На виїзді з Києва трасу накрив ранковий туман.

Погода була однією з причин, чому Лора Кочубей не любила листопад. Останній місяць осені віддячив за ставлення сторицею, три роки тому забравши в неї Ярослава. Чоловік, який був для неї Всесвітом, загинув у листопаді на Донбасі, під Мар’їнкою, від снайперської кулі.

Трохи більше ніж за рік по тому до Лори в гості, не в найкращий для неї час, завітали двоє чоловікових друзів. Раніше в новинах вона чула про застреленого російського снайпера. Побратими прийшли розкрити невеличку військову таємницю: той стрілець — убивця Ярослава, і один із гостей полював за ним сім місяців, щоб помститися. Тоді молода вдова розгубилася. Й дотепер згадує, як ніяково почувалася і як їй було за себе соромно.

На той час Лариса Василівна Кочубей вже не служила в карному розшуку. Попросилася туди ще на п’ятому курсі університету. Вже тоді одружилася, взяла чоловікове прізвище, і Ярослав уперто, наполегливо відмовляв іти на «чоловічі хліби». Аби він не сказав саме цю фразу, хтозна, чи пішла б Лора в розшук. Але оте чоловічі змусило затятися, впертися, закусити вудила. На її глибоке й щире переконання, немає — гаразд, майже немає — таких сфер, котрі призначені лише для чоловіків або лише для жінок. У них навіть виникла з цього приводу перша сімейна сварка, в якій Лора перемогла.

Попервах їй було важкувато. Не через ношу, непосильну для жіночих плечей, — через потребу щодня, щогодини, щохвилини доводити колегам та керівництву свою професійну придатність. У сталому чоловічому світі зі звичаями, що вкоренилися роками, поколіннями, Лорі спершу доводилося банально виживати й пристосовуватися, приймати не нею, загалом — не жінками, створені правила гри, зазвичай неписані.

Та незабаром слідча Кочубей вже вважалася однією з найкращих, найкомпетентніших фахівців із розкриття особливо тяжких злочинів.

Закріпившись у відділі, змусивши себе поважати й рахуватися з собою, Лора бралася за навмисні вбивства, ловила кілерів, вираховувала серійних убивць. І до того, як Ярослав пішов добровольцем, мала в активі шістьох маніяків, із них — двох жінок, чия жорстокість та винахідливість давала фору чоловікам. Ходили чутки, що на тридцятиріччя їй готують подарунок — підвищення в чині та посаду начальниці «убивчого» відділу не в районному управлінні, аж у Главку.

Не судилося — Ярославова загибель поставила хрест на подальшій службі. Лора написала заяву, мотивом указала відсутність сил та стимулу для подальшої роботи. Про те, що почалося в її житті потім, без болю й огиди згадувати не могла. Але й забувати не хотіла — надто повчально, дуже важливий урок на майбутнє.

Ось звідки сором перед чоловіковими друзями-месниками. Лора мала справу з трупами, багато разів оглядала тіла на місцях пригод, навчилася не зомлівати в морзі під час розтину. Але не змогла знайти правильних слів для тих, хто покарав — убив — росіянина, чия куля зробила її вдовою. В якийсь дуже короткий момент вона побачила перед собою не бійців, які з честю, гідно виконали свій обов’язок, а вбивцю та його спільника, не інакше. Лора тоді швидко опанувала себе, висварила подумки, почала вибачатися, і гості щиро не розуміли, за що саме. Зреш­тою, вони правильно оцінили стан жінки, довго не затрималися, попрощалися й пішли.

Проте листопад був для неї прикрішим за вісника смерті — так назвала останній місяць осені для себе.

Чи то від сильного стресу, чи від кошмарних, затягнутих дурманом місяців скорботи Лора втратила імунітет до різних застудних хвороб. Раніше не помічала за собою надмірної хворобливості, вважаючи чхання й кашель у березні та листопаді звичайною сезонною ознакою. Вичухувалася дуже швидко, і тут не обходилося без чоловіка: Ярослав у сезон заварював дружині шипшину, дбав, аби вона постійно тримала себе в теплі, й боровся з протягами. Відтоді, як його не стало, Кочубей почала «чіпляти» сезонні хвороби швидше, а вичухувалася з них довше й важче.

Листопад, сірий, брудний, пронизливий, незатишний, мов відкрита рана природи, був Лорі особливо неприємним.

Нуль комфорту.

Тому спершу категорично відмовилася їхати у відрядження, тим паче — в дивне, незрозуміле їй і взагалі — приватне. Хоча Данило Гайдук, колишній колега й добрий приятель Ярослава, а нині — її шеф та покровитель, так не вважав. На його думку, залагодження справ, котрі псують його особисту репутацію, прямо стосується безпеки банку «Омега».

Бо репутація — це і є безпека.

За Шпитьками від пелени ранкового листопадового туману не лишилося й шмати.

Стало світліше, але в Лориному розумінні ще нічого не розвиднювалося. Вона не любила листопад найперше через це: складалося враження, що звичного дня в цьому місяці ніколи не буває. Лише сірий вечір, який переходить у темну вологу ніч та знову повертає собі права зі сходом сонця. Краєвиди повз них пролітали не менш сумні. Особ­ливо посилювали депресію круки: чорнокрилі зграї кружляли над осиротілими полями та голими верхівками дерев і були чи не єдиними живими істотами, господарями тотальної сезонної пустки. Відсунувшись від вікна на середину заднього сидіння, Лора сказала:

— Станьмо десь на каву, Соколе.

Це було не питання, навіть не прохання — бажання, яке водій підтвердив мовчазним кивком голови.

Поруч із водієм сидів Гайдук, його прямий начальник. Але Богдан Соколовський, до котрого інакше як Сокіл колеги та більшість знайомих не зверталися, навіть не глянув на шефа. Так шеф пройшов перший і найголовніший для Лори тест: вдав, ніби він звичайний пасажир, а вирішує все жінка, що позаду. Звісно, Данило й тут підіграв. За бажання міг одним словом, одним коротким рухом нагадати, хто тут старший, хто кому платить і хто чиє зав­дання виконує. Проте Гайдукове невтручання означало дотримання ним негласної, ніде не підписаної й не завіреної жодним нотаріусом угоди.

Якщо вже Лора Кочубей їхала кудись у відрядження — то лише з Богданом Соколовським.

І якщо вони вже в парі, то за замовчуванням старша вона. Треба буде поради, допомоги, інших форм втручання — Лора сама дасть знати. Просити про підтримку в скрутних ситуаціях зовсім не соромно.

Сокіл мав у штаті служби безпеки банку «Омега» трохи більше обов’язків, ніж більшість його колег. Водіїв-охоронців було не так багато. До головного офісу, читай — до Гайдука, приписали трьох. Почавши працювати, Лора мала змогу їздити з кожним. Вибір супутника й напарника зупинила на Соколі з двох причин. Котра з них для неї головна, не мала відповіді, та й не надто морочилася її пошуком.

Перша — Богдан, як і її чоловік, воював, був поранений. При цьому статус учасника бойових дій не отримав. Хоча менш достойні, особливо ті, хто побував на фронті таким собі «військовим туристом», вигризли для себе УБД серед перших, ще й обзавелися медалями та орденами. Хтозна, можливо, Сокіл теж домігся б для себе справедливості, якби мав таку мету. Навіть, напевне, отримав би належне по праву. Але заважала друга причина — він не любив говорити.

Як батько трьох дітей спілкувався з ними та дружиною вдома, для Лори довго залишалося загадкою. Вичавити з Сокола бодай кілька слів можна було хіба за дуже великої, буквально — критичної потреби. Спершу Кочубей така риса трошки напружила, та дуже швидко вона побачила в цьому величезний позитив. Часом вигляд Соколовського, вираз його обличчя, міміка та жести були красномовнішими за будь-які кучеряві фрази. З Богданом не треба підтримувати ввічливих, здебільшого порожніх у своїй багатослівності розмов. Поруч із ним дуже легко думалося. Натомість вірнішої, надійнішої людини Лора не бачила поруч із собою відтоді, як із її життя російська куля вирвала Ярослава.

Якось вона мала нагоду познайомитися з Ніною, дружиною свого напарника. З подивом почула: виявляється, Богдан багато про неї розповідав. Дуже швидко з’ясувала: в розумінні дружини багато означало лише те, що чоловік сказав, як Лору звуть, як її прізвище, трьома словами пояснив — удова добровольця. Все інше Ніна, яка жила з Соколом дванадцять років, прочитала по його очах і обличчю.

Жінки розговорилися, і Лора дізналася: він і раніше не вирізнявся балакучістю. Та все ж мовчанка накрила після фронту. Загалом Ніна обожнювала свого, хоча час від часу закручувала гайки. Найперше — коли йшлося про випивку. У такому стані Сокіл не буянив, напивався мовчки й спав окремо. Проте дружині не подобалася саме така звичка, і цей конфлікт став однією з причин, чому Богдан радів відрядженням.

Нещодавно Сокіл так мало не нажив собі проблем із законом. І якби Лора не знала всіх слабкостей напарника, то витягнути його з камери та вивести з-під підозри у вбивстві було б для неї дуже складно. Чи зробив Богдан із тієї прикрої історії висновки, Кочубей не питала. Навіщо — все одно не відповість.

Ще одна його звичка Лору неабияк дратувала.

Та за короткий час вона змирилася. Для неї це несуттєво, а людина повинна мати маленькі шкідливі слабкості. Ось і зараз, коли Сокіл звернув із траси до найближчої заправки, щоб випити кави, вона знала: неодмінно купить коли, щоб запити найменш їстівний з усіх запропонованих пиріжок, хот-дог чи бургер.

Псувати шлунок — погано.

Але хтозна. Раптом шлунок її напарника перетравлює цвяхи.

Гайдук майже ніколи не їздив пасажиром, любив свій «лендкрузер» і кермував сам. І тим паче — вперше поїхав кудись із Соколовським. Вирішивши увімкнути шефа, який платить за все з широкого плеча, він дуже здивувався, коли Богдан мовчки кивнув на булочку з сосискою, а Лора зі знанням справи попросила для напарника ще й півлітрову бляшанку коли.

— Ти серйозно? — примружив очі Гайдук, та одразу ж зрозумів марність зусиль і повернувся до Лори: — Він справді це їсть?

— Зараз сам побачиш.

— Не для моїх нервів.

Сокіл знизав плечима, взяв замовлене, відкусив відразу третину. Жував неквапом, і Лора вгадала його намір: демонстрація, грає на публіку, нехай глядач лише один. Їдло не запив — залив, спорожнивши бляшанку відразу наполовину.

— Забув, як харчуються опери? — зауважила Кочубей, беручи в шефа паперовий стаканчик еспресо. — Давно паном став?

— Не забув. Тому й пересмикнуло. — Гайдук сьорбнув кави, скривився. — У подорожніх забігайлівках завжди такі помиї?

— Типова кава з типового автомата. До речі, не найгірша, пане Гайдук, — слово «пан» вона навмисне підкреслила. — Тобі секретарка в офісі робить таку саму. Чи, — знову вирішила підколоти, — з її рук смакує краще?

— Іди в баню, — беззлобно відмахнувся Данило. — Зараз ти скажеш, що я відірвався від реального життя.

— Хіба ні? — Лора допила свою каву. — Ось же, свято віриш у казочки. Ми їдемо казки слухати, і не заперечуй.

— Ми їдемо рятувати репутацію фірми, — відрубав Гайдук, тепер голос звучав жорстко. — Честь мундира, якщо завгодно, пані Кочубей. Я начальник, ви ж із Соколом — мої підлеглі. Але для працедавця ми в однаковому статусі. Нам, усім трьом, платить за роботу банк «Омега». Гроші, як на наш час, доволі пристойні. Руку свого хазяїна ми не кусаємо. Проте захищати його ділову репутацію мусимо.

— Ти зараз порівняв себе зі сторожовим собакою, — завважила Лора. — Нас теж. Бо кусаються собаки.

— Не чіпляйся до слів.

Свою каву Гайдук не допив — знайшов очима смітник, узяв зіжмакану картонку в Лори, викинув усе разом, навіщось обтрусив руки. Сокіл ще не доїв, тож мали кілька хвилин для розмови.

— Не чіпляюся. Лише повторюю те, що почула.

— Лоро, твій дух протесту зараз недоречний. Те, що відмочив охоронець, тягне на звільнення відразу. З «вовчим» білетом, до речі. Проте взяли порушника на службу після моєї особистої рекомендації. Тобто косяк — мій. Я, нагадаю тобі, не мусив за Графа вписуватися. Якщо хочеш, статус не дозволяє, надто дрібно. Є кому вирішувати такі питання на місцях. Але я доклав руку до скандалу.

— Ти не знав, — мовила Лора.

— Не виправдання. — Гайдук хитнув головою. — Відмазка не катить, як кажуть у таких випадках наші колишні клієнти. — Зараз шеф нагадав про службу в розшуку. — Банк «Омега» вже третю добу хейтять[5] у мережі. Вже є аж три сюжети в теленовинах. Причому — в прайм-тайм. Отже, звільнити й покарати винуватця мало. Я відповідальний за безпеку не якогось заштатного відділення десь на околиці Житомира — на мені безпека всієї великої структури. Додай, що Вадим Граф — мій протеже. Особистої відповідальності ніхто не скасовував. Ми ж не народні депутати, які не звикли відповідати за слова, а тим паче — вчинки.

— Розумію. — Лора сильніше натягнула плетену зелену шапочку, підняла комір пальта, повела плечима. — Тільки ж наш фігурант заявляє: на нього кинули лихим оком. Пристріли. Вважай, прокляли. І ти на таке повівся. Уявляю себе екзорцисткою.

— Хто тобі сказав, що я приймаю це виправдання?

— Не конче говорити. Справи часто важливіші й красномовніші.

— Гаразд. Що ж я такого зробив? Чим саме дав тобі привід думати, що я повівся на казочку про лихе око?

— Ми ж їдемо заради цього. — Лора всміхнулася кутиком рота. — Ти взяв мене, щоб розібратися саме в цьому. І я сама дала привід, не далі, як місяць тому. Хто мав справу з пробудженням старовинного прокляття?[6]

— У прокляття першою повірила ти! — Усмішка Гайдука була широкою й переможною. — Тобі й тепер карти в руки. Довела: гризеш такі справи, мов горішки.

— Ще справи ніякої немає.

— Приїдемо — буде.

Лора Кочубей ще не знала тоді, що шеф справді накаркав.

До Житомира дісталися за годину.

Міста Сокіл не знав. Орієнтиром слугувала панчішна фабрика десь на Богунії[7], та навігатор вів такими шляхами, що двічі повертав машину до вихідної точки. Гайдукові набридло, набрав номер начальника місцевої філії, ввімкнув телефон на гучномовець, і далі Богдан кермував, слухаючи його.

Тамтешнє відділення «Омеги» справді виявилося невеличким. Його розмістили на першому поверсі однієї з багатоповерхівок, і Лора підозрювала: раніше тут було або кафе, або галантерейна крамничка. На більше метраж не тягнув. Усередині заледве розмістилися два столики для менеджерів, протилежний кут відгородили під касу. А начальник, Борис Борисюк, молодий пузань в окулярах та з модною гіпстерською борідкою, тулився в кімнатці на вісім квадратів, не більше.

Тут було тісно навіть удвох, третій стілець для Лори довелося принести із залу, і Гайдук рішуче підсунув до неї свій, а сам виніс зайвий. Кивком попросивши Борисюка сісти, він залишився стояти, нависаючи над господарем кабінету й домінуючи в такий спосіб. Від кави відмовився, глянув на Лору. Вона теж мотнула головою, відразу взяла ініціативу:

— Пане Борисюк, вас карати наразі ніхто не збирається. Але ви маєте пояснити, як відео з прикрим інцидентом потрапило в мережу.

— Ну… Знімали ж… На телефон, — пузань старанно добирав слова. — Я ж не заберу в людини той телефон… А охоронець… ну… Граф… Самі розумієте…

— Я розумію, — мовила Лора крижаним тоном. — Зробімо так: я зараз відтворю хід подій, як знаю і бачила на злощасному відео. А ви поясните речі, яких я пояснити не в змозі. Згода?

— Гаразд. — Борисюк зітхнув полегшено, явно набридло повторювати раз по раз.

— Отже, два дні тому ваш працівник, охоронець відділення Вадим Граф вийшов на роботу нетверезим. Зауваження йому зробила відвідувачка, старша жінка. Її Граф раптом почав проганяти від каси, бо там уже стояла одна людина. Повівся охоронець грубо, і жінка вголос заявила: від нього тхне спиртним. Граф огризнувся, кинув жінці щось на кшталт: «Себе понюхай». Це обурило чоловіка біля каси. Зробив Графові зауваження — а той штовхнув відвідувача. Ображена жінка з криком вибігла надвір, погрожувала викликати поліцію. Охоронець побіг за нею, відштовхнувши чоловіка. Аж тоді ваші працівниці покликали вас. Так?

— Усе так, — погодився Борисюк.

— А ви хіба не чули, що в залі щось коїться?

— Я в той момент говорив по телефону. Не відразу включився.

— Гаразд. Чому менеджери в залі не гукнули вас відразу?

— Все швидко сталося. І вони той… У шоці були…

Лора глянула на Гайдука. Той кивнув. Вони проговорили план дій дорогою, і зараз усе відбувалося так, як прогнозувала Кочубей. Їй вдалося навіть вгадати, як саме Борисюк почне виправдовуватися.

— Бійка з п’яним охоронцем почалася на вулиці, он там, у дворі, — повела далі Лора. — Там гралися діти, і екшен зов­сім їх не налякав. Деякі мами та бабусі справді забрали дітвору подалі. Але дехто негайно почав писати видовище на телефон. Ще й коментувати. Вадим Граф помітив це. З криком і матом погнався за найближчим свідком. Ним виявилася, на лихо, молода мама, ще й на четвертому місяці вагітності.

— А першій дитині — півтора рочку, — вставив Гайдук.

— Животик під пальтом не розгледіли, — пояснила Лора. — Тільки це нічого не міняє. Бажаючи забрати телефон, охоронець штовхнув жінку. Вона впала. Наслідки для нього виношу за дужки. Наслідки для репутації банку ви знаєте. Вже за годину після інциденту, коли вашого охоронця скрутив поліцейський патруль, відео гуляло в мережі.

— Зараз усе швидко робиться, — знову долучився шеф.

— На жаль, так, — на обличчі Борисюка читалося покаяння.

— А ще за чотири з хвостиком години там-таки, в мережі, з’явилося відео з камер спостереження. Встановлених тут, у залі вашого відділення.

Борисюк завмер із розкритим ротом.

— Ви повинні пояснити це. — Лора легенько стукнула об гострий кут столу.

— І взагалі, мене дуже дивує, що це помітила наша співробітниця, а не ви тут, на місці, — додав Гайдук. — З тими, з ким треба, ще матиму окрему розмову. Вона не буде приємною, пане Борисюк. Але все одно матиме менше наслідків, ніж прогнозую для вас особисто.

— Хіба я взяв Графа на роботу? — зі збентеженого, навіть трохи наляканого клерка пузатий молодик раптом перетворився на хитруна, який витримав удар і знайшов у собі кураж для контрнаступу. — Тут працювала інша, більш відповідальна людина. Чув краєм вуха: надійного чоловіка перевели, щоб прилаштувати блатного. І натякнули: Граф недоторканний. Може творити, що завгодно.

Лора вже встигла змінити думку про Борисюка. Він не просто витримав погляд Гайдука, а зробив це, підвівшись, прийняв удар стоячи, зрівнявшись із грізним шефом. Кочубей не могла згадати багато таких прикладів. Вона теж випросталася. І тепер усі троє стояли, ніхто ні над ким не нависав.

— Хто натякнув? Кажіть, я швидко розберуся, — мовив Гайдук.

— Чутки на рівному місці не виростають, — відповідь прозвучала зухвало.

— Давайте без димової завіси, — включилася Кочубей. — Ви, Борисюче, — пана опустила навмисне, — маєте повне право не казати нам зараз, хто поширює таку брехню. Це я про блатних, якщо не зрозуміли. Але ваш обов’язок — повідомити, як відео з внутрішніх камер опинилося в мережі. Доступ до нього не просто обмежений — дуже обмежений. Поки ви шукаєте виправдальну версію, в яку ми маємо повірити, скажу ще ось що. Вчора я мала час і натхнення перевірити шлях того відео. Вперше зринуло воно не в соцмережах. — Говорячи, Лора ввімкнула інтернет на своєму смартфоні, швидко знайшла зроблену раніше закладку, розвернула дисплей до Борисюка. — Мережевий ресурс із розряду так званих помийниць. Їх ще називають зливними бачками. Читаю вголос заголовок: «Нові подробиці п’яного скандалу в банку “Омега”». Нічого вуха не ріже? — Борисюк мотнув головою, та впевненість поволі зникала. — Не назвали відділення, не згадали місто. То все потім, нижче, у тексті. Головне — згадка банку, в якому ви працюєте, в негативному ключі. Знаєте, хто фінансує цю помийницю, кому вона належить? — Борисюк знову заперечно гойднув головою. — Знаєте, не брешіть. Ви не могли продати відео, не знаючи, що за нього добре заплатять. Банк «Кредитний», його рупор. І — основний конкурент «Омеги». У «Кредитного» зараз є проблеми. Непоганий спосіб відволікти від себе увагу — створити проблему конкурентові. Всі подальші поширення ганьби, до якої прив’язали «Омегу», йдуть із подачі ресурсу, фінансованого «Кредитним». Усе, я втомилася.

Останню фразу Лора адресувала Гайдукові.

— Тобі платили мало? — шеф перейшов запанібрата, не говорив — спльовував. — Даю хороший шанс. Назви трьох кандидатів. Хто, по-твоєму, злив внутрішню інформацію? Валяй, ми розслідуємо, розмова коротка.

Пузань зрозумів і прийняв поразку. Проте не скидався на того, хто готовий принижено падати в ноги й вимолювати пробачення. Це робило йому честь, Лора знову мусила визнати: Борисюк не такий простий, яким видається.

— Якщо у вас кадровий голод, я тут ні до чого, — відповів він рівним голосом. — Звільнюся хоч зараз. І що далі? Дасте команду закопати мене в лісі? Знайдіть злочин, який на мене можна повісити. Доведіть. Навіть нашим гнилим судам, панове, потрібні докази.

— Ну-ну, — Гайдук зиркнув на Лору, та гидливо стулила губи. — Ну-ну, — повторив. — Здається, «Кредитний» розщедрився. Тільки ти, Борисюче, усе ж не дуже мудрий. Хоча й не надто дурний. Знаєш, у чому помилка таких, як ти? Ви не вмієте себе продавати.

— Тобто?

— Зрада, старий, має свій фінансовий еквівалент. І ці срібляки повинні розв’язати твої проблеми з грішми якщо не на все життя, то років на десять уперед. Про парашут безпеки чув? То він над тобою не розкрився. Ти повинен був продати ходакам із «Кредитного» оте відео з камер за всі гроші світу. Ну нехай за половину. Скільки б не взяв — ти продешевив.

Лора клацнула пальцями, привертаючи до себе увагу.

— Нерухомість.

— Що? — не зрозумів Гайдук.

— Не знаю, як перевірити. Але якось, напевне, можна, — мовила вона. — «Кредитний» має будівельну компанію. Вкладається в комерційну нерухомість. Продає, але здебільшого здає в оренду під офіси чи торговельні центри. Та є в них і житло, новобудови. Ото мені щойно й стрельнуло, коли ви, — на людях вони з Гайдуком тримали субординацію, — сказали про вирішення проблем на все життя. Квартира. У новому будинку. Не дуже дорога, в Житомирі загалом дешевші помешкання.

Тепер в інтернет зайшов зі свого телефона Гайдук.

— Від тринадцяти тисяч доларів, у цьому районі. — Він показав результат Лорі. — Підозрюю, що ви маєте рацію, Ларисо Василівно. Не тринадцять, але двадцять штук «Кредитний» за злив заплатив. Тепер наш зрадник має житло, яке здаватиме. Майже за всі гроші світу. Ну, вгадали?

На Борисюкове обличчя лягла тінь.

— Не ваше діло, — огризнувся.

— Вгадали, — ствердно, впевнено, вже без крихти сумнівів кивнув шеф. — Усе ж таки, Ларисо Василівно, вам ціни нема. На відміну від… — палець тицьнув на пузаня. — Цей собі ціну склав. Неодмінно перевіримо. Це забере трохи часу. Та він не міг поміняти відео на обіцянку. Отже, оборудка офіційно проведена вчора.

— Або позавчора під вечір. Або й справді вчора, у першій половині дня, — вирахувала Лора. — Вперше відео з’явилося на сторінці, яку я знайшла вчора о тринадцятій сорок. До того часу всі права на квартиру мали б уже бути оформлені й занесені до відповідних реєстрів. Ми не зможемо забрати в нього власність. Не знаю, чи хтось зможе. Але далі займатися цією особою мені нудно.

Лора говорила так, ніби Бориса Борисюка не було в його власному кабінеті.

За годину Лору зустріла дружина Графа.

— Зоя.

Вітаючись, вона простягнула руку. Не легенько стиснула, як зазвичай прийнято між жінками, — потиск нагадував чоловічий. Тому Кочубей спершу звернула увагу на сильні руки. Потім — на погляд нової знайомої: відкритий і колючий водночас. Лора вже знала, що Зоя Граф лише на рік молодша від неї, нещодавно відзначила тридцять три. Та з вигляду була старшою років на п’ять, хоча — такий парадокс — це в ній і приваблювало.

Лора побачила перед собою типову ділову жінку, котра звикла домінувати й вирішувати все за всіх сама. Але разом із тим у Зої Граф відчувалися виразні жіночі нотки. Вона зовсім не відповідала образу такого собі «мужика в спідниці». Радше — приваблива жінка, яка змушена взяти на себе купу обов’язків, що досі вважаються в суспільстві здебільшого чоловічими.

Не кожна могла б керувати транспортною фірмою, нехай невеликою.

Не кожна могла б працювати в таксі.

На погоду Зоя не зважала. На ній було розстебнуте червоне коротке пальто, під колір «камаро», біля якого стояла. Поли відкривали світло-сині джинси, кофтину в тон штанам, замшеві чобітки з невисокими, але широкими халявами. На її тлі Лора, звична вдягатися хай стильно, але при тому не впадати в очі, відчула себе бідною родичкою. Відчуття посилила шапочка — адже коротко стрижена, ще й підфарбована Зоя залишалася простоволосою.

— Я думала, що ви з чоловіком живете разом, — сказала Кочубей.

Гайдук дав їй віжки управління, довіривши розмову, точніше — допит винуватця. Сам від Богунії взяв таксі й подався залагоджувати більш нагальні справи. Безпека «Омеги» раптом опинилася під загрозою, про що шеф навіть не здогадувався, бо не копав глибоко. Дбати про неї, вживати контрзаходів — його основний обов’язок. На цьому фоні ганебний вчинок охоронця-протеже зі зрозумілих причин перейшов до розряду другорядних.

— На щастя, Вадик має власний барліг. — Зоя, говорячи так, на щасливу аж ніяк не скидалася.

Вона чекала на іншому кінці Житомира, теж у спальному районі, але забудованому раніше. Зараз вони стояли в неохайному дворі біля єдиного парадного, яке було в панельці на дев’ять поверхів — стандартна блочна забудова сорокарічної давнини.

— Бабуля внучкові відписала.

— Його бабуся ніби жива.

— То по материній лінії. А спадок — від тієї, що по батьковій.

— Ясно. Ви сказали — на щастя…

— Бо можу від нього відпочити. Вадик ховається тут. Або — я зачиняю.

— Ховається?

— Наприклад, зараз заховався від ганьби. І це добре, бо очей сусідам не муляє. Та й різні журналісти-блогери не морочать голову.

Сокіл запаркувався трохи далі, за рогом будинку. Лора припустила, що розмова вийде довгою, тож дала напарникові карт-бланш у часі. Зазвичай у таких випадках Богдан зачинявся в салоні, вмикав тихенько будь-яку радіо­хвилю й дрімав під звуки.

— Ви ще сказали — зачиняєте…

— На ізоляцію. Тільки так можу впоратися.

— Із чим? — Лору дратувало, коли треба було витискати слова по краплі.

— Господи, — Зоя витягла з сумочки цигарки. — Ви не проти?

— Навіть якщо проти — ви ж усе одно закурите.

Зоя прикурила від дешевої запальнички, випустила дим убік.

— Хочу кинути. Навіть іноді вдається. Та хіба з усім цим… А! — Вона приречено махнула рукою.

— То з чим не впораєтеся? — нагадала Лора.

— Вадик — алкаш, — просто пояснила Зоя. — Зараз це не модно. Тим паче для чоловіків його віку.

— Йому, здається, двадцять шість…

— Двадцять сім. Уже.

— Що значить — не модно? Що ж тоді модно?

— Наркотики. — Зоя знову затягнулася. — Принаймні в їхньому віці. Добре, хоч у мене татко бухав.

— О, Господи! — вирвалося в Лори. — Даруйте, але чому — добре?

— Знаю, як дати цьому раду. Мама зачиняла батька у квартирі, коли йшла на роботу. Проблеми, звісно, — ми ж усі разом жили. З Графом легше. Сама його сюди заганяю. Він мене слухає, хоч і бурчить.

— Бо ви — старша?

— Не починайте. — Зоя глянула на кінчик цигарки, збила нігтиком попіл. — Вік не має значення. Вадим усіх слухає. А ще — час від часу тікає, як сам каже, до себе, на свою територію. Щось йому муляє. Точніше — муляло.

— Зараз не муляє?

— Дев’ять місяців я мала спокій, Ларисо Василівно…

— Лора, — м’яко поправила Кочубей.

— Дев’ять місяців, — повторила Зоя. — Знаєте, як ми познайомилися? Влаштувався водієм на мою фірму. За якийсь час на нього поскаржилися пасажири: п’яний на маршруті. Поговорила з хлопчиною перед тим, як вигнати, бо розмова в мене коротка. А потім, не повірите, так жаль його стало…

— Чому ж — повірю. Ваш чоловік — із тих, кому треба дружину й маму в одній особі.

— Не коментую. — Зоя докурила до фільтра, витягла з сумочки паперову серветку, акуратно загорнула бичок. — Скажу інше: у мене на маршруті, розуміється, він працювати вже не міг. І куди приткнути новоспеченого чоловіка, теж не дуже знала. Добре, що бабуся з мамою підключилися. Але весь той час, Лоро, всі дев’ять місяців, Вадик краплі до рота не брав. То все вона поробила. Не вірила до останнього, я ж доросла тьотя. Ще з хлопчиком сперечалася.

— З яким хлопчиком?

— А… Ну, я Вадима так іноді називаю, коли хочу заспокоїти. Чи, навпаки, насварити. Під гарячу руку, коротше кажучи. Тільки тепер визнаю помилку. Не бачу іншого пояснення. Поробила вона нам.

— Чекайте, — Лора клацнула пальцями. — Вона — це…

— Свекруха.

— Вадимова мама? — Лорині брови стрибнули вгору.

— Моя свекруха. Колишня. Чорний рот у неї та лихе око. І взагалі, зечка вона. Щойно з колонії вийшла. Звільнилася… На наші голови.

Перш ніж зайти нарешті в парадне, Зоя набрала чоловіків номер.

— Абонент не може прийняти дзвінок, — сказала, здивовано глянувши на пласку прямокутну слухавку, навіть розвернувши її до Лори.

— Щось не так?

— Дзвонила Вадикові, коли їхала сюди. З машини, дорогою. Попередити — прийду не сама.

— Це важливо?

— Нє-а. — Зоя мотнула стриженою головою. — Просто вирішила сказати. Могла б не говорити. Адже ключик є.

Вільною рукою вона витягла з кишені пальта круглий брелок з емблемою «камаро». На мідному кільці забряжчали чотири ключі різної форми. Легенько підкинувши зв’язку на долоні, Зоя начепила кільце на вказівний палець.

— То ходімо. — Лорі не терпілося поставити винуватцю кілька важливих для справи питань.

— Хлопчик відповів хвилин п’ятнадцять тому, — Зоя мовби не почула, закусила нижню губу. — Не може прийняти дзвінок… Якого ж ти милого… А! — Зоя знову брязнула ключами. — Гайда, Ларисо… Вибачте, Лоро.

Важкі, незграбні, як сам будинок, проте міцні парадні двері обладнали домофоном. Зоя набрала потрібні цифри. Послухала сигнал, на який ніхто не відповів. Знову прикусила губу, приклала до потрібного місця сірий млинець магнітного ключика. Лора встигла глянути через плече супутниці й вирахувала за номером квартири — третій поверх. Помилилася: натиснувши напівпропалену, колись червону кнопку й викликавши кабіну обмальованого всередині ліфта, Зоя повезла їх обох на четвертий.

Потрібні двері були оббиті старим коричневим дерматином. Дзвінок так само давно не міняли. Зоя натиснула на нього так сильно, немов хотіла проштрикнути. Зсередини долинуло чи то булькання, чи то квакання — хай там як, звук не тішив вухо. Дослухавшись, навіть притуливши вухо до дверей, Зоя спересердя копнула їх носаком. Потім — грюкнула кулаком раз, удруге, втретє.

Аж тоді відчинила сама.

Переступивши за нею поріг і пройшовши через маленький передпокій до єдиної в помешканні кімнати, Лора зрозуміла: тут не живуть. Але іноді ночують: старий картатий плед валявся на потертому розкладеному «книжкою» дивані, в головах — забрана в несвіжу наволочку подушка. Крім спального місця, побачила в кімнаті облуплений письмовий стіл без шухляд, на якому сиротливо стояло горня з написом «Клава». У кутку — зелене продавлене крісло з обтертою оббивкою. У протилежному — стара, як усе тут, прямокутна шафа для одягу.

— Нема на що тут роздивлятися. — Зої так само тут не подобалося. — Рук сюди треба, грошей і голови.

Пройшовши за нею в невеличку кухню, зазирнувши по ходу в крихітний сумісний санвузол — на унітазі залишили піднятою кришку, — Лора побачила такий само мінімалізм, що межував зі злиднями. Білий стіл, два клишоногі табурети, холодильник «Дніпро», давно не миту газову плиту на дві конфорки, шафку на стіні. Зазирнувши в холодильник, Зоя кивнула всередину:

— Сосиски не доїв. Більше нічим не запасся.

Тут не скоєно жодного злочину. Проте Лору вже вів інстинкт — вона ступила до білого пластмасового відра зі сміттям, двома пальцями підняла кришку.

— Їв яйця. Шість штук, зовсім недавно. Варив одноразовий супчик із пакетика. Пив кефір. Отже, — поклала кришку назад, — ваш чоловік був тут зовсім недавно. Припускаю — зранку.

— Я говорила з ним не так давно, — нагадала Зоя.

— І впевнені, що Вадим відповів вам із квартири?

— Логічно. — Вочевидь, кусати губи було її поганою звичкою, коли нервувала. — Де ж його чорти носять…

— Хто така Клава?

— Клава?

— Чашка, в кімнаті, на столі.

— А-а-а, — протягнула Зоя. — Бабусю його так звали. — І раптом тупнула ногою, гаркнула не знати до кого: — Ну де ж тебе носить, зараза?!

Від несподіванки Лора сахнулася. Помітивши це, Зоя на мить заплющила очі. Розплющила на сильному видиху, вибачилася:

— Не зважайте. Вадик міг не витримати. Зірватися після мого дзвінка, втекти, зникнути з радарів. Зараз десь заховався і п’є. Ось чого я боюся. А все Віра, вона довела!

