

— Ну так ти його вже вичерпав. Зайвого живеш, — засміявся єфрейтор.

— У мене мама хвора, — не підтримав його веселощів грузин. — Хто її глядіти буде?

Після цих слів у кузові запала тиша. Обличчя посерйознішали, бо мама, хай і не хвора, була у кожного. Єфрейтор зіщулив очі й показав рукою на табличку «Люди», що прикрашала борт машини.

— Бачив там табличку? То це помилка. Ми — не люди. Ми — солдати.

А зелений військовий ГАЗ тим часом виїхав з Північного містечка і в колоні таких самих однаково пофарбованих машин попрямував до мікрорайону Віршуліскес міста Вільнюса, столиці Литовської РСР, яка нещодавно оголосила про вихід зі складу Радянського Союзу.

Зима 1991 року видалася теплою, скупий сніжок не хотів триматися на землі, а одразу відлітав, щойно його торкався цупкий січневий вітер. Мороз приходив тільки вночі, а вдень все тануло, залишаючи на вулицях калюжі. Здавалося, місто ще не оговталося від святкування Нового року, хоча, як казали по радіо, мітинг проти підвищення цін зібрав біля Верховної Ради тисячі людей. Крім того у повітрі витала невизначеність: оголошена навесні незалежність, енергетична та економічна блокада, запроваджена Москвою, литовський «Саюдис» проти російського «Єдінства» — як це розуміти? Чи Литва ще в Союзі, а чи вже незалежна? Які закони діють? Кого слухати й кого слухатися?

Добре бути солдатом — тебе не стосуються всі ці розборки та проблеми. Робиш те, що скаже начальство, засинаєш та прокидаєшся за командою, сачкуєш на заняттях, нудьгуєш у караулі і пам’ятаєш, що дембель неуникненний, як загибель капіталізму. Живеш від сніданку до обіду, а від обіду до вечері — аби годували вчасно. Щоправда, назвати їжею перловку без м’яса та рідкий суп на яловичому салі — це велике перебільшення, але солдатський шлунок і не таке перетравлював. Двісті років тому генералісімус Суворов звелів: «Тримай ноги в теплі, голову в холоді, а живіт у голоді» — і армія досі виконує цей наказ. Однак починає з кінця. Живіт — у голоді. Голову — у холоді. А ноги — як вийде. Влітку вони пріють у кирзових чоботах, взимку мерзнуть у благеньких онучах.

Добре тим, хто до служби встиг отримати якісь корисні навички — наприклад, закінчити художню школу. Бо Радянська армія тримається на політичній роботі, і основа її — «Бойовий листок», який вивішується в коридорі та розповідає солдатам, а насправді начальству, яке приїздить з перевірками, про службу та дозвілля, перемоги та окремі недоліки, а головне — висвітлює лінію Комуністичної партії як єдиної керівної сили Радянського Союзу. А тому «Бойовий листок» має бути намальований акуратно, без художніх досягнень, але рівно, по струночці, як усе в Радянській армії. І тут потрібен художник. Ну а плакати у Ленінській кімнаті? А гасла до свят? Тому гарний художник у частині — це справжній скарб. Його треба берегти та леліяти, і опіку над ним має особисто замполіт, відповідальний за політичне виховання бійців.

Андрій Литвин, власне, і був таким художником. Колись батьки у рідному Києві віддали його до художньої школи і не дозволили закинути навчання у складний підлітковий період, коли дитина сама не знає чого хоче. Саме ця батьківська мудрість допомогла хлопцю в армії влаштуватися на «блатну» посаду і більшість часу проводити не на плацу чи у спортмістечку, а в невеличкій, проте теплій, ба навіть зі старим телевізором коморі поруч із Ленінською кімнатою.

Тим часом колона машин завернула на проспект і зупинилася побіля висотки Будинку друку, який зібрав на своїх поверхах редакції практично всіх литовських газет та республіканську друкарню, яка тиражувала їхні випуски.

За командою солдати посипали з кузовів на землю, залунали голоси офіцерів:

— Третій взвод за мною!

— Перший взвод, слухай мою команду!

— Ворушися!

— Швидше, уроди!

Солдати бігли до центрального входу висотки і взвод за взводом зникали там, немовби у череві велетенської істоти. Лейтенант Бурмантов вишикував свій взвод біля машини. В очах його читалася розгубленість, але голос дзвенів металом, як і годиться радянському офіцеру.

— Увага! Хто там рот відкриває? Урою! Слухати сюди. Наша задача — взяти під охорону центральний вхід. Перше відділення...

Поки він розподіляв бойові задачі, бійці розгублено озиралися, не в змозі зрозуміти, що вони роблять посеред мирного міста. І лише в декількох очі горіли справжнім воєнним азартом. Литвин запитально глянув на земляка, єфрейтора Ридванського. Той красномовно обернувся у бік взводного і плюнув собі під ноги. Слава Богу, лейтенант не помітив цього демаршу.

— Силу не застосовувати. Діяти словом. Усім зрозуміло? — запитав Бурмантов.

— Так точно, — в різнобій забуркотіли бійці. На плацу за таку відповідь весь взвод відправився б на зайве коло маршу, але тут лейтенант проявив несподівану лояльність. Він теж почувався не найкраще.

— Дозвольте запитати? — обізвався з-поза Андрієвої спини снайпер, колишній петеушник з Уралу Козлов.

— Питай, — неохоче дозволив лейтенант.

— А якщо вони полізуть?

— Хто полізе? — не зрозумів взводний. І справді, на вулиці було порожньо, лише декілька цивільних стояли осторонь, спостерігаючи за незвичною картиною.

— Ну ці, литовці, — пояснив Козлов. — А патронів нам не видали.

— Я ж пояснив — діяти словом. Переконувати.

— А якщо по-людськи не розуміють? Бо я по-їхньому не вмію.

— Значить пояснюй жестами, — лейтенант потроху приходив до тями і брав ситуацію під контроль.

— Єсть, пояснювати жестами! — радісно усміхнувся Козлов. Хтось загиготів.

— Так, розмови! — гавкнув взводний. — Команда зрозуміла? Тоді наліво! Бігом марш!

Взвод зайняв позицію навколо дверей. Солдати стояли щільно, плече до плеча, немовби збиралися зустріти навалу варварів, хоча насправді супротивника видно не було. Перед фасадом завмерла двійка танків, стволи їхні були розвернуті у бік будинку. Андрій провів очима у напрямку, в який вказували гармати, і побачив на фасаді обгорілу пляму.

— Холостими, — Андріїв земляк, Іван Ридванський, теж, закинувши голову, дивився на фасад.

— Шугонули чухонців, — радісно вишкірився Козлов.

— Чухонці — це Естонія, — виправив Іван.

— А ці як?

— Жемайтійці.

— Один чорт нєрусь!

Ридванський вже набрав у легені повітря, щоб відповісти, але не встиг. Із розбитих дверей почали виводити працівників редакцій. Чоловіків та жінок. Люди були розгублені. Дехто встиг одягнутися, інші несли пальта і шапки в руках, деякі розхристані з помітними слідами боротьби — вони йшли крізь живий коридор радянських солдатів, а в обличчя їм дивилися гармати танків. Хтось хрестився, хтось голосно обурювався, у жінок в очах стояли сльози.

Багатоповерхівка Будинку друку, мабуть, вміщала багато редакцій, тому потік людей не вщухав. І що далі, то частіше замість розгубленості на обличчях читалася лють.

Ті, хто опинився на вулиці, спочатку озиралися на військових, що стояли біля машин, на танки, а потім збиралися у купки на газонах і тротуарах. Дивна реакція як на радянських людей. Тебе вивели з роботи, фактично дали вихідний, то чом би не поїхати просто додому? Але працівники редакцій вперто залишалися на місці. До них потроху почали приєднуватися перехожі. Зупинялися машини, висаджуючи пасажирів, люди бігли від зупинки тролейбуса. Залишалося тільки дивуватися, наскільки швидко працює сарафанне радіо, тому що за півгодини перед будинком зібралася юрба з кількох сотень людей. Хтось приніс жовто-зелено-червоне полотно, і його одразу розгорнули під вигуки «Lie-tu-va!»

— Ти диви, фашистський прапор! — здивувався Козлов.

— Не фашистський, а литовський, — знову виправив його єфрейтор Ридванський.

— Литовський червоний. А це — фашистський, — уперто повторив Козлов.

Тим часом на проїжджій частині різко загальмували старенькі «Жигулі», і з дверей вискочив сивий чоловік із телекамерою. Слідом поспішав ще один, молодший і в окулярах, а ззаду доганяла дівчина, зовсім молода, в яскравій шапці кольорів того самого прапора — червоно-жовто-зеленій.

— Телебачення, — пронеслося у солдатській лаві.

— Тепер нас по телевізору покажуть, — скептично сказав взводний, але при цьому автоматично обсмикнув свій бушлат і поправив пасок.

Оператор зупинився перед солдатами, ковзнув по них професійно-уважним поглядом, потім показав рукою журналісту. Той став на вказане місце. Дівчина у шапці подала мікрофон.

— Готовий? — запитав журналіст, і після того, як сивий підняв палець на знак згоди, заговорив, звертаючись до камери. — Щойно радянські війська захопили приміщення Республіканського Будинку друку. Персоналу було наказано залишити приміщення, а тих, хто відмовився, виставили силоміць. За мною ви бачите солдат, які охороняють виламані ними ж двері в будинок. Дивіться уважно і запам’ятайте те, що ви бачите.

Камера розвернулася до танків, потім почала знімати машини та солдатів. Під її поглядом Андрій відчув незручність, немовби він один стоїть перед Будинком друку і винен у тому, що відбувається. Судячи з опущених очей, деякі з його товаришів відчували те саме, але більшість із цікавістю дивилася на телекамеру, яку, певно, бачила вперше. Однак не тільки камера привертала увагу солдатів. Іван штовхнув друга під бік:

— Глянь яка. Ота, в шапці.

Андрій із першої хвилини звернув увагу на цю дівчину. Судячи з усього, вона виконувала роль помічниці, посада не аж яка, але трималася впевнено, на обличчі її не було й тіні остраху, навпаки — очі блищали завзяттям і викликом тоді, коли навіть у журналіста голос тремтів. Попри свій молодий вік дівчина, певно, вже мала великий досвід.

Тим часом оператор зробив декілька кроків уперед і, майже впритул наблизившись до солдатів, почав ближнім планом знімати їхні обличчя. Помічниця трималася у нього за спиною, журналіст залишився позаду.

Хлопці по-різному реагували на увагу з боку преси. Більшість продовжувала дивитися у простір, ніби не помічаючи, їхні емоції видавав лише рум’янець, що з’явився на щоках. Єфрейтор Ридванський відвернув обличчя. Сержант Козлов вишкірився у демонстративній посмішці, яка ніяк не в’язалася з люттю в очах. Коли камера наблизилася до Андрія, той несподівано для себе підняв руку та затулив об’єктив.

— Не знімайте, — тихо промовив він.

Помічниця в яскравій шапці тут-таки вискочила з-поза спини оператора.

— Чому? Вам соромно? — в’їдливо запитала вона.

— Чого це, соромно? — відповів Андрій якомога спокійніше. — Просто я не хочу, щоб мене знімали.

— У вас в Росії, — почала дівчина.

— Я не з Росії. Я з України, — одразу виправив її Андрій.

— З України! — голос дівчини зірвався на високі ноти. — А якби литовські війська отак прийшли до Києва і захопили...

Тут Козлов заіржав, неначе почув свіжий анекдот.

— Литовські війська... Умора!

Дівчина обернулася до нього.

— Так! — у голосі її задзвеніло обурення. — В нас було своє військо. І зараз буде!

— Дівчино, йдіть собі, — якомога спокійніше продовжив Андрій. — Я просто не хочу, щоб мене знімали. Ви не маєте права.

— А ви маєте право захоплювати республіканські установи? Ви маєте право ламати двері та вікна?

Від емоцій вона розчервонілася, очі загорілися справжнім вогнем, і Андрій несамохіть замилувався цією картиною. Темперамент і натиск у поєднанні з ніжністю шкіри та пухкістю губ створювали особливий ефект.

Поки солдати, хто як міг, витримували атаку телебачення, взводний стояв осторонь, роблячи вигляд, що його це не обходить. Сержант Козлов, який уже не міг стримувати внутрішню агресію, різким рухом зірвав з плеча автомат:

— От я ща прикладом в камеру-то вломлю! Будуть тобі і права, і обов’язки, і моральний кодекс цього... як його... будівничого комунізму. Ану, відвали!

Почувши погрозу, сивий оператор зробив крок назад. Він беріг цінну камеру, але помічниця не збиралася відступати. Вона прийняла виклик і зробила крок назустріч сержанту, вигукнувши:

— Ми на своїй землі!

І раптом у вибухову ситуацію втрутився впевнений начальницький голос:

— Що тут у нас?

Усі мимоволі виструнчилися. До ґанку підходив капітан Ковязін, замполіт частини, шеф та покровитель художника, сержанта Литвина. Досвідчений офіцер швидко оцінив ситуацію.

— Дівчино, ідіть звідси! — сказав він показово миролюбно. — Солдати перебувають при виконанні службового обов’язку.

Але дівчину це анітрохи не заспокоїло. Її темпераменту вистачало на всіх супротивників.

— Це ми при виконанні службового обов’язку. Ми — журналісти. А ви хто? Що ви робите в Литві?

Всі погляди схрестилися на замполіті, солдати, не відриваючись, спостерігали за новою сутичкою. Капітан Ковязін відчув це, і на його обличчі заграла зверхня посмішка.

— Ну-ну, — скрушно захитав він головою. — Така гарна дівчина і така темна. Учать вас в університетах, — капітан зробив крок убік і підвищив голос, щоб його почуло якомога більше людей. — Пояснюю дохідливо. Радянські війська беруть під охорону будівлі та майно, які належать Радянській армії, КПРС, та об’єкти союзного підпорядкування. Що не ясно?

Люди під литовським прапором зашуміли. Дівчина обернулася до них, немовби шукаючи підтримки, і здула з очей неслухняну прядку, що вибилася з-під яскравої шапки.

— Литва — незалежна республіка! — голосно, як на мітингу, крикнула вона.

— Мамі своїй розкажи, — вигукнув у відповідь Козлов.

Замполіт примирливо підняв долоні:

— Давайте не будемо розводити диспутів. У солдатів нерви не залізні. Крім того, у них зброя.

Ці слова подіяли на дівчину, як запал на гранату. Вона одразу стала перед замполітом:

— І що? Стріляти будете! Стріляйте!

— Ач яка! — прошепотів Ридванський просто у вухо Андрієві, але той і сам не зводив з дівчини захоплених очей.

Утім, сержант Козлов теж не хотів залишатися на других ролях, тому демонстративно плюнув під ноги:

— Та що в тебе стріляти-то. Патрони, мля, дорожчі.

Дівчина миттєво розвернулася до нього, ніби каратист, що б’ється одночасно з кількома суперниками. Вона й собі зміряла сержанта презирливим поглядом:

— Ви тільки з жінками воювати вмієте. Щось в Афганістані не дуже вийшло.

При згадці про Афган, цю ганебну поразку могутньої Радянської армії, обличчями бійців пробігла тінь обурення. А Козлова вона просто вибила з рівноваги, так що у порушення всіх інструкцій сержант вискочив із лави і штовхнув дівчину двома руками.

— Чо ти сказала?

Від цього поштовху худенька дівоча фігурка заточилася та впала просто під ноги солдатів. Демонстранти обурено загорлали:

— Знімайте! Знімайте, як «героїчні» солдати б’ють жінок! Хай усі побачать!

І тоді несподівано для себе Андрій теж зробив крок уперед, стаючи між Козловим та дівчиною. Потім мовчки подав їй руку. Відтертий на другий план Козлов одразу втратив більшу частину запалу.

— Та кому вона треба-то! Тьху і розтерти!

Досвідчений замполіт відчув, що ситуація обертається не на його користь, тому одразу ввімкнув командний голос:

— Усе! Всім мовчати! Я забороняю вступати в розмови з цивільними. Ви на посту, а не на мітингу!

І це подіяло. Солдати, почувши звичні слова команди, рефлекторно підтягнулися та вирівняли лаву. Лише Андрій залишався на місці, дивлячись на дівчину. Та у свою чергу зміряла хлопця поглядом і після деяких вагань прийняла-таки його допомогу. Рука Андрія майже не відчула ваги дівочого тіла, настільки воно виявилося тендітним.

— А ти смілива, — сказав Андрій. — Як звати?

— Рута, — з викликом відповіла вона. — А що?

— Червону руту не шукай вечорами...

Але наступної миті поруч опинився замполіт.

— Дівчино, ідіть звідси. Не провокуйте. Сержант Литвин! Стань на місце! Джентльмен...

— Єсть! — автоматично козирнув Андрій.

— А хіба ви мене боїтеся? — попри падіння виявилося, що дівчина не втратила бойового запалу. — Друзі! Вони нас бояться! — гукнула вона демонстрантам.

У натовпі зааплодували та загукали. Замполіт безнадійно махнув рукою та відійшов, удаючи, що перемога залишилася на його боці. А дівчина знову обернулася до солдатів.

— Ну що? Нема чого сказати? Нема? Тому й мовчите!

Хлопці відводили очі. Хтось матюкався крізь зуби. І лише двоє з усієї лави дивилися на дівчину, не опускаючи голови. Сержант Козлов — із викликом та неприхованою люттю, та сержант Литвин — уважно і з цікавістю, немовби художник, який вивчає свою модель.

Сто сьома мотострілецька дивізія базується у Вільнюсі та Укмерґе, містечку за сімдесят кілометрів на північ. Служити у ній — щастя для будь-якого радянського воїна. Адже Литва — це тобі не Сибір з її морозами, а Вільнюс — місто хоч і не велике, як порівняти, наприклад, із Києвом, але все-таки столичне. Люди тут переважно інтелігентні, як мінімум, виховані, а дівчата по-особливому гарні, з легким імпортним шармом, який відчувається у всьому — від особливого, світло-русявого волосся до своєрідної, наче навмисне затягнутої вимови голосних. Недарма в радянських фільмах литовці завжди грали іноземців.

Але якщо хтось подумав, що солдатові у Литві тільки й роботи — дивитися на дівчат, то він дуже помиляється. Адже мотострілецька дивізія — це велетенський механізм, призначений для знищення техніки та живої сили супротивника. Тринадцять тисяч людей — населення невеличкого райцентру, одягнене у форму, озброєне та навчене влучно стріляти. І не лише з автоматів — сто вісімдесят танків Т-72, сто п’ятдесят бронетранспортерів, півсотні БМП, стодвадцятиміліметрові міномети, плавучі танки для розвідки, плюс зенітно-ракетні комплекси, протитанковий артилерійський дивізіон та цілий артилерійський полк, озброєний «Гвоздиками» й «Акаціями» — ні, не квіточками, а самохідними гаубицями, а також системами залпового вогню «Град», здатними одним залпом знищити цілий міський квартал.

І ця дивізія — лише невелика частина могутнього Прибалтійського військового округу, покликаного зупинити будь-якого агресора і не дозволити «натовському» чоботу топтати землю радянських Литви, Латвії та Естонії.

Звісно, таке велетенське господарство вимагає могутньої інфраструктури — батальйонів зв’язку, ремонтних баз, складів, госпіталів, їдалень, транспорту. І Військове містечко Вільнюса — частина цієї інфраструктури. Тут, у казармах іще сторічної давнини, на залізних койках із фанерними тумбочками в узголів’ї мешкають бійці — навідники, водії, командири розрахунків, розвідники, заряджальники, санінструктори, сапери, снайпери і прості стрільці, у будь-яку хвилину готові виступити на захист своєї соціалістичної Батьківщини як від зовнішнього, так і від внутрішнього ворога.

Ну а головним місцем радянської казарми, безперечно, є Ленінська кімната. Це велике приміщення, де може вміститися цілий взвод, заставлене столами та лавами, а частіше просто шкільними партами. Проте від звичайної навчальної кімнати його відрізняє великий бюст Леніна та сила-силенна плакатів на стінах, які закликають солдатів підвищувати рівень бойової та політичної підготовки, переконують у тому, що перемога комунізму невідворотна, нагадують про священний обов’язок радянської людини, запевняють, що Радянська армія стоїть на сторожі миру, ну й таке інше.

Однак за майже два роки, що їх Андрій уже провів на службі, красиві гасла застарівали одне за одним. Комуністична партія припинила бути керівною силою в державі, і з Конституції зникла навіть згадка про неї. Комунізм несподівано втратив ідеологічну монополію, а разом із ним захитався весь великий, могутній Радянський Союз. Братні народи скинули з себе ланцюги ідеології та одразу взялися різати одне одного у Фергані, Баку, Сухумі, Душанбе, Зугдіді та інших так званих гарячих точках. І замість стояти на сторожі миру, армії довелося встрявати у локальні війни по всіх околицях Союзу, застосовуючи як вирішальний аргумент саперні лопатки, а іноді навіть автомати. Та й власне сама армія зазнала болючих ударів — ганебний програш Афганської війни, катастрофа «Комсомольця» — найновішого, унікального атомного підводного човна, який забрав із собою у морські глибини сорок людей та сто кілограмів радіоактивного урану. Ну а крім того — банальна нестача грошей та харчів, яка деморалізувала бойових офіцерів, а солдатів перетворювала на вічно голодне агресивне стадо. Радянські республіки одна за одною оголошували про суверенітет. Ніхто з військових не розумів, що буде завтра, але всі за звичкою тягнули лямку служби — плац, полігон, навчальні аудиторії. І лише бойові стрільби дозволяли відвести душу — адже патронів, снарядів та ракет у країні переможного соціалізму було вироблено на сто років уперед, не те що продуктів харчування.

Звісно, у час, коли Радянським Союзом керує не Генеральний Секретар, а Президент, а з трибуни З’їзду народних депутатів компартію звинувачують у злочинах проти людства, саме існування Ленінської кімнати здається пережитком, але армія — дуже інертний механізм, особливо в питаннях наочної агітації. Хай краще стоїть — може, згодиться. Так само, як зброя чекає на свій час у ящиках на складі, ідеологія лежить у резерві Ленінської кімнати.

І от нарешті цей час настав. Про це не було оголошено офіційно, але кожен розумів — це він! Замполіт Ковязін, поплювавши на свій випрасуваний носовичок, особисто протер гіпсову лисину Леніна і обернувся до слухачів із виглядом переможця. В одну мить у ньому змінилося все — плечі розвернулися, постава виструнчилася, очі заблищали. Тепер він нагадував патрон у патроннику — такий самий довершений, лискучий і готовий стріляти.

Андрій зазвичай пропускав виховальні години, відмовляючись необхідністю малювати «Бойовий листок», але у зв’язку із напруженням політичної ситуації замполіт вважав за необхідне звернутися до кожного солдата, навіть якщо він не читає гасла, а сам їх пише. Тому взвод на заняття зібрали у повному складі.

— Отже, що ми маємо на сьогодні? — запитував капітан Ковязін сам у себе, розвертався на підборах і прямував до протилежної стіни, супроводжуваний уважними поглядами підлабузників із перших парт. — А маємо ми незаконні рішення Верховної Ради Литовської РСР про так званий суверенітет, які загрожують не лише безпеці Радянського Союзу, але й самій Литві. А чому?

Андрій з Іваном вмостилися на задній парті у кутку, щоб менше впадати в очі начальству. Аби не сидіти без діла, Андрій за звичкою малював те, що бачив — потилиці товаришів, а перед ними і самого замполіта.

А той тим часом обвів поглядом аудиторію, яка явно не встигала за польотом політичної думки і зверхньо посміхнувся.

— Насправді все дуже просто. От наприклад, хто з вас має сестру?

Більшість солдатів підняла руки. Іван Ридванський, сховавшись за спинами передніх, скрутив дулю.

— Ти ж маєш сестру, — прошепотів йому Андрій.

— Я не маю бажання гратися в його ігри, — крізь зуби відповів Іван.

Замполіт задоволено оглянув кімнату і підійшов до другої парти, де з піднятою рукою сидів сержант Козлов.

— Ну от, приміром, ти, Козлов. Скільки років твоїй сестрі?

— У мене дві, — посміхнувся той. — Старшій двадцять п’ять.

— А молодшій?

— Молодшій п’ятнадцять.

— Чудово. Саме те, що треба, — задоволено поплескав його по плечу замполіт. — От скажи, Козлов, ти пустив би свою молодшу сестру одну вночі гуляти? Руку можеш опустити.

— Так точно, — автоматично підхопився Козлов.

— Сиди-сиди, — замполіт знову поплескав його. — У нас розмова дружня, так би мовити, по душах. То як, пустив би?

— Хєр там! — вирвалося в Козлова. — Ой, вибачте. Тобто ні за які ковріжки.

— А чому? — на знак того, що розмова й справді «по душах» замполіт вмостився просто на стільницю парти перед солдатами.

— Так у нас шпана-то знаєте яка на Шарташі? На раз-два її оприходують, — він обернувся до всіх, немовби шукаючи підтвердження своїх слів.

У кімнаті піднявся схвальний гомін. Замполіт вбирав його у себе, неначе театральний актор — аплодисменти.

— Отож! — похитав головою він. — Це їм тільки здається, що коли мажешся помадою, то вже доросла і самостійна. Як то кажуть, цицьки ростуть швидше, ніж мозок.

Він хихотнув, і за ним зареготали солдати, як тільки можуть реготати стоялі хлопці при згадці про цицьки. Іван зазирнув у малюнок Андрія і схвально кивнув:

— Схожий. Точно таке дурбецало.

Замполіт був досвідченим промовцем, а тому не став чекати, поки слухачі вихлюпнуть всю емоцію, а одразу наддав:

— А імперіаліст, скажу я вам, тільки й мріє, щоб зламати комусь цел...

Солдати зареготали вже на повний голос.

— Ну, ви зрозуміли, — і собі засміявся замполіт. — Ну, в нього, ясен перець, не той прибор, що у шпани на твоєму Шар... Як його?

Козлов смикнувся, щоб підвестися, але одразу сів, спинений жестом капітана.

— Шарташ, озеро у нас таке в Свердловську.

— У Свердловську. Так ти з Уралу?

— Так точно, — знову рвонувся Козлов.

— Сиди-сиди, — повторив замполіт. — Так от, у імперіаліста, звісно, прибор не той, що у ваших уральських хлопців. Зате в нього ракети. А як він їх вставить по саме не балуйся, то, може, до Свердловська вони й не достануть, а до Москви звідси вісімсот кеме. Імперіалісти ж бачать, що в країні бардак, що цим можна скористатися. І скажіть мені, воно нам треба?

Солдати схвально загомоніли. І тут уже замполіт дав їм час на висловлення емоцій. Іван знову нахилився до Андрія:

— Що він бреше? Теж мені сестру знайшов. Та Союз і Литву, і Україну сам ґвалтує, не дай Бог. Сестра!

Андрій сидів мовчки, не реагуючи ані на лекцію замполіта, ані на Іванові заперечення. Здавалося, його думки літають десь далеко.

— А от скажи мені, Козлов, — замполіт тим часом зробив проходку від стіни до стіни і знову зупинився біля парти, за якою сидів уралець. — Якби твоя сестра не послухалася, а послала тебе подалі і сказала: «Не заважай. Я вже доросла!» Що б ти зробив?

Козлов, певно, уявив собі таку ситуацію, тому раптом почервонів і мовчки показав замполіту стиснутий кулак.

— Ні, — по-батьківськи посміхнувся йому капітан Ковязін. — Дівчат краще не так. Дівчат краще по м’якому місцю.

Солдати знову зареготали. А Іван нахилився до Андрієвого вуха:

— Намалюй краще Козлова. І напиши: сержант усіх Козлов.

Замполіт відчував себе на коні і впевнено диригував аудиторією. Коли відлунали останні смішки, він підняв руку, вимагаючи уваги, і додав голосу сили.

— Отже, який висновок напрошується? — це було запитання для самого себе, погляд капітана прочесав аудиторію, збираючи увагу слухачів, а груди вдихнули повітря. — Висновок такий, що ми з вами повинні бути готовими відновити конституційний лад у Литовській РСР за наказом Головнокомандувача. А хто у нас Головнокомандувач? Єфрейтор Ридванський! — раптом гавкнув замполіт, переводячи погляд у куток.

— Я! — рефлекторно підхопився Іван, грюкнувши партою.

— Головка від... ху... протигаза. Ти там щось із землячком розбалакався, а я до тебе звертаюся. То хто у нас головнокомандувач?

— Президент СРСР Горбачов, — бадьоро доповів Іван.

Замполіт гмикнув:

— Правильно, сідай.

Але єфрейтор залишився на ногах.

— А можна запитати? — сказав він.

— Можна Машку за ляжку і козу на возу. А в армії дозвольте, — завчено пробуркотів капітан. — Запитуй.

Іван зробив вдих, набираючи повітря та сміливості:

— От нас у школі вчили, що Литва, Латвія та Естонія добровільно приєдналися до Радянського Союзу, — почав він.

— Добровільно, і що? — перервав його замполіт.

— Ну а коли добровільно приєдналися, то хіба ж їх не треба добровільно відпустити, якщо роздумали?

Це був очевидний виклик, і солдати принишкли, через плечі озираючись на сміливця.

Замполіт зіщулився:

— У школі вчився. Грамотний. Сідай.

Іван сів, зблідлий від власного нахабства. Андрій смикнув його за рукав:

— Чого ти весь час лізеш?

Але Іван чекав замполітової відповіді, не відводячи від того очей. А капітан Ковязін обсмикнув кітель, символізуючи перехід від розмови «по душах» до офіційного річища.

— Для дуже грамотних пояснюю, — він знову обвів поглядом кімнату, немовби шукаючи тих самих дуже грамотних. — Ви складали присягу. І повинні виконувати свій священний обов’язок із захисту Радянської Батьківщини. Що не ясно? — голос його задзвенів металом, солдати затамували подих. — А купка скажених націоналістів — це ще не вся Литва. І прогресивна молодь, комсомольці зараз об’єднуються у добровольчі дружини, щоб дати відсіч фашистам та їхнім наймитам! Тому всілякі розумники, — він недобре поглянув у бік Ридванського, — повинні нарешті зрозуміти, під чию дудку вони витанцьовують.

Запала тиша, так що стало чутно, як у коридорі стукають підковки чиїхось формених чобіт. Цок-цок, цок-цок. За мить двері відчинилися, і на порозі виріс вістовий.

— Товаришу капітан, вас терміново викликає командир полку! — сурдинним голосом, неначе зі старої платівки, доповів він.

— Добре. Іду, — махнув йому рукою замполіт. — І запам’ятайте! — знову звернувся він до слухачів. — Ваша задача — не думати, а виконувати накази. Єфрейтор Ридванський!

— Я! — підхопився Іван.

— Сьогодні замість вільного часу почитаєш статути, і якщо знайдеш там слово «думати», одразу станеш сержантом. Зрозумів?

— Так точно!

Козлов коротко реготнув. Замполіт знайшов поглядом чергового і подав йому знак.

— Взвод! — одразу зметикував той. Солдати підхопилися, неначе на пружинах. — Струнко!

— На сьогодні розмову закінчено, — підсумував замполіт і пішов до дверей.

— Блін, а звільнення в місто відмінили, — почулося з перших парт.

— Ой, що ж це буде?

— Торба нам, хлопці, — тихо заскиглив хтось іззаду.

— Вільно! Розійтись!

Єдине, що дозволяло Андрієві змиритися зі службою — це малювання. Фактично неконтрольований процес — адже начальство малювати не вміє, а тому йому можна довго пояснювати, як складно було зобразити мужнього бійця з автоматом на тлі прапора, а самому швиденько перемалювати його зі старої листівки і отримати кілька годин вільного часу. Та й можливість вийти в місто, щоб купити фарби, дефіцитні, як і все зараз,— це зовсім не те, що звільнення в місто раз на місяць. Сидячи у своїй маленькій комірці, Андрій із жахом згадував учебку, в яку потрапив зі злої волі майора з військкомату — той побачив шарж, що призовник за звичкою малював від нема що робити, впізнав себе, відібрав, розлютився, малюнок порвав, а борзого хлопця направив у спецназ, щоб той набрався розуму та поваги до начальства.

Учебка спецназу й досі стояла перед очима, а точніше, підбиралася комом до сонячного сплетіння. Адже найяскравішим враженням, що залишилося від тих днів, було постійне блювання. Солдатам на марш-кидок видавалося по фляжці води, пити яку мали право тільки за командою, по ковточку, а тих, хто порушив, старшина примушував випити всю воду з фляжок відділення. «Ти хотів пити? — Пий!» І солдат пив, літр за літром, скільки могло вміститися у шлунку, і кожен підходив до нього зі своєю фляжкою. І порушник давився, блював, а старшина примушував його пити далі, і він знову блював... А постійні удари у сонячне сплетіння, яке офіцери практикували як покарання під соусом перевірки міцності пресу! Удари, від яких тельбухи підстрибували до горла, а подих стискало непереборною судомою. Фізіологічні потреби — вода, їжа, сон — у спецназі були головними способами покарання. Після марш-кидку, коли серце вистрибує з вух, а живіт зводить від голодної нудоти, взводний міг влаштувати вишукане знущання в їдальні, коли перед солдатами ставили жирний наваристий суп, але щойно давши команду їсти, офіцер раптом чіплявся до когось, занадто спритного або занадто повільного і, не давши донести ложки до рота, знову піднімав взвод командою «Встати! Струнко!», а потім знову, і знову, і знову, аж поки не закінчиться час на обід, і тоді — найвищий кайф для взводного, який сам не забувся вмаламурити перше, друге та компот, — кожен солдат мав особисто взяти так і не спробуваний суп і вилити його у бачок для сміття, з якого годували свиней на задньому дворі.

Це викликало нові спазми у шлунку, а офіцер тільки посміювався, дивлячись на солдатські муки. «Спецназівець має відринути все — сором, біль, голод, спрагу. Ви не люди. Ви — механізми. Механізми для виконання волі командира. Тобто моєї волі! — полюбляв повторювати взводний, проходжаючи перед голодною лавою, а потім несподівано лупив когось у живіт. — Так?» І треба було відповісти «Так точно!», навіть якщо твій шлунок вискочив назовні.

Звісно, від такої «дієти» в Андрія швидко відкрилася виразка і, полежавши у лазареті, він отримав переведення до звичайної мотострілецької роти у Вільнюс, де на питання замполіта: «Є у нас художники?» — не вагаючись, зробив крок з лави. Крок у нове, блатне життя. Бо в Радянському Союзі бути блатним в усіх сенсах цього слова було вигідно. Слово «блат» означало, що ти маєш зв’язки нагорі і не підпадаєш під звичайні вимоги. Блат — це можливість зверхньо сприймати зачіпки та лайку безпосереднього керівництва, адже тебе прикриває пряме керівництво. А тим, хто не знає різниці між безпосереднім і прямим керівниками та особливості їхніх стосунків із підлеглими, порадимо читати Статут, там усе написано. Щоправда, існувало ще одне значення слова «блатний» — це злодій в законі. Але Радянська армія настільки мало відрізнялася від зони, що злодії у ній теж були в авторитеті, їх принаймні побоювалися.

От і зараз Андрій із задоволенням використовував свої переваги, сидячи у комірчині та віддаючись улюбленій справі — малюванню. Щоправда цього разу він не мав натури, але на папір один за одним лягали впевнені штрихи, утворюючи злегка ідеалізований, але цілком пізнаваний портрет дівчини. Дівчини у шапці. Андрій малював простим олівцем, тому кольори шапки передати не міг, тож пістрявість та яскравість її зображав за рахунок шаржевих прийомів — перебільшення й гротескування. В результаті на папері виникав портрет ідеальної красуні у потворній шапці. Тоді Андрій відкладав його і брався до нової спроби і нового ракурсу дівочого обличчя.

— Все малюєш? — він відчув на плечі чийсь доторк.

Ти ба, так захопився, що й не помітив, що до комори зайшов гість. Іван Ридванський стояв над ним з тоненькою книжечкою в руках.

— Та от хотів у місто по цигарки сходити, а на КПП завернули. Я їм кажу: замполіт наказав, а вони мені: особливий режим, розпорядження командира частини. Клоуни.

— Вони не клоуни. Все це дуже серйозно.

— Ага, серйозно, — Андрій зазирнув у книжечку, що її тримав у руках товариш. — «Статут караульної служби», чого це тебе раптом потягнуло на філософію? Шукаєш відповіді на вічні питання?

— Це? — покрутив Іван книжку у руках, ніби вперше побачив. — Вирішив виконати наказ замполіта і подивитися, чи є у статутах слово «думай».

— Ну і як? — поцікавився Андрій.

— Поки що не знайшов.

— І не знайдеш. Армія — не для того, щоб думати. Армія — щоб виконувати накази. Хай начальство думає.

Іван закрив книжечку.

— Знаєш, а начальство теж керується цими статутами. В яких немає слова «думай». Може, від того й усі наші біди?

— Всі наші біди від того, що скоро дембель, а тут заваруха починається. Можуть не відпустити.

Такі чутки й справді обговорювалися всіма дембелями.

— Це запросто, — погодився Іван. — Але й на цю проблему є відповідь у Статуті. Пункт перший. Начальство завжди має рацію. Пункт другий. Якщо начальство не має рації — див. пункт перший.

— Немає такого у статуті, — всерйоз заперечив Андрій.

— Це між рядків. Секретні протоколи армійських мудреців. Слухай, а може, це тебе замполіт за щось гнобить? Ти з ним бува не сварився?

— Та ну! Що я, дурень, перед дембелем життя псувати.

— А чого ж тебе тоді з нами і на операцію, і на виховну годину. Ти ж блатний. Його кадр.

Андрій знизав плечима:

— Не знаю, я йому поскаржився, а він мені про присягу.

— Присягу! — глузливо повторив Іван. — А тебе питали, чи хочеш ти її давати? Питали?

— Звісно, не питали, але...

Проте Іван не дав закінчити:

— Але... Якби не дав присягу, то сів би у тюрму. Хіба ж це присяга?

Андрій подивився на товариша, який вмостився на краєчку стола і пальцями перебирав сторінки статуту. Це означало, що Іван нервує.

— Ну не знаю. Треба ж Батьківщину захищати. Священний обов’язок і почесне право, як там написано?

— Почесне право. Батьківщину захищати... — перекривив Іван. — Чию батьківщину? Ти хіба литвин?

— Литвин, — усміхнувся Андрій.

— Я не в тому смислі. Не про прізвище. Я про країну, — Іван починав заводитися. — Ти, наприклад, що робиш у Вільнюсі? Кого захищаєш?

Андрій зітхнув:

— Складно все це.

Іван поклав руку на «Бойовий листок», який чекав на закінчення:

— Литва вітає радянських солдатів... Бачили ми сьогодні, як вона їх вітає, — і тут його погляд упав на дівочі портрети, які не встиг, а чи то не захотів прибрати автор. — О, а це хто? Обличчя знайоме.

Андрій мовчки перевернув аркушик, забувши, що на другому боці теж малював. Іван наморщив чоло:

— Чекай-чекай, це не та, що в шапці яскравій була? З телекамерою?

Андрій у відповідь засунув аркушик під «Бойовий листок»:

— Не твоє діло.

— Точно, вона, — задоволено усміхнувся Іван. — Ти що, втріскався?

— А хоч би й так? — із викликом подивився на нього Андрій.

— На позицію дівчина проводжала Грицька. Напекла балабеників, налила молока! — затягнув Іван. — А коли за туманами...

— Та іди ти!

— Тепер зрозуміло, чому тобі за цигарками приспічило.

— Та я справді курити хочу.

— А де береш? У спекулянтів?

Цигарок у продажу вже давно не було, але тут, у Литві, їх хоч можна було взяти з-під поли, коли у Росії доходило до цигаркових бунтів.

— Так, колися! Здавай точку, або я буду думати, що ти просто ішов на побачення. Зізнавайся, побачення? — нахилився Іван, намагаючись зазирнути в очі.

— Яке там? Де я її знайду? — вирвалося в Андрія.

— Як це, де? — Іван хихотнув. — А на телецентрі. Вона ж казала, що журналістка.

— Думаєш? — в Андрієвих очах блимнув вогник надії, але він одразу згас. Хлопець махнув рукою.— А! В місто все одно не пускають.

Іван зверхньо глянув на товариша і батьківським жестом поплескав його по плечу:

— Добре, вмовив. Тільки цигарок принесеш.

Андрієві очі знову запалали:

— Ти знаєш, як вийти?

— Ех, блатний, блатний... — показово скрушно зітхнув Іван. — Життя не нюхав. Не все ж вам, художникам. І ми, пролетарі, до чогось здатні.

Взимку сутеніє рано, тому чекати не довелося, і за десять хвилин вони вже йшли вздовж паркану з тильного боку казарми. Іван дорогою зазирнув до каптьорки, де прихопив якийсь великий згорток.

Андрій був налаштований на романтичний лад.

— Знаєш, що мене насправді вражає? — питав він друга.

— Що?

— Те, що ми сірі, а вони кольорові.

— Ти знову про шапку?

— Ні, про всіх. Литовців. Вони яскраві, а ми — хакі.

— Та форма ж.

— І форма. І зміст. Все.

Іван раптом зупинився.

— Тут! — вказав він рукою поміж туй, що окрім прикрашання паркана служили ще й прикриттям для таємного проходу.

Андрій розсунув деревця і низько над землею побачив отвір, достатній, щоб у нього міг пролізти недогодований «бройлер». Потім зітхнув і став на одне коліно.

— Стій, ти куди? — зупинив його Іван.

— А що?

— На себе глянь. Тебе ж перший патруль злапає. Особливий режим, забувся?

— А як же... — Андрій помітно розгубився.

— Як... — передражнив його товариш. — Інтелігенція. На, тримай.

Із цими словами він розправив згорток, який ніс під пахвою. Об’ємний згорток умить перетворився на чорне пальто мішкуватого фасону.

— Це що?

— Не бачиш? Фірма «Адідас», ніде не купиш, ніде не продаш. Знімай шинелю! — скомандував Іван.

Андрій слухняно розстібнув ґудзики, зняв шинель і віддав її другові. Натомість вдягнув на себе безформне, велетенське за розміром пальто. Запахнув, критично роздивився сам себе:

— А меншого не було?

— Жартуєш? — обурився Іван. — Його вся рота носить.

Андрій розчахнув приполи, запахнув, ще раз розчахнув:

— Я в нім схожий на дядьків, що в парках піськи показують.

— Ти головне патрулю нічого не показуй, — порадив Іван, потім поліз за пазуху і видобув звідти щось схоже на старцівську торбу, розправив, і світу явився засмальцьований капелюх із вислими крисами. — Для довершення образу, — з цими словами він зняв з Андрія армійську шапку та вдягнув натомість капелюха.

Андрій помацав обнову і натягнув її глибше:

— Щось не сезон, — поскаржився він.

— Шик! Усі імпресіоністи так носили, — запевнив Іван. — І не загуби, бо це суспільна цінність!

Андрій пересмикнув плечима, звикаючи до нового образу, а тоді вже нахилився до таємного лазу.

— А з патрулями обережно! — порадив вже у спину Іван. — У тебе чоботи і штани солдатські. Вони січуть. Ні пуху!

— К чорту! — і полковий художник у солдатських чоботах, пальті ексгібіціоніста та капелюсі імпресіоніста зник у проході, який вів на волю.

Самоволка. Людина, яка не служила у Радянській армії не може уявити всієї солодкої небезпеки, яку символізує це слово. Бо в місто радянський солдат може ходити лише з дозволу командира частини і з документом, який іменується «Звільнення у місто». Ну а коли звільнення ти організував собі сам, без документа з підписом та печаткою — то це вже самозвільнення, або ж самоволка. Це саморобна, несанкціонована свобода, свобода до першого патруля, який має норму з вилову порушників, а тому повз його очі не проскочиш, це гауптвахта, яку в народі іменують «губою» — якщо впіймали, а крім того позбавлення офіційних звільнень у місто і ще сім кіл пекла від взводного. Одне слово, як не вмієш ходити в самоволку, то краще не берися, тим паче, що в умовах особливого режиму самоволка може розглядатися як дезертирство — а тут уже просто губою не відбудешся.

Андрій, який користувався покровительством замполіта і міг за потреби або ж бажання залишати військову частину офіційно, в самоволки не ходив, але чув багато історій про біг наввипередки з патрулями, маскування та засідки, військові та цивільні хитрощі, — все, що містить у собі мистецтво самоволки. Тому вибравшись на волю, він передусім роззирнувся навкруги, а потім уже обтрусив пальто. Провулок, у який вів таємний лаз, був тихим і темним, тому, власне, лаз досі й не викрило начальство. Проте тут, у Північному містечку, основному місці базування радянських військ у Вільнюсі, патрулі були буквально на кожному кроці і попри пальто та капелюха, що приховували форму, лізти їм в очі було не варто. Отже, задача номер один — непомітно дістатися автобусної зупинки, сісти у будь-який автобус, а там уже можна розпитати, як доїхати до телецентру.

Андрій вийшов із-за рогу на освітлену вулицю, й одразу побачив патруль — метрів за п’ятдесят попереду. Звісно, з такої відстані вони не розрізнять формених чобіт, але якщо наблизяться... Андрій різко зупинився, розвернувся на підборах і тут налетів на двох дівчат, що йшли позаду.

— Ой, — сказав він.

Мабуть, його вигляд таки справляв враження, тому що одна з дівчат теж сказала:

— Ой! А ви хто?

— Пробачте, — Андрій кинув косий погляд на патруль. — Пробачте, а ви не могли би стати так, щоб затулити мої ноги.

— Ноги? — здивувалася дівчина.

— Я солдат, — пояснив Андрій. — Нас не випускають у місто. А тут патруль.

Для підтвердження своїх слів він розчахнув пальто. Дівчата засміялися.

— І справді солдат, — сказала друга дівчина і виступила з-поза подруги. — А можна з вами поговорити?

Перше, що побачив Андрій, була шапка, та сама яскрава, жовто-зелено-червона, в кольорах литовського прапору. Він спочатку не повірив власним очам, але це й справді була вона, дівчина, портрети якої були заховані під кітелем, помічниця телеоператора, Рута.

Дівчина не впізнала Андрія — та й хіба могла вона запам’ятати одного з сірої солдатської маси, окупанта й інтервента. Тому він просто широко всміхнувся:

— Гарним дівчатам можна все!

— Вас як звати? — з серйозним виразом обличчя запитала дівчина.

— Андрій. А ви Рута?

Дівчата здивовано презирнулися.

— Звідки ви знаєте?

— Ну як, звідки? Будинок друку. Ви з телекамерою. Це ж ви?

— Я... — і тут очі її осяяла здогадка. — А! Ви з України. І ще не хотіли, щоб вас знімали. Я впізнала. Пам’ятаєш, я тобі розповідала? — пояснила вона подрузі.

— Оце так зустріч! — заплескала у долоньки та.

— Вас там офіцер сторожив, — Рута знову стала серйозною. — То ми з дівчатами вирішили, що з солдатами треба говорити, коли вони без сторожа.

— Сторожа... скажете.

— Ну а як його інакше назвати?

Тим часом патруль наблизився на небезпечну відстань, і Андрій посунувся так, щоб його ноги сховалися за дівчачими.

— Ви смілива, — сказав він, коли небезпека минула.

— Ну що ви, — усміхнулася Рута. — Я страшенна боягузка. Але коли з кимось разом, то не страшно, правда? — обернулася вона до подруги.

— Правда, — підтвердила та. — Ми тут давно чекаємо, але ніхто не виходить, а патрулі з нами розмовляти не хочуть.

— Ще б пак! Особливий режим. Нікого не випускають. Оце ж я, — Андрій красномовним жестом показав на свій наряд. — Бачите?

— А куди зібралися? — поцікавилася Рута.

— До вас, — зізнався він.

— До мене? Як це?

— А отак, — хлопець поліз за пазуху, де сховав був свої малюнки, видобув один і простягнув дівчині. — Ось.

— Що це? — Рута спочатку не зрозуміла, але придивилася і видихнула.— Ой!

— Боже, як гарно! — зазирнула їй через плече подруга.

— Це вам, — Андрій вклав аркушики в долоню Рути, і та стиснула їх.

— Але звідки, — щоки дівчини вкрив рум’янець, помітний навіть у світлі вечірнього ліхтаря. — Звідки ви знали, що зустрінете мене?

Андрій усміхнувся:

— Мабуть, я просто дуже цього хотів.

Подруга переводила погляд з Андрія на Руту і назад, зачарована цією сценою.

Рута ще раз подивилася на малюнок і попри рум’янець, що палав на обличчі, спробувала набрати суворого вигляду.

— Добре малюєте, — тоном вчительки сказала вона. — Тільки прикрашаєте дійсність. А художник має говорити правду.

Суворий тон ніяк не міг приховати того факту, що дівчина приємно вражена, а навпаки, підкреслював його. Андрій знову поліз за пазуху.

— Правду? Тоді тримайте правду.

І він видобув іще один портрет.

— Боже, як романтично! — видихнула подруга.

Рута простягнула руку за аркушиком, і Андрій на мить затримав її долоню у своїй.

— Ви... — вона забрала руку й опустила очі. — Ви даремно це.

— Сподіваюся, що ні, — Андрій продовжував дивився на дівчину, і вона помітила це, тому що явно знітилася.

— А ходімо до наших? — прийшла на допомогу подруга. — Ми вас розагітуємо.

— Ви мене вже розагітували, — зізнався Андрій, не зводячи погляду з Рути.

Та врешті струснула головою і, не підводячи очей сказала:

— Ходімо.

Вони пішли вулицею, не ховаючись. Бо ж який патруль буде дивитися на чоловічі ноги, коли поруч ідуть дві пари струнких дівочих? Рута здебільшого мовчала, зате подруга розвернула цілу політінформацію, дарма що Андрій її не дуже слухав.

— Ви з України, правда? А ви знаєте, що колись Литва та Україна були разом? Князі Ольгердас, Гедимінас, вони ж були і вашими правителями. І захищали вас від Москви. А зараз Москва всіх тримає у рабстві, і це ж несправедливо, так?

— Так, — автоматично кивав Андрій.

— А ваш князь Острозький був у нас Великим Гетьманом. То я думаю, що нам треба разом боротися за свободу. Тоді ми проженемо радянських солдатів... Ой, пробачте, я не вас мала на увазі, я про інше...

Андрій тримався біля Рути, але та жодним жестом не виказувала свого ставлення до нього. А подруга час від часу смикала її за рукав:

— Я правильно кажу? — і не дочекавшись відповіді, продовжувала агітацію.

Вони завернули у провулок, який вів до набережної Няріса, і незабаром серед парку побачили вогнище, біля якого зібралося кілька молодих людей. Один із них мав на руці трикольорову пов’язку.

— А серед радянських солдатів є українці, грузини, білоруси, казахи, — подруга Рути ніяк не могла зупинити промову. — Хіба ж ви не хочете, щоб ваші республіки стали вільними?

Вони наблизилися до багаття, так що Андрієві в лице війнуло теплом. Рута зупинилася і показала рукою, немовби рекомендуючи товариство важливому гостю.

— От бачите, в нас немає зброї. Литва — наша Батьківщина, і ми просто хочемо свободи для неї!

Андрій несподівано зробив крок назад, йому не подобалася ця ситуація.

— Радянський Союз незаконно окупував незалежну Литву, і тепер хоче вашими руками зламати волю литовського народу.

Рута обернулася до Андрія.

— Ти куди?

Той гмикнув:

— Та щось воно якось перебір із політикою. І, до того ж, мені треба в частину повертатися.

Голос дівчини одразу став сухим.

— Ну то повертайся.

— А коли я тебе знову побачу? — запитав Андрій.

— Навіщо? — подивилася йому в очі Рута.

— Портрет віддати.

— Так ти ж уже віддав.

— Я ще намалюю.

Він говорив спокійно та впевнено, і це розтопило прохолоду, що віяла з дівочих очей.

— А чому саме мене?

— Не знаю, — він знизав плечима і, зробивши крок уперед, взяв Руту за талію.

Вона не пручалася, але запитала:

— Ти не занадто спритний?

— Мені потрібен стимул для творчості, — сказав він і наблизив свої губи впритул до дівочих.

Вона подалася назустріч, уважно дивлячись хлопцеві в очі. Але не встигли вони торкнутися одне одного, коли раптом від багаття почулися крики. Андрій рефлекторно обернувся і побачив, що з набережної на них набігає півтора десятки хлопців міцної статури. Передні врізалися у литовців і збили одного з ніг. На рукавах нападників виднілися смужки червоної тканини, тому Андрій одразу пригадав слова замполіта про дружинників, які дадуть відсіч буржуазним націоналістам.

— Падли! — горлали дружинники і сипали ударами. Хлопці біля багаття вочевидь не були готові до нападу, тому розгубилися і кинулися врозтіч.

— Що, не подобається? Фашистські морди! — доганяли їх нападники та били у спини.

Двоє почали розкидувати ногами багаття. Збитого на землю хлопця підняли і кудись потягнули. І тут Рута випручалася з Андрієвих обіймів та кинулася вперед.

— Що ви робите? — вона підбігла і штовхнула одного з тих, хто тягнув збитого.

Дружинники зупинилися, вражені несподіваним спротивом. А в Руту неначе вселилися всі литовські чорти. Вона наскочила на другого нападника і почала гамселити його своїми маленькими кулачками. Той розгубився настільки, що відпустив свого бранця, і хлопець одразу скористався цим, щоб утекти. Зате тепер непереливки прийшлося Руті, бо розгубленість дружинників скоро минула. Двоє наскочили на неї ззаду, схопили за комір і за руки.

— Ах ти сучка литовська! Тримайте, щоб не вкусила!

До багаття наблизився ще один із пов’язкою. Судячи з ходи та з того, що тримався осторонь, це був ватажок. Важким поглядом він окинув Руту, яка звивалася у міцних чоловічих руках та кричала:

— Пустіть! Ви не маєте права!

— Давай її в штаб. Там розберемося, — сказав ватажок.

У цю мить Андрій нарешті вийшов зі ступору та зробив кілька кроків уперед. Він не зовсім усвідомлював, що робить, але не робити цього не міг.

— Стояти! — на всю силу легень прогорлав художник.

Від цього крику дружинники зупинилися.

— Що? — з погрозою в голосі перепитав ватажок.

— Хто у вас начальник, ти?

— А тобі яке діло? — плюнув той під ноги, однак у голосі його вже забриніла непевність.

Андрій підійшов до нього і одним рухом розчахнув пальто.

— Сержант Литвин, — сказав він голосом, яким говорять браві солдати у кінофільмах. — Виконую спеціальне завдання командування. Ваше звання?

Ватажок помітно розгубився:

— Секретар райкому комсомолу, — сказав він, неначе вибачаючись за попередню браваду. — Товаришу сержант, ми тут фашистів ганяємо.

— Відставити! — урвав його Андрій. Він уже впіймав кураж. — Своїми діями ви зірвали виконання важливої військової операції!

— Ми... ми не знали, — промимрив ватажок і заозирався, шукаючи підтримки товаришів, але ті мовчали.

Андрій тоном старшини з учебки скомандував:

— Дівку відпустити! Самі кру-гом!

Рука ватажка смикнулася, немовби віддаючи честь, він пробелькотів:

— Єсть, — а потім обернувся до підлеглих та визвірився. — Чули, що сказано? Вперед!

Дружинники відпустили Руту, і вона одразу почала обтрушувати пальто, немовби хотіла скинути сліди їхніх доторків. Тим часом Андрій завершував розгром.

— І щоб далі без самодіяльності! — суворо промовив він. — На все буде команда. Ясно?

— Так точно! — знову козирнув ватажок. — Дозвольте іти?

— Ідіть, — дозволив Андрій.

Швидкістю, з якою вшивалися дружинники, був би задоволений навіть взводний лейтенант Бурмантов. Якби це були його солдати, звісно.

Андрій проводив їх поглядом і підійшов до Рути, що продовжувала обтрушувати з себе чужі доторки.

— Ти як? — взяв він її за лікоть.

Дівчина висмикнулася з його рук і відскочила на крок. В очах її стояли сльози.

— То це спецоперація? — вигукнула дівчина, потім витягла з кишені аркушики з портретами, намальованими Андрієм. — І це? І це? — з кожним запитанням вона кидала в нього своїм портретом.

— Та що ти? — він наблизився до неї, намагаючись заспокоїти.

— Не підходь! — раптом не своїм голосом заверещала Рута і відважила хлопцеві ляпаса, дзвінкого та образливого.

Андрій розгублено зупинився, а дівчина зірвалася з місця й побігла набережною геть.

З давніх-давен війна — справа самців. Недарма у всіх без винятку культурах воїни посідають верхні щаблі у суспільстві та державі. Бути воїном — вигідно, бо здобич скрізь чекає на тебе, бути воїном — почесно, бо всі тебе поважають і побоюються, бути воїном — приємно, бо тобі дарують увагу представниці протилежної статі, адже вони знають, що воїн — елітний самець. Утім, так було лише доти, доки воювали люди. Згодом, коли людина перетворилася всього лише на додаток до зброї, ставлення до воїнів змінилося. Їх почали жаліти, дружини солдатів перетворилися на потенційних вдів, а діти на сиріт. Утім, у підсвідомості жінок залишилася тяга до військової форми, до сильних рук, що стискають зброю, та бравого погляду з-під козирка кашкету як ознак елітного представника чоловічої статі.

Однак радянський солдат — особливий різновид самця. З одного боку молодий, відносно здоровий — ну принаймні щоб служити у війську — хвацький хлопець. З іншого боку — сьогодні тут, завтра поїде додому, і шукай вітра в полі. А може, його вдома дівчина чекає, листи перечитує, цілує і на ніч під подушку складає. Це тільки з першого погляду всі вони на один копил — стрижені та засмоктані, а насправді за кожним ховається цілий світ.

Тому в місцевих красунь солдати ніколи не користуються особливим успіхом. Хіба що трапиться щось надзвичайне, наприклад, кохання. Бо кохання перевертає правила й перестороги. Однак збудити у дівочій душі почуття солдату надзвичайно складно. Це тільки здається, що жінки люблять військових. А насправді вони люблять офіцерів, адже солдат — це не людина, солдат — гарматне м’ясо, він і сам це знає, тому особливо й не претендує на увагу протилежної статі.

Андрій Литвин ніколи не комплексував перед дівчатами, йому не становило проблеми підійти до будь-якої, ну а далі вмикалися вроджена інтелігентність та уважні очі художника, на які жінки завжди підсвідомо ведуться. Бо художник не роздягає очима, а досліджує, а це завжди інтригує.

Втім, коли до життя домішується політика, звичайна життєва ситуація перетворюється на ребус. Отримавши ляпаса як винагороду за власний героїзм і кмітливість, хлопець гостро відчув це. Здавалося, тільки вчора радянський солдат був хоч яким, але захисником, а сьогодні перетворився на ворога лише за фактом наявності кокарди з гербом та погонів, на яких написано «СА».

Хоча тут не варто себе дурити — Будинок друку він захоплював, хай не з власної волі, а за наказом, хай не сам, а разом з усіма, але що було, то було.

Чорт, як усе складно. Скоріше б уже той дембель.

Андрій встиг на вечерю, і це було добре, бо взводний останнім часом затявся, не подобалося йому особливе становище підлеглого.

На роздачі відбувалося щось незвичайне. Солдати зазирали у свої залізні полумиски і здивовано зводили брови.

— Це м’я-со? — запитував кирпатий баклан і брудними пальцями витягав з супу жилавий, переварений, але шматок справжнісінької свинини.

— Не затримуй, — суворо відповідав йому кухар у білому береті і перевертав свій велетенський ополоник над наступною мискою. І знову у водоспаді каламутної рідини можна було побачити не лише картоплю, але й м’ясо.

Масло, від якого всі давно відвикли, і що його зараз додавали до хліба щедрі роздатчики, приводило бійців у стан ейфорії. Хтось мацав його пальцем, ніби не вірячи власним очам, а хтось одразу відправляв до рота, заїдаючи сірим глевким хлібом.

— Масло! З чого це раптом? — дивувалися хлопці.

І справді відбувалося щось незрозуміле. Суп із м’ясом, каша з котлетою, масло — таких розкошів солдати Радянської армії не бачили вже кілька років, бо армія — частина суспільства, і якщо у крамницях порожньо, то звідки взятися продуктам у солдатському котлі, адже до нього доходить лише те, що не споловинили кухарі та начальство усіх рангів?

— Ой, не просто так це! — чухав свою чорняву потилицю грузин Пілія.

— А що тобі не подобається? Котлети? Так це Горбачов.

— Ти так думаєш? — дивувався Пілія. — А я дивлюся, наче свинина.

Хлопці іржали, як дикі коні — чи то від вдалого жарту, а чи то від очікування поживи для шлунків.

— Продовольча програма, хай їй чорт! — не втримав усмішки кухар.

— Так Литва ж наче незалежність оголосила? У них своя програма.

— Прибалти завжди хитрованами були. Своє берегли, а от ми в Тамбові...

Андрій взяв свою порцію та всівся до столу поруч з Іваном. Вони трималися разом ще з першого року. Відбивалися від занадто агресивних «дідів», не давали надмірно розійтися «молодим». Українці в армії не схильні триматися купи, але тут якось склалося — чи то схожість темпераментів, а чи невловимий дух свободи, який обидва відчували в глибині душі. Але тягнути солдатську лямку вдвох виявилося легше, ніж по одному. Особливо зараз, коли наближався дембель, а з ним — бажана свобода і кожен день тягнувся, неначе рік.

Стукіт ложок об залізні миски та похапливе плямкання сьогодні були основним звуковим тлом вечері. Але Андрієві шмат до горла не ліз. Він крутив у голові події останніх годин і не міг зрозуміти, де помилився. Все ж почалося надзвичайно вдало — випадкова зустріч, портрети, навіть подруга, яка тринділа весь час і так допомагала встановити контакт. Коли раптом ці ідіоти-дружинники. А з іншого боку, вони ж теж при виконанні, так би мовити. Роблять те, що наказали.

— То це нам Ландсберґіс котлети прислав? — відкусивши шматок, голосно запитав Іван.

Влад Козлов, який сидів навпроти, вишкірився:

— Ей, хохол, а хто ж по-твоєму нас має харчити-то? Кого ж ми тута захищаємо?

Іван подарував йому презирливий погляд, неначе побачив таргана на тарілці.

— Кажуть, у другій роті дезертир. Латиш, — нахилився він до Андрія.

— Шукають? — байдужим голосом, задля годиться запитав той.

— Та де там! Литовці його не віддадуть.

Іван ковтнув слизьку кашу. Останній шматок котлети чекав завершення трапези, щоб зберегти у роті м’ясний смак.

— Мій дід у лісі воював, — замислено сказав він. — Потім у таборі сидів. А тепер я, виходить, проти нього.

Андрій смикнув плечем:

— Та ну, твій дід у Львові, а тут Вільнюс. Навіть інша республіка. Припиняй.

— Тут такі самі, як він, — наполягав Іван.

— Не вигадуй. Ми тут проти американців, а не проти твого діда. Чув, що замполіт про ракети казав?

Ридванський криво посміхнувся і нахилився до Андрієвого вуха:

— Щось я тут жодного американця не бачу. Тільки москалів.

— Просто ти націоналіст, — так само тихо відповів Андрій.

— І що тут поганого?

— Так Гітлер був націоналістом.

— А Сталін інтернаціоналістом.

Андрій обурився:

— Ну, знаєш. Не рівняй.

— А чому? Вони обидва хотіли вбити мого діда.

Розмова відбувалася впівголоса, тому не сягала зайвих вух.

Козлов, що сидів навпроти, гучно сьорбнув компот зі склянки:

— Нічо, рєбят, ми тепер кожного дня м’ясо харчити будем. Справи-то починаються недитячі.

Почувши це, Іван відхилився від друга і зауважив:

— Дивися, щоб не вдавився.

Козлов зареготав:

— Не бійся! Я знаєш, скільки схавать-то можу? А то зовсім борзанули ці литовці. Не поважають радянського солдата-захисника!

Останні два слова прозвучали з його вуст, неначе ім’я Христа у храмі. Стрижені голови навкруги в такт закивали.

— Вони в армії не хочуть служити! — відгукнувся кирпатий баклан, що вже розібрався зі своєю пайкою. — Хочуть, щоб ми за них тут горбатилися, а вони вдома у теплих клозетах сиділи.

— Знайшли дурних! — погодився сусід.

— Радянського солдата, кажеш? — голос Івана піднявся над загальним гамором. — А за що тебе поважати, скажи?

Козлов знову вишкірився й озирнувся на товаришів, шукаючи підтримки.

— Ну, братішка, ти й темний! — тепер він копіював зверхні інтонації офіцерів. — Я ж їх захищаю-то! Тобі замполіт не зрозуміло пояснив це діло?

Андрій ліктем штовхнув друга під бік, натякаючи, що не варто зв’язуватися, але той уже завівся і не збирався відступати.

— Кого ти захищаєш? Кого? Оту дівчинку, що з камерою була, як її...

— Рута, — вирвалося в Андрія.

Козлов розвів руками, демонструючи здивування:

— Ти чо, тупий зовсім? А якби твоя сестра отак пішла шльондрати, сама-то? Як оце Литва. Чо, ти став би дивитися?

— То значить її треба об асфальт. Головою. По-братськи, — знущально кивнув Іван.

— А чо вона лізе-то? Їй же сказали, що ми при виконанні, — Козлов знову озирнувся, немовби запрошуючи інших приєднатися до дискусії.

Але всі сиділи мовчки, немовби даючи головним бійцям змогу з’ясувати позиції.

— Лізе, бо нас не боїться, — спокійно відповів Іван і повернувся до свого шматка котлети, залишаючи за собою моральну перемогу.

Влад усміхнувся дещо зловісно:

— І дуже дарма не боїться. Бо якби не наказ, я б таку сучку нізащо не пропустив.

І від цих слів Андрія прорвало.

— Що ти сказав? — він підвівся з місця і сперся кулаками на стіл, нависаючи над Козловим.

Той підвів очі назустріч, демонструючи, що не боїться.

— А що, тобі теж нутро зачепила? Так я не жлоб, давай на двох, чи що...

Він навіть не встиг обернутися до вболівальників, щоб продемонструвати глузливу посмішку, як кулак Андрія вже врізався у скроню, псуючи весь ефект.

Недаремно у солдатських їдальнях заборонені виделки та ножі — досвід поколінь свідчить, що це невеличке порушення етикету обходиться дешевше, ніж зашивання колотих та різаних ран, завданих столовими приборами.

Від удару Козлов похитнувся назад. Андрій в одну мить стрибнув на стіл і спробував зарядити в цю огидну пику чоботом, але уралець теж пройшов армійську школу виживання, і тому встиг відскочити. Загриміли стільці — сусіди сахалися, щоб не отримати за компанію.

Козлов був невисоким, але мацатим, його не варто було підпускати близько, втім, Андрій зараз про це не думав — понад усе йому хотілося заштовхати у кривий усміхнений рот уральця всі слова, що вилетіли звідти, і примусити проковтнути разом зі слиною та кров’ю.

Зістрибнувши на підлогу, Литвин спробував ще раз вцілити ногою, але ворог був напоготові, легко ухилився й одразу, використавши момент, спробував наблизитися на зручну для себе дистанцію, так що Андрієві довелося відмахуватися руками без прицілу.

Хлопці навкруги схвально зашуміли — бійка у чоловічому колективі завжди викликає спортивний азарт.

І в цей момент Козлов отримав іще один удар в голову. Це до справи взявся Іван, який, щоб не лізти через стіл, мусив обходити навколо, а тому трохи запізнився до бенкету.

Уралець відскочив.

— А, хохли! — вищирився він, бризкаючи слиною.

Однак досвідчений галичанин не витрачав часу на розмови. Він уже скоротив дистанцію і дістав ворога двійкою в корпус. І не встиг той вимахнути у відповідь, як на додачу отримав ногою в ребра від Андрія.

Друзі билися разом не вперше і чудово навчилися використовувати переваги одне одного — довгі ноги Андрія та спритність Івана. Власне, тому з ними не особливо хотіли зв’язуватися навіть утрьох-чотирьох. І цього разу на допомогу Козлову ніхто не прийшов. Бійка поступово перетворювалася на побиття. Врятував ситуацію голос чергового:

— Васер! Взводний!

В їдальню влетів лейтенант Бурмантов — певно, почувши шум.

Усі виструнчилися, старанно роблячи вигляд, що нічого особливого не відбувається. Але розчервонілі обличчя та розхристаний вигляд бійців не залишали простору для сумнівів.

Взводний одним поглядом оцінив диспозицію:

— Литвин! Знову ти?

Андрій зустрів його погляд своїм, і лише груди, що ходили ходором, щоб ухопити трохи кисню, не дозволили набрати звичного байдужого вигляду. Це остаточно роз’ятрило лейтенанта.

— Ну тепер ти вже точно мене дістав! — загримів він своїм командним голосом. — Оце замість відсиджуватися у замполіта, підеш у караул!

На сержанта Литвина ця погроза, здається, не справила жодного враження.

— Розвели любимчиків, — додав лейтенант уже тихіше. — А служити нема кому.

— Нема кому? — звів брову Андрій. — Вам мало козлов? Тобто, пробачте, сержант Козлов?

Сміх глядачів, щойно почавшись, ущух під лютим поглядом офіцера.

— Мовчати! — гаркнув Бурмантов. — Скажу замполіту, що ти заморився малювати, послужиш, як усі. Рєпін довбаний!

— А в Рєпіна, між іншим, батько був військовим, — після бійки Андрій не міг зупинитися, хоч Іван тепер уже йому кидав полум’яні погляди.

— Розумний дуже? — недобре зиркнув лейтенант. — Дивись у мене! Всім розійтися! — скомандував він. — Закінчити вечерю!

Козлов мацав постраждалі ребра.

Іван підійшов до друга і поклав йому руку на плече.

— А може, я і сам хочу в караул! — пробурмотів Андрій, і невідомо, кому було адресовано ці слова.

Радянська армія — частина радянського народу, принаймні так і досі твердили на заняттях, попри той факт, що ніякого радянського народу вже не спостерігалося. Немовби школярі, що залишилися без нагляду суворого вчителя, радянські республіки розбігалися врізнобіч, не забуваючи піддати ногою сусідові та нецензурно обізвати вчителів. Але попри це статути Збройних сил ніхто не відміняв, а особливо статут гарнізонної та караульної служби, який визначає місце військової частини у звичайному житті. Адже караул — це своєрідний кордон, який розділяє два світи — військовий та цивільний. Караул охороняє прохідні, склади, штаби і не допускає проникнення туди сторонніх. А для проведення кордону між військовими та цивільними за межами парканів і контрольно-пропускних пунктів існують військові патрулі.

Хто може затримати п’яного офіцера? Міліція? Дзуськи. Тільки військовий патруль. Хто може зупинити військовослужбовця і вказати йому на порушення форми одягу? Військовий патруль. Хто може поцікавитися документами солдата, який іде вулицею? Звісно, патруль. Патруль — це дамоклів меч, що висить над кожною людиною у формі, всевидяче око та всеосяжна рука військової дисципліни, фатум, який виходить із-за рогу, слуги диявола, тобто, пробачте, гарнізонного коменданта.

Зазвичай у радянських містах розташовано декілька військових частин, училищ тощо. Тому їхні патрулі беруть участь у такому собі соціалістичному змаганні — хто більше впіймає чужих, тобто військовослужбовців інших частин, бо ловити своїх — це опускати власні показники, а от чужих — навпаки, свідчення пильності. Очі у хлопців уважні — вони відрізняють свого від чужого за формою, за емблемою на погонах, за кольором нашивок, і роблять це надійніше, ніж апаратура «свій-чужий» на літаках. Свого можуть не помітити або ж відпустити після зауваження, а от чужого... Хто сказав, що у справного військового немає до чого вчепитися? А ґудзики всі на місці? А чоботи блищать? А рукавички встановленого кольору? А шарф, шарф, покажіть шарф? Що? Жінка надягла свій, щоб не змерз? Патрульні — це не нянька у дитсадку, їх не розчулиш сімейними історіями. І у випадку необхідності вони можуть застосувати силу. Тому патрульна служба нагадує велику і зовсім не веселу гру, в якій на тих, хто програв, чекає гауптвахта, догана чи як мінімум — рознос від начальства: «Дурень, не вмієш ходити в самоходи, то не берися!»

Втім, в умовах особливого режиму ігри закінчуються і починається нова реальність.

— Зараз у нас немає самоходів. Самовільне залишення військової частини — це дезертирство, а дезертир — не порушник, а злочинець. Це зрозуміло?

Лейтенант Бурмантов інструктував своїх підлеглих перед виходом у місто. Сержант Литвин стояв пліч-о-пліч із сержантом Козловим, і на рукавах в обох червоніли пов’язки з білим написом «Патруль». Така ж пов’язка прикрашала й шинель лейтенанта. Він навмисне призначив обох у свою команду — щоб охололи після бійки в їдальні. Ніщо так не заспокоює, як спільна дія, це вам будь-який психолог скаже, не лише військовий. На поясі взводного красувалася кобура з пістолетом — не лише для солідності, але й зважаючи на ситуацію в місті. Паски підлеглих із тією ж метою обважнювали чохли з ножами-багнетами. Будь-який литовський «фашист» тричі подумає перед тим, як лізти до озброєних військових.

— У розмови з цивільними не вступати! На провокації не вестися! Слухати мене і дивитися в чотири ока!

— Слухай мене, біда не мине, — за своєю поганою звичкою пробурмотів Андрій.

— Що ти там белькочеш? — суворо запитав лейтенант і, не отримавши відповіді, пообіцяв. — Дорозмовляєшся!

Згідно зі схемою патрулювання їм належало обходити прилеглі до частини квартали, робити велике коло біля розв’язки й повертатися назад, щоб обійти частину знову.

На вулиці було людно. Люди збиралися купками і збуджено перемовлялися, а коли наближався патруль, замовкали та уважними поглядами супроводжували військових. Козлов під цими поглядами почувався незатишно, він періодично смикався і перевіряв багнет на поясі. Андрій, на собі відчувши ставлення литовців до радянської форми, теж відчував дискомфорт, проте нічим не виказував цього.

— Товариш лейтенант, — звернувся Козлов до взводного, коли вони відійшли від чергової компанії. — А чому нам не видали зброю? Стрьомно ж.

Той обернувся і показово-спокійно вказав на багнет:

— А це тобі що, не зброя?

— Та ну! — розвів руками Козлов. — От автомат — інша справа. Чи СВД.

— Патрулювання здійснюється силами бійців, озброєних ножами-багнетами, та офіцера, озброєного пістолетом. Не чув наказу?

— Так війна ж!

— Яка тобі війна! — одразу визвірився взводний. — Язик проковтни! Війна... Американцям тільки і треба, щоб війна була.

Козлов декілька секунд перетравлював почуте і, вочевидь, не перетравив, тому що врешті відкрив рота:

— А чому, скажіть, тоді...

— Рот закрив! — гаркнув лейтенант так, що перехожі заозиралися. — Слухаємо сюди. Особливу увагу звертаємо на ноги. Бо зверху на форму можна пальто накинути, а чоботи завжди видають дезертира. Зрозуміло?

Андрій пригадав свою вчорашню пригоду і уточнив:

— Ну чому одразу дезертира?

— Литвин! — обірвав і його взводний. — Ти що, не чув інструктажу? Під час особливого режиму самоволок не буває. Буває дезертирство. Ясно? От наче розумна людина, а дурень, — здивовано смикнув плечем він.

Служака-Козлов одразу опустив очі і почав видивлятися у перехожих чоботи, схожі на солдатські. Патруль наближався до розв’язки, коли Андрієві в очі кинувся знайомий силует. У затінку під деревами стовбичив хтось у капелюсі з обвислими крисами та безформному, безрозмірному пальті. Око художника одразу примітило цю карикатурну постать, а серце солдата застукало сильніше. Бо це був хтось з їхньої частини. Самовольщик, або — хтозна — може, й дезертир, бо у третьому взводі служив естонець, а прибалти всі заодно.

Андрій підняв обличчя вгору, щоб поглядом не виказати втікача. Треба було якось відвернути увагу взводного.

— Товаришу лейтенант... — почав він, ще не знаючи, як продовжить, але це вже не було потрібно.

Козлов показував пальцем туди, під дерево.

— Оно, гляньте! — вигукнув він.

— Що «оно»? — обернувся до нього лейтенант.

— Чувак у чоботах! Ну в натурі!

— Де? — тут взводний теж побачив і зупинився.— Боєць! — голосно скомандував він невідомому у пальті. — Підійдіть до мене!

Той озирнувся через плече, немовби розмірковуючи, і раптом зірвався з місця та побіг алеєю геть. Приполи пальта розвивалися на бігу і з-під них чітко було видно солдатські штани, заправлені у чоботи.

— За ним! — взводний чимдуж пустився слідом. — Стій!

Козлов одразу побіг за командиром, довелося й Андрієві приєднатися до погоні.

— Стій! Буду стріляти! — кричав лейтенант, але від цього втікач тільки збільшував швидкість.

Врешті вони опинилися на тій самі галявині, де вчора Андрій спілкувався з демонстрантами. Тут так само горіло вогнище, але біля нього було більше людей — мабуть, із кілька десятків. Дезертир повернув до них, забіг за спини і сховався. Люди, не змовляючись, одразу зімкнулися, відгороджуючи його від погоні.

У цю перепону власне і вперся взводний, який вже добряче засапався від бігу.

— Пропустіть! — скомандував він, неначе мав справу зі своїми солдатами. — Переслідую дезертира!

Але люди тільки щільніше стулилися у живу стіну. Їх було багато, значно більше, ніж здавалося спочатку, крім того на шум почали збігатися перехожі з усього парку. Андрій зупинився позаду лейтенанта, віддихуючись, а Козлов раптом із розгону буром врізався у натовп. Стіна людей трохи піддалася, але швидко виштовхнула сержанта назад. Він спробував повторити свій маневр, але цього разу люди не піддалися навіть на сантиметр.

— Ах ви суки! — кричав Козлов. — Пустіть!

Відчувши опір цивільних, він просто оскаженів і, переконавшись у безперспективності своїх зусиль, раптом вихопив багнет і почав вимахувати ним у повітрі, погрожуючи людям. Ті зашуміли. Передні трохи відсахнулися, як це завжди буває, коли в дію вступає зброя, але інші не зрушили з місця, ба навіть більше — лава загнулася, оточуючи патруль кільцем з усебіч.

Андрій озирнувся й очманів — тут уже зібралося понад сотню людей, більшістю чоловіків. Вони були спокійними та незворушними, і це по-справжньому лякало. Взводний теж озирнувся і зацьковано втягнув голову у плечі.

— Розійтись! — крикнув він, голос несподівано зірвався на півня і завищав, неначе пальцем по склу.

Але демонстранти не засміялися. Вони потроху звужували кільце, а ззаду підходили все нові й нові.

— Розійтись! — знову крикнув лейтенант. — Кому кажу! Я буду змушений застосувати зброю!

В його голосі бринів відчай, однак це ніяк не подіяло на натовп, і тоді рука взводного потяглася до кобури, відкриваючи залізну защіпку. Зауваживши цей рух, Андрій не витримав і схопив лейтенантову руку зверху своїми двома.

— Не чіпай! Придурок! — загарчав він тихо, але переконливо.

Від почутого взводний зупинився і, здається, навіть трохи прийшов до тями.

— Ти як офіцера назвав? — загрозливо запитав він і смикнув рукою, намагаючись звільнитися з міцного захвату.

— Офіцер! Мать твою! — засичав йому Андрій просто у обличчя — Якщо витягнеш зброю, нас порвуть! У тебе скільки патронів у пістолеті? А їх тут скільки?

Рука Бурмантова ослабла.

— Тьху ти! — він вирвав її з Андрієвих долонь і, трохи повагавшись, поклав на плече Козлову, який все ще продовжував вимахувати багнетом. — Сержант Козлов! Відставити!

Той озирнувся і, зрозумівши безглуздість своїх дій, зупинився. Патрульні важко дихали і зацьковано озиралися на людську стіну, що оточувала їх з усіх боків. Здавалося, ще мить — і вона розчавить військових просто корячись законам фізики, — сила дії породжує протидію.

Проте наступної миті хтось крикнув:

— Телебачення!

— Телебачення! — підхопили інші і почали розступатися, даючи дорогу людям з камерою.

— Знімайте! Знімайте! — підказували з натовпу. — Вони із ножем гналися за людиною!

Передня лава розійшлася, і перед патрулем стала телевізійна група — журналіст в окулярах, сивий оператор та помічниця — молода дівчина в яскравій шапці кольорів литовського прапора.

Андрій здивовано завмер. А дівчина зміряла поглядом їхній патруль, колись грізний на вигляд, а тепер скоцюрблений та жалюгідний перед силою людей.

— О, старі знайомі! — теж впізнала вона. — Що тут у вас?

— Нічого, — виступив наперед Андрій, єдиний, хто зберіг залишки духу. — Погарячкували трохи. Тепер усе нормально.

Він усміхнувся і розвів порожніми руками, немовби демонструючи миролюбність. Рута усміхнулася у відповідь і обвела поглядом людську стіну.

— Йшли би ви краще додому, — порадила вона. — Бо люди в нас балтійського темпераменту, тобто добрі та спокійні. Тому краще їх не дратувати.

— Точно! — підтримали з натовпу. — Додому йдіть!

— Ми вже зрозуміли! — запевнив їх Андрій, демонструючи щось схоже на посмішку.

— Дайте їм дорогу, — попрохала Рута, і люди почали розступатися, утворюючи прохід, своєрідний живий коридор, через який належало пройти радянським солдатам.

Взводний ковтнув сухим горлом, відкрив рота, щоб сказати щось, але зустрівши стіну з людських поглядів, не наважився. Повільно, немовби чекаючи на удар у спину, він пішов уперед. За ним, все ще стискаючи багнет у руці, рушив Козлов. Андрій вже зробив крок навздогін, коли його впіймала за шинель дівоча рука.

— А твоє прізвище Литвин? — запитала Рута, ніби сумніваючись у чомусь.

— Литвин, — сказав Андрій дещо розгублено.

— Дякую, — дівчина несподівано зробила крок уперед і, обхопивши Андрія за шию, припала губами до його губ.

Він розгубився, завмер, немов бовван, і поки отямився та наважився відповісти на поцілунок, дівочі губи вже відсторонилися.

Демонстранти засміялися та зааплодували. Андрій розгублено дивився на дівчину і, мабуть, справді виглядав смішно. У супроводі посмішок та оплесків він розвернувся та почалапав слідом за патрульними.

Взводний ішов мовчки. Мовчав і Андрій. І лише Козлов озирався на демонстрантів та бурчав собі під носа:

— Нічо-нічо. Ми ще подивимося, чиє верхнє.

Ідеальний солдат — це придаток до зброї, який доставляє її в потрібну точку та стріляє у ціль. Ідеальний солдат думає лише про те, як краще виконати наказ командира та поліпшити свої бойові навички. Ідеальний солдат не відчуває страху, жалю й болю. І саме тому ідеальних солдатів не існує в природі, і командирам доводиться довіряти зброю живим людям з їхніми фізичними недоліками, моральними вадами та емоційними реакціями.

Протидіяти людським слабкостям покликана система виховної роботи — окрім командирів участь у ній беруть спеціально підготовані та окремо підпорядковані люди — комісари, або ж по-сучасному замполіти, заступники командирів з політичної частини. Саме вони повинні забезпечувати високу свідомість радянських воїнів та максимально наближати їх до ідеалу. Але замполіт один, а зваб багато — анекдоти, книжки, ворожі радіостанції, чутки та побрехеньки. І кожна, буквально кожна псує особовий склад, викликаючи в ньому сумніви у правильності комуністичного курсу.

Саме тому радянський солдат живе у максимально можливому інформаційному вакуумі. Телевізор — тільки ввечері і тільки програма «Врємя», яка розповідає про все і ні про що водночас. Радіо — тільки дротове і тільки у Ленінській кімнаті. Газети — знов-таки центральні, ті, які обрав замполіт. Спілкування з цивільними — хіба що під час звільнення у місто, а коли через введення особливого режиму звільнення відмінено, то ні з ким, бо самоволку прирівняно до дезертирства з усіма наслідками. От і доводиться скніти, неначе кротові у підземеллі, так само, як і він, при виході у вільний світ, отримуючи шок від світла, буяння фарб, усмішок та дівочих облич. Тим паче у Литві, яка разом з іншими балтійськими республіками — Латвією та Естонією — завжди мала особливий статус у Радянському Союзі. Тут все було інакше — і постачання краще, і сервіс якісніший, і люди вільніші.

Вільнюс з його повоєнною забудовою, широкими вулицями, зеленими парками та неспішним ритмом життя до щему нагадував Андрієві рідний Київ, тільки компактніший. І ще більше контрастувала з усім цим убога солдатська форма та вбоге життя. Втім, змиритися з цим дозволяли думки про дембель, який наближався разом із весною. От тільки можливе введення воєнного стану ставило демобілізацію під питання. Про це навіть згадувати не хотілося, тому Андрій увечері замість дивитися «Врємя» та вкотре обговорювати з хлопцями сумну реальність, сів малювати. Бо малювати він мав що. А точніше — кого.

Іван, як і завжди, сперечався з кимось про литовську незалежність — ніби це могло щось змінити. Сперечайся чи ні — але мусиш виконувати накази, бо ти солдат. От якби все це якось вляглося, хоч би на пів року, щоб прийшов новий призов, а дембелів відпустили додому...

Час невблаганно наближався до відбою, коли раптом задзвеніла сирена, ставлячи крапку в усіх дискусіях, мріях та сподіваннях.

— Бойова тривога! Бойова тривога!

Взводний, неначе джин із казки, виріс на порозі казарми і криком почав підганяти бійців. Андрій заховав за пазуху недомальований дівочий портрет і влився у солдатський струмок, що тік коридорами до зброярні, а далі виплескувався на подвір’я частини, освітлене прожекторами й фарами машин.

Рота шикувалася повзводно під звичну лайку командирів. У солдатських очах читалася безнадійність та покірливість, і лише деякі з них, зокрема й очі уральця Козлова, блищали справжнім азартом.

Перед лавою стояли санінструктори з великими сумками на плечах.

— Рівняйсь! Струнко! — скомандував взводний, і солдати виструнчилися, наостанок дзеленькнувши притороченими до поясів касками. — Значить так, всім отримати індивідуальні медичні пакети. Зліва по одному.

І не даючи підлеглим отямитися від почутого, він гавкнув:

— Марш!

Солдат підсвідомо кориться волі командира, тому ніхто навіть поглядом не висловив свого здивування. А дивуватися було чому — індивідуальні пакети солдатам видавали тільки під час навчань, коли є небезпека отримати травму чи поранення.

Так само, як і всі, Андрій у свою чергу отримав з рук медінструктора пакунок із засобами першої допомоги і зайняв своє місце у лаві.

Взводний уже набрав у легені повітря, щоб дати наступну команду, коли перед лавою з’явився замполіт.

— Струнко! — гаркнув взводний. — Товаришу капітан, другий взвод...

Замполіт жестом зупинив доповідь і обернувся до бійців. Він обвів їх важким поглядом, намагаючись зустрітися очима з кожним.

— Єфрейтор Ридванський! Рядовий Пілія! Єфрейтор Ветемаа! Два кроки вперед! — несподівано скомандував він.

Троє бійців вийшли з лави і завмерли, очікуючи на наказ. Замполіт гмикнув:

— На вас чекає відповідальне завдання, — він зробив театральну паузу. — Почистити та помити польову кухню.

Бійці розгублено перезирнулися, немовби не довіряючи власним вухам.

— Завдання відповідальне, — вів далі замполіт. — Але з ризиком для життя не пов’язане, тому індивідуальні пакети можете здати. І зброю теж... Бігом марш!

Іван, а за ним грузин Пілія та естонець Ветемаа підтюпцем попрямували до санінструктора. Взвод супроводжував поглядами кожен їхній рух. Коїлося щось незвичайне. Здавши пакети та автомати, бійці підтюпцем попрямували назад до казарми. Замполіт подивився їм услід.

— Як там говорять? Я б з такими у розвідку не пішов? — запитав він чи то в солдатів, чи сам у себе. — Отож. Нам потрібні надійні бійці. А той, хто хоче язик почухати — хай краще кухню вилизує.

Козлов, який стояв поруч із Андрієм, гиготнув.

— Сержант Козлов! — одразу відреагував замполіт.

— Я! — виструнчився той.

— Здати зброю! — в голосі капітана забринів метал.

Козлов спочатку, мабуть, не второпав сенсу наказу, а коли второпав, обличчя його скривилося, неначе у дитини, якій не дали цукерку. Очі зупинилися на командирові з німим запитанням: «За що?» Здавалося, ще трохи, і він зарюмсає, як те ображене маля.

— Бігом! — підігнав його взводний.

І Козлов, зробивши крок вперед, зняв з шиї автомат. Взводний мовчки забрав у нього зброю та відійшов убік. Губи уральця затремтіли, і дарма він намагався впіймати їх зубами.

— Сержант Козлов! — рявкнув замполіт.

— Я! — голос Козлова помітно тремтів.

— Отримати зброю!

Тим часом взводний вже простягав йому автомат, але це не був старий автомат Козлова. Звісно, виглядав він як звичайний АК-74, але від своїх братів, що висіли на грудях бійців, відрізнявся, як принц від жебрака. Лискучий, новенький, щойно з мастила, ще й з оптичним прицілом зверху. Взводний тримав у руках справжній витвір військового мистецтва.

Козлов непевними від перепаду емоцій руками прийняв зброю від лейтенанта.

— Стати на місце!

— Єсть!

В очах уральця в одну мить промайнула вся гама емоцій — від розчарування через подив до справжнього щастя скрипаля, який тримає в руках інструмент роботи Страдіварі.

— Продовжуйте, лейтенанте! — кивнув замполіт взводному.

— Взвод! — скомандував той. — Отримати набої! Зліва по одному... Марш!

Збоку вже стояли солдати з дерев’яними ящиками, які містили в собі великі бляшанки, схожі на рибні консерви, тільки під бляхою у них була не мойва чи ставрида, а набої калібру 5,45, розфасовані по тридцять штук.

— Спорядити магазини! — скомандував лейтенант.

І бійці дружно заклацали пружинами та зашаруділи, відкриваючи картонні пачки.

— Бойовий, чи що? — здивувався командир Андрієвого відділення, мацаючи пучками пальців загострений кінець кулі.

Андрій і собі помацав набій і відчув його холодну небезпеку. На обличчі Козлова заграла переможна посмішка:

— Я ж вам казав-то, що ми за них візьмемося всерйоз! — сказав він і коротко реготнув.

Машини вже стояли з розігрітими двигунами, і, спорядивши магазини, солдати за командою стали займати місця у кузовах під тентами. Андрій рухався, наче робот. Пальці самі собою заправили заряджений магазин у автомат, акуратно клацнули запобіжником, закинули ремінь на шию, ноги затупотіли разом із усіма, несучи тіло до машини. Він відчував нереальність того, що відбувається, але не міг це зупинити. Індивідуальні пакети, бойові набої, і все це у Вільнюсі, мирному радянському місті... а може, вже не радянському... але яка різниця?.. У мирному місті...

Його підштовхнули у спину, і руки самі собою схопилися за борт, а каблуки шкрябнули по дерев’яному дні кузова. Всі були трохи розгублені, але бойова виучка брала своє — все-таки офіцери недарма їли свій хліб. За дві хвилини бійці вже зайняли свої місця, крайні з двох боків взялися за борт, піднімаючи його, і тут до кузова підбіг замполіт.

— Візьмете з собою? — підкреслено неформально запитав він і вхопився за руки, які одразу простягнулися назустріч. — Опа! — задоволено видихнув він і присів на місце, звільнене ненадійною трійцею, що зараз, певно, вже вилизувала польову кухню.

Двигун заревів, кузов хитнувся разом із пасажирами, і машина зрушила з місця. Солодкуватий вихлоп солярки, досягнувши солдатських ніздрів, тільки додав тривожності, що й без того витала у повітрі. Замполіт відчув загальну атмосферу, тому підкреслено бадьоро поцікавився:

— А що, хлопці! Як настрій?

Козлов, який опинився навпроти, у відповідь посміхнувся та ніжно погладив свою диво-зброю.

— Супер! — зізнався він.

— Це добре, що супер, — кивнув капітан. — Бо їдемо на схватку з імперіалізмом.

Політ його думки залишився незрозумілим для бійців, в очах засвітилося німе запитання, і замполіт пояснив:

— А ви що, гадаєте, що тут обійшлося без американців? — він гиготнув. — Чорта лисого. Ці падлюки скрізь свого носа пхають.

Він говорив підкреслено голосно, щоб було чутно всім у кузові, але ніхто не озвався ані словом у відповідь попри те, що капітан зробив паузу, немовби запрошуючи до розмови. Він почекав кілька секунд і, не отримавши бажаної реакції, скривив губи.

— На вас, бачу, справили враження всі ці фокуси: «Ми без зброї, ми мирні».

І тут нарешті мовчанку порушив найбільший служака — уралець Козлов.

— Товариш капітан! — у голосі бриніло обурення. — Вони реально борзонули! Нас так у патрулі зажали, думав, розірвуть на ганчір’я.

Замполіт схвально кивнув.

— От-от. І якщо хтось думає, що в них і справді немає зброї, то він помиляється.

— А де ж вони її ховають? — розгублено поцікавився командир Андрієвого відділення.

— Тю! — махнув на нього рукою замполіт. — Ти відеокамери бачив? А фотоапарати?

Той розгублено кивнув:

— Бачив.

— Так оце їхня зброя і є, — пояснив замполіт. — Така от пісюха лізе на солдатів, не знаю, чи за бабки, чи обколота — а наркотиків у них знаєте скільки?.. — він знову обвів поглядом бійців. — Так от її знімають, і завтра по Бі-Бі-Сі бац — героїчна Литва бореться за свободу. Жанна д’Арк, блін, на барикадах. І зразу міжнародна реакція. Зрозуміло?

— А-а! — протягнув хтось із глибини.

— Бе-е! — передражнив його капітан. — Тому ви повинні розуміти, що головний ворог — це не купка ідіотів з плакатами. А ті, хто їх знімає. Бо ідіотів розігнати — раз плюнути. А от щоб сморід від них не пішов по всьому світу — оце задача. У Тбілісі як було? Зачистили всю площу за п’ять хвилин, Ну, прибили особливо активних, то це вони самі винні. І якби це не показали по телевізору, то давно би все скінчилося. І Литва не дуріла би сьогодні.

Андрій слухав його, опустивши очі. Попри те, що у словах капітана, безперечно, була логіка, йому не подобалася ідея стріляти в людей. Пальці ще раз перевірили запобіжник на автоматі.

Козлов підняв руку, як школяр у класі:

— Товаришу капітан, а можна спитати?

— Запитуй, — кивком заохотив його замполіт, навіть зігнорувавши стандартну реакцію на солдатське «можна».

— Так а чо ж мені СВД не дали-то? Я же снайпер, я їх, як мух, поприбиваю.

Замполіт по-батьківські всміхнувся, в темряві зблиснули його зуби:

— А ти думаєш, тобі просто так автомат поміняли? — він вказав на диво-зброю в руках сержанта. — Для краси?

Очі Козлова ковзнули з капітана на автомат, потім назад.

— А-а! — видихнув він.

— Бе! — знову передражнив замполіт. — Ти, Козлов, хоч і снайпер, але повинен розуміти, вони ж не за кілометр від тебе будуть. Ти у натовпі з СВД не розвернешся, а з цією цяцькою — на раз-два, на всіх дистанціях. А стріляє вона не гірше.

— Ага! — в очах сержанта промайнув захват. — Поняв!

Замполіт підняв палець угору:

— Начальство — воно все знає і все бачить. Коли не дали СВД, значить щось думали, ні?

— Точно, — засміявся Козлов і ніжно рукою погладив свій автомат. — Хитро.

Андрій подивився на нього і горло стиснув спазм, немовби на мить перекрили дихання. На нього ніби сунула скляна стіна, що відгороджувала його від себе самого, свідомість від тіла, волю від реалій, наче він сам перетворювався на стороннього спостерігача за власними діями, безсилого та холодного.

За півгодини машина зупинилася і за командою солдати посипалися на землю. Ніч огортала місто, у променях фар бігали люди у формі, лунали команди, ревіли двигуни. Землю вкривав сивий дим від вихлопів, і він ускладнював орієнтування.

— Де ми? — запитав чийсь розгублений голос.

А інший відповів:

— Не бачиш? Оно телевежа.

Андрій роззирнувся і сам побачив — ззаду над місцем подій височіла вільнюська телевежа, і всі прожектори на ній горіли, перетворюючи металеву конструкцію на якесь НЛО, космічний корабель прибульців. Андрієві чомусь одразу пригадалася Велсова «Війна світів», якою зачитувався у школі — мабуть, бій із марсіанами виглядав би так само.

Але тут не було марсіан. Колона машин зупинилася на алеї, солдатів вишикували біля бортів, командири взводів вийшли перед лавами.

— Взвод, слухай мою команду! За мною! Бігом! Марш! — заревів лейтенант Бурмантов якимось залізним голосом, немовби й сам пригадав Велса.

Затупали чоботи, загриміли автомати й каски, і взвод, розтягнувшись, щоб не наступати на ноги одне одному, посунув за командиром. У гармидері та метушні, що кублилася навколо телевежі, неможливо було зорієнтуватися. Андрій підвів голову і через спину переднього бійця побачив танк, що стояв біля сітчастої загорожі телецентру. Двигун танка працював, і у світлі прожектора вихлоп закривав легким серпанком знайомий кожному силует бойової машини.

Взводний вишикував солдатів і, перекрикуючи танковий двигун, заговорив:

— Ставлю бойову задачу: захищати територію телецентру на ділянці п’ятдесят метрів і запобігати спробам проникнення за паркан. Перше відділення займаєте лівий від танка фланг. Третє відділення — правий фланг. Друге відділення — навколо танка, ваша задача прикривати техніку від можливих атак терористів. Все зрозуміло?

— А від кого захищати-то? — запитав Козлов.

Лейтенант махнув рукою собі за спину:

— Від них. Від усіх, хто спробує пройти. Що не ясно?

І тільки зараз Андрій побачив їх. Воно й не дивно — гармидер, шум техніки, прожектори, які більше сліпили очі, ніж освітлювали, повністю забирали увагу. А насправді ворог був за кілька метрів. Люди у цивільному — чоловіки, жінки, молоді та старі, вдягнуті у куртки, пальта, шапки, кашкети, теплі і не дуже, старосвітські та піжонські, всіх можливих кольорів та фасонів — вони оточували телецентр нещільним кільцем і щось кричали, додаючи до макабричної ситуації свою партію: високих жіночих голосів, які ріжуть повітря і відбиваються луною від танкової броні, чоловічих баритонів, що резонують із бряжчанням зброї та гуркотом дизеля, заповнюючи весь простір, кожну шпарку та інтервал.

— Lie-tu-va! Lie-tu-va! — не в лад скандували з усебіч.

— Увага! — крикнув лейтенант. — Зброю застосовувати тільки у разі крайньої потреби!

— А як узнати, коли буде крайня потреба? — поцікавилися з лави.

— Крайня потреба — це загроза життю або інші нештатні ситуації, які можуть призвести до невиконання наказу командування, — взводний сам заплутався у своїх словах, тому підсумував свій наказ словом. — Розберетеся! Перше і третє відділення! Зайняти позиції!

Бійці слухняно затупцяли, тримаючись за командирами.

— Кажуть, «Альфа» з Москви прилетіла. Будемо їх прикривати, — авторитетно заявив Козлов.

— І звідки ти все знаєш? — поцікавився рязанець Алфьоров.

— Так а чо? Гласність же! — зареготав Козлов.

Роздавши команди, лейтенант швиденько вшився — мабуть, сховався за танком, подалі від супротивника. А супротивник тим часом почав наступ.

— Окупанти! — підійшов до танка молодик в окулярах. — Це наша земля!

Алфьоров одразу зробив крок йому назустріч:

— Ну-ка від техніки відійшов! Ка-аму ка-ажу!

Сивий дядько у спортивній шапочці прийшов на допомогу молодику:

— Сідай на свою техніку та валяй додому!

— Я тобі зараз заваляю! — командир відділення став поруч з Алфьоровим. — Відійшли, кажу!

Козлов став позаду командира, руки його стискали автомат.

Андрій обвів поглядом решту солдатів відділення — жоден з них не зрушив з місця. Обличчя зблідли, вилиці напружилися, але очі блукали десь далеко, немовби не хотіли помічати подій навкруги.

— Геть із нашої землі! — закричали демонстранти.

— Ні, ну що за борзота! Ти їм слово — вони тобі двадцять! — обурився Козлов.

— Розійдіться! Ви порушуєте закон! — крикнув командир відділення, але його ніхто не слухав.

Люди підходили до танка, обурено махали руками, намагаючись щось довести солдатам. Усе це зливалося в суцільну какофонію, і Андрій знову відчув, що не належить собі. Немовби реальний Андрій Литвин сидів десь глибоко в голові, оточений пластиковою капсулою без можливості впливати на тіло, яке колись належало йому. Немовби владу над ним захопив хтось іззовні, великий і могутній, і опиратися йому безглуздо, а ситуація затягує, неначе вир, і нема порятунку від цього.

— Громадяни! Тримайте себе в руках! — це взводний залишив свою позицію за танком та прийшов на допомогу підлеглим. — Ми ж теж люди. У нас теж нерви.

— Ви — люди? — уточнив молодик в окулярах. — Хіба?

— А оце, обраажати при виконанні, це вже безприділ! — обурився Алфьоров.

Танк стояв позаду, немовби німий велет, але всередині його теж перебували солдати, і через приціли та люки вони бачили й чули все, що відбувалося навкруги.

Алфьоров відштовхнув руками хлопця, що підійшов занадто близько:

— Іди, ка-аму ка-ажу, бо зара-аз...

— Що зараз?

І тут раптом танк ожив, його гармата смикнулася та посунулася вниз. Солдати миттєво оцінили ситуацію та відійшли. Демонстранти сприйняли це за відступ і кинулися вперед, аж тут багатотонна башта зрушила з місця й почала обертатися, примусивши демонстрантів присісти, щоб не бути збитими з ніг. Закінчивши свій рух ліворуч, башта зупинилася і одразу рушила в інший бік, намагаючись стволом гармати вдарити натовп. Велетенська сталева труба летіла на беззбройних людей, але, на диво, ті не злякалися, а лише знову присіли, щоб пропустити її над своїми головами.

Це було щось нереальне — броньована бойова машина вимахувала гарматою у спробі вразити демонстрантів, а ті ухилялися від неї і знову кричали:

— Lie-tu-va!

Андрій зібрав усі внутрішні сили і спробував відновити контроль над своїми м’язами. Це вдалося не одразу. Але врешті ноги, що, здавалося, приросли до доріжки, зсунулися з місця і понесли тіло назад, до сітчастого паркану. Він опустив руки, які до того за звичкою тримав на автоматі, і став осторонь, немовби підкреслюючи, що не має стосунку до всього, що відбувається навкруги.

Зусилля танкістів не дали результату — беззбройні люди не боялися танкової гармати. І тоді до сутички приєдналися Алфьоров із командиром відділення.

— Окупанти! — закричав молодик, коли гармата зупинилася.

— Ах, акупа-анти! — заревів Алфьоров. — Ну тада ти сам напросився!

З цими словами він зірвав автомат з шиї і схопивши, немов весло, вперіщив прикладом, здалося, просто хлопцеві у груди. Але той виявився готовим до нападу і вчасно відскочив. Сивому у шапці пощастило менше — командир відділення влучив йому прикладом у плече. Старий заточився, і його відтягнули назад, але на зміну одразу прийшло двійко хлопців студентського віку.

— Окупанти! — горлали люди.

— Ах ви, паскуди! Фашисти недобиті! — Козлов схопив свою диво-зброю наопаш і теж приєднався до бійки.

Беззбройні хлопці спритно уникали прикладів, відповідаючи на удари лише дошкульними словами. Але врешті все-таки мусили відступити, бо зброя, хай навіть застосована не за призначенням, сильніша за голі руки.

У цей момент в натовпі почався рух. До місця подій поспішав телеоператор з камерою. Він знімав з плеча все, що відбувалося — танк, солдатів, хлопців, що ухилялися від ударів. А за спиною оператора, немов вірний зброєносець, бігла дівчина в яскравій жовто-зелено-червоній шапці, готова виконати будь-яке прохання.

— Касету! — і дівоча рука пірнала у чорну сумку на боці та видобувала звідти чорний паралелепіпед з яскравою наклейкою BASF.

— Візьми! — і вона брала відзняту плівку та ховала її в надрах сумки.

Оператор на мить відірвався від вічка, оцінив картинку і змістився вбік, щоб прожектори не сліпили об’єктив. Дівчина трималася за ним, ніби приклеєна.

Козлов, розпашілий від бійки, підняв очі й помітив нових учасників подій.

— О, знайомі обличчя! — видихнув він. — А ми-то якраз і чекаємо.

Він зробив кілька кроків назад і притулився плечем до танкової броні, намагаючись відновити збите бійкою дихання. Водночас руки його діяли самі собою, як це буває у справді обдарованих людей. От вони перехопили автомат у бойове положення, великий палець правиці клацнув запобіжником у позицію «одиночний», мізинець зачепив затвор і смикнув на себе: «Клац-клац!»

У цю мить Андрій зі свого місця біля паркану теж помітив Руту, та й хіба міг він проґавити її? Так само й вона хіба могла пропустити гарячу ситуацію? Андрій дивився на дівчину, не ладен відірвати погляду. Її обличчя то ховалося за спиною оператора, то виринало звідти — зосереджене, немов у відмінниці на контрольній, і від цього ще миліше.

Цією картиною можна було милуватися вічно, але раптом краєм ока Андрій помітив Козлова, що, сперши лікоть на трак танка, вдивлявся в оптичний приціл. Він кліпнув, уважно подивився на сержанта й, одразу оцінивши лінію прицілу, зрозумів, що відбувається. Але наступної миті він раптом знову перетворився на маленького безпомічного хлопчика, що заховався у скляній капсулі десь глибоко в голові, не маючи контролю над цим тілом, над цією ситуацією.

Палець Козлова торкнувся спускового гачка, груди повільно випустили повітря, як це завжди роблять снайпери перед пострілом.

І тут Андрій нарешті повернув собі владу над тілом та зірвався з місця з шаленим криком:

— Ні-і-і-і-і-і-і!

Від стрільця його відокремлювало лише кілька метрів, але шлях несподівано перепинив хтось із солдатів, що теж не витримав дуелі із беззбройними. Він зробив крок назад, Андрій врізався плечем у його плече, затримався на мить, і цієї миті вистачило, щоб Козлов встиг натиснути на гачок.

Затвор смикнувся, відправляючи бойок у капсуль, порох загорівся і вибухнув, виштовхуючи кулю, борозни нарізки закрутили її навколо осі, і гостра, досконала за формою, ідеально підігнана до ствола куля вирвалася назовні, ставши продовженням лінії прицілювання, матеріалізуючи погляд стрільця.

Все відбулося так, як навчав замполіт. Козлов цілив у камеру. І влучив у камеру. Але за камерою стояла дівчина Рута, і, пробивши тонкий пластик корпусу, касету та декілька електронних плат, куля вилетіла з іншого боку і м’яко, неначе у масло, увійшла в дівоче тіло.

Дівчина впала без зойку. Неначе квітка, підрізана гострою косою.

Квітка Рута.

Комп’ютерний намет — саме по собі це словосполучення викликало би посмішку у нормальної людини в нормальні часи. Але не на Майдані. Адже інформаційна боротьба із владою, яка монополізувала практично всі телеканали, радіостанції та газети, купивши їх або ж взявши власників за чутливі місця, відбувалася переважно в інтернеті — зоні свободи, контроль за якою належав Заходу і тому залишався недосяжним для українських скоробагатьків. Політичні сайти, групи та сторінки дірявили щільну стіну пропаганди так, що у дірки визирало владне спіднє. А з початком протестів на Майдані до них додалися численні ресурси, які займалися не лише інформуванням, але й збиранням допомоги. Мільйони людей були підписниками таких сторінок, і варто було написати пост про те, що Майдану потрібна питна вода, як буквально за дві години її не було куди складати, всі комори були заповнені пляшками, а їх все підвозили палетами, підносили упаковками та каністрами. Так само швидко з’являлися ліки у медпунктах і теплі речі на складах Профспілок та Київради. На кухнях уже підсміювалися з такого ентузіазму, застерігаючи, що простіше самому купити пачку солі, ніж написати пост, а потім думати, де дівати тонну цього чумацького товару — адже у питаннях їжі українці міри не знають.

Однак не лише постачанням та політикою займався майданний інтернет. Звідси вели стріми декілька телеканалів, тут забезпечували зв’язок із провідними інформаційними агенціями планети, проводили пресконференції, організовували прямі включення у радіо- та телеефіри.

Технічним забезпеченням усієї цієї інформаційної машинерії і займався комп’ютерний намет — зелене військове шатро, символічно розтягнуте біля скульптури козака Мамая — символу, талісмана і оборонця українців вже багато століть. Там, під захистом армійського брезенту, стояли стійки з надсучасними серверами, які пожертвували для революції комп’ютерні компанії, під’єднані оптоволоконними кабелями до інтернет-ліній, наданих у користування провайдерами, нафаршованими програмним забезпеченням, безкоштовно поставленим авторизованими дилерами. Ну а керував усім цим господарством не хтось, а сам Дмитро Шимків, голова «Microsoft Україна», який спеціально для цього взяв відпустку за основним місцем роботи.

Саме до комп’ютерного намету, інформаційного центру Майдану, і попрямували Семен з Андрієм. Ранній зимовий вечір уже огорнув центр столиці, і яскраві прожектори сцени робили пітьму навкруги іще щільнішою.

Семен постукав, а точніше лише позначив ввічливий стукіт у брезентовий полог, що прикривав вхід до намету, і не чекаючи на відповідь, нахилився та пірнув усередину. Андрій повторив цей маневр, відчувши, як при різкій зміні положення голови світ навколо починає крутитися, немов каруселя. І лише рука, що несамохіть вхопилася за полог, забезпечила йому рівновагу.

— Слава Україні! — бадьоро, як і завжди, привітався Семен.

Хлопець, який сидів біля стійки з серверами, відгукнувся, продовжуючи займатися своїми справами.

— Героям слава!

Тут було тепло від радіаторів системних блоків, що їх обдували працьовиті та гомінкі, як бджоли, вентилятори охолодження. Настільна лампа, підвішена за ніжку до центрального стовпа, дарувала скупе світло, але його вистачало — адже кожен присутній тут хлопець був озброєний власним світлом від екрану ноутбука, а сервери та хаби підморгували кольоровими вогниками.

Комп’ютерники, які добре розуміються на комунікації технічній, зазвичай не приділяють уваги комунікації людській, тому жоден із трьох мешканців інформаційного намету не підвів погляду назустріч гостям. Активний у спілкуванні Семен відчув себе незручно і прокашлявся:

— Ми тут... коротше, справа до вас.

Почувши святе слово «справа» ближчий хлопець, той, що сидів біля серверів, все-таки на мить відірвався від екрану. Семен зробив крок уперед:

— Це важливо і терміново, — запевнив він. — Кажуть, у Литві російські танки. На вулицях барикади. Можете перевірити?

— Хто каже? — уточнив айтішник.

Семен кивнув у бік Андрія.

— По телефону, — обережно, щоб не порушити хиткої рівноваги, кивнув той.

— У Литві? — по-діловому сухо перепитав хлопець.

Андрій ще раз кивнув:

— Новини якісь знайдіть.

— Литовські?

Андрій розвів руками, для чого довелося відпустити полог намету:

— Ну не знаю, литовські чи міжнародні. Що там про Литву пишуть?

Спокійно, неначе йшлося про щось буденне, а не про російські танки, айтішник схилився над клавіатурою та пробігся пальцями по літерах. Потужна техніка не примусила чекати з відповіддю, і хлопець обернув екран до гостей:

— Осьо, дивіться.

На екрані містилася заставка Сі-Ен-Ен, а під нею портрет президента Литви Далі Грибаускайте, добре знайомої кожному українцеві, який давно вже дивився на енергійну та ділову лідерку із таємною заздрістю «нам би таку». Під фото йшов текст англійською, Андрій з одного погляду не встиг вловити сенс, коли айтішник вже почав прокручувати сторінку.

— Ну? — запитав він дещо втомлено, голосом фахівця, якому набридли профани. — І де тут про танки? Ось, будь ласка, Даля Грибаускайте виступила із заявою на підтримку українського Майдану. Це сьогоднішнє повідомлення. Читайте самі.

Андрій примружив очі, вдивляючись у англійські літери, що бігли екраном під роздратованими пальцями комп’ютерного генія, немовби намагався роздивитися у них прихований сенс. Але його не було, це з очевидністю витікало з самого вигляду сторінки, цілком офіційної та буденної.

Семен обернувся до товариша з батьківською усмішкою на вустах:

— Добре тебе все-таки гранатою тарахнуло.

Андрій теж усміхнувся, але вже ніяково, як людина, що зробила дурницю і шкодує про це.

І тут у брезентову стіну намету щось вдарилося, скотилося вниз і зі скляним брязкотом розбилося об бруківку. Звук цей був настільки незвичним для комп’ютерного середовища, що всі троє айтішників здивовано підвели голови.

— Що це? — але не встигли слова зірватися з губів, як щось стукнуло вже об брезентовий дах і покотилося вниз, лишаючи за собою незрозумілу темну смугу.

Андрій подивився вниз і побачив, як брезент чорніє, потім розходиться, і через нього один за одним починають прориватися язики полум’я. Наступної миті спалахнула і смуга на верху шатра. Брезент зайнявся швидко, мов облитий вогнем іззовні. Ближчий айтішник підхопився з місця із криком:

— Фазу вирубай!

Другий, що сидів спиною до вогню, здивовано озирнувся:

— Ого! Щось замкнуло?

— Це коктейль, тормоз! Зараз усе згорить нафіг! — гримнув на нього перший.

— От чорт!

— Вирубай, швидше!

І всі троє кинулися до консолей з технікою, висмикуючи з неї дроти та кабелі. А тим часом полум’я охопило дві суміжні стіни, а з даху просто на голови почали падати шматки палаючої тканини. Семен з Андрієм кинулися на допомогу. Не знаючи до ладу, що рятувати в першу чергу, вони хапалися за найближчі блоки, плуталися у дротах, перекидали стійки та стільці. Кілька секунд було чутно лише лайку та стукіт заліза об залізо, але дуже швидко людям довелося відступити, бо полум’я огорнуло весь намет, перебралося на гумові кабелі, що почали виділяти чорний смердючий дим, і просто на очах взялося поглинати техніку, яку айтішники проміж собою звуть «залізом», навіть не підозрюючи, як добре вона горить.

Іще хвилина — і люди розгублено завмерли перед багаттям, в якому гинули терабайти пам’яті, мегабіти швидкості та гігафлопси потужності.

Біля пожежі збиралися протестувальники, врятовану техніку відтягували далі від вогню.

— Це звідки прилетіло? — розгублено запитав айтішник, притискаючи до грудей свій ноутбук.

— Менти, суки, — відгукнувся один із майданівців.

— Там сервер іще! — другий айтішник показував пальцем кудись углиб пожежі.

— Горить твій сервер, — майданівець плюнув під ноги.

— Добре, що фазу вирубили, — похитав головою перший.

— Води би, — зітхнув другий.

— Та яка там вода! Ти що, не бачиш?

Усі підняли голови й остовпіли. Барикади навпроти стелли Незалежності горіли. Стіна, складена з піддонів, шин, колод та мішків перетворилася на велетенське вогнище, на тлі якого метушилися майже прозорі на тлі вогню фігурки протестувальників, які намагалися врятувати залишки майна з наметів, що кілька хвилин тому стояли попід монументом.

Море вогню розлилося на місці колишнього табору революції, і язики полум’я виривалися в небо, немовби посилали туди якийсь таємний сигнал. За ними вгадувалися сіро-сині лави спецпризначенців, які, здавалося, спокійно очікували, поки вогонь зробить свою справу і пролунає команда «Вперед!». Відблиски грали на пластикових заборолах, від чого, здавалося, їхні очі теж запалювалися вогнем.

— Починається, — зітхнув хтось за спиною Андрія, і це слово немовби підштовхнуло його.

Адже тут, на Майдані, були не лише тисячі захисників, не лише доля України, але і його дочка, Рута. І саме в неї цілили зараз очі спецпризначенців, саме за нею полювали стрільці з помповими рушницями та бійці з кийками. Ця картина настільки чітко постала перед внутрішнім зором Андрія, що він непевною ще після контузії рукою поліз до кишені та видобув звідти телефон. Пальці оживили розбитий екран і натиснули кнопку виклику.

— Руточко, Руто, — бурмотів він, чекаючи на з’єднання і нарешті почув дівочий голос.

— Слухаю вас.

Це була не Рута, точніше не його Рута, а та, незнайома, з Вільнюса.

— Це ви? — розчаровано запитав Андрій.

— Я, — погодилася дівчина. — А це ви?

— Так, — Андрій зробив кілька кроків убік, щоб уникнути цікавих поглядів, але це не мало сенсу — всі дивилися на пожежу, а точніше за лінію вогню. — Ви Рута? — уточнив він.

— Рута, Рута, — у дівочому голосі почулася насмішка. — А вас як звати, бо розмовляємо вже котрий раз, а я не знаю, з ким маю справу.

— Я Андрій. Андрій Литвин. Це прізвище таке Литвин. Не національність.

— Литвин, — повторила дівчина. Цікаво.

Андрій зіщулився, намагаючись перелаштуватися з майданної метушні на розмову.

— Руто, я тут... — потрібні слова ніяк не хотіли знаходитися. — Ну, словом, це ж ви мені казали про танки.

— Казала, — голос дівчини став серйозним. — Танки, бетеери, машини із солдатами, я сама...

— Але у Вільнюсі танків немає, — перервав її Андрій. — Я в інтернеті дивився.

— Де, пробачте, ви дивилися? — не зрозуміла дівчина.

— В інтернеті, — повторив він.

— А де це? — в її голосі звучало непідробне здивування.

Андрій підняв очі від телефона, підшуковуючи слів.

— Інтернет? — повторив він. — Ну, як вам сказати.... Всесвітня мережа. Ве-Ве-Ве.

— Ве-ве-ве, — голос завмер, наче його власниця намагалася перетравити незнайому інформацію. — Пробачте, ви про що?

Це виглядало дуже дивно, але не будучи знавцем інформаційних технологій, важко пояснити, що таке інтернет, та й хто зараз потребує таких пояснень, тому Андрій вирішив максимально спростити:

— Ну, словом, в комп’ютері дивився.

Дівчина на тому кінці явно розгубилася:

— В комп’ютері дивилися танки?... А! — у голосі лунало миттєве осяяння. — Ви ж на гранаті підірвалися!

— Підірвався, — кивнув Андрій, і в голові щось закрутилося, нагадуючи, що це правда. — Але танків у Вільнюсі немає, — впевнено заявив він, проганяючи від себе залишки контузії. — Ваш президент Даля Грибаускайте виступила на підтримку нашого Майдану...

— Президент? — голос співрозмовниці піднявся на високі ноти. — Який президент?

— Даля Грибаускайте, — вже дещо роздратовано повторив Андрій.

Дівчина зітхнула:

— У нас немає президента. Андрію, я не знаю, хто ви, і не знаю, хто така Грибаускайте, — вона на мить зупинилася, немовби вирішуючи для себе, чи продовжувати розмову, а чи просто натиснути відбій, потім, вочевидь, вирішила продовжити і мовила. — Я точно знаю лише те, що наш прем’єр Казиміра Прунскене...

— Руто, що ви говорите? — знову перервав її Андрій. — Прунскене пішла у відставку ще коли я служив у Литві. У дев’яносто першому.

— Правильно, — погодилася дівчина. У дев’яносто першому. Два дні тому.

Ці слова неначе нова граната вдарили Андрія. Він подивився на телефон, потім роззирнувся навкруги і зрозумів, що попри всю фантасмагоричність того, що відбувалося зараз на Майдані, все це значно реальніше, ніж слова з телефона. А дівчина тим часом продовжувала говорити:

— Зараз наш парламент призначає когось замість неї.

— Я нічого не розумію, — розгублено промовив Андрій. — Ви кажете, Прунскене зняли два дні тому?

— Так,— погодилася дівчина. — Десятого січня.

— Десятого січня? — не зрозумів Андрій. — А сьогодні яке?

— Дванадцяте.

— Дванадцяте січня?

— Ну звісно, — тепер уже дівчина починала дратуватися цією дивною розмовою. Дванадцяте січня тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року.

— Дев’яносто першого року? — очі Андрія полізли на лоба.

— Так, дев’яносто першого, — підтвердила дівчина теж із помітним здивуванням.

— Дев’яносто першого! — видихнув ошелешений Андрій.

Здивування дівчини переросло у стурбованість:

— Що з вами?

Андрієві врешті вдалося впоратися з емоціями.

— Нічого, я тільки не можу зрозуміти...

— Чого зрозуміти?

Ким би не була ця дівчина, але шокувати її було не варто.

— Нічого. Пробачте.

Андрій натиснув на кнопку відбою і, немовби не довіряючи власним очам, витріщився на розбитий екран апарата.

Якщо вже отримувати вищу освіту, то лише у Вільнюському університеті — найкрасивішому місці столиці, альма-матері великого Адама Міцкевича. Ці стіни та арки пам’ятають іще студентів Віденської єзуїтської академії, тут складав перший литовський словник монах Константінас Сірвідас та писав першу «Історію Литви» професор Віюк-Коялович, на цих подвір’ях гуляв, мугикаючи вірші під ніс, Юліуш Словацький та марив ідеями майбутніх Нобелівських шедеврів Чеслав Мілош, а з ними сотні й сотні людей, що рухали вперед європейську науку та культуру.

Ну а якщо вже навчатися у Вільнюському університеті, то тільки на філологічному факультеті — найкрасивішому за архітектурою та найлитовськішому за змістом, ну, може, за винятком хіба факультету історичного. Однак Рута Буткуте ніколи не любила історії, а крім того для вступу на історичний у Радянському Союзі була потрібна рекомендація обкому Комуністичної партії. І хоч партія буквально на очах втрачала свої позиції, все одно для сумнівів не залишалося місця — тільки філологічний, арки, фрески та колони якого звели дівчину з розуму буквально з першого погляду під час шкільної екскурсії. Боже, яке щастя, мабуть, бути студенткою, тобто частиною цих естетичних розкошів, — думала Рута, зі здивуванням озираючись на дійсних студенток, які нічим не виказували належності до сонму найщасливіших, а навпаки — ступали древніми коридорами поспішною ходою або легковажно хихотіли, і голоси їхні злітали під склепіння, відбиваючись від здивованих такою поведінкою алегоричних фігур та портретів на фресках.

Дитинство Рути припало на вісімдесяті, коли кожен рік приносив епохальні зміни — спочатку Афганістан, страшилка для батьків та міф для дітей, потім Олімпіада з мультиками про мир і спорт, які показували у проміжках між змаганнями та новинами про злобних імперіалістів, далі смерть вічного генсека Брежнєва, яка стала невеличким кінцем світу, і за ним смерті двох наступників, що привчили до змінності влади, і врешті сам кінець світу у Чорнобилі, коли ворогом стало повітря, дощ, вітер, хмари й чутки про те, що на Італійській АЕС, у ста п’ятдесяти кілометрах від Вільнюса, теж неспокійно. І нарешті, перші промені нового світу з емблеми «Саюдіса» — жовтого сонечка, що сходило над зеленою смугою з червоною основою, — сполучення кольорів, за яке ще недавно могли забрати у міліцію. «Саюдіс» — це «Рух», мабуть, саме у цьому слові і містився секрет всезагального захоплення новою силою. Рух після років застою. Рух — і всі литовці почали рухатися, не прискіпуючись до персон та дрібниць, не стаючи у скептичну позу. Так не буває у політиці, але так сталося.

Жовто-зелено-червоні кольори перебралися на знамена, що їх піднімали під час демонстрацій, а золоті Гедимінові стовпи — на паркани, стіни і навіть — нечувано — поверх червоних комуністичних зірок. Рута тоді саме закінчила школу і з юнацьким захватом ходила на акції, співала «Литво, мій коханий край» та «Національну пісню» разом із батьками, які самі дивувалися власній сміливості, та дідусем, що беззвучно плакав під звуки цих пісень. Їй треба було вступати до університету, і, пам’ятаючи про всевладне КГБ, мати боялася, що політична активність може перекреслити перспективи навчання. Але чи то КГБ вже втратив частину влади, а чи то політично активних було так багато, що серед них годі помітити школярку Руту, — все вдалося досить легко попри те, що конкурс на литовську філологію був несподівано високим.

Саме тоді як нагороду за вступ а чи то як відзнаку за політичну активність мати й сплела їй теплу шапку з жовтих, зелених та червоних ниток, щоб литовські кольори зберігали в голові литовські думки.

Але спокійно навчатися не судилося — та й який може бути спокій у неспокійні часи. У першому семестрі почалося протистояння з «Єдінством» — прорадянським рухом, організованим КГБ на противагу «Саюдісу» перед майбутніми виборами, — і Рута, звісно, не могла сохнути над підручником з орфоепії, коли на вулицях вирішувалася доля країни. Рятувало лише вміння працювати під час лекцій, яке мама виховала ще у школі. «Ти все одно на уроці мусиш сидіти у класі і не можеш гуляти, спілкуватися з подругами чи ходити в кіно. То послухай вчителя, зроби те, що він каже, і тоді у тебе після школи з’явиться час гуляти, спілкуватися з подругами та ходити в кіно». Цей простий принцип, як виявилося, давав іще й додатковий зиск — професори помічали старанну студентку, яка уважно слухає та ставить питання, і поступово починали читати лекції нібито спеціально для неї, а далі, самі розумієте, викладацька прихильність робила свою справу.

Ну а коли у березні дев’яностого Литва оголосила незалежність, на яку Москва відповіла указом про забезпечення суверенітету СРСР на території Литви, а потім економічною блокадою, тут уже не до навчання зробилося навіть професорам. В аудиторіях говорили не стільки про герменевтику з архітектонікою, скільки про курс валюти і продовольчу кризу. Нова голова уряду Казиміра Прунскене їздила світом, зустрічалася з президентами та прем’єрами, переконуючи їх у серйозності намірів відродженої Литви, і Буш, Тетчер, Міттеран та Коль по черзі потрапляли у полон темпераменту «бурштинової леді». Водночас Москва вміло грала на настроях литовських росіян і поляків, перетворивши «Єдінство» на реальну опозиційну силу. В таких умовах літня сесія минула непомітно, бо країна мала справи важливіші за виховання вчителів литовської мови.

І наступної зими жовто-зелено-червона шапка Рути виринала на всіх мітингах поруч із віднедавна державними жовто-зелено-червоними прапорами. Попри це зароблена репутація і звичка працювати на лекціях вивезли-таки Руту на сесію практично без втрат. І тут почалося найгарячіше — одразу після Нового року уряд Прунскене зважився відпустити ціни, зруйнувавши таким чином всю соціалістичну економіку. В один день вартість усього злетіла так, що Рута не могла вже дозволити собі випити кави у кав’ярні, незважаючи на підвищену стипендію.

Саме про це вона і думала, отримавши у факультетському гардеробі куртку та вдягаючи перед дзеркалом свою шапку литовських кольорів.

— Руто, добрий день! — почулося за спиною.

Дівчина обернулася. До неї прямував професор Ґрушас, викладач світової літератури, з яким у неї склалися особливо теплі стосунки завдяки прочитаним ще в юності німецьким класикам та кільком цитатам, що політичні циклони не спромоглися вивітрити з голови.

— Доброго здоров’я, пане професоре! — усміхнулася Рута у відповідь.

— Ну от, гарні дівчата вже бажають тобі здоров’я! — скрушно розвів руками Ґрушас. — Це старість.

Від такого зауваження вона навіть зашарілася.

— Ну що ви таке говорите!

А професор тим часом зсунув брови, як завжди робив у хвилини зосередженості:

— Руто, у мене до вас серйозна розмова.

— Слухаю, пане професоре.

— Я знаю вас як активну та відповідальну студентку.

— Дякую, — Рута скромно опустила очі, хоч це й було правдою. Активності їй було не позичати, а відповідальність — на жаль, була вродженою, іноді вона навіть заздрила своїм легковажним подругам.

— Це не комплімент, а пропозиція, — додав Ґрушас, і вона одразу підвела на нього запитальний погляд.

— Пропозиція?

Професор кивнув:

— Так. Ви би не хотіли взяти участь у реальній роботі для нашої Батьківщини? Пробачте вже за пафос.

Її погляд став серйозним:

— І ви пробачте за пафос, але хотіла б.

Тут уже губи професора розтягнулися в усмішку:

— Чомусь я так і думав. Мій давній друг працює на телецентрі, і він просив мене підшукати йому помічницю. Я розумію, що це не зовсім ваша спеціальність, а точніше зовсім не ваша...

— Що ви! — мабуть вперше у житті перервала викладача Рута. — Яка спеціальність! Якщо треба землю копати, буду копати!

Така реакція потішила Ґрушаса, й усмішка його стала ширшою:

— Копати, слава Богу, не треба.

— А що треба?

— Під’їхати у телецентр разом зі мною.

— Зараз? — коли йшлося про нову справу, Рута ставала рішучою та діловою.

— Ну, якщо маєте час і натхнення...

— Маю!

Рута кинула останній погляд у дзеркало, легким рухом заправила прядку волосся під шапку і стала перед професором, демонструючи повну готовність.

— Прошу! — той по-старосвітськи подав дівчині руку і повів до виходу.

Вільнюську телевежу нині видно з будь-якого кінця міста, а Рута пам’ятала ще будівництво, яким хвалилися перед дітьми чиновники та вчителі так, немовби власноруч її проектували. В автобусі сивому професору одразу поступилися місцем, але він як чоловік старого виховання не міг сісти, коли його дама стоїть, вона ж так само не могла сісти при старшому та ще й вчителеві, тому обидва залишися стояти над порожнім сидінням, на яке ніхто не наважився претендувати аж до кінця поїздки.

— Розумієте, їхня спроба штурму Верховної Ради наводить на сумні думки, — пояснював Ґрушас дорогою. — Якщо сьогодні кагебешники під виглядом «Єдінства» наважуються підняти руку на нашу законну владу, то що буде завтра?

— Але ж їх відігнали.

— Відігнали, бо ті не мали зброї. А далі? У Вільнюсі стоять радянські війська, і вони поки не планують забиратися.

Професор казав це так спокійно, немовби читав лекцію про поетику вергілієвої «Енеїди».

— Ви думаєте... вони можуть... — Рута не наважилася закінчити фразу.

— Вони завжди так робили. Ви ж знаєте історію і пам’ятаєте добровільне приєднання до СРСР Народного сейму, оточеного радянськими військами. То хто зараз заважає повторити? Є народ, тобто «Єдінство», яке може зібрати на площі незадоволених, є солдати, які повинні захищати незадоволений народ, і тому цей блазнівський штурм може стати прелюдією серйозних подій.

— Але зараз не сороковий рік! — так гаряче вигукнула Рута, що на них обернулися пасажири.

— Абсолютно точно! — кивнув професор. — Саме тому ми й їдемо на телецентр.

— А що там? — не зрозуміла дівчина і, нахилившись до професорового вуха, пошепки запитала. — Зброя?

— Саме так! Зброя, якої не мали наші батьки п’ятдесят років тому! Телебачення! Ми не маємо власного війська, не маємо танків та автоматів, але маємо людей. Литовців. А люди — це передусім комунікація. Що відрізняє вид гомо сапієнс від тварин? — Ґрушас не став чекати відповіді від студентки, бо питання виходило за межі історії літератури, і сам відповів на нього. — Комунікація! Комунікація — от ключ до прогресу людства. А телебачення дозволяє нам комунікувати одночасно зі сотнями тисяч людей, і не лише у Литві, а й за кордоном. І показувати їм правду. Отже ви їдете на передову, майте це на увазі.

Рута ніколи не замислювалася над такими питаннями, тому тільки уважно дивилася на співрозмовника, намагаючись умістити в голові все почуте. Ґрушас зупинився, мабуть, зрозумівши, що перебирає.

— Я вас не налякав? — обережно запитав він.

— Ні, — Рута активно помотала головою. — Я просто ніколи це так собі не уявляла.

— А от тепер уявіть.

— То може... може, я помилилася з вибором професії? Може, треба було на журналістику? — язик її несамохіть висловлював сумніви, що зародилися в душі.

Ґрушас мудро посміхнувся і підняв палець угору.

— Е, ні! Філолог може стати журналістом, а от журналіст філологом — навряд. Ви володієте словом, найкращою зброєю сучасності і, я переконаний, майбутнього. Філолог — універсальний солдат. Пам’ятаєте, чого я вас навчав на першому курсі?

— Слово — наука точна, — одразу повторила Рута улюблену фразу професора.

— Молодець! — схвально кивнув той. — Справжній філолог — це точність інженера і влучність снайпера... — він озирнувся і глянув у вікно. — Але ми з вами зараз проїдемо зупинку і власним прикладом спростуємо всі мої теорії. Мерщій!

Вони встигли вискочити, коли двері вже зашипіли перед закриттям. Репутація філологічної науки не постраждала.

У телецентрі їх зустрів сивий, хіба що трохи молодший за Ґрушаса чоловік у жилетці з аномальною кількістю кишень, причому тільки деякі з них виглядали порожніми, більшість же випиналася, демонструючи наявність різнокаліберного вмісту. Рута знала, що таке справжня жіноча сумочка, але ця жилетка могла дати фору навіть цьому сакральному явищу.

— Привіт! — чоловіки обмінялися рукостисканнями. — Леонасе! — професор обернувся і злегка кивнув. — Дозволь відрекомендувати тобі мою найздібнішу студентку Руту.

Сивий у жилетці, якого професор назвав Леонасом, подивився на дівчину, немовби перевіряючи слова друга:

— Носити касети — великих здібностей не треба, — потім зробив крок уперед і простягнув руку. — Дуже приємно, мене можеш звати просто Леонасом.

Рута якомога незалежніше потисла шерехату чоловічу долоню:

— І мені приємно. А може, я на щось більше придамся? Я філолог, а професор Ґрушас твердить, що це — точність інженера і влучність снайпера.

При цих словах професор засміявся, натомість Леонас залишився незворушним.

— Ну, якщо точність інженера, значить зможеш іноді потримати мікрофон, — сказав він.

— Дивися! — погрозив йому пальцем Ґрушас. — За дівчину відповідаєш переді мною. Зрозумів?

Леонас знизав плечима:

— А що тут розуміти, в самого дитина така.

— Я не дитина, — різко відказала Рута.

— Без сумнівів, — із серйозним виглядом кивнув Леонас. — Так от, не дитино, ти повинна завжди бути біля мене. Бо я — оператор, а ти — асистентка. Зрозуміло?

— Поки що так, — запевнила дівчина.

Переконавшись, що учениця в надійних руках, Ґрушас попрощався та пішов, а Леонас повів нову асистентку довгим коридором із великими, оправленими у металеві рами вікнами. Рута вперше потрапила на телебачення, тому оглядалася навсібіч, як провінціалка на ярмарку, і намагалася краєм ока зазирнути в усі прочинені двері, дивуючись розлогим пультам із кнопками та аномальній кількості телеекранів над ними.

Новий знайомий, а чи тепер керівник, ішов попереду, не озираючись — чи то перевіряв, як дівчина тримається на курсі, а чи то давав їй змогу відстати та передумати. Але не на таку напався.

Врешті-решт коридор привів їх до широких сходів нагору, збоку яких знаходився невеличкий закапелок зі стійкою кольору темного дуба — за такими зазвичай сиділи вахтери. Зараз тут вахтера не було, зате на стійці стояв чорний телефонний апарат без диска. Леонас перехилився через стійку, видобув з-поза неї чорну об’ємисту сумку на довгому паску і поставив на стільницю. Потім озирнувся, перевіривши нарешті наявність асистентки.

— Дивись сюди, — по-діловому, як усі, хто має справу з технікою, почав пояснювати він. — Це твоє господарство. Всередині знаходяться чисті касети й запасні акумулятори. Ця сумка відтепер повинна завжди бути з тобою, і всередині мають бути чисті касети та заряджені акумулятори. Завжди. Зрозуміло?

— Поки що так, — Рута кивнула, розуміючи, що це ще не кінець інструктажу.

Леонас натомість обвів рукою закапелок:

— Тут колись сидів представник нашої славної ВОХРи. І від нього навіть лишився телефон, — він підняв апарат однією рукою, немовби перевіряючи власні слова, потім другою зняв трубку, приклав до вуха і дмухнув у мікрофон. — Мертві бджоли. Але хай собі стоїть. Тобі він не завадить. Зате електричні розетки працюють, — він показав на стінову панель з електричним щитком. — Що нам і потрібно.

З надр чорної сумки з’явилася величенька коробочка, обмотана електричним кабелем. Мабуть, вираз очей нової асистентки був досить красномовним, тому що Леонас гмикнув:

— Ти ж у нас філолог?

Із тривогою спостерігаючи за його руками, що розмотували кабель, Рута кивнула.

— Зрозуміло. Людина далека від техніки.

І хоч це було правдою, дівчина почервоніла.

— Значить так. Вмикаємо в розетку. Це — акумулятор, він вставляється отак, — легким рухом чоловік поклав поверх блискучих смужок, що прикрашали коробочку, пластиковий акумулятор і натиснув униз, в результаті чого почулося клацання.

Рута уважно, як на лекціях, спостерігала. На нового керівника це теж справило враження, тому що він знову гмикнув, але тепер уже схвально. Палець вказав на червоний вогник, що одразу загорівся на панелі.

— Дивися, поки лампочка червона, акумулятор заряджається, стане зелена — витягай, — руки повторили процедуру з акумулятором у зворотному порядку. — Зрозуміло?

Рута кивнула:

— А можна спробувати?

Вона непевним рухом взяла акумулятор, який виявився несподівано важким. І, як не дивно, з першого разу вставила його на місце, про що одразу звітував червоний вогник.

— Молодець, — щиро похвалив її Леонас. — А касети будеш тримати у сумці, зовнішня кишеня — порожні, внутрішня — записані, так не переплутаєш.

Не встиг він відкрити сумку, щоб продемонструвати вміст, як сходами застукали чиїсь швидкі кроки. Ризикуючи зламати собі ноги, зверху прожогом летів кучерявий чоловік в окулярах.

— Вони захопили Будинок друку! — прогорлав він, щойно побачив Леонаса.

— Нічого собі! — обернувся назустріч той.

— А хто це, вони? — не зрозуміла Рута.

— Радянські війська, — пояснив кучерявий. — Машина внизу. Бігом!

Схоже, він звик давати розпорядження, і Леонас одразу спохопився та посунув сходами слідом за кучерявим. Рута миттю пригадала інструкцію «завжди біля мене», і рвонула за чоловіками. Біля повороту до прохідної Леонас озирнувся через плече, потім зупинився так різко, що Рута мало не налетіла на його спину.

— Сумка де? — запитав він суворо.

— Сумка? — дівчина не одразу зрозуміла, про що йдеться, а потім і собі озирнулася, ніби хтось іззаду мав виправити її нехлюйство.

— Сумка, — повторив Леонас. — Для тебе сумка тепер — частина тіла. Не вмієш думати — бігай! — він поглядом провів уздовж коридору, немовби малюючи напрям. — Хутко!

Рута кивнула і стрімголов рвонула назад до вахтерського закапелку. Це ж треба так осоромитися! Душа відмінниці не приймала подібного повороту, тому на обличчі одразу виступив рум’янець, чи то від сорому, чи від бігу.

— Ми чекаємо внизу! — гукнув у спину Леонас.

Молоді ноги домчали її до цілі за якусь хвилину. Слава Богу, сумка ніде не ділася. Рута схопила її, потім на мить замислилася, взялася видобувати із зарядки акумулятор, і, неначе навмисне, той не схотів коритися. Ще цього бракувало. Дівчина смикнула сильніше, але це не допомогло. В голові почалася легка паніка, однак зусиллям волі вона вгамувала емоції. Треба пошукати стопор. Там має бути стопор! Декілька секунд пішло на те, щоб шляхом обмацування знайти на коробочці важель і смикнути за нього нігтем. «Клац!» — і акумулятор звільнився. Слава Богу! Рута поклала важкенький прилад у надра сумки, і раптом дивний чорний телефон, що стояв поруч, ожив та задзвонив дзвінким високим звуком.

Дивно. Він же не працює, принаймні так казав Леонас. Рута із сумнівом глянула на апарат, але той не вгавав. «Дз-з-з-з-з-з-инь!» — казав він, як і годиться телефонові, тому довелося підняти слухавку.

— Слухаю, — невпевнено сказала вона.

На тому боці озвався схвильований чоловічий голос:

— Алло! Рута?

— Так, — підтвердила вона. — А хто це?

— Ну слава Богу! — видихнув чоловік на тому кінці. — Ти жива?

— Жива, — дівчина з подивом глянула на апарат, немовби він мав знати, чий це голос. — А хто це?

— Це Рута? — чоловік на тому боці знову захвилювався.

— Рута, — вона несамохіть кивнула на підтвердження. — А ви хто?

Чоловік на тому кінці зітхнув розчаровано:

— Мабуть, я помилився номером.

— Не виключено, — Рута ще раз із недовірою глянула на телефон, потім поклала трубку і знову підняла її. Тепер на тому кінці була тиша. Мертва тиша.

Дивно. Але зараз не було часу міркувати над дивним дзвінком, внизу чекала машина, і Рута, схопивши сумку, прожогом кинулася коридором, надолужуючи втрачене.

За кілька хвилин, що машина мчала знімальну групу до Будинку друку, Рута встигла уявити собі найфантасмагоричніші картини його штурму радянськими солдатами, але реальність перевищила усі фантазії. Просто навпроти фасаду стояли танки з білими бортовими номерами, а на стіні виднівся слід від пострілу. Трохи далі скупчилися великі зелені машини з брезентовими тентами, а біля входу та по периметру будівлі вишикувалися солдати — сіра безлика маса у касках на головах або при поясі. Працівники редакцій, що містилися у будинку, знервовано кучкувалися на газоні.

Як не дивно, але ця картина замість злякати, розсердила Руту. Вона відчула, що всередині щось піднімається, щось таке, що здатне змести з вулиці цих солдатів разом із танками та машинами.

Леонас, який сидів спереду, вискочив з машини першим, іще коли вона рипіла гальмами, зупиняючись. Кучерявий в окулярах виявився журналістом Андріасом Янкаускасом, Рута згадала, що бачила його в новинах, і Андріас вискочив слідом за Леонасом. Сама Рута знову трохи відстала, бо завовтузилась із сумкою, але досить швидко наздогнала чоловіків.

Солдатською лавою прокотився рух — приїзд телебачення не залишився непоміченим.

Леонас зупинився на тротуарі, однією рукою підключаючи шнур мікрофона, а другою вмикаючи камеру. Андріас пробіг уперед, озирнувся на оператора, отримав від нього схвальний жест і заговорив, показуючи на захоплену будівлю. Голос його тремтів від хвилювання:

— Щойно радянські війська захопили приміщення Республіканського Будинку друку. Персоналу було наказано залишити приміщення, а тих, хто відмовився, виставили силоміць. За мною ви бачите солдат, які охороняють виламані ними ж двері в будинок. Дивіться уважно і запам’ятайте те, що ви бачите.

Рута, навчена власними помилками, тепер трималася поруч із оператором, не випускаючи з рук, а точніше не знімаючи з плеча сумки. І коли Леонас посунув уперед, кадруючи для новин спочатку танки, а потім і зблизька обличчя солдатів, вона пішла слідом за ним.

Під уважним поглядом телеоб’єктива солдати поводилися по-різному — хтось відводив очі, інші робили вигляд, що не помічають, треті нахабно посміхалися. І дивно, тепер, зблизька, вони зовсім не виглядали безликими. Кожен з них мав власний характер, по-своєму реагував на камеру, завмирали чи навпаки — совалися. І раптом один, високий, з відкритим світлим обличчям, підняв руку, затуляючи кадр.

— Не знімайте, — неголосно промовив він.

Ця фраза подіяла на Руту, неначе спусковий гачок. Усе її обурення, весь азарт, розбуджений ситуацією, одразу вирвався назовні. Сама не розуміючи, що робить, дівчина вискочила поперед оператора і глянула солдатові в очі:

— Чому? Вам соромно?

— Чого це соромно? — побачивши перед собою дівчину замість камери, він опустив руку. — Просто я не хочу, щоб мене знімали.

Спокій у його голосі зовсім не відповідав ситуації, Рута трохи розгубилася і рефлекторно поправила волосся, що вибилося з-під шапки.

— У вас в Росії, — почала вона.

— Я не з Росії. Я з України,— виправив хлопець.

Андрій розглядав свій телефон, немовби вперше побачив. І справа полягала не у тріщинах, які вкрили екран щільною сіткою, а в голосі, який лунав ізсередини.

Ні, цього не може бути.

Навкруги вирував Майдан, полум’я викидало в небо гострі язики плазми, а Андрій все намагався усвідомити те, що почув. Зі стану задумливості його вивів доторк руки. Поруч стояв Борис, що невідь-як розшукав друга.

— Як ти? — стурбовано запитав він, зазираючи в обличчя.

— Та наче нічого, — Андрій звів брови. — Тільки в голові якась каша.

— Не дивно після гранати. Може, тебе в медпункт?

Андрій заперечливо помотав головою.

— Та ні, не настільки. Я працювати можу, тільки от в часі заблукав. Здається, що я у Вільнюсі в дев’яносто першому.

— Буває, — Борис поплескав його по спині. — Якщо можеш працювати, ходім. Комусь камінням кидатися, а нам дрова шукати. Як казали у таких випадках римляни, суум квікве, тобто кожному своє.

— Воістину суум квікве, — відгукнувся Андрій.

І Борис із явним полегшенням засміявся.

— О! Так уже краще!

Не дарма офіцер через гучномовець попереджав про застосування сили. Штурм Майдану почався рівно о восьмій — військові полюбляють точність. Атака розгорнулася на Хрещатику з боку захопленої ментами Європейської. Раптово з вечірньої пітьми вирвався і щодуху помчав на вцілілу східну барикаду бронетранспортер, чавлячи своїми великими колесами залишки мирної агітації, що валялися на асфальті. Але захисники виявилися готовими до сюрпризів — не встигла броньована потвора наблизитися до барикади, як у неї полетіли пляшки із запальною сумішшю. Їх було багато — одні розбивалися об броню, інші падали на асфальт і спалахували, утворюючи за бойовою машиною вогняний кільватер. Невідомо, на що розраховували «беркутівці», але багатотонний бронетранспортер не зміг протаранити гору з піддонів, колод та мішків, яка височіла на кілька метрів, і зупинився, перетворившись на чудову мішень, яку одразу взяли під обстріл революціонери. Спіймавши полум’яного облизня, бетеер почав повільно відповзати, коли правіше від нього зі звірячим гарчанням вилетів другий. Цей так само зустріли щільним вогнем, і на якусь мить здалося, що він перетворився на вогняну кулю.

— Ура! — почулося з барикад, певно, люди й самі не чекали такого ефекту.

— Так йому!

— Тікає!

Другий бронетранспортер і справді почав давати задньої. Проте бойова машина, створена для сучасного бою, могла витримати й не таке випробування. Тим часом перший уже відкотився назад, де міліціонери взялися обливати його піною з вогнегасників.

Невідь-звідки біля барикади виникла тентована вантажівка, на якій кілька відчайдухів у формі намагалися піти у прорив, але вантажівка в порівнянні з бетеером — легка здобич, тому вистачило буквально пари пляшок, щоб перетворити її тент на смолоскип.

Перший успіх надихнув захисників, тому коли у наступній атаці один із бетеерів спробував протаранити слабке місце на тротуарі під будинком Укоопспілки, на нього накинулися, наче зграя шершнів. Набрана на асфальті швидкість дозволила машині заїхати на край барикади, але чи то водій не впорався із коробкою передач, а чи то техніка не витримала форсованого режиму — раптом двигун заглох і бетеер завмер, задерши вгору носа. І тут уже особливих запрошень не потрібно було — за мить вогняні кульки пляшок полетіли до нього, перетворюючись на єдину стіну вогню. Бойова машина палала на Хрещатику, і люди кричали від захвату, навіть не усвідомлюючи всього сюрреалізму цієї картини.

З вікон Будинку профспілок на іншому боці вулиці теж летіли пляшки, утворюючи під ногами «беркутів» вогняні озера, в яких їхній одяг загорявся, тому погасивши кількох товаришів, решта втратила ентузіазм.

З боку захисників, неначе на відзначення цієї невеличкої перемоги, у бік Європейської полетіли ракети феєрверків, що їх на Майдані використовували замість вогнепальної зброї.

Саме після цього запалала барикада з боку стелли Незалежності. Спецпризначенці взяли на озброєння тактику захисників і закидали намети пляшками із бензином. У цьому вогні й загинув комп’ютерний намет разом із технікою.

Швидше за все, підпалюючи барикаду, менти хотіли посіяти паніку, тому що навіть новини каналу «1+1» одночасно повідомили, що люди тікають з Майдану. Але дзуськи. Українці — нація завзятих, і вони лишилися за стіною вогню, що захищала їх тепер від атаки.

З вогнем у Майдану були свої стосунки. Недарма одним з найважливіших видів зброї на ньому стали автомобільні шини. Їх привозили на барикади сотнями й тисячами, щоб запалити у критичні моменти, і, незалежно від місця знаходження, жодного разу — без перебільшення жодного — вітер не гнав дим на захисників. Чорні смердючі хмари від горілої гуми, піднявшись над вогнем, одразу направлялися у бік «беркутів». Ну просто так, ніби Господь Бог, чи його синоптична служба підігрували революції. Протигази захищали легені міліціонерів, але не нервові клітини суперменів-спецпризначенців, звиклих бути козирями у житті, а нині змушених рятуватися від цивільних, непідготовлених, беззбройних шпаків. Це б’є по самолюбству сильніше, ніж бруківка об залізний щит.

От і зараз вийшло так, що вогонь, розпалений нападниками, зупинив їхнє власне просування вперед, ставши справжнім бар’єром. Оцінивши ситуацію, керівництво міліції прислало на Банкову водомет, який потужним струменем почав прорубувати прохід у вогні. Але захисники теж не сиділи склавши руки. Тут-таки в його бік полетіли пляшки з бензином, і хоч машина була захищена залізними аркушами, це заважало водію націлювати струмінь. Та й зрештою він не зобов’язаний ризикувати життям, захищаючи чинного президента. Згодом після чийогось влучного кидка водомет завмер на місці, так і не завдавши суттєвої шкоди багаттю.

Таким чином вогонь перетворився на головного захисника Майдану.

— Нам потрібні дрова! Нам потрібні шини! Усе, що горить! Вогонь — наш порятунок! — горлав у мікрофон Нищук, і сотні людей дублювали його заклик у соцмережах.

І буквально за пів години від Бессарабки, з протилежного кінця Хрещатика, потяглися одна за одною машини. Вони зупинялися біля задньої, зовсім невеличкої барикади і вивантажували на асфальт шини — з шиномонтажів, гаражів, із вулиць, де вони служили клумбами, з дитячих Майданчиків, де виконували роль атракціонів.

Туди ж, до задньої барикади, з іншого боку поспішали люди, які дякували водіям, забирали привезене та несли його у бік палаючих барикад. Неначе мурахи. А інші обшукували повстанський табір і все, що горить — запаси дров, піддони, на яких спали в наметах, ковдри, та й самі намети, — тягли туди, у пащу вогняного дракона, який захищав Майдан.

Промовці зі сцени голосно по черзі зверталися до міліціонерів із закликом зупинитися і не чіпати мирний протест, а Андрій із Борисом тим часом уже влилися в один з мурашиних струмків.

Біля барикади загальмував дебелий джип, дверцята відчинилися, і з них висунулися граційні дівочі ніжки у джинсах. З другого боку відчинилося вікно, і з нього визирнуло усміхнене дівоче обличчя. Водійка клацнула пультом, відкриваючи багажник, всередині якого вмістилися дві покришки — попри свою загрозливу зовнішність паркетники зазвичай мають маленькі багажники.

— Давай сюди! — Борис першим опинився біля цінного вантажу.

— Обережно, вони важкі! — стурбованим голосом попередила водійка.

Борис усміхнувся:

— Це для вас важкі, — потім глянув усередину салону і здивовано звів брови. — Дівчата, а ви самі? В сенсі, без хлопців?

— А що? — щиро здивувалася водійка.

Борис підняв одну шину, спритно вдягнув її на плече і примірявся до другої.

— Та просто... — він присів, підхоплюючи другу, — дівчата. Самі. Не страшно?

— Вдома страшніше, — відгукнулася пасажирка, яка спостерігала за процесом, обернувшись через сидіння.

— Ага, — погодилася подруга. — Тут хоч щось робиш. Ми вдень по смітниках пляшки збирали для коктейлів, а зараз хлопці з шиномонтажу шини віддали.

Андрій дивився на цих двох молодих, стильно вдягнених милих дівчат на машині за десятки тисяч доларів і не міг уявити їх на смітнику за збиранням пляшок.

— Когнітивний дисонанс, — сказав він.

— Він, — погодився Борис і підкинув шини на плечах, щоб вони зручніше вляглися. — Щоб ти розумів, когнітивний дисонанс — це наша таємна зброя. Якби не він, нас би давно вже знесли. Дякуємо, дівчата! — гукнув він услід джипу.

— Вам дякуємо! — хором відгукнулися дівочі голоси.

Наступною черга приймати боєзапас підійшла до Андрія. Зашморганий робочий пікап різко загальмував, з кабіни виліз діловий чоловік із насупленими від постійної зосередженості бровами. Він відкрив дверцята багажника і замість шин Андрій побачив там ноші. Двоє складених медичних ношів.

— А це куди? — не зрозумів Андрій.

— Лікарям, — пояснив діловий, витягаючи свій вантаж і тицяючи його Андрієві до рук. — В інтернеті пишуть про поранених.

— Яким лікарям? — Андрій озирнувся, немовби сподівався побачити лікарів.

— Та все одно, — діловий хряснув дверцятами. — Знайди якихось.

— Дякую, — автоматично промовив Андрій.

— Тобі дякую, брате! — несподівано щиро сказав водій і сів до кабіни.

Черга з машин зі сторони Бессарабки врівноважувалася чергою людей з боку барикад, тому розвантаження ішло ритмічно, як у доброму логістичному центрі. Борис глянув на ноші в Андрієвих руках і одразу знайшов застосування:

— У Профспілках є медпункт, де ми дівчину з бібліотеки залишили.

— Точно!

Тримаючи в кожній руці складені ноші, Андрій приєднався до вервиці людей, які несли на плечах та в руках порятунок для Майдану, зібраний на смітниках гарними дівчатами та діловими чоловіками. Попереду на Майдані раз по раз лунали вибухи. Вуха захисників уже звикли до періодичних сальв, але зараз серед них з’являлися такі, що земля буквально здригалася.

— Ого! — здивувався хлопець, що чимчикував поруч із Андрієм, несучи в оберемку дошки.

— Це гранати? — уточнив його супутник із шиною на спині.

— Та, блін, таке враження, що бойові.

— В них розуму вистачить, — зауважив супутник і прискорив крок, немовби поспішаючи туди, де вибухають гранати.

Цей ефект дивував Андрія від початку протестів. Бо закони поведінки натовпу відомі всім — штовхатися, пробиваючись до видовища, сахатися від небезпеки, створювати тисняву. Однак люди на Майдані поводилися зовсім не так. Вони пропускали одне одного, коли йшлося про їжу чи кращий вид на сцену, і навпаки — миттєво кидалися вперед, щойно виникала небезпека, ніби боялися проґавити щось цікаве. Дивна поведінка, ще не досліджена психологами.

Проминувши сцену, з якої промовці намагалися координувати дії захисників, Андрій попрямував до Будинку профспілок, вхід до якого був практично на передньому краї сутички.

Зараз тут була метушня — з барикад приводили та підносили постраждалих, медпункт перетворився на головний центр уваги.

Борис обережно, щоб нікого не зачепити, зайшов усередину.

— Поранений? — одразу запитала медсестра.

— Ні, просто ноші, — Андрій поставив свій вантаж у куток. — Люди привезли.

— Ноші — це добре, — підсумувала жінка.

— А моєї дочки у вас не було? — Андрій вирішив скористатися хвилинкою уваги, яку завдяки ношам отримав від заклопотаних медиків.

— Вашої дочки? — перепитала медсестра. — Не знаю. Це не вона? — рука у гумовій рукавичці показала у куток, де, притулившись до стіни, спала якась дівчина.

Наче не схожа. Він придивився уважно і впізнав бібліотекарку, що її вони з Борисом іще вдень привели з Українського дому.

— Ні, це інша, — сказав він. — Вона й досі тут?

Медсестра здвинула плечем:

— А куди діватися? В усіх лікарнях менти, поранених одразу затримують.

Уявити, що Рута може десь так само сидіти у кутку, було боляче. Андрій подякував жінці та вийшов у коридор, де купчилися люди — хтось підносив на верхні поверхи боєзапас — пляшки з бензином, хтось допомагав пораненим, а хтось даремно розшукував керівників зі штабу — адже після «мирного наступу» штаб хутко зник, і на Майдані кожен сам собі був отаманом.

Заховавшись за стійкою гардероба, який давав сякий-такий прихисток, Андрій видобув із кишені телефон і натиснув на кнопку виклику. Апарат слухняно набрав останній, тобто Рутин номер. І одразу пішли довгі гудки.

«Ну!» — подумки підганяв він, і невдовзі у трубці почулося:

— Андрій? Це знову ви?

Він здивовано сахнувся, бо ще не встиг видати навіть звуку, а на тому кінці його ідентифікували.

— Я, — підтвердив він і ковтнув сухим горлом. — А це знову Рута?

— Рута.

— А як ви мене впізнали? Я ж...

— Просто на цей телефон дзвоните тільки ви.

— Який телефон?

— У телецентрі. Дивний такий, без диска.

— Рута, — повторив Андрій її ім’я і згадав. — Червону руту не шукай вечорами. Це ви?

Вона здивувалася:

— В якому сенсі?

Він заплющив очі і побачив картинку: Будинок друку у Вільнюсі, танки, лави радянських солдатів і перед ними дівчинка у шапці кольорів литовського прапору. Рута. Потім розплющив очі, повертаючись до реальності, Будинку профспілок і Майдану, що вирує навкруги.

— Але ж... — сказав він чи то собі, чи то видінню. — Стоп, у мене щось із головою. Ви ж казали, що з телебачення, так?

— Насправді я лише студентка, — дівчина на тому кінці трохи знітилася. — Практикантка. Лише другий день.

Він боявся злякати її, тому говорив обережно, здалеку.

— І що робите?

— Допомагаю оператору.

— Чорт! — вирвалося в нього, бо вже не залишалося жодних сумнівів. Це, звісно, нереально, можливо, це лише гра травмованої психіки, марення, але... — Рута. Руточка... Руто, ви тільки не думайте, що я божевільний, але... — він підшуковував слова, але вони знаходилися дуже повільно. — Але так сталося, що ми... одне слово, ми з вами знайомі.

— Звідки? — в її голосі звучала недовіра.

Гамір навкруги заважав зосередитися, тому Андрій щільно втягнув голову у плечі та затулив вільне вухо долонею.

— Я стояв у оточенні.

— Ви солдат? — здивувалася дівчина.

— Був колись, — зізнався він. У дев’яносто першому.

Вона трохи завагалася:

— Щось я не розумію.

— Та я й сам не розумію.

У цей момент Андрій краєм ока помітив, що у вхідні двері заносять пораненого на ношах, невеличкого на зріст, худорлявого, можливо, навіть жінку.

— Зараз, хвилинку, — вибачився він і, не перериваючи зв’язок, зірвався з місця та прожогом кинувся до нош. Побачив коротку чоловічу стрижку, вуса і зітхнув з полегкістю.

Тепер, щоб не стрибати, наче мавпа, він примостився у куточку біля входу, тут можна було бачити всіх, хто входить та виходить.

— Ало, ви слухаєте? — гукнув він у трубку.

— Так, — відізвався голос із того боку.

— Руточко, — він знову замислився, добираючи слів. — Справа в тому, що я вам телефоную з дві тисячі чотирнадцятого року.

— Що? — не зрозуміла вона, та й не дивно.

— Це не жарт, — запевнив Андрій. — І не розіграш. Просто після тих подій я демобілізувався, повернувся до Києва...

— Як це? — в її голосі бриніла розгубленість людини, яка не знає, як сприймати те, що чує.

Андрій теж не міг прийти до тями, він слухав цей голос, перекривлений дротами, комутаторами, чи які там пристрої забезпечують зв’язок із минулим, і неначе сам опинився у цьому минулому, у Вільнюсі дев’яносто першого, вперше зустрівся поглядами з дівчиною в пістрявій шапці. І раптом думка, неначе бритва, розрізала спогад:

— Зачекайте, яке, ви казали, у вас зараз число? — запитав він різко.

— Дванадцяте, — вона була ошелешена таким напором. — Дванадцяте січня.

— Дванадцяте, — повторив він. — Значить уночі буде штурм телецентру.

— Звідки ви знаєте? — захвилювалася вона.

В одну мить перед очима постав сон, що він його бачив уже двадцять років тому: куля, яка вилітає з автомата, мстива посмішка на обличчі стрільця та своє безсилля у намаганні наздогнати те, що наздогнати неможливо.

— Не має значення, — обірвав власну уяву Андрій. — Знаю. Так от, — він зробив глибокий вдих, перед тим, як сказати наступну фразу, — я вас прошу, не ходіть туди.

Здається, дівчина не почула останньої і головної фрази:

— Звідки ви знаєте? — голос її став вимогливим.

— Не має значення. Знаю, — він продовжував наполягати на своєму. — Так от, я вас прошу: не ходіть туди.

— А звідки...

— Просто я вас згадав, — Андрій сказав це м’яко, по-дорослому, голосом, який був здатен обхопити, обійняти дівчину через роки й кілометри. — У вас шапка іще яскрава. Помітна.

Вона розгубилася:

— Так...

— Руто, — він сказав це майже благально. — Руточко. Не ходіть до телецентру. Я вас прошу... Вас там...

Несподівано він зупинився, ніби не міг вимовити наступних слів.

— Що мене там? — голос її раптово втратив внутрішню енергію.

— Нічого, — поспішно відповів Андрій. — Не ходіть, і все. Чуєте?

— Як це, не ходити? — тихо запитала вона. — Ви ж кажете, що нас будуть штурмувати.

— Будуть, — запевнив він. — І захоплять. Але ви туди не ходіть. Будь ласка.

Її голос іще стишився, і слова ледь вдавалося розібрати серед гамору, що панував у Будинку профспілок.

— Як це, не ходити?

— Просто! Не ходіть, і все.

— А хто ж буде захищати Литву? — запитала дівчина так просто, немовби йшлося про похід у кіно, а не під кулі.

Андрій знав, що такий голос не переконаєш. Людину, яка істерить, боїться чи рве сорочку, можна зсунути з місця, того ж, хто говорить спокійно — ні. Але все одно почав умовляти, немовби говорив із власною дочкою:

— Руто, не треба. Все буде добре, от побачите. Ви переможете. Литва стане членом Євросоюзу...

— Як це?

В голосі почулася розгубленість, і Андрій ухопився за неї, немов за останню соломинку.

— Повірте мені, все буде добре. Тільки не ходіть. Я вас прошу.

— Ви з КГБ? — обережно запитала вона.

— Що ви! — обурився Андрій. — Кажу ж вам, що я з Києва. У нас тут зараз і КГБ немає.

Вона взяла невеличку паузу, обмірковуючи почуте, і врешті сказала:

— Я не розумію, хто ви.

— Та яка різниця! — у запалі Андрій перейшов на «ти». — Не ходи вночі до телецентру! Чуєш? Я не можу тебе ще раз втратити!

Він уже майже кричав у трубку. Дівчина знову замислилася, тепер уже на довше.

— Дивно якось ви говорите... — слова вилітали з паузами, ніби кожне народжувалося після роздумів. — Але якщо я не піду й інші не підуть, то як ми переможемо?

— Переможете, — гаряче запевнив Андрій. — А чи будеш ти біля телецентру чи ні — не має значення. Повір.

— Це не може не мати значення, — одразу заперечила вона.

— Може, — він зменшив емоцію в голосі, щоб не перетиснути. — Ну як же тобі це пояснити?... — і раптом зметикував. — Скажи, мій малюнок? Ти його вже бачила?

Вона вкотре за цю розмову здивувалася:

— Який малюнок?

— Портрет. Я тобі подарував твій портрет. Навіть два. А ти не взяла!

І в цей момент коридор Будинку профспілок вибухнув криками:

— Пожежа!

— Вогонь!

— Вони підпалили дах!

Крики були настільки гучними, що їх почула й дівчина по той бік телефонного зв’язку.

— Що у вас там? — запитала вона.

— Ще не знаю. Здається, пожежа, — він роззирнувся навкруги, побачив дим у прольоті сходів та людей, які бігли вниз, потім щільніше притиснув телефон до щоки і поспішно заговорив. — Головне, запам’ятай: твій портрет. Ти побачиш, що я не брешу, і не підеш до телецентру.

— Але я, — почала дівчина, однак часу на розмову вже не було, біля дверей утворився натовп із Майданівців, що рятувалися від вогню.

— Все, не можу говорити, — підсумував Андрій. — Запам’ятай! Не ходи до телецентру!

Андрій натиснув відбій і приєднався до потоку, який вихлюпувався на вулицю.

Будинок профспілок зайнявся з технічного поверху — це хвацькі спецпризначенці перебралися з сусідніх дахів і вирішили викурити революціонерів з їхнього лігва. Вогонь швидко розповсюджувався коридорами, встеленими килимовими доріжками, охоплював дерев’яні панелі та двері. Одразу почали лускати шибки, і протяги захопили приміщення, роздмухуючи полум’я.

Люди, які перебували у кабінетах, стрімголов вискакували назовні й бігли до сходів, залишаючи на поталу пожежі спальні мішки, ковдри, пляшки з бензином та помаранчеві будівельні каски, які слугували захистом від ментовських кийків.

Гігантський, на весь фасад, телеекран, що раніше транслював єдиний опозиційний канал, швидко запалав, передаючи вогняну естафету на ще вцілілі приміщення, тому за якихось півгодини горіли всі вісім поверхів споруди. Останні втікачі ще вискакували з дверей, а слідом за ними вже вилітали хмари чорного диму.

Люди на Майдані принишкли, вражені цією картиною. У центрі столиці відбувався справжнісінький армагеддон — а як іще назвати стіни вогню, що оточили головну площу країни, озброєних спецпризначенців за нею, які чекали своєї миті, щоб розтрощити тих, кого не взяв вогонь, не здолали водомети і не злякали погрози.

І у цей момент хтось крикнув:

— Ліхтарик! Оно!

Спочатку одна, потім десятки і сотні рук показували на Профспілки, де з вікна на останньому поверсі, в кінці найвіддаленішого крила, світилися та рухалися вогники телефонів. Так, без сумніву, це були телефонні ліхтарики, вони пересувалися — а значить їх тримали люди. Серед вогню і диму, на восьмому поверсі пекла, в яке перетворилася будівля. Як вони там опинилися? Чому не втекли разом з усіма? Це питання ширяло у тисячах голів, але все перекривало головне: «Що робити? Як врятувати людей, що от-от згорять заживо?»

Неначе зачаровані, тисячі очей спостерігали за мовчазним танцем вогників попід дахом, але хтось зметикував набрати пожежників, і досить швидко на Майдані з’явилася червона пожежна машина. Й одразу знайшлися вільні руки, щоб розібрати частину барикади, що прикривала провулок, і люди розступилися, даючи дорогу пожежникам та стаючи живою стіною за ними, щоб проходом не скористалися ворожі сили. Довжини драбини, слава Богу, вистачило для того, щоб зняти бранців вогню, і машину так само акуратно випустили з Майдану.

Профспілки продовжували палати, з іншого боку горіла барикада, до якої стікалася вервиця людей, що несла у вогонь все, що може горіти, а на центральній барикаді, на самому вершечку, стояв ланцюжок революціонерів із саморобними фанерними та відбитими у міліції залізними щитами — щоб ворог бачив: Майдан не здається.

Кава у Вільнюсі давно вже була дефіцитом, а зі скасуванням державного регулювання цін перетворилася на розкіш. Однак Леонас якимись тільки йому відомими шляхами вмів діставати не розчинну, а справжню мелену, а крім того смачно варив її в турці на маленькій електричній плитці, яку зберігав у шафі робочої кімнати новин. Там-таки стояли чашки — брудні, надбиті, без ручок — а яким іще може бути посуд у кочовиків-репортерів, яких зриває з місця перший телефонний дзвоник?

Поки Леонас чаклував над туркою, Рута як могла помила три чашки у раковині туалету, що знаходився в кінці коридору, і коли повернулася, застала чоловіків за обговоренням.

— Будинок друку — це лише пролог, — переконував Андріас. — Якщо вже вони почали, то не зупиняться.

Леонас був налаштований більш помірковано:

— Ну чому, навесні, коли взяли партком і дім політпросвіти, ти теж казав, що все пропало, а вони далі не пішли.

— Так то було майно партії!

— Яка різниця, чиє майно?

Андріас гарячкував і постійно поправляв на носі окуляри:

— Є така наука — логіка! Будинок друку належить Литовській республіці, а парткоми — компартії. Тоді вони взяли своє за законом, а зараз зазіхнули на чуже.

Попри активну суперечку Леонас не забував спостерігати за кавою, тому вчасно зняв турку з плитки і взявся розливати по принесених Рутою чашках.

— Руки мила? — запитав він в неї суворо.

Дівчина розгубилася і рефлекторно глянула на свої долоні.

— Та-ак.

— Тоді кава без цукру, — засміявся Леонас, і Рута засміялась у відповідь, зрозумівши, що через зайву свою серйозність спіймалася на банальний жарт часів тотального дефіциту.

— Ну добре, а тоді скажи, нащо їм наш Будинок друку? Якщо не брати Верховної Ради? Твоя версія? — не вгавав Андріас.

Рута передала йому гарячу чашку з густим напоєм, він додав три шматочки рафінаду і за відсутності ложечок, які завжди десь діваються, став перемішувати, хитаючи чашку сюди-туди.

— Я думаю, — Леонас простягнув дівчині наступну чашку, а свою підніс до носа і понюхав, неначе квітку. — Я думаю, що це не стільки удар по нас, скільки по інших.

— А по кому це, інших? — не зрозумів Андріас.

— По Україні, Білорусі. В нас друкувалися опозиційні газети для інших республік. І книжки, і листівки. Бо у них усе контролює КГБ, і Литва — єдина можливість обійти цей контроль. Тому захопивши наші друкарні, комуністи перекривають кисень усім.

Рута поклала рафінад у чашку і за прикладом Андріаса почала хитати її збоку вбік, щоб рідина перемішувалася.

— Логічно, — Андріас погодився з колегою, але одразу уточнив. — А що їм заважає піти далі?

— Куди, далі? — звів брови Леонас.

— Наприклад, сюди, на телебачення. На радіо. На Верховну Раду.

— Навряд чи, — Леонас покрутив головою. — Зараз не сороковий рік.

Рута переводила погляд з одного чоловіка на іншого, не наважуючись приєднатися до розмови. Та й що вона могла додати, маючи за плечами дев’ятнадцять років та два курси університету? Щиро кажучи, вона й не уявляла, що її батьківщина, невеличка Литва, є центром боротьби з комуністами, причому для всього Союзу. Мабуть, таке відкриття дуже підняло б її дух, якби не танки та солдати, з якими вона зіткнулася сьогодні.

— Зараз не сороковий, — кивнув Андріас. — Але рівно доти, доки працює телебачення, радіо, доки нас бачить світ. А вимкни все це — і можна спокійно відправляти людей у Сибір, як тоді. Ніхто й не пискне, а пискне, то все одно не почують. Це ми так хочемо думати, що комуністи дурні, своє віджили, а якби вони були дурними, то не створили би світову імперію.

— Знову збудують залізну завісу? — Леонас скептично глянув на молодшого колегу.

— А чому ні? — здвигнув бровою той. — Вони у двадцятих навіть фотографію заборонили, щоб ніхто не міг зняти їхні витівки.

— Та ну? — у голосі Леонаса звучав сумнів.

— А ти не знав? Мені колега з Москви розповідав, його дід був фотографом, то на апарат отримував спеціальний дозвіл у ЧК.

Леонас вільною від кави рукою стукнув себе по лобі:

— А я думаю, чому на їхніх фото тих часів усі ніби мішком прибиті? Наче ж до того були фотоательє, і люди щороку ходили всією родиною фотографуватися, а потім як відрізало. Причому в нас усе збереглося як було, а в них — якась пошесть, розучилися фотографувати. А виявляється, он воно що!

Кава у чашці ближче до дна ставала солодшою — що поробиш, так завжди буває, коли замість ложечки використовують природну конвекцію. Андріас сьорбнув і скривився.

— Що, солодкого не любиш? — засміявся Леонас. — Я он без цукру звик, так і для здоров’я краще, і ложечок не треба.

— Одне слово, — коли Андріас сідав на свого коника, збити його з думки було неможливо. — Одне слово, вони мають досвід інформаційних блокад і зараз у нас робитимуть щось подібне.

— Тоді, може... — раптом озвалася Рута й сама злякалася власної сміливості. Але очі обох співрозмовників уже обернулися в її бік, тому зупинятися було пізно. — Може, варто діяти на випередження?

— Це як? — не зрозумів Андріас.

Із кожним наступним словом Рута почувалася впевненіше.

— Ну, якщо вони хочуть захопити телебачення, щоб ніхто нічого не знав, може, варто першими оголосити про їхні плани?

Андріас скептично смикнув губою:

— Ну якщо навіть Леонас із його досвідом не повірив мені, то що вже казати про глядачів.

— А якщо показати?

— Що показати?

— Як солдати виїздять із Північного містечка.

— А хіба вони виїздять? — недовірливо перепитав Леонас.

Рута знизала плечима:

— Не знаю. Може, й виїздять. Ми ж тут, а вони там.

Чоловіки перезирнулися.

— Ти зрозумів, про що говорить ця дівчинка? — і хоч Андріас кивнув, оператор продовжив. — Звісно, Північне містечко стережуть наші люди, і коли вони побачать, що техніка залишає територію частин, то одразу потелефонують на телебачення. Але поки знімальна група доїде туди, поки зніме, поки повернеться... Розумієш? А якщо ми будемо на місці...

Андріас різко поставив чашку з кавою, мало не розбивши її:

— Так, я до начальства, а ви збирайте камеру. Зустрінемося внизу.

Сумка з чистими касетами стояла в кутку, а от щоб забрати акумулятори із зарядки, Руті довелося бігти до своєї бази біля сходів. Там, швидко переставивши батареї, вона кинула заряджені у сумку і, відходячи, кинула оком на чорний телефонний апарат, що стояв на стільниці. Дивний апарат із дивним голосом усередині, який говорив дивні речі. Вона затрималася на мить, немовби чекаючи, що телефон знову оживе. В голові промайнула зваблива ідея висмикнути з нього провід, щоб не ятрив і без того неспокійну душу, але врешті дівчина зірвалася з місця та побігла коридором, поспішаючи до колег, які, певно, вже чекали на помічницю. «Скоч як хоч, а свою тінь не перескочиш», — казала у таких випадках бабуся Надія.

Машина їхала вулицями, які практично нічим не виказували напруги, що витала у повітрі. Хіба що в центрі, біля будівлі Ради, оточеної барикадами після спроби штурму, постійно юрбилися люди, а буквально за декілька кварталів уже було спокійно — перехожі ховали носи у коміри курток, ховаючись від вітру, мирно їздили тролейбуси і світлофори моргали зеленими очима.

Дорогою чоловіки продовжували сперечатися, а Рута весь час озиралася, намагаючись вловити якийсь підозрілий рух. І таки вловила. На вулиці Жирмуну, що вела до казарм, щось відбувалося. Раптова метушня, яку не помітив би ніхто інший.

Уздовж тротуару швидко біг чоловік у довгому пальті та капелюсі, що своїми крисами приховував обличчя. Складалося враження, що це втеча, хоча чоловік і не озирався, як це зазвичай роблять утікачі.

— Оно! — вирвалося у Рути. — Дивіться!

Леонас з Андріасом у мить припинили розмову і обернулися туди, куди показувала їхня помічниця. І саме тут, із-за рогу, вибігла погоня — офіцер та двоє солдатів із пов’язками на руках. Патруль. Він переслідував того, у пальто, бо навіть через шум двигуна машини чулися крики: «Стій! Стріляю!» Звісно, останнє було перебільшенням, бо солдати були без зброї, а офіцер тільки притримував кобуру на поясі, навіть не розстебнувши її.

Наступної хвилини втікач завернув у провулок, що вів до парку на березі Нярісу. Патруль, не припиняючи кричати, припустився за ним.

— Давай! — скомандував Андріас водію, і той без зайвих слів зрозумів, що треба робити.

Машина прискорилася, приєднуючись до погоні. Але у ситуацію несподівано втрутився пішохідний перехід, через який ішли люди, тому водієві довелося загальмувати, пропускаючи.

— Рюпуже! Наволоч! — вилаявся Андріас невідомо на чию адресу.

— Ніде вони не дінуться! — запевнив Леонас. — Там одна дорога.

І справді, завернувши у провулок, вони невдовзі побачили розв’язку погоні. Втікач у пальті підскочив до групи чоловіків, що зібралася на березі, і сховався за їхніми спинами, а ті, побачивши військову форму переслідувачів, зімкнули лаву та перетнули їм шлях.

— А це вже цікаво! — підсумував Андріас і скомандував: — Зупиняй!

Тим часом патрульні спробували прорвати живу стіну, що виросла перед ними, ховаючи здобич, і заворушення привернуло увагу людей навкруги. Миттєво зібрався натовп, який затулив основних учасників подій. Останнє, що побачила Рута — солдата, який, вихопивши багнет, загрозливо махав ним перед цивільними. Обличчя другого солдата здалося Руті знайомим, і вона пришвидшила кроки, обганяючи не лише Леонаса, який почав знімати на ходу, але й навіть Андріаса.

Люди обурено гомоніли, а побачивши телекамеру, заголосили:

— Знімайте! Знімайте! Вони з ножем гналися за людиною!

Натовп розступився перед телебаченням, і в цей момент Рута остаточно переконалась. Очі не зрадили. Другим солдатом у патрулі був саме він — високий із пронизливими очима, той самий, що врятував її від комсомольців і на подяку отримав ляпаса, той самий, що закривав рукою камеру біля Будинку друку. Знову побачивши хлопця, Рута раптово відчула кураж, як тоді, при першій зустрічі, і виступила наперед, немовби саме вона була головною у знімальній групі.

Дівчина спиною відчула, як люди, пропустивши камеру, знову зімкнули лаву. Судячи з сердитих облич натовпу та зацькованого вигляду офіцера, ситуація була серйозною. Єдиним, хто, здавалося, зберігав контроль над ситуацією, був високий Андрій, вона одразу пригадала і його ім’я. Він навіть трохи усміхнувся до неї — певно, теж упізнав.

— О! Старі знайомі! — Рута посміхнулася у відповідь і заговорила несподівано командним голосом. — Що тут у вас?

— Нічого, — запевнив Андрій і розвів руками, ніби підтверджуючи мирні наміри. — Погарячкували трохи, тепер все нормально.

Він озирнувся навкруги, щоб усі побачили посмішку та розведені руки. Литовці — не надто емоційні люди, крім того ще мить тому тут було гаряче, тому миролюбний жест залишився без оцінки натовпу. Рута розуміла людські настрої, тому порадила голосно:

— Йшли би ви краще додому. Бо люди в нас балтійського темпераменту — добрі та спокійні. Тому краще їх не дратувати.

Почувши це, натовп схвально загомонів:

— Точно!

— Додому йдіть!

— Додому!

— Ми вже зрозуміли, — запевнив Андрій, роззираючись все ще з усмішкою.

Офіцер з іншим солдатом стояли, потупивши очі, немовби бешкетники в кабінеті директора школи.

— Дайте їм дорогу! — сказав Андріас, який тонко відчув ситуацію.

— Дорогу! — відлунням повторили голоси, і люди почали розступатися, утворюючи своєрідний живий коридор.

Андрій побачив це і підштовхнув убік офіцера, закликаючи не зволікати. Той послухався і, так само не підводячи погляду, пішов у прохід. За ним посунув і другий солдат. Андрій ще раз роззирнувся навсібіч, демонструючи, що інцидент вичерпано, і Рута зробила крок до нього.

— Чекай. А твоє прізвище Литвин? — запитала вона.

— Литвин, — дещо здивовано відповів хлопець. — І що?

Тоді дівчина двома руками обійняла його за шию, стала навшпиньки і міцно поцілувала.

Люди навкруги зашуміли й почали аплодувати, а солдат, який ішов за офіцером, озирнувся і щось прошепотів крізь зчеплені зуби.

Майдан співав гімн. Так уже повелося — відзначаючи перемоги, починаючи віче, сумуючи або радіючи, та й просто щогодини на Майдані співали гімн. Будинок профспілок горів велетенським димним смолоскипом, на іншому боці Хрещатика палало наметове містечко, а поміж цих вогнів співали люди, розриваючи лютневу ніч своїми голосами та посилаючи у небо сигнал: українці знову є, і вони не здадуться. Кілька прожекторів з боку Інститутської намагалися прорізати стіну диму, щоб відкрити огляд для нападників, але їм не вдавалося сягнути далі дерев’яного хреста на пагорбі, і він стояв залитий сяйвом у щільному димному мороку, наче благословляючи захисників табору революції. Навпроти, у Михайлівському соборі, били дзвони, їхні удари закликали на допомогу і віддавалися луною десь у найбільших глибинах людської підсвідомості.

Андрій співав разом з усіма, не в змозі відірвати очей від цієї картини. Певно, саме так виглядав Київ під час нашестя орд Батия сімсот років тому. Минають роки, будуються міста, міліють річки і єдине, що лишається незмінним — це люди. Люди і вогонь навколо них.

Раптом у темряві, що згущалася одразу за багаттям, Андрій розрізнив знайомі постаті. Від барикади до нього чимчикував Семен, на плечі якого буквально висів поранений Борис. Андрій одразу кинувся назустріч і підхопив товариша з іншого боку. Той глухо застогнав.

— Що з ним?

— Під кулю потрапив, — обурено, неначе йшлося про погану поведінку сина-підлітка, відповів Семен.

— Як це?

Борис ступав на землю однією ногою, друга висіла нерухомо, і саме вона, вочевидь, викликала стогони у його грудях.

— Я... шину вийшов у вогонь... ну, щоб кинути, а тут щось в ногу... — він говорив нерозбірливо, як усі поранені.

Семен кивнув головою, показуючи на нерухому ногу товариша:

— Я джгутом перетягнув поки. Але це ненадовго. Треба у лікарню.

Андрій міцніше обхопив Бориса за тулуб, щоб тому легше було ступати.

— У лікарнях менти. Одразу закривають усіх поранених.

Семен роззирнувся дещо розгублено:

— А куди? Там куля, кров фонтаном.

— Бойова? — здивувався Андрій.

— Ну не гумова, сто процентів.

Звісно, після вбивств на Європейській три тижні тому дивуватися цьому не випадало, але одна річ — повідомлення в інтернеті, а інша — поранений товариш, якого ти несеш на собі.

— Давай у КМДА, — запропонував Андрій. — Там має бути медпункт.

Семен із сумнівом глянув на пораненого, потім провів очима вперед, вздовж Хрещатика, ніби оцінюючи відстань.

— Ти як, дійдеш? — запитав він.

— А куди діватися, — Борис навіть зобразив усмішку крізь стиснені зуби, і вона вийшла дещо зловісною.

— Донесемо, — запевнив Андрій.

— Ех ти, Махатма! Твою ж мать!

Навіть зараз, після того, що трапилося, Семен не міг зупинити стару суперечку.

Ось так утрьох на п’ятьох ногах вони й пошкандибали у тил, де в приміщенні мерії був останній не знищений ментами осередок революції і в ньому, безперечно, госпіталь — адже поранених більшало щохвилини.

Сивий лікар в окулярах схилився над Борисовою ногою, розпустив джгут, що перетягував стегно.

— Хто накладав? — запитав, не обертаючись.

— Я! — по-військовому чітко озвався Семен.

— Давно?

— Третя п’ятдесят, — доповів Семен.

Лікар озирнувся, в очах його читалася повага.

— Молодець. Тільки наступного разу треба папірця примотувати з часом, бо раптом з тобою щось... ну сам розумієш.

— Я знаю. Але де ж тут візьмеш папірця? — винувато усміхнувся Семен.

— На стіл! — командував лікар, і Семен з Борисом та молодою медсестричкою у марлевій пов’язці на обличчі підхопили пораненого та поклали на великий офісний стіл, який, певно, нещодавно слугував зовсім для інших потреб, а зараз був залитий сукровицею та спиртом для дезінфекції.

— Вільні, — скомандував лікар, певно, військовий.

А медсестричка додала:

— Дякуємо.

— Вам дякуємо, — промимрив Андрій, кидаючи підбадьорливий погляд на Бориса, який намагався влаштуватися на твердому ложі, не завдавши болю пораненій нозі.

Медсестричка схилилася над ним зі шприцом у руках.

Чоловіки вийшли у коридор та обережно прикрили двері за собою.

— А ти молодець, — зауважив Андрій і поплескав товариша по плечу. — В армії санінструктором був?

Той глянув дещо непевно.

— Та не служив я. В мене акрофобія.

Андрій вухам не повірив. Не служив? Семен? Він завжди поводився так, неначе мав за плечима як мінімум десантне училище, — впевнений, агресивний, бойовий. І раптом... може, причулося.

— Акрофобія? — перепитав Андрій. — А це що таке?

— Боязкість висоти, по-науковому. Тому й відкосив.

— Нічого собі! — Андрій не зміг стримати емоцій. — Ти! І відкосив?!

Семен глянув спідлоба, ніби виправдовуючись:

— А що, в Афган треба було йти?

— Та ні, все правильно, — поспішив запевнити Андрій. — Просто я б ніколи не подумав.

Вони простували порожнім коридором і велетенська будівля міської адміністрації здавалася порожньою, хоча у медпункті за глухими дерев’яними дверима кипіла робота.

— Шановні! — почувся раптом іззаду чоловічий голос, відлуння у порожньому коридорі надавало йому інфернального звучання.

Друзі зупинилися та майже синхронно обернулися. До них наближався невисокий сухорлявий чоловік із синьо-жовтою пов’язкою на рукаві старої засмальцьованої куртки.

— Пробачте, а ви зараз дуже зайняті? — запитав він, коли підійшов близько.

Андрій із Семеном перезирнулися.

— Ми друга до медпункту.... Поранений, — спробував пояснити Семен. Складалося враження, що він продовжує виправдовуватися.

— От і добре! — зрадів хлопець. — Я комендант цього будинку. То ви нікуди не спішите?

Друзі знову перезирнулися. З одного боку, треба було вертатися на Майдан, а з іншого — терміновості у цьому не було, все станеться або ні незалежно від їхньої присутності. А може, вже сталося, хтозна.

— Тоді я вас попрошу почергувати на нашій барикаді, — комендант показав рукою в бік вулиці. — Бо в мене лише кілька студентів, такі собі Крути, а ви люди дорослі, з досвідом.

— Та зараз уже всі з досвідом, — усміхнувся Семен, набираючи колишньої певності. Спілкування зі сторонніми людьми явно ішло йому на користь.

— Тим більше, — комендант схопився за його слова, як за згоду. — Ходімо, я вам покажу, — й одразу пішов до виходу, жестом запрошуючи іти слідом.

Барикада перекривала Хрещатик біля ЦУМу, це був останній бастіон революціонерів, за яким уже лежав мирний Київ. Саме сюди приїздили машини з автомобільними шинами ще кілька годин тому, а тепер вулиця аж до Бессарабської площі була порожньою, тільки ліхтарі горіли та рекламні вивіски блимали заклично, неначе нічого не сталося. Ця барикада була низенькою, максимум по груди дорослій людині, і складалася переважно із дерев’яних піддонів, що їх пожалкували нести у вогонь, побоюючись залишити беззахисним тил. Утім, могли би й віднести — все одно така споруда не здатна була забезпечити жодного захисту. Що там казати за бронетранспортери — навіть піший взвод міліції розніс би її за кілька хвилин.

Комендант одним жестом окинув диспозицію і пояснив:

— Значить, дивіться. Оце ваша ділянка. Якщо почнеться атака — одразу коктейлі під ноги та відступайте до КМДА.

— А коктейлі де? — уточнив Семен.

Комендант показав на три пляшки із ганчірками на горлечках, що стояли біля барикади.

— Це все, що є. Тому й кажу, кидайте під ноги, щоб гарантовано розбилися і запалили барикаду.

— Зрозуміло, — кивнув Андрій.

— Ну й добре, — комендант уже зробив крок, коли раптом згадав. — А, іще одне! Коли раптом почнеться, одразу кричіть, щоб ми там почули.

Семен засміявся:

— Ну це взагалі не питання. Крику буде скільки хочеш!

— От і добре! — зрадів комендант. — Тоді спокійного чергування.

— До якої години чергуємо? — уточнив Андрій.

— А я знаю? — чоловік розвів руками. — Поки хтось змінить. Ну або...

— Зрозуміло, — Андрій знав, що означає слово «або» цієї ночі.

Тим часом Семен взявся ретельно, по-діловому оглядати нову позицію, яку належало захищати. Обійшов барикаду з усіх боків, постукав чоботом, щоб зрозуміти міцність, і, судячи зі всього, дійшов невтішного висновку.

— Еге-ге, удвох це не втримати.

— Чому вдвох? — перепитав Андрій. — Оно ще хлопці.

Дійсно, трохи далі на піддонах та діжках розмістилося п’ятеро молодиків, певно, тих самих, що їх комендант звав студентами. Вони й справді на вигляд були студентського, якщо не шкільного, віку, і ніхто не виділявся міцною статурою.

Семен глянув на них, потім у бік Бессарабського ринку.

— А знаєш, мені вчора шваґро дзвонив. Він в СБУ робить, — сказав він раптом.

— І що?

— Вмовляв не ходити на Майдан. Каже, завтра не ходи, відпочинь хоч би день, а потім, якщо захочеш, знову ходи. Ну я йому й кажу: ти, сука, не мути, ти правду кажи. — Семен плюнув собі під ноги.

— Ну а він? — запитав Андрій.

— Каже: не маю права, я тобі і так, як своєму, бла-бла-бла. Ну ти знаєш цих гебешників. А я: не маєш права, то не кажи. Йди собі далі. Ну а він родич все-таки, то натякнув. Не сказав, а натякнув.

Андрій пригадав учорашню розмову з колегою, який так само вмовляв не ходити на Майдан, і усміхнувся:

— Може, це спеціально, щоб нас тут менше було?

— Навряд чи, — покрутив головою Семен. — Він натякнув, що титушкам роздали автомати, і що вони чекатимуть на Бессарабці, коли ми почнемо втікати.

— Автомати? — Андрій несамохіть подивився у бік Бессарабського ринку. — Може, лякав?

— Може, й лякав. Їх не розбереш. Але сестрі, тобто жінці моїй, нічого не сказав, це факт. Інакше б я без скандалу не вирвався.

Банди титушок гніздилися у Маріїнському парку, біля Верховної Ради. Їх багато років готували по спортклубах та бійцівських школах і, неначе скажених собак, нацьковували на мирних демонстрантів, вони чекали у темних провулках людей з національною символікою на одязі, щоб проломити голову або викрасти та відвезти до лісу. І якщо їм зараз роздали автомати, значить усе це дуже серйозно. Розгром мирного наступу, штурм бетеерами, пожежа у Профспілках — частини єдиного плану. І якщо наступним його пунктом буде атака титушок з автоматами... та навіть без автоматів. Зі сторони Бессарабки Майдан лишався практично беззахисним.

Семен дістав із внутрішньої кишені куртки пачку цигарок, дав їй щигля видобуваючи одну, потім звично клацнув запальничкою, і вже було підніс фільтр до рота, коли раптом загасив вогник і викинув цигарку.

— Чорт, так цим димом надихався, що й курити не хочеться.

Він заховав пачку, ще раз позирнув у бік Бессарабки та підійшов до хлопців, які сиділи на діжках.

— Привіт, козаки!

— Слава Україні!

— Доброї ночі! — врізнобій відгукнулися студенти.

— Як настрій?

— Таке, — зізнався ближній.

— Бадьорий, — запевнив інший.

Семен знову кинув оком на Бессарабку.

— А що, кажуть, там на нас чекають?

— Еге. Чекають. Як у Маріїнці. Я там сьогодні був.

— Реально? — здивувався Семен.

— Та куди вже реальніше. Менти пішли в атаку, а ззаду титушки чекали. Людей побили страшно. — він пересмикнув плечима, певно, пригадавши те, що бачив. — А тих, хто тікав по Інститутській, між барикадами затисли і зверху гранатами закидали. «Беркут» розважався. Я ледь вирвався.

— Суки, — підсумував сусіда і плюнув під ноги.

— Суки, — погодився Семен. — А що будем робити, якщо реально попруть?

Ближній студент, який, судячи зі всього, був за старшого, розвів руками:

— А що робити? Як сказано. Коктейлі під ноги і чосу.

Він показав на декілька пляшок, що стояли біля ніг. Семен нахилився, підібрав одну з них, критично обдивився і навіть понюхав.

— Вона хоч загориться?

— А хто ж її знає? — чесно відповів студент. — Подивимося.

Андрій роззирнувся. Лише за п’ятсот метрів позаду лунали постріли і палав вогонь, а тут було якось неприродньо тихо. Тихо, як тільки буває у гамірному місті перед світанком. Він відійшов убік і видобув з кишені свій розбитий телефон. Набрав доньчин номер. На тому боці відгукнувся знайомий дівочий голос.

— Драстуйте, — вона вже не перепитувала, хто говорить.

— Це знову я, — сказав Андрій.

— Я зрозуміла.

— Ти пробач, що я перервався. Почало горіти, і я...

— Що горіти? — в голосі відчувалося хвилювання.

— Профспілки. Менти запалили, — Андрій спробував визначити квінтесенцію сьогоднішньої ночі, але в нього вийшло тільки: — Тут таке закрутилося...

Однак дівчина на тому кінці відчула його емоцію.

— А що у вас відбувається?

— Та революція, — сказав Андрій.

— Проти кого?

Ну як поясниш усі нюанси людині, яка перебуває на два десятки років позаду? Це вже просто інша планета. Стільки всього змінилося, що й не зметикуєш, звідки почати.

— Революція проти совка, — врешті коротко сформулював він. Та й насправді так воно і було. Втретє за два десятки років, і все проти совка.

У голосі дівчини на тому боці почулося здивування.

— Що? У вас іще й досі совок? — вона гмикнула. — Ти ж казав, що Литва отримає незалежність!

Отримає, звісно. І Україна отримає, але... В цьому «але» і ховався диявол.

— Це довго пояснювати, — сказав Андрій. — Совок просто так не відпускає.

Дівчина замовкла, немовби вкладаючи в голові почуте.

— То ти справді з майбутнього? — врешті запитала вона.

— Це ти з минулого, — пожартував у відповідь Андрій.

— А який у вас день?

— Дев’ятнадцяте лютого дві тисячі чотирнадцятого року, — він відірвав від вуха апарат і через тріщини на склі роздивився цифри, які показував годинник. — П’ята година ранку.

Дівчина зітхнула.

— Я не розумію, як таке може бути.

— Я теж, — зізнався Андрій.

— А де ти зараз? — поцікавилася вона.

— На барикаді біля КМДА.

— А що таке КМДА?

І справді, звідки їй у Вільнюсі знати, що таке КМДА?

— Мерія наша, — пояснив Андрій, потім зрозумів, що це звучить незвично для радянського вуха. — Міська адміністрація.

Щоразу, отримавши відповідь на своє запитання, дівчина ненадовго замислювалася, і це можна було зрозуміти, якщо врахувати, що їй доводилося чути.

— І у вас там теж танки? — запитала вона.

— Були, — кивнув Андрій, неначе співрозмовниця могла його бачити. — Але їх спалили. Інших поки не видно.

Насправді це була дивна історія. Чому бетеерів було лише два? Невже не знайшлося третього, четвертого? Але обговорювати такі речі з відстані у двадцять років точно не варто.

— І що буде далі? — тихо запитала дівчина.

— Не знаю. Вже ранок. Певно, скоро почнуть збиратися люди, — він усміхнувся. — От іще б мені хтось подзвонив з майбутнього і розповів, що ж буде далі.

— Так, як мені?

— Так, як тобі, — у голосі Андрія зазвучали батьківські нотки. — Ти головне до телецентру не ходи, — сказав він із притиском.

Вона замовкла, тепер на довше, так що Андрієві довелося дунути у мікрофон, щоб нагадати про своє існування.

— Я не можу не ходити, — сказала вона.

Ці слова вдарили у вухо, проникли через барабанну перетинку просто у мозок. І він раптом вибухнув сотні разів баченою вві сні картиною — звук пострілу, політ кулі, яку неможливо наздогнати, розтрісканим склом відеокамери та дівочим обличчям за ним — одне слово, всім тим жахливим сном, що переслідував Андрія вже двадцять три роки.

— Руто, — вимовити її ім’я було складно як ніколи. — Руто, тебе там...

Раптом вона крикнула, не дозволивши завершити фрази, якої Андрій насправді і не міг завершити.

— Мовчи! Чуєш? Не кажи! Я не хочу цього знати!

Андрій на якусь мить відчув, що говорить із власною дочкою, таким самим завзятим двадцятирічним дівчиськом.

— Припини! — із притиском сказав він. — У вас все буде добре. Без тебе обійдеться.

— Без мене не обійдеться, — вона була точно такою упертою, як його дочка.— І без тебе не обійдеться. Ти ж зараз на барикадах?

— Ну ти порівняла! Я — то інша справа.

— І я — інша.

Андрій знав цей тон із розмов з дочкою. Впертість людини, що не уявляє наслідків своїх дій. Упертість дівчини, яка зважає лише на власні емоції. Впертість жінки, яка відчуває свою перевагу над чоловіком, коли аргументи безсилі. І в цій ситуації залишалося тільки застосувати останню зброю — сказати їй правду, хай би навіть вона не хотіла її знати. І він уже навіть набрав у груди повітря, щоб зробити це, коли раптом від барикади пролунав крик:

— Титушки!

Андрій підняв голову. Хрещатиком з боку Бессарабки рухалася щільна група з півсотні чоловіків. На головах у них були темні шоломи, а руки стискали бейсбольні битки та кийки.

Чоловічий голос на тому кінці замовк, і у чорній ебонітовій трубці запанувала тиша. Рута відставила її, роздивляючись, як щось незвичайне, потім знову приклала до вуха. Згодом узяла до рук сам телефон, дивний, щільний, без диска чи навіть натяку на іншу можливість набрати номер. Кабель ішов від апарата і ховався за дерев’яною панеллю, одною з тих, що облицьовувала стіни телецентру. Рута піднесла чудернацький прилад ближче до очей, поклацала важелями, що тримали трубку. За цим її і застав Леонас, який тихо спускався сходами.

— Що це в тебе? — здивовано запитав він.

— Телефон, — сказала Рута, не припиняючи своїх досліджень. — А він точно не працює?

— З часів ВОХРи, — запевнив Леонас.

Рута зітхнула, потім поставила апарат на місце й акуратно поклала трубку на важелі.

— Просто тут якісь дивні дзвоники...

Старий оператор уважно, як і годиться людям, що мають справу з технікою, роздивився телефон, послухав тишу в трубці і врешті-решт сказав:

— Радянські солдати захопили станцію і вимкнули зв’язок у всьому місті.

Це звучало просто як констатація факту, але насправді означало, що починаються по-справжньому небезпечні події.

— А тут, — Леонас покладав важелями і, не отримавши жодного результату, поклав трубку на місце. — Тут все-таки був спецзв’язок, хтозна, як воно підключено. Може, щось закоротили. А може, це так звані перехідні процеси, які ніколи не піддаються раціональному поясненню.

— А-а! — сказала дівчина, немовби щось зрозуміла.

— Добре, — підсумував Леонас. — Немає часу на телефон. Збирай швиденько всі касети, що ми назнімали за ці дні.

— Все погано? — вона підвелася і слухняно почала складати в сумку результати кількаденної праці знімальної групи.

— Погано, — кивнув оператор. — Ти англійську знаєш?

Англійську Рута вивчала у спецшколі, але не стала цим хвалитися, а просто кивнула.

— Чудово! — зрадів Леонас. — Значить так. Із цими касетами ти підеш до Верховної Ради, там тобі дадуть стіл і будеш писати анотації на кожну зйомку, щоб можна було розібратися, де що.

Дівчина здивовано звела брови:

— Англійською? Навіщо?

— Їх треба передати на Захід. Щоб там знали правду.

Голос старого телевізійника звучав навдивовижу спокійно, якщо брати до уваги те, яку інформацію він повідомляв.

Вимогу Горбачова повернути дію радянської Конституції у Литві люди спочатку сприйняли як чергову бздуру — Президент СРСР був відомий своїми ексцентричними заявами. Переказували навіть його слова: «Ніде ви не дінетеся. Нікуди ви не підете». Це звучало смішно, немов дитячі погрози. Але коли наступного дня солдати захопили Будинок друку, аеропорт і Департамент охорони краю, стало зрозумілим, що цього разу все буде не по-дитячому. Ну а незабаром литовські комуністи оголосили про створення Комітету національного порятунку, і подальший розвиток подій став цілком передбачуваним. Виникало лише одне питання: це буде бліцкриг, як у Чехословаччині шістдесят восьмого, а чи то Литву спробують задушити поступово.

В цих умовах відключення телефонів свідчило про початок масштабної військової операції, це розуміла навіть Рута, яка не зналася на політичних тонкощах.

— Леонасе, — несміливо почала вона. — А як ви тут без мене? Я ж можу робити анотації в телецентрі, а коли треба, допомагати вам.

Але ця пропозиція не справила враження на оператора. У відповідь він красномовно покрутив головою:

— Нам треба, щоб касети збереглися. А в телецентрі може бути занадто гаряче.

— Ну тоді я віднесу касети і повернуся, — вона продовжувала вигадувати варіанти.

— Ні, ти залишишся у Раді і писатимеш анотації, — в його словах читався остаточний вирок.

— А якщо Раду захоплять?

Леонас знизав плечима:

— Тоді будеш робити те, що тобі скажуть там. Але під Радою повно людей. І барикади. Її просто так не взяти. Чи принаймні не одразу. А тут... — він показав рукою навкруги, немовби підкреслюючи відкритий простір, що оточував головний інформаційний центр Литовської республіки.

Цей жест був настільки красномовним, що дівчина запитала:

— Тобто насправді ви просто хочете відіслати мене у безпечне місце? Правильно?

— У Вільнюсі, на жаль, зараз немає безпечних місць, — зітхнув Леонас. — Усе зібрала?

— Так, — вона закрила сумку.

— Тоді ходімо зі мною, я відведу тебе до потрібних людей.

Вони йшли коридором телецентру, і Рута не впізнавала його. Великі вікна де-не-де були забарикадовані шафами та стільцями, біля дверей лежали мішки з піском.

На вулиці панував зимовий вечір, і світло з вікон, прориваючись через меблеві завали, утворювало на землі примхливі фігури. Леонас сам сів за кермо редакційних «жигулів» і поплескав по сидінню поруч, запрошуючи дівчину приєднатися.

— А де водій? — запитала вона, не побачивши звичної мовчазної постаті за кермом.

— Захворів, — дещо відсторонено, немовби прикриваючи якусь іншу причину, пояснив оператор. — Сідай.

Звична слухатися старших, вона сіла, акуратно зачинила розхлябані дверцята, і лише потім сказала:

— Я все зрозуміла! Я вас не влаштовую як помічниця, тому ви просто шукали привід відіслати мене з телецентру і вигадали про анотації. Так?

Леонас завів двигун і повільно виїхав зі стоянки.

— Не кажи дурниць. Захід — це наша остання надія. Якщо інформація дійде до Заходу, вони зможуть вплинути на Москву. Тільки їх почують у Кремлі. Але в Європі та Штатах не знають литовської. Тому потрібен докладний опис кожної касети. Зрозуміло?

Дівчина сиділа, скулившись, як школярка, яку вичитує класний керівник. Але в голосі її відчувалася впертість.

— Я не єдина, хто знає англійську, — сказала вона.

— Але єдина, хто розбереться у наших касетах.

— Ну чому, Андріас розбереться. І англійська у нього краща.

Леонас зітхнув:

— Андріаса немає.

— Як немає? — не зрозуміла Рута.

— Поїхав.

— Куди?

— Невідомо. Сказав, що їде, і все.

Рутині очі полізли з орбіт:

— Утік? Андріас утік?

— Не знаю, — різко відповів Леонас, демонструючи, що йому неприємна ця тема.

Дівчина замовкла, намагаючись перетравити почуте.

— Він злякався? — голос її зробився зовсім тихим. — Андріас?..

Замість відповіді Леонас тільки здвинув плечем.

— Ну тоді тим більше не можу піти! — заявила Рута. — Ви без мене не впораєтеся.

— Впораюсь, — запевнив він.

Машина вже мчала повз парк до мосту через Няріс. Дівчина підвела голову, в очах її стояли сльози.

— Леонасе, будь ласка, не відсилайте мене!

— Дитино, — старий оператор звільнив одну руку від керма і по-батьківськи поклав її на дівоче плече. — Іноді доводиться робити не те, що хочеться, а те, що треба.

Вона смикнула рукою, звільняючись від доторку, і раптом вибухнула:

— Та що ви, змовилися? Той — не ходи до телецентру, і ви теж.

— Той, це хто? — не зрозумів Леонас.

— В телефоні, — пояснила дівчина.

Леонас усміхнувся:

— Тоді слухайся обох.

— А от і не буду! — вперто сказала Рута.

Площа біля Верховної Ради, куди вони дісталися за двадцять хвилин, нагадувала декорації для фантастичного фільму. Під’їзні шляхи перекривали завали з бетонних блоків, проміжки між колонами будівлі закривали велетенські щити з металу та ґрати з арматури, на гострі кінці якої було настромлено десятки радянських паспортів та військових квитків від найпалкіших прихильників незалежності як символ розлучення з імперією. На площі лежали купи дошок і колод, горіли багаття, біля яких грілися люди, стояло навіть декілька польових кухонь, які годували демонстрантів. Повсюдно виднілися написи «Laisve», «Lietuva», «Freedom» разом із зображенням Гедимінових стовпів і навіть українського тризуба з гаслом «За вашу і нашу свободу».

На заклик Ландсберґіса вийти на вулицю і захистити республіку відгукнулися десятки тисяч людей. Хлопці з пов’язками «Литовської стрілецької спілки» тримали в руках різномастні мисливські рушниці, деякі навіть хизувалися пістолетами — швидше за все, трофеями ще Другої світової. В очікуванні можливих бойових дій було утворено лікарські бригади, які можна було впізнати за саморобними накидками із червоними хрестами.

Леонас, який за звичкою кинув до салону машини камеру, не втримався і почав знімати цю колоритну картину просто з плеча.

— Для історії, — пояснив він.

— Тоді хай чують, що ви не дозволяєте мені захищати Литву! — голосно заявила Рута, стаючи перед об’єктивом.

Леонас натиснув на «Стоп».

— Слухай! Кожен захищає Литву як може. Оно наші стрільці — зброєю, лікарі — медициною, інші — своїми тілами, тим, що знаходяться тут.

— А ви? — не вгавала Рута.

— Я — камерою.

— Тоді і я хочу камерою. Точніше, сумкою з акумуляторами, бо Андріас утік, водій утік, а ви самі не зможете.

— Та зрозумій, не дівоча це справа — йти під танки!

— Ага! Значить ви таки навмисне мене відправили! Я правильно здогадалася!

— Нічого не навмисне! Просто там ти принесеш більше користі!

Вони сперечалися так завзято, що люди почали озиратися. Леонас першим відчув незручність, стишив голос, і Рута одразу взяла з нього приклад. Проте це не знизило градусу розмови.

— Кожен має робити свою роботу!

— Моя робота — бути поруч із вами. Самі сказали.

— Вперте дівчисько!

— Може, й так. Але я не гірша за інших!

— Lietuva, Tėvynemūsi! — розпочав раптом хтось біля найближчого багаття.

— Tudidvyriųžeme, — одразу підхопили інші голоси.

Хоровий спів — це слабкість литовців. Невипадково першим очільником відродженої республіки вони обрали музиканта Вітаутаса Ландсберґіса.

За кілька секунд уже вся площа співала:

— Tegul Tavovaikaieina Vientakaisdorybės.

«Національна пісня» текла могутнім потоком, заповнюючи площу, місто і, здавалося, всю Литву. Вона народжувалася в душах людей, які прийшли захищати Батьківщину, і ставала на захист разом із ними, утворюючи невидиму, але відчутну стіну, через яку не зможуть прорватися радянські війська.

І десь там, серед голосів та вогнів багать, на площі загубилися двоє — сивий чоловік із відеокамерою та молода дівчина в яскравій шапці, які поволі просувалися поміж вогнищ та завалів до будівлі Верховної Ради, останнього бастіону литовської революції.

Вони йшли щільною групою посеред проїжджої частини, на око — душ із сорок, швидким кроком прямуючи просто на барикаду. На тлі темного одягу виділялися бейсбольні битки та різнокаліберні дрючки, які міцно стискали руки у рукавичках. Де вони взялися — ніхто не помітив, бо захисники були зайняті балачками. Але навіть якби помітили — що з того, коли кликати на допомогу немає кого, а жменьці людей проти такої сили не встояти.

Андрій одним поглядом оцінив ситуацію й одразу поспішив приєднатися до захисників, мабуть, вперше за весь Майдан видобувши з-поза спини свою битку. Тим часом на барикаді вже командував Семен:

— Так! Закрили прохід, щоб здавалося, ніби нас багато! — він хапав за рукави студентів, розставляючи їх на позиціях. — Давай сюди, лівіше!

Піддони, на яких щойно сиділи хлопці, вже затуляли прохід. Семен ударив биткою по залізному боку порожньої діжки, в якій колись горіло багаття, і вона відгукнулася глухим стогоном. Потім іще раз. Студенти вмить зрозуміли ідею та почали й собі стукати палицями по дошках барикади, щоб підняти власний бойовий дух і дати сигнал ворогові — легкого життя йому не буде. Семен керував так упевнено, неначе народився у вуличних боях. Андрій дивився на друга із неприхованим здивуванням, якщо врахувати одкровення, які нещодавно від нього почув.

— Не спимо! — командував Семен. — Готуй коктейлі!

Андрій зрозумів, що остання фраза стосується зокрема і його, нахилився та вільною рукою підняв із землі пивну пляшку, закорковану куценькою ганчіркою. Запальничка лежала у внутрішній кишені, і щоб дістати її, довелося спочатку затиснути битку між колін, звільняючи другу руку. Отак скоцюрбившись, він поліз за пазуху, а Семен тим часом підхопив другу пляшку і впевнено чиркнув запальничкою, яку тримав напоготові.

Чиркнув й одразу завмер із вогником в руці.

Титушки вже підійшли впритул до барикади. Однак поводилися вони більш ніж дивно — жоден не вигукнув, не вимахнув своєю зброєю, не побіг в атаку, як годилося б у разі штурму. Вони навіть не розосередилися, а продовжували йти тою самою щільною групою до проходу, сяк-так загородженого діжками.

Студенти припинили вибивати палицями ритм і теж завмерли, здивовані незвичайною поведінкою ворога. Вони розгублено перезиралися, поки один нарешті наважився і несміливо запитав:

— Свої?

Прибульці тим часом акуратно відсунули діжки і почали по черзі заходити у звільнений прохід. Семен здивовано спостерігав за їхніми діями, не знаючи, яку команду давати, а другий студент уже опустив свою палицю:

— Хлопці, ви звідки? — гукнув він.

— Львівщина, — буркнув той, що відсував діжку.

— Свої! — загорлали інші захисники, й собі опускаючи зброю.

— Пробачте, — сказав прибулий у дорогому мотоциклетному шоломі. — Ми тільки оце доїхали. Чули, що у вас гаряче.

Семен посміхнувся у відповідь:

— Гаряче — не те слово.

І тут Андрієві, який весь цей час у незручній позі копирсався за пазухою, а тому не бачив і не чув того, що відбулося, нарешті вдалося видобути запальничку. Він підніс вогник до горлечка пляшки, обмотаного ганчір’ями, іншою рукою прихопив битку і підвівся назустріч нападникам із палаючим коктейлем у руці. Ще мить — і пляшка полетіла би під ноги.

— Стій, це свої! — різко крикнув Семен, помітивши це.

Від цього крику і від побаченої картини Андрій розгубився. Він переводив погляд із вогню у своїх руках на барикаду, потім із захисників на львів’ян.

— Дай сюди! — Семен підійшов і забрав коктейль, потім рукою в рукавиці вміло збив полум’я і розмотав ганчірку.

Прибулі натомість пройшли через барикаду і швидким кроком рушили в бік Майдану, де й далі точився спротив. А з боку вулиці Хмельницького вже наближалася наступна група чоловіків — три-чотири десятки, рівно стільки, скільки влазить в автобус.

— Хлопці! Це наші приїхали! — на повні груди закричав студент, який розповідав про мирний наступ, і тільки зараз усі відчули, що найгірше позаду. Що це тільки початок великої підмоги, яка суне до Києва з усіх сторін — Галичини, Волині, Поділля, Слобожанщини, з козацької Наддніпрянщини, Таврії та Бессарабії, — звідусіль, де вчора ввечері довідалися про штурм.

— Ну, тепер ми їм дамо! — видихнув студент.

Андрій спостерігав за цією картиною мовчки, несила зрушити з місця від емоцій, що захопили його. І, мабуть, ще довго стояв би, супроводжуючи очима нові й нові групи підкріплення, що стікалися з вулиць та провулків, але раптом у кишені його заспівав телефонний звук виклику.

Цей звук одразу привів до тями, він видобув апарат, на екрані світився номер доньки.

— Рута! — сказав Андрій сам собі, немовби переконуючи у чомусь, а потім натиснув на кнопку і обережно підніс трубку до вуха.

— Альо! — одразу забринів дзвінкий доньчин голос. — Батьку! Це я! Ти живий?

Андрій ще раз подивився на екран, ніби не довіряючи власному слуху.

— Рутонько! Доцю! Ти жива?

— Все добре! — запевнила дочка. — Просто в мене телефон розрядився.

Просто телефон розрядився! І справді просто, враховуючи, яку ніч довелося пережити.

— Боже мій! — зітхнув Андрій. — Ти де?

— У подруги. В КМДА.

— І я тут. На барикаді біля ЦУМу.

— Ой! — зраділа вона. — То я вже біжу до тебе!

Андрій натиснув відбій, і фотографія доньки зникла з розбитого екрану.

— Ну слава Богу! — сказав він.

— Хлопці, ви звідки? — запитував Семен у наступної групи підкріплення, яка проходила поруч.

— Тернопілля, — озвався той, що йшов попереду.

— Молодці, що протрималися. Зараз легше буде, — додав другий.

— Наших іще багато їде, — запевнив третій.

Семен усміхнувся якось розгублено, й Андрій вкотре здивувався — невже він і так може?

— А я вже думав, нам кінець. Слово честі, — зізнався Семен.

— Це їм кінець, — пообіцяв третій.

Хлопці в мотоциклетних шоломах та будівельних касках із кийками та битками в руках ішли в бік Майдану, а десяток захисників тилової барикади супроводжували їх поглядами, не в змозі повірити у реальність того, що відбувається. Того, що після вогню, крові та безнадії цієї ночі настає ранок і з ним повертається надія.

— Таточку! — пролунав раптом дзвінкий голос.

Андрій обернувся, і в обійми йому кинулася дочка. Рута! Жива! Легко, неначе пір’їнку, він підняв її над землею і міцно притиснув до грудей.

— Чому не подзвонила? Я тут...

— Та я ж кажу, телефон, — відповіла вона з дитячою безпосередністю.

— А попросити в когось не могла?

Дочка розвела руками:

— Могла, але я ж твого номера не знаю. У мене все в пам’яті.

— В пам’яті, — перекривив її Андрій і ще раз міцно обійняв.

— Тату, не бурчи, ти ж і сам мого номера не знаєш.

— Як це, не знаю? — обурився він. — Тридцять вісім.

— Ну! — в її очах стрибали бісики.

— Тридцять вісім. Нуль... Та ну тебе!

Вона засміялася. Він видобув з кишені телефон і уважно подивився на розбитий екран.

— Слухай, — голос став несподівано серйозним. — А ти можеш свій телефон вимкнути?

— Що? — здивувалася дочка.

— Вимкнути телефон можеш?

— Навіщо?

Щиро кажучи, Андрій і сам собі не зміг би відповісти на це питання. Але він відчував, що мусить це зробити.

— Мені подзвонити треба. Негайно.

Рута покрутила головою:

— Не розумію. До чого тут мій телефон?

— Потім поясню, — нетерпіння уже чулося в його голосі. — Телефон вимкни, будь ласка.

Дочка трохи ображено смикнула губами, але слухняно витягла телефон і натиснула на кнопку.

Дочекавшись, поки її екран погасне, Андрій ступив два кроки вбік і знайшов на своєму розбитому апараті номер доньки.

Зависла пауза. Потім через простір і час пролунав довгий низький гудок. За ним іще один. І ще. Андрій нетерпляче затрусив головою. Але гудки йшли один за одним, і більше ніхто не відгукувався з того боку.

— Руто! — Андрій почав умовляти свій телефон, немовби той міг щось вдіяти. — Руто! Візьми трубку! — він спочатку говорив це тихо, практично пошепки, але з кожним наступним гудком голос його ставав гучнішим, поки перетворився на крик. — Руто! Ну! Візьми ж трубку! Візьми! Руто! Рутонько!

Десь у закапелку під сходами Вільнюського телецентру дзвонив дивний чорний телефон без диска, телефон, з якого неможливо було нікуди подзвонити, залишений у спадок радянською ВОХРою. Крім нього ніщо не порушувало тиші у коридорах телецентру, з усіх боків оточеного радянськими десантниками.

Андрій уже практично волав у трубку, намагаючись докричатися у дев’яносто перший, щоб змінити те, чого змінити не можна, коли раптом за спиною почув жіночий голос.

— Андрій?

Він обернувся. Перед ним стояла жінка за сорок зі знайомим і водночас незнайомим обличчям. Але головне — у шапці! На її голові була яскрава жовто-зелено-червона шапка, та сама, що стільки років снилася йому у снах.

— Рута? Ти? — він не міг повірити власним очам.

Жінка кивнула самими кінчиками вій. Андрій несміливо простягнув руку і торкнувся спочатку яскравої шапки, а потім і волосся Рути. Його Рути.

— Рута!.. Як ти мене знайшла?

Вона усміхнулася:

— Ну ти ж сам мені сказав, де будеш зранку дев’ятнадцятого лютого дві тисячі чотирнадцятого року.

Андрієві пальці продовжували вивчати її обличчя, торкалися щоки, вилиць, шиї.

— Ти шукала? — запитав він.

— Всю ніч.

— І я шукав.

Дочка, яка стояла поруч, здивовано переводила погляд з тата на незнайому жінку, яку він чомусь звав її, Рутиним іменем, а потім знову на батька. Ні, таким вона його ніколи не бачила.

— Тату, що з тобою? — врешті запитала дівчина.

Андрій обернувся, немовби заскочений зненацька, потім розгублено усміхнувся:

— Руто!.. Руто! Це — Рута.

— Рута? — перепитала дочка.

— Рута? — повторила жінка. — Тобто вона — Рута?

— Рута, — кивнув Андрій.

— А чому ж ти одразу не сказав?

— Коли? Телефоном чи тоді, біля Будинку друку?

— Тату, ти можеш пояснити мені, що відбувається? — втрутилася дочка, і в її голосі прозвучали нотки образи.

— Ні, — зізнався Андрій. — Я не знаю, що відбувається.

— І я не знаю, — кивнула жінка.

Семен, який з відстані у кілька кроків спостерігав цю сцену, стурбовано потрусив головою:

— Це ж треба, як його гранатою тарахнуло.

Андрій обережним рухом зняв яскраву шапку з голови Рути, Рути-старшої.

— Я її двадцять років берегла, — сказала вона.

— Ру-та, — по складах повторив він. — Ру-та.

Потім нахилився вперед і двома руками обхопив обох своїх дівчат — Руту і Руту, старшу і молодшу — та міцно притиснув до себе. Так міцно, що навіть не помітив першого спротиву дочки і того, як вона врешті скорилася, обійняла його рукою та погодилася притулити себе до незнайомої жінки з її іменем, яка взялася невідь звідки і невідь чому мала права на її тата.

Так вони і стояли втрьох, обійнявшись посеред Майдану, а люди поруч ішли на барикади, оминаючи дивну трійцю людей, які після довгої ночі нарешті знайшли одне одного.

З усіх боків до Хрещатика текли людські ручаї. Майдан вистояв і готувався до перемоги.

Брати Капранови

Біографія письменника — це його книжки.

«Кобзар 2000» Братів Капранових перевидавався вже сім разів, «Мальована історія Незалежності» — п’ять, «Приворотне зілля» та «Веселих свят!» — двічі, «Щоденник моєї секретарки» — тричі. А ще була сімейна сага «Забудь-річка», історичний детектив «Справа Сивого» та журналістське розслідування «Майдан. Таємні файли», історичний роман «Паперові солдати». І жодна з книжок не схожа на іншу, і та, що ви тримаєте в руках, не схожа на попередні.

Братів двоє — письменник один. Отже письменник Брати Капранови вже 15 років пропонує читачам свої книжки. Родом з Півдня, по батьковій лінії — з Миколаївщини, по маминій — з Одещини. Мешкає в Києві, а точніше, під Києвом, навідує рідний Очаків, щоб вклонитися могилам предків. Твердить, що у своїх книжках нічого не вигадує, а героїв та події бере з реального життя.