<?xml version="1.0" encoding="windows-1251"?>
<FictionBook xmlns="http://www.gribuser.ru/xml/fictionbook/2.0" xmlns:l="http://www.w3.org/1999/xlink">
 <description>
  <title-info>
   <genre>sf_humor</genre>
   <author>
    <first-name>Олександр</first-name>
    <middle-name>Ана\</middle-name>
    <last-name>Мірошниченко</last-name>
   </author>
   <book-title>Спляча красуня</book-title>
   <date>1984</date>
   <lang>uk</lang>
   <src-lang>uk</src-lang>
  </title-info>
  <document-info>
   <author>
    <first-name>Your</first-name>
    <last-name>Name</last-name>
   </author>
   <program-used>FictionBook Editor Release 2.6.6</program-used>
   <date value="2021-12-15">15 December 2021</date>
   <id>80C3CF61-DB0D-45A4-BA33-A913249DED25</id>
   <version>1.0</version>
   <history>
    <p>1.0 — создание файла</p>
   </history>
  </document-info>
  <publish-info>
   <book-name>У цьому химерному світі: Гумористичні оповідання та повісті.</book-name>
   <year>1984</year>
  </publish-info>
  <custom-info info-type="">© МІРОШНИЧЕНКО Олександр. У цьому химерному світі: Гумористичні оповідання та повісті. – К.: Радянський письменник, 1984. – 272 с.

© МІРОШНИЧЕНКО Олександр. Гумористичні оповідання та повісті. – К.: Дніпро, 1986. – 368 с.</custom-info>
 </description>
 <body>
  <title>
   <p>Спляча красуня</p>
  </title>
  <section>
   <p><strong>Ж</strong>оден телефон контори «Ремпостач» не відповідав.</p>
   <p>— Позасинали вони там усі, чи що? — висловив припущення товариш Безребренко — начальник управління, якому той «Ремпостач» підпорядкований, і наказав з’ясувати причину дивного явища.</p>
   <p>Звернулися з претензіями до телефонної станції. Її працівники довго щось перевіряли, а потім відкинули претензії як безпідставні.</p>
   <p>— Телефони у вашому «Ремпостачі» справні, — сказали зв’язківці. — А чому до них ніхто не підходить, то вже ваш клопіт. Може, там п’ятихвилинка позачергова. Або колективний виїзд на природу. Таке буває.</p>
   <p>Припущення телефоністів не викликали заперечень, тому вирішили перечекати годину-другу, поки п’ятихвилинка закінчиться.</p>
   <p>Однак і через три години нічого не змінилося. «Ремпостач» мовчав, наче його вже підпорядкували іншому управлінню або ліквідували під час чергової, непередбаченої реорганізації.</p>
   <p>Тоді й вирішено було на короткій оперативній нараді надіслати до «Ремпостачу» гінця. «Для ознайомлення на місці з окремими питаннями зв’язку», — коротко визначив мету поїздки товариш Безребренко.</p>
   <p>Довше обговорювали кандидатуру повноважного посланця і деякі проблеми, пов’язані з його делікатною місією.</p>
   <p>Міг, звичайно, поїхати на службовій машині котрийсь із заступників товариша Безребренка чи хтось із начальників відділів. Але це одразу надавало поїздці небажаної масштабності.</p>
   <p>«Приїдемо, — гули учасники наради, — а там люди лекцію про любов і дружбу слухають. Чи розігрують у лотерею єдиний комплект дефіцитного передплатного видання. Як ми виглядатимемо? Несолідно виглядатимемо».</p>
   <p>Це й вирішило долю молодшого контролера Анатолія Зозуляка. Його службовий рівень для виконання делікатної місії всім видався найбільш прийнятним. З одного боку, Зозуляк контролер. Кому ж, як не йому, годиться перевіряти стан справ на місцях. А з другого боку, Анатолій контролер молодший. Отже, ніяких тобі масштабів його перевірка не має. Та й живої ваги в тому молодшому контролері — п’ятдесят п’ять кілограмів. Якщо в «Ремпостачі» усе гаразд — лекція чи лотерея, то Анатолія можуть і зовсім не помітити.</p>
   <p>Так Зозуляк опинився на вулиці, під вікнами рідного управління, з досить непевним уявленням про мету свого відрядження. «Паняй до „Ремпостачу“, — напутив його товариш Безребренко, — подивись, що там і до чого».</p>
   <p>Травневий день був сонячний, сповнений якоїсь хвилюючої невиразності, і тому Анатолій несподіваним своїм завданням особливо не журився.</p>
   <p>«Кажуть — подивися. Що ж — подивлюся, — думав він. — А дорогою подихаю свіжим повітрям. Може, дівчину яку симпатичну зустріну».</p>
   <p>Оті його роздумування, сподівання на зустріч з чарівною незнайомкою свідчили про молодість управлінського контролера, його загалом романтичні нахили. Виповнилося Анатолію нещодавно двадцять чотири роки. В управлінні він служив перший рік після закінчення інституту. Життя ще здавалося йому сповненим таємничих загадок і пригод, які чекають за рогом на сусідній вулиці, а не в товстенних актах ревізорів-перевіряючих, не в стінах управлінь і контор.</p>
   <p>Після гомінкої вуличної мінливості «Ремпостач» вразив сонною незворушністю. Власне, все виглядало тут так, як повинно виглядати. Біля входу, схилившись на столик з телефоном, куняла чергова. В коридорі, вхід до якого вона охороняла, під стінами на стільцях закам’яніло відсиджували своє відвідувачі-прохачі.</p>
   <p>Тишу порушували тільки дзвінки телефонів у службових приміщеннях. Видзвонювали вони довго, безнадійно, наче змагаючись між собою. І ніхто не хапався урвати те незвичайне змагання.</p>
   <p>«Невже вони так зосередилися на роботі?» — здивувався Анатолій і одразу відмовився від цього чудернацького припущення. Навіть його невеличкий управлінський досвід свідчив протилежне. Що б то не було, а на телефонні дзвінки найзосередженіший службовець відповідає. Бо, на жаль, не може відрізнити службове дзеленчання від неслужбового. Завжди йому здається, що то не керівництво телефонує, а рідні чи знайомі з невідкладними справами.</p>
   <p>Зазирнув Зозуляк до одного кабінету, до другого. Наче все, як і належить бути. Сидять ремпостачівці за столами й про щось думають. На Анатолія, щоправда, ніхто уваги не звертає. Це й зрозуміло. Молодшого контролера ще знають погано, а на першого-ліпшого відвідувача увагу звертати — ніякого часу не вистачить.</p>
   <p>До третього кабінету Анатолій наважився увійти. Ступав обережно, щоб не порушити зосередженості, не сполохати цінних думок.</p>
   <p>Увійшов, зупинився посеред кімнати, несміливо привітався. У відповідь — ані пари з вуст. І лише тоді, придивившись уважно, Зозуляк збагнув, що всі в тому кабінеті сплять. Сплять солодко, міцно, в найнесподіваніших химерних позах. Хто над свіжим номером «Перця», хто з телефонною трубкою біля вуха. Одна співробітниця навіть з шитвом у руках закуняла.</p>
   <p>Аж злякався Зозуляк. Чув, звичайно, вираз: «Сплять на роботі». Тільки здавався він йому перебільшенням. До нього вдавалися, коли хотіли сказати, що хтось погано робить свою справу. А щоб отак усі зразу дозволили собі посеред білого дня колективний післяобідній спочинок — на таке Зозуляк не сподівався.</p>
   <p>Звичайно, людина з більшим досвідом менше б дивувалася. Може, якийсь старший контролер і зовсім нічого незвичайного в цьому колективному сні не побачив би. А Зозуляк занервував, забігав, захвилювався, почав обходити всі службові приміщення і скрізь знаходив співробітників, які давали хропака.</p>
   <p>Так добився Анатолій аж до кабінету начальника «Ремпостачу». У приймальні за секретарським столиком солодко спала симпатична дівчина. Крізь сон щось шепотіла, всміхалася і тому виглядала особливо ніжною і лагідною. Аж не вірилося, що це грізна господиня приймальні самого начальника.</p>
   <p>Вражений її ніжністю і лагідністю, зупинився Анатолій, задивився, замріявся і… все зрозумів. Зрозумів, що саме про таку чарівну принцесу давно мріяв, що без неї далі не може жити й не житиме. Якби не службовий обов’язок, вже б і не відійшов од дівчини своєї мрії. Та обов’язок кликав його далі.</p>
   <p>Довелося переступити поріг кабінету начальника «Реміюстачу» і переконатися в найстрашнішому. Начальник теж спав, обклавшись паперами. Скривився сердито, чимось незадоволений, і заснув.</p>
   <p>«Не повірять мені, — тоскно подумав Зозуляк. — Ніхто не повірить. На кпини візьмуть. Скажуть: вигадав, такого бути не може. А чим я доведу? Та ніхто мої химерні свідчення не перевірятиме».</p>
   <p>Він вийшов до приймальні й знову замилувався сплячою красунею. Її вигляд відвернув Анатолія від сумних думок, нагадав про весну, про кохання, про незвідане щасливе майбутнє. А відтак не втримався він, перехилився через невеличкий секретарський столик й ніжно поцілував дівчину.</p>
   <p>Та одразу розплющила очі, подивилася дещо здивовано довкола. Побачила Анатолія і всміхнулася йому лагідно, бо він їй теж сподобався.</p>
   <p>— Я, здається, трохи замріялась, — сказала дівчина. — Ви до Григорія Спиридоновича? Григорій Спиридонович просив його не турбувати. Заходьте іншим разом. Неодмінно заходьте.</p>
   <p>Її прохання Зозуляк зрозумів правильно: він їй подобається, вона його хоче бачити. Це додало хлопцеві сміливості. Анатолій щиросердо виклав їй усе.</p>
   <p>Хто він такий, для чого посланий і що побачив у конторі.</p>
   <p>Дівчина трохи здивувалася, зазирнула до кабінету Григорія Спиридоновича і тільки тоді нарешті все пригадала.</p>
   <p>— Приходив тут уранці один капосний стариган з позаплановою заявкою на ремонт і постачання. Григорій Спиридонович, звісна річ, відмовив йому, бо ми ж, як відомо, нічого не ремонтуємо й нічого не постачаємо. А той стариган і прошамкотів: «Я вам зроблю. Ви не знаєте, на що я здатний. Над вами все місто сміятиметься. Зачарую — і спатимете, поки вас не збудять контролери». Сказав і зник, наче крізь землю провалився. І, виявляється, не збрехав — зачарував-таки.</p>
   <p>— Що ж будемо робити? — поцікавився Зозуляк.</p>
   <p>— Треба збудити контору. Це тільки ви зможете зробити. Без контролера тут не обійдешся. Такі вже міцні чари в того діда.</p>
   <p>— А як я маю будити?</p>
   <p>— Мене ж збудили. До речі, як це вам вдалося?</p>
   <p>Анатолій почервонів, став ховати від неї очі. Та дівчина наполягала, і він змушений був сказати правду.</p>
   <p>Після того визнання вже їй довелося червоніти. Вона зашарілася, як маків цвіт, а потім тихо спитала, чому він це зробив.</p>
   <p>— Бо ви мені сподобалися! З першого погляду сподобалися! — палко виправдовувався Зозуляк. — Я про таку дівчину все життя мріяв. Знаєте що? Ходімте сьогодні в кіно! Чи, може, просто погуляємо в парку. Якщо ви, звичайно, вільні.</p>
   <p>Вона погодилася і на кіно, і на парк і сказала, що сьогоднішній вечір у неї вільний. Коротше кажучи, Анатолій знайшов те, що давно сподівався знайти.</p>
   <p>За особистими проблемами вони ледве не забули про контору і її зачарованих співробітників. А по всьому виходило, що без Анатолія Зозуляка «Ремпостач» не прокинеться ніколи. По всьому виходило, що молодший контролер має всіх перецілувати — від Григорія Спиридоновича і аж до чергової біля вхідних дверей. Відвідувачів можна поки що не чіпати — їм, бідолахам, легше буде чекати, переглядаючи кольорові чарівні сни.</p>
   <p>Марудна це була справа. Навіть увесь ревізійний відділ управління навряд чи й впорався б із таким завданням. На це, мабуть, і розраховував злий чарівник.</p>
   <p>Та не врахував він кохання, що його знайшов у «Ремпостачі» молодший контролер Зозуляк. Ніжна усмішка дівчини з мрії подарувала Анатолію невимовну радість, бажання розцілувати увесь світ. Світ — це, так би мовити фігурально. На весь світ того бажання, може, й не вистачило б, а на «Ремпостач» — якраз.</p>
   <p>І Зозуляк розцілував усіх, навіть Григорія Спиридоновича, і контора почала працювати так, наче нічого й не трапилося. Не встояли злі чари перед коханням молодшого контролера.</p>
   <empty-line/>
   <p><emphasis>Твір відшукав Сергій ТРОНЬКО, 2017.</emphasis></p>
  </section>
 </body>
</FictionBook>