— Віра? — і відразу зрозуміла. — Свекруха ваша?

— Вона. Домонтович Віра Леонідівна. Падлюка, яких пошукати. І, бачте, відьма. У прямому сенсі. Поробила хлопчикові, наврочила. Він же після того всього мов із ланцюга зірвався, правда.

— Чекайте. — Лора спробувала зібрати все докупи. — Після чого? Думаю, вам треба все мені розказати. Має ж бути якась причина.

— Поки Віра сиділа, її синок помер, — зітхнула Зоя.

— Тобто ваш чоловік? Перший?

— Попередній.

— Але не перший?

— Та яка різниця! — Зоя витягла нову цигарку, стала біля кухонного вікна, ширше прочинила кватирку, закурила, вже не питаючи дозволу. — Його… Ну… Антончика, так мама кликала своє чадо, збила машина. Нещасний випадок, переходив дорогу пізно, п’яний і не там, де треба.

— Знову п’яний? Карма у вас така, бачу.

— Значить, карма, — усмішка вийшла невеселою. — Фокус у тому, що ми всі були на суді, коли зачитували вирок. І там Віра… Леонідівна крикнула на всю залу: «Бережіть мені сина!»

— А ви не вберегли, — нарешті Кочубей почала ро­зуміти.

— Олії підлило у вогонь те, що Віру не відпустили поховати сина. Просиділа тоді менше половини терміну. Вже потім, коли вийшла, дізналась — я одружилася знову. Назвала мене вбивцею Антончика. Під роздачу й Вадик потрапив. Глянула вона так на нас обох, баньки свої викотила, шипить: не буде вам нікому щастя, будьте ви прокляті.

— Давно це було?

— Місяць тому, десь так.

— Отже, прокляття подіяло не відразу — якщо це справді прокляття.

— Цікаво, а ви що думаєте. — Зоя збила попіл на давно не митий лінолеум. — Узагалі, про всю історію.

— Вадим Граф — людина вразлива. Ви — не дуже, чи я помиляюся?

— Хотіла бути товстошкірою, як бегемотиха. Бачте, погано вдається. Мій хлопчик не відразу нервувати почав. Я не лікарка, слабо знаюся на різних там темах зі психіки… Коротше, нав’язлива ідея, так це називається. Вадика не відпускало. Чорнорота Віра в голові йому засіла. Казав — снитися йому почала, перед очима з’являтися. Напевне, є тому діагноз. Не знаю, не знаю, що робити з ним.

Лора терпляче дочекалася, поки Зоя докурить. Недопалок та машинально поклала на облуплене підвіконня.

— А ви йому що сказали? Чоловікові вашому? Чи хлопчикові, як називаєте його.

— Коли?

— Сьогодні. Коли дзвонили. Припустімо, Вадим був тут. Чому чкурнув і вимкнув телефон? Либонь, розмова стосувалася мене.

— Ви тут до чого?

— Ні до чого, — погодилася Кочубей. — Або — не знаю. Тільки ж дивіться: спершу з вами зв’язалась я. Ваш номер Вадим вказав у своїй анкеті. Правила нашої служби цього вимагають — залишати контакт когось із членів родини. Отже, я дзвоню вам. Просто хочу поговорити з Графом у присутності близької людини. Ви мені кажете: Вадима немає вдома, зараз ночує окремо. Причини неважливі, то вже ваше діло. Ну, а потім ви дзвоните йому. Після розмови ми обидві його шукаємо. Мій висновок: ви налякали чоловіка мною, — сказала і тут-таки виправилася: — Могли налякати.

— Та Господи! — Зоя сплеснула руками. — Лише попередила: приїхали з Києва, з головного офісу, розмова до тебе є! Навіть не уточнила, хто саме приїхав!

— Вадим Граф створив проблему особисто шефові. Начальникові всієї служби безпеки банку, — тон Лори став жорсткішим. — Він чудово розуміє, що накоїв. І дуже важливо — Вадима Графа на службу влаштували, як кажуть, по блату. Він же підвів не когось там, а поважну особу. Із, повірте мені, великими можливостями. Як думаєте, дуже хочеться вашому чоловікові, тим паче — й без того наляканому, зустрічатися з людиною від Данила Гайдука? Або взагалі — з ним самим, бо ви ж не уточнили, хто саме шукає з ним зустрічі.

— Не думала про це, — визнала Зоя. — Знаєте, ви все розклали по поличках. Що робимо?

— Не маю жодних повноважень, та й ресурсів починати розшук вашого хлопчика. У вас, Зоє, це краще вийде.

— Графиня, — мовила вона раптом. — Мене називають так друзі.

— Пропонуєте дружбу?

— Ми навряд чи вороги, — тепер усмішка вийшла світлішою. — Зрештою, Графинею мене після одруження називає чимало знайомих. Не маю нічого проти. Я ж і є Графиня, дружина Графа.

— Поміняли прізвище?

— Так, була Домонтович. Свекруху… колишню свекруху це також розлютило. Додала статей до скоєного злочину.

— Мені б побалакати з нею.

Лора сама не знала, чому в неї це вирвалося.

— Не раджу. Прикра особа. Глядіть, ще вам наврочить. Чи прокляне.

— Я хрестик ношу. — Лора торкнулася потрібного місця над грудями.

— Не допоможе.

— І все одно. З неї ж усе почалося, з Віри Леонідівни.

— Ваш клопіт, — Зоя стенула плечима. — Гаразд, скину вам її номер.

Незатишно.

Той рідкісний випадок, коли від погляду візаві Лора відчувала фізичний дискомфорт. Роки служби в розшуку привчили дивитися на співрозмовників прямо, нехай вони відвертають очі. Часом така дуель нагадувала їй лобову атаку. Автівок, літаків — не має значення. Схожість ситуації — в тому, хто перший втратить рівновагу, в кого раніше здадуть нерви, хто раніше відверне. Хіба що у випадках, коли на куражі обидва пілоти чи водії, все завершується зіткненням, вибухом, вогнем і смертями обох чи бодай одного. Проте інший, якщо виживе, то скалічений, і життя вже не буде таким, як раніше.

Дуель поглядів натомість фізичної шкоди не завдає. Тут радше моральна перемога й перевага на боці того, хто очей не відвів, проти визнання такої перемоги в того, хто здався. Вміння грати в гляділки й вигравати — одна з чеснот оперативника, слідчого, загалом — будь-кого, хто має намір домінувати в словесній дуелі. Щойно особа, яку опитувала Лора, починала дивитися куди завгодно, аби не на неї, Кочубей подумки святкувала першу маленьку перемогу.

Але не тепер.

Жінка, яка стояла у дверях і не пускала непрохану гостю за поріг, своїм поглядом завдавала відчутного фізичного болю. Лора враз опинилася на місці тих, кого сама змушувала ховати очі. Здавалося, ще трохи — й Віра Домонтович або пропалить у ній дірку, або, як у фільмах про нечисту силу, самим поглядом зіштовхне вниз. Лора незграбно покотиться з третього поверху, стукаючись об брудні бетонні сходинки, набиваючи синці, ґулі, ламаючи ребра.

Мудріше здатися.

Лора підвела очі над Віриною головою.

Дивно — вмить полегшало.

— Чого від мене треба київській поліції.

Домонтович не питала. Ще не почавши з нею бодай якогось повноцінного спілкування, Лора не так зрозуміла, як передбачила: знаків питання ця жінка по змозі уникає. Запитання викриває незнання або сумніви. Навпроти Кочубей стояла людина, яка має і знає лише відповіді. Або вимагає пояснень, наперед не приймаючи їх.

Новій знайомій краще підійшло б ім’я не Віра, а Влада.

Лора бачила перед собою втілення абсолютної влади. Жінка, з якою вона вирішила переговорити, звикла вирішувати все сама, керувати, не любить заперечень. Незгодних закатає в асфальт — і вважатиме, що так і слід.

А ще Віра Домонтович нагадувала вбивцю, який вважає себе справедливим суддею. Точніше, людину, котра готова позбавити життя іншу людину — й знайшла для себе виправдання. Зовсім не в’яжеться з інформацією, яку Кочубей встигла роздобути про неї.

Теж одна кімната.

Будинок не такий похмурий, як сіра «панелька», де час від часу знаходила притулок самотність Вадима Графа. Теж типова забудова тридцятирічної давнини, проте Лора знала про одну відмінність. Квартири в таких будинках за стандартами часів, коли їх зводили, мали статус «блатних».

Визначало його так зване покращене планування.

На практиці це означало розділені ванну й клозет у однокімнатці. Також — ширшу, ніж п’ять із половиною метрів, кухню. Просторий передпокій, з якого не відразу заходиш до жилої кімнати, тут при бажанні можна втулити невеличкий диванчик. А сама кімната, теж за бажанням господарів і з докладанням певних зусиль, могла розділитися на дві меншенькі, до десяти-дванадцяти квадратів. Тісні пенали, проте — окремі спальні місця, що важливіше.

Але нинішня мешканка нічого тут міняти не планувала.

Схоже, Вірі Домонтович життєвого простору цілком вистачало.

— Невістка купила вам квартиру? — Лора знала, просто треба було почати з чогось розмову.

— У мене немає невістки. Бо немає сина.

— Колишня невістка.

— Сука вона. Остання.

У листопаді по третій вже поволі сутеніло. Віра ввімк­нула світло, і тепер Кочубей могла краще розгледіти жінку з сильними очима. На свій вік, п’ятдесят чотири, Віра Домонтович не скидалася, і тут пояснення дуже просте: чотири роки за ґратами та в колонії нікого не молодять. А втім, назвати її старою бабою — теж помилка.

Таке визначення миттю малює таку собі пенсіонерку в дешевому пальті й позбавленому смаку та фасону береті, яка проводить дні серед таких, як сама, в чергах на пошті, у напівтемних коридорах державної районної поліклініки, в недружніх ЖЕКах чи собезах. Ще їх можна побачити на стихійних вуличних базарах: продають консервацію власного виробництва, але не так для заробітку, як задля змоги потеревенити з такими само базарувальницями.

Віра Домонтович була б чужою серед них. Найімовірніше, нова Лорина знайома не знайшла б із такими спільної мови. Надто явно тримала марку, й перша асоціація — шляхтянка з блакитною кров’ю в жилах, яку більшовики позбавили всього, крім роду й породи. Така швидше помре в злиднях, аніж піде розпродавати рештки колишніх розкошів. Одначе не дасть собі померти, до останнього намагатиметься повернути втрачене, поновити вплив, статус і насильно забране добре ім’я.

— Обзивати Зою останніми словами — ваше право, — визнала Лора. — У вас є причини ненавидіти одна одну. А все-таки цю квартиру вона купила вам за власні гроші.

— У неї не було й не могло бути власних коштів, — відрізала Віра. — Коли вже зайшли, сідайте.

Придушена нога нила, але вже менше.

— Дякую.

Лора підсунула стілець. Віра вмостилася на краєчку відносно нового шкіряного дивана.

— Чаю не пропоную. Я не дуже привітна господиня. А ви не моя бажана гостя.

— Принаймні ви чесна.

— А є смисл брехати? Для чого? — Вона поправила сивувате пасмо й тут-таки повернулася до теми. — Ця аферистка умовила переписати все на Антончика…

— Свого чоловіка? — Відповідь Лора теж знала, хотіла уточнити для себе й заразом глибше втягнути неприязну жінку в розмову.

— Мого сина, — мовила Віра. — Визнаю, момент підгадала вдалий. Я не мала змоги, та й бажання теж, заперечити їй. Конфіскації майна стаття не передбачала. Проте й керувати родинною справою з колонії, погодьтесь, я не могла. Антончик теж. Тільки ж на невістку бізнес та майно не оформиш, коли є син, рідний і єдиний. А згодом Графиня, суча дочка, позбулася Антона й могла розпоряджатися всім, не озираючись ні на кого.

— Зараз ви натякнули, що Зоя Граф убила вашого сина, щоб привласнити бізнес і нерухомість Домонтовичів. Чи я щось не так зрозуміла?

— Не так. Не натякаю — кажу, як є. Графиня вбила мого єдиного сина.

Вірин погляд знову пропікав.

— Вашого сина збила машина.

— Ви й це встигли десь почути.

— Кажу ж: раніше служила в карному розшуку. Збирати інформацію — не так досвід, як звичка. Про вас і вашу справу, до речі, знаю більше. Ви збили людину на трасі вночі. До вашої честі, не тікали, не ховалися, навіть намагалися врятувати жертві життя. Не вийшло, і ви визнали провину. Компенсували завдану шкоду родичам, хоча ніколи не зрозумію, як гроші можуть замінити людське життя. Оживе мертвий після того, чи що… — усе ж Лора не витримала, відвела очі, далі говорила до вікна, за яким уже впевнено сутеніло. — Термін покарання відбули повністю, в Качанівській жіночій колонії[8]. — Вона помовчала, додала, голос ураз зазвучав глухо: — Втратили все.

— Син був для мене всім. Не гроші.

— Але його загибель — нещасний випадок. Хіба… Ніби є якась причина обережно говорити про Божу кару. Бумеранг, щось таке. Ви збили молоду жінку, вона була чиєюсь донькою й матір’ю. За кілька років така сама смерть наздогнала вашого сина. Не захочеш — повіриш у темні сили. Тільки ж, Віро Леонідівно, ваша колишня невістка не вбивала Антона.

— Ви прийшли захищати її?

— Ні. Повірте, я шукала й знаходила вбивць. Серед них було кілька психопатів, огидних та нещасних водночас. Знаю, що таке навмисне вбивство. Ніколи не захищатиму того, хто забирає людські життя свідомо. Разом із тим вірю: слідство у справі вашого сина розібралося. Якби були найменші підозри, Зою б узяли в розробку. Вивели б на чисту воду, засудили б.

Чи Лорі здалося, чи сила Віриного погляду враз послабшала.

Наважившись знову глянути на неї, побачила не хижачку, що огризається на порушників спокою її житла й потомства. Тепер навпроти сиділа небезпечна отруйна змія, котра не поспішає атакувати — лише сичить, показуючи тонкий роздвоєний язик. Таким чином підкреслюючи небезпеку.

— Досі не можу второпати, навіщо я вам потрібна.

— Наприклад, хочу знати, що сталося між вами чотири роки тому. Віро Леонідівно, я сама була невісткою…

— Були? — Її брови скочили догори.

— Для чоловікової матері нею залишаюся. Він загинув, на Донбасі. — Лора не розуміла, навіщо почала говорити про себе, тим паче з цією непривітною особою, тому швидко зажувала тему. — Словом, я досі підтримую з нею стосунки. Проте ми й до того не часто бачилися. Мама… його мама жила… живе в селі на Чернігівщині. Ми нечасто її навідували разом. Я не можу довго бути в селі, там щось на мене тисне, така моя природа. — Тема вперто тримала, тож краще не опиратися, довести до кінця. — Вона теж нечасто гостювала в нас, у Києві.

— Мені нецікаво, — нагадала Віра. — До чого ви завели оце? На жалість тиснете?

Кочубей поволі почала закипати. Вона й слідчою не дозволяла розмовляти так із собою довго нікому. Особливо незнайомим людям, підозрюваним і навіть свідкам. Але посада дозволяла підносити голос, міняти тон, домагатися свого й переважувати. Тепер, коли стала приватною особою, погони й посада не захищали. Саме беззахисність змусила Лору стати в розмовах більш гнучкою, частіше схилятися до компромісів, домовлятися. Проте це зовсім не означало, що вона довго дозволятиме хамити собі.

Хоч мусила визнати: пані Домонтович по життю звик­ла домінувати, тиснути, ламати через коліно, в такий спосіб домагаючись свого.

— Здається, я починаю розуміти Вадима Графа, — мовила Лора сухо, повільно роблячи наступ. — Ні на чию жалість я не тисну. Жаліти мене, шановна, не треба, обійдуся. Лише посилалася на власний досвід стосунків невістки зі свекрухою. Здебільшого вони не миряться, знаю чимало таких випадків. І ваші стосунки із Зоєю — яскравий приклад. Але що вам зробив її теперішній чоловік? Заступив місце вашого сина? Хіба колишня невістка підписала кров’ю обітницю більше не виходити заміж? Чи шукаєте винних у тому, що вас не пустили поховати єдиного сина? То мстіться керівництву Качанівської колонії, там у начальників свої таргани. — Вона з кожною фразою говорила впевненіше, тепер немов забивала слова молотком. — Ви, громадянко Домонтович, безпідставно залякали не знайому вам раніше людину. Нехай для війни чи миру з колишньою, так-так, колишньою невісткою ви придумали собі якісь формальні підстави. Та через вас у Вадима Графа — нервовий зрив. А це, своєю чергою, зіпсувало не лише його кар’єру. Нехай охоронець у маленькому відділенні банку — таке собі досягнення в житті й межа бажань молодого чоловіка. Проте через вас проблеми тепер має купа, повірте мені, далеких від ваших родинних таємниць і цілком пристойних людей. — Вона дійшла до піку, притримала віжки, знизила градус кипіння. — Ось чому мені захотілося почути від вас, із чого все почалося. Можливо… Ще раз — можливо, не точно, мені вдасться, знаючи природу конфлікту, вивести Графа з-під удару. Чи бодай суттєво послабити його.

Віра плеснула долонями по колінах, важко й повільно підвелася. Щоб не дозволяти цій жінці дивитися на себе згори, звелася на ноги й Лора.

— Вас Графиня прислала.

— Ні. Зоя лише дала мені ваш телефон. Усе інше — моя ініціатива.

— Геть.

Це прозвучало так спокійно й буденно, що Кочубей не відразу зрозуміла — її женуть.

— Себто? — перепитала здивовано.

Те, що почула наступної миті, не чула від співрозмовників давно. Відтоді, як спілкувалася зі службової потреби з рецидивістами, котрі хавали зону й підкреслювали презирство до іншого світу вербально. Кочубей давно не червоніла від такого. Мат її не бентежив, і за бажання вона теж могла вкрутити в мову пару міцних соковитих словечок. Але зараз Віра розрахувала все правильно, ідеально: після такого жодна людина, яка поважає себе, продовжувати розмову не захоче.

— Ясно. — Лора вдягнула плетену шапочку. — До побачення. Випустіть мене звідси, дихати нема чим.

До дверей Віра провела її мовчки. Було відчуття — під конвоєм. Відчинила замок лівою рукою, широко розчахнула двері. Або Лорі здалося, або вона справді захотіла виштовхати гостю копняком, та передумала останньої миті.

І все ж перед тим, як хряснути дверима, вигукнула коротко й люто, куди саме Лорі треба йти.

— Чому я повинна тут лишитися?

— Не ти. Ви. Вдвох із Соколом.

— Йому все одно. Тільки за щастя. Я це знаю, а віднедавна — й ти. — Кочубей натякнула на чернігівську пригоду, коли Богдан напився на радощах, що жінка не контролює, й загримів у тюремну камеру за дурною підозрою в навмисному вбивстві. — Мені поясни, яка така гостра потреба. Я не проти відряджень, ти знаєш. Не люблю гри в темну.

Гайдука довелося чекати аж до шостої вечора. У міжчассі Лора вирішила пообідати, бо зайняти себе нічим не могла. Сокіл повіз у те саме кафе, і вона не мала сил та бажання опиратися. Хай краще знайоме місце, ніж розчарування в незнайомому.

Обіцяний у меню бульйон з індички на смак виявився бульйоном із курки. Оливкової олії, зазначеної там-таки, взагалі не було, ще й у грецький салат замість фети чи бринзи поклали нарізаний нерівними кубиками звичайний жовтий сир. Подвійна кава не врятувала репутацію кавоварки. Та в цілому страви виявилися їстівними, а Сокіл узагалі пішов перевіреним шляхом: замовив таку саму піцу й запив колою. Відтак подався в машину розв’язувати кросворд, бо, схоже, встиг виспатися. Лора ж змушена була сидіти в залі, пити чай і чекати, поки шеф зволить нарешті згадати про них.

Та приїзд Гайдука не втішив: Лора мусила лишитися в Житомирі ще на день.

— Тут нормально? — Він покрутив головою, критично роздивляючись інтер’єр. — Може, інше місце пошукаємо?

— Не дури голову. І не зістрибуй з теми. Тут нормально, хоча нормально в кожного своє.

— Терплю я твоє хамство, Ларисо Василівно, й сам собі дивуюся.

— Ти, Даниле Семеновичу, ще справжнього хамства не чув. Можу підкинути. Познайомишся з громадянкою Домонтович. Стільки нового про себе дізнаєшся за короткий час…

— Лоро, — тон шефа звучав миролюбно. — Можу лише подякувати тобі за вроджену делікатність. Дуже вдячний за те, що з начальством не гарикаєшся при всіх. Інакше моя репутація суворого й справедливого керівника пішла б прахом. І все-таки лишитися до завтра — не прохання.

— Наказ?

— Скажімо так: рекомендація. То їдемо чи тут сидимо?

— Дивлячись, чого ти хочеш. Поїсти — ось меню. Поговорити — народу тут, як бачиш, небагато.

Підійшла вже знайома кирпата офіціантка.

— Два бутерброди з ікрою і сто грамів віскі. — Гайдук не дивився в меню.

— Нема, — дівчина сказала з відчутним смутком.

— Нічого нема? — здивувався шеф.

— Віскі нема. Коньяк може бути. А бутербродики — з рибкою, сьомга. Піде?

— Несіть, — змирився Гайдук і, коли дівчина залишила їх, нахилився до Лори через стіл. — У банку тут є квартира, службова. Для подібних випадків. Щоб не шукати щоразу готелі. Ти ж не любиш готелів, апартаменти — ласкаво просимо.

— Ти досі нічого не пояснив. Але коньячок… Нерви, шефе, нерви. Давно не бачила тебе таким. Алкоголь, два бутерброди…

Ніби почувши її, повернулася офіціантка з круглою бляшаною тацею. Поставила перед Гайдуком круглу склянку з товстого скла, наповнену коричневою рідиною, поруч — тарілочку з двома шматочками булки. На тонкому шарі масла виклали прямокутні смужки червоної риби. Шматок явно був цілий, його розрізали навпіл. Кожен бутерброд прикрасили листочком петрушки.

— Зараз.

Гайдук не надпив — вихилив уміст склянки одним махом. Виделкою зняв рибу з хліба, поклав до рота, старанно прожував. Нарешті відкинувся на спинку стільця, поклав ногу на ногу.

— Я відвикнув від такого маразму, чесно кажучи. Тільки в цій історії у нашого з тобою керівництва, як модно говорити зараз, кукуха поїхала. — Він крутнув пальцем біля скроні. — Що ти там говорила: Графові пороблено?

— Кинула лихим оком колишня свекруха його нинішньої дружини.

— Заплутано все.

— Віра Леонідівна може. Відьма. Ніколи не думала, що назву так жінку. Та в ній справді щось таке проглядається. А всякому, хто не вірить у пристріти, раджу познайомитися з нею особисто. Щонайменше заїкою зробить. Бр-р-р! — Лора повела плечима.

— Коли так, ота відьма всім нам поробила. Гм, теж не думав ніколи, що всерйоз припущу таку дурню. Можна вас! — Шеф підніс руку.

Кирпата швиденько підійшла. Гайдук постукав по краю склянки, дівчина все зрозуміла, забрала посуд. Провівши її здивованим поглядом, Данило відмахнувся.

— Значить, так треба. — У його очах Лора помітила шалені іскорки, алкоголь діяв. — Не знаю, як приступитися. В таких випадках краще спочатку, яким би ідіотським та нелогічним він не був.

— Уже інтрига.

— Ну їх у баню, такі інтриги. Радше — загострення осінні. У начальства.

— Осінь — вона така. Особливо листопад.

Наспів новий коньяк. Цього разу Гайдук ледь умочив губи.

— Коротше, керівництво «Омеги» порадилося, знайшло змову і зраду. Тим паче, як ти доповіла…

— Сказала. Я не доповідаю.

— Хоч ти не чіпляйся до слів! — У голосі шефа чулася образа. — Нехай сказала, задоволена? Значить, ти сказала, що Вадим Граф, через якого все почалося, зник безвісти.

— Просто — зник. Утік. Заліг на дно. Куди — не знаю. Може, Графиня заховала, а мені влаштувала виставу.

— Графиня? А, дружина… Думаєш, вона переховує молодого мужа під спідницею?

— Зоя штани носить.

— То я óбразно. Слухай, — тепер шеф говорив зацікавлено, — ти справді вважаєш, що Зоя Граф переховує чоловіка? Якщо так, це дещо міняє. На нашу користь.

— Гайдуче, ти досі ходиш колами. В чому питання?

— Поясню. Знайомий тобі пан Борисюк навряд чи причетний до зливу того відео. Навпаки, йому невигідно привертати увагу до своєї персони. Але ти правильно вирахувала: справа в отій квартирі. Тільки тридцять тисяч Борисюку не конкуренти підкинули. Він, Лоро, стирив їх у своєму ж відділенні. Каже — позичив, мав намір віддати. Ну, покласти назад, знаєш, як ото сто гривень у заначку, з якої висмикують потай від жінки.

— Ним, так розумію, вже займаються.

— По повній, — кивнув шеф. — Але викриття крадіжки не вирішило проблеми, через яку ми тут. Бо тепер наші грошодавці підозрюють, що на замовлення «Кредитного» усе це відмочив Граф, — шеф допив коньяк, з’їв початий бутер­брод, а другий, незайманий, підсунув Лорі. — Пригощайся.

— Алергія на рибу. — Вона збрехала. — Вони серйозно так вважають?

— Абсолютно. І логіка тут проглядається — я б не відкидав цю версію. Конспірологія, але має під собою ґрунт. Поясни, будь така добра, з якого дива звичайний охоронець, якого влаштували, вважай, по блату, по знайомству, раптом починає казитися? На його місці люди сидять тихше води, нижче трави, мовчать і дякують за кожен прожитий день. Бояться втратити роботу й навіть не думають про швидке зростання, аби втримати, що мають. Невже Граф геть тупий? Я не певен. Чи розумів наслідки свого вчинку? Чудово розумів, не сперечайся. А на такі кроки йдуть, мости спалюють лише в одному випадку: коли мають подушку безпеки. Фінансову, маю на увазі.

— Або — коли нервово виснажені й погано себе конт­ролюють, — заперечила Лора. — Зі слів дружини, Граф у своєму віці має серйозні проблеми з цим ділом, — вона постукала нігтем по склянці. — Додай веселе життя, влаштоване Вірою Леонідівною. Причому, Гайдуче, на рівному місці. Ця жінка ненавидить, як видається, увесь світ довкола себе. Вадим потрапив під роздачу, виявився слабкою ланкою. Є психологічний момент. Не раціональний, згодна. Проте більш очевидний, ніж твоя теорія всесвітньої змови проти банку «Омега».

— Теорія не моя, — нагадав Данило. — І вона справді має більше раціонального. Нагадаю вкотре: скандал дов­кола «Омеги» розгорівся й не згасає. Вигідний він передусім «Кредитному», головному на теперішній час конкуренту. Розганяють тему підконтрольні ворогам ресурси. Думаєш, випадково там, на місці, опинилася людина з камерою?

— Камери є в усіх телефонах.

— Але серед глядачів, котрі знімали, міг бути той, хто чекав на ганебне видовище. Плюс винуватець зник, не залишивши адреси. І твоє доречне припущення про змову з дружиною… Ось чому ти залишаєшся.

— Шукати зниклого охоронця?

— Його треба знайти й допитати. — Лора впізнала цей тон. — Не дивися так на мене. Знаю, тобі не подобаються деякі мої методи. Навіть вважаєш їх огидними, і я готовий визнати твою правоту. Тим паче прошу тебе активно підключитися. Витягни з нори, де б той тип не сидів. Поговори сама, випатрай, переконай розказати правду. Пообіцяй, що йому нічого не буде, навіть може не повертати отримані за свою акцію гроші. Захист від замовників та й просто людей із «Кредитного» я особисто йому ґарантую.

— Припустімо. А якщо ви всі помиляєтеся і змови немає?

— Версію треба перевірити. Помиляємося — дуже добре, проблема швидше вирішиться. Бо залагодити наслідки чужої дурості завжди простіше, ніж наслідки наперед продуманих воєнних дій. І таке ще. — Він поліз по гаманець. — Сама розумієш, поліція не шукатиме Вадима Графа офіційно. Підстав немає. Звісно, їх легко організувати. Заявити, що він банк обікрав. Чи інше придумати. Хочеш — я питання вирішу. Відразу додому поїдемо.

Замість відповіді Лора встала з-за стола, пішла на вихід, одягаючи на ходу пальто.

Бутерброд зі шматочком сьомги так і лишився на тарілці.

Третій поверх новобудови, вікна виходили на такі самі будинки — це був житловий комплекс.

У розпорядженні гостей були дві кімнати, обставлені з необхідним мінімалізмом. У меншій — широке ліжко й порожня вбудована шафа з розсувними дзеркальними дверцятами. У більшій — м’який куточок, два крісла, така сама шафа й телевізійна панель на стіні. Тут не жили, повіяло казенною готельною пусткою, Лора глибше засунула руки в кишені.

— Тут троє не ляжуть.

— Тут взвод ляже, — Гайдук обвів рукою приміщення.

— На підлозі, рядком, — погодилася Кочубей. — Мене зараз цікавить, як ви тут розміститесь із Соколом. Чи для тебе ще одні апартаменти є, окремі?

Замість відповіді Богдан рішуче взявся за одне крісло, перетягнув його з гуркотом до протилежної стіни. Нав­проти примостив друге, і аж тепер Лора помітила: вони обидва розкладаються. Сокіл за три хвилини намостив вузеньке, але все ж окреме ложе.

— Бач? — кивнув шеф. — Не все так погано. Помістимося. Умови не найгірші.

— Ага. Якщо забути, Даниле Семеновичу, що у нас у всіх нема, скажемо так, змінного одягу. Окремо завважу на ваші улюблені сорочки.

— Житомир — цивілізоване місце. Тут магазини в цей час іще працюють. Асортимент, повір мені, не гірший за звичний тобі київський. Поїдемо і все купимо. До речі, я б про нормальну вечерю подумав.

— Що для тебе нормально? — Лора вперше за час роботи під керівництвом Гайдука опинилася з ним у відрядженні.

— Замовимо китайську їжу. Або піцу. — На цьому слові Сокіл пожвавився. — Або те й те. Уперед, колеги, бо вже глибоко по сьомій, виспатися не завадить. Лягти треба раніше.

— Богдан хропе, — бовкнула Лора. — Я завжди з іншої кімнати це чую. А тобі доведеться з цим спати.

— Хропеш? — Гайдук зиркнув на Сокола.

Той кивнув раз, для певності — ще раз. Визнав це з такою гідністю, мовби хропіння було чеснотою, якою він пишався. Гайдук картинно розвів руками.

— Згадаю молодість. Я, коли вчився, жив у гуртожитку з одним таким у кімнаті. Водою з чайника поливали серед ночі — не допомагало. І не виженеш, бо нормальний пацан був. Зараз начальник районного управління, — додав навіщось. — Усе, народе, по конях.

У супермаркеті трійця розбрелася. Лорі аж ніяк не подобалося купувати білизну та інші потрібні для ночівлі поза домом жіночі дрібнички в присутності хай колег по роботі, та все одно — сторонніх чоловіків. Коли зустрілися нарешті біля входу, Гайдук тримав пакет, у якому проглядалися дві запаковані сорочки, причандалля для гоління й чоловічі парфуми. Богдан Соколовський розжився іншими трофеями — пляшкою віскі, бо все одно витрати за відрядження брав із корпоративної картки, та упаковкою сосисок. Шеф не заперечував, і вони все одно знайшли заклад із китайською кухнею. З собою взяли по порції локшини з яловичиною та морепродуктами, спецбажання Сокола, і дві порції салату з водоростей — Сокіл такого не їв.

Вечір повільно перетік у ніч. Із чоловіками Лора довго не сиділа. По-перше, вони випивали, чим пробуджували її далеко-далеко захованих та пригнічених демонів. По-друге, справді відчула шалену втому, тож першою пішла в душ. Там з’ясувалося: рушників лише два, великий і менший. Не думаючи довго, Кочубей привласнила більший собі, справедливо розсудивши: Гайдук їх сюди затягнув — хай тепер дає собі раду.

Побажавши чоловікам доброї ночі, Лора щільно причинила двері в спальню, щоб не чути шефового бубоніння — так проходило їхнє спілкування зі скупим на слова Соколом. Трохи подумавши, вимкнула телефон. Залазила під ковдру з острахом, звичним своїм станом майже кожної ночі. Вона щоразу боялася не заснути або провалитися в сон на кілька годин, прокинутися серед ночі й крутитися в ліжку до ранку, ганяючи від себе інших, нахабніших демонів, породжених хронічним безсонням. Коли відчай перемагав, ковтала для страховки снодійне, щоразу не без підстав боячись підсісти на ліки, як свого часу — на алкоголь. Проте тут не мала таблеток під рукою, тож довелося віддатися на добру волю випадку.

Погані прогнози справдилися: засинала довго.

Коли нарешті вдалося, уві сні до неї прийшла Віра Домонтович. Щось говорила, і Лора не могла розібрати слів, лиш характерне гаркаве деренчання. Та коли вона витріщила свої лихі бездонні колючі очі, то Лора прокинулася з криком, сіла на ліжку й сиділа так хтозна-скільки, обхопивши руками зігнуті в колінах ноги. Слухала рівне хропіння, погано приглушене дверима, намагалася гнати геть дражливі думки, нарешті вляглася знову. Тепер сон не йшов довше, зрештою занурив у себе неглибоко, і прокинулася Лора з важкою головою.

Коли вийшла у ванну, побачила шефа.

Данило Гайдук наче й не лягав. І головне: Кочубей проґавила момент, який потай прагнула зловити: як він дає раду своїм сорочкам. Натомість шеф зустрів її не лише напрасованим, а ще й акуратно зачесаним. Від нього приємно пахло сумішшю гелю для гоління й туалетної води. Лиш тепер Лора вгледіла невеличку праску на кухонному підвіконні. Не стрималася, підійшла, торкнулася — ще тепла.

— Дива, — мовила, погано приховуючи захват і заздрість. Сама поралася з прасуванням значно довше й не завжди залишалася задоволена собою.

— Добре спалося?

— Так собі, — вирішила не брехати. — Які плани на сьогодні?

— Зараз початок дев’ятої. Приводь себе до ладу. Штовх­ну Сокола, виберемося десь на каву і снідати. Далі ти нам про плани розкажеш.

— Я?

— А хто? З дружиною Графа із нас трьох лише ти знайома. Шукати зниклого треба через неї. Я не бачу іншого шляху. Хіба ти щось надумала.

— Справді, — погодилася Лора. — Зоя Граф поки що наш єдиний слід. Треба їй подзвонити, домовитися про зустріч.

— Під яким соусом?

— Придумаю. Чекай, я зараз.

Вона повернулася в спальню, увімкнула телефон.

Писнув сигнал — пропущений дзвінок.

Перша двадцять ночі.

— Гайдуче! — Лора сама здивувалася власному голос­ному вигуку. — Гайдуче, якого чорта!

— Вас ніхто не просив чіпати тут усе руками!

— Якби не ми, поліцію б викликали сусіди! Десь за тиждень! Коли труп уже почав би смердіти! І ніхто з нас тут нічого не лапав!

— А подушку?

— На моєму місці будь-хто зробив би так! Спершу треба переконатися, що людина жива… або мертва. Я ще й пульс перевірила. Між іншим, поклала зна­ряддя вбивства туди, де воно лежало. Жертву ж задушили, так?

— По висновки — до експертів. І вам їх точно не покажуть. Вам тут узагалі ніхто не звітуватиме.

Лора чудово розуміла Віталіну Вербну. Слідча, жінка за сорок, а мабуть, усе-таки вже під п’ятдесят, не терпіла чужих на своїй території. Ніхто б на її місці не потерпів, Кочубей — не виняток, так само дуже швидко навчилася ставити на місце охочих пхати носи в її справу. Але, попри розуміння, Лорина натура миттю реагувала на несправедливу критику — тут стримувати себе вона не могла, це вже виходило з-під контролю.

Адже і вона, і Гайдук колись служили в карному розшуку. Тому перше, що зробили — залишили місце пригоди. Хіба Лора встигла швиденько оглянути спочатку кімнату, потім — квартиру загалом. Помітила дещо, чого не бачила тут учора, зробила, що мусила, відтак більше нічого не чіпала. Жодною дією ніхто з їхньої трійці не зашкодив роботі оперативної групи.

Ба більше: шеф повівся так, як чинив нечасто, прина­ймні на Лориній пам’яті: глибоко заховав свій гонор, вимкнув велике начальство, чемно погодився виступити свідком. Зараз власноруч писав пояснення. Те саме, мовчки сопучи, старанно робив Сокіл у квартирі поверхом вище — там знайшлися сусіди, їх запросили за понятих, а їхню квартиру тимчасово використали під місце для опитування.

Але слідчу житомирського районного управління карного розшуку Віталіну Вербну дратувала й гнівила саме професійна поведінка чужинців.

Якби у квартиру Домонтович вломилися й виявили там її труп родичі або сусіди, вона б, напевне, не була до них аж надто агресивною. Навпаки: похвалила б за те, що повели себе правильно й нічого не чіпали, ніде не тупцяли, діяли швидко й розважливо. Проте якщо так само поводять себе особи, причетні до розшукових справ, нехай — у минулому, та все ж практику мають, а до всього — ще й залетіли з Києва… Звісно, тут у кожному слові, кожній дії, в найменшому зауваженні чується й бачиться професійна конкуренція. Недарма, почувши від Лори зізнання: «Я ваша колега, хай колишня», — Віталіна ще дужче розлютилася: «Ага, ви ще навчіть мене працювати!»

У ситуації, що склалася, найбільш прикрим для Кочубей моментом стала саме передбачена реакція поліцейських. Проте не назвати себе, приховати наявний досвід — це було б геть непрофесійно. Тим паче, що Лора вже приховала від місцевої слідчої один свій вчинок. Злісним порушенням, як і втручанням у слідство та перешкодою йому, дія Кочубей не була. А втім, тягнула на самоуправство. Адже Лора не має прав та й повноважень робити так, як зробила.

Хтозна, навіщо їй така фотографія.

Треба відразу сказати Вербній про своє відкриття. Діяти на випередження власній совісті. Хоч так не гризтиме.

— Боже збав чогось від вас вимагати, — мовила Лора, підкреслено замиряючись. — Але ж ви не заперечуєте факт насильницької смерті. Очевидна річ.

— Не робіть із мене сліпу дурепу! — Слідчу, здається, дратувала сама присутність Кочубей.

— Ви ще не спитали мене, як і чому ми всі тут опинилися. Що змусило вломитися в чужу квартиру. Що нас тривожило й підтвердило найгірші підозри.

Зауваження було справедливим. Навіть якби Вербна хотіла заперечити — аргументів не знайшла б.

— Слухаю вас, — сказала й не стрималася, додала: — Цікаво, що змусило начальника служби безпеки солідного банку з Києва вломитися в помешкання раніше судимої житомирянки. Зранку. Раптом Віра Домонтович планувала пограбування, чому ні?

— Бо Віру Домонтович, у минулому — власницю фірми транспортних перевезень, покарали за ненавмисне вбивство. Нащо приписувати жертві наміри, яких вона ніколи не мала.

— Ви, Ларисо Василівно, знаєте про жертву більше, ніж я.

— Лора.

— Тобто?

— Якщо не важко — без Василівни. Мені так зручніше, Віталіно Іванівно.

— Тоді вже й мене без Іванівни, — буркнула слідча.

— Значить, подружимося.

— Навряд. І давайте вже нарешті до наших справ. Що вас усіх стривожило?

Лора подумки записала собі першу маленьку перемогу.

— Учора я прийшла до пані Домонтович з’ясувати одне невеличке питання. Воно дрібне, хоч непрямо стосувалося внутрішніх проблем банку «Омега». Довго розмова не тривала. У Віри Леонідівни виявився важкий характер. Вона посварилася зі мною дуже швидко, вважайте — виштовхала за двері. А вночі чомусь раптом дзвонила.

— Ви відповіли?

— Вимкнула телефон. Спала.

— Ви залишили жертві свій номер?

— Ні. Я ж дзвонила їй сама. Номер зберігся у її вхідних, це дуже легко перевірити. Як і її дзвінок мені, про що вже сказала. Полегшую вам роботу, Віталіно. Слідство все одно перевірятиме контакти жертви. Здається, її телефона на місці злочину не знайшли, проте…

— Без ваших порад будемо все перевіряти! — Реакція не забарилася, Лора прорахувала і її, проте слідча вже не злилася, буркнула радше для порядку: — І без всяких оцих ваших «проте»! Яку справу мали до загиблої?

— Із нею пов’язує свої проблеми один наш працівник. — Кочубей обмежилася таким коментарем. — Детальніше пояснить пан Гайдук. Він мій шеф, то його сфера відповідальності. Або нехай дозволить мені все розповісти. При вас дозволить. Я про інше хочу зараз сказати.

— Уважно слухаю.

Лора зібрала думки докупи. Не так для слідчої, як для себе самої, проговорила зібрану на цей момент інформацію і підбила перші підсумки.

— Підозрюю: Віра Леонідівна жила замкнено. З родичами, здається, пересварилася, ви це ще окремо перевірите. До слова, за життя жертва вміла заводити ворогів на рівному місці. Я й сама готова була вбити її після вчорашнього.

— Слухайте, ви зараз відповідаєте за свої слова?

— Якби грубезне бабисько послало вас відбірним матом після п’ятнадцяти хвилин знайомства, ви б, Віталіно, мали схожі емоції.

— Ясно. Ви ж до чогось ведете, Лоро. Але поки що кружляєте.

— Намагаюся детально викласти вам власні спостереження. Отже, — Кочубей вирішила повторитися. — Отже, коло спілкування загибла обмежила максимально. Припускаю, навіть до нуля. І все-таки пустила до себе вбивцю пізно вночі. Значить, мала на те вагому причину — раз. Друге: дуже добре знала його чи її і була впевнена — загрози немає. Нарешті, у того, хто вбив жінку, яка недавно вийшла з колонії, виникли для цього обставини непереборної сили. Інакше б не навідав жертву о такій порі. — Помітивши, що слідча вже не перериває, а, навпаки, уважно слухає й навіть щось черкає собі в блокнот, Лора додала до першої своєї перемоги другу, заговорила ще впевненіше. — Так, нам довелося вибивати двері. Проте, коли ми прийшли, двері були замкнені. Припускаю, що експертиза не знайде в замку по­шкоджень та ознак стороннього вторгнення. Простіше кажучи…

— …відмички, — зупинила її Віталіна. — Не треба мені розшифровувати. Не знаю, чому вирішила зараз обмінятися з вами інформацією. Мабуть, навзаєм, бо ви справді наговорили мені тут чимало корисного. Та зайшло про замок… У квартирі поки що не знайшли ключів. А там, самі бачили, нема особливо де шукати.

Віра Домонтович відчинила вночі двері комусь, кого знала.

Пустила пізнього гостя, бо чомусь не могла не пустити.

Її вбили, швидше за все — задушили після боротьби, Лора встигла помітити кров на голові.

А потім убивця взяв ключі, прихопив телефон жертви й зачинив за собою двері.

— Я приходила до Віри Леонідівни вчора. — Лора вирішила не озвучувати й не коментувати свої думки. — Ви самі щойно сказали фразу, яка просилася й мені на язик. Заради того, власне, й почала розмову.

— Фразу?

— Там нема особливо де шукати, — нагадала Кочубей.

— Це справді так. І?

— Записник на столі в кімнаті. Нагадаю: єдиній кімнаті. Я побачила його, щойно зайшла сьогодні.

— Не розумію. Я теж його побачила.

— Віталіно, вчора на столі нічого не лежало.

Їхню компанію остаточно відпустили пополудні.

Гайдук міг би вирішити все швидше. Телефон у нього ніхто не забирав, та й підстав для того не було. За інших обставин він уже набрав би кількох людей у Києві, яких називав групою підтримки, після чого навіть сувора й справедлива Віталіна Вербна вибачилася б, хай крізь зуби. Далі б їх там, на місці пригоди, ніхто не ризикнув тримати. Ба більше: за потреби жодне з прізвищ не фігурувало б надалі ніде, хіба в закритих для слідства й суду матеріалах оперативно-розшукової справи.

Шеф не пішов улюбленим, не раз торованим шляхом.

Лора ніколи б не подумала про Гайдука раніше: був, немов зайчик. А втім, інакше назвати його поведінку не мог­ла. Зазвичай пихатий та поважний за схожих обставин, тепер він чемно відповідав на всі запитання і слухняно підписував потрібні документи. Нікого ніким не лякав, узагалі не розхитував човнів.

Прорвало, щойно врешті сіли в машину.

— Пішли вони всі подалі! Дістали до печінок! Я їсти хочу, живіт болить!

— Це все, що тебе зараз хвилює? — Лорин подив був щирим.

— Не все. Але на порожній шлунок, ще й після вчорашнього віскі під сосиски, я ніколи в житті свідчень не давав! Та ну! Я взагалі ніколи в житті ще не давав показів як свідок злочину!

— Ти не свідок злочину, — нагадала Кочубей. — Ніхто з нас нічого не бачив. Узагалі ви не мали такого щастя — познайомитись із жертвою за її життя.

— Лоро, не чіпляйся до слів. От уже натура!

— Слова мають значення. Скільки разів я доводила це, пригадай. Одне слово може все поміняти, перевернути з ніг на голову, підказати.

— Мозок кипить, — зізнався Гайдук. — Заїдьмо зараз кудись, де ближче. Нарешті поїмо. І ти, нарешті, розкажеш, словами, що думаєш про це все.

— Тому ти й не заводився там, на місці? Не качав права, не козиряв знайомствами?

— Убивство навряд чи якимось боком стосується справи, заради якої ми тут ночували, — пояснив шеф уже спокійніше. — А якщо виявиться, що є незрозумілий поки що зв’язок — почну діяти, запущу маховик на повну. План дій складу, щойно ти мені… — глипнув на Сокола, уточнив, — …нам усе розкладеш на пальцях.

— Усе не розкладу. Дещо — запросто. Недарма я фотографувала записник.

— Про це й мова! Тільки прошу, навіть наказую — спочатку всі поїмо.

Богдан кивнув першим, відразу — тричі.

— Куди? — зітхнула Лора.

— Ой, зараз шукати ще… Їдьмо туди, де вчора сиділи. Там наче нічого так. Тільки чесно, забув, як заклад називається.

— Я теж.

Лора воліла б не повертатися туди, де пила погану каву. Але цілком погоджувалася з шефом. Ліпше їхати в знайоме місце, не морочитись, аніж зупинятися біля першого-ліпшого.

Добре, що Сокіл не забув, де воно.

Їй довелося обирати між двома формами байдикування й нудьги.

Перша — кататися з шефом, стовбичити поруч із ним мовчазною зброєносицею. Бо Гайдукові після чи то пізнього сніданку, чи раннього обіду знадобилася машина. За інших обставин, якби авто треба було також Лорі, він без зайвих розмов залишив би Сокола в її розпорядженні. Кататися з нею в її справах, бути при підлеглій статистом Данилові Гайдуку не дозволяли статус та внутрішнє налаштування. Проте Ларису Кочубей також не гріло бути поруч із шефом кимось на кшталт меблів, коли той вирішує свої справи, не потребуючи її порад. Зараз обставини склалися саме так, і Лора не мала наміру вбивати час або в машині, допомагаючи Соколу розв’я­зу­вати кросворди, або — в чиємусь стандартному аж до понурості офісі.

Тому вибрала другий варіант: із кафе її завезли назад на квартиру, на фоні якої будь-який заштатний готель сприймався б затишнішим. Надалі Лора запевнила: зможе дати собі раду, щойно Зоя Граф відповість на дзвінок. Бо з усього знайденого списку Кочубей знала тільки її. А Графиня, напевне, була знайома з іншими, крім зниклого чоловіка. Й, звісно, могла пояснити, хто ці люди, а також чому й бажано — коли Віра Домонтович вписала їх одного за одним, ще й купила задля того новенький записник.

Проблема була в тому, що тепер не знати, де поділася сама Графиня.

На один дзвінок не відповіла. Три наступні, зроблені Лорою з інтервалом у десять хвилин, скидала після першого ж сигналу. Припустімо, міркувала Кочубей, саме зараз Зою допитують у поліції.

Від слідчої Лора приховала лише інформацію, отриману після власних роздумів та висновків. Наприклад, не звернула спеціальної уваги на стан записника: справді новенький, із цінником ззаду, на ньому — адреса магазину, де такі продаються. Для себе ж Кочубей цю картинку теж сфотографувала, залишивши у невеличкому зібранні матеріалів по справі. Також не вводила в курс родинного конфлікту, через який змушена була навідати жертву менш ніж за добу до загибелі. Такі речі будь-який слідчий, що бодай трошки професіонал та поважає себе, сам з’ясовує найперше. Ну, ще деякі козирі, заховані Лорою в рукаві, — сищицьке минуле, не аж таке далеке, особливо — після пам’ятного відрядження до Чернігова.

Але про своє знайомство із Зоєю Граф, першою в списку, Лора повідомила відразу. Дала Вербній її телефон, пояснила — наступним за нею стоїть прізвище її не просто родича, а чоловіка. Аж потому з чистою совістю залишила слідчу виконувати свою роботу далі.

Тільки не довела до відома колеги: має до Графині свій інтерес.

Бо хочеться того чи ні, Лариса Кочубей уже почала власне розслідування.

Ще відучора.

І Зоя Граф була його невід’ємною частиною.

Вбиваючи час в очікуванні й тішачи себе тим, що за це все одно платять, Лора спробувала дивитися телевізор. Удома вона вмикала його зазвичай під вечір, навіть могла знайти щось цікаве й корисне для себе, перемикаючи канали. А тут виявила: мало того, що тутешній телевізор містить лише два десятки каналів, обмежуючи вибір, так іще о цій порі нічого прийнятного не пропонується. Загалом телебачення від третьої дня до п’ятої вечора — найнудніше у світі видовище. Принаймні для Лори.

Зайняти безплідний час чимось іншим теж не вийшло. Спати не могла й уночі, коли належить. Від новин із інтернету тіпало. Знайти в мережі якийсь прийнятний для себе фільм теж не вдалося — заплуталася в пропозиціях, і також стримувало цілком природне розуміння: ось зараз нарешті озветься Зоя, доведеться переривати перегляд, і не знати, коли випаде нагода додивитися. А кидати будь-яку, навіть дрібну справу, за яку взялася, було не в Лориному характері.

Коли ж телефон озвався, і на дисплеї висвітилося потрібне прізвище, Кочубей піймала себе на думці: їй вдалося бездарно, ні на що, витратити майже три години. Розуміючи, що Зоя Граф тут ні до чого, все ж не стри­малася — кинула в слухавку замість привітання роздратоване:

— Де вас носить?!

— А хто це? — почула у відповідь не менш роздратоване, ще й замішане на втомі. — Ви кому взагалі дзвоните?

Питання стали холодним душем. Лора не припускала, що нова знайома не зафіксує її номер для себе. І взагалі викине вчорашню зустріч із голови. Це образило, і то не трошки. Відтак Кочубей стрималася від різкої відповіді, поміняла тон, пояснила:

— Вибачте, це Лариса… З Києва, з банку, служба безпеки. Я… Ми сьогодні вранці знайшли тіло вашої свекрухи…

— Ясно, — обірвала Графиня, тон зробився ще більш підозрілим, чулася нотка агресії. — Я все розказала в поліції. Більше, ніж треба.

— Тобто?

— Господи, — по той бік видихнули приречено. — Слухайте, я пів дня товкла воду в ступі на допиті. З мене витягнули всі жили й намотали на кулак. Ви від мене чого хочете, Ларисо?

— Лора.

— Що?

— Називайте мене Лорою. Ми ж домовилися.

— Ніяк ми не домовлялися. Нічого мені від вас не треба. Справді, дайте мені спокій, цей день ще не скінчився.

Подумки Кочубей полічила до десяти — швидко, щоб Зоя не скинула дзвінок.

— Розумію, на вас багато навалилося і вам сьогодні перепало, — заговорила рівно, розважливо. — Проте вділіть мені пів години, не більше.

— Чому?

— Я забила тривогу. Інакше б тіло лежало хтозна-скільки. Певним чином причетна до справи. Навіть досі маю власний інтерес. Думаю, вам цікаві мої думки та висновки.

— Ні, — відрізала Графиня, та за мить поцікавилася: — А думки… з приводу чого? Тільки не забивайте мені баки, Лоро. Я за кермом, веду однією рукою, а вже темно.

— Тим паче. Зустріньмося, поговорімо спокійно. Ви не зобов’язані, звісно. Та я, здається, вже вас зацікавила.

— Правильно здається. Ви де?

— Можу назвати адресу. Місто ваше знаю погано. Але ж завжди можу викликати таксі. Довезуть, куди треба.

— Я під’їду до вас. Ви й мертвого умовите.

За дверима під’їзду на Лору чекав незатишний вечір.

Знайомий червоний «камаро» вже підрулив, Графиня виявилася пунктуальною. Відчинивши дверцята з пасажирського боку, вона скористалася зупинкою, закурила. Кочубей стерпіла це, бо ще не вирішила, що для неї гірше: пасивне куріння чи прочинене для провітрювання вікно. Струсивши попіл у попільницю, Зоя запитала байдуже:

— Тут говоримо чи поїдемо кудись?

— Не знаю, куди тут можна… Знаю кафе «Кухня».

— Де це? Хоча — без різниці. Їдьмо, все одно катаюся. Тільки, Лоро, назад вас не повезу, даруйте.

— Тоді — тим паче в «Кухню». Звідти мене заберуть.

Поки Графиня визначала маршрут по навігатору, Кочубей передзвонила Соколу. Сказала, куди їде й де чекатиме. Дорогою жінки мовчали, і вже коли зайшли всередину, то Зоя скептично оглянула зал, гмикнула:

— У нас є кращі заклади.

— Можливо, колись підемо в інший. Місце знайоме, тим мене й влаштовує.

— До лампочки, — повторила Зоя. — Якщо у вас тут є улюблений столик — ходімо.

Народу в «Кухні» під вечір сиділо небагато. І все-таки Лора кивнула на віддалений кут. Пальто за звичкою почепила на вішак. Графиня ж своє не зняла, лиш розстебнула, даючи зрозуміти: вона тут справді ненадовго.

— Ой, знову драсті! — до них уже квапилася кирпата Настя. — А ваші друзі теж прийдуть?

— Пізніше, — пообіцяла Кочубей.

— Мені хазяїн сказав пригостити того вашого строгого, в костюмі, за рахунок закладу. Віскі.

— Щедрий заклад, — вставила Зоя. — Тут усім наливають задурно?

— Не задурно, — Настя звично зашарілася, стишила голос. — Узагалі-то з мене вирахують. Мій косяк, так хазяїн сказав.

— З вашим хазяїном познайомимося найближчим часом. І поговоримо душевно, — пообіцяла Лора, сідаючи. — Чайку нам зробіть. Хіба що?.. — запитально глянула на Графиню.

— Все одно. Хай буде чай.

Кирпата залишила їх. Зоя виклала цигарки, постукала по столу краєм запальнички:

— Не бачу попільниці.

— Здається, тут не можна курити.

— Ще й курити зась. — Фраза прозвучала її особистим вироком закладу. — Тим паче без прелюдій давайте. Які питання до мене?

Лорі що далі, то більше подобалася її діловитість.

— Ось.

Графиня нахилилася й ледь примружила очі, роздивляючись фото на дисплеї.

— Те саме мені показували в поліції.

— Там є ваше прізвище. Стоїть під першим номером.

— Без номерів, просто перше. — Край запальнички торкнувся екрана. — Але якщо це список ворогів тієї відь­ми, то не дивно, що я — на першому місці.

— Ворогів?

— У моєї колишньої свекрухи не було друзів. Прина­ймні я не пригадую. Напевне, якесь коло спілкування, приємне чи прийнятне для себе. Та й то було до посадки. А коли вийшла з тюрми, навряд устигла повернути колишніх симпатиків. Принаймні за такий короткий час.

— Чому короткий?

Настя принесла на таці два маленькі білі чайнички, дві чашки в червоний горошок, зовсім не в тон заварнику. Сказала, явно відчуваючи провину:

— Чорний. Ви ж не уточнили…

— А ви не цікавилися, — відрубала Зоя, тут же міняючи удаваний гнів на удавану милість. — Нічого, нехай буде чорний. Тільки в мене так само виникло бажання познайомитися з власником і дещо йому порадити щодо персоналу.

— Навіщо дівчину лякаєте? — дорікнула Лора.

Щоб не мозолити вибагливим клієнтам зайвий раз очі, кирпата здиміла.

— Усіх кругом треба трошки виховувати. — Графиня торкнулася свого заварника рукою. — Господи, у них там не окріп. Вони заварили чай у теплій воді. Ні, я таки назву вам пару пристойніших місць. Якщо ви, звісно, в Житомирі затримаєтеся довше.

— Залежить від нашої розмови.

Лора налила собі чаю. Ковтнула — справді теплий. Та не аж такий противний, зберіг смак і міцність. Свого напою Графиня не торкнулася.

— На які результати чекаєте?

— Ви щойно назвали перелік списком ворогів Віри Домонтович, — перейшла до основної теми Лора. — Почну здалеку. Напевне, щось подібне вам уже казала слідча, чи кому ви там давали покази…

— Вербна. Віталіна Вербна.

— Знаю. — До Кочубей остаточно повернулася впевненість, знову відчула себе господинею становища. — Мабуть, Зоє, вона додумалася до того само, до чого і я. Тільки трошки згодом, адже, нагадаю, я раніше за поліцію виявила тіло. Для цього моєму колезі знадобилося вибити двері. Маємо сто разів описане в романах та показане у фільмах убивство в замкненій кімнаті. Тільки двері зачинили ззовні. Це зробив убивця. І викинув ключі, хоча цей пункт — моє припущення.

— Чому я мушу вас слухати?

— Стежте за ходом думок. — Лора відсунула недопитий, вже остаточно вистиглий чай. — Убивця чисто теоретично міг мати власні ключі. Тишком-нишком пробратися глупої ночі в помешкання пані Домонтович, напасти, вдарити по голові, взяти гору в короткій боротьбі, задушити подушкою. Потім навіщось забрати ключі своєї жертви й піти собі геть. Досвід власної сищицької роботи змушує відкинути таке припущення як фантастичне. Ви мене уважно слухаєте?

— І досі не почула, чого ви домагаєтесь.

— Єдина можлива версія тут: Віра Домонтович сама впустила свого вбивцю. Ще й серед ночі. Ймовірно — не раніше першої години. У таку пору нормальні люди відчиняють лише близьким. Або — тим, кому довіряють. Кому вона довіряла?

— Нікóму! — відповідь не забарилася.

— Друзів у неї, з ваших слів, не було.

— Я не так сказала. Віра, напевне, мала друзів, яких втратила чотири роки тому. Проте в неї було небагато часу відновити контакти. Вийшла вона, так сталося, перед власним днем народження. Ця вікопомна подія в жовтні. Спершу вона пересварилася з усіма, хто не догледів за її єдиним Антончиком. Потім — із кожним окремо. Процес забрав більше двох тижнів, цілковито поглинув нашу Віру Леонідівну. До того ж мусила звикати до життя поза колючим дротом. Це поновлення документів, інші бюрократичні штуки. Словом, часу на те, аби знову з кимось задружити, вона не мала. Треба ж спершу з ворогами розібратися.

— Отут ми повертаємося до списку ворогів. — Лора накрила свій смартфон долонею, легенько поплескала. — Навіть той, хто на дух не переносить детективів, вважаючи їх брехнею, має визнати: у книжках, як і в житті, підозра в убивстві падає на неприятелів. Або на кожного окремо, або на всіх гуртом.

Товариство зачекалося.

Усі зібралися в Мірошників. Кермо у свої руки взяла Ніна, чим роздратувала Фролових. Адже Віктор, як найстарший серед усіх, не любив, коли ним керували й планували щось замість нього чи ставили перед фактом. Тим паче, якщо втручалася Романова дружина — з якогось часу Фролов її терпіти не міг, а Єву її присутність що далі, то більше позбавляла впевненості в собі.

Пояснення цьому Віктор мав, та не озвучував, аби ще більше не бентежити дружину. Єва за своїм психотипом була не з тих, хто міг, а головне — хотів домінувати в будь-яких стосунках. Проте в глибині душі їй, як і більшості нерішучих людей, кортіло бути схожою на агресивну владну Ніну. Тому поруч із нею Єва почувалася пригніченою. Фролова це бісило тим паче, що між жінками було сімнадцять років різниці — на Нінину користь. Скидалося на те, що молодша й активніша знецінює старшу, нехай більш пасивну й невибагливу.

Але у світлі останніх подій Фролов вирішив не гарикатися. Просто вислухав Ніну, затим набрав Романа й поставив перед фактом: він приїде сам, Єва лишиться вдома, в неї шок і стрес. Тут трохи перебільшив, проте не зовсім збрехав. Дружина пригадала їхню розмову місячної давнини, після тієї триклятої зустрічі, коли Віктор бовкнув про ймовірну смерть сестри. Картав себе за те, що глибоко притлумлене бажання зірвалося тоді з язика. Чудово розумів, чим йому загрожує сказане місяць тому. І так само чудово усвідомлював Євин переляк.

Ні.

Краще поїде в те лігво без жінки.

Чекали на Зою, бо та ще мусила підхопити по дорозі Дена з Галею. Сотники не мали машини. Точніше, не купили нову, а стару три роки тому продали: влетіли в борги, довелося терміново гасити пожежу. Збір Ніна призначила на сьому вечора, а коли Графині не було о сьомій тридцять — психанула. Фролов тримав себе в руках, бо втручатися в її істерики — гасити пожежу бензином. Тож мовчки сидів у кріслі, пив каву, восьму за день, і слухав, як господиня свариться по телефону по черзі із Зоєю та Галиною. Не приймаючи жодних виправдань, пояснень і навіть зриваючись на мат.

Цим Ніна Мірошник нагадала Віктору Фролову його — тепер уже покійну — двоюрідну сестру.

Такий само прикрий характер.

Хіба не око лихе в Ніни, а язик.

Нарешті трійця з’явилася. Відразу з порога Графиня гаркнула Романові:

— Скажи своїй бабі, хай фільтрує! Бо наступного разу я їй фільтри поміняю!

— Давай зараз! — Ніна виступила наперед, навіть уперла руки в повні боки. — Бач, розумецька! Через тебе ми в лайні, а ти така вся в білому!

— Я вас знати не знаю вже, вважай, два роки! І Віра ваша мені з того часу ніхто! Тільки ж ви, кодло, все одно вин­них шукаєте де попало! Нічого вашій родичці я вин­ною не була!

— З цього місця я б почав розмовляти, — включився Роман Мірошник. — І поговоримо, Зоє, поговоримо. Тільки не тут і не тепер. Ми для іншого зібралися.

— А давайте жити дружно. — Ден Сотник часто брав на себе роль миротворця. — Принаймні поки весь цей кошмар не скінчиться.

— Цікаво, чим, — кинула Ніна. — Одного з нас посадять? Чи всі там будемо?

— Ще ніхто нікого не саджає, — озвався зі свого кутка Віктор Фролов. — З усіх вас я єдиний юрист. Тому знаю, що кажу.

— Чотири роки тому ми тебе теж послухали, — огризнувся Роман. — Навіть не так: лиш тебе й слухали. Ось тепер маємо мороку.

— Спокійно. — З усієї компанії Віктор справді тримався найбільш розважливо. — Ми в такому складі не бачилися з того часу, як наша Віра Леонідівна зібрала всіх у себе й прокляла кожного. Прокльони вдарили по ній бумерангом. Смертю вона домоглася свого: ми почуваємося проклятими. Хай би як це не звучало.

— Віру вбили, — нагадала Графиня. — Називаймо речі своїми іменами. Ми тут усі дорослі люди.

— Ти до чого ведеш? — підозріло запитала Ніна.

— Заперечую нашому дорогому юристові. Точніше, вношу корективи в його тезу. Правда те, що зараз кожен із нас справді мов проклятий. Бо Віра подбала про те, щоб скласти список своїх ворогів. Неправда, що вона домоглася свого своєю смертю. Її вбили, шановні пані та панове.

— Нічого не помінялося, — Ніна вперто стояла на своєму. — Хоч жива, хоч мертва, Віра Леонідівна отруювала кожному з нас життя. Тому, люди добрі, я зовсім не сумую. Хто б не подбав, щоб відправити її на той світ, зробив добру справу.

— Лишається дрібниця. Дізнатися, хто ж із нас такий добрий.

Зоя Граф сказала так — і замовкла, насолоджуючись отриманим ефектом.

— Пропоную тут повноцінно повечеряти. Чесні люди саме так роблять.

— Повноцінно вечеряють?

Лору під кінець дня надто втомила дивна суміш трагічних подій та годин безглуздого очікування. Тож вона насилу стримувалася від звичних гарикань із Гайдуком. Стежити за ходом його думок і тим паче — тлумачити прихований шефом зміст уже не мала ані часу, ані сил, ані натхнення.

— Не чіпляйся до слів.

— А ти діло говори. До чого тут чесність?

— От уже ці жінки, — театрально зітхнув Гайдук. — Ваша ж тема. Кавалер ходить так часто і приділяє стільки уваги, що по-хорошому мав би нарешті покликати заміж. Перетворити випадкові, тимчасові стосунки на тривалі.

— Є таке в жіночій психології, — визнала Лора. — До чого ти зараз хочеш це притулити?

— Аналогія очевидна, Ларисо Василівно. Наша невеличка дружна компанія навідується в кафе під простенькою вивіскою «Кухня» надто часто за два неповні дні. Наші стосунки з цим закладом треба або розірвати негайно, або — оформити як постійні. Зробити тут повноцінну резиденцію, штаб-квартиру. Домовитися з власником про окремий кабінет…

— Тут нема, сам же бачиш.

— …або — хоча б окремий столик.

— Заходь будь-коли, займай вільний. Ажіотажу в закладі не помічено. — Не бажаючи далі переливати з пустого в порожнє, Кочубей підвела риску, закриваючи тему для себе: — Щодо штаб-квартири — приймається. Тут погана кава з автомата, меню без витребеньок та інтер’єр безликий. Але все ж тут краще, ніж у тій казенній квартирі. На мене там усе давить.

— Згода. — Гайдук потер руки. — Ну, де там наша фанатка.

Кирпата Настя з’явилася, ніби з повітря. Лора мала надію, що дівчина не чула їхньої розмови. Швидко переключила її увагу:

— То чим погодуєте сьогодні?

Просте питання вкотре змусило Настю пекти раків.

— Ось же меню.

Вона поклала перед кожним окрему папочку з назвою кафе. Лора звернула увагу: вони різнилися кольором. Гайдукові дісталася синя, Сокіл дивився на рожеву, сама ж вона тримала жовту. Мабуть, власник мав свої уявлення про креативний підхід.

— А риба — яка? — поцікавилася Лора, побачивши страву в переліку.

— Риба, — Настя засопіла. — Жарена. Філе.

— Якої риби філе? — Враз Лорі перекортіло чіплятися, навіть стало трохи соромно за власну прискіпливість. — Добре, хай буде смажена риба. Без гарніру. Салат зі свіжої капусти. Оливкова олія, може, у вас усе-таки є?

— Спитаю. — Щоки кирпатої вже не так пашіли. — Каву будете, запарену?

— Ще не знаю. Хоча… Краще чаю.

Настя повернулася до чоловіків. Сокіл ворушив губами й шкрябав пальцем перенісся. Гайдук узяв справу в свої руки, мовив діловито:

— Мені хтось віскі обіцяв. Несіть. Тільки без вибриків, пригощати не треба. Я заплачу, так вашому хазяїну і скажіть. А ще передайте: ми тепер у вас постійні клієнти. Увесь час, поки в місті.

— Ага. — Інших слів Настя не знайшла.

— Тепер так: відбивну з картоплею вже їв, і ще раз буду. Тільки не пюре цього разу, посмажте.

— Фрі? Такою соломкою?

— Просто смажена картопля, сонце. — Шефові очі усміхалися. — Колезі — те саме, бо піци він уже наївся, так собі розумію. Пляшку коли, правильно? — Соколов­ський кивнув. — Мені ще води мінеральної, без газу. І ще, Насте… — брови дівчини стрибнули вгору. — Можна якось домовитися, що завтра приїдемо на сніданок?

— Та приїжджайте.

— Ви не зрозуміли. Ми б замовили вам уже, чим би хотіли снідати. А ви б чекали нас на певну годину. Чи, скажімо, з дев’ятої до десятої.

— Ми з десятої працюємо.

— О, Господи…

— Чекайте! — В її голосі бринькнули жалібні нотки. — Я скажу хазяїнові. Домовимося, думаю. Для вас зробить.

— Вирішуйте питання. — Гайдук поважно кивнув, тут же, у своїй манері, забув про існування дівчини. — З цим вирішено. Все, як ти хочеш, Лоро.

— Як я хочу, вже ніколи не буде. Бо я, Даниле Семеновичу, хотіла б спокою. Якщо не до кінця життя, скільки я там ще проживу, то бодай до кінця цього року.

— Бажання збігаються. Та розбиваються об можливості, як хвилі прибою об прибережні скелі. Єдиний спосіб бодай трішки видихнути — швидше покласти цій історії край. Вона мені, чесно кажучи, вже отут, — шеф торкнувся ребром долоні горла. — Тож уперед. Ти написала, що знаєш, де наш винуватець.

Лора справді послала повідомлення — Гайдук раз по раз скидав її дзвінок.

— Є версія, не більше.

— Викладай.

Сокіл розвернувся на стільці, дивився зацікавлено.

— Де тебе носить?! — крикнула в слухавку Зоя і, не чекаючи відповіді, почала вистрілювати питаннями, але вже спокійніше, навіть буденніше. — Що ти накоїв, хлопчику? На фіґа? Кому легше стало?

— Я тобі не хлопчик! — вереснув Вадим, і знайомі нотки, яких від неї не приховати, розставили все по місцях.

— Ти знову лигнув. Хоч попустило? І ще раз — де ти? Раптом заховався з пляшкою десь у дворах, за гаражами, де насцяно.

— За якими дурними гаражами, Зоє?!

— Скажеш — знатиму. Підскочу до тебе, заберу. Тебе, між іншим, менти шукають, офіційно. В курсі?

— Я — ні! А ти звідки знаєш?

— Запитую тут я! — Графиня зупинилася на світлофорі. — Слухай, хлопчику, мені незручно крутити бублик однією рукою. Я підберу тебе, де б не був. Усе мені розкажеш, разом щось придумаємо.

— Нема чого розказувати! І не за гаражами я, теж придумала! — Вадим тяжко, уривчасто дихав. — Зоє, ти обіцяла все порішати! Сама веліла залягти на дно і не рипатися, поки проблема є! А тепер, за добу, проблем ще більше!

— Бо ти, бачу, надумав вирішувати їх сам, без дорослих. Прибирати, хлопчику, треба саме проблему, а не людину, яка її створила. І то… Накрутив себе щодо старої відьми, ось і маєш.

— Вона — не стара! Сама мені казала!

— Тихо. — Зоя рушила далі, «камаро» їхало крізь сутінки. — Нехай не така вже стара… була. Але ж відьма, тут я з тобою ніколи не сперечалася. Що скажеш, якщо злов­лять? Віра наврочила тобі, кинула лихим оком, у тебе потік дах, ти перестав себе контролювати, наробив дурниць на службі — тож вирішив убити ту, кого вважаєш джерелом своїх бід?

— Я не вбивав Віру!

— Писок стули. Де б ти не сидів зараз — на весь Житомир чути. Хочеш, пригадаю, як хотів убити, а я ще порадила не кидатися словами?

— Ага! Ти розкажеш про це в поліції! Чи вже розказала? Зоє, ти мене здала!

— Нє-а. Дурні не мели.

— Чого ж мене тоді шукають? Які мотиви?

Правиця на кермі зрадницьки смикнулася. Графиня вирішила не ризикувати, не кермувати в такому стані. Завернула вбік, вибрала місце для зупинки, стала біля бровки хідника.

— Ти погано слухаєш, хлопчику. Щойно розклала тобі хід думок пані слідчої. А люди з Києва приїхали по твою душу. Ховався ти від них…

— Блін, за твоєю ж порадою!

— Цить! Вадиме, я ж подумати не могла, що тебе краще тримати біля себе, під наглядом. У всьому, виходить, і моя провина також. Був би ти біля мене, наша Віра Леонідівна жила б собі далі. А київським могла тебе не виказувати. Заховала б під спідницею…

— Харе знущатися! — Граф ураз схлипнув, і Зоя подумки вилаяла себе — знає ж свого хлопчика, пощо довела до сліз. — Я не вбивав вашої Віри! Я нікого не вбивав!

— Той Гайдук, якого за тебе принижено просили, виклав сьогодні в поліції твою, Вадику, версію подій. Я зустрілася з його підлеглою. Лариса Кочубей, непоказна така, сумна трохи, але дуже розумна. Розклала по поличках, чому твій вибрик на службі дає тобі мотив. А отже, чому ти — перший підозрюваний. Все, про інше поговоримо віч-на-віч. Ти де?

— Не має значення. — Голос раптом зазвучав упевненіше, істерику різко замінила розважливість. — Кажеш, та Кочубей дуже розумна. Ось із нею й поговорю.

— Поговориш — про що? І смисл розмови?

— Мене шукають, — нагадав Вадим тоном, який Зоя чула від нього за весь час украй рідко. — Стежити за дружиною — найпростіший спосіб. Я зараз небезпечний для тебе, гляди, спільницею зроблять. Ти — для мене, чому — розумієш. Гайдука, бач, я підставив. Лишається Кочубей, вона в темі, але стороння особа. Так?

— Мабуть. — Зоя ще не до кінця розуміла, куди Граф веде.

— Скинь мені її номер. Зустрінуся, спробую все пояснити.

Карти вдало лягають. Не далі, як чотири години тому, Лариса сама просила Графиню влаштувати таку зустріч. Зоя вирішила не казати Вадимові про це. Враз стрельнуло — може подумати, що жінки змовилися й тепер маніпулюють ним.

Хтозна, раптом зірветься.

Поки що все непогано складається й без її активної участі.

— Ти правий, — погодилася. — Все ж таки — де ти зараз?

— Контакт давай. — Граф справді вирішив зашифруватися. — Ніде не подінуся. Будемо на зв’язку. Сам забуксував — мені й вирулювати.

— Попередити, що ти дзвонитимеш?

Відповідь Зоя знала: ні.

Після всього сказаного й почутого Сотники не захотіли їхати назад із Графинею.

Фролов пропонував свою допомогу. Але Галина, відчувши готовність Дена погодитися, різко й швидко, на випередження, відмовилася. Її чоловік, зазвичай схильний до компромісів, викликав у Тетерівку таксі. Чекали машину Сотники надворі. Не мали бажання більше залишатися під одним дахом із іншими й не надто приховували це.

— То Галка накручує, — завважив Роман Мірошник, щойно за кумами зачинилися двері. — Дивна вона останнім часом. Ніколи так Деном не крутила.

— Як — так?

Ніна спитала, аби не мовчати. Романа й раніше дратувала така манера дружини. За сімнадцять років подружнього життя звик, часом навіть пропускав повз вуха. Проте з огляду на нинішні обставини ледве терпів її вибрики.

— Мов циган сонцем, — відбувся приказкою. — І щось мені підказує, любі родичі, що ми всі дуже скоро не зможемо збиратися під одним дахом.

— Теж про це думав, — кивнув Віктор Фролов. — То, може, хоч ми будемо розумнішими?

— Нас усіх Графиня оце щойно зробила дурнями! — гаркнула Ніна.

— Гірше — вбивцями, — поправив Роман. — Цікаво, що себе і свого чоловіка вона вбивцями не вважає.

— А ти як думаєш?

Мірошник здригнувся — відповідати на таке питання не готувався.

— Він мусить щось думати? — прийшла на допо­могу Ніна.

— Кожен із нас тепер із цим житиме, — заявив Фролов виховним, батьківським тоном. — Хіба ви не зрозуміли, що Графиня навмисне зібрала нас, щоб нацькувати одне на одного? Тепер кожен підозрює кожного. Проте! — Він зробив багатозначну паузу. — Спробуймо не зважати на неї.

— Нічогенька задачка! — Ніна лунко ляснула долонями. — Отак узяти — і не зважати на паскудну бабу!

— Зоя вважає тебе паскудною навзаєм, — відрубав Вік­тор. — І Галю Сотник, і мою Єву, і нас із Ромчиком разом узятих. Тільки пропоную, як то кажуть, відділити в цій поганій історії котлети від мух. Погодьтеся, ми всі терпіли Зою, поки родичалися. Вона була дружиною вашого брата й мого племінника Антона Домонтовича. Це зобов’язувало нас проводити разом певний час. І Зоя не мирилася з нами, а ми — із Зоєю.

— Ви, адвокати, завжди довго запрягаєте, заходите здалеку й говорите плутано, — буркнув Роман. — Ти не в кабінеті і не в судовій залі, окей? Коротше кажи, бо наслухалися нині різного.

— Віру вбито, ось вам коротко і ясно, — мовив Фролов. — Нашого ставлення до Зої і її ставлення до нас цей факт не поміняв. Скажу більше: коли вона одружилася зі своїм, як його називає, хлопчиком і поміняла прізвище, то з нашого оточення зникла. Це були спокійні й щасливі роки. Аж поки Віра не відсиділа, не вийшла з тюрми і знову не ввела колишню невістку в наше коло.

— Тут згодна, — встряла Ніна. — Це очевидні для нас усіх речі, Віть.

— Але так само очевидно, що Віру хтось убив. Не менш очевидне й сказане Графинею: вночі Віра не могла відчинити нікому чужому. Вона й своїх не надто пускала. Зоя першою додумалася до того, до чого, наприклад, я допетрав би трошки згодом.

Роман із Ніною перезирнулися.

— Ти хочеш сказати…

— Я вже сказав, — Фролов не дав Мірошникові закінчити фразу. — Ми можемо не сприймати Зою. Проте Вірине життя забрав хтось зі своїх. Той чи ті, кого вона знала. І кого могла впустити глупої ночі до себе у квартиру.

— Стоп-стоп! — Ніна подалася вперед, тепер не говорила — сичала. — Зараз ти стаєш на бік Графині? Вбив Віру хтось із нас? І чому ти сказав — ті? Її вбивали кілька людей?

— Цього я не знаю, — озвався Віктор. — Справу веде така собі Вербна, з нею трошки знайомий. Працює давно, та нічого надскладного їй не розписують. У своєму ділі компетентна, але все ж таки середнячок.

— Що дає твоя характеристика?

— Нічого страшного — й чимало водночас.

— Знову заводиш у темний ліс.

— На жаль, Ніно, ми всі вже на його галявині. Гаразд, до біса образне мовлення й натяки, — Фролов прокашлявся. — Вербна з тих, хто хапається за найпростішу версію. Працює з тим, що лежить на поверхні. Іноді інших версій не треба, перший здогад — єдино правильний. Іноді вона не париться альтернативою. Таким чином, слідча вже підозрює кожного з нас. Зоя Граф тут ні до чого, бо, напевне, теж під підозрою. Як і її чоловік.

— Я теж на неї думаю! — вигукнула Ніна.

— Справді? А вона — на тебе. Завтра кожного з нас поч­нуть допитувати — і ми почнемо валити одне на одного. Хіба досі не ясно, що ми двічі зайдемо в річку, в яку зайшли чотири роки тому? Любі мої, дорогесенькі, віднині кожен сам за себе. Ось у чому права Графиня! Ось за що маємо їй дякувати!

— Дякувати? — Роман гикнув від подиву.

— Так, дякувати. За вчасне попередження. Нехай у такий скандальний спосіб, але Зоя поставила кожного перед фактом: доведеться дбати про захист самим. І думати про алібі. У вас обох є алібі на вчорашню ніч?

Мірошники знову обмінялися швидкими поглядами.

— Мені цього досить, — кивнув Віктор. — Надалі тримайте себе в руках. Не дійшло? Ви щойно виказали себе, родичі. У когось із вас алібі немає. І адвокатом вашим, на жаль, я бути не зможу.

Щур.

Ось ким відчував себе Вадим Граф уже третю добу. Хіба з суттєвою поправкою: щури не ховаються, вони просто так живуть. Той факт, що вони тікають від людей, не свідчить про їхню боягузливість. Навпаки: то люди бояться щурів. Одна сіра хвостата тваринка здатна налякати людський натовп, розігнати його — й не всяка доросла людина наважиться гнатися за порушником спокою. Ба більше: пацюки викликають огиду та вганяють у жах, тож без зайвої потреби людина не поткнеться туди, де є шанс зустріти бодай одного гризуна, не кажучи вже про невеличку зграю.

Ні, Вадим пояснював собі свої відчуття інакше. Щури не бояться людей — та все ж воліють не потрапляти їм на очі. А людина, уздрівши пацюка, ненавидить тварину й подумки готується знищити, нехай звіринка ще нічого не встигла нікому зробити лихого.

Словом, бути щуром означало для Графа зробитися ізгоєм.

Опинитися поза законом.

Власне, так для нього все й складалося.

Прикро, що Вадим не міг знайти для себе прийнятного пояснення, чому все погане почалося саме з нього й чому він опинився крайнім у давній історії, до якої не мав жодного стосунку. Припускав: для Віри Домонтович зробився найслабшою ланкою, тому вона атакувала його найперше.

Лихе око.

…Вадим Граф справді вірив у таке.

Почасти тут є бабусина провина. Більшу частину життя вона прожила в селі й була втіленням усіх можливих і неможливих забобонів. І виховувала онука, беручи їх за основу. Його батьки втомилися знімати з хлопчика різні брудні мотузочки, забирати та викидати на смітник камінчики й інший мотлох, котрий баба наполегливо називала оберегами. Аби не сваритися, в якийсь момент махнули на старшу жінку рукою, з чого та дуже тішилася — й цілковито заволоділа онуковою свідомістю. Цікаво, що одного разу стався злам — і Вадикові все це почало подобатися.

Аж до того часу, коли класна керівничка наполегливо почала просити батьків лікувати підлітка від нападів безпричинного страху. Справді, налякати Вадима могло що завгодно, і цьому можна було б дати раду, якби не безжальні підлітки довкола. Граф став ідеальним об’єктом для лихих жартів, котрі його завжди лякали, — й неабияк тішив їхніх авторів. Кінець кінцем приколи почали перетворюватися на елементарне цькування. Але Вадик не мав звички жалітися, тож захищався у єдино прийнятний спосіб — занурювання в себе й депресію. На такий його стан ані батьки, ані вчителі не зважали, списуючи все на переломний вік.

Та одного дня депресія цілком очікувано вилилася в агресію.

Хто і в який момент переступив червону лінію й викликав вовка з лісу, Вадим не міг згадати ані тоді, ані потім. Найпевніше, якась порівняно легка кривда стала краплею, котра переповнила чашу його терпіння. Графові раптово зірвало гальма, від кривдника його відтягувало четверо, включно з переляканою класною керівничкою, а потім хлопця вирішили перевести від гріха подалі в іншу школу. Ще й в інший район міста.

Батьків скаліченого однокласника насилу вмовили не судитися. Мама зробила неможливе, підключила людей, до яких ніколи не зверталася раніше й ні про що не просила надалі. Око, яке оскаженілий Вадим мало не видряпав, удалося врятувати вчасною, дуже складною й недешевою операцією. Звісно, витрати родина Графів узяла на себе, але довелося продати бабусину хату в селі. Після чого баба, не маючи інших варіантів, до кінця життя поселилася в них удома. Вадим спав із нею в одній кімнаті й щоразу відвертався до стіни, коли та починала щось шепотіти.

Він навчився глушити страхи випивкою.

Дуже рано відкрив для себе цей спосіб.

Від дружини не мав секретів. Та й не треба, рано чи пізно природа мусила проявитися. Вадим не міг давати раду власній натурі. Ось чому Зоя вирахувала його, зробила правильні й логічні висновки.

Адже Вадим Граф справді вбив Віру Домонтович.

За останні дні чинив так кілька разів. І зробив би це знову, знову й знову…

Минулу ніч утікач провів у дешевому й холодному номері комунального готелю. Спершу подався був до хостелу, там умови кращі, хай душ і туалет один для всіх на поверсі. Але дівчисько, коротко стрижене й фарбоване у фіолетове, повело носиком, скривилося й тицьнуло пальцем у перелік тамтешніх правил. Перший пункт забороняв поселення осіб, котрі перебувають в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння. Другий — приносити й розпивати спиртне. Третій — вживати наркотики.

Усе зрозумівши, Вадим вирішив не шукати зайвих пригод на свою спину. Подався до готелю, там хоч дорожче, та порядки не такі драконівські. По дорозі випив іще, прихопив із собою пляшку коньяку, щоб не витикати носа надвір без потреби, і по обіді вже спав неспокійним п’яним сном, не роздягаючись, загорнувшись у тонку ковдру й строкате старе покривало. Прочухавшись глибоко під вечір, він не піддався спокусі ввімкнути телефон — ви­йшов, прогулявся до найближчого маркету, повернувся з новою пляшкою.

Далі — провалля, чорне, суцільне й глибоке.

Уранці нічого не міг пригадати. Боліло все тіло, не лише голова. Відчував лиш: наробив горя, вскочив у халепу, з якої просто так не вибратися. Найбільш прикрим у Вадимовій ситуації було те, що він не наважувався озватися ані до Зої, ані до когось іще. Зрештою довелося виселятися з готелю пополудні, й кілька наступних годин Граф тинявся Житомиром без жодної мети, міряючи кроками вулиці й кружляючи кварталами. Піша прогулянка не прочистила голову, невизначеність лякала все дужче — і тоді Вадим ризикнув нарешті ввімкнути телефон.

Побачив півтора десятка пропущених викликів, більшість — від Зої, та були ще якісь невідомі, не підписані номери.

Дружина набрала його миттєво, варто було Вадимові з’явитися в мережі.

Вислухавши її, знову вимкнув телефон.

І вчинив, як здалося, парадоксально: подався додому. Вдруге, міркував Граф, його там навряд чи шукатимуть. Після почутого краще не світити лицем ніде. Нехай це страхи без підстав, нехай психоз і він себе накручує, проте іншого місця для хованок у нього просто не було. Зої теж вирішив поки що не зізнаватися, де заліг. Так надійніше, принаймні ще цю ніч треба пересидіти. Там — як піде.

Уже коли купував по дорозі чергову пляшку, цього разу — горілки, рука зрадницьки здригнулася. Він навіть відступив від каси, пропускаючи перед собою такого ж пияка, тільки старшого за віком, замислено покрутив у пальцях картку. Досвід служби в банківській охороні застеріг від розрахунків пластиком — транзакцію можна легко відстежити, а заразом і пересування того, хто заплатив. Згадавши, що платив карткою вчора в готелі й маркеті неподалік, Вадим тихо вилаявся, постукав себе краєм картки по лобі. Те, що його досі не зловили, вважав удачею, якої більше не буде. Можна зняти готівку, бачив банкомат за рогом. Але біда в тому, що його квартира-сховок була за три квартали. Розумному — досить, аби вирахувати місце втікача.

Зараз, після всього, Графа явно шукають активно й системно.

На щастя, тієї готівки, яку мав, вистачило впритул. Додому не йшов — біг, проскочив у парадне непоміченим, принаймні так здалося і хотілося вірити. Побачивши, що без нього заходили, й зрозумівши, що, крім Зої, нікому, Вадим хотів крутнутися й чкурнути геть. Але здоровий глузд нарешті почав перемагати страх: утікач просто не мав куди далі тікати. Тому зачинився зсередини, як робив не раз, коли дружина виганяла сюди, аби прийшов до тями. Скинув куртку, черевики, відтак усе-таки роздягнувся до білизни.

Сів на ліжко, неквапом випив — і робив так доти, доки не зморив сон.

Вона вирішила не вимикати мобільник.

Лорі кортіло нарешті виспатися. Для того треба спробувати заснути. Можливо, нинішній день вимотав її так, що вдасться заснути. Нехай тривожним, як часто бувало, проте все одно — сном. Але досвід минулої ночі підказав: краще нехай дзвонять, коли є потреба, аніж потім збирати по Житомиру мертві тіла. Чуйка підказувала Кочубей: тепер її турбуватимуть часто, не завжди — в зручні для того моменти. Можуть розбуркати, можуть не розбуркати, зате совість у кожному випадку залишиться чистою.

І як у воду гляділа: ще не почала влягатися, як її телефон ожив.

— Кому робити нічого, початок на одинадцяту. — Гайдук виріс на порозі її кімнати.

— Номер незнайомий. — Вона відповіла. — Так, слухаю вас.

— Ви… Ви Лариса? — На тому боці чувся молодий тремтячий чоловічий голос.

— Краще Лора, — машинально уточнила. — З ким…

— Я Граф! Вадим Граф! — Їй не дали договорити.

Напружившись, Кочубей перевела телефон на гучний зв’язок. Гайдук ступив ближче.

— Ви де, Вадиме? Ви нам дуже потрібні, не бійтеся, не ховайтеся. Куди приїхати по вас?

— Вона зі мною говорила! — Хлопець не стримував істерики.

— Хто — вона? Ваша дружина?

— Віра! Відьма! Вона дзвонила мені з того світу!

Гайдук покрутив пальцем біля скроні. В кімнату зазирнув Сокіл із цікавим виразом обличчя. Шеф простягнув руку з наміром узяти телефон. Лора похитала головою.

— З вами все гаразд, Вадиме?

— Я не п’яний! Не під наркотою! Мертва відьма кличе мене з того світу! Це правда!

— Він уже чує голоси, — мовив Гайдук. — Погане діло. Треба їхати.

— Ми заберемо вас просто зараз! — Лора відмахнулася від шефа. — Де ви?

— Вдома! Не там, де Зоя…

— Стоп, знаю! Вчора була там разом із нею! — Сокіл почув, кивнув, пішов одягатися, вона трошки знизила градус, тепер умовляла: — Вадиме, будьте там, чуєте? Нікуди не виходьте. Ми доїдемо хвилин за двадцять, не швидше. Коли будемо поруч, я вас наберу. Тільки тоді виходьте, чуєте? Тільки тоді, Вадиме.

— Мені страшно, — з Лорою зараз говорила велика вразлива й налякана дитина. — Я хочу вам здатися.

— Усе буде добре. Не затримуйте, ми вже в дорозі!

Розмову обоє припинили одночасно. Гайдук випередив Лору, підхопив її пальто, подав. Навіть у такій ситуації шеф не намагався бути джентльменом — справді був ним. Вона не застебнулася, пішла, як була, простоволоса.

— У пацана білка, — сказав Данило впевнено. — Я б лікаря якогось підтягнув. Тут нема кому дати раду його галюцинаціям. Уявляю, що він нам набалакає.

— Ти їдеш? — Лора ніби не чула його.

— А то! Другу добу за ним ганяюся!

Поки Гайдук одягався, Кочубей знайшла потрібний номер.

— Зоє, вибачте, що пізно, — не дала відповісти, вела далі: — Відбій, знайшовся ваш чоловік.

— Я дала йому ваш контакт. Він просив. — Графиня говорила спокійно.

Значить, правда. Ти знала, де Вадик. Молодець, Ларисо Василівно.

— З ним щось не так. — Лора не озвучила свою думку. — Ми їдемо по нього, туди, де ми були з вами вчора.

Тепер розмовляла на ходу: вони вийшли з квартири, Гайдук зачиняв двері, Сокіл викликав ліфт.

— З ним давно щось не так. І ви знаєте, — тон Зої лишався незворушним. — До речі, чоловік озвався й до мене. Це якщо вас раптом здивувала моя обізнаність. Сама дізналася, де він, хвилин десять тому.

Один-один.

— Вам краще теж приїхати. Хтось близький швидше заспокоїть людину в такому стані.

— Якби могла заспокоїти, він би не втік. Але я їду, Лоро. Зустрінемося там.

Кирпата офіціантка Настя щиро образилася: вони замовили сніданок і не приїхали.

Лора не знала, чи треба дівчині щось пояснювати. Взагалі не розуміла, чи хоче їсти. Було вже глибоко по обіді, до «Кухні» доїхала на таксі, а привели сюди звичка та інерція. Кочубей не мала жодного бажання лишатися в чотирьох стінах казенної квартири довше, ніж треба для того, аби прийняти душ і хоч якось дати лад волоссю й обличчю.

Із поліції всіх трьох відпустили близько третьої ночі. Щойно повернулися додому, Гайдук наказав усім спати. А Лорі — ковтнути снодійне, без розмов. Кочубей заперечила для порядку, аби не виглядало, що вона, доросла незалежна жінка, готова коритися наказам. Але в глибині душі навіть подякувала обставинам, що дозволили згрішити й ковтнути-таки таблетку. Три останні ночі склалися не на краще, Лора й без того наблизилася до межі, і якщо не сьогодні, то за кілька днів усе одно потягнулася б до ліків.

Інша річ — вона мала надію, що до того часу все скінчиться і Гайдук дасть їй вихідний. Або, як він сам казав, відсипний.

Штучний сон украв Лору в ліжко майже на весь світловий листопадовий день. Виборсалася з його обіймів, коли годинник показував майже першу. Поки крутилася й боролася із залишками дії ліків, спливло ще тридцять хвилин. Під гарячу воду загнала себе силою, а вже потім увімкнула телефон. Не дзвонив ніхто, так вони домовлялися, і Лора набрала шефа.

Той уже мав більше новин, ніж учора.

Іншого місця для зустрічі, ніж знайоме кафе, вирішили не шукати. О цій порі в «Кухню» традиційно майже ніхто не заходив. Хіба дві жіночки примостилися за чаєм із тістечками й жваво теревенили, не зважаючи ні на кого й ні на що.

— Вибачте, заспали трошки. — Лора вимучила усмішку. — Мої сирнички ж не зіпсувалися? Підігрійте. І кави запарте, отієї, вашої…

— Хазяїн пообіцяв вирішити з машиною, — похвалилася Настя.

— З машиною?

— Ну, з цією, яка кохве робить, — кирпата мовила з такою гордістю, ніби розв’язала проблему сама. — Ви якщо в Житомирі ще побудете трошки, то й скажете, добра штучка чи ні. На собі випробуєте.

— Дякую. — Лора вперше за останні дні подумала, що справді не знає, чи довго ще їй тут лишатися. — Мої колеги скоро приїдуть. Погрієте їм теж сніданки, щоб не пропало.

— У нас нічо не пропада! — Сьогодні справді був день Настиних перемог.

— Прекрасно. І каву принесіть зараз. Треба прокинутися.

— Добре вам. Спите, скільки влізе.

Кочубей відкинулася на високу спинку, заплющила очі. Кирпата зрозуміла сигнал, дала Лорі спокій, залишила її.

…Учорашні вечір та ніч стали для неї за час відрядження найбільш насиченими. Й водночас — чи не найменше від початку цієї дивної історії змістовними. Маючи не лише уявлення про розшукову роботу, а й практичний досвід, вона не розуміла, що відбувається і чого від них усіх хоче житомирська поліція.

Бо почалося все з Графининої істерики.

Вона впізнала для протоколу чоловіка, а потім почала сипати прокльони на адресу мертвої Віри Домонтович, звинувативши її в навмисному вбивстві. На місце приїхала не Вербна, інший слідчий з іншого управління, що мало логічне пояснення: справи, яку вела його колега, чинна пригода жодним боком поки не торкалася. Ба більше: молоденький слідчий зробив мисливську стійку, почувши адресні звинувачення, й відразу почав з’ясовувати, хто така Домонтович і які в неї мотиви. Її вбивство, мабуть, не вважалося чимось екстраординарним, про що треба знати всім місцевим поліцейським, включно з патрульними. Довелося Лорі втручатися й пояснювати все. Аж тоді слідчий зв’язався з Вербною.

Поки та їхала, лікар зі «швидкої» зробила Зої укол, потому її повезли додому. «Камаро» лишили тут, адже в такому стані, під такими сильними ліками, машину вести ніхто не дозволить. Перше, що обурено сказала слідча загалу:

— Навіщо мене сюди смикнули?! — І відразу визвірилася персонально на Лору: — Ви по Житомиру вже другу добу трупи збираєте!

— Ні. — Кочубей дивував власний спокій, очевидно, так вона реагувала на шок від побаченого.

— Що — ні?

— Зараз немає дванадцятої. Двох якось пов’язаних між собою осіб убили протягом однієї доби. Віру Домонтович — близько другої ночі, точного часу настання смерті не знаю. Вадима Графа, одного з тих, чиї прізвища були в її записнику, — о двадцять другій п’ятдесят три. Тут точно скажу, бо є три свідки.

— Розумна, да? — визвірилася Вербна.

— Не дурна, — погодилася Лора. — По обіді цього ж дня ви особисто призначили Графа головним підозрюваним у вбивстві Домонтович. Хлопця оголосили в розшук. Ось, знайшли.

— Обійдуся без ваших порад! — огризнулася слідча.

— А я ще нічого вам не раджу, — парирувала Кочубей. — Думки вголос, нас познайомили однакові обставини.

— Не плуталися б ви під ногами!

— Віталіно, — зітхнула Лора, — свідки не плутаються під ногами. І не валяються. Ми для всіх присутніх тут — свідки, важливі свідки.

— Свідки — чого?

— Хоча б убивства Графа.

— Хто вам сказав, що це — вбивство?

Кочубей отетеріла. Схожі емоції відчув Гайдук. А Соколовський не стримався, постукав себе зігнутим пальцем по лобі.

— Чекайте… На наших очах машина збила людину, яка стояла на тротуарі…

— Неправильно висловилася, — Вербна мотнула головою. — Уточнюю: ви впевнені, що вбивство — навмисне? У нас ДТП щодня, шановні колеги чи хто ви там. Не лише в місті, в країні. Знаєте статистику? Кількість смертей на дорогах перевищує кількість бойових втрат на війні, це офіційна статистика.

Про бойові втрати Лора спокійно слухати не могла, ще й у такому тоні. Хотіла гикнути, та Гайдук відчув, уловив настрій — поклав руку їй на плече, стиснув. Поки Кочубей давала лад думкам, він підключився, перехопив ініціативу.

— Хіба вас не дивує, шановна, що людину отак, проти ночі, збиває машина біля будинку, де вона жила?

— Граф тут тільки ночував, — відрізала Вербна. — Він узагалі ховався. Від вас. Від нас. Від усіх. Давайте так, шановний. — Зараз вона говорила не так до нього, як працювала на публіку. — Загиблого підозрювали в навмисному убивстві. Він мав мотив, і ви ж самі, пане Гайдук, мені його озвучили. Не далі, як сьогодні вранці. Той факт, що Граф мертвий, підозри з нього не знімає. І ще одне. Де машина, яка його збила? Марку можете назвати чи номер? Хто кермував? У якому стані був водій? Тиждень тому джип заїхав на хідник просто в центрі міста, серед білого дня. Там зупинка, люди чекали на маршрутку. Не всі встиг­ли втекти, зараз у реанімації неповнолітня дівчинка, її бабуся — в тій самій лікарні, з переломами, хоча і в кращому стані. Винуватець нічого не пам’ятає, очухався вже в камері. Двадцять три роки, наркотики. Ще будуть питання до мене? Ні? Чудово. Тоді в слідства чимало питань до вас усіх і до кожного окремо.

А потім Лора не могла відповісти собі, що від неї хотіли почути поліцейські. Зрештою закрутилася голова, тож вона попросила дати їй поки що спокій, аркуш паперу та ручку. Напише детальне пояснення всьому, що бачила. Звісно, жодних своїх думок, припущень, без наміру втрутитися в чуже слідство…

Ранні сутінки вганяли в депресію.

Цього разу стан загострило снодійне, бо Лора встигла захопити лише кілька останніх годин білого дня. Точніше, сірого — Житомир повільно огорнув рідкий рваний туман. Він виявився нещільним, нагадував старе, багато разів пране й латане простирадло господині, яка має гроші купити нове, але сила звички переважає. Хай воно кілька разів зашите в непомітних чужому оку місцях. Зате батьки свого часу доклали зусиль, аби роздобути його, дефіцитне, й дати на весільний посаг.

Лорина мама мислила саме так — і сама Лора до заміжжя й переїзду від батьків спала вдома на старому, що розповзалося від віку, частоти прання й використання. Найбільше шокувала Лору новенька, ще й накрохмалена постільна білизна, яку мама більше десяти років ховала глибоко в надрах шафи, аби урочисто подарувати доньці в день весілля.

Ті простирадла Лора застелити не змогла — спрацював незрозумілий блок десь усередині. Просто не могла взяти їх до рук. Зрештою віднесла в лікарню швидкої допомоги, проте досі не спромоглася викинути з пам’яті.

Ось як тепер, коли вийшла в міський листопадовий туман.

Зустрітися найперше з Фроловим було її ідеєю. Гайдук не заперечував, узагалі залишив Кочубей цілковиту свободу дій. Єдиною умовою в таких випадках було тримати шефа в курсі поточних справ — і короткий підсумковий звіт щовечора. А також — не зволікати, відразу казати, коли потрібні допомога, підтримка, зокрема — особисте втручання. Чоловіки намірилися їхати на Київ відразу по обіді, та Гайдук навмисне затримався: чекав новин із головного офісу.

— Зранку нарізав технарям задач, — пояснив Лорі. — Якби не заморочилися вчора, ти б уже мала все на руках.

— Моя провина, — кивнула вона. — Сама мусила подумати про це. Ще вчора.

— Голова в тебе одна, — усміхнувся Данило кутиком рота. — Золота, вкотре визнаю, дуже цінна. Але — одна. Ти не маєш думати про все відразу, інакше не додумаєшся ні до чого.

— Тільки час втратили. Добу щонайменше.

— Не парся. Зуб даю, Ларисо Василівно, що тутешня поліція досі не допетрала, не використала шанс. Ми йдемо попереду, навіть коли діємо із запізненням.

— Звідки ти знаєш, що Вербна проклацала цю тему?

— Елементарно. Вициганив у неї лише роздруківку Графових дзвінків. Про інше пані слідча навіть не обмовилася. А я не підказував. Вербна виконала рекомендації свого начальства. Показала мені, сторонньому, документи ОРД[9]. Там може за добу зібратися велика купка паперів?

— Ні.

— Бачиш, відповіла. Якби інформація, на яку я зараз чекаю, серед документів була, Вербна сто відсотків показала б. Машинально, щоб я бачив — вони теж працюють.

— Згодна.

Аби прискорити процес, Гайдук набрав потрібного спеца в київському офісі. Насварив, обізвав черепахами. За пів години отримав на пошту потрібний файл, глянув, гмикнув, перекинув Лорі. Вона теж пробігла його очима. Потім — ще раз, уже уважніше, прокручуючи й тасуючи нові зачіпки. І вже тоді вирішила: першим візь­меться за Фролова.

З усіх, кого Віра Домонтович за життя призначила ворогами, чоловік із базовою юридичною освітою підходив їй зараз найкраще.

Подзвонила. Назвала себе. Висловила співчуття. Домовилася про зустріч, відзначила: Фролов ні про що не питав, погодився відразу. Спитав, чи зручно приїхати в його контору. А Гайдук підвіз, побажав удачі й спокійної ночі, нагадав, що Сокіл повернеться завтра так рано, щойно зможе.

І Лора вийшла з машини в сірий туман.

Давно так гостро не відчувала себе самотньою, покинутою близькими людьми й найкращими друзями.

Погода відповідала настрою: клапті сірого туману змив дрібний дощик.

Вона могла взяти таксі, бачила ряд машин просто перед собою, біля торговельного центру. Але казенну квартиру зненавиділа до такої міри, що дощовий листопадовий вечір давав більше затишку й навіть захисту, ніж порожня двокімнатна цегляна коробка. Лора швидко знайшла тому пояснення: лише початок на шосту, не так пізно, довкола на вулицях чимало народу. Привабливо світяться великі й малі вітрини, за вікнами кафе й ресторанів сидять люди або зі своїми турботами, або позбавлені турбот.

Нарешті Лора згадала, що так до пуття й не роздивилася місто. Дивно, Житомир недалеко від Києва, а доїхати сюди дотепер вона не мала часу. І, правду кажучи, великого бажання теж. А втім, проблема тут зовсім не в Житомирі, Чернігові чи будь-якому іншому, не баченому раніше місті чи містечку. Просто Лора вважала себе домосідкою. А після загибелі чоловіка нікуди особливо й не тягнуло саму.

Тож вирішила прогулятися пішки, хай під дощиком — але й не дуже довго. Пройтися просто так хотіла давно. Відчула втому від постійного сидіння, хоч у машині, хоч десь за столиком. Бажання розім’яти ноги перемогло нелюбов до вологого вітряного листопада. Куди йти — не знала, в місті орієнтувалася дуже слабо. Знала адресу, де ночувала, тож не загубиться, завжди можна сісти в таксі.

До всього, коли неквапом ідеш — краще думається. А інформації для роздумів отримала більше, ніж планувала. Вже заплуталася між трьох сосон. Треба розкласти все по купках, відділити грішне від праведного. Якщо, звісно, в цій дивній історії можна знайти щось праведне.

Не встигла зосередитися — задзвонив телефон.

— Отак ви швидко доїхали? — сказала в слухавку.

— Куди, ми ще в дорозі. Заїхали перекусити, — пояснив Гайдук. — Дзвоню тобі, бо на трасі зв’язок зникає.

— І що хочеш почути?

— Уважно вислухаю все, що скажеш.

Лора втягнула голову в плечі. Говорити на серйозні теми отак, посеред вулиці, не любила. Проте ще гірше — зайти кудись у приміщення, маркет чи ресторан, аби побалакати там. Усюди чужі вуха, і сторонніх не стосується розмова. Ніхто не дослухається, людей просто дратує, коли поруч із ними хтось довго й голосно обговорює своє.

— Зараз не дуже зручно.

— Лоро, потім навряд чи буде зручно мені. — Гайдук був категоричним. — Ти ж розумієш, я хочу зустрітися з начальством, маючи максимально повний патронташ інформації.

— Де тебе подіти. — Лора саме підійшла до невеличкого скверика, звідки погода розігнала любителів прогулянок, і звернула туди. — Фролов мене прогнав.

— Ти на щось інше розраховувала?

— Навпаки. Якби повівся інакше, позбавив би мене змоги маневрувати у висновках.

— Ділися.

— Чекай, стану десь, де не так крапає.

Лора покрутила головою. Сквер освітлювався, і вона аж тепер звернула увагу: територію відкрили зовсім недавно, після ремонту. Ноги стояли на новенькій тротуарній плитці, викладеній із різнобарвних квадратиків. Ліхтарі так само здавалися новенькими, якщо можна так сказати про паркові ліхтарні стовпи, — дизайнерськими. У біло-рожевому світлі дощик здавався об’ємнішим.

— Ти де? — почула у вусі.

— У Житомирі, — зуби ледь клацнули, почала мерзнути.

— Дотепно.

— Шукаю, де б примоститися. Дерев насадили, тротуари обладнали, лавок скрізь наставили. Сиди хоч із ранку до ночі. А від дощу сховатися ніде.

— Під дерево й стань.

— Дякую за пораду, от, прям, дуже дякую!

Проте іншого виходу справді не мала — ступила з алеї під високу ялину, під дашок широкої густої гілки.

Секретарку Віктор Фролов відпустив раніше.

Навіть наполіг, щоб ішла, взяла недороблене з собою. І взагалі, може так скластися, що завтра теж доведеться працювати вдома. Досвідчена помічниця нічого не питала. Зібрала, що треба, трошки забарилася й зіштовхнулася у дверях із Ніною Мірошник.

— Вечір добрий, — жінка спробувала ввічливо всміхнутися.

— Там? — Ніна кивнула на напівпрочинені двері кабінету.

Господар офісу вже сам широко розчахнув їх.

— До побачення, — чітко промовив Фролов до секретарки, а коли та, збентежена небаченою дотепер поведінкою нотаря, швиденько пішла, глибоко засунув руки в кишені штанів. — Ти що тут робиш?

— Отак навіть! Сам покликав, аврал у нього, а тепер…

— Кликав я не тебе, Ніно. Твого чоловіка. Для чоловічої розмови.

— А приїхали ми вдвох. За моєю спиною жодних розмов не буде.

У цей момент зайшов Роман, зиркнув на дружину винувато:

— Машину ставив. Натулили тут своїх коней — приткнутися ніде нормальній людині. Що в тебе горить, дядь Віть?

Мірошник дядькав до Фролова вкрай рідко, зазвичай — коли підкреслював дистанцію.

— У нас горить, племіннику. Забув: ми в одному човнику? До речі, навіть добре, що взяв Ніну з собою. Вона одна з нас. Отже, її так само стосується.

— Що стосується?

— Все!

Фролов навіть не думав, що так рявкне, — вирвалося спонтанно, він навіть тупнув ногою раз, удруге, втретє. Зрозумівши враз, який недолугий вигляд має хазяїн солідного офісу в нападі паніки й істерики, опанував себе. Осмикнув краї піджака, поправив круглий виріз джемпера, кивком покликав прибулих за собою.

У кабінеті за звичкою останніх днів щільно причинив двері. Сів не за стіл — на його краєчок, знову заклав руки до кишень. Ніна обрала іншу модель поведінки: обійшла стіл, сіла на хазяйське місце. Довершуючи óбраз, розвалилася й поклала на протилежний край ноги, взуті в короткі шкіряні чобітки.

— Ромчику, може, поясниш коханій дружині правила поведінки? — процідив Віктор.

— Після тебе.

— Тобто?

— Спершу ти поясниш, чому зірвав нас сюди, і взагалі — що сталося? Звичайно, крім того, що якась хрінь убила чоловіка Графині.

— Машина його збила.

— Сама? За кермом ніхто не сидів? — кинула зі свого місця Ніна.

Єдино правильним способом Фролов вважав не реагувати на її присутність. Хай хоч із ногами на стіл залізе, може гола там улягтися. Сказав Романові прокурорським тоном:

— Він дзвонив тобі перед смертю.

— Тобі теж! — почув у відповідь. — Ти звідки знаєш? Хоча чого це я… Звідти, звідки і я.

— Баба зі служби безпеки дістала й тебе?

— Яка баба, Вікторе? З якої служби? Якої безпеки?

— На столі, трошки далі від лівої ноги твоєї жінки, лежить візитка. Візьми, почитай.

Мірошник підкорився, покрутив прямокутник у руці, передав Ніні.

— Кочубей Лариса, ще й Василівна. Хто така?

— Там написано. Годину тому вона була в мене. І довела, що Граф, перш ніж його гепнули, дзвонив тобі.

— Мене, пане Фролов, питала про це слідча. Тебе, значить, чомусь не питала. Якщо довелося спілкуватися хрін його знає з ким.

Фролов відліпився від стола, став так, аби обоє присутніх могли бачити його. Зараз знову відчув себе не просто старшим, а й володарем становища.

— Чому я не знаю, що ти розмовляв із Графом? Мається на увазі — чому почув це не від тебе, а, як ти мудро зауважив, хрін його знає від кого.

— Ти, Вікторе, так само балакав із Вадимом. У той самий час.

— Тобі він дзвонив першому. А в поліції мені про дзвінки словом ніхто не обмовився. Тебе чомусь запитали. Дивна гра, не здається?

— Я дупля не ріжу в поліцейських іграх!

— Зате я, як ти кажеш, ріжу! — Фролов знову зірвався. — Треба було вчора серйозніше сприймати Зойчині заяви. Бач, уже не вона одна думає, що хтось із нас причетний до тітчиного вбивства.

— Хіба ні?

Чоловіки дружно глянули на підзабуту Ніну. Вона ж увесь цей час не міняла пози. Лише переклала ноги з однієї на іншу.

— Може, тобі справді треба трошки притримати язика? — просичав Мірошник.

— О! А хто і звідки в нас тут такий сміливий? Спав — і прокинувся?

— Зараз, дорогі мої родичі, в нас усіх буде ще більше причин кидатися одне на одного. — Фролов укотре спробував керувати процесом. — Ця Лариса Кочубей має свій, незрозумілий поки що мені інтерес, який спонукає її вести паралельне слідство. Бачив я таких, толкова. І незалежна, на відміну від Віталіни Вербної. Для слідчої важливіше зіпхнути справу й забути. Служба безпеки банку «Омега» інакше працює. Словом, Кочубей знає: ти про щось говорив із Вірою за годину чи трохи більше до того, як її вбили. Поліція не має таких відомостей. Поки що не має.

Ефект цілковито задовольнив нотаріуса.

Роман не встиг оговтатися: Ніна пружною кішкою підхопилася, кинулася на чоловіка. Віктор не втручався, і якби Мірошник вчасно не перехопив її руки, то з одним оком довелося б попрощатися. Чи в кращому разі — ді­стати відчутну травму. Щонайменше дружина могла подряпати йому обличчя.

— Козел! Сволота! Навіщо, чому?!

Ніна кричала, виривалася, звивалася. Роман перейшов у контратаку, сильно відштовхнув. Жінка пролетіла через увесь кабінет, вдарилася об стіл, зойкнула. Тут уже Фролов прийшов на допомогу: підхопив під руки, не дав упасти. Потім обхопив, стиснув так сильно, як тільки міг, гарк­нув Мірошникам:

— Обоє заспокойтеся мені тут! Ич, розійшлися! Брейк, голуб’ята, по кутках!

Ніна тяжко дихала. Кутики очей зволожіли, все ж Роман спромігся довести до сліз. Мірошник швидко стискав і розтискав кулаки, розминаючи пальці.

— Що це було зараз? — спитав Віктор уже спокійніше.

— Він не казав мені про той дзвінок, — мовила Ніна. — А я не бачила його вдома.

— Тебе саму десь носило тоді, — нагадав Роман. — Я можу те саме сказати.

— Але Вірі не я дзвонила! — Ніна тицьнула в чоловіка пальцем, наче револьверним дулом. — Мене не було вдома рівно стільки часу, скільки тобі б вистачило зібратися, доїхати до неї додому, задушити й повернутися назад! Ти після всього зіграв у початок мирних перемовин! Віра впустила тебе без страху!

— Ти говориш так, наче там була і все бачила, — вставив Фролов. — Зараз видихніть, разом. Порахуйте до десяти — і видихніть. Мало — ще раз до десяти. Поки знову не почнете любити одне одного й триматися разом у горі й радості.

— Після того, що ми почули…

— Цить, Ромчику! — Віктор нарешті перейшов до конкретики. — Я в жодному разі не звинувачую тебе. Навіть якщо Ніна каже правду…

— Стоп! Це тільки припущення! Версія! — заперечила вона.

— Нехай, — погодився Фролов. — Обставини вимагають уже зараз дбати про вивірене до слова, до коми, до секунди алібі. Вас обох так чи інакше перевірятимуть, повірте адвокатському досвіду. Проти тебе, Романе, — факт, що тобі дзвонив Граф. Стеж за моєю думкою, а я спробую показати, як мислить у таких випадках моя давня знайома Віталіна Вербна. Отже, людоньки добрі, вона дізнається про те, про що Кочубей і я. Ви з Графом не друзі, знайомі от стілечки! — Він показав крихітну шпаринку між своїми вказівним та великим пальцями. — З якого переляку Графові раптом дзвонити тобі? А незабаром — потрапити під колеса? Відповідь: фігурант у бігах. Ховається. Його підозрюють у вбивстві, бо він визнав особистий мотив, і взагалі ку-ку, — палець постукав по лобі. — Чому в такій патовій ситуації Граф набирає тебе? Бо знає про тебе, Романе Мірошнику, дещо таке, здатне йому допомогти.

Ніна враз стрепенулася, розправила плечі, немов прокинулася від короткого глибокого сну.

— Не пудри нам мозок, — процідила крізь зуби. — Романе, ти досі не зрозумів нічого? Він стрілки на нас переводить! Голову морочить, туману напускає! Йому теж…

— Твою ж мать! — ахнув Мірошник.

Наступної миті він уже тримав Фролова за груди, трусив, лиховісно шепотів просто в обличчя:

— Тобі Граф дзвонив уже після мене! Ах ти ж паскуда, дядьку! Чи тобі — просто так, язика почухати? А може, ти так само тієї ночі контактував із Вірою?

— Жодних може. — Ніна стала поруч. — Точно. Сто відсотків. Залишається перевірити його алібі. Ти ж більше за нас усіх нашкодив, пане юристе. Тобі жива Віра найменше з усіх потрібна.

Вогники з двох пар очей нічим добрим не блимали.

— Руки геть, — вичавив Віктор. — Геть грабки, сказав. Я все зрозумів. Молодець, Ніно.

— Чого це? — Дивна похвала змусила трохи збавити оберти.

— Нагадала про того, кому жива Віра потрібна ще менше.

Роман Мірошник послабив хватку.

Таксі не знадобилося.

Дізнавшись, де Лора, Графиня пояснила, що звідти до неї, на Велику Бердичівську, два квартали. Дала орієнтир: недалеко від адвокатури, будь-хто дорогу покаже. Щоб точно не помилитися — там через дорогу, навскоси, є невеличкий канцелярський магазин «Олівчик» із копіцентром. Зна­йшовши потрібний будинок, Кочубей оцінила: повоєнна забудова, центральна частина міста, квартири не дешеві.

Зоя Граф таксує. Навряд чи їй по кишені така нерухомість. Вузлик зав’язала машинально, далася взнаки набута на слідчій роботі звичка помічати такі речі. Навіть якщо не знадобиться надалі, про незнайому людину дещо розкаже.

— Ще раз прийміть співчуття, — мовила Лора, переступивши поріг.

— Ви ж не співчувати мені прийшли. Не сприйміть за хамство, просто нерви.

— Розумію.

— Та що ви там розумієте!

Графиня стояла перед нею в махровому халаті, з-під країв якого виглядали простенькі домашні колготи. Голову Зоя покрила чорною хусткою, і Лора готова була битися об заклад: пов’язала демонстративно. Не лише з нагоди її візиту: найближчим часом змушена з’являтися в жалобі на людях. Пальці мусолили розкурену цигарку, попіл сірими сніжинками сипався на паркет.

— Дещо розумію. — Лора не збиралась мірятися із Зоєю, хто з них більша вдова. — Але відразу домовимося: мені подзвонили ви. Я прийшла до вас на ваше прохання. Свій поганий стан можете шліфувати об когось іншого. Якщо ви покликали мене, аби було на кого вилити злість…

— Вибачте, — каяття звучало щиро. — Я справді не знаю, на якому я зараз світі й що мені робити далі. Погано контро­люю себе. Власне, через те й не хочу тепер нікого бачити.

— Чому ж тоді…

— Вас це не стосується, — знову не дала договорити Зоя. — Ви чудово розумієте, кого я маю на увазі. Може, поясните, чиїми похоронами мені займатися зараз? Колишня свекруха і чоловік лежать в одному морзі, уявляєте?

— Уявляю. — Лора пропустила повз вуха риторичне прохання щось там пояснити. — Отже, хто вбив Вадима?

Графиня жестом запросила пройти, зачинила за гостею двері. В кімнаті, одній із трьох, найбільшій, опустилася в крісло поруч зі скляним журнальним столиком, роздушила недопалок об денце попільниці. Від різкого жесту два недопалки випали — їх у попільниці назбиралася чимала гірка.

— Дозвольте кватирку прочинити? — скривилася Лора.

— Нє-а. Краще вже вікно.

Впустивши свіжого холодного повітря, вона сіла в таке саме крісло по інший бік столика. Помилку зрозуміла відразу. Амбре з попільниці зблизька залоскотало ніс, стрімко проникло в легені, аж зробилося сухо в горлі, почало дерти. Лора не стримала кашель, здійнявши фонтанчик попелу.

— Тю, чого це я?! — ляснула долонями Зоя.

Закусивши нижню губу, вона підхопила попільницю двома пальцями. Винесла на кухню, звідти почувся шум води. Повернувшись уже з чистою, сполосканою, Графиня ретельно витерла кругле денце паперовою серветкою. Не обме­жившись цією гігієнічною процедурою, вона взяла тепер уже вологу серветку, старанно протерла поверхню столика.

— Так комфортніше.

— Дякую.

— Може, пом’янемо?

— Погано сприймаю алкоголь. Для мене пропозиції випити — завжди удар по нервах і психіці. Не хочу ображати відмовою, доводиться пояснювати щоразу.

— Без проблем. — Зоя запхала зіжмакану серветку в кишеню халата. — Хочете знати, хто вбив Вадима? Я вам скажу. Домонтович Віра Леонідівна, знаєте таку?

— Бачила раз у житті, — до Лори дійшло із запізненням, вона стрепенулася. — Стоп-стоп, як — Віра?

— Отак. Із того світу дістала. Мій Вадик перший, далі буде. Ви ж бачили, там цілий список. Нас зосталося семеро. І в нас мало часу. Доки Віру не відспівають і не поховають, її чорна душа не заспокоїться.

Схоже, Зоя вже пом’янула чоловіка.

— Я при своєму розумі й ні краплі не пила. — Графиня мовби прочитала її думки, Лорі зробилося ніяково. — Ви не знаєте, навіть не уявляєте, що то була за людина.

— Трошки начувана вже. Дещо пан Фролов розказав.

— Ой, той Вітя нічого про сестру не знає! — відмахнулася Зоя. — Він же не був одружений із її єдиним синочком, через якого все закрутилося! Не пан Фролов мусив мало не щодня звітувати, що все з Антончиком гаразд. І не він вигрібав по повній, коли Вірі здавалося, ніби щось не так чи не туди йде.

Лора помовчала.

Наморщила лоба. Провела пучками пальців по ньому, мовби стираючи звідти щось непомітне, але відчутне. Крізь прочинене вікно їхній розмові акомпанував шум центральної вулиці — місто не збиралося гасити вогні й засинати, ледь перевалило за шосту вечора.

— Зоє, ви сучасна жінка, — заговорила нарешті Кочубей. — Правду кажучи, ви — остання, хто може видатися забобонною. Ми знайомі коротко, проте склалося враження, що на світ ви дивитеся реалістично. Чому зараз переконуєте мене, не менш, повірте, раціональну істоту, в існуванні якогось потойбічного життя?

— Бо чудово знаю, з ким і чим маємо справу, — просто пояснила Графиня.

— Маємо? У множині?

— Вас це так само стосується. Вірі здалося, що вас до неї прислала я. Тому вона вас прогнала. Погодьтеся, погляд у неї за життя був неприємним.

— Зараз знову піде мова про лихе око й пристріти.

— Не треба іронії, Лоро, будь ласка. Ніколи не думала, що говоритиму про такі речі серйозно. Та поки Віру не закопають у землю, то її невгамована душа полюватиме на кожного з нас. І ви тепер у одному човні з нами.

— Мене немає в списку.

— Віра бачила вас, говорила з вами. Провела паралель між вами та мною. Цього досить, списки не потрібні.

Першою зайшла Ніна Мірошник.

Вона поїхала з чоловіками, це навіть не обговорювалося. Фролов потай радів, бо виходило так, що Романова дружина з доброї волі взяла на себе роль поганого поліцейського. Така розстановка сил давала змогу Віктору виступити миротворцем, що нотаріуса цілком влаштовувало. З усіх Ніна останнім часом дратувала його найбільше, поступившись першістю хіба Зої. Підозрюючи схоже ставлення Сот­ників, тішився: вона легко перетягне на себе весь негатив.

Віктор не помилився, побачивши, як спалахнули гнівом очі Галини, щойно та вздріла Ніну, свою донедавна дорогу куму. Позадкувавши, жінка швидко оговталася, опанувала себе. Крикнула так, як гукають на допомогу:

— Дене! Сюди йди, бігом! Гості до нас!

Сотник не вийшов — вибіг назустріч. Прибулі, не змовляючись, підсвідомо стали порядком, який збоку нагадував трикутник, або ж клин, яким наступали тевтонські лицарі. Ніна була ударною силою, на передньому фланзі. Роман — по її праву руку, трохи позаду. Віктор — ліворуч, іще далі, немов прикриваючи тили.

— Оце так з’ява! — гмикнув Ден. — Представницьке товариство.

— Зуби не заговорюйте, куме, — процідила Ніна.

— Скажіть своїй жінці, куме, аби прикусила зубами язик у моїй хаті, — Галина говорила до Мірошника, — бо як прийшли, так і підете.

— Скажіть, куме, своїй дружині, хай не стартує. — Роман глянув на Дена, так само старанно ігноруючи Галю. — Прийшли ми по-доброму.

— Уважно слухаю.

— Навіть чаєм не пригостиш?

— Ви ж не чаювати набігли.

Фролов відчув — час втручатися.

— Брек, брек! — Він ступив наперед, став між жінками, розкинув руки. — Можна без чаю. Але так само можна й без пролиття крові.

— Ніхто нікому не обіцяв кров пустити, — кинув Роман. — Краще без крайнощів, і не нагнітати взагалі. Далі нема куди.

— Поки вас не було, ніхто нічого не нагнітав, — огризнувся Ден, торкнув дружину за плече. — Скажи, зай? Спокійно, тихо собі сиділи. Думали серіальчик який глянути.

— Маємо серіал у реалі, — додала Галина. — Реаліті-шоу, не інакше.

— Гайда до переговорів, — мовив Віктор. — За тим і прийшли. З миром, якщо що. То Галя почала огризатися відразу.

— Не бачу предмета перемовин, — сказав Ден твердо.

— Зараз я поясню вам те, що вже пояснив вашим дорогим кумам. Заспокоїлися, роздягнулися, сіли, побалакали.

Напругу вдалося послабити. Аж так, що Ден першим простягнув Романові руку, а Ніна, своєю чергою, легенько дзьобнула в щічку Галю. Надалі товариство зробилося підкреслено ввічливим. Мірошник галантно прийняв у Ніни пальто, Сотник метушливо допоміг гостям прилаштувати одяг. Чаю й кави ніхто не хотів. Фролов дочекався, поки всі розсядуться, й став посеред кімнати, немов розпорядник корпоративу, потер руки.

— До наших справ. Тут дещо спливло, Дене. Про тебе.

— І чого ж я про себе не знаю? — підозріло спитав Сотник.

— Простіше пояснити, чого ми з Романом не знали про тебе. Наголошую: все, про що говоримо тут, за межі нашого кола не вийде.

— Таке вже було. Дежавю, — нагадала Галина.

— Згоден. І мене особисто цей день бабака з інтервалом у чотири роки дуже турбує й бентежить. У нашій історії повторюється все. Включно із дурною загибеллю Антона, через яку ми й ходимо по колу. Денисе, ти був останнім, хто розмовляв із Вірою тої ночі, коли її вбили.

Фролов не питав, мовив упевнено. Від того ефект проявився не відразу, та став сильнішим, ніж передбачили. Сотник пополотнів, тут-таки — почервонів, а за пів хвилини кров знову відступила від лиця. Галина поклала свою руку на чоловікову, притулилася до Дена ближче, немов приросла. Непоміченим це не лишилося, і Віктор красномовно глянув на Ніну — її, на відміну від Романа, він не зміг остаточно переконати.

— Коли так, мусив бути хтось передостанній.

— Браво, швидко дав собі раду. — Фролов показав відразу два великі пальці, легенько струснув руками. — Хоч не заперечуєш, стає клепки.

— Тільки я не наживо. Телефоном.

— О першій ночі.

— Звідки відомо? І ще раз: якщо я був, як ти кажеш, останнім, хтось спілкувався з нею до мене. А перед тим, припускаю, ще хтось. Вікторе, ми давно на «ти». Я ж знаю тебе, бачу наскрізь. Стрілки переводиш? Від кого? Довго не гадатиму — від себе.

Фролов опустив руки, розвернувся всім корпусом до Галини.

— Чоловік із дому Вірі дзвонив? Ради Бога, бережи наш час. Не кажи, що нічого не знаєш.

Галя розтулила рота — слів не знайшлося.

— Суду все ясно, — задоволено сказала Ніна.

— Якому суду, подруго? — визвірилася на неї Галина, забувши про нещодавні обіймашки. — Хто тут кого судить? Хто кому прокурор?

— Отут вона права! — Віктор знову повернув утрачені позиції арбітра. — Ані слідчих, ані прокурорів, ані суддів. З вами адвокат, хай кілька років не практик. Але я знаю, що роблю.

— Ти вже наробив. Ми послухали, — процідив Ден.

— У нас був вихід? Так, я мусив прорахувати Віру на кілька кроків уперед. Хто ж знав, що рахувати доведеться на кілька років? Ніхто. Не шукайте офірних цапів. Ми не для того зібралися.

— Досі не розумію, для чого. Ти звідкілясь дізнався, що я тієї ночі дзвонив Вірі. Що з того?

Фролов потер перенісся, ніби поправляючи невидимі окуляри.

— Я відповім, — заговорив. — Але все має бути абсолютно чесно. Знаєш, чому ми тут? Бо нам треба домовитися про спільні дії. Зокрема — однакові покази. Перелік дзвінків і абонентів має така собі Лариса Кочубей. Станом на тепер вона не грає на боці слідства. Проте найближчим часом змушена буде поділитися добутою інформацією зі слідчою. Якщо ні — Вербна сама додумається перевірити номер Віри в базі мобільного оператора. У нас усіх є максимум доба.

— Для чого? — спитала Галя.

— Кажу ж: домовитися. Придумати пояснення. Ніна підтвердить Романове алібі. Ти — алібі свого чоловіка.

— Денові не треба твого дурного алібі!

— Не таке вже воно й дурне, — терпляче мовив Фролов. — Поясни своїй дружині, Денисе, що я правду кажу.

— Вона в курсах! — вкотре не стрималася Ніна.

— Звісно, звісно. Інакше сформулюю: ліпше мені розкласти на пальцях, як і до чого я дотумкав. Бо я найкраще з вас знаю Вербну. Варто їй додуматися до того самого — і твоєму чоловікові, Галю, не відкрутитися.

— Оце так.

Лорі вдалося здивувати Гайдука не менше, ніж її саму здивувала сповідь Графині. Почуте поклало на лопатки, і вона не могла оговтатися більше години. Зоя пояснила: втомилася тримати це в собі, й навіть тепер, виливши душу й розкривши давню таємницю, не знала, як дати раду надалі. Своєю чергою, Лора відчула гостру потребу лишитися на самоті, перетравити все, написати подумки нову історію з чистого аркуша — і аж потому відзвітувати шефові. Попрощалася швидко, повернулася на базу.

Це був один із тих рідкісних випадків, коли Лариса Кочубей спершу узгоджувала рішення, а потім — ухвалювала його. За переворот у мізках, зроблений Графинею, вона не готова була відповідати. Краще дати віжки Гайдукові.

— Можеш заспокоїти начальство. Конкуренти з «Кредитного» за таких розкладів тут жодним боком.

— Ну, в мене й без того були аргументи на користь твого твердження. Поки ми з тобою працювали в полях, у Києві певна робота теж велася. Але тут не козир. Ти джокера витягла. Робимо за житомирський карний розшук усю роботу. Ось побачиш, не подякують.

— З того, що ми вже знаємо, обох відкидаємо. — Говорячи, Лора дивилася в темне вікно службової квартири. — Сотник єдиний, хто фізично не міг виконати кабальну Вірину вимогу. Розумієш, після її повернення, загальних зборів та ультиматуму кожен став сам за себе. Але там, де Фролови, Мірошники й Графиня реально мали змогу викрутитися, піти на умови й закрити ґештальт, Ден із Галиною розгубилися. Віру Леонідівну зі зрозумілих причин мало обходило, що бізнеси Сотників у плачевному стані, вони навіть машину продали.

— Жодної тобі емпатії.

— Еге. Жалість — не в характері Домонтович. Їй вдалося легко вибити з колії Вадима Графа, єдину непричетну до змови людину. Тільки ж він — вразливий істерик, не вбивця. Так стали зорі на небі, що саме він привернув нашу увагу до тієї давньої історії. Насправді, Гайдуче, там Зоя тримає все під контролем. Вона єдина з усіх, хто взагалі не намагався в той момент домовитися з Вірою. Розуміла — у неї точно не вигорить, порожняк. Їй простіше виконати вимогу й назавжди забути про колишню свекруху.

— Фролов і Мірошник, значить, на щось та й надіялися.

— На правах родичів. — Лора кивнула темряві за вік­ном. — Чи інші підстави собі придумали. То вже окрема розмова. Важливо інше: Сотники не мали подушки безпеки. Леонідівна взяла їх за горло. Допомоги чекати не було звідки. Тож Ден, загнаний у кут, іде на радикальний крок.

Їй набридло кружляти кімнатою. Пройшла в спальню, лягла на застелене ліжко, звісивши ноги. Відчула величезне полегшення — так завжди після добре виконаної важкої роботи.

— Кажеш, Граф усе заплутав і збив усіх із пантелику, — почула в слухавці.

— З нашим охоронцем далеко не все ясно. — Лора була свідома того, що чимало питань лишається без відповіді. — Зрозуміло, чому тікав і ховався. Та, хоч убий, не втямлю, хто і навіщо лякав його дзвінком із того світу. Між іншим, Зоя схильна в таке повірити. Але то в неї самої задавнена травма від спілкування зі свекрухою. Психологічна, таке всяке. — Вона враз стрепенулася, рвучко сіла, вигукнула в телефон: — Гайдуче!

— Не лякай мене так!

— Зараз осяяло: це ж Сотник, сто відсотків! Гаразд, дев’яносто п’ять! Йому нічого не заважало купити нову «сімку», на один раз, і пресувати Графа!

— Нащо?

— Поки що лише думка вголос.

— Лоро, ти чудово знаєш мою повагу до твоїх думок.

— Хлопчину ж за щось та й убили.

— Невже?

— Чекай! — Її роздратувала іронічна нота. — Я не маю доказів і не уявляю, де шукати. Проте найпростіше припущення: Граф — свідок.

— Свідок — чого? Бачив, як убивали винуватицю всіх його бід?

— Хотів зробити це сам.

— Е-е-е-е…

— Так, я серйозно. — Лора що далі, то більше впевнювалася, що її здогад слушний. — Нічого не заважало йому тієї ночі в збудженому стані крутитися біля Віриного будинку.

— Припущення правильне, якщо Ден у той момент не спав у ліжку під жінчиним боком.

— Гайдуче, ми з тобою жодного алібі не перевірили. До речі, цієї роботи швидше за житомирський розшук не зробимо.

— На цьому етапі — точно.

— Ну то й дозволь моїй уяві піти у вільне плавання. Отже, припустімо, — вона наголосила на останньому слові, навіть вирішила повторити: — Припустімо, що Граф з якоїсь біди вештався біля Віриного будинку. Зайти довго не наважувався. Аж раптом засік Сотника — теж припускаю, що Ден спершу подзвонив, потім — прийшов. Той заходив у під’їзд…

— Припустімо, — вставив Гайдук.

— Звісно. І за якийсь час вийшов. Ну, а далі Вадима Графа оголошують у розшук за підозрою в убивстві. Не без твоєї допомоги оголошують.

Гайдук засопів у слухавку.

— Видається симпатичним. У теорії. Але дірочки є. Міг же він розказати про Сотника слідчій?

— Не в тому стані, в якому був, — терпляче гнула своє Лора. — Врахуй: нас, точніше — тебе, Граф боявся не менше. Здатися поліції автоматично означало зустріч із тобою. Та є вагоміша причина: помститися за страхи.

— Кому?

— Людям, з чиєї вини потрапив під Вірину роздачу. Його втягнули туди, де він за інших обставин ніколи б не опинився.

— Здаюся. Переконала. Мене.

— Цього мало.

— Тому спочивай на лаврах, — голос Гайдука ледь потеплішав. — Поки що крапка, відбій. Питань справді чимало. Проте загалом підозрюваний вимальовується реальний. Завтра буду як штик. Придумаю, як передати все Вербній і не образити. Хай далі вже самі.

— А ми з чистою совістю на Київ.

— Ключова фраза — з чистою совістю. Гарного вечора.

Шеф завершив розмову. Слухаючи короткі гудки, Лора вкотре за вечір зробила запізніле відкриття. Воно на друзки трощило таку красиву, логічну ще п’ять хвилин тому версію. Але бажання негайно передзвонити все ж подолала. Поклала телефон на подушку, навіщось заховала руки за спину.

Заперечити саму себе — таки спокуса.

Сотник продав машину.

Факт не вкладався у вибудуваний ланцюжок подій. Звісно, Ден міг сісти за кермо іншого авто. Звідси питання: де воно взялося, куди зникло? Знань про Дениса вистачало, щоб Лора відразу відкинула викрадення. Ще більш фантастичним видавалося наймане вбивство.

Ні, це треба пояснити.

Велика чорна машина-вбивця безжально вирвалася з нічної темряви…

Телефон ураз нагадав про себе дзвінком.

Номер не зафіксовано раніше. Але такий порядок цифр уже десь бачила, причому — зовсім недавно. Нарікати на пам’ять не мала підстав.

— Слухаю.

— Алло… З ким я говорю, — незнайомий чоловічий голос.

— З тією, кому дзвоните.

— Лариса?

— Лора.

— Моє прізвище Сотник. Нам треба зустрітися.

Годинник показував дев’яту сорок вечора.

— Приїхали.

Вербна сіпнула дверцята й уже виставила ногу назовні. Проте Лора не поспішала виходити, сиділа на пасажирському кріслі, дивилася перед собою. Щоб дістатися сюди, вони мусили оминути великий центральний парк, дотепер названий на честь першого космонавта Гагаріна. До Зарічанського мосту автівку вивів неширокий і не дуже короткий провулок. Можна було перетнути парк, але Вербна сама відмовилася від пішої прогулянки. Місце, де вона зупинила машину, для огляду було не найліпшим. Але Лорі все одно перехопило подих від направду монументального видовища.

Його підсилювало освітлення.

У темряві складалося враження, що через бездонний каньйон тягнеться, перетікає синя доріжка із вкрапленими де-не-де фіолетовими канатами. По обидва боки стежка трималася за величезні широкі ванти, так само окантовані синім. Проте сам міст залишався невидимим, принаймні — очам, які побачили його вперше.

Кочубей враз уявила, як іде через річку, обережно, інтуїтивно намацуючи опору під ногами. Схоже випробування проходив Індіана Джонс, коли перетинав у густому тумані глибочезну смертельну прірву в пошуках могили хранителя таємних знань. Лора не дуже любила фільмовані карколомні пригоди, бо вважала себе надто раціональною, аби вірити в них. Але цінувала у фільмах та книжках епізоди, в яких герої мусили розгадувати загадки, ребуси, шукати правильні відповіді за короткі проміжки часу. Це дозволяло ставити себе на їхнє місце — складні загадки дуже любила.

— Епічно? — запитала Вербна.

— Монументально, — погодилася Кочубей. — Нам на той бік?

— Перейти. Зарічани — на протилежному. Трохи часу маємо, приїхали зарано. — Слідча причинила двері. — Тож проговорімо ще раз, Ларисо Василівно…

— Лора.

— Мені зручніше більш офіційно. Нічого?

— Хай вам буде зручніше.

— Отже, ще раз… Денис Сотник покликав вас на зустріч сьогодні. А вчора, приблизно в цей самий час, із вами дуже хотів зустрітися Вадим Граф. Про причину ви не знаєте.

Після кожної фрази Лора ствердно кивала. Хоча щодо останньої покривила душею. Вона довго думала, перш ніж повідомити Вербну про дзвінок Дена. Але відразу вирішила не ділитися зі слідчою всім, що знала. Її стримувала репутація Вербної — поліцейської, готової робити з мухи слона й чіплятися за найменшу можливість швидко закрити справу, підігнавши задачку під відповідь.

Виклавши всі свої карти, Лора давала Віталіні ідеального підозрюваного. Так, Сотник мав для зведення рахунків із Вірою Домонтович залізний мотив, переконливий. Проте все інше будувалося на власних припущеннях Лори. Вона й без Гайдукових коментарів розуміла: Вербна назве їх доконаними фактами. І навіть не це переконання стримувало.

Для повноти картини, щоб пазли склалися, бракувало знаряддя вбивства.

Великої чорної машини.

У Сотника її не було — або ховав десь від чужих очей у таємному гаражі.

— Вся компашка виявляє до вас особливий інтерес. Мені так здається, — сказала Вербна.

— Правильно здається. Причину пояснити?

— Прошу дуже.

— Нам довіряють більше. Тобто конкретно мені.

— Більше ніж мені? — слідча тицьнула себе пальцем у груди.

— Без персоналій. Мова про поліцію, офіційні слідчі органи.

— Дзвінок мені — вотум довіри з вашого боку?

— Без образ, Віталіно. Причина та сама.

— Он воно як! — Вербна не стрималася, тихенько присвиснула. — Цікавий вияв недовіри. Поставити до відома, ввести в курс своїх приватних справ, ще й покликати з собою на заплановану зустріч.

— Простий розрахунок. Не треба буде потім переконувати вас у чомусь, щось доводити, шукати пояснень, свідків, підтверджень. Знову без образ, але своїм запрошенням я вас обеззброїла. Й убезпечила себе від непотрібних підозр із вашого боку. Нарешті, здобувши корисну для офіційного слідства інформацію, я все одно мусила б передати її вам.

— Логічно.

— А так ви маєте змогу дістати все напряму.

— Натякаєте — за ручку мене привели? Зробили роботу за дурну провінціалку?

Лора відчула електрику в замкненому просторі салону «опеля».

— Скільки не просила — все одно ображаєтесь.

— А ви, Ларисо Василівно, недалеко пішли від свого начальника. Пан Гайдук так само дивиться на нас зверхньо й говорить через губу.

— Не помічала за шефом такого.

— Віриться слабо.

— За собою теж.

— Робіть висновки. І ходімо вже. До речі, ви не боїтеся відлякнути Сотника? Моєї появи він навряд чи чекає.

— Правда. Просив, навіть наполягав, щоб я прийшла сама. Тільки ж, Віталіно, я сама й залишилася на хазяйстві. — Лора розвела руками, легенько пурхнула губами; так роблять, коли граються з дітьми. — Пізній вечір, чуже місто, дивна зустріч. Ви — місцева, ви — в курсі справи, з вами надійніше.

— Чекаю зізнання, що ви мене використовуєте.

— Лише після зізнання, що вам усе це не потрібно.

Вербна знову відчинила дверцята.

— Ви, Ларисо Василівно, належите до типу людей, яких я терпіти не можу. Ось вам зізнання.

— А конкретніше? — слідчій вдалося заскочити Лору.

— Такі, як ви, завжди хочуть, щоб їхнє було зверху. Нехай дурне — аби зверху.

Не чекаючи відповіді, не лишаючи можливості для неї, різко закриваючи тему, слідча вийшла з машини в ніч.

Знизу тягнуло холодом води.

Ступивши за слідчою на міст, Лора вилаяла себе за дивні страхи — все виявилося буденним, мирним, хай і не менш величним від того. На протилежному березі, як пояснила Вербна, починалися Зарічани[10]. І тут зауваження місцевої, тутешньої підкинули ще більше харчу для роздумів.

Навіщо призначати таємну зустріч фактично за межею Житомира?

Пощо викликати незнайомку проти ночі туди, де в цей час о цій порі року складно зустріти не просто випадкову — а взагалі, будь-яку людину?

Маючи надію дуже скоро дістати всьому пояснення, а також — чуючи себе все ж більш упевненою в товаристві, аніж якби йшла сама, Кочубей крокувала вздовж освітлених билець. Уже за кілька метрів, коли між нею та річковою течією опинилася лише товща моста, поволі, підступним холодним вужем повернувся страх. Під светром зробилося холодно. Хай там як намагалася Лора списати все на пронизливий листопад, проте чудово розуміла: опинитися проти ночі між небом і землею вона не готувалася, не включала цього у свої плани. Навіть подумати не могла лише три дні тому, куди її занесе вся ця простенька, на перший погляд — примітивна, не варта вареного яйця історія.

Ближче до середини моста вітер посилився. Ще дужче холодило знизу, від води. Додалося ще одне відчуття, зов­сім нове для Лори: птаха в повітрі. Причому не перелітного, із сильними від природи, придатними для тривалих мандрів крилами. Тут, між небом і землею, на безлюдному — Вербна тим часом відійшла далеко вперед — мості Лора уявила себе сірим закоцюблим міським горобчиком.

— Чого застрягли? Зірки рахуєте, ворожите по них?

Кочубей глянула на Вербну, потім — собі під ноги. Такого ще не було: не помітила, як зупинилася й завмерла.

— Нічого… Гарно тут уночі… — вичавила виправдання.

— Потім прогуляємось, якщо захочете. Завидна. — Голос слідчої навіть на відстані трохи потеплішав. — Здається, ми тут не на прогулянці поки що.

— Накотило щось. Сама не знаю, — таке пояснення більше нагадувало правду.

Підтюпцем Лора наздогнала Віталіну. Далі йшли пліч-о-пліч, ще трохи — і візьмуться за руки. Уявивши це й усміхнувшись, Кочубей відігнала геть дивні страхи, навіть відчула тепло під одягом. Зникли, розгладилися сироти, що ними бралася шкіра. А з наближенням краю моста й обрисів протилежного берега взагалі припинила шукати логічне, прийнятне, зрозуміле пояснення своєму теперішньому стану.

Із кишені пальта озвався телефон.

— Клієнт турбується, не інакше, — кинула Вербна.

— Ми ж наче вчасно.

Лора витягнула вібруючий мобільник.

Номер незнайомий. Контакт Сотника вона зафіксувала відразу, але дзвінок о цій порі з якогось іншого номера її вже не переймав. Адже Дена, з його слів, стривожив і спровокував набіг — так він висловився сам — Фролова з компанією. Їх, відповідно, спровокувала вже сама Лора. Й була цим дуже втішена — любила, коли плани спрацьовують і події форсуються. Тож цілком може бути, що хтось із інших, ще не охоплених її увагою учасників, вирішив дати їй про себе знати й просити захисту.

— Слухаю. — Вона приклала слухавку до вуха.

— Йди до мене, — шелестіло на тому боці.

Лора вклякнула, не дійшовши зо два десятки кроків до краю моста.

Страх повернувся відразу, стрімко. Вже не один — кільканадцять бридких холодних плазунів шаснули під светр, обвили тіло, стиснули крижаними обіймами. Здається, та де здається — точно, один обвився шарфом довкола горла. Дихання зробилося важким, з розкритого рота, замість слів, линуло уривчасте хрипіння.

— Вони мене вбили. Іди до мене. Знатимеш, хто це зробив. Ти ж за тим приїхала.

Крізь страх, що огорнув і скував її всю, пробилося знайоме, впізнаване, чуте зовсім недавно. Голос однаково міг належати й жінці, й чоловікові. Язик — чи що там! — чіп­лявся за літеру «р», і вона м’яко теленькала.

— Поговори зі мною. Прийди. Поговори.

— А-А-А-А!

Лора закричала і, втративши над собою контроль, з розмаху жбурнула телефон якомога далі. На очах у заскоченої Віталіни прямокутний предмет перелетів через бильця. Мить здалася вічністю — й знизу долинув ледь чутний сплеск.

— А-А-А-А! — Лора не могла зупинитися, ноги згинала в колінах непереборна, нелюдська сила.

Наступної миті темрява з того боку, куди прямували жінки й де мали чекати на Лору, заворушилася, за­ревіла.

Шматок ночі вивергнув велику чорну машину.

Фари не горіли — вона рвонула з місця, стрімко й нев­благанно, проти всіх можливих правил, несучись на міст, починаючи полювання.

Чотири роки тому, тридцятого вересня, Роман Мірошник у вузькому колі відзначав сорокаріччя.

Народна мудрість не радить святкувати цю дату. Забобон, може, й дурний, як усі забобони. Так скаже кожен, хто в забобони не вірить. Проте прикмета існує, і вона напряму пов’язана зі смертю.

Мірошникові найперше згадали про сороковини — обрядовий день, коли вдруге поминають померлого. Потім ще Ніна вставила свої п’ять копійок, бо десь почула: сорок — календарний вік старості. Мовляв, бреше приказка про життя, яке лиш починається після сороківки. Насправді в давніші часи цей вік вважався поважним, а ті, хто дожив, — нехай мудрими й шанованими, та все ж хворими, беззубими стáрцями.

— Бурхливо відсвяткувати таку дату означає підганяти кінець. Наближати його.

Розмовляли в ліжку, і Роман тут же поклав руку жінці нижче живота, масно віджартувався:

— Наблизити кінець — ідея!

— Ой, ну тебе в баню! — Руку Ніна не забрала, навпаки, притиснула зверху своєю. — Голодній кумі одне на умі. Мається на увазі, що таке свято наблизить небажані події, ось.

— А хто сказав про свято? — Романові пальці впевнено відтягнули край її піжамних штанів, добираючись до голизни. — З Вірою Леонідівною про свято забудь.

— Чому ми завжди її запрошуємо?

— Не завжди. Але тут так: або не звемо нікого, вимикаємо телефони, беремо вихідний і не вилазимо з цього ліжка, або приймаємо тітку Віру. Кумами не обійде­мося, Нін. Дядя Вітя — і діловий партнер, і родич, як не крути.

— Обійдемося такою компанією. — Ніна знала, що вмовляє порожнечу, та все ж говорила, аби очистити совість.

— Я ж не проти. Антончик зібрався в гості. Чотири рази дзвонив із понеділка, натякав — не зістрибну. Де Антон — там і мама його.

— Прикрутило, ти глянь, — Ніна дозволила чоловіковій руці пестити себе, допомогла, спустивши штанці нижче стегон, поволі ворушила ними. — Хіба торік родич тебе вітав?

— Позаторік теж обійшлося. — Роман піднявся вище, сперся на лікоть, рука рухалася активно, вправно, знаючи, де саме треба шурувати. — Тут, кажу ж тобі, погано карти лягають. Якби не справді кругла дата…

— Ще карти Таро згадай. Там, коли випадає старший аркан…

— От поговори ще зараз про карти Таро!

Заліпивши Ніні вуста поцілунком, Роман тоді припинив теревені. Вже після сексу, коли Ніна, не вдягаючись, мирно й утомлено засопіла під боком, Мірошник подумки відмотав назад почуте й відзначив: дружина має рацію. Щонайменше чотири останні роки застілля з нагоди не лише його, а й жінчиних іменин проходили без прикрого, занудного й недолугого бевзя, яким усі втаємничені вважали його двоюрідного брата.

Тітка Віра дуже хотіла родичатися. У своїй манері, яка часом скидалася на танкову атаку, вона раз по раз нагадувала: їх, рідних людей, не так уже й багато лишилося в Житомирі. Розбіглися, хто куди, — Київ, Росія, Польща, Німеччина, Італія, навіть до Австралії котрогось занесло в пошуках ліпшої долі. Нарікала: а якби кримінальний кодекс мав таку статтю, то й звинуватити могла у відмові підтримувати родинні стосунки.

Крутячись тоді в ліжку, намагаючись умоститися краще й нарешті заснути, Роман згадав, як розчарувався, коли Антон зрештою знайшов собі жінку й на радість матері одружився. Сталося це рік тому, вже почалася війна, і тітка Віра сприйняла її дуже дивно, неоднозначно. Коли на Донбас потягнулися добровольці, сказала серйозно (а вона взагалі завжди всім про все говорила серйозно): «Тепер на мого сина нарешті звернуть увагу. Чоловіків менше стає, вбивають їх, калічать. Антончик для служби не годиться, його навіть погана медкомісія вибракує».

Сталося, як гадалося. Двадцятисемирічного Антона Домонтовича викликали на комісію, яку він успішно не пройшов. Матері не треба було втручатися, все вирішила довідка з наркодиспансеру, де він уже три роки стояв на обліку. Берега хлопець пустився раніше, навчаючись в університеті на контракті. Роман, хоч убийте, не міг пригадати, на кого той вчився. Вірі Леонідівні було байдуже, син мусив відсидіти потрібну кількість років і отримати диплом, усім іншим батьки забезпечать.

Свою пізню дитину тітка Віра любила безмежно, безоглядно, неосяжно і дозволяла Антонові все.

Коли нарешті піймала з наркотиками, то фактично витрусила зізнання, хто, де й коли йому продавав. Потім засукала рукави й завзято взялася за винуватців — а в тому, що Антончик підсів на різну гидоту й заробив залежність, пані Домонтович звинувачувала всіх довкола. Навіть тих, хто стояв із ними поруч.

Усі негідники змовилися проти її синочка, дитини із заможної родини, аби підсадити й потім тягнути з батьків гроші. Антоновими руками, ясна річ. За короткий час вона розвинула таку бурхливу діяльність і поставила на вуха таку купу різних людей у міліції та прокуратурі, що заарештувати, звинуватити, судити й посадити тих, на кого Віра вказала, було значно простіше, ніж надалі мати з Домонтовичами справу.

Історія з сином доконала її чоловіка — інфаркт.

Хай Віра заперечувала це, різко припиняла подібні розмови, огризалася на будь-які натяки. Все одно Віктор Фролов, тоді ще практикуючий адвокат, наполягав: так і є. Постійні проблеми з конкурентами чи податковою та інші стреси, що їх переживають підприємці, не доконали — до них призвичаюєшся, мов до нежиті чи алергійного кашлю. Та коли почало крутити й ламати єдиного сина, то тато не витримав. Спершу серце схопило, потім мову відібрало…

Тож Зоя, невістка, була для Віри Домонтович раптовою й щасливою знахідкою. Син з’явився на світ, коли вона мала на те останній шанс — більше не буде, казали. Тепер, стверджувала: Бог послав Антончикові пару — і теж у момент, коли мама вже не надіялася й готувалася махнути на це рукою. Весілля широко не гуляли, проте розділити радість Віра Леонідівна запросила, читай — затягнула всіх. Фролових із Мірошниками — першими в списку. Незабаром від ближнього кола пішли чутки, що свекруха з невісткою гризуться й собачаться, але не здивували нікого з тих, хто знав тітчину вдачу.

Ось і причина набитися на сорокаріччя, визнав тоді Роман, занурюючись нарешті в сон.

Антончик не проти родичатися ближче. Не так часто водить кудись старшу за себе на три роки, та за статусом — молоду дружину. Хоче покрасуватися, відчути себе ще більше своїм, ніж він є. Розумів ставлення до себе. Чи сам вирішив зблизитися з ріднею через Зою, чи матінка напоумила — несуттєво.

Тоді Мірошники погано знали Зою.

І, як виявилося, не зовсім добре знали й те, на що здатна тітка Віра.

— Зоя списує зіткнення на його збуджений стан.

Ось таку історію Графиня розказала Лорі Кочубей…

— Антон клявся, повторював спершу їй, потім — матері: дівчина сама кинулася під колеса.

…Лора переповіла почуте спершу Гайдукові телефоном…

— Так чи інакше, Віра зайнялася порятунком сина. І відразу вирішила взяти провину на себе. Сперечатися з нею ніхто не ризикнув.

…А відтак — Віталіні Вербній, щоб слідча повірила й погодилася їхати разом на зустріч із Сотником.

Щойно знайшовся його труп, Вербна, керуючись не знати чим, погодилася, щоб Лора увесь час була поруч із нею. Тієї ночі знову не довелося спати, адже слідча затялася опитати кожного з учасників описаних Зоєю подій. Роман Мірошник здивував — не заперечував, аби з ним неофіційно бесідувала приватна особа. Тож Кочубей ді­стала нагоду глянути на ту історію очима іменинника.

Передбачення справдилося.

Святкування сорокаріччя таки наблизило небажані події.

Перша смерть сталася того ж дня: під колесами випадково загинула незнайома, стороння дівчина. За кілька років так само, на дорозі, загинув Антон, винуватець мимовільної трагедії. І ось тепер лихо повернулося, немов прокинулося, наздогнавши одного за одним ще трьох учасників давньої змови.

Якщо вже точно — співучасників злочину.

— Антон повідомив Вірі про те, що скоїв, щойно вона зайшла додому. — Графиня сповідалася Лорі, підкурюючи наступну цигарку від недопалка і вже не зважаючи на комфорт гості. — Я не встигла його зупинити. Хоча… Була в мене підозра, та й досі є, хай Бог простить: якби я поруч не сиділа, Антончик, напевне, чкурнув би подалі й нікому нічого б не сказав.

— Вам видніше, — мовила Лора делікатно. — Чого він хотів від матері?

— А чого діти хочуть від мам? — гмикнула Зоя. — Будь-хто, коли боляче, кричить: «Мамо!» Я, ви, всі… Стало критично — покликав. Віра веліла дати слухавку мені, наказала залишатися там.

— Траса не безлюдна…

— Те саме завважила і я. Віра веліла відтягнути тіло, аби ніхто не помітив. Просто собі авто на узбіччі уваги не приверне.

— І ви… заховали тіло?

— Приховали. Не ми разом — я. — Зоя гірко всміхнулася. — Затягнули в рівчачок. Я підхопила попід руки, Антон — за ноги заносив. Віра повернулася дуже швидко. Дочекалася моменту, коли не їхав ніхто. Разом зі мною повантажила тіло на заднє сидіння своєї машини. Потім наказала мені сідати за кермо нашої…

— Ви були випили.

— Не Антончика ж пускати!

— Гм, справді.

— І потім, повірте, в мене на той момент майже все вивітрилося.

— Вірю. — Лора справді не сумнівалася. — Яким тут боком уся компанія? Ви свідок, вони — ні. Можна було нічого їм не казати.

— Ха! Ви, даруйте, дуже погано знаєте Віру Леонідівну.

— Не заперечую.

— Вона там, на місці, все прорахувала. Забула сказати: після того, як Антон викликав маму, я поставила до відома Фролова. Згодна, могла того не робити. Але, зваливши мертве тіло на узбіччя, отримала ще більший шок, ніж коли побачила на власні очі загибель випадкової людини. Віра одним словом, своєю волею зробила мене спільницею, співучасницею вбивства. І я подзвонила юристові, який точно все зрозуміє і не здасть, не підставить.

— Ясно. Тож коли ваша свекруха наспіла, про злочин її сина, крім вас, знало ще шестеро. Приховати ризиковано — це значить потрапляти в залежність від купи недружніх їй людей, хай серед них і родичі. Й Антона в тюрму не пошлеш. Тепер Вірине рішення мені зрозуміле.

— У логіці вам не відмовиш, — кивнула Зоя. — За великим рахунком, Віра за дзвінок Фролову озлобилася на мене найбільше. Тепер треба було домовитися з усіма, аби підтвердили: саме пані Домонтович виїхала з двору Мірошників у певний час і саме під її машину потрапила дівчина. Віра мусила грати до кінця, тож вимагала гарантій для сина: на нього не має впасти навіть найменша тінь підозри.

— Автомобіль…

— Правильно мислите. Вам би самій злочини планувати.

— Я, нагадаю, їх розслідувала. Від удару на капоті залишаються сліди.

— Віра пошкодила капот своєї машини. Тільки не відразу. Спершу, як я вже казала, ми поклали тіло до неї в салон. І разом, маленькою кавалькадою, повернулися в Тетерівку.

— Із трупом в авто?

— Навіщо перепитуєте? Так, із тілом у Віриній автівці. Вона з якогось дива ще змусила всіх подивитися на жертву. Потім заявила: бере провину на себе. Найперше втягнула Фролова, бо той правник і знає, як усе робиться. Там було шкурне питання. Насправді Віра не збиралася в тюрму. Просила Віктора… Тю, про що я: наказала йому знайти їй вправного колегу, бо ж близький родич не може виступати адвокатом обвинуваченої. Збиралася відкупитися від рідних жертви, потім зіграти на щиросердому каятті, потягнути справу, скільки можна, і отримати мінімальний термін умовно.

— Що пішло не так?

— У Домонтовичів — жирний бізнес. На маршрут пасажирських перевезень давно облизувалися конкуренти. Вона купила адвоката, а вони заслали слідству, прокурору і, чула краєм вуха, судді. Причому, Лоро, все пройшло на ура, бо суспільству, хай це прозвучить пафосно, остобісіла безкарність тих, хто збиває та калічить людей на дорогах. Віру просто накрила хвиля бажання торжества закону та справедливості. Тож отримала, хай не зовсім по максимуму. Все одно суддя дістав свою дрібку слави. Народний герой, не інакше.

— Віра Леонідівна знала, на що йшла.

— Повторюся: думала проскочити, обійтися малою кров’ю. У неї в голові не жила, але не згрішу проти істини: вона сто разів пошкодувала, що того вечора просто не вивезла труп далеко в поле й не веліла мені його закопувати в землю.

— Ви так погано про неї думаєте?

— Ще гірше. — Графиня сумно всміхнулася. — А відіграти назад не можна. Бо мало того, що Антон знову під ударом. Сама Віра все одно б мусила відповідати, тепер уже за введення в оману суд, неправдиві свідчення, неповідомлення про злочин тощо. Там так само від трьох до п’яти років. Нас усіх також пов’язала, підвела під статтю, і то не одну. Фролов потім усе на пальцях розтлумачив.

— Не так усе страшно насправді. Та згодна, приємного мало.

— Ну, і останнє. Через що, власне, все закрутилося. Віра, коли вже вирок зачитали, нагадала через мене всій компанії: поки вона сидітиме, за Антончиком мають глядіти всі. Колективна відповідальність. І щоб із бізнесом її нічого не сталося. Навіть якщо справу не втримаємо, Антон — номер один, заради нього мама гріх на душу взяла. Отак, Ларисо Василівно, смерть її синочка нас усіх зробила винуватими. Тільки Віра так може, більше ніхто. Тобто могла…

А ще вона прокляла їх.

Усіх і кожного.

Сокіл обійняв Лору міцно, аж кістки хруснули.

Відсторонивши, глянув, ніби бачив уперше, — не стримався, смачно поцілував у кожну щоку по черзі. Знову притиснув до своїх широких грудей, нарешті відпустив. Гайдук, як завжди, елегантний та бездоганний, мов модель із реклами чоловічого бутика, тримався скромніше. Легенько труснув її руку, тут же поскаржився:

— Ох, і вигріб я від нашого друга!

— Богдан говорив із тобою? — щиро здивувалася Лора.

— Розмова, тобто діалог — як танго. Передбачає рівну участь двох сторін, — завважив шеф філософськи. — Сокола прорвало, він лаявся на мою адресу хвилин десять монологом. Я стільки слів за раз від нього давно не чув. Якби ще ці слова були пристойними… Армійський мат як він є, чистий, бездоганний.

— За що ти його так?

— Мало, — буркнув Сокіл, справді вичерпавши весь свій розмовний ліміт щонайменше на тиждень наперед.

— Хай це буде великим секретом нашої маленької компанії. — Гайдук не жартував. — Ти ж знаєш, Ларисо, мої вимоги до субординації. Іншого, за інших обставин, я б викинув зі служби копняком, щойно почув на свою адресу одне таке слово.

— Чим наш Богдан заслужив милість вашої милості?

— Злякався за тебе. Я ж не приховав від нього, що вночі ти ризикувала життям і мало не загинула. Він повісив усіх собак на мене. На думку Сокола, ми не мали права лишати тебе тут саму. Або принаймні він мав лишитися. А я — їхати на Київ маршруткою.

— Поїхав би, як усі люди. Нічого б не сталося.

— І ти туди ж? Змовилися, бунт на кораблі.

…Вони повернулися близько дев’ятої ранку. Лора чекала на квартирі. Вербна відпустила її додому по другій ночі, не сама відвезла, напружила патрульних. Спати після пережитого не могла, та вирішила обійтися без таблеток і якось перемучитися до ранку. Без допомоги тепер не обійтися, вона надто вимучилася після того, як Гайдук залишив її саму в полях. Тож без жодних докорів сумління розбудила шефа, коротко доповіла про все — й абсолютно щиро налякала. Він поклявся прилетіти чимшвидше, і це справило дивний ефект: Лорі вдалося кілька годин неглибоко, тривожно, але — поспати.

Розповіла все, коли чоловіки переконалися, що вона жива, здорова, хіба на руках ледь помітні садна. Шеф схопив усе на ходу, раз по раз перебивав, вкидаючи риторичні уточнювальні запитання. Коли Кочубей договорила, Гайдук озвучив те, що давно крутилося у неї в голові:

— Так хто ж їх усіх убиває?

— Чорна машина, — бовкнула Лора. — На власні очі бачила її двічі.

— Сама гасає. Без водія за кермом. Ти справді в таке віриш?

— Ні. Не забувай… — зиркнула на Богдана, — не забувайте: щоразу перед появою машини-вбивці жертві хтось дзвонить із темряви і говорить голосом Віри Домонтович.

— Яку теж хтось убив, — підхопив Данило. — Щоправда, її задушили подушкою, гепнувши перед тим по голові.

— Якщо вірити Зої, ланцюжок смертей зупиниться з Віриним похованням. Її життя — гарантія життя інших. За цією логікою, жодному з восьми, внесених у список, її нагла смерть не була вигідна. Зате тепер Віру треба якомога швидше поховати. Ще й відспівати в церкві.

Гайдук лунко ляснув долонями.

— Лоро, у цій кімнаті троє раціональних людей. Жоден із нас, включно з тобою, в оцю чортівню не вірить. Прокляття, лихе око, пристріти, дзвінки з того світу, чорна фантомна машина… Казочка для вразливих. Вистава, декорація.

— Я чула її голос у телефоні. Важко з іншим сплутати, характерний дуже.

— А імітатора виключаєш?

Тепер долонями ляснула Лора.

— Тут троє раціональних людей — але тут троє дорослих! Дітей немає, Гайдуче! Не роби з мене ідіотку, не товчи зрозумілих речей! Мене вчора мало не вбили! Це — дуже серйозно! Яким боком моя персона до всієї тієї історії? Тим самим, що й нещасний Вадик Граф! Він для Віри винен у тому, що зайняв місце її покійного сина! Він, за її поняттями, мав відповідати разом із Зоєю! Така її картина світу, приймаємо ми це чи ні! А на мене вона визвірилася, бо вирішила: мене прислала Графиня! Я дію в її інте­ресах! І відтоді прокляття — також на мені!

— Лоро!

— Дослухай ти до кінця! — Вона роздратовано тупнула ногою. — Я мушу в це повірити, розумієш? За чиїмось диявольським задумом — мушу! Як мав повірити й повірив Вадим! А після всього вірять і трусяться інші причетні! Крім одного!

— Один не вірить?

— Один не тремтить. — Лора заговорила спокійніше. — Той, хто почав смертельну гру. А вбивця — серед них, я не бачу інших варіантів. Я потрапила під роздачу, бо — незрозуміло поки що, як і чому — почала заважати його планам.

— Чи її, — нагадав Гайдук.

— Так, вони всі водять, — кивнула Кочубей. — У Сот­ників машини нема, але це нічого не означає. Галина мог­ла вбити чоловіка? Шанс мізерний, і я його не відкидаю. Якщо вже розвивати цю тему: Графа вона тим паче могла переїхати. Він — пішак, ніхто для неї та будь-кого, крім хіба Зої.

— За твоєю логікою, Графиня теж могла вбити свого чоловіка. А коли йдеться про Домонтовичку — в неї взагалі безперечний мотив. На місці слідства, тим паче, знаючи про нові обставини, поставив би Зою номером першим.

— Я б не грала в такі шахи, — мовила замислено Лора. — Наприклад, Зоя може вбити Віру — але не може вбити Вадима. Натомість Галина теж може вбити Віру — та для неї Ден недоторканний. Чи ось Ніна Мірошник така віддана своєму Романові, що здатна на навмисне вбивство всіх, окрім нього… Тасуючи пари, ми ще більше заплутаємося. Ні, ні, ще раз ні. Поганий метод.

— Маєш інший, простіший?

— Мотив. Простіше ще нічого не придумали з тих часів, коли Каїн убив свого брата Авеля. Нагадати? Ревнощі. Обидва брати принесли жертву Богові. Тільки Авелеву жертву Господь із вдячністю прийняв, Каїнову ж визнав неугодною, не гідною себе.

— Ще простіше можеш пояснити?

— Залюбки. Чотири роки тому Віра Домонтович зізналася в убивстві, яке скоїв її син Антон. Спільниками приховання злочину вона зробила кількох шанованих у своїх колах та сферах людей. Проти їхньої волі. Переклала на всіх відповідальність за сина. Син трагічно загинув, злості додала неможливість приїхати на похорон. Відсидівши не за своє, Віра Домонтович виставляє всій компанії рахунок. Фінансовий, Гайдуче, — кожен мав заплатити їй викуп. Отака людина, отака натура. Інакше Віра Леонідівна готова була розкрити правду, і термін давності там ще не збіг. За той час фінансовий стан більшості зазнав серйозних змін. Особливо вдарило по Сотниках. Мотив звести рахунки з Вірою, отже, мав кожен, навіть наш співробітник, твій протеже Вадик. Стежите за думкою, чоловіки?

Гайдук і Соколовський дружно кивнули.

— Усе заплутує другий акт цієї драми, — повела далі Лора. — Прикра жінка залишає по собі новенький записник, у якому перелічені всі, до кого вона має претензії. Не встигло її тіло охолонути, як люди з того списку починають гинути один за одним за дуже дивних, сказати б — містичних обставин, які лише відволікають, закривають туманом головне: кому вигідні ці смерті? Що отримає вбивця, ким би він не був, на виході? Чому напали на мене? Хто наступний і чому? Шукаємо мотив, колеги, лише мотив. Знайдемо, тоді й побачимо — жодного потойбіччя.

Завершила свій спіч Лора широкою усмішкою.

Немов не вона вночі, якихось дванадцять годин тому, висіла над прірвою й прощалася з життям.

Збентеження, образа, лють.

Пройшовши всі стадії, об одинадцятій годині дня Роман Мірошник уже ненавидів усіх. Віктора Фролова — викрутився, знайшов причину втекти від усіх, зайнявся нарешті тітчиним похороном. Зою Граф — бо так само поринула в клопоти з похованням свого чоловіка. Єва Фролова раптом згадала про медичну освіту, тепер сидить із напівпритомною від горя Галею, теж придумала собі тимчасову, проте залізну відмазку від допитів. Ненавидів Роман навіть Ніну — і пояснити різку зміну почуттів не міг, як не старався. І за це злився вже на себе самого.

Кожен ніби при ділі — а йому довелося сидіти в кабінеті слідчої найдовше, за всіх віддуватися.

Новина про Денову смерть проти ночі мовби вибухом підкинула в повітря. Мірошник не питав інших, та в самого зникла з-під ніг твердь. І хоча він нібито міг стояти, сидіти й лежати, за бажанням, — та все одно здавалося: висить між небом і землею, бовтається у вільному падінні, виконує затяжний стрибок, як колись забавлявся замолоду, але — без рятівного парашута за спиною.

З якогось дива слідча попросила поговорити з ним цю приблудну жінку з банку, Кочубей, і спершу Роман не розумів нічого, слова гальмував невидимий шар вати довкола голови. Потім він зірвався, визвірився, нахамив тій жінці, про що негайно пошкодував, вичавив вибачення. Вона, схоже, не образилася, все зрозуміла, та й сама мала не найліпший вигляд.

Коли на її прохання Вербна відпустила його поспати кілька годин, щоб усе ж таки викликати зранку на допит, Мірошник поїхав додому, та заснути не вдалося. Ніна увесь час сиділа в Сотників, вимкнула телефон, Єва взяла з неї приклад, а Фролов, хоч лишився на зв’язку, обмежився сухими короткими фразами.

Романа за мовчазною згодою кинули на амбразуру — іншого висновку не напрошувалося.

Допит виснажив, проте додому Мірошник не квапився. Там усе одно нікого немає, на самоті після всього лишатися не хотілося. Куди їхати, визначитися не міг, тож просто катався Житомиром і вперше не впізнавав за вік­ном машини міста, в якому народився, виріс, зустрів кохану, єдину на все життя, в реальність чого юнаком не вірив. Цими вулицями Роман ходив, бігав, вештався, коли прогулював школу, аби пропетляти контрольну, а прикинутися хворим не вдавалося. Він до нинішнього дня думав, що їздитиме тут із заплющеними очима.

Та зараз усе було чуже й вороже. Люди — так йому здавалося — або відверталися, вглядівши його авто, або, нав­паки, — дружно, мов за командою, повертали голови, проводжали ненависними поглядами, сичали, шепотіли, вигукували: вбивця, вбивця, вбивця. На перехрестях різкі сигнали розтинали повітря, і Роман не мав жодного сумніву: всі довкола змовилися й тепер клаксонять йому, заганяючи в коридор ганьби.

Він без жодної мети понад годину намотував кола й «вісімки» спершу центральною частиною, потім — виїхавши далі від багатоповерхівок, взявши курс до центральної автостанції. Зробивши коло, подався київською трасою до розв’язки, там знову заклав віраж, розвер­нувся, повернув у протилежний бік, вже іншою дорогою. Заспокоївся, коли повернулося відчуття рідного, знайомого до болю, а отже, — безпечного міста, де він король і де нікому не дозволить знущатися з себе.

Особливо — таким, як Графиня.

Машину Сокіл зупинив метрів за двадцять від білої колонади.

Лорі закортіло прогулятися до місця нічної пригоди пішки, через головний міський парк до мосту. Гайдукові пояснила бажання: гайда глянемо при світлі дня, де все сталося. Але для неї самої все було значно складніше. Зараз, стоячи між колонами й дивлячись перед собою на вкриті пожухлим листопадовим листом паркові алеї та досі сірі після вчорашнього дощу скульптури, вона відчувала щось дуже дивне. Мала намір повернутися на місце мало не скоєного злочину — і уявляла себе не жертвою, а злочинцем. Бо як не заганяла всередину бажання пережити наново вчорашнє, знову злякатися смерті, та воно вперто виринало, мов легкий поплавець рибальської вудки, поки не клює.

— Коли б ми ще погуляли, — мовив шеф. — Знаєш, я ж не вперше в Житомирі. Але місто дотепер не затримувало. Тут або на день буваєш, або проїздом.

— Або — тієї пори, коли темніє рано, — підхопила Лора. — Зараз початок другої тільки, а, бач, уже бурмоситься.

— По нас у «Кухні», мабуть, гіркі сльози ллють. Забули їх зовсім. Постійні клієнти, як не крути.

— Чого це ти перейнявся? Офіціантка сподобалася?

— Здаюся. — Гайдук підняв руки на рівень плечей. — Каюся, запав. Кохання з першого погляду буває. Все, поїду свататися, знайомитися з батьками.

— Начальник служби безпеки банку — а балабол, яких мало, — гмикнула Лора.

— Бачить Бог, мої наміри чисті! — правиця лягла на серце.

— Навіть коли так, я відмовлю нещасну дівчину від такого сумнівного щастя, як подружнє життя з тобою.

— Ларисо Василівно, я справді чесний чоловік!

Випадково ковзнувши поглядом на Сокола й зафіксувавши вираз його обличчя, Кочубей згадала: з почуттям гумору в її вірного супутника зовсім поганенько. Хоча тут же подумки визнала: їхні жарти такі собі, не дуже.

— Добре, ходімо.

Трійця пройшла крізь ввігнуту всередину колонаду. Оминула фонтан, який о цій порі року вже не працював, створюючи ефект зимової сплячки для всього довкола. Пожвавлювало листопадовий будень хіба дитяче верещання — ігрові майданчики залишалися доступними. Працювало навіть кілька атракціонів, переважно з прокату електричних автомобільчиків, і тир поруч із кавовим кіоском.

Щойно опинилися на парковій території, Богдан пропустив Лору з Гайдуком трохи вперед, а сам посунув ззаду й трохи збоку, мов тілоохоронець. Його маневр і, відповідно, їхня компанія впадали в очі, зустрічні перехожі почали обходити їх від гріха подалі. Соколовський явно домагався такого візуального ефекту, ще й розстебнув шкірянку, не ховаючи револьверну кобуру.

— Жінка Сотника зайшла в ступор не відразу. — Лора говорила, навіщось намагаючись крокувати в ногу з Гайдуком і зосередившись на цьому. — Я була в них удома з усіма, коли Галині повідомили про загибель Дена й попросили поїхати на впізнання. Спершу навіть подумала: вона не розуміє, про що йдеться. Вирішила: то не до неї приїхали, адресою помилилися. І це мені дещо дало.

— Наприклад?

— Зі слів Галини, ввечері до них набігли куми Мірошники і Фролов.

— Так і сказала — набігли?

— На три голоси, хором, звинуватили Дениса в убивстві Домонтович.

— Он як! Доказово?

— Мали версію, дуже близьку до моєї.

— Ти ж помилилася.

— Для того, щоб я зрозуміла помилку, треба було побачити його труп. Якщо всі мої версії надалі отак спростуються, не дуже приємно. І все, не збивай.

— Весь перетворився в слух, о Шехерезадо.

— Вона розповідала казки, — нагадала Лора.

— Каюсь. Мене сьогодні щось явно несе не по темі.

Трійця завернула на бічну алею, поміж дерев уже проглядалися мостові ванти.

— Заявилися вони з моєї подачі, хай непрямо, — вела далі Кочубей, підганяючи оповідь під такт кроків. — Спершу я викрила Фролова, Мірошника й Сотника, їхні розмови з Вірою перед самою її загибеллю. І що було далі? Що ми бачимо? Фролов підключає кавалерію в особі подружжя Мірошників. Ті забувають, хто їм Сотники. Дружно закидають Денові вбивство, а Галині — покриття чоловіка-злочинця. Не хочу товкти воду в ступі. Не казатиму, що мені здається. Не здається, Гайдуче, так є: Фролов вирішив перевести стрілки на Сотника. Діяв на випередження.

— Чому Мірошники вписалися в його гру?

— Відповідь ще простіша. Рило в пуху в обох. Точніше, в усіх трьох. Ця колись дружна, сказати б — світська компанія за короткий час перетворилася на отруйних павуків у банці. Не один за всіх, а кожен сам за себе. У Фролова перша скрипка. Не здивуюсь, якщо він — організатор ліквідації своєї кузини.

— Навіть так: ліквідації?

— Іншого слова не знаходжу. Віра псувала кров усім. Чорт забирай, Гайдуче, бачив би ти ту відьму!

— Справді відьму?

— Не повіриш. Сама хотіла її вбити вже за десять хвилин після знайомства. Чесне слово, ніколи не відчувала себе психологічно готовою до такого. Домонтович негативно впливала на людей, так буває.

— І бажання зникло?

— Щойно вийшла на вулицю й перестала бачити її перед собою, — кивнула Лора. — Вважай, випробувано на собі. Задушити її міг будь-хто з родичів. Ще більш імовірно — обоє.

— Дядько душив, племінник тримав?

— Або навпаки. Або сірники тягнули. В кого короткий, той на шухері стоїть. Гаразд, коло звужується, та все одно чимало неясного. Маємо ж іще дві наглі смерті.

— Додай замах на тебе. До речі, Вербна вже офіційно зобов’язана співпрацювати з нами.

— Може, ми — зі слідством?

— Ми розслідуємо спробу вбити нашу співробітницю, — пояснив Гайдук. — Сталася вона на очах у слідчої. Ніхто й слова не скаже. І хто ще кому допомагає, хто з ким співпрацює…

За розмовою не помітили, як вийшли на набережну.

Сокіл повернувся через парк до машини й підкотив до моста з провулка.

Туди вчора заїхала Вербна. Інший шлях до урвища не вів, а значить, чорний автомобіль тікав тим само маршрутом. Поки чекали Богдана, в Лориній голові остаточно склалася картина вбивства Дениса Сотника. Закортіло накреслити схему, аби показати все наочно, і Гайдук зна­йшов у себе в барсетці складений учетверо й чистий з одного боку аркуш, яким легко пожертвував. Малювати заходилася, примостивши аркуш на ту ж таки барсетку, шеф покірно й міцно тримав її обома руками.

— Ден справді чекав, але ось тут, — Лора зобразила прямокутником територію парку, жирною точкою — місце, де знайшли труп. — Ми зараз стоїмо тут. — Не аж так красиво, проте цілком реалістично намалювала провулок двома паралельними лініями. — Дивись: якщо їхати звідси, дорога виводить точно на ціль. — Шлях убивці показала вигнутою стрілочкою, довела її загострений край до розчепіреної фігурки, якою візуалізувала мертву людину. — Хто б не сидів за кермом, він хотів убити двох зайців за раз. У прямому розумінні вбити. Зайців — теж у прямому розумінні.

— Ти себе зайчихою назвала?

— Такою ж мірою, якою заєць є дичиною для мисливця на полюванні. — Лора згорнула аркуш, заховала в кишеню пальта. — А це, Гайдуче, справжнісіньке полювання. Мене, як і Сотника, загнали в потрібне мисливцеві місце. Довести це можеш тільки ти.

— Отак!

— Саме так, Даниле Семеновичу. Бо нашими технарями я не керую. І взагалі, в нашій маленькій команді ти відповідаєш за контакти з офіційними структурами.

Шеф не сперечався. Витягнув телефон, почав діяти відразу, розвинув активність із низького старту й пішов у наступ широким фронтом. Гайдук нарешті відчув себе на коні, дістав нагоду показати максимум своїх можливостей і всю повноту влади, яку має над іншими начальник служби безпеки великого комерційного банку.

Коли сіли в машину, Гайдук паралельно керував Соколовським. Хоча той і без спеціальних указівок знав: відеокамери найчастіше ставлять на перехрестях, рідше — на поворотах, котрі вважаються небезпечними чи бодай складними. Рухаючись із провулка до Старого Бульвару, помітив ще кілька — і, замість говорити, тицяв пальцем. А Гайдук різко, в манері, яку вкрай рідко дозволяв собі в розмові з Кочубей, віддавав у телефон розпорядження.

Лора ж сиділа ззаду й нарешті розслабилася. Кожну з трьох діб, що минули, рахувала собі за три й відчувала біль у руках, ногах, загалом — у всьому тілі. Так бувало, коли обов’язок чемної доці й онуки брав гору, і вона ґарувала на шести сотках городу, гордо названих дачею. Не те, щоб Лора цуралася фізичної праці. Просто вона намагалася докладати зусиль там, де результат матиме сенс. Наприклад, влаштовувати генеральне прибирання вдома — належала до акуратистів, любила бачити кожну річ на своєму місці, а помешкання — ідеально, з її погляду, вилизаним. Після прибирання нив поперек і крутило руки, але результат вартував: Лора влаштовувала довкола себе зону власного комфорту, чим від самого дитинства не була для неї праця на заміській присадибній ділянці, для когось — невеличкій, для неї — нескінченній.

Зараз Лариса Кочубей здобула законне, як вважала, право на відпочинок. Навіть намірилася вимагати в Гайдука відпустку. Днів на три, це справедливо, хоча б день за день. Проте звичка дивитися на світ очима реаліста вносила в мрії та бажання корективи: більше доби вициганити не вдасться. Але у світлі останніх подій навіть двадцять чотири години з вимкненим телефоном за щільно зачиненими дверима затишної оселі вартували для неї багато й допомогли б відновитися, перезавантажитися, перезарядити батарейки.

Те, як узявся до справи шеф, не лишало сумнівів: ще до вечора він матиме потрібну їй інформацію. Це дасть змогу Лорі з імовірністю в дев’яносто відсотків назвати прізвище вбивці. І того, кого впустила до себе пізно вночі Віра Домонтович. І того, хто сидів за кермом чорної фантомної машини.

Їх двоє, вона впевнена.

Треба лиш дізнатися, хто взяв на себе яку частину брудної роботи.

А з’ясування деталей з чистою совістю й дорогою душею можна, навіть треба передати Віталіні Вербній. Житомирська слідча має особистий інтерес розмотати заплутаний клубок. Її вчора вночі теж мало не вбили.

Від роздумів відірвав дзвінок у кишені.

Перше, що вона зробила, коли вийшла вранці зі службової квартири, — заскочила в найближчий сервісний центр свого оператора. Купила новенький смартфон, замість утраченого вночі, й не заперечувала, коли Гайдук дав для цього корпоративну картку. Відновити свій номер забрало ще пів години. Тепер Кочубей була без бази даних, без телефонної книги, зате — знову на зв’язку. Тож коли піднесла смартфон до вуха, перед тим навіть не глянула на номер. Усе одно навіть знайомий не визначиться.

— Слухаю.

— Я знаю, хто мене вбив.

Їхній появі кирпата Настя зраділа щиро — так онуки зустрічають бабусь, які ні в чому не відмовляють і постійно заціловують.

— Я вже думала — обідилися на щось тут! — усміхнулася Гайдукові, мов найріднішій у світі людині.

— Ми ж учора були. — Лора відзначила небажання шефа підтримувати будь-яку сторонню необов’язкову розмову.

— А снідать не приходите! Обіцяли ж! Начальник мені доріка, що постійних клієнтів розганяю.

— Я колись із вашим начальством побалакаю, — роздратовано буркнув Гайдук, відсовуючи для Лори стілець. — У вас вареники фірмові були. В меню бачив, так і називаються — «Вареники фірмові».

— Були, є і будуть! — вигукнула Настя, втішена нагодою догодити гостям.

— Тільки я вас попрошу: не треба з морозилки, вже готових. Можете наліпити свіжих? Які там у вас…

— Сир, картопля зі шкварками, гриби, печінка, — відтарабанила кирпата, мов увімкнула записану на диск програму.

— Картопля зі шкварками і… — Данило запитально глянув на Лору, — …і сир. — Побачивши показані Соколом два пальці, додав: — Ще одну порцію з картоплею.

— На кухні то наліплять, але ж довгенько ждать, — мовила Настя несміливо.

— Нічого, ми нікуди не поспішаємо. Почекаємо, скільки треба.

Щойно Настя відійшла, Гайдук підсунувся ближче до Лори, поклав свою руку на її:

— З мене досить. Тому, що досить усього цього з тебе. Хай там як усе повернеться, завтра нас у Житомирі вже не буде. Стартонули б іще сьогодні, лише четверта дня. Але вже нарізав задачі людям, результати мають прийти з різних місць максимум за пару годин. Не хочу шарпатися. І не хочу маринувати тебе на казенній хаті. Мені вона, чесне слово, теж отут, — ребро долоні черконуло по горлу. — А вареники хай варяться.

— Хай, — відповіла Кочубей відсторонено, дивлячись в одну точку, та враз стрепенулася. — Зараза!

— Хто? — здивувався Гайдук, а Сокіл на цьому вигуку сторожко роззирнувся, мацаючи очима майже порожній о цій порі зал.

— За всією цією чортівнею вилетіло з голови. Ми ж про першу жертву забули.

— Яку ще — першу? Вибач, з якого боку — першу?

— Дівчину, збиту Антоном Домонтовичем чотири роки тому. Насправді все з неї почалося, — пояснила Лора. — У неї, напевне, є батьки, були друзі, може, коханий. Кожна людина, Гайдуче, — цілий світ. Природна, скажімо так, вчасна смерть той світ не руйнує, він лише згасає, поки його не запалять нащадки. А нагла смерть той світ нагло нищить. Антон зробив саме так, нехай і мимоволі.

— До чого ведеш?

— Ми не досліджували цей шлях, — Лора вела тоном терплячої шкільної вчительки. — Чомусь аж тепер склалося, коли шок і перемкнуло, — говорити почала дедалі жвавіше. — Усіх, крім Віри, збив, точніше, вбив автомобіль. Погодьтеся: ланцюжок смертей справді видається втіленням прокляття. Відмотаємо назад: Денис Сотник, я, хай не вийшло з першого разу, Вадим Граф, Антон Домонтович і… — тут Лора зробила паузу, намалювала в повітрі знак питання. — Зло чотири роки тому виявилося непокараним.

— Я тебе прошу! — вигукнув Гайдук. — Ми чимало почули про Антончика. Теж мені, зло знайшла!

— Інфантильна доросла дитина — не менше зло, ніж найманий убивця чи маніяк Чикатило, — парирувала Кочубей. — Але нехай. Зло — не він. Зло — його матуся Віра, яка доклала всіх зусиль, аби справжній винуватець вийшов сухим із води. Нехай убивство ненавмисне. Гайдуче, своїми діями, своїм напором Віра скоїла значно масштабніший злочин: нагнула, підібгала під себе закон та правосуддя. Нехай у нашій країні ці категорії досить умовно дієві й далекі від досконалості, та пані Домонтович показала, як усе це насправді не працює. Реально, до смердючого прогнило.

— Все одно не до кінця тебе зрозумів.

— Нам нічого не відомо про найпершу жертву, — вперто повторила Лора. — Смертельні рахунки всій компанії, починаючи навіть не з Віри — з її синочка Антончика, може виставляти зараз хтось її, невинно вбитої, іменем.

— Тобто, — Гайдук відчув, як його голос раптом захрипнув, — ти підводиш до того, що Антона Домонтовича теж свого часу навмисне переїхала машина?

— Молодець! — До Лори повернулася здатність усміхатися. — Можеш задіяти всі свої ресурси і знайти мені матеріали про ту, чотирирічної давнини, справу? По суті, це ж кримінальна справа Віри Домонтович, вона вироком по ній відсиділа.

— Єсть, слухаюсь! — Шеф блазнювато приклав руку до голови, козиряючи.

Він уже взяв телефон і підвівся з наміром вийти на вулицю, аби не вести ділових розмов у стінах кафе при сторонніх. Та враз дзенькнуло, прийшов сигнал про отримане повідомлення. Наступної миті один за одним прилетіло ще чотири сигнали. Гайдук відкрив вайбер, спершу зсунув брови, потім, переглянувши всі листи, гмикнув задоволено.

— Перші врожаї, — розвернув дисплей до Лори, давши змогу й Соколу підгледіти. — Є дані від мобільних операторів, твого й Дениса Сотника. Вчора тобі і йому дзвонили з одного й того самого невідомого номера.

— Ще один невідомий номер із того світу, — кивнула Кочубей. — Якщо я почула Вірин голос, припускаю — Сот­ник теж. Абонент не може прийняти дзвінок, вгадала?

— Після розмови з тобою — так. Значить, їдемо далі… — Гайдук тюкнув пальцем у доданий файл, відкрив і збільшив трьома пýчками новий документ, переглянув, перетравив побачене. — Тепер так, колеги. Сотника збила машина біля парку за п’ятнадцять хвилин після замаху на Ларису. Але з того невідомого номера йому подзвонили раніше, ніж на твій, Лоро, номер. Проте — увага: Денові з нього, читай, з того світу, дзвонили перед тим двічі.

— Ось хто висмикнув Сотника проти ночі на побачення! — Кочубей задоволено клацнула пальцями. — Все, картина олійною фарбою! Його якимось чином змусили витягнути на зустріч мене! Однак там, куди я подалася, Дена не було! Він чекав у іншому місці, слідуючи чиїмось інструкціям! Фактично сам чекав на свою загибель!

— Ти мала рацію, диявольська гра. — Вона давно не відчувала з шефового боку такої щирої, глибокої поваги до себе. — Хто налякав тебе годину тому, теж невідомо. Номер не є дійсним.

— Одноразова картка. Купили й викинули. Як і три попередні.

— Три?

— Графові хтось же дзвонив, теж із того світу.

Лора дивувалась, як спокійно вони почали обговорювати явно казкові, нереальні, справді потойбічні речі.

— Нарешті, цікаве кіно. — Гайдук завантажив наступний надісланий файл. — Відео з камер зняли. Вибачаються, що самі не додумалися. Я назвав приблизні тайм-коди, все спрацювало, прискорило події.

— Що там?

— Мені скинули чотири найбільш виразні шматочки. Там секунд по двадцять-тридцять. Глянемо?

— Якщо там є запис із моста — сам, — відрізала Лора.

Шеф кинув із розумінням. Дивився, зціпивши зуби, перетягнув і відкрив наступний фрагмент.

— Ось, як ти й вирахувала: поїхав провулком, камера стояла на повороті.

Чорна машина-вбивця на чорно-білому, знятому вночі відео, ще й відтвореному на прямокутному екрані смартфона, здавалася маленькою, іграшковою, зовсім не страшною.

— Джип, — сказала Лора.

— Модель визначають, номерів не видно. І дивись, тут фари ввімкнув. На мосту — вимкнув.

— Я не забула.

— Вибач. — Її тон збентежив Гайдука, він перейшов на інше відео.

Тут без слів: автомобіль на повному ходу зробив управний віраж, заїхав на хідник, і людина, що махала руками, не мала шансів утекти — відлетіла, мов ганчір’яна лялька, від сильного удару.

— Камера з того боку парку, — пояснив Данило.

— Розумію. Все?

— Останній кадр.

Камера, встановлена на перехресті Старого Бульвару і Пушкінської вулиці, побачила: чорна машина спершу повернула праворуч. Та майже відразу автомобіль крутнувся довкола своєї осі й помчав у протилежний бік, стрімко зникнувши з очей.

— Далі, кажуть, щез із виду. Пірнув кудись у провулок, замів сліди. Місцевий, добре орієнтується.

— Ще раз прокрути. — Лора намалювала вказівним пальцем коло. — Не так там щось.

— В смислі?

— Зараз, сама ще не знаю. Просто щось не так.

Сокіл уже притиснувся до неї міцним плечем.

Гайдук запустив наново останній фрагмент.

— Ще, — попросила Лора. — Я десь таке бачила. Воно називається якось…

— Поліцейський розворот.

Вони здивовано, не змовляючись, дружно глянули на Богдана.

Не щодня від нього можна добитися такої чіткої, осмисленої фрази.

Свіжі, гарячі вареники з густою домашньою сметаною їли без Гайдука.

Окрилений новим відкриттям, шеф залишив Лору й Богдана за столом. Сам узяв ключі від машини й чкурнув туди, де є спеціально облаштована для переговорів кімната і ноутбук. Компанія Лору цілком влаштовувала, бо Сокіл явно вичерпав свій ліміт розмов на сьогодні, а їй треба було посидіти в тиші й ще раз, тепер уже ретельніше, зібрати думки докупи, посортувати їх і розкласти в потрібній послідовності.

Автомобільний трюк, виконаний чорним джипом-убивцею, знімав більшість питань, на які досі не було відповіді. Це був слід, який дорівнює відбиткам пальців, чіткому малюнку протектора на мокрій землі або смертельному удару, завданому лівою, робочою рукою. Розворот на сто вісімдесят градусів з першого разу не виконаєш, тим паче — так хвацько, вправно, легко. Водій мусить мати відповідні навички, а вони, своєю чергою, аматорським способом, без інструктора, у себе у дворі чи на городі не набуваються.

Данило Гайдук узявся перевірити водійську історію кожного з підозрюваних.

Також — реєстрацію особистого транспорту у власності. А втім, на це Лора не радила робити серйозну ставку. Машину можна купити через підставну особу або оформити на когось іншого. Більшу надію покладала на незвичні для пересічних водіїв навички. А дізнатися про них у наш час не аж така проблема.

Соціальні мережі.

Люди марнославні. За першої-ліпшої нагоди роблять фото, а ще краще — записують відео, де фіксують себе з аквалангами, на дельтапланах, вершечках гір зі спорядженням альпініста. Ще — верхи на страусі, коні або навіть слоні чи верблюді, якщо мандрують і мають подібну нагоду. На просторі соцмереж можна знайти десятки, а то й сотні екстремалів, які фіксують свої подвиги на гірських або водних лижах, катерах, скутерах, байках, позашляховиках, що штурмують гірські траси. А ще люди можуть перед камерою зі смартфона вполювати змію, вбити її, оббілувати, засмажити й з’їсти, запивши текілою.

Один тип узагалі зібрав за кілька годин тисячі вподобань і додав собі підписників, повторивши банальний фокус: запхав лампочку до рота. Трансляція наживо тривала понад чотири години. Народ уболівав за зухвальця, котрий намагався витягнути лампочку різними способами. Й зрештою здався, дозволив везти себе в лікарню. Лора витратила час, аби дізнатися, що тепер цей герой доволі пристойно капіталізував себе, отримує гроші за кожне схоже відео.

Тож знайти серед підозрюваних автогонщика — взагалі не проблема.

Кожен, напевне, оселився бодай у одній соціальній мережі й неодмінно хоч раз похвалився вправним кермуванням.

Дзвінок.

Телефон лежав перед Лорою на столі. Пережите за неповну добу змушувало здригатися на звук рінгтона. Розуміючи — це психологічне, минеться не швидко, але й надовго не затягнеться, їй усе одно кортіло вимкнути прилад на якийсь час. Так, могла б узагалі не подбати про новий зранку, не мала б додаткових проблем. Проте переважила інша проблема — залежність. Лора відчувала непоборну потребу залишатися на зв’язку — крім годин, коли спить чи пробує заснути.

Дзвінок закликав відповісти.

— Так, — втомлено проговорила в слухавку, впізнала голос. — Слухаю, Зоє.

— Царство небесне рабу Божому Вадимові.

— Ви випили, — це було не питання.

— Я сьогодні нарешті поховала свого другого чоловіка. І в мене поминки. — Язик Графині лиш трохи заплітався, але кому, як не Лорі, вловити й зрозуміти її стан. — Нас було четверо. Його провели в останню путь я і ще троє чужих, незнайомих мужиків у брудних куфайках. Вони закопали в яму гріб із його тілом. Дешевий стандартний ящик.

— Ще раз співчуваю.

— Нє-а. Брешете. — Вона не огризалася, стогнала. — Вам зовсім його не жаль. Ані його, ані мене.

— Зоє, — м’яко мовила Лора, зиркнувши на Сокола, зайнятого кросвордом, а втім, він дослухався до розмови, й повторила: — Зоє, ви справили на мене враження сильної жінки.

— Аналогічно. А ви знаєте, сильна жінко? Скажу вам, як сильна жінка сильній жінці. Нам, сильним жінкам, часом набридає справляти таке враження. Хочеться бути слабкими.

— Щоб пожаліли.

— Я вам не жаліюся зараз.

— Звичайно. Ми просто балакаємо. Ви поминаєте чоловіка.

— Так. — П’яний виклик чувся все більш явно. — Я вдома. Сиджу сама, бо, влаштуй я поминки, — ніхто б не прийшов. Або приперлися б якісь люди, кроїли б скорботні мармизи. Насправді ж їм немає ніякого діла, Лоро. Взагалі — ніякого. Тому я сама.

— Співчуваю… — нічого іншого на язик не приходило.

— Перестаньте. Мені набридло.

— Я вам набридла? Зоє, подзвонили мені ви.

— Набридло мовчати, Лоро. Я все знаю про це кодло. Якби ще Вадима не вбили… Ви приходили до мене, ми почали… Я вже тоді знала, та не могла наважитись. Тепер можу. Вони мені заплатять за все. І ви допоможете. Хочете знати, хто вбив Дена? Хоча б Дена… Той самий покидьок убив мого чоловіка.

Кочубей розправила плечі.

— Зоє, ви давно так сидите… сама з собою?

— Я не така вже й п’яна, Лоро. То більше кураж. Я зараз пришлю вам сюди, на цей телефон, веселих картинок. Без коментарів, самі все побачите. Це на квартирі, де ми з вами були. На Вадиковій квартирі. Ми з Нінкою домовилися, Вадим дав їй ключі, з рук у руки. Мій гріх, я падлюка, нічого з собою не вдію. Я поставила там камеру, заховала. Мене Вадим навчив користуватися тими штуками. У вас у системі безпеки вони є.

— Зоє, чекайте. — Лорі коштувало чимало зусиль говорити рівно, не підносити голос. — Вдихніть глибоко. Порахуйте до десяти. Видихніть. І скажіть ще раз, тільки тепер — спокійніше.

— Ви все зрозумієте, Ларисо. Те, що побачите, я подарувала Мірошнику… Тиждень тому презентувала. А ви не знали. Ніхто не знав, — вона хіхікнула. — Ось він, наш із Романом маленький сімейний секрет.

Графиня замовкла.

За кілька секунд Кочубей отримала повідомлення на вайбер.

Відео.

Дванадцять хвилин.

Запустила.

Ніну Мірошник про візит не попередили.

Дізнавшись, у чому справа, Гайдук наказав чекати, поки звільниться він. Усе одно Сокіл без коліс. Намір мчати в Тетерівку на таксі відкинула, трохи подумавши, сама Лора. Все одно в шефа за той час, поки він робить роботу, за яку взявся, може з’явитися останній фрагмент загальної картини. Краще зібрати все докупи і їхати з повним комплектом доказів на руках.

Єдине, що переймало, — Роман Мірошник.

Де він зараз і що ще готовий накоїти.

Чекала Кочубей недарма. Гайдук повернувся близько шостої, зате — з перемогою. Скринька, як дуже часто буває і як писалося у відомій байці, відчинялася просто. Лора навіть трошки образилася: навіщо було аж такий город городити. Відповіді по суті лежали на поверхні увесь час. Щоправда, визнала: знайшлися вони, щойно став зрозумілим напрямок пошуку.

Ніна могла не бути вдома. І пощастить, якщо застануть і Мірошника. Проте вийшло навпіл: двері відчинила вона, та в будинку була сама.

— Де Роман зараз? — Лора забула про політес. — Де б не був — знайдіть, хай їде додому негайно.

— Ви до мене чи до нього? — Здається, поява непроханих гостей Ніну анітрохи не здивувала.

Соколовський лишився в машині. Дістав інструкції на випадок, якщо господар з’явиться. Гайдук не заперечував, аби Лора грала зараз соло. Це був її момент істини, її заслуга, її персональний тріумф.

— До обох.

— Я вас не знаю. — Ніна перевела погляд на Гайдука. — Вас теж.

— Ми коротко бачилися сьогодні, — нагадала Лора. — Пізня ніч, ранній ранок, називайте час доби, як зручно.

— Так, я бачила вас у Сотників. Ви намагалися з кимось про щось балакати. Тільки ми не знайомі. Я не можу сказати, що знаю кожного, кого колись один раз бачила. Але ж ви — Лариса Кочубей. Цікава, невгамовна дама з Києва, яка вже не першу добу пхає свого носа в чужі справи.

— Бачте. А кажете — не знаєте мене. Між іншим, Ніно, поліція має право влазити в чужі справи.

— Ви не з поліції. Чи я помиляюся? Покажіть документи.

— Шановні, досить гарикатися, — Гайдукові набридло. — З того, що мені вже відомо про вас, Ніно, ви здатні перебалакати цілий натовп. Ми не змагаємося тут у риториці.

— А вас, шановний, я навіть не бачила, — огризнулася Ніна.

Шеф простягнув візитку. Навіть не удостоївши її поглядом, жінка розірвала картку навпіл, кинула клапті під ноги.

— Коли вже зайшло про поліцію — зараз викличу. Незаконне проникнення, вторгнення в приватне помешкання. Погрози.

— Вам ніхто не погрожує, — відрізав Гайдук. — Та, заради Бога, ми самі збиралися викликати поліцію. Хочеться гукнути когось на допомогу — викличте краще рідного чоловіка.

— Не вказуйте мені в моєму домі, що, коли і як я маю робити!

Ніна все ще не пускала обох далі широкого передпокою.

— Я покажу вам документи, — мовила Лора. — Заради того ми й приїхали сюди. Документальний фільм для дорослих.

Говорячи так, вона озброїлася телефоном. Знайшла отриманий від Зої файл. Натиснула на відтворення, розвернула дисплей до Ніни. Попередила:

— Кіно без звуку. Він там не потрібен. Дванадцять хвилин. Маєте бажання — дивіться все. Ні — скажете своє стоп-слово.

Обличчя Ніни побіліло, потім — густо почервоніло. Але кров відлинула знову, і колір помінявся з крейдяного на пурпуровий чотири рази, перш ніж вона процідила:

— Досить. Значить, ось який вигляд воно має збоку…

— Ви впевнені? Зупиняти?

— Та вимкніть уже, збоченко чортова! — гаркнула вона, навіть спробувала вихопити телефон, і Лора вчасно забрала руку.

На відео в цей момент Ніна підводилася з колін. Денис Сотник, зі спущеними штанами, намагався притримати голову, аби партнерка не зупинялася. Проте Ніна ступила крок назад, заходилася знімати колготи, лишаючись у спідниці, й Ден долучився, ставши тепер на коліна біля неї й допомагаючи.

— Зойка, — похмуро мовила Ніна. — Вона гадюка, ще отруйніша за свекруху. Хоча не думала, що є отрута, сильніша за Вірину.

— І все ж таки Зоя Граф дозволила вам і Дену скористатися для інтимного побачення Вадимовою квартирою. — Лора заховала телефон. — Вибачте, але це на­очна ілюстрація народної приказки про куму, яка бодай раз має бути під кумом.

— Це сталося тільки раз. Ідея моя. Ініціатива — теж. — Тон Ніни змінився, агресія зникла, войовничість кудись поділася, зараз вона радше нагадувала побите цуценя. — Я не люблю, коли чоловіки починають скиглити. У Дена тоді… більше року тому… Словом, у Сотників пішла чорна смуга. Бізнес у кожного окремий, хай гроші спільні. Але коли в Галі посипалося, то Ден ще й нормально сприйняв. Вважав — перебудеться якось. Зате він у порядку, витягне родину.

— У них, здається, немає дітей…

— Після двох невдалих пологів припинили спроби. Проблеми в Галини, вони обстежилися. Дуже хотіли взяти немовля, з тих, від яких відмовляються в пологових… Уже якісь кроки робили в тому напрямку. А тут наче поробив хто.

— Чим проблеми з бізнесом заважають?

Ніна сумно всміхнулася.

— Видно, Ларисо, ви ніколи не мали власної справи. Денис — із тих… був із тих, хто погано перетравлював фінансові негаразди. Щиро вважав: немає грошей, немає стабільності — нема чого плодити злиднів. Своїх дітей заводити, чужих брати… Чорт забирай, це ж усе почалося тут, у нашому домі!

Вони й далі стовбичили посеред передпокою.

— Почалося — що?

— Рік тому. День народження Романа, сорок чотири. Ми не хотіли святкувати пишно, приїхали всі свої. Не згадаю тепер, яким вітром занесло Зойку. Без нового чоловіка, сама приїхала. Не проганяти ж… Сотник сидів кислий, мов цілий лимон затоптав. Я трошки випила. Графиня вийшла покурити на кухню, я принесла брудний посуд, вона взялася допомагати. Слово за слово… Це вона порадила зробити так, аби Ден відчув себе мужчиною. Так і сказала: секс на стороні поверне йому впевненість у собі. Й розвинула тему: краще ти займися, ніж він справді когось чужого шукатиме.

— Ви відразу повелися?

— Мене не дивує. — Гайдук нагадав жінкам про свою присутність. — Ніна вважала такий, гм, лікувальний чи психологічний сеанс — назви, як хочеш, — чимось екстремальним. У вашому житті ж давненько не траплялося екстримів, Ніно. Вік давить, хоча які ваші роки.

— Тобто?

— Поясню згодом. — Лора кинула на шефа гнівного бісика. — Спроба вдалася?

— Нам обом стало соромно, розумієте? Ми довго не могли дивитися одне одному в очі! Ден додав до своїх невдач відчуття провини! Дурна ідея, ми визнали! Зойка — вона ж справжня сучка! Все продумала наперед! Ось коли стрельнула!

— Це відео отримав Роман.

— Давно? — Після всього Ніна навіть не здивувалася.

— Якщо вірити Зої, тиждень тому.

— Можна й не вірити. Щось поміняється?

— Запитаємо в Мірошника.

— Свого чоловіка знаю дуже добре. Перша реакція — огида й обурення. Потім подивиться ще раз — і збудиться. Рано чи пізно сказав би мені. Ми б помирилися.

— З вами — так. Із Деном — навряд. — Лора приготувала невеличку промову, поки їхали сюди. — Віра виставила кожній парі рахунки. Інакше погрожувала зіпсувати життя, хоча згодна — вона вже це зробила. І теж — тут, у вашому будинку, чотири роки тому. Бунтували Графиня і подружжя Сотників. Колишня невістка — просто так, бо не мирилася зі свекрухою. Денис — бо вважав себе випадково втягнутим у чуже. Десь так, як Вадим Граф, у якого взагалі більше на те підстав. Припускаю, що Сотник намагався переконати вас узяти їх на буксир. У хід пішли заборонені прийоми, як ось ваша з ним, так би мовити, помилка. Олії у вогонь підлила Зоя. Результат: ви з Романом опинилися в глухому куті. Вихід — прибрати джерела проблем. І дещо погодити з мудрим дядечком Фроловим.

Перевівши подих, Кочубей ступила крок убік, даючи слово Гайдукові.

— Замолоду ви полюбляли різні шалені забави. — Шеф теж озброївся телефоном. — Давнішніх відео не знайшлося. Коли вам було по тридцять, соціальні мережі лише розвивалися, хай швидко, бурхливо. Але три роки тому ви погралися. Як це назвали? Вік — не вирок, можемо повторити? Ви знімали на автодромі чоловіка. Чоловік — вас. Віражі дуже професійні, я не міг відірвати очей, а я — водій із великим стажем.

Своє відкриття Данило ілюстрував відео, наперед скачаним зі сторінки Романа Мірошника у Facebook.

На кадрах, знятих Ніною й гордо викладених, він виконував поліцейський розворот.

Щоб не витрачати зайвих слів та часу, шеф показав нічне відео з камер.

— Вам усе ясно? Замітати сліди важко, коли живеш у часи перемоги технологій. Де Роман? — запитав різко. — Пані Мірошник, Ніно, ми приватні особи, ви мудро завважили. Але в нас є можливості. Особисто я маю певний вплив на офіційні органи, в тому числі — слідства. Вислухаємо зізнання. І знайдемо вихід разом. Мабуть, Віра знала про вас щось особливе, коли вже виділила у своєму списку ваші прізвища окремо. Раніше б мені до вас придивитися. — Гайдук зітхнув. — Втекти не вийде, та хоч будете готові…

— Зойка, — від Ніниного сичання шкіра Лори під одягом узялася сиротами, вздовж хребта пробіг колючий холод. — Вона в усьому винна. Взагалі — в усьому. Через неї, сучку, все. Вона нацькувала нас одне на одного. Вона зводить старі рахунки, зрозумілі лише їй самій. Запитайте в неї, падлюки, нащо так робити. З нею балакайте, її митарте, трусіть, ловіть на слизькому. А я вже не можу! Розумієте — не можу! Втомилася, сил нема! Хай швидше скінчиться! Можете так робити — робіть уже щось!

Кочубей осяяло.

— Зоя, — прошепотіла. — Графиня. Вона вдома… була… Я говорила з нею…

Додаткових пояснень Гайдук не потребував, уже набирав номер.

— Пані Вербна! Віталіно, так, я! Бігом патруль за адресою Зої Граф! Потім поясню! Може, пізно, не встигли. Там десь мав би крутитися Роман Мірошник. У нього чорний джип, кросовер, «патріот», чотирнадцятого року. Номери скину, коли договоримо. — Шеф зиркнув на Лору. — Адреса там яка?

— Велика Бердичівська.

— Будинок!

— Та цифри з голови геть! Там адвокатура недалеко. І навскоси канцтовари, копіцентр. «Олівчик» нази­вається.

Довкола все зникло.

Лариса Кочубей опинилася сама. У невагомості, посеред провалля, куди можна летіти безкінечно й ніколи не досягнути твердого дна. Лора перестала бачити й чути щось, окрім однієї маленької, дрібної, необов’язкової, як здавалося дотепер, картинки.

Напруживши уяву, Лора збільшила її.

Так крупно наблизила зображення, що заболіли очі.

Біль повернув у реальний світ — миттю зник, залишивши по собі величезну свіжу зарубку.

— Усе ще можна зупинити, — мовила, не чуючи власного голосу. — Дзвоніть Романові, прошу вас, заклинаю. Все ще можна зупинити.

— Та він вимкнув телефон! — Ніна не витримала, зірвалася, заридала, далі бурмотіла крізь сльози: — Подзвонив комусь — і поїхав. Пообіцяв усе владнати. З тією сучкою…

Холодна ніч поглинула місто глибоко.

Темрява особливо відчувалася там, де нема ліхтарів, — далеко від вулиць і головної широкої траси. Зоя вибирала місце для зустрічі довго, ретельно, і тепер чекала, сидячи у своєму яскравому червоному «камаро». Колір автівки не губився в густих сутінках, навпаки — ще більше нагадував мисливську приманку.

Графиня уявила себе козликом, прив’язаним на краю ями.

Хіба не бекала-мекала, приманюючи хижого звіра.

Навіщо — він сам до неї поспішає…

Удалині з’явилася велика темна рухома брила, яка стрімко наближалася. Опустивши скло, Зоя почула шум мотора. Тут мало хто їздив. Тим паче — поночі, коли незрозуміло, куди наступної миті втрапить колесо. Отже, розв’язка вже ось-ось, це — він.

Чорна машина рухалася з увімкненими фарами. Зоя засвітила свої, моргнула кілька разів. Мала надію, що це скидається на кокетливе, звабливе підморгування грішниці-розпусниці. Не так обіцянкою розкошів, як бажанням познущатися й подражнити. Висунула ліву руку у вікно, пальці стискали тонку, наполовину скурену цигарку.

Чорний джип — вона не бачила, та знала: кросовер, «патріот», — загальмував посередині неширокої, двом складно розійтися, дороги. Гучно й лячно хряснули дверцята. Темна чоловіча постать виринула назовні. Зробивши кілька кроків до «камаро», чоловік ураз завмер: чекав, поки Зоя вийде.

— Нє-а, — похитала вона головою сама до себе.

Закусила нижню губу.

Вистромила руку ще далі.

Стиснула в кулак. Від’єднала від нього середній палець. Помахала для більшої певності, що побачить.

А потім учепилася в кермо.

Заревів мотор «камаро».

Зоя Граф рвонула не відразу. Дала змогу чоловікові швиденько повернутися в джип, завести, рвонути вперед, на неї. Чорна машина летіла, мітячи «камаро» в бік, і Зоя дочекалася критичного моменту: прокусивши губу до крові, відчувши солоне в роті, вдарила по газах.

Її авто пролетіло просто перед капотом у джипа.

Із задоволенням побачивши в дзеркальце, як супротивника занесло, Графиня зухвало, знущально посигналила, відтворивши футбольну кричалку — та-та-татата-та­татата — тата! — і легко вирулила на середину погано мощеної, розбитої дороги. Можна було далі не стежити, дивитися вперед і тримати «камаро» в рівновазі. «Патріот» затявся, мчав за нею, і, якщо напружити уяву, можна почути важке, зловонне дихання величезного хижака, що женеться за тендітною стрімкою довгоногою антилопою.

Відстань невблаганно скорочувалася.

Як на лихо, — чи немов на замовлення — небо не моргало зорями. Місяць теж не квапився показати себе. Пов­на темрява, суцільна — вона поглинає, вбиває, ховаючи всі сліди. Тишу тут, далеко від траси, між ланів та паркану лісосмуги, порушували два мотори.

Зоя облизала закривавлену губу.

— Нє-а, — повторила, дивлячись перед собою.

До місця, де дорога роздвоювалася, завертала й праворуч вела до мосту, Графиня дісталася, не дозволивши зменшити розрив між собою та переслідувачем. Потому, зіщулившись, напруживши м’язи та про всяк випадок перевіривши натяжку безпекового паса, трохи скинула швидкість.

Готувалася — джип ударив ззаду, розбиваючи скло на габаритних ліхтариках.

Нога знову втиснула педаль газу до підлоги. Відірвавшись, при тому — заледве не перекинувшись на підступній ямині, Зоя домчала до місточка.

Перш ніж вивернути кермо, навіщось, не бажаючи того раніше, прочитала пошепки молитву, як знала, — незграбно, неправильно, зате щиро.

Міцно заплющила очі.

Руки й ноги рухалися автоматично, самі собою, згадуючи не такі вже й давні навички.

Розклепила повіки, коли джип, уникаючи невблаганного цілунку лоб у лоб, відчайдушно вийшов, точніше — вилетів із бою.

Можливості для вправнішого маневру обмежував край моста — праве переднє колесо вже втратило опору, а джип — рівновагу. За інших обставин машину ще можна було якось утримати. Але — не тепер, коли чоловіка за кермом сліпила ненависть. І не тоді, коли він розігнав своє авто-вбивцю до максимуму.

Чорна машина зробила кульбіт — і полетіла з моста колесами догори.

Зої здалося чи вона справді почула розпачливий крик болю, змішаний із покликом на допомогу.

Різко загальмувала.

Вийшла.

Не думала, що ноги так тремтітимуть.

Обережно спустилася до переможеного ворога.

І за пів години нарешті готова була викликати поліцію — ввімкнула телефон.

Побачивши шість пропущених дзвінків від Лариси Кочубей, передумала: набрала спершу її.

Календарна зима вже десять днів як прийняла естафету.

Синоптики обіцяли аномально теплий грудень. Але для Лори легкі морози не дорівнювали теплій, комфортній погоді. Плюс чотири в перші зимові тижні означало продов­ження листопадової сльоти, а дощик, замість сніжку, не тішив. Навпаки: мороз і сонце швидше б відвернули затяжну депресію, в яку вона занурювалася з настанням будь-яких холодів. Кортіло, наче ведмедям, залягти в домашнє тепло, у зимову сплячку.

Однак за Києвом чорнозем уздовж дороги білів, вкритий тоненьким сніговим килимком. Місто ані погодою, ані видами з вікна не нагадувало про зиму. Але варто було заїхати трасою на Полтавщину, як картинка помінялася. З’явилося навіть відчуття наближення різдвяних та новорічних свят, які Лорі псували обов’язкові для відвідувань корпоративні вечірки. Коли тільки починала працювати, банк ще замовляв Діда Мороза зі Снігуронькою. Два останні роки перевдягатися почали найсміливіші з працівників, від чого видовище стало ще сумнішим, як і більшість аматорських дійств.

От же ж дурна звичка — згадувати погане!

Лора, зла сама на себе, труснула головою, відганяючи прикрі спогади. Тим паче, що ряжені, зі штучними бородами, колеги скидалися на малих дітей-пустунів. Сокіл увімкнув у машині пічку, та Кочубей усе одно не розстібала пальто. Навпаки: підняла комір, одягнула каптур замість шапочки, притулилася правим плечем до сидіння. Голову зручніше примостила на краєчок м’якої високої спинки. Повз неї пролітали поля й лісосмуги, над чорно-білою землею низько кружляли круки, картинка за бажанням могла провіщати наближення Апокаліпсису.

До Харкова їхати ще чотири години. Ночувати там Лора не збиралася. Тому обрала ранній, ще по темному, підйом. Сподівалася впоратися швидко, але була свідомою — дистанційно, телефоном чи скайпом, потрібних відповідей не отримає.

Сокіл віз її у Качанівську колонію. Там відбувала покарання за нескоєний злочин Віра Леонідівна Домонтович. Жінка з непростим характером. Шульга, погляд якої пропікає й холодить кров, а голос неможливо сплутати з чиїмось іншим. Владна особа, звикла йти напролом, перти навіть не танком — танковою колоною, щоб домогтися свого. Вдова, яка з безмежної материнської любові взяла на себе злочин сина-шалапута — і все одно втратила єдину дитину.

А ще — власниця прибуткового бізнесу, після якої залишився чималий статок.

Грудень білозубо всміхався.

— Презент, — начальник колонії посунув розгорнутий на останній сторінці календар через стіл. — Із особистого фонду, подарункового.

— Від серця відриваєте?

— Для Данила Семеновича — від душі! — Полковник Шибенко широко усміхнувся. — Вам, Ларисо Василівно, календар із жінками навряд чи потрібен. Вам би з чоловіками, ось такими.

Зігнувши руки в ліктях, офіцер надув щоки, імітуючи позу моделі-культуриста.

— Не бачила в продажу. — Кочубей постукала по глянцевому зображенню, вирішивши цього разу утриматися від прохання називати її Лорою.

— Ніззя продавать, — пояснив Шибенко. — Задум, або, як кажуть, проєкт, благодійний.

— Соціальний, — так було написано у вихідних даних.

— Халявний, — підвів риску офіцер.

— І рік завершується, — нагадала Лора.

— Ой, я вас прошу! Ці ж картинки на стінку вішають, аби на дівчат дивитися. Жіноча краса, Ларисо Василівно, — вона вічна.

Вісім жінок різного віку — хоч, на око, навряд чи старші за сорок — позували в дизайнерських сукнях для календаря. Для моделей, знятих кілька разів, фотограф знайшов оригінальне рішення: чорно-біле зображення. На вигляд це було навіть більш стильно й смачно: монохромне зображення після кожної сесії кольорових.

— Жінки за колючим дротом залишаються жінками й не втратили жіночності, — розлого пояснив полковник. — Такий у них задум був. Бачте, якби не казати нікому, що це всі зечки, то й не відрізниш.

— Від кого не відрізниш?

— Від нормальних. — Шибенко, схоже, не задуму­вався над смислом сказаного, озвучив свої справжні думки.

— А жінки в колонії менш нормальні, ніж, наприклад, я?

— Ой, Ларисо Василівно, прошу вас! — відмахнувся полковник. — Чудово розумієте, про що мова. Гайдук казав, що ви в слідстві працювали.

— Було.

— Мали справу з убивцями жіночої статі. Ось одна з них, — палець тицьнув у модель, що ілюструвала грудень. — Сіла в тридцять, за два роки на волю з чистою совістю. Бачите зуби? То штучні. Свої — проблемні від народження, рідкі й гнилі, якась стоматологічна аномалія. Чоловіки на неї не реагували. Баба, в якої зуби через раз і з рота не такий запах, — Шибенко скривився. — Одного такого вона і вбила. Дістало, планка впала. Між іншим, мужик почасти й сам винен. Обіцяв зробити їй зуби, оплатити кераміку. Наша моделька зарізала його, знайшла й вигребла гроші. Не всі, рівно стільки, скільки треба на зуби. Тіло заховала. Поки зниклого безвісти шукали, більше трьох місяців, убивця вставила собі ось цю красу. Вважаєте її нормальною?

Лора закрила календар.

— Жінка скоїла злочин на волі. Значить, уже прийшла такою сюди. Самі собі суперечите: норма порушена до ув’язнення.

— Ви розкрутили, серед іншого, кілька серійників. Гайдук і цим похвалився.

— То й що?

Полковник розвалився на міцному стільці з високою спинкою, поклав ногу на ногу. Мазнув поглядом на цигарки, хотів курити. Але заважало прохання Лори утриматися при ній.

— Бачу, Ларисо Василівно, ви, попри досвід сищиці, погано уявляєте особливості саме жіночих колоній. Ніхто не скаже вам, що готовий до позбавлення волі. Заяви типу «хай мене посадять», як кажуть, популізм чистої води. Серійні вбивці завжди на чомусь зациклені, і їхня особливість — відсутність почуття гумору. Абсолютна. Усі інші до того, як потрапили за периметр зони, є цілком нормальними. Жінка зі штучними зубами зарізала кавалера, бо обдурив. Емоції, які одного разу перевищили поріг болю. Сімейні скандали, сварки між давніми друзями на підвищених тонах — із цієї ж опери. Тепер візьміть спланований злочин, не конче вбивство. Готуючись, ніхто не планує попастися. Нормально? Нормально. Нестабільними, Ларисо Василівно, жінки в зонах стають швидше, ніж чоловіки. Знали?

— Ні, — просвітницька розмова починала набридати, вона втрачала дорогоцінний час.

— Запитайте в нашого психолога. Та ви ж її побачите. Якщо коротко: жінки погано сприймають сам факт обмеження волі. Жінки взагалі за своєю природою не люб­лять обмежень. Крім накладених на себе самостійно.

— Ніхто не любить обмежень. До речі, ви зараз говорите, мов психолог.

— Та я ж її й наслухався! — реготнув полковник. — Плюс у тому, що більшість після звільнення поводить себе чемно. Рецидивісток насправді небагато. Повертаються здебільшого через наркотики. Не можуть знайти себе на волі, почуваються прокаженими. Сіли свого часу за торгівлю — сядуть за те саме. Жити за щось треба, а, так би мовити, соціалізація проблемна.

— Жінки в тому не винні.

— Де я їх звинувачую? Але хай там як: рецидивів менше, ніж у чоловіків. Зате настрій коливається від депресії до агресії. Така ось амплітуда, — Шибенко зобразив у повітрі криву. — Що довше сидить, то більше втрачає. Одне слово може занурити в себе, а може стати спусковим гачком. Щоб ви знали, Ларисо Василівно: кількох моделей із цього календаря потім побили.

— Побили?

— Не можна бути на світі гарними такими, — полковник вибив дріб на краю столу. — Тут кожній хочеться, аби стилісти наклали косметику, перукарі зробили зачіски, ну а дизайнерські сукні — взагалі окрема тема.

— Жінок же обирали.

— Правильно. А ті, кого не вибрали, — озлобилися. Тепер учорашні моделі досиджують із порізаними лицями. Так що беріть календар, унікальний у своєму роді. Я вам пакетик дам. Запакую.

Лора промовчала. Розцінивши мовчання знаком згоди, начальник колонії заметушився, знайшов у шафі прямокутний поліетиленовий пакет, дбайливо вклав туди подарунок. Урочисто простягнув, поміняв тему:

— Вашого предмета це теж стосується.

— Предмета?

— Предмета інтересу. Домонтович Віри Леонідівни. Вона стала тут ну дуже агресивною. Хотіла до сина на похорон — дістала по повній, десять діб дізо[11]. Хто їй лікар, хто винуватий? А ще ж на УДЗ[12] облизувалася, заяви строчила.

Штатний психолог колонії Руслана Лимар носила обручку і великі, завбільшки мало не на половину обличчя, круглі окуляри.

На відміну від начальника колонії, з Лорою трималася обережно, наче переходила річку тонкою кригою в сутінках. Очей не ховала, дивилася крізь скельця прямо на співрозмовницю. Але й довіри до неї не виявляла.

— Ув’язнена повинна говорити з вами у моїй присутності, — заявила замість привітання.

— Боюся, що так жінка не буде відвертою, — м’яко заперечила Лора.

— Якої сповіді від неї вам треба? Контингент нестабільний, шановна.

— Уже начувана. Чим порушу стабільність вашої підопічної?

— Тут кожна — під моєю опікою, правда. І водночас жінки здебільшого закриті для сторонніх. Виняток — довічниці. Особливо ті, хто сидить не один десяток років. Їм би з ким побалакати, між собою вже наговорилися. Одну від одної нудить, правду кажу.

— Якщо так, то не розумію застережень.

— Надія, — коротко пояснила Лимар. — Її дає поява людини з волі. У вас до Марії Авдюшко свої питання. У неї до вас — ще більше своїх. Вона ж тут випадково, через судову помилку, а то й через вселенську змову. Підставили тут, Ларисо, дев’яносто відсотків контингенту.

— Усі сидять не за своє, відома тема, — погодилася Лора. — Тільки Віра Домонтович — той випадок, коли це відповідає дійсності.

— Ви займаєтеся її посмертною реабілітацією?

— Мені треба поговорити з її найближчою тут подругою. Начальник колонії порадив Авдюшко.

— Вони справді були близькими, — кивнула Руслана. — Не в тому смислі… Розумієте…

— Мала щастя чи нещастя бачити Домонтович один раз. Так близько, як вас. Чуйка й слідчий досвід підказує: затягнути себе в ліжко не дозволить жодній жінці, навіть тут, де лесбійські пари не засуджуються.

— Авдюшко теж. Її тут сприймають жучкою. Пояснити?

— Зайве, я в курсі. Щось на зразок авторитета в чоловічій колонії.

— Тут інші поняття, — мовила Лимар. — Важить вплив. Можна потрапити сюди вперше, але поставити себе круто. А втім, це не про Авдюшко, у неї другий термін. Прийшла на рік раніше від тьоті Віри. Різниця у віці невелика, Марія молодша, їй зараз сорок шість. Захищала сина від поліцейського тиску, така її версія.

— Ви сказали — тьотя Віра…

— Навіть я до неї так зверталася.

— Чому не хочете лишати нас із Марією віч-на-віч?

— Для вашого ж блага. Щоб ви, скажемо так, виконали свою місію. Коли я тут, вона не говоритиме зайвого. Без мене — навпаки, виллє на вас увесь свій біль. Почне тиснути, вимагатиме дати слово, що вирішите на волі якісь її питання. Ви почнете обіцяти. А вона — говоритиме те, що ви хочете почути. Набиватиме собі ціну, кожним словом показуватиме власну значимість. Отже, брехатиме, Ларисо. Вони всі тут брешуть, усім і завжди. Навіть ті, хто нібито засуджений через непорозуміння чи вселенську змову.

Вона говоритиме те, що я хочу почути.

Лора не мала бажання озвучувати це зараз.

— При вас, значить, не брехатиме?

— Забагато знаю про кожну, — Лимар позначила нещиру посмішку. — Професія в мене така, робота. Я ж, Ларисо, теж свого роду детектив. Розрулюю конфлікти. Одна скаржиться на іншу, мовляв, довела. Тоді я балакаю з кривдницею, шукаю можливих свідків, опитую їх. Так знаходжу істину й винних. Жіночий колектив, їх тут кілька сотень, усі чимось незадоволені. Сваряться, миряться, любляться, розходяться. Жінки більш соціальні за чоловіків істоти, психологічний факт.

— Не сказала б по собі, — зауважила Лора.

— Бо ви, на щастя, не сидите, — усмішка зробилася щирішою. — І краще не треба. Бажаю вам ніколи не переконатися в правоті моїх суджень на власній шкурі.

У двері постукали — чергова привела засуджену.

Тюремна подруга тьоті Віри теж носила окуляри.

Оправа тільки на перший погляд видавалася дешевою. Лора відразу помітила за простотою модний, фірмовий дизайн і ні на що не схожу форму скелець. Вони робили Марію Авдюшко, яка у свої сорок шість засуджена вдруге, тепер — за ненавмисне вбивство офіцера поліції, дуже домашньою. Невисока шатенка з волоссям до плечей могла б зіграти в кіно епізодичну роль милої сільської тітоньки.

Вигляд недалекої, домашньої дамочки був прикриттям, даним від природи. Зовнішність вводила в оману, чим Авдюшко користувалася. За світлим, пухнастим фасадом ховався темний двійник, небезпечніший за височенного озброєного ґевала. З її кримінальної справи Кочубей знала це. І робила поправку на неформальний статус, явний авторитет і загалом — стрижень характеру.

— Знайомтеся, — психолог жестом показала на гостю.

— Маша, — у засудженої рецидивістки був, на диво, м’який голос.

— Лариса. Краще — Лора.

— Та мені, як солов’ю, — знизала Авдюшко плечима. — Як скажете.

Блакитну ситцеву хустку вона зняла й акуратно склала трикутником. Халатик такого самого кольору й простенького крою, колготи грубого плетіння й китайські гумові капці все одно не робили Марію безликою, не дозволяли губитися серед собі подібних.

Лора не мала змоги бачити Авдюшко на волі, в інакших умовах. Та заочне, через матеріали вже двох справ, знайомство давало підстави вважати: її зона комфорту — залишатися в тіні. Кому треба — сама покаже своє друге, головне обличчя. І проявить другу, небезпечну натуру.

— Присядьте. Є кілька запитань.

— У кого?

— У гості вашої.

— У мене вже була свіданка.

— Не хвилюйтеся. Цей візит і ця розмова на графік ваших наступних побачень не вплине. Звісно, якщо знову нічого не порушите.

— Коли це я порушувала, коли? — У голосі звучала образа, й Лора майже повірила в її справжність. — Ви, Руслано Русланівно, краще напишіть потім якусь бумажку. За дівками треба не у два — у чотири ока дивитися, — пальці торкнулися дужки окулярів. — Працювати не всі люблять. А хтось ґав ловить, про милих своїх думає, як би підкотитися… Чого ви? — Авдюшко глянула на Лору, хоч та не проявила жодної емоції. — Тут у нас усі живі люди. Начальство не забороняє, ні­хто нікого не силує. Домовлятися треба, залицятися, все як положено…

— Мене не цікавить, хто тут кому пара, — відрізала Кочубей.

Отримала потрібний ефект. Холод, що пішов від неї, відчула навіть господиня кабінету. Марія ж неквапом, із підкресленою гідністю та показовим гонором, зняла окуляри. Прочитавши щось у її очах, Лора простягнула руку.

— Дозвольте? Оправа цікава. Дорога?

— Помітили ж — незвична. Це більше коштує.

Авдюшко поклала окуляри на стіл. Взявши їх двома пальцями, Лора подивилася крізь скельця. Поклавши назад, мовила, не обертаючись до психолога:

— Або ви не знали досі, або приймаєте правила її гри.

— Про що ви?

— Звичайне скло. Ви ніколи не звертали уваги, як люди кліпають, коли знімають окуляри? Короткий, далекий зір — не має значення. Звільненим очам треба трохи часу, щоб адаптуватися. Марія й оком не повела. Декорація.

— Справді?

Руслана потягнулася до окулярів. Авдюшко не дала, спритно забрала, проте повертати на ніс не квапилася.

— Вам яке діло?

— Носити окуляри з простими скельцями — не кримінал. Хоч у колонії, хоч на волі. За це не карає ніхто, нікого, ніде. Так, штрих до вашого портрета. Додаєте собі солідності. Ви ж бригадир?

— Мене поставили, — все ж Лорі вдалося її збенте­жити.

— І ви чудово давали швачкам лад. На пару з тьотею Вірою. Хоча, чесно сказати, на тьотю в цих окулярах, цій хустинці і цьому халатику більше схожі ви. Мила домашня тітка, дивиться вечірні шоу, пече пиріжки з варенням.

— Зуби заговорюєте, начальнице, — нарешті темна половина почала проявлятися. — Не служите ви. Інакше б сиділи ми з вами не в Русланівни, а в оперативній частині. Тільки служба у вас на лиці намальована.

— Я й не ховаюся. Приїхала, як приватна особа.

— Тобто я пошлю вас — і мені нічого за це не буде? Не зобов’язана? — Марія начепила окуляри. — Русланівно, я ж можу відмовитися говорити з нею?

— Можете.

— Ні.

Жінки відповіли в унісон, не змовляючись. Збоку це було кумедно. Тільки нікого не веселило.

— Ні, — повторила Лора. — Хоча б тому, що самі не захочете. Я згадала тьотю Віру, ви й бровою не повели.

— Між нами ніколи нічого такого не було.

— Ви трималися разом.

— Жіноча дружба буває, особливо коли подрузі довіряєш.

— Тим паче, коли довіра має спільне коріння. Та, перш ніж я все поясню, мусите знати: Віру Домонтович убили.

— Бачте, у нас аварія.

Лора роздратовано буцнула гострим носаком чобітка по задньому колесу «опеля». Машина стояла у дворі на трьох, піднята домкратом. Сокіл винувато сопів, відкручував гайки на правому передньому колесі. Зоя Граф теж помітно нервувала, проте з іншої причини, яку від Кочубей не приховувала.

— Буває, — Графиня повела плечима.

— Буває, — легко погодилася Лора. — У всіх буває, та не в усіх минає. Хтось не перевірив, чи є в багажнику запаска!

До Житомира вони приїхали ще вчора вдень. Лора наперед домовилася зустрітися із Зоєю, але причину пояснювати телефоном не хотіла. Графиню довелося вмовляти. Від часу їхньої останньої зустрічі збігло трохи більш як місяць. Грудень наближав важкий рік до кінця, і перед святами нагадувати жахливі листопадові події не хотілося. Все було ще свіжим, кровило — Зоїн вислів, — і вона навіть попросила перенести зустріч на після свят. Лора знайшла аргумент: краще закрити все цим роком, аби не переносити на наступний, почавши його, по можливості, з чистого аркуша. Графиня все одно не погоджувалася, але переважила цікавість: дуже кортіло почути, що ж Лора раптом дізналася такого і якої саме допомоги їй треба.

Дізнавшись, відразу й категорично відмовилася.

Довелося й тут вправлятися в красномовстві. Кочубей змогла, нічого не сказавши прямо, не розкривши всіх козирів, усе ж схилити Зою на свій бік. Знову тиснула на цікавість, та в останній момент вирішила здатися: назвала особу, яка її цікавить і яку треба акуратно, технічно заманити в пастку. Без Зоїної допомоги не вийде, але вирішальну роль зіграла особиста ненависть Графині до згаданої персони.

А втім, вона нікого особливо й не любила.

Ані тих, хто загинув тими днями.

Ані тих, до кого смерть не дісталася.

Їхати в Тетерівку домовилися вранці, але не дуже рано. Лора попросила Зою підскочити до них. Її план вимагав, щоб жінки навідалися туди разом.

— Хто ж знав, що вам колесо проб’ють. — Графиня полізла по цигарки. — У нас так роблять, якщо ви зайняли чиєсь місце.

— Тут не стоянка, щоб місце займати! — буркнула Лора.

— Є неписане правило. Відразу видно, що ви не водій. — Графиня закурила. — Ви ж тут не живете постійно. А люди — живуть. Хтось за мовчазною згодою інших ставить сюди свого коня. А тут ви зі своїм. Непорядок.

— У нас те саме! — відмахнулася Кочубей. — Буває, скло розгатять. Чи обпишуть капот матюками. Тільки ж дехто, — кивок на Сокола, що саме повернувся спиною, — взяв іншу службову машину. Не ту, яку завжди. І не перевірив, чи є в багажнику запаска.

— Буває, — повторила Зоя. — Все скасовуємо?

— Чому? Все в силі. Яка різниця, їдьмо разом. Беріть на борт пасажирку з тонучого човна. — Лора спробувала жартувати.

— Хай так. Докурю.

— А я поки що кави вип’ю. Там, за рогом, кав’ярня. Вам узяти?

— Нє-а. — Графиня затягнулася.

Тим часом Сокіл нарешті зняв колесо й замислено дивився на нього.

Руки Графині міцно вчепилися в кермо.

Кісточки пальців побіліли. Вона закусила нижню губу, не збавляла швидкості. Позирала то на Лору поруч із собою, то на чорний автомобіль, що нагадував конвой.

— Про Юлю ви все знаєте, — вела Лора далі. — Я поки що — в загальних рисах, але знань досить для правильних висновків. У принципі, ви ж самі продумали план на багато ходів. Вашій фантазії можна позаздрити. Ваш би розум — та на добрі, красиві й корисні справи.

— Замовкни, — просичала Графиня.

— А справді, — Лора теж вирішила відмовитися від зайвих уже політесів. — Навіщо трусити повітря, розповідати тобі про тебе ж. Ти не повинна була проколотися ніде. Але коли втілюєш такий масштабний задум, то все одно якусь гайку не докрутиш. Це як ремонт у новобудові. Ніби все врахувала, всім за все заплатила. А будівельники взяли й зекономили на трубах. Чи вкрали дорожчі, якісніші, а втулили дешеві. Вигляд красивий — та протікає.

— Стули писок.

Стрілка спідометра повільно й упевнено піднімалася.

— Тобі ж цікаво, де потекло.

Зоя сильніше закусила губу.

— Двадцять вісім гривень, — це прозвучало переможно й трохи урочисто.

— Що? — Лорі вдалося збентежити Графиню. — Які ще двадцять вісім?

— Ціна твоєї помилки. Блокнот у Віриній квартирі. Той самий, зі списком. Де всі ваші прізвища. Записник новенький, там нічого більше не написали. Я тоді фоткала його. З усіх боків, звичка така. Цінник ззаду сфоткала теж. На ньому ціна — двадцять вісім гривень. І назва місця, де купили цей товар. Канцтовари «Олівчик», Велика Бердичівська. Поруч із твоїм будинком, по діагоналі. Біля будинку, де мешкала Віра, канцтовари не продаються в радіусі двох кварталів. Є відділ у якомусь маркеті, але ж він інакше називається, і таких блокнотів там немає. Віра навмисне приїхала, щоб купити блокнот у «Олівчику»? Це інший кінець міста, та й навіщо? Ближче ж справді могла знайти. А того вечора, коли ти гралася в кота й мишу з Ромою Мірошником, я орієнтувала поліцію, як швидше знайти твій дім. Згадала «Олівчик». І все склалося. Майже.

— Ага. — Зоя скривила губи. — Ще не все.

— Блокнот витерли. Дешевий телефон, знайдений у кишені Мірошника, — теж. Ти стерла з нього свої сліди. Та вкласти мобільник у Романову руку, аби залишити на корпусі його ж відбитки, ти в запалі не встигла. Чи не подумала про таку дрібницю. До речі, ти від самого початку думала вбити його, виставивши себе жертвою нападу, яка захищалася. Й підставити під убивство Віри. Обведені прізвища Мірошників мусили, за твоїм задумом, вказати на якісь особливі рахунки до них.

— Покажи ще якийсь фокус.

«Камаро» вже розганявся до максимуму.

— Графологічна експертиза, — сказала Лора. — Список у блокноті писали друкованими літерами і справді лівою рукою. Але людина, яка виводила літери, зазвичай лівицею як робочою не користується. У квартирі зразків писаного Вірою від руки не знайшлося. Або ти подбала й викрала, або вона не писала нічого, не було потреби. Однак зразок її справжнього почерку роздобути вдалося. Висновок підтвердився: список уклала не вона.

— Доведи, що я.

— Експертиза доведе.

— Якщо вона буде… Та хто це причепився, чорт забирай?!

Правиця Графині нервово вдарила по сигнальному кружальцю посеред керма.

— Стеж за дорогою, не відволікайся.

— Твої штучки, — процідила Зоя, знову двічі вичавивши сигнал. — Граєшся.

— Зараз ти відчуваєш те саме, що змушувала відчути своїх жертв.

— Нє-а.

Графиня цю коротку фразочку не виплюнула — вимовила протяжно, трохи загадково, так обіцяють святковий сюрприз.

А наступної миті зникла.

За кермом лишилася оболонка, яка зовні зберігала риси Зої Граф, молодої, тридцяти трьох років, ще годину тому — успішної, нещасної й багатої водночас жінки. Та заговорила вона чоловічим — або дуже схожим на чоловічий — голосом. Якщо не бачити, хто перед тобою, а розмовляти телефоном, легко помилитися зі статтю співрозмовника.

Лора вже чула цей голос.

Один раз — наживо.

Удруге — холодної листопадової ночі на мосту через річку Тетерів, де мало не попрощалася з життям. Досі не може позбутися кошмарів, прокидаючись уночі.

— Ти прийдеш до мене, — «р» звучить твердо й дзвінко, а водночас як «г». — Ми зустрінемося дуже скоро. — Язик наче шпортався об проблемний звук, і той лунав м’яким дзвіночком. — Ми ще зустрінемося і будемо гратися. Тобі ж подобаються наші ігри.

Істота за кермом нарешті повернула до Лори обличчя.

Від вуха до вуха розтягнулася огидна, моторошна посмішка безумного клоуна.

Машиною кермувала божевільна.

— Це ж весело! Перегони! А-а-а-а! Ха-ха-ха-а-а!

Схопити за руку, зупинити… Ні, Лора відігнала цю думку. Вона не впорається з кермом, а Графиня вже на межі, якщо остаточно не з’їхала з глузду від неочікуваного викриття. Тож, замість спроби рятуватися, Кочубей так міцно й глибоко, як тільки могла, втиснулася в крісло, перевіривши натяжку безпекового ременя.

Істота ж за кермом, схоже, втратила до пасажирки інтерес.

Опустила скло зі свого боку. Виставила назовні ліву руку, показавши переслідувачу середній палець. Азартно закусила нижню губу, впевнено поклала на «бублик» обидві руки. Знову чи то зареготала, чи то видала бойовий клич.

І крутнула «камаро» на місці довкола власної осі.

Поліцейський розворот.

Лорі перехопило подих, забракло повітря, горло перегородила глевка грудка. Вона широко роззявила рот, але крику не вичавила — лише уривчасте хрипіння, що переросло в кашель. Довкола розступалися, розсипалися врізнобіч автомобілі на всіх шосейних смугах. Чорний «крузер» ковзнув праворуч в останню мить, уникнувши лобового зіткнення й з’їхавши на узбіччя. Поки здавав назад і розвертався, Графиня погнала «камаро» назад, у напрямку міста.

— Що ти робиш? — нарешті мовила Лора. — Чого домагаєшся, Зоє? Від кого тікаєш?

— Скоро все скінчиться, — запевнила та голосом Віри Домонтович, і тут же додала своїм, звичним, даним природою: — На що надіялася ти, коли сама сідала до мене? Про що думала?

— Зупинися. Поговоримо про все.

— Нє-а.

Графиня мчала, тримаючи «камаро» точно посередині широкого шосе, між двома смугами. Аварії не сталося поки що лише дивом. Зустрічні авто завбачливо брали праворуч, поступаючись шалениці дорогою подалі від гріха. Ті, кого вона обганяла, теж похапцем відтіснялися на узбіччя. Обурені, різкі, люті сигнали чулися з усіх боків, занурюючи все довкола в какофонію звуків.

Чорний джип мчав у Зоїному фарватері.

Далі Лора ніби дивилася фільм на великому екрані. Ефекту присутності вистачало й без тривимірних окулярів. Але відчуття такі самі — не знаєш, чим завершиться це кіно.

«Крузер» скрутив ліворуч, трохи наддав, наздоганяючи «камаро». Ніби й повільно, а насправді — скоро порівнявся, тепер червона й чорна машини мчали поруч. «Камаро» спробував відірватися, та джип не відставав, поволі тіснив Зою праворуч, до краю шосе.

— Нє-а.

Графиня мотнула головою, нагнула її, немов збираючись буцнути рогами. Нога вдавила важіль газу в підлогу, «камаро» стрімко рвонув, Лора опинилася в невагомості. Та наступної миті чорний бік «крузера» вже знову рухався поруч, насувався ближче, ближче, ще ближче…

Випередив на відстань капота.

Розвернувся під гострим кутом.

Зрізав.

Огидно скреготнув метал об метал. Зої не лишалося виходу: скрутила праворуч, вимушено скинувши швидкість. Джип скористався маленькою перевагою: потіснив утікача, зіштовхнув з асфальту на край дороги, відтак — на чорнозем.

Графиня зняла ногу з педалі швидкості.

Від різкого гальмування «камаро» труснуло. Розвернуло за інерцією, мало не завалило на бік. Зоя лягла на кермо грудьми, лоб натиснув на сигнал. Лора затулила вуха так сильно, як тільки могла.

З-за керма свого улюбленого «лендкрузера» вже вистрибував Данило Гайдук. Попри все, що сталося, — мовби з картинки зійшов, навіть ретельно укладене волосся не скуйовдилося анітрохи. Він оббіг «камаро», сіпнув дверцята з боку пасажира, довше, ніж треба, пововтузився, звільняючи Лору від ременя безпеки.

Витягати довелося на руках — у неї раптом віднялися ноги.

Нерухому Зою Граф за кермом пильнував Богдан Соколовський.

Потім Лариса Кочубей дізналася: за кермо джипа рвався він, та шеф не пустив. Не міг дозволити комусь іншому тримати ситуацію під контролем. І все одно насварив.

Усе могло піти навіть гірше, ніж Лора передбачила.