— Ми домовлялися про зустріч.

— Шефа вже немає в офісі. Дзвоніть.

— Телефон вимкнено.

— Значить, він на зустрічі.

— Але ми домовлялися про зустріч! Саме на цю годину!

— Дзвоніть.

Лора вже готова була назвати Чернігів першим містом в Україні, де успішно тестують робота-секретарку. Закладена програма має певний вербальний набір, який андроїд застосовує в заданій послідовності. Жінка за столиком дуже мало нагадувала живу людину з усіма притаманними їй емоціями.

— Може, краще ви наберіть шефа? — запропонувала Лора. — Напевне, на ваш дзвінок Ігор Олегович відповість швидше. Скажіть, що на нього чекає Лариса Кочубей. Вона спеціально приїхала з Києва, і в неї дуже мало часу.

— До пана Ярового приїжджають і з Варшави, — секретарка кліпнула круглими безбарвними очима.

— Рада за нього. То й що?

— Нічого. Для Ігоря Олеговича не має значення, хто і звідки до нього приїхав.

— Тобто ваш шеф так поводиться з усіма відвідувачами?

— У нього ділова зустріч.

— Я теж приїхала не на інтимне побачення. — Лора починала втрачати терпець.

— А я не керую його справами. Я ось, документами займаюся, — жінка показала на стосик роздрукованих аркушів. — У мене своя ділянка роботи.

— І все ж таки я попрошу вас набрати шефа.

Лорі часто доводилося вмикати тон, який змушував упертих і не надто контактних розуміти, з ким мають справу. Навіть якщо ти вдягнулася підкреслено просто, джинси-светрик-кросівки-куртка, інтонації виказували природу. Ту саму, дику й не надто симпатичну, контактів із якою бажано уникати. Це, з Лориного досвіду, розуміли навіть молоденькі дівчатка. Не кажучи про досвідчених дорослих жінок, на кшталт її нової знайомої.

Секретарка зітхнула так голосно, як змогла. Вклавши в зітхання всю особисту неприязнь до київських візитерів, які бачать себе пупами землі й вважають, що заради них треба кидати невідкладні справи. Демонструючи, як їй усе набридло і водночас — що на неї де сядеш, там і злізеш, жінка набрала потрібний номер, повернула телефон екраном до гості. Виклик пішов, та замість гудків почулося стандартне: абонент не може прийняти дзвінок.

— У пана Ярового навряд чи один номер. — Лора не збиралася здаватися.

— То дзвоніть на інший, — парирувала жінка.

— Гаразд. Я напишу повідомлення йому на вайбер. Продублюю на месенджер.

— Можу допомогти?

— Дякую. Ви дуже віддані своєму шефу.

Більше Лору в офісі Ігоря Ярового нічого не затримувало.

На вулиці махнула Соколу, аби чекав, і той прогнозовано знизав плечима. За що вона й цінувала, якщо не сказати — любила саме цього водія. Богдан здебільшого мовчав, не починав дискусій, узагалі мало говорив. З нього неможливо було витягнути двох речень, хіба Сокіл сам захоче щось сказати, про щось попередити, від чогось застерегти.

Утім, цей сорокарічний батько трьох дітей знав ціну собі й тим, із ким мав справу. Чудово розумів, коли його хочуть слухати. Ніколи на пам’яті Лори не ліз із своїми порадами й точно знав, коли його думка може когось зацікавити.

Не базікав під руку — так називається.

У штаті числилося троє постійних водіїв, які одночасно могли й мали право виконувати роботу охоронця. Лора не водила машину, після загибелі чоловіка й усього, що сталося потому, попросила продати його «опель» чимшвидше й не торгуватися. Гайдук, її безпосередній начальник, закріпив за новим консультантом транспорт. Але для поїздок містом та заміських відряджень Лора могла брати тільки вільне на той момент авто. Покатавшись перших півтора місяця з кожним із трьох водіїв, вона попросила Гайдука зробити виняток: якщо можливо, закріпити за нею Богдана Соколовського, якого всі знайомі давно скоротили до Сокола, і той не заперечував. Пояснила причини.

І додала дуже важливу: він теж воював.

Їй пішли назустріч. Благо начальнику служби безпеки банку «Омега» не треба нічого ні з ким узгоджувати, коли йдеться про внутрішні рішення. Данило Гайдук узагалі робив чимало винятків, коли йшлося про Ларису Кочубей.

Вона розуміла причину — і їй це не дуже подобалося. Лора не звикла до особливого ставлення й намагалася не зловживати. Хоч розуміла: поява в штаті служби безпеки жінки, яка не секретарка чи бухгалтерка, кладе все, чим вона займається, під збільшувальне скло. А до сказаного нею колеги-чоловіки дослухаються пильніше, ніж до будь-кого іншого. Не через те, що цінують її слова, думки чи дії. Навпаки, ретельно вишукують, за що б зачепитися, аби закинути помилку чи нижчий, ніж в інших, рівень компетентності.

Нічого.

Лора звикла. Проходила через таке й навіть крутіше на попередній службі. Переживе.

Недалеко від розташованого в центральній частині Чернігова офісу вона ще раніше зачепила кіоск із кавою. Тож вирішила випити третю за день, хоча намагалася не зловживати. Проте щоразу, коли намірялася відмовити собі в черговій порції кофеїну, згадувала поради психолога про замісну терапію. І відкидала сумніви геть. Розуміла — є певна залежність від кави, ніде правди діти. Але це краще, ніж замість еспресо тягнути до рота чергову цигарку.

І значно краще, ніж тягнутися до іншого, сильнішого релаксанту.

Поки сьорбала, визирнуло сонце. Бабине літо підходило до фіналу, наближалася Покрова, потому почнуться ненависні Лорі дощі. До загибелі Ярослава й усього, що пережила після втрати чоловіка, вона не вирізняла особливо жодну з пір року, цілком мудро вважаючи: немає поганої погоди, є лише твоє ставлення до неї. І чесно мерзла взимку, потерпала від спеки влітку, хапала нежить восени й навесні.

Та все найгірше за тоді ще три десятки років її життя припало саме на осінь.

Виборсавшись із затяжної депресії, Лора відтоді асоціювала все зле насамперед із дощами і холодним пронизливим вітром. Тож восени та навесні, коли дощило найчастіше, силоміць, величезним зусиллям волі змушувала себе працювати. Намагаючись завантажити себе по вінця з верхом, виконуючи навіть мало кому потрібну роботу.

Допивши каву, Лора зіжмакала паперовий стаканчик. Не кинула — поклала в найближчий смітник на гірку його таких самих використаних братів. Знала потрібну адресу напам’ять, та все одно відкрила електронний записник. Звірилася, повернулася в машину, закерувала:

— Вулиця Гонча, ось.

Сокіл увів адресу в навігатор.

Їхали недовго, за київськими мірками — взагалі поряд.

Лора потрапила до Чернігова вперше, хай до старовинного міста якихось дві години від Києва. Вона взагалі від природи була домосідкою. Колись давно родина мала дачу — будиночок без зручностей на шести сотках під Києвом. На літо дівчинку вивозили туди й лишали під наглядом тоді ще живої й жвавої бабусі. Потім, школяркою, Лора почала капризувати, бо на дачі ставало що далі, то нудніше — сама з собою гратися не вміла й не хотіла, а дітей у селищі суттєво поменшало. До того ж померла бабуся, не стало кому доглядати невеличкий городець і садок. Батьки попри все трималися за ділянку, куплену свого часу з величезними труднощами.

Крапку на дачній історії родини Кочубеїв поставила транспортна проблема. Рейсові автобуси від середини дев’яностих перестали ходити в той бік, а поява маршруток питання не вирішила: їхній дачний анклав розмістився далеченько від великої траси, завертати туди водіям стало невигідно, бо пасажирів небагато.

Тож Кочубеї продали ділянку, а Лора кілька років змушена була їздити по різних літніх таборах. Батьки вважали це оздоровленням. Сама ж дівчинка — нестерпною мукою, що складалася з життя за чужим розкладом, харчування, яке не можна обирати, і таким самим спілкуванням. До всього дівчинку гнітило спання вдесятьох в одній кімнаті. А боротьба з проникненням серед ночі хлопчиків з метою налякати й нічні вилазки у відповідь не належали до її пріоритетних розваг.

Через те будь-який виїзд за межі Києва вона з підліткового віку почала сприймати як вихід із зони комфорту. Звичайно, Лорі хотілося розширити уявлення про Україну і світ. Але, коли вчилася на юридичному, влітку їздила хіба в Крим з тими компаніями, з якими хотіла. Потім почалася служба, були відрядження, проте недалеко й нечисленні. Як одружилася, раз була з чоловіком у Львові, раз — десь на базі в Карпатах, раз — у Празі, перша й поки остання закордонна поїздка.

Може, були б інші.

Напевне були б.

Війна…

Лора була не від того, аби подивитися нове для неї місто. Проте в чужому, незнайомому для себе міському середовищі досі відчувала незрозумілий дискомфорт. Боротися з цим треба, інакше біда, у свої тридцять чотири справді почуватиме себе багато в чому обмеженою, штучно обмеженою людиною. Свою натуру Лариса Кочубей останнім часом дуже не любила. Подумки конфліктувала сама з собою. Звідси — бажання радикально змінитися. Вибити, як кажуть, клин клином.

Ось чому не опиралася відрядженням.

Навіть вітала їх, якщо недалеко й не треба ночувати десь, крім як удома.

Лише була проти, що Гайдук жаліє, доручаючи марудні, але загалом нескладні справи.

Як ось ця.

Сокіл вийшов разом із Лорою. Вона кинула на водія запитальний погляд. У відповідь Богдан красномовно кивнув на обнесену парканом споруду, і Лора зрозуміла: старий різьблений будинок навіть при денному світлі виглядав похмуро й таїв приховану загрозу. З такими будівлями вона сама мала не дуже добрі асоціації. За п’ять років попередньої служби часто, частіше, ніж хотілося, бувала в подібних місцях, оглядаючи трупи. Тож інакших думок, ніж про лихо й смерть, покинуті будинки не навіювали.

Зелений будівельний паркан щедро обмалювали графіті вперемішку з освідченням комусь у коханні, матюкливими фразами й повідомленнями про місце наркотичних закладок. Лора й Сокіл обійшли паркан по периметру. Дірку збоку побачили відразу, відтак заходити на територію не спішили. Лора поки не могла пояснити, для чого попросила привезти її сюди, адже фотографій поки що було цілком досить. Наочні оглядини нічого не додавали. Але треба вбити час, тож поглянути на предмет суперечок зблизька навряд чи зайве.

— Ви хто? — почулося раптом позаду.

Розвернувшись на вигук, Лора побачила високу жилаву жінку в рожевій куртці. Краї сягали колін і перетікали в чорні, погано прасовані й заляпані знизу плямами багнюки штани. Чобітки підібрані до них у тон й так само забрьохані.

Жінка не надто переймалася зовнішнім виглядом, і Лора списала це на загальне неприємне враження від неї. Вродливою, навіть просто привабливою жінку назвати було не можна. Проте варто дати їй шанс привести в порядок одяг, зачіску, накласти трохи косметики — зовнішність уже не переважатиме. Навпаки, її можна буде назвати цікавою, хай не красивою в звичному розумінні цього слова.

— А ви? — нічого іншого в Лори не знайшлося.

— Відповідаєте запитанням на запитання, — дорікнула жінка. — Машина ваша? Ваша. Номери київські.

— Київські. Щось не так?

— Залежно хто ви, — жінка повернулася до початку розмови. — Хоча… нетутешнім пробачають. Усе одно мушу попередити.

— Ми тільки познайомилися, а ви вже говорите загадками.

— Ми ще не познайомилися, — завважила жінка.

— Лариса, — вона простягнула візитівку. — Мій колега Богдан.

Тонкі пальці з нігтями без натяку на манікюр взяли картку за край.

— Банк «Омега», консультант. Мені не треба консультацій, пані Кочубей.

— А в мене… Тобто в нас із вами немає жодних справ.

— Здається, вже є, — цупкий прямокутник зник у кишені куртки. — Ви ж приїхали руйнувати пам’ятку історії та архітектури. Спробуйте — і матимете справу зі мною. Тетяна Помічна, громадська активістка.

— Приємно.

— Навряд, — відрізала Тетяна. — Бо ви ще не знаєте, з чим зв’язалися.

— Бачу. З активною громадянкою. — Лора всміхнулася, підморгнула Соколу.

— Не розумієте, — зітхнула Помічна. — Я сказала не з ким, а з чим. Могла б попередити — зробити щось із цим будинком ви зможете тільки через мій труп. Аби не навпаки.

— Тобто? Припиніть говорити загадками, поясніть до пуття.

— Ви правильно кажете — загадка, — тепер усміхнулася Тетяна, але Лорі її усміх добрим не видався. — Ніхто за сто років її не розгадав. Кожен, хто заходить усередину з лихими намірами, рано чи пізно помирає сам.

Прозвучало це попередження дуже буденно.

Лора навіть не сприйняла серйозно й отримала додаткову підставу вважати нову знайому міською божевільною. Щиро кажучи, вона побоювалася таких людей. За свою відносно невелику слідчу практику мала чимало нагод переконатися: навіть найнебезпечніші злочинці, вбивці та ґвалтівники здебільшого діють раціонально. Нехай ними в якісь моменти справді керують емоції — згодом злочинці все одно приборкують їх. Адже варто випустити емоцію на волю — усе, згорів, накоїв помилок, попався. Міські ж божевільні керуються правилами, котрі діють у доступному лише їм, паралельному довкіллі.

— Здається, зрозуміла, — мовила вона. — Ви з тих, кому болить доля старих будинків. Я сама не фанатка нищення архітектурних пам’яток. Проте не всяка стара забудова, до всього — аварійна, ще й у спірній власності, може вважатися такою.

— Ви погано бачите? Це зразок сіверської, північноукраїнської міської архітектури кінця дев’ятнадцятого століття! — Тетяна тицьнула на паркан.

— Я бачу будинок, який не підлягає реконструкції, — сухо відповіла Кочубей. — Ще трохи — і він сам розсиплеться. А крім того, від нього, пардон, смердить. Чути вже по цей бік паркану. Уявляю собі, що всередині.

— Краще не пробуйте зайти, — у голосі Помічної почулися благальні нотки. — Не ризикуйте, пожалійте себе, чоловіка, дітей!

Ось тут Лору пересмикнуло. Перехопила погляд Сокола, хитнула головою, просячи не втручатися. Вдихнула, сказала на видиху:

— Нема в мене ані чоловіка, ані дітей.

— У мене теж, — поділилася Тетяна.

— Воно й не дивно.

Лора не пошкодувала через нестриманість. Дивна агресивна жінка, помітно схильна до істерик, їй уже остаточно не подобалася. Розмова затягнулася.

— У вас усе? Чи буде ще одна спроба налякати?

— Так, я лякаю, — призналася Помічна, тон знову став спокійнішим. — Мене погано слухають, але я все одно лякала й лякати буду. Бо інакше, ніж через страх передчасної страшної смерті, до людей не достукаєшся. Не перевіряйте моїх слів, дуже вас прошу. Не заходьте всередину. Не будіть лихо, поки воно тихе.

Щось у її наполегливості насторожило Лору.

— Гаразд, Таню. Поясніть, тільки що коротше, то краще.

— Я вже все сказала, куди коротше? Можу хіба повторити. Будинок проклятий, панове. Сто років тому, ну, трошки більше, у ньому вбили людину. Тобто людей… Кількох… Чоловік, жінка, двоє дітей, прислуга… Зарубали сокирою, справа гриміла по всій губернії. Газети писали, на суд приїздили найкращі газетярі з Петербурга. Відтоді місце прокляте.

Лора глянула на Сокола. Той примружив очі, лоб перетнула зморшка. Завжди робив так, коли поруч із ним відбувалися серйозні, варті особливої уваги речі.

— Дуже цікаво, Таню. А ще конкретніше? У чому загроза?

— Змінилося чимало мешканців, — охоче відповіла Помічна. — Мало хто прижився. За радянської влади вибору особливого не було. Чутки різні ходили — їх, самі розумієте, припиняли. І потім… Кажу ж, не всякому прокляття. Лиш тому, в кого наміри лихі. Або — хто вчинив там, у будинку, недобре діло. Таких одного разу знаходять мертвими біля розбитого дзеркала.

Поки жінка говорила, Лора відчула: довкола враз почали стихати й поступово зовсім зникати звичні для вулиці звуки. Ніколи не відчувала себе в прозорій капсулі, ізольованій від зовнішнього світу. Де не чути нічого, крім тепер уже скрадливого, лиховісного тону дивної особи в рожевій куртці. А Тетяна весь цей час свердлила її поглядом, і здавалося — гіпнотизує, заворожує, вводить у транс.

— Чому біля дзеркала? — Лора почула себе ніби збоку, наче поруч стала і мовить її голосом невидима істота.

— Бо варто переступити поріг із недобрими намірами, зло, яке дрімає в тамтешніх стінах, пробуджується. Воно переходить на порушника спокою. Заходить усередину, — долоня лягла на груди. — Так у самій людині зринає вся її чорна сутність. Чули, напевне, про темну половину кожного з нас? Про Джекіла й Гайда читали?

— Давно.

— Не важливо. Знаєте, про що йдеться. І ось одного разу в дзеркалі людина бачить іншу себе. Страшну потвору, про існування якої не мала жодного уявлення. Жах, шок, крик. Серце зупиняється.

— Ви сказали — дзеркало…

— Так, дзеркало, — підхопила Тетяна. — Перше бажання — вдарити потвору. Тому людина не контролює себе, лупить кулаком або чимось іншим, що потрапить під руку. Потім смерть. Ви ж не по неї приїхали?

Довкола все раптом знову ожило.

— Уже не знаю, по що приїхали, — призналася Лора. — І що, відомі такі випадки?

— Сама, Бог милував, біля трупів не стояла. Але й не придумала. Люди кажуть, чутки ходять… Перевірте, ризикніть. Думаєте, ви перші, хто хоче все тут зруйнувати? Будинок отак п’ятнадцять років стоїть, порожній. Місце ласе, багато хто облизується. Тільки ж стримувало щось донедавна. Зараз, бачте, дехто справді страх загубив. Я попередила.

Помічна враз втратила інтерес до розмови, повернулася й рушила геть.

— Чекайте!

Лора двома стрибками наздогнала її, схопила за плече, розвернула до себе. Наштовхнулася на холодний погляд, руку не забрала, запитала:

— Ви, напевне, бували всередині. Не раз, не два, не десять. Бували?

— Звісно. Щось не так?

— Ви живі-здорові. Ваше дзеркало не тріснуло.

— По-перше, ви не бачили мого дзеркала… — Тетяна легким порухом звільнила плече. — А по-друге, я не приходила сюди з лихими намірами жодного разу. Я хочу зберегти будинок від руйнації. Якщо зробити його історичною пам’яткою офіційно, будівля потрапить під охорону. Отже, ніхто більше не спокуситься прийти сюди зі злими намірами. Прокляття не зникне, та надовго засне.

— Ви самі вірите своїм словам?

— Не забороняю вам їх перевірити, — мовила Помічна. — Ваша відповідальність, ви обоє дорослі люди. І так, пані Кочубей, я не божевільна.

Більше Лора її не зупиняла.

Дочекалася, поки зникне за рогом. Повернулася назад, поглянула на Сокола.

— Ніколи ще такого не було, скажи?

Богдан спершу хитнув головою, потім — кивнув.

— То зайдемо? Глянемо, перевіримо?

Сокіл подивився на частину будинку, яку відкривав паркан, потім — знову на Лору.

«Поки не треба», — прочитала вона відповідь у його очах. — Може, й мудро. Тільки ж назад ми теж не поїдемо. І доповідати про цей нюанс теж поки не станемо.

Озвався телефон із її сумочки.

Ігор Яровий.

Знайшовся нарешті, зволив.

Одягнений дорого, з відчуттям стилю.

Зовні — неприємний.

Лора була за гендерну рівність у всьому. Навіть колись, іще студенткою, жартувала: готова створити й очолити рух за рівне право чоловіків із жінками вагітніти й народжувати. Також спокійно сприймала факт, що всякий нормальний, здоровий, дорослий активний мужчина озирається на привабливу жінку і затримує на ній погляд. Але також озвучувала те, про що, на її переконання, мовчить велика частина жінок — на привабливих чоловіків так само не гріх звертати увагу.

Жінка нічим не гірша. Усі люди грішні. Красиві подобаються, є жаданими незалежно від твоєї статі й сімейного стану. Так, у всякого свій критерій привабливості, кожен клює на щось своє, особливе, зрозуміле лише йому. І є люди, так само обох статей, чия зовнішність зазвичай відштовхує, змушує відводити очі, уникати спілкування.

Лишається надія на нерозкритий внутрішній світ такої особи. Раптом гидке каченя глибоко в душі — прекрасний лебідь? Хоча у випадку з новим знайомим про жодне каченя не йшлося.

Кінь — ось перше порівняння, яке спадало на думку при появі Ігоря Ярового.

Обручки Лора не помітила, проте це нічого не означало. Нині мало хто їх носить. Однак вона була переконана: керівник юридичної фірми «Вага», не бідна як за чернігівськими, так і за київськими мірками людина, у тридцять своїх років сам. І, напевне, ніколи одруженим не був.

Секс має, тут запитань немає.

Купує за гроші.

Лора вперше бачила супротивника. Не лише особисто — взагалі. Офіційний сайт «Ваги» оформили сучасно, недешево, вели акуратно, він містив повну інформацію про тих, із ким люди збиралися мати справи. Крім одного — там не знайшлося фотографії першої особи. Зазвичай для таких сайтів спеціально проводили фотосесії. Це не лише мода, це неписане правило, негласна корпоративна традиція.

Знайомство з Яровим питання зняло.

Господи Боже, зловила себе на думці Лора, його ж навіть усмішка не красить. Навпаки, псує ще більше. Зате тепер хоч знатиме, як усміхаються коні.

Відчула — запашіло лице, соромно стало від таких думок. Проте нічого не поробиш. Це як не думати про червоне, коли бачиш його. Ну, або про мавпу. Чи…

Тьху, дідько, знову про коня!

— Не подобаюсь.

Яровий не питав, стверджував, мовби думки читав. До речі, Лору б це не здивувало. Все ж таки кваліфікований юрист. Прочитувати співрозмовника, не конче клієнта, — його професійний обов’язок.

— У нас не оглядини, — відрізала Кочубей навмисне різкувато. — Я теж не зобов’язана подобатися вам. Нас звели кардинально протилежні інтереси. Мене прислали битися з вами. Залишитися має тільки один.

— Усі виживуть, — Яровий ніби навмисне не ховав усмішку. — Мав на увазі не те…

— А я — саме те, що сказала, — Лора відразу відкинула спроби Ігоря здаватися люб’язним. — Ви навмисне уникаєте контакту, зволікаєте. Запізнюєтесь, хоч самі призначаєте час та місце зустрічі. Усе одно доведеться вирішувати проблему. На нашу користь.

— Спершу вирішимо, як до вас звертатися, — тон Ярового лишався підкреслено миролюбним.

— Ви знаєте, як мене звати.

— Кочубей Лариса Василівна. Банк «Омега», консультант, — співрозмовник поклав на стіл перед собою її візитівку. — Та варіантів звертання щонайменше чотири.

— Невже? — Її брови злегка стрибнули вгору.

— Лариса Василівна, — він почав загинати пальці. — Пані Кочубей. Лариса. Нарешті, пані консультант.

— Дотепно, — вона не всміхнулася. — Ви забули п’ятий варіант. Лора, без пані. Мені так більше до душі. Для всіх форм спілкування.

— Приймається. А які бувають форми спілкування?

— У нас ділове. До вас як зручно звертатися?

— На ім’я. Якщо зробити замовлення, це змінить форму спілкування?

— Ні. Ми ж у ресторані. Але попереджаю…

— Не варто. Звісно, кожен платить за себе. Хоча… я мав би оплатити рахунок, відшкодувати згаяний вами час. Ви ж це мали на увазі, коли сказали, що я уникаю контактів навмисне. Та клянуся, нічого навмисного. Терміново зірвали клієнти. Повірте, проблема, яка нас познайомила, — не єдина в мене.

— Культурні люди попереджають, а не вимикають телефон на невизначений час. Перепрошувати не треба. Просто попередити, хай і через секретарку.

— А я акула, Лоро, — нарешті Яровий прибрав усмішку. — Ми, акули, такі.

Говорячи так, він жестом підкликав офіціантку. Підійшла молода зеленокоса русалка. Бейджик на фартуху інформував, що вона — справді Аріель[2].

— Будемо обідати чи вечеряти? — запитав Ігор.

— Звідки я знаю? — здивування Аріель було щирим.

— Я не вас питаю, — кинув чоловік роздратовано. — Лоро, ви…

— Для обіду пізно. Для вечері рано, — мовила Кочубей. — Тому давайте просто щось з’їмо.

— Це піцерія.

— Я не їм піцу, — вона збрехала сама собі.

— Дарма. Тобто справа смаку, без питань. Але єдине місце, де не варто відмовлятися від піци, — саме це. Власниця десять років працювала в Італії, а готує фірмову страву Вінченцо, сам із Мілана.

— Кухаря привезла з собою?

— Так. Це її чоловік. А це — їхня молодша донька.

Лора зашарілася ще сильніше, закусила нижню губу до легкого болю. Цей кінь таки щойно переграв її. На своєму полі. Вогник в очах Ярового дав зрозуміти: зробив так навмисне, мав домашню заготовку.

— Гаразд, — вона намалювала усмішку, глянула на Аріель. — Не будемо ображати піцайоло[3]. Принесіть, будь ласка, фірмову.

— У нас чотири фірмових, — зеленокоса старанно намагалася бути ввічливою. — Може, спершу меню?

Лора в думках уже розносила Ярового на шматки разом із рестораном, хоча місце зустрічі точно було тут ні до чого.

— Тоді, будь ласка, «Мілано», середню. Але без печериць і з морепродуктами, — вона так само старанно підкреслювала люб’язність. — І ваш фірмовий лимонад.

— Два лимонади, — бовкнув Яровий.

Аріель залишила їх, і Лора не без задоволення встигла спіймати її подив. Те саме не приховував Ігор.

— Ви прийшли раніше. Встигли вивчити пропозицію, — сказав упевнено. — Зараз просто показали фокус.

— Я в очі не бачила меню, — Лора хитнула головою. — І прийшла буквально перед вами. Ще біля вішака роздягалася, коли ви зайшли.

— Змушений спитати, як вам вдалося.

— Що саме? — тепер смакувала вона.

— Така фірмова піца в них справді є. Значиться в меню. На третій сторінці, ліворуч згори.

— Мені не треба читати меню на третій сторінці згори, аби знати, яку тут пропонують фірмову піцу, — Лора підкреслила слово фірмова. — Ви юрист, але ніколи не працювали в розшуку.

— Треба служити в розшуку, аби вгадати фірмову страву?

— Кожному, хто працює в розшуку, досить просто ввімкнути увагу й робити прості висновки, — Кочубей зітхнула, відчуваючи, як уже сама веде в рахунку. — Ви кажете, фокус. Жодної магії. Ресторан називається «Мілано», бо ви ж самі сказали — власники переїхали з міста Мілан. Заговорили про фірмову страву. Якщо ми в піцерії, то фірмова страва тут зазвичай має таку саму назву, як заклад. Отже, піца «Мілано», можливість похибки якась тисячна відсотка. Фірмових піц чотири. У таких випадках одна з сиром, одна з салямі, одна веганська, одна — з морепродуктами. Креветки, мідії, стандартний набір. Проте всюди завжди додають печериці. Далі пояснювати — чи sapienti sat?

— Розумному досить, — кивнув Яровий, для чогось додав: — Ви зараз перевірили, чи я знаю, як перекладається вислів з латини?

— Нічого не перевіряла. Не шукайте чорних котів у темних кімнатах. Ми товчемо воду в ступі, ніяк не почнемо потрібної розмови.

— Ми знайомимося ближче.

— Я не для близьких знайомств сюди приїхала.

— Отже, служили в розшуку, — Ігор не зважав на її слова. — У карному?

— Кримінальному, — вона вирішила не уточнювати відділ.

— Ловили, значить, бандитів.

— Можна сказати й так.

— А чим ще здивуєте? Ну, крім угадування страв у меню?

Яровий провокував. Двобій уже розпочався, хоч до головної теми, заради якої вона тут, іще навіть не намагалися перейти. Лора розуміла — мужчина міряється силами, розминається, хоче відчути, з ким має справу. Від того залежатиме подальша манера, наступний розвиток дії. Чоловік, схожий на дорослого коня, пробиває оборону, вишукує слабкі місця, мусить знати, куди бити. Йому потрібна перемога, бо без неї фірма ризикує втратити серйозного клієнта.

Лора обмацала поглядом напівпорожній зал.

— Хочете ще фокусів? Будь ласка. Але домовляємося: це останній раз. Побережемо сили для важливіших справ. І потім, я не гастролюю країною, витягаючи кроликів із циліндрів. Досить того, що є тузи в рукаві, — вона підморгнула.

— Я не граюся з вами, — запевнив Яровий, і вона вловила фальш. — Справді цікаво. Інтригуєте.

— Гаразд, — Лора легенько плеснула в долоні. — За два столики від нас, біля вікна, там, де вішак для одягу, сидить чоловік. Він зайшов хвилин за п’ять після вас. Наша Аріель уже принесла йому спагеті. Не повертатимусь, аби не витріщатися на нього. Бо вже встигла побачити все, що треба. Вам зі свого місця його краще видно. До того ж, як мені здалося, чоловік час від часу позирає на вас. Є таке?

Ігор зиркнув їй через плече. Йому вдалося зіграти випадковий погляд.

— Побачив. Ну? Що з ним не так? Людина і людина. Макарони їсть.

— Найдешевші, — зазначила Лора. — Не зазираю в чужі тарілки. Досить поведінки дівчини. Тим паче доньки власників. Їй нудно його обслуговувати. Я навчилася читати по обличчях. Та й вона не надто приховує нудьгу. Вона ж підійшла до нас, обслуживши його.

— До чого…

— Він зайшов не в найдорожчий ресторан. Проте — не в забігайлівку, де фірмова страва — магазинні пельмені чи відварні сардельки зі шматком булки та ляпкою гірчиці, — терпляче тлумачила Лора. — У нього не так багато грошей, тож замовив найдешевші спагеті. Дівчині, чий добробут залежить від чека кожного відвідувача, таке не надто подобається.

— Ви розгадали, що дядько в кутку має не дуже товстий гаманець. Не вразило, — мовив Яровий.

— Я не сказала головного, — Лора глянула йому просто в очі. — Чоловік не так давно вийшов.

— Вийшов?

— З тюрми. Чи з колонії, не має значення. Він сидів, Ігорю. Колишній зек. Кримінальний злочинець.

Зеленокоса Аріель принесла лимонад.

Це дало змогу обом зробити паузу. Лорі — аби присмачити напоєм чергову невеличку перемогу. Яровому — аби краще перетравити почуте. Відразу спорожнив половину високої трьохсотграмової склянки, потому для чогось старанно розмішав трубочкою залишки рідини. Нарешті зиркнув на чоловіка в кутку, вже не приховуючи інтересу.

— Не можна перевірити, — мовив нарешті.

— Чому? — Лора відсунула свою ледь почату склянку. — Підійдіть, запитайте.

— Може, ви самі? Чи зробимо це разом, — тепер Ігор дивився на неї.

— Для чого? Хіба ми заклалися на гроші? Від того, що скаже той мужчина, залежить щось справді серйозне для вас? Урешті, він у кращому разі запитає, якого чорта нам від нього треба. У гіршому — пошле подалі й буде правий. Ми не маємо підстав питати про таке. Він — звітувати нам про себе. Об’єкт нашої уваги нічого нам не зробив. Нічого не винен. Ми його не знаємо. Він — нас.

— Коли так, я змушений повірити вам на слово. Як юрист, не можу собі такого дозволити. Ви, між іншим, за родом колишньої діяльності так само не надто вірите словам.

— Ви просили фокус. Будьте послідовним.

— Я не просив про фокуси.

— Гаразд, скажу інакше. Ви просили здивувати вас іще чимось. Бачу, мені вдалося. Зараз вимагаєте доказів.

— Хіба не логічно?

— Ходимо по колу, але згодна, — кивнула Лора. — Є спосіб, який спрацює на двісті відсотків. Зараз викликáємо сюди поліцію. Знаходимо привід, аби бідолаху затримали, перевірили особистість. Якщо з’ясовується, що він справді не так давно відсидів термін, виграю я. Причому, Ігорю, виграю все. Маю на увазі справу, заради якої витрачаю на вас уже скоро цілий день замість кількох запланованих годин. Якщо ні, здаюся, — вона жартома підняла руки. — Граємо?

Яровий допив свій лимонад.

— Обійдемося вашим поясненням.

— Боїтеся програти?

— Ми не граємося. Це я про справу, заради якої ви тут.

Лора відбила пучками легенький дріб.

— Місце позбавлення волі накладає відбиток, — заговорила після короткої паузи. — Учить триматися сторожко, навіть якщо ніхто й ніщо не загрожує. Образно кажучи, людина дивиться потилицею. У звичайному житті це ненормально. Проте, вийшовши з-за тюремного периметру, тривожний, напружений стан вона там не лишає. Наш незнайомець напружений. Не всякий помітить, але ж і я маю досвід спілкування з такими персонажами.

— Не надто переконливо, — Яровий хитнув головою. — Ви ось тільки сказали, що йому тут не надто комфортно. Грошей нема, обстановка незвична, все таке. Напруга має пояснення.

— Недавній в’язень уникає прямого погляду, — Лора проігнорувала заувагу. — За неписаними правилами поведінки там кожен такий погляд дорівнює виклику. Це все одно що кинути якусь претензію, що тягне за собою вимогу відповісти за свої слова. Не сам на сам, а при всіх. За ґратами з такими речами не жартують. Тож, якщо ти не впевнений у собі місцевий авторитет, краще відвертати очі. І без потреби не вступати в ближчий контакт, ніж того вимагає внутрішній розпорядок. Спробуйте зараз іще раз глянути в його бік.

— Відвертається, — визнав Ігор. — Ви праві, навіть повз офіціантку дивиться. Не звертав спеціальної уваги на такі дрібниці.

— Далі, — Лорі кортіло чимшвидше закінчити з цим експериментом. — Ви вдягнені значно краще за нього, що, природно, зрозуміло. Проте він не злидень. Нічого особливого: джинси, черевики, джемпер, неяскраві кольори. Звичайний ширвжиток із найближчого базару або секонд. Але він неохайний.

— Одяг?

— Його власник. Є елементарні правила, яких машинально дотримується більшість людей. Доглядати за собою, так це називається. Проте у місцях позбавлення волі вони не є обов’язковими. Умитися, почистити зуби, прийняти душ, поголитися. Навіть гребінці не потрібні, там же стрижуть під машинку, зачіски, — усміхнулася, — однієї моделі. Тож загальна неохайність, недбалість вкорінюється так надовго, як довго людина сидить.

— Думаєте, у нашого піддослідного за плечима чималий термін?

— Імовірно. Непряме свідчення тому — він помітно губиться. Або відвикнув заходити в подібні заклади, або ніколи до того не заходив. Здається, піцерії ввійшли в моду незадовго перед війною.

— Тренд з’явився справді десь років сім тому. У нас, у Чернігові, так точно. Раніше фірмові, спеціалізовані ресторани із широким вибором піци в основному меню були швидше поодинокі.

— Ось ви й підказали, — Лора тепер усміхалася ширше й щиріше. — Можна припустити, об’єкт нашої випадкової уваги пішов на зону на початку нинішнього десятиліття. Вісім-десять років дають за тяжкі злочини.

— Отут уже можете не пояснювати. Хоч не знаюся на кримінальному праві, та все ж ваш колега. Думаєте, вбивство? За кілька столиків від нас сидить і їсть спагеті вбивця?

— Далі вже царина припущень та фантазій, — усмішка зникла. — То я вволила вашу професійну цікавість? І визнаю, не готова також сказати, скільки йому років тепер. Ув’язнення зазвичай робить людину з вигляду старшою, ніж вона є насправді.

Зеленокоса пройшла повз них, неохайний чоловік вирішив розрахуватися.

— Згоден, — кивнув Яровий. — Ваша взяла. Корисний експеримент.

— Корисний?

— Для мене. Ви розкрилися повністю.

— Розкрилася?

— Розумію, з ким маю справу. Справді буде двобій, Лоро.

— Нарешті. Давно пора до наших баранів.

Неохайний чоловік швидко, ні на кого не дивлячись, пройшов до виходу. Стареньку шкіряну куртку вдягав на ходу. За дверима вже гуснули сутінки, незнайомець пірнув туди, двері зачинилися.

Тепер супротивники лишилися в залі сам на сам.

Поки Лора шукала в планшеті потрібні записи, наспіла піца.

— Дозвольте подбати про вас, — Яровий поклав на її тарілку гарячий трикутник.

— Дякую.

— Повторити лимонад? — поцікавилася Аріель. — Чи, може… Нам привозять непогане крафтове пиво…

— Лимонад!

Лора сказала це надто квапливо. Наступної миті майнуло — як це виглядало збоку. Ще через мить подумки плюнула на те, як виглядає в очах коня і які висновки той може зробити. Знайшла нарешті впорядкований документ, відкрила.

— Є спірний об’єкт тут, у Чернігові. Старий будинок на вулиці Гончій, колишня імені Максима Горького.

— Суть справи я знаю.

— Не маю сумнівів. Люблю повторити, аби закріпити для себе.

— Може, спершу… — Ігор тицьнув ножиком у піцу. — Бо вистигне.

— Хай. Не люблю дуже гарячу. Ми без того ніяк не почнемо. — Лора зосередилася. — Будинок аварійний. Колись давно належав одній родині. Після закріплення радянської влади націоналізований, став державною власністю. До середини дев’яностих років там мешкало дві сім’ї, які приватизували свої житлові площі. Але будинок лишався на комунальному балансі міста. Від дві тисячі другого остаточно вважається аварійним, таким, що підлягає капітальному ремонту. Далі починається цікаве.

Лора замовкла з появою Аріель, дочекалася, поки дівчина піде, ковтнула лимонаду, повела далі:

— Того ж року знайшовся охочий викупити квартири в нещасних, зневірених у державі власників. Людей відселили й розселили. Ще через деякий час аварійний будинок перейшов із державної в приватну власність увесь, не лише непридатні для життя помешкання. Його обнесли парканом по периметру… і забули. Відтоді й дотепер, тобто протягом сімнадцяти останніх років, власник мінявся двічі. Сам будинок занепадав, бо жоден із власників нічого там чомусь не робив. А держава теж не переймалася, бо то ж приватна власність, іще й знята з міського балансу. Таким чином, у центральній, вигідній для забудов частині Чернігова досі стовбичить, без перебільшення, будинок-привид. Аж поки відома київська компанія, поважний клієнт банку «Омега», який я представляю, не вирішила купити об’єкт. Цікавить земля, на якій після знесення аварійного будинку планується звести торговельно-розважальний центр, складову відомої мережі. Звідси почалися проблеми…

— У банку «Омега», — Яровий вирішив перехопити ініціативу. — Бо згаданий вами будинок уже розглядається іншим потенційним забудовником. На його місці планують житловий комплекс преміум-класу. До речі, проєкт передбачає збереження при цьому загального архітектурного ансамблю. То не має бути безлика, визнаю, багатоповерхівка з тих, що на околиці. Я в такій живу. Нове, добротне, дороге, але все одно масова забудова.

— Ні, — Лора відсунула тарілку з піцою вбік, мовби прибираючи кордон між собою та супротивником. — Проблеми у вашого клієнта. Будинок, виявляється, проданий двічі. Один раз — незаконно.

— Вашому банку.

— Вашому клієнту, — мовила Лора йому в тон. — Так вийшло через плутанину з власниками. Котрі, виглядає, навмисне все заплутали. Наочна шахрайська схема. Я тут, бо банк, у службі безпеки якого я працюю, готовий домовлятися, аби вирішити проблему малою кров’ю. Варіанти привезла. Супротивна сторона доручила вашій юридичній фірмі вести справи, що стосуються цього питання. Я з боку зацікавленої сторони маю всі повноваження запропонувати вам варіанти й почати переговори. Ми хочемо домовитися.

— А мої клієнти не проти домовитися. Лиш про те, аби банк «Омега» відступив. Теж маю кілька ідей, як вашим зберегти лице.

— Банк готовий у разі чого запускати маховик судових позовів на повну. Повірте, вас розчавлять.

— У моїй молодості знаєте, як казали в нас на районі? «Не треба наших лякати центровими». Іншими словами, Київ нічого не виграє лише через столичний статус. Чернігів значно менший за розмірами, нижчий за статусом. Проте битися тут теж уміють. А наш претендент на гарне місце має не менші й не гірші ресурси для ведення війни, ніж ваш.

Мовби ставлячи жирну крапку, Яровий поклав на свою тарілку шматок, відрізав ножиком гострий кутик, почав жувати. Він явно чекав відповіді. Та Лора мовчки підвелася, пішла до туалету. Там спершу просто пустила воду, дивлячись на струмінь. Потім ретельно помила руки. Витерла насухо паперовими рушниками, вимила ще раз, знову витерла. Уважно роздивилася відображення в дзеркалі, поправила зачіску. Коли повернулася за стіл, Ігор упорався з першим шматком і готувався взятися до наступного.

— Взяли тайм-аут, так розумію.

— Не зовсім. — Лорі зовсім не хотілося їсти. — Є обставина, яку не врахував ніхто. Тож вона, напевне, не вписується в жодну з ваших підготованих схем та навіть може їх зруйнувати. Наша сторона, навпаки, від того не надто постраждає. Лише внесемо кілька коректив.

— Ви про що зараз? — запитав Яровий підозріло.

— Будинок хочуть і можуть повернути в державну власність. Як історичну спадщину. За таких розкладів, Ігорю, споруда стане недоторканною. Більше скажу: навіть мала щастя сьогодні познайомитися з головною ініціаторкою процесу.

— Сумнівне щастя, — пирхнув Ігор. — Якщо ви про Таню Помічну, то від неї більше гармидеру. За нею ніхто не стоїть, вона звичайнісінька самотня міська божевільна. Бо тільки в безумних головах народжуються безглузді казки. Ви ж, напевне, начулися з перших вуст про страшне прокляття, що давно висить над будинком. Мовляв, не можна чіпати, інакше смерть.

— Розбите дзеркало. Той, хто зазіхне на будинок, побачить у ньому свою темну сутність. Злякається й помре.

— Ага. Наша Таня носить це усюди, куди вдається прорватися. Серйозно її і ту страшилку сприймають хіба такі самі прибацані інтернет-блогери. У мерії від Помічної тікають. Знаю, що поліція хотіла затримати її за порушення громадського порядку. Бо забігла в міський пресцентр МВС, ну ж бо вимагати охорони будинку, аби нічого лихого не трапилося. Тобто щоб нікого туди не підпускати. Людей наша Таня рятує, бачте, від страшного столітнього прокляття.

Поки Яровий говорив, Лора знайшла в планшеті ще один документ.

— Лірика, — сказала вона, звірившись із записом у файлі. — Історії пані Помічної можуть мати під собою якусь основу, можуть не мати. На них нічиє рішення не спирається й не зважає. Покинутий будинок на вулиці Гончій справді має історичну та архітектурну цінність. Хоча б тому, що є зразком зникаючої різьбленої архітектури, характерної для Сіверського регіону. Зусилля нашої спільної знайомої вочевидь спрямовані більше на емоції. Думаю, Тетяна знайшла такий ось, дещо екзотичний, спосіб прискорити хід подій.

— Я б на вашому місці не сприймав цю особу так легковажно. Точніше, її зусилля.

Його раптова зміна тону не сподобалася Лорі.

— Ви про що зараз?

— Про те саме, — Яровий постукав себе зігнутим пальцем по лобі. — Наша Таня божевільна. Не знаю, чи має медичний діагноз. Та ви ж її бачили. Для згаданого вами прискорення процесу Помічна може почати доводити, що її страшна казка — не така вже й казка.

— Зовсім перестаю вас розуміти.

— А мали б. З вашим досвідом роботи в карному розшуку й хваленою прозорливістю, — Ігор наголосив на слові хваленою. — Не мені розповідати вам про профілактику злочинності. Зокрема, особливо тяжких злочинів.

— У вас дивна манера — уникаєте конкретики. Говорите манівцями. А інші повинні здогадуватися, що саме ви маєте на увазі.

Говорячи так, Лора насправді вже здогадалася. Наступні слова Ярового лиш підтвердили здогад.

— Вона фанатичка. У неї певний зсув психіки через давню зацикленість на одній темі. Маєте краще за мене знати: рано чи пізно Тетяна Помічна зважиться на крок, який доведе: прокляття — не легенда, а реальність. Із будинком пов’яжуть чиюсь смерть… Ларисо Василівно.

Задля повноти картини Сокіл купив півлітрову пляшку коли.

Кочубей домоглася роздільного рахунку. Але ділити навпіл загорнуту з собою, ледь почату піцу Яровий категорично відмовився. Тут Лора не опиралася, бо знала напевне: якщо її вірний водій-охоронець щось і їв, чекаючи, то хіба пару пиріжків або шаурму з найближчого кіоску.

Богдан мовчки наминав фірмову страву, запиваючи шкідливим, проте прийнятним саме під піцу напоєм. Лора сиділа поруч і говорила з Гайдуком. Узагалі-то Соколу подібні розмови слухати не обов’язково. Не тому, що від одного з кращих працівників берегли якісь особливі секрети. Просто його намагалися не перевантажувати надлишком інформації. Це могло заплутати, збити з пантелику, дезорієнтувати в найменш підходящий момент. Богдан завжди знав лише те, що мало для нього практичну користь, і такий підхід його влаштовував. Саме тому Лора сама вирішувала, коли поставити телефон на гучномовець. Зараз не той випадок. Але під сьому вечора почав сіятися дощик. У машині Лорі розмовлялося затишніше.

— Тобі погрожували, — почула в слухавці потому, як завершила звіт.

— Ти запитуєш?

— Запитань нема, все ясно, — відрубав Гайдук у своїй категоричній манері. — Вони тобі погрожували.

— Яровий був сам.

— Лоро, ти чудово все розумієш. Цей крендель переказав тобі вітання від тих, хто за ним стоїть.

— Тут Чернігів. Регіон історично називається Сіверщина, не Сицилія. А ти говориш про пана Ярового, мовби про якогось адвоката мафії. Не перебільшуй, Гайдуче.

Вона називала шефа на прізвище й «ти». Він її — на ім’я, коли все йшло рівно, і на прізвище — коли гнівався чи дратувався. Так склалося само собою, пішло відразу. Від колективу манеру не приховували. Вони взагалі ні від кого не ховалися, однаково трималися при всіх.

Майже як з начальством у відділі, на іншій службі.

В іншому житті.

— Не впізнаю тебе. Відколи недооцінюєш небезпеку?

— Мені особисто нічого не загрожує.

— Яровий недвозначно натякнув: із тим чортовим будинком зв’яжуть твою смерть, як не відступимося. Спишуть на місцеву активістку, яку вважають несповна розуму. Знаєш, ось зараз подумав: конкуренти можуть використовувати жінку. Підставили тобі її навмисне. Для того Яровий зістрибнув, без попередження переніс зустріч. Фактично влаштував вам із Соколом вільний час. Мали віконечко. Ну, ота казкарка туди пролізла.

— Навряд, — Лора лукавила, бо Гайдукова версія раптом здалася досить стрункою. — Нас ніхто не скерував до будинку спеціально. Я не доповіла секретарці в офісі «Ваги», куди подамося та де нас можна знайти.

— Ти або дурочку клеїш, або справді не розібралася до кінця, — шефів тон переставав подобатися Лорі. — В останнє не вірю, бо знаю тебе чотири роки. Значить, увімкнула наївнячку.

— Нічого я не вмикала!

Від різкого вигуку Богдан захлинувся колою, закашлявся.

— Що у вас там?

— Сокіл піцою вдавився, — Лора вільною рукою кілька разів стукнула того по спині. — Гайдуче, кажу, не ускладнюй. Нема ні першого, ні другого. Поїхати на місце, глянути на об’єкт — очевидна річ, коли раптом нема чим себе зайняти певний час. Можна загратися в козаків-розбійників настільки, що взяти мої слова за основу. Припустити: противник мислив так само. І Тетяну Помічну справді зробили частиною хитромудрого плану, залучили на свій бік, нацькували на нас, аби почати процес залякування. Але тобі треба самому її побачити, Гайдуче. Вона в таємні агенти не годиться.

— Ну, а з головою в неї як?

— Тут не до мене. Хоча, чесно кажучи, — Лора подумки перепросила у Тетяни, — я б поставила адекватність під певний сумнів.

— Ага!

— Не ага, Гайдуче. Ти просто в своєму житті не зустрічав фанатиків, зациклених на одній темі. Вони прикрі. Усюди лізуть, у кожну шпарину буквально. Та цілком безпечні.

— Добре, розберемося, — кинув Гайдук улюблене слівце на всі випадки життя. — Давай краще про тих, хто справді небезпечний. Тобі погрожували.

— Знову за своє, — наближався момент, коли надмірна Гайдукова турбота починала набридати. — Правильніше говорити про Ярового як про справді сильного противника. Швидше я налякала його.

— Чим?

— Можливістю передати будинок назад державі й захистити від знесення статусом пам’ятки.

— Хіба для них це новина?

— Супротивна сторона не розглядала цю можливість серйозно.

— Ми так само. Сама знаєш, тут більше блефу. Почнуть перевіряти…

— Яровий почав переговори, Гайдуче. Не грав м’язами, не показував крутизну. Він молодий, тридцять років. Та підкований, досвідчений, загартований ще не в таких боях. Через те й поміняв тактику.

— Здав назад?

— Поміняв тактику, — повторила Лора, дивлячись при цьому, як Сокіл запиває рештками коли останній клаптик піци. — Виглядає, що його клієнти не готові до такого. Не передбачили, не мають плану щодо цього. Поставили на паузу, завтра продовжимо.

— Якщо Яровий грамотніший, ніж ми вважали, до завтра щось придумає. Може, вивести його… ну… щоб не було…

— Гайдуче, нічого не хочу про це чути й знати.

Лора розуміла: за цими словами шефа служби безпеки банку «Омега» нічого кримінального не стоїть. Ішлося про цілком законні, хоч і не зовсім етичні способи прибрати фірму «Вага», аби конкуренти знайшли когось слабшого. А час біжить, тож будь-яка інша, терміново підібрана кандидатура справді буде не такою сильною, як молодий вовк Ігор Яровий.

Але Лариса Кочубей звикла перегравати сильного, а не займатися побиттям немовлят. Звичаї Гайдука й подібних до нього не дивували, не шокували. Для неї не були новиною не зовсім чисті, іноді — зовсім брудні методи досягнення мети, яку ставили перед службою безпеки заможні впливові клієнти. Котрі, будемо відверті, платять саме за вирішення питань.

Та все ж намагалася уникати прямої участі в чомусь подібному.

— Я міркую вголос.

— А я нагадую.

— Не злися. — Гайдук пішов на мирову. — Завтра знову назад?

— Краще лишитися тут.

Пропозиція помітно пожвавила вираз Богданового обличчя.

— Теж діло. Зараз далеко по сьомій… Плюс дві години… На коли домовилися?

— З самого ранку. Прямо на дев’яту нуль-нуль у його офісі. Всі зацікавлені особи. Я впораюсь, Гайдуче. Якщо висплюсь.

— Згоден. Готель сама знайдеш чи…

— Я доросла дівчинка. До моїх послуг інтернет. А ще краще, — машина стояла недалеко від ресторану «Мілано», — мені тут підкажуть люди. Яровий уже дав одну адресу.

— Поїж там щось.

— Ти рідний шеф, а не рідний батько.

— У нашому випадку, Лоро, різниця невелика. Її майже немає. Тримайся там. Зараз допомога потрібна? Кого напрягти?

— Упораюсь. Перемога буде за нами.

— Дай Сокола.

Лора простягнула Богданові телефон. Сама підняла комір пальтечка, вибралася під дощ, рушила перебіжками до ресторану.

Там справді могли підказати пристойний готель.

Нічого особливого.

Так Ігор Яровий оцінив нову знайому. Повторив це двічі вголос, сам до себе, потім раз по раз прокручував подумки. Він намагався викинути Лору Кочубей з голови, забути про її існування бодай до завтра. Але що активніше гнав супротивницю від себе геть, то частіше вона зринала. Знову й знову.

Ефект червоної мавпи.

Яровий уже проходив подібне. Почалося це дванадцять років тому, відтоді він жодного разу не відзначав свій день народження. Найгірше, що сталося потому й регулярно повертало жахливі спогади — Ігор не міг, не мав права, боявся пояснити лікарям справжню причину своїх нервових загострень. Ескулапам насправді було байдуже, вони приймали скарги пацієнта, не піддаючи їх жодним сумнівам, виписували препарати, призначали процедури в дорогих приватних клініках та спеціалізованих санаторіях. Завжди приймали коротке: «Я пережив шок у вісімнадцять років», на діагноз це не впливало.

І все одно — червона мавпа.

Яровий почув про ефект випадково, прослуховуючи один із онлайн-курсів на тему боротьби зі стресами, що їх спричиняють неприємні травматичні спогади. Виявляється, кожного на шляху такої боротьби переслідує червона мавпа. Точніше, попередження: «Ніколи не згадуй у думках про червону мавпу». Закодувати таким чином можна все, що завгодно. Варто будь-кому, хто бажає тобі зла, промовити «ніколи не думай про…», ти вже більше не зможеш викинути «червону мавпу» з голови. Отже, що сильнішими копняками женеш від себе погані спогади, то швидше й частіше вони повертаються.

Поки що власний досвід дозволяв Ігореві опанувати лиш один більш-менш ефективний метод. Він уголос, а частіше — подумки принижував особу, згадка про яку чи завдавала гострого болю, чи позбавляла комфорту. Часом допомагало, Яровий повертався до звичного ритму життя, у якому завантажував себе по вінця. Але рано чи пізно з’являлася наступна червона мавпа. Яка неодмінно витягала з чорних глибин пам’яті те, інше.

Про що Ігор Яровий, успішний тридцятирічний юрист, марно намагався забути.

Вдавалося хіба загнати це назад, углиб.

І навісити важкий замок.

Який на повірку все одно виявлявся не надто міцним.

Ігор уже за годину після зустрічі з київською гостею знайшов спосіб забутися на найближчі години. Зайшов у інтернет, відшукав потрібну сторінку, вчорашнє листування в чаті. Відписав, потім здибався з клієнтом. Детально переповів про зустріч із Кочубей. Наголосив — баба не проста, колись працювала в слідстві, треба пробити інформацію. Клієнт мав для того всі можливості, пообіцяв влаштувати все на ранок, аби озброїти Ярового. Але все одно не стримався, зазначив ядуче:

— Не впізнаю тебе, Гошо. Лузгав не таких. А тут задню вмикаєш.

— Ліпше знати, з ким маємо справу, — сухо й стримано повторив Ігор. — Так краще будувати лінію захисту.

— Тебе найняли не для захисту, — нагадав клієнт. — Ти нам для нападу потрібен, Гошо.

Ігор не любив, коли його називали Гошею. Хоча б через те, що так до нього зверталися шкільні друзі, дванадцять років тому викреслені з подальшого життя жирною рискою. Проте краще обмежитися загальною фразою, не боячись виглядати дурником, аніж пояснювати, які саме спогади раптом, проти своєї волі, витягла з глибини Лора Кочубей.

Згадуючи про неї, Яровий укотре подумав про червону мавпу.

Вийшовши від клієнта, знову зазирнув у чат. Побачив відповідь, підтвердив намір, подався додому. Дорогою малював у голові Лорин портрет, аби довести самому собі: нічого особливого як жінка вона справді собою не являє. Не лише для нього — взагалі.

Подумаєш, метикована, підкована в багатьох темах.

Теж мені, аналітик.

Не дивно, що сама. Обручки не носить, але то в наш час давно не показник. Живе сама, без мужика, давненько. На її обличчі все написано. До речі, про лице. Зовнішність, як кажуть у подібних випадках, звичайна. Простувата, хоч могла підкреслити, посилити щось косметикою. Але — тут Яровий гмикнув, — навряд чи вміє нею користуватися до пуття. Зараз у його очах Лора Кочубей нагадувала жінку, яка змила косметику перед сном. Із волоссям те саме: з зачіскою нічого не робила. Точніше, може, й працювала з лаками, гребінцем, феном, заходила до перукарки. Та зараз Лорине волосся, краї якого сягали середини шиї, було немов витерте рушником після душу й задля пристойності доведене до ладу.

Хоча…

Залишалися очі. Зелені, за формою вони віддалено нагадували котячі. Принаймні так могла собі уявити людина з розвиненою фантазією. Батьки Ігоря любили котів, він виріс серед них. У квартирі від його народження мешкало двійко породистих киць, тож хлопчина вивчив їхні повадки. Особливо — погляди. Тут кицька приплющує очі, а наступної миті — вже широко розкриває їх, готуючись показати характер.

Лора Кочубей під час їхньої зустрічі й розмови поводила себе, мов породиста доросла кицька.

Правильніше буде сказати — хижачка сімейства котячих.

А так — нічого особливого.

Аби не завела розмову довкола пліток тієї ненормальної Тані Помічної.

Довелося наступати, навісити на ту дурепу всякого такого, чого від неї точно ніхто ніколи не дочекається. Натякнути: ця блаженна може бути небезпечною. Хай у Лорі прокинеться колишня слідча, нехай перемкне увагу, розпорошить. Поки йому це вигідно.

Але Кочубей насипала солі на давні рани Ярового.

Ігор узявся за справу не лише через жирний гонорар. Не тому, що клієнт солідний, перспективний, співпраця з ним зміцнить позиції його власної контори. Яровий готовий був пережити задавнений біль, бо йшлося про той самий будинок.

У фіналі його мали зруйнувати.

Стерти з лиця землі.

Він, Ігор Яровий, докладе до того найбільше зусиль. Піде на все, аби знищити проклятий дім.

Власноруч.

Разом із недобрими спогадами.

Тільки в такий спосіб він міг назавжди позбавитися думок про червону мавпу.

— Діана, — назвалася вечірня гостя. — Можна Діна.

— Проходь, — Яровий ступив убік, пропускаючи її, і замкнув двері на три оберти.

Ця теж нічого особливого собою не являла. Ігореві частіше траплялися саме такі, безбарвні, з утомленими поглядами, що їх пожвавлювали хіба спалахи цікавості. Нове знайомство, попереду — невеличка пригода, потім вони розійдуться, більше ніколи не побачать одне одного.

Ігор не знав, чи саме такого розвитку подій прагнуть самотні жінки, котрі знайомляться через інтернет для сексу без зобов’язань. Раптом котрась із них мріє сподобатися таємничому незнайомцеві після такого ось побачення наосліп? Усе станеться мов в американському кіно. Чоловік напише знову, ще краще — візьме номер телефону, подзвонить, натякне чи прямим текстом скаже: мовляв, жити без тебе не можу. Випадково знайшов, кого шукав. І запропонує постаріти разом.

Сам він нічим подібним себе не заморочував.

Його влаштовував контакт через інтернет, на сторінці, де люди шукають саме випадкових знайомств. Яровий вже більше двох років практикував подібне і переконався: чоловікові робити нічого не треба. Лише зареєструватися, заявити про себе, чітко окреслити намір. Надалі — чекати дописів від самотніх, закомплексованих, нещасливих в інтимному житті жіночок. Або навпаки — від заміжніх, котрі активно шукають пригод заради різноманітності.

Ігор навчився розрізняти їх за анонімними дописами. Одні зголошувалися зустрітися вечорами, деякі могли лишитися до ранку. Інші мали час лише вдень, переважно в будні, коли чоловіки полюють за грошовими одиницями. Яровий вдень часу майже ніколи не мав. Вечорами ж звільнявся не раніше восьмої. Тож самотнім віддавав перевагу виключно через зручний для себе графік.

На ніч ніколи нікого не залишав.

І не вважав такі зустрічі контактом із повіями.

З нього досить того разу.

Для Ігоря був прийнятним інтим із випадковою знайомою без зобов’язань. Коли того хочуть обидві сторони й домовляються про правила гри. І при цьому не вступають у фінансові стосунки. Ніхто нікому ні за що не платить. Ніхто нікому нічого не винен. Сторони не мають претензій.

Усі задоволені.

Кожен отримує те, на що зголосився.

Не надто великий та різноманітний кошик бажань.

Секс.

І трошки необов’язкового спілкування.

— Тебе справді звуть Діаною?

— Ми не домовлялися перевіряти документи, — він не зрозумів, гостя пробувала пожартувати чи говорила цілком серйозно. — Тобі не подобається?

— Мені все одно, — Ігор знизав плечима.

На язиці крутилося й заледве не зірвалося — вона ані краплі не схожа на Діану. На його переконання, жінка зовні мала б відповідати своєму імені. Ця в уявленні Ярового мала б відгукуватись на Галю, Валю чи Надю. Зовні звичайна, навіть простецька, подібна до Лори Кочубей. Хіба виглядає трохи старшою, до того ж старанно наклала косметику. Навіть трохи переборщила.

А ще — наклеїла вії.

І начепила чорну перуку.

Не пофарбувалася — Ігор міг відрізнити штучне волосся від справжнього. Обмовився в чаті під час листування: любить брюнеток. Свої фото там ніхто не виставляв, такі умови адміністрування. Знайомство наосліп саме те й передбачало. Жодних сюрпризів не буде, якщо співбесідники обміняються знімками. Діані задля однієї зустрічі фарбуватися не варто, навряд чи обтяжить себе цим. Тож перука — найкращий вибір та єдиний вихід.

Але чорне волосся…

Хоче сподобатися, підсвідомо хоче.

Він не подобався, прочитав по очах гості відразу. Не здивувався, з дитинства звик до прізвиська Кінь, знайшов сили не ображатися. Обрав інший шлях — змусити поважати себе. Не дівчат, їхні кпини якраз відчував менше. А коли чув коняче на свою адресу від котроїсь, не реагував. Ігореві, від природи некрасивому, важливіше було ствердитися в хлопчачому товаристві, здобути чоловічу повагу. Тому Яровий забув про все, окрім бажання зробитися найрозумнішим спершу в класі, потім — у школі.

Мети досяг, однолітки не раз користувалися його знаннями на уроках, особливо на контрольних із точних та природничих предметів. Незабаром за «Коня» вже можна було й відгребти від котрогось із сильних прихильників Ігоря. Успіху в дівчат він усе одно не мав, але з шостого класу був наближений до самого Едвіна. Довкола нього завжди квітнуло, тож поза увагою Ігор так чи інакше не лишався.

Аж поки…

Геть, червона мавпо!

— Щось не так? — Діана бренькнула тривогою.

— Чому? Ти про що?

— Головою труснув.

Справді, женучи прикрі думки, Яровий забув — удома не сам.

— То я про своє. Задумався трохи. Робота.

— Заважаю?

— Ти ж прийшла, — Ігор не знайшов іншої відповіді.

— Слухай, я справді можу піти, — швидко заговорила Діана. — Нічого страшного, я все зрозумію. Невчасно, раптом ми взагалі помиляємося… обоє…

— Перестань.

У таких випадках треба взяти жіночу руку в свою, сказати щось ніжне, лагідне, заспокоїти. Проте для Ярового навіть такі жести щодо жінок були зайвими. Обмежився легким стисканням плеча, жестом запросив пройти до вітальні.

— Роззуватися треба?

— Якщо чоботи брудні.

— Є трохи.

Діана розстебнула блискавку, стягнула коричневий ботфорт із правої ноги. Ковзнула поглядом по Яровому, мовби запрошуючи долучитися, незграбно, невміло кокетуючи. Ігор лишився стояти, схрестивши руки на грудях. Гостя впоралася з другим чоботом, уже без дозволу засунула ноги в червоні повстяні капці.

— Можна щось запитати?

— Звісно, — кивнув Яровий. — Поговорити треба.

— Ти справді сам тут живеш? Ну… Три кімнати…

— Що тебе дивує? Життєвий простір? Так, я можу собі дозволити мати такий простір, який хочу.

— Самітник у трьох кімнатах.

— Не три кімнати, — поправив Ігор.

— Ну як… Одна, друга, третя… — Діана по черзі показала пальцем на двері.

— Я не так рахую. Хол. Спальня. Робочий кабінет.

— А-а-а! — протягнула вона. — Он воно що… Тоді… Може…

— Слухай, — Ігор ступив ближче, цього разу стиснув плече гості сильніше. — Здається, ми обговорили все, листуючись. Але давай повторимо. Ми не скаржимося одне одному на життя й самотність у цьому великому безжальному світі. У нас немає нічого спільного. Ти не жалієш мене, я — не жилетка для твоїх сліз. Я не розпитую нічого про тебе, ти — про мене. Ми дорослі люди. Обоє знаємо, для чого зустрілися.

Діана повела плечем, струшуючи з себе його правицю.

— Як скажеш. Давай тоді взагалі мовчати, мов партизани.

— Не ображайся, — це прозвучало незграбно й нещиро.

— Я не ображаюся, — промовила гостя рівно, ніби звітувала начальству про зроблену роботу. — Ти правий, ми дорослі люди. Тільки… Знаєш… Не повіриш… Хоча мені все одно, та не повіриш…

— Кажи вже, — Яровий раптом не стримався. — Стара діва? Перший раз, усе таке?

— Не діва, — зараз він уловив викличні нотки. — Не така вже й стара, до речі. Просто отака зустріч, через інтернет, таке знайомство в мене вперше. Досі не вірю, що зважилася на це. Тому зрозумій правильно, Ігорю. Я маю освоїтися, перетравити все. Врешті піти до кінця.

— Можливі інші варіанти?

— Хочу випити чогось, — сказала гостя, ніби не почувши запитання.

— Нормальний хід, нормальне бажання.

Аж тепер Яровий дозволив собі роздивитися Діану як слід. Картата спідниця трохи нижче колін, панчохи тілесного кольору. У тон спідниці — светрик, достатньо тісний, аби обтягувати невеличкі, проте досить округлі груди. Шия відкрита, на ній — маленький хрестик на простенькому срібному ланцюжку.

Подумки Ігор визнав помилку.

Діана не годиться для порівняння з Лорою Кочубей. Його гостя прийшла на побачення з певним наміром. Зовні не яскрава, проте хоче подобатися. Жіночого в ній більше, ніж у зеленоокої хижачки.

— Ти права, треба трошки розслабитися. Що питимеш?

— Віскі. У тебе, напевне, є віскі.

— Звісно. Присядь.

Яровий кивнув на крісло. Сам ступив до бару, видобув почату пляшку Jack Daniel's, прихопив дві склянки з товстого скла. В обидві хлюпнув відразу на три пальці, одну поставив перед гостею на скляний журнальний столик.

— За знайомство.

— Хіба потрібні тости?

— Зберігаємо пристойність.

— Ми щойно говорили — не треба світських умовностей. — Діана взяла склянку, замислено гойднула. — Ще таке… У тебе, може, є лід? Чистий заміцний, як на мій смак.

— Чого ж. Зараз буде.

Ігор залишив свою склянку, прогулявся на кухню. Він сам пив віскі з льодом, мав його в морозильній камері. Просто не готувався випивати з незнайомкою. Тобто не думав, що вона захоче саме віскі. Зазвичай без келиха чи двох на таких побаченнях не обходилося. Яровий тримав для цього напоготові вино чи шампанське, зазвичай жінки просили їх. Діана була першою, хто зажадав міцного алкоголю. Ще й віскі з льодом, хто б міг подумати.

Поки колупав крижані квадратики й висипав у склянку, подумалося — раптом вона алкоголічка. Має з цим ділом проблеми на ґрунті самотності й недолюбу. Прикладеться раз, потім попросить іще. Хтозна, раптом у неї планка потому впаде чи ще щось таке. Проблем Ігор зовсім не хотів. Тим більше — з незнайомими жінками у власному помешканні.

Діана чемно чекала, зсунувши ноги й цнотливо склавши руки на колінах. Яровий, не питаючи, перевантажив чайною ложечкою в її склянку відразу три кубики льоду. Глянув запитально. Гостя пальцями взяла четвертий, булькнула, легенько розколотила.

— Отак добре.

— Як скажеш.

Собі Яровий поклав два кубики. Думав ковтнути так. Побачив перед собою Діанину склянку — гостя закликала чаркуватися.

— Дзинь-дзинь, — усміхнулася нарешті, усмішка виглядала натягнутою.

— Поїхали.

Ігор вилив у себе все, жадібно, відразу. Окрім одноразового сексу й завантажень по роботі, алкоголь був для нього дієвим способом прогнати геть червону мавпу. Або принаймні відігнати далі, щоб не заважала, не крутилася в голові. Помітив — Діана тягне напій повільніше, чи то смакуючи, чи то змушуючи себе пити з мужчиною на рівних.

— Десь лимончик маю, — сказав, видихнувши. — Чи, може, яблучко?..

Гостя зробила заперечливий жест. Допила до половини. Перевела подих, дотиснула, обережно поставила склянку на стіл. Якийсь час дивилася на неї, мовби намагалася розколоти товсте скло силою погляду. Потім опустила плечі, заховала лице в долонях.

— Що? — Яровий вловив її бажання виглядати слабшою, ніж є, беззахисною, випередив прохання пожаліти, мовив навмисне грубувато: — Алло, ти там як? Нормально? Може… спальню показати? Чи ще… Чи тут…

— Не знаю, — глухо відгукнулася Діана, опустила руки, труснула штучним волоссям, тепер проговорила чітко. — Не знаю. Вибач, пробач… Але я не знаю, що на мене найшло. Для чого я взагалі погодилася, чому прийшла сюди. Ігорю, я ж не з тих… Не з таких…

Гостя рвучко підвелася, обсмикнула край спідниці. При цьому спробувала натягнути її ще нижче, ніж дозволяв крій. Яровий помітив вологу в кутиках очей.

Цього ще бракувало!

— Давай без істерик, — мовив, теж підводячись. — Ми ж листувалися три дні. Ти сама написала мені, перша. Діано, ти почала. Тепер вмикаєш задню? — Алкоголь поволі починав діяти, заводячи його. — Заспокойся. Нічого тобі не буде. Ми ніколи не побачимо одне одного. Ми живемо в одному місті, але тисячі людей навіть у менших містах ніколи в житті не зустрічаються. Навіть не знають про існування одне одного. Діано…

Не знаходячи більше слів, навіть не маючи бажання їх шукати, Яровий обійшов столик, легенько хитнувшись. Ступив до жінки впритул, потягнув до себе. Не обіймав, жодних ніжностей — діяв, як завжди в таких випадках. Вони знають, що має статися далі, хочуть цього, інакше б не морочили голову. Не відразу й не всі, та досвід показував: події слід форсувати.

Пити разом — ось помилка.

— Пусти, — почув тихе. — Ігорю… вибач… не треба… Це помилка… Я краще… Мені треба йти… Вибач, вибач, я дурна, я не знаю, що на мене найшло!

Діана відштовхнула Ярового, та він усе одно стояв між нею та передпокоєм. Гостя обійшла столик, зачепивши загострений край коліном, спробувала обійти.

— Куди… Куди… Куди! — ревонув Яровий, кидаючись навперейми.

— Не чіпай! — дзвінко верескнула Діана. — Я кричатиму! Дай мені піти! Я не хочу, це помилка, помилка, помилка!

— Та хто ти така! — Він спробував знову схопити гостю, ураз отримав долонею по руці, кров ударила в голову. — Хто ти така, ти! Сама прийшла, бо між ногами мохом поросло! Кому ти треба! Була б треба — не шукала б пригод! Чи оце для тебе пригода — динамо крутити? Сюди йди, сказав!

Ярового накрило швидко. Він утратив контроль. Зараз бачив перед собою не Діану, незнайомку в чорній перуці. Навіть не пихату Лору Кочубей, яка сьогодні старанно показувала свою зверхність і провокувала бажання вдарити, аби показати, хто в місті справді хазяїн і на чиїй вона території. Ні, Діана нагадала ту саму червону мавпу, з якої в його житті почалися суцільні проблеми.

Особисті, не в навчанні та подальшій роботі.

— Хто ти така? — повторив уже спокійніше.

— Людина. Яка скоїла помилку. Зрозуміла її. Хоче піти звідси геть. А ти — чоловік, який не буде тримати силою. Охолонь, випусти мене.

— Я не…

— Ґвалтування — не те, чого ти зараз хочеш. Ти взагалі такого не хочеш.

Ці слова враз охолодили.

— Пішла ти.

Яровий ступив до вхідних дверей. Відчинив, розчахнув, став збоку, кивнув на пройму.

— Згрібай барахло — і геть звідси. Завтра купи гумовий член. Не грайся більше в такі ігри. Я ще добрий. Інший — не знаю, що б із тобою зробив.

— Не треба мені інших.

Діана підхопила чоботи-ботфорти. Поспіхом зірвала куртку з вішака. Вийшла з квартири як була, боса. Ліфт оминула, подріботіла вниз сходами, не озираючись. Швидко зникла з очей, стихли кроки.

— Пішла ти, — повторив Ігор, додав ще тихіше, собі під носа: — Сучка.

Лишившись сам, Ігор Яровий налив собі ще порцію.

Він не збирався сьогодні напиватися. Завтра нова зустріч із Лорою Кочубей, перед тим треба переговорити з клієнтами. Треба мати ясну голову, бо від обох зустрічей багато чого залежить. Саме тому він збирався провести час із незнайомкою, спровадити й влягтися спати. Звичний, випробуваний часом, ефективний план.

Зруйнований якоюсь переляканою закомплексованою дурепою.

— Хто ти така, — повторив роздратовано, але вже не кричав.

Подібний вибрик стався вперше. Нічого, нехай, матиме й такий досвід. Просто вечір пропав, усе полетіло шкереберть. Обставини провокували напитися чи принаймні випити стільки, аби червона мавпа пішла спати раніше за нього.

Яровий сів на диван, простягнув руку до пляшки.

Дивно.

Зловив порожнечу.

Нічого не розуміючи, Ігор розчепірив пальці на п’ятірні, кілька разів стиснув і розтиснув їх, немов бавився кистьовим еспандером. Пляшка стояла там, де він її поставив. Дотягнутися рукою — запросто. Але чомусь промахнувся. Так, ніби пляшка сама посунулася вбік, аби вислизнути.

— От дурня, — процідив Яровий.

Зосередившись, він вмостився зручніше. Розвів обидві руки, розім’яв пальці, обережно взяв пляшку обома, міцно стиснув. Не повірив очам.

Пляшка виросла.

Не набагато. Трошки. Ледь витягнулася в довжину, збільшилася в руках. Ще й зробилася раптом важчою, ніж була.

— Дурня, — повторив Яровий, але рук не розтискав.

Якийсь час сидів, відчуваючи, як усе довкола поволі починає гойдатися, наче човен на хвилях. Злякався раптом: впустить пляшку — втратить точку опори, сам упаде. Тож навпаки, стиснув її сильніше.

У дальньому кутку майнуло щось сіре й живе.

Раніше з Ігорем Яровим нічого подібного не траплялося. Тим паче — у власному помешканні. Вдома ж і стіни допомагають.

А тут вони раптом почали стискатися відразу з чотирьох боків.

Вухо зловило тихі кроки.

— Дурня! — вимовив Ігор і сам почув відлуння власного голосу, не впізнаючи його. — Нікого тут нема. Я напився. Нерви. Буває.

— Буває, — почув навзаєм.

Яровий завмер, напружився, нашорошив вуха.

— Буває, — повторив голосно.

Цього разу відповіді не було. І стіни розсунулися, кімната знову набула звичних розмірів.

— Тихо сам із собою, — гмикнув Ігор. — Менше пити треба.

Ураз згадав — далі стискає пляшку в правиці. Зиркнув на неї, аби переконатися — нічого дивного не відбувається, вже така, як раніше. Піднісши руку до світла, Ігор покрутив пляшку, роздивляючись, немов бачив уперше. Потому наблизив до очей, гмикнув.

— Так я й небагато наче випив… Скажи?

Зараз Яровий усвідомлював, що говорить сам до себе. З ним таке траплялося не раз. Він не вважав це психічним розладом. Списував на втому. Завантажуючи себе роботою, аби не давати червоній мавпі можливості нагадати про себе, Ігор останнім часом таки відчував, як вигорає всередині. Часу не мав ні на що. Тим паче на заведення якихось людських стосунків. Мав лише ділові, найменші спроби інших зблизитися — не подружитися, бодай встановити приятельський контакт — припиняв, рубав із корінням.

Не вірив у людську щирість.

Але й не пив стільки, аби отак, пізно ввечері, зачиненим у власній квартирі, розмовляти із самим собою.

— Егей! — вигукнув голосно.

— Е-е-е-й! — прошелестіло ззаду тихенько.

— Хто тут?

Яровий рвучко розвернувся. Правиця міцніше стисла горлечко. Ігор готовий був напасти першим, перетворити пляшку на зброю, дорого продати своє життя. Проте нікого й нічого позаду себе не побачив. Зараз він стояв спиною до зачинених дверей спальні й кабінету. Перед собою бачив арочний вхід на кухню, праворуч — прочинену ванну кімнату.

Тихо.

— Хто тут?

Зараз він не кричав, питав тихо, обережно. Ніби справді боявся появи привида. Такого, як у страшних фільмах. Не любив їх, та все ж змусив себе переглянути кілька. Читаючи в інтернеті різні мудрі поради на тему заспокоєння нервової системи, надибав рекомендацію дивитися страшилки. Вони забирають увесь негатив, компенсують страхи, котрі переслідують у думках, реально заспокоюють. Адже, як писав порадник, усе відбувається не насправді. Глядач стає свідком вигаданих подій і переживає різні кошмарні моменти, лишаючись при тому в повній безпеці.

Не допомогло.

Дурна порада.

— Дурня, — знову промовив Ігор. — Нікого тут нема. Ніхто сюди не зайде.

Аби переконати себе в тому, поставив пляшку назад на стіл, пройшов до вхідних дверей, посмикав. Зачинено, сам же повертав замок на два оберти. Задля святого спокою зробив ще один, знову перевірив двері на міцність. Потому, для чогось тримаючи спину рівно, розправивши плечі й войовничо випнувши вперед груди, посунув через залу до ванної. Широко прочинивши двері, став навпроти раковини, подивився на своє відображення у великому дзеркалі.

— Зараз. Усе минеться зараз, — пообіцяв відображенню.

Пустив холодну. Чомусь ніколи дотепер струмінь із крана не нагадував бурхливий водоспад. А сам Ігор ураз відчув себе на краю уривчастого берега, з якого стежив за падінням води. Сперся руками об краї раковини. Постояв так, потім склав долоні ківшиком. Набрав повний, нахилився ближче, щедро хлюпнув собі на лице.

— Хто ти така.

Це не запитання — звичайна фраза, почута за спиною крізь шум води.

Тепер не здалося.

У зачиненій ним самим ізсередини квартирі справді хтось був.

Хтось — або щось.

Яровий завмер. Скільки стояв отак, слухаючи й дивлячись, як із крана біжить вода — не міг зрозуміти. Нарешті обережно підвів голову, дивлячись у дзеркало.

Там побачив біле незворушне обличчя.

Або те, що колись було лицем.

Дві невеличкі чорні круглі дірки на місці очей.

— Хто. Ти. Така.

Глухий голос уже не здавався слуховою галюцинацією. Він був реальним. Як його власне, перекошене, перекривлене, спотворене жахом відображення в дзеркалі.

Ігор Яровий дивився перед собою. І кричав, беззвучно.

Спокуса перемогла.

Лора завжди мала про собі снодійне. Криза не минула, час виявився не надто ефективним лікарем. Мала надію, що люди не брешуть, кажучи — час лікує. Можливо, комусь допомагало, та не в її випадку, не з її щастям. Поховавши чоловіка, дістала серйозні проблеми зі сном. Найпростіший спосіб вирішити їх швидко підвів її до межі, за якою вже нічого не було. Подякувала всім, хто зупинив, у тому числі Гайдукові, але засинала все одно важко, довго і спала мало.

Поради на кшталт треба більше відпочивати Лора відкидала що далі, то агресивніше. Від слова «відпочинок» її починало тіпати, бо відпочивати, як порадники, вона розучилася і вже, напевне, ніколи не буде. Під повноцінним відпочинком розуміла лежання на дивані з книжкою або, що частіше, перегляд якогось фільму з серії про живу й неживу природу чи інше пізнавальне видовище. Детективів не сприймала, бо не вірила авторам вигаданих історій, любовних пристрастей так само, адже вважала книжкові чи екранні пристрасті штучними. Часом відволікалася на історичну стрічку, але все одно робила вибір на користь документального чи науково-популярного.

Звісно, коли на таке знаходився час.

Чоловік спершу дивувався, проте швидко зрозумів. Сам не мав можливості розслаблятися інакше. Двох спільних поїздок за межі рідного, знайомого, звичного й затишного Києва цілком вистачило обом: Лора нудилася, муж тим переймався, замість перезавантаження виникала додаткова напруга. Як лишилася сама, тим паче не тягнуло нікуди. Зрештою Лора домовилася сама з собою: найкращий відпочинок — сон не менше восьми годин на добу. Жінка змушувала себе вести розмірений спосіб життя, намагаючись дотримуватися такого-сякого режиму. Робочий час Кочубей намагалася використовувати максимально ефективно, керуючись мудрими порадами й розставляючи справи, які треба зробити, від одного до десяти за шкалою пріоритетів.

Лишалося приборкати безсоння.

Зіткнувшись із цією проблемою потому, як здолала ту саму, Лора ретельно дослідила себе. Результат не забарився: засиналося значно легше, коли праця йшла добре. Не без проблем і труднощів, таке є в кожній роботі. Але якщо знала спосіб вирішення й мала цілком реальний, здійсненний, прийнятний для втілення план — просто крутилася хвилин сорок, зрештою поринаючи в сон, даючи собі змогу переспати проблему. Та траплялися інші ситуації, коли від Лори мало що залежало. Хоч кричи, хоч викликай кавалерію на підмогу, хоч бийся головою об стіну — все одно не могла зрушити з місця нічого. Лишалася в тій точці, до якої вдалося дійти.

Ось коли безсоння брало гору.

Снодійне в таких випадках приходило на допомогу. Проте тут на Лору чекала пастка й вона чудово розуміла, куди не варто ступати. Численні обстеження, пройдені під тиском Гайдука й за гроші банку, дали несподіваний, досить дивний результат. Лора не мала поняття про схильність свого організму швидко звикати до всього, що може зашкодити. Не лише спиртне чи снодійне — затягнути могло звичайне харчування. Адже, нервуючи, людина дуже часто заспокоює себе їжею, тож у її випадку є ризик переїдання, набирання зайвої ваги, далі — провокування похідних хвороб. У тому числі — цукрового діабету.

Лора дала собі слово до останнього не викликати сну штучно, хоча таблетки все одно тримала при собі — це давало певний заспокійливий ефект. Але зустріч із Яровим вибила зі звичної колії, хай би там як Кочубей не намагалася здаватися спокійною та впевненою.

Причина: її змусили лишитися, зрушити справу з першого разу не вдалося.

Не сказати, що Лора зовсім наївна й сподівалася зламати хребти Яровому та його багатим клієнтам отак відразу. Її, як і його, заскочила дивна казка про давнє прокляття, котре тяжіє над будинком. Лора, тим паче — Гайдук і їхні керівники з банку «Омега» дотепер не мали уявлення про подібний прецедент. У розмові з Яровим вона зробила вигляд, що містична міська легенда для неї не новина. Хоча раніше чула тільки про затяту активістку, чиїми зусиллями об’єкт можуть повернути під державний захист та зробити недоторканним. Навіть імені її не знала, записавши це собі в мінус. Зазвичай до таких речей Кочубей підходила більш професійно, встановлюючи всіх причетних до чергової справи й міру впливу на процес навіть другорядних персонажів. Страшилки, якими Тетяна Помічна залякувала всіх довкола, виявилися для Лори несподіванкою, з якою доведеться рахуватися й на яку варто робити поправку.

Новий поворот слід було обмізкувати.

І вирішити, як міською легендою можна скористатися. Заважатиме вона баталіям, котрі ось-ось перейдуть у гарячу фазу судових позовів. Чи навпаки, місцеві знають більше й ставляться до страшної казки інакше. Не факт, що несерйозно. А отже, Лора має подумати й вирішити, чи вдасться використати Помічну як козир у непростій грі. Тим паче що Ігор Яровий, сам того не розуміючи, дав усі підстави так думати — назвав активістку замалим не маніячкою й почав погрожувати смертями.

Усе це, збігшись докупи, лишило Лору Кочубей у вкрай невизначеному психологічному стані. Назавтра хотіла мати нехай трохи важкувату, але — холодну голову. Інакшого способу дати собі лад, окрім таблетки снодійного на ніч, вона не бачила. Важкість лікується подвійною кавою, через таке не раз і не два проходила.

Тож після легенької вечері в готельному ресторанчику Лора побажала Соколу доброї ночі, знаючи: цей непробивний засинає без проблем. Потім зачинилася у своєму номері, погортала в смартфоні інтернет, вишукуючи бодай трошки більше подробиць про той самий будинок. Знайшла лише місцеві, чернігівські публікації, які повторювали одна одну й точно мали єдине джерело — публікацію за підписом Тетяни Помічної. Читачі мали можливість коментувати, але робили це неактивно, з чого Лора виснувала: місцеві сприймають усе як розвагу, не інакше. Раніше, в епоху друкованих газет, таким сенсаціям присвячували цілі видання з назвами на кшталт «Таємниці, загадки, сенсації». Перетікання подібної маячні в інтернет сприйняття не поміняло.

Вимкнувши інтернет, Лора ковтнула таблетку й вмостилася на не дуже зручному готельному ліжку. Підстрахувалася, наставивши будильник на восьму тридцять ранку. Чекаючи сну, вкотре намагалася зібрати думки докупи, відлущивши потрібні від зайвих, скласти план завтрашніх дій. Але змішалося все, як завжди було, коли ліки починали діяти. Незабаром сон здолав.

Виринула Лора за п’ять хвилин до того, як будильник мав подати голос. Голова очікувано паморочилася, та це не переймало. Полежати трохи, далі — контрастний душ, міцна кава. Усе, можна й треба жити далі. Дочекавшись сигналу, Лора вимкнула будильник, ще кілька хвилин дивилася на стелю, нарешті змусила себе підвестися. Перед душем набрала Сокола. Той, на диво, не схопив трубку відразу, хоч за ним це не водилося. На її дзвінки Богдан реагував миттєво, але Лора тут же подумки завважила: вона не просто зараз уперше за весь час роботи в службі безпеки банку «Омега» виїхала з Києва далі, ніж на півсотні кілометрів. Вона також уперше опинилася у несподіваному відрядженні в дуеті з Соколом. Хтозна, як довго він спить, коли не вдома й нема потреби підриватися рано на службу. До всього, Богдан сам може бути в душі. Тож не заморочуючись більше напарником, Лора із задоволенням стала під гарячі струмені.

Звідти висмикнув телефонний дзвінок.

Лаючись, хоч уголос, але тихо, мокра Лора вискочила з душу, не вимкнувши воду. Хоч була сама, незграбно обмотала стегна рушником — голою почувала себе незатишно навіть у власній квартирі. Телефон вислизнув з вологої руки, впав на тонкий килим, та дзвонити не перестав. Витерши руку, Лора нарешті відповіла сердито:

— Бодю, тобі робити нічого!

— Дзвонила, — вичавив Сокіл. — Спав.

Сказати навіть два слова для нього був неабиякий подвиг.

— Прокидайся, — її гнів легко змінився милістю. — Я даю собі лад ще хвилин тридцять. Потім перекусимо — і до бою.

Відповіддю було голосне сопіння. Сокіл усе зрозумів. Цмокнувши трубку на знак остаточного прощення, Лора від’єдналася й повернулася під душ.

— Вашого шефа знову нема в офісі.

— Знаю без вас.

— Слухайте, ви можете не хамити відвідувачам?

— Я не хамлю. Ігоря Олеговича справді нема в офісі. Це ви робите з мене дурочку.

Лора витримала безбарвний, позбавлений жодних емоцій погляд секретарки. Могла продовжити словесну дуель, та враз зрозуміла: церберка за столом у приймальні має рацію. Виглядало, ніби Кочубей звинувачувала секретарку в тому, що за п’ять хвилин до десятої ранку її шефа Ігоря Ярового ще не було на робочому місці. Схоже, жінку ця обставина не надто хвилювала, вона мала купу своєї роботи й виконувала її. Натомість Лора, київська крута, вже другий день поспіль морочить голову незрозумілими претензіями й закидами.

— Вибачте, — Лора пом’якшила тон. — Просто… Справа дуже важлива. Я змушена була затриматися тут на ніч заради можливості зустрітися з паном Яровим якнайраніше. Ми домовилися. І хто, як не секретар, мусив би знати графік шефа?

— Про вас Ігор Олегович мені вчора нічого не казав, — відрізала секретарка.

— Ви можете дізнатися, де він зараз і коли на нього чекати?

— Ні.

Лора відчула, як знову закипає.

— Зараз ви знову…

— Нічого не «знову», шановна, — останнє слово прозвучало як лайливе, секретарка показала свій телефон. — Дзвонила шефові з дев’ятої нуль-нуль. Зазвичай у більшості випадків він сам дзвонить мені. Дізнається розклад справ на день. Як треба — щось скасовує, міняє, додає. Буває, я сама набираю Ігоря Олеговича, бо маю інформацію про зміни в графіку раніше. Сьогодні отримала на пошту лист, один клієнт скасовує зустріч, просить передомовитись на понеділок.

— І що?

— Пан Яровий — обов’язкова людина, — Лора не могла не відзначити, що зараз секретарка говорить із щирою повагою. — Я знаю, наскільки важливою для нього була та зустріч. Шеф справді засмутиться, дізнавшись, що її переносять. Тому вирішила попередити чимшвидше.

— Тобто це б його не засмутило? Чи засмутило, але менше?

— Чіпляєтесь до слів, — а Лору секретарка, судячи з тону, поважати не збиралася. — Зустріч не скасовано, лише перенесено. Я вирішила проблему й маю нову, позитивну інформацію. Цим даю зрозуміти: нічого серйозного не сталося, звичайна зміна планів.

— Він такий вразливий? Хто б міг подумати.

— Що таке?

— Маю на увазі, Ігор Яровий не справив на мене враження людини, з-під якої легко вибити табуретку. Впевнений у собі. Акула. Таким і має бути успішний юрист, здатний розрулити серйозні проблеми. Ви знаєте щось про будинок на Гончій? — запитала зненацька.

Зміна теми помітно збила з секретарки пиху.

— Ви… ви зараз про що?

— Справа, через яку я тут. Аварійна будівля на вулиці Гончій, колишня Горького, якщо не помиляюся. Ви ж тутешня, так? Мусите знати де. Ну, і навряд чи шеф тримає від вас у секреті цю історію. Повз вас папери не проходять. Ви ж довірена особа, не просто собі секретарка. Судячи з тону, яким говорите про Ігоря Олеговича, ви дуже цінуєте його довіру. Ви ж близька йому людина.

Щоки секретарки налилися багрянцем.

— Ви на що натякаєте? Ви… Та в мене чоловік, донька в перший клас цього року пішла! Про яку близькість?!.

— Не обов’язково інтимну, — заспокоїла її Лора, подумки аплодуючи собі за маленьку перемогу. — Близькість у нашому… вашому випадку означає лише рівень довіри. Зокрема, довіряти вам страхи чи, щонайменше, побоювання.

— Тепер, шановна, я зовсім перестала вас розуміти, — секретарка стиснула губи й говорила, ледь розтуляючи їх.

— Будинок на вулиці Гончій, — терпляче повторила Лора. — Об’єкт, суперечку довкола якого робить дещо пікантною містична історія. Прокляття ледь не сторічної давнини, чули?

— А-а, ви он про що… — протягнула секретарка. — Тобто і ви теж купилися. Шеф розказав мені це як анекдот. Таня Помічна була тут, добивалася зустрічі з ним, про щось там попереджала, лякала. Вона ку-ку, — жінка легенько постукала себе зігнутим пальцем по лобі. — Для всіх, кому треба, це не секрет. І так, я в курсі, чим зараз займається Ігор Олегович. Жодна страшна казочка не завадить, наївно так думати.

— Мені здалося, пан Яровий сприймає її надто серйозно.

— Вам здалося. Ота ідіотська легенда про якесь давнє прокляття точно не лягає в юридичну площину. Кажу вам як людина з відповідною освітою. Усе у вас?

— Мушу дочекатися вашого шефа.

— Чекайте. Ваш номер маю. Щойно знатиму, де він, — зателефоную.

— Найкраще чекати тут, — Лора кивнула на стілець біля стіни. — Або піти простішим шляхом. Ви даєте мені контакти пана Данилюка, далі зустрічаємося без посередників.

— Чиї контакти?

— Не смішно, — зараз Лора говорила до секретарки, мов до дитини, яка наїлася заборонених цукерок, сидить серед купи обгорток, уся в шоколаді, й уперто лепече, що нічого не робила. — Іван Данилюк, генеральний директор компанії «Люк». Ваш улюблений клієнт. Наш конкурент, протилежна сторона конфлікту. Якщо пан Яровий з якихось причин уникає зустрічі зі мною й має наказ клієнта тягнути час, краще зустрітися з клієнтом без посередників.

— Ви теж посередник, — буркнула секретарка.

— Справедливо, — Лора не стала заперечувати. — Якщо ваш шеф з якихось причин не сприймає мене, готова самоусунутися. Натомість зведу пана Данилюка напряму зі своїм шефом. Нехай далі ведуть справи самі. А ваша юридична фірма «Вага» надалі виконуватиме суто номінальні функції, займаючись діловодством. Хіба ваш клієнт захоче, аби замість мене до справи взявся інший консультант. Мені набридло виловлювати вашого шефа щодня, шановна, — вона зробила наголос на останньому слові, попадаючи в секретарчин тон. — І вам набридати перестану.

Поки Кочубей говорила, секретарка крутила в руці телефон.

— Не маю повноважень давати комусь контакти пана Данилюка, — мовила нарешті.

— Ви справді вірите, що я не здатна знайти їх сама?

— Тоді для чого…

— Для того! — Лорі остаточно набридло гарикатися й переливати з пустого в порожнє. — Я не звикла марнувати час на пихатих провінційних індиків, ясно вам? Звикла до іншого темпу роботи, іншого ставлення до себе, інакшого підходу до серйозних справ. Не маю бажання більше гаяти час. А пошук контактів Івана Данилюка його забере. І повірте мені, я з верхом компенсую витрати. Щонайменше на пальцях поясню йому, чому Ігор Яровий — особа переоцінена. І чому його компетентність серйозні люди вже поставили під сумнів. Не знаю, чим завершиться для нього й тих, кого представляю я, вся оця тяганина довкола спірної нерухомості. Можливо, ще раз — можливо, Київ тут програє Чернігову, бо грає на чужому полі. Але гратимуть конфліктні сторони вже без участі вашої «Ваги». І ділову репутацію вашого шефа мені таки вдасться підмочити.

— Вам справді на цьому залежить? — тихо спитала секретарка. — Особисте?

— Так, особисте, — легко визнала Лора. — Пан Яровий викликав у мене антипатію ще до того, як зустрілися. Тікав, крутив, лякав і зараз уникає зустрічі. Ховається, мов страус у пісок. Ділові люди поводяться інакше. Скажете, це тактика? Мені не до душі подібна тактика, — вона глянула на годинник. — Я в вашому офісі вже тридцять п’ять хвилин. Або ви зараз знаходите свого шефа, а для нього — слова, які змусять приїхати на роботу. Або даєте контакт пана Данилюка, я зустрічаюся з ним, а пан Яровий до нас підтягується. Або я сама виходжу на вашого клієнта — і роблю що обіцяла.

Замість відповіді секретарка набрала номер.

Показала Лорі монітор телефона — викликала шефа.

Ввімкнула гучний зв’язок.

Виклик ішов. Абонент знаходився в зоні досяжності. Просто не відповідав із якоїсь причини.

— Що я можу ще для вас зробити? — поцікавилася секретарка.

— Де пан Яровий може бути зараз?

— Він не звітує. Хоча, — раптом на її лице впала ледь помітна тінь, до голосу домішалися справді стурбовані нотки, — на мої дзвінки реагує завжди. Нашій фірмі скоро два роки, принцип комунікації я вже вам розказала.

— Так, звісно. Наймолодший та найуспішніший адвокат Чернігова, стрімка кар’єра, репутація, серйозні клієнти, — кивнула Лора. — Сьогодні ваш шеф уперше на вашій пам’яті порушив власні правила. Є причина тривожитися.

— Я спробую розшукати його! — зараз у її голосі чувся неприхований відчай. — Прошу вас, не стартуйте з місця! Ігор Олегович неодмінно з’явиться, причому дуже скоро! Та він міг телефон залишити вдома!

— Міг. Раніше за ним таке водилося?

— Пару разів забував.

— Я так само. І не пару. Всі ми люди, — погодилася Лора. — Гаразд, не стоятиму над душею. Шукайте шефа. Буду біля офісу, наша машина тут. Не проґавлю, як побачу раніше. А ви дзвоніть, коли матимете новини. Але якщо за годину пан Яровий не озветься, змушена буду просити телефон пана Данилюка. І ви дасте його.

Відповіді не чекала.

Залишила офіс, збігла сходами вниз із другого поверху. Машина примостилася метрах у трьох від входу. Сокіл куняв, чого Лора раніше за ним не помічала. Та хай дрімає, все одно вона мала намір стирчати тут щонайменше годину. Тож подалася до кіоску, біля якого вчора пила каву.

Уже допивала другу за ранок порцію подвійного еспресо, як до офісу підкотила поліцейська машина.

Стала так, аби заблокувати їхню спереду.

Ззаду синхронно пригальмувала цивільна «шкода».

Паперовий стаканчик полетів у смітник — не втрапив. Та Лора не зупинилася підняти, вже бігла через дорогу, махала руками, кричала:

— Стояти! Стійте! Стояти!

Двоє патрульних, які вийшли з машини, помітили її, але не зважили. Один постукав у вікно, будячи Сокола. Другий став так, аби страхувати колегу в разі нештатної ситуації. Від «опеля» до них прямувало двоє, чий вигляд безпомильно дозволив Лорі визначити поліцейських оперативників.

Богдан вибрався з машини.

— Якого чорта! — Лора вже добігла до них.

Один з оперативників, вищий, трохи ширший у плечах, став між нею та патрульними. Дав Лорі роздивитися службове посвідчення. Лора похапцем полізла в сумочку по свої документи, та чоловік зупинив її руку, накрив своєю.

— Не робіть різких рухів. Дайте.

Лора не встигла оговтатися — сумочку вже забрали в неї, передали іншому оперу.

Сокіл стояв спиною до неї, тримаючи руки на капоті. Хотів озирнутися — патрульний грубо розвернув його голову. Другий обшукав Богдана, потім обійшов машину, зазирнув з боку пасажира.

— Що відбувається? — голосно спитала Лора, боковим зором помітивши — на них озираються перехожі, та не зупиняються, швидше проходять далі. — Скажіть хоч щось!

— Гляньте!

Патрульний випростався, підняв над головою знайдений у бардачку пістолет.

— Це травмат! У нього є дозвіл! — зайшлася Лора. — Хтось пояснить мені все нарешті?!

Оперативник порпався в її сумочці.

— Там немає зброї! — не вгавала Лора, бовкнула хтозна для чого: — Дайте телефон! Мені треба подзвонити!

— Розберемося, — оперативник прочитав напис на картці. — Лариса Кочубей — це ви?

— Паспорт у сумці, сумка у вас!

— Розберемося, — повторив він. — До вас запитання ще будуть. А вашого колегу затримано. До з’ясування обставин.

— Обставин — чого?

Соколу завели руки за спину.

Клацнули кайданки.

— Та що ж ви робите?!

— Затримуємо підозрюваного.

— У чому його підозрюють?

— Вбивство, Ларисо Кочубей, — оперативник заховав її візитівку в кишеню шкіряної куртки. — Вбито Ігоря Ярового. Знаєте такого? Та знаєте, знаєте.

Богдана вели до поліцейської машини.

Христенко.

Це було перше, що сказав слідчий, до чийого кабінету провели Лору. Він простягнув руку, вона машинально вклала свою в його правицю. В очі відразу впали м’ясистий ніс і такі самі губи. Лора машинально записала їх до особливих прикмет нового знайомого, чекала, що назве ім’я. Але він лиш повторив, мовби вона не почула першого разу:

— Христенко. — І жестом запросив сісти.

— Я чекаю пояснень. — Вона лишилася стояти.

— Хіба я мушу щось вам пояснювати?

— На моїх очах заарештовано мого колегу.

— Затримано, — виправив Христенко.

— Я знаю різницю, — сухо сказала Лора. — До відома, я до певної міри ваша колега.

— До якої міри?

— Чотири роки працювала слідчою в карному розшуку. Відділ особливо тяжких злочинів. Нашу кухню знаю досконало. Ось чому в цьому випадку не бачу великої різниці між затриманням та фактичним арештом. Тон ваших поліцейських, а також їхні дії явно свідчать: Богдана Соколовського вже вважають головним і, впевнена, єдиним підозрюваним.

На столі перед слідчим лежав її паспорт.

— Лариса Василівна?

— Мені більше подобається Лора. Але не тут і не тепер. Як до вас звертатися?

— Христенко, — втретє повторив він, постукуючи вказівним пальцем по обкладинці документа. — Отже, Ларисо Василівно, ви обурені затриманням вашого колеги. І, здається, зовсім не здивовані причиною.

— Що ви хочете цим сказати?

— Вас не заскочила новина про смерть Ярового.

— Неправда. Я збентежена, справді заскочена. Навіть сумую з цього приводу, бо не кровожерна. Проте не розумію, до чого тут Богдан. Ось чому новина про смерть людини, заради якої ми сюди приїхали, відійшла на другий план, — Лора перевела подих. — За інших обставин мене б так само цікавила ця історія. Але, пане Христенку, лише як людину, котра мала ділові стосунки з померлим. Тож повертаюся до початку: на якій підставі Богдан Соколовський зараз сидить у камері? І, до речі, ви сказали — смерть. Під час затримання я почула слово вбивство. Різниця є.

Христенко відкинувся на спинку стільця.

— Кажете, чотири роки, — почав здалеку. — Чому звільнилися? Платять мало, робота важка, день ненормований? Кров, бруд, сморід, блювота замість отого гламуру, який показують у дурнуватих серіалах? У банку працювати краще, спокійніше, на голову не крапає? Не витримали й тепер намагаєтесь вказувати тим, хто впрягся й тягне лямку?

Лора не збиралася виливати чернігівському слідчому душу.

Але сказане все ж пробило дірку в глухій обороні.

— До вашого відома, пане Христенку, я чудово знала, куди йду працювати, — заговорила вона, карбуючи слова. — Якщо ви на своєму місці сумлінно виконуєте роботу, мали б уже пробити інформацію не лише по Богданові, а й по мені. І дізнатися, скільки в моєму послужному списку розкритих злочинів. Наголошую: особливо тяжких, — на цьому місці могла стриматися, та з неї вже лилося далі: — Працювала я разом із чоловіком. Чудово розумію — нема в роботі поліцейського слідчого жодної кіношної романтики. А звільнилася, бо після загибелі чоловіка не мала сил працювати далі.

— Під час виконання?

— Що?

— Загинув — під час виконання?

— Можна і так сказати. Як почалася війна, пішов добровольцем. На Донбасі виконував службові обов’язки. Хоча злочинність у зоні бойових дій має дещо інший, не звичний нам вигляд. Ярослава Кочубея вбив російський снайпер за десять днів до завершення терміну служби. — Лора видихнула. — Думаю, вам цього досить.

— Правильно думаєте, — Христенко почухав носа. — Я все про вас зрозумів. Ідейні.

— А тепер не розумію я.

— Ідейні, — слідчий подався вперед. — Вважаєте себе правими. А тих, хто за будь-яких майданів чи інших обставин намагається триматися поза політикою і просто пахати, мов тато Карло, — зрадниками. Як там ви кажете на нас? Сепаратисти, вата, що ще?

— Про вас особисто я ніколи нічого не говорила. Ми бачимося вперше. І ви вже ненавидите мене, бо я — вдова загиблого на війні.

— Тому вважаєте своїм правом вказувати іншим. Втручатися в чужу роботу. А вашого товариша треба відпустити негайно і зняти всі підозри, бо він, бачте, так само воював на Донбасі. У нього і таких, як він, довічне алібі, хіба не так, по-вашому?

Лора нічого нікому не казала про фронтове минуле Сокола.

— Отже, його ви пробити встигли.

— Вас також, — Христенко переможно розправив плечі. — Тут ви правду кажете. Багацько часу то не забрало.

— Для чого я тоді перед вами розпинаюся?

— Бог його знає, — слідчий картинно розвів руками. — Чесно кажучи, ви для мене лише свідок. Хоча поки сам не визначився чого. Усе одно ж не скажете правди. Захищатимете вашого героя війни, навіть якби стояли поруч на момент скоєння злочину.

Лора сильно прикусила нижню губу.

Гостро закортіло вдарити слідчого Христенка чимось важким. Чи бодай розпанахати зухвале лице нігтями, до крові. Сісти за це в сусідню із Соколом камеру й чекати, поки наспіє підмога на чолі з Гайдуком. Інакше на цю шарашку його не нацькувати. Стримало лише розуміння: у такий спосіб вона, Лариса Кочубей, умиє руки, відійде вбік, займе пасивну позицію й перекладе відповідальність за себе й Богдана на значно сильнішого.

Це не для неї — ні за що не відповідати.

— Ви ще нічого не запитали в мене, — мовила так спокійно, як могла.

— Ви знаєте порядок. Від вас поки що нічого, крім написаного власноруч пояснення, не вимагається. Але нехай, поговоримо трохи, згоден. Коли ви бачили Ігоря Ярового востаннє?

— Тоді ж, коли вперше. Учора ввечері, ресторан «Мілано». Власники — змішана родина, українсько-італійська. Обслуговувала нас їхня донька, звуть її Аріель, як русалоньку з мультфільму.

— До чого тут мультфільми?

— Справді, ні до чого, — легко погодилася Лора. — Дівчина пробивала чек через касу. У неї лишається копія, там вказано час. Ми розпрощалися до завтра. Тобто до сьогодні.

— Про що говорили?

— До того, що сталося, це не має стосунку.

— Вирішувати мені.

— Не факт, — відрубала Лора. — Де і коли знайшли тіло? Час смерті? Спосіб убивства? Докази причетності Богдана Соколовського? Я повинна знати все це.

— Хто сказав? Ви, Ларисо Василівно, нічого не повинні. І не маєте жодних прав. Хіба що обов’язок відповісти на мої запитання. Після чого напишете пояснення — і більше не затримую.

Подумки Лора порахувала до десяти.

— Ми розпрощалися з Яровим учора після сьомої вечора. Більше я його не бачила.

— А Богдана Соколовського?

— Ми разом поїхали в готель. До речі, вже виписалися звідти. Повечеряли й полягали спати.

— Він уночі весь час лежав біля вас?

Лорині щоки запашіли. Христенко самозакохано плямкнув товстими губами. Їй укотре знадобилися зусилля, аби стриматися.

— Ми спали в різних кімнатах.

— Чудово. У такому разі ви не можете впевнено сказати, що знаєте, де ваш товариш був на момент смерті Ярового.

— Ви знову кажете смерть, а не вбивство.

— Маю на увазі той проміжок часу, протягом якого Яровий перестав бути живим. Між десятою та одинадцятою вечора.

— У названий вами проміжок Соколовський спав у себе в номері.

— Ви впевнені?

— Звичайно.

— Готові вказати це письмово?

— Давайте папір і ручку.

— І все ж таки почекайте, — палець Христенка легенько вдарив по пробілу на клавіатурі, засвітився монітор. — Думайте про мене що завгодно. Але зараз я роблю жест доброї волі. Бо не хочу, аби ви писали й підписували документ, яким поставите себе й довіру до себе в дуже сумнівне становище.

Руки розвернули монітор так, щоб Лорі зі свого місця було видно. Лора трохи посунула стілець убік, аби краще бачити. Курсор уже відкрив жовту теку, там лежав єдиний файл.

Зображення.

Христенко клацнув «мишею», запускаючи відео.

На чорно-білому зображенні з відеокамери Лора впізнала хол їхнього готелю. Повз рецепцію до виходу швидко пройшов Сокіл, дивлячись просто перед собою і явно знаючи, куди й для чого йде. Коли вхідні двері за ним зачинилися, тайм-код у правому нижньому куті показував 22 : 04.

Наступний кадр явно склеїли з попереднім. Але це нічого не міняло. Бо Сокіл повернувся назад до готелю й так само швидко перетнув хол, тепер уже в протилежному напрямку.

Час повернення — 23 : 02.

— Не розчаровуйте мене, Ларисо Василівно, — слідчий запустив коротке відео знову, хоч Лора вже не дивилася. — Не кажіть, що це підробка, фотомонтаж або — що на відео не Богдан Соколовський. Вірю, ви міцно спали. Так само знаю, що Ігор Яровий після вчорашньої зустрічі став для вас небезпечним. Точніше, для тих, на кого ви працюєте. Банк «Омега», я не помиляюсь? Та ні, у мене ж є ваша візитівка, — Христенко знову пошкріб носа нігтем. — Ви зрозуміли, що Яровий — проблема. Доповіли про це керівництву. Маю всі законні підстави вилучити ваш мобільний телефон, перевірити список останніх дзвінків, встановити абонентів. Ви ж знаєте це. Так само, як знаєте, що факт вашої розмови з кимось із старших буде доведено. Ну, а далі просто. Таких, як Соколовський, навчених убивати…

— Богдан не вбивця! — Лора, вже не стримуючись, вдарила кулаком по столу.

— Він учасник бойових дій, — на відміну від неї, Христенко зберігав спокій. — Скажете, служив там при штабі чи на кухні? Прекрасно знаєте — був на «нулі»[4].

— Це ні про що не говорить!

— Хіба на війні солдати не вбивають людей? — тепер слідчий питав скрадливо. — Чи, по-вашому, ті, хто думає інакше, ніж ви, хто не такий ідейний — не люди?

У Лори потемніло в очах.

— Ви самі себе чуєте зараз?

— Я себе чую. А ви не чуєте мене. Соколовському наказали помножити на нуль Ярового й тим вирішити проблему. Забрати з дороги серйозну перешкоду. Слідству вже відомо про конфліктну ситуацію між київським банком «Омега» і нашими чернігівськими підприємцями.

— Маєте докази причетності Богдана? Крім відео з камер, яке лише свідчить, що в певний час його не було в номері?

— Маю версію, Ларисо Василівно. Пишіть пояснення, забирайте документи, займайтеся своїми справами. Дайте нам змогу працювати й виконувати свою роботу.

Христенко підсунув Лорі паспорт.

Затим — чистий аркуш, який витягнув з принтера.

Поклав на нього дешеву ручку.

— Здуріла! Про таке телефоном…

— Так рулюй сюди, поговоримо віч-на-віч!

— Щоб ти знала, я вже в машині! Лоро, я зірвався двадцять хвилин потому, як ти сказала мені про Сокола! Їду трасою, ось уже Бровари!

— Усе одно, — Лора вперто правила своє, хоч від думки, що Гайдук уже мчить на допомогу, трохи попустило, заговорила спокійніше. — Без подробиць. Я повинна знати, як діяти далі, бо Сокола витягати треба.

— Для чого я, по-твоєму, підняв задницю?

— Я не можу сидіти тут просто так і чекати на тебе. Де сидіти, на лавці в парку? Машину місцеві копи для чогось арештували й примостили у своєму внутрішньому дворі.

— Не мають права.

— Без тебе знаю! — огризнулася Лора. — Я про те, що найближчі півтори години містом отак тинятися не збираюся.

— Заселися назад у готель. Сиди в номері… чи лежи.

— Гайдук! — Вона тупнула ногою й вигукнула так голосно, що на неї почали озиратися перехожі, тож стишила голос, повторила: — Гайдуче, ти знущаєшся? Не виводь мене.

— Гаразд, що ти хочеш почути? — шеф пішов на мирову.

— Без подробиць, які справді не можна довіряти телефону, — Лора так само відступила. — Але… вчора, наша розмова… Згадай.

— Та кажи вже.

— Ти переконував себе, що Яровий погрожує мені. Або за посередництва адвоката це робить той, на кого він працює, Іван Данилюк. Далі ти запропонував вивести Ярового з гри, прозвучало це недвозначно. Забув?

— Ні. А ти забула, що я міркував уголос?

— Гайдуче, ми обоє знаємо, що може стояти за такими міркуваннями. Я розуміла, куди йшла працювати. І просила тебе, якщо можна, не втаємничувати мене в деякі особливості кризового менеджменту. Ти ж так охрестив певні, гм, нюанси в роботі служби безпеки банку «Омега».

— Лоро, траса після дощу погана, слизька. Мені важко балакати з тобою й стежити за дорогою. Коротше можеш?

— Запросто. Після нашої розмови ти говорив із Соколом? Він же заради мене кого завгодно дістане. Мені лестить мати такого захисника-охоронця, заздрю його дружині, спокійна за дітей. Та проте, Гайдуче: йому досить натяку. Натякав?

Відповідь була після короткої паузи, яку Гайдук заповнив сопінням у трубку.

— Жодних натяків, — мовив нарешті. — Як ти взагалі могла про таке подумати?

— А бач, подумала. І, напевне, не лише я. Інакше чому Богдана затримали?

Знову пауза.

— Лоро, зараз ти мене засмутила, — сказав нарешті шеф рівним спокійним голосом, у якому було більше батьківської турботи, ніж нотації чи праведного гніву. — Ми обоє в різний час і різний термін працювали в слідстві. Щойно ти забила на сполох, перше моє запитання: чому нашого Сокола затримали за підозрою в убивстві? У того слідчого, як там його…

— Христенко.

— Ага, у твого Христенка мали би бути для того підстави.

— На час скоєння злочину Сокола не було в готелі. Доведено. Куди пішов, для чого — поняття не маю.

— Мисли ширше, — зараз Гайдук уже відверто виховував Лору. — Ось що значить три роки без практики. Втрачаєш хватку, навички, кваліфікацію. За що тебе тільки хвалили…

— Ти мій начальник, — відчеканила Лора. — Але статус не дає тобі права дорікати мені. Тим більше — хамити.

— Ані те, ані інше, — голос у трубці знову зазвучав примирливо. — Я намагаюся трошки стимулювати твій процес мислення.

Досить.

Лора роздратовано скинула дзвінок. Емоції кипіли, тож наступним кроком було вимкнення телефону. Засунувши його в кишеню пальта, поправила шлейку сумочки на плечі, пішла вперед від поліцейського управління до центральної площі, рухаючись без мети. Уже ступивши на брук неподалік театральної будівлі, пробіглася поглядом по афішах, не маючи до вистав і концертів жодного інтересу.

Злість поступово минала.

Натомість поволі приходило розуміння: Гайдук, ніде правди діти, поводить себе зверхньо, зарозуміло, вмикає великого боса, подає себе наймудрішим. Проте мимоволі, а швидше — навмисне направив хід її думок у потрібне русло. Ще трохи охолонувши, Лора визнала: емоції перемогли розум і конфліктують із логікою. Адже слідчий справді повинен мати підстави для підозр та звинувачень. Мусив пояснити, чому в поле зору потрапив саме Богдан Соколовський. Причому увагу викликав настільки пильну, що поліція перевірила камери спостереження в готелі.

Звичайно, Христенко не відповість їй.

Вона б на його місці сама не пояснювала нічого звичайному свідкові. До всього свідок цей — колега підозрюваного, навіть добра приятелька, якщо не близька подруга. Про жоден інтим не йдеться, лише людські стосунки. Лора, працюючи в слідстві, завжди зважувала на таке й не йняла віри подібним особам.

Однак питання підстав для затримання Сокола залишається відкритим.

Воно, своєю чергою, тягне за собою інше питання: спосіб убивства. Христенко киває на Богданове фронтове минуле. Це може значити — Ярового або застрелили, або зарізали, або розтовкли йому голову об стінку, підлогу, гострий край столу чи комода. Такі способи прямо пов’язані з застосуванням зброї, вогнепальної та холодної, і грубої фізичної сили. Усе це, як не крути, у людей асоціюється з війною, і відповідно — з її ветеранами.

Лора неквапом перетнула площу.

Зачепивши поглядом пересувну кав’ярню, пішла туди. Попросивши подвійний еспресо, відступила вбік, зловивши себе на думці: обставини сприяють, щоб закурити. Прогнавши геть провокаційне, пригубила каву. Як допила, нарешті склала в голові потрібний ланцюжок.

До готелю звідси нібито й не далеко. Та в чужому місті Лора блукала, а звичка мешкати в одному місці лише поглибила її топографічний кретинізм. Через те пошукала та знайшла таксі, назвала адресу, вже за десять хвилин стояла в готельному фойє. Згадавши не так давно бачений ракурс, відшукала поглядом невеличкі вічка камер.

— Добрий день, — почулося з-за стійки рецепції.

— Добрий, — відповіла Лора машинально.

Із запізненням відчула обережні нотки в голосі чергової адміністраторки. Ця невисока, зовсім молоденька дівчина заступила вранці. Але напевне почула від когось про затримання київського пожильця. Явно не знає, як ставитися до його подруги. Ану як її теж скрутять…

Погляд перемістився на відчинені двері бару.

— Хочете поснідати? — писнула чергова. — Сніданків уже нема, вони до десятої.

— Дякую, — Лора аж тепер згадала, що нічого не їла зранку. — До котрої працює?

— Хто?

— Бар, — пояснила Кочубей терпляче.

— До десятої вечора, — відрапортувала дівчина, додала для чогось: — Із восьмої ранку.

Лора на мить склепила повіки, відновлюючи в пам’яті злощасне відео. І переконуючи себе, помітила що треба, й осяяло її недаремно. Наблизилася до рецепції, сперлася ліктями, спитала таким довірливим тоном, яким лиш змогла:

— Анна, так?

— Аня, — дівчина торкнулася фірмового беджу з іменем, у погляді далі читалася обережність.

— Аню, підкажіть, тут десь недалеко є кафе чи бар? За межами готелю?

— Пивний хіба… «Монах Тук»[5] називається. Але поснідати там теж можна. І в нас можете, тільки вже нема комплексів, ну, тих, які мешканцям…

— Розберуся, — м’яко мовила Лора. — Де той бар, я прогуляюся?

За годину вона вийшла з бару.

Усміхнулася товстому братові Туку з вивіски, який заманював перехожих більшим, ніж сам, кухлем пінного пива. Підморгнула, витягнула з кишені телефон. Увімкнула його ще раніше, бачила спроби Гайдука додзвонитися, навіть скинула дзвінок, коли шеф побачив — Лора в мережі. Тепер набрала його сама.

— Слухай, кінчай ці фокуси! — почула замість привітання. — Теж мені, дитинка ображена! Я з тобою серйозно говорю!

— Ти де зараз? — запитала вона з підкресленим спокоєм, мовби зараз Гайдук кричав не їй у вухо.

— Проїхав Количівку! Хвилин тридцять — і я на місці. Це максимум, Лоро!

— Забий адресу в навігатор, — вона глянула на табличку з назвою вулиці й номером будинку, продиктувала. — Тут є смажені реберця, хоч від картоплі фрі на гарнір у мене може бути печія. Тобі замовляти?

— До чого тут реберця?

— Нарешті поснідаю.

— Смачного! У тебе там все добре? Якісь реберця…

— У Сокола все добре. Я можу довести, що він нікого не вбивав. Не міг. Навіть близько не був біля будинку Ярового.

Гайдук, Данило Гайдук.

Так підлеглі називали начальника служби безпеки банку «Омега» поза очі, відсилаючи до знаменитого: «Бонд. Джеймс Бонд» — вітальної візитівки кіношного супермена. Для Гайдука прізвисько секретом не було, лестило, він охоче підтримував імідж, аби відповідати образу з картинки. Бо привід для порівняння давали не суперменські властивості, до речі, жодного разу на Лориній пам’яті не демонстровані. Лише зовнішній вигляд.

Данилові Гайдуку нещодавно стукнуло сорок два.

Він виглядав на свої роки, не молодився. Тим краще сприймався завжди бездоганний дорогий костюм на сильній, стрункій, підтягнутій фігурі. Улітку міг прийти в офіс без піджака, але завжди — при краватці, яких мав, здається, більше десятка різних. З дружиною Гайдук розлучився ще до війни, того ж року, як звільнився з органів. Підкреслював, що вони лишилися друзями, але це зовсім не означало, що колишня щодня ідеально прасує йому костюми й сорочки. Лора з власного досвіду знала: більшість чоловіків береться за праску неохоче. А якщо вже беруться — не мають терпцю ретельно випрасовувати кожну складочку й стрілочку. Проте й не бажала знати, хто прасує Гайдукові одяг. І чи взагалі хтось прасує. Підозрювала: шеф, завантажений роботою, не багато мав часу на особисте життя. А якщо воно в нього й було, не мусив нікому про те звітувати.

Хай напрасовані костюми й сорочки шефа стануть для неї єдиним питанням без належної відповіді.

До образу додавалося старанно вкладене волосся, як казав сам Гайдук, чорно-біле, мов людське життя. Половина голови справді рано посивіла. Вкупі з чепурним одягом, гладенько поголеним підборіддям та незмінним парфумом зачіска довершувала образ серйозного мужчини, який знає, що говорить і робить, звик домінувати, тиснути, продавлювати свої рішення. І взагалі, побачивши його, перше слово, яке спливає — альфа.

Лору не здивувало, коли начальник поліції підвівся, щойно Гайдук переступив поріг його кабінету.

— Вибачте, ми так увірвалися, — тон Гайдука не відбивав жодного каяття.

— Та ради Бога! Скільки завгодно, такі люди!

Начальник поліції Григорій Заруба теж грав свою гру. Навряд чи він був дуже простим. З власного досвіду Лора знала: такі посади простачкам не віддають. Та й Гайдук не будував на тому розрахунок. Діяв просто: пішов відразу до старшого, ігноруючи начальника карного розшуку, начальника відділу розкриття вбивств, тим більше — слідчого Христенка.

— Звичайні люди, — відмахнувся Гайдук, коротко й міцно тиснучи простягнену руку. — Ми колись були колегами…

— Та ну, Даниле Семеновичу! — нещиро протягнув Заруба. — Знаєте ту приказку про колишніх ментів?

— Їх не буває, — погодився Гайдук. — Так само, як колишніх алкоголіків. Колишніх комуністів. Чи колишньої шляхти. Або колишніх зрадників.

— Про зрадників — ви до чого? — тепер голос господаря кабінету звучав підозріливо.

— Не шукайте подвійних смислів там, де їх нема, — Гайдук ігнорував жест, який припрошував гостей сісти. — Лариса Кочубей, моя колега.

Заруба трохи подумав, чи треба вітатися з жінкою за руку, все ж простягнув. Лора легенько й ввічливо стиснула його жорстку правицю. За прикладом шефа вирішила стояти, тож господар кабінету сам лишився на ногах.

— Не хочу забирати багато вашого часу. Тим паче що ми справді ввірвалися. — Гайдукові добре вдавалося грати роль світського пана. — Сьогодні вранці за підозрою в убивстві затримано ще одного мого колегу, — він навмисне уникав слова підлеглий. — Богдана Соколовського.

— Знаю, — Заруба не розвивав тему. — Не зовсім у курсі справи. Тобто не знаю подробиць. Мені доповіли в загальних рисах.

— Ми знаємо ще менше, ніж ви. Це нормально, таємниці слідства, сторонні особи, цікаві носи пхають, де не треба. Усе заважає нормальній роботі, сам проходив через подібне сто разів. Але ще більше заважає нормальній роботі неправильний напрямок, узятий слідством від самого початку.

— Я розумію, для чого ви тут, — мовив Заруба. — Ми свої, Даниле Семеновичу. Давайте прямо. Примчали витягати підлеглого, так?

— Витягатиме, як ви зараз висловились, адвокат, — парирував Гайдук, і Лора принишкла, приготувавшись до невеличкого шоу, адже за час роботи з шефом почала впізнавати цей тон. — Але якщо я підключу адвоката, звільнення Соколовського лише відтягнеться в часі. Зате ви особисто, ваш слідчий Христенко і все ваше міське поліцейське управління позбавитесь бонусів.

— Ви про що зараз? Бонуси якісь…

— Пояснюю, — Гайдук заговорив тоном судді, який читає остаточний, без можливості оскарження вирок. — Зі слів Лариси Василівни, — він легенько торкнувся її плеча, — пан Христенко будує звинувачення передусім на тому, що Богдан Соколовський — учасник бойових дій на Донбасі. Таким чином, «ветеран війни» — вже саме по собі обтяжуюча обставина. Усякого воїна можна й треба підозрювати найперше. В усіх злочинах світу.

— Ви перебільшуєте.

— Ні. Перебільшує Христенко. І повірте, я маю чимало можливостей злити це журналістам. Якщо ми не домовимося, ми підемо звідси. А за годину інформація вже гулятиме соціальними мережами, не кажучи про публікації. І до кінця цього дня неодмінно вийде кілька телевізійних сюжетів у новинах. Ви хочете стихійного мітингу атошників перед управою? Причому, нагадаю, відпустити так званого підозрюваного все одно доведеться. До всього, ваш Христенко отримає на горіхи окремо, персонально. За непрофесійний підхід до справи.

Заруба глянув по черзі на Гайдука та Лору.

Стиснув кулаки.

Нахилився, впираючись ними у поверхню столу.

— Кажіть.

— У Лариси Василівни краще вийде.

Лора виступила наперед.

— Ані я, ані пан Гайдук не маємо повноважень вилучати жодні докази будь-де. Це повинні зробити відповідні органи, маючи на руках належну санкцію, — вона прокашлялася. — Зі слів слідчого Христенка, головним доказом причетності Соколовського до вбивства Ігоря Ярового є відео, взяте з камер спостереження готелю, де ми вчора ночували. Так, близько десятої вечора Соколовський вийшов із готелю й повернувся за годину. Смерть Ярового, знову ж таки, зі слів слідчого, настала саме в згаданий проміжок часу. Що змусило Христенка підозрювати людину, про існування якої до нинішнього ранку він поняття не мав, — окрема розмова. До речі, я не знаю, пояснити мусить сам слідчий. Чи, може, він уже пояснив вам?

— Можете ближче до діла? — буркнув Заруба.

— Ближче нема куди. Мені невідомо, що саме говорив Соколовський на допиті. Напевне, казав, що нікого не вбивав. Хоча він у нас не дуже говіркий. Але я підозрюю: щойно Богданові показали те відео з готелю, він знайшов слова, аби пояснити, де був насправді в той час. Запитання: чому слідчий Христенко досі не перевірив його слова? Інакше Соколовський уже вийшов би на волю.

— Хтось наказав кошмарити Соколовського, — втрутився Гайдук. — Разом із ним — мене. За великим рахунком, банк «Омега», на який я працюю. Цікаво, чи знаєте ви про це, пане Зарубо? Чи ініціативою повністю рулить Христенко, діє на свій страх і ризик? Виконує замовлення, здогадуюсь навіть чиє.

— Здогадуєтесь — кажіть прямо, — відрубав поліцейський.

— Соколовський між десятою та одинадцятою вечора вчора напився в барі «Монах Тук», — сказала Лора. — Місце через дві вулиці від готелю. У залі бару теж стоять камери. Я переконала бармена відшукати потрібне мені відео. — Вона показала свій телефон. — Я не зловживаю соцмережами. Сторінку в Facebook маю, та не веду. Хіба що треба знайти когось по роботі. Зараз месенджер заміняє електронну пошту, листування в ньому оперативніше. Але багато колег активні, виставили фото з недавнього корпоративу. На ньому Соколовський великим планом. Знайшла, показала бармену, він його відразу впізнав.

Лора в останній момент вирішила не говорити Зарубі те, про що сказала Гайдукові, пояснюючи здогад та хід думок. Спершу згадала, як Сокіл зрадів, почувши, що вони лишаються в Чернігові до ранку. Потім відновила в пам’яті швидкий погляд, кинутий Богданом на зачинений готельний бар. Додала сюди вжиту перед сном таблетку, інакше б почула його кроки, номер Сокола був далі, глибше по коридору, повз її двері мусив пройти, килимів на підлозі немає. Хоча не факт, що Лора реагувала б на кроки — мало хто там ходить. Проте грюкання дверей поруч явно вказало б їй на Богдана, і вона неодмінно поцікавилася б, куди той подався проти ночі.

А все дуже просто.

Батько трьох дітей удома не міг собі дозволити отак розслабитися. Не раз і не два скаржився Лорі на тяжку долю. Заробляв добре, що не заважало дружині пиляти чоловіка навіть за ковток пива після напруженого дня. Згадавши це й склавши рівняння, Лора зрозуміла: Сокіл вирішив скористатися нагодою й випити на сон грядущий. Голос, який вона вранці вважала заспаним, насправді був похмільним.

Бармен, якому вона назвалася дружиною Сокола, знайшов копію чеку.

Чотириста грамів віскі, два келихи темного пива, солоні горішки, чипси з беконом.

Він подався шукати найближчий бар, бо готельний заклад уже не працював.

— Якщо відео з готелю — єдиний доказ, вилучіть відео з бару, — мовив Гайдук категоричним тоном. — Наш колега має вийти на волю. З усім іншим дозвольте розібратися нам.

Погляд вовчий.

Хоча зовні Іван Данилюк нагадував не хижого звіра, а кумедного пузатого ведмедика-ласуна з якоїсь реклами натурального меду чи солодощів. Товстим конкурент банку «Омега» не був. Є люди, у яких від народження така будова тіла, і вони не схуднуть, навіть якщо сядуть на найжорсткішу дієту. Гайдук раніше бачив Данилюка хіба на фото чи відео, і тепер, зблизька, відчув неабияку спокусу торкнутися візаві пальцем, тицьнути в круглий животик чи щоку, сказати щось подібне до: «Бу-у-у!»

Очі не дозволяли помилятися.

У невеличкій, без вікон, через те добре вентильованій переговорній кімнаті перед Гайдуком постав бувалий у бувальцях, жорсткий, колючий п’ятдесятирічний бізнесмен. Навіть те, що вдалося дізнатися про минуле Данилюка, не лишало ілюзій. Домовлятися черевань звик лише на своїх умовах. Інакше не вагаючись переступить через живого або мертвого своїми короткими ногами. І навіть не завдасть собі труду прийти якось і плюнути на могилу чергового знищеного ворога.

Ще чого, заслужити таку честь треба.

— Ваша дівчинка зубки розкришила об нас, — Данилюк басив, тож голос сам по собі звучав густо, не треба навмисне підносити. — Старший товариш пригнав на підмогу. Може, ну його? Хай відразу твоє начальство їде. Я тут трошки подумав і вирішив вести справи з першими особами. Зовсім уже маєте нас, провінціалів, за фук.

— Не зрозумів. — Гайдук поки що принципово не опускався до фамільярності, хоча зсередини вже перло.

— Присилаєте дівчисько якесь. — Данилюк махнув короткою рукою. — Бабу на переговори підписали. Ще раз повторити чи ясно?

— Тепер ясно, — кивнув Гайдук. — Ну, самі напросилися. Доведеться мати справу зі мною.

— Не хочу.

— На вашому місці, пане Данилюку, я б так щоки не надував. Я ж із миром приїхав. Війну ви розв’язали.

— Ой, вашим би все воювати. Є бізнес, є інтереси, є конфлікти. Чого ти приперся, стартуєш без сигналу, про якусь війну…

— Момент, — Гайдук зупинив потік свідомості жестом. — Дотепер так і було. Наша консультантка приїхала до вашого юриста на цивілізовані переговори. Війну оголосили ви. Сьогодні зранку. Коли нацькували слухняну поліцію на нашу людину, не маючи на те жодних підстав. Скажу більше: ви знали, що історія тухла. Довго Богдан Соколовський не просидів би. Доба — максимум. Христенко так само це розумів. Для чого було все починати? А просто так. Показати, хто тут головний. Помітити територію. По беспределу, як робили у роки вашої молодості. Для вас існують лише ті закони, які ви готові визнати. Завтра заявите в поліцію, що я рік тому зґвалтував тут, у Чернігові, неповнолітню — і мене почнуть смикати. Брехня, всі задіяні у виставі знатимуть. Та проте закрутиться машина, сіятиметься хаос, паніка, у наші ряди вкинеться заразний мікроб гармидеру.

— У вас усі так кучеряво балакають?

— Я можу й простіше сказати. Суті не міняє. Тільки цього разу, пане Данилюку, ти проколовся. — Гайдукові набридло зберігати пристойність та вдавати джентльмена, легко сів на зручну опонентові хвилю. — Твоя компанія «Люк» проводить Христенка та подібних до нього через офіційну, білу відомість чи гроші за… гм… консультації їм передають у конвертах? Уявляю собі шпигунські ігри десь у громадському сортирі. Гонорари передаються з кабінки в кабінку. Або конверти ліпляться скотчем під пісуарами…

— Що ти мелеш!

— Хочу зрозуміти, як ти покараєш слідчого Христенка за недбало виконану роботу, — Гайдук відступив до стіни, сперся на неї плечем, остаточно перекреслюючи офіційний формат розмови. — Можливо, ні, не можливо — напевне в розпорядженні компанії «Люк» є група бійців. Їхній старший виділить трьох зовсім безголових, і вони не побояться відмастити мента навіть у його власному дворі. Хуліганський напад, зламана рука, буває, часи неспокійні. Але все ж краще вдарити його гривнею. Та де, яка гривня — доларом! За те, що Христенко вже витворив, ти б мав зняти з нього не лише належний гонорар. Аби надалі думав краще, вистав йому штраф. Хай несе в зубах заначену раніше доларову готівку. Вчити таких треба, не давати спуску.

— Ти особа неофіційна, — процідив Данилюк. — Ніщо не заважає мені зараз гукнути охорону. Тебе, такого красивого, виведуть звідси при всьому офісі й викинуть у найближчу калюжу.

— Може, дослухаєш? — Гайдук повів далі, не чекаючи відповіді, й у такі моменти зазвичай пишався собою. — Я перед тобою мав коротку розмову з Христенком. Того викликав на пістон начальник поліції Заруба. Знаю не всі таємниці слідства, але досить для того, аби скласти картину з окремих уривків. Отже, ти від самого ранку видзвонював Ярового. Десять пропущених дзвінків, абонент у нього в телефоні підписаний як «Люк». Ти нервував. З чого припускаю — вчора після розмови з нашою представницею Яровий поїхав до тебе. Може, навіть сюди, в цей бункер, — він коротко посміхнувся. — Крім тебе, Ярового зранку видзвонювали з його офісу і моя колега Лариса Кочубей. Далі, вже зі слів Христенка, ти відправив людей до юриста додому. Без електронного ключа зайти в під’їзд неможливо. На дзвінки через домофон реакції нуль. Нарешті твої посланці дочекалися, коли хтось із сусідів вийде, зайшли, дзвонили вже в квартиру. На свій страх та ризик, хоч і з твого благословення, зламали замок. Побачили тіло на підлозі. Щось не так?

— Це не злочин. Як знайшли тіло — набрали мене. Я звелів негайно викликати поліцію. А в слідчого є моє письмове пояснення, як і пояснення моїх підлеглих.

— Ніхто не звинуватить тебе і твоїх людей в незаконних діях, — погодився Гайдук. — Тут інше. Маленький, дуже тонкий нюанс. Не всякий мертвий вважається вбитим. Але мою людину затримали за підозрою саме в убивстві. Христенко мав би пояснити, що труп не кримінальний. Він цим не заморочився. Ти, — Гайдук відліпився від стіни, націлив на Данилюка вказівний палець, — саме ти навів поліцію на Соколовського. Міг би на його колегу, який приїхав для перемовин і зустрічався з Яровим. Аби то був мужчина. Звинувачувати Ларису ти не ризикнув. Простіше пробити по своїх каналах обох, дізнатися, що Богдан Соколовський — фронтовик, і атакувати його. Знайдене в готелі відео додало вам бонусів. Та навіть якби Богдан нікуди з номера не виходив, ти б усе одно грав свою гру.

— Я викличу охорону.

— Не викличеш, — легко заперечив Гайдук. — Це як погрожувати ударом по пиці. Або б’ють відразу — або лякають сто разів. Тут курити можна?

— Ні.

Гайдук, мов попередили не його, видобув із кишені піджака пачку «Camel», запальничку. Закурив із виглядом переможця. Колючий погляд Данилюка він дозволив собі ігнорувати, бо вовчі вогники в очах уже поволі згасли.

— Ти не вдавався до подробиць. Мертвий — значить убитий. Людина не може отак запросто померти в тридцять років, скажи? Христенко вирішив за краще помовчати. Не пояснювати тобі, що при первинному огляді слідів насильницької смерті не виявлено, слідів боротьби в помешканні — теж, двері зачинені зсередини, таке різне. Хіба дзеркало у ванній кімнаті розбите. Неважливо. Ви обоє знали: Соколовський жодним боком не причетний. Але поки це з’ясується… У поліцейській системі, будь-якій, посадити швидше, ніж випустити. Ми втратимо час, визволяючи свого колегу. Компанія «Люк» цей час виграє. Крім того, за твоїм розрахунком ми всі відразу після звільнення Соколовського заберемося з Чернігова, твоєї території, геть — зализувати рани й обирати нову стратегію. Ти ж покажеш нам, київським, як ви тут на місці ведете справи. Один-нуль.

Попільнички в переговорній не було. Зате на столі стояли пляшка води й дві склянки. Попіл Гайдук демонстративно струсив у одну з них.

— Усе б спрацювало, Данилюку. Правда. Рубати навідліг ти навчився. Пригодована поліція тобі в поміч. Одна деталь: Христенко знав, що труп не кримінальний. Тобто вбивство, принаймні станом на момент затримання Богдана, не очевидне. Так само слідчий не знав нічого про вчорашню зустріч Ярового з нашим консультантом. Тим паче не мав зеленого поняття про те, де мої люди зупинилися. Це знали двоє: Яровий і ти. Від нього. Моїх ресурсів, пане Данилюку, вистачить, аби довести: вказівку фабрикувати звинувачення, ліпити горбатого до стіни Христенко отримав від тебе. Телефоном. Я вже закерував, відстеженням твоїх ранкових дзвінків займаються.

Тут Гайдук блефував.

Узагалі зараз ступив на територію не так правди, як припущень і здогадів. Це був звичний для нього метод, освоєний ще в далекі часи оперативно-слідчої роботи. Однак Данилюк слухав і мінився на лиці. На останній фразі впевненість у собі, агресія й ворожість випарувалися. Їх замінила бентега, змішана з якоюсь підлітковою розгубленістю — так буває, коли хлопчика в певному віці застають або з цигаркою, або за переглядом порнофільму.

— Підіб’ємо невтішний для компанії «Люк» підсумок. — Гайдук подивився на скурену до третини цигарку. — За прямою вказівкою її генерального директора слідчий кримінальної поліції затримав людину за підозрою в убивстві. При тому, що напевне знав: сам факт насильницької смерті під питанням. Але свідомо приховав від партнера, бо не хотів зашкодити планам компанії «Люк» прибрати з міста конкурентів. Слово «корупція» так і проситься з язика. Як думаєш, хто кого зараз прибрав з дороги?

— У мене алергія на цигарковий дим, — прогудів Данилюк.

Недопалок упав на дно склянки.

Гайдук скрутив кришечку з пляшки. Залив тліючу цигарку водою. Вона огидно зашкварчала, кімнатою розійшовся неприємний кислуватий запах залитого вогнища. Решту води він допив двома ковтками.

— Хотів собі як краще. Вийшло як завжди. Від претензій на землю під старим будинком компанія «Люк» відмовиться хай не сьогодні, але за кілька днів. Тендер вам усе одно не виграти. Підете на тендер — ми подбаємо, аби слово «корупція» таки прозвучало.

— Нічого у вас не вийде.

— А ти впертий.

— До чого тут я? Будинок може потрапити під державний захист. Ані вашим, ані нашим.

— Поки що — не вашим. — Гайдук кинув порожню пластикову пляшку в кошик для сміття. — Краще подумай, що тобі з Христенком робити. Перестарався бідака… За твої гроші.

Аріель стрепенулася, обсмикнула фірмовий фартух, швиденько поправила зачіску.

До схожої реакції на появу шефа в публічному місці Лора давно звикла. Сама належала до жінок, котрі сприймають Гайдука не як кінозірку, цілком спокійно. Принаймні їй хотілося вірити: такі десь у цьому світі існують і дуже добре себе почувають.

Лора пройшла три етапи, які регулювали безпечне для неї перебування з Данилом Гайдуком в одному життєвому просторі. Перший — коли їх познайомив тоді ще живий чоловік. Одруження в двадцять вісім вона вважала пізнім, свої зовнішні дані оцінювала реалістично, тож поява мужнього красеня жодним чином не перебила романтичні почуття, котрі мала до свого мужчини. Другий — коли овдовіла, пережила депресію, ледь не скотилася на дно й не збожеволіла. Участь Гайдука у своїй реабілітації і те, що він допоміг їй оговтатися й жити далі, розглядала лише як дружній жест, без жодних претензій на щось більше. Нарешті, третій — коли почала бачити шефа в офісі ледь не щодня. За винятком не надто частих і не дуже далеких, у межах Київщини, ділових відряджень. Зітхання, якими супроводжувалася поява розлученого, не старого, у самому соку красеня-мужчини, Лора слухала з іронією. І ледве стримувалася від дошкульних оцінок, коли Гайдука поїдали заздрісними поглядами заміжні колеги.

— Що тут можна з’їсти? — Він недбало кинув пальто на спинку стільця, сам сів навпроти Лори.

— Он там вішак, — вона показала в куток, не відволікаючись від купленого в найближчому кіоску кросворду.

Крім піцерії «Мілано», вони з Соколом тут нічого не знали. Тож подалися сюди, замовили для потерпілого й врятованого найбільшу піцу. Себе Лора обмежила грецьким салатом і четвертою за день кавою. Хоча Сокіл, вмолотивши дві третини, таки залишив для неї пару шматочків. Запивши колою, відпросився в машину й досі спав там, невидимий ззовні за тонованим склом.

Гайдук слухняно виправився. Коли почепив пальто де слід, і повернувся, біля столика вже чатувала розпашіла від хвилювання Аріель.

— Можете загріти ось це? — Лора кивнула на залишки піци.

— Так свіжу ж краще… — писнула дівчина.

— Дайте курячий бульйон, — Гайдук навіть не торкнувся меню. — Можна піцу, ви правильно кажете. Тільки маленьку, з салямі, сиром та грибами. Чай, заварний, на дві чашки. Що з десертами?

— Усе свіже, — відказала Аріель.

— Вірю. Чизкейк? — запитально глянув на Лору.

— Та ради Бога.

— Це я тобі, — уточнив Гайдук.

— Умовив, — зітхнула вона.

Аріель зникла на кухні. Гайдук аж тепер зацікавлено роздивився довкола.

— А тут нічого так.

Лора нарешті відклала кросворд, усілася на стільці зручніше.

— У нас є план?

— Є. Пообідати.

— Крім того?

— «Люк» збавить оберти. Вони самі собі нагидили.

Йому знадобилося лише кілька речень, аби описати актуальний стан речей та розкладення сил. Щойно завершив, Лора не запитала, мовила впевнено:

— Згортаємось, їдемо додому.

— Сам хочу.

— Щось іще? — Лора напружилася.

— Не знаю, — признався Гайдук. — Ніби все, Данилюк вгатив гол у власні ворота. А твій друг Христенко відпасував йому. Тільки… Ти мені сьогодні пригадала нашу вчорашню розмову. Зараз моя черга згадати те саме.

— Тобто?

— Учора ти обмовилася про казочку від місцевої активістки. Захисниця культурної спадщини. Помічна, здається.

— У тебе завжди гарна пам’ять на прізвища. Ти перевірив мою, — дорікнула Лора.

— Ніколи не зайве перевіряти навіть свою, — відмахнувся Гайдук. — Мені на переможній хвилі, у процесі бурі й натиску вдалося вичавити з Христенка подробиці, так би мовити, не для преси. Звичайно, начальник поліції посприяв усе-таки. Труп Ігоря Ярового знайшли у ванній кімнаті. Без явних ознак насильницької смерті. Лежало мертве тіло біля розбитого дзеркала.

Лора мимоволі здригнулася.

— Гайдуче, ти сам у це віриш?

— У що я маю вірити чи не вірити? — Він почав дратуватися. — Лише повторюю тобі твої ж слова. Така собі Таня Помічна, перейнята долею старого різьбленого будинку, згодовує міську легенду про якесь прокляття. Нібито всякий, хто зайде в дім із лихими думками й намірами, рано чи пізно побачить у дзеркалі свою другу, кошмарну сутність. Злякається до смерті, а дзеркало трісне.

Лора пожувала губами. Звичка робила її подібною до кролика. Знала це, та не могла з собою нічого вдіяти.

— Як я повинна на це реагувати?

— Треба розібратися, з чим тут маємо справу, — пояснив Гайдук. — І без того геморою вистачає. Не ясно, чи братимуть будинок під державний захист. Як до цього дійде, ми теж змушені будемо втертися. Або — починати якусь кампанію… Не знаю. Через те різні оповідки про прокляття, яке несе смерть, нашим планам заважатимуть. Будинок із привидами банкові «Омега» не потрібен. Уяви собі репутацію торговельного центру, зведеного на його місці.

— Уявляю.

— Нас розмажуть.

— Розмажуть.

— Не повторюй за мною. — Гайдук насупився. — Краще розрули все. Зроби свій висновок.

— Повірив у страшну казочку?

— Переказав тобі дивний факт. Він збігається з тим, що ти мені втирала телефоном учора.

Хотів сказати ще щось — замовк, бо наспіла Аріель із паруючою мискою.

— Курячий бульйон, — дівчина поставила страву біля Гайдука, поруч примостила мисочку з трьома брускетами. — Це комплімент від ресторану. Ви ж постійні клієнти.

— Вони, — поправив її Гайдук, кивнувши на Лору.

— А ми маємо надію, що ними вже стали ви всі.

Аріель відійшла, ледь помітно гойднувши стегнами. Це не пропустила Лора. Та Гайдук не звернув увагу на дівочі хитрощі. Щедро насипавши в бульйон чорного перцю, спробував, схвально гмикнув, з’їв ще дві ложки, відсунув миску.

— Гарячий. Хай охолоне трошки, — і повернувся до розмови. — З огляду на останні події нам, тобто тобі, ніхто зараз палиці в колеса не пхатиме. Христенко далі веде справу. Хоча ти в курсі: якщо смерть не насильницька, хвороба чи нещасний випадок, тобто без криміналу, справу закриють через відсутність складу злочину. Тож поки не закрили, до чого, підозрюю, йде, матимеш доступ до матеріалів просто зараз. Це так Заруба вирішив за домовленістю спокутувати провину свого підлеглого.

— А забрати в Христенка справу, поперти з поліції?

— Ти ж сама в таке не віриш. — Гайдук покрутив у руці ложку. — Гнати поганим віником у такому разі треба всіх, на чолі з Зарубою. Чи — дамо їм шанс — дві третини особового складу. Де ти інших візьмеш? Може, хочеш працювати тут? Відбілити, так би мовити, репутацію всієї поліції в особі чернігівського управління.

— Не смішно.

— Отож. Щодо самої справи… Лоро, для чого забирати в Христенка, коли її все одно ведуть до закриття? Є різниця, хто поставить на ній хрест і позбавить управу чергового геморою?

— Немає, — відповідь вона знала вже тоді, коли запитувала, лиш хотіла почути, що шеф мислить в одному з нею напрямку. — Якою ти бачиш мою особливу місію?

— Хоча б дізнайся подробиці. Мене цікавить отой збіг обставин. Тут лякають старовинним прокляттям. А тут уже знаходять труп, і смерть ілюструє дію того самого прокляття. Надто скоро все. Менш ніж за добу. Згодна?

— Куди й кому дзвонити? До кого їхати?

Замість відповіді Гайдук знайшов записані в телефоні номери, простягнув Лорі.

— Дій. Буди цього штрафника, катайте. Було б добре розібратися з прокляттям зараз. Я чекатиму тут. Бульйон смачний, до речі.

Він підсунув миску ближче, заходився їсти.

Лора, озброєна телефоном шефа, вийшла дзвонити на вулицю.

Її старили окуляри.

Дуже, навіть виклично старомодні, важкі з вигляду, з грубою пластмасовою оправою. Лора сама носила в сумочці окуляри, час від часу вдягала. І все ж довго підбирала, аби виглядати в них сучасно, відповідно до хай простуватого, та все ж власного, обраного нею індивідуального стилю. Натомість окуляри на носі нової знайомої не могли б, здається, пасувати нікому. Хіба справді перетворювали того, хто їх носить, на мудру тітоньку Сову — чи дядечка Пугача.

— Сова, — назвалася жінка, підводячись назустріч гостям.

— Наш найкращий криміналіст, — вставив Христенко з-за Лориної спини, додав, мовби вона не зрозуміла: — Експерт-криміналіст.

Уявивши Катерину Сову без окулярів, Лора дала їй менше сорока. Але дуже близько. Ця жінка, напевне, старша за неї років на чотири. Обручки не мала, та це не показник, зараз одружені пари носять їх що далі, то рідше. Жінка гляділа себе, повз Лорину увагу не пройшли накладена з відчуттям смаку та міри косметика, недавній манікюр, ніс вловив ледь відчутний аромат доволі пристойних парфумів. З образом конфліктувала зачіска: каштанове волосся Сова для чогось закрутила ґулею, що вкупі з громіздкими окулярами наближало її образ до карикатурного.

Такими малюють старих дів.

— Лариса. Кочубей. Лора.

— Мені телефонував Заруба. Особисто, — господарка кабінету наголосила на останній фразі. — Не часто така честь.

— Це честь, коли дзвонить начальник міліції?

— То я так спробувала пожартувати. Здебільшого начальству вистачає папірців із висновками. Проте отримала особисте «добро» поговорити з вами.

— У моїй присутності, — нагадав Христенко.

— Куди ж без тебе.

Сова зітхнула, та Лора вловила: це гра. Насправді експерт зі слідчим у рівних, нормальних стосунках. Перевірено на власному досвіді — конфлікт між оперативниками, слідаками й криміналістами перетворює роботу на аналог Дантового пекла. Бо висновки потрібні всім, бажано — швидко, бажано — повні, детальні. Без них жодна, навіть найпростіша справа скоро рухатися не може. А неможливість звітувати про результат тоді, коли того вимагає начальство, ставить у кармі сищика величезний жирний «мінус».

— Багато часу не заберу, — не чекаючи запрошення, Лора сіла по другий бік столу.

Експертка займала невеличкий кабінет у напівпідвалі. Ремонт тут просився вже років тридцять. Стіни оздоблювали колись білі, тепер — сіруваті кахлі радянського зразка, невеличкі квадратики. Їх тулили абияк, адже майстри працювали в казенному приміщенні. Із сучасного тут стояв стаціонарний комп’ютер із широким пласким монітором, за яким на краєчку столу примостився лазерний принтер. Решта начиння, зокрема громіздка біла засклена медична шафа, заповнена пробірками, слоїками й колбами, сприймалася навмисною реконструкцією, що мала на меті зупинити час. Підсилював враження стаціонарний телефонний апарат.

— У мене тут мережа погано ловить, — Сова перехопила Лорин погляд. — Але, чесне слово, такий апарат краще працює. Узагалі краще.

— Нехай, — Лора знизала плечима, не знаючи, як реагувати і чи треба. — Катерино…

— Павлівна. Та краще без по батькові.

— Як скажете, — Лора всміхнулася. — Сама не люблю такого офіціозу. Отже, Катерино, мене цікавлять обставини смерті Ігоря Ярового.

Сова перезирнулася з Христенком.

— Мене попередили. Конкретніше можете?

— Куди конкретніше. Як і від чого він помер. Учора я ще вечеряла з ним. Тільки познайомились. Молодий, здоровий. Хіба не знаю про якусь хворобу. Серце, наприклад…

Експертка підсунула до себе прозорий файл із кількома роздрукованими аркушами всередині.

— Тут копії висновків. Зазвичай сторонні не мають права. Але ваш випадок особливий. Є дозвіл надати вам це для ознайомлення. Звісно, поширювати не маєте права.

— Можу розписку написати.

— Чесного слова досить, — озвався Христенко. — Добре, Ларисо Василівно, ми тут свої люди. Усі всім довіряють.

— Дякую, — Лора взяла папери. — Я почитаю. Та, якщо можна, своїми словами. У загальних рисах.

Сова зняла окуляри. Заплющила очі, ніби даючи їм перепочинок. Протерла скельця серветкою, вдягнула назад, розклепивши заразом повіки.

— Обличчя мерця перекосило, — повела неквапом. — Там, між папірцями, додане фото. На принтері роздруковане, не оригінал. Усе зрозумієте. Природа подібної передсмертної гримаси — сильний спазм. Різкий біль, шок, судома. Нещасний хоче закричати, та йому забиває подих. Так буває, наприклад, від сильного переляку.

— Розтин що показав?

— Раптова зупинка серця, маєте рацію. Причину ще не з’ясувала.

— Ви робили розтин?

— Звичайно, — Сова поправила окуляри. — Незадовго до смерті Яровий їв піцу…

— Навіть знаю де, — кинула Лора, знову всміхнувшись. — Якщо допоможе, назву місце. Боюся хіба, що кухаря звинуватять в отруєнні.

— Ви зараз серйозно? — подив Катерини прозвучав щиро.

— Після, гм, певних подій всяке може статися.

Лора подарувала Христенку багатозначний погляд.

— А давайте не будемо! — образився слідчий так само щиро.

— Справді, не будемо, — включилася Сова. — Немає підстав для фантазій. В організмі покійного жодних отруйних речовин, медичних препаратів. Пив віскі, це останнє, що вжив за життя. І то, не надто багато.

— Сам?

— Чи сам пив? — перепитала Катерина. — Склянка на журнальному столику в залі одна. На ній — його відбитки пальців. Те саме на початій пляшці. Взагалі присутність когось чужого в помешканні не помічена. Знову ж таки, відбитків другої особи не виявлено ніде. Замок ламали, тому не готова сказати, чи мало місце стороннє втручання до того.

— Чи проникав хтось у квартиру шляхом зламу, — вставив Христенко протокольну, казенну фразу.

— Це я зрозуміла, — Лора відбила пальцями по поверхні столу легкий дріб. — А дзеркало?

— Що — дзеркало? — перепитала Сова.

— Я чула, дзеркало у ванній кімнаті, де знайшли тіло, було розбите.

— Ну, було, — підтвердила Катерина. — Але ж воно могло тріснути й раніше.

— Саме?

— Жодна експертиза цього вам не скаже. Хіба на краях тріщини знайдуться частки крові або шкіри. Тобто людина розгатила своє зображення кулаком. У такому разі рука мала б бути пошкоджена. З рукою Ярового все в порядку. З обома. Лобом він так само в люстро не молотив. Якщо б кинув якимось предметом — той валявся би поруч із тілом.

Лора, слухаючи її, впорядкувала думки.

— Як у такому разі пояснити розбите дзеркало?

— Не думаю, що це треба якось пояснювати, — мовив Христенко.

— Згодна, — підтвердила Катерина Сова. — Тріщина на склі точно не стала причиною передчасної смерті молодого чоловіка. Схиляюся до висновку: Ярового ніхто не вбивав.

— Але він помер, — вперто повторила Лора.

— Факт, який ніхто не ризикне заперечити.

Експертка знову поправила окуляри.

Більше Лору Кочубей тут нічого не тримало.

Питань море — та відповідь навряд чи в цьому кабінеті.

Після тридцяти, на четвертому десятку відмірених життям років, Лариса Кочубей нарешті дізналася про себе чимало нового.

Наприклад, що за своїм психотипом справді домосідка. Хай би як ненормально, дивно це не виглядало, особливо — в часи безвізу, коли широкий світ відкривався всім охочим без перешкод. Але Лору не тягнуло в далекі мандри, навіть якби чоловік запропонував кинути до її ніг Париж під час весільної подорожі. Подорожі як такої не було, саме слово подорож і гармидер, котрий тягнули за собою збори, виштовхувало з зони комфорту.

Або — пори року. Виявляється, вона не мала улюбленої. Мерзла взимку, чаділа від спеки влітку. Восени й навесні не вилазила з застуд, легко підхоплювала нежить, соромилася шмарклів, коли постійно треба сякатися на людях. Колись чоловік пожартував: Лорі треба спеціальне помешкання зі штучним кліматом, який буде підібраний індивідуально. Це не виглядає фантастикою, сказала тоді вона. Подібні мікроклімати — привілей не лише мільйонерів. Десь їх створюють із лікувальною метою, читала про таку практику.

Ще вона ніколи-ніколи-ніколи не сяде за кермо. Хай із часом лишиться не тільки єдиною жінкою, а єдиною дорослою людиною на планеті, котра не опанувала автомобіль. Чоловік якось умовив спробувати. Досі згадує відчуття непозбувного жаху, а ще — як трусилися потім руки.

І кладовища.

На чоловіковому похованні трималася, дивуючись сама собі. Пережила похорон Ярослава, мовби все відбувалося не з нею. До того ще в школі, підлітком, доводилося проводжати в останню путь бабусь із дідусями, мамину двоюрідну сестру, яка свічкою згоріла від раку, сусідського хлопчика, збитого машиною. Уже працюючи слідчою, відвідувала морг, коли треба було особисто оглянути черговий труп. Тож кидаючи жмені землі на кришку чоловікової труни, не мліла й не рюмсала. Списувала це на звичку, набуту за кілька років у відділі особливо тяжких злочинів.

Але на дев’ятий день, коли традиції вимагали навідати небіжчиків та пом’янути їх, Лору просто з цвинтаря повезли в найближче відділення «швидкої допомоги».

Потому їй було неабияк соромно, що уникала кладовища, через що розсварилася зі свекром та свекрухою. Призналася в гріху лише Гайдукові, і то випадково, якось так само собою, у якійсь розмові. Той запропонував варіант: навідувати чоловікову могилу разом, і не часто, лише в поминальні дні та в день його народження. Так збережеться пристойність у очах чоловікових батьків, а він завжди підстрахує, забере Лору за першим її сигналом. А взагалі, сказав тоді Гайдук, усі, кого ми любили й втратили, щодня згадуються в нашій пам’яті добрими словами. Для того, аби пам’ятати, провідувати могили не обов’язково.

Лариса Кочубей відтоді, як овдовіла, обходила цвинтарі взагалі. Навіть у сонячні дні вони навіювали на неї тугу, вганяли в депресію. Вибивали з робочого ритму й життєвої колії.

На похорон Ігоря Ярового вона змусила себе піти.

Тільки там мала шанс побачити тих, хто напевне знав покійного близько. Крім неї й Сокола, який завбачливо тримався поруч із готовністю вивести, щойно запаморочиться голова, сюди навряд чи прийдуть зовсім чужі. Лорі хотілося знати, що являв собою Ігор Яровий, котрий справив на неї не найкраще враження. Та напевне мав як не друзів, то добрих приятелів. Здатних розказати про нього більше й різного.

Її цікавили вороги.

Ті, хто міг бажати Яровому смерті.

У ній поволі прокидалася слідча. Сищиця, якій одні старші колеги пророчили швидку кар’єру, а інші — тих було більше — не менш швидке звільнення з чоловічої роботи й переведення кудись до канцелярії, перебирати й підшивати папірці. Жінку, тим більше молоду, самостійною одиницею в переважно чоловічому колективі не сприймали. Не раз чула, чия вона протеже, з ким переспала й далі підсипає, аби триматися саме на цій службі. Всякий раз згадувалися інші прізвища, Лора з якогось моменту навіть почала записувати, аби не забути. Також визнавала: неприязнь і невизнання більшості не зникли навіть після розкритих особисто нею кількох гучних справ. Одна з них — маніяк, якого не могли вирахувати два роки, бо не мав «фірмового» почерку.

Розмови припинилися після одруження, бо чоловік працював у протилежному крилі управління.

Потому, як він після Майдану грюкнув дверима й згодом пішов добровольцем, вона лишилася на зло язикатим.

Її кар’єра слідчої завершилася після його загибелі — пішла сама, не могла.

Учора, вислухавши Гайдука та обговоривши пропозицію, спіймала себе на думці: давно шукала нагоди повернутися до слідчої практики. Не знала, під яким приводом, бо робота консультанта в службі безпеки великого банку нічого схожого не передбачала.

Тож зараз Лора пішла шляхом, який звично обирала, отримуючи чергову кримінальну справу. Встановити ближнє коло загиблого, за можливості опитати частину знайомих. Повернулися вони з Соколом у той самий готель, навіть удалося отримати ті самі номери. Мостячись у ліжку, Лора подумки домовилася сама з собою про крамольне: навіть якщо прокляття справді існує й наздогнало Ігоря Ярового, на те має бути цілком реальна, зрозуміла причина.

Покарання за гріхи.

Ну-ну, всі не без гріха.

Скелети в шафі Ярового напевне зберігаються.

Дивна компанія відразу впала в очі.

Ті четверо, кожен зі свого боку, робили все можливе, аби не привертати до себе увагу. І саме цим її привернули. Принаймні Лора відразу помітила: вони мимоволі розмістилися по периметру, інакше триматися на відстані одне від одного не могли. Можливо, Лорі підказав не такий уже, як з’ясувалося, забутий сищицький досвід. Бо той, хто прийшов опівдні провести Ярового в останню путь, навряд чи мав мету іншу, крім цієї. Натомість Лора видивлялася щось чи когось, що могло видатися дивним на сторонній погляд.

Саме тому помітила маневри кожного з чотирьох.

Народу прийшло не аж так багато. Тримаючись на пристойній відстані, Лора все ж обрала позицію біля однієї кованої огорожі, звідки місце прощання відкривалося якнайкраще. Змогла визначити родичів, найближче до могили — мама, у жалобі, під руку її тримає тато, сутулий чоловік у довгому коричневому плащі. Рідня гуртувалася довкола. Знайома офісна секретарка стояла там же, серед найближчих, сліз не соромилася. Нічого схожого на прощальний мітинг не було, слів ніхто не говорив. Хіба Іван Данилюк — вона вже знала, який на вигляд переможений конкурент, — приніс великий вінок і говорив щось батькам тихо, довго й, схоже, переконливо.

Але четверо з’явилися на кладовищі майже водночас.

Їх відштовхувало одне від одного, немов магніти з однойменними полюсами.

Найпомітнішим був ковбой. Точніше, молодий чоловік, напевне одноліток небіжчика, який уже виходив із «мустанга», коли вони з Соколом під’їхали. Аби не серйозність, жалобність, трагічність моменту, Лора готова була припустити — на приватний урочистий захід запросили артиста-аніматора. Вдягнений у замшеву ковбойську куртку, джинси й гостроносі ковбойські чоботи чоловік зняв крислатого «стетсона»[6] й залишив у машині. Неквапом рушив головною цвинтарною дорогою в напрямку похоронної процесії — аж раптом швидко ступив убік, праворуч, за надгробки.

Лора простежила за його поглядом. Ковбоя не так налякала, як збентежила поява біля воріт червоної «шкоди». З машини вийшла коротко стрижена брюнетка в темному плащі, застебнутому під саму шию й підперезаному широким пасом. Брюнетка не спішила йти далі. Біля машини закурила, ніби чогось чекаючи. Але зробила лише дві затяжки — кинула цигарку під ноги, розтоптала носаком короткого чобітка на товстому підборі. Не озираючись, пішла вперед, і Лора зрозуміла раптовий поспіх.

З-за рогу перевальцем рухалася невисока повнява білявка з волоссям до плечей. Ця вбралася просто, чимось нагадувала типову продавчиню з базару: обтислі джинси, недорогі кросівки, плетений светр під горло, куртку зі штучної шкіри розстебнула на ходу. У проймі цвинтарних воріт білявка завмерла, покрутила головою, наче збираючись переходити дорогу в небезпечному місці й дивлячись, далеко машини чи ні. Жінка в плащі тим часом ішла прямо, не озираючись, а прикметне вбрання не давало ковбою жодного шансу лишитися непомітним. Коротко затримавши погляд на кожному з прибулих, повнява білявка перевальцем забрала ліворуч, огинаючи місце свіжого поховання великим півколом і, проте, рухаючись у тому ж напрямку.

Четвертий, чоловік у плямистій куртці військового крою, виринув з протилежного боку. Напевне, як на кожному цвинтарі, тут було кілька входів. Лора зі свого місця помітила його ріденьку борідку, що заважало відразу, на око, визначити його вік. Він вийшов з-за рогу, опинився на одній лінії з чорнявкою. Зупинилися, завмерли одночасно, після чого розійшлися в різні боки, все одно намагаючись опинитися недалеко від місця прощання, тримати в полі зору не лише скорботний гурт, а й одне одного.

Маневри, сказала Лора подумки.

Вони прийшли проститися з Яровим. Притому роблять усе, аби їх не бачили разом, в одному гурті. Домовилися — або не палають бажанням стояти поруч одне з одним.

— Добрий день, — почула раптом позад себе.

— Не думаю, — мовила машинально, потім розвернулася.

— Справді, дурнувата ситуація, — погодився молодик у простенькому синьому пальті з піднятим коміром. — Вітатися ж треба. Але «добрий день» на цвинтарі, тим більше — на похороні… Згоден.

— Ви його знали? — долучилася жінка, що тримала його під руку.

У них однакові пальта, відзначила Лора. Модель подібна. У нього — чоловічий крій, у неї — жіночий. Та матеріал ідентичний, як і довжина. Пара взагалі доповнювала одне одного настільки, що Лора визнала: той випадок, коли уявити їх не разом дуже складно.

Обручки в обох.

Житимуть довго й щасливо, помруть в один день.

Про що думати на кладовищі, окрім як про смерть…

— Гарні пальта, — Лора легенько провела пучками по плечу жінки. — Мов на вас шиті.

— Так і є, — кивнула та. — Виглядають дорого. Насправді дешеві.

— Відносно, — вставив її чоловік.

— Ага. Усі, хто бачить, думають: імпорт, із фірмового магазину. Насправді купили матеріал, віднесли кравчині в ательє. Майстерні індпошиву ще існують, навіть розвиваються.

— Так на так не вийшло? — поцікавилася Лора.

— За ціною? З роботою майстрині? Усе одно дешевше, — впевнено мовив чоловік. — До речі, я Олег. Вона Оля.

— Ми Малиновські, — підхопила дружина. — Училися з Ігорем у школі.

— Приємно. Лариса… Лора.

— Так ви знали його?

— Ділові стосунки, — обмежилася Лора таким поясненням. — Коли ви вже прийшли… Мабуть, дружили.

— Нє-а, — Оля мотнула головою. — Вони ні з ким не дружили.

— Вони?

— Вони, — Олег кивнув підборіддям у бік ковбоя. — Усі в зборі. Ви ж їх побачили. Хай собі ховаються. Удають незнайомих. Кому треба — той помітить стару компанію.

— Не схоже, що ці четверо — приятелі, — говорячи так, Лора знову кинула погляд зліва направо, фіксуючи кожного на вибраному місці. — Даруйте за дивне запитання… Кажете, Ігор Яровий з вами не дружив. Та проте ви прийшли на похорон. Чому?

— Ми до всіх однокласників ходимо, — просто пояснила Оля.

— І до однокурсників, — додав Олег. — Яка різниця, друзі, не друзі. Ми знали їх живими. Пристойно попрощатися.

— Я так само вважаю, — додала Оля.

Відповідь трохи збила Лору з основного стрижня розмови.

— Чекайте… До всіх однокласників… Епідемія? Вибачте, може грубувато… Та бентежно звучить, погодьтеся.

— Нічого, це справді так виглядає, — Оля взяла чоловіка під руку зручніше. — Ще більш бентежно, що в нас дата нині. Десять років разом. Бачте, які збіги бувають. Не відзначити не можемо. Але й похорон не можна ігнорити.

— Уранці цвинтар. Увечері — ресторан, — сумно мовив Олег.

— Гості?

— Столик на двох. Тет-а-тет. Свідки на нашому весіллі давно не мають нічого спільного з нами. З ким іще святкувати?

— Насправді десять років лише від дати одруження, — уточнила Оля. — Ми з дев’ятого класу разом. Нас уже на випускному «одружили».

Лора важко перетравлювала не надто важливу для неї інформацію.

— Наче в кіно, — іншої відповіді не підібрала. — Тільки про однокласників… Ви не першого ховаєте, так розумію. Всі однаково помирали?

— Та ну, — відмахнувся Олег. — Одна наша відразу після школи в Десні потонула. Вступила на бюджет, відзначали на березі. Полізли купатися п’яні, течія збила.

— Десна — підступна річка, — кивнула Оля. — За два роки ще один однокласник утопився. На риболовлі.

— Одна при пологах померла, — Олег уже загинав пальці. — Двоє від наркотиків. Як війна почалася, трьох відтоді поховали.

— Сумно, — зітхнула Оля.

Тим часом труну вже закопували. Скорботний гурт потроху розходився. Згорьовану маму дві родички повільно вели попід руки. Тато про щось тихо перемовлявся з чоловіками. Проте кожен із дивної четвірки лишився на своєму місці.

— Дивно поводяться, — повела Лора. — Навіть для шкільних друзів, яких потому розвело життя. Посварилися? Розкажете трошки?

— Чому вас це перейняло? — поцікавився Олег.

— Я з поліції, — збрехала вона, не знаходячи інших прийнятних пояснень.

— Документи покажете?

— Олю, не треба, — у голосі чоловіка почувся докір. — Хіба так не видно, що людина з поліції? Професійно качаєте, фахово.

— Уже мали справу з поліцією?

— Серіали дивимось, — це прозвучало щиро, аж до наївного.

— Я чула десь — Ігор помер, не вбивали. Нещасний випадок, — кинула Оля. — Чи в поліції інші версії?

— Перевіряти треба все, достеменно. — Лора вирішила обмежитись цим.

— Усе правильно, Олю, — мовив Олег. — Там багато що треба з’ясувати. Ви ж, Ларисо, напевне, читали маячню про якесь вбивче прокляття.

— Слідчі органи не займаються такими дурницями, — відрізала Кочубей. — Коли вже ми все одне про одного з’ясували, може, поговоримо предметніше?

— Не знаю, яка з нас користь, — гмикнув Олег.

— Ми після школи не спілкувалися, — додала Оля. — Та й у школі, кажу ж, не дуже.

— Але ви все про всіх знаєте, — Лора намагалася, аби прозвучало м’яко, дружньо, приязно, навіть трошки піднесло самооцінку обом, значимість в очах одне одного. — Наприклад, найближчі шкільні друзі, які навіть на цвинтарі відвертаються. І все одно прийшли. Хто вони?

— Нічого це вам не дасть, — сказав Олег упевнено.

— Мені краще знати, — Лора додала суворості.

Чоловік у плямистій куртці вже став біля свіжого могильного пагорба, закладеного вінками зі штучних квітів. Інші явно чекали, поки той відійде. Брюнетка в плащі нервово курила вже третю цигарку.

— Ось цей, наприклад, — мовила Лора.

— Тоша. Антон Хитров. Тримали в школі, не вигнали після дев’ятого класу на прохання фізрука, — пояснив Олег. — Спортивна гордість школи. Оцінки з інших предметів Хитрову натягували неприховано. По факту міг не вчитися, за що багато хто Тошу ненавидів.

— Шаровик-вигадник. Так називали, — додала Оля.

Хитров нарешті запхав руки в кишені, повернувся й подався туди, звідки прийшов.

— Зате був кимось на кшталт особистого охоронця Еда, — вів Олег, дивлячись йому вслід.

— Едвін Моруга, — розшифрував Олег. — Ще одна гордість школи, відмінник, медаліст. Мачо, зірка дискотек. Навіть моя Оля за ним, було, зітхала.

— Хіба в твоїх страшних снах, — парирувала вона.

— Маєте на увазі ковбоя?

Саме в цей момент той так само подався до виходу, вирішивши не наближатися до могили. Щойно він вийшов на ширшу дорогу, брюнетка щиглем послала недопалок убік, стала пробиратися до увінчаного пагорба.

— Один такий на всю школу, як не на все місто, — кивнула Оля. — Хтозна-звідки це ковбойство до нього причепилося. Чесне слово, шизою багато хто вважав. А бачте, на тому піднявся.

— Бренд, як зараз кажуть, — підхопив Олег. — Ні з ким не сплутаєш. У нього компанія «Ранчо», яловичина йде на експорт. Стейки закуповують для ресторанів у всіх наших містах-мільйонниках. Власна торговельна марка, а ще сосиски, ковбаски… Доларовий мільйонер.

— Їх із Алісою теж у школі фактично одружили, — Оля ставала що далі, то більш говіркою. — Аліса Горностай, вона, — кивок на брюнетку біля могили. — З Едом разом справді дуже гарно виглядали, картинка. Тим більше Аліска — мажорка. Тато в неї прокурор. Досі.

Повнява білявка дочекалася, поки Моруга вийде з воріт. Зиркнула в бік Аліси. Подалася геть перевальцем.

— Єва Бортникова, — відрекомендував заочно Олег. — Алісина тінь. У кожному класі є такі тандеми. Некоронована королева краси і страшненька фрейліна.

— Не така вже Євка страшна, — заступилася Оля. — Хитрову подобалася. Але загалом правда. Ми з Тамарою ходимо парою. Так про них говорили.

— Мажорка, мачо, брутальний силач, простачка, — замислено мовила Лора. — Ігор Яровий — п’ятий у компанії. Що в них спільного? І чому розбіглися?

— Тому й розбіглися, що нічого спільного не було, — мовив Олег. — Ніби через рік після школи чорна кішка пробігла. Більше нічого не знаємо. Може, підемо всі разом? Тут незатишно.

Аліса Горностай ще стояла біля могили.

— Ідіть. Я й без того забрала ваш час. У вас дата сьогодні. Важлива.

Сама Лора залишила скорботне місце за двадцять хвилин, відразу після Аліси.

Думала простежити за її машиною, навіть хотіла сказати Соколу.

Передумала. Замість того поїхали в «Мілано».

Через торговельний центр: піжаму треба купити. Тут, напевне, ще пару ночей ночувати.

Вони зустрілися на Валу[7].

Було по сьомій, вечір рюмсав ледь відчутним дощиком, Десна посилала холодний, вже зовсім не жовтневий сіверський вітер. Коли Єва Бортникова завернула в алею та побачила постать Антона Хитрова біля десятого з лівого боку гарматного дула, стишила крок. Їй не хотілося лишатися з колишнім однокласником і дуже давнім коханцем сам на сам. Він теж побачив Єву зі свого місця. Напевне впізнав, не міг не впізнати.

Стовбичити отак, роздивлятися одне одного у вологих сутінках виглядало ще більшою дурницею, ніж прийти сюди. Тож Єва, аби якось виправдати свою зупинку, витягнула з кишені куртки простеньку плетену шапочку. Натягнула на голову. З другої кишені вивудила пачку цигарок. Витягнула останню, припалила. Порожню упаковку зіжмакала, жбурнула вбік. І вже потому наблизилася, показала тліючу цигарку Хитрову, сказала, мов ударила:

— Я ж два місяці не курила, ти! А за два дні висмалила цілу пачку!

— До чого тут я? — Єві таки вдалося збентежити друга юності.

— Бо ти довів! Ти, ви всі, фокуси ваші! Я, щоб знав, дурні гроші викинула на курорті! Нерви лікувала, тільки спати почала!

— Спи собі, скільки хочеш, — Хитров переступив з ноги на ногу, глибше запхав руки в кишені плямистої куртки. — Я тут яким боком? Тим паче — всі ми… Нас нема давно, хіба не ясно?

— Нас знову стало забагато за цей місяць! — огризнулася Єва, жбурнула недопалок під гарматне дуло. — Твої штучки, Тошо, твої. Тобі вдалося обдурити всіх, навіть нашого хитромудрого ковбоя.

— Робити мені нема чого, тільки Моругу дурити. Щоранку баньки продираю, лежу, дивлюся на стелю й думаю собі: а як сьогодні Едика намахаю…

— Він вважає тебе чуваком без фантазії. Горностаїха наша так само думає. Яровий теж так вважав. Але мене, дорогенький, не обкрутиш. Я спала з тобою, забув?

— Давно. Забув, — кинув Хитров різко. — Пам’ятають тільки цікаві моменти.

Він хотів зачепити, образити. Вдалося: Євині щоки враз запашіли. Кулаки стиснулися, тут же розкрилися, долоні перетворилися на хижі пазуристі лапи. Але жінка зціпила зуби, стрималася, голосно видихнула, просичала:

— Та мені фіолетово. Є така тема, яку мужики ігнорять. Ми, баби, відчуваємо тих, із ким хоч раз мали справи в ліжку, краще за інших. Дурника вмикати можна де завгодно, кому завгодно й коли завгодно. Лиш не тоді, коли лежиш голий на спині після цього діла. Ти козел, Тошо. Мудак. Але не дурник. Мені краще знати. Тобі подобалося бути лакеєм у Едика. Біля короля сам королевич. Зі мною ти був героєм, Тошо. Справжнім. А я з тобою крутила, бо відчувала не так потенцію, як потенціал. Хоча там, — вона брутальним жестом переламала правицю в лікті, — все окейсько.

— До чого…

— До всього! — Єва не збиралася віддавати йому ініціативу, наступала, тепер стояла впритул, вловила легкий перегар. — Запудрити мозок можеш Морузі, перед яким грав вірного пса Мухтара. Нашій королеві Алісці, у якої замість мізків татів гаманець. Ігоркові — цей тебе взагалі не помічав у Едиковій тіні. Зі мною не вийде, бо я тебе справжнього знаю. Непростий, визнаю. Тому й мала з тобою справу. Аби не… сам знаєш що, я б тебе витягнула з тіні в люди.

— І все ж таки, Бортникова, до чого така розмова зараз?

— Ніхто не вірить, що повідомлення на телефони здатен розіслати саме ти, — тепер Єва говорила спокійно, приборкавши емоції. — Я вірю. Твоя робота.

— На фіга воно мені?

Просте запитання миттю загнало Єву в глухий кут, знову вибило з колії.

— Чорт його розбере. Може, в такий спосіб вирішив усіх нас зібрати. Може, тобі все досі муляє, а поговорити нема з ким. Виговоритися треба, тільки ж оті всі новомодні психологи не для тебе.

— Подзвони мені, — промовив Хитров, до якого теж повернулися спокій та впевненість. — Ти ж дзвониш нам усім, вітаєш із днями народження. Ось подзвони, Євко, давай.

Вона притлумила бажання гарикатися. Замість того мовчки витягнула свій телефон, відшукала в телефонній книзі потрібний номер. Пішов виклик.

— Цей номер не є дійсним, — повторила почуте в слухавці, перевела погляд на Антона. — Може, ввімкнеш трубку?

Хитров показав їй приведений в робочий стан смартфон.

— Усе працює. Просто після нашого дивного зібрання в тому проклятому будинку я наступного дня поміняв номер. Серед іншого — аби ти не додзвонювалася більше. Але повідомлення з запрошенням прийти на Вал до восьмої гармати сьогодні о сьомій вечора отримав на нікому не відомий номер відразу потому, як вийшов із кладовища. — Антон відшукав послання, тицьнув дисплей Єві під носа. — Ну? Тебе теж із цього номера запросили?

— Дві останні цифри — один і шість, — кивнула вона, тут же швиденько додавши: — Сам признався, що маєш новий номер. Ніщо не заважає мати два. Ти хитрий, Тошо, ти здатен грати в такі ігри.

Єва говорила на автоматі, машинально, від безвиході й розбурханої, давньої злості на Антона Хитрова. Проте сама собі не вірила. Якщо хтось і грається з нею — навряд це він. А ще чуйка підказувала: на підході інші друзі юності.

Ті, хто залишився.

Ліхтарі знову не світили.

Єва мешкала на Котах[8], після невдалого одруження й скандального розлучення сама захотіла перебратися сюди на околицю, у старий бабусин будинок. До того мала двокімнатну квартиру, та з колишнім вирішила її не ділити, адже дім мав хай невеличкі, зате — три кімнати. Натомість спершу налякала його тяганиною з розподілом нерухомості, потім заграла на страху. Висунула умову: хай власним коштом зробить їй каналізацію; газове опалення бабуся за життя якось примудрилася обладнати. Колишній покректав, та не мав вибору й виходу — Єва отримала водогін, бойлер, душ і туалет у помешканні.

Більше для затишного існування нічого не прагнула.

Поки що.

Хіба освітлених вулиць. Її та бажано прилеглих. Проте ліхтарі тут згасли незабаром після краху радянської влади. Наступних років двадцять освітленням глибоких околиць переймалися лише їхні мешканці. Потім перед черговими виборами кандидат, котрий ішов від їхнього округу і чийого прізвища Єва не запам’ятала, знайшов спосіб відновити ліхтарі. Згасли вони знову, коли той самий депутат програв, безуспішно пішовши на другу свою каденцію.

Відтоді старші люди намагалися з настанням сутінок далеко від домівок не відходити. Дітей по можливості зустрічали дбайливі батьки. Сама ж Єва від жовтня до квітня, коли темніло раніше, збиралася з базару, де працювала на точці, ще завидна — так домовилася з хазяїном. Він спершу комизився, та потім здався. Адже за гроші, які платив Єві Бортниковій, не скоро зміг би знайти нову працівницю.

Не те щоб Єва боялася темряви. Просто відчувала себе не дуже затишно. Особливо — коли хляпає, як ось тепер. Асфальту в глибині Котів не поклали навіть за радянської влади.

Дощі й сльота змушували тамтешніх мешканців пересуватися обережно, і люди не раз і не два брьохалися в грязюці. Удень приємного мало, а коли темно — тим паче.

Годинник показував майже дев’яту вечора, коли Єва нарешті вийшла на потрібній зупинці. О цій порі людей довкола не було. Де-не-де перегукувалися собаки, вони жили майже на кожному приватному подвір’ї. Єва обходилася без домашніх тварин. Зате сусіди з обох боків тримали величезних злих псів, яких вона стереглася: навіть попри те, що вважалася своєю, чотириногі вартові постійно зустрічали її гавкотом.

А бувало, стрибали передніми лапами на паркани.

Поправивши шапку й піднявши комір куртки, Єва занурилася в переплетіння немощених вуличок, що перерізали й зв’язували приватний сектор міської околиці, а фактично — села. Бо навіть за чотири десятки років відтоді, як Коти стали частиною Чернігова, жодних видимих ознак міста тут не проявлялося. Єві з деяких пір почало це подобатися. Щоденний базарний гармидер тиснув на голову, лікувався лише тутешньою тишею.

Зараз Єва йшла з думкою: звична, знайома, рідна обстановка змусить забути і про похорон, і про недавню, зовсім не потрібну, не бажану для неї зустріч. Ступаючи так, аби не послизнутися на м’якому ґрунті, вона з кожним наступним кроком усе більше переконувала себе: без Аліси Горностай тут не обійшлося. Підла натура, підступна й самозакохана. Єва ще в школі розуміла, яка її подруга. Та проте не могла відмовити собі бути при Алісі, першій шкільній красуні, тією, ким був Антон Хитров біля Едвіна Моруги.

Підліткове та юнацьке марнославство.

Кортіло яскравого.

Бути яскравим — чи здаватися таким на чужому тлі.

Єва квапилася додому. Хотіла сісти в старе, продавлене, через те улюблене крісло. Взяти на руки кота. Хай помурчить, коли почухають за вухом. Вона має що випити, і, попри все, є привід. Пом’янути Ігоря Ярового треба, нехай земля йому буде пером, від чого б не вмер.

Потім — зосередитися й поміркувати над Антоновим зауваженням.

Якщо Аліса все закрутила: для чого?

Хтось інший — те саме запитання.

Єва спробує його знайти. Іншого способу захистити себе від подальших кроків невідомого поки жартівника не бачила. Захищатися все одно треба. Дурну казку про якесь старе пробуджене прокляття, що вбило Ярового, з голови викинути не могла, хоч би як старалася.

— Няв-няв!

Спершу подумала — здалося, засіло недоречне Алісчине кривляння. Навіть мотнула головою, женучи звуки геть. Та наступної миті знову долинуло, голосніше, і, здається, грубіше, не жіночим голосом:

— Няв-няв!

Єва вклякнула посеред неширокої вулиці. Під одягом пробігли зрадницькі пекучі мурашки. Вона покрутила головою, ловлячи вухами, мов радарами, джерело нявчання. Та її знову огорнула тиша.

Нявкав не кіт.

Людина. Навіть не намагалася вдати з себе тварину, імітувати котячі звуки. Єву дражнили. Точно так, як Аліса сьогодні.

І як вона сама — тоді, дванадцять років тому.

У старому різьбленому будинку.

Єва знала свою місцевість. Саме зараз ліворуч маячила давно покинута господарями хата. Двір і все, що довкола, тонуло в заростях. Нявкали звідти, з чагарів, метри зо два від місця, де вона зупинилася. Назад дороги не було, обходити — плутати, ще й дощ посилився. Не падав зливою, але мрячив густіше. Від чого жах мимоволі наростав, став відчутним, простягни руку — торкнешся чогось густого.

— Хто тут? — Єва крикнула так голосно, як змогла. — Якого чорта! Кому робить нема чого!

Відповіді не почула, та й не сподівалася. Але більше не нявчали. Єва нічого при собі не мала, навіть сумочки: не знати чому, не визнавала цього незмінного жіночого атрибуту. Любила одяг із широкими та глибокими кишенями. Улітку, коли спека роздягала, могла ходити з пакетом або дешевою полотняною торбинкою, такі останнім часом роздають на різних святкових чи просто масових заходах. Тепер на ній була мішкувата турецька шкірянка, в одній кишені — цигарки, телефон — у другій. Навіть не припускала, що одного разу доведеться шукати засоби захисту.

Телефон.

Єва видобула недорогий, куплений з рук на базарі смартфон, функцій якого їй вистачало з головою. Навіть повидаляла додатки, котрими не користувалася, бо не вміла й вчитися не хотіла. Батарея розрядилася на дві третини. Ввімкнувши ліхтарик, Єва міцно затиснула телефон у правиці, руку підняла високо над головою, помахала, немов сигналячи, гаркнула:

— Ти, придурку! Вилазь або вали! Копів зараз видзвоню!

Знову жодної реакції. Посвітивши довкруж себе, Єва зачепилася промінчиком за брудний уламок цеглини. Нахилилася, підхопила лівою, підважила. Спершу думала жбурнути туди, звідки нявкало. Враз переграла: все ж єдина зброя, хай така, іншої не знайде. Набравши повні груди вогкого повітря, набичила голову, спершу обережно, та вже після кількох кроків — швидше й швидше, посунула вперед, повз небезпечне місце.

Нічого не сталося.

За нею не гналися, і Єва вже бачила перед собою рятівне роздоріжжя. Таке собі невеличке перехрестя битих сільських вуличок, далі поворот праворуч — ось і вдома. Метрів сто здолати, не більше. Ніколи не думала, що ось так рахуватиме рятівну відстань.

Дісталася перехрестя.

Зупинилася так різко — ледь не втратила рівновагу, дивом втрималася на ногах.

У глибині вулиці, її вулиці, маячила темна постать.

— Ай!

Єва зойкнула, підстрибнула козою, наче наступила босою ногою на слизьку гадюку. Скочила назад, замахнувшись при тому відразу обома руками. Хотіла ще кричати, та раптом утратила голос. Подих перехопило, глевка грудка крику застрягнула десь глибоко в горлі. Єва закашлялася, неначе так можна було викашляти крик. Ноги підігнулися, на мить світ довкола вкрився рябими різнобарвними цятками. Коли ж опанувала себе, перше, що почула, — кроки.

Хтось ішов назустріч.

Єва не відразу второпала — то з протилежного, лівого боку.

Перш ніж змогла нарешті вільно говорити, побачила жінку — навіть у темряві розгледіла жіночі обриси. Та, своєю чергою, так само зупинилася, вздрівши перед собою напівзігнуту особу з розчепіреними руками.

— Ви… У вас усе добре?

— Т-там… — вичавила Єва, показуючи напрямок.

— Хто — там? — у голосі незнайомки чулося щире здивування.

— Мужик… Якийсь мужик…

— Та наче нема нікого.

Жінка говорила спокійно, і, на диво, своїм тоном повернула Єву до нормального стану. Вона навіть засоромилася цеглини в лівиці, відкинула подалі, обтерла долоню об полу куртки. Ступила ближче, обережно витягнула голову, зиркнула за ріг.

Нікого.

— Я вас налякала, — бовкнула Єва.

— Це ще хто кого налякав… Живете десь тут?

— На цій вулиці. Саме на цій. Іду, темно, стовбичить хтось, — про нявчання Єва вирішила промовчати.

— Знаєте, ходімо я вас проведу. Вдвох спокійніше. Хай тільки мужик спробує напасти.

— Якщо не спішите… Якщо не складно…

— Та нікуди не поспішаю. Ходімте.

Поки дійшли до потрібної хвіртки, прикрий дощик ущух.

Щойно нова знайома порівнялася з парканом навпроти, з двору загавкали. Наступної миті дошки здригнулися від сильного поштовху, а над верхнім краєм жінки побачили собачі лапи. Пес нагадував атлета, якому варто підтягнутися — і тулуб підважиться, перекинеться на цей бік. Собака заходився гавкотом, не припиняючи спроб здолати перешкоду. Його голос став сигналом: загавкали відразу з трьох інших боків.

— Здається, без ланцюга, — незнайомка боязко кивнула на неприязну тварину. — Тепер ваша черга мене захищати… До речі, як вас?

— Єва.

— Діана. Можна Діна.

Назвалася жінка дуже спокійно. Так називають свої імена всі люди. Не бояться, не соромляться, не думають, як ім’я прийме новий знайомий і чи взагалі слід зважати на таке. Проте Єва, почувши це ім’я, мимоволі сахнулася, мовби раптом побачила потойбічну потвору. Швидко опанувала себе, ще й зніяковіла. Добре, якщо жінка не звернула увагу на дивну реакцію. Бо ж нічого особливого, страшнішого за оте нявчання з-за кущів у сутінках, не відбулося.

Ім’я з минулого, від якого Єва тікала дванадцять останніх років.

А так…

— Урка на всіх так кидається, — заспокоїла, навіть спробувала приязно всміхнутися. — Не перестрибне. Навіть якщо не за парканом і не на ланцюгу, боятися не треба.

— Урка? — перепитала Діана. — Тварину так кличуть? Хто сидів, хазяїн чи хазяйка?

— Вони його на базарі знайшли. Породистого цуцика якийсь довбень викинув. Потягнув шматок м’яса просто з павільйону. Злодій. Урка, — пояснила Єва, потому гаркнула, перекрикуючи собачий хор: — Наталю! Наташко, заспокой уже свого сторожа!

— Що тобі таке! — почулося у відповідь з-за протилежного паркану.

— Гостей мені твій пес лякає!

— То він так вітається! Собака повинен гавкати!

Хвіртка навпроти прочинилася, з-за неї визирнула тітка в дешевому візерунчастому халаті, накинутому поверх іншого, легшого. Ноги — в гумових чоботях із короткими халявами, чоловіча бейсболка накривала голову.

— Не наводь мені туману, Євко! — сказала сусідка беззлобно, кинула на Діану короткий оцінюючий погляд, стала навпроти свого паркану, показала собаці кулак.

— Ану, цить мені! Люди нормальні тебе бояться! Стидоба такая! Наче пожер уже! Урка — він і є урка! Геть, кажу!

Гнів підтвердила, сильно копнувши паркан носаком. Пес гавкнув у відповідь швидше для порядку, аби не здатися без бою. Але хазяйку послухав. Лапи з краю паркану зникли. Щойно замовк Урка, довколишні собаки так само дружно затихнули.

— Отак із ними треба, — повчально мовила Наталя. — Загуляли, дівчата?

— Дитячий час, — кинула Єва, враз схаменувшись: не знає, котра тепер година.

— Гляди. Чула в тролейбусі, тут десь у нас маніяки гуляють.

— Ми самі маніячки. Побачимо, чиї гулі кращі, — вступила Діана.

— Мене гукайте, як не то, — сусідка реготнула, штовхнула хвіртку, вже в проймі кинула через плече: — І Урку. Він маніяків любить куштувати на зуб.

Нові знайомі знов лишилися на вулиці самі.

— У вас тут справді так небезпечно? — поцікавилася Діна. — З гостей іду собі спокійно…

— То Наташка, не слухайте, — відмахнулася Єва. — Вона вам ще про інопланетян розкаже.

Рука лягла на клямку. Враз завмерла, запитала, маючи надію на негативну відповідь:

— То, може, вас тепер треба провести?

— А назад знову самі? Ні, дякую. Не хвилюйтеся, дам собі раду в разі чого. Хоча, якщо хочете допомогти…

Єва відчула — Діана добирає потрібні слова.

— Звісно, хочу. Викликати таксі? — Годинник на екрані мобільного показував п’ять хвилин по дев’ятій. — У такий час вони ще сюди їздять.

— Та ну, — Діана хитнула головою. — Інше… Соромно просити про таке незнайому людину… Словом… Може, у вас удома є… У мене почалися раніше на день, не маю при собі, несподівано…

— Прокладки? — без тіні ніяковості вигукнула Єва. — Тю, прости Господи! Ми ж жінки, чого соромитись! Знаю, як воно буває! Звісно, заходьте!

— Тут нікого не вбили.

— Якщо нікого не вбили, чому я не можу пройти?

— Бо провадяться слідчі дії.

— Які слідчі дії? Нікого ж не вбили, самі кажете.

Христенко приречено й розгублено водночас зиркнув на поліцейських у формі, котрі нудьгували посеред двору. Ззовні заходився сусідський пес, і слідчий гаркнув на підлеглих:

— Та заткніть уже того собаку! Скільки можна!

— Казали хазяйці, — протягнув винувато старший патруля, поправивши для чогось форменого картуза. — Не застрелити ж…

— А ти… як тебе… Сидорук…

— Сидорчук.

— Піди, Сидорук, і попередь громадянку востаннє: або хай своєму барбосу пащу скотчем перетягне, поки ми тут не закінчимо все, — або пістолета покажи. Пообіцяй, що застрелиш. Бігом!

Поліцейський пробурчав щось під носа, та підкорився, підтюпцем побіг виконувати наказ.

Лорі майнуло: зараз Христенко візьметься в такій самій манері за неї. Плюне на все, накаже взяти її під микитки, вивести геть. Ще й, чого доброго, змусить закувати в кайданки. Судячи з вигляду та відповідного настрою, Христенко ще досі готовий був зірвати злість на ній.

Сокіл мовчки сопів неподалік, дипломатично ставши на кілька кроків далі. Але Лора вже навчилася відчувати його. Варто слідчому вдатися до чогось подібного, Богдан не терпітиме. Тим паче серед копів, побачених на подвір`ї, зафіксував одного з тих, хто не так давно крутив йому руки. Дарувати таке ставлення ветеран війни не збирався. Чекав лиш приводу, першим хоч як не почне.

Зараз Лорі закортіло, аби тутешня поліція підкинула Соколу цей привід. Готова потерпіти заради видовища. Проте швидко прогнала хуліганські думки, перейшла на миролюбний тон.

— Пане Христенку… Вас же звуть Арсеном, так? Гарне, рідкісне ім’я.

— Ви вже й таке знаєте, — неприязно буркнув той.

— Хіба це велика страшна таємниця?

На цих словах припинив гавкати сусідський пес.

Слідчий випнув підборіддя, красномовно кивнув у бік вулиці. Приборкання злого собаки записав собі в заслугу. І далі говорив навмисне голосно, працював на публіку.

— Ларисо Василівно, на мене не діють всякі такі фокуси з посібників. Тих, де радять спілкуватися з людьми на американський манір. Не вірю. Я не збираюся заводити з вами довірливих стосунків. Я на службі, особа офіційна. Ви — приблудилися, пхаєте носа, куди не слід. І за свої слова не перепрошую.

Після недавнього приниження Христенку хотілося бодай самому собі довести, хто тут головний і керує процесом. Лору його різкість та публічне, демонстративне хамство не напружувало хоча б через розуміння ситуації. Соколу натомість грубість провінційного слідчого не подобалася, це накладалося на кілька проведених у камері годин. І загалом на спробу підставити, використати в чужих іграх саме його. Тож Лора вперто шукала способу домовитися з Христенком не так через потребу діяти у власних інтересах, як із бажання заспокоїти Богдана.

Спалах його праведного гніву ні до чого хорошого не приведе.

— Так, пане Христенку, я на вашій території, — визнала вона, наблизилася до слідчого впритул, стишила голос, далі заговорила інтимно: — А ще давайте не будемо вголос, при людях, з’ясовувати, чиїми зусиллями вас не покарано за неправомірне затримання мого колеги. Ваше начальство, пане Христенку, отримало проти вас такі козирі, що за будь-якої нагоди спише на вас власні гріхи. Без мене знаєте, скільки у того ж пана Заруби скелетів у шафі. Позапланова перевірка, кабінетні київські ігри, потрібен інший на його місці… Арсене, ваш шеф краще звільнить вас.

— Шантаж.

— Пропозиція жити дружно. — Лора відступила, знову заговорила голосніше. — Хтозна, раптом я допоможу вам реабілітуватися. Розкриєте справу…

— Та немає жодної справи! — не витримав Христенко, тупнув ногою, невдоволено зиркнув на поліцейських. — Ви мені краще поясніть, коли вже хочете допомогти, за яким чортом про смерть цієї… як її… Бортникової Єви Львівни повідомили саме мені!

— Чому вас це дивує? Ви ж займаєтесь…

— Нічим я не займаюся! — визвірився слідчий, окреслив рукою коло в повітрі. — Ларисо Василівно чи Лоро, як вам краще — ось тут Коти! Мікрорайон входить до складу іншого адміністративного району міста Чернігова! Ви ж із нашої системи, колись були. Без мене знаєте: інформація про будь-яку пригоду, що сталася в межах району, передається в поліцейське управління цього району. А не відразу слідчому з міської управи. Досі не зрозуміли?

— Н-ні, — до Лори поступово починало доходити, та вона хотіла почути все особисто від Христенка.

— Гаразд, — зітхнув той. — Нехай. Я маю розпорядження сприяти вам. До певної міри, але — сприяти. Прошу.

Слідчий витягнув мобільник.

Потицяв пальцем по клавіатурі, щось відшукав, розвернув телефон дисплеєм до Лори.

— Бачите? Повідомлення. На мій особистий номер. Прилетіло сьогодні о восьмій сорок дві ранку. Ось адреса, де ми зараз перебуваємо. Текст — іще один труп біля розбитого дзеркала.

Лора озирнулася на Сокола.

Тим часом у двір повернувся патрульний Сидорчук із почуттям виконаного обов’язку. Христенко показав йому великого пальця й повів далі, накручуючи себе з кожним словом:

— Місцевий відділ отримав дану інформацію вже від мене. Вони нічого не знали. І не скоро б дізналися. Покійна…

— Загибла.

— Покійна, — повторив слідчий, свердлячи Лору сірими очима, — працювала реалізаторкою на центральному базарі. Шкарпетки-труси-футболки, барахло, коротше. Незаміжня, тобто розлучена. Живе… тьху, жила сама. Робота починається з дев’ятої ранку. Хазяїн точки чекав би свою працівницю годину. Далі почав би шукати, видзвонювати. Це ще пара годин. Згодні, що за таких розкладів тіло виявили б десь під обід?

— Немає заперечень, — визнала Лора. — Ви праві.

— Звідси запитання: хто і за яким хріном прислав мені, — Христенко тицьнув себе в груди, — це сране повідомлення? Ще одне запитання: який хер пригнав сюди вас і вашого мордоворота? Знову не перепрошую за свої слова! Бо кажу як думаю!

Бічним зором Лора засікла — присутнім поліцейським спіч слідчого загалом сподобався. Тут, як усюди, не надто шанували чужаків.

— А я й не вимагаю вибачень, — відповіла спокійно, навіть додала лагідних ноток. — Не вимагала й не вимагатиму. Ви нагадали мені ось щойно: я з системи. Колись була. Хочете шокувати, відштовхнути мене грубістю, навмисне граєте злого брутального поліцейського? Так хіба ж я не служила в чоловічому колективі? Чи ви думаєте, київські менти какають трояндами?

Із задоволенням побачила: всім присутнім, разом із Соколом, остання її фраза лягла на душу. Богдан зареготав, блазнюючи. Поліцейські гигикали. Христенко лишився непробивним, та все ж почервонів, прикусив нижню губу. Тож Лора продовжила наступ.

— Я чула лайку не раз, не два, не десять. Від колег, свого начальства, затриманих під час допитів. Мій покійний чоловік не завжди стримувався при мені. Але ви, пане Христенку, поводите себе не як він. Навіть не як наші з вами колеги. Точно як різні неприємні стрьомні типчики, яких приводили до мене. Яких я за службовим обов’язком опитувала, крутила, колола. А вони у відповідь агресивно лаялися. Отак думали вибити мене, жінку, з колії, змусити нервувати, помилятися, втрачати над собою контроль. Тільки ж ви в кращому, вигіднішому становищі, Арсене. Знаєте чому?

— Ні, — процідив слідчий.

— Вони не знали, хто я і як краще поводитися зі мною. Ви — знаєте. Та чомусь обрали контрпродуктивну манеру. Нам справді краще шукати спільну мову, ніж вам демонструвати обмежений словниковий запас. А мені — при підлеглих нагадувати вам, офіцеру й джентльмену, про культуру поведінки.

Сокіл знову реготнув.

— Теж сказали — джентльмену, — буркнув Христенко.

— Нехай буде тільки офіцер. Ну, ще мужчина.

— Дарма ви з поліції пішли, — зітхнув слідчий. — Таланти пропадають.

— Хто сказав, що пропадають?

Двоє санітарів винесли з будинку на ношах тіло, накрите простирадлом. Момент вимагав помовчати. Лора смикнулася, ступила півкроку, та стримала себе. Усе одно не дадуть глянути на покійну. Ще й скандал біля неї почнеться, з Христенка досить. Тож дочекалася, поки поліцейські відчинять старенькі ворота, аби санітари вийшли до машини «швидкої».

Тут знову озвався сусідський пес.

— Сидорчук! — зірвався на крик слідчий, тепер назвавши прізвище правильно. — Я зараз того псиська сам застрелю!

Поліцейський вголос вилаявся, вибіг з двору. Більше ніхто з присутніх не ризикнув сміятися.

— Ми тут нормально не поговоримо, — зітхнув Христенко.

Тон підказував Лорі: слідчий поволі погоджується на мирову.

— Добре, що хочете нормальної розмови. Але в мене насправді небагато запитань. Цілком можемо з’ясувати все тут. Я навіть пропоную невеличку угоду.

— Угоду? — підозріло перепитав слідчий, скривився, киваючи на звук гавкоту: — Терпіти не можу собак та собачників.

— Кві про кво, — Лора окреслила легку посмішку.

— Не морочте голову.

— Латинський сталий вираз. Буквально означає «щось за щось». Обмін. У нашому випадку — інформацією. Більше, ніж належить знати мені, приватній особі, я у вас не проситиму. Навзаєм готова поділитися чимось корисним для слідства.

Христенко зміряв Лору поглядом з ніг до голови, заклавши при цьому руки за спину.

— Цікава ви особа, Ларисо Василівно. Не боїтеся зараз впасти у викопану власноруч яму. Не розумієте? Визнаєте, що з нашої системи. Отже, мусите знати, у що може вилитися навмисне приховування важливих для слідства відомостей. Ви, — вказівний палець націлився Лорі в груди, — повинні відразу, без усяких латинських квакань, повідомляти таку інформацію.

— А хіба вже триває слідство? — вона зробила круглі очі. — Арсене, ох, Арсене… Ми ж почали наш словесний двобій зі з’ясування, є тут кримінал чи ні. Ми на місці скоєння злочину — чи це все ж таки нещасний випадок. Яким може вважатися передчасна смерть від… чого?

Собака знову замовк.

З будинку вийшла Катерина Сова, без пальта. Спершу стягнула гумові рукавички, потім зняла окуляри, на короткий час затулила очі долонею. Мала дуже втомлений вигляд, і Лора згадала: в часи своєї служби в слідстві жаліла передусім криміналістів, чию роботу вважала віртуознішою за працю ювелірів, але значно дорожчою — і дуже невдячною.

— Відповіді, думаю, ще нема, — сказав Христенко, глянувши в бік експерта. — Бачив лише мертве тіло. Причину смерті, як ви знаєте, покаже розтин. Із цими питаннями вам точно до Катерини Павлівни.

— Даєте санкцію?

— Куди вас діти, — зітхнув слідчий. — Тим паче санкцію вам уже дали. Через мою голову. Чим ще можу? Ви ж ніби мінятися хотіли…

— Хто прислав вам повідомлення? — Лора перейшла на діловий тон.

— Я відразу віддзвонив. Абонент поза зоною. Номер уже перевіряють. Та щось підказує: картку порізали ножицями й викинули.

— Ваш телефон у вільному доступі?

— Службовий — так. Але інформацію кинули на особистий. Його знають колеги. Не весь особовий склад чернігівської поліції, однак дехто.

— Візитівка?

— Так, — кивнув Христенко. — Особистий телефон я пишу на звороті. Роздав їх пару сотень тільки від початку року. Голка в копиці, вже думав у тому напрямку.

— Гаразд. Ви не спитали мене, звідки я дізналася про чергову смерть.

— Чергову? Не зовсім розумію.

— Нате вам мій подарунок, — мовила Лора, дивлячись Христенку просто в очі. — Небіжчиця нинішнього ранку Єва Бортникова вчилася в одному класі з похованим учора Ігорем Яровим. Вона була на похороні, але трималася окремо. Як інші однокласники, друзі його дитинства. Окремо одне від одного, Арсене, — наголосила вона. — Встановіть особи, викликайте на розмову. Едвін Моруга, Аліса Горностай, Антон Хитров. Когось напевне знаєте.

— Донька прокурора, — замислено проговорив Христенко. — Це Горностай… А Моруга — бізнесмен. Хто такий Хитров?

— Працюйте. І на закуску. Вишенька на торт. Ярового і Бортникову знайшли у ванних кімнатах, біля розбитих дзеркал.

Слідчий спохмурнів, знову зиркнув на Сову — та саме перепочила й наділа окуляри.

— Зараз іду, — сказав їй, потім неголосно запитав Лору: — Хто? Хто злив цю інформацію?

— Вона пішла гуляти мережею, — відповіла Кочубей, дивуючись власному спокою, і говорила так, ніби здобула маленьку перемогу. — Пане Христенку, ви вже виїхали сюди. А мене розбудив мій шеф. Просто перекинув посилання з інтернету. Навряд помилюся, коли стверджу: особа, яка висмикнула сюди вас, за півгодини злила в інтернет сенсаційну новину. Друга жертва проклятого будинку.

Сокіл вийшов за нею.

Як завжди, не сказав нічого. Та Лора, вже давно звична розуміти свого скупого на слова друга за виразом обличчя й манерою поведінки, вгадала: Богдан не збирається пускати її в старий будинок на Гончій саму. З будинку покійної Єви вона вирішила їхати туди. На те мала кілька причин.

Перша — там, на місці, з Христенка більше нічого вичавити не могла. Він сам знав поки що дуже мало. Хіба обмовився — останній раз живою Бортникову бачила її сусідка. Та сама, чиєму псові неможливо було заткати пащу, змусивши припинити обгавкувати купу чужих за двором. Навіть вдалося побалакати з жінкою, яка назвалася Наталею і не запитала, хто така Лора, бо цілком логічно сприйняла її частиною поліцейської слідчої групи. Утім, жодних подробиць вивудити не вдалося. Лора й без Наталі знала: вчора ввечері сіявся дощик, вулиця тут не освітлюється, на початку десятої вечора вже нічого й нікого не розгледиш. Євина супутниця до всього стояла спиною. А сусідка не думала її роздивлятися.

Хіба згадала куртку з каптуром.

Ніби рожева чи оранжева, ці кольори в темряві помітніші.

Чи була жінка в куртці подругою Єви Бортникової? Чи була тут уперше, чи приходила раніше? Коли вчора пішла від Єви й чи пішла взагалі? Раптом лишилася ночувати… Лора мала великий сумнів, що на ці запитання знайде відповідь слідство з його можливостями. Вона ж мала у своєму розпорядженні Сокола, машину, корпоративну банківську картку.

Ну, і Данила Гайдука.

Той на її прохання вже кинув знаючу людину вираховувати адреси й номери мобільних телефонів трійці однокласників, у минулому — друзів дитинства та юності, котрі ще лишилися живими.

Причина друга — Лора не мала наміру сидіти в готельному номері чи ресторані «Мілано», нишпорити в інтернеті, вбивати час за розв’язуванням чергового кросворда й чекати, поки зможе навідати Катерину Сову з користю для себе. Лору в світлі останніх публікацій про дієве прокляття неабияк цікавила причина Євиної смерті.

Бо Ігоря Ярового в останні хвилини життя здолав, спотворив сильний, напевне болючий серцевий спазм.

Так буває, наприклад, від сильного переляку.

Це висновок експерта. Або ж — лише припущення Катерини Сови.

Не маючи цієї інформації, Лариса Кочубей не могла рухатися далі.

Наразі єднало обидві смерті те, що чоловік та жінка померли молодими, у тридцять років. Також — давнє знайомство, навіть шкільна дружба, і не менш давня сварка. Чорна кішка з невідомих поки Лорі причин пробігла між членами всієї юнацької компанії. Конфлікт був настільки сильним, що навіть на цвинтарі люди, які колись дружили, старанно уникали одне одного.

Є ще старий різьблений будинок, оповитий поганою славою.

Камінь спотикання, який привів Лору в Чернігів.

Місце, яке вдалося відвоювати банку «Омега», — і тепер Гайдук переказує їй сумніви керівництва. З будинком пов’язують дивну смерть уже двох людей. Молодих, повних сил. Як відомо вже Лорі, навіть знайомих між собою.

Та досі не ясно, що пов’язує з проклятим будинком Ігоря Ярового, Єву Бортникову та, можливо, трьох інших.

Лора повинна обстежити там усе зсередини, поки поліція виконує свою роботу.

— Почекай, — повторила, торкнувшись Богданового плеча.

Сокіл мовчки й красномовно показав їй свій травматичний пістолет.

— О! Думаєш у привидів стріляти? Чи відстрілюватися від духів, хто там ще може вилізти?

— Гайдуку скажу, — неохоче вичавив Богдан.

У подальшу дискусію та гарикання Лора не вірила. Сокіл уже дозволив собі сказати надто багато. Більш жадібної на слова людини вона вже й не мала надію побачити.

— Скажи, — Лора по-хуліганському підморгнула, навіть заохочуючи. — Здивуй начальство. Чи просто побазікай для різноманітності. Аби не забути, як це робиться.

Вона ступила до зеленого паркану. Сокіл зловив її лікоть, легенько стиснув правицею-лещатами. Коли здивовано глянула на нього, похитав головою.

— Ти забобонний? От не думала, — Лора вивільнила руку. — Нічого зі мною не буде. Знаєш чому? Легендарне прокляття, якщо воно, звісно, існує, падає на тих, хто приходить сюди, — кивок на будинок, — з лихими намірами чи скоїв усередині щось погане. Ми з тобою, Соколовський, люди доброї волі. Зла нікому не бажаємо, жахливих злочинів не замислюємо. Так що в мене імунітет.

Вона навмисне промовчала про намір знести будинок, стерти з лиця землі й міста.

Якщо прокляття справді існує, боятися треба їхньому з Гайдуком керівництву.

Схоже, вони вже починають лякатися.

Тому вони з Соколом досі в Чернігові.

Під чобітками рипнула стара, але попри вік міцна дошка.

Таких зараз не роблять, чомусь подумалося Лорі. Вона стояла в проймі, де колись були двері. Тепер від них лишилися шматки іржавих петель. Самі ж двері, розламані часом чи вандалами на кілька шматків, валялися на підлозі. Лорина нога обережно ступила на один із брутально потрощених шматків деревини, натиснула, спробувала проламати. Проте уламок витримав вагу.

Далі Лора просуватися не поспішала. Уже коли протискувалася в дірку в паркані, ледь не зачепившись об гостряк цвяха, трохи шкодувала, що наважилася на цю маленьку експедицію. Атмосфера чогось незвичного, не знати, чи загадкового, таємного, але точно інакшого, охопила вже по той бік огорожі. Лора мовби потрапила в паралельний світ, уявивши себе враз дівчинкою-підлітком, типовою героїнею американського фільму про фантастичну мандрівку.

Навіть зрозуміла, як її тепер зватимуть — Аліса.

Не донька чернігівського прокурора з прізвищем Горностай. Та сама казкова Аліса, що опиняється то в Країні Див, то — по інший бік дзеркала. Хіба що місце, де опинилася Лора, найменше нагадувало Дивокрай. Навпаки, їй відкрилася сумна, похмура, наближена до апокаліптичної картина цілковитого занепаду. Руйнації, яку дуже важко, майже неможливо буде відновити.

Найперше — запах.

Ще на вході Лорі вдарила в ніс суміш тліну, бруду, пилюки, сечі, нечистот і чогось, що не має поки пояснення. Згадалася раптом прочитана недавно книжка про парфумера[9], генія запахів, чий ніс від народження здатен був їх розрізнити. І розказати про кожен предмет чи кожну людину, яка так чи інакше пахнула. Проте бажання з’ясувати, хто й коли тут був і що з ким робив, зникло дуже швидко. Його витіснила огида.

Службові обов’язки свого часу не раз змушували слідчу Кочубей оглядати подібні, навіть значно гірші, бридкіші місця. Вони ніби навмисне створені для злочинців усіх мастей та скоєння найжахливіших у світі злочинів. Лора щоразу намагалася звикнути до таких місцевостей, завжди трималася бадьоро, тим паче перед чоловіками, бо не хотіла виявити жіночу слабкість. Потім довго стояла під душем, а то й відмокала у ванні, додавала у воду піну й ароматичні олії, та все одно потому психологічно не могла позбутися гидких запахів. Казала собі: звикнеш, неодмінно звикнеш, то ж твоя робота. І все одно знову й знову змушена була докладати надлюдських зусиль.

Тоді ж зрозуміла — трупи оглядати може. Трималася спокійно і впевнено там, де вивертало здорових мужиків. Не сприймала понівечене тіло таким, що колись мало вигляд живої, здорової, повної сил людини зі своїми планами на майбутнє й мікрокосмом. Значно, в рази більше напружувала смердюча нічліжка, купа сміття під мостом, вологий підвал із мокрицями, величезними комарами, павуками й пацюками.

Лора вже уявила собі мерця в цьому місці.

І не одного.

Зловила себе на несподіваній думці: а їй уже не треба спеціально доводити, що будинок проклятий. Інакшим він бути просто не може. Тут усе довкола, кожен куток, кожна щілина, поза сумнівом, мала власну, моторошну історію. А ці обдерті, облуплені, загиджені знизу стіни за десятки років бачили чимало недоброго.

Лора вже побачила наочно, які вони — заборонені двері, що їх під страхом смерті не слід відчиняти.

Її потягнуло назад, до знайомого вуличного шуму, у безпечніше місце. Де поруч вірний мовчазний Сокіл і авто, на якому запросто можна втекти подалі від неприємностей. Але Лора тут же подумки обклала себе останніми гнівними словами. Списала напад депресії на дійсно не найзатишнішу атмосферу. Впевнено ступила кілька кроків уперед. Проминула простір колишнього передпокою та опинилася в кімнаті, яка за кращих часів служила мешканцям залою.

Протяги літали, ширяли між вибитими шибами.

Ледь чутно гудів вітер.

Лора спробувала уявити, як колись, за кращих для будинку часів, сто років тому, найбільша кімната збирала за столом усю родину. Благопристойний тато, не інакше — інженер, учитель гімназії або чиновник якогось високого розряду. Борідка, вусики, окуляри або пенсне, що додавало солідності. Ймовірно — сорочка з вишитим коміром, такі саме ходили в тодішній моді, вона бачила на старих музейних фотографіях. Матуся, господиня, ще не стара, трохи роздалася після трьох пологів, охайна домашня сукня, стрічка у волоссі. Старша доця, вже підліток, стурбована прищами на лобі. Хлопчик-гімназист, перший чи другий клас, готується вислухати черговий повчальний батьків спіч. Найменше, мамина радість, дівчинка років трьох-чотирьох, старші діти ревнують і погано приховують це…

Надовго уяви не вистачило. Розбили її уламки стільців чи ослонів, хтозна-якого походження. Ніжки, спинки, шматки, не розібрати, що від чого. Наполовину зогнилий, уже не придатний для спання смугастий матрац у кутку. Там же — порожні одноразові шприци. Два ввіткнули голками в стіну, один по поршень увігнали в матрац.

Лора, долаючи нудоту, перейшлася далі.

Кімнати колись були прохідними. Раніше дверні пройми розходилися від зали в різні боки. Але, припустила Кочубей, будинок переділили на три окремих помешкання вже за радянської влади. Тому відтворити первісну картину було непросто. Адже дореволюційну архітектуру, тим більше — тутешню, місцеву, з певними особливостями, Лора уявляла собі дуже приблизно.

Щось зашаруділо.

Лора повернулася на звук усім корпусом. З-під матраца неквапом, по-хазяйськи, не зважаючи ні на кого й ні на що, вибрався щур із вгодованим видовженим тілом. Злякатися Лора не встигла — прилипла до тварини поглядом, немов загіпнотизована, і стежила за кожним порухом. Щуру ж до сторонньої особи не було ніякого діла. Метляючи по брудній підлозі тонким довгим хвостом, дрібно перебираючи коротенькими лапками, він лиш побіжно зиркнув у її бік очками-намистинками й зник у щілині між стіною та підлогою.

Аж тепер Лора Кочубей зойкнула.

Та не заволала істерично, перелякано — писнула швидше від несподіванки. Ковзнула поглядом по матрацу. Прикинула, скільки хижих гризунів може під ним сидіти, ще й припустила: може бути й кубло, з маленькими щуренятами. Позадкувала, вже не хотіла тут бути, досить із неї аварійних будинків із поганою славою.

Уже коли вийшла з зали, ступила невдало, перечепилася об щось біля порогу.

Знову зойкнула, поточилася, втратила рівновагу. Розуміючи — падає, закричала вже на повні груди. Усе ж встигла згрупуватися, бухнулася не на сідниці — упала на руку, пом’якшивши удар. Повернулася праворуч, підводячись.

Завмерла, розгледівши щось перед собою.

Знову сіла, вже не дбаючи про чистоту пальтечка.

Коли на крик увірвався Сокіл із пістолетом напереваги, застав Лору навкарачки.

— Є серветка чи щось таке? — запитала, відразу уточнивши: — Але не вологе, Бодю. Типу носовик паперовий.

Знайшовся.

Адреси Ігоря Ярового вона не знала.

Навіть розгубилася трохи, попросила Сокола зупинити машину. Той пригальмував, проїхавши півсотні метрів, здивовано глянув на Лору. Не зволив розродитися навіть коротеньким запитанням, та воно читалося в очах.

— Звідки я знаю, куди їхати! — огризнулася Лора.

Злилася на себе. Спершу вирішила, потім — розпорядилася, а тепер тицяються невідомо куди, мов сліпі кошенята. Зайшовши в інтернет, Лора знайшла в закладках новину про смерть Ярового. Там лише значилося «у своїй квартирі», без згадки про вулицю й тим більше — номер будинку та квартири.

Лора відкинулася на спинку крісла, сплела пальці, поворушила, хруснула ними.

Можна подзвонити Христенку й запитати. Можна смикнути Катерину Сову, експертка, напевне, була на місці пригоди. Більше нічиїх прямих контактів у місцевій поліції Кочубей не мала. Але навіть якби попросила слідчого допомогти, неодмінно нарвалася б на цілком логічне з його боку: «Для чого вам?». Відповіді не буде, адже Лора збиралася порушити закон.

Її уявлення про такі речі розходилися з поглядами Гайдука. Так, Лорі дуже часто не подобалися методи, які схвалював керівник служби безпеки банку «Омега». Нехай вони на виході допомагали йому ефективно виконувати роботу, за яку добре платили, з Кримінальним кодексом це конфліктувало. Особливо не подобалося Лорі, коли Гайдук задля досягнення мети благословляв, так би мовити, незаконне позбавлення волі певних громадян. Яке часто не обходилося без, скажемо так, завдання громадянам тілесних ушкоджень середнього ступеня тяжкості. Проте вплинути на такі процеси Лора не могла, тож наполегливо просила Гайдука, якщо можна, не тримати її в курсі подібних справ. І сама категорично відмовлялася навіть непрямо брати в тому участь.

Натомість проникнення в приватне житло чи офісне приміщення або хакерське зламування комп’ютерів Кочубей сприймала нормально. Такі дії не передбачали насильства, вона не збиралася нічого красти, приймала це як певні виробничі надмірності. Хоча розуміла: не маючи права провадити слідчі дії, формально порушує закон.

Сама для себе знайшла виправдання: не треба попадатися, все інше на користь.

— Там немає кримінальної справи, наскільки мені відомо, — сказала Соколу.

Не чекала, що той підтримає діалог. Але краще звертатися до людини, яка мовчить із комфортом, ніж говорити самій до себе. З деяких пір Лора вважала розмову з собою ознаками шизофренії. А в такий спосіб, звертаючись до Богдана, проговорювала певні речі й сама для себе.

— Смерть Ярового — з природних причин. Такий висновок експерта. Криміналу немає — немає справи. Система не помінялася, списати одну геть — за щастя завжди. Значить, із його квартири не вилучалися речі як речові докази. Після опергрупи там нема чого робити. Зате, — Лора розплела пальці, — може бути стаціонарний комп’ютер. Чи ноутбук. Якщо знайдеться, якщо з паролем — ми його просто позичимо. Повернемо назад, нікому не скажемо.

Сокіл кивнув.

— Лишається дізнатися, куди нам їхати, — підсумувала Лора роздратовано.

Так вони сиділи ще кілька хвилин. Кочубей замислено барабанила пучками по дисплею свого смартфона. Враз розправила плечі, знову відкрила новину. Цього разу перейшла на головну сторінку видання. Знайшла контакти, зайшла в них. Набрала єдиний вказаний там номер.

Дівчині, яка відповіла, назвалася редактором каналу «1+1».

За хвилину говорила з редактором видання й пояснила: знімають сюжет за їхньою публікацією.

Пообіцяла взяти великий коментар особисто в нього.

Ще за хвилину мала потрібну адресу й номер квартири.

— Дякую вам дуже, гарного дня, до зв’язочку! — прощебетала на прощання, вийшла з розмови, переможно глипнула на Сокола: — Ну, якось так.

Він показав великого пальця.

Катерина Сова пила чай, заваривши три пакетики.

Лора навіть у гірші для себе часи не визнавала пакетованих чаїв, разом із трав’яними. Вона взагалі не часто чаювала. Та коли вже випадала нагода, віддавала перевагу заварному. Любила заварювати сама, хоч покійний чоловік називав процес «шаманськими танцями з бубоном». Сам міг пити що завгодно. А коли служила, оперативники в її відділі так само не перебирали харчами. Проте Ярослав, частуючись завареним за всіма правилами напоєм, визнавав: смачніший за тирсу, насипану в пакетики.

Після загибелі Ярослава й непростого життєвого періоду Лора охолола до процесу заварювання. Перейшла на каву, а чай частіше замовляла в ресторанах та кафе. Заварний, у чайнику. Бажано комбінований, з травами.

Але Сова запропонувала — і Лора не наважилася відмовитись.

Криміналістка відлила їй у чистий кухлик зі свого, великого. Запропонувала замість цукру молочну шоколадку. Говорила неголосно, та від Лори не приховалося очевидне: Сова втомилася як від навантажень, так і від розмов із нею, сторонньою людиною.

Чого ви хочете від мене.

Таке прочитувалося в очах, навіть крізь скельця старомодних окулярів.

— Причина смерті — природна, — Сова почала відразу з головного. — Природа передчасної смерті цілком здорової жінки невідома. Але то вже до лікарів.

— Єву Бортникову справді знайшли біля розбитого дзеркала?

— Ви ж не відчепитеся.

Сова сьорбнула чаю, театрально зітхнула. Витягнула з верхньої шухляди прозорий файл, висипала з нього на стіл кілька роздрукованих на принтері фотографій. Лора відразу зрозуміла: це з місця пригоди.

— Можу взяти собі? — Відповідь знала.

— Ні, звичайно, — відрізала Сова. — Ніхто ні з ким не домовлявся про те, що у ваше розпорядження передаються якісь матеріали слідства.

— Але ж труп не кримінальний, — мовила Лора обережно. — Справи, так розумію, не буде. Отже, слідства теж.

— Але поліція працювала на місці. Ви, здається, з нашої системи. Не мені вас навчати.

— Часом фото з поліцейського слідства потрапляють у пресу, на телебачення…

— Сьогодні поліція погано контролює процес, — погодилася Катерина, знову сьорбнувши з кухля. — Фото і відео знімають і журналісти, і просто випадкові люди. А записи з камер спостереження продають за гроші. Чи зливають в інтернет, аби капіталізувати той чи інший майданчик. Цифровий світ, — вона розвела руками.

— Згодна, — Лора згадала флешку зі шматком відео, яка лежала в її сумочці. — Я не збираюся ніде поширювати. Для приватного користування.

— Вам, приватній особі, цікаво збирати колекцію зазнятих на фото трупів?

Гарикатися далі не було сенсу. Лора переглянула знімки. Затримала погляд спершу на розбитому дзеркалі. У Євиній ванній воно виявилося невеличким, у дешевій пластиковій рамі. За формою нагадувало ромашку, такі продають на базарі у великій кількості. Свідчать не так про несмак покупця чи продавця, як про фінансовий стан того, хто купує.

Але цікавий факт…

— Дзеркало валяється на підлозі біля тіла, — Лора тицьнула пальцем.

— Сама бачила. Впало і розбилося.

— Чому впало? Може, якась бійка, просто коротка сутичка …

— Ларисо… Чи Лоро, як вам краще…

— Лора.

— Так ось, Лоро, — криміналістка примостила кухоль на краєчок столу. — На тілі покійної не виявлено жодних ушкоджень. Ран, забоїв тощо. У помешканні немає слідів бійки. Ми виїхали на місце й застали там той порядок, який Бортникова зазвичай підтримувала. Принаймні виглядало так.

— Обличчя перекошене, — Лора показала фото, зроблене великим планом. — Я бачила подібні знімки. Біль… чи страх. Передсмертний страх.

— Міг бути й біль, — кивнула Сова. — Раптовий серцевий напад — це боляче. А причина — переляк.

— Причина нападу?

— Або молода тридцятирічна жінка злякалася, коли раптом гостро заболіло серце. Розтин показав, що Єва останнього разу їла в обід. Зате незадовго до смерті пила міцний алкоголь. Могло спровокувати.

Лора затримала в руці фото, яке було останнім у невеликому стосику.

— Я зрозуміла, вхідні двері без слідів зламу. Але й не замкнені зсередини.

— Вони не могли бути замкненими зсередини. — Сова знову відпила свого чаю. — Я, чесно кажучи, вражена побаченим. Давно такого не бачила. Навіть точніше скажу: ніколи.

— Ви про що?

— Покійна замикала двері будинку ззовні на висячий замок. Він теліпався на спеціальному гачку в передпокої, зсередини. Зачинялася вона на засув та клямку. Дім успадкувала від діда з бабою, а старі люди так звикли.

— Не модернізувала нічого?

— А для чого? Нам із вами байдуже, як саме людині зручніше замикати власні двері. Я до чого веду, — Катерина вмостилася зручніше. — Якби в неї хтось був у гостях і пішов, Єва замкнула б за гостем двері на засув. Але не зробила цього, бо впала й померла. Збивши при падінні дзеркало зі стіни — там ванна кімнатка малесенька.

— Чому не замкнулася, як прийшла додому? Сусідка, до речі, бачила Єву з якоюсь жінкою. Отже, гостя приходила. Єва була не сама. Час смерті відомий?

— З десятої до одинадцятої вечора. Навіть до десятої сорок.

— Коли гостя пішла?

— Чому питаєте в мене? — Сова нарешті допила чай. — Провадити слідчі дії — не моя парафія. Свою частину роботи я зробила. Смерть не насильницька, слідів боротьби нема, в організмі покійної — алкоголь. Відбитки пальців лише її.

— І ви, криміналіст із досвідом, не зважили на те, що мали би бути сліди ще однієї особи?

Катерина відповіла не відразу. Поки збиралася з думками, Лора кількома ковтками спорожнила кухоль. Напій, який Сова назвала чаєм, не смакував.

— Давайте так, Лоро, — мовила Катерина після паузи. — Ви не ловите мене на слові. Не намагаєтесь загнати в глухий кут. Я не у вас на допиті. Я офіційна особа, яка в даний момент виконує службові обов’язки. І, що дуже важливо, я не зобов’язана взагалі про щось вам доповідати, звітувати, тим більше — доводити свою професійну спроможність.

— Я жодним чином не…

— Так! — Сова стукнула долонею по столу, її кухоль підстрибнув. — Хочу, аби ви послухали уважно. Зробили висновки. І змирилися з думкою, що ця наша розмова може бути останньою. Хіба що мені накажуть письмово надавати вам якісь відомості.

— Вибачте, якщо образила.

— Образили, — Сова говорила вже спокійніше. — Я не виявила в помешканні Єви Бортникової відбитків пальців та інших слідів перебування сторонньої особи. Більше скажу: на столі у великій кімнаті стояла почата пляшка коньяку і одна чарка з його залишками. У шлунку покійної — той самий коньяк. Вона випила приблизно за двадцять хвилин до смерті. І щоб у вас зовсім не було фантазій: ні, Лоро, напій отруєним не був. Усе це я саме зараз оформлюю як експертний висновок. Ви мені заважаєте.

— Вибачте ще раз, — у Лори палали щоки. — Нічого поганого сказати не хотіла. Лише міркувала вголос.

— Залиште міркування для себе. У вас усе?

— Останнє запитання.

— Зараз зловживаєте.

Лора поклала перед Совою фото, яке весь цей час стискала в руці.

— Стіл, на якому чарка і пляшка. Бачу їх. І ось це, — показала пальцем. — Пачка цигарок, не помиляюся?

— Почата пачка цигарок марки «Vogue», — підтвердила криміналістка. — Зафіксовано в протоколі огляду.

— Єва курила такі цигарки?

— На пачці — її відбитки. Чому звички покійної зацікавили вас?

— Міркую, — Лора підвелася. — Жінка працювала на базарі. Тамтешні продавчині курять, випивають, загалом спосіб життя не дуже здоровий. Але курять вони цигарки інших марок. Трошки знаю їхні звички.

— Значить, тут ви помилилися, — Сова теж підвелася. — На все добре, Ларисо. Гарного вам дня.

Відшукати Тетяну Помічну було найпростіше.

Адреса офісу організації «Тисяча літ» знайшлася у вільному доступі. Більше того: Гайдук протягом дня не мав собі іншого клопоту, окрім як шукати й скидати Лорі посилання на коментарі, що їх громадська активістка давала вже другу добу. Можна було порівняти риторику. Після смерті Ярового й публікацій про давнє прокляття, яке нібито наздогнало юриста, Тетяна виступала перед телекамерами охоче. Її тішила загальна увага. Помічна кучеряво говорила: не готова підтвердити реальне існування потойбічних сил. Проте її попередження дивним чином починають збуватися, хай передчасна смерть молодої людини в розквіті сил і розбите дзеркало — фатальний збіг обставин.

Та все ж випадковості не випадкові, заявляла Тетяна раз по раз.

Але сьогодні, після смерті Єви Бортникової за схожих, — ну дуже подібних! — обставин Помічну мов підмінили. Гайдук іще зранку кинув Лорі посилання на відео, де журналісти намагаються взяти коментар, а Тетяна дає драла. Біжить, відштовхує найбільш завзятих і нахабних, закриває лице, щось не дуже зрозуміле кричить у відповідь.

Це відбулося, коли Помічна йшла в офіс. Те саме повторилося, коли вона залишила приміщення — вибралася через вікно з протилежного боку. Дякувати Богові, перший поверх. Проте її все одно помітили, гналися з камерами й диктофонами до найближчого рогу. Тепер Тетяна навіть не огризалася, просто тікала від цікавих подалі. Відео набрало навіть більше переглядів, ніж попереднє, хоча його поширення в соцмережах не обросло великою кількістю вподобань та коментарів. Вочевидь якийсь там проклятий будинок десь у Чернігові спільноту цікавив, турбував і хвилював менше, ніж інші, здебільшого політичні, події в країні.

Лора мала номер телефону Помічної. На дзвінок відповіла, їхню недавню зустріч згадала. Саме тому не перервала розмову, навпаки, спитала зацікавлено:

— А ви ще в нас, у місті?

— Розбираюся в ситуації.

— Я не винна в тому, що все правда й прокляття справжнє! — видала вона емоційною скоромовкою. — Коли хочете знати, я справді хотіла налякати всякого, хто надумає ламати таку цінну архітектурну пам’ятку!

— Може, зустрінемось, для чого телефоном? Хочете — приходьте до мене в готель. Я скину вам назву, свій номер…

— Я тепер не виходжу з дому! — відрізала Тетяна, тут же виправилася: — Я взагалі не вдома зараз! Ніхто не повинен знати, де я! Хай воно все вляжеться! Узагалі, Ларисо, вам пощастило.

— Тобто?

— Що я відповіла й балакаю з вами.

— Обіцяю нікому не говорити, де ви. Зустрінемося потайки, мовби в шпигунських романах.

— Гарантуєте, що за вами не стежать?

Будь-яка відповідь Помічну не влаштує. Лорі стало соромно за раптово виниклу підозру, але думка про неадекватність активістки все одно зринула, закріпилася й міцнішала. Що далі, то більше. Тож вирішила не тиснути.

— Ну, а хоча б так поговорити можемо?

— Говоримо ж.

— Ігор Яровий, перший, хто помер. Ви знали його особисто?

— Особисто — ні. Але я ж займаюся суспільно важливими справами. Там правових аспектів не оминути. Він був досить відомим і дорогим юристом. Знаєте, таких ще рішалами називають. Мені в моїх справах він навряд чи б допоміг.

— А ви знали, що саме фірма Ярового займалася справами будинку на Гончій?

— Я знала, що інтерес виявляла компанія «Люк». Бандити, цивілізовані тільки. Якщо можна називати бандитів цивілізованими…

— Розумію, що ви маєте на увазі.

— Прекрасно. Інтереси «Люка» представляв у цій справі пан Яровий.

Лора вловила бажання невидимої співбесідниці продовжити фразу. Та Помічна обмежилася сказаним, тож запитала обережно, аби не відлякати:

— За це й поплатився, так хотіли сказати?

— Я нічого такого не хотіла! Ви недалеко пішли від усіх тих, хто шукає дешевих сенсацій! І затягує мене в свої шоу! Дарма витрачаю на вас час, до побачення!

— Чекайте! — вигукнула Лора і, не почувши гудків у трубці, повела далі. — Таню, так вважають оті самі шукачі сенсацій. Вони вже проводять паралелі між смертю Ярового й спробою стерти будинок з обличчя Чернігова.

— Читала й чула, — буркнула Помічна у відповідь. — А ви повторюєте дурниці за ними.

— Але ж… Як би так, щоб вас знову не образити… — Лора балансувала на тонкій кризі. — Обставини, за яких виявили тіло молодого здорового чоловіка, один в один відповідають вашій легенді про давнє прокляття.

— Не моя це легенда! — відрізала Тетяна. — Маю матеріали, на основі яких готувала свої публікації. Коли все вляжеться, покажу вам. Щоби знали: то не моя вигадка.

— Вірю, вірю. — Лора зловила себе на тому, що вже говорить до співбесідниці як до божевільної. — Бог із ним, із Яровим, проїхали. Мене зараз більше Єва цікавить. Молода жінка, яка померла біля розбитого дзеркала нині ранком. Вона теж якось зазіхала на будинок? І розгнівала… навіть не знаю, як правильно буде сказати. Словом, когось або щось розгнівала. Злі сили, назвемо так.

Тетяна відповіла не відразу. Якийсь час сопіла в слухавку. Нарешті кинула коротко й різко:

— Поняття не маю, про що ви зараз. Ніяких Єв не знаю. Чому так трапилося з тією жінкою — в голові не складу. Більше мені не дзвоніть. До побачення.

Тепер вона перервала розмову.

Лора зціпила зуби, викликала Помічну знову.

З першої спроби та скинула дзвінок.

З другої — вимкнула мобільник.

Лора, ні на що не сподіваючись, таки написала Тетяні повідомлення.

Назва готелю, адреса, свій номер.

Домовилися на сьому вечора.

Лора пропонувала зібратися раніше. Антон Хитров узагалі не хотів жодних зустрічей, його довелося вмовляти найдовше з трійці. Але коли нарешті погодився, заявив: йому все одно, де і коли. Аліса Горностай, навпаки, не гарикалася, погодилася відразу й назвала шосту годину. Натомість Едвін Моруга сказав — сьома, а то й пізніше, у нього кілька зустрічей. Утім, сьому таки погодили.

Коли Лора з Соколом приїхали в «Мілано», де остаточно облаштували неофіційну штаб-квартиру, Хитров уже сидів за столиком у кутку й гортав меню. Крім нього, у залі було зайнято ще три столики, і Аріель запропонувала окремий кабінет. Вони мали невеличку кімнатку для приватних зустрічей, куди пускали давніх знайомих чи постійних клієнтів. Лору зарахували до другої категорії.

Уже коли заходили, з’явилася Аліса. Побачила Хитрова, та з ним не привіталася. Сухо кивнула Лорі, скинула плащ. Антон лишився в плямистій куртці, яку потім таки стягнув. Вішак проігнорував, почепив на спинку стільця. Був у старому джемпері з коміром під горло. На фоні стильної Аліси виглядав справжнісіньким лузером, помічав та відчував це. Тож дочекався, поки Горностай займе місце, аби самому всістися навпроти неї.

Сокіл у зустрічі участі не брав. Сів окремо, в залі. Меню вже встиг вивчити, тому відразу замовив собі середню піцу: тицьнув на картинку. Аріель кивнула — Богдан нічим не здивував, весь час просив одне й те саме. Зайшла в окремий кабінет, приготувала блокнотик.

— Що будемо?

— Щось будемо? — Лора обвела поглядом присутніх. — Може, піцу на всіх, велику?

— Не їм після сьомої, — пояснила Аліса. — Чаю вип’ю, суміш трав.

— Маємо некалорійний десерт, — мовила Аріель. — Кекси з журавлиною, гарбузовий ще є, це новинка.

— Вмовили на кекс, — кивнула Горностай.

— Мені сто віскі, — сказав Хитров. — І так само кекс. Краще два.

— Вечеря аристократа, — не стрималася Аліса.

Лора сприйняла репліку спокійно. Аріель теж не відреагувала на пікіровку клієнтів. Запитально глянула на Кочубей — і враз зойкнула. Бо в дверях ресторану постав справжній ковбой.

Едвін Моруга звик до підвищеної уваги. Зняв стетсонівського капелюха, отак, тримаючи за криси, перетнув залу. Навперейми вже квапився сам власник, схопив правицю гостя своєю жменею, сильно струснув, зачастив ламаною українською, пом’якшуючи всі тверді звуки:

— Які гості, які гості, Едьвіне Геннадьйовичу! Забуваєтє нас, забуваєтє! Я простьо мушьу обсльюжити вас сам!

— Нічого ви не мусите, сеньйоре Вінченцо, — заспокоїв ковбой. — Ваша мила доця впорається краще. Чесне слово, мені приємно, коли обслуговує вона.

Хазяїн випарувався так само швидко, як зринув. Моруга зняв замшеву куртку з торочками, елегантно кинув на гачок вішака, капелюха примостив зверху. Аріель цмокнув у щоку, потріпав по плечу, сказав, адресуючи слова найперше Лорі:

— Моя фірма постачає сюди салямі й ковбаски. Ми давні добрі знайомі.

— Фірма «Ранчо»? — уточнила Лора.

— Ви забагато знаєте.

— А ви ховаєтесь? Я володію якимись таємними знаннями?

— Наш Ед саме той, хто ховається, — кинула Аліса.

— Я дуже відкрита людина. — Моруга відсунув стілець і сів. — Замовили вже щось? Меню місцеве напам’ять знаю, можу рекомендувати. Хоча сам їсти не дуже хочу. Кави хіба. І кекси з журавлиною — є?

— Коли так, спробую і я знамениті кекси, — додала Лора. — Каву теж, а краще — капучино.

Аріель залишила компанію, причинила за собою двері. Тепер три пари очей свердлили Лору, тож вона взяла ініціативу:

— Нарешті всі познайомимося очно. Як модно говорити в наш час, офлайн.

Вона простягнула кожному візитівку. Аліса Горностай поклала картку в сумочку. Едвін Моруга — в нагрудну кишеню картатої сорочки, у відповідь простягнув свою.

— Я клієнт вашого банку. У тому числі.

Антон Хитров склав цупкий прямокутник навпіл, потім — учетверо.

— Чого вам від мене треба? — запитав, зиркнувши спідлоба. — Не від усіх трьох, я цю компашку не палаю бажанням бачити. Конкретно від мене?

Аж тепер Лора зрозуміла: Хитров устиг перед зустріччю випити.

— Можеш нормально себе вести? — Гра в «свого в дошку» для Моруги враз скінчилася.

— Нормально — це як? Едику, старенький, ми ж усі знаємо про Єву! І далі вмикаємо дурників! Так, ніби нас усіх це не стосується!

— Що саме? — Лора миттю включилася. — Антоне, що має стосуватися всіх вас?

— Смерть Єви, — неголосно, але чітко відповіла за нього Аліса. — Я бачила вас учора на кладовищі. Коли ховали Ігоря.

— Я бачила всіх вас. Тоді ще чотирьох. Ви не здавалися дружною компанією.

— Хіба зараз ми схожі на друзів? — брови Едвіна сіпнулися вгору.

— Колись ви ними були, — мовила Лора.

— Ага! — у голосі Хитрова залунала перемога. — Поліція ще нічого про наше минуле не знає. Інакше тягали б усіх, навіть її, — кивок через стіл у бік Аліси.

— Навіть? — не зрозуміла Лора. — Ви про що?

— Прокурорська доця. Її бізнес, аби ви знали, не перевіряли жодного разу. Хай там яка влада, її батя всіх переживе. Вони ж недоторканні тут, Горностаї!

— Язика прикуси, — Аліса говорила беззлобно, швидше втомлено, Лора навіть вловила нотки смутку.

Зайшла Аріель з тацею — розмова стихла. Дівчина поставила перед Хитровим округлу склянку з товстого скла. До напою бурштинового кольору принесла невеличку мисочку з трьома кубиками льоду. Залишивши напої для інших, великий таріль із кексами поставила посеред столу.

— Тут їх багато, — зауважив Едвін. — Хіба стільки замовляли?

— Кожному комплімент від ресторану, — усміхнулася Аріель і знову залишила компанію.

Хитров випив одним махом, не звернувши уваги на лід. Вибрав перший-ліпший кекс, відкусив одразу половину. Поки жував, Лора чомусь відчувала відносний спокій. Аліса відщипнула краєчок кексу, решту поклала на блюдце біля себе. Моруга трьома ковтками впорався зі своєю кавою.

— Значить, давайте так, — Хитров неквапом підвівся, тепер дивився на присутніх із висоти свого зросту. — Номер свого телефону я поміняв кілька днів тому. Але дехто, зокрема ви, — кивок на Лору, — швидко його роздобув. Проста людина, роботяга, як ось я, на таке не здатна. Кажете, з банку? Консультант? Консультуйте ось його, він тримає у банках мільйони. Чи її, — перевів погляд на Алісу, — бо в неї так само бізнес. Мені не треба консультантів, тим паче — банківських. Цікаво, навіть дуже цікаво, шановна, звідки ви так швидко роздобули саме мій номер, — Антон стукнув себе кулаком у груди. — Мої колишні друзі — люди публічні, кожен до певної міри. Про моє скромне існування знає не так багато народу. І я хочу, аби так було далі. Дайте мені спокій. А я допоможу зробити це.

Антон витягнув із кишені мобільник, простенький, звичайна дешева балакалка. Підчепивши нігтем край корпусу, відчинив кришку. Витягнув картку, поклав у мисочку з льодом. Сам телефон жбурнув на підлогу. Наступив ногою, натиснув.

— Тепер дзвоніть у рейку іржаву, — мовив переможно.

Глядачі мовчали. Хитров натягнув куртку й пішов геть, не озираючись і не прощаючись. Аж потому Моруга заговорив:

— Його можна зрозуміти, Ларисо. Ми справді давно розійшлися по життю. Але Єва… У них колись були стосунки. Досить близькі. І так безглуздо, так дивно…

— Так страшно, — додала Аліса. — Усі ці чутки про якісь прокляття… Люди ведуться на всякі дурниці.

— Та проте двоє ваших друзів дитинства померли одне за одним, — Лора по черзі подивилася на кожного з присутніх. — Я хотіла обговорити з вами це.

— Про що ми можемо тут говорити? — поцікавився Едвін. — І головне запитання все ж таки, попри хамську манеру, встиг поставити Антон. Без відповіді розмови не вийде. Хто ви, Ларисо?

Зробивши ковток капучино, Лора Кочубей взяла коротку паузу.

— Ви ж маєте мою візитівку, — мовила нарешті.

— Там написано — консультант. Чому наші контакти, разом з номером Хитрова, який справді новий і точно нікому не потрібен, як і його власник…

— Він уже без телефона, — нагадала Аліса.

— Не суть, — відмахнувся Моруга. — Отже, чому наші контакти опинилися в консультанта банку? Ларисо, ви доклали до їхнього пошуку певних зусиль. Задіяли серйозні зв’язки. Мета? Чому ми з Алісою повинні відповідати на якісь ваші запитання? Лише тому, що раптово й передчасно пішли з життя двоє наших давніх знайомих? З якими, до всього, жоден із нас давно не спілкується.

— Дванадцять років, — уточнила Лора. — Тоді вам було по вісімнадцять. Припускаю — між усіма пробігла чорна кішка. Сталося щось серйозне. Подія розвела вас усіх миттєво. Я права?

— Вас це все не стосується. Я правий? — у тон їй запитав Едвін.

— Він правий у тому, що ми не розуміємо мети нашої зустрічі з вами, — додала Аліса. — Я не маю наміру витрачати на вас більше час, Ларисо, даруйте вже. Проте поміняю наміри, якщо ви все поясните.

Тонкі доглянуті пальці розкрили сумочку.

На стіл лягла біла пачка тонких жіночих цигарок «Vogue».

— Ніхто не заперечить? Алкоголем, на відміну від деяких, нерви не заспокоюю.

— Узагалі-то в мене алергія на цигарковий дим. Хоча колись курив.

— «Мальборо»? — не стрималася Лора.

— Дивлячись на мене, здогадатися не важко. Та, повторюся, набув алергію. Погано переношу, коли поруч зі мною курять у замкнених приміщеннях. На вулиці нормально. Але нічого, потерплю.

— Не треба подвигів, — Аліса заховала пачку назад. — Краще я потерплю.

— У вашій компанії всі курили? — спитала раптом Лора.

— Нема вже нашої компанії, — відрубав Едвін. — Заходимо в коло, Ларисо. Або пояснюєте все, або ми йдемо й більше не зустрічаємося.

— Гаразд. — Кочубей зробила ще один ковток уже захололого капучино. — Колись я працювала в карному розшуку. Тепер — у службі безпеки великого банку. Маю доручення з’ясувати обставини смерті тепер уже двох осіб. Зокрема, розібратися, як усе це пов’язане зі старим аварійним будинком на вулиці Гончій тут, у Чернігові. Дію я неофіційно. Жодних повноважень не маю, зокрема допитувати вас.

— Ви повірили страшним казкам? І керівництво поважної фінансової установи так само забобонне? — здивувався Моруга.

— Я знаю дещо, на що поки не зважає тутешня поліція. Зокрема, слідчий на прізвище Христенко.

— Є такий, — кивнув Едвін. — Не найкращий, та й не найгірший. Середнячок. А ще мені відомо: кримінальну справу щодо смерті Ярового не порушували.

— Нашим воно не треба, — вставила Аліса. — Кажу вам як донька прокурора. Втаємничена багато в що.

— Згодна з вами як практик, — Лора відсунула недопитий напій. — Та варто комусь дізнатися, що успішний юрист і продавчиня з міського базару колись училися в одному класі, ситуація може помінятися.

— Як саме? — поцікавився Моруга.

— Є зв’язок між згаданою тут казкою про проклятий будинок і дивною смертю Ярового. Є зв’язок між ним і вами. Є зв’язок між Яровим та Євою Бортниковою. Хай ви дванадцять років тому розбіглися, все одно зв’язок має місце. Ніхто не заперечить: коли один за одним помирають тридцятирічні друзі дитинства — виглядає підозріло. Нарешті, я не бачу зв’язку між казкою про проклятий будинок та Євою. Поки що це єдина незрозуміла для мене ланка.

— Зв’язок конче має бути? — спитала Аліса.

— На те вказують обставини її смерті. Тому я й заговорила про цигарки, які курила Єва за життя.

Ковбой обмінявся поглядом із Алісою.

Він міг дати їй якийсь знак. Інакше обоє не підвелися б з-за столу синхронно. Ніби за командою, яку відпрацьовували тривалий час.

— Не переконали, Ларисо, — мовив Моруга. — Мета зрозуміла, мови нема. Ви займаєтеся чимось, за що вам платять. Припускаю, досить непогано. Але все одно не розумію, де у вашій історії місце для мене. Тобто для нас.

— Згодна з Едвіном, — долучилася Горностай. — Ви виконали важливу для себе роботу. Вирахували всіх нас учора на цвинтарі. Завдали собі клопоту й відшукали наші контакти. Зібрали нас тут, хоча ми не палаємо бажанням бачитися, тут ви теж маєте рацію. Знаєте, що коїте насправді? Лізете в чуже приватне життя. Хай би ваші дії виправдовувала причетність когось із нас до обох смертей і взагалі — до всієї цієї справді дивної історії. Проте ані я, ані Едвін, ані тим більше Хитров не можемо нічим вам допомогти. — Вона помовчала, вагаючись, говорити далі чи ні, нарешті зважилася: — І ще одне, Ларисо. Поки поліція не провела таких паралелей між Ігорем, Євою й нами. Особисто мене це влаштовує.

— Мене теж, — додав ковбой.

— Ви — приватна особа. Та якщо вирішите таки підключити поліцію, зокрема якщо пан Христенко чи ще хтось звідти буде ставити комусь із нас подібні запитання, я знайду спосіб надовго відбити у вас цей інтерес. Повірте, донька прокурора міста має можливості.

— Я думала, ми розійдемося мирно. А тут погрози, — Лора зітхнула. — Дивно, але поки що тут, у Чернігові, мені лише погрожують різні люди в різний спосіб. У вас тут стиль життя такий? Чи атмосфера тому сприяє?

— З Алісою згоден, — Едвін не зреагував на її слова. — Ані їй, ані мені сказати вам нічого. Ну, хіба дам пораду: нехай запакують кекси вам із собою. Смачного, Ларисо.

Ковбой вийшов першим.

Аліса мовчки дочекалася, поки він залишить ресторан.

Аж тоді пішла теж.

Сокіл зручно вмостився на готельному ліжку.

Лора після трьох ночей у готелі охрестила себе ментальною домосідкою. Якщо таких не буває — вона стане першою. Звичка засинати у власній спальні зіграла з нею поганий жарт, хоч готель, де вони мешкали, виявився не найгіршим. Та Лорі не спалося тут, бо до чужих ліжок звикнути не могла й звикати не збиралася. Біла заздрість огортала, коли дивилася на Богдана — тому, здається, спати було зручно всюди, куди можна приткнутися.

Зараз він розвалився в її номері.

Лору це тихо дратувало ще й тому, що сама попросила його прийти, аби бути присутнім під час розмови з Гайдуком. Вона не збиралася повторювати Соколу те саме вдруге. А тримати напарника в курсі того, що відбувається й до яких висновків дійшла, вважала обов’язковим. Не треба додатково пояснювати, що й для чого робиться.

Тільки ж вилігся він на ліжку, не спитавши дозволу.

Вона кидала на Богдана більш ніж красномовні погляди. Проте Сокіл не реагував. Зранку не лише крутив кермо, чекав Лору всюди, де веліла, а й попрацював зломником. Тож вважав відпочинок із пляшкою пива законним правом.

Пиво Лора наполегливо порадила лишити в його номері.

Налаштувавши на смартфоні скайп, вона викликала шефа. Попереджений заздалегідь Гайдук ввімкнувся після другого сигналу. Як завжди, попри кінець дня, у костюмі, при краватці, виглядає моделлю з чоловічих журналів.

— Як ви там? — помахав рукою.

— Додому вже хочу, — Лора всілася поруч із ліжком на стільці, розвернула телефон так, аби Гайдук міг бачити обох. — Зате ось Сокіл непогано влаштувався. Жінка не бурчить, діти не кричать, зарплата скоро й добові капають. Чого б не жити.

— Здалеку заходиш, — зауважив шеф. — Я ж тебе не перший рік знаю. Аби новин не мала, відразу б із того почала. Тут заходиш на розгін, мов літак на злітній смузі.

— Образне мислення зараховано, — мовила Лора, а Сокіл показав великого пальця. — Дещо справді є. Зараз зведу все докупи. Що з цього вийде — поки не знаю.

— Не тягни.

— Значить, маємо ось таке, — Лора зосередилася, аби не зруйнувалася складена наперед схема. — Від чого померли Яровий і Бортникова, не знаю. Місцева криміналістка, така собі Катерина Сова, здається фаховою. Дала висновок: трупи не кримінальні. Я їй загалом вірю, тільки ж це нічого не міняє. І дивних речей не пояснює.

— Конкретніше, Лоро. Після сьогоднішніх новин про чергову дію прокляття наші партнери тут уже чухають макітри. Поле від конкурентів зачистили, тут дурна нарваність пана Данилюка стала в пригоді. Зараз виглядає, тільки не смійся, що новим конкурентом стає нечиста сила.

— Не смішно.

— І я про це.

— Хоча поки справді коїться щось нечисте. Дві смерті. Обоє молоді, по тридцять років. Обоє померли з перекошеними обличчями. Можна припустити переляк, шок, спазм, зупинку серця. Теоретично таке можливе. Ну, розбиті дзеркала в помешканні кожного. Все як у казці.

— Зроби мені казку бувальщиною, Лоро, — шеф помітно втрачав терпець.

— Цим ми з колегою тут і займаємося вже зранку, — вона легенько штовхнула Сокола ліктем. — Обоє померлих, як ти вже чув, колись давно дружили й навіть кохалися. Станом на тепер не мали одне до одного жодного стосунку. І, що дуже цікаво, Єва нібито ніяким боком не торкалася проклятого будинку. Звідси запитання: чому прокляття, якщо воно існує, вдарило по ній? Там чітко сказано: треба побувати в домі, прийти туди з лихими намірами, вчинити в будинку щось погане. Таке всяке.

— І?

Лора взяла зі столу маленьку річ, загорнуту в паперовий носовик.

— Ось, — показала. — Я знайшла сьогодні в будинку, у великій кімнаті. Недокурена жіноча цигарка популярної марки «Vogue». Курили й викинули відносно недавно. Може, днів кілька тому, — вона поклала речовий доказ назад на стіл. — Такі самі цигарки лежали на столі у великій кімнаті будинку Єви Бортникової. У збіг обставин не дуже вірю.

— Натякаєш — друга жертва була там? Пояснює обставини смерті. Та аж ніяк не тішить. Знову історія з містикою. Чортівня, — Гайдук невдоволено скривився. — Хоч бери священника, хай вичитує.

— Такі самі цигарки курить Аліса Горностай, — повела далі Лора. — І я не знаю, чи курила їх Єва постійно. Чесне слово, не її спосіб життя, не її смаки. Я можу розпитати знайомих на базарі. Щось підказує: вони підтвердять мої припущення.

— До чого ти зараз підводиш?

— Аліса — давня приятелька Єви і Ярового. Там ціла компанія була, п’ятеро шкільних друзів. Зараз вони вороги, ти б бачив, там електрика між усіма. Не залазь, уб’є. Та на похорон Ігоря прийшли, кожен окремо. І та історія з розбитим дзеркалом їх зачіпає. Підозрюю, аби Ярового машина збила, все було б інакше. Не прийшли б ексдрузі проводжати в останню путь. Я до того, Гайдуче, що завітати до проклятого будинку не так давно й залишити там недопалок з тим самим успіхом могла й Аліса Горностай. Так чи інакше, — підвела Лора риску під сказаним, — вся компанія якимось незрозумілим іще чином може бути пов’язана із сумнозвісним будинком. Якщо я сьогодні встановила причетність трьох із п’яти, двоє — Едвін Моруга й Антон Хитров, — швидше за все, десь поруч.

— Хочеш сказати — прокляття може зачепити всіх? Вони в одній групі ризику?

— Приблизно так і думаю. А ще, Гайдуче, вперто не вірю в різні прокляття, страшні казки, містику, забобони.

На цих словах Сокіл показав уже два великих пальці.

— Теж ніколи з подібним не стикався, — визнав Гайдук. — Але погодься, Лоро, ситуація незрозуміла. Люди бояться незрозумілого. Наші з тобою роботодавці — люди.

— Можна поставити хрест на проєкті. Так простіше.

— Як засіб від головняку та геморою — згоден, простіше. Тільки ж банк не дуже хоче відступати й здаватися. Знати б, кому програють. Демонам минулого? Смішно.

— Двоє людей померло за три останні дні, — нагадала Лора.

Сокіл голосно зітхнув.

— Так само важливий момент. Уже для мене. Сам хочу розібратися.

— Ласкаво просимо. Сідай за кермо, приїзди сюди, розбирайся.

— Лоро, не мороч голову.

Тепер зітхнула вона.

— Гаразд. Можеш не їхати. Без тебе рухається. Ми з Бодею роздобули цікаве відео. Я тобі перешлю, але пізніше, як знайду ноут чи стаціонарний комп. У мене на флешці, на телефон не завантажу, файл важкий.

— Що там? — Гайдук насторожився.

— Сам побачиш.

— Лоро!

— Помер Ігор Яровий між десятою та одинадцятою вечора, — зараз Кочубей рапортувала, діловий тон доречніший, дозволяв відкидати зайві словесні барви. — За три години до того ми розпрощалися. Так склалося, що ми знайшли камеру спостереження, в об’єктив якої потрапляє під’їзд будинку, де жив Яровий. Того вечора він, мабуть, іще десь був. Бо додому повернувся о восьмій двадцять три. Я впізнала його на записі.

— Далі, — квапив Гайдук.

— О двадцять першій нуль дев’ять номер його квартири на дверях під’їзду з кодовим замком набрала невідома жінка. Обличчя не розгледіла: мала куртку, каптур на голові. Я б не звернула спеціальну увагу, якби ця сама жінка не вийшла назад трохи більше ніж за годину. Точніше — о двадцять другій двадцять. Свого супутника чекала неподалік. Товклася біля будинку, то виходила з поля зору камери, то знов заходила туди. Нервувала.

— Про супутника ти нічого не сказала.

— Не все відразу. — Лора відтягувала тріумф, відчувала: Гайдук розуміє це, тішилася й готувала фінал поступово. — На записі двоє, чоловік і жінка. Чоловік — за жінкою, його лиця теж не видно. Але не ясно, чи вони вдвох прийшли, чи чоловік просто підійшов одночасно з нею. Усе склалося, коли вона дочекалася його. А він вийшов з парадного о двадцять другій сорок шість. І, — театральна пауза, — обійняв її.

— Чому поліція не знайшла це відео?

— Ой, Гайдуче, запитай у поліції сам. Ти ж там уже знайомий із начальством.

Відповідь лежала на поверхні: труп не кримінальний, справу не відкрито, оперативно-слідчих дій не проводилося.

— Вони точно приходили до Ярового?

— Там камера стоїть під кутом, із якого можна розгледіти панель з кнопками коду. Облич жодного з парочки не видно. Зате можна збільшити саму картинку. Що ми й зробили там, на місці. При сильному збільшенні видно, на які цифри натискає пальцем жінка.

— Тобто вона знала код, — підсумував Гайдук. — Знайома.

— Тут теж не все просто. — Лора тягнула нового козиря. — Ми з Богданом зайшли в квартиру Ярового…

— Незаконне проникнення, — шеф не засуджував, навпаки, чулися схвальні нотки.

— Випишеш мені премію, — Лора намагалася, аби це не нагадувало жарт. — Ноутбук не вилучили. Пароль там теж не стояв. Історія свідчить: наш покійний за життя активно знайомився через інтернет для сексу без зобов’язань.

— Буває.

— Сайт місцевий, локальний. Та досить популярний. У Чернігові все як у людей, — гмикнула вона. — Щоб довше тебе не вантажити: весь архів за той день витертий з історії. Повністю.

— А раніше?

— Звідки ж я, по-твоєму, знаю про інтимне життя передчасно померлого Ігоря Ярового, успішного й дорогого адвоката? Гайдуче, він мав проблеми в особистому житті. Більше скажу — здається, їх мала померла вчора Єва Бортникова. Я познайомилася з усією колишньою дружною компашкою. Повір мені, там у всіх аналогічно. У Хитрова — так точно.

— Ще раз, Лоро. По порядку, бо трохи збився.

Сокіл склепив повіки — починав нудитися.

— До Ярового незадовго до його смерті прийшла жінка, яка знала код під’їзду, — Лора повторювала пройдене більше для себе. — Знайома, але, враховуючи спосіб життя Ярового, напевне випадкова. Познайомилися через інтернет, він дав їй адресу й код парадного. Жінка прийшла не сама. Чи зайшли вдвох у квартиру? А боги його знають! Вийшли з будинку по черзі. Саме в той час, коли Ярового спіткала смерть. Хтось із них, швидше за все — жінка, витер небезпечні для неї файли з архіву.

— Підозріло, — погодився Гайдук. — До біса логічно. Тому й підозріло.

— Навіть не уявляєш наскільки, — Лора ще не закінчила. — Учора пізно ввечері сусідка Єви бачила її біля хвіртки з якоюсь жінкою. Незнайомою, хоча обличчя розгледіла погано. Каптур куртки на голові. Бо дощик сіявся. У дім Єва з гостею зайшли разом. Куртка рожева. Або оранжева.

— Куртка з каптуром, — повторив Гайдук.

Не розплющуючи очей, Сокіл вчергове показав великого пальця.

— Якби відео з камери було в кольорі, я б ризикнула припустити: на тій жінці теж була рожева чи оранжева куртка. Не вірю в збіги, тим паче такі.

— Шукайте жінку. Хай би як банально це не звучало.

— Маєш вишеньку на торт, — аж тепер Лора відчула справжній тріумф. — Рожева куртка з каптуром — верхній одяг Тетяни Помічної. Вона в ньому на всіх відео, які ти мені скинув. У ній же Помічна була, коли ми познайомилися. Тетяна кістьми лягає, аби вберегти старий будинок від руйнації. Історію про давнє прокляття ще раніше запустила в інформаційний простір Чернігова саме вона. У психічній адекватності пацієнтки я майже не маю сумнівів.

— Де Помічна? — шеф не запитав, виплюнув фразу.

— На дзвінки не відповідає. Поза зоною досяжності. Я говорила з нею в обід. Хотіла зустрітися, та вона, судячи з голосу, дуже злякалася, — тепер Лора вже була впевнена в своїх висновках. — Злякалася того, що накоїла.

— Її треба знайти, Лоро. Я розпоряджуся.

У двері номера постукали.

Раз, несміливо.

Другий, уже рішучіше.

Сокіл розплющив очі, пружно підхопився, пістолет мов сам по собі скочив у правицю.

— Що там таке?! — стривожився Гайдук.

Утретє стукали вже наполегливо.

Богдан відчинив.

— Мамо! — скрикнула жінка в рожевій куртці, сахнувшись озброєної руки.

За кермо Антон Хитров сів іще в школі.

Пишався, що опанував автомобіль швидше за Едика. Хлопцям, чиї батьки водять машину, завжди простіше навчитися. Тим паче що колись Хитрови мали можливості — тато на початку дев’яностих вдало продав за долари свою колись престижну «дев’ятку»[10], мотнувся до Польщі, як багато хто в ті часи робив, пригнав звідти не новий, зате дуже модний тоді «фольсксваген». Хвалився: німці роблять на віки, не те що радянський брухт.

Запевняв — цей «пасат»[11] ще Антонові вірно служитиме.

Напророчив.

Хлопець успадкував машину від батька, який стрімко помер від цирозу печінки. Хитров тоді саме закінчував школу і, як на гріх, тато підклав їм із мамою останню за десять років, відтоді як почав пити, свиню: відійшов акурат під випускний вечір. Всенощних гульок не скасуєш, бо їхня компанія готувалася давно. Проспати похорон рідного тата теж не годиться. Антон часто згадував, як погано було йому на цвинтарі, куди потягнувся після лише трьох годин сну, не проспався з ночі. Добре, що були поминки: син узяв різкий старт, похмеляючись, швидко напився знову й вимкнувся, проте ніхто слова кривого не сказав. Списали на тугу за татом.

Машині вже перевалило за два десятки років. Німці справді вміли робити, але жодна техніка не вічна. Це ж не лицарські або королівські палаци, зведені десь у середні віки чи хоча б два століття тому. «Пасат» після численних ремонтів не мав, здається, живого місця. Антон за весь час поміняв там, здається, все, лишивши хіба що корпус, і той перефарбовував разів зо п’ять. І нічим, крім старої машини, похвалитися в житті не міг, жодних благ не здобув, хоч дуже старався. Видно, погану карму теж отримав від батька у спадок.

А ще — земельну ділянку, у яку батько вбухав їхні з мамою останні заощадження.

Чуйка підказала йому свого часу закрити вклад у ще радянському банку й купувати валюту на руках. Потім те саме робив із купонами, якщо лишалися зайві. З якогось дива вирішили зайнятися сільським господарством, розводити кролів та нутрій, шкури і м’ясо возити «пасатом» на базар. Ще краще — знайти постійних клієнтів, розбудовувати потроху бізнес. Чого ж, адже всі так робили.

Долари пішли на стару хату недалеко від Чернігова.

Навіть не хату: такий собі будиночок без вигод, радянські дачники у свої кращі часи освоїли шість соток землі. Потім у гірші часи продали Хитровим. Батько навіть завіз туди якісь старі меблі, від чого всередині стало ще тісніше. Облаштував душ-халабудку, з діжкою на дашку і припаяним знизу шматком лійки.

Далі справа вперто не йшла.

Після батькової смерті мама ще намагалася щось зробити з цією дачею. Потім махнула рукою, бо виявилося: навіть якщо є автомобіль, на ньому не все можна возити. Ще й бензин жере, паскуда. Згодом, уже коли Антон почав працювати на будівництві, бо ні до чого іншого себе прикласти не зміг, заміська забудова поступово перетворилася на сарай. Він тримав там інструмент, різні матеріали, звозив брухт і мотлох, який за правильного підходу можна було пустити в діло.

Туди Хитров зараз прямував.

Він мав досить водійського досвіду, аби дозволяти собі кермувати автівкою напідпитку. Часом зупиняли патрулі, відкуплявся чим міг. Проте жодного разу не влетів ані в стовп, ані в дерево, ані в кювет, тим більше — не вдарив іншу машину або людину. Тому крутив кермо впевнено, рухався звичним маршрутом. Точно не знав, що робитиме далі. Але рішення прийняв остаточне: більше йому ніхто не зателефонує.

Жодних повідомлень від невідомих осіб.

Машину Антон загнав у двір, зачинив зсередини ворота.

Дошки наполовину згнили від часу. Конструкція була хисткою, хилилася всередину. Всякий, хто забажає, міг вивалити браму з ноги. Не допоміг би й замок, але Хитров усе одно з нетверезою впертістю навісив його на іржаву клямку. Хвіртку, таку саму нестійку, закрутив зсередини дротом.

Хата мала крихітний передпокій, дві маленькі кімнатки, три вікна й трикутну надбудову — горище. Туди не втрапити зсередини, вхід з тильного боку будиночка. Там замість дверей вже кілька років зяяв порожнечею прямокутник. Самі двері валялися під парканом і повільно зотлівали, вкриваючись зеленим мохом. Але, перш ніж зайти всередину, Антон усе одно обійшов дім, прибрав стару драбину, відтягнув її туди ж, під огорожу.

Зайшовши й занісши всередину їжу й питво, Хитров найперше замкнув вхідні двері на ключ. Потім — підтягнув старий комод, підпер їх. Спробував, чи міцно стоїть, задоволено потер руки. Затим затулив одне з вікон єдиною тут шафою. Лишилося два, і нічого ліпшого не придумав, як щільно запнути їх бруднуватими білими завісами.

Каналізації й водогону тут не було ніколи. Антон згадав про це, коли в найменш підходящий момент відчув поклик природи. Змірявши поглядом невеличку барикаду в передпокої, подумки визнав: тут трохи погарячкував. Добре, для потреби, яка виникла зараз, можна прилаштувати відро. А ну, як виникне інша? Доведеться або відсовувати комод, або… Вирішивши поки не заморочувати себе аж таким, Хитров помочився у бляшане відерце, притулив його в найдальшому кутку сіней, накрив великим шматком фанери.

Світла тут не було, одна-єдина на все помешкання лампочка звисала на дротику зі стелі в кімнаті. Але навіть такого освітлення стало, аби Антон побачив себе в невеличкому прямокутному дзеркальці, брудному, як усе тут. Його вмонтували в стінку рукомийника, усередині ще лишилася половина місткості води. Торкнувши пиптик, окропивши пальці й витерши мокре об плямисті штани, Хитров лиховісно примружився. Майнула перша думка — розбити дзеркало самому. Передумав, відшукав на поличці металевий ящик із інструментами. Обценьки чомусь опинилися в самому низу, під цвяхами й скрученими шматками дроту, мідного й алюмінієвого. Спритно, навіть азартно оперуючи ними, Антон видер із дерев’яної основи рукомийника чотири шурупи, які тримали люстро. Обережно вийняв дзеркальний прямокутник із пазів. Заніс до кімнати, запхав глибоко під стару продавлену канапу.

— Більше нема, — промовив уголос. — Давай тепер, розбивайся.

Присівши на диван, Хитров, як був, у куртці, відкинувся на спинку. Годинник на руці показував час — по дев’ятій, ближче до десятої. Хтозна, може, й не потягне надвір до вітру серед ночі. Кілька добрячих ковтків на сон грядущий. А там ранок, новий день, нові клопоти.

Ранок від вечора мудріший.

Та підводитися не хотілося. Надто зручно влігся. Тілом розтікалася давно бажана слабкість. Уже ні про що не думав, відчував себе зараз у своєму домі, своїй фортеці, повній безпеці. Ніхто сюди не прийде, бо ніхто не знає, де його шукати.

Усіх перехитрував Антон Хитров.

Над головою враз гупнуло.

Антон напружився, потому стрепенувся. Подумав — здалося. Та наступної миті згори почулися зовсім не обережні кроки. Хтось ступав по-хазяйськи, мовби ходив власним горищем.

Хитров підняв голову.

Кроки не стихнули. Навпаки, стали міцнішими, ще більш упевненими. Зі стелі на лице впали білі дрібки старого вапна.

— Е, що за діла! — ревонув Антон, рвучко зводячись на рівні й не опускаючи голови. — Якого чорта там робиться!

Навряд чи на горищі його почули. Там справді нічого не чути. Кому, як не справжньому хазяїну, знати це? Але кроки враз почали віддалятися, невидимець рухався в бік вхідного отвору на даху. Навіть якби Хитров випив більше, все одно зміг би зараз скласти два й два: крокували до місця, де завжди стояла драбина.

Антон кинувся через сусідню кімнату до вікна.

Не розсунув — зірвав завісу.

Драбина стояла біля стіни.

Потрусивши головою й переконавшись — це не сон, не марево й не маячня, Хитров спершу ступив два кроки назад, охоплений жахом, змішаним із бентегою. Угледівши за вікном ноги, звичайні чоловічі ноги у важких черевиках, котрі ступали на щаблі, він таки опанував себе. Той факт, що має справу хоч і з незваним гостем, та все ж із людиною, дав змогу швидше прийти до тями.

Упритул біля вікна Антон опинився одночасно з чоловіком, який зістрибнув з драбини на землю.

— Ану, катай звідси! — заволав, уже напевне знаючи: його почують.

З вулиці крізь віконне скло на нього дивилося біле незворушне обличчя.

Або те, що колись було ним.

Дві невеличкі чорні круглі дірки на місці очей.

Хитров мовчки дивився на примару по той бік вікна. Схилив голову набік, зовсім по-дитячому. Коли поманив білолицю постать до себе, у відповідь рука в чорній рукавичці закликала його виходити.

Затим постать відступила, розчинилася в жовтневій темряві.

Ще трохи — і в двері грюкнули.

— Ти отак, значить, — процідив Хитров, ставши в сінях, ноги на ширині плечей, стійку таку вважав бойовою. — Невгамовний, значить. Ну-ну, постукай ще раз.

Почули його ззовні чи ні, та грюкнули знову.

Довкола не було сусідів. Ще одна причина, чому Антон вирішив зачаїтися саме на дачі. Тут не топилося, і місцеві дачники, ті, хто ще з останніх сил тримався за ділянки, не потикалися сюди аж до квітня, коли можна обходитись без опалення. Кликати на допомогу ніяк, телефон Хитров знищив сам. Кричати — ніхто не почує.

Захищатися.

Не здаватися без бою.

Взагалі не здаватися.

Стукіт повторився.

— Зараз-зараз, я вийду. Я тобі, суко, так вийду…

Антон знайшов на підлозі під шафою сокиру. Давно не гострену, дрова не порубаєш, як інструмент не годиться. Зате холодна, вбивча зброя — така, як треба.

Навалився плечем, відсунув комод.

Прочинив двері, вийшов на ґанок.

Ніч видалася світлою й тихою. Небо засіяне зоряними крапочками. Визирав із цікавістю місяць, освітлював темну постать із білим, неживим обличчям посеред невеличкого захаращеного дворика.

Прибулець не стояв напоготові — обперся об «пасат», схрестив руки на грудях.

Нахабство.

Перехопивши правицею сокиру, Антон Хитров ступив з ґанку.

— Ти хто? Тебе хто прислав? Ти від них? Від неї? Від кого, кажи!

— Танцюй, — прозвучало у відповідь.

— Як? — Він уже зрозумів, що й чому відбувається, хоч досі не вірив у можливість, реальність усього цього.

— Танцюй, танцюй!

Хитров із диким криком кинувся вперед.

Старий — але найновіший.

Таким був будинок, який здобув сумну славу без малого сто років тому. Новосілля господарі справили в ніч на Різдво на межі тисячоліть — коли рік одна тисяча вісімсот дев’яносто дев’ятий перетік у рік наступний, одна тисяча дев’ятисотий. Два роки, як господиня народила другу дитину, хлопчика. Малий уже спав, але його родина зібралася за столом. Напевне, бажала щастя в новому році. Найперше собі, давайте пробачимо їм такий егоїзм. Потім — своїм близьким, кумам, друзям.

Невідомо, як там ставилися до царя-батюшки. Навряд чи погано: тут мешкав Харитон Білозуб. У свої тридцять чотири роки зробив блискучу кар’єру — став окружним суддею Київської судової палати в Чернігівській губернії. На такі посади призначає особисто імператор.

Своїм підписом.

Довічно.

Лісів на Сіверщині не бракувало, тож суддя будувався добротно. Його високородію панові Білозубу на той час не подобалися кам’яниці. Будинок із дерева вважав для себе ідеально прийнятним. Різьбярі старалися — гарно, парадно, нарядно мав виглядати не лише фасад. На оздоблення молодому чиновнику теж фантазії не бракувало. Високі гості й звичайні перехожі бачили сліпу Феміду з терезами в руці — знак того, що мешканці поважають закон і порядок.

З другого боку Харитон Гаврилович розпорядився розташувати ліру — свідчення того, що тут живуть культурні люди, не байдужі до мистецтва. І справді, певний час господиня, Христина Прокопівна, тримала в будинку салон. Сюди заходила переважно місцева богема — провінційні поети, художники, музиканти, театральні актори. Зазирнув колись на вогник навіть Коцюбинський, схвально відгукнувся.

А ще його високородіє розпорядився знайти місця для оберегів — від хвороб найперше, та й загалом від усякого лиха.

Не допомогло.

У жовтні одна тисяча дев’ятсот сьомого року суддя Білозуб виніс вирок трьом негідникам. Вони вперто йменували себе революціонерами, борцями з царською тиранією, і на лаві підсудних кожен свій виступ перетворювали на мітинг, подібний до вуличного. Допитати жодного з підсудних під час процесу ставало справою неможливою. Його високородіє трійця що далі, то більше дратувала. Харитон Гаврилович ще міг би зрозуміти таку поведінку, аби справді бачив на лаві ідейних осіб. Він вважав себе лібералом, особливо — на хвилі недавніх революційних подій, вихор яких не оминув Чернігівську губернію. Навіть тішився з царського маніфесту, який акурат два роки тому дав чи не найбільшу в імперії амністію учасникам бунтів та протестних акцій.

Ці троє вийшли на волю саме в той час.

Жоден із них не був партійним. Жоден не належав до політичної партії чи групи. Але трійця грабувала заможні будинки, мануфактури, ювелірні крамниці, банки. Не лише в Чернігові, навпаки — тут їм за збігом обставин нарешті не пощастило втекти від поліції. Проте мали цілий оберемок подвигів, серед яких — чотири вбивства.

Грабували іменем революції.

Діяли в інтересах різних партій, котрі іменували себе революційними. Награбоване віддавали в скарбниці есерів, більшовиків, анархістів, лишаючи собі третину здобичі — такі умови й домовленості.

Вбивали теж в ім’я революції.

Тут домовленостей не мали. Діяли на власний розсуд, усі чотири жертви були на совісті ватажка. Мав він шість різних паспортів на шість різних прізвищ. Та батьки нарекли його Еммануїлом Гольдбергом. Про його жорстокість знали давно як поліція з жандармерією, так і друзі з партнерами. Діяла ця гоп-компанія ще до революції, забезпечуючи бойові групи грішми й коштовностями, обміняними потім на зброю та бомби. За що й потрапили в арештний дім у Білгороді. Тамтешній суд мусив судити — завадила амністія та втручання відомих і впливових газетярів, симпатиків революції. Гольдберга з товаришами режим не повинен був судити за політичні переконання. А вони охоче іменували себе політичними борцями.

Не заспокоїлися, горбатих могила виправить.

Смертну кару через повішання суддя Білозуб ухвалив для нього після певних вагань. Навіть радився з Христиною Прокопівною, жінкою тонкою й чутливою. Питав, чи має право отак відразу прирікати людину на смерть. Довічна каторга, на думку Харитона Гавриловича, давала б Гольдбергу шанс усвідомити глибину провини, розкаятися — і писати прохання про помилування. Але тонка, чутлива до мистецтва натура Христини Прокопівни цього разу не дала чоловікові виявити гуманізм. Адже Гольдберг — убивця, уже раз сидів за ґратами, шанс на виправлення мав. Хай опинився на волі через збіг щасливих для нього обставин — государеву милість, проте далі грабував і вбивав. Жодна благородна мета цього не виправдовує.

Його високородіє домовився сам із собою про розумний компроміс. Еммануїл Гольдберг дістав смертний вирок, зате з його товаришами обійшлися так м’яко й ліберально, як дозволяв закон. Не всіх утаємничених суддя Білозуб удовольнив. Лунали претензії на його адресу, зокрема й з газетних сторінок. Та дружина все оцінила, сказала після процесу — пишається чоловіком. Ось найважливіші слова, які хотів почути Харитон Гаврилович.

Гольдберга етапували до Києва й повісили за місяць на Лисій горі.

Один його товариш поїхав етапом до Сибіру, більше про нього ніхто ніколи нічого не чув.

Третій, Яків Боярський, утік із пересильної тюрми, вбивши конвоїра. Повернувся до Чернігова за рік, у листопаді. Навмисне підгадав час, аби справити тризну по Гольдбергові, якого називав своїм учителем та кумиром.

І порубав сокирою всю родину Білозубів просто в будинку.

Провалив голову собаці — той загавкав серед ночі. Увірвався в дім, озброєного револьвером господаря зарубав на порозі. Господиню поклав на порозі спальні. Обох дітей — у їхніх ліжечках.

Жертви кричали. Сусіди не лишилися байдужими, гукнули поліцію. Вбивця не тікав. Дочекався, поки по нього приїдуть. Забарикадувався в будинку. Вистріляв з револьвера вбитого ним судді всі кулі, крім однієї — останню пустив собі в голову.

Невдало, промахнувся. Лікарі врятували Боярського для суду. Чесно визнали: злочинець має проблеми з психікою, довго радилися, чи вважати його осудним. Репортери, котрі злетілися до Чернігова звідусіль, озброїлися цим медичним висновком. Адвокати будували на ньому фундамент захисту — працювали безкоштовно, процес додавав їм популярності й реклами.

А найретельніші писаки розвідали: Боярський справді стрельнув у себе останньою кулею. Але передостанню чи якусь із них, не так важливо, пустив у велике дзеркало, що стояло в залі. Там, де збиралися мистецькі салони, і те люстро багато хто з відомих у місті людей пригадував.

Так пішов перший поголос: Яків Боярський побачив у дзеркалі власне потворне відображення. Адже божевільний, з розуму його звели демони. Злякався того, що на нього дивилося. Не стримався — пальнув у потвору.

Ось так народжуються страшні легенди проклятих будинків.

Усе детально описали старі газети.

Копій Тетяна Помічна зберігала чимало. Збирала по крихті, навіть їздила до Санкт-Петербурга, діставши дозвіл для роботи в тамтешніх архівах. Пощастило, відрядження припало на останній мирний вересень. Після Майдану та з початком війни контакти з Росією довелося перервати. Помічна так і сказала: «Довелося», з неприхованим жалем. Вона шкодувала передусім через втрачені можливості надалі детальніше досліджувати історію рідного краю. Зокрема — виявляти й поширювати історію об’єктів, котрі держава не захищає як цінне історичне й культурне надбання.

— Але мене б заклювали наші активісти за такі відрядження, — пояснила Тетяна.

— Я їх розумію. Засудила б вас, а не їх, якби все це мене якимось боком торкалося. — Лора надто втомилася за день, аби кривити душею й добирати слова. — Тільки ж тут ваша туга за втраченими дослідницькими можливостями ні до чого.

Помічна прийшла до неї по допомогу.

Зізналася: раділа першій публікації, яка раптом зробила поширену нею раніше легенду такою, що діє реально. Не вважала те, що сталося з Яровим, збігом обставин. Якщо вже так, то фатальним для нього самого збігом. Історію про проклятий будинок та розбите дзеркало Тетяна поширила не тепер, поверталася час від часу до неї не перший рік.

— Усі знали, — твердила затято. — Не всі, кому треба, не всі, хто зацікавлений у руйнації культурної спадщини — просто всі. Чого було лізти туди? Могли б увімкнути задню, не чіпати, не будити сплячого собаку.

— Не смикати тигра за вуса…

— Так-так! — Помічна заводилася, очі палали не зовсім здоровим блиском. — Я вам щиро кажу: ці люди знехтували тим, у що не готові повірити через власну обмеженість! Чомусь до Ярового і його хазяїв…

— Колишніх. Партнерів.

— Так-так, у мертвих не буває хазяїв! — легко виправилася Тетяна, пропустивши партнерів повз вуха. — До них, Ларисо, ніхто не ризикував знищити той будинок!

— Прокляття, з ваших слів, діє лише тоді, коли необачний лиходій переступає поріг будинку, — нагадала Кочубей.

— Яровий заходив туди! Я гарантую!

— Згодна, — кивнула Лора. — Об’єкт треба оглянути. Але ж його партнери, — вона наголосила на цьому слові, — так само заходили всередину. Чи маєте сумнів?

— Та ні.

— Я, між іншим, учора теж согрішила. Оглянула там усе.

— Ви ж без лихих намірів? — парирувала Тетяна, сама собі відповіла: — Без. Ви не схожі на ту, яка хоче зробити щось погане.

— Дякую за довіру. Партнери Ярового?

— Данилюк і компанія? Негідники!

— Вони досі живі. Їх прокляття не наздогнало. Чому? Чи Яровий взяв на себе їхні гріхи?

— Ще не вечір! — Помічна вірила в те, що говорила, цим насторожувала, навіть лякала Лору.

— Нехай. Може, їхня черга справді настане незабаром. Що скажете про Єву Бортникову?

При згадці про неї Тетяна миттю принишкла. Опустила голову, підняла плечі, враз перетворившись на велику налякану мишу.

— Нічого. Мене саму новина прибила, — мовила тихо. — Я ж казала, ну, коли прийшла…

Вона справді сказала це відразу, щойно переступила поріг готельного номера. Ще просила про захист: адже Лариса Кочубей, напевне, юристка, до всього стороння в Чернігові людина, місцевих розкладів не знає, ні на кого не працює. Незалежна особа. Те, що треба в цій ситуації.

Тетяна Помічна мала привід вдатися до радикальних дій.

Зберегти старий будинок за будь-яку ціну.

Лора поки що схилялася до такого припущення. Адже додумалася сама, бо знала трохи більше за слідство й журналістів. Висновок експертизи однозначний: трупи не кримінальні. Проте підозрілі люди поруч із обома місцями пригоди в момент настання смерті змушували замислитися. Експертів можна обдурити, Лора мала подібні випадки у власній практиці й низку прикладів із життя старших колег.

Лишається зрозуміти, як саме це могло статися.

Помічна могла розробити хитрий план.

Втілити сама — навряд.

Але ж на записі жінка, схожа на Тетяну, була в компанії з чоловіком…

Спільник? Хто? Для чого? Який мотив? Чим керується?

Запитань чимало, тим більше — проти ночі.

Лора вирішила не форсувати події, не лякати Помічну ними, також не дізнаватися алібі на обидва вечори зараз. Вислухала сумну історію вбивства родини судді, яка поклала початок прокляттю. Скоромовкою — подальші випадки, після того, як спадкоємці Білозубів з труднощами, за півціни продали проклятий, помічений кров’ю дім. Відправила Тетяну спати до завтра в номер Сокола. А його — ночувати в машину, проти чого аскет не заперечував.

Розпорядилася замкнути гостю ззовні.

Ключ лишився в Богдана.

Сама ж Лора заснути не змогла. Пірнала час від часу в коротке забуття. Потім ніби хтось штовхав під бік: розплющувала очі й лежала на спині, видивляючись щось у темряві над собою. Думки плуталися, скручувалися клубком, у ряд не ставали, заважали одна одній. Під ранок нарешті вдалося вимкнутися, із провалля сну висмикнув стукіт у двері.

Впевнений.

Настирливий.

Наполегливий.

Лора сіла на ліжку, глянула на монітор телефона — чорт, дев’ята п’ятдесят, заспала. Тут же побачила сім пропущених дзвінків. Один — від Сокола, решта — Христенко. Наярювали вже добру годину, але ж вона вимкнула звук.

— Хто?

— Відчиняйте, поліція!

Голос Христенка.

Лора рукою поправила волосся. Як була, у футболці й піжамних штанях, боса, повернула ключ у замку. Позадкувала, впускаючи слідчого. Сокіл стовбичив за ним, теж зайшов, став поруч, винувато глянув.

— Я спала, — пояснила Лора.

— Доброго ранку, — буркнув Христенко. — Нагадати приказку про Магомета й гору?

— Не треба. Хто з нас гора, а хто — Магомет? Хто до кого не йде, Арсене?

— Ваш цербер мене до вас не пускав. Узагалі-то є відповідальність за перешкоджання діяльності…

— Я вивчала Кримінальний кодекс, — різко перервала його Лора. — Ви прийшли до мене як приватна особа? Коли так, мій колега має повне право вас не пускати. Як слідчий, провадите слідчі дії? Так, у цьому разі Богдан справді може нарватися. Але в такому разі поясніть, яким саме слідчим діям він перешкоджає.

— Скільки слухаю вас, Ларисо Василівно, стільки й думаю: вам не в слідстві треба було працювати, а в адвокатурі.

— Давайте закінчимо словесну розминку.

— Давайте, — Христенко ковзнув поглядом по Соколу. — Я б сюди до вас не приїхав. Катерина Павлівна навіть спеціально просила, аби без вас обійшлося цього разу. Вона не любить вас. Що не поділили?

Лора труснула головою.

— Криміналіст вирішує, з ким зустрічатися слідчому? І стоп, я гальмую… Ви сказали — цього разу?

— Третій труп, Ларисо Василівно. І ви щось знаєте.

Кочубей здригнулася.

Згадала про Таню Помічну в сусідньому номері.

Ключ від його дверей у Богдановій кишені.

— Хто?

— Антон Хитров. З компанії, яку ви вирахували й на яку звернули вчора мою увагу. Тому я до вас. Одягайтеся, поїдемо разом.

Тіло ще не забрали.

Пускати сторонніх на місце пригоди проти правил. Це навіть не обговорюється. Але Христенко пропустив Лору за жовту стрічку, жестом зупинивши Сокола, коли той посунув за нею. Катерина Сова непривітно глянула на незвану гостю крізь товсті скельця окулярів, проте мовчки проковтнула її появу.

— Дозволите? — Лора кивнула на тіло.

— Вам уже без мене дозволили. — Криміналістка відступила вбік. — Толку від того не бачу. Хіба ваша цікавість і чиїсь там домовленості, — тепер багатозначно, з неприхованим докором, зиркнула на слідчого.

— Арсен по дорозі розказав, що тіло виявили ви, — Кочубей була сама ввічливість й тактовність.

— Неправда.

— Тобто? — Лора повернулася до Христенка. — Я щось не так зрозуміла?

— Це пан слідчий все не так зрозумів, — огризнулася Сова. — Мені зранку кинули на телефон повідомлення. Прокляття діє, новий труп. Адреса. А вже я набрала пана Христенка.

— Повідомлення зберегли?

— Вчити мене не треба.

— Не вчу, — Лора зібрала нерви в кулак. — Раніше таке повідомлення отримав слідчий. Учора, про смерть Єви Бортникової.

— А зараз — я! — піднесла голос Катерина. — Випереджаю ваше наступне запитання: так, перше, що зробила — подзвонила на номер, з якого прилетіло. Той номер не є дійсним. Наче справді з того світу, прости Господи, — вона невміло, але щиро поклала хреста.

— Можете це пояснити?

У Лори вирвалося. Вона тут же прикусила язика, розуміючи — запитання випередило думку, зірвалося. Насправді відповідь очевидна, і Кочубей її почула:

— Ні. Я мушу це пояснювати? Я маю це пояснювати вам?

— Гаразд, — Лора видихнула. — А труп… Кримінальний? Хоч це можете сказати?

— Та Бога ради, — Сова поправила окуляри, зараз говорила вже спокійніше. — Попередньо — впав на шматок цеглини. Послизнувся, он там є характерний слід. У хаті — як у типовому помешканні пияка-холостяка. Розтину не робили, ясна річ. Та без нього зрозуміло: напився й для чогось вибіг надвір із сокирою.

Сокира справді валялася на землі поруч із витягнутою правицею.

— За кимсь ганявся?

— Слідів бійки не побачила. Розгардіяш, він же бардак — сам по собі, самодостатній. Єдине: комод біля дверей з того боку. Виглядає, ніби спершу підперся ним ізсередини. Потому відсунув. І ще таке, делікатне… — Катерина пожувала губами. — Він мочився у відро.

— То й що?

— Вбиральня у дворі, самі бачите, — Сова показала на скромний будиночок невідомого архітектора. — Проте Хитров не збирався, схоже, виходити туди вночі. Забезпечив себе, так би мовити, всім необхідним.

— А потім щось змусило вийти? — підхопила Лора. — Чи може… хтось?

— Сторонніх слідів не знайшла, — заперечила Катерина. — Мали б лишитися, земля волога.

Лора ступила до тіла ближче.

Нахилилася.

— Ну, і що там ще видивлятися?

Тон криміналістки втратив привітність. Зрозуміло, чужинка знову без церемоній заходила на її територію. Лора проковтнула грубість.

— Бачу рану на потилиці.

— То не потилиця. Потиличний кут тіменної кістки, якщо говорити мовою термінів.

Не стримавшись, Лора підняла руку, завела назад, намацала назване місце в себе на черепі.

— Ага, правильно, — сказала Катерина. — Не мені вам, людині з досвідом, розказувати: місце дуже вразливе. Сильний удар — і все. Якщо, звісно, вчасно не допомогти. А йому не допомогли. Тут нема нікого поруч.

— Він на животі лежить.

Лора промовила це просто, легко, коментуючи очевидне. Сова почервоніла миттєво, враз. Виглядало, мовби хтось невидимий запустив вибуховий механізм, і за кілька хвилин криміналістку розірве. А вбивчі осколки вразять усіх, хто зараз у радіусі розлітання.

— На животі, — не відповіла, просичала Катерина. — Бо вам щойно пояснили доступною мовою: смерть від такого удару не завжди миттєва. Людина могла прожити якийсь час. Ворушитися, перевертатися, намагатися щось сказати, гукнути на допомогу. Але пошкоджені нервові вузли, кричати в таких випадках не завжди виходить. Хитров помер в іншій позі, це треба казати спеціально?

Лора завбачливо ступила кілька кроків назад.

— Правильно, — задоволено гмикнула Сова. — Вам тут нема чого робити. І не було. Не лізьте в чужі справи. Не топчіться на чужій території. Я правильно кажу, пане Христенку?

— Згоден, — буркнув слідчий собі під носа. — Ларисо Василівно, ви справді той… Перевищуєте…

— Перевищують повноваження, — сухо нагадала Лора. — Яких у мене немає. Жодним чином не хотіла поставити під сумнів вашу компетентність, Катерино Павлівно.

— До побачення, — криміналістка повернулася спиною.

Христенко торкнув Лору за лікоть.

— Справді, їдьте. Я ж попереджав — не лізьте аж так глибоко.

— Тоді для чого привезли мене сюди?

— Це той мінімум, який можу для вас зробити. Ви ж усе одно дізнаєтеся, смикати мене почнете. Чи начальство моє. Скаржитись на щось…

— Зараз можу чимось допомогти?

— Не знаю, — слідчий розвів руками. — Хіба раптом на щось вас наштовхне. Ви ж вирахували компанію. Третя смерть серед людей одного кола, хай вони давно не спілкуються.

— А ви правильно мислите, — Лора не стрималася, підморгнула заохочувально. — І думки читаєте. Хоч могли сказати прямо: зі мною ті двоє, хто лишився, можуть бути відвертішими. На вашу думку.

— Ми зрозуміли одне одного, — Христенко теж підморгнув, не зовсім зграбно.

— Тоді останнє запитання. Дзеркало. У хаті воно було?

— Первинний огляд не виявив, — сказав слідчий. — Там, біля порогу, розколота надвоє скалка валяється. І звернули увагу? Пика перекошена. Тобто писок, хотів сказати. Лице. Обличчя.

Гайдук нагадав про себе невчасно.

Вони поверталися назад до міста. Лора занурилася в роздуми, не помічаючи дороги, Сокола за кермом, узагалі — нікого й нічого довкола. Подзвонити Помічній намагалася, та була недосяжною, і Кочубей згадала: сама ж радила Тетяні не вмикати телефон, поки не розсмокчеться. Судячи з того, що сталося, тепер на це чекати ох як не скоро.

Ключ від номера, де зачинили Помічну, все ще лежав у Богдановій кишені. Той навіть показав на вимогу. Отже, треба відкидати припущення про її причетність. Тут Лора знову зашпорталася: причетність — до чого? П’яний Хитров виглядав тривожним ще вчора ввечері, коли прийшов на їхню зустріч. Утік рано, нерви не витримали. Заховався хтозна від кого, напився сильніше, гасав по двору з сокирою, послизнувся, впав, гепнувся об гострий кут цеглини. Тетяна може мати до побутової трагедії бодай непрямий стосунок? Тим паче, що сидить під домашнім, чи то пак готельним арештом.

Але Лора й тут почала вигадувати детективний сюжет. Номер на другому поверсі. Та злочинний розум Помічної придумав, як проти ночі тихцем спуститися вниз на саморобній мотузці, дістатися в дачне селище, налякати Хитрова, чергову жертву, переконатися, що помер, підкинути для порядку шматки люстерка… Лора не вірила сама собі. Про кого завгодно така фантастична історія, але не про Тетяну. І все одно сюжет наполегливо повертався. Причина одна: інших пояснень, що відбувається й хто винен, Кочубей не ладна була для себе знайти.

Краще нереальні моделі ситуацій, ніж жодних.

У такий момент Гайдук і озвався.

— Хоч ти там жива?

Лора ввімкнула гучномовець.

— Тобі теж доброго ранку.

Сокіл показав великого пальця, не відводячи очей від дороги.

— Не злися, я хвилююся.

— Не злитимусь, як висплюсь. У себе вдома. У своєму ліжку. Далеко від усього цього. Хоча брехати не буду: не забуду, як страшний сон. Ти таким тоном заговорив, що розумію: вже знаєш новини.

— Прочитав.

Лора зиркнула на цифри годинника.

— Уже встигли написати?

— Соціальні мережі дають новини інтернет-виданням оперативненько.

— Ти не чуєш мене. — Лора сама відмовлялася від спроб щось зрозуміти. — Гайдуче, ми з Соколом хвилин двадцять, як залишили місце чергової пригоди. Воно за Черніговом… під Черніговом… Тьху, яка різниця…

— Звідки я знаю, де ви там катаєтесь? Через супутник за вами не стежу.

— Дуже дотепно. Зараз одинадцята тридцять п’ять. Ти дзвониш, бо прочитав новину про наступну жертву проклятого будинку, так?

— Так точно.

— Ти або сам побачив публікацію, або тобі скинули.

— Лоро, ви з Соколом рулюєте в Чернігові важливими для фірми справами. Я люблю й ціную вас обох. Але, крім цих, контролюю чимало інших питань. Не менш значущих.

— У твоєму житті завжди є місце подвигам. Твоє життя — суцільний подвиг.

— Дуже дотепно, — передражнив її Гайдук. — Нагадую для того, аби ти зрозуміла: заморочений різним. Не порпаюся зранку в мережі, вишукуючи, чи не сталося чогось нового у древньому Чернігові. Ти права, новину мені скинули з головного офісу. Керівництво глибоко стурбоване, — він голосно зітхнув. — Із тим будинком, Лоро, хрінь і срань.

Вони заїхали в місто, проминаючи Вал.

— Стеж за думкою, — мовила Лора. — Коли інформація про нову смерть з’явилася в тебе?

— Двадцять хвилин тому. Ну?

— А коли з’явилася ця публікація? Не передрук, найперша.

— Зараз, — із динаміка долинуло ледь чутне клацання клавіш. — Так… Так… Десята десять. Тобі це щось дає?

— Христенко забрав мене з готелю до того. Ми приїхали, спілкувалися там, на місці. За цей час ніхто його не смикав по телефону. Або його начальство ще не бачило, або перетравлює. Сам Христенко дізнався новину від Сови, криміналіста. А їй прислали повідомлення на телефон невідомо звідки о восьмій сорок п’ять. Підозрюю: зливають з одного краника.

— Вбивця?

— Гайдуче, трупи не кримінальні. Усі три. У двох перших серце зупинилося через спазм. Христенко — нещасний випадок.

— Але хтось же знає! — Від крику в динаміку телефон сіпнувся. — Лоро, це чортівня якась! Банк не хоче мати справу з чортівнею! Чому один за одним помирають від нещасних випадків давні друзі?! Ти ж про них мені говорила вчора ввечері! Ти знайшла між ними зв’язок! Кажеш, компашка давно побила горщики? Все одно мруть одне за одним! Не кажи, що це випадково! Не кажи, що це не підозріло!

Лора акуратним натиском зупинила потік слів, припинивши розмову.

Телефон задзвонив знову, коли вона попросила Сокола зупинитися біля найближчого кіоску з написом «Кава».

— Вибач, — почула на тому боці. — Дістало все це.

— Мене так само. — Вона пішла до кави, говорила на ходу. — Гайдуче, є непогана ідея. Бери відрядження, їдь сюди, займайся сам. Тоді запитань до мене буде мінімально.

Лора переклала телефон у ліву руку, правою витягнула гаманець.

— Я попросив пробачення.

— Проїхали.

Вона простягнула у віконечко двадцятку.

— Насправді не тому телефоную. До мене Заруба озвався, начальник Христенка. Про тебе говорили.

— Ми знайомі, — нагадала Лора. — Міг би подзвонити мені. Побалакали б про мене зі мною.

Навзаєм їй простягнули решту і порцію еспресо — першу з початку дня.

— Місцевий авторитетний мільйонер скаргу на тебе накатав. Моруга.

— Ковбой?

— Чому — ковбой?

— Хіба я не казала тобі нічого про нього?

— Тільки назвала це прізвище серед інших. П’ятеро шкільних друзів. Двоє померли. Тепер уже троє.

— А, ну так. — Лора ковтнула напій. — Це в мене вони всі мов на долоні. Ти про жодного нічого не знаєш.

— Уже знаю про Моругу. Приїхав до начальника поліції, з яким на короткій нозі. Усі мільйонери дружать із начальниками поліції. Залишив на столі заяву. Попросив зареєструвати. Дати хід, знайти на тебе управу.

— Що я йому зробила?

— Переслідуєш. Погрожуєш. Залякуєш.

— Ясно. Для чого я це роблю? Яка моя мета? — раптом Лора завмерла, осяяна здогадом. — Гайдуче, коли Ковбой був у Заруби сьогодні?

— Та чому ковбой!

— Пошукай його портрети в інтернеті, сам побачиш. Та на сайті фірми «Ранчо», чого далеко ходити. Красень. Коли приїздив, о котрій годині?

— Заруба дзвонив мені ще до того, як сіпнули з головного офісу. Десь до десятої.

— Точно?

— Точно. Він із дев’ятої на службі, наради всякі. Затримався трохи, бо Моругу не міг не прийняти. Поясниш нарешті?

Лора допила каву одним махом.

— Є думка одна. Припущення, не більше. Ковбой примчав у поліцію зі скаргою на мене до того, як з’явилася новина про нову жертву прокляття. І після того, як своє повідомлення отримала Сова, — рука зібгала порожній стаканчик. — Моруга знає, що я неофіційно цікавлюся справою. Більше того: не поліція — я виявила між живими і мертвими зв’язок та зібрала всіх живих разом. Мене треба вивести з гри. З чиєїсь гри, Гайдуче. Забрати нас із дошки — інші фігури домовляться між собою. Погана історія невигідна насамперед йому.

— Нікому не вигідні погані історії.

— Щойно вилізе зв’язок мільйонера Моруги з цією чортівнею — випливе щось іще, — зараз Лора нарешті знайшла правильну відповідь, говорила впевнено, відкинувши сумніви. — Гайдуче, маю відтепер дуже великі сумніви, що комусь треба зберегти старий чернігівський будинок від руйнації в такий спосіб. Налякати прокляттям. Інтереси банку тут ні до чого.

— Було б добре довести це. Підкріпити доказами.

— П’ятеро ексдрузів мають спільну таємницю. Ганебну. Яку не можна розкривати в жодному разі. Тепер цю таємницю знають лише двоє. Один із них — багатий, знаменитий, впливовий і самотній тридцятирічний мільйонер. Друга — донька прокурора міста. — Лора викинула стаканчик у смітник. — Чоловік і жінка, Гайдуче. Колись вони були парою. Коханцями.

До Заруби не пішла.

Шеф дзвонив лиш попередити. Аби Лора не відволікалася на таке, вирішив з місцевим поліцейським начальством усе сам. Телефоном. Щоправда, особисто з Зарубою не говорив, забагато честі. Запустив механізм, давно знайомий Лорі навіть із часів роботи в слідстві. Набрав кого треба в поліцейському Главку. Знайшов потрібні слова. Зарубі дзвонили вже звідти, розмова, напевне, була вдвічі коротшою. Результат — заяву не порвуть, не можна, документ зареєстровано. Але й не рухатимуть. Заруба пообіцяв витримати паузу, потім переговорити з Моругою, умовити забрати скаргу назад.

Тил Гайдук прикрив, однією проблемою менше.

Тепер — Тетяна Помічна. Активістка слухняно не вмикала телефон, і Лора почала хвилюватися, перейнявшись водночас почуттям провини. Жінка, хай виговорилася, проте й досі налякана, сидить зараз у чотирьох стінах. Уже дванадцята, а вона, напевне, хоче їсти. Проти пізнього сніданку не був і Сокіл, тоді як у самої Лори апетит зник. Не рівняючи інших до себе, вона скерувала Богдана в «Мілано», де можна прихопити для мимовільної полонянки щось із собою.

Із цим ніби теж розібралася.

Крім них, у ресторанчику чомусь нікого не виявилося. Сокіл навіть не потурбувався тицьнути пальцем у меню — просто кивнув Аріель, щойно дівчина наспіла. Запахи спокусили Лору, нагадали про порожній шлунок, та піци не хотілося. Попросила салат із морепродуктами і каву, другу за день. Не уявляючи, що могла б з’їсти Тетяна, подумала й вирішила одноосібно: хай у своїй ситуації харчами не перебирає. Попросила таку саму піцу, як Богданові, тільки з собою.

Спершу подали каву.

Лора вийшла з чашкою назовні.

Тротуар, іще вчора вологий, сьогодні був укритий тоненьким нерівним листяним шаром. Багряне мішалося з жовтим, десь лишилися крапки зеленого, разом очі тішила лагідна гама кольорів. Знайшовши номер Ковбоя, Лора викликала не відразу, трохи повагалася. Ще не готова була пояснити найперше собі, що ще, крім здогадів, має пред’явити Морузі. Але розмови тет-а-тет усе одно не уникнути, тож набрала, керуючись звичною для себе формулою: «Ступай крок уперед, далі побачимо».

Ковбой не мав бажання спілкуватися.

Не вимикав телефон. Не лаявся в трубку. Просто чотири рази поспіль скинув її дзвінок. Напевне, зафіксував учора. Знав, хто добивається. Тому й ігнорує.

Хай собі, ще не вечір.

Поки робила марні спроби, допила каву. Повернулася за стіл, до салату. Богданові чекати довше, тож він слухав якусь музику через навушники, відбиваючи ногою ритм і при тому примудряючись зберігати кам’яний вираз обличчя.

Лора поклала телефон біля себе на стіл.

Він озвався, щойно почала їсти.

— Не повірите — збиралася шукати вас, — сказала Лора, з’єднавшись.

Сокіл запитально глянув на неї.

— Добрий день, — почула у відповідь.

— Так, звичайно. Вибачте, Алісо. Таке враження, ніби привіталися, — Лора відсунула тарілку.

— Ви ще в Чернігові?

— Звісно. Куди ж після такого їхати?

— Уже знаєте.

— Кілька тисяч народу знає. Судячи з кількості переглядів. І то лише однієї, місцевої публікації.

— Звідки знають вони? Ті, хто це публікує?

— Думаю, Алісо, вам тут, на місці, видніше. Ви подзвонили, щоб спитати мене про таке?

— Ви, Ларисо, теж збиралися вийти на зв’язок. Іншого приводу поговорити в нас нема.

— Хочете побалакати? — Лора мимоволі стишила голос, ніби рибалка, який, затамувавши подих, стежить за поплавцем. — Я в «Мілано», місце зустрічі змінити не можна.

— А я вдома. Не хочу виходити. Можете приїхати?

— Звичайно. Коли?

На тому боці зітхнули.

— Ви б уже мали бути тут, Ларисо.

На ній був халат.

Махровий, у чорно-білу смужку. Поли сягали кісточок, закритих кумедними м’якими капцями у формі їжачків. У домашньому інтер’єрі Аліса Горностай виглядала зовсім інакше. Не діловою, жорсткою, недосяжною. Без макіяжу зовнішність виявилася звичайною, хоча вгадувалася певна родзинка. Точніше — перчик, і вдало накладена косметика підкреслювала гостроту.

— Я в такому вигляді, — Аліса не перепрошувала, лиш констатувала очевидне, натякаючи: треба приймати її такою.

— Нічого. — Лора скинула плащ. — Ви самі вдома?

— Тут нікого, крім мене, не буває. Випереджаю логічне запитання: встигла сходити заміж двічі. Перший шлюб протримався рік, другий — дев’ять місяців. Винна в цьому я, кожен із чоловіків був по-своєму непоганим. І самостійним в ухваленні рішень. Велика дитина, інфантил не підступиться до доньки прокурора міста. Знімається?

— Не мала наміру говорити про ваше особисте життя. Куди пройти?

Аліса мовчки повернулася, провела Лору до вітальні. Помешкання мало вигляд майже такий, як у Ярового. Підходи заможних хазяїв до облаштування житла мало чим відрізнялися. Хіба що тут відчувалася жіноча присутність. Пояснити різницю Кочубей не могла — все на чуттєвому, природному, інтуїтивному. Може, через бажання самої Лори мати щось подібне, оздобити у схожий спосіб.

Почата пляшка мартіні на скляному столику.

Пачка «Vogue» поруч із келихом на тонкій ніжці — спеціально для цього напою. Чотири недопалки в круглій широкій попільниці. Ледь чутний цигарковий запах — балконні двері широко відчинені, провітрюється.

— Запрошую, — Аліса торкнулася пляшки.

— Утримаюсь, — мовила Лора, і раптом, зовсім не чекаючи від себе такої відвертості з ледь знайомою людиною, додала: — Мала з цим проблеми, коли чоловіка вбили на війні. Аби не добрі люди… Словом, лікувалася.

— Алкоголізм?

— Комплексна проблема. Більше психологічна. Алкоголь додавався так, у комплекті. Проте реабілітацію пройшла ширшу. Якщо розумієте мене… Не знаю, як до пуття пояснити…

— Розумію. І рада, що не помилилася, — Аліса хлюпнула собі нову щедру порцію, витягнула чергову цигарку. — Заважатиме?

— Ви в себе вдома.

— Але — заважатиме?

Зараз навпроти Лори справді сиділа інша людина, ніж та, яку побачила й відчула вчора. Вона навіть готова була припустити: тут живе сестра-близнючка Аліси Горностай. Тато-прокурор, як в авантюрних романах чи серіалах, розділив дівчат іще немовлятами, й ось тепер вони зійшлися.

— Щось не так? Головою смикнули.

— Усе добре. Думки дурні жену. — Лора всміхнулася очима. — Ні-ні, труїться. Переживу. Кава допоможе. — Тепер усміхнулася кутиками рота.

— Звичайно. Мусила відразу пригостити. Три секунди.

Перед тим як зникнути на кухні, Аліса відпила мартіні. Повернулася з великим кухлем, у якому запарила напій. Його аромат перебив запах недопалків, Лора вгадала марку.

Дорога. Якийсь із різновидів ямайської «Блу Маунтін». Оригінал, не всюди продається.

— Дякую. — На смак кава виправдала сподівання: м’яка, без гірчинки, і разом із тим досить міцна. — І давайте до справ. Ви знайшли мене, коли я збиралася шукати вас, — Лора зробила ще один ковток, поки не вистигло. — Зараз сказали — не помилилися, обмінявшись зі мною буквально двома словами. Виглядає, ми обидві розуміємо, для чого зустрілися. Час називати речі своїми іменами.

— Згодна, — Аліса закурила, вмостилася в кріслі, підібгавши під себе ноги, попільницю прилаштувала на махровому стегні. — Нам треба поговорити. Тобто… Мені треба з кимось поговорити про те, що відбувається. Про цей кошмар, у якому варюся скоро вже тиждень. Хоча знала — вона колись повернеться. У будь-який спосіб, та неодмінно нагадає про себе. Я вірю в кару за скоєне, Ларисо, — вона глибоко затягнулася. — Не людську. Людського суду можна уникнути, і щодня таке відбувається. Кажу вам як донька прокурора.

— Підтверджую з досвіду слідчої роботи. Якщо не складно, Алісо, називайте мене Лорою. У нас невелика різниця у віці, — вона зробила третій ковток.

— Тоді, може, взагалі на «ти»?

— Запросто.

Лора відсалютувала кухлем. Аліса поміняла позицію, дотягнулася до келиха. Стукнула скляним краєм об керамічний, махом спорожнила свою посудину. Покрутила, акуратно поставила на столик.

— Неважко налити сюди ще?

— Обережно. Знаю, як воно затягує, — Лора хлюпнула мартіні в келих.

— То все пусте. Не має значення. Моя черга скоро. Не тепер, так завтра. Не завтра — так за тиждень, — Аліса потягнулася по келих, трошки розлила на себе, не зважила. — Ніхто не вірить і не повірить. І немає вже кому вірити. Трьох вона забрала. Лишилися я та Едик. З ним балакати не хочу й не буду. Ні з ким не буду. З тобою — так.

— Чому така довіра?

— Бо ти чужа, — Аліса великим ковтком спорожнила дві третини вмісту. — Ти єдина, хто здогадався. Ти вирахувала нашу компанію. Ти намагалася попередити. Але мені все одно. Сидітиму тут і чекатиму на неї.

Лора нарешті вловила нотки, властиві всякій нетверезій сповіді. Так завжди буває, коли хочуть щось сказати, але ніяк не наважаться. Товчуть воду в ступі, виливають із себе багато слів, сенс яких зрозумілий лише сповіднику.

— Ходимо колами, подруго, — трохи натиснула вона. — Може, я питатиму, легше піде?

— Давай так, — Аліса допила, повернула келих назад.

Лора враз трошки розгубилася: не знала, з чого почати. Кортіло з іншого, того, що рвалося з язика після останніх фраз. Та обрала інший шлях.

— Ви п’ятеро дружили зі школи. Але дванадцять років тому сталася подія, яка вас розвела назавжди.

— Дружили — голосно сказано. Є різні відтінки сірого. Та загалом — угадала.

— Ми не граємося у вгадайку, — це прозвучало сухо, вчительським тоном. — Кажучи «подія», маємо на увазі — «трагедія». Так?

— Отут без відтінків. Можна? — Палець показав на пляшку.

Лора поновила вміст.

Цього разу Аліса випила все, не відриваючись.

— Усе сталося дванадцять років тому в покинутому будинку на Гончій?

— Тоді — вулиця Горького, — молода жінка витерла вологі губи. — І я вірю в його прокляття. Ніхто з нас тоді нічого не знав. Це недавно пішло. Коли я вперше побачила публікацію, десь років зо два, зрозуміла все. Навіть змирилася.

— Що зрозуміла? З чим змирилася?

— Вона прийде до кожного рано чи пізно. І виставить рахунок.

— Хто — вона?

— Діана. Казала — звіть Діною, якщо так простіше. Ми вбили її. Вбили всі разом, уп’ятьох.

Щось подібне Лора Кочубей чекала почути.

Тим часом Алісу Горностай нарешті прорвало — полилося, мов потік води через греблю.

З Едвіном Моругою вони в школі були парою на заздрість усім.

Майбутній мільйонер легко опановував шкільну науку. Проте не мав улюбленого предмета. Едик належав до тих, хто хапав по верхах. Знав усе — і водночас не знав нічого глибоко. Брав харизмою, його вели на золоту медаль.

Аліса Горностай брала тим самим. За бажання серед її ровесниць легко можна було знайти вродливіших дівчат. Але вона мала щось більше, значиміше за природну, соковиту красу: шарм. То була магія, не інакше, й Аліса повною мірою користала з цього.

З Євою Бортниковою сталася найбанальніша у шкільному світі історія. Грубуватій, простецькій дівчинці, що росла в багатодітній родині й доношувала перешиті матір’ю речі старшої на два роки сестри, не лишалося вибору. Вона стала фрейліною першої красуні школи, до всього — доньки прокурора міста. Тато вступив на посаду, коли Аліса, єдина донька, перейшла в десятий клас. У її тіні Єва почувала себе комфортно — на неї звертали увагу. Крім того, була одна деталь, маленький дівочий секрет: Єва вже мала сексуальний досвід, Аліса збиралася його набувати. Навіть упевнені в собі перші шкільні красуні відчувають страх й переживають комплекси, коли наближається той самий перший раз. Єва охоче стала порадницею.

Для Аліси Горностай то було справді вперше.

Едвін Моруга поводився впевненіше, як бувалий у бувальцях. Уже потім, після всього, коли почалося з’ясовування стосунків та встановлення винних, випливло: він утратив цноту з повією. Потім траплялися ще рази, вже коли їх із Алісою всі довкола, разом з батьками, фактично одружили.

Виявляється, Моруга готувався до близькості з Алісою. Не хотів видатися зеленим хлопчиком. І тут нагодився Антон Хитров, вірний зброєносець. Нічого особливого собою не являв, був гідною парою для Єви. На більше не претендував, та й до подруги ставився не надто серйозно. Вона так само сприймала спортивну гордість школи. Як лишалися разом, товклися чи десь по ліжках, чи по темних кутках на природі — давали волю справжнім почуттям. Про тиху неприязнь обох до Аліси та Едвіна, своїх благодійників, без яких обоє — сірі, безбарвні невдахи без яскравого майбутнього, компанія дізналася теж після всього, коли був вечір одкровень.

Останній вечір, коли п’ятеро зібралися разом.

— Едик не мав своєї машини, — пояснила Аліса. — Точніше, тато їздив, але синові не довіряв поки. Зате Антон міг запросто брати батькову. На ній катався, знав, де підчепити проституток. Дівчатка сідали в машину, там же й відпрацьовували. Хитров куражився — мовляв, любить, коли на ходу. Ще ті емоції. На таке Моруга повівся. Євка, як тепер розумію, почала деградувати вже тоді. Бо не лише знала про звички бойфренда, навіть заохочувала. Мовляв, уроки бере, потім з нею повторить. Уяви собі, Лоро: вона спала з хлопцем, який ходить до повій! Через нього все, через Хитрова! Його ідея!

Ігор Яровий, п’ятий зайвий, опинився в компанії випадково. Хоч давно придивлявся до квартету — так називав їхню чудову четвірку для себе. Безжальні однолітки дражнили його Конем, і Лорі не треба було пояснювати чому. Сам же Ігор почувався в колективі вигнанцем. Особливо страждаючи від браку дівчачої уваги.

Звісно.

Кому з юних леді захочеться піти на дискотеку з конем?

Проте він затесався до їхнього гурту. Аліса не могла пригадати обставини. Ось їх четверо в машині Хитрова — а ось уже п’ятеро. Згодом вона спробувала пояснити це хоча б собі. І дійшла до такого: всім чотирьом хотілося мати поруч відданого друга й служника водночас. Який відчуватиме вдячність за те, що його просто взяли в компанію. Яровий мусив відпрацьовувати наданий статус обраного — чи одного з обраних.

Ні, Ігор зовсім не був дурним. Навпаки, розумнішим, метикованішим за своїх випадкових, несправжніх друзів. Проте специфічна зовнішність діяла на вчителів також: його знання, потяг до них, просто вміння й бажання вчитися не цінували належно. Могло скластися враження: негарного підлітка, який до всього на той час потерпав від прищів, педагоги або соромляться, або оминають, мовби прокаженого. Або все разом.

Усе помінялося, щойно Яровий опинився в одній компанії з першою красунею, прокурорською донькою Алісою Горностай, харизматичним, презентабельним Едвіном Моругою, а заразом — із чемпіоном, спортивною надією, збирачем медалей для школи Антоном Хитровим. На Ігоря раптом стали звертати увагу. На нього перестали дивитися зверхньо. Відкрили: так він же не дурний, може їздити на олімпіади, не всі ж перемоги мають бути спортивними.

Яровий несподівано для себе самого закінчив школу з золотою медаллю.

Аліса теж.

Едвін не заперечував проти срібної. Йому взагалі було все одно.

Ну, а потім…

За рік після школи Ігореві виповнювалося вісімнадцять.

Ніхто з п’яти не знав — саме той день стане для них фатальним.

— Ненавиджу Євку, — вичавила Аліса, закурюючи чергову цигарку.

Пляшка спорожніла більш ніж на дві третини. Лора мовчала, не перебивала, хіба зрідка ставила короткі уточнювальні запитання. Молодій наляканій жінці треба виговоритися до денця.

— Вона щороку дзвонила кожному. Вітала з днем народження. Дражнилася, нагадувала, колупалася пальцем у рані. Так, ніби всі, крім неї, винні.

— Більше не дзвонитиме, — Лора свідомо бовкнула дурню.

— Едику найбільше пощастило, — Аліса підхопила тему. — Він у нас наймолодший. Між іншим, завтра йому тридцять.

— На Покрову, — мовила Лора машинально, думаючи зовсім про інше.

— Та без різниці, — відмахнулася Аліса. — Я січнева, Хитров березневий. Євка — першого квітня, гумор такий. Ігор — травневий. Якби Євка не придумала йому подарунок на іменини… А! — Вона знову махнула рукою, п’яно хитнулася в кріслі. — Якби, аби… Кулаками після бійки. Раніше треба було думати. Та хто ж тоді думав. Захопилися всі, загорілися. Іменинник майбутній особливо.

Ігореві Яровому друзі вирішили на вісімнадцятий день народження подарувати повію.

Нарешті мусить стати мужчиною — так сказала Єва Бортникова.

Не йому — Антонові. Той озвучив оригінальну ідею Алісі з Едвіном. А Єва не вгавала, розвивала думку, шаленіючи, заводячись від польоту власної розбещеної фантазії.

Умова імениннику: він повинен зробити це при всіх.

— Ігор не відмовився, — Лора не питала, відповідь очевидна.

— Бо це просто гра. Так сказала я, і наш Коник погодився. Ой, я тебе прошу! Його вмовляти особливо не треба було! Знайди чоловіка, який буде проти сексу в день народження! Тут ще й перший раз!

— Яровий отак просто ділився з вами інтимною проблемою?

— З Хитровим. Напився в нього на днюсі, між іншим. З чого почалася в пацанів розмова, хтозна. Від Антона пішло Євці, від неї — мені. Ну, а я посміялася вже разом із Едиком. Узагалі, ніхто з нас і не припускав інакшого. Там же все написано, — Аліса окреслила коло навкруг свого обличчя.

Дівчину, яку приготували на подарунок Яровому, звали Діаною.

Її знайшов всюдисущий Хитров. Потім, уже після всього, саме Антона назвали й упізнали її подружки. Також згадали: пропонував заробіток кільком, повелася тільки вона. Інші сприйняли почуте як пропозицію групового сексу, чого намагалися уникати, не практикувати заради власного святого спокою.

Діані гроші виявилися потрібні більше за всіх.

— Куди йти, де проводити дійство? У нас ні в кого окремого житла не було, всім же по вісімнадцять, — у цій частині оповіді Аліса говорила, ніби враз протверезівши, чітко й розважливо. — Була тема: всі десь збираються, на пустирі там чи в лісі. Хитров завозить нас, потім їде по Діану, потім відвозить Діану, звідки взяв, потім нас розвозить… Погодься, дурня. До всього ми ж збиралися випивати. Антону за кермо… Словом, про старий дім на Горького згадала Єва.

— Там свинюшник. Смердить жахливо. Щурі.

— Це зараз. Тоді там десь роки два ніхто не жив. Ще нормально більш-менш для таких історій, — Аліса сумно посміхнулася. — Євка з Антоном кілька разів самі те місце освятили… так би мовити. Діана приїхала на таксі, вийшла на квартал раніше. Хитров там її зустрів, провів на місце. Назад планували теж машину викликати.

— І щось пішло не так.

Аліса кивнула, тепер налила собі сама.

— Що саме?

— Іменинник. Він злякався. Зганьбився. Як не назви — все погано.

Ще довелося витратити час на Тетяну Помічну.

Їй сподобалося сидіти в полоні, вона виявила добру волю сидіти далі. Сокіл утомився від неї настільки, що переступив через себе, подзвонив Лорі й так скупо, як зміг, попросив забрати з його номера цю ненормальну.

На той час Кочубей сама збиралася йти. Запитань до остаточно сп’янілої Аліси вже не лишилося. І хоч та вчепилася в руку, просила нікуди не йти, бути з нею далі й поклястися ледве не на крові, що збереже сповідь для себе, Лора не хотіла бути при ній нянькою. Пообіцяла повернутися під вечір, натякнула — лишиться на ніч, якщо Алісі так буде спокійніше. Перевела з крісла на ліжко, вклала, вкрила ковдрою, вимкнула телефон. Ідучи, затріснула двері, отримавши для того інструкції в хазяйки.

Потім викликала таксі до готелю.

Тетяна поводилася приблизно так, як Аліса. Хіба була твереза, але від того ситуація не спростилася. У Лори по обіді від хронічного недосипу вже почала гудіти голова. Почуте щойно полегшення не принесло. Навпаки, тепер треба все ще раз перетравити. Помічна в цій історії вже зовсім недоречна. Хоча б тому, що до трьох смертей навряд чи причетна.

Їй нічого не говорили прізвища Бортникової й Хитрова. Прізвище Горностай знала, але це нормально, коли містяни знають прізвище міського прокурора. Моруга теж на слуху, проте це зовсім не означає, що Помічна з ним знайома. Лора перевела розмову з переляканою активісткою у форму, подібну до допиту. Вона вміла ставити потрібні запитання, і відповіді її цілком вдовольнили.

Лариса Кочубей ставила маленькі пастки, у які Тетяна Помічна не потрапила.

Вона справді нічого не знала про вбивство повії, яке сталося в проклятому будинку дванадцять років тому.

Тут вона нічим не відрізнялася від сотень тисяч мешканців Чернігова.

Прокурор Ілля Горностай доклав тоді максимум зусиль і запустив усі можливі механізми, аби випадок ніде ніколи не озвучили.

Він рятував свою єдину доньку.

Це виводило Тетяну з-під будь-яких підозр. Припустімо, вона чимось доклалася до смерті Ярового, людини, котра справді зазіхала на будинок і тим налаштувала проти себе темні сили. Але вона поняття не мала про знайомство Ярового, Єви та Антона. Тим паче не знала про зустріч усіх п’ятьох у будинку тиждень тому. Нарешті, вчорашню ніч провела в сусідній з Лорою кімнаті, зачиненій ззовні.

Єдине, до чого Тетяна причетна прямо, — поширення, і то не раз, тієї самої легенди про прокляття старого будинку. І смерть, яка прийде по всякого, хто скоїть там щось лихе. Або має такі наміри. Лора готова була навіть назвати Помічну корисною ідіоткою, яку використав злочинець, аби напустити туману.

Аби напевне мала докази, що всі троє стали жертвами злочину.

Трупи не кримінальні — висновок експертизи. Лорі могла не подобатися Катерина Сова. Хоч насправді це вона сама дала криміналістці привід так поводитися й не сприймати її. Лора теж сприймала агресивно нахабні спроби зайти на її територію. Але це — особисте. Як колишня слідча, Лариса Кочубей звикла цінувати роботу експертів.

І довіряла їхнім висновкам.

Або хтось знайшов спосіб обдурити експертизу — або це справді не вбивство.

Хоча всі троє спотворені переляком.

І дзеркала розбиті…

Гаразд. Як казала Скарлетт О’Гара, над цим подумаємо вранці.

Поки що Лорі дивом вдалося попрощатися з Помічною. Пообіцяла бути з нею в постійному контакті, хоча при вимкненому Тетяниному телефоні така місія нездійсненна. Телефон же Лора веліла їй і далі не вмикати. Домовилися листуватися електронною поштою, у разі чого без допомоги не лишиться. На цьому слові Помічна нарешті перестала опиратися й дозволила Соколу відвезти себе додому, де вона так само планувала зачинитися. Перед тим повідомила колег — погано себе почуває, не турбувати, нічого не коментувати, озветься сама.

Дочекалася повернення Богдана. Його присутність під час розмови з Гайдуком вона вважала обов’язковою. Сокіл — колега, друг, напарник. Він повинен знати стільки, скільки вже знає Лора.

Не попросила — наполягла, аби шеф зараз відклав інші справи.

Стисло, без епітетів, протокольно переповіла Гайдукові події дванадцятирічної давнини, які сталися в старому покинутому аварійному будинку.

Так само коротко і чітко оповіла, чим усе скінчилося.

— Не дивує чомусь. Навіть не вражає.

Лора чудово розуміла шефів цинізм. Сокіл, поки слухав усе, реагував значно емоційніше. Зараз сидів червоний від гніву, кулаки стискалися й розтискалися. І Лору дуже переймало, об кого Богдан збирався їх почухати. Ось кому потрібна зараз психологічна допомога.

— Гайдуче, ми з тобою однієї крові. За дванадцять років навряд чи щось помінялося.

— Не сподівайся. А тепер серйозно, Лоро: молодець.

— Та ну, це ж наша робота, — зітхнула вона. — Якщо зараз не завалюся спати, працювати далі не буде кому. Хіба ось на Сокола все перекладу.

Богдан картинно зсунув брови.

— Ми знаємо, за які гріхи всім їм кара, — вів Гайдук далі. — Лишається зрозуміти, хто карає. Поки що, колеги, тему дії давнього прокляття ніхто не закрив.

— Думаю над цим. Рахую варіанти. Припустімо, Хитров, якого після почутого не шкода ні грама, необережно впав на гостряк уламка цеглини. І розумію, звідки в нього психоз. Аліса Горностай напилася на моїх очах, совість мучить.

— Хай піде покається, признається.

— Ти чудово розумієш — нікуди вона не піде. Тому й вилила душу мені, приватній особі, — гмикнула Лора. — Мене інше тривожить. Не можу пояснити логічно дві попередні смерті.

— Налякали.

— Думала про це. Обом по тридцять років… було. Здоров’я ніби не підірване. Отак просто налякати, щоб аж серце розірвалося… І потім, Гайдуче, лякати теж хтось має. Таким чином, знову говоримо про втручання ззовні. Якщо мислити раціонально й не вірити в дію давніх проклять.

— Приймається, — кивнув по той бік монітора шеф. — Є думки?

— Я ж молодець, — усміхнулася Лора. — Дивися, що вимальовується. Батько за якийсь час обмовився Алісі: брат забитої, Рома Жовнір, зізнання бомжів не проковтнув. І звідкілясь дізнався про щиросердне зізнання Хитрова. Бо прізвища всіх, зокрема Горностай, згадувалися разом лише в тому документі на чотирьох сторінках.

— На двічі судимого хтось зважав?

— Питання риторичне, — Лора покосувала на Сокола, відзначивши: той усе розуміє. — Та все ж прокурору воно муляло. На щастя, Жовніра легко було посадити втретє. Двічі судимий винен у чомусь завжди.

— Чекай-чекай. Романа посадили?

— Так казала Аліса. Подробиць не знає й не хотіла тоді знати. Ось би пробити тему, Гайдуче. Потягнемо?

Відповідь почула не відразу.

— Спробую, — мовив нарешті. — Я не чарівник, з капелюха таку інформацію не витягну. Але… Але… Але, — зараз він говорив і думав водночас. — Дай кілька годин. Ще краще — добу.

— Якщо інакше ніяк — даю. Тільки не забувай: мені тут набридло. Аби було чим зайнятися, поки ти стукаєш по знайомих. Крім як заспокоювати знервованих жінок, звісно. Я їм не мати Тереза.

— Прийнято. Вмикаю першу швидкість.

— І ще одне, — Лора знову глянула на Богдана. — Я справді з ніг валюся. Спати хочу, хай невчасно. Вимкну телефон, засмикну штори. Зв’язок через Сокола, якщо що.

— Знайшла зв’язкового. Насмішила.

Сокіл підморгнув Лорі.

— Нічого смішного. Дай поспати, батарейки підзарядити.

— Та спи вже! Хай тобі сниться щось гарне.

Розбуркав дзвінок у квартиру.

Аліса вилетіла з пелени сну рвучко, схарапуджено. Відкинула ковдру, зіскочила з ліжка. Та памороки в голові зупинили, підлога хитнулася. Вона слабо розуміла, скільки проспала, котра зараз година, і взагалі — для чого намагалася встати. Дзвонили знову, й Аліса нарешті зібрала себе докупи. Вона вдома, знімала стрес, забагато випила.

Тепер до неї хтось прийшов.

Може, батько, з яким полаялася зранку та заявила — бачити більше не хоче. Хоч не могла пояснити собі, за що так визвірилася, у чому його провина. Не дозволив нікого з них тоді посадити? Впливав на міліцію, домовлявся? Чи її як тоді, так і дотепер переймають долі волоцюг, чиїх імен навіть не знає? Тато зробив так, аби вони стали жертовними баранцями, поклав бідолах, за яких не було кому заступитися, на олтар її свободи. Якби його доньки не було в тій компанії, якби вона теж не знущалася з Діани, не копала її гострим носаком — убивці б дістали по заслугах.

Виглядає, вона сама винна.

Дзвонили.

Аліса видихнула, повільно підвелася. Раптом не батько. Вона ж просила ту жінку, Ларису, Лору прийти до неї ночувати. Лишатися сама не хотіла, бажання мати компанію лише посилилося. Човгаючи босоніж через усю квартиру до дверей, вона чомусь згадала те, на що дотепер не звертала спеціальної уваги: вона взагалі сама. З роботою, невеличким бізнесом, який тримався лише на батьковому прикритті — мала велику частину клієнтів, котрі в такий спосіб виявляли лояльність до могутнього прокурора Горностая, — складалося. З особистим життям — ні.

Але не лише в неї.

Ніхто з їхньої колишньої компанії — жоден із убивць! — до тридцяти років не знайшов собі не те що родину: звичайну пару.

Знаки, прокляття, назавжди зіпсовані долі.

Інакше не сказати.

Дзвінок уже дратував, звук пронизував важку ватяну голову залізним розпеченим прутом.

— Хто?

— Я, — почувся жіночий голос.

— Лора? — вона не впізнала.

— Свої, — сказали у відповідь, голос схожий на жіночий.

Аліса натиснула на кнопку домофона, відчиняючи парадні двері внизу й пускаючи того, хто прийшов. Не відходила. Дочекалася, поки на її четвертому поверсі зупиниться ліфт, відчиняться двері. Відчинила, випереджаючи дзвінок у двері — досить їй різких звуків.

Не знала, кого пустила всередину, ніколи не бачила раніше.

Але й не опиралася, не дивувалася.

— Ти, — мовила просто й приречено, повернула голову. — Чомусь я не боюся.

— Боятися не треба, Алісо. Це ж просто гра.

— Звичайно. Гра. Я не проти. Я заслужила. Ви б мали прийти раніше. Ще тоді, чесно. Чесно-чесно. Може… Може ми… за знайомство…

— Ти ніби вже.

— А так дуже видно? Ой, — Алісу давно не соромили, щоки спалахнули. — Вибачте… Я б інакше не знайшла в собі сил… Кураж, розумієте… Сил подзвонити їй. Поговорити.

— Кому?

— Хіба ви не знаєте? — Аліса хіхікнула. — Ви ж повинні все знати… Про неї… Вона зрозуміла мене… Лора… Я вас познайомлю… мабуть…

— Проведи в кімнату. Поговоримо. Ти ж не боїшся?

— Уже не боюся. Нічого. Виговорилася, скинула з душі — тепер чиста. Це ж просто гра.

Тим часом двері її квартири зачинили зсередини.

На три оберти замка.

Аліса лежала там, у рожевій від крові воді.

Велике дзеркало розколоте брутальною кривою з кута в кут. Били по центру чимось важким, лінія розламу розходилася в різні боки від місця удару. Лице молодої жінки бліде, перекошене від страху, мертве.

З таким самим обличчям вийшов із ванної осиротілий батько — примчав разом із поліцією. Лора підняла Христенка, той — Горностая, вже потім — опергрупу. Сова не заходила у ванну, поки не наспів прокурор. І чомусь не наважувалася робити свою роботу, поки він стояв посеред кімнати.

На криміналістку важкий прокурорський погляд упав спершу — і вона зіщулилася, втягнула голову в плечі, відступила до стіни. Далі Горностай вдарив очима слідчого. Зупинив поглядом у проймі дверей Зарубу — начальник поліції не мав права пропустити таку надзвичайну подію. Нарешті втупився в Лору.

— Це ви, — слова були ще важчими за погляд, не говорив — кидав, наче кам’яні брили.

— Так. Це я виявила тіло, — спокійно, як могла, підтвердила Лора.

— Це ви каламутите воду, — і раптом Ілля Горностай, вайлуватий, з вигляду старший за свої роки, схожий на боксера-пенсіонера, очікувано зірвався на крик: — Ти каламутиш воду, сучко! Ти вбила мою доньку! Ти приперлася сюди й пхаєш носа, куди не треба! Ти залякуєш шанованих у місті людей! Я читав заяву пана Моруги! Якщо на нього, — палець націлився у бік Заруби, — тиснуть твої крутелики з Києва, так об мене вони поламають зуби! Ви всі поламаєте! Я дам справі хід, можеш не сумніватися, ти! Доведення до самогубства — ось як це називається!

Він перевів подих, добираючи слова для наступної тиради.

Лора скористалася цим негайно.

— Я співчуваю вашому горю, — мовила неголосно. — Саме тому дозволяю називати себе сучкою в присутності гурту людей, знайомих і незнайомих, чоловіків та жінок.

Брови Горностая стрибнули вгору. Зараз він мав вигляд непереможного бійця, який звалив новачка одним ударом, святкує перемогу, готується купатися в оваціях — аж раптом нікчема підводиться на ноги. І лупить під дихало.

— Хай поліція робить свою роботу, — повела вона далі, трохи підносячи голос. — Я хочу пояснити вам дещо, але сам на сам. І збираюся нагадати ще дещо. Ви точно не хочете, аби присутні чули певні історії.

Вона кивнула на двері спальні. Пішла туди першою й не мала сумніву — прокурор підкориться, піде за нею. Зачинившись ізсередини, Горностай голосно видихнув, гримнув:

— Ти що собі дозволяєш, ще й у квартирі моєї нещасної доньки?!

— Можна на ви? — зберігати спокій Лорі ставало дедалі важче. — І на півтону тихіше, Іллє Дмитровичу.

— Ви й по батькові знаєте, — Горностай нарешті стишив голос.

— Так це ж не секрет. Прокурор міста — публічна особа. Про вас навіть стаття в Вікіпедії є. Невеличка, але все-таки. Ви інші секрети маєте. Ви та ваша донька. Яку, з усім сумом з приводу трагедії, не готова вважати нещасною. Такою була Діана Жовнір. Хіба ні?

Горностай напружився.

Випнувся вперед борлак, від чого шкіра на горлі враз натягнулася. Знову сіпнулися догори й відразу зсунулися брови. За короткий час лице поміняло кілька виразів: здивування, гнів, бентега, розгубленість.

— Ви ж зрозуміли, про кого я.

— Звідки ви… Тобто… — Прокурор уже опанував себе. — Не так. Хто ще знає?

— Крім вас, вашої дружини, молодшої сестри вбитої дівчини…

— Проститутки.

— Людини! — Лора не стрималася, тупнула ногою. — Отже, крім утаємничених у цю огидну історію дванадцять років тому вона відома ще трьом. Мені, моєму напарнику Богданові, моєму шефові Данилові Гайдуку. Якби хотіла оприлюднити, не закликала б вас на тет-а-тет. Щодо того, звідки: вислухала Алісину сповідь. Вона втомилася носити це в собі. Чи виявилася більш совісною за інших, чи відчувала особливу провину за непокараний злочин… Мовчала б довше, жила б із цим іще довго. Три попередніх смерті налякали, підштовхнули. Довірилася мені, бо знала — не побіжу ані до Христенка, ані до начальника поліції.

— Ви справді не мали такого наміру?

— Усе дуже непросто, — визнала Лора. — Хоча б тому, що є прямий зв’язок між чотирма смертями день у день та не раз згаданим столітнім прокляттям того будинку. Який дванадцять років тому став місцем скоєння злочину. Зґвалтування, пане прокуроре, та вбивства. Але в цьому зв’язку відсутня головна складова для мене як людини, котра працювала в карному розшуку й займалася особливо тяжкими випадками. Логічна складова.

— Ви ж Лариса?

— Лора. Так зручніше.

— Гаразд, Лоро. Ви ловили вбивць — і шукаєте логіки в байці про давнє прокляття? Яку, сто процентів, склепала з того, що мала під рукою, божевільна місцева активістка Таня Помічна. Думала, так налякає всіх і захистить свою архітектурну пам’ятку.

— То не її власна пам’ятка. Різьблений будинок Білозубів — надбання вашого міста.

— Давайте без демагогії, — буркнув Горностай роздратовано. — Суть у тому, що мертве не може померти. Тобто, за аналогією, у легенді про прокляття, яка, до всього, нічим не підтверджена, логіки бути не може. Це ірраціональна царина.

— Згодна. Зараз ви все розклали по поличках, хоч і не зрозуміли цього. Нехай прокляття не існує. Все це — казки, вигадки, забобони. Але в такому разі треба логічно, пане прокуроре, ло-гіч-но пояснити всі смерті. Причому — такі швидкі. Нам усім не дають оговтатися, перевести подих.

— Моя донька перерізала собі вени, — сухо сказав Горностай. — Учора ви залякували всіх її колишніх друзів…

— Уже позавчора, — вставила Лора. — Сім хвилин на першу ночі. Чотирнадцяте жовтня. Свято Покрови вже сім хвилин як.

— Та не забивайте мені вже баки! — вкотре визвірився Горностай. — Аліса справді переживала через ту прикру історію!

— Вбивство людини прокурор називає прикрою історією.

— Не чіпляйтеся до слів! Аліса нікого не вбивала!

— Стояла поруч. Дивилася. Чи — як?

— Не має значення. Спершу — два трупи людей, яких вона через ті події викинула з життя. Потім — зустріч із вами. Нарешті, ви були тут, у неї, самі ж зізналися.

— Зізнаються у скоєнні злочину.

— У вас платівку заїло.

— А ви не дивитеся далі власного горя, — зауважила Лора. — Нехай наше знайомство та наші розмови могли підштовхнути Алісу до фатального кроку. Зважте, вона ще при мені випила чимало алкоголю. Як пояснимо нещасний випадок із Хитровим? Його, ініціатора, ідейного натхненника того дійства в будинку, замучила совість? Так сильно, що влив у себе маже літр спиртного, проти ночі вибіг надвір із сокирою і впав потилицею на гостряк цеглини? Нагадати, що саме він першим ударив Діану — теж каменюкою, так само по потилиці? Ну, з Євою, його тодішньою подружкою, тінню Аліси Горностай, я взагалі не знайома й словом не перекинулася. Вона померла теж через мене? Ще ж Ігор Яровий, той самий, заради кого заварилася ота отруйна каша. Я приїхала сюди, до вчорашнього дня зеленого поняття не маючи ані про ту компанію, ані про трагедію в будинку, — Лора перевела подих, почекала, раптом Горностай щось додасть, він мовчав і вона завершила: — Усе впирається в експертизу. Трупи не кримінальні. Самогубство, нещасний випадок, дві смерті від раптової зупинки серця. Мені потрібен логічний аргумент, аби назвати все це вбивствами.

— Справді, пояснити смерті треба, — визнав прокурор. — І всю оту супровідну атрибутику. Найперше — розбиті дзеркала.

— Грішник бачить у дзеркалі свою темну сторону, лякається, розбиває дзеркало, вмирає з переляку, — Лора нагадала це не так співрозмовнику, як собі. — Ось лише Аліса чомусь злякалася у ванні. Не відразу впала мертвою. Спершу розбила люстро. Потім — набрала ванну. Роздягнулася. Лягла. Перерізала вени. Тихо помирала — з перекошеним від жаху лицем.

— Ви ж самі в таке не вірите.

— Подібні запитання можуть бути і до попередніх смертей. Відповість на них Роман Жовнір. Ви його теж знаєте. Старший брат Діани. Ставив надто багато запитань. Причому — знав кому. Дивно, погодьтеся. Справу тримали в секреті, тим більше — її фігурантів. Бо серед них ваша донька. А Роман про неї та інших звідкілясь дізнався. Десь протекло у вашому департаменті, Іллє Дмитровичу. Тому Роман пішов на третю ходку. Вийшов не день у день, не добув кількох місяців, але від того йому не легше. Зараз у Чернігові. Стежив за Яровим у день смерті. Можете переконатися, це було в ресторані «Мілано». Там є камери в залі, у мене з власником добрі стосунки, знайшов потрібний запис.

— Знаю ресторан «Мілано». Чому саме там?

— Бо Яровий призначив зустріч мені. А Жовнір зайшов майже відразу за ним. Згадала все, коли вирахувала його, побачила фото. Припускаю — стежив не лише в той день. Не лише за ним. Тому примчала сюди, тому ми вдерлися в квартиру. Пізно.

На обличчі прокурора заходили жовна. Знову сіпнувся борлак. Та все ж очі просвітліли.

— Я дам хід цій інформації. Його знайдуть.

— І поясните, звідки вона у вас? Також розкажете, як я здогадалася, чому Жовнір може переслідувати всіх, зокрема вашу доньку?

— Пораджуся з Зарубою, — відповів сухо.

— Звісно, я не подумала. Він тоді не був начальником. Але служив у міліції й напевне знав, що відбувається.

— Господи, де ви взялися на мою голову, — приречено зітхнув Горностай. — Він затримав Хитрова, ясно вам?

— І вибив з нього зізнання! — Лора плеснула в долоні. — На що закладемося, що Заруба потім доклав рук до швидкої ізоляції Жовніра? Тут на всі скелети шаф не стане, пане прокуроре.

— Ви свою справу зробили, — відповів Горностай, уже явно не бажаючи нічого далі коментувати. — З паном Зарубою порозуміємося. Дуже прошу, хоча б із поваги до моєї доньки, якщо вже я поваги не заслужив, тримати почуте від неї і тут, від мене, при собі. Також прошу обговорити це з вашими колегами. І таке ще, — прокурор узявся за дверну ручку. — Ставтеся до мене як завгодно. Але мусите визнати: зараз глибоко вступили не в своє. До питань і проблем, котрі привели вас у Чернігів, випадково розкрита вами таємниця жодного стосунку не має. Ми розберемося самі. Ну, і додайте при нагоді — інтереси тих, хто вам платить, відтепер у місті захищати простіше.

— Перекажу, — пообіцяла Лора. — Лиш мене ваші пропоновані хабарі не обходять.

Настав момент, із якого прийшло розуміння — спати не хочеться.

Лора вже давненько не жила в такому режимі. Хоч просила в Гайдука складніших завдань, аби тримати себе в формі. Але ж їхнє розв’язання не мало йти в пакеті з безсонними ночами, цілодобовою руханиною — вона віддавала перевагу внормованому робочому дню. Мозок повинен хоч якось відпочивати й відновлюватися.

Зараз же робота, з якої вона пішла п’ять років тому, хоч і встигла її полюбити, нагадала про себе темпом і ритмом.

Лора поспала пообіді, і це нічого не означало. Могла так само без проблем улягтися й доспати до ранку. Сон зник, випарувався відразу потому, як виринув Роман Жовнір. А ще точніше — потому, як Кочубей згадала його.

Вона досі не могла відповісти чи бодай натякнути собі, як чоловік, котрий відсидів у колонії чималий термін, так спритно вирахував усю компанію. Підгадав час, зібрав усіх в одному місці, вибрав зручний момент. І головне — як йому вдалося звести рахунки з кожним. Помститися за Діанине забране, а своє зруйноване життя, не залишивши слідів.

Гаразд, майже не залишивши.

Дещо Лора помітила у ванній, біля Алісиного тіла. Це підштовхнуло її зробити ще дещо, непомітне сторонньому оку. Тепер лишалося перевірити припущення, й тут і тепер не вийде. Доведеться чекати ранку. Напевне, вертатися до Києва, на відстані таке не робиться. І якщо отримає той результат, про який підозрює…

Стоп.

— Стоп, — уголос повторила Соколові.

Той куняв. Звично влаштувався на її ліжку, поки сама Лора стояла й дивилася в темряву за вікном. Почувши звернення, розклепив одне око, щось буркнув під ніс.

— Ми з тобою доведемо одне одному — Жовнір убив чотирьох людей. Дізнаємося про спосіб, яким закатрупив трьох, бо з Хитровим ніби ясно. Далі?

Сокіл розкрив друге повіко. Закректав, розпрямився й сів. Гмикнув, знизав плечима, промовисто пошкріб неголене підборіддя. Зараз був той рідкісний момент, коли Богдан Соколовський своїми манерами її дратував. Їй дійсно потрібен співрозмовник, порадник, і нічого не лишалося, як будити для цього Гайдука. Чого категорично не хотілося.

— Рада, що ми з тобою однодумці, — кинула ядуче. — Прокурор іще та мерзота. Але правильно сказав: ми залізли не в своє. Нам воно не треба. Що робити з цими знаннями — не ясно. Наші викриття нікому тут не потрібні. Справу зіжмакають раніше чи пізніше. Чи піднімемо ґвалт довкола неї? Чи доведемо — жодної містики, нічиєму бізнесу тут нічого не стане на заваді. Отже, місію виконано. З іншим нехай місцеві вошкаються.

— Ковбой, — вичавив із себе Сокіл.

— Що — Ковбой? До чого тут… — І раптом Лору осяяло. — Ну ти даєш, Бодю! Тобі треба частіше говорити! Одне слово — і в яблучко! Ми забули про пана Моругу. Він — єдиний, хто лишився в живих!

Вона схопила телефон.

Перша десять ночі, та її нічого не зупиняло. Не переймаючись наслідками, знайшла і набрала його номер. Не здивувалася, що абонент не міг прийняти дзвінок. Спершу насторожилася, стрепенулася, зробила мисливську стійку — Аліса теж не відповідала. Та й телефон Ярового був вимкнений, коли виявили труп. Це могло бути не просте вимкнення телефону на ніч, аби не турбували. Тут же подумки заспокоїла себе: схема повинна лишатися.

— Якби не ми, мертву Алісу Горностай знайшли б уранці, — сказала Соколу, той кивнув. — Чотири доби, чотири ночі. Ось інтервал між смертями. У Ковбоя є доба. Знайдемо його завтра зранку. Після всього почутого, навіть не після скарги, симпатій до Моруги жодних. Тільки ж це не значить, що ми з тобою маємо дозволити йому померти. Хоч попередити треба.

— Як хочеш, — для Богдана навіть такий короткий діалог уже був подвигом, і на тому не замовк, додав коротке: — Фейсбук.

— Точно! — вигукнула Лора. — Слухай, ти мене сьогодні радуєш! Моруга може бути в мережі!

Вона швидко ввійшла в інтернет, звідти — у соцмережу. Спершу набрала «Едвін Моруга» кирилицею. Знайшла чотирьох користувачів, та з профілів усміхалися інші фейси. Наступна спроба — латинка, і «Edvin Moruga» в ковбойському капелюсі виринув з пошуку найпершим.

Був у мережі — свідчило маленьке зелене кружальце.

— Не спить, — сказала Лора, переглядаючи стрічку. — У друзі явно не додасть, але ж непрочитане повідомлення побачить. Знаєш, чому не спить? — ковзнула поглядом на Сокола. — День народження в нього сьогодні. Чула краєм вуха, на Покрову. Єва Бортникова не встигла його привітати з тридцяткою. Така, казали, звичка в неї була, всю компанію дратувала. Нагадувала, бач, про…

Раптом тілом пробіг сильний струм.

Раз.

Другий.

Третій струснув дуже різко, до потемніння в очах.

— Happy Birthday to You, — прошепотіла, не вірячи самій собі й власному осяянню. — Ось чому Моруга ще живий. Він останній. Жовнір так підгадав. Усе почалося з дня народження, Бодю. Розумієш? Діана стала подарунком на іменини. Не Ковбою, та яка різниця, вони ж одна компанія.

Сокіл уже стояв на ногах, перевіряв пістолет.

— Зараз, — Лора швидко написала Морузі в месенджер, відправила лист, узяла плащ, вдягнула, поклала телефон у кишеню, не вимикала інтернет. — Погнали. Його адресу знайду по дорозі. Та вона ж десь була, Гайдук пробивав. Чорт, Гайдук!

Тепер її ніщо не стримувало.

Пішов виклик.

Заспаний голос почула в трубці після третього сигналу.

— Чесне слово, Лоро. Не повіриш — відчувало серце, що ти озвешся отак.

— Гайдуче, по конях. Тебе тут треба, як ніколи. Навіть якщо нам удасться врятувати Морузі життя.

— Поясни. Хоча — не треба, ти знаєш, що кажеш і робиш. Сокіл біля тебе?

— Куди ж без нього.

— Тоді я спокійний. Протримайтеся три години.

— Сюди їхати дві.

— Не вночі.

— Траса порожня.

— Траса погана. Я вже поїхав.

— Ми теж.

Розмова перервалася.

Фари розтинали жовтневу ніч.

Лора час від часу зазирала в телефон. Відповіді досі не було, і ситуація складалася критично. Сама винна, телефон сідав, за клопотами й калейдоскопом подій забула вчасно підзарядити. Також не могла пояснити собі, чому Жовнір повинен прийти до Моруги саме тепер, а не дочекатися кінця дня.

Навігатор вивів на околицю, але іншу. Протилежну тій, де марно ховався від кари Антон Хитров. Треба було в певному місці звертати з траси, але Сокіл проїхав потрібний поворот. Потім виявилося — металевий жіночий голос узагалі веде не туди, вони заплуталися у невеличкому селищі, тричі роблячи різні кола й тричі вертаючись на одне й те саме місце. Нарешті Богдан здав назад, повернувся на вихідну, задав інший напрям — і тепер їх повели в тому напрямку, з якого вони передчасно зійшли.

Час спливав шалено.

Акумулятор сідав уперто й упевнено.

Знову поворот, трохи вперед. Дорогу закривав шлагбаум — приватна територія.

Мав би закривати: стояв сторч.

— Погано, — процідила Лора. — Ми не встигли.

Сокіл проїхав далі вперед. Фари висмикнули з ночі ковану браму, біля якої валялося щось велике, схоже на лантух. Самі ворота були замкнені. Заскавчали гальма. Лора з Соколом вискочили з машини. Вона перша опинилася біля високого чоловіка в камуфляжній уніформі. Голова липка, довкола голови — теж, але він стогнав.

Живий.

Наручники на заведених назад руках.

Пластикові, такі через інтернет продаються вільно.

Лора розпрямилася, потягнула з кишені телефон. Не стримала лайку — екран блимнув на прощання й згаснув. Ніби хтось посадив батарею саме в цей момент навмисне.

— Бодю, в поліцію дзвони! — вигукнула вона, розвертаючись у той бік, куди побіг Сокіл.

Він маячив далі, біля огорожі.

Поруч із якимось іншим автом.

— Ясно! Бігом!

Рука сіпнула браму — і хвіртка, вмонтована в неї, подалася, прочинилася. Сокіл уже наспів, відсторонив Лору рукою вбік м’яким, але водночас сильним рухом. Правиця вже стискала пістолет, травматичний, та все одно зброя. Богдан ковзнув крізь пройму хвіртки першим. Рухався ривками, мовби перетинав лінію ймовірного вогню на фронті. Йшов швидше за неї, тож пірнув у темряву й розчинився в ній.

Будинок, двоповерховий, як бачила Лора на картинці в інтернеті — максимально наближений до ковбойських помешкань часів Дикого Заходу — теж злився з ніччю. Не світилося жодне вікно.

Підбігши до ґанку, Кочубей скочила через три сходинки на четверту. Не криючись, замолотила в двері спершу кулаками, потім — носаками. Зсередини не чулося жодного живого руху, і Лора закричала на всю міць легень:

— Моруго, відчиняйте! Це Лариса! Відчиняйте вже!

Тепер усередині почулися якісь звуки. Хтось щось пересував. Потім кроки, клацання замків — і на порозі виник господар. Цього разу нічого питомо ковбойського: джинси й картату сорочку може носити й носить хто завгодно. Очі звикли до темряви, і Лора побачила на босих ногах Моруги гумові домашні капці.

Найпростіші.

І аж потім — кольт у руці, яка висіла вздовж тулуба.

— Я прочитав попередження, — сказав Едвін відразу. — Спершу не повірив, хотів видалити. Перед тим написати вам щось різке. Потім почалося.

— Зайдемо.

— Так-так, — Моруга ступив назад, пропускаючи. — Я світло вирубав усюди. Про всяк випадок.

— Чекайте, тут іще десь мій напарник. Гайда, — Лора торкнулася озброєної руки.

— Знаєте… Ви краще самі. Я прикрию.

— Кого від кого? А, ясно все з вами… Дайте.

Едвін коливався менше хвилини — простягнув їй кольт.

Навіть вклав у руку, взявши її правицю своєю вільною лівою. Лора давно не вправлялася в стрільбі. За штатним розкладом та родом діяльності зброя їй належала. Навіть мала дозвіл, проте воліла тримати виданий Гайдуком казенний пістолет у робочому сейфі. З кольтом узагалі ніколи не мала справу. Через те здивувалася сама собі, коли, не питаючи нічого, розібралася, як зняти запобіжник та загнати патрон у патронник.

Моруга зустрічав небезпеку зі зброєю, поставленою на запобіжну кнопку.

— Для чого вимкнули світло?

— Ховаються в темряві.

Пояснення здивувало. Але, так само на подив, мало свою логіку.

— Де він?

— Хто? А-а-а! Ходив десь навколо будинку. Я навіть не знаю, як виглядає. І чи він сам.

— А ви — самі?

— У домі — так. Був охоронець, я найняв… — Моруга трошки подумав, нарешті дібрав потрібні слова. — Вчора. Тобто позавчора. Ну, коли Хитрова… Чи він сам себе… Чи…

— Сама себе вбила Аліса, — відрізала Лора, не стрималася. — Ваша шкільна любов. З якою її тато, а ваш без малого тесть змусив вас розстатися.

— Та-ак, — вона не чекала, що Моруга раптом схопить її за лікоть, стисне лещатами. — Що ви ще знаєте?

— Все, — Лора вивільнилася різким рухом. — І не бачу, аби новина про її смерть вас вразила.

— Не бачите, бо темно.

— Зате чути добре! — вона відступила. — Пізніше поговоримо. Дзвоніть у поліцію. Краще — напряму вашим друзям. Хай уже шлють кавалерію. Дивно, чому досі не викликали. Ви ж прочитали мого листа.

— Не повірив. Бо він ваш, — Едвін наголосив на останньому слові. — Поки міркував, усе закрутилося. Не встиг. Збирався, а тут ви.

І знову Лора отримала приклад, як діє алогізм логіки.

— Дзвоніть, — повторила вона.

Вийшла на ґанок, утративши до Моруги всякий інтерес.

Мають у запасі хвилин двадцять, поки поліція домчить. Досить, аби Жовнір усе зрозумів та накивав п’ятами. Зате напевне десь залишив сліди, котрі допоможуть встановити особу. Далі хай займаються ті, кому належить.

— Бодю!

Гукнула, не криючись. Навпаки — бажаючи, аби Роман почув. Зрозумів — вона тут не сама, проти нього кілька людей. Нехай би вже чкурнув, бажано — з Чернігова, чимдалі. Вона, колишня поліцейська й чинна вдова, не могла собі дозволити симпатій до того, хто готує вбивство. Але — вкотре логічна пастка, — не співчувала жертвам. Не поважала того, кого нині врятувала. І розуміла злочинця.

Навіть ставила себе на місце Жовніра.

— Богдане! — крикнула знову.

Відповіді не почула, чому не здивувалася. Хоча цей великий мовчазний міг би бодай видати якийсь звук навзаєм. Прикинувши, куди пішов Сокіл, вона рушила в тому ж напрямку, тримаючи кольт напереваги й налаштовуючи себе на готовність стріляти. У землю, вгору, все одно — огризнутися, показати зуби важливіше.

Відразу за рогом наткнулася на тіло.

Зойкнула, стрибнула вбік, для чогось гаркнула на всю силу легень:

— Назад! Не підходь! Назад!

Палець сам надавив на спуск.

Бахнуло — добре, що встигла відвести руку вбік, могла б влучити в Богдана.

Лора завмерла.

Стояла стовпом недовго — почала повільно обертатися навколо себе, тримаючи кольт у витягнутій правиці. Їй здавалося, що осіння темрява ворушиться довкола, насувається щільно, густо, поглинає водночас та звідусіль.

— Ед! Моруга! — заволала з погано приборканим відчаєм. — Сюди! Бігом сюди!

— Що там?! — долинуло від ганку.

— Та бігом же!

За мить поруч важко захекали. Едвін, як був, у капцях на босу ногу, джинсах і сорочці, наспів, стискаючи щось замашне. Зблизька Лора роздивилася камінну кочергу, показала на тіло, відчаю вже не приховувала:

— Тягніть! У дім! Швидко, я прикрию!

Моруга миттю оцінив ситуацію, пожбурив кочергу геть. Нахилився над Соколом, покректав, розвертаючи горілиць та беручи під руки. Богдан застогнав, спробував підвестися сам, та завалився, тягнучи за собою Едвіна. Ковбой коротко й люто матюкнувся, перехопив пораненого зручніше й поволік, задкуючи до ганку. Сокіл усе одно намагався допомогти, перебираючи ногами.

— Та не смикайся ж ти! — вигукнув Моруга.

— Зараз, Бодю, зараз! — Лора рухалася поруч, сторожко водячи дулом по периметру.

Двері господар у поспіху лишив прочиненими. Долати сходинки виявилося найважчим, але вже через поріг Сокіл з горем навпіл перебрався сам. Усередині Едвін лиш підштовхував пораненого по підлозі до широкої канапи в центрі великої вітальні. Коли Лора зайшла й зачинилася, Богдан уже мостився там, уперто відстороняючи Моругу.

— Поліція?

— Тут же не доб’єшся з першого разу. Зв’язок за містом — самі знаєте.

— Чорт забирай! Ви не викликали?

— Щойно нарешті відповіли — тут ви стрельнули, закричали! Мені до вас бігти треба було чи… Ой, ну вас! — Едвін впав на канапу. — Ось мені день народження!

— Дзвоніть уже, все!

Світло все ж вирішила не вмикати. Поки Моруга тицяв на кнопки свого телефона, Лора хотіла присвітити своїм. Не змогла — невдала спроба нагадала про розряджений акумулятор. Згадала про Богданів телефон, обмацала його кишені.

Не знайшла.

— Як ти? — спитала, торкнувшись його плеча.

— Десь він узявся, — вистогнав Сокіл, показав великого пальця. Чим дав зрозуміти — з ним не так добре, як мало бути, але краще, ніж могло.

— Пістолет твій де?

Богдан відмовчався. Лора припустила — випав чи вибили з руки, валяється десь у траві. Чи Жовнір прихопив із собою. Травматичною зброєю можна так само завдати шкоди. Навіть убити, Лора знає такі випадки. Нахилилася до Сокола так близько, як могла, видивляючись у темряві рану.

— Присвітіть сюди, — кинула Едвіну.

— Так мені дзвонити — чи світити вам? — тон просякнув знущанням.

Пішов ти в сраку, козел.

— Дзвоніть, — видихнула натомість.

Кольт поклала поруч. Легенько мацнула Богданову голову. Палець знайшов в’язке та вологе, Сокіл застогнав.

— Рану треба промити й перев’язати.

— Слухаюсь, — Моруга з телефоном відступив углиб зали, ближче до вікна.

— Аптечка є в домі?

— Шукайте, у ванній десь має бути, — господар показав напрямок, голосно сказав тепер уже в трубку: — Поліція! На мене напали! Едвін Моруга, ось хто говорить! Тут поранений, почули?

Він далі гарикався з черговим, та Лору розмова вже не цікавила. Нарешті видзвонив поліцію, це зараз головне. Лишається дочекатися, тим часом є чим себе зайняти.

— Тримайся, вже все, — заспокоїла вона Сокола.

Підвелася, пішла до ванної навпомацки, намагаючись зорієнтуватися у темряві в незнайомому помешканні. Моруга вже втретє повторював свою адресу, матюкав зв’язок і когось тупого на тому боці. Лора гмикнула, збоку це все чомусь почало смішити.

І враз завмерла, порівнявшись із ванною кімнатою.

Побачити не могла — щось почула.

Новий рух, мовби хтось переступав з ноги на ногу. Переносив центр ваги, втомившись клякнути в одній позі.

Тут, у будинку, ще хтось був.

Вже хтось є.

Коли Моруга вибігав — двері лишив навстіж.

Обійти будинок довкола, зайти з протилежного боку…

— ВІН ТУТ!

Лора налетіла на двері ванної, намагаючись притиснути вагою свого тіла. Її виявилося замало — зсередини штовхнули сильно, звук удару злився з її відчайдушним криком. Лору відкинуло, зарядило в голову, забиваючи лоба й квасячи ніс. Вона зойкнула від лютого болю, схопилася за лице.

Чорна тінь вилетіла з ванної, збила її з ніг.

Щось горлав Моруга.

Звук удару — кинув у нападника телефоном, нічого іншого під рукою не мав.

Лора звивистим вужем ковзнула, дивом уникаючи взутих у важкі черевики ніг. Уявила пораненого Богдана між нападником та Моругою. Вкотре за останній час дивуючись сама собі, якимсь чином змогла вчепитися в ногу. Її протягнуло по підлозі, вона глухнула від власного крику, яким заповнила, здається, весь простір, але причепилася міцніше.

— ПУСТИ, ДУРЕПА!

— Ромо, не треба! Не дурій, Ромо!

— Ах ти ж! Пусти, сказав! Приб’ю!

— А-А-А-А! — це вже заревів Сокіл.

Лора ковзала обличчям донизу. Вона не могла бачити, хто і що робить довкола. Почула звук падаючого тіла, сплетені в тріо метри чоловічих лайливих тирад: господаря, нападника, пораненого.

Тут її вдарили в голову.

Сильно, п’ятою.

Вона не витримає наступного копняка.

З клекотом пораненого птаха розчепила руки, звільнивши Жовнірову ногу.

Перекотилася, відповзла, поплазувала — тіло шукало безпечніше місце, хоч мозок і думав, як би взяти реванш, атакувати, не дозволити…

Постріл.

Крик.

Знову постріл, ще один, ще.

На підлогу гупнуло ще одне тіло.

— Ларисо! Все, Ларисо! Вже все!

Вона застогнала, сіла. Голову макітрило, будинок гойднувся, перед очима рясніли яскраві різнокольорові цяточки. Та все ж роздивилася перед собою Моругу. Трохи далі — Сокола, сидів на підлозі, біля канапи.

Між ними — тіло, що лежало на боку.

— З днем народження, — сама не зрозуміла, чому вирвалося.